Книга: Заколот проти Петлюри



Заколот проти Петлюри


Дмитро Калинчук


Заколот проти Петлюри


пригодницький історичний роман


редактор – Юлія Осокольська


Web-гаманець автора: U408744459664


ЧАСТИНА ПЕРША. СВІЙ – ЧУЖИЙ.


Чоботи лунко відбивали крок харківською бруківкою. Колона українського війська твердо і злагоджено марширувала вулицями міста. Ланки козаків*, по чотири в кожній, старанно тягнули носки начищених до блиску чобіт та молодцювато виконували команди своїх командирів. Неначе влиті сиділи на їхніх шинелях шкіряні ремені з підсумками. Сяяли на сонці багнети.

– Раз! Раз! Раз-два-три! Крок! Крок! Раз-два три!

Цивільні харків’яни радісно вітали українських вояків. Чиновникам та робочим, купцям та студентам, витонченим пані та торговкам з базару – всім кортіло подивитися на справжній військовий парад. Хлопчаки підкидали вгору капелюхи. Дівчата махали хустками та дарували козакам повітряні поцілунки. Бажали люди побачити силу – і вони її бачили. Надворі стояв листопад 18-го.

2-й піший полк Окремої Запорізької дивізії, війська Української Держави та Його Світлості гетьмана Павла Скоропадського демонстрував зразкову виучку і злагодженість. І його старання були гідно оцінені. Командувач Харківського корпусу гетьманської армії, генеральний хорунжий* Олександр Лігнау вислухав доклад командира полку і задоволено узяв під козирок.

– Дякую за службу, вояцтво!

– Слава! Слава! Слава! – горлали козаки у відповідь.

Першою по Миколаївській площі прогарцювала кінна сотня – браві вершники у темно-синіх кубанських черкесках та смушкових шапках з довгими чорними шликами. За ними крокували бійці піших куренів – у сірих шинелях, сірих башликах та чорних шапках-кубанках. Старшини* салютували шаблями. Обличчя вояків сяяли задиркуватими посмішками.

– Крок! Крок! Кро-ком руш!

– Хлопці! От молодці!

– Боже! Ну проста гвардія єго вєлічества!

– Ой Маша, пасматрі какой мілий афіцер?!

– Диви! Диви, Сеню! Диви, пан шаблею махнув!

Командир полку полковник Петро Болбочан разом зі старшинами свого штабу стояв біля командувача корпусу і задоволено милувався виправкою своїх козаків. Усім своїм виглядом він виказував впевненість у силі та злагодженості ввіреної йому військової частини. Цей настрій передавався у натовп. Люди раділи, і з іще сильнішим завзяттям вітали вояків-запорожців.

А от старшина штабу полку, сотник* Артем Горач відчував гнітючу нудоту в грудях. Досвідченим оком розвідника він бачив неприємні деталі, що лишалися непомітними для розбурханого натовпу. Старшини полку зовні виглядали дружніми й спрацьованими. Проте пильний погляд помічав – між ними повисло якесь важке непорозуміння.

Не все вдавалося сховати. Командир кінної сотні Римський-Корсаков щось коротко сказав значковому* Дяченку, а той у відповідь надувся наче сич. Командир другого куреня* кидав несхвальні погляди на командира кулеметної сотні*. Той вдавав наче нічого не помічає, але робив це аж занадто пихато і презирливо. Кирпатий сотенний* зневажливим поглядом нагородив самого генерала Лігнау. Шабля його відсалютувала настільки різко і неохайно, ніби старшина раптом вирішив з командувача познущатися.

Артем знав причину цієї напруги. Душі старшин ятрила потреба зробити важкий, але невідкладне вибір. Цей вибір постав перед усіма ними за вісім днів до прибуття у Харків – у невеличкому селі на Чернігівщині, де полк кілька місяців стеріг кордон між Українською Державою та більшовицькою Московщиною. За цей час запорізькі сотні встигли побачити все: і злидні, і бої, і перемоги, і похорони товаришів…


…Артем байдуже вглядався в тумани, що піднімалися над лугами вдалині. Сумно присвиснувши, він пересунув набакир вовчу шапку з довгим чорним шликом. Його вже кликали. Уздовж паркану до нього прямував командир кінної сотні Володимир Римський-Корсаков. Цей красивий старшина з видовженим обличчям та з манерами офіцера імператорської гвардії рішуче розвіяв його задуму.

– Артеме, ходімо до командира! Пан полковник кличуть.

Штаб полку містився у хаті священика. В просторій світлиці за довгим столом зібралися старшини. Артем кивнув чорнявому значковому Дяченку з кінної сотні. Никифор Авраменко зі штабу полку привітно махнув йому рукою. З начальником штабу військовим старшиною* Гейденрайхом, Артем привітався коротко та ввічливо, як того вимагав статут. На лавах розмістилися командири куренів та сотень, і серед них, – троє невідомих осіб у цивільному, дуже схожих на дрібних чиновників або вчителів. Артем присів на своє місце. Полковник Болбочан кашлянув у платочок і розпочав нараду.

– Панове старшини, – промовив він дещо урочисто, але намагаючись уникнути зайвого пафосу. – Справа, через яку ви тут, – це майбутнє нашої держави. Ці панове – представники Українського Національного союзу. Як ви знаєте, всі політичні партії України об’єдналися у Національний союз, аби визначити подальшу долю України і затвердити лад, який в ній мусить бути. Наші гості мають нам про це розповісти детально. Прошу любити й шанувати!

Слово узяв старший з представників Національного Союзу, невисокий гладенький пан в окулярах та з коротенькою інтелігентською борідкою. Йому було ніяково серед людей в одностроях. Він явно недолюблював старшин і намагавсь виглядати серед них якомога незалежнішим. Насправді – виглядав бундючно та недолуго.

– Панове старшини! Товариші! Як ви знаєте, в Німеччині сталася соціалістична революція. Наші товариші, німецькі соціалісти, щойно скинули владу кайзера Вільгельма! Тепер німецькі окупанти мають залишити українські терени…

– Я перепрошую, а ви часом не представник соціалістів? – спитав сотник Римський-Корсаков.

– Власне так. Ми всі представники Української соціал-демократичної партії…

– Так це ви довели нас до Крут і Київської бійні? – посміхнувся командир кінної сотні. – Довго ми виправляли ваші помилки!

– Ой важко було б їх виправляти без «німецьких окупантів», … – у тон із ним зауважив сотник Авраменко, миловидний юнак з великими карими очима.

Представник УНС розгубився. Поглянувши в глузливі обличчя старшин, він зробив над собою зусилля, вдихнув, видихнув, і почав говорити знову.

Тепер ніхто не згадував про соціалістів. Представник УНС звертав увагу лише на те, у якій скруті опинилася Україна. Німеччина уже програла війну. Частини Рейхсхееру* мали піти додому, а отже українці мусили лишилися з усіма своїми лихими сусідами сам на сам. Представник УНС розповів, що на Дону міцнішали білогвардійці, і що вони жадали відтворення Російської Імперії виключно у колишніх кордонах. А в гетьманському оточенні все більше силу набирали прибічники відтворення «єдиної та неділимої». За скасування незалежності України виступало все більше й більше міністрів…

– От ви сидите тут на кордоні і нічого не знаєте, – промовляв представник УНС. – А у Полтаві та Києві зараз створюють офіцерські дружини. Всі один до одного – офіцери-чорносотенці. Вони не носять українських погонів, на них російські кокарди, так само – в них російські звання та звернення. Прибічники «єдиної-неділимої» займають посади скрізь!

– То правда, – похмуро помітив військовий старшина Гейденрайх. – Нєдавно юж досвядчилісьми. Віджелі юж новего командувача дивізії.

Старшині зневажливо хмикнули. Новий командувач справив на них незабутнє враження.

– От бачите! – зрадів представник УНС. – Справжні патріоти Петлюра, Порш і Капкан сидять у в’язниці. Гетьман вже явно цурається України! Панове старшини! Батьківщина потребує захисту.

Старшини по-різному сприйняли їхні слова. В очах одних палав вогонь – слова представників УНС їх надихнули і розчулили. Проте не менше половини командирів відповіли політикам похмурими поглядами та іронічними посмішками. Але старшини мовчали. Всі погляди були спрямовані на командира їхнього полку.

Полковник Болбочан підвівся і допитливим поглядом обвів своїх підлеглих.

– Панове старшини, – промовив він. – Представники УНС звернулися до мене через те, що їх все більше непокоїть ситуація в Україні. Адміністрація гетьмана Скоропадського робить кроки, які не зрозумілі ані нам, ані політикам з Національного союзу. Є побоювання, що для України готують повернення до оновленої імперії. Тому нас закликають долучитись до рішучого протесту всім цим намірам. Панове, справа дуже серйозна. Йдеться про долю України. Через це, перш ніж від імені нашого полку висловити якесь рішення, я хочу почути усіх вас. Хай кожен з вас сам прийме для себе рішення, пристати нам у підпідпорядкування Національного союзу, чи ні?

Один з курінних* зрізу ж підняв руку.

– Дозвольте, пане командире! – промовив старшина. – Я от щось не втямлю. Ці люди нам розписали жахи гетьманщини. Але. Гетьман прийняв країну зруйновану більшовиками і відродив її. За гетьмана запрацювали заводи й шахти. За гетьмана відновилися залізниці. За гетьмана шириться торгівля та кооперація. Ми давно вже не маємо на руках рублів – скрізь у ходу твердий український карбованець. Невже це все – задля «єдиної-неділимої»?

Розсудлива промова курінного миттю збурила кількох військовиків.

– Дороги! Заводи! Кооперація! – передражнив його інший старшина. – А те що у Полтаві більшість гімназій ще й нині викладають російською – це як?

– Це так, що не можна за рік миттю повернути українську мову туди, де її свідомо викорчовували три сторіччя, – флегматично зауважив сотник Римський-Корсаков. – Перебудова суспільства потребує часу. І процес іде – уже існує Українська Академія наук, два українські університети, по всій Україні відкриваються українські гімназії. Ви хочете мені сказати, що все це робиться для втіхи монархістів?

– Еге ж! Університети їм будують! – відгукнувся гарячкуватий значковий Дяченко. Їхню кінну сотню за характерний головний убір вже давно називали Чорними Шликами або чорношличниками. Легенди ходили про їхню шалену вдачу. – Про які університети ви мені тут товчете? А ви забули що пани повідбирали землю у селян?

– Але ж готується земельна реформа, – нагадав йому сотник Авраменко. – Землі можна буде мати не більше 100 десятин. Вже створений Земельних банк…

– Ага, банк! А селян тим часом каральні загони плюндрують?!

– Каральні загони були розігнані два місяці тому! – втрутився у розмову Артем Горач. – Їх ліквідувала гетьманська Державна варта* та Охоронні сотні*.

– Панове! Панове! Панове старшини! – окликнув їх полковник Болбочан. – Прошу спокою!

Військовики мусили вгамувати емоції. Проте свердлити одне одного презирливими поглядами з-під лоба вони продовжували. Представники УНС випустили з котла пар, який давно вже накопичувався під кришкою – старшини болісно переймалися долею своєї країни. Та коли ж кожен висловив своє ставлення вголос – з’ясувалося, що злагоди у поглядах між ними не було, і це здивувало та збурило усіх без розбору.

Збурення вгамував поміркований голос начальника штабу. Військовий старшина Богдан Гейденрайх, високий довготелесий поляк з обличчям, немов вирубаним з дерева, говорив як завжди – спокійно й твердо.

– Отаке у нас становісько, мосціпанове. З одногу боку, не можна не визнати – за Гетьманщини для розбудови незалежної України зробльоно чимало потрібного. Та з інней сторони, схоже що останні кроки гетьманської адміністрації становлять загрозу для України. Тому я маю запитання до наших гостей. Чи не пробував Національний Союз поспілкуватися з гетьманом напряму?

Представник УНС лише відмахнувся.

– То все дурня. Гетьман сам нічого не вирішує. Вся справа в оточенні. Гетьман скрізь обсаджений німцями та москалями.

– То що ви пропонуєте?

Слово взяв інший представник УНС – молодий миловидний юнак з маленькими вусиками.

– Політичні плани гетьмана загрожують існуванню України як такої. Ми вимагаємо усунення від гетьмана антиукраїнського оточення і формування справжнього українського національного уряду. Ми виступаємо проти чорносотенців та росіян-монархістів! Своє слово повинно сказати військо. Національний Союз закликає вас підтримати його. Нам потрібне повстання.

– І хто ж його очолить? – твердо спитав сотник Авраменко.

Цей, зовні дуже юний старшина, вже устиг пройти окопи Німецької війни, а у Запорізькій дивізії перебував від першого дня її створення. Під його поглядом старший з представників УНС відвів очі.

– Повстання очолює Український Національний Союз, – промовив він, мов виправдовуючись. – Для безпосереднього керування повстанням буде створена Директорія. А на Лівобережжі головнокомандувачем усіх сил стане ваш командир, полковник Болбочан.

– А більшовики? – спитав Артем Горач.

Представник УНС лише зневажливо скривив пику.

– За них не переймайтеся – їм не до нас. У них бунт чехів у Сибіру. З Дону їм зараз загрожує отаман Краснов і Добровольча армія генерала Денікіна. Ми вирішили скористатися цим і запропонували їм угоду. Вони не нападуть.

– То чого тоді свиню за хвіст тягти? – запально випалив значковий Дяченко. – Треба повставати – і алюр три хрести!

Його вигук знову розпалив емоції.

– А я проти, – схвильовано, але твердо промовив сотник Римський-Корсаков. – Я бачу забагато ознак того, що гетьман будує таки незалежну країну. Хіба що – не так швидко, як нам хочеться. І ще я хочу нагадати всім – ми всі складали гетьману присягу. Ви пропонуєте нам просто взяти і переступити через неї? Нам після цього ніхто руки не подасть.

У світлиці запала мовчанка. Старшини обмінювалися недобрими поглядами. Одні були ладні повстати хоч зараз, а інші про повстання й чути не хотіли. Це все нагадувало тишу перед бурею.

– Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові, – чітко промовив сотник Авраменко. – Але за умови гарантій недоторканості особи гетьмана Скоропадського.

Старшини переглянулися. Такий варіант влаштовував майже всіх.

– Згоден, - кивнув Артем.


…Проте до злагоди ще було, немов до Києва рачки. Парад добіг кінця і сотні полку організовано повернулися на вокзал, до своїх вагонів. Так сталося – до Харкова запорожці прибули нещодавно і розмістити їх в казармах ніхто іще не встиг. По відвідинах штабного вагону, Артем вийшов на перон і долучився до юрби старшин, які тихо перемовлялися проміж собою. Вигляд у них був задумливий та похмурий. Нарада у селі продовжувала ковадлом тяжіти на їхніх душах. Старшини були віддані своєму командирові полку, й тому цілком довірилися його оцінці ситуації та політичним зв’язкам. Але думки старшин розділилися. «У Києві повстання, мусимо долучитися також», – казали одні і кликали до зброї прямо зараз. «Зарано, не треба поспішати», – відповідали інші. Ці явно не бажали повставати взагалі.

З купою газет у руці, у їхнє коло бурею влетів розхристаний значковий Дяченко.

– Гей, хлопці! Ну, і де ж ваш гетьман?

– У Києві, державою керує, – буркнув у відповідь Артем.

– Ги-ги! Та ні! – радісно вигукнув чорношличник. – Не керує він тепер державою. Ось де тепер гетьман!

Газети швидко перекочували до старшин та зашелестіли у руках. Артем відчув, як у нього в очах потемніло. Крупні літери на шпальті склалися в заголовок: «Грамота про федерацію України з Росією». Знизу містився підпис: «Павло Скоропадський».

_______________

Примітки:

Козаки – рядові бійці. В армії Української Держави особовий склад поділявся на старшин, підстаршин та козаків.

Старшини – офіцери армії УД.

Генеральний хорунжий – в армії УД, звання що дорівнювало сучасному генерал-майору.

Сотник - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних капітана і майора.

Значковий - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних лейтенанта і старшого лейтенанта.

Курінь – батальйон армії УД.

Курінний – командир куреня.

Сотня – рота або кінний ескадрон в армії УД.

Сотенний – командир сотні.

Військовий старшина - в армії УД звання, що дорівнювало сучасному підполковникові.

Рейхсхеер – Німецька імператорська армія.

Державна варта – спецслужба гетьманської держави що об’єднувала функції поліції і частково – контррозвідки.

Охоронні сотні – збройні загони при місцевих адміністраціях, фактично – внутрішні війська УД.



***


Гетьманські караули біля будинку штабу Харківського корпусу навіть уваги не звернули, коли на вулиці біля них разом спішилися три десятки вершників у синіх черкесках та смушкових шапках з чорними шликами. Вартових не насторожило навіть те, що озброєні до зубів вершники перекинули карабіни на ліве плече і півколом оточили вхід. Це були свої.

– Командувач у себе? – спитав їх стрункий старшина кіннотників з погонами значкового на плечах.



– У себе, – відповів вартовий.

Три десятки карабінів стрибнули в руки чорношличників. Вартові здивовано поглянули на цівки рушниць.

– Зброю на землю, – наказав значковий Дяченко. – Показуй, де караулка? Де черговий старшина?

– Що це в біса означає? – старший караулу продовжував стискати свою трьохлінійку.

– Хорош геройствувати, чотовий*, – промовив старшина-чорношличник. – Роби що кажуть – і алюр три хрести. Для здоров’я корисніше.

Караули роззброїли без жодного пострілу. Захоплений зненацька черговий старшина до дій кіннотників, поставився філософськи-байдуже. Давши чесне слово «не коїти дурниць» він лишився при зброї і провів кіннотників до генерального хорунжого Лігнау. Біля дверей кабінету Петро Дяченко зупинився, сховав у кобуру револьвер, скинув шапку та поправив на собі ремені. Двері скрипнули ледь чутно.

– Пане генеральний хорунжий! Прошу вас здати зброю, – промовив він твердим і дещо глузливим голосом.

Значковий Дяченко завжди розмовляв у такій манері.

Здивований командувач корпусу підвівся з-за столу.

– Як вас розуміти, значковий? Чому без докладу? Ви що, напилися? Хто вас сюди впустив?

– Без нервів, пане генерале, – задиркувато посміхнувся чорношличник. – Влада в місті перейшла до Директорії Українського Національного союзу. 2-й Запорізький полк прийняв підпорядкування УНС – і алюр три хрести. Прошу здати зброю і слідувати за моїми хлопцями.

Генерал присів на своє місце і про щось глибоко замислився. Потім він спокійним рухом витяг з кобури револьвер і кинув його на стіл.

– Значить переворот, – задумливо промовив командувач. – Що ж? Певно, судьба така випала для України.

Петро Дяченко трохи стушувався.

– Пане генеральний хорунжий, – промовив він вже без глузливих інтонацій. – Полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії. Приєднуйтеся до нас!

Гучний регіт розірвав тишу коридору.

– Я? З Винниченком? З Петлюрою? – перепитав генерал. – Ні, вже увольте. Я присягав ясновельможному пану гетьману і служитиму йому до кінця. Ведіть мене, значковий. Виконуйте наказ.

Наблизившись до дверей, командувач раптом зазирнув Петру Дяченку просто в очі. Старшина-чорношличник був людиною лихої вдачі, але тут він раптом отетерів – настільки твердим та презирливим був погляд генерала.

– Запам’ятайте, значковий, – спокійно промовив генеральний хорунжий Лігнау. – Прийде час, і ви лікті згризете через те, що зробили зараз.

Петро Дяченко лише злосливо посміхнувся у відповідь та різким жестом запросив генерала до коридору. Тоді він вирішив, що це лише погроза.


У просторому залі ресторану голосили скрипки, плакали флейти, дзвеніли гітари та хрипів контрабас. У повітрі витали хмари цигаркового диму. Сотник Артем Горач свідомо залишив рій* запорожців біля входу і зайшов до залу сам-один. Повільно та пихато він прокрокував до центру зали. По ніздрях били запахи тютюну, смаженого м’яса, хорошого вина і жіночого поту. В очах мерехтіло від офіцерів різних звань та родів військ.

– Боже! Я даже нє знаю, гдє прінять маму кагда она вирвєцца из бальшевізії…

– В Кієве уже астановіцца нєгдє!

– Да бросьтє, гаспада. Украінская апєрєтка доживаєт своі дні!

Здавалося – уся вища каста імператорської армії чкурнула з Пітера й Москви до України, і тепер жадала побудувати тут філію старої Росії. З гульбищами та ресторанами, але без більшовиків та українців.

– О! А вот і хахляцкій черкєс! – почулося у сотника за спиною.

Артем озирнувся. Неподалік за столом на нього нахабно витріщався підпитий штабс-капітан, чию увагу явно привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.

Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.

– Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це – прошу військових добровільно здати зброю.

Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:

– Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!

Музики заграли нову мелодію і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.

Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:

– Панове! Повторюю іще раз – дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.

Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.

Короткий жест рукою – і довгий багнет уперся офіцерові в груди.

– Куди це ти? – поцікавився сотник. – Ти ж наче побалакати хотів?

Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.

Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.

– Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!

– Де твоя зброя? – холодно спитав його Артем.

– Да вот! Вот! Вазьмітє! – заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.

Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.

– Геть пішов!


На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.

Біля них повільно ходив вартовий у шинелі та кашкеті англійського типу з пласким козирком, вже прозваними в народі «гетьманкою». Козак відганяв від гармат хлопчаків та перехожих.

– Назад! Проходь, не зупиняйся! Ну чого треба від гармат?! Це ж бойова зброя, хай їй грець!

Молодий хорунжий* тримав у руках пачку прокламацій. Він роздавав перехожим відозви харківського губерніального комісаріату Директорії та намагався відповідати на питання.

– Так, панове. Владу в місті опанував Український Національний Союз. Так, Союз керується колегіально представниками різних партій. Для протистояння з кабінетом гетьмана Національним союзом створено Директорію. Ні, її повноважень я не знаю.

Відповіді хорунжого уважно слухали дві миловидні панни, які хоча й стояли трохи осторонь, проте ловили кожне слово молодого старшини. З їхніх захоплених облич не сходили задоволені посмішки. Листопадовий вітерець розвіював приколоті у них на грудях шовкові стрічки синього й жовтого кольорів. Одна з них, кароока брюнетка у темному пальто з білими манжетами, неспішно наблизилася до старшини і привітно посміхнулася.

– Можна і мені почитати?

Як для харків’янки, вона говорила незвично чистою українською мовою. Її лагідний голос і захоплений блиск очей викликали неабияку симпатію з боку старшини.

– Кажуть, повстанські війська уже здобули перші перемоги? – спитала панна.

– Я теж це чув, – закивав старшина. – Але зараз я не можу вам сказати нічого конкретного. Давайте почекаємо на більш надійні вісті.

– Гаразд-гаразд, – щиро відповіла йому панна та взяла прокламацію. – Я буду уважно слідкувати за новинами.

Дівчата рушили уздовж вулиці. Забувши про свої рекламації, старшина з досадою поглянув їм у слід. Йому так хотілося, аби дівчата тої миті говорили про нього. А дівчата, натомість, захоплено обговорювали зміст виданої ним прокламації. Дзвінко лунав голос панни у темному пальто:

– У це повірити неможливо! Це свобода, розумієш?! Свобода!

Холодний листопадовий день здавався незвично сонячним. Їм під ноги гостинно стелилися засипані жовтим листям харківські вулиці. Їм посміхалися сонячні зайчики у склі шибок. Їм підспівували ресори візка, що проїхав повз них і хутко зник за рогом.

– Ти тільки уяви! Нам більше не треба збиратися на квартирах! – не вгавала чорнява панна. – Для нашого гуртка українського співу ми можемо просто орендувати приміщення – і ніхто не чинитиме нам перешкод! Ніхто не зриватиме наші літературні читання! Ми зможемо навіть домовлятися про наші виступи з театрами та гімназіями!

– Таню! Зупинися! – сміялася її подруга, русява дівчина в пальто та капелюшку волошкового кольору. – Зараз ти замрієшся так, що улетиш за небокрай.

– За небокраєм дуже холодно, – фиркнула Тетяна. – А я люблю теплі місця. Та й зрештою, чому б не мріяти?! Подумай, ще до вчора у нашій Україні будували ту саму Росію. Кого ми донедавна бачили у Харкові владою? Державну варту та Охоронні сотні, тобто колишню царську поліцію та офіцерські загони. А хто зараз у нас влада?! Вояки-запорожці! Найкраща військова частина української армії. Хіба це не запорука, що надалі все буде тільки дуже добре?

Її подруга задумливо зітхнула.

– Ой Таню! Скільки б років не минало, а ти немов усе ще в середніх класах жіночої гімназії. Запалюєшся мов порох від іскри… Але твоя правда! Таку подію треба це десь відсвяткувати. Ходімо до ресторану!

– До ресторану ми підемо танцювати, – тоном веселої учительки заперечила Тетяна. – А задля святкувати нам не треба мучити трактирників. Тут неподалік мій магазин.

До магазину «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна» подружки дісталися за кілька хвилин. Дві служниці, молоденькі дівчини в гаптованих корсетках, вибігли назустріч, аби вихваляти перед веселими панночками свої товари. Та побачивши хазяйку магазину, обидві зупинилися, а потім заходилися наперебій розповідати господині про останні новини торгівлі. Тетяна жестом обірвала їх.

– Дівчата! У мій кабінет шампанське! І бокали! Ми сьогодні святкуємо. Гетьманство завершилося! Постала справжня українська влада!

– Боже! Радість-то яка! – заверещали дівчата разом.

Служниці хутко виставили на стіл пляшки й цукерки та збиралися піти по своїх справах але хазяйка без розмов посадила їх за стіл і так само налила їм шампанського. Панна Тетяна була відомою лібералкою.

– Ну! За нову Україну! За країну щастя й безтурботності!

Дівчата натхненно цокнулися бокалами. За шампанським полилися розмови, сміх та жарти. Солодкі мрії змішалися із планами на майбутнє.

– Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!

– А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот – я аж горю уся!

– Ой дівчата! – весело промовила Тетяна. – Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…

– Центральна Рада, – промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.

Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Паночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.

У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли – все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців – той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.

Тетяна поспішила усіх заспокоїти.

– Що ти?! Забудь! – замахала руками хазяйка магазину. – Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують – ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!

Служниця почервоніла до кінчиків вух.

– Ну я не знаю, панночко, – промовила вона задумливо. – Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.

Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.

_______________

Чотовий – в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.

Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.

Рій – відділення в армії УД.



***


По тротуару були розкидані уламки бюстів Шевченка, Франка та Гребінки. У калюжах кисли книжки: «Байки» Глібова, «Чорна Рада» Куліша та «Наталка-Полтавка» Котляревського. Біля Віктора Андрієвського вітер проніс аркуш паперу. В очі врізалися рядки з Лесі Українки:


Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!


Віктор Андрієвський ледве стримувався аби не дати волю емоціям. Злість, розгубленість, приниження та власне безсилля стискали йому горло. Боляче було навіть дивитися на те, як добровольці з гетьманської офіцерської дружини піднімали російський триколор над будинком, де іще до вчора містився Український клуб. Було боляче й гидко від того, що все це відбувалося у самому серці України – у Києві. Обурення сповнювало Андрієвського, але він нічогісінько не міг вдіяти – не був готовий комісар освіти з Полтави іти битися зі здоровезними вояками-добровольцями*.

Гірко зітхнувши він попрямував улицею. У слід йому лунали голоси.

– Стьопа! Я тут єщьо трі вязанки хахляцкіх кніжєк нашол. С німі чьо?

– Да брось іх к матєрі! На растопку сгадяцца.

Віктор Андрієвський не міг повірити своїм очам. Цей тридцятирічний стрункий чоловік з кучерявим чубом та вусами як у Тараса Шевченка багато чого побачив протягом останніх років. Він бачив незграбність Центральної Ради. Він бачив демагогію більшовиків, які драли глотки за демократію, у той час коли владою в Полтаві ще були українці. Він бачив ще й інших більшовиків – жорстоких, цинічних і безмежно жадібних. Більше місяця він мусив ховатися на хуторах у селян, аби не потрапити до лап комісарів «робітничо-селянської влади». Але навіть тоді він не сподівався побачити в Києві щось подібне.

Лише кілька місяців тому він у складі делегації полтавчан зустрічався з гетьманом Скоропадським, і гетьман сам казав йому: «Скоріше мене побачать трупом, ніж я відмолюся від державної самостійності України». Лише місяць тому до Полтави приїхав полковник Неїло, який хотів дізнатися обстановку в місті з перший рук та почути думки про місцеву владу. Бо – «пан гетьман хоче знати ситуацію в провінції».

Можливо все це було гидотним глузуванням?

Стовпи були щільно обклеєні відозвами, в яких українською мовою роз’яснювалося, що федерація з Росією нічим не загрожує суверенітетові України. Там зазначалися гарантії для України та говорилося про збори загальноукраїнського сейму. Відозви наголошували, що повстання проти гетьмана здійснювалося через амбіції його ватажків – Винниченка та Петлюри, які, мовляв, ладні згубити Україну, аби лише потрапити на владу самим. У поєднанні з розгромом Українського клубу ці слова виглядали брехнею та знущанням.

Віктор Андрієвський наблизився до гетьманського палацу. Він усвідомлював, що не зможе зустрітися з самим гетьманом. Він вирішив побачити полковника Неїло, аби дізнатися від нього, про що казали у гетьманському оточенні і які там панували думки? Полковник здавався йому чесною та порядною людиною.

Біля палацу гетьмана роєм роїлося від добровольців у російських погонах та з російськими кокардами на кашкетах. Тікати не було куди – його уже побачили. Не збавляючи темпу, Віктор Андрієвський наблизився до поручника-добровольця і спитав російською:

– Прастітє. Мнє нужен палковнік Нєйіло. У мєня к нєму очєнь срочноє дєло.

– Ждітє, – коротко відповів той.

Якийсь час доброволець балакав по телефону, а потім вийшов і повідомив Андрієвського, що полковника Неїло немає у палаці. Натомість він назвав його адресу.

Покинувши палац гетьмана, Віктор Андрієвський попрямував до помешкання Сергія Шемета, одного з керівників партії хліборобів-демократів. Полтавський учитель теж належав до цієї партії – він був головою її полтавського осередку. Власне, саме через партійні справи він опинився у Києві тоді, як по Україні запало протигетьманське повстання.



Хлібороби обрали собі назву аж ніяк не через те, що все керівництво партії прийшло у політику від сохи. Партія хліборобів-демократів представляла інтереси верств хліборобів, звідти була й назва. Хлібороби, себто селяни-середняки, або куркулі, не просто щиро жадали незалежної України – вони були готові заповзято працювати для неї на своїх земельних ділянках. Це була партія переконаних, ідейних і безкомпромісних націоналістів. Коли Віктор Андрієвський зайшов до квартири пана Шемета, на нього там чекало кілька осіб, чий життєвий шлях уже сам собою став легендою.

На дивані з книжкою в руках розвалився кремезний пан з дуже кущастими вусами. Йому явно не сиділося на місці – він постійно озирався та щось дуже ретельно обмислював. Це був Микола Міхновський – один з перших ідеологів української самостійності та автор скандально-відомих «10 заповідей українця». Біля вікна замислено курив похмурий щуплий чоловік – повна протилежність пану Міхновському. Стрункий та сухорлявий він нагадував фігурою гімнаста з цирку. А твердий погляд великий карих очей казав, що це була людна дуже сильної волі. Андрієвський читав статті цього сухорлявого пана – голови Української телеграфної агенції Дмитра Донцова.

– Ну що, побачили вже картини гетьманського Києва? – глузливо спитав Сергій Шемет, сухорлявий, стрункий інтелігентний чоловік з густим чубом та чорними вусами.

– Побачив, – відповів Андрієвський. – Український клуб розгромили. Я тільки що звідти. Все на кавалки.

– Тварюки! – гаркнув Міхновський і розлючено заходив кімнатою. – Ні, ви тільки подумайте! Це ж ми, ми подарували владу Скоропадському!

Це було правдою. У квітні 1918 року, коли недолугість Центральної Ради стала очевидною всім, включаючи німців, саме хлібороби-демократи допомогли Павлу Скоропадському здійснити переворот, унаслідок якого генерал захопив владу над Україною. Гетьманом його проголосив всеукраїнський з’їзд куркулів-хліборобів.

Микола Міхновський не міг заспокоїтися.

– Я не збагну, як це могло статися? Ми бачилися зі Скоропадським стільки разів – і він постійно переконував нас у своїй щирості! Він постійно казав нам, що не відступить від ідеї незалежності України. Та що там – 24 жовтня він видав грамоту, де обіцяв стояти на ґрунті незалежності! Що могло статися? Невже він весь цей час підступно нас дурив?

– Де там, – похмуро помітив від вікна Донцов. – Для мене ця грамота несподіванкою геть не була. В оточенні гетьмана проросійські настрої набирали сили протягом останніх кількох тижнів. Згадайте самі. Спочатку дев’ять міністрів заявили про необхідність зміни зовнішньої політики та що необхідно об’єднуватися з «новою Росією». Потім у Києві сказилася проросійська преса. Гучні заяви «єдинонеділимщиків» посипалися. З’явилися чутки про бунт монархістів. До цього – стали формуватися добровольчі дружини з офіцерів-москалів. Потім – з’явилися чутки про переговори гетьмана з генералом Красновим з Дону. Та й сам гетьман хороший – в розмовах він усе частіше почав натякати, що треба брати до уряду людей, як він казав, «не ворожих кацапам».

– І як, цікаво, він це пояснював?

– Казав, що незалежної України не хоче Антанта, – відповів Донцов і досадливо знизав плечима. – Він пояснював, що держави Антанти вимагають від нас бодай якогось об’єднання, хай навіть у вигляді федерації. Я от думаю, і ніяк собі не збагну – хто б це так переконав гетьмана?

– Панове, а чого ви звете його гетьманом? – поцікавився раптом Віктор Андрієвський. – Який він в біса гетьман після такої грамоти? Не кривдьте славетних гетьманів, не називайте ви його гетьманом. Кажіть на нього «генерал Скоропадський».

Шемет, Міхновський і Донцов разом посміхнулися. Шемет – байдуже, Міхновський – сумно, а Донцов – злорадно.

– Важко не погодитися з вами, – відповів Дмитро Донцов.

– І все ж я не можу збагнути, – знову промовив Микола Міхновський, – з якою Росією зібрався федералізуватися геть… генерал? Де та Росія? На Дону? На Кубані? Дон і Кубань нині – самостійні держави. З Денікіним? У нас зараз навіть у недоформованих корпусах війська більше, ніж у всій Добровольчій армії. Ніякої Росії зараз нема! З ким же зібрався об’єднуватися Скоропадський?

Дмитро Донцов на те махнув рукою, так ніби відігнав муху.

– Пане Миколо, – промовив він. – На всі ваші міркування, існує документ, який перекреслює будь-які припущення щодо генерала. Це – «Грамота про федерацію». Додайте до нього банди москалів-добровольців та розтрощений Український дім. І все! Далі їхати нема куди. Не виправдовує його те, що Скоропадський об’явив федерацію з неіснуючою Росією. Такий тактичний крок виправданню не підлягає . Державна незалежність – питання не тактики, а засади.

– Я теж так вважаю, – підтримав його Сергій Шемет. – Краще давайте подумаймо, що нам робити тепер.

– Ми уважно слухаємо вас, пане Сергію, – промовив Дмитро Донцов.

Сергій Шемет коротко описав ситуацію, яка складалася в Україні. Київ сидів в оточенні. Масове повстання, кістяком якого був загін галицьких Січових стрільців, охопило майже всю країну. На Поділлі проти гетьмана повстав Подільський корпус. На Волині владу захопив молодий підполковник Оскілко. На Чернігівщині центром повстання стала Сірожупанна дивізія та загін отамана Ангела. Харківщину і Донбас контролювала Запорізька дивізія полковника Болбочана. На Катеринославщині владу перейняли загони отаманів Гулого, Григор’єва та Божка. На бік повстанців перейшов Чорноморський кіш – військова частина складена переважно з кубанців. На Київщині ж села охопило повстання отаманів Зеленого та Данченка.

– Бачите самі, проти генерала піднялася майже вся Україна, – підсумував Сергій Шемет. – Скоропадському зараз просто нема на кого опертися. Московські добровольці – слабка надія. До повстання проросійська преса здіймала такий галас, що здавалося тільки свисни – і пів України збіжиться під їхні знамена. Та після поразки від Січових стрільців під Мотовилівкою бажаючі боротися за «общєрусскоє дєло» десь хутко зникли. До самого гетьмана добровольці ставляться вороже і ледь не відверто заявляють, що за першої ж нагоди вони переберуть владу на себе. Завдяки нахабству добровольців у гетьманської гвардії – сердюків – зараз відчутно впала дисципліна. В їхніх казармах не криючись говорять про те, що гетьман зрадив Україну і продав її Москві. За першої ж нагоди сердюки перебіжать до повстанців.

– І це все? – здивувався Микола Міхновський.

– Майже, – кивнув Шемет. – Ще за гетьманом кілька охоронних сотень з Київщини та одна недоформована дивізія Київського корпусу. Але настрої в тій дивізії такі самі, як і в сердюків. Щоправда, на боці Скоропадського ще лишається майже повністю Полтавський корпус та окремі полки Чернігівського та Волинського корпусів. Але від Києва вони відрізані, і тому погоди нам тут не роблять. Єдиним захистом Скоропадського залишилися німці. Але німці після революції в Німеччині рвуться додому і битися за гетьмана аж явно не бажають. Директорія веде з ними переговори. Як наслідок, перемога повстання – це лише справа часу. Як тільки буде досягнуто угоди з німцями, Винниченко з Петлюрою будуть тут.

Микола Міхновський різко встав і добряче вилаявся.

– От саме цього я і боюся, – мовив він. – Мене лякає те, що піднялося повстання під гаслами суто національними, але керують ним соціалісти. Скажіть, під якими гаслами зібрали свої загони Зелений і Данченко? Я заректися можу, що під гаслами «відібрати землю у панів та хліборобів і поділити на всіх». Це означає, що за першої ж нагоди ці повстанці побіжать до більшовиків. А хто такий Петлюра? Це людина, яка сама влітку 17-го розкладала соціалістичною пропагандою українізовані війська. Хто такий Винниченко? Практично той самий більшовик. Людина, яка вже довела нас до червоної навали та втрати Києва, а потім під час штурму столиці десь зникла і випірнула аж за гетьманщини. Панове, збагніть! Те, що повстання переможе, – я й сумнівів не маю. Але що буде далі? Знову соціалістичні експерименти часів Центральної Ради – багато слів і мало діла?

Сергій Шемет на це спокійно відповів.

– Після поразки німців у війні панами ситуації стають представники Антанти, тобто французи. Їхня місія вже сидить в Одесі. Треба їхати до них. Ми мусимо скласти заяву про ставлення нашої партії до гетьмана і меморандум для французької місії.

– Ну тоді – до роботи, – промовив Дмитро Донцов, сідаючи за стіл.

Працювали вони кілька годин. Сергій Шемет і Віктор Андрієвський висловлювали вголос свої думки. Фаховий адвокат Микола Міхновський перекладав їхні слова на мову юридичних термінів, а професійний журналіст Дмитро Донцов знаходив влучні літературні образи. Хлібороби-демократи заявляли, що вони були і лишаються запеклими ворогами соціалістів та їхньої ідеології як такої. Проте, додавали вони, якщо гетьман не змінить своєї промосковської політики, хлібороби будуть готові долучитися до повстання.

На стіні мірно цокав годинник. За вікном прогуркотів віз. Десть там у снігу серед степу через авантюри ватажків українці вкотре піднімались в бій на українців. Віктор Андрієвський сумно зітхнув. На пам’ять наверталися слова з аркуша, що пролетів повз нього.


Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!


– Мій брат Володимир сьогодні ж виїде з цим меморандумом до Одеси, – промовив Сергій Шемет. – Він шукатиме там зустрічі з головою французької місії.

– Я теж поїду, але до Харкова, – сказав Міхновський. – Бо з усього цього розсадника отаманів, Болбочан мені здається найбільш адекватним.

– Добре. Чекатиму на вісті тут, у Києві, – мовив Дмитро Донцов. – Пане Вікторе, а ви?

– Ні-ні! Я за першої ж нагоди поїду до дому, до Полтави, – відповів пан Віктор. – Від мене чекають вістей наші з вами однопартійці.

Але перш ніж вертатися до дому, Віктор Андрієвський вирішив за всяку ціну зустрітися з полковником Неїло. Він не знав, навіщо йому це було треба, але відчував, що гетьманський старшина мав сказати йому щось важливе. Йому пощастило застати полковника вдома. Колишній гетьманський посланець був засмучений і чимось явно пригноблений, відсторонено розповідав останні новини, а на запитання пана Віктора щоразу відповідав після певної паузи, так, наче кожне слово завдавало йому сильного болю.

– Нічого я вам детально не зможу пояснити. Від головного штабу мене тимчасово усунули. Генерал Келлер – білогвардійський командувач від добровольців, скрізь своїх людей порозставляв. Українців він цурається і ледь не відверто називає мазепинцями. Світ ніби з глузду з’їхав…

– Але хоч ви поясніть мені, пане полковнику, – перебив його Андрієвський. – що змусило пана Скоропадського піти на угоду з «єдинонеділимщиками»?

Полковник скривив пику так, немов хотів посміхнутися, але в поєднанні з сумним поглядом та безвольно схиленою головою, посмішка вийшла якась аж надто кисла.

– У нас кілька тижнів тільки й розмов було, що Антанта вимагає від гетьмана у будь-який спосіб об’єднатися з Росією. Спочатку наче приїздив посланець від генерала Денікіна та вимагав, аби гетьман визнав його зверхність. Гонець був посланий під три чорти. А за пару днів вимога про федерацію прийшла вже з Ясс, де наша делегація веде переговори з французами. Вела…

– Невже долю нашої держави мусять визначати іноземці? – спалахнув пан Віктор. – Хіба може гетьман так просто взяти і відмовитися від незалежності, яку ми тільки-но здобули? Що ж то за гетьман такий, якщо він так легко віддає нас Москві?

Полковник Неїло не відповів на це питання. Натомість він витяг з шухляди червону теку і простягнув її пану Віктору.

– Візьміть почитайте. Може це змусить вас замислитися?

Андрієвський витяг папір і прочитав заголовок. На аркуші великими літерами було написано «Відозва про створення українського козацтва». Пан Віктор прикипів до паперу очима. Ідея створення Українського козацтва замість розпущених на вимогу німців Вільних козаків була одною з центральних ідей програми партії хліборобів-демократів. Козаки мали стати привілейованим військовим класом на кшталт донського або кубанського козацтва в Росії. Це був дуже далекоглядний проект. В разі термінової мобілізації козаки ставали ідеальним поповненням для війська – вони постійно мали вправлятися зі зброєю. Як землевласники, козаки не могли мати чогось спільного з соціалістами. Як люди, що мусили мати на руках зброю, козаки мали унеможливити соціалістичну агітацію та спроби самозахоплення землі на селі. А кадри козаків мали бути підібрані так, що опинитися в їхніх лавах мусили тільки й виключно переконані патріоти. І тепер вражений Віктор Андрієвський все те саме читав у відозві – все іще гетьмана Скоропадського. Очі бігали по рядках. Умови прийому в козаки… Право на зброю… Довічне право власності на землю…

– Боже! – вигукнув пан Віктор. – Так це ж програма нашої партії! Але як? Козаки створюються під ідею незалежності України! Як до цього дотичні загони добровольців? При чому тут федерація з Росією?

Полковник Неїло лише сумно посміхнувся та непевно розвів руками. А пан Віктор не міг заспокоїтися.

– Невже у Скоропадського права рука не уявляє, що робить ліва?

_______________

Добровольці – солдати та офіцери офіцерських дружин створених гетьманом Скоропадським восени 1918 року.



***


Сотник Артем Горач вглядався у далечінь. Засніжені поля тяглися до самого небокраю, а там непомітно перетікали у сіре, майже сталеве небо. Глибоку гнітючу тишу порушувало лише далеке каркання гайвороння та розмірене дзенькання конячих вуздечок. П’ятірка вершників повільно наблизилася до околиці міста. Розвідники – кремезні дядьки в кожухах, бекешах та овечих папахах – зупинилися біля кущів ліщини та роздивилися навсібіч. Їхній командир легко скочив із сідла і передав повід свого коня найближчому вершникові.

– Дядьку Охріме! – гукнув він дійшлому чоловікові з короткою бородою, з під якої проглядав жахливий рваний шрам. – Я до вокзалу. Кортить самому все побачити. А ви гайніть по селах. Послухайте, про що селюки теревенять.

– Слухаюся, пане сотнику, – кинув бородань у відповідь і хутко розвернув коня.

Сотник попрямував вулицями міста. Уваги він не привертав. Вдягнений він був у потерту російську шинель, кашкет без кокарди та сірий драний башлик – звичний вигляд дрібного поручника, тисячі яких поверталися до дому із німецького полону. Стрункий хлопець з вилицюватим обличчям, кирпатим носом та тонкими губами, повсякчас стиснутими у дещо іронічній посмішці, мало відрізнявся від сотень своїх однолітків. Єдине, що впадало в очі перехожих, – втомлений погляд великих карих очей, властивий не хлопцеві, а добряче потертому життям чоловікові. Але й це уже не було дивиною. Після чотирьох років Німецької війни, молодиків із втомленими очима на вулицях було хоч греблю гати.

Артем прямував до вокзалу. Його підлеглі стали приносити аж надто тривожні звістки – у місто потоком ішли ешелони. На вокзалі вивантажували коней, харчі та набої. Роєм роїлося від червоноармійців. Як розвідник, Артем не міг не розуміти, що це означало.

«З чого ж усе почалося?» – питав він сам себе, прямуючи вулицями.


Напевно – з війни. З кілометрів окопів. З вогню гармат, який за раз міг переорати під картоплю кілька сіл разом з мешканцями. Війна нагадувала невиліковну хворобу. Її не можна було позбутися – до неї можна було тільки звикнути. І він звикав.

Він пристосувався до аеропланів у небі і до отруйних газів на землі. Щодня війна виривала когось із натовпу живих – але він і до цього звик. Він не заводив друзів – вони швидко вмирали. Він не плакав над мертвими – сльозами їм було уже не допомогти. Смерть стала чимось звичним і природним. Вона ходила поруч. Артем постійно відчував біля себе її холодний подих. Він звик. Розвідникові не можна було пускати у серце нудьгу.

– Е-е-е-х! – і сяючі шаблі зі свистом рубали ворогів у сіро-зелених одностроях. – Не журися!..


…Ні, не так! Почалося все, мабуть, зі зречення царя, у лютому 17-го. Тоді у військах стали створюватися солдатські ради, владу в яких намагалися захопити більшовики Леніна та Троцького. Але ж у полках, де більше половини особового складу становили українці, ради ставали українськими, а полки відповідно – українізованими.

– А кого ж ми у Солдатську раду оберемо?

– Та звісно кого – батьків отаманів!

В цей нехитрий спосіб Ради опинилися під контролем офіцерів-українців. Для більшовиків це стало прокляттям – вони нічого не могли зробити з українізованими полками і їхніми комітетами. Вони не могли там підірвати дисципліну і посіяти розлад. Кожен їхній агітатор наражався на глузи:

– Знову кацапчики нас на свою віру обертають!

– Гей, хлопці! А якщо ви інтернаціоналісти, чому тоді ви нашою мовою не балакаєте?

Командир корпусу, який спершу боявся українізації ще більше за більшовизм, дуже скоро на українців почав молитися. Хаос і свавілля охопили весь корпус, крім українізованих полків, які більшовицьку пропаганду не сприймали категорично.

Шкода, недовго це тривало. Те, що не змогли зруйнувати більшовики, невдовзі винищили українські соціалісти з Центральної Ради.

– Товариші! Не слухайте ви своїх офіцерів! – волав з трибуни центрально-радівський агітатор. – Офіцери штовхають вас до шовінізму і до ненависті до своїх братів-росіян! Відвертаючи вашу увагу до національних чинників, офіцери захищають свій клас – клас буржуїв та експлуататорів! Але ви мусите знати, соціалістичний інтернаціонал включає в себе усі нації. Російські соціалісти були і будуть лишатися для нас дорогими братами!

Ні! Почалося все, мабуть, з Центральної Ради.

Артем так до кінця і не збагнув, чого ж та Рада насправді хотіла? Уголос вона казала про намір очолити процес творення української держави, але враження створювалося таке, неначе Рада свідомо допомагала більшовикам. Центральна Рада не була урядом – вона не збирала ніяких податків і не платила зарплатень чиновникам. Але і просто політичною організацією її назвати було важко, оскільки саме Рада надсилала в українізовані частини поповнення та агітаторів.

Пропаганда тих агітаторів ламала навіть той хиткий лад, який вдавалося зберегти поодиноким патріотам-військовим. Українізовані полки ставали не кращими від усіх інших – у них падала дисципліна і посилювалася зневага солдат до офіцерів. Проте у жовтні 17-го, коли більшовики в Петрограді здійснили переворот, навіть такі українізовані полки зуміли захистити свою молоду країну. Про перемоги українців у ті дні ходили легенди.

– Слухайте новину! У Києві наші хлопці роззброїли загони Тимчасового уряду і більшовицького Совдепу! Центральна Рада перебрала владу на себе!

– Ви чули? Ленінці з фронту на Київ збільшовиченні частини ведуть!

– Застаріла уже твоя чутка. Біля Вінниці більшовиків українізований корпус генерала Скоропадського зустрів. Зараз там наші хлопці червінчиків цілими полками роззброюють.

Новини з Києва вражали уяву. Фронт сипався, дисципліна вмирала, солдати нехтували наказами офіцерів і самовільно розбігалися по домівках. Один лише Київ здавався Артемові справжнім острівцем порядку.

Яким же було його розчарування! Поки він діставався Києва, соціалісти з Центральної Ради понищили всі надбання українських військових. Всі ті, хто здобув для Центральної Ради владу в Україні – головний отаман Петлюра, командувач 1-го українського корпусу генерал Скоропадський та командувач Київським військовим округом підполковник Павленко – одним махом були відправлені у відставку. Подейкували, що корпус Скоропадського навіть не був розкладений більшовиками – він замерз у вагонах через те, що Центральна Рада не дала йому харчів та палива. На командні посади попризначали якихось цивільних осіб та дрібних штабс-капітанів.

А на вулицях гомоніли різнобарвні солдатські мітинги. З трибун лунав голос генерального Секретаря Центральної Ради Володимира Винниченка:

– Формування українських військових полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну!

Робочі, залізничники та дрібні чиновники кілька місяців не отримували зарплатню. В Києві спалахнув більшовицький бунт, центром якого став завод Арсенал. Полки Центральної Ради масово переходили на бік червоних, за Україну билися лише добровольці – вільні козаки та загін Січових стрільців, складений з галичан-військовополонених. А Центральна Рада серйозності становища немовби не розуміла. Ніхто не готував оборони. І незабаром до міста впритул наблизилися уже російські більшовицькі полки.

Того вечора Артем сидів на квартирі, серед знайомих офіцерів. Щелепи зводило від напруги. Як люди звичні до дисципліни, вони чекали від Центральної Ради наказу про мобілізацію до війська. Наказів не було. А на дніпрових кручах греміли перестрілки. Жарти скінчилися. Між офіцерами щоразу починалися розмови із одним й тим самим питанням - що їм робити за таких умов? Тон задавав висловусий капітан-сапер:

– Наш командир дивізії таких типів називав інвалідами розумової праці. Де Центральна Рада? Де накази про мобілізацію? Якщо ці пройдисвіти так уявляють собі керівництво державою – по них божевільня гірко плаче.

Аж тут до квартири забіг офіцер у шкіряній куртці і довгій мокрій плащ-накидці:

– Панове офіцери! Нас закликають на службу! Всіх – кому дорога Україна. Кому не дорога – прохання не турбуватися.

– І хто ж нас запрошує? Центральна Рада? Винниченко?

– Ні, – майже урочисто відповів офіцер. – Нас закликає генерал Прісовський.

За столом постала тиша, яку розірвав один непевний голос.

– Костянтин Прісовський? Командир Туркестанської дивізії?

– Так, він. Генерал кличе вояків.

По вухах вдарив звук відсунутих стільців.

Загін Прісовського, здавалося, зібрав останніх стійких патріотів їхньої нещасної неньки-України. Там був капітан Петрів зі своїм полком, який щойно прорвався до України з західної Білорусі. Там був підполковник Болбочан, який свій полк привів до Києва прямісінько з передової. Серед тертих життям офіцерів, унтерів та солдат, траплялися групи молоденьких хлопчаків – майже дітей. Але ніхто не смів їм дорікнути віком. Це були курсанти Київського військового училища – ті самі юнаки, які першими прийняли удар більшовиків під Крутами.

– Ну що, хлопці! – Звернувся до них невисокий генерал Прісовський. – За віру-царя-вітчизну повоювати ми встигли. Тепер давай – за вільну Україну!

Бої на вулицях нагадували пекло. Зберися військові бодай за тиждень до приходу червоних – все було б інакше. Але часу їм ніхто не дав, тому воювали вони, чим могли і як могли. Київ прийшлося здати червоним. Але це був іще не кінець.

У селі Гнатівка, куди після боїв у Києві відступило все різноманіття загонів, полків, груп, куренів та з’єднань українського війська, офіцери від одного до другого передали новину – увечері буде велика нарада. Керували зборами генерал Прісовський і підполковник Болбочан. Там не було маячні соціалістів – офіцери фахово і діловито обговорювали перелік заходів, потрібних, аби переломити ситуацію і погнати червоних з України. Треба було дуже багато зробити. Встановити чітке командування… Налагодити зв'язок та взаємодію… Заборонити мітинги і об’явити військо поза політикою…

– А як же ми називатися будемо? – спитав підполковник Болбочан. – Добровольці?

Офіцери поморщилися. Добровольцями звали вже себе корніловці, калединці та інші прибічники «єдиної-неділимої».

– В українській традиції для вояків-волонтерів існує дуже влучна назва – запорожці, – згадав генерал Прісовський.

Назва сподобалася. Так віднині вони і стали зватися – Запорізький загін.

Ой, не злюбила їх Центральна Рада від самого дня створення. Так не злюбила, що аж зубами скрипіла, коли про них мова заходила. Але зробити нічого не могла. Її агітаторів запорожці на дух не сприймали, а інших важелів впливу на них у Центральної Ради просто не було.

Рада іще домовлялася в Брест-Литовському з німцями про мир, коли запорожці перейшли у наступ і погнали червоних назад – на Схід.

– Хлопці! На багнети! – гукали молоді поручники.

Запорожці викинули червінців з Житомира. До загону линули добровольці – і загін перетворився на Запорізьку бригаду.

– Козаки! Попереду – столиця! – закликали курінні.

Чеканним кроком запорожці промарширували київською бруківкою. А волонтерів більшало – Запорізька бригада невдовзі стала Запорізькою дивізією.

– Гей! А що ж то за Україна без Полтави? – глузливо питали командири.

Над звільненим містом було піднято український прапор. Дивізія й надалі росла, і розрослася так, що перетворилася на Запорізький корпус армії УНР.

Коли 2-й Запорізький полк підполковника Болбочана крокував вулицями звільненого Харкова, зі стін на козаків дивилися об’яви з обіцянками величезної нагороди «за голову старорежимного генерала Балбачана». Але запорожцям марення більшовиків були байдужі. На них чекали Донбас, Подніпров’я і Крим.

Випереджаючи неспішні полки німців, вони без бою зайняли Катеринослав*, а потім розсіяли по степах банди анархістів Марусі Нікіфорової та Нестора Махно.

– Слава! На Крим! – ревіли запорожці, долаючи на мотодрезинах замінований залізничний міст через Сіваш.

Під їхні чоботи гостинно стелилися шляхи щирого Криму. Похід, розпочатий з наради у Гнатівці, закінчився парадом на вулицях Сімферополя, мешканці якого радо вітали вояків, що марширували під розгорнутими українськими знаменами.

А невдовзі скінчилася і Центральна Рада – владу в Україні перебрав генерал Павло Скоропадський. Тоді запорожці зраділи цій новині. Здавалося, ще трохи – і Україна заживе нарешті у власній хаті вільною господинею. Але минули вісім місяців. Колишні ватажки Центральної Ради очолили повстання проти гетьмана Скоропадського. І запорожці до нього долучилися.

_______________

Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ.



***


Метушня починалася біля вокзалу. Курськ, здавалося, весь перефарбувався у два кольори – сірий і червоний. Артем проходив повз оздоблені кумачем будівлі. По рейках повзли прикрашені кумачем паротяги. На пероні від кумачевих прапорів та плакатів мерехтіло в очах. А навколо юрмилися сірі кожухи, сірі пальто, сірі шинелі та сірі-сірі мешканці.

– Папіроси іс Харькава! Папіроси іс Харькава! Купітє папіроси, гаспадін хароший! – гукали вуличні торгівці.

Оркестр заграв щось весело-бравурне. Потяг повільно наблизився до перону. З вагонів посипалися юрби людей. На пероні, рубаючи долонею повітря, з трибуни хрипло промовляв оратор:

– Ми знаєм, блізак тот час, кагда і ми, і ви, таваріщі байци 37-ва рабочева Масковскава палка, панісьом счаст’є і справєдлівасть рабочім і крєст’янам рівалюционай Украіни, стонущім нинє пад гньотам буржуєв, памєщикав і нємєцкіх аккупантав!..

Біля польової кухні юрмилися явно не тутешні чоловіки у сирих шинелях та робочих бушлатах. Артем наблизився до них та прислухувався до розмови.

– Ну шо, хлопци, шо там у вас в Масквє?

– А што в Маасквє? Плоха в Маасквє. Голад там. А на Украаінє, гаварят, мужик нєпуганий… Каагда на Украаіну паайдьом?..

По рейках совали санітарні ешелони. Вози з набоями у ящиках гуркотіли бруківкою. Марширували групи солдат. Серед більшовицьких керманичів були помітні люди у цивільному з чіткою виправкою і пихатим поглядом старших офіцерів імператорської армії. Було очевидно – тут готувалися до війни. Від усвідомлення цього в Артема занило в скронях.

В Україні прибічники Петлюри буцалися з шанувальниками гетьмана. Київ сидів в облозі. А тут, під українським кордоном, більшовики неспішно, але старанно нарощували свої сили. Розмірковуючи про все це, Артем не міг не дійти сумного і прикрого висновку – Україна була ідеальною метою для військової агресії.

«Про що думає Директорія? На що сподівається командувач? Чи було взагалі потрібне це повстання?» – питав він сам у себе. І сам відповідав.


…Повстання не могло не вибухнути. У перервах між боями запорожці часто мріяли про те, якою буде незалежна Україна. І мрії їхні аж надто відрізнялися від тої країни, яку будував гетьман Скоропадський. Замість української незалежної держави на українських теренах явно творили нову імперію, для якої українців знову «нєт, нє било і нє будєт».

Харківський губерніальний староста Залеський українською мовою відверто нехтував. Навіть перед старшинами запорожців він не соромився називав її непотрібним нововведенням, а всіх свідомих українців – мазепинцями. Від харківського старости не відставало й гетьманське військове міністерство – усі накази запорожці отримували виключно «великодержавною».

– Пане половнику, перша сотня 2-го Запорізького пішого полку прибула…

– Гаспадін афіцер, хватіт в еті ігри іграцца! Гаварітє са мной на нармальнам язикє!

Міста заполонили біженці з червоної Росії, які за притулок та гостинність платили українцям пихатою зневагою та бундючним презирством. Газети писали про одне з двох – або (російською) про те, як негайно треба Україні повертатися до імперії, або (українською) про те, що з гетьманом Скоропадським Україні повернення до імперії не оминути. І врешті-решт сталося те, що у багатьох запорожців добряче похитнуло віру в гетьмана – «єдинонєдєлімщіка» призначили у командири Окремої Запорізької дивізії.

Генерал Бочковський не просто не говорив українською і говорити не збирався. Українців він сприймав не як національність, а як назву певної військової частини, на кшталт «ліфлянців» чи «туркестанців» у складі російської армії. Невдовзі генерал влаштував огляд військові.

– Здарова, украінци! – весело привітався він до строю козаків.

У відповідь не почулося жодного голосу.

– Здарова, украінци! – знову промовив генерал, уже здивовано.

Ланки стрільців відповіли тою самою могильною мовчанкою.

Генерал розгубився. Він не сподівався на такий прийом. Становище врятував командир полку – полковник Болбочан.

– Полк! Слухай мою команду! – мовив він твердим холодним голосом. – Рівняйсь! Струнко! Ліво-руш! До казарм, кроком – руш!

За тиждень і командир дивізії, і новоприбулий начальник штабу разом зникли у невідомому напряму. Казали – втекли на Дон до генерала Денікіна…


…На Артема вже чекали його розвідники. Молодий сотник підхопив повід і легко влетів у своє сідло.

– Ну що дядьку Охріме? Чого баби на хуторах розповідають цікавого?

Дядька Охріма Артем знав іще з Німецької війни.

– Дещо розповідають, – відповів підстаршина-розвідник. – Біля Суджи і Рильська більшовики формують нові частини. Збирають всіх охочих. З харчами в них кепсько, зі зброєю – кепсько, з одежею кепсько, але за непослух – розстріл.

– І що, не бунтують?

– Де там! Працюють, мов прокляті. Кілька невдоволених до стінки вивели – інші тепер усьому раді. І ще. Тут неподалік, біля Томарівки, на хуторі група червоних засіла. Коней та харчі реквізують.

– Біля Тамарівки? – здивувався Артем. – Так це наша територія! Вони що, знахабніли геть?

– Так і я кажу, – погодився дядько Охрім. – Землі наші. Ми й думали атакувати. Але ж наказ був – не чіпати більшовиків.

Артем насупився. Наказ і справді був – Директорія заборонила будь-які сутички з червоними. Але грабунок своїх громадян іноземними військовими?! Такого пробачати було не можна.

Артем хлопнув коняку ногами.

– Мерщій! Веди на хутір.

За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.

– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.

– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.

– То так. Хвіртка до саду.

Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.

– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.

– А якщо червінці командувачу пожаляться?

– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.

Охрім поглянув на свого командира і все зрозумів. Сотник взяв у нього гранату Мільса і рушив уперед. Від хвіртки між деревами та парканом тяглася стежка, яка виводила прямісінько до байраку. Артем причаївся за деревом. З кишені шинелі він витяг револьвер та крутнув барабан. Гарно змащена зброя відповіла веселим стрекотом.

Вибух розірвав нічну тишу. Хтось скажено загорлав на подвір’ї. По вухах вдарили постріли. З боку воріт почулися лайка та лемент.

– Чота*, оточуй! Жодного не випускати! – ревів дядько Охрім.

Артем спокійно спостерігав за хвірткою. Вони все врахували. Переляканий командир більшовиків мав кинутися навтьоки. Знали кицьки, на чиє сало зазіхнули.

Трійка чоловіків стрімголов мчали до хвіртки. Артем вирівняв дихання. Командир мав лишитися живим, аби розповісти запорожцям про плани своїх зверхників. Артем підняв наган.

Постріл, приціл, постріл… Червоні повалилися на сніг один за одним. Артем зачекав хвилину. Тіла не рухалися. Сотник підвівся і попрямував до них. Його цікавив перший з ворогів, поцілений ним у стегно. Артем був готовий до відчайдушного опору. Але ворог мовчав. Знепритомнів від шоку?

Лишалося менше десятка кроків, коли червоний раптом поворушився. В Артема всередині прохололо. В руці червінця темніла піхотна пляшкова граната. Час обірвався.

– Сдохні падла пєлюравская! – крикнув більшовик.

Мить – тілом втисся в сніг, бахнув вибух. В очах потемніло. У скронях загуло дзвоном. Зібравши у кулак свідомість, Артем підвівся на руці і струснув головою. З окопів Німецької війни він не відчував подібного.

– Пане сотнику! Ви живі? – почув він голос дядька Охріма.

Розвідники підхопили його за плечі і поставили на ноги. Лице розтерли снігом.

– Що червінці? – спитав Артем.

– Порядок з червінцями, – відповіли розвідники. – Одного бомбою на подвір’ї розірвало. Другий відстрілювався. Хлопнули. А на цього самі подивіться.

Більшовик, якого Артем намітив у язики, тепер був схожий на криваве місиво. «Радіус ураження – до 30 кроків, кількість осколків – біля 200», – спливли в пам’яті Артема слова з настанови по метанню гранати. Після такого не виживали.

– Дивіться, пане сотнику, – один з розвідників підібрав зі снігу офіцерську польову сумку. – Все на клапті – а сумка ціла.

Артем відкинув верх. Першим в його руки потрапила згорнута хустка, набита золотими сережками, намистами, перснями та іншим явно награбованим скарбом.

– Дядьку Охріме, – мовив Артем. – Цяцянки віддаси хазяїну хутора – за турботи. Скажи, хай перекидає сніг, аби крові не лишилося. Коней ми заберемо… Ану зачекай!

До рук Артемові потрапив жовтий папірець. Це був наказ червоного командування. Сотник прочитав вголос:

– «2. Озаботиться организацией доставки в отдел в Касторной ежедневно 5000 экз. „Бедноты" и 1000 экз. „Правды"

3. Немедленно организовать не менее 5 общих библиотек для придания их тем частям, которые их не имеют.

4. Проинспектировать тотчас по их прибытии в Касторную войсковые части нашей группы в отношении постановки в них культурно-просветительной и общеполитической работы»*…

– То червінцям хліба не потрібно, – весело зареготав один з розвідників. – Вони там книжками бавляться.

– Помовч, – буркнув у відповідь дядько Охрім. – Подумав би краще! Вони всім, хто до них потрапляє, книжками та газетами голови промивають. Так промивають, аби там жодної зайвої думки не лишилося. А на кого не діє – тих до стінки. Збагнув?

Артем замислено поморщив лоба.

– А що ми здатні протиставити такій промивці?

_______________

Чота – взвод в арміях УД, УНР та в Українській Галицькій армії.

Тест наказу наведено за мемуарами Владіміра Антонова-Овсєєнко – командувача «Української радянської армії».



***


Полковник Болбочан склав руки за спиною і задумливо пройшовся кабінетом штабного салон-вагону. В такій позі він ставав дуже схожим на дрібного сільського лікаря. У зовнішності полковника не було геть нічого грізного: невисокий на зріст, підтягнуту фігуру чітко окреслював перетягнутий портупеями однострій. Схожості з лікарем додавали також закручені вуса, коротка борідка та манера полковника говорити тихо та інтелігентно-ввічливо. Його ад’ютанти не чули командирського крику – навіть будучи дуже роздратованим, полковник не мав звички підвищувати голос. Зовнішність була оманлива. Новопризначений командувач Лівобережної групи Республіканського війська Директорії полковник Петро Болбочан був дуже твердим та вольовим командиром.

Микола Міхновський, який сидів на дивані у тому самому кабінеті, відчував це шкірою.

– Я захотів зустрітися з вами тому, що обставини, схоже, виходять з під нашого контролю, – промовив полковник. – Весь останній тиждень моя розвідка доповідає мені про концентрацію сил більшовиків біля нашого кордону. Це може означати тільки одне – вони готуються до вторгнення.

Микола Міхновський зчепив пальці у замок та поклав руки на стіл.

– Пане командувач, я, звісно, все розумію, але ви мабуть звернулися не за адресою, – відповів він. – Я не військовий і навряд чи можу вам щось порадити.

– Згоден. Але мені потрібні не військові поради. Мені потрібна допомога від вашої партії. Осавул!

До кабінету миттю вбіг молодий старшина – осавул, чи по-старому, ад’ютант командувача. Полковник віддав короткий наказ і за кілька хвилин до кабінету завітали іще двоє старшин.

– Знайомтеся, пане Миколо, – відрекомендував полковник Болбочан. – Військовий старшина Богдан Гейденрайх – начальник штабу Лівобережної групи. Полковник Микола Сільванський – командувач Запорізького корпусу.

Старшини потисли руки політикові і всілися за широкий, застелений величезною мапою стіл. Микола Міхновський придивився до співрозмовників. Довготелесий русявий поляк військовий старшина Гейденрайх зберігав спокій, близький до байдужості. Натомість явно старший за нього чорновусий та круглолиций полковник Сільванський жваво ловив кожне слово свого командувача.

Першим заговорив начальник штабу групи.

– На момент протигетьманського повстання угрупування українського війська на Лівобережжі складалося з чтерех недоформованих корпусів гетьманської армії, Сірожупанної дивізії та ще нашої Окремої Запорізької дивізії, яка після всіх гетьманських кадрувань чисельно перетворилася на бригаду. Нині ситуація така. Половина Катеринославського та половина Харківського корпусів дивізії перебігли до армії Денікіна. Половина Чернігівського корпусу фактично задекларовала нейтралітет, а друга половина і весь Полтавський корпус продовжують підтримувати гетьмана. Ми зараз мусимо водночас вести бої проти гетьманців і формувати нові частини. Стара Запорізька дивізія попувнюється до штатної чисельності. А на базі 2-го пішого полку, яким донедавна командував пан полковник, ми розгортаємо другу дивізію. Обидві дивізії зводяться у Запорізький корпус, який має стати подставою наших сил. Але зараз у полках наші заслужені ветерани потонули у потоці новачків, а їхній вишкіл потребує часу. Як наслідок – в корпусі упала боєздатність. Крім Запорізького корпусу іде формування Слобідського Харківського кошу, кадри якого зєставять слобожанські вільні козаки. На Чернігівщині до повного складу розгортається Сірожупанна дивізія. На Катеринославщині триває формування Катеринославського коша отамана Гулого. Коли ми закінчимо цю роботу – почнемо розгортання до повних штатів і колишніх гетьманських корпусів.

– І де ж тут проблема? – здивувався Микола Міхновський. – Можна тільки вітати ваші приготування!

– Проблема в тому, пане політику, що нам доводиться кидати в бій необстріляних хлопчаків, – відповів полковник Сільванський. – Ми уже ведемо бої. Наших сил вистачає аби тримати міста – але нам ніким контролювати село. Не працює місцева влада. З першого ж дня протигетьманського повстання ми стикнулися з бандами анархістів Чередняка і Сахарова та комуніста Матяша. Отаман Гулий доповідає про негаразди з анархістом Махном. Ці банди нападають на комунікації і ширять безлад на наших тилах, а селяни в підсумку перестають вірити у нашу силу та схиляються до пропаганди червоних. Правда, весело? Більшовицькі настрої, до речі, щиро підігрівають соціалісти з партії Винниченка та Шаповала – їхня програма майже не відрізняється від більшовицької. Щойно з Полтави наші бійці викинули більшовицький ревком на чолі з таким-собі Шинкарем, який зайняв місто зразу ж як тільки його залишили гетьманці і намагався встановити «владу робочих та селян». Не пощастило їм – робочі та селяни поставилися до ревкому без співчуття. І це все – банди. А до них і до гетьманців, життя нам псують ще й німці.

– Вони ж наче об’явили нейтралітет? – зауважив Микола Міхновський.

Старшини швидко йому все розтлумачили. Німці і справді не лізли у директоріансько-гетьманське протистояння. Вони лише були пов’язані угодою з гетьманською владою та аж до їхнього повернення до дому мусили виконувати накази Антанти, яка перебрала над ними командування. Через це німці встали бар’єром між ворогуючими сторонами у всіх великих містах. Командувач Лівобережної групи приймав лідера хліборобів у салон-вагоні на маленькій станції Ков’яги через те, що 30-тисячний німецький гарнізон Харкова зажадав, аби прибічники Директорії негайно залишили місто. З Полтави теж довелося піти. За таких умов полковник Болбочан не мав бажання починати бої ще й із німцями.

– І все це, зважте, тільки у середині держави, – додав військовий старшина Гейденрайх. – Але існують ще й зевнетшне проблеми.

Він вказував на мапі місця де вже виникали сутички з московськими більшовиками. На кордоні проти Чернігівщини активізувалися старі знайомці запорожців іще з часів перебування там 2-го пішого полку – червоні банди Щорса та Боженка. Користуючись безладом на українських теренах, вони помалу заглиблювалися всередину України і захоплювали міста та містечка. На Харківщині дійшло вже до боїв.

– 23-го листопада під Білгородом* більшовицькі ланки наскочили на німців, здобули по пиці і були викинуті за кордон, – казав Петро Болбочан. – Наступного дня 5-й більшовицький полк атакував Глухів, нарвався на гетьманців і був розгромлений ущент. Німці після цього здійняли ґвалт і виставили більшовикам ультиматум. Зараз бешкетувати червоні припинили. А готуватися – ні.

Микола Міхновський замислено потер собі скроні.

– А ви впевнені, що більшовики готують наступ? Зрозумійте правильно – це дуже серйозна загроза.

– Погляньте сюди, пане політику, - полковник Сільванський ткнув олівцем у кілька червоних овалів на мапі. – На всьому кордоні іде швидке нарощування сил. Частини формують прямо на місці. Умови червоним сприяють – через кордон валить потік царських солдатів та офіцерів, що повертаються з німецького полону і яких треба тільки призвати до війська. Зараз проти Харкова сконцентрована 2-га Повстанська дивізія червоних, чисельністю майже у 6000 багнетів і шабель. Командує нею наш старий знайомець – вожак червоноармійських банд Володимир Ауссем.

– Але ж він не військовий! – зауважив Микола Міхновський. – Він же базікало – агітатор! Як же він командує цілою дивізією?

– Для більшовиків це – нормальнє, – посміхнувся у відповідь військовий старшина Гейденрайх. – У них завжди так, правильних ідейних «товаришчів» висувають у командири, а неправильних биліх царських офіцерів – у начальники штабів. Як наслідок операції розробляють фахові войськові, а славу від них добувають «пролетарські ватажки». Пане полковнику, прошу!

– Дякую, – похмуро кивнув полковник Сільванський. Він дуже не любив коли його перебивали. – Проти Сумщини підрозділи формує група командирів і комісарів, яка прибула з-під Царицина. Там сконцентровано 1,5 тисячі бійців і їхня чисельність постійно зростає. Ще одна група розгортається проти Донбасу та козаків білого генерала Краснова. Командує нею якийсь Кожевніков, за нашими даними – більшовик зі стажем. А ще за спиною в них стоїть Резервна армія – 16 тисяч вояків. Правда, весело? Як ви гадаєте, пане політику, за якими грибами червоні збирають такі сили?

– А що каже Директорія? – спитав Міхновський.

Полковник Болбочан на те розгублено розвів руками.

– Директорія відповідає, що з більшовиками укладено угоду і що більшовики на нас не нападуть. Концентрацію сил вони пояснюють війною червоних проти білих козаків генерала Краснова, а їхні напади – непорозуміннями та акціями проти гетьманців. Воно і справді виглядає дивно. Червоні уже воюють на два фронти – проти Краснова та проти чехів у Сибіру. Але нам очевидно – обстановка всередині України зараз така, що більшовики можуть з легкістю дійти до самого Києва. Повірте мені, вони це знають – в Харкові їхнє підпілля працює на совість. Є й друга новина. Розвідка помітила у Курську нашого старого знайомця – Володимира Антонова-Овсєєнка. Він не військовий – він політик, особа наближена до Свердлова і Троцького. Більшовики не розкидаються такими кадрами. На фронті проти козаків Краснова, наприклад, таких гучних імен нема.

Полковник Болбочан знову склав руки за спиною і знову пройшовся кабінетом.

– З усього цього я маю зробити прикрий висновок – більшовики готуються до війни з нами. І час не на нашому боці. Такий шалений наступ може стати успішним тільки в одному випадку – якщо зробити його стрімко і дуже нахабно. І один раз вони вже так зробили.

Микола Міхновський сидів, мов громом прибитий. Він надто гарно пам’ятав більшовицьку навалу річної давнини і аж ніяк не хотів її повторення. Якщо почуте щойно було правдою то…

– Що ми можемо зробити, пане командувачу? – спитав він.

– Те що завжди роблять перед війною, – відповів полковник Болбочан. – Треба збирати сили – ми це як раз і робимо. Крім цього, треба готувати тил і припиняти усі внутрішні конфлікти. Отут нам і потрібна ваша допомога.

Болбочан всівся напроти Міхновського і зазирнув йому в самісінькі очі.

– Скажіть, пане Миколо… Ваші товариші… Ваша партія… Ви можете переконати гетьмана Скоропадського піти на угоду з повстанцями?

Якби лідерові хліборобів запропонували піти пиячити на кордоні з більшовиками, він певно і тоді здивувався би менше. Але тон полковника був украй серйозний.

– Ви хочете сказати.., – розпочав пан Микола.

– Я двічі зв’язувався телеграфом з гетьманською канцелярією, – перебив його Болбочан. – Я пропонував переговори. Розумієте, на боці гетьмана лишилися певні військові частини. Гетьман контролює цивільні адміністрації на місцях. Гетьманові присягали всі українські військові, незалежно від того, по який бік барикад вони опинилися зараз. Більшовики – це надто серйозний противник. Аби йому протистояти, потрібно зібрати в кулак усі наявні сили. Гетьман зараз єдиний, хто ще здатен нас об’єднати.

Міхновський посміхнувся.

– Після грамоти про федерацію… Після того ґвалту який добровольці вчинили у Києві… Після засилля «єдинонеділимщиків»… Ви всерйоз гадаєте, що гетьмана сприймуть повстанці?

– Я пропонував його адміністрації компроміс. Гетьман має зректися грамоти про федерацію, заявити свій протест проти «єдинонеділимщиків» та очолити повстання проти свого антиукраїнського оточення. Запорожці його підтримають. А якщо на боці гетьмана будуть запорожці – всі інші військові долучаться до гетьмана так само швидко. Решта – справа техніки. Чи ви гадаєте, що пан Скоропадський справді мріє про відновлення імперії?

Міхновський знизав плечима.

– Мені складно щось відповісти. І я, і мої однопартійці неодноразово спілкувалися з гетьманом – і він завжди нас переконував що стоїть на ґрунті незалежності України. Мені самому незрозумілий цей його крок. Скоропадський впровадив українське громадянство, створив окремий від імперії Національний банк, впровадив державну валюту, відкрив два українські університети. І все це задля відновлення імперії? Маячня! А що вам відповіли з гетьманської адміністрації?

Полковник Болбочан сумно посміхнувся.

– Вони пообіцяли подумати, але зауважили що пропозиції про порозуміння я мав би подавати раніше. Коротше – мене дуже ввічливо послали к чорту. Я розумію їхній емоційний стан і їхні побоювання. Але часу в нас немає. Ми мусимо добитися угоди.

Микола Міхновський якийсь час помовчав. Він був згоден – командувач Лівобережної групи безперечно мав рацію. Але пан Микола уявляв собі який ґвалт викликала б серед інших повстанських загонів новина про об’єднання запорожців і Скоропадського. Без крові уже було не обійтися. Шкода – молитвами більшовиків часу у них і справді не було.

– Пане полковнику, скажіть мені, – задумливо спитав Міхновський. – Ви ж фаховий військовий… Ви розуміли, яку небезпеку становлять більшовики. Навіщо ж ви в такий момент долучилися до повстання?

Полковник відповів. Йому, як і усім старшинам-українцям, уже несила було дивитися як в Україні фактично відбудовували російську імперію, хіба що трошечки оздоблену національними прапорами. Було несила спостерігати нахабство «єдинонеділимщиків» та вереск преси, яка горлала про необхідність повернення українців до лона імперії. Крім того полковник зустрічався з представниками Директорії. Вони переконали його, що з більшовиками все узгоджено. Що більшовикам потрібно в сусіди дружньої України, а не союзника Антанти, Краснова та Денікіна. Зрештою, вони довели, що більшовикам зараз було не до України – вони і так вже були втягнуті у війну.

– Я зустрічався з Винниченком і він справив на мене дуже гарне враження, – сказав командувач. – Щирий патріот, людина розумна і віддана своїй справі. Він переконував мене, що соціалісти детально переглянули усі свої помилки і більше їх повторювати не будуть. Він обіцяв, що гетьманська адміністрація уся залишиться на своїх місцях і що політичний лад у країні не поміняється. Але зараз ми бачимо зовсім інше. Місцеві адміністрації руйнуються руками як раз таки однопартійців Винниченка. Свідомо це робиться, чи це революційне сп’яніння місцевих організацій – тепер вже не так важливо. На безлад ми часу не маємо – треба готуватися до війни.

Микола Міхновський мовчки кивнув.

– Як ви бачите реалізацію ваших задумів? – спитав він командувача.

– До Києва має виїхати мій посланець. Один з моїх старшин, – відповів полковник Болбочан. – Він повезе до гетьмана нашу розгорнуту пропозицію про угоду та доклад про ситуацію в країні. Полки Республіканської дивізії підійдуть до Києва впритул. Коли гетьманська адміністрація погодиться на переговори – запорожці увійдуть в місто і об’являть про угоду.

– І гетьман зразу-таки погодиться? А Директорія? А загони повстанців?

– Саме для цього мені потрібні ви, – відповів командувач. – Пане Миколо, ми не політики – ми військові. Ми вміємо водити війська, але ми не знаємося на державному керівництві. Ви людина яку в українських колах знають і поважають. Ваше слово для багатьох – авторитет. Я хочу вам запропонувати вплинути на гетьмана через своїх однопартійців – ви завжди уникали відвертої опозиційності щодо його адміністрації. Крім того саме вашій партії буде зручно переконати в необхідності угоди лідерів Директорії.

Микола Міхновський іронічно пирхнув і відкинувся на спинку дивану.

– Ні в чому ви їх не переконаєте! Я надто добре знаю цих людей. Шаповал з Винниченко – це соціалісти майже більшовицького ґатунку. Те що зараз вони виступили під національними українськими гаслами – не більше ніж політична гра. Саме через це ми не хотіли долучатися до Національного союзу. Ми знали, варто пустити Винниченка з Шаповалом до влади – і над Україною знову розпочнуться безумні соціалістичні експерименти. Я вам навіть більше скажу: до останньої миті проти повстання висловлювалася переважна більшість членів Національного союзу. Я не знаю, як вони розворушилися. Мабуть, вплинула Грамота про федерацію.

– До цієї грамоти серед наших старшин так само не було порозумієніа щодо повстання, – задумливо промовив військовий старшина Гейденрайх.

– Але це все припущення, головне інше, – продовжив Міхновський. – Винниченко і Шаповал уміють гарно причаровувати людей. Вони вправні оратори, але бездарні організатори. За інших умов їхнє повстання почало б хитатися від самого початку. Але серед них є людина, яка здатна об’єднати і галичан Коновальця, і селюків Зеленого, і соціалістичних базікал.

– Симон Петлюра? – здогадався полковник Сільванський.

– Він самий, – кивнув пан Микола. – Петлюра – це людина дії. Він колишній працівник союзу земств. Він один з лідерів кооперативних спілок. Петлюра знається на організації і саме він, фактично, зараз керує технічною стороною повстання. Маю вас попередити панове. Те що ви мені пропонуєте – називається заколотом. І заколот цей спрямований не проти зграї соціалістичних балакунів, він спрямований проти цілком конкретної особи, хай навіть такої що зараз перебуває у тіні. Це, панове – заколот проти Петлюри. А Петлюру може переконати тільки сила. Тому до укладання угоди і до входження ваших полків до Києва за межами цієї кімнати ніхто і гадки мати не мусить про нашу розмову. І до речі! А як я встановлю зв'язок зі своїми однопартійцями, аби про це не дізналися ані Директорія, ані гетьманська Державна варта?

– За це не переймайтеся, – відповів полковник Болбочан. – Зв'язок встановить наш старшина. Той якого ми пошлемо до Києва.

Міхновський лукаво посміхнувся.

– Ця людина має потрапити в оточений Київ. Має зустрітися з чиновниками гетьмана. Має уникнути стеження Освідомчого відділу Держварти*. Має зустрітися з керівництвом нашої партії. А це зробити треба непомітно, бо інакше у гетьманському штабі вирішать, що ми замість угоди готуємо, наприклад, повстання в середині міста. Ваша людина мусить за всяку ціну не потрапити до буцегарні. І ще, ця людина має бути обізнана на ситуації, але не заглиблена у ваші військові плани, аби раптом її не розколола Держварта. І ви маєте таку людину?

– Так, маю.

_______________

Білгород та частина Білгородської й Курської (Стародубщина) областей входили до складу Української Держави. Нині це територія Російської Федерації.

Освідомчий відділ Держварти, або «свідомка» чи «освідомка» – оперативний підрозділ Державної варти, що займався безпосередньо розшуком членів ворожих політичних партій та контррозвідкою.



***


Сніг. Білий сніг до самого краю. Засипане снігом поле тяглося на багато верст і немов би зливалося з небом. Земля куняла під кудлатою білою шубою. Земля спала до весни і навіть не здогадувалася які важливі події відбувалися через неї. Це була ЙОГО земля.

За спиною чекала двоколка з молодим візником. Від гаю чулося різке:

– До стопи кріс! На плече кріс! В діл кріс! До стопи кріс…

На галявині між деревами відбувалися навчання Січових стрільців – ідеального війська. Полк Січових стрільців повністю складався з вояків-галичан, колишніх громадян Австро-Угорщини, які під час Німецької війни опинилися в російському полоні. Сформувала його Центральна Рада, але за гетьмана полк мав бути розпущений через вимогу австрійського командування. За службу в армії іншої держави галичанам загрожував австрійський військовий суд, і тому вони розпорошилися всій Україні. Більшість із них тоді знайшли притулок у Запорізькому полку Болбочана, який спеціально для них сформував окремий курінь.

Наново Січових стрільців сформував гетьман Скоропадський, бо жадав відправити їх до Львова, де зараз загони галицьких українців уже билися за незалежність своєї батьківщини проти тамтешніх польських дружин. Гетьман не полишав надії об’єднати Галичину з Великою Україною під своєю булавою. Але він не знав, що командири Стрільців давно уклали угоду з ватажками Директорії. В спільноту Стрільців було кинуте гасло: «Шлях на Львів лежить через Київ» і галичани стали ударною силою повстання. Особливо для НЬОГО це було дуже зручно. Один раз переагітовані Директорією та власними командирами, галичани практично не втручалися в політику. Вони – служили. А ВІН – мав на своєму боці командира галичан полковника Коновальця.

ВІН ще раз глибоко вдихнув морозне повітря. Ця земля чекала ЙОГО.

За спиною почувся грюкіт конячих копит. ВІН не озирнувся. Навіщо? Ззаду міг приїхати тільки свій і тільки у справі. Якщо візник відчує загрозу – здійме галас, а якщо не відчує – не варто відволікатися на вістових.

Це був Шаповал. Один з трьох Шаповалів, які постійно перебували коло НЬОГО. Один Шаповал очолював Український Національний союз. Другий, його брат та колишній організатор дивізії Синьожупанників, щойно вистрибнув з сідла і швидко попрямував до нього. Був ще й третій Шаповал – запорожець та колишній командир полку імені Богдана Хмельницького. Хороший старшина. Але ВІН не довіряв до кінця Шаповалу-третьому. ВІН не довіряв запорожцям.

Микола Шаповал у папасі та у переперезаній ременями гарній полковницькій шинелі наблизився до нього і козирнув.

– Пане Головний Отаман, терміново! Телеграфісти перехопили телеграму з Одеси від французького генерального консула Еміля Енно до німців. Француз категорично застерігає їх від будь-яких контактів з нами. Німцям наказано вжити усіх заходів, аби не допустити нашого вступу в Київ. А нас попереджено, що наступ на Київ буде розцінений Антантою як ворожий крок.

ВІН лукаво посміхнувся. Французи у своєму бажанні дотриматися угод зі Скоропадським, здавалося, доходили вже до маразму. Принаймні Енно вже не вперше співав цю пісню і не згоджувався ні на які компроміси з Директорією. Що ж, доводилося почекати ще.

– Це все?

– Не все, – відповів Шаповал. – Маємо нові витівки полковника Болбочана. Запорожці викинули з Полтави червоний загін Шинкаря і заарештували їхній ревком.

У нього щось неприємно стислося в грудях.

– От тільки цього нам і бракувало, – відповів ВІН Шаповалу. – Зараз червоні здіймуть крик, і за витребеньки Болбочана муситимемо виправдовуватися ми всі. Він хоч розуміє, що робить?

Ні чорта він, швидше за все, не розумів. Хто такий цей Болбочан? Офіцер! Військова кісточка. ВІН взагалі був сильно здивований, коли дізнався, що Болбочан приєднався до повстання. ВІН гадав – цей панок побіжить захищати гетьмана.

Аби повалити гетьмана Директорії довелося залучити до повстання різноманітні сили, чимало з яких на дух не переносили одна одну. Аби використати потенціал та підпільну мережу червоних, соціалісти з Директорії уклади угоду з такими самими соціалістами-більшовиками. Чимало ленінців пішли у повстанські загони Директорії. Але повстанців та червоних було замало – Директорії була конче потрібна підтримка бодай частини гетьманського війська. А військові обирали вичікувати доти, доки свою позицію не висловили переможці більшовиків у минулорічній війні – козаки та старшини Запорізької дивізії.

Запорізьку дивізію Директорія підбурювала до повстання з двох боків. Вона вела переговори з Болбочаном і старшинами його 2-го полку – без особливої надії на успіх. І ще вона заохочувала до повстання Гайдамацький полк з його ватажком Омеляном Волохом – ЙОГО знайомцем ще по Київських боях. Але несподівано підтримати повстання зголосився Болбочан. І Директорія зраділа тому. Гайдамаки постійно не уживалися з іншими полками дивізії. Прихильність Волоха означала, що в Запорізькій дивізії спалахне розбрат із дуже непередбачуваними наслідками. Прихильність же Болбочана означала, що на бік Директорії переходила уся Запорізька дивізія в повному складі.

Але скільки вовка запрягай – орати не вийде. Болбочан категорично не визнавав революційної демократії. Він вголос висловлювався проти коаліції між Директорією та більшовиками. Директорія обіцяла червоним легалізацію їхньої партії в Україні – а Болбочан залюбки розганяв більшовицькі ревкоми. Навіщо він так чинив? Це була суто офіцерська ненависть до соціалістів чи…

– Чи це він готує ґрунт для власної гри, – промовив ВІН уголос. – Дасть нам скинути гетьмана. Дасть нам виснажити сили. А потім прийде зі своїми душогубами в Київ і сам стане новим гетьманом. Чому ні? Болбочан керує найсильнішою військовою частиною України. У Скоропадського не було і третини цього.

ВІН не довіряв Болбочану. ВІН не довіряв усім панкам-офіцерам з колишньої царської армії. Всі вони, навіть долучившись до сил демократії і соціалізму, все одно бачили себе новими Бонапартами. Новими гетьманами.

А Шаповал посміхався у вуса.

– Пан Винниченко вимагає негайного усунення Болбочана з командування.

ВІН прижмурив очі. Такі вимоги ЙОГО не радували також. Письменник Вова Винниченко у своїй ексцентричній манері жадав усунення з посади командувача Запорізьким корпусом просто у розпал повстання. А ВІН не міг дозволити собі такої дурості. ВІН мав діяти набагато витонченіше.

– Де зараз Болбочан?

– Щойно взяв Полтаву. Зараз він б’ється проти полків Полтавського гетьманського корпусу під Миргородом. До речі, Болбочан повідомив що кілька його полків мають наблизитися до Києва, аби прийняти участь у штурмі та залишитися в Києві. Він апелює до договору з Директорією, який обіцяв перебування у столиці його козаків.

ВІН злосливо посміхнувся. Так і є! Арешт червоного ревкому в Полтаві явно був не випадковим. Болбочан бачив себе вже хазяїном Києва.

– Де зараз знаходяться інші наші частини на Полтавщині?

– Хлопці отамана Біденка збиралися здійснити марш на Миргород.

– Відмінити, – наказав ВІН. – Біденку зосередитися на Києві. І телеграфуйте в Конотоп – хай там теж не надто стараються. Ми не станемо відбирати у запорожців Болбочана честі встановлення Республіканської влади на усій Полтавщині та Сумщині.

Шаповал поглянув на НЬОГО здивовано. Полковник нічого не зрозумів, і це ЙОГО порадувало. Якщо не зрозумів Шаповал – не зрозуміє і Болбочан. Значить це був дотепний план.

– Розумієте, Миколо Юхимовичу, – пояснив ВІН, – зняти Болбочана з командування ми зараз не можемо – проти нас підніметься вся Запорізька дивізія, і ми самі подаруємо Скоропадському ще одну вправну військову частину. Тому ми нейтралізуємо Болбочана інакше. Для початку – ми доручимо йому власними силами встановити республіканську владу на Сході України.

– Але ж ми віддамо цей терен Болбочану!

– Людей у нього більше не стане, – заперечив ВІН. – Запорізьку дивізію неможливо перетворити за тиждень на армію, не пожертвувавши боєздатністю. На кожного ветерана припаде десяток новачків, а часу для навчання запорожці не матимуть. Він розпорошить та виснажить свої сили. А ми тим часом підкинемо Болбочану ще кілька завдань. Йому стане не до Києва.



***


Огидний свист гальм вдарив по вухах. Артем вхопився за металеву ручку, тіло рвонуло уперед, від напруги стислися зуби. Його відкинуло до стіни. Тільки тепер він усвідомив, наскільки йому пощастило. Грюкнутися з верхньої полиці залізничного вагону – задоволення украй сумнівне. Врятувала його гарна реакція розвідника.

– Госпаді, да што жє ето дєлаєцца! – скрикнула сива пані, в мережаній шалі.

– Нєт, ну ето рєшитєльна нікуда ні гадіцца! – підтримав її бородатий пан у пенсне, дещо схожий на Чехова.

Артем не слухав їхніх ремствувань – він прикипів очима до вікна. Аж надто гарно знав досвідчений старшина від чого посеред голого степу несподівано гальмують потяги. І передчуття його не обдурили. Зграя чоловіків селянської зовнішності з гуком та вереском линула до вагонів – явно не з метою побажати пасажирам щасливої дороги.

Битися йому не хотілося. Після розмови з командувачем настрій у нього був – ні в тин ні в ворота. Завдання дали таке, що простіше було б стрибнути в ополонку, сплавати під кригою до берега та повернутися назад здоровим і неушкодженим. Настрій до всього псували сусіди по купе. Троє російськомовних інтелігентів навіть не приховували скептичного ставлення до держави Україна, якій служив молодий старшина. Ризикувати через їхню безпеку?!

Але вибору він не мав – дядьки в кожухах уже лізли у вагони. За дверима лунали голоси.

– Ану вилазь буржуяко! Де-но твій чемодан? Показуй що маєш!

– Е, пані, шуба нині і біднякові згодиться.

– Убєрі рукі, хам! Што ви сєбє пазваляєте?!

– Як ви смієте! – Репетував українською якийсь приємний дівочий голос. – Ви дискредитуєте незалежну українську державу і політику Національного Союзу! Хто ваш командир?!

– Пельку заткни, панночко! З буржуями їдеш, то до гріха не доводь!

Артем стрибнув на підлогу та сунув ноги в чоботи. Потім – вивільнив з кобури револьвер, витяг з речового мішка чорний німецький парабелум, підкріпив арсенал гострим кавказьким кинджалом, та розклав зброю на свій полиці так, аби все було під рукою. Озирнувся до сусідів. Виразно приклав пальця до губів. Після цього – знову вліз на полицю та вкрився шинелею.

Пані зашепотіла молитву.

А в купе вже ломилося з гвинтівкою чорняве здоровило в селянському кожусі та баранячій шапці.

– Ну що, гражданє буржуї?! Царство панів та гнобителів доживає останні дні! Давай, не соромся ділитися награбованим добром з трудовим наро-о-о-о!..

Вузький кавказький кинджал охопив вайлу шию і змусив його притиснутися до Артемової полиці.

– Роззявиш рота – мов свиню приріжу, – спокійно та безтурботно пообіцяв старшина-розвідник.

До купе завалився іншій грабіжник в овечій бекеші та солдатському кашкеті без кокарди.

– Валько, ну що ти там копа…?!

Блідий, мов стіна хати, вахлак та сяючий кинджал біля його горла вмить усе розтлумачили. У лоб уперлася цівка револьвера.

– Наган не дає осічки. Я зрозуміло пояснив? – поцікавився Артем.

Позицію старшина обрав ідеальну: обидва грабіжники опинилися під його цілковитим контролем і вмерти могли будь-якої миті. Сусіди по купе сиділи на своїх місцях тихіше за мишей. Розгублено кліпаючи очима, другий грабіжник поклав на полицю свій карабін та розстібнув пояс із гранатами.

– І його зброю не забудь, гнида червона, – наказав Артем.

– Та що ви, паничку! – пискляво заголосив худорлявий. – Ми ніякі не червоні! Ми вояки повстанського загону Директорії.

– Оно як? – зауважив Артем.

З’ясувалося, що потяг грабували його ж союзнички. Бійка відкладалася на невизначений термін – це вже друге везіння, і ним варто було скористатися.

– На вихід, – наказав старшина.

Грабіжники вивалися в коридор. Артем хутко сунув кинджал за халяву чобота, а наган у кишеню галіфе. У коридор він вийшов з парабелумом у руці та карабіном на плечі. Розчинилося вікно – Артем двічі натиснув спуск пістолета.

Дикий жіночий вереск вдарив по вухах. Пересилюючи його, Артем гаркнув на всю міць горлянки.

– Геть з вагону, байстрюччя грабіжницьке! Геть, поки я шкіру з ваших срак собі на ремені не нарізав!

Вахлака та худорлявого Артем копняками погнав поперед себе, мов живий щит. Кремезний дядько з револьвером у руці вискочив коридор, але стріляти не наважився.

– Ти хто такий? Звідки узявся?! Хлопче, ти не!..

– Геть з вагону! – Артем різко пересмикнув затвор карабіна. – Іще слово – в пузі дірка!

– А ти чого ховаєшся?! – заверещав жіночий голос за стінкою, прямо біля нього. – Тобі кажуть – виходь звідси! Геть!!!

Оце вже було надто небезпечно.

– Панночко, мерщій на підлогу! – гукнув Артем.

Він відскочив до вікна і спрямував карабін у бік, де мав стояти ворог. Невідома паночка сама не розуміла на яке лихо вона наразилася. Але стріляти не довелося. Розбійник вилетів у коридор сам.

– Я що?! Я нічого! Пане-офіцере, не стріляй!

З вагону грабіжники посипалися, мов горох з макітри. Артем підійшов до дверей і вдихнув свіже морозне повітря. Півтора десятки дядьків, що копирсалися біля возів, спрямували на нього рушниці.

– Що хлопці, бешкетуємо? – спитав Артем. – Замість гетьманців гнобити – потяги грабуємо? А де ж ваш отаман?

Кремезний дядько із широким селянським обличчям не поспішаючи під’їхав до вагону верхи.

– Ну, я отаман тутешній. А це – мій підрозділ республа… республю… респабуканського війська, от. І не бешкетуємо, а проводимо леквізицію. А ти, голубе, хто такий? Звідки тут взявся?

– Із Запорізького корпусу. Чув про такий?

Настрій помітно поліпшився. Ці дядьки швидше воліли балакати ніж стріляти. Це обнадіювало.

«Щастить мені сьогодні» – подумав Артем.



***


Тетяну Журбу ще ніхто і ніколи, напевно, не бачив настільки розлюченою. Усе роздратування, що накопичувалося дорогою, вийшло в одну мить, і коли це сталося, вона відчула на душі таку легкість та розкутість, яку, мабуть, відчуває розпрямлена пружина. Пружина, стиснута так, що від напруги зірвало гайки.

А душу їй стискати почали іще у Харкові. За ейфорією по протигетьманському переворотові прийшла сувора реальність у вигляді німців, які витіснили з міста запорізькі сотні. До установ повернулися чиновники-гетьманці. Невдовзі до магазину Тетяни завітали особи у військовому.

– Панно Журба? Нам відомо що ви прилюдно висловлювали радість з приводу бунту проти законної влади…

Не встигла Тетяна відбитися від допитів, як постало інше лихо – якимись незрозумілими шляхами до неї дійшла телеграма з оточеного Києва, яка повідомила, що самотня тітонька Тетяни сильно захворіла і потребувала догляду рідних. Перед Тетяною постало скрутне питання. Свою маму вона іще влітку відправила до сільської рідні. В такі буремні часи вона не наважилася б відпустити її не те що до Києва – а навіть додому у Харків. Доводилося кидати на служниць свій магазин та вирушати до оточеної столиці самій. На щастя – потяги туди іще ходили.

– Ну я же не член партії! Я же ніяк не пов’язана з політикою! – пояснювала вона подружкам. – Хто і за що мене затримає? З Божою поміччю – доїду.

Але дорога перетворилася на катівню. В одному купе з Тетяною опинилися два українських інтелігенти і офіцер іще царської армії. Останній вважав себе неперевершеним кавалером, причому головну складову своєї неперевершеності він бачив у щирих симпатіях до монархізму. Все українське він брав на глум. Почувши у купе українську мову, він з порогу заявив:

– Боже, гаспада! Нєужелі ви всерьйоз васпрінімаітє етат новадєл – мову?

Його слова Тетяну добряче збурили. Але це був тільки початок жаху. Офіцер всіляко намагався завести з нею знайомство. Він привертав її увагу безглуздими жартами, розповідав вульгарні анекдоти, робив їй якісь непристойні натяки, ледь не силою тягнув до ресторану. А коли його напір таки розбився о холодне презирство дівчини, став повторювати з нагоди і без:

– Сєпаратісти-мазєпінци закончат так жє как і Мазєпа. Гаваріте, что хатітє, гаспада, но только єдіная Русь даст шанс хахлам састояцца как цивілізованим людям.

Уся показна бундючність миттю злетіла з офіцера, щойно за вікнами замерехтіти кудлаті шапки бандитів. Він забився у куточок. Він відводив очі від Тетяниних запитливих поглядів. Мовчав, коли грабіжники вломилися в купе і почали трусити речі інших Тетяниних сусідів.

Натомість Тетяна відчула як її переповнила чиста, абсолютно нічим не пригашена лють. Мало їй було того, що їй постійно псували настрій. Мало того що їй попався грубіян у сусіди. Так ще на біс – грабувати її приперлися люди, котрі називали себе прибічниками влади, яку вона так щиро і палко підтримувала!

У коридорі загриміли постріли. Бандит у їхньому купе облишив валізу і спробував сховатися за дверима. І Тетяну прорвало. Вона сама не пам’ятала як зірвалася на ноги і що кричала в очі розбійникові. Їй було байдуже що цей здоровань був озброєний, а вона – ні, що їй двадцять років, що вона струнка дівчина з вилицюватим овальним обличчям, великими карими очима, соковитими губами та довгими хвилястими кучерями, і що всю цю красу розбійник міг спотворити одним пострілом.

Презирство впереміш зі зневагою вклалися в одне коротке: «Геть!» Грабіжник випарувався за дверима. Тетяна також вискочила до коридору. Вона на власні очі хотіла побачити того, хто врятував їх від розбійників.

Коридором прямував невисокий хлопець із голеною потилицею, у розстібнутому захисному бешметі без погон та з пістолетом у руці. До нього виходили наполохані пасажири. «Все гаразд, більше не прийдуть, зараз поїдемо», – спокійно казав їм старшина. Тетяна рушила йому назустріч.

– Пане-старшино, – промовила вона, вхопивши його руку. – Дозвольте висловити вам своє захоплення вашим вчинком. Ваша хоробрість лічила б найкращім козакам-лицарям зі старовинних дум! Я в захваті від вашої хоробрості!

Хлопець дещо іронічно посміхнувся. А потім абсолютно просто спитав:

– То це ви мене від засідки врятували? Це ви їх Національним Союзом соромили? Я, мабуть, теж мушу вам дякувати. Сховайся він у вас – я з вами зараз не розмовляв би. Як ви насмілилися?!

– Я вас прошу!.. Всі вони – боягузи, – пирхнула Тетяна. Їй було огидно від самої згадки про брудні руки грабіжників. – Людина, яка нишпорить по чужих валізах і забирає шуби у літніх пані, хороброю бути не може. Але проходьте до нас у гості.

Старшина почувався явно незручно. До гостей його запрошували дещо розхристаного, та ще й зі зброєю у руках. Але запрошення він прийняв. Присівши у їхньому купе, він вибачився і розклав на столі увесь свій арсенал.

Офіцер-єдинонеділимщик відреагував глузуванням.

– О! Люгєр-парабелум! Нє знал, что гєрманци гєтманцев дажє пісталєтамі вааружалі!

– Не дивно, що не знали, – абсолютно байдуже відповів йому старшина. – Цей пістолет я купив під випадок. Наші частини озброєні мосінками* та максимами. Як і раніше.

Незадоволений такою стрімкою відсіччю, офіцер хотів взяти хлопця на кпини іще якось. Аж тут заговорила Тетяна.

– Знаєте пане-офіцере, я от давно помітила: людина може або гарно глузувати, або бути мужньою у небезпеці. Те й інше разом – чомусь ну ніяк не поєднується. Ви не помічали чогось подібного?

Офіцер підстрибнув, мов бджолою вжалений. Він був уже готовий сказати щось різке, але його очі раптом зустрілися з поглядом голеного хлопця. Тетяну вразив цей погляд. На збуреного офіцера молодший за нього старшина дивився спокійно і навіть байдуже, немов би просто чекав нагоди, аби виставити нахабу геть.

– Ви… Ви… На что намєкаєтє? Ви смєєтє називать мєня трусом?! – збурено промовив офіцер.

– Перепрошую, але нагоду похизуватися хоробрістю ви, здається, щойно змарнували, – різко відповіла йому Тетяна.

Офіцер підвівся і зняв з полиці свою валізу. Оглянувши присутніх, він промовив тоном скривдженої цноти.

– Пахоже, дальше путєшествавать вмєстє у нас нє вийдєт. Астаток путі я намєрєн правєсті в карідорє.

– Через два купе є гарне місце із чудовими сусідами, – зауважив старшина. – Ви швидко з ними порозумієтеся. Я ось зараз тільки речі свої заберу, і до Києва ви зможете мандрувати з комфортом.

– …бо ми ж тут всі люди неправильні – українською між собою говоримо, – глузливо услід офіцерові додала Тетяна.

Поки хлопець ходив за своїми речами, Тетяна намагалася зрозуміти що він за один? Дивина та й годі – але вона практично не могла згадати його обличчя. Ніс, очі, брови, статура – все це якось згадувалося, але до купи не складалося. Невдовзі хлопець повернувся. В Тетяни подих перехопило. Тепер поверх бешмету кольору хакі красувалася синя кубанська черкеска з сяючими газирями, та набірний пояс з кавказьким кинджалом та кобурою. Плечі їхнього рятівника прикрашали вузькі галунні гетьманські погони з двома клепками*. Закинувши на вільну полицю свої шаблю, шинель та шапку з чорним шликом, молодий старшина присів біля них і привітно посміхнувся.

– Ну, пане-старшино, ви нас сьогодні постійно рятуєте, – промовила Тетяна. – Спочатку бандити, потім цей єдинонеділимщик. Ми просто у невідплатному боргу перед вами.

– Тоді, мабуть, варто познайомитися? – зауважив старшина. І зразу ж відрекомендувався, як на плацу: – Сотник Артем Горач зі штабу Запорізького корпусу.

Дівчина посміхнулася і простягнула йому руку.

– Тетяна.

_______________

Мосінка, трьохлінійка або гвинтівка Мосіна – 7,62 мм трьохлінійна гвинтівка «Мосін-Наган», основна зброя російської армії і війська Української Держави.

Вузькі галунні погони – в армії Української держави використовували два типи погон: парадні – вузькі, плетені з галунного шнура, на кшталт німецьких; і польові – матерчаті, клиновидні, схожі на російські.



***


Артем був вражений та причарований. Доля, що підступно кинула його спочатку в дорогу до ворожого табору, а потім у самий вир бандитського нападу на потяг, зрештою, змінила гнів на милість. Знайомство з дивовижно гарною дівчиною було варте попередніх труднощів. Артем очей не зводив з чарівної посмішки та розрум’янених вилиць, не забуваючи кидати короткі погляди на пухкі перса. Йому кортіло їй сподобатися. Він хотів підтримати розмову та вразити її своїм красномовством. Хотіти – хотів, та хотій не давав… В одному купе з дівчиною-підприємницею, харківським адвокатом та київським лікарем найпоганішим співрозмовником виявився саме старшина зі штабу корпусу запорожців. Навички допиту полонених та спілкування з підстаршинами*-розвідниками у цій компанії були украй недоречні.

Інше лихо – його сусіди заходилися обговорювати ситуацію в країні. Про повстання вони знали переважно з республіканських же газет і не здогадувалися про низку тривожних обставин, на яких був обізнаний старшина-розвідник. Пояснити їх він не міг, бо, по-перше не мав права розголошувати штабну інформацію, а по-друге – не хотів псувати знайомства з гарною дівчиною. Гірка правда, безперечно, її засмутила і відштовхнула б від Артема. Тому коли після довгої промови про всі переваги директоріанської влади Тетяна раптом спитала його:

– Але ж тепер національне відродження не знатиме перешкод? Так, пане Артеме?

– Безперечно, – з готовністю кивнув старшина і пригадав натовпи більшовиків у Курську та щойно зупинений напад повстанців Директорії. Він говорив правду – відродження, природно, «не знатиме перепон», якщо здійснитися йому дозволить червона Москва та різноманітні сільські «батьки-отамани».

А панна Тетяна заходилася сперечатися з адвокатом щодо надбань гетьманщини.

– Що робилося у селі? Пане-адвокате, ви чули, якими методами у селян відбирали хліб для відправки в Німеччину?

Адвокат скромно кашлянув і відповів.

– Насмілюся нагадати, панно Тетяно, але обіцянку поставити хліб Німеччині давав насправді, не гетьман Скоропадський, а керівництво Центральної Ради. Себто ті самі люди, які зараз очолюють Національний Союз. Петлюра, Винниченко і Шаповал.

Тетяна запалала обуренням.

– Може бути. Але чи варто було взагалі терпіти в Україні окупаційні війська?

Адвокат поблажливо посміхнувся.

– Нагадаю, що «окупаційні війська», як ви говорите, запросила теж Центральна Рада. Панно Тетяно, не дивіться на мене, мов піп на дідька. Пригадайте краще Харків під більшовиками. І спитайте себе, чи змогли б ми здобути життя без червоних, якби не німці? Поцікавтеся у пана-сотника.

Відповісти треба було так, аби і правду сказати, і дівчині догодити. Та заговорити Артем не встиг. У коридорі загриміли важкі солдатські чоботи. Двері розчинилися. До купе зайшли кілька осіб в російських військових одностроях*, але з українськими кокардами на кашкетах та гетьманськими погонами на плечах. Гетьманці.

– Перевірка документів! Мета поїздки до Києва!

Погляд старшого наряду зразу ж завмер на формі Артема. Його пика просяяла злосливою посмішкою.

– Оце то так! Та це ж запорожець! Чорношличник! Петлюрівець власною персоною! А мені кажуть що нема удачі у житті!

– Полегше на словах, хорунжий, – різко буркнув у відповідь Артем. – Перед тобою старшина, до якого ти мусиш вітатися першим.

Запорожець подав патрульним обидва папери – своє старшинське посвідчення і супроводжувальний лист, отриманий перед від’їздом у штабі корпусу. Другий документ старший наряду перечитав кілька разів.

– От значить як?! – невдоволено спитав він. – Через завдання, значить, їдеш? І що ж то за завдання таке?

– Хорунжий! Не шукай пригод на свою… спину, – відповів Артем. – У Києві на мене чекають. Не прибуду вчасно – шукати почнуть. Завітають до вас. Невже так кортить лізти у велику політику?

Хорунжий мовчки козирнув, повернув Артемові документи і попростував далі. Артем задоволено відкинувся на стінку купе. Внутрішньо він відчув, як з його плечей звалилася шалена вага. Він недарма так зухвало грубіянив цьому гетьманцеві. Його супроводжувальний лист мав чисто рекомендаційну силу, а отже, його міг зняти з потягу будь-який патруль. Треба було вдавати пиху та корчити з себе велике цабе, аби дістатися до цілі без перешкод.

Проте на дівчину його розмова справила незабутнє враження.

– Пане Артеме, я просто вражена вашою сміливістю, – промовила вона здивовано. – Я боялася, що вони уведуть вас з собою. Але з вашим хистом можна, певно, не боятися нікого. Не збагну тільки, що вас несе у гетьманський Київ?

– Не хочеш – а мусиш, – відповів Артем. – Маю завдання командування – треба його виконувати. І це, до речі, ще дрібниці. Головні пригоди у мене почнуться в Києві.

– Не можу навіть уявити, з яким-таким завданням вас могли послати до Києва, – зауважила дівчина.

Репліку вставив адвокат:

– Пан сотник правильно поводиться. Якби його не спитав патруль – ми не дізналися б взагалі, що він має якесь завдання. Найкращій захист для нього зараз – непомітність. От якби мене спитали, хто з нас може їхати до Києва з таємним завданням, я подумав би на вас, панно Тетяно.

Дівчина обдарувала адвоката загадковим поглядом і стиха промовила:

– Сподіваюся, ви розумієте, що про це не говорять вголос?

Сяйнула грайлива посмішка, по вухах вдарив веселий сміх. Тетяна остаточно причарувала всіх попутників і до самого Київського вокзалу у вагоні лунали веселі розмови про різні забавні життєві події. Артемові з його окопним досвідом долучитися до них вже не становило клопоту – смішних історій він знав чимало. А про політику, на щастя, більше не згадували.

На вокзалі Артем визвався проводити Тетяну до стоянки візників. Біля неї йому було якось особливо тепло. Він відігнав носильників та взявся сам перенести її валізу та коробки. Маючи намір продовжити знайомство, він дуже хотів довідатися від неї адресу чи номер телефону тої квартири, де вона мала зупинитися. Але здійснитися цим планам не судилося.

Артем встиг лише розмістити на візку Тетянини речі, коли за спиною у нього почувся грізний гук:

– Ваши дакумєнти! Аткуда приєхалі? В какой часті служитє?!

Питання не викликало в Артема подиву. У Києві його мали зустріти, тож він спокійно передав офіцерам з рушницями своє посвідчення. Не мало сенсу критися від гетьманських службовців.

– Сотник Горач, – безтурботно промовив Артем. – Зі штабу Запорізького корпусу.

– Шо? – Заволав офіцер немов різаний. – Пєтлюравєц? Бунтавщік? Здать аружіє!

– Та скільки ж можна мордувати людину?! – обурено вигукнула з візка Тетяна. – Його і так вже перевіряли…

– Дамочка, нє вмєшивайтєсь! – офіцер встав між візником і Артемом. – Рукі назад! Слєдовать за мной!

Наляканий візник клацнув канчуком. Пролітка легко зрушила з місця і полетіла уперед, уносячи миловидну дівчину. За хвилину вона зникла серед будинків.

_______________

Підстаршина – молодший командир (сержант) армії Української Держави.

Російські однострої – крім Запорізької та Сірожупанної дивізій, двох полків сердюків та особистого гетьманського конвою, інші частини війська Української Держави та Державної варти користувалися одностроями російської армії з гетьманськими знаками розрізнення.



***


Коридори будинку військового міністерства на Миколаївській вулиці складалися в якийсь заплутаний лабіринт. Можливо, сердюки* гетьмана свідомо водили Артема переходами, аби трохи познущатися з нього. Їхня вчасна поява на вокзалі врятувала Артема від бійки з патрулем російської офіцерської дружини. Проте на подяку запорожця сердюки відповіли короткими зневажливими відповідями. Для них він був бунтівником і зрадником.

У приймальні Артем мусив чекати, допоки вийшли останні відвідувачі. Аж після цього він потрапив до кабінету. За широким столом сидів сивий чоловік з коротенькою борідкою та хвацько закрученими вусами. Золоті плетені погони генерального бунчужного* прикрашали його рамена. Артем бачив його раніше на парадах. Старшина-запорожець стояв перед гетьманським військовим міністром генералом Олександром Рогозою.

Кілька хвилин міністр перекладав якісь папірці. Потім – обдарував Артема байдужим поглядом.

– Хто ви такий?

– Командир кінної розвідки штабу запорожців сотник Артем Горач.

– Ви хотіли мене бачити? Я до ваших послуг.

– Я перепрошую, – розпочав був Артем. – Але я привіз вісті призначені для його Світлості пана гетьмана Павла Скоропадського…

– …і пан гетьман мусить все покинути і опуститься до спілкування з бунтівниками, – іронічно завершив за нього генерал. – Не сподівайтеся. У пана гетьмана є чимало вірних і відданих старшин, які заслуговують на повагу набагато більше за вас. Тому спілкуватися ви будете зі мною. І ваша подальша доля напряму залежить від результатів нашої розмови. Закарбуйте собі це.

Артем тихо зітхнув. Усе було вірно. Ніякого іншого ставлення тут для нього бути не могло за визначенням.

– Я маю пакет для пана гетьмана, – промовив він з натиском. – Я мушу передати його пану гетьману особисто. Передавати його вам я не збираюся.

– І не треба, – з готовністю відповів генерал. – Скоро сюди завітає пан Полтавець-Остряниця, генеральний писар і особливо довірена особа при гетьмані. Передасте ваш пакет йому. Я сподіваюся, особа пана Полтавця-Остряниці не викличе заперечень з боку старшини-запорожця?

Артем погодився, що не викличе. Пана Полтавця-Остряницю, одного з організаторів Вільного Козацтва, знала вся Україна.

– А зараз я хочу почути, з чим ви до нас приїхали? Від моїх слів залежить чи увійде пан Полтавець-Остряниця сюди взагалі. Пан генеральний писар – дуже вразлива людина. А навіть я, спілкуючись із вами, ледве стримую бажання розстріляти вас за порушення присяги.

– Ми не порушували присяги, – збурився Артем. – Ми не повставали проти пана гетьмана особисто. Наше обурення викликало чорносотенне оточення гетьмана, яке підштовхувало його до розбудови нової імперії!

Генерал глузливо посміхнувся.

– Ви справді вірите у цю петлюрівську маячню? Пан гетьман ні до чого – все лихо від оточення? Геніально! А мене ви теж записали до чорносотенного оточення?

Артем лише знизав плечима.

– Пане генерале. Я погано знаюся на політиці. Проте я гарно пам’ятаю всі глузування та приниження з боку чиновників та офіцерів-єдинонеділимщиків, починаючи від генерала Бочковського. Було дуже складно переконати себе, що це і є та сама Самостійна Україна, за яку ми проливали кров.

Генерал хлопнув долонею по столу.

– Вас це не виправдовує, – різко промовив він. – Військовим не вільно вчиняти бунт, навіть якщо накази командування їм не подобаються. Дисципліна – стрижень армії. Порядок і послух, завжди і всюди!

Артем зрозумів, що перестає контролювати свої слова.

– Так, стрижень, завжди і всюди, – відповів він. – У царській армії вона теж була стрижнем, і де тепер цар? А ви хотіли, аби ми мовчки спостерігали, як незалежну Україну, за яку ми воювали, повільно вливають до оновленої імперії? Звідки нам знати, що це не зрада?

– Слова, самі слова, – відповів генерал. – Питання вищої політики не сотники вирішують. Але гаразд – ми зграя зрадників, які зазіхнули на незалежність рідної неньки-України. Якого ж біса ви до нас тоді приїхали?

Артем вгамував емоції і спробував говорити якомога спокійніше.

– Мої командири прислали мене, аби повідомити – вони готові на певних умовах припинити ворожнечу і скласти угоду з гетьманською владою. Вони сподіваються на взаємність і порозуміння.

Генерал Рогоза знову глумливо посміхнувся і поглянув на Артема, мов на хлопчака-шкідника.

– Геніально! Просто геніально! – казав генерал. – Панове-запорожці, ви чудові вояки. Але політки із вас – немов батіг із клоччя. Ви ще й гетьмана повалити не встигли – а вже почали заколот проти Петлюри. Скажіть, а як швидко ви плануєте почати інтригувати одне проти одного?

– Нам не до жартів, пане-генерале, – твердо відповів Артем. – Під нашими кордонами посилюються більшовики. Вони збирають сили і впоряджають тили. Вони готуються до військової експансії.

Очі генерала недобре заблищали.

– Догралися?! – спитав він з глузливим спокоєм у голосі. – Дочекалися загрози ззовні під час гармидеру у середині країни?! Скажіть іще, що міністерство вас про те не попереджало! Мені взагалі цікаво, про що ви думали, коли починали цей бунт? Невже гадали, що більшовики ним не скористаються?

– Пане-генерале, – відповів Артем, – я розумію, що глеків побито вже понад міру. Але існують біди значно вагоміші за протистояння республіканців з гетьманцями. Небезпека загрожує усій нашій молодій державі. На нашому кордоні…

Артем коротко розповів генералові все, що робилося по той бік кордону. Він не надто занурювався у подробиці, але й сказаного з верхом вистачало, аби змалювати ту біду, яка нависла над їхньою країною. Генерал вислухав його дуже уважно. Проте побоювань Артема, принаймні зовні, – не поділив.

– …а все, що може їм зараз протистояти – це наш Запорізький корпус, – закінчив Артем.

– Дивізія.

– Її розгорнуто на корпус, – зауважив сотник.

– Ще краще, – відповів генерал. – Я не бачу трагедії у вашій розповіді. Так, більшовики готуються до війни. Але – з такими силами їм України не здобути. Звісно, вони докладуть усіх зусиль. Але для наступу треба трикратної переваги, а вони її не мають. Я можу як завгодно ставитися до Болбочана, але ні за яких умов я не назву його йолопом. Навіть з одним вашим корпусом він вмиє червінців юшкою вже на околицях Харкова.

– То правда, – погодився Артем. – Але корпус не зосереджений в одному місці. Ми ведемо бої водночас з Полтавським корпусом та бандами більшовиків і анархістів, які не визнають ніякої України – ані гетьманської, ані директоріанської. До маразму доходить – ми розганяємо більшовицькі ревкоми, а Директорія їх захищає! Ми просто не здатні зосередити усі сили проти більшовиків.

Генерал вкотре глузливо посміхнувся.

– От і поясніть це Директорії. Доведіть їй, що не можна куматися із більшовиками, бо обдурять, – відповів генерал… і змінився у лиці. Зневажлива мармиза зникла геть. В очах літнього генерала постали біль та безсилля. – Хоча кому й що ви поясните? Винниченко з Шаповалом фактично такі самі більшовики – а саме їм ви подарували владу. Не мала баба клопоту – купила порося. Ох і наробили же ви лиха, запорожці!.. Знали б ви самі, що ви наробили!

Артем стиснув зуби від напруги. Він і сам бачив, у яке пекло їх завело благе прагнення українського національного відродження.

– Пане генерале, я розумію, – промовив Артем. – Наробили ми вже таких справ, що і чортів нудить. Але не пізно ще все виправити. Запорожці пропонують перемир’я. Слово – за гетьманом.

Генерал Рогоза підвівся з-за столу і задумливо пройшовся кабінетом. Біля вікна він зупинився.

– Пане сотнику, а от переконайте мене, – промовив він. – Докажіть мені, що ваша пропозиція – не пастка петлюрівського командування. Чому я маю бути впевнений, що потрапивши до центру Києва, запорожці не захоплять місто?

Артем не відповів. Доказів на руках він не мав.

– Бачите? – зауважив генерал. – Такі переговори, як ви пропонуєте, – тривають місяцями. Протягом них узгоджують все, аж до найдрібніших деталей. Ви ж намагаєтеся вирішити все по-козацьки – наскоком, одним махом. Слово дав – слово взяв. Вчора вчинив заколот проти гетьмана, сьогодні – заколот проти Петлюри. Скажіть, як вам вірити?

Артем не відповів. Він не мав чого відповісти. Коли він входив до цього кабінету, в ньому клекотало бажання достукатися, докричатися, порозумітися. Тепер він бачив – порозумітися було майже неможливо. Для генерала Рогози, для офіцерів гетьманського штабу, для всіх них до останнього сердюка, існували лише республіканці і гетьманці, праві і винні, свої і чужі. Лише командування Запорізького корпусу намагалося кричати, що не було прибічників Винниченка і прибічників Скоропадського – були українці. І що лихо зі східного кордону вже здіймало криваво-червону сокиру над ними всіма.

Його не чули. Його не могли почути, навіть якби схотіли. Прокляттям між ними стояла ворожнеча.

Ад’ютант повідомив про прибуття генерального писаря. В Артема очі рогом полізли. Іван Полтавець-Остряниця немов би зійшов з гравюр часів Хмельницького та Сагайдачного. Шовковий бешмет, кармазинова черкеска, повний набір російських орденів на грудях, хвацько закручені вуса, чупрун на потилиці… Козак Мамай – та й годі.

Настрій старшини-запорожця зіпсувався іще дужче. Перед його очима постали загони червоних, що крокували вулицями Курська – худючі та голодні. Вони хотіли наїстися, і тому жадали сунути до України! І хто мав розповісти про це гетьманові? Лубочний козачок?

Презирливий голос генерального писаря обірвав Артемові роздуми.

– Запорожці! – з гіркотою в голосі промовив генеральний писар. – Запорожці бунтують проти свого гетьмана. Як ви могли?!

– Не треба так, пане генеральний писарю, – мовив до нього сивий генерал Рогоза. – Пан сотник привіз нам дуже обнадійливі новини. Він для нас вісник порятунку. Серед запорожців стався заколот проти Петлюри.

_______________

Сердюки – вояки гетьманської гвардії.

Генеральний бунчужний – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному генерал-полковникові.



***


Двері відкрив низенький дядько з круглою головою, негустим волоссям і вимовою полтавчанина.

– Перепрошую, пане, – мовив Артем. – Чи можу я побачити пана Борщевського?

Круглоголовий зробив великі очі та сказав, що про пана Борщевського він уперше чує. Проте – пообіцяв негайно розпитати своїх квартирантів. Артем збагнув – це був хазяїн будинку. Три квартири він здавав в оренду зйомникам, а сам мешкав у маленькому закутку десь під сходами. Артемові був потрібний хтось інший.

Цей хтось інший – довготелесий пан з короткими вусиками, з’явився на порозі за кілька хвилин.

– То це вам потрібен пан Борщевський?

– Мені.

Довготелесий оглянув його від шапки до чобіт.

– Немає зараз пана Борщевського. До родичів поїхав. У село.

Задоволений Артем рушив вулицею. Відповідь довготелесого означала «зустріч за годину, у трактирі на розі»…


…Першу частину завдання він виконав – пакет передав. Надвечір, після тривалого допиту він вийшов на вулицю вільний та неушкоджений. Навіть зброю йому повернули.

Київ лущав від приїжджих. Квартировласники ломили за житло шалені гроші. Чимало офіцерів вдовольнялися навіть не кімнатою, а кількома стільцями у куточку. Але до цього Артем був готовий. Перед виїздом кілька киян з числа старшин-запорожців надали йому адреси своїх батьків.

Від ранку він приступив до другої частини завдання – треба було встановити контакт з проводом партії хліборобів-демократів. Артем вийшов на вулицю… і зразу ж наткнувся на офіцерський патруль. «Ну от, почалося», – промайнуло в голові. Але скандалу не сталося – офіцери похмуро козирнули і попрямували далі. Так само на Артема відреагувала наступна варта – група німецьких солдат на чолі з фельдфебелем. Артем усе зрозумів і сам посміявся над своїми побоюваннями. Ну справді, а чого патрульні мали до нього чіплятися? На його раменах були старшинські погони. На відміну від більшості повстанців Директорії, запорожці не носили на одностроях червоних бантів та розеток. Зовні він нічим не відрізнявся від старшини-гетьманця.

Адреси, передані паном Міхновським, старшина-розвідник пам’ятав дуже гарно. Але іти по них зразу ж не поспішав. Спершу треба було дещо перевірити, і для цього він заходився тинятися центром міста.

Ніщо не нагадувало про війну. Вулицями Києва ходили трамваї, у парках сиділи нянечки з діточками, під кудлатими білими кронами прогулювалися паночки з молодими паничами. На вулицях було чути українську мову. Гетьманський Київ від республіканського Харкова відрізняли хіба що тільки офіцерські патрулі.

Артем вийшов на вулицю Олександрівську. Його серце стислося від хвилювань – рік тому він гинув на цій бруківці. Вибухи, кулеметні черги та крики поранених самі собою залунали у вухах. Погляд упав на кущастий каштан, з-за якого тоді він відстрілювався від червоних…

– Хлопці! На багнети! Сла-а-ава! – відлунювало від стін.

Артем крокував вздовж тротуару. Картини бою річної давнини поставали перед очима у своїй потворній красі. На Софійській вулиці йому під горло підкотив клубок – він побачив хвіртку, біля якої кулі зрізали Павлуся Бондаренка – його товариша по окопах з 16-го року. А на розі стрекотав їхній кулемет.

– Пане штабс-ротмістр! Набої – все. Відступати тре! – горлав йому унтер зі шрамом на щоці.

До землі вогнем їх притиснули на Софійській площі, біля готелю «Київська Русь». Тоді він гадав – це кінець. Та на іншому боці площі на багнети піднялася чота стрільців-галичан…

Артем низько поклонився цьому місцю… І несподівано – побачив. Тип виглядав мов звичайнісінький двірник – бараняча шапка, кожух та кущасті вуса. Але саме їх Артем бачив на Царській площі півгодини тому. Старшина рушив уперед – до Оперного театру. Кожух і шапка – за ним. Посеред вулиці Артем несподівано зупинився і сунув «двірникові» назустріч. «Кожух і шапка» миттю обернулися до афіш і цим видали себе з головою. Уперше в житті Артем бачив двірника, який цікавився постановкою «Лоенгріна» з Марією Тессейр та Михайлом Донцем у головних ролях!

Стало очевидно – йому повісили хвоста. Філерів могло бути кілька. Але такий варіант подій він передбачив.


У трактирі було тепло та трохи накурено. Атмосфера навіювала нудоту. Патефон на стойці грав усе що потрапляло під руку трактирникові, від «Янки Дудл денді» до «Мінутачкі» Вертинського. Артем сидів всередині зали, подалі від вікна, біля якого постійно товкся «Кожух і шапка».

Запорожець неспішно сьорбав пиво і переглядав газети. Видання гетьманської столиці залишали по собі гіркі враження. Навіть україномовні часописи від серця лаяли «петлюрівських радикалів», вихваляли «гвардію графа Келлера» та продовжували наполягати на необхідності створення федерації з білою Росією. Натомість відверто проросійські видання ремствували, що російськомовні кияни уникають призову до добровольчих частин і виказують повну байдужість до «общєрускава дєла». Преса покладала надії виключно на війська Антанти, які за її твердженнями, вже десантувалися в Одесі, Миколаєві та у Криму. Очевидно – у Києві на щось сподівалися, але були ті сподівання аж надто хиткими й непевними.

Артем покинув газети. Після відвідування військового міністерства він відчував себе розбитим та спустошеним. Та й не тут йому кортіло бути тої миті. На думку спливли великі карі очі, чорні брови та соковиті губи. Де-то вона тепер? Чим зайнята? Чи побачаться вони знову? Дика туга притиснула йому серце. Лише кілька годин він спілкувався з Тетяною, а тепер – ніяк не міг її забути. Він ладен був покинути все і ринути на пошуки. Та от лишенько – знайти у Києві приїжджу дівчину було трохи простіше, ніж помітити швецьку голку у вагоні фуражного сіна.

– Па-а-ане! Ви наче сумуєте? – звернувся до нього гладкий щокатий чоловік, з вусами немов у кота.

– Не сумую, – буркнув Артем. Він не любив таких несподіваних вторгнень. – Я компанії не потребую.

– Та що ви кажете, пане-старшино! – зареготав пан з котячими вусами. – Ви навіть не згодитеся зі мною випити?

Артем відчув несамовите бажання встати і допомогти цьому щокатому піти геть. Але той не вгамовувався.

– Не можете ви мені відмовити, пане, – розсміявся щокатий. – Ви знаєте яка радість у мене? Син сьогодні народився.

Артем завмер. Щокатий сказав умовну фразу. Це був зв’язковий.

Старшина-запорожець вмить змінив гнів на милість. Він згодився, що не випити за новонародженого – страшний гріх. Трактирник подав смажене м'ясо, тушковану картоплю, квашені огірки та штоф з горілкою. Чоловіки промовили тост за щасливу матусю і випили «по-першій».

Під закуску щокатий мовив цілком тверезим голосом:

– Отже, за вами хвіст?

– Пасеться за вікном, – відповів Артем. – Висококультурний філер. Цікавиться Вагнером і зірками опери. Щоправда зовні – типовий двірник.

Щокатий хитро посміхнувся.

– Халтурить «освідомка», – зауважив він. – Усіх розумних забрали з петлюрівцями воювати, а у філерах самі лантухи лишилися. Ну то й добре – нам легше.

Після секундної паузи щокатий продовжив:

– Сергій Михайловій передавав вам низький уклін. Він дуже радий, що вам пощастило добратися до нас без пригод. Сергія Михайловича також дуже цікавить, чи гарно почуваються Володимир Михайлович та Микола Іванович?

– Микола Іванович почувається гарно і шле вам низький уклін, – відповів запорожець. – Радий був би вам щось сказати і про Володимира Михайловича, але, на жаль, я не відаю хто це такий.

Артем і справді не відав, хто то був. Він обмежився привітом від Миколи Міхновського.



***


Старшини зібралися у салон-вагоні командувача протягом півгодини. Останніми увійшли командир Запорізького корпусу полковник Сільванський та його начальник штабу В’ячеслав Парфенів –лисіючий сивий старшина у пенсне, схожий на суворого університетського професора. Військовий старшина Гейденрайх представив йому Миколу Міхновського.

Зустріч була позаплановою – командувач мав повідомити щось нагальне. Зібралися всі. Полковник Болбочан оглянув присутніх, витримав паузу і промовив:

– Панове старшини. Сьогодні я мав телеграфну розмову з Білою Церквою. Новини такі. Головний отаман відкинув усі наші побоювання щодо більшовиків. Він повідомив нам, що з червоними укладено угоду і вони ладні її чітко дотримуватися. Нам поставлено додаткову задачу. Частиною своїх сил ми мусимо негайно зайняти увесь Донбас та оволодіти Кримом. Нам наказано встановити контакт з Добровольчою армією генерала Денікіна.

У старшин повитягувалися обличчя та повідвисали щелепи. Дивною виглядала ситуація, коли на прохання про допомогу відповідали наказом взяти на себе іще більше роботи.

– Панове старшини, – мовив командувач. – Я чудово розумію ваші почуття. Але зараз не час для емоцій. Я хочу почути ваші зважені думки.

– Зважена думка може бути тільки одна, – гарячково випалив полковник Сільванський. – В оточенні Головного Отамана хтось упевнено з’їхав з глузду. Який наступ на Крим? Якими силами? Республіканська дивізія веде бої з гетьманцями під Миргородом і Ромоданом. І якби це був тільки наш єдиний фронт! Буквально вчора у корпусу зник зв'язок з Катеринославом. З’ясувалося – Лозову захопили бандити Махна. Проти них ми змогли спрямувати лише кінну сотню з Павлограду та учбовий курінь. Махно відкинутий до Синельникового, але ще не розбитий. Правда, весело? А крім нього, по наших тилах гуляють Чередняк, Сахаров, Матяш та Ковтун з Шинкарем. Ми мусимо обороняти мости, склади та комунікації. Козаки й старшини швидко втомлюються, а міняти їх...

Полковник Сільванський безнадійно махнув рукою. Слово зразу ж перехопив Богдан Гейденрайх, начальник штабу Лівобережної групи.

– Я цілком згодні з висновками пана командувача корпусом, – промовив він флегматично як завжди. – На інших ділянках фронту ситуація нє лєпєй. Катеринославський кіш отамана Гулого б’ється з бандами Махна. На Чернігівщині гетьманці пробоваюць прорватися в оточений Київ. Їм ставяць опор Сірожупанна дивізія полковника Палія та повстанські загони отаманів Ангела і Тимченка. Все нагадує листковий пиріг. В Бахмачі та Ромнах – Палій, на Сумщині – Ангел, у Конотопі та Шостці – Тимченко, у Глухові – гетьманці. На північ від них – колумни гетьманців. А ще на північ – більшовики. Все у бою – відзіляць нікого.

– А з новостворених частин? – спитав командувач.

– Нема дзє, – відповів начштабу групи. – Прийом добровольців ми вже мусили обмежити. Запорізький корпус весь замєнілся на учбову частину. Сотнями у нас командують билі прапорщики та фельдфебелі. Стара Запорізька дивізія просто не здольна дати таку кількість старшин та підстаршин.

– Рабочіє Харькова і Данбаса сабралі валантьорав, – втрутився в розмову полковник Парфенів. – Двє с палавінай тисячі на Данбасє і 800 штиков в Харькавє. Ми билі винуждєни аставіть іх в качєствє рабочіх дружин. Далі ім аружиє і нескалькіх падсташин для абучєнія. На большеє ми нєспасобни. Можем іскрєннє поблагадаріть Дірєкторію. Слухи о расстрєлах афіцерав пад Києвам атварачивают ат нас кадри старай царскай арміі. Афіцери баяцца іті к нам на службу.

Військовий старшина Гейденрайх схвально кивнув.

– Самі відзєтє, пане командувачу, – мовив він. – Для будь-яких операцій нам просто бракує людей.

Командувач гірко посміхнувся і заговорив до старшин дещо саркастично.

– Ну то що ж! Якщо інших думок немає, мусимо так і відповісти. Раді, мовляв, виконати завдання командування, та обставини проти нас. Правильно я розумію?

– І не забудьте додати детальний опис ситуації на кордоні, – додав полковник Сільванський. – Особливо – про заходи більшовиків з підготовки до війни проти нас.

– Директорія стверджує, що проти нас немає ніяких частин Червоної армії, – зауважив полковник Болбочан. – Вони наголошують, що в нейтральній зоні між нами та ленінцями зібралися залишки Червоної гвардії з Сумщини та Чернігівщини, які пішли до Росії у квітні та після селянських повстань проти гетьмана.

– Запросіть цих мудрил до нас у гості, – спалахнув командувач Запорізьким корпусом. – Ми їм покажемо латишів, угорців, китайців, осетин. Я раніше не відав, що ці нації проживають на Чернігівщині та Слобожанщині.

– Развєдка даносіт а палках із рабочіх Маскви і Пєтраграда, а брігадє, састаящєй із казанскіх татар, – додав полковник Парфенів. – Єслі ета нє падгатовка к вайнє – я нє знаю тагда, что такоє падгатовка.

– А якщо й це не переконає Головного Отамана, ми можемо навести приклади справжніх боїв, – додав командувач корпусу.

– Боїв? – здивовано запитав Микола Міхновський.

– Боїв-боїв, – переконливо закивав полковник Сільванський. – Не знаю що там собі думає Директорія, а у нас тут війна іде.

Військовий старшина Гейденрайх замислено промовив:

– Мене давно нєпокоєць поводження більшовиків на Чернігівщині. Вони викидають з сіл та міст гетьманців і здобуваюць їх самі. А це наші землі!.. Що на ділянці запорожців?

Полковник Парфенів став показувати на мапі.

– Участак ат Сум да Бєлгарада прікриваєт Харькавскій Слабадской кош атамана Кобзи, – пояснював він. – Дальше на юг тянуцца пазіциі Старай Запарожскай дівізії. Полк імєні Дарашенка абараняєт участак у Бєлгарада. Полк імєні Кармалюка удєрживаєт Валчанск. Полк імені Хмєльницкава – на пазіциях у Купянска. Трєтій Гайдамацкій полк сотніка Волаха – на Данбасє. Сьола і мєстєчкі нам кантраліравать нєкєм.

– Позавчора червоні зібрали у Вовчанська трикратну перевагу і взяли місто, – додав командувач корпусу. – Відповідний вогонь наші козаки не відкривали, бо Директорія заборонила. Те саме сталося у Куп’янську. Богданівці – бійці набагато сильніші за кармалюківців. Але міста вони не відстояли. І не тільки через наказ не відкривати вогонь. За кілька годин до атаки полк був частково роззброєний німецьким гарнізоном. З Харкова німці виставили нас іще раніше. Полк ледве не відступив до Полтави, але на щастя – командир зв’язався зі штабом дивізії. Ми заявили більшовикам і німцям свій протест, і наразі Вовчанськ та Куп’янськ знову наші. Як вам ситуація, панове? Правда, весело?

– Якщо ми вже про це заговорили, – зауважив начальнику штабу групи, – я прошу всіх звернути увагу на поведінку німців. Угоди з гетьманом і з Антантою – цілком зрозумялі. А як зрозумєць історію з богдановцями?

– Очєнь проста, – відповів полковник Парфенів. – Гєрманци вєдут с бальшєвікамі переговори а взаімадєйствіі. Нємєцкіє ешелони, вазвращающієся с Украіни, в Польше масава грабят мєстниє власті. Нємци желают ізбєжать етава, а бальшевікі абєщают ім виєзд чєрєз сваю тєріторію. Нам нужни сваі пєрєгавори с нємєцкім камандаванієм.

– Отака обстановка у нас, пане командувачу, – підсумував полковник Сільванський. – Вважаю, Директорії необхідно детально роз’яснити всю серйозність нашого становища. Бо якщо, не дай Боже, більшовики розпочнуть наступ – я не знаю, ким боронитися.

Полковник Болбочан сидів похмурий, мов дідько під церквою. Йому аж явно не пасувала роль посередника між Директорією та старшинами власного штабу. Тон його голосу зразу нагадав усім, хто тут був командувачем групи, а хто – ні.

– Якщо ви розповіли про біду, доречно було б запропонувати вирішення, – зауважив він. – Панове старшини. Я чекаю від вас на пропозиції. Що мені доповісти Директорії? Що нам потрібно, аби відбити більшовицьку навалу?

– Можна? – зразу ж визвався полковник Сільванський. – Почати треба з наведення порядку у власних лавах. У нас є такий Гайдамацький полк, який на забезпеченні стоїть у мене, але поводиться так, наче він окрема військова формація. Сотник Волох не вважає за потрібне інформувати штаб про свої плани. В той самий час він повідомляє нам про бої з Добровольчою армією, про які нічого не відає ані агентурна розвідка, ані біженці. Правда, весело? Цей новоявлений Гонта мені вже кісткою поперек горла стоїть. Я гадаю, час класти край цій вольниці.

Полковник Болбочан скривився, мов від гнилої риби.

– Миколо Михайловичу, умієте ви ставити бридкі питання, – відповів командувач. – Ви знаєте, Волох – один з творців Гайдамацького коша і товариш Петлюри по київських боях. Зняти його буде дуже не просто. Тому я пропоную вам згадати про іншу обставину. Нам невдовзі судиться воювати, а гайдамаки у бою по хоробрості не мають рівних. Моя думка непохитна – типам на кшталт Волоха в армії не місце. Але він – любимий ватажок гайдамаків.

– То що, терпіти його вибрики?

– Ви маєте, ким замінити Волоха так, аби не впала боєздатність Гайдамацького полку?

Полковник Сільванський скептично скривив губи. Він явно хотів сказати щось різке. Та суперечку урвав спокійний голос військового старшини Гейденрайха.

– Пропозиції пшесті. Треба якомога швидше ліквідувати внутрішній фронт, – промовив він. – Треба кинути всю наявну кінноту та кінну артилерію проти анархічних і червоних банд. Треба розгортати до повних штатів 7-й корпус гетьманської армії. Для цього потшебна зброя. Наявні запаси ми вже викошисталі для розгортання Запорізького корпусу та Слобідського кошу. Треба перекидати максимум наявного в державі війська на наші терени. Треба формоваць кадри корпусного та армійського командування, організоваць зв'язок та взаємодію.

– Зброю ми отримаємо, – сказав полковник Болбочан, відірвавшись від зошита. Він ретельно записував все запропоноване начальником штабу. – Головний Отаман мені обіцяв. Технічні засоби ми теж здобудемо. Стосовно перегрупування сил, нам треба дочекатися кінця громадянського конфлікту.

– У мене ще одне зауваження, – підняв руку полковник Сільванський. – Мені не до кінця зрозуміло, хто у нас на місцях здійснює владу: комісари Директорії, більшовицькі ревкоми чи отамани повстанців? Я гадаю, в цьому перелікові забагато зайвих. Враховуючи ситуацію, у прикордонних волостях потрібно вводити режим диктатури з підпорядкуванням всієї влади військовому командуванню. І робити це треба вже вчора.

Полковник Болбочан поклав на стіл олівець.

– Я обов’язково передам усі ваші побажання у Головний штаб, – мовив він. – Але хочу, аби всі ви знали – Директорія закликає нас не драматизувати ситуацію. Головний Отаман мене запевнив, що нас готова підтримати Антанта. Гадаю, вона вже має з Країнами Згоди якісь домовленості. Пане Міхновський – це питання для вас. Що ви про це знаєте?

Микола Міхновський виглядав так, наче йому зі слів численних свідків повідомили про друге пришестя Христа.

– Я вперше чую про будь-які переговори з Антантою, – промовив лідер хліборобів. – Переговори вела гетьманська адміністрація, але просувалися вони украй важко. Від голови УТА пана Донцова я чув, наче французи вимагали від гетьмана створення федерації з Росією. А тут Директорія говорить що в них все прегарно?! Не знаю... Хіба що вони вели переговори задовго до повстання!

– Але ж не можуть вони настільки зухвало брехати? – спитав командувач.

– Та не знаю я, що вам відповісти, – відповів Міхновський. – Директорія хвалиться пречудовими стосунками з більшовиками і водночас говорить про угоду з Антантою. Та це на голову не налазить! Антанта підтримує добровольців Денікіна! Антанта і більшовики – запеклі вороги! Якщо угода справді існує і Антанта готова замінити німецькі війська своїми – тоді спокій Директорії цілком зрозумілий. Але якщо ні – Винниченко з Петлюрою просто з глузду з’їхали.

Полковник Болбочан хлопнув по столу долонею.

– Ні, такими речами не жартують!



***


Артем побачив. Заціпенів. Ноги рвонули його уперед. Звиклий до таких ривків, він вирівняв дихання. На щастя, шаблю він залишив вдома.

Трамвай зрушив з місця за якихось п’ять сажнів від нього. Усі сили – в ноги. Не міг він помилитися. Ця фігура. Цей стрункий стан. Цей капелюшок. Він зробив кілька потужних стрибків і заскочив на підніжку. Руки вчепились в поручні і витягли його у вагон. Очами він нишпорив по рядах сидінь. У цей трамвай щойно сіла вона.

Біля Артема зарепетував кондуктор:

– Що, жити набридло?! Погони заслужив, а дурню з голови не вивітрило!

Артем витяг з кишені гетьманського карбованця і сунув кондукторові в руку. Його груди гули, мов ковальський міх. Він рушив уздовж сидінь і побачив її.

Тетяна знаходилася у передній частині вагону. Вона з цікавістю поглядала у вікно. Артем присів поруч. Вона різко повернулася до нього і завмерла.

– Це ви?

– Це я.

Він почувався радісно і незручно водночас. Він так хотів її зустріти, що там нагорі, серед хмар, певно, хтось вирішив зробити для нього маленький подаруночок. Проте яким він до неї прибіг? Захеканий, рум’яний та розхристаний. Шапка набакир – в очах вогонь.

Дівчина сиділа здивована та розгублена водночас. Треба було щось сказати.

– Ми надто стрімко з вами розлучилися, – промовив він. – А я сподівався поспілкуватися ще.

– І завжди ви робите тільки те, чого хочете? – поцікавилася дівчина.

– Ні, – грайливо вдав серйозність старшина. – Інколи я роблю ще й те, чого хочете ви. От скажіть мені зникнути під три чорти!

Тетяна посміхнулася. Охайна та причепурена – вона виглядала дивовижно. Кокетливий капелюшок та темне пальто дуже пасували до її чорного хвилястого волосся.

– Це було б украй неввічливо, – відповіла дівчина. – Я не можу просто так вас прогнати. Ви в потязі своїм життям ризикували.

– Тоді нам є про що побалакати, – промовив він. – Наприклад, я маю абсолютно вільний день. І як справжньому лицареві, мені лічило би присвятити його тендітній панні. Якщо вона не проти, зрозуміло.

Слова Артема її дещо засмутили.

– Пане старшино, хочу вам сказати, що ви дуже стрімкий і нахабний парубок. Ми тільки-но зустрілися, а ви вже пропонуєте мені свою компанію на весь день. Ви завжди, не замислюючись, берете штурмом те, що бачите?

– Це професійне, – відповів Артем. – Я – розвідник. То чи прийме тендітна панна цілу днину з рук шляхетного лицаря?

Тетяна грайливо примружила очі і обдарувала його чарівливою посмішкою.

– Прийме, пане шляхетний лицарю, прийме. Навіть не сумнівайтеся, – відповіла вона. – Я із задоволенням скористаюся вашою пропозицією. Тендітна панна має безліч роботи, яку вона з радістю перекладе на ваші суворі плечі. Якщо ви не проти, зрозуміло…

Артем, природно, виявився не проти. Довелося йому вирушати разом з Тетяною туди, куди, власне, вона й прямувала – по магазинах. Тетяні треба було здійснити грандіозне турне по крамницях модного одягу. Якоїсь миті від численних спідниць, мережив, жакетів та капелюшків, в Артема замерехтіло в очах. Панна Тетяна гуляла, мов пірат у захопленому місті. Дівчина заходила до торгівельної лавки, перебирала увесь товар, доводила питаннями до сказу продавців та служниць і в підсумку купляла якусь дрібницю і прямувала далі. В майстерні корсетів вона торгувалася так довго, що літній хазяїн був готовий їй відмовити. Та поглянувши на однострій Артема, він зітхнув і пообіцяв впоратися за пару днів.

Над містом спускалися сутінки. Тетяна – легка й тендітна, з маленькою сумочкою у руці, та Артем – весь обвішаний сумками, коробками та кошиками, наблизилися до двохповерхового будинку неподалік від Народного театру. Дівчина зупинилася біля дверей.

– От ми й пришли. Тут живе моя тітонька. Ну як, пане шляхетний лицарю, до вподоби вам вечір із чарівною панною?

– Ніколи такого не мав, – абсолютно чесно відповів Артем.

Вона опустила зчеплені руки та сором’язливо поглянула з під капелюшка.

– Доведеться вас нагородити за ваші терпіння та галантність. Пане Артеме, я запрошую вас на чай.

Тетяна мешкала на другому поверсі. Вузенькими сходами вони піднялися нагору серед повної тиші. Дівчина зразу ж провела його до своєї кімнати – вона не хотіла показувати старшині все помешкання. Артем роздивився навколо. Вікна були завішані барвистими китайськими шторами з малюнками якихось пташок та очеретів. Посеред кімнати стояв журнальний столик на кривих ніжках. Під стінкою примостився старий шкіряний диван. Поруч з диваном містилася шафа з книжками. Артем придивився до корінців. На полицях стояли російська класика та українська художня література – проза і збірки віршів. Більшу частину шафи займали технічні довідники та підручники залізничного напрямку. Переважно – англійською та німецькою мовами.

Скрипнули двері. Увійшла Тетяна з підносом у руках.

– Тітонька вже спить і до нас не приєднається, – промовила вона, накриваючи на стіл. – Так що почаюємо самі.

Вона перевдягалася і тепер виглядала по-домашньому тепло. Світла сукня з мереживними манжетами, клітчастий комірець, зв’язаний вузлом, як у моряка – модний фасон окреслив груди та талію. Хвилясте волосся Тетяна розпустила і перетягнула шнурком. Вона присіла на край дивана та взяла чашку.

– Я бачила, ви книжки розглядали? – спитала Тетяна. – Їх збирав мій дядечко. Він був інженером-залізничником. Працював у київському депо. Рік тому… його заарештувала червона ЧеКа. Його розстріляли, коли більшовики тікали з Києва. Відтоді тітонька постійно хворіє.

Голос Тетяни змінився. Тепер вона була стурбована та задумлива.

– Ви, певно, не знайомі з владою червоних?

– Тільки через кулеметний приціл, – відповів Артем.

– Такого зразу не забудеш, – промовила дівчина. – У Харкові було все те саме, що й тут, але довше. Обшуки, арешти, стрілянина. Розстріляли батьків двох моїх подруг – бо були власниками майстерень. Сусіда-полковника забили до смерті. Свою матінку я встигла вивезти до села. У магазині зі мною залишилося двоє дівчат. Ми сховали весь товар під підлогами і торгували тихцем, уночі. Час від часу до мене, як до буржуйки, ввалювались з обшуком. Тікала, ховалася, ночувала у подруг. Пане Артеме, ви уявляєте, як я перестрибую сусідські паркани?

Він посміхнувся. А вона поставила чашку на стіл і стомлено відкинулася на спинку дивану.

– А потім прийшли ви, – мовила вона. – Ми думали – кінець нашим бідам. Будемо робити свою країну ще більш заможною і щасливою. А за вашими спинами до Харкова повернулися «єдинонеділимщики». На словах – Українська Держава. На ділі – та сама Російська Імперія. Знову українець став удома, мов у гостях. Чому так? Чому ми не можемо просто жити на своїй землі?

Артем гірко посміхнувся. Він допив чай і також поставив чашку на підніс. Тетяна зразу ж заходилася її знову наповнювати.

– Право жити у своїй державі треба заслужити. Панно Тетяно, ви як власниця магазину дуже радієте появі конкурента? Скільки йому треба докласти сил, аби ви змирилися з його існуванням?

Тетяна поглянула на нього з інтересом.

– Ви натякаєте?

– Саме так. Ми маємо натовпи людей, які ніколи не бажали ніякої України. Які не хочуть її. Вони розуміють, що як би там не було у майбутньому, але Україна – безперечний конкурент Росії. Їх це лякає.

Тетяна здивовано покачала головою.

– Вперше зустрічаю офіцера, який би знався на комерції. Звідки така обізнаність?

Артем взяв чашку і пригубив пахучої рідини.

– Моя мати – власниця кравецької майстерні, – відповів Артем. – У дитинстві, в Катеринославі, щоразу, коли мені були потрібні гроші, мама пропонувала мені пришити десяток ґудзиків. Пізніше – зробити викройки. Ще пізніше – збігати до клієнтів, занести замовлення, або привітати їх з днем народження.

– Дуже цікаво, а хто ж тоді ваш батько? Військовий?

– Ні, – відповів Артем. – Він учитель. Викладав фізику в одній з гімназій Катеринослава. У вільний час – вів гурток української мови та поетики. І ще – допомагав у справах матері.

– Яка цікава у вас родина! – зауважила Тетяна. – А як же ви стали старшиною?

– Мене мобілізували до армії після гімназії, – відповів він. – Опинився у Київській школі прапорщиків. А у 15-му році, після невдач на фронтах, з офіцерами було просто лихо. Я потрапив у кавалерійський полк до команди розвідників. Був вістовим, потім – командиром взводу. Мій дідусь мав хазяйство, розводив коней. У сідлі я сиджу від самого дитинства. У 17-му – дослужився до командира роти. Далі – революція.

Вона сиділа на дивані напівлежачи. Її хвилясте волосся зливалося з тінню від шафи. У неяскравому світлі електричної лампи, дівчина нагадувала Артему задумливу зосереджену кішку.

– Я рятую матінку у селі та керую магазином. Ви – біля смерті, у погонах. Світ наче сказився. Ламаються долі. Руйнуються родини. Розсипається життя людей. Чому так?

Він посміхнувся. Тетяна була невиправною патріоткою. Її знову тягло говорити з ним про недоліки будови світу. Така розмова, безперечно, привела би їх до обговорення політичної ситуації всередині країни. Але після дискусії у військовому міністерстві просторікувати про політику Артемові не хотілося аж ніяк.

З окопною простотою старшина відповів:

– Такі питання – не до мене. Я про це забороняю собі думати.

– Чому?

– Думати про всесвіт – значить сумніватися. А на війні тих, хто сумнівається, – убивають першими.

В її мовчазному погляді відчувалося питання. Вона хотіла, аби він пояснив.

– Коли ти переконаний у своїй правоті, на фронті для тебе все просто. Все має своє пояснення. Але варто почати сумніватися – і все. Починаєш робити помилки – а смерть фори не дає. Тому я завжди собі все детально розтлумачую. На фронті я воював за батьківщину. А батьківщина для мене одна – Україна. Для мене нічого не помінялося.

– Але ж не можна зовсім відсторонитися від подій у країні? – зауважила Тетяна. – Треба ж розібратися, що робиться правильно, що ні?

– Розбиратися мусять політики, – відповів Артем. – А я не політик, і розбиратися люблю у тому, на що особисто я можу вплинути. Я – старшина. Я служу. Я виконую накази. Мені досить проблем з організацією ведення розвідки. Де і чого я маю розвідувати – вирішують за мене. І це правильно. Кожному цвіркунові – свій закуток.

Тетяна знову всілася на край дивана та склала руки на колінах.

– Цікаво, – мовила вона. – Не з усім я згодна. Але зрештою, кожен має право на власну думку. Ви не спізнитеся на трамвай, пане Артеме?

Артем збагнув. Це був натяк. Час забиратися.

– Артеме, – поправив він. – Просто Артем.

– Гаразд, – посміхнулася вона. – Тоді й ви називайте мене просто Тетяною. Тетянкою, Тянкою, Танею. Як вам більше до вподоби.

У прихожій він вдягнув шинель та підперезався ременями. Несподівано в голові промайнула шалена думка.

– Таню, запитаю тебе не як гарну дівчину, а як палку патріотку. Ця квартира має ще другий вихід?

– Так, чорний хід – на першому поверсі позаду від сходів.

– Не годиться, – покачав головою Артем. – Помітять сусіди.

Тетяна замислилася.

– Тоді можна через вікно у моїй кімнаті. Через нього ви потрапите на дах сусідського сараю. А вже звідти…

– Для розвідника то цяцянки, – задоволено мовив Артем. – Чудово! Тоді давай так. Завтра о шостій я завітаю до тебе в гості. Вийду через вікно. А за кілька годин – повернуся чорним ходом.

Тетяна поглянула на нього, мов на дивака.

– Тобто я мушу сидіти вдома і вдавати, що приймаю тебе у гостях? Артеме, а можу я дізнатися, у що ти мене вплутуєш?

– От саме тому я звертаюся до тебе як до палкої патріотки, – відповів Артем. – Подробиць пояснити тобі я не можу.

– Це пов’язано з твоїм завданням?

Артем кивнув у відповідь.


***


«Чому, ну от чому гарних тендітних дівчат так тягне у політику?!»

Артем прямував до свого помешкання зі змішаними почуттями. Він скажено радів з того, що так несподівано її зустрів. Він був на сьомому небі від усвідомлення того, що тепер спілкуватися з нею міг щовечора. Він вже смакував у думках тою миттю, коли назавтра побачить її знову. Побачить, і…

І не дай Боже, вона знову заговорить про політику. «Чорт би вас взяв усіх з вашим патріотизмом та з вашим вболіванням за рідну землю. Знали б ви, які бойовища точаться за неї насправді!» – подумав Артем.

Дорогою він зустрічав групи військових. Для міста, оточеного ворогом, це було цілком природно. Артем не звертав на них уваги, і так само байдуже спробував обминути групу старшин, що тупцювала біля його буднику. Та несподівано його оточили. «Пастка!» – запізно збагнув старшина.

– Сотник Горач? – звернулися до нього. – Ми з Освідомчого відділу Державної варти. Ви підете з нами. Віддайте зброю.

Наган на поясі… Кинджал у піхвах… Чималий досвід рукопашних бійок за плечима… І перспектива забратися з міста геть цієї ж ночі…

Артем скорився наказові.


У кабінеті слідчого було добряче накурено. Сам слідчий – лисіючий вусатий чоловік у мундирі без погон – нагадав Артемові суворого але справедливого учителя фізики в гімназії. Погляд примружених карих очей слідчого підтвердив побоювання старшини – перед ним сиділа людина дуже кмітлива та хитра.

– Сотник Артем Горач, – на розпів промовив слідчий. – Командир кінних розвідників при штабі Запорізького корпусу. Так. Герой війни. Орденоносець. Учасник оборони Києва рік тому. Ого! Ветеран походу проти більшовиків на Харків і Крим. Після замирення – безперервно на фронті в складі 2-го Республіканського пішого полку. Учасник боїв з більшовицькими бандами на кордоні. Я нічого не забув?

– Нічого, – відповів Артем. – Свою автобіографію вчора у комендатурі надиктував я сам. Поясніть мені краще – за що мене затримали?

Слідчий зразу ж розплився в посмішці.

– Аби затримати бунтівника, Державній варті привід не потрібен.

Відповідь не віщувала Артемові нічого гарного. Його статус був аж надто хитким та непевним. Номери в підвалі «освідомки» йому могли надати вже через те, що генерал Рогоза або хтось інший в гетьманській адміністрації просто змінив до нього своє ставлення.

А слідчий задав йому наступне питання:

– Пане сотнику, – промовив слідчий. – Вчора ви тут у Києві мали зустріч з антидержавним підпіллям. Я хотів би знати, що то за люди і де ви з ними зустрічалися?

Здивований Артем витріщив очі. Він не міг збагнути, про що його питали. Він старанно перебирав пам’яті останні події. Але замість підпілля згадувалася тільки зустріч з Тетяною.

– Це ви так справу фабрикуєте чи просто перепилися? – спитав старшина у слідчого. – Я знати не знаю ні про яке підпілля.

Слідчий посміхнувся і грайливо погрозив Артему пальцем.

– Ай-яй-яй! Не гарно брехати! Пане сотнику, ми про кожен ваш крок знаємо. Наші агенти бачили як ви тинялися біля будинку пана Сергія Шемета, одного з лідерів партії хліборобів-демократів. Далі у трактирі до вас підсів чоловік, якого наші філери опізнали як учасника кількох хліборобських зборів. А сьогодні ви несподівано відірвалися від стеження і на півдня зникли з-під нашої уваги. А тепер переконайте мене. Доведіть, що всі ці події були не пов’язані між собою.

Артем враз усе зрозумів. Збіг обставин був вартий детективної повісті. Новина, що він відірвався від філерів, бо побачив Тетяну, підняла на вуха усю «освідомку». Старшини політичної поліції подумали про найбільш очевидне – що Артем побіг на зустріч зі своїми агентами всередині міста. Тобто – його заарештували за те, що він і справді збирався робити, але дниною пізніше і в зовсім інший спосіб. Від усвідомлення цього Артем не зміг стриматися і голосно зареготав.

А слідчий поглядав на нього спокійно до байдужості.

– І довго ви ще будете дурня клеїти, пане сотнику? – спитав він. – Чи ви хочете сказати мені, що побігли за трамваєм через бажання зайнятися спортом?

– Звісно ні, – відповів Артем. – Я стрибнув у трамвай, бо побачив, як туди сідала одна молода особа. Ми їхали разом до Києва, і я дуже хотів зустрітися з нею.

Він коротко розповів усе. Про напад банди. Про знайомство з дівчиною. Про сутичку з офіцерами на вокзалі. Слідчий уважно його вислухав і взяв ручку з чорнильниці.

– Ім’я? Адреса?

Артем відчув, як в ньому закипіла лють.

– Ви що, гадаєте, я направлю до порядної дівчини шпиків з вашого департаменту?

Слідчий кивнув спокійно, мов годиться.

– Направите. Де ви дінетеся? Аби вас розстріляти, підстав у нас більш ніж достатньо. Врятувати вас може тільки одне – якщо панна, з якою ви нібито провели вечір, підтвердить ваші слова. Докажете, що тішилися з дівчиною, а не плели політичних інтриг – вважайте, вам пощастило. То як? Що скажете?

Артем все зрозумів. Запертися – означало зламати всі плани. Бог з нею, з Тетяною, – але на ньому висіло завдання командування. Він не міг собі дозволити опинитися за ґратами.

– Ваша воля. Пишіть, – відповів він. – Тетяна Журба. Мешкає біля Народного театру…

Слідчий записав адресу і зняв слухавку телефону.

– Комутатор? Василенка мені. Ніч добра! Терентію Петровичу, мені тут дещо перевірити треба. Зайшли-но козачків за адресою…

Коли розмову було закінчено, слідчий обдарував Артема поглядом, сповненим глузливої поблажливості.

– Моліться, аби юна панна не зреклася своїх слів. І до речі, а як бути з вашим товаришем по чарці з трактиру?

– Та він п’янючий був, мов чіп!..


…За кілька годин його привели до слідчого знову. З речами. Тепер на столі парував чай та були розставлені тарілки з бутербродами.

– Не марнуєте ви часу, пане сотнику, – весело привітав його слідчий. – Відчувається хватка фронтовика. Кілька днів у столиці – а вже даму собі сподобали. Судячи з докладу – красуню.

– Пане слідчий, обережніше на словах, – обурився Артем. – Ідеться про честь пристойної панни.

– Не пихтіть – вибухнете, – обірвав його слідчий та посміхнувся. – Я старший за вас, і мені багато чого можна.

Артем промовчав. За відсутністю інших варіантів він обрав насолоджуватись чаєм. Слідчий також узяв свою чашку.

– Пане сотнику, – промовив він. – Ви вже побачили, що ми відслідковуємо усі ваші контакти. Цьому є багато причин. Ви учасник бунту проти гетьмана, ви старшина корпусу Болбочана, але головне – ми вам не віримо. Ми вважаємо, що головна мета вашого приїзду – встановлення контакту з тутешнім підпіллям. Якщо ви маєте таке завдання – покиньте цю дурну справу. Я по-доброму вам це рекомендую.

Артем не відповів. Поглядаючи повз слідчого, він спокійно сьорбав з чашки духмяну рідину.

– Як я маю сприймати вашу мовчанку? – поцікавився слідчий.

Артем поглянув на нього і глузливо посміхнувся.

– Як найбільш раціональний спосіб поводження…


…Ввечері він знову постукав до Тетяниної квартири. Він мусив відвести очі під її пронизливим поглядом. Дівчина мовчала, але мовчанка та була промовистіша за будь-яке скажене обурення.

– Пане сотнику, я й не здогадувалася, що ви можете створювати стільки клопоту, – промовила вона, коли Артем був ладен почати виправдовуватися. – Я ще ні в чому не встигла вам допомогти, а до мене вже ломиться «свідомка»! Гаразд, я була до цього готова. Водячи у Києві дружбу зі старшиною-запорожцем, я вже ризикую. Але що вам поганого зробила моя сусідка? Коли «свідомка» заперлася до неї у квартиру, її, сердегу, ледь Кіндратій не вхопив!

Вона відчитувала його, мов хлопчака. Проте в очах її гуляли веселі бісики. Артем заспокоївся – дівчина вишпетила його не через справжнє скажене обурення, а більше для порядку:

А Тетяна вперла руки в боки і заявила тоном, що виключав заперечення.

– Та й взагалі, пане сотнику! Я жадаю компенсації за змарновані півдня!

Артем витяг з-за спини букет квітів.

– Така сатисфакція задовольнить тендітну панну?

Тетяна завмерла. Троянди вона прийняла, мов заворожена. Дівчина ретельно розглядала їх зблизька. Потім – притисла до грудей. У кімнаті вона присіла на крісло, занурилася в квіти обличчям і глибоко вдихнула їхній аромат.

– Такі гарні, – пошепотіла вона. – Такі ніжні…

Вираз хай навіть жартівливого обурення з її обличчя зник без сліду. Посмішка стала по дитячому наївною. Кімната наповнилася теплом. Промені електричного світла відбивалися у склі шафових дверцят та розбивалися хмарою дрібних іскорок у дзеркалі. Їхні відблиски грали серед волосся замріяної дівчини з трояндами. Артем відчув скажене бажання залишитися. Кортіло забути про все. Він схотів скинути шинель, сісти біля неї та сказати їй на вушко щось приємне та ласкаве.

А мусив – прямувати у вікно.



***


Гість помітно нервував і від того постійно м’яв свій картуз. Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський поставив самовар на стіл. Гість напросився до нього так несподівано, що було очевидно – сталося щось прикре та загрозливе. А під чаювання і розмова точилася легше.

Гість узяв чашку в руки і раптом зазирнув Андрієвському у самісінькі очі.

– Що ж то воно робиться, пане Вікторе? – мовив гість. – Невже до нас знову повернулися комісари та комітети бєднєйших, як за Центральної Ради? Навіщо ж ми тоді валили гетьмана?

Слова вразили комісара освіти у саме серце. Картини, побачені в Києві збурили тоді його до сказу. Він ненавидів генерала Скоропадського всією лютою ненавистю, з якою тільки порядна людина може ненавидіти зрадника. Генерал був для нього втіленням усіх спаплюжених надій та сподівань. І раптом – таке?!

Колишнього студента Козаченка він знав давно і дуже добре. Його брати й батько були у своєму селі міцними хазяями. Крім того, всі вони були вільними козаками та членами партії хліборобів-демократів.

– Поясніть мені, я не збагну про що ви, – відповів Андрієвський.

– Ну, то як же? – промовив козак здивовано. – Війна ж іде. Наші з гетьманцями б’ються. А слобожанці кажуть що на кордоні більшовики силу збирають. Ми, багатші козаки, хотіли допомогти Директорії. Думали вчинити по старому звичаю, як колись діди наші – прийти до війська, а з собою привезти вози з пшоном, пшеницею, вівсом, салом, з кіньми та волами. Нате, мовляв, і наше добро, і нас самих, бо потреба нагла є – треба ставати до оборони Батьківщини. Та хіба з такою владою можна нам іти, коли нас знову об’явили непевними і непотрібними людьми?! Чому, скажіть, ми мусимо майно своє віддавати шляхом усяких «реквізицій» та «конфіскацій»?

– Що?? Як це таке може бути?

Андрієвський не повірив власним вухам.

– Та отак і може, – відповів колишній студент. – Знову, як за Центральної Ради, по селах понастановлювали комітети «бєднєйших» – сільської голоти, п’яничок та волоцюг. Знову розбишаки та конокради поставали на чолі тих комітетів. «Бєднєйшиє» відбирають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому…

– Та як же так?! А військо?

– Військо у нас таке саме, з «бєднєйших». Та і яке то військо? Повстанці! Зграя харцизяк.

– Бути такого не може! У нас в Полтаві нічого подібного немає!

– В Полтаві! – саркастично посміхнувся студент. – В Полтаві Болбочанове військо стоїть! Стояло б воно в нас – теж був би спокій. А так, припхалася на село юрба чи-то з Києва, чи-то з Кременчука, з паперами від самого Петлюри. Це ж чисті вам «товариші», з червоними розетками на шапках! Поповнили вони свою зграю вже нашими «бєднєйшими» і давай грабувати хазяїв – козаків та хліборобів! Я собі лишив трохи ліпшого вівсу на насіння – забрали увесь! Я їх просив: «Люди добрі! Маєте ж от інший, беріть собі скільки вам треба!» Так ні, забрали той, аби «буржуєві» дошкулити! Пане Вікторе! Треба негайно повідомити про це керівництво нашої партії! Це ж чистий грабунок! Для чого ми повстання робили – для цього? Якщо у Петлюри кращих людей нема – нехай пришлють нам пару підстаршин від Болбочана. Ми їх знаємо – то гарні хлопці.

Андрієвський глибоко замислився. Він мав щось відповісти, але не знав, що саме. Відчайдушною пташкою в тісній клітці в його голові билася думка: «Як же?! Як же так?!» На питання відповідала підступна пам'ять. І відповідь та не обіцяла комісарові освіти нічого гарного. Все так. Все правда. Колишні керманичі Центральної Ради знову заспівали своїх старих пісень. Правду кажуть – на старому коняці по-новому не зореш.

Андрієвський похмуро допив свій чай.

– Можу я вам чимось допомогти? – спитав він. – От так, негайно і зараз?

– Можете, – твердо відповів студент. – Комітет «бєднєйших» наказав мені, щоб я віддав зброю. Уявляєте? За гетьмана – дозволяли, а за Директорії – візьми й віддай. А хто оборонить мене від грабіжників? Щоночі наскакують то на того, то на другого, вдираються в хати, уводять коней. Оце прийшов я просити у повітового комісара, щоб дозволив мені з братами мати зброю для власної оборони. Будьте добрі, допоможіть мені в тім. Вас повітовий комісар певно послухає…


До повітового комісара Андрієвський пішов того ж дня. Розмова вийшла важка і украй невтішна. Повітовий комісар – оберемкуватий літній чоловік з ранньою сивиною в чубі, був членом партії соціал-демократів і зразу ж став на захист своїх однопартійців. Дозвіл на зброю для однопартійця пана Віктора він дав. Але й сала йому за комір – налив від серця щирого.

– Вікторе Никаноровичу, ну скільки вам ще треба пригод на свою долю? Мало вам повсякчасних скарг? Нам тут уже писали на вас, що ви знаний контрреволюціонер.

Віктор Андрієвський втомлено поглянув на повітового комісара.

– Дожився, – промовив комісар освіти. – Для гетьманської адміністрації я був занадто революціонер, а для ваших однопартійців я вже контра. Та коли ж я зможу нарешті бути лояльним громадянином своєї держави?

Повітовий комісар поглянув на нього з докором.

– Вам усе смішки, Вікторе Никаноровичу. От скажіть мені, ви ж знаєте, що ваш Козаченко – син куркуля? То навіщо ви даєте рекомендації всіляким пройдисвітам?

– Я даю рекомендації членам нашої партії, яких я знаю як вправних хазяїв та палких патріотів, – відрізав Андрієвський. – А от ви мені скажіть, будь ласка, що в нас робиться у селі? Відколи до нас повернулася практика більшовицьких «комбідів» та продзагонів? Директорія що, не розуміє, кого вона направляє в села? Чи вона задалася метою, аби люди якомога швидше почали добрим словом згадувати Скоропадського?

Повітовий комісар аж руками замахав від незгоди з ним.

– Побійтеся Бога, Вікторе Никаноровичу, який Скоропадський?! Становище скрутне, але що ви зробите? Нова влада мусить опертися на трудовий народ – на тих, хто не має…

– На народ? – не дослухавши, перебив комісара Андрієвський. – А що, хлібороби у нас тепер – не народ? А козаки – не народ? А інтелігенція – не народ? Я не розумію, Директорія що, знову заходилася одною рукою незалежну державу здобувати, другою – встановлювати соціалістичний союз трудових братніх народів, тобто гратися у більшовизм? Тоді скажіть мені, навіщо увесь цей вертеп? Достатньо просто капітулювати перед більшовиками, та й по тому!

– Як ви так говорити можете? – скрикнув повітовий комісар. – Ви ж знаєте, що ідеться про розбудову власної української держави.

– Якщо Директорія збирається розбудовувати державу – спиратися треба не на народ, – різко відповів Віктор Андрієвський. – Спиратися треба – на націю!

Повітовий комісар поблажливо посміхнувся у відповідь:

– Вікторе Никаноровичу, ви, хлібороби, невиправні, – промовив він з докором. – Знову вас несе у ваші шовіністичні нетрі. Білогвардійці теж воно закликають до нації – до російської. І щось не дуже відкликається нація на їхні заклики. Треба збагнути – нації відживають своє. Нині і в майбутньому рушійною силою суспільства стануть не нації, а класи. Сільські «бєднєйшиє» – це той самий клас, здатний опанувати владу в країні. Це – той самий народ на який мусить опертися Директорія.

Андрієвський сумно поглянув на комісара. Від соціалістичної маячні його вже починало нудити. Навіть опікшись в часи Центральної Ради та здобувши добрячого прочухана від більшовиків, ці люди продовжували свої божевільні експерименти. Українці для них були чимось на кшталт піддослідних жаб.

– Не обіпреться Директорія ні на який народ, Костянтине Тарасовичу, – похмуро зауважив Андрієвський. – Людьми, які нічого не мають, держави не будують – бо їм і обороняти нема чого. Таким особам не держава, а грабунки потрібні. Директорія для них – тимчасове, вони вже не криючись позирають на більшовиків. Руйнувати – не будувати, а будувати вправно вони не вміють і учитися не хочуть. Боронити державу від ворога здатен лише той, хто боронячи своє майно, жінок та дітей, мусить боронити тим самим свою державу. А саме таких людей ви відштовхуєте від себе нерозумною політикою.

Комісар потупив очі.



***


Тетяна крутилася перед дзеркалом. Вона аж ніяк не збиралася сумувати, поки Артем тинявся по своїх службових справах. Роботи вона мала – досхочу. Протягом попередніх днів дівчина здійснила грандіозне турне по київських крамницях і понабирала безліч зразків корсетів, панчіх, підв’язок, капелюшків та інших цікавих жіночих дрібниць, якими в Харкові торгував її магазин. Все це треба було розглянути та оцінити.

За відсутністю натурниць Тетяна приміряла свою здобич на себе саму, аби на власній шкірі відчути всі її вади та переваги. Їй подобалася така робота. Щоразу як нова річ їй личила, Тетяна уважно вдивлялася у своє відображення та силилася розглянути себе всю до найдрібніших деталей. Вона чудово усвідомлювала свою привабливість і не вважала за потрібне її соромитися. Так, на неї звертали увагу чоловіки. Так, вона була успішною діловою жінкою. Всі її мрії здійснювалися, може й повільно, але неухильно, і тому у майбутнє дівчина дивилася з надією.

Мереживний атласний ліфчик влучно підкреслив привабливу округлість її грудей. Тетяна раптом пригадала одного зі своїх залицяльників – кирпатого магістра з Харківського університету. Її посмішка стала єхидною та бешкетною. Молодий викладач приносив їй квіти, запрошував до сінематографу та дуже цікаво розповідав про нові дослідження у галузі математики. І ще – він не зводив погляду з Тетяниної пазухи. Дівчину це тішило і надихало на сподівання, що колись, одного дня, пан магістр наважиться, і нарешті освідчиться їй. Але тиждень минав за тижнем. Пан магістр балакав виключно про математику та про університетське життя. Врешті решт, Тетяна дуже ввічливо прогнала його геть – він їй набрид своїм базіканням.

Дівчина крутилася перед дзеркалом, присідала, пригиналася, проходилася кімнатою та уважно прислухалася до своїх відчуттів. Жодної дрібниці не можна було пропустити. Клієнтки цінували панну Журбу саме за витончене відчуття смаку і за детальне знання свого товару. Але втома помалу брала своє. Якоїсь миті сама думка про те, що зараз треба брати черговий витвір і повторювати все спочатку, здалася огидною. Тетяна скинула корсет. Потім стягнула панчохи. Наблизилася до дзеркала.

Її оголене тіло виглядало дивовижно. Тетяна здійняла руки та підхопила волосся. Вона знала – на її тіло багато хто гострив зуби, але вона не збиралася дарувати цей дар будь-кому. Соковита квітонька зростала тільки для найкращого. Тетяна поверталася до дзеркала одним боком, потім другим. Самими кінчиками пальців вона погладила себе по округлих стегнах та по боках. Потім – долонями підвела пухкі груди. Гладенька шкіра її стегон приємно відблискувала у освітли електричної лампи.

– Ай! Гарна, чортиця!

Дівчина прогнулася в талії, манірно знизала плечима і замурчала від задоволення.

На цьому розглядання в дзеркалі були закінчені. Тетяна швидко вбралася у світлу домашню сукню з мереживними манжетами. Розібрані по коробках покупки вона охайно вишикувала вздовж стіни. Потім принесла з кухні самовар, влізла з ногами у крісло та почала розглядати фотоальбом з видами Харкова.

Хтось постукав у вікно.

Тетяна завмерла. Кілька секунд вона силилася збагнути, що це було? Здогадка промайнула блискавично.

На даху сараю, замерзлий та втомлений, стояв Артем.

Тетяна без слів розчинила вікно та допомогла старшині потрапити в кімнату.

– Боже милостивий! Артеме! Невже?!

– Двері до чорного ходу зачинені зсередини, – відповів їй старшина. – Обійти будинок, як ти розумієш, я не міг.

Чаювали вони майже мовчки. Хлопець був небагатослівний. Щось його сильно засмучувало і хвилювало. Він сильно промерз – старшину аж явно хилило в сон. Тетяна провела його до дверей.

– До речі, я маю безліч вільного часу, – мовив Артем. – Якщо тендітній панні знову знадобляться мої суворі плечі…

– Дай Боже тендітній панні розібрати все те, що вона уже назбирала, – промовила вона, сміючись.

– Тоді, може, просто підемо погуляємо? Я обожнюю ходити алеями Олександрійського саду.

Вона замислилася. Якихось важливих планів у неї не було. Але й сумувати їй також не хотілося.

– Гаразд, я згодна, – відповіла дівчина.

На тому і попрощалися. Тетяна поглянула на годинник. Час був ще не пізній, спати лягати їй не хотілося. Дівчина повернулася до себе, забралася в крісло і знову зайнялася фотоальбомом.

А думки сомі собою поверталися до гостя, який щойно покинув це помешкання. Тетяна пригадала його молоде зосереджене обличчя і поблажливо посміхнулася. Вона бачила, що подобається цьому хлопцеві. Це тішило і насторожувало водночас. У старшині-запорожцеві була якась деталь, якої вона ніяк не могла збагнути до кінця. Його погляд подекуди ставав настільки пронизливим, немов була йому відкрита якась прихована від Тетяни давня мудрість.

До кімнати зазирнула тітонька.

– Таню, я збираюся лягати спати. Твій кавалер уже пішов?

– Тьотю Олесю, він просто мій знайомий. Чому ви кажете, що він мій кавалер?

– Певно, тому – що не мій, – відповіла її тітонька та грайливо посміхнулася. – Запроси його на вечерю. Мені дуже хочеться поговорити з військовим-українцем. Добраніч, харківська мавко.

– Добраніч, тьотю.

Натяки тьоті Тетяну навіть не зачепили. Її матінка так само в будь-якому з її друзів зразу ж бачила Тетяниного залицяльника і ледь не майбутнього зятя. Тетянину тітоньку, до того ж, приворожувала військова форма. Всі ці чоботи, галуни, аксельбанти та погони викликали у неї збуджене тріпотання. Дівчині було забавно спостерігати за цим, але – не більше. Завдяки вихованню свого батька, запеклого патріота України, Тетяна з дитинства байдуже ставилася до людей у погонах, як, зрештою, до всіх слуг царського режиму.

Артем, щоправда, був не російським офіцером, а українським старшиною. Але це мало що міняло. Тетяна мала кількох подруг – доньок офіцерів, і добре знала, наскільки солодким було життя родини військового. Мандри між гарнізонами, життя у чорта на запічку, постійні хвилювання за голову сім’ї – Тетяні все це було чуже. До неї залицялися молоді адвокати, молоді викладачі з університету, ділові люди.

До чого був тут старшина-запорожець?



***


Вони неспішно проходжувалися аллеями парку. Попри всю свою відразу до військових, Тетяна неодноразово ловила себе на думці, що гуляти з Артемом їй неабияк подобалося. Було приємно триматися за його сильну руку. Теплом віяло від міцного плеча. Коли вона ішла поруч з ним, їм віддавали честь патрулі сердюків та німців. Її це збавляло і піднімало у власних очах.

Дорогою вони балакали про те – про се. Артема всякчас заносило на якісь фронтові байки. Певно, він гадав, що дівчатам подобається слухати про дивовижні подвиги, але Тетяну вони не цікавили взагалі. Дівчина спритно переводила розмову в інший бік.

– Ой, Артеме, розповіси мені краще про свою маму. Ну, пам’ятаєш? Ти почав був розповідати, як вона того пана обставила…

Варто було Артемові згадати про батьків та рідне місто – і вся пересторога злітала з нього, мов павутина. Він розслаблявся та ставав напрочуд відкритим і доступним. Про будні мамчиної майстерні, про конкуренцію з кравцями-євреями й про те як дотепно його мамця перехоплювала нових замовників, він розповідав із сяючими очима.

– І що, взяла і розідрала? – питала вражена Тетяна.

– Та кажу ж тобі! Бере мамця спідницю пані Гаченчихи – і як потягне! А спідниця – трісь по шву. Пані Гаченко в крик, а мамця їй свою спідницю кидає – дери, сусідонько! Не соромся!

– Ой, а в мене в магазині таке було!.. – підхоплювала розмову дівчина.

Сірого неба торкнулися сутінки, і місто повільно занурилося в темряву. На вулицях почали запалювати ліхтарі. Тетяна озирнулася навколо. Слабкі вогники нагадали їй барвистих метеликів над літнім лугом.

– Здається, нам час рушити до мого дому, – зауважила вона.

– Ти чимось занята сьогодні ввечері?

– Зайнята. І ти теж зайнятий, – відповіла Тетяна і нахабно зазирнула йому в очі. – Тітонька запрошує нас на вечерю. Я сподіваюся, шляхетний лицар не наважиться скривдити тендітну панну відмовою?

Шляхетний лицар тендітну панну, природно, не скривдив. Вдома на них чекав накритий стіл. Пані Олександра, Тетянина тьотя, про щось захоплено спілкувалася з літнім сивим паном з коротенькою борідкою та у пенсне. Тетяна познайомила тітоньку зі старшиною, а та Артема – з гостем.

– Пан Василь. Інженер. Чесна і шляхетна людина. І наш старий знайомий.

На кілька хвилин Тетяна залишила їх самих. Ще до виходу на прогулянку вона приготувала для цієї вечері новеньку легку модну сукню і тепер збиралася вразити своїм виглядом молодого старшину. Дівчина швидко поправила зачіску, розправила квіткові візерунки та піднятий під самі груди поясок. Спідниця, модно вкорочена майже до самих литок, кокетливо відкривала стрункі ніжки у панчохах та лакованих гостроносих туфлях. Розширені очі та відвисла щелепа Артема повідомили самі за себе – задум їй удався. Старшина був убитий наповал.

Поки її не було, тітонька та інженер розпитували гостя про події у Харкові. Щоразу, як Артем згадував про чергову перемогу запорожців, пан Василь урочисто здіймав палець і задоволено промовляв:

– О! От воно, пані Олександро! Я завжди казав, що вони доведуть таки цей народ до білого жару. Хай тепер смакують бурхливим народним опором!

– Ви абсолютно праві, пане Василю, – завзято погоджувалася з ним Тетяна. – Офіцери-єдинонеділимщики у Харкові донедавна почувалися хазяями. Та варто було бойовим товаришам пана Артема перебрали владу до своїх рук – і всі вони враз поставали лагідним та ввічливими. Харківська опера наступного ж дня поставила «Наталку-Полтавку», і уявіть, у фойє звучала сама лише українська мова! Українська інтелігенція Харкова скинула нарешті свою звичну пересторогу. Тепер вона може бути сама собою!

Тетяна раювала. Життя здавалося їй дивовижним. Примару поновлення Імперії її країна нарешті скинула. Тепер ніхто не заважав українцям втілювати в життя їхню споконвічну мрію – будувати багату й щасливу державу. Плани переповнювали дівчину. Тільки закінчити цю дурну війну! Тільки покінчити нарешті, з гетьманом! Голова ішла обертом від мрій про щасливе майбутнє, яке тепер всім їм судилося!

Псувала її настрій лише кисла пика Артема. Старшина дивився у вікно і про щось зосереджено міркував. Назвати його щасливим – не повертався язик.

– Пане Артеме! На вас подіяло перебування в гетьманському Києві? – грайливо спитала вона. – Що викликало таку похмурість?

– Та знаєш, я приїхав з кордону, – відповів Артем. – Там становище на оптимізм не надихає аж ніяк. По той бік – більшовики. Німці кордон уже фактично не охороняють. Нам самим його і не втримати – бракує війська. А тут – заколот усередині держави.

– Але ж ви маєте визнати, що саме гетьман несе цілковиту відповідальність за такий стан речей. Що заважало йому створити військо? – зауважив інженер.

Слів про більшовицьку загрозу він мовби не почув.

– Отут за гетьмана вступлюся я, – відповіла пані Олександра. – Створити військо пану гетьманові заважали німці. Пане Артеме, чи я права?

– Цілковито, – відповів старшина. – Після походів на Крим і на Донбас Запорізький корпус скоротили саме на вимогу німців. А вже командувача-єдінонєдєлімщіка нам поставили від щирих гетьманських милостей.

– От бачте, пане сотнику, – мовила Тетяна. – Вам у командувачі корпусу поставили імперіаліста. А уявіть реакцію українців Слобожанщини, коли губернським старостою Харківщини призначили Петра Залєсского – типового царського генерала, самодура та солдафона?! Я пам’ятаю день його призначення – в опері як раз грали «Різдвяну ніч» Лисенка. Генерал запізнився до початку вистави, завітав до залу, почув, що грають українською, і демонстративно пішов з театру. А невдовзі, губернський староста української Харківщини заявив, що виступає за визнання в Україні державною російської мови. Як вам таке? Харківський градоначальник Плєщєв, відомий ненависник усього українського, заходився виганяти з приміщення «Просвіту». Міська управа відмовлялася сприяти українським організаціям. Наш гурток на власній шкірі відчув усе це.

Артем не відповів. Він знову подивився у вікно і став іще похмурішим. Дівчина пустила бісики Артемові, але той лише сумно посміхнувся і невиразно знизав плечима.

– Вам до цього байдуже? – здивовано спитала Тетяна.

– Велика політика – для великих політиків, – похмуро відповів запорожець. – А у сотника – біди сотникові. Ви радієте поваленню гетьмана. А мені невдовзі повертатися на кордон. Там – більшовики. А за спинами у нас – чвара.

Тетяна закипіла від обурення. Її бісила його манера прикидатися дурником та вдавати тупого солдафона там, де треба було відповісти на чистоту. Вона гордо здійняла голову і в бік Артема намагалася не дивитися. Всю увагу вона приділила тітоньці.

– От і в Києві було те саме, – розповідала тим часом пані Олександра. – Київським губернським старостою призначили Івана Чарторижського – губернатора Тернопільщини в часи окупації її царською армією. Це він впроваджував серед тамтешніх мешканців політику русифікації. Його стиль керівництва ми зразу ж відчули – закрили кілька українських газет, українських вистав поменшало в театрах, поліцейські геть усі перейшли на «всеросійську».

– То правда, – погодився інженер. – На вулицях Києва з’явилося безліч офіцерів-імперіалістів. Кияни мріяли про власну державу, а отримали пом’якшений варіант відновленої Росії.

Тетяна весело розсміялася.

– На щастя, все це тепер у минулому, – мовила вона. – Гетьманству не сьогодні – то завтра прийде кінець, тож ми можемо радіти. Крім пана сотника, зрозуміло. Йому ще треба вертатися на кордон.

Артем підняв на неї здивований погляд.

– Таню, ти гадаєш, повалення гетьмана негайно убезпечить нас від червоних? – поцікавився він.

– За червоних я спокійна, – глузливо відповіла дівчина. – Поки за ними стежить пан сотник, мені не страшні ніякі червоні. Я вірю – від боротьби з гетьманом українців не відволіче ніщо.

За столом повисла пауза. Від Тетяниної зухвалості трохи ніяково стало всім. Ситуацію спробував виправити інженер:

– Боюся панно Тетяно, ви таки праві, – мовив він. – Після того що добровольці зробили з українським клубом, в патріотизм генерала Скоропадського вже ніхто не вірить.

– Зрозуміло! – підхопила Тетяна. – Кажуть, що ясновельможний пан гетьман при свідках обдарували нас заявою: «я за самостійну Україну, але радо покладу її до ніг його імператорської величності». Але пану сотнику на це звертати уваги не треба. У сотника – біди сотникові.

– Таню! – з докором в голосі мовила пані Олександра. Її погляд був сповнений мовчазного осуду.

Артем зблід. Він мовчки поклав виделку, підвівся з-за столу і дуже ввічливо розкланявся з Тетяниною тітонькою. Пославшись на невідкладні справи і втому, Артем рушив до коридору.

Тетяна прикусила губу – їй стало раптом дуже соромно. Такий поворот був для неї несподіванкою – вона аж ніяк не прагла принизити старшину. Так, вона хотіла вколоти Артема через його закритість та незрозумілість. А натомість повелася як справжня грубіянка.

Легкою серною Тетяна підхопилася з-за столу і вибігла за Артемом у коридор. Старшина як раз застібував ґудзики шинелі. Дівчина схопила його за руку.

– Артемку, пробач мене заради Бога, – заблагала вона. – Визнаю, я повелася мов справжня дурепа. Я не мусила такого казати. Вибач, мені, будь ласка.

Артем повеселішав. Його очі засвітилися теплим вогником.

– Я в опері з 16-го року не був, – мовив він. – Я бачив афіші – грають «Загибель Богів» Вагнера. Ходімо разом у театр.

– Добре, Артеме, – відповіла вона не замислившись.

Він посміхнувся. Вона грайливо скосила очі.

Коли він пішов, дівчина повернулася до кімнати і присіла на диван. Її мучили сумніви. Артем справляв враження розумного й розсудливого хлопця. Проте водночас його реакція на її слова про гетьмана та ситуацію в Україні не могли не дивувати. Тетяна серцем відчувала – він чогось їй недоговорював. Чого ж саме? Він був прихованим гетьманцем? Тоді що він робив у штабі найбільш української серед усіх українських частин? Цьому могло бути лише одне пояснення. Дівчина презирливо хмикнула.

Їй та й було не знати, скільки обмежених недалеких кар’єристів сиділи по штабах та конторах всіх без винятку військ та влад? Зазвичай таким істотам було абсолютно байдуже, кому служити. Їх обходили переміни в країні – цікавило їх тільки й виключно власне кар’єрне зростання. За всіма ознаками виходило, що Артем був саме з такої компанії. А отже й вона в його очах була не другом і живою людиною зі своїми планами та мріями, а лише привабливим жаданим призом, який завойовували з метою самоствердження.

Як така підступність могла існувати в такому приємному хлопцеві?



***


Ліхтарі привітно підморгували йому серед темряви. Весело посміхалися на тротуарах перехожі. Вкриті свіжим сніжком дерева у мріях переносили його до казкового лісу. Артем ледве стримувався, аби не побігти вздовж вулиці, підстрибуючи, як у дитинстві.

На якусь мить він думав що стосункам з дівчиною прийшов кінець. Її глузливі зауваження не лишили йому вибору – він мав або їх проковтнути, і безперечно стати слимаком в її очах, або зробити те, що зробив – встати і піти. Він не уявляв, що йому робити далі і як поновлювати стосунки з дівчиною після такої сутички. Та на щастя, Тетяна усе виправила сама.

Артемові хотілося закружитися під променями ліхтаря, ловити долонями сніжинки, що повільно падали з неба. Вона погодилася! Вона не відштовхнула його! Завтра вони знову зустрінуться! І післязавтра! І завжди!

Артем бачив – він був небайдужий цій дівчині. Вона його не цуралася. І все було б гарно, якби не клята політика! Це було якесь божевілля. Про ситуацію в Україні він знав більше за керівників деяких політичних партій. Ситуація потребувала рішучих дій. А замість того гетьманські чиновники продовжували гратися у «гетьманців-петлюрівців» і страшенно боялися бути пошитими в дурні. З політиками справа була іще гіршою – вони замість дій просторікували про те, наскільки взагалі здійсненним був план про об’єднання гетьмана із запорожцями. Артем ясно зрозумів це під час зустрічі з представниками партії хліборобів-демократів.


…Їхня зустріч відбулася у якийсь приватній садибі, куди старшину-запорожця привезли із зав’язаними очима. Обстановка була домашня. Пихтів самовар. Гості ласували пірогами та паляницями. Розповідь Артема вони вислухали мовчки та зосереджено. Проте Артемового натхнення ніхто не поділив.

– Тобто, як я розумію, Микола Іванович просить нас застосувати всі наші можливі зв’язки, аби переконати гетьмана пристати на угоду з Болбочаном? – уточнив Дмитро Донцов, чорнявий похмурий чоловік, схожий на велетенського крука. – Це погано. Це дуже погано. Як і все, що створює пан Міхновський, план дерзкий, рішучій, але нажаль – мало здійснений.

– Чому ви так вважаєте? – спитав Артем.

Після стіни недовір’я у військовому міністерстві, старшина аж ніяк не очікував зустріти те саме серед однопартійців автора «Декалогу українця».

– А ви самі подивіться, пане старшино, – відповів Донцов. – Микола Іванович закликає гетьмана відмежуватися від «чорносотенного оточення». Уточніть мені, будь ласка, кого конкретно він має на увазі? Біля гетьмана лишилися люди, які не зрадили його попри свої політичні переконання. То кого ж він мусить зректися? Палтова? Кістяковського? Ржепецького? Може, генералів Рогози та Прісовського?.. Так-так, пане сотнику, не ховайте очей. Йдеться таки про першого батька-командувача запорожців.

Артем сидів мов громом побитий. Він не розглядав ситуацію з такого боку і не знав що йому відповісти. Аж тут на допомогу наспів щуплий та стрункий Сергій Шемет, ще один лідер хліборобів-демократів.

– Пане Дмитре, але ж ви не заперечуватимете, що серед оточення гетьмана дійсно є чимало людей, для яких Україна – лише оперетка, – промовив він. – Їхня омріяна батьківщина – це оновлена імперія. Хіба мусять такі люди бути в українському уряді?

– Ні, там мусять бути літератори, бухгалтери та селянські отамани. Як за Центральної Ради, – глузливо відповів Донцов. – А очолювати їх має особисто колишній генерал-лейтенант Скоропадський. Як я зрозумів, пан Микола пропонує гетьманові саме це – очолити повстання харцизяк Зеленого, Ангела, Тимченка та Коновальця проти свого ж власного оточення. Панове мої! Я сильно сумніваюся в тому, що гетьман погодиться на це. А іще більше я сумніваюся в тому, що такий вихід вдовольнить усіх наших Петлюр, Винниченків та Шаповалів. Швидше за все ця компанія виставить такі умови, на які не те що гетьман – ми з вами пристати погидуємо. І це я ще не згадав про найбільш болючу обставину – про народ, який просто не зрозуміє несподіваних альянсів між гетьманом Скоропадським і полковником Болбочаном…


…Артем крокував вулицею і намагався про ту розмову не думати. Він аж ніяк не хотів псувати солодке відчуття від зустрічі з Тетяною згадками про політиків, які замість щось вирішувати, обирали просторікувати про причини повстання і його вплив на міжнародні справи. Від цих довгих промов у нього ще там зав’яли вуха


– …Не шукайте простих рішень, панове, – промовляв Донців, захоплено стукаючи пальцем по столу. – Переконати людей в чомусь може тільки ясна й чітка позиція гетьмана Скоропадського. Він мусить якось доступно пояснити народу причини видання «Федеративної грамоти». Бо ця грамота стала жаданим подарунком для Петлюри та Винниченка – в очах народу вона легітимізує будь-які вчинки Директорії. А гетьманці твердять, що федерація з Росією – це категорична умова Антанти.

– Ну, це нісенітниця, – посміхнувся Шемет. – За моїми джерелами Англія та Америка ще місяць тому повідомили, що не мають нічого проти Незалежної української держави. Вони вимагають тільки, аби від влади був усунутий германофільський уряд. Схоже виною всіх наших бід – таки оточення гетьмана, яке його підступно дурить.

– Не зовсім так, – відповів Донцов. – Федерації з Росією рішуче вимагає Франція. Її неважко зрозуміти. Царська Росія лишила по собі скажені борги. Французи сподіваються, що розрахується з ними Біла армія Денікіна після перемоги над більшовиками. Що характерно – гетьман нині свої надії також пов’язує з Францією…


…Артем гірко скривився. Теревені хліборобів змусили його занудьгувати. Він слухав їх і мовчки робив сумний висновок – працювати на порятунок держави тут ніхто не збирався. Всі ці цивільні особи ні чорта не розуміли у справжній війні і навіть не усвідомлювали, наскільки мало часу в запасі у них лишилося.

Шкода, не бачила Тетяна цих вершителів долі держави! Навіть згоду допомогти його місії хлібороби висловили Артемові так, немов робили йому нечувану милість…


– …Зрозуміло, що ми вам допоможемо, – спокійно казав йому Шемет. – Я ще сьогодні задію всі можливі зв’язки аби достукатися до гетьмана.

– Навіть не сумнівайтеся, пане сотнику, – додав Дмитро Донцов. – Ми зробимо все що від нас залежить аби переконати гетьманську адміністрацію укласти угоду з Болбочаном. Схоже зараз це насправді єдиний вихід.

– Тоді навіщо ж ви…

– …стільки говоримо про труднощі? – закінчив його фразу пан Дмитро. – Дуже просто. Розумієте, усі мої доводи обов’язково наводитимуть у гетьманському палаці. І там обов’язково запитають ще й про таке – якою мірою Болбочан сам контролює ситуацію на своїх теренах? От здатен він реально виконати свою частину угоди чи ні?

В Артема щелепа відвисла від подиву та обурення.

– Як це здатен чи ні?! Хто наважиться заперечити ватажкові Запорізького корпусу? Хіба можна сумніватися в його владі?

– Можна, пане сотнику, ой можна, – відповів Донцов. – Ви ж знаєте сотника Загродського, командира Дорошенківського полку? Три місяці тому вони з Болбочаном займали абсолютно ідентичні посади – командували полками в Окремій Запорізькій дивізії. Так от, я знаю, що сотник Загродський при свідках називав вашого командувача Болбочана вискочкою та штабним щуром. Було?

В Артема неприємно смикнуло в горлі.

– Загродський зараз командує старою Запорізькою дивізією, – відрубав він. – Нехай спробує збуритися проти командувача! Колишні підлеглі від нього мокрого місця не залишать.

– Можливо, згоден, – закивав Донцов. – Але ж не все спокійно в королівстві датському. Скажіть мені, пане сотнику, а от наскільки радісно вістку про замирення гетьмана із запорожцями сприйме Гайдамацький полк, і особливо – їхній командир сотник Волох?

В Артема прохололо під серцем. Донцов аж надто гарно знався на становищі у корпусі…


…Події підступно знущалися з нього. Ну це ж треба було статися такому, що політика втручалася навіть в його стосунки з милою тендітною дівчиною! Він бачив її рум’яні щічки, квітучу посмішку й грайливий погляд і був переконаний – він їй подобався так само, як і вона йому. Але варто було заговорити про ситуацію в державі – між ними вмить виростала стіна. Тетяна щиро переймалася долею своєї країни і була ладна говорити про це знову і знову. Непевні відповіді Артема її дивували й непокоїли, і старшина бачив це.

Лихо полягало в тому, що Артем теж щиро переймався долею своєї країни. Те, що він дізнався протягом останніх днів, потрясло старшину. Уперше в житті опинившись над бійкою, він повною мірою усвідомив весь жах громадянського протистояння. Але він не міг розповісти дівчини всього, що знав сам, оскільки був зв’язаний присягою за будь-яких умов зберігати військову та державну таємницю. Він відчував: навіть якби він розповів Тетяні про реальний стан справ у країні – вона йому, у кращому разі, просто не повірила б, а в гіршому – записала би його у вороги.

Це була війна. Громадянська війна. Не було тепер поганих і гарних людей. Були – свої, і були – чужі. Артем нічого не міг із собою вдіяти. Вдавати з себе петлюрівця, аби сподобатися Тетяні, було понад його сили. Він не міг так лицемірно брехати дівчині, до якої ставився цілком всерйоз.

На щастя для Тетяни їхні розбіжності явно не були критичними. Він злякався її збурення, коли не втримався і заговорив про ситуацію на кордоні. Проте Тетяна довго не дулася. Невдовзі знову лагідна і мила, дівчина з легкістю прийняла його запрошення до театру.

Артем кипів. Звичка розвідника – брати все і негайно, рішуче штовхала його спину. Його ставлення до цієї дівчини давно перейшли межі звичайної дружби, і йому безумно кортіло поглибити й розширити їхні стосунки. Обійняти за плечі. Торкнутися губ. І хай буде що буде.

Замріяний старшина не помітив, як праворуч і ліворуч від нього з-за рогу випірнули п’ятеро осіб, вдягнутих хто у що. Два офіцери в шинелях та кашкетах, чепурний міщанчик у капелюшку-котелку, залізничник у чорному бушлаті та селюк у кожухові й козачому башликові. Спершу попрямували за Артемом, а біля повороту у провулок оточили. Час прискорив біг.

Перехожий в залізничному бушлаті кинувся на Артема зі спини. Рука з кастетом сунула вперед – і провалилася в безодню. Спина запорожця зустріла груди нападника, рука лягла під пахву, Артем підсів і крутнувся за напрямком удару. Залізничник гепнувся спиною на бруківку. З його горлянки вирвався лише короткий зойк – щось середнє між скрипом та скигленням.

Чималий досвід багнетних атак ставав у нагоді саме в такі хвилини. Селюк у кожухові на бігу розкручував ланцюг. Удар ногою в черево склав його, мов закриту книжку. На плечах в Артема повис офіцер. Правиця підхопила ворожий лікоть і врятувала від придушення, тіло подалося вбік, і запорожець припік офіцера ліктем під дих. Нападник заохав і ослабив хват. Артем додав йому ліктем в перенісся. Удар у щелепу відправив офіцера на сніг.

На нього зразу ж напав інший офіцер, певно – вправний боксер. Удари були настільки влучні, що запорожець ледве ухилявся. Кісточка чиркнула Артемову вилицю. Ціпок, що цілив йому в потилицю, старшина-розвідник відчув спиною. Стрибок убік. Удар ногою в черево.

Відстань розірвалася. Противники обходили його з боків. Міщанин загрозливо розмахував ціпком. Офіцер витяг з-за вилоги шинелі артилерійський тесак-бебут*. Артем вивільнив з піхов кубанський кинджал-каму*. Лезо лягло по-кавказьки – вздовж передпліччя.

– Ви хто такі? Чого вам треба? – гукнув їм Артем. – Що я вам зробив?

– Многа чєсті для тєбя зробіть нам шота, падла самастійная, – презирливо кинув йому захеканий офіцер.

Командував тут явно, міщанчик.

– Нідаацинілі ми тєбя, мазєпінєц, – мовив він спокійно. – Да нічіво. Січас падохніш.

Міщанин заревів і кинувся на нього. Лезом кинджала старшина відбив дерев’яну палицю і ледве не встромив зброю нападнику в шию. Міщанин пірнув йому під руку. Просвистів бебут. Артем відскочив, але офіцер сунув за ним. Тесак, що цілив у живіт, був збитий кинджалом Артема. І знову над головою запорожця здійнявся ціпок.

Грюк кількох пар важких солдатських чобіт привернув увагу усіх зразу.

– Хальт! – почулося з боку вулиці. – Ваффен ауф дем боден! Хьот ауф цу кемфен!

Нападники чкурнули вздовж вулиці. За ними побігла трійка вояків-німців з гвинтівками навперейми.

– Хальт! Штопен зі!

Артем і не думав опиратися.

_______________

Бебут – півметровий кривий кинджал. Вважається традиційною зброєю кубанських пластунів. В російській армії був холодною зброєю кулеметників, розвідників та артилеристів.

Кама – прямий двосічний кинджал. Елемент національного костюму кавказьких народів та кубанських козаків. До українського війська кама прийшла разом з модою на кубанські черкески і стала зброєю кіннотників і старшин.



***


В управлінні Державної варти робота кипіла, незважаючи на ніч. Офіцери в російських одностроях з гетьманськими погонами вибігали з кабінету і забігали знову. В одному куті добряче пом’яті міщанчик, офіцер та залізничник демонстративно відмовчувалися на питання слідчого. В іншому куткові за столом чорнявий держвартовець з гусарськими вусами мучив запитаннями Артема.

– Пане слідчий. У вас на столі разом з моїм старшинським посвідченням лежить документ, що дозволяє мені перебувати в Києві та вільно пересуватися містом без права виїзду, – пояснював запорожець. – Дозвіл підписано генералом Рогозою – військовим міністром Української Держави. У міністерстві вам дадуть пояснення щодо моєї персони. Сам я розповісти про те не можу – вибачте, це державна таємниця. Якщо військового міністра вам турбувати не з руки – воля ваша. Ви можете зателефонувати до слідчого Терещенка з вашого департаменту. Номер телефону я вам надав.

– Ви цього слідчого Терещенка маєте на увазі? – глузливо поцікавився слідчий.

До кабінету увійшов вусатий кремезний чоловік із зовнішністю вчителя фізики – той самий що допитував запорожця минулого разу. В Артема щелепа відвисла. Рефлексивно він скочив зі стільця, клацнув каблуками і завмер по стійці струнко. Рамена слідчого прикрашали клиновидні погони з двома смугами і двома клепками – полковник.

Слідчий витягнувся так само.

– Пане заступнику начальника Освідомчого відділу! Оперативна група проводить попередній допит учасників збройної сутички на вулиці…

– Відставити, – буркнув полковник Терещенко. – Сотнику Горач, ви цілі?

Артем хмикнув. Існував невеликий вибір осіб, які могли б організувати цей напад.

– Халтурять ваші підлеглі, пане полковнику, – промовив Артем зневажливо. – Одного запорожця здолати – і те не змогли.

Полковник нагородив його довгим пронизливим поглядом. Потім – рушив до нападників. Він взяв зі столу та переглянув вилучені у них документи. Слідчій щось йому пояснював скоромовкою.

– Панове, ви напали на цього старшину, – звернувся до них Терещенко. – Постарайтеся пояснити мотиви вашого вчинку.

Міщанчик кинув на полковника погляд, сповнений люті.

– Я нічєво нє сабіраюсь паяснювать мазєпінцам і предатєлям абщєрускава дєла. На вапроси я сагласен атветіть толька афіцєрам штаба Своднава корпуса.

– Ось як? – спитав полковник Терещенко і глузливо посміхнувся. – Значить, ноги тут ростуть від Добровольчої офіцерської дружини. Добре. От тільки поясніть мені. За документами всі ви – громадяни Української Держави і старшини Київського корпусу. Який стосунок до вас має Зведений корпус генерала Кірпічьова?

Міщанчик глянув на полковника з ненавистю.

– Харашо же ми борємся, – прошипів він крізь зуби. – Пєтлюравци нє сєводня-завтра нас тут на сталбах вєшать будут, а етат балбачанавєц свабодна па Кієву гуляєт. А рукаводство «асвідомкі» прамєж сабой по-хахляцкі балакаєт. Даже пєрєд гібєлью гєтманци с пєтлюравцамі в засос целуюцца! Хахли і єсть хахли – всє адінакавиє.

Тепер глумливо посміхнувся полковник Терещенко.

– То ти в нас за єдіную-нєдєлімую вболіваєш? Це шляхетно, – зауважив полковник. – Зранку вас передадуть військовому комендантові, і з маршовою ротою, підете ви прямісінько в окопи. Там – в боях з галичанами Коновальця та бандитами Зеленого – ви матимете безліч нагод блиснути вірністю до вітчизни. За цим – не смію затримувати.

Конвой вивів заарештованих з кабінету. Полковник забрав у слідчого Артемові документи та покликав старшину за собою. Їхні чоботи гулко грюкали в пустих коридорах. Біля одної з дверей старшина-держвартівець зупинився і сунув у замок ключ.

Світло у кабінеті полковник Терещенко не вмикав – запалив гасову лампу.

– У моєму віці очі треба оберігати – забагато напруги припада на них за день. Хочете коньяку? Маю хороший, шустівський…

Артем не відмовився. Терещенко витяг з буфету почату пляшку, таріль з солоним сиром та дві чарки. Не надто церемонячись, він розставив все це багатство на своєму столі і налив по першій.

– Ну, за більш тісне знайомство, – промовив Терещенко.

– Краще було б у ліпших умовах, – буркнув Артем і перекинув чарку.

Терещенко засміявся у відповідь. Сунувши в зуби цигарку, він кілька разів чвиркнув англійською бензиновою запальничкою.

– Сотнику Горач, – звернувся він до Артема цілком офіційно, – а то правда що ви у січні-лютому цього року отут на вулицях Києва билися з більшовиками?

– Правда, – кивнув Артем. – У загоні генерала Прісовського.

– А до розвідки корпусу як ви потрапили?

– Я командиром команди кінних розвідників був, ще на Німецькому фронті. Фах знадобився. Коли Республіканський полк полковника Болбочана розгортали на дивізію, мене забрали у штаб – кінну розвідку формувати.

– Тоді я маю для вас іще питання, – продовжив Терещенко. – Більшовики уже багато сил зібрали на нашому кордоні?

– Багато, – відповів Артем похмуро.

Обстановку він описав коротко. Офіцер «освідомки» задумливо запалив ще одну цигарку.

– Це погано, що багато, – промовив він. – Значить – не доля нам, українцям, цього разу свою державу збудувати. Як і за гетьмана Мазепи – не доля. Шкода. Певно варто чекати наступної нагоди.

Артем ледь не підскочив від подиву.

– З чого ви це взяли? Як це – «не доля»?!

Офіцер «освідомки» поглянув на Артема втомленим поглядом людини, добряче тертої життям.

– Сотнику, ви ж офіцером стали не після училища? Курси прапорщиків – і фронт? Отож. А я служив ще в царській жандармерії. Повірте мені, на політиці – я знаюся. Держава, насправді, – то не перехідний приз. Нею ще й керувати уміти треба. З гетьманом Скоропадським у нас шанс був. А з Винниченком та Петлюрою – ніякого. Громадянська війна наразі палає між самостійниками і самостійниками. А з-за кордону за нею стежать Добровольча армія Денікіна, Антанта та поляки. І більшовики. До ворожки не ходи – червоні нашою бійкою скористаються. Дочекаються перемоги, а потім прийдуть і переможця додушать.

Артем хмикнув.

– Невже більшовики всесильні? Невже їхню навалу неможливо відбити?

Терещенко хитро посміхнувся.

– Ви чули про колишнього командувача Південно-Західним фронтом генерала Бонч-Бруєвича? – спитав полковник. – Тепер він у червоних. Генерал Потапов, колишній заступник начальника Генштабу, – теж у них. Колишній начальник артилерійського управління генерал Маніковський – теж з червоними. І ще з ними безліч генералів і штаб-офіцерів старої російської армії. І воюють вони не в «офіцерських полках», а там, де й лічить штабістові – командують частинами та розробляють оперативні плани. Проблеми дисципліни та свідомості солдатських мас їх там обходять – у більшовиків для цих випадків ЧеКа існує… Замисліться пане-сотнику! У нас «свідомку» ненавидять всі, хоча ми не робимо й сотої долі від того, що дозволяють собі більшовики. Ми вмовляємо, ставимо на облік, садимо за грати – а більшовики просто розстрілюють своїх противників табунами. Чекістів у Росії не ненавидять – їх там панічно бояться. І от що ми зможемо протиставити такій армії?

Артем промовчав. Проте Терещенко продовжив:

– Петлюра гетьмана переграв, факт. Він зміг збурити селян. Він зміг підняти на переворот українське військо. Він виявився молодцем проти старої бюрократичної системи зразка царської Росії, відновленої гетьманом. Проте більшовиків здолати він не зможе ніколи. Стиль влади більшовиків – це диктат. Диктатор вимагає від усіх дисципліни. І для цього треба мати дисципліну внутрішню. А у Петлюри в кабінеті сидять отамани, що палять люльки, лущать насіння і травлять анекдоти. Петлюра до дисципліни просто не здатний. Він займеться тим, що в нього виходить найкраще – почне душити діячів, від яких відчуватиме загрозу. Це я вам кажу – як святий на небі.

– А чому ви весь час кажете про Петлюру? – здивувався Артем. – Його з в’язниці випустили напередодні повстання. Повстанням же керували інші люди – Шаповал, Винниченко…

– Шаповал! Винниченко! Коновалець! – передражнив його Терещенко. – Хто такий Винниченко? Богемний літератор. Хто такий Шаповал? Безталанний журналіст. Хто такий Коновалець? Австрійський прапорщик-фендрик, який, певно, сам очмарів від швидкості з якою його винесло у велику політику. Що б могли зробити ці люди? Та нічого насправді! Інша справа – Петлюра. Знаєте, сотнику, я ненавиджу цю людину, але я не можу ним не пишатися. В своєму бажанні знищити геть усе навколо себе, в ім’я безмежного панування себе-коханого він просто не має собі рівних. Наливайте.

Хильнувши ще чарку, офіцер «свідомки» продовжив розповідь.

– Ви пригадуєте, коли генерала Скоропадського було проголошено гетьманом України, ким тоді був Петлюра? Відповідаю – головою Всеукраїнського союзу земств. А Союз земств – це така організація місцевого самоврядування, яка давала повну уяву про економічне становище в країні, часто-густо – кращу за звіти уряду. Безперечно, у земствах першу скрипку грали крупні поміщики та сільські хазяї-хлібороби. А хто переймався бідами дрібного селянина та наймита? Ними переймалася сільська кооперація. А сільська кооперація – це така організація, яка для виходу на міжнародні ринки створила власну розгалужену мережу всеукраїнського масштабу – Всеукраїнський Сільськогосподарський Кооперативний Союз «Централ». А ще був споживчий кооперативний концерн «Дніпросоюз» з річним обертом 70 млрд карбованців. А ще був «Українбанк», створений на гроші кооперативів для видачі кредитів тим самим кооперативам. Уявляєте собі, сотнику? Дві організації охоплювали ВСЮ сільську бідноту і опікувалися постачанням та збутом її товарів. А інша організація їх кредитувала. А тепер здогадайтеся, хто контролював союзи сільської кооперації?

– Петлюра? – спитав вражений Артем.

– Ну, не сам, – відповів Терещенко. – Проте і в «Українбанку», і в «Централі», і в «Дніпросоюзі» сиділи його люди. Через них він і діяв. Сталося дивовижне. Села, які виступали проти гетьмана – отримували дешеві кредити і гарні умови для праці. І навпаки, села, схильні до гетьмана, через «Централ» не могли вирішити жодного питання. Гетьманська влада нічим не могла їм допомогти – і сама штовхала до петлюрівських заколотників. Через спілки кооперації селяни отримували гроші, зброю, потрібну літературу. Кооперативні спілки видавали тридцять шість журналів та газет. Кур’єри кооперативних спілок діставалися до сіл швидше за посланців урядових установ. Тим часом агітатори соціал-демократів та есерів ідеологічно обробляли сільських лікарів, учителів та священиків. Соціалісти опанували село, а це більше дев’яноста відсотків населення країни. Вони підбурювали селян не платити податків і не йти до війська, а натомість – бунтувати проти влади. Результатами ми смакуємо прямо зараз.

– Як спокійно ви все це говорите! – саркастично зауважив Артем. – То Петлюру заарештували саме за це?

– Ні, за інше. Але ув’язнений Петлюра вже нічого й не вирішував, – відповів Терещенко. – Потрібні люди вже були на своїх місцях і робили все, що треба, без участі Петлюри. Гетьмана тільки ледащій у нас не лаяв за каральні загони. Але ніхто не згадав, що гетьман створив тепличні умови для розвитку кооперації. Каральні ж загони насправді створювала не гетьманська влада, а пани-землевласники, переважно московського та польського походження, разом із німцями. У серпні новий міністр МВС пан Кістяковський поклав тим загонам край. Проте ми стикнулися просто з дивовижною ситуацією – з цілковитим несприйняттям офіційної влади селом. Несприйняття це було настільки масове і впоряджене, що ми зрозуміли, що маємо справу з організованим рухом. Невдовзі нам відкрилася істинна. Ми почали розробку кооперативних організацій. І тут вибухнуло протигетьманське повстання. Так що, сотнику, як представника Республіканського війська я маю вас привітати – у вас виявився напрочуд дотепний лідер.

Артем похмуро прожував шматок солоного сиру. І потім промовив цілком твердо:

– Й при цьому ви упевнені що Петлюра буде не здатен протистояти більшовикам. Де ж логіка?

Терещенко засміявся у відповідь:

– Пане сотнику, аби збаламутити селян – треба знатися на економіці. Щоби перемогти у війні – треба знатися на армії. А військова справа і збаламучене селянство – речі несумісні. Гармидером серед селюків уже скористалися більшовики – вони поширюють гасло «продовжувати повстання до остаточного знищення експлуататорів». На цей ґрунт скоро завітає Москва. І в сутичці між червоними генералами-генштабістами і жовто-блакитним кооператором за останнього я не поставлю і кухля кислого пива. Наливайте, сотнику.

Коли обидва випили, Терещенко щиро зазирнув в очі запорожцеві.

– Пане сотнику, а знаєте навіщо я вам усе це розповів? Аби ви краще уявили собі ситуацію, в якій опинилася наша немовля-країна. Збагніть – усе вже вирішено за нас. Кидайте ви свою службу та тікайте за кордон. Або осядьте у селі. Так у вас буде шанс вижити.

Артем посміхнувся у відповідь.

– Пане Терещенко, я чудово розумію вас, – промовив він. – Ваша справа – програна. Ця країна вам тепер байдужа.

Терещенко впер погляд у темне вікно.

– Так, мені явно ця держава байдужа, – задумливо мовив він. – Я колишній офіцер-жандарм. Я колишній контррозвідник. Я садив за ґрати українську інтелігенцію та представників політичних організацій Галичини, бо мав підстави підозрювати їх у співпраці з австрійською розвідкою. Я розумію вас, пане Горач, я – ворог. Але я служу в контррозвідці не Добровольчої армії і не у більшовиків. Служу я у Варті Української Держави. Саджаю за грати єдинонеділимщиків, які нападають на українського старшину. І спілкуюся з вами я чомусь мамчиною мовою – українською. Тож послухайтеся поради колеги-розвідника та людини, набагато старшої за вас. Вчора Петлюра об’явив про закінчення терміну перемир’я між Директорією і німцями. Це означає, що з дня на день станеться штурм Києва. Це кінець – все руйнується! Кидай службу, синку. Хапай на оберемок ту панну, до якої тебе проводжали мої філери і тікай світ за очі. Ви мусите пережити м’ясорубку, яка здійметься тут невдовзі. Справа вже вирішена і програна. А Україна таких людей, як ви, потребує живими, а не героїчно загиблими.

Артем глузливо поглянув на офіцера «свідомки».

– Цікаво чому це ви до мене таких добрий?

– Тому, що у січні-лютому ви хоробро билися на цих вулицях проти більшовиків. Такого не забудеш. У Києві сиділи по квартирах 20 тисяч офіцерів і унтерів строї армії. А билися з червонопузиками тільки ви – фронтовики, юнаки-курсанти, стрільці-галичани та хлопчики-гайдамаки. У ті кілька днів, коли ви тримали навалу «червінців», з міста до села виїхали мої дружина, донька та онуки. Виходить – я у боргу перед вами.

Артем розім’яв плечі і відповів дуже серйозним голосом:

– Дякую за пораду, але пристати на неї я не можу. Надто багато мене зв’язує з Запорізьким корпусом.

Терещенко насупив брови.

– Тоді будьте дуже обережні. Цієї ночі на вас напали єдинонеділимщики з числа симпатиків Денікіна. Я не знаю мети вашої місії до Києва, хоча здогадуюся. Проте після цього нападу я упевнений – про неї знають у штабі Добровольців також. А їм не треба припинення ворожнечі між республіканцями та гетьманцями. Їм треба, аби понівечена знесилена Україна покірно лягла під чоботи Добровольчої армії. Вони вашій місії опиратимуться всіма силами.

Полковник допив залишки коняка у склянці і глянув на Артема.

– Пане сотнику, кладіть собі револьвер до кишені.



***


Вони так любили радитися! Багато слів, епатаж, красива поза – в це вони поринали з головою. Тон задавав високий чоловік з чорними смоляними вусами та коротенькою борідкою – голова Директорії письменник Володимир Винниченко. Йому опонував схожий на мельника дядько з кущастими селянськими вусами – голова Українського національного союзу журналіст Микита Шаповал. Дещо спокійніше поводився здоровезний пан з квадратним обличчям – лідер Селянської партії Федір Швець, геолог за фахом. Військові, що сиділи поруч – командир корпусу залізничної охорони генерал Осецький та командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – переважно відмовчувалися. Похмуро з-під лоба за дискусією спостерігали двоє чоловіків у селянських кожухах переперезаних офіцерськими ременями – повстанські отамани Данило Зелений та Микола Данченко.

Отамани помітно сумували, і ВІН їх чудово розумів. Ці теревені втомили б будь-кого.

– А я кажу вам, що недоречно сваритися нині з французами, – казав Шаповал. – Ми не знаємо, що станеться після штурму – може, доведеться ще звертатися до них по допомогу. Одного разу нам вже довелося кликати німців. Невідомо, як нині поведуться більшовики.

– Які більшовики? Про що ви? – глузливо відповідав Винниченко. – З більшовиками у нас угода. Більшовикам треба позбутися реакціонера Скоропадського і отримати від нас хліб. У більшовиків голод. На більшовиків насідають Колчак, Краснов та Денікін. Хто за таких умов нападе на нас? Перехрестіться, шановний!

– Я радо перехрещуся, – відповів Шаповал. – Але французький посланець Енно шле телеграму за телеграмою, в яких погрожує нам повним ігноруванням наших делегацій союзниками. Він вимагає від нас відмовитися від вступу в Київ і почати душити виступи більшовиків.

– А вареників зі шкварками від нас він ще не вимагає? – відгризнувся Винниченко. – Ми підняли людей проти засилля панів і проти влади буржуїв та експлуататорів, за соціалістичну революцію. І тепер ми мусимо гнобити більшовиків? Більшовики – наші союзники!

– Ці союзники вже раз вчинили в Києві криваві ріки, – замислено промовив Швець. – Вони, звісно, соціалісти, але разом із тим вони ще й росіяни. «Єдинонеділимство» в них сидить так само глибоко, як і в білогвардійцях.

– Більшовики нині слабкі, – відрізав Винниченко. – Їм не до нас. Крім того, ми маємо з більшовиками угоду. Вони не втручатимуться у наші внутрішні справи, якщо тільки ми не переслідуватимемо українських більшовиків і дамо їм змогу приймати участь в нашому демократичному уряді. Винуватець у київському погромі полковник Муравйов уже розстріляний більшовиками як зрадник.

– А от полковник Болбочан повідомляє про накопичення сил на наших кордонах, – зауважив молоденький полковник Коновалець.

Голова Директорії скривився, мовби від зубного болю.

– Військо більшовиків гуртується на кордоні відповідно до нашої угоди, – крикнув він. – Вони мають відволікати на себе гетьманські війська і вже роблять це на Чернігівщині. А ваш Болбочан – реакціонер та типова офіцерська кістка. Панове, я їй-Богу не збагну як ви могли залучити до нашої справи такого типа? Навіщо він вам?

– Певно тому, що якби ми не домовилися з Болбочаном, нам довелося б зараз битися ще із запорожцями, – спокійно відповів ВІН. – Які шанси були б тоді у нашого повстання?

Усі промовчали. Якби гетьман мав у союзниках запорожців – все було б інакше.

Та Винниченко ЙОГО репліки ніби й не почув.

– Ми мали переговори з союзницькою місією, – промовив Голова Директорії. – Представники Англії та Американських Штатів обіцяли нам сприяння в разі, якщо буде повалено про-німецьку владу Скоропадського. Маємо бути спокійні, товариші. Зрештою, навіщо нам та Антанта? Що вона нам несе? Таку саму владу панів та експлуататорів? Нового гетьмана? Зрештою, на що вони здатні? Сьогодні наші війська зайняли Одесу. Французам залишено невеликий клапоть біля порту – Енно зі своїми вимогами сидить зараз саме там. Більшовики – от наші ідейні і надійні союзники зараз! І не треба їх боятися – з ними уже все домовлено!

– А навіть як сунуться, ми тут їх зустрінемо! – буркнув отаман Зелений. – До самої Москви канчуками гнати будемо!

Слова отамана розвеселили всіх.

– Учіться, товариші! З такими настроями ми обов’язково збудуємо Українську соціалістичну республіку, – задоволено вигукнув Володимир Винниченко. – А що у нас з німцями?

Тепер мав відповідати ВІН.

– Я зустрівся з делегатами німецького солдатського комітету. Там усе гаразд. Вони готові пропустити нас в місто. Ми у свою чергу пообіцяли їм вільний пропуск до дому та достатню кількість вагонів та паротягів.

– А що штурм?

Тепер мав відповідати командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – задумливий вилицюватий молодий галичанин. Діловито та неспішно (відчувалася австрійська військова школа) командир Січових Стрільців розклав мапу та почав показувати олівцем.

– Повстанчі відділи отаманів Зеленого та Данченка проти ранку займуть бойові позитури на околицях міста. Арматна батарея СС-ів розпочне обстріл москалицьких відділів о дев’ятій. То буде алярм, за яким відділи повстанців мусять почати офензиву до центру міста. Водночас у самому місті мусять повстати робочі, керовані ревкомом червоних. Серйозного опору ми не дожидаємо, відділи діятимуть за обставинами. Полк СС-ів та Чорноморський кіш рушатимуть у другій хвилі, на той випадок, якщо хтось таки чинитиме запеклий опір, якого не зможуть здолати повстанці. Детальні пояснення своїх диспозицій отамани отримають особисто. Які хто має запитання?

ВІН зі злостивим задоволенням спостерігав, як усі ці літератори, журналісти та науковці вглядалися в мапу, хмурили лобики та кривили мармизи, нібито кожен з них був щонайменше Бонапартом. Насправді ж ніхто з них у військових справах не тямив ані біса. Бачив ВІН уже їх усіх під час більшовицької навали минулого року…

– Наче усе гаразд, – промовив нарешті Винниченко. – Працюйте, полковнику.

– Тоді запитання маю я, – відповів Коновалець. – З боку Рамадану, долаючи опір гетьманців, до наших відділів наближаються два полки Республіканської дивізії Запорізького корпусу. Це файні кадрові підрозділи. Там чимало старшин знайомих Січовим стрільцям ще зі спільної служби у Республіканському полку полковника Болбочана. Вони просяться підійти упритул до міста, аби прийняти участь у штурмі. Я не маю ніяких заперечень проти того, аби вони пішли на штурм, хай навіть у першій хвилі.

– А я маю, – твердо промовив ВІН. – Я проти їхньої участі.

На НЬОГО здивовано подивилися всі присутні. Глузливо засміявся Винниченко:

– Товариш Головний Отаман так палко захищав Болбочана, а тепер сам не дає його козакам входити у Київ? Чого б це товариш Головний Отаман так непокоївся?

ВІН обдарував Голову Директорії поглядом, спокійним до байдужості.



***


Навіть до корпусного огляду на честь прибуття верховного головнокомандувача Артем не готувався так ретельно, як до цього походу до театру. Ще по обіді він збігав до театральних кас та купив квітки на бельетаж у ложу ближче до сцени – як раз на два місця. Дорогою назад зазирнув у крамницю за ваксою. Делікатне питання приведення до блиску своїх чобіт він не довіряв жодному чистильникові.

У трактирі, де він сидів разом з посланцем від хліборобів, запорожець спитав на шинквасі на послання від пана Борщевського. Трактирник лише розвів руками. Мовчали хлібороби.

А далі закипіла робота. Щітка з ваксою, байкова ганчірка та година порання – і чоботи засяяли рівним лагідним блиском. Газирі черкески та деталі набірного кавказького поясу Артем натирав, допоки вони не стали відбивати сонячне світло. Метал і шкіра мали виглядати бездоганно, серед іншого – аби приховати недоліки Артемової форми. Парадний однострій, в якому він приїхав до столиці, власне таким виглядав лише на передовій, серед замурзаних бекеш та потертих шинелей. Тканина встигла зблякнути, а шви – набратися пилу. Шаровари, черкеску та бешмет треба було ретельно вичистити і лише тоді охайно випрасувати. Артем клацав зубами – довелося відчинити вікна, аби очі не виїло димом від вуглин з праски.

У призначений час він стояв біля будинку Тетяни. Дорогою він спеціально витратився на візника, аби не заляпати багнюкою чобіт. Йому дуже хотілося мати вигляд гідний та елегантний. Та коли на вулицю вийшла вона…

Артемові стало сумно. Було очевидно – нарядно вдягатися він так і не навчився. Потертий старшинський однострій його врятував: у фраку та манишці він не уявляв себе взагалі, а черкеска з погонами була доречною майже скрізь. Тетяна ж вийшла до нього у синьому пальто з відкладним коміром та в оксамитовому капелюшку з великою матерчатою трояндою збоку. Елегантна, витончена та недосяжна.

– Пане старшино, з вами все гаразд? – весело спитала дівчина. – Чого це ви так заціпеніли? Може, запропонуєте чарівній панні руку?

Артем гукнув візника і допоміг дівчині сісти.

У театрі Артем шкірою відчув на собі увагу всіх присутніх. Тетяна не дарма торгувала модним одягом. У фойє прогулювалися дами у вузьких спідницях та широких капелюхах довоєнної моди або у піднятих до литок та вузьких сукнях – зразка перших років війни. Тетяна ж гордо прямувала сходами у пишній складчастій сукні зі стрічковими візерунками та у приталеній коричневій жакетці. Артем озирнувся. Жодна дама не могла похвалитися настільки сучасним вбранням. Чоловіки поглядали на них із заздрістю, а жінки – з ревнивою зневагою.

Сама ж Тетяна, здавалося, взагалі не звертала на це уваги.

– «Загибель богів» – це має бути щось особливе, – казала вона Артему, заглядаючи у програмку. – Вагнер взагалі не надто легкий автор, але ця опера для оркестру – справжнє випробування. У Харкові оперного театру як такого немає – лише антреприза, тому вдома такої вистави мені не побачити. Сьогодні Київ мусить виправдати горде звання столиці.

Артем їй майже не відповідав – він насолоджувався. Його тішив її голос та запах її парфумів. Невдовзі вони зайняли місця у своїй ложі. Світло погасло. Почулися окремі оплески. Ледь чутно, немов з якогось небуття, в оркестровій ямі заспівали віолончелі.

Початок опери зацікавив його зразу ж. На сцені під негучну музику три скандинавські норни співали про те, яким величним був світ донедавна і як тепер все гине, та що запобігти цьому вже не можна. Співали вони німецькою, але це не було перешкодою, оскільки цю мову знали і Тетяна, і Артем: Тетяна в обсязі жіночої гімназії, Артем – як ветеран війни з німцями. А норни на сцені старалися. З усіх сил вони намагалися знову виплести долю світу, але… «Кінець!» – проспівали вони по черзі. В Артема мороз пробіг поза плечима. «Щось мені це аж надто нагадує», – подумав він.

Довго міркувати про долю світу у нього не вийшло. Сцену вкрило червоне світло, що, певно, мало означати ранкові заграви. Світанок супроводжував чарівний спів кларнету. Його тему підхопили скрипки, й під променями прожекторів з’явилися декорації зі сполохами полум’я. Вух Артема торкнувся високий жіночий голос:


Zu neuen Taten, teurer Helde,

Wie liebt ich dich, lieB ich dich nicht?

Ein einzig Sorgen laBt mich saumen,

DaB dir zu wenig mein Wert gewann.*


На сцені валькірія Брунгільда та герой Зігфрид зізнавалися одне одному у любові і клялися у довічній вірності. В їхніх голосах кипіла жага. Пристрасть поєднана із ніжністю лилася у зал, запалювала серця і поверталася на сцену у вигляді палаючих поглядів глядачів. Артем подивився на Тетяну. Дівчина сиділа цілком захоплена дійством, слідкувала за кожним жестом та словом акторів. Її щоки забарвилися рум’янцем. Артем ледве стримав бажання обійняти її тої ж миті.

Чим далі тривала опера, тим більше дивувався Артем, наскільки її сюжет був схожий на п’єсу, в якій він сам від самого від’їзду з Харкова виконував одну з другорядних ролей. Перстень Нібелунгів, подарований Зігфридом Брунгільді, був здатний знищити світ богів. Сестра вмовляла Брунгільду віддати перстень річковим русалкам, але та відмовилася викидати знак любові, що був їй дарований її героєм. А герой тим часом… Зігфрид не тільки забув свою валькірію, та не тільки вирішив побратися з іншою – він ще й заходився видавати заміж за іншого саму Брунгільду. Нещасна валькірія не здогадувалася, що її милого обпоїли зіллям, яке вщент позбавляло пам’яті. А в підсумку – герой був підступно вбитий сином карлика-нібелунга, який сам хотів володіти заповітним скарбом. У фіналі убита горем Брунгільда кинулася в поховальне багаття разом з перснем… і цим знищила і себе, і світ богів.

З гордим ледь стриманим відчаєм лунав зі сцени її спів:


Echter als Er schwur keiner Eide;

Treuer als Er hielt keiner Vertrage;

Lautrer als Er liebte kein Andrer!

Und doch, alle Eide, alle Vertrage, –

Die treueste Liebe –

Trog keiner wie Er! –

WiBt ihr, wie das ward?*


У глибині сцени підсвічений червоними прожекторами дим помалу ховав з очей фігури богів і богинь. А грізним перснем прямо перед очима глядачів весело гралися три русалки. Світ богів добіг кінця. Починалася нова історія світу, у якій старим богам не було місця. Оркестр взяв фінальний акорд. Зал вибухнув оплесками.

Тетяна витерла хусточкою сльози і сама гаряче захлопала в долоні.

– Браво! Браво!

На сцені світ загинув через зраджене кохання. В житті він гинув через безмежне себелюбство, непоступливість та властолюбство головних героїв. На жаль, цей клубок протиріч розібрати було значно важче, ніж просто знайти перстень Нібелунгів. Події веремією пролетіли у свідомості Артема. Натовпи червоноармійців на станції… Полковник Болбочан над мапою… Глузлива посмішка військового міністра… Недовірливі очі хліборобів…

Перстень Нібелунгів!

В опері все було так просто і ясно. Один перстень міг світ загубити і світ врятувати. Та Артем не був Зігфридом. Він не міг вирішити долі світу. Натомість – він не забував про свою Брунгільду.

Старшина випростався на ноги і запропонував Тетяні руку. Дівчина глибоко зітхнула, взялася і прилинула до нього вся. Її очі палали.

Всі розмови у фойє були тільки про одне – наскільки вдало зіграв оркестр та як гарно впоралися зі своїми партіями актори.

– Ну, пані моя! Погодьтеся, Брунгільда у виконанні пані Воронець-Монтвід була незрівнянна.

– А міня, гаспада, признацца, павєсєліла ета калізія. Тридцаті с чєм-та лєтняя Брунгільда рядам с савсєм юним Зігфрідам!

– Але погодьтеся, у Івана Стешенка – велике майбутнє!

– Ну не скажіть! Порівняно з Адамом Дідуром…

– Ек ви хватілі! Ви єщьо і Саламію Крушельніцкую в Києв заманітє!

Тетяну було не зупинити. Причарована виставою, вона жадала поділитися своїми враженнями тут і зараз же. Природно – ділилася вона з Артемом.

– Це було дивовижно! Я просто не сподівалася побачити таку гарну постанову такого складного твору! Актори просто перевершили самих себе. Так грати і так влучно передавати емоції здатні тільки видатні таланти! Ти відчув?

– Ще б пак, – відповів запорожець. – Коли Зігфрид почав згадувати Брунгільду, а Хаген примірявся, як його вдарити списом у спину, я ледве не заволав «Лягай!».

Тетяна здивовано поглянула на нього і приснула в кулак. Певно – вона детально уявила собі цю сцену. Поки Артем застібав ремінь та портупею, Тетяна розправила комір пальто біля дзеркала.

– І все ж таки світ богів не зумів себе зберегти, – промовила вона задумливо. – Вотан сидів у своїх чертогах та чекав, допоки усе вирішиться саме. А варто було просто навідатися до Брунгільди і попросити її віддати перстень.

– Валькірія і сама мала б розуміти усі наслідки своїх вчинків, – зауважив Артем. – Все ж таки особисте особистим, а долю цілого світу не може вирішувати одне почуття.

Тетяна поглянула на нього з осудом.

– Як ти можеш, Артеме? Вона ж шалено любила свого Зігфрида!

До Тетяниного дому шлях був неблизький, проте Артем з Тетяною вирішили пройтися пішки. Переповнені враженнями, вони неспішно прямували майже безлюдними вулицями, освітленими барвистими ліхтарями.

– Вона ж не знала про підступ! Не знала про заколот проти них, – казала Тетяна. Її плече постійно терлося о плече Артема. – Вона й уявити не могла, що людина, яка клялася їй у вічному коханні, раптом проміняє її на іншу. Ти подумай лишень який це для неї був біль!

– А він не просто обрав іншу, – погодився Артем. – Вона була схована за стіною вогню, за яку зайти був здатен тільки Зигфрід. А він вивів її звідти – для іншого.

– Отож бо! – погодилася Тетяна. – Коли кохана людина іде геть – це болюче, але терпимо. Коли вона іде до іншої – це набагато гірше. Але пережити можна. Та коли людина, яка щойно клялася тобі у любові сама, заходиться віддавати тебе іншому? Яке приниження! Це ж як треба зневажати дівчину?!

– Уявляю собі… – мовив Артем.

– Нічого ти не уявляєш, – заперечила Тетяна. – Ти хлопець – тобі не збагнути. Вона чекала на нього. Вона кожної миті до нього линула. Вона не послухалася сестри і не віддала перстень, хоча ішлося про загибель богів. І от він прийшов… аби вдати іншого та відвести її іншому в дружини. Це мало б їй ущент розбити серце!

Від захвату в Тетяни тремтів голос. Вона була нечувано гарна тої миті.

– Невже ж то скривджена любов так ранить дівоче серце? – спитав Артем.

– Несамовито! – промовила вона і щиро поглянула на нього.

Він притяг її до себе. Його губи зустрілися з її губами. Вона завмерла. Кілька секунд він чув її важке дихання. Потім вона смикнулася. Він вирішив, що Тетяна намагалася притиснутися до нього міцніше і спробував зробити рух назустріч. Натомість дівчина відірвала губи і збурено крикнула.

– Припини! Пусти мене!

Він отетерів.

– Негайно відпусти! – прокричала вона йому у вухо.

Артем відпустив її. Будинки, дерева та тротуари – все раптом затанцювало перед очима. Ситуація складалася зовсім не так, як він сподівався. Розгублений і розчавлений, він спробував їй посміхнутися. Й отримав лють роздратованої кішки.

– Ти! Ти?.. Ти?! Як ти міг? Що ти собі надумав?! Та хто ти?..

Артем відчув що ґрунт уходить у нього з-під ніг. Події сказилися, мов та коняка, що хвилину тому здавалася спокійною і лагідною і раптом понесла, не розбираючи дороги. Розум судомно шукав вихід – і не знаходив його.

– Мужлан! Солдафон! Кар’єрист! – частувала його Тетяна. – Як ти міг? Навіщо ти?!

Аж раптом вона змінилася. В темряві ночі розчинилася приємна приваблива дівчина, з якою він кілька днів гуляв цими вулицями. Пихато та бундючно на нього поглянула гордовита паночка, і від неї за кілька сажнів віяло холодом.

– Пане старшино. Здається, ми з вами загулялися. Я жадаю, аби ви доставили мене додому.

Артем зловив візника. Дорогою вони не розмовляли – на його питання вона давала лише односкладні відповіді. Вулиця зміняла вулицю. Будинки, ліхтарі, будки на рогах та перехожі – все злилося для нього в одне сіре тло.

– Тетяно, послу… – спробував почати він.

– Пусте, – відрізала дівчина. – Мені не цікаво.

– Приїхали, пане, – гукнув йому візник.

Він подав їй руку, але вона не взялася за неї. Проминувши його, мов стовп, вона рушила до дверей і лише там озирнулася до нього.

– Ти… – мовила вона тоном холодного зневажливого презирства.

Витягла ключ із сумочки.

– Тетяно, ми ще побачимося? – спитав він.

– Не бачу в цьому анінайменшої потреби, пане старшино, – відрізала вона. – Прощайте.

Двері різко зачинилися за нею. Артем стояв серед вулиці, завмерлий, неначе верстовий стовп серед степу. Він ще не до кінця усвідомлював усю глибину того, що сталося. Єдине, що він збагнув – опера про загибель богів закінчилася лише зараз.

Головну роль зіграв він сам.

_______________

* Зійди на землю, славний мій герою!

Ти дорогий мені у славі у своїй.

Та непокоюсь я, бо так замало

Моє кохання те дало тобі… (нім.)


* Хто був правдивий у клятвах честі, як він?

Хто зберігав обітниці договорів, як він?

Хто ще кохав так ніжно і свято, як він?

Аж от, заповіти усі і усі договори,

Всю відданість серця –

Усе він понищив.

В чому ж таємниця? У чому?... (нім.)



***


Сотник Римський-Корсаков неспішно крокував уздовж потягу та замислено хлопав себе канчуком по халяві чобота. Його хлопці у шапках з чорними шликами поспіхом виводили коней з вагонів. Сіре небо і такий самий небокрай навіювали тугу. Вдалині виднілися будівлі Ромодану – звідти щойно були обстріляні розстрільні* Республіканського полку запорожців. На позиції ворога сотник дивився з усією зневагою родового аристократа. Гетьманці на дрезинах маневрували коліями залізничного вузла, а стрільці мусили ганятися за ними на своїх двох. Прибуття чорношличників мало рішуче зламати цю ситуацію.

До командира підбіг русявий значковий Дяченко.

– Батьку сотенний! Хлопці до бою готові!

Сотник Римський-Корсаков коротко оглянув своє вояцтво.

– По конях!

– Слухаюся! – радісно відповів значковий і кинувся до своїх бійців. – Мерщій, алюр три хрести!

Кіннотна сотня колоною по двоє рушила уперед. Ліворуч потяглися позиції Республіканців. До козаків підбіг кирпатий довготелесий старшина в шинелі.

– Чорні Шлики? Ну нарешті!

– А що, цариця полів, дають чортів вам гетьманці? – поцікавився сотенний-чорношличник.

– Та трошки є, – посміхнувся старшина. І бадьоро додав: – Трохи вони нам дають – трохи ми їм.

Жалітися на життя чорношличникам було марно і ризиковано. Козаки сотні Римського-Корсакова неборакам не співчували, глузували з їхніх скарг та брали на глум їхні біди. Це був стиль Чорних Шликів. Самі вони скаржитися на біди вважали нижчим за свою гідність.

– А де вони гуртуються? На станції? – спитав Римський-Корсаков.

– А де ж іще? – посміхнувся старшина і вказав рукою бордовий дах вокзалу. – Вузол тримають. Залізницями нам маневрувати не дають.

– Зараз дадуть, – зауважив Римський-Корсаков. – Як почуєш на тому боці міста перестрілку – зразу своїх в атаку підіймай. А стрілянини не бійся – то ми гетьманцям трошки спинку почухаємо.

– Зробимо! – весело відповів старшина та побіг до своїх підлеглих.

– Сотня! За мною риссю – марш! – сотник натягнув повід і його кінь різко рвонув уперед.

Сутичка не тривала і півгодини. Гетьманці зрозуміли, що їх оточують, і хутко забралися геть. На обрії повільно зникав дим від їхнього паротяга. Сотник Римський-Корсаков прогулювався пероном станції та ліниво лузав насіння. Завдання було виконане без втрат, а отже, можна хвалитися перед командуванням. Клацаючи острогами сотник наблизився до вікна телеграфу.

– Гей там! Викликай! Штаб Республіканського полку, комполку сотнику Шелесту, – мовив сотник. – Копія – Кременчук, штаб Запорізького корпусу, командувачу корпусу полковникові Сільванському. Ромодан взято.


…Командувач Лівобережної групи полковник Петро Болбочан завмер над мапою. Комендант штабу сотник Авраменко тихенько поклав телеграфну стрічку, клацнув каблуками і вийшов за двері. Командувач вельми уважно вислухав його доповідь. Ромодан взято. Олівець бігав по мапі та визначав міста. Пирятин, Прилуки та Лубни були в їхніх руках. Перед запорожцями лежала дорога на Київ… і – позиції загонів отаманів Данченка та Хименка.

Пропускати запорожців на Київ повстанці відмовлялися – вони посилалися на накази зі штабу Осадчого корпусу. Запити до Директорії результатів не дали. Треба було приймати рішення. Якщо рухатися на Київ – полки мали отримати наказ відкинути хиткі заслони повстанців та рушити уперед, аби… А що чекало на них у Києві?

Командувач поклав олівець і повільно пройшовся кабінетом. Від його рішення залежала уся подальша доля їхньої держави. Командувач почував себе втомленим і розбитим. До сказу хотілося спати. Він шалено сумував за дружиною. Вибір тягарем давив на його серце.

Погляд упав на мапу. Нитки шляхів павутинням вилися навколо міст, сіл та вузлових станцій. В уяві командувача постали колони запорожців, які зараз із піснями крокували тими шляхами. Війська маневрували та перегруповувалися. Якби поглянути високо згори, можна було б побачити, як нестримне запорізьке море сотнями струмків неухильно просувалося вперед та помалу охоплювало Київ. Республіканський полк збирався у Пирятині і був готовий вирушити потягами на столицю за першим наказом. За ним підтягувався новостворений Мазепинський полк. Ще два полки запорожців, Наливайкивський та Богунський, уже знаходилися на правому березі Дніпра, біля Кременчука. Якби Директорія навіть спробувала встати на перешкоді руху запорізьких полків на Київ – за спиною у неї зразу ж спалахнули багнети наливайківців та богунців. Зайнятий гетьманцями Київ та заблокований запорожцями Кременчук відрізали Директорію від Лівобережжя. За таких умов вона була просто приречена на переговори та угоду з гетьманом, якщо…

«Якщо командувач запорожців зважиться іти на Київ», – подумав полковник сам до себе.

У його штабі не було єдності поглядів. Думки старшин розділилися. Отаман булави* Запорізького корпусу полковник Парфенів закликав його негайно іти на столицю. «Ми так долга гатовілісь к етаму мамєнту! Ми ріалізавалі вєсь план, как па нотам. Кієв у наших ног! Так давайте вайдьом в нєго!» – доказував начштабу у розмові з командувачем. І був правий.

Крок. Лише один крок до нового повороту історії. Лише зробити. А потім…

У вухах лунав високий голос полковника Сільванського, який був категорично проти бійки з повстанцями. «Якщо наші козаки вступлять в бій – для всіх прибічників Директорії ми станемо зрадниками. Ми перейдемо рубікон – вороття назад уже не буде. У нас почнуться хитання в бойових частинах. У нас можливі конфлікти серед старшин. Нам абсолютно напевно доведеться роззброювати гайдамаків Волоха і якось розумітися з Гулим та Григор’євим. Правда, весело? І для чого все це? Що нас чекає по той бік фронту?» – запитував командир запорожців.

Командувач Лівобережної групи всівся за стіл і поглянув на телеграфну стрічку. Він бачив літери – але вони не складалися в речення. Свідомість пекли слова полковника Сільванського, з якими просто не можна було не погодитися. «Гетьман видав Грамоту про федерацію. Де вже більше? Гетьман призначив командувачем своїх сил генерала Келлера – це закінчений ворог усього українського. Від гетьмана тікають його ж гвардійці-сердюки. Вони розповідають, що в Києві скидають українські прапори і вивішують російські. За їхніми словами, офіцерська дружина в перші ж дні облоги Києва розгромила український клуб. Гетьман нічого не вирішує – усім заправляють москалі-єдинонеділимщики. Для них України «нєт, нє било і нє будєт». До кого ми туди підемо? Кого рятувати?»

Командувач сумно подивився у вікно на затягнуті снігом до самого небокраю поля. До кого іти? Кого рятувати? Що вони знали зараз про гетьманський Київ?

Старшини, що їздили до штабу Осадчого корпусу, всі як один доносили, що і сердюки, і козаки Київського корпусу, і добровольці-єдинонеділимщики воювати за гетьмана аж ніяк не поривалися. Якби не німці – загони Директорії були б у Києві уже зараз. Вражало не те, що гетьман лишився без підтримки – вражало його уперте мовчання. На це увагу старшин булави звертав військовий старшина Гейденрайх: «При всьому моєму пошанованні до гетьмана Скоропадського, я не розумєм його вчинків. Ви, пане-командувачу, двічі пропонували йому умовіць се – і двічі він відмовлявся. Ми вислали до Києва сотника Горача – і він мовчить. Які плани має гетьман? На що він очєкує? Чим пояснити Грамоту про федерацію? Я просто не вем, що сказати. Я не наважуюся це згодить, аби наші полки рушили на Київ. Що буде, коли замість розвязування конфлікту ми на радість більшовикам зануримося у ще дужчу звару?».

Командувач взяв аркуш паперу, накреслив кілька кружечків і в кожному написав: «Скоропадський», «Петлюра», «ленінці», «запорожці». Повільно і задумливо він креслив стрілки від одного кружка до іншого. Невдовзі простір між кружками почав нагадувати тенета.

Все було правдою. У Києві всім заправляли офіцери-добровольці. Гетьман не йшов ні на які контакти. А Артем…

Артем мовчав.

Ця мовчанка могла означати одне з двох. Або – Артем уже знаходився на гауптвахті у Косому капонірі Київської фортеці*, або – гетьманська адміністрація ще й досі не дала йому жодної відповіді. Чому? Про що вони там думають? На що сподіваються?

Командувач не мав відповідей на всі ці запитання.

Натомість він мусив обрати. Шальки терезів хиталися й ніяк не могли завмерти. З одного боку – доля гетьманської держави. З іншого – доля п’ятнадцяти тисяч юнаків що вже знаходилися в лавах Запорізького корпусу. І більшовики на кордоні. Рішення полковника цілковито залежало від відповіді, яку мав йому надати з Києва сотник Горач. Було очевидно – робити якісь кроки можна було тільки після його сигналу.

– Коменданта сюди! – гукнув командувач вартовому.

За кілька хвилин перед ним завмер Никифор Авраменко.

– Пане сотнику, запишіть наказ полкам 2-ї Республіканської дивізії. Республіканському полку – частиною сил продовжувати операцію по знищенню угрупування гетьманців в районі Ромодан-Лохвиця. Уникати важких боїв – примусити гетьманців скласти зброю. Всім іншим полкам – утримувати попередньо зайняті позиції. До особливого розпорядження ніяких інших дій не починати.

Комендант штабу все записав і подивився на командувача. Полковник Болбочан погладив свою коротку борідку і спитав немовби між іншим:

– Були вісті від сотника Горача?

_______________

Розстрільня – бойовий стрій піхоти, шеренга з інтервалами по 3-5 кроків між бійцями.

Булава – в Армії УД та УНР так називали штаб частини.

Отаман булави – начальник штабу.

Косий капонір Київської фортеці – політична в’язниця у Києві.



***


Скрипаль видав довге вигадливе соло і оркестр замовк. Оплески вщухли. За мить музика полилася знову – тепер уже повільно та чаруюче. Промені світла лампи заломлювалися у прозорій рідині кольору старої міді, змішувалися і відбивалися дрібними цятками на тарілках та скатертині. Артем ще трохи помилувався цими відблисками і випив рідину в один дух. Духмяний шустівський коньяк опалив горлянку і розлився по всьому тілу приємним теплом. Артем посміхнувся. Життя тривало! Нудьгувати не тягло аніскілечки.

– А потім – обстріл, – розповідав він худорлявій русявці, яка невідомо коли і як опинилася з ним за одним столом. – Півгодини вибухи, грюкіт, ґвалт – так нас австріяки гарматами смажили. А потім раз – і тиша. Вилізли ми з укриття, дивимося – нічого живого не лишилося. Лави, припаси – все на шматки. А сулія з самогоном як стояла до обстрілу – так і стоїть. Дядько Охрім і каже – бачте, хлопці, навіть у австріяків на оковиту рука не здійнялася!

Русявка сором’язливо захихикала. Артем натомість зареготав на всю горлянку. Цього вечора він веселився немов востаннє. Час від часу крізь веселість проступали скажений біль та несамовитій відчай, і тоді йому кортіло горлати й лаятися. Та це були зрадливі думки. Треба було їх гнати геть.

– А от ще тобі історія, – промовив він далі. – Був і нас фельдфебель Бараболя – рибалка з Одеси. Такий був скнара – що хай Бог милує…

До цього ресторану він потрапив не зразу. Тиняючись пустими вулицями, він повільно усвідомлював всю глибину своєї катастрофи. Мрії його останніх днів розбилися, мов сніжок об стіну. Те, що сталося, – сталося назавжди. Ця дівчина не жартувала – якщо вона його прогнала, навряд чи планувала перемінити своє рішення згодом. Це означало, що можна було розслаблятися і не перейматися подіями. Казка добігла свого кінця.

Його місія до Києва була провалена, звідки не глянь. Гетьманський міністр бундючився. Хлібороби – просторікували. А дівчина, уваги якої він добивався останні дні, щойно з легкістю послала його під три чорти.

– Побережися, пане! – гукнув до нього візник.

Візок пролетів за вершок від хлопця. Але Артем цього не помітив.

Він дуже ясно уявляв собі майбутнє. Полковник-держвартівець чітко сказав йому – штурм міста мав статися з дня на день. Значить – петлюрівці скоро увійдуть до Києва. Повернеться Артем на кордон. Більшовики ринуть в Україну. А далі… Забагато друзів поховав старшина-запорожець, аби мати ілюзії щодо власної долі.

Доля буцімто навмисно вирішила перевірити його на міцність. Що ж? Вирішила – то нехай удавиться. А він не збирався скиглити та нюняти. В його недовгому житті були ситуації ще й набагато гірші. Жодна з них ще не гнула додолу старшину-розвідника.

Бунчужний* його розвідницької команди старий пропечений козарлюга Архипич у таких випадках повчав парубків: нудьгу з серця треба гнати геть і не давати їй притулку. «Вона як та лисичка-сестричка, увійде гостею – вийде господинею. Гірко стало – то ходи на люди, побалакай, напийся та розвеселися від серця. Тоді біда й сама піде», – казав літній ветеран російсько-японської війни.

Згадка про сивого підстаршину підняла настрій. Архипич умів розвеселити і найбільш набундючених. Артем змусив себе розправити плечі і посміхнутися. Він заламав набакир шапку зі шликом і голосно заспівав улюблену пісню Архипича:


За рікой Ляохе запалали вогні,

Там гармати вночі гуркотали!

Сотні юних орлів

Із козацьких полків

На Інкоу в набіг поскакали!..*


На пісню, що лунала посеред нічної вулиці, почали відчинятися вікна «вдячних слухачів». З одного вікна його облаяли. З іншого – намагалися облити помиями. Назустріч запорожцю вийшли два старшини-сердюки, судячи з усього – в такому самому настрої, що й Артем хвилину тому. Спільні негаразди зближували. Перекинувшись кількома фразами, всі троє разом попленталися вулицею, волаючи на всю міць своїх горлянок:


І без страху загін ринув на ворогів

На скажену кривавую битву.

І хорунжий один

Загубив карабін

Було серце козацьке пробите.


Двірник випірнув перед ними з темряви і взявся розпікати старшин у батька-матір:

– От нашо ви, панове, тут галас затіяли, трясця вам у черево? За квартал ресторан грека – там собі сідайте і співайте, скільки хочете. Хіба ж то гарно оце серед ночі людей будити?!

Артему пропозиція сподобалася, і невдовзі всі троє співали про набіг на Інкоу зі сцени ресторану під оплески відвідувачів та крики «Браво!» Потім старшини засіли за круглим столиком. Коньяк і шампанське лилися рікою. Артем раював. Чхати хотів він на всю міжнародну політику і на всіх пихатих панянок. Життя не часто дарувало нагоду гарно погуляти у самому центрі Києва. Марнувати час було недоречно. Невдовзі, у окопах під вогнем та у дальніх розвідницьких рейдах, він мав гріти собі серце і тішити самолюбство згадками про цю пригоду. А отже, треба було брати від життя все – і без меж.

Якось непомітно старшини-сердюки зникли й навіть не попрощались. Та Артем не дуже по них сумував. Компанію йому складала худорлява русявка з довгими косами та тонкими рисами обличчя. Під черговий анекдот Артем налив собі ще коняку.

– Не варто більше пити, – несподівано промовила дівчина.

Голос у неї був високий і писклявий. Старшину це порадувало. Вона геть нічим не нагадувала йому ту…

Він поглянув на неї із запитом.

– Не треба тобі більше пити, – повторила русявка. – Станеш огидним. А зараз ти просто гарний. Мені ти подобаєшся такий.

Артем демонстративно заткнув пляшку пробкою та відсунув склянку. Потім він вдав розгубленість, безпорадно оглянувся і скривджено промовив:

– От і маєш! Вже й випити не дають… – зітхнув він. – Що ж мені тоді робити? Може, потанцюємо?

– Краще поїхали до мене, – запропонувала вона.

Запорожець хтиво посміхнувся:

– Я до тебе чіплятися буду. Ти надто гарна. Не боїшся?

– Розберемося, – спокійно відповіла дівчина.

Артем знав, що закінчиться саме цим – професію дівчини він визначив зразу. Та чи не байдуже було, де і з ким? Попереду окопи та обстріли, а зараз він має коротеньку хвильку щастя. Здоровий та сильний парубок, він просто несамовито хотів дівку. Хоч би й цю. Хоч би й за гроші. Чому ні?

У неї вдома все сталося стрімко. Він прийняв її пальто та капелюшок. Вона розпустила коси. У неї було дивовижно довге пряме волосся. М’яке, мов льон.

– Іди до мене, – сказав він.

Речі падали на підлогу. Її блузку накрила його черкеска. Пальці поспіхом розплутували зав’язки і скоро під ними опинилася біла шкіра її маленьких грудей. Потім руки пестили її стегна, обтягнуті темними панчохами.

– Ой, пане старшино! – шепотіла вона крізь важкий подих. – Який же ви… нетерплячий.

Він пив її жадібно, мов старе духмяне п’янке вино. Пив – і не міг зупинитися. Її молоде тіло відповідало слухняно та лагідно, і старшина-запорожець запалювався знову. І тоді її ноги знову охоплювали його стегна.

Коли промені сонця торкнулися подушок, вона ще солодко спала. Тихо, аби її не розбудити, він прокрався до ванної і там старанно привів себе до ладу. Холодна вода змила залишки нічної пригоди та прояснила свідомість. Він глянув на себе у дзеркало. Нахабна посмішка та безсоромний прищур очей його цілком вдовольнили. Настрій явно поліпшився. Відчуття задоволення розтікалося по тілу хвильками. Недавня сварка уже не ранила його так боляче, як вчора – тепер він не почувався безневинно скривдженим.

До кімнати він увійшов убраний та зачесаний. Дівчина підвела голову і подивилася запитливо. Артем вліз у чоботи та поклав біля дзеркала кілька купюр.

– Тут за все, – мовив старшина. – Я не образив.

– Ти знаєш, я не часто це роблю, – відповіла вона сумно. – Тепер ти знаєш, де я живу. Як надумаєш – приходь знову.

Він посміхнувся та накинув на плечі башлик.

День був не дуже сонячний, але цілком привітний. Артем задоволено вдихнув морозне повітря. Що не кажи, було в цьому світі багато речей, заради яких варто жити, незважаючи на всі поточні негаразди.

Він вийшов з двору і потрапив в інший світ. За ніч місто разюче змінилося: будинки, тротуари, візки на дорозі – геть усе випромінювало неспокій. Люди проходили спішно та насторожено. По вухах били звуки щільної перестрілки. Повз нього пробігла група солдат – зовсім юних хлопчиків у шинелях не за розміром. Трамваї ущент забили військові.

Артем відчув неприємний холод під серцем. В голові одна за одною промайнули думки: як там вона? Що з нею? Чи вдома? Чи… Ні! Такі думки треба гнати від себе геть. Все скінчено!

Ні на що не сподіваючись – просто для виконання свого обов’язку Артем зайшов до трактиру, де він випивав з вусатим хліборобом. Підходити до трактирника не знадобилося. На нього чекав сюрприз – прямо біля шинквасу з газетою у руках сидів Сергій Шемет, лідер хліборобської партії.

– Слава Богу! Це ви! – вигукнув пан Сергій та зразу ж скочив зі свого місця. – Ходімо негайно. У нас дуже мало часу.

В Артема схвильовано забилося серце.

– Усе вийшло? – радісно спитав він. – Ви домовилися з гетьманською адміністрацією?

– Якби ж то! – приречено зітхнув хлібороб. – Усі наші плани розвалилися. Пан Донцов мусив перейти на нелегальне становище – його зараз розшукує «свідомка».

Артем завмер, а потім безсило опустився на стілець.

– А хай би вам трясця! Та ви хоч розумієте, що часу в нас уже немає? Штурм почнеться сьогодні або завтра.

– Звідки ви знаєте? – спитав вражений хлібороб.

– З Державної варти, – буркнув Артем. – Зі «свідомки». Мав нагоду поспілкуватися з полковником Терещенком.

– Досить жартів, – відмахнувся Шемет. – Нам дорога кожна хвилина! Вам мусите зараз же піти зі мною. Треба вплинути на нього, аби він переконав гетьмана у доречності плану Болбочана та Міхновського. Бо інакше – це кінець!

– Хто мусить переконати? – не збагнув Артем. – До кого ви мене тягнете?

– До генерала Рогози.

_______________

Бунчужний – звання, що відповідало російському фельдфебелеві, або сучасному старшині. За аналогією – посада що відповідає сучасному «старшині роти».

«За рекой Ляохе» – ранній варіант пісні «Там вдали за рекой». Пісня розповідала про рейд на китайське місто Інкоу козацького загону генерала Міщенка у російсько-японську війну 1905 р.



***


Коридори Військового міністерства виглядали зовсім інакше, ніж за першого перебування у них Артема. Тоді там панували метушня та нервозність. Тепер же їх охопила мертва тиша. Прямуючи до кабінету військового міністра, старшина-запорожець та політик-хлібороб зустріли лише кількох дівчат – секретарок та машиністок. Якби не наявність чергового старшини, можна було б подумати, що з військового міністерства раптом зникли усі військові.

У кабінеті генерала Рогози було сильно накурено. Сивий генерал сидів у кріслі обличчям до вікна і пускав густі клуби тютюнового диму. Судячи з наповненої попільниці, курив він уже достатньо давно. Уваги на своїх гостей він не звернув.

З вікна було чути запеклу перестрілку, що точилася десь у центрі міста.

Артем і Сергій Шемет перезирнулися. Хлібороб за правом старшого розпочав першим:

– Пане військовий міністр…

– Не за адресою, – обірвав його генерал Рогоза. – Вам – до полковника Шуцького. Це він зараз керує Військовим міністерством, а я при ньому – на кшталт весільного генерала. І це правильно! Як же ж інакше? Це ж я відстояв від розформування Запорізьку дивізію – а вона підняла повстання! Це ж я не дав розформувати Сіру дивізію – а вона пристала до Петлюри. Це ж я керував формуванням полку Січових Стрільців, Чорноморської дивізії, корпусу залізничної охорони – а вони перетворилися на бунтівне кубло. Кадри восьми корпусів або перейшли до Петлюри, або розбіглися за перших же пострілів. Курені Сердюцької дивізії здаються бунтівникам один за одним. Ви гадаєте, що треба залишати на посаді такого міністра?

Сергій Шемет спохмурнів.

– Тим не менше я гадаю, що говорити ми мусимо саме з вами. Навряд чи полковник Шуцький уповноважений…

– А вас до нього і не пустять, пане Шемет, – глузливо відповів генерал. – Полковнику Шуцькому зараз аж ніяк не до вас.

Тільки тепер генерал підвівся і обдарував гостей довгим пронизливим поглядом.

– Кого я бачу? Та це ж сотник Горач, посланець від Болбочана! Швидко ж ви знюхалися з хліборобами, пане запорожець, – генерал переставив попільницю на робочий стіл і загодився вибивати люльку. – Чуєте стрілянину? Це сьогодні більшовицьке підпілля навалило на казарми гетьманського ескорту. Половина ескорту була у приміщенні – вони утримали будівлю. Гетьман був змушений кинути в бій другу частину і сам залишився без охорони. Все це відбувається прямо у центрі Києва. Пане сотнику, ваші командири цих більшовиків стережуться чи якихось інших?

Артем відчув, як неприємно смикнуло у грудях. З’явилося бажання відповісти різко і брутально. Та він промовчав – не пасувало сотникові грубіянити генералам. Заговорив лідер хліборобів:

– Пане генерале, саме через цю загрозу ми тут. Ви самі бачите – все руйнується. Загони Петлюри завітають з дня на день. Пане генерале, у ваших силах все врятувати. Чому ви відкидаєте пропозицію полковника Болбочана? Пан Горач – зв’язковий. Достатньо пустити його на телеграф і запорізькі полки…

– Які полки? Запорізькі? Ті самі, що зрадили свого гетьмана? – насмішкувато перепитав генерал.

Клубок люті підкотив Артемові під горло. А генерал відрубав прямо в очі:

– Не вам сотнику, а йому… йому, Петрикові Болбочану, я маю говорити все те, що говорю нині вам. Йому, разом з Генденрайхом, Парфенівим, Загродським, Сильванським, Алмазовим та іншими запорожцями. Ви-запорожці знехтували простим армійським заповітом – «накази не обговорюють». Тому ви – зрадники!

І отут Артема прорвало:

– Та ладно вам, пане колишній міністр, – промовив він розлючено. – Не треба корчити з себе гетьмана Мазепу, зрадженого власною старшиною. Я нічого не забув. Ми лили кров за вільну Україну, а що отримали? Ваша адміністрація скрізь розсадила офіцерів старого штибу! Єдинонеділимщиків!

Генерал опік Артема поглядом, сповненим обурення.

– Геніально! Так чому ж до нас не завітали генерали-українці? Де вони поділися?! Де люди, здатні керувати полками, дивізіями, корпусами, арміями? Де? Сотнику, ви можете очолити дивізію? Здатні сформувати штаб? Готові налагодити оперативне планування, постачання, пересування та постій частин? Ви маєте відповідну кількість фахових підлеглих, здатних обійняти посади у своєму штабі? А у повіті? А у місті? Відповідайте, ну ж бо! Для оборони країни нам треба сформувати 300-тисячну армію. Ким заповняти старшинські посади?

Артем осікся. Він не мав, що відповісти. Він уже бачив, з яким скрипом займалися посади у Запорізькому корпусі. Заговорив Сергій Шемет:

– Ви вирішили поставити на командні посади фахівців, не звертаючи уваги на їхні переконання, – промовив він, ніби не запитуючи, а підтверджуючи факт. – Але ж ці люди ворожі Україні! Вони ніколи б не лишилися на службі в нас, маючи вибір між Україною та імперією!

Генерал лише посміхнувся:

– Пане хліборобе, ніколи не кажіть «ніколи». Ані я, ані генерал Прісовський до осені 17-го ні про яку самостійну Україну навіть не мріяли. Війна під певним прапором робить з людьми дивовижні речі. Вчорашній єдинонеділимщик стає переконаним самостійником. Шар єдинонеділимщиків не мав бути довічним, українці мусили набратися в них розуму та досвіду, а потім – замінити.

– А офіцерські полки? – спитав Шемет. – Це ж суто білогвардійські формування!

– Правда ваша, – погодився генерал Рогоза. – Але це – не вся правда. Бо офіцерські полки насправді формувалися не для України. Вони клялися померти «за Русь Святую» і ми вирішили не позбавляти їх цієї насолоди. Їх збиралися відправити або на Дон до Денікіна, або – охороняти зайняті німцями терени Курляндської та Новгородської губерній. Вони б ринули воювати за свої ідеали – і пішли з України назавжди.

Запорожець і хлібороб дивилися на генерала розгубленими від подиву очима. Те, що він розповідав, не лізло в голову. Зі слів генерала виходило, що білогвардійські формування створювалися не для ліквідації української незалежності, а навпаки – для її зміцнення. У це важко було повірити.

– Панове, ми ніколи не мали ілюзій: варто з України піти німцям – до неї миттю завітають більшовики, – розповідав генерал Рогоза. – Сотнику Горач, ви ж бачили «рай» на червоних теренах. Ви самі казали мені, що там – голод і злидні. Для Червоної Москви опанування України – справа виживання. Їм потрібен наш хліб цьогорічного врожаю. Навколо Троцького і Леніна зібралися генерали старого царського генштабу. Саме вони, а не фанатики-комісари насправді формують Червону армію. Я знав багатьох з них – то імперіалісти до самх кісток. Убезпечитися від них ми можемо лише в один спосіб – допомогти здолати їх Добровольчій армії.

– Добровольцям? Денікіну? – вигукнув вражений хлібороб. – Але ж вони…

– Знаю! – відрубав генерал. – Добровольці не визнають незалежної України. Але вибір у нас небагатий. Можна прийняти весь удар на себе, а по перемозі лишитися сам на сам з Денікіним, який самого факту існування України не визнає. А можна передати ініціативу Денікіну – і хай воює та посилає на смерть свої найкращі частини! Ми навіть допомогли б йому – офіцерськими полками та частинами, що найбільш симпатизують «єдиній та неділимій». А найбільш патріотичні, найбільш віддані Україні полки треба було приберегти до моменту, коли білі та більшовики знесилять одне одного. Аби потім прийти і добити більшовиків остаточно.

Артем хмикнув. Генерал казав дуже переконливо, та Артема продовжували гризти сумніви. Забагато питань набралося у нього до представника влади.

– Може воно й так, пане генерале, – промовив старшина. – Але як тоді бути з відвертими єдинонеділимщиками на високих посадах? Як бути з губернськими старостами Залеським та Чарторижським? Як бути з призначенням в командири Запорожців генерала Бочковського?

Генерал розвернув своє крісло і сів обличчя до гостей.

– Це, сотнику, не задум і не злочин, а набагато гірше. Це – помилка, – відповів генерал Рогоза. – Бочковський був досвідчений хоробрий генерал. Кавалер Георгіївської зброї! Він командував 3-ю дивізією – і нічим себе не заплямував. Ну хто знав, що, потрапивши до запорожців, він налаштує проти себе всіх своїх підлеглих? Ми чистили армію та адміністративний апарат від таких людей. Зрештою – Заліського та Чарторижського з посад усунуло не повстання, а гетьманська адміністрація!

– А потім понабирала нових єдинонеділимщіків! – глузливо зауважив Артем.

Тепер уже збурився генерал Рогоза:

– Міністр МВС пан Кістяковський кликав на відповідальні посади представників українських соціалістів – жоден не погодився! Кого нам було ставити на керівництво повітами – селюка від сохи? Ми готували військову, земельну, освітню реформи! Ми створили тепличні умови для торгівлі та кооперації! Ми відбудували промисловість! У нас було безліч проектів, які треба було втілювати. А що робили Винниченко з Шаповалом? Лише владу лаяли?

У розмову знову втрутився Сергій Шемет:

– Пане генерале, ви дуже переконливо нам все це розповіли. Ще трохи – і я сам побіжу захищати гетьманську владу. Але! Ви забули згадати про те, без чого повстання ніколи б не набуло такого розмаху. Скажіть нарешті, якого чорта вам знадобилася Грамота про федерацію України з Росією?

Генерал на ці слова не збурився. Він жестом вказав гостям на диванчик під стіною. Розповідав він цілком спокійно:

– Після того як в Німеччині сталася революція, частини Німецької армії почали рватися додому. Україна опинилася без армії – за нашими планами перший призив мав відбутися у листопаді. Закінчити формування ми планували у квітні 19-го. Отут, користуючись нагодою, ваші друзяки-соціалісти заходилися збирати Національний Конгрес, як вони казали – аби легітимізувати владу гетьмана. Державній варті ця ідея від самого початку не сподобалася. У нашому аж надто захопленому соціалістичними ідеями суспільстві такий конгрес сам собою викликав чималий неспокій. А з партій, які виступили ініціаторами Конгресу, аж надто помітно стирчали червоні вушка Леніна та Троцького. Гетьман доклав усіх сил, аби в конгресі прийняли участь ви, хлібороби, Партія соціалістів-федералістів та Народна громада – його власна партія. Ви мали урівноважити вплив соціалістів.

– Ми ніколи не були такими вже переконаними гетьманцями, – зауважив Сергій Шемет.

– Принаймні ви – люди зі здоровим глуздом і реальним поглядом на ситуацію, – відповів генерал. – Але як ви знаєте – гетьман відмінив конгрес. Напередодні його відкриття «свідомка» заарештувала начальника гетьманської охорони полковника Аркаса. І от від нього Варта дізналася, що у соціалістів уже все готове до повстання і що відбудеться воно незалежно від рішення конгресу. Ба більше – соціалісти на той момент уже створили Директорію. Свої домовленості з міністрами, військовими та селянськими отаманами вона підігрівала чималими грішми…

– Звідки в них такі кошти, хотів би я знати? – зауважив лідер хліборобів. – Невже з їхніх кооперативів?

– З Москви, – відповів генерал Рогоза.

Артема мов на вуглини посадили. Він вскочив. Розгублено подивився на генерала. Стиснув кулаки.

– Невже це правда? Так вони?!

– А ви й не знали? Геніально! Та в Києві про це на кожному стовпі написано! – поблажливо відповів генерал. – Сотнику-сотнику, запорожцю ви мій! Ви прибігли нам розповідати про більшовицьку загрозу, після того як уже місяць працюєте на партію, фінансовану російськими більшовиками.

Артем не сів, а якось впав на диван. огРОгРоВін відчував себе закінченим йолопом.

– А хіба ви не бачите, що більшовицькі ревкоми та комісари Директорії діють спільно? – посміювався генерал. – Ви гадаєте, це робиться через добру волю ленінців? Та ні! Винниченко з Шаповалом вже давно більшовикам продалися. Ці потвори мати рідну продадуть, аби тільки на владу повернутися. Скажіть, сотнику, хіба не це називається державною зрадою?

Артем промовчав. А Сергій Шемет схвильовано спитав:

– І до чого тут Грамота про федерацію?

– З ким? З Росією? – спитав генерал та простягнув хліборобові олівець. – Пане Шемене, на стіні мапа світу. Зробіть милість, покажіть мені там Росію!

– Пане генерале, не треба блазнювати, – відповів лідер хліборобів. – У Грамоті було чітко сказано що відродження Росії почнеться з України. Ви апріорі повернули нас до імперії.

– А що нам було робити?! – генерал різко кинув олівець на стіл, той покотився і впав на підлогу. Рогоза прослідкував за ним очима, та не зрушив з місця. – Армії у нас не було, а та що була – у половину перейшла до Петлюри. Єдине, на що ми могли покластися, – на офіцерські формування та на ще вірні нам частини. Але сердюків ми готували в дусі незалежності, а офіцери – затяті єдинонеділимщики. Був потрібний компроміс, який дозволив би воювати за нас і тим, і тим. Тоді й з’явилася грамота про Федерацію. Там жодним словом не говориться про втрату суверенітету Україною. Навіть по відновлення імперії не говориться. Лише про федерацію, з Росією, якої нема.

– Слабеньке виправдання, – зауважив Сергій Шемет.

– Не таке вже й слабеньке, пане Шемете. Я не сказав вам ще головного. Цієї грамоти від нас уже місяць як вимагали французи, – відповів генерал.

– Французи?! Навіщо?

– Тому що Антанта готова визнати Україну тільки як складову Росії, і ніяк інакше, – відповів генерал Рогоза. – Ми і так схилили її до нечуваного компромісу. Французи погодилися, аби федерація була створена на підставі збірнику законів Російської імперії. А згідно з ним Україна приєдналася до Росії на підставі угоди між московським царем та українським гетьманом. Маємо в наявності Україну на чолі з гетьманом. А де Росія? Де цар? З ким федералізуватися? Москалі ще й самі не розберуться, якою буде їхня майбутня влада. У Добровольчій армії зібралися монархісти, ліберали, республіканці, кадети, есери!.. Аби відновити Росію, треба перемогти більшовизм. Треба провести установчі збори. І тільки тоді!..

– Але хто б не прийшов до влади у Москві, вони ніколи не погодяться на існування Самостійної України, – зауважив Сергій Шемет. – Це очевидно.

– Очевидно, – грайливо погодився генерал Рогоза. – Це більш ніж очевидно в умовах Російської Імперії. Але уявіть собі на мить. З одного боку – зруйнована, виснажена війною та внутрішнім розбратом Росія. З іншого – сита, непограбована, розвинута Україна на чолі з гетьманом, котрий спирається на патріотично налаштовану армію. Які шанси мали б тоді кацапи на відновлення імперії?

Сергій Шемет знизав плечима, так ніби хотів сказати, що сказати важко.

– А накази Келлера? А розгромлений Український дім? А триколори в Києві? Це теж помилка?

– Та ні, це наслідки цього безумного повстання, – відповів генерал. – До бунту Директорії у пресі стояв такий вереск єдинонеділимщиків, що ми гадали, тільки кинь заклик – і під їхні знамена пів-України збіжиться. Та після перших же боїв потік добровольців стрімко всох. Ми сподівалися використати масу прибічників оновленої Росії, а як дійшло до справи, з’ясувалося, що ніякої маси нема! Був тільки газетний вереск. Пшик! Примара!

– Але навіщо вам знадобилися єдинонеділимщики? – не витримався Артем.

– Та тому, що аби вижити, нам потрібна допомога Антанти, – відповів генерал. – Збагніть, сотнику, – третього не дано. Якщо сюди не прийде Антанта – прийдуть більшовики. Або ми збудуємо армію, прикрившись від більшовиків військами Антанти – або навіть перемога над червоними стане для нас Пірровою, бо після таких втрат ми станемо жаданою здобиччю для будь-кого з сусідів. Єдинонеділимщики знадобилися нам не для того, аби відновити Росію, потрібну їм. Треба було дочекатися Антанти. Так, ми хитрували. Ми пішли на угоду з ворогом, аби протистояти повстанню піднятому соціалістами. Але збагніть – наш народ масово з’їхав з глузду. Що нам було робити – божеволіти разом з ним? Чи докласти зусиль, аби встигнути вилікувати його від зарази більшовизму, допоки сюди не завітали ленінці?

– Ваші сподівання провалилися, – підсумував Артем.

– Це правда, – сумно відповів генерал. – Усе пішло шкереберть. Єдинонеділимщиків на весь Київ набралося вісімсот багнетів. У сердюків та в Київському корпусі чотири тисячі бійців – але нахабство добровольців їх деморалізувало і зневірило. Союзники до нас поспішати не воліють. А проти нас піднялася майже уся армія. Все. Це кінець.

Останні слова генерал промовив без тіні емоцій. Не було в них ані гіркоти втрати, ані відчаю полководця, що програв. У них було значно більше – пустка. Повна й безмежна пустка людини, яка вже не тільки пережила біль втрати, а й змирилася з неюм і переконала себе, що минулого не вернеш. Ця абсолютна байдужість вразила Артема. Він відчув бажання кричати, скребтися, рватися. Не все було втрачено. Достатньо було зробити крок…

– То якого ж лиха, пане-генерале?! Чому ви мовчите? Чому ви так легко програєте?! – закричав сотник. – Не можна здаватися без бою! Ще усе можна виправити! Дайте мені зв’язатися зі штабом запорожців! Ви побачите! Ви не пошкодуєте!..

Артемів шал розбився об погляд генерала Рогози. Генерал зумів надати байдужого спокою голосу, але погляд видав його з головою. В ньому було все. Біль і спокій. Жага і байдужість. Вогонь і крига. Певно, генерал сам похапцем шукав бодай якийсь вихід, але знову й знову переконувався в тому, що виходу нема.

– Сотнику, єдине, про що я зараз шкодую, так це про те, що я не зустрів вас раніше. Я обов’язково забрав би вас до себе в штаб – мені завжди бракувало таких наполегливих підлеглих, як ви. Більше мені нема про що шкодувати. Ви не розумієте…

Генерал підвівся, схилив голову, а потім знову зазирнув Артему в очі і промовив:

– Уявіть собі сотнику. Полки запорожців входять до Києва. Петро Болбочан іде до гетьманського палацу. Потім – виходить до вас і говорить, що Грамоту про федерацію треба таки підтримати. Що скажуть на це ваші командири? Що скажуть старшини середньої ланки? Що скажете ви самі?

– Але чому? – в один голос вигукнули в Артем і Шемет.

– Невже ви не зрозуміли? – з гіркотою спитав їх генерал Рогоза. – Якщо ми не домовимося з Антантою – ми не просто залишимося з більшовиками сам на сам. Ні! Ми виявимося ворогами ще й для Антанти. Вона спустить з налигача проти нас своїх союзничків – білогвардійців. Вам зрозуміло?

– Послухайте, але це якась нісенітниця, – заговорив Сергій Шемет. – За моїми даними Антанта ніколи не вимагала від України федерації. Вони вимагала лише, аби з уряду були прибрані германофіли. Представники партій зустрічалися з їхніми дипломатами. Представники Англії та Американських Штатів…

Розмову розірвав гучний басистий регіт генерала Рогози. Сивий вояк сміявся мов дитина і хлопав себе по нозі долонею. Артем почав боятися, що сивого генерала кіндратій вхопить.

– Діти! Боже мій, які діти! І ці люди ще насмілювалися критикувати гетьмана! – промовляв генерал крізь регіт.

Сергій Шемет зблід від обурення.

– Пане генерале, я не збагну, що вас так розвеселило? Поясніть будь-ласка.

– Англія їм пообіцяла, – саркастично відповів генерал. – Американські Штати їм пообіцяли! Скажіть, а Гватемала і Гондурас* вам нічого не пообіцяли? Закарбуйте собі! Згідно з угодами Антанти за цю частину Європи несе відповідальність цілком конкретна країна, і це – Франція. Вам можуть обіцяти що завгодно і хто завгодно. Але рішення прийматиме уряд Франції. А Франція мати справу згодна тільки, ще раз повторюю, тільки зі своїм союзником по Антанті – Росією. Або з тим, хто виступає від її імені – Денікіним. Вони не будуть вести переговорів з жодними сепаратистами. Саме тому Франція вимагала від нас федерації. На дуже слизьких та сприятливих для нас умовах, але – федерації. Ви кажете, вони сядуть за стіл переговорів із соціалістами? З Петлюрою? Ой, не смішіть мене!

Артем раптом відчув себе хлопчиком, якого зловили на крадіжці яблук. Він озирнувся. Шемет явно почувався не краще.

– Невже вони не здатні збагнути, що Україна – самостійна і самодостатня держава? Невже ніщо не може переконати Антанту?

– Чому ж? Може! – відповів генерал. – Антанту може переконати політична нація, зібрана в єдиний кулак та керована єдиним ватажком. Нині вона бачить і таку націю, і таких ватажків. На наше горе, це – Винниченко з Петлюрою. З ними вони переговорів не вестимуть ні за яких умов – їм нема про що говорити з цими майже більшовиками. А ми на цьому балу, на жаль, чужі!

– Ну то якщо вам нічого втрачати, давайте зіграємо ва-банк! – твердо промовив Артем. – Давайте спробуємо! Нахабно! По-козачому! Зробимо, як Бонапарт – ув’яжемося в бійку, а там якось буде!

Генерал лише похитав головою.

– Сотнику-сотнику… Ви не розумієте всієї глибини проблеми. Ну то я вам розтлумачу. От, хай буде по-вашому – запорожці справді визнають угоду з гетьманом. Хай так – інші військові частини не наважаться битися із вашим корпусом і так само перейдуть під руку гетьмана. Хай навіть галичани складуть зброю. А що ми робитимемо із сотнями повстанських загонів, з усіма цими Зеленими, Данченками, Чередняками та Махном? Відповісти вам? Їх треба буде розчавити у крові, позаяк інакше вони роздушать нас – ви самі описували мені, як ці банди руйнують ваш тил. Доведеться кидати війська не проти більшовиків, а проти власного народу. Така чвара буде просто дарунком для червоних. А коли так, то ніж новий розлад – нехай краще перед лицем спільного ворога українці залишаться єдиними. Петлюра та Винниченко отримують від нас вже налагоджені місцеві адміністрації, апарати міністерств, кошти Держбанку. Нехай користуються – нам не шкода. Хай бодай вони захистять країну від загрози зовні. Може, їм пощастить? А нам вже дайте спокій. Ми дев’ять довгих місяців працювали в атмосфері недовіри, підозри та ненависті. Будували Україну на злість українцям, як казав гетьман. Тепер в очах українців ми втратили будь-яку легітимність. З нас – досить.

Артем не мав чого відповісти. Немов сільський собака, який не мав де притулитися, бо хутір його хазяїв щойно пожер вогонь, його душа метушилася в якихось закутках. Слова генерала змусили його відчути власне безсилля. А безсилля породило відчай.

– Передайте все це Болбочану, пане сотнику, – мовив генерал Рогоза і похмура глузлива посмішка розітнула його обличчя. – Перекажіть Болбочану все. Нічого не забудьте. Навіть прикрасьте – гірше не стане. Хай вони відчують, що наробили. Всі таємниці адміністрації гетьмана Скоропадського ви тепер знаєте. Виконайте востаннє обов’язок старшини гетьманського війська. Розкажіть йому.

– Послухайте, пане колишній військовий міністр, – мовив Сергій Шемет. – От ви просто і ясно пояснили нам всі проекти і плани гетьманської адміністрації. Відповіли на всі питання. Але чому ви не казали всього цього раніше? Невже, аби дізнатися правду, нам з паном сотником треба було дочекатися падіння гетьманату?

Генерал посміхнувся і гірко промовив:

– Ми програли, пане Шемете. Ми жахливо програли. Ми не зробили жодних висновків з більшовицького перевороту в Петрограді. Ми знехтували новою потужною зброєю – пресою. Ми не врахували, що нинішні бойові операції спрямовані не тільки проти наших солдат, а ще й проти їхніх душ. На нинішніх війнах газетний аркуш – це зброя не менш вагома за гармату чи кулемет. Ми знехтували цією зброєю. А соціалісти – ні. Ми єдиний державний вісник видавали – не звати як. А опановані соціалістами кооперативні спілки у той час мали біля 70 видавництв. Ми самі дозволили соціалістам промити голови нашим громадянам, вип’яти наші недоліки та спаплюжити наші досягнення. А результати – ви бачите самі.

Артем промовчав. Він більше не мав чого сказати. Все було сказано. Гетьманська адміністрація вже склала зброю і слабкий опір чинила лише, аби зберегти лице. Йому ні до кого більше було тут звертатися.

Сергій Шемет сумно здихнув.

– Шкода. Все так по-дурному сталося. Такий прикрий збіг обставин…

– Пане політику, не треба шукати містику там, де її нема. Нас просто зрадили.

Артем кинув на генерала зацькований погляд. Лють знову підступила йому до горла. Проте голос генерала був безжальний:

– Так, сотнику – зрадили. Запорожці, сердюки, вільні козаки, кубанці-чорноморці та галичани – Січові стрільці. Ви – зрадили свого гетьмана. Ви зреклися гетьмана, і ви ще не знаєте, що невдовзі селюки, які нині вас підтримують, – зречуться вас. Потім вони теж збагнуть свою помилку – але буде запізно.

Генерал почав говорити – ніби віщати. У його голосі задзвеніла сталь, а очі запалали недобрим вогнем:

– Знайте і закарбуйте собі! Українська Держава повалилася в ту мить, коли козаки зрадили свого гетьмана. Передайте це Болбочанові. Хай знає.

Двері різко розчинилися. Захеканий старшина у шинелі та башлику бурею влетів у кабінет генерала Рогози.

– Пане генерале! Петлюра почав наступ по всьому фронту. Німці заперлися у своїх казармах і виступати відмовляються. Сердюки задкують до кварталів. Петлюрівці вже на околицях Києва!

Різкими точними рухами генерал витяг зі столу пляшку коньяку налив півсклянки, хильнув та став одягати шинель.

– Передайте Болбочану. Хай знає, – промовив він ще раз.

Шемет вийшов у двері. Артем надягнув свою шапку і чітко, мов на параді, віддав честь. Розвернувся. Чеканним кроком вийшов у коридор. Там він стягнув шапку і приєднався до Шемета.

– Все скінчене, сотнику. Наша місія провалилася, – скоромовкою казав пан Сергій. – Нам уже не до держави. Тепер все вирішуватиметься незалежно від нашого втручання.

Похмурий Артем крокував переходами міністерства. Його місію було закінчено. За пару годин на вулицях мусили розпочатися бої. Що робити далі – він не відав. Як гетьманський старшина він мав дотриматися присяги і приєднатися до захисників – але він був зв’язаний завданням свого штабу. Як запорожець він мав дочекатися повстанців, назвати себе і долучитися до них – але повстанці тої миті були йому огидні. Питання не давало йому спокою. Можна було ще пересидіти цей час на квартирі…

– Отак, сотнику, – повторив Шемет. – Доля держави тепер вирішиться без нас.

– Що ж мені робити? – розгублено спитав Артем.

– Рятуйте людей, що є для вас рідними.

_______________

До складу Антанти входила 31 країна, у тому числі – Гватемала та Гондурас.



***


– Тьотю! Хуткіше! Не час зараз! Якщо вони увірвуться!..

Пані Олександра впала в ступор. Вона розгублено дивилася навкруги і більше механічно, ніж свідомо, виконувала накази своєї небоги. Коли у двері їхньої квартири почали грюкати прикладами, дівчина й удова майже підсунули під двері платтяну шафу. Тетяна мала намір підперти двері і хоча б так врятуватися від банди грабіжників, які вже громили квартиру їхньої сусідки з першого поверху. Аж тут пані Олександра втратила сили і мовчазно сіла на підлогу.

Тетяна смикала її за плечі і за всяку силу намагалася підняти.

– Відчиняйте, курви буржуйські! Відчиняйте, поки гранатами двері не підірвали!

– Тьотю! Мерщій! – відчайдушно скрикнула Тетяна.

Грюкіт у двері обірвався так само несподівано, як і почався. Тетяна з силою заплющила очі. З книжок вона знала, що така тиша наступала перед самим кінцем. Зараз у двері мав вдарити або кувалда, або вибух. А потім…

Але тишу ніщо не порушило. На сходах почулося кілька різких гуків. Потім сміх. А потім хтось шалено загорлав. Тетяна здивовано поглянула на двері. Так горлали не від наснаги і не від люті. Так – кричали від сильного болю.

Переляк душив і холодив. Але дівчина змусила себе підійти до дверей. Чулося щось дивне.

– А-а-а! Трясця!

– Багнетом його коли!

– Ззаду заходь!

Тетяна прислухалася. Всі звуки доносилися здалека, схоже – з майданчика під сходами та біля дверей. Дзвеніло залізо, бахкали удари.

Стиснувши волю в кулак, дівчина наблизилася до майже вибитої з дверей дошки і зазирнула у шпаринку.

Внизу робилося щось неймовірне. Бандити кидалися вперед, відстрибували, знову кидалися і знову відступали, допоки хтось із них не падав на підлогу без рухів. У середині їхнього кола навіть не бився, а якось дивовижно танцював хлопець у довгій шинелі та шапці з чорним шликом. Черговий грабіжник силився вдарити його шаблею, але зробив це так невміло, що хлопець підхопив його під руку, пірнув, обернувся і з силою опустив руку з шаблею собі на плече. Бандит дико заволав. Інший грабіжник спробував вколоти багнетом. Хлопець припік його ногою в пах та крутнув уже попсовану руку бандита униз. Тіло вклепалося в підлогу. Хлопець озирнувся. Перехопив інший удар… і Тетяна упізнала Артема.

– Тітонько! Тітонько! Ми врятовані, чуєте! Це Артем! Він прийшов!

– Слава тобі, Господи, – безсило пролепотіла пані Олександра і перехрестилася.

За дверима бахнув рушничний постріл. У Тетяни прохололо в грудях. Вона ринула до дверей і крізь шпаринку побачила, як бандити один за одним вилітали в двері і тікали геть. Артем орудував шаблею та кинджалом. Стрімко, мов кішка, він сунув до бандита з димлячою рушницею, збив шаблею цівку і рубонув по руках. Гвинтівка впала на підлогу. Бандит вилетів за двері. Ревів він, немов кнур підрізаний.

Не пам’ятаючи себе, Тетяна відімкнула замки, відсунула засув, скинула ланцюжок і вибігла в розчахнуті двері!

– Артем! Артемку!

Вона повисла у нього на шиї. Вона плакала від радості, коли відчувала під руками його ворсисту шинель. Вона так перелякалася за себе і за тітоньку, що від колишньої зневаги до цього хлопця в неї не лишилося й сліду. Вона була глибоко вдячна йому. Він не забув. Незважаючи ні на що – він прийшов. Він врятував їх!

Побиту бандитами сусідку вони забрали до себе. Пані Олександра довго відпоювала її чаєм, слухала її плач та як могла заспокоювала. Артем з Тетяною підсунули таки до дверей шафу.

– Хто це були? – спитала дівчина. – Дезертири? Гетьманці?

– Ніякі це не гетьманці, – буркнув запорожець. – Звичайні мародери. Поки регулярні армії б’ються між собою, мирних мешканців тероризує отака шваль. Молодці проти овець!..

Більше він не сказав нічого.

У квартирі кипіла робота. Артем навчив жінок, як варити клейстер і як заклеювати вікна старими газетами. Залишитися зимою без шибок було украй не бажано. А будь-який вибух під стіною міг повибивати скло у всьому будинку. За роботою минуло кілька годин. Потім пані Олександра покликала всіх до столу.

У коридор навпроти завалених шафою дверей, Артем витяг з кабінету письмовий стіл. Він розклав на стільниці свої пістолети, два покинуті бандитами карабіни, кілька гранат та шаблю з кинджалом. Старшина приготувався до оборони.

– А якщо знову прийдуть? – спитала Тетяна.

– Стрілятиму, – відповів Артем.

– Без попередження?

– Вже попередив, – відповів хлопець, не повернувши до неї лиця.

Розмовляти з Тетяною він аж явно не прагнув. Дівчина почувалася ніяково. Вона ніяк не хотіла того, що сталося між ними напередодні, але й із собою вдіяти вона нічого не могла. Тоді вона мала вагомі причини, аби обпекти його холодною зневагою та відіслати геть. А тепер ці причини розсипалися, немов піщаний замок.

Артем не міг бути холодним розважливим кар’єристом. Тетянина свідомість ще намагалася знайти якісь логічні пояснення його поведінки, проте почуття не лишали від тих пояснень каменя на камені. Не могла людина, яка думає лише про себе та про кар’єру, покинути все, пробігти пів-Києва та вступити в бій з десятком озброєних грабіжників, аби врятувати її. Ба більше – не міг кар’єрист зчепитися з бандитами у потязі. Тетяна згадувала їхню зустріч і переконувалася знову, що вдача, яку продемонстрував тоді Артем, кар’єристові була аж ніяк не притаманна.

Та якщо справа не в цьому, що він їй постійно недоговорював? Чому уникав розмов про гетьманство? Чому його дратували розмови про ситуацію в країні? Тетяна не могла знайти відповіді і зупинилася на тому, що Артема зв’язувала якась таємниця, ймовірно – пов’язана із його завданням. А коли так – не варто було лізти з розпитуваннями. Мине час – розповість сам.

Пані Олександра та сусідка прилягли відпочити. Тетяна виглянула у коридор. Артем сидів біля столу зі свічкою і читав якийсь французький роман. На вулиці почулися крики та лайка. Артем враз поклав книжку, загасив свічку, підхопив наган та наблизився до вікна. Тетяна підійшла до нього. Крізь скло вона побачила, як вулицею пробігли кілька десятків юнаків в однакових сірих шинелях. Вони рятувалися втечею. На бігу вони зривали з себе погони, кидали ремені, підсумки, кашкети, зброю. Ховалися по підворіттях та у під’їздах – де пускали.

– Це що, гетьманці? – спитала Тетяна.

– Вони, – похмуро відповів Артем.

Дивно, вона так давно мріяла побачити цю мить, коли пихаті прислужники їх світлості гетьмана Всія України будуть отак ганебно рятуватися від наступу республіканців. А зараз вона не відчула нічого. Нічого, крім шаленого співчуття до цих хлопчиків, які щойно билися за свої ідеали.

Вулиця завмерла. Не чути було жодного звуку. Місто немовби перетворилося на величезний цвинтар.

– Така тиша, – промовила Тетяна. – Чути, як пташка пір’я чистить. Наче ані людей нема, ані війни навколо. Так незвично!

– Пусте, – відповів запорожець. – Я вже наслухався. На війні.

Десь здалеку долинув ледь помітний гул, який помалу наростав і скоро перетворився в цокання кількох десятків копит. Під вікнами проскакали вершники. Сірі селянські свитки, баранячі кожухи та кудлаті шапки з невміло пришитими шликами визначали військову належність цих вояків. Це були повстанці, селяни з сусідніх сел. Свої.

– Це що, республіканці? – спитала Тетяна.

Військо Директорії аж ніяк не скидалося на школенні сотні запорожців. Тетяні раптом пригадалися грабіжники з потягу – республіканське військо було схоже більше як раз на них.

– Республіканці, – відповів Артем. – Петлюрівці.

Його байдужливо-зневажливий тон зачепив Тетяну, і вона зрозуміла, що далі мовчати не може.

– Артеме, я хотіла перепросити, – мовила вона. – За вчорашнє. Ну, ти розумієш. Я… я була надто сувора з тобою.

Він поглянув на неї. В його очах не було злості або кривди, а були лише втома і запитання. Мовляв, що ти хочеш цим сказати?

– Артеме, я все розумію. Я розумію, що ти до мене не байдужий. Я давно це помітила. І повелася як егоїстка. Я поводилася надто вільно і подарувала тобі надію. А в підсумку ледве не втратила вірного друга. Пробач мені.

З вікна почувся мірний гуркіт. На вулицю зайшла колона якогось невідомого загону. Це також були повстанці – нерівний строй, кожухи та неголені пики видавали їх з головою. Вояцтво старанно чеканило крок і слухняно виконувало команди своїх командирів.

Тетяна знову поглянула на запорожця.

– Артеме. Я… Я не можу відповісти на твої почуття. Так вже склалося.

– Та пусте, – відповів хлопець і щиро посміхнувся. Як раніше. І ця посмішка зігріла душу дівчини краще за будь-які слова. – Ти мене неправильно зрозуміла – я тебе неправильно зрозумів. Кожен думав про своє, а в підсумку вийшов повний гармидер. Як завжди у нас, в Україні.

Вона засміялася.

– Але ж це не заважає нам лишатися добрими друзями? – спитала Тетяна.

– Авжеж, – відповів Артем і простягнув їй свою широку долоню.

Вона поклала в неї свою тендітну ручку. З-за вікна почулося хлопання підошов по бруківці. Уздовж вулиці бігла зграя хлопчиків:

– Відчиняйте! Все скінчилося! Гетьман зрікся влади!

Вона зітхнула з легкістю. Він насупив лоба. А з вікна лунали дзвінкі голоси:

– Кінець гетьманщині! Кінець Українській Державі!




ЧАСТИНА ДРУГА. НАШЕСТЯ.



ЙОМУ була огидна ця зустріч. За всяку ціну ВІН хотів її уникнути, але не міг відмовити Болбочану. Командувач Лівобережної групи приїхав зі своїм штабом, до Києва зразу ж по зреченню Скоропадського та зажадав зустрічі з НИМ.

Посланці, відправлені до Болбочана, всі одностайно повідомили, що запорожці дуже гарно інформовані про обстановку в гетьманському Києві, у тому числі – про глумливі згадки Винниченка та Шаповала щодо самих запорожців. Напевне – Болбочан мав у столиці і власну агентуру, і прибічників з числа політиків. Це означало, що ВІН мав докласти усіх можливих зусиль, аби в штабі запорожців не виникло підозр щодо ставлення до них ЙОГО особисто. ВІН мусив переконати їх у своїй прихильності.

Двері розчинилися. До зали увійшли, відсалютували шаблями та завмерли по стійці струнко троє старшин у синіх черкесках – усім відомі чорношличники. Мимохідь ВІН замилувався. Контраст був разючий: біля дверей витягнулися один пан-аристократ (гарні риси обличчя та неспішно-пихаті рухи), один – типовий «садок вишневий коло хати» (простецькі закручені вуса та бичачий погляд) і один типовий міщанчик (не те, не се). Немовби навмисно почет Болбочана склали представники трьох основних верств України.

Осавули-запорожці завмерли між дверима і ЙОГО столом. І аж тоді до зали завітали головні гості – командувач Лівобережної групи в супроводі двох штабних старшин, як на підбір – поляка та росіянина.

Головний Отаман відступив перед колишнім газетним редактором, ЙОГО потішила ця сцена, ніби цілковито списана з епізоду появи лицаря-тамплієра в романі Вальтера Скотта: на зустріч Болбочан заявився разом з двома товаришами-іноземцями в супроводі двох зброєносців-ад’ютантів та під охороною «сарацинів»-чорношличників. ЙОГО завжди дивувала ця схильність офіцерства до зовнішнього ефекту. Хоч смійся!

Натомість доводилося уважно слухати. Коротко, але барвисто командувач Лівобережної групи передав Директорії привіт від республіканських Харкова, Полтави, Катеринослава та Чернігова. Потім – заговорив про поточні справи. Його мова була простою й щирою – словам командувача запорожців кортіло повірити. Але він надто добре знав, яким той умів бути різким та брутальним, коли треба. Не мав ВІН віри до запорожців.

– Як бачите, більшовики знахабніли, – казав командувач Лівобережної групи. – На наших тилах вони відкрито створюють ревкоми. Їхні агітатори не приховуючись паплюжать республіканське військо і закликають прибічників брати владу до своїх рук.

ВІН кивав і погоджувався. ЙОМУ теж поперек горла ставало нахабство ленінців. ВІН уже прийняв заходи, аби червінці не зуміли скористатися безладом повстання та закріпитися у столиці – Коновалець готував розпорядження про заборону більшовицької агітації. Їхні збіговиська виявляли Січові стрільці. Зупинися Болбочан на цьому – і ВІН не мав би чим заперечити.

– Ми багаторазово обмірковували характер більшовицьких приготувань і дійшли висновку, що червоні готують проти нас військову експансію.

От воно! Знову стара пісня про військову загрозу з боку більшовиків. Він посміхнувся. Невже Болбочан справді вважає всіх їх такими лантухами? Більшовики забудуть про бунт чехів? Вони оголять фронт перед гетьманським друзякою генералом Красновим? Вони знехтують угодами, укладеними з Винниченком та Шаповалом? В кожну окремо з цих подій повірити було важко, а у всі разом?..

Було очевидно, командувач Лівобережної групи намагався залякати Директорію – і це був цілковито логічний крок. Варто було ЙОМУ повірити у реальність більшовицької загрози – і Болбочан крутив би НИМ, як хотів. Що ж, треба було вдавати, що ВІН справді сприймає за чисту монету слова запорожців.

Той, хто дурить, – не помічає, як сам стає обдурений.

– Я маю можливість сконцентрувати проти ворога максимум сил, – зауважив Болбочан. – З певних причин до Києва мої полки не потрапили.

Натяк був більш ніж прозорий. ВІН розвів руками. Що поробиш, мовляв, повстання. Війна. Гармидер.

ВІН зосереджено слухав та вдавав чималу стурбованість загальною скрутністю обстановки. Запорожці, напевно, йому повірили – вони заходилися висловлювати свої прохання. Це був добрий знак.

– Ми розгорнули нові частини, але в разі наступу червоних, сил нам не вистачить, – говорив Болбочан абсолютно щирим та переконаним голосом. – Ми фізично зараз не здатні прикрити увесь кордон. Нам не вистачає резервів. До того ж, наші сили відволікають банди анархістів і більшовиків на наших тилах. Я прошу негайно перекинути на кордон чотири полки. Бажано – Січових стрільців.

ВІН кивав у відповідь. Не соромтеся, мовляв, кажіть все, що треба. Запорожці й не соромилися.

– Крім того, нам потрібна зброя, – Болбочан розписував йому жалюгідне становище у підлеглих йому частинах. – Наявні запаси ми використали для розгортання Запорізької формації. А треба доводити до повного штату гетьманський 7-й корпус. Пане Головний Отамане, нам потрібні панцирний потяг та батарея польових гармат. Потрібні кулемети, гвинтівки, набої. На київських складах все це є.

ВІН обіцяв посприяти.

Апетит приходить під час їжі. Запорожці розпалювалися все сильніше і помалу почали говорити на політично-слизькі теми. Полковник Парфенів просторікував про кадрові негаразди:

– Ніабаснованиє растрєли пад Києвам привіли к таму, што афіцери атказиваюцца вступать в украінскую армію, – мовив запорожець-росіянин тоном петербурзького професора. – А в то же врємя, здєсь, в Кієвє, пад арєстом сідят наши бившиє камандіри – гєнірал Натієв, палковнік Афанасьєв і многіє другіє. Ми с радастью паполнілі би імі сваі штаби. Взялі би ми і прочіх афіцерав із чісла арестованих – нам катєгаріческі нє хватаєт камандірав. Ми канєшна панімаєм, срєді ніх многа єдінанєдєлімщікав…

– Але зрештою, хтось утече, а хтось залишиться і битиметься чесно, – додав Болбочан.

– До цього нам тжеба суто політичного рішення, – мовив худорлявий військовий старшина Гейденрайх.

Зайшлося про стосунки між запорожцями та німцями.

– Ми зуміли пов’язатися з доводством німецького гарнізону в Харкові, – розповідав старшина-поляк, немов списаний з роману Сенкевича. – Вони пояснили нам характер своїх зичень. Ми не можемо помочь німцям евакуюватися. Але багатьом з них евакуйовуватися просто нема куди. У Німеччині – глод та руїна. Чимало німців вдома не зможуть знайти роботи і стануть нахлібниками для своїх родичів. Німці офертують угоду – вони залишаться і чесно битимуться за Вільну Україну, а ми дозволимо їхнім солдатам замєшкать в Україні і надамо їм землю. Україна стане їхньою новою батьківщиною. Мостіпановє! Ми й так маємо на півдні безліч німецьких колоністів, які допєру схиляються до Денікіна. «Власні колоністи» привернуть їх до нас. За землю німці битимуться до останньої краплі крові!

Чим більше вони говорили, тим більше у НЬОГО холоднішало під серцем. Це просто не могло бути збігом. Не зумівши потрапити до Києва під час повстання, Болбочан плів байки про загрозу від більшовиків і водночас – збирав у себе на кордоні величезні сили. Ба-більше – командувач Лівобережної групи ще й військо Директорії намагався перетягнути до своїх розташувань. ВІН з жахом уявив собі, що станеться, коли Січові стрільці й справді туди потраплять. За гетьманщини більше половини старшин-галичан переховувалися у полку Болбочана – перетягнути їх на свою сторону запорожцям буде нескладно. А якщо додати до цієї веселої компанії офіцерів-гетьманців…

Очевидно – для офіцерні Болбочан був набагато ріднішим за Республіканський уряд. ВІН поглянув на старшин, що завмерли біля дверей. Всі вони, всі його «синки-запорожці» були ладні помирати спершу за Болбочана і лише потім – за Українську республіку. Жарти в сторону. Панок Болбочан мав під рукою найбільш чисельну та боєздатну військову формацію в країні. А поповнити їх ще й офіцерами… Та додати німців…

А озброїти всю цю панібратію мусив ВІН сам!

Треба було тримати себе в руках. ВІН заговорив про угоди з німцями – визнав, що план і справді дивовижний, але поремствував, що залучити на службу німців їм не дозволить Антанта, позаяк країни Згоди вимагали, аби всі німецькі солдати повернулися додому. Запорожці купилися як діти. Вони щиро сподівалися на допомогу Антанти і не наважилися б зіпсувати з нею стосунки. Звідки їм було знати, що угода з країнами Згоди лишалася тільки наміром? Стосунки з переможцями у війні були жахливо зіпсовані під час протигетьманського повстання, а місія Директорії на переговори з представниками Франції збиралася дуже повільно. Дехто, на кшталт літератора Вови Винниченка, взагалі був проти таких переговорів.

Натомість з офіцерами ВІН обіцяв їм допомогти. ВІН запевнив болбочанових старшин, що контрольна комісія на чолі з начальником контррозвідки Січових стрільців сотником Чайковським вже перевіряє заарештованих офіцерів. Всі, хто не має злочинів у минулому, будуть відправлені до Болбочана. Та скільки їх таких набереться – ВІН не уточнив.

Запорожці не були вдоволені ЙОГО відповідями. Вони явно хотіли щось заперечити, але ВІН припинив ці наміри в зародку – мав для них наостанок смачну цукерку. ВІН підвівся з-за столу і голосно зачитав наказ Головного Отамана республіканського війська про присвоєння командувачу Лівобережною групою полковникові Петру Болбочану звання бригадного отамана – аналога гетьманського генерального хорунжого. Болбочан ставав генералом.

Обличчя запорожців засяяли посмішками.

– Слава! Слава! Слава! – прогорлали вони так, що у вікнах затремтіли шибки.

Болбочан був сильно здивований. Його підлеглі дивилися на нього очима, сповненими обожнювання, а він виглядав розгубленим і щось лепетів про те, що не гідний. Блюзнірство! ВІН заприсягтися міг, що вже увечері Болбочан начепить на свої рамена золоті погони. Ні, не так. Осавули потайки викрадуть його кітель, пришиють генеральські погони і випадково залишать на видному місці. Панські забаганки у всій красі! Нудило від них.

Аудієнція добігла кінця. Запорожці розкланялися і вийшли з зали. Запанувала тиша.

ВІН витер піт з лоба. Відчуття було таке, немов з плечей упав величезний важкий мішок. Все пройшло дуже гарно. Болбочан сказав достатньо, аби він усе зрозумів, проте сам здається нічого не запідозрив. Гаразд. Нехай потішиться золотими погонами.

ВІН взяв зі столу олівець, трохи покрутив у пальцях… і зламав. Лють підкотила під горло. Картини річної давнини пробігли перед його очима, мов у кіно. Завірюха за вікном. Стара хата на околиці села. Півморок, дещо розвіяний світлом гасової лампи. А посеред хати – закутаний у шинель і башлик Болбочан вичитував ЙОМУ, мов школяреві: «Ви зі своїх власних, персональних дрібних мотивів стаєте на перешкоді такому чудовому об’єднанню!..» І очі. Очі старшин-гайдамаків. Очі панка, генерала Прісовського. Очі Петріва, Загродського, Волоха…



***


Чобітки тонули у сніговій каші. Притримуючи спідницю, аби не вимазати у багнюці, Тетяна долала замети на звичайному тротуарі. Це виглядало божевіллям – лише тиждень тому тротуари підміталися до появи на вулицях перших перехожих. Не те тепер. Двірники поховалися. Всі вони були службовцями гетьманської Державної варти й тому від нової влади не чекали нічого гарного.

Тетяна сумно поглядала на зачинені ставні вітрин непрацюючих магазинів – їхні хазяї не ризикували відчинятися. Натомість пишним квітом буяли базари. Гладенькі господині розкладали на прилавках своє добро та гостинно закликали до себе покупців. Час від часу від яток чулося галасливе:

– Віддай! Ґвалт! Грабують!

Тетяна озирнулася на крик. Загорнута в хустку баба силилася відібрати свинячу ногу у двох чоловіків в овечих кожухах та кудлатих шапках. Повстанці були невблаганні:

– Заткнися! Не убуде з тебе!

За кілька днів їхнього панування Київ перетворився на розбійницький табір у якому було складно визначити, хто ким керує. Республіканське військо – розрізнені загони селян під загальним керівництвом отаманів Зеленого і Данченка – певно, були ще якось керовані під час боїв, але нині вони, здавалося, сприймали Київ за величезний військовий трофей. Ці зграї й близько були не схожі на школенні ланки запорожців.

– Як все знайомо! Не здивуюся, якщо зараз побачу червоного командарма Муравйова на авто, – почула дівчина ремствування перехожих.

Кияни звично озиралися на німців. Невеличкі групи солдат Рейхсхееру в супроводі офіцерів або фельдфебелів періодично з’являлися на вулицях. Але тепер вони нікого і нічого не контролювали. Впустивши Петлюру до міста, німці заперлися у своїх казармах і чекали всі лише одного – відправки в рідні краї. За межі бараків кайзерівці виходили тільки зі зброєю напоготові.

– Хальт! Вір шнісен! – горлали вони щоразу, як відчували загрозу.

На німців сподіватися було марно – біди мешканців Києва їм були вже байдужі. Здавалося, кияни потрапили під повну, безмежну і безумовну владу повстанської маси.

– Що ви собі дозволяєте? – горлав перехожий у пальто та капелюсі-казанку. – Приберіть свої руки!

– То що, буржуйчику, в рило хочеш? Та я зараз!..

Проте існувала сила здатна приборкати будь-кого. З-за рогу випірнули четверо дужих хлопців у сірих шинелях та французьких шоломах:

– Стій! Зброю на ґрунт! Руки в діл, холєра ясна!

Налаштовані вони були дуже серйозно.

– Хлопці, та ви що?! Та ми ж свої! – заверещав повстанець, котрий перед тим мордував перехожого.

– Кріси до бою, – без тіні емоцій промовив русявий парубок у шинелі та шоломі.

Повстанець розгублено подивився на спрямовані в нього багнети і більше не опирався. Віддав карабін. Без розмов рушив за хлопцями у шинелях.

– Галичани, – сказав якийсь чоловік край дороги. – Січові стрільці. У Петлюри вони як гвардія.

– Да і слава Богу, – відповів йому інший перехожий. – Билі нємци – тєпєрь австріякі-галічанє. Все лучше, чєм наш Іван ат сахі. Какая-нікакая, а культура!

Сваритися з галичанами не ризикував ніхто – їх усі боялися. Вони були майже скрізь. Саме на галичанах тримався в українській столиці бодай якийсь лад.

Але Тетянині біди були такі, що допомогти їй було не під силу нікому, навіть галичанам. Тетяна намагалася поїхати додому. Її тітонька видужала, політична криза в столиці нарешті минула, і Тетяна, ясна річ, зажадала повернутися до Харкова. Але легко казка кажеться. Біля залізничних кас збиралися величезні черги: аби придбати квітки до вагонів І та ІІ класу, люди мусили чекати по кілька діб. Потяги зникли. Під касами лунали незадоволені голоси – збурені пасажири втомлювалися чекати.

– Да кагда же ані дадут паєзда?

– Ні, це ні в які ворота не лізе! Про що вони там собі думають?

– Ета вазмутітєльна, гаспада!

Тетяна провела півдня у черзі, втомилася і вийшла на вулицю. Груди переповнювали кривда і безпорадність – кортіло і лаятися, і плакати водночас. Пасажирські потяги майже не ходили. Ледь не єдиним засобом транспорту лишився товарний вагон-теплушка – «8 коней або 40 людей». Сама думка про те, аби мандрувати таким вагоном, видалася спершу для Тетяни огидною. Але чим довше вона тинялася поміж чергами та натовпами збурених пасажирів, тим частіше замислювалася, що мандрівка в холодному задимленому вагоні зі смердючими, а подекуди й вошивими сусідами лишилася для неї останньою змогою побачити свій дім.

Саме з такими думками застав її гладенький тип з круглим обличчям у залізничній шинелі та кашкеті.

– Что же ви ета, баришня, такая хмурая? Нікак уєхать нє можите? Ой, біда-біда!

– Не можу, – погодилася Тетяна. – А мені треба, розумієте? Треба!

Той миттю перескочив на українську:

– А що ж робити, панночко моя? – тип в залізничному кашкеті розливався солодким співчуттям. – Ви ж самі бачите, що воно робиться… Не ходять потяги – вагони реквізовано для потреб народної влади. Локомотивів не дають. А ті поїзди, що лишилися, – там знаєте яка черга на кожне місце? Ніяк не пробитися. Але спробувати можна. Я, мабуть, знаю, як вам допомогти…

Тетяна розімліла під його солодкими просторікуваннями. Днина видалася скажена, товчія та постійні лайки виснажили її до нестями – і мукам цим кінця-краю видно не було. Тетяні раптом так схотілося, аби хтось її пожалів. Аби хтось, а не вона, здолав би усі негаразди. Вона навіть не помітила, як круглолиций типчик обійняв її за талію.

– Та ви не переймайтеся, я все швидко влаштую. Побігати доведеться, звісно. Але ж ви мені віддячите.

Тип у кашкеті безцеремонно поклав долоню їй на груди. І Тетяну мов струмом вдарило.

– Негайно приберіть руку, – в її голосі задзвеніла сталь.

– Панночко, та я ж… – здивовано залопотів круглолиций.

– Руки прибери! – закричала Тетяна. – Що ви собі дозволяєте? Та хто ви такий? Та ви знаєте, що я?.. Та я зараз приведу сюди старшину-запорожця!..

Без слів і вибачень круглолиций щуром гайнув до найближчих дверей і прослизнув усередину. Сповнена люті, Тетяна кинулася за ним. Але всередині за столом сидів тільки сивий залізничник у пенсне.

– Двері зачиніть, баришня, – буркнув він до Тетяни. – З тої сторони зачиніть. Тут службове приміщення, а не приймальня.

Розпитувати було марно.

Втомлена і розбита, Тетяна покинула вокзал і повернулася до квартири тітоньки. Скинула пальто і капелюх. Змінила чобітки на легкі домашні туфлі. Перевдягла сукню. Заварила собі чаю.

З чашкою у руках дівчина присіла біля вікна і глибоко замислилася. Ще місяць тому вона брала б собі лише місце І класу та ще й доплатила б за багажні місця – з собою вона мала багато куплених у Києві речей. Про те, щоби їхати з таким скарбом у теплушці, не було й мови – три чверті її багажу розікрали б у дорозі. Вона сумно дивилася на неприбрані вулиці. Тротуаром прямував якийсь франт у ведмежій шубі з червоним бантом на грудях та з двома дівчатами, які прикрасили червоними стрічками свої капелюхи. Франт був п’яний, мов чіп. Нестройними голосами втрьох з дівчатами вони виспівували якусь повстанську маршову пісню.

Тетяна відмітила дивину. Запорожці у Харкові повстання проводили під державним прапором – синьо-жовтим. Тут же, у Києві, полки повстанців-антигетьманців усі ходили з червоною символікою. Червоні стрічки на шапках, червоні банти на грудях, червоні розетки на шоломах Січових стрільців – здавалося, що місто опанували не республіканці Петлюри, а більшовики Троцького.

Вона відійшла від вікна – бридко було на це дивитися.

У прихожій клацнув замок. До кімнати зайшов Артем зі згортком під пахвою.

– Вітаю. Як ти? Чим займалася?

Очима він прослідкував за її поглядом і поклав згорток на стіл.

– Та це я гостинців приніс, – промовив він дещо винувато. – Побенкетуємо трошки.

У пакунку виявилися кримське вино, м'ясо, сир та солодощі. Стіл накривали удвох. Про свої халепи Тетяна розповідала жартівливо, вдаючи, що денні події аніскілечки її не засмутили. Не хотіла скаржитися старшині. Свої проблеми вона вирішувала сама.

– А на додачу до всього до мене причепився якийсь вульгарний тип. Ні, мені, звісно, лестить, що на мене звертають увагу, але ж не до такої міри! І найприкріше – це та сама свобода, якої я так жагуче прагнула.

– Уже шкодуєш? – посміхнувся Артем.

– Ні про що я не шкодую, – Тетяна поклала ніж на стіл і відкинула локон з очей. – Грубіяни на вулицях – то тимчасове. Але ж не всі повстанці такі. Є ж порядні патріоти. Є галичани. Є ви – запорожці, зрештою. А що ми святкуємо?

– Від’їзд, – відповів Артем. – Я повертаюся до Харкова.

Тетяна завмерла. Ця новина для неї була повною несподіванкою.

– До Харкова?! – вона різко озирнулася до нього. Серце стисло від хвилювання. – Ти – до Харкова? Але як ти узяв квіток?

– Я відрапортувався перед командуванням, – відповів Артем. – Моє відрядження завершено. Командувач зараз перебуває у Києві, але завтра він вирушає на кордон. За ним прослідують всі особи, що супроводжували його дорогою. Я поїду потягом командувача.

В Тетяни схвильовано забилося серце.

– Артеме, я благаю тебе! Чи можна якось взяти квітка до вашого потягу? Я готова заплатити! Навіть переплатити!

Старшина лише весело посміхнувся.

– Таню, як ти собі уявляєш купівлю квітка у військовий потяг? Це ж окрема військова частина! Туди не заходить, кому заманеться, – потяг завжди охороняє комендантська чота. Список пасажирів затверджує особисто комендант поїзду і ознайомлює з ним начальника штабу групи. А зараз він буде особливо ретельний – в одному потязі їхатимуть штаб-старшини булав Лівобережної групи і Запорізького корпусу. Зайвий тарган не проскочить, не те що людина.

Тетяна безсило присіла на стілець. Весь грайливий настрій з неї здуло, мов вітром. Образа, нудьга і відчуття повного безсилля важким каменем придавили їй серце. Вона не могла більше вдавати безтурботність.

– Як несправедливо, – сумно прошепотіла вона. – Моя мама, мої подруги, мій магазин – все це в Харкові. Я намагаюся повернутися до дому – і не можу. А тепер ще й ти від’їжджаєш.

Артем розлив вино по бокалах.

– То за що ми пити будемо?

– Вибач, Артемку, – вона ледве втримувала сльози. – Я сьогодні дуже погана компанія.

Артем присів на стілець і весело посміхнувся.

– Не хочеш пити – збирай речі.

– Навіщо? – спитала вона. Це вже ставало дивно. Невже Артем вирішив з неї познущатися?

– Тому що завтра ти їдеш додому. В потязі командувача для тебе заброньовано місце.

Її подиву не було меж.

– Артеме, – мовила вона недовірливо. – Ти щойно мені сказав, що до потягу вашого командувача квитків не продають. Це що, такий невдалий гумор?

– Ні, – відповів Артем і задоволено пригубив вина з бокалу. – Квітки у потяг командувача не продають, то правда. І сторонні там не лазять – це теж правда. А ще правда те, що потягом, разом зі старшинами, періодично їздять їхні близькі родичі. Якщо старшини вчасно домовляться, зрозуміло.

В Тетяни перехопило горло:

– Ти… за мене…

– Довелося збрехати, що ти – моя двоюрідна сестра, – мовив Артем. – Мені дають ціле купе – то домовитися не становило труднощів.

Тетяні захотілося стрибати від радощів. В пориві почуттів вона кинулася Артемові на шию.

– Артемку, я тебе обожнюю!



***


Ділянка перону біля потягу командувача Лівобережної групи була оточена розстрільнею запорожців з рушницями навперейми. Носильник, найнятий Артемом, злякано зупинився, коли побачив, де йому треба було нести багаж.

– Я, пане, туди не піду, – залопотів він. – Запорожці – хлопці серйозні. До свого потягу нікого не пускають.

– І не треба. Донесеш до караулу, а там ми й самі.

Біля розстрільні їх зустрів молоденький старшина. Артема він знав.

– Вітаю, пане сотнику! Ласкаво просимо до потягу булави.

– У нас багато багажу, – зауважив старшина-розвідник.

– Айн хвилин! – молодий старшина випромінював люб’язність. – Ройовий!

Двоє дужих солдатів перетягли Тетянині коробки до вагону і занесли в купе. Молоденький старшина підхопив її чемодан. Хлопцям явно кортіло похизуватися перед гарною дівчиною, але Тетяна слухняно грала роль «двоюрідної сестри». Вхопившись за Артемову руку, на військових вона поглядала з дещо сором’язливою цікавістю. Її скромність гарно пасувала самому Артемові, який на правах старшини булави корпусу, навпаки, перед козаками поводився підкреслено гордовито.

Проте у купе їхні маски злетіли геть.

– Старшини-запорожці явно звикли до комфорту, – зауважила Тетяна, окинувши поглядом оксамитові фіранки та шкіряну оббивку.

– Цей потяг нам дістався в спадок від генерала Лігнау, – немов виправдовуючись, відповів Артем. – А в нашого командувача господарство набагато більше.

Тетяна скинула капелюшок і пронизливо поглянула на Артема. Хлопець усе зрозумів – дівчина хотіла перевдягнутися і причепуритися, й тому він у купе ставав зайвим. Старшина-запорожець вийшов до коридору і ніс до носа зіткнувся зі значковим Дяченком.

– А от і розвідник! – зрадів чорношличник. – Чого це ти сам гуляєш? Увесь потяг гуде, що сотник Горач з Києва такий трофей везе!..

– Язики у вас без кісток, – спалахнув Артем. – Який трофей?! Тетяна – моя двоюрідна сестра.

– Еге ж, – зареготав значковий. – А моя Марися – мені кума! Ти от що! Ми у себе стіл накриваємо. Беремо Авраменка, Коржа і тебе. Приводь до нас свою сестру – і алюр три хрести!

Коли Артем повернувся до купе, Тетяна сиділа на диванчику у дорожній сукні, привітна і мила. Запрошення чорношличніків вона прийняла.

– Званий обід у потязі командувача! – засміялася вона. – Звучить! Обов’язково підемо.

У купе Чорних Шликів стіл ломився від смачних страв. На канапах сумували четверо старшин – двоє у бешметах та черкесках, а двоє – в оздоблених малиновим кантом «англійських» френчах кольору хакі. Плечі старшин прикрашали вузькі парадні погони зі шнура. За такі погони в Києві можна було залюбки дістати стусанів, але старшин-запорожців зачепити не ризикував ніхто.

Коли Тетяна увійшла до купе, назустріч їй зразу ж підхопився русявий блакитноокий парубок у черкесці.

– Чекаємо на вас із нетерпінням, – старшина подав руку, посміхнувся і став поруч, немов кавалер на губернаторському балу. – Пан Горач обіцяв нас познайомити зі своєю родичкою. Але він словом не обмовився, що ви настільки дивовижно гарні. Сідайте, будь-ласка!

– Гей, пане Чорний Шлик! А чого це тендітна панна має сідати біля вас? – крізь посмішку збурення вродливого кароокого старшини у френчі виглядало кумедно. – Біля нас і зручніше, і вигляд з вікна кращій. Ви ж не хочете посадити поруч і панну Тетяну, і пана Горача?

– Звісно, не хочу, – відповів русявий у черкесці. – Треба якось ділитися.

– Ділитися треба по-братськи, – зауважив кароокий старшина у френчі. – Вам – розвідник, нам – тендітна панна.

Русявий хотів щось заперечити, коли заговорила сама Тетяна:

– З радістю прийму ваше запрошення, – дівчині явно лестила увага стількох сильних чоловіків одразу. – Якщо біля вас зручніше, я радо сяду біля вас і дивитимуся на панів Чорних Шликів. Гадаю, скривджених не буде?

Скривджених не знайшлося. Влаштувавшись біля чорношличників, Артем міг досхочу милуватися нею. А Тетяна розмістилася між двох старшин-піхотинців і обдарувала компанію чарівною посмішкою.

– Будемо знайомитися, – мовив гарненький старшина у френчі.

– Дивися, Таню, – Артем заговорив тоном екскурсовода у музеї скарбів. – Миловидний пан, який так чемно зустрів тебе у купе, – сам командир дивізіону Чорних Шликів сотник Володимир Римський-Корсаков. Родич знаменитого композитора, знаменитого адмірала…

– Знаменитого поета, – посміхнувся русявий старшина. – Будьте певні, якби існував біолог Римський-Корсаков, його б також записали мені у родичі.

– А поки не записали, підемо далі. Той юний пан, який так натхненно бився за право сидіти поруч тебе – це сотник Никифор Авраменко, – урочисто мовив старшина-розвідник. – Дівчатам притаманно звертати увагу на його гарну зовнішність і не помічати бойових відзнак, що прикрашають його груди. Пан Авраменко в окопах з першого дня війни! Фронтовик-сапер! Орденоносець! Георгіївський кавалер! Учасник бою під Крутами. Я вірю настане день, коли про цього славного покорителя дівочих сердець і ворожих окопів буде написаний чудовий пригодницький роман!

– Тільки писати його доведеться самотужки, – розсміявся сотник Авраменко.

Артем продовжив знайомство:

– Кучерявий сором’язливий юнак, що сидить ліворуч від тебе, – це значковий Іван Корж. Одесит і особистий осавул нашого командувача. Десь тут валандається у потязі ще й його товариш Микола Письменний…

– Він зараз біля командувача, – зауважив юний ад’ютант.

– Він на службі, – знизав плечима Артем. – Не всім же гуляти?.. А тепер, Тетянко, прошу тебе приготуватися. Похмурий вершник із суворим поглядом мужніх очей, що сидить біля вікна, – то людина незамінна ані у бою, ані на гульбищі. Своїм характером він здатен привертати до себе найбільш лихих шибайголів, а своє простотою – перегравати навіть хитрючих дивізійних інтендантів. Коли він береться за шаблюку – вороги самі у паніці розбігаються геть. Панно Тетяно, я маю честь познайомити вас зі значковим Петром Дяченком. Якщо у Харкові ви маєте боржників, ми попросимо пана Петра завітати до них разом із вами. Гарантую – борг вам повернуть із відсотками.

Петро Дяченко кинув у бік Артема похмурий пронизливий погляд. Але промовчав.

– Смійтеся-смійтеся, – сотник Римський-Корсаков вирішив вступитися за свого підлеглого. – А от стіл цей і харч, і вино – повністю заслуга пана Дяченка. Ми не подумали, а він позичив у мене грошей і здійснив рейд на ресторан готелю «Континенталь». Це – попри заборону розпивати в потязі командувача спиртні напої.

– То правда, – підтвердив його слова сотник Авраменко. – Майте на увазі, панно Тетяно, ви знаходитеся серед злісних порушників військової дисципліни. У Запорізькому корпусі щодо пияцтва дуже суворі покарання. Винуватців січуть канчуками. Якщо раптом сюди завітає якийсь штаб-старшина, він мусить зразу нас заарештувати. Це мав би зробити і комендант булави корпусу…

– Якби ним не був сам пан Авраменко, – зауважив Артем.

Дівочий сміх полоскотав вуха присутніх, мов чарівна музика. Сотник Римський-Корсаков наповнив бокали.

– Не будемо зволікати, – командир чорношличників весело поглянув на усіх присутніх. – Вип’ємо просто зараз. Панове! Життя дарує нам дивовижні сюрпризи. Коли я дитиною грався в солдатики в родовому маєтку моїх батьків-дворян, я й гадки не мав, що колись командуватиму славетним дивізіоном козаків-запорожців. А кілька днів тому, гуляючи Києвом, я не сподівався, що подорож відбудеться у такій дивовижній компанії. Панно Тетяно, я п’ю за вас, за те, що своєю присутністю ви прикрасили нашу чоловічу компанію. Хто, крім гарненьких дівчат, надихає нас, парубків, на подвиги та на те, аби ставати кращими? Вип’ємо! За знайомство!

Цокнули склянки.

Старшини і дівчина смакували розкладеними на столі делікатесами, коли сотник Авраменко глузливо посміхнувся і промовив:

– От бачите, панно Тетяно, чорношличники – то справжні козаки! Як шаблюками не махають – то п’ють. А як не п’ють – то вошей б’ють, а все не гуляють!

– А ви все за своє, пане сотнику? – глузливо запитав у тон йому сотник Римський-Корсаков. – Всім хороший козак – тільки вуса не так?

– А що тут поробиш, пане командире, – зареготав значковий Дяченко. – Козаку-нетязі спокою нема ніде – і вночі біда знайде.

– А біда – вона така, – сотник Авраменко розважався, глузуючи з чорношличників. – Біда сама не ходить – вона з собою Дяченка водить.

Артем підморгнув чорношличникам і обернувся до дівчини:

– Таню, слухай. Хай ці кепкуни одне одного беруть на кпини, а ми, мабуть, підемо…

– Куди-и-и-и?!

Слова Артема миттю нагадали старшинам, що серед них сиділа приваблива гостя.

Вечірка ставала все більш веселою та безтурботною. Сотник Римський-Корсаков обдаровував Тетяну вишуканими компліментами. Артем, як міг, намагався його перевершити. Значковий Корж весело посміхався. Тетяна, весела й щира, уважно вислухувала кожного. Сотник Авраменко продовжував брати на кпини значкового Дяченка, а той, простий, мов Тарас Бульба, розвалився у кутку біля вікна і тішив компанію якимись грубуватими анекдотами.

– Частуються горілочкою карась із карасем. І один іншому говорить: «А знаєш, рибалка, у якого я вчора з гачка зірвався, вагою був не менше шести пудів!»

З коридору почувся кашель вартового. Приклад грюкнув об підлогу так, наче вартовий перестарався, виконуючи команду «струнко». Сотник Авраменко підхопився з канапи.

– Ховайте коньяк, вино і склянки!

– Цього тільки бракувало, – буркнув Дяченко.

Кілька спритних рухів – і на столі не лишилося й сліду спиртного. Двері розчинилися. До купе завітав власною персоною отаман булави Запорізького корпусу полковник Парфенів. Старшини скочили на ноги і завмерли по стійці «струнко».

– Так, пановє старшини, – начальник штабу виглядав похмурим та зосередженим. – Ви, я сматрю, вєсєло праводітє врємя? Судариня, ета ви пріходітєсь родствєніцей сотніку Горачу? Панятна. Ну так што, гаспада, вєсєлімся? Алкаголєм балуємся?

– Ніяк ні, пане отамане булави корпусу! – гучно, мов на гвардійському плацу гаркнув сотник Римський-Корсаков. – Вживати спиртні напої на службі суворо заборонено!

– Точна нє балуєтєсь?

– Так точно.

Начальник штабу корпусу присів на канапку і розстібнув верхній ґудзик френча.

– Тагда налівайтє.

Старшини переглянулися. Сотник Авраменко схвально кивнув. Перед начальником штабу миттю виросла склянка з коричневою духмяною рідиною.

– За мілих дам, – мовив полковник і перекинув у себе вміст склянки.

Вино та коняк повернулися на свої місця. Але жартувати ніхто не наважувався – закусювали мовчки. Начальник штабу почувався явно незручно та пригнічено. Якийсь час він мовчав, немов збирався з думками.

– Панімаю, што порчу вам вєсєль’є, – тон отамана булави не віщував нічого гарного. – Но прашу вас всєх нє увлєкацца гулянкой. Гаспада чєрнашличнікі – ви сайдьотє в Палтавє. Ваш дивізіон па факту – всьо єщьо сотня. Вам прідстаіт німєдлєнна развєрнуть єво да штатнай чіслєннасті. Значковий Корж. Камандующій врємєнна распаложит свій штаб в Палтавє. К абеспєчєнію онава патрудітєсь приступіть нємєдлєнна. Сотнік Горач! Ми с вамі праслєдуєм да Харькава. Я астанусь в Кавягах – в булавє корпуса. А ви атправітєсь в Харькав, прибудєтє в булаву Запарожскай дівізіі і арганізуєтє тщатєльную развєдку прикардоннай паласи. Команда коннай развєдкі засідєлась бєс сваєво камандіра. Вот такіє у мєня для вас новасті, гаспада.

Хвилювання начальника штабу передалося і старшинам, і Тетяні. Вигляд і настрій полковника Парфеніва були промовистішими за його слова.

– Сталося щось погане, пане полковнику? – спитав Артем.

– Сталась, – похмуро відповів отаман булави. – В Харькавє разогнан бальшевіцкій мітінг – чєрвонци разагєтіравалі крестьян-прізивніков. А в ета самає врємя красниє заняли Купянск. І што характерна – нємци ушлі із горада точна за два часа да пріхода красних.

Отаман булави сам налив собі пів чарки коняку.

– Не нравіца мне всьо ета. Ох, нє нравіца!



***


Афішні тумби були щільно обклеєні об’явами. Українською мовою з явними галицизмами від імені командира Осадчого корпусу полковника Коновальця киян повідомляли про те, що забороняється агітувати проти Незалежності України, Соборності українських земель, уряду високої Директорії та головного командування військ Української республіки. Об’ява застерігала, що всіх, хто не виконуватиме даного наказу, буде притягнуто до відповідальності за законами військового часу.

– Ну нарешті, – Сергій Шемет вчитувався у кожне слово. – Від самого початку треба було так робити. Дай Боже, аби вони ще й діяли за власними оголошеннями! Що ви думаєте, пане Дмитре?

– Думаю – діятимуть, – відповів Дмитро Донцов. – Я зустрічався із Коновальцем у його штабі. Він мене запевнив, що і він, і Головний Отаман налаштовані рішуче проти совдепів. Червоного бунту вони не допустять.

– Бог в поміч, – Шемета кидало в дрож. У легкому пальто йому було холодно стояти на морозі. – Сподіваюся – Коновалець людина дії. Як він вам, до речі?

Донцов невесело посміхнувся.

– Як вам сказати? Старшина він відданий та чесний – це помітно у розмові. Але, знаєте, він ну дуже молодий. Хлопець раює на високій посаді. Хлопцеві кортить хизуватися перед панянками. А господарство у нього зараз, немов у пропеченого життям генерала. Чи впорається? Не знаю. Та ліпше вже такий командувач, ніж Зелений з Данченком. Ідейний юнак за наших умов кращій за досвідченого крутія.

Сергій Шемет недовірливо поглянув на свого співрозмовника.

– Сталося щось несподіване?

– Паршива ситуація, – коли Донцов хмурив чоло, його орлиний профіль ставав схожим на демонічний. – На одній з останніх нарад Коновалець доповів, що за Січових стрільців він упевнений, але за інше Республіканське військо – не ручатиметься. Дисципліни – жодної, настрої майже більшовицькі. Повстанські загони зараз за всяку ціну намагатимуться переформувати та вислати на кордони. А Січових стрільців зливають з гетьманськими сердюками та переформовують в дивізію.

– Гарне військо зібрав Головний Отаман, – засміявся Шемет. – Не встигли взяти столицю – як довелося опиратися на гетьманські кадри. Але послухаємо, що нам скаже висока Директорія.

Натовп біля входу до Українського клубу хлібороби оминули не зупинившись. Здали у гардероб свої пальта. Увійшли до фойє.

– Боже, кого я бачу? Хлібороби! – почулося в них за спиною. Із розкритими обіймами до них прямував невисокий та круглолиций Арнольд Марголін – один з керівників партії соціалістів-федералістів. – Невже ви не виїхали з Києва разом з гетьманцями? І чого це вас тільки двоє? Де подівся наш відомий шовініст Микола Міхновський?

– Хіба ви не знаєте, пане Арнольде? Пан Міхновський не потребує ніяких запрошень, – Сергій Шемет розлився у веселій посмішці. – Микола Іванович завжди сам приходить туди, де йому цікаво.

– Краще скажіть нам, що тут робиться? – запитав Донцов. – Я бачу, тут зібралося керівництво ледь не всіх українських партій, крім більшовиків. З якого приводу ця нарада?

Арнольд Марголін хитрувато покрутив вуса і відповів голосом, повним солодкої чемності:

– Нас хочуть повідомити про наміри високої Директорії. Соціалісти Винниченка і Петлюри видали Декларацію – зараз нам її зачитають.

– Повертаються часи Центральною Ради? – поцікавився Донцов.

Марголін у відповідь замахав руками:

– Побійтеся Бога, панове! Центральна Рада – уже історія. Професор Грушевський, кажуть, пропонував поновити догетьманський лад. Але всім настільки очевидно, яку нервову лихоманку таке відновлення викличе серед народу, що висока Директорія вирішила почати усе з чистого аркуша.

– І яким суспільним ладом вона збирається обрадувати нас тепер? – спитав Шемет.

– Панове! Просимо всіх заходити до зали – покликали від входу. – Засідання починається.

Стіл на сцені був вкритий кумачем. Володимир Винниченко у гарному костюмі позирав на зал розслабленим поглядом переможця. Не менш задоволеним виглядав голова Українського Національного союзу Микита Шаповал – кремезний чоловік з густими вусами, вбраний у піджак і вишиту сорочку. Схиливши вухо, він задоволено слухав Миколу Порша – дужого молодика з фігурою гімнаста. Дещо відрізнявся від них Головний Отаман. Задумливий і зосереджений, цей гладко виголений вилицюватий чоловік розмістився наприкінці столу відсторонено, немовби ніяк не міг визначитися, де йому сісти – у президії чи у залі?

Коли представники партій розсілися по місцях, Винниченко вийшов на сцену. У нього був гарно поставлений голос і чітка вимова. Чергові фрази вітання та прославлення нової демократичної влади Шемет з Донцовом пропустили повз вуха. Їх мало цікавила риторика соціалістів. Набагато більше їм кортіло почути текст їхньої Декларації. Невдовзі Винниченко почав читати.

Голос хвилями розливався по залу:

– …Робляться описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян, для повернення їх покривдженим… Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Встановлено восьмигодинний робочий день. Знову установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів, – веселий голос голови Директорії відлунював від самих темних куточків залу. Слухачі ловили кожне його слово. – Так звані «пануючі класи» земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкідливість для всього народу і в управлінню державою.

Хлібороби перезирнулися між собою. Шемет гірко посміхнувся:

– Пануючі класи доказали шкідливість… А Центральна Рада, що втекла з Києва під навалою більшовиків, певно продемонструвала дивовижні організаційні здібності?

Донцов мовчазно кивнув. Промова голови Директорії його аж явно не радувала.

Винниченко на сцені заливався соловейком:

– Дбаючи про накопичування капіталів у приватних руках, ці люде довели промисловість до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану. Розцвіт спекуляції за панування цих правителів дійшов до нечуваних розмірів…

У горлі пересохло від обурення. Шемет вражено поглянув на свого однопартійця.

– Бреше і не червоніє, – обличчя Донцова перетнула презирлива посмішка. – Хай він здобутки гетьманської промисловості порівняє з власними. Хіба то не він був генеральним секретарем Центральної Ради?

– Розквіт спекуляції! – передражнив Шемет. – Організована торгівля за гетьмана – це, виходить, спекуляція. А як тоді назвати розквіт чорного ринку за їхньої влади?

Проте Винниченка таки думки явно обходили. Оратор на сцені весь випромінював радість і натхнення до грандіозних звершень, які обіцяв слухачам. Він впадав в екстаз. Свої власні слова заводили його усе дужче і дужче, і невдовзі його емоції почали сягати рівня істерики.

– Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край і руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокістю й реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою! Директорія передає свої права і уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної республіки…

Під серцем неприємно смикнуло. Зі сцени пролунали слова, які він найбільше боявся почути. Класи! Голова Директорії заговорив більшовицькими термінами.

– Вони що, повністю відсувають від влади ділових людей? – вражено запитав Донцов. – До чого тут класи? Це декларація Директорії чи партії більшовиків?

– От вам і Коновалець, пане Дмитре, – процідив крізь зуби Шемет. – Навіщо тут совдепи? Директорія сама собою вже великий совдеп.

Голос Винниченка слабнув і ставав рівнішим – він втомився накручувати емоційно себе і зал. Останні слова Декларації він прочитав розчулено, але з надією в голосі:

– Класам нетрудовим треба розумно і чесно признати всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і раз на все примиритися з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, цеб-то класам трудовим.

– Вітаю вас, пане Сергію, – прошепотів Донцов глухо, мов на цвинтарі. – Привид соціалізму часів Центральної Ради повернувся до нас знову. Щось мені підказує – із тим самим результатом. А більшовики уже не ті, що у сімнадцятому.

– Бачу, – похмуро промовив Шемет. – Мене зараз дуже цікавить реакція на Декларацію з боку політичних сил.

Реакція політичних партій була млявою та непевною. Трохи покритикувавши зміст Декларації, представники партій неодмінно повторювали, що у цілому готові її прийняти. Було очевидно – ніхто не рвався сваритися з партією Винниченка і Петлюри. Директорія була паном ситуації. Маси повстанців на вулицях не визнавали ніякої влади, крім влади Директорії. На виходах з Українського клубу стояли варти Січових стрільців, для яких єдиною владою була Директорія. Кожен з присутніх зараз же міг бути об’явлений контрою та гетьманцем, і варта вивела б його з залу за першим наказом Директорії.

На сцені Володимир Винниченко задоволено погладжував свою коротеньку борідку.

– Ну, а чому мовчать хлібороби-демократи? – поцікавився він та весело поглянув у зал. – Чи будуть у них якісь зауваження?

– Будуть, – чітко промовив Дмитро Донцов.

Сергій Шемет глянув переляканими очима. Він вхопив Донцова за руку, наче хотів утримати, але той лише дружньо посміхнувся і попрямував до сцени. Ця посмішка вщент роздушила Шемета. Рік тому, тут, у Києві, так само йому посміхалися вільні козаки – перед тим як піднімалися на багнети.

Зал помітно оживився. Голову Української телеграфної агенції знали як жагучого критика гетьманської влади, але разом із тим – ще й як переконаного противника соціалістів. Від нього чекали вельми різких відгуків про декларацію.

Та заговорив Донцов до нудоти спокійно:

– Декларація високої Директорії – то вельми цікавий документ. Але ще більш мене зацікавило те, чого у цьому документі немає. Декларація заявляє, що форму влади в Україні має встановити Трудовий конгрес. Гаразд. А як Україна житиме до початку роботи конгресу? За якими законами? Не за гетьманськими, Директорія їх щойно відмінила. А хто забезпечуватиме лад в країні? З Києвом – ясно, тут лад охороняє полк Січових стрільців. А на місцях? Невже стара гетьманська влада? «Ні, – відповідає нам Декларація, – стара влада уже довела свою надзвичайну шкідливість». Очевидно, владу на місцях опанують, а вірніше – вже опановують, комітети бідноти, які вже зараз займаються тим, що порадила їм робити висока Директорія.

Донцов озирнувся до президії і промовив, дивлячись в очі Винниченку:

– Декларація пропонує біднішим зробити описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян, для повернення їх скривдженим. Маю повідомити: сільська голота цю процедуру вже добряче спростила.

Зал мляво засміявся. Лідери партій не наважувалися висловити своєї незгоди з Директорією вголос, але внутрішньо вони й самі мали до неї чимало прикрих запитань. І зараз те, про що вони лише думали, Донцов зі сцени говорив на повний голос.

А той був схожий на учителя, який вичитував незграбних учнів і для цього безжально до цинізму розбирав деталі їхніх бридких вчинків:

– Не все гаразд і з виборами до Конгресу. Директорія обмежила участь у виборах цілим верствам населення. З Декларації зрозуміло – праля у виборах участь братиме, а власник майстерні – ні. І хай навіть той власник давав гроші на видання українських книжок, хай його за це шпетила царська жандармерія – яке це зараз має значення? Сказано, шкідливий клас – і край. Декларація чітко назвала винних у гріхах попередньої влади – клас промислової та земельної буржуазії. Зверніть увагу, не осіб, не організації, не політичну партію – а клас!

Донцов цілком навмисно замовчав. У повислій паузі було чути, як повітря коливало багнети на рушницях Січових стрільців.

– Приємно, що хтось заходився нагадати нам програму російських більшовиків, – мовив Донцов. – На жаль, я так і не збагнув, де почалася висока Директорія і де закінчився Ленін?

Представники Директорії були розгублені і спантеличенні. Виступ Донцова, мов ночви холодної води, змив з них усю ейфорію і повернув до сьогодення. Лише Головний Отаман вислухував виступ хлібороба стримано і навіть з певною цікавістю. В очах інших починала збиратися злість.

– Декларація звинувачує «пануючі класи» і відсуває їх від участі у виборах. Я не питаю, чи належать до пануючих класів мої однопартійці-хлібороби, я – знаю, які кривди уже зараз чинять їм «комітети бєднєйших». Директорія поновила право на страйки та повноваження робітничих комітетів. Мені фантазії бракує, аби уявити, який хаос постане в промисловості та на залізниці на час виборів, тобто коли партії соціалістів змагатимуться за кожен голос. Я вже не говорю про те, з якою швидкістю усі ці селянські та робітничі комітети опановують більшовики. Одного разу ми мали вже комбіди, рабкоми, опертя на класи… Потім були Бахмач, Крути та нелюдська Київська різанина, – при згадці про трагічні події недавнього минулого голос промовця став холодним, як зимова джерельна вода. – Схоже, історія високу Директорію нічому не учить. Її Декларація не розбудує Україну – вона остаточно занурить її в пекло хаосу та безладдя. А якщо так, то я, Дмитро Донцов, заявляю про повну неприйнятність цієї Декларації для нашої партії. А вам, панове висока Директорія я хочу сказати одне.

Тиша постала така, що було чути дихання людей. Очі Винниченка, Шаповала та Порша палали люттю. Донцов повернувся на сцені і пальцем вказав на президію:

– Ви розпочали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським. Ви впроваджуєте її під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії!



***


Удар, дзвяк, розліт. Шаблі батували повітря і висікали іскри. Артем атакував виважено та обережно – три-чотири удари і розхід. Його противник – зовсім юний круглолиций хорунжий Чаленко – був досить рухливий, але ще недосвідчений і надто гарячкуватий. За інших умов Артем попер би на нього щільно і зловив на першій помилці. Але зараз він мусив надати урок.

На манежі вони були не самі. Позаду двоє розвідників у шапках зі шликами так само, як і вони, лупцювали одне одного шаблями. Трохи далі – довготелесий парубок з карабіном відбивався від шаблі чорнявого хлопця у синьому бешметі гордієнківця*. На протилежному боці манежу канчук та кинджал гайдамаки в сірій черкесці* протистояли гвинтівці з багнетом у руках довговусого здорованя. За ними на леваді козаки чистили і ганяли на корді* коней. Розвідницька чота вільний від фронту час витрачала на тренування та вдосконалення своїх умінь.

Юний хорунжий спітнів від наснаги. Він совався вперед, пірнав під клинок, відбивався, відскакував, атакував знову. Артем це бачив і напирав щоразу, як хорунжий зупинявся, аби перевести дух. Сотник не жалів свого підлеглого. Сам він почувався не краще на шаблях проти дядька Охріма або Архипича.

Відбив удар у ноги. Лікоть хорунжого виразно сунувся вгору. Артем пригнувся, перекинув шаблю, ворожий клинок з гулом розсік повітря над головою. Удар у просвіт.

Клинок огидно дзвякнув об вороже лезо. Хорунжий перекинув зброю, збив шаблю сотника… і відступив назад. Крок вперед, знову крок. Шабля в руці Артема закрутилася зміюкою. Її вістря майже торкнулося юнака. Знову. І знову. Зачепилася нога. Хорунжий проїхав по землі спиною.

Артем опустив зброю.

– Ти помилився, – промовив він твердо. Хорунжий Чаленко був веселий привітний хлопець, і саме цим дратував свого командира. Надто наполегливо цей юнак повсякчас ліз на рожен. – Я пропустив твій удар повз себе, аби ти відкрив бік. У такому випадку треба уходити обертом або пірнати під свою шаблю. Якщо відступиш спиною вперед – тебе гнатимуть на перепону. Збагнув?

– Так точно, пане сотнику, – запарений і запилюжений юний хорунжий посміхнувся Артемові на всі свої білосніжні зуби. – Ще поб’ємося?

– Пане сотнику! – почулося від хвіртки.

Біля паркану стояв заступник Артема значковий Шаблій, худорлявий старшина з крючкуватим носом та квадратною щелепою. Артем підхопив шаблю та пояс з кинджалом і пішов до нього. Заступник міг його кликати тільки через щось невідкладне.

– Зі штабу дивізії подзвонили, – доповів Артемові той. – Командувач наказує невідкладно прибути.

Артем ревниво поглянув на свого старшину і почав неспішно застібати пояс.

– Що з Чугуєвом? – спитав він.

– Хорунжий Коваленко з чотою відбув. Дядько Охрім у Білгороді.

– На Полтаву відбув Панченко?

– Він. Чорним Шликам на посилення. Що воно за життя таке – і на фронті ворог, і у тилу ворог?

– Архипич не повернувся?

– До вечора буде зайнятий. Він робочу дружину тренує – ви його біля штабу маєте зустріти.

Потреби в цих питаннях не було, Артем і так чудово знав усі відповіді. Його заступник урвав йому тренування і повернув до виконання обов’язків командира кінної розвідки. Перше що зробив Артем – нагадав підлеглому хто тут влада та поцікавився чи все тривало в команді згідно встановлених планів, допоки їхня милість шаблею махала? Заступник відповідав флегматично спокійно. Як завжди. Команду на нього можна було покидати сміливо.

– Добре, – відповів Артем та пов’язав на шию сірий башлик. – Ганяй їх до сьомого поту. Важко у навчанні – легко у бою. Я з Яськом до булави.

– Слухаюся.

Від вишуканого чепурного старшини з гетьманського Києва не лишилося й сліду. Парадний однострій Артем сховав до кращих часів, а сам вирядився в той самий одяг, в якому звик лазити по яругах та хащах. Замість тонкої сукняної він натягнув вовняну синю черкеску з начосом – теплу та брутальну. Смушкову шапку замінила сіра вовча з довгим чорним шликом. Довга, до підборів, темно-сіра бурка була незамінною і на морозі, і в рукопашному бою. На морозі у неї можна було закутатися з носом, а у бою – скинути з плечей в один рух. У цьому однострої він був схожий на дикого кавказького абрека, і лише шлик на шапці та клиновидні гетьманські погони видавали в ньому українського старшину.

У стайні на нього чекав джура* Ясько – худорлявий молодий хлопець з повними губами, вилицюватим обличчям та надтріснутим голосом. На відміну від більшості козаків розвідки, джура не носив ані черкески, ані набірного поясу. Його чорна овеча бекеша була перетягнута широким драгунським ременем зі спорядженням, на якому висіли шабля, фінка в піхвах, старшинська польова сумка та підсумки для набоїв і гранат. Зелений шлик кіннотника-дорошенківця* спадав на плече. Розвідницьку кінну команду набирали за принципом «з миру по нитці», у ній зібралися бійці кінних сотень усіх шести полків Запорізького корпусу часів Центральної Ради. А позаяк окремої форми для штабістів не існувало – кожен, включаючи командира, носив однострій тої військової частини, з якої потрапив у кінну розвідку корпусу.

Їхали вони помірним клусом. Харків добряче помінявся від того часу, коли Артем вирушив звідси до Києва. Місто завмерло. Відчуття біди було немовби розлите у повітрі. Дорогою їм зустрічалися забиті лабази та зачинені вітрини, а вздовж Катеринославської вулиці, у напрямку виїзду з міста, рухалися підводи, набиті домашнім скарбом. Задумливі й похмурі пішоходи пробігали тротуарами, мов тіні, – поспіхом та мовчки. На вершників, що гордовито гарцювали вулицею, міщани поглядали з острахом.

Штаб Запорізької дивізії розмістився в місці украй мальовничому й водночас, дуже гамірному. Готель «Великий Московський» знаходився на березі річки Лопань біля Купецького мосту на самому початку Клочковської вулиці. Під стінами готелю гриміли трамваї. З-за річки долітали гамір та репетування Благовіщенського базару, якому взагалі було байдуже геть усе: і війна, і червоні. З пагорбу, від будівель університету, тротуарами Купецького узвозу прогулювалися юні студенти та миловидні паночки. Вмістище різноманітних лавок та магазинів – розташована через дорогу від готелю будівля Старого Пасажу повсякчас приймала численних відвідувачів. На протилежному боці річки височів похмурий різнокольоровий силует Благовіщенського собору.

Колись у стінах готелю вирували веселощі та укладалися мільйонні контракти. Нині все було інакше. Біля входу на варті завмерли мовчазні запорожці з рушницями. З вікон чулися перегукування телефоністів та стрекіт телеграфних апаратів. А в іншому боці, біля Лопані, лунали різкі військові команди.

Артем стрибнув на землю і передав повід Яськові. Від річки долинав знайомий спів:


– За рікой Ляохе запалали вогні,

Там гармати вночі гуркотали!..


На узбережжі, вкритому пожухлою травою та дрібним сніжком, тренувалися біля сотні чоловіків у кожухах, киреях та свитках. Вони старанно падали на землю, спрямовували рушниці для стрільби лежачи, пересмикували затвори, а по тому – знову вскакували на ноги. За вправами спостерігав сивий підстаршина у бордовій черкесці та дуже кудлатій білій шапці. Довгі кущасті вуса майже сягали грудей.

– Ні, ну так не годиться! Що це за виконання наказу? Та хіба ж так лягають? Синку, та тобі осколком півчерепа зрубає, поки ти так падатимеш, пойняв! Хіба ж це лягання? Це, як кажуть японці, – кецуноана*!..

Артем посміхнувся. Весь штаб корпусу знав, що у володінні японською лайкою сивий ветеран російсько-японської війни був неперевершений.

– Архипич! – покликав Артем ледь чутно.

Бунчужний обернувся і зразу ж витягся у фрунт.

– Струнко! – рявкнув він на всю горлянку.

Чоловіки неоковирно, але старанно, повскакували з землі, вишикувалися в колони, і навіть спробували підтягнути пузики.

– Звертаю увагу всіх! – зразу ж узявся розпікати їх Архипич. – Команду «струнко» повинен віддавати не підстаршина, а перший, хто побачить появу на плацу пана старшини, пойняли! Пан старшина прийшов і покликав нас сам! Ганьба! Продовжувати вправи!

Дядьки знову взялися старанно вставати і падати. Архипич підійшов до Артема.

– Робоча дружина? – спитав сотник. – Добровольці-харків’яни?

– Вони, – відповів Архипич. – Мучаться, але стараються. Хороші хлопці. Пару місяців і нормальні умови – буде вправне військо.

– Не можу тобі цього обіцяти. На жаль…

Коридорами штабу бігали заклопотані вістові у френчах та кашкетах-гетьманках. Десь поспішали молоді паночки з теками. Штаб жив своїм життям – отримував інформацію, аналізував, віддавав накази, створював плани застосування бойових частин та забезпечував їх харчами і набоями. Артем теж варився в цьому казанкові. Він проминув кілька сходів та коридорів і наблизився до кабінету отамана булави дивізії.

У дверях він око до ока стикнувся із низькорослим кремезним чоловіком з маленькою, майже квадратною головою. Зовні у чоловікові не було нічого дивного: руда борода, овечий кожух, шапка з червоним шликом, портупеї та кобура з маузером – типовий вигляд пересічного повстанського отамана. Але Артем знав цю людину, і ця зустріч його не обрадувала.

Чоловік упізнав його також.

– Горач! Скільки зим?! Як почуваєшся? Льодяника хочеш?

Бляшана коробка з монпансьє з’явилася з-за пазухи низькорослого. Артем посміхнувся. Він знав, що цей чоловік не палив і мало пив – проте обожнював солодощі.

– Дякую, пане сотнику, нормально почуваюся, – Артем говорив підкреслено холодно та байдуже. Він не приховував, що ця людина була йому неприємна. – Прибув у справах служби. Отаман булави у себе?

Чоловік хитрувато поглянув на нього:

– У себе, у себе. Де ж йому іще бути? А ти що ж, усе служиш? Накази виконуєш?

– Виконую. Військо тримається на наказах. Я можу пройти?

Інтонації в голосі Артемового співрозмовника можна було сприйняти і як співчуття, і як глузування водночас.

– Можеш, можеш. Накази треба гарно виконувати.

Настрій було зіпсовано. Чоловік, з яким щойно спілкувався розвідник, був відомий своєю показною зневагою до субординації, дисципліни та наказів командування. Військовий суд плакав по ньому гіркими сльозами. Але давнє знайомство з Головним Отаманом залишало його вчинки безкарними, а його самого ставило поза статутом. Артем взяв себе в руки і зайшов до кабінету. Отаман булави Запорізької дивізії сотник Вержбицький привітно зустрів представника розвідки корпусу і запропонував йому сідати. Обмінявшись вітаннями, Артем таки запитав:

– А чого це до вас приходив сотник Волох?

– Для того, для чого приходить до штабу дивізії командир Гайдамацького полку, – круглоголовий та вусатий отаман булави весело посміхнувся. – Інколи він обдаровує нас такою милістю.

– Він уже зустрівся з командувачем?

– Ні, – із сарказмом відповів сотник Вержбицький. – Прибіг, відзвітував, вислухав побажання і поїхав собі.

– А чого ж тоді так скоро?

– Та все те саме, що й завжди. Треба вертатися, мовляв, бо гайдамаки без свого батька довго не можуть. Отак ми з ним і живемо. За документами сотник Волох – штатний старшина, а за вдачею – типовий сільський батько. Почекайте, пане сотнику. Зараз підемо до командира дивізії.

Двері різко розчинилися і в кабінет вихором влетів один з осавулів.

– Пане отамане булави! Білгород здано більшовикам!

_______________

Гордієнківець – боєць полку кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка. Полк було розформовано за протигетьманський виступ, але за Директорії він був відновлений знову.

Гайдамака – у даному випадку боєць Гайдамацького полку Запорізької дивізії. Одностроєм полку були сірий бешмет та сіра черкеска.

Корда – довгий, до 7 м, шкіряний ремінь або шнур, закріплений до кільця вуздечки, який дозволяє ганяти коня по колу. Коня ганяють як з метою тренування, так і аби вибігати тварину після стояння у стійлі.

Джура – ординарець в армії УНР та УД.

Дорошенківець – козак полку імені Дорошенка. Кінна сотня Дорошенківського полку носила шапки із зеленими шликами і форму, схожу на драгунську російського зразка.

Кецуноана – (з японської, лайливе) дупа.



***


Військовий старшина Олександр Загродський, молодий круглолиций командувач Старої Запорізької дивізії, зовні нагадував театрального актора. Його любили жінки. Як колишній командир прославленого в боях з більшовиками полку імені Дорошенка, він уже був овіяний славою та легендами. І лише одна вада псувала всі ці переваги – військовий старшина Загродський украй непевно почувався на своїй посаді.

А ситуація потребувала точних та виважених рішень. Командувач нервував. Дивізією він командував менше місяця.

– Отаман булави, докладайте. Що, лихий його дери, сталося з Білгородом?

– З Білгородом? Його взяли, – сотник Вержбицький спробував звично пожартувати, але зустрівся із недобрим поглядом свого командира. – Перепрошую. На шосе біля Іванівського німецький патруль відкрив вогонь по більшовиках. Від подальшої перестрілки німці ухилилися, натомість відвели свої частини до міста, завантажилися у вагони і гайнули на Харків. А червоні навалили на Білгород з трьох боків. Курені полку імені Богдана Хмельницького склали червоним опір і відбили їхні атаки. Але несподівано місто було атаковане з тилу – вздовж залізниці з боку Харкова. Додатковий фактор – від самого початку бою між Білгородом та штабом дивізії зник зв'язок. За таких умов командир богданівців прийняв рішення прориватися на Харків. Білгород, Вовчанськ та Тамарівка нині зайняті більшовиками.

Протягом усієї доповіді командувач дивізії сидів похмурий і не відривав погляду від столу. Лише коли отаман булави закінчив, військовий старшина Загродський підняв погляд на молодого старшину, що сидів під стіною.

– Герой, трясця!.. – приємний голос командувача від обурення зривався на писк. – Ну, розкажи нам, як ти дожився до життя такого?

На докір командувача командир Богданівського полку відповів спокійно і впевнено:

– Та розповім – чого там! Але й ви мені розкажіть, панове-командири. У нас з більшовиками зараз як: – війна чи добросусідство? Я мав наказ – за всяку ціну уникати з ними сутичок. Мені не повідомляли ані про відміну цього наказу, ані про якесь загострення. Натомість мене попередили про угоду з ленінцями, мовляв, з їхнього боку відбудеться низка атак, аби відволікати гетьманське військо. То мене до сказу цікавить – це більшовиків попередити забули, що гетьманського війська більше не існує? – командир богданівців кипів від обурення. – Чим я завинив? Тим, що Білгороду не втримав, чи може, тим, що наказав козакам відкривати вогонь?

Командувач дивізії скривився, мов від болю, і нічого не відповів – аж надто влучні питання поставив командир богданівців. Артем бачив – на місці командира полку імені Хмельницького міг опинитися кожен з присутніх. Відповіді на питання цікавили всіх без винятку.

– То що, розвідка червінців прохлопала? – глузливо поцікавився командувач дивізії.

– Перегрупування більшовиків для атаки нами було помічено вчасно, – сотник Вержбицький олівцем вказував на позначки та стрілки на мапі. – Отут і отут концентрація їхніх сил була визначена, і саме проти тих напрямків ми викопали траншеї та створили вогневі точки. Зрештою, атаку більшовиків на Білгород з трьох боків богданівці відбили. Незрозумілим лишається, як червінці протягли свої сили нам в тил…

– Дозвольте! – визвався Артем. – У Білгороді були мої розвідники, і я вже побалакав зі своїм бунчужним. Мої хлопці зловили і розговорили кількох типів, як з’ясувалося – анархістів з банди Чередняка. Вони повідомили, що Чередняк ще за кілька днів до штурму зібрав своїх горлорізів по селах вздовж залізниці Білгород–Харків. У певний момент його бандити нанесли удар. Боєздатність чередняківської банди невисока, але останнє пір’ячко коняці хребта ламає…

– Ще один доказ того, що Чередняк отримує накази з червоного Курська, – похмуро промовив вголос отаман булави дивізії.

Артем продовжував:

– І ще. На рішення командування богданівців остаточно вплинуло зникнення зв’язку. Дякувати Богу, що вони пішли на прорив, бо якби залишилися – їх би зараз гармати по площі нищили, а ми би про це і чутки не чули. А зв'язок у нас весь зав’язаний на залізницю. Висновок – залізничники підігрують більшовикам.

Очі присутніх повернулися до єдиної цивільної людини, яка була присутня на нараді. Губерніальний комісар Харківщини Сергій Тимошенко розвів руками:

– Нічим не можу вас обнадіяти, панове-старшини. Серед залізничників більшовицьку агітацію було розпочато ще за першої червоної навали. За гетьмана ленінцям удалося підбити залізничників на масштабний страйк. Тоді Державна варта провела масові арешти. Ситуацію переломили, ленінці у залізничних колах притихли. Але нещодавно за наказом Директорії всіх політичних в’язнів гетьманського періоду було випущено з в’язниць. Більшовицьке підпілля фактично відновило свою роботу повнійю мірою, а управління Держварти розбіглося, – губерніальний комісар обвів поглядом присутніх і сумно зітхнув: – Не хочу вас лякати панове, але залізничні комісари доповідають, що більшовики смітять грішми, немов Крези. За саботаж робочим обіцяють шалені суми.

– Саботажників і намовників – під арешт. На хліб і воду, – рявкнув збурений командувач дивізії. – І під військовий суд їх. Великим грошам – великий ризик. Що з німцями?

– Заперлися у своїх казармах в Харкові, – відповів отаман булави дивізії. – Командувач групи об’явив їм ультиматум: або вони займають попередні позиції і відновлюють кордон, або – ми не подамо їм рухомого складу. Німці не відповідають. Але що цікаво – до дому вони не поспішають також. Враження таке, наче вони тягнуть час.

– Зрозуміло, – командувач дивізії гучно хлопнув долонею по столу. – А тепер попрошу від усіх уваги. Я вважаю що ми повинні стрімким ударом відбити Білгород у червоних, назад. Треба зосередити полки імені Хмельницького та імені Дорошенка на підступах до міста. Для забезпечення чисельної переваги можна взяти полк з Харківсько-Слобідського кошу.

Артем посміхнувся. На його думку, єдине, чого бракувало Запорізькій дивізії у цій ситуації – це наступу на позиції чисельно більшого ворога. Судячи з пронизливих поглядів та глузливих посмішок, більшість старшин булави поділяла його думку.

– Які будуть пропозиції? – спитав командувач.

– Боюся за цих умов вв’язуватися в бійку через Білгород буде вкрай недоречно, – отаман булави похитав головою. – Варто нам зосередити сили на одній з ділянок – ми негайно здобудемо удар у фланг і тил. На боці більшовиків – значна чисельна перевага.

– А на наших тилах – банди анархістів та більшовицьке підпілля, – додав Артем. – Вся антиукраїнська гидота випущена з в’язниць Директорією, знову розпочала боротьбу проти нас за повної бездіяльності влади. Біля Катеринослава буянять банди Махна. На Слобожанщині, у нас під носом, бешкетують анархісти Чередняк з Сахаровим та більшовик Матяш. З Полтави Чорні Шлики викинули посіпак лівого есера Шинкаря – і тепер вони розбійничають по селах. Тут, у Харкові, щойно намагався підняти бунт більшовицький ревком. Вся ця мерзота кинеться на наші тили зразу ж, як тільки ми хоч трохи послабимо контроль. Якщо сьогодні ми кинемося в наступ на Білгород – завтра більшовики в’їдуть до Харкова на білому коні.

Командувач дивізії був аж явно незадоволений його зауваженням:

– Так що ж нам – сидіти і нічого не робити? Хай собі більшовики наші терени займають?

– Ну чому ж нічого? – інтонації у голосі сотника Вержбицького нагадували про доброго дідуся, який заспокоював надто гарячкуватого онука. – Аби ефективно протистояти більшовикам, треба збагнути, чого вони домагаються? А домагаються вони взяття Харкова, бо це потужний залізничний вузол. Захопивши Харків, вони можуть рушити вздовж залізниці на Полтаву та Київ, або на Катеринослав, де зараз гайдамачить їхній союзник Махно. Значить, нам треба докласти усіх сил, аби Харків вони не взяли.

– То так, ми вже доклали сил, аби червінці не взяли Білгород, – саркастично зауважив військовий старшина Загродський. – Де запорука, що того самого не станеться із Харковом?

Старшини булави уважно слідкували за цим діалогом. Питання командувача були цілком логічні й обґрунтовані, проте й начальник штабу відповідав на них спокійно та впевнено.

– Аби того самого не сталося з Харковом, треба грамотно оцінити обстановку та визначитися з нашими намірами. Переходити в наступ для нас – самогубство. Але ніхто не заважає нам виснажити противника грамотно організованою обороною.

Отаман булави заходився ставити олівцем позначки на мапі.

– Війни більшовики нам не об’являли, але наші терени вони захоплюють, – казав він. – Припустимо, Куп’янськ, Вовчанськ, Тамарівка – то були непорозуміння. Але Білгород – це межа. Далі буде війна всерйоз. Гайдамацький полк утримує позиції на Донбасі – і нехай там залишається. Полк імені Кармалюка обороняє Чугуїв. Богданівці зараз обладнують позиції біля станції Козача Лопань. На допомогу їм треба послати полк імені Дорошенка. Пропоную також направити туди інженерні частини дивізії і обладнати оборону за всіма правилами військової науки – траншеї, дротяні загорожі, відсічні позиції. Те саме треба зробити на позиціях під Чугуєвом. Здобути Харків більшовики можуть з двох боків: або з боку Білгороду через Козачу Лопань, або від Куп’янська через Чугуїв. Там ми їх і чекатимемо. А обидва полки Харківсько-Слобідського кошу, кадри гетьманського Харківського корпусу і гарматні частини дивізії хай лишаються в резерві. В разі атаки ленінців ми визначимо напрямок головного удару і саме туди направимо гармашів та слобожанців. У крайньому разі на ділянку прориву ми зможемо перекинути курені дорошенківського полку або кармалюківців. Червінці муситимуть перекидати сили навкруги – а ми напереріз. Через Харків.

– А як же наш тил? – мовив Артем. – Ми що, кидаємо на фронт все, що маємо?

– У Харкові залишаться учбовий курінь, робоча дружина, комендатура та комендантська сотня булави дивізії. Ще, можливо, пара сотень слобожанців. Проти більшовиків у місті – цього досить.

– У місті – досить, – Артем старанно підводив старшин до своєї думки. – А поза містом? Ми що ж, повністю даруємо більшовикам та анархістам село? А ну як Чередняк зненацька завітає до Харкова?

Отаман булави з досадою поглянув на розвідника:

– Пане сотнику, я не кажу що мій план досконалий, – у голосі Вержбицького явно чулися нотки образи. – Так – чимось доведеться жертвувати. Кажіть краще, ви маєте якість пропозиції?

– Маю, – відповів Артем. – У мене зараз дві чоти біля Харкова і одна під Чугуєвом. Дивізійна розвідка ситуацію на фронті контролює гарно, і ми, фактично, дублюємо одна одну. Тому пропоную козаків корпусної кінної розвідки кинути по селах з метою встановлення стоянок та баз анархістів. Інформація про їхнє пересування значно спростить нам життя. А в разі потреби мої хлопці можуть посилити і харківську комендатуру.

– Слушна думка, – зрадів отаман булави.

Старшини задоволено кивали, Артемова ідея усім сподобалася. Очі повернулися до командувача.

– Ну гаразд, – погодився військовий старшина Загродський. – Добре. Удар ми витримаємо і червінців зупинимо. А що далі? На скільки часу нас так вистачить?

– Я вже зв’язався з корпусом, – у голосі отамана булави відчувалася радість художника, який робив на портреті останні мазки пензлем. – За тиждень, а може й швидше, до нас прибудуть чотири полки Республіканської дивізії і дивізіон Чорних Шликів. Залежно від обстановки це дозволить нам або замінити частини на передовій, або – нанести по більшовиках фланговий удар.

Командир дивізії ще трохи подумав і зважився:

– Добре, приймаємо. Діяти будемо за планом сотника Вержбицького. З одним єдиним зауваженням: ніяких рейдів у тилу. Розвідники повинні працювати без сну та відпочинку. Я мушу знати все про пересування червінців. Жоден їхній маневр не повинен лишилися поза нашою увагою. Повторюю – жоден! Тому всю розвідку негайно – на передову!

– Як же так? – здивовано спитав Вержбицький. – А хто ж відстежуватиме пересування Чередняка, Матяша та інших посіпак червоної Москви?

– Пане отамане булави, не морочте мені голову! – командувач зчепив зуби. Для себе він уже явно все вирішив. – У нас перед фронтом зовнішній ворог, а ви мене лякаєте якимись сільськими батьками. Більшовики – от головна наша загроза. Все другорядне – по боку, розвідка має займатися червінцями.

– А анархісти нехай тим часом руйнують наш тил, – саркастично зауважив Артем.

Командувач дивізії не приховував роздратування. Він не любив старшин, котрі наважувалися йому суперечити, і з насторогою ставився до представників вищого командування. Артем же був і тим, і другим одразу.

Обличчя командувача перетнула глузлива посмішка:

– Цього треба було чекати. Тільки-но запахне смаленим, як корпусна розвідка зразу ж рветься у тил – до баб на вареники.

Кривда клубком підкотила під горло Артемові. Звиклий у штабі корпусу до атмосфери коректності і взаємодовіри, він не чекав, що його пропозицію можуть сприйняти за спробу втечі з фронту. Відчуття було, мов його виваляли у багні.

– Але, пане командувачу,.. – спробував втрутитися сотник Вержбицький.

– Чути нічого не хочу! Всю розвідку – на фронт!



***


Віктор Андрієвський кипів від обурення і жадав пояснень. Член редакційної ради газети «Полтавська громада» соціал-демократ Михайло Токаревський сумно подивився на хлібороба і зняв окуляри. Якийсь час він протирав лінзи ганчірочкою та мружив очі, як всі короткозорі люди. Заговорив він, немов просячи вибачення:

– Пане Вікторе, ви маєте зрозуміти. Статті нашої газети і так зазнають нищівної критики за шовінізм хліборобів. Представники есерів незадоволені тим, що ми вихваляємо лише ідею незалежності України і нічого не пишемо про поширення соціалізму у світі. Натомість губком нашої партії вважає, що нині недоречно критикувати більшовицьку Росію. Наші однопартійці відмовляються працювати з вашими матеріалами. А ви… Ви розумієте, що ви мені принесли? Командувач Полтавським корпусом захищає свавілля чорношличників. Та це ж вирок для нашої влади!

Суперечка сталася через інтерв’ю командувача, принесене до редакції паном Віктором.

– Тим більше треба негайно його опублікувати, – Андрієвський з останніх сил стримував емоції. Йому був потрібен результат, і тому він змушував себе закликати до логіки співрозмовника, а не до почуттів. – Цей вирок виносить не хто-небудь – а командувач українських збройних сил на Полтавщині. Якщо ми не дослухаємося його – наступний вирок нам винесе Червона армія.

– Пане Андрієвський, це все загальні фрази, – член редакційної ради не приховував своїх побоювань. – Командувач Полтавським корпусом не ризикує нічим – хіба що його відправлять у відставку. А ми? Ви розумієте, якими наслідками загрожує для нас ця публікація?

Терпець урвався – слова полилися бурхливим потоком. Стримуватися далі він не міг:

– Ви що, не розумієте що робиться? – голос Андрієвського став настільки твердим і впевненим, що Токаревський від нього відсахнувся. – Наша влада власноруч розкладає військо. Ваші однопартійці так загралися у вибори до Трудового конгресу, що одною рукою створюють збройні сили, а іншою – посилають до полків агітаторів, які руйнують дисципліну та душать бойовий дух козаків. Нам що, другого Муравйова треба – перший нас нічому не навчив?

Член редакційної ради замахав руками:

– Побійтеся Бога, Вікторе Никаноровичу! Чим це ми розкладаємо дисципліну?

– А хіба не агітатори есерів говорять, що самостійної України хочуть тільки буржуї Скоропадського? Хіба не ваші однопартійці співають на мітингах воякам, що державна незалежність – то лише шовінізм та буржуазні забобони, а робітникові потрібна не самостійна Україна, а міжнародний інтернаціонал? Ви гадаєте, я не знаю, що прядуть ваші однопартійці воякам, яким, можливо, завтра у бій? Ви тямите, що ви робите? Це – підігравання більшовикам. Про таке не можна мовчати!

Токаревський поклав аркуші на стіл.

– Ну годі, – мовив він. – З вами, хліборобами, завжди важко мати справу. Воля ваша. Ми опублікуємо це інтерв’ю. Але попереджаю – у вас будуть неабиякі проблеми.

– В нас у всіх – уже неабиякі проблеми.


Полковник Павло Кудрявцев, сивий худорлявий старшина з вилицюватим трикутним обличчям, зовні був схожий на сільського вчителя. Зовнішність не обманювала – ще у 17-му році полковник вийшов у відставку і заходився вчителювати в одному з містечок Костянтиноградського повіту. Військову кар’єру він уже вважав завершеною, але старі зв’язки з Просвітою та українськими соціалістами зло покепкували з нього. Наказом Директорії полковника Кудрявцева було призначено військовим комісаром Полтавщини і командувачем частинами Полтавського корпусу. Від гетьманських формувань лишилися крихти – корпус майже в повному складі підтримав гетьмана Скоропадського. Дивізії корпусу доводилося формувати майже з нуля.

Віктор Андрієвський давно прагнув поговорити з головним військовиком Полтавщини, і той був аж ніяк не проти. Лишалося призначити час зустрічі. Та несподівано полковник сам подзвонив Андрієвському і запросив його до себе.

– Ви чули про бійку, що сталася у дивізіоні Чорних Шликів? – спитав полковник зразу ж, як пан Віктор всівся у кріслі. – Хочу вам заявити, за нинішніх обставин мої симпатії цілковито на боці чорношличників.

Це була вельми несподівана заява. Інцидент у казармах чорношличників переполошив усю полтавську верхівку. Група агітаторів від партії українських есерів захотіла відвідати казарми дивізіону для розмови на політичні теми у зв’язку з підготовкою до проголошених Директорією виборів Трудового конгресу. Раніше агітатори соціалістичних партій уже навідувалися до полків Республіканської дивізії і скаржилися на низьку політичну свідомість і консерватизм запорожців. Але принаймні все проходило тихо-мирно.

На чорношличників слова агітаторів подіяли, мов червоне дрантя на бугая. Протягом всієї промови обличчя козаків виказували спершу подив, потім обурення і зрештою їхні очі запалали несамовитою люттю. «Що він верзе, хлопці? – заревіли козаки з місць. – Це наші старшини нас дурять і окрадають?! Які солдатські комітети? Який, в дідька, інтернаціонал? Та це ж більшовицька пропаганда!» «Самостійна Україна – буржуйський забобон, кажеш? То це за буржуйський забобон я брата поховав?» «Падлюки червоні!» «Та чого їх слухати? Канчуків їм хлопці, і алюр – три хрести!»

З казарм кінного дивізіону агітатори потрапили прямісінько до лікарні. В канцелярії губерніального комісара здійнялася буря – до Києва полетіли роздратовані доповіді про свавілля чорношличників. Київ промовчав. А командир дивізіону склав командуванню свій рапорт – про покарання більшовицьких агітаторів. Реакція командування Республіканської дивізії на подію приголомшила соціалістів остаточно – своїм наказом командувач подякував Чорним Шликам за проявлену пильність. Для соціалістичних агітаторів настали скрутні часи. Коли вони зажадали провести політбесіду з бійцями полку імені Мазепи, командир полку зі сміхом запропонував їм провести зустріч на стрільбищі. Збурений комісаріат зібрав розширене засідання за участі представників осередків партій есдеків та есерів і запросив туди командира дивізіону Чорних Шликів. Засідання жадало, аби винуватці побиття були видані владі. «Прийдіть і візьміть», – розсміявся їм в обличчя сотник Римський-Корсаков.

І от тепер про підтримку чорношличників заявив командувач Полтавського корпусу. Андрієвський нашорошив вуха. Аби так упевнено піти проти влади, полковник Кудрявцев мусив мати дуже вагомі причини.

– Ви чули що головне командування війська УНР об’явило призив десяти років народження? Я мусив на свій страх і ризик відмінити цей наказ, – свої слова командувач Полтавського корпусу підкріпив твердим пронизливим поглядом. – Для призову я не маю в достатній кількості ані приміщень, ані припасів, ані одностроїв. Мені бракує старшин, нарешті. Я призиваю лише два роки, і за законом за таке самоуправство мене треба карати на смерть. Але призов десяти років створить безлад та розруху по цілій Полтавщині.

– Як це так? – Андрієвський був цілком щиро здивований.

– А так, пане Вікторе. От дивіться. Зберемо ми до казарм кілька тисяч молодиків. Але ж це ще не військо, – ясно та просто пояснював полковник. – Призовників треба навчати. Їх треба муштрувати на плацу. Треба тренувати їх вправлятися зі зброєю та амуніцією. Треба виховувати дисципліну, спаювати колективи. А хто буде все це робити?

– А хіба старшин ви не призиваєте? – спитав Андрієвський.

Полковник Кудрявцев похмуро глянув у стелю.

– У мене по казармах зараз сидять кілька сотень старшин, призваних на службу іще гетьманом, – полковник говорив відсторонено, тема була украй слизька. – Ці люди не брали участі у протигетьманському повстанні і не втекли на Дон. Їм байдуже, під яким прапором битися, аби тільки проти більшовиків. І от уявіть: маючи такий резерв, я не можу прийняти його на службу, бо наказ Директорії вимагає від мене приймати тільки перевірених прихильників українського діла. А старшини ці, переважно, навіть українською не говорять. Натомість серед них – артилеристи, інженери, кулеметники, інтенданти, штабні оператори. Таких фахівців іще пошукати. Розумієте? Призначити на командні посади я їх не можу. І що робити з ними – не знаю. За колючий дріт садити та розстрілювати, як більшовики, – хай мене Бог милує, а відпустити їх – підуть до Денікіна і воюватимуть проти нас.

– Запропонуйте тим офіцерам дати розписку, що вони словом честі присягаються ніколи не воювати проти українського війська, – відповів Андрієвський. – Тих, хто відмовиться, – видаляйте з України. А за тими, хто лишиться, – встановіть догляд. Помітите щось осудливе – віддавайте під суд, а не помітите – то й слава Богу. Серед офіцерів є чимало нейтралів, тобто абсолютно аполітичних людей, які будуть згодні служити особисто вам. А там послужать, повоюють – може, ще й переконаними самостійниками стануть?

Полковник насупив брови.

– Це порушення наказу, пане Вікторе. Потім цих офіцерів моєю милістю можуть взагалі із армії викинути. Але це ще –не біда. Старшини – люди керовані, з ними завжди домовитися можна. А що мені робити з розкладеною солдатською масою? Ви бачили «солдатіков», які нещодавно тинялися містом?

Віктор Андрієвський кивнув, це було мерзотне видовище. Юрби призовників у новенькій формі, вдягнутій як кому заманеться, ліниво чимчикували вулицями, лузали насіння, курили, співали якихось непристойних пісень. Вони чіплялися до дівчат та обкрадали торговок. Міщани шарахалися від таких «захисничків».

– Почали ми призивати людей, – пояснював полковник. – І понабивалося до нас досхочу сільських гультіпак та шибайголів. У перший же день – мітинг. Всі розмови на тому мітингу, мовляв, що проти Антанти та Денікіна воювати вони – залюбки, а проти товариша Леніна – зась. Уявляєте? Своїми руками ми більшовицьке кубло посеред Полтави створили.

Андрієвський своїм вухам не повірив:

– Послухайте, пане полковнику. Мої однопартійці здебільшого – селяни-хазяї. Я чудово знаю настрої на селі. І я не чув про якусь значну підтримку більшовизму в тих колах. Навпаки – село ще добряче пам’ятає грудень сімнадцятого – грабунки, ґвалт і свавілля. Звідкіля такі призовники? Що за маячня?

Полковник гірко посміхнувся:

– Пане Вікторе, я теж іще нещодавно вчителював, і про «підтримку» більшовиків селянами добряче обізнаний, – полковник схрестив руки і сперся ліктями о стіл. У такій позі він став схожий на звичайного сільського дядька. – А ще я обізнаний про те, що після повалення гетьмана, селами прокотилася хвиля нападів на господарства хліборобів, вільних козаків та просто активних хазяїв. Нападали загони з місцевої голоти та гультіпак, і прикривалися вони мандатами за підписом Головного Отамана Симона Петлюри. Ми перевірили кілька таких мандатів – усе справжнє. Як наслідок нападів, хлібороби і самі в армію не йдуть, і дітей та родичів своїх не пускають – вони охороняють своє майно. Натомість у частини набиваються або «бєднєйшиє», або – відверті агітатори більшовиків. Я помітив, серед солдат основна маса – більш-менш керована. Але верховодить ними пара десятків нахаб, які відверто нехтують наказами і хизуються своєю зневагою до старшин.

– І що ж ви зробили з ними?

Полковник саркастично посміхнувся:

– По домівках я їх розігнав. Об’явив їм відпустку до нових розпоряджень. Розбіглися! Ще й казенні шинелі прихопили. Дякувати Богу – зброї я їм не дав.

У Віктора Андрієвського очі рогом полізли:

– Пане полковнику, ви розумієте, що ви кажете? – почуте не лізло Андрієвському у голову. – У вас ледь не стався бунт новобранців, а ви їх – додому? Та це ж зухвала робота більшовицьких ревкомів! Це ж вони співають молоді казочки про всесвітню рівність та нацьковують її на українську владу. Їх не додому – їх під суд треба було. А намовників – розстріляти як провокаторів.

Полковник відкинувся на спинку крісла та склав руки на столі:

– Пане Вікторе, я не перший рік ношу погони, – голос військового комісара став твердішим за дубову колоду. – Що робити з панікером, боягузом та провокатором, вже повірте, я знаю не з чуток. За нормальних умов у мене працював би тут польовий суд. Але. Я вже маю кілька доган від влади за «репресії через партійну ознаку», тобто за недопущення в частини агітаторів від есдеків та есерів. У нас же тепер демократія – соціальна справедливість і братерське порозуміння між козаками та старшинами. Кажете, від більшовицької брехні лікувати? А що мені робити з брехунами від есерів та соціал-демократів, які до призовників зі своїми прокламаціями прибігали ледь не щодня?

Віктор Андрієвський склав руки на грудях і насупився. Його переповнювали почуття.

– Цих агітаторів… – вирвалося в нього само собою.

Полковник Кудрявцев розквітнув посмішкою:

– Розумієте тепер, чому я підтримую Чорних Шликів? Тільки зважте на те, що чорношличники святіші за Папу Римського – у реакційності чи симпатіях до Денікіна їх, у здоровому глузді, не звинуватить ніхто. А я розігнати соціалістичних базікал можу хіба що силами тих самих офіцерів, про яких вам розповідав. І якщо я це зроблю, мене назвуть навіть не реакціонером – мене звинуватять у чорносотенному офіцерському заколоті і розстріляють. Тому своїх «бєднєйших» я можу хіба що пожурити. Дякувати Богу – після чорношличників соціалістичні базікала до воріт казарм підійдуть ще не скоро.

Андрієвський мовчазно перетравлював почуте. Гіркі були їхні справи, якщо представники Директорії на місцях замість перешкоджати більшовикам фактично з ними співпрацювали. За вікном поторохкав візок. Сонячний промінь повільно повз по столу військового комісара.

– Скажіть, а чому ви звернулися до мене? – спитав пан Віктор.

– До кого ж іще? – знизав плечима полковник. – Серед всієї цієї зграї соціалістичних підгавкувачів, ваша партія – ледь не єдина притомна.

Рішення виникло саме собою.

– У вас знайдеться кілька чистих папірців та олівець?

Здивований полковник витяг з шухляди все потрібне. Андрієвський поклав перед собою чистий аркуш.

– Я задаватиму вам питання. А ви відповідайте. Я візьму у вас інтерв’ю, і ми опублікуємо його в газеті «Полтавська громада». Демократія – так демократія.



***


Двірник і візник обережно складали на віз тюки та чемодани, зібрані на тротуарі. Піраміду з речей довелося обійти дорогою. Тетяна наблизилася до дверей. Назустріч їй вийшов високий чоловік в окулярах і дорожньому пальто.

– Тетянко? Вітаю. Ти в гості? Ой, невчасно. Ми, як бачиш, в мандри зібралися.

– Ви від’їжджаєте? – Тетяна здивувалася. Ще вчора подружка нічого не казала їй про такий намір, а тепер про це повідомляв її батько. – Де це ви зібралися? Надовго?

– Судячи з усього – так, – відповів той. – Повернемося зразу, як тут все владнається. Знаєш, так не хочеться вдруге потрапляти під більшовицьку косарку! За інших умов ми, звісно, поїхали б потягом. Але ж ти бачиш: ходять тільки товарні вагони, та й в них – не сядеш.

У Тетяни прохололо в грудях – настільки несподіваною для неї була ця новина. Сама вона до рідного міста щойно повернулася. Подружки до її появи поставилися по-різному, переважно – дуже обережно питали, чи все гаразд у Києві і чого це вона так поспішала приїхати? Просте пояснення, що вона скучила за домом, наражалося на здивовані і недовірливі погляди. Їй розповіли, що кілька товаришок терміново виїхали з міста разом з батьками. Прибігли попрощатися знайомі дівчата. І от тепер…

Емоції клубком підкотили під горло.

– Дядьку Панасе, як же так? – розгублено спитала дівчина. – Невже ви залишаєте Харків? Але чому?

– А що робити, Таню? – у дверях з’явилася її подружка у темному пальто та скромному капелюшку. – На що сподіватися? Більшовики вже у Білгороді. До нас – дрючком кинути.

– Але ж Харків іще не захоплений… – емоції Тетяну переповнювали, і з її спроб говорити спокійно нічого не виходило. – Чому ви думаєте, що його не втримають? Дядько Панасе, ви стільки розповідали мені про нашу історію. Ви так пишалися завжди нашою військовою славою! Чому тепер ви не вірите у перемогу?

– Таню, Таню, – сумно здихнув батько подруги. – Ти стала просто викапана твій батько. Що тобі сказати? Певно – доля у нас така. Варто нам позбутися одного тирана – як набігає інший, і дай Бог аби тільки один. Пам’ятаєш, за Хмельницького…

– Гарно тобі говорити, Таню, – підтримала батька її подруга. – А сама ти маму чомусь із села не повертаєш.

– Так, не повертаю, – відповіла Тетяна. – Але й сама нікуди не їду.

Подружка збурилася. Рум’яні вилиці і стиснуті губи були прелюдією запеклої суперечки.

– А що ми можемо зробити? Чим нам допомогти своїй країні? Хіба ти не бачиш – козаків у нас жменька. А більшовиків, кажуть, незчисленні орди!

– Коли була війна, ми збирали для потреб війська гроші, ми працювали з тобою санітарками у шпиталі, – відповіла Тетяна. – Хто сказав, що нашим козакам все це не знадобиться? Зрештою, чому я мушу тікати? Тут мій дім. Тут мій магазин. Тут мій…

– Кавалер, – вставила подруга і грайливо розсміялася. – І не треба приховувати, що до міста ти приїхала військовим потягом – серед дівчат тільки й розмов про це. А ще кажуть, тебе до дому та-а-акий офіцер-кіннотник супроводжував!

Розмови не склалося. Тетяна попрощалася і задумливо попрямувала тротуаром. Біля неї зупинялися двоколки – візники пропонували прокатати з вітерцем. Брудні стіни будинків біля землі ставали зовсім темними, і важко було зрозуміти, де починався тротуар. Голі дерева завмерли мов величезні кістяки. Підталий сніг зібрався у калюжі і неприємно хлюпав під чобітками.

Дорога вивела її до вокзалу. По вухах вдарили галас, лайка, дитячий плач та жіночі репетування. Вокзал весь був просто обсаджений людьми. На майданчиках, на проходах і просто на снігу, на тюках і чемоданах сиділи ремісники і майстрові, студенти і купчихи, інтелігенти і пралі. Ближче до перонів розмови людей складалися в один суцільний гамір. Всі з нетерпінням чекали на потяги. Варто було вагонам завмерти біля перону, як починався справжній штурм.

До вокзалу іти розхотілося, і Тетяна рушила вздовж Олександрівської вулиці. На розі з Коцарською дорогу їй перетнула колона козаків, які вправно марширували бруківкою. Це були не запорожці. Ставні вусаті хлопці в бекешах і черкесках нагадували повстанців з Києва – усім, крім виправки. Команди старшин виконувалися чітко, мов на параді. Вулицею крокували бійці Харківсько-Слобідського кошу – військової частини, складеної з вільних козаків Слобожанщини.

– Юна панна сумує? – пролунав з-за спини до болю знайомий голос.

Вона озирнулася. Не впізнала. Озирнулася знов. І заціпеніла.

– Ти?.. Ти… схожий на горця з оповідання Льва Толстого.

У вовчій шапці та темно-сірій бурці Артем здавався незвично диким та агресивним. Його лукавий погляд посилював враження.

– Ай дівчина-красуня! – заговорив він, смішно вдаючи кавказький акцент. – Ай, на вулицях цих багнюка, а в горах хмари біліші снігу. Ай, вкраду я тебе та уведу до свого аулу, аби прикрашала ти оселю мою!

– Повернеш, – Тетяна спробувала скинути з себе похмурість та посміхнутися. – Та ще й доплатиш, аби мати назад забрала.

Артем кумедно засмутився:

– Тоді вкраду лише до найближчої кав’ярні, – сказав він уже без тіні акценту.

Кав’ярня навертала на романтичний настрій. За багато сотень верст від моря Артем з Тетяною потрапили в суцільно морське середовище, де вздовж стін були натягнуті линви та мотузкові сходи, а стільниці були підвішені до стелі. Навіть цукорниці на столах були стилізовані під якорі. Віконця, які зовні виглядали цілком звично, всередині були забрані у дерев’яні віконниці по формі ілюмінаторів. Темна деревина і неярке світло створювали відчуття просторого кубрику на вітрильнику, в якому хтось застелив на столи білосніжно-білі скатертини та розклав новенькі серветки.

Тетяна поклала рукавички і всілася за підвісний стіл. Чорна кава з молоком її зігріла.

– А я сьогодні з подружкою посварилася, – вона коротко розповіла про свої пригоди. – Уявляєш? Разом ходили до Просвіти, співали в хорі, збирали книжки, ходили на українські демонстрації. А як до брами вороги – вони в кущі.

Артем скептично покачав головою:

– Даремно ти так з подругою. Нам вона погоди не робить. Так навіть краще.

– Тобто? – не зрозуміла Тетяна.

Артем знизав плечима:

– Менше людей. Менше потерпілих. Менше переляканих. На війні ми людей відселяли від ділянки бойових дій. Харків цього не потребує.

– А ви збираєтеся вести бої у Харкові? – схопилася Тетяна.

Артем їй грайливо підморгнув:

– От якби ми справді збиралися – зараз саме була б евакуація. А сапери б уже вулиці на барикади перетворювали. Воювати теж треба з розумом. Ти бачиш навколо себе щось подібне?

– Звідки тоді потерпілі?

– A la guerre comme a la guerre*, – відповів старшина. – Все що завгодно може статися.

Тетяна відчула, що далі крутити не може – її справді цікавили відповіді на численні запитання. Вона точно знала, що Артем міг розповісти набагато більше за щоденні газети. Вона зазирнула йому в очі:

– Артеме, скажи мені чесно. Ви збираєтеся здавати Харків?

– Перед здачею міста починається евакуація установ, чиновників адміністрації і їхніх родин. Ти щось таке помічала?

Старшина продовжував кепкувати, і Тетяну це розізлило:

– Артеме, я серйозно.

– Я теж, – відповів старшина.

– Але кажуть, на нас іде справжня червона армада.

– Це нормально. Червоні розпочали концентрувати сили майже разом з протигетьманським повстанням. Я казав тобі.

– Але більшовики уже в Білгороді. Так всі говорять.

– Це правда. На війні так буває. Німці у 14-му росіянам пів-Пруссії здали. Для російської армії це дуже погано закінчилося.

– Люди тікають, – похмуро зауважила Тетяна. – У вашу перемогу ніхто не вірить.

– Це теж природно. Людям властиво боятися. Маючи досвід минулорічної навали ленінців, люди чинять цілком обачливо. Переконати їх у нашій силі здатна тільки перемога.

– А більшовики всередині Харкова? Мені дівчата розповідають, що їхніх братів у депо підбивають на страйк. Пропонують великі гроші. Агітатори більшовиків – скрізь.

Артем скривився, мов від болю, але швидко себе опанував. В його голосі лунав байдужий спокій.

– Агітувати – не злочин. І гроші роздавати – не злочин. Насуваються вибори до Трудового конгресу – партії проводять широку агітаційну роботу. Хіба не демократії вимагало повстання проти гетьмана? Це – вона.

Така поміркована відповідь збурила дівчину:

– Ну, глузувати не треба!

– А я і не глузую, – відповів Артем. – Коли більшовики збирають мітинги під антидержавними гаслами – ми їх розганяємо. А доти – у нас пов’язані руки. Що ти хочеш? Свобода переконань! Демократія.

Тетяна поглянула на нього здивовано і злякано:

– Але ж так не мусить бути. Це ж…

– А як мусить? Ти гадала, що демократія працює якось інакше? Ти гадала, що демократія діє тільки там, де хочеться тобі, а де не хочеться – хай буде реакція а-ля царська жандармерія? Так не буває. Нагадати, що ти мені казала в Києві, коли я ремствував через більшовиків на кордоні? Бачили очі, що купували!

Тетяна опустила голову. Вона почувалася гімназисткою, котра для розваги пускала бісики хлопцям, аж поки ті не побилися до крові. Наче не хотіла таких наслідків – просто гралася. А гра обернулася на трагедію.

– То ти тому співчував гетьманові?

– До чого тут гетьман? – збурився Артем. – Я військовий. Я знаю, як воювати, і маю за плечима добрячий досвід. А тут я спостерігав з одного боку ворога, який нарощує свої сили, а з іншого – мою країну, яка занурюється в хаос та анархію. Хіба я мав цьому радіти?

– Але ти кажеш, що ви не здасте Харків? – Тетяна спитала майже благаючи.

Артем втомлено поглянув їй прямо в очі:

– Не бачу для того ніяких підстав. Скільки у місті більшовиків? Три каліки? Вони здатні піти у бій проти озброєних козаків? Та облиш. А тих, що ідуть з Росії – ми зустрінемо і завернемо. Так, з тактичних міркувань ми здали частину території. Але території бувають різні. Харків здавати ніхто не збирається. І крапка.

Тетяна посміхнулася. Твердий грубий тон Артема її раптом обнадіяв і повернув до життя. Настрій помітно поліпшився.

– Що ж тоді робити?

– Те саме, що й завжди, – Артем був схожий на професора, якого питали таблицю множення. – Жити. Працювати. Торгувати капелюшками. Як твоя торгівля, до речі?

Каву вони допили і Артем запропонував провести дівчину до дому. Вулиця зустріла їх сутінками. Перші ліхтарі край дороги своїм мерехтінням нагадували світляків на гілках дерев. Сипав дрібний сніжок. Повз них проходили веселі кавалери з гарненькими панночками під руку. З балкону долинали ніжні звуки скрипки.

– Що тобі сказати? – розповідала Тетяна. – Подружки роз’їхалися. Танцювати ніхто не ходить – всі бояться потрапити більшовикам на очі. Люди сидять по маленьких кав’ярнях та шинках або взагалі вдома відсиджуються.

– Цілком обачно з їхнього боку, – зауважив Артем. – Як казав хтось із класиків, великі історичні переміни краще пересиджувати вдома.

Тетяна саркастично посміхнулася.

– Мені що до їхньої обачливості? Покупці всі розбіглися. Ті, хто заходять – купують тільки найбільш дешеве та дебеле. Чує моє серце, що до моменту коли я зможу продати товари, привезені з Києва, – вони вже безнадійно вийдуть з моди.

– Можна подивитися на ситуацію інакше, – весело заперечив Артем. – Поки до Харкова не доїдуть новітні модні зразки, твої товари стануть піком продажів.

– Твої б слова та Богу у вуха, – засміялася Тетяна разом із ним.

З широкої та просторої Німецької вулиці вони звернули на вузеньку Чорноглазівську. Зупинилися біля двоповерхового будинку, весь перший поверх якого займав магазин «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна». Тетяна жила на другому поверсі прямо над магазином. Дівчина зупинилася біля кованої хвірточки.

– Ну, от ми й прийшли.

– Затишно тут у тебе, – зауважив Артем. – Тільки для торгівлі місце якесь невдале. Багато людей тут не ходять.

– Багато ви знаєтеся на комерції, пане старшина-розвідник, – зауважила вона жартівливо. – Тут за рогом жіноча гімназія, а далі по Німецькій – жіноча недільна школа. Гімназистки, їхні сестри, їхні матусі – то все мої клієнтки. Подекуди мені самій доводиться виходити у зал – дівчатам на допомогу.

Сутінки навколо них швидко перетворювалися на темряву.

– Піду я, – сказала Тетяна. – Дякую тобі за приємний вечір. Дякую за те, що обнадіяв.

– Завжди будь ласка, – відповів старшина. – Добраніч.

Вона зайшла у двір. Подумала. Озирнулася.

– Артеме, – покликала вона. – Я у суботу хочу піти в театр. Давай підемо разом.

– У суботу я не зможу, – старшина усе ще стояв біля хвіртки і чекав, поки вона увійде до будинку. – Має ж хтось стерегти Харків від червінців?

– Тоді заходь на Новий рік. З дівчатами познайомлю. Потанцюємо. Прийдеш?

– Старатимуся.

– Я чекатиму.

Тетяна не бачила, як на Німецькій вулиці він зловив першого ж візника. Коні летіли. Візок підкидало на ресорах. Артем заздалегідь сунув візникові гроші і біля вокзалу зістрибнув, не чекаючи зупинки. На пероні до нього кинувся Ясько.

– Пане сотнику, ну де ж ви були?! Я вже хвилююся. Потяг під парами – два свистки дали.

Дівчина поставила чайник і заходилася нарізати хліб. У цей момент на вокзалі рушив потяг. Артем стояв біля зсувних воріт вагону-теплушки і вглядався в далечінь, ніби хотів побачити у маленькому вікні ледь помітне світло. З його губ злетіли слова:

– Я старатимуся.

_______________

* A la guerre comme a la guerre – (франц.) На війні як на війні.



***


На березі річки свистіли пилки та цюкали сокири. Юрба людей у сірих шинелях завзято валила дерева, пиляла стовбури і переносила обстругані палі. Вони будували міст. Артем прибрав від очей бінокль. Людьми, які працюють із задоволенням, милуватися можна без кінця. Але це був не той випадок. Люди в шинелях були солдатами ворожої армії, які на українських теренах будували міст для наступу свого війська.

З-за спини почулися лайка козаків та придушені крики. Артем озирнувся. Джура та ще двоє розвідників притягли та кинули до його ніг зв’язаного чоловіка у папасі з червоною стрічкою та з кляпом в роті.

– От, пане сотнику, язика зловили, – похвалився Ясько. – До вітру, зараза, побіг, ну, тут ми його…

– Розв’яжіть, – наказав старшина.

Язик був молодий і явно не з робітників та селян. Далеко не робочі білі руки та розумні, хоча й перелякані очі видавали в ньому людину з освітою. Командир? Комісар? Штабіст? Старшину влаштовували усі три варіанти.

Артем зазирнув язикові в очі та мовив цілком байдуже:

– Ви мусите збагнути, – з досвіду він знав, що саме такий тон найкраще діяв на переляканих людей, – у ваших же інтересах сказати нам правду.

Неборак хлопав очима і весь трусився від переляку. Його щелепа безупинно скакала вгору-вниз.

– Я… Я… Я нє панімаю…

– Хлопці! Та він же москаль! – зареготав Ясько.

Язик сахнувся, мов від електричного струму: Ясько торкнувся до його шиї кінцем фінки.

Артем заговорив російською:

– Вибар у вас нібагатий. Ілі ви дакажитє нам, шо прідставляітє для нас інтірєс. Ілі ми станєм паслєднімі каво ви відітє в жизні. Врємєні у нас в абрєз. Начну с прастих вапросав. Какая часть стаіт в Валчанскє?

– В Валчанскє нєт красних частєй, – застрочив язик немов з кулемета. – Валчанск заняла банда Чєрєдняка. Он наш саюзнік, но вапще – анархіст. Єво бандіти ізрубілі саблями ваєнрєвком. В Валчанск сєчас пєрібрасивают інтернацианалістав… кітайцев с пріказам витєсніть банду Чєрєдняка в петлюравск… ну то єсть… в ваш тил.

– Досить, – обірвав його Артемі повернувся до своїх розвідників. – В’яжіть на коня. У штаб його. Він нам багато розповість.

– Ой, розповість! – в тон старшині проспівав Ясько та підхопив більшовика під руку. – Ой, багато!..

Від річки почувся пронизливий свист дворучної пили. Думка народилася сама собою.

– Чотовий* Тарасенко, до мене! – наказав Артем. – Шошу* захопи. Розряди магазин по цих падлюках.

– Слухаюся!

Розвідники посадили язика на незайнятого коня та міцно прив’язали, коли по вухах вдарила довга кулеметна черга. Від річки почулися вереск та лайка, заглушені наступною чергою шоши. Розвідники скочили у сідла. До Козачої Лопані було менше години.

Язика передали розвідці дивізії. Артем наказав роз’їздові вичистити коней та вислухав рапорт молоденького хорунжого Чаленка.

Підійшов Ясько:

– Пане сотнику, вас до штабу полку кличуть. Терміново.

Новина не обрадувала. Артем не встиг ще поміняти змоклі онучі та умитися, а його вже кликали на якусь нову нараду. Та хіба хочеш – мусиш.

Біля кабінету отамана булави полку було неприродно безлюдно. Артем зазирнув у кабінет. За столом сидів сотник Вержбицький.

– Вітаю, пане отамане булави, – Артем увійшов і витягнувся згідно статуту.

– Сідайте, – запросив його той. – Що тут у вас? Гаразд?

– Команда кінної розвідки досліджує фронт червоних. Інформацію передаємо вам. Усе без змін. Червоні ремонтують та будують мости, укріплюють дороги, ведуть посилену розвідку наших позицій. Коротше, це війна без жодних сумнівів.

Отаман булави підвівся зі стільця і підійшов до столу в кутку кімнати. Взяв з гасової плитки чайник.

– Мабуть, цікавишся, чому я тут? – отаман булави задумливо налив їм обом чаю. – Офіційно я виїхав для інспекції частин. Але тебе побачити хотів також. Думку своїх старшин я уже чув. Хотів іще й з тобою порадитися. Паршива обстановка в нас, пане сотнику.

– Сталося щось несподіване? – обережно спитав Артем.

– Сталося, – відповів отаман булави. – Я заборонив повідомляти ці новини козакам, але… Надійшов наказ вивести від нас Харківський корпус. Наказано формувати його на Волині.

– Отакої! – вигукнув Артем. – Дві тисячі старшин та козаків. Кадровий резерв на випадок втрат. Якось невчасно вони це придумали.

– Це ще не все, – глухий голос отамана булави не віщував нічого гарного. – У Харкові сталася спроба більшовицького бунту. Спалахнув загальний страйк. Встали електростанція, водопровід, трамвайне депо, каналізація, залізничні майстерні та підприємства міста. У приміщенні губернської земської управи мав був відкритися губернський з’їзд селянських рад, але мені це збіговисько від самого початку не сподобалося, тож я наказав контррозвідці перевірити, хто стоїть за цим заходом. – Вержбицький скривився мовби гіркого скуштував. – Дожилися! Роботою політичних партій і організацій займається військова контррозвідка. А що вдієш, як Державну варту практично розігнано?

– От коли стало бракувати «свідомки», – кивнув Артем.

– Точно. Але я не про це. З’ясувалося що з’їзд готувала партія більшовиків, – сотник Вержбицький поставив на стіл обидві чашки і присів сам. – І більше того. З’ясувалося, що мета з’їзду – проголошення на Слобожанщині червоної влади. Коротше, для участі в з’їзді відправили комендантську сотню – на тому з’їзд і завершився.

– Нажили ви собі біду, пане отамане булави, – саркастично зауважив Артем. – Недемократично ви вчинили зі з’їздом. Чорні Шлики воно з Полтави ревком отамана Шинкаря викинули і самого отамана ледве не розстріляли. Так Римський-Корсаков уже замучився писати пояснення, що мав місце червоний заколот, а не селянський з’їзд. Вам тепер теж доведеться.

– Чорта їм лисого, – посміхнувся отаман булави. – Я від самого початку з комендантом міста прийшов до губерніального комісара. Пояснив, що ніяких виборів, крім більшовицьких, до селянських рад не відбувалося, що це не демократичний захід, а провокація і спроба узурпації народної волі, а простіше – спроба перевороту. Ну, інженер Тимошенко нас цілковито підтримав – він хоч і соціал-демократ, але ситуацію оцінює тверезо. Тобто, намовників ми затримали. Колегію залізничників у повному складі заарештували. Містом розклеїли відозви губерніального секретаріату, що в разі продовження страйку намовників буде розстріляно, а всіх, хто відмовиться працювати, розрахуємо і вишлемо до бісової бабці на Дон до білих. Хай з денікінською контррозвідкою розуміються, якщо наша демократія їм не мила. Подіяло. Страйк припинився.

Артем оптимізму отамана булави не поділив.

– Паскудно все це, – мовив він. – Червінці провокують нас на застосування сили. Якщо не опиратися – вони владу візьмуть голими руками. Якщо опиратися – червінчики побіжать скаржитися Директорії.

– Уже, – підтвердив сотник Вержбицький. – В штабі дивізії телефони лопаються. Київ нас ледь не матюками криє. А що нам робити? Не встигли зі страйком розібратися – червінці зібрали мітинг у театрі Міссурі. Набігло кілька тисяч людей.

– Скільки? – від подиву в Артема очі рогом полізли. – Скільки набігло? У них така організація в місті? Ми що, проґавили їхній ревком?

Отаман булави поглянув на нього, мов на наївного.

– Ти наче більшовиків не знаєш! Затримали запорожці кілька десятків учасників мітингу, і що ти думаєш? Усі плачуть і репетують. Усі Богом клянуться, що ніякі вони не більшовики, і ніколи їхніх прокламацій на очі не бачили. Кажуть, що на мітинг прийшли, бо червоні їм по тридцять целкових пообіцяли. І на страйку затримані кажуть те саме – на роботу не вийшли, бо більшовики їм удвічі більше видали.

В очах потемніло від люті. Артем з силою кинув об стіл канчук і випростався. Чеканним кроком він пройшовся по кабінету від стіни до стіни.

– Падлюки! Ні, ну це ж треба бути такими покидьками! За тридцять срібн… вибачте, целкових вони страйкують. Що б їм.. під більшовиків потрапити.

Такий емоційний спалах добряче здивував отамана булави:

– Пане сотнику! Артеме! Ти чого?

– Того! – буркнув розвідник. – Гайда, отамане булави, збігаємо на той бік, до червінців. Подивишся на більшовицький рай власними очима. Там голод! Там злидні! Там не працюють підприємства. Там люди хутряне манто міняють навіть не на хліб – на пару в’язанок дров, аби не замерзнути. Колегію залізничників ви заарештували!.. Ах-ах-ах! У більшовиків серед цих страйкуючих уже б кожного п’ятого в розхід виводили. Там мітинги не розганяють, а розстрілюють. Там на вулиці вголос висловиш невдоволення народною владою – і уже ввечері тобі в ЧеКа жили витягуватимуть. Наші ж лантухи не мають нічого подібного й близько. З ними няньчаться, їх вмовляють не страйкувати. Вони жеруть від пуза. І що, цінують вони своє щастя? Атож! Вони до тих самих більшовиків на мітинги бігають. За тридцять целкових.

– Артеме, ти ж розумієш…

– Ні чорта я не розумію! – лють перла з Артема потоком і не могла спинитися. – Я не хочу нічого розуміти. Я розумію, що оці хлопці за вікном мерзнуть в окопах та довбають землю з ранку до ночі. Я розумію, що мої розвідники лазять навколо смерті. Вчора мої хлопці розстріляли більшовицьку розвідку – маю одного пораненого. А в той самий час ті йолопи, сон та спокій яких стережуть мої хлопці, бігають на мітинги, організовані ворогами. За тридцять целкових!..

Артем всівся за стіл і охопив голову руками.

– Я козакам щодня говорю про ідеали демократії та про захист народної влади. А сам постійно згадую Центральну Раду. Пам’ятаєш, отамане булави, як вона нас тоді шанувала? Чи не повторюються знову просторікування Винниченка про непотрібність війська Україні?

Погляд сотника Вержбицького став холодним і гострим, мов лезо клинка:

– Відставити сумніви, – грубо обірвав він Артема, і додав спокійніше: – Горач, я тебе не впізнаю. Ти що, по яругах перелазив? Що за думки? Що за поразницькі настрої?

Артем витягнувся по стійці «струнко»:

– Перепрошую, пане отамане булави!

– Отак краще, – зауважив сотник Вержбицький. – Давай про справи. Дивися. Мітинги ми розігнали. Страйк припинили. Так чи не так, та лад у місті відновлено. Але міщани залякані. Всі тремтять від думки про прихід більшовиків. Ти знаєш, я навіть радію, що страйк стався зараз, а не посеред бою. Тепер нам треба думати, яких іще сюрпризів чекати від шанувальників Троцького? Як нам їх запобігти?

Артем хлопнув долонею по столу:

– Вивести на вулиці пару полків та влаштувати тотальну облаву. Хоча б на рівні перевірки документів.

– Дякую тобі за доброту та турботу, – весело посміхнувся отаман булави. – Мені командир Слобідського кошу кожен день одне й те саме співає, давай, мовляв, виведемо на вулиці моїх хлопців. Ми всі слобожанці, каже, між собою краще порозуміємося. Мені, знаєш, до повного щастя в Харкові лише варфоломіївської ночі бракує.

Артем глибоко замислився:

– Розшукувати політичних – це робота політичної поліції. Військова розвідка тут не помічник.

– Та не про розшук ідеться. Я іншого боюся. По відведенню Харківського корпусу в разі боїв у нас в місті сил залишиться трохи більше, ніж кислиць на груші. Червоні можуть спробувати взяти нас нахабством – протягнуть у місто харцизяк Сахарова, наприклад, і навалять на штаб дивізії.

– У таких випадках все вирішує наглість, – зауважив Артем. – Якщо патрульні розгубляться, а вартові не збагнуть що робиться... Пане отамане булави, я все ж таки повертаюся до своєї пропозиції. Давай бодай одну мою чоту виведемо в цивільному на вулиці міста. Хай патрулюють – може, чого цікавого помітять? Мої точно не розгубляться.

Невідомо звідки виниклий свист повільно перетворився на гул. Старшини перезирнулися. Зрозуміли. Скочили з місць.

– Лягай!

За вікном бабахнуло. В заклеєних вікнах задзвеніли шибки. Посипалася штукатурка. А на вулиці вибухнуло знову. І ще.

– На двір! – загорлав Артем.

На подвір’ї палав дах будинку. Бігали козаки. Чулися різкі команди та брутальна лайка.

До них підбіг Ясько.

– Пане сотнику! Фронт! Червоні!

_______________

Шоша – французький ручний кулемет «Chauchat», що стояв на озброєнні армій Російської імперії, УНР та УД.



***


Січовий стрілець на вході дуже довго і ретельно розглядав його посвідчення та звіряв прізвище зі списком. Доводилося чекати. Мандрівка вулицями, на яких галичани-патрульні ганялися за злодюжками, а витончені панни сахалися від зграй хлопчаків, що цькували їх «буржуйками» та закидали сніжками, уже навіть не збурювала – вона занурювала у цілковиту апатію. Після такої мандрівки постояти біля входу до Ради комісарів Директорії аж ніяк не виглядало трагедією.

Стрілець-галичанин повернув посвідчення та відсалютував рушницею. Дмитро Донцов пройшов у двері. Номер кабінету голови Директорії він дізнався в секретаріаті. Коли він зайшов, Володимир Винниченко захоплено правив якийсь рукопис.

– Вибачте, товаришу Донцов, – мовив він та відклав списані аркуші.

– Нічого, пане голово, – відповів той з розумінням. – Певно, щось важливе.

– Якби ж то! Всього лише новий роман, – Винниченко доброзичливо посміхнувся у свою коротеньку борідку. – Ніяк, знаєте, не можу собі відмовити в занятті літературною творчістю.

Дмитро Донцов промовчав. На його думку, Директорія мала справи, набагато серйозніші за роман Винниченка, але обговорювати цю тему було не на часі. Насувалася важка і дуже неприємна розмова. Донцов зчепив пальці. Від результату цієї розмови залежало вкрай багато – майбутнє їхньої країни.

Винниченко відкинувся на спинку крісла:

– Не стану приховувати, товаришу Донцов, мене обрадувало ваше прохання про зустріч. Якби ви не попросили, я би сам знайшов змогу зустрітися. Набридли мені ваші хліборобські витівки, – доброзичливість в голосі Винниченка змінилася на докір. – Ваш виступ на проголошені Декларації, ваша неприхована критика Директорії – до чого все це? Але на правах господаря спершу я мушу вислухати вас. То з чим ви завітали?

– З побоюваннями, – стримано відповів Донцов. – Наша партія хоче пересвідчитися, чи гарно висока Директорія розуміє міру загрози, яка нависла над всіма нами. Наші харківські однопартійці пишуть, що на кордоні між нашим військом і більшовиками почалися серйозні збройні сутички.

Винниченко щиро розсміявся. Веселий настрій не лишав сумнівів – новина не засмутила його анітрішки.

– Можете спати спокійно, товаришу Донцов. Ніякої загрози не існує. З червоною Москвою ми підписали угоду – вона не втручатиметься в наші внутрішні справи.

– Ви вірите угодам з тими, хто рік тому руйнував Київ та пролив ріки крові на цих вулицях?

– Ви ще Валуєвський циркуляр пригадайте, – Винниченко не втрачав благодушного настрою. – Було – та загуло. Муравйов убитий самими більшовиками як заколотник. Більшовики допомогли нам в боротьбі проти чорносотенців Скоропадського. Саме проти них Москва збирала сили.

Дмитро Донцов був готовий до такої відповіді – надто часто він чув її раніше від соціалістів. Інколи йому й самому кортіло в це повірити. Але передчуття професійного журналіста било на сполох – надто багато деталей свідчили проти тверджень Винниченка.

– А як же тоді бути з боями на кордоні? – запитав голова УТА. – Як бути зі спробами більшовиків проголосити свою владу по містах? Як бути, нарешті, з тим, що на околицях Києва щоночі відбуваються «експропріації експлуататорських класів»?

– От тільки не треба до більшовиків приплітати звичайний бандитизм, – заперечив Винниченко. – Про ситуацію на кордоні повних відомостей наразі ми не маємо, але я заприсягтися можу – це знову наслідки реакційних витівок цього панка Болбочана. Що ж до всього іншого – це нормально. Насуваються вибори до конгресу, партії проводять агітацію. Збирають мітинги та з’їзди. Всі так роблять, не тільки більшовики.

– Але саме більшовики кілька разів намагалися захопити владу в Україні збройним шляхом та із залученням зовнішніх сил. Я червону Росію маю на увазі. Хіба можна їм довіряти? Нас нічому не навчив минулий рік?

Безтурботна благодушна посмішка сповзла з обличчя Винниченка. Він витяг пачку цигарок і сірники. Донцов відмітив, що у кімнаті добряче смерділо тютюновим димком – явно у ній частенько й багато курили. В гетьманських департаментах таке не схвалювали, чиновники намагалися курити в спеціальних приміщеннях. Але в демократів-соціалістів були свої звички.

Винниченко протягнув цигарки гостеві. Якийсь час двоє чоловіків мовчки пускали клубки диму.

– Ви питаєте мене, чи навчив нас чомусь минулий рік? – задумливо промовив Винниченко. – Так, навчив. Ми зрозуміли, що демократом не можна бути наполовину – треба або туди, або сюди. Маси підуть тільки за щирими соціалістами.

Донцов здивовано поглянув на голову Директорії. Той кивнув.

– Так-так, товаришу голова УТА. Маси не ітимуть за тим, хто говорить про соціалізм, але не зважується міняти своє буржуазне нутро. Маси все гарно відчувають і розуміють. Центральна Рада проголосила програму соціалістичних перетворень, але що було зроблено насправді? – Винниченко смакував слова, у голосі стали проскакувати ораторські нотки. – Ми не націоналізували підприємства. Ми не розігнали суд. Ми навіть у школі впровадили навчання українською мовою, але перелік предметів та навчальні програми залишили ті самі, що й за царя. А землю селяни поділили і без нас. Ми говорили про інтернаціонал та всесвітню рівність, а по суті лишилися тими самими буржуазними керманичами. Ми все зрозуміли і все виправимо. Тепер ми не втратимо людської довіри.

– До чого тут довіра? – здивувався Донцов. – Від яких це пір захист батьківщини залежить від довіри? Хіба встати на захист своєї держави – то не обов’язок кожного громадянина?

Винниченко посміхнувся так гірко, наче дивувався наївності свого співрозмовника.

– Ваш шовінізм вас остаточно засліплює, – тепер голос Винниченка став співучим, аж солодким. – Ви досі мислите буржуазними категоріями країн – а це вже давнє минуле. Соціалізм не передбачає існування незалежних держав. Революція призведе до перебудови Європи – вона перетвориться на велику федерацію, керовану соціалістичним інтернаціоналом. До складу цієї федерації Україна увійде як рівна серед рівних. Соціалістична революція відбулася в Німеччині, і це не межа. Процес уже йде.

– То може, нехай сюди приходить і панує Червона армія? – саркастично зауважив Донцов. – Може, нам розпустити армію і ліквідувати кордон?

– Так воно і буде невдовзі, – радісно погодився з ним Винниченко. – Але Червоній армії нема чого приходити до нас. Ми проведемо чесні вибори до Трудового конгресу, і народ сам обере кого він хоче бачити при владі в Україні. Більшовики там теж будуть. Якщо народ їх обере, звісно.

Зосередженість не допомогла – Донцов не зумів втриматися від глузливої посмішки:

– За вашими словами виходить, що одного разу народ уже обрав більшовиків. Де гарантія, що народ не обере їх знову?

– Народ не обере більшовиків, – Винниченко, мов учитель, розтлумачував задачу недолугому учневі. Він то клав долоні на серце, то простягав їх до співрозмовника. – Народ повірив більшовикам, коли побачив в них незламних та безкомпромісних соціалістів. Та коли роздивилися ближче – з’ясувалося, що в питанні національному більшовики лишилися такими самими імперіалістами, як і чорносотенці. Народ знає, що свобода соціальна неможлива без свободи національної, а більшовики щодо національної свободи ніяк не позбудуться імперських забобонів. Тому народ наш ніколи їх не прийме – чесні вибори усе розставлять по місцях.

– Чесні вибори, від яких відсунуто цілі класи? – зауваження Донцова перетворилися на відвертий глум. – Та що там класи! Відкрийте мені краще таємницю, будь-ласка: за які заслуги ви наділили перевагами лікарських помічників?

Винниченко спохмурнів та насупився – він зрозумів, про що йшлося. З цього насміхався увесь Київ. Декларація Директорії серед іншого містила такі слова: «Директорія пропонує… Трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трудового народу: себто робітникам на полі народної освіти, лікарським помічникам, служащім у конторах та інших установах вибрати своїх представників на Конгрес Трудового народу України».

– Скажіть ви мені, – не відчіплявся від нього Донцов. – Якщо можна брати участь лікарським помічникам, чому не можна адвокатським чи аптекарським? Хіба вони менше «безпосередньо працюють для трудового народу»? А лікарі, адвокати, аптекарі хіба трудовий народ не обслуговують? І що означає «служащі у конторах та інших установах»? Банківських урядовців та інженерів це стосується чи ні?

Винниченко роздратовано кинув на стіл коробку сірників. Слова Донцова зіпсували йому настрій.

– Товаришу Донцов, годі вдавати дурника. Чудово ви розумієте, для чого це зроблено. Ми не допускаємо до участі в виборах класи експлуататорів і всіх, хто до них наближений. У класовому суспільстві не може бути рівної волі для всіх – клас, який захоплює владу, мусить боротися за неї всякими можливими способами й насамперед – застосуванням насилля. – Голова Директорії підхопився на ноги, та почав ходити кімнатою з кінця у кінець. Його голос ставав все гучнішим, а жести – рваними, нервовими. – У пануючих класів на руках усі інструменти, потрібні для виборів – засоби пересування, друку, агітації. Гроші, само собою. Протиставимо цьому темність, забитість і несвідомість широких мас. Згадайте про велику роль попівства, яке так само стоїть за інтереси пануючих класів. Хіба не зрозуміло, який результат дадуть вибори, якщо допустити до них буржуазію? Перехід влади від одного класу до іншого не може відбутися парламентським шляхом – тільки переворот потрібний, тільки сила. І коли клас-переможець владу отримає – отоді вже він може підтримувати її через вибори. Тоді силою державних та фінансових інструментів клас-переможець завжди може зробити виборні органи безпечними і навіть корисними для себе. Саме так вчинили більшовики. Чому ми мусимо діяти якось інакше?!? – промовляючи далі й далі, Винниченко все більше збуджувався від власних же слів. Зривався на крик. Збурення в його голосі перетворилося на якесь божевільне натхнення: – Чому свобода обману друкованим словом має бути вища за свободу працюючих класів? Чому ми маємо дозволяти необмежену свободу слова та пропаганди, тобто впливу ворогів, на наші темні забиті маси? Ми маємо свої класові цілі. Ми мусимо знищити владу буржуазного класу і створити диктатуру працюючого класу – пролетаріату і селянства. Силою цієї влади ми зміцнимо економічні відносини в пролетарській державі і направимо громадянство на шлях соціалізму!

Останні слова Винниченко сказав на межі істерики. Завмер. Віддихався. Всівся в кріслі. Під стелю злетів струмінь сивого цигаркового диму.

– Збагніть, товаришу Донцов, – мовив він більш спокійно. – Суть питання полягає не в тому, застосовується насилля чи ні, – воно полягає в тому, з якою метою це насилля робиться.

Донцов вухам своїм не вірив: Винниченко виправдовував перед ним все те, за що сам нещодавно критикував гетьманських чиновників – утиск свободи слова та репресії проти політичних опонентів. Розмова з божевільними. Саме таке відчуття створювалося у Донцова щоразу, як він спілкувався з демократами-соціалістами по їхніх програмних тезах. Одне слово – і щойно цілком притомні й адекватні люди перетворювалися або на невиправних романтиків, охоплених якимись незбагненими ілюзіями, або на параноїків, ладних сісти верхи на півсвіту в ім’я панування класу, до якого самі вони не належали й близько. Хоч розбийся, але не зустрічав Донцов ані робочих, ані селян в керівництві соціалістів. Дивина та й годі, єдиними соціалістами, від спілкування з якими не створювалося відчуття божевільні, були… більшовики. Перед натовпами ленінці також промовляти гучні промови, проте сам-на-сам вони завжди були дуже хитрі, практичні та діловиті. Донцов бачив, яка прірва лежала між ватажками Директорії та керманичами червоної Москви.

– Тобто ви допускаєте можливість силового примушення заради повалення експлуататорських класів та перемоги у класовій боротьбі? – спитав Донцов обережно, мов обачний лікар у буйного хворого.

Емоційна хвиля Винниченка його не зачепила анітрішки.

– Звісно! – з готовністю випалив той.

Донцов підморгнув голові Директорії і весело посміхнувся:

– Тоді де ж гарантія, що те військо, яке більшовики збирають біля наших кордонів, націлене не проти нас? – Донцов відчував себе фехтувальником, який витримав потужну навалу противника і перейшов у контратаку. – Де гарантія, що більшовики не вдадуться до насилля проти вашого уряду, як проти буржуазного та націоналістичного?

– Це нісенітниця! Ми не буржуї і не націоналісти!

– Поясніть це горлорізам Троцького, – щиро порадив Донцов. – Чи вам нагадати, як рік тому вони розповідали народу, що Генеральний секретаріат Центральної Ради зветься так, бо там засідають самі генерали? Вам нагадати, як тоді ви намагалися за всяку ціну порозумітися з українськими більшовиками Коцюбинського, а воювати довелося з російськими зграями Муравйова? Більшовикам не угоди були потрібні, а власна влада. А добиваються вони її в точності за вашими порадами.

Винниченко почервонів. Він спробував різко підвестися, але не зміг. Впав у крісло. Хапаючи губами повітря, він силився щось казати, але слова не складалися в речення. Силився знайти аргументи – і не знаходив. Лють позбавила його дару мови. Донцов чудово розумів – це була не злість приниженої гідності. З очей Винниченка на нього дивилася лють сектанта, якого священики загнали в кут доводами про помилковість його переконань.

– Досить! – закричав голова Директорії. – Я вже достатньо вас вислухав. Скажіть тепер, що пропонуєте ви?

– Наша партія пропонує вам згадати, що в першу чергу ви – українці, а вже потім члени ваших соціалістичних партій, – Донцов казав спокійно, але твердо та переконано. – Вашим іграм за владу час вщухнути. Ви дуже гарно мені розповіли свої напівбільшовицькі постулати соціалізму, але збоку ситуація виглядає як звичайна політична інтрига. Ви свідомо не допускаєте до виборів представників інтелігенції та підприємців, бо чудово знаєте, що саме ці люди здатні критично вас оцінити. Вам потрібен не ефективний Трудовий конгрес, а слухняний Трудовий конгрес, тобто такий, який схвалить все, що ви йому накажете. А для цього реальну демократичність ви підміняєте більшовицько-аристократичною системою і опертя шукаєте в бідніших – сільських ледацюгах, нездарах та гультіпаках. – Винниченко свердлив його поглядом, але Донцов давно звик рубати правду в очі, не зважаючи на посади. – Ваш план дієвий, визнаю – але не за наших умов. Ви швидко забули уроки минулого. Рік тому, коли з Росії хлинули загони більшовиків, бідніші стали під їхні знамена за перших же пострілів. А помирати за вільну Україну пішли студенти, курсанти, інженери, офіцери та вільні козаки. Тобто – діти буржуїв, майстрових та хазяїв-землевласників. Очевидно – опертися треба саме на них.

– Ці класи підтримали Скоропадського, – буркнув Винниченко.

– Ще б пак! – зауважив Донцов. – Це ж ви оголосили націоналізацію підприємств, переділ землі, паралізували роботу банків. Зараз ви заходилися робити те саме. Тож зупиніться, допоки не пізно!

– В ім’я чого?

– В ім’я створення боєздатної армії! В ім’я захисту держави від загрози зовні.

Винниченко дивився на співрозмовника зло, мов чорт на святе причастя.

– Ви пропонуєте фактично відмовитися від здобутків революції. А заради чого було тоді потрібно валити царя?

– Заради створення держави українців. Хіба мало?

– Заради чого?!? – заволав Винниченко. – Аби замінити трикольоровий прапор на жовто-блакитний? Аби держиморди забалакали українською, але залишилися б такими самими держимордами?

– Не всього можна добитися зразу, – холодно та спокійно зауважив Донцов. – Треба обирати першочергові задачі. Зараз Україні треба довести своє право на існування. Треба показати недружнім сусідам, що ми не хлопчики для биття і що з нами доведеться рахуватися. Потрібне сильне військо!

Винниченко істерично засміявся:

– І як же ви поясните масам, що після чотирьох років нелюдської війни вони знову мусять іти вмирати, але тепер вже за вільну Україну?

– Держава не пояснює – держава наказує, – відрізав Донцов. І зразу ж розтлумачив: – Ми вже маємо людей, які рік тому піднялися на боротьбу за вільну Україну. Треба опертися на них. Рекрута не вмовляють бути вояком – з нього роблять вояка, і наші старшини дуже гарно це вміють. Їм треба просто допомогти.

Винниченко весь аж тремтів від ярості:

– Допомогти дітям буржуїв, в ім’я збереження держави! – промовив він з отруйним сарказмом в голосі. – І що ж ми тоді побудуємо? Ще одну буржуазну державу, таку саму, як більшість країн Антанти? Для чого? Аби багаті продовжували експлуатувати бідних? Аби жиріти та наживатися? Аби сперечатися з державами Антанти, хто з нас матиме привілей одягати у фартушки негрів? Чим тоді ми будемо кращі за Скоропадського?

– Скоропадський проголосив Грамоту про федерацію з Росією і цим налаштував всю Україну проти себе, – відповів Донцов. – Ви ж виступили як патріоти України і тому повалили Скоропадського. То будьте ж патріотами до кінця – забезпечте захист своєї країни. Відмініть вибори до Трудового конгресу як невчасні та забезпечте потреби війська. Закличте народ до жертовності!

Винниченко підскочив мов ошпарений. Його роздратування втратило останні перепони і слова полилися потоком:

– До жертовності? Ми маємо так само, як цар, закликати до жертовності, після того як обіцяли людям мир і спокій? Та що ви розумієте?! Революція сталася не для того, аби розколоти Росію та розвісити прапори – вона повинна змінити самі основи існування людства! А що пропонуєте мені ви? Піти на поступки буржуазії і кинути українського пролетаря у бій проти пролетаря російського, та ще й закликати його, як царський чорносотенець, до жертовності? Жертовність – то буржуйський забобон! Держава потрібна як засіб для повного соціального й національного визволення наших працюючих мас, як засіб для знищення всякого класового панування, як засіб знищення самої держави та усієї її машини!

– Аби стати інструментом, держава принаймні мусить існувати.

– Я не збираюся нехтувати завоюваннями революції! – закричав Винниченко на всю міць горлянки. – Не для того ми повалили Скоропадського. Якщо Україна не буде соціалістичною – не треба ніякої! Вибори відбудуться у призначений термін. У вас все?

– Не все, – відповів Донцов. – Я маю зачитати вам заяву нашої партії.

Надія помирає останньою. Достукуватися до Винниченка було марно, і Донцов вкотре в цьому переконався. Але були ще й інші члени Директорії, набагато врівноваженіші та розсудливіші. Заява призначалася для них.

Винниченко сів на своє місце і кивком вказав, що можна починати. Голова УТА витяг з теки аркуш. Протягом всього читання заяви Винниченко безперервно нервово курив.

– Ворог погрожує нам зовні і зсередини, – читав Донцов. – За цих умов Українська партія хліборобів-демократів вимагає: введення військово-польових судів проти грабіжництва і більшовицької агітації; видання ясної, а не популістської декларації політики уряду; недопущення створення в армії «совдепів»; зосередження влади в руках Головного Отамана як вищого керівника війська з наданням йому самих найширших повноважень. Під цим підписалися члени ЦК партії: Шемет, Міхновський, Донцов, Макаренко.

Винниченко кивнув.

– Залиште на столі – ми повідомимо вам свою відповідь. А я для вас також маю новину.

На ноги він вскочив зі жвавістю нареченого, що отримав згоду від батьків коханої.

– Товаришу Донцов, – голос Винниченка пронизали нотки глузливої радості. – Ми дуже вдячні вам за самовіддану роботу на посаді голови Української телеграфної агенції і не можемо далі виснажувати ваші сили. Від посади голови УТА вас усунуто. Відсьогодні ви можете вважати себе вільною людиною.

Донцов був вражений. Мов громом прибитий, він дивився на голову Директорії і не міг збагнути, правда це чи огидний жарт. Він не очікував, що ці люди почнуть так швидко прибирати всіх небажаних.

– І коли ж було підписано наказ? – спитав уже колишній голова УТА холодно та твердо. – Чи можу я ознайомитися з текстом?

Це просте питання Винниченка дещо засмутило:

– Наказ?.. Наказ невдовзі буде. Вважайте, що він уже підписаний. Зрештою, чи не байдуже вам, що там буде? Не думайте про це.

Донцов усе зрозумів. Він мав бути готовий до такого повороту подій. Навіть у гетьманському МВС, якому підпорядковувалася УТА, чиновників звільняли з дотриманням певної процедури. Демократи цей порядок встигли добряче демократизувати.

Винниченко зловісно посміхнувся та поглянув сяючими очима переможця.

– Відпочивайте! Краще – за кордоном.



***


Тетяна пригубила чаю, встала з-за столу і ще раз поглянула на годинник. До Нового року лишалося двадцять хвилин. Накотила нудьга. Мабуть, уперше від повернення до Харкова вона пожалкувала, що не лишилася з тітонькою у Києві. Там, напевно, за столом зібралися гості, лилося в бокали шампанське, лунали тости, а в Харкові не було навіть святкової метушні на вулиці. Канонада з боку Білгороду псувала будь-який настрій.

Українці вперше за свою історію святкували Новий рік за тиждень до Різдва – закон про перехід на григоріанський календар було ухвалено лише у березні 1918 року. Чимало харків’ян взагалі не вважали це нововведення за потрібне і справляти свято збиралися, як і раніше – через тиждень після Різдва. Але Тетяна як сучасна дівчина і патріотка вирішила зайнятися ламанням забобонів і спеціально пробіглася подружками та запросила всіх до себе, аби «святкувати всім ворогам на зло». П’ятеро дівчат запрошення прийняли. Не прийшла жодна.

Тетяна їх розуміла – в такий час було ані до свят, ані до гостин. Проте душу пекла образа. В буремні та страшні часи несамовито гірко було святкувати Новий рік самій.

У коридорі лунко закалатав дзвінок. Тетяна підхопилася. Здивовано поглянула на годинник. Вийшла в коридор та відімкнула замок. Подих урвало: у проймі зачеплених на ланцюжок дверей промайнули темно-сіра бурка та шапка зі шликом. Від радості тьохнуло серце.

– Артеме! Боже! Я навіть не сподівалася!

– З Новим роком! – урочисто промовив запорожець та вручив пучок ялинкових гілок прикрашених кольоровими стрічками та якоюсь солом’яною іграшкою.

– Роздягайся, проходь, – метушилася дівчина. – Як ти?

– Бігаю, – відповів Артем, скидаючи теплу черкеску. – Харків, Чугуїв, Козача Лопань, Охтирка, знову Харків. Потяг, тачанка, на коняці верхи. Нормальні будні старшини на війні.

– Поквапся. Новий рік прямо зараз буде.

– Ну й погодка на дворі, – Артем струшував у коридорі башлик. – Мене від самого вокзалу мокрим снігом накрило.

– Сідай за стіл.

Пляшку шампанського ледве встигли відкрити. Артем розлив по келихах ігристе вино, як на вулиці гучно ударили дзвони. Артем і Тетяна цокнулися бокалами.

– З Новим роком.

– З новим щастям.

Тетяна підвелася з-за столу і запустила платівку на грамофоні. З труби зазвучали звуки оркестру, приємний жіночий голос виконував якусь модну пісню. Задоволена Тетяна повернулася за стіл.

– Ну от. Тепер у нас справжнє свято. А я вже боялася, що залишуся сама.

– Розумію.

Причину, через яку до Тетяни не прийшли гості, Артем явно обговорювати не хотів. Тетяна – теж.

– Знав би ти, як я тобі вдячна, – очі дівчини випромінювали радість. – Артемку, ти мене просто врятував. Я не сподівалася, що ти будеш. Після тих чуток, що приходять з Козачої Лопані… Як ти зумів?

– Ну, я ж обіцяв тобі дуже старатися, – він грайливо підморгнув. – Мої козаки знають тисячу один спосіб як втекти до дівчат. Я знаю з їхнього арсеналу кілька сотень. Гріх під нагоду не скористатися хоча б парочкою.

– Гадаю, через мене ти не матимеш неприємностей?

– Не матиму, – спокійно махнув рукою старшина. – Я це передбачив. А як ти?

Тетяна пригубила шампанського.

– Все гірше і гірше, – за жартівливими нотками голосу вона не змогла приховати своїх побоювань. – У магазин хоч не спускайся – ніхто не заходить. Дівчата просяться до родичів у село. Не ходять трамваї. Вимикають світло. Всі розмови лише про те, що скоро тут будуть більшовики. Страшно стало, Артеме. Хоча тобі, мабуть, іще скрутніше.

– Нічого, я звик. Скажи краще, а як ти зустрічала Новий рік та Різдво раніше? Ну, до всього цього…

Він явно намагався уникнути неприємних тем. Тетяна посміхнулася та замріяно поклала підборіддя на сплетені пальці.

– Весело зустрічала. Коли був живий тато – він збирав гостей, своїх товаришів по службі. Мати завжди накривала багатий стіл. Обов’язково кожен готував якийсь номер – співали, декламували сценки з п’єс, розповідали якісь забавні історії. Після дванадцятої – ходили гуляти Німецькою вулицею до Миколаївської церкви. Або на берег Харкову* – це прямо по вулиці. Був сніг – грали в сніжки. А ні – просто гуляли, веселилися, а потім поверталися за стіл.

– Цікаво, і який же номер готувала ти?

– На піаніно грала – у мене в гімназії була напрочуд гарна вчителька.

– Та ти що? – грайливо вигукнув Артем. – Не вірю!

– Зараз я тобі докажу.

Тетяна зупинила грамофон і сіла за лаковане горіхове фортепіано, що стояло під стіною. Зняла оксамитове покривало. Підняла кришку.

Пальці дівчини побігли по клавішах і вуха полоскотав веселий мотив у ритмі дитячої лічилки. Звуки переливалися, перепліталися, розходилися та сходилися між собою, немов танцюристи в танку. Веселі гармонії підіймали настрій і збуджували уяву. Тетяна озирнулася і грайливо підморгнула. Артем посміхався, і в тій посмішці було все – враження хлопця, який давно не чув таких домашніх концертів, подив від того, що Тетяна так гарно вправлялася з інструментом, та зрештою просто захоплення задоволеного слухача. Артем весело кивнув на її підморгування. Вона повела плечима у такт мелодії та відповіла новим грайливим мотивом.

Мелодія набувала все більше жаги та сили. Звуки ставали гучнішими та пронизливішими, а Тетяна вже не оберталася, бо з головою поринула у гру. Тиша. Дівчина ніжно опустила пальці на клавіші. Фінальний акорд. Звуки вщухли.

Артем зааплодував.

– Це був Моцарт?

– Так. 40-а симфонія, allegro assai*, – розчулено відповіла дівчина і різко обернулася до нього: – Артеме, скажи мені як на сповіді. Ви здасте Харків?

В її очах стояв біль. Всі турботи останніх днів, всі страхи та переживання, багатократно підсилені пристрастю музики, втілилися у цей погляд, якому старшина-розвідник просто не міг нічого протиставити. Вона благала. Його відповідь для неї була аж надто важлива.

Артем скривився мов від кислиць.

– Ніякого наказу про підготовку міста до залишення я не бачив.

– Якого наказу? – турбота в голосі дівчини обернулася на страх. – Що то за підготовка?

– Таню, ситуації, коли місто лишають в пожежному порядку – це виняток, який межує з катастрофою. У таких випадках головні втрати ідуть не в людях, а в матеріальній частині. Тому командири заздалегідь створюють плани на відступ. Відбувається евакуація установ, шпиталів, майна, засобів зв’язку, родин старшин. Створюються проміжні пункти забезпечення. Переноситься на нове місце штаб. Організовують постачання харчів на польові кухні, бо знаєш, козак без їдла довго не воює. От всього цього ми зараз не робимо. Нам це непотрібно.

Тетяна стиснула пальцями скроні.

– Артеме, слухай. Я ніяк не втямлю. Ти весь час говориш так, наче ви ведете переможний наступ на Москву. А в той самий час у місті настрої майже панічні. Міщани кажуть…

– Таню, мені глибоко чхати, що там кажуть міщани, – Артем її різко перебив. Від такого несподіваного спалаху грубості дівчина остовпіла. – Мені не чхати лише на те, що говорять козаки – а вони слухняно виконують накази і не збурюються. Решта – зайве. Я навіть радий цим панічним настроям – хай червінцям мариться легкий успіх.

– А вони не матимуть легкого успіху? – здивувалася дівчина. – На вулицях кажуть, що більшовики увійшли у Козачу Лопань.

– Поправка – вони входили у Козачу Лопань, – глузливо зауважив старшина. – Як зайшли – так і дали драла.

– Тобто?

– Дорошенківці затримали їх на відсічних позиціях, сконцентрували сили на фланзі, вдарили. Я навіть не гадав, що людина здатна так скакати по снігу, як скакали від нас ленінці. Козача Лопань в наших руках.

Тетяна відчула тепло у грудях. Слова Артема заспокоювали та дарували надію.

– Ти хочеш сказати, що ви плануєте відбитися?

– А на чорта ми тоді тут сидимо? – буркнув Артем. – Чотири наші полки б’ються під Козачою Лопанню. Ще один блокує Чугуїв – червінці не можуть нас просто обійти. Оточити Харків вони не мають сил. Іншою дорогою піти не можуть: Харків – це потужний залізничний вузол. Ми підготували оборону. Більшовикам доведеться її проламувати довго та виснажливо.

– Але ж ви не всесильні, – скрикнула Тетяна. – Вас мало. Що станеться, коли ваші сили вичерпаються?

Артем подивився у стелю і про щось міцно замислився. Він мучився вибором.

– Таню, я не в праві тобі цього казати, – цідячи кожне слово відповів старшина. – Я сподіваюся, ця новина не залишить цих стін. Протягом наступного тижня до Харкова прибуде значне поповнення. Ми влаштуємо більшовикам удар у фланг і тил, завдамо значних втрат і змусимо їх відкотитися на попередні позиції. Поки вони зализуватимуть рани – ми вдосконалимо оборону. Новина про поразку червоних добряче надихне отамана Краснова та чехів у Сибіру. Швидше за все, червінцям раптом стане не до нас. Тому панічні настрої харків’ян зараз більш ніж доречні.

Тетяна розквітла. Натхнення розпирало груди, а щоки пекло рум’янцем. Артем приніс їй не просто надію – він приніс їй секрет порятунку та сподівання на дивовижне майбутнє. В уяві Тетяна вже бачила очі харків’ян, вражених перемогою запорожців.

– Мамця на Новий рік завжди пиріг пекла, – Артем знову спробував змінити тему розмови. – А батько гостей кликав – своїх товаришів з гімназії та гуртка української мови. Після застілля ми завжди читали вірші – Гребінку, Котляревського, Шевченка. Батько збирав сучасну поезію. Коли я був у відпустці з фронту, від нього першого почув Степана Самійленка і цього… молодого зовсім... Тичину.

– Ти сумуєш за батьками?

– Я не бачив їх з літа, – відповів старшина. – Коли почув, що Катеринослав зайняли махновці – в мене серце не на місці було. Отаман Гулий розчавив Махну рило. Поїхав би я зараз до них – але де ж тут вирвешся? Війна.

Змінити тему розмови у нього не вийшло. Тетяна кинула виделку – по вухах хльоснув різкий дзвяк.

– Ти мені так і не відповів, – мовила дівчина. – Я розумію, що у вас розкішні плани, але все ж таки. Можливо таке, що більшовики увірвуться в Харків?

Артем підняв погляд. Від його попереднього грубіянства не лишилося й сліду. В очах стояла ніжність.

– Таню, якби я бодай на мить сумнівався в тому, що ми втримаємо місто, я вже на колінах стояв би і благав би тебе виїхати. Я застосував би усю свою винахідливість і весь свій досвід, аби тільки ти забралася звідси.

В Тетяни дихання урвалося від такого зізнання. Здивована та розгублена, вона дивилася на голеного старшину у бешметі кольору хакі, немов бачила його вперше.

– Чим я зобов’язана?

– Таню, ти чудово знаєш чим.

Вона опустила очі. Треба було щось відповісти, але всі слова змішалися у її голові в один ком. Їй дуже подобався цей хлопець, і вона до нього добряче звикла. Але це була не любов. Тетяна не відчувала солодкого серцевого тріпотіння, від якого перехоплювало подих, як це було, коли вона закохалася востаннє. Щире і безумовне почуття хлопця обважувало її, немов дорогий дарунок, зроблений нізащо.

Він підвівся та пройшов до вікна.

– Знаєш, лише вчора я дзиґою крутився поміж рушничними кулями, – Артем казав похмуро і стурбовано. Його голос тремтів та збивався. – Завтра мене може спіймати у приціл більшовицький максим і… І я так і не скажу тобі всього, чого хочу. А мені треба це сказати, розумієш? Хай навіть попри твоє бажання – а треба.

– Артемку, я все це розумію, але я не маю, чим тебе обнадіяти, – Тетяні було вкрай ніяково. – Ти чудова людина. Я люблю тебе як друга. Але це – все.

– Я знаю, – Артем кисло посміхнувся. – Я нічого від тебе не прошу. Просто сказав. І взагалі. У тебе є танці на платівках?

Вона поставила музику і грайливо поглянула на нього. Він подав руку.

_______________

Allegro assai – назва четвертої, фінальної частини 40-ї симфонії Вольфганга Амадея Моцарта.

Харків – назва річки, що тече через однойменне місто – центр Слобожанщини.



***


Двоє чоловіків бігли прямо на нього. Ще здалеку Артем упізнав своїх козаків, з тих, що патрулювали вулиці у цивільному. Гулко забилося серце.

– Пане сотнику! Пане сотнику! Німці! Наші патрулі роззброюють!

– Що?!?

– Та подивіться самі!

Розвідники побігли вздовж вулиці, і Артем побачив групу німців у гостроверхих шоломах, яка оточила український патруль. Блідий козак у кашкеті-гетьманці, мов оскаженілий вчепився в рушницю. Здивовано та розгублено він вдивлявся в глузливі пики німців. З його рук намагалися видряпати зброю.

– Відпусти! Не віддам! – цідив він крізь зуби. – Це українська рушниця.

Поруч з ним репетував старшина – вчорашній гімназист:

– Вас махіст ду? Вас пасіерт? Що це за чортівня?

Від злоби застукало в скронях.

– Назад! Зброю на землю! Руки догори! – загорлав Артем.

Німці сахнулися. Вусатий єфрейтор скинув гвинтівку та вистрелив. Біля скроні свиснуло.

– Па-а-адлюка! – заревів старшина.

Шабля з піхов. Збив багнет. Удар в шию зліва і зразу – справа. Німець вхопився за розбатовану горлянку.

Німці кинулися навтьоки. З наганів їх підбадьорили розвідники.

– Вас заморозило? – Артем накинувся на патрульних. – Ви що, не бачите, що на вас напали? Зібратися! По ворогах – вогонь!

Патрульні не доклепали, що до чого, але наказ виконали. Бахнули мосінки. Від ближніх воріт їм відповів десяток маузерів. У повітрі зграєю джмелів загуділи кулі.

– Відходимо! – наказав Артем. – Задкуй до штабу дивізії.

На постріли бігли інші патрулі. Артем забирав усіх – запорожці слухняно виконали наказ старшого по чину. Відходили організовано – троє бійців тримали відхід, допоки інші займали нову позицію. Виявилося, не зайве – за два квартали німці спробували їх перехопити, але нарвалися на щільний вогонь. До штабу Артем довів усіх без втрат.

На площі перед готелем тривав справжній бій. Бахкали гранати. Ланки вояків у сірих шинелях рвалися до дверей. З вікон їх різали льюїси*. Вулицю заволокла хмара білого пилу від збитої штукатурки.

– Заходимо по Бурсацькій на Клочковську, – Артем оцінив обстановку і прийняв рішення. – Проб’ємося. Гранати і багнети – до бою. І галасу побільше!

Вибух десятка гранат, крик і несподівана атака з тилу вразили німців так, що з вузької вулиці вони чкурнули просто під кулеметний вогонь. В штабі розчинили двері. Козаки з вулиці колонною завалилися всередину – прямо на барикаду зі столів, мішків та ящиків, серед яких загрозливо стирчали цівки максимів.

Назустріч їм вибігли десяток запорожців з хорунжим Чаленком на чолі.

– Пане сотнику, ви живі? Ну слава богу, – юний старшина сяяв, мов начищений казанок. Ще б пак – перша справжня справа. – Докладаю! Розвідницька чота обороняє будівлю штабу з боку Лопані. Відбили дві ворожі атаки. Завдали ворогові втрат.

– Дякую за службу, – буркнув Артем. – Які власні втрати?

– У штабі втрат не маю! – гордо промовив хорунжий. – А от в Архипича…

– У бунчужного Жуйбороди! – різко поправив його Артем. Молодик почервонів і витягнувся струнко – пригадав вимоги статуту.

Козаків завели всередину будівлі. Збентежені старшини звітували коменданту міста. Бійців оглядали медсестри. Прибіг Ясько з Артемовими польовою сумкою та парабелумом. Підійшов сивий вусатий підстаршина.

– Архипич! Що з нашими в місті?

– Валька Доцента застрелили, – похмуро відповів той. – Марченко здобув прикладом. Василенко зловив багнета, але рветься в бій. Ще четверо вештаються містом, але до вечора зберуться – хлопці здібні. Так несподівано все сталося!

– Що, Горач, погані ми з тобою стратеги? – почулося за спинами. Сходами до них спускався отаман булави дивізії сотник Вержбицький. – Все ми передбачили, тільки про кайзерівців забули.

– Що це за дурня? – спалахнув Артем. – Німці що, дурману наїлися?

– Якби ж то, – отаман булави гірко посміхнувся. – Я щойно з ними по-телефону балакав. Їхня солдатська рада заявила, що приймає бік більшовиків і пропонує нам скласти зброю. Гарантують життя, здоров’я, харч і все інше, що кажуть у таких випадках.

Архипич вражено присвиснув. Артем нічого не спитав – його вигляд і так був більш ніж промовистий.

– Я відповів, що хай обирають одне з двох, – відповів Вержбицький. – Або вони солдати німецького Рейхсхееру, нині підпорядковані Антанті – тоді нехай складають зброю та забираються до казарм аж до переговорів їхнього командування з нашим, або – вони байда найманців на службі у червоних. Тоді переговори вестимуть наші кулемети.

– Трясця! – вилаявся Артем зі злобою. – Тільки німців нам бракувало.

Отаман булави жестом покликав Артем за собою. Вони зайшли до кабінету.

– З обороною штабу комендант міста не гірше за мене впорається, – зауважив Вержбицький, сідаючи за стіл. – Нам з тобою про важливіші справи подумати треба. Горач, я навіть старшинам цього не говорю. Кепські справи наші. Цей виступ німців ламає нам геть чисто усі плани. У місті військ – комендантська сотня, сотня учбового куреня, особовий склад комендатури та твої хлопці. Це тут, у штабі. І ще робоча дружина харків’ян і дві сотні слобожанців – на вокзалі. Загалом – півтори тисячі багнетів без жодної гармати, причому найбільша наша частина – робочі від кувалди. Додай до цього, що в Олександрійській лікарні лежить більше сотні наших поранених, а на вокзалі – штабний потяг командувача дивізії та ешелони з боєприпасами і майном. А тепер не впади: німців у місті чотири з половиною тисячі ветеранів кайзерівської армії плюс п’ять гарматних батарей. Тобто те, що тут нас досі не розтовкли, означає, що всі свої сили вони кинули на вокзал.

На мапу не треба було дивитися, аби все збагнути.

– Якщо беруть вокзал – вони блокують залізницю, – мовив Артем. – П’ять наших полків зразу ж потрапляють в оточення. Вокзал знає про бунт німців?

– Знає. Я встиг. Тут на варті стояли досвідчені ветерани Німецької війни, то завдяки їм кайзерівці зразу в штаб не потрапили, – отаман булави встав з-за столу та підійшов до вікна. На внутрішньому подвір’ї іржали коні. – Я повідомив булаву про становище, і зв'язок помер. До речі, зваж. У місті триста тисяч населення. Як гадаєш, скільки їх долучилося до німців?

– Було б у німців на тисячу-півтори народу більше – ми б тут уже не сиділи, – переконано відповів Артем. – Міщани не збільшовичені – вони залякані.

– Я теж так думаю, – погодився отаман булави і сів на своє місце. – Тому трохи часу ми маємо. Судячи зі стрільби та з того, що нас ще не штурмують, – вокзал тримається. Та це ненадовго. Передові курені Республіканської дивізії прибудуть сюди не раніше за післязавтра. До того часу нам міста не втримати.

– Тобто? – страшна думка пронизала свідомість Артема.

– Тобто треба знімати полки з передової.

– Так там розписано все до останньої сотні!

– Більше тобі скажу, – мовив сотник Вержбицький. – Відучора більшовики атакують наші позиції безперервно, не зважуючи ні на які втрати. Зняття будь-яких значних сил призведе до прориву фронту. От тільки вибору ми не маємо. Якщо не взяти фронтові частини, Стара Запорізька дивізія загине.

Артем хотів затиснути вуха, аби не чути висновків отамана булави. Це був вирок.

– Треба знімати частини з фронту. Треба відкидати німців від вокзалу. Треба евакуювати установи, майно і шпиталь. Треба, користуючись часом, виводити полки з передової. Артеме! Треба залишати Харків.

Мірно тікав на стіні годинник. За стінами бахкали поодинокі постріли. На подвір’ї сміялися козаки.

– Такий план навіть на маневрах реалізувати складно, – Артем говорив, мов у тумані. Душу охопила цілковита апатія. – А зараз, на імпровізації…

– Через це мені потрібен ти і твої хлопці, – зауважив сотник Вержбицький. – Мені треба бути в потязі булави дивізії. Я мушу сам все організувати. Горач, тільки ви зможете зараз провести мене на вокзал.

Зробити те, що він умів найкраще. Це просте прохання враз повернуло старшину-розвідника до життя. Він з-під лоба поглянув на отамана булави і посміхнувся. Підійшов до дверей. В коридорі під стіною напоготові сидів його джура.

– Ясько! Поклич Архипича, – Артем обернувся до свого співрозмовника. – Пане отамане булави, ви в шинелі гарно бігаєте?


…Пересувалися ланцюжком, подвоє. Перші перебігали вперед на п’ятдесят сажнів та залягали. Потім ще двоє. Потім до них долучалися ще восьмеро. Останні четверо прикривали перехід. Артем взяв лише шістнадцять козаків на чолі з Архипичем. Хорунжого Чаленка з роєм розвідників він залишив у штабі дивізії. Надто молодий.

Біля Артема трусився сотник Вержбицький. В переперезаній ременями шинелі, з шаблею, пістолетом, польовою сумкою, підсумками для набоїв та ще й з карабіном в руках він ледь-ледь витримував загальний ритм. Закутаний у бурку Артем біля нього пересувався з легкістю рисі, але заздрісні погляди отаман булави кидав навіть на літнього Архипича.

– Давно я так не бігав, – захекано промовив Вержбицький, коли опинився поруч з Артемом.

– Помовч.

– Пане сотнику, дивіться, – гукнув один з хлопців.

З-за останніх будинків біля Базарної площі відкрилася панорама на Благовіщенський ринок. Там роєм роїлося від людей. Грюкали сокири, свистіли пилки, тріщала деревина. Дужі німецькі хлопці з жартами й реготом ламали торгівельні ятки. На їхнє місце затягували лафети.

Артем поглянув на Вержбицького.

– Гармати проти вокзалу лаштують, – мовив отаман булави. – Вони з закритої позиції стрілятимуть, через будинки. Не поспішають, зарази. По коректувальнику пристріляються і накриють по площі.

– А з вокзалу їх видно не буде, – додав старшина-розвідник. – Пальнемо у відповідь – пару будинків знесемо.

– Бачиш, скільки часу нам лишилося?

Прориватися напряму було неможливо. На центральних вулицях було повно німців, і тому Артем повів хлопців вздовж річки Лопань, навкруги обходячи Базарну площу. Перепон у дорозі він не чекав – на вулицях було порожньо, мов на цвинтарі. Харків’яни проявили нечувану кмітливість – черговий момент великих історичних перемін вони обрали перечекати вдома. Дуже розумно. Їхнє втручання призвело б лише до більшої крові.

Проти війська битися мусить військо.

Розвідники забігли у вузеньку вуличку, засипану мокрим снігом.

– Пане сотнику, погляньте, – козаки передньої двійки несподівано зупинилися.

Побиті вітрини. Уламки скла та шматки рам розкидані по дорозі упереміш з пакунками від харчів та коробками від солодощів. Всередині – перекинуті меблі та подрані штори. З сугробу стирчали зірвані з петель двері. А під вікном на дорозі лежала, мабуть, хазяйка цього магазину. Певно, вона була молода і вродлива. Була. Колись.

– Господи Боже, – нестримався вражений сотник Вержбицький.

Її вбили сильним ударом в голову. У калюжі крові вкрите синцями й ранами обличчя було неможливо розгледіти. Розірвана сукня. Білі мережива біля оголених посічених грудей та ніжні панчохи з атласними квіточками на неприродно вивернутих ногах. Замурзані брудом та кров’ю модні черевички.

Ті, хто вчинив це з нею та її майном, не хотіли їсти. Вони хотіли панувати. Хотіли сіяти страх і злидні, нищити незгодних та робити рабами нейтральних. Для них не було правих і винних або гарних і поганих – для них існували свої і чужі. До чужих вони були безжальні. Для цих істот не існувало військових полонених та мирного населення на окупованих теренах, для них існували брати по класу і класові вороги. Останніх вони карали незалежно від того, билися класові вороги проти них зі зброєю в руках чи покірно сприймали прихід їхньої нелюдської влади. Це було як пошесть. З нею не можна було домовитися, її можна було тільки знищити.

– Кусо*, як кажуть японці! – буркнув під ніс Архипич. – Вони ще й міста не захопили, а вже тут царство суспільної рівності та всенародного щастя встановлюють. Воно завжди так буває, чим красивіші слова, тим більше за тими словами лайна, пойняли? Ми таке царство щастя уже бачили рік тому в Києві. Правда, пане сотнику?

Артем не відповів. Зчепивши зуби, він силився не дати волі почуттям. Вперед. Треба дійти. Треба виконувати свій обов’язок. Він мусить. Він… Це він обіцяв Тетяні, що Харків не буде зданий. Це він не вмовив її виїхати. Вона була десь там, самотня і беззахисна, у такому самому магазині, у місті, де тепер панували червоні і їхні союзники німці. В Артема нило в грудях. За їхньою термінологією і він – син власниці кравецької майстерні, і вона – хазяйка магазину були «буржуями». Ворогами.

– Пане сотнику! – гукнули його козаки.

– Горач, усе гаразд? – спитав Вержбицький.

Зусиллям волі Артем взяв себе в руки. Озирнувся. Оцінив обстановку. Розвідники проминули останні будинки і дісталися залізничних рейок. На вокзал! Під їхніми чоботами хрипко скрипів щебінь насипу.

– Стій! Хто такі?

Розбилися в розстрільню. Залягли. Артем махнув шапкою зі шликом.

– Запорожці. Команда кінної розвідки корпусу. А ви хто?

З-за стрілки піднялися троє озброєних рушницями дядьків у шкіряних кашкетах та чорних повстяних бушлатах з синьо-жовтими пов’язками на рукавах.

– Свої! Ми харкавчани!

– Та це ж мої знайомці з робочої дружини! – зрадів Архипич.

За півгодини Артем і сотник Вержбицький заходили до потягу командувача дивізії. Набундючений військовий старшина Загродський сидів у своєму кабінеті.

– Що, з’явилися, шерочка з машерочкою? Вчасно! Зараз нам жаба цицьки даватиме. Проґавили німців!

Сотник Вержбицький, мабуть, звичний до таких спалахів, промовчав. Натомість Артем не стримався:

– Ми проґавили? Ми німців стерегли? Чи може то ми віддали наказ всю розвідку кинути на передову?

– Ти що собі дозволяєш, Горач? – військовий старшина Загродський підскочив мов вжалений. – Ти як розмовляєш зі старшим за посадою?

– Тільки зі старшим за званням, – різко зауважив Артем. – Насмілюся нагадати, що розвідка корпусу не підпорядкована командуванню Старої Запорізької дивізії.

– Панове старшини! Заспокойтеся! – втрутився в розмову отаман булави. – Пане військовий старшина, ми не для того продиралися через захоплене німцями місто, аби тут сваритися. Хто в чому винний – історики розберуться, а нам зі скрути виходити треба. Існує зв'язок з частинами на фронті?

– Існує, – відповів військовий старшина Загродський. Охолов він швидко, певно, й сам соромився свого емоційного спалаху. – І Чугуїв на зв’язку. Полку імені Кармалюка я наказав основними силами вирушати на Харків. Скоро мають бути. Бо якщо не буде – я не знаю, як боронитися.

– Невже таке кепське становище?

– Як у кнура в гадовищі, – буркнув командувач дивізії. – Людей бракує скажено.

– Атакують німці? Чи червінці також себе проявляють?

– Проявляють, – скривився Загродський. – З Холодної Гори періодично пострілюють. Я там поставив два десятки робочих з двома дрезинами – як раз справляються. Більшовики – то дурня. Наше горе суне на нас вздовж Олександрівської у вигляді колони кайзерівців з кулеметами. Давлять три-чотирикратною чисельною перевагою. Ми відбили три атаки. Втрати шалені. Чи втримаємо четверту – я не знаю, робочі тримаються молодцем, але… Панове, ну не армія це.

На вулиці хлопнуло кілька пострілів. Застрекотав кулемет. Стрілянина перетворилася на суцільний гул. Військовий старшина Загродський відкинувся на спинку стільця і затулив очі:

– От і все.

До штабу забіг переполоханий старшина в кубанці.

– Пане командувачу! Німці тиснуть на робочих з боку Малої Гончарівської. Вогонь шалений. Робочі не втримаються! Треба поповнення.

– Треба поповнення, – промовив командувач дивізії, немов уві сні. – Чули, сотнику Горач? Треба поповнення. Скільки у вас людей? Чота неповного складу? Годиться. Негайно їх на небезпечну ділянку оборони.

– Слухаюся.

За вікном вагону загудів паротяг. Артем і сотник Вержбицький перезирнулися між собою і поглянули на командувача. Той знизав плечима, не знаю, мовляв. Старшини вийшли на перон. По рейках повз них повільно проповзали теплушки ешелону. З підніжки зіскочив молодий старшина у кудлатій шапці та сірій черкесці.

– Пане отамане булави дивізії! Дві сотні першого куреня полку імені Яна Кармалюка прибули у ваше розпорядження.

Сотник Вержбицький задоволено хлопнув долонями:

– Сам Бог вас нам посилає! Ще повоюємо!

_______________

Льюїс – англійський ручний кулемет «Lewis» часів Першої світової війни. Знаходився на озброєнні російської армії і відповідно – армій УД та УНР. Відрізнявся характерним кожухом та товстим магазинним диском.

Кусо – (з японської, лайливе) лайно.



***


Доклад отамана булави Командувач вислухав не перебиваючи. Паршиві новини! Бунт німців у Харкові руйнував геть чисто все. Накази, приготовані до відправлення в частини, можна було сміливо викидати в пічку. Становище змінилося.

Командувач Лівобережної групи бригадний отаман Петро Болбочан склав руки за спиною та пройшовся кабінетом з кінця у кінець. Треба було шукати вихід, але рішення категорично не лізли в голову. Свідомість пекла одна єдина думка: «Не встигли».

Погляд упав на мапу. Майже біля кожного уїзного центру стояв прапорець з позначкою «курінь такий-то полку такого-то». Здавалося, що він оперує величезною армією. За спадком від часів гетьманства йому дісталися кадри чотирьох корпусів, але чим вони були насправді?

З півночі на українські терени неспішно наступала дивізія червоного комдива Локотоша – сім з половиною тисяч багнетів і шабель на чолі зі старими знайомцями запорожців – Щорсом, Боженком та Черняком. Ця дивізія частково складалася з українців – колишніх червоногвардійців та учасників протигетьманського повстання під Звенигородом і Таращею. Лише влітку їхні загони проривалися на українські терени, грабували хліборобів, крали збіжжя, атакували Охоронні сотні – аж доки не зіткнулися в бою з козаками 2-го Запорізького полку під командою підполковника Болбочана. Саме тоді Командувач здобув погони полковника.

Зараз той успіх виглядав недосяжним.

Червоні загони були значно поповнені російськими кадрами, переформовані та переозброєні. А Чернігівський корпус армії УНР в полках мав по 70-150 козаків, тобто сам становив собою полк неповного складу. Були іще повстанські загони отаманів Ангела і Тимченка – неясної чисельності, незрозумілого підпорядкування та без жодного бажання виконувати накази командування.

Надійнішою виглядала створена ще за Центральної Ради Сірожупанна дивізія. За гетьмана її склад був зменшений до 600 багнетів, та від початку повстання дивізія почала отримувати поповнення і невдовзі доросла до шести тисяч бійців. Все б добре – але в куренях дивізії ледь не відкрито працювали агітатори соціалістів та більшовиків. Командувач чернігівського напрямку, літний сивоусий полковник Палій, так боявся гніву Директорії, що припиняти соціалістичну агітацію не наважувався.

– Таке нігдзє не годиться, – отаман булави групи Богдан Гейденрайх не приховував незадоволення командиром чернігівського напрямку. – Комендант Сум сотник Філонович на свій страх і ризик зєбрал у місті бійців гетьманських охоронних сотень, поповнив їх тамтешніми волонтерами і з цим нехитрим войскем вже місяць примудряється відбивати атаки червоних банд. Про це знаємо ми у булаві групи, але як виєсніл сє, про це не знає полковник Палій. Полки у Прилуках, Конотопі та Пирятині скаржаться, що не отжимуваюць від нього жодних наказів, і звертаються напряму до нас. Я пжиготовів наказ про підпорядкування цих полків булаві групи. А Палій нехай утжимуває Локотоша.

Очевидно, полковника Палія треба було міняти. Тільки на кого? За умов, коли куренями командували хорунжі, Командувач просто не міг виділити відповідного старшини. Київ слова не дотримував – старшин-гетьманців у Лівобережну групу не присилав.

Важко було й на Катеринославщині – гетьманське військо втекло до білих майже в повному складі, отаману Гулому лишилися рештки. Але як багато залежало від особи командира! Гулий примудрився об’єднати все, що лишилося від гетьманської армії, з повстанськими загонами отаманів Самокішина, Котика, Божка та Григор’єва і це вояцтво тримало водночас фронт проти білогвардійців і німців під Херсоном, проти Добровольчої армії на Донбасі та проти Махно у себе в тилу. Катеринославським кошем Командувач був задоволений – він чудово сам давав собі раду.

Вікна були щільно завішені чорними портьєрами – навіть у стаціонарних штабах підтримувався режим світломаскування. Ні для чого полтавським міщанам було знати, що в булаві Лівобережної групи працювали через цілісіньку ніч. Тишу уривали гуки караульних. Командувач повернувся до мапи.

Смішно виглядали ремствування булави Лівобережної групи на нестачу резервів – на мапі вся Полтавщина була вкрита позначками про розміщені курені та полки. За цим вражаючим видовищем була прихована страшна правда – Полтавський корпус існував практично тільки на папері. Формували його з нуля, попри шалену агітацію соціалістів, і як наслідок 11-а дивізія за чисельністю особового складу дорівнювала полку, за який полковник Кудрявцев у бою келиха кислого пива не давав – козаки перебували під цілковитим впливом анархістів і більшовиків. Дещо краща ситуація складалася у 12-й дивізії. Але її полки були рознесені по уїзних центрах, чисельно становили 100-250 багнетів, і витягнути їх з місць дислокації не існувало ніякої можливості. Цивільна влада в Лубнах передавала, що анархісти всіляко підбурювали міщан проти тамтешнього єврейського кагалу. Погрому не сталося виключно через розташований в місті український полк.

У такій ситуації, та ще й після відправки на Волинь кадрів Харківського корпусу, все, чим міг оперувати командир Харківського напрямку військовий старшина Олександр Загродський – це були Стара Запорізька дивізія та Харківсько-Слобідський кіш. Разом – шість полків, 10 тисяч українців проти 21 тисячі більшовиків. На допомогу їм булава Лівобережної групи могла кинути свій єдиний резерв, Республіканську дивізію – чотири піших полки, гарматну бригаду та кінний дивізіон Чорних Шликів.

До кабінету увійшов осавул та доповів про прибуття начальника постачання Лівобережної групи. Невисокий гладкий генеральний хорунжий приніс повну теку документів на підпис – йшлося про закупівлю фуражу та кінного спорядження для потреб групи. Справи упорали. Командувач знову замислився над становищем.

В те, що більшовики рушать прямо через Харків на Київ, він і сам не вірив. Розвідка не могла встановити чисельність противника ідеально точно, але навіть ті дані, які вона приносила, показували, що сили більшовиків були не набагато більші за Лівобережну групу армії УНР. Це наводило тільки на одну думку – червоні планували долучити до роботи своє підпілля. Воно не було численним і без допомоги зовні не мало жодних шансів на успіх. Що й саме усвідомлювало. «Нечего и рассчитывать, без переброски значительных сил Красной армии не только на успех революционного движения на Украине, но на самое его возникновение», – писав такий собі «товаріщ Яковлєв»* у листі, перехопленому розвідкою корпусу. Більшовицьке військо було мало на що здатне без підпілля, підпілля мало чого вартувало без Червоної армії, проте разом вони були серйозною силою. Єдиним шансом більшовиків на успіх було водночас із наступом червоного війська підняти повстання в українському тилу.

Це й сталося. Запорожці відбивали атаки під Козачою Лопанню, коли за їхньою спиною прокотилася серія бунтів. У Конотопі анархісти спробували захопити булаву 30-го полку, але старшини повелися правильно, і до вечора їхні козаки очистили місто від ворогів. У той самий день банда анархіста Ковтуна намагалася захопити Прилуки, розібрати залізницю і перерізати зв'язок булави групи з Сумами. І знову на перешкоді стали українські козаки – Ковтун зустрівся з опором, зазнав втрат та розчинився в лісі. Навколо Констянтинограду активізувалася банда більшовика Матяша. Біля військових складів у Селещині стали помічати харцизяк есера Шинкаря.

Але все це були дрібниці порівняно з атакою анархіста Махна на Катеринослав. Отаман Самокішин при повному хаосі на вулицях вступити в бій не наважився і вивів своїх козаків з міста. В місті залишилися три сотні мобілізованих до українського війська старшин – вони зайняли оборону в кількох будинках і стримували атаки махновців, допоки в Катеринослав не увірвалися загони отаманів Самокішина, Божка та Григор’єва. Удар був настільки зловісний, що махновці посеред зими тікали від українців плавом через Дніпро. Банда Махна розсіялася по хуторах, але усе ще становила значну загрозу.

До дій банд анархістів та більшовиків додавався повний цивільний безлад на тилах, який ніяк не відповідав становищу військового часу. Ситуація збурювала старшин штабу.

– Гаспада, а вам нє кажица што на Лівабірєжьє давно пара устанавлівать ріжим ваєннай діктатури? – все частіше і все наполегливіше запитував під час нарад полковник Парфенів. – Я щітаю, што всю власть нада пєрідать ваєнним камєндантам, а сабатажнікі, правакатари і дєзіртіри далжни бить отдани пад воєнна-палєвой суд. Далжна работать система снабженія і прізива. Кагда наши палкі палучат пєрвиє ащутімиє патері, кєм ми іх паполнім? Ідєйнимі дабравольцамі? Ані і так уже у нас. Імєйте ввіду – у красних мабілізационная сістєма работаєт как часи – ані іщьо і наших сєлян к сібє прізивать будут. Практіка паказиваєт, агітация в связкє с растрєламі дайот патрясающіє різультати. Я дакладиваю аб етам в Кієв, а мне аттуда прісилают прикази снять пагони і всєм казакам адєть красниє бантікі. У нас што, других праблєм нє асталась? Гаспадін камандующій, я єщьо раз настаіваю – всє налічниє сіли далжни бить собрани на нашем фронтє! Нужна трєбавать ат Кієва.

Командувач вимагав. На його повідомлення, що сил у Лівобережної групи рівно по вінця і не більше, Головна булава обнадіювала тим, що підмога скоро буде. Київ обіцяв, що до нього перекинуть чотири полки Січових стрільців полковника Коновальця, складені меншою мірою з галичан, а більшою – з колишніх гетьманських сердюків. Головна булава армії УНР повідомляла, що на допомогу Україні готові прийти держави Антанти і що їхні частини уже вивантажуються в Одесі. А поки що на Сумщину з Києва прибув перший полк Чорноморської дивізії.

Попри всі свої біди, командування Лівобережної групи ще вчора з оптимізмом поглядало на ситуацію. Поки Стара Запорізька дивізія і слобожанці упевнено утримували ворога під Козачою Лопанню, в Харків мали прибути полки Республіканської та Чорноморської дивізій. Разом вони утворювали кулак, який мав ударити у фланг та тил більшовикам. І от – німці…

Командувач уже переговорив з Загродським. Командиру Старої Запорізької дивізії триматися у Харкові було ніким – аби не дати кайзерівцям взяти вокзал, запорожці і так фактично оголили фронт під Чугуєвом. Сил вистачало, аби урвати німцям охоту перти вперед, але їх украй бракувало, аби змусити замовкнути їхні батареї. Загродський повідомляв – німці почали пристрілюватися по вокзалу. Розриви снарядів Командувач чув у слухавці. Все мало вирішитися протягом одної ночі.

– Ситуація безнадійна, – похмуро зауважував полковник Сільванський. – Схоже, зранку німці почнуть з гармат розмазувати вокзал, залізничний вузол і наші ешелони на коліях. За кілька годин чотири наші полки залишаться без боєприпасів, харчів та санітарних потягів. Правда, весело? Загродський наполягає на здачі Харкова, і я з ним цілковито згоден. Тому робитимемо так. Вже зараз обидва полки Слобідського кошу вантажаться у вагони і перекидаються до Харкова. Разом з Кармалюківським полком та залишками робочої дружини проти ранку слобожанці завдадуть удар по Благовіщенському ринку, де розташовані німецькі батареї. Задача – змусити гармати замовкнути. Поки точитиметься бій на ринку, штабні відділи здійснять евакуацію шпиталю, складів та штабу Старої Запорізької дивізії. Тепер. Боданівський і Дорошенківський полки зранку відірвуться від ворога та знімуться з передової. Богданівці займуть оборону на околиці міста, а Дорошенківці прослідують через Харків, вивантажаться в Люботині та разом із саперами почнуть готувати оборонні позиції. По закінченні евакуації Богданівський полк відійде до Мерефи і прикриє дорогу на Катеринослав. Інші полки відступлять у Люботин. Останнім з вокзалу піде полк імені Яна Кармалюка. Загродський очолить в Мерефі оборону гайдамаків та богданівців проти наступу на Катеринослав, а полки в Люботині перейдуть під команду республіканців.

План Командувачу сподобався. Він його схвалив і навіть дещо доповнив – позиції полків мали стати базою для нанесення контрудару. Республіканська дивізія отримала наказ висаджуватися в Люботині. Через Ворожбу і Суми туди ж мусив висунутися полк Чорноморської дивізії. Контрудар у фланг і тил червоних не відмінявся – він змінювався у виконанні. Республіканці та чорноморці мусили наступати Деркачі і урвати Харкову залізничне сполучення з Білгородом. Додатковий удар перерізав шосе. Командувач посміхнувся. Червінці підбили на свій бік німців і ударили в спину українцям, коли ті найменше цього чекали? Гаразд. Харків мусив стати мишоловкою для самих червоних.

Командувач поглянув на календар, а потім – на годинник. Час давно перевалив за північ. Він обірвав аркуш. Тепер на календарі виднілася дата: «3 січня 1919 р.», а нижче рукою Командувача раніше була написана примітка: «зустріч з командуванням німців».

Він сумно зітхнув – так по-дурному все вийшло! Німці билися на боці червоних і ламали запорожцям усі плани, а могли б воювати на їхньому боці проти ленінців. Такий шанс було змарновано!

До кабінету, мов буря, влетіли комендант штабу сотник Авраменко та військовий старшина Гейденрайх. З їхнього збентеженого вигляду Командувач зрозумів, що запас поганих новин на сьогодні іще не вичерпався.

– Пане командувачу, маю вельми прикру новосць, – гарячкувато промовив військовий старшина. –Ми зранку довядавілісь що банда Махна захопила Лозову і обірвала звьонзєк Харкова з Синельниковим та Катеринославом. Проти махновців вислали Роменський полк з Полтавського корпусу. Щойно командир полку значковий Дугельний задзвоніл до булави і повідомив, що полк битися проти Махна одмовівся. Проти більшовиків – також. Командир полку наляканий – його жиццє висить на волосині.

Командувач завмер у кріслі – наразі гіршої новини просто не було. Людей і так бракувало скрізь, а тут…

– Якщо зараз Роменський полк об’єднається з Махном… – промовив вголос сотник Авраменко. – Якщо вони вдарять по Харкову з тилу… У Дугельного більше тисячі козаків та бронепотяг. З козаками б побалакати. Спробувати переконати. Може, варто послати туди когось зі штабних старшин?

Командувач підвівся і сперся руками о стіл. Знизу поглянув на підлеглих. Він не хотів більше чути ніяких розмов про переговори.

– Старшин їм!.. Переконати їх!.. – передражнив Командувач своїх підлеглих. – В чому ви їх ще переконаєте? Їх Ленін з Троцьким уже переконали. Зв'язок! Викликайте Чорних Шликів!

Час для переговорів безповоротно сплив.

_______________

«Товариш Яковлєв» – партійний псевдонім Якова Епштейна, керівника більшовицького підпілля у Харкові та одного з організаторів Голодомору 1932–1933 рр. Текст листа наводиться за мемуарами Владіміра Антонова-Овсєєнка.



***


Вибух здійняв у повітря щебінь насипу. Артем відсунувся від вікна – дрібні камінчики літали зі швидкістю осколків. Пронесло. Протягом ночі німці стріляли нечасто – більше для перестраху і не надто прицільно. Снаряди рвалися далеко від вокзалу – за коліями догорав поцілений ними будинок.

Артем місця собі не знаходив – думки про те, що вона десь там, під загрозою бути убитою першим же очмарілим від крові більшовиком, вганяли в тугу. Кортіло завити або напитися. Та силою волі він змушував себе триматися. Він знову й знову повторював: він піде і виведе її з цього пекла. Потрібно лише слушної нагоди.

Нагода прийшла сама.

– За годину до світанку, через розриви в позиціях німців проникаємо в місто. – За столом зібралися підстаршини його команди. Артем ставив задачі. – Головний удар буде спрямований на німецькі батареї, а наше завдання – забезпечити евакуацію. Дядько Охрім. Ти і твої хлопці проникаєте в Олександрівську лікарню, займаєте оборону та тримаєтеся до підходу наших сил для вивозу поранених. Архипич. З бійцями чоти Чаленка мусиш дістатися булави дивізії. Задача – попередити про час атаки. Мають приготуватися до евакуації. Крім того, з початком бою на Благовіщенському базарі булавні мають власними силами захопити міст – аби німці не пошкодили.

– Це знову той жовтодзьоб мені пояснюватиме, хто з нас чотою командує та хто за званням старший, пойняли? – зауважив Архипич.

– Не пояснюватиме, – заспокоїв його Артем. – Зі мною – не наважиться. Я піду з вами.

– Якого це? – здивувався Архипич. – Не бачу я в тому потреби.

– Нараду закінчено, – промовив Артем, наче не почув свого бунчужного. – Всім готуватися до виступу.

Підстаршини вийшли з кабінету. Ясько подав Артемові умитися. Сотник старався не дивитися у бік Архипича, який лишився сидіти за столом і свердлив його поглядом.

– І чого б це пан сотник так поривався до штабу іти? – глузливо запитав сивий підстаршина. – Він у нас старшина булавний, то має в булаві сидіти, пойняв?

– Це що за запитання? – спалахнув Артем. – Бунчужний Жуйборода! Ви що собі дозволяєте?

– Нагадую пану сотникові, що він у нас командир команди кінної розвідки, – аніскільки не засмутившись, відповів Архипич. – А нас тут дві неповних чоти. Якщо пан сотник сумнівається в успіхові – чого б йому свого заступника не послати?

– Іду сам, бо так треба, – буркнув Артем у відповідь.

На це Архипич скинув з голеної голови свою кудлату білу шапку, і пошарудів у ній рукою, загадково позираючи вгору.

– Ворожу-ворожу, все дізнаюсь – все скажу, – промовив він співучо. Підморгнув. Посміхнувся так, наче йому відкрилася нечувана таємниця. – Треба тобі, козаче, на вулицю Чорноглазівську до такого собі магазину «Мадемуазель Журба, панчохи та білизна» за такою собі Тетяною Журбою. – Голос Архипича змінився на звичний, а шапка повернулася на місце: – У мене в кількох козаків по п’ятеро дівок – я й те всіх знаю. Ти гадав, я не дізнаюся про твою єдину?

Слова застрягли у горлянці. Під поглядом сивого розвідника бажання лаятися вщухло саме собою. Артем відчув, як слабкість охопила руки і ноги.

– Архипичу, мені треба…

– Канчуків тобі по сраці треба, пане сотнику, – голос Архипича був холодний, мов крига. – У наші плани вулиця Чорноглазівська не входить. Не мені тобі, синку, пояснювати, що таке рейд по ворожому місту. Перша засідка – і там нам смерть.

– Ніяких нам, – відповів Артем. – Я сам піду.

– А я, гадаєш, тебе самого відпущу? – поцікавився Архипич. – Авжеж!

– А чого це сам? – втрутився в розмову Ясько. – А я? Хіба я пана сотника покину? Та з ним вся команда піде!

Архипич поглянув на них з-під лоба. Потім мовчки встав і заходився затягувати широкі кавалерійські ремені. Підхопив канчук.

– Льюїса візьміть, шибеники. І гранат побільше…


Штабу дісталися без пригод. Дочекалися атаки та допомогли козакам на початку евакуації. Більшість розвідників Артем відправив на вокзал на чолі з хорунжим Чаленком.

– Ми з Архипичем рейд вулицями зробимо, може, побачимо чогось? Вантажтеся у вагон. Нас не чекати – підемо з кармалюківцями.

– Слухаюся, – чітко за статутом козирнув молодик. Всім своїм виглядом вин виказував образу на батьків-отаманів, які знову не взяли його на справжню справу. Та Артемові було не до його ниття.

Разом з Архипичем і Яськом їх пішло восьмеро. Козаки тулилися до будинків, перетинали вулиці бігом та постійно тримали карабіни прикладами на плечах. Вікна розглядали крізь приціли. Серед розвідників помітно виділявся сивий підстаршина, який біг навперейми з льюїсом.

– Архипич, віддав би ти цю бандуру хлопцям, – порадив йому Артем.

– Хлопцям в разі чого шаблями працювати треба, пойняв?

Просувалися маленькими вузькими вулицями – на широкій Німецькій можна було залюбки зустріти патруль. Бігти було нескладно – місто вимерло. Артем з подивом прислуховувався до цієї тиші – навіть собаки за парканами мовчали. Лише звуки пострілів долітали звідусюди.

Хвіртку до її двору Артем розгледів здалеку. Розвідники прилинули до стін обабіч. Аж тут поміж ними на вулицю вилетіла розхристана дівчина у подертій сорочці. Серце забилося, мов паровий міх – Артем упізнав Тетянину служницю з магазину. За нею вибіг чорнявий вахлак.

– Стой, курва!

Удар. Звук – мов помідором об стінку. Вахлак із заламаними руками перелякано дивився на Артема.

– Скільки ваших у будинку? Пригадаєш чи допомогти?

– Шестеро, – чорнявий тремтів. – Четверо у магазині, а товариш командир до буржуйки пабрьол. Пане офіцере! Не вбивай.

Погляд на Яська. Удар. Голос Архипича:

– Пане сотнику! З Яськом і Гнатом – нагору. Ми до магазину.

На сходах Артем почув голос Тетяни:

– Ні-і-і! Не чіпай мене! Прибери руки! Ряту-у-уйте! Ґва-а-алт!

Пакунки, розкидані по снігу. Білі мережива біля посічених грудей. Артема мов струмом пробило. Удар ногою – в двері. Шаблю з кинджалом – з піхов. Якийсь хлопак з круглою пикою вдарив стільцем. Шаблею ніжки вбік. Кинджал в горлянку. Артем посунувся вперед. І завмер.

Розхристана та в подраній сукні, вона стояла, охоплена чоловічою рукою через груди. Цівка револьвера танцювала біля скроні. Русявий тип у шкіряному кашкеті з зіркою істерично крикнув:

– Уйді! Уйді пітлюравєц! Аружиє на зємлю! А то я ійо…

Почуття у кулак. Всі розмови не про неї – лише про нього. Не виказувати слабкості.

– Відпустиш її – відпущу тебе. Жити будеш. А не відпустиш – до-о-овго помиратимеш.

– Тібє ана нужна, так вєдь? Аружиє на землю! А то уб’ю ійо!

– Уб’єш – благатимеш мене про смерть, – Артем злостиво посміхнувся. – Тебе в труну по шматках збиратимуть.

За спиною русявого промайнула тінь. Тетяна полетіла на Артема. Розкрив руки. Під грюкіт зброї він вхопив її в обійми і повалився на підлогу. Тиша. І голос Яська:

– Все, пане сотнику, порядок. Вставайте. Поки ви тут балакали, я через кухню прохід знайшов.

Вбитого русявого джура перетяг на кухню. Артем вхопив дівчину за плечі, струснув і розвернув до себе обличчям:

– Таню! Таню! Це я! Все гаразд. Я з тобою.

Вона заревіла і вткнулася йому в плече. Невчасно. Артем бачив – дівчина знаходилася в глибокому ступорі. Струснув знову.

– Таню, не час! Зберися. Я за тобою – треба уходити. Зможеш перевдягтися?

– Зможу, – відповіла вона, давлячись сльозами.

– В дорожню теплу сукну. Як у село. Бери документи, гроші, коштовності. Зміну білизни та пару светрів. Мерщій.

Вона рухалася, мов заведена, явно не до кінця розуміючи, що і навіщо робить. Просто виконувала його накази. Потрясіння від щойно пережитого було таке, що Артем всерйоз боявся, аби дівчина не впала непритомна. У коридорі він перебрав її взуття і вибрав найміцніші шкіряні чобітки. Тетяна вдягнула подане ним темне тепле пальто і заходилася приміряти модний капелюх.

– Тобі повилазило? – рикнув Артем. – Кілька хусток накрути, як селянка. І торбу свою давай, я сам понесу.

Нарешті зібралися й вийшли. Двері квартири Артем не зачиняв – уже не бачив сенсу. Біля виходу зупинився.

– Таню, слухай мене уважно. Зараз ти робитимеш все, що я скажу, і так, як я скажу. Скажу стрибати – стрибай. Скажу падати – падай. Нічого не скажу – нічого не роби. Зрозуміла?

Вона перелякано закивала. Артем вивільнив з кобури парабелум.

– З Богом.

На дворі вихід перегородила розстрільня озброєних з червоними стрічками на шапках. Вона прилинула під його руку.

– Всьо пітлюравци, дабєгалісь. Брасай аружиє.

«Кінець», – він не збирався віддавати їм Тетяну.

– Лягай! – пролунало з-за спин.

Під її коліна ногу і на землю. Загриміла черга льюїса. Бахнули карабіни. Червоних здуло. Ясько підхопився на ноги скинув рушницю і добив червінця з гранатою. З магазина вибіг Архипич.

– Сайонара*, як кажуть японці. Як ви?

Артем кивнув, нормально, мовляв. На подвір’я збіглися козаки.

– Забиратися треба, – мовив один з розвідників. – Зараз на нас вся Червона армія навалить.

– Всі в зборі? – спитав Артем. – Вперед!

Тепер бігли навпростець – Німецькою вулицею. Розвідники пересувалися ланцюжком, задні прикривали передніх, а десь посередині Артем тягнув захекану Тетяну. Він міцно тримав її за руку. За потреби він міг її втримати на повороті або підтримати при падінні. Серце шалено калатало. Попри всю небезпеку, про яку казали розвідники, тепер він раював від щастя. Вона була з ним – а значить, і вокзалу вони дістануться. Інакше й бути не могло.

Біля Миколаївської церкви вони ніс до носа стикнулися з групою більшовиків. Шаблі з піхов!

– Па-а-аскуди! – загорлали козаки.

Артем притиснув Тетяну до стіни і стиснув в обіймах. Забагато пережила дівчина за один день, аби милуватися як його козаки батували шаблями живих людей. Досить було й того, що їй довелося перескакувати через калюжі крові і трупи. Дівчина мовчала. Артем знав цей стан отупіння від надто сильних вражень. Рано чи пізно він мав вибухнути бурною істерикою, але поки що влаштовував розвідника найбільше.

У готелі, де містився штаб, було пусто і самотньо. Біля мосту – ані душі. Розвідники перебігли Лопань. Вдарили постріли. Скрикнули поранені. Артем затягнув дівчину за кам’яний бордюр, притис до бруківки і оглянув своє вояцтво. Один козак лежав в калюжі крові без рухів. Другий борсався, силячись підтягнути побиті ноги.

– Почекай, зараз витягнемо, – гукнув Архипич. – Хлопці! Вогонь.

На тому березі вже зібралася група людей у шинелях кольору фельдграу*. Кулі притиснули їх до землі. Пораненого розвідника затягли за дерево.

– Ні, облиште мене, – ревів той. – Дайте кулемета і лишіть.

– Тебе що, в голову поранили?! – крикнув Артем. – Хто тебе лишить?

– Облиште, бо самі загинете!

Артем поглянув на Архипича. Підстраршина кивнув. Пораненому козакові підтягнули льюїса. У шапку кожен розвідник поклав по гранаті. Попрощалися швидко.

Грюкіт чобіт по залитій сніговою кашею бруківці змішувався зі стрекотом кулемета за їхніми спинами. Час від часу стрекіт уривався вибухом гранати. Відновлювався знову. Потім бахнуло, мов від кількох гранат водночас. Кулемет замовчав.

Архипич гірко сплюнув у сніг.

– Тікусьо*, як кажуть японці.

– Дивіться, – скрикнув козак попереду.

Дорогу їм перерізала група солдатів у шинелях та німецьких шоломах.

– Розстрільню, – скомандував Артем. – Вогонь.

Рушниці змусили німців сховатися, але не втекти. Кулі засвистіли над їхніми головами. Розвідники залягли в коло і це їх врятувало – невдовзі сталеві шоломи з’явилися у них за спинами. Артем притиснув дівчину до землі під стіною будинку, відповз та витяг з кобури парабелум. Набої витрачав економно – тільки по тих, хто проривався ближче за відстань бою карабіна. Стикнувшись з украй прицільною стрільбою, німці відступили і залягли.

– Набої скінчилися, – гукнув Архипич. Він стріляв з карабіну пораненого і запасу не мав.

– Лови, – Ясько перекинув йому обойму.

– Зараз німці позалазять на дахи і закидають нас гранатами.

– Повзи до під’їзду, – скомандував Артем.

– Дивіться!

За будинками застрекотала шоша. Німці підхопилися на ноги і дали драла на бічну вулицю. До розвідників бігли вояки у сірих черкесках.

– Кармалюківці! – заволав Ясько. – Ми врятовані!

– Вам що, повилазило?! – лаявся підстаршина-кармалюківець. – Мерщій на станцію! Останній потяг вже відходить.

Сідати довелося на бігу. Добігти до підніжки і заскочити у вагон потребувало певної спритності, якої і в кармалюківців, і в розвідників було зі статком. Інша справа – вже заморена бігом Тетяна. Артем тягнув її, як міг, але у дівчини збивалося дихання та запліталися ноги. На щастя, її пакунок вчасно підхопив Ясько. Потяг наздоганяли по шпалах.

– Артеме, я не можу! – волала дівчина.

– Мусиш!

Відступати не було куди. Перон у них за спиною вже заполонили люди у бекешах, кожухах та шинелях-фельдграу. Залунали постріли.

На посадковому майданчику позаду вагону Ясько тягнув руки.

– Давай! Чіпляйся!

Тетяну затягнули удвох. Артем забрався на майданчик без допомоги. Вчасно.

За неспішним ще потягом уже гналася дрезина. Артем потягнувся до кобури. Над головами загриміла черга, а на них посипалися стріляні гільзи. Червінців пригостив максим, установлений у задньому вікні вагону. Дрезина відстала.

Треба було іти у вагон, але і в нього, і в неї вже не було ніяких сил. Вона сиділа під стіною заморена, замурзана, спітніла та скуйовджена. Він підсунувся до неї та обійняв за плечі.

Її мов струмом вдарило. Вона видряпалася з його обіймів та кинулася на нього з кулаками:

– Ти! Ти що наробив? Що ти наробив? Це моє місто! Я тут жити хотіла! Я – харків’янка!

Пояснювати їй щось він був не здатен. Просто відпустив ляпас. Потім другий.

– Дурепа! Ідіотка недоумкувата! Тебе від ґвалту врятували! Від смерті! Там хлопці мої загинули, тебе рятуючи! Що, все дарма?

Вона не відповіла. Вона раптом обм’якла, відкинулася на стінку вагону і протяжно гірко заревіла. Це був навіть не плач, а один безкінечний нестримний крик, породжений нелюдським жахом людини, яку щойно вибрали з пазурів смерті. Людини, яка вперше усвідомила, як ті пазурі виглядають. Артем згріб її в обійми. Вона линула до його плеча і плакала знову.

– Все гаразд, Таню, – казав він. – Все буде добре. Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.

Грюкіт коліс. Хитання вагону на рейках. Поля, вкриті талим снігом обабіч залізниці. Її тепло.

А над ними у вікні два козаки, сміючись, набивали кулеметну стрічку.

_______________

Сайонара – (з японської) До побачення! Бувай!

Фельдграу – типовий колір мундирів німецької армії, сірий із зеленим відтінком.

Тікусьо – (з японської, лайливе) сука.



***


Стук у двері здивував Сергія Шемета – він не чекав відвідувачів. За дверима стояв високий вусатий чоловік у дорожньому пальті та пом’ятому капелюсі. Гість був сильно втомлений або пригнічений якоюсь думкою – раніше такий дикий зацькований погляд Шемет зустрічав тільки у біженців.

– Пане Шемете? Доброго дня, – ледь чутно промовив гість. – Я привіз вам вісточку від Миколи Івановича. Знаєте, перебував у штабі Лівобережної групи…

– Проходьте будь-ласка, – перестороги зникли, Шемет давно очікував вістей від пана Міхновського. – Сідайте за стіл, будемо пити чай. А з ким я маю честь?

– Авжеж! Звісно, – гість розгублено посміхнувся. – Я Сергій Тимошенко, губерніальний комісар Харківщини.

Сергій Шемет налив гостеві чаю, пригостив печивом, на хвилинку вискочив до коридору та зателефонував Дмитру Донцову і ще двом членам політради їхньої партії. Тимошенко до багатолюдних розмов був явно не схильний. Шемет його ні про що не питав, а сам занурений у думки гість не видав ані пари з вуст.

Та коли до компанії долучилися ще двоє хліборобів, господар поцікавився останніми новинами з Харкова.

– Останні новини? – з гіркою посмішкою перепитав той. – Харків втрачений – от остання новина. Запорожці відступили. Місто перейшло під владу більшовиків, анархістів і союзного їм німецького гарнізону.

У хліборобів очі рогом полізли – настільки зловісними були вісті.

– Я, власне, ненадовго до вас, – так само ніяково промовив Тимошенко. – Маю негайно їхати до ради комісарів Директорії. Треба повідомити їм цю страшну новину, бо схоже, звітам булави запорожців вони не вірять.

Хлібороби перезирнулися і з готовністю запропонували свою допомогу.

– Ми супроводимо вас прямо до будинку ради. І навіть почекаємо вас там. Навіщо вам блукати в незнайомому місті?

– Я щиро вдячний вам, панове, – відповів Тимошенко. – Ваша допомога буде така вчасна. Я все ніяк не прийду до тями. Те, що там було… Те, що я бачив… Цього не передати словами.

Прольотка довезла їх впритул до будівлі ради комісарів. Губерніальний комісар Харківщини, мабуть, довго блукав би кабінетами, аби добитися аудієнції, але Дмитро Донцов швидко все влаштував. Невдовзі підстаршина Січових стрільців провів їх сходами на другий поверх та до залу нарад. Губерніальний комісар подякував за допомогу та увійшов у двері.

Донцов похмуро промовив:

– Треба зачекати. Чує моє серце – пішов наш комісар за вовною, а вийде стрижений. Ви читали листа Миколи Івановича?

– Читав. Усе гаразд, – Шемет наблизився до товариша по партії упритул і стишив голос. – Микола Іванович зустрічався з членами нашої партії на Полтавщині, Слобожанщини та Чернігівщині. Він задоволений. Наші однопартійці та їхні родини уже так наїлися свавіллям «бєднєйших», що вже зараз ладні масово піти до війська. Але вони жадають створення окремих, хліборобських частин, без соціалістів та їхніх агітаторів.

– І скільки ж людей вони здатні виставити?

– Більше двох десятків тисяч.

Донцов заціпенів. Поглянув на однопартійця і засяяв посмішкою:

– Так це вже щось зовсім інше! Це вже сила! Тепер можна з цими блазнями розмовляти на повний голос.

З конференц-зали почулися гучні голоси.


Інженер Сергій Тимошенко не був умілим та красномовним оратором. Та цього й не треба було. Враження від пережитого протягом останніх днів якось самі перетворювалися на слова і лилися з нього струмком. А розповісти він мав про що. У пам’яті спливали очі козаків, які заходили до будівлі вокзалу для відпочинку і валилися на підлогу від втоми. У вухах стояв стогін поранених у скривавлених бинтах, яких санітари тягли на ношах у вагони прямо під обстрілом. Тимошенко затуляв очі і бачив бліду дівчину-жалібницю, яка не впала, а наче пір’ячко осіла на рейки, коли її груди пересікла кулеметна черга. Шмати каміння, вирвані снарядами з будинків. Цивільні харків’яни, які в одну мить перетворилися на погорільців. Діти, що забилися у ями. І молодий старшина у кашкеті-гетьманці, який щось кричав йому в обличчя, після того як повалив на перон і тим врятував його від осколків німецьких снарядів.

– У Харкові тривають важкі бої, панове, – казав Тимошенко. – Більшовики і німці пруть вперед з великою перевагою в силах. Наші козаки виказують взірцеві приклади хоробрості та самовідданості. Але канчуком сокиру не переб’єш. Запорожцям несила битися водночас з більшовиками, німцями та анархістами. Панове – це війна. Нам треба боронити державу. Треба вводити режим військового стану. Треба припиняти на місцях дурну демократію. Треба перекинути на кордон максимум наших військ. І нарешті. Треба об’являти війну більшовикам, оскільки нам війну уже об’явлено.

Його не перебивали. Але й радості його вісті Директорії вочевидь не принесли. Володимир Винниченко, Федір Швець та Микола Порш поглядали кисло та недовірливо. Коли Тимошенко закінчив, голова Директорії погладив свою коротеньку борідку та спитав, немов хотів дізнатися окремі подробиці:

– Товаришу Тимошенко, а от скажіть нам. Ви самі їздили до Козачої Лопані? Ви бачили полонених більшовиків? Чи може, розмовляли з ними? Звідки ви знаєте, що Харків атакували саме більшовики?

Таке питання губерніального комісара Харківщини добряче здивувало. Він збентежено поглянув на присутніх.

– До моїх обов’язків не входить допит полонених. Вже повірте, в мене без того під ногами земля горіла. Про те, що на нас напали московські більшовики, я знаю від старшин Запорізької дивізії. Від командирів полків до командувача Лівобережною групою отамана Болбочана – всі говорять про це.

– Ось! – Винниченко задоволено потрусив у повітрі піднятим вказівним пальцем. – Від Болбочана! Від реакціонера, який розігнав ревком у Полтаві. Який заборонив у Харкові з’їзд селянських рад.

Інженер Тимошенко посміхнувся. Аж дивно, наскільки Директорія була не в курсі харківських подій. Певно, більшовики вже нажалилися.

– Так званий селянський з’їзд у Харкові заборонив не Болбочан, – мовив він. – Його заборонив я. Те, що ви називаєте селянським з’їздом, насправді виглядало як пара тисяч міщан, підкуплених більшовицьким ревком та поповнених кількома сотнями червоних агітаторів. Вони об’явили Раду робочих та солдатських депутатів єдиною владою на Харківщині. Довелося переконати їх в протилежному.

Винниченко скривився:

– А солдатський мітинг, розігнаний болбочанівцями?

– Мабуть, ви маєте на увазі бунт призовників? – зауважив Тимошенко. – Як же? Пам’ятаю. Ламали ятки торговців. Пограбували кілька магазинів. Я сам просив військового коменданта, аби він вгамував це дике вояцтво.

– А розігнані мітинги?

– Ті, що відкрили вогонь по запорожцях? Звісно, були розігнані. Що ж мені було – з ними за життя балакати?

Винниченко хмурнів все сильніше. Ставало помітно, що відповіді губерніального комісара його помітно дратували, але поки що він продовжував тримати себе у руках.

– Може, ви скажете, що і членів комітетів залізничників запорожці в буцегарні не кидали? – поцікавився він глузливо.

– Чому ж? Кидали, – відповів губерніальний комісар. – І я цей вчинок вважаю цілковито правильним. У Харкові кілька днів не працювали трамваї, телефони, фабрики, каналізація, телеграф. І це коли зі сходу вже наступали більшовики.

– Звідки ви це знаєте? – спалахнув Винниченко. – Хто вам сказав про наступ більшовиків?

Інженер Тимошенко відчув розгубленість. Він ніяк не міг збагнути, до чого хилив голова Директорії.

– Мені повідомили про це старшини розвідки Запорізької дивізії.

Винниченко розквітнув задоволеною посмішкою потішеної дитини:

– От бачите?! Бачите, як все просто! Розвідка запорожців! Старшини, які виконують накази Болбочана.

Губерніальний комісар відчув, що починає втрачати терпець:

– Пане голова Директорії, я вас не розумію, – мовив він. – Ви не довіряєте командуванню Лівобережної групи?

Володимир Винниченко не відповів одразу. Вставши з-за столу, він пройшов до вікна і поглянув на вулицю.

– Ви, певно, пам’ятаєте, товаришу Тимошенко, що під час повстання проти гетьмана більшовики були нашими вірними союзниками, – голова Директорії казав скрадливо, так, мовби повідомляв співрозмовникові якусь нечувану державну таємницю. – Зараз ви кажете нам, що більшовики атакують Харків. Але з чиїх слів ви кажете? Болбочана. Колишнього офіцера, до якого у нас існує аж занадто багато питань. Ви кажете, Болбочан переконував вас, що на місто напали більшовики?

– Так, казав.

– А от Головний штаб армії УНР проаналізував його звіти і дійшов висновку, що Болбочан нам зухвало бреше, – заявив Винниченко. – Більшовики не можуть на нас напасти – вони зв’язані наступом білогвардійців. Так-так, вчорашніх болбочанових друзяк.

Тимошенко дивився на голову Директорії, немов громом прибитий. Почуте не лізло в голову.

– Аби ви знали: голова уряду, товариш Чеховський, вже запитав по радіо більшовицьку Москву про ситуацію на кордоні, – продовжив Винниченко. – І знаєте, що нам відповіли? Ніяких бойових частин Червоної Росії на українських теренах нема. Нам повідомили, що проти Болбочана воюють зібрані зі слобожанської бідноти війська Українського радянського уряду, щойно створеного у Білгороді.

– Це нісенітниця! – вигукнув Тимошенко. – Білгород був захоплений російськими більшовиками!

– Оце і є – нісенітниця! – обірвав його Винниченко криком. – У вас, товаришу Тимошенко, не війна іде – проти вас селянська біднота повстала. А знаєте чому? На знак протесту проти розгону більшовицьких маніфестацій та проти розправи з героєм повстання отаманом Шинкарем, який від горлорізів Болбочана ледве врятувався. З Харківщини тікають члени комітетів бідноти – болбочанівці відверто взяли бік куркулів та дрібних панків. Замість революційної демократії Болбочан за вашою спиною впровадив буржуазну реакцію. Ми в Києві чомусь про це знаємо, а ви – ні. А все тому, що слухали ви не повсталих земляків, а розвідку Болбочана. Скажіть, який ви після цього губерніальний комісар?

Тимошенко відчував, як розгубленість у ньому перетворилася на несамовиту злість:

– Що це за маячня! – комісар Харківщини заревів, мов різаний. – Та як ви смієте?! Ви це бачили? Що ви можете знати, сидячи в Києві? Як смієте ви паплюжити наших козаків? Та вони б’ються, мов герої!..

– Еге ж, герої, – глузливо перебив його Винниченко. – Харків воно – без бою здали.

Слова у Тимошенка застрягли в горлянці. Така цинічна зневага до хлопців, які зараз жертвували життям за вільну Україну, його вразила у саме серце. Перед очима знову пролетіли очмарілі козаки, застрелена жалібниця, ноші з пораненими, мати, що крізь сльози цілувала мертву дитину. Без бою??

Від почуттів у нього заболіло під серцем. Горло здушила задуха.

– Ви… Ви не розумієте, що ви кажете… Ви не розумієте…

Світ захитався в очах.

– Товаришу Тимошенко, ви сильно перевтомилися, – твердо промовив голова Директорії. – Вас надто вразили події останніх днів. Відпочиньте. А потім ми обов’язково вас вислухаємо.

Ввічливо, але наполегливо Винниченко виштовхав губерніального комісара Харківщини за двері.


Коли оглушений заспокійливим Тимошенко заснув, хлібороби вийшли до сусідньої кімнати та перезирнулися.

– Значить, більшовики на нас не наступають, бо так кажуть самі більшовики, – зауважив Шемет. – Червоним ленінцям віра є, а Болбочану – нема?

– Після розмови з цим демагогом Винниченком я вже нічому не дивуюся, – похмуро відповів Донцов. – Схоже, Директорія остаточно втратила зв'язок з реальністю.

– Їдемо, негайно їдемо, – Шемет витягнув Донцова і коридор і заходився вдягати своє пальто. – Треба поговорити з усіма, хто ще залишився притомним. Я зустрінуся з Головним отаманом та з полковником Коновальцем. Його Січові стрільці зараз єдина реальна влада в Києві. Пане Дмитре, вас я маю попроси завітати до військових. Треба негайно перебалакати з генералом Грековим та зі старшинами Головного штабу.

За кілька годин Сергій Шемет повернувся додому у заляпаних болотом колошах та у нечувано поганому настрої. Дмитро Донцов вже чекав на нього. З його глузливого погляду, поєднаного з кислою пикою, Шемет збагнув, що приємних вістей не буде.

– Це божевільня якась, а не керівництво військом, – Донцов говорив збурено, немов досвідчений інженер після розмови з чиновниками-неуками. – Тепер я розумію, чому за Скоропадського до головного штабу їх близько не підпускали. Знаєте, що мені там заявив заступник начальника Головної булави отаман Тютюнник? Вони сумніваються, що нас атакує червона Москва. Проте – сядьте аби не впасти. Вони, ще й досі гадають, що усі сили Болбочана становлять Запорізька дивізія і Полтавський корпус. Про існування Республіканської дивізії і Слобідського коша вони не відають. Оце називається – Головний штаб!

– А генерал Греков?

– Він на ситуацію дивиться більш тверезо, але в нашу здатність самотужки відбитися від більшовиків він не вірить. Каже, що вся надія на прихід французів. Зараз він як раз виїздить на переговори. До речі, зі мною отаман Греков зустрічався ледь не потайки. Усім старшинам військового міністерства відверто рекомендовано утримуватися від контактів з партією хліборобів.

– Ось як? – здивовано спитав Шемет? – І коли ж за словами Грекова прибудуть французи?

– Місяці за три – чотири.

Шемет не відповів. Він мовчки роздягнувся, повісив на вішалку пальто та капелюх, потім пройшов до столової, сів за стіл та налив собі чаю. Дмитро Донцов підійшов до вікна, відчинив шибку та запалив цигарку. Вперше в житті Шемету захотілося до нього приєднатися.

– Полковник Коновалець теж всі свої сподівання покладає виключно на французів, – мовив господар квартири. – Він всерйоз стверджує, що французи привезуть із собою танки та якесь «фіолетове випромінювання»*. Що це таке – я не знаю, але галичани кажуть, що цю дивину французи успішно застосовували проти німців. До речі, галичани в цьому гармидері – ледь не єдині адекватні люди. І Коновалець, і його отаман булави Мельник чудово усвідомлюють обстановку і не сумніваються, хто саме атакує Болбочана. Але й допомогти вони нічим не можуть. Після відправки на кордон Чорноморського кошу, Січові стрільці – єдина в Києві боєздатна військова частина, не розхитана більшовицькою пропагандою. Бо в інших загонах ситуація катастрофічна. Другий полк Січових стрільців, складений з повстанців, Коновалець наразі роззброїв – він весь пройнявся соціалістичним духом. В Дніпровській дивізії отамана Зеленого не криючись проходять більшовицькі мітинги, причому агітатори закликають до побудови більшовизму не як у Москві, бо там, мовляв, на владі зібралися колишні пани та генерали, а справжнього – без генералів та буржуїв. Наголошують, що за це вже б’ються міфічні «повстанці з Харківщини». Так що Винниченко не поодинокий у своїй маячні. Більшовики діють нахабно, цинічно і не бояться переслідувань – демократія. Все це в підсумку означає, що варто Січовим стрільцям піти з міста – владу в столиці негайно захоплять червоні. І ніякої реакції уряду на це нема. Лише хаос, анархія, свавілля та очікування міцного копняка від більшовиків.

Донцов поперхнувся димом.

– Це що, Січові стрільці так говорять?

– Навіть більше. Коновалець відкритим текстом мені заявив, що на його думку, з соціалістами держави не збудувати, – мовив Шемет. – Ми навіть обговорили можливість державного перевороту. Коновалець був би радий, якби це соціалістичне базікало «товариш Володя» був би замінений хоч на Петлюру, який принаймні не кумається з червоними. Січові стрільці налаштовані рішуче: прийде або тверда рука, або більшовики. Середина нежиттєва. Але все це гарно у теорії. Коновалець відкидає можливість військового перевороту як нездійсненну. Він сам мені сказав, для перевороту потрібно війська, а військо… Та ви самі знаєте.

– Ви казали Коновальцеві про наш резерв?

Донцов повернувся за стіл. Розмова цікавила його дедалі більше.

– Не казав, – відповів Шемет. – Про наш резерв я розповів Головному Отаману, і з’ясувалося, що допомоги нашої там уже не потребують. Готується великий історичний акт – об’єднання Великої України з Галичиною. Через це до нас скоро завітають 20 тисяч галичан. Петлюра там півгодини мені розписував, як він викине з Києва усю поліцію і замінить її на галичан, аби ті між собою українською балакали та українізовували геть чисто усе місто.

Донцов від подиву уронив ложку на блюдце.

– Але ж галичани нині б’ються проти поляків. Чим Петлюра їм допоможе?

– Про це він також згадав, – весело кивнув Шемет. – Головний Отаман мене переконував, що разом із запорожцями та загонами отаманів проти поляків військ у нас вистачить – Галичина вся буде наша.

– Які поляки? Яка Галичина? – Донцов очі витріщив від подиву. – Нас більшовики атакують! Пане Сергію, ви точно спілкувалися з Головним Отаманом, а не з «товаришем Володєю»?

– Точно-точно. Не сумнівайтеся, – кивнув Шемет. – Ми з вами вузько мислимо, як з’ясувалося. До ленінців зараз виїздить делегація, яка проведе переговори і все владнає. Нашій владі більшовики зараз не актуальні. Актуальні поляки. До чого там ми та Болбочан зі своїми бідами?

Донцов мовчки ковтнув чаю. Усім своїм виглядом він виказав своє презирливе ставлення до подібних проектів і таких політиків. Ситуація починала нагадувати маячню навіженого, і з цим терміново треба було щось робити.

– Пане Дмитре, ще одне, – вивів його із задуми Сергій Шемет. – Коновалець, так, мов між іншим, пригадав, що ви потрапили під особливу увагу влади. Начальник контррозвідки Осадчого корпусу сотник Юліан Чайковський отримав наказ встановити за вами стеження і за всяку ціну віднайти ваші контакти з гетьманцями.

Донцов здивовано поглянув на співрозмовника і все зрозумів:

– Не забув мені Винниченко нашої вельми гарячої дискусії. Він мені теж відпочити за кордоном радив.

Сергій Шемет відсунув чашку і склав руки на столі.

– Дмитре Івановичу, не треба з цим жартувати, – промовив він стурбовано. – Ви знаєте Винниченка – від нього будь-чого чекати можна. Я й так дивувався, що ми без перешкод вийшли тоді з Українського дому. Дмитре Івановичу, я негайно телеграфую у Відень Липинському, аби він вас зустрів. Вам треба негайно виїхати з країни.

Донцов спохмурнів і насупився.

– Ми таке пережили. А тепер ви кажете, що я маю просто втекти?

– Україна потребує вашої голови – відповів Шемет. – Ваша голова не мусить впасти через якихось соціалістичних параноїків. Вам справді треба відпочити. Ви повернетеся, коли усе владнається.

Сергій Шемет тоді й припустити не міг, що Дмитро Донцов більше ніколи не побачить України.

_______________

«Фіолетове випромінювання» – загадковий міф часів перших місяців влади Директорії. У мемуарах багатьох сучасників згадується ця «диво-зброя», яка, мовляв, існувала у французів, була здатна осліплювати маси ворогів і яку союзники нібито збиралися надати українцям.



***


Гамір за дверима не стихав ані на хвилину. Він то звучав несамовитою какофонією голосів, то зливався в якийсь незрозумілий суцільний гул, то розкладався на фрази і речення. Суміш зі сміху, лайки, ремства та похвальби помалу виводила Тетяну з забуття.

Несподівано гамір склався в розмову.

– Не подобається мені цей наступ. Самі дивіться. Стара Запорізька дивізія знесилена і розшматована на частини. Харківської робочої дружини вже нема – влита до Слобідського кошу. Сам кіш зменшився уполовину. Гайдамацький та Богданівський полки у Мерефі і від нас відрізані. В наявності маємо тільки полк імені Дорошенка, він обороняє від більшовиків Люботин. Слобожанці під Костянтиноградом б’ються з бандою Матяша. Кармалюківці перекинути у Полтаву – стерегти місто від банди Шинкаря. В Республіканській дивізії справи не кращі: дивізіон Чорних Шликів ганяє Махна під Лозовою, а полк імені Богуна охороняє склади у Селещині. В розпорядженні штабу дивізії лишилося три полки. Цими силами штаб корпусу сподівається оточити Харків і вибити більшовиків? Смішно!

– Я розумію. Але збагніть і ви. До булави корпусу уже дзвонили і військовий міністр, і отаман Головної булави, і Головний Отаман. Від нас вимагають повернути Харків за будь-яку ціну. Доведеться ризикнути. Полки Чорноморської дивізії вантажаться у Конотопі і скоро прибудуть. Крім того, мусять підійти Січові стрільці…

Тетяна затиснула вуха. Вона не хотіла слухати про війну. Вона не хотіла розтуляти очей. Не хотіла виходити з кімнати, у якій залишив її Артем. Світ, ще донедавна такий лагідний і привітний, насправді виявився жахливим. В ньому ґвалтували і принижували. Там вбивали. Молодих здорових парубків рубали шаблями і різали з кулеметів. Тетяна міцніше заплющила очі. Вона боялася лишатися зі світом сам-на-сам.

А гамір з-за дверей не бажав стихати, і дівчина знову чула:

– Наливайківці повідомляють: «Веду бій у Вільшанах. Запеклий опір більшовиків. Маневруємо, проводимо розвідку. Шукаємо шпарини».

– Прийняв. Наливайківців посилити гарматним дивізіоном Алмазова.

– З Пісочина. Москалі рвуться до Люботина. Два куреня Дорошенківців ставлять оборону. Просять боєприпасів та вивозу поранених.

– Передати на санпотяг. Що з відправкою Чорноморської дивізії? Ешелони слідують до нас? Що Суми та Богодухів?

– Мовчать.

Голоси говорили настільки спокійно, немов узгоджували розміщення рекламної колекції або закупівлю нових меблів до крамниці. Тетяні це здалося знущанням. Як можна так спокійно і навіть байдуже говорити про життя і смерть сотень людей?

Голоси долинали знову і приносили нові й нові загадки. Тетяна погано пам’ятала, як вона потрапила в цю невеличку кімнату з маленьким вікном, трьома тапчанами та грубим дерев’яним столом. У пам’яті спливали лише качання вагону, заморені обличчя козаків та Артем, який приніс її сюди, змусив випити кружку огидного селянського самогону та бережно накрив ковдрою. Далі – пустота. Провалля, забуття і гамір.

Той самий, що й зараз долинав з-за дверей.

– Наливайківці звітують! Другий курінь прорвав оборону червінців і успішно розвиває наступ. Третій курінь сунув в обхід.

– Поповнити їх боєприпасами. І санчастину до роботи. Знаю я ці успіхи…

– Що Богодухів?

– Мовчить. Ешелонів нема.

Страх відступав. Тетяна помалу починала ставити собі питання: де вона, де зник Артем, що за гамір, нарешті долинав з-за дверей? Вона визирнула у вікно. Крізь закопчене скло та зарості кущів було видно лише роїння якихось силуетів. Очевидно – аби дізнатися бодай щось, треба було виходити в двері. Тетяна підвелася. Згорток з її речами лежав на лаві у ногах. Дівчина знайшла редикюль, витягла гребінку і дзеркало. Відбиток її не задовольнив. Скуйовджена, пом’ята, з синцями під очима – в такому вигляді просто не можна було потрапляти на люди. Не зле було б умитися. Дівчина зібрала волосся в косу, скріпила на потилиці, розправила сукню і тільки тоді наважилася.

Вона прочинила двері і обережно виглянула назовні.

Спочатку їй здалося, що вона потрапила до контори величезної мануфактури. Коридорами швидко пересувалися чоловіки у військових френчах та паночки у скромних сірий блузах. Дзвеніли телефонні апарати. Стукали телеграфи. Від столу до столу по руках передавали папірці. Заклопотані старшини у перетягнутих ременями шинелях та сірих башликах приносили теки з паперами, козиряли і забиралися геть. В кабінетах без дверей групи військових про щось запекло радилися біля столів, щось вирішували, креслили, писали та передавали папери за інші столи. А посеред всієї метушні у залі над великим застеленим мапою столом схилилися троє ставних старшин, що випромінювали силу влади. Вся діяльність цієї величезної маси людей, здавалося, хвилями сходилася на них і від них же луною розбігалася у зворотному напрямку, аж до кур’єрів.

Як і за током води, за цим роїнням спостерігати можна було вічно.

– Прокинулися, панночко?

Тетяна озирнулася. Під стіною на лаві чистив рушницю вилицюватий козак у гімнастерці та бекеші накинутій на плечі. Тетяна згадала – це був Ясько, джура, або по-старому – ординарець Артема.

– Де це я? – спитала дівчина. – Де ви мене привели?

– У булаву Республіканської дивізії. Нам тут кілька кімнат відвели.

З’ясувалося, що підлеглі Артема періодично збиралися у цих кімнатах, тому Тетяні було вільно тут залишатися аж до самого їхнього повернення. Артем вже виправив на неї перепустку як на свою родичку, евакуйовану з Харкова.

– А що це таке? – дівчина вказала поглядом на натовп військових.

– Подобається? – Ясько сяяв від захвату. – От і мені подобається. Міць! Сила! Це, панночко, називається – наступ. Курені у чистому полі з піснями крокують. А тут, у штабі, ними керують, направляють та забезпечують. Прямо зараз це й роблять.

– А хто куди наступає? – спитала Тетяна.

– Республіканська дивізія, – з гордістю відповів Ясько. – Обходимо Харків через Деркачі та Руську Лозову. Як переріжемо москаликам шлях на Білгород – самі з Харкова побіжать. А як не побіжать, то підійдуть до нас Чорноморці та Січові стрільці, і потечуть від нас тоді більшовички униз по Лопані.

У Тетяни мороз поза плечима пробіг. Вона на мить уявила картину, описану Яськом, і сама сахнулася.

– А де Артем? – дівчині кортіло думати про щось приємне.

– Там, де лічить командирові кінної розвідки, – Ясько захлопнув затвор, клацнув курком та задоволено поклав рушницю на коліна. – На передовій. У булавах полків. Розвідниками керує. Штаб мусить знати, куди війська вести. Для цього ми йому про ворога вісті приносимо.

Тетяна промовчала. Вона була надана сама собі.

– Та ви не хвилюйтеся, панночко, – простодушно обнадіяв її хлопець. – Як щось треба – мені кажіть. Я кмітливий, усе дістану.

Ясько дістав їй теплої води і таз – дівчина змогла умитися. Потім поснідала. Їжа, принесена моторним джурою-розвідником, звісно, на меню ресторану з Німецькій вулиці була не схожа, але зараз дівчина зраділа й квашеним огіркам, вареній картоплі з салом, та теплому узвару. Вона була скажено голодна.

Їжа підкріпила сили, а за ними поліпшився й настрій. Тетяна задоволено відкинулася спиною на стіну. Ясько розповів їй про навалу більшовиків, про німців та про організований відступ з Харкова. Запорожці здобули удар у спину від тих, кому довіряли. Для Тетяни це означало, що її рідне місто було опановане ворогом, а її нажите непосильною працею майно, швидше за все, пішло прахом. Все, що залишилося в неї зараз, – це невеличкий згорток речей, трохи грошей і прихильність розвідників зі штабу запорожців. Що ж їй тепер робити? Подякувати Артему за турботу та податися до тітоньки в Київ або?..

Гук за дверима привернув її увагу. Говорили про Артема.

– Штаб наливайківців передає: розвідка сотника Горача знайшла вільний шлях до Деркачів.

– Шаблями прорубали, як Горач любить?

– Ні, він Архипича вперед послав. Червінці лайку почули і злякалися, що тут японці наступають.

– Розмовочки!..

Згадка про Артема водночас зігріла серце і насторожила. Тетяна відчула – протягом останньої днини в її ставленні до цього хлопця щось невідворотно змінилося. Не те щоб вона раптом відчула симпатію – подобався він їй від першого дня знайомства. У ставленні до старшини-запорожця виникло якесь нове почуття. І це почуття її мучило.

З приходом більшовиків все її попереднє життя пішло шкереберть. Бог з ними, з квартирою, з магазином та товарами, у яких зараз, певно, хизувалися комісарські шльондри. Тетяну раз чи два пробило на сльозу від думки про те, що доведеться починати усе спочатку. Але зрештою це можна було пережити. Набагато сильніше вразило дівчину те, як з наближенням небезпеки практично усі її знайомі дружно забилися по кутках і взялися рятувати самих себе. Тетяна завжди була душею компанії. Чимало витончених сильних чоловіків набивалися до неї в друзі, пропонували свою допомогу, обіцяли не забути в скруті. Коли скрута наступила – вони випарувалися. Всі, крім Артема.

З просто хорошого друга, здатного допомагати в деяких життєвих негараздах, старшина-запорожець раптом перетворився на захисника. Вчорашній товариш для приємних розмов та партнер для танців став плечем, таким міцним і теплим, що Тетяні проти волі хотілося притулитися і зігрітися. В пам’яті спливло суворе обличчя її татуся: «Офіцери – легкий народ, обдурять дівчину і покинуть, як шевченкову Катерину. Пристойні дівчата з офіцерами не гуляють!»

Тетяна всілася на лаві, вперлася руками у дерев’яний настил і струснула головою. Зібране на потилиці волосся хитнулося вперед. Притулитися! Притулитися нескладно. Тільки ким вона притулиться до нього? В якості кого вона перебуває в цій кімнаті біля сотника Горача? Погорільця? Біженки? Утриманки? Сама думка про це видалася їй огидною.

За дверима знову почулися гуки.

– Наливайківці передають! На околицях Деркачів зустріли осередковий опір більшовиків. Хлопці піднімаються на багнети. Зазнають втрат. Просять підмоги. Один ривок – і Деркачі наші!

– Де я їм підмогу візьму? Республіканський полк тільки розвантажується. Дорошеківці втягнуті в бій…

– Можна перекинути туди третій курінь мазепинців. Інші курені хай забезпечують фланг з боку Харкова.

– Виконуйте. І батареї Алмазова на пряму наводку. Червінців – кришити.

Тетяна затулила очі. Таке було страшно чути – не те що бачити.

Перше враження було правильним – це й справді була мануфактура. Мануфактура жаху й фабрика лиха. Ця контора споживала одяг, харчі, порох та вибухівку, а виробляла одне й те саме – смерть, горе та каліцтво. Хлопчики, що крокували засніженим полем серед хат, саме звідси отримували накази, куди іти і в кого стріляти. І набої їм підкидали саме звідси. Це була своя, українська контора, і направляла вона своїх-таки хлопчиків – не ворожих Тетяні.

Суцільний гамір прорізав радісний вигук:

– Так! Зробили! Булава мазепинців передає: Деркачі – наші! Над містом піднято український прапор! Залізницю перерізано – зв'язок більшовиків з Білгородом зламали! Москалі розбігаються. Полонені доповідають, що у штабах червоних паніка.

По вухах вдарили дружні оплески. Всі радісно загорлали, і Тетяна приєдналася до спільних радощів.

Відчуття жаху зникло. Тетяна відчула злостиве задоволення від того, що «свої» побили «чужих». Жага реваншу сповнила серце. Так, ця контора виробляла горе і смерть. Так, такої контори існувати не мусило. Але якби тут і зараз не було цієї контори – була би інша жахлива контора, для якої вже українці були б ворогами. Безумний та безжальний танок війни випалював землю, пожирав життя і вимагав нових жертв – але не українці його розпочали. Якщо без «контор смерті» взагалі обійтися було не можна, Тетяна обирала підтримувати принаймні «свою» контору.

Тим більше – не все гаразд було у «їхній конторі». Старшини, що пройшли повз її кімнату, говорили украй стурбовано:

– Чого вони тягнуть? Дорогоцінний час даруємо більшовикам. Біля Вільшан на нашому фланзі – концентрація сил червінців. Горач передає, у Харкові вулиці патрулюють самі німці – всі більшовики перекинуті на передову. Один удар – і вони зламані. Чого чекаємо?

– А що Суми та Богодухів? Що Чорноморці?

– Мовчать.

– Вони що, позамерзали?..

Гамір то посилювався, то слабшав. Під його спів Тетяна заснула.

На ранок булава дивізії бігала стурбовано, мов розпорошений мурашник. Голоси старшин були сповнені тривоги. Причину не приховували:

– Булава мазепинців передає. З боку Харкова на Вільшани нас атакує колона червоних, силою не менше полку. Застосовують кулемети та гармати. Мазепинці просять набоїв та допомоги!

– Терміново! Вчора більшовики з боку Суджи та Рильська атакували міста Ворожба та Суми. Атаки йдуть хвилями одна за одною. Залізниця – під щільним обстрілом. Чорноморська дивізія знялася з потягів і зараз веде бій. Пане командире! Чорноморці до нас не прийдуть.

– Булава корпусу! Коли очікувати Січових стрільців?

– Булава передає, що ніяких ешелонів з військами до нас не прибуло.

На хвилину повисла моторошна пауза.

– Слухай мою команду! Наливайківцям залишити Деркачі. Мазепинцям триматися біля Вільшан. Республіканському полку почати марш до станції Мерчик і забезпечити фланг. Приготувати транспорти до прийому поранених. Наступ припиняємо – переходимо до оборони.

Різкий біль пронизав серце. Навіть Тетяниних знань у військовій справі було достатньо, аби збагнути, що наступ Республіканської дивізії захлинувся. Не вистачило сил. Її захотілося бігти. Хотілося щось робити. Кортіло чимось допомогти своєму війську. Боже! Якою наївною та іграшковою виглядала нині їхня попередня «боротьба за визволення України». Всі ці просвіти, партії та інтелігентські збори існували і впливали на свідомість громадян тільки й виключно через гармидер всередині імперії та через те, що ніхто всерйоз не затикав їм рота. То була не боротьба, а лише імітація боротьби.

Справжня боротьба за Вільну Україну точилася тут і зараз, у частинах та підрозділах українського війська. Саме ці молоді старшини та козаки справді виборювали волю для країни і жертвували за неї найдорожчим, що мали – життям. Від кожного підлітка-кур’єра та літного козака-грубника тут і зараз користі було більше, ніж від високоосвіченого університетського балакуна на мітингу. Вона взула чобітки. Накрутила хустину та вдягнула пальто. Яська не було – певно, десь побіг по справах служби. То й добре.

Проминувши вартових, дівчина вийшла на вулицю. Морозне повітря освіжило легені. Від побаченого вона витріщила очі.

І двір, і всю вулицю біля будинку булави дивізії заполонило нестримне людське море, яке наказувало, галасувало, сміялося та сварилося. Козаки у шинелях та кубанках, старшини в кашкетах-гетьманках, сестри-жалібниці у фартушках, військові чиновники зі шкіряними теками під пахвами – все це роїлося навколо Тетяни. Дорогу їй перетнула колона козаків з гвинтівками при багнетах. Кілька бійців перетягували ящики. Козаки-кіннотники в шапках зі шликами напували коней. Гармаші ремонтували лафет.

А поруч на залізниці ревіли паротяги, скавчали букси, скрипіли двері теплушок. На перонах перетягували мішки та ящики, катали візки, садили і висаджували козаків. Тетяні стало ніяково. Всі ці люди виконували якісь свої обов’язки, але працювали на одну й ту саму мету – боронили свою молоду державу від жорстокого та безжального ворога. Вони були при справі. А вона? Ким була вона тої миті? Біженкою?

– Ой лишенько! – почула Тетяна ззаду. – Та чого ж ви такі важкі?

Невисока кирпата дівчина у медичному фартушку та хустині з червоним хрестом не змогла втримати пораненого козака з перев’язаною головою. Мить – і Тетяна була біля неї.

– Давай я допоможу. Я сильна.

Та не відмовила – була дуже втомлена. Удвох вони перетягли з вагону біля десятка поранених і передали сивим дядькам-санітарам з тутешнього шпиталю. Потім перейшли в інший вагон. Дівчина-сестра підхопила сумку з бинтами.

– Дозволь мені допомогти, – попросила Тетяна. – Я умію. Я в Німецьку війну була жалібницею в шпиталі.

– Ходімо.

За перев’язкою поранених їх застала сувора жінка у шинелі, накинутій поверх медичного вбрання.

– Ти хто така? Звідки взялася тут? Що, біженка?

– Я… Я… – Тетяна раптом зрозуміла, що не знає, як пояснити своє тут перебування. – Я до штабу приїхала з сотником Горачем.

– З Артемом? Знаю такого, – жінка помітно повеселішала. – Усі дівчата тут по ньому пересохли. А тут ти що робиш?

– Я хотіла допомогти, – Тетяна силилася приховати почуття ніяковості.

– Хочеш допомогти – допомагай, – буркнула жінка. – Не відмовлюся. Мені й так людей бракує.

– Давайте, панночко, – мовила кирпата дівчина. – Зараз закінчимо і підемо обідати.

Від згадки про їжу серед крові, гною та брудних бинтів Тетяну ледь не знудило. Але втрималася. Важка робота на свіжому повітрі добряче провітрювала голову та відволікала від прикрих згадок.

За обідом до неї підсів щуплий старшина у пенсне:

– Панночко, хвилинку. Ви збираєтеся поступати до нас на службу?

– Я би хотіла, – відповіла Тетяна.

– Чудненько, – старшина розкрив на столі блокнот та витягнув олівець. – Ваше ім’я, прізвище, національність, місце народження? Маєте освіту? Хто ви за професією?

Тетяна зітхнула. Прості питання змусили зібратися та згадати, хто ж вона така?

– Тетяна Журба. Українка. Місто Харків. Освіта – жіноча гімназія та пансіон. Власниця магазину.

Старшина здійняв на неї здивований погляд сірих очей.

– Ви дворянка?

– Міщанка. Із забезпеченої родини, – Тетяна замислено знизала плечима. – Але яке це зараз має значення?

Старшина замислився, зробив якісь записи і промовив цілком дружньо:

– Добре. Зараз не затримую – смачного вам. Після обіду дівчата покажуть вам у шпиталі ваше ліжко. Приймемо вас як сестру-волонтера. Наказ про ваше зачислення буде ввечері. А поки що можете перенести до казарми свої речі.

Старшина віддав честь і побіг у справах. Тетяна трохи відпочила, накрутила хустку та попрямувала до штабу. Вона ані на мить не сумнівалася у своєму рішенні. В компанії дівчат у шпиталі вона почувалася набагато комфортніше, ніж самотня у кімнаті штабу. Вона не хотіла, аби саме такою її зустрів Артем. Не хотіла бути утриманкою. До того ж… Вона не хотіла зустрічатися з Артемом. Їй було важко. Перш ніж про щось заговорити зі старшиною-запорожцем, вона несамовито бажала розібратися у собі сама. Умови шпиталю для цього пасували найкраще.

Вона пред’явила перепустку вартовому і пройшла по коридорах до своєї кімнати. Настрої відчутно змінилися. Людей побільшало. З’явилися старшини у бинтах та з бурими плямами на шинелях. У голосах дзвенів відчай.

– Більшовики обійшли наші позиції в районі Богодухова. Три курені Республіканського полку фактично вже в оточенні. Люботин під загрозою.

– Булава корпусу?

– Корпус дає добро на відвід військ з Люботина. На прикриття будуть висунуті Богунський полк і дивізіон Чорних Шликів.

– А Січові стрільці?

– Не прибули.

Вона зібрала свій клумачок, коли у кімнату, мов буря, увірвався Ясько.

– Панночко, ну де ж, лихий його дери, вас носить? Я обшукався весь! Збирайтеся швидше. Прийшов наказ про евакуацію.

– Ярославе, я тобі дуже вдячна, але далі з вами я не поїду, – Тетяна говорила твердо і рішуче. Для себе вона уже все вирішила. – Я поступила на службу до шпиталю дивізії.

Ясько здивовано кліпав очима. Він явно шукав слова для заперечення, але видушити з себе зміг лише одне:

– А що я скажу пану сотнику?



***


Засідання уряду закінчилося тим чим і завжди – істерикою. Міністри-соціалісти знову не дійшли згоди і дуже занервувалися через звіти з волостей. Селяни не бажали сплачувати податків та іти до війська – мовляв, не для того гетьмана валили. Їхня несвідомість дуже засмучувала Директорію.

– Мені набридло все це! Я подам у відставку, вийду з уряду, і керуйте тут всі, як хочете! – роздратовано верещав «товариш Володя» Винниченко.

– Я застрелю зараз когось… або сам застрелюсь! – вторив йому Федір Швець.

Микола Порш тримався краще.

– Проблем, звісно, не бракує, – казав він примирливо. – Але Україна мусить бути або соціалістичною, або ніякою.

Зазвичай на цих засіданнях ВІН сидів з відстороненим виглядом і говорив тільки коли ЙОМУ справді було щось потрібно, або ЙОГО про щось питали. Настрій був чудовий, хоча на засіданні ЙОМУ влаштували добрячого прочухана. Коновалець видав другий наказ про заборону антиурядової агітації, особливо у військових частинах. І не тільки видав – а ще й узявся його виконувати. І зразу ж під косу потрапили ті, хто проти Директорії агітував найактивніше – більшовики. Січові стрільці розігнали кілька мітингів та увірвалися до головного більшовицького кубла – Київського бюро профспілок. Червінчики миттю побігли плакатися до «товариша Володі», як вже охрестили Винниченка на вулицях. А «товариш Володя» разом з Поршем і Чеховським влаштував істерику уже ЙОМУ. Вимагали ні багато, ні мало, як усунення Коновальця з командування Січовими стрільцями.

Блазні! Лантухи! Як можна усунути Коновальця, якщо командувачем його призначила не Директорія, а рада Січових стрільців?!

ВІН спробував розтлумачити цим учителям, журналістам та семінаристам, що не можна допускати поширення більшовизму, бо інакше незабаром доведеться самим виконувати накази червоного совдепу. Але «товариш Володя» чув тільки себе. Немов папуга, він співав одної й тої самої – демократія та демократія. Українські соціал-демократи обіцяли червоній Москві легалізацію більшовиків – і край. ВІН заперечив, що легалізація і антидержавна діяльність – то принципово різні речі, наводив приклади волостей, де більшовизм знаходився під жорстким контролем і необережно згадав про Болбочана. Краще б ВІН цього не робив.

Всі три соціалісти заспівали, мов спрацьований хор:

– Реакціонер! Панок! Генералішка-денікінець! Вбив авторитет Директорії на Лівобережжі! Довів до більшовицького повстання! Негайно усунути Болбочана з командування Лівобережною групою!

Ці люди явно заходилися звести ЙОГО з глузду. Як можна усунути командувача найбільш чисельного військового контингенту в Україні? Болбочана буде усунуто, але не зараз. Робити це треба обережно та за сприятливих обставин, але хіба можна пояснити все це кабінетним інтелігентам?

Щодо цих демократів ВІН ніколи не тішив себе ілюзіями – добре пам’ятав, як «товариш Володя» вже раз докерувався до більшовицької навали. Ніяких уроків з минулорічної історії він так і не виніс. Це означало, що і Винниченко, і вся його банда соціалістів була явищем тимчасовим – за якийсь час народ зажадає припинення гармидеру і встановлення сильної руки. Це мав бути ЙОГО зоряний час. Але зараз «товариш Володя» був ЙОМУ потрібний, позаяк саме він укладав угоди зі своїми друзяками-більшовиками і саме йому випадало утрясати з червоними всі можливі негаразди.

У НЬОГО на столі лежав укладений 1 грудня у Фастові договір між Директорією УНР та Національною радою Західноукраїнської народної республіки. Насувалося об’єднання двох Україн в одну соборну державу. Чутки про це вже гуляли Києвом, але мало хто відав, що приймаючи до свого складу Галичину, Україна отримувала діючий фронт – проти поляків. Буржуазна Галичина тому й рвалася в обійми соціалістичного Києва, бо жадала допомоги проти польської навали. Максимум сил потребував захід проти поляків. Для цього треба було убезпечити себе зі сходу – від більшовицької Росії. Саме цим займався Винниченко.

Дивні діла твої, Господи! Найбільшим друзякою та адвокатом більшовиків була людина, яка спала з дружиною в опочивальні Скоропадського на гетьманських простирадлах під гетьманськими гербами!

Важко було переоцінити значення об’єднання двох Україн – готувалася до здійснення вікова мрія українського народу. А ще ВІН дуже сподівався на прихильність та підтримку галичан. Лідерові треба на когось опертися. Гетьман шукав опори в хліборобах та російському чиновництві. «Товариш Володя» силився опертися на ті самі класи, що й більшовики, – на сільську голоту. А ВІН бачив своє опертя в людях, для який національна свідомість була майже релігією. Це вам не хиткі наддніпрянці, котрі постійно бажали або гетьмана, або більшовиків. Галичани – не зрадять.

А для приборкання банд анархістів та лівих есерів на Слобожанщині, Полтавщині та Подніпров’ї з головою мало вистачити Болбочана.

Він покрутив у пальцях олівець та глибоко замислився. Нахабство червоних викликало захват. С ким би там зараз не бився Болбочан, рука Москви відчувалася чітко і ясно. ВІН впізнавав знайомий стиль. Це тільки «товариш Володя» всерйоз вважав, що загони анархістів – то «народ, що повстав проти деспотії Болбочана». На думку Винниченка, і повстання проти гетьмана – всі ці загони Зеленого та Данченка – утворилися самі собою, а не завдяки кооперативним спілкам, діяльність яких ВІН підготував ще на початку літа 18-го, як раз напередодні арешту ЙОГО сторожовими псами Скоропадського. Було очевидно – червоні працюють за тою самою схемою. Що ж? Їхня діяльність зараз ЙОМУ була навіть в нагоді, принаймні анархісти та есери гнобили полки Болбочана.

ВІН заплющив очі і знову згадав той ненависний день. Півморок, дещо розігнаний світлом гасової лампи. Старшини та отамани у різноманітних одностроях. І різкий, мов удар сокири, голос Болбочана: «Ви зі своїх власних, персональних дрібних мотивів стаєте на перешкоді такому чудовому об’єднанню!..» І очі. Очі генерала Прісовського. Очі Загродського, Удовиченка, Петріва, Волоха… Мерзота!.. Тварюка!.. Панок!

ВІН вирівняв дихання. Треба було зберігати спокій. Приступ люті минув так само швидко, як і почався. Лють – поганий порадник, ситуацію треба було оцінювати тверезо. ВІН умів чекати. Слушна мить сама повільно наближалася до НЬОГО.

Болбочан завалив ЙОГО звітами про те, що бої він веде проти російських більшовиків. Головна булава армії цим звітам не вірила і сміялася з них. А от ЙОМУ біло не до сміху. Болбочан замучив ЙОГО вимогами. Він бажав для себе зброї, поповнення, додаткових частин та старшин-гетьманців. Це означало, що користуючись нагодою Болбочан намагався зібрати навколо себе більшість українських військ. ВІН постійно знаходив нові й нові підтвердження тому, що Болбочан бачив себе новим Бонапартом і готував масштабний заколот. Спочатку зібрати біля себе максимум сил, потім розсадити у повітах своїх людей, а потім…

Та даремно Болбочан сподівався на успіх.



***


– Пане сотнику, ну що ж це робиться?

– Потім! Де Ясько?

– Ну от, знову «потім». Ви так завжди говорите, а я сиджу у булаві, мов курча під квочкою!

– Потім! Повернуся – поговоримо. Де Ясько?

– А потім ви знову мені скажете «потім». Я – старшина! Я вимагаю, аби ви взяли мене з собою на операцію!

– Пане хорунжий, не морочте мені голову. Де Ясько?

– Та ви ж самі його до Чорних Шликів послали з донесенням.

– А, трясця йому! Ну добре, поїдете зі мною. У дорозі побалакаємо.

Вічні проблеми з молоддю! Кожен раз, коли насувалося якесь смертельно небезпечне завдання, заслужені ветерани долучалися або без бажання, або вельми обачно – детально розпитували, хто ще іде та в чому полягає задача до найменших деталей. Що й не дивно – надто гарно знали вони, що таке приносити шапки та зброю від убитих товаришів. Інша справа – молодики. Від них на такі справи відбою не було. От і зараз хорунжий Чаленко не давав проходу Артемові.

Думати кортіло про інше. А доводилося вислухувати ниття юного старшини.

– Завжди у нас так! Тільки-но якесь складне завдання, так або ви ідете, або Архипич, або дядько Охрім. А я що, пасинок? За що ж мені весь час біля коней сидіти та зі значковим Шаблієм помітки на мапи наносити?

– Пане хорунжий, ви самі сходити хочете, замість мене? – Артем не приховував, що ця розмова йому неприємна.

– Ну чому зразу замість? Я разом з вами!

Біда з цим юнаком. До команди кінної розвідки гарячкуватого хорунжого Артем взяв передусім через шалений брак старшин – і Архипич, і дядько Охрім були підстаршинами на командирських посадах. Артем цінував старанність молодика та його прагнення до бою – але на це завдання брати не хотів.

І взагалі не хотів про це думати. В думках і мріях він тягнувся до зовсім іншої особи.

Біля будинку шпиталю Артем осадив коня. Перекинув ногу по-козацьки – спереду, скочив на землю, передав хорунжому повід.

– Я все зрозумів. Повернуся – побалакаємо.

У коридорі совали санітари у халатах та жалібниці у фартушках. Дорогу перегородив широкий стіл, завалений паперами та історіями хвороб. За столом урочисто й гордовито сиділа міцна кирпата дівка з довгою русявою косою, що вибивалася з під білої хустини з червоним хрестом. Артем направився прямо до неї.

– Панно військовий фельдшер! Мені треба негайно знайти сестру-жалібницю Тетяну Журбу.

Офіційний тон на дівчину не вдіяв. Не відірвавшись від писання у журналі, вона задиркувато промовила:

– Запанував наш пан сотник… Ой, задається! Забув, як його порубаного тут перев’язували. По іменах нас уже не пам’ятає.

Артемові наче в лице водою плеснули. Перше бажання було підвищити голос і зажадати, аби фельдшер відповідала йому згідно статуту. Але насмішкуватий погляд сірих очей його обеззброїв.

Він справді давно знав цю дівчину.

– Катре, мені не до жартів, я й так часу не маю. Скажи, де я можу знайти сестру Журбу?

Фельдшер поклала лікті на стіл, а підборіддя на складені долоні. І знову посміхнулася.

– А якщо сестра Журба зараз зайнята і прийти не може?

– Тоді доведеться викликати її на допит.

– Правда? – дівчина-фельдшер аж запалала від захвату. – Пане сотнику, навіщо вам сестра Журба? Викличте мене на допит! Як Бог на небі – все вам скажу!

Артем посміхнувся. З цими гострими на язичок сестричками вдавати серйозність і говорити офіційно було собі дорожче.

– А чого б не викликати? Викличу вас обох. Впораємося – я до вас не сам завітав, – Артем заговорив так само задиркувато, як і фельдшер. – Ти ж хорунжого Чаленка пам’ятаєш? Ну того, молоденького, що весь час на твої груди заглядався? От залишу вас наодинці…

– Дякую щиро, – буркнула фельдшер. – Хлопчики, що заглядаються на дівочі груди, бо від мамчиних щойно відірвалися, мене не цікавлять. Нудні ви якісь, панове-розвідники. Доведеться чекати свого Ромка-наливайківця.

– То, Катре, все ж таки, – нагадав Артем. – Де я можу знати жалібницю Журбу?

– На складі. Вона там ревізію робить. Ваша Журба, пане сотнику, виявляється, знатна комірниця!

Двічі повторювати Артемові не знадобилося. Санітари в кашкетах і довгих халатах розтлумачили йому, де знаходиться склад. Ще біля дверей Артем почув Тетянин голос:

– Як дві упаковки шприців? У мене за переліком стоїть шість.

– Та кажу ж вам – лише дві. Я весь склад облазила.

– За звітністю у мене їх шість, – наполягала Тетяна.

– Ой, так ми ж шприци віддали санітарам в курені, ще коли під Полтавою з гетьманцями воювали! Наказ був, панночко.

– Даринко, я тобі скільки разів казала, не називай мене панночкою. Називай мене Тетяною або як тобі зручно.

– Так я ж, панночко, так і називаю.

Артем постукав і увійшов у двері. Вона озирнулася. Завмерла.

– Ти? – спитала тихо.

– Я, – відповів він.

Тетяна якось збилася і почервоніла.

– Ой, треба ж до лікаря бігти дістати вказівки по свіжих, – гукнула одна з дівчат-жалібниць. – Ходімо, Даринко.

Артем з Тетяною лишилися на самоті. Дівчина відводила очі.

– Ти пішла не попрощавшись, – мовив Артем.

– Не могла я там лишатися, – Тетяна зітхнула. – Сама-самісінька у пустій кімнаті, а навколо смерть гуляє… Я б там з глузду з’їхала. А тут, що не кажіть, – компанія, дівчата, робота. Кілька годин сну – як щастя. Про дурниці думати не тягне.

– Уже прижилася? – Артем посміхнувся. – Ну і як воно тобі?

Тетяна знизала плечима:

– Чорна лазня, брудні руки, речі перуться господарчим милом. На другий день побилася з сусідкою, бо вона намагалася у мене пару панчіх поцупити. Здобула два наряди на кухні, бо запотиличників навішала, а сусідку не виказала. Наступного дня поміняла ті самі панчохи на шкіряні чоботи з онучами. Пусте – в жіночій гімназії бувало й гірше.

– А чого це ти ревізію робиш?

– Так у них тут не склад, а страхіття. Організації – ніякої. Лікарям нема коли, вони й так сплять по три-чотири години. Господарник не справляється. А я все ж таки магазином керувала – на організації знаюся. Господарник попросив навести лад в його парафії. А вчора я балакала зі старшинами тилу дивізії. Можливо, туди перейду – їм бракує людей. А у вас що?

Артем скинув бурку та шапку і кинув їх на мішки біля столу. Поруч стояли кілька стільців. Артем не чекав запрошення, всівся та запропонував те саме дівчині. Вона сіла трохи на відстані від нього.

– В нас? Байдуже в нас, – Артем говорив весело і безтурботно. – Всі живі і навіть, дякувати Богові, здорові. Для розвідника це – як усе гаразд.

– Слухай, ти в груди не мерзнеш? – несподівано спитала Тетяна. – Тобі ж черкеска геть не гріє душу.

– А башлик нащо? – Артем грайливо прищулив очі. – А чого це ти моїм здоров’ям зацікавилася?

Дівчина засмутилася. Задумливо дивлячись крізь стіну, вона промовила сама до себе:

– Й справді по-дурному звучить. По вас стріляють. Шаблями рубають. А я тобі про застуду. Вибач.

– Та кажи на здоров’я, – засміявся розвідник. – Мені дуже приємно.

– Все одне, по-дурному.

– Пусте, – махнув Артем рукою байдуже. – Під Богом всі ми ходимо. Я під шаблю черепа підставляти не збираюся – і ти теж про це не думай. Мені спокійніше буде.

– Ти чогось не договорюєш, – сказала Тетяна. – Я з твоїх інтонацій це відчуваю. Не вмієте ви брехати, пане сотнику. Ідете на якесь складне завдання?

Артем зітхнув. Брехати він і справді не хотів.

– Три наших курені після бою під Люботином знаходяться в оточенні. Булава корпусу наказала знайти і організувати їм вихід. Справлюся. Не язиків під більшовицькими штабами брати.

– Зрозуміло, – Тетяна спробувала казати якомога спокійніше.

Неприємна пауза тривала більше хвилини.

– Артеме слухай, – по голосу Тетяни було чути, що для неї це дуже важливо. – Ти ж гарно стріляєш? Навчи мене.

Прохання розвідника дещо спантеличило. Дівчина не просила нічого неприродного – вона, як і він, знаходилася на війні, де зброя могла знадобитися щомиті. Але. Не думав він що доведеться учити її стріляти.

Артем витягнув з кобури пістолет.

– Дивися. Це револьвер системи «Наган». Зброя дуже надійна. Стріляєш одною рукою. Другу можна не застосовувати. В разі осічки – просто ще раз натискаєш на спуск. Тепер його розрядимо.

– А не вистрелить? – Тетяна зразу ж поклала палець на спусковий гачок.

– Це зайве, – Артем переставив її палець на захисну скобу. – Отак тримай, допоки не зберешся стріляти. І не бійся, навіть якщо урониш – він не вистрелить. Бойок не наблизиться до набою, поки не натиснуто спуск. Це дуже надійна зброя.

Артем розтлумачив дівчині, як виймати шомпол і викидати набої з барабану. У польовій сумці кілька стріляних гільз він мав постійно – ними Тетяна під його наглядом кілька разів зарядила і розрядила револьвер. Потім розібрала револьвер для чистки і зібрала знову.

– Стріляти можна з двох положень, – Артем пояснював їй премудрості стрілецької справи. – Зі зведеного курка стріляєш, якщо перед пострілом відводиш курок назад. Чуєш, клацнуло? Значить можна. Так стріляти простіше, але не завжди матимеш час для взведення. Тому тренуйся краще стріляти з самозводу. Дивися, натискаєш гачок, курок відводиться назад, а потім постріл. Так складніше, але навчитися треба. Тренуйся. Клацай розрядженим наганом. Натиск має бути м’який, аби не збити приціл. Отак. Вибираєш хід курка, а потім постріл.

Під його наглядом Тетяна зарядила револьвер бойовими набоями. Артем зняв з поясу кобуру, вклав наган і сунув її Тетяні.

– Тримай. Тренуйся. Ну й взагалі…

– А ти?

– Впораюся, – відповів Артем і задиркувато підморгнув. – Парабелумом обійдуся.

Тетяна взяла кобуру.

– Сім набоїв у барабані, ще дев’ять – у гаманці кобури, – зауважив Артем. – Вистачить. Гільзи я тобі лишаю також. І ще. Таню, це – бойова зброя. Нею не граються і не погрожують – нею вбивають. Моя тобі добра порада – не діставай пістолет, якщо не збираєшся його застосовувати. Але якщо дістала – стріляй без жалю.

Вона запитливо поглянула на нього. Він кивнув.

– Вбивай. Вбивай, бо якщо не вб’єш ти – вб’ють тебе. Це війна, Таню.

Вона опустила очі.

– І ще. Револьвер завжди тримай зарядженим, – Артем казав дуже серйозно. – У нас зараз життя таке, що будь-коли може знадобитися зброя.

Тетяна підняла погляд і пронизливо поглянула на нього.

– Артеме, скажи мені чесно. Тоді. В Києві. Після театру. Пам’ятаєш? Ти те всерйоз хотів зробити? Ну…

– Всерйоз, – Артем казав твердо і переконливо. – Цілковито всерйоз і ні про що не шкодую. Але ми ж тепер друзі, хіба не так?

– Друзі, – відповіла вона задумливо. – Тільки знаєш? Закутуй башлик щільніше. А то шаблі-шаблями, а застуду ловити не треба. Добре?

– Слухаюся! – Артем скочив на ноги, витягнувся «струнко» і клацнув підборами. – А фельдшериці вашій я прочухана видам, за те що стрілецькими вправами нехтує. Постріляєш з комендантською сотнею – трохи руку наб’єш.

Вона підвелася. Поглянула. В її очах стояло питання. Артем не міг не відповісти, і розум відступив. Почуття і бажання. Він схилився до неї і зловив її губи своїми. Тепло і смак. Притягнув її та обійняв за плечі, вона повернулася, прилинула до нього і пристрасно відповіла на поцілунок. Пересторога злетіла, мов примара. Відчув, як в його руках вона ставала все більше ніжною й податливою. Очі заволокло, мов туманом.

Різкий поштовх руками. Дівчина відсахнулася і схопилася за серце. Важко дихаючи, вона зміряла його диким поглядом і стрілою вилетіла зі складу. Кілька секунд Артем відчував розпач, а потім задоволено посміхнувся. Що сталося – те сталося.

Прямуючи коридорами, він не втримався і став насвистувати мелодію з оперетки «Сільва». Вийшов у стайню. Мелодія обірвалася. Біля коней його з нетерпінням чекав набундючений хорунжий Чаленко.

– Пане сотнику? Ну то як?

– Чорт с тобою! Візьму.



***


Сніг торкався обличчя, танув і стікав товстими краплями на шию. Але Віктор Андрієвський не звертав на те уваги. Після щойно побаченого та пережитого на зборах акціонерів газети «Полтавська громада» йому навіть лаятися не хотілося. Тільки стояти та підставляти обличчя снігові.

На ґанок вибіг лідер полтавських соціал-демократів Михайло Токаревський.

– Товаришу Андрієвський, ну хіба можна бути таким впертим? Давайте домовлятися.

Голова хліборобів Полтавщини глузливо посміхнувся:

– Що, пане Михайле, гаплик тепер газеті? Не буде з ким вам її видавати? Голоси акціонерів у вас є, гроші – є… А кадрів досвідчених – немає. Погано жити «демократії» без «буржуазної інтелігенції»!

Соціаліст зітхнув та розвів руками:

– Що вам сказати? Ваша правда. За вами з газети підуть усі ліпші автори. Тому я й пропоную угоду. Ми поставимо свого редактора, ви – своїх працівників. Якийсь час вам доведеться утриматися від вашого буржуазного шовінізму. А потім ми спільно приберемо з редколегії есерів – вони найбільш непримиримі щодо хліборобів – і домовимося про нову редакційну політику. Ми навіть підемо вам на поступки…

– Пане Михайле, – обірвав його Андрієвський, – вам не складно буде піти зараз в сраку?

Токаревський зблід. Потім – почервонів, насупився і мовчки пішов геть. Андрієвський йому у слід не дивився. На душі було як на згарищі. У такому стані його застав член ЦК партії соціалістів-федералістів Павло Чижевський.

– Як вам це, пане Вікторе? Що ви думаєте? – спитав він розгублено.

– Все гаразд, – відповів Андрієвський. – Демократія шириться і міцнішає. А нам з вами просто заткнули рота. І зважте – все по-закону.

Соціалісти-федералісти хоч і мали в назві згадку про соціалізм, за програмними цілями до хліборобів були значно ближчі, ніж до есерів та соціал-демократів. Їхні цілі часто збігалися і тому їхні проводи неодноразово домовлялися про співпрацю. У Полтаві ж вони діяли єдиним фронтом. Двоє чоловіків повільно рушили вздовж вулиці.

– Ми мусили б це передбачити, – розмірковував вголос Андрієвський. – Коли газета створювалась, гроші давала Спілка споживчих товариств, тобто кооперативна контора, згори донизу опанована соціалістами. У редколегії право голосу мали один – ви, ес-ефи, два – хлібороби, один – соціал-демократи та три – спілка. Невже можна було сподіватися, що соціалісти довго терпітимуть таку несправедливість?

З моменту проголошення Декларації Директорії від злагоди в газеті не лишилося й сліду. Хлібороби висловлювали невдоволення політикою соціалістів, а ті їх звинувачували в шовінізмі та прихильності до буржуазії. На знак протесту проти хліборобських матеріалів з газети пішли кілька працівників – ідейних есерів. В редакції назрів серйозний конфлікт. Справу вирішили винести на збори акціонерів.

– Все просто, – пояснював Андрієвський. – Споживча спілка не могла взяти собі більше голосів. І нашими голосами знехтувати не могла. Натомість ніхто не забороняв їй продати надлишок акцій усім бажаючим. Вони й продали – студентам і курсисткам, за гроші, позичені тою самою споживчою спілкою. В результаті ми з вами опинилися в меншості, і як наслідок – вилетіли з редколегії. Кінець. Впливати на громадську думку ми тепер не можемо. Ми навіть листівки друкувати не можемо – друкарні скрізь опановані соціалістами. В Полтаві відтепер ми – ніхто.

– Що ж ви думаєте тепер робити? – спитав Чижевський.

– Зустрінуся з членами осередку нашої партії і, мабуть, поїду до Києва, – відповів Андрієвський. – Про ситуацію має знати наша політрада. Спільно – знайдемо якийсь вихід.

Вулиці Полтави тонули в сніговій каші. Біля паркану двоє здорованів лузали зернята і спльовували прямо на дорогу. Калюжі мали якийсь жовтуватий колір. Смерділо неймовірно. Інакше й бути не могло – у темний час доби перехожі вважали за норму скидали штани під першим-ліпшим парканом.

– Не крутіть носом, Павле Івановичу, – глузливо зауважив Андрієвський. – Майбутнє соціальної справедливості і демократичної рівності та братерства пахне саме так. І це не межа. Коли сюди прийдуть більшовики, вулиці смердітимуть кров’ю.

Члени міському партії були спантеличені так само, як і їхній голова. Втрата шпальт у газеті, в якій полтавські хлібороби були одними зі співзасновників – це був навіть не удар по горлу. Напередодні виборів у Трудовий конгрес їх просто брутально викинули з політичного життя, і цього не можна було терпіти. Треба було повідомити Київ. Члени міському одностайно підтримали намір пана Андрієвського. У соціалістів його від’їзд питань викликати не мусив – у Києві був призначений з’їзд освітян, на який, звісно, запросили і полтавського комісара освіти. Вже ввечері Андрієвський був на вокзалі.

Попри твердження соціалістів, що на Харківщині мав місце лише бунт місцевих більшовиків, Полтава була сповнена чутками саме про московську навалу. В місті масово замикалися магазини та артілі. Згортали роботу підприємства, з опаскою їздили на базар селяни з возами харчів. Натомість – майже не було грабунків. Для підтримання порядку багнети вояків-запорожців були аж надто вагомим аргументом.

Біля кас стояли довжелезні черги. Цивільні поїзди ходили нечасто і потрапити на них було вкрай непросто. Проте Андрієвський квітка узяв – лишалося тільки дочекатися потягу. Лідер полтавських хліборобів розмістився біля вікна, коли повітря рубанув мірний грюкіт чобіт. Колона вояків у шинелях, башликах та кубанках увійшла всередину будівлі і миттю збилася в шеренгу по чотири. Андрієвський замилувався. Козаки виглядали підтягнуто та молодцювато. Наказ – і вони розмістилися на підлозі, нічим не завдавши кривди цивільним. Перемовлялися тихо. Аби вийти на вулицю за водою, козак підбіг спитати дозволу у підстаршини.

– Болбачанове військо, – сказав хтось за спиною Андрієвського. – Молодці хлопці!

Та захват тривав недовго. За столом біля хлібороба розмістилися троє старшин, явно з запорізьких полків. Їхня розмова насторожила:

– Та кажу тобі! Таку наволоч треба прямо з фронту – та під суд. І під розстріл! – молодий старшина з якимись нелюдськи втомленими очима навіть не сперечався, а просто тихо але твердо промовляв думки.

– Твоя правда. Де ж їм ризикувати дорогоцінним життям? – погодився хорунжий з довгим шрамом на щоці. – Це ж запорожці мусять черепи під кулі підставляти. А цим красеням подавай усе готове!

– Панове, я перепрошую, – допитливість пересилила насторогу і Андрієвський не витримав. – Чи дозволите поцікавитися, про що мова? Певно, ви щойно з фронту?

– А ви, пане хороший, хто, власне, будете? – голоси старшин не віщували нічого гарного.

Лідер полтавських хліборобів назвав себе і показав посвідчення. Пересторога старшин зникла. Партії хліборобів у запорізьких полках явно добряче симпатизували.

– Та розумієте, пане хліборобе. Ми щойно зустріли товаришів, котрі поверталися з передової на відпочинок. І нам розповіли, яке до них прибуло поповнення. Розумієте? Не було, не було – а тут прислали. Хлопці повеселішали, мовляв, все налагоджується, повоюємо тепер по-людськи. Та тільки лиха з тої допомоги вийшло більше, ніж користі. Спершу новачки заходилися мітингувати, але цю дурню з них вибили швидко. Лихо у бою прийшло. Уявіть собі, ворог рветься через міст, бронепотягом суне. Старшина наказує новачкам той міст підірвати. І що, ви думаєте, відповіли новачки? Вони заявили, що піти до мосту відмовляються, бо це загрожує їхньому життю!

– І не забракло ж совісті, – ремствував хорунжий зі шрамом. – Якими ж це свинями бути треба? Ми та наші козаки по три дні не спимо – із бою не вилазимо. А ці!.. Знаєте, пане політику, ніж така допомога, то краще б не надсилали ніякої.

На пероні засвистів гудок. Старшини сунули до виходу, і Андрієвський через цікавість ув’язався за ними. На рейках зупинився санітарний потяг. Пероном потяглися вози з полтавських лікарень. Жалібниці із сірими від втоми обличчями виносили поранених та клали на підводи. Зовсім важких виносили сиві санітари. Андрієвський завмер. Жах, розгубленість і несамовитий жаль підкотили клубком під горло. Білі бинти. Бурі плями. Чорна обвуглена шкіра. На возах лежали постреляні, порубані, попалені, посічені осколками молоді хлопці. Один скиглив, другий стогнав, той лежав непритомний. І всі як один – важкі. Жоден з поранених не міг вийти з вагону самотужки.

– А легкі з окопів не уходять, – замислено пояснив йому старшина у кубанці, затягнувшись цигаркою. – Людей бракує. У шпиталь бійця відправити для нас – розкіш. Хай би їх Бог побив! За що нашим хлопцям доля така… безглузда?

Андрієвський мовчав. Він мовчав, коли отупілими очима дивився у вікно на вагони, що проходили вокзалом. Мовчав, коли сідав у вагон. Балакати не хотілося. Побачене вразило його до глибини душі. Навіть у німецьку війну він не бачив такого безглуздого жаховиська. Соціалісти заперечували правду про більшовиків. Українські козаки не спали по кілька діб, бо проти тих самих більшовиків воювали. З одного боку – «бєднєйші», що набилися у полки Полтавського корпусу. З іншого – хлопчаки-старшини та дівчата-жалібниці із замученими очима. Вибори до Трудового конгресу для «аптекарських помічників». Порубані хлопці, що уходили з поля бою тільки з важкими пораненнями. У Києві явно хтось з’їхав з глузду. Від цього ставало несамовито моторошно.

– Вони сильно змінилися, – двоє пристойно вдягнених чоловіків балакали прямо під його полицею. – Червоні впоряджені та дисципліновані не гірше за запорожців. Насамперед вони наклали контрибуцію – на буржуїв. Що скажеш? Євреї все одне мусили платити. Проте грабунків майже не було, у перший же день кількох солдат за це прилюдно розстріляли. Дисципліна у більшовиків – залізна.

– А їхні союзники-анархісти? – глузливо запитав його співбесідник. – У них що, дисципліна теж залізна?

– От хочте вірте, пане, але анархістів пороззброювали ті ж самі більшовики, – відповів перший голос. – До Харкова разом із ними увірвалася банда Чередняка – того самого, що кілька місяців грабував околиці. То більшовики з німцями, не надто мудруючи, оточили їхню будівлю, встановили кулемети, підтягли панцирники, і анархісти здалися. Їхніх ватагів судили та зразу ж розстріляли. Розумієте? Хотіли анархісти з більшовиками разом управляти, а червоні ними покористувалися – і в розхід. У Вовчанську, я чув, роззброїли банду Сахарова. На Ковтуна, Матяша, Шинкаря та Махна, гадаю, чекає щось подібне. А рядових анархістів більшовики загнали до своїх частин, і будьте певні – вони їх перевиховають. Ви б бачили те військо! На вулиці молоденький військовий лікар солдату допомогу надавав, то був такий ввічливий! «Бутьтє дабри, падаждітє таваріщ, я вам сєйчас акажу помащ».

– Слухаю вас і не втямлю. Навіщо ж ви втекли тоді від таких гарних більшовиків?

– Так то армія впоряджена та дисциплінована, – зауважив оповідач. – Допоки біля Харкова бої ішли – все було гарно. А як наїхало до міста більшовицьких установ та запасних частин, то там таке почалося!.. П’янки, ґвалт, гульбища. Червоні командири самі свої загони заходилися з Харкова прибирати, допоки не розклалися. І всі як один казали, приїде, мовляв, ЧеКа – вона порядок наведе. Ну, ЧеКа я чекати не став. Улітку, від втікачів з червоної Росії, про повадки ЧеКа я наслухався достатньо. Такого раю мені й даром не треба.

– Як же ви виїхали?

– О! Гроші роблять дивовижні речі…

Далі було не цікаво.



***


Копита тонули у рихлому снігові. Загін на пару десятків вершників мандрував ворожими тилами у пошуках оточених запорізьких куренів. Артем не брав з собою багато хлопців. Архіпич все ще бурчав на нього за Харків, тому на завдання Артем пішов з козаками дядька Охріма. Мовчазний бородатий підстаршина зі шрамом на щоці насунув на очі кудлату шапку та мірно скакав обабіч Артема. Ліворуч рисив хорунжий Чаленко. Як колишній юнкер гетьманського випуску, хорунжий не мав шапки зі шликом кольору певного полку і не наважувався носити будь-яку – не хотів неприємностей зі старшинами тих полків. Але й у кашкеті та башлику їхати він соромився – жалівся, що стає схожим на гімназиста. Дядько Охрім зжалився над юнаком і показав, як грузини накручують на голові башлик, аби і шия було обгорнута, і голова в теплі. Чаленко так і їхав, у башлику по-грузинськи і в старшинській шинелі – екзотика.

Вітер хлистав в обличчя, спати доводилося вдягненим на чепраку, вкрившись буркою, біля малесенького багаття. Коней треба було регулярно чистити та чесати, аби зваляна шерсть під сідлом не натирала їм спину. Але Артем не нудьгував. Козаки бурчали – командира втома не брала. Сотник останнім лягав, першим вставав і стояв на рівні з усіма на варті. Настрій був дивовижний. Варто було стулити очі, як він бачив її: посмішку, рум’яні щічки, хвилясте волосся…

Небезпека, мов смолоскип у темряві, висвітлювала всю внутрішню сутність людини. Не всі козаки зберегли бойові ланки. То тут, то там розвідники натрапляли на невеличкі групи бійців, які понуро та безцільно тинялися шляхом. Таким Артем вказував напрямок виходу з оточення та повідомляв, де зустрів більший загін, до якого можна було приєднатися. Кілька разів розвідників обстріляли. На щастя – без жертв.

На третій день Артем спілкувався з командиром 1-го куреня республіканського полку, що зумів зберегти біля себе більшість своїх людей. Курінний вислухав Артема, але його натхнення не поділив.

– Я, пане сотнику, і сам розумію, що виходити треба. За напрямок – дякую. А тільки мені ще й майно рятувати – кулемети, вози, гармати без снарядів. А шлях річка Мерчик перегороджує. У селі в десяти верстах від нас є міст. Я туди відправив півсотні з наказом зайняти, а вони збунтувалися, відмовилися битися з більшовицькою залогою та засіли біля села на хуторі. Так що прямуватимемо ми не на Полтаву, а на північ – треба знайти іншу переправу. Атакувати і своїх, і червінців разом для мене зараз – дороге задоволення.

– І давно в них такі настрої? – спитав Артем. – У вас там що, більшовицьке кубло зібралося?

– Та яке там кубло, – відмахнувся курінний. – Салаги необстріляні. Поперлися хлопчики за героїзмом, а посмакували війни без прикрас і зразу ж гопки зробили. Пари агітаторів досить, аби таке військо розкласти.

Артем все вирішив:

– Готуйте сотні до маршу, пане командире. Міст я вам забезпечу.

Курінний посміхнувся:

– Воля ваша.

Дядько Охрім план Артема вислухав похмуро та невдоволено.

– Лихий ви стали, пане сотнику. Хочете розкладену агітаторами частину підняти? А якщо вона на нас накинеться? Їх – за п’ятдесят багнетів.

– По конях! – наказав Артем. – Впораємося.

Кінь ніс його по степу яструбом. Рівний сніг відбивав промені сонця. Дорогу їм привітно вказували гілками завмерлі дерева. Про небезпеку думати не кортіло – в уяві він бачив її. Вона привітно посміхалася.

Півсотні республіканців розмістилися в довгій клуні за хатою хуторянина-хлібороба. Зляканий хазяїн показав вхід і хутко сховався. Коней покинули на їздових. Артем, дядько Охрім, хорунжий Чаленко, Ясько і ще п’ятеро козаків, брязкаючи острогами, ввалилися до клуні.

– Струнко! – різко скомандував Артем.

Ніхто не поворушився. Кілька десятків пар очей поглянули на нього – з цікавістю, з острахом чи навіть байдуже.

– Це хто ще такий? – ліниво буркнули з середини.

Широким кроком Артем пройшов між сидячими вояками.

– Та-а-ак! Тільки відірвалися від командування – і дисципліна вже ні до дідька. Ну то зараз це виправимо. Струнко!

– Струнко як лунко! Геть іди, офіцере. Відкомандувався вже.

– І то правда! Досить вже людей мордувати, – нахабний голос намагався розбурхати козаків. – Навоювалися вже так, що глузд на розум наверта.

– Хто це сказав? – різко спитав Артем. – Ну вийди, повтори, якщо сміливий.

Троє підстаршин піднялися з місць і посунули до нього. Під буркою сотник розстібнув кобуру. Трійця свердлила його зневажливими поглядами.

– Це що за вигляд? – рявкнув Артем. – Чому шапка без кокарди? Де погони? Де ремені?

– Ти що, офіцере, не збагнув? Геть пішов! Навоювалися хлопці.

– Ти як звертаєшся до старшого за званням?

– Ну все! Хло…

Артем пальнув не цілячись. Прошив груди. Другий підхопив рушницю.

Два постріли в серце. Постріл в голову. Третього вахлака піймати у приціл було важко – впавши навколішки, він хапався руками за Артемів чобіт.

– Пане старшино! Біс поплутав. Богом клянуся – не хотів! Не вбивайте.

Артем озирнувся. Козаки не ворухнулися – вони здивовано поглядали на нього і чекали на розвиток подій. Все добре. Сотник опустив руку з пістолетом.

– Ану встати! Всім.

Козаки підхопилися.

Артемів погляд обпікав бійців. Він не терпів суперечок, бив прямо в серце, примушував до покори і слухняності. Ті, хто стояв ближче, відводили очі та витягувалися струнко. З