Book: День гніву



День гніву

Юрій Косач

ДЕНЬ ГНІВУ

Роман про 1648 рік

Публікується в авторській редакції

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Дим гармат під Цецорою — як ця мряка над плавнями, грім гармат під Охматовом — як цей рик бурунів об пороги; блиск шабель під Дюнкерком — як ці крила вогнисті метеликів над плесом саги Дніпрової. Багрянець присмерку над Великим Лугом, а тоді під Цецорою, яничарам відплачував за загибель любого батька, сотника Михайла Хмельницького, сам-один відбивався від ворога й не здолав: так і зашморгнувся аркан на шиї — і тоді багрянець присмерку ронив кармазинні скравки на землю.

Спломеніла чорна сага Дніпрова, зійшлись явори темними коронами над головою, а плесом сновигають метелики — скалки пожежі, а лілеї вигнули зміїні била, п’ють вонними чашами вино вологи, спломеніли й лілеї…

— Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!.. Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір’ячку, а гуси біле своє губили пір’я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав-єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не Діждав неділі. Бодай же пекельною мукою, безжальним залізом розвернули йому груди, що він твойого дитячого стогнання й прощення не слухав. Бодай колом зав’язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид?

— Олено, моя Олено… П’яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею, й сиджу я тут, от і старший сиджу, Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом, і горить він мені криваво в страшних очах моїх. Може, й по волі ти пішла за псом Чаплинським? Хіба не вгризлася б йому в горло, коли перекинув тебе через сідло бранкою, хіба не роздерла б йому той його кривий писок, так бо вже не дала б себе на поталу… Може, й кривджу тебе, Олено. Але душею буря метеляє, як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум’яні струмені, трясе мною, як літавиця[1]. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що бо мені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи? Чи мук не відбув за тебе, чи не карався в бусурменських кайданах, з твоїм ім’ям, Господи, сам-друг під Цецорою йшовши на яничарню прокляту? Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в’ялив мене, невольника?

Може, я тоді цілування Корану приймав? Може, падав плюгавим башатам[2] під ноги, просився в них ласки? Може, коли в інший час, зрадив я Тебе, Господи, народ мій і віру мою зрадив, може, найнявся конфідентом, катівським челядником, братопродавцем? Знають усі теє, що чистий я перед усіма і перед Тобою, Боже, чистий, хоч і сьогодні на Страшний Суд Твій стану й очей не позичу ні в кого. Скривдив Ти мене, Боже. Смиренного Зіновія скривдив. За рани мої, Господи, за песю службу мою Речі Посполитій нашій, за труди й зної мої, за поневіряння, за те, що моїми руками славу собі загрібали, так мене нині посоромили… Остапе, Остапе, синочку мій золотий…

Але возмездя аз воздам, аз воздам за кожну рану твою, синочку, за кожний стогін. Пошкодуєте ще, панове старости, пошкодуєте ще, панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о пане-ляше, пожалуєш іще…

«Жону і дітей його тим прямим нашим привілеєм, тим же загородним двором і землею в старостві чигринському, під городом Чигрином, над рікою Суботівкою будучими, которими предок його Михаїл Хмельницький і он сам без усяких помішок держали, сохраняєм…»

Сохранив-єси, мості королю. Добре хотів ти для мене, та не дали, не дали пеські синове. На поталу мені сей привілей виписав ти, пане Владиславе, й потоптали його — хто?.. Шляхетка безплюдрий[3], каправий, пресобачий син Чаплинський, бодай же грець його трапив у саме серце враз із приятелем його, гемонським Дачевським…

П’яна моя голова, друзі, ой і п’яна ж козацька голова. А король Владислав такий же плохий, як і я, у такій же неволі кролевенят лукавих… Блиснули б ми з тобою ще в 46-му році булатом, під Істамбулом і під Дамаском стояли б нині, Господень гріб визволяли б, а не дали ж і не дали, завидющі нашої слави…

Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У Печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе мій, золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…


* * *

Замів вітер узбережжя Вісли. Квітневий легкий вітер. Поніс дрібний пісок, обвіяв надвісляні пустирі, вдарився об мури палати Казановських, шугнув попід замок. А жовті косини світел упали через міст на чорні хвилі. Ще у Фукера гомоніли п’яні шляхтюри, виїздили кочами[4] на Краківське Передмістя. А в заулках Вузького Дунаю, де кафедра св. Яна, брязнули бердиші нічного обходу. Присвітили ліхтарнею. Who is there?[5]

Пройшли. Ladislai Regis Milites, saperlot…[6]

Хрипло озвались із замкової вартівні височенні шкоти. З Уяздова завернула під замок, у замковий дідинець, проїхала коча. І тепер вгору по широких сходах, крізь пустельні зали, а в високих вікнах бліда ніч. Змеркли на стінах портрети Вазів, стали зеленоликі, ще сухорлявіші, ще хмуріші. Змеркли й гобелени з битвами під Смоленськом, під Москвою, під Хотином, з морською битвою під Оливою. Змеркнув візерунок короля Владислава, що був зображений як Помпей, у римському шишаку, станув одною ногою біля Адріанополя, другою приборкав диких московитів. Тріумфатор-Владислав, Владислав IV Віктор…

Просвіт у дверях — тихо, ще тихіше — варта алебардами заступила дорогу, не можна до Його Мості короля. Але це канцлер Юрій Оссолінський, «пробачте, в любий час, у любий час»… І тихо, тихіше канцлер у чорних сап’янцях, у чорній гупелянді[7], тільки біло-лебединий, добре накрохмалений комір. Ще три покої, хропуть камердинери в кріслах. Канцлер оторопів від світла — двері співно скрипнули. Станув, жмурився від мигтіння свічок… «Ай!» Це Реня — найулюбленіша королева, варшавська повія. Над невинними очима намальовані спаленим корком брови, крутими дугами, мишка, королівська мишка. Лерін — шведка, м’ясиста, рожевава, мов поросючок, Марай — танечниця. Їх Оссолінський застав, як привид, моторошний кажан; хіхікнули, сівши на краю скуйовдженого ліжка в морі перин, пуховиків. А король підбіг до світла. З батистового коміра сорочки виставало його вузьке стомлене обличчя, як щуряче, обличчя жовте, аж землисте, вуса щетиною, сиві волокна на чолі, вуглинки очей глибоко в яминах. Він посміхнувся, ну й що ж, здавалось, говорив, от бачиш, який я… пощипав пальцями борідку. Канцлер дивився не на короля, йому було ніяково, дивився на тремкий пломінь свічі.

— Goddam[8], — крикнув пискливо король, — розважуємось, Оссолінський, безсоння мучить, а тут холодно, як у псарні. Прокляті шкодують дров, шкодують свіч. Холодно, темно. Кажуть, уже весна, а де тая весна в Варшаві? Скнари, давигроші, лихварі… Собаче королівство, стосот прокляте королівство це…

Оссолінський вклонився. Реня терлась голим рам’ям об золоченого купідона, різьбленого на поруччях ліжка, й дивилась безсоромно на канцлера. «Шкода з ним говорити, — подумав канцлер, — а це відьми, літавиці, ссуть його кров, вампіриці…». Лерін накинула на себе кирею, кирея була чорна, й від того її тіло збіліло.

— Ваша королівська мосте, — проказав канцлер якнайсухіше і перейшов на латину: — Гінці від коронного гетьмана, я того й прибув з Уяздова.

— Чого? — крикнув здалека король. Він страшно скривив уста, гостець[9] його доймав.

— Чотири тисячі татар з перекопським мурзою Тугай-беєм прийшли на Січ. Піше й комонне військо збирається по полю й у лугах…

— Ну, й що ти на це? — король спломенів і погас умить.

— Потоцький бачить ще привиди, але я не хотів би легковажити становища. З іскри — пожежа…

— Все він, все той самий?..

Канцлер кивнув лев’ячою головою.

— Goddam, — ще пискливіше крикнув король, в його очах блиснули злорадні жовті вогники, — я казав, я ще тоді говорив, і Конецпольський один мене розумів, вічна йому пам’ять. Я говорив: тільки не дратувати козаків, тільки випустити їх на турків. Не схотіли, своє вето поставили, а він їм покаже. Хмельницький їм покаже, я тую людину добре знаю… Це на все рішений муж, цьому пучки не клади в рот… Покаже їм, товстопузим, навчить їх, задериголов, п’яниць, розпусників… Хмельницький Густавової школи, Хмельницького колись і великий Конде хвалив, а Пшіємський, а де Гебріан, а Тіллі? Я листи маю, я лис… Ай… — він схопився за ногу й, вівкаючи, пошкутильгав до ліжка, упав на ліжко. Марай побігла до шафки по бальзам, а Лерін розтирала йому стегно, приговорювала: «Бідне дитятко, бідний королик»… Тільки Реня, здригаючись від холоду, з неймовірним презирством підвела очі, пішла грітись до вмираючого вогню у ватрані. По дорозі поглянула на канцлера, вигинаючи й так вигнуті дуги брів на безбровому лобику, зукоса поглянула на нього насмішкувато, але й принадно. Король потопав у батисті, вив, хватався жовтими пальцями за подушки. «Та йому треба медикуса, — подумав канцлер, — а втім, це труп, це змора. З нього ця безстидна сміється…».

І він голосно сказав:

— Я йду по медикуса, ваша мосте…

Читати листи від коронного гетьмана не було ніякої потреби. Косини жовтого світла впали в темінь покоїв, Оссолінський крикнув, там побігли камердинери й захеканий заспаний лейб-медикус доктор Раччіолі…


* * *

Хміль минає. Вогневиця нелегка. Як літають ці золоті мухи, ці пломінні мотилі. Там, у таборі, ще гомонять, вирвався, що там по тих бенкетуваннях? Поки походу нема, п’ють, всі попились з радощів. Легше, може, так легше, коли пити, заснути, забути. А жити, як снити, все одно. Так, світ інакший, може, й веселіший, ніхто того не бачить, тільки я, відьом ніхто не бачить… А надять же, лукаві, гетьте від мене! Чорноока, змієока, вампірице, ти? Розсічу тебе шаблею, кров мою приходите пити, змії ви ненатлі, кров мою вип’єте дощенту. Заклинатиму вас. Груди мені випалите, літавиці. Вирвете серце мені, гаддя пекельне. На Лису гору, ти, зо сльозою в очах, ти, що так коси твої літають за тобою, чого тобі треба, гетьте від мене, гетьте з очей, чарівниці…

— Радили люди: підбити на море товариство. Але ж бо моя мета тут, не на морі, та я на морі спломенів би од нудьги. Сину мій, Остапе мій… Ні, не на морі моє возмездя… Олено, Оленко моя… Коли б знав, що вернетесь, сам пішов, сам катові пред’явився б… Рокош і так, кажуть, сію. На Дон же мені йти теж радили. А мені що по розбійництву, а що мені по козацькій вольниці? Затужу тільки ще кріпше на Дону, між кошлаями, між дикими п’янчугами знидію, у вогневиці втоплюсь. Важко караєш, Боже. От тут би над цією сагою й згас. А Москва? Ой, не хочу, не хочу московської ласки… Прикро від Москви, не по мені, сто раз відхрещусь: чорноліс, пустиня, глуша й дичавина, страшний люд, темний люд, важучий люд… Всіх пізнав тепер у біді. А може, калга там і Тимоша на кобилку тягне, завдає йому мук?.. Може, й Тимоша, як і Остапа?.. Ні, не посміють. Хан хитрий, хан — крамар. Сирівця[10] тепер нав’яжуть. Поженуть ясир. Знаю, знаю, знаю. Але не можна, інакше ніяк не сила. Шкода говорити. Тридцять тисяч коронного війська… Все на мою голову; у Варшаві в бику варитимуть, як Наливайка, славної пам’яті, як Сулиму зітнуть… Шкода много говорити… Пива наварив, ех, і наварив же, а нехай похлепчуть, вогнистого, гіркого, похлепчуть пеські синове. За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молойці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, ой дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…

А секурсу[11] від Бога не ждати. Бог високо. Може, мене зберіг Він, як інструментум Свій? Самий же кривди не може воздати і мовчить. Не може ж бути, щоб плевелі потурав. Воздам. Аз воздам за все… Маю шаблю в руці… Маю шаблю в руці…


* * *

«Qui vive?»[12] — перехрещені алебарди. Шрами на обличчі у мушкетера. Полк Віолет-Руаяль тримає варту. Полк Грі-Руаяль відходить. «Пропустіть, до Монсеньйора…» — рука з перснем відхиляє нетерпляче алебарду. Мушкетери салютують. Пан королівський радник. Ці двері в Пале Руаяль з заулка. На башті Сен-Жермен-д’Оксеруа, що проти Лувру, б’є одинадцяту. Радник звично йде по широкому коридору, де мигтять ліхтарні. Сходи праворуч, ще раз праворуч, ще одна варта. На дворі теплий дощ. З киреї цяпотить. «Передишок, у Парижі не достає хліба. Передмістя помимрюють. Мир, слава Богу, в Німеччині кінець… Пропустіть, це я…»

Нарешті. Мантія зайнялась вогнем, але ні — це один колір: вогню в ватрані й кардиналової мантії. «Лакей Колонни добру кар’єру зробив, а був собі абатом, звичайнісіньким абатом… ну, це не Ришельє. Ніколи не позбудеться італійського акценту. Як тоді, в 36-му, під Пінєролем вибіг між дві армії, підняв руки й кричав: «Згода, згода», — смішний такий оберемкуватий абат, а від того дня почалась і кар’єра… Легко робити кар’єру, втім, коли б не Анна…»

Радник терпеливо чекав. Кардинал дочитував книгу. Сидів перед ватраном, заложив книгу биндою, повернув обличчя, смагляве, аж зеленкувате, риб’яче, а очі — чорні галочки.

— Я гадав, ви вже не прийдете, Ле Телльє…

— Важливі справи, еміненціє…

— Давайте, давайте швидше, ось знов… Дурниці. Боже, які ті люди обмежені… Памфлети на пані королеву…

— Хто писав, еміненціє?

— Безіменно видано, але Сент Аман, пізнав за стилем, він — без сумніву… Що з Мюнстера?..

— Траутмансдорф в імені імператора домагається розв’язання лотарингійської справи…

— Але нема мови, найменшої мови не може бути, — кардинал упер баб’яче брякле обличчя, з ватрана його обдало сяйвом, нижня частина лиця перебувала в темряві, — хай собі виб’ють з голови. Верден, Мец і Туль — французькі міста. Шкода говорити. Та само, як і Страсбург. Ми не на те кривавились, щоб не стати твердою ногою й на правому березі Рейну.

«Він не бистроумний, як Ришельє, але упертий, як цап, — подумав радник, — бере упертістю…» — і сказав:

— Значить і Філіпсбург?

— З нашою залогою принаймні. А Брайсгав наш, без дебати. Якщо наші посли в Мюнстері цього не розуміють, то вони здецидовані[13] йолопи. Брайсгав — це ж ключ до Південної Німеччини. Наше завдання — ослабити як тільки можна німецькі князівства.

Кардинал підійшов до карти. Мантія зашуміла. Кардинал Мазаріні починав товстіти, але зберігав ще свою присадкувату елегантність.

— Це й в інтересі Відня, еміненціє…

Мазаріні обернувся й меркло, як риба, засміявся.

— Відень, хоч і католицький, але такий же німецький, як все, що на схід від Рейну. Гадина мертва, але отруя ще діє. Якщо б ми були іншої гадки, тобто коли б ми вірили більше в католицизм німців, як у їхнє прагнення до єдності імперії, ми б не підтримували протестантів. Все, що роз’єднує німців, — в інтересах Франції.

— З Мюнстера ще запитують про становище супроти шведських вимог…

Кардинал пожував.

— Цими союзниками треба користуватись як отруєю. В міру — виліковує; забагато — вбиває. Не маємо нічого проти того, щоб шведи сиділи в Уседомі, скажімо, в Штетині, так, це ще йде, але Бремен, ні, сеньйоре, це вже занадто… Взагалі, ця мюнстерська веремія починає мені не подобатись… Цей мир виглядатиме надто хирляво…

— Кожний мир є початком нової війни, еміненціє…

— Зовсім правдиво, Ле Телльє. Я грію руки, бо холодно… Ле Телльє, шведські вимоги — це тільки бруньки, а от квіточки, чекайте… Весна пізня й студена… Ага, Септентріони[14]… Радник звітував про авіза[15] Шанюта з Упсалі, про лист графа де Брежі, амбасадора Його Величності Найхристияннішого короля в Варшаві.

— Що пише цей нечемний пан? Де Брежі, між іншим, накладає з моїми вельми любими приятелями, що субсидіюють ці ідіотичні памфлети…

— Король Владислав, як звичайно, знітившись у нерівній прі з магнатами, проводить час з веселими дамами…

— Приємне заняття, — всміхнувся кардинал, — а його гостець?..

— Дехто, — продовжував Ле Телльє, не відповідаючи, — занепокоєний, так пише де Брежі, привидами ребелії[16] в Україні…

— Ребелії в Україні?

— Граф де Брежі вже декілька разів писав про це, а резиденти в Геданумі й у Константинополі потверджують: ввесь долішній Борисфен кишить від озброєних людей. Де Брежі вважає, що це можна було б трактувати як звичне хвилювання козаків і хлопства, якщо б на чолі ребелізантів[17] не стояла людина, відома й нам, еміненціє…

— Хто такий?

Мазаріні зукоса дивився на радника.



— Капітан козацького корпусу, що бився під нашими прапорами під Дюнкерком, еміненціє, звуть його Теодат-Зіновій-Богдан Хмельницький…

— І яка ваша думка, пане раднику, про цю людину?..

Радник погладив собі борідку.

— Я його пам’ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. В цій же справі затягу корпусу козаків, що пішли під Дюнкерк. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак… Боюсь, що його чекає лобне місце в Варшаві… Польські магнати не панькаються з ребелізантами…

— Гай-гай, — задумано сказав кардинал, — хтозна, фортуна змінна…

Він сів до стола й широким розчерком підписав декілька актів, що їх подавав йому радник Ле Телльє. Це були інструкції для мюнстерських пленіпотентів[18], наказ до резидентів у Відні й Реґенсбурзі та дрібніші проекти нових податків, декілька наказів про арешт. Після цього він підвівся й радник зрозумів, що йому час іти. Кардинал хотів залишитись на самоті. Радник низько вклонився й вийшов. Мазаріні підсів знов біля вогню, а тоді з-за завіси, що відгороджувала частину кабінету, вийшов, жмурячись від світла, чоловічок тихої ходи, лисавий, благовидий, весь у чорному, в подорожніх високих чоботах, з рапірою при боці. Кардинал поглянув на нього й беззгучно засміявся. Чоловічок дозволив і собі посміхнутись.

— Я, пане Шевальє, — сказав Мазаріні, — маю підозріння, що Ле Телльє секретно накладає з моїми добрими приятелями з табору пана Конде. Буде зле, ой буде лихо… Варто було б дерева на пару шибениць у Парижі, ці памфлети і ці всі дурниці не ворожать доброго, нічого доброго не ворожать… Але я, пане Шевальє, — кардинал підвівся й риб’яче обличчя його спломеніло, скривилось злобно, мстиво, — я прикидаюсь, я злагіднюю, я зм’якшую, але коли треба, я атакую, я вмію атакувати… — Він схолов знов. — Я тому не говорив при ньому про Хмельницького…

Він пройшовся, мантія шамшіла, а П’єр Шевальє, кардиналів агент, стежив за ним, схиливши набік голову. Очиці його заплющились.

— Козацька ребелія для нас така ж корисна, як повстання в Нідерландах проти іспанців або заколот цього пуританського генерала кавалерії Кромвеля проти Стюартів. Що пише вам ваш знайомий, цей Мрозовицький зі Львова?..

— Переговори в Криму добігають кінця, еміненціє. Великий візир дав наказ Бахчисараєві підтримувати ребелізантів.

— Дуже добре, — пхинькнув кардинал, — що далі на північ простягнеться вплив Порти, а через те й наш, тим краще для справ Його Величності Найхристияннішого короля…

— Мрозовицький надіється на Семигород…

— Добре діють панове агенти Хмельницького, на Мадонну, добре діють!

— Крім Мрозовицького, кавалера бистрого ума й великої фантазії, діє там ще дехто, еміненціє. Навіть зі святої когорти о[рдену] о[тців] єзуїтів… За мойого побуту в Україні я придбав собі добрих знайомих…

— Підтримуємо козацьку ребелію якнайдискретніше, — розгорнув кардинал книгу, заложену стьожкою, — але по змозі, за найчиннішою участю всіх наших можливих засобів. Завтра ж, пане Шевальє, виїжджаєте з Парижа. Перед тим попередьте Мрозовицького про наші рішення, але якнайдискретніше, ви зрозуміли?.. Що швидше ви будете в обозі генерала Хмельницького, то краще… Ми не маємо ніяких причин підтримувати друзів наших ворогів…

Шевальє кивав головою, улесливо схиляв її й застигав. Кардинал поворушив щипцями жар. Іскри бризками розсипались. Щипці розжарілись.

— Так, друзів наших ворогів… Варшава, Відень, Мадрид і тутешні наші крамольники — одна гадина, яку треба задавити, безжалісно й якнайшвидше. Всі ті, що не бачать грядучого віку, коли не привілеї станів, не примхи іменитих і визначних, не пиха хоч би й найзнатніших ледарів, п’яниць і розпусників, а суверенітет держави вирішуватиме, мій дорогий пане Шевальє. Хто того не бачить, той сліпий. На те були всі змагання нашого великого учителя, покійного кардинала Ришельє, на те праця вашого покірного слуги. А прогнила будівля Речі Посполитої тільки жде удару, щоб розвалитись. Козаки прискорять кінець цього монстра. Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite[19], то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє. І ми вмітимемо з того витягнути й нашу користь…

— Bellua sine capite, — шепотів П’єр Шевальє, письменник і кардиналів агент, йдучи потаємними сходами, щоб оминути вартових. В заулку кіт перебіг йому дорогу. Але не обходив її: котів у Парижі розвелось так багато в останньому часі, й вони втратили, очевидно, свою прикмету звістувати лихо.


* * *

— Bellua sine capite, патре Генцелю Мокрський, добрий мій учителю, ти знаєш їх, братів моїх сердешних, земляків моїх єдинокровних. З віток, з урочищ, із лугів і річок іде, валить валом сірома. Пішо й кінно йдуть. Bellua… Дам я раду з нею? З голоколінною сіромою, з п’янчужками буйними, з андиберами безбожними, з дейнеками, з бражниками, з бродниками, з левенцями?[20] Боже, поможи мені, Боже, не облиш мене. Капітане небесний, сильний і мудрий Ти, Господи, а я воїн Твій простий, знівечений, зламаний кривдою. Хміль мине, але не мине моя люта пристрасть. Рана ятриться моя, рана ж моя пекуча. Шкода говорити. Того не вернеш, того вже не вернеш, що було. Раювання не буде, тихого Суботова вже не буде, білого світу, медвяного дня щасливого. Ніч кругом. А я йду. Ніч кругом, а дороги не видно. Птиці Дніпрові, мотилі полум’яні, чайки й ті крильми мигтять, як вогненні вісті. Й вода — кров. В крові тільки ганьбу змиєш. З усього омиєшся. Чистий станеш. Так, Боже, чистий… Соловейко співає. Казав Конецпольський: «Як соловієві спів, так козакові бунтування».

Добрий був пан Конецпольський, пішли б ми з ним на турчина, його мості королеві придбали б слави несмертельної й поскромили[21] б тоді кролевенят.

— Так заспіваю соловієм, чи що? Але й заспіваю вам, кролевенята, пани мої кохані, пеські ви синове, прелюті й заюшені, на славу новій Речі Посполитій, на славу пану королеві нашому заспіваю. Зітну вас, Чаплинських і Дачевських, великих і малих, зітру вас упень. А народові славному Роксоланії, Україноньки моєї, придбаю честі. Насіння не залишу з периноспалів, нераносталів, фазаножерів, у шатах позлотистих, у деліях[22] соболевих. Не за себе, а за всіх, мості королю, прости м’я. Моя кривда — кривда ж і народові всьому благочестивому. І твоя теж, плохий же ти чоловіче, мості королю…

— Соловейко співає. І там співають, в обозі. Нові йдуть. Гомонять. Всі на Базавлук. Всі на Бецький острів. І сто тисяч їх прийде. Спалахне марево. Вже не вгасиш, пане гетьмане коронний, і ви, пани Калиновські, Заславські, Сенявські, Вишневецькі, Сапіги, Збаразькі… Відступили-єсте колись від матки-отчизни, так тепер не просіте ласки в неї. Не вгасите її, гніву отчизни не втишите, хіба зі мною — й я згорю тоді, спопелію.

— Йти вже пора. Там чекають. Курінні чекають і пан кошовий.

— Може, вісті нові від любих друзів, від споборників моїх…

— Олено, Оленко моя, ластівонько тиха?..


* * *

Весь генварій і фебруарій Хмельницький прожив у Січі… Дяк Кунаков слухав, гладив хвилясту русяву бороду, а на ній зачепились крихточки хліба, риб’ячі остяки. Погикував, бо уконтентували, в Литві добре контентують послів Його Велічества. Крізь слюдові шибки в заїзному дворі тикалось бліде оршанське сонце.

Болотов, так той їхав із Києва. Аж по вуха був забрьоханий білоруською грязюкою. Гнав на зламання шиї, щоб здогнати думного дяка і його почет.

— Ну, а як же він від погонщиків тих, від реєстрових, що його спіймати хотіли, як же він від них відбився, я кажу — чигринський той сотник, га?..

І до сну хилило, й очиці маленькі-масійські стали. Ледве перемагав солодкий сон.

Болотов, молодий, порвистий боярин, стишив голос (кругом раювала шляхта):

— Богдан Хмельницкий послав к ним, к реестровим, от себя черкас, двух козаков и велел говорить: для чего де они на товарищей своих единокровних, паче же единоверних, вооружились? А они де не о себе, но о благочестивой вере християнской, и они де погонщики, если на благочестивую веру возстали, с ляхи соопча, и они де Богу ответ дадут… А Богдан де со товарищи против них, единокровних и единоверних, своих сабель не поднимают…

— И што погонщики?

— Черкасы тогда перебили часть жолнеров, а остальных разогнали и пристали к Хмельницкому. Принял их с радостью…

Кунаков зареготався. Гусячі лапки біля очиць замигтіли тучно.

— Я думаю, Іване Васильовичу, що він їх з радістю прийняв…

Болотов не сміявся. Задумався. Зібрав у кулак коротку борідку. Браги не торкав. Доймала його думка. Їхав через Україну, насичену передгроззям. Світанки вставали мрячні, а тоді розцвітали багром. Гуділа земля, нишкли трави, мов у дожиданні ратей і війн. Пінились Дніпрові чорториї, рвались до моря хвилі-ненаситці. Щетинились ліси, шуміли, як би стосот загонів таборувало там, в чорноліссі. Ні, здиблена, розшуміла тая Україна.

— Розпалить, Григорію Федоровичу, — погодя мовив Болотов, — розпалить пожар той чигринський сотник. Я його в ділі не бачив, але кажуть, що це не Остряниця й не Павлюк. Сто тисяч піде за ним. Все рушить за ним…

— Може, й рушить, Іване Васильовичу, а може, й ні, — сказав Кунаков, — кому охота в петлю лізти. Черкас лінивий. Почухається, пометикує й махне рукою: мовчи лихо, аби тихо. Я черкаську натуру знаю.

— Злобляться до остервеніння, думний дяче. Ти тепер України не пізнаєш. Крик і стогін народний уподобляється грізній тучі всеповергаючій. Хватить польського ярма…

Болотов порвисто крикнув, аж мочимордна шляхта обернулась. Кунаков його втишив. З Литвою не треба займатись, її не треба дражнити.

— Бачив я коверзування польське в Україні, Григорію Федоровичу, — сказав Болотов, — яко гарпії, зо шкурою поїдають християнський народ, в кочі запрягають, повіриш?

— І повезе їх народ, — посміхнувся Кунаков, — Потоцький восковими зробить бунтарів. Вишневецький їх у бидло зовсім оберне…

— Пани, пресуча їх мать! — крикнув Болотов. — Григорію Федоровичу, згадаєш моє слово, коли прозрієш! Нощно і денно моли государя подати черкасам поміч. За віру, за єдинокровних і наших братів… — Кунаков випив браги, гикнув, обтер вуса. Вперся синіми-синіми очима, де й добрість, і лукавість, вперся просто в Болотова.

— Когда б государь наш і захотів дати поміч Хмельницькому, то я — думний дяк Кунаков — денно й нощно буду його всовіщати: ні одного рубля, ні одного стрільця, ні одного сокола не послати на українний рокош. Воздержимось, аки можна, і тоді тільки рушимо, коли й ляхи, й черкаси скривавляться до краю. До того часу, — він зсунув уперті брови, — Іване Васильовичу, остав предерзостні мислі.

— Но пошто, Григорію Федоровичу; я пользи хочу для нашого государства.

А тоді Кунаков нагнувся до нього й зашепотів гарячим своїм, тучним шепотом:

— Мислей не знаєш ти Богдашки Хмельницького, боярине. Може, це вор воров. Може, дай йому вікторії, то він не токмо по Віслу займе, але й Москвою затрясе, от што, боярине. Єсть же в тому укріпленії черкасов польза для московского государства?..

Болотов мовчав і слухав його. Не знав, що відказати йому. А Кунаков позіхнув і перехрестився широким хресним знам’ям. Товсті були пальці у нього, з білявими волосками.

— Добре годують литвини, чортові душі, Іване Васильовичу, уконтентували медвяно…

Шрам поперек усієї губи, шрам з-під Смоленська, блід на обличчі Болотова. Може, й правду говорив думний дяк?..


* * *

Полум’яні лілеї у Дніпровій сазі, на Бецькому острові розтанули в темені. Щезли кармазинові мотилі, золотобагряні жуки. Здаля горіли козацькі вогнища, здаля шуміли табори. А туман знявся з плавнів, пішов по водах, сірий туман. Світало.

2

— Має хто звір’я? Віддай шкуру панові. Риба в кого є — давай данину панові. Воєнні користі, кров’ю твоєю здобуті, й ті мусиш панові віддати, який кінь чи оружжя буде в козака. А ще же когда случиться на козака вина й малая, то в казнях невірних превозхождаху мучительством. Правда тому, панове, що речу?

— Правда! Правда твоя, бурсаче!..

— Панщина до п’яти днів на тиждень!

— В барщині то й неділеньки святої нема.

— Хлопи, бидло прозивають…

— Ось, людкове, християнська братіє, що нам роблять пани, ось як знущаються…

Крізь юрбу сироматні[23], голоколінків Томаківського острова, до воза, де стояв дебелий парнюга, званий бурсаком, із носом, мов слива, й чорним тонким вусом, протиснувся голомозий. Без шапки, босоніж, в одній серм’язі зверх голого тіла, порепаний від вітру, зчорнілий від побігу. Скинув свиту, скочивши на колеса, показав спину — аж чорну, таку посмагану.

— За жолудне, що не дав, жолуді збирав, щоб помолоти на жорнах, діточкам попоїсти, ось що, панове отамання, від його мості пана Пронського, щоб він і діти, і внучата, й правнучата його поздихали від безвітря, безводдя, щоб чума їх пожерла!..

— Пронський, знаємо, знаємо… В того й рогате беруть, і ставщину[24], й спасне[25], й сухомельщину[26], й поємщину[27]

— Й дудок[28] беруть, сацюги…

— Слово, — крикнув бурсак і знов скочив на воза, — что єсть мучительство фараона противу поляков тиранству?..

— Свого вдома не маєш, хіба опріч жони…

— Бре’! І жону твою затягне собі в альков, коли йому забагнеться.

— Чума, браткове…

— Щоб їх пранці поїли, краще аркан, ніж пан!..

Від воза, як зайняв, таборились збігці й козаки. Під скелею, що розбивала хвилі, під велетенськими лопухами, а їх тіні ставали великі, як від дерев, лежали люди покотом на кожухах, біля возів парскали коні, степові, кошлаті, тарпанні, басували де-не-де бахмати[29], а на возі димили друзі люльками. Об стару грушу сперли сотки кіссів, тут же коваль перегартовував коси й ржаві шаблі. Ставало завізно й глітно. За ці ночі набились із того боку сотні нових збігців.


…А козацька хата соломою не покрита,

присьбою не обсипана

і дровець ні поліна… —


скиглили лірники біля кітлів[30]. Підсліпуваті, підіймали голови, як гусаки, тягнулись до світла. Другого заїдала нужа, й сорочки в лірників подубіли, просмолені вщерть.


…А жінка моя горя зазнала,

Всю зиму боса ходить,

Горшком воду носить,

З половика дітей поїть…


— Звідкіля, божі люди?..

— З-під Полонного, братику… Красногуз Потоцький жити не дає, суча мати його породила на світ, жидам церкву віддав, всіх божих людей женуть, в кочі запрягають.

— Але кара буде, людкове, страшна кара з Карпат підведеться, — загудів другий дід. — Вершник виїде на шпиль, сам-друг, а на сідлі везе потвору, сиріч єхидну, хоч голова в неї людська. Вергне тую потвору в Дунай-ріку, а сам оберне своє лице, ще страшніше, бо се смерть. Се загибель панам…

— Слухай, сірома, слухай і запам’ят[ов]уй…


…Та вже шаблі заржавіли,

Мушкети без курків,

А ще серце козацькеє

Не боїться турків…


Не всі слухали муркотіння лірників. Коло них збирались здебільше літні й вже випочилі на базавлуцькому безділлі уходці. Іншим було не до них. Купами стояли одні довкруги казанів, ждучи каші, вихудлі вщерть; деякі з них ледве ходили, інші сиділи, підобгавши ноги, хто голий, хто в жовтій од глини сорочці, хто в сірому шкаматті. Висушені, як тарані, з позападалими сльозоточивими очима, з костомахами, що випирали з чорнілого тіла. Вошва їх обсідала, з гирей[31] змітали їх пригорщами, ятрились у вередах[32] їм ноги, сині чиряї з довгого перебування у воді випинались на шиях, червиве й покалічене було те братство.

— А то б саламахи достати, — зітхав каправий завошивлений подолянин. Навкарячках біля нього їв жито з пригорощі той, що утік від Пронського. Він повеселішав. Очі йому світились. А хлопчак, що біля нього лежав, жуючи задумано соломинку, накрив голову від сонця великим лопухом. Шапки у нього не було.

— На срібній мисі буде мені пані Пронська, пранці б її задавили, фазанів подавати, Максиме, щоб я з того місця не встав…

— Так-таки гадаєш?

— Присяйбі, Максиме…

— Я б з тої срібної миси, — мудро озвався Максим, — та кулі лив, та в серце, та в панське, та в гадюче посилав.

— Ти з Заслава, чувать?

— З Росави я, і цей малий прибився. Удвох ми з останнім снігом вирвались.

— Чий ти?

Хлопчак не дивився на кріпака пана Пронського (його звали Вовгурою), русявий кучер вибився з-під лопуха. Хмурив чоло.

— А тобі що?

— Не можеш мовити?..

— Тобі либонь ні…

— Вельми ти задавакуватий.

— То вже моя річ.



— Семенком його звуть.

— Що ж тобі, теж непереливки?..

Хлопчак поглянув на Вовгуру через плече знехотя, як би дуката жебракові подав.

— А тобі все треба знати, мугирю?..

— А видно, що воно з панського коліна, щеня.

Вовгура взяв хлопця за плече й обернув до себе. Крогульцем[33] вдивлявся в нього, а стиснув залізними пальцями, аж хлопець засичав.

— Не займай, — крикнув Максим, — ти того хлоп’яти не знаєш, скурчий бику.

— Панське, то його тільки лобом об камінь.

Максим звівся. Був на дві голови вищий від Вовгури.

— Не руш, кажу тобі, злидню!

Вовгура вовчо відвів очі.

А з дальніх возів, ген аж під скелі, а за ними димились незліченні запорозькі костри, ішов гук.

— Хмель їде!

— Хмелеві дорогу, сірома!

— Божі люди, Хмель їде!..

Сірома зірвалась. Каліки, плохі, знужденілі, підводились з землі, здоровіші лізли на вози, обсипали скелі; дикі груші й дуби зарясніли від людей, хто хапав кісся, рогатину, коні заіржали, воли заревіли, табір, а кінця його не було видно, зашумів, загудів, закімшився, як клубовище черви.

Земля ще не вигрілась, але сонце за блакиттю, за білими хмарками, за орлами, що ширяли, жагтіло високе й палюче. Натовп хвилювався проти весняного леготу, що знімав снігові буруни на ріці, гуляв рогозом, сухим ковилом, кульбабою.

В запорозькому коші стріляли на віват, віватування швидко наближалось.

Сірома не знала, чи переймати їй запорозькі вівати. Вона й не знала як слід, в чому річ, і Хмеля не була певна, чи це не той, що біля тичини в’ється, та чи взагалі є такий.

Семенко-хлопець і Максим вилізли на воза — перед ними хвилювався натовп, повідь гир обсмалених і кошлатих, деяких із сірими ковтунами, тисячі гир хлопських, уходницьких, андиберських. Навіть циганчуки були осьде, з мідяними сережками в ухах, були й гривасті гирі хлопів з-над Дністра — й звідти вже приходили, з ланів Потоцького-Ревери й підлого пана Сенявського. Натовп мовчав і роздавався. Семенко побачив запорожця з білою короговкою, він мчав, вимахуючи шапкою, що її мав у другій руці. Лірники ледве встигли винести ноги.

— Дорогу Хмелеві, дорогу старшому!..

І в просвіті між натовпом на гнідому аргамаку[34] показався вершник. І він, а за ним панцерні, мчали так швидко, що юрба не встигала розглядіти. Та під грушею, де розташувалась кузня, оршак[35] зупинився. Семенко міг добре бачити: на гнідому важко сидів кріпкий чоловік у зеленавому виполовілому жупані, у чорній бурці поверх жупана. Згорблений, чи то бгав зумисне велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі. Поряд нього басували статні січові отамани, один з них навіть кошовий, сказав Максим.

— Хмелю, — крикнув хтось із юрби, — я тебе знаю, Хмелю!..

Розштовхуючи людей, Вовгура вибіг, закидаючи на голі плечі дерту серм’ягу.

Хмельницький сперся рукою об кульбаку й приглядався Вовгурі.

— У пана Закшевського, старости чигиринського, я, доїжджачим бувши з паном Пронським, бачив тебе, як ти шапочку скидав перед пресобачим сином!..

Він реготався, добігши перед самого Хмельницького, шкірив свій крогульчий[36] вид. А Хмельницький, зжовкнувши ще більше, штовхнув його носом чобота в груди так, що Вовгура заточився й упав носом у землю.

Юрба зареготалась, аж луна ляснула об скелі.

— З ким свині пас, з тим і пастиме, — промовив Хмельницький, і Семенко здригнувся від цього глухого голосу, що мов рвався зо скелі, — котрому ще захочеться про давніші коліґації[37] згадувати?..

Юрба мовчала.

— То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша…

— Добре говорить, — обернувся Максим до Семенка, — слухай…

І юрбою пішла хвиля. Вовгура підвівся, обтирав кров.

— Запорожці, єдинокровні браття, не видали на поталу, — Хмельницький поглянув на кошового, — слава за це панові кошовому. Його мость король Володислав, дай йому, Господи, многі роки предовгої і щедрої жизні, сказав мені: праве твоє діло, але не законом доб’єшся ти свого права. Не в трибуналах, не в гродських судах… Згадайте, козаки, так мовив король його мость, що й ви — воїни, і шаблі — ваша охорона…

Знов шепіт пішов натовпом. Люд не шиширхнув. Весняні хмарки плили й кричали високо орли.

— Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!.. За кого хан, той і пан. Кримський хан Іслам-Гірей посилає нам на допомогу перекопського мурзу Тугай-Бея, відважнішого і удалішого з усіх кримських мурз. Чотири тисячі чамбульних[38] веде мурза до нас. Коли хочуть кролевенята, щоб ми соловіями заспівали, то заспіваємо їм, пани-браття. За віру ідемо, єдинокровні брати, за націю нашу, а ляхи її до розпачі довели. Схоронить нас Бог і подасть потуги, бо правда наша і Бог з нами…

Він замовк і заплющив очі, як би молився чи метикував. А коли луна віднесла його останнє слово й замовкла — вмирала проти південного розжевреного сонця, натовп, втім, і не добравши, про що йшлося, збагнув, що ця людина під грушею, у виполовілому жупані, — його остання надія. І коли Хмельницький повагом повернув до запорозького коша, юрба заклекотіла. Найближчі йшли поряд з аргамаком, вели його за узду, клишоногі, вошиві, з ковтунами на головах, голомозі, нагі з жердястими ребрами, тільки в самих дертих шароварах, із шкаралущею бруду на плечах, бородаті, цигани, хлопи з-над Дністра, погоничі биті й тавровані йшли поряд з ним. Лірники сочили сльози з більм, плакали й інші, а ті, що вели коня за узду, що бралися руками за Хмелеву бурку, вили, вигукували, співали. Лірники, заводячи, кінчили:


Мушкети без курків,

а ще серце козацькеє

не боїться турків…


— Ідемо, малий, — крикнув Максим Семенкові, що перся наперед, злюще розштовхуючи голоту, — каші не застанем…

Але хлоп’я підбігало, його не слухало.

3

— Вічний мир, пане підчаший луцький, ваша мосте Львисерце-Виговський! Вічний мир прийде, бо мусить прийти, коли віримо в людський рід, коли віримо в людину, твір Божий. Скільки ж бо втрачено чину, скільки розгублених сил у служінні Марса? Йде ж людськість уперед, вперто й послідовно йде, не скажіть мені, що й вашою мрією — тільки війна, тільки тінь меча над юдоллю цією…

І магістр Гедеон Юрій Рославець, у горінні свойого, хоч і недовірливого, але порвистого ума, показав презирливо на це все, що довкруги, — на злотолиті од полуденної спекоти, запилені мури львівських вулиць, на квітіння садів, що збігали зі Святоюрського узгір’я; кишма кишить веселий люд, але все одно юдоль, це тлінна юдоль…

А його мость Іван Львисерце-Виговський, цей неуклінно усміхнений під своїм русявим вусом, цей лагідний, з провесінню сірявих очей лучанин, незлобиво мовив:

— Вічний мир, магістре? Хіба не думаєте, що й я прагну тільки Марсової охоти, й я делектуюсь[39] бряжчанням оружжя? Гай-гай, помислити тільки про розум людський, про вперте змагання його в виш — адже ж іще Леонардо сказав: ще «будуть у нас крила», адже ж homo eruditus[40] про що може марити інше, як не про радість творчості, радість крилатої мислі, радість відкриття, магістре, але…

— О, але, але — завжди ви зі своїм вічним але… — тупнув ногою розпалений магістр, спересердя перекинув падуанську мантилью через рам’я й клунок із книгами — єдину свою фортуну.

— Може б, і я, — сумовито поглянув Виговський на пале квіття вишень, що кучеряво схилились над муром, — може б, і я віддав себе залюбки студіям. Близький мені Абеляр, близька мені математика й геометрія, в священних афінських гаях хотів би я проходжуватись у тихій розмові, хотів би я оновити римське право за законами нової юридичної логіки…

— Та, ваша мосте, суєта вас принадила, золота жага цього королівства мізерного, гонитьба за шанобою й пихою?.. Посперечаєтесь, чи війна — отець усіх речей, знаю.

— Меч на землю принесено, не мир, мій друже. Відложимо на час ваші мрії про вдосконалення рахункової машини, що її почав конструювати пан Паскаль, ваш паризький учитель, магістре, — він посміхнувся, — машини, яка б вміла не тільки аддиції й субтракції, але й мультиплікації й дивізії[41], відложімо, бо не час, не час нам…

Хмари, як галери, галери дужовітрилі, хмари, як орлі крила, розгорнені над блакиттю, хмари плили над Святоюрським узгір’ям, а промені кривавими списами протинали їх — там угорі йшла битва елементів.

— Родиться людина, — сказав далі Виговський, — як нице ніщо, прийнявши Бога, тільки стає на дорогу дітей Божих;, чи ж має право, забувши про братію свою, таку темну, таку безталанну, хотіти собі лиш спасення?..

— Мало було б мені діла до обездоленої темної братії, — пхинькнув магістр, — черва хай зістанеться червою, а орли і самі полетять у підхмар’я…

— Ваші погляди близькі до єресі, — посміхнувся Виговський, — хоч ви визнавали мені, що вірите в Бога-Сотворителя, хоч кажете, що божеська іскра у вас снажить вас чинити добро. А що ж є Отчизна, — спинився він, осяяний сонцем, схилив своїм звичаєм голову набік і так пронизливо, так таємничо вдивлявся в магістра, — Отчизна…

— Всесвіт — Отчизна моя, — сказав Рославець.

— Хто всюди має, той нічого не має, але облишмо. Так тим більше, майстре, — посміхнувся Виговський, — коли тиранством гноблений ефіоп чи калмук, чи ж не станете й на його захист, бо ж і він людина, й у ньому є дух — іскра Божого…

— Стану, так мені допоможи Боже, бо в свободі народжується людина, й ніхто їй не сміє свободи відбирати…

— Тож бачите, — тріумфально вирік Виговський, — за свободу, за мир, за людину — дитя Боже — мусимо змагатись. Заснуємо вічний мир і почнемо новий день для людства, але тих, що проти нас, тих назвемо дітьми дияволовими…

— І тих знесемо, — в запалі сказав Рославець, — духом нашим, ваша мосте Виговський!..

— Духом і мечем, коли треба… Може, тим мечем, що нам син Божий приніс… А може, й земного, залізного треба буде нам меча…

Рославець відсунув берета на потилицю й чорне, блискучо-тучне, неуложене його волосся розмаялось. Надив його цей тихоголосий, цей луцький юрист, цей диспутант з обличчям Цинцината, хоч і проглядав фальшивість його інкурзій[42] в теологію; підозрював і у ньому прихованого безвірника. Строге обличчя паризького вчителя Томаса Гоббса, який нещадно вчив, що тільки держава — початок релігії, тільки держава — добро, пригадувалось безугавно в диспутах з Виговським. Але сам магістр признавав, що, прибувши із заходу, відбившись від дому, може, й далекий від мислей і хотіння тутешніх людей, земляків, не розуміє того, що палить їх. Може, судить їх іншим судом, тут земля згоряє, тут не треба метафізики, а діяння й простоти.

— Якщо я пристав до вашої акції, мості Львисерце-Виговський, — строго сказав він, — то це тому, що розуміння божеського мудрого порядку дала мені математика, й вона, що є верхів’ям людського ума, допомогла мені вміти відділяти добро від зла. Математика служить тільки добру. Йду з вами, бо прагну ладу, ordinem novum[43], пане підчаший!..

— І ordo novus настане, магістре. Це така ж правда, як та, що її безсмертний Регіомонтанус назвав тангенсом з відношення протикатети до катети, ви бачите, — посміхнувся Виговський, — що й волинських юристів цікавить іноді геометрія…

— Особливо, коли йдеться про фортифікаційні проекти, — лукаво посміхнувся й собі Рославець, — бувають же іноді юристи будівничими укріплень?..

— Так як філософи дипломатами…

Та вдаряв Благовіст і у війстя собору пливла юрба. Заїздили ридвани й кочі з гайдуками, цугами завертали знатні під дім Боїмів, панство шляхетно уроджене, кролевенята на Язлівці, Підгайцях і Бродах, виступали в червоних сап’янцях, в позлотистих деліях, відкладали соболині шапки з чапліми перами, увіходили в дім Божий, тільки злегка потуплюючи очі, але їхні гострі вуса так і пнялись угору, нездоланно, гордовито — далі шпалером[44] стояли офіцери львівських корогв, орлята руського воєводства, відводили смілим зором панянок. А ті в товаристві старших паній, піднявши трохи важкі фалюндишові[45], адамашкові[46] сукні й показавши носики посріблених черевичків, ішли в храм, спинившись на хвилину коло посвяченої води в захристії[47]. Підійшов і його мость намісник Луцький. Може, й зумисне приспішив кроку, відсунув легко якогось хорунжого, що стояв у шпалері гульвіс. Замочив пальці у святій воді саме тоді, коли й панна в брокатовій[48] іспанській гупелянді із накрохмаленим коміром й у парчевій шапочці, панна чорноока, затінена опущеними віями, підійшла й собі до води. Поглядом зустрілись, зустрілись і пальці їхні в воді, панна зсунула брови й промайнула її очима проміниста стрілка, промінь упав на спокійне обличчя, але тільки на мить: осінила і себе хрестом і шамшіла сукнею, пішла повагом у храм. Виговський ступив і собі далі, але його затримала рука: «Позволь ващець». Перед ним стояв офіцер гусарської корогви легкої коронної кінноти, ставний рубіжник з коротким вусом, з твердим скелистим обличчям. Вийшли на паперть.

— Вашець знає, хто ся панна, що брала з тобою воду?

Виговський ґречно мовчав, як би усміхнений.

— Що ся панна — Олена, каштелянівна Новгородська, Стеткевичівна, не знаєш либонь?

— Знаю, вашмосте, а в чому річ?

— А в тому, що коли вашмость схотів би до панни Стеткевичівної в зальоти йти, то перше підеш до мене, щоб тебе моресу[49] навчив, як Януш Корсак єсьм.

Виговський легко вклонився.

— Рач[50] же навчити, вашмосте, коли себе за такого доброго вчителя вважаєш.

— Хоч би й зараз, — рикнув пан і потягся собі до карабелі[51].

— Не випадає перед добрим храмом, — ґречно відмовив Виговський, — але на оболонні, після служби, з приємністю.

Він повернувся, шукаючи Рославця. Пан Корсак, розгніваний, постояв і приєднався до своєї громади. Рославець підізвав луцького намісника на узбіччя в садок. З ним стояв добротний панок з лисячим видом, у німецькому вбранні. З дороги, бо високі чоботи припали сірою порохнявою.

— Пане Яне, — зрадів Виговський й простяг йому руки, — як Бог милує, ваша мосте Мазаракі?..

Лисецевидий панок, не похвалюючи, хитав головою. Глядів бистро й неспокійно, втомлений, видно, до краю, ледь стояв на ногах.

— Вашмость, мусиш встрявати в бýрди[52], та ще й з ким — із рубайлом Корсаком?..

— Ви знаєте, що я не арматор[53] бурд, — тихо відказав Виговський, — але як же було інакше?..

— Не маєш права, пане підчаший, — прищулив очі Ян Мазаракі, — ти не належиш до себе й на привату ніхто з нас не має нині права.

— Ad rem[54], — сказав магістр, — після того, що я чув від вас, час справді не жде.

— Я з Варшави, — промовив, стишуючи голос, Мазаракі, — я вдостоївся розмови з його мості паном королем…

— І що ж?

Виговський нахилив украдливо голову — чи по звичці, чи щоб краще чути. Промені золотили сходи до собору, остроги статних офіцерів. Мірно били дзвони.

— Його милість виснажений недугою, але його дух жвавий і багатий. Він покладає великі надії на пана Богдана й прорік: «З Богом, на славу Божу, починайте…».

— Це ми знаємо й самі, — усміхнувся Виговський, чи міг, зрештою, він більше сказати?..

Мазаракі, що вважав догіднішим відійти звідси, не міг ще збагнути чистоту сумнівань Виговського. Consensus[55] короля його мості — велике діло, за цим варто було мчати на зломання шиї до Варшави. Цей consensus розв’язує руки й може підняти й тих, що вагаються, а втім, і для самого пана Богдана це коштовна вість. Адже справжніх замислів Богданових ніхто не знає, навіть із coniuratio[56]. Ракочій, Франція, Швеція й Бранденбург, ба й Януш Радзивілл, будуть легші до переконання, якщо король умив руки, не кажучи про те, що дав згоду; війна здіймається за короля, за короля, полоненого кролевенятами.

— Хтозна, — повагом сказав Виговський, — за що ця війна. Коли coniuratio й навіть сам пан Богдан думає, що ця війна з ласки й на славу короля, то інші гадають інакше…

— А саме?

— Може, й не час про це говорити, але коли пан Богдан сам пише листи до нації козако-української й її кличе під оружжя, то вже ж, видно, не за одного пана Владислава рушить Роксоланія…

— Амінь, — сказав Рославець, — моя така ж опінія[57]. Не за absolutum dominium[58] його мості короля, a pro patriae libertate[59]

— Бог і його провидіння покаже правдиву дорогу, — гостро мовив Мазаракі, — я чиню волю капітана Хмельницького. Мості Виговський, ти вирушаєш негайно на Волинь і до коронного війська.

— Коли б ще був час провчити шляхетку…

Мазаракі зморщився.

— Coniuratio тобі наказує, пане підчаший.

— Я слухаю, — схилився Виговський, — хто б тільки мене заступив?..

— Я, — озвався хтось іззаду й поклав руку Виговському на рам’я, — я, мості наміснику, коли тільки скажеш…

Це було розісміяне обличчя, обпалене провісним сонцем, сміле й бистре, як блискавиця, та ж це був Іван Мрозовицький, паж королеви Марії Ґонзаґи, баніт[60] і степовий побратим, а Рославцеві друг ще з Падуї й Парижа.

— Coniurationis fratres[61] зібралися як один муж, — засміявся Мазаракі, — коли б я не був після трьох безсонних ночей, дискутував би з вами, але, простіть, не можу. Мості Мрозовицький — кості кинено, добрі вісті для пана Богдана.

— А ще кращі від пана Богдана, — блиснув разок білих зубів Мрозовицького, — пан Богдан виступив з Базавлука, з ним і кошовий. Патер наш Мокрський затирає руки.

— Що несподіваніше вдарить гроза, тим краще, — сказав Виговський, — просіть і патера Мокрського, як і я прошу всіх братів coniurationis таїну таїти. Нехай упадемо, як сніг на голову.

Мазаракі стиснув йому руку й покликав хлопчину, що вів за ними його коні.

А брати постояли, дивились, як звернув до Ставропігії цей хитрющий гречин. У Львові, в своїй купецькій конторі, снував містерні ниті — до Парижа й до Інгольштадта, до Стокгольма й до Запоріжжя, до Києва й до Несвіжа. Казали, що боліє за благочестіє, за нехтувану віру, адже ж був горливим братчиком Ставропігії, але Виговський розумів інакше — крамар-гречин збагнув, що землею йде глухий гуд. Тепер, цієї весни, розколеться небо блискавицями.

Вдарить гроза. Грози гніву не приборкати.

4

Іктар Ґьос, семигородський резидент у Львові, сказав:

— Що більше спокою в цих справах, пане Франциску Шебеші, тим краще. На холодну голову, на розумну голову десять раз відмір, раз уріж.

Франциск Шебеші, око князя Юрія І Ракочія, зітхнув і замовк, дивлячись у вікно, сухий чоловік з густими бровами, що зростались на переніссі, вже з сивиною на вилицях, не похвалював нерішучості резидента.

Дві сили зударились у цій війні — Ліга й Союз. Габсбурги й новий світ. Відень і Мадрид впали, пане Ґьосе; хто не сліпий, бачить, що іспанське століття смерклось, а світає століття Франції.

— Маємо ж бути слугами його величності найхристияннішого короля Франції, ледве визволившись від підданства його величності римського імператора?..

Франциск Шебеші зітхнув й замовк, дивлячись у вікно, а за вікном гас золотий день і в талі синів Високий замок Левового міста.

Що могли слабкі сього світу в розгрі великих? Від дюнкеркського порту до Неаполя й Сицилії, ген аж до Константинополя, до веж Ай-Софії, від Зунду аж до Земпліну, від Піренеїв аж до козацького Трехтимирова поле великої битви. Правом натури присмерки одних, зростання других. Кволіють леви Кастилії, никнуть додолу орли Віндобони й лілії Бурбонів лопочуть все вище, все вище у вітрах. Тінь кардиналова, тінь того, хто збагнув, що не берло й не тіара, а держава височиться над станами й обрядами, тінь Армана дю Плессі Ришельє, що зломив раз назавжди сили середньовіччя й викував у горні трудних літ ідеал нового єдиного королівства — держави — нації. Це він підважив світову монархію Відня й Мадрида в найболючіших вузлах: між іспанським Міланом і німецьким Тіролем, між Ґравбюнденом і Ельзасом. Це він, заволодівши Пінеролем, підкорив Північну Італію й загрозив південному флангові імперії. Це він, не встряючи довгі роки в війну, нарешті вдарив, і так, що вже не Францію атакували цісарці, а імперію оточила Франція. Це Ришельє прив’язав до себе італійських князів, підбадьорив німецьких протестантів, втягнув у війну Данію, замирив Швецію з Польщею, щоб дати Густавові Адольфові вільну руку в Німеччині, це він оновив союз з Портою, притяг до себе Англію, Нідерланди й Семигород…

— Так, — вирвався Шебеші з задуми, — це була велика людина, й у тіні її живемо. Що несе нам французьке сторіччя, не знаємо, пане Ґьос, але знаємо тільки те, що воно опора для молодих сил Європи. Невідоме майбутнє чи відоме минуле: руїна, темнота, мордування й неволя? Як молоді орли, розгортають нації свої крила в цій війні, й льот їхній у світлість, пане Ґьосе, не в темряву. Це сторіччя тому ще велике, пане резиденте, бо воно визволяє нації, які досі дрімали. Не сваволя монархів, мій пане, не воля князів, не змагання станів за привілеї і не так уже й полум’я віри, як рокіт підземних сил, рокіт сил нації кермує історією…

Іктар Ґьос посміхнувся.

— І тому ви, пане князівський раднику Шебеші, так прислухаєтесь до слів його мості Івана Мрозовицького й магістра Рославця, цих ущерть ребелізантством насичених умів?..

Шебеші відкрив вікно в сад резиденції. П’янила черемха. В гущавині лящав соловій. І багряно, багряно взялися доми Львова.

— Схвильований вашим авізом, вислав мене князь Юрій дослідити справу. Ці два дні мені дали багато. Не шкодую трудної дороги. Те, що пророкував покійний Габріель Бетлен, справдилось…

— А що пророкував небіжчик князь?..

— Те, що коли козацька нація діждеться вождя залізної снаги й волі, тоді їй судились величаві діла. Тінь кардинала Ришельє над українськими степами…

— І вождь?..

— Довгожданий найшовся. Богом даний вождь.

Іктар Ґьос стукнув кулаком, налився багром.

— Починає зі спілки з невірними…

— Почав із того й Франциск І і дав Франції силу. Найбистріша мисль — опора на півдні, на Крим і на Порту — натуральний союз для Роксоланії. І ми вміли пригасити ненависть і забути воріжню, коли йшлось про великі цілі.

— Спущення з ланцюга безголової бестії — черні?..

— І ця бестія не страшна, коли найдуться міцні руки на приборкання. А вони є, ви ж самі казали, пане Іктаре Ґьосе.

Іктар Ґьос розвів руками.

— Що накаже його світлість князь Юрій, те чинитиму.

— А князь Юрій наказує: все чинити, що посилить ребелію. Бо, Іктаре Ґьосе, о Іктаре Ґьосе, — як не вмієте дивитись ви далі…

Він підійшов до резидента, загорілись багром позлотисті шнури, розшиття його вампсу.

— Що, раднику Шебеші?..

І Шебеші ще тихіше:

— Хмельницький може дати князеві Юрієві польську корону, от що, Іктаре Ґьосе… Як від Дунаю до Дону, від Бескидів до Понту блиснуть козацькі шаблі, блисне молдавський ятаган і булат мадярської гусарії, як рушить все, що живе, все, що хоче жити, тоді новий лад пізнають і ці Богом забуті країни.

— Амінь, — схилив голову Іктар Ґьос, — може, ви там, в Шароспатак, й справді бачите далі, ніж я, смиренний.

— Те-ре-ве-ні, — зареготався Шебеші, — й ви бачите далеко, Іктаре Ґьосе, тільки прикидаєтесь. У Львові (він надпив вина, брунатного, густого) ви можете бачити більше, ніж ми в Шароспатак… Про coniurationem[62] козацьку могли б знати більше…

— Лис Ян Мазаракі, агент Хмельницького, не в тім’я битий, — сказав Ґьос, погладжуючи вуса в задумі, — гречин Мазаракі, кута бестія, своїх секретів не зрадить, м’якенько стелить, але видобути від нього більше, чим сам схоче сказати, не сила.

— Мазаракі був у Шароспатак, — сказав Шебеші, — це тверда голова й має широкі зв’язки всюди. Так як і Мрозовицький, а хто, до речі, він?..

— Як і Іван Виговський, луцький намісник, — рубіжник; кондиція його не ясна, тут ховається, бо суди його шукають, був у в’язниці за благочестіє, а походження шляхетного, пробував у варшавському дворі, вчився в Падуї й у Парижі, був на Подніпров’ї — воїн меткий, але не він, не він animus coniurationis[63].

— Рославець, цей філософ?..

— Піїта й математик, теолог і астролог, чорт його розбере, він усе вміє, все знає, навіть кров пускає й лічить теріяком[64], але in arte bellandi[65] — профан, це я перевірив. Це instrumentum coniurationis[66], але не animus…

— А однак?..

— Однак coniurationem носом чую, пане раднику Шебеші, руку тверду й певну, гострий ум й інвенцію[67], вміння перечекати й витривати, а це в політичних справах чи не найпевніше.

— Хто ж це тоді, Іктаре Ґьосе?..

— Не знаю, не знаю, не знаю. Від зими товчеться справа Хмельницького, й ниті йдуть через Львів із Запоріжжя, йдуть у Варшаву, в Відень, в Париж — чую це, знаю це, але не важусь нічого твердити…

— Стособача мати, — рикнув Шебеші, — цісарські агенти з бароном Вендельштайном тут, на низькому замку, напевно більше знають від нас!..

Іктар Ґьос похитав головою.

— Не думаю, раднику Шебеші, козаки навчені досвідом, цупко тримають язик за зубами, а на гроші не лакомі, золотом нехтують; що ж до барона Вендельштайна, то й Виговський, і Мазаракі знають про його приязнь до Полонії. Де єзуїтом пахне, там їм нічого робити.

— А проте з кардиналом Мазаріні накладають, — сказав Шебеші, — це нам достеменно відомо.

— Мазаріні — як і Ришельє — пактує хоч би й з сатаною.

— Й ми пактуватимем, — крикнув, збагрянівши, Шебеші, — коли не Богом даний Хмельницький, а сатаною, то й тоді з ним пактуватимем, тільки б знести імперського ящура. Як йому кролевенята, так нам Габсбурги в’їлись у печінки.

Ґьос прижмурив веселе око.

— А панята говорять у корчмах, що Хмельницький цирограф[68] сатані підписав, ще в Туреччині.

— Добре зробив, якщо сатана йому обіцяв берло. За роксоланське князівство варто дати душу. Роксоланія — перла Сходу, Іктаре Ґьосе, Україна ще здивує світ. А ми з нею, так нам поможе святий Істван…

І Франциск Шебеші, радник князя Юрія Ракочія, розморений вином і розмовою з твердолобим недовірливим Ґьосом, заклював носом, поникнув кучерявою головою своєю на важкий оксамит своєї гупелянди, дрімав, і марив, і снив.

Септентріони — Інфлянти, там ще зламати ягайлонську пиху пактом із Янушом, князем Радзивіллом, — він же лютеранин, невже ж пішов би за єзуїтів? А Московія ведмежа, кошлата, дика. Чи правда, що там є області людей, з уродження лисих? Донські козаки, калмуки — всі підуть за Хмельницьким. А гусарія князя Ракочія басує кіньми, жде ордонансу[69], щоб перейти Бескиди. Заклекотить, заклекотить грайморе… А імператор, у чорному, спираючись на герлигу з золотою галкою, важко ступає по пустельних кімнатах Бургу. Ні, Габсбурги — ніч, єзуїти, ваша міць вже зламана. Шароспатак, столиця Семигороду, вмаяна маєм прапорців. І мудрий наш князь — Юрій І. Його ще коронуватимуть у варшавському соборі. Тоді Франціскус Шебеші може спокійно вмерти. Згаснути, заснути.

5

— Це не є довершена краса тіла, ні, це й не як спів, ані як пахіть квітів або благовонностей, ані як мед чи манна, ні, це сяйво сяйв, що його очі не можуть бачити, голос голосів, пахіть пахіттів, солодкість над солодкістю… Це є видіння Бога, Patris Seraphici[70]

— Ні, мій юний друже, — сумовито сказав капітан о[рде-ну] о[тців] єзуїтів Генцель Мокрський, — це не є видіння Patris Seraphici, це є кушення тебе демоном, тим, що довкруги нас, що в нас самих…

Вони йшли тінистою вулицею, здовж садів Глинянщини, прямуючи до монастиря бернардинів. Львівські узгір’я розцвітали, акації стояли в пишному цвіту, був початок мая.

Поряд із отцем Генцелем Мокрським, строгим капітаном Товариства Ісусового, йшов чернець у шатах новіціату. Стрічні кланялись патрові Мокрському:

— Laudetur[71]

— In saeculo saeculorum[72]

Його знали у Львові, бо тут вже від кількох літ жив з наказу єзуїтського генералату, відкликаний з ярославської колегії. Але дехто обертався й за ченчиком. Надила його страшна краса, від неї відлітало земне, й це прощання зі світом вичитували люди на його обличчі блідого весняного кольору.

— Видінь Бога удостоїлось небагато, — сказав патер Мокрський, — сину мій, пам’ятай: перший стан, який ти можеш осягнути повною чистотою, відверненням від гріхів, молитвою й побожним життям, піднесеним життям духовним і тілесним, — це пурґаціо. Другий стан — це ілюмінаціо, полегшення й вознесіння чистої душі до пізнання божеської доброти й краси, третій стан — уніо — цілковите віддання душі Богові, об’єднання з Божою любов’ю. І тільки після осягнення цього третього стану ти можеш відчути, мов доторк вітру, легке торкнення руки Господньої, врешті зазнаєш стану ніжної дрімоти, коли твоє все тіло стане зовсім тверде, мов з каміння, а струм неповторенної солодкості пробіжить тобою. Обличчя твоє буде звернене вгору, очі замкнені, а тіло почне помаленьку здійматися над землею…

Юнак аж здригнувся.

— Але це чудо…

— Так, це майже чудо, мій сину, або ласка, якої не всі, навіть найбільш чисті і пильні, не завжди гідні. Святий Педро дель Алькантара, Свята Тереза й ігуменя чину Візиток, Свята Марія у Лісбоні осягнули це в наших часах…

— О ні, ні…

Юнак схопив корчійно Мокрського за руку. Спинився, уритий. Його очі були повні сліз. Його бліде обличчя починало іскритись.

— Що з тобою, сину?..

— Мене гнобить моя негідність, моя страшна прив’язаність до цього світу, отче…

Патер Мокрський лагідно погладив його по руці. Вкрадливо шелевіли над ними акації. За садами вже займався захід, тихий, як падь шарлатних пелюстків на плесо ставу біля монастирського саду. Треба було вчити, треба було лагіднити цю молодість, необліченну, палку молодість. Є інша мета, ніж саме ця боротьба, ця важка боротьба з собою…

І патер Мокрський сказав:

— Великий розум, мій сину, поєднаний з пересічною побожністю, кращий, ніж найбільша побожність, поєднана з пересічним розумом. Не забувай про наші завдання, не забувай про наші особливі цілі когорти. Святий Ігнатій заборонив братчикам бичування і строгості супроти плоті…

— Чи справді, отче?..

— Так, мій сину. Добрий ловець душ повинен багато речей сприймати, не показуючи того, що він їх бачить. Запам’ятай це. Щойно згодом, коли він опанує свою волю, тоді, сину мій, зможе він кермувати своїми учнями так, як він того хоче. Наша сила, мій сину, сила товариства, не в аскезі, не в святості, а тільки в добрій організації… Ти не розчарований? Ти, може, іншого чекав? Чи не бентежить тебе моя мова?

Вони йшли далі, вниз, з узгір’я. Проти них, уже й не так далеко, мов на долоні, чарівливою іграшкою струнчив монастир о[рдену] о[тців] бернардинів. Вежа, мов свіча, взбивалась угору, черкала хмари. І мури, й верхів’я будівлі обдав захід, розгорнув сувій кармазину, темного, аж кривавого. Отець Мокрський завжди, йдучи цією дорогою, не міг остоятись владній силі цього вечірнього краєвиду, цього лиховісного краєвиду.

І капітан зітхнув.

— І віками приречена ця пишна, ця благовонна земля, Богом обрана сторона бути довіку Campus Martius[73]. Брязкіт меча й заграви. Вогонь і меч. Братня війна і січа. Постійний рокіт рокошів.

— Не говоріть, отче, — промовив юнак, перебираючи чотки, — я сам втілення цієї двоїстості. На мені прокляття приреченості цієї землі. Руського роду й я…

Мокрський посміхнувся з деякою гіркістю.

— Коли б усі люди руського роду були такі, як ти, мій сину, не знали б ми жахіття Солониці й Кумейків. Але скажи мені правду, тільки правду, сину мій…

— Що, патре? Ви знаєте, що від мене ви чуєте тільки правду…

— Чи не відзивається в тобі кров дідів, чи не кличе тебе твоя натура руських княжат, рубіжних лицарів?..

І знов ледве-ледве посміхнувся капітан о[рдену] о[тців) єзуїтів, вдивляючись пильно в юнака.

Але юнак витримав цей погляд.

— Єдина мисль моя, патре, бути достойним цих шат. Єдина мисль — навернути Схід на правдиву віру…

— Амінь. Не вертаймося ж до цієї матерії.

Ішли мовчки.

А в снігових хмарах, що плили над садами, над Львовом, над кафедрою й Бернардином[74], страшна влада Женщини-Бісиці. Невгомонної. Ненаситної. З’ява така близька — юнак заслонив набренілі очі. Точені рамена, до них би припасти спрагненими устами, злива золотої коси, залом атласної шиї, непокірні уста, розхилені уста, жагтіння жаги…

— Господи, молю тебе, спали ці мислі, ці привиддя демона знівеч…

…Біс перебігав дорогу. По камінних плитах його слід, його гусячих лап, свинячих ратиць.

Свята вода в притворі. Прогнання кушення, прогнані біси. Ллється шарлат крізь високі прорізи вікон. Тремтять свічі. Як душі, займаються їхні палахкотіння.

Господи, милостив будь мені, грішному.


* * *

Тверда воля, невгнута воля — закон когорти. Когорта спасе цей край. На Схід біжать дороги. Крочать[75] браття, воїни когорти. Над Дніпро, в степи, де вихор схизми. Пропалена буде ця земля, навіщена вогнем і мечем.

Послушник торкнув отця Генцеля за рукав. Капітан стояв у глибокій задумі. Юнак біля нього впав навколішки. І з вівтаря била світлість, розтинала сутінь. Вота[76] важучі, пишноцінні, діамантові, щирозлоті іскріють в свічах. Наливаються рубіни в короні Богоматері…

— Це кров, кров, патре…

— Тихо. Гніву Божого не відвернемо. Молімось за злагіднення його. Молімось за те, щоб ця хуртовина не спалила всього, що живе.

— Що таке, патре?

— Ще міцнішими мусять бути в цей страшний час, в цей день гніву воїни когорти. Вогненна проба зближається. Речі Посполитої, християнського передмур’я ребелія. Хмельницький виступив назустріч збройним і панцерним силам гетьмана коронного…

І вірні стали на коліно в сутінку, дехто впав хрестом, а шепіт, шепіт пішов під склепіннями аж до притвору.

…Шомберг і молодий староста барський Стефан Потоцький ідуть назустріч Хмельницькому…

…з коренем вирвати будяччя…

…нарешті стяти раз на всі віки козацьку потвору…

…Аннали Полонії випишуть на вічну пам’ять несмертельної слави подвиг пана коронного гетьмана, оборонця рубежів: знесення січового гнізда розбійницького, приведення винників до правої покари.

…Свята Мати Ченстохівська й Обдахівська, хороните лицарів Речі Посполитої…

По скінченні богослужби патер Мокрський сказав:

— Пройдімось по садку. Натура заспокоїть пристрасть і приверне рівновагу ума. Ні, мій юний друже, скажу тобі те, чого не сказав би іншим: на цей раз над Полонією марево затяжної й важкої війни. Ukraina vera est Campus Martius[77]. В сліпій злобі, в нерозумі й гордості не бачив з нас ніхто, ніхто, крім кількох далекозоріших, тієї сили, що роками дрімала, зростала, клекотіла у підземних джерелах і руслах, проривалась іноді, як вибухи ще не зовсім скипілого вулкану, а що мали ми на приборкання тієї сили? Канчук, дибу й плаху…

Але юнак твердо сказав, мов бачив перед собою ненависного ворога:

— А що іншого, патре, заслужили ребелізанти, підлі пахолки, нікчемні хами Наливайко, Трясило, Павлюк, Остряниця, що порвались на маєстат Полонії?..

Гендель Мокрський здивувався жазі юного ренегата. Невже так скоро спалюється, вивітрює закон крови? Адже ж рід Збаразьких ще досі вагається, ще досі між Сциллою Полонії й Харибдою України… Юнак відповів на його думки:

— Юрій Збаразький я є, патре, правда, у світі, тут, у чині, я тільки смиренний Домінік. І, може, мучить мене, глодає мене мисль, що не всі з мойого роду збагнули прірву темряви, в якій ходять, не всі доступили ласки…

— Але бувши в ласці католицької віри, мій сину, хіба треба зараз же міняти й народність, мову й звичаї предків?..

— Тільки Полонія — запорука перемоги вселенської церкви. Тільки маєстат Речі Посполитої, тільки меч її лицарства прокладає дорогу благочестивій вірі… А руська народність, що роздирає мій рід, не зможе схоронити віри…

— Гай, гай, — зітхнув патер Мокрський. Він подумав про старого князя Збаразького, батька цього палкого ченчика, що й досі враз із князем Четвертинським й іншими з останніх руських княжат, уперто триває[78] при свойому народі. Він подумав про наймолодшого брата ченця Домініка, князя Симеона, який, як признався брат Домінік, недавно потайки подався на Січ, побратався з черню.

— Розуму треба, сину мій. Силою силу не приборкаєш, а тільки посилиш спротив. Інших людей, іншої мислі й іншої руки, ніж тих, що досі розв’язували наші спори з Руссю, треба нам. Не хотіли того в нас знати, а тепер мають…

Пісок тихо шамшів під сандаліями. Вилито з миси неба шарлат крові. Вечір над королівським містом, завжди вірним. Ангелюс.

— Мають проти себе не безголову бестію, а воїна відважного і розумного, бистрого ума й великого серця…

— Невже ви так про Хмельницького, зрадника отчизни, говорите, патре?

Ченчик аж здригнувся.

— Так, сину мій, про нього. Це лев і орел. Це людина і римських чеснот, і може відродити Рим. Гай, гай — може, третій Рим у степах… Такі люди, як він, або великі розбійники, або великі реформатори. Він уміє порядкувати силами. Він вміє облічати їх і протиставити. Він навчився вміти і хотіти. Він знає таємницю того, що не всі знають: таємницю залізної організації. Він багато скористав з учення й практик когорти…

— Звідки ж він такий, патре, хто він такий?..

— Це мій учень, — тихо сказав патер Генцель Мокрський.

…Колегія недалеко фарного[79] костелу в Ярославі, в тихому надсянському городі. Липовий сад у цвіту, білий мур у проміннях. Й серед юрби учнів, русявоголових, несміливих і бутних[80] шляхетських дітей, — один з чуприною їжачком, з бистрими очима, кріпкий син державця жовківського пана Даниловича, згодом трибуна чигиринського Михайла Хмельницького, син Зіновій-Богданко.

Ішов поруч учителя, доброго патра Мокрського. З ніким, тільки з ним товаришував у час рекреацій[81].

— Щасливий будеш, сину мій, доти, доки матимеш багато друзів. Чому не йдеш до гурту жаків[82], Богданку?

— Не маю друзів, патре.

— Але чому?

— Називають мене вовком, Lupus — кажуть. А втім, що мені до них?.. Книжки — найкращі друзі, патре…

І показав йому книгу «Олександрія», лицарську оповідь про чудесний похід македонського кесаря.

Lupus-Богданко, справді, не мав приятелів, крім книг. Не любили його, й він нікого не любив. Ставав у час рекреацій у вікні колегії й дивився в далечінь, де Сян, де сині зариси Карпат. Відповідав коротко, тільки запитуваний, хотів бути першим, пильно сидів за книгами, аж поки вартовий брат не наганяв із читальні. Йшов у першій локаті[83] через усю колегію. Закінчив її, вже сіявся вус, а коли відходив — ні з ким не попрощався, тільки з отцем Мокрським.

— Куди Ж тепер, Богданку?

— До Жовкви, а тоді на Низ. Батько обіцяв дати еквіпунок[84] на лицарську службу.

— Надить тебе Марс, не Кліо і не Мінерва? А може, слідами Парацельса, приятеля людства, пішов би ти, Богданку? Я тобі дам листи до Падуї або до Сорбонни на науку медицини.

— Ні, отче. Батько мій і дід були в службі Марса. Зрештою, — посміхнувся Богданко, — чи не найкраща доля на цьому світі — доля воїна? А війна з невірними — чи не краща служба людству?..

І поцілувавши руку патрові, пішов не оглядаючись, пішов своєю сутулою вовчою ходою, а патер дивився йому вслід, як зникав за липами, і замислився: який шлях зготовано цьому юнакові?


* * *

— Один я, — сказав братові Домінікові отець Мокрський, — один я на цілу Річ Посполиту знаю ціну цьому мужеві. Бо я йому змалку приглядався, вивчав. Хто скаже нам, які призначення таїло небо для нього?

Ангелюс, Ангелюс.

Ченці йдуть, похиливши голову. Ченці у брунатних і білих габітах[85]. Темніє сад Бернардинів. Хмари пливуть над дзвіницею, важучі, олив’яні, на краях змалиновілі.

— Кров… Кров… Campus Martius… Патре, навчи мене, що чинити. Патре, ubi beatitudo consistat[86]?

— Beatitudo in actu voluntatis consistat[87], — сказав отець Генцель, — життя наше й ціль наша, і дух наш — боротьба. Сталити серце в боротьбі і перемоги ad maiorem Dei gloriam[88] — ось благословення, якого собі просимо, брати Ісусового товариства, воїни когорти…

Посміх патра Мокрського був загадковий. Ні, він не все договорював братові Домінікові. І брат Домінік, в світі Юрій, князь Збаразький, задумався на мить, чи має говорити йому все щиро, не ховаючись?..

Бузки співали, п’ялись на мури монастиря. Із садів розносили бузки співну пахіть у сіряву глітних львівських заулків. Верхи домів, церков, каплиць пили кров: корогва гусарії з’їздила від Арсеналу. Це було вибране лицарство руського воєводства. Шлейфи й бинди прикрашали кіраси й наплічники. Старовинні мідяні й золоті ринграфи[89] спалахували на грудях. Пардові шкури звисали з-під сап’янних сідел, збруя, цвяхована сріблом і злотом, горіла на баских аргамаках, що роздимали ніздрі, присідали, вигравали гривами, застоявшись у стайнях. А вершники, взявшись руками у боки, гордовито й порвисто споглядали на юрбу, що бігла за музикою, й крила за плечима, тільки що розгорнені до льоту, рвали вершників в похід, у степи, на порубіжжя, на бойове хрещення, на погуляння з Хмелем.

А попереду, з китягом бузку на кірасі, їхав, посміхався до панянок, обертався на рипучому сідлі, подзвонював кривою карабелею дамаскенської сталі ротмістр Януш Корсак, валечний[90] рубіжний орел.

— На Хмеля, знатне лицарство!

— Під ноги візьми їх, ребелізантів, пеських синів, Корсаку!..

— Зірви гидру, лицарю!..

— На Полонії славу, на пострах бестії!..

— Віват, гусарія руська. Віват, непереможна!..

Молодий чернець стояв, зблід ще більше. Тремтів усім тілом.

— Нехай діється воля Божа, патре, це є відповідь на мої тортури, на мартиріум[91] мойого духу… Я йду до коронної армії, в Україну йду, отче…

І він побіг, тріснув хвірткою з саду, з монастиря на вулицю.

— Але ж і неспокійна у нього душа, ох і неспокійна ж… — прошепотів отець Мокрський і повагом пішов на вечірню.

6

— Larron, fils du putain! Faquin!..[92]

— Ти, з швайцарцями бувши, навчився лаятись по-пранцюватому[93], Йорґе фон Гартгайм?..

Гартгайм, ритмайстер[94] наємних Шомбергового корпусу, гойдав на колінах Файстле, гірку маркітантку, що роздавала пиво й любов усьому затягові, а це були ще кумпани з охматовської виправи, на жолдах[95] коронного гетьмана.

— На смердючих хлопах нічого не заробиш, Крістгайнце Ґрумбах, у хлопа тільки воші за пазухою, ковтун на голові і постоли на ногах. Навесні ув’язати у цій глині, в цьому степовому чортовинні, то краще вже в Заславі вертіти хвости княжим огирам, як ми й вертіли всю зиму.

Файстле — нагідочка, товстенька й чорнулька, дехто бився об заклад, що жидівка, може, мадярка, але до реґіменту[96] прибилася давно.

— Йой, югу, ритмайстре!..

Молодик несміло вирівнявся на чорній габі, але її палив відсвіт від кострищ, який зайняв аж до зовсім темної смуги під обрієм, де була балка. Несло гнилою вологістю. Прохолодь навіть пронизувала.

Обрісти[97] й ритмайстри Гартгайм, Ґрумбах, Кунрат, офіцери Лоренц Коль, Себастіан Шерлін, Георг Бурґгардт, не сподіваючись алярму[98] й цієї ночі, пили мерзенний алікант[99].

— Стефан нічого не знає, — повторив Кунрат, посивілий на вилицях сухий баварець, — але Шомберг дасть раду. О, це школа Тіллі, камрати. За Шомберга не віддам усіх вождів Корони.

— Коли б не пив, — крикнув Гартгайм, — вождь, що виїздить п’яний на редути, для мене — нікчема. А добрий був вояка, поки не розпився…

— Тут розіп’єшся, з такими мочимордами забудеш, як твого батька звали. І тепер п’ють…

З польського табору стріляли, віватували.

Коні розбігались, перепуджені, в теміні. Гайдуки гукали.

— П’яний похід!.. Якби цей Хмельницький не був дурень, три ескадри добрих кінників, й вони лежать, мов кнурі, — сказав Шерлін.

— То ж то й є, що він — холоп, — зсадив чорну Файстле з колін шорсткий Гартгайм, — смердючий холоп не має поняття про ars bellandi[100]; нема гірше з холопами воювати, як я їх в Пфальці й у Богемії мав, сучих синів. Лярони[101] — окопатись не вміють, шикувати не вміють, кричать, виють, Матер Деї. Якби мені золотом платили, я б не хотів у холопів служити.

— Який пан — таке військо.

— Запорожці — битний люд. Добрий воїн — козак.

— Піхота добра, так.

— Артилерії нема. Шанців не вміють копати.

— Рознесуть завтра, одна гусарія їх рознесе на шаблях.

— Kots Liechnam[102], гайдуки всі кишені витрусять, нічого нам не залишать. Файстле, склянку!..

Гартгайм пив і співав, в такт вдаряючи рукояттю по столі, нашвидку збитому з дощок. І ритмайстри, довгий лисий Бурґгардт, гугнявий Коль і короткий Шерлін, називаний непристойним ім’ям, співали разом з ним:


Wir sind vom Ritterorden,

Doch itzund arm geworden,

Sie all zu Tod zu schlagen

Zu trinken ihren Wein…[103]


— Святий Юрію, faquin, нехай Потоцький нам пришле кращого вина, коли хоче завтра вікторії…

— Нехай пришле жолд, ще з осени не ранціонували…

— Прокляте королівство, королівство ляронів, товстопузів, п’яниць і галахур…

— Якби Хмельницький потріпав їм задницю, не пошкодило б.

— Якби не був дурень, не був хлоп…

Хтось відхилив полотнище шатра, станув. Високий, борода.

— Хмельницький — не дурень і не хлоп, обрісте.

Обернулись. Вільгельмус фон Франкгайм. Ритмайстер рейтарів.

— Gott helfe[104], Вільгельмусе…

— Я знав Хмельницького.

Файстле позіхнула. «Wer da?[105]» — крикнули за шатром. Порскали коні. Молодик соромливо заглянув у дране шатро.

— Сідай, Вільгельме, сідай!.. Склянку, Файстле…

Вільгельмус обняв обома руками рукоять важкого палаша в залізн[их] піхв[ах]. Шрами сіклись на його лиці, попеластому, прикрому.

— Знали його ми під Марієнвердером, у 36-му, хто з вас там був? Ні, це інший затяг. Це ритмайстри Штайн, Сарторіус, Кастель, Куновіц — тих давно немає. Хороший воїн — це не дурень, Kotz Lung. Цей у штурм іде, як таран. А друге — хто з вас в Еґері був. Папенгаймові[106] кірасієри, нема серед вас? Так от, тоді бачили б ви Хмельницького. Ґраманців[107] не потребує. Він у службі Конде недаремно був. Він знає. Він знає, чого хоче. Я вам не суджу добра з цього походу. Як Вільгельмус фон Франкгайм єсьм.

— Лярони, — загримів Гартгайм, — то вони нас таки вивели в це болото, на поталу хлопам…

Вільгельмус здвигнув раменами. Треба вміти собі порадити. Обрісти й ритмайстри змовкли. Може, він щось більше знав, цей Вільгельмус. Але він нічого більше не хотів сказати. Викинув на стіл кості. Покликав до гальбіту.

— Бідний ландскнехт має одну долю, — промовив лисий Бурґгардт, — лоба наставляти.

— В серце їм, в саму печінку, — крикнув Гартгайм, — було б за кого, старий. Ця пранцювата Корона не тільки не платить нам за рани, а ще й з тебе довжника, навіть на тому світі, хоче зробити. Файстле, де ти, йди сюди, Файстле.

Але Файстле вже не було тут. Вона стояла, спершись об віз, кругом хропіли затяжці, а вона дивилась: за виттям п’яного панського табору сходила зоря, тиха тремтлива зірка. Може, це була її зірка, чорної, босої Файстле, жолдацької наложниці, без роду й дому?..


* * *

Багряні квіти розцвітали під постолами хлопів. На світанні наливались листя майорану золотим полум’ям, тирса спалахувала враз із вітром, щоразу гострішим, щоразу гіркішим. А під вечір на сріблисті трави сідала хмарою сарана, летівши з заходу.

Проклятий рік, чорний рік.

— Жовті Води, — осадив коня перед Хмельницьким курінний Гладкий, молода кров, — урочище надозірне, для зимівників дозвілля — риби й звіря без міри, козацький заповідник, коли б не пани, хрін їм…

— Жовті Води…

Подавали запорозькі курені. Йшли мовчки, нахмурено; хто приложив ухо до землі, чув: рать іде.

Хмельницький перепустив їх. Битні, тверді козаки, знав їх з-під Цецори, Хотиня, Марієнвердера, Курюкова, Дюнкерка, легка кіннота Бурляя, вперті піхотинці в білих жупанах, Вишнякові морці, осмалені під Синопою й під Скутарою.

— Чолом, Богдане!

Кричали з рядів побратими. І Богдан підіймав руку до шапки.

— Чолом, отамання…

Дав коневі острогів, поскакав, за ним старшина.

Тучі йшли на південь, у Хмельницького чорніло чоло. Не знали, як його величати — чи ж гетьман він?.. Не возили клейнодів, і не булаву мав — простий пірнач старшого; жупан тріснув на плечах, виполовів, чоботи худопахольські, шмаровані дьогтем. Чи спав ці всі ночі — виходив у бурці в степ, блукав степом, лежав на возі, просто неба, не в шатрі, з сідлом в головах, спав — не спав? Чули, як зітхав, важко зітхав.

Квіти надвечір розцвіли ще багряніше. Затон в урочищі глибокий, прозорий, а дедалі до озера — жовтий, мутний, береги глинясті, русло, мабуть, мулке. Хмарами зривались качки, сокотала дрохва, затоном плили, не полохались, дикі гуси. І риба йшла — люди з обозу ловили її руками.

Хмельницький вперше за ці дні заговорив до старшини. По довгім мовчанні був голос рапавий, не його.

— Як соловію спів, казав Конецпольський, так нам і рокош. Ми ж їм і заспіваєм, отамання. Говорив я з ротмістром Хмілецьким, що його мені милість коронний гетьман прислав; подякував йому за ласку: коли давати голову, то вже ж не катові, а хоч у полі, там веселіше. Стефан Потоцький, може, й не плохий до дівок, але в полі знесем, ще й як знесем шаблями. Зо старих рубіжників тільки Шомберг, тож поміряємось, ще Чарнецького мають, строгий воїн. Нехай його мость король Володислав знає, що його слово вмієм шанувати. Таборувати в урочищі, проволікати герцями. Ви — молоді, давно вже не гуляли, пограйтесь із гусарією. З Шомбергом збройна піхота, німці й охоча шляхта. Йдуть не поспішаючи, тішаться весняною прохолодою. Бурляю, Вишняче-Якубовичу, ваше діло — оборона валів. Байдаками, як донесли бекети[108], пливуть реєстрові. Кум мій — Станіслав Кричевський. Той не забуде друга. У в’язниці відвідав. Ручився за мене. Через нього я волі добув. Поки Стефан із Шомбергом добереться, байдаки вже в Кам’яному Затоні. За віру, отамання, за козако-українську націю!..

Таке було слово Богданове. Аргамак сахнувся, коли старший сів знов у сідло. Урочищем уже палахкотіли костри. Сипано шанці й ставлено палісади.

— Куди, батьку?..

Старшина ще не вміла його збагнути.

— В Кам’яний Затон. До кума в гості.

Стиснув коня. Кінь захропів, шарпнув і взяв із ноги, аж кім’я мокрого суглинку вилетіло з-під копит. Було щось від схвильованого, гнівного птаха в тій постаті, що зникала в степу.

7

— Рекгедіц[109], не знаєте, що таке рекгедіц, магістре? Та що ви знаєте? На таку гостру фортуну, як ваша, замало, ваша бакалаврська мосте: котрий ленінгер[110], найкраще підбити домівника й домівницю[111] та фортивими[112] або січеними барлями[113] дралювати, і tem розуміє як слід, що таке рекгедіц, і готовий до робора[114] або гензування[115]. Заплатіть мені штетінгера[116] або жидівську бороду[117], то розповім вам ще щось. Гай, гай, магістре, хто не промітний в нашому реместві, той мусить альхувати[118], інакше в’язатиме корови[119], неодмінно в’язатиме корови.

Мор, Марс і в’язення в Регеншпурзі не зжерли його, Транквіліона Римшу, львівського гунцвота[120], що тільки тепер, коли Марсові дії кінчились, а шальвір притиснули бюргермайстери, повернувся в Глинянщину на Личакові й шукав, де прихилити голову. Гедеон Юрій Рославець ішов з-під Кракова, прямуючи на схід, та теж надіючись на лагідніший зефір у богоспасному королівському граді Львові. А може, мав інші справи.

Римша, прищуливши каправе очко, навіть не гасив посміху. Він кпився б з сухорлявої незугарної постаті філософа, з його запиленого полатаного одягу, з його неуложеного волосу, що копицею, тучно й чорно куйовдився над високим чолом. Обличчя магістрове було гостре й дивовижне, може, й не мав часу Господь вирівняти його при творенні, але у своїй незугарності притягало. Був несмілий і тихий.

— Шкода, веліце мені жаль, — кпився далі шальвіра, — що ви, магістре, так по-дурному проґавили цю війноньку. Якщо ви були наприкінці в Празі, то з Кенігсмарком можна було б добре заробити, а з Торстенсоном то й ще зараз вирубаєш золота щонеміра, тільки збідніли тепер шваби, й чеські брати збідніли, тепер там і про дурну гуску важко. Сюди б, у це королівство, війну, сюди б війноньку, то бисьмо ся погріли, магістре, то був би рекгедіц…

— А що ви, Транквіліоне, робили у час великої війни на Швабах?..

— Що робив я? Все робив, магістроньку. Й теріяк продавав, і поганяв в обозі, й комедію грав, і писав позви міщанам на грабіжників, у тому й на самого себе, хоч чеснотливі не знали про те, й підковував коні кірасієрам, і навіть був бабським фельдфебелем…

— А це що таке?

Римша зажмурився, як кіт.

— Це я мав під собою всіх дівок компанії, щоб не розбещувались і не розбігались, а коли треба — мельдувались і до кватерни[121].

Магістр похитав сумовито головою.

Вони лежали на сходах церкви Марії Сніжної. Злототінний день стелили бузками львівські взгір’я, промінно мостили дорогу до замку, а небо, як адамашок, тихе й синє, справді весняний лагідний зефір, але в заулках руських, вірменських, жидівських зриває пил і мете на глітні майдани, до Краківської брами, до синагоги Золотої Рожі, що в сонячному вижарі, серед моря жидівських герготливих гир.

А сюди, до Театинської каплички, йдуть ченчики, черниці, повзуть по сходах, облитих золотом сонця, жебраки-каліки, старці перехожі зо страшними вередами, з синім цурупаллям замість рук і ніг, люди, схожі на павуків з витеклими очима, діди, що метеляються по камені, баби з посохлими руками, потвори-діти, все недоношене, все злеуроджене, біснувате, калікувате, все повзе до Марії Сніжної, до чудотворної, шепотячи, шепелявлячи, заклинаючи, молячись.

— От розляглись, як пеські сини, Божому чоловікові ніяк пройти.

Каліки дивились більмуватими очима, люто впирались у Римшу й магістра.

— Здорові, щоб їх викрутило, а по милостиню йдуть, сацюги…

— Хліб нам відбирають…

— Більмо їм в око, колун у пельку…

— Веред у язик…

— Прокляті, прокляті, прокляті…

Магістр зірвався, зблід. Він і не зочив, ночуючи тут ще з учора, просто на сходах, що тут захист жебрацької братії.

— Ходім звідси, Римшо, мерщій звідси…

— Не бійтесь, магістре, — неохоче знявся Римша й пошкутильгав за магістром, — цих заклинань і прокльонів не жахайтесь, бо я маю добрий талісман від огиди, ще від одної угорської циганки, від Файстле чорнявої, що йшла за папенгаймцями аж до Цолльсту, а потім крізь вогонь і воду пройшла б з козаками, а вони тоді з Франції вертались, із затягу… Відьма була, суща відьма. Не пропав би за нею.

— І що сталось тоді?

— З ким? З циганкою?..

— Ні, з козацькими затяжцями в Цолльсті?..

Римша позіхав, розпростував на ходу свої крижі, аж хрустіли кості, бурмотів — ніч таки була прохолодна, а на ньому лиш плюдри[122] та латаний каптан.

— Козаки найнялись потім до цісарців, котрий не відбився від купи, а дехто залишився та присусідився до швабки, яка тепліша. А циганку Файстле, мабуть, повісили. І шкода, мала вона чарівну різочку, що показує, де скарби. Була б мене й іншого навчила, та не встигла, добра душа. На війні ніхто своєї фортуни не певний.

Ішли не кваплячись, натовп їх ніс, перся до ратуші, бо був саме недільний день, а біля Ставропігії, кажуть, показували італійську комедію. Львівські міщани, прибрані до свята, з чесаними, плеканими бородами, в оксамитних каптанах наопашки, з чадами й невістами своїми, на не одну Римша задивлявся: така лукава темінь очей, така пишна коса й шамшіння фалюндишу, габи й брокату. Набилось у Львів і воїнів без ліку; в барвах Ревери-Потоцького, Любомирського, Сенявського, Вишневецького, Сапіги, руська драгунія розбещена й сміла до жіноцтва, кварцяні[123] в жовтих жупанах і найгордіші хорунжі панцерних військ, що, висвічуючи латами й відкидаючи вогненні рукави кунтушів, басували кінно й наїздили на людей.

— Контроверсія[124] в Україні, — сказав Рославець, що поступався валечним і пишним драгунам, їхній бутній ході, їхньому брязкові острог, — війна буде, Римшо…

— Моя вся надія на війну, магістре Рославче, — зітхнув Римша, — може, Бог дасть, поправлю свої череси[125], вельми спорожнілі. Війна для нас, вагантів, людей найпростіших, — дар Божий. Я без війни, магістре, як риба без води. Повіриш, в Палятинаті я дублони[126] лопатою згрібав, а на талери[127] не хотів дивитись у Баварії. Дуфаєш[128], ваша магістерська мосте? Як заскочили ми одного добродія під Магдебургом, де вже пройшов був його розбійницька милість пан Врангель, то, я тобі скажу, був рекгедіц! Два тижні ми з тієї господи не вилазили, я та купа добрячих хлопців, щойно з петлі вирвавшись, страдіоти[129], цісарчики, хорвати, шведи, сама голота. Золотом збрую ми на конях побивали, тільки з хрусталю пили, а дівки ходили в золоті… Й які дівки, магістре, ти б після цього на найкращу львівську Цирцею не хотів поглянути…

— І не повісили?

— Відірвався, так мене Господь любив. Тричі прали гузно, коли нас із Ліпсом (так наш ватажок звався) захопили під Форгаймом, думав я: ось тут тобі й кінець. Катюга вже на дуба тягнув, повіриш…

— Ну й що ж?..

Римша молитовно зложив руки.

— Пособила молитва до Пречистої. Наскочили французькі кірасієри й так потовкли наших, що тим і не в гадці було за нами вганятись. Свічі я поставив за те святій Діві…

— Відступнику, — спинився Рославець, — ти ж казав мені сам, що ти лютеранин і папістів бив…

— Був, грішив таким ділом. Але чия влада, того й віра. В Речі Посполитій за лютерство по головці не гладять…

І Римша, зочивши процесію, що йшла серединою вулиці, впав навколішки, тягнучи за собою й Рославця, інші ставали за ним і собі та приєднувались до співу. Рославець зукоса споглядав на Римшу. Ця мармиза, шальвірина пика стала вмить ягнятковою, найсмиреннішою в світі, ніхто не сказав би, що цей прочанин, найвірніший з вірних, із таким умиленням в очах не з одної петлі вирвався і його ім’я згадував не один магістрат, подаючи скарги генералам на плюндрівників.

Процесія звернула вбік, а вони подались з натовпом у бік ратуші.

— Славлю пана Теодата Габданка Хмельницького, — сказав, озираючись, Римша, чи хто не слухає його, — славлю за контроверсію, але не тому, магістроньку, що надіюсь на поширення мойого череска при добрій нагоді цієї війноньки в степах, але тому, що це йде воєвождь бідних людей на приборкання панської пихи…

— То ти не тільки з петлі вирвався, Римшо, але й за бідний люд болієш… Гадаєш, до речі, що Хмельницького справа поведеться?

Римша ще стишив голос.

— Про цього козацького капо чув я вже давно, людина це крутого норову й знає, чого хоче. А якщо шляхтюри надіються його звоювати та привести сюди на Ринок у колодках, то помиляються. Марні ці надії, мості пане мій. Розіллється, як море, розіллється хлопська ребелія, по цілій Короні розіллється, а тоді й тая Корона затріщить і розвалиться, як труп ідолотворенний. Весь плебс за Хмельницьким піде, і то не лиш руський і схизматицький, але й наш…

— А який же це ваш, Римшо, щось я ніяк не розумію?..

Римша мотнув головою. Він колись натякав, що його мати — русинка, а батько — краківський людвисар[130], але потім говорив інакше і відхрещувався і від руського, і від польського роду. Найпевніше, безбатченко, голоштанько.

— Ввесь плебс піде, магістре, валом повалить кожний, кого лупили, кого обнажали, томили, обкладали данями, гнали на працю денно і нічно, як бидло гнали. Подеруть фалюндиші й коразії на онучі, а на панські одвірки ось такий значок покладуть, пане магістре мій…

І Римша, спинившись, черкнув на стіні кусником цеглини.

— А це що таке? — підняв брови Рославець. Римша злосливо зареготався: такими знаками значили мародери й мандрівники, та й палії з ними, доми, що їх треба було віддати вогневі на поталу.

Гедеон Юрій Рославець, повз своє життя волоцюги, путнє й бездомне, мав прозоре сумління. Він і так нарікав на свою слабодухість, що заприязнила його з цим гільтяєм, бабодуром і базікалом. Але в теперішній його львівській кондиції важко було шукати іншого товариства. Не хотів спати в Доротках[131], захисті для волоцюг, а Римша на рахунок майбутнього видання Рославцевого трактату «Оборона проти тиранства» завжди знаходив нічліг у сердешних вдовиць і непоганий обід з кінвою[132] пива.

— А що ви скажете, магістре, про actionem Хмельницького? Ачей ваше руське серце тріпочеться з утіхи?..

Римша хитрюще дивився на нього.

А Рославцеве обличчя виясніло.

— Silentium[133], майстре Римшо, — він посміхнувся, — скажу вам мою opinionem[134] згодом.

— Таїтесь, магістроньку, ой таїтесь… Але Римші не бійтесь, не продасть.

І сацюга, підморгуючи каправим оком, потягнув Рославця, що плутався в своїй драній падуанській киреї, ведмедюватий і незугарний, повз статечних міщан, які сахались від плюгавства наперед, де давали комедію. Весь натовп тиснувся в заулок Бляхарів, де напроти Ставропігії, в подвір’ї, як оголошував кличій, давали спектакулюм мандрівні італійці.

Тут Римша відлучився на мить від Рославця, кажучи, що quidam його чекає. Цього quidam Рославець уже кілька разів зустрічав з Римшею, підозрілого й зо злодійкуватими очицями.

8

— І ви, бидло, скурві сини сучої мами, хами зафайдані[135], ви ся з військом його мості коронного гетьмана міряєте? Ще вам кутниця[136] не відросла по Кумейках, хлопи смердячі, й ви знов за своє?

Горлав пан Сенюта, стримуючи бахмата, запіненого, молодого, що вигравав перед козацькими палісадами. Пан Сенюта, пан на Воютині й Голобродщині, син сенатора, показувався перед гетьманським сином, перед усім лицарством. Нагрудник меркло сяяв у ранішнім сонці — день встав у туманах, брів по заливних лугах у воді. На срібне цвяхування збруї сіла роса, малинова делія палала на Сенюті.

— Потороч, потороч ще трохи, — крикнув з воза Вергун, — тієї слави, що в голосі.

— Так наш бичок ревів, коли його тато білували, — кинув Федір Скоропадський.

Всі засміялись на шанцях.

— Зафайдані, песі діти, скурчибики[137], буде вам! — гукнув Сенюта. — Рук об вас неохота паскудити!..

— Короткі руки!.. Підійди ближче, ляше…

— Та це Сенюта — віропродавець, — гукнув Боговітин, — вихрестився за дуката й ляхам та єзуїтам халяндри[138] тепер танцює…

— Мовчи, — збагрянів Сенюта, — бо я тебе…

Лави коронного мигтіли панцерами й прапорцями. Ратники терпеливо сиділи в сідлах, ждучи, поки усього не переговорять, такий був звичай. Тільки коні нетерпляче гребли копитами й трясли вудилами, коні не розуміли, навіщо це пустомельство. Піхота лежала далі — сині кварцяні, жовті Потоцького, з довгими мушкетами й самопалами. Служба, тієї було найбільше, увіхалась між кінниками, розносила питво, билась навкулачки, служба була нетвереза ще з вчорашньої гульні. Вози з добром з’їздили безпересталі з невеликої гірки, толочили тирсу, возам не було видко краю, обоз тільки наспівав.

Крім Сенюти, басувало й інше панство. Шомберг пускав сам охотників, молодих — Гольшанського, Димінського, Гординського, з панцерної корогви, Лисакулю, що лиш з Замостської колегії, сина черкаського старости, Януша Коморовського, та багатьох інших гербових, загонистіших.

Стефан Потоцький, обнявши Катерину, рум’яну, дебелу повію з ямками на щоках, коли сміялась (її називали у війську просто — Каська), розлігшись на подушках у ридвані, дивився з цікавістю на герці. Мальвазія[139], виливаючись з келиха, липла янтарним блиском до атласу оббиття, до білого атласу кунтуша.


…Ой ладо, ладусі,

підем до бабусі… —


співала Каська, плескаючи своєю долонею об Стефанову.

— Хами окопались і зробили campus volantes[140], — сказав ліниво Стефан, — гарматами вдаряти, але шкода пороху… Шкода пороху. Хай знесуть їх шаблями…

— Подаруєш мені чотирьох козачків, ваша мосте, — захихотіла Каська, — я їх у кочу запряжу й буду їздити по Кам’янці, по Львові, по Замостю…

— Й по Варшаві, моя дурненька, — сказав Стефан, — козачкам ніколи буде тебе возити, бо ми тут для них добру парню справимо. А кого займем, тому (це вже постановлено) ліва нога і права рука під сокиру, щоб не могли більше бунтуватися… Де Хмельницький?.. — крикнув він до Буковського, що проїхав повз ридван.

— Не видно, ваша мосте, ховається гаспид, наварив пива й ховається…

Стефан відсунув Каську й підвівся; в полі починались герці. Палено з самопалів на віват і на сполох коням, сталь карабель, вирвавшись із піхов, мигтіла змійками над лугом, де туман починав спрокволу осідати.


* * *

Козаки реєстру, висадившись із байдаків, лежали в Кам’яному Затоні. За лінією вартових — німці. Але рейтарські коні ходили з козацькими. Трава ще не вигналась. В очереті чатували барси й хитра росомаха. Реґіментарі Стефан Потоцький і Шомберг бенкетували в ридванах; Жовті Води на півночі маршу звідусіля. Реєстрові старшини бачили заграву, звір біг із півдня — Хмельницький іде, кажуть, і орда за ним. «Не втече, — говорив Барабаш, — цей раз не втече гаспид». І пили: Нестеренко, Ілляшенко, Гайдученко й інші — всі Барабашеві куми. Пили в шатрах, від ночі до світання. Пили, аж поки не звалювались, не засинали на килимах.

Станіслава Кричевського, реґіментаря, ганив Барабаш. Гонористий і своє думає. Нехай думає католик. В його мості короля всі рівні. Всі рівні в Речі Посполитій, хто гербовий, хто холоп, хто козак. А без реєстрових не знести Хмеля.

Крізь шпарини в шатрі полковника Кричевського мигтіли тривожні зорі. Над сонним табором слався Чумацький Шлях, зорі мигтіли зрадливо, непевно. «Падеборн, Мюнстер, Кельн», — протягом кричали далекі рейтарські варти. Над Дніпром сокотали верби. Коні, хрумкаючи траву, знічев’я, в темряві, починали битись й іржати.

— Я б зорям не вірив, зорі брешуть.

Кричевський був у панцері, але без шолома. Короткий, лисавий, обняв себе руками й моргав очима; це була його звичка.

— У Реґенсбурзі мені говорив один, італійського доктора Арґолі учень, того, що складав гороскопи імператорові: треба вірити зорям.

Хмельницький так і не скинув бурки. Обличчя його виступало іноді з темряви, попавши в косину жовтого світла зі стаєнної ліхтарні.

— Я народжений під Марсом. Моя доля на півдні. Казав італієць: відбудую Рим, згноблю бусурмена й прославлюсь у Візантії. Боятись лиш півночі. Скорпіона боятись. Проти дня св. Павла не купатись, не грати в кості, та я й так не граю. Як заграю, — посміхнувся, зуби блиснули під вусом, — як заграю, куме реґіментарю, то у Варшаві почують. І в Відні, й у Реґенсбурзі.

Рисі, споловілі вуси Кричевського наїжились. Він щойно тепер притомнів. Добре, що варта не знала чигиринського сотника в очі. Під’їхав, подаючись за гінця від коронного гетьмана, наказав вести себе до реґіментаря. Добре, що Барабашеві п'ють. Хмельницький вгадав його мислі:

— Знаю, питаєшся, як я наважився? Просто в петлю, чи не так? А я з петлі хіба виліз?..

— Скільки з тобою, Зіновію? Кажуть, тридцять тисяч, правда цьому?..

Хмельницький терпко засміявся. Якби п'ять було, хотів би. Дві тисячі запорозьких охочих, а інші, Mater Dei, голота, чернь, сірома, мушкета не заладує, про гармату не скажу. А самих гармат чортма, ржаві фальконети[141] й одна картавна[142].

Кричевський, моргаючи оком, підійшов до нього, груди до грудей. Панцер відсвічував, Божа Мати різьблена в почорнілій міді ринграфу.

— Я тебе не судив, Габданку, — тихо сказав, — ще тоді, як ти капітуляцію підписував у Курукові. Може, й інші казали — Христа продав. Але я знав — твій час не прийшов. Коли б ти задля реваншу на Чаплинському пішов на Чигирин, я б сам тебе перший зніс на шаблях…

— А тепер?..

Коні хрумкали за шатром. Кричав пущик. Темний степ, але не глухий.

Хмельницький дивився на кума спідлоба, проглядав душу. Тінь Кричевського, не в міру велетенська, плигнула на полотно. Віддих йому стискався. Начеб хотів реґіментар розірвати панцера на грудях.

— Не за привату йдеш. Я в безсонні ночі надіявся на Гектора козацького, Габданку. Гадаєш, мені легко в цій содомі? Бог моєю рукою кермував, що я тебе визволив. Ніхто інший. Гектор матки-отчизни ти єси, Богдане…

— Ти це сказав, реґіментарю?.. Ти?..

Низький кріпкий чоловік у панцері, високопідголений, моргав оком. А друге, не подряпане татарською стрілою, сіро й непорушно дивилось перед себе.

— А хіба я покруч, нехрист і недолюдок, — тихо озвався Кричевський, — хіба отчизна не матка мені?.. Хіба я єгипетської тиранії не бачу, не осліпив мене Господь ще зовсім…

Хмари поплили швидше, оминаючи зорі, так як би ця фортеця сузір’я, така ясна й чиста, відбивала їх і розсіювала по небі. Але це по півночі здіймався вітер. Кричевський одягнув шолома й прип’яв шаблю. «Бити в литаври», — дав він ордонанс козакові, що, заспаний, відхилив полотнище шатра. Хмельницький попробував шаблю. Він їхав сюди з постановою: або виграти, або впасти.

9

— Хто хоче бачити пречудесну комедію, приходь у бляхарське подвір’я!

Гедеон Юрій Рославець слухав вигуків цієї панни, вщерть уже підтоптаної, безбрової й худорлявої, як шкапище, а крім усього, ще й в лихому мужеському одягу.

— Але дивіться, вашець, — говорив Римша, — на комедію валить не тільки чернь, але й шляхетноуроджені. Увесь Львів заїздить у подвір’я. Божі рани, кого тут немає! І його мость! Лангіш, руського коліна перший купець і скупердяга чортів, а це його цнотливі донечки — хе-хе, а он, в оксамитах, пан Олександр Прокопович, теж нівроку собі багатир, а Симеона Кальнофойського з виводком дочечок — хіба не знаєте? Струтинські, Рудницькі, Бандрівські — сама знать львівська, куфри аж тріщать від дукатів, а пиха яка, го-го-го, лиш погляньте, як несуться, індики, далебі з індичого роду…

— Але знаєш, Римшо, мало не увесь Львів…

— В нашому ремеслі, вашець, — підморгнув каправим оком Римша, — треба кожного знати, особливо в кого дукачів аж збуває!

— Щоб надібрати поночі, чи не так?..

Римша сумирно потупив очі.

— А ось коча заїздить, мості магістре, люд розступається, ось виступили, гайдуки їм коберець[143] постелили, на ґанок ідуть — гай-гай, та й ви знаєте їх, цих пишних панянок? Що я бачу, магістроньку, почервоніли-сьте як рак, сущим раком стали…

— Це панна Оленка Стеткевич, каштелянівна, а це княжна Петронеля Четвертинська, що ж, Римшо, хто цих двох зірок із України не знає у Львові? А хто з ними — цей панцерний з сенаторської корогви гусарів?..

Римша придивився.

— Це його мость Януш Корсак, магістре. На його весілля з панною Стеткевичівною обіцяють львівським халамидникам викотити сто бочок пива по зарізанні й спожитті двадцяти биків… Тільки ось ребелія пошкодила. Його мость Корсак веде сенаторську корогву на приборкання хлопського потопу…

— Та ти, вашець, краще, ніж діаріуш львівський, все й всіх знаєш…

— Цитьте, цитьте, ваша бакалаврська мосте…

Цанні, один з комедіантів, вимахував руками, перекидався, приплескував по землі, по колінах, себе по лобі, здіймав у колі куряву:


Соля мунзже дахт куриче,

Тацкур намура жда їстули дракури,

Мушкут нахлавде тараба, дав дуті жиберинку,

здристиста пердулицу линдра попардечка,

на мандро наждалася…


Присутні хоч і розуміли, що це ніякий не Цанні, а просто циган, реготалися, аж роздирали животи. Магніфікус доктор, що вийшов після прологу, не був вартий і півшеляга. Він мав діалог із іспанцем у червоно-жовтому одягу з неймовірно довгими перами на капелюсі.

— Це мій quidam, — крикнув Римша, — має справу до мене…

Іспанець кланявся й безпересталі виговорював ті самі слова, єдині, мабуть, які знав по-іспанськи: мі коразон і мі віда[144].

Інший quidam змінив доктора (в оксамитному береті, подаючись за медіоланця): по фацеціях[145], доволі сороміцьких, бо панянки червоніли, а хто був ближче, — реготався. Він забавлявся з іспанцем і з Цанні — наставляв пику, а вони його били, облизувався після кожного удару, качався й кричав на живіт — драгуни й челядь кидали в нього шкаралущами з горіхів, тоді він дриґав ногою й умирав, а товстий патрицій, що стояв біля Рославця, дивився, дивився, засопів і плюнув:

— На цю комедію шекелетки мене знадили, але грець мене поб’є, щоб я ще їм шеляга коли дав…

За ним відходили й інші, надокучивши собі глупоту, а Цанні, іспанець, медіоланець і Магніфікус, який стояв оподалік, притупцьовували собі на килимку й кпились з тих, що відходили на загальну втіху. Гроші вони збирали при вході.

Цанні забіг у халабудку й вибіг, Римша потягнув магістра за рукав — всі ахали. Цанні верг вогонь з гортанки.

— Він і руки миє в розтопленому оливі, — крикнув Магніфікус, але цього Цанні вже не показав.

Рославець, проте, мало глядів на комедію. Він вперся очима в ґанок, де стояли знатніші: панна каштелянівна, княжна Четвертинська із сестрінкою княжною Заславською, дві старші пані й хмурий Корсак, ротмістр сенаторської корогви. Може, на мить чорноока княжна Петронелля спинилась поглядом на юрбі, може, пізнала Рославця, легенько кивнула йому головою, але їй не пристало дивитись на плебс, втім, вона, здається, гляділа за кимсь іншим. І панна Стеткевичівна, та, що про її красу йшла слава від Литви до Татр, як говорили мадригали, та, що за неї рубались бабодури — шляхта руського воєводства, а була вона з княжною Четвертинською тільки в в гостині у княжат Заславських, ота київська строга панна, нахмуривши брови, слухала шепотіння Корсака. Про їхні заручини теж говорилось у Львові, ця коліґація була б подією, бо панна перебирала суджених, а знали як бистроумну й тверду в своїй грецькій релігії східного послушенства. Корсак же зложив вото о[тцям] бернардинам, що не повернеться до Львова, поки ребелізантській гидрі не втнуть лоба.

А княжна Петронелля таки когось виглядала. Вергнення полум’я з гортанки, вихвалювання Магніфікусом чародійних лікарств — oleum philosophicum і oleum tassibarbassi — так, це цікаво. Всі витягали голови, а очі княжни зустрічались з Рославцевими.

— Нема?

— Ні. Нема, — хитав головою Рославець, — принаймні я його не бачу…

Голівка княжни з гарно уложеним волоссям у срібній сітці, з дивним попелястим волоссям, похилялась, вії кинули довгі тіні на бліде лице. «Ні, вона таки непокоїться, — думав Рославець, — просто вона його любить». І він, настирливо вдивляючись у неї, змушував її підняти голову й поглянути на нього, спломеніти — він сам посміхався, й вона нечутно променіла — винувато, адже він знав її таїну. Він приносив уже три рази їй у церкву св. П’ятниці цидули від мості друга свойого Станіслава Мрозовицького, й вона передавала йому клаптики паперу, записані тремким і поспішним письмом.


* * *

— Може, й мене зефір понесе з цих сторін незабаром, — говорив й. м. Мрозовицький, — а тоді защемить серце…

— А навіщо ці мадригали, мості Станіславе, я ж з того панянського автораменту[146]

Те срібліюче в шовковистості ночі волосся, вії, що затінили лице, впали чорним укіссям на поблідлі щоки, шерх парчі, що скувала високі дівочі груди й круті рамена, ці, ще ніколи перед тим не торкані уста, іноді гострі, як криця, не міг же не знати мость Мрозовицький, що цієї провесни, зустрівши її в Свято-Юріївській каплиці, вже не відірве від неї очей…

— Незавидна це доля бути конфідентом чийогось кохання, — гадав магістр Рославець, але розумів своє призначення, долю безталанного бакалавра — бути тільки повірником чужої таємниці.

Таїна, таїна, гріх… Рославець був кур’єром коханців, вечір наставав — і вечір, і ніч не були його: він сповняв своє й відходив, де й як вони бачились — не міг та й не хотів знати. Може, на світанні, коли знітились соловії в садах, коли тільки починала дзвеніти роса на тихому листі, падала підкошена воля княжни й зі срібної сітки визволена коса розсипалась зеленавим дощем по атласній подушці? Може, як розцвітання кармазинових георгін була ця коротка ніч краденого шепоту жаги? Може, тільки перший промінь, як лезо, спадаючи крізь розхилену тремку завісу, знічев’я нагадував про гріх, а про це хіба шепотіла весняна ніч соловіїв?..

— Може, й гріх, — шепотіла, закривши очі, панна, — може, проклянуть мене ченці, матері, батьки, брати, але для мене це не гріх, для мене, що з вогню, як і він — цей сновида кароокий, усміхнений справді, уста цілувавши.

— Я не зовсім твій, панно, — говорив, — бо коли б я був тільки собою, нічого було б нам таїтись…

— Чий же ти, так чий же ти, лукавче? Чи від моря, чи від степу вихор, чи змовник ти страшний, чи злочинець, що мусить таїти своє ім’я, чи князь, що розгубив по світі свій талан?.. Хто ти, скажи мені, мості Станіславе?..

Але не питалась його, бо шепіт гасив устами, й хіба, коли б і сказав їй, стала б іншою? Тільки в його карих очах тремтіли тривожні заграви, темні неба горіли, о, не цих, не цих посполитих сторін.

— Таке раювання мені з тобою, панно, — сказав, — як любий сон. Але ти не знаєш, хто я достоту, чому я прибився сюди, звідки?

— А нащо мені знати?

— Може, піду я від тебе й ніколи не зможу повернутись.

— Коли стихнуть соловії, може…

— Ні, соловії, коли в серці співають, не тихнуть ніколи, але є інші речі…

— Коли такі ж праві й великі, як любов, тоді змирюсь і навіть не зітхну…

— Праві це й великі речі, а колись будеш про них знати. Колись, може, й незабаром…

Вийшло з тіні її обличчя, різьблене срібним місяцем, як русалчине, з промінистими прозорими очима, з крицевими устами.

— Може, й багато кохав я красних панянок — по цілому світу того квіту. Але тільки тепер я збагнув, що світ є один, це вітчизняний квіт — може, в степу, де серпій[147] і катран-трава, багрянолисті, криваві, може, над Дніпровою сагою, де хистка лелія, може, в саду на київській кручі, де медунка й дика троянда, де калина, але квіт цей один…

І втиснув їй у руку невеличкий дерев’яний хрестик. І так страшно зашепотів, аж затремтіла:

— Прийде час великої хуртовини. Тільки брати пізнаватимуть себе серед гніву. Брати й сестри. Хто не буде з ними, нехай не ремствує й не лементує — знесе його хвиля. Невблаганна вона. Тільки вірні пройдуть ціло. А цей хрест із простого дерева, не позлотистий, не сріблений, бо брати й сестри не з-під знатних гербів, княжно, а простої душі й простого роду.

— Ти якийсь день терпіння пророкуєш, асане[148]?..

— Може, й терпіння. Але перше — день гніву…


* * *

Княжна підвела очі. Її торкнула за рукав панна Оленочка: «Що з тобою, княжно?» Ця строга панна зважала на людей. Може, й вона могла б причинно марити, як і княжна, адже ж не сходив їй з думки той невідомий, той один, благовидий, з русявим вусом, що його бачила тричі в кафедрі й у бернардинів, той, що брав з нею святу воду, але ні, не треба, не треба…

— Мості пане Януше, чи не доволі цієї комедії? Мабуть, пора нам на обідню?..

Пан Януш Корсак простягнув їй долоню, а вона поклала на неї два пальці. Узявши сукню, що тяглась за нею, на подив міщанкам, ішла по коберцю до кочі. Гайдуки відсаджували народ.

— У, панське ребесо, — шемріли шекелетки й реміснича челядь, — туком нашим ситі, аж пучнявіють…

— Хмеля нема на них, на княжат із панятами.

— Хлопської кари нема на них, тиранів…

Пан Корсак блиснув наручнями, відгорнув рукави кунтуша, ніс бутно шляхетську голову, не чув шемріння. Він марив про те, як би показатись перед панною Оленкою не тут, у дозвіллі, а в диких полях, потоптавши хамського гада конем, на аркан узявши ребелізанта-козака. «А той шляхетка так і не прийшов, — подумав, — мабуть, прочув про мою карабелю й не показується».

— Дозволь, мості ротмістре, — спинив його чийсь насмішкуватий голос. Ротмістр обернувся. Під ґанком стояв (тільки-що ввійшов у подвір’я) шляхтич, в скромній запиленій делії, на голову вищий від нього, зо смаглявим усміхненим видом.

Ротмістр скипів. Він не бачив, що княжна Петронелля спломеніла, як шарлат, сидячи вже в кочі, але панна Оленка, щоб вона собі погадала на таке зухвальство? І Корсак з вашеця трактував цього шляхетку. «А я в заступстві мості замісника луцького, пана Виговського, мойого друга, що тобі мав дати сатисфакцію вчора. Від’їхавши несподівано, не міг, а що ти, вашмосте, тепер у товаристві, то прошу на завтра, після обідні, в єзуїтський сад…»

Ця гладка мова збила ротмістра з пантелику, знать, шляхетка не був зовсім простого автораменту. «А хто ти єси, вашець, щоб я знав?» — «Звусь Мрозовицький, мості ротмістре». — «Не Юрій, королівський секретар?» — «Ні, це інші Мрозовицькі, — посміхнувся, — я гербу Налуч, а ті — Сас». — «Так до завтра, мості Мрозовицький-Налуч, — сказав Корсак, — бо й мені спішиться, може, завтра вирушу з корогвою в поле»…

Тільки тремтом вій зрадила себе княжна Четвертинська, від’їжджаючи. Мрозовицький зняв шапку, чорний кучер — як же знала його шовковість! — розмаявся.

І тоді, нехтуючи комедією, яка все ще йшла, Мрозовицький повагом пішов з бляхарського подвір’я.

Він не бачив, а під вільготним склепінням брами стояв чернець, ченчик у новіціяті о[рдену] о[тців] єзуїтів. Той упер в нього погляд розжеврених очей, як у лихоманці. В того ченчика обличчя перекосилось. Тільки княжна Петронелля завважила його й відвернулась: це ж був молодий князь Юрій Збаразький, що ще осінню плакав перед нею, благаючи про любов, але, коли збагнув, що не може йому бути взаємною, пішов у монастир. Може, і могла б себе присилувати до цього хоробливого замріяного юнака, бо Збаразькі — фамілія лицарська і славна… Був перевертнем, що відкинувся від батьківської віри, як усі змінники, нехтував своєю ж нацією, топтав усю Русь, клявся її нищити. Невже й у службі когорти ще не забув її? Промайнули його розпалені очі в глибоких яминах, може, й недобрий посміх, неспокійний посміх: здригнулась — чи міг він знати її таїну, її гріх?..

А ченчик, згаснувши, придивлявся комедії.

Рославець пильно стежив за медіоланцем. Цей умів неабиякі штуки. Одному кирпатому парубкові, що тримав у пригорщі мускати, він на очах у всіх замінив їх кінськими кізяками. Парубійко, збентежений, збагрянів й кинув кізяками в комедіанта, але замість кізяків на килимок посипались знов мускати.

— Лицедійники, скурчі бики, — кричав парубійко, — вас кіллям гнати зі Львова, шальвіри кляті, брехунці, заведії!..

Але юрба була за лицедійниками, й парубійко, пошитий в дурні, роз’юшений, взятий усіма на сміх, люто поглядаючи, вибрався з подвір я.

Магніфікус, величаючи себе доктором, розгорнув прапорця, на якому з одного боку був вимальований св. Павло з мечем, а з другого — кубло змій; невісти заверещали, змії були намальовані справді, як живі. Магніфікус, хитрюща личина з вузенькими оченятами й слив’яним носом, розповідав про укушення гадами апостола Павла на острові Мальті, витягнув із скриньочок засушеного здохлого василіска й випханого крокодила[149] з Єгипту, а тоді почав вихвалювати теріяк, пречародійне лікарство проти отрути та й проти всякої недуги, що ним користувались ще римські кесарі.

Рославцеві надокучила до решти комедія, до того Римша, який давно перебіг в другий кінець подвір’я, махав йому ручищею.

— Мені не хотілось, — сказав Рославець, — але за шахрайство теріяком вашого Магніфікуса можна було б всадити до Бригіток…

— Кожний хоче жити, магістре, Магніфікус ще непоганий парубійко, але іспанець-шальвіра набере від мене поза вуха.

— В чому річ, Римшо?..

Римша таємничо мовчав. Вони продерлися через юрбу гапіїв, пересікли Бляхарську вулицю, теж сповнену гапіями, й подались на Вали, під арсенал через ставропігійське подвір’я. Щойно в городці, коло Волоської церкви, Римша, обперши ногу об підмурівок, почав говорити.

— Іспанець, якого ви бачили, магістре, це не іспанець, а звичайний собі скартабелат[150], фінтик і сацюга з Судомира. Пристав до комедії ще в Реґенсбурзі й з того часу тягнеться за смородливими. В колодках не раз сидів, а драла дає з кожного міста, бо гунцвот не гребує нічим разом зі своєю кумпанією, що давно повинна висіти.

— З писка йому недобре гладить.

— Заведій і песя душа…

— А який інтерес вашець мав з ним?

Римша відвернув гирло вбік.

— Торгував він у мене один перстенець і не купив, гунцвот. А тепер пропонує, песький брат, coniurationem. З Реґенсбурга знає він одного тут шляхетку, баніта, якого чекає вежа, а то й плаха, за actio criminalis чи не за crimen laesae Maiestatis. Цей шляхетка живе тут, у Львові, й іспанець, песький син, хоче його показати лапайдухам, тоді дістане своє…

— А ти ж нащо йому?

— А на те, що коли б цей другий перед трибуналом запирався, то я присягу прийняв би, що й я його в Реґенсбурзі бачив і про його темну справу знаю.

— Що ж ти порішив, майстре Римшо?

Рославець пронизливо глядів на гунцвота. А той скривив лукаво личину, як до плачу.

— Присяйбі, магістре, що не був я ніколи капусем[151] і не буду, так мені допоможи, Боже й Свята Трійце. Скурчого бика хотів я спрати ін фігурам, але із-за тумульту[152] не підняв рук. Але з плюгавцем умовився коло кафедри…

— Пся кров, — крикнув магістр і Римша аж сахнувся, магістр зблід і стиснув кулаки, — як вашець щось подібного метикуєш, то, вилупку, мокрого місця на твойому безталанному смердючому тілі не зіставлю… Як зветься цей шляхетка-баніт?

— Мрозовицький, ваша мосте, Станіслав Мрозовицький.

Рославець відступив й закліпав очима.

— Мрозовицький, кажеш?

— Так, магістре, він тут і пристановище має, біля св. П’ятниці. Але й ви його знаєте?..

Рославець заступив йому дорогу. Він зблід зовсім і голова його заходила на тонких в’язах.

— Як ти, збую проклятий, як ти, гунцвоте, допустиш, щоб з цієї голови спала хоч волосиночка, то знай, чорте…

Губа йому затряслась. Римша знизав плечима. Але при всій нахабності не наважився нічого відректи й спостерігав магістрове пересердя зукоса.

— Ідемо, я знаю, де тепер застати мені мості Мрозовицького.

Римша проволікав, хотів утекти, але Рославець його наглив, до того взяв за карчило[153], за лихий комір.

Вдовж Валів вони швидко пішли в напрямку личаківської Глинянщини — до Бернардинів.

10

Барабаш, підв’язуючи шаровари, біг. Спросоння не знав, у чому річ. «Ілляшенко, гемон, не дав похмелитись… Королівські комісари, мабуть, приїхали… Литаври, чому литаври?.. Тільки розпустити їх. Чи варти хоч пильнують? Нестеренка треба, панцерного товариша…»

Бігли серед темені, на вогні, до паланки Кричевського.

Ті, що спали в байдаках, виплигували на берег, грузли в суглинку, з-під ніг зірвався чорний птах, подався до вогнів.

«Нестеменно комісари, тільки комісари, прости Боже. Йти на Хмеля. Чортів син, задав, прости Боже, гарту. Сиділи б у Чигирині. Песький син так і лукавив, ще тоді…»

Натовп. Барабаш вдарив кулаком якомусь у плечі, плазом шаблі другого загорнув. Дорогу, дорогу старшому.

— Старших вже в нас нема, гей, вже по старших!..

— Під воду їх, під воду!..

— Рачте пішки тепер, панські гайдуки…

— Давай Олеська!

— Давай Ілляша!

— Де він, песький син, сховався?..

Барабаш страшно замахнувся на котрогось, на руці затемніла кров.

— Барабаш б’ється!..

Дебелий голос (присвітив ліхтарнею, Півторакожуха, велет такий тільки один):

— Під воду Барабаша!

— Хмель старший у нас… (другий — низький, у білому жупані).

— Хмель нам принципал…

Барабаш схопив низького за горло. Остовпів сам, хміль пропав, але кругом усе валило й перло — збройно, бо у відсвіті горіли мушкетні дула.

— Який Хмель, ти, скурчий бику, який Хмель?..

— В обозі Хмель!

Рикнув хтось іззаду й вистрілив на віват.

— До Хмеля, товариство! Чорна рада!..

— Та ти брешеш, гунцво…

Барабаш замахнувся рукояттю шаблі на цього другого; обличчя його розглядів, то був літній уже козак, зі зморшками на запалих щоках, з чорною плямою від пороху на півлиця, але заточився, заточився — під ребром, з лівого боку, у нього страшно залоскотало, потепліло й очі зайшли, зайшли мрякою — бердиш[154], подумав, але враз за вухом свиснуло, ще раз — різкіше, він підняв руки, хотів захиститися, упав, а шаблі сікли його, безжально сікли його шаблі.

Тоді вже без удержу бризнула кров і там, на другому, — короткого Олеська підняли на списи, а Ілляш біг, утікав, цей грізної сили чоловік утікав у самій сорочці й шароварах, загнався в очерет, заплутався, впав, і ті, що надбігли, кололи його велике довге тіло, кололи списами і бердишами, як кабана.

На возі стояв Ґанджа, панцерний товариш з чорним вусиком над пухкою губою. Відблиск лучин грав на сережці в лівому вухові й на хрестикові, він теж накинув тільки бурку зверх сорочки, пив учора зі старшиною.

— Під воду їх, братчики, під воду, рибам на снідання!..

І юрба бігла наосліп, як хмара нетлів на вогонь, грозила мушкетами, вимахувала шаблями, роздирала на шкамаття скривавлене м’ясо Гайдученка, Олеська, Ілляшенка.

— Потоцькому гостинець за те, що людей дере зо шкури!..

— І Потоцького вигарбуєм!..

— Бий їх, хлоп’ята!..

— Бий їх усіх, панських підлизників!..

— Бий Барабашевих, песіх синів!..

— Під воду їх, хай поп’ють трішки!..

— Пити барзо люблять!..

І над водою таки справді топили. Тягнули з байдаків, а люди впирались, хватались шалено пальцями за борти, поки їм не відсікали їх шаблями, молились, але роз’юшені, шпурляли їх козаки в чорний глиб. Берегом глухо віддавалась луна реготу.

— Німці йдуть, — торкнув Кричевський Хмельницького. Вони сиділи, мов уриті, на конях, німовно, не озиваючись до себе.

— Німці йдуть, палять з самопалів…

Хмельницький стрепенувся.

Гадюкам Барабашеві, Ілляшеві, Олеськові так і треба було, тільки під воду їх, і що не він це робив, не своїми руками — так краще, до гадини не доторкнувся б. Але міри козацька галайстра не мала. Цей рик і це пересердя, це гуляння тільки на той час, потім здавить їх, хамів. Кричевський один міг його збагнути, але й Кричевський мовчав.

— Чиї німці?..

Він зовсім забув про затяжців.

— Гартгаймові і Ґрумбахові, шість компаній…

Хмельницький повернув аргамака.

— Ґанджо, — крикнув тонко Кричевський, — шикуй на відсіч швабам, шикуй їх, гільтяїв, хай тепер покажуть…

Ґрумбахові рейтари виросли з темені стіною. Передні з коліна били з мушкетів, вогонь освітив їхні вусаті хмурі обличчя в залізних шоломах. Друга лава набивала нові ладунки.

Хмельницький виїхав під кулі.

— Feuer! — кричав Гартгайм, пильнуючи лави. — Проклятії лярони, спечем вам гузна.

— Німця хоч живим ріж, — виринув з темені Кричевський праворуч Хмельницького, — буде стояти. Гартгайма знаю… Обрісте, — крикнув він по-німецьки, приклавши долоні до рота, так само пискливо, як недавно гукав до Ґанджі, — і камрате артгайме, вас Хмельницький бере у затяг…

— Feuer, fils du putain!.. Feuer…

— Скажи їм, реґіментарю, що матимуть по дванадцять талярів від мужа, — посміхнувся Хмельницький.

Кричевський крикнув ще раз у темінь, але Гартгайм вилаявся ще лютіше.

— Ґанджа їх краще намовить, — сказав Богдан і махнув рукою до штурму. Реєстрові вже й так бігли купою, котили вози і палили з-за них із мушкетів.

— Габданку, — показав Кричевський на ліве крило, — ти бачиш, що там за веремія?..

Крило компаній розірвалось і мушкети палили.

— Віват Хмельницький! Віват капо!..

Вільгельмус фон Франкгайм вів свою компанію. Рапіра, як вогненна змія, пружилась у його руці. Файстле підбігала за рейтарами, видзвонювала дукачами на шиї.

— Віват Хмельницький!

Обняла двох рейтарів і йшла за ними в першому ряді.

— Ти, faquin, довго ще будеш за панів наставляти лоба, Гартгайме-обрісте?..

— В саме серце їм залізо!..

— В підле серце, в черево гадам!..

Рейтари, стримуючи натиск Ґанджі, упали духом — Франкгайм вів свою компанію до Хмельницького. А власне в темені, в заколоті, чорт знав, до кого вона йшла. Ландскнехти знали лиш сікти й палити, про інше не питали. Перекушували патрон і смалили. З Гартгаймом йшли, бо йшли з ним через всі краї Європи.

— Капітане, — крикнув громово Франкгайм, — пізнаєш левів старого Бернарда?.. — і, добивши до Хмельницького, шпурнув перед ним прапор затяжної корогви.

— Vivat Chmielnitzky praefectus!..

— Vivat Chmielnitzky dux![155]

Від козацького штурму Гартгайм покотився.

— Не сікти, — крикнув Хмельницький, — живцем брати, на пардон!

Шовк прапору зашамшів під ногами коня, що басував.

Під бердишами козаків, а вони перлись на кулі й на рапіри, ломилась німецька стіна. Збоку присвічували лучинами й полум’яні смуги лягали далеко в степу, полошили трави.

Бердиші жаско висвистували в повітрі, розчімхували шоломи, як шкаралущі; відскакували нараменники й затяжці падали на сиру землю, качались в калюжах крові.

— Kots Leichnam!.. (Гартгайм відбивався палашем, сам четверт — із офіцерами — Ґрумбахом, Лоренцом, Колем і профосом[156].) В Дикому Полі загину, але не скажуть: Гартгайм не сповнив ордонансу.

— Єзус Марія. Залізо їм в серце, лятронам, панам-скурчибикам, всій Короні польській. Покинули нас, Матер Деї, не діждав Іллеру побачити синього. Рубай їх, Лоренце, бий, Ґрумбаху. Камрате, Vorwärts!..[157] Камрати, не пускайте їх…

Георг Бурґгардт лежав уже з розколеним черепом, Кунрат стогнав під купою побитих, всі камрати відступали.

— Гартгайме, піддайся на пароль, пардон усім!..

У відсвіті блиснуло обличчя Франкгайма.

— Пардон від префекта Хмельницького, чуєш, старий дурню?..

Рейтари кидали рапіри й мушкети. Ішли в темінь, шукаючи очима Хмельницького.

— Дурні, прости Боже, пардон, пардон!..

Франкгайм відходив із залізною компанією, приєднувався до реґіменту Кричевського, що виходив чолом у степ. На сході вже сіріло. Гартгайм лежав на бойовищі. Хтось під’їхав кінно. В сіряві світанку виросла ця постать в бурці, як з крилами за плечима. Порскав кінь від вологи. Ззаду йшли й ішли компанії, сотні. Кінник перегнувся в сідлі, подав довгу, почорнілу від боїв і січей, рейтарську шаблю.

— Маєш, Гартгайме, маєш ти, непокірний дітлаху…

Гартгайм відкрив очі. Зустрівся очима з вершниковими карими, важкими. Силкувався піднести руку до чола.

— Генерале Хмельницький…

Посміхнувся. Файстле приложила йому лезо до уст. Вже холоділи.

— Дякую, генерале…

І поник головою. Хмельницький завернув коня.

Сотні й компанії йшли в степ.

— Файстле, ти тут, Kots Leichnam! Файстле, добра твоя рука. Дай пива мені. Дай світла ближче. Ох, як палить мене, Файстле. Та чи ти це, циганко?.. О лярони, о гунцвоти…

Гартгаймові очі застеляв туман. Хтось відстьобував ремінці панцера. Хтось подавав йому в шоломі води. Файстле дзвеніла дукачами, чорна циганка хитала головою.

11

Мрозовицький поскріб кінцем пера перенісся й замислився: ґрона, медвяно-злоті ґрона наливались тієї осені над Дністром і яснопрозорі котились хвилі, поцейбіч — зелено-шумна далінь, потойбіч — беріг букового чорнолісу. Й господар цього жизного[158] закута, медвяно й молочно текучого, осіяного шкварною прозолоттю, обвіяного шумом чорнолісся, старостинський державець Семен Височан, воїн і рубайло, широкої душі осадчий. З ним випито немало, виноградар він сам на золотому Подністров’ї, а благочестія грецького горливий оборонець і кипить серцем по Кумейках і усій козацькій ганьбі, й сам обіцяє підняти п’ятнадцять тисяч покутян.

— Всю Червону Русь, всю Галицьку землю підойму, — говорив Височан, — а вона ж не від мачухи, а вона теж козацького ребеса, галицькі людкове вже вище горла мають цей панський гаразд…

— То передай панові державцеві, вашмосте, — запечатав Мрозовицький листа до Височана, — дуфаємо вельми на нього. Пан Богдан вельми надіється на Галичину. Сила ж піде з ним?..

А молодий Олександр Качор-Голинський, гонець з Очеретної, Височанів братанич, похвалився:

— Всі Голинські підуть як один, всі Качорі й Гусаки-Голинські, бо це такі в нас роди, — посміхнувся, — ти не думай, пане реґіментарю, що це на сміх, все це битні воїни, хоч і з пташачими іменами…

— Гуси й Рим спасли, — клепнув юнака по плечі Мрозовицький, — на Запоріжжі й не такі прізвища дають, не соромся, вашець, ну а ще хто піде?..

— Княгиницькі й Березовські, Чайковські й Дрогомирецькі, Жураковські й Грабовецькі — все підгірська шляхта, старинні роди, ніколи ще не зрадили ні віри, ні дому. А ще Струтинські й Креховецькі…

— Знаю, — сказав Мрозовицький, — мость Іван Демович-Креховецький — мій сусід із Теребовельщини, мій щирий друг, вже він, наказ сповняючи пана Богдана, подався на Базавлук…

— І нам не терпиться, — взяв за шапку Голинський, — до Вознесіння, будь певний, пане реґіментарю, трясця затрусить кролевенятами.

— Здорови ж державця пана Семена Височана й передай уповання від пана Богдана, нашого генералісимуса. Тільки просить пан Богдан не запалюватись передчасно, вся наша сила в тому, що нагально й несподівано, в повній таємності акції, вдаримо…

І вивів гінця зі свойого дому біля церкви св. П’ятниці, де жив самотньо, називаючись купцем з Бара. Повів його на вулицю й слухав, як задзвонили підкови, як взявся гонець на личаківську заставу. Галицький хлоп вірний, думав, галицька кість не крихка, як рушать уже галичани, то не для сумнівної надії панування, а тому, що таке їх офірування публічній справі. Хоч пани цієї землі такі певні сьогодні, ось лиш слухай, слухай, як музика тне, бенкетарі у Львові не перевелись, панство бенкетує, відригує фазани, каплуни, щонайрозкішніші яства, а хлоп на переднівку пухне з голоду; покажуть же їм ті, що на переправах, на багнах, у гірських щілинах засядуть з мушкетом, з косою, з рогатиною, платити-бо є за що кролевенятам в Галичині, взявши від круля Казимира самого…

…Мость Виговський вже в дорозі, зробить добре діло, це панові Богданові найпотрібніша голова, розумна голова, за багато надто палких голів стане. Мость Височан збере свої легіони й когорти, дав би Бог, дав би Бог, й Януш Мазаракі тут добре дбає, й на магістра Рославця надія, ниті натягнено, вузли добре зав’язано, все за ордонансом пана Богдана. Коли б тільки швидше й мені наспів наказ вирушати на Низ, не терпиться… Конфіденції з паном Богданом шукав-єм не для привати, але для покари панам, яко єдиного руського народу і тієї ж братньої крови єсьм…

— Набік, собача кість, — крикнув, наїхав на Мрозовицького відділ кінників, саме знатне капітанство драгунії, вичепурене, під'їздило до садів княжат Заславських. Обтерто пана Мрозовицького кінською позлотистою збруєю, обдано кінським жаром.

— Показав би я тобі собачу кість, ляше, — скипів Мрозовицький й охолодив себе вмить, пропускаючи кінників, — твої гербові мазурські предки не гідні були б мені плечей підставляти, щоб я в стремено став.

Пан Мазаракі забороняв усяку бурду[159] й сам Мрозовицький знав, що, дискретно будучи у Львові, не сміє себе видавати під загрозою горла. Адже шукали його суди й в’язниця чекала його, може, й так погарячився сьогодні, визиваючи Корсака, будуть друзі вельми ремствувати, але ж мусив за пана Виговського честь постояти чи ні?..

Біля саду княжат Заславських спинився. З палати, хоч було вже й за північ, смалили троїсті музики, з відчинених вікон у сад лились потоки світла, там учтували, як скрізь у Львові, до рана, а похмелившись, знов починали аж до вечора…

…І не шкодує музикантів, аж з ніг валяться, але грають панам, ріжуть віолі, бриньчать теорбани й лютні, а шляхта креше підківками, аж тріски летять з підлоги. На погибель свою, песі синкове, крешете. Протанцюєте свою Річ Посполиту. Глушите лиховість музиками. Може, не один з вас затанцює на груші, на корді, коли того заслужив. Гай-гай, колись і в Варшаві танцювалось, поки підстаростич теребовельський Стась Мрозовицький був у ласці, а не як тепер — баніт і злочинець… Гарні були часи, коли б тільки король й. м. Владислав слухав більше себе, а не кролевенят. Безталанний король, не такого королівства гідний. Знівечили його ці фазаножери, ці гортановстеки. Дали б вони багато, щоб мене, Мрозовицького, королівського пажа, мати в руках… А музика тне… Чи не заручини це панни Оленки Стеткевичівни з паном Корсаком? Кажуть, не найгірший майстер на шаблі, але що ж, і з таким помірятись охота…

Пізня пошта привезла з Кракова «Правдомовну газету», видавану в Празі, яка р[оку] Б[ожого] 1648 апрілія дня двадцять п’ятого стривожено доносила про загрозу Богемії генералом Кенігсмарком і про нову кампанію в Баварії: генерал Врангель перейшов Ізар і гонить цісарців. Отже, мир — не мир, війна — не війна.

В гурті читальників, що тиснулись до ліхтарні, щоб перечитати газету, завважено й Мрозовицького, його одяг скартабелата-шекелетки, що так не пристав до добротного обличчя, до його гордовитого посміху.

— Оборонці правдивого християнства не покладають рук, — сказав один з читачів, повновидий шляхтич, видно, з інтересом до арканів[160] політики, — там пактують[161] в Мюнстері, обговорюють пункти миру, а тут плюгавці-лютери своє підле діло далі чинять. Не мир заводити, а посікти їх усіх треба.

Інші були такої ж гадки.

— Добре сказав ти, вашмосте, скрізь підняла ребелія голову. Ось і в Англії благочестивий король під кормигою єретиків, і німецькі лютри ворушаться, й у нас схизматицька гідра підняла голову…

— Посікти, вигубити всіх в пень, скурчих биків…

Мрозовицький засміявся з тих орацій під ліхтарнею.

— Молитовно здіймають нації голос про мир, втомлені цією страшною війною, — сказав він, — а вашмостям тільки й в голові, що служба бездумному Марсові. До того ж це зовсім не за віру війна, мості панове…

— А за що ж ця війна, скажи вашмосте, коли ти такий мудрий…

Але ці бундючні й впевнені обличчя співбесідників, що повернулись до світла, не подобались Мрозовицькому. Не хотів встрявати в розмову, що скінчилася б бурдою, і махнув рукою, пішов геть. «Дурні, прости Боже, тяженні йолопи. Така їхня опінія, така їхня голова — пусте барило пивне. Верзуть, що дурний мозок шепоче. Так, як би кардинал Ришельє, католик, не підтримував єретиків у Німеччині, а католики Тюренн і Конде не спілкували зо шведами-лютрами… Ні, це не за віру війна, мості Бариловські і Бочковські… Фарисеї, гіпокрити[162] чортові, вірою прикривають убозтво своє, латають неправду свою, матлярство[163], не знають того, що це війна націй за свою свободу, за визволення бідного простого люду від безправ’я страшного, від наруги кролевенят, так в Англії, як і в Німеччині, як і в нас…»

Його тінь швидко бігла по білих мурах. Пустошили вулиці. Здаля тільки цокіт підків, крик п’яної галайстри в заїздах, з їх розчинених дверей б’є полум’я, чутно пищання дівок. І пахіть, хмільна весняна пахіть.


…Ах, мні жаль великий, тужу безпрестанно,

тяженько вздихаю, як мні день настане… —


пісні навчив його друг з падуанського університету, чудний той поет і філософ Гедеон Юрій Рославець…


…Сидячи в дому, думаю,

що приятеля не маю,

жаль серцю моєму,

сидячи самому…


Феболунний, срібний у місяці Львів, роксоланський город, серед черемх і бузків. Ось з-під церковці святого Юра в дібровах, узявши далі садами, садами, узгір’ями до тихої мутнавої річки, ліворуч від Валів дорога до Краківської брами, жидівська дільниця, ось там вірменські заулки, струнчіє кафедра, оминув її, ось пройшов обхід, гуфець[164] кінників (авксиліарні[165] війська все йдуть на східну заставу, в Україну), ось і Римарська… Світить Олімп со звіздами… Феболунний Львів…

Дві тіні вийшли з темряви.

Дві тіні впали за ним на білий мур Бернардинів. Обернувся, торкнув карабелю.

— Його мость Мрозовицький?..

Придивився обом. Бузки лоскотали мур.

— Магістре Рославче?..

Пізнав цю худорляву личину, цього довгого, мов тика, філософа, а любив його ще з Падуї.

— Це я, вашмосте, а це майстер Римша, камрат львівської нужди моєї. Були-єсьмо у вашому домі, але вас не було, догадуюсь, що в дорозі до отця…

Рославець пішов поруч. Римша крокував оподалік. Завертали під хвіртку колегіати.

— Уроджені під Юпітером, вашмосте, як ви, мають нахил до роблення собі великих і малих ворогів. Ці останні при роботі, мості Мрозовицький…

— Пізнаю учня доктора Кеплера, — посміхнувся Мрозовицький, — що далі?

— Якийсь каналія змовляється проти вас. Трибунальські лапайдухи чатують вже біля вашого дому. Песький син уже зложив реляцію… Треба вам геть звідси…

— Знаю, хто це, — взявся Мрозовицький за хвіртку, — сто талярів даю, коли це не приватні порахунки.

— Quidam, що від нього знаємо про цю справу, діє з чийогось наказу сам — звичайна каналія, циган, мандрівний лярон: всадити ножа в гортанку, підставити ногу, продати друга, звичайна річ — збір…

— Але того, хто його купує, колись матиму в руках, — сказав Мрозовицький, — підождіть, магістре, я зараз…

Він ударив калатальцем. Відверний брат уклонився, знав його. Повів у будинок коридором, через високі вікна сріблів молодик. Колегія спала. Застукав у двері.

Патер Генцель ішов йому назустріч, погладжуючи лисе чоло.

— Маєте листа, ваша мосте кавалере, з Кракова, з моєю поштою, а мабуть, здалека вість… — Мрозовицький розірвав печать. Нахмурено читав, випогодився, підійшов до свічки й спалив листа.

— Благословіть, патре, виїжджаю.

Генцель Мокрський вийняв руки з-під білого габіта, потер свої білі довгі пальці.

— Справді пора?..

— Ян Мещерин з Реґенсбурґа доносить про рішення в Парижі, має листа від пана П’єра Шевальє… Всі заворушились… У Львові вже нема що робити нам, отче.

— І не тільки нам, — посміхнувся Мокрський, — в Парижі, видно, знають краще від нас становище.

Мрозовицький зловив його гострий погляд.

— Наварив пива наш Богданко…

— Поп’ють же ваші кролевенята того пива, отче…

— Чому вони мої?

Капітан о[рдену] о[тців] єзуїтів підійшов до столу й зняв зо свічі нагар:

— Ви мою опінію про них знаєте, мості Мрозовицький. Створитель знає, де правда, й ми перешкодити йому не сміємо. Різними дорогами ідемо до однієї мети, мості Мрозовицький, й усі дороги добрі. Той час минає, коли Орден діяв наосліп тут, на сході. Когорта служить Богові й церкві, а не одній нації…

— Особливо такій, що узурпує собі право бути Христовою служкою…

— Й діє на шкоду Христовій справі. Ні, мості Мрозовицький, ви переконаєтесь, що розумні католики вміють і в Польщі дивитись на речі без пристрасті й на дальшу мету…

— Коли б то, отче… Покійний кардинал Ришельє, католик, підтримував протестантів і розумів, чого хочуть чехи…

Отець Мокрський подивився у вікно. Там мерехтіла ясна травнева ніч.

— Не будемо судити покійного кардинала, це була велика людина. Все добре, що служить Божій правді.

— А правда Божа по боці погноблених…

— Амінь.

Мрозовицький схилив голову. Єзуїт відмовив про себе молитву й простяг йому руки.

— Привітай же, знаєш, кого?..

В сірих капітанових очах грали дивні вогники.

— Тут залишається пан Мазаракі, — сказав Мрозовицький, — й декілька людей з галицької шляхти, не рахую магістра Рославця, бо йому, як і мені, дорога до пана Богдана, в поле…

— З Богом, — сказав капітан, — хорони себе, бо такі потрібні пану Богданові.

І, стоячи на порозі, сказав:

— А не шкода покидати тобі цей лагідний Львів?..

Мрозовицький спаленів.

— Ви всевидющі, отче. Може, й шкода…

— Княжна Петронелля Четвертинська, як довідуюсь, виїздить днями в Київ… Хтозна, чи теж не з жалем…

— Коли й це знаєте, отче, — сказав, потупляючись, Мрозовицький, — то перекажіть їй, що хтось у вітрах наддніпрянських не вкоїть своєї туги…

— Гай-гай, — засміявся капітан, — княжна ця, мов орда, бере корда в полон. Цей іде з жалем на Подніпров’я, той і в монастирських мурах не має спокою…

— Хто це, отче?..

— Молодий князь Юрій Збаразький, нині брат Домінік…

Мрозовицький згадав ченця, що так настирливо глядів на нього сьогодні в бляхарській брамі. Йому майнула знов ця сама думка.

— Отче, тут горить піді мною земля. Малі вороги хотіли мене знищити…

Патер Мокрський приложив палець до уст.

— Мовчати краще, чим називати деякі речі по імені передчасно. Й цього я чекав.

— Ви таки справді всевидющі, отче…

— Я тільки воїн когорти, — нахилив голову Мокрський.

Під брамою терпеливо проходжувався Рославець.

— Я їду, магістре, — сказав Мрозовицький, — на Глинянщині маю людей з кіньми. Прошу тебе, не встрявай у бурди, чорт: я таки Корсакові не відітну вух за Виговського!.. Від пана Мазаракі дістанеш інструкцію, коли й тобі вирушати. А втім, ти не зв’язаний особливо, рушиш, коли сам знатимеш. За два-три тижні або вікторія…

— Або…

Мрозовицький відповів не йому.

— Цицерон мовив: «Над смерть за отчизну нічого солодшого, нічого милішого бути не може»… Зустрінеш княжну, це їй скажи від мене…

Він стиснув худющу руку магістрові так, що той аж зойкнув, і скоро пішов, щез у темряві.

Зорі мигтіли над Бернардинами. Леопольські міщани спали. Хропіли цехові майстри, кидались у сні білогруді панянки, снили про квіти вінчання, про квітіння щасливої любові. З корчми виходили, ригали, хватались за шаблі пізні мочиморди. В садах княжат Заславських, Любомирських сокотали флейти й лящали соловії. Вежа Волоської пнялась до хмаринок, легких, як димок.

— Чи знаєш те, майстре Римшо, хто цей пан Мрозовицький?

Римша зажмурився, як хитрющий котюга.

— Може, й знаю, але краще скажу: не знаю. Бо коли таких поривистих панів шукають під закидом великої політики, то нам, меншеньким людям, лучче й благополучніше сходити з дороги.

— Але признайся, що надила тебе грішна мисль?..

Римша відкрив каправе око.

— Надить і зараз.

Рославець відступив.

— Скурчому бикові, тому гунцвотові, тому quidam, Юді собачому, проткнути горлянку.

— Але це не йому залежить на загибелі мості Мрозовицького…

— А кому?..

Але Римша повів розмову про зовсім інші речі. Втім, зривався вітер, такий нагальний вітер, що рвав кирею, й треба було подбати про нічліг.

12

Від виїзду Хмельницького минуло півтори доби й старшина збентежено споглядала по собі. Можна було думати, що він покинув її на поталу. Щоправда, кошовий зовсім неохоче вийшов із Січі, а за ним до Хмеля пішло тільки двісті п’ятдесят запорожців, і то самі молодики або гільтаї, яким і так нічого було робити. І тільки коли сірома почала валити купами на Базавлук, а Хмельницький, повернувшись із Криму, запевнив, що перекопський мурза рушає на підмогу, кошовий, не кваплячись, дав наказ рушати.

Тепер Хмельницький пропав і з’явились знов сумнівання. Тугай-Бей стояв на віддалі трьох днів — це, певне, пластуни бачили його чамбули[166], оповідали: у кожного коника свіжі сирівці при сідлі, значить, братимуть ясир, але й Тугай-Бей не спішився. Чекав.

— Ніхто не знає, що Хмельницький думає-гадає.

А пани напирали. У вчорашньому герці розрубав славного козака Перевертуна перевертень Сенюта, але й Сенюті відскочила бутна голова, коли зчепився з ним курінний Іван Манило. Порубав цей Манило ще трьох найгонористіших гусарів Шомберґової корогви, так і лягли над потоком, вишкіривши зуби.

Були б досягли пана Манила, та виручив його старий полковник Бурляй. Оточили Манила паничі-павичі, скипіла кров у старого козака, напер на ляхів своїм бахматом, креснув шаблею й розрубав одного до самого сідла, другого звалив з конем, а третього наздогнав Манило, хоч і порубаний сам, та й пересік павича навхрест, тільки розкинув білі руки панич і упав на траву, дзюркотячи кров’ю.

Сіклись не одні: рубіжник, панцерний товариш Стемпковський звалив молодого курінного Михайла Бруса, й зойкнуло його курінне товариство, бачивши, як вп’явся корчійно пальцями в сиру землю й сконав. Зрубав молодий старостич Ян Коморовський Петра Филоновича, неабиякого воїна, але впали від козацької руки й ротмістр гвардії Перетяткович, і підчаший вінницький Януш Лящинський, і ковельський ловчий Вільґа-Непокойчицький.

А Манило й Бурляй стояли кінно, на виду у всіх, чекали охочих. Коні присідали на задні ноги, хропіли, мели хвостами, й старий чорноморець і юнак, як тучі, наступали, але Стефан Потоцький махнув будзиґаном[167].

— Знімаються пани до штурму, синку, — заслонив Бурляй очі від сонця. — Ідуть пани, синку. То крилата гусарія йде, щоб ти знав, коли не стрічався досі з панами, найвибраніший цвіт. Підкоморії, старостичі, підчаші і конюші барські, житомирські, луцькі й летичівські, українна шляхта, синку, йде, матері її ковінька. То на хамів кричать, щоб розступались, то хочуть нашу рогату душу козацьку знести на карабелях. Але підождіть, скурчибики, вже ми вам сьогодні за Кумейки заплатимо й за Куруків віддамо… Пани йдуть, хлоп’ята, — показав шаблею, обернувся до шанців, — хай же не одна вдовиця заплаче по них…

І осадив коня старий, аж застогнав клубистий бахмат, козацька кіннота вирівнялась за Бурляєвою шаблею. І зударились, як дві тучі, тільки чули в обох таборах лязк і свистіння криці.

Касюхна, любка коронного гетьманича, закрила очі долонями. Страшно стало.

— Перуть наші хамів, — дивився Потоцький, — славно взяли легкі панцерні, з копита. І хами не пускають. Січуть, пеські синове, вміють сікти.

Лави знялись, рознялись і проїхали. На полі зостались тільки купами збиті вершники, їхні коні почвалували в боки, пінячись од шалу. Суремка заграла — рушила піхота.

Шомберґ повів штурм у лоб, на вози обозу, зчеплені ланцюгами, на шанці й вали.

Хлопець, званий Семенком, й Максим лежали з купою сіроми в очереті над потоком. Сірому ще не пускали на вали, запорожці не хотіли й бачити її, вошиву й гомінку, без усякого поняття про війну.

— Умрем тут, братчики, так тут і вигублять нас ляхове.

Комарі хмарами ширяли над рогозом. Кусючі так і обсідали мужву, й обкусані попухлі обличчя Семенкові видавались чортячими; сльозоточива вівкала чернь, надслуховуючи битевного лязку.

— Господа ради оставил я дом, — плакав бурсак, — хто ми заплатит за теє убожство моє. Вигублять, вигублять нас, содомляне…

— Помовчи ти, божий дурню, чого-сь ішов, коли так штанами трясеш?..

Бурсак сидів по-турецьки, на колінах тримаючи бердиша, й по набряклому безвусому, як у євнуха, обличчі текли потоки бруду й крові — від комарів не міг обігнатися.

— Огнепальної, сіканої смерті боюсь, ох і важко боюсь. Прийшов я, оставивши все, бо печусь за отчизну. Але правду отригну, не втаю — боюсь смерті, як кожний смертний.

— Так було біля цицьки зостатись, — вкинув Авратинський зі Ставищ (йому теж вгріли гайдуки так, що ледве прибився), — тільки баламутиш добрих людей…

— Всі вмремо, всі поляжемо, — завив бурсак, а запорожці ішли з валів, несучи на руках ранених. Інші повзли самі, клянучи панів.

— Відбили? — крикнув Максим.

— Відбили пеських панів, але знов лізуть. Тучі лізуть, як сарана…

Семенко підвівся. На валах, на обозних возах видно було сліди штурму. Купами лежали трупи, кілля палісадів виламані, коні й бики метались пошалілі. А козацькі мушкетери не переставали палити.

— Гармати рихтують пани!..

Запорожець у жупані з розірваним рукавом, з шаблею в крові біг з валів.

— Гармати, людкове, заграють. Три яструби викотили!.. Шарпанини[168] заграють…

— Пропали, — завив бурсак, — тепер пропали, людкове. Стефанко добре дбає. Стефанко з нас саламаху зробить.

— Помовчи ти, шарапетко бісова, помовчи, личино!..

А Бурляй підіймав уже й чернь. Купа з купою знімались з-над потоку, з балки, де таборували ще запорозькі курені, з суглинкового узбережжя, з лугів за трьома дубами.

Перші стрічі взялись криваві. З поля вернулись перечесані кінні лави, не зламавши гусарії. Другий штурм відбивали таборовики, першу відсіч давали іменитіші з кошового товариства, на них можна було сполягати. Шомберґова піхота, Сапіжині стрільці з добре нам’ятими чубами покотились з валів. Але не ставало патронів і людей.

— Піднімайте купи, — кричав Бурляй, басуючи на коні між возами, — піднімайте саламашників, пес їх морду лизав, нехай і вони попробують пороху. Нехай хоч трохи воші витрусять! Піднімайте їх, отамання!.. Хай тепер покажуть, що вміють…

І жартував, і посміхався, але жерла тривога — пани викочували гармати і перешиковували корогви — квадрати піхоти, щетинячись списами, густо чорніли на зелених травах і рушали до штурму, слухаючи бубнів.

Бомба смальнула в віз, зараз біля Бурляя, шкамаття полетіло в нього, оглянувся — в калюжах крові вовтузились три козаки, лицем до землі. Один вив, схопившись за живіт, коні, дико іржучи, рвались, прив’язані до люшень.

— Не жахайтесь, братчики, — загримів Бурляй, — огнепальної смерті не бійтесь. Кому де написано, там і згине… Дайте і їм відвіт, скурчим бикам…

Три невеличкі гарматки, звані «совами», заграли й з козацького боку. Били криво. Ядра виривали кім’я мокрої землі, не досягали й рядів. Пани реготались.

— Вишкірите ще зуби, вишкірите!

— Замало сала наїлись, хами, — крикнув польський хорунжий, що витанцьовував на білому коні перед лавами так, як би куля його не брала, — мало духу з саламахи!..

— Вставайте, людкове, в ім’я Боже, — підняв купу з очерету курінний з тихим глухим голосом, — рушаєм в ім’я Боже!..

Семенко стиснув кріпше кісся й побіг у юрбі, що метнулась, ощетинена вістрями, ліворуч, у поле.


* * *

Стефан Потоцький, людина з римським профілем, з кучером льняного, м’якого кольору, з пухкими, завжди вологими вустами, тільки гадано легковажив цю кампанію. Півтверезий, слухав він у кам’янецькому покої батька інструкцій, а єзуїтські патери, мовчки посміхаючись, кивали лисіючими головами, батько сидів товстенний, височенний, надто вузькораменний до свойого кадовба, литий слуцький пояс ледве охоплював його черево й раптовність, нагла кров Потоцьких рвалась з вибалушених очей.

Похід мав бути прогулянкою — першим хрещенням на рубежах Диких Піль, а хамство розчавлене, згноблене, покаране так, як і треба, так, щоб довго-довго не загоювались рани, і взагалі — краще доскінного каліцтва завдати хамам, ніж смерті, краще каліцтва, ніж смерті — для гідри це пам’ятка, це довічне мементо.

Безвітряна весна, це сонце, що лютує раптовно, пропікає сталь панцера, невиданий простір — без краю, без опори для втомлених очей, що набрякають, червоніють від тремтливого повітря, просяклого їдким золотим пилом.

І тут не тверезів, від мальвазії було млосно, в голові бродило й нило — може, від ваготи шолома; коли зняв його, на чолі червона різка пруга. Ридван закиданий безліччю дрібних і непотрібних речей — пудрениці, флакони, віяла, дзеркальця, страусові пера, пір’їнки, як сніжинки, на атласовому оббитті; така похідна квартира, бенкетарня, спальня, хміль, шал і нудьга.

Відгортав лебединий пушок, що торочив Касьчину сукню, й цілував худе тремтливе рам’я. І Каська була п’яна, завжди п’яна, з шарлатними рум’янцями на щоках, писклива, ця пишна повія, мабуть, із Кракова, молодий Сапіга передав її Стефанові; боятися б тільки французької недуги, кажуть, Сапіга набрався її у Фландрії.

Зім’яти хлопів, чому ще не зім’яли, чому ще воловодяться, битва таки справжня, зовсім не прогулянка, кулі свищуть зовсім, як сичання ос, в сонці рудо виблиск шабель, цяхкання їх, іржання коней і, врешті, гуд нових гармат, тих польових гармат, що їх Сапіга взяв у поле, щоб випробувати.

Каська заснула. Спала, зібгавшись, як котя, випнувши шию і навіть вишкіривши у сні, в посміху, погані гнилуваті зуби. Спала, розморившись від хвилювання битви, від сонця, від мальвазії.

— Б’ємо, ваша гетьманська мосте, б’ємо хамів, аж пір’я летить, — сказав Семп Сарбевський з почоту, що стояв кінно коло ридвану.

Прапори шелевіли на безвітр’ї.

— Дддо вечора ссскінчити, fiat[169], fiat, мостіпанове, задддовго триває. Ще не розірвали табору?

Стефанко загикувався, п’яніючи.

— Ще ні.

— А той ребелії палій, той скурчий бик Хмель заховався.

— Сссам хочу бачити… Коня!..

Хмельницького справді не було ніде видно. Ґіжицький, черкаський полковник, чигиринський — Ян Закшевський, Амвросій Секенсінський і інші рубіжні лицарі й комісари, знавши в очі суботівського осадчого, шукали його. Пізнавали серед козацьких куп Бурляя й інших, але Хмельницького не було.

— Як під землю провалився, песький син, залишив хлопство й втік.

— Як заєць, утік.

Іван Виговський, луцький намісник, високий, лагідний українчик, що недавно приїхав зо Львова з протекції коронного гетьмана як комісар, підвів коня, араба з костянтинівських заводів. Збруя його світилась золотим зірчаним цвяхуванням.

— Побачивши вашу гетьманську мость, хлопи до решти втратять анімуш[170], — тихо сказав Виговський.

— Що ти кажеш, вашець? — Стефанко нахмурено став у стрем’я. Йому було зовсім не по собі, коли сів у сідлі. В роті — перегар, в чубі бродило.

Але Виговського не любив. Не вірив йому. Казали інші, що хитрий, надто розумний.

Він прислонив долонею очі й дивився, ледве стримуючи араба.

Кварцяні вчетверте йшли до штурму. Квадрати корогв, тісно збиті, наїжені списами й мушкетами, швидко посувались до козацького табору. Піхотинці бігли по втоптаній вже траві, перескакуючи кінські й людські трупи. Барабани мірно били.

Праворуч в неглибокому ярку шикувалась кіннота, ліс червоних хоруговок гусарії й блакитна руська драгунія. Вона ще сьогодні не була в бою; Шомберґ не вважав її надто надійною.

Стефан стиснув коня й той шарпнув, застоявшись. Кирея гетьманича розвіялась у чвалі, й він мчав по полю, як блискучий злотоперий птах. Почот рушив за ним.

— Поспішай! Бий, бий, холопську їх мати!.. — покрикував пискливо коротенький Шомберґ, перепускаючи поза себе піхотні корогви. Він зочив Стефана й приострожив свою лиску з тоненькими білими ногами. Їхали собі назустріч. І за Шомберґом витяглись барвні, мов квітчастий китяг, комісари й коронні реґіментарі.

Шомберґ, з рудавими вусиками, мітлою д’горі, багряний, аж темний, салютував Потоцькому.

— Холопа на холопа пустив я, ваша мосте. Рознесем раз їх, гільтяйство. Драгунія пішла.

— Пекельно довго розносиш їх, генерале, — нахмурено сказав Потоцький, — я думав вже обідати в козацькому таборі.

— Обкопались, а запорожець — добрий жовнір, я завжди казав, таки добрячий жовнір. Лобом в лоб не візьмеш, відразу не рознесем…

— Бурляй гільтяйство випустив, валом валить.

— Гусарію на них, — обернувся Стефан до офіцера, — нехай пересічуть їх гусари…

Шомберґ махнув над головою двічі шаблею, йому озвались суремки кінноти.

І всім полем панські реґіменти рушали до штурму.

Перші лави піхоти зчепились у рукопашному бою з козацькими на валах і на возах. Там знялась така січа, що Потоцький, напружуючи зір, не міг розрізнити своїх від гільтяйства. А купу сіроми, що виходила з обох крил на відсіч таборові, перейняла кіннота. В гулі й ревінні Стефан бачив лиш мигтіння шабель, що страшно злітали згори, вершники врубувались в сірий натовп і м’яли його кіньми.

— Так їх, скурчих биків, гільтаїв, так їх!..

Вже Шомберґ під’їжджав кар’єром до валів. Хлопство здригнулось. Імпету[171] не могло стримати. Кварцяні переливались шумливою рікою через вали. Сірома розсипалась по полю.

— Вікторія, мості гетьманичу, вікторія!.. — заричав молодий Ґіжицький, вставши в стременах.

Стефан кивнув головою. Він все ще не позбавився проклятущої мігрені, що ламала череп. Йому хотілось лягти горілиць і заплющити очі. Небом плили спокійні хмари.

— А що там?..

Він показав буздиґаном на балку, що темніла з правого крила, звідки раз по раз вимикалось мигтіння — зброї, шоломів, а може, кінської збруї. Ішла важка громовита туча.

Вершник мчав з того боку. Жовті рукави летіли за ним зміями. Він крикнув Шомберґові, й вони разом помчали до Стефана. Вже він бачив його обличчя, попелясте, набреніле.

— Вашмосте, — його крик зірвався, потанув у гомоні, — Хмельницький іде з реєстровими й німцями. Всі передались до нього…

— Саппермент[172], пане Стефане, всі передались до Хмельницького, гунцвоти…

13

Прохолодь, волога, а дощу нема й нема. Важко стогнав день, увесь обрій, все поле; а з потоку, з озера, з плавнів пішли жовті ядушливі тумани, налягли на побойовище. Крізь сіру імлу й дощові волокна кричали орли, літали низько, чули, але не бачили трупа.

Хмельницький ішов полем, вгрузаючи в роздерту, задихану землю. Стоптана трава, ще й так не буйна, не підвелась. Що крок — ями, доли, вирвані ядрами, вичавлені кінськими копитами, що крок трупи, які тільки сьогодні від півдня повчали зносити. Коні, обдерті з чапраків[173], леопардових шкур, з важких сап’янних сідел, з видутими брюхами лежали мухам на поталу. Пани, босі, бо чоботи встигла вже стягти сірома, лежали горілиць із поломаними мечами в затиснутих руках, шкірили зуби й очі, що закотились, застигли склисто, як більма. І з них стягало, квапилось поспільство, делії, парчеві кунтуші, атласні жупани, залишало їх півнагими, задубілими, нікому не потрібними. Лежало їх безліч, цих битних, гонористих, пишних; на ретрашементах[174], із звішеними вниз руками, під возами, де досягали їх бердиші й вила, в очереті, де ув’язали, де мовчки захищали лице руками, але падали від удару келепом[175] чи хропіли, силкуючись мертвіючими руками вирвати з грудей ржавого списа. Поряд панів лежали й козаки, й найбільше — холопства; не один із комісарів або реґіментарів боронився, а інший, хоч катюга і шкуродер, тепер — просився ласки, поки не затовкли його, не підняли на списи і кісся. Лежали холопи такі ж задубілі, з такими ж склистими очима, з розхристаними грудьми, з репаними босими ногами, вп’явшись пучками в землю, припавши до землі, як до наймилішої коханки.

Хмельницький знав, що це буде його вікторія. Знав ще в Кам’яному Затоні, вивівши реґіменти реєстрових і німецьких затяжців. Це не була заслуга командування: ця битва не мала плану, ані диспозиції. Це була проба фортуни. А втім, ніколи не вірив би диспозиціям. Марс — найхимерніший. І Тіллі, й Мансфельд, і Валленштайн, і навіть сам Густав-Адольф вірили лиш у фортуну. Битви не вирішали регулярні; німців було надто мало. Запорожці й реєстрові ще не зовсім вірили Хмельницькому, щоб скорятись його диспозиції, одна сірома йшла наосліп, в ненависті й смертельному жаху, йшла тучею баранів, з заплющеними очима, вигибала і йшла.

Він боявся вікторії, так, Хмельницький боявся її. Він виходив у степ, теж заплющивши очі, страшно спокушений фортуною, зовсім готовий загинути. «Вашець піднявся великого діла, гай, гай…» — хитав головою Стефан Чарнецький, присланий парламентарем.

— Бог, видно, хотів того. Господь вибрав мене, нікчемного раба, на це діло. І король, його мость.

— Король? — глянув зукоса Чернецький. — Чи схотів би король, щоб ти, вашець Хмельницький, вигубляв цвіт його рубіжного лицарства? Проти матки Речи Посполитої йдеш ти, пане Хмельницький, і на його милість короля не покликайся, бо й його болять рани, які ти завдаєш.

— Слуга я Речи Посполитої, мості пане Чарнецький, і не проти короля йду, а проти кролевенят.

Чарнецький не відповів, тільки глянув на Хмельницького, хотів сказати, але, стиснувши зуби, стримався, грізна лють палахкотіла в його очах, о, цей зненавидів його, цей зумів би вимислити йому покару.

Але Хмельницький, хоч і відчуваючи всю порожнечу своїх слів, особливо на тлі побойовища, засланого трупами, не зрікався своєї фортуни — вірності Речі Посполитої. Щоправда, вона була вже зайва, вона його аж ніяк не рятувала. Вже Рубікон перейдено. Вже «alea actia est»[176], пригадав собі з Тацита і повторював, ступаючи по полю. Фортуна служила. Марс стояв між Венерою й Юпітером, зорями благословення.

Порох підмок, у шаблях пани зрівнялись із поспільством. Відрізані, затиснені у вали, були здані на голод. Тоді прислали Чарнецького. Прикрий чоловік, ворог, лютий ворог. Але не з тих — периноспалів і фазаноїдів, його можна боятись. Відходив, міряв Хмельницького очима з ледве прихованою люттю, що клекотіла, розривала груди.

— Може, ще стрінемось.

— Може, — сказав Богдан.

— Бог дасть та не в війні, — він усе ще хотів м’ягчити, лагіднити.

— О, старший, таким, як ми з тобою, в мирі хіба не стрічатись…

Боявся вікторії. Розверзались перед ним брами. Мерехтів якийсь шарлатний пекельний світ, мав би йти ним? Здригався, таки сам був і всі дивились на нього, чекали, що скаже. В цьому іншому світі й не було чого лагіднити, була ненависть і запеклість. Як у пеклі. На устах навіть чув посмак сірки. Ще посміхнувся: чи не перед коронний трибунал готував докази невинності? Хіба він цього хотів? Хіба він винен?'

Тугай-Бей, не ворухнувши пальцем у баталії, тільки чекав: пани після здачі гармат рушили з кола, тоді виступив чамбул і брав на аркан щонайіменитіших, щонайпишніших, а решту сік. Може, й треба було Тугай-беєвими кривавими лапищами загорнути цих недобитків. Добре зробив, по-лисячому. Воздавав їм їхнім же; хіба й вони не ламали лицарського слова й урочистих присяг? А він слова не давав і його не ламав. Він умив руки. Тугай-Бей сміявся, прикладав руку до серця. Ясир хороший, спілка вірна.

По табору, по широкому полю бойовища сновигали козаки, чернь. Дим з вогнів волікся над степом. Низько ширяли орли й ластівки. Дим їв очі. А козаки, й сірома, й німці, й татари серед дикого іржання табунів дерли собі з рук добичу, адамашки, шаблі, сулії з мальвазією, на собі тягнули сідла, тягли міхи у свої логова, під вози, в шатра, в курені, в ями, нашвидку викопані в землі. Татари переганяли ясир, простоволосих і нагих, посинілих від холоду і вільготи, панів, офіцерів, комісарів, гайдуків, черців. Верещали жінки, повії, комедіанти, маркітантки, вивезені зі Стефановим обозом. Ось і Каська, Стефанова любаска, хто її тягне до себе? Вона й сама йде, не опирається, сміється, накрита опанчею, з розкошманим волоссям, і фарба стікає їй по обличчі, розвезена потом, її обіймає дебелий козак, а другий — чортова гиря, мабуть, котрийсь хам, кріпак, може, ще й із зіпраною, невигоєною спиною, тягне її до себе, простягає їй пригорщу золота…

Хмельницький ішов. Все далі від обозу, далі від ядучого диму, від лайки, крику, реготу «alea actia est».

Проти неба, розкинувши руки, лежав воїн в панцері. Чоботи з нього вже здерли, вирубали перстені разом з пальцями. Далеко на мокру траву впав його льняний кучер, а очі не замкнені, глядять у сіре піднебесся, глядять, не можуть надивитись. Лежить, відпочиває. Але груди залиті кров’ю, погнуто, розірвано панцер, колом чи списом розгорнено груди, й вмер він, видно, в муці, в терпугах болю. Розрубано й плече й проткнено горло. Тільки по атласній опанчі, по шарлатних штанях з золотим розшиттям видно, що це знатний воїн.

— Пане Стефане, — Хмельницький стояв над ним, — спиш ти, пане Стефане Потоцький? В ясирі пов’язаний сирівцем, приторочений до татарського коня, порубаний і посіканий твій корпус, славний рубіжний корпус для приборкання ребелії. Не встанеш уже, Стефане. Й не треба — краще спи. Навіки спи. Ганьби не бачитимеш Речі Посполитої-матері. України тріумфальної пісні не чутимеш. Як встала над Жовтими Водами заграва козацької слави і волі не знатимеш…

З обозів волікся дим і стелився широким степом. Палали костри, сотки кострів. Душно, парно. І зм’ята трава, ковила, майоран, чорнобривець, чебрець підіймались. У відсвіті жахтіли, малиновіли. Іскри летіли з кострів, у степ, літали над побойовищем. Орли проквиляли. А біля кострів грілася, роздобарювала велетенська армія ребелії.

Хмельницький пішов до коша старшини, що його давно дожидала.

14

— Transivimus Rubiconum[177], отамання, ротмістри й капітани; розгнівався раз Пес на свойого Пана (а ходив він, Пес, перед другими псами в поле стерегти овець). Нападає Пес із Вовком на Чабанів, а ті втікають, ох і втікають же ті Чабани…

Хмельницький засміявся. З-під густих брів стріляли його карі очі, розбризкувались жовтожарими іскорками, бо ж і добрий був сьогодні — сонце зійшло молоде, як золотий дукач, трави підвелись, ковила ж, ніжна ковила шелевіла, як співала.

— Вовча Ліга з Псом, реґіментарю, не вглядять руських, мовляв, змій тепер…

Довкруги стола сиділи козацькі капітани. Кричевський, лупоокий, поряд Хмельницького; він пережовував щось, випуклі очі спинялись то на одному, то на другому із знатніших і застигали.

— Вічного побратання з Вовком не буде.

Всі розуміли фрашку[178] Хмельницького.

Іван Виговський, комісарський підписок, втім вкрадливо усміхнений, незумисне поглянув на свої руки: на перегубах ще були червоні круги від татарського сирівця. Виговський досі сидів у тіні — йому було соромно своєї пошарпаної, поплямленої кров’ю делії. Але ж Кричевський усе-таки спостеріг, що він тут свій, що з Богданом знається давно і шепочеться найбільше з ним, і зовсім не вважає свойого становища дивним чи двозначним. Скоріше нетерпеливився, спалахував і гас Семен Забузький, навіть уникав погляду Кричевського, адже ж не так давно перехвалювався гонити Хмеля й забивати в колодки, в дарунок коронному гетьманові. А тепер сидів тут поряд із Шанґіреєм, жовтоликим і скіснооким, з Ґанджею, тим молодим ротмістром, що доказував у Камінному Затоні й топив Барабаша з комісарами.

— Pro patriae proditore[179] тепер мене оголошують, — крикнув Хмельницький, — скреготатимуть по цій вікторії зубами, а знають сокровенні друзі, що не для привати вийшов я, не за мою кривду (бо я що — незначна, плоха людина), а за всіх вийшов, і король його мость мене за це зрадником не назве… Його мость король мені на це діло руку свою дав. Нехай от і Виговський скаже… Ех, коли б то старий Конецпольський жив! Велике діло створили б ми. Не дали скурчі бики на бусурмена одностайно стати, Річ Посполиту по Адріанополь, по Дунай поширити, тепер мають, тепер нехай гризуть орішок. Соловіями заспіваємо, соловейками…

Капітани мовчали. За шатром шумували натовпи, іржали коні, стукотіли вози, що заїздили й виїздили, співуче й дружньо валили молоти — ковалі роздували горна цілу ніч, вищали дівки в шатрах, й тільки сонце розморювало це поле, глітне од мужви, од лязку заліза — о, бердишів, чеканів, мушкетів, карабель набрала вже вдосталь сірома. Ще сп’яніла від вчорашнього порохового чаду й упоєна кров’ю — бо кров червоніла скрізь: і на люшнях возів, і в ще невисохлих баюрах, й на листях верболозу, й на траві — всюди кров, але яка ж чорна, яка ж тяжка — не відрізниш своєї, холопської, від німецької й від панської.

— Colluvies, colluvies[180]

Хмельницький пройшовся в диму від люльок. А всі капітани сиділи на сідлах, на бочівках, роздумуючи, спершись на лікті при столі, з шаблями на колінах. Хмельницький з’являвся їм в синьому тумані диму присадкуватим, чорним, обгорілим на вилицях, неспокійним господарем. Забузький і Шанґірей ще згадували гуляння в Суботові на хрестинах, а потім ув’язнення в Чигрині, хто гадав, хто гадав, що піде на Луги, хто думав, що знесе Стефанка й Шемберґа, наважиться?

— Так що ж, — обернувся гетьман до Виговського, — ти чого так засів? Тобі тепер говорити, не нам же?.. Але шкода много говорити. Я не філют[181] — військо збудив, убогих людей тільки знищив, нічого не справив. Transivimus Rubiconum. Вже не альтеруюсь нічим — мало листів написався, наупоминався гетьманів коронних? Хотів бути обережним, лучче перетерпіти, ніж наразити отчизну. Але тепер годі, тепер рушу. Цинцинатів, казали мудріші кролевенята, плебсові не достає, а то б показав плебс. Але Цинцинати й у нас будуть. Далебіг Поля згоріли — от паші треба. Кінних більше треба, ніж піших. Пішими загатимо й так усі дороги. Скільки, мості куме, кінних?

Кричевський відкрив очі.

— Панцерної чи легкої?..

— Й тієї, і другої…

— Його мость Забузький краще скаже.

Всі обернули голови до Забузького.

— Драгунії чотири хоругви, козацької кінниці дев’ять, півдесята хоругви, а запорозької то й не знаю…

— Вісім.

Бурляй — ведмідь — важко сопів, спертий на шаблюку.

— Добре секурував[182], ваша мосте, — посміхнувся до нього Хмельницький, — коли б не ти, може б, і угнулась чернь. Отже, кінників — з двадцять хоругв?..

— Так і є.

— Але й того мало, Матер Деї; всього треба 5 000 талярів — видали ми на викуп 4 000 талярів, мало, мало грошей, а на все треба, а боюсь — артилерії мало. Погані яструби й орлики, сов не лічу, шестифунтовики, це все на нінащо — коли обложимо.

— Мало на час облоги…

— Дозволь, пане Богдане.

Іван Львисерце-Виговський підвівся. Всі дивились на нього. Високий, рівний, як дубчак, з гарним шовковим вусом, прищулені очі, лице згоріле від походу, але мудра, кута бестія.

— Pecunia belli gerendi nervus[183] — правда, потрібна. Bce потрібне — картавни, фальконети, інженери (не знаю, як стоїте і з тим), але я не тим турбуюсь, мості старший. Ліга Вовча з Псом, — Виговський посміхнувся, — чернь — оповідь цю бачу! — розлилась, пане Богдане, море, чисте море — валять і валитимуть, а підожди: вся Русь ще рушить, Волинь, руське воєводство, ба й за Пінщину скажу — холопство хоче погуляти. Шиї йому не зламають. А лядська сила — її теж не бійтесь — це не та, що турчина, Москву, німців била, це не Ходкевичі, не Конецпольські, не Жолкевські, це ж діти, в залізо поубирані, мості тисяцькі й капітани, це Тхужовські й Зайончковські…

Капітани щиро сміялись.

Виговський продовжував далі:

— Має мій господар різні вівці — білі, рябі, чорні, а пси — абиякі. Військо я маю на увазі. З Потока підемо до Славути, то побачите, що з тих славних реґіментарів буде. Не так журба, як ляхів знести. Знесемо Полонію.

— На що ж фукаєш[184] так, мості Виговський?.. — Хмельницький прищуленим оком придивлявся йому.

— Універсали треба пустити, пане Богдане, до всієї нації козацької. Всю націю нашу козацько-руську кликнути до шабель, до чого, хто має… За нову республіку збройно встати…

— Республіка козако-українська? Так ти сказав!

Хмельницький обірвав його.

— Задалеко мислиш, ваша мосте. Голдуємо[185] королеві нашому панові, а все в Божих руках. Ще сеймувати нам не пора…

Він озирнувся. Річковський, виснажений полоном і викуплений, розглядався непевно втомленими очима, його пекла пруга від татарського нагая через усе лице — тепер зчорніла. Джулай, хвацький реєстровик, відкинув чуприну. Бурляй сопів. Ґанджа грався дорогим кинджалом. Яскульський похмуро споглядав спідлоба.

— Не трактати чинити, — пахнув люлькою полковник Федір Вишняк-Якубович, — маєш щасливу руку, старший, то, щоб не вректи, тьху-тьху, ідемо, щоб знести, — на Чигрин ідемо.

— Ордонанс дайте, мості панове.

Полковники, тисяцькі, сотники, ротмістри виходили з шатра. Хмельницький поглянув на Виговського, посміхнувся, але нічого не сказав. Що думав — не знати. Перейшов Рубікон — це лиш знав. А мисль Виговського, його пораду збагнув. Тільки ще не час, ще не час говорити. І взагалі, шкода много говорити — повторив.

І, підождавши, коли всі вийдуть, сів на колодці, ще серед диму, а промені бігли в шатро струмом. Чернь, як повідь, шумувала, клекотіла. Хмельницький довго сидів так у задумі, мов заклятий. Яненко Хмельницький, свояк старшого, віспястий, присадкуватий, заглянув, але, знаючи норов Богдана, залишив його на самоті.

В таборі мірно били литаври похід.


* * *

Залишивши Чигрин збоку, втім і так зайнятий козацтвом, армія Хмельницького посувалась спішними маршами на північ. Низова Україна вже була в повстанні. Хмельницький хотів перешкодити з’єднанню Яреми Вишневецького, який все ще був, як доносили збігці, на Лівобережжі, з головною силою Корони в Україні — з гетьманами Потоцьким і Калиновським.

Ця армія росла не днями, а годинами. Вона обростала, як снігова баба, точена по пухкому снігу. Запорозькі курені йшли в авангарді, випускаючи бекети вперед, і ті обертались — за дня бачили проти сонця тучі куряви, вночі заграви — Бурляєва кіннота, драгунія Вишняка-Якубовича, кінні хоругви Ґанджі й Небаби, з ярка у яр, з балки в балку, йшли купами, щетинились списами, дзвінко цокотіли підковами по твердій глині, висохлій давно в сонці.

Йшла кіннота: мужики на кошлатих кониках, на відбитих у панів аргамаках, з мотузяними уздами, а хто захопив збрую, відсвічувала вона в сонці позолотистими бляшками, пардові шкури прикрашували запилені клуби, а ніжні аргамаки зі шляхетських стаєнь щулили тонкі вуха й присідали, коли боки стискали їм босі чабани й сідельники.

З мушкетами поперек сідла або на розхристаних грудях, з мушкетерськими банделієрами[186] на дванадцять набоїв через рам’я, з шаблями, часто без піхов, їхали шляхом, з’їздили зо шляху, спали в сідлі, частувались, їдучи, з ведмедиків, то витягались один за одним, то рівнялись у ряди, обертались: де Хмель, де батько?..

— Там батько, де корогва — там і батько.

Червону корогву з білим орлом, вивезену з Базавлуку, розгортав хорунжий. Шамшів шарлатний шовк, горів, як пожар, а орел розкривав крила, бундючний орел Речі Посполитої. Лопотали за ним прапори, взяті від знесених гусарів, за прапорами маяли бунчуки. Везли й січові бубни, й реґіментарські литаври. Флейти й жоломіґи[187] стиха поскимлювали. А там далі йшла піхота, запорозька, реєстрові хоругви, німецькі компанії — аркебузники, пікінери, карабінери, невтомна і безжурна запорозька піхота з тих, що бились і під Марієнвердером, і під Охматовом, і під Москвою, й під Дюнкерком, під Хотином, і молодші на Масловому Ставі й під Кумейками.

— Beati pacifici[188]! — кричали мушкетери Франкгайма, минаючи хоругви, що приставали.

— Не ждіть, пеські синове, муфмафи, ганси[189], — відзивались їм ті, що пройшли колись Фландрію й Палятинат, — тут вам непереливки буде!..

За обозами, що брали й веселих дівок-маркітанток, і крамарів, і ранених, і піхоту, що підбивалась, тучею-тучею сунула чернь.

— Права рука наша, — показав на неї булавою Хмельницький.

Військовий писар Іван Виговський притримав коня.

— Химерне це auxilium[190], пане Богдане.

— Але валить, як мишва…

І Станіслав Кричевський, тисячник, хитав підголеною головою. В чорному панцері, на чорному аргамаку сидів присадкуватий, з рисіми вусами, й поглядав на цю сарану, на нерівні купи, що перли й валили босоніж, в постолах і личаках, з клунками за плечима, прочани, старці перехожі, чабанські ватаги.

— Добре дбайте, діти! — гукав, пропускаючи їх, Хмельницький. — Звідки йдеш, чоловіче божий?..

Обгорілий літний чолов’яга в серем’язі, несучи мушкета дулом вниз, підвів голову.

— З Махтаринець, — заяснів, — з-під війта Любинецького-собаки…

— А я з Миньківки, — крикнув другий, в просмоленій сорочці, — з Миньківки, батьку.

І з інших сторін ішли: з Мирогощі й Сміли, з Ярмолинець i Нараївки, з Олики й з Підгаєць. Кріпкі лучане йшли з-над Стиру, поліщуки добились сюди з ковтунами на головах, біляві й тонкі, з Покуття вже прибігли деякі, з того Дніпрового боку переправились, з посесій[191] Вишневецького, Немирича, Лаща, тихі й синьоокі йшли брацлавщани, в’юнкі кияни й білоцерків’яни, броварники, сідельники, могильники, колесарі, мельники й кріпаки. Йшли й попи, підкотивши ряси, й ченці, погладжуючи борідки, підпоясані мотузками, а при боці шаблі. Рибники з-над Дніпра прийшли, лугарі з-над Случі, височенні й пелехаті, косарі з-над Росі, не хотіли й тепер кидати кіс і мантачки несли за поясами.

— На панів, батьку, на знесення панського ребеса!..

— На брагу собі служим, спасе-батьку!..

— Бісові ляхи поховались.

— В льохах ляхів знайдемо!..

— Під лід воду пити…

— Пустимо, пустимо…

— Киями покладемо…


Розлилися круті бережечки, гей-гей, по роздолі!

Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…

А ви, хлопці, ви добрі молодці, гей-гей, не журіться!

Посідлайте коні воронії, гей-гей, садовіться!

Та поїдем, гей-гей, у Варшаву… —


пригнав легіт пісню з далеких кінних хоругв.

А за черню сірими стінами їхали чамбули Тугай-Бея, розмаюючи бунчуки. Зсутулені, мов кам’яні, сиділи ординці в гострих шапках і місюрках[192], куняли на маленьких кониках або, стрепенувшись, озирались скісними розрізами очей, роздимали тонкі ніздрі, не квапились за джаврами[193].

— Вовча ліга, пане Богдане.

Хитрющі очі Виговського, що їхав поряд, звузились ще більше.

— Що ж зробиш, мості мій добродію… Не попустили королевенята королеві, щоб з гетьманом покійним Конецпольським і зі мною Крим Короні під ноги поклали, мають же Крим на шиї.

— Конецпольський — Koniecpolski, — посміхнувся Виговський, а за ним і його підписок Самійло Зорка.

— Koniec Polski…

— Finis Poloniae…

Армія йшла на північ, на Смілу, на Корсунь.

15

За тиждень після вирушення сенаторської хоругви під Корсаком виїхав зі Львова й обоз княжни Четвертинської. Покотились битим трактом королівським ридвани, кочі й теліги, кінно пішла челядь, ще непевно сидячи в сідлі після дишлового й від’їзного — вконтентовував гойно на прощання князь Заславський небогу, а з нею їхала й панна каштелянівна Олена Стеткевич і своячениця з Волині.

Був май, тепла весінь. В розцвітанні диких груш, придорожніх яблунь, що ронили рясний і тихий квіт, ішов панянський обоз, а до нього приєднувались і інші: хто боязкий, самотній, хто зрушений провесним гуком, хто в службі.

Вершники, цілі відділи панцерної й гусарської кавалерії, гармата під знаками Потоцького обминали обоз, ідучи в Україну. Кавалери під’їздили до кочі, правили паннам мадригали, хто був знатніший. Барви Четвертинських знали й в руському воєводстві. Але квіт коронної кавалерії вже пішов давніше. Хоч страшено хамами й дейнеками, що переходять уночі дороги, втікаючи до Хмеля, — аж звідси, тільки погадайте, аж з-під Красного, з-під Лопатина втікають хлопи — то кварцяні й панцерні були не кращі. Турбували жидів, розвалювали корчми, ґвалтували подорожніх. Позвів і трибунальських записів уже мало хто боявся — війна, війна, як ніч, прикриє, мовили. «Коли Хмель уже свідчиться вольностями, даними від й. м. короля на поля й моря, то нам — добре заслуженим — хіба лиш з вольностями родитись?» А втім, польське королівство, здавен квітуче й могутнє, дозволить собі на ласку своїм веселим синам за лицарське гарування, праці й втрати…

Розмови військової галайстри розсівали увагу, й книги, взяті паннами до кочі, не читались. У Красному наздогнав обоз грецького ченчика, що йшов кульгаючи. Не згиналось йому ліве коліно: тим зворушена, княжна наказала його взяти до кочі. Назвався ченчик протопопом Ісакієм в дорозі з Жовкви, був молодий і добре уложений, так що панянки аж задивились.

— Соромно, вацьпанно, — крикнув, наїжджаючи на кочу, хорунжий гусарії з моржовими вусами, — попів-схизматиків нині не на кочі возять, а в кочу запрягають, пеських синів.

Гусари реготались, брались за живіт. Панни мовчали, протопіп спаленів і звів брови, тільки пані дала відвіт, вихилившись з кочі:

— Соромно тобі, вашмосте, що виставляєш себе так худо-пахольсько, не шануєш ні стану, ні іншої релігії…

— Для тієї песьої релігії нема в мене пошани, — надувся хорунжий і крикнув ще переразливіше, аж очі йому вийшли наверх, — до Хмеля з гунцвотом попом! До Хмеля! Всі попи, всі хами-зрадники, ребелізанти, шпіони!..

І наїздив на обоз, знав, що за ним гусари, рохкав і шарпав за моржовий вус.

— З кочі попа, песького сина!

— Хай своє Господи помилуй співає!

— На гілляку!

— До Хмеля, на відьомську мшу!

— На Лису Гору скурчибика!..

Протопіп не виявляв переляку, навпаки, посміхався й, ґречно вклонившись, запропонував дамам, що висяде, щоб не завдавати їм клопоту.

— Ані в гадці, отче, — крикнула пані й обернулась до хорунжого, — тільки спробуй, асане, рушити цю духовну особу, то ми вже найдемо на тебе закон, так, хоч ми й грецької релігії, але шляхта, й не вчорашня, мості мій добродію!.. В королівстві такі ж маємо права, як і всі інші. Ти ще нашого посвоячення не знаєш, дорогий асане-лапайпопе!..

— Яке ж таке посвоячення? — наїздив, наїздив хорунжий, а за ним біляві розбещені кінники.

— Ми й до його мості короля підемо по трибунал…

— Го-го — де його мость король!..

— А тоді не ремствуй, мості пане: що ся наклюне, те й вилежиться… За цей твій секвестр[194] матимеш протест, мості хорунжий, як і всі ви, — ще перед пеклом тут матимеш по заслузі!..

Хорунжому сказав товариш, що це барви княжат Четвертинських, а вони далеко посвоячені; хорунжий ще пихкав, але спинив коня. І обоз скоро звернув на бічну, на Золочівську дорогу, як веліла княжна.

— Висітимете, чортівки, — кричав хорунжий вслід, — за посвоячення зі схизмою, з попами, з хамами, з Хмелем загойдаєтесь!..

Протопіп же Ісакій подякував пані й сидів мовчки, в своїй лихій виполовілій рясці, витягнувши неживу ногу, винувато посміхаючись. Він приглядався Олені, панні Стеткевич, що, загорнена в шубу, не була з ними, — чарував, може, її весняний краєвид, пестив вітрець з ланів.

— Бачиш розбещеність, отче, — сказала княжна Петронелля, — кров палахкоче від такої наруги…

— Не звикати, — розвів руками протопіп, — наша мати-церква благочестива давно плаче…

— А сліз нема кому втерти…

— Може, й буде кому, моя пані…

Олена тим більше придивилась ченцеві. Вже у Львові глухо чула вість про Хмельницького, про зазивні листи на оборону благочестія, чи й цей смиренний ченчик співчував ребелії?

— Терпимо окрутні[195] опресії[196], видерто нам вольності й свободи… людей грецького набоженства витискають, віддаляють… мордування, ув’язнення, вигнання, секвестри, кари, суспензи[197], деспекти[198], образи — все мусимо терпіти. Нашого набоженства не дозволяють уживати свобідно, лапають пресвітерів, мордують духовних наших, турбують… навіть того, хто поскаржиться, карають…

— Тепер і до унії взялись…

— Так, милостива пані, — говорив далі протопіп, — й уніати те саме терплять, бо це, бач, теж руська віра, «хлопа й попа», уніати разом з нами секвестровані й карані…

— Бідний же цей наш народ, що його так важко опримують…

— А хто за ним вставиться?..

— Може, й знайдеться хто, — посміхнувся протопіп, — з тої нечуваної опресії таки буде щось… іноді з барзо малої іскорки повставши, рознесеться пожар по всіх розлеглих панствах нашої Речі Посполитої…

«Ченчик не в тім’я битий, багато знає, але не все говорить, — думала княжна Петронелля, — добре уложений, не накидає думки. І благочестиві мають кебетних… А мандрування його до Терехтемирова, як каже, до архімандрита Єзекіїла Булиги-Курцевича, недаремне, Булига ж — партії митрополита Косова, найгорливіший оборонець благочестія, найзапаленніший, і на мордування, й на плаху піде за віру. А наука в Падуї не пішла намарно. Чому ж і цей ченчик, згадавши про Падую, посміхнувся, руки у нього білі й тонкі, не такі, як у інших благочестивих, що траву косять і дрова рубають. Може, він і мості Станіслава мойого знає? Може, багато дечого знає, а таїться? Коли б не кульгава нога, статний би це був юнак…»

— Як мило це, — сказав, ніжно поглядаючи на княжну, — благочестіє старовинних наших родів бачити. Нас, духовних великий жаль обіймає, коли бачимо, як відступають від релігії грецької для слави цього світу найзнаменитіші лицарські роди наші. Гай-гай, де ж той неоцінений клейнод нашої церкви — дім княжат Острозьких? Де ж нині княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Санґушки, Пронські, Масальські, Соколинські?..

— Тішаться нині з нещастя матки своєї, — сказала пані.

— Не потішать, не потішать нас, — зітхнув о. Ісакій, — прошу ж Бога, щоб ті славні роди, які досі витривали, й далі тривали при своїй вірі… Хто ж бо знає, чи ця покинена й осмішена нині матка наша — релігія благочестива, завтра в славі і засяє?..

Пані зітхнула. «Хитрющий піп, — подумала знов княжна, — так як би не до Оленки говорив, не знав, що її жде зміна віри, коли вийде за мості пана Корсака… І вона відводить очі, русалка… Хіба не марить про Корсака, як нашіптує їй про Купідона книжні слівця… азали ж[199] не ходила з ним у садку Заславських, не слухала його лютні?..»

Але Олена справді не думала про Корсака. Може, й мчить по дикому полі назустріч вихрові, може, печатає сиґнетом[200] листа до неї, нашвидку писаного, а що по ньому?.. Хто був цей вкрадливий русявий велет, та ж бо блакить темніша в його очах; зустрічав її двічі в кафедрі й брав святу воду, а де він тепер?..

— Ваша милість має сум в очах, — тихесенько сказав протопіп, і Олена здригнулась.

— Її суджений в полі, зносить ребелізантів, — пояснила пані, — ця весна для багатьох розлука…

— Що ж, — мовив протопіп («Хитрющий, хитрющий», — подумала княжна), — знесуть ребелізантів, повернеться й пан суджений з поля…

Але вона, хоч кивнула головою, не про судженого, не про Корсака думала.

16

— Гунцвоти, лярони, пеські синове, то був рекгедіц, хай їм грець, о кляті півнячі душі, о гаспидові пахолки, тричі ж їм по стократ трясць у душу…

— Римшо, майстре Римшо, — сказав покірливо магістр Рославець, — це вам нічого не допоможе. Аж ніяк. Нема сумніву, що ці шановні панове опиняться в аді, але нашого становища це не зміняє анітрохи…

Їх вели на вішання. В обидвох були руки зв’язані сирівцем. Драгунський корнет їхав поряд кінно, обабіч три вусаті бестії з тієї ж хоругви, ще три ззаду з мотузками, приготовленими на тонку шию магістрову й на коротку, ряботинчасту — Римшину.

А довкруги шумів веселий ліс, співали дрозди й між листвою просвіт на крем’янецький тракт.

— Так, — глибоко зітхнув Рославець, — життя є гарне. І ми пропадаємо не за цапову душу. В обличчі смерті переконуєшся про ніщоту наших земних борсань і клопотів. Omnes una manet nox[201]; треба зробити хоч короткий іспит совісті…

— Ви гадаєте, з ними нема що процесуватись, магістроньку?..

Рославець зукоса поглянув на корнета, насупленого й пошрамленого, як нужда.

— Шкода говорити, майстре, це людина наскрізь прочерствіла. Робімо іспит совісті.

— Навіть коли почую зашморг на шиї, буду надіятись на рятунок, магістре. До того, я — аріанин[202].

— У Львові я був певний щодо твоєї належності до римської Церкви, сацюго…

— Чи це важить, врешті? І аріан, і католиків, і уніатів, і православних чекає одна доля, втім, не надто приваблива. Але попасти в таку халепу, в таку халепу, магістре, — ми не вилазимо з халеп, і це ваша легка рука…

— Я тебе не запрошував на мандрівку, Римшо. Що ти мусив утікати від вдовиці, це не моя вина…

— Волію вже одруження з вдовицею, ніж загибель на сухій груші, магістре. Що, було мені залишитись, попивати медок і брагу при боці мегери? З двох зол береться менше, але коли б я знав!.. Вдарюсь, вдарюсь об землю! Пех, суча доля моя. Не повісили мене в Цольсті, ані в Магдебурзі, виходив я три кампанії, був бабським фельдфебелем і солоно заробляв у Чехії, чорт ноги не підставив, талісмани берегли, тричі лежав на землі й шабля лоскотала мені горло, не пропав від хуги, голоду, спраги, ні від кулі, ні від вістря, ні від гарматного ядра, а тут, на своїй землі, від таких от скурчих биків загибаю… І за що? Є де справедливість, магістре? Правда є на світі?..

— Цілковитої правди нема, але часткова існує. Але не всі це знають. Я не тщусь переконувати цих драгунів в існуванні часткової правди. Бог мені свідком, що я діяв, як мені наказувала совість…

— Поспішай, ти, довгий! — злісно зарепетував корнет. — Сацюги, злодії, мародери, лайдаки!..

— Ви певні того? — подивився на нього знизу Рославець.

Корнета розбирала лють саме тому, що Рославець ішов на вішання без лементу. Корнет набряк, аж сизий, замахнувся шаблею.

— З очей тобі лайдацтво глядить. Песький ти син, гемона приятель, а не помилюсь, коли не Хмелів шпіон, бо сила ж то людська таких чотирьох ведмедів проткнути їх же рапірами?.. наших вояків?..

— Напали на Богу духа винних посполитих, — спокійно сказав Рославець, — на дім напали мародери, лярони, вкручували пальці в курки, терли п’яти сіллю, а потім приводили цапів злизувати — залоскотали господаря на смерть, хотіли грошей; господиню, дочку її зґвалтували, брались до підпалу, а ми з приятелем стали в обороні. Ось і драчка, ось і ціла історія…

— Не варнякай, драбе! Мародерів судить трибунал, а тобі зась до коронного війська…

— То й нас веди, вашець, до трибуналу…

— Дам я, дам трибунал, дам я вам убивання жовнірів його мості короля; на суху гілляку — й баста з вами, Матер Деї. Ще ми, хвалити Бога, не в Ефіопії, а в святій Короні, що ляронів уміє покарати і покарає, так масійських, як і великих, ще Хмеля вашого, чортового сина, теж підтягну на суху вербу…

— Закороткі руки, — прошепотів Римша, але затремтів, непереливки: жовніри під’їхали до розсохатого явора, що стояв на бічівнику дороги, й закинули мотузка, — не жарти, це таки не жарти, магістроньку…

Але магістр дивився здовж дороги. Там ішов обоз. Наближався до лісу приватний, мабуть, обоз, але ізрядного панства; гайдуки виїхали наперед, з долинки викотились вози з добром, на возах хлопи з пищалями, а тоді загримотіла колією коча. Драгуни, заложивши петлю, чекали, поки обоз їх не мине.

— Людкове, — крикнув Римша, витягаючи шию з петлі, довгу свою шию, — апелюю до вашого серця — тут ся діє кривда людській невинності!..

— Бреше, — заричав мазурський корнет, — гунцвот, тільки шкуру свою погану рятує!..

— Магістре Рославче, невже це ви?..

В запиленій цій постаті, винужділій і пошарпаній, хоч і зо знятою гордо головою, важко пізнавалось магістра. Але княжна Петронелля таки пізнала його.

— Римшо, — гукнув магістр, — майстроньку Римшо! Тільки чудо нас спасло, це ж княжна Четвертинська!..

Але драгуни не хотіли слухати. Опецькуватий корнет заступив конем дорогу. Хоч і сто княжен вставиться за драбугами, все одно не пустить. Він їм давно пустив би кулю в потилицю, та шкода кулі, і падлюкам підла смерть, не почесна. А що княжна ручить за гунцвотів, то її справа, хоч і дивна, бо за хамів тепер взагалі не ручать; хіба ті, що з ними заодно. А до свойого хамства цей довгий признався, тільки на славу Речі Посполитій буде: за одним махом згине і хам, і драбуга.

— А хто ж то хами, по-твоєму, вашмосте? — крикнула з кочі княжна.

— Козаки і вся Русь — хами…

— То й мене приєднай, асане, бо й я руського роду…

— Справді? То чого ж мовчиш, асанно? Вішай, — крикнув опецькуватий до драгунів, — я оце вуха розвісив, а не знав, що це одно ребесо…

— Бандите, — княжна вискочила з кочі й вирвала гайдукові самопала, — куля в лоб, коли не пустиш цих людей. Не оглядайся, ляше, моєї челяді п’ятнадцятеро, а вас тільки семеро…

— За розбій під трибунал підеш, панно!..

— А ти під цю деревину спати, драбе!..

Корнет озирнувся — драгуни чекали, що скаже; Римша тремтів усім тілом, Рославець зблід: їм до скроні приставили дула мушкетів; корнет облічав[203], коло панни вже громадилась челядь, хлопи грізні й дебелі, та й з кочі виглядала мармиза, чи не піп, а ребелізант напевно.

— За потурбовання жовнірів сенаторської корогви пана Корсака відповідатимеш важко, панно!..

Й хотів збентежити мужиків, забасував конем, осадив коня перед мужицькими самопалами, викарячив на них очища.

— Коли ти — сенаторської хоругви, асане, — тихо сказала панна Оленка, — то чого ж ти тут, а не з паном ротмістром у полі?..

— Та ж то пана Корсака наречена, — пізнав Римша панну Стеткевич, а її знав увесь Львів, і вхопився, як тонучий бритви, — пана Корсака наречена, наречена…

— Бо це мародер, мішмаф, гунцвот, лярон, з-під стягу втік, щоб лайдачити! — крикнув Римша. І трапив.

Корнет умить втеряв свою пиху, непевно закліпав очицями й дав пискливим голоском ордонанс драгунам. Ті відняли мушкети й завернули коні.

— До лясу, панове! До лясу, мароди! — крикнув їм, уже зовсім веселий, Транквіліон Римша. Челядь зареготалась. А драгуни перескочили кінно рівчак і важко почвалували до лісу. На узліссі корнет обернувся й погрозив кулаком. А Римша побіг за ним кілька кроків, але, зв’язаний, упав і лементував, як на пуп:

— Лярони, гунцвоти, розбійники, таті, дейнеки, бандити, коронне військо — самі злодії!.. Всі вони такі, асанно (він підбіг до кочі), всі до одного. Покійний Валенштайн, дюк Фридланду, панів-поляків за Бога не хотів приймати в затяг. Всі вони більше приносять шкоди, як пожитку, і як Бог посилає їх до тисячі чортів, то нехай ідуть, так він казав, бігме, так.

— Тобі, майстре? — посміхнувся Рославець. — Валенштайн казав?..

— Може, й мені…

Княжна взяла Рославця до кочі. Тішилась ним, бо знав — один у світі — її таїну. З ним могла говорити свобідно про мості Мрозовицького, припускала, що був його приятелем-однодумцем. А магістр, узрівши отця протопопа, розкрив було рота й простяг до нього руки, та той встиг йому дати знак.

Обоз рушив далі.

А з ридвану, де їхав фравцимер[204] княжни, вже лунав Римшин голос:


Нічка темна, соловейку,

заспівай мені, небоже,

хорони мене в темненьку нічку,

добрий Пане Боже…


— Шальвіра, ланець, але добре серце, — говорив Рославець. — З тих ми, асани, що нас не сіють і не жнуть, але світом не нудимо, поки є хоч що-небудь у череску й поки ум не ув’язнений. Але, блукавши по світу й вириваючись із петлі, таки впевняюсь, що найкращі речі в світі — це свобода й поезія…

— І любов, пане майстре, — зітхнула пані, що була, до речі, старшою дівицею.

— Можливо, вацьпанно, але любов я залічаю до поезії.

Панни не стримались від сміху, бо постать магістрова, особливо після недавньої халепи, не принадила б: був пелехатий, видовжений і вихудлий, мов псяча кість, і киндюговатий його ніс повис ще більше над рідким вусом. Тільки очі світились з глибоких ямин.

На постою, проти зоряної ночі, протопіп відвів його в темінь.

— Вашець, мусиш замовчати, що знав-єси мене, як і мості Мрозовицького в Падуї.

— Куди простуєш, отче?

— В Луцьк.

— Але мості Виговського вже там не застанеш. Намісник луцький вже, мабуть, у Барі, біля старостича Потоцького…

— Тоді нам одна дорога, якщо ти в Київ.

— Маю комісію до воєводи Адама Кисіля. Якщо ти посвідчився мені дерев’яним хрестиком, отче, то, значить — ти з нами, як і мость Виговський, і мость Мрозовицький, і інші того ж автораменту, то значить — ти знаєш, який наш замисел…

— Разом з вами жити і вмирати.

— А поки до смерті, що нікому не фольгує[205]?

— Коли піде добре, то матиму ордонанс, коли й де ставитись мені до вербунку у ритмайстера Кіттуса Скотуса, а ти, мабуть, чув про нього… Про Перебийноса, інакше?..

— Чути чув, але не знаю, що протопіп має до ритмайстрового вербунку?..

Отець Ісакій засміявся.

— У Падуї недаремно вчили нас фортифікаційного мистецтва. Хто його не занедбував поряд теології, той тепер собі пригадає…

— А поки до фортифікації…

— …То й теологія придасться. Кожен благочестивий інок, ігумен чи архімандрит тепер пізнає, що таке disciplina militaris…

— Коли б не твоя кульгава нога, отче…

А отець Ісакій знов засміявся й нічого не сказав.

До півночі й по півночі, під зорями, оповідав майстер Рославець уважним невістам й протопопові про Амадіса і його лицарські пригоди.

17

Галицька земля уже від провесни повнилась вояцтвом. Що якийсь Хмельницький, зібравши гільтяйство, зайняв Запорожжя й волає до сваволі, давно вже трубіли у Львові. Але на Волині вже кипіло, вже клекотіло.

— О жодній покорі не мислить зрадник Хмельницький, — кричав у заїзді під Бониною Горою в Крем’янці, куди й княжна Четвертинська заїхала з обозом, подорожній староста ковельський Фірлей, пишний шляхтич, — наступив на Січ, все забрав, всі припаси, всі човни. Пан Вадовський і пан Кричевський (той, що кумом бувши зрадника, випустив його на поруки з ув’язення) виступили його ловити, а він козаків переймав до себе, волав: «Ви ляхів потопіть, до нас передайтесь!» Тулить до себе всіх — пластунів, луковників, лісичників, легітимується[206] корогвою з білим орлом і привілеями якимись від його мості короля… Але все одно знесуть його п’яні купи…

— Звідки вашмость це все знає?..

В заїзді за столами гомоніла шляхта, з різних сторін, в дорозі на соймики й наради. Деяких княжна й панна Оленка більше знали з давнішого: волинські, київські й рубіжні — це знайомі. Орли між ними й зайці, а більше базікали й хвальки.

— Пан воєвода чернігівський, і пан гетьман коронний, і пан воєвода руський скликає до походу…

— Вони вже йому бороду вирвуть…

— З Бару вже виступив пан Стефан — каштелянич, Шемберґ з ним і комісари…

— Вже він навколішках попросить пардону…

— І звідки вашець це все знає?..

— Знаю все, — кричав Фірлей, — друг мій, пан Вадовський у Чигрині, найсвіжіші реляції[207] маю… Та й пан Чаплинський — мій приятель…

Шляхтич із срібними скронями, в чорній делії похитав головою.

— Через того Чаплинського, через того різуна, шляхетку, зірвиштанька, через нього ця ціла веремія, наїхав на хутір Хмельницького, на мирну людину, челядь посік, скрині повідбивав, сина замордував…

— Право своє чинив!..

— Добре мені право, — обернувся шляхтич до всіх і вклонився здалека княжні, — якби так вашець, як Хмельницький, сидів на вічистому привілею, збоніфікував[208] собі садибу, а тут тобі, ні сіло ні впало, наїздить така шельма…

— То вашець за Хмельницьким обстаєш?

— Скільки тобі дав за чортове адвокатство?..

Між цими людьми шляхтич не мав, видно, послуху. Він спаленів і пригладив скроні.

— Не перекручуй, вашмость, не адвокат я диявола, а Хмельницького тим більше, але що правда, то правда…

— Неправда, все неправда!..

Пивні друзі Фірлея, мочиморди як стій, з добре закуреними чубами, підступили ближче. З пельок їм пашіло, піт котився по тучних щоках, а очі загорілись — зайшли жовтими вогниками.

— То не так про чортового Хмеля, як про цілу Україну йдеться, — крикнув один, — Хмель — то тільки іскра, Хмель — то тільки привід, але Русь — це пожар. Коли б теє недовірство випалили, то раз спокій був би…

— Добре мовить — від Русі все нещастя…

Шляхтич у чорній делії підвівся. Говорив голосно, так, що всі, де хто сидів, пообертали голови.

— Чудні єсте, панове, фукачі[209], зірвигорла, ненависники, а Речі Посполитої — найгірші вороги. Чого хочете від Русі, від України? Хочете, щоб не було того зацного народу, що коло вас живе і з вами долю ділить? Дурне те говоріння, мості панове. Бо коли хочете, щоб України не було в Україні, то є річ неможлива, так як би вам захотілось, щоб море було коло Самбора, а Бескиди коло Гданська? Чи не правду говорю?..

Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.

— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як Русь світила на всю Європу. Віру має змінити? Добре, але не силою до цього беріться. Війська й гармат Пан Христос наш не вживав для навернення нечестивих, а казання, а слова мудрого і правдивого. Ні, панове, ґвалтом і кров’ю не навернете України, а тільки святу віру католицьку шпетите. І речу вам: що собі посіяли, те жатимете. Вогонь і меч несли ви над Дніпро, маєте вогонь і меч, ще окрутніші. Не хотіли-сьте згоди з Руссю, маєте тепер Русь проти себе. І того мало: через вас, мості панове, через вашу глупоту, пиху й злобу, через те, що ви, хоч себе найвільнішою нацією в світі вважаєте, всім націям несете лиш кайдани, безправ’я й загладу[210]. Україну втратите, такої біди накличете, що ціла корона польська затрясеться й горе, о, горе їй буде…

— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…

— Та чи поляк вашець, чи католик?..

— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…

— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..

— Тихіше… тихіше, вашець…

— А що ти за один, що мене втихомирюєш, що ти за один?..

І мочиморда (кременецький суддя Любовецький), і інші за ним, враз із Фірлеєм напирали на шляхтича з срібними скронями. Вставали й інші з-за столів, відсували кухлі, брязкотіли карабелями. Невісти вереснули. Тільки Оленка сиділа нерухомо, як скам’яніла. А у княжни горіло в очах.

— Хто я такий, то не тобі, вашець, буду звітувати, — посміхнувся шляхтич, — я це сказав не зі злоби, а з милосердя до вас, ачей подумаєте над тим. Бог Створитель призначив нас і Україну жити поруч себе. Не хочемо жити в згоді, посліпли-єсьмо, поглухли-єсьмо, а там буря зарокотала. І тепер як стрясеться день гніву, dies irae[211] страшний, то не втишимо його, а впадемо ницьма: ce-бо нація встає по свої права…

Він обернувся, й шляхта, що підняла було кулаї, що схопила за рукояті й вже бралась його рознести, посікти, пошарпати, — а він тільки рукою повів — зачарована, розступилась.

А на порозі станули два запилені воїни в барвах Вишневецьких. Вони заточувались від утоми. Пили, не відривались від кухлів. Юрба їх оточила. А до шляхтича в чорній делії підбіг ротмістр двірської хоругви.

— Що сталося, мості ротмістре?..

Офіцер непритомно розвів руками, непритомно вперся в шляхтича широкими очима, поторгав спітнілого чуба.

— Не знаю… Не знаю… Не знаю, чи вірити… Це з барської хоругви гонці… Естафета до Львова… Мовлять, що зрадник Хмельницький… зніс у Княжому Байраку пана Стефана Потоцького… Пан каштелянич, кажуть, взятий ордою й козаками… Старшина вирубана… пан Вадовський, Черкаський, пан Бжуханський, білоцерківський полковник, пан комісар Шемберґ… забиті…

Вість уже облетіла всю господу. Шляхта поперлась до військових, що сіли на ослоні, витягнувши ноги, закляклі в стременах. Від гінців важко було чогось добитись. Один уже спав, поникши чубом, другий вішав голову на запилений панцер, мимрив, але не розумів, нічого не розумів, про що його питають.

— А що, мості панове, — обернувся шляхтич у чорному до присутніх, — приємні вісті? Правді поглянути в очі, не фукати… День гніву, день гніву надійшов…

І він вийшов, а перед господою чекали його гайдуки з осідланим аргамаком.

— Хто це такий, цей надто смілий і непосполитий муж? — приступив до княжни магістр Рославець, що враз із Римшею товкся між шляхтою, чекаючи бурди.

— Кондиція його не надто висока, — сказала княжна, — але розум і сила духу окрутні, це пан Войтіх Ґойський, суддя люблінський…

— Запам’ятаю це ім’я, — прошепотів Рославець. — Войтіх Ґойський, одноокий між сліпцями, орел між круками…

А втім, обернувся: стіною майнула тінь. Між деліями й кунтушами, між барвою й оксамитом — чорний єзуїтський габіт. І блідість цього юного обличчя, цього осяяного ізсерединним вогнем, ці стиснуті уста й очі, задивлені, спрагнені з’яви, візії, чуда. Як неземне видіння, але не злагоди, не вірності, а палючої жаги, пройшов цей чернець: невже Юрій Збаразький, падуанський студент, — він же розпитувався в Аристотелі.

— Княжно, княжно, — торкнув за рукав, — княжно Петронелле, адже ж це князь Юрій Збаразький, не правда ж?..

Але княжна нетерпляче підвелась.

— Що з того?

— Але цей єзуїтський фратер[212]?..

— Навіть у чернечій шаті не згнобив свойого суєтного духу… Я гадала, що монастир його укоїть…

— Кажуть, що він через вас, княжно…

— Може, може, о мій Боже, чи ж я винна…

Брат Домінік стояв у брамі лицем до сходу. А схід, за королівською горою, за садами на кручі змалиновів, як прапор. Ішли взяті багром хмари — низько йшли хмари — вітрила галер, обрій наливався кров’ю — тучнів кармазинною кров’ю.

— Laudetur, — схилив голову чернець.

— На віки, — сказала Петронелля й ішла повз.

— Княжно… — чернець ступив наперед, шепотів, і шепіт його переривався, згоряв чернець, не смів підвести очей, бо повз нього майнула пахіть, то бузкова, то синя, о любові страшна пахіть… — Княжно… Я йду в Дикі Поля… Що скажеш мені, може, тепер, хоч тепер…

Княжна відтяла цей шепіт сірими, як криця, очима.

— Правда, що ваш брат, фратре, юний князь Симеон, подався на Січ?..

Фратер недобре блиснув.

— Симеона, що з ребелізантами зважився на зраду, я відрікся, княжно…

І блиск його знов підтяли її очі. Вона глибоко глянула на нього. Може, в цю мить, коли б сказала, коли б хотіла сказати, роздер би ці чорні шати й одяг шарлат — як той, яким палало небо, — шарлат козацького атласу, викупав би в дьогті його, відрікся б від честі, від гордості, від князівства Речі Посполитої, від нової віри, від ласки її — у вихрі степовому омився б, згорів, може, згорів би — та ж Збаразькі панцерами ясніли в степах, під корогвами з Пречистою, та ж Збаразькі кість від кості, кров від крови — ця земля, цей гнів її, ця ребелія…

Але княжна не сказала ні слова. Пішла геть. Шарлатом взята, зашамшіла її важка сукня.

— …Ad maiorem Dei gloriam[213]… gloriam… — зашевелів сухими устами. Кинувся — обоз уже брався під гору, зникав за кременецькими садами.

18

— Поки дірветесь до меча, магістре, бережіть свою голову. У війні, якщо сам не січеш, то тебе посічуть, а третє дається тільки небагатьом, у кого свій, не позичений розум. Досі ходив я поміж дощ, дякувати Створителеві, але осьде — непереливки, тут війнонька буде завзята, поміж дощ не підеш: або ти січи, або тебе знесуть.

— Проте не второпаю, майстре Римшо, з ким же гадаєш іти?

— Того вам не повім, майстре, бо ще не час. Дайте роздивитись. У Німеччині, в Богемії ішов я за тим, чия брала, а тут ще не відомо, чия візьме. А втім, може, й для Римші це судний день, магістре? Може, й Римша в цій війні найде своє щастя…

— Щастя — фортуна змінна, майстре, й ніхто ще не сказав, що таке людське щастя. Для одних — у війні, для других — у мирі, для одних — у гордості, для других — у покорі. А моє щастя, майстроньку, в свободі: послухаю, як пташки щебечуть, як нива сокотить, милуюся Божим світом і славлю його велич, а засну й прокинусь — і радію; думаю, отже, єсьм…

— Ех, магістре, такого щастя не заздрю. Мізерне ж це щастячко, хоч і цнотливе… Людину створив Господь не лиш на те, щоб милувалась світом, але щоб змінила його…

— На кращий?..

— Або на гірший, все одно. Щоб тільки хотіла, прагнула й жила — один день, але славно…

І Римша зітхнув та, поправивши рудий свій волос, пішов до фрауцимру, що й під час постоїв турбувався за свого співмандрівника. Бабодур Римша придбав собі мир серед панянок цнотливих, але лукавеньких.

Що далі їхав обоз княжни Четвертинської й панни каштелянівни, то вість про знесення барського старости Стефанка ребелізантами зміцнювалась. Та й видно було, за всіма знаками земними й небесними, що повідь хлопська валить нестримним валом, що Хмельницький з іскри роздимає пожежу, що виклювалося — вилежалось, по Сян покотом підуть, нема мови, хлопство вже підняло голову, козацька міць міцна не тільки в своїй згоді, казав стрічний у Дубні, свояк кн. Юрій Четвертинський, підкоморій брацлавський, але має дві речі: величезну єдність і фавор (сприяння) — явне й скрите всієї київської землі й Білої Русі.

Хмельницький, пане Богданку, пане державцю суботівський, якої ж ти бурі наробив!..

Панна Оленка одна над тим не застановлялась, перебувала-бо в дивному фрасунку[214], але не за судженим й. м. Корсаком, не згадувала ж ніколи його імені. Й не в смутку їхала — навпаки, серед пахніючих левад, серед буйного маю, що так ранньо й так гожо зацвів, сама ясніла й погідніла. Таїлась з чим? Дискретно не випитували. Навіть і пані, що вміла допитати дівицю не строгістю, а сердечно, по-дружньому. І фрасуватись не було чим, по правді: пан Януш Корсак — партія витворна[215], ротмістр сенаторської корогви, сколіґований[216] з найзнаменитішими фаміліями, перший воїн на рубежах, трясуться перед ним і козаки, й татари. Панна — резолютна[217] й огладжена[218], освіти неабиякої, бистрого розуму — а це така рідкість між невістами, краса українським підсонням викохана, могла, могла надити й знадила, тільки одно — грецької релігії. Що невгнутий в старинній вірі каштелян і його дружина з князів білоруських Соломирецька — про те знали, але о[тці] капуцини недаремно ходили коло панни. Годилась прийняти католицтво й брати шлюб у львівській кафедрі після скінчення кампанії. Визвана каштеляном до Києва, поквапилась і сказала князям Заславським, у яких гостювала, що особисто переконає батька, чей же не буде ставити спротиву, коли йдеться про такого судженого, як пан Корсак. Але не та, не та була причина наглого виїзду зі Львова, так супонувала[219] пані, інший якийсь був замисел панни й, може, до доброго — одруженню з Корсаком — була вельми супротивна. Боялась неблагословенства Божого.

— Яку втіху, отче, який зиск мали й мають ті, що від старожитньої віри для марності того мізерного світу відступають?..

Отець протопіп скріб борідку (лукава ж бабище, так і ціляє в Оленчин городець, мов і незумисне):

— Єслі для слави сього світа, — сказав, — або для багатства, то суть речі марні й зрадливі, й не один на том ошукався. Правдива віра не за тим іде й пізнається, бо ж Господь Ісус Христос не ведлуг[220] сього світу свої речі справує…

«…I піп хитрющий, — думав магістр Рославець, — проте сам справ сього світу не цурається…»

— Правда, правда, отче, — мовила княжна, — наші предки й покоління були всі славні й мужні, лицарські, всі були грецької релігії, а їм те нічого не шкодило, тим барзій[221] були славнішими… Кажу вам: єслі сей пан Хмельницький підняв козаків, то тільки за отягощення, за гоніння на благочестіє, і є тоді його діло праве й спасенне…

— Тихіше, асанно, — сказав Рославець, — почує чужий, то візьмуть тебе за зраду й конспірацію…

— Нехай беруть, — спалахнула панна, — тоді нехай всіх нас беруть, бо всі те скажемо!..

Ієромонах гречно кивав головою, потверджував усе, хоч і уникав розводитись про Хмельницького, але що це війна за віру, то суща правда, бо опресія діється вірі велика й несправедлива.

— Натуральна це річ, — сказав, — що козацьке лицарство не байдуже цій опресії. Є то плем’я славного руського народу з сімені Яфетового, що грецьке царство морем Чорним і сушею воювало. Се з того покоління військо, що за Олега добувало Константинополя на своїх моноксилах[222]. За Володимира святого наїздили в Грецію, Іллірію й Македонію… Азали ж буде тепер се військо спокійно споглядати на кривду своєї матки-віри благочестивої?..

«Та чи правда цьому? — думала панна Стеткевичівна. — Навіщо виносить релігії, коли сам каже, що речі Господа Ісуса Христа не сього світу? Чи не один Бог? Чому благочестіє правдиве й людяне, а римська вселенська церква — ні? Адже ж і сьогодні ще діються чуда за справою вірних цієї церкви? Чи не сповнялось їй серце замилуванням, коли, бувши на латинському набоженстві, слухала гуду органів і відчувала маєстату Божого присутність? Ні, не того боїться, зовсім не того: кожна релігія, якщо з серця вона, веде всіх до Божої ласки, до пізнання Бога в однаковій мірі. Не прикривайтесь, отче, релігійними речами — інше різнить вас між собою. Не за віру це війна, о ні»!

— Церква наша, — слухала вона ієромонаха, — злим дозором митрополитів і охолодінням князів почалася найбільше валити. Язик свій забували, народність і звичаї дідівські. Тільки козацтво врятувало церкву — цю твердиню нашу. За совітом гетьмана покійного Сагайдачного оновилась наша церква духом оборони…

«А бачиш, ченче, — хотіла сказати Олена, — не церква націю спасла, а нація церкву. Релігія — це лиш інструментум оборони…»

— А коли б релігії грецькій не забирано її прав у польській державі, — глузливо озвався магістр Рославець, — то, гадаєш, отче, не було б ні козацтва, ні його кривавлення за Трясила, за Сулими, за Павлюка, за Остряниці? Та ж, до речі, Сулима, що зруйнував Кодак, сам був католиком і папіжником, сам папі Павлові V подарував узяту на турках галеру!..

«Так, так, — хотіла сказати Олена, — добре рачиш мовити, пане магістре, за волю, за свободу нації кривавились…»

— І чехи повстали проти цісаря під знаками віри, але під Білою Горою боролися не так уже й за віру, як за свою свободу й дюка Фридланду, генералісимуса Валенштайна, хоч і католика, шанують по сей день чехи, бо хотів для них свобідної, суверенної Речі Посполитої…

Криця на крицю. Шабля об шаблю. Воля проти волі. Русь проти Польщі. Прірва між ними, ціле вогненне море. Або ці, або другі. Третього нема. Або гордість, або погорда. Або смерть, або життя. Януш Корсак сміявся, коли говорила, що вона — кість від кості української. Обростеш польським м’ясом, асанно. Багато обросло вже. Де Русь, там Польща нині. Але неправда, мов фенікс той, з попелища спурхнула, живе, живе Україна — не всі поросли, видать, польським м’ясом. Кість козацька, українська твердіша. Залізна. Й залізом говорить. А що, як прийдеться їй, Олені, синів своїх і Корсакової крові благословити в похід, на погром своїх же єдинокровних братів?..

Може, сей, побережником, і різуном, і зрадником званий, Хмельницький велику правду несе, відсвічуючи мечем: щоб перевертнів не благословили більше матері на цій страдній землі, в цій золотій стороні — Україноньці?..

Може, прозрів він чорний сум матерів, що родитимуть катів і убійників, Каїнів та Авелів?..

— Сушиш собі голову думками, — пробудив її тихий голос ієромонахів, — чим себе так фрасуєш[223], панно?..

Допитливо їй придивлявся в той час, коли магістр і княжна заговорились про закони руху землі, сонця й планет і всього Божого світу, так мудро створеного. Але Олена мовчала. Хіба не знав і він, що слова це одно, а жизнь, яка кожної провесни яріє, невмируща?..

Доїздили до Олики. І дивувались з’їздові шляхти. Тягнула звідусіль на консиліум. Численна прибувала польська шляхта з замочків і містечок, повно було й благочестивих — з челяддю, з обозами, з сім’ями таборували проти неба, юрбились в заїздах, біля костелів і церков. Княжна наказала не розташовуватись, тільки перекувати коней — цей тумульт справляв біль голови, а особливо докучали розмови з дурнішими, ті-бо перлись поперед усіх знайомих. А залюбки говорила з давнішими приятелями свойого княжого дому в Четвертні: з паном Калином Соколовським, підстаростичем Житомирським, з паном Вертелицьким з Луччини й з Гуляницькими, а з них один — Григорій, кебетна й хоробра людина, проводив усій шляхті руського племені.

— Кажуть, — мовив Гуляницький, опершись об кочу, — що якісь руські чари, — [він] посміхнувся, — затруднюють шляхетський консиліум…

Голови добре курились у шляхти.

— Нарікають на нас, вовками дивляться, може, до вечора й шаблі підуть у рух…

Пані залементувала.

— Добре, що не затримуємось.

— І не раджу, — додав Соколовський, — і нам нема що на консиліумі робити. Хоч досі не мають приводу нам спілки з ребелією закидати, але…

— Що правда, то не гріх, — сказав Гуляницький, — й ми — ребелізанти, бо хочемо прав нашій нації, й нам кипить кров, коли бачимо це тиранство, цю опресію…

Калин Соколовський смутно повісив голову.

— Проти совісті не можемо йти, а мусимо Речі Посполитій бути вірними; гидко слухати, що ця безголова пиха вичверює.

— А що таке, пане підстаростичу?..

— Радять, як з бунтівниками вчинити: дати їм слово, відібрати гармати й рушниці, а тоді викосити в пень, а знатніших — на паль…

— І маємо голосувати за тим…

— Не діждуться того, — загримів Гуляницький, — на єдиновірних братів не підіймемо руки!.. Хтозна…

Він оглянувся. Голуби на плацу перед колегіатою походжали в сонці, клювали. А шляхта висідала з ридванів, розправляла делії, відкидала рукави, супила брови: Четвертинських не люблено. І за фортуну, й за вірність греччині.

— Отаке-то, отаке-то, — зітхав Калин Соколовський, повісив голову, — хто має руське серце й не продав себе за нобілітації[224] й маєтності, той не сміє й голосу піднести — зафукають. А ми ж миром хочемо жити, ми — громадяни Речі Посполитої, і племені свого не цураємось, і Корону любимо…

— І так буде, мості пане, — засміявся Рославець, — що й до тих не пристанете, й ці вас за proditores patriae[225] вважатимуть…

Посумнів Калин Соколовський і мость Вертелицький посумнів. Княжна не втримала сміху, їхня заклопотаність розсмішила:

— До ребелізантів передавайтесь, вашмості, раз буде кінець…

А плацом повели стражники ребелізанта. Може, й не був ним, хоч ішов сміло, міщанин або худопахолок із скрученими руками. Гуляницький сказав, що це підозрілий в намові хлопства з Дермані, начеб грозив панам і паненятам і збирав купи. Але хто купи збирає, той не буде нахвалюватись, хто конфідент Хмельницького, той держить язик за зубами. Протопіп і магістр посміхнулися. «Але до часу, — мовив, блиснувши, Ригір Гуляницький, — ребелія суне, як тая лавина з гір. Вже от-от границь волинського воєводства досягне. — І ще тихіше: — Під Заславом шкотський капітан, прізвищем Перебийніс[226], в страху тримає Збаразьких…» — «В Заславі?» — перепитав ієромонах. «У заславських лісах, так мовлять, стинає й січе кожного, хто панським духом тхне. А якийсь Якименко з Черкас під Звягель підійшов, і про попів-конспіраторів говорять, що непослух ширять і бунтують хлопів. А мужицька війна найстрашніша — поплачуть пани, хто на них тепер гаруватиме».

— Аби тільки живими вилізли, подякують, — додав Вертелицький, — на Костянтинівщині от колами б’ють, вилами, палять усе. Гнів, гнів народний… Ловлять конфідентів, у кожному козацького шпика підозрюють, Mater Dei, скільки-то невинної крови поплило… А осавули пана Богдана не дрімають; в Сарнках замочок пана Копецького здобули, а його під лід воду пити пустили, інші more et paraetextu cosacorum imitate Chmielnicii[227], в пень тнуть, рубають жида, шляхту: так було в Млинові, в Ланівцях, в Мирогощі — то вам, каже, за сухомельщину, за млинщину, за дудок, за те, що нас у кочі запрягали, посполитих, бороди нам рвали, ногами топтали, — поплачете, пани-ляшки, ревними сльозами поплачете, бо пора вам за всю нашу кривду платити, за всю нашу неволю, що-сьте на нас хамів своїх, невольників, галерників вимислили…

— І що ви на те все, мості Гуляницький?..

А дебелий пан Григорій глянув по своїх братах і синах-велетах, що, сопучи, стояли за ним і пари з уст не пустили, ловили його шепіт, поглянув ласкаво на голубів, що паслись, і посміхнувся під вусом:

— Ті консилії для пана Калина мойого залишу, бо мені нема чого радити, а тільки діяти. Коли Бог дасть, повертатимешся, княжно, до Львова, то своєї тихої Волині не пізнаєш: поки шляхтюри свої консилії скликають і радять, як їм Хмеля найкраще взяти та на палю посадовити, плебс за вила, за рогатини візьме й воздасть за те все пекло. Гаряче буде на Волині, погрітись буде кому…

— Не дай, Боже, — зойкнула пані, — що ж то з вами буде, мості панове?..

— За Гуляницьких не бійся, асанно, — посміхнувся пан Григір, — те плем’я не раз вогнем обпалене, не пропаде…

Обдав його багрець зі заходу, стояв між шляхтою на дві голови вищий, так і попрощали його усміхненого — про що думав?

Лісами, лісами, важким пісковим трактом брався обоз на схід, все далі на схід.

19

— І звідки вашець?

— Nie od soli, nie od roli, a od tego, co nas boli[228]

— Глуха ж то конспірація.

— Чим глухіша, тим певніша.

— А куди прямуєш?

— Туди, де слова потребують.

— Якого ж то слова, вашмосте?

— Дітей пана Богдана, в залізо повбираних.

— Покажи ж знам’я цих дітей…

Що показав протопопові цей подорожний, цей лісичівник, що звався мостем Петром Ґжибовським, Римша так і не побачив, стоячи серед глогу[229] й підслуховуючи. Не ретельно це, але іноді придасться. Магістр Рославець і кульгавий ієромонах шепотілись із цим паном Ґжибовським, а він іншої мови не знав, крім польської. Яка його кондиція, звідки йшов? Римша затаїв дух, принишк у хащі: цей чоловік сірого, втомленого обличчя, але з неймовірною міццю в крицевих очах, присадкуватий, кріпкий, аж скелястий, в серм’язі шекелетки-шляхтюри, в запилених чоботах, з шаблею в простих піхвах.

— Дивуєтесь: націоне полонус, ріту романус[230], але вольний серцем. В пана Богдана вірю! Повірить кожний, хто побачить народну повідь. То як ріка гримить, мості панове, то є новий закон. Не тільки вам — Україні, але всім, всім так допоможи, Боже. Присягу дав-єм панові Богові в Трійці Святому Єдиному, Найсвятішій Панні й всім святим, як мій обряд велить: все, що ми з його мостю паном гетьманом Військ Запорозьких вічної приязні іменем усіх братів умовили, додержувати буду, на всіх неприятелів стану, приятельської віри не ухиблю, вірність доскінну заховаю. Те, що з Запоріжжя почалось, як scintilla incedium[231] розпалить, по Татри, по Ґнєзно, по Гданськ і ще далі, так мені допоможи, Боже, в слушній справі…

«Добре, — подумав Римша, — я це давно казав…»

— Новий лад повстане скрізь, — говорив пан Ґжибовський, — свобода простим людям, право в державі, право кожній нації… Коли сказано, що людина людину може в’язнити, мордувати, неволити? Хіба не такої ж кості холоп, що й пан? Хіба не так він приходить на світ? Хіба інакше говорить, ходить і Богу воздає честь? Ефіопи й індіани — й ті хочуть людського життя, а що казати про християн? Того безправ’я доволі, тому знущанню, тому бузувірству кінець…

— Від тебе, що gente й natione Polonus[232], дивно це чути, мості Ґжибовський, — перервав йому Рославець, — якби не гасло…

— То мав би ти мене за конфідента пана Потоцького? — скелястий шляхтич гірко засміявся. — Я не за те терпів по вежах, я не за те карався. Тут мені в серці накипіла кривда за люд ваш і наш, і доти мойого життя, доки битви за свободу найпростіших людей. Слово моє спом’яніть: пан Хмельницький тільки знам’я підніс, тільки іскру верг, але пожежа піде сама — через Україну, Білорусь, Литву… Не ми одні, в Німеччині й в Англії теж горить…

«Те, що я казав, — прошепотів Римша, — з уст мені виймає псубрат. З ним півсвіту перейдеш. Цей з болю йде, цей потрапить…»

— Говори справу, вашмосте, — сказав ієромонах, — тут розмаїті чутки…

— Корпуси пана Богдана в дорозі на Смілу. Де його sedes belli[233] буде — невідомо, а простий люд іде валом, друга армія його, полковники не впораються. Де зійдуться з коронними, там буде баталія. Але коли б і не було вікторії, то навіть exempla cruenta[234] не допоможуть, бо справа не в Хмельницькому, а в народній волі — її вже ніщо не втримає, як не заверне ріки, що клекоче, назуп’ять…

— Як високо лічиш, вашець, силу нашу?

— Шістдесят тисяч принаймні…

— Має ж пан Богдан офіцерів, полковників, капітанів?..

— Гармату, оружжя досить?

— Гармати й оружжя, що здобуте на панах, а полковники зі старої конспірації: пан Кричевський, пан Теодорович, пан Нечай, пан Ґанджа, пан Виговський при ньому…

— Пан Іван Виговський?..

— Передався під Жовтими Водами.

— А за всіх найславніших, від нього йду, — полковник Перебийніс, за тим же простим людом стоїть, що й ми, не купиш його й не підлестишся, заприсягнув aut recuperari aut mori[235], як трибунові люду пристоїть…

— Де стоїть пан Перебийніс?

— В Заславських лісах… Під Махнівкою…

— Того мені й треба, — крикнув протопіп, — мені вашмостя посилає сам Бог… Іду до нього…

— А я від нього, отче, — сказав пан Ґжибовський, — не обізвусь, як тільки з-під Кракова, коли рушать і наші польські хлопи під стяги пана Богдана…

Бесідники обернулись і стихли, бо в лісі затріщало. Вартові ходили оподалік від обозу, а в обозі близько тракту, обставившись возами, палили з наказу княжни ватру, щоб відганяла звірню й комашню. Густі це бори за Дерманем, що далі до Корця, — а медунка пахне й лісова черемха, й іволга розспівалась, і ведмідь суне по ломаччі.

Римша пішов геть з чагарнику, повен дум, забув і про фравцимер, а гутірки при багатті слухав п’яте через десяте. Там, приєднавшись до обозу, розважали панянок подорожні: паволоцький війт Іван Кунцевич, державець із Замойщини Іван Томиславський і пан Гошовський, грецької віри, в дорозі до Звягля. В коло прийшли й отець протопіп, кульгаючи, але дивно прояснений, й задуманий магістр, пана Ґжибовського не було — або не показується, подумав Римша, або пішов, біда, той не дрімає.

— Знаю пана Хмельницького, аякже ж, знаю, — розправляв тучний паволоцький війт, лукава бестія, очиці так і бігають масненько, а говорив громово, як із бочки, — я в Чигрині бував, і в Суботові. Чоловік се могучий і мудрий, зайвого не скаже. Вже тоді я знав, що собі думає-гадає…

Але Гошовський усумнився.

— Так-то ти вже й знав, вашець…

— Присяйбі, що знав! Нехай от пан Томиславський посвідчить: не казав я, що пану Богданові руки сверблять до булави?..

— Щось не в тямці, пане війте…

— Так ти завжди, вашець, золотих слів не пам’ятаєш, а я перли мечу перед казна-ким…

— Який же він, — спитала пані, — добре уложений?

— Сутуло ходить, а кремезний, як ведмедюра. Що ж до уложення, то найдеться у витворніших палатах, як у себе вдома. Другого ерудита не маєш такого на Подніпров’ї. Латиною орудує, як римлянин, до того ж і по-французьки, й по-німецьки, й по-італійськи… Книг у Суботові мав цілий покій, може з найученішими конферувати[236]. Знаєте, милостиві, як він Конецпольському відрізав, оглядаючи Кодак? Ні? Так вам скажу: хвалився покійний Конецпольський, що тієї фортеці не зруйнує жодна сила, а пан Зіновій-Богдан тільки посміхнувся й рече: «Що рукою збудоване, те й рукою зруйноване буде». От який він тятий на язик.

— Але шабля його ще гостріша.

— А чи пішов би ти, вашець, за паном Хмельницьким? — мовила панна Оленка, що прислухалась у кочі.

Війт же масненько посміхнувся.

— Не знаю, чи буде це до серця тобі, панно, але скажу від серця, яко до лукавства незвичний, а кругом, бачу, свої люди. То ж такого воєвождя чекали ми стільки літ. То ж провидіння Боже посилає його нам, ніхто інший. І коли треба буде йому й нас — міщан, купців, посесорів, то, хоч кажуть, що черства в нас душа, міряна від ліктя, підемо, як один муж, за благочестіє, за право, за волю…

— Амінь, — озвався Томиславський, — тако всі мислимо…

— Може, на людях того не сказали б ви, вашмості, — усміхнувся магістр, — але в лісі.

— Як і пристало вовчому племені, — зареготався війт, — і вовка до лісу тягне…


* * *

«Повідь, повідь, — Римша заліг на возі, віття шуміло над ним і високо-високо мигтіли зірки, — і чернь, і шляхта, і війти, й державці — всі до гострої шаблі пана Богдана горнуться. Рекгедіц, рекгедіц… Що магістр [є] конфідентом ребелізантів, то я, ще бувши у Львові, догадувався, але по кульгавому попові годі було сподіватись… І який знак собі показують? З уст мені вийняв пан Ґжибовський… Простого люду це війна, і благословить її Бог або чорт, все одно, щоб тільки панів знесли… Погріємось, погріємось… До пана Перебийноса пішов би, прийняв би мене на капітана, але поперед батька в пекло… Нехай інші наставляють шию… Поки не січуть, самому не лізти… На петлю буде час, а талярків і для мене вистане… Рекгедіц — святе діло, bellum civile[237] — добре діло, тепла робота… Краще прикинутись дурнем і зберегти голову, як розумним бувши, втратити…»

А сон гнобив, а сон солодко наставав. Тільки шум віття, порскання коней, тріск ломаччя. А згадавши фравцимер, лукавеньких дівчаток, усміхнувся крізь дрімоту Транквіліон Римща. Та мармизи, сірі пики верзлися, відганяв, відпихав руками — ні, таки впирались у нього — зірвався, сон не сон… Магістре Рославче, магістре, — але магістр хропів біля нього на возі проти неба, відкривши рота. Й війт паволоцький хропів оподалік, і Томиславський, і всі, всі спали. Тільки не протопіп, тільки не ця потаємна гиря, цей кульгавий.

Мармизи — це були хлопи в серем’ягах, в кожухах, гирі нечесані, гирі обгорілі, оброслі — ледве зікри блищать, вовки, чисті вовки.

— Добрі брати, кажете з-під Сокаля йдете?

— А ті з-під Володимира, а цей аж з-під Ратна.

— Допекли гемонські пани?

— До самої шкури, до самого серця, тільки й їхнього, що дерли з нас шкуру, як лико, орали нами, погадай, монаше, шість днів панщини, а косити посесорове — сьомий, а дерти борть, а все віддай панові, а сам четверт із діточками здихай, здихай, й от обернули кола в брюсі панському, а тоді непереливки, спламени тебе, тільки до батька Перебийноса…

— А ти помовчи.

— Не бійтесь, людкове, я такий, як і ви, листи на мене виписані. Коли б піймали — руки рубали б, коміть головою[238] вішали б… — сказав чернець.

— А ті всі — уроджоні, в пельку їм панську залізо?..

— Хоч і уроджоні, та іншим миром…

— Але ребеса панські.

— Та не за панським тягнуть.

— Так-то й повірили ми. Раз панського коліна, то з панами заодно.

— Грецької віри.

— А нам теє все одно: двома чи трьома пальцями хреститься. Пан-от Єльський наш, а ще другий — той ніяк не хреститься, лютер, а гірше бусурмена…

— До чого ж те мовиш?

— А до того, попе, що в Перебийноса-батька не питають ні віри, не ґмерку[239], ні стану, а тільки, чи добре колуном череп панський береш і чи руку в огонь поставиш за нашу, за хлопську віру. От який батько Перебийніс, попе…

— Теє я лучче знаю від вас, бо самий до батька йду…

— А хто ж ти будеш?

І мармизи вперлись, страшно хотіли проглядіти його, залізними очима свердлили, з накипілого болю, з недовір’я, з ненависті. А протопіп тільки скріб борідку й на них глядів прозоро.

Тоді старший рік:

— Наш це піп, людкове. В цього рука на пана не затремтить.

— То йдемо, дядьку.

— Але, але…

Купа знялась і легко, мов стая росомах або рисів, намірилась у хащу.

Ще тільки протопіп підійшов до кочі й Римша обмер: панна Оленка не спала, ні, вона посміхнулась до ієромонаха чорними своїми, смутними очима посміхнулась. Того Римша не чув, що говорили, коротко шепотілись і що гунцвот-піп мав із панною, що їй сказав таке, що кивнула головою, а від вогню чорна коса, мов багряна, й піп повів темно, таємно бровами, а купа чекала його в листві, як змії притаїлись у темені. Й свиснув корустіль, озвався сич — гасло лісічівників, а тоді зайнявся, залящав соловей, тільки-бо починало, тільки-бо розвиднялось. І протопіп пішов з купою.

— Магістре Рославче, — буркав Римша, невблаганно розштовхував хропучого, — подивіться на попа, як іде чернець, та він вже не кульгавий, зовсім не кульгавий, здорова нога… У нього шабля прив’язана здовж ноги…

— Я теє давно знав, — промимрив Рославець, розкрив очі й знов заплющив, перекинувся на другий бік і захріп. А в лісі ще тріщало, ще десь падало сухе ломаччя, потім стихло й тільки соловей, соловей розспівався в хащі.

20

Ротмістр Януш Корсак, бувши під автораментом князя Корецького, палахкотів від гніву.

— Чого вашмость не гуляє? Сулії мальвазії везуть і везуть нам обози, машкаталів[240] і картамонів цілі бочки; поки висічем хлопство, буде чим похмелитись.

Панцерні товариші бенкетували, взявши від Полонного. Мальвазія лилась струмом, це маївка — не поход, в майовому сонці вилискували лати, розщібували їх пани, та ж і курилось у чубах, в сідлах не могли триматись люди, а з шатра в шатро там і дівки попискували, мов мишенята, гналась модна пісенька:


…Казав мені прелат,

щоб не цілував я

молодиць, вдовиць,

панянок біленьких.

А я собі мушу

потішити душу,

хоч би й тим,

хоч би й тим!..


Богуслав, де квартира гетьманів, подобав на варшавське передмістя. Жиди розкривали ятки, кармазинові полотнища шатер лопотали від вітру, що зривався з-над Росі, шумів, гуляв дібровами, фіри за фірами перлись на биту дорогу, ридвани застали дорогу…

— Пся кість, — сказав Корсак, — тут собі ніхто нічого не робить із знесення на Жовтих Водах…

— Князь Корецький і досі не вірить…

— Та чи може він вірити взагалі, поки гайдуки водою не зіллють п’яної голови.

Їхали поміж жолдацтвом — Корсак із добрими друзями, молодим Тарлом і Бонч-Цецішевським. І вони розуміли його лють — хлопство, як казали, валить до Хмельницького цілими полками, воли ведуть до нього, женуть кабанів, козацтво, як сарана, все довкруги гонять — коней попасти нема де, а ці реґіментарі п’яні, як би народились тільки сьогодні, нічого не хочуть знати.

— Проте коронний гетьман вельми зажурився, — загадав Тарло, — цілу ніч у каплиці лежав хрестом, обіцяє вота, коли Хмеля відсіче…

— Своя кров — Стефан…

— Що по тій журбі, — хмуро промовив Корсак, — тут не відсіч, тут імпет потрібний.

— Уміли Остряницю й Павлюка ганяти, а цього скурчого бика не вхоплять. Та ж завтра дві армії його не знесуть. Каригідна недбайливість реґіментарів, про менших офіцерів не говорю, навіть чат не розішлють, а в цьому сумбурі, Mater Dei, ніхто не знає, від чого почати, де чия корогва стоїть. Безголов’я і кінець.

— Який пан — такий крам…

— І його милість Єремія Вишневецький, єдиний кращий воєвождь Полонії, як на те, не наглить.

— І йому привата світить. Якби, не дай Боже, наших реґіментарів розбили, то він би лиш у кулак сміявся…

— Але як уже вдарить, то мокрого місця не залишиться на Хмелю!

— Куди ж ви йдете, пся кість, — крикнув Корсак, переймаючи хоругву драгунів, що повертала праворуч, у поле.

— На Стеблів, ротмістре…

Обличчя драгунського офіцера, смагляве й рум’яне, світилось. Посміхався під тонким вусом. Це був українець Зарудний-Богданович.

— Дам я вашмості Стеблів! — Корсак збілів від люті, що його давила, хотів вилити її на кому-небудь. — Не чув, ваш-мость, що йдемо на Корсунь?..

— На Корсунь, то на Корсунь…

І офіцер, так само глузливо, загадково посміхаючись, обернувся до своїх вершників.

— Пан ротмістр каже, що на Корсунь ідемо…

— Не я кажу, вашмость, а такий ордонанс усім нам…

Офіцер здвигнув раменами й поскакав уперед. І від нього, і від усіх його людей несло оковитою. Драгуни, вибравшись перед піхоту, співали:


а козак у полі не боїться ні турка, ні самого чорта…


— І ці хлопського ребеса, — надслухував Тарло, — з писків їм зле глядить; побачите, що так як у Кам’яному Затоні тільки й чекають, щоб до Хмеля передатись.

— Вовка до ліса тягне…

— На палю б їх, гаспидових дітей.

Просто-прозоре небо, де квилять чорнокрильці, а обрієм хмари, чорнющі хмари диму, ввечері й цілу ніч заграви, хлопство все кругом палить, це Хмельницького чорний шлях. З Черкас армія обох гетьманів зробила відступ на Городище, Корсунь, Стеблів, Богуслав — коронний завагався, говорили конфіденти: сто тисяч іде за Хмелем. «Напевно, не так багато, — казав гетьман, зібравши реґіментарів, — чого тільки людські язики не верзуть, камінець вергни в воду — хвилі йдуть, то поки до берега дійдуть, здається, що вже буря. Бурі не бачу, — важко повертав дебелу підголену голову, — але securitas[241] не пошкодить. Бог мене важко покарав за неуважливість: Стефане, Стефане, дитятко моє, як то йому в татарських ликах, але це ж дитя, не дивуюсь, загонисте, невміле, але Шомберг, Чарнецький, Хмілецький — це ж старі битні лицарі, й так дали себе взяти! Mater Dei! Скурчі сини — реєстрові передались; о Русь, о Русь — вогнем і мечем учити лиш тебе. Але тут, саме це тверджу, не відступлю від свойого, ні, тут легко не візьме нас і вас запевнюю: Хмеля до Варшави привезу спутаного, в мідяному бику зварю, так мені допоможи, Боже. Зламаю шию». Коли польний гетьман Калиновський, сонний, здоровенний і череватий воєвода, завважив, що добре було б, не ждучи, Дніпром піти й знести Січ і Хмельницького зайти від степів, Потоцький відповів, що бити козаків не на порогах, а на волості — ось наша річ. На цьому реґіментарів і відправлено на дальше пиття й гульбище.

— Такі-то ми securi, — гірко усміхаючись, говорив Корсак, — ота дурність реґіментарів — це як хронічний гостець…

— Наша справа слухати й сікти…

— Це не заслуга, а обов’язок, — сухо сказав Корсак, — сікти вміємо всі, але не диво, що кожний ребелізант чекає тільки нагоди, щоб нас шарпнути ззаду, з таким автораментом Річ Посполита в постійній небезпеці.

Він прирік собі, вирушаючи зі Львова, переконати хоч у цій війні, що з холопством панькатися не можна. Знести на шаблях, так люто покарати, справедливо покарати, але вигубити так, щоб ніколи-ніколи вже не наважились встати. Видно, Кумейків замало було, зітхнув; король далеко, а втім, що короля це обходить; привілеї для Русі, руські сенатори, схизматики в сеймі, ні, годі! Ця війна покаже, яку гідру випестили на грудях.

У шатро зайшов молодий єзуїт. Шукав приятеля з малих ліг Тарла. Ротмістр сидів при столі, за кухлем простого пива, відложивши шолома, строге обличчя його вирізалось з-поміж інших, молодих, безжурних, розісміяних. Він попросив ченця сісти й розпитував його про подорож — чернець, брат Домінік, прибував з Бара. Розговорились, та ж чернець жив у Львові, біля колегіати, а там недалеко й княжата Заславські, де ротмістр щораз бував. Згадав панну Стеткевич, княжну Четвертинську — чернець спаленів, знає їх, так, знає, і він волинського роду, може, й знатного, але Бог покликав до когорти, й когорта послала в Україну — повідь хлопська, іспит всім, хто прагне, хто хоче, хто гартує дух.

Натхненне лице брата Домініка подобалось Корсакові. Й подобалось, що вміє зносити й поход, і вихри, й дим бойовища.

— Багато тут діла для когорти, й генералат знає, що йому починати, тільки не любов’ю, тільки не лагідністю, фратре, — з варварством по-варварськи. Сполучім дві сили — збройний чин лицарства і дух непримиренності когорти, не пактуймо більше з дичиною, які там пакти! Меч і хрест, гостре око й певна рука — тут, у Русі, всі зрадники, дивіться на Хмельницького, хто б сподівався, що підійме руку, так гойно матір’ю Річчю Посполитою обдарований, бо чи ж не матір’ю була йому Полонія?

— Але він і каже, що проти короля не йде, тільки проти кролевенят, — посміхнувся чернець. — Розповідання дурні, всі вони так говорять, а за пазухою змії годують на все, що не їхнім духом дише. Отже, згадайте моє слово — коли не мріє Хмель про булаву на Подніпров’ї. Ні, заслаба рука наша була, забагато привати, забагато думки про власне добро, а де добро Полонії?.. А де добро Республіки?..

— Як же думаєш заспокоїти Русь, — спитав другий ротмістр, Адам Хмілецький, що зайшов зі сусіднього шатра та прислухався.

— Як? Стинанням голів гідри, поки соків не стане їй, щоб нові голови ростити. Чи не так, брате Домініку?..

Але Адам похитав головою. Всіх, мовляв, не переб’єш, не передавиш, вашмосте Корсаку, а чи це, до речі, закон Божий? Адже ж це братня нація…

— Ні, це не братня! — жарливо крикнув Корсак. — Ця Україна для мене гірше татарви, це нація з вовчою душею.

— Пригадай, вашмосте, що й ми маємо цю вовчу душу і чимало з нас. Націю свою зберегти й так можемо, Речі Посполитій бувши вірні.

— Як Кричевський, як Виговський — зрадники, кажуть, Хмель їх вже тисяцькими поробив, може, й тебе, вашмосте, тягне до них?

Адам Хмілецький не відповів ні слова, може, й хотів сказати — не зрадники це, а Матка-Отчизна кликнула їх до себе. Та збагнув, що тут говорити зайво — і Корсак, і чернець, й інші, а з них багато теж мали руських дідів, вже обросли польським м’ясом. Вже ніщо не тривожило їхніх душ. Хмілецький зітхнув і вийшов.

А чернець із Корсаком удалися в дискусію, обмірковуючи сукцеси великої війни, що саме минала в Європі. Ні, сукцеси невеликі. Гідра реформи, лютерства, схизми ще живе. Може, тільки Річ Посполита польська залишалась єдиною вартівничою святої справи.

А в наметах реґіментарів пили й гуляли.

21

Від двох днів наступав Хмельницький на польські позиції під Корсунем. Ротмістр Януш Корсак, об’їжджаючи вали, ще раз переконався про нездарність реґіментарів: замість наступати — вони дали себе обійти, обложити велеголовим табором і зв’язати сутичками. Мартин Калиновський дрімав у ридвані на подушках, його не будив навіть гук гармат, прокидався тільки, коли приводили пійманих хлопів і козаків на допити, залюбки придумував для них тортури й сам іноді брав за залізо, щоб ним припекти боки в’язням. Тоді випивав меду й закотисто реготався. Та свідчення були скупі, хлопи мовчали, як понімілі, а коли говорили, то незв’язке: за одними, у Хмельницького сто тисяч, а з Черкас підходять нові загони, за другими — рве на собі чуба й жалкує, що порвався на реґіментарів. Це все забави не на воєнний час, говорив злісно Корсак, коли інде, то й він попробував би вогнем хамів та добув би з них правду, але тепер не те важить, на луплення очей, на сотання жил буде завжди час, а тепер треба наступати.

15-го травня почався імпет, але під поганими знаками: кінь у реґіментаря, тисовий огир, спіткнувся, піхота, що пішла до штурму, добре почала — кварцяна, незбирана, але козацька кіннота зім’яла її. Піхотинці, як мишва, розбігались по леваді, хто встигав — обкопувався над трактом, хто непроміткий, так і лягав під шаблею.

Корсак та й інші, що вийшли в поле не з закуреним чубом, не сподівались такого множества Хмелевого війська.

— І шикує, псубрат, добре, — говорив він до брата Домініка, того молоденького сумовитого ченчика-єзуїта, що стояв поряд нього кінно, — видно, що добру школу пройшов гунцвот. Недаремно до Франції ходив і біля великого Кондеуша не втрачав часу… Шанці й палісади викопано мистецьки за одну ніч, ретрашементи зі стеблівського боку поклали як слід, козацькі інженери зрівняються з цісарськими…

— Та вони німців мають. Один Франкгайм…

— Гай, гай. То не Кумейки, мості панове. Ребелізант знає, з чим вийшов. Тепер не диво, що Стефанка так легко зніс. Сила, мості панове, сила на нас іде.

Потоцький, оглянувши позиції з невеликим кінним відділом, ще вчора збагнув, що Хмельницький має перевагу. Дефіле[242] через річечку було запорукою перемоги, Хмельницький мав для імпету невелике узгір’я, коронні стояли перше в полі. Зловлені з челяді під муками свідчили про гемонську силу — однієї кінноти під Ґанджею й Бурляєм вісім тисяч, а реєстрові полки — черкаський, чигиринський, уманський, а драгунія, а запорожці, а Перебийніс-шкот, ба й німецькі рейтари — коли всіх їх порве до імпету, нелегкий буде орішок, нелегкий.

Перший імпет кінноти не повівся, Хмельницький відпер її піхотою, що сальва[243] за сальвою зім’яла, розірвала широку лаву й тих, що мчали просто наосліп, взяла на списи. А тоді, мов мурашва, побігли реєстровики вперед, залягли, окопуючись лопатками, й вибили вмить плоху челядь Корецького зі Скельок. Правда, її вигнали знов кварцяні, але для імпету залишалась тільки панцерна гусарія.

— А де ж самий генералісимус черні, — спитав ченчик, заслоняючись від сонця. Від кількох днів він пристав до хоругви Корсака й легко було з ним. Корсак шукав уже за ним більше, як за братанком чи друзями Тарлом і М’ясковським, ченчик, тихий і розмріяний, що лиш звикав до українського сонця, молився й мовчав, паленіючи від гусарських жартів, проте його мисль жевріла, бліде лице займалось рум’янцем; Корсак волів би його бачити воїном, але спостеріг гострий ум — когорта кого-будь не вислала б на рубежі.

— Ось він, зрадник Речі Посполитої, ось він сам!..

Гусари вставали в стременах, спирались об срібні сідельні луки — чортового сина побачити трапляється не часто, а він же чортів ловить за хвости, ще в Туреччині, мовили, записав гаспидові душу. Ґанджу пізнавали, той ходив із деким і під Охматів, старого Бурляя знав і Корсак, черкаського полковника Вишняка-Якубовича, подільського Івана Богуна знали всі рубіжники.

— Дивіться! Королівську корогву розмаяв!..

— Не поможе йому, в останній день не поможе!..

Виїжджав поміж козаками, напевно значними, кінь басував, хоч і далеко, і за курявою — а через неї меркло вилискували бляхи й сталь — бачили його присадкуватого, оберемкуватого, в киреї, що розмаювалась, — мчав за палісадами, раптовно спинявся й, бачили, нагинався в сідлі, розмовляв, сердито промовляв до піхотних, до рейтарського капітана, знов острожив коня, мчав і пропав за яворами.

— Це не ці, — сказав Корсак, — не реєстрові перебіжчики, не козаки, а чернь — його сила… Погляньте тільки, фратре, орда, сама хамська орда…

Ченчик вставав і собі в стременах, гусари реготілись з його постаті, хоч і просили недавно молитви за себе, але від Корецького бігли панцерні товариші. Ордонанс — імпетувати[244].

Чернець не стримався, Хмілецький пізнав, що й у ньому заграла кров, озвався лицарський рід, ломили ж діди його татарву й Москву…

— З Богом, мості панове?..

— І пішли, і пішли, вашмості!..

Застояні коні, як тури, йшли в поле, вимаюючи гривами. Кінники, похилившись, з фуркотом прапорців на списах, з крилами за плечима, в блеску блях, тільки що розминали руки вивертом шабель. Корсак наглив, не накрикував, коні самі прискоряли-прискоряли бігу, й вже-вже світились срібні застіжки на киреї в козацького сотника, що мчав на Корсака, й сотник так само розминав кисть руки, а криця змією звивалась над ним. То Ґанджа й Мрозовицький, молодий корсунський реєстровий полковник (його теж пізнали в обозі), вивели назустріч гусарії й своїх кінників.

Дві лави, забравши все поле, далеко-далеко розкинувши крила, зударились. Корсак, чуючи за собою важкий чвал двох своїх панцерних, обминув сотника зо срібними застіжками й, розірвавши шаблею шаблю, другим, ще страшнішим ударом, полоснув його по шиї. Сотник розкинув руки, в одній була ще розірвана шабля, прихилився до луки, падав-падав на луку, там на шаблі узяли його панцерні.

Той крик, що з ним вийшли оті лави, крик, що зливався довго й недоречно — а-а-а, — знічев’я стих і в мовчанні цяхкала лиш криця, свистіла, вилітаючи вгору й спадаючи, знов — йа-йа. «Скурчибики, скурчибики, скурчибики…» — мимрило за Корсаком, і кінь його знявся на дибки. Присідаючи, замітаючи хвостом поле, перед ним роздимав ніздрі могутній вороний, а просто посміхався йому козацький полковник, як видно було по буздиґані за поясом. Полковник був молодий, хороший, з сережкою в усі, в пишній соболевій шапці з пером, орлевидий, ввесь обвішаний дорогою зброєю.

— Чолом, вашмосте, Мрозовицький єсьм…

Він засалютував шаблею, легко, по-кавалерськи, й відбив шаблю Корсака, що свиснула в льоті. Коні кружляли на місці, вибиваючи кім’я копитами й хропучи. Криця раз у раз стрічалась з крицею, й Корсака дратувало це обличчя, безпересталі усміхнене, це тремтіння сережки. А Мрозовицький лоскотав його передню бляху на панцері, й Корсак чув майстра. Закусив губи до болю ченчик, де фратер — в це червоне його треба, між коміром і рукавом, Олена… Б’ється Тарло, не піддається, так, ще рубонути, чого він шкірить зуби, хам, хам… І знічев’я це обличчя зовсім близько, й рукав метнувся, навіть шов на рукаві, буздиґан за поясом, литий пояс і між очима молот, його схопили на руки панцерні, відтягнули, а ввесь світ блимав через імлу, рожеву імлу…

Чвалували, повертаючись з невдалого імпету, мокрі коні, піна клаптями падала на стоптану землю. Крила за плечима поламано. Сурми так жалібно і далеко заквилили.

Коронний гетьман наказав ретираду[245].

22

Корсака винесли друзі порубаного з січі, а постійний вогонь з самопалів здоганяв відступаючих; ломились дишлі, коні здіймались дибки, ридвани гетьманів гримотіли, козаки насідали на піхоту; Содом і Гоморра, а вже всім позлотистим панським табором ішла вість: король Володислав IV преставився.

Фратер Домінік тримав на колінах, сидячи на возі, голову Януша Корсака, що був без пам’яті. Ранених звалили на вози, ніхто й не турбувався ними, хіба друзі й панцерні побратими; військо уходило, непереливки, на лоб, на шию відступали гетьмани Калиновський і Потоцький, втім, ще не говорили про прогру: ретірада — це ще не програ, тільки маневр.

— Татари, татари!..

— Мати Божа польської Корони, — шепотіли смажні уста; комарі над вухом, а скрізь мухи, великі, зелені мухи… Над Россю скелі, тиха Рось між вербами, а з круч, з урвищ так і видно було, як здалеку з’їздили кінні козаки, татарва з юками[246] згори стримували коні, а коні рвались до води, жадібно хлептали прозору тиху воду. І піхота, вимахуючи мушкетами, горлачами, купами-купами збігала до ріки, а в Рось гляділись осокори й верби, й від заходу малиновіла хвиля.

— Переймай пана, переймай срібляника!..

Заслоняли долонями очі, вдивлялись проти сонця.

— Та чкурнув, та так чкурнув!..

— На обози, братіє, на обози, на оксамити, на ридвани, на гетьманські куфри!..

— Випили крові нашої!..

— Зірви плюдри, Зайончковські, Тхужовські!.. Ач, як тікають…

— Алла, алла!..

Домінік затискав уста. Віз підскакував на вибоїнах, а з ним трусились тілища ранених, лежали мотлохом, борсались у маячінні, а недавно ще це була битна гусарія, цвіт коронного рушення. Стали кволі, обважнілі, із скипілою кров’ю на вусах, кров запеклась і на панцерних бляхах, що давили груди, ніхто й не подбав їх розіп’яти, кров і на вилогах жовтих чобіт. Скимлив молодший Тарло з чотирьох, що пішли, зовсім ще безвусий, із страшною раною в грудях, а над нею кружляли мухи, зелені мухи. Поручник Грушецький, з перерубаною рукою й ключицею, дивився склистими очима в небо, холодне й високе, й краплі поту котились по блідому чолі. Другий ротмістр хоругви, Цецішевський, брат львівського прелата, просив води: зяяла у нього в панцері, під самим ринґрафом з Божою Матір’ю, чорна рана від ратища. Хлоп мусив бути ведмежої сили, коли збив Цецішевського з коня, бо ж сам Цецішевський — велет, доставав стелі чубом.

Брат Домінік зав’язав Корсакові рану, відірвавши рукав від сорочки, шовк сочив кров, все проступала, й брат ніяк не міг спинити її, густої, текучої, як живої. А Корсак у безпам’ятстві борсався, виривався з рук. То грозив Мрозовицькому: «Я вже тебе, скурчибика…», — то повторював: «Буде воля Божа, най ся діє воля Його…» й «Оленко, Оленко — конвалійко, душко, душко-конвалійко…» — «Тихо, — говорив фратер, — не говоріть, вашмосте, не трудіть себе». — «Бунтарі! — відповідав криком Корсак, — я вже вас… Сто тисяч гунцвот зібрав, руським князем хоче бути, руською гідрою Річ Посполиту обсотати, таївся зрадник отчизни, стільки літ таївся, казав: добре заслужений для Речі Посполитої, а це був ящур, ящур — Хмельницький; скинути його з грудей, вигубити все сім’я до ноги…»

Гілля вільх, кленів широколистих, прозоролистих, хиталось над возами, трощили вози ліщину, нага, бо обдерта колесами від лика, стелилась за возами, їхали навпростець, в ліс, далі, тільки б далі, гілля дряпало ранених по обличчях, ліс, там перечекати б, передихнути, ліс — Крута Балка.

— Води… Правда, що його милість Володислав преставився?..

Ротмістр Цецішевський пробував підвести голову. Запечені, посічені уста.

Брат Домінік кивнув головою.

— Безкоролів’я в такий час! Боже мій, змилуйся над отчизною… Боже мій…

І враз з передніх валок крик, іржання коней, за принишклою усміхненою зеленявою, за синьотінню чагарнику.

— Вашмості, що там?..

— Гей, хто в Бога вірує!..

— Засідка, засідка!..

— Не дайтесь, панове, не дайтесь!..

— Козаки, козаки!..

— Єзус Марія…

То рубалось чоло табору, козаки, напавши знічев’я, сікли, розтинаючи разом і тонкі гнучкі гілки терену, що пнявся між дубами, разом з раменом відсікали, чортівським наскоком, здибивши коні, вилискуючи білими зубами; самі хорошуни, Перебийносові кінники.

— Бий їх! Бий їх, панське ребесо!..

Нагинались над возами.

— Ізрядніше, Полуяне, ізрядніше наступай!..

Пашіли роз’юшені, веселі.

— Вовгуро, Недайкашо, Лисенко!.. Сюди, хлоп’ята!

Звалювалися через золотіючу листву, з рудими промінчиками, що дерлись крізь листву, як гори, звалювались, бризкала кров, а вози збивались, а гусари зіскакували з коней, припадали до трави, до моху, закривались руками — «пардон, мості молойці, пардон», інші, як ведмеді, плутались в чагарнику, у важкій панцерній зброї, в лискучих латах, і падали, як звалені дуби, й криця, й залізо лат скреготіли — вже нікому не потрібний мотлох, а з узлісся біг котрийсь без шишака, в бік куряви, де гетьманські коні, ридвани…

— Вашмості, драгуни, скурчибики передались, вся Русь передалась! Це Зарудний видав, сам їх привів, ротмістр Богданович-Зарудний, пся кров… Зміїв, от кого годували ми… — і кинув шапкою об землю й упав, зашльохав, закачався, а брат стискав уста, стояв на возі, і все довкруги зеленіло, як прірва, глибезна, порожня.

— Люди, та ж ранених не кидайте, люди, та хто в Бога вірує, Мати Божа, всі святі!..

Молоденький Тарло тільки тепер збагнув, зовсім ясно збагнув, чому цей тремт рудого проміння, шум вільх дрібними, найдрібнішими листочками й лязк, найсухіший лязк в гущавині.

— У вовчих ямах гусарія ламає коням ноги, обійшли Перебийносові…

— Ззаду зайшли…

— Зрадив Зарудний!..

— Тьфу, розбійники, а загибель, а загибель…

— А-а-а!..

І Тарло схопив брата Домініка за руку і скиглив, як щеня, й сльози плили по темному обличчі й патьоками, брудними патьоками плили.

— Брате, братоньку, тільки не треба… Тільки не йдіть… Не покидайте…

І брат Домінік тоді, справді стьобнений тим плачем, тим хлоп’ячим скимлінням, схопив віжки (погонич давно зіскочив убік), вирвавши воза з натовпу застряглих возів, просто через утікаючих людей, через стовбури звалених дерев, через м’які кадовби побитих, гнав коней вбік, у поле, краще в поле, ніж тут, тільки не тут…

…Хай буде воля Божа, воля Божа…

Але й у полі, ще страшнішому полі, свистіла, виблискувала криця…


* * *

Корсак спритомнів від болю. Від середини черепа, через усе чоло, аж до перенісся стугонів біль, довбання тупим настирливим долотом. Пекло й у грудях. Сонце стояло так просто над ним, так високо, бляхи на грудях і кольчуга розжарились і пекли руку, коли до них доторкнувся. Зволожив уста. Відчув, що босий, глянув — на ногах не було чобіт. І праворуч від нього, притулений лицем до землі, склисто глядів на нього Тарло — він був мертвий. А віз, перекинувшись, так і стояв руба на двох колесах, з воза вивалилась солома й ротмістр Цецішевський без руху, з ногами на драбинах, головою зовсім вниз, від крові все лице стало чорне, гидке, непізнавальне. Кругом люди й люди, покотом, побиті, нерухомі, коні з видутими брюхами, з жовтими зубами наверх. По полю ходили якісь люди одинцем, гуртом — повзли, як чакалки[247], один із мішком на плечах вже уходив, другий ходив між трупами й ногою відкидав полу, ногою ставав на панцер і віддирав, у кого був, позлотистий ринґраф, золотий ланцюжок із шиї, а сам мимрив тягуче — дивно приспівував під носом — татарин. А два зчепились недалеко від Корсака, двоє в шарлатних штанях з золотом і в драгунських колетах: «Та, Гансе, я ж тобі кажу…» — «А я тобі кажу, це ж не так…» — і що не так, не чув. Німці, подумав Корсак, мародери, пішли, третій сів біля товстого пана в густо золотом пошиваному кунтуші й спокійно перекидав мертвяка — оце кабан, оце так кабан — і витрушувавши кишені. А сам, як павук, з тонкими і довгими вусами, з викаряченими очима, старий пошрамлений мародер, розбійник.

І раптом Корсаку стало все ясно. Так, це ж був розгром…

— Де фратер Домінік, невже ж його нема? Це ж битва — корсунське побойовище і відступ…

Ех, ех, та й як же так?.. Але ні, це зовсім просто і нічого дивного, тільки лайдацтво реґіментарів, тільки такі вони дурні, зжалься Боже, такі йолопи — невже це правда, що король не живе?

У Варшаві бачив колись у замку, на стінному гобелені: король стояв, у римському шоломі зображений, однією ногою на Чорному морі, другою — під Москвою; і живого його бачив: в чорному, такий жовтий-жовтющий. І Марай, його наложницю, добре знав, у Фукера в Варшаві колись пиячили, і Марай проїздила повз вікна кочею, до Уяздова, казали — дере з короля, найбільше її любить, а брови у неї підголені, руда, як вогонь. Добрий воїн, хоч і причинний. Це ж він у цій ганьбі винен, це ж він, легкодух, козацьку підбадьорював гідру. Тут тільки вогню, тільки заліза…

Лежав із примішеними очима, гупало долото в перенісся, але так добре лежати — й сонце, й південь гріє босі ноги, коли б тільки води, зовсім сухо в горлі, а Оленка, де Оленка, коли б знала, дитятко… Тільки Вишневецький врятує Річ Посполиту. Ми з давніх руських родів, тільки ми її спасемо… Не мазури[248], не Потоцькі… Ми їх знаємо, українських змій…

Тіні застали сонце. Кроком їхали верхівці. Навіть дивно, як це коні переступають трупи, не наступлять, добрі коні. Корсак розкрив ще більше очі. На сірому арабові з маленькою гадючою голівкою зі злими очима сидів чоловік. Випростовано, по-лицарськи, ноги в стременах, зелений жупан, малиновий кунтуш, срібні петлиці, на плечах чорна бурка. Руку тягнув повід, араб тряс гадючою голівкою. А друга рука на шаблі. І тоді, коли повернув голову (він розмовляв з другими), Корсак, не розважуючи, відразу збагнув, що це Хмельницький. Булаву за поясом завважив згодом. Ніколи не бачив його й ніколи не пробував уявити собі його, але це був він, чигиринський сотник, суботівський боніфікатор. Це таке набрякле, смагляве, обвіяне вітром і весною обличчя, з твердою щелепою, чорні вуса й зрослі брови на переніссі й свердлуючі неспокійні очі, темні, як ніч, очі. А поряд нього, на гнідому з білими ногами й зірочкою на чолі — такий веселий коник, так басує, — в короткому кожусі й в шлику, сидів у зовсім простому сідлі чоловік з перебитим носом. У нього обличчя було землисто-жовте, понад міру худорляве, як по довгій недузі, все у шрамах, як би з рапавого граніту. Така сіра колючість вусів і борідки. Тяжкі очі його, за набряклими мішками повік, на мить ковзнулись по Корсаку й знов зорили перед собою поле — дими залітали з обозів, що були під лісом й у лісі, а кругом — побойовища, в полі ліси списів, заткнених у землю.

— Браги поп’є товариство, — і погладив колючу бороду, другою рукою гамував коня.

— Міри не мають, ніколи не мають міри, — сказав Хмельницький, — а я попускаю, тільки тих німців за злодійство прикую, прикую… Вони собі гадають, що тут їм воля, це не цісарство, пам’ятаєш, мості Перебийносе, війти і бургомістри закидали позвами генералів за мародерство?..

— Тут хіба до пана Бога підеш з позвом, — заскреготів верхівець, званий Перебийносом, — і Варшава звідси далеко, й трибунали ще далі…

— А король, — і Хмельницький обернувся в сідлі до значних — своїх панцерних, ця думка, видно, його глодала ввесь час, — коли правда у тому, вічная пам’ять Володиславові, добрий король, добрий воїн…

— Знав, коли вмерти, мості старший, — знов засміявся Перебийніс, і вітрець заіграв його скрипучим голосом, — тепер, мості старший, сумління чисте, зовсім чисте у тебе…

Вони рушили далі, за ними значні барвною блискучою купою, а Корсак побачив свічіння жовтих іскорок, цілих іскристих хмар над полем, у повітрі — може, це мухи, комарі, тремтіння крилець — війнуло димом, згаром, їдким згаром мокролисту.

Він чортів за хвоста ловить… Диявол сам… Сірка на устах… І Перебийніс, ще в Заславі говорили про нього — розбійники, хами, але вперве за весь час, як чорна утома, як прагнення тільки спати, тільки не чути, повзма-повзма до тімені, до середини черепа — розкололось… ще нагадав фратра… Україна… вічне Марсове поле…

І ще тупіше вдарило долото в перенісся. Тоді все заслала темінь.

23

— Не відступ, а розгром, Kots Leichnahm, — пив Франкгайм з командою кватерни, частував полонених затяжців з гетьманського корпусу. Затяжці — голландці й шкоти, аркебузна й пікінерська піхота — не встигли й попасти в діло, Перебийносові зайняли їх в ліску, так і попросили пардону.

А ніякові посоловілі лиця розбирав хміль. І валили в шатра реєстрові панцерні, сам Мрозовицький випив ведмедика, хвацький кумпан, пив не відриваючись, обтер чорні вуса рукавом, самі бачили: розсікав надвоє гусарів, кришив панцері.

— Папенгаймці ні з ким не рівнялись, — кричав Ґрумбах, — але ці козацькі кірасієри заженуть папенгаймців під стіл.

Франкгайм веселів.

— Страдіотів і хорватів не терпів я, то тільки гусакам голову крутити, банда, лярони, а козаки в полі — тільки жити, не вмирати… — і клепнув п’ятірнею короткого голландського капітана.

— Перейдете під нашого префекта, камрати, всі перейдете, як один, тут вам честь і любо йти під орлом, а не під зайцями, Матер Деї, ще й жолду не платять, гунцвоти… А хто з вас Кіттуса Скоттуса знає, чвалаї?..

Ті з Ебердіна, з реґіменту Чорного Лева, пам’ятали ритмайстра Кіттуса Скоттуса з перебитим носом, ходили з ним під Брайзґав і били цісарців — ця рапіра добре креше. Пропав давно без вісті.

— Тут він, гемон, тільки дивись на нього — із мужиків, із голоти пікінерів зробив, аж любо.

— Мості Мрозовицький, ще одного!..

— За кватерну, що не відстає!..

— За Хмельницького-префекта!

І шатро зривали крики, брязк панцерних наручнів, коли воїни вдаряли кубками об столи. Не встигала наливати чортова циганка, червоніла в панських кармазинах і фалюндишах. А вівати підхопили затяжці, лежали коло вогнищ: віват Хмельницький…

— Beati pacifici!.. — крикнув мішмафам, гансам Мрозовицький і вступив у стрем’я. Як зайняв оком, палахкотіли костри, хвилювався обоз. Хлоп’я підбігло до нього, русяве, з блакиттю, що темніла в очах.

— Мості реґіментарю, прошусь у Корсунський…

І молитовно зложив руки. Мрозовицький клепнув коня, нагнувся, із-за гулу не чув добре.

— Ти чий такий будеш, хлопче?

— Симеон Збаразький, реґіментарю, тут мене Семенком кличуть…

— Князя Збаразького?..

— Молодший син, реґіментарю…

Лице Мрозовицького, що було спохмурніле, виясніло.

— Як же ти тут? Таж твій брат Юрій…

— Що мені по браттях, — сказало гнівно хлоп’я, — я не їхній…

Мрозовицький нагадав собі Львів, попелястий кучер княжни Петронеллі… В сутінку склепіння постать ченця, неспокійну полумінь його очей… Брат Домінік, в світі — Юрій Збаразький… Суперник… Леліяв відомсту, таївся перевертень, своєї нації зрікся… Де він тепер?..

І хлоп’я бігло поруч коня, розповідало: це він ще з одним, з Максимом, дві гармати відбив від гетьманських, самі удвох із самопалів гатили, а челядь утекла.

— В Стеблівську сотню, а там розберем…

Ревіли бики, горіло з богуславського боку, все небо над обозом палало — і від згарі, що летіла чорна, гнана вітром, і від сонця на схилі.

— Beaei pacifici!..

Мрозовицький поскакав здовж кострів, повз полонених, беззбройних шкотів, і ці велети, беручи його за префекта, підводились, мов дуби, салютували. А там повідь козацької навали, що ближче палання неба, тягнули вози з добром, вели кварцяних і безкінних гусарів з погнутими панцерами, кульгаючих, насуплених, — татарва чигала на них, принишкла, хижаки-крогульці. Бешкетувала й чернь.

— За ребро й на гак!

— Колом у потилицю!..

— Колом, щоб не зойкнув, панський брат!..

Мрозовицький смальнув плазом шаблі одного, другого — чернь подалася. Вишкірив снігові зуби, нашошорився, чуб вилетів з-під шапки.

— Дейнека, драбуга — то полоненого напастувати?..

І козаки, йшовши за ним, довбнями, киями, списами розганяли роз’юшене хлопство.

Ремствувало:

— Нас, поганські сини, то б до заліза вели!..

— Руки рубали б!.. Ого, нас у полоні не шкодували б!

Вовгура, махновський війт, кривоокий з-під Полонного, грозив кулями.

— А вас, чакалок, на груші повішу!

Крикнув Мрозовицький:

— Ти, різуне, на війні з чесним лицарством, а не в корчмі!..

І відступили перед ним, наїздив на них конем, порікували, ремствували, але не сміли.

Крикнув котрийсь:

— Хмель їде!..

І, відкинувшись уже від бранців, а ті збились темною купою, рушили всі, потоком поплили, давлячись, викидаючи шапки, шлики, шишаки.

— Хмель — батько наш!..

Де їхав, не здолали верхівці відсаджувати юрбу. Бігли, чіплялись за стремена, падали в землю, зривались, знов бігли, а інші палили вгору з пищалів, підіймали списи, трясли мушкетами.

— Хмелю — наш Хме-е-елю!

— Ото слава-а-а!

— Сла-ва-а-а!..

Шкутильгав шилохвостий піп, підбігав з шабелькою сурмач босоніж, а поліщук з ковтуном вже не зачиняв рота, так і застиг у крику, в шалі — а-а-а!..

Коси скреготіли, вдаряючись об бердиші, дзвякали шаблі, хтось кинув панську шубу коневі під ноги, й кожен, хто що мав — опанчу, соболі, делію, кармазинну кирею, шпурляв під ноги аргамакові.

— Вікторія! Вікторія!..

Запорозькі ряди віватували пишніше. На конях сидячи, басуючи кіньми, підкидали шапки дзвінкі ряди, панцері грали в червені, вилітали шаблі.

— На Полонне, Хмелю!..

— На собачі гнізда, пане наш, веди!..

Запорожці чорніли, як орли в рядах.

А Хмельницький сердито, не слухаючи криків, нагнувшись над гривою, не спиняючись, важко мчав до дубків, де розіп’ято шатра старшини.

З-за плеча, оглянувшись, бачив хмуре лице Кричевського, розсміяне, красиве Ґанджі, вісп’ясте Яненка, чорне Перебийносове, вихудле Виговського, Богуна — то виринали, то щезали в темені.

Бурмотів:

— Вікторія, клопіт — вікторія. Гетьманам хвіст прищемив. А було не займати… Чи правда, що король вмер?.. Повідь, повідь… Не надіявся, тільки Боже Смотріння… Стільки черні підняти… Славити Бога, тільки славити Бога… Пожару не вгасити… Не піду далі… Тепер пактувати, тепер прийдуть самі. Все коронне зніс, а вікторія від Бога… Свічі в Суботові… Ризи попам. Шкода говорити много…

І коли почув (десь здалека хтось крикнув): «Гетьман наш», — здригнувся, вперше подумав: «Гетьман»…


* * *

Виговський пив мало. Підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока, вивчав усіх в цьому шатрі старшого. Гуділо в ухах, слухати важко: доказувала чернь віватуванням, стрілянням з самопалів, гуляли молойці, зсаджували бочки й барила з гетьманського обозу, ця забава за ніч, за день і ще до півночі, черні стриму не було, та й навіщо — вікторія була повна.

Виговський, підкоморій луцький, знаючи й інше товариство, й інші забави, морщився: орації ставали грубіянські, фольгували собі отамани, пияцтво, як повідь, вогненна й неслухняна.

Думав про інші справи.

Полонені гетьмани — збито з них пиху — стояли покірні перед рядами бранців — з того й почалося. Перебийніс, цей немилосердний шкот, хотів їх віддати черні. Розірвала б як не одного, шляхетське м’ясо й кров — можна було сахнутись. Черкаського старосту схопили, худого Коморовського, Лаща, Пронського — не було кому відігнати, могильники й винники зубами вчепились у них, хто таїв лють стільки літ, тепер осатанів. Може, й з Перебийносового потурання.

А шкотові нічого було б і потурати, що йому вчинила Корона? Розповідали Виговському, що прийшов з великої війни, ходив з побережниками на Мультан, другі, що з затягом Сарторіуса прийшов, з Литви, в службу коронного гетьмана, інші знали його в німецькій війні, служив, мовляв, цісарцям і шведам, а втім, чорт, засміється — морозом пробирає.

Хмельницький його втишив, може, й боявся його шкот, може, приховав пересердя. Від’їхав з молойцями, приведеними звідки Бог дав, різуни неабиякі, пучки в рот не клади. Від’їхав, не захотів. А чернь його голубить. Чернь брата почула. Буде Богданові морока і з черню, й зо шкотом, з носом його перебитим. Може, пошукає колись чернь за іншим старшим.

Страшно черні, як грозової тучі, страшно. Звіря з кліті випустили, вже не приборкаєш. Валить, з усіх усюдів іде. Вже трибунів своїх виносить — Вовгуру, Полуяна, Півторакожуха, Пободайла, вже й префектові свойому віватує — Перебийносові.

В чаду, в хмелю гублять голови, впились вікторією. Всі, навіть найзнатніші. І цей усміхнений сивоголовий Іван Теодорович (його Богуном звуть), і Самійло Богушевич з Кердан, й красень Станіслав Мрозовицький, і старий Кіндрат Бурляй, і обидва Нечаї, Данило й Іван, славні лицарі степові, й Филон Джеджалій, і кінник Ґанджа, й Небаба, й Гаврило Негребецький… П’яні всі, пашать їхні обличчя, дужа радість, як птах у грудях, розкриллям рве груди. Розсілися за столами, проливають липке солодке вино на малиновий оксамит, оковитою нехтують, мечі бряжчать, панцері розіп’яті, куряться чуби, обіймаються й чоломкаються з німцями й голендрами[249], й з тими всіма, що перебігли вчора — з Адамом Хмілецьким, і Миколаєм Бруякою, й братом його, і з Іскрицьким, і Григорієм Ольшанським, і Христофом Ласком… Всі ще вчора ходили в гетьманських барвах, сьогодні ще з-німецька одягнені, але б’ють кулаями себе в панцерні груди — плачуть і кличуть матку-отчизну. Громодар Богдан. Креснув блискавицею небо, цю пустелю осяяв, може б, і спала без нього. Хуртовиною, зливою осяяв, бо він Богом даний.

Для Виговського — такий, як усі, ні більший, ні менший. І Криштоф Косинський, і Наливайко служили панам, поки не запекла привата. І Богдан служив, ще й як служив, не процесувався з Короною. Може, й боніфікував би Суботів довіку, може, й не посмів би й дітям наказав би своїм не сміти. Та чи й тепер посміє?..

Чадно, п’яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні мутні голови, хоч і недурні голови.

Вийшов у ніч. Не спостерігли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його. Тільки Станіслав Кричевський іноді підходив, але Кричевського не було — і він не любив гульні, димних голів. Ще Силуян Мужиловський — з ним поговорити б, бачить далі, ніж усі, гострозорий.

Пішов за шатрами, між вогнищами, кухнями, списами, заткненими в землю. Переступав п’яних, а вони покотом лежали, обнявши сулії, на сідла поклавши голови, на мішки з добром. У відсвіті багать вилискували панцері, червоніли делії й шуби, здерті з панів. Червінню, червінню взялось усе: і ковані вози, ручиці й люшні, й походні кухні, й шишаки драгунів і рейтарів: ті сонно белькотіли, йшли обнявшись, похитувались. Рейтарський обоз. Панська драгунія вчора перейшла. Корогви полків повисли на стеблах. Тиха ніч, сухий цей май, вижарить сонце за дня, випалить дотла, а вночі — безвітр’я. Вали, палісади. Куняють варти, блимають ліхтарні, покрикують варти і спів здалека, іржуть коні, попутані в травах. А заграва кругом, все Поросся в заграві.

Гармати з мовчазними гирлами. Серпентини, фальконети, яструби, сови. Жевріли вчора, вже вистигли. Добрі гармати, добрі людвисарі німецькі. З цими гарматами й Бар облягати, й Кодак, й Кам’янець.

Хтось бовваніє на валу. Може, котрий з вартових. Виговський гадав пройти, до світання ще час, валами до свойого шатра, в обозі старших.

— Іване…

Озирнувся. Приступив ближче. На гарматі сидів Богдан, обтулений в бурку.

— Нема сну, ваша милосте?..

— Марудно, — зітхнув Богдан, — до гульні не тая голова, а не спиться. Ти куди так?..

— Збережу голову на завтра.

Разок зубів під чорним тонким вусом. Богдан важко повернув голову, дивився далі, в степ, у згар.

— Новини які, Іване?..

— Хміль вікторії, ваша мосте Богдане, радуйся, руське плем’я. В цій хвилині не можна навіть облічити, що нам вікторія сплодить.

— Щастя принесе, вагомосте… Душно було, парно, а тепер; прохолодь…

— Клопіт, Іване, клопіт сплодить…

Він узяв голову в долоні, замислився.

Шумів обоз.

— Клопіт, вашмосте Богдане? Вся нація козако-руська встає. Суд Речі Посполитій іде. Ті, що мовчали, підвелись. Ті, що найнижче впали, історію творитимуть. Нації вирок, пане Богдане.

Хіба це не милость Божія, це воскресення Лазаря, нашої нації?..

Частина перша

— Козако-руська нація, кажеш, Іване?.. Plebs, чернь многоголова вийшла. Море, потоп, colluvies[250], пане Іване, боюсь, ох і боюсь її… Хіба взявся й ти бути proditor patriae[251]?

Виговський посміхнувся.

— Patria, вашмосте? Отчизна — матка, а Корона — мачуха…

— А мені — матка, — крикнув хрипко Хмельницький, — ти, вашмость, роками ненависть таїв, мені нашіптував, іншим шепотів, а я… а я — винен Речі Посполитій…

— Кривду свою?..

— Шляхеткам винен і їх знесу…

— А шляхетки — це не Річ Посполита?..

— Еґзаґерую[252] кривди — за короля, не за себе… Я за Полонію кров свою лив… Батько мій упав під Цецорою… А Свіршовський, а Сагайдачний, а Дашкович?..

— То розжени знов чернь, козацтво знов віддай комісарам, — стримуючи себе, сказав Виговський, але в голосі його була злоба, — якщо антицесори[253] твої були рабами, то й ти рабом будеш? Найвище щастя твоє, страшне щастя, вашмосте, — тепер або ніколи, й ти спинився, й ти ще вагаєшся, ще про матку Річ Посполиту говориш?.. Річ Посполита жде тебе, але не тая, не тая, вашмосте…

— Яка ж?..

— Козацька, козако-українська, Богдане.

І тихо стало між ними. Шуміли обози, палахкотіли вогні. Небо, низьке й захмарене, лизали марева. Мідь гармат, осаджених довгим рядом у бруствери, мовчазно вилискувала в цьому мареві.

Шабля брязнула. Хмельницький встав. Марево полоснуло і його обличчя малиновим тремким лезом.

— Рідко коли історія посміхається до нас, людей малих, — сказав із притиском Виговський, так як би недомовляв, що й Хмельницький теж «мала людина», — невблаганна історія сама мчить колісницею й завернути її несила, хіба Смотріння Божого це справа — її завернути. А нам, hominibus parvis[254], єдине: з колісницею мчати вперед. Не під колесами, пане Богдане. І не боятись цієї погоні. Proditor patriae будеш, коли цього не збагнеш. Proditor на віки вічні, притчею потомних, що тебе проклянуть. Час твій, пане Богдане, час наш з тобою. Роксоланії час…

— Час Божий, — тихо сказав Богдан, — так буде, як схоче Смотріння Боже…

І обернув до Виговського своє тверде, зчорніле обличчя:

— Чи не проклянуть мене posteriores[255] за те, що я, homo parvus et simplex[256], відомщуючи кривди, в colluvies кинув націю?..

Але Виговський спокійно відповів:

— Нація цього хоче, вашмосте. А ти хоч великим можеш бути, не станеш ніколи більшим за націю…

Хмельницький шарпнув бурку, що впала йому з рамені, загорнувся в неї і без слова подався геть, униз з валів.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

«…Зіновій-Богдан Хмельницький, гетман славного войска Запорожского і всея по обоїх сторонах Дніпра Украйни, Малоросийскія.

Вам всім Малоросійским по обоїх сторонах Дніпра духовним и мирским; шляхетним і посполитим болшого и меншого всякого чина людем, а особливе шляхетне урожоним козакам и святой братии нашой. Ознаймуем сим Універсалом нашим, іж не без причин слушних, мусіли ми зачати войну і поднести оружіє наше на Поляков…»

Богдан пробігав дальші рядки розмашистого письма. Зсунув брови, на чолі набрякла жила, відірвавшись на мить, глянув: крізь відчинене вікно пнялись бузки саду білоцерківської фортеці, а з дороги креснули блиски — аж заболіли очі: це йшли війська. Хоругви за хоругвами, полки, компанії затяжців, обози, йшли безпересталь на гору, в фортецю, минали її, отаборювались…

«…самого найяснішого короля своєго Владислава, пана нашего милостивого і отца ласкавого, на нас подмовляют і возбуждают…»

Добре, добре Зорка написав. Поки що треба вдавати, наче не знаємо про смерть Владислава. Interregnum[257] нам не корисне. А шкода його — добрий воїн, добрий король…

Виговський стояв, нахилившись, переглядав папери. Писарі скрипіли перами. Хоч і мали що писати, спідлоба крадькома споглядали на гетьмана, роздобрів, рум’янець блиснув на смаглявому лиці; не хмурнів цими днями. І Виговський усміхався, згадав — сьогодні гетьманові снився сон: орел у дзьобі тримає золоте яблуко, а це — глобус, вселенна. Вірить снам і призначенню вірить: спасе Русь, відновить Візантію, приборкає назавжди невірних, боятись тільки півночі. Марс сприяє — так казали зорі. Щодо страху перед північчю — підтримувати, від Москви ніколи добра не ждати, а невірних — не треба цуратись. Найхристиянніший король Франції споконвіку тримає з невірними, протекторат Порти не страшний, страшніша bellua sine capite власна. А Марс сприяє до пори. Тхужовських і Зайончковських бити не важко, нехай от Єремія рушить, Любомирський, Острог. Поки чернь у нас лиш опорою — треба їх боятись. І тих одчайдушних, тих, що тільки на шаблю надіються, — Мрозовицьких, Бурляїв, Нечаїв не любив Виговський. Вже минув час шабель, розуму треба.

«…славу нашу не тілко в части світа європейського, но і в отлеглих за морем Чорним странах азіятицких, довольно родам тамошним відомого, могли іспразднити і поглотити…»

Богдан підвів голову.

— Не забудь, нагадай про європейські справи, пане Іване, коли дочитаю…

Виговський кивнув головою й вдивлявся в нього: от людина жила-жила й нині трясе країною. Доля, причуд долі чи провидіння, чи воля людська невгнута? Чому він — Зіновій-Богдан — боніфікатор суботівський, а не інший — хоч би й Кричевський, найбистріший капітан всього війська, найбистроумніший, або Іван Теодорович — і він теж бистрий, і проникновенний, або ж… Ні, в усьому закон, у всьому своя міра. Саме він — ніхто інший. Тільки Богдан. Орле в ньому й левове. Як лев, трясе головою, як орел, покрикує, різко, коротко. І заворожує людей. Може, й він характерник?

«…Они, поляки, подлуг іх же кронікаров польских свідітельства, от нас савроматов і Руссов уродившися й ізшедши…»

— Навіщо це, — зморщився Богдан…

— Читайте далі, Ваша мосте…

«…і самі власною братією нашого Савроматами і Руссами з початку бивши, а неситость слави й богатства душевредно в собі імущи, от пребиванія з продками нашими древних оних віков отдалилися і іншоє іменованіе (еже єст Ляхи і Поляки) себі учинивши, а за Віслу заволокшися, на чуждих ґрунтах і землях там между знаменитими ріками європейськими Одрою і Віслою осіли, многим околичним землям і панством німецким западним і полуношним зашкодивши і держави їх з людскими населеніями, воєнним і разбойническим способом, прошлих оних древних віков, утрутивши і урвавши себі завладіли…»

— Добре, — відірвався гетьман від читання й посміхнувся, — це для європейських держав пожиточне, щоб нас ребелізантами не вважали…

— І не тільки це, — вкинув Виговський, — це заперечення польської нації взагалі — вони ж говорять, що нас нема, а історія каже інакше.

— Твоя історія, — посміхнувся Богдан, — я історії справедливої ще ніколи не читав.

І продовжував:

«…повстали направо і безсовісно яко іногда Каін на Авеля на Руссов албо Савроматов, власную…»

— Яко же вижей писалось, — хитро підкреслив нігтем Виговський, — от і виправдання: яке коварство…

«…з древности природную братію свою і за предводителством короля своєго Казиміра Великого, іже єст імені того Третій, року от рождества господня 1333 албо 1339…»

— Ціла дисертація, пане Іване, — зареготався Хмельницький, — але добре — нехай знають люди все.

«…войною звоєвали і своей неситости привлащили і подчинили істинніє із древніх віков землі і провінції наші Сарматскіє, Козакорусскіє, от Подолян і Волох по Віслу і аж до самого Вилня і Смоленска, доміє і обширніє границі свої імущиї, а іменно: Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую…»

«…Белзскую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую… — підкреслював нігтем. — …Витебскую й Полоцкую…»

— Дуже добре, краще не треба, пане Іване…

«…і не тілко в помежних землях і провинциях наших Руских славноє ім’я наше козацкоє ізпразнили і загладили, але що найгорше і найжалоснійше, всіх оних братию нашу Роксолянов в невольничоє подданскоє ярмо запрягши от віри отечеснія православнія душеспасителнія к греко рускія отринули…»

До Виговського підійшов навшпиньках писар у вишневому жупані, з пером за вухом, з лисячим гострим лицем — Самійло Зорка, старший канцелярист, він і складав цей універсал. Пошепки сказав Виговському новину — Прокіп Верещака, тільки що з Червоної Русі, просить говорення з паном гетьманом. Виговський підняв брови: Прокіп Верещака — це ж скарб для канцелярії. Зорка віддалився навшпиньках. Драгомани, підписки посміхнулись до нього.

Гетьман кінчив читання.

«…Кгди ж єжелі ветхій Рим іже всіх європейских городов матерію наречуся может, многими панствами і монархіями владівий і о шестистах чтиридесяти і п’яти тисящах войска своєго древле гордившийся, давних оних віков далеко меншим против воінственной сили римской валечних Руссов с Ругии от Помория Балтицкого албо німецкого собранієм, за предводителством князя їх Одонасцера року по рождеству господньем 470 бил взятий…»

— Знову Одонацер[258]? — підвів Богдан голову. — Це, мабуть, пан Зорка додав?..

— А він це любить, — посміхнувся Виговський, — чи погано?..

— Добре, так і треба…

«…Чотирнадцять літ обладаемий, то нам тепер, кшталтом оних древних Руссов продков наших кто может взбранити діяности воінственной і уменшити отваги рицерской…»

— Певно, що ніхто… — Хмельницький пробіг ще останні рядки. — Це все?

— Все, Ваша гетьманська мості…

І Андрій Іскрицький, старший підписок, підбіг з гостро стятим пером. Підписки й драгомани підвелись. Львович, молодий канцелярист, цікаво витягнув голову. Мухи бриніли. Гетьман узяв перо й швидким широким розчерком підписав: «Зіновій-Богдан Хмельницький, гетьман Войська Й. К. М. Запорожського».

— Вождь козаків-ребелізантів, — засміявся Хмельницький, віддаючи перо, й всі підписки засміялись. Гетьман був доброго настрою, хотів жартувати. Й підвівся, кивнув головою канцеляристам і пішов, м’яко ступаючи. Виговський не відступав його.

— Універсал добрий, — говорив гетьман, — складний, багато відізветься на нього, ляхи читатимуть…

— Не дочитають, пане Богдане, кров заллє.

Ішли коридорами фортеці. Високі шкоти презентували алебардами. Кричевський ходив з Демовичем-Креховецьким, облічував щось.

— Людвисарі ждуть, куме, — крикнув до гетьмана.

— Приходь на раду, полковнику, — пройшов Хмельницький.

У вікні стояли, розповідаючи собі, полковник Теодорович, Нечай, Ґанджа, складний Чорнота, вклонились гетьманові. Застиг Мужиловський. По сходах важко йшов здоровенний Бурляй з реєстровими полковниками. Майнув осавул Іван Ковалевський — гетьман спинився.

— Їдеш у Крим?

— Так, ваша мосте, завтра.

— Все маєш?

— Так.

— Тимоша ж привези, пришли не гаючись, сам залишайся, Тиміш мені потрібний…

Пішли, й гетьман говорив Виговському скоро, думки, як блискавки.

— Не слухати Перебийноса, він в гарячій воді купаний, переждати, пактувати.

Виговський хитав головою.

— Я знаю, що роблю. Я ночей не сплю. Все зважую. Я не нагальний вітер. У кого солом’яний вогонь, купи зібрати, різунів — а завтра що? Скільки ще роботи, скільки ще діла… Матер Деї…

Купи йдуть — добре. Гловацький на Сіверщину, Гайчура пробирається на Полісся. Завтра Теодорович і Нечай виїдуть в Брацлавщину, Гладкий вже пішов з Худорбою в Чернігівщину. Вогнем і мечем. Шкодувати не треба. Тривоги задати їм. За це не страшно. Обоз в Білорусі, може, до Чигрина виїхати треба. Підождемо, зміцніємо. А тим часом потенції менші й більші прихилити. Януш, князь Радзивілл, невже він не сидітиме тихо, хто ж, як не він, обіцяв? Якщо Литва не вмішається, півділа зроблено. Московія — Унковського й Бунакова соболями обкинути. Страшно Москви. Сидить тихо, але що думає? Тепер Туреччина. Ковалевського — до Бахчисараю, нехай умовляє. Тугай-Бей — побратим, прийде, але що султан? Це найважніше. Заспокоїти його. Інші — от і нема людей, з ким, з ким, а ви Річ Посполиту хочете, монархію. А цісарство?

— Мещерин, — кинув Виговський.

— А шведи?

— Чаплич поможе, аріанин.

— Іспанія, Франція — до кардинала Мазаракі, вислати негайно листа до Відня, до Реґенсбурґа, до всіх потенцій. Ракочій — от цей, от цей мене непокоїть. Ракочій буде королем.

— Коли б підійшли ми до Любліна, — вкинув Виговський, — ми б їм короля вибрали.

— Підемо, дай зміцніти тут. Гармат нема, гроші треба, ще раз гроші, реґіментарів… А чернь утримати — беллюм сіне капіте[259]… Я все зважив, так, як я кажу, роби, пане Іване, а то ти свій розум маєш, шкода много говорити. Я сказав. Листи не забудь. І до Венеції…

Спинився перед своїм покоєм. Виговський знав, що ще питатиметься зір. Арґолі, празький астролог, з гетьманського обозу взятий, вкрадливо чекав уже, низько вклонився. І ввійшов за гетьманом, сухий, з сивою борідкою клином.

— Зорі, — прошепотів Виговський, — зорі — дурне. Людина собі сама стелить шлях. Схоче — є, не зможе — нема людини. І в тому, що говорить, — правда й ні. Важкий, крутий він. Але тільки він. Ніхто інший.

Війська йшли. Маяла над бастіоном гетьманська корогва. Богун підійшов і клепнув по рамені. Богун був ще вищий — на цілу голову, велет.

— З тобою жити, не вмирати, пане тезко, — сказав, — випити б аліканту[260]; універсал читав. Добре зложено.

— Похваляєш?

— Аякже ж.

— А я ні, — гірко всміхнувся Виговський, — я хотів іншого.

Богун пильно вдивлявся в нього.

— Чого ж ти хотів, мості канцлере?..

— Декларації окремої Речі Посполитої нашої, Києва окликання гетьманською столицею, князівства й володіння Богданового, на ввесь світ промінюючою свободою…

— Заручиш же мені, що вже час на те? — посміхнувся Богун. — Здайся на Богом нам даного, він знає, що чинить, мості канцлере, краще від нас…

І Богун пішов до гурта полковників.

2

Юрій Гедеон Рославець, мандрівний поет, писав до й. м. Яна Мазаракі у Львові:

«Добре фольгую собі, милий мій друже, в цій мандрівці, що пахне мені весняним цвітом. Гей, та й розцвіли ж пишно сади у волинській землі! З небораком Римшею мандруємо восвояси через такі городи коронні — Золочів, Бузьк, Броди, Крем’янець, Дубно, Олику, а оце добились ми до Погориння, звідки й посилаю тобі листа не «з перцем», а з подорожнім купцем львівським, вірменином, паном Осовіятовицем, що зустрівся мені в дорозі з Києва. Подорожування се багате в пригоди й зустрічі, яко же ця вся земля навесні яріє й шумить, мов молодий ліс. Багато писати, мало говорити, більше слухати. Не встигли ми ще очухатись від вісті про знесення коронного війська на Жовтих Водах, як в Дермані прибились уже недобитки з легкої хоругви пана Замойського й розповідають, терор сіючи в людях, про страшне знесення обох гетьманів — коронного й польного — під Корсунем і в Княжому Байраку, про великий дебакль[261] і ретираду, а найважливіше, про неволю багатьох битних Речі Посполитої воїнів, у тому й самих гетьманів. Але об тім вашмость напевно має вість, бо баталія наступила 16-го, а нині вже маємо майя 27-го, отже, й до Львова страшна ця, а серцю руському мила, вість уже прийшла. Такі-то справи, ваша мосте. Тепер по цілому Подніпров’ї ходять, й уже на Волинь, і в воєводство Київське, й навіть у Староство Овруцьке заходять купи козаків і конфідентів Хмельницького, як мовлять, а де-не-де, то сама чернь — всі ці могильники, й броварники, й чабани беруться за ратища й сокири та зносять і плюндрують замочки й фільварки. Що буде далі, ніхто не знає, тим паче, що нещастя несподівано нас застало й сумна вість про скін нашого доброго короля, рівного Помпеєві переможця невірних і московських варварів, чорною отрутою наші серця заливає. Що буде? Що готує нам завтрашній день?

В пості й покорі продовжуємо нашу путь, мості друже, й обсервуємо[262] неспокій, що сколихнув ці краї, як хуртовина синє море. Вихор іде зо сходу, з-над Дніпра, й ніхто не знає, що посіє він нам. Молись же, друже мій, за цілість Речі Посполитої, бо тренами-сльозами гірко обливається вона й не знає ні часу, ні години, які їй Смотріння Боже готує…

Бачили-сьмо в містах і містечках та замкових градах великі натовпи шляхти, що стривожена хлопською ребелією. Бачились-мо збігців із Брацлавщини й Заславщини — гуляють там загони Перебийноса й Гайчури, Морозенка й Нечая — так-бо звати цих Хмелевих полковників, ці вихри у степах. Говорились-мо з многими людьми різного походження, по корчмах, по нічлігах і на перепуттях. Страхопудів вдосталь, але є й битні люди, що легко всієї справи не важать, а грудьми за Корону постоять. Найпаче ж горе шляхті руській, не знає, на яку їй ногу стати, не знає, куди голову прихилити. Віра одна в них з ребелізантами, але готові їх на паль посадити. А багато з них українського племені, віри ж грецької, та й навіть католики передались до ребелізантів. Нарікають на гніт, на здирства й безчинства, а Хмель, кажуть, нам поможе добро і кривавицю відібрати, що їх забрали мості Потоцькі, Збаразькі й Вишневецькі. Передались уже до Хмеля Виговські, як кажуть, і батько, й сини, а Іван, комісар гетьманський, як говорять, за канцлера у Хмеля. Адам Хмілецький, синовець покійного київського воєводи, разом із панянською драгунією передався під Корсунем. Так само уманський полковник Остап Гоголь. Згадували нам і про Гуляницьких як зрадників Речі Посполитої, і про Івана Тарнавського, що з усією залогою козаків у Корці втік з панської служби до бунтівників. А що вже чернь собі починає, то хіба не треба писати: валом валить і гнівом дише на панів, сенаторів і воєвод.

Зустрілись-мо в Бузьку обоз панни Олени Стеткевичівни, що милостиво нас узяла на драбини, так що ніг не б’ємо й, як Бог дасть, до Києва доїдемо, де молитимусь за тебе, мості друже, перед святими угодниками лаврськими, й про твої заходи для добра нашої бідної церкви грецької розповім і чеснішому ректорові Колегії Інокентієві Гізелеві й архімандритові Тризні, ігуменові Ігнатієві Старушичеві розповім, а сам зложу чолобитну його мості воєводі Адамові Кисілю.

Тебе прошу, мій друже, бережи своє здоров’я й передай привіт від мене пану Петрові Татомирові, панові Гаврилові Горянському й панові Семенові Височанові зі Слободи Покутської та чекай від мене вістей, як і тебе прошу в Київ мені слати вість на руки ігумена Інокентія Гізеля, ректора Колегії Київської, а він мені передасть. Желательний твій, вашмосте, друг і приятель


Гедеон Юрій Рославець

в. р.


П. С. Смотріння Боже хоче, щоб ти, пане друже, поки можна, ласкаво перебував у Львагороді, а може, Воно й схоче тебе небавом до інших, ще достойніших, служб покликати…»

3

— Поважаю лицарські заслуги й. м. пана на Острополю Остропольського, — сказав позіхаючи Римша, — але прийняв нас, не гріх сказати, як худопахолків, вашу мость, магістре, то й образливо, інший узявся б за шаблю.

— Остропольські чванькуваті й не гостинні, коли б не нічна пора, то княжна Петронелля напевно не заїхала б до нього.

— А зажило паненя на українських землях непогано, тільки, кажуть, заставив усе жидовинові. Вдвох смокчуть людську кров і тучніють. Замочок остропольський — пхе! — дубовий, тільки креснути — й піде димом. Стайні кращі, ніж холопські хижі, на стайнях батогами гузна списують підданим; холопів запрягають в неділеньку, щоб нивку зорати, а панові Остропольському цілий тиждень відробляють, тому й повна чаша цей дім… Гай-гай, мості магістре, а проте чернь — це друге військо Хмельницького. Чули, що на Барщині, на Вінниччині, на Костянтинівщині діється?..

— Буря, Римшо. Докотиться й сюди, на Волинь.

— А це вже нестеменно. Прости Боже — і спатоньки пора і сон не йде. Що хлопство злобиться, не подивую.

Самого пана на Острополю мало сьогодні грець не вдарив, звичайно від пережертя й пересердя. Турбувався ребелією, приймав панну Стеткевичівну й княжну, а за ним його сини-чвалаї, на вечерю подав фазани, вийшов на кружґанок, віддав хлопця з челяді на стайню посікти, а по вечері — не надто й веселій — наказав музикам грати, хотів похвалитись перед паннами, пішов у тан, та набрякнув, заточився й упав. Рославець пустив йому кров, полегшало, але вже не було до танцю, пана понесли в спальню, а гості подались у кімнати. Рославцеві й Римші, яких мали за худошляхеток, відвели місце на вежі, в тісній кліті.

— Коли б на мене, магістре, — сказав Римша, — то я йому так пустив кров, що вже не встав би, хай мене грім поб’є!..;

— Людина людиною, Римша.

— До всіх будете по-людському, магістре, то борзо ся на людському роді попечете. Є люди, але є й тварюки в людській подобі. Якщо більше їх наплодиться, чим добрих людей, то й кров пустити не гріх. І пустять їм, панам і підпанкам.

Рославець, лігши в ліжко, з-під покривала пильно придивлявся цьому львів’янинові. Ще не міг його розгадати. Римша посміхнувся.

— Маєте мене за авантюрина, який по світі товчеться й шукає вогню, щоб погріти своє грішне тіло, чи не так? Але справжнього мойого замислу не збагнете, магістре. Я — авантюрино, але я й серце маю. А що не з панського ребеса я, то зважте — мати мою як відьму спалили, а батькові залили пельку оливом, бо, мудра голова, золота шукав і дошукався б, людина це був нового віку, не давнього, от і я теж прагну зміни цього трухливого світу…

Втім надслухував. З ним, на лікті звівшись, слухав і Рославець. З темряви озвався пущик. Другий і третій. В Острополі говорили, що за Чудновом видно заграву, вдень і вночі. Хоч Хмельницький відійшов до Білої Церкви й там, кажуть, sedem fecit[263], та його конфіденти шугають, мов миші, а купи за купами йдуть і йдуть, денно й нощно, лісами, ярами…

— Вже ж би й я не мав прагнути зміни цього клятого прогнилого світу?.. — сказав знов Римша і, підтягаючи плюдри, побіг до вікна.

— На який же, Римшо?..

— На який?..

Він вдивлявся в темінь, надслуховував.

— Звісно, на новий.

— А який це новий?

— Не такий, як був.

І притьмом покликав Рославця. Той неохоче зліз з ліжка. Місяць знічев’я виплив з-за хмарок-острівців. Тополі загляділись в став, тільки блиснуло чорне плесо. З вежі ввесь сад, луг, аж до ліска — як на долоні. Зачорніли шопи, броварні.

— Добре дивись, магістроньку…

Пущик знов пугукнув. І з лугу, через дорогу, місточок, у сад побігла тінь — одна, друга, прихилившись до землі — й третя.

— Могильники, броварники, лугарі, магістре, — челядь пана Остропольського, ті, що на кіл їх садовлять, що їм з литок жили тягнуть, що ними орють…

— Не розумію..

Римша засміявся.

— Рекгедіц, — пирснув у лице Рославцеві, очі йому злюще блиснули, — людкове за ножі взялись — за праве діло…

Рославець зразу ж подумав про каштелянівну, про княжну.

— Скурчий бику, Римшо, ти знаєш, а мовчиш?..

— Те, що й ви, знаю, може, трохи більше…

І хіхікнув у кулак.

— Не майте мене за конспіранта, ані за козацького конфідента, вашмосте, але кидав я оком по броварах[264], по челяді, по нашому панові, хай йому грець! Рекгедіц, мості магістре! Чи не погріємось з вами?

— А панянки?..

Римша знов засміявся.

— Як доведеться. А панянка каштелянівна гожа, що й мовити…

— І ти мовчав, цепе[265]?

— Хіба я знав, що вам на тій цноті так залежить?..

Але магістр збігав по сходах у долішній замочок. Правда ж, йому не кинулась в очі Римшина поведінка, правда ж, не ходив за ним по стайнях, по броварах, не надслухував, з гайдуками, з хлопством не шепотівся; а Остропольський хропить мов борсук, навіть варти не видно, а кругом бори, столітні бори… Чи ж знав Римша більше?..


* * *

Під вербами срібна падь роси. Рогіз затремтів над ставком.

— Ти, Семе?..

— Я, Харсуне…

— А побережці?

— Йдуть…

— Чуєш, ідуть?..

— На загибель же…

Ще дрібніше затремтів рогіз. Зайшовся місячним лоскотом чорний став. Зрізалась росяна падь на травах. Ой, чиї це трави, луги, пастовні? Остропольського-паняти, біс йому дітей колихав, Остропольському ж сухомельщину й дудок, Остропольському ж і цей став хлопи копали, загибали в чорній трясовині.

— Хто йде?

Зброя блиснула, але не брязнула, підв’язана. Й копита обв’язані соломою; тихо йдуть коні, щулять вуха.

— Не питайте, людкове, тільки добре дбайте.

— В панську пельку кола!..

— Самі молойці йдуть, попасали коні в ліску.

— Йдем, Семе…

— Креши, Харсуне!..

Проти Вознесіння — таке гасло. Подали Перебийносові хлоп’ята з-під Полонного. Й не підманули козаки. Як стояли в чуднівських лісах, так за три дні сюди підійшли. Креши, Харсуне. З-за льодовні до челядної — просвітець у дверях, ти, Силуяне? Тіні розбіглись під росохатими липами та попід замочок, попід замочок…

…Креши, Харсуне!

Панський замочок дубовий, але віконниці, футрини[266] — соснові. Що сухе займеться, то й мокре з ним згорить. Але ще тихо, хлоп’ята. Коні в саду тягнуться до трави, козаки спішені, ждуть. В саме серце їм, товстопузим панам. Місяць же як на те, видно, як на току. Соловейки лящать у срібній листві. Й ми їм соловіями заспіваємо, казав батько Богдан. Так, бий же їх, суча їх мати породила, бий їх панське ребесо!..

Й яблуневий квіт опадає, опадає; білі платки тепер змалиновіли, вниз до Горині зелен-садом пішов відсвіт, замовкли солов’ї, чорне плесо ставу прорізали тополі вогненними лезами.

— Так їм за нашу кривдоньку…


* * *

Важко зойкнув глушмай[267], старший син Остропольський, пропорений бердишем. Куций пан Домацій Коска, завідувач Остропольського, впав на порозі, розкинувши руки; довбня розчавила йому черепа. Й босі ноги затупотіли по замочку, згори вниз, знизу вгору. Челядь і не думала сягнути по бесаги, топори: враз приєдналась до сіроми. Слюдові вікна обвіялись багрецем, дим ринув у двері, що зірвались з завісів, горів замочок, горіли офіцини[268], а далі й хліви, бровари…

— Мати Б…

— Так його, песького брата!..

— Давай сюди череваня!

— Остропольського, пана шукайте!

— Добре дбайте, братики!

— Під хвилю його…

— А козаки, а козаки-друзі…

А пан Остропольський заліз у шафу з дубовими дверима, у шафу, де висіли делії, кунтуші, де пахло атласом, шафраном. Стояв, притулившись до стінок, тремтів усім своїм дебелим тілом. Чув усе. Повз нього бігли сідельники, його ж піддані, конюхи й псарі. Вели їх Сем, Силуян, Харсун — ох, і дав би їм, коли б змилостивився Бог! Бігли повз, кололи бердишами, рубали шаблями постелі, пір’я летіло з перин, припадь пухова, як сніг, на долівці, розметали куфри, полиці, ввесь домашній скарб, топтали добро, дерли фалюндиш і габу, а пана не могли найти.

— …О, помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй, по множеству щедрот Твоїх…

Хтось шепотів за стінкою, в темряві, крізь зойк і крик, крізь дим і смерть, — молився.

— Харсуне, де ж черевань, де ж він?..

— Пропав, як у пекельній брамі.

— Пошукай, вижени, випари його, нашого гаспида…

— Далі хлоп’ята, доставайте пана…

— …помилуй мя, Боже, грішну…

Обличчя — полум’яні струмені, жовтожарі очі, мерехт пожарища, жилаві руки.

— …Почаївська Божа Мати, змилуйся над нами, грішними…

— Тягни його, кнура несмаленого, ось він, — крикнув хтось із челяді, так, це він, доїжджачий Сем, — за щетину тягни його, пречортового сина…

Й вже вдарила віхола полум’ям, вже йдуть жовтожарі очі просто на нього.

— Люди, божі люди, бійтесь же Бога!..

— А ти боявся, пранцюватий гаде? Ти нас вогнем власноручно пробував, ти нам жінок плюгавив, ти з нас жили мотав, очі свердлував, в рала запрягав — кров пив!..

І схопили, й витягнули, й розірвали знизу вверх його довгу сорочку, й страшно нагого, м’ясистого, білотелесого, поволокли за чуба, а по голові, по плечах товкли його; кинули бесаги й вила, потяглись руками, вп’ялися пальцями в біле товсте рам’я, шарпнули — засичав, посунули, позойкував, причитував, просився, а сльози й піт патьоками котились по обличчі…

— На грушу пана Остропольського, його собачу мость…

— Тепер нехай коверзує!..

— Та так його, та так!..

— Т-а-а-к…

— …мати Божа, заступнице Пречиста, під Твою покрову вдаємося…

Римша сидів на куфрі, тоненьку шабелечку поклав на коліна, начеб і не його це була справа, попивав винце з кухля, а відпивши, покрикував, закотисто сміявся.

— …Царю Небесний, Утішителю…

Рославець ледве найшов панянок у горішньому замочку, та втікати було запізно. Княжна Петронелля, каштелянівна, пані своячениця Гораїна, й фравцимер — покоївки, й Остропольські невісти, накинувши на себе лиш гупелянди й мантильї, молились, притихнувши, тремтячи.

— Людкове!.. Семе, Яцьку, — та тут білоколінне кодло. Невістоньки, о, ще й нам охоти додайте…

І гирі затряслись, хто зареготався, виваживши двері, а Сем і Харсун — два водії, та й інші з ними, замірились. Княжна сахнулась. Блідо шелевіли уста каштелянівни.

— Охотоньки дай, панно…

— Не смій, мармизо, — виріс Рославець між ними, й мужики так і зніяковіли: худий вид магістрів палахкотів, стрибали брови, — я за тих білоголових, браття мої, руку покладу.

— А ти що за один?

— Такий, як і ви, грецької релігії…

Сем підійшов до нього, глянув згори — височенний, як два кісся.

— Як тривога, то всі ви грецької, а вчора то ще й із ксьондзами по-собачому, по-латинському лопотав.

— З панятами розважався!..

— Та на дуба й його, панське плем’я!..

Пані Гораїна підійшла, стиснувши губи.

— Люди, ми грецької віри, як і ви, всі, як нас бачите, благочестиві, хіба погубите невинні душі?..

— Віри, може, й грецької, але шляхетського тавра, бабо!..

Тоді в дверях станув козак. Римша виглядав з-за його рамені. Від козацьких відзнак сірома знітилась, розступилась. Козак був значковий, в білому жупані, сам жилавий, благовидий, з русявим чубом.

— Вашмосте, — підбіг до нього радісно Рославець, — старший ти є, лицар, накажи, щоб браття пошанували єдину віру: ми — діти Роксоланії, грецької релігії, як і ви…

Козак пильно приглядався йому й жінкам.

— Іноді — свій, а гірший за ворога. Всіх не пошануєш, мій пане, дарма що віра одна…

Він поглянув порвисто й погірдливо. По Рославцеві, оцінюючи його худий єзуїтський вид, по зблідлій каштелянівні, по мовчазній княжні, що стояла, розширивши темні очі, таємничі, як пристрасть цього спалаху.

— Але хто свідчиться гаслом вірних…

Козак нашошорився.

— Ти свідчишся, асане?..

Магістр підійшов до нього, відсунувши легко височенного Сема.

— Пан Виговський, як і пан Мрозовицький, а ти їх знати мусиш, посвідчили б, котрий я з ряду вірних…

І він добув із-за пазухи невеличкий простий хрест із дубового дерева. Козак підняв руку до чола:

— Бачу в тобі друга, асане, й вірю. Я — сотник Іван Груша. А ви хто будете?..

Рославець сказав. Козак уклонився білоголовим. Імена Четвертинських і Стеткевичів знав. Як Огінського, воєводи Мінського, як Сангушка, як Єловицького, войського[269] володимирського, сказав він, так і це імена, що у люте врем’я світять стійкістю й вірністю. Цю кров треба берегти. Панянок із почетом доставить на той бік Гориня.

Сем неохоче поступився, заломотів бердишем. Груша обернувся до нього строгіше. Гирі замовкли. З Грушею йшло триста людей козацького загону.

— Вашмость, напевно, думає про мене зле, — підступив до Рославця Транквіліон Римша, — але це я його привів сюди… Хіба ж не панна нас врятувала від петлі?..

— Марниці, — сказав Рославець, — що ти авантюрино, це я знав, але за добре діло спасибіг…

А панна каштелянівна притулила до себе даму з фрауцимру, що хлипала, позеленівши від жаху. Рославець підійшов до неї.

— Дякую тобі за ласку, — Оленка хмуро відвернулася від нього, — хто ж міг знати, що вашець такий давній ребелізантський конфідент. Але за мене міг ти й не турбуватись.

Вона показала йому з-за корсета рукоять флорентійського стилета. Рославець оторопів. Така не дала б себе легко.

4

— Страшна ця сваволя черні, — сказав сотник Іван Груша, — звір із клітки не вчинить такого плюндрування, що морозить жили, але ми не сіяли цей вихор, мості магістре…

— Знаю, — відрік Рославець, — Річ Посполита, а найпаче бутні панове кролевенята сіяли цей вихор. Жнуть же нині…

Вийшли над став, увесь у відсвіті пожарища. Нерозквітлі ще лілеї плавали на чорній воді, схиливши важкі бруньки на широкий збагрянілий лист. Принишкли тополі, дим стелився садом, ішов на луги. Земля ще не прокидалась, а ніч станула, накрити хотіла це полум’я, пригасити.

— Campus Martius Ukraina vera est, — сказав Рославець, — падаємо й встаємо знов, мості сотнику, скити, монголи, Темуджин і Батий, Литва й ляхи — все на нашій землі, й коли їй, змовчазнілій від горя, Боже Смотріння дасть кращу долю?..

— Доля в нас самих, — перегодя сказав Груша, — ні від кого не жди спасіння. Коли нині встаємо за права, то вже востаннє… Або ляжемо кістьми, або будемо жити…

— Наша в тому справа. Воєвождя великого дано нам.

Груша кинув гілку на став, сколихнув воду, зарябіла чорнота плеса.

— Багато народу виходить на ляхів, різні це люди і різна їхня кривда. Голоколіньки й хлопство платять кров’ю за кров, міщани, козаки, шляхта грецького обряду, хто за наїзди, хто за сухомельщину, хто за в’язниці й муки, хто за позви й образу, попи — і багато з ними — за поневіряння віри, хто в надії розбою й проклятої користі, але є інші, мості магістре, що хочуть бачити далі…

— Що ж саме?

— А от хоч би й ти, — обернувся до нього, — як ти, учений чоловіче, попав до змови? Що тебе з паном Виговським поєднало, з Креховецьким, як згадуєш, чому знак вірних носиш потаємно?..

Рославець витримав цей твердий погляд сірих очей.

— А тому, мості сотнику Грушо, що сподіваюсь в цьому повстанні воскресіння, аки Лазаря, Речі Посполитої нової, гідної благословенства святоандрієвського, ладу нового чаю в цій землі й його промінювання на ввесь світ…

— Амінь.

Тихо над ставом. Тихо над луками. Тихий сад з кривавим квіттям. І зовсім близько очима до очей Рославцеві станув Іван Груша зі своїм ясним обличчям римського воїна.

— Першу змову, зав’язану для порозуміння невдоволених вільних людей, — сказав він повагом, — заміняємо ми другою: для оновлення республіки козако-української нації… Де б не були ми, друже, перед людьми й Богом вірні одній справі, й для неї живемо, й вмираємо…

— Хто з вами?

— Кращі люди Богданові — брати Виговські, Іван Теодорович — Богун, брати Нечаї, Силуян Мужиловський, Кіндрат Бурляй, Остап Гоголь, Самійло Зорка і багато інших людей, не тільки в військовому таборі…

— Таємна ця змова?..

— Таємніша таємної. Не всі ще сили з нами й не все йде по наших замислах.

Заіржали коні з лук. Сполохані коні пана Остропольського. Вила ще, шумувала мужицька братія біля замочка. Він горів. Охвачений полум’ям, кришився; балки, крокви, вежі й ґаночки падали вниз і мужва розбігалась.

— …Вогонь і залізо…

— Інакшого шляху світ не знає, мості магістре…

Сотникові квапилось. Загін ішов далі, в Овруччину, до Чорнобиля. Висовувала гідра ребелії свої мацки[270]. Повзли полум’яні струмені.

Втихли соловії, зайнялись багром лілеї.

— Вашмосте сотнику, — тихо проказав магістер Рославець, — в першій змові я сповнив, що міг. В другій хочу бути поряд з вами. Не знаю, коли Бог нас зведе, але знай, що я з вами заодно…

— Куди тепер?..

— У Київ. До пана Кисіля з місією. А тільки звільнюсь — у обоз, у поле.

— Такі люди Богданові потрібні.

Пішли. Рославець розповів про панну Стеткевичівну.

Сотник зітхнув; якщо це суджена Корсака, то руський дух давно з неї вилетів. Може, ще батько врятує, каштелян новгородський, а брат — надія Виговського. Брат її — Михайло Стеткевич між нами.

— Непотрібно знає про тебе, магістре, добре було б тобі у Києві ще якийсь час поростати польським м’ясом, особливо, коли маєш секретну місію…

Рославець посміхнувся.

— Хтозна, сотнику, що б зі мною було тоді… Та й з нею теж…

Груша спохмурнів.

— За це правда, не ручу. Черні до часу мусимо позволити. А до зрадників отчизни й ми не маємо милосердя.

— Так і треба.

Сотник сам доглядав виїзду панни. Чернь порикувала, ласа на обоз, але не сміла. Панна сиділа в кочі, не завважуючи Рославця. Тиха й бліда. Тільки пані войська Гораїна і княжна йому приязно кивнули. Обоз рушив. На сході сіріло.

— А може, — обернувся сотник до Рославця, — це твоя помилка, магістре? Може, таких не треба щадити? Може, такі ще гірші за ляхів?..

— Як хто, — знизав плечима Рославець, — що панна для нас утрачена, не гадаю — в її серці тепер буря. Може, колись думатиме інакше. Час покаже.

І йому пора було збиратись в дорогу. Груша сповнив його новими думками.

З темряви вкрадливо приступив до нього Римша. Облизував губи, мов кіт, обіпханий чересами, обвішаний різьбленою зброєю.

— Так що ж, вашмосте, пора й нам?..

Рославець так і не знав, що йому робити з цією личиною.

— Ти не козакуєш, Римшо?..

— Рада б душа, але гріхи, магістре… Треба сповнити обітницю. Я ж їду до отця вашого Тризни в Печерськ відмолювати гріхи…

— А це що?

Рославець поклепав по чересах.

— Мамона, магістре. Ліс рубають, тріски летять. Має взяти хлоп, краще я візьму. Він і так не знатиме, що з тим зробити. А наш брат дасть собі раду…

— На вота в лаврі оддасиш, ланцю…

— Авжеж, магістре, тільки й тієї думки в мене.

Але Рославець, дивлячись на ці приплющені оченята, був певний, що такі череси лаври ніколи не побачать.

Проте без Римші було б і йому турботно.

5

Пан на Четвертні князь Степан Святополк Четвертинський з непокоєм ждав доньки; з Острога нарочитий сповістив, що їдуть враз із дочкою новгородського каштеляна, але ж бо заграви нічно й денно з Дніпрового боку, купи бачили під Васильковом, а Погорина клекоче — тільки іскри: пожежа. Проте з великою втіхою прийняв вість, що княжна Петронелля з обозом і панна каштелянівна пороном[271] переїхали Горинь.

В Новій Четвертні того дня був з’їзд — крім отця Пацічеллі, італійського абата в подорожі до Лубен, кількох братів Гуляницьких, завжди милих князеві, прибув здалека пан Костянтин Поклонський, римського обряду білоруський шляхтич, підкоморій Вітебський, й переїздом з фамілії: князь Олександер, мінський каштелян, й ротмістр Ілля — військовий. Було теж з іменитих польських гостей декілька втікачів з Подніпров’я й Брацлавщини: комісар Ожґа, Ян Прухницький з Межибожа, Ян Барза з Болезова, Бебельський і багато інших.

Гостювання у князя було пишне; цей світлий потомок руських князів жив широко й гостинно. Його Четвертні ніхто не минав. День і ніч було глітно від гостей, в подвір’ї завізно від ридванів.

Одні їхали до князя, бо були посвоячені й заприязнені, другі, щоб слухати науки, мудрої й дотепної, треті — задля щедрого частування. Навіть польська шляхта, хоч і не любила киязя, Четвертні не оминала. Музика, витворна страва, барани, дичина, фазани, кращі вина, малага, херес і бургунд виносили з князівських льохів для доброго товариства, й вгинались в замочку, тріщали столи.

Панна Стеткевичівна — й так мовчазна й задумана (хоч князь і сміявся, аж заходився, аж біла борода й живіт йому тряслись, коли слухав оповіді про пригоду з ребелізантами) — мала прикру вість: ротмістр Ілля, князь Четвертинський, що з хоругвою легких панянських їхав з Богуслава у Житомир і знав про подробиці корсунського дебаклю, розповів, що ротмістр Януш Корсак сильно ранений від полковника Мрозовицького.

— Як кажеш, пане брате? — спалахнула панна Петронелля…

— Станіслав Мрозовицький, хоробрий козак, — сказав князь Ілля, — в поєдинку з Корсаком страшно розсік його — це бачили всі й вболівали.

— Станіслав Мрозовицький, — додав Ожґа, — схизматик і зрадник вітчизни, шкода, що стільки літ був пажем у королівському дворі!

Бебельський, підвипивши, забув, що багато з гостей руської віри, та й сам князь грецького обряду.

Пан Бебельський, теж п’яненький, додав:

— Про Мрозовицького чули ми, доброї фамілії, його батько старостою в Трембовлі, а бач, песький син, зрадник, передався, як і інші продіторес[272], до Хмельницького…

— Вашмость, воїнів легко зрадниками називаєш, — спаленіла княжна Петронелля, — видно, глибші були причини, що шляхтича й лицаря привели до Хмельницького…

— Ніякі, княжно, тільки охота наживи і зла воля, цей Мрозовицький — гульвіса, баніт, суди його шукають, метелявся по світу, наїздами на добрих людей бавився, повзами делії підбивав…

— Неправда! Неправда! — очі Петронеллі гнівно блискали.

Втім ротмістр Ілля, щоб не допустити до спору, розповідав далі, як Корсак лежав у крові на полі битви, як його обдерла чернь і татари, й був би пропав, коли б один добрий брат-єзуїт невідомого імені, оповідають, на собі не переніс його в ліс а потім на підводі, накривши сіном, одягнений хлопом, провіз через козацькі застави.

— Де ж тепер він, не знаєте, пане-брате?..

— Тут, у Житомирському, його не бачили; імовірно, подався на той бік Дніпра, до його мості Вишневецького, куди багато недобитків з корсунського поля подалось, всі, хто найбитніший і палає охотою відплати. Надія після Корсуня в усіх тільки на князя Єремію…

— Цей покаже, — крикнув Барза Бебельський, — це єдина надія наша! Князь Єремія — це не Калиновський і не Потоцький! Знесуть вишневиччани ребелізантів!..

— Знесуть, нема що! Але вже так, що й корінця не залишиться, — забелькотів Ожґа, — на хлопів і хамів тільки меч і вогонь!.. Тільки диби й сокира!..

— Дивуюсь, — завважив пан Поклонський, елегантний молодий шляхтич, вихованець єзуїтів у Вільні, — дивуюсь вашмостів ігноранції. По-перше, така мова образлива для господаря нашого князя і його друзів грецької віри, дітей Речі Посполитої, які тут між нами, по-друге, це легковажне трактування усієї справи. Авжеж, диби і сокира — слабі аргументи для тих, хто таки покривджений…

— Покривджений, — збагрянів Ожґа, — дайте їм староства, фільварки, то всі будуть, як ягнятка… Але ж не для пса ковбаса!..

— І це неправда, — відповів Поклонський, — я це кажу вам, бо знаю, а мене не обвинуватиш, вашмость, в сторонництві. Пішли люди, які найменше за урядами і фільварками ганялись, деякі то ще й відмовились від ласки… Ось полковник чигиринський Кричевський…

— Все одно, чому пішли, але пішли — і баста, — перебив його Ожґа, — й знести їх треба… П’ю, вашмості, за знесення ребелізантів, за тверду руку князя Вишневецького…

— Віват Вишневецький, — писнули Прухницький, Бебельський і польські гості. Але інші мовчали. Князь Четвертинський політично запропонував випити за мир і співжиття всіх громадян, але всі зрозуміли це так, що й він не прихильник Вишневецького.

Абат Пацічеллі, не розуміючи всього, попросив собі витолкувати. Він студіював відносини в Україні, попав саме в огонь і хуртовину, але не нарікав, хотів до Рима привезти найправдивішу, бо наочну, реляцію.

— Скажу вам, патре, — блиснули розумні очі старого князя, — що хоч і прикра для всіх нас ця ребелія, яка нам приносить нещастя і пустошить край, проте треба розглянути причини: чому цей спокійний люд порвався за меча? Що кривда діялась йому, зокрема посполитим людям, козацтву й міщанам, — цього й пан комісар Ожґа не заперечить, а насильство творилось велике. Це всі знаємо і вболіваємо — ох і тяжкий гріх взяли на себе винні. До того ж нарушення релігійної свободи… Не диво, що люди, доведені до крайнього, пориваються до інших засобів…

Абат Пацічеллі похитував головою. Надто обережний, щоб виповідати свою правдиву думку, може, мислею був згоден з комісаром, але того не показав. Діяв політично.

Князь цікавив його, бо говорили, втім доволі голосно, що мусить сприяти ребелізантам, бо ж сам грецького обряду, сливе єдиний з князів залишився вірний своїй нації, хоч і старався всякий закид відкинути — недаремно ж сини його бились проти Хмельницького. А може, вичікував?

— Спір то є давній і хто його розрішить — не знаю, — сумно сказав Поклонський, — прикро дивитись на це життя двох націй, як кота з псом. Мудрих людей так мало, — він поглянув на Ожґу, — а що з цього вийде, один Бог знає…

Менський каштелян розповів про універсал, випущений Хмельницьким, — досить мудро й хитро зложений, заповідає, що проти короля не підійме руки, а тільки за свою кривду стоїть, а все ж чернь до себе кличе. За два тижні матиме сто тисяч.

Князь посміхався в білу бороду, жмурив очі — княжна Петронелля завважила, що мав добрий настрій і не видно було у нього тієї тривоги, що нею сповнені були інші, навіть спокійний і повільний Миколай, менський каштелян. Наче не боявся ні куп, ні загонів, хоч кругом збігці й звідусіль страшні вістки про звірства черні. «Як Бог дасть, так і буде, а я проти своїх ані наємців, ані гармат не виставлю», — казав князь. «Чортів син, злигався, мабуть, уже з Хмелем і асекурувався[273], — думав Прухницький, — може, надіється на коліґації, може, на свої заслуги для Русі, адже ж фундував монастирі й помагав висвячувати владик, у самого ж братанок князь Гедеон у Києві має великий послух серед духовної братії, й митрополит Сильвестр Косів йому друг, недаремно пан Софрон Ласко, митрополітальний конфідент, до нього приїхав…»

А князь, хоч і древній віком, ще кріпкий, як дуб, і гострозорий, спостеріг неладне в очах ластівоньки, так називав княжну Петронеллю. Сини відбились уже від дому, навіть наймолодший Стефан, хоч і найулюбленіший, таки добре златинився в колегії, але княжна, злеліяна вдома, пішла в батька — ані не мислила про одруження з іншим, як тільки руської віри й нації. Неспокійна стала — чи не любов, думав князь і прирівнював її до панни Гелени. Теж руського роду, а у тої вже інше на мислі, гай, гай — ця гілка відривається від дуба й відірветься…

Пізно поляки пішли на спочинок, як і абат Пацічеллі, а князь запросив до себе своїх людей і синів. Дивувало тільки пана Ласка, ввічливого й витворного, як і одчайдухів Гуляницьких, що був і пан Поклонський, та князь відразу сумніви розвіяв.

— Пан Поклонський, — сказав князь, — мій друг і приятель, його мислі — мої мислі, дав би Бог, щоб ми таких друзів на Білорусі мали більше. Пан Поклонський прибуває з гетьманського обозу.

— Якого, гетьманського? — спитав каштелян менський.

— Відомо якого, — посміхнувся князь Святополк, — вельможної милості пана Зіновія-Богдана.

Всі ахнули. А пан Поклонський, дотепно кепкуючи з глупоти Ожґ і Бебельських, коротко з’ясував те, що бачив в обозі його мості гетьмана, бо так його слід вже величати, гідне великої хвали. Біла Церква повниться козацькими корогвами й полками. Чернь — права рука гетьманова, але є кому її в карбах тримати. Тридцять полковників — наймудріші голови. Тугай-Бей — під гетьманською рукою. Обоз росте, й двері навстіж перед військом до походу в Річ Посполиту. Що гадає Хмельницький, важко поки що сказати, але одно: цей край вже для Речі Посполитої втрачений, і сила росте велика на славу не лиш козако-роксоланській нації, але, може, й усім Септентріонам. Ваша річ, цієї землі дітям, зберегти спокій і під руку гетьмана пристати. Це передає пан Богдан і просить усіх, хто його справі співчуває, його ділом не нехтувати.

— Добре, — сказав каштелян, і його підтримав Ілля, — ми королеві присягали й Короні, чи це не буде ламання слова?

— Ні, — сказав Поклонський, — корона ще перед тим зламана слово, бо не сповнила своїх обіцянок ані супроти Війська Запорозького, ані супроти церкви, ані супроти всієї нації, а проти короля ніхто не воює, тільки проти королевенят. І не лиш ви, Україна, але й ми — з півночі, Білорусь і Литва… За тим їде й пан Поклонський у місії. Інші теж пішли. Що сіяли — нехай жнуть. Як у Німеччині народна війна, так і тут буде, від Вісли до Дніпра, від Двини до Карпат.

Пан каштелян важко зажурився, похитав сивавою головою:

— Нам найгірше, любимо й свою націю, й Річ Посполита нам мати.

— Але таке говоріння недостойне римлянина, — сказав князь, — нема того, щоб сидіти на двох кріслах і покірним телятком дві матки ссати. Є це суд великий і мусиш знати, пане-сину, хто тобі ближчий.

— Кров моя, звичайно, — скрикнув Миколай Четвертинський.

— Кров моя — нація й віра, — сказав князь Ілля.

— Кров моя, — відізвався Олександр Четвертинський.

— Амінь, — повторили Гуляницькі.

Й порішили: отягатися від генеральної оборони, не втікати від гніву черні, всяко помагати ребелізантам, а всіх, хто серцем чистий, хто своєї крови не згубив, зібрати, навчати — його мості пану гетьманові написати, що про ніяку зраду і про розірвання із Запорозьким військом ані мислити, ані жодних факцій[274] на його шкоду чинити не будемо. А старшинство, гідність, зверхність, як земську, так і військову, — тільки з рук й. м. гетьмана запорозького приймати будемо. Так нам поможе Пан Біг і невинна мука Пана Христа.

Зворушений князь поцілував синів, і племінників, і Гуляницьких, а ті його в руку. Так само Поклонський, що на світанку виїздив у далеку й небезпечну дорогу, — велике діло поширити й у Білорусі.

Коли ж всі розійшлись і в замку погасло, єдина не спала, а з кружґанку дивилась в ніч, моторошну своєю тишею, — княжна Петронелля. Вона цю всю розмову чула. Й постанова ще глибше запала в її серці.

6

— Kiovia, urbs saneta, — показав правицею Олександер, князь Четвертинський, їдучи кінно, на схід, — Kiovia, urbs saneta aeternaque[275], — додав він, й усі вершники, навіть патер Пацічеллі, станули в стременах, зорили. Челядь панни Стеткевичівни поскидала шапки, зійшла з возів, упала навколішки, хрестились панянки на чолі з Гораїною й недовірок Римша підвівся на останньому возі. Панна Олена сиділа, врита, з кам’яним лицем, і ніхто не вичитав би їй з лиця, що собі гадає. Став у стремені й Гедеон Юрій, що виглядав на коні, як капуцин на ослі, в своїй довгій киреї й у падуанському береті; всі благочестиві хрестились, спломеніли на недоспаних лицях.

— Київ, на нем же возсія Божа благодать, — зітхнув благовидий шляхтич Софрон Ласко, учений секретар митрополита Сильвестра Косова, — яка краса, дорогий друже магістре, й яка доля, безталанна доля цього богоспасаємого граду…

Благословилось на світ. Ще в гаях лящали соловії, ще сірі мряки плили над байраками й подавались униз, до підкиївських хуторів, до міських, заливних лугів, а хрустальна далечінь здригнулась, розкололась: там, на сході, в молочний тал світання вдерлись широкі промені, мов розтини мечем, заголубіла блакить, недосяжна, ніжна, як райський спів, і крізь це шиголля золотняви, крізь тремт голубіні замигтіли куполи київських церков.

— Падоньку, приведи чужі сторони звидіти, много городів, мною посадів, але вмерти дай лише в золотому Києві, — крикнув котрийсь із челяді, й Софрон Ласко знов зітхнув, сумно поглянув на магістра. А магістр зійшов з коня, вражений вщерть, і став з іншими, поряд челяді, поряд коней, що іржали, поряд псів, став у пилюзі й молився. Бог призволив йому бути всесвітянином, Бог дав йому долю мандрованого спудея, призволив йому побачити й Рим — вічне місто — й голубину затоку Неаполя, й барвистий китяг німецьких міст, і золоту Прагу, але цієї столиці ще не бачив, ще їй не поклонився.

— Ось там бачите, магістре, лаврські куполи, це буде вам Братський, там ось видніє святий Притиско-Миколаєвський храм, а там височіє свята кафедральна Софія, а за нею й Свято-Юріївська церква…

— Рушили, людкове!.. — крикнув Олександер Четвертинський. — Рушили, вашмості, бо час не жде…

Й валка спрокволу попнялась під гору, до Кирилівського розкату, до Львівської брами. Околишній люд, простий і панцерний, уже прямував у Київ.

Абат Пацічеллі — чи з уроджоного нахилу до білоголов, чи, зокрема, притягнений ще з Четвертні кебетою панни Оленки, — басував біля неї на буланому. Його відряджено з місією від реґенсбурзької курії, мав проміряти Польщу й Україну аж до білгородської смуги, а що мав листи від знатних осіб цього королівства, скрізь приймали його охоче. Бестія, він знав й так терен. Орієнтувався, мовби споконвіку осьде жив. Панну каштелянівну бавив своєю розмовою — латину свою перетикував чеськими, польськими й німецькими словами, не гребував і мадригалом, щулив лукаві очиці; він то побачить в Україні те, що слід, сказав Ласко до магістра, коли б усі єзуїти були такі. Проте, побачите, чи не закарбує собі в цій подорожі ще одну душечку для вселенської церкви, слухав я, як цю бідну панну, вже й так зламану на дусі благочестія, аки лілею, чи не пригорне до римського лона.

— Хтозна, — посміхнувся магістр, — панна свій розум має, їй латинщина миліша, нехай і по-латині славить Вседержителя, коли б тільки свойого племені не забула.

— Чи ж плем’я й віра не одно, магістре?

— В наших часах — не одне. Можна бути різної віри й по-різному розуміти догми, але однаково служити одному ділу…

— Яке ж це діло, ваша мосте?..

— Ordo novus[276], — обернув магістр своє худе крогульче обличчя в бік Києва, — я вже про це вам говорив, мості секретарю. Як Миколай Копернікус з Торуня встановив новий лад orbis terarum[277], тобто що земля крутиться довкруги сонця, а не навпаки, так і людський рід встановляє новий лад, де не гербові привілеї й спадкове право, а розум і воля людини до пізнання вирішуватиме все.

Петроній Ласко задумався, а дорога йшла вже форштатами[278], вже земляні вали київської фортеці закучерявились муравею й ще блискучіше палали золоті верхи столиці. Переганяли валку кінники, загони гусарії й драгунії, піші компанії наємців, сонце вже вигравало на бердишах і мушкетах, височився Кирилівський розкат, в брамі пильно гляділи вартові в очі подорожнім з львівського боку й то тут, то там питались про Кривоноса, говорили про Хмеля.

Був другий день місяця юнія. Хмельницький, як сказано в місті, виїхав до Чигрина, але в Білій Церкві копають розкати й палісади, й трьохсоттисячна армія ребелізантів, так і жди, покотиться на захід, може, й Києва прийдеться боронити. В самому Києві, на форштатах і в міщанському городі, на Низовому Подолі й у Звіринці, в Печерську й на Кловщині непокоїться чернь, козацьких шпіонів і конфідентів без ліку, не помагає й вішання, й стинання, а між панством тривога, хто може — спасається в Київ під воєводську охорону. Король Володислав преставився, на майданах потайки читають благочестиві гетьманський універсал і — магістр глянув на панну Оленку, чи не хуртовиною взяте серце, чи не тривога в її душі, — пошепки кажуть, що старе й мале, убогі й багаті, чернь і шляхта, війти, сотники, підсудки, навіть панни, хто тільки почув у собі роксоланську кров, біжать у степи, під стяги Хмельницького. Біля Голландських Пищалів, саме коло колодязя єпископської дільниці, куди добились уже по довгенькій їзді, Рославець віддав коня челяді, попрощався з князем Четвертинським і підійшов до панни каштелянівни. Радісний його вид її зворушив. Хоч і хмуро, відрекла йому на орацію, якою дякував за захист і поміч; сказала, що в потребі може прийти до господи пана каштеляна, він і радий буде з ним, як з ученим, поговорити.

— Чи не маєш якого жалю до мене, каштелянівно, — сказав Рославець, — старався я заслужити твою конфіденцію ґречним поступуванням й поміркованістю в мові.

На це панна відказала, що так, його обичаї були похвальні й делікатні, а жалю, мій Боже, за віщо? Куди ж тепер поспішає, хотіла б знати?

— До ректора колегії нашої, — відрік Рославець, — до ученнішого й благочестивішого ігумена Інокентія Гізеля…

— Ах, так, — посміхнулась лукаво панна, — чи не на діалоги про Аристотеля?

— Ні, — посміхнувся й собі Рославець, — на діялоги de bello civile[279]

— Поспішаймо, вашець, — торкнув його Римша, — в колегіях обіди подають вчасно, а про київське частування слава йде світами, навіщо нам передчасно записуватись у схимники. Пильнуйте живота, а все інше додасться. Надіюсь, що ваш протектор, ректор колегії, не гребує й мастихінною, й картамонною горілицею, не кажучи й про хіоське вино. В путь, в путь, магістроньку…

Частування на Низовому Подолі було справді непогане. Римша їв за чотирьох і штовхав ногою Рославця, щоб не давався на принуку, важкий пояс із чересами розпустив він на три дірки, трапезна отця ректора нагадала добрі часи бенкетування в Цольсті, коли контентувався в пограбованих графських палацах. Але що це німецьке братство супроти роксоланської щирості? І підливки, й печене, й надівані гуси, й перепілки з рожна, й архімандритський каплун, а все рясно скроплене густим кіпрським, бронзовим хіоським. Інокентій Гізель, ігумен і ректор Києво-Братської колегії, різнився поміж учительською й дидаскальською братією схиленим сухорлявим видом і слухав уважно, мало мовлячи, поскубуючи колючу борідку з просрібнем сивини. Рославець мав до нього листа від пана Мазаракі й, зрештою, був відомий вже своєю «Антимахією», дискурсом на дискурс. Гізель, звичайно, ховався з невдоволенням супроти королевенят, але в справах ребелії був обережний і волів мовчати. Рославець не наполягав і собі, у Києві хотів і він, принаймні якийсь час, тільки приглядатись і прислуховуватись. Гізель, за потакуванням присутніх, тихим голосом виявив уболівання з приводу смерті короля («добрий це був пан, валечний і витворний, коли б тільки більшої волі йому, то хтозна, чого доказав би…»), переживаємо безкоролів’я, а маємо надію, що liberum exertitium religionis[280] всім і всюди буде забезпечене законом, стережене й заприсяжене новообраним паном королем. Не будемо приступати до виборів, сказав Гізель, доки все це не буде потверджене. Досі грецька релігія, хоч і забезпечена привілеями й потверджена через pacta conventa[281], терпить таке насильство, якого навіть у бусурменській неволі не знають греки-християни. На цьому Гізель скінчив розмову про ближчі справи й, пильно приглядаючись Рославцеві, вивчаючи його, розпитував про Німеччину, Прагу й Львів.

— Цей ігуменець не в тім’я битий, — сказав після обіду уконтентований Римша, коли подались у відпочивальню, — німець зайвого слова не скаже, але я певен, що з ким слід уже зв’язався і мовчить до пори.

— Грецьке духовенство, — повчив його Рославець, — горливого духу зберігає в тайні, будучи надто залежним від сильних цього світу, грецька релігія більш споглядає, ніж воює, звідси ігуменова мовчазність і обережність…

— Але коли непереливки, то й ці ваші мовчазні та боязкі попи покажуть себе, — засміявся Римша, — бачив я доволі кульгавих черців на королівському шляху, кульгає піп, бо в нього під ряскою, до ноги, шабля прив’язана. Ці чорноклобучники гірше проповідують, ніж єзуїти, але рубають краще. А втім, не нарікаймо, хіоське вино волію над мальвазію…

— Що ж ти гадаєш робити в Києві, сацюжище?..

Римша витягся на ложі й глядів у стелю. Крізь віконце сокотало червневе київське проміння, й воркували голубки на монастирському подвір’ї.

— Роздумую, вашмосте, на що віддати цю ваготу моїх чересів: на київських святих чи на озброєння Нижнього Подолу…

— Не так голосно, Римшо…

— Не печіться, хотів би й я мати стільки дукатів, скільки бердишів і шабель ховають братчики в цьому монастирі. Але поки гугняві відважаться, міщанський люд скоріше надумається… Сьогодні ввечері будемо ще знати, майстре, чим Київ дише…

Він обернувся до стіни й захропів. Обід у ігумена був добрячий і сни по ньому лагідні. Рославець роздумував про інше.

Духовних отців київської капітули враз із превелебним митрополитом Сильвестром треба побачити, чим дишуть і чого сподіваються. У Стеткевичів, у князя Олександра Четвертинського побачить благочестиву шляхту, на що надумалась? Ах, і Петронелля його непокоїла. Княжна залишилась у Четвертні, та з посміхом, ненадовго, бо тепер дії точаться, казала, борзій, ніж наші думки; коли ж, паче сподівання, Рославець побачив його мость Мрозовицького, то щирий привіт із палючим замислом: нехай не забуде про весняний шум… Гай-гай… Що та панянка собі міркувала? В Києві й дім думного дяка, московського ока. В Києві й генуезці, й венеціяни, й до двора вел[икого] князя Радзивілла не так далеко. Треба написати до пана Мазаракі у Львів. А тим часом і тут хтось обізветься, може, й пан Виговський дасть знати про себе?.. А до новесенького старости, до каштеляна, до його мості сенатора Адама Кисіля треба, і то пильно, пильно.

Хто ж такий цей Кисіль, що він собі думає-гадає?

7

Інжиром, камкою[282], венеційським хрусталем і дамаським булатом торгують на Бабиному Торжку. Ще спекота не спала, ще з того боку не повіяв холодний легіт і висне золота важенна пилюга над Голландськими Пищалями, над військовими хатами, що зараз за Львівською брамою, над Михайлівськими воротами. Славен Київ, але не в червневу пообідь. Тільки далі, за Земляним Городком, за Софійською хвірткою, може, потягне прохолода з-над Дніпра, з садів, із байраків, алеї тут — знемога.

Проте Римша, що обтирав рясно піт, не міг розштовхати юрби. Валила на Торжок, нічим їй шквар: їхала шляхта в кочах, тільки роздавалась перед ними гурма[283], гайдуки пана воєводи Тишкевича в голубих каптанах їхали кінно, вештались наємні, великі купи їх, бо тільки купами ходять — шкоти, голендри, німці, а генуезькі чорні очиці, оливкові види, венеційці в шарлаті наопашки, вірмени, татари, караїми; але київському людові не попадайся, статний і чорнобровий, київський цеховий розгортає свиту, а на ньому камковий пояс і плюдри з найтоншого сукна; тут же й спудеї, дяки, забрьохані, запилені й з підведеним животом, так і нишпорять поміж рундуками. Є й цигани, й московські заблукані стрільці з ізби думного дяка, й черці з Болгарії й з Антіохії, що скоса споглядають на оголеного камедула[284]. Хвацько запрошують молдавани до рундуків, а пройшли київські кралі з підведеними очима, з фарбованими устами, як їм не важко в цій парчі, в єдвабах, торочених бобром?

Підзорливі, хоч і веселодухі кияни. В них лукавство в гострих очах, і кплять собі вголос і подумки з того й з другого. Ах, кабачниця пішла, тая повногруда, потайна краса! А той — опецькуватий, ненажера, мабуть, куроїд. Перебийноса немає на вас, сацюги, ось як роздобріла ляшва на українських староствах.

І з уст до уст тиха вість.

— Із чернігівського боку йдуть добрі браття…

— Потопили у Дніпрі старостичів, не чули?..

— Михайлівські ворота гарматами ладнають, облоги бояться…

— Хоругви прийшли з Коростишева, в пень розбиті…

— Корсунь, Корсунь пам’ятатимуть…

— Добре ж дбає батько наш…

— Щасти ж, Боже, нашому Богданкові, нашому старшому…

Римша, протискаючись між гатями й ледарями, вийшов у цеховий ряд. Причеплені до рундуків, повисли в безвітр’ї наметні полотна ремісників. Осьде й стрижії, й цирулики, що кров спускають, і чоботарі, й лудники, й сницарі[285], й бочарі. Римша ішов замашисто здовж ряду. Спитався одного-третього. Показали. Й у будці, розп’явши намет від сонця, в жовтій косині сидів на столі, підобгав ноги кравчик. На одне око мов і не бачив, більмувате, бач, але другим глядить хижо, під вигорілим вусом посміх. Підшивав кирею, приспівував разом із челяддю.

— Полегенький будеш, брате? — аж нагнувся Римша, щоб увійти в намет.

Кравчикове око посміхнулось.

— Еге ж, що Полегенький, та кому — брат, а кому й ні…

— Є такі браття, — обтер Римша піт із чола хустиною, — що себе й у горобину ніч пізнають, а ти от, Полегенький-майстроньку, й у білий день не хочеш.

Полегенький чмихнув гострим носом.

— По кому ж такому ми з тобою брати, чоловіче.

— По Яфетові, майстре, чував про такого?..

— Яфет він Яфет, але ж силоньки де дібрати?

— У залізі тая сила, добрий чоловіче.

— А залізо де?

— Як викувати, то не одна коса, не один серп стануть за шабелечку…

— Чи, бува, — скочив Полегенький з ослону, — ти не з тих женців, що жнив дожидають?

— А той самий, цеховий.

Тоді Полегенький клепнув його по рамені, потягнув на ослін, а Римша розповів йому, як у лісах, від сотника Івана Груші, що пішов із загоном на Полісся, почув про київських женців, з них же Полегенький найвірніший.

— То підемо, — сказав Полегенький, — тебе, як бачу, нам бракувало, братище. Хлопці намет згорнуть, а в Проваллі при зорі розберемо, як і що.

Зсутулившись, виступив кривульками-ногами, а чуб аж заіскрився, Римша за ним не поспівав.

При зорі, як і казав, у Проваллі, що за Притиско-Миколаївською Церквою, збирались у чорної вдовиці. Тая вдовиця тримала шинквас[286], ішли люди з Правобережжя, не минали; котрий андибер, або дейнека, або уходник від пана, від диби й плахи, пив тут набір. Сама вдовиця ретельно їх оберігала, та й так стояли на чатах челядні, вже не один жовнір пана воєводи пішов у Дніпро сторчма, з урвища покотився, не зібрав костей.

— Як Нижній Поділ піде, як Звіринець рушить, а Кловщина, а Глубочиця, а Щекавиця, — сказав Полегенький, — то сутужно буде панам. Київська рука — владика. Весілля справимо воєводам і каштелянам…

— Чого ж не починаєте? — спитав Римша.

— Ждемо від доброго пана Максимця вістей.

— Від Перебийноса?

— А хто нам, женцям, отаман, як не він?

Римша проглянув у Полегенькому товариша з химерним замислом. Костистий, непоказний, одноокий, скорив собі цю всю громаду. Хмуро сиділи кожум’яки, людвисарі, салітрянники з каштелянового заводу, чоботарі з Торжка. Вогневолосий броварник ударяв поставцем об дубовий стіл:

— Максим — орел, батько наш, панам колінця підбиває, он уже як загуділа Волинь.

А три брати Кобизи, перевізники з-під Миколаївського мосту, закляли:

— Як, Полегенький, піддуриш нас, на Трійцю не пустиш гуляти у єпископський город, то, грім побий нас, підеш під хвилю, у Дніпрову сагу…

Гоготів Полегенький:

— Сто товаришів, таких, як ви, — весь Київ наш, але до Трійці не шикуйся, люди. Батько Перебийніс ударить на Поточчину, тоді й наш день. Он Римша, добрий брат, аж зі Львова іде, каже, хто живий, бере за бесаг, за рогатину. Каже: трясуть плюдрами плюгаві пани. Горить на них шкура…

— Погорить, погорить, брате…

— То й у Києві їх, сучу кість, грець ударить!..

Полегенький, відсунувши кухля, розправляв, креслив на столі план Києва. Залога у фортеці абияка, половина — драгунів; їх хоч і після Корсуня коротко тримають, проте все одно перейдуть, тільки гукнути. Крихкі й воєводині хоругви, набеться тільки з панських почотів добрий реґімент гайдуків. Тих і треба знести. Наші ж цехові обсадять застави, за таким порядком, як пожарна сторожа на сполох: всі брами, всі земляні городки, всі мости, всі церкви… — і Софійський млин… І Кисілівський…

…Авжеж, і млини. Із Подолу, із Печерська, із Берестова, із Клова як ударимо сполох, то в вухах загуде. Сироматня ж, цехи, кинуться на арсенал по оружжя…

— Свойого у нас доволі. Заліза припасено.

— А щоб ще більше було, — вирік Римша й вивалив з череса таляри, дублони, дукати, — то ось вам гостинець на червоного півня!..

Чернь — цехові — підняли його на руки.

До ночі кружляли кухлі.

— …Я собі думаю, — говорив Римші, ідучи з Провалля, проміткий кравчик, — що тільки Максим у нас добре дбає. Ми — цехові, міщани, нас універсалом не підманеш, то все балаканина, книжне крутійство, ми знаємо самі, як панів пустити під хвилю. А знаття наше більше за козацьке й за мужицьке. Ми, кияни, приборкаємо й свойого, коли носа задер. Тут ми будемо закон становити, зрозумів? Ми — ті, що в проваллях, у ярах шкуру мнуть, сліпнуть над іглою, панятам-кармазинникам чоботи підбивають, ми закону хочемо! То осьде тільки таке право знають, що хто пан на землі — той у раю паном, а простак жив на землі в пеклі, то й по смерті іди в пекло простаком. Ми їх навчимо, а дзуськи — раювання годі, в Пана Бога всі ми рівні, того права й на землі хочемо. Чи не так, брате мій по Яфетові…

Мріли київські гори, закосичені садами на рудому небосхилі. Валуни темнющих хмар бігли над шпилями церков, парило в червневу передгрозову ніч.

— А що батько Хмель? Хіба не гербовий, хіба не пан? Зрубає ж гілляку, на якій сидить? Тісно йому в грудях за наш люд? Кривді своїй мсти шукає, а коли б кривди не зазнав, то б і меча не підняв. Коли б чернь, братія наша, не дала йому підмоги, то що чинив би тоді орел? Ні, до Максима Перебийноса серце наше лежить, Римшо. Максим посеред дороги не стане, Максим, глянь, і вогнем заснує, кров’ю затопить всю Україну, а в огні й крові народиться наш серм’яжний закон…

— А був же котрий з ваших киян у гетьманській квартирі?

— Пішли і йдуть щодня проміткіші й ті, що їм не терпиться, — скривився Полегенький, — посилали ми й гінця, так що ж, каже Хмель, щоб Києва глядіти й не гадати собі про сполох. Сам, каже, прийду й волю дам, а так — шкода говорити… Не ваші голови на це, мовив, а хіба його лучча? Може, наші простацькі, й за полковницькі стануть?..

«От куди тягне цеховий полковник, брат Полегенький, — подумав Римша, — його не вдоволиш і пірначем…»

А вранці, коли прокинувся й Рославець, що теж пізно повернувся, розповів йому Римша про київський цех Яфетів. Магістр, ще заспаний, слухав, мов і не второпував. А коли Римша, цмокаючи, вихвалив Максима, що тне, не питає, зірвався. Босоніж, у плохій сорочині, розкуйовджений, схопив його магістр за рамена й тряс, навіжено вопив:

— Ти, шальвіро, дейнеко, авантюрино всесвітній, ти, бачу, знав, з ким злигався! Я тебе, скурчибика, таки повішу на березі, Бог мені допоможе. Я тебе, злодюго вавилонський, масарю[287] проклятий, я тебе таки зімну, бо єси гідра, матляр[288] єси, Варавин брат, тать[289] і розбійник…

— Але завіщо мені сіє, магістроньку?..

— За теє, що ти, замість того, щоб дейнеку провчити кулаєм, потураєш, вуха розвішуєш. За теє, що безголова ти бестія, як і твій Полегенький, і прикує тебе Хмель до гармати разом із твоїм Максимом… Тільки рушся мені, ланцю…

Римша принишк, бо не надіявся такого гніву й, по правді, не дуже розумів, про що йдеться. Вже й не казав більше нічого й про дукати, віддані ним на озброєння киян, не згадав ні словом.

— Яка ж ваша думка про це все, магістре? Чи не замирення з панятами? По таких вікторіях? Коли все в вогні, а щастя саме йде в руки?..

— Це тільки початок війни, дурню, — перебив його Рославець, — але війна ця не за вашу дейнецьку сваволю, дурнище. Свята ця війна за свободу, й ти подякуй Богові, якщо твоя чорна душа ще йому вірна, що не твоїм і не Полегенького розумом ця війна ведеться…

— Або що?..

— Бо давно б ви всі такі, в гарячому купані, на палях гнили й члонки[290] ваші ляхи-пани показували б на ярмарках…

Римша мотнув головою. «Що було — бачили, що буде — побачимо…» Тая вперта дейнецька голова відвикла від покори. «Що мені тільки цей Перебийніс світить, то правда», — подумав, але не сказав. Рославець все ще горів. На його прикрий голос аж збіглись черці. Заглянули — й злякано відступились.

8

Коли б магістр Рославець не був схильний здавен до сумнівання, київські благочестиві знеохотили б його вкрай. Тут не віяв той палючий вітер, що на Волині обпалював йому лице. Люди не горіли так, не прагнули, гнані внутрішньою жагою, до простору, до непевної ще мети. Може, це діяла спекота, неймовірна того року Божого. Але в келіях ігуменів, яких відвідував, вдаряла його дрімотність. На обличчях у благочестивих владик важуча сонність, ледве відчинялись втомлені повіки, а пухкі руки, зложені на животах, не могли розп’ятись. Може, не мали до нього довір’я? Але ж листи пана Януша Мазаракі рекомендували його митрополитові, чи ж ручився б старий братчик і ревнитель благочестія за кого-будь? Ні, йому вірили вдосталь. І сухорлявий Інокентій Гізель, обложений книгами, шепотівся з ним як з довіреним другом, таки відкрив йому своє німецьке серце, й ігумен Ігнатій Оксенович Старушич з Видубецького монастиря не крився перед ним, що це все королівство від лукавого й буде суд йому. І Йосиф Кононович-Горбацький, ігумен Михайлівського монастиря, і Йосиф Тризна, архімандрит печерський, й Олександер Тустановський, пресвітер Свято-Миколаївської церкви, й багато інших духовних мали його таки за свойого, а проте…

— Таж війна ця й за віру, й за вас, оспалі[291], — думав Рославець, — таж ви мусите горіти, таж батько Богдан — ваша остання надія! Матлярі або ледарі, тупоуми, безсерді, покручі без душі, без полум’я. Рикнув би отець Булига-Курцевич, загримів би з проповідниці, так він уже давно в Білій Церкві навчає гніву. А Софрон Жеребило-Лобунський, ігумен Кирилівського Київського, той з причтом подався на південь, той на коня сів і під Корсунем рубався, а ці — одні периноспали, фазаножери, гортановстеки, другі — безплотні схимники, нікому не потрібні пустельники, чого ще чекають, чого надіються? Серед бурі схилити голови, сховатись під дуба, переждати? Вдарить грім, — гірко говорив Рославець, — рознесе конар[292], в щіпки розпанахає дуба, а ви голів своїх не схороните, вбогі духом пастирі, бурі не переждете, а виволоче вас на мокре й тоді дасте відвіт, о дозвільники в час гарячих жнив!.. Азали ж справа ваша в сеймі така вже певна, що можете дрімати й не піклуватись про свою релігію? Азали ж все ще надієтесь на закони й привілеї, давно понехтовані? Або ж, знужденілі духом, байдужі єсте до дій вашого племені, що зірвалось востаннє, до останнього бою?..

Звірився з цим усім ректорові Гізелеві. Гадав, що найде тут амієнських Петрів[293] благочестія, хрестоносців, подвижників, а найшов сопух, затхлість, сон, мертвоту. Гізель посміхнувся.

— Церква греко-православна, — сказав він, — це мудрість, мій сину. Це бездонна глиб, якої не зворушать найнагальніші бурі. Хто тобі сказав, що ми не горимо? Може, єсть і серед нас матлярі, слабодухи, плотеугодники. Такі є всюди. Але поглянь на наших намісників монастирських, на пресвітерів, на ігуменів. Суть же між ними й великі праведники. А найпотрібніший нам нині холодний ум. Хто скаже нам, що перед Хмельницьким певна вікторія? А що, коли впаде? Хто буде тоді єдиною потіхою Роксоланії? Чи не ця старовинна, випробувана фортеця духу? Цей захист народу й вірних? Ця нерушима стіна? Ця церква, Київська свята Софія, що остоялась бурям і зливам і сяє, як і давніше, серед злигодної ночі й темряви. Ні, мій сину, коли б ми були мірянами, міг би ти нас судити, але як вартівничих церкви не повинен. Чи знаєш ти теє, що, вповаючи, в глибині свойого серця, на перемогу правого діла, ми готуємо себе вже тепер на дорадників ваших битних гетьманів і воєвождів? Чи знаєш теє, що ми, приглядаючись їхнім ділам, пізнаємо на їхніх помилках і перемогах права довершеності? Прийде час, згадаєш мене і те, що наша дрімота теж на велике діло придасться. В тиші келій жевріє думка. Обтешемо рапавість, злагіднимо крайності, знайдемо золоту середину. Шаблі, що розірвала завісу, відсвітом заясніла, направо й наліво, додамо сяйва мудрості. Україна — це не безугавна ребелія, мій сину. Це третій Рим, це держава. І не васальне князівство, а мудра сила. Ти збагнув мене?.. Україна — це або сильна держава, або її не буде…

— Relicuum est optare uti quae tibi placuerint ea di immortals adprobent beneque evenire sinant[294]… — прочитав Рославець з Салюста, що лежав на столі відкритий, саме на сторінках посланія до Цезаря.

— Скажи це не мені, — посміхнувся Гізель, — а тому, хто нам нині дав мету життя… Скажи це його милості Богданові…

Велетень, русявий послушник, увійшов і пошепотівся з ігуменом. Той підвівся й вид його прояснів.

— Магістре, lupus in fabula[295]… Гості до тебе.

Послушник повернувся з мандрівником. Він був чорний, в’юнкий, у запиленому простацькому одягові.

— Я звусь Стефанос Тарфело, — сказав чорнявий, низько кланяючись, — з Білої Церкви… З обозу…

Рославець скочив. Гізель приязно спостерігав його.

— Від його милості пана Івана Виговського до магістра Гедеона Рославця…

— Я — Рославець…

Гречин потакнув.

— Як було відомо його мості канцлерові, з листами до вас, магістре, треба питатись у отця ігумена. І вам, отче, уклони від доброго желателя…

Він розірвав полу драної киреї й добув захованого листа. Рославець пізнав печать Виговського.

— Дорога преважка, — зітхнув гречин і похитнувся, був виснажений до краю, — але з Божою поміччю…

— Тільки до Києва? — спитав ігумен.

— Було б за чим і далі їхати, — сказав гречин, — на Литву дуже тепер пильно. Та з Литви ждемо вістей.

— Надіються у вас на князя Радзивілла?

— Надіються на його давню приязнь до гетьмана. Але в політиці нема приязні, отче. Радзивілл сам вибере, яка сорочка йому ближча — козацька чи панська… Хіба що як підкурять його Несвіж вогнем, як почує нашу силу… Поки що вертить, литовська лисюра, хвостом…

Гречин замовк. Він, видно, умів мовчати. Мабуть, тому й вибрав його Виговський посланцем. Ігумен Гізель погладжував борідку.

— Отче ректоре, — сказав Рославець, скінчивши читати, — Домінус Тарфелло — це велика радість для мене. І я, до речі, прошу вас, отче ігумене, пробачення за прикрі слова про благочестиву київську братію… Як пише пан Виговський, то велика пшениця, й тут у посіванні ся знаходить…

І він тепер зовсім інакше, приязно й довірливо, подивився на ректора.

Гостроликий ігумен блиснув колючими очима, тільки було прояснів, а за мить сіре його обличчя знов скам’яніло. В глибоких темних очах тяжіла втома.

— Не слід поспішати з осудом, юначе, — мовив, — не забруньчить ніколи те, що не виляглось…

Ці слова Рославець вже десь чув. Так, й Інокентій Гізель мав чого таїтись. Інструкції Виговського прийшли на час. Велика пшениця сіялась…

— …Але гляди за куколем, якого на іншій ниві більше, чим пшениці ся народить, — твердо, ще не позбувшись німецької вимови, додав ігумен.

Гречин Тарфелло — й він не був простак, Рославець вже починав розуміти махину, пущену в рух Богдановим канцлером, — торкнув його за рам’я:

— Приватний лист, за просьбою пана Виговського для панни Оленки Стеткевичівни, дочки каштеляна новгородського…

Він падав з ніг від знемоги.


* * *

В садах старого міста височився кам’яний дім Стеткевичів.

Батько не міг відповідати за сина, звичайно, але на новгородського каштеляна дивились зукоса. Тепер оминали його дім польські шляхетські кочі: під Корсунем каштелянів син Михайло перейшов з корогвою драгунів до Хмельницького. Через те було в домі ніяково, тривожно. Пані каштеляниха, з дому благочестивих княжат Соломирецьких, не крила своєї втіхи: знать, виховала сина, як наказано, таки не підняв руки на єдиновірних братів. Але каштелян хмурився, хоч ніхто не смів при ньому називати сина зрадником вітчизни, але міг би, й справедливо; але каштелян уважав себе добрим громадянином Речі Посполитої й відсахнувся би щиро від ребелізантів, коли б прийшлось вибирати. До того хилила його дочка, улюблена понад життя. Що лиш сьогодні отримала листа від судженого й. м. Януша Корсака. Порубаний козаками, лежав у Лубнах, в домі князя Яреми Вишневецького, запевняв її про велику свою любов, але й охоту на козацьку гідру. Поки не повернеться з поля, поки матці-вітчизні не обітре гірких тренів, ганьби й поневіряння, доти не мріє про власне щастя.

— Ось лицар, — сказав каштелян. — Ось римлянин…

— Але його мость Корсак — католик і поляк, — вкинула пані Стеткевичева, — йому й не личить інакше, наш же Михаїл зріс у благочесті!..

— Тим більше, — спохмурнів каштелян, — винен вірність королівству.

— Може, й винен, — сказала пані каштеляниха, — як і Кричевський, як і Мрозовицький, як юний Семенко Збаразький, як і сам пан Хмельницький, а проте почув голос другої якоїсь вірності, й той голос був сильніший…

— Краще мовчати, мостіпані, — відрік каштелян, — не є це справа жіноча.

Панна Оленка слухала. І в цьому домі не було спокою, а глухий гуд бурі. Що панна бачила в часі подорожі — не розповідала, не терпіла розкривати душі, а тут не було кому, бо всіма погорджувала. Благочестива київська шляхта сиділа сполохана. Дехто прикидався недужим, сидіти ж на посесії боявся, і в Києві було неспокійно, бо конфідентами кишіло. Може, брат Михаїл учинив найрозумніше, принаймні не боявся себе. Ах, тільки роз’ятрив рану, навіть листика від Корсака прочитала знехотя, й шарпала серце така тупа нудьга, по чім, по кім — не знала…

Рославцеві, що ввійшов за іншими гістьми, а починали з’їздитись самі благочестиві, оті сполохані, була рада. Може, звикла до нього за цю подорож, може, хотілось, так хотілося сказати йому зовсім не те, що звичайно говориться, може, надив її своєю таємничістю — адже ж не знала поготів, хто він, за ким він, чого прагне?

Рославець шукав її очима. Стояв поміж дрібними людьми — як їх не терпіла! Хвальки, хорошуни, бабодури, боягузи, ненажери — Богухвал Люшня Герановський, Василь Масальський, Данило Юр Воронич, київський чесник, Федір Сущанський Проскура, писар землі київської, Юр Кирдей Косинський, Єремій Тиша Биковський — благочестиві, ревнителя православ’я, але в міру, дбайливі про свої череси, як же тремтять за свої млини, пасіки, гуральні, рудники; чорт би їх узяв, на чий бік стати, так і не знають, дурниками прикидаються, можуть і від рідного батька відцуратись, коли припече; і я — не я; моя хата з краю… Били б і Хмельницького, але що коли Хмельницький таки й у Київ прийде? Пішли б до Білої Церкви, так душа не пускає, а що коли?..

Ні, Рославець її думки знає. Правдою світ перейдеш. Як любити — то всім серцем, як ненавидіти — то на смерть. Чому? Рославцеві не дав Бог уроди — такого б любила, він знає, чого хоче. Незугарний, привередливий, для своєї химери живе, як уві сні, а чи ж не сон життя?

Рославець найшов хвилинку й для неї — цих усіх масійських людців збагнув відразу — шкода говорити, дон Музелла з Луцька, пан Мазаракі зі Львова надаремно писали йому про стійку київську шляхту. На словах, на словах, мості пане. З тих Вороничів і Масальських зліпиш, що схочеш. Хмельницький знає, чому це місто обминає, це місто нестійке, вередливе, крихке, само себе губить своєю шатістю. Дав пані листика. Тиша Биковський його спинив, розпитував, чи не з Чернігівських, бува, він Рославців? Юр Воронич заздрив щодо панни, а там верз Богухвал Люшня Герановський про литовське військо, що йде на Україну, про жидівські ворожбитства, про знак Сатурна й Скорпіона… Каштелян сонно слухав. Сивому цьому чоловікові обкарнано крила, але Рославця тішило, що хоч син його таки найшов свою мету. Свобідна кожна людина вибирати свій шлях, хотіти. Хотів пан Михаїл — і вибрав. І каштелян, зустрічаючись очима з Рославцем, яснів: син його або загибель вибрав, або ж свою дорогу.

«…не гнівайся, асанно, що так смію докучати тобі моїми визнаннями. Ще бувши у Львові, бачив я Тебе, не раз і не двічі, хоч і здалека тільки, бо не своєї я влади людина й іншим, не людським законам покірний, ходив за тобою в костел, хоч і іншої я віри, щоб тільки побачити Тебе й завдати собі потім солодкої муки мріяння. Несеш при боці сагайдак зо стрілами — а стріли давно до шматування мого серця, чи ж закую його в твердий панцер? Така моя доля — зітхати й потаємні ронити сльози, ачей змилосердишся, не пронижеш до краю серце, й так наболіле…»

Панна читала листа нагорі, потайки.

Мати ненароком ввійшла, не пізнала її — очі, такі темні, аж погаслі, жаріли. Приложила долоні до скроней — так били б’ючки. То це він був, той високий, той, що у Львові підстерігав її в кафедрі — ні, ні, як могла б забути його? Як могла б?.. Іван Львисерце-Виговський?

— Магістре, — промовила, зійшовши вниз, страшно пошепки, — мадригалу цього автор його мость Іван Виговський, хто це такий?

Він поглянув бистро на неї, посміхнувся:

— Полковник, канцлер Зіновія Хмельницького, префекта Запорозького війська…

Хотіла щось проказати, не могла, знімовніла. А гурма шляхти сколихнулась. В кімнату ввійшов, спираючись на рам’я дворянинові Соболеві, диґнітар у багатому кунтуші, в малиновому жупані, дідуган ще кріпкий і моторний, навіть з гордим вусом і терпкими блудливими очима.

— Хто це? — торкнув Рославець Юра Воронича.

— Наш спаситель, наш розум, наша воля, — крикнув він, і всі закивали головами, всі потакнули, — батько батьківщини, воєвода київський, сенатор Адам Кисіль!.. Віват, Адам Кисіль!.. Віват, батько вітчизни!

9

Пан на Кисилині й Низкиничах, староста носівський каштелян київський і сенатор Адам Кисіль чарував. Магістр Рославець, згадуючи вчорашні вівати київської шляхти на зборах в домі Стеткевичів, ішов по сходах воєводського будинку біля Свято-Юріївської церкви з відкритим серцем. Сенатор ще вчора, уважно придивившись магістрові, запросив його на бесіду, коли відслужать святу вечірню, сказав він, примкнув святобливо очі. Київський воздух сповниться солодкістю, розкриються перські троянди в сенаторському саду, заграва за Хрещатицькою горою золотнявою вбере кружґанки…

Повз Рославця пройшли люди, ґречно кланялись йому. Пан Петроній Ласко, брат Софрона, секретар каштелянства, сплеснув руками, так, так — пан сенатор уже після молитви, вже чекає — а пункти Хмельницького знаєте?.. Ні, Рославець не знав. Отже, свіжа новина: в білоцерківському листі такі ось пункти: виплатити жолд за п’ять літ, не нарушати благочестивої грецької релігії, побільшити реєстр з шести тисяч до дванадцяти, привернути давніші привілеї… Й це все? Все, мості магістре. Дивуєтесь, що так мало?

Й ми дивуємось… Пане мій ласкавий! По таких вікторіях, по полоні гетьманів! Жадає тільки повороту церков в Люблині, Сокалі… (Пан Петроній глянув у папірець.) У Красному Ставі… Гай-гай, а кордон тільки по Білу Церкву — ні, лагідний, лагідний той лев…

Рославець пішов від нього захмарений. Нагорі, при ввійстю, поміж погруддями Мільтіадеса й Помпеюша, чекав його пан Соболь, другий секретар й. м. сенатора. Він чув згори розмову з Ласком — посміхнувся, що ся не вилежить, те не забруньчить — і це втретє чув уже Рославець: що гадав собі цей тихий пан Соболь?

— А пан сенатор вас чекає, прошу… Тільки з паном Ласком будьте обережні… — магістр спинився, але Соболь уже зник.

Ступаючи по червоному коверці, магістр ішов до Кисіля. Він сидів у своїй світлиці, пухкі білі руки поклавши на поруччя високого крісла, схиливши голову дещо набік, примкнувши очі. На ньому був блакитний атлас, з ґудзиками, садженими яхонтами[296], слуцький сутозлотий пояс, зелені сап’янці. На столі, заваленому паперами й книгами, стояла ваза із конфетами й сушеними фруктами: ріжками, ізюмом, фініками, курагою. Сенатор раз у раз простягав руку й ласував.

— Кість з кості наш ти, мості магістре Рославче, — солодко сказав Кисіль, — я чернігівських Рославців знаю… Ах, як мило оглядати наших юних людей, що сягають по європейське світло науки…

Рославець міг би сказати, що він не такий уже юний, але волів слухати.

— Ігумен Інокентій Гізель теж переказав мені піклування над тобою, магістре, а вчора від пана новгородського каштеляна була висока опінія. Зможемо — вчинимо. Мені в моїй важкій роботі теж потрібні освічені люди — тим паче, що й пан Соболь, і пан Ласко не дають собі ради з реляціями. Потоп, мості пане, а ми, як тріски на гребенях хвиль. Гай-гай. (Сенатор узяв тучний інжир, проковтнув і примкнув очі.) Б’ємось, як риби на березі. А той берег темний, хоч і принадний — солодка мати-отчизна, Русь, Роксоланія, Україна. Тяжко, тяжко, мій дорогий. Один я в короні польській заступаю руський народ як сенатор, двигаю, як старовинний Атлас, святі церкви наші й святості, й старовинні права, й додвигав я до сивого волосу, додвигаю, дасть Наймогутніший Створитель, і до смерті…

Рославець вдивлявся, вивчав Кисілеве обличчя. Був пуцулувагий, важкоголовий, надуті щоки відливали жовтизною й високий лоб світився, як точений зі слонової кості. Римський шляхетний вид, а важке підборіддя говорило про сильну натуру, владохтивість. Тільки в сірих очах і в солодких устах таїлась неприборкана пиха, презирство до всіх, а любов тільки до себе.

— Вашмость грецької релігії, чи не так?

Рославець був певний, тепер ще більше певний, бо інакше, чому мав би ним, смертним, так цікавитись пан сенатор, що його підозрюють як конфідента. Кисіль хотів збагнути, либонь, на чию користь? Відгадав Рославця як духа неспокійного, але скритого — міг би бути й небезпечний, такого завжди слід прив’язати, злагіднити. «Не розгадаєш, — посміхнувся Рославець, — я тебе розгадаю скоріше». І ввесь чар, що з учора його обвіяв, пропав. «Батько батьківщини, — посміхнувся подумки, — pater patriae…»

— Між Сциллою й Харибдою живемо, — продовжував Кисіль і пильно дивився на Рославця, — між Річчю Посполитою і маткою-Україною. І я зі стародавньої крові йду, — гордовито розсівся в кріслі. — Не раніше піддалися ми, Кисілі, Болеславові, королеві польському, як перед тим, на порозі цієї ж столиці, захищаючи Київ грудьми, полягли…

«Хіба правда, — подумав Рославець, — кажуть про нього, що він недавно визволений холоп».

— Але й Речі Посполитій вірно хочемо служити ми, Кисілі, так нам допоможи Боже…

«На двох кріселках сидить, песький син…»

— Яких тільки калюмній[297], яких наклепів зазнаю, один Господь знає — а все за мою вірність. Ти, Кисілю, кість наша, а пристаєш з ляхами — так кажуть козаки, а канцлер Оссолінський оце пише, що занадто лагідно починаю з козацтвом і занадто його гладжу… Розбери ж, вашмосте! Князь Ярема Вишневецький кидає плюгаві наклепи, мовляв, перекупили мене козаки, повіриш! Якісь конфіденти, Бог їм добра не дав, торочать, що я Хмельницькому порох і гаківниці посилаю — подумай! Королівство мені мають козаки давати. На Поділлі маю бути князем, недарма кажуть, черці від мене емісарами до Білої Церкви бігають, навіть до Тугай-Бея! Нема, нема краю людській підлоті! І за що, я тебе питаю, мості молодий? За що така калюмнія? Шпіоном, продитором[298] отчизни називають. Наче я Хмельницькому все реферую[299], що Річ Посполита замишляє! Мати Божа — які норови, які язики! Грубіянсько, безецно[300], підло!..

Воєвода підвівся й заходив по кімнаті. Сап’янці його скрипіли. Спинявся біля столу, брав інжир, фініки й знов, схвильований, ходив по коверці.

— Муравець є такий, шляхетка, — говорив воєвода, — листа мені його показали — так цей шальвіра, донощик просто пише: продався козакам Кисіль, хлопи хочуть його королем мати, єдина рада, каже той шальвіра, Кисіля на паль вбити…

«Навіщо він це все мені говорить?» — подумав Рославець і глядів знуджено в стелю. Кисіль зукоса міряв його і знов гнівно заговорив:

— Матлярі, зрадники, наклепники! Самі довели ось до якого нещастя Корону, а мене роблять офірним цапом.

І тихіше, злагіднівши, жаліючись:

— Що більше служу моїй отчизні, non parcendo[301] і здоров’я, й убогого майна, тим більше очорнюють мене зависливі й безрозумні люди своїми язиками…

Підкотив очі, зложив долоні, як до молитви, й помовчав.

— То виходить, — глумливо, але ґречно сказав Рославець, — що мусиш, ваша сенаторська мосте, мати великий мир у козаків…

— Мусив би, аякже, — гірко сказав Кисіль, — знає, повинен знати пан Богдан мої старання для нього, приязнь мою до хороброго Війська Запорозького й палкий — ох і палкий же! — амор[302] до бідної, лементуючої матки-України. Та що з того, мій магістре, у черні я — пан, кролевеня, сенатор, козаки ж закидали мені (оноді[303] в листі до Четвертинського), що хоч релігії я й грецької, але цноти не козацької й радий, мовляв, усіх козаків утопити в ложці… Така моя приязнь з паном Богданом і його неслухняними дітьми… А я радий їх пригорнути всіх, всі мені любі, всі мені рідні…

— Завелике серце, мості воєводо, — сказав Рославець, але Кисіль не збагнув, чи не хотів збагнути його глузування.

Воєвода розжував фініка, поглянув у вікно, послухав, як вибив годинник.

— Дивись сюди, мості Рославче, я тобі те кажу, бо подобаєшся мені. Я тобі всі справи викладаю, як синові, щоб знав, щоб навчався. Велике гноблення нам було від Корони — це правда, нема що казати; кривди й безправ’я багато. Мусив підвестись оборонець, заплакані очі отчизни обтерти — а то є пан наш Богдан. Але, гадаю, що гіршого він хоче, більшого рекуперує[304] й те хотіння з дня на день потужніє…

— Який же замір може бути у Хмельницького, мості каштеляне?

— Відграничення України від Корони — от як гадаю. Урядовців своїх у здобутих містах Хмельницький вже садовить, таємні пересправи починає вести з потенціями, окрему козацьку Річ Посполиту хоче учинити… Лихо від Корони, лихо й від України. Азали ж допустимо до того ми, вірні сини коронні, ми, які дбали, щоб дві нації — польська й українська — були під одним берлом з’єднані навіки?.. Ні, не кажи мені — далі сягає пан Богдан, ніж по оборону релігії й прав… Знаю, хто його й підмовляє… Немало там химерних перебіжників, буйних голів, запальних месників… Окликує всі забрані провінції за свої… Сам себе паном чи князем чинить… Володіння своє творить… Новий лад…

«Ordo novus, — блиснуло Рославцеві. — Як угадав ти, старий лисе…»

— А чи можна допустити до того володіння людей малих, незнатних?.. Чернь — його права рука… Нові порядки заводить, давні касує… Маєтності відбирає… Мені самому всю мою субстанцію знівечили…

«Ось що тебе припекло…»

— Маєтності наші дідичні… Натовп черні валить… потоп… заглада… Бунт хлопський… Вогонь… Полум’я… Буря… Витиснути нас хочуть… Ні, ні, того не сміємо дати, не допустимо того…

— І не признаєш, мості воєводо, — гнівно крикнув Рославець, сам себе не вгамовуючи, — права тим незнатним, убогим людям до життя? Азали ж гідність людська міряна маєтностями й фортуною?.. Азали ж хам і хлоп — не людина?..

Прикусив себе за язика. Забагато говорив. Але Кисіль того не чув. Надто поглинений був своїми думками й страшний жаль його розібрав.

— Уговтаємо козаків трактатами, я сам з панами Обуховичем, Сельським і Дубравським поїду на переговори… Стратив-єм фортуну, здоров’я, чернять моє чесне ім’я, але при Речі Посполитій умру… Бунтові, черні опруся… Все вчиню, щоб погасити це полум’я… Може, не тепер, може, колись posteritas[305] мої заслуги, мої старання оцінять…

«Своя сорочка ближча до тіла, — думав, виходячи від воєводи Рославець, — чуєш, лисе, звідки дим, і знаєш, що палає. Але згорить, зітліє, і ти з ним… Не приложиш руки до діла, то й обійдеться… Без мерляків обійдеться… Новий лад на згарищах, на цвинтарищі…»

— Ну, що ж, мості магістре, — перестрінув його Соболь, той украдливий секретар зо зміїними прозорими очима, — послужиш і ти мирові з ребелією?..

— Послужу, вашмосте, — сказав Рославець, і в зміїних очах Соболя вичитав таку ж погорду до шальвіри, до перелесного крутія, яку сам у собі ніс. Подав йому руку, і її Соболь міцно стиснув. Ці зміїні очі давно вже наскрізь прогляділи Кисіля. «Не pater patriae, a pestis patriae»[306]… — думав, як і Рославець.

10

Давно панна Оленка не ступала тими вулицями, затіненими розлогими липами; йшла, потупивши очі, в супроводі домашньої панни й перед нею на землі, крізь листву, сочилась кров. Заходив день. З гір київських, не таких уже високих, але погожих, сходив до Дніпра, там, по той бік Хрещатика, день-веселун, день-красень. Але Оленці заступала ті дні, відай від подорожі зі Львова, весь білий світ заступала хмара. Вона погляділась у люстро — коло очей лягли тіні, мов від нелегкої турботи, від скрутної гризоти, й лице зматовіло, навіть паніматка, дбайлива про красу дочки, звернула їй увагу. Може, від затвірницького життя, іноді не сходила цілими днями згори, зі своєї світлиці. І садом, що знав її, як ще бігала малям, не ходила, хоч так тішилась ще у Львові, згадуючи його прохолоду, — де мальва, де барвінок, де шипшина; узгір’ям у тернині збігав сад у яр і високе небо над ним, і приладь яблуневого цвіту вже змітають вітри.

Хмара важніла. Обдана малиновим вихром, десь там, у висотах, наливалась терпкою синявою, спалахувала багром на гребенях і пливла, як стокрилий галіон, розтинала голубінь. Якби буря. Якби буря… Тихе шамшіння фалюндишової сукні й хода мовчазної панни ззаду, тоді Оленка ловила її турботний погляд: але ж з дня у день дім Стеткевичів похмурнів, і навіть гості, зібравшись на бесіду, нишкли, хіба ж була жалоба у цьому домі?..

Ішли під гору свято-юріївським яром — тихо, але все ближче бив дзвін. Митрополичий сад уже давно зронив квіття й хилив на мур буйні віті. І в саду стояла тиша. Тільки помліли від спекоти високі берести, починали шуміти від верховіттів. Напоєно цей Київ алчбою. Якби розверзлась суха земля, вдарили б студені джерела, бризнули б раз зливи… Переситом дихав воздух. Коні, ведучи ридвани з панятами, їхніми дітьми, чадами — утікачами від Перебийноса, з Брацлавщини, з Гуманщини, з Коростишівщини, похнюпили голови. Жебраки, волоцюги, цехові, молільниці йшли знехотя — парило, тяжіло. А це ж щойно стрічалась весна з літом.

— Страдати коя нужда єсть?..

Ще не було глітно в Софійському храмі. Оленка, що її родинною церквою була Свято-Юріївська, бо ближче і звичніше, ненадійно спинилась у притворі. І жовтожарі смуги променів, б’ючись у вузькі вікна, її принадили. Увійшла в солодку голубу імлу, сповилась нею — стало прохолодно. Від бічних абсид повіяло вільготністю, давниною. Півморок — далі темінь. Почорніли образи, але дивились на неї, як і давніше, як і торік, суворо, наче дорікали.

Панна за нею зашаруділа сукнею, стала навколішки. Стала й Оленка, а жовтожарий промінь, замінюючись у палючіший, у багрянцевий, обдав її, побіг по долонях, зложених молитвенно, по стиснутих устах, по гаснучому чолі.

«… іже придоша от скорбі велікія і убілиша одежди своя в світлі радості…»

— Хто править?

Обернулась Оленка до панни, але вона не знала. З глибу храму, при бічному олтарі станув, кладучи хресне знам’я, високий худий чернець. Обрамлене сивіючою бородою сіре, аж недобре обличчя зі зрослими бровами, а з-під них жагтіння очей — Оленка придивилась, їй здалось, що вони вперлись у неї — ні, очі не були строгі, вони були розумні, крижані. Різко відтіняв чоло чорний клобук. Священик говорив. Тричі, чотири рази — дванадцять разів відбивались його слова в мороці, між колонами, в холоді кафедральних стін. Люди стояли навколішках, без руху, в темені — туди далі до олтаря, ті ближчі — в сутінку. Як давно не була Оленка в благочестивому храмі — аж здивувалась собі. Їй навіть видалась ця богослужба далекою, чужішою, замість міді латини, що дзвінко падала на плити львівської кафедри ще так недавно, такий синій гуд книжної мови.

«… вода многа не может угасити любові…»

Дивна вимова в цього високого черця. Мовби нетутешня. І не грецька, не болгарська. Перед Оленкою став навколішках білий, як молоко, похилений чоловік. Чорна зі золотом делія заснувалась голубінню, могутні ще плечі малиновіли в промінні. А важкий золотий ланцюг на шиї запалав, зажеврів. Князь Святополк Степан Четвертинський, чому він тут?..

Ніжно, як шелест крил, сей спів з хорів. Молільниці поникли головами. Мати Божа Оранта виступила з темені — тепер на неї упав промінь. Чорнющими скорботними очима дивилась на свій люд. З другого боку — кінний Юрій, а під копитами змій, корчійно хапаючи за древко списа полум’яною пащею. І далі — лагідні євангелісти, грізний св. Йоан, і сонми янголів, і все вище-вище, за архангельськими крилами, голубінь піднебесся — Бог Саваоф.

Князь Четвертинський закам’янів. Молився чи мислив? Оленка згадала княжну Петронеллю, її веселий погляд, її рум’яне лице, її щебет. Тая ластівонька не знає ні турбот, ні скорбот, ні сумнівання. Тая йде, де веселий хороший світ. І що їй по чорторию-потопу, що їй по грозьбі страшній наві[307] королівства цього, що їй по суєті, по брязку оружжя, що несе загладу, може, всім, може, найлюбшим?..

Проказала ім’я Януша Корсака, валечного воїна, що в спітканні з неприятелем зазнав ран, але здригнулась. Чи ж могла просити тут, саме в цій святині, ласки для нього? Може, його, Корсаків, інший Пан? І відігнала вмить спокусу — який же гріх творила, хіба не повторяла собі, що Бог один-єдиний?..

Без упину молиться князь Святополк. Разом із усіма, що сюди прийшли, ревними, благочестивими.

«І раба Твойого, Господи, Івана-воїна, збережи від кулі, від стріли, від меча…»

Тремт пройняв її. Згасло ім’я Янушеве, в голубінь, в цю солодку млу прийшов він, порубаний і постреляний, але ні, це вже не він, не він… Івана-воїна… Пальці їхні зустрілись тоді, бравши святу воду… Боже, змилуйся наді мною, грішною… Івана-воїна, Львисерце-Виговського…

«…Невинне наступовали негдись мдія — нитове на люд Ізраїльський, хотячи їх мечем іскорінити, чада, жени і любимих другов вигубити…»

Проповідував чернець. Чітко, як золотий дукат, падав його голос на камінь. Хор уже не співав. Розвіювалась солодка прохолода. А всі пильно слухали.

«…Хочеть бо сей страшніший і скрутніший неприятель церкви сплюгавити або обернути в стайні…»

Ще чіткіше той голос. Втискається, як вістря. Холодний голос, а палить. Проникновенний голос.

«…милі суть чада, ближні й знайомі, але всіх єдина отчизна обоймуєт, за которую кто з добрих людей умріши не восхочет, єсли єй пожиточним бити маєт?..»

«Правда, отче…» — почула Оленка перед собою шепіт. Князь Святополк поник ще більше молочною головою. «Правда, отче, милі суть чада…» — і плечі його здригнулись, затряслась голова. «Правда, отче…» Він плакав, цей могутній чоловік плакав. Але Оленка не могла навіть спитати себе — чому? Там розверзлась хмара, ця обважніла грозова туча, там гримів грім і били молнії — може, грім черцевого голосу, — він виріс, виріс — «за любов отчизни Бог в небі вінчаєт несмертельною славою воїна, а вас…» Отче, чи правда, отче, — грім надворі над садами, над Києвом, Дніпро посинів… Темно, як темно в цій святині — але це ключі вже б’ють… Воїна Івана збережи… Від кулі, стріли, меча… Як відсвіт меча, ці молнії… А люд весь ридає… Київські сідельники, цехові, князі й шляхтянки…

…Кажу вам: барзо веселий день засвітить…

Оленка вийшла з церкви. Був вечір, як день. Блискавиці креслились над Дніпром. Молільники хрестились. Обличчя було вологе — чи від зливи, чи від першої літньої грози?

І тут же, в притворі, стояв князь Святополк, такий тихий і ниций, як би ніс на плечах сутужну ваготу.

— Князю, й ви в Києві?..

Він подивився на неї, не пізнавав, довго дивився, може, думав про далеке й повернувся, пробував усміхнутись, старий недебелий муж.

— Я буду… Я буду в доброго каштеляна… Сина мойого… Януша… В Нестерварі… Любого сина забила козацька чернь…

Губа йому тремтіла. Білі брови ізсунулись. І його обличчя було мокре — стояв проти грози.

— А Петронелля, — посміхнувся, — моя Петронелля подалась…

— Куди, князеньку мій?..

Він немічно звів руку.

— Туди… до гетьмана… Під прапори… Листи залишила… До когорти…

— Якого гетьмана?..

А князь, наче дивуючись — який гетьман, хіба вона не знає, гетьман один — Богдан-Зіновій — усміхнувся знов: заслоняти, як муром, отчизну… Албовім барзо веселий день засвітить… Засвітить…

І пішов. Оленка оглянулась за панною. Злива не вгавала. Сади пили, напивались. Небо на сході світилось синню, як зі сталі.

…барзо веселий день засвітить…

— Я питалась, — сказала панна, а білило на її лиці змивав дощ, — це сьогодні ігумен правив, з Братського ігумен — отець Інокентій Гізель, асанно…

А блискавиці креслились навхрест і кололи сталь неба, гаснули в Дніпрі, за горами. Пахіть ішла з митрополичого саду. Спрокволу прояснювалось.

11

Інструкції Виговського доповнив Тарфелло. Він ночував у Братському, в одній келії з Рославцем — Римша останні ночі пропадав на Нижньому Подолі, клятий авантюрино товкся з Полегеньким — нестеменно: Рославець бачив його на Бабиному Торжку й біля колегії в розмові зі спудеями, шепотівся, намовляв. Троє цехових, з кулаями, як довбні, його супроводили. А може, й на нього впливав київський воздух? Кралі з Бабиного Торжка зальотно ходили, вихиляючись боками, й спокушали бездонними очима.

Тарфелло нарікався скромно: підписком в канцелярії генерального асесора Івана Ковалевського, але Рославець збагнув, що гречин воліє видаватись не тим, ким є. Становище в Білій Церкві описав виразніше, ніж це лаконічно з’ясовував й. м. генеральний писар. А втім, може, й мав наказ пояснити затемнену мову Виговського. Гетьман знав про Рославця, але гетьмана збагнути важко, говорив Тарфелло; все мусить починати з нічого, журитись за кожний таляр і орт[308], подбати про обози, щоб не примерло братство з голоду, лити гармати й садовити війтів. Ні, до цього всього тільки його голова і його залізна рука, це vir illustrissimus[309], сказав Тарфелло, Бог його дав, Бог його послав вам, люди Роксоланії. Коли спить — не знаю, має час і на вечорниці, має час і на ворожбу; Арґолі каже, що дві душі в ньому — сатурнівська й юпітерова, темна й світла, раз бере гору одна, раз — друга, але нічого по ньому не пізнаєте, як бездонна глибінь він, і непорушне її плесо, хоч би суворі бурі шаліли кругом.

Про триста тисяч оружних говорять, але так не є, сто тисяч із черню буде, а куп не злічиш, їх Виговський хоче брати в облік, бо це бродники й дейнеки, сьогодні одне на думці, завтра — інше. А Тугай-Бея відкликали на Крим — є це підшепт Порти, що ще вагається. Гетьманова турбота прихилити султана — й то через кардинала. Інтригування потенцій почалося — в Реґенсбурзі чекає резидент Віміна, що йому накаже Serenissima Republica[310] Венеції, Ракочія не збагнеш, хоч Іктар Ґьос у Львові обіцяє допомагати. Й. м. канцлер Виговський сам поїде до Ракочія в Мункач, поки що просить заступати його через Яна Мазаракі у Львові, а людям у Реґенсбурзі можна й через доброго отця Мокрського впливати на Відень і на цісарських спільників.

— Литва, — зітхнув Тарфелло, — маємо здавен ласку й приязнь з панами Великого Князівства, і князь Януш Радзивілл таку ж опресію, як і ми, терпить від ляхів, але перебігають нам дорогу кролевенята, в Бозі надія, що Радзивілл не відішле війська на асистенцію Короні — яко протестант, може, й подасть нам руку. Чекає гетьман одного дорогого гостя з Кейдан, і ти, вашмосте, дорогу йому з Мозиря в Київ і до обозу маєш запевнити.

— Хто ж це такий цей дорогий гість?

Тарфелло тільки посміхнувся. Багато говорити, мало слухати — від місії тієї людини залежатиме, що почне Радзивілл. Промітку й звинну людину маєш послати ще сьогодні на зустріч цього посланця здалека…

— А Москва? — спитав Рославець, нотуючи.

Тарфелло в цій справі знав тільки про листа, відправленого до Севська 8 цього юнія царському величеству, многих земель і государств государеві і обладателеві.

— Облаадателеві, — засміявся Рославець.

— Так, облаадателеві — через два ази[311], — посміхнувся Тарфелло, — мені, як посполитому, не все доступне, ти ж, ваша мосте, як собі того зичить пан гетьман і твій зверхник пан канцлер, всіма засобами дізнайся про московські замисли, а найпаче про те, на якому коні до них пани — рада й сенат — під’їжджають…

— А проте, — задумано сказав Рославець, — признати мусимо в мужеві, нам Богом даному, велике поміркування, що не варварським звичаєм, після такого знесення військ коронних, далі зі своїм звитяжним воїнством не поступає, а воліє переговори…

Тарфелло посміхнувся ще лукавіше.

— Говориш, магістре, те, що у нас усіх на язиці, а вимовити не сміємо. Скажу тобі секретно, що великі з тієї причини невдоволення й роздори серед старшини, інші об поли б’ються й роздирають жупани — тепер тільки, кажуть, бити панят, а по польській відповіді, що ще дорікає і пробачення нам обіцяє, коли «слушно жалувати будемо», то аж плач і сміх бере, інші наші зубами скрегочуть…

— Польська бута[312]

— Адам Кисіль її злагіднить, — сказав Тарфелло, — гетьман в ньому бачить мужа великої кебети…

— А я, — Рославець відсунув з пересердям стола і підвівся, щоб заходити по келії, — скурбчика, зрадника і шальвіру бачу…

— То ж поясни це його гетьманській мості, — перечекав його гнів гречин і поскуб волоски на бороді, — докажи йому, що не варт перли свиней. Він до кролевенят не по-варварськи, а по-братньому…

— А вони нашому гетьманові ножа в серце… Знаю я їх! Це коварство, цю єхиду, цю слизь!..

— Не хотів би я в їхній шкурі бути, коли гетьман прозрить це шахрайство… Скаже тоді на весь голос, чого хоче… Вже й так ідуть до нього всі — батька народів, світлоносця бачать… Донці, й калмуки, й волохи…

— І гречини, як ти?

— Як і я, — радісно сказав Тарфелло й блиснув чорними очима, — того дня я довго ждав, щоб узріти утвердження правди…

— Ще до утвердження правди далеко, — відрік Рославець, — ще ця земля багато крови вип’є, поки узрить правду…

— Подвиг і борба єсть жизнь тая, — тихо промовив гречин, — тож, — додав він, знов спохмурнівши, — треба поспішатись…

Магістр того ще дня, добре, що невиспаний повернувся Римша, наказав йому кінно чи пішо, а найшвидше з форшпаном[313], їхати в Мозир.

— Там, — додав Тарфелло, — у жидовина Боруха Майзиса, що під замком держить оренду, ввечір проти Трійці ждатиме чоловік у чорній одежі, мовити: іноземець, з гаслом «до валечної Іаїлі» — того чоловіка, не питаючись много, довезти в секреті до Києва.

— Проти св. Трійці? — почухався Римша. Рославець пильно йому придивився:

— На київський рекгедіц надієшся, сацюго? Я тебе й твого Полегенького-кравчика зо шкіри обдеру…

— Ви того Полегенького ще згадаєте, — пробурмотів Римша, — йому пучки в рот не клади… Його й на Білорусі знають…

— Нагадав, — скрикнув Тарфелло, — від його мості Виговського-Львисерце для Білорусі секретна епістолярія: там же, в Мозирі, відшукай, вашець, шляхтича Поклонського — з гаслом «Старий Бихів». Він все знає, що треба…

— Поклонського? — перепитав Рославець. — Я його знаю… То й білій Русі прийшов час?

— Усім прийде час, — посміхнувся Тарфелло, — і Білорусі, й Покуттю, й Карпатам… З Богом же, вашець…

Вислизнув з келії, але й Рославцеві квапно було до сенатора. «Хто міг бути цей гість із Мозиря, що намовляє Радзивілла до союзу? — думав по дорозі. — Неісповідимі шляхи Господні й союзи сильних цього світу, як і тих, хто цей світ хоче змінити». Що Римша довершить місії, був певний, ця лишка[314] пройде крізь полум’я.

В ці спекотні дні, з вечірніми грозами чув, як прибуває йому сил і снаги. Може, це діяв київський воздух кипучої жизні? Благодать сіятиму на цих горах — з презирством поглянув на натовп коч і ридванів — пани й панята з’їжджались у Київ, страх їх гнав, дим і заграви, брязкотіння заліза. А в вогні й залізі родиться новий світ. Кавалерія генерала Олівера Кромвеля торощила нечестивих, люд вставав за своє право. І тут, на рубежах Європи й Азії, дудніла копитами армія гнаних. Сузір’я обездолених починало мерехтіти. Юпітер перемагав Сатурна. Марс заслоняв Скорпіона…

А цей тучний Скорпіон, цей конфектолюбець, цей влесливий гортановстек, цей пухкорукий Кисіль? Невже помилився Рославець, осуджуючи його так з першого погляду? Того, кого Хмельницький називав своїм добродієм і другом? На кого уповав, як на людську щирість? Перемагаючи себе, переступав поріг воєводиного будинку. Йому не посторонився, бутно пройшов і гукнув на конюхів русявий московський гонець. Срібло на ферязі грало в сонці, метелялась при боці легка боярська шабля. Аргамаки, замітаючи хвостами пилюку, заіржали. Гонець хвацько вступив у стрем’я.

12

Дім Стеткевичів під Хрещатицькою горою видався Рославцеві холодним і хмурим. Від тіні густих берестів було в світлицях темно, пахло лявендою[315] й тмином, глухе, аж чорне, тяжіло дерево на гебанових[316] кріслах, дубових шафах. Магістр заглянув крізь розхилені двері, ідучи нагору, каштеляна новгородського. Важко журився він, видать, сидів у кріслах — читав чи дрімав? Замислювався цілими днями, нерадо виходив до гостей, казала Оленка, а гінцям із Погоста й Нового Двору, забраних черню, махав рукою — «об гетом галава ня баліць», хоч маєтності вщент сплюндровано. Ждав вістей з Білорусі, та ж бо й Річиця, й Гомель не могли відсікти ребелізантів — посміхався, таїв же й він свою радість? Чи не благословив і сина Михайла (а він, як казали, вже сотником у Хмельницького) передатись на той бік?

«Скорбота в цьому домі, — думав Рославець, — німі всі, а одна думка. Так воно, так і треба. Золотої середини нема, пане каштеляне. Від тучі не сховаєшся. Настигне й тебе і грім ударить, хочеш либонь бути тим, що в саму хуртовину хреститься, її не ждавши? А панна Оленка ще в більшому фрасунку, як тоді, в дорозі. Глодає й тебе туга, небого».

— Ігуменові Інокентієві Гізелеві передай, — панна подала магістрові чересок, — на вбогих, не говори тільки від кого, та подякуй за проповідь у кафедральному храмі, я такої не чула давно, — її голос зламався і вія затремтіла… — Це правда, що тільки в Києві маємо злотоустих, словом, мов вогнем, пропалюють тебе…

— Чи ти по це мене кликала, асанно? — погладив магістр своє гостре підборіддя й зукоса споглядав на панну. Вона в Києві розцвіла. Зустрілась кров — південний жар й кров — північна хмурність; по Друцьких-Горських і Соломирецьких, від яких походила мати панни, — кров українська, по Стеткевичах, менських воєводах — білоруська. Чорна коса у жгутах аж синя, рум’янець збронзовів, може, в випукле алебастрове чоло, може, в налиті уста цілував панну київський промінь.

— Я б хотіла сказати, — почала панна й спломеніла, — тільки тобі одному, магістре. Бо ти така чудна душа, але серце добре — ти б збагнув мене… Мій брат Михайло в Білій Церкві, передався до козаків… Батько мовчить, і я не знаю, може, це не нудьга, може, це всі таїмо радість… Благочестію вірні… Магістре, вчора князь Святополк Четвертинський сказав мені про Петронеллю… Теє ти чув?..

— Що княжна утекла з дому й, — магістр прижмурив очиці, — мабуть, передалась до повстанців? Про це вже й у Києві говорять…

— І що ти, магістре, на це?..

Він приступив ближче й худий вид його блиснув:

— Нема солодшого нічого над смерть за отчизну — таке через мене передав княжні один знайомець. А княжна те почула, бо в неї серце не мертве. Азали ж не казав я тобі, що камінь ще заговорить і Йаїль стане хороброю, бо гетьманові медіамському змішає сон із смертю…

— Але милосердна Естер, — опускаючи очі, перебила його каштелянівна, — коли перський цар Артаксеркс хотів вигубити весь ізраїльський народ, пішла до палацу просити, щоб не губив ізраїльтян…

Рославець засміявся подумки: «Добре, що читає повісті», — й сказав:

— Час милосердя пройшов. Нині час нещадності, панно. Не прошення, а діяння…

— Ти так кажеш, магістре?.. Азали ж не чув, як мені це вже говорили…

— Хто?

— В чорторийському лісі говорив мені на прощанні Ісакій; пам’ятаєш, той протопіп, що з посполитими пішов до Перебийноса? Він ще багато чого мені говорив…

Вона підвелась і підійшла до вікна. Розчинила його й враз у дрімоту цього темного дому ввірвався шум Києва. Голубінь заясніла крізь берести, бездонна й тиха. Пахіть червня йшла з саду. Довшали тіні, а над містом беззгучно кипів бій пурпурних хмарин. Ясу воздавали узгір’я, сокотали левади. Там, у долі, розлився Дніпро — лівий берег танув в імлі.

Рославець чекав: зволить же панна ще говорити?

Йому — конфідентові — могла б. Але знімовніла. Вона не могла тепер згадати про Корсака — тоді її лице темніло, наче затінене скорботою, вона надто важила своє слово, але чомусь тут, у Києві, особливо після служби в Софії, навіть ось тепер, відкривши нарозтіж вікно, з цієї затхлої холоднечі батьківського дому, така невимовна тривога полонила її, такий неспокій…

— А що писав мость Львисерце-Виговський?..

Дискретно, хитрюще посміхнувся магістр і знічев’я сам відчув, що між цією дівчиною й ним зав’язалось щось добре й дружнє, хоч і несказанно таїнне.

Але покоївка не дала їй відповісти. В саду проходжується пан каштелян, й. м. Кисіль, і хоче, коли асанна ласкава, з нею говорити. Панна підняла брови — пан каштелян?.. Рославець відступив у тінь: він чекатиме панну після розмови; ось взяв уже з полиці «Перло многоцінноє», але що мав воєвода до каштелянівни?..

Адам Кисіль підкручував підфарбованого вуса; дідуган ще кресав іскорки з бистрих очиць, самоцвіти вигравали на пухких пальцях, що обіймали ґарду шаблі. Від киян узяв їхню насмішкуватість і лукавість, але оглада[317] його не тутешня, вишліфував її на варшавських сеймах, на постійному інтригуванні. На цю панну мимохіть споглядав ласим старечим оком; могла бути й на його смак, хоч надто похмура, любив веселунчиків, пустотливий легіт, рахманних кіточок, а втім, не погребував би…

Він почав, проходжуючись з панною по тінистій алеї, про суєтність світу. Так, зітхав, людство — це корабель на хвилях, іноді нема ні стерна, ні вітрил, ні зір; куди ж плисти? Або інакше: чи не сон, не марення це життя наше? Мине, як дим, як імла, розвіється і нічого не залишиться, сьогодні і вчора — тільки тлінь і пил. А чому? Бо правди не шукаємо, вічних істин, живемо з дня на день, і самі ми — тлінь і пил в цьому нашому горінні, серед людської марності. Ось тому завжди: замість віри, і надії, і любові — безвірство, одчай, ненависть, мерзотність. О люта стороно грішна! О люди недобрі, о плем’я зле й беззаконне! Але в цій прірві юдолі є один якір, що наш безкормчий корабель може прив’язати до тверді. Се вітчизна. Для неї живемо, для неї стараємось…

— Ось я, асанно, — зітхнув воєвода й підвів очі до неба, — хіба я тут, на землі, нагороду одержу за мої турботи? Денно й нічно дбаю про добро отчизни, а яка заплата? Наклепи, лжа. Трачу здоров’я, майно-субстанцію, а лихо маю звідусіль…

— О якій же отчизні печешся, пане воєводо?.. — співно спитала панна, потуплюючи очі за звичаєм. Воєвода спинився й вдарив себе легко в груди.

— О тій же, що й тобі близька, асанно. Ще ближча тобі, ніж мені. О тій, що за неї свою кров віддає твій суджений, пан Януш Корсак… Про Річ Посполиту говорю, панно… Про Полонію…

Каштелянівна спаленіла. Вона хотіла відказати, але воєвода продовжував. Озирнувся, стишив голос. Не хотів, казав, щоб чули його українські друзі — ці повзучі змії, о, знає їх алчбу[318], їх лукавство й єхидність!

— Як же важко нам, хоч би тобі, асанно, й мені, доказати свою вірність Речі Посполитій… (панна спаленіла ще більше). Руські кості польським м’ясом обросли, кажуть козаки, а громадяни Речі Посполитої нас із тобою мають за конфідентів Хмельницького. А я того ребелізанта на голову вкорочу, — збагрянів аж Кисіль, — забагато собі починає. Накладає з потенціями, з Семигородом — листи його до резидента Ґьоса перехоплено, неясне нам, що собі почне з князем Радзивіллом, а про Францію не кажу — пишуть нам, що французькими дукатами вже платить німецьким наємцям! Так, — обтер із високого чола піт, — в Києві хоче бути самодержцем, хоч і перемир’я пропонував. Московію собі прихилити хоче, писав до Москви прелесні листи, але ми його гру знаємо і йому переб’ємо. Ще нині пан Петроній Ласко повезе листи від нас до Севська…

— Навіщо мені те говорити все, мості воєводо? — перебила його Оленка. — Я політичними справами не цікавлюсь…

— Але мусиш, асанно, коли такий час прийшов. Тепер і невісти не будуть байдужі. От княжна Четвертинська передалась до ребелізантів, кажуть; доброї нам слави наробила, тепер на нас, благочестивих, тикають пальцями, всі ви однакові, мовляв… Ні, саме тепер треба діяти…

«Не час прошення, а діяння», — нагадала собі панна, а сенатор, не дивлячись на неї, ще тихішим, ще вкрадливішим голосом просто сказав їй:

— В обозі Хмельницького пробуває й. м. Михайло, брат панни. Для найвищого добра отчизни треба мати в тому ж обозі свою людину. Ти розумієш, асанно? Щоб ми знали всі заміри ребелізантів. Саме тепер, коли Хмельницький розсилає конфідентів, інтригує з потенціями. Мость Михайло до того надається. Боголюб і до роду прив’язаний, все вчинить, коли йому батько накаже. Зволить же панна дискретно говорити з паном каштеляном, щоб синові дав такий ордонанс на письмі, а ми вже самі…

Панна змінилась на лиці.

— То мость сенатор хоче, щоб брат мій, ротмістр Михайло, як і батько мій, як і я, стали твоїми конфідентами?..

— Хто казав, хто казав, — приплющив очиці Кисіль, — для публічного добра…

— Щоб брат мій, добровільно пішовши на службу гетьманові, був коло нього зрадником і шпигуном?..

Кисіль зжовкнув. Панна знічев’я сполотніла. В очах у неї яскріли тихі сині пломінчики. Вона зашепотіла збілілими устами:

— Вашмость, в цю ж мить, не чекаючи більше… Як стоїш, вашець… Рач звідси геть, з цього дому геть… Зрозумів, вашець? Поки псами не цькуватиму… Геть звідси…

Адам Кисіль остовпів. Він тільки перегодя, тільки уникаючи цього синявого відсвіту в темних очах, тільки завважуючи тремт поблідлої руки, збагнув, що вчинив неймовірну недискрецію[319]. Й, не забувши низько вклонитись, швиденько, тремтливими старечими кроками пішов по алеї на кружґанок і, не заходячи в світлиці, кругом-кругом, до брами. За мить його цуґ зацокав підковами.

Рославець з вікна побачив, що панна Оленка сама. Він відложив книгу, що її читав не читав, зійшов у сад.

Панна, скам’яніла на лавці під кленами, підвелась й пішла йому назустріч. Рославець спостеріг, що її обличчя, як після тучі, яка пройшла, проясніло. Вона йшла, і її обличчя стало вже зовсім ясне, спокійне.

— Вашмосте, — сказала вона різко, — сьогодні до Москви через Севськ іде лист від панів-ради на шкоду його мості гетьманові.

— Якому гетьманові? — перепитав Рославець.

— Гетьманові і вождеві нашому Богданові… — тихо відказала панна Оленка Стеткевичівна.

13

— Що писав їй Виговський? Ат, натурально ж, писав про любов. Про бурі житейського океану, про щит Кассіопеї, що ним, зоряним, хотів би заслонити себе від стріл амура, — про що інше можуть писати собі? А я, як той дурень, прости Боже, конфідентом для закоханих! Був для Мрозовицького у Львові, тепер для Виговського в Києві. Скоріше, вашмосте Соболю, скоріше, острогів! До київських воріт, так, повз Воздвиженський розкат[320], праворуч, скоріше! Дивіться, цей ваш огир зі стайні пана сенатора, а за моїм монастирським не вженеться. Цоки, цоки, поки місяць світить. Пістолі в ольстрах[321]? Не втече песький син від нас. Хто перепинятиме, тому кулю в лоб. Скоріше, мості Соболю, чвалом, чвалом! Обережніше з гори. Скільки їх буде? Нас — троє, але брат Андрій за чотирьох стане, це ведмідь — не чернець. Тепер повертаємо на Поділ. Обережніше з гори. Варта на розкаті спить. Тепер просто перед себе, на Успенську церкву, минемо Кожум’яцькі ворота, там псубрати не сплять, там голендри на варті. Повз ратушу, в цей заулок, до Святодухівської Церкви… Цоки, цоки, поки світить місяць. Уроджоному панові каштелянові все плетиво перетнемо, так моє серце чуло, що готує нам несподіванку. За пістолі, братчики, добре дбайте!.. Вперед, вперед, до Духівських воріт, сюди, до Малої башти. Добра панна Оленка, ласкава панна каштелянівна. Якби не вона, не знали б ми нічого про пана Ласка, цього песького сина, конфідента. То я собі думав, чому це Бориско Грязной товчеться в сенаторському подвір’ї. Інтригу собі з Москвою затіяв пан сенатор — кість українська польським м’ясом поросла, а божився, а лементував, а присягався: я, як Атлас, двигаю ваготу, отчизні служу… Негаразд, мості сенаторе, двом богам кадиш, так добре нема тепер, добродію Адаме. Ніколи на матлярство твоє зважати, це вже наш час, сенаторе… Скоріше ж, мості Соболю…

Три вершники мчали сонним Подолом. Вже сповивались темінню останні дімки форштату, блиснули здалека нічні обходи ліхтарями, блимнули вікна Михайлової корчми, гулко цокотіли підкови по битому тракту в Печерськ, Нижньокиївський розкат височився у віддалі, у Духівських воротах їм перегородив дорогу стражник.

— З дороги, скурчибику! — крикнув Рославець. — Ми — сенаторські вістовці, не бачиш?

І за ним, зсутулившись, пан Євтихій Соболь, що, не питаючись, куди й як, пішов за ним. Ще захопив із братського монастиря Гізелевого послушника, того велета, брата Андрія, так і чвалував у скуфейці, з шаблею під рясою. В ярку, за Малою баштою, Рославець спинив коня.

— Щоб вашмость знав, і ти, брате, — перевів він дух, — поки комісія інтригує гетьмана Зіновія пактами, королевенята добре дбають. Недаремно від канцлера Оссолінського три печатані листи були до воєводи…

— Із Войтіхом М’ясковським, королівським комісаром, довго розмовляв учора, вів таємний консиліум, — вкинув Соболь, — сам я те чув…

— Політика їхня й пана Кисіля подвійна — проволікати й дурити, а тим часом робити своє: зібрати посполите рушення й перемовити всі потенції на свій бік.

Що там, у Білій Церкві, того ще не розкумекали, самі собі винні. Нині ж пан воєвода вислав гінця, й. м. Ласка до Севська, де живе думний дяк, з листами від коронної Ради й приватними супліками, так сподіваюсь. Наша річ, мості панове, ті листи взяти…

— То чого ж стоїш, вашець? — перебив його Соболь. — Вперед, поки час, таж пан Ласко виїхав на присмерку…

— Тоді в… в… він вже на т… т… т… тому боці, — сказав, загикуючись, послушник, — він, напевно, взявся на Печерський перевіз, а ми беремось на Почайнівський міст, переріжемо йому, дорогу, я знаю шлях манівцями, через вигурівський ліс…

— Рушай, рушай, брате, на Почайнівський міст…

За ярком війнуло вологою. Коні хропіли, сходячи з кручі. Внизу стелився туман. Чагарник збігав по узгір’ю. Молодик вже ховзнувся Дніпровим плесом. Листочки срібліли на тихих берестах. Коні заіржали. Назустріч ішла кінна купа. Люди з-під шолома підзорливо поглянули, але пан Соболь і їм гукнув: вістовці від пана воєводи в Димер — пропустили. Зацокали підкови по мосту, з Почайни пішов туман, крикнули сполохані птиці, місяць жовтий-жовтющий, пан Соболь відставав, йому, барлуватенькому, було на коні тряско. Раптом послушник Андрій спинився:

— Вашмосте, — зашепотів, — далі мосту нема, я, як на те, не спам’ятав, що ще з весни зірвало…

— Сацюго, — крикнув Рославець, — тож ти нас зарізав, брате, хіба вплав ідемо чи що?..

Він завернув коня на місці, але чернець зіскочив зі свойого вороного. На взбіччі, в імлі, чорніла хижка.

— Не карай, вашмосте, — радісно гукнув брат Андрій і побіг, брязкаючи шаблею під рясою, до хижки. Магістр і пан Соболь чекали. Послушник стукнув тричі. По хвилині хтось озвався з темені.

— Хто такий?

— Яфетові браття, — відказав брат Андрій, — перевозу подай, Ждане…

«Яфетові браття, — посміхнувся Рославець, — це, видать, Полегенького когорта. Й брат Андрій з ними…» Пошкодував, то нема Римші. Але Римша, напевно, вже в Мозирі, коли б щаслив вернувся. Косолапий ченчик уже йшов до них із заспаним перевізником. «Він нікого не возить, — сказав ченчик, — але нас перевезе пороником». Пішли в туман.

Дворянин Петроній Ласко, в службі воєводи Кисіля, спрокволу їхав чернігівським шляхом через вигурівський бір. Поряд нього куняв вістовець Бориска Грязной, брат московського резидента, а ззаду їхало троє драгунів. Грязной перепився в Києві, (хилився на гриву й мимрив своє, несусвітне, а дворянин був радий, що йому не докучає п’яною бесідою. Дорога далека, аж у Севськ, ще встигне надокучити. Дворянин гребував московитянами, їхньою щирістю в пияцтві, його вражала розбещеність їхньої мови. Був тихого норову, нерубашної вдачі, вмів служити й слухати, знав своє місце і воєводу Кисіля вважав півбогом. Писав навіть вірші, акростихи й раки на сенаторову честь, прирівнював його з Цинцинатом і Катоном, добре-бо за воєводою Кисілем жити, й правий це муж. А до Севська — то до Севська, така вже його місія, пан Ласко завжди більше в дорозі, як удома. Завжди з важливими листами, іноді тільки згодом довідувався, які це коштовні листи. Хороше походити коло воєводи, він як батько всім Ласкам, а благочестія хоронить і отчизни слуга. Грязной — теж, і ім’я, як подобає, міри не знає в вині. Але боярин — шабля в яхонтах, збруя на коні трирядна, позолочена, а п’янчужка, прости Господи… Така далека дорога, світанням у Чернігові будемо, а вночі тепер прохолодно, вдень — спекота…

— Вашмосте, — сказав ззаду драгун, — люди йдуть кінно…

Ласко здригнувся, поглянув на Грязного, торкнув його, той забелькотів: «Боярине Борисе Івановичу, гей, боярине…»

На шляху стояли вершники. Драгуни зняли пищалі, Грязной забурмотів, покліпав очима, оковитою било від нього, листва тремтіла.

— З Богом, людкове, — озвався, проганяючи страх, пан Ласко, — чиї будете?

— Свої, — насмішкувато озвався верхівець, і Ласко пізнавав цей голос, — пана Петронія Ласка віра?

— Його самого.

— То ми добре дбали, вістовці від пана сенатора. Позволь ближче, вашець.

Ласко під’їхав і на віддалі півконя пізнав Рославця.

— В чому річ?

— Маєш, вашмость, віддати мені листи до думного дяка, не мають іти.

— Азали ж маєш про те цидулу від пана сенатора з сиґнетом?

— Маю, — сказав Рославець, — дивись сюди, — і, наїхавши на нього, блиснув дулом пістоля, приставив його Ласкові до грудей.

— Писни тільки, вашмость, підеш до Авраама. Зволь дати листи.

— Ви — тать і розбійник, вашець, за теє заплатите.

— Все в божій ласці, — засміявся магістр, — а поки що поспіши з листами.

Ласко, тремтячи, з пістолем на грудях, розщібував торбину, а тоді над’їхав Грязной, хрипло й сонно питаючись, у чому річ.

— У тому, — блиснув пістоль у Соболя в руці, — тільки рушся…

Грязной відразу отверезів:

— Розбій, — крикнув, — я гонець єго велічества! Я — государів муж, черкеси!..

— Тож і просимо тебе, — ґречно сказав Соболь, — не починай з нами справи, поїдеш восвояси…

Драгуни були ні в тих ні в сих, але бачили здалека, що це подобає на веремію. Двоє націлились з пищалів, але їх випередив ченчик, заставляючи пістолями в обох руках. Рославець, вихопивши Ласкові листи, крикнув до драгунів:

— Нас, кінники, йде купа. Коли хочете, накладайте гирями, а ми вас не займаємо. Ви чиї?

— Благочестиві, — глухо відізвався драгун, — сенаторської хоругви…

— Але ви, пеські діти, не за благочестивими тягнете, — наїхав на них велет-ченчик, — гемонам служите.

— А хто ви будете?

— Пана Пободайла діти, з його купи, на загибель панам, — гукнув Рославець і знав, що драгуни вже знітились.

— І ми з вами підемо, чи що, Яцьку?

— Авжеж, підемо, — озвався Яцько-драгун, — ми про пана Пободайла давно питаємось.

Ченчик, проте, забрав їм оружжя.

— Бачиш, вашмосте, — проказав Рославець до Ласка, — непереливки. Раджу, не протився…

Грязной рикнув і шарпнувся до шаблі, але ченчик під’їхав, підняв його на сідлі й опустив знов, викрутив йому руки й прив’язав його до його ж шаблі, московитянин затих. Пан же Ласко сопів і обтирав піт.

— Нехороше, вашмосте, вельми нехороше.

— Як нам служба велить, — засміявся Соболь, і Ласко отетерів, нахилився, щоб розглядіти:

— То й пан Соболь тут?

Соболь зняв перед ним шапочку.

Рославець від’їхав з ним набік, залишаючи ченчика на варті.

Він кінчив перечитувати листи до місяця. Канцлер Корони й пан М’ясовський через сенатора Кисіля (вибрали собі зумисне посередника до Москви!) просили думних бояр, хитрими і прелесними словами, Хмельницькому не вірити, ані гарматами, ані гаківницями, ані ратними людьми не спомагати, а кордон, як і досі, тримати під стрільцями, живої душі не пропускаючи. А якби якісь оружні купи перейшли ненароком через кордон, зачинити під сторожу, бо ребелія страшна не тільки Короні, але загрожує ще й іншим краям. Прелесним листам Хмельницького щодо союзу з Литвою не вірити, литовський Великий князь не дасть ніякої підмоги козакам. Усе це крутійство, все це козацька, а може, й ще дальша інтрига. В приватному листі Кисіль клявся думному дякові в свойому благочестії, як то він монастирі хоронить, і перестерігав перед Хмельницьким, зависоко, мовляв, починає, накладає з єзуїтами й з аріанами…

— Вашмосте Соболю, бранців віддай драгунам, щоб пильнували, ось і листи, з ними поїдеш у Білу Церкву, адже ж нема чого тобі вертатись? Брат Андрій при тобі, коні маєш, як орли. Пильнуй, щоб не попастись вишневиччанам, хоч їхні купи бояться лісів. Драгунам вір, зле не дивляться. Наших зустрінеш — розговоришся. А в Білій Церкві скажи пану Виговському, що ставлюсь[322] незабаром, у нього через його гінця, пана Тарфелла, передам авізо…

— Хіба ти не з нами, магістре?..

Рославець люб’язно стиснув його за рамена.

— Маю ще в Києві турботи, мості Соболю. Крім публічної справи, непокоюсь за панну каштелянівну. Відплата мості сенатора її не мине. Поки не знатиму, що вона в безпеці, не рушусь з Києва. Будь же здоров і йди щасливо…

Соболь здвигнув плечима. Кожен має свої турботи, а проте було б лучше…

— Щаслива путь, браття.

Рославець ще постояв і глядів, як громада вершників, оточивши пана Ласка й московитянина, що сердечно й люто проклинав, поки його кулаєм не втишив котрийсь драгун, взялась на доріжку в лісі. Ще тріщав хмиз і шугали сполохані птиці, згодом все стихло. Тоді Рославець завернув коня на київський шлях.

14

У садах на Поділлі, на лугах при Печерській слободі вже вилискували коси, але страдна була тая косовиця, луги вмлівали від шквару. По сарані посуха, а літо лиш починаюсь. Ночі не встигали холодити землю, втім парили й вони — багряні, розжеврені; може, це запалювали небо віщі знаки, невидані комети, може, від Почайни горіли ліси, там, говорили, проходили козацькі й дейнецькі загони на Сіверщину.

Рославець, знеможений, повернувся з Печерська у Братську обитель. В Дівичому, у стариць на Печерську, за ласкою Гізеля, захистили панну Оленку. На той час, поки вигасне лють воєводи, а в нього руки довженькі, проживала б у монастирі з добрими черницями. Там воєвода не найшов би її так скоро, хоч би й розіслав гончих шпиків, а пані каштеляниха, за призволом каштеляна, мала її відвідувати. Втім і сама панна потребувала самотності. Рославець бачив, що хоч про давнє говорила мало, але ще вагалась, ще боялась сумління, недаремно просила його, як тільки зможе, найти пана Корсака, що перебував у Вишневецького, й передати йому листа. Тоді їй було б спокійніше. Тоді могла б, казала, залишитись довіку в Дівичому.

Ще перед своєю келією Рославець почув знайоме хропіння зо свистом і белькотом. Він радісно підбіг до дверей. На кожусі спав, розкинувшись, Римша, як приїхав, у запилених чоботях, у подертих плюдрах. А біля вікна на ослінчику сидів і вичитував з книжечки якийсь сумирний чолов’яга з продовгастим жовтуватим обличчям, широкою щелепою й лисавим кантовастим[323] лобом. Очі його, телячо непорушні, зукоса спинились на Рославцеві й знов уткнулись в книжечку. Магістр заговорив до нього, але чолов’яга похитав головою, забелькотів, показав на лоб і вуха. «Глухий і німий», — подумав Рославець і взявся до Римші. Сацюга спав як забитий, і магістр його ледве добудився. Ігумен Гізель, увійшовши, сміявся собі в бороду й дивувався магістровій терпеливості.

— Рекгедіц, — зірвався нарешті Римша, — пся кість, виспатись не дадуть. Вашмость не знає, що легше перейти верблюдові через вухо голки, ніж тепер з Мозиря добитись до Києва? Пеські синове підозрюють в кожному шпигуна, а я маю особливе щастя: здавен, хоч і ягняткову маю стать, по пиці пізнають лиса. Ще й з цим добродієм на припоні…

— Він не мовить і не чує? — спитав Рославець.

— Він і мовить, і чує, але іноземець, ще й пришелепуватий, він удає глухонімого, щоб його не питались. Гей, ґоддеме, крикнув до нього Римша, — не таїсь, тут всі свої, камрати, фратри! (Чолов’яга кивнув головою.) Не говоріть тільки з ним латинщиною, бо боїться її, як чорт свяченої води. Це мабуть, англієць або голяндер, хоч не побожусь.

Гізель спитав його по-німецьки. Чоловік підвівся, він був у міщанському одязі, довготілесний і кремезний. І мовив по-англійськи.

— Він нарікає на нечестивих, — добрав Гізель. — Амаликитяни[324].

— Ось маєте, маєте, — крикнув Римша, сидячи на кожусі й трясучи рудою гирею, — від амаликитян все починається. Бігме Боже, коли це не лютерський доктор… Я їх знаю. Говорять у ніс і кожного папіста смажили б на повільному вогні. А цей, крім того, що читає Біблію, де треба й не треба, не дасть вам за Бога поласувати, хоч сам їсть і скоромне. Що до невіст, то простіть, отче ігумене…

— Римшо, Римшо, — похитав головою Гізель, — ви таки не знаєте справді, хто цей боголюб?..

— Ані не сниться мені, хоч я з ним, як Марко з торбою, протовкся по битій дорозі з Мозиря. Все було гаразд, коли я їхав туди, магістре, все, як ви сказали. Ця його милість (не знаю, як величати) чекала мене у Майзиса, є то добрий жидовин, мудрий жидовин. Пана Костянтина Поклонського я не застав, але бачив його брата, сказав: «Не турбуйтесь, вашмості, все робимо, що годиться». І пан сотник Груша, якого ми бачили в Острополі, магістре, вже там добре дбає з братами Поклонськими. Дивись і рекгедіц аж до Старого Бихова. Річиця. Турів, Давидгородок — у вогні. Про те все в листах і цидулках. Але поворот, нехай Бог милує. Ішли ми нібито старці до лаври, але, собачі діти, не завжди вірили. В Овручі ледве витягли ми ноги, й скажу вам, як стій, ця його амалакитянська мость, хоч і гугнява, але січе шаблею, як папенгаймський кірасієр. Обступили нас кварцяні, так двох ми поклали з пістолів, двох зарубали їхніми ж шаблями і на чужих конях втекли. Опресія була ізрядна, нехай мене грець вдарить. Коні ми під Києвом продали, з тим, що їх милість, яко боголюб, мамоною гребує, тоді я взяв цілу квоту, звичайно, щоб роздати бідним, — підморгнув Римша, — аж у лісі поперек дороги рів — ми й упали туди. Це вже не пани-ляхи, а наші зарубали дорогу. Взяли й нас за шпигунів, бо вельми їм моя мармиза не подобалась, так ледве відпросився, всі молитви їм благочестиві проказав, щоб повірили, що й я грецької віри…

— Ти ж, крутію, — сказав Рославець, — клявся, що ти — аріанин, а у Львові був католиком…

— Чиє володіння, — підморгнув Римша, — того й релігія, ви це знаєте, магістре.

— А гроші забрали вам?..

— Забрали, — зашльохав Римша, — весь дорібок убогих. На Київській брамі ще нас хотіли голендри пов’язати, теж була опресія. Але з таким сікачем не пропадеш… Хоч, щоправда, без мене і він би пропав, як руда миша.

— Якби він зрозумів по-нашому, — посміхнувся Рославець, — то, напевно, ця оповідь була б інакша… Надіюсь, що ти й далі поведеш цього чужинця…

— Це вже ні, — сказав Римша, — його гугнявий голос, його звичаї і його мова мені діють на голову. Може, це й добрий чоловік, але косноязикий і надто праведний, живим на небо преться. Я ж і так звик до думки про пекло і нам не по дорозі.

— Римшо, Римшо, — знов похитав головою ігумен, — за це мовлення таки напевно чекають вас чорти з кліщами. А щодо цього чоловіка, то мені вже проясніло…

Ігумен підійшов до крутолобого й проказав декілька слів по-гебрейськи. Чоловік просяяв і приложив долоню до очей — заговорив швидко-швидко по-гебрейськи.

— Він сказав, — пояснив Гізель, — що його надія у визволенні Єрусалима, що Ісус Навин уже на чолі воїнства, і всі, хто прагне до світлості Єрусалима, — його браття. А сам він — велебний Браун з Маркета. Більше він нічого не скаже.

— І не треба, отче ігумене, — сказав Рославець, — це не наша справа його слухати. Нехай слухають його ті, до кого він посланий з таких далеких сторін…

— Не дальших, ніж ти гадаєш, магістре, — посміхнувся Гізель, — бо вольний дух не знає ані просторів, ані віддалей..

— Чи ж генерал Кромвель?..

Рославець приложив палець до уст. В келію всогнувся гречин Тарфелло.

— З цим вістовцем, домінусе[325] Тарфелло, — сказав Рославець, — ви вирушите ще сьогодні в Білу Церкву… І Римша з вами.

— А куди йдете, домінусе?..

— В обоз амалакитян, — засміявся Рославець, — сьогодні повернувся пан сенатор Адам Кисіль із свого Брусилова…

Гізель благословив його.


* * *

«…всі хоругви в реґімент віддаємо за спільною згодою і в послушенство панові Адамові Кисілеві, зацному й великому сенаторові, що його і давніші заслуги знають у Речі Посполитій…» — нагадав собі Рославець слова, що їх переписував недавно з ухвали шляхти волинського воєводства. Ішов по сходах Кисілевої палати, вкритих коверцем. Смола горіла в барилках, освітлювала стіни, гобелени й статуї.

«Має ж крутити хвостом хитрющий лис, має ж носити влесливу личину лицедій, то тій інтермедії буде скоро кінець. Тим двоїстим душам кінець. Або одна Річ Посполита, або друга. Двох вір не має людина, тільки одну. Хто того не збагнув, нехай загибає…»

Пана Соболя, неодмінного сенаторового секретаря, вже не було в передпокою. Рославець посміхнувся про себе: добрий пан Соболь. Якась лисяча личина провела його до дверей. «Пан воєвода вже вас чекає, вашмосте, де ви так барились?..» Гайдуки розчинили двері, Рославець пройшов повз статую Помпея: «Будеш знати нас, шальвіро… Невже він думає, що його інтриги ще придадуться?..»

З-за столу, осяяного свічами, підвівся воєвода, отяжілий і пожовклий, як би втомлений віком. Його очі важко вперлись в Рославця, й він хрипко проказав:

— Що ж, вашмосте шпигуне, азали таки справді думав, що хитріший від мене?.. Ні, пане-братику, Кисіля таки не стравиш, не стравиш…

Він плеснув в долоні. З кімнати вийшов вкрадливим поступцем лишки, убгавши голівку в плечі, прелесно посміхаючись, пан Петроній Ласко. За ним ще одна личина в монаших шатах. Ласко блискотів вузькими фіолетними зікорками. Рославець оглянувся. За ним стояли два дебелі гайдуки, не віщували нічого доброго.

15

Хоч подагра докучала панові Кисілеві того вечора більше, чим коли-небудь, він встав із пересердя з крісла й ходив по кімнаті, люто виблискував випуклими очима. Такий-то псубрат! Вже мав про нього реляції, того авантюрника, того безштанька, шкрябайперце, звідки тут узявся на його голову, в Київ аж добився — ребелізантський конфідент цей Рославець, як стій. Спостеріг його хитрющість вже раніше, отець Яким Єрлич, хоч сидить у монастирській келії, має добрих друзів: донесли, що Рославця бачили й у Львові з підозрілими людьми, й до єзуїтів заходжав, а вони (найбільше Генцель Мокрський, теж лукава бестія) притягли його до своєї конспірації. У Києві придбав славу огладженого й бистроумного — такі найбільш небезпечні, казав Єрлич, а втім, каштелян і сам це знає, товкся й між шляхтою, й поспільством, і монастирською братією, а вона вже кого-небудь не допустить до себе… І врешті, реляція того бідного пана Ласка, що вирвався з козацької неволі, утікав через ліси, ледве душу виніс, — це вже зовсім ясне.

— І що ж, мості Рославче, — сикнув каштелян Кисіль, спиняючись перед магістром, — хотів ти нас у дурники пошити, ласку собі в твого пана Богдана заслужити? Гай-гай, небоже. Як-то тепер покладатись на чиєсь слово? Прийняв я тебе як свого, — ані в гадці було про твоє лукавство, а ти мені он як…

— Школа Хмельницького, мості сенаторе, той теж вигрівався за пазухою у покійного короля, поки не вжалив… Змія…

Рославець приглядався тому чоловічкові, що мав такий пискливий злющий голосок. Бачив його перед тим іноді, як просовгувався ящіркою по сенаторових передпокоях: худорлява, сутула, сливе горбата стать, прикре зеленкувате лице й общипана борідка, а погляд зависливий, розлючений, так би й шпигнув. Йоаким Єрлич, чернець Печерської лаври, книжник і політик, ось який він! Не любила його братія, Гізель, хоч і вистерігався говорити про людей добре чи лихе, морщився, згадавши його, ігумен Оксентій Старушич не терпів — гадь і матляр, казав, ніхто не знає, кому служить, отець Тризна тільки постукував ґирлиґою — Юдаш, крутив головою, паскуда.

— Тать, розбійник, душогуб, — хрипко крикнув із-за широких плечей сенатора пан Ласко, — і Соболь з ним, шкода, що сивину має, — душу мою хотіли згубити!.. Пістолем грозили…

Каштелян упер свої втомлені очі в Рославця. Цей олов'яний погляд хворої й старої людини було важко знести. Обличчя у Кисіля за ці дні, мабуть, від тряскої дороги, набреніло, пожовкло, глибокі зморшки лягли на чолі й коло вуст, а вуси опали, фарба з них сходила, виглядав він увесь кволо й підтоптано, хоч і гороїжився. А над усе докучав, мабуть, гостець. Рославець не відвів своїх очей.

— Я тебе, мості пане мій, — сказав сенатор, — за теє матлярство згною в арсеналі. Я з тебе кліщами вирву, яка-то ваша конспірація, пеські ви синове. В трибуналі вміють катувати, це вже будь спокійний… Та я тебе, як схочу, й під сокиру віддам.

— Віддавай, мості сенаторе, — мовив Рославець, — мені тієї смерті не боятися…

Віск із свіч топився й падав на коверець. Рославець чекав, що буде з тієї тиші, що залягла світлицю й чутно було тільки сопіння Кисіля в рудосивий вус. Гайдуки переминали ноги, Єрлич стругав за столом перо й від свіч його лице вигострилось, стало, як у мерця, ще прикріше, ще жовтіше. Рославець подумав, що на дворі тиха-тиха ніч й зорі впали в Дніпро, зарослись левади, й на мить йому стало тужно. Арсенальне ув’язення знав: там ями, глибоко в землі, світу-сонця нема  ніколи, волога й пацюки… Брязкіт ланцюгів… Катюга біля диби… Теє все знав, моторошне. Але сказав:

— Твоя воля, мості воєводо й сенаторе, роби, що знаєш.

— А ти не жалуєш напасті на пана Ласка ані свойого єхидства?

Рославець знизав плечима.

— Єсть це наша війна, сенаторе. Хоч воюю без палаша й мушкета, але воїн єсьм і готовий головою покласти. Може, така смерть благокорисніша, ніж всяка інша…

Воєвода брацлавський і каштелян київський знов упер в нього олив’яні очиці.

— Чому так?

— Бо се за отчизну смерть, а милішої від неї не маєш…

— Читав-єси Цицерона, матляре?..

— І без Цицерона се кожний знає.

— Бахорство[326] це! Розпуста! Блудословіє! — крикнув Єрлич. — Ви його слухаєте, мості воєводо! Він ще чеснотою назве бунт і різунство. Він ще Хмельницького нам богомданим Кесарем нарече!..

— І назву, — спокійно сказав Рославець, — ти, отче, надаремно ся фрасуєш, а шкода, як кажуть, ревний, благочестивий. Хіба мені таїтись нині: маю Хмельницького за вождя, нам Богом даного, за спасителя вітчизни, і йому служу, бо він сам перший слуга вітчизни…

— А я не служу? — писнув Кисіль. — Я ночей не сплю, я до уст не приймаю, так журюся вітчизною!..

«Добре журишся, — посміхнувся подумки магістр, — на Брусилові, на Носові пан, підданих січеш канчуками, поташ і селітру потом хлопським добуваєш, посилаєш пшеницю в Гданськ, на людському горі, на мужицьких горбах доробився, знатнішого й багатішого немає над тебе, а сам був худопахолком, хоч тепер і герб собі заробив, і від київських князів виводиш свій рід…»

— І ти того не знаєш, вашець, — кричав Кисіль, — і гетьман того не знає, що я розп’ятись дам за матку нашу вітчизну. Подуріли всі! На рожен полізли! Проти тиранства встали, а в ще гірше тиранство хочете ввести вітчизну — в тиранство черні! Знаєте ви те, що дієте? Знаєте, який вихор сієте? Що, гадаєте, викільчить з того засіву?..

— Найвільніша Річ Посполита, козако-українська, — сказав Рославець, — без тиранії над людом, без своєвілля станів, з вічним визволенням від робіт і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі… Така викільчить республіка! Як за давніх часів, за київських князів, що правили за дозволом і порадою суспільства, а не за своїм уподобанням. Республіка, що нам, не захожим і наїжджим, а дітям Роксоланії, без холопа й без пана, від Низу аж ген — де лиш наш живе хрещений люд, буде оселею…

Єрлич сміявся, пощипуючи борідку. Ласко, вбгавши голівку в плечі, виглядав блідо й кволо з-за регалій[327] з книгами. А воєвода сів у крісло і сопів, свердлував Рославця очима. Не витримав і вдарив кулаком об поруччя — блиснули самоцвіти на його перстенях.

— Теревені говориш, мості пане! Химериш, вашець. Ніколи того не буде, ніколи не відродиш київської давнини. Вітер у тебе в голові, мариш, сниш, причинний, юродивий.

— Чому, ваша милосте, — сказав Рославець, — не віриш в це?..

— Ви з ним договоритесь, мості сенаторе, — крикнув Єрлич, — се все маячіння, се неприкаяного блудословіє…

— Цить, отче, — озвався Кисіль, — я хочу з ним говорити…

— Такого в диби й до ката!..

— На те час, буде час. Скаже ж мені він, причинний, що не до речі говорю? Я на землі стою обома ногами, я йому промовляю до його завихляного лоба. Не він один так думає, те все нашепотіли йому — і тут, у Києві, такі є, і там, у Білій Церкві.. То є недуга фантазії! — пискливо кричав Кисіль. — Химера! З чим ся пориваєте, небораки? На кого? Хто з вами? З немитими хлопами йдете, з хиткою черню? Азали ж розум у вашій голові, конспіратори? Азали ж не подобаєте на того Катиліну, що своєю алчбою до володіння пірвався на мудрість сенату й упав так нікчемно? Катиліни єсьте, катиліни!

— Катиліна, — сказав Рославець, — більше для своєї привати конспірував, аніж для публічного добра, приклад сей, мості воєводо, не влучний. А вже найнетрафніше[328] те, що ти, ваша мосте, рівняєш з Римом сю корону. Де тут римські бачиш чесноти? Де мужі такої кебети, як хоч би Катон, Цицерон, не кажучи про Помпеуша, Красса, Цезаря?.. Де римська справедливість? Де право? Де римський обичай? Злодійство, розбійництво, тиранія — се є тієї корони чесноти. Сваволя королевенят, утиск люду, заборона релігії, темнота, здирство, ґвалт, ошуканство, здирство, пиха, розпуста — ось чим стоїть річ Посполита. І ти, мості воєводо, за нею горою. Ти пана Хмельницького — а величі діла його ще не обняти розумом, ще тільки зоря його зійшла — збагнути не хочеш!.. Так, так, мості воєводо, говорив я вже з тобою. Не наш ти чоловік, не нашим духом дишеш, забув-єси свою націю, свою релігію…

— Неправда, — скочив Кисіль, — неправда тому! Я за націю і релігію стою, як мур!..

Рославець посміхнувся.

— Колись, може, стояв-єси, давніше стояв, як ще жив митрополит Могила, Йов Борецький, — не кажу, честь за се тобі. Але нині того вже замало. Нині інші люди ся народили, сенаторе. Діти в залізо повбирані. Нині золотої середини нема. Нині на півдороги не стоять. Нині знають: албо ми, албо вони… Нема з ким кажеш? Неправда — вся Русь встає. Хто живий. І люд, і міщанство, і шляхта йде, така, що ще недавно відрікалась від свойого, — і її сколихнуло…

— Задля злодійства й пихи… — писнув Ласко.

— Ні, пане Ласко, пиху і майно мали Кричевські, Теодоровичі й інші, але задля любові до вітчизни. Пішли, бо мужа побачили нарешті, що, може, Цезарем стане…

— Як Русь Римом! — засміявся Єрлич.

— І стане, отче! — з запалом крикнув Рославець. — Сам ти прийдеш і поклонишся. На руїнах вашої Корони, на попелищах нашої неволі — встане нова республіка!

— Чернь вас задавить!..

— Не бійся — голова є в нас, що чернь приборкає, коли треба — залізом випалить. Так не є зле. Що ґвалт буває від черні — не диво, ліс рубають — тріски летять. З сухим деревом і мокре горить. Не пеняйте, бо самі винні ви, королевенята. Ґвалт за ґвалт! Але й черні скаже наш Богдан зась, коли буде треба…

— Маєте ж потенції за собою? Хто нині без опори на потенції може політикувати?..

— Не в потенціях шукаємо сили, а в собі самих, пане Ласко! Коли будемо сильні самі через себе, то й європейські потенції прийдуть до нас…

— І поможуть вам повалити корону, цей щит — захист перед Азією?..

— На такий щит давно вже Європа не надіється. Наш — козацький — щит буде для неї певніший…

— Так і повірять європейські мужі твоїй хлопській республіці, вашець? За серм’ягами й кожухами, за Перебийносами й Кошками вашими будуть певні?

— Чудний ти, отче Єрличу, — посміхнувся магістр, — хіба ж тільки Кошки й Перебийноси в нас? Хто з нами — не знаєш, бо ще не час, але й ті, які вже відкрито станули коло Богдана-Зіновія, хоч би Виговські й Нечаї, Зеленські й Хмілецькі, не мають ясних голів? Гай-гай, якби ваші коронні підголовки хоч би трохи мали їхнього розуму… А пан Гловацький, а пан Лісницький, а Гоголь, а Воронченко? Ачей знаєте їх?..

— Худопахолки, шляхетки…

— Хоч би й підло уроджені, що з того? Чи ж казати вам, освіченим і розумним, що не за мамону придбаєш собі розуму, що й холоп, і кожум’яка можуть мати більше кебети, ніж ваш пан диґнітар у золотому ридвані…

— Плебс пошиєш у сенаторів, то хто буде сіяти-орати?..

— Атож-бо то й є! Боїтесь того, бачу. За маєтності свої боїтесь, за багатства!.. Не за Річ Посполиту, що в неї давно вже й самі не вірите, а тільки за свої капшуки, за свої салітарні[329], за свої лани боїтесь, мості панове!..

Кисіль давно вже не брав участі в цій розмові. Він сидів і дивився, як догоряють свічі в важенних мідяних свічниках. Жовтий віск топився й спливав по міді прозорим струменем. Було вже по півночі. Гайдуки, прислонившись до одвірків, дрімали, розкривши роти. Їх приспала тая розмова. А носівський і брусилівський пан, сенатор і каштелян, спершись на поруччя, закляк, закам’янів. Старість чи нудьга його гнобила. Восково взялось його високе чоло, над яким пнявся рідкий сивий чуб, втомлено, ох, як же втомлено дивились ці, колись бистрі, очі. Запались жовті щоки. Важко дихав. Пальці, прикрашені сиґнетами, корчійно обійняли левові голови, вирізьблені в дереві. Про що думав? Про свій довгий, вже надто довгий вік, такий химерний, але й фортунний, про те, як зі щабля на щабель вперто пнявся нагору, де золото й блиск? Як з худого міщанина, нікому невідомого Адамка, вибився в люди? Як парвеніушом[330] доп’яв староства, й каштелянства, й брацлавського воєводства, а тепер ждав-дожидався тільки смерті Януша Тишкевича, щоб стати й київським воєводою? Як — єдиний сенатор-православний — не лічив ні куфрів, ні волок чорнозему й чорнолісу? Як з убогого перекупщика вибився на луччого богатиря Речі Посполитої?..

Чи про що інше думав пан сенатор?

Злющий чернець Єрлич, ця суха людинка, лиха на весь світ, на всіх людей Божих, ця ходяча жовч, замовк і тільки його зікри, то пломеніючи, то гаснучи, водили за Рославцем. Пан Ласко, знітившись, поправляв свічі.

— А що, мості Рославче, — озвався тихо Кисіль, — коли впаде ваше діло? Коли Хмельницького не фортуна зустріне, а лобне місце у Варшаві, як многих перед ним?.. Як Сулиму… Павлюка…

— Що ж, мості сенаторе, — так само тихо відрік Рославець, — така буде Божа воля. Але жаром вічно палаючого смолоскипа буде це ім’я для поколінь української землі, й те, що вже посіяв, не вимете жоден вихор із ґрунту…

Ще лютіше поглянув на нього чернець Єрлич. Рославець думав: звідки ця жовчна натура, цей апостат? Чувши ім’я Хмельницького, здригався, так його ненавидів, в своїй затхлій келії, без сонця й жизні, писав, снував якесь своє плетиво заздрості, безсилої старечої люті.

Сенатор зітхнув, і свічі, що знічев’я зайнялись яснішим полум’ям, осяяли його вкрай утомлене, брякле обличчя.

— Іди, мості Рославче… Іди, хай тебе провадить Бог… Твоїми Шляхами… Йди…

Єрлич і Ласко тигрячо стрибнули до крісла.

— Мості сенаторе, як це?..

Кисіль нетерпляче махнув їм рукою, щоб йшли геть. Він дивився на Рославця, й магістрові видалось на мить, що там, у глибах Кисілевих очей, затліла якась тиха жаринка.

— Іди, вашмосте… — знов сказав сенатор, вже зовсім тихо, мов через мряковинну завісу.

Рославець виходив з цієї мовчазної незугарної палати. На майдані, не затінений деревами, височився, як велетенська скеля, сенаторський дім, пустий і сліпий, хоч хропіла там незліченна челядь і служба ще ходила навшпиньках з покою в покій, чекала, коли сенатор піде на спочинок. Вгорі, на вежечці блимало світельце. «Як у черствій цій душі, — подумав Рославець, — ще не все вигасло, ще тліє», — і, тільки дихнувшу свіжою ніччю, тільки узрівши зорі, що так тихо, але так сріблясто мерехтіли над садами, збагнув, що він вільний, як добре, що він зовсім вільний…

16

— Розлилися круті бережечки по роздоллі, гей-гей, пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі… Не добув-єм з тобою медового місяця в Чигирині, моя пані Єлено, не натішився я тобою… Цих білих рук не цілував, не надивився на те рум’яне личко… Із сином Юрасиком не нагулявся, а вже пора моя прийшла повертатись до мойого товариства славетного, до лицарства мойого найулюбленішого…

Пише римський муж Саллюстіуш до Цезаря:


«А понеже ти, звитяжцю, вирішаєш про війну й мир: війну бо закінчуєш миром, а мир укладаєш по справедливому й якмога триваліше, то ж вирішай передусім сам, ти ж повинен порядкувати тим, що найбільш потрібне…»


Покладу твою книгу, римський сенаторе, під узголів’я й замислюсь я, Хмельницький, Божим Смотрінням перед люди виведений з простої людини, з королівського тихого слуги… Азали ж не мав то вибраннішого, луччого з лицарського кола. Азали ж ти, даючи мені шаблю до щасливої руки, дав мені кебету для такого страшного володіння?..

Марс і Скорпіон — найнепевніші сузір’я. Вчать астрологове, що Марс кермує чолом, а Скорпіон — земною алчбою людини. Й між розумом і пристрастю метаюсь. Люто караюсь сумнівами. Кажуть: Хмель має щасливу руку. Кажуть: Хмель носить чаровану сорочку св. Юрія, а в ній не боїться ні кулі, ні меча. Але неправда тому, не показав Господь ясної зорі для Богом даного, диявол теж не обдарував мене чорною силою. Йду самий по світі і самий собі зорі вибираю, й дороги кладу сам, не питаюсь нікого, може, й сліпий іноді йду, спитаюсь тільки римських мужів, закляну їхні тіні, щоб застали мене, як сідаю на коня, як в коло схожу до лицарства…


…Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…


Спитаюсь же друзів, що завтра, може, ворогами стануть? І їм, іноді бачу, як зненависть і заздрість приступає до горл, хоч мої це полковники, й писарі, й осавули. З того прийшли, що й я, — з болю й кривди, а інші — з алчби за славою, але чому ж не вибрали переді мною тієї зорі Марса, що мені світить? За мною пішли й підуть, бо не їх мені, а мене їм Бог дав. Не вони, а я — Інструмент Божий. Рачиш, пане Львисерце-Виговський, і ви, мості полковники, зі мною думати й хотіти — добре буде. Але захоче котрий стати наперекір, як-от Перебийніс, лукавий шкот, як-от Богданович-Зарудний, а з очей йому глядить уже зрада, як Забузький, як Річковський, як Ґанжа — зміїні, захочете ся труднити дейнецтвом і інтригами, — прикую до гармати, як останнього сацюгу, зірву яхонтові, асписові застіжки і позабираю срібні пірначі, бо не для гільтяйського діла ми вийшли в поле й не для привати світить цей Марс, заслоняє Скорпіона.

Прудко біжить час. Гай-гай. Останній липня сьогодні. І цей день, і ця хвилина вже не та, що тільки-но минула, а хвиля Росі не вернеться назад. Ще мене якимсь Хмельницьким називали, мовили: млини ставив, нічим не журився, меди-пива гнав, доматором[331] у Суботові був, навіть добреуродженим не хотіли мене величати. Того, гадюки, черва, не знали, що навіть у найнікчемнішій людині тліє Божа полумінь. Азали ж хлоп, серм’яжник — не людина? Тих оце простих людей я вивів із неволі єгипетської — чуєш, як раюють? — з ядучої ями я вивів їх, з вашого ув’язнення, королевенята, і дорогу їм покажу. Которую яму рили під нами, самі в тую впали. Взяті вже Нестервар, Ладижин, Самгородок, Бар, а ще Львів і ваш Судомир підкурю мушкетерним димом. Задуднять, задуднять ще мої гармати й гаківниці. Тандем[332], кажете, що вся Русь сприсяглася, що жодного не буде міста, яке переді мною боронитиметься…


…Гей-ви, хлопці, ви добрі молойці, гей-гей, не журіться…


Опалінський, познанський підкоморій до архієпископа в Ґнєзні.

«Ultima Julii A. D. 1648[333]. З Луцька пишуть мені, а волос дибом стає: куди йдеш, Рече Посполита? Вже українська ребелія і хлопська повідь у спілці з поганами опанували цілу Україну. Українські міста піддаються Хмельницькому охоче й добровільно. Вся Русь із коріння повстає, ні до кого там довір’я не смієш мати. Князь Вишневецький має 8 тисяч війська, але їм не вірить, бо все це Русь. Надіятись можемо тільки на відсіч з Москви, Великопольщі й Литви. Душно! Горе нам! Не знаємо, що Хмельницький замишляє, а така йде вість, що хоче бути королем. Київ декларує своєю столицею, всі провінції українські за свої власні, шаблею взяті, окликає… Dominum sibi format[334]»


…Малий я був чоловік, але нині вже забудьте про те, пани-ляхи. Оселя свободи моя — Біла Церква. Не монархію собі, як гадаєте, встеклі[335], хочу заснувати, а цей ваш світ трухлявий змінити. Вмер король мій любий, що Помпеушем не став новітнім (бо ви йому не дали), то нового короля вже не посмієте ображати, королевенята! Того нового короля ми вже шаблями заслонимо від вашої інтриги. Вже нашої сили на це досить. Вже й моєї стачить. Радили мені такі мудрі з-поміж наших відійти на Запоріжжя з усім припасом і військом і трактувати звідти з Польщею й турками… Мудра сентенція! То мав би се я вчинити по таких вікторіях, піднявши всю Україну, та що там Україну! Всю Білорусь, і Сіверщину, і Червону Русь, і Молдову схвилювавши! Пан Войтіх Ґойський і пан мій Ґжибовський писали мені таємно: вже й у Краківському заворушилась чернь, вже й у Бескидах про мене загомоніли… То мав би я нині на Січ відійти? Коли комісари коло мене впадають, називають добродієм, ясновельможним?..


Кавалер Магнус де ля Ґарді, амбасадор Швеції до королеви Христини:

«Ultima Julii A. D. 1648. Як уже було донесено В[ашій] К[оролівській] М[ості], комісія для переговорів із козацьким гетьманом протягає час, щоб дати зібратися коронним військам і використати вагання козаків, які чекають виборів, в надії, що новий король поверне їм їхні привілеї, і не йдуть далі (король — це для них диво якесь). З декларації пана канцлера Виговського, яку переслав нам з уповажнення свойого префекта через конфідентів, видно, що corona suetica in aestimatione[336] в тих сторонах, і ми переслали зі свойого боку, маючи добре щастя у козаків, що corona suetica засвідчує свою постійну приязнь до Запорозького лицарства враз із її вождем і до продовження війни з запевненням допомоги заохочує. Треба сподіватись, що комісія й тепер нічого не вирішить, і розподіл Речі Посполитої неминучий…»


…Знаю, знаю це матлярство комісарів. Не розкусив я ще тільки Кисіля, мойого добродія, — чекаю вістей від добрих друзів із Києва, може, й хоче він утопити нас у ложці, цей пан каштелян. Прогляну й тебе, фарісеуше, як і інших проглядів. Не поможе тобі твоє крутійство. Захочу я, то не збережеш і ти, Кисілю, Корони. Киселю не звариш свойого з панами-ляхами. Як не схочете, диґнітарі, починати новий зруб на місці трухлявої будівлі, то я сам почну. Стане у мене сили збудувати, й найдуться сокири, й помічники горливі. Щодень мені про те говорить Виговський. А з ним і Хмілецький, і Зеленський, і Креховецький, і Данило Нечай… Але ви всі мудрі, мої друзі, та не до кінця. Що не вилежиться, те не забруньчить. Шкода говорити. Коли б не моя голова, а не моя рука, то вас, римських мужів Роксоланії, залила б повідь черні. Слабі ми ще, мості мої полковниченьки. Не знаєте хіба, що з нічого починаю. Куди не кину, ще всюди — клин. Як ставити зруба без сокири, без молота? Не знаєте того, що чернь уже на нас насідає, скрізь ще безголова гідра, скрізь фальш, перекупство, пияцтво, голова у багатьох уже завертілася… Звідки нам людвисарів узяти для лиття гармат? А поташу, а селітри? А шпигунів — промітких людей? А письменних людей до наших канцелярій, драгоманів? А війтів, а сотенних? Те все в мене на голові. У нікого більше. А іноземні потенції? Хіба знаємо, чим дишуть, що проти нас замишляють?


Кавалер П’єр Шевальє до кардинала Мазарена з Істамбула.

«Ultima Julii A. D. 1648. Про випадки, що попередили несподівану смерть султана Ібрагіма, задавленого яничарами, а введення на престол його султанської величності Мугаммеда IV, ваша еміненція мала вже повідомлення від пана де Шанюта. Нашим старанням було, не чекаючи успокоєння умів, нагадати дискретно великому візирові про його зобов’язання. Маємо надію, що теперішній молоденький володар, й[ого] с[ултанська] в[еличність] Мугаммед, буде склінний розглядати справи північних країн так, як це підказує йому добро його розлогої держави. Візир запевнює, що допоміжні війська кримського хана будуть вислані під прапори Хмельницького ще цього місяця…»


До нового турецького султана посилаю Силуяна Мужиловського. Дам йому в застав Кам’янець, коли тільки дасть потугу. Нема вічних друзів, нема вічних ворогів. Вчора — неприятель, сьогодні — союзник. Шкода много говорити. Наш неприятель — прогнила Річ Посполита. Знести теє монструм шаблями, коли не направиться. Та чи направиться? Тим собі сушу голову, тим ся фрасую. А коли турки за плечима — ввесь світ не страшний.

Гей-гей, хлопці-молойці, не журіться. Посідлайте коні воронії, гей-гей, у Варшаву… Побратимство з турками — нам володіння в степах. Хто прокляне, що для добра нації з бусурменами побратались? Дивитись треба далеко, не собі лиш під ноги. Із татарськими чамбулами до Случі підемо і за Случ, так поможи, Боже! Тоді й Ракочій заговорить по-іншому. А Жигимонт Ракочій, Юріїв син, буде королем, з ним буде легше. І Литва його хоче. Іктар Ґьос про це писав із Львова. Пошлю мойого Виговського Івася, не Костя, до Ракочія. Зв’яжемо потенції: ми, Крим, Туреччина, Ракочій, князь Радзивілл… І Москва… Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського, нічого нема і бути не може. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговицях продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум’я.

Гей-гей, та в Варшаву…


Думний дяк Кунаков до людей Іноземного Приказу з Несвіжа.

«Іулія нового календаря 31, от Р. Хр. 1648. На нинішній неділі, а дня не упомню, прибылі люди з Полесья и говорят, что Хмельницкий сугубо починаєт; он де чуму и на Белорусь пустил, а он де Литви брать не будет, но и сам де на помощь даст ратних людей великому князю, если пойдет с ним воевать поляков. И паны рада литовские с коронными в споре. Говорят, ми де козакам кривди не творили и их де не трогали. Всему виной коронные пани и причини с козаками они де никакой не знают…»


Гай-гай… З панами княжества литовського мав я давню велику любов і ласку. Зрадять же мене тепер? Казав мій Шапка-Хогольський, що не рушать литовські пани, хоч вогонь і їх підсмалює. Не вигасне, не вигасне. Допильнувати мені того. У Львові земля горить, доносить мій пан Мазаракі, Пінськ і Брестя вже почули мій голос, брата мого вірного Гловацького в Стародуб пішлю. У нього вже п’ятнадцять тисяч купи, так говорять. А Пободайла в Литву. До пана Лупула, мені зичливого, але лукавого, мойого Зеленського пішлю. Від Поклонського вісті сказати Нечаєві: Білорусь буде з нами. Поки пактуємо з комісіями, віділлємо гармати. Заспіваю вам, пани Оссолінські, Опалінські, Заславські. За ваше лукавство заспіваю вам соловіями, та тими з залізними горлами, що під Корсунем співали…


…Посідлайте коні вороні, гей-гей, у Варшаву…


І тобі, пане Кисілю, заспіваю. Ще прийдеш до мене перепрошуватись у Києві… Гай-гай, шкода много говорити…

Страх мій перед своєвіллям власної братії. Не потішимо достойністю свободи матку нашу Отчизну, хоч і покришивши задавнені ярма, коли не втишимо черні. Упав Київ, прадавня столиця, не так через ворогів, як через власну нікчемність. Новий же лад принести — то є моя турбота, щоб мав я суворо горлом карати, щоб мав я власною рукою гамувати своєвілля, підлоту й лжу.

Ce-бо найвищий час рішати. Досить маю матлярства. Нині не в Варшаві і не в Кракові світло, а тут, над Білою Церквою, над моєю Паволоччю. Назад не повернеться хвиля. Капітани правди до мене витягають руки. Велебний Браун добився до мене через Литву. Від генерала Кромвеля, що короля зніс, і побратимство мені пропонує. Він там, я тут за правду стоїмо, народ вибиваємо з кормиги. Так нам, Боже і Пречиста Діво, допоможи, коли таке було Ваше хотіння, щоб мене вибрати між рівними. Кажуть, талісмани від кулі й меча, від вогню і ран знає одна циганка у Франкгаймовій кватерні. Сказати Зорці. Щось клюється, щось бруньчить…


Гей-гей, та наберем червоной китайки на славу, гей-гей…


Знаю, Саллюстіуше, римський сенаторе, не для пустого імені володіння, але такого володіння добиваюсь, щоб творити право. І одіб’юсь. Он там уже мій Виговський іде, буде реферувати… Консиліум скликати треба… Всіх полковників… Тільки не Зарудного… Всіх писарів… Сотників…


А ми тую червону калину підіймемо — гей,

а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…

17

Висохла, поруділа земля. Шлях збився на камінь, гулко оддає гриміт підков. На вижарі, де знітились лелеч[337], і зіновать-трава[338], і див-дерев[339] висох від безвітря, де катран припав до ґрунту, прагне вологи — сосни застали небо, височенні, рівні, як свічі, а небо ось-ось черкнуть, синьожаре, аж гнівне. Обернись у сідлі, отче Ісакію, — погорілим несе аж сюди, за плечима в тебе, над лісом, удень — чорні смуги димів, уночі ж заграва. Тупіт оружних людей, віддається соснами брязкіт мечів, іде кінний комунік. Чорний піп іде, кажуть на Чуднівщині, на Заславщині, сердитий піп, того б пани живцем зо шкури лупили, права рука Перебийносова.

Там Брагім, туди шлях — на Погребище, а навпростець — Заслав. При стремені в чорного попа поводир; присягає вивести на заславський тракт, в букатівський ліс, туди ж — знає чернець — зійдуться з Божою поміччю добрі друзі, що вийшли з ним з полковницького табору на бекети. Єремія пре; той злодюга, як в’юн, висовгується з сіті, утік з-під Махнівки, в Полонному вирвався з петлі, з-під Великого Костянтинова як чкурнув, то тільки пил за ним стояв, навіть каравани й гармати покинув.

Гуд підков і луна лісом — та ніхто не обізветься, ліс знімовнів, мчать кінники, поки сонце високо, а з чорним попом п’ятнадцятеро, сам він у лихій рясці зверх панцера, з-під шишака рветься чорна грива, п’ятірня на шаблі, а хрест на панцері дерев’яний, його вже кришила панська куля. За ним віддих молойців; хто в гусарському панцері, хто дише волохатими грудьми, а шлики заломили, пси-ярчуки, обпалені порохом, січені вже шаблями, Кривоносові діти. То ж другу армію держить по Богдановій, знатніший принципал він по Богданові, давно вже, як з Білої Церкви пішов, його справа — кресати, холопства, бродиицтва, дейнецтва набрав тисячні, рвані, голоколінні купи, а виводить з Полонного в оксамитах; як зайняв від Умані, його жахна слава гримить, дітей ним лякають ляхи.

«І ми безчинно не сидимо, коли нам забирають віру й здоров’я», — казав шкот-характерник, але чернець Ісакій, що добре вивчив його скупе колюче слово й облесний посміх, таки не знає до ладу, яка його віра, адже ж ніколи не бачив, щоб осінився хрестом. Тільки в промінні майне люциперовим видом, тільки поворушить сірим вусом, скам’яніє, від нього нічого не доб’єшся. Знай — діє. «Займем по Сян, а то й далі, — казав, — нехай пан Зіновій марудить собі з комісарами, нехай собі метеляє хвостом, як прошпечений вовк, на мир надіється, нам з тобою, отче, від панів милосердя не ждати — один Ярема воскові сажневі свічі обіцяв єзуїтам, коли наші шкури натягне на бубни. Я ж за ласкою кармазинників не лечу, goddam, поки мойого життя, стою за поспільство, і така його воля, хоч би кров’ю набреніли Горинь і Случ та виступили з берегів…»

Що гадає насправжки, біс його збагне; отець Ісакій має свій розум, а що з Богданом у них не одна рука, те вже сьогодні видно, не треба й листів від Морозенка й Богуна, що просять секретно не спускати зі шкота очей, які то в нього замисли й чи не готується, бува, на старшого. «І нас, — писав корсунський полковник Морозенко, — чернь шанує, але того не забуде ніхто, що Богом даний — Зіновій — лиш один, і без нього і нас не було б, лихих та малих людей». Морозенко, Богун, Нечай — чорнокрильці-орли, гетьманські генерали, про них чернь уже співає пісень, але їхні замисли відомі, цього ж вовчура не збагнеш…

— Де ж той заславський тракт, броднику? — поводир обернув свою плоску харю, вона черцеві давно не подобалась, дивилась з-худошляхецька, підібрали його на мосту, але якось воно дивно: коли вів, заграва була за плечима, тепер погар бив просто в обличчя.

— Скурчибику, — замахнувся чорний піп, — ти, бува, не Яремі нас у зуби ведеш?..

І в той мент заскиглив у хащі орел, поводир вистрибнув зо стремені на землю.

— Бий його, Сило, перекупили псубрата пани!..

Але з хащі блиснули мушкети, і чернець побачив, що дорога зарубана:

— Зрада, молойці, до шабель!

Та кругом уже світились гусарські панцері, й звились аркани, й заголубіли холодні палаші. Отець Ісакій шарпнувся:

— Молойці, братіє… — та постреляні, порубані валились з коней, сила йшла на них, і на шиї у черця вже затягнулась петля.

— Ох і люта зра… — прохрипів, очі вийшли верх, а над ним нагнувся із сідла блідий гусарський ротмістр, зо шрамом на чолі, з малиновими рукавами вишневиччан, другий — ченчик у білій сутані, як би й знайоме лице, засміявся:

— Чорного попа маємо, нецноту, пане Корсаку, бережи для конфесати[340], вашмосте…

Сосни ледве шелевіли, либонь, не могли заслонити байдужого неба, а ліс, що недавно німів, відзивався вже шемрінням, брязкотом заліза, ввесь повнився оружною мужвою. Ярема йшов з того боку.

18

Нема ночі над Заславом, нема ночі над Чудновом і над Самгородком. Нема ночі, де Случ, де Іква, де Горинь. Тільки п’яне кров’ю небо, знялась віхола, спалахи, мов прапори смерті й чуми. Багрець б’ється в шибки колегіати, нової, білокам’яної, а карнизи її в крові, а вежі знялись сліпоокі, молитовно знімовніли. Й скаргою принишкла заславська синагога й її золоті колони обвіяв червонющий вихор.

«…жив у місті Чигрині, у хуторі Суботові, козак іменитий Хмель, по польському Хмельницький. Був він у козаків сотником, а багатий став у корови, воли, вівці…»

Адонай, шма Ізраель[341]! Змилосердись, Боже, над твоїм вибраним людом! Повідь в Україні, кривавий потоп, чорна хворість і багряний мор. Адонай, шма Ізраель…

— Перебийніс іде, ребі… Чернь суне… Бар уже взятий, окрутно сплюндрований… Нестервар здобутий… Ладижин у крові, Ребі… Дим і згар… За що, за що? Адонай…

«…Чому мовчите? — казав Хмельницький до друзів, що прийшли його відвідати у в’язниці, — дивіться й пам'ятайте! що польська нація стає з кожним днем могутніша за нас, шляхта нас гнобить. Сьогодні мені вчинили пани кривду, завтра вам те саме зроблять… Прийде до того, що будуть орати синами нашого народу свої лани так, як ви волами орете…»

Рабин Натан Ганновер, цадик у Заславі, відложив своє перо. Не час писати. Заслав захлинувся від рику биків, від іржання коней. Їдуть, їдуть вози з останнім добром з України, їдуть, не спиняються, орендарі, посесори, шляхта. Тільки б далі, тільки б далі, бо там полум’я й чума. Там роздирають немовлят, кидають у вогонь дітей і отроків, на вулицях меч, в хатах — жах, оповідали; діаманти й злото кидають орендарівни під ноги коням, але хто б це зібрав? Здирають важучий атлас, чорний фалюндиш і шарлат з алебастрового дівочого рамені, а воно відслонялось тільки в притьмаренні спалень, плюгавлять їх — орендарівни, п’яні й невмиті, а потім рубають з плеча! Коли б то! Посміхається тая щаслива голова, що відскочила від тіла, але іншим зготовано страшніші муки, того не опише перо твоє, ребі Натане Ганновере! Отруєна ненавистю тая чернь, вже не знає берегів це страшне море, вже по коліна в крові бреде бойовий кінь, кара ж то яка це, за що тая кара?..

Ребі Ганновер подивився в вікно. Хто гадав, що цей Заслав, відтінюючи сопухом вузьких і кривих заулків цю мудру тишу довгих статочних літ ґетта, пригорне до мурів цю ріку відчаю, цей ісход із Поділля, вкотре, вкотре ж ці муки, Єгово?..

І християни, й Ізраель, пани, й їхні орендарі, й лихварі, й рейтари тепер збратані.

Проте ребі Ганновер здвигнув плечима. Під лисячою шапкою його обличчя спокійне. Борода падає на чорний шовк халату. І, поспішаючи, бо завтра може бути пізно, знов заскрипів і пером, притримуючи фоліант:

«…важку покару зіслав Єгова на цю грішну, хоч і медом, і млеком текучу землю. І не за що інше покарав Єгова цю Річ Посполиту, а тільки за гніт підданих. Бо ж, — подумавши, писав рабин, — бувають і в інших сторонах ребелії, але така строга ніде не повстала, бо ніде так не гноблять підданих, як у нас. А що при тому терпить і Ізраель, то це тому, що коли горить сухий дуб, то займається й мох при його корінні…»

І знов відложив перо й дивився в вікно, де гасли доми ґетта, сопушні заулки поринали в темінь і ще не переставав котитись струмінь збігців, і не тихло, не вгавало неспокійне ґерґотіння хуситів. «Про що шемріти б їм, — думав рабин Ганновер, — нехай тільки моляться. Тієї хвилі не спинити. Цієї грози не втишити — таж це не простий сотник з Чигирина підвівся, це гнів вирвався із цих хиж, з цих ліп’янок, з цих нір, де живуть люди, а ними ж орють на ланах, як волами…»

І рабинові майнув той хлопчина, той кравчик Бераха, ат, чудний же хлопець, але хтозна…

Війнула ж віхола, обпалила землю. Зітхнула порепана земля. Ребі відложив перо — шма Ізраель…


* * *

У місті дзвонили. Мідь гуділа з веж колегіати, з дзвіниці монастиря о[рдену] о[тців] домініканів, з замкового костелу, з кафедри, важка, шляхетна мідь фундації княжат Заславських і Збаразьких. І з урочистим гудом дзвонів лилась на ринок, попід кружґанки ратуші, на білий майдан перед колегіатою присмеркова черлень, ота пошарпана димами й хмарами, чорним стовпом пилюки.

— Віват Єремія, князь Вишневецький!

Натовп і потоки збіглецьких караванів, що стреміли за барську браму, а тоді розпливались кишіючим голосним струменем у заулку, спинялись, давали дорогу. Матері простягали немовлят, ридаючи, причитуючи, мужі скидали шапки, посесорська челядь палила з самопалів, жиди-орендарі, обпилені, посірілі від пережитого жаху передсмертя, ставали й не второпували: піт і сльози котились по вимізеруваних лицях, губи тремтіли, невже це він, він?..

— Сальватор[342]! Батько вітчизни!..

— Єремія наш!..

— Оборона й захист!..

— Відсіч хамству, надія корони!..

— Найзначніший серед знатних!..

— Гектор, Гектор наддніпрянський!..

У Заслав входили хоругви Вишневецького, панянські, легкі панцерні, гусарські, обоз, гармата, драгунія, наємна голендерська, німецька — весь корпус, що вирвався, як мовили, з задніпрянської кліті й проходив тепер Поліссям, Волинню, Поділлям на відсіч Кривоносові.

Ребі Натан Ганновер дивився через вікно. «А втім, подякувати може Ярема Хмельницькому, — думав, — коли б Хмель схотів, не випустив би Ярему з Задніпров’я… Чи надіявся на давню приязнь, чи на Кривоноса його зумисне нацькував?.. Щаслива рука в того чигиринського сотника, а більша над усе кебета. Справді, ця земля не знала ще такого мужа…»

Запилені, потомлені йшли хоругви, пошарпані в недавніх воєнних іграшках, проїздили кінники, взявшись у боки, юрба віватувала княжим трибунам — Янушеві Корсакові, а на ньому ще не зажили рани по Корсуні, їхав блідий і суворий, Зацвіліховському, Черному, Ємйоловському, виглядала князя і впала навколішки, коли в білих, припалих пилом габітах провезли чудотворний похідний образ Пречистої.

— Заслав рятуй, князю! Зжалься, зжалься!.. — крикнула якась жінка зі шляхетського ридвану й вівкнула, залементувала, а за нею інші, дедалі ввесь натовп, всі заулки, всі майдани, охоплені полум’яними видмами, заридали.

А грабіжник маєтків Казановського, загарбник Переяславського староства, фальшівник братового тестаменту, убивник власного зятя, князь Єремія Корибут-Вишневецький вже показався в почоті кінних. Опанцерений, сидів на аргамаку, з-під шапки з журавлиним пером жовтіло його кругле обличчя з нерівним вусом, з яструб’ячим носом, зиркав на всі боки, прелесно посміхався.

І ребі зітхнув. Вівати й лямент, гуд дзвонів і брязкіт зброї його бентежили.

Бераха, цей химерний кравчик, таки правду казав: який це 1 полководець? Кривоніс його ганяє, Кривоніс кпиться з нього. А всі гадають, що він їм поверне всі посесії, всі млини, всі луги, хлопів їм нажене у ярмо, щоб орали…

За почотом кінники супроводили дивну процесію: на гарбах, на велетенських телігах везли дерев'яні кліті, а в них пійманих ребелізантів — хлопів, козаків, попів. Юрба завила, з’очивши їх, жінки підбігали, плювали на них, мужі добували шабель, люто проклинали, тиснулись до клітей, хотіли, роз’ятрені, зламати їх і таки тут, на ринку, на вулиці, зчинити найлютішу смерть, ледве встигли кінники застати в’язнів. Князь посміхався: не бійтесь, їм зготована ще солодша мука.

— Віват Єремія, віват наш Гектор!..

Пішла вість, що, хоч князь потягне з корпусом далі, на злуку з коронними, Заслава боронитиме його залога.

— А хто йому робитиме панщину, коли вимордує всіх хлопів? — ребі Ганновер покрутив головою й сів за фоліант. — Говорив же правду Бераха: не такі спасуть корону.

19

— То я тобі скажу, що це на дуків відплата, все одно — лядські чи жидівські. А невинний жид терпить, бо хто знає, що не він винний? Адже ж сам згинається перед панами, ходить ходором перед дуками, їсть черствий хліб і за це дякує, і за це руці цілує панам.

— Так ти думаєш, Берахо?..

І жидовин, кріпкий, кутастий, палахкотів. Горіли в темені, в цій передміській чорній корчмі його вуглики-очі. А міщанське пахоля[343] лежало на лаві, спершись на лікті, прибилось же воно до Берахи на заславському ринку, з ним хотіло далі йти.

— Як підійняв Хмель стяги, то не лиш за вашу братію, але за всіх, і за нас, сідельників, кравчиків, худих жидовинят. Хмель, брате, віри не питає, Хмель і наших приймає…

Хлопець, хоч побачив відразу жидовина в кравчику, не питався його роду.

— Підеш же проти своїх, Берахо?

— Коли за панами тягнуть, піду.

— А твій закон?

— Мій закон — ножем дуку…

— Може, й послужиш, — сахнулось від нього пахоля, видно обпалене його гарячим віддихом, — гляди, щоб повірили…

А сутулий дядько, що з іншими людьми, як і вони, простими, лежав у цій корчмі біля Барської брами, звучись Вовгурою, засміявся. В сутінку гострився його крогульчий хижий ніс і заросла щелепа.

Зашепотів:

— У пана Хмельницького, то, може, не повірять, бо там тільки своя козацька віра, але єсть у нас інші…

— Хто ж то такі? — сказало пахоля.

— Ті, що всім вірять, хоч би й чортові, аби тільки добре дбав… Правда, Сизоне?..

— Аби пельки підрізав, — бовкнув Сизон.

— Авжеж.

— Хто ж то такий, чоловіче?

— Батько наш, — ще тихіше сказав Вовгура, — Максим наш — сизий орел, а ми — його діти…

Хлоп’я стрепенулось. Тонке й високе, підсунулось ближче.

— То й я йду до батька Максима. Й Бераха йде.

— Якщо приймуть обрізанця…

Засміявся рубашно Вовгура, а за ним інші. Хлоп’я змовкло, зібгалось, а Вовгура придивився до нього — яке воно, похитав гирею, щось надто тендітне, надто вже пещене, мов і не мужицьке.

— А ти хто такий з роду?

Хлоп’я сказало, що безрідне, а звати Кириком, батька-матері не спам’ятає, шукає ж черця Ісакія, він за нього посвідчить. Ісакій — того знав і Вовгура, і зразу подобрішав.

— Таж ми, — стишив голос, — Ісакієвої купи, тільки він в букатівському лісі, в лігві, де зіновать співає між соснами, де горицвіт — полум’яна трава, а ми від батька Максима в купі Ісакія послані, визоряти Яремині бекети і щоб під Заслав підступити; хто з нами — йде в вогонь, щоб тільки рука не здригнулась.

— Не здригнеться, — тихо сказав Кирик, — я тільки того дня прагнув, щоб з купою піти. А від Яреминого походу кров стигне, що тільки гаспид не вичверює. Де пройшов — Кирик той слід знає — попіл і кров, відтяті руки й ноги, на палях по ринках корчаться добрі люди, вниз головою повішені люди на грушах, кіньми потоптані немовлята, жони з виверненими нутрами, кров стигне…

— Песький брат свойого діждеться. Видерся через Дніпро, як той вуж, вислизнув, — блимнув вогниками очей Вовгура, — але, вилупок, діждеться свойого. Вже ми на Поділлі їм, голеним пикам, їхній отченаш проказали, на останню годину, на собаче скавуління передсмертне, пес зализав би їм пику. В Барі добре наш Кошка гуляв, правда, Сизоне?

— А в Нестерварі не дали їм ради?..

— В Нестерварі всіх черниць виволокли, всіх підпанків і самого Януша Четвертинського взяли на вила…

— Януша Четвертинського?..

Кирик зірвався з ослону, вжалений. Аж за груди схопив себе, так здавив зітх.

— А хто ж, як не той перевертень? А ти чого, як попікся, хлопче? Адже ж не плакатимеш, безрідний, за панів, що нашим попам кишки мотають й очі свердлом сверлять?..

Кирик мовчав. І Бераха, придивляючись йому, тим його бистрим очам, тій його тендітній руці, подумав собі, з питоменною жидовинам проникливістю, що пахоля таїться, що це хлоп’я химерить. І водночас йому здалось, що це хлоп’я, як і він сам, поміж цими людьми ще не своє, що вони, хоч би й хотіли, довго ще не їм віритимуть. А прагнув того — хоч і згадував мудрого рабина Ганновера: голуб до голуба йде, а крук до крука, а не інакше. Нехай це й круки, бо в війні не треба голубиного серця, але рабин того не збагне ніколи: йде найлютіший час, коли й голуби стануть хижаками, а судного дня діждуться ті найбільші хижаки, які, не розбираючи, де гой, а де Ізраель, паслися кров’ю найубогіших.

— …За нашим Габачем, Кошкою, Дунцем, Півторакожухом — славним отаманням, а за ким вже найбільше, то за батьком Максимом — не загинете, людкове, — шепотів Вовгура, — то вже наше коліно, наша й відплата. Не з Хмелем! Той хоч в овечій шкурі, але все одно — вовк, і потягне до панського лісу… А нам теє у думці, щоб викорчувати той ліс, щоб не скрився ні один пан, ані його приплентач…

І крогульчий ніс його загострився ще більше, але пахоля, хоч Вовгура говорив до нього, сиділо скам’яніле, з заплющеними очима, мабуть, від важкої втоми. Вовгура, розглядаючись на дорозі в Заславі, хотів дібрати, де сила Вишневецького; протопіп Ісакій у свойому лігві, Габач у махнівському лісі, інші вже й у Поточчині лежали, мали показати дорогу Перебийносовим загонам на Заслав. Та оружні люди, що ввійшли в корчму, перебили бесіду.

— А хто тут, посвіти! — крикнув один, як із бочки, відсвічуючи шишаком[344]. — Хто тут добре уроджений?

Драгуни підняли лучини.

— Та ж і кажу, пане войський, — ричав шляхтюра, — тільки в таких норах скурчих биків шукати — виспівали язики, що конфіденти Перебийноса ховаються на заставах…

Шляхтич у шишаку підійшов ближче.

— Вовгуро! — крикнув, придивляючись, другий, названим войським. — Та я ж тебе, мого доїжджачого, парив уже на стайні!..

Вовгура і його люди, осяяні лучинами, відступали до стіни. А хлоп’я з попелястим кучером, що шарлатно зайнялось у просвіті, закрило лице рукавом. Старший в шишаку шарпнув його. Був хмільний.

— Мати Божа, як Ожґа єсьм! Таж очі мені не вилазять — я того красного пахолика знаю, так мене грім бив!..

Але не встиг більше нічого сказати. Пахоля вихопило пістоля з-за пазухи й випалило йому в зуби.

— Вовгуро, Берахо! Відбивайтесь…

У димі й зойку пана Ожґи, що впав драгунам на руки, рушили напролом. Бераха заломотів, перекинувши дубового стола. Хто стояв на дорозі, не встиг уже опам’ятатись.

— Бий, хто вірує!.. — заверещав войський у темряві. Але Вовгурині вже допали коней.

20

Під копитом жовтушок і чехра, в’яне серпій і чорноклен. Рік і так чорний; що сарана не зжерла, те спалила засуха, три місяці як без дощу. Серпень удався шкварний: репається земля, жовкнуть трави, вив’ялені вітром, як у розжареному горні, спломеніли тополі, берести над дорогою. А тут, на Чорному Шляху, де продуднять копитом, полум’яний слід — зариплять, зариплять мажі, заревуть бики, а до іржання табунів ластяться жоломіґи й кобзи, бренькнуть проти вечора бандури, як соловії, солодко-дзиндзюристо, і тисавий, і звіздочолий загребуть білими ніжками золоту пилюгу — чують росу, чують далеку прохолодь.

…А Перебийніс водить немного, сімсот козаків з собою…

На панських огирах, з вистриженими на клубах[345] шахівницями, із заплетеними містерно гривами, на статних кобилицях, що ще під сідлами не ходили, поспівають-поспівують кінники, хто в кольчузі, хто в кожусі, на лобі гусарський шишак, а в знатнішого шапка з соколиним чи журавлиним пером, із алмазною застіжкою. А інші — простоволосі — потрясують гирями. Сьогодні під Нараївкою дали-таки Вишневецькому доброго чосу.


…Рубає мечем голову з плечей,

А решту топить водою…


І з підсвистом у марші запорозькі сотні йдуть, і з підгуком, аж сахається блакить обабіч шляху, срібні стременця подзвонюють, це піхотні, а дальші кінні підхоплять — вдарять цю пісню ще під Дашевої, з-під Нестервара і Сорокова…

…А решту топить водо-о-о-ю…

— Ярема йде!..

— Ярема п’ятнадцять тисяч веде, браття!..

— Пес йому пику лизав, Вишневецькому, клятому бевзеві!

— Гич до віч, собацюрі, козолупові, шкуродерові, грець йому в його плюгаве пузо…

— І в гниле серце, і в печінку…

— Як і всім панам скурчибикам — Халенському і Заславському княжаті…

— Пронському і Збаразькому…

— Й Остророга на списи підіймемо, дай неділеньки дождати!..

— А Ярему обдерем…

— На кобилі Ярема, а хто його пошанує, нехай, трясця, поцілує…

Затряслися кінники пана полковника Кошки, сміялись закотисто, аж брались за боки. Ці кінники знатні: з хорошуном Кошкою добували Бара; самоцвіт, аспіс[346], оксамит і атлас на кожному.

— Чолом, полковницькі!

— Чолом, Вовгуро!

Дивились, як Вовгура й його комунік[347] — Сизон, Турпай, Шкурат і два ще не знайомі нікому — чорнявий кремезняк, мабуть, жидовин, і русяве пахоля — їхали табором на гнідастих.

— То звідки такі звіздочолі…

— Пана писаря львівського, пана Ожґи, — крикнув їм, конелюбам, Вовгура, зсутулений у сап’янному сідлі, — а сідло порипує того пана Ожґи, що по стайнях парив…

— А тепер не паритиме його мость?

— Тепер вже в пеклі випарять, сацюгу, бо туди потрапив…

— Гей-гей ти, жидовине, — крикнув один веселун, обертаючись за Берахою, — і ти до Перебийноса? А навіщо ж пейси обстриг… Гей, жидовине?..

Бераха скипів. Загикуватий, не міг так нашвидку відсікти веселунові. А Кирик-пахоля, поступаючи на Ожжиному баскому аргамаку, клепнув коня по блискучій мокрій шиї, стягнув поводи.

— З тих пейсів, хорошуне, ізсукає він мотузка на твого язика, бо щось вельми розв’язався.

Закурились вогнища, завищали кабани. Там їх переганяли цілі стада. Клишоногий чабан (їх чабансько-циганська сотня несла мушкети за вівцями й баранами, босими ногами місила жовту пилюку) взявся танцювати халяндри[348] серед шляху, тільки блись-блись сережками, а сам голий, обгорілий чуб. Вовгура легко смагнув його малахаєм:

— Та так тобі, та тобі так, танцюристий, а перед Яремою чим затрусиш, коли штани згубив?..

Дівки й обоз засміялись. Пилюга насідала на них, коли переганяли стада, дівки сиділи у відкритих панських караванах, убрані в брокат і парчу, здерту в Бердичеві й Барі, виспівували — а були між ними молдаванки, волошки, циганки й самі шляхтянки, котрій все одно з ким походити, аби хороше: «А ми того Ярему, обдеремо, обдеремо…» — причитували, косичились квітками перед містерними нюрнберзькими дзеркальцями, клали рум’яна, виморгували до верхівців ятаганами-бровами, а лучани, погоринські лісічівники пройшли з самопалами й сміговницями[349], з чорнобривцями за ликовими ковпаками, подивились, сплюнули: «Шльондри, відьмачки, спламени ж вас…»

А Степко Габач — тисяцький легкої панцерної кінноти, чорноокий красунь у рожевому оксамиті — витяг домаху[350] із різьблених піхов, саджених яспісом[351] і яхонтом, й пробував на чорному вусі, чи, бува, не затупилась після рубання на панських шиях, а хистка, аж синя криця зажагтіла в сонці, затріпоталась, звилась, мов зміюка, й Габач пізнав Вовгуру: з ним Нестервар брав…

— Та як наперли, а тая фортеця після Кам’янця і Бара третя на Поділлі, а як пішли в штурм, так і покотились ляхи — слава полковникові Кошці, та це ж воїн, нашого орла Максима права рука, хоч лівою тільки січе й око йому виплило, а все бачить!..

Інша ж сірома стаєю, як ярчуки, йшла кінно, босі, закляклі ноги витягаючи в стременах, чухалась, дзвонила навішеним оружжям, чеканами, кинджалами, карабелями й тихо-тихесенько виспівувала, як то дівчина пішла та й пішла по коліна в лободу, а сіромин тисяцький Дик, в почоті своїх сотників і осавулів, басував на попелястому арабі, й араб кусав узду, виіскрював злющі зірки. Сем Горшовець, сотник, а колись махнівський війт, під’їхав з бичівника, смальнув на шлях у панській кочі. З-під шлика розвіювався йому русявий чуб, кармазин палав на Гошовцеві, а біля нього розсілись чотири махнівські челядники з наставленими гаківницями, сміговницями і пищалями; в бою вони так і врізались на своїй легкоколесій кочі (а за ними — першими — ішла ще сотня таких коч) і палили в одностальзвинну, мушкетерську кінноту.

— Молодець — Гошовець!

Кричали з возів, дивуючись цим тачанкам.

— Ляхам на погибель той караван!

— А найпаче Яремі-свинареві!..

— Як під Махнівкою дали чосу, то аж під Полонним чухався…

— І під Полонним чуба йому нам’яли, та йому ж і нам’яли…

Лютувало сонце, розпікало дула, луб’янки[352] з порохом накривали мокрими ганчірками, щоб не спалахнув, об фальконетні співачки, сови й соловейки[353] можна було опаритись, а люди при гарматах аж зчорніли від спекоти й спраги. Біля джерельця штовхались і бились, кволіші дівки вмлівали, але не забували прикритись від сонця, щоб, бува, личка, як були білі, не взялись огаром.

Бераха й Кирик придивлялись тому маршеві, а кінця його не було видно, всі перлись у діброву, до вологи, там і стояла шкотська кватерна, біля генерального шатра і вже на узліссі таборувала інша братія, крім важкої панцерної — кінної, вибираної, — чернеча. Дебеліші волинські попи з причтами, архімандрити з Почаєва з шаблюками при боці, з ладно вичесаними бородами, печерські чорноклобучники, а на багатьох здовж широкого лиця, поперек м’ясистих губ, ще не вигоєні шрами, смуги від панських залізних канчуків. В декого бороди висмикані і попарені, а деякі — темні, сліпі з витеклими очима, пробитими, мабуть, кілками чи висвердлені свердлами, сиділи кам’яно поміж гуртом і шевеліли губами: «Царю небесний, утішителю…» Серед калік, під дубом, на горбку, стояв велет-ігумен, в шишаку на посрібленій голові, в кольчузі зверх ряси, з банделієром на шістнадцять патронів на грудях. Спирався на самопал, гомонів з причтом, а саме підвели йому довгоногу ворону кобилицю, дяки, не перестаючи співати псалмів, тримали йому стрем’я, вискочив, як молодик, але ж і важенний — кобилиця прищулила вуха, сахнулась убік. А піп, стоячи кінно, вимаюючи срібною бородою, благословив чернь мечем, як хрестом, а чернь і кавалерія минала його, тихла, скидала шишаки й ковпаки і простягала до нього оружжя по благословення.

— Хто це? — спитав Кирик, осінюючись хрестом.

— Ігумен наш, Софрон Жеребило-Лобунський, Київського Кирилівського, з цілим причтом добився до Максима, за ним не пропадемо, — посміхнувся вовчо Вовгура, — не так за його молитвами, як за сікачем-мечем: трьох кладе відразу… Ведмідь, не піп…

А Бераха, що було спохмурнів, повеселішав. Уже декілька старозаконних, їдучи в лавах, покрикували до нього, ґерґотати, пізнавали брата. Обозом чулася найгрізніша мова, й горнулись під Максимові стяги найчудніші людкове: бачив Бераха й семигородців на червоних конях, у розшитих золотом вампсах; хорватів і молдаван, кошлатих донських козаків і струнких черкесів, жердястих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в’юнких циган, скіснооких черемисів[354]

Обігнали їх, вже коло самого ліска, як братись під гірку, панцерні — Перебийносові. Йшла молодецька тисяча. Найпишніше сиділа за своїм полковником Кошкою, безруким, що їхав завжди без шишака, розмахуючи чубом, мов тільки що опірений орлик. Шаблі молодецьких-панцерних в сріблі й асписі, заламані шлики з малиновими верхами, з чаплиними перами, добирані грановиті панцері, позлотисті чекани. Об ліс ударилась і пішла в лозу луна від флейт і теорбанів[355]. Там, на гірці, в просвіті червоніли прапорці, там кишіло кішма від людей, а всі перлись туди, до Нараївського замочка, бо ще зрання йшла вість, начеб реґіментаря пострілено в погоні в іграшці під Бухатівцями. Хоч ніхто не вірив — Перебийноса куля не брала, Перебийноса й меч не сік.

— Може, й характерник, — говорив молодик, що, відбившись від панцерних, під’їхав до Кирика. Придивлявся йому так пильно, що Кирик аж відвернувся. Юнак був обгорілий в поході, засівався йому вус, а оружжям не скидався на простака.

— Реґіментар ізрядніший, — сказав він, — якщо Ярему за несе, буде нам кого славити…

— Шкот же він? — спитав Кирик.

— Може, й шкот, може, й не шкот. Я сам його не питався. Одно, що не наш. Ґоддем.

— А чий же він?

— Чортів, — засміявся молодик, — тільки в сатани така рука й в шкурі сатана йому сидить…

— А тобі не до вподоби, либонь, — наїхав на нього Вовгура, — щось мені так, як би я тебе десь бачив, такого-от меткого…

Юнак поклав руку на рукоять. Дивився згорда, хама Вовгури й не завважив. І Кирик відкинув попелястий кучер, посміхнувся із юнаковими такими ж сірими очима.

21

Абат Пацічеллі, як усі гадали, цісарський шпигун, на знак князя Єремії Вишневецького підвівся зі свойого крісла. Лицарство обернуло голови в його бік. Чернець стояв, жмурився від потоків полудневого сонця, що виступило над високими вікнами заславського замку. Між пунсовими[356] контушами, темніючими панцерями, чорними шатами єзуїтів впадав в очі його білий одяг домініканина. Чернець стояв сумирно, похиливши голову; було видно його бліду тонзуру в віночку чорного волосся. Він перебирав чотки довгими пальцями, чекав. «Прошу, отче, — вкрадливо сказав князь Вишневецький, — ви хотіли слова…»

Князь Єремія, переяславський староста, сидів вигідно у кріслі, на підвищенні, мов пущик, сонний й пелехатий, велику голову з рідким волоссям вбгав у плечі й раз у раз блимав неспокійними, зовсім несонними очицями. Вони у нього жваво, мов вогники, перебігали по всіх присутніх. А від мужви стало глітно. Сидів худорлявий воєвода Тишкевич, бистроокий пан Ємйоловський — права князева рука, Чорний і Зацвіліховський — старі рубіжники й рубайли, пан Януш Корсак, ще не зовсім видужавши від поран, блідий, аж страшний, зі шрамом поперек чола, сиділи інші товариші княжих хоругов, шляхта з почоту, ченці, збігці з зайнятих міст, багато хороброго й знатного люду, що пристав до княжого корпусу. Ні шиширхнуло. Всі давно вже чекали того абатового слова.

А Пацічеллі, родом італієць, стрепенувся. Підняв очі д’горі, немов розглядав стелю з вимальованими рожевими купідонами й дебелою Венус, та почав по-латині:

— Мості князю Корибуте-Вишневецький, славетний князю Єреміє й ви всі, зібрані осьде мужі меча й хреста, воїни презацні Корони, громадяни республіки й ви, братіє моя, достойні отці… Вислано мене в цю країну, поставлену Господом на вічній варті, на славу Пана нашого Христа, на європейських рубежах. Генералат о[рдену] о[тців] домініканів прагнув знати всю правду про неї й мене уповноважив, по змозі мойого знання й кебети, причинятись до святої справи навернення Сходу, який усе ще перебуває в темряві…

Абат повів маслинними чорними очима по зібраних. Сонні й байдужі будились; деякі обличчя, збагрянілі від пихи, аж надуті, осяялись. Князь Ярема поскубував себе за лівий стрілчастий вус, що видавався довшим від правого (але це була гримаса кривого князевого лиця, проте й видавалось, що князь увесь час посміхається). Князь похитував і носом свого сап’янного червоного чобота, а слухав дуже уважно.

— …Прибув я в Україну в середині мая, — абат зволожив уста, від спекоти в залі потріскували стіни, — захопив же мене шал найокрутнішої ребелії, безприкладного бунту, жахної громадянської війни… Справді-бо блідне все перед тією пожежею, запаленою ним… genthilhuomo polacco della Ukraina[357]… Богданом Хмельницьким…

— Скурчибик, зрадник! — крикнув Машкевич із шляхти й інші за ним порвались до оружжя. Єремія поглянув — стихли.

— …І не буду застановлятись над причинами того нещастя, а втім-бо, кожна громадянська війна — це нещастя…

Абатів голос дедалі дзвінкішав, аж дивувались, звідки отаке непомітне єство, що досі сумирно тряслося в обозі, приходить до такого певного мовлення.

— …Історія дасть на це відповідь. А втім, не моя справа забирати голос в тому, що торкається основ цієї республіки, яка coelum nobiliorum verum, plebes infernum est[358]… Інші я турботи хочу вам повісти…

— До речі ж, отче, прошу вас…

Князь сміявся — не сміявся. Вус відтінив його багрову щоку, другий прикрив тонкі вуста, яструбиний ніс, як клюв. Драпіжно потягнув ніздрями. Бриніли мухи. Було маркітно від спеки.

— …Зверну увагу Вашій милості, князю, й вам, презацні лицарі, на те, що очі мої бачили й від чого серце моє здригалася. Чи принесе те все вам хосен[359] і славу? Вам, лицарям, і вам воїнам церкви? Погадайте, мої браття. Від Димера, де, як відомо вам, князю, ваш корпус, ішовши з Лубен, переправився на цей бік Борисфена, через Браїн, Звягель, Райгород, Любар, Чуднів, Немирів і ще як називаються ці всі околиці, не згадаю — а маю те все записане — один шлях крові, вогню й заліза. Описати чи зумію я? Навряд. Окрутні видовища бачив я на цім шляху. Діарій мій подорожі з Лубен жахтить багряними сторінками. Від крові, мості панове воїни! Що сказати маю на ті гори людських тіл, покалічених, покатованих і поганьблених, на ті тисячі страшним способом повбиваних, як хоч би й у Райгороді? Горе, горе, князю!.. Як стинано мечем і сокирою міщан і посполитих у Любарі тільки за те, що вони грецького обряду, руської нації, на палі настромлено, повішано, посічено, почетвертовано, поколено й порубано! Як удовиць, жінок, невинних дівиць позбавлено честі — розповім же я? Списами пробивано немовлят на очах матерів! Розсікано нутра вагітних, кіньми топтано, псами розривано малеч-дітей! Видано де тії муки, що їх зазнавали не сотки — тисячі люду! Сотання жил із литок, краяння живого тіла, відсікання пальців рук, ніг, палення вогнем, розтинання черев, закопування в землю живцем, свердлення очей, розбивання костей в колінах і суставах, заливання гортанок кипучим оливом… Боже, Пане мій! Не стане мені часу розповідати те все…

— Так і треба, отче, отче! Всю віру їхню знести, вирубати впень прокляте кодло! Добре роблять вишневиччани, на те й вийшли в Україну!.. Добре роби, добре буде!

— …Ні, зацне лицарство, не буде з того добра! Не буде!

Абат говорив і хитав лисою голівкою, скорботно посміхався, простягав руки до мужви, потоки сонця обдали його, жахтіло його чоло, де виступив рясний піт.

— Карати прийшли ми сюди, отче, — вигукнув, багряніючи, надутий Ємйоловський і кусав вуса, — не панькатися з хамством, карати його!..

— Мудро ж карайте, milites[360], справедливо!..

— А хто несправедливий?..

— Що він там верзе, галахура?..

— З холопством нехай ся цілує, коли охота!..

— Навчати прийшов сюди…

— Бач його, волоха…

— …Стогін і плач, лемент і зойк невинних!..

— Нехай сто невинних упаде, щоб тільки один винний не втік від кари…

— Всі вони винні! Всі, пеські синове, руки вмочили…

Князь Єремія, увесь час посміхаючись, постукав буздиґаном об поруччя. Найзапаленіші не хотіли стихати.

— …Господь Бог довірив Речі Посполитій всю цю сторону — земний рай, Єгипет новий — Україну. Медом і молоком вона тече. Володіння над людом тихим і сумирним, робітним і хоробрим мала Полонія. Не треба було Польщі шукати багатств за морем, тут, в Україні, де за мечем завжди йде плуг, тут польська Монтезума! А що вчинили ви, панове? Ад і геєну…

— Неправда!..

— …Неправда?.. Я читав літописи, воїни: від шістдесяти літ тільки й чути в цій золотій стороні що лязк оружжя й стогнання мучених. Замучили-єсте цей побожний люд, довели-єсте його до відчаю…

— Нехай не бунтують змії!..

— Доволі того верзіння, черче!..

— Азали ж нам казання правиш?

— …Замість гоєння ран — роз’ятрюєте їх, замість заспокоєння умів — самі їх хвилюєте! Шибениці і палі, топори й диби, розжарені кліщі й канчуки… Тая ж це любов, якої наш пан Ісус Христос навчав?..

— Кінчіть, отче, — крикнув Ємйоловський, — досить того казання!..

— Своїм розповідай…

— Казочки дітям…

— Ви не знаєте того племені, отче, — озвався глухо Януш Корсак, — того гадючого кодла ви не знаєте, то мовчіть…

Шляхта й воїни підводились, відсували крісла. Від спекоти й пересердя їхні обличчя пашіли, розпломенівшись, вся зичливість пропала — звідки прийшов, щоб повчати? Коли б не чернечі шати, розсікли б його, казальника, шаблями! Сиди тихо, отченьку, молись, коли від того, не твоя це справа, черче…

Князь Єремія погрозив люб’язно буздиґаном. Гладив собі вуса, розсівся в кріслі й жмурив очиці, як котюра, жмурився проти сонця.

А чернець не бентежився. Голос його не впав серед того злобного шемріння й гамору, все ще рівно лунав у цій залі, без тремту.

— …Не навчати я прийшов сюди, я не ваш духівник… Просити, тільки просити… милосердя, християнського духу, любові, тільки крихту любові… Не платіть злом за зло, коли зло діється… Злом добра не створите… Винні ті, що порвались на вас, але ще більше винен той, хто не вміє прощати… Так, воїни! Правда цьому, що суд прийде на польське королівство… Суд уже йде…

І підняв руки вгору, так що рукави опали, а худі передкілля й долоні блиснули, мов мечі, й крикнув, аж всі на мить принишкли:

— …Суд іде, мості панове, і ти, князю Корибуте-Вишневецький! За страшний чин прийде й страшна покара. Гнів Божий над вами, кажу вам — поміркуйте!.. Встануть всі мертві, всі покалічені, покатовані, повбивані, всі встануть, впавші від вашого меча… І не покаєтесь, християнські воїни, громадяни, що свідчитесь римською чеснотою, тоді діятиме суворо, але правдиво Божа справедливість!..

Абат замовк, похилив голову й перебрав чотки; шевелив губами, молився.

На обгорілому чубі князя Єремії шаруділо золотіння, пливучи з вікон. Князь сидів із заплющеними очима. По панцерних бляхах нагрудника ковзались мухи. Юрба загомоніла. Черці-єзуїти, мов круки, сидячи рядком при столі, зашепотілись.

А тоді з кута виступив єзуїтський новіцій, в панцері зверх габіта, з лицем панянки, але обвіяним вітрами, обпаленим у сонці походів.

— Брат Домінік хоче говорити! Нехай говорить!.. Нехай…

Юнак перечекав. Шляхта втишилась. Всі дивились, як на цьому блідому обличчі, вижареному глибинним вогнем, відсвічують чорні панцерні бляхи.

— На бастіони, князю Єреміє Корибуте-Вишневецький! На бастіони!.. — крикнув переразливо брат Домінік. Всі озирнулись, і навіть князь ворухнувся в кріслі.

— До штурму, воїни Полонії! Розвійте прапори! Мечі до рук! На бастіони, на останню відсіч!..

Він замовкнув, озирнув усіх гордовито, мов орлик.

— Спасителю отчизни! Батьку корони! Надіє наша остання! Азали ж не чуєш лементу й скарг? Азали ж і ви, лицарі, поглухли? Вітчизна в небезпеці! Вітчизна в облозі! Напирають звідусіль на неї! Кіньми топчуть, колють і ранять шляхетне біле тіло! Матерів, сестер, жон наших! Потратили голови мужі, розгубили свою чесноту, забули про кров прадідів, що стугонить у жилах… А інші, — і ченчик поглянув на абата Пацічеллі, — а інші, кому байдужа ця розп’ята вітчизна, кому не обпалив душі пожар наших святинь, намовляють нас до злагоди! До вирвання лицарського серця, до пригашення крові, що гнівно б’є, стугонить, кличе нас… Маємо безчинно глядіти на таку ганьбу осель і душ? Маємо ж меча відложити й голову покласти під розбійницький топір? Лицарі, браття, й ти, Сальваторе — спасителю Полонії, князю Єреміє!.. Сурми грають! В останній бій! На відсіч!..

Він тремтів увесь, мов у лихоманці, горів увесь, а воїни й ченці, зірвавшись з місць, вражені його хрипким голосом, ішли до нього, тісно обступили його, й навіть Ярема підвівся.

—  На погибель гідрі!

— Правду сказав брат Домінік!

— Святий наш!..

— Золотоустий брат Домінік!.. Радість наша!

— На смерть плюгавцям!..

— Катуйте їх, — кричав одержимий ченчик, — не давайте їм скоро вмирати, хамам! Нехай знають, що вмирають!.. Замало стріляної смерті — почесна це смерть… Повільною смертю, страшнішою, ніж пекельна мука, нехай караються!.. Не шкодуйте ні малого, ні старого, лицарі… Нема людей між Руссю — звірі це, підлі гади, гаспидський рід, а його розтоптати, знівечити, розчавити!

Абат Пацічеллі охопив свою голову руками. І він попадав у лихоманку, стрясався від того голосу, що дедалі рвався, як з-під землі вогненний струмінь, клекотів, випалював душу.

— Гай-гай, — реготав ченчик («Як гаспид, — подумав абат Пацічеллі, — Мадонно, як сатана»), — нам про милосердя торочать, про закон… Нема милосердя для них! Милосердя — це кволість. Коли загрожено маєстат Республіки, а вона — це останнє світло Європи, коли наступають на неї, тоді все дозволене. Все, воїни! І що наполегливіші будете, тим ближчі до Божої ласки… Душ ваших спасення від вас залежить, ви бо найлюбіші діти Христові…

— Не блюзнір, брате, — крикнув Пацічеллі, — мій Боже, не клич хоч ти Христа…

Але його голос пропав у гулі, що знявся довкруги. Лицарі шарпали на собі панцері, шляхта розривала жупани — грудьми заслонимо Полонію, у інших текли сльози по п’яних набряклих мармизах, інші добували шабель. І брата Домініка, що корчійно дер себе довгими пальцями за шати, за лице, що починав устами точити піну, підхопили на руки. Януш Корсак гладив його по схолоднілому пітному чолі, заспокоював. А Ємйоловський нагнувся до князя Єремії, що був нижчий від нього на дві голови:

— Ваша мосте, Пацічеллі — це не цісарський шпигун… Це конфідент Хмельницького…

Єремія кивнув лисавою головою.

— Ця нитка йде від учителя зрадника Хмельницького, — промовив він, — від патера Генцеля Мокрського, бунтівника в єзуїтській шаті… А брат Домінік добре говорив сьогодні…

22

— Harlotry[361], goddam!.. Хто з себе удає ягнятко, того вовк пожре… Чи не так, принципали? Коли так, того хоче його мость наш Богдан-Зіновій, а найбільше того прагнуть його панята, нехай воловодяться з комісарами, goddam!.. Вони вже його вирихтують, хоч і він, кажуть, хитрий, не битий в тім’ячко… А я зайняв від Райгорода по Бершадь та по Кальник, і тільки тоді й спочину, коли мій тисавий[362] у Віслі нап’ється водиці… А всіх цих із прерогативами та з преіміненціями[363], сучу їх мати сатана любив, на яворах повішу… Devil[364], goddam!.. Вони моїм от попам очі свердлять, сіркою груди випалюють, розпинають, мотають жили, а я тим повійством гидую… Dirty, goddam!..[365] Не був я різником, ані різницьким підручним, то козолупом і свинарем не буду, нехай уже тим Вишневецький, його пресобача милість, утішається… На гілляку або під меч — і капут, чи не так, принципали?..

І вовкуватий, коренастий, ішов Максим Перебийніс по сходах Нараївського замочку, правицею притримуючи ліву, прострелену, руку. Кривився від болю й ще сіріший тоді ставав, шишак згубився йому в полі й чуб, уже злегка сивіючий, впав на високе, напрочуд ясне чоло, ще зовсім не зоране зморшками. Озирався на отамання, що ступало за ним: праворуч ішов тонкий полковник Кошка із коротким вусом, увесь час усміхнений, осавул Дик, в малиновій делії, низькочолий і неповоротливий, таки справдішній дик[366], красень Габач, обвішаний дорогою витворною зброєю, довгий Сем Гошовець, що то видумав кочі з самопалами навздогін панам, шляхтичі Хвесько Халецький і Красносельський, що відрікались свого шляхетства, купались у дьогті й топтали нобілітації, тисяцький Бреус-другий, запорожець-велет і інші за ними, з почоту, зі служби. Ішла й Перебийносова любка, шляхтянка Гальшка, взята в Хмельнику. Різалась ножем і дряпалась, але вговтавшись, забула й віру, й родину, й дітей, і так узятих на списи, й, ходячи в брокатах і золоті, як псиця, лащилась до реґіментаря. А він до них — любок воєнного часу — не принаджувався, швидко його нудили, й цій, всі знали, один кінець — наложить на себе руки. Осяюваний в сутінку лучинами, що їх несли чвалаї-шкоти ще зо старого Чорнолевового полку, пошрамлені й щербаті, Перебийніс переступав трупи забитих шляхеток (замочок здано тільки в полуднє), йшов через кімнати. Там ще стояв пороховий дим, ще в калюжах крові, уткнувшись лицем в коверці, горілиць поперек ліжок, на столах лежали люди залоги. Бризками розсипався хрусталь посуду; котрий з молодців був босий, сичав, поранивши стопу об тонке скло венеційських ваз, хлоп’ята обдирали шаблями гобелени й парчу та обмотували грішне тіло, інші знизу тягнули сулії й барила.

Математикус і медикус, німчура Віллібальд Кролль, що завжди трясся, як у лихоманці, так боявся Перебийносового скрипучого голосу, заходився коло свого інструменту.

У бібліотеці, куди вранці залетіло ядро з шарпантини й першими вскочили Габачеві хлоп’ята, штурмуючи, Перебийніс спинився. Йому підсунули крісло, він простяг руку по книгу, одну, другу — вони розлетілись, як підбиті птиці, сяючи красними заставками; обдивився мальовила в золочених рамах, кахльову піч, де вже палило полум’я. Враз ця тиха мислільня сповнилась гудом важко озброєних людей.

— Вчений пан, — крикнув крогульчо генерал черні, шарпаючи лице кривим посміхом, тільки для себе, — холопами-бидлом лани орав, в саме серце йому вила!.. Холоп на його науку зі шкури ліз. Людолупи, goddam!.. Тому панству скоро кінець по всьому світі. Не до Вісли дійдемо, а за Віслу, подуванимо дувана[367] й над Рейном, чи не так, Габаче? Що тут на Подніпров’ї блиснуло, там, goddam, бухне пломенем… На сто міст, на тисячу замків зареве, про це призволу пана Хмельницького не спитаємо… Чи не так, Кошко?..

Здавив біль, коли розщібували наручні, скидали кольчугу. Гальшка-шляхтянка, виблідла, зі зливою золотого волосся, неуложеного, буйного, припала до його колін. Тихо поскимлювала, терлась лицем об запилений чобіт. А він сидів у сорочці, поплямленій кров’ю, колючі його очі тихесенько ясніли. Стерниста борідка припала пилом, як згаром, ще драпіжнішим, схожим на чорного злющого орла, видавався він із своїм глибоким шрамом через усе лице, від лівого ока, через ніс аж до виступаючої щелепи. Бліде чоло світилось.

— Шило-мотовило, — тонко писнув красень Габач, — попід небом ходило, з панами розмовляло, з князями говорило…

— Тую загадку знаємо, Габаче, — прогудів Сем Гошовець.

— То він не на загад, а на приклад, — погладив підборіддя полковник Кошка і блимнув єдиним оком, — наше — роксоланське шило — блискавиця, як реґіментар сказав: тисячу замків, сто міст засвітить, а з княжатами й панами як заговорить, то, брате мій, й не почухаються — просто чортові в пельку…

— Чорта боюсь, — зморщився Перебийніс і зайшовся димом (він пив табаку[368]) з люлечки, споглядав, як Віллібальд вовтузиться біля його рамені, а Гальшка дивилась йому в очі, — в цій війні чорт не бідний, як казали, хоч ми в Швабії його виганяли з біснуватих ланцюгами… Goddam… Єзуїти пишуть, що я чортові продався, як і Хмель. Про Хмеля не знаю, може, й чарований він, того не скаже… Він нікому нічого не скаже… А мені один авгсбуржець продав безоар[369] — знадіб’я проти пострілу, уколу й розтину…

— Пассавські цидули кращі, генерале, — сказав украдливо Халецький, — ми як були в Семигороді з Лісовським, то знахарі з Пассау мені продали: Євангеліє від св. Йоана, переписане на тонкому папірці, підложене під покрівець на олтарі, після прочитання трьох мес звинути в кульку, встромити в оріх, залити іспанським воском, оправити в золото й носити — не візьме тебе жодна куля…

— Не вір блахманству, — сказав Перебийніс, — твої знахарі з Пассау — шальвіри… Моя річ краща, — він розіп’яв сорочку й показав талісман, завішений на ланцюжку, — це благословенство від чорнокнижного Безоару для фландрського лицаря, казав авгзбуржець; був такий, що йому ніяк не могли зрубати голови, поки не відкадили від чарів: тут є вовче око, нитка зі шворки вішальника, перша панянська кров (Гальшка й дівки, що були в кімнаті, захихотіли)… Цап’яча борода, шафран і гіацинт, все обернене в гостію[370], а зверху написано кров’ю кажана: «Чорте, помагай мені, душу й тіло тобі даю»… Заплатив я тому пресучому синові п’ятнадцять золотих дукатів, але хіба кобилі під хвіст, goddam… Починай, математикусе… Не вірю в характер, як у Бога не вірю, так тепер і в чорта не вірю.

— Один гунцвот-шляхтюра, — почав Халецький, — видурив талісмана, в затягу бувши, від такого ж шальвіри. Заплатив щонеміра, а коли, розсерджений (бо його, бач, ранило в першій іграшці), розгорнув, то вичитав тільки теє: «Боронися, дурню»… От вам і весь талісман… Доктора Парацельзуса Зенекстон, як кажуть…

— На талісман не покладайся, — вирік Габач, — шабля-домаха — найлуччий талісман, не зрадить, як тая псяюха…

Медикус розрізав реґіментаревого рукава. На передпліччі зяяла рана, обкурена порохом. Стріляна, видно, зблизька.

— Починай, починай, вашмосте докторе, — заскулив Перебийніс, — я не маю часу…

Від гарячки він аж пашів, рам’я його спухло, добре, що не праве. Віллібальд з хлопчиком, а за ними дивилось все лицарське коло, щипали корпію, блискотіли ланцетами. Медикус стривожено сопів.

— Хто з вас вміє по-латині?.. — принципали озирнулись. Халецький і Красносельський, може, й уміли, та боялись признатись.

— Я.

З-за Вовгуриної сутулої спини (він стояв біля Бреуса-другого) виступило хлоп’я. Перебийніс впер у нього очі, що враз обважніли, налились оливом.

— Ти? А як тебе звати?

— Кириком.

Пахоля вже стояло перед ним, затиснене в панцер, здертий на трупові, з пістолями за поясом.

— Це з тих, — пояснив ліниво Габач, — що з Вовгурою прийшли.

— Хвацько палить з пістоля, — казав Вовгура, — трьох шляхтюр звалило…

Кирик не потупив очей.

— Якої ж ти віри будеш?..

— Благочестивої, грецької.

Реґіментар засміявся.

— У нас тієї віри не питають, дурню. Чи двома, чи трьома пальцями хрестишся, чи в чорта, чи в Мугамеда віриш — твоя річ. Панський ти чи серм’яжний?..

— Безрідний.

І Кирик добув з-за пазухи невеличкий дерев’яний хрестик. Перебийніс придивився, прищулив очі. Той знак знав.

— Хто тобі його дав?

— Той, хто мені більше вірив, як ти, реґіментарю…

— Меткий ти… А латини де навчився? Не в єзуїтів?..

— Все одно де, — сказав Кирик, — аби вмів, реґіментарю.

Перебийніс ще раз озирнув його, посміхнувсь, хитнув головою. Показав на книги — щоб узяв котру-небудь, скраю. Кирикові присвітили лучиною. Принципали переминали ноги, брязкотіли шаблями.

— Читай, — крикнув Перебийніс, — що заочиш — читай! Я все розумію. А ти ріж, goddam…

Кошка тримав миску з водою, хлоп’я підставило другу — на кров. Віллібальд Кролль почмихував носом, метушився, як хом’ячок, висовував з худих плечей лису підсліпувату голівку.


Neu sinas Medos

equitare insultos… —


читав Кирик.

— Читай, — скрипнув Перебийніс, — чого став?..

Віллібальд різнув йому синє рам’я ще глибше, куля-бо сиділа далеко…


…te duce Caesar[371]!..


Живиця сочилась з лучин, Гальшка скимлила, цупко обхопивши Перебийносові коліна, математикус сопів. Кирик читав, дзвінко скандуючи, ловив віддих на цезурах. Перебийніс зчорнів, його ліва рука драпіжно вп’ялась у гебан поруччя, очі вийшли наверх, на чолі проступав піт.

А в замочку й на подвір’ї стояв гуд. Війська йшли й отаборювались. Гошовець навшпиньках побіг, щоб стихли хоч тут, у кімнатах. Там гримотіли, перегукувались, рубали дерево. І за хвилину стихли й там — подали вниз: не дуванити, реґіментаря побійтесь, пеські синове…

— Вже, префекте, — прошепотів Віллібальд і показав пусток олива; математикус був увесь мокрісінький, сполотнів, як мара. Перебийніс стрепенувся. Він був знеможений, але притомний.

— Пся кість, — глянув зукоса на кулю, — не боялась талісману, goddam… І в чорта тепер не вірю. Що ти читав, хлопче?..

— «Carmina І»[372] Горація, — відказав Кирик; кров бризнула на книгу.

— В тебе руки, як у панянки, — задумано, мов уві сні, промовив Перебийніс і знічев’я його очі засвітили рахманним золотінням, — та ти зовсім, як панянка, goddam…

— Під твою руку тільки б, — прошепотів Кирик, — під твій наказ, мості реґіментарю…

І всі, хто був біля них, з того немилосердного кола, бачив, як між шкотом і цим тендітним пахолям війнула тиха голубінь — з нитей сну, з тремту жахтіючого марева виткана страшна солодкість. Найтихіша мить, не смерті, не життя, а спалаху, далеко, в глибах ще не вкрай очерствілої душі…

Та реґіментар перебив це пахоля:

— Мостей немає тут, чорте… Їх мості в Горині, рибам на снідання… Капітани, трибуни, поручники! — крикнув до мужви. — Шкуродера Ярему знесемо під Великим Костянтиновом, а Габач потягне на Заслав! — і, штовхнувши Гальшку, як псицю, відкинувши від себе, підвівся, якась думка його свердлила. — За Ярему нехай не плаче нам Хмель, як за Хмелем і ми не поплачем, goddam!..

І нетерпляче чекав, щоб йому подали панцеря.

23

Пан Януш від часу, коли мав листа від панни Оленки, каштелянівни Стеткевичівни, сказав собі, що тепер тим паче не шкодуватиме хамства, досі був надто милосердний для нього, але що ж — коли така кров збунтувалась, така вже панянська ніжність — трояндний квіт, то про чернь нічого й говорити: її тільки під меч. Панна писала, скроплюючи, видно, листа ревними й ретельними сльозами, що нехай його милість пан Януш не гнівається, але своє слово йому повертає, що після довгих роздумувань (а святий єдиний Господь знає, яких вагань і сумнівів) вона таки твердо постановила відмовити йому в любові й нареченстві, хоч і дуже перепрошує його за подані колись надії, але не бачить вона ані йому, ані собі, ані нащадкам щасливої долі, бо так дві натури поєднати — це все одно, що вогонь і воду; особливо, коли, мовляв, цьому поєднанню й сама природа супротивна. Бо ж змінити дідівську віру, зокрема в цей час, коли тая віра зазнає надмірного гніту й погорди, не пристоїть. У благочестивій вірі дідів і батьків прагне вона, Стеткевичівна, жити й умирати. Нехай же пробачить їй пан Януш, коли спричиняє йому прикрість, нехай забуде її й пошукає гідної себе судженої, а вона в молитві й покорі у монастирській обителі проситиме йому від долі добродійства, й від Створителя благословення для всіх діл, які уже почав і думає почати. Собі ж панна не передбачує ніякої утіхи в цьому світі матлярства й несправедливості, єдина-бо утіха — в горливих молитвах…

Цього листика передано пану ротмістрові в Любарі. Мовили гайдуки, що приніс якийсь шекелетка й, віддавши, поспішив відійти, не сказав, від кого йде й хто він. Та це Корсака не проймало, й у листі бачив жіноче лукавство. Цій келійній покорі, звичайно, не вірив, бо не така це кров, щоб так легко погасла, але що це чийсь юдин підшепт, не сумнівався… Проте, з притаманною гординею, нікому не казав про це, навіть братові Домінікові, якому довірив уже чимало, а, стиснувши серце, присягнув, переконаний вже поготів про єхидство української крові, — нищити її, де тільки заглядить. Після корсунської поразки й під час видужування в Лубнах, під опікою доброго князя Єремії, багато роздумував; ще більше утвердив себе в своїх поглядах. Гріли тую гадину на грудях стільки літ, годували привілеями, вольностями, сенаторськими титулами, а гадина вжалила, та ще й як! Коли мав би чим дорікати матері — Речі Посполитій, то тільки слабодухістю і лагідністю. Бачивши Хмельницького на корсунському полі (ніколи не забував тієї миті), стояв перед ним так, як би це було сьогодні, упевнився, що він — Люциферів зброєносець, яко ж і його ребелія — справа сатани. Господь поставив лицарство Полонії й святу когорту Ісусового товариства на вічних чатах, їм же меча вложив у руки — визволити світ від сатанинської інвазії. Тим-то всяка загибель української крові — чи буде це зрілий муж, чи квола жінка, чи немовля; винен хто чи не винен — на більшу хвалу Господню й на знищення Люциферового царства. Те Боже королівство, що має прийти на цю землю, вільне буде від українського імені, бо це Люциферів приплід, це пекельне сім’я.

З тими думками ґречно привітав князя Домініка Заславського, господаря цього міста й фортеці, що в дорозі до Львова, до коронного війська, зайшов до нього з братом Домініком. Були ровесники, вчилися в Падуї, проте зовсім різні між собою — князь Заславський, рум’яний, лисіючий, тучненький собі, з сонними любашними очищами, брат Домінік — зжертий вогнем, гостролиций, до краю виснажений горінням, самий дух безтілесний, неземний, зо стисненими безкровними устами, це справді святий — говорили про нього.

— …І що це з давен чортівський підшепт, — говорив пан Януш, — то зважте, князю, й ця спілка козаків з невірними — нам не новина: вже в давніших часах Русь у злуці з поганцями hostilia ubique agitendo[373], хотіла вигладити й викорінити польське ім’я… Вже за Болеслава Стидливого (оце якраз книги з вашої бібліотеки) князі Лев і Роман затягнули великі татарські орди, спустошили сливе цілу Корону; те саме було й за Лешка Чорного…

— Але, мосте мій ротмістре, — перебив його князь, забавляючись золотим ланцюжком, — давні це часи, й після того мали ми утихомирення Русі, сиділа б і по цей день тихо… На холопа це зависока теологія, холоп цих інтенцій не має…

— Безперечно, — потвердив брат Домінік, — exempla cruenta[374] холопа приборкають, але йдеться про лукавство й хитрість провідників. До Хмеля нав’язалось багато шляхти, ви не легковажте, мості панове, і то іменитої шляхти, на жаль, не тільки схизматиків, але, зжалься Боже, й католиків…

— Ви цього певні, фратре?

— Конфесата[375] говорять, князю: налічу вам з десяток іменитих католицьких лицарських людей, що, за намовою диявола, звичайно, приєднались до Хмеля: Станіслав Кричевський, полковник чигиринський, Семигиновський, Володийовський, Багринівський, Ущапівський…

Князь Заславський зложив руки на брюшку, що трохи передчасно почало вже тучніти, й ґречно слухав, але розмова його, видно, стомлювала.

— Добре, — сказав він, зволожуючи цукряні пухлі уста, — що хоч не всі схизматики потратили розум: ось візьміть Огінського, Березовського або Четвертинського чи Кисіля…

Брат Домінік сердечно засміявся:

— Про Кисіля не говоріть, ваша княжа мосте, ця бестія метеляє хвостом. І нашим, і вашим служить. Кажуть, що йому ребелізанти офірують Руське князівство, чи пак подільське… Має він і секретні наради, й шпигунів засилає, й оружжям clam[376] спомагає козаків… Ні, того Кисіля на першій груші повісити б — спом’янете мене…

— А Святополк Четвертинський теж добре глядить, — сказав Корсак, відірвавшись від томика французьких поезій, що його привіз князь Домінік, — вже є певна відомість, що його дочка, княжна Петронелля утекла з дому, передалась до гільтяйства… Видно, добрий дух панував у тому домі…

Брат Домінік вп’явся блідими пальцями в підвіконня й захмарився.

— З кожним днем та гідра росте, — додав Корсак, — і в силі, й у матлярстві, як думаєте, князю, коли їй відсічемо всі голови?

— Протривати, — дрімотно повторюючи речення, сказане сьогодні вже безліч разів, відказав князь Заславський, — перевага хамства в тому, що конспірація Хмельницького, немов сніг, упала нам на голову. Добре, що його зводять переговорами, це мудра політика, мої панове, не дратувати звіра, я сам, хоч і здригаюсь усією душею, але посилаю ґречні листи й Хмельницькому, й навіть цьому розбійникові Кривоносові. Хочу відвести їхню увагу від наших замірів. А тим часом тридцять тисяч вже зібралось під оружжям із Великопольщі, й Червоної Русі, й Малопольщі. Разом із панами молодим Конецпольським і Остророгом покликали мене пани-рада[377] на начального вождя. Ще в цьому місяці дамо хамам відсіч…

— Благослови, Господи, твоє оружжя, князю, — сказав урочисто Корсак, — се моє найполум’яніше мріяння — діждати нашого тріумфу над сатаною…

— Так буде, амінь, — зложив брат Домінік долоні, як до молитви.

Князь Заславський позіхнув. Він ще йшов до старої княгині прощатись, сьогодні ж виїздив до Львова. А брат Домінік попросив Корсака униз, у каземати, до в’язнів — їхні конфесати могли б допомогти до уложення воєнної диспозиції. Не знав теж фратер, що робити з цим гунцвотом-скартабелатом, якого зловлено на Горині. Доказів вини не було, але фратрові видавався він підозрілим.

— Під меч дати скурчибика, — сказав Януш Корсак, — всі вони — зрадники й шпигуни; лучче покарати дев’ять невинних, ніж переочити одного винного… Тим більше в нашому становищі…

Він, ідучи по заславському замочку, що повнився збройною мужвою, збігцями й п’яною галайстрою (бенкети справлювано день і ніч), розповів братові Домінікові: розвідування околиць дало сьогодні вість про кривоносівські під’їзди, втім, марево і з півдня щовечора зростає, завтра-позавтра Кривоніс буде під містом, якщо не потягнеться за князем Єремією на Великий Костянтинів, оборона ж буде нелегка, бо мужва розбещена бенкетуванням, у місті повниться від збігців, харчів і паші не дістанеш, хлопство пішло в ліси, передається до Кривоноса, а челяді не випустиш за пашею, навіть трави важко накосити — хто не втече, того хами порубають, проте воліє й він, Корсак, із князем Єремією йти на волость, у фортеці, не любить сидіти, бо значить зачинитись, як у курнику; якщо Ємйоловський перейме оборону, то можна відітхнути вільніше.

— А що робить тепер Пацічеллі, той, що про милосердя колись-то волав?..

— Зачинився в келії і не виходить, може, й йому світає в голові, — сказав брат Домінік, — о Русе проклята, яким же вогнем тебе пропалити?..

Війнуло сопухом. Сходили вниз, у підземелля. І крок за кроком, ступінь за ступнем, брат Домінік світлішав. Корсак зукоса дивився на нього: в чорному лігві ослизлих стін гострішав його вид, панцер поверх білого габіта осяював тонкі, мов вістря, його риси. Рисочка лягла коло стиснутих уст і з-під вій виривались сині усміхнені скалочки. Увесь він починав трястись, хоч і змагався з цим тремтом, не одволодував себе. «Святий», — подумав Корсак і перехрестився, розпачливо проганяв і не міг прогнати тієї настирливої мислі, що так либонь причаюється й диявол.

24

Обоз ще кілька днів раював у Нараївці. Було по чому: натріпали добре хвоста Яремі, обловились на облогах і в іграшках, про Райгород і Полонне співали вже бандуристи пісень, а Кривоносова слава пішла з-над Дністра й Бугу далеко, аж за Случ-річку. Величав люд і інших; на ринку, ще в Острозі, а найбільше в Заславі, Кирик чув, як сліпці бурмотіли (щоб тільки свої почули) про Богуна й Остапа Гоголя, про обох Нечаїв, а найпаче про Івана — брацлавського полковника, про Гайчуру й Пободайла і про славного корсунського полковника Морозенка… Але Кривоносова слава розцвіла, мов чудесна зірниця, спалахнула над Поділлям і Волинню — й не помагало стинання голів, ні рубання рук, ні заливання пельок оливом, ні розтесування живцем — умирали хлопи, а все одно славили шкота. І Кирик сам того не вмів пояснити собі, через що так повірив цій людині, через що з цього обозу вже не пішов би ніде, хоч першого дня ще дивувався собі, як міг не сахатись від цих андиберів, від хлопського духу, що тхнув цибулею й сивухою, від репаних сідельників, від гноєточивих пивників, від сироматні з іще не вигоєними плечима від панської парні. Не терпів і Вовгури, цього сутулого ярчука з завидющими очима, із поступцем чакалки. Втім, Вовгурин загін, що його привіз із Заслава, і сам розбився по обозі: Вовгура ходив з полковниками пана Хвеська Халецького, шепотівся з ними й гуляв, тільки дивись; Сизон пристав до сотника Дика, а Берахи довгий час Кирик не міг знайти, хоч і хотів погуторити з жидовином, бо злюбився йому. Побачив лиш його біля Гошовця, як пробував при ньому самопала, й лепсько ж бив жидовин, збивав яструба в льоті, Гошовець клепнув по рамені, записав Бераху в свої мушкетери. А під вечір Кирик зустрів жидовина в зеленому атласі, у байдані[378], з навішеним розмаїтим оружжям — побратався вже либонь з Гошовцевими.

Кирикові наказав генерал через Габача бути під рукою, бо потребував, мовляв, таких, що маракують[379] латинщину і вміють писати.

Значився, проте, генераловим вістовцем, як і той другий юнак — Семенко. Тепер Кирик походжав у гадиннику, по галявах, вщент витоптаних таборуванням, побрязкував срібними остроженятами, що їх йому подарував сам полковник, від нього ж — Перебийноса — мав убрання: шкуратяний колет, як носять рейтари, легкий юшман[380] і місюрку з яхонтовою застіжкою. Обвішався оружжям, за пояс заткнув контарець[381] і пістолі, через плече черкеський шептар, при боці мав панську шабельку; її подарував йому Семенко, зочивши, як носить плоху, залізну, що не лицювала вістовцеві.

У таборі вирувало. Чистили броні, гострили мечі, бо видано вже диспозицію на завтра: одна купа — п’ятнадцять хоругов молойців і черні — мала під полковником Кошкою наступати на Заслав, а кінні тисячі, молодецькі — панцерні й сірома — йшли під Перебийносовим перначем на Ярему. Песький шкуролуп розбив і свій корпус на партії; одна — під Ємйоловським боронила б Заслава, друга — під паном Осінським вийшла на злуку з сандомирським воєводою Домініком Заславським, але в потребі не сміла відступати від головної Яреминої сили, сам князь ішов під Великий Костянтинів, розпустив свої кінні компути[382] й гусарські хоругви по всьому верхньому Надслуччі. Тож то буде ізрядна іграшка; як наступимо ящурові на хвіст, та як прищемимо, то не сикне, галман[383]. «Бал буде, — посміювався Габач, пригортаючи дві любаски, шляхтянку з Полонного й черничку-молдаванку з очима, як у газелі, — баль, браташшя, а панським душкам, як підкуримо, — сморід. Підуть ці душечки до Вісли, а Ярему хоч і в біларапській землі, та знайдемо». Котрі ж ішли із Кошкою під Заслав, надіялись великого дувану, купання в мальвазії, бо збились там десять тисяч, казали, одних збігців, а все з юками й кованими куфрами…

— …вельбучним черева підтягнемо…

— …а котрому й розпоремо, який з нашого коліна дер десять шкур…

— …найдемо там такеньких, що їх в Полонному не достали, що з Погребищ видерлись…

— …бишки, бишки, — як крикне наш Кривоніс-гайдар[384] на панських теляток, то загорнемо у кошару разом із ладами й чадами їхніми, разом із вервицями…

— Побачим-побачим, — посміювались молойці, — нашої віри не займай, Яремюго, а раз зайняв — не суплікуй, батько Максим — не Хмель, батько Максим переб’є колінця, підо Львовом збереш костомашки!..

Кирик слухав їх і дивувався — та ж ці легіони, як тільки перевалять за галицький кордон, півсвіту загорнуть шабелечками.

— Вмісто суду зась і правди — несправедливість, лож, кривда, потвар, лицеміріє і ґвалт владієт… — ігумен Жеребило-Лобунський правив, сидячи на коні, казання черні.

Юрба, котра ближче, залягла біля кострищ і слухала його голосу, а він глушив шепотіння і розмови в ліску, гуд сотень і кватерн, лунно валував у темряві. Отець Жеребило добивався сюди з Києва вогнем і мечем; у його причті був і архімандрит Олександр Мокосій-Дениско, людина святого житі й полум’яний ревнитель благочестія, був і отець Варлам Дітковський, великий ерудит і проповідник, були знатні люди білого й чорного духівництва, багато з них зложило вже свої кості в іграшках з панами, багато мучениками вмерло за віру, але найбільше жалувала чернь за отцем протопопом Ісакієм (хто знав його ближче, нарікав князем Булигою-Курцевичем, братом славного козацького архімандрита), а він — як уже знали! — попав у панський аркан в букатівському лісі.

— Меч гострите, люди, за Новий Сіон, ce-бо наш Сіон сіяє у тьмі й неправді, ce-бо сповнився вщерть нашим терпінням келих і приходить врем’я воздати лжецям за лжу, злодіям за злодійство й розбійникам за розбій!..

Слухали його братими. Ось сиділи на возі, позвішувавши ноги, запилені погоничі в кожухах наопашки, хитрющі вузьколобі дядьки, покурювали люлечки, своє собі думали. Ось спинилась невеличка купа кінних панцерних; зняли побожно шишаки й по гладко виголених їхніх гирях ковзався відсвіт червоного палахкотіння, грав і на срібному стремені, й на рукояті меча, й на насічці пістолів за поясом, гордовита лицарська братія, що знає, за кого покласти голову. Ось сиділа під дубами, під вузьколистом, під тремтом тіні, що йшла з лісу, ратна Перебийносова братія, різного роду й племені, але ігуменові слова розбирали, западали їй в серце й, може, пропікали, хоч і мовчали люди, не шиширхнули. Хто вперся вирлами в нього, не спускав очей з божої людини, хто роззявив рота, може, й не добирав як слід, до чого веде, але чув нутром: правди боронить, хто колупав кінцем меча тверду землю, хто підтинав коріняччя, яке пнялось із землі, гострим лезом тяв. Але ж бо й так тяв учора шляхту, й завтра тятиме, й ігуменова проповідь до речі: побожні люди давно знають, що за Божу правду стоїмо, а байдужі хоч, може, й посміювались із попа, але не посміли б показати своєї байдужості, ану ж ігумен та й справді проведе на той світ, не в пекельний вогонь, а в правдиву світлість? Нема сумнівання, що наш це піп, одна душа з нами — тільки й думки…

…і знаки небесні, й комети віщують другий прихід Месії в сю долину розпачу й горя…

…за справування барв, за украшання жон, за всю скверну — люту ж кару собі зготували пани. Й меча Божого тінь уже над їхніми головами…

Кирик збагнув, що все це ненадарма. Що й Жеребило-Лобунський, як і сам реґіментар і його тисяцькі, хитро й дотепно чарують ці юрби, ситять їх, немов важким і п’янючим медом, золотими мріями. Та ж яким недотепою видавався їм Ярема й увесь його нескладний замисел на приборкання хамства, коли тут зривалась нова віра, метнувши дужими крилами, як вогненний орел.

— …горе моцним і преложоним на ляцькій землі…

Важко дихали широкі груди. Очі підводились. Вились за вухами чорні чуби. Блимали сережки у відсвіті. Книжні слова мертво зависали в цій чорній глевкій тиші, чужо оббивались об слух, але все одно — в цьому трубному голосі ігумена дзвеніла провісна повідь, та сама мутнава молода бистрінь, що, пронизана ще блідими променями, принадила цих людей з лігв, з нір, з ям, з байраків, і стояли вони на берегах, над цією бистрінню, самі не свої, сколихнені, заслухані.

…Яко блудниця сей град Сіон, в нем же нині убійці і правди не успі…

Ігумен важнюще сидів на басуючій кобилиці, й на малиновій стіні листви шаруділа його велетенська тремтюча тінь. Ігумен не запалювався, говорив спокійно, радше гуторив з людьми, ніж накликав їх, але Кирика приковував цей гудючий голос. Піп знав, чого він вийшов, припнявши шаблю, з Кирилівського подвір’я. Затихав — тоді дяки мурмотіли молитви, сонно, гугняво. Тріщав хмиз. Роями бриніла комашня. Бждомкнула струна кобзи — лірники підсунулись до вогню. Ті, на возах, кресали вогонь. Шепотілись між собою кінники. Чмихали коні. Відблиском брались чекани й бердиші. Мов здоровенні чорні кажани, маячили кашовари біля вогнищ. А за гадинним лісом — море вогнів, спалахи між дубами, далі — вниз і вбік, на дорогу до замочка, де бурхав обозний чорторий.

Кирик, тримаючи свого коня за повід, стояв, прислонившись до дуба. Іноді заплющував очі й гадав: у сні він чи в варенні. Умилювався проповіддю. Слова були відважені, кутасті, але ж і тривожили серце. Полохалось, мов орлик, чи мав той попище з плечима в сажень, спітнілий, бородатий, з вирлами на викоті, силу, як той ковалюга, що валить молотом об залізо, а з-під молота іскри — розжарена грань?..

Кирик самий незчувся, як його все єство почало тремтіти. Горів і сам в міру того, як ця вогненна бистриця проривала собі дорогу через хащу, через ці корінюки дубів, сплетених, мов тілища полозів, через цю стосотлунну прірву дивної ночі, сповненої брязкотінням заліза, через цей сокіт голубо-зеленого — аж срібного — місяця, а він тисячами обличчів яснів на чеканах, топорах і бердишах…

— …Не престанет бо ярость моя на їх противность: се бо не Сіон, се бо не Сіон, — гримів отець Софрон Жеребило, — се Содома! І суд їх лукавства учиню, і наведу руку мою на них, і розколю їх бідами… До кінця погублю їх, не хотяших покаятися, і пам’ять їх імені навіки затрачу, і діла їх, як іскри вогненні, спаляться…

Кінь тягнув повід, шукав травинок, хрумав. Кущі калини й глоду горіли, обдані луною, й не могли згоріти.

— …І вигорить земля під другою Содомою, й упадуть капища нечестливих, руїнами розвалиться, паче ж руїн, тільки сморід, сопух і згнилизну залишать ці нікчемні душеліки. Світе новий, світе світлий, бачу тебе! Грядеш, голубиний світе, в лучистій осіяності мури твого Сіону, Господи, твойого граду нового…

Роями метнулась комашня. Повернув ігумен коня, тепер обернувся обличчям до возів, й Кирик бачив: адже ж це злотоуст. Так злагідніло ширококосте обличчя, темне чоло проясніло — мов храмина, мов мраморна стіна, й в очах ласкавість, тихість. Кирикові зм’якло серце, хотілось плакати. Серце шуміло, мов цей ліс, взялось віхолою, мов цей табір, правда ж тому, отче? Правда ж тому, що нарешті ці люди, а вчора ще їх прозивали бидлом, новий світ уздрять? Правда ж тому, що на цих лезах, на цих бердишах, на цих самопалах Божа благодать, а гнів їхній — полум’я, в ньому ж омиємось, чисті вийдемо з нього, щоб увійти у браму Сіону?..

Притьмом обернувся. Проти власної волі. Сила, впевнена сила шарпнула його. Між калинником, у тіні, ніким не бачений, стояв кінно Перебийніс. І дивився не на ігумена, а на Кирика, на його тонкі хлоп’ячі в’язи, взяті золотим пушком. Крогулець заскреготів, засміявся. А Кирик спломенів, сам не знаючи, від чого.

— …Ce-бо Сіон оновиться й повстане! Україна — плем’я Яфетове, козако-роксоланська матка-отчизна!

Волав ігумен. Він говорив тепер із заплющеними очима, темний, немов сонце його осліпило. Кирикові й так не видно було обличчя, відверненого від вогнів, тільки його дужа постать, кантоваста від тяжких блях броні, велетенською тінню стрибала по стіні конарів — а всі поніміли, всі…

— …Люди, азали ж не бачите його — нового світу? Нового Сіону не зрите? Там нема обнаженних, ні жебраків, ні томлених, ні ув’язнених! Земля, що в руїні, лядиною[385] заросла, зацвіте, заяріє… Білий світ нам заясніє, вільна сторона, без пана й орендаря… Меч гострите, люди, за новий Сіон! З радісним плачем Ісаї речу вам: підіймайте меча!..

Ігумен перевів дух, замовк, а дяки, гадаючи, що це кінець, загугнявили молитви. Побожні люди, мужі в залізі, протискалися ближче до чернечого кола, до ігуменового дуба. Сердешніші зашльохали, й джурґи[386] знов заворушилися, загомоніли.

— Слухаєш казання, малий? — заскреготів Перебийніс. — То попівське варнякання, а всі вуха вішають. Нехай, пригодиться. Завтра іншої пісні послухають. Тебе шукаю, goddam…

Оподалік за ним стояв джура, той самий хлопчачок — Семенко. Перебийносова лиска намагалась вкусити реґіментаря за чобіт, злюща, мов гадина.

— Торкай до кватерни, чорта з два, того всього не переслухаєш за ніч…

Кирик вискочив на коня, й всі троє вихопились з хащі, помчали дорогою. Мужва, стоячи купами, пізнала батька Максима, крикнула, пугукнула вслід.

— Попівські казання — баляндраси, теревені, goddam… Тим не зітнеш панів, мечем треба тяти, не язиком…

Вихопились з чагарнику, взялись на дорогу, посріблілу від місяця. Затихав відгомін ігуменового голосу. Купи мужви пізнавали генерала, підкидали шапки, гукали вслід. Кривоніс, пригнувшись у сідлі, мчав до замочка.

Біля шатер старшини, на стеблах, поміж списами, повисли прапори, відділюючи сотні у таборі з посковуваних возів; ще ліниво роздобарювала, але вже ладналась до сну, шкотська кватерна, біля вогнів ще торгували порохом, лезами, тютюном. І тут пізнавали худющу личину шкота. Віватували. А Кирик не міг ще себе одволодати: сон це чи яв? Сниться це йому чи мчить він справді з цим чортовим реґіментарем, а за ним поспішає Семенко (хіба ж не знаття, хто він, як же це й він тут?), а їхні киреї взялись шарлатом і крилами-крилами за плечима… Ні, ні, це не сон, аж ніяк не марення. Він і вчора, й позавчора не спав, шалався по табору, мов захмелів, не пам’ятав нічого, що було колись, і нічого не хотів пам'ятати, і тільки цей хрипкий голос вершника з перебитим носом виривав його і знов кидав у срібніюче й дзвінке п’яніння.

Шкоти в подвір’ї зірвались, підняли високо смолоскипи, ясували[387]. Стривожені коні кватерни заіржали назустріч лисці. Реґіментар кинув Семенкові поводи, швидко пішов на кружґанок. Шкотська варта, з палашами на колінах, догравали, позіхаючи, останнього гальбіта. Кирик прив’язував свого коня. А Семенко, вихудлий, неопірений соколець, виринув із темені.

— Як ти… як ви… осьде?.. — прошепотів, схопив Кирика за рам’я. — Либонь так пристоїть, серед мужви, серед поспільства?..

Кирик засміявся.

— А ви, князю Симеоне, хіба не того самого осьде, що й я?..

Семенко хотів мовити, але з самої гори ґанку крикнув колючий голос: «Де ти, goddam?.. Де ти, малий?» Кирик здригнувся й знов його погляд бризнув золотінням. Він забув умить про Семенка й побіг сходами нагору.

25

Навіть вельбучні пани з Яреминого почету, що залюбки приглядались мученню хлопів, навіть черці-писарі, звиклі до тортур при списуванні конфесат, не могли довго всидіти в цьому підземеллі. Воно відбивало різнею. Під вільготним склепінням (каземати були під наріжною вежею, яку омивала фоса[388]) снувалась важнюща пелена сопуху, а на ній, як вистіги, мерехтіли ниті кривавого опару. Від крові цегляна долівка стала слизькою, кров зволожила наскрізь цеглини, кров стікала струменями в жолобки попід стінами. І в мигтінні кривавих іскорок, що розлітались стаями у вологу й сопух, від тремких жовтих лез свічок вростали в сутінь вуглів кантовасті ришти диб. Януш Корсак засів на самій горі, на підвищенні, де стояли крісла для панства. Два для князя Яреми й для князя Домініка були вільні. Поруч Корсака сидів поет Твардовський, який, як говорили, писав другу «Іліаду» — оспівував похід князя Вишневецького через Україну; сухорлявий і злющий Машкевич, веселун пан Ємйоловський, що лиш призначений намісником Заслава. А внизу, за пультами, скрипіли перами черці, списуючи конфесати. Праворуч від них, за столом із Розп’яттям, поміж двома інстиґаторами[389], жовтушними судовими яригами, сидів брат Домінік. Пан Корсак, зморщившись від сопуху, а від нього аж млоїло — такий-бо був ядучий і прикрий, — подумки дивувався. Чи ж так вельми надить брата до того ремесла? Пристоїть воно більше яригам і оправцям, ніж духівникові, ще й так високо уродженому. І що видобуде з тих конфесат, коли вже так хоче? Хлопи — завзятущі, не скажуть правди. Ротмістр, щоправда, навіснів від утоми, його іноді мутило, може, тому, що ще не був зовсім здоровий, може, тому, що ввесь ум його в’язнили думи про панну Оленку й її лист. Але не міг одігнати від себе наполегливої мислі — як змію, що злосило ссала серце: чи правду пише Твардовський, величаючи князя Ярему променем у темряві, Сципіоном[390] українним?..

Оправці виводили в’язнів з іще нижчого підземелля. Одно за другим виринало з сутінку обличчя, зчорніле від нужі й голоду, від канчуків і тортур; були між в’язнями молоді й літні, оброслі бородищами за час ув’язнення; пізнавав Корсак на своє велике згіршення й непосполитих, гладших, а між нестриженими хлопськими й чернечими гривами попадались і підголені козацькі шиї.

— Якої віри, чоловіче? — питався не глядячи крайній чернець.

— Грецької, — відповідав в’язень, моргаючи очима, що відвикли від світла.

Чернець махав рукою — в’язня, мабуть, посполитого або незначного козака, штовхали набік — Корсак аж підвівся, побачити, що з ними роблять. В заглибленні, біля високого пенька, як у різниці, стояв катюга з сокирою. Він рубав посполитим руки. Тоді їх вели далі — сходами, в подвір’я.

— А там що? — спитав Корсак Твардовського, свого сусіда.

— Пилують або четвертують шальвіру, на пострах іншим.

Гостре обличчя Домініка, золотіючи від свічі, похилялось над паперами. Він іноді підводив чоло й спильна вдивлявся в бранця. Крайній ченчик і судові яриги знали, кого вибирає. Він піднімав тоді свою довгу вузьку долоню.

— Грецької релігії?

— Грецької.

Козак стояв зі зв’язаними руками, із щетиною на щелепі вирлоокий, статний.

— Хто ж намовив тебе до песього ремесла? — скрипів старший чернець-конфесатчик. Глухо тріщала перерубувана кість.

— Сам, своєю охотою прийшов я до батька Максима.

— Якого ж полку будеш?

— Не все одно тобі, ляше, — посміхнувся козак, — чи в голоколінному, чи кармазинному, а буду вас, клятих, однаково сікти.

Оправець смальнув його ланцюгом, кров просочилась на чолі.

— Скільки вас іде на пана Ярему?

— Без ліку, — сказав козак, — знаряди вас на цілий день лічити, то не злічите, бецмани[391].

Чернець кивнув оправцям. Того веселуна вже тягли на дибу. У відсвіті блиснули його плечі, що з них здерто сорочку, ґудзями нап’ялись м’язи — оправці вправляли йому руки в дибу.

— Питайте дейнеку, — перегнувся з-за столу фратер Домінік, — чи дістав-таки Кривоніс єзуїтське золото в Полонному, а найпаче скільки має гармат…

Ченчики забіліли габітами коло диби, вони нашвидку конфесували.

— Далі, далі, — кричав старший чернець, — до пенька їх, злодюг!

Гайдучня купами гнала пов’язаних, самих посполитих, що навіть не встигали доказати, якої вони релігії, тих князь Ярема наказував без милосердя стинати, щоб і сімені не було.

— Якої релігії?

— Умерти прагну в благочестивій вірі братів праведної громади, — прошепотів високий мізерний в’язень, піднімаючи обважнілі очі.

— Кальвін, псявіра! — крикнув обіч Корсака Машкевич. — На диби собачого сина, жили з нього мотати!

Брат Домінік підвів голову.

— Як звешся, чоловіче?

— Калин Соколовський, — ченці стрепенулись і скоренько записували.

— Скажеш же про те, кого чекав ти, вашець, у Луцьку, з доручення барона Ушомирського, пана Юрія Немирича?.. — промовив твердо брат Домінік, впираючись німими білими очима у в’язня.

— Нікого не чекав я, — відрік в’язень, — в Луцькому пробував я з нагоди сеймику повітової шляхти.

— Але спійманий Гуляницький в муках признався, що вашець — конфідент зрадника Хмельницького, й служиш посередником в його підлих замислах. Не був же ти й конфідентом пана Юрія Немирича, вашець, змову не ти кував з його підшепту, не ти відправив шляхтича й зрадника, Немиричевого посла, аріанина Шапку-Хотольського, на Білорусь? Чули теє люди й маємо їхні конфесати: біля Любартової вежі, у Луцькому, на відправу Шапки-Хотольського і всім братам-аріанам та однодумцям зради ти, вашець, дав гасло: удовині діти, збирайте плід… Що теє значило, вашець?..

Калин Соколовський не відвів очей від того колючого погляду. Пера скрипіли. Хтось глибоко зітхнув на дибі:

— О Господи…

Шляхтич болісно зволожив уста — передчував терпуги муки.

— Можеш мене палити вільним вогнем, — сказав він, — то є твоя сила, ченче. Але нічого тобі не скажу більше, те, що мав сказати, — знаєш. Пана барона Немирича, аріанського брата, як і пана Шапку-Хотольського, тієї ж віри, що я, — знаю, але конфіденцій з ними задля справи повстання не маю. Що сказав Гульницький, те на його сумлінні, не заздрю йому мук, може, й інші скажуть ще більше, але не я…

Брат Домінік підняв долоню. Оправець, що вже чатував, шарпнув Соколовського за собою. На цього оправця Корсак уже звернув увагу. Це була моторна бестія, увіхалась між в'язнями, як звинний різницький челядник у різниці, роздимав горно й підтягав дибу, а сам — каправий, довгорукий, пласковидий — виринав із сутінку, як сатана.

Перед столом стояли вже інші.

— Якої релігії?

— Грецької.

Яриги викотили зікри. Старший аж звівся.

— Чорний піп, Кривоносів підручний, фратре!

Брат Домінік, що заглибився в листки давніших конфесат, підвів голову й посміхнувся. Він гладив своє гостре підборіддя й вдивлявся у в’язня — рослого бороданя, що сливе досягав головою склепіння.

— Отець Ісакій? — брат Домінік аж вийшов із-за столу, зашелестів чорним габітом. Ченці перебирали вервицю.

— Отець Ісакій Булига-Курцевич? Чи не пізнаєш колеги з Падуї?

Це Домінікове обличчя стало напричуд зичливе, рахманне, мов панянське, але зір його мерехтів усе так само білим, залізом. Чорний піп, було, аж відступив, важко перевів дух.

— Раз тебе прокляла матка-отчизна, Юрію Збаразький, — сказав він, — за те, що відступив ти від предківської віри, другий же раз прокляла за твоє безценство, жди ж, виродку, пекельного вогню, коли тебе земний не досягне…

— Але не з твоєї руки, попе, не з твоєї… — шепотів брат Домінік.

Оправець вже подав йому щипці з розжареним залізом. Брат Домінік приступив ближче, від заліза малиновіла його тремка бліда рука.

— Як твій дядько в Терехтимирові, архімандрит Булига-Курцевич, — приговорював він, — як песій син Мрозовицький, недарма ж у Падуї студіював фортифікацію, як шальвіра Виговський, так і ти, псубрате, зрадою Речі Посполитій платиш за її ласку…

Отець Ісакій стояв із заплющеними очима. Може, молився. На скроні набігла жила. Уста стиснулись.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік підніс палючий клин ще вище.

— Так йому, скурчому бикові, так йому, фратре!..

Машкевич, і Твардовський, і Ємйоловський відгадали задум. Сміялись. Тільки Корсак похилив голову, взяв її рукою, не хотів дивитись. Залізо сикнуло…

— Кріпкий піп, — крикнув Машкевич, що дивився роззявивши рота, — і не зойкне, собача душа!..

Гнали наступних. Оправці вже тішились стогоном і риком кволіших. Катюга хвацько вилискував топором, без ліку рубавши правиці. Опар став ще важчий, ще червоніший.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік живо висунув голову з високого коміра.

— Як звати тебе?

— Римша, domini, Транквіліонус Римша. І батько мій — Римша, й мати — Римша, й всі браташшя, й сестри — Римші, католики…

Домінік придивлявся цьому безталанному єству, що в одній лише драній сорочці, винужденіле й стривожене, тряслося перед яригами. Зуб не попадав на зуба. В’юнкий оправець, на якого Корсак уже звернув увагу, розжеврюючи щипці, раптом заглянув Римші в мармизу. Смальнув його п’ятірнею по вуху.

— Маєш тебе, собацюро, та я тебе знаю! — прикро крикнув він. — То через тебе, злодія, скурчий бик Мрозовецький видерся тоді зі Львова!.. Фратре, гей фратре!..

— Присяйбі, — Римша цокотів зубами в пропасниці, — всі святі мені посвідчать, що вже готовий був єсьм тобі приволокти зрадника Мрозовицького, але Бог не схотів, сатана йому діру показав, зірвиштанькові!..

— Де княжна Петронелля Четвертинська? — фратер стояв перед ним. Він добре пам’ятав цю руду шальвіру ще з мая, коли під Бониною Горою, в Крем’янці, завважив її в обозі княжни.  Товкся тоді цей Римша враз із падуанським Домініковим колегою Рославцем.

А Римші, який віддавав уже душу Богові, якому вже увесь цей час (а він був у підземеллі від початку конфесат, тільки старався попасти в останню чергу) ввижалась найлютіша смерть, блиснуло в голові. Він давно пізнав цього гостроликого ченця, він давно собі пригадав його ще зі Ставропігійського подвір’я, він затуляв лице рукою, щоб його, бува, не пізнав клятий катюга, отой quidam[392], а його, шальвіру й бандита, цигана, товариша зі Львова, давно вже розпізнав у цьому натовпі…

— Ваша милосте, чесний отче, — заскиглив він тихцем, бо догадувався, що й брат Домінік має дечим таїтись від своєї братії, — я в цей рекгедіц, поміж це гільтяйство попав, як сливка в лайно, я злодійством і ребелізанством і не мислив промишляти… Мене князь Четвертинський післав шукати княжну Петронеллю…

Брат Домінік аж горів. Але він миттю одволодав себе й зашепотівся з яригами.

— Де зловлено цього католика?

— Над Горинем, як переправлявся з купою гільтяйства…

— До вежі його відвести. Це не його ждав Соколовський…

Римша таки почув, що мовив брат Домінік. Піт взявся його битим тілом. Але трясця спрокволу переставала ним трясти. Гайдучня поволокла його, як боввана, з проклятої парні.

А ротмістр Януш Корсак слухав реготу своїх сусідів, яких обносили слуги вином серед сичання заліза, серед опару крові, стогнання й скрипу диб. Від душноти, від солодкого сопуху, від мигтіння воскових свіч, від цяпотіння крапель з вологого склепіння, від хряскоту ламаних костей його замлоїло. Йому захотілось чимшвидше на повітря. Переступаючи калюжі крові, жолобки з кров’ю, що спливала з пеньків, він пішов нагору і постановив собі: нізащо не залишатись осьде, а здоганяти негайно ж реґіменти князя Яреми під Костянтиновом.

26

Перебийніс стояв біля високого вікна, а в вікно бився далекий, вже тихнучий гул обозу. На осокорах, у подвір’ї, де ходили коні, таки просто вікон, висіли вішеляки, половлені Яремині конфіденти, черці, посесори. Висіли не день-два проти місяця, й язики в них, як зміїні хвостяри, такі зеленкаві, а в темних дуплах неживі очі; клювало вже їх вороння, випалила спекота. Заскриплять сухі осокори, обернуться вішальники до зеленого гаспида, а круглий глумиться з них, хотіли б закритись руками, не можуть — пов’язані. Шкоти ще горлають і хрипкі голоси — перепились. Гаремниці, було, підійшли до реґіментаря, найсолодша — ота шляхтянка, чим міг її приворожити? Може б, так, на спочинок, але одігнав їх, відвів рукою — щезли, мов літавиці.

Кирик увійшов — реґіментар не чув, такий замислений, а втім, може, й ворожив, читав із зір. Шукав свого сузір’я — Марса чи Скорпіона? А не казали хіба — все знає, сам замовить від рани, від болю, від чуми, може, знає, де росте ефдаманіла — ота вогненна, пурпурна квітка, може, мандрагора, інша чарівна квітка служить йому, може, вебена — таємниче зілля, що про нього лиш шепотять, може, й тепер, стоячи проти місяця (а то ж не денний, не білий світ), заклинається: «Помагай, сатано, помагай; душу й тіло віддаю тобі…»

І мимохіть Кирик почав собі: «Воскресне, да воскресне Господь, да розточаться, розточаться вразі його…»

Реґіментар підійшов так тихо і так тихо сміявся. Кільцями кольчуги з-під драгунського колету шелевіло полохливе лезо свічі. В очах йому стенулись мерехти, золоті, тремтливі крила лиликів[393]. Гостре ж, сіре те обличчя, тільки чоло, що вже не в тіні шишака, зблідло — світання. Поклав юнакові руку на рам’я, дивився, як пише, диктував, знімав руку, відходив, ішов через довгу кімнату, а Кирик стежив за тими вовчими раптовими кроками. Полковник диктував:

«…Писав ти до мене, ваша мосте, воєводо Сандомирський, щоб я занехав війну і назад додому повертався… Радо я учинив би теє… Та привів мене до іншого Вишневецький… Він у Немирові і в інших містах немилосердне тиранство учинив над братією моєю… Не перестану його за це шукати, аж доки не дістану…»

— І тому, хто його випустив на мене, не забуду… Але ти того не пиши, хлопче…

Невже таки справді Хмельницький випустив Ярему на Кривоноса, щоб схопили себе — леопард і змія — за горло, в прелютій, найлютішій прі? Правда ж тому, що шепотіли і горлали, явно й славно, може, й з підшепту самого регіментаря, щоб ще більше роз’юшити чернь?..

— В цій війні, — відгадав Перебийніс Кирикові мислі, — нема золотої середини, це тільки пан Богдан із Кисілем собі вигадують, в цій війні тільки таке: або Яремині люди згори або я. Бо й вони, і я думаємо водносталь: не трактатами вести цю війну, а шаблями її скінчити, як шаблі розпочали…

— Пиши ж, менше слухай…

«…тому остерігаю пана воєводу, щоб не жалував охорони для своїх речей і ближчих людей… В мойому війську різні суть люди й покладатись на них не треба…»

— Може, дивуєшся, хлопче, а це політика. Гладжу проти шерсті, примилююсь, але нехай знає, та й так він знає — goddam, як дістану до рук — загойдається на осокорі, так як і я загойдався б у нього…

— Навіщо ж тоді блахманити[394]?..

— Воєвода Сандомирський, князь Домінік Заславський своє думає. Може, й польським Помпеушом хотів би бути, о, багато хоче з них — що не пан, то Помпеуш. Чому б йому Кривоносом нехтувати, може, й підіпре шаблею, коли треба. А мені? Коли схочу, й собі не то Помпеушом, але ще знатнішим стану. Чи не слід спокусити князя? Адже ж спокушає його пан Хмельницький, адже ж пише й йому прелесні листи…

«…Коли ж би ти думав, ваша мосте, що мене з моїм військом можеш знищити, то я радо вашу мость чекаю…»

Підпиши ж мене:

«…з тим будь, ваша мосте, ласкавий. Вашої милості приятель, такий, як зараз побачиш, Максим Кривоніс, полковник…»

— Гербові гадюки, — хрипко сказав і сутінь продовгастої кімнати нашошорилась, — Заславські, Вишневецькі, Потоцькі… А не гербовий і сам пан Габданк-Хмельницький?.. Одне плем’я, одне коліно… goddam… Вони зговоряться, вони, йшовши проти себе, таки врешті облапляться, цілуватимуться, пробачатимуться… Страшнішого чорта бачать — чернь… А хто буде їм орати, сіяти? Хто їм руду, селітру братиме? Не браття, не браття їм броварники, могильники, сідельники, колесники… Інша це кість, інше плем’я…

— А тобі браття вони? — тихо спитав Кирик.

— Може, й браття.

Кирик запечатував листа полковницьким сиґнетом, прикапавши воском.

Справді ж браття вони йому? Чи засвітив їм тільки дні? День Махнівки, день Бершаді, день Полонного? А сам серед тих днів, як між мечами, в лучистих остружжях іде, мов Люциферус. Всіх ненавидить, з усіх глузує, тільки світ, і байраки, й ліси, й сузір’я, й цю чернь-віхолу приборкує собі на втіху.

— Сіон, — посміхнувся Перебийніс і в зеленому промінні замигтів увесь, мов ящур у лусці, — галахура там, у лісі, теревенив про Сіон. Не покаже він їм Сіону, і Зіновій-Богдан не покаже. Той тепер медвяні дні справляє з Оленою… — посміхнувся. — З Кисілем кисіль варить… Надіється на нового короля… А я… — загримів срібно-зеленою лускою ящура (Кирик здригнувся — подумав: Люциферус), — а я ні на кого не надіюсь. Тільки на мойого ката, — засміявся тихо-тихесенько, — нині Случ переділив світи: мій з братією поцейбіч, а панський — потойбіч. Не лиш Речі Посполитої, всіх сторін у Європі, goddam… Може, пан Богдан думає направляти той світ, латати його, а я знаю — тую гнилизну, тую трухіль тільки випалити. І горить вже, тліє помаленьку — чи не знаєш, що в варшавських передмістях мій Петрусь Ґжибовський вже волає до добрих людей: суд іде, людове! А в Галичині мій Войтіх Рокицький вербує веселу й битну братію, не питається, якої віри й нації. А на Мораві й у Хорутанах, у Швабії й у Франції, гадаєш, не свербить людям простим рука до меча?

— А хіба пан Богдан не кличе простих людей до меча? Хіба й він не встає за свободу?..

Перебийніс зібгав стрілчасті брови.

— Так каже, бо треба йому простої братії, а без неї, як без правої руки. Але тихцем ладнає ярмо на неї. Чи не знаємо, хто його найближчі? Такі, як мої, може? Рідна братія з Бершаді, з Острога, що ще вчора парилась в стайнях? Вовгура, Гошовець, Дик? Ні, хлопче, його найближчі — це пани їх мості Виговські, Богуни-Теодоровичі, Креховецькі, Немиричі, Мрозовицькі…

Хлоп’я, знічев’я зблідши, потупило очі, накрило їх довгими віями, але реґіментар у запалі того не завважив.

— …Йому це вони нашіптують: в цьому королівстві нову Річ Посполиту вчинимо, нашої, свіжішої, наллємо крові… Але ж кров одна, goddam! Панська кров, хлопче, й коли нова шляхта дорветься до влади, то так само гнобитиме посполитих, так само битиметься за посесії, за руди, за ґуральні…. Верхівець інший, а кінь усе той самий… А я верхівця разом із конем хочу збити…

— Азали ж пан Богдан на це тобі призволить?..

Перебийніс блиснув, осяявся, мов злою молонню[395].

— А що він? Присяглий він нам старший? Хто теє казав? Чи я не таким же старшим можу бути, як він?..

Ефдаманіла, мандрагора, альравна, вебена[396] розквітають багряним ґроном. Молон’ї крешуть. Вішальники тихо погойдуються на шворках. Вовчий зуб, око лилика, язик ящірки, кров нехрещених немовлят — казали ж не носить те все в амулеті, на волохатих грудях? Азали ж не береже його сатана? Іскряться його залізні очі, світиться круте чоло; цей докаже, цей затаює таку незбагненну силу, злу силу цієї країни, цих степів…

— …Мчатимем, мчатимем, хлопче, — аж збіліли розжеврені залізні очі, а рубець палахкоче, — до Случі й через Случ, до Володимира, до Львова, королівськими трактами, оболоннями, мчатимем, хлопче…

— Як великий Могол, реґіментарю, як Тамерлан…

— Можливо. Зо страшним прапором простих людей, на загибель княжатам, королям, дюкам, панам, на тріумф черні! Ох, ще погріємось біля вогню, адже ж горітиме й Варшава, й Магдебург, і Нансіг. Того права не установив ніхто, щоб одні були кращі, другі — гірші люди…

— Хіба Господь Створитель, — прошепотів Кирик і чув, що його голос в’яне, — одному дав розум, другому відібрав, і рівності нема між людьми…

— То ми й проти того закону підемо, — проскрипів Перебийніс, і полум’яні пелюстки ефдаманіли, мов язики кострища, огорнули його неопалене коване обличчя, шарпнене посміхом.

— Люциферус — він! Так мені допоможи, Боже! — крикун подумки Кирик, але не міг вирватись з тієї вогненної віхоли й бачив себе, як зброєносцем Люциферуса мчить і мчить на спінених рижих конях, і згар, і дим вдаряють спереду, але він — Кирик — не може, не може противитись цій всескорюючій волі, й така безвладна, така квола його рука ледве держить меча…

Богдан і Максим. Габданк і Кривоніс. Булава й шестопер[397]. Орел і леопард. Криця й залізо — азали ж вічно цій двоїстості володіти в розтерзаних сумнівом душах: куди йти?..

У темені шерхне шепіт, блисне ґанджар[398], виблиск марева на ньому: впаде Богдан, встане Кривоніс, двом їм не миритись на цій землі. О Україно, раю мій, о Україно, передсінку пекельний. Чи не лучче згоріти в тому вогненному морі, що покотило буруни від Дніпра на захід?..

Пахло такою тьмяною п’янкою пахіттю — може, це дурманила солодка вербена, може, альравна, що розцвітає по півночі під вішальницею? Кімната сповнялась яскріючою імлою, заволікала примерклі рисунки гобеленів, і серед імли й пахоті Кирик хотів жаско скрикнути, адже він знав: цей шкот замірюється на Богом даного, але не міг — вже солодкість, мов гріх, мов отрута, розливалась усіма жилами, вже оволодівала ним поготів, диявольське вождеління…

Коли ніс листа вістовцеві й крикнув старшину до завтрашньої диспозиції, а вона чекала вже давно на сходах, — світало. Й Семенко заступив йому дорогу. Таке вперте хлоп’я, такі золотіючі очі.

— Скажеш же, куди піде цей лист, товаришу?..

Кирик мотнув головою, може, треба було таїтись перед цим хлоп’ям. Адже ж у ньому не могла вивітріти гадюча кров. Адже ж він не зазнав ласки Люцифера, був невинний.

— А що тобі до того?

— А те мені, що бачу інші замисли, ніж ті, які потрібні.

— Чому ж тоді служиш реґіментареві?

— Може, на те, щоб і його замисли знати?..

Кирик готовий був простягти руку до пістоля за шкуратяним поясом. Але Семенко гірко посміхнувся. Прозрів це ошаління? І зашепотів, обпалив Кирика:

— Тую кручу зграю буде кому розігнати, не надійся… Тії замисли не надовго… Буде день і кари… Як прикують до гармати, як підтягнуть на сухе дерево… Тая повідь крові не на те пролита… Не на сумнівне чортове володіння, пам’ятай…

І замовк, бо бачив, що ця його приязнь Кирикові не потрібна, що не його він мислі, що в оп’янінні він, у брані, мов чаклований. Ніщо, таки ніщо його не протверезить, аж до останнього зітху, до смерті…

Старші йшли. Через високі вікна струмились бліді промені. Перебийніс стояв у дверях, з рукою на шестопері, й чекав.

27

— Бевзь же я, ох, і йолоп же я небесного нашого Пана, а чув я, прочував, що в цій війноньці не буде того ґензування, як у Швабії, і цей рекгедіц пам’ятатиму, бо на моїй шкурі виписали його мені гидимири, шельми, гицлі, шкуролупи, кляте гаддя, воропаччя; без штанів положили мене на соломі, зв’язали сирівцем й лежу ось так, я — dominus Транквіліонус Римша, й гандри б’ю[399], й не можу витхатися від того пристріту, й тільки один гарний Господь знає, чи побачу я таки білий світ, чи тут, на глум вельбучним[400], на сміх чортовим викрутням, духа віддам, і тіло моє грішне викинуть на бетлах… Навіщо було мені лакомитись на легку славу. Все від того Полегенького, ланцюги. Їдь, мовив, до батька Максима, з ним ми зговоримось швидше, як з паном Богданом. Він, батько Максим, Подністров’я й Полісся палить, а ми йому Київ підпалимо, від Подолу почавши. Тую таємну мисль, той підшепт я мав, наказ пана Рославця сповняючи, лютерського того доктора аж у Паволоч супроводив… Але не досить того, бевзева ж голова моя. Довіз лютерського доктора й добре, а навіщо взявся я панові Виговському конфідентувати?.. Знає теє чортів той єзуїт Домінік чи не знає? Не знає, бо був би мене не випустив так легко з тієї парні, щоб вона провалилася в пекло. Коли б знав, то не помогло б мені, сараці[401], ніяке матлярство, начхурів би тільки й витяг би лапища на дибі… Захотілось же мені конфідентувати, до пана Калина Соколовського в Луцьк найперше… Скаже ж він на дибі, що мене чекав, чи не скаже, бо знав, достеменно знав, що я до нього посланий паном Виговським, щоб, одібравши вість від пана Немирича, через пана Шапку-Хотольського завезти до Львова… Якщо скаже бідний пан Калин на муках про це, пропав же я, з костомашками пропав, з’їдять мене гицлі. Зіронько ж ти моя, що так мені, вбогому, світиш через це вікно з заліззям, порадь мені в цій годиноньці!.. Вже б я до Луцька не мав пощо їхати, бо сам той гаспидів фратер сказав сьогодні те, що мав мені пан Калин сказати від пана Шапки-Хотольського: «Удовині діти, збирайте плід…» І зберемо; пан Виговський-Львисерце, й пан Габданк-Хмельницький зберуть… Тільки не я, тільки не я, безталанний. Так і згнию тут, так і витхну духа. І навіщо було мені послувати до Львова через той Луцьк?.. Невже й зіронька моя не порадить мені, як мені вибитись із цієї опресії? Невже таки в цій норі, зо щурами, на соломі, без розгрішення погибати?..

Римша хотів зірватись, але не міг. В башту ввійшов брат Домінік і поставив ліхтарню на холодний тік, а її жовте меркле світло вдарило в скрючену Римшину постать. Брат сів на ослін і придивлявся майстрові, що щулив очиці, лежачи на соломі.

— Ну, як же тобі, шальвіро?

— Накажіть мене розв’язати, достойний брате, — промимрив Римша, — сирівець геть роз’їв руки.

— Це ми встигнемо, — посміхнувся брат, — розкажи мені перше весь свій чин і замисел, але як на сповіді, сацюго, бо я й так все знаю, а Господь то й поготів…

«Брешеш, — подумав Римша, — Господь високо, й не буде пактувати з таким сатаною, як ти, а сам від себе ти нічого не знаєш». Й розповів, шльохаючи, як у Четвертні сталось горе, втекла-бо княжна Петронелля, власного охотою чи підмовлена лихим, з дому і до ребелізантів, кажуть, передалась; як князь Святополк Четвертинський, у великій розпуці бувши, розсилає гінців шукати єдиної дочки, як і його, Транквіліонуса Римшу, що гостював ненароком у Четвертинському замку, просив, суту[402] обіцявши нагороду, податись у волость і шукати княжни, та коли б доля довела зустрітись — розумною намовою, а ні — то й погрозою батьківського гніву (а врешті, як треба, то й силоміць), — привести її до княжого дому, де їй годиться перебувати як цнотливій і добре уродженій панні.

— Вражений слізьми білоголового отця, — говорив Римша, — не міг я відмовити його просьбі й подався в путь, розпитуючи всіх і всюди про княжну. В такій місії добився я до Гориня-ріки, а на переправі зловили мене драгуни пана Лаща, ще й потурбували невинно… Ці ж драгуни, бодай їм добра не було, відставили[403] мене до Заслава, де я оце маю радість бачити вас, святий фратре…

«Щоб тебе, гемона, грець трапив у саме серце за мої муки й посполитих невинних людей, гицлівський майстре», — додав Римша подумки. Але серце його тьохкало. Він бачив, що фратер розважує над правдоподібністю цієї оповіді й, здається, не має причини їй не вірити.

— Накажіть мене розв’язати, — зойкнув Римша, — я не чую тіла, і розум мені мутиться…

Не так-то в