Book: Зобразіть мені рай



Зобразіть мені рай
Зобразіть мені рай

Володимир Арєнєв

Зобразіть мені рай


Зобразіть мені рай

Зобразіть мені рай

Монетка на щастя

Уперше Борис Павлович Гуртовник зіткнувся із цим ще в дитинстві, коли з батьками відпочивав на Чорному морі, й настав час від'їжджати. Саме тоді тато сказав: «Якщо хочеш повернутися, кинь у море монетку. На щастя. І обов'язково знову потрапиш сюди». Він розкрив гаманець — масивний, шкіряний, що нагадував маленькому Борисикові книжку для гномів — і видобув звідти 50-копійковий кругляк. «Кидай», — простягнув монетку синові. Боря розмахнувся, уявивши себе на мить давньогрецьким спортсменом, метальником диска, і жбурнув півкарбованця у воду.

Наступної миті трапилися одразу дві речі. По-перше, назустріч монетці вихлюпнулася кипучо-люта хвиля, неначе море приймало дар. По-друге, коли круглячок злетів у повітря й уже ладен був упасти в пінисту долоню прибою, — тоді Борисові здалося, що на хвильку монетка зависла в німбі бризок, начебто чиясь рука підхопила її, притримала, разок підкинула і лише потім відпустила в обійми моря. Борі навіть видалося, що він бачить цю руку: масивну, широчезну, з товстими волохатими пальцями. Долоня, схожа на роздутого восьминога, облапала монетку, наче закарбовувала в пам'яті.

Борисові стало страшно. І він анітрохи не хотів повертатися сюди, до моря й долоні-восьминога. Він і не повернувся — наступного разу батьки поїхали до іншого санаторію. Випадок із півкарбованцем забувся; натомість у Бориса раптом прокинулася цікавість до колекціонування монет. Зрозуміло, спершу до його колекції входили в основному малоцікаві й не дуже дорогі експонати: радянські копійки, радянські ж ювілейні карбованці, кілька болгарських стотинок…

Але поступово колекція росла і ставала серйознішою, значнішою. Захоплення ніяк, здавалося б, не вплинуло на вибір професії Бориса Павловича. З іншого боку… Нумізматика ж безпосередньо пов'язана з історією. А Борис Павлович був учителем історії. Не можна сказати, щоб він дуже любив дітей, просто так склалися життєві обставини: у батька були зв'язки в педагогічному, а сам Борис тоді ще не дуже визначився.

Діти, як не дивно, уроки «Монетника» любили. Ще коли був практикантом, він багато часу присвячував «оживлялці» — найперше крізь призму нумізматики.

— Усі ви, напевно, знаєте, що монголо-татарська навала серйозно позначилася на стані земель колишньої Київської Русі. Ось вам наочний приклад, — і він вправно діставав з кишені тьмяний кругляк, підкидав на долоні й повертав аверсом, показуючи класу. — Бачите, татарський дирхем. Уявіть: скарб, в якому знайдено цей дирхем, закопали через півтораста років після монголо-татарського нашестя на Русь. До речі, коли відбулося нашестя? Правильно, Саліванов, у 1240-му році. Отож, поступово держава монголо-татарів, заснована… До речі, хто заснував Золоту Орду? Ні, Ткаченко, не Чингізхан. Лакшин? Так, молодець, — Батий. Отож, поступово Золота Орда втрачала свою могутність, переживала важкі економічну й політичну кризи і врешті-решт розпалася на кілька ханств, що ворогували між собою. При цьому частина українських земель і надалі визнавала владарювання татарських ханів, тож на їхній території користувалися татарськими монетами…

Мимоволі вдивляєшся в тьмяний кругляк дирхема (особливо, якщо сидиш на задній парті!) й намагаєшся собі уявити, через чиї руки пройшов він, цей мандрівник у часі. Чи потрібно казати, що в кожному класі, де вів уроки Борис Павлович, як мінімум двоє-троє хлопців «захворювали» на нумізматику?

Сам Гуртовник змалечку ходив до місцевого клубу нумізматів. І років у п'ятдесят уже вважався там ветераном і корифеєм, до його думки прислухалися, у нього незрідка просили поради з того чи іншого питання.

Субота в Бориса Павловича здавна була «монетним днем». І дружина, і діти намагалися не планувати на суботу якихось загальнородинних заходів.

Ранок, близько дев'ятої. Легкий сніданок, чай; зібратися, поцілувати напівсонну Оленку, яка ще додивляється вранішні сни. У кутку з вечора чекає складений дипломат — взяти його, перед виходом торкнутися пальцем монетки, що висить над телефонним столиком.

Це куфічний дирхем, екземпляр не надто дорогий, але цінний для Бориса Павловича, оскільки подарувала його колись давно, на початку їхнього знайомства, Оленка. «На щастя, — сказала вона тоді. — Тут ось ще рядок із Корана. Я попросила, мені переклали. „Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє“. Гарно?» — «Гарно, — чесно зізнався тоді Борис Павлович. — Хоча й опіум для народу, звичайно… Але — гарно!»

І ось уже впродовж тридцяти років, виходячи з дому, Борис Павлович завжди торкається пальцями монетки…

Зараз теж — торкнутися, і в дорогу!

Борис Павлович жив неподалік від естрадно-концертного центру, де у вихідні влаштовували скромний нумізматичний ринок. Утім, частина колекціонерів торгувала на доріжках сусіднього парку. По-перше, тут не треба платити за місце, що для багатьох суттєво. По-друге, покупців тут більше, бо ж за вхід до центру беруть гроші, а сюди приходять гроші витрачати. Нарешті, теплої пори року, якщо гарна погода, набагато приємніше сидіти в парку, ніж у задушливій, прокуреній залі.

Щоправда, Борис Павлович, як один із найстаріших членів товариства, повинен був подавати своєю поведінкою відповідний приклад. Але саме завдяки старійшинству він мав право на певні привілеї; та й влаштовувався Борис Павлович у парку, тільки коли ранок тішив оксамитовою погодою (а це, на жаль, траплялося не завжди).

Вересень облітав вогняним листям, яке, наче в передчутті майбутніх багать, завчасно набуло відповідних кольорів. Гіркий дим уже потік до небес: двірники, як водиться, найменше звертали увагу на заборони й спалювали листя та сміття з флегматичністю втомлених богів. Борис Павлович неквапом крокував по доріжці, вітаючись із торговцями, яких він знав тут геть усіх.

— Привіт, Бор-Паличу! — Китайкін, як завжди, торгує більше зубами, ніж монетами. — Прошу, святе місце пана дожидає. — Він завжди такий, цей зубоскал і баляндрасник: слова без примовки не скаже. Поруч із ним, чортом лисим, не занудьгуєш.

— Доброго раночку, — вітається й дід Пугачин. — Дивлюся на вас, молодий чоловіче, і бачу: сьогодні щастя нам усміхнеться.

Борис Павлович потискає тверду, впевнену долоню Пугачина, яка зовсім не пасує до зовнішнього вигляду діда: незграбного, неначе наспіх змайстрованого з ганчірок і тонких дерев'яних жердок.

— Ви так гадаєте? Чому?

— Настрій, бачу, у вас пречудовий.

— Так, усмішка в тебе, Бор-Паличу, що треба! Скарб знайшов?

Гуртовник неуважно кивнув. Скарб не скарб, але настрій і справді пречудовий. Бо серце, схоже, попустило. Ще вранці, коли прокинувся й лежав, тупо дивлячись у стелю, здавалося, — все, востаннє. І кожен подих — ось цей… Ні, ось цей — точно — останній. Та ні!.. Здається, відвоював ще дещицю життя.

Із серцем Борис Павлович здавна не ладив, і чим старшим ставав, тим частіше цей годинниковий біомеханізм, вмонтований у грудну клітку, нагадував: ти не вічний, скоро кінець, на моєму циферблаті все знулиться, випростається новорічним серпантином заповітна пружинка, і — по всьому! Пам'ятаєш про це, Монетнику?

Забудеш про таке!

Звичайно, він ходив до лікарів (коли був вільний час, а траплялося це дуже рідко). Лікарі виписували ліки, призначали процедури і дивилися крізь нього байдужими поглядами. Він не ображався, розумів — і їх, і що означають такі погляди. Ліки вживав, але нерегулярно, оскільки суттєвих результатів не помічав, окрім виснаження родинного бюджету. Переважно ж витрачав «зайві» гроші на черговий експонат своєї колекції й носив у грудях пекельну машинку, яка — варто тільки зробити занадто різкий рух чи перехвилюватися — зсередини вганяє в тебе гостро відточені пазурі. Що ж, нам не звикати!

А заглядати по той бік життєсмерті навіть здавалося кумедним — після того, звичайно, коли черговий напад відкочувався солодкувато-гіркою хвилею. І здавалося тоді, що цей раз — останній, що більше таке не повториться; і життя уявлялося розкішним. Ось як сьогодні.

«Щастя нам усміхнеться?» — а куди ж воно, ріднесеньке, дінеться?!

Борис Павлович розкрив дипломат, виклав на асфальт прямокутник прозорої плівки, на нього — кілька альбомів з монетами (з тими, що на продаж, і тими, які лише на обмін), поруч примостив банку з-під чаю, куди безсистемно зсипано різний дріб'язок — його зазвичай купують колекціонери-початківці. Доповним імпровізований прилавок стосом книжок і журналів з нумізматики — і дипломат можна зачиняти. Ой, знову забув! Газету треба витягти, щоб постелити на колоді.

На колоді вже прилаштувався Китайкін.

— П'ю ще не приходив? — запитує Борис Павлович.

— Ще не додибав, — радісно відгукується Китайкін. — Але має бути.

Борис Павлович дивиться на годинник: уже по десятій, Сліпий П'ю зазвичай з'являється близько дванадцятої. Він перекупник — і, схоже, високопрофесійний шахрай. Ні Борис Павлович, ні його приятелі не знають, як звати П'ю насправді. А призвісько йому дали за круглі чорні окуляри, які часто носять сліпці. Втім, більше нічим на пірата з книги перекупник не скидався. Він був аж ніяк не жебраком, навпаки, ті екземпляри, які П'ю час від часу з-під поли пропонував своїм клієнтам, приносили йому непоганий прибуток. Усі чудово розуміли, що свій товар він дістає незаконними шляхами — скуповує за безцінь в археологів, людей, що випадково знайшли скарб, отримали старі монети у спадок тощо. Розуміли, але пристрасть до колекціонування пересилювала. Як завжди.

Сьогодні Сліпий П'ю мусив з'явитися, щоб укотре обміняти давні держзнаки на цілком сучасні папірці. Ціну він загнув, звичайно, дику, але монета була того варта. Це був давно омріяний так званий руський півгріш Владислава Опольського XIV сторіччя. Борис Павлович знав, що цих монет не так багато, а цікаві вони тим, що Владислав Опольський, хоч і чеканив власну валюту, сам був лише ставлеником у Галицьких землях польського короля Казимира III, тому й писав у легенді монети «Князь Владислав — монета Русі», а не «монета князя Владислава».

Борис Павлович, звичайно, хотів би придбати один із півгрошей Опольського, але тривалий час не смів і мріяти про це. І ось під час однієї з виснажливих розмов зі Сліпим П'ю («Що ви можете дістати?» — «А що вам потрібно?» — «Ну-у… а що у вас є?» — «Я можу дістати все або майже все, що ви захочете; зрозуміло, за відповідну плату». — «Гм-м…»), щоб збити погорду з цього пірата, Гуртовник згадав про півгріш Опольського. І П'ю, на велике здивування Бориса Павловича, пообіцяв: «Дістану. Є один варіантик».

Було це давно, і відтоді П'ю час від часу обнадіював: «Буде вам півгріш!» Врешті-решт Борис Павлович перестав звертати увагу на обіцянки перекупника — який хосен! Аж от минулого тижня Сліпий П'ю, хитро посміхаючись, заявив, що роздобув монету! Із задоволенням спостерігаючи за реакцією Бориса Павловича, дочекався відповідного запитання — і назвав ціну! «Ого! — присвиснув Китайкін, присутній при цій розмові. — Серйозно!»

Перекупник знизав плечима: «А ви як гадали? Я ж вам не радянські 5 копійок 52-го року пропоную. За такий товар і ціна відповідна.»

«Гаразд, — махнув рукою Борис Павлович. — Домовилися. Приносьте наступної суботи».

Він, звичайно, мав про запас деякі заощадження, саме на такий випадок. Їх не вистачить, але можна ж щось продати з тих монет, які лише на обмін.

На жаль, грошей однак не вистачало. Довелося докласти інші, призначені для купівлі чергових таблеток від серця. Все одно напад уже сьогодні був, якщо ж Борис Павлович пережив його, то й інші переживе; гірше вже навряд чи буде, він відчуває.

П'ю з'явився непомітно — це, до речі, він теж дуже добре вмів. Ось хвилину тому його ще й близько не було, а тепер стоїть поруч, очима вп'явся тобі у спину, оцінює. Він завжди й усіх оцінює, сховавшись за своїми круглими затемненими окулярами.

— Вітаю, шановні, — голос у П'ю вкрадливий, сірий, але самовпевнений.

— Привіт! — легковажно змахнув рукою Китайкін.

Пугачин кивнув мовчки, він зайнятий клієнтом.

— День добрий, — Борис Павлович намагається не виказувати свого хвилювання. — Що новенького?

П'ю, ясна річ, пам'ятає про домовленість, але робить вигляд, що не розуміє, про що йдеться.

— Та так, — спроквола промовляє, витончуючи в хижій посмішці бліді губи. — Дещо є.

— Здається, ми про щось домовлялися.

— Про Владислава Опольського? Так-так, пам'ятаю.

— Принесли?

— Аякже. Зараз, — він видобув із внутрішньої кишені свого твідового піджака довгий тонкий альбомець. Компактний, на кожній сторінці всього по дві кишені для монет. І, звичайно ж, там не якісь дешеві екземпляри.

Короткими масивними пальцями з майже до пня обстриженими нігтями він спритно витягає потрібний кругляк і крутить, показуючи Борисові Павловичу.

— А не підробка? — цікавиться Китайкін. Це питання вже тиждень мучило Бориса Павловича, але виголосити його міг, мабуть, лише «негальмований» Китайкін.

Сліпий П'ю не образився і навіть вигляду не подав, він тільки знизує плечима:

— Моя репутація, шановний, коштує дорожче за цю монету. Набагато дорожче. Та й ви — не випадкові покупці, мені немає сенсу вас обдурювати.

Борис Павлович дістав і простягує гроші. П'ю на мить затримує руку з товаром:

— До речі, шановний, ви не думали про обмін? Замість частини суми я міг би… Я вам пропонував уже колись… Ні? Ну, що ж, як знаєте.

І П'ю урочисто вручає покупцеві товар.

Потім вони втрьох про щось говорили, але Борис Павлович цього не запам'ятав. Йому шалено хотілося відійти подалі від усіх і як слід роздивитися півгріш, відчути подушечками пальців усі рельєфності чеканки, вдивитися до болю в очах у леґенду монети, спробувати розібрати, що там написано…

І він справді відійшов, присів на розстелену Китайкіним газету — й уп'явся очима в новопридбаний екземпляр — можливо, найцінніший у своїй колекції.

«Ні, — виправив він себе, — найцінніший — Оленчин куфічний дирхем».

Борис Павлович уже тішився наперед, що вибудує наступний урок навколо монети Владислава Опольського.

У Борхеса він одного разу вичитав таку фразу: «Як і кожен власник бібліотеки, Авреліан відчував провину, що не знає її всієї; це суперечливе почуття спонукало його користатися багатьма книгами, що наче ховали в собі докір за неувагу». Хоча йшлося про колекцію книжок, Борисові Павловичу це почуття здалося дуже близьким. Як, напевно, більшість тих, хто щось колекціонує, його часто гризло сумління, що він витрачає час і гроші на безглузде й непотрібне заняття. Тому намагався виправдати свою пристрасть до колекціонування, вкраплюючи елементи наочної демонстрації на уроках.

Дітлахи, звичайно, не завжди здатні були повною мірою оцінити те, що він їм приносив. Але це не мало значення. Борис Павлович і не хотів, щоб усі його учні стали нумізматами. Він просто робив свою справу чесно й старанно, а вже як до цього поставляться діти…

До речі, були в 7-А двоє хлопчаків, які серйозно почали захоплюватися нумізматикою. А в понеділок у 7-А саме урок історії. Ось там Борис Павлович і планував «обкатати» своє нове придбання, так би мовити, надати йому статусу корисного. Усе збігалося, навіть тема уроку підходила якнайкраще.

У понеділок Борис Павлович прийшов на роботу раніше, ніж звичайно. Коробочка із заповітною монеткою, здавалося, приємно зігрівала серце, і навіть вічна пекельна машинка в грудях стихла, розпалася на дрібні деталі, вже не здатні завдати шкоди.

Урок проходив гарно. До того ж сьогодні не з'явився Крамаренко — вічний шибайголова, який незрідка намагався зірвати заняття. Діти ні на що не відволікалися, зацікавлено слухали вчителя. Й очі в них горіли тим особливим вогнем, який був дорожчим та важливішим для Бориса Павловича за будь-які нагороди.

Він відчував себе наче віндсерфінґіст, що летить на загривку хвилі. Й щиро здивувався, коли легка кольорова дошка під його ногами тріснула.

І — обличчям у пінні бризки!

Як потім розповідали діти, спершу вони побачили, що вчитель трошки перекосився на ліве плече і згорбився. Нічого страшного вони в цьому не помітили, Борис Павлович часто так ходив. Коли хапало серце, воно наче робило важчим лівий бік і тягнуло його до землі.

А потім учитель повільно осів, навалюючись спиною на стіну й хапаючи ротом повітря, немов щойно вихоплена з води риба.

Тьмяною лускою блимнуло щось у повітрі — й зникло.

А Борис Павлович бачив зовсім інше. Злетіла в недосяжну далечінь стеля, і здалося, що відірваність від неї (а не від землі, як у давнього Антея) — смертельна! Вона знесилювала вчителя; пальці його несподівано змертвіли, і півгріш Владислава Опольського сам собою підскочив у повітря.



Примарилося: монета на мить зависла між підлогою і стелею щербатим хворобливим місяцем, та не просто зависла — її перехопили чиїсь пальці, впевнені й чіпкі, на середньому з яких блиснув перстень із печаткою. Випещений ніготь прицокнув по аверсу, білосніжна подушечка вказівного пестливо ковзнула по рельєфностях чеканки — і чужа кисть міцно стисла півгріш у кулаці.

Зникла. Разом із монеткою.

Секунду по тому серце, яке, здавалося, зважилось-таки остаточно дати відставку своєму власнику (аж ніяк не хазяїну!), — змилостивилося, попустило.

— Борисе Павловичу!.. Борисе Павловичу!.. — обступили його дітлахи. — Вам зле? Вам допомогти?

Як же вони здивувалися, коли Монетник повільно, але цілком упевнено піднявся з підлоги й усміхнувся їм:

— Та ні, все гаразд. Мені було зле. Тепер минулось. Все добре. Дякую, дітки. Урок закінчено.

Продзеленчав дзвоник.

Дмитрук, один із двох «нумізматів» з 7-А, наздогнав учителя вже на сходах.

— Борисе Павловичу, а… пробачте, я хотів попросити… півгріш Опольського можна подивитися, хоча б тут, у ваших руках?

— Знаєш, Славку… я… здається, загубив його в класі.

Дмитрук розгублено кліпнув довжелезними, мов у дівчиська, віями. Голос його, який тільки переходив на баси, зірвався:

— Але як же так?! Чому ви навіть не шукали?!

— Та хіба знайдеш? Закотиться в якусь щілину між паркетинами — і все.

— Ми пошукаємо! З хлопцями! Обов'язково! І якщо знайдемо — віддамо.

Борис Павлович розгублено кивнув, подякував хлопчикові й пішов до учительської. Решта дня минула без пригод.

І тільки на шляху додому, упхнувшись у переповнений тролейбус, Борис Павлович замислився: а справді, чому він навіть не спробував шукати півгріш? Через руку, що примарилася? Але це ж суцільна містика! Як таке може бути — а якщо може, то якими законами природи пояснюється?!

Дурниці! Маячня! Нонсенс!

Думки про те, що сталося, не йшли в нього з голови впродовж усього вечора, навіть коли перевіряв зошити й готувався до завтрашнього уроку.

Щось іще було не так.

— Борюню, ось бачиш! — із ніжністю сказала дружина за вечерею. — Як почав вживати таблетки, одразу й полегшало. Неозброєним оком видно, між іншим! А ти бурчав: не треба, нема сенсу!..

Спершу він і не зрозумів, про що це Оленка. І тільки потім згадав, що мусив минулої суботи купити черговий препарат. Мусив, але купив зовсім інше.

Так званий руський півгріш Владислава Опольського.

А й справді, серце про себе сьогодні більше не нагадувало. Зазвичай воно якщо не поколює, то ниє безперервно — і ти змушений ходити згорбившись, бо так трішечки легше. А після уроку зі зникненням півгроша серце взагалі почало поводитися сумирно. І стукає собі розмірено, чітко. Завжди б отак!

Невже це якось пов'язано: загублений півгріш,

(рука, що вихопила його з повітря!)

й сумирне серце?..

Не може бути! Випадковість!

…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.

У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.

— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.

— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.

— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.

Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!

— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд. Начебто й задоволені, але й чимось пригнічені.

— Вітри ворожі, — відбувається жартом Борис Павлович. — Віють і пригнічують.

— Ну, як знаєте, — старий, схоже, образився.

Він супився й відмовчувався весь день, тож спілкуватися волею-неволею довелося з Китайкіним. Китайкін базікав буквально про все й був неспинним, як розбурхана стихія. Врешті-решт Борис Павлович втомився його слухати, відійшов до колоди й присів.

День сьогодні видався погожим, але покупців чомусь малувато. І тому можна просто розслабитися й відпочити — після такого напруженого тижня!

Борис Павлович так і не розібрався з тим, що ж трапилося в понеділок. Він, як і раніше, не бажав вірити у зв'язок між пропажею півгроша і тим, що серце його весь тиждень поводилося просто зразково. І навідріз не бажав вірити в реальність існування тієї руки.

Зрештою Борис Павлович заборонив собі думати про те, що відбулося. Та й часу на розмислення бракувало — справи, справи!.. А от сьогодні випала вільна днина, і думки самі собою звернулися до тієї пригоди.

Машинально Борис Павлович узяв із банки, що стояла на його «прилавку», якусь монетку і почав підкидати — це його заспокоювало.

Клієнт не йшов. Китайкін зануджував. А Борис Павлович усе думав, думав, ду…

Серце вдарило неочікувано — мов багнетом зсередини; тіло напружилося, вигинаючись натягнутим луком. І монетка, звичайно ж, вилетіла із обезсилених пальців.

Тому, що сталося потім, Борис Павлович уже не дивувався.

Рука повільно з'явилася в повітрі. Цього разу вона була з тонкими юнацькими пальцями, заплямованими чорнилом, із численними задирками.

Пальці ліниво, наче знехотя, взяли з повітря монетку.

Рука зникла.

І напад у Бориса Павловича, зрозуміло, теж минувся. Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не помітив. Та руку не побачили б ні Китайкін, ні Пугачин — чомусь Борис Павлович був упевнений, що вона з'являється лише йому. І так само він не сумнівався, що монетку (до речі, який це був екземпляр? Хоча б не дуже дорогий!..) уже не знайдеш.

Того дня Борис Павлович пішов із парку раніше. Він досі й поняття не мав стосовно природи того, що відбувається, але певні висновки змушений був зробити. Уже двічі під час серцевого нападу з'являються чиїсь руки, які вихоплюють і забирають монетку, що, за збігом обставин, саме в цю мить опиняється в повітрі. Після чого напад у Бориса Павловича минає, і певний час по тому серце його не турбує.

Отже… Ні, панове, ми, звичайно, ні в яку містику не віримо, але… Але що заважає, наприклад, просто носити з собою в кишені монетку — про всяк випадок? А там уже — як складеться.

І — складалося! Не ламаючи більше голови над причинами таємничого явища, Борис Павлович просто підкидав монетки щоразу, коли знову схоплювало серце. І руки — завжди різні — вистрибували з повітря скупими псами, щоб упіймати відкупні пожертви.

О, ці пси виявилися диявольськи перебірливими! Їх не цікавили прості розмінні монети, що не мають цінності для нумізмата. Тільки колекційні екземпляри, і чим вони цінніші, тим довшим був ефект. Залежно від дороговизни екземпляру серце могло відпустити на півдня, на півгодини чи взагалі не відреагувати на подачку. І тоді доводилося жбурляти щось більше.

Коли Гуртовник визначив закономірності в поведінці рук, він вибудував і політику своєї поведінки: розрахував, скільки та які монетки варто носити з собою, щоб убезпечитися від можливих серцевих демаршів. Спершу пішли в хід подвійні й обмінні екземпляри. Запасів повинно було вистачити на кілька місяців — більше, ніж достатньо, щоб деякий час почуватися в безпеці. Чорт забирай, панове, чи багато з вас упевнені, що доживуть до вечора?! А тут…

І яка, врешті-решт, різниця, чому відбувається те, що відбувається?!

Спершу найбільшою складністю пожертвувань був момент підкидання монетки. Рук-псів, звичайно, ніхто, крім Бориса Павловича, не помічав, але ж самого Бориса Павловича бачили. І як він підкидав монетику — теж. Коли б на це почали звертати увагу, хто знає, чим би все скінчилося. Знову ж таки, не всюди можна запросто підкинути монетку — наприклад, спробуйте-но зробити це в тісному тролейбусі чи під час уроку!

На щастя, поступово Гуртовник навчився вгадувати початок нападів і заздалегідь підкидав монетку. Таким чином йому вдалося протриматися трохи більше місяця. Потім почалися проблеми.

Руки-пси підняли ціну — тепер вони взагалі відмовлялися приймати дешеві подвійні екземпляри, а найдорожчі з них хоч і спрацьовували, але дуже слабко. Руки вимагали більшого. Бони жадали колекційних екземплярів.

Поміркувавши, Борис Павлович на певний час відмовився від пожертв. Больові атаки серця поновилися й стали ще нещаднішими. Врешті-решт Гуртовник не витримав і продовжив «згодовувати» рукам тепер уже колекційні екземпляри. Спершу ті, що були найменш дорогими для нього. Потім…

— Що з вами, молодий чоловіче, все-таки відбувається? — прокректав старий Пугачин. — Чи не з Хароном, часом, ви зустрілися?

Надворі стояв листопад, сьогодні випав перший сніжок, і це, схоже, був останній у цьому році день, коли вони торгували на вулиці. Жартун Китайкін не з'явився: подався на дачу, «консервувати» її на зиму.

Борис Павлович на слова Пугачина тільки невесело посміхнувся: напередодні він саме «згодував» рукам два срібних античних оболи.

— Ось давно хотів у вас спитати, Романе Володимировичу. Адже ви, так би мовити, колекціонер-ветеран, зі стажем. Чому ви збираєте монети?

Той зітнув своїми маріонетковими плечима:

— Якби знав — мабуть, не збирав би. Колекціонування, молодий чоловіче, схоже на кохання: адже кохають просто, а не за щось конкретне. А ще нумізматика для мене, мабуть, певна віддушина. У наш час, знаєте, не завжди й не всім удавалося займатись улюбленою справою. Багато хто про це навіть і не замислювався, робота була способом заробляти на життя. Більша ж половина життя проходила на роботі. І треба було хоч якусь частину відведеного тобі часу прожити, отримуючи задоволення.

Пугачин помовчав, задумливо потираючи пальцями підборіддя.

— Знаєте, спочатку я хвилювався: мовляв, на всілякі дурниці час марную, копійки, бачте, збираю, а зиску від того… А потім подумав: чорт забирай, а те, що я заспокоююсь, коли займаюся своїми монетами, те, що я задоволення від цього отримую, — невже не на користь?! І відтоді не переймався. Перестав на інших оглядатися. А ще вирішив, що в жодному разі не дозволю дітям, щоб колекцію після моєї смерті розпродали по частинах. Заповім музею. Їм, дітям, і так не голі стіни залишаю — та й дорослі вони, що старший, що молодшенька, — самі на життя заробляють, дай Боже! А колекція… Тільки тоді вона й колекція, коли разом зібрана.

— Від латинського «collectio», — машинально підказав Борис Павлович. — Що означає «збирання».

— Так-так, правильно. Оце я й маю на увазі.

Розмова якось сама собою згасла.

Ось лише ніяк не йшла в Гуртовника з голови…

Зима того року видалася суворою, щедрою і на сніг, і на лід. Вона позмінно обдаровувала Київ то одним, то іншим: машини буксували в брудному в'язкому кришиві, їх заносило на поворотах…

Коллекція Бориса Павловича подрібнювалась і зникала в пащах-кулаках таємничих рук. Кілька разів він робив спробу зупинитись, але завжди повертався до пожертв. І щоразу протистояти рукам-псам ставало важче. Надто тривалий час він жив у постійному сусідстві з болем, звикся з ним, зріднився — і коли виявилося, що можна жити й без болю, повертатися до попереднього стану було нестерпно.

Намагаючись зберегти бодай фрагмент колекції, він відібрав найкращу її частину й віддав Дмитруку.

— Борисе Павловичу… Я не можу…

— Славку, прошу тебе просто взяти їх на зберігання. На певний час. У мене зараз удома ремонт, такий разгардіяш улаштували!.. Боюся, загубляться. І до речі, ти ж хотів писати реферат з нумізматики на Малу академію — то й використаєш.

— Дякую, Борисе Павловичу! Я жодної не загублю.

— Не сумніваюся, Славку. Не сумніваюся… Мало не забув! — він, підкорившись миттєвому імпульсу, витягнув з кишені «чергову» монету — подвійний червінець Петра І — і передав хлопчикові. — Цей теж візьми, до колекції.

Додому Борис Павлович повертався в піднесеному настрої, навіть не до кінця усвідомлюючи його природу. Взагалі, все складалося дуже вдало: і уроки проминули легко, і тролейбус трапився порожній… Знову ж таки, завтра п'ятниця, день нескладний, ще й з одним «вікном» між третім і п'ятим уроками.

На поверсі знову перегоріла лампочка. Борис Павлович затиснув під пахвою дипломат і поліз до кишені по ключ.

Тихо-тихо, мов зоддаля луна, прозвучала перша нотка серцевого болю. Як легкий грім прийдешньої грози. Як близьке загрозливе гупання чобіт, коли в напівзабутому дитинстві прийшли по батька сусідського Пашки. Як…

Він квапливо тицьнув ключем у намацану замкову шпарину, гарячково повернув. Перед очима подвійною плямою стояв червінець Петра І.

Кишені порожні. Нічого кидати рукам-псам, і якщо зараз ударить…

Ударило. Поки що легенько, неначе приміряючись, пробуючи сили, свої й супротивника. Похитнувшись, Борис Павлович наліг усім тілом на двері — чи щоб відчинити, чи щоб обпертися…

Відлягло. Тільки в роті металевий присмак передсмертя.

І поза всяким сумнівом, ось-ось це повинно було повернутися.

Загримів, падаючи, дипломат, розкрився — посипалися в бруд і темряву чиїсь зошити, обпаленим метеликом злетіла й упала книга.

Хіба йому до того зараз?

Борис Павлович увірвався до квартири, забувши зачинити двері, ніскільки не турбуючись про те, що перелякаються Оленка й діти. Потім згадав, що ще надто рано й удома нікого не…

Другий удар виявився дужчим. Борис Павлович повільно притулився спиною до стіни й сповз на підлогу.

Притиснув долоню до грудей, почав розтирати. «Ох ти ж мерз-зота! Що ж ти витворяєш! Чому так невчасно?!.»

Він ніколи не був забобонним і тим більше — християнином, як його покійна бабка, але смерть у ту мить видалася Борисові Павловичу чимось живим, наділеним розумом і злою волею. І зараз він звертався до неї, цієї живої смерті, молячи й вимагаючи відстрочити рокову мить.

Але, ясна річ, ніхто його не почув, а якщо й почув, то милувати не збирався. Серце і далі пульсувало чорним, безпросвітним болем, який потроху розливався по тілу, вже підступаючи до очей і огортаючи їх каламутною заволокою.

Колекція лежала в сусідній кімнаті, зовсім поруч, але потрапити туди не було змоги. Не доповзеш. Не встигнеш.

Борис Павлович важко перекотився на правий бік, щоб максимально зменшити тиск на серце. Розумів, що це навряд чи врятує, але…

Він побачив кругляк у сутінках, що заповнювали квартиру; крізь вікно в кухні сюди, в коридор, потрапляв промінь світла від ліхтаря — й вихоплював пластинку куфічного дирхема.

До якої, на відміну від далекої колекції, Борис Павлович мав шанс дотягнутися.

Загрібаючи правою рукою й відштовхуючись чобітьми від стіни, він поповз до телефонного столика, над яким висіла монетка. На шпалерах залишалися брудні відбитки з рельєфним малюнком.

Нарешті, опинившись під столиком, він трохи підвівся й зумів-таки зірвати дирхем із цвяшка.

Упав, боляче вдарившись ліктем об лінолеум.

І відчув, як наближається третя хвиля болю. Збагнув: остання.

Ривком звільнив дирхем від розірваної нитки й швиргонув у повітря.

Рука з'явилася миттєво, неначе тільки й чекала цього. У напівпітьмі вона мала жахливий вигляд, чомусь нагадуючи Борисові Павловичу руку-спрута з далекого дитинства.

Час застиг чорною бурштиновою краплею.

Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…

Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.

Так і не зрозумів досі.

Напевно, вже й не зрозуміє.

Але цю руку-пса, що вискочила з темряви, руку з короткими масивними пільцями, зі, здається, майже до пня обстриженими нігтями, — її важко було не впізнати. Зараз вона, величезна, демонічна, чекала й тішилася; тягнулася пальцями-щупальцями до дирхема, що падав на її долоню-пащеку.

(«Тож, — сказала Оленка, зазираючи йому у вічі, — тобі подобається?»

«Дуже». — І він анітрохи не скривив душею.

«Знаєш, я хочу, щоб ця монетка приносила тобі щастя»)

…приносила щастя.

Третя хвиля болю стояла в чорному проваллі дверей, вирішуючи, йти чи залишатися.

Він стиснув зуби і стрибнув, не звертаючи уваги на ниюче тіло. Дирхем упіймав уже в останню мить, буквально вирвав з пальців руки-пса.

Упав, неприродно усміхаючись барельєфному хлопчику на дверях ванної кімнати.



І міцно-міцно стиснув у кулаці їхню з Оленкою монетку.

«Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє».


Зобразіть мені рай

Станція м'яких іграшок

Ну, що? З'їздив, відпочив, набрався вражень? Усе як у всіх. Нічого особливого.

Як кажуть, відпустка триває саме стільки, щоби встигнути від неї втомитися. Мабуть, це у нас в крові: не звикли, бачте, відпочивати. А звикли, аби щодня — у бій, ще від ранку, від виклику ліфта, що піднімається на всі поверхи, а викликається лише на парні, — до втискування у маршрутку, від суперечки з начальством — до… Втім, що й казати, ви самі знаєте. Боротися вміємо з пелюшок, відпочивати вчимося на старості. Хто доживає.

У дітей ми не були давненько. У них — своє життя, в нас — своє, і живемо ми ніби на різних материках; це, мабуть, правильно. Нехай навіть іноді стає сумно, та все ж, краще так, аніж…

Словом, поїхали у відпустку. Молодшенький наш тут, у Києві, а старша вийшла заміж та й подалася до чоловіка в Білорусь. На весіллі ми, певна річ, були — як не бути? — а потім ніяк не виходило навідатися. То на одне гроші збирали, то на інше, та й старенька моя щовихідні на дачі.

А цього літа — так збіглося — дали нам відпустку в серпні, і мені, і їй. Ми вже з Васильовичем накрутили хвости, аби гайнути на риболовлю, аж моя Світлана хитає головою: чи не час нам доньку відвідати? І на всі мої розумні заперечення («та кльов же, і Василіч саме місце нове знайшов — кльове місце») відповідає не менш розумними аргументами, що так не можна, що крім риболовлі є й інші життєві радощі, і взагалі, як мені, старому бовдурові, не соромно: внука вже не бачив скільки років! Чи ж не ганьбище?!. А якщо ганьбище, то ось тобі гроші й шуруй до кас. Тим паче, що Валентина в останньому листі ображалась і знову запрошувала приїздити.

І ми таки поїхали. Зрозуміло, поїздом: звідкиля ж у нас гроші на літак? А в плацкарті — духота, як, вибачайте за банальність, у доменній пічці сидиш. Молодим-он нічого, вони мало не в плавках вагоном швендяють, а нам уже й непристойно. Та туди їхали — ще більш-менш, бо зі спеки в холодок потрапити приємніше, ніж навпаки.

Гаразд, приїхали, відгостювали належне; повертаємось у стольний Київ-град, понакуповувавши, як належить, подарунків синові та маленькому внукові Миколці. Звичайно, на нашу зарплату особливо не розгуляєшся, але й Валентина дещо передала. Ми із цим «дечим» завантажуємося у вагон, і вже віддаючи провідниці квиток (а за вікном — похитується, від'їжджає вокзал), розумію: забув! Забув я, старий склеротик, купити Миколці те, про що він просив. Іграшку.

Скажете: не біда? Скажете: можна й у Києві купити? Та тільки внучок із ярличка второпа, що іграшка не білоруська. Він же спеціально просив, аби з ярличком, він їх збирає — це «паспорти» іграшок.

А мені як тепер бути?!

Потяг уже виїжджав за місто, не стрибати ж, справді, з підніжки. Та хай йому, відстукаю телеграму, Валентина передасть через провідницю.

Їдемо потихеньку. Взяли білизну, Світлана повечеряла — й спати, стомилася вона від усіх цих подорожей. А мені не спиться: по-перше, задуха у вагоні страшенна, а по-друге, соромно мені, що забув про внука. Запив-загуляв дід, геть пам'ять розгубив.

То я лягаю, то я встаю, йду курити — нема мені сну, хоч від безсоння ніколи не страждав. Одне полегшення: коли довго стоїмо, виходжу на перон свіжим повітрям дихати.

Як почало сутеніти, — задрімав. Проте спав фрагментами, уривками, і це мордування швидше скидалося на те, як гарячкові хворі в маренні шамотіються. І ось на цей факт прошу звернути увагу. Далі зрозумієте, чому.

Крутився я, товкся, дрімав, аж чую: зупинилися. І грунтовно так зупинилися, схоже на те, що є час прогулятися пероном. Я ноги — в черевики, сорочку накинув і до провідниці: люба, кажу, чи ж довго стоятимемо? Відповідає: півгодини. От і чудово, киваю, я вийду надвір, гукнете, якби десь забувся, — гаразд?

Вона пообіцяла покликати, і я вийшов на станцію.

Знаєте, коли ідеш у поїзді й робити нічого (а вночі ж не почитаєш), єдина розвага — дивитися у вікно. І за вікном — неначе інший світ. Порожній перон, кожен звук лунає чітко, світиться ізсередини вокзал, сновигають поодинокі постаті. У такі хвилини здається, що самотність можна помацати руками.

А тут вийшов на платформу — зовсім інша картина. Скоро північ, а довкола людей, як на площі, — але не тих, що від'їжджають, а місцевих жителів.

На кожній станції є свої лоточники — і дивуватися тут, загалом, нема чому. Життя — непроста штукенція, не всім у блискучих машинах кататися, комусь потрібно й картопельку ростити, комусь — рибку ловити. Та й поганого я в цьому нічого не бачу; нехай кожен займається тим, чим склалося та забажалося займатись, аби лишень не злодійством чи, прости Господи, вбивством. А якщо виростив ти на грядках помідори і надумав продати на вокзалі — продавай на здоров'я. Хтось, бач, і спасибі скаже.

Але ці не помідори принесли, не рибу, не птицю. Принесли вони м'які іграшки. Багато найрізноманітніших іграшок, великих і маленьких, тигрів, слоненят, ведмедиків, лелек, міккі-маусів і бозна кого ще. Я попервах не второпав, звідкіля отакий «асортиментище», а відтак збагнув: не велика загадка, — завод, певно, під боком, і завод цей розплачуватися грошима не здатен, от і віддає товаром. Або просто працівникам брати іграшками зарплату зручніше, якщо є можливість продавати проїжджим.

А ще я збагнув, що митницю ми досі не проходили, отже іграшки білоруські, із «закордонними» ярличками-«паспортами». Наче на замовлення. Ось і гаманець у кишені з місцевою валютою, яку не здогадався (виходить, правильно не здогадався) вчасно віддати Валентині.

«Тубільці» тим часом шастають собі вздовж вагонів, застрибують, в які провідниці пускають, моторно так пропонують м'яко-пухнастий товар. Відкинув я недопалок та й пішов, шукаючи поглядом щось годяще.

Смішно казати, та доведеться. Майже всі «продавці» там були молоді. Я не те, щоби… Просто є такі вісімнадцяти-двадцятидвохрічні юнаки, з якими мати справу вкрай неприємно. Вони не шибайголови якісь, ні. Вони — «моднява» молодь, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Дивляться на тебе, мов на жука колорадського, і в погляді помічаєш здивування: чого це ти, дідугане, на світі призатримався, бідаха такий. Поквапився б…

Таких там було багато. І підходити до них я не мав щонайменшого бажання. А тут запримітив одну, — жіночка середніх літ, спокійна, тиха, стояла собі осторонь — і наче й продає іграшки, а нібито й ні. І вирішив я, що модні пронози самотужки впораються зі своїм товаром, а в неї ніхто нічого не купить. Хіба я.

«Доброї ночі, — кажу. — Не підкажете, шановна, звідки стільки іграшок узялось? Чи Дід Мороз віднедавна влаштував у вашому містечку філію, аби з півночі на своєму горбі все не тягти?»

Вона посміхнулася моєму нехитрому жартові й похитала головою.

«Ні, — відповідає, — справа в іншому».

І мовчить.

«Гаразд, — кажу, — не втомлюватиму вас розпитуваннями, скажіть краще, скільки коштує оце диво», — і показую на великого, розміром із дворічного хлопчика, собаку. А собака той дивовижний: шкіра в нього біла, а плямки — чорні. Дітям такі подобаються, бо є один дизнеївський мультик, і там ці собаки — головні герої.

Жінка у відповідь лише хита головою.

«Навіщо, — запитує, — вам?»

«Еге, — подумав я, — із такими запитаннями довго тобі з товаром носитися».

Але чомусь не пішов від неї, як мав би, а й далі розпитував.

«Знаєте, — відповідаю, — люблю довгими зимовими вечорами лежати на килимку біля телевізора і гратись. Я розумію, що це неправильно, що хлопчики повинні віддавати перевагу солдатикам, а не лялькам, але так уже ці солдатики остогидли — не повірите!»

«Не вірю, — усміхнулася жінка. — Обманюєте ви, напевно ж онуку чи онучці купуєте».

«Так, онуку. А що, моєму онукові таку іграшку не можна? Чому? Чи ви просто їх не продаєте?»

«Та продаю, — зітхнула, — куди ж мені подітися? Тільки… Не купуйте ви її, добре? Приїдете додому, сходите до крамниці…»

«Не можу, — пояснюю, — потрібно обов'язково білоруську. Ви ж знаєте цих сучасних дітей із їхніми сучасними іграми. Уявіть, онук вважає іграшкові ярлички паспортами. У нього кожне звірятко з документом. Одне слово, яке життя, така й гра».

«Оце ви точно сказали», — вона мов скинулась уся. Непримітна на вигляд, в такій-сякій суконці, з волоссям, зібраним у «кулачок», ця жінка несподівано проявилася зовсім по-іншому: в очах її така мука промайнула, що я аж здригнувся, мимоволі відступивши на крок.

«Оце ви точно сказали, — повторила вона притихлим голосом. — Яке життя, така й гра. Не купуйте, їдьте собі та бувайте здорові».

«Не можу. Та якщо… якщо ви не продаєте, піду до когось іншого, не хвилюйтеся».

«А яка різниця?»

«Це ви у мене запитуєте? — здивувався я. — Звідки ж мені знати?!»

«Послухайте, — вона, простягнувши руку, вхопила мене за долоню, — послухайте, у вас у дитинстві була улюблена іграшка?»

«Звичайно. Але до чого тут…»

«Що? Що це було?»

Я завагався. Нелегко розповідати таке незнайомим людям: це майже інтимна подробиця, і чим старший, тим більш особистими стають подібні спогади. Одначе відповів: «Набір солдатиків. Пригадуєте, були такі…»

Вона перервала мене: «Зачекайте. Не те. Я кажу про улюблену іграшку, а не про улюблених солдатиків. Улюблену м'яку іграшку. Ту, з якою ви лягали в ліжечко, з якою засинали, яку намагалися нагодувати шоколадом і ніколи — манною кашою, бо вона, іграшка, як і ви, ненавиділа манну кашу…»

«Звідки ви знаєте?!»

Жінка всміхнулася: «Яка ж дитина любить манну кашу?»

«Справді, була в мене така іграшка. Власне, я чому відразу не здогадався? — я ж ніколи не називав його іграшкою. Він був чимось більшим, аніж просто річчю».

«Що це було?»

«Левко. Маленьке блакитнооке левенятко. Ви вгадали, я справді лягав із ним у ліжечко. Правду кажучи, навіть не міг заснути без нього, коли одного разу Левко порвався і мама взяла його, аби зашити».

«Тож правда, що він був майже як людина?»

«Правда», — я потягнувся за цигарками.

«Він був наче ваш маленький брат, — сказала вона. — Ваша маленька копія, еге ж?»

«Ви психолог?»

Жінка сумно всміхнулася: «Коли працюєш на фабриці м'яких іграшок, мимоволі починаєш розумітися на подібних речах. Бачте, у вас, як і в тисячі тисяч інших людей, у дитинстві був такий-от плюшевий братик. І ви зростали разом із ним — до певного часу, а потім виявилося, що він уже не може рости далі, і ви розпрощались. Він залишився в Дитинстві, а ви, так би мовити, пішли у Юність. Те ж саме, по суті, трапляється з кожною дитиною. А знаєте чому?»

Я цілком відверто відповів, що не знаю.

«Тому що кожній дитині потрібен такий іграшковий приятель. У маленькій людинці надто багато того, що нинішні шарлатани-екстрасенси звуть словом „енергія“: думки, почуття, емоції, прагнення, сміх, сльози, здивування… Боже мій, усього не перелічити! А батьки завжди зайняті, вони на роботі; а бабусі з дідусями за теперішніх часів нечасто панькаються з онуками — їм також доводиться заробляти на життя. І все, що виникає в дитині й має виплеснутися, виплескується на Улюблену Іграшку. Причому „Улюблену“ саме з великої літери. Я десь читала, що рослини здатні сприймати музику. Музику! А в дитині вирує така круговерть енергій… Куди там музиці! І все це зазвичай спрямовано на іграшку».

«Й іграшка стає ніби живою!» — завершив я, мружачись від диму.

«Даремно іронізуєте. Зрозумійте, нічого не виникає із нічого й не йде в нікуди. Здається, ще Ломоносов збагнув це, хоча й до нього, напевне, знали. А чи бачили ви колись, як старесенькі бабусі перероджуються, варто лишень їм годинку-другу побути з онучком?.. А читають, читають у газетах про енергетичних вампірів, обвішуються часником, немов гранатами! — а тут маєте щонайсправжнісінький вампіризм. Тільки називати його краще симбіозом. Або паразитизмом, як більше до вподоби. Зрештою, дитина зазвичай не страждає від того, що бабуся „прибирає до рук“ трошечки її енергії: ця енергія і так хлюпоче через край…»

«І потрапляє на іграшку».

«Саме так, потрапляє на іграшку. Намотується, мов нитки на катушку. І з певного часу не лише дитина впливає на улюбленого ведмедика, а й навпаки. Виникає взаємозв'язок».

«Слухайте, — запитав я, — ви часом не відьма?»

Жінка стиха зітхнула: «Мабуть, відьма. Бабка в мене була… лікувала всіх… та й узагалі. Казали про неї різне. Але якщо я відьма, то відьма не вчена і, як це тепер кажуть, не практикуюча. Не боїтеся?»

«Та наче ні».

«Тоді продовжу. Власне, продовжувати нема чого. І так зрозуміло: енергія „намотується“ на іграшку не лише від дитини. Уявіть: вітальня, телевізор, а навпроти — сидить у модній італійській „стінці“ плюшевий заєць. Як прикраса! Молоде подружжя дивиться по комерційних каналах бойовики й „чекає“ дитину. З'являється дитина, і зайця, що „надивився“ усіляких мордобить, урочисто дарують синові чи дочці: „Грайся, кровиночко наша“. Розумієте? Розумієте. Ось такі справи».

«Ваш собака також бойовиків надивився?» — питаю, а сам міркую, як накивати від цієї навіженої п'ятами.

Вона поглянула на іграшку: «Цей? Ні, з ним сталося дещо гірше. Та й не лише з ним. Недаремно мудрі люди кажуть: „свята земля“, „проклята“. За такими словами іноді приховано значно більше, ніж звикли вважати. У нас у Білорусі, самі знаєте, під час війни страшні речі коїлися. Партизани, німці, все переплуталося, і одні й інші… Не грали вони в героїв та в лиходіїв, там йшлося про життя та смерть. І саме за нашим містечком була така місцина… де спочатку німці партизанів, а потім вони — німців полонених… страчували. Тож і ліс зветься просто: Гробки. І всі наші знали, що не можна звідти ані гриби-ягоди нести, ані деревину. „Проклята земля“.

А нині часи швидкісні. Знову ж таки, батьки й діти, вічна проблема. Здавалося б, живеш, перечіплюєшся, лоба розбиваєш і кажеш їм: ну, не йдіть ви тими ж стежками, що й ми, нерозумні, блукали! Не слухають…

Приїхала „фірма“, побудували за містом фабрику іграшок. Іноземці, їм до тутешніх марновірств діла нема, та й по-нашому вони ні бельмеса. А перекладачам яка турбота? — попереджати дорогоцінних клієнтів. Тож збудували. І робсила є, молодь наша місцева. Усі задоволені, всім вигідно.

Слівце ж яке: „вигідно“! Гидотне слівце, коли люди роблять його головнішим за інші.

Зажили чарівно, мов у казці. Гроші іноземці платять добрі, нічого не скажеш. А є бажання — отримуй зарплатню товаром. У нас тепер у кожному домі, вважай, заєць стоїть або зебра».

«Заєць?»

Збагнув я, що не випадково вона цього зайця споминає.

«Так, — каже, — заєць. Ось мої ж цього зайця і принесли в хату. І онуку дали, нехай, мовляв, дитя тішиться… Пам'ятаєте, я говорила, що між іграшкою та дитиною виникає взаємозв'язок. Він і почав „розмотувати“ отой „клубок“, що на зайця намотався. Маленький клубочок, непомітний — скільки там тої злості й крові лишилося? — після війни ж, уважай, півстоліття минуло. Ну, ясна річ, фільми-бойовики роздмухали вогник. А малюк і підхопив. Підріс трохи, аж ось дивовижі починаються. Яку іграшку йому не подарують — розірве й понищить. Лише зайця не чіпав. Лиш його, втятого.

Аж якось Рита запримітила: він тарганів чавить. Це саме собою дивно; звичайно, діти не бояться різних гадів, поки їх батьки цьому не навчать, але… хлопчик не просто їх до рук брав чи там… ну не знаю… словом, він їх чавив, і чавив із насолодою. Потім замордував сусідське кошеня…

Я відчувала щось не те, та второпати не могла. Не відьма я, розумієте, хоча й залишилися від бабки якісь сили. Потім — наче одкровення. Ну, почитала я ще різних книжечок, зараз цього добра вистачає. Кажу Алєсю: треба зайця знищити. А сама думаю: „Якщо не пізно ще“.

Спалили ми його на пустирі, а попіл — у землю, і щоби жодна попелиночка не розлетілась. Не повірите, звичайно, але я відчувала, коли несли, як від іграшки випромінюється страшна злісна хвиля — „підріс“ заєць разом із хлопчиком».

«І що ж далі?»

«Що далі? Все. Пізно. Хлопчик уже „виховався“, і тепер важко його перевчити. Та й нема кому, як виявилося, цим займатись. Дочка із зятем на роботі, я — також. До садка віддавати страшно: іграшки там, ті ж іграшки. І діти, на іграшки схожі. Телевізор? Там ще гірше, стрілянина на кожному каналі… А книжки читати він не любить… Та й у книжках…»

Помовчали.

Я дивився на чорного з білими плямами собаку… І мені було шкода його. Призначений дарувати комусь радість, він перетвориться на чудовисько та перетворить на чудовисько незнайому мені маленьку людину.

«Увага, з п'ятої платформи відходить швидкий поїзд № 105, сполученням…»

«Це мій, — сказав я. — До побачення».

Та й поквапився до вагону; не вистачало ще залишитись тут, на безіменній станції. (Зрештою, я брехав собі. Станція ця не була безіменною, і квапився я зовсім з іншої причини. Мені раптом стало лячно від самої лише думки, що доведеться побути в цьому приреченому на злість містечку. І молоді люди, котрі сновигали вздовж потяга та пропонували іграшки — й самі на таких-от іграшках зросли! — також лякали мене).

Я встиг. Заліз на полицю і не втримався-таки, глянув у вікно. Поїзд рушив, і перон разом із нічними торгівцями потроху відповзав назад; блищали чорними плямами очей м'які іграшки, які цього разу не знайшли собі нову оселю. Та я був упевнений, що їм рано чи пізно поталанить.

Гаразд, ідемо — то ідемо. І скаржитися мені гріх, бо несподівано для самого себе закуняв, і міцно закуняв, на противагу попереднім спробам. Одначе ж — нема щастя на світі! — збудили мене.

Дивлюсь: хлопці в камуфляжах. Митники, значить.

І, не замислюючись, я тягнусь до сорочки, в якій у мене лежать гаманець та паспорт — тягнусь і виявляю, що сорочка ж ось вона, висить на вішалці, а паспорта з гаманцем як і не було. І, отже, виходить, забув я їх на станції м'яких іграшок! (Якщо, звичайно, дама з собачкою не поцупила, поки відводила мені очі).

Але тут прокидається Світлана, бачить мене знервованого й повідомляє, що якщо я хвилююся з приводу паспорта, то даремно. Бо коли я спав, вона брала у мене гроші й заодно переклала до себе паспорт. Щоби хтось принагідно не поцупив.

«Зажди, — кажу я їй, — зажди. Коли ж це ти гроші брала, якщо я на останній станції виходив із потяга з гаманцем?»

«Ну, — відповідає, — коли ти виходив, не знаю, а я — нещодавно. Ти ж сам побивався, що Миколці іграшку не купили, так?»

І просить хлопців підняти ліжко, й показує мені, що в скрині, поряд із нашими торбами, лежить велетенський заєць.

Вираз мого обличчя, певно, тієї миті був промовистий, бо прикордонники як один нашорошили вуха і стали в стійку.

І тут: «Няв!»

Усі аж здригнулися.

А їхала з нами дівчинка років двадцяти, кота з собою везла. Їх запросили знятись у рекламному ролику якихось котячих консервів, і тепер ось дівчинка з котом поверталася додому. Вона нам усі вуха проторохтіла, поки вечеряли; розповідала, «як усе вийшло», як її «випадково вибрали» і як «добре заплатили». А тепер її Мурзик утрутився й урятував мене. Бо митники миттю забули про старого діда й зосередили всю увагу на «кінозірці» з її звірятком…

На ранок я почав з'ясовувати, що й до чого. Виявилося, що до митниці була лише одна довга зупинка, а на ній справді зазвичай продають м'які іграшки. Якби не гаманець із паспортом, я би вирішив, що ми зі Світланою — і вона, і я — разом виходили на станції, а так… А так, значить, лише вона: адже, речовий доказ був у дружини.

А я? Мабуть, наснилося. Всякі сни бувають, і дуже часто вони скидаються на дійсність. Знаєте, чуєш одним вухом, що відбувається, а мозок уже сам домислює й домальовує в уяві таке… Та й ніч — вночі завжди все бачиться трохи інакше. Ранкове сонце має чудодійну властивість повертати людині здоровий глузд. І як узагалі я повірив у всю ту маячню?..

Що кажете? Питаєте, що з іграшкою? А що з іграшкою? — подарували Миколці. Не спалювати ж її на пустирі.

От і вся оповідка.

Ага, забув! Дівчисько те, що з котом їхало, нещодавно по телевізору показували, в рекламі. Виходить, не збрехала, справді знімалася.


Зобразіть мені рай

Олівець із напівстертим написом

Поїзд уже півгодини погойдує мене в своїй прокуреній плацкартній колисці. Я сам, решта місць порожні. Збоку — теж нікого.

Починаю дрімати, аж раптом на якійсь проміжній станції з'являються попутники. Вітаються зі мною, розпихують валізи, сідають.

— Ху-у!

— Спекотно нині!

— Еге ж!

Один — худий, похилого віку, майже-дід, у коричневому костюмі, що бував у бувальцях, з потертим капелюхом. Капелюх він кладе поруч із собою і деякий час дивиться крізь немите вікно. За вікном — ліс, ліс, ліс…

Другий — здоровань, із тих, що в будь-якій компанії стають невичерпним джерелом енергії. Добродушний, простакуватий, але тільки на перший погляд. Цей, відхекавшись, дістає сумку, розкладає на пластиковому столику припаси.

Майже-дід трохи метушливо приєднується до здорованя. Намагаються запросити мене — (булькає пляшечка «домашнього», клацають, торкаючись столика, незмінні варені яйця) — я, розуміючи, що образяться, все ж відмовляюсь. Мовляв, уже поїв.

— Ну, вибач…

— Та нічого. Смачного.

Відвертаюся до стіни. Намагаюсь заснути.

Попутники розмовляють про війну. Усе правильно, війна зараз на другому місці після спеки. «Буде — не буде?» Здоровань згадує Нострадамуса, мовляв, той щось таке пророкував. І саме на серпень.

Ще випивають, жують, зітхають.

— А чули, — знову жвавішає здоровань, — у Росії начебто щось нове вигадали з ядерними бомбами. Щоб результат при вибуху був лише в певному місці. «Крапкові удари» називається.

Майже-дід, здригнувшись, нервово сміється:

— Таке скажете! Якби в Америці чи в Японії — я б іще повірив. Але в Росії… Там же, як і всюди в колишньому Союзі, нехлюйство — у когось неодмінно вистачить розуму поставити на пульт управління валянок. Ні, навряд.

— Гадаєте, не винайдуть?

— Гадаю, нічого в них не вийде з тими «крапковими». Щось напартачать, і злетимо в повітря всією планетою, — хмикає і виправляє себе. — Тобто, не в повітря, а в космос. Хоча, яка, по суті… Ви от краще скажіть, що там Нострадамус — справді обіцяв війну?

Здоровань киває, в роті у нього ствердно хрумкотить огірок: «Обіцяв».

Деякий час мовчать.

Випивають, закусують, випивають, закусують. За вікном з гуркотом проноситься зустрічний потяг, на кілька секунд затуляючи сонце.

— Скажіть, — наважується майже-дід, — ви вірите, що одна людина може змінити історію?

Зустрічний проїхав, у вагоні посвітлішало.

Здоровань знизує плечима:

— Прикладів — безліч. Візьмімо Христа. Візьмімо Магомета. Візьмімо, нарешті, Гітлера. А чому ви?..

— Я ж чому питаю, — перериває майже-дід. — Ця війна. І спека ця дурнувата. Все одне до одного, — він витирає рукою спітніле обличчя. — Все одне до одного. Але ж не може бути, щоб… — зітхає і нахиляється до співбесідника: — Уявіть собі: олівець. Звичайнісінький олівець, чорний, із золотистими літерами на одній з граней. Літери, щоправда, не всі читалися, фарба стерлася. Можна було розібрати лише «ол…в…ць чар…ний». І все. Знайшов я його на пошті — валявся на столику, поруч із бланками. Я передплату оформляв, сів, узяв спершу олівець, потім збагнув, що треба ж ручкою заповнювати — ну, й поклав його до кишені. Не думаючи — мені ж він триста років не потрібний, хіба я крадій? А помітив лише вдома. Виклав на тумбочку поруч із телефоном, збирався занести назад на пошту. На літери уваги спершу не звернув. Зварив собі вечерю (я сам живу, ось уже два роки буде, як дружина померла), вечерю, значить, зварив і сів телевізор дивитись. А тут — телефонний дзвінок. Виявляється, давній приятель — і ми з ним теревенили кілька годин. А я, знаєте, люблю, коли по телефону балакаю, всілякі візерунки на папері виводити. У мене навіть спеціальні аркуші лежать, щоб було де. І от я розмовляю з Борпаличем, розмовляю, а сам малюю різні паркани та іншу дурню. Малюю-малюю, потім долонею на мить затулив — і відчуваю: паркани наче опуклі стали! Подивився — немов справжні.

Я спочатку гадав, то через тіні або сутінки — в кімнаті саме стемніло, а потім ми добалакали, попрощалися і я увімкнув світло. І от, уявіть, лежить на аркуші паперу найсправжнісінький парканчик заввишки з сірникову коробку, завдовжки — сантиметрів десять. Із дощечок, але без цвяхів — тому коли я спробував його підняти, він і розпався на ці дощечки. От що б ви подумали?

— Тобто? — не зрозумів здоровань. Їсти він давно припинив, споловинену пляшку передбачливо відсунув подалі від сусіда й дивився на нього сторожко: от, мовляв, як буває — пригостиш людину, а в неї дах і їде, не питаючи дозволу.

— Ну, якби з вами таке трапилося, — уточнив майже-дід.

— Зі мною таке не трапляється, — значуще промовив здоровань.

— Думаєте, напився і голову вам задурюю? А уявіть, що я думав, коли цей парканчик у руках тримав? Я ж хильнути чарчину люблю, але не зловживаю. Одного разу на дні народження сестриного чоловіка наклюкався, прокинувся — ні чорта не пам'ятав. Відтоді міру знаю і ніколи вище планки не перескакую. А тут — таке. Я кинувся роздивлятись дощечки. Справжні, неначе китайське мініатюрне дерево… — («Бонсаї» — автоматично підказав здоровань) —…розпиляли. І пиляли рівно, по клітинках — як я малював, так і пиляли. І тут я здогадався іще дещо намалювати. Зобразив квітку. Дивлюся — твою дивізію, точно! — лежить квітка, розміром ось із мій мізинець, але з пелюстками, колючечками, все як має бути. Ну, я не розгубився, квітку в долоню і — до сусідів навпроти. У них син Дмитро звіриною захоплюється, всіляких пташок-комашок у хату тягне; ну ж бо, прошу, скажи мені, що це за рослина? Він хапнув з полиці довідник, погортав, сяк-так квітку мою порозглядав; дивлюся: в очах вогники запалали. Можна, питає, до завтра залишити «екземпляр». А чого ж не можна? Можна. Назавтра з'являється до мене і з порога проголошує, мовляв, нема в природі такої рослини, ви, дядько Сергію, новий вид відкрили. Ну, квітку я в нього відібрав, навіщо мені зайві клопоти? Тим більше, що на той час я вже деякі експерименти провів і остаточно впевнився в тому, яким чином такі квіти на світ з'являються.

Він замовкає, повз нас проходять двоє хлопців у футболках «Динамо-чемпіон» — покурити в тамбур.

— Кажете, олівець, — чи то здоровань повірив, чи то вирішив підіграти.

— Саме він! Виявилося: що ним не намалюєш, все… уречевлюється, чи що. Головне, потрібно рукою або чимось іншим накрити малюнок, лише на мить — а потім піднімаєш, і воно вже… існує.

— Та-ак, знатна штуковина була б…

— Вважаєте? Я також на початку вирішив: оце так-так! Пощастило нечувано. Як гадаєте, що намалював після квітки?

Здоровань стенає плечима: йому спекотно і нудно від вигадок попутника, до того ж він ще не доїв, але хрумкотіти огірком незручно, доводиться терпіти і слухати.

— Вентилятор! — зізнається майже-дід. — У мене в кімнаті завжди задуха, от і вирішив… Давно мріяв, між іншим! Любовно так вималював усі лопасті, корпус, кнопочки «швидше-повільніше», шнур, вилку. Вентилятор, само собою, уречевився. Я вилкою в розетку — не всовується. Відстань між штирками маленька. Я заміряв, перемалював. Вставив, увімкнув. Не працює. Думаю: в механізмі якісь неполадки. Розбирати корпус, а корпус не розбирається! Ну, розбив я його врешті-решт молотком. Розбив, зазирнув подивитись, у чому річ — усі деталі на місці. Ну, всі до однієї (я ж трохи в техніці кумекаю, знаю, що кажу). І — не працював, хоч ти лусни!..

Уболівальники-«динамівці» повертаються, змушуючи майже-діда вкотре перервати розмову.

Пройшли.

— Ну, гаразд, із вентилятором не склалося — і біс із ним. Так я, дурень, слоненя намалював… От ви колись намагалися намалювати слоненя? Не мультяшного, а справжнього.

— А нащо вам знадобилося слоненя?

Майже-дід червоніє:

— Думав онучці подарувати. Ну, вона якось книжку прочитала, і відтоді це її мрія: мати живе слоненя. І я — намалював. Хобот, вуха, очі (бивнів не робив — у слоненят, здається, нема бивнів), ноги, хвостик. Усе як слід. Знаєте, що з ним трапилося?

— Здохло ваше слоненя, — похмуро промовляє здоровань. — Певно, що здохло.

— Так, — майже-дід глибоко зітхає, — так воно і було. Хоча кілька секунд жило… Як воно кричало!.. Як!.. Але я про інше, знаєте. Я багато ще потім перепробував різного уречевлювати, і нічого в мене не виходило. Бо я з дитинства не вмію малювати, так, не вмію. А…

— Пробачте, до чого тут зміни в історії? — втомлено запитує здоровань і тужливо дивиться на двері в тамбур.

— Ну, це ж так просто. Адже якби я вмів малювати по-справжньому, щоб намальоване працювало, я міг би, скажімо, уречевити сотні тонн харчів, споруджувати будинки, я б…

— Паперу б не вистачило, — презирливо кидає здоровань.

— Так, — промовляє майже-дід тихо-тихо, його слова стають ледь чутними на тлі перестуку коліс і розмов у сусідніх плацкартах, — саме так. Але в кожної медалі є й зворотній бік. Уявіть, я коли почув про війну, одразу й подумав: адже я міг би зупинити її… Мені так здається принаймні.

— Як? Намалювати «мир в усьому світі»?

Майже дід хитає головою і вимовляє лише п'ять слів, але на здорованя вони діють убивчо: він блідне і перестає дихати.

— Ґумка на іншому кінці олівця.

— Так-так, ґумка. Я випадково собі нею стіл продірявив, — гірко посміхається. — Досі хто не приходить — дивується: як ти так… примудрився!

Здорованеві стало не по собі.

— Тож… олівець…

— Я спалив його.

Вони мовчать, я мовчу, катається по пластиковому столику нез'їдене варене яйце.

— Чому? — запитує нарешті здоровань. — Невже тільки тому, що не вміли малювати?

Майже-дід хитає головою:

— Ні, не тому.

Він цокає язиком і починає нестерпно довго розправляти пожмакану фіранку на вікні.

— Не тому. У мене ж часу було — вагон. Безліч у мене було часу. Та-а… Я навчився малювати — так, щоб працювало, і… Розумієте, я навчився малювати… От чому.

Ми всі кудись їдемо, їдемо. Шелестить зіжмаканою серветкою фіранка. Сусіди більше не кажуть ні слова. Я прокидаюсь.


Зобразіть мені рай

Зобразіть мені рай

Світлій пам'яті безсмертного Флорентійця

Поміж світанком і заходом знову безодня в'язких спалахів й агоній: і відповість тобі якийсь сторонній із вицвілого дзеркала нічного.

От все, що є: нікчемна мить без краю, — й немає інших пекла або раю.

Х. Л. Борхес

— Яким ви уявляєте собі рай, юначе?

Він не знав. Ніколи над цим не замислювався.

Навіть зараз, лежачи на лікарняному ліжку, загіпсований від п'ят до підборіддя, — не замислювався. Хоча, певно, слід було б… Але коли, перебігаючи дорогу, побачив «Жигулі», що вислизнули з-за повороту, — було пізно, а тепер… Тепер тим більше ні до чого. Адже живий; доктор сказав, що «ранувато вам помирати, юначе».

То навіщо ж питає?

Данько в'яло махнув рукою-клешнею (вся у бинтах, і свербить нестерпно!):

— Не знаю, — відповів. — Рай? Н-ну, він таки, бачте, у хмарах, із янголами німбастими і з цією… з брамою. Ковані ґрати, замок амбарний і… і колючий дріт угорі натягнуто, щоб кому не слід не лазили.

— Цікаво, — доктор почухав сизувату щетину на підборідді й кивнув — більше, здається, самому собі. — А чому саме так?

— Ну, який рай без хмар і янголів? А дріт… не знаю, уявив раптом. А ви чому запитуєте, Михайле Яковичу?

— Ви ж художник, правильно? — він перехопив Даньчин засмучений погляд на забинтовану руку і посміхнувся: — Не турбуйтеся, малювати зможете. За кілька місяців, якщо будете поводитись пристойно і дотримуватись усіх розпоряджень, я ще побачу, як ви танцюєте! А щодо раю… Можливо, колись ми повернемося до цієї розмови. Поки що відпочивайте, набирайтеся сил.

Він пішов, залишивши після себе міцний солодкуватий запах тютюну і надію, несподівану і недоречну.

Танцювати… З ким Данько буде танцювати за кілька місяців?..

Медсестри сказали, що зателефонували Ларисі й переказали через молодшого брата щодо Данька — мовляв, у лікарні, але нічого серйозного. Данько, щойно прийшов до тями, замордував медсестер і нянечок питаннями, раз навіть передзвонювали при ньому, але тоді ніхто слухавку не взяв. «Та не хвилюйся ти, — заспокоювала Ксенія Борисівна, медсестра, чимось невловимо схожа на Даньчину маму. — Ми й адресу змусили записати, і повторити, щоб не помилився. Приїде вона, обов'язково приїде. Може, все ж бабусі твоїй повідомити?»

Тут Данько закомизився: після смерті батьків бабуся сама його виховувала, все пенсію збирала, щоби міг поїхати в місто в художній вступати. Данько, звичайно, і свої заощадження мав, йому б вистачило, але вона тоді примудрилась потайки до валізи запхати, аж в общазі побачив. Потім надсилав їй, скільки міг… але нечасто, стипендії ледве вистачало.

Словом, якщо бабуся, не приведи Господи, дізнається (і якщо їй тут-таки жаба цицьки не дасть), — приїде, звичайно. Але з грошима у неї і так скрутно, та й чим вона зарадить? — тільки даремно хвилюватиметься.

Він пояснив усе Ксенії Борисівні, і та пообіцяла телеграму не надсилати. І надалі телефонувала Ларі — безрезультатно. Слухавку ніхто більше не брав, довгі гудки — і думай що хочеш.

Найважче Данькові було ночами: через сильну сверблячку під гіпсом спав він уривками, наповненими по самі вінця маренням і потом.

Данько лежав у палаті сам, три інші ліжка були порожні. Іноді вмикав радіо, але воно ловило єдину програму, загальнодержавну, з божевільними фольк-піснями співаків-перестарків і суконними новинами. Новини традиційно починалися і закінчувалися повідомленнями про повені, терористів і отруєних школярів. Натомість із коридора долинали інші, від «Стареньких-FM»: пришкандибавши погрітися на сонечку, хворі рипіли про домашні сварки, про болячки, пліткували про медперсонал.

— А Якович, чули, — шепотіла бабця, схожа на мумію часів якогось Тутмоса Мінус Першого, — Якович, кажуть, знову в загул збирається.

— У відгул? — виправляла її новенька.

— Не у відгул, а в загул, — зі смаком креготіла «мумія».

Згідно зі «Старенькими-FM», інтелігентний з вигляду Михайло Якович мав звичку приблизно раз на два місяці зникати днів на десять. Причому, бувало, до нього додому телефонували чи навідувалися колеги — і незмінно виявлялося, що в квартирі нікого немає. Версії лікарнею ходили різні: від банальних запоїв («Аякже! На такій роботі — і не пити?..») до таємничої коханки в іншому місті. Нудьгуючи, Данько конструював власні припущення, навіть розмірковував про те, щоб, наче Ніро Вульф, не виходячи з кімнати, розслідувати таємничу «справу про лікаря, що час від часу зникав», — але для цього потрібен був помічник, здатний виходити з кімнати. От якби Лора!..

Так, зрештою все зводилося до одного. І вивчаючи у вечірній напівтемряві авіабазу комарів на стелі (незабаром підуть в атаку!..), Данько болісно думав про те, що поки він тут одлежує боки, з Ларисою сталося щось погане. Ніч підкладала довірливій уяві мальовничі картини, все жахливіші. Ранок теж не приносив полегшення, а вдень Данько провалювався в напівсон, погойдуючись на хвилях «Стареньких-FM» і дивуючись, як комарам вдається проштрикувати гіпс.

Іноді йому здавалося, що в зовнішньому світі час відмінили — всюди, назавжди. В палаті не було годинників, не було взагалі нічого, що змінювалося б хоч якимось чином, і Данько подумував навіть про робінзонові засічки на чомусь — на тумбочці? чом би й ні! — коли Михайло Якович укотре щез. Лікар повернувся за дев'ять днів, пом'ятий, із уповільнений поглядом, — і от тоді завів розмову про рай.

Данько пригадав про це, коли Ксенія Борисівна знімала гіпс з його руки. Всупереч проханням, олівець Данькові не дали, звеліли робити вправи для рук, решта, мовляв, докладеться. Він не сперечався і тільки й надалі запитував про дзвінки Ларі.

Як і раніше — безрезультатні.

Після якоїсь кількості сніданків-обідів-вечерь — і процедур, процедур, нескінчених, болючих процедур! — Данькові дозволили вставати. Принесли милиці, схожі на забинтовані брудною ізоляційною стрічкою ноги коня. Ґумові наліпки-копита стерлися, і коли Данько ходив, милиці стукали — наче барабанив кулаками з домовини кіношний зомбі.

Перші мандрівки називались «туди і назад», себто, від ліжка до ліжка. І потім — ниючий біль, що шматує нерви в стегні та коліні, клятви самому собі «кілька днів відлежатися» — а назавтра знову: від ліжка до ліжка, на зло всьому, всупереч болю, всупереч маленькому переляканому хлопчикові, який ховається в глибинах душі й умовляє про пощаду.

Михайло Якович, мабуть, визнав Даньчину старанність надмірною: звелів видавати хворому милиці на чітко визначений час і забезпечити олівцем та папером. Міжліжкові прогулянки одразу скоротилися до прийнятного мінімуму.

Після пробних начерків Данька охопив жах, якого він ще ніколи не відчував. Ескізи нагадували самозакохану творчість дитсадкового вихованця — причому з дитсадка для неповноцінних.

Данько згорнув аркуш у трубочку і надалі використовував єдиним можливим способом: бив комарів. Уночі кожен удар лунав гучним пострілом і, певно, будив хворих у сусідніх палатах… тому рано чи пізно Данько здавався. Спираючись на спинки ліжок, він добирався до вікна й дивився у двір.

При місячному світлі, що лилося плавленим сирком, двір здавався фрагментом іншого світу. Точніше — світу потойбічного, і Данько не міг збагнути одного: раю чи пекла? От дивишся: чудове видиво, тиша, кущі вздовж доріжок шурхотять листям… і раптом — розсуваючи гілки, вилазить під місячне світло бомж, суміш «кабиздоха» та мавпи, — по-бісівськи вправно нишпорить лапищами біля коріння, виколупує порожню пивну пляшку і шкандибає зі здобиччю геть.

Іще доріжками прогулювалися — як удень, так і вночі — люди на вигляд пристойні, але якісь однакові: у нестерпних в таку спеку сірих двубортних костюмах, із прилизаним волоссям і непримітними обличчями. Спершу Данько думав, що це один і той самий тип, який надто часто навідується до свого родича. Потім помітив: «піджачники» все ж відрізнялися один від одного: кольором волосся, відтінками сірості костюмів.

Маячня, марення! Саме таке, яке й повинно бути в хворого — але не такого, як Данько, а одного з тих, що в палатах на дев'ятому поверсі, де лікують душевні розлади. Він кілька разів запитував про людей у піджаках в медсестер, але ті байдуже знизували плечима: так, багато хто тут швендяє, і всі з дивацтвами. Вони раді були будь-якій розмові, яка не стосувалася дзвінків до Лариси.

Одного разу жаліслива Ксенія Борисівна роздобула десь мобілку і принесла Данькові: «сам спробуй зателефонувати». Маленький блискучий корпус вислизав із долоней шматком мила «Колобок» («Я від бабки втік, я від Данька втік!..»); палець промахувався, натискав не на ті клавіші. Нарешті потрібне сполучення цифр відгукнулося в динаміку пронизливим «пі-і-і» — і чийсь густий, наче смола, голос вимовив: «Слухаю».

— Добрий день, — розгубився Данько. — А Ларису… Ларису запросіть будь ласка.

— Хто запитує?

— Данько. Данило Квітчук.

— Її нема.

І — короткі гудки.

Розлютившись, Данько натис на «повтор», але тепер номер був зайнятий, зайнятий, зайнятий…

Він повернув мобілку Ксенії Борисівні, подякував і впав на ліжко, уткнувшись носом у ядуче-зелену стіну.

І що тепер?

А що — «тепер»?! Мало хто це міг бути, раптом Данько взагалі не туди потрапив. Мало що…

До вечора крутився в ліжку — заснути не міг, а вправлятися у шкутильганні не хотілося. Лежав, пригадував, як познайомився з Ларисою на якійсь виставці, куди спершу і йти не збирався. На невисоке дівчисько з місткою текою в руці звернув увагу тільки тому, що стояла вона біля єдиної картини, яку він уподобав; заговорив радше знічев'я. І, вражений збігом навіть не смаків — душ? певно, душ… — приголомшений відчуттям, наче знав Лару завжди, збагнув, що так просто не піде звідси. Такий шанс дається людині раз у житті, й лише щасливчикам.

Як пізніше з'ясувалося, Лара відчула тоді точнісінько те саме, що Данько. І теж не могла пригадати, про що говорили — а цілий же день гуляли містом, сиділи в кав'яреньках зі строкатими парасолями, каталися на пароплаві, годували хлібом качок…

Вони були знайомі вже рік, пережили серйозну сварку, хотіли винаймати квартиру — набридло зустрічатися в общазі, де жив Данько, чи в Лари, коли батьки йшли на роботу, а молодший брат — до інституту. Власне, квартиру Данько вже найняв і перевіз туди свої речі (Лара на тиждень поїхала до бабусі й ось-ось мала повернутись). Якби не безглузда аварія…

Тепер він уже не був упевнений, що Лара шукає його, — і ненавидів себе за ці сумніви. Але той голос у слухавці…

Зрештою, є ж якась централізована система пошуку, номери, за якими телефонують, коли шукають тих, хто щез! Чому ж Лара не знайшла його? І що означали ті слова: «Її нема»?

Данько вже навмисне ятрив себе спогадами: про спільні походи до театру, де Лара любила, бува, ділитися з ним враженнями просто під час вистави, — і при цьому ніжно лоскотати йому губами вухо; згадував її сплячою: на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка; пригадував, якою палкою і водночас уразливою вона могла бути; пригадував…

І, наче цвях у серце, вганяв у себе думку: «Все це у минулому. Втрачено назавжди». Не хотів вірити, але змушував серце (сталевий стрижень входить дедалі глибше… уже майже не боляче) — змушував звикати.

Звикав.

До вечора.

Увечері запалив світло, і руки самі собою потяглися до паперу й олівця. Данько і не помітив, що намагається намалювати Ларин портрет, — але коли побачив, що саме виходить: потворний, складений із ламаних ліній профіль, — зіжмакав аркуш і викинув у вікно. Білий жмуток полетів у кущі й сполохав бомжа-пляшкодобувача, що саме причаївся там, — та й залишився собі в листі, пір'їнкою янгола в асфальтовій калюжі.

Назавтра в палату прийшов з обходом Михайло Якович, який саме повернувся з чергового загулу-запою і мав трохи пригнічений вигляд. Запитав про стан, запропонував Даньці прогулятися палатою, похвалив, мовляв, видужуєте; нарешті знову завів розмову про рай.

— А чи могли б ви зобразити ваш рай? Із янголами «німбастими», з ґратами? Але без дроту вгорі. Не карикатурний — справжній.

— Знаєте, Михайле Яковичу…

— Складно? Рука ще не розім'ялася? — здогадався лікар. — Це нічого, вправляйтеся, і навички поступово поновляться. Сухожилля та кістки не пошкоджені, організм у вас міцний — здолаєте.

— Ви ще про Мєрєсьєва згадайте.

— Може, і згадаю, — серйозно відгукнувся Михайло Якович. — Але сподіваюся, обійдемося без надзвичайних заходів. Поміркуйте: де я вам ведмедя знайду? Але рай, — сказав він уже від дверей, наче між іншим, — зобразіть. Принаймні спробуйте. На жаль, більшість людей узагалі не здатні уявити собі ні раю, ні пекла.

Наскільки Данько знав, більшість людей багато чого не можуть уявити, але навряд чи він так уже побивався б через це: не можуть, і хай. Данько он досі, як не вправлявся, навіть звичайнісінький овал намалювати не в змозі. Який уже тут рай!..

Того ж дня до його палати вперше підселили хворого. Огрядний чолов'яга чимось нагадував пораненого ведмедя; він пролежав недовго і надвечір сконав… Точніше, увечері, під час обходу, це виявила медсестра, а затих він раніше. Чолов'ягу винесли, від нього залишився дивний запах лимонних льодяників і зім'ята білизна на ліжку — саме на тому, де зазвичай сидів уночі Данько. Наче соромлячись потурбувати пам'ять покійного, він вмостився сьогодні скраєчку — і одразу ж обома руками сперся на підвіконня, переляканно вглядаючись у дві постаті під вікном.

«Піджачники»! Данько ніколи ще не бачив двох одразу.

Тим паче — в компанії такого дивного фрукта: високого чоловіка з коров'ячими рогами… ні, звичайно, в рогатому шоломі! — в кольчузі, з буйною бородою і не менш буйного в поведінці. Він випав із кущів, заревів, вертячи масивною головою, і посунув просто на «піджачників». Ті вправно підхопили його під білі руки і потягли за ріг корпусу.

Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…

«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.

Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.

* * *

Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.

До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?

Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.

Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.

Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.

— Чому їх увесь час до мене приносять?

— Кого?

— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…

— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.

«Лихолап» не збрехав: вантажний ліфт справді зламався. А в інший, старий, із подвійними дверима і неодмінною ліфтеркою бабою Вірою (поза очі її звали Вергілею), ані носилки, ані каталки по ширині не проходили. «Певно, хворі стали товстішими», — думав Данько, вперше підносячись на третій поверх — там були кабінети, де віднині й до завершення курсу лікування його повинні були «процедурити».

Він міг тепер ходити без милиць, проте з ціпком, тож при першій нагоді спустився у фойє центрального входу і купив телефонну картку. Телефон на першому поверсі, звичайно ж, був зламаний, тому довелося йти на другий.

Дозвонився одразу ж — але, як виявилося, помилився номером. Спроб за десять зрозумів: або в телефоні, або десь на АТС — ґлюк, щоразу він потрапляв не туди і завжди — до різних людей.

«Успіх любить завзятих» — Данько піднявся на третій (слухавка відірвана і валяється в кутку), четвертий (немає сигналу), п'ятий (отвір для картки забитий металевим доларом, який не виколупаєш — а судячи з подряпин, намагалися не раз)… Шостий, сьомий і восьмий поверхи тішили або хронічно короткими гудками, або додзвоном винятково на автовідповідач, або безперервним «Хвилю тримай!» з динаміка. Данько навмисне дочекався, поки пісня скінчиться, почув загрозливе «А тепер — реклама!» і поклав слухавку.

На дев'ятому телефона не було. Лише на підвіконні жовтіла зім'ята газета. Данько підняв її і розгорнув: усе те ж саме — пожежі, повені, смерчі, терористи…

І лише дивне число в кутку, об яке чіпляється погляд: 25 липня 1300 року. Певно, помилка набірника.

Данько обережно склав газету і залишив там, де взяв, — на підвіконні.

Стрімко спускаючись, завдяки ліфтерці, на рідний перший поверх, він усерйоз розмірковував про втечу з лікарні — до найближчого телефону-автомату.

У палаті на Данька чекав Михайло Якович.

— Сідайте, юначе, — він відклав ескіз, який уважно роздивлявся, і зробив запрошувальний жест. — Вітаю, ваші успіхи вражають. Маєте намір залишити нас найближчим часом?

— Що?.. — не зовсім увічливо перепитав Данька. Та із запізненням прикрив роззявлений від подиву рот. Про читання Михайлом Яковичем думок «Старенькі-FM» нічого не повідомляли.

— Не дивуйтеся, юначе. Всі ми знаємо, як ви хвилюєтеся через свою Ларису. І, звичайно ж, найперше помчите до неї, чи не так?

— Т-так.

— Ну, а я… не можу відпустити вас самого.

— Прошу!..

Михайло Якович підняв руку:

— Самого — не можу. Але чому б нам із вами не прогулятися удвох. За тієї умови, що яким би не виявився результат поїздки, ми повернемося до лікарні.

— Ви… ви щось знаєте, так?

— Знаю. Але розповідати вам зараз безглуздо; хіба пізніше. Отже, згодні?

Звичайно, Данько був згодний! Якби Михайло Якович запропонував йому продати душу — він би і на те погодився, підмахнув би угоду, не замислюючись!

Піднесення трохи послабшало, коли Данька і лікар, перевдягнувшись у «цивільне», вийшли з корпусу. Виявилося, що лікарня десь за містом, вона оточена похмурим хвойним лісом, і до найближчої автобусної зупинки…

Пощастило: Михайло Якович напросився в одну з карет «швидкої», що саме їхала на виклик, і під схвильоване «вау!» сирени вони помчали в місто.

Їх висадили лише за квартал від Лариного будинку.

От тільки Лара там уже не жила.

— Та ж давно поїхали, — розводив руками старий на лавці біля під'їзду. — Вважай, місяців зо два тому, еге. Всією сімейкою.

— А замість них якийсь крутелик вселився, — додавали пацани, що сиділи неподалік. — Як вселився, так його ніхто й не бачив. Певно, на Канарах з дівками кайфує, а може, грохнули його…

— Я знайду, — тихо сказав Данько, коли вони з Михайлом Яковичем повернулися до лікарні, в обридлу палату зі стосом малюнків на тумбочці. — Я обов'язково її знайду. Повинні бути способи… Хтозна, чому…

— Не знайдете, юначе, — стомлено зітхнув лікар. — Я поясню, чому, якщо пообіцяєте уважно вислухати й спробуєте повірити.

— У що?

— У пекло. І в рай. Узагалі, назви не мають значення, це лише ярлики, етикетки. Ми називаємо будинок будинком, хоча кожен уявляє свій будинок, і будинок лондонця XIX століття відрізнятиметься від будинку киянина століття ХХІ-го.

— Я не розумію…

— Спробуйте, юначе. Почніть із головного: та ваша аварія… Вона закінчилася для вас сумно. Летально. Ви померли.

— Весело, — відгукнувся Данько. — А лікарня і ви мені маритеся, еге ж? Чи це моя остання мить перед смертю, що розтяглася на кілька місяців? Я читав колись схоже оповідання: там чоловіка вантажівкою збило, і він теж отак…

— Не так, — м'яко, але наполегливо похитав головою Михайло Якович. — Ви померли — остаточно, невідворотно. І зараз у світі мертвих… В одному зі світів.

— У раю? — з гірким кпином уточнив Данько. — Чи все ж у пеклі?

— Я ж кажу, таблички. Кожен отримує лише те, на що здатен.

— Ви хотіли сказати, «чого вартий»?

— Ні, саме на що здатен. Справа в уяві, — для наочності лікар постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Згадайте: з давніх давен люди вірили в різні вальгалли, аїди та інші краї вічного полювання. А уява, юначе, велика штука. Кожен після смерті отримує те, чого чекав. Давній вікінг? — вирушай до Вальгалли, бенкетувати з братами по зброї. Ревний християнин — ось тобі Рай, Пекло або й Чистилище. Де вже чекають на тебе одновірці, чиїми спільними зусиллями й створені ці локальні світи.

— І в кожному — Бог, Сатана, якийсь гадесенький Гадес, так?

— Так. Із повним набором відповідних можливостей — але тільки в межах цього локуса. Схожим чином у живій клітині є ядро, мітохондрїї, рибосоми й інші складові — які впливають на внутрішній вміст клітини, але жодним чином не здатні (хіба опосередковано) впливати на інші, навіть найближчі.

— Красиво вигадано, — визнав Данька. — Але до чого тут я? Чому ви взагалі вирішили, що я помер і навколо — загробний світ?

— Дві причини. Перша: тому що я — я, юначе, — мертвий. І знаю це абсолютно точно. Друга: ваша Лариса. Не поспішайте сердитися чи спростовувати, я поясню все по порядку. Звідки знаю, що я помер? Та тому, що роблю це кожні кілька місяців, силкуючись вирватися, втекти звідси. І завжди повертаюся назад. — Він потер пальцями очі, сильно натискаючи на повіки, наче хотів по краплині витиснути звідки картинки-спогади. — Ріжу собі вени, чи лізу в зашморг, чи щось іще вигадую. Наче навіть помираю! Відчуваю справжній біль, провалююся в темне ніщо… а потім приходжу до тями — у тому ж тілі, у власній квартирі. Однак дев'ять днів по тому. Весело, чи не так? Виходить, мені виписано квиток в один бік, сюди. І повернутися чи просто піти — ніяк. — Лікар підняв блискучі, наче ґудзики, очі на Даньку. — Я доступно викладаю? Ні? Нічого, скоро зрозумієте.

Михайло Якович підвівся з ліжка і почав крокувати від вікна до дверей і назад, наче тигр у вузькій клітці мандрівного цирку. В темряві кілька разів наштовхувався на спинки ліжок і табурети, але не помічав і далі крокував.

«Наче біснуватий», — подумав Данько.

— Кожен отримує те загробне життя, яке здатен уявити. А якщо — не здатен?! Чи здатен майже таке саме, яким жив раніше? Якщо все життя людину переконували, що ніякого іншого, крім цього, реального, немає, не було і не буде? От! — вигукнув доктор, обводячи рукою палату, — ось наші пекло і рай, єдині в обидвох личинах! Саме таким я його собі й уявляв: обтяжливе буття, абсурдне, безглузде, як борсання землеміра з кафкового «Замку». Хто загинув насильною смертю, ті прокидаються в лікарні, хто помер у власному ліжку — в ньому ж і опиняються, щоб і далі, наче нічого не сталося, жити. Чи, точніше, не-жити.

— А ті, хто все ж помирає? — вирішив підіграти йому Данько.

— Не знаю, — розвів руками Михайло Якович, і видно було, що незнання це бентежить його дужче за все. — Певно, потрапляють в інший світ… пекло, рай — звіть як хочете. Мені жодного разу не вдалося піти. Мабуть, бракує уяви. Я перечитав не одну сотню книжок про загробне життя — уже тут, у місцевій бібліотеці. Але я не вірю в жодну з історій, я не можу уявити рай, який би влаштовував мене, який сприйняла б моя уява. Можливо, тому, що книжки ці — теж плід уяви, причому людей таких самих, як і я? А ви, Даниле, інший. Ви — художник. У вас може вийти. Зобразіть мені рай!

«Він божевільний, — зрозумів Данько. — І як таким дозволяють лікувати інших? Він же псих!»

— Ну, добре, — пообіцяв він лікарю. — Я спробую.

— Ви не вірите мені, — вимовив той із гіркотою. — Ну… ну, як мені довести?.. От, — вигукнув він, стоячи біля вікна і енергійно змахуючи рукою, — дивіться, швидше!

«Він що, хоче мене з вікна виштовхнути?»

— Бачите тих двох у піджаках?

— Т-так… Вони тут часто… ні, не ці, але схожі…

— Саме таким чином локус підтримує гомеостаз.

— Що?

— Ви помічали за такими-от людьми якісь дивні речі? Крім того, що вони дуже часто з'являються поряд із лікарнею?

— Ну… помічав. — Данько пригадав, як двоє «піджачників» згарбали бороданя в рогатому шоломі. — Загадкові особи.

— Вони не особи, — уточнив Михайло Якович. — Вони важелі гомеостазного регулювання цього локусу, — і, перехопивши сповнений нерозуміння Даньків погляд, пояснив: — Гомеостаз — це динамічна рівновага, в якій перебувають усі складні структури: чи організми, чи механічні системи. Помилки стаються завжди, і чим складніша система — тим частіше. Припустимо, правовірний мусульманин опиняється в нашому «атеїстичному» пеклі-раю — а це вже негаразд. І тоді локус випускає оці от псевдоподії, точніше, псевдолюдії, що маскуються під поведінку людей, аби не потривожити місцевих мешканців, — випускає й викидає мусульманина туди, куди слід. Як організм, що відторгає предмет чужородного походження. А потім утягує щупальця назад, до наступної потреби.

— А Лариса? Її теж… відторгли?

— Ні, з нею і набагато простіше, і набагато складніше. Вона, ймовірніше за все, досі жива, і тому тут ви її ніколи не знайдете.

— А як же інші люди, які, як ви кажете, засинають там, а прокидаються тут? У них у колишньому житті теж були друзі, знайомі…

— Не знаю, — здався Михайло Якович. — В кожному випадку, певно, локус компенсує розбіжність різними методами. В моєму, наприклад, виявилося, що всі родичі просто щезли, як ваша Лариса. А декому локус підсовує начебто-знайомих чи підчищає пам'ять покійного. І… — він затнувся і замовк.

— Договорюйте, — попросив Данько. Перед очима мерехтіла дата з газети на підвіконні.

«Чим складніша система, тим частіше стаються помилки». І «наша уява здатна впливати на локус», — хоча цього, здається, лікар не казав.

— Наша уява, — сказав Михайло Якович, — здатна впливати на локус. Насамперед — на те, яким чином простір «поводиться» з нами. Той, хто — можливо, підсвідомо — чекав у своєму післясмертті воздаяння за гріхи, отримує відповідні муки. Не банальні сковородки, Коцит чи розпечену смолу — зрештою, фізичні страждання — найпримітивніші, до них рано чи пізно призвичаюєшся. Ні, тут муки «заточені» під кожного індивідуально. — Він замовк, а Данько подумав, чим же «пригощає»

Михайла Яковича його персональне пекло. Подумав, але запитувати не наважився.

— Ваша Лариса, — слова давалися лікарю нелегко, наче він виголошував вирок важко хворому, — ваша Лариса, гадаю, це і є ваші індивідуальні муки. Точніше, не вона сама, а те, що ви її шукатимете, але ніколи не знайдете. Інакше б локус не залишив вам надії. І відібрав щось інше: ноги, руки, можливість малювати.

— Але чому?!.. Чому саме вона?!

Михайло Якович не відповів, присів на краєчок ліжка і стенув сутулими плечима.

— Не засмучуйтесь, — попросив. — Зрештою, вона жива — десь там. А локус у кращому випадку подарував би вам ерзац, підробку, ляльку — так, здатну розмовляти, зовні нічим не відмінну від вашої коханої, — але ж ляльку.

— Я вам не вірю, — прошепотів Данько. — Не вірю! Ви псих! Ви… вас треба в лікарню!..

— Я вже в лікарні, — невесело посміхнувся лікар. — Знаю, повірити в те, що я розповів вам, важко. Я давно вже не насмілювався нікому… Просто, юначе, я побачив у вас надію. Не тільки для себе. Поміркуйте: що відбувається з тими, хто помирає тут; куди вони потрапляють? Вони ж і досі не вірять у краще життя по той бік смерті. Їхня уява не здатна створити нічого, навіть трохи схожого на те, у що вони могли б повірити. Я прошу вас: зобразіть рай. Не зараз, не тут — колись потім, але зобразіть. Так, щоб кожен, побачивши, повірив.

Він пішов — і, наче тільки й чекало на цю мить, увімкнулося радіо. Повідомило: «…рання версія відомої пісні», — і, зашипівши, вибухнуло хриплим голосом:

…так в миру повелось:

всех застреленных балуют раем!

А оттуда — землей:

береженого Бог бережет!

На півслові радіо подавилося перешкодами, по-дитячому протяжливо зітхнуло й затихло.

— Псих… — прошепотів Данько, хитаючи головою і дивлячись на зачинені двері — наче в спину лікареві. — Псих!

І заплакав.

* * *

За кілька тижнів його виписали з лікарні. Квартира, яку Данько найняв, зустріла пилюгою в кутках та знахабнілими рудими тарганами. Він заплатив наперед за кілька місяців — не дивно, що господарі не турбували візитами.

В общазі нікого не було: літо, хлопці роз'їхалися. Данька навідався до бабусі, впевнився, що з нею все гаразд, і поквапився назад до міста. Шукати Лapy.

З чого почати? З нових господарів її квартири — в ЖКК, мабуть, знають ім'я та прізвище тих, хто вселився.

І Данько пішов у наступ: спершу на ЖКК, де спіймати потрібного чиновника було нелегко, а витягти з нього хоч щось — і поготів.

Він атакував одразу на кількох фронтах: шукав виходи на вантажівку з написом «Гермес», що відвезла Ларису з сім'єю бозна куди; намацував можливі ниточки до нинішнього власника Лариної квартири. Ниточки дражнили: рвалися, уводили в нікуди, звивалися в петлі… але щойно Данько впадав у відчай, з'являлася нова надія, і він зі свіжими силами кидався в бій.

Літо несподівано закінчилося, а він раптом виявив, що рука сама тягнеться до пензля, пензель — до купленого ще до аварії, але так і не використаного полотна.

Підпрацьовував пейзажними мініатюрами, які продавав у підземці на Майдані Незалежності, а для себе малював… різне. Але не рай: навіщо?

У божевільну маячню Михайла Яковича Данько не вірив. Тоді, в лікарні, майже «купився» на післязапойні фантазії дивного лікаря; хоча, якщо поміркувати, що тут дивного? Робота в людини така, нерви треба якось розслабляти, от Михайло Якович і розслабляє: раз на два місяці відгул-запій, що супроводжується логічною та цілісною нісенітницею в дусі езотериків нашого часу.

А аргументація, звичайно, жодної критики не витримує — якщо поставитися до неї неупереджено. Мало які самогубства з наступними воскресіннями примаряться п'яному лікарю. А люди в піджаках — узагалі дрібниця! Людей у піджаках Данько бачив часто. А також у футболках, джинсових сорочках і в плащах. І що з того?

Благополучно забувши про лікарські нісенітниці, Данько і далі шукав Ларису. Друзі з художнього допомагали чим могли — і не тільки в цьому, але і взагалі повернутися до життя. На якісь кошти Данькові все ж треба було жити і малювати, а не, як висловився Олекса Косар, видавати себе за Еркюля Голмса.

Потім несподівано померла бабуся. Добрі сусідки надіслали Данькові телеграму, тож додому він приїхав наступного дня. Виявилося, що бабуся всі ці роки ощадливо збирала гроші на власні похорони і на забезпечене життя онука. Вистачило — і на одне, й на інше. А ще Данько, прислухавшись до поради Косара, продав будинок і купив собі невеличку, але власну квартиру неподалік від тієї, яку раніше винаймав.

— Гадаєш, приїде?.. — сказав, наче звинуватив, Олекса. І додав, перехопивши Даньків погляд: — Та, загалом, ти маєш рацію. Звичайно, приїде. Куди подінеться.

І більше цю тему не зачіпав.

Небавом у Данька відбулася й перша виставка. Пройшла вдало, деякі картини продалися, критики сприйняли доброзичливо, а головне — абсолютно випадково Данько познайомився з одним із керівників фірми «Гермес». Саме тієї.

— З'ясуємо, — пообіцяв той. — Тільки скажіть, якого числа і звідки переїздили. — Роблячи послугу молодому і талановитому художнику, директор вважав, що таким чином долучається до високого мистецтва.

Однак числа Данько не знав. Себто, знав, що поїхали вони того ж дня, коли він потрапив у аварію, — але коли це сталося?! — не пам'ятав.

…Автобуси за місто ходили кожні півгодини. Він увіпхався у вихолоджене нутро, примостився в кутку і витріщався на ліс за вікном, точніше, у те, що замінило ліс — новобудови, які купчилися вздовж залитих у бетонні береги ставків, наче верблюди біля ночв, по вінця заповнених каламутною водою. Котра все одно цінніша за золото, бо навкруги — пустеля.

Пустеля!

А де ж ліс?! І де — лікарня?!

— Знесли, — сказала тітка-кіоскерка зі скляного віконця-дупла. Ще й по-сов'ячому зблиснула окулярами. — Спершу-он відгрохали новий корпус, а потім уже знесли старий. Давно, рік тому, здається… Ну, півроку точно, як зрівняли з землею. А тобі воно нащо?..

Розгублений, Данько поплентався на зупинку. Можливо, запитував він себе, ти помилився, переплутав, не туди поїхав? Але дорогу, якою їх із лікарем везла «швидка», він запам'ятав добре.

Поряд із зупинкою з нестямним захопленням копирсався в урні бомж. Не звертаючи уваги на надкусаний банан, із презирством поставившись до новесеньких рукавичок і в'язаної шапочки, він завзято видобував зі сміттєвих надр звичайнісіньку пляшку з-під пива. Порожню.

Наче відчувши на собі чужий погляд, нечеса обернувся й підморгнув Данькові смарагдовим оком.

— О-от вона, красуня. Пляшечка моя, душечка занапащена, — мимрив бомж, гойдаючи на руках знахідку. — Замкнулася, на лялечку перекинулася, осклялася… етикетка старенька, заважає ж! — вигукнув він із болем та відразою. — А я тебе, ріднесеньку, у вичистилище, там тебе відмиють, папірчик відклеять і по-новому, в наступне коло, як і має бути. Ах, ти ж моя… А мені — копійчинку за тебе. Копійчинку за тебе, копійчинку за інших — дивись, так і на квиточок назбираю. У рай… ха-ха!.. райцентр, де… ха-ха! батя мій жде-дожидає блудного сина.

Бомж засунув пляшку в кишеню і, повернувшись до Данька, сказав несподівано чітким і ясним голосом:

— Ну, дай, скільки не шкода, не жлобись. Диви, може, й врахується.

Данько вигріб з кишені всі копійки і зсипав бомжеві в тверду, наче з кістки, долоню.

Весь час, поки їхав до міста, він упевнював себе, що — збіги, просто жахливі збіги!.. З людьми і не таке буває.

А пам'ять надокучливим лоточником підсовувала одне й те ж: розмову з Михайлом Яковичем. «Якого, до речі, теж тепер бозна де шукати», — подумав Данько.

І ще подумав: мав, певно, рацію Олекса, коли відмовчувався. Лариса поїхала і навряд чи повернеться, якщо не повернулася до цього часу.

Махни рукою і не роби з мухи слона.

Але махнути — рука не піднімалася.

«…на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка…»

Сказати собі «забудь» можна.

Забути — ніяк!..

На пропозицію відсвяткувати день народження Косара Данька відгукнувся із захопленням. Розвіятися — це саме те, що йому зараз потрібно.

На ранок, прокинувшись у чужій квартирі, він силкувався пригадати, як, власне, розвіювався. Не пригадав. Тільки билася в голові одна думка, що прорвалась крізь блокпости здорового глузду і не бажала тепер здаватися без бою (от і билася, мерзота!): «А якщо лікар не брехав?»

«Який лікар?» — пискнув був здоровий глузд — і одразу ж здався.

Звісно, який.

Той, який стверджував, що ти мертвий, a Лapa жива. Який говорив, що, можливо, померлі тут знову повертаються туди (де Лapa — жива!). Той лікар, який просив зобразити йому рай.

Зараз Данько точно знав, яким має бути його, Даньків, рай.

«…бракує уяви. Тому, коли вони помирають, і потрапляють…»

— У мене вистачить уяви! — сказав Данько квартирі, збагнувши раптом, що зовсім вона не чужа, а його власна, просто не впізнав спросоння.

А якщо своя, вирішуй: бритва? стрибок із вікна? фен у теплу ванну? І повернешся до Лари.

Якщо лікар не збрехав.

Двері розвіяли ці думки приголомшливим дзвінком.

Невже «піджачники»? Механізм гомеостатичної регуляції локуса закрутився і загрожує стерти тебе на порох шестірнями-«шістками»?

— Вам лист, — холодно повідомила поштарка, намагаючись не дивитися на Данькову пом'яту мармизу і затиснуту в правиці «небезпечну» бритву. — Розпишіться.

Зворотньої адреси на конверті не було, але Данько одразу збагнув, від кого.

«Навіть у найдосконалішій системі стаються перебої, — писав Михайло Якович. — І якщо лист потрапив Вам до рук, юначе, виходить, цього разу нам із Вами пощастило. Мені — трохи більше, бо я вже там, де б це „там“ не було.

Ви читаєте лист, і значить, я помер — по-справжньому, відживши призначений термін. Я вирішив зав'язати із самогубствами, зрозумів, що це не вихід. Зрозумів цілком випадково: того вечора, коли я розповів Вам усе, по радіо почув пісню з такими рядками: „убиенных щадят, отпевают и балуют раем!“

Тих, кого вбили, а не тих, хто сам укоротив собі віку! Гадаю, що кожен мусить відбути відведену йому долю, тут чи будь-де, і не квапитися йти — й несуттєво, якою смертю ти помреш: чи вб'ють, чи наздожене старість. Я готовий прийняти будь-який із варіантів, прийняти, не ремствуючи.

Я не знаю, що чекає на мене по той бік. У цьому ми не надто відрізнаємося від себе-колишніх, та й, певно, і від себе-повсякчасних. Інакше було б нецікаво… жити — там, тут, завжди й усюди. Актор, що завжди пам'ятає, чим закінчиться п'єса, грає упівсили.

Вам даровано великий талан, юначе. І Вам дароване життя. Тож грайте, пишіть і живіть усією душею!

І… зобразіть усе ж рай, гаразд? Хоча б для себе.

Щиро Ваш,

М. Я.»

Прізвища було не розібрати.

— Дурниця якась, — прошепотів Данько. — Повна дурня!

І посміхнувся, закусивши губу.

* * *

Із газет:

«Соціологи відзначають надзвичайний за останні десять років демографічний занепад. Смертність давно вже перевищує народжуваність. „Якщо ситуація не зміниться, — каже відомий учений Христофор Авраамович Рон, — незабаром у цьому світі люди вимруть як вид“.

Утім, інші фахівці твердять, що особливих причин для занепокоєння немає».

І трохи нижче:

«Учора, у віці п'ятдесяти шести років помер відомий художник, Данило Олегович Квітчук. Його картини відомі по всьому світу і стали, як кажуть мистецтвознавці, новим словом у живописі нашого часу. Для багатьох картини Д. О. Квітчука були наче віддушиною, вікном в іншу реальність.

Остання з них, „Повернення до Раю“ (див. світлину), над якою Данило Олегович працював кілька десятків років, була закінчена буквально за два-три дні до смерті. Як твердять діти та вдова покійного, перші ескізи цієї картини Данило Олегович зробив іще в студентські роки, в одній із міських лікарень, куди потрапив після нещасного випадку. Ескізи облич хворих, яких він бачив там, зберіглися й передані сім'єю у столичний Музей сучасного мистецтва. Саме вони стали прообразами зображення душ, що прийшли до райської брами.

Загадкова історія пов'язана з жіночою постаттю, що по той бік брами зустрічає тих, хто прийшов. За словами вдови покійного, саме над цим персонажем Данило Олегович бився стільки років. Тривалий час у жінки на картині не було обличчя, і лише напередодні смерті геніальному художнику вдалося зобразити його.

На запитання нашого кореспондента, чи знає пані Квітчук, хто був прототипом прекрасної дами Раю, вдова відповіла, що…»

Тут аркуш обірвано. Трохи вище, поряд із номером сторінки, чітко проступає якась неймовірна дата: 14 вересня 1321 року.

Напевне — помилка набірника.


Зобразіть мені рай

Дзигар б'є

Деякі з місць, згаданих в оповіданні, справді існують, але імена й персонажі — пов-ністю вигадані, будь-який збіг із реальними людьми слід вважати випадковим.

Автор дякує за допомогу в роботі над оповіданням Ірині Дидиченко, Лілії Середі та Марині Супоніній-Калланд.

1

— І не забудь привітати Надійку, чуєш?

— Угу, — Віталій востаннє перевірив, чи на місці квитки та паспорт, визирнув у вікно: таксі вже стояло біля дверей.

— У неї дванадцятого, я тобі напередодні зателефоную, нагадаю.

— Хіба я про день народження власної доньки можу забути! — удавано образився він.

— А минулого разу?.. Добре, сядьмо на хвильку перед дорогою, — Таньця вмостилася на краєчку валізи, вхопила зі столу список «Віталькові зібрати» і пробігла очима: чи все поклали? Він сів поряд, м'яко відібрав папірець і поцілував дружину.

— Ну все, йди, — Таньця поправила йому краватку і, глянувши на годинник, підхопилася: — Блін-малін, літак за півтори години! А тобі тільки до аеропорту їхати хвилин тридцять! Май на увазі: запізнишся — назад не пущу, — і щось там смішком кинула щодо коханців, яким призначено сьогодні на вечір.

Віталій неуважно відбувся жартом: подумки він уже був у небі. А коли за дві з половиною години справді там опинився (виліт затримали з технічних причин), тільки й відчув, що легку втому: «Ну, нарешті». В Нью-Йорку на нього чекали кілька насичених днів: як завжди, коли доводилося літати по справах фірми.

Перекусивши, Віталій подрімав з годину, але неміцно, упівока: зазвичай йому погано спалося в літаках. Певно, якась підсвідома фобія давала про себе знати. Зараз кожного дня щось висаджують у повітря, — спатимеш тут…

Щоби чимось себе зайняти, він погортав часописи, які зазвичай кладуть усім пасажирам, але нічого цікавого не знайшов, хіба статтю про культ вуду, та й та була в'ялою, ватяною. Наче автор сам не вірив у всі ці лоа і мамбо, але намагався переконати в їхньому існуванні читача.

— Маячня! — упівголоса пробурмотів Віталій, закриваючи часопис.

— І несмак, — несподівано підтримав його сусід, що сидів праворуч.

За весь час польоту вони не обмінялися й кількома фразами, за винятком традиційних привітань. Віталій спершу не був схильний до теревенів, потім, прокинувшись і придивившись до сусіда, вирішив, що незнайомець теж не із базік. Таких називать «самодостатніми», маючи на увазі не тільки незалежність, але й — як її наслідок — усамотненість, замкненість, стриманість.

Віталій у студентські роки трохи цікавився психологією і досі вважав, що здатен «розкусити» людину, поговоривши з нею кілька хвилин чи просто уважно її роздивившись. У віддзеркаленні ілюмінатора сусіда було видно дуже добре. Вік як у Віталія, ну, можливо, на кілька років старший за нього: ближче до сорока. Коротка зачіска, підборіддя і щоки акуратно поголені, у погляді легка розслабленість, але стримані жести, (навіть те, як він сидить у кріслі) видають напруженість, котру він старанно, можливо, навіть і несвідомо приховує. Та й на годинник надто часто дивиться.

Годинник у сусіда був непростий! Сам чоловік мав чудовий вигляд, хоч і стильний, а цей його кишеньковий апельсин на ланцюжку, коли розпадався навпіл із тихим мелодійним дзвоном, — справді, вражав! Усередині в цьому чаді конструкторської думки аж вирувало життя: безліч стрілок, що вказували на спробуй вгадай які години-хвилини-секунди, оберталися, кожна в своєму ритмі; щось цокало, погойдувалося, вистрибувало зозулистою блохою, делікатно попискувало, мовляв, пам'ятай, життя швидкоплинне, он воно з якою швидкістю мчить, поглянь, поглянь на стрілку-катану, що на лівому циферблаті, — диви, як розсікає, паскуда!..

Сам власник «апельсина» ставився до цього миготіння по-філософськи: ревізував майже байдужим поглядом обидва циферблати, стуляв і ховав до кишені.

Щоби через десять-п'ятнадцять хвилин знову видобути.

Здавалося, що там собі роблять чи думають оточуючі, його не обходить. А от же ж, заговорив: «Несмак!»

— Автор статті, — провадив він далі, — прочитав другосортну популярну книженцію, дофантазував від себе силу нісенітниць та й виплодив оці шмарклі.

— Та я про інше, — навіщось узявся пояснювати Віталій. — Припустимо, в кінці вісімдесятих читати без відрази про телепатію та іншу дурню ще можна було. Чи то цікавіше вміли писати, чи просто тоді народ ще не наївся всім цим. Але зараз… Однаково, що всерйоз запевняти когось… Я не знаю, в тому, що Земля пласка!

— Щодо Землі, звичайно, факт беззаперечний: кругла й обертається. А от з приводу вуду я не поспішав би із висновками.

— Ніхто ж не сперечається, що сам культ існує, — відмахнувся Віталій. — І, до речі, автор у тих випадках, коли викладає факти, не перекручує. І про «мімікрію автентичних вірувань під християнство», і про Франсуа Дювальє, котрий майже тридцять років протримався на Гаїті завдяки тому, що співпрацював з унганами[1] — все правда. Але ж далі він вдається до містицизму, просторікує про «єдину живу релігію», «ефективність магії» й інші нісенітниці. «Серце янгола» — чудовий фільм, але ж не можна бути таким довірливим!

Сусід посміхнувся:

— А ви, виявляться, «в темі».

— Та так, колись щось читав.

— Не практикували?

— Ні. Як на мене, це безглуздо і надто кровожерливо, краще вже, начитавшись Толкіна, пісні на вигаданій мові складати. Продуктивніше, та й… курчата не постраждають.

У сусіда в піджаку життєрадісно дзеленькнуло. Вибачившись, він укотре витягнув «апельсин», відкрив, огледів, пальцем підчепив і трохи пересунув одну зі стрілок, після чого закрив годинник і знову поклав до кишені.

— М-да… Курчат, кажете, шкода? Може бути. Але от щодо безглуздості — помиляєтеся.

— Немає ніякої магії і ніяких духів, — твердо відказав Віталій. — Всі так звані феномени, пов'язані з вудуїзмом: зомбі, одержимість лоа й таке інше, — все це пояснюється дуже просто…

— Гіпноз, шахрайство, замилювання очей, так?

— Саме так!

— Ну що ж… Коли бажаєте, розповім одну історію, яка, можливо, переконає вас. У крайному випадку — просто послухаєте, аби вбити час. Я, знаєте, трохи нервуюся, — (Віталій подумки поаплодував собі за проникливість). — Завжди, коли лечу, відчуваю ідіотське почуття безпорадності. А чоловік не повинен відчувати себе безпорадним ніде і ніколи! Це протиприродно: залежати від випадку, від того, що називають провидінням. Хоча, — додав він трохи стишено, — Бог, звичано, не фраєр, правильно кажуть. І все-таки волію бодай настільки, наскільки дозволено, бути володарем власної долі. Приймати рішення, кидати виклик, боротися за місце під сонцем, досягати поставленої мети всупереч спротиву «курчат», невдах, зануд! — Він говорив спокійно і розсудливо, як про щось давно вирішене, річ певну і зрозумілу. Віталій уже тужливо уявляв собі, як решту часу слухатиме відвертості цієї «надлюдини», але незнайомець раптом поміняв тему, повернувшись до обіцяної історії.

Відмовлятися було незручно, тому Віталій вирішив послухати.

2

Євген Федотович Бджілько все життя вважався невдахою. Він був звичайнісіньким, геть нічим не примітним чолов'ягою, і навіть єдина риса, що виділяла Бджілька із «сірої маси», — зовнішність — тільки заважала йому. Інший сповна користався б тим, що схожий на відомого актора Леонова (і навіть є його тезкою!), а Бджілько тільки мав від того проблеми. Бувало, запізнюючись на роботу, в гастрономі без черги тицьнеться до касирки, і — «Диви, народний артист, а туди ж!», чи то пацанва шмаркотлива причепиться вночі у підворітті: «Дядьку, а ми тебе в тєлікє бачили. Ти ж багатий, мабуть, — поділися копієчкою». Найобразливіше: певно, справжнього Леонова і в магазині б пропустили, і шибеники автограф, а не «копієчку» клянчили, — але наче відчували люди, що Євген Федотович не своєю, позиченою зовнішністю користується — ну і мстилися несвідомо.

Бджілько звик. У дитинстві був худий і високий для свого віку — дражнили «драбиною», в інституті охрестили «Буркотуном» за те, що не вмів відповідати голосно і виразно. Товариші по роботі теж не поважали, а лише терпіли як істоту немарну: все ж — бухгалтер, їм яскрава зовнішність та виразна вимова ні до чого. Головне, щоб рахувати вмів.

Рахував Бджілько професійно: начальники завжди лишалися задоволені тим, як вправно він маскував у паперах «ліві» прибутки, як віртуозно балансував на межі, покриваючи «нормальні виробничі афери». Робив він це, звичайно, небезкорисливо, відщипуючи мізерну дещицю від неврахованих прибутків — рівно стільки, скільки дозволяли господарі.

Він жив скромним, казенним життям, не був праведником, але не був і негідником. Просто там, де інші ризикували і йшли пробоєм, Бджілько волів перечекати: «Щоб напевно».

За інших би обставин… Але обставини складалися не кращим чином, тож Євген Федотович і далі рухався колись обраним курсом — і все в його долі, здавалося, розписано по пунктах аж до місця впокоєння тлінних решток і форми пам'ятника над ними.

Навіть розпад Союзу мало позначився на існуванні Бджілька. Бухгалтер — професія на всі часи, для будь-яких режимів; він і далі працював, хоча місце роботи тепер доводилося часто міняти. Новонароджені фірми тріскалися мов мильні бульбашки, але Євген Федотович завжди виходив сухим з води; утім, він і не влазив у надто ризиковані афери.

За одним винятком. Якийсь пронозливий психолог, певно, з легкістю пояснив би, чому тихий і неамбітний Бджілько раптом взяв участь у нахабній авантюрі, яка загрожувала йому пожиттєвим позбавленням волі. Навіщо поліз на рожен, розмінявши п'ятий десяток? Звідки, із яких глибин цього ходячого тиховоддя сплив, підтверджуючи народну мудрість, найсправжнісінький чортяка? Невідомо. Психологи (в тому числі й ті, хто працював на карні органи) нічого про феномен Бджілька не знали, оскільки залишився він поза зоною їхньої уваги. Пішов, вислизнув — непримітна людинка, наділена примітною зовнішністю. Певно, вона і стала йому (вперше у житті!) в нагоді: він мав такий сумирний вигляд, що податковим інспекторам, а потім і слідчому й на думку не спало, що цей незграбний мурмотун здатен провернути таку аферу: обдурити всіх, в тому числі власне начальство, й поцупити з-під носа в держави астрономічну, власне кажучи, суму.

А він, звичайно ж, не поспішав і затаївся. Перечекав, доки скандал ущухне, як і раніше, ходив на чергову свою службу, перечитував, зніяковіло всміхаючись, Ільфа з Петровим і про щось своє, дуже особисте, дуже давнє, вимріяне розмірковував.

Потім купив квиток до Нью-Йорка. В один кінець.

І полетів підкорювати Америку.

У кожного в житті є своя ідея фікс, своя недосяжна мрія. Кому чого в житті не додали — про те й марить. Уявний психолог, познайомившись з історією Євгена Федотовича, ймовірно, виявив би коріння його захоплення Штатами, захоплення прихованого, палкого, невтримного. І, певно, такого, що не мало жодної точки перетину з тим, що називається «здоровий глузд». А нам лишається констатувати факт: у пічкура Бджілька таке захоплення було.

Євген Федотович і з Києва виїздив не більше двох десятків разів, а за межі тодішньої УРСР його нога й поготів не ступала! Тож політ до Америки був для Бджілька чимось на кшталт тієї екскурсії, яку влаштували Верґілій і Беатріче Дантові: лячно, але подих захоплює, і адреналіну в крові стільки, що — mamma mia! — його вже і не відчуваєш, а на кожне нове диво реагуєш без захвату, із легкою наївною цікавістю: «Диви-но, і таке буває!..»

Обвикся Бджілько швидко. Завдяки бездоганному чуттю не вляпався в жодну з численних сумних історій, що відбуваються з іноземцями, не став жертвою шахраїв чи бандитів — і навіть почав вірити, що нарешті смуга невдач і сірих буднів скінчилася. Америка — таємнича, знадлива — була перед Бджільком — але ще не біля його ніг. Її належало підкорити, як це зробили Колумб, Пісарро чи, прости Господи, якийсь Дієґо де Панда. На відміну від своїх славетних попередників, Євген Федотович володів універсальною зброєю — грошима, — і до зброї цієї він вдався! Сам Бджілько досить туманно уявляв, як саме слід підкорювати Америку. Лише якийсь уявний стан мирської нірвани, коли йому захочеться вигукнути: «Зупинись, о мить, ти чудова!» — був для Євгена Федотовича єдиним показником успіху. І шлях до цього успіху він обрав, керуючись наївними, дитячими ще уявленнями про вдале життя. Шалені вечірки, лімузіни, жінки, про яких Бджілько міг лише мріяти у своїх найрозбещеніших снах, офіціант, котрий запобігливо схилився до столика, яхти, пляжі, сонце, що відбивається в дзеркальних брилах хмарочосів…

Усе це було.

І все це якоїсь миті почало вичерпуватися, зіщулюватися, втрачати колір, масштаб, свіжість — бо грошей Бджілько накрав багато, але ж у кожного «багато» є своя межа, і межа Бджількових фінансових можливостей наближалася, а Америку Євген Федотович досі не підкорив. Не встиг. Ще б трошки (думав він, із відчаєм перераховуючи свої заощадження), ще б отакесеньку крихту, от іще б мільйон, бачить Господь, більшого він не просить, усього тільки мільйон — і тоді б ого! Тоді б одразу все відбулося, склалося, збулося! Бо Америка — країна відкритих можливостей, ще Колумб із пацанами про це знали, тут бувають дива, люди виграють цілі статки, зривають куш, за ніч стають із нікого всім; то ж чому б Євгену Федотовичу, чесній (так він думав), гідній людині не знайти раптом… ну, скажімо, просту валізку, чорний такий кейсик, в якому б лежав забутий якимось склеротиком-мафіозі омріяний мільйон?.. Адже Бджілько багато не просить, Господи! Бджілько ладен вдовільнитися малим. То, може, і справді пощастить?..

Євген Федотович збавив темп: продав яхту, послав якнайдалі цицькастих дівок, навіть почав їздити у автобусах і підземці! У власному авто навряд чи знайдеш валізу з мільйоном (хіба що сам її туди задалегідь покладеш).

Бджілько нипав містом, божевільними очима вдивлявся в обличчя перехожих, нишпорив по найхимерніших станціях підземки, одного разу його мало не побили якісь покидьки, тільки дивом врятувався, відтоді став обережнішим, але надію, точніше — тверду впевненість в тому, що рано чи пізно знайде свою омріяну валізку, не втратив.

Утомлений пошуками, Євген Федотович заходив до кав'ярень: перекусити й хильнути одну-дві склянки. Зазвичай сидів на самоті, але, бувало, підсажувалися завсідники, яким хотілося потеревенити. Якщо Бджілько був у доброму гуморі, він навіть спромагався підтримати розмову, але це траплялося рідко. Свою шкільну англійську Євген Федотович тут підучив, а от відлюдькуватим як був, так і залишився.

— Дозвольте?

Цього разу до відвертих розмов Бджілька не вабило, але обличчя чоловіка здалося йому знайомим. Євген Федотович неуважно кивнув, і тільки після того, як високий, у карміновому костюмі чоловік присів поряд, пригадав. Давно, ще коли запас грошей видавався Бджількові невичерпним, на якійсь вечірці одна з дівуль, грайливо реготнувши, прошепотіла на вушко: «А це наш місцевий чаклу-ун. Йес, вудуїст, ти не зважай, що не чорний, білі теж…» — і затнулася, коли оцей (тоді він був у клітчастому костюмі) раптом обернувся і подивився на неї. Наче крізь усю кімнату, крізь усі ці гамір, жування, регіт почув її слова.

Потім хтось познайомив Бджілька з «клітчастим», той залишив візитівку і запрошував звертатися, коли що. Коли — що саме, не уточнював, мабуть, був упевнений: і так усі знають.

— Побачив вас і не впізнав, — сказав «клітчастий», утім, тепер — «карміновий». — Щось сталося?

Бджілько невизначено знизав плечима.

А потім раптом узяв та й вивалив на «чаклуна» все одразу: і про підкорення Америки, і про те, що гроші, виявляється, мають властивість закінчуватись. І про омріяну валізку, якої не вистачає для повного і цілковитого щастя.

У вуду Євген Федотович не вірив. Узагалі погано уявляв, що це таке, навіть «Серце янгола» не бачив. Просто несподівано закортіло перед кимось розкрити душу, близьких у нього не було, приятелям, з якими він усе ж інколи спілкувався, таке не розкажеш, а от цій наче й знайомій, але водночас і чужій людині — чому б ні. Поговорили — розбіглися, щоб більше ніколи не зустрітись.

«Карміновий» вислухав мовчки, із розумінням. Здавалося, для нього це було звичною справою — оповіді незнайомих людей про найсокровенніше.

— Ви дуже сильна людина, — сказав він нарешті Бджількові. І помітивши подив в його очах, пояснив: — Не фізично — психічно. Ви настільки впевнені в тому, що успіх повинен вам усміхнутися!.. Це рідкісна риса, сучасні люди в усьому сумніваються, і насамперед — у собі. Вони не готові боротися і завойовувати — тільки чекати. Ви теж були таким, але підспудно накопичували душевне полум'я і віднедавна випустили його назовні. Тому, гадаю, рано чи пізно ви отримаєте бажане, знайдете свою валізку.

Щось у тоні «кармінового» було таке, завдяки чому нейтральні слова втіхи прозвучали незвично: наче він сам твердо вірив у сказане.

— Але тільки, — провадив далі «чаклун», — будьте обережні. Тому що… — він зробив паузу, вибив пальцями якийсь неприємний ритм. — Ви ж знаєте, що про мене кажуть? Про культ вуду і все таке.

— Так, але я ніколи не думав… — поквапився запевнити його Євген Федотович.

— Даремно, — урвав «карміновий». — Я ж справді практикуючий унган. — Він вичікувально подивився на Бджілька, але Бджілко ніяк на цю звістку не відреагував. Бджілько не знав, хто такі унгани, він просто вирішив, що неправильно розібрав англійське слово, вимовлене співбесідником. — Тому, — продовжив «карміновий», — я хочу вас попередити. Сильні бажання притягають об'єкт жаги. У вас ніколи не бувало таке, щоб ви пригадали людину, з якою давно не бачились, а наступного дня чи навіть за годину несподівано взяли та зустріли?

Бджілько знизав плечима: всяке траплялося, але він, узагалі-то, майже не згадував про тих, із ким давно не бачився. Навіщо?

— Ну, а якщо вам чогось раптом дуже сильно кортіло — по-справжньому, до нестями?

Євген Федотович здригнувся: так, було! Кортіло Людку Стеценко з паралельного класу — от саме шалено, до нестями!

Щоправда, закінчилася ця історія, як слід було чекати, сміхом та кпинами, ледве він обмовився про те, що «випадково» має два квитка в кіно.

А ще в Америку дуже кортіло потрапити — от, потрапив.

— Про що я вам і кажу, — закивав «карміновий». — Наші бажання мають властивість матеріалізуватися. Точніше, впорядковувати подієвий вектор таким чином, щоб ланцюжок немовби-випадковостей приводив до бажаного результату.

Тут уже Євген Федотович помітно затужив. Англійську, повторюю, він знав не блискуче, «добридень», «як ся маєте» і «передайте мені он того лобстера» ще міг із себе видобути, але вести розмови на відстороненішу тему здатен не був. Унган це збагнув і пригальмував.

— Словом, ваше бажання — наче дезодорант. Чим воно сильніше, тим сильніший від вас запах. Звичайна людина вашу жагу не помітить, хіба в крайньому випадку. А от ті, хто володіє силою, неодмінно це відчують.

— Як ви, — почав здогадуватися Бджілько.

— Як я, — легко погодився унган. — Але я — не із найсильніших, ті не лише вашу жагу внюхають, але і її спрямованість. А потім візьмуть та й скористаються цим. Робота із силою, знаєте, на долю погано впливає. Бог не фраєр, його не обдуриш. Після деяких ритуалів чиститись треба ґрунтовно — і не завжди від бруду можна отак просто позбавитись. От і беруть якийсь предмет — окуляри, портсигар, гаманець із грошима — скидають у нього бруд і лишають десь у людному місці. Причому неодмінно так, щоби ніхто не звернув уваги на того, хто клав. Той, хто підбере річ, разом із нею і весь бруд візьме собі. Але тут багато тонкощів, наприклад, чим більший і глейкіший бруд, тим більш коштовну річ треба викидати. Та й просто так її першому-ліпшому не віддаси. Прості люди бачити, звичайно, не можуть, але відчувають, якщо щось не так. Гаманець може пролежати на вулиці години, і ніхто його не візьме, просто обходитимуть, не помічаючи або роблячи вигляд, що не помічають. А для такого, як ви, — для людини, охопленої жагою, — простіше підібрати потрібну річ. Жага засліплює, притуплює відчуття, заважає впізнати небезпеку. Тому я попереджаю вас: будьте обережним.

І тут, як і має бути в подібних історіях, у «кармінового» задзеленчала мобілка. Унган вибачився і вийшов, пояснюючи комусь у слухавку, що «Аптека Мільйон Доларів» зовсім не там, що туди треба було йти іншим шляхом, він же розповідав, як саме…

Євген Федотович ще якийсь час посидів у кав'ярні, а потім вирушив додому. Наступного ранку він геть забув про дивну зустріч і про попередження «чаклуна».

А ще за два дні Бджілько знайшов валізку.

Є в Нью-Йорку таке місце — Рокфеллер-Центр. Там розташована ціла мережа ресторанів, кав'ярень, найрізноманітніших магазинів; частина з них — у спеціальних підземних тонелях, що називаються Катакомби, частина — над землею. Крім усього іншого, в Рокфеллер-Цнтрі працює платна ковзанка. Навпроти ковзанки встановлено восьмитонну статую Прометея. Її основу виконано у вигляді скелі, сам Прометей — кучерявий безбородий чоловік дивиться згори вниз і здійняв праву руку, в якій б'ється полум'я вкраденого вогню. Статую обіймає кільце із зображеними на ньому знаками зодіаку (символізуючи, певно, небо, а скеля — землю).

Рокфеллер-Центр — місце людне, тому Євген Федотович часто заходив сюди, плекаючи надію відшукати свій вимріяний мільйон у валізці.

Того для Бджілько здійснив уже прогулянку-інспекцію одним зі своїх звичайних маршрутів, перекусив у Катакомбах і тепер крокував, неуважно поглядаючи навсебіч і ні про що таке не думаючи. Навіть про свою ідею фікс забув: у блаженній утісі він насолоджувався миттю і не думав про завтрашній день.

Прямував він уздовж згаданої ковзанки, саме під Прометеєм. Євген Федотович трохи постояв, спостерігаючи за тими, хто катався, але щось, якась неправильність, відволікала його.

Спершу Бджілько не зрозумів, чому погляд його вперто силкується перескочити із симпатичних дівчат-фігуристок на перехожих, що крокували повз ковзанки. Причина була не в дівчатах (прегарні! дивився б, не відриваючись!) і не в самих перехожих (звичайні люди), причина була в тому… Так, у тому, як поводилися перехожі. Кожен із них поспішав кудись чи просто прогулювався, але опинившись під Прометеєм, раптом звертав, на крок-півкроку відхилявся в бік — і далі прямував собі, немов би нічого й не сталося.

«Наче здохлий голуб валяється», — подумав Бджілько.

Але він знав: пильні сміттярі давно помітили б пташку і прибрали з тротуару.

Не дуже розуміючи, навіщо, Євген Федотович усе-таки вирішив подивитися, що ж там лежить. Це була не гультяйська цікавість, а швидше сила того штибу, що змушує кролика лізти в рідну нору — хай навіть із неї відчутно тхне змією.

Першої миті Бджілько… не побачив анічогісінько! Так, люди обходили певний участок доріжки, але він був порожній. Щоправда, сонце, яке зависло над Рокфеллер-Центром, світило Прометеєві в спину і кидало тінь від руки статуї саме на те місце, яке обходили перехожі, — але ж поряд на доріжці лежали тіні від дерев, безпардонно затоптувані перехожими.

Абсурдність картини була настільки очевидною, що Бджілько вирішив зруйнувати її єдиним можливим чином: зробив крок туди, куди не ризикували ступати інші люди.

І, вже занісши ногу, він нарешті побачив.

З тіней проступила, вималювалася, невеличка чорна валізка, холодно зблиснувши Євгенові Федотовичу двома замками. Мовляв, якщо так наполягаєш — дивись, ось я!

Миттю Бджілько пригадав усе: свої мрії і сподівання, свої безцільні кружляння містом, суму, яка залишилася в нього.

Розмову з «карміновим».

Він стояв і дивився на омріяну валізку, а люди навколо йшли, не зупиняючись, не помічаючи цієї чорної шкіряної коробки, і тільки наткнувшись на Євгена Федотовича, дивувалися: якого біса стояти посеред дороги?! Жоден із них навіть не поцікавися, куди це він дивиться, їхні погляди ні на мить не торкалися тіні… і того, що в цій тіні було приховане.

Як зачарований, Бджілько потягнувся до валізки — та й завмер. У душі Євгена Федотовича вперше за довгі роки коїлося щось неймовірне: жага і здоровий глузд зійшлися у двобої. Жага вимагала свого: зараз же забрати валізку, поки на неї не пред'явив права хтось інший (що всередині — гроші, Бджілько був упевнений!). Здоровий глузд, закликавши на допомогу свої вічну опонентку інтуіцію, заявляв про небезпеку, що причаїлася у валізці. Мовляв, такі збіги не бувають випадковими, мовляв, пригадай розмову і біжи звідси якомога далі, поки тебе не змусили взяти валізку. Здоровий глузд (а ймовірніше — інтуіція) припускав і такий перебіг подій.

Зрештою…

3

Годинник у сусіда задзеленчав — прокволом, із несподіваною настирливістю. Вибачившись, оповідач вийняв «апельсин» і здійснив звичайний свій ритуал: напрочуд уважно огледів обидва циферблати, щось підправив, підкрутив, після чого знову сховав годинник до кишені.

— І як, узяв цей ваш Бджілько валізку? — не витримав Віталій.

Сусід усміхнувся.

4

— Ну-у, — сказав «карміновий», — змусити — це навряд чи. Хоча. Якщо вам спало таке на думку… гм… припускаю, що могли й змусити. Не безспосередньо, а спрямували б ситуаційний вектор так, щоб у вас не залишилося іншого виходу. — Він іще поміркував і твердо кивнув: — Так, мабуть, могли.

Євген Федотович полегшено зітхнув.

— Виходить, я правильно зробив, що залишив її там?

— Залежить від точки зору, — і унган надовго замовчав, відпиваючи з високої склянки із парасолькою.

Вони зустрілися в тій таки кав'ярні, де і вперше. Бджілько не шукав «кармінового» навмисне, але той уже сидів за їхнім столиком і, побачивши Євгена Федотовича, привітно змахнув рукою, мовляв, приєднуйтесь. За всю розмову він лише двічі приклався до склянки: вперше — коли почув про валізку, вдруге — зараз.

— Я тоді пішов і не встиг сказати головне, — наважився нарешті унган. — Так, для звичайної людини взяти брудну річ — невиправно забруднитися. Але хто попереджений, той озброєний. Знаючи або хоча б здогадуючись про те, що знайдена річ — із брудом, людина рішуча, яка знає чого хоче і звикла в усьому досягати успіху будь-якою ціною, цілком може використати цю річ без шкоди для себе. Продати комусь чи закласти в ломбарді… Варіантів чимало.

— Але…

— Гроші? З ними ще простіше: адже бруд був на конкретних купюрах — тих, які лежали (якщо вони там лежали) у валізці. Вам лишалося тільки витратити знайдене. Чи, припустимо, покласти до банку на свій рахунок. Так ви позбавилися б від купюр, але не від тієї суми, яку знайшли, розумієте?

Сказати, що Євген Федотович пережив стрес — нічого не сказати. Бджілько був розчавлений, абсолютно знищений почутим: адже щастя, те саме щастя, про яке він марив, було поряд — тільки руку простягни! — а він утік, боягузливо і малодушно відмовився, хоча міг, звичайно, сам здогадатися про те, що розповідає «карміновий», — та навіть і не здогадавшись про всі ці тонкощі, він напевно поклав би гроші на рахунок, тобто зробив би саме те, що слід було зробити!

— Як ви гадаєте, — спитав Бджілько тремтячим голосом, — що тепер із цією валізкою?

— Коли наші з вами припущення мають рацію і її справді поставив хтось із тих, що працюють із силою, можливі два варіанти. Варіант «А»: валізку підібрали. Варіант «Б»: ніхто так і не заковтнув гачок. В останньому випадку, гадаю, нинішній власник валізки буде й далі закидати вудку з цією приманкою.

Унган утретє відпив зі склянки. І цього разу мовчав довше, ґрунтовніше. Наче насміливався на щось.

— Слухайте, — сказав він, — ви мені симпатичні. О, ні-ні, у звичайному сенсі, без жодних непристойних підтекстів! Я бачу, що ви людина непересічної долі та сильного духу. І саме тому хочу попередити: забудьте про той випадок. Я впевнений, що валізка, яку ви бачили, містила в собі саме мільйон і що її туди поставили навмисне для вас. Розумієте, те місце — особливе. Статуя Прометея, за повір'ями деяких знаючих городян, насправді уособлює іншого… персонажа. Той, хто несе світло, — це ж не тільки Прометей, аби ви знали. Точнісінько так перекладається ім'я Люцифера.

Бджілько хотів заперечити, що «світло» і «вогонь» — різні речі, але передумав. Зараз це було несуттєво.

— Прометея встановили у 30-их роках, — провадив далі унган, — і вже тоді статуя мала недобру славу. А з часом її почали використовувати для різних маніпуляцій із силою. Те, що ви описали, переконує мене: валізка опинилась там не випадково. І якщо пастку розставлено саме на вас… Краще не повертайтесь до Прометея, взагалі ніколи не ходіть у Центр. Ви сильна людина і зможете досягти свого іншим шляхом, не таким небезпечним.

Євген Федотович, однак, до порад унгана не прислухався і вже наступного дня прийшов до Рокфеллер-Центру. Бджілько як слід розкуштував смак самостійних рішень і ризикованих вчинків — і цей смак йому сподобався! Крім того, Євген Федотович виріс у СРСР, у магію і чортівню вірив слабо, і навіть випадок із валізкою не змінив його поглядів на це питання. Так, щось таке він тоді відчув. Так, відчуття були не з приємних. Так, не виключено, що із тією валізкою не все просто. Але повірити в якогось могутнього чаклуна, який навмисне готує настільки вишукану пастку на нього, Бджілька Є. Ф.?.. — даруйте! Разом із Оккамом і Голмсом Євген Федотович віддавав перевагу найбільш очевидним висновкам, без залучення інопланетян, тамплієрів та вудуїстів.

Утім, заради справедливості слід визнати: особливою логікою умовиводи Бджілька не відрізнялися. Він повірив не в усі висновки унгана, а лише в ті, які давали йому надію. Невідомий чаклун-самоук (думав Євген Федотович) вирішив, що набрався бруду і захотів очиститися таким от небанальним жертвоприношенням: «подарувати» комусь валізку з грошима. І якщо валізку ніхто не взяв (а в цьому Бджілько був упевнений на всі сто відсотків!), чаклун знову і знову робитиме спроби і «закидатиме принаду». Головне — не проґавити момент. Не бовваніти весь час перед очима в чаклуна, щоб не сполохати, щоби поставив валізку. Ну, а вже потім…

Євген Федотович втратив спокій та сон. Він перебував у Рокфеллер-Центрі безвідлучно: неуважно крокував Катакомбами, вештався по магазинчиках, годинами сидів у кав'ярнях, що виходили вікнами на ковзанку і статую Прометея, нарешті, кілька разів на добу, коли тінь від руки «світлоносця» падала на доріжку в тому самому місці, проходив там, пильно дивлячись собі під ноги.

Валізка не з'являлася.

Бджілька уже знали в обличчя декотрі офіціантки і продавці — привітно кивали чи обслуговували як постійного клієнта, зі знижками. Він бентежився, оскільки насамперед прагнув непомітності, але, певно, щось таке сталося з ним за кілька місяців життя в USA — колишня, дошкульна якість тепер щезла.

Ще три тижні, день у день, Бджілько залишався завсідником Рокфеллер-Центра. А потім несподівано зібрав речі, купив квиток на літак і гайнув з Америки. Назавжди.

Ніхто з його тамтешніх знайомих не знав, що сталося. Тут, у Києві, Євген Федотович влаштувався на роботу і жив, наскільки я розумію, життям такого собі сучасного Корейки, оскільки далеко не всі гроші встиг прогуляти в процесі «підкорення» чужорідного материка. Бджілько змінився: перестав бути похмурим відлюдьком, навіть одружився з симпатичною вдівонькою. Історію цю він довго тримати в собі не зміг і зрештою поділився нею з одним нашим спільним знайомим, ну а той — зі мною. — Сусід Віталія замовк, пригадуючи щось. — Еге ж, історія вийшла повчальна, що й казати. Знаєте, чому Бджілько перестав ходити до Рокфеллер-Центру?

Віталій похитав головою.

— То слухайте. Того останнього разу Євген Федотович дочекався, поки тінь від руки Прометея впаде на доріжку, і пішов перевірити, чи не з'явилася валізка. На успіх він уже не розраховував, а діяв більше, як то кажуть, задля годиться. І коли до заповітного місця залишалося два-три кроки, Бджількові раптом примарилося, що так, валізка знову стоїть там — та сама, вугільно-чорна, із двома блискучими замками! Потім він розповідав нашому із ним спільному знайомому: «Першої миті я остовпів, очманів від того, що побачив. Я вже не вірив… а тут — от вона, стоїть собі спокійнесенько. Я зробив до неї крок… і зрозумів: не візьму. Не насмілюся. Бо щойно торкнуся до неї, тут таки, на місці, накладу в штани від страху. Це був такий нутряний жах, який відчуваєш в дитинстві, залізши у підвал покинутого будинку і раптом почувши із темряви тихий сміх. Так-так, мені здалося тієї миті, що я чую, як валізка беззвучно сміється з мене, — і я збагнув: ніколи! Ні за які медяники!!! А потім несподівано просто на те місце, де стояла валізка, хтось ступив ногою, мара розвіялася, і виявилося, що ніякої валізки нема, це лише гра тіней, не більше. Але відтоді я не ходив до Прометея, а незабаром узагалі повернувся сюди».

— Нічого собі історія.

— Коли мені її розповіли, я не повірив, — зізнався сусід. — Але потім приятель улаштував так, щоб я познайомився із Бджільком. (Само собою, звуть його інакше, але це й не суттєво). Я побачив Євгена Федотовича і уже не сумнівався, що він справді пережив щось дуже схоже на те, про що розповів моєму приятелеві.

— Еге ж… Чого тільки в житті не трапляється.

…До самісінького Нью-Йорка більше не розмовляли, так, перекинулись двома-трьома фразами і все. Віталія нарешті потягло в сон, він дрімав, хоча годинник-апельсин час від часу дзвінко курликав. Власник щоразу витягав його, здійснював звичайну процедуру і знову ховав.

На виході з аеропорту Віталій попрощався із сусідом, упевнений, що ніколи більше його не побачить, — і не помилився.

5

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …Так, усе гаразд, розібралися. Гадаю, післязавтра летітиму назад.

— Чуєш, Віт…

— А, чорт!

— Що таке?

— Та коли їхав туди, потрапив у пробку. Назад вирішив добиратися підземкою, але тут поки знайдеш потрібну станцію… Добре, давай я передзвоню тобі за годинку, тоді й договоримо, згода?

6

На довершення всіх негараздів Віталій іще й переплутав станції: сів не на тій гілці і зараз вийшов на якомусь брудному, майже безлюдному пероні. Поглянув на схему: виявляється, йому треба було їхати у протилежному напрямку! Впівголоса лаючись, вирішив плюнути на все, піднятися нагору і взяти таксі: може, пробок в цьому районі менше; та й в будь-якому разі таксист не заблукає, чи не так?

Він уже рушив до виходу, але відчайдушний крик за спиною змусив обернутися. Невисокий літній чоловік, що стояв на платформі й чекав на потяг, притис долоню до лівої сторони грудей і повільно сповзав на підлогу. Допомогати не квапились: хтось гидливо відсувався подалі, хтось із відстороненою цікавістю спостерігав за тим, хто кричав. Тільки двоє — старий та стара несподівано радянської зовнішності («Немов на машині часу приїхали», — мимохідь спало на думку Віталію) підійшли до літнього. Той уже лежав, хворобливо вивернувши ноги, обличчям униз.

Стара, крекчучи, нахилилась над ним і одразу випрямилася.

— Є тут лікар? — запитала українською.

Не сповна розуміючи, навіщо це робить, Віталій відгукнувся:

— Є. Не практикуючий, але перша освіта… — він уже присів поряд із бідахою і намацував пульс. Пульсу не було.

— Викликайте швидку, — сказав старому. — Чи що тут зазвичай викликають у таких випадках?

Удвох вони перевернули покійного на спину, і Віталій звернув увагу, що ліва внутрішня кишеня піджака в того випирає, наче там лежить щось велике й кругле.

— Дивись, — сказала стара чоловіку. — Як нагадує Леонова!

— Леонов помер давно, пам'ятаєш, у новинах показували.

— Пам'ятаю. Я ж кажу: нагадує.

З тонелю долинуло рівне наростаюче гуркотіння. На них уже майже ніхто не дивився; Віталій, наче заворожений, засунув руку до кишені покійного і витягнув золотавий годинник-апельсин.

Гримочучи, увірвався потяг, розфарбований у строкаті кольори. В цьому шумі дзеленчання годинника було майже нечутне, сам Віталій швидше відчув його як вібрацію в долоні.

Він подивився на «апельсин», перевів погляд спершу на покійного, потім — на старих.

«Якого біса?! Хоча б раз у житті будь сміливим, візьми те, що нікому вже не належить. Якщо не ти, візьме хтось інший, годинник все одно не потрапить до родичів цього чоловіка: їх привласнить собі або якийсь пройдисвіт — перший же, хто помітить, — або поліцейські, коли знайдуть труп. Чи навіть оці двоє. То чому ж не ти? Справа, загалом, лише в тому, чи насмілишся взяти, ризикнеш чи накладеш у штани від переляку. Здатен ти, так-разтак, на вчинок?!»

Віталій пильно, просто в очі, подивився на старих — ті, хоча й витріщалися на його долоню, схоже, не сповна розуміли, що бачать. Стара швидко зморгувала, немов би намагалася сфокусувати погляд на чомусь, що весь час вислизало від її уваги. Старий, здавалося, взагалі задрімав або трохи сп'янів.

Перехопивши погляд Віталія, вони, наче за командою, опустили очі. Стара метушливо смикнула чоловіка за рукав, ходімо, мовляв, наш потяг.

Віталій холодно всміхнувся їм навздогін, поклав «апельсин» до внутрішньої кишені піджака і підвівся.

Вийшов із підземки, таксі спіймав майже одразу — щоправда, назвав зовсім іншу адресу, не ту, яку збирався. Машина мчала, розплескуючи калюжі, вкриті, мов лускою, першим осіннім листям, а Віталій вкотре подумки прокручував почуте в літаку. Тепер він здогадувався, що сусід розповів історію Бджілька так, як йому, сусідові, було… зручніше? вигідніше? — втім, не має значення. Можливо, це взагалі такий збіг обставин: у чоловіка, схожого на Леонова, опинився годинник того, хто розповів Віталієві історію цієї (чи ж цієї?) людини. Або справжній Бджілько нікуди з Америки не летів.

І не про валізку мріяв він усе життя, а про…

Несуттєво.

І скільки було правди в словах сусіда по перельоту — теж несуттєво.

Є факт: годинник в руках у Віталія. Зрозуміло, він не залишить його собі… Просто тому, що це надто небезпечно, раптом що… Словом, не залишить.

Але ж ніщо не заважає продати його, чи не так?

Коли фортуна посміхається тобі — використовуй її на повну, якщо ти чоловік, а не нікчема!

Їхати було ще далеко; Віталій почув мелодійне дзеленчання, витягнув «апельсин» і, розкривши кришку, замилувався всією цією красою: стрілочками, зірочками, візерунками, всім цим налагодженим, точним механізмом, який діяв за раз і назавжди встановленими законами.

«Цікаво, а що там мій сусід у них весь час підправляв?..»

7

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …поки віз, думав, збожеволію. Ну, наче, нормально, по дорозі не зіпсувався наш плід. І, здається, в мене коріння не запустив. Я щоп'ятнадцять хвилин в ньому стрілочки пересував, аби процес заморозити, аби проростати не почав. Це ж як Татусеві треба було грішити, скільки «гумусу» напрацювати, щоби таке…

(перебиваючи) — Згодував апельсин?

— Аякже. Наш Вінні-Пух одразу повівся, добре ти його «накрутив». Упевнений, насіннячко проросте найближчим часом.

— Ну, виходить, можна не турбуватися. Щойно потягне-вип'є всі соки, одразу ж скине брудну шкірку, правильно?

— Загалом — так, але, боюся, йому одного Пуха, як такого собі газона, може й не вистачити. Боюся, і десятка інших газонів не вистачить, довго буде з рук у руки перекочуватися. Товста дуже шкірка, сам знаєш. А найстрашніше, якщо плід наш почне притягати до себе біди, от чого я боюся… Ого!

— Що таке?

— Та щойно на ліфті повз мене проїхав попутник, разом у літаку летіли.

— Ну, і? Звичайний собі збіг.

— Так, мабуть. Хоча — чи нам вірити у збіги? Бог не фраєр…

8

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …так, Танцю, пам'ятаю, пам'ятаю!

— Про що пам'ятаєш?

— Завтра — дванадцяте, день народження нашої доньки. До речі, привезу їй подарунок — шикарнючий! Я оце якраз заїхав до одного знайомого, у нього магазинчик у «вежах-близнюках»… Ну, в «Трейд Центрі», тутешніх хмарочосах, так, то він обіцяв дещо годяще підібрати. Словом… О, мій поверх, час виходити. Все, сонце, цілую, скоро прилечу, чекай.

Віталій вийшов з ліфта, зім'яв і викинув рекламний проспект, який йому підсунули на вході («Вересневі знижки! Поспішайте!»), і тоді дзиґар «апельсина» у піджаці задзеленчав — прокволом, розлого, чомусь (устиг здивуватися він) зовсім не мелодійно.


Зобразіть мені рай

Смак до знань

Він увійшов точно із дзвоником. Зачинив за собою двері в авдиторію — і наче гострим лезом відсік мідне, вимогливе дзеленчання. Це був один із маленьких трюків, якими Шахх послуговувався під час занять. Ще один штрих до його образу — образу розважника.

Увагу авдиторії слід зосередити на собі — одразу, з першої ж миті. Він знав розважників, які, навмисне запізнившись, прочиняли двері з приголомшливим гуркотом, знав тих, хто любив перчене слівце, незрідка фіглярував або ж щоразу міняв вбрання, зачіску, навіть тембр голосу… «В цій битві всі засоби годяться», — казав Шаххові його наставник. Шахх так не вважав: блюзнірство рано чи пізно призводить до того, що тебе починають зневажати. А це — певний шлях до загибелі.

Він піднявся на кафедру і різким владним порухом змахнув з неї неіснуючий пил. Мармур приємно холодив шкіру; під пальцями, ледь відчутні, вгадувалися літери. Він пам'ятав кожну з них, особливо той характерний іржавий відтінок у стертих за віки борозенках. Іноді вони снилися Шаххові, і це були не найкращі його сни.

Десь на «верхорядді» зареготали. Зашурхотів пакет, напевне — промаслений, напевне — зі шматком м'ясної запіканки. Одна з дівуль верескливо розповідала подрузі, як учора ходила зі «своїм» на дикі танці.

Пахло зіпрілим листям, гнилими грибами і стайнею. Хоча — Шахх точно знав — зранку тут прибирали.

Він ковзнув поглядом по півколах рядів. Іноді вони нагадували йому стільник, іноді — скелю із безліччю гнізд, давній пташиний базар, де пір'я, уламки шкаралупи і багно давно перемішалися, злиплися, зрослися у щось монолітне і вічне. Кулі-світильники на порожнистих трубках цілком відповідали загальній атмосфері. Декотрі ще жили, але чимало їх було розбито або ж вони просто видихалися — розтрощені яйця, давно полишені пташенятами.

З «верхоряддя» хтось впустив сандалію, на нижніх рядах її зловили й закинули назад.

— В ім'я Всемогутньої, Чорнозіничої, Тієї, що Проймає та Очищає, почнімо, — тихо сказав Шахх, ні до кого конкретно не звертаючись.

Але його почули.

І замовкли.

— Тож, на чому ми зупинилися минулого разу?

— На місті Тисячі Колон! — вигукнув з першого ряду чубатий усміхнений хлопчина. Цей завжди все пам'ятав, оповіді Шахха слухав жадібно, примруживши очі і привідкривши рота. Ловив кожне слово. Із азартом помічав будь-яку його помилку.

— Правильно, — погодився Шахх. — Тош-Спритник із Красунею, дивом уникнувши загибелі, дісталися нарешті до загубленого міста Тисячі Колон. Сходами, на які сотні років не ступала нога людини, вони зійшли глибоко під землю. І знайшли там Оракула-з-Глибин.

Авдиторією пронеслося ледь чутне зітхання. Оракул був однією з ключових таємниць всієї історії. Багато хто приходив сюди для того, щоб дізнатися, про що ж він сказав Тошу. Ну і, звісно, — почути, чим усе закінчилося.

— Оракул чекав на них у напівтемній залі з низькою стелею. Зі стелі звисало клоччя чи то павутини, чи повзучих рослин; світло потрапляло сюди через отвори в стінах…

— Це як? Адже місто глибоко під землею! — встряв чубатий.

Шахх знизав плечима:

— Давні володіли знанням, яке нині втрачено. Їхні світильники жили сотні років, харчуючись темрявою та вологими випарами. А можливо, і підземними хробаками, хтозна… Так чи інакше, чимало світильників іще випромінювали світло, коли Тош-Спритник і Красуня ввійшли до Покою Оракула.

— І їх отак просто взяли і впустили?! — хмикнула дівчинка з третього ряду, лупоока, із землистою шкірою. Шахху розповідали про неї: погана спадковість, на додачу — нещастя, що сталося з містом, у якому вона жила раніше. Звідси й паскудний характер: бажання будь-якою ціною довести власну значимість.

Шахх був не проти: хай доводить. Але не за його рахунок.

— Якби ви частіше відвідували заняття, то знали б, про що я говорив минулого разу. Звичайно ж, «просто» нічого в цьому житті не буває. Тошеві-Спритнику довелося зійтися у двобої зі сталевими бовванами, а потім — вирішити загадку Трьох Однооких Близнюків. Отже, нагадую, загадка була така…

Шахх повторив те, чим завершив минуле заняття: формулу загадки, — а потім запитав, хто із присутніх знайшов відповідь. Вгору здійнялося кілька рук. Із легкою посмішкою на вустах він оглянув авдиторію, наче розмірковував, кого б викликати.

В цьому і полягала суть занять. Змусити їх хоч якось ворушити мозком. Хоча б щось дізнатися про світ… Про той світ, який існував колись давно і якого більше не буде ніколи. Кажуть, раніше на заняттях юнаки та юнки чомусь-таки вчилися. Тепер вони приходили розважатися — і тільки якщо оповіді Шахха були захопливими, можна було розраховувати на увагу авдиторії.

Тому — нескінченно довга історія про Тоша-Спритника та його подружку. Тому — битви, погоні, давні таємниці — все те, що поки що їх розважало.

Як і багато хто до нього, Шахх примудрявся вплітати у мереживо історії невеличкі завдання і давати хоча б дещицю важливої інформації про світ. Якщо завдання були простими і в оповіді не було складних слів, ці іноді щось запам'ятовували і на щось відповідали. Шахх був для них одним із небагатьох джерел знань; вони не вміли читати, як не вміли читати їхні батьки і діди, але ті принаймні мали доступ до хитромудрих механізмів і володіли мнемотехніками. Нинішнє покоління не бажало розбиратися ні в чому і ні до чого не прагнуло. Рідкісні винятки лише підтверджували правило. До того ж — були вкрай небезпечними.

Про одного такого Шахха сьогодні попередили. Він відшукав поглядом новачка, котрого помітив давно, щойно увійшов до авдиторії, — відшукав і кивнув:

— Слухаю вас.

Той підвівся, обсмикуючи мішкуваті штани і часто кліпаючи очима. Круглолиций, трохи повнуватий, із неприродно довгими передніми зубами. «Певно, успадкована вада. Втім, для нинішніх фізичні відхилення радше є нормою».

Смикнувши плечима, новачок заходився відповідати. Загадка Трьох Однооких Близнюків потребувала вміння рахувати і природної кмітливості, але довгозубий розкусив її на подив управно. Для свого віку — блискуче.

До планів Шахха це не входило. Швидка і правильна відповідь знецінювала запитання. Більше того, новачок пояснював усе надто складно, більшість із присутніх не розуміла, про що він говорить — себто, не могла засвоїти матеріал.

Гірше того — деякі, занудьгувавши, знову почали щось жувати, почухуватися або ж базікати. Авдиторією розлився ледь помітний нудотний запах.

«В інші часи, — з гіркотою подумав Шахх, — я би радів цьому новачкові. Я зробив би з нього блискучого мислителя, вченого, який дав би людству багато нових…»

Він обірвав себе і розсміявся поблажливим, образливим сміхом.

— Ви зробили помилку. Але не страшно: всі не можуть бути такими розумними, як Тош.

Юнаки зареготали, юнки захихотіли. Довгозубий смикнув головою, наче відганяючи мух:

— Я не помилився. — І почав повторювати все те, що вже один раз пояснював.

Не бажаючи вислуховувати його до кінця, Шахх відмахнувся:

— Нісенітниці! Можна тільки порадіти за Красуню, що з нею був Тош, а не… — багатозначна пауза, — …хтось інший.

Свист, оплески, улюлюкання. Сандалія здійснила ще одну мандрівку вниз-нагору.

— І от Спритник, здолавши загадку Трьох Однооких Близнюків, опинився нарешті перед Завісою Незримого. За нею на нього з Красунею чекав Оракул.

Абсолютна, космічна тиша. Навіть пакетом із запіканкою не шурхотять.

— Що являла собою Завіса Незримого? Нескладно відповісти: це був величезний полог, що відмежовував дальню частину зали. За пологом і був захований Оракул. Ніхто — ні людина, ні звір, ні пташка — не могли порушити усамітнення, в якому перебував за Завісою Оракул. Нікому не дано було побачити його і залишитися живим. А от Оракул, звісно ж, знав усе про прохачів задовго до того, як вони переступали поріг зали…

Шахх розповідав із легкістю людини, котра всоте повторює одне й те ж. Історію про Тоша і Красуню він вигадав, коли був молодим і наївним… Коли вірив, що цей світ ще можна врятувати. Але якщо з року в рік спостерігаєш за тим, як деградують покоління, і щоразу думаєш: от вона, межа, нижче якої опуститися неможливо… А потім приходять наступні — і ти розумієш, наскільки обманювався!..

Рано чи пізно тебе починають гризти сумніви: а може, все даремно?

Потім усвідомлюєш: так воно і є.

Незрідка Шахх ловив себе на тому, що перестає вплітати в історію Тоша щось пізнавальне. Дедалі частіше він забував значення рідкісних слів.

Цього не помічали — не було кому помічати.

Зараз він розповідав — і вперше відчув, що в залі є той, хто не просто стежить за пригодами Тоша і Красуні. Довгозубий новачок не відводив від Шахха очей. Це був погляд… Шахх спершу навіть не зрозумів, який саме. Не ображений, ні. Не зловтішний (як у чубатого) і не байдужий (як у більшості), навіть не азартний, хоча зараз розважник розповідав про Оракула.

Це був — збагнув раптом Шахх — погляд, сповнений презирства. Довгозубий знав, що правильно вирішив загадку.

Стоячи посеред запаскудженої, просмерділої потом і прілим листям зали, Шахх несподівано зрозумів, яким нікчемним він став. Він, Шахх, знає більше, ніж усі юнаки та юнки, що сидять зараз перед ним, колись дізнаються! Невже до скону днів він так і розважатиме це ремиґливе та пердливе стадо?!

— Але як, — запитав Тош, — нам перемогти загарбників? Де знайти легендарну Зброю Давніх?

— Вона нічим тобі не зарадить, — відповів Оракул. — Бо — поглянь на себе. Ти сильний і хитрий — та чи ж мудрий?

— Якщо є вірний клинок — нащо мені мудрість? Мої пращури знали чимало мов і вміли читати. Їм слугували розумні машини; вони вміли керувати погодою, створювали псевдоживих істот, мандрували глибинами космосу. Та хіба допомогло це проти загарбників?

— Загарбники тут ні до чого! — відрубав голос із-за Завіси Незримого. — Справа в них самих, у твоїх пращурах. Чимало пророків віщувало людству загибель від катастроф та епідемій. Ніхто й уявити не міг, що людей згубить не біда, а благо. Не хвороби і природні катаклізми знищили вас, але — пересиченість! Коли все стало досяжним, ви розгубилися. Ви перестали хоча б чогось прагнути, забули, для чого створені. Людина — володар Землі, тож мусить урядувати нею мудро і справедливо, а для цього необхідно розвиватися. Твої пращури досягли того стану, коли будь-яке знання стає доступним майже миттєво. І що ж? Вони сплутали можливість отримати знання із самим знанням. Стоячи біля прочинених дверей зброярні, ти можеш увійти і взяти будь-яку зброю. Але ти не володієш нею.

— А хіба є різниця?

— Коли поряд опиняться горлорізи, відчуєш її на власній шкірі. Чи багато користі від зброї, котра лежить за п'ять кроків від тебе, якщо до твого горла уже приставлене лезо клинка?..

Шахх розумів, чим і наскільки ризикує. Невидимий клинок завжди був біля його власного горла, але зараз Шахх сам, свідомо, щосили давив на нього. Те, про що він говорив, було надто складним для авдиторії. Він використовував прості слова, але ж абстрактні поняття цим завжди давалися насилу. Запах став ще нудотнішим.

І все-таки — вони слухали! Ці юнаки та юнки вперше за багато років слухали його, затамувавши подих! Можливо, хтось із них нарешті замислився над тим, хто він є і для чого існує на цій планеті…

Можливо, все ще не безнадійно! Бо, збагнувши, вони могли б…

— Нісенітниці! — сказав раптом новачок. Сказав голосно, тож його напевно почули й у задніх рядах. — Нісенітниці та брехня!

Він підвівся, обсмикнув свої мішкуваті штани і продовжував говорити; Шахх не переривав його, вражений таким несподіваним і зухвалим втручанням.

— «Людина — володар Землі»? Чи ви самі вірите в це? Ви ж напевно чули про книги давніх. Не могли не чути! І всі вони погоджувалися в одному: історія людства нараховує не сотні і не тисячі — мільйони років. І час — він більше схожий на океан, а не на тракт, яким ідеш із кінця в кінець; хвилі цього океану то розмивають берег, то прибивають до нього каміння і пісок. За мільйони років свого існування людство неодноразово підносилося до висот думки і духу, і так само часто — звергалося у безодні беззаконня та дикості. Вироджуючись, вони ставали звірами, а затим — через мільйони років — знову досягали тих-таки висот. Це закон природи. Щоразу, звеличившись, люди вважали себе вищими створіннями — і щоразу обманювалися, бо спередвіку їх було створено не для володарювання, але ж — для покори!

Тепер Шахх слухав довгозубого, затамувавши подих. Це було неймовірно! Звідки б юнак міг дізнатися про «Пнакотські манускрипти»?! Вони були заборонені, тих, хто знав їх напам'ять, вилучали. І все-таки — довгозубий зараз цитував їх практично дослівно!

— «В океані часу інші створіння — спражні господарі Землі — жили з перших миттєвостей його існування. Завжди. Для них сила хвиль і підводні течії — ніщо, дрібниці! Кожен цикл історії людства для цих володарів світу — лише тільки спалах сонця на сході дня. А саме людство — в найкращому випадку, плем'я рабів. Одні використовують нас як недоладне вмістилище для своїх розумів, коли вирішують залишити межі дальніх світів і відвідати наш. Інші бачать у людях їжу, чи коридор між жахливими багатовимірними просторами і Землею, чи дешеву зброю у боротьбі з іншими споконвічними божествами.

Всі вони — міжпланетні мандрівники, мешканці тонких світів, чада Хаосу Споконвічного — ставляться із байдужістю до того, на якому оберті розвитку в ту чи іншу мить перебуває людство. Для більшості з них узагалі не існує митей, бо вони живуть протягом усіх часів водночас! Але і для тих, чия природа хоч трохи ближча до нашої, несуттєво, перетворились ми знов у напівмавп чи возвеличилися (настільки, наскільки ми здатні возвеличитися). Бо, якщо вони зажадають, то прийдуть і візьмуть своє — чи те, що вважатимуть своїм». — Новачок розсміявся хрипким, надірваним сміхом. — Якщо поміркувати…

Договорити він не встиг: дзвінко чхнув, потім закашлявся. Нудотний запах загус настільки, що, здавалося, став видимим, надаючи повітрю огидного блідо-зеленого відтінку.

Перед очами все попливло, думки плуталися. Слухачі давно вже не мовчали — спершу тут і там лунало знічене мурмотіння, затим — гучні вигуки. Гучні і зловтішні.

Зрештою, найпривабливішим для них були навіть не оповідки Шахха. Їх приваблювала сама ймовірність того, що одного разу він припуститься помилки — і тоді…

Точніше, вже зараз.

Звідкись із верхніх рядів долинуло довге напіввиття-напівкрик, далі — регіт, у якому не було нічого людського. Цей регіт підхопила решта. Вони почали підхоплюватися з сидінь, дехто уже скочив на парти.

О, так, їхня зовнішність швидше за все налякала б людей непам'ятних часів! Природжені вади і свідомі модифікації тіл призвели до того, що у багатьох обличчя були спотворені, на руках — по шість-сім пальців, іноді — з подовженими нігтями; хтось відрощував собі зябра, у інших шкіра на лобі відшаровувалася і міняла колір залежно від настрою. Вони були діти свого часу… дитинчата.

Але, що набагато страшніше, їхня внутрішня будова також змінилася. Як наслідок — зазнала змін і психіка. Іноді Шахх думав: можливо, всі ці пазурі, зябра, гребні призвели до того, що нинішні діти просто не здатні засвоїти знання пращурів? Адже не можуть мавпи навчитися віршескладанню, а риби — живопису…

Натомість вони отримали інший дар: здатність, налякавшись чи роздратувавшись, збуджувати одне в одного агресію. Випускаючи особливу пахучу речовину, вони підхльостували решту своїх ровесників і якоїсь миті перетворювалися із людей на тварин, із окремих особистостей — на зграю. З віком вони втрачали цю властивість — ті з них, хто доживав до сивих літ.

Він бачив таке сотні разів, і не тільки уві сні, тому не перелякався. Владно здійнявши руки до стелі, Шахх звелів:

— Стояти! — і на мить вони підкорилися. Все в авдиторії завмерло, хоча важкі задушливі хвилі зграйного запаху і далі гойдалися у повітрі.

Шахх схвально кивнув і, маючи намір остаточно погасити агресію, почав повільно, ритмічно читати молитву:

— До тебе, Всемогутня і Чорнозінича, Та, що Проймає та Очищає, підносимо свої…

Не встиг.

З лінивим дзенькотом вибухнув крайній лівий світильник, потім — іще один. Решта згасла разом, наче чиїсь велетенські вуста задмухали жменю свічок.

Останнім, що запам'ятав Шахх, було спотворене злобою обличчя новачка: задерта губа, розчахнуті ніздрі, готове до стрибка тіло.

Потім настала темрява.

* * *

— Як це сталося? — Священик був набагато молодшим за Шахха, але поводився самовпевнено, наче господар.

— У своїй відповіді новачок використав надто багато незнайомих слів. Це їх завжди лякає. Я намагався зупинити…

Священик поклав руку Шаххові на плече:

— Не турбуйтеся. Ми давно вже знали про нього. От-от мали… Втім, несуттєво. Збагніть головне: ви тут ні до чого.

В авдиторії було порожньо і тьмяно, палали свічки. Прибиральники ходили між рядами, вимітаючи сміття. Ще двоє драїли підлогу, кафедру і перші ряди, хоча, звичайно, все відмити й не сподівалися. Хтось перечепився і, вилаявшись, жбурнув у куток сандалію з розірваними ремінцями.

Пахло зіпрілим листям і бійнею.

— Світильники відновлять за кілька днів. Доти… Ну, я би порадив вам відпочити. Групу ми розформуємо, до початку сезону залишилося зовсім мало часу. Ті з них, хто прийде наступного року, — («Хто вціліє і прийде наступного року», — подумки виправив його Шахх), — навряд чи згадають про це, — священик невизначено махнув рукою у бік перших рядів.

— Його батькам уже…

— Він був сиротою, виховувався в одній із книг-говорилень. Певно, нам доведеться як слід взятися за неї… втім, — обірвав він себе, — це вже не ваш клопіт. Ви вільні, розважнику.

Шахх пішов.

Мрячило, він щільніше насунув на голову капюшон і попростував брущаткою, намагаючись не ступати у калюжі. Перехожих майже не було, тільки один раз повз нього прочовгали, в'яло гойдаючи головами, грибоносці; на обох були криваво-червоні плащі із символом Юґґота. Шахх чув, як вони раптом зупинились і обмінялися кількома фразами, вимовленими так, наче роти в грибоносців були забиті талим льодом. Затримуватися і прислухатися він не став. Швидко перейшов площу Ноденса Здоланого, квартал Різників і вийшов на Горбатий міст. Звідси було видно всю південну частину міста, і Шахх якийсь час простояв, дивлячись, як сіре марево поступово оповиває дахи будинків; він намагався уявити, яким було місто тисячі років тому, коли про Давніх Господарів знали тільки з легенд і вважали їх вигадкою, не більше. «Коли»… Це припускало, що колись були часи інші — вільна Земля, вільне людство. Але якщо автор «Пнакотських манускриптів» хоча б на півкроку наблизився до істини, значить, Господарі завжди володіли Землею і завжди владарювали над людьми. Для того вони людей і вивели.

Рвучкий порив вітру зірвав капюшон із Шахха, але той не надягнув його знову, лише провів долонею по голеній голові. На лобі були витатуювані ієрогліфи, які означали те ж саме, що і літери з іржавим відтінком — там, на кафедрі, у Виховаллі ярих. Тавро, мітка Пані. Ніхто з Господарів не насмілиться торкнутися Її власності, якщо не бажає мати справу з Її прислужниками або ж із Нею Самою.

Виховалля звідси було не видно, та Шаххові виразно пригадався чудернацький розчерк перед центральним входом; ті ж ієрогліфи, але незрівняно більшого розміру. Навіть найтемнішої ночі їх було помітно — бо вони були чорніші за будь-яку природну чорноту.

Коли наближався черговий сезон, вони починали пульсувати. І тоді ярі ставали роздратованішими і злішими: глибоко в душі вони здогадувалися, що на них чекає, хоча мало хто з них дозволяв собі замислюватися. Саме це згубило новачка: не зарозумілі слова, але те, що він сказав їм правду.

Колись, подумав Шахх, він сам теж скаже їм правду. Не цим, ясна річ, — іншим, котрі прийдуть за рік, два, десять. Колись він набереться мужності і скаже… зламається, втративши останні крихти надії, — і скаже.

А доти — покірно виконуватиме те, чого від нього чекають: вкладатиме в ці голови хоча б малу краплину від здобутих людством знань. Намагатиметься зробити з них людей.

Він і сам не знав — у божевільному сподіванні чи ж в ім'я служіння Чорній Козлиці, Матері Лісів.

— Йа! — прошепотів він одними вустами, падаючи на коліна і торкаючись лобом мокрих каменів. — Йа!

Це було вище за нього — рабське поклоніння, що наринуло раптово, зухвало. Це було в ньому.

— Йа, Шуб-Ніґґурат!

У небі прогриміло, блискавка, схожа на щілину, розчахнула світ навпіл.

— Йа! Тобі, Всемогутня і Чорнозінича, Та, що Проймає та Очищає, підносимо свої молитви!..

Краплі барабанили по каменях і спині, по дахах і руїнах, по бані Виховалля і по вівтарях. Шахх усміхався. Коли Матір Лісів прийде по наступний легіон ярих, вона буде задоволена, о, так! Як і решта Давніх Господарів, вона любить покору і любить живу плоть. Вона опікується своїми чадами. Вона велична і всемогутня, нагороджує вірних і карає тих, хто помислив зухвале.

Хтось убогодухий міг би запитати: чому ж тоді Рогата бажає, аби ярі вчилися? А відповідь була очевидною: тому, що розумні люди — смачніші!

Шахх, котрий досі не забув, якою солодкою була плоть його наставника, знав це напевне.


Зобразіть мені рай

Чудове перетворення

Присвячується Миколі Олексійовичу Сороці

Перший гробокоп: (співає)

А старість — гульк! — підстерегла,

Вхопила в пазур лютий

І в край далекий завела,

Звідкіль не повернути.

В. Шекспір

1. «Знову прителющився! Наслідить, а ти прибирай за ним».

Стара відклала в'язання; стогнучи, підвелася з крісла й непевною ходою почовгала до маленького передпокою.

— Чого мнешся? Гайда в кухню, зараз прийду! — проказала вона.

…Сьогодні зранку спина геть забула, що здатна розгинатися. Тяжко дихаючи, стара ледве сповзла з ліжка — й вирішила, що можна зробити собі вихідний, власне, не вихідний, а навпаки — і нікуди не виходити. По сигарети вона з'їздить завтра.

До обіду сиділа в кріслі й в'язала. (Нитки нині коштують недешево, але вона призвичаїлася розпускати зв'язане й починати все спочатку. Жінки, що торгували, як і вона, сигаретами, казали, що вигідніше в'язати й продавати теплі речі, рукавички, наприклад; але вона не згодилася. «Дурна», — вирішили торговки). Хотілося їсти, і з двох бід — голоду й болю в спині — стара обрала першу.

«А це пришкандибав — повзи. Поїм зате».

Вона дочовгала до кухні, недобре зиркнула на гостя й потяглася до каструльки, аби зварити кашу.

— Спина? — зі співчуттям запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.


2. Вона торгувала сигаретами — було це десь двадцятого лютого. Вітрюган сипав сніжні зерна за комір й у розкриту валізу. Сигаретні пачки навіть під целофаном зволожувалися, втрачали свою форму. «Завтра доведеться вклеювати нові».

Хилилося на вечір. Станція метро «Лук'янівська» вивергала юрмиська людей, порція за порцією. Ще година-друга — і можна збиратися додому. Стара намацала через бокову кишеню кишеню внутрішню, потаємну. Семенівну під Новий рік підловила якась шпана, відібрали все: і сигарети, й гроші. «Іроди кляті! — бідкалася Семенівна. — Фашисти, молокососи!» Стара тоді й підшила потаємну кишеню, куди складала купюри. Так почувалася певніше.

Стара стояла біля парканчика, поряд із тролейбусною зупинкою. Сумку з товаром дбайливо прив'язала до металевої огорожі, сама заклякла над «вітринною» валізою й уважно стежила за перехожими. Перехопити погляд клієнта вкрай важливо. Часто від цього залежить, підійде він до тебе чи до твоєї конкурентки.

Із дверей метро ринула чергова хвиля пасажирів, а до зупинки водночас підійшло три тролейбуси. Звичайно ж, люд від «Лук'янівської» стрімголов кинувся через дорогу до тролейбусних коробок.

Затремтів парканчик — хтось вирішив не оббігати, а перескочити.

Гули машини, лунко прочинялися тролейбусні двері, в яких замість скла було приварено металеві листи.

Ті, хто вийшов з тролейбусів, знервованим скописьком посунули до метро.

— Вєталь! — чулося у натовпі. — Зачекай, у мене ґудзик відірвався!

— Аякже, знайдеш ти його. Ходімо.

— Ой, женщіни! — вигукнула Філіпівна. — Подуріли, їй-бо! Дивіться вніматєльно!

Але було вже пізно: якийсь молодик у спортивній шапці, що обтягувала голову так щільно, аж з-під матерії випирали вуха, з усього розгону врізався в стару. Вона відчайдушно зойкнула, впала на брудне крижане кришиво, відчувши гострий біль у попереку. Вилаялася: голосно, надривно — перехожі з відразою відсахнулися.

— Ах ти ж! — зайшлася кашлем.

Жінки стояли перелякані й не знали, як підступитись.

— Тобі боляче, — раптом почула над головою.

Чийсь чорний, заляпаний глиною чобіт наступив на валізу, зім'яв порожні сигаретні пачки й зник із виду. Стара заволала йому вслід, але без усякої надії, що зупиниться, від самої лише люті.

— Не кричи, будь ласка. Вставай, — знову почула той самий голос.

Вона сперлася на лікті, обернулась: який там добродій розумує?

Позаду стояв скелет.

Це був звичайнісінький людський скелет, високий, з тонкими кінцівками та порожньою грудною кліткою. Крізь ребра проглядалися жовтий кіоск та фіолетове небо з поодинокими краплинами зірок.

— Вставай, будь ласка, — повторив скелет. Коли він говорив, нижня щелепа рухалася, але не клацала. Голос у нього був тихий, з шовково-костяними інтонаціями.

«Смерть, — вирішила стара. — Пізненько з'явилася».

— Пішл-ла ти! — кинула люто.

Жінки здригнулися, Філіпівна впустила свій лоток, і пачки вмить було втоптано в сніг. Скелет теж здригнувся.

Стара тепер лежала на боці й усе чекала, коли Смерть забере її, але скелет нічого не робив.

— Чого зволікаєш?! — кинула слова просто в порожні очниці.

Перехожі скляними поглядами намацували собі дорогу, силкуючись не дивитися на стару.

— Гаразд, — прошепотіла вона. І жінкам: — Ну ж бо, підніміть мене, в-вашу…!

Торговки заметушилися, підхопили стару, звели на ноги, обтрусили пальто від снігу.

Стара грубо вивернулася з їхніх рук і подивилася на скелета. Той ступив до неї ближче, прикладаючи до грудної клітки кисть:

— Даруй, що налякав… Ти здавалася такою нещасною, і я хотів допомогти.

Він потупцював на місці, залишаючи на снігу кістяні відбитки…

— Шо з тобой? — запитала Філіпівна. — Ударілася сильно?

— Пішла ти!..

— Тьху. Савсєм здурєла, — пхикнула торговка. Інші несхвально похитали головами та й розійшлися по своїх «точках». Скелет залишився.

Стара із досадою глянула на валізу із вкарбованим у сигаретні пачки відбитком чобота. На те, щоб нагнутися й підняти валізу не було сил: поперек ніби скам'янів.

Стара почала відв'язувати од парканчика сумку.

За спиною знайомо бряцнула кришка валізи.

Вона спроквола обернулася. Скелет узяв валізу на замок, підняв і подав господині.

«Шо ж вони, не бачать?»

Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.

«А перехожі?»

— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.

— Нехай заархівує та скине на дискету. І…

— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!

— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…

— Я…

— Я!..

— Я!!!

— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.

Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.

Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.

— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.

«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?

І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.

— Неси.

Скелет незграбно взявся за шкіряну потерту ручку й закрокував, хилячись на правий бік. Вона призупинилася, пропустила «помічника» вперед:

— Давай-давай, іди.

Пішли поряд.

Кілька разів, певно, з незвички, кістяк послизнувся, але зберіг рівновагу. Попервах стара нервувала, потім перестала і лише люто косилася на нього з-під хустки: який незграба!

Так і не помітила, як дійшли до під'їзду. Скелет уже звик до своєї ноші, він зібрався йти далі, але стара зупинила його. Знала: перед підйомом варто постояти, відхекатись, набратися сил. П'ять поверхів — це не двадцять п'ять, але їй вистачить і п'яти, аби дати дуба. Кістякові що, йому й задихатися немає чим. І валізу нести, як уже на те.

— Ти хто? — прохрипіла стара. Краще нехай говорить, ніж просто зирить.

— Не знаю, — винувато відповів скелет. Поворушив лопатками, переступив з ноги на ногу.

— А взявся звідки?

— А звідки всі беруться? — розгублено запитав він. — І я, мабуть… звідти ж.

Стара оскірнулася:

— Ага, аякже! І яка ж дурепа тебе народила?

Він знов стенув лопатками:

— А тебе?

— Ах ти ж!.. — прошипіла стара. — Гадаєш, якщо валізу підніс, можна і баляндрасити? Та ти…

— Я тебе образив? — розгубився скелет. — Вибач, будь ласка. Просто… Я справді не знаю, хто такий і звідки взявся. Я просто… ішов і побачив тебе. Тобі було боляче.

— І що ж? — пхикнула стара.

— Ну… я не міг ось так пройти. Тобі ж було боляче, — повторив він, наче це все пояснювало.

— Атож, ішов. А що ж було до того, як побачив мене?

— Ішов…

— А до того, як ішов?! — вона ледве не зірвалася на крик від його непробивної дурості — і від власного переляку перед оцією невідомою істотою, яка зараз тримала її валізу.

— Не знаю. Скільки себе пам'ятаю, завжди йшов.

— Так не буває, — відрубала стара.

Він розвів руками, й валіза лелечим крилом розрізала морозне повітря.

— Ходімо, — наказала стара.

Попереду було п'ять поверхів.


3. Ключ ввійшов у замок і сухо провернувся, двері прочинилися. У квартирі стояв ядучий запах тютюну, вчорашнього вермішелевого супу й мертвих газет.

Увійшли.

Стара причинила двері й постояла трохи, впевнюючи себе, що спина майже не болить. Нагнулася, розстібнула змійку на лівому чоботі, почала стягувати його. До половини стягнула, потім знову випрямилася й застигла. Відпочивала.

Скелет став біля кухонних дверей, не випускаючи валізи.

— Поклади! — веліла стара.

Він обережно поклав валізу на підлогу. Кришка відкинулася, вивалилися пом'яті пачки. Побігла струмками брудна тала вода.

— Йо…ть! — вилаялася вона.

«Доведеться прибирати».

Тиснув незнятий чобіт.

Вона уперлася носком правої ноги в п'ятку лівої, пташиною розкинула руки, приклала долоні до стін — надавила.

Зліз.

Скелет усе спостерігав за її рухами.

— Геть з очей! — гаркнула стара. Не було сил витримувати його витріщання.

Потупцяв, але оскільки вхідні двері стара закривала собою, пішов на кухню й лишився там.

«Жалісник, бодай його!»

Нахилилася.

Розстібнула.

Трохи відхекалася.

Скинула другий чобіт і взула капці. Завмерла, бо біль перейшов усі допустимі межі — можна було тільки заклякло стояти й кусати потріскані губи.

У кімнаті виважено клацав дзиґар. Аж ось пробило дев'ять, і у віконці стрепенулася зозуля.

Скелет здригнувся, обережно визирнув із кухні:

— Що це?

— Годинник, — махнула рукою господиня.

Її біль не минув, але трохи відступив — навіть біль інколи втомлюється.

Стара почовгала до кухні. Тут було все як завжди. Чорніло вікно без фіранки, за ним стирчав тупим олівцем ліхтар. У будинку навпроти пересувалися нечіткі кольорові силуети — ніби там інша країна, країна з далекого майбутнього.

Зітхнула. Пішла ставити чайник.

Скелет відійшов від плити, аби не заважати старій. На плиті стояла маленька каструлька із вермішелевим супом, поряд — сковорідка, ручка якої була наполовину відламана, чайник. Вона взяла чайник, відчуваючи, як бовтається в ньому ранкова вода, прошкандибала до умивальника й відкрила кран. Звично дочекалася, щоби стекла іржа, підставила під струмінь посудину.

Скелет не відводив погляду.

Стара бряцнула чайником об плиту, запалила вогонь під ним і каструлькою.

Настирливо кололо в боці — вона вирішила хоча б посідити перед тим, як починати прибирання.

Важко зарипів під нею табурет, майже такий само старий, як і вона.

— Чого вирячився, сідай, — веліла скелетові.

Той пересмикнув лопатками:

— Дякую. Не хочу.

— Знатця, не втомився…

— Що?

— Глухих везли, тебе забули, — огризнулася стара. — То чому ж ніхто, крім мене, тебе не бачить?

Кістяк поворушив нижньою щелепою.

— Не знаю. Як цікаво…

— Як цікаво! — передражнила його стара. — Ну, і що ж ти далі робитимеш?

— А треба щось робити?

Закипів чайник.

Стара сердито подивилася на скелета:

— Аякже!

Заварила собі чай, налила в миску залишки супу. Скелетові не пропонувала: по-перше, вона не така заможна, аби годувати всіх підряд, по-друге, все одно кістякові їсти нема чим. І… — наче нема й куди.

— Я піду? — запитав кістяк.

— Йди, — відказала стара, сьорбаючи суп.

— Можна, я пізніше повернуся?

— Для чого?

— Допомогти. Поговорити. Тобі ж кепсько — самій.

— Нащо ти мені здався?

— Як хочеш.

— До побачення.

Клацнув дверний замок.

Стара навіть не обернулася.


4. Вона прибирала в квартирі весь вечір, роблячи перерви для перепочинку. Праця, як завжди, була змагом зі своїм тілом, змагом буденним і болісним. І ще праця давала багато часу для роздумів.

Стара розмислювала про те, що сталося сьогодні: дивна зустріч із дивним кістяком. Чомусь їй здавалася, що ця подія змінить її життя, більше того — вже змінює! От тільки не знала, на добро така зміна чи на біду. «Певна річ, на біду! — підказував внутрішній голос. — Ось доводиться прибирати, а могла б полежати чи зв'язати рукавичку». А з іншого боку — скелет допоміг їй донести валізу. Сьогоднішній день цілком міг стати для неї й останнім. Такий удар об землю… Ні, сама вона не пришкандибала б додому. Впала б по дорозі… На ранок знайшли б — але на ранок було б уже пізно.

Подумавши про це, стара мерзлякувато повела плечима й нахилилася до мокрої ганчірки. Здавалося б, навіщо їй, хворій та нещасній, чіплятися за життя? Аж ні, чіпляється, найдужче боїться впасти й не піднятися. І — повільно замерзати, обнюхувана здичавілими собаками. Удома, певне, помирати не так страшно. Та все одно не хочеться.

Скелет здавався старій надійною запорукою того, що Смерть тепер обмине її. «Він захистить». Потім дорікала собі, сміялася: «Авжеж, захистить!.. Та тьху на все — голова від дурниць пухне!»

Протяжно задзеленчав телефон.

«Пізно. Хто ж це?»

Виявилося: Рита.

— Мамо, з тобою все гаразд? — голос у дочки був далекий і насичений тріскотнею — вона жила в новобудовах, вважай, на іншій планеті. — Мамо?!

— Усе гаразд. А чому ти сполохана?

— Мамо?.. — Рита запнулася, і в паузу протиснувся голос Славка: «Ма, тихіше!»

— Розумієш, — сказала дочка, — у мене сьогодні було дуже погане передчуття. Як ти там? Чи з грішми?

Стара подивилася на недомиту підлогу, на темне вікно:

— Стачає. А як у вас?

— Також усе гаразд. Славко он у драмгурток записався — я й не знала, що вони ще існують, драмгуртки. П'єсу якусь розучують. Запрошує тебе на виставу. Приїдеш?

— Приїду.

— Ну, мам, усе. Даруй, я поспішаю — на завтра ще треба…

— Розумію, доню. Ну, все…

— Бувай.

Гудки.

Стара трохи послухала їх і поклала слухавку. Лишалося ще домити підлогу й приготувати на завтра валізу. Хоча ні, завтра вона нікуди не піде. Втомилася. От і нема чого, займатиметься валізою — все одно сьогодні з нею не впоратися.

Втомилася.


5. Другого дня стара давала лад валізі: мила її ззовні й ізсередини, вклеювала нові пачки. Закінчила роботу тільки під обід.

В обід потелефонувала Філіпівна.

— Привєт, женщіна! Ну як, перебісилася? Чом не прийшла?

— Завтра прийду, — бовкнула стара.

— А я хотєла ото ще учора позвоніть — не получілося. Так прийдьош?

— Прийду.

— Давай. А то…

Зв'язок урвався.

Потому стара сиділа в кріслі і в'язала. Так і не помітила, як задрімала, а прокинулася від клямкання дверної ручки. «Невже злодії? Знайшли, до кого лізти».

Вона підвелася й без тіні страху ступила до передпокою. І справді, чого їй боятися? Не вб'ють же, а грабувати нічого.

— Вітаю, — мовив скелет. — Я от прийшов. Ти ж казала, що можна.

Стара розреготалася:

— Казала, що можна? Ну, заходь, гостем будеш.

Скелет чемно вклонився, прикладаючи до ребер пальцеві кістки:

— Дякую.

— Заходь, заходь…

Гість попрямував за господинею.

У квартирі давно вже не бувало нікого, крім старої, і тепер вона з якимось ревним метушінням приглядалася: чи все гаразд?! Розправила краєчок жовтавої від часу серветки, зиркнула на незаправлене ліжко й подумала, що треба хоч трохи прибрати. Потім розлютилася сама на себе: для кого прибирати, для кістяка? Дурна!

Скелет стояв у двірному отворі й роздивлявся, повільно повертаючи череп праворуч і ліворуч.

Біля ліжка із зім'ятими шторами, що вкрилися вгорі павутинням, стояв буфет, давній, як і усе в цій квартирі. По ньому крокували, виструнчившись за зростом, білі слоненята — за більшим менше. Серед них не було жодного цілого: у того не вистачало бивня, у цього — правої передньої ноги, й у всіх — хвостів. Позаду слоненят, біля стінки, височіли масивні канделябри, також із відбитими фрагментами (точніше, без них).

У буфеті було сиротливо й порожньо, й аж зовсім недоречно там бовванів пузатий металевий кухоль із вм'ятим боком. По кутках забилися каламутні чарки на високих гранених ніжках та перелякано споглядали за цим громаддям. Іще в буфеті лежав стос рваних по краях зошитних аркушів, укритих напівстертими клітинками й нечіткими чорнильними плямами.

Навпроти буфету стояла шафа, така чорна та висока, аж своїм боком затуляла вікно. Ліві дверцята шафи не зачинялися і порипували в такт крокам старої.

Біля дальньої від вікна стінки, поряд із дверима до передпокою, розпласталося низьке ліжко. В кутку перед ним, запнутий червоно-чорним рушником, висів мальований портрет невідомої скелету людини. Людина була в картузі й піджаку, із невеличкими вусиками й хитро примруженими очима. Вона гостро виставила цапову борідку й уважно слідкувала за старою.

Та опустилася в крісло, що вартувало біля ліжка, й ще раз махнула гостеві рукою:

— Сідай, у ногах правди немає.

Та скелет не сідав. Ось він помітив поряд із собою низенький столик, на якому чорнів пластмасовий телефонний апарат із тріснутим диском, а над столиком висів іще один портрет, цього разу фотографічний. Портрет зображав молодого усміхненого льотчика.

— Хто це? І це? — запитав скелет, вказуючи на зображення людей.

Стара подивилася на фотографію, наче бачила її вперше, звелася на ноги й потьопала в кухню:

— Ходімо, я чай приготую.

— Гаразд, — погодився скелет. Мабуть, він багато чому навчився за останню добу і тепер уже не квапився із вибаченнями.

— Розповідай, як живеш? — уже на кухні запитала стара.

Чи вона призабула, що тільки вчора бачилась із ним, чи… Хто її знає, стару?

— Та так, — мовив скелет. — Ось до школи пішов.

— Куди?!

— До школи. Треба ж якось учитися.

— Узяли?

— Узяли.

— Узяли?! Як кого?!

Він зніяковіло потер носовий отвір.

— Ну!

— Скелетом узяли. Їм саме в біологічному кабінеті не вистачало муляжу. Тепер я там… Працюватиму. А заодно вчитимуся.

Стара скрушно похитала головою:

— Що вигадав. Воно тобі треба?

— А як же жити?

«Сміх і гріх! — подумала вона. — Куди тобі, кістякові, жити? Ти й померти як слід не спромігся! — вештаєшся он по світові, людей каламутиш…»

— Що ж ти робитимеш?

— Людям допомагатиму, — не замислюючись, відповів скелет. — Я поки ходив, бачив: вас багато — таких, як ти. Мені здається, що майже всі навколо — нещасні. Вони сміються, плескають одне одного по плечу, бажають здоров'я, а… Знаєш, в очах у них порожньо. Нічого живого, нічого справжнього.

«Можна подумати, що ти справжній. І де твої очі?»

Якусь хвилю вони сиділи мовчки. Потім стара пила чай, а скелет розповідав про школу.

За вікном сутеніло, на вулиці завили собаки.

— Я піду, — сказав скелет. — Темно вже — лячно.

Стара хотіла засміятися, але чомусь не змогла.

Він обіцяв заходити ще.


6. Уранці стара пішла на роботу й вистояла цілісінький день. Торговки кивали, згадуючи ту пригоду, але говорили про це мало. Нема про що говорити.

Покупець був якийсь в'ялий, добряче нахолоджений березневими снігами й стурбований майбутнім святом. По всьому місту стояли величезні рекламні щити, з яких прилизані молодики вітали «улюблених жінок із їхнім днем», бажали щастя, любові, здоров'я. У тролейбусах над дверцятами та вікнами яскравіли наклейки, де худющий півень всміхався подушкоподібній курці. Посмішки були всюди, поміж них дедалі частіше траплялися справжні.

Дивно, раніше стара ставилася до всієї цієї метушні з байдужістю: яка ж вона жінка! Смішно, їй Богу! А тепер щось перемінилося в ній, і ця зміна дуже не подобалася старій. Вона сердилася на себе за цю зміну, стала безпричинно сваритися з торговками й узагалі поводилася гидко. На скелета, що заходив, до речі, майже щодня, також бурчала й казала, аби більше не приходив. Він кивав, але не звертав на її слова уваги. Наче вона й не виголошувала їх узагалі.

Шостого березня він не прийшов. Стара, звичайно, не чекала кістяка спеціально, сиділа собі й в'язала. Кому він потрібний?! Лише нерви псує.

Сьомого вона давала раду ниткам — щось там у неї переплуталося. Не помітила навіть, як усе зіпсувала, і тепер рукавичку доводилося в'язати спочатку. Дуже злилася й бурчала.

Задзвонив телефон.

— Добрий вечір. Ілля Миронович тут живе? — запитали на тому кінці дроту старечим голосом.

— Ні, не тут, — стара сердито кинула слухавку й повернулася до в'язання.

Лягла спати пізно і довго переверталася з боку на бік — не могла заснути. Втім, останніми ночами безсоння не було для старої чимось незвичним. І справа не в тому, що цей «Ілля Миронович» викликав у неї старі, давно поховані спогади — аж ніяк не в цьому.

На ранок розболілася спина, і стара вирішила не йти торгувати, зробити собі вихідний. Тим паче, свято.


7. — Спина? — співчутливо запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.

Насипала в каструльку крупу й уперто намагалася не помічати того, що тримав у кістяній руці її гість.

— Ось, зі святом тебе, — проказав скелет.

— Звідки це?

Він незграбно ворухнув гомілками.

— Ну?

— Сьогодні в школі діти вітали вчительок, — сказав після короткої паузи. — Вони принесли багато квітів, склали на підвіконні. Я вирішив, що вони не образяться… Вони, напевно, і не помітили.

— Не люблю троянди, — стара поклала квіти на табурет. — Терпіти їх не можу.

Вона пішла шукати вазу чи хоча б будь-що годяще, заздалегідь знаючи, що ваз удома давно немає. Останню, здається, розбила торік, коли несподівано вхопило спину.

Стара повернулася в кухню із великим металевим кухлем. Узяла ножа й почала обрізати довгі колючі стебла, кидаючи їх у сміттєве відро. Вкорочені квіти вставила в кухоль і набрала в нього води. Потім узялася за приготування каші.

— Знаєш, — сказав скелет, — я сьогодні бачив дерево.

— Вперше? — хмикнула стара.

— Ні, я і раніше бачив. Але це незвичайне дерево.

— Що ж у ньому незвичайного?

— Воно схоже на тебе. Невисоке й тонке, росте впритул до будинку. Із даху вчора капало — просто на дерево, а сьогодні похолодало і паморозь вкрила гілля. Тепер воно немов у кришталі, йому холодно і самотньо, але ззовні воно дуже тверде. Якийсь хлопчина взявся за гілочку, і вона відломилася. Мабуть, тому, що дерево скрижаніло. Знаєш, із розлому сочилася кров… здається, ви називаєте це деревним соком — повільно сочилася й замерзала. І зрештою замерзла. Страшно, правда?

Стара реготнула.

Доки варилася каша, вони сиділи в кімнаті, і тут скелет знову показав на фотографію:

— Хто це?

— Чоловік… — відказала стара. — Якби не розбився у сорок третьому, був би чоловіком. А так… — вона махнула рукою й опустилася в крісло.

— І відтоді ти сама.

Стара кивнула.

Вона не розповідала про те, що рано чи пізно всяка самотність закінчується. Або смертю, або… Вона була тоді занадто молодою, щоб думати про смерть. А після війни чоловіки були нарозхват. За ним також полювали жінки — статечний, добрий. Щоправда, буйний трохи, але це в нього після контузії. А так… Дочку он їй залишив. Сам помер від нападу. Еплепсич…. Еклептич… Вона так і не навчилася вимовляти це слово.

Стара — у ті роки іще зовсім не стара — вірила, що помер її благовірний гідно. Він захищав Батьківщину від завоювання, там і контузило. Як недавно з'ясувалося, даремно захищав. Не було ніякого завоювання. Може, і Батьківщини не було…

А їй, яка на той час виховала дочку, їй, яка залишилася сама-самісінька в квартирі-пустці, аби не заважати жити власній дитині, — їй, скажіть! — їй у кого вірити? У Господа? — страшно! І не тому, що самій тоді горіти в пеклі, а тому, що й іншим, рідним та близьким, виходить, шлях пролягав у самісіньке пекло. Хто ж не грішив?

Хай краще вже цей, у картузі, висить. Може, часи зміняться. Хоча ні, це було б іще жахливіше… Та, попри все, нехай висить — звикла вона до нього. При-зви-ча-ї-ла-ся! І до мови такої незграбної привчилася, яка ні українська, ні російська — укросійська. Нею лише сваритися зручно.

І вона забула себе за ці роки, звикла до того, що давно вже не жінка і тільки трохи мати й бабуся, а то все просто — стара. Скелет розбудив. От тільки — нащо?

— Не плач, не треба. Ліпше дай мені якусь ганчірочку.

Вона мовчки підвелася з крісла й відшукала в шафі пожовклу хустину.

— Дякую. Знаєш, сьогодні вчителька біології сказала, що мене треба замінити. У мене шкалубина ось тут, на лобі.

— Де ж це ти так умудрився?

— Упав. Слизько. Тепер у тріщині бруд збирається, то я протру, буде не так помітно.


8. Відтоді скелет навідувався майже щовечора. Він розповідав про те, як поступово освоюється у цьому житті. Стара здебільшого мовчала.

А одного разу запитала:

— Ти так і не з'ясував, чому такий? І — звідки взявся?

— Ні, — похитав черепом скелет. — Але саме сьогодні стався випадок. Таке і раніше, якщо чесно, траплялося, але я не міг розібратися. Мені здається, я зовсім не той, яким ти мене бачиш.

— А який?

— Не знаю, — ворухнув лопатками скелет. — Зазвичай мене не помічають — люди. Собаки іноді дивляться в мій бік, деякі навіть гавкають. А люди не помічають. Може, тому що я не чіпаю їх, не втручаюся в їхнє життя.

— Навіть у школі? — подивувалася стара.

— У школі — інша справа. У школі мене бачать, але тільки коли я граю роль скелетного муляжу. А так — ні… І ось сьогодні на вулиці я побачив маленького хлопчика, який переходив вулицю. А тут машина — розумієш, вона його збила б, і водій потрапив би до в'язниці. Тому я кинувся на допомогу. Підбіг і відштовхнув хлопчика. А він голосно заплакав на всю вулицю: «Дядя з білими крильми, дядя з білими крильми!». Потім наспіла його мати і забрала хлопчика, а він кричав і кричав. І дивився на мене.

— Йди геть, — сказала стара. — Зараз же.


9. Їй було вкрай погано. Вона знову відчула, що таке самотність, і тому дзвінок Рити сприйняла із вдячністю.

— Мамо, пам'ятаєш, ти обіцяла?

— Що, доню? Що обіцяла?

— Побувати на Славковій виставі. Приїдеш?

Стара обвела поглядом кімнату-пустку, зупинилась на кухлі з присохлими трояндами.

— Приїду.

— Записуй адресу.


…Ким він був? Куди подівся? Чому не приходить? Раніше не зважав на її грубощі, тож думати, що образився тепер, стара не могла. Але — думала.

Які сили викинули його у цей світ? Хто він? «Дядя із крилами» — ангел? Чорт-спокусник? Але… Він не спокушав — та і як спокусити стару в її віці?! — нісенітниці; він просто допомагав. Співчував. Хто ж він?..

— То приїдь же, не забудь!

— Приїду, доню.

— Тоді до завтра. Славко тобі привіт передає…

Щось ламалося всередині. Щось дуже тверде й холодне.


10. Їхати до школи було далеко й непросто, але стара вибралася заздалегідь — і правильно вчинила. У переповненому тролейбусі вона висіла між небом і землею, в цьому чистилищі, затиснута з усіх боків чиїмись ліктями, сумками, дипломатами, і лише час від часу через бокову кишеню мацала вміст кишені внутрішньої: «Не загубити б!»

Рита чекала на матір у порожньому вестибюлі. Взяла під руку, уважно приглянулася:

— З тобою все гаразд?

— Так, доню. А де Славко?

— За лаштунками. Ходімо.

Як виявилося, вона все-таки спізнилась — вистава вже розпочалася. Вони сіли з Ритою скраю, де лишилися вільні місця, й почали дивитись.

На сцені стояло кілька надгробків, біля свіжовикопаної могили перемовлялися четверо молодиків. В одному стара з подивом упізнала внука: він дуже виріс за останній час.

Аж ось заспівав старшокласник, який грав могильника:

— А старість — гульк! — підстерегла, вхопила в пазур лютий…

Він нахилився і, взявши з надгробку череп, жбурнув його на сцену.

Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:

— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!

Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:

— …теж можливо?

— Атож, мій принце.

— Хай там як, а тепер у цій голові панує пані Черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, якщо вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці?

— Мамо, тобі погано? — прихилилася до неньки Рита.

— Не турбуйся… Усе… гаразд…

Вона впізнала ту шкалубину, що була на лобі черепа, який валявся на сцені. Тепер вона знала, чому скелет не приходив.

І більше не прийде.

— Мало не забула, — сказала вона, судомливо хапаючись за потаємну кишеню пальто. — Ось, принесла Славкові. — Стара віддала Риті рукавичку — всього одну. — Другу я зв'яжу пізніше. Ниток не вистачило.

— Дякую матусю. Я привезу тобі нитки.

— І не думай! — Що вона скаже дочці, коли та побачить її злидні? — І не думай! Я сама куплю собі ниток.

А що, і справді? Вторгує і купить. І зв'яже Славкові другу рукавичку. Хоч якась пам'ять лишиться в онука.

— Добре, мамо, не буду.

— От і чудово, доню. От і чудово.


11. На цьому, власне, історія зі скелетом і старою закінчується. Ні, вона не померла через день після вистави, в якій брав участь її онук і… ще один знайомий. Вона навіть стала почуватися значно краще. Стара, як і раніше, торгує сигаретами на Лук'янівці, тільки тепер менше свариться з Філіпівною й часто запрошує її до себе в гості. Або ходить у гості до неї.

А ще вона потроху збирає гроші на нитки, аби зв'язати внукові другу рукавичку. І над ліжком… — я не певен, але мені чомусь здається, що там більше не висить чорно-червоний рушник із чоловіком у картузі.

І… Так, зрештою, розумію, що це зовсім із галузі фантастики, а все-таки… Знаєте, у ті хвилини, коли день переходить у вечір, у сутінках поряд із жовтим кіоском, де продаються тролейбусні квитки, можна вгледіти високу худорляву постать. Люди проходять повз неї і не помічають, а якщо й кидать короткий погляд, одразу забувають про бачене. Точніше, про небачене, бо, погодьтеся, людина зі здоровим глуздом навряд чи зможе побачити на тролейбусній зупинці скелет… Або білого чоловіка із крилами, або волохатого рогача із хвостом та ратицями, або коротуна у блазнівському ковпаку, або… Словом, нічого вони там не бачать. Мабуть, тому що там нічого немає.

А все ж...

Примітки

1

Унган (або хунган) — вудуїстський жрець.


home | my bookshelf | | Зобразіть мені рай |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу