Book: Солоденьке на денці пирога



Солоденьке на денці пирога

Алан Бредлі

Солоденьке на денці пирога

Присвячую Ширлі

* * *

Unless some sweetness at the bottom lie, Who cares for all the crinkling of the pie?

William King, The Art of Cookery[1]

1

Навколо була чорна, як смола, пітьма. Вони штовхнули мене в комірчину й замкнули двері. Я хапливо вбирала повітря носом і відчайдушно намагалася заспокоїтись. Щоразу вдихаючи, рахувала до десяти, і до восьми – коли повільно видихала в темряву. Мені пощастило, що кляп, який вони зопалу так туго засунули мені до рота, не перешкоджав припливу повітря до моїх ніздрів, і я могла без упину всмоктувати довколишні запахи, застояні та з нотками плісняви.

Мені зв’язали руки за спиною шовковою хусткою. Я зробила спробу підчепити свої пута нігтями, але, позаяк мала звичку обгризати їх до живого, зазнала невдачі. Дякувати Богові, я вчасно зметикувала стулити докупи пучки й зробила із цих десятьох маленьких основинок незламну дугу – вона широко розтулила мої долоні, коли їхні вузли зашморгувались міцними грудками.

Тепер я щосили притискала зап’ястки одне до одного, крутячи ними, щоб утворилась незначна щілина. Далі посунула шовк великими пальцями, поки вузли не опинились між долонями, а потім спорснули між пальців. Мені б нізащо не позбутися своїх пут, якби вони мали лій у голові й зв’язали великі пальці на моїх руках. Які ж вони набиті дурепи!

Урешті-решт я звільнилась від капосної хустки, а впоратись із кляпом – то мені було раз плюнути.

На черзі двері. Але спочатку треба пересвідчитися, що вони не зачаїлися за ними, чатуючи на мене. Довелося присісти навпочіпки й пильно оглянути горище через замкову шпару. На щастя, вони забрали ключ із собою. На видноколі нікого не було: окрім нескінченного плетива тіней, покинутого мотлоху й жалюгідних дрібничок, довге горище було порожнім. Ласкаво просимо.

Я відкрутила дротяний гачок із вішалки для одягу, яку знайшла, коли обмацала ту частину задньої стіни горища, що була в мене в головах. Далі встромила гострякуватий вигин гачка в замкову шпару, налягла на інший його кінець – і в моїх руках опинився утвір, який формою нагадував літеру Г. Залишилось тільки загнати свій витвір у глиб старого замка. Якась часинка розважливого рибацтва – у винагороду рятівне клац. Виявилося, що це так легко, як горіхи лущити. Двері розчинилися навстіж, і я вирвалася зі своєї темниці.


Я збігла підстрибом широкими кам’яними сходами до холу, згаявши хвильку перед дверима їдальні, щоб повідкидати кіски на їхнє звичне місце за плечима.

Обід сервірували рівно о першій на громіздкому дубовому столі для трапез. Так вимагав тато, і так це було за життя матері.

– Офелія і Дафна досі нагорі, Флавіє? – з неприхованим роздратуванням запитав тато. Його очі на мить відірвались від розгорнутого біля тарілки з м’ясом і картоплею найсвіжішого випуску «Британського філателіста».[2]

– Вони давно не наверталися мені на очі, – відповіла я.

Хіба ж неправда? Я не бачила їх відтоді, як вони силою увіпхнули мені кляп до рота й зав’язали очі, щоб потім, користуючись моєю безпорадністю, затягнути сходами на горище й замкнути в комірчині.

Своїм звичаєм належні чотири секунди тато вдивлявся в мене поверх окулярів, потому байдужісінько повернувся до поїдання очима своїх липучих скарбів.

Усмішка від вуха до вуха заграла на моєму обличчі – здається, я достатньо вишкірилась, щоб він мав змогу помилуватися брекетами, які безжально вп’ялися в мої зуби. Дарма що вони надавали мені подоби дирижабля без покриву, нагадування про те, що його гроші не пішли в пісок, було татові до смаку. Проте нині він був надто заклопотаний і не помітив цього.

Відклавши вбік накривку зі споудівського[3] блюда, звідки визирали овочі, я з глибини його вручну намальованих метеликів та малинок зачерпнула собі щедру порцію горошку. Орудуючи ножем замість лінійки, а виделку використовуючи як шпичку, я розставила горошини так, що вони утворили на моїй тарілці чепурні ряди й колони: ряд за рядом маленьких зелених кульок, розміщених так доладно й точно, що, мабуть, у захваті був би й найприскіпливіший швейцарський годинникар. Далі, проштрикнувши виделкою першу горошину з нижнього лівого краю, я віддала її на поталу своїм зубам.

Як на мене, провина лежала цілковито на Офелії. З огляду на її сімнадцять років від неї можна було б сподіватися бодай крихти зрілості, котра, зрештою, властива дорослій людині. Узяти собі в спільниці тринадцятирічну Дафну – це так несправедливо. Якщо підрахувати, на двох їм аж тридцять! Мої одинадцять – проти їхніх тридцяти. Це не лише несправедливо, це вкрай паскудно. Накипіло так, що помста невідворотна.


Наступного ранку я поралася біля колб і мензурок у своїй хімічній лабораторії на горішньому поверсі східного крила будинку. Коли це вдерлась Офелія, котра не любила обтяжувати себе довгими церемоніями, особливо зі мною.

– Куди поділось моє намисто з перлів?

Я коротко знизала плечима.

– Я не сторож твоїм брязкальцям.

– Це ти його поцупила, я знаю. М’ятні карамельки лежали в шухляді для білизни, і вони теж зникли. Я вже закмітила, що завжди той самий бридкий ротик ласує зниклими в цьому домі цукерками.

Я стежила за нагріванням мензурки з червоною рідиною й укотре відрегулювала полум’я спиртівки.

– Якщо ти рада натякнути, що моя особиста гігієна не відповідає твоїм високим стандартам, то піди й оближи мої калоші.

– Флавіє!

– Піди-піди. Мені допекло до живих печінок, що мене постійно в усьому звинувачують, Фелі.

Одначе, коли Офелія короткозоро вп’ялася в рубінову мензурку, яка щойно почала закипати, моє справедливе обурення як відрізало.

– Що за липка маса осідає на денце? – довгим наманікюреним нігтем вона потарабанила по склу.

– Дослід проводжу. Обережно, Фелі, це кислота!

Офелія побіліла як стіна на виду.

– Це ж мої перлини! Вони ж від мами!

Єдиною з доньок Гаррієт, хто називав її мамою, була Офелія: одна-єдина з нас, чий вік дозволив зберегти пам’ять про жінку з плоті й крові, котра виносила нас у своїй утробі, про що Офелія невтомно нам нагадувала. Гаррієт загинула далеко в горах, видираючись на вершини, коли мені виповнився лише рік від народження, і в Букшоу нечасто можна було почути про неї.

Чи відчувала я ревнощі до спогадів Офелії, а може, гнівалась? Гадаю, що все було набагато складніше. Певно, якимось дивним чином я зневажала спомини Офелії про нашу матір.

Я зумисне помалу підвела голову, відірвавшись від своєї роботи, і круглі скельця моїх окулярів блиснули білим холодним відсвітом. Я знала: коли я так роблю, Офелія відсахується із жахом – у неї виникає враження, що вона піймалася в лабети очманілого німецького вченого, як у чорно-білому фільмі, знятому «Гомоном».[4]

– Мерзотниця!

– Відьмище! – відказала я, у той час як Офелія, зграбно крутнувшись на підборах, гайнула за двері – доволі спритно, помітила я.

Офелія не забарилась із тим, щоб показати мені, де раки зимують, як і завжди, коли мала на думці поквитатися зі мною. Моя сестра, на відміну від мене, не була схильна до тривалого планування й не знала, що помста має визріти.

Діялося це після обіду. Тільки-но тато повагом вийшов, щоб повернутися до жадібного розглядання колекції марок, Офелія припинила оглядати себе, як допитливий папужка, у срібному ножі для масла, що вона робила останні п’ятнадцять хвилин, і аж надто спокійно відклала його вбік. Без преамбул вона випалила:

– Ти маєш затямити: насправді я тобі не сестра… Як і Дафна. Хоч ми зовсім на тебе не схожі, гадаю, тобі ніколи не спадало на думку, що ти приймачка.

Моя ложка впала з грюкотом.

– Брехня брехнею. Я викапана Гаррієт. Усі так кажуть.

– Вона вибрала тебе в притулку для позашлюбних дітей саме через цю схожість, – виклала Офелія, зобразивши на лиці відразу.

– Як я могла скидатися на неї, якщо вона була доросла жінка, а я дитина? – я маю язика не в кишені.

– Ти їй нагадала її власні дитячі зображення. Боже милостивий, вона навіть принесла їх із собою й підносила до тебе, щоб порівняти.

Я звернулася до Дафни, котра устромила носа в шкіряну палітурку «Замку Отранто».[5]

– Адже ж це брехня, еге ж, Даффі?

– Боюся, що правда, – відповіла Дафна й мляво перегорнула сторінку з тонкого гладенького паперу. – Тато завжди казав, що це буде шоком для тебе. Він змусив нас забожитися, що ми тобі не розповімо принаймні до того часу, коли тобі виповниться одинадцять. Він змусив нас заприсягнутися.

– Зелений шкіряний саквояж… Я бачила його на власні очі, – вела далі Офелія. – Я дивилася, як матуся складає до нього свої дитячі світлини, щоб віднести до притулку. Хоча мені тоді було шість років – чи то неповних сім – я нізащо не забуду її білі-білісінькі пальці… пальці, що лягли на мідні застібки.

Вискочивши з-за столу й ридма ридаючи, я вибігла з кімнати. Насправді я не думала про отруту. У кожному разі до наступного ранку.

Я вкотре переконалась, що все геніальне – просте.


Букшоу був домівкою для нашого роду, роду де Люсів, із давніх-давен. Теперішній будинок у георгіанському стилі побудували на місці автентичного єлизаветинського, який дощенту спалили селяни, запідозривши де Люсів у прихильності до оранжистів. Дарма що ми були ревними католиками протягом чотирьох століть і залишались такими донині, на цей факт розлючені жителі Бішоп-Лейсі не звертали уваги. «Старий дім», як його називали, злизало вогнем, новий же, споруджений замість нього, мав уже понад двісті років.

Відтак Ентоні й Вільям де Люси, наші предки, не порозумілися щодо Кримської війни й зіпсували оригінальний план дому, прибудувавши згодом по крилу: Вільям – східне, а Ентоні – західне.

Кожен усамітнився у своїх володіннях і заборонив іншому й ногою ступати за межу, яка чорною лінією перетинала маєток навпіл від вестибюля через фойє й до вбиральні дворецького, що за дальніми сходами. Дві їхні вікторіанські прибудови із жовтої цегли, котрі обхоплювали будинок, наче зв’язані крила намогильного янгола, на мій погляд, надавали великим вікнам і віконницям у георгіанському стилі, що ними вирізнявся фасад Букшоу, бундючного й здивованого вигляду старої діви, чиє волосся збите в надто тугий вузол.

Наступний із де Люсів Тарквін, або Тар, як його називали, занапастив те, що обіцяло стати блискучою кар’єрою хіміка, унаслідок скандального нервового зриву: його відрахували з Оксфорду того літа, коли королева Вікторія відзначала срібний ювілей.

Тоді ж поблажливий татусь Тара, дбаючи про слабке здоров’я нащадка, не пошкодував коштів на те, щоб обладнати лабораторію на горішньому поверсі східного крила Букшоу. У лабораторії всього вистачало: тут було німецьке скло, німецькі мікроскопи, німецький спектроскоп, мідні хімічні терези з Люцерна й складної форми гейслерова трубка,[6] видута зі скла, що до неї Тар міг приєднувати електричну котушку, вивчаючи процес флюоресценції різноманітних газів.

Мікроскоп Лейтца[7] розмістили на столі біля вікна; його мідний корпус дотепер іскрився теплим блиском, як і того дня, коли його привезли на запряженому поні візку із залізничної станції в Букшоу. Його дзеркало, призначене відсвічувати, можна було нахилити так, щоб спіймати перші бліді промені вранішнього сонця, однак для використання в похмурі дні і в темний період доби його було оснащено парафіновою лампою лондонської фірми Девідсона й К°.

Тут був навіть людський скелет на підставці, обладнаній коліщатами. Цю штукенцію подарував Тарові, щойно йому виповнилося дванадцять, видатний натураліст Френк Бакланд – той самий, чий батько з’їв муміфіковане серце короля Людовіка XIV.

Якщо окинути оком три стіни лабораторії, можна побачити, що від підлоги до стелі їх заповнювали засклені шафи, дві з яких були заставлені рядами хімікатів у скляних аптечних мензурках. На кожній із них було наклеєно ярлик, підписаний акуратним каліграфічним почерком Тара де Люса, котрий, урешті-решт, ухопив Бога за бороду й пережив усіх. Він помер 1928 року в шістдесятирічному віці – посеред цього хімічного царства його мертве тіло й знайшла економка. Він і далі придивлявся неживим оком до чогось в улюбленому Лейтці. Подейкували, що він вивчав розклад першого ступеня п’ятиокису азоту, і якщо взяти це на віру, тоді йому належить перше письмово зафіксоване дослідження реакції, яка згодом призвела до винайдення атомної бомби.

Лабораторію дядька Тара зачинили. Довгі роки вона перебувала в задушливій тиші, припадаючи порохом, доки те, що тато називав «чудернацькими здібностями», не почало проявлятися, і я забажала господарювати там.

Згадка про той дощовий осінній день, коли Хімія увійшла в моє життя, дотепер сповнює мені душу відрадою.

Я напропале видряпувалась на книжкові шафи в бібліотеці, підкорюючи їхні верхівки, як славетна альпіністка, аж раптом моя нога зіслизнула й на підлогу бебехнулася здоровенна книга. Узявши її до рук і розгладжуючи зім’яті сторінки, я вгледіла, що вони рясніють не лише стрічками слів, а й купою малюнків. На декотрих були зображені позбавлені тіла руки, що наливали всілякі рідини в дивовижні за формою скляні посудини, які здавалися мені музичними інструментами з іншого світу.

Книжка мала назву «Основи хімії», і незабаром я довідалася, що «йод» походить від слова, що означає «ліловий». Мені також стало відомо, що «бром» має грецьку етимологію й відсилає до огидного слова «сморід». Я поклала собі так: знати ці речі – мій обов’язок! Я запхала грубий червоний том під светр і віднесла його нагору, до своєї лабораторії. Тільки значно пізніше мені впало в око виведене на форзаці ім’я – Г. де Люс. Це була книжка Гаррієт.

Відтоді я завела собі звичку просиджувати за цією книгою кожну вільну хвилину. Траплялися вечори, що я не могла дочекатися, коли всі ляжуть спати. Так я побраталася зі світом, таємно відкритим мені книжкою Гаррієт.

Тут мені тішила серце характеристика всіх лужних металів: металів із казковими назвами на зразок літію й рубідію; лужноземельних, як-от стронцій, барій і радій. Я землі не чула під собою від задоволення, прочитавши, що відкриття радію належить жінці – мадам Кюрі.

Потім ішлося про отруйні гази – фосфін, арсин (один слоїк якого, як повідомлялось, містив смертельну дозу), пероксид нітрогену, сірководнева кислота… І їм не було кінця-краю. Коли я з’ясувала, що в книжці наведено докладні інструкції для створення цих речовин, то почувала себе на сьомому небі.

Щойно я навчилася розуміти хімічні рівняння, подібні до K4FeC6N6 + 2К = 6KCN + Fe (де описано, що відбувається, коли для отримання ціанистого калію жовту кров’яну сіль нагрівають із калієм), переді мною відкрився всесвіт: я ніби натрапила на книгу з рецептами, що раніше належала лісовій чаклунці.

Мої думки безповоротно заполонила й непокоїла одна річ, а саме: яким чином усе на світі, усі творіння – геть-чисто всі! – утримуються воєдино незримими хімічними зв’язками, і за дивну, невимовну розраду мені правило те, що де-небудь, хай навіть на власні очі цього не побачиш на земному падолі, є справжня стабільність.

Спочатку книжка й занедбана лабораторія, яку я виявила ще дитиною, посідали окремі комірки в моєму мозку. Але коли я пов’язала їх між собою, моє життя наповнилося новим сенсом.

Тут, у лабораторії дядька Тара, полиця над полицею стояли книги з хімії, котрі він дбайливо складав, і незабаром мені стало ясно, що, доклавши трохи зусиль, більшість із них я зможу осягнути.

Опісля по моїх зубах були вже й прості експерименти. Я намагалася дотримуватись інструкцій до найменшої букви, звісно, не минулося без вибухів і прикрих запахів, але що менше про це говорити, то краще.

Із часом мої записники помітно грубішали. Моя праця набула більшої витонченості тоді, коли я прозріла таємниці органічної хімії, і мене тішили нововідкриті відомості про те, що так легко можна дістати з природи.

Але найпаче мене вабили отрути.


Вимахуючи бамбуковою тростиною, витягнутою в холі з підставки для парасольок у формі слонячої ноги, щоб розчистити собі шлях серед заростей, я побачила, що тут, на городі, усе було мокре від нічного дощу, а високі стіни із червоної цегли не пропускали достатньо сонячного тепла.

Доводилося продиратись крізь залишки торішньої нескошеної трави, плентаючись уздовж стіни.

Урешті-решт я знайшла те, що шукала, – галявину з яскравими листочками, ясно-червоний полиск яких робив їхні трилисті жмутки легко впізнаваними серед іншого різнотрав’я. Вихопивши бавовняні садові рукавички з-за пояса, де вони були заздалегідь припасовані, й натягнувши їх, я взялась до роботи, голосно насвистуючи на свій манір «Бібіді-бобіді-бу».[8]

Згодом, під прихистком мого sanctum sanctorum – святая святих, – я натрапила на цю чудову фразу в біографії Томаса Джефферсона[9] й перейняла її, – я напихала барвисте листя у скляну реторту, намагаючись не скидати рукавичок, доки це блискуче листя повністю не утрамбувалося в ній. Далі на черзі моя улюблена частина.

Я заткнула реторту й припасувала її з одного боку до колби з окропом, а з іншого – до скляної спірально закрученої рурки-конденсатора, відкритий кінець якої нависав над порожньою мензуркою. Вода вирувала, і я не зводила очей з того, як пара знаходить собі шлях через рурку до реторти з листям. Листя почало закручуватися і м’якшати, коли гаряча пара відкривала крихітні пори, виточуючи олії, що були основою живої рослини.



Я була переконана, що саме так стародавні алхіміки практикували своє мистецтво – вогонь і пара, пара і вогонь. Дистиляція.

Як часто ця справа змушувала мене не тямити себе від радощів!

Дистиляція. Я промовила це слово на повний голос:

– Дистиляція!

Охоплена молитовним тремом, я спостерігала, як пара остуджувалася й поволі збиралася в спірально закрученій рурці. Коли ж перша прозора крапля рідини зависла на вінцях рурки й по якомусь часі з виразним «крап» упала в резервуар, що був напоготові, я аж руки стиснула від захвату.

Вода википіла до решти. Отже, процес завершено. Загасивши вогонь і спершись підборіддям на долоні, я втупилася, мов зачарована, у мензурку, де коїлися дива: рідина розшарувалася на чисту дистильовану воду на дні й жовтувате озерце над нею. Це була видобута з листя ефірна олія, яка мала назву «урусіол» і застосовувалася, окрім усього іншого, у виробництві лаку.

Сягнувши рукою в кишеню джемпера й видобувши звідти блискучий тюбик, що мінився золотою барвою, я рішуче зняла з нього ковпачок, і усмішка заграла на моїх вустах, коли вигулькнуло червоне осердя. Помада Офелії, її перлини й м’ятні карамельки – усе це я потягнула з її шухляди, і моя сестра – міс Хусточка-для-Шмарклів – і не глянула.

Згадавши про ласощі, я не втрималась і запхала одну із цукерок до рота. Яке це задоволення розчавити її на кутніх зубах, голосно хрускаючи!

Осердя помади досить легко виймалося, і я знову запалила спиртівку. Для того щоб перетворити віск на липку масу, треба лише трохи нагріти його. Цікаво, чи так охоче Фелі мастила би рот цією штукою, якби знала, що помаду роблять із риб’ячої луски? Треба ж таке. Може, поділитися з нею? Я вишкірила зуби. Трохи пізніше.

Я надібрала піпеткою ефірної олії, яка коливалась на поверхні води в мензурці. Далі крапля за краплею почала обережно вприскувати її в болітце розталої помади, жваво помішуючи суміш дерев’яною лопаткою.

Зарідке, подумала я. Щоб відновити початкову густину, я дістала з полиці слоїк і додала дрібку бджолиного воску.

Потому мені стали в пригоді рукавички й ливарна форма з-під куль, яку я поцупила в насправді дуже славному музеї вогнепальної зброї в Букшоу.

Дивовижа, чи не так, що діаметр помади точно збігається з розміром кулі сорок п’ятого калібру? Як на мене, корисні відомості, усі нюанси яких будуть предметом моїх роздумів сьогодні ввечері, коли я зручно вмощуся в ліжку. Зараз же в мене є один нагальніший клопіт.

Свіженька червона помада, яку я вийняла із форми й охолодила під струменем води, сіла як улита на попереднє місце в золотому тюбику.

Усе йшло як по маслу: стрижень помади легко викручувався назовні й укручувався назад. Можна накривати ковпачком. Фелі в нас пізня пташка й зазвичай довго марудиться коло сніданку.


– Де моя помада, мала ти капоснице? Що ти утнула?

– Вона в твоїй шухляді, – спокійно відповіла я. – Я бачила її там, коли цупила твоє намисто.

Мого короткого віку, перебутого в міцних лещатах двох сестер, вистачило, щоб стати гострою на язик.

– Нею там і не пахне. Я оце зараз дивилася – у шухляді її не було.

– А ти пробувала нап’ясти окуляри? – пхикнула я.

Дарма що тато всіх нас спорядив окулярами, Фелі відмовлялася їх носити; по правді, я теж була не в захваті від своїх – скельця в них мало чим відрізнялися від віконних. Найчастіше я надягала їх у лабораторії, де вони захищали мої очі, іноді ж користувалася ними для того, щоб викликати жалість.

Фелі загуркотіла, вискакуючи з-за столу, і помчала з кімнати.

Я повернулася до розтинання глибин другої миски «Вітабіксу».[10]

Перегодом я зробила таку нотатку в записнику:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 9:42. Поки що змін не помітно, проте об’єкт дратівливий (однак хіба це не звична її поведенція?). Дія настане щонайменше за дванадцять і щонайбільше за сімдесят дві години».

Що ж, я почекаю.


Спостерігаючи, як метушиться на кухні місіс Мюллет, куца, сивокоса й кругла, як жорно, я допевнялася, що вона має себе за персонажа з історії А. Мілна.[11] Її руки чаклували над тортом із заварним кремом, схожим на гній, а вона сама, як завжди, вела війну з дебелою кухаркою Агатою, котра не поступалася їй опасистістю, тож і панувала на маленькій тісній кухні.

– О, міс Флавіє! Хутенько, підсоби мені з духовкою, голубонько.

Поки я вигадувала резонну відповідь, нагодився тато.

– Флавіє, треба перекинутися словом. – Його голос звучав так само ваговито, як свинець тяг донизу глибоководні черевики водолаза.

Я зиркнула на місіс Мюллет, щоб оцінити, як вона це сприйняла. Вона повсякчас кидалася навтіки, зачувши нотки невдоволення, і одного разу, коли тато підвищив голос, загорнулася в килим і відмовлялася вилазити, аж поки не прийшов її чоловік.

Вона прихилила дверці духовки так обережно, що можна було подумати, ніби їх зроблено з вотерфордського кришталю.

– Мені треба залагодити дещо, – сказала вона. – Ваш ланч гріється.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – відповів тато. – Ми впораємось. У нас завжди виходило.

Вона прудко відчинила двері кухні і зненацька верескнула, як борсук, коли його заганяють у куток.

– О господи боже мій! Вибачайте, полковнику де Люс! Господи боже милостивий!

Щоб побачити, у чому річ, ми з татом дещо посунули її.

Цією проявою, яка так налякала місіс Мюллет, був птах – чорний бекас – і він був мертвий. Бекас лежав лапками догори на порозі, його цупкі крила витягнулися, як у маленького птеродактиля, очі затуманились, довга чорна голка його дзьоба була спрямована просто в небо. Уранішній вітерець тріпав щось, настромлене на дзьоб, – якийсь крихітний клаптик паперу.

Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.

Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.

2

Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.

Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:

«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»

Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.

Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?

Чи піднесе?

Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.

– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.

– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…

Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.

Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.


Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта.[12] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.

Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна,[13] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.

Жодних нудних старомодних тестів Марша,[14] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен[15] (відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи![16]

Моє розчарування було безмежним, коли з’ясувалося, що зразок не містить миш’яку: він був пофарбований простою органічною сполукою, найімовірніше, витяжкою із козячої верби (Salix caprea) або якимось іншим нешкідливим та вкрай малоцікавим рослинним барвником.

Чомусь ці спогади повернули мене до думок про тата.

Що його так налякало у дверях кухні? І чи дійсно переляк я прочитала на його обличчі?

Атож, у цьому немає ніяких сумнівів. Це не могло бути чимось іншим. Я добре затямила, який він, коли гнівається, коли йому вривається терпець, коли він знемагає від втоми, коли його охоплюють несподівані напади туги: усі ці настрої, наче тіні хмар, що линуть над англійськими пагорбами, час од часу затьмарювали його обличчя.

Я також достеменно знала, що він не боявся мертвих птахів. Мені доводилось не раз і не два бачити, як він уминає жирну різдвяну гуску, вимахуючи ножем і виделкою, наче східний зарізяка. Годі повірити, що його наполохало необскубане пір’я. Або мертве пташине око.

І навряд чи вся притичина в марці. Тато обожнював марки більше, ніж власних чад. Єдиною істотою, до якої він навіки прикипів серцем і яка могла позмагатися із цими прегарними клаптиками паперу, була Гаррієт. І вона, як я вже казала, була мертва.

Точнісінько, як цей бекас.

Може бути, щоб це викликало таку його реакцію?

– Ні! Ще і ще раз ні! Котися звідси! – грубий голос, що долинув крізь відчинене вікно, спочатку розстроїв, а потім обірвав плин моїх роздумів.

Прожогом скинувши ковдру й прудко вистрибнувши з ліжка, я помчала через усю кімнату до вікна. Притьма визирнула на город.

Я вгледіла Доґґера. Він тиснувся до садової стіни, а його темні зашкарублі пальці хапалися за вицвілу червону цеглу.

– Не наближайся до мене! Забирайся геть!

Доґґер – татів служник, майстер на всі руки. І нікого більше в саду не було.

Подейкували – мабуть, почин цьому поклала місіс Мюллет, – що цілих два роки Доґґер перебував у японському таборі для військовополонених, опісля витерпів ще тринадцять місяців тортур, недоїдання та примусової праці на Дорозі смерті,[17] котра сполучала Таїланд і Бірму, де, як плескали язиками, за харч йому були пацюки.

– Поводься з ним обачніше, моя люба, – напоумлювала мене місіс Мюллет. – Його нерви розшарпані.

Він тупцювався на грядці з огірками. Я помітила, що жорсткий віхоть його завчасно посивілого волосся стояв дибки, а очі невидюще втупилися в сонце.

– Усе гаразд, Доґґере! – гукнула йому. – Мені добре їх видно звідси!

Я була подумала, що він мене не почув, однак лише на мить – його обличчя, як сонях на сонце, помалу обернулося на звук мого голосу. Я затамувала подих. Складно передбачити, що людина може зробити в такому стані.

– Спокійно, Доґґере, – крикнула я. – Усе гаразд. Вони пішли собі.

Нараз він зм’якшився. Це було так, наче щойно вимкнули струм в електричному дроті, який він тримав увесь цей час.

– Міс Флавіє? – промовив він із тремтінням у голосі. – Чи це ви, міс Флавіє?

– Я спускаюся, – відповіла я. – Зараз буду.

Я шалено гнала задніми сходами на кухню. Місіс Мюллет, поставивши торт із заварним кремом вистигати на відчиненому вікні, вочевидь, пішла додому.

Ні, покрутила я мозком, так це чи не так, але Доґґеру доконче треба випити. Татове віскі стояло в замкнутій книжковій шафі в кабінеті, і туди мені доступу не було.

Дякувати долі, я надибала на глечик із молоком у буфеті. Я наповнила велику склянку й чимдуж кинулася на город.

– Випий-но це, – запропонувала я, подаючи склянку.

Доґґер узяв її обома руками, дивився-дивився, ніби не міг пригадати, що з нею робити, а потому непевним рухом підніс до рота.

Він жадібно пив, доки не щезла остання крапля молока, і повернув мені порожню склянку.

На його обличчі розцвіло невиразне блаженство, наче в рафаелівського янгола, але швидко зникло.

– У тебе білі вусики від молока, – сказала я йому. Хвильку пошукавши на грядці з огірками, я зірвала великий темно-зелений листок із розстеленої бадилки й витерла Доґґерові верхню губу.

У його невидющих очах зблиснула свідомість.

– Молоко й огірки… – промовив він. – Огірки й молоко…

– Отрута! – заволала я на все горло, підстрибуючи й лопочучи руками, як курка крильми, щоб переконати його, що нам нічого остерігатись. – Смертельна отрута! – І ми разом засміялися.

Раптом він кліпнув.

– Це ж треба! – сказав він, обвівши поглядом город, немов принцеса, яка міцно спала й тільки-но прокинулась. – Здається, попереду чудовий день!


Обідати тато не з’явився. Щоб прогнати хвилювання, я притиснула вухо до дверей його кабінету й кілька хвилин наслухала, як шелестять сторінки клясера й час від часу розтинається кашель.

Нерви, вирішила я.

Ми сиділи за столом утрьох. Дафна заглибилась у томик Горація Волпола[18] й думати забула про вогкуватий сендвіч із огірком, що самотньо лежав на тарілці. Офелія, без угаву зітхаючи й то закидаючи ногу на ногу, то випростуючись, то знов закидаючи, відчужено глипала бозна-куди, і мені залишалося лише припускати, що вона подумки воркотить із Недом Кроппером, майстром на всі руки з «Тринадцяти селезнів». Вона надто занурилася у свої бундючні мрії й навіть бровою не повела, коли я нахилилась до неї, щоби ближче роздивитися її губи; натомість вона відсторонено потягнулася по грудку цукру, поклала її до рота й почала посмоктувати.

– Так-так, – відзначила я, звертаючись сама до себе, – уранці вискочать прищики.

Вона спробувала дати мені стусана, але мої ноги виявилися прудкішими, ніж її руки.

Наодинці в лабораторії я записала:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 13:07. Якихось зовнішніх проявів поки що немає. “Терплячість – неодмінна риса генія” (Дізраелі)».

Мене не брав сон. Зазвичай, коли надходять сутінки, мої повіки наливаються оловом, проте не сьогодні. Я лежала горілиць, заклавши руки за голову, і пропускала перед очима всі події дня, що минув.

Спочатку тато. Що ж, ні, це було трохи інакше. Спочатку був мертвий птах на порозі, а потім уже тато. Я прочитала на його обличчі страх, але й досі якась частина мене навідріз відмовлялася йняти цьому віри.

Для усіх нас, і для мене зокрема, тато втілював безстрашність. Він побував у бувальцях під час війни й бачив жахливі речі, про які ніколи не слід говорити. Він як-не-як пережив роки після зникнення Гаррієт і її ймовірної смерті. І він завжди був стійким, незламним, завзятим і непохитним. Британець аж до самих кісток. Загартований характер – понад усе. Тепер ось…

Потім Доґґер – Артур Веллеслі Доґґер – таке його «родове ім’я», як він це називав у свою кращу добу. Доґґер прибув до нас як татків служник, однак із часом, коли «усі негаразди цього чину» (так він сам казав, я не вигадую) лягли тягарем на його плечі, він вирішив, що «більш згідним» із його натурою буде стати дворецьким, пізніше водієм, далі головним майстром на всі руки в Букшоу й потім знову на якийсь час водієм. Протягом останніх місяців він повільно опускався зірваним осіннім листком, доки не осів на своїй теперішній посаді садівника, і тато віддав наш «гілман-універсал» церкві Святого Танкреда для доброчинної лотереї.

Бідолашний Доґґер! Так я собі гадала, хоча Дафна казала мені, що не личить відгукуватися про людей жалісливими слівцями. «Такий ярлик не лише принижує особу, а й відбирає в неї право на гідне майбутнє», – підсумовувала вона.

Одначе мені ніяк не вдавалося стерти з пам’яті те, як цей нещасливець стовбичив на грядках. Доґґер, що безпорадний здоровань, – волосся скуйовджене, садовий інвентар порозгублюваний, тачка перекинута, а на обличчя зринув такий вираз, начебто… начебто…



До моїх вух долинув незрозумілий хрускіт. Я повернула голову й нашорошилася.

Тихо.

Природа подарувала мені тонкий слух. Як одного разу мені сказав тато, для власника такого слуху шерхіт павутини й брязкання підкови об стіну звучать майже однаково. Гаррієт теж мала такий слух, і деколи мені подобається уявляти, що я певною мірою втілюю її – ті двійко безтілесних вух, які ширяють над заселеними привидами пагорбами Букшоу й чують те, що ліпше не чути.

Але прислухайся! Це повторилося знову! Здається, відлуння голосу; порожнисте й напосідливе, наче шепіт у порожній коробці з-під печива.

Вислизнувши з ліжка, я навшпиньки підібралася до вікна. Стараючись не посунути фіранки, я бликнула на город – саме цієї миті місяць послужливо визирнув із-за хмари й освітив місце дії, наче в постановці «Сну літньої ночі», зробленій на ять.

Але розглядати було нічого, окрім сріблястого блиску місяця, що кружляв серед огірків і троянд.

Перегодом я почула цей звук – розгніваний голос, що нагадував гудіння джмеля наприкінці літа, котрий сікається вилетіти через зачинене вікно, а йому не виходить.

Я пірнула в один з японських шовкових халатів Гаррієт (один із двох, урятованих мною під час Великої чистки), тицьнула ноги в прикрашені бісером індійські мокасини, що були мені капцями, і попленталася до сходів. Голос долітав звідкілясь із глибини дому.

У Букшоу було двоє високих звивистих сходів, що виглядали дзеркально однаковими й вели з другого поверху на перший, трохи не досягаючи чорної лінії, котра розділяла навпіл викладену плиткою в шаховому порядку підлогу фойє. Мої сходи спускалися із частини Тара, тобто східного крила, і закінчувалися у велетенському холі, де кожен крок був громохкий; позаду нього, навпроти західного крила, містився музей вогнепальної зброї, а ще далі – татків кабінет. Саме звідти розкочувався голос. Я непомітно наблизилася до нього.

Притулилася вухом до дверей.

– Ну ж бо, Джако, – вів неприємний голос по той бік дерев’яної панелі, – як ти зміг жити після такого відкриття? Як ти із цим упорався?

На одну млосну мить мені здалося, що це Джордж Сандерс завітав до Букшоу й читає татові нотації там, за зачиненими дверима.

– Геть з-перед очей, – сказав тато, і, хоч у голосі не чулося злості, за його надміру стриманою інтонацією я зрозуміла, що він не тямить себе від люті. Подумки я побачила його насуплені брови, стиснуті кулаки й напружені, як тятива, м’язи щелепи.

– Ой, та ти облиш гніватись, старий, – улесливо промовив голос. – Ми з тобою обоє рябоє, і від цього не втечеш. Тобі це так само добре відомо, як і мені.

– Твайнінґ мав рацію, – відповів тато. – У тебе натура огидного, нікчемного сорту людей.

– Твайнінґ? Старий Каппа? Каппу точить хробаччя усі ці тридцять років, Джако. Як і Джейкоба Марлі. Однак, як казав Марлі, його привид дещо затримався. Як ти, напевно, помітив.

– І ми порішили його, – татів голос був глухим і безживним.

Невже я почула те, що почула? Як він міг…

Відірвавши вухо від дверей і зробивши спробу розгледіти що-небудь крізь замкову шпару, я проґавила те, що тато казав далі. Він стояв біля столу, спрямувавши погляд у бік дверей й звертаючись до незнайомця, котрий був до мене спиною. Я прикинула оком, що заброда дуже високого зросту – не менш як шість футів і чотири дюйми.[19] Своєю рудою чуприною й вилинялим сірим костюмом він скидався на канадського журавля, що його опудало я бачила в притіненому кутку музею вогнепальної зброї.

Я знову притулила вухо до панельної обшивки дверей.

– …усі знають, що ганьба не буває застарілою, – заявив голос. – Кілька тисяч тобі погоди не зроблять, правда ж, Джако? Ти мав би розживитися на чималу суму, коли померла Гаррієт. Сама тільки страховка…

– Стули свій мерзенний писок! – закричав тато. – Махай звідси, поки я…

Зненацька мене схопили в оберемок, мабуть, підкравшись іззаду, і груба рука затулила мені рот. Моє серце ледь не вискочило з грудей.

А що мене тримали так міцно, то я не могла й пальчиком поворухнути.

– Повертайтеся в ліжко, міс Флавіє, – зашипіло мені на вухо.

Доґґер. Це був він.

– Це не ваш клопіт, – прошепотів мені. – Повертайтеся в ліжко.

Він попустив затиск, і я швидко випручилася.

Йому не минути мого отруйного погляду. Проте навіть у напівтемряві я помітила, що його очі чомусь злагідніли.

– Зникніть звідси, – сказав він пошепки.

І я втекла.

Опинившись за дверима власної кімнати, я походила нею туди-сюди, як частенько робила, коли переді мною виростали перешкоди.

Я думала про те, що підслухала. Тато мав чиюсь кров на руках? Про це й думати дарма. Тут має бути якесь просте-простісіньке пояснення. Якби ж то мені вдалося підслухати всю розмову тата з незнайомцем… Якби ж то Доґґер не заскочив мене в темряві… За кого він узагалі себе має?

Я йому ще всиплю перцю.

– Не відкладаючи! – сказала я голосно.

Я вийняла Хосе Ітурбі[20] із зеленого паперового конверта, гарненько завела патефон, хляпнула пластинку на програвач – і була винагороджена полонезом Шопена ля-бемоль мажор. Простягнувшись на ліжку, я почала задумано підспівувати:

– Да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да…

Звучання було таким, наче цю музику вигадали для фільму, де старий «бентлі» фуркотів і фуркотів на місці, хоч як його намагались зрушити: поганий вибір для супроводу в царство сну…


Коли я продерла очі, до вікон зазирала вранішня рожева, як устриця, зоря. Стрілки мідного годинника були спрямовані на 3:44. Улітку розвидняється рано, щонайбільше за чверть години вже з усієї сили шкваритиме сонце.

Якусь хвильку я повалялася в ліжку, роблячи потягусі й позіхаючи, і врешті встала. Патефон зупинився, обірвавши полонез на середині, голка безживно стриміла на доріжці. Мені майнула думка завести його знову й влаштувати домашнім пробудження на польський манір. І враз я згадала, що сталося кілька годин тому.

Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.

Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.

Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.

Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.

Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.

Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.

– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.

– Чорт забирай! – повторила я тихіше.

Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.

Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці, схованій на грядці з огірками.

Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.

Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.

І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.

Я заціпеніла від жаху.

Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.

– Vale,[21] – промовило воно.

Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.

Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком,[22] уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.

І погасли.

Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.

І врешті-решт цілковитий безрух.

Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.

3

Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.

– Доґґере, – гукнула я пошепки. – Це я, Флавія.

За дверима була мертва тиша, і я знову потарабанила.

Минуло дві з половиною вічності, перш ніж я почула, як Доґґер човгає капцями по підлозі.

Посунутий засув голосно тарахнув, і двері обережно прочинилися, утворивши кількадюймовий просвіт. Повз мою чуйну увагу не минуло, що Доґґер змарнів на виду. Здавалося, він не стуляв очей усю ніч.

– Там на городі труп, – сказала я. – Мабуть, ліпше буде, якщо ти підеш поглянути.

Поки я переминалася з ноги на ногу й гризла нігті, Доґґер кинув на мене погляд, у якому можна було розпізнати щось схоже на докір, і щез у темряві кімнати, щоб опорядити своє убрання. За п’ять хвилин ми вже були на стежці поміж городиною.

Вочевидь, трупи для Доґґера не були дивиною. Ніби роблячи це все своє життя, він став навколішки, притис два пальці до шиї трупа, щоб намацати живчик. За погаслим, непритомним поглядом я здогадалася, що його там немає.

Далі без поспіху підвівся, обтираючи невидимий бруд із рук, неначе вони якимось чином були заражені.

– Я дам знати полковникові, – сказав Доґґер.

– Хіба не слід зателефонувати до поліції? – запитала я.

Довгі пальці Доґґера шкрябали неголене підборіддя. Скидалося на те, що він мізкував над невідь-яким важливим питанням: користування телефоном у Букшоу не заохочувалось.

– Авжеж, – нарешті озвався він, – думаю, слід.

Удвох тихою ходою ми попрямували в будинок.

Доґґер зняв телефонну слухавку й навіть притис її до вуха, але я бачила, що його палець ніяк не відпускав важеля. Він якийсь час сапав ротом і геть сполотнів на виду. Його рука почала зрадливо тремтіти, і я злякалася, що слухавка зараз упаде додолу. Цілком безпорадний, він бликнув на мене.

– Що ж, – сказала я, забираючи телефон собі, – не турбуйся, я зможу.

– Бішоп-Лейсі, 221, – промовила я в слухавку. Чекаючи на з’єднання, я подумала, що Шерлока потішив би такий збіг.

– Поліція, – офіційним голосом викарбувало на іншому боці лінії.

– Це констебль Ліннет? – допевнилася я. – Вас турбує Флавія де Люс із Букшоу.

Мені ніколи раніше не доводилося цього робити, тому я вирішила покладатися на речі, чуті по радіо й бачені в кіно.

– Хочу повідомити про смерть, – вела я далі. – Якщо можливо, ви надішлете інспектора?

– Може, вам потрібна швидка, міс Флавіє? – запитав він. – Розумієте, присутність інспектора не знадобиться, якщо обставини смерті не викликають підозри. Хвилинку, я дістану олівець…

Зависла виснажлива пауза, поки я слухала, як він розгрібає канцелярське знаряддя.

– Тепер назвіть мені ім’я покійного, не кваптеся, почнімо з прізвища.

– Мені не відомо, як його звуть, – відповіла я. – Це незнайомець.

Щира правда: я не знала, як його на ім’я. Але я впізнала – ні, я прозирнула – тіло на городі. Тіло з рудим волоссям і в сірому костюмі – це той самий здоровило, за яким я шпигувала через замкову шпарину. Цю людину мій тато…

Але я зовсім не бажала ділитися цим із поліцією.

– Мені не відомо, як його на ім’я, – повторила я. – Ніколи раніше в житті його не бачила.

Межу перетято.

* * *

Прибуття місіс Мюллет і поліції збіглося: вона добулася пішки із села, а вони на синьому «воксголі». Коли автівка загальмувала, від чого під її колесами захрускотів гравій, передні дверцята розчинилися, і на дорогу ступнув чоловік.

– Міс де Люс, – сказав він так, наче промовляння мого імені вголос дозволяло йому взяти мене під свою зверхність. – Можна кликати вас Флавією?

Я хитнула головою на знак згоди.

– Я інспектор Г’ювітт. Чи вдома ваш тато?

Інспектор здався мені людиною зовні досить милою, із хвилястим волоссям, сірими очима й деякою схожістю на бульдога, яка нагадала мені Дуґласа Бадера,[23] аса-винищувача, чиї світлини я бачила у випусках «Ілюстрованої війни»,[24] згромаджених стосом у вітальні.

– Так, – відповіла я, – але наразі він занедужав. – Цю тріскучу фразу я позичила в Офелії. – Я сама покажу вам труп.

Місіс Мюллет роззявила рота й витріщила очі.

– Боже милостивий! Вибачайте, міс Флавіє, але святий Боже!

Якби на ній був фартух, вона б зарилася в нього з головою й втекла, але натомість вона похилиталася, як сновида, у відчинені двері.

Двійко в синіх костюмах, що до цього, мабуть, очікуючи вказівок, принишкли на задньому сидінні машини, нарешті показалися.

– Детектив-сержант Вулмер і детектив-сержант Ґрейвс, – відрекомендував їх мені інспектор Г’ювітт.

Сержант Вулмер був чоловіком вайлуватим і кремезним, із розквашеним носом професійного боксера, а сержант Ґрейвс – присадкуватий жвавий блондин із ямочками на щоках і задерикуватістю горобчика, він вишкірив зуби, коли тиснув мені руку.

– А тепер зробіть ласку… – попрохав інспектор Г’ювітт.

Детективи-сержанти витягли валізки з багажника «воксгола», і я очолила урочисту процесію через будинок на город.

Показавши, де лежить тіло, я, мов зачарована, спостерігала, як сержант Вулмер хвацько видобув і встановив на дерев’яний штатив камеру – при цьому його гладкі й схожі на сосиски пальці робили напрочуд витончені, майже невловні рухи – на срібній панелі управління. Доки він працював над світлинами городу в цілому, найближче заходячись коло грядки з огірками, сержант Ґрейвс відкрив потерту шкіряну валізку, де педантично ряд за рядом були вишикувані пляшечки й визирав пакунок прозорих конвертів.

Щоб повз мою жадібну увагу не минула жодна дрібниця, я – майже не ковтаючи слинку – присунулася ближче.

– Мене одне цікавить, Флавіє, – заклопотався інспектор Г’ювітт, обережно пробираючись в огірки, – чи не могла б ти попросити кого-небудь приготувати нам чаю?

Шкода, що він не бачив виразу мого обличчя тієї миті.

– Ми спозаранку на роботі. Можеш швиденько що-небудь зготувати для нас?

І так усякчас. Від колиски й до скону. Без жодних перепрошень єдину представницю жіноцтва, що опинилася неподалік, відправили кип’ятити воду. Зорудувати що-небудь, чому б ні! За кого він мене має… За обслугу?

– Я спробую виконати ваше прохання, – відповіла я. Сподіваюся, досить зимним голосом.

– Дякую, – сказав інспектор Г’ювітт. Потім, коли я рушила в напрямку кухні, він гукнув навздогін: – Ей, Флавіє!

Я обернулася на його погук.

– Ми увійдемо до будинку. Тобі не треба повертатися сюди.

Ну не халепа, га? Чортові витівки!


Офелія й Дафна вже вмостилися за столом і снідали. Місіс Мюллет вибовкала їм усі страшні новини, і вони мали достатньо часу, щоб надіти личину вдаваної байдужості.

На губах Офелії так і не з’явилося жодної ознаки реакції на моє вариво, і я подумки взяла на замітку пізніше не забути записати час і результати спостереження.

– Там, на грядці з огірками, я знайшла труп, – виклала я їм.

– Цілком у твоєму стилі, – ужалила Офелія, продовжуючи причепурювати свої брови.

Дафна встигла подолати «Замок Отранто» і поринути в «Ніколаса Нікклбі». Але від мене не приховалось, що вона злегка кусала нижню губу – певний знак її неуваги до читання.

Запанувала театральна пауза.

– А крові було багато? – нарешті запитала Офелія.

– Ні, – відказала я, – не було ні краплини.

– Чиє це тіло?

– Невідомо, – відповіла я, радіючи нагоді одночасно сказати правду й прослизнути повз неї.

– Смерть цілковитого незнайомця, – сказала Дафна, наслідуючи виразні інтонації дикторів Бі-бі-сі й відірвавшись від Діккенса, але притримуючи пальцем місце, де вона зупинилась.

– Звідки ти знаєш, що це незнайомець? – поставила я питання.

– Простіше простого, – була відповідь Даффі. – Це не ти, це не я, і це не Фелі. Місіс Мюллет порається на кухні, Доґґер надворі з поліцією, а тато не так давно хлюпався нагорі у ванні.

У мене ледь не зірвалося з язика, що це мене вона чула у ванній кімнаті, проте в останню хвилину я схаменулася: якщо ввернути слівце про ванну, то це неминуче викличе ущипливі зауваження стосовно моєї особистої гігієни. Але після всіх ранкових подій і моєї знахідки на городі я гостро відчула бажання помитися.

– Як видно з усього, його отруїли, – сказала я. – Тобто незнайомця.

– Заковика завжди в отруті, чи не так? – припустила Фелі, перебираючи пасемця свого волосся. – Принаймні в моторошній детективній макулатурі. У такому разі він припустився трагічної помилки, скуштувавши страв місіс Мюллет.

Коли вона відсунула від себе липкі рештки вареного яйця, щось сяйнуло в моїй голові, немов жарини блиснули в каміні, але до того, як я встигла все розкласти по поличках, китиці думок розпалися.

– Послухайте таке, – і Дафна почала читати вголос. – Фанні Сквірс сідає писати листа:

«…на лиці мого батечка суцільна маска із сенців синіх і зелених, а також дві парти розтрощені. Ми змушині були тягти його вниз на кухню. Там він тепер і досі…

Після того, як ваш небєж, якого ви радили вчителем, скоїв це з моїм батечком і стрибнув на нього з ногами й лаївся так, що моєму перу забрагне сили, він у несамовитому шалі накинувся на мою матінку, жбурнув її на землю й на декілька дюймів всадив їй у голову гребінець. Іще б трохи й він увігнався б їй у череп. Ми маємо медичну посвєдку, що, коли б це сталося, черипаховий гребінець пошкодив би мозок». Тепер послухайте ще цей уривок: «Потому я та мій брат стали жертвами його люті, від якої ми дуже потерпіли, що наштовхує нас на тревожну думку, що якісь ушкодження завдані нашим нутрощам, бо ж видимих прикмет насильства зовні немає. Я голосно зойкаю увесь час, поки пишу…».[25]

Мені це нагадало класичний випадок отруєння ціанідом, але я була не в гуморі, щоб ділитися своїми прозріннями із двома невігласками.

– «… голосно зойкаю увесь час, поки пишу…», – повторила Даффі. – Уявіть собі!

– Мені це відомо, – сказала я, відсунувши тарілку геть, і зрештою, залишивши сніданок так і непочатим, попленталася східними сходами до лабораторії.


Коли мені бувало важко на серці, я вирушала у ріднесеньку святая святих. Оточена ретортами й мензурками, я самохіть віддавалася в полон тому, що в мене звалося Духом хімії. У цій кімнатці відкриття великих хіміків поступово виходили з-під моїх рук. Тут я могла з усією лагідністю, на яку була здатна, брати з полиці томик із безцінного зібрання Тара де Люса, наприклад англійський переклад «Хімічних елементів» Антуана де Лавуазьє, виданий 1790 року, проте з хрумкими, як папір для обгорток, сторінками й сто шістдесят років по тому. Як я чарувалася вікодавніми назвами, котрі того тільки й чекали, щоб я їх підхопила зі сторінок… Сурм’яне масло[26]… Миш’якові квіти…[27]

Гидезні отрути, як називав їх Лавуазьє, звучали для мого вуха солодкими трелями.

– Королівський жовтий! – розкотилося моїм голосом по всій кімнаті, коли я з насолодою перекочувала звуки цих слів у роті, не зважаючи на їхнє отруйне осердя. – Кристали Венери! Димна рідина Бойла! Мурашина кислота!

Але цього разу улюблений метод був безсилий: мої думки продовжували кружляти навколо тата, а також бачених і чутих речей. Що за один цей Твайнінґ – «старий Каппа» – той, про якого тато заявив, що вони уколошкали його? І чому тато пропустив сніданок? Це мене не на жарт хвилювало. Тато повсякчас твердив, що сніданок – це «бенкетування тіла», і, як я переконалася, у світі не існувало нічого такого, що змусило б його проґавити ранкову трапезу.

До того ж я думала про ті кілька абзаців із Діккенса, котрі нам зачитала Дафна, – «синці сині й зелені». А коли тато побився з незнайомцем і отримав значні тілесні ушкодження, приховати які було б проблематично за столом? Або йому завдали якихось внутрішніх травм на зразок тих, що їх описувала Фанні Сквіз, – поранень без видимих прикмет насильства назовні? Можливо, саме це сталося з рудоволосим здорованем. Тоді зрозуміло, чому я не побачила крові. Чи міг тато бути вбивцею? Знову?

Від цього голова йшла обертом. Мені не спадав на думку ніякий ліпший засіб заспокоїтися, ніж словник англійської мови. Я витягнула том зі словами на літеру V. Яке слово вуста незнайомця видихнули мені в обличчя? Vale – так воно звучало.

Я водила пальцем по сторінках: валандатися… волоцюга… всує… Серед безлічі слів знайшла окремим гаслом і vale – «прощавай, до побачення, адьйо». Воно вимовляється «валє», і це друга особа однини наказового способу.

У цьому є щось химерне, адже людина, яка за п’ять хвилин мрець, шукає порозуміння з іншою, котру вона зовсім не знає.

Несподіваний гуркіт із холу знагла обірвав плин моїх думок. Хтось тарахкав в обідній гонг. Цей величезний диск, наче пережиток із картинок до фільмів Дж. Артура Ранка, не лунав уже багато років, через що мене й ошелешив його гучний звук.

Коли я вибігла з лабораторії і спустилася сходами, переді мною постав кремезний чолов’яга, котрий все ще тримав у руці молоточок для гонга.

– Коронер,[28] – прорік він, і, по-моєму, він мав на увазі себе. Дарма що він не потурбувався назвати свого імені, я розпізнала в ньому пана Дарбі, лікаря й одного з двох співвласників єдиної медичної установи в Бішоп-Лейсі.

Пан Дарбі на вигляд був викапаний портрет Джона Буля: червоне обличчя, кілька підборідь і живіт, що напнувся, мов вітрило в час буревію.

На ньому був коричневий костюм і картата жовта жилетка, він також не забув прихопити із собою традиційну чорну валізку, якою міг похизуватися лише лікар. Якщо він прикмітив у мені дівчисько, якому рік тому він накладав шви на руку, порізану друзком норовливої реторти, то він не дався взнаки й стояв вичікувально, як мисливський пес на промислі.

Тато все ще не показував носа, як і Доґґер. Я знала, що Фелі й Даффі зроду не зволять відповісти на гонг: «Я не собака Павлова», – відкаже Фелі, а місіс Мюллет нікуди не потикається з кухні.

– Поліціянти на присадибній ділянці, – повідомила я йому. – Я покажу, де це.

Коли ми вийшли на осоння, інспектор Г’ювітт на хвильку покинув вивчати шнурівку чорного черевика, котрий доволі неприємно визирав із огірків.

– Доброго ранку, Фреде, – привітався інспектор. – Я подумав, що тобі ліпше прийти й самому кинути оком.

– Умгу, – мугикнув пан Дарбі.

Відкривши валізку й трохи понишпоривши усередині, він вийняв білий паперовий пакунок. Устромив у нього два пальці й дістав одну прозору м’ятну цукерку, яку поклав до рота і з голосним поцмоктуванням почав розкошувати нею.

За мить він продерся крізь зелень і опустився навколішки над трупом.

– Особу встановлено? – запитав він, розжовуючи кристалик цукерки.

– Ще ні, – відповів інспектор Г’ювітт. – У кишенях порожньо… Документів катма… Ото тільки що є причини здогадуватися про його недавній приїзд із Норвегії.

Недавній приїзд із Норвегії? Напевно, це була дедукція, гідна найславетнішого Голмса, – і я удостоїлася чути її на власні вуха! Я була майже готова пробачити інспекторові його колишню неґречність… Майже, але не цілком.

– Ми почали розслідування, з’ясовуємо можливий порт причалу судна й так далі.

– Бісові норвежці! – вилаявся пан Дарбі, підводячись із колін і затараскуючи валізку. – Злітаються сюди, як метелики на вогонь, тут конають, а нам доводиться вишкрібати за ними. І де справедливість?

– Який час смерті зазначити в протоколі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– Важко сказати. Як завжди. Ну, гаразд, не як завжди, але часто.

– Бодай приблизно?

– Із ціанідом визначити не так легко. Гадаю, що від восьми до дванадцяти годин тому. Я зможу сказати точніше після того, як наш друг опиниться у мене на столі.

– Із цього випливає…

Пан Дарбі відгорнув манжету й придивився до годинника.

– Так-так… Зараз 20:22, виходить, це сталося не раніше як о 20:22 й не пізніше, скажімо, опівночі.

Опівночі! Мабуть, я надто голосно хапнула повітря, тому що інспектор Г’ювітт і пан Дарбі воднораз повернулися до мене. Як я могла їм сказати, що буквально кілька годин тому приблуда з Норвегії випустив дух при мені?

Залишався єдиний вихід. Я зробила рвучкий оберт і накивала п’ятами.


Я надибала на Доґґера під вікном бібліотеки, він підрізав троянди на клумбі. Повітря було рясно просякнуте їхнім ароматом, який нагадував запашну коробку із чаєм зі Сходу.

– Тато ще не виходив, Доґґере? – запитала я.

– Сорт «Леді Гіллінґдон» напрочуд гарний цьогоріч, міс Флавіє, – сказав він із таким виразом, наче в нього лід у роті; начебто не було нашого з ним незапланованого зіткнення вночі. Дуже добре, подумала я собі, зіграємо у твою гру.

– Надзвичайно гарний, – погодилася я. – А тато де?

– Гадаю, він погано спав. Мабуть, вирішив трохи подрімати.

Подрімати? Як він міг бути собі в ліжку, коли будинок переповнений законниками?

– Як він поставився до того, що ти йому сказав? Ну, ти розумієш – я маю на увазі те, що коїться на городі.

Доґґер повернувся й подивився мені просто в очі.

– Я нічого не казав йому, міс.

Він досяг рукою до не надто ідеальної квітки й різко клацнув її секатором. Вона тихо впала на землю й залишилася лежати серед тіней, обернувши до нас своє жовте збрижене личко.

У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.

– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.

4

– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– З Доґґером, – відповіла я.

– А ім’я?

– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.

Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.

– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?

– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.

– І він працює садівником у вас у Букшоу?

– Натепер так.

Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.

– То він не завжди був садівником?

– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…

Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.

– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…

– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.

– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.

– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…

Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.

Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:

– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?

Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».

І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.

Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.

«Тільки неотесана колода може називати це «ролс– ройсом», – випалила Фелі, коли я на мить утратила пильність і не зауважила її присутності й усіх загроз, які випливають із цього.

Якщо мені хотілося побути наодинці в такій місцині, де можна було сподіватися, що мене не потурбують, я залазила в запорошений «ролс-ройс» Гаррієт і цілісінькими годинами сиділа у своєму теплому кубельці з плюшевого обшиття й потрісканої шкіри.

Інспектор своїм неочікуваним питаннячком змусив мене подумки повернутися до похмурого штормового дня минулої осені. Пам’ятаю, тоді лютувала злива й віяв шалений вітрище. Через небезпеку потрапити під одну з величезних гілляк, що ламалися, мов сірнички, влаштовувати прогулянку в лісі біля Букшоу було надто нерозважливо, тож я непомітно вислизнула з будинку й добулася, змагаючись із бурею, до каретного сараю, де мала намір добряче поміркувати. Там усередині був «фантом», він тьмяно полискував у темряві, а надворі ревіла буря, і ураган гупав у вікна, немов плем’я голодних дикунів. Моя рука вже потяглася до ручки дверцят, аж раптом я зрозуміла, що в машині хтось є. У мене мурахи забігали по спині. Але потім я збагнула, що там сидить тато й плаче, ні на що не зважаючи. І на бурю теж.

На кілька хвилин я завмерла, притаївши дух і не рухаючись. Проте, коли тато повільно сягнув до ручки, я впала накарячки, мов виконуючи гімнастичну вправу, і шмигнула під машину. Краєчком ока я бачила, як його ідеально відполіровані чоботи спускаються з підніжки, і, коли він помалу йшов, я почула, як у нього з вуст зірвалося щось подібне до придушеного схлипу. Я довго лежала там і дивилася на денце «ролс-ройса» Гаррієт, може, й невидющими очима.

– Атож, – відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

– І твій тато не править?

– Ні.

– Он як.

Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

– Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?

Я згідливо хитнула.

– Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

– Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29] – Я виявила тіло.

– Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

– Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

– Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

– Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

– Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

– Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

– Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

Інспектор Г’ювітт хитнув.

– Так, сер, – підтвердив він.

– Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.

– Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.

Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.

– Перепрошую, інспекторе, – промовив він кволим голосом. – Будь ласка, не просіть мене про це… Я не ладнаю зі смертю, так би мовити…

Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.

Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.

– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…

Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.

– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…

Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.

– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.

– Що? – тато круто обернувся.

– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?

Татова відповідь пролунала не одразу.

– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.

Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

– О котрій годині це було, полковнику?

– О четвертій. Можливо, трохи раніше.

– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

– Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

– Значить, нікого?

– Ні.

Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів надає мовленню не лише витонченості, а й певної поетичності.

Перш ніж тато встиг змінити тему розмови, інспектор Г’ювітт уже тримав віжки в руках.

– Мертвий птах на порозі вашого дому? Можна докладніше, місіс Мюллет?

– О, сер, ми з полковником і міс Флавією на кухні були. Я тоді витягла щойно неймовірний кремовий торт із духовки й на підвіконня, щоб вистигав, його поставила. О такій порі я вже починаю думати про те, щоб повертатися додому, до Альфа. Альф – це чоловік мій, сер, і йому не до вподоби, щоб я десь швендяла, коли чаювати годиться. Каже, що в нього в животі зачне булькати, якщо зламати режим дня впорядкований. Травлення псується, і проблеми тут як тут. Відра, швабри й інша всячина.

– О котрій годині це було, місіс Мюллет?

– Близько одинадцятої чи хвилин на п’ятнадцять пізніше. Я працюю тут чотири години вранці – із восьмої до дванадцятої і три години вдень – із першої до четвертої. Але знаєте, – додала вона й кинула неочікувано понурий погляд на тата, котрий надто вже зосереджено дивився у вікно, щоб помітити це, – уже заведено, що я затримуюсь, роблячи те-се.

– А птах?

– Птах лежав на порозі мертвою грудкою. Бекас, ось який він був, бекас. У цьому немає сумніву – за своє життя я готувала їх бозна-скільки разів. Налякав мене мало не до смерті. Простягся там на спині, пір’я тремтить на вітрі, наче його шкірка ще жива, хоча серце вже не б’ється. От послухайте, що я сказала Альфу. Я сказала: «Цей птах лежав там, наче його шкірка була ще жива…»

– У вас гостре око, місіс Мюллет, – перервав її інспектор Г’ювітт, і вона напиндючилася з гордощів, мов воластий голуб. – Було щось іще?

– Атож, сер, на його дзьоб була настромлена марка, ніби він приніс її в роті, як лелека носить дитинку в пелюшках, якщо ви розумієте, про що я, але якщо з іншого боку, то зовсім не так.

– Марка, місіс Мюллет? Що за марка?

– Поштова марка, сер, але не з тих, якими ми користуємося тепер. О ні, абсолютно інша. На цій марці була намальована голова королеви. Не її величності, нашої королеви, нехай благословить її Господь, а старої королеви… як же її на ім’я… королеви Вікторії. У кожному разі, так би воно й було б, якби пташиний дзьоб не стирчав із того самого місця, де має бути обличчя.

– Ви впевнені стосовно марки?

– Їй-Богу, сер. Альф збирав марки, коли ми тільки познайомились, і по сей день зберігає рештки колекції, які його брати не поцупили й не позаставляли, в коробочці з-під печива під ліжком у кімнаті, що нагорі. Бувають дні, коли він виймає їх подивитись, як у ті роки, коли ми були молодими, але не так часто – каже, що це наганяє на нього тугу. А все-таки мені по змозі впізнати «Пенні Блек»[31] із першого погляду, незважаючи на те, простромив її пташиний дзьоб чи ні.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – сказав інспектор Г’ювітт, уминаючи макове печиво, – ваша допомога неоціненна.

Місіс Мюллет знову розпливлась у реверансі й попрямувала до виходу.

– От так штука, сказала я Альфу. Я сказала, в Англії не зустрінеш бекасів до вересня. Уже й не порахую, скількох бекасів мені довелося наштрикнути на рожен і засмаженими подати до столу на кусні хліба. Місіс Гаррієт, нехай Господь благословить її душу, нічого не було до смаку більше, ніж…

Позаду мене почувся стогін, і коли я обернулася, то побачила, що тато зігнувся навпіл, як складаний стілець, і звалився на підлогу.

* * *

Маю сказати, що інспектор Г’ювітт відреагував зразково. Він миттю метнувся до тата, притулив вухо до грудей і послабив краватку, щоб дати доступ повітрю. Я зрозуміла, що він не ловив ґав на заняттях із надання першої невідкладної допомоги. Ще за хвильку він відчинив вікно, притиснув вказівний і підмізинний пальці до нижньої губи й свиснув. Я би не пошкодувала гінеї, щоб навчитися так свистіти.

– Пане Дарбі! – гукнув він. – Ходіть сюди, будь ласка! Мерщій! І не забудьте валізку.

Я ж продовжувала стовбичити, затуливши рота руками, коли пан Дарбі влетів у кімнату й опустився навколішки біля тата. Швидко оглянувши його, він дістав із валізки маленький синій слоїк.

– Знепритомнів, – сказав він інспектору Г’ювітту, місіс Мюллет і мені. – Маю на увазі, він зомлів. Нема чого турбуватися.

Хху!

Він відкоркував слоїк, і за той короткий час, поки підносив його до татових ніздрів, я розпізнала знайомий запах – це був мій старий приятель карбонат амонію. По дружбі в лабораторії я його називала нюхальною сіллю, чи просто сіллю. Я знала, що sal ammoniac названа за місцевістю, неподалік якої була вперше виявлена, – храм бога Амона в Давньому Єгипті (там її знайшли в сечі верблюда). Також мені було відомо, що далеко пізніше в Лондоні запатентували спосіб, у який нюхальну сіль можна видобути з патагонського гуано.[32]

Хімія! Хімія! Як я її обожнюю!

Пан Дарбі все ще тримав слоїк під носом у мого тата. Той пирхнув, наче бик у полі, його повіки розтулилися, як віконниці. Але жодного слова не вилетіло з його вуст.

– Хе! Ласкаво просимо до земного падолу! – сказав пан лікар, коли тато занепокоївся й зробив спробу спертися на лікоть. Попри свій бадьорий тон, пан Дарбі не кидав опікуватися татом, як новонародженим. – Заждіть трохи, доки не зберетесь на силі. Ще хвильку полежте на цьому старому аксмінстерському килимі.

Інспектор Г’ювітт стояв неподалік із серйозним виразом. З його допомогою тата підвели.

Важко спираючись на руку Доґґера, якого тоді ж негайно покликали, тато обережно піднявся сходами до своєї кімнати. Дафна й Фелі теж ощасливили нас своєю присутністю – насправді мої сестри просто продемонстрували два сполотнілих обличчя, одне одного вартих, за поручнями.

Місіс Мюллет поспішала на кухню, але враз зупинилася коло мене й турботливо поклала руку мені на плече.

– Тобі сподобався тортик, дитинко? – запитала вона.

Я й думати забула про торт. Я взяла аркуш із записника пана Дарбі.

– Умгу, – мугикнула я.

Інспектор Г’ювітт і пан Дарбі знову були на городі, я ж повільно рушила сходами в лабораторію.

Охоплена сумом і мало не відчуттям утрати, я не спускала з очей того, як із-за рогу вийшли два санітари зі швидкої допомоги і вклали тіло незнайомця на брезентові ноші. На віддалі Доґґер простував від водограю Балаклава до східної галявини і залишав по собі зрізані бутони «Леді Гіллінґдон».

У кожного був свій клопіт; покладаючись на талан, я могла зробити те, що мені треба було до зарізу, і повернутися до того, як хто-небудь помітить моє зникнення.

Я шуснула вниз сходами, а далі на обійстя через передпокій, витягла «Ґледіс», мій старенький велосипед марки BSA, який я ховала за кам’яною урною, і через кілька хвилин чимдуж тисла на педалі, женучи в напрямку Бішоп-Лейсі.

Яке ім’я вибовкнув тато?

Твайнінґ. «Старий Каппа». І я достеменно знала, де його шукати.

5

Вільна бібліотека Бішоп-Лейсі тулилася в Коров’ячому провулку – край вузенької доріжки, що плуталася з Хай-стрит униз до річки й була обсаджена по обидва боки деревами, під кронами яких снувалися густі тіні. На самому початку будівля була непоказною георгіанською спорудою, зведеною із чорної цегли. Її світлина якось навіть з’явилася на кольоровій обкладинці «Сільського життя».[33] Історія розповідає, що це був подарунок мешканцям Бішоп-Лейсі від їхнього свояка – місцевого хлопчини, згодом відомого як лорд Марґейт, котрому пощастило попасти в течію – і його понесло назустріч славі й багатству; він став єдиним постачальником «Біфчипс», консервів з яловичини, виготовлених за його власним рецептом на замовлення уряду її величності під час англо-бурської війни в перші роки двадцятого століття.

Бібліотека протрималася оазисом спокою до 1939 року. Потім, коли її зачинили, щоб трохи підрихтувати будівлю, скоїлася пожежа внаслідок раптового займання ганчірок малярів, саме тієї миті, як містер Чемберлен[34] глаголив британцям своє славнозвісне «Доки війна не почалася, завжди жевріє надія, що її можна відвернути». У той час як все доросле населення Бішоп-Лейсі, включно із шістьма членами добровільної пожежної варти, зосереджено слухало радіоприймачі, червоні півні на повну силу здіймалися над бібліотекою, і, коли вогонь таки помітили, було вже занадто пізно. Дарма що варта приспіла з ручною помпою, від бібліотеки на ту пору зосталося лише курне згарище. Дякувати долі, із книжками було все гаразд, позаяк їх тимчасово передали на зберігання деінде.

Але спалах війни, а далі загальна втома, починаючи з перемир’я, завадили відновленню автентичної споруди. На її місці залишилася бур’яниста галявина на Кейтер-стрит, просто за рогом «Тринадцяти селезнів». Оскільки цю ділянку було передано в безстрокове користування жителям Бішоп-Лейсі, її не можна було продати. Тож за прихисток Вільній бібліотеці став будинок у Коров’ячому провулку.

Я завернула вбік від Хай-стрит і поспішила до бібліотеки – низької повітки зі скла, цегли й черепиці, побудованої 1920 року як автосалон. На кількох старих емблемах з емалі, що донині трималися на стіні під дахом, можна було розібрати назви марок автомобілів, які канули в небуття, як-от: «волслі» і «шефілд-симплекс». Мабуть, ці штуки були надто високо, щоб привернути до себе увагу злодюжок або халамидників.

Нині минає вже чверть століття, відколи остання «лагонда» покинула ці стіни, і будівля, немов старий посуд у челядницькій, трохи заялозилася й пішла тріщинами.

Валка занепалих флігелів і невеликих гамазеїв позаду бібліотеки намогильними каменями облягла сільську церкву в заростях, між старим автосалоном і забутою Богом стежкою, що крутилася вздовж річки. У деяких із цих занедбаних споруд довелося знайти місце для надлишку книг із давно стертого з лиця землі георгіанського предтечі, котрий був куди більшим, ніж нинішня повітка. Тимчасові хижки, що колись-то правили за автомайстерні, стали постійним прихистком для сили-силенної непотрібних книжок, розподілених за змістом: історія, географія, філософія, природознавство. Ці збиті з дощок гаражі, котрі все ще відгонили багаторічним мастилом для двигунів, іржею та невигадливими ватерклозетами, дістали назву книгосховищ – і в цьому була-таки рація! Я часто навідувалася сюди почитати, і, якщо не брати в розрахунок хімічну лабораторію в Букшоу, котра, звісно ж, поза конкуренцією, тут було моє найулюбленіше місце на землі.

Такі думки лізли мені в голову, коли я під’їхала до головних дверей і крутнула ручку.

– Хай йому всячина! – вирвалося в мене. Двері були зачинені.

Підступивши до вікна й наміряючись зазирнути всередину, я помітила приліплений на скло папірець, де неоковирно від руки вивели чорним олівцем одне-однісіньке слово: «Зачинено».

Як це – зачинено? Сьогодні субота. Якщо вірити табличці в чорній рамці поряд із входом, бібліотека працює з десятої ранку до пів на третю дня, з вівторка до суботи – і так було завжди.

Скоїлося якесь нещастя з міс Пікері?

Трохи спантеличена, я поторсала двері й навіть, чого не мала за звичку, сильно погрюкала в них. Коли це нічого не дало, притулила складені дашком долоні до шибки й спробувала розгледіти, що там відбувається, але нічого цікавішого від сонячного промінчика, який, розтинаючи стовпи порохів, лягав на полиці з книжками, не побачила.

– Міс Пікері! – мій самотній погук нагадував крик крикуна в пустелі.

– Хай йому всячина! – удруге сказала я. Мені доведеться відкласти дослідження на потім. Поки я стирчала в Коров’ячому провулку, мені блиснула думка, що потрапити в рай – це знайти місцинку, де бібліотеку відчинено двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень.

Ні… хай буде вісім днів на тиждень.

За моїми відомостями, міс Пікері жила на Черевичній вулиці. Найслушніше буде залишити велосипед тут і помандрувати повз флігелі за бібліотеку – так я обійду «Тринадцять селезнів» й опинюся просто-таки біля її оселі.

Обережно прокладаючи собі шлях серед високої мокрої трави, я зважала, щоб не зачепити розкиданих там-сям напівзогнилих уламків поржавілого заліза, схожих на кістки динозаврів у пустелі Гобі.[35] Причиною цьому послужила принагідна згадка про симптоми правця, що колись мені їх описувала Дафна, – одна подряпина об старе колесо автомобіля – і в мене виступить піна на вустах, почну тявкати, як пес, ще й схоплять корчі. Я саме набрала повен рот слини, здумавши повправлятись, і враз почула голоси.

– Але як ти могла йому попустити, Мері? – голос молодика долинув десь із обійстя поблизу.

Я сховалася за деревом і, не гаючись, сторожко визирнула звідти. Це був Нед Кроппер, новоспечений різнороб у «Тринадцятьох селезнях».

Той самий Нед, одна згадка про якого діяла на Офелію, як укол новокаїну. Вона втовкмачила собі в довбешку, що він викапаний Дірк Боґарт,[36] але єдине, що, на мою думку, робило їх подібними між собою, це руки й ноги на тому самому місці й кучма напомадженого волосся.

За кілька кроків до входу в будинок на бочці з-під пива сидів Нед, а дівчина, у якій я розпізнала Мері Стокер, умостилася на іншій. Вони не перезиралися. Нед викопирсав підбором уже чималеньку ямку в землі, Мері міцно стискала складені на колінах руки, затопивши очі за обрій.

Дарма що Недів голос звучав затято й притишено, я прекрасно чула кожне слово. Потинькована стіна «Тринадцяти селезнів» чудово відбивала найменший звук.

– Я нічого не могла вдіяти, Неде Кроппере, можеш це собі затямити чи ні? Він підкрався ззаду, коли я прийшла перестилати простирадла.

– Чому ніхто не чув твого крику? Я знаю, ти й мертвого піднімеш… якщо захочеш.

– Хіба тобі ще не далася взнаки натура мого батечка? Та якби він довідався, чого накоїв той зухвалець, він би пронюхав мій сховок із гумовими чобітьми!

Вона плюнула собі під ноги.

– Мері! – звідкись із глибини будинку долинув голос і розлігся громом по всьому обійстю. Він належав татові Мері, Туллі Стокеру, господареві заїжджого двору, котрий завдяки неприродно гучному голосу опинився в центрі кількох найскандальніших історій, що про них і досі не могли забути старенькі леді в селищі.

– Мері!

Почувши цей голос, Мері схопилася як ужалена.

– Іду! – крикнула вона у відповідь. – Уже йду!

Вона завагалася, немовби щось вирішуючи. Аж раптом вона змією метнулася до Неда й швидко поцілувала його у вуста, а потім так само хутко гайнула до дверей, де зникла в темряві коридору, переможно махнувши фартушком, ніби фокусник плащем.

Якусь хвильку Нед ще посидів, потім обтер рота долонею й завзято покотив порожнє барильце до інших, зібраних докупи в дальньому кутку обійстя.

– Привіт, Неде! – загорлала я, і він розгублено обернувся. Гадаю, тієї миті він гарячково міркував, чи чула я його розмову з Мері й чи бачила їхній поцілунок. Я поклала собі не розвіювати його вагань.

– Нічогенький видався день, – докинула я, солодко посміхнувшись.

Нед чемно поспитав про моє здоров’я, а потому, дотримуючись шанобливої послідовності, про здоров’я тата й Дафни.

– Їм добре ведеться, – відповіла я.

– А міс Офелія? – поцікавився він, нарешті віддаючи належне і їй.

– Міс Офелія? Ну-у, правду кажучи… Неде, ми страх як непокоїмося за неї.

Здавалося, у Неда під носом пролетіла оса, так він поточився.

– Невже? Що такого сталося? Сподіваюся, підстави для побоювання не серйозні?

– Вона позеленіла з голови до ніг, – повідала я. – Мені здається, це хлороз.[37] Пан Дарбі такої ж думки.

«Любовна лихоманка» і «хвороба незайманих» – такі імена дав хлорозу Френсіс Ґроуз, автор «Словника просторічної мови» випуску 1811 року. Я знала, що доступитися до книжки капітана Ґроуза Неду було складніше, ніж мені. І подумки потисла сама собі руку.

– Неде!

Туллі Стокера годі було вгамувати. Нед ступнув до дверей.

– Передайте їй, що я питався про її здоров’я.

Я показала йому черчиллівський знак V, виставивши сторчака два пальці. Це було мені по силі, і справило нам обом приємність.


Черевична вулиця, заодно з Коров’ячим провулком, спускалася від Хай-стрит до річки. Віллі міс Пікері, осілій на півдорозі й наче зібраній із пазлів, пасував тюдорівський стиль. Мабуть, справжня втіха для художника бачити цей ансамблик – солом’яний дах і побілені вапном стіни, лискучі шибки й червоні голландські двері,[38] – здавалося, напівдерев’яні стіни вілли пливли, немов чудернацький старовинний корабель, морем з анемон, мальв, левкоїв, кентерберійських дзвоників та інших старомодних квітів, назви яких мій лексикон не містив.

Роджер, рудий котюга міс Пікері, викотився на ґанок і підставив мені черевце. Я почухала його.

– Ти гарний хлопчик, Роджере, – сказала я. – Де твоя господарка?

Роджер спроквола почалапав від мене, шукаючи яких-небудь цікавинок, а я постукала у двері. Відповіді не було.

Я походила навколо будинку й втрапила на город. Ні лялечки.

Поплентавшись на Хай-стрит, якусь часинку я стояла коло вікна аптеки й розглядала засиджені мухами слоїки. Коли я вже долала Коров’ячий провулок, то випадково зиркнула ліворуч і помітила, що хтось заходить до бібліотеки. Я прожогом кинулася туди. Але коли я добігла до дверей, той хтось уже зайшов усередину. Я смикнула за ручку – і диво дивне – цього разу двері легко подалися.

Жінка сховала торбинку до шухляди й влаштовувалася на місці бібліотекарки за столом, і я враз збагнула, що вперше її бачу. Незнайома пані мала зморщене обличчя, як торішнє яблуко, котре ти несподівано знайшла в кишені свого старенького зимового пальта.

– Га? – сказала вона, придивляючись до мене зверх окулярів, – каверза, яку полюбляють утнути випускниці Королівської академії бібліотечних наук. Мені впало в око, що скельця її окулярів укриті сіруватою поволокою, ніби їх на ніч замочували в оцті.

– Я думала, що прийде міс Пікері, – промовила я.

– Міс Пікері довелося поїхати, щоб залагодити деякі родинні справи.

– Он як! – було від мене.

– Еге ж, дуже сумні справи. Клопіт з її сестрою Хетті, яка живе в Незер-Вулсі. Як на лихо, вона ушкодила палець швейною машинкою. Попервах думала, що все минеться, але потім справа повернула на небажане, здається, є реальна загроза втратити палець. Таке страхіття, а в неї ж бо близнятка… Міс Пікері, звісна річ…

– Зрозуміло, – сказала я.

– Мене звуть міс Маунтджой, і я залюбки до ваших послуг замість неї.

Отака ловись, міс Маунтджой! Відправлена на пенсію міс Маунтджой! Мені доводилося чувати оповіді про «міс Маунтджой і королівство жахів». Вона була головною бібліотекаркою Вільної бібліотеки Бішоп-Лейсі за сивої давнини, коли Ной був моряком. З виду сама доброта, а в душі – «злість стовпом». Десь такою вона була з розповідей тієї самої місіс Мюллет, ласої до детективних романів. Мешканці селища по цей день благають небеса, щоб вона не загарбала колишнє місце.

– Чим можу зарадити, дорогушо?

Якщо є на білому світі те, що може дошкулити мені до живих печінок, то це звертання «дорогушо». Коли я візьмусь писати opus magnum, працю всього життя – «Трактат про отрути загалом» і доберуся до розділу «Ціанід», я обов’язково зазначу в частині «Способи застосування» таке: «Особливо помічний для лікування тих, кому кортить звертатися до вас “дорогушо”».

Проте я керувалася в житті правилом, яке ще жодного разу не зрадило мої надії: «Коли тобі треба що-небудь, припни язика».

Мляво всміхнувшись, я попрохала:

– З вашого дозволу я подивлюся теки з газетами.

– Теки з газетами! – прозумкотіла вона. – Господи мій, а ти мудрагелька, яка багато знає, чи не так, дорогушо?

– Атож, – визнала я, намагаючись триматися скромно. – Знаю.

– Газети розкладені хронологічно на полицях у кімнаті Драммонда, що в західній частині позаду, як повернути ліворуч і йти нагору сходами, – сказала вона, унаочнюючи свої пояснення помахами руки.

– Дякую вам, – озвалася я, помаленьку відступаючи до сходів.

– Якщо, звісно, ти не шукаєш щось старіше, ніж річної давності. Старі газети лежать в одному з флігелів. Який саме рік тобі потрібен?

– Я до пуття не знаю… – пробелькотіла я. Але заждіть! Те-те-те! Чиє ім’я зринуло з вуст незнайомця в татовому кабінеті? «Твайнінґа – Старого Каппу точить хробаччя…». Що? У мене у вухах лунав улесливий голос чужинця: «Старого Каппу точить хробаччя всі ці… тридцять років!»

– Тисяча дев’ятсот двадцятий, – сказала я голосом холодним, як свіжа форель. – Дозвольте переглянути ваш архів за тисяча дев’ятсот двадцятий рік.

– Знаєш, по-моєму, він у ремонтному гаражі – якщо, звичайно, пацюки ще не дали йому чосу, – сказала вона, скоса глянувши на мене зверх окулярів, наче сподівалася, що, зачувши про пацюків, я миттю втечу, ще й гукатиму.

– Я знайду його, – рішуче сказала я. – Ключа дасте?

Ретельно обнишпоривши шухлядку, міс Маунтджой видобула в’язанку залізних ключів, що на вигляд були такі, ніби колись належали тюремникам Едмона Дантеса з «Графа Монте-Крісто».[39] У супроводі їхнього дзенькоту я радісно покрокувала надвір.

Ремонтний гараж містився трохи далі від головної споруди бібліотеки, ніж інші будівлі.

Це була поросла мохом і берізкою хистка буда, збита з порохнявих дерев’яних дощок і заржавілої бляхи, і розташовувалася вона просто на березі річки. Колись, за часів дійсного розквіту автосалону, тут направду був гараж, де міняли мастила й шини, змащували осі та провадили обслуговування машин.

Нині та пора була далеко позаду. Так і сталося, що це місце вкрай занехаялось і під натиском численних негод набрало подоби лісової хижки відлюдника.

Я повернула ключ у замковій шпарі, і двері розчинилися навстіж, скрипнувши іржавими завісами.

Я увійшла в напівтемряву з якнайбільшою осторогою, щоб не натрапити, приміром, на вистромлені частини механізмів із оглядового лазу, котрий хоч і був прикритий важкими дошками, усе ж займав більшу частину приміщення.

Скрізь витав терпкий мускусний запах із нотками аміаку, немов під мостинами в підлозі й справді жили крихітні звірятка.

Половину стіни з того боку, де Коров’ячий провулок, загарбали розсувні двері, тепер зачинені, а давним-давно вони зрушувалися вбік, коли автомобіль мав заїхати і розташуватися над оглядовим лазом. З незбагненних для мене причин шибки в чотирьох вікнах були зафарбовані в моторошний червоний колір, і сонячне проміння, проникаючи крізь стяжки фарби, наповнювало приміщення незатишним кривавим відсвітом.

Наче каркаси двоповерхових ліжок, дерев’яні полиці здіймалися вздовж інших трьох стін. На кожній полиці були згромаджені великі стоси зжовклих газет – «Хроніки Гінлі», «Оголошення західних графств», «Ранковий поштовик» – усі впорядковані порічно й споряджені наличками з вилинялими чорнильними написами.

Я завиграшки відшукала тисяча дев’ятсот двадцятий рік. Стягла з полиці стосик газет, пчихаючи від здійнятої хмари пороху, що жбухнув мені в обличчя так круто, немовби це вибухнув млин із борошном, – обкусані клаптики газетного паперу снігом сипонули на підлогу.

Гаряча купіль і губка неодмінно сьогодні ж увечері, поклала собі я, до вподоби мені це чи ні.

Невеличкий дерев’яний стіл стояв край закаляного сажею вікна – світла й простору бракувало, але якось примістити одну газету й, натужуючи зір, прочитати можна було.

Спочатку я вдалася до «Ранкового поштовика» – газетки, на шпальтах якої за зразком лондонської «Таймс» купчилися рекламні оповіщення, стрічки новин та звістки про смерть:

«Загублено: брунатний паперовий згорток, перемотаний мотузком.

Дорогий як спомин прикро враженому власнику. Прохання повернути за щедру винагороду.

Сміт, Вайт Гарт, Вулвертон, до запитання».

Або ще таке:

«Голубчику: Він стежив за нами. О тій же порі наступного четверга. Принеси мильний камінь.

Бруно».

І враз мені сяйнула блискуча думка! Тато свого часу навчався в Ґреймінстері… А хіба Ґреймінстер не поряд із Гінлі? Я закинула «Ранкового поштовика» назад на полицю, а натомість дістала перший із чотирьох стосів «Хронік Гінлі».

Це була щотижнева газета, – як я бачила з підшивки, – кожну п’ятницю ознаменовував свіженький випуск. У першу п’ятницю того року святкували Новий рік, тому перший випуск датовано 8 січня 1920 року.

Сторінка за сторінкою мигтіли новини, пов’язані з урочистостями й просто схоплені під веселу руку – різдвяні гості з континенту, перенесене зібрання жіночого товариства, «угодоване порося» на продаж, день різдвяних подарунків відбудеться в асоціації фермерів, від підводи пивовара відвалилося колесо.

Судові розгляди в березні виявилися похмурим реєстром грабунків, браконьєрства, наскоків та інших переступів.

Я читала й читала, аж поки мої руки геть почорніли від фарби, що висохла за двадцять років до того, як я з’явилася на світ. Улітку було ще більше приїжджих із континенту, влаштовували ярмарки, шукали чорноробів, запрошували до таборів бойскаутів, справляли два свята й прокладали дороги.

Минула година марних пошуків, і мене почав брати розпач. Люди, котрі це читали, напевно, мали якийсь надзвичайним зір, шрифт був жахливо дрібний. Іще трошки – і кров жбухатиме в моїх скронях – тоді точно напосядеться головний біль.

Аж раптом я натрапила на потрібне:

СМЕРТЕЛЬНЕ ПАДІННЯ УЛЮБЛЕНОГО ШКІЛЬНОГО ВЧИТЕЛЯ

З вини трагічних обставин уранці в понеділок Ґренвіль Твайнінґ, магістр гуманітарних наук (Оксфорд), сімдесяти двох років, викладач латини й високоповажний завідувач пансіону при школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, упав із годинникової вежі Ґреймінстерського Енсон-Хаусу. Обізнані з деталями описують випадок як «цілком незбагненний».

«Він видерся на парапет, підсмикнув мантію й зобразив повернутою униз долонею римський салют.[40] “Vale!” – вигукнув він до хлопчиків на шкільному обійсті, – повідомив Тімоті Ґрін із шостого класу школи у Ґреймінстері. – І потім він полетів униз!».

Vale? Моє серце тенькнуло. Це ж самісіньке слово не так давно вуста незнайомця видихнули мені в обличчя, щоб потім знекровитись уже навіки. «Прощавайте». Це ж не просто збіг, чи не так? Надто дивно. Тут має бути якийсь зв’язок, але що це може бути за зв’язок?

От дідько! Мій мозок гарячково працював, але без жодних наслідків, наче я міряла воду решетом. Ремонтний гараж навряд чи був слушним місцем для роздумів, тож я вирішила обміркувати все те згодом.

Я повернулася до читання:

«Його мантія тріпотіла, немов крила ангела, який падає», – сказав Тобі Лонсдейл, рожевощокий хлопчак, котрий ледь ридма не заридав, коли його виводили товариші, поки на нього остаточно не нахлинули почуття й він не облився сльозами.

Містера Твайнінґа нещодавно допитувала поліція, з’ясовуючи подробиці зникнення поштової марки – унікального й нечувано цінного варіанта «Пенні Блек».

«Тут немає жодного зв’язку», – запевнив доктор Ісаак Кіссінґ, котрий заступив на посаду директора Ґреймінстера ще 1915 року. – Аніякісінького зв’язку. Містера Твайнінґа глибоко шанували й, так би мовити, любили всі, хто його знав».

Як стало відомо «Хронікам Гінлі», поліція ще не завершила розслідування обидвох цих справ.

Газета датована 24 вересня 1920 року.

Я повернула стосик на місце, вийшла назовні й замкнула за собою двері.

Міс Маунтджой байдикувала за столом, коли я віддала їй ключі.

– Ти знайшла те, що хотіла, дорогушо? – поцікавилася вона.

– Атож, – відповіла я, картинно обтрушуючи руки від пороху.

– Якщо твоя ласка, я поставлю тобі ще кілька питань, – манірно вела вона далі. – Може, я скерую тебе до потрібних матеріалів.

Переклад: її розбирала цікавість.

– Ні, дякую, міс Маунтджой, не клопочіться даремно, – я висловила вдячність.

Раптом я відчула, наче моє серце вирвали з грудей, а замість нього крадькома поклали свинцевий важок.

– З тобою все гаразд, дорогушо? – запитала міс Маунтджой. – Ти якась змучена.

Змучена? Мені здавалося, я зараз блюватиму.

Можливо, усьому причиною були розшарпані нерви чи це була несвідома спроба стримати нудоту, але із жахом я усвідомила, що випалюю одним духом:

– Ви що-небудь чули про містера Твайнінґа зі школи Ґреймінстер?

Їй забракло повітря. Я бачила, як її обличчя зашарілося, потім сполотніло, як вогнище спалахує й опісля вигасає, залишаючи по собі сірий попіл. Видобувши мереживну носову хусточку з рукава, вона зібгала її й засунула до рота, і якусь хвильку сиділа в кріслі, погойдуючись і вп’явшись зубами в мереживо, чим нагадала мені матроса з вісімнадцятого століття тієї миті, коли йому мають ампутувати ногу.

Нарешті вона звела на мене налиті слізьми очі й переривчасто промовила:

– Містер Твайнінґ… був моїм дядьком.

6

Ми сьорбали чай. Міс Маунтджой невідь-звідки витягла кривобокий покоцаний чайник із олова, і, покопирсавшись у торбинці, дістала брудний пакетик чаю «Пік Фрінс».

Сидячи на маленькій бібліотечній драбинці, я призволялася печивом.

– Таке горе, – згадувала вона. – Мій дядько завідував пансіоном Енсон-Хаус відвіку – чи на те було схоже. Він так пишався своєю школою й своїми хлопчиками. Він не шкодував сил і повсякчас спонукав їх старанно вчитися, щоб вони підготувалися до життя.

Часто він жартував, що говорить латиною краще, ніж сам Юлій Цезар. Знаєш, його підручником із латинської граматики – Lingua Latina Твайнінґа, – видрукованим, коли йому ледве-но виповнилося двадцять чотири роки, користувалися в школах по всьому світі й вважали його взірцевим. Я досіль тримаю один примірник коло ліжка і, хоч я небагато чого там зможу прочитати, все одно іноді люблю брати його до рук, від чого мені стає так затишно: qui, quae, quod і таке інше. Звучання цих слів умиротворює душу.

Дядько Ґренвіль увесь час коло чогось заходився в школі: скликав дискусійний клуб, створював то ковзанярський гурток, то клуб велосипедистів, то товариство гравців у крибедж.[41] Сам він був завзятим фокусником-аматором, хоч і не дуже зугарним – ви всякчас могли побачити в нього під манжетою бубнового туза, що звисав на гумовій жилці. Він із пристрастю колекціонував марки й навчив хлопчиків цікавитися історією та географією країн, що випускали марки, а також тримати клясери у порядку. І так напитав собі лиха.

Мої щелепи припинили жувати, і я завмерла, чекаючи подальших подробиць. Скидалося на те, що міс Маунтджой поринула в марення наяву й навряд чи продовжила би без підохочування.

Крапля по краплі мене полонили її чари. Вона розмовляла зі мною, як жінка з жінкою, і я не встояла. Мені стало шкода її… справді шкода.

– Напитав собі лиха? – озвалася я.

– Він дуже помилився, коли дозволив кільком негідним хлопчиськам втертися в довіру й скористатися з його приязні. Вони вдали цікавість до його невеликої колекції марок, а ще жвавіший інтерес виявили до зібрання доктора Кіссінґа, директора. На ту пору доктор Кіссінґ здобув собі славу найзначнішого авторитета й знавця марок «Пенні Блек» – найпершої поштової марки у світі – з усіма її варіаціями. Колекція Кіссінґа викликала неабиякі заздрощі в людей обізнаних – і я кажу це свідомо – по всьому світі. Ці зловорожі виплодки упрохали дядька Ґренвіля стати посередником і влаштувати для них приватний перегляд колекції доктора.

Коли на черзі був огляд головної перлини колекції, надзвичайної «Пенні Блек» – докладно вже й не пригадаю, – марку знищили.

– Як – знищили? – здивувалася я.

– Спалили. Один із хлопчиків підпалив її. Він вважав це за жарт.

Схопивши горнятко із чаєм, міс Маунтджой, наче пасмо туману, відпливла до вікна. Там вона заклякла й простовбичила, як на мене, нестерпно довго. Я почала думати, що вона забула про мою присутність, і раптом вона озвалася:

– Звичайно, усіх собак повісили на мого дядька… – Вона стала до мене обличчям і зазирнула мені у вічі.

– А чим історія закінчилася, ти довідалася сьогодні вранці в ремонтному гаражі.

– Він укоротив собі віку, – сказала я.

– Він не вкорочував собі віку! – вигукнула вона. Горнятко з блюдцем випали в неї з рук і розбилися на друзки на кахляній підлозі. – Його вбили!

– Хто його вбив? – запитала я, опановуючи себе й навіть дбаючи про граматично правильне компонування питального речення. Міс Маунтджой знову почала псувати мені кров.

– Ці чудовиська! – сплюнула вона. – Ці гидосвітні чудовиська!

– Чудовиська?

– Ці хлопчиська! Вони вбили його достеменно так, наче взяли клинок до рук й устромили йому в серце.

– Хто вони були, ці хлопчики… ці чудовиська, я маю на увазі? Ви пам’ятаєте їхні імена?

– Навіщо це тобі? Яке ти маєш право прийти сюди, щоб ворушити це привиддя?

– Я цікавлюся історією, – викрутилася я.

Вона тріпнула рукою перед очима, немов наказуючи собі вийти з трансу, і заговорила млявим голосом жінки, на яку подіяли ліки:

– Це було давним-давно… Багато років тому. Навряд чи я пригадаю… Дядько Ґренвіль називав їхні імена, перш ніж він…

– Був убитий? – підказала я.

– Так, дійсно, перед тим як його вбили. Дивно, еге ж? Усі ці роки одне ім’я не виходило в мене з голови, тому що нагадувало мені мавпочку… мавпочку на ланцюжку, знаєш, із катеринкою, у маленькій круглій червоній шапочці та з бляшанкою.

З її вуст вирвався знічений нервовий регіт.

– Джако? – зробила я припущення.

Міс Маунтджой важко опустилася, наче підбита. Вона вп’ялася в мене ошелешено, ніби я щойно з-під землі виросла.

– Хто ти така, дівчинко? – сказала вона пошепки. – Задля чого ти сюди прийшла? Як тебе звуть?

– Флавія, – відповіла я, уже стоячи на порозі, – Флавія Сабіна Долорес де Люс.

Сабіна було моє справжнє ім’я, а Долорес я вигадала на ходу.


Аж поки я видерла її з пазурів забуття та іржі, моя тришвидкісна спортивна іграшка роками нудьгувала в буді для інструментів і мала собі за товариство потовчені квіткові горщики й дерев’яні тачечки. Разом із безліччю інших речей у Букшоу колись давно вона належала Гаррієт, котра назвала її на французький манір – словом L’Hirondelle, – що означає «Ластівка». Мені ж більше подобалось називати її «Ґледіс».

Шини «Ґледіс» були пласкими, шестірні пересохли до сліз і волали про мастило, але зі своїм власним переносним насосом і чорною шкіряною торбинкою для інструментів поряд із сидінням вона була по-справжньому самодостатнім видом транспорту. Заручившись підтримкою Доґґера, я незабаром повернула її до ідеального стану. У торбинці для інструментів я знайшла брошуру «Велосипедна їзда для жінок різного віку» Прюнелли Стек, голови жіночої ліги здоров’я та краси. На обкладинці було виведено чорним чорнилом витонченим розгонистим почерком ім’я власниці – Гаррієт де Люс, Букшоу.

Іноді в мене зринало відчуття, що Гаррієт нікуди не зникала – вона витала повсюди.

Тримаючи шлях додому, я дозволила «Ґледіс» мчати на її розсуд – повз перехняблені, укриті мохом надгробки на захаращеному церковному цвинтарі Святого Танкреда, тісними, укритими листям провулочками, вапнистою Хай-роуд, чистим полем, а далі схилами попри тростяні загорожі – і весь цей час я уявляла себе пілотом «Спітфайра», котрий ще п’ять років тому обгасав ці місця, немов ластівка, яка прилетіла в Літкот.

Брошура спорядила мене цінними відомостями. Так я дізналася, що, коли їздити на велосипеді з прямою, наче коцюба, спиною, як міс Ґалч із фільму «Чарівник із країни Оз»,[42] обирати ділянки дороги на перетятій місцевості й дихати на повні груди, я матиму квітуче здоров’я й ніколи не мучитимуся прищами: добрі поради, а тому я негайно виклала їх Офелії.

Цікаво, чи існувала така сама брошура – «Велосипедна їзда для чоловіків різного віку», міркувала я. І якщо так, то чи написав її голова чоловічої ліги здоров’я та краси?

Я вдавала із себе хлопчика, якого тато, напевно, завжди хотів мати: сина він міг би взяти із собою до Шотландії ловити лосося чи полювати на куріпок у болотах, сина він міг би вирядити до Канади, щоб той гасав по кризі у складі якоїсь хокейної команди. Не те щоб тато приділяв увагу цим справам, але мені до вподоби було думати, що, якби в нього був син, він міг би.

Моїм середнім іменем було б Лоуренс, як у тата,[43] і, коли ми залишалися б удвох, він би кликав мене Ларрі. Він, бідолаха, мабуть, гірко розчарувався, коли всі ми – одна за одною – виявлялися дівчатками.

Чи не обійшлася я занадто жорстоко з міс Маунтджой? Може, занадто лихопомно? Хіба вона не була, урешті-решт, просто безневинною самотньою старою дівою? Був би Ларрі де Люс більш чуйним, якби він ускочив у таку пригоду?

– Дідька лисого! – верескнула я назустріч вітру й заспівала:

Умба-чука! Умба-чука!

Умба-чука-бум!

Дарма що насправді я почувалася скаутом-зірвиголовою лорда Бейден-Павелла[44] не більше, ніж принцом Нік-Наком із фільму «Алі Казаам».

Я була самою собою. Я була Флавія. Я любила себе, навіть якщо ніхто більше мене не любив.

– Віншуйте Флавію! Нехай благоденствує Флавія! – горлала я, коли ми з «Ґледіс» пролетіли стрілою крізь Малфордські брами на обсаджену каштанами алею, від якої рукою подати до Букшоу.

Ці величні брами з грифонами на задніх лапах і витонченою кованкою із чорного заліза колись були окрасою розташованого по сусідству маєтку Батчлі, родового гнізда «брудних Малфордів». Але 1706 року їх прибрав до рук, щоб прикрасити Букшоу, той самий Брендуїн де Люс, котрий, дізнавшись про втечу своєї дружини з одним із Малфордів, зняв брами й привіз їх додому.

Такий обмін – дружина за кілька брам («найпрекрасніших по цей бік Раю», – написав Брендуїн у щоденнику) – як видно з усього, залагодив справу, бо ж Малфорди й де Люси залишалися найкращими друзями й добрими сусідами, допоки останній Малфорд, Тобіас, зачувши про Громадянську війну в Америці, не продав садибу й відплив на допомогу своїм кузенам-конфедератам.


– На кілька питань, Флавіє, – сказав інспектор Г’ювітт, визираючи з передпокою.

Він чекав на мене?

– Звісно, – ласкаво погодилась я.

– Де ти оце зараз була?

– Ви мене заарештуєте, інспекторе? – сподіваюся, він зрозумів мій дотеп.

– Просто цікавість.

Він витягнув люльку з кишені піджака, натовк її й черконув сірником. Я бачила, як сірник догорів і вогник лизнув оцупкуваті пальці інспектора.

– Мені треба було навідатись до бібліотеки.

Він пихнув люлькою, потім тицьнув чубуком, указуючи на «Ґледіс».

– Щось я не бачу книжок.

– Її зачинено.

– Аг-га, – сказав спроквола.

Він був таким спокійним, що це зводило з розуму. Навіть розслідуючи вбивство, він виглядав безтурботним, як людина, що проходжається парком.

– Я мав розмову із Доґґером, – повів він далі, і я помітила, що він пильно на мене дивиться, намагаючись оцінити, які почуття приховує вираз мого обличчя.

– Он як? – сказала я недбало, проте мій мозок волав: «Приготуватися!», подаючи застережні сигнали, як підводний човен під час занурення.

Остерігайся, подумала я. Стеж за своїми словами. Що сказав йому Доґґер? Що в кабінеті був незнайомець? Що там той сварився з татом? Що він погрожував?

У цьому полягають труднощі з людьми на зразок Доґґера: він міг втратити самовладання без жодних на те причин. Чи вибовкав він інспекторові про незнайомця в кабінеті? Хай йому всячина, Доґґеру! Хай йому всячина!

– Він каже, що ти збудила його близько четвертої години ранку й принесла вістку про труп на городі. Так було?

Мені відлягло від серця, але я стрималася, щоб не зітхнути, – чим могла себе видати, – ледь не вдавившись у процесі. Дякую тобі, Доґґере! Нехай благословить тебе Господь і боронить тебе й завжди буде з тобою! Старий добрий вірний Доґґер. Я знала, що можу на тебе покладатися.

– Атож, – відповіла я, – так і було.

– Що ви робили потім?

– Ми спустилися сходами й через кухню вийшли на город. Я показала, де лежить тіло. Він став навколішки й пошукав за живчиком.

– І як він це зробив?

– Він поклав руку йому на шию, десь під вухом.

– Гмм, – буркнув протягом. – І він там був? Я про живчик.

– Ні.

– Звідки ти знаєш? Він тобі сказав?

– Ні, – відповіла я.

– Гмм, – знову буркнув на розтяг. – Ти теж опустилася навколішки біля тіла, еге ж?

– Може й так. Не впевнена… Вилетіло з голови.

Інспектор щось занотував. Навіть не маючи тієї писанини перед очима, я знала, про що там ідеться. Чи сказав Д. Ф., що живчика немає? Чи бачив, щоб Ф. опускалася на коліна б. т. (біля тіла)?

– Це цілком зрозуміло, – сказав він. – Напевно, тебе приголомшило бачене.

Я воскресила в пам’яті образ незнайомця, котрий лежав у відблисках ранішньої заграви: щетинка на підборідді, жмутки рудого волосся, що злегка гойдалися під слабкими подувами ранкового леготу, бліде обличчя, простягнута нога, дрижання пальців, той останній жадібний ковток повітря. І слово, котре його вуста видихнули мені в обличчя… Vale.

О, як це захопливо!

– Атож, – відповіла я, – це було жахливо.


Вочевидь, я склала тест на відмінно. Інспектор Г’ювітт вирушив на кухню, де сержанти Вулмер і Ґрейвс обмірковували подальші дії, потерпаючи від ураганного вогню пліток і сендвічів із латуком місіс Мюллет.

Коли Офелія й Дафна прийшли снідати, я розчаровано зауважила, що Офелія сьогодні була, як ніколи, біловида. Моє вариво дало протилежні результати? Невже я завдяки якійсь дивній витребеньці хімії створила цілющий крем для обличчя?

Буркотлива місіс Мюллет заметушилася, подаючи нам суп і сендвічі на стіл.

– Лихо та й годі, – бідкалася вона. – Я вже забарилася через усю цю мотанину, а вдома ж Альф чекає, коли я повернуся, і все таке. Скільки зухвальства треба мати, щоб попросити мене відкопати мертвого бекаса зі смітника… – Вона тіпнулася. – Щоб вони могли наштрикнути його на палицю й намалювати. Лихо та й годі! Я припровадила їх до смітника й сказала, що коли їм так треба трупик, то вони цілком і повністю можуть відгребти його самостійно, а мені нема часу, бо ланч сам себе не зготує. Беріть сендвічі, дітоньки. У червні немає нічого кращого від холодного м’яса – усе одно що на пікнік вибратись.

– Мертвий бекас? – перепитала Дафна й презирливо скривила губи.

– Так, міс Флавія й полковник учора знайшли його на задвірку. У мене й досі мурашки поза плечима. Як він там лежав, очі осклілі, дзьоб сторчма, а на дзьобі настромлений папірець.

– Нед! – вигукнула Офелія, ляснувши по скатертині. – Як ти й казала, Даффі. На знак кохання!

Минулого Великодня Дафна читала «Золоту гілку»[45] й повідала Офелії, що примітивні ритуали залицяння з Південних морів збереглися до наших прогресивних часів. Треба лише почекати й квит, казала вона.

Я безнадійно дивилася то на одну, то на іншу. Іноді я геть чисто не розуміла своїх сестер.

– Мертвий птах, задубілий, як оцупок, із дзьобом сторчака? Що це за знак такий? – поцікавилась я.

Дафна сховалася за книжкою, а Офелія злегенька зашарілась. Не дочекавшись відповіді, я вислизнула з-за столу й покинула їх хихотіти над супом.


– Місіс Мюллет, – запитала я, – ви казали інспектору Г’ювітту, що вам ніколи не доводилось бачити бекасів в Англії до вересня?

– Бекаси, бекаси, бекаси! Останнім часом усі тільки те й роблять, що торочать про цих бекасів. Відійди трохи, зроби ласку, ти стоїш там, де треба протерти.

– Чому? Чому вам не доводилось бачити бекасів до вересня?

Місіс Мюллет випросталась, кинула щітку у відро й витерла мокрі руки фартухом.

– Тому що вони деінде, – урочисто заявила вона.

– Де?

– О, ти знаєш… вони, як і всі птахи, відлітають. Кудись на північ. Наскільки мені відомо, вони можуть пити чай із Санта-Клаусом.

– Що ви маєте на думці, кажучи «кудись на північ»? Шотландію?

– Шотландія! – зневажливо сказала вона. – О ні, голубонько. Навіть другій сестрі мого Альфа, Марґарет, доводиться добуватися до Шотландії під час вакацій, а вона далеко не бекас, – місіс Мюллет трохи помовчала й докинула: – Хоча її чоловік бекас справжнісінький.

У мене в голові зашуміло, потім клацнуло.

– А Норвегія? – запитала я. – Можуть бекаси влітку перебувати в Норвегії?

– Думаю, що так, люба. Тобі треба допевнитись у книзі.

Авжеж! Хіба інспектор Г’ювітт не сказав пану Дарбі тоді на городі, що в них є підстави припускати приїзд незнайомця з Норвегії? Як вони дізналися? Дав би мені пояснення інспектор, якби я поцікавилась?

Мабуть, ні. Ці деталі я маю продумати самостійно.

– Біжи мерщій, серденько, – сказала місіс Мюллет. – Я не потраплю додому, поки не вимию підлоги, а вже перша дня. Травлення Альфа, либонь, жахливо зіпсувалось.

Я позадкувала до дверей. Поліція й лікар поїхали, забравши тіло із собою, і город тепер здавався якось дивно спорожнілим. Доґґера ніде не було видно, і я видряпалася на приземну частину стіни, де мені добре міркувалось.

Чи справді Нед підкинув мертвого бекаса на поріг, підбиваючи клинці до Офелії? Скидається на те, що вона переконана в цьому. Але якщо це його рук справа, то де він узяв бекаса?

За дві з половиною секунди я встигла схопити «Ґледіс», перекинути ногу через сідло й удруге за день погнати як вітер у селище.

Швидкість мала істотне значення. Чутка про смерть незнайомця ще не облетіла Бішоп-Лейсі. Поліція й словом про це не прохопиться, і я теж.

Новина буде в усіх на вустах тоді, коли місіс Мюллет домиє підлогу й піде в селище. Без сумніву, ледве-но вона повернеться додому, звістка про вбивство в Букшоу пошириться, немов чума. Я мала дізнатися до цього часу про все те, що мені було потрібно.

7

Коли я зупинилась і прихилила «Ґледіс» до стосу колод, Нед ще працював на обійсті. Він дав раду барильцям з-під пива й тепер неквапно виносив кавалки сиру розміром із млинове жорно з вантажівки, що стояла неподалік.

– Привіт, Флавіє, – сказав він, угледівши на обрії мене, а заразом і нагоду побайдикувати. – Не проти скуштувати сиру?

Поки я зволікала з відповіддю, він вивудив із кишені загрозливого на око ножа й, проявивши страхітливу спритність, відтяв скибку стилтону. Потім відкраяв кусник для себе й уп’явся в нього зубами, як сказала би Дафна, «із гучним смакуванням». Дафна хотіла стати письменницею й занотовувала до старої бухгалтерської книги, на її погляд, соковиті слівця з романів. Мені впало в око «гучне смакування», коли я востаннє підглядала, що вона читає.

– Була вдома? – запитав Нед, глипнувши на мене скоса, у міру сором’язливо. Я зметикувала, куди він гне, і хитнула головою.

– І як почувається міс Офелія? Її оглянув лікар?

– Атож, – відповіла я, – гадаю, він приходив сьогодні вранці.

Нед цілком спіймався на вудочку.

– Вона ще й досі зелена, еге ж?

– Тепер радше жовта, – сказала я. – Відтінок ближчий до сірчастого, ніж до мідного.

Я затямила, що брехня, прихована за подробицями, як гірка пігулка за цукром, ковтається набагато легше. Але цього разу, ледве-но я скінчила останню фразу, мені стало ясно, що я таки переборщила.

– Флавіє-Флавіє! – сказав Нед. – Ти кепкуєш із мене.

Я презентувала йому свою найкращу обаранілу усмішку селючки.

– Ти мене зловив на гарячому, Неде, – зізналася я. – Повністю визнаю свою провину.

Замість відповіді він, немов чудернацьке дзеркало, нап’яв на себе мою усмішку. На мить я була подумала, що він перекривляє мене, і почала гніватися. Але потім зрозуміла, що він і справді тішиться, що розкусив мене. Я не могла не використати цей шанс.

– Неде, – заспівала я своєї, – якби я поставила тобі страшенно особисте запитання, ти б не відмовився відповісти на нього?

Я терпляче вичікувала, поки до нього дійде питання. Спілкування з Недом нагадувало телеграфне листування з ледь спроможним читати кореспондентом із Монголії.

– Безперечно, я відповім, – сказав він, і ґедзики в його очах натякнули мені, що діятиметься далі. – Звичайна річ, я можу затаїти правду.

Ми досхочу поскалили зуби, і я приступила до справи. Я почала з важкої артилерії.

– Адже ж ти всією душею впадаєш біля Офелії, чи не так?

Нед облизав губи й відтягнув пальцем комірця.

– Вона дуже хороша й порядна дівчина, віддаю їй належне.

– Але невже ти не хочеш одного чудового дня оселитися разом із нею в хатині під солом’яним дахом і виховувати купу діточок?

У цей момент по шиї Неда потягнувся багрянець до самих вух, неначе товстий стовпчик спирту по термометру. За кілька секунд він нагадував мені птаха, котрий надимає горлянку, щоб принадити свою половинку. По-моєму, час йому допомогти.

– Припустімо, їй кортить бачитися з тобою, проте тато суворо-пресуворо забороняє. Припустімо, що тобі могла б прийти на поміч її молодша сестра.

Багрянець почав сходити з його шиї. Я подумала, що він зараз пустить сльозу.

– Ти направду так думаєш, Флавіє?

– Можу забожитись, – запевнила я.

Нед виставив свої мозолясті пальці й несподівано лагідно потис мені руку. Немовби я доторкнулася до ананаса.

– Рукостискання товаришів, – сказав він, хай що б це означало.

Рукостискання товаришів? Може, мені оце зараз потиснули руку, як одному з братчиків якоїсь секретної сільської спілки, котра влаштовує зустрічі на затоплених місячним сяйвом цвинтарях при церквах і по таємничих гаях? Я тепер прийнята до лав і маю разом з іншою шатією-братією брати участь у страхітливих кривавих ритуалах опівночі бозна-де? Цікавенькі відкриваються обрії!

Нед шкірився, як череп «Веселого Роджера».[46] Я взяла його руку у свої.

– Послухай-но, – сказала я. – Порада перша: не підсовуй мертвих птахів на ґанок своєї любки. Це личить лише коту на гулях.

Нед лупав очима, не годний уторопати.

– Я залишав квіти щось із два чи три рази, думав, що вона помітить, – сказав він.

Оце так-так. Мабуть, Офелія тишком-нишком зітхала над букетами в себе в кімнаті, потай забираючи їх, щоб ніхто з домашніх нічого не постеріг.

– Однак мертві птахи? Ти мене знаєш, Флавіє. Я би такого не зробив.

Якби я заздалегідь покрутила мозком, я би зметикувала, що так воно і є. Натомість моє наступне питання влучило просто в яблучко.

– А Мері Стокер знає, що ти розливаєшся медом перед Офелією? – цю фразу я почула в котромусь американському фільмі – «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» або «Маленькі жінки»,[47] і мені вперше випала слушна нагода її вжити. У цьому ми були схожі з Дафною – я теж запам’ятовувала слова, дарма що не записувала їх до бухгалтерської книги, а тримала в голові.

– Яким боком Мері до цього? Вона дочка Туллі, та й край.

– Облиш, Неде, – сказала я. – Я бачила той поцілунок уранці… ненароком.

– Її потрібно було розрадити. Не подумай нічого такого.

– Через якогось субчика, котрий захопив її зненацька?

Нед зірвався на рівні ноги.

– Нехай тобі мара! – залементував він. – Вона не хоче, щоб їй кололи цим очі.

– Коли вона прийшла перестилати простирадла?

– Тебе послало саме пекло, Флавіє де Люс! – гарикнув Нед. – Іди собі звідси! Повертайся додому!

– Скажи їй, Неде, – почувся тихий голос, я обернулася й побачила Мері на порозі.

Вона стояла, однією рукою злігши на одвірок, а другою стягнувши блузку на шиї, як Тесс д’Ербервілль.[48] Зблизька я розгледіла, що вона має натруджені червоні руки та явну зизоокість.

– Скажи їй, – повторила вона. – Тепер тобі вже начхати, якщо по щирості?

Я одразу розчовпала, що я їй не до душі. Житейський факт – дівчина зараз же розуміє, чи буде інша їй посестрою. Фелі каже, що чоловіки й жінки спілкуються між собою по зіпсованому телефону, а тому ніколи не знають, хто поклав слухавку першим. Маючи справу з хлопчиком, повік-віків не розгадаєш, закоханий чи просто глузує, але з дівчатками все з’ясовується протягом перших трьох секунд. Між дівчатками відбувається нескінченний мовчазний обмін знаками, неначе радіообмін між берегом та кораблями в морі, і ці таємні крапки й тире попереджали, що Мері дихає чортом на мене.

– Нумо, скажи їй! – крикнула Мері.

Нед важко глитнув і роззявив пельку, але не видав ані пари з вуст.

– Ти Флавія де Люс із Букшоу, еге ж? – звернулася вона до мене. – Наймолодша з тамтого поріддя. – Вона жбурнула мені ці слова межи очі, немов якийсь корж.

У відповідь на її слова я тільки мовчки хитнула головою, відчуваючи себе уродженою невдячницею з панського двору, з якою потрібно панькатися. Що ж, підіграю, подумала я.

– Ходімо зі мною, – сказала Мері, підкликавши мене пальцем. – Ворушися хутчій і щоб мені анічичирк.

Я пішла за нею в темну муровану комірку й далі прилеглими крученими дерев’яними сходами, які стрімко піднімалися на другий поверх. Нагорі ми опинилися в якомусь непевному місці, мабуть, колись воно правило за шафу для білизни: високий квадратний буфет, полиці якого нині заставлені засобами для прання й прибирання, милом і воском. У кутку лежали безладно згромаджені мітли й швабри, і скрізь панував учепистий дух карболки.

– Цсс, – просичала вона, несамовито тиснучи мою руку. Наближалося гупання, хтось рубав навальним кроком тими ж східцями, що й ми хвильку тому. Ми забилися в куток, намагаючись не звалити швабри.

– Це буде гаспидів день, сер, коли кінь Котсволда візьме гаспидів приз! На вашому місці я би поставив на Морську Зірку й начхав на поради того гаспидівського йолопа, котрий не годен відрізнити скакового коня від вантажної шкапи.

Я здогадалася, що це гупав Туллі Стокер. До того ж він по секрету переповідав комусь деякі відомості про перегони, але виходило це в нього так розложисто-гучно, що його слова можна було почути в Епсон-Дауні. Голос особи, яку Туллі втаємничував, пробурмотів щось нерозбірливе із закінченням на «як-як», і потім звуки їхніх кроків стихли в плетиві обшитих панелями коридорів.

– Ні, сюди, – прошепотіла Мері, потягнувши мене за руку. Ми шмигонули зі свого закутка до тісного коридору. Видобувши в’язанку ключів із кишені, Мері тихо відчинила останні двері зліва. Ми зайшли до кімнатки.

Як видно, усередині все було облаштоване так, як і тоді, коли королева Єлизавета відвідала Бішоп-Лейсі 1592 року під час однієї зі своїх літніх мандрівок. Незмінними залишились дерев’яна стеля, потиньковані стіни, маленьке віконце з олив’яними шибками, прочинене для провітрювання, і широкі мостини, що здіймалися та опускалися, немов хвилі в морі.

При одній стіні стояв порепаний дерев’яний стіл, під одну з його ніжок підсунули «Проспект залізниць» (випуску жовтня 1946 року), щоб вона не хиталася. На столі були два непарні стаффордширські дзбанки рожево-кремової барви, гребінець, щітка й маленька чорна шкіряна скринька. У кутку край прочиненого вікна стояв дешевий пароплавний кофр[49] із прогумованої фібри, обклеєний барвистими наліпками. Там само був стілець із прямою спинкою, що мала запропащену поперечину. Насупроти розміщувалася дерев’яна шафа, мабуть, притягнута з якогось доброчинного розпродажу вживаних речей. І ще ліжко.

– Це тут, – промовила Мері. Вона замкнула двері на ключ, і я вперше опинилася так близько до неї, що могла як слід роздивитися її. У потоках брудно-сірого світла, що цідилося із задимленого вікна, вона здавалася старшою від тієї дівчини зі спрацьованими руками, котра постала переді мною при яскравому денному світлі на обійсті.

– Треба думати, ти ніколи не була в такій маленькій кімнатці, чи не так? – презирливо сказала вона. – Ви там, із Букшоу, нечасто буваєте в нетрях, правда ж? Подивися на ненормальних – подивися, як ми живемо в наших норах. Кинь нам печивка.

– Я не розумію, про що ти, – відповіла я.

Мері стала обличчям до мене й зміряла запальним поглядом мою постать.

– Ця твоя сестриця – Офелія – прислала тебе з листом до Неда, і не кажи мені, що це неправда. Вона забрала собі в голову, що я задрипанка, але це не так.

Цієї самої миті я дійшла висновку, що мені подобається Мері, нехай навіть я їй не до душі. Людина, яка знає слово «задрипанка», варта того, щоб спробувати перетягнути її у свої приятелі.

– Послухай-но, – заявила я, – ніякого листа немає. Усе, що я сказала Неду, – просто прикриття. Ти маєш допомогти мені, Мері, я знаю, що ти не відмовишся. У Букшоу сталося вбивство…

Чи ти ба! Я промовила це!

– …і ніхто ще не знає про це, окрім тебе й мене – ну й убивці, звичайно.

Вона проймала мене поглядом секунди три, не довше, і потім спитала:

– Кого ж убили?

– Я не знаю. Це мене й привело сюди. Але мені видається не позбавленим здорового ґлузду, що, раз хтось умирає в нас на грядці з огірками й навіть поліція не може встановити особу, найімовірніше місце поблизу, де він міг зупинитися – якщо він зупинявся поблизу, – це «Тринадцять селезнів». Можна мені зазирнути до облікової книги?

– Не конче зазирати до неї, – відповіла Мері. – Наразі в нас лише один постоялець, і це містер Сандерс.

Що довше я розмовляла з Мері, то більше вона мені подобалася.

– І ми зараз у його номері, – люб’язно докинула вона.

– Звідкіля він приїхав? – запитала я.

На її обличчя набігли хмари.

– По правді кажучи, не знаю.

– Він тут раніше зупинявся?

– Наскільки мені відомо, ні.

– У такому разі мені до зарізу потрібна облікова книга. Будь ласка, Мері! Будь ласка! Це вкрай важливо! Поліція незабаром буде тут, і тоді всі мої пошуки зійдуть нанівець.

– Я спробую… – сказала вона і, відімкнувши двері, вислизнула з кімнати.

Щойно вона за поріг, я розчинила навстіж шафу. Крім кількох дерев’яних вішаків для одягу, там нічого не було, і я накинула оком на кофр, обклеєний наліпками, як дно корабля мушлями. Ці різнобарвні причепища мали імена – Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер і так далі.

На мій подив, упорати замок було не штука: я поторсала його – і він подався. Валіза була відкрита! Дві половини рвучко розчахнулися, і я опинилася віч-на-віч з убранням містера Сандерса – там лежав попелястий саржевий костюм, дві сорочки, пара коричневих оксфордів[50] (із попелястою саржею? навіть я не настільки пришелепкувата!) і м’який театральний капелюх, що нагадав мені світлини Ґ. К. Честертона в «Радіо Таймс».

Витягаючи з кофра скриньки, я зважала, щоб їхній вміст не пішов шкереберть, – кілька волосяних щіток (підробка під черепаховий панцир), бритва (самозаточуваний «Валет»), тюбик для гоління («Морнінг прайд Брашлесс»), зубна щітка, зубна паста («Тимол» – особливо рекомендують для знищення бактерій, котрі спричиняють карієс), щипчики для нігтів, пластиковий гребінець і дві ромбоподібні запонки (чорний бурштин з Уїтбі, тут же викладено посріблені ініціали – Г. Б.).

Г. Б.? Але ж це номер містера Сандерса? Чому тут значиться Г. Б.?

Раптом двері відчинилися, і мені просичали:

– Ти що робиш?

Я здригнулася. На порозі стояла Мері.

– Мені не вдалося роздобути облікову книгу… Батечко… Флавіє! Не можна так просто копирсатися в багажі постояльця! Ти стягаєш на нас біду. Покинь.

– Хвилинку, – відповіла я, закінчуючи перевіряти кишені костюма. Я переконалася, що вони порожнісінькі. – Коли ти востаннє бачила містера Сандерса?

– Учора. Тутечки. Ополудні.

– Тут? У цьому номері?

Вона глитнула й похитала головою, відвівши погляд убік.

– Я прийшла замінювати простирадла, коли він підступив ззаду й схопив мене. Затулив рукою рота, щоб я не могла крикнути. Дякувати долі, цієї миті батечко гукнув мене знадвору. Це його наполохало, аякже. Не думай, що я не відмагалась. Ненавиджу його бридкі лаписька! Я б видряпала йому очі, якби мені хоч маленький шансик.

Вона бликнула на мене так, наче сказала мені забагато, наче між нами раптово виринула величезна соціальна прірва.

– Я би виколупала йому очі й висмоктала очні ямки, – промовила я.

Вона вирячила очі від страху.

– Джон Марстон,[51] – пояснила я, – «Голландська куртизанка», 1604 рік.

Запала могильна тиша, розтягнута приблизно на дві сотні років. А далі Мері зайшлася сміхом.

– Отакої, ну ти й екземплярчик! – сказала вона.

Перший камінь закладено.

– Дія друга, – уточнила я.

За кілька секунд ми обидві душилися зі сміху, заціплюючи роти, стрибаючи по кімнаті й пирскаючи гуртом, немов двійко дресированих тюленів.

– Фелі якось читала нам її нишком під ковдрою, підсвічуючи ліхтариком, – сказала я, і чомусь ця подробиця розсмішила нас іще більше, і ми хапалися за боки, поки остаточно не вибилися із сил.

Мері схопила мене й міцно стиснула в обіймах.

– Ти диво, Флавіє, – вирекла вона. – Можу забожитись. Ходи-но сюди – поглянь на це.

Підійшовши до столу, вона взяла до рук чорну шкіряну скриньку, розщібнула ремінець і підняла кришку. Усередині вгніздилися у дві вервечки по шість маленькі скляні слоїки – усього дванадцять. Одинадцятеро з них містили рідину жовтуватого відтінку, дванадцятий на три чверті був порожнім. Між вервечками слоїків бовваніло напівкругле заглиблення, скидалося на те, що звідти забрали якийсь дудкуватий предмет.

– Як ти гадаєш, що це? – прожебоніла вона, тоді як голос Туллі гримотливо карбував кожне слово десь віддалі. – Це може бути отрута? Ще один лікар Кріппен[52] – цей наш містер Сандерс?

Я відкоркувала надібраний слоїк і втягнула ніздрями запах. Він був такий, наче хтось крапнув оцтом на клейкий пластир, – різкий і білковий, немов у сусідній кімнаті горіло волосся випиваки.

– Інсулін, – постановила я. – Він хворіє на діабет.

Мій здогад явно приголомшив Мері – вона зиркнула на мене, не криючись зі своїми почуттями. І я враз збагнула, як було на серці в Архімеда, коли він вигукнув у ванні: «Еврика!» Я схопила Мері за руку.

– Містер Сандерс рудиголова? – зажадала я відповіді безапеляційним тоном.

– Рудющий, як ревінь. Як ти дізналась?

Її очі чіпко вп’ялися в мене, немовби я була мадам Золандою, що прийшла на церковне свято в тюрбані, шалі та з кришталевою кулею.

– Дивом потрафила, – відповіла я.

8

– Боже ти мій! – вигукнула Мері, пірнаючи під стіл і вивуджуючи звідти круглястого металевого кошика для сміття. – Як я могла забути! Батечко забив би мене до смерті, якби побачив, що тут повно сміття. Його страшенно непокоять мікроби, мого батечка, дарма що з першого погляду так і не скажеш. Яке щастя, що я згадала! Ху-у! Ти тільки поглянь на це болото!

Вона скорчила гримаску й витягнула кошик з-під столу. Я обережно кинула допитливий погляд туди. Ніколи не знаєш, яких знахідок чекати, коли встромляєш носа в покидьки чужих людей.

Усередині кошик був густо встелений крихтами й лапатими шматочками випічки – жодного пакунка на дні, просто рештки харчу, наче хтось їв-їв, але всього не подужав. Здається, це залишки торта. Я застромила руку до кошика й дістала дрібку, що змусило Мері бридливо відвернутися.

– Поглянь-но на це, – сказала я. – Схоже на скоринку пирога, правда ж? Таку золотаво-коричневу, підрум’янену в духовці, маленькі тріщинки з одного краєчку складаються в малюнок. Тут є й інші шматочки, вони з м’якуша – білі-білісінькі й ніжні, як пух. І не такі крихкі, еге ж? До речі, – докинула я, – у мене живіт присох до спини від голоду. Коли ти за цілий день не мав ріски в роті, що завгодно здасться смачним.

Тримаючи шматочок на рівні губ, я жадібно облизалася, удаючи, що збираюся тут-таки покінчити з ним.

– Флавіє!

Хрусткий смаколик у моїй руці повис на півдорозі до розтуленого рота.

– Гму?

– Ану кинь це, – зажадала Мері. – Я винесу сміття.

Якесь чуття підказало мені, що цього робити не слід. Ще воно підказало мені, що надкушений пиріг – це доказ, котрий треба залишити в цілості до появи інспектора Г’ювітта й двох сержантів. Я насправді поклала собі так на якусь секунду чи дві.

– Ти знайдеш мені папірець? – запитала я.

Мері розвела руками. Тоді я розчинила шафу, зіп’ялась навшпиньки й пошастала рукою на горішній полиці. Як я й думала, газетний аркуш було туди покладено, як імпровізовану прокладку для полиці. Дай Боже здоров’я Туллі Стокеру!

Зважаючи, щоб не понищити, я обережно виклала рештки пирога на «Дейлі мейл» і склала газету чепурним пакунком. Не рухаючись, Мері напружено спостерігала за мною. Вона не видала ні пари з вуст.

– Лабораторний дослід, – загадково розтлумачила я. По правді, я уявлення не мала, що робити із цими відразливими недоїдками. Я виведу кінці пізніше, а тепер мені потрібно показати Мері, під чиїм чоботом ситуація.

Опустивши кошик для сміття на підлогу, я раптом зауважила, що там усередині щось ворушиться, і, щиро кажучи, душа в мене аж під п’яти сховалась. Що за проява? Хробаки? Пацюк? Не може бути – їх би я помітила точно.

Я з осторогою придивилася до кошика, і ти ба, дійсно, у глибині щось ворухнулося. Пір’їнка! Вона злегка, ледь вловно тріпотіла через переміщення повітря в кімнаті, погойдуючись, немов мертвий листок на дереві, – достоту так, як руда чуприна незнайомця тремтіла від ранкового леготу.

Невже все те скоїлося лише сьогодні вранці? Здавалося, від миті, коли сталася халепа на городі, збігла ціла вічність. Халепа? Нічогенька собі халепа!

Мері жахнулась, коли я на очах у неї сягнула рукою до кошика й видобула пір’їнку та шматочок пирога, настромлений на неї.

– Як тобі? – я показала їй знахідку. Вона відсахнулася, як, напевно, Дракула шарахався, забачивши хреста. – Якби пір’їна впала на рештки пирога в кошику, вона б не нашпилилася на них. «Двадцять чотири чорні дрозди запекли в пирозі», – проказала я напам’ять рядочок із дитячої пісеньки. – Тямиш, що до чого?

– Ти так думаєш? – перепитала Мері, округливши очі, як блюдця.

– Саме так, Шерлоку, – відповіла я. – Начинкою цього пирога був птах, і гадаю, я можу пошукати за приправкою.

Я знову тицьнула їй межи очі пір’їну.

– Яка предивна страва, гідна самого монарха, – сказала я, і цього разу вона кисло всміхнулася.

Я вчиню так само з інспектором Г’ювіттом. Авжеж! Я знайду розгадку й подам йому на тарілочці з блакитною смужечкою.

«Тобі не треба повертатися сюди», – сказав він мені тоді на городі, цей нахаба. Скільки в тих словах зухвальства!

Ну що ж, я пригощу його порційкою трюків!

Шосте чуття підказувало мені, що вся заковика – в Норвегії. Нед не був у тих краях, і до того ж він забожився, що не підкладав бекаса нам на ґанок, і причин не вірити йому не було, тож він поза підозрою – принаймні на цей час.

Незнайомець – якийсь там заброда з Норвегії, я це дізналася з найвірогіднішого джерела – достовірніше не може бути, так би мовити. Ergo (це значить «отож»), незнайомець міг привезти бекаса із собою. Сховавши у пирозі.

Угу! У цьому є таки глузд! Ліпшого способу переправити мертвого птаха через нишпорливу митницю й не вигадаєш!

Ще один крок, і ми станемо ближчими до мети: якщо в інспектора не можна запитати про те, як він довідався про Норвегію, у незнайомця теж (звісно, бо ж він мертвий), отже, де добути потрібні відомості?

І раптом переді мною вигулькнув шлях, розкинувся під ногами, наче я стояла на вершині гори. Тож, мабуть, Гаррієт…

Так орел назорює свою жертву.

Я подумки злапала себе в обійми. Якщо незнайомець приїхав із Норвегії, поклав мертвого птаха на нашому порозі перед сніданком і далі увірвався до татового кабінету непроханим гостем після опівночі, він мав зупинитися десь поблизу. Десь у межах прогулянки пішки до Букшоу. Наприклад, тут-таки в номері в «Тринадцятьох селезнях».

Тепер я переконалася в цьому остаточно: труп між зеленим бадиллям огірків – це містер Сандерс. У цьому не доводиться сумніватись.

– Мері!

Це знову репетував Туллі, і голос його, схожий на ревіння бугая, цього разу лунав просто за дверима.

– Іду, батечку! – крикнула вона у відповідь, хапаючи сміттєвого кошика. – Утікай звідси, – шиширхнула вона. – Почекай п’ять хвилин і потім спускайся задніми сходами – точнісінько так, як ми прийшли сюди.

Вона пішла, і за мить я почула, як вона в холі пояснює Туллі, що просто хотіла ще раз викинути сміття, оскільки хтось набруднив.

– Ми ж не хочемо, щоб кого-небудь відправили на той світ мікроби, підхоплені в «Тринадцятьох селезнях», еге ж, батечку?

Вона ловила на льоту.

Поки я чекала, я повторно оглянула кофр. Ковзнула пальцями по різнобарвних наліпках, намагаючись намалювати в уяві місця, куди його брав із собою містер Сандерс, коли стільки мандрував, либонь, ловлячи рибку в каламутній воді; усі ті міста були під моїми пальцями: Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер. Париж був червоним, білим і синім, і Ставанґер теж.

Ставанґер[53] знаходиться у Франції? Я замислилась. Здається, назва звучить не по-французьки – якщо тільки її не слід вимовляти «Ставанж’є» – як «Лоуренс Олів’є». Я доторкнулася до наліпки, і вона скоцюрбилася в мене під пучками, збрижилася, неначе вода, яку розтинає ніс корабля.

Я провела цей дослід на інших наліпках. Але всі вони були міцно приклеєні – так само надійно, як наличка на слоїку ціанистого калію.

Я знову взялася обстежувати ставанґерську наліпку. Вона була череватішою від інших, ніби під нею щось було.

Кров бухала в моїх жилах, і це нагадувало мені вирування води у млинових лотоках.

Я вкотре відкрила кофр і видобула безпечну бритву зі скриньки. Витягаючи лезо, я собі думала, як чудово, що жінкам, окрім таких, як міс Пікері з бібліотеки, не треба голитися. Бути жінкою непросто й без повсюдної тяганини цього причандалля.

Обережно взявши лезо великим і вказівним пальцями (після прикрого випадку зі склом я вислухала цілу нотацію про поводження з гострими предметами), я злегка надрізала наліпку внизу, намагаючись відтяти якнайтоншу смужку на межі синьо-червоної лінії, що тяглася впоперек клейкого папірця.

Далі я помалу підняла надрізаний шматочок наліпки тупим кінцем леза й побачила, як звідти щось вигулькнуло й, шелеснувши, полетіло на підлогу. Це був пергамінний[54] конвертик, подібний до тих, що їх я бачила цілий пакунок, коли сержант Ґрейвс відкрив свою валізку. Оскільки конвертик був напівпрозорий, я одразу вгледіла, що в ньому щось є – якийсь темний чотирикутник. Я розкрила конвертик і постукала по ньому пальцем, тримаючи його над своєю долонею, куди й осів бельбух – точніше, два бельбухи.

Дві поштові марки. Дві яскраві жовтогарячі поштові марки, кожна у власній прозорій обгортці. Окрім ядучої барви, від якої аж очі вилазять, вони до найменших деталей повторювали «Пенні Блек», настромлену на дзьоб бекаса. Знову обличчя королеви Вікторії. От і вхопила шилом патоки!

Звісно, тато був би в захваті від бездоганного стану марки, витонченості зображення, дбайливості перфорації[55] й прекрасного клею, проте для мене це були просто такі штукенції, які клеїш зверху на лист, щоб відправити його ненависній тітці Фелісіті із Гемпшира, укотре складаючи їй подяку за приший-кобилі-хвіст подарунок на Різдво.

До речі, гадаю, було б безглуздо повертати марки на місце. Якщо містер Сандерс і тіло з грядки – це одна й та сама персона, у чому я впевнена, йому вже ніколи не знадобляться поштові марки.

Усе, вирішила я, залишу-таки їх собі. Вони мені можуть стати в пригоді одного дня, коли доведеться залагоджувати яку-небудь прикрість і сподіватися пільги від тата, у чому він не відмовить, бо ж марки мають здатність хутко витісняти думки про дисципліну з його голови.

Я поклала конвертик до кишені, лизнула вказівного пальця й звогчила внутрішній бік надрізу на наліпці. Потому щосили притисла її великим пальцем до поверхні кофра. Тепер нікому, навіть інспектору Фабіяну зі Скотленд-Ярду,[56] нізащо не здогадатися, що з наліпкою таке чинили.

Мій час вичерпався. Я обвела кімнату прощальним поглядом, прожогом вилетіла в темний коридор і, як напучувала Мері, потайці прокралася до задніх сходів.

– З тебе майже стільки ж користі, як із сідла на корові, Мері! Як, вража личино, я можу гаразд вести справи, коли ти така розтяпака!

Задніми сходами підіймався Туллі: ще трохи – і ми буцнемось лобами!

Навшпиньки я метнулася в протилежний бік, напропале вскочивши у звивистий лабіринт коридорів – дві сходинки вгору туди, три сходинки вниз сюди. За мить я опинилася на горішньому майданчику Г-подібних сходів, що вели до парадного входу. Здається, унизу нікого не було, наскільки можна було гадати з відстані.

Я тихенько спустилася, щокрок озираючись.

У повітрі холу – довгого коридору, рясно обвішаного темними, замурзаними спортивними ілюстраціями – чувся смердючий, застійний запах оселедців, котрих приносили в жертву всі ці роки, аж їхні копчені душі просочили собою шпалери. Навколишній морок трохи розріджувало сонячне світло, яке проникало крізь прочинені двері.

Ліворуч від мене містився маленький стіл, на якому ґаздовитою рукою було розкладено телефон, телефонний довідник та червоні й рожевувато-лілові фіалки, застромлені у вазу, і велика книга. Облікова книга!

Вочевидь, «Тринадцять селезнів» не зажили великої слави серед постояльців: на розвороті були вказані імена подорожніх, котрі зупинялися тут не лише за останній тиждень, але й раніше. Навіть не довелося гортати сторінок.

Осьде воно:

«2 червня, 10:25. Ф. Кс. Сандерс, Лондон».

Жодних інших постояльців ні напередодні, ні після цього не було.

Але яким побитом Лондон? Зі слів інспектора Г’ювітта я знала, що загиблий приїхав із Норвегії, і підстав не вірити йому в мене не було, бо ж інспектор, як і король Георг, не легкодух.

Ну добре, насправді він сказав не так, він зауважив, що загиблий нещодавно побував у Норвегії, а це зовсім інша річ.

Однак я не встигла обміркувати це питання, бо з горішнього поверху долинув галас. Його зчинив Туллі. Цей добродій був скрізь і всюди: де не обернешся – Туллі й Туллі. За його тоном я здогадалася, що Мері вкотре прогрішилася.

– Не дивися на мене такими очима, дівчиську, а то я змушу тебе пошкодувати про це.

Ось він важко гупає вниз головними сходами! Ще мить – і він побачить мене. Тільки-но я хотіла дременути до парадних дверей, як просто до входу під’їхало чорне таксі, на даху якого були згромаджені клунки, а з вікна стриміли дерев’яні ніжки штатива для фотоапарата.

Увагу Туллі на мить було відвернуто.

– Прибув містер Пембертон, – сказав він по– театральному пошепки. – Рано він. І що ж, дитинко моя, я тобі казав, що так і буде, еге ж? Мерщій ворушися, забери брудні простирадла, а я тим часом піду пошукаю Неда.

Я чкурнула, як чорт від кукуріку! Бігцем назад повз спортивні малюнки, до заднього вестибюля й далі на обійстя.

– Неде! Ходи займися багажем містера Пембертона.

Туллі був просто в мене за спиною, він також прямував на обійстя. Дарма що мене одразу ж засліпило яскраве сонце, я вгледіла, що Неда поблизу немає. Напевно, він закінчив із вантажівкою й подався робити інші справи.

Довго не думавши, я застрибнула до кузова й лягла крижем біля сирної гори.

Зирячи крізь просвіти між збитими кружалами сиру, я бачила, як Туллі вийшов на обійстя, озирнувся довкола й витер червоне, як буряк, обличчя фартухом. Дивлячись на його одяг, я втямила, що він наливав пиво. Він, мабуть, уже шинкарює.

– Неде! – загорлав він на всі заставки.

Я знала, що позаяк він стовбичить на осонні, то не помітить мене у вантажівці, якщо я принишкну й не висовуватиму голови.

Я мізкувала над цим, аж тут до репету Туллі приєдналися ще кілька голосів.

– Туллі, друзяко! – сказав один. – Дякую за пінту![57]

– До зустрічі, – докинув інший. – Побачимося наступної суботи.

– Передай Джорджу, що він може поставити свою сорочину на Морську Зірку. Тільки кажи, яку сорочину!

Черговий безглуздий жарт із шерегу тих, що за їх допомогою чоловіки намагаються водити отамана. Нічого навіть на нігтик смішного в них немає. Проте всі реготали з дотепу і, безсумнівно, хапалися за боки, а вже за мить я відчула, як вантажівка просіла під вагою двох людей, котрі із зусиллям видерлися в кабіну. Двигун захарчав, і ми почали задкувати.

Туллі на мигах показував, куди їхати і яка відстань залишилася поміж кузовом і стіною, що оперезувала обійстя. Якби я вискочила з вантажівки, то потрапила б просто йому до рук. Треба почекати, поки ми не виїдемо за ворота на велику дорогу.

Останнє, що я вгледіла, коли ми покидали обійстя, було тупцювання Туллі біля входу і «Ґледіс», приставлену до купи старого мотлоху.

Повернувши за ріг, вантажівка круто наддала ходу, аж мене притисло кружалом венслідейлівського сиру, що звалилося й проволочило мене за собою по грубій дерев’яній підлозі. Поки я бабралася із сиром, щоб нарешті видобутися з-під нього, дерева обабіч шосе, повз які ми мчали на всіх парах, злилися в суцільний зелений живопліт, і Бішоп-Лейсі маячів ген-ген на обрії.

Поки не перескочиш, не кажи «гоп», Флейв, можливо, тобі більше ніколи не побачити своєї сім’ї.

Дарма що спочатку ця ідея видалася мені досить привабливою, я швидко зметикувала, що мені буде сумно без тата – принаймні трішечки. Без Дафни й Офелії я скоро звикну.

Інспектор Г’ювітт, звісно ж, уже остаточно переконався, що це я скоїла вбивство, дала драпака з місця злочину й тепер пливу на вантажному пароплаві до Британської Гвіани. Він сповістить шпигам, і в усіх портах стежитимуть у чотири ока, чи не покажеться одинадцятирічна вбивця з кісками й у джемпері.

Як тільки вони доглупаються, що до чого, поліція відразу ж відправить переслідувачів навздогін за втікачкою, запашною, як сирна крамничка.

Отож мені потрібно знайти місцинку, наприклад потічок у лузі, де можна буде обмитися, а ще випрати речі й висушити їх на кущах ожини. Безперечно, Туллі допитають, Неда й Мері підсмажать – вони вирахують, як я втекла з «Тринадцяти селезнів».

«Тринадцять селезнів».

У мене завжди викликало подив, чому люди, котрі вигадують назви для наших заїжджих дворів і забігайлівок, геть-чисто позбавлені фантазії. Як одного разу розповіла мені місіс Мюллет, «Тринадцять селезнів» дістали свою назву у XVIII столітті, коли лендлорд[58] просто порахував, що в поблизьких селищах є дванадцять «Селезнів», і додав до цієї цифри ще одного.

Е ні, краще було б дати заїзду яку-небудь корисну й промовисту назву, наприклад «Тринадцять атомів вуглецю». Назву, котра могла б служити пам’ятною підказкою. Тринадцять атомів вуглецю в тридецилі, похідним якого є болотний газ, метан. Що за прегарна пожиточна назва для пивниці!

«Тринадцять селезнів» – треба ж таке! Потурбуй чоловіка проханням підібрати назву для якоїсь місцинки, і він назве її на честь птаха!

Мої думки все ще займав тридецил, коли повз вантажівку промигнув круглий вапняний камінь. Він видався мені знайомим, і я майже одразу згадала, що це вказівник повороту на Доддінґслі. Ще півмилі – і водієві доведеться пригальмувати – хоча б на мить – перед тим, як повернути праворуч, у бік Сант-Ельфриди, або ліворуч, до Незер-Лейсі.

Коли заскреготіли гальма й машина почала вповільнювати рух, я підібралась до заднього борту кузова. Зараз же, почуваючись десантницею, котра стрибає з борту літака, я зіскочила з кузова й приземлилася на дорогу.

Навіть не озирнувшись, водій повернув ліворуч, і, тільки-но незграбна вантажівка, ущерть забита сирами, щезла з-перед очей, погнавши клубами пил, я вирушила додому.

На мене чекала довга, виснажлива прогулянка полями до Букшоу.

9

Мені здається, що довгий час, після того як моя сестра Офелія переставиться на той світ, і я іноді буду згадувати про неї, щонайперше мені спадатиме на думку, як вона дбайливо торкалася до рояля. Правду кажучи, Фелі не впізнати, коли вона всідається за клавіатуру нашого старенького «Бродвуда» у вітальні.

Наполегливі вправляння роками – хоч пропади пропадом у пеклі чи на дні моря – дали їй ліву руку Джо Луїса й правицю жевжика Бруммеля[59] (принаймні так запевняє Даффі).

Її віртуозна гра дивним чином під’юджує мене обходитися з нею вкрай паскудно. Наприклад, коли вона береться за якусь ранню річ Бетховена, котра в неї звучить так, наче її поцупили в Моцарта, я кидаю будь-яке своє дільце, чим би я не займалася, і, напустивши на себе зневажливість, прямую до вітальні.

– Неперевершена робота ластами, – кажу я достатньо голосно, щоб заглушити звуки музики. – Ляп! Ляп! Ляп!

Очі в Офелії молочно-блакитні, і мені до вподоби думати, що в сліпого Гомера були такої ж барви. Дарма що вона знає майже увесь свій репертуар напам’ять, час від часу вона підсовується на краєчок стільця, машинально згинає поперек дугою і, мружачись, придивляється до нот.

Якось я вголос зауважила, що вона схожа на сліпого щура, від чого вона підскочила зі стільця як ошпарена й ледь не пришибла мене скрученими дудкою нотами сонати Шуберта. В Офелії ніколи не було почуття гумору.

Здолавши останній пагорб, що застував мені Букшоу, який простягнувся на протилежному боці поля, я аж умліла від захвату. Саме звідси й за цієї пори він мені подобався найбільше. Підступаючи із західного боку, я не відривала очей від видива насупроти – старий камінь опромінювався м’яким шафрановим світлом сонця, що вже стояло на вечірньому прузі, на тлі пейзажу нагадуючи турботливу квочку, котра сидить на яйцях, а над головою вдоволено майорів «Юніон Джек».

Будинок не давав взнаки, що помітив моє наближення, я відчувала себе зловмисницею, яка підбирається крадькома.

Мені ще залишалася добра чверть милі, а я вже вловлювала звуки токати П’єтро Доменіко Парадізі[60] із сонати ля-мажор, що линули мені назустріч.

Переливи токати запали мені в серце; на мій погляд, це найвеличніший витвір музичного мистецтва за всю історію, але, якщо Офелія дізнається про це, вона нізащо у світі не буде її грати.

Коли я чую цю мелодію, у мене таке відчуття, наче я лечу вниз стрімким східним схилом Ґуджер-хіл, мої ноги лопотять так швидко, що я не чую під собою тверді, мені хочеться ошаліло кричати назустріч вітру, мов чайка, і захват мій безмежний.

Підійшовши трохи ближче до будинку, я зупинилася серед поля й пірнула в бездоганний потік нот, не надто presto – саме те, що я обожнюю. Я згадала той вечір, коли я вперше почула токату у виконанні Ейлін Джойс[61] на Бі-бі-сі. Тато увімкнув радіо, але не слухав, як завжди, занурившись із головою у свою колекцію марок. Звуки музики промайнули коридорами й галереями Букшоу, злетіли вгору крученими сходами й дісталися моєї спальні. Доки я впізнала п’єсу, збігла сходами й удерлася до татового кабінету, музика вже змовкла.

Деякий час ми стояли там і дивилися одне на одного, тато і я, не знаючи, що сказати, зрештою, я, не промовивши ні слова, вийшла за двері й поволі рушила сходами до своєї кімнати.

Це єдина вада токати – вона надто коротка.

Обійшовши паркан, я опинилася на терасі. Крізь вікно мені було видно, що тато сидить за столом у кабінеті, поринувши у глибоку задуму.

Як запевняють розенкрейцери у своїх рекламах, силою погляду можна змусити цілковитого незнайомця озирнутися в переповненому кінотеатрі, і я з усієї снаги вліпила очі в тата.

Він бликнув у вікно, проте не побачив мене. Його думки витали в надхмар’ї.

Я не ворушилася.

Потім він, неначе його голова була чавуном налита, опустив її вниз і повернувся до своїх звичних клопотів, а Фелі у вітальні заграла щось із Шумана.


Якщо Фелі грає Шумана, значить, її думки заполонив Нед. Як мені здається, це тому, що Шумана вважають романтичною музикою. Якось, коли вона грала сонату Шумана з надзвичайно мрійливим виразом обличчя, я голосно сказала Дафні, що мені до вподоби естрадна музика, і Фелі очманіла від люті – жару у вогонь піддало те, що я випливла з кімнати й за кілька хвилин повернулася з бейклайтівською слуховою руркою, відкопаною в комірчині, кухлем для милостині й написаною від руки табличкою, яку я повісила на шию: «Оглухла внаслідок фортепіанного нещасного випадку. Згляньтеся, будь ласка!»

Фелі, певно, забула про цю оказію, але я досі пам’ятала. Удавши, що хочу визирнути у вікно, і підійшовши до неї впритул, я мигцем глянула на її фізіономію. Хай тобі дідько! Котрий раз записів у щоденнику не буде?

– Мушу сказати, ти вклепалася в халепу, – озвалася вона й опустила кришку рояля. – Де це ти в ката була увесь день?

– Не по Савці шапка, – відказала я. – Я тобі не прихвостень.

– Тебе всі шукали. Ми з Даффі сказали їм, що ти втекла з дому, але, як видно, не треба було сподіватися, що нам так збіса поталанить.

– Збіса непристойно вживати слово «збіса», Фелі… Тобі не слід цього робити. І не треба надимати щоки – ти стаєш схожою на перестиглу грушу. Де тато?

Немовби я не знала.

– Він очей не показував цілісінький день, – відповіла Даффі. – Як ти гадаєш, це через прикру ранкову історію?

– Через труп на території, де він господар? Ні, я б так не сказала, і близько не лежало із цими речами.

– Я так і знала, – спрокволу мовила Фелі й знову підняла кришку рояля.

Тріпнувши волоссям, вона взялася за першу з «Варіацій Ґолдберґа» Баха.[62]

Дарма що вона була повільною, це не збавляло її чарівливості, хоча навіть у свій зоряний час Бах, як на мене, був і нігтя не вартий П’єтро Доменіко Парадізі.

І тут мені в голову стрельнула згадка про «Ґледіс»! Я покинула її в «Тринадцятьох селезнях», а там її може помітити будь-хто. Якщо поліція ще не поткнулася туди, вона незабаром там буде.

Цікаво, чи довелося Мері або Неду розповідати про мої відвідини? Якщо так, розкинула я головою, інспектор Г’ювітт уже приїхав би в Букшоу, щоб вичитати мені нотацію.

Минуло п’ять хвилин, і я втретє за сьогоднішній день вирушила в Бішоп-Лейсі – тепер своєю власною ходою.


Криючись за огорожами й перебігаючи від дерева до дерева, зачувши гудіння машин, я зуміла дістатися обхідними шляхами до дальнього кінця Хай-стрит, котрий за цієї пори зазвичай безлюднів.

Чкурнувши через декоративний садок міс Б’юдлі (водяні лілії, кам’яні чорногузи, золоті рибки й укритий червоним лаком місток), я опинилася біля мурованої стіни, що оточувала обійстя «Тринадцяти селезнів». Тут я нахилилася й чуйно прислухалася. «Ґледіс», якщо ніхто не запосів її, має бути якраз по той бік стіни.

Крім тарахкотіння трактора, що долинало звіддалік, не було чутно жодного звуку. Однак тільки-но я зібралася перемайнути через стіну, як почула голоси. Якщо точно, то один голос – і він належав Туллі. Я би почула його, навіть якби залишалася в Букшоу й застромила у вуха затички.

– Уперше на віку бачив цього хлопака, інспекторе. Гадаю, це його перший приїзд до Бішоп-Лейсі. Я б запам’ятав, якби він приїжджав раніше; Сандерс – це дівоче прізвище моєї покійної дружини, нехай Господь благословить її душу, і я б звернув увагу, якби записував людину з таким самим прізвищем до облікової книги. Можемо закластися на п’ять фунтів. Ні, він не вештався обійстям, він пройшов парадними дверима й піднявся в номер. Якщо ви й знайдете зачіпки, то або там, у його кімнаті, або в пивниці. Він потім на короткий час спустився в пивницю. Замовив пінту випивки, вихилив єдиним духом, чайових не залишив.

Тож поліція знає! Усередині мене все збурилось, немов імбирне пиво, не тому, що вони встановили особу жертви, а тому, що покласти їх на лопатки було простіше простого.

Я не могла не посміхнутися самозадоволено.

Коли голоси змовкли, я, ховаючись за листом лопуха, як за парасоликом, визирнула з-над стіни. На обійсті нікого.

Я перебралася через стіну, схопила «Ґледіс» і нишком промкнулася до безлюдної Хай-стрит. Майнувши до Коров’ячого провулка й поклавши дотримуватись свого ранкового маршруту, я пролетіла стрілою повз бібліотеку, «Тринадцять селезнів» і вздовж річки, далі помчала на Черевичну вулицю, повз церкву й полями.

Підстрибуючи на грудках, ми їхали – «Ґледіс» і я. Чудова напарниця – моя «Ґледіс».

Лелечко, як місяць сіє клоччя!

Місіс Портер і її любенькі доці

Миють ніжки содовою в бочці![63]

Цієї пісеньки мене навчила Даффі, проте взяла з мене слово ніколи не співати її в Букшоу. На мій погляд, цей мотивчик чудово пасує до прекрасних мандрівок на свіжому повітрі, а тепер і поготів.

На порозі мене запопав Доґґер.

– Мені треба перекинутися з вами словом, міс Флавіє, – сказав він, і я помітила в його очах напруження.

– Гаразд, – погодилась я. – Де?

– Там, в оранжереї, – відповів він, тицьнувши пальцем.

Ми почимчикували вздовж західного крила будинку й увійшли в зелені двері, убудовані в стіну, що оперезувала город. Коли ви потрапляєте до оранжереї, то почуваєтесь, наче в Африці: окрім Доґґера, сюди ніхто не потикав носа.

Крізь вентиляційне вікно, урізане в дах, усередину падало світло призахідного сонця, і промені сягали того місця, де ми стояли серед лавок із горщиками й гумовими рукавичками.

– У чому річ, Доґґере? – запитала я недбало, напустивши на себе добродушного настрою Баґза Банні.[64]

– Поліція… – затинаючись, сказав він. – Мені треба знати, що ви їм сказали, а що ні.

– Я маю до тебе таке саме питання, – заявила я. – Ти перший.

– Ну, цей інспектор… Г’ювітт. Він ставив мені всілякі питання щодо сьогоднішнього ранку.

– Мені теж, – озвалася я. – І що ти йому сказав?

– Даруйте, міс Флавіє. Мені довелося зізнатися, що ви прийшли й збудили мене після того, як знайшли тіло, і що ми вдвох із вами пішли на город.

– Він це вже знав.

Брови Доґґера злетіли вгору, як крила чайки.

– Звідки?

– З моїх вуст. Я йому сказала.

Доґґер присвиснув.

– Значить, ви не сказали йому про… про цю сварку… в кабінеті?

– Авжеж, що ні, Доґґере! За кого ти мене маєш?

– Ви не повинні нікому казати про це, міс Флавіє! Ніколи!

Овва! Доґґер просить мене об’єднатися з ним у змові мовчання проти поліції. Він стає в оборону? Але кого захищає? Себе? Тата? Чи, може, мене?

Напрямець ці питання я не могла поставити йому. Однак можна спробувати підступитися з іншого боку.

– Звичайно, я мовчатиму, – сказала я. – Але чому?

Доґґер узяв садову лопатку й почав наповнювати чорноземом горщик. Він не бликнув на мене жодного разу, проте його висунута вперед щелепа ясно свідчила, що він щось твердо поклав собі.

– Існують речі, – нарешті промовив він, – котрі треба знати. І є речі, котрих знати не треба.

– Наприклад? – запитала я.

Його обличчя полагіднішало, і на губи накотилася подоба усмішки.

– Ідіть собі, – сказав він.

* * *

Зачинивши двері лабораторії, я сягнула рукою до кишені, витягла запакований у газету згорток й обережно розгорнула.

І заквилила розчаровано: їзда на велосипеді й лазіння по стінах розкришили докази на дрібнесенькі крихти.

– От напасть! – сказала я. – І що ж мені тепер робити?

Я обережно переклала пір’їну в конверт і заховала його в шухляді між листами Тара де Люса, які він писав і отримував, коли Гаррієт була такого віку, як я оце зараз. Нікому не западе в голову тут порпатися, і, окрім того, якось Даффі сказала, що каверза в тому, щоб ховати речі на видноті.

Розкришені жалюгідні рештки пирога нагадали мені про те, що я не їла увесь день. Як давно узвичаїлося, вечерю в Букшоу місіс Мюллет готувала рано і її підігрівали для нас о дев’ятій годині вечора.

Я знемагала від голоду до такої міри, що… що навіть згідна була з’їсти шматок огидного торта місіс Мюллет. Нечувана річ, чи не так? Уранці вона мене запитувала, після того як тато знепритомнів, чи сподобався мені її торт… але я не торкалася до нього.

Коли я пройшла через кухню о четвертій годині ранку – саме перед тим як надибати на тіло серед огіркового бадилля, – торт усе ще стояв на підвіконні, там, де місіс Мюллет поставила його вистигати. І одного шматка бракувало на таці.

Ото ж то, один шматок хтось відрізав!

Хто міг ним поживитися? Я згадала, як сушила собі мозок над цим питанням уранці. Це точно не тато, Даффі чи Фелі – вони б радше з’їли канапку з хробаками в кремі, ніж проклятущий торт місіс Мюллет.

І Доґґер не торкнувся б до нього – він не із ласіїв. І, якби місіс Мюллет пригостила його шматочком, вона б не подумала, що це я його їла, еге ж?

Я поволі спустилася сходами на кухню. Торта ніде не було.

Вікно все ще було відчинене, точнісінько так, як його залишила місіс Мюллет. Може, вона забрала вцілілу частину додому для чоловіка, Альфа?

Можна зателефонувати їй і запитати, спало мені на думку, однак потім я згадала, як тато стає дибки проти користування телефоном.

Тато був із того покоління, котре зневажало «інструмент», як він його називав. Так і не навчившись до пуття справлятися з телефоном, тато вдавався до нього лише в найскрутніших випадках.

Офелія колись розповіла мені, що навіть звістку про смерть Гаррієт довелося відправляти телеграмою, тому що тато відмовлявся вірити в те, чого не написано на папері. Телефон у Букшоу був призначений лише для звертання в разі пожежі чи для виклику лікаря. Для використання «інструмента» з іншою метою потрібен особистий дозвіл тата – це правило він утовкмачив нам у голови, тільки-но ми виросли з пелюшок.

От тобі й на, доведеться чекати завтрашнього дня, щоб напевно з’ясувати в місіс Мюллет про торт.

Я взяла буханець хліба з буфета й відчикрижила дебелу скибку. Намастила її маслом, потім насипала зверху грубий шар цукру.

Я склала скибку навпіл, далі ще раз навпіл, кожного разу міцно притискаючи долонями половинки. І поклала її в теплу духовку, залишивши там на певний час, якого мені вистачило, щоб проспівати три куплетики з «Якби я знала, що ти прийдеш, я б спекла пиріг».

Це була, звісно, не манна небесна, але згодиться й так.

10

Дарма що ми, де Люси, сповідуємо католицтво відтоді, як перегони на колісницях були писком моди, це не рятує нас від відвідин церкви Святого Танкреда – єдиного храму в Бішоп-Лейсі й оплоту англіканської церкви, якщо той коли-небудь претендував на це.

Для цього можна вишукати кілька причин. По-перше, зручне розташування і, по-друге, той факт, що тато та вікарій обоє (щоправда, різного часу) навчалися в школі Ґреймінстер. До того ж, як одного разу оголосив нам тато, освячення – це навічно, як татуювання. А церква Святого Танкреда була римсько-католицькою до Реформації й, на думку тата, залишалася такою ж і тепер.

Тому обов’язково щонеділі рано-вранці ми добувалися полями, немов качине сімейство, – попереду тато, котрий від часу до часу розсовував зелень тростиною з ротанга,[65] а за ним ми в такому порядку: спочатку Фелі, потім Даффі, далі я; позаду процесії йшов Доґґер у своєму найкращому недільному вбранні.

У Святому Танкреді на нас ніхто не звертав уваги. Хоча декілька років тому англіканці почали були бурчати, але ми все владнали без крові й синців вчасною пожертвою до фонду реставрації органа.

– Скажіть їм, що наша молитва, можливо, не заодно з ними, – відрубав тато вікарію, – але принаймні не різко спрямована проти них.

Одного дня, коли Фелі замріялася й зачепилася за вівтарну огорожку, тато не розмовляв з нею до наступної неділі. З того часу, щойно вона переступала поріг церкви, тато бурмотів: «Обережніше, старенька». Йому не треба було суворо дивитися їй у вічі; його профіль прапороносця з якогось особливо аскетичного римського легіону був достатньо промовистим, щоб ми знали своє місце. Бодай при сторонніх.

Тепер, поглянувши на Фелі, котра стояла навколішках з благально складеними руками й шепотіла лагідні слова молитви, я змушена була вщипнути себе, щоб не забувати – поряд зі мною диявольська єхида.

Парафіяни вже звикли до нашої присутності, і ми насолоджувалися християнським милосердям – окрім того випадку, коли Даффі приголомшила органіста містера Деннінґа, заявивши, що від Гаррієт ми взяли непохитне переконання, ніби історія про Всесвітній потоп корінням сягає родової пам’яті котячого сімейства і, зокрема, стосується насильницького умертвіння кошенят у воді.

Через це здійнялася буча, однак тато залагодив конфлікт щедрою пожертвою до фонду ремонту даху, вирахувавши цю суму з кишенькових грошей Даффі.

– Оскільки, як не крути, кишенькових грошей у мене немає, – сказала Даффі, – я легко відбулася. Насправді це чудове покарання.

Аж затамувавши дух, я слухала, як парафіян згуртувала колективна сповідь:

– Ми не зробили того, що повинні були зробити. І зробили те, чого не повинні були робити.

У моїй голові блискавкою промиготіли слова Доґґера: «Існують речі, котрі треба знати. І є речі, котрих знати не треба».

Я обернулася, щоб подивитися на нього. Його очі були заплющені, губи ледь помітно ворушилися. Як і в тата, постерегла я.

Позаяк сьогодні було свято Трійці, нам показали вельми рідкісну давню виставу з «Об’явлення Іоанна Богослова»[66] – про камінь сардис, веселку навколо престолу, море скляне, до кришталю подібне, і чотирьох тварин, повних очей спереду і, як би мені лячно не було, ззаду.

У мене була власна думка стосовно справжнього значення цієї відверто алхімічної історії, проте я вирішила приберегти її для свого дисертаційного дослідження, а тому визнала за краще тримати її при собі. І дарма що ми, де Люси, гнули іншу лінію, я не могла не позаздрити цим англіканцям через їхню прекрасну Книгу спільної молитви.

Скло теж було надзвичайним. Над вівтарем уранішнє сонце лилося крізь три вікна, вітражі яких було створено за часів середньовіччя напівосвіченими мандрівними склярами, котрі жили й пили-гуляли на овенхаузівських узліссях, чиї хирляві рештки межували на заході з Букшоу.

На вітражі ліворуч Йона вистрибував із пащеки величезної рибини, озираючись назад зі сповненим подиву обуренням. З брошури, яку роздавали всім охочим при вході в церкву, я пам’ятала, що білосніжність риб’ячої луски отримали за допомогою олова, а шкіру Йони зробили брунатною завдяки солям гемосидерину, які – що дуже цікаво, принаймні для мене, – також є протиотрутою для такої отрути, як миш’як.

На вітражі праворуч був зображений Ісус, котрий повстає з гробниці, а Марія Магдалина в червоній сукні (залізо чи, може, розтерті частинки золота) подає йому пурпурні ризи (діоксид марганцю) і кусень жовтого хліба (хлорид срібла).

Також мені було відомо, що ці солі змішують з піском і попелом від болотяного очерету, який називають солонцем, а отриману пасту обпалюють у такій розжареній пічці, щоб Седрах, Мисах і Авденаго переглянули свою думку,[67] і потім охолоджують, щоб отримати бажаний колір.

На центральному вітражі головував наш святий Танкред, тіло якого на цю мить покоїлося десь у крипті просто в нас під ногами. Якщо дивитися звідси, то він стоїть на порозі церкви, простягаючи руки назустріч вірянам і наче вітаючи їх (це так виглядало до того, як вікторіанці його переробили). У святого Танкреда приємне обличчя – таке належить людині, яку ви б із задоволенням запросили котрогось недільного дня погортати випуски «Ілюстрованих лондонських новин» або навіть «Сільського життя», і, позаяк ми з ним однієї віри, мені до вподоби уявляти, що, поки він спочиває вічним сном унизу, він плекає особливо ніжні почуття до нас усіх із Букшоу.

Коли мої думки знову заполонило сьогодення, я усвідомила, що вікарій молиться за добродія, тіло якого я знайшла на грядках.

– Він був чужинцем серед нас, – промовив він. – Не доконче знати його ім’я…

Оце так новина для інспектора Г’ювітта, промайнуло в мене в голові.

– …щоб попросити Господа змилуватися над його душею й подарувати йому вічний спокій.

Отож, очевидно, усі вже знають! Місіс Мюллет, певно, вчора не гаяла часу даремно, поспішаючи принести вікарію превелику новину. Сумніваюся, щоб йому стало відомо про це від поліції.

Раптом глухо гримнула підставка для колін, яку різко штовхнули, і коли я підвела очі, то побачила, як міс Маунтджой квапиться повз церковні лавки й дає драпака через бічний неф у трансепті.

– Мене нудить, – прошепотіла я Офелії, і вона дозволила мені прослизнути повз неї й оком не змигнувши. Фелі понад усе бридиться блювотинням на своїх черевиках – сприятлива умовина, плоди якої я принагідно пожинала.

Надворі на мене накинувся вітер, що гойдав гілля тисів на церковному обійсті й укривав брижами буйнорослі трави. Я помітила, як міс Маунтджой щезла між устеленими мохом надгробками, прямуючи до порепаної покійницької, що визирала з-за густих заростей.

Що її так засмутило? Спочатку я хотіла було наздогнати її, але потім мені спливла на думку ліпша ідейка: річка вилася навколо Святого Танкреда таким чином, що церква розташовувалася в точному розумінні цього слова на острові, і протягом століть, що минули, струмінь води проклав собі шлях через давню вузьку стежину позаду покійницької. Вочевидь, міс Маунтджой хоче дістатися додому іншим шляхом, значить, вона скине черевики й піде нині затопленим камінним хідником, котрий колись правив за місток через річку.

Було ясно як білий день, що вона хоче побути наодинці.

Я приєдналася до тата, коли вони з каноніком Річардсоном тиснули один одному руки. Ця оказія з убивством зробила нас, де Люсів, надзвичайно популярними серед мешканців селища, і вони вишикувалися пишно вбраною з нагоди церковного свята вервечкою, щоб поговорити з нами або хоча б просто доторкнутися до нас, наче ми були талісманами удачі. Кожному кортіло перекинутися слівцем, але ніхто не хотів сказати нічого посутнього.

– Жахлива пригода у вас у Букшоу, – казали вони татові, Фелі чи мені.

– Страхіття, – відповідали ми й, потиснувши руки, чекали підходу наступного чолобитника. Лише коли ми задовольнили всю парафію, нам дозволили піти додому на ланч.


Коли ми йшли парком, дверцята знайомої синьої машини відчинилися й інспектор Г’ювітт попростував назустріч нам під тріскотіння гравію. Вирішивши, що поліція, як правило, у неділю не провадить розслідування, я трохи здивувалася, побачивши його. Він коротко віддав чолом татові й доторкнувся до крисів капелюха, вітаючись із Фелі, Даффі й зі мною.

– Полковнику де Люс, треба перемовитись… Сам на сам, якщо можна.

Я стежила за реакцією тата, побоюючись, що він знову знепритомніє, однак, якщо не зважати на руку, що стиснула тростину, він не дав взнаки, що спантеличений. Він, напевно, промайнуло в моїй голові, готувався до цієї миті.

Тим часом Доґґер непомітно вшився до будинку: можливо, щоб перемінити тісні старомодні комірці й манжети на зручний садовий одяг.

Тато бликнув на нас, немовби ми зграйка набридливих гусей.

– Ходімте в мій кабінет, – сказав він інспектору, повернувся до нас спиною й пішов геть.

Даффі й Фелі стояли, звернувши погляди кудись бозна-як далеко, – вони взяли звичку так поводитися, коли їм замикає рота від переляку. Якоїсь хвилі я хотіла порушити мовчанку, але передумала це робити й, напустивши на себе безтурботного настрою, почимчикувала геть, насвистуючи мотивчик Гаррі Лайма з кінофільму «Третій чоловік».[68]

Позаяк сьогодні була неділя, я поклала собі піти в сад і подивитися на місце, де лежало тіло. Я влаштую дійство на манір вікторіанських зображень удовиць під вуаллю, котрі схилялися, щоб покласти букетик зворушливих братків – зазвичай у скляній вазочці – на могилу покійного чоловіка чи матері. Однак ця думка нагнала на мене нудьгу, і я вирішила поминути театральщину.

Тепер, коли мерця як язиком злизало, грядка з огірками виглядала напрочуд нецікавою – просто тобі жмуття зелені з подекуди зламаними стеблами й чимось, підозріло схожим на слід від підбора. І ще подекуди в траві виднілися вдавлені сліди, поцятковані гострими ніжками важкого штатива сержанта Вулмера, що явно вгрузали в торф.

З розповідей приватного детектива Філіпа Оделла по радіо я знала, що, коли трапляється нагла смерть, без розтину не обійтися, і мою голову опосіли думки про те, чи дістав уже лікар Дарбі тіло, як він казав інспектору Г’ювітту, «на стіл». Але знову порушити це питання я не насмілювалася – принаймні зараз воно точно не на часі.

Я зиркнула на вікно своєї спальні. У ньому віддзеркалювалися так близько, що я майже могла поплескати їх, пухкі білі хмарини, які плавали в морі синього неба.

Так близько! Те-те-те! Звісно ж, грядка з огірками якраз у мене під вікном!

Тоді чому я нічого не чула? Ні для кого не секрет, що вбивство людини потребує застосування певної кількості механічної енергії. Я забула точну формулу, але знала, що вона існує. Сила, докладена протягом короткого проміжку часу (наприклад, куля), зчиняє багато шуму, тоді як сила, докладена за довший проміжок, може взагалі не викликати ні звуку.

Про що це свідчить? Про те, що, коли на незнайомця несподівано накинулися, це сталося деінде, десь поза межами зони чутності. Якщо на нього скоїли напад у тому місці, де я його знайшла, убивця вдався до тихого способу: безшелесного й повільного, позаяк, коли я надибала на жертву, вона ще конала, нехай це тривало всього якусь хвилину.

«Vale», – шепнули вуста незнайомця. Але чому він прощався зі мною? Це ж слово вигукнув містер Твайнінґ перед стрибком із годинникової вежі, однак чи є між ними зв’язок? Людина з огіркової грядки намагалася пов’язати свою смерть зі смертю містера Твайнінґа? Чи був він присутній там, коли старий наклав на себе руки? Чи був він уплутаний у це?

Слід було поміркувати про це, але перед тим знайти таке місце, де я не стану нікому поперек дороги. Каретний сарай не годиться, позаяк я тепер знала, що в годину скрути я можу натрапити там на тата, котрий сидітиме у «фантомі» Гаррієт. У такому разі гайда до Химери!

Якщо заходити до Букшоу з півдня, то неодмінно натрапиш на штучний острів посеред штучного озера, де знаходяться штучні руїни, у затінку яких розміщується маленький грецький храм із мармуру, укритого лишаєм. Давним-давно занедбаний і зарослий кропивою, колись він був славною пам’яткою Англії: маленький купол на чотирьох дивовижно витончених колонах, котрі цілком могли б правити за опору на Парнасі. Незчисленні де Люси XVIII століття возили до Химери гостей на святково прибраних квітами баркасах, і там вони гуртом насолоджувалися холодною дичиною й випічкою, милувалися граційними лебедями, котрі ковзали дзеркальною водою, і дивилися крізь моноклі на актора-відлюдька, як той потягується й позіхає при вході у свою домівку – обвиту плющем печеру.

Острів, озеро й Химера – усе це спроектував Умілець Браун[69] (правду кажучи, цей факт не раз брали під сумнів на сторінках «Дописів і питань», котрі тато запійно читав, проте лише в тому разі, коли там ішлося про філателію), і в бібліотеці Букшоу дотепер зберігалася червона шкіряна тека з набором оригінальних ескізів, які власноруч підписав архітектор. Це надихало тата на дотеп: «Нехай ці мудраґелі живуть у своїй власній химері».

Існувала родинна легенда, згідно з якою саме на пікніку в Химері Букшоу Джон Монтеґю, четвертий граф Сендвіч, винайшов закуску, названу його іменем. Саме він перший додумався покласти холодну куріпку між двома скибками хліба, коли грав у крибедж із Корнеліусом де Люсом.

«Хай би під три чорти котилася історія», – частенько казав тато.

Тепер, почвалавши вбрід на острів по воді, котра була не більше фута завглибшки, я вмостилася на сходинці маленького храму, зігнувши коліна й поклавши на них підборіддя.

По-перше, кремовий торт місіс Мюллет. Де він подівся?

Подумки я повернулася до раннього суботнього ранку: уявила, що ось я спускаюся сходами, іду коридором і на кухню – атож, таця з тортом, безперечно, стояла тоді на підвіконні. І там бракувало шматка.

Згодом місіс Мюллет поцікавилася в мене, чи припав мені до смаку її торт. Чому в мене, міркувала я. Чому вона не звернулася із цим питанням до Фелі чи Даффі?

І потім мене наче струсонуло ударом блискавки. Його з’їв мрець. Саме так. Кінці з кінцями зійшлися!

Ось вам діабетик, котрий приїхав з далекої Норвегії, він привіз із собою чорного бекаса, якого сховав у пирозі. Я натрапила на рештки цього пирога – укупі зі зрадливою пір’їною – у «Тринадцятьох селезнях», а мертвого птаха підкинув нам на ґанок. Навіть не попоївши – хоча, зі слів Туллі Стокера, він замовив напій у пивниці, – незнайомець подався до Букшоу в п’ятницю вночі, побив горщики з татом і по дорозі на обійстя поминув кухню, де й відрізав собі шматок кремового торта місіс Мюллет. І не встиг він перейти через грядку з огірками, як його схопило!

Яка отрута чинить миттєвий ефект? Я перебрала найімовірніші варіанти. Ціанід убиває за лічені хвилини: обличчя жертви синіє й вона як стій конає від задухи. Опісля залишається запах гіркого мигдалю. Однак ні, проти ціанистого калію свідчило те, що в разі, якби застосували саме його, незнайомець урізав би дуба до того, як я його знайшла. (Хоча мушу визнати, що маю своїм уподобанням ціанистий калій, – коли швидкість важлива, немає ліпшого засобу. Якби отрути були кіньми, я б поставила на нього.)

Проте чи вловила я гіркий мигдаль у його передсмертному зітханні? У мене вилетіло з голови.

А як щодо кураре?[70] Воно теж діє блискавично, і жертва гине в одну мить від задухи. Але кураре не призведе до смерті, якщо зажити його з їжею; його треба вколоти. До того ж хто в англійському сільці – окрім мене, звичайно, – може тримати при собі кураре?

Ще є тютюн. Я пригадала, що, коли декілька днів поспіль вимочувати жменю тютюнового листя у воді на пригріві, воно перетворюється на густу чорну патокоподібну смолу, котра відправляє на той світ моментально. Проте нікотіану вирощують в Америці, навряд чи можна знайти її свіже листя в Англії або, скажімо, у Норвегії.


Питання: Чи можна з висушеного тютюну для цигарок, сигар або люльки видобути таку саму токсичну отруту?


Позаяк у Букшоу ніхто не палить, мені доведеться самостійно збирати зразки.


Питання: Коли (і як) викидають уміст попільничок у «Тринадцятьох селезнях»?


Проте чільним питанням було таке: хто поклав отруту в торт? І ще один горішок, який треба розкусити: якщо померлий з’їв шматок торта випадково, для кого від початку була призначена отрута?

Я здригнулася, коли тінь застелила острів, і підвела голову, угледівши, що сонце загородила темна хмара. Збиралося на дощ – і хутко. Однак не встигла я скочити на рівні ноги, як уперіщило немов із відра, – це була одна з тих коротких, але шалених злив раннього червня, котрі мнуть квіти й руйнують водостоки. Я спробувала знайти надійний сухий прихисток, мотаючись туди-сюди в самому осерді відкритого купола, але мені годі було укритися від поривчастого холодного вітру. Я обхопила саму себе руками, щоб зберегти тепло. Треба перечекати.

– Здрастуй! З тобою все гаразд?

Побіля дальнього краю озера стояв незнайомець і дивився на острів і на мене. Крізь завісу дощу я могла розгледіти лише вологі барвисті плями, через що він нагадував якусь прояву з полотна імпресіоніста. Але ще не зібралася я з відповіддю, як він закасав штанини, скинув черевики й поволі потюпав босоніж у мій бік. Він тримав рівновагу за допомогою довгої палиці замість тростини й нагадував святого Крістофера, котрий переносить на запліччі дитину Христа через річку, хоча, коли він трохи наблизився, я роздивилася, що та річ за його плечима – це насправді полотняний рюкзак.

Він був виряджений у мішкуватий костюм для прогулянок і капелюх із широкими м’якими крисами – як на мене, він чимось скидався на Леслі Говарда,[71] кінозірку. Йому було близько п’ятдесяти, прикинула я оком, одноліток мого тата, але, незважаючи на це, досить меткий.

Тримаючи в руці водонепроникний альбом для малювання, він достоту був втіленням мандрівного художника-ілюстратора: днедавня добра Англія й усе таке.

– З тобою все гаразд? – повторив він, і я дібрала, що не відповіла йому на перше питання.

– Усе чудово, дякую, – пробелькотіла я, як викапана лепетуха, щоб відшкодувати з надміром свою ненавмисну грубість. – Як бачите, мене заскочив зненацька дощ.

– Та бачу-бачу, – підтвердив він. – Ти просякла водою.

– Не так просякла, як змокла, – виправила я. Коли йдеться про характеристику хімічних станів, я роблюся прискіпливою.

Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.

– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.

Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.

Потім він зауважив:

– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.

Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?

– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.

– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.

Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.

Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.

Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:

– А мені було відомо, хто ти.

– Справді?

– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».

– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?

Він зайшовся сміхом.

– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?

– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.

– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.

– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у Букшоу скоїлася нагла смерть, і тато… допомагає поліції провадити розслідування.

Несамохіть я видобула цю фразу, почуту в котромусь із радіосеріалів, з далеких закутків пам’яті, але, тільки коли промовила її, я збагнула, звідки ноги ростуть.

– Побий мене сила Божа! – вигукнув він. – Нагла смерть? Сподіваюся, той хтось не член сім’ї?

– Ні, – відповіла я. – Цілковитий незнайомець. Але, позаяк його знайшли в межах Букшоу, розумієте, тато повинен…

Цієї миті злива вщухла так само несподівано, як і розбурхалася. Засяяло сонце і замерехтіло всіма переливами барв у калюжках на зеленій траві, і десь на острові закувала зозуля, точнісінько як на завершенні бурі наприкінці Пасторальної симфонії Бетховена. Присягаюся, так воно й було.

– Чудово розумію, – сказав він. – Я б не посмів завадити. У разі, якщо полковник де Люс забажає побачитися зі мною, я зупинився в «Тринадцятьох селезнях» у Бішоп-Лейсі. Я впевнений, що містер Стокер негайно дасть мені знати.

Я зняла дощовика й повернула йому.

– Дякую, – увічливо сказала я. – Мені вже треба додому.

Ми побрьохали через озеро, неначе двійко пляжників, котрі відпочивають на узбережжі.

– Мені було приємно познайомитися з тобою, Флавіє, – сказав він. – Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!

Я спостерігала, як він бреде лугом у бік каштанової алеї й зникає з-перед очей.

11

Я запопала Даффі в бібліотеці, вона сиділа на вершечку пересувної драбини, як на сідалі.

– Де тато? – поцікавилась у неї я.

Вона перегорнула сторінку й продовжила читати й бровою не моргнувши, неначе я щезла з лиця землі.

– Чуєш?

Усередині мене заклекотіло, як у чайнику: це булькотливе окультне вариво може швидко перетворити Флавію Невидиму на Флавію Несвітський Жах.

Я вхопилася за одну зі сходинок драбини й добряче нею струсонула, а потім штовхнула, щоб драбина покотилася. Коли драбина зрушувала з місця, її доволі легко було посувати далі, Даффі схопилася за вершечок, як паралізований молюск, а я штурляла драбину в глиб довжелезної кімнати.

– Годі, Флавіє! Зупини її!

Коли двері вже були небезпечно близько, я притишила рух, оббігла драбину з іншого боку й попхала її назад, і весь цей час Даффі бовталася там нагорі, як дозорець на китобійному судні в Північній Атлантиці.

– Де тато? – крикнула я.

– Він ще й досі в кабінеті з інспектором. Зупини цю штукенцію! Зупини її!

Позаяк вона виглядала так, немовби її зараз знудить, я зглянулася.

Поточуючись, Даффі зсунулася з драбини й непевно ступнула на підлогу. Якоїсь хвилі мені здавалося, що вона скористається з нагоди й зараз-таки накинеться на свою кривдницю, та де там, їй знадобилося неймовірно багато часу, щоб твердо стати на ноги.

– Іноді ти мене лякаєш, – сказала вона.

Я мало не бовкнула, що часом я лякаю саму себе, однак потім згадала, що мовчання інколи може завдати більше втрат, ніж слова. Я припнула язика.

Очі в неї все ще були як у підірваного вантажного коня, і мені шкода було пропускати принагідний момент.

– Де живе міс Маунтджой?

Даффі глипала на мене безтямно.

– Міс бібліотекарка Маунтджой, – докинула я.

– Уявлення не маю, – сказала Даффі. – Я не потикалася до сільської бібліотеки відтоді, як під стіл пішки ходила.

Її баньки лупали на мене з-над окулярів.

– Я надумала вдатися до неї за порадою, як стати бібліотекарем.

Бездоганна брехня – і комар носа не підточить. На лиці Даффі з’явився мало не шанобливий вираз.

– Не знаю, де вона живе, – сказала вона. – Поспитай міс Кул із цукерні. Вона знає, що робиться під кожним ліжком у Бішоп-Лейсі.

– Спасибі, Дафф, – подякувала я, коли вона звалилася в обтягнуте тканиною крісло з високими підлокітниками. – Ти молодчинка.


Однією з найголовніших вигод проживання поблизу селища є те, що в разі потреби до нього рукою подати. Я летіла навздогін вітрові на «Ґледіс», міркуючи, що не зле було б завести вахтовий журнал на зразок такого, який мають пілоти. Натепер ми з «Ґледіс», напевно, мали декілька сотень польотних годин, найбільшу частину з яких проїздили до Бішоп-Лейсі й назад. Часом, прилаштувавши до багажника кошик для пікніку, ми разом завіювалися ще далі полями й полями.

Одного разу ми їхали весь ранок, шукаючи заїзд, де, як подейкували, Річард Мід зупинявся на одну ніч 1747 року. Річард (або Дік, як я іноді його називала) був автором «Технічної доповіді про отрути в кількох есеях» – книги, опублікованої 1702 року, що стала першим англомовним дослідженням на дану тему. Для мене була честь мати його перше видання у своїй хімічній бібліотеці. У портретній галереї в моїй спальні я приклеїла його портрет до дзеркала, разом з портретами Генрі Кавендіша, Роберта Бунсена й Карла Вільгельма Шеєле,[72] тоді як Даффі й Фелі чіпляли в себе портрети Чарлза Діккенса й Маріо Ланца[73] відповідно.


Хтось утелющив цукерню в Бішоп-Лейсі на Хай-стрит між будинком трунаря з одного боку й рибною крамничкою – з іншого. Я прихилила «Ґледіс» біля дзеркального вікна й смикнула за ручку дверей.

Я насилу стрималася, щоб не вивергнути найгірші прокльони. Магазин зачинено.

Що за змову влаштовує всесвіт проти мене? Спочатку комірчина, потім бібліотека, а тепер цукерня. Моє життя перетворюється на довжелезний коридор замкнутих дверей.

Я притулила долоні до вікна й уперлася очима в морок.

Міс Кул, мабуть, вийшла кудись, або, як у будь-кого іншого в Бішоп-Лейсі, у неї якісь негайні сімейні клопоти. Я вхопилася за дверну ручку обома руками й постукала нею по дверях, заздалегідь знаючи про марність цього заходу.

Я пригадала, що міс Кул мешкає в кімнатах, що розташовані позаду магазину. Можливо, вона забула відчинити двері. Утнути щось у такому дусі – звична справа для стареньких пані: вони слабіють на голову й…

Але раптом вона померла уві сні? Я замислилася. Або ще щось стократ гірше…

Я подивилася праворуч і ліворуч вулицею, але Хай-стрит була безлюдна. Однак стривайте! У мене вилетів із голови Болт-Еллі – темний сирий провулок, вистелений кругляком і цеглою, котрий заводив у двори позаду магазинів. Звісно ж! Я одразу метнулася туди.

Болт-Еллі відгонив минулим, як переказували, колись тут була горезвісна пивниця. Я мимоволі здригнулася, коли відлуння моїх кроків відбилося від укритих мохом стін і мокрих дахів. Я намагалася не торкатися до смердючої цегли із зеленими плямами обабіч дороги й не вдихати квасного повітря, доки не вийду на пригрів у хвості провулка.

Крихітне заднє обійстячко міс Кул було обгороджене низькою стіною з облупленої цегли. Позаяк дерев’яна хвіртка защіпалася зсередини, я перемайнула через стіну. Далі підійшла навпрост до дверей і затарабанила долонею.

Я приклала вухо до дверної фільонки, але звідти – нічичирк.

Зійшовши зі стежки, я стала на розбуялу траву й притулилася носом до задимленої шибки. Круговид мені заступав комод.

Я вгледіла в дальньому кутку обійстя трухляву собачу буду – усе, що залишилося від колі міс Кул, Джорді, котрого розчавила машина, що мчала на шаленій швидкості по Хай-стрит.

Я поторсала перехняблену буду, щоб струсити з неї налиплу землю, потім поволочила її через обійстячко й поставила якраз під вікном. І видерлася на буду.

Лише один раз ступнути з покрівлі буди – і я опинюся на підвіконні. Я розкинула руки й ноги, обережно балансуючи на обдертій фарбі, чим схожа була самій собі на вітрувіанську людину Леонардо да Вінчі.[74] Однією рукою я вхопилася за віконницю, а другою силкувалася відтерти шибку від кіптяви, щоб зазирнути всередину.

У маленькій спаленці панували сутінки, але світла вистачило на те, щоб розгледіти тіло, простягнуте на ліжку, побачити сполотніле обличчя, яке вп’ялося в мене, з ротом, заокругленим від страху: «О!».

– Флавіє! – вигукнула міс Кул, зсовуючись із ліжка, як мені здалося, скло спотворювало звук її голосу. – Що, заради Бога…

Вона вивудила вставні зуби зі склянки й запхала їх до рота, потім зникла на мить, і я, зістрибнувши на землю, почула скрегіт посунутого засува. Двері відчинилися всередину, і в отворі з’явилася вона – немов спійманий борсук – у домашній одежині, притискаючи до горла руку, що тіпалася, як у трясці.

– Заради Бога… – повторила вона. – У чому річ?

– Передні двері зачинені, – відповіла я. – Я не могла увійти.

– Звісно, вони зачинені, – сказала вона. – Вони завжди зачинені щонеділі. Я дрімала.

Вона потерла маленькі чорні очка, мружачись на денному світлі.

Мені із запізненням зайшло в голову, що вона має рацію. Сьогодні ж неділя. Хоча в мене було відчуття, що минули еони[75] відтоді, але лише сьогодні вранці я сиділа з родиною в Святому Танкреді.

Напевно, я виглядала мов громом прибита.

– Що сталося, серденько? – запитала міс Кул. – Це через нещастя в Букшоу?

От тобі й раз! Вона теж знає.

– Я сподіваюся, у тебе не розсохлися клепки й ти трималася подалі від місця…

– Авжеж, безперечно, міс Кул, – сказала я з вибачливою усмішкою. – Але мені суворо наказували нікому не розповідати про це. Думаю, ви зрозумієте.

Це була брехня, проте найвищого ґатунку.

– Яка золота дитинка, – розчулилася вона, обводячи поглядом запнуті фіранками вікна сусідніх будинків, що визирали на її обійстячко. – Але тут кепське місце для розмов. Не стій на порозі.

Ми зайшли до вузького коридору, де з одного боку розміщувалася її крихітна спаленька, а з іншого – ще менша вітальня. Несподівано ми опинилися в магазині, за прилавком, що правив також за місцеву пошту. Міс Кул була не лише єдиною продавчинею солодощів у Бішоп-Лейсі, вона ще й виступала поштмейстеркою й у цій ролі знала все, що слід знати, – окрім хімії, безумовно.

Вона пасла мене очима, у той час як я із цікавістю вивчала ряди полиць, на кожній з яких були розставлені скляні слоїки з плитками з кінської м’яти, червоною лакрицею «волове око» і купою інших ласощів.

– Даруй. Я не можу порядкувати в цукерні в неділю. А то мене притягнуть до суду. Такий закон, ти знаєш.

Я сумовито похитала головою.

– Вибачте, – перепросила я. – Я забула, який сьогодні день тижня. Я не хотіла налякати вас.

– Гаразд, ти нічого поганого не зробила, – промовила вона, блискавично набуваючи звичної говірливості й здіймаючи метушню в магазині, без мети хапаючи те і се. – Передай татові, що незабаром надійде нова підбірка марок, але нічого такого, що вразило б, принаймні на мій погляд. Ті ж таки зображення короля Георга, нехай благословить його Господь, лише розфарбовані новими кольорами.

– Дякую вам, міс Кул, – сказала я. – Я, певна річ, перекажу йому.

– Гадаю, на Центральному поштамті в Лондоні могли б вигадати що-небудь ліпше, – повела вона далі, – але я чула, що приберігають олію в голові для наступного року, на святкування Фестивалю Британії.

– Я хотіла поспитати, чи знаєте ви, де живе міс Маунтджой, – сказала я одним духом.

– Тільда Маунтджой, – вона прискалила око. – Чого тобі від неї треба?

– Вона дуже допомогла мені в бібліотеці, і я подумала, що буде чемно віддякувати їй цукерками.

Я витисла милу усмішку для якнайбільшої правдоподібності.

Це була безсоромна брехня. Я не завдала собі клопоту з тим, щоб це був заздалегідь продуманий крок, але тепер-таки зрозуміла, що можу вбити двох зайців одночасно.

– Ох, авжеж, – сказала міс Кул. – Маргарет Пікері поїхала доглядати за сестрою в Незер-Вулсі: «Зінґер»,[76] голка, палець, близнюки, непутящий чоловік, випивка, рахунки… Ач яка несподіванка зі своїми перевагами для Тільди Маунтджой… Кисло-солодкі льодяники, – ні з того ні з сього докинула вона. – У неділю чи ні, це буде відмінний вибір.

– Я куплю на шість пенсів, – сказала я й додала: – І на шилінг плиток із кінської м’яти.

По правді, від кінської м’яти мене й за вуха не відтягнеш.

Міс Кул підійшла на пальчиках до вітрини крамнички й зачинила віконниці.

– У чотири ока, – сказала вона по-змовницьки.

Вона насипала льодяники в бордовий паперовий пакуночок такого жалобного відтінку, що він не інакше як благав докласти до нього дві-три ложки миш’яку чи блювотного горіху.[77]

– Це тобі обійдеться в один шилінг і шість пенсів, – сказала вона, загортаючи плитки в папір.

Я вручила їй два шилінги, і, поки вона перетрушувала кишені, шукаючи решти, я сказала люб’язно:

– Усе гаразд, міс Кул, решти не треба.

– Що за солодятко, – розцвіла вона, докладаючи ще одну плитку з кінської м’яти. – Якби в мене були діти, мені було б цілком досить, коли б вони хоч наполовину вдалися такими ж уважними й щедрими, як ти.

Я пустила у світ свій усміхнений образ, приберігаючи його зворотний бік для себе, і вона розповіла, як дістатися до оселі міс Маунтджой.

– Вербова вілла, – сказала вона. – Її неможливо проґавити. Вона жовтогаряча.

* * *

Вербова вілла, як і сказала міс Кул, була жовтогаряча, такого бляклого відтінку, який ви можете бачити, коли червоняста шапинка мухомора починає в’янути. Будинок ховався в затінку позвішуваних додолу зелених спідничок плакучої верби гігантських розмірів, гілля якої замітало клуби пилу під себе, погойдуючись на вітрі, немов купа відьомських мітел. Їхня руханина наштовхнула мене на думку про п’єсу XVII століття, котру час від часу грала й співала Фелі – дуже мило, мушу я визнати, – коли її серце скніло за Недом.

Вербиця порине в танок,

І вербиця порине в круговерть танцю,

О яка хіть мене кличе в твої любі обійми,

Що сколихнули мою душу колись.

Пісня мала назву «Зернята любові», дарма що любов не була першим, що спадало мені на думку, коли в мене перед очима була верба; навпаки, вона завжди нагадувала мені про Офелію (шекспірівську, не мою), котра втопилася обіч верби.

Окрім латки трави завбільшки з носову хусточку, з одного боку верба міс Маунтджой цілковито заполоняла собою обійстя, обнесене зубцями огорожі. Іще на підступах я відчула тутешню вогкість: схилене гілля утворювало зелений куполець, через що тут було обмаль світла, і в мене склалося дивне враження, неначе мене накрила товща води. Яскраво-зелений мох робив ґанок подібним до кам’яної губки, і сліди від води скорботними чорними пальцями везькалися по жовтогарячому тиньку.

На дверях висів окиснений мідний молоточок із позеленілим видком лінкольнівського чортеняти.[78] Намагаючись бути обережною, я підняла його й кілька разів стукнула у двері. Мені довелася чекати, і я непритомно водила очима по обидва боки, сподіваючись, що хто-небудь визирне з-за фіранок.

Але брудний тюль не ворухнувся. Здавалося, у будинку не було жодного живого струменя повітря.

Ліворуч стежка, вимощена старим потертим каміняччям, робила різкий скрут за будинок, і, постоявши коло дверей хвилинку чи дві, я почимчикувала стежкою.

Затильні двері майже повністю зникли в доземних гірляндах вербового листя, які обнадійливо гойдалися, неначе готова піднятися соковито-зелена театральна завіса.

Я приклала долоні дашком до одного з крихітних віконець. Ануж, якщо зіпнутися навшпиньки…

– Яким вітром тебе сюди занесло?

Я рвучко обернулася.

Міс Маунтджой стояла ззовні купольця з вербового гілля й пильно дивилася на мене. Крізь листя я бачила лише прямовисні тіні на її обличчі, але від того, що я вгледіла, мені похололо в грудях.

– Це я, міс Маунтджой… Флавія, – сказала я. – Я хотіла подякувати вам за допомогу в бібліотеці.

Вербове гілля тривожно зашелестіло, і міс Маунтджой вступила до шатра із зелені. В одній руці вона тримала садові ножиці, і мене дуже непокоїло її мовчання. Її очі, схожі на дві навіжені родзинки на зморщеному обличчі, не відривалися від мене.

Я відсахнулася, коли вона зробила крок на стежку, відрізаючи мені шляхи до відступу.

– Мені добре відомо, хто ти така, – сказала вона. – Твоє ім’я – Флавія Сабіна Долорес де Люс, і ти наймолодша донька Джако.

– Ви знаєте що він – мій тато? – видушила із себе я.

– Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого.

Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки.

– Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую.

Вона підступилася до мене.

– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.

Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.

– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.

Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.

– Нараяла міс Кул, безсумнівно?

Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.

– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.

– Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було?

Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею.

– Ні, – пошепки сказала я.

– Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке.

– І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька.

На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова.

– Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність.

– Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я.

Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені.

– Аякже, – сказала вона. – Лоуренс де Люс. Джако. Твого тата кликали Джако. Шкільне прізвисько, проте навіть слідчий називав його так. Джако. Він вимовляв це настільки лагідно на допиті, майже сердечно – неначе всіх у суді зачарувало це наймення.

– Мій тато давав свідчення на допиті?

– Атож, він свідчив – як і вся ватага. У ті часи такі справи вели саме так. Він усе заперечував, звісно ж, будь-яку причетність. З колекції директора поцупили цінну поштову марку, і ніхто не міг сказати нічого, окрім: «О ні, сер, це не я, сер!» Немовби марка якимись чарами відростила брудні пальчики й сама себе викрала!

Мені кортіло сказати їй, що мій тато не злодій і не брешко, однак раптом у моїй голові промайнула думка: хоч би що я сказала, нічого не змусить цей старезний казанок перемінити свої погляди. Я вирішила проковтнути пілюлю.

– Чому ви пішли з церкви сьогодні вранці, не добувши до кінця? – запитала я.

Міс Маунтджой шарпнулася, неначе я вихлюпнула склянку води їй межи очі.

– Ти говориш щиро, еге ж?

– Атож, – відповіла я. – Це якось пов’язано з молитвою вікарія за незнайомця серед нас, правда ж? Людину, тіло якої я знайшла на городі в Букшоу.

Вона засичала крізь зуби, як чайник.

– Так це ти знайшла тіло? Ти?

– Атож, – відповіла я.

– Тоді скажи мені от що – він мав руде волосся? – вона стулила очі й не розплющувала їх, чекаючи на мою відповідь.

– Так. Він мав руде волосся.

– За дароване нам подякуємо Господу від усієї душі, – видихнула вона, перед тим як розплющити очі. Як мені видалось, така реакція не просто дивна, але й певною мірою нехристиянська.

– Щось я не розумію, – випалила я. І я направду не розуміла.

– Я в одну мить упізнала його, – розтлумачила вона. – Навіть після стількох років я впізнала його, тільки-но побачила цю копицю рудого волосся, яка виходила з «Тринадцяти селезнів». Коли б цього було недостатньо, його панібратство, зарозуміла самовпевненість, ці крижані блакитні очі – будь-яка із цих рис – підказали б мені, що це Горацій Бонепенні повернувся в Бішоп-Лейсі.

У мене виникло відчуття, ніби ми забрели далі, ніж я собі думала.

– Можливо, тепер ти втямила, чому я не захотіла брати участь у молитві за вічний спокій підлої душиці цього хлопчака – цього чоловіка.

Простягнувши руку, вона взяла в мене пакунок із льодяниками, поклала одного до рота й запхала до кишені решту.

– Якраз ні, – вела вона далі, – я благаю небеса про те, щоб він цієї самої миті горів у пеклі.

По цих словах вона увійшла у відвологлу Вербову віллу, затріснувши за собою двері.

Хто ж такий цей Горацій Бонепенні? І що спонукало його повернутися назад, у Бішоп-Лейсі?

Мені наверталася на думку лише одна людина, яка могла розповісти мені про це.


Коли я під’їжджала каштановою алеєю до Букшоу, то побачила, що синього «воксгола» вже немає поблизу. Інспектор Г’ювітт і його люди забралися геть.

Завертаючи на «Ґледіс» за ріг будинку, я почула побрязкування металу, що долинало з оранжереї. Я наблизилася до дверей, аби зазирнути всередину. Як виявилося, там був Доґґер.

Він постукував садовою лопаткою по перевернутому відрі, сидячи на ньому зверху.

Дзелень… телень… дзелень… телень… Так дзвін Святого Танкреда калатає на похороні якого-небудь старця в Бішоп-Лейсі, калатає й калатає, неначе веде лік годинам і дням життя. Дзелень… телень… дзелень… телень…

Він сидів спиною до порогу й вочевидь мене не помічав.

Я юркнула до кухонних дверей, із усіх сил наробила шуму, кинувши «Ґледіс» із гучним дзенькотом на кам’яний ґанок («Вибач, «Ґледіс», – прошепотіла я).

– Тьху, побий тебе лиха година! – сказала я достатньо голосно, щоб мене можна було почути з оранжереї. І вдала, що мимохіть дивлюся у вікно.

– О, привіт, Доґґере! – привіталася я бадьоро. – Саме тебе я й шукаю.

Він не відразу повернувся до мене обличчям, і я зробила вигляд, що зчищаю глину з носка черевика, поки він оговтувався.

– Міс Флавіє, – неквапом промовив він. – Ви мов крізь землю провалилися.

– Що ж такого, ось я, – сказала я. Ліпше делікатно підтримувати розмову з Доґґером, доки він не отямиться остаточно.

– Я перекинулася слівцем із деким у селищі, і мені натякнули про декотрого, і я подумала, що ти можеш розповісти мені про цього бозна-кого.

Губи Доґґера склалися в силувану усмішку.

– Я знаю, що мені треба було підшукати інших слів, але…

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – перебив мене він.

– Горацій Бонепенні! – вистрелила я. – Хто такий цей Горацій Бонепенні?

Від моїх слів Доґґер почав крутитися, як піддослідна жабка, до хребта якої під’єднали гальванічну батарею.[79] Він облизав губи, потім люто витер їх носовою хусточкою. Його очі почали затуманюватися, блискаючи, немов зірки перед сходом сонця. Водночас він докладав надлюдських зусиль, щоб опанувати себе, та де там.

– Не бери в голову, Доґґере, – сказала я. – Пусте. Забудь.

Він намагався звестися на рівні ноги, проте не зміг підвестися з відра, на якому сидів.

– Міс Флавіє, – сказав він, – є питання, котрі треба ставити, і є питання, котрих ставити не треба.

Знову він завів своє: так подібні до уставів, ці примовки зривалися з вуст Доґґера цілком природно та з такою безповоротністю, неначе їх промовляв сам Ісайя.[80]

Але кілька цих слів, здавалося, повністю виснажили його, і, тяжко зітхнувши, він затулив обличчя руками. Мені нічого так не хотілося тієї миті, як обійняти його й пригорнути, однак я знала, що він не любить телячі ласки. Тому я вдовольнилася тим, що поклала руку йому на плече, усвідомлюючи, що цей жест заспокоює радше мене, ніж його.

– Я піду розшукаю тата, – сказала я. – Ми проведемо тебе до кімнати.

Доґґер повільно звів на мене очі, і його обличчя тієї миті скидалося на мертвотно-сіру маску. Його слова впали, як каменюки, що скрегочуть об каменюки.

– Вони повезли його, міс Флавіє. Поліція забрала його.

12

У вітальні на прикрашеній квітковим візерунком канапі сиділи Фелі й Даффі, обійнявшись і ревучи, як пожежні сирени. Я зробила кілька кроків, маючи охоту приєднатися до них, аж тут Офелія помітила мене.

– Де ти була, маленьке опудало? – процідила вона, підскакуючи й нападаючи на мене, як дика кішка, її очі, запухлі й почервонілі, нагадували велосипедні ліхтарики. – Тебе ніде не було. Ми думали, ти втопилася. О господи! Як я молилась про це!

Ласкаво просимо додому, Флавіє, подумала я.

– Тата заарештували, – поставила крапку Даффі. – Його забрали.

– Куди? – запитала я.

– Звідки нам знати? – презирливо сказала Офелія. – Туди, куди відвозять арештованих людей, мабуть. Де тебе носило?

– У Бішоп-Лейсі чи Гінлі?

– Що ти маєш на увазі? Висловлюйся ясніше, малолітня йолопко.

– Бішоп-Лейсі чи Гінлі? – правила я своєї. – У Бішоп-Лейсі є лише однокімнатний поліцейський відділок, тож я не думаю, що його могли повезти туди. Поліція графства знаходиться в Гінлі. Найпевніше, вони доправлять його в Гінлі.

– Його звинуватили в убивстві, – сказала Офелія, – і його повісять. – Вона знову зайшлася риданням і відвернулась. На коротку мить мені стало майже шкода її.


Вийшовши з вітальні до коридору, я побачила, що Доґґер прямує вгору західними сходами, важко сунучи зачавунілими ногами, сходинка за сходинкою, як засуджений на ешафот.

Зараз або ніколи!

Я почекала, поки він зникне з-перед очей там нагорі, потім прослизнула в татів кабінет і преспокійно замкнула двері зсередини. Уперше в житті я залишилася тут сама-самісінька.

Одна стіна була повністю відведена для татових альбомів із марками – пухких томиків у шкіряних палітурках, кольорами яких було позначене правління того чи іншого монарха: чорний – королеви Вікторії, червоний – Едуарда VII, зелений – Георга V і синій – нашого нинішнього короля Георга VI. Я пригадала, що тоненький червоний томик притулився між зеленим і синім і містив лише кілька марок – дев’ять відомих варіантів чотирьох марок, випущених із портретом Едуарда VIII, до того як він дав драпака з американкою.

Я знала, що тато діставав незбагненну насолоду від розглядання цих незліченних крихітних варіацій на клаптиках конфеті, проте не була обізнана з усіма подробицями. Лише коли йому дух западався над черговим новеньким сласним шматочком в останньому випуску «Лондонського філателіста», і він славословив його за сніданком – лише тоді ми на мізинчик дізнавалися про його щасливий, замкнутий у шкаралупці світ. Окрім цих надзвичайних випадків, усе, що стосувалося поштових марок, було для нас, моїх сестер і мене, темним лісом, у той час як тато збирав клаптики різнобарвного паперу із запалом ще лячнішим, ніж декотрі люди колекціонують голови оленів і тигрів.

Насупроти стояв буфет епохи Якова І, поверхня й шухляди якого були забиті різноманітним філателістським причандаллям: клейким прозорим папером для альбомів, фіксувального ґатунку, вимірювачами перфорації, емальованими тацями для відмочування марок, слоїками з рідиною для розпізнавання водяних знаків, гумками, конвертами для зберігання, цигарковим папером для сторінок, пінцетом для марок і вигнутою ультрафіолетовою лампою.

У глибині кімнати, перед заскленими стулчастими дверима, що вели на терасу, розміщувався татів стіл: робочий стіл завбільшки з футбольне поле, котрий, можлива річ, колись стояв у конторі Скруджа та Марлі.[81] Я одразу здогадалася, що шухляди будуть замкнені, – і я не помилилася.

Я гарячково міркувала, де тато міг сховати марку в кімнаті, повній-повнісінькій марок. Я була впевнена, що він сховав її, – як це зробила я зі своєю. Ми з татом навзаєм мали пристрасть до утаєння, і я розуміла, що в нього голова не з моркви і він не покладе її в найочевиднішому місці.

Замість того щоб сновигати очима, хапаючи вершки, чи порпатися в шухлядах, я лягла на підлогу, удаючи із себе автомеханіка, котрий вивчає нутрощі машини, і заковзала кімнатою, уважно оглядаючи денця усіх поспіль предметів. Я обстежила долішню частину письмового столу, журнального столика, сміттєвого кошика й навіть татового віндзорського фотеля. Я не полінувалася зазирнути під турецький килим і за фіранки. Ще подивилася на тильну частину годинника й поперевертала картини, що статечно висіли на стіні.

Що ж, книжок у кабінеті забагато, годі було переглянути кожну, тому я спробувала уявити, які з них напевне залишилися б поза увагою. Звісна річ! Біблія!

Але квапливе перегортування короля Якова[82] винагородило мене лише старою церковною брошурою й жалобною листівкою з приводу смерті якогось де Люса періоду Всесвітньої виставки.[83]

Нараз я згадала, що тато зняв «Пенні Блек» із дзьоба мертвого бекаса й поклав до кишені. Може, він там її й залишив, маючи намір спекатися її пізніше.

Безсумнівно! Марка не тут. Яка я недотепа, якщо подумала, що вона може бути тут! Увесь кабінет, безперечно, значитиметься першим у списку до смішного очевидних сховків. Моя впевненість зміцніла, і те, що Фелі й Даффі хибно називали «жіночою інтуїцією», підказало мені, що марка деінде.

Намагаючись не здіймати шуму, я відчинила двері й шмигнула до коридору. Дві сестрички-зміючки все ще сиділи у вітальні, у їхніх голосах мені вчулися злість і сум. Я могла б підслухати, стоячи за дверима, але вирішила не робити цього. У мене попереду куди важливіші справи.

Безмовною тінню я піднялася західними сходами до південного крила.

Як і слід було чекати, татову кімнату оповивали сутінки, коли я туди увійшла. Я часто дивилася на ці вікна з галявинки, але бачила лише щільно зсунуті докупи важкі портьєри.

Усередині спальні панувала зловісна атмосфера музею у неробочі години. Гострий запах татових одеколонів і лосьйонів для гоління навертав на пам’ять відкриті саркофаги й поховальні урни, у які колись клали стародавні спеції. Зграбні вигини ніжок умивального столика епохи королеви Анни виглядали майже сороміцьки поряд із похмурим готичним ложем у кутку – немов насуплений старий камердинер дивиться спідлоба, як його молода пані надягає шовкові панчішки на свої довгі ноги.

Що й казати, навіть два годинники в кімнаті звертали думки до давньої давнини. Одне позолочене чудовисько примостилося на каміні, його мідний маятник, неначе вигнуте лезо в «Проваллі і маятнику»,[84] відтинав час і наприкінці кожного змаху блякло полискував у тьмяно освітленій кімнаті. На приліжковому столику стояв маленький георгіанський годинник у мовчазній незгоді з камінним: один показував 3:15, інший – 3:12.

Я подрібцювала в глиб довжелезної кімнати й зупинилася.

Гардеробна Гаррієт – у яку можна було потрапити лише через татову спальню – була територією, куди мені й двом моїм сестрам заказали дорогу. Тато вселив у нас пошану до святині, на котру він перетворив цю кімнату, довідавшись про смерть Гаррієт. Він змусив нас повірити, дарма що не казав так напрямки, що переступ цієї заборони призведе до того, що нас слід-у-слід виведуть на задвір’я, поставлять біля цегляної стіни й не гаючи часу дадуть скуштувати свинцю.

Двері до кімнати Гаррієт були запнуті зеленою сукниною, через що вони скидалися на поставлений сторчма більярдний стіл. Я штовхнула їх, і вони розчинилися навстіж у німій тиші.

Кімнату наповнювало яскраве денне світло. Крізь великі вікна в трьох стінах снопи сонячного проміння, розпорошувані нескінченними шлярками італійського мережива, падали в кімнату, котра могла б через це правити за декорацію до п’єси про герцога й герцогиню Віндзорських. На трюмо лежали щітки й гребінці роботи Фаберже, здавалося, Гаррієт щойно вийшла до сусідньої кімнати, щоб помитися у ванні. Слоїки з пахощами від Лалік були оздоблені різнобарвними браслетками з темного й світлого бурштину, маленька плитка й срібний чайник стояли напоготові для її ранкового чаю. У вазі з тонкого кришталю змарніла одинока жовта троянда.

На яйцюватій таці був невеличкий кришталевий слоїк, у якому залишилася дрібка парфумів. Я взяла його, витягла корок і повільно махнула ним під носом.

Від цього запаху на пам’ять спливали крихітні блакитні квіти, гірські пасовиська й крижані брили.

Дивне відчуття охопило мене – або, точніше кажучи, прошило – неначе я парасолька, що згадує, як воно, коли її розкривають під дощем. Бликнувши на наличку, я побачила одне-єдине слово: «Міратрікс».

Срібний портсигар з ініціалами Г. де Л. лежав біля ручного люстерка, на звороті якого був викарбуваний образ Флори з картини Боттічеллі «Весна». Розглядаючи репродукції, я ніколи раніше не помічала, що розімліла Флора там, вочевидь, при надії. Напевно, тато подарував Гаррієт це люстерко, коли вона носила під серцем одну з нас. І якщо це правда, то кого: Фелі, Даффі чи мене? Годі повірити, що це була я: третя дочка навряд чи буде дарунком долі – принаймні на думку тата.

Ні, найпевніше, це була Офелія Первачка – складалося враження, що вона з’явилася на світ із люстерком у руці… Можливо, навіть з оцим самим.

Чепурне крісло біля вікна запрошувало до читання, і тут, напохваті, знаходилась особиста бібліотека Гаррієт. Вона зберігала книжки, що нагадували їй про школярські будні в Канаді та літні вакації в тітки в Бостоні: «Енн із помістя “Зелені Покрівлі”» і «Джейн із Лантерн-Хілл» сусідили з «Пенродом» і «Мертоном із кіно», а в дальньому кутку полиці стояв поторсаний примірник «Жахливих викриттів Марії Монк».[85] Я не читала жодної із цих книг, але судячи з того, що я знала про Гаррієт, це, мабуть, були книги про людей із волелюбними душами й про бунтарів.

Неподалік, на кругленькому столику, лежав альбом зі світлинами. Я розгорнула його й побачила, що сторінки зроблені із чорного м’якого паперу, під кожною чорно-білою світлиною були написи від руки крейдяним чорнилом: Гаррієт, 2 роки, у Морріс-Хаус; Гаррієт, 15 років, у Жіночій академії міс Бодікоут (1930 – Торонто, Канада); Гаррієт із «Веселим привидом» – її двомісним Гевілендівським літаком – (1938); Гаррієт у Тибеті (1939).

Світлини показували, як Гаррієт виростає з опецькуватого янголятка з копицею сліпучо-золотистого волосся у цибату, худорляву, розсміяну юначку (немає й натяку на груди), одягнену в хокейне спорядження, і далі в кінозірку з білявою гривкою, яка стоїть, немов Амелія Ергарт,[86] однією рукою злігши на край кабіни «Веселого привида». Жодної татової світлини. Так само як і наших світлин, доньчиних.

На кожній світлині було видно, що риси обличчя Гаррієт поєднували в собі перетасовані риси Фелі, Даффі й мене, – всюди усміхнене, упевнене, але при цьому здатне привабити до себе сором’язливе обличчя невтомної шукачки пригод.

Доки я дивилася на її обличчя й намагалася розгледіти крізь світлину душу Гаррієт, у двері сторожко постукали.

Мовчок – і знову легкий стукіт. І враз двері почали розчинятися.

За ними був Доґґер. Він повільно просунув голову до кімнати.

– Полковнику де Люс? – покликав він. – Аґу?

Я вклякла, не наважуючись навіть перевести дух. Доґґер не ворушив ні одним м’язом і дивився прямо перед собою, як вишколений слуга, котрий знає своє місце й покладається на свій слух, який підкаже йому, якщо він не впору.

Однак що він замислив? Хіба він не сказав мені тільки-но, що тата забрала поліція? З якого дива, чорт забирай, він сподівається знайти його в кабінеті? Він зовсім з’їхав із глузду? Чи йшов за мною тінню?

Я трохи розтулила губи й помалу втягнула повітря ротом, щоб мене не викрило свистіння від втягування повітря носом, водночас я в думках молила Бога, щоб не чихнути.

Доґґер стовбичив цілу вічність, як живий маняк.[87] Якось я натрапила в бібліотеці на гравюри, де було зображено цю давню забаву, коли актори покривали себе білилами й пудрою й застигали в різних позах, зазвичай не надто пристойних, як вважали сучасники, відтворюючи сцени із життя богів.

За деякий час я вже сповна розуміла, як почуває себе заціпенілий перед удавом кролик, аж ось Доґґер неквапно забрав голову з отвору й беззвучно причинив двері.

Чи помітив він мене? І, якщо так, чи міг він удати, що не помітив?

Я нашорошила вуха й чекала, але в сусідній кімнаті панувала цілковита тиша. Знаючи, що Доґґер не буде довго баритися, і вирішивши, що минуло достатньо часу, я відчинила двері й висунулася назовні.

Татова кімната була такою самою, як і до того, цокали два годинники, проте тепер, через мій переляк, це їхнє тік-так здавалося мені оглушливим. Розуміючи, що така нагода може більше ніколи не випасти, я заходилася шукати таким робом, як я оглядала татів кабінет, але, позаяк обстава тут була спартанська, як, напевно, намет царя Леоніда, трусанина не забрала багато часу.

Крім каталогу від Стенлі Ґіббонса, що стосувався аукціону марок, який мав би відбутися за три місяці, книг у спальні більше не було. Я розгорнула каталог й завзято погортала, однак нічого там не знайшла.

У гардеробній тата було напрочуд мало речей: кілька старих твідових піджаків зі шкіряними нашивками на ліктях (у кишенях порожньо), два вовняні светри й трохи сорочок. Я покопирсалася в його черевиках і в зношених полкових чоботах, але безрезультатно.

Терплячи навалу докорів сумління, я усвідомила, що найкращим татовим убранням був недільний костюм, у якому його забрав інспектор Г’ювітт. (Мені несила було вживати слово «заарештував».)

Можливо, він сховав простромлену «Пенні Блек» десь – от хоч би й у бардачку «ролс-ройса» Гаррієт. Також він міг уже давно стерти її на порох. Тепер, зосереджено обмірковуючи цю думку, я дедалі більше переконувалася в її розважливості. Марка вже була попсована, отже, втратила цінність. До того ж щось у ній засмутило тата, і було цілком резонно, що, тільки-но він потрапив до своєї кімнати в п’ятницю, то пустив її з димом.

Я розуміла, що така розправа мала залишити хоч якісь сліди: наприклад попіл від марки в попільничці та спалений сірник у сміттєвому кошику. Я з успіхом могла це перевірити, позаяк і те й інше знаходилося переді мною й було порожнім, аж світилося.

Може, він утопив доказ у туалеті.

Це нагадувало хапання за соломинку.

Облиш, подумала я, покинь ці ризиковані починання й довірся поліції. Мерщій іди до своєї затишної лабораторії й працюй там, щоб справа твого життя не зійшла на нуль.

Я здригнулася, на мить подумавши, що смертоносні краплі могли бути дистильовані з учасників весняного квіткового ярмарку: що за дивовижну отруту можна дістати із жонкілі[88] і який смертельний напій зробити з нарцису! Навіть найзвичайнісінький тис на церковному обійсті, так обожнюваний поетами й закоханими парочками, у насінні й листі містить достатньо токсинів, щоб спровадити на той світ пів-Англії.

Однак ці радощі доведеться відкласти на вічні часи. Наразі мій обов’язок – допомогти татові, і я просто не можу покинути його в скруті, адже він тепер сам не може зарадити собі. Я маю добутися до нього, хоч би де він був, і покласти свій меч до його ніг, як середньовічний зброєносець, котрий присягається служити своєму лицарю. Навіть якби я не годна була допомогти, я могла хоча б якусь часинку побути з ним поряд, і з раптовим нестерпним болем мене, наче куля, прошило усвідомлення, що я страшенно за ним стужилася.

Як із кілочка, у мене блиснула ідея: скільки миль до Гінлі? Чи здужаю я потрапити туди до того, як посутеніє? І чи можна сподіватися, що мені дозволять побачитися з ним?

Моє серце закалатало, наче я випила чаю з підступно підлитою в нього наперстянкою.

Треба йти. Я й так тут загаялася. Я зиркнула на приліжковий годинник – він показував 14:40. Годинник на каміні врочисто цокав, спрямувавши стрілки на 15:37.

Тато, мабуть, був надто охмарений і не зауважив цього, промайнуло в мене в голові, позаяк зазвичай, коли йшлося про час, він був ревнителем суворої дисципліни. Мені спав на пам’ять його військовий манір віддавати розпорядження Доґґеру (хоча й не нам): «Віднеси гладіолуси вікарію о тринадцятій годині нуль хвилин, Доґґере, – казав тато. – Він чекатиме на тебе. Повертайся о тринадцятій годині сорок п’ять хвилин, і ми з’ясуємо, куди нам подіти ряску».

Я вліпила зір у годинник, сподіваючись, що мені сяйне в голові яка-небудь думка. Тато одного разу нам сказав у чудернацькому нападі відвертості, а це нечасто з ним бувало, що він покохав Гаррієт за її тямущість. «Пречудова риса для жінки, по правді, коли замислитися про це», – сказав він нам.

І тут я розчовпала, що один годинник зупиняли – і саме на три хвилини. Той, що на каміні.

Поволі підступившись до нього, немов підкрадаючись до пташки, я уважно його оглянула. Темний похоронний корпус надавав йому вигляду вікторіанського катафалка з кінною запряжкою: суцільні ручки, скло й чорний шелак.[89]

Мов у тумані, я спостерігала, як моя рука простягається – тонка й біла в затіненій кімнаті; відчула, як пальці ковзають холодною поверхнею, а потім, як великий палець відкриває срібну защіпку. Далі мої пучки потяглися до мідного маятника, що погойдувався туди-сюди, туди-сюди й неприємно цокав. Я майже боялася займати цю штукерію. Я перевела дух і схопила пульсуючий маятник. Певний час він усе ще продовжував посмикуватися в руці, наче впіймана золота рибка, як віроломне серце, яке зупиниться за мить.

На зворотному боці важкої бронзи я намацала якусь річ – щось чи то прикріплене, чи то приклеєне. Виявилося, там приміщено крихітний конвертик. Потягнувши за кутик, я відчула, що він відлип і впав мені на долоню. Уже виймаючи пальці з черевця годинника, я здогадалася, що зараз побачу… Я таки не помилилась. У моїй долоні лежав маленький напівпрозорий конвертик, звідки виднілися обриси й подоба поштової марки «Пенні Блек». Тієї «Пенні Блек», котра мала дірочку, проштрикнуту дзьобом бекаса якраз посередині. Що ж у ній такого, що викликало такий переляк у тата?

Я вивудила марку з конвертика, щоб пильніше роздивитися її. На чільному місці там була королева Вікторія з дірою в голові. Непатріотично, можливо, але навряд чи достатньо, щоб раптом уразити дорослу людину. Ні, заковика в чомусь іншому.

Що в цій марці такого, чим вона відрізняється серед інших таких самих? Урешті-решт, хіба їх не друкували десятками мільйонів цілком однаковими? Чи ні?

Мені спав на пам’ять той випадок, коли тато – з метою виведення нас на ширші води – несподівано постановив, що віднині щосереди увечері ми будемо слухати серію обов’язкових лекцій (за ментора буде особисто він) про різноманітні аспекти британського уряду. «Серія А», як він її назвав, мала бути, цілком передбачувано, присвяченою темі «Історія “Пенні Пошти”».[90]

Даффі, Фелі і я приносили із собою до вітальні записнички й удавали, що старанно занотовуємо, тоді як насправді обмінювалися нашкрябаними на клаптиках паперу писульками, де були гасла на зразок «Геть лекції!» і «Поборемо нудьгу!»

Поштові марки, як розжовував нам тато, друкують на аркушах паперу по двісті сорок штук – двадцять горизонтальних рядів по дванадцять штук, ці відомості я запам’ятала легко, тому що «20» – це атомне число кальцію, а «12» – магнію; мені треба було лише подумати про CaMg. Кожна марка на аркуші позначалась неповторним дволітерним ідентифікатором, котрий починався з «АА» на верхній лівій марці й далі в алфавітному порядку зліва направо до буквосполуки «ТЛ» у правому долішньому двадцятому ряді.

Як розповідав тато, цю схему увів в ужиток поштамт для запобігання підробкам, дарма що дія її не цілком зрозуміла. Були навіжені параноїки, казав він, які вважали, що шахраї у своїх лігвищах днями й ночами по горах і долах пихтіли, виготовляючи копії, щоб пошити в дурні її вікторіанську величність і видурити пенні за раз.

Я уважно поглянула на марку в руці. Під головою королеви Вікторії, аж унизу була написана ціна: «ONE PENNY».[91] Ліворуч від цих слів була літера B, а праворуч – H.

Це виглядало отаким чином: «B ONE PENNY H».

«BH». Марка була з другого ряду аркуша, восьма колонка праворуч. Два-вісім. Яке тут підводне каміння? Окрім того, що «28» було атомним числом нікелю, мені більше нічого не спадало на думку.

І враз я розшолопала! Ніяке це не число, це ж слово!

Бонепенні! Не просто Бонепенні, а Бонепенні Г.! Горацій Бонепенні!

Ця настромлена на дзьоб бекаса (до речі, татове шкільне прізвисько було Джако!) марка правила одночасно за візитівку й неминучу загрозу. Загрозу, котру тато розпізнав і втямив без зайвих упевнянь.

Пташиний дзьоб проколов голову королеви, не зачепивши літер, котрі й мають відкрити татові очі та показати, про кого звістує ця проява.

Про Горація Бонепенні. Покійного Горація Бонепенні.


Струхлілий дерев’яний стовп угорі на пагорбі – рештки шибениці XVIII століття – розвів два пальці в протилежних напрямах. Я могла дістатися до Гінлі, наскільки я знала, або дорогою на Доддінґслі, або трохи довшим і не таким жвавим шляхом, який допровадить мене до кінцевого пункту через селище Святої Ельфріди. Дарма що перший варіант найшвидший, я вибрала другий, адже, позаяк ним користувалося менше люду, він якнайбезпечніший у тому разі, якщо мене розшукуватимуть.

– Кар-кар-кар! – іронічно сказала я. Хто печеться про мене?

Упевнившись в остаточності свого вибору, я звернула на дорогу праворуч і помчала на «Ґледіс» у бік Святої Ельфріди. Дорога весь час ішла вниз, і я добряче розігналася. Коли я притишувала рух, втулка в задньому колесі «Ґледіс» сичала, немов клубок розлючених гримучих змій, що осатаніло прискає навсібіч отрутою. Я уявляла, що вони просто-таки за моєю спиною, женуться по п’ятах. Як це було чудово! Я не почувалася так добре відтоді, як уперше виготовила, виточуючи й випарюючи, синтетичний кураре з болотяного аруму, принесеного зі ставу вікарія.

Я закинула ноги на кермо й дозволила «Ґледіс» гнати щодуху. Ми летіли вниз багнистим пагорбом, і я співала назустріч вітру:

Вони нарекли її Ціпонькою

Делікатною, що аж!..

13

Майже здолавши спуск з оаксшоттівського пагорба, я вкотре подумала про тата, і знову мене охопив сум. Вони направду вважають, що він убив Горація Бонепенні? І якщо дійсно це не пришви пришиті, то в який спосіб? Якби тато вбив його під вікном моєї спальні, він зробив би це без жодного звуку. Мені важко уявити, щоб тато вбив когось, не сколихнувши тиші.

Однак не встигла я детально обміркувати всі нюанси, як дорога вирівнялася перед скрутом на Коттсмор і до Доддінґслі-Маґна. Трохи далі, у затінку старезного дуба, на автобусній зупинці стояла лавка, а на ній сидів, як ідол, мій давній знайомець: немолодий гном у штанчатах гольф, схожий на Джорджа Бернарда Шоу, скандзюбленого після прання. Випромінюючи саму безтурботність, він дриґав ногами, які на чотири дюйми не досягали до землі, аж складалося враження, що він з’явився на світ на цій лавці й прожив усе своє життя на ній.

Це був наш сусід, Максиміліан Брок, і мені лишалося тільки благати небеса, щоб він не помітив мене. У Бішоп-Лейсі подейкували, що Макс, котрий покинув світ музики, тепер тягнув письменницьку лямку – базграв[92] під жіночим псевдонімом (на зразок Лали Дюпре) скандальні оповіді для американських журналів із назвами на кшталт «Таємні зізнання» та «Палкі історії кохання».

Через звичку безцеремонно втручатися в приватні справи кожного, хто траплявся йому на шляху, і потому перетворювати те, що йому розповіли по секрету, на газетне золото, Макса називали, принаймні позаочі, Сільським Смочком. Але, позаяк певний час він був учителем фортепіано у Фелі, я не могла просто ввічливо його обминути.

Удаючи, що не бачу його, я з’їхала до неглибокого рівчака й влаштувала там порпанину з ланцюгом «Ґледіс». Якщо мені пощастить, він продовжуватиме дивитися кудись-інде, і я зможу причаїтися за кущами й почекати, поки він не піде геть.

– Флавіє! Haroo, mon vieux![93]

Стонадцять чортів! Він помітив. Не зважати на погук від Максиміліана – навіть якщо він сидить на лавці на автобусній зупинці, – це як порушувати одинадцяту заповідь. Я інсценувала здивування від раптової зустрічі і, прибравши фальшиву посмішку, під’їхала до нього на «Ґледіс», безжально толочачи бур’яни.

Багато років Максиміліан мешкав на Нормандських островах, де працював піаністом у симфонічному оркестрі Олдерні, посада, як він казав, що вимагала неабиякого терпіння й великого запасу детективних романів.

За тих часів в Олдерні слід було (як він мені якось розповідав, коли ми базікали про злочини на щорічному квітковому ярмарку Святого Танкреда), аби закликати собі на поміч закон, стати посеред міського майдану й заволати: «Haroo, haroo, mon prince. On me fait tort!» Це називалося «закликом запопасти злочинця» і дослівно перекладалось: «Гай-гай, мій принце. Мене кривдять!» Або, інакше кажучи, проти мене скоюють злочин.

– Як ся маєш, мій маленький пеліканчику? – невимушено запитав Макс, нахиляючи голову, як сорока, й очікуючи на м’якушку хліба у відповідь.

– Добре маю, – з осторогою відповіла я, згадавши слова Даффі про те, що Макс, як павук укусом, знерухомлює тебе й не забереться, доки не вип’є до останньої краплі всю кров із твого життя – ще й посягне на життя твоїх домашніх.

– А твій тато, вельмишановний полковник?

– У нього сила-силенна справ, то те, то се, – сказала я. І серце затріпало в мене в грудях.

– А міс Офелія? – повів він далі. – Вона все так само розмальовує обличчя, неначе Ієзавель,[94] і милується своїм відображенням у чайному сервізі?

Удар влучив просто в яблучко, як на мене, він таки перебрав міру. Його це не обходило, але я знала, що Максиміліан міг скажено розлютитися й через позаторішню вишкварку. Фелі іноді кликала його позаочі Румпельштіцхеном,[95] а Даффі – Александром Поупом-або-нижчим.[96]

Однак, незважаючи на його осоружні вподобання, часом Максиміліан видавався мені, – можливо, через подібність наших статур, – цікавим і корисним співрозмовником, доки не сприймаєш його крихітний зріст за слабкість.

– У неї все гаразд, дякую, – сказала я. – Сьогодні вранці вона мала чудову церу.

Я вирішила не докидати «лоскітливо для нервів».

– Максе, – запитала я, доки він ще не почав сипати питаннями як із мішка, – як на твою думку, можу я навчитися грати ту маленьку токату Парадізі?

– Ні, – відповів він без найменшого сумніву. – Твої руки – не руки славетного віртуоза. Це руки отруйниці.

Я мимохіть усміхнулась. Ми тримали на озброєнні цей маленький дотеп. Вочевидь, він ні сном ні духом не відав про вбивство в Букшоу.

– А друга? – повів він далі. – Дафна? Ведмедкувата сестричка?

«Ведмедкувата» стосувалося майстерності гри Дафни на роялі чи, точніше кажучи, її відсутності: нескінченні, марудні спроби вкласти неслухняні пальці на клавіші, котрі, здавалося, вислизали з-під доторку.

Боротьба Даффі з інструментом, наче бійка курки з лисицею, нагадувала наперед програну сутичку, що завжди закінчується слізьми. Проте, на татову настійну вимогу, війна тривала.

Одного разу я надибала на неї, коли вона ридма ридала, сидячи на стільчику й опустивши голову на кришку рояля. Тоді я прошепотіла їй: «Покинь це, Даффі», вона ж замість відповіді накинулася на мене, як півень-бояк.

Я навіть робила спроби її підбадьорити. Коли я чула її за «Бродвудом», я переходила до вітальні, прихилялася до рояля й стовбичила там, задумливо втупивши погляд у далечінь, немовби мене повивають чари видобутих нею звуків. Зазвичай вона не звертала на мене уваги, але якось, коли я поцікавилася: «Що за мила п’єска! Як вона називається?», вона мало не прищикнула мені пальці кришкою.

«Це гама соль-мажор!» – заволала вона й прожогом вискочила з кімнати.

У Букшоу жити було непросто.

– У неї все добре, – відповіла я. – Поринула з головою в Діккенса. Не можу витягнути з неї ні слова.

– Он як, – сказав протягом Максиміліан. – Безцінний старчик Діккенс.

Скидалося на те, що він не мав більше питань на цю тему, і я скористалася хвилинною мовчанкою.

– Максе, – розпочала я. – Ти побачив багато світу…

Зачувши ці слова, він закопилив губу й виструнчився, наскільки була змога при його куцому зрості.

– Я, щоб ти знала, бувалець, – заявив він.

– Саме так, – погодилась я, міркуючи, що означає це слово. – Тобі доводилось бувати в Ставанґері? Це могло би заощадити мені час, щоб я не шукала в атласі.

– Де? У Ставанґері в Норвегії?

«Поцілила!» – мало не закричала я. Горацій Бонепенні був у Норвегії! Я вдихнула на повні груди, опановуючи себе. Сподіваюся, Макс подумав, що це я з нетерплячки.

– Звісно, в Норвегії, – сказала я з погордою. – Хіба є інші Ставанґери?

На одну мить я подумала, що він скипить. Його очі стали схожі на щілини, і в мене жижки затряслися, коли хмари-громовиці Максиміліанового гніву заволокли небо. Але потому він хихикнув так, наче джерельна вода задзюркотіла, ллючись у склянку.

– Ставанґер – перший камінь по дорозі в Хелл… яким є залізничний вокзал, – сказав він. – Я проїжджав його на шляху до Тронхейма, а звідти в Хелл – хоч як крути, а це крихітне сільце в Норвегії, звідки обходисвіти часто відправляють листівки друзям із написом «Бажаю тобі потрапити сюди!»[97] Я виконував там концерт Ґріґа[98] ля-мінор для фортепіано. Із Ґріґа, до речі, такий само шотландець, як і норвежець. Батько з Абердина, із відразою вшився після Каллодена[99] – напевно, пройнявся сумнівами, збагнувши, що просто проміняв лимани на фіорди.

У Тронхеймі я пожинав лаври, що й казати… Критики доброзичливі, публіка ввічлива. Але цим людям, знаєш, їм не до ладу власна музика. Я ще грав Скарлатті,[100] щоб трохи опромінити італійським сонячним світлом засніжені північні краї. І під час антракту випадково почув, як один комівояжер із Дубліна прошепотів своєму приятелю: «Усе воно Ґріґ для мене, Торе».

Я слухняно усміхнулася, дарма що чула цей заяложений жарт уже разів сорок п’ять.

– Це було давним-давно, звісно, іще до війни. Ставанґер! Так, безперечно, мені доводилося там бувати. А навіщо тобі?

– Як ти туди дістався? На кораблі?

Горацій Бонепенні в Ставанґері був живий і здоровий, а тепер він мертвий в Англії, і я хочу заповнити прогалину між ними.

– Авжеж, на кораблі. Ти ж не збираєшся втекти з дому, га, Флавіє?

– Ми теревенили про це – точніше кажучи, сперечалися – учора за вечерею.

Не останній спосіб спрямувати брехню – погребти її під щирою правдою.

– Офелія припускала, що треба сісти на корабель у Лондоні; тато наполягав на Халле; Дафна обстоювала Скарборо, але лише тому, що там похована Анна Бронте.[101]

– Ньюкасл-апон-Тайн, – сказав Максиміліан. – Насправді це Ньюкасл-апон-Тайн.

Звіддалік пролунало тарахкотіння – це під’їжджав коттсморський автобус, перехитуючись дорогою між вишикуваними рядком деревами, немов курча-канатоходець. Він зупинився перед лавкою, протяжливо захарчавши в ознаменування того, що його нелегкий шлях пагорбами добіг кінця. Двері розчинилися з металевим лясканням.

– Ерні, mon vieux,[102] – сказав Максиміліан. – Як ведеться транспортній промисловості?

– Сідай, – зажадав Ерні, дивлячись просто перед собою крізь переднє скло. Якщо він і втямив дотеп, то не дав взнаки.

– Сьогодні нікуди не їду, Ерні. Просто вигріваю свої кісточки на твоїй лавці.

– Лавки призначені лише для пасажирів, які чекають на автобус. Так значиться в правилах, Максе. Тобі це так само добре відомо, як і мені.

– Аякже, відомо, Ерні. Дякую, що нагадав. – Макс зіслизнув із лавки додолу. – Так що чао, – сказав він і, трохи піднявши капелюха, попростував дорогою, як Чарлі Чаплін.[103]

Двері автобуса рвучко зачинилися, Ерні зрушив машину, яку трясло, як у пропасниці, із місця, і вона знехотя посунула вперед. І так кожен із нас вирушив своєю дорогою: Ерні та його автобус у Коттсмор, Макс у свій котедж, «Ґледіс» і я помандрували в Гінлі.


Поліцейський відділок у Гінлі розміщувався в будівлі, де колись давно був заїзд. Незатишно втиснутий між маленьким парком і кінотеатром, його напівобшитий деревом фасад понуро нависав над вулицею, бликаючи підвішеним на даху блакитним ліхтарем. Пофарбована в малоцікавий брунатний колір прибудова зі шлакоблоків приклеїлася до одного боку будівлі, як коров’ячий кізяк до тарантаса, котрому випало проїжджати повз. Я здогадувалася, що саме там знаходяться камери.

Я залишила «Ґледіс» на парковці для велосипедів, де лавою стояли офіційного вигляду чорні «рейлі», і піднялася зачовганими східцями до передніх дверей.

Убраний в уніформу сержант сидів за столом, перебираючи папери й шкрябаючи своє обріділе волосся загостреним кінчиком олівця. Я заясніла усміхом і попрямувала повз нього.

– Ані руш, ані руш! – гиркнув він. – Куди ви, по– вашому, ідете, міс?

Напевно, поліції на роду написано говорити питаннями. Я усміхнулася, удавши, що не зрозуміла, і пішла до розчинених дверей, за якими вгледіла темний коридор. Хутчіш, ніж я могла собі уявити, сержант зіпнувся на ноги й схопив мене за руку. Мене впіймали на гарячому. Не залишалося нічого іншого, як розрюмсатись.

Ненавиджу розквашувати губи, але наразі це єдина зброя в моєму арсеналі.


За десять хвилин ми посьорбували какао в чайній кімнаті при відділку, П. К. Ґлоссоп і я. Він розповів мені, що в нього вдома є дівчинка мого віку (чому я, по правді, не йняла віри) на ім’я Елізабет.

– З нашої Ліззі добра помічниця своїй бідолашній матері, – провадив він, – позаяк місіс Ґлоссоп, моя дружина, упала з драбини в яблуневому саду й зламала ногу два тижні тому, у суботу.

Найперше мені спало на думку, що він перечитав занадто багато випусків «Біно» чи «Денді»;[104] що він плете все це для розваги. Але його чесна міна й насуплені брови умить дали зрозуміти мені протилежне: це справжній констебль Ґлоссоп і мені доведеться грати за його правилами.

Тому я знову почала схлипувати й розповіла йому, що в мене немає матері, і що вона загинула в далекому Тибеті, сходячи на гору, і що я страшенно за нею сумую.

– Гаразд, гаразд, – сказав він. – У цих стінах заборонено плакати. Відвертає від природної поважності цього місця, так би мовити. Тобі краще обітерти сльози, перед тим як я кину тебе до буцегарні.

Я зобразила кволу усмішку, на яку він із завзяттям відгукнувся такою самою.

Коли я ламала комедію, кілька детективів увійшло до кімнати по чай і булочки, наділивши мене підбадьорливим усміхом. У всякому разі, вони не ставили питань.

– Дозвольте мені побачитися з татом, будь ласка! – попрохала я. – Його звуть полковник де Люс, здається, він тут.

Констебль Ґлоссоп зненацька поблід на виду, і в мене промайнуло в голові, що я відкрила карти зарано; тепер я проти офіціозу.

– Почекай-но тут, – сказав він і поцибав вузьким коридором, що закінчувався стіною із чорними крицевими засувками.

Тільки-но він вийшов, я похапцем роззирнулася довкола. Я була в непривітній тісній кімнатці з настільки обдертими меблями, наче їх купили просто з візка лахмітника, – ніжки порепались і вкрилися рівцями, немов їх років сто кóпали статутними (форменими) чобітьми.

Дарма що крихітний дерев’яний буфет розфарбували в яблучно-зелений колір, проте раковина була ржавим реліктом, який ніби позичили у Вормвуд-Скрабс,[105] і тут уже хоч гопки скачи – становища не поправиш. Щербаті філіжанки й потріскані блюдця безрадісно стояли пліч-о-пліч у сушарці, і я вперше помітила, що поперечини у вікнах були просто-таки залізним пруттям, ледве-наледве прихованим від очей. Загалом це місце мало дивний різкий запах, котрий я відчула, щойно тільки ввійшла: відгонило так, наче потовклася давно забута в дальній шухляді пляшечка одеколону.

Мені спливли на пам’ять уривки арії з «Піратів Пензанса». «У поліцейського лиха доля», – співала Д’Ойлі Карт Опера по радіо, і, як завжди, Ґілберт і Салліван[106] мали рацію.

Зненацька я спіймала себе на думці, що хочу піти звідси. Весь цей намір був необґрунтовано ризикованим: лише імпульс визволити тата, який виліз із завалящої підвалини мого мозку.

Просто підведись і ходи до дверей, сказала я собі. Ніхто навіть не помітить, що тебе вже немає.

Я схилила голову, як Максиміліан, чим підсилила мій і так-перетак гострий слух, і якусь мить наслухала. Десь далеко басовиті голоси гуділи, як бджоли у вулику.

Трохи посовавшись по підлозі, немов чула серцем сеньйорита в танго, я рвучко зупинилася перед дверима. Звідти, де я стояла, було видно лише краєчок столу сержанта ззовні в холі, і, дякувати долі, жоден офіційний лікоть на ньому не спочивав.

Я наважилася визирнути. У коридорі було порожньо, я непомітно провихилялась у своєму танці до самого виходу й вибралася на денне світло.

Хоч я і не була в’язнем, у мене було відчуття, що я втекла.

Напустивши на себе невимушеності, я пройшлася до велосипедної парковки. Десять секунд – і мене як вітром здує. І враз, неначе мені в обличчя хлюпнули крижаною водою, я остовпіла, охоплена жахом: «Ґледіс» зникла! Я мало не скрикнула.

Тут стояли один біля одного службові велосипеди з надокучливими маленькими лампочками й багажниками для державного майна – а за «Ґледіс» і слід пропав!

Я подивилася навсібіч, і тепер, коли я була піша-пішаниця, вулиці чомусь здавалися несподівано й страхітливо незнайомими. Куди податися? Де дорога додому?

Ще й, як на лихо, почало збиратися на дощ. Чорні хмари нуртували в західній частині неба, а хмари, які гуснули прямо над головою, уже набували неприємного багрово-синястого відтінку.

Мене взяв жах, а далі гнів. Як я могла зробити таку дурницю й залишити неприкуту «Ґледіс» казна-де? Як я потраплю додому? Що буде із сердешною Флавією?

Якось Фелі сказала мені, що в незнайомому місці ніколи не можна виглядати вразливою, однак тепер я подумала, кому це під силу?

Так я гадала, коли на моє плече лягла важка рука й голос сказав:

– Мені здається, буде краще, якщо ти підеш зі мною.

Це був інспектор Г’ювітт.


– Так не годиться, – зауважив інспектор. – Нікуди не годиться.

Ми сиділи в кабінеті – довгій вузькій кімнаті, яка правила за пивницю тоді, коли тут був заїзд. Вона була напрочуд охайною, тут бракувало лише конвалій у вазі й фортепіано.

Картотека й письмовий стіл цілком пересічні; стілець, телефон і книжкова полиця, де стояла світлина, на якій була зображена жінка у верблюжому пальті – вона спиралася на вигадливий парапет кам’яного мосту. Я чомусь очікувала на щось більше.

– Твій тато затриманий до того часу, поки ми не прояснимо певні відомості. Потому його, найімовірніше, перевезуть кудись, до місця, яке я не маю права назвати. Вибач, Флавіє, проте побачення з ним неможливе.

– Він заарештований? – запитала я.

– Боюся, що так, – відповів він.

– Але чому? – це було хибне питання, що мені й відкрилося, ледве воно вихопилося в мене.

Інспектор поглянув на мене, як на дитину.

– Слухай-но сюди, Флавіє, – почав він. – Я знаю, ти засмучена. Ще б пак. Ти не мала можливості побачити тата до того… Гаразд, ти була далеко від Букшоу, коли ми забрали його до нас. Це все нелегко для поліцейського офіцера, якщо тобі втямки, однак ти маєш зрозуміти, що іноді те, що я дуже хотів би зробити як друг, я не маю права зробити як представник його величності.

– Я знаю, – сказала я. – Король Георг VI – не легкодух.

Інспектор Г’ювітт невесело звів на мене очі. Уставши з-за столу, він підійшов до вікна, завів руки за спину й утупився поглядом у хмари, що скупчувалися.

– Ні, – сказав він нарешті, – Король Георг VI – не легкодух.

Аж раптом мені стукнула в голову ідея. Ніби від старого, як Божий світ, спалаху блискавки, усе стало на свої місця. Як у тих старих заплутаних фільмах, де елементи пазлів самі стрибають на свої місця і картинка вимальовується прямо перед очима.

– Можна казати, не заходячи здалека, інспекторе? – запитала я.

– Звісно, – була його відповідь. – Кажи.

– Труп у Букшоу – це людина, котра приїхала в Бішоп-Лейсі в п’ятницю із Ставанґера, що в Норвегії. Ви повинні звільнити тата негайно, інспекторе, тому що, зрозумійте ж, не він скоїв це.

Дарма що інспектор був дещо заскочений, він швидко опанував себе й поблажливо всміхнувся.

– Не він?

– Ні, – заявила я. – Я скоїла. Я вбила Горація Бонепенні.

14

Кращого маневру й не вигадаєш. Ніхто не міг довести зворотне.

Я прокинулася серед ночі, скажу я, через якийсь дивний шум на городі. Я спустилася сходами й вийшла на город, де мене запопав злодій: хатній крадій, який, можливо, збирався запустити лапу в татові марки. Між нами відбулася коротка сутичка, і я взяла гору.

Тихше, Флейв, ця версія дещо притягнута за волосся: Горацій Бонепенні на зріст був шість футів із гаком і міг задушити тебе між своїм великим і вказівним. Ні, ми боролися, і він помер – мабуть, хворе серце, наслідок якої-небудь давно забутої дитячої недуги. Ревматична лихоманка, наприклад. Атож, саме це. Задавнена застійна серцева недостатність, як у Бет із «Маленьких жінок». Я послала безмовну молитву святому Танкреду, благаючи про диво: будь ласка, любий святий Танкреде, зробити так, щоб результати розтину Бонепенні підтвердили мою вигадку.

– Я вбила Горація Бонепенні, – заявила я ще раз, сподіваючись, що, коли товкти раз у раз те саме, воно набуде доконаної правдоподібності.

Інспектор Г’ювітт глибоко вдихнув і випустив повітря носом.

– Що ж, розкажи мені про це, – запропонував він.

– Уночі я почула шум і вийшла на город, хтось накинувся на мене із затіння…

– Стривай, – перебив він мене, – з якого конкретно затіння?

– Із затіння позаду оранжереї. Я чинила опір, намагаючись звільнитися, і тут він якось дивно захрипів, немов із ним скоївся напад застійної серцевої недостатності внаслідок ревматичної лихоманки, від якої він потерпав у дитинстві, – або щось на такий кшталт.

– Ясно, – спрокволу сказав інспектор. – І що ти зробила далі?

– Я пішла в будинок, де відшукала Доґґера. Решту, очевидно, ви знаєте.

Але заждіть, я була впевнена, що Доґґер не сказав йому про те, що ми з ним підслухали сварку тата й Горація Бонепенні; проте сумніваюсь, щоб Доґґер міг сказати інспектору, що я підняла його о четвертій ранку й не обмовилась жодним словом, що вбила людину. Або згодиться й так?

Щоб усе обміркувати, мені потрібен час.

– Якщо ти захищалась від нападника, то це навряд чи можна вважати вбивством, – зауважив інспектор.

– Ні, – погодилась я, – але я не сказала вам усього.

Зі швидкістю світла я подумки перетрушувала в голові: незнайомі науці отрути (діють занадто повільно), смертельний гіпноз (те ж саме), таємні й заборонені прийоми джіу-джитсу[107] (вилами по воді й надто заплутано). Раптом я збагнула, що страдництво вимагає справді винахідливого генія – непогано підвішеного язика замало.

– Мені соромно, – усе, що я спромоглася сказати.

До того ж, коли сумніваєшся, удайся до почуттів. Я пишалася собою, що вчасно зметикувала.

– Хмм, – сказав інспектор, – відкладімо це питання. Ти сказала Доґґеру, що вбила цього злодія?

– Ні, здається, ні. Я була надто засмучена цією пригодою, ви ж розумієте.

– Може, ти сказала йому пізніше?

– Ні, я гадала, що його нерви цього не витримають.

– Що ж, це все вельми цікаво, – сказав інспектор Г’ювітт, – але деталі не цілком збігаються.

Я розуміла, що стою на краю безодні: ще трохи вперед і вороття назад не буде.

– Є ще дещо, – закинула я гачок. – Але…

– Але?

– Я мовчатиму як риба, доки ви не дозволите мені поговорити з татом.

Інспектор Г’ювітт мав такий вигляд, немовби намагався проковтнути щось, що ставало поперек горла. Він розтулив рота, наче в нього там і справді був сторонній предмет, потім закрив. Проковтнувши слину, він зробив дещо таке, що неабияк мене вразило, аж я вирішила взяти цей прийомчик до уваги: він схопив носову хусточку й обернув подив на чхання.

– Віч-на-віч, – додала я.

Інспектор голосно висякався й відійшов до вікна. Там він і стояв, пропікаючи очима безвість і знову заклавши руки за спину. Я почала розуміти, що цей жест означає глибоку задуму.

– Гаразд, – різко сказав він. – Ходімо.

Я охоче зіскочила з крісла й поквапилася за ним. На порозі він однією рукою заступив мені вихід у коридор, повернувся й поклав мені другу руку на плече, легко, як пір’їнку.

– Я збираюся зробити те, про що згодом можу серйозно пошкодувати, – сказав він мені. – Я ризикую своєю кар’єрою. Не зрадь моїх надій, Флавіє… будь ласка, не зрадь.


– Флавіє! – сказав тато. Він здивувався, забачивши мене. І треба ж було йому все зіпсувати, додавши: – Виведіть цю дитину, інспекторе. Прошу вас, заберіть її звідси.

Він відвернувся від мене й уперся очима в стіну.

Дарма що двері камери було пофарбовано кремово-жовтою склицею, від мене не приховалося, що вони обкуті крицею. Коли інспектор відчинив їх, я побачила, що всередині камера розмірами не набагато перевершує маленький кабінет, там було відкидне ліжко й напрочуд чиста раковина. На щастя, вони не запроторили тата до однієї із залізних кліток, яких я тут набачилась.

Інспектор Г’ювітт коротко хитнув мені головою, немовби промовляючи: «Залагоджуй сама», потому вийшов назовні, якомога тихіше причинивши за собою двері. Не було чути, як заскреготів ключ, повертаючись у замку, або як засув, який увіходив у скобу, – яскравий спалах блискавки й раптовий гуркіт грому могли викривити звук.

Мабуть, тато подумав, що я пішла з інспектором, тому що підкинувся, обернувшись і побачивши мене там само.

– Іди додому, Флавіє, – сказав він.

Дарма що він виструнчився й не ворушився, його голос був підупалим і втомленим. Я бачила, що він натягає машкару незворушного англійського джентльмена, котрий безстрашно зазирає небезпеці у вічі, і я з раптовим гострим болем усвідомила, що люблю його й ненавиджу водночас.

– Дощ, – сказала я, показуючи за вікно. Хмари скупчилися, як було раніше над Химерою, і знову зашелестіла злива, було добре видно, як товсті краплини тарабанили об підвіконня. На дереві через дорогу тріпався, як мокра парасолька, самотній грак. – Я не можу піти додому, доки він не перестане. Ще й хтось поцупив «Ґледіс».

– «Ґледіс»? – перепитав він, глипаючи на мене очима якоїсь доісторичної морської істоти, що випірнула з незвіданих глибин.

– Мій велосипед, – розтлумачила я.

Він безтямно хитнув, і я зрозуміла, що він не почув мене.

– Хто тебе привіз сюди? – запитав тато. – Той? – його палець тицьнув у напрямку дверей, певно, він мав на увазі інспектора Г’ювітта.

– Я сама прийшла.

– Сама? З Букшоу?

– Атож, – відповіла я.

Скидалося на те, що це було більше, ніж він міг осягнути так одразу, і він відвернувся до вікна. Я не могла не зауважити, що він прибрав тієї ж пози, що й інспектор Г’ювітт, зчепивши руки за спиною.

– Сама. З Букшоу, – нарешті промовив він, немовби це йому тільки-но спало на думку.

– Так.

– А Дафна й Офелія?

– З ними все гаразд, – запевнила я його. – Страшенно за тобою сумують, звісно. Приглядають за будинком, чекаючи на твоє повернення.

Якщо я збрешу, моя мама прястиме на тонку.

Я чула цю пісеньку від дівчаток. Вони іноді співали її, стрибаючи через мотузок на церковному обійсті. Що ж, моя мама вже померла, то якої шкоди їй може завдати моя брехня? Та й хто знатиме? Можливо, завдяки цьому я навіть отримаю додаткове очко на небесах.

– Відіслати тебе додому? – урешті, зітхнувши, сказав тато. – Це не може бути надовго. Ні… це не може бути надто довго.

Біля заґратованого вікна на стіні висів календар від бакалійніка із Гінлі, на якому були зображені король Георг і королева Єлизавета, кожен монарх був непросяжно ув’язнений у власному колі та вбраний так, аж мені здалося, що фотограф запопав їх, коли вони прямували на костюмований бал до замку якого-небудь баварського князька.

Тато крадькома зиркнув на календар і почав безупинно бродити туди й назад маленькою кімнаткою, старанно уникаючи мого погляду. По-моєму, він забув про мою присутність і тепер час від часу гмукав собі під ніс і презирливо пирхав, наче захищаючись перед незримим трибуналом.

– Я щойно зізналася, – оголосила я.

– Так-так, – сказав тато, продовжуючи ходити й бурмотіти собі під ніс.

– Я сказала інспектору Г’ювітту, що це я вбила Горація Бонепенні.

Тато рвучко зупинився, немов напоровся на невидимий меч. Миттю став до мене обличчям, уп’ялившись цим страхітливим синім поглядом, котрий часто правив йому за зброю, коли він мав справу зі своїми доньками.

– Що тобі відомо про Горація Бонепенні? – крижаним голосом запитав він.

– Досить багато насправді, – відповіла я.

Потому несподівано з нього наче вийшло все повітря. Тільки-но його щоки надималися, як на зображенні вітру на середньовічній карті, і враз вони позападали. Він присів на край ліжка, обіпершись однією рукою, щоб не впасти додолу.

– Я чула, як ви сварилися в кабінеті, – сказала я. – Вибач, що підслухала. Це сталося ненароком. Уночі мене розбудили голоси, і я спустилася вниз. Я знаю, що він намагався шантажувати тебе… Я чула сварку. Тому я й сказала інспектору Г’ювітту, що я його вбила.

Цього разу тато втямив.

– Убила його? – перепитав він. – Що ти маєш на увазі, убила його?

– Я не хотіла, щоб вони дізналися, що це ти, – розтлумачила я.

– Я? – вигукнув тато, підскочивши з ліжка, як ужалений. – Боже милостивий! Звідки ти взяла, що це я вбив його?

– Усе гаразд, – сказала я. – Певна річ, він заслуговував. Я ніколи нікому не скажу. Обіцяю тобі.

Я перехрестила серце правою рукою, і тато пас мене очима, як мокре чудовисько, яке вистрибнуло з картини Ієроніма Босха.[108]

– Флавіє, – промовив він, – будь ласка, зрозумій: хоч би я цього хотів, я не вбивав Горація Бонепенні.

– Не вбивав?

Я не йняла віри. Дійшовши висновку, що вбивство скоїв тато, я і в думці не мала, що можу помилятися.

Крім того, я згадала, як Фелі якось сказала мені, що зізнання облегшує душу, – того разу, коли вона заломила мені руку за спину, намагаючись змусити мене викласти як на духу, що я зробила з її щоденником.

– Я почула твої слова про вбивство вашого завідувача пансіону, містера Твайнінґа. Я пішла до бібліотеки й перерила газетні архіви. Перекинулася словом із міс Маунтджой – вона племінниця містера Твайнінґа. Вона пригадала імена Джако й Горацій Бонепенні. Я дізналася, що він зупинився в «Тринадцятьох селезнях» і привіз мертвого бекаса з Норвегії, сховавши його в пирозі.

Повільно й сумовито тато похитав головою, явно не в захваті від моїх детективних здібностей, а немов старий ведмідь, поцілений кулею, проте ще спроможний устояти на ногах й не хоче лягати.

– Це правда, – сказав він. – Але ти справді віриш, що твій тато здатний на холоднокровне вбивство?

Коли я подумала про це – точніше кажучи, як слід помізкувала, – я зрозуміла, яку дурницю я втнула. Чому я не усвідомила цього раніше? Холоднокровне вбивство – це одна з багатьох речей, на які тато не здатен.

– Ну-у… ні, – розважила я.

– Флавіє, подивись на мене, – сказав він, проте коли я поглянула йому у вічі, то побачила, на якусь незатишну хвильку, свої власні очі, які дивилися на мене, і мені довелося відвести погляд. – Горацій Бонепенні не був аж надто порядною людиною, але він не заслуговував смерті. Ніхто не заслуговує смерті, – татів голос затихав, немов радіопередача на короткій хвилі, і мені здалося, що він говорить не лише зі мною. Він докинув: – У світі й так забагато смертей.

Він сів, дивлячись на свої руки й потираючи великі пальці один об одного. Потім пальці його зімкнулися, як зубці старого годинника.

Через певний час він запитав:

– А що Доґґер?

– Він теж там був, – сказала я. – Біля кабінету.

Тато застогнав.

– Цього я й боявся, – прошепотів він. – Цього я боявся найбільше.

І тут, під акомпанемент дощу, що немилосердно тарабанив у шибки, він повів свою розповідь.

15

Спочатку важкі татові слова, наче брили, котились повільно й нерішуче – неохоче розганяючись і цим нагадуючи чахкання заржавілих вагонів товарняка залізницею. Однак потім, набравши швидкості, вони посунули стрімким потоком.

– З моїм татом було складно ладнати, – розповідав він. – Він відправив мене до школи-інтернату, тільки-но мені виповнилося одинадцять років. Відтоді я нечасто його бачив. Дивно, але я ніколи не знав, чим він цікавиться, лише на похороні хтось із людей, котрі несли труну, мимохіть зауважив, що його пристрастю були нецке. Я не знав, що це, і мені довелося зазирнути до словника.

– Це маленькі японські статуетки, які вирізають зі слонової кістки, – сказала я. – Згадка про них є в «Історіях лікаря Торндайка» Остіна Фрімена.[109]

Тато не взяв до уваги мої слова й повів далі:

– Дарма що Ґреймінстер знаходився всього лише за кілька миль від Букшоу, він так само міг би бути на Місяці. Нам поталанило з директором, доктором Кіссінґом, людиною із чулим серцем, яка вірила, що нічого поганого не може трапитися з хлопчиками, котрих щоденно частують порціями латини, регбі, крикету та історії, і загалом із нами добре обходились.

Попервах, як і більшість хлопчаків, я тримався окремо, знаючись тільки з книжками й ридаючи під живоплотом, якщо мені випадала нагода залишитися наодинці. Напевно, так мені здавалося, я найбезрадісніша дитина на світі; у мені неодмінно має бути щось жахливе від народження, і це змусило мого тата так безжально відіслати мене з-перед очей. Я вірив, що, утямивши, де собака заритий, я зможу все виправити й буду відповідати його вимогам.

Ночами в спільній спальні я залізав під ковдру з ліхтариком і розглядав своє обличчя в поцупленому люстерку для гоління. Нічого особливо неправильного я не помічав, але я був усього лише дитиною й не міг розважливо виробляти думку про такі речі.

Проте час летів-пролітав, і я поринув у життя школи. Я добре знав історію, але був туман туманом, коли йшлося про твори Евкліда,[110] тому я належав до середнячків: не подавав великих надій, але й не був пнем, щоб звернути на себе увагу.

Ординарність, як я пересвідчився, була чудовим камуфляжем, прекрасним укриттям. Хлопчикам, які не розчаровували, але й не перевершували сподівань, давали спокій, і їх не обтяжували своїми вимогами вчителі, не пориваючись зробити з них зірок або цапів-відбувайлів. Ця непідмальована правда – перше велике відкриття в моєму житті.

Це трапилося в четвертому класі, по-моєму, тоді мене нарешті почав цікавити навколишній світ, і, як і всі мої однолітки, я мав невситиму жагу до містифікацій, тому, коли наш завідувач, містер Твайнінґ, запропонував заснувати гурток фокусників, я несподівано загорівся цим.

Містер Твайнінґ був радше любителем, ніж знавцем; не дуже вправний актор, мушу визнати, але, коли він робив фіґлі, у них було стільки запалу, стільки щирого ентузіазму, що з нашого боку було б неотесаністю відмовити йому в наших бурхливих школярських оплесках.

Вечорами він навчав нас перетворювати вино на воду, використовуючи лише носову хусточку й клаптик кольорової вимочки;[111] показував, як змусити помічений шилінг щезнути з накритої склянки, щоб потім видобути його з вуха Сімпкінса. Ми дізналися про важливість скоромовки – особливої манери говорити, притаманної фокусникам; і він підковував нас у тому, як виконувати дивоглядні фіґлі, за допомогою яких червовий туз завжди залишається в кінці колоди.

Годі й казати, що містер Твайнінґ зажив неабиякої слави; його любили, дарма що на той час мало кому з нас було настільки добре знайоме це почуття, щоб він міг легко розпізнати його.

Особливо ж він мав блискучий успіх тоді, коли директор школи доктор Кіссінґ попрохав його влаштувати виставу з фокусами в батьківський день, – захопливий план, у який він поринув по самі вуха.

Позаяк мені добре вдавалася ілюзія «Воскресіння Чанг Фу», містер Твайнінґ дуже хотів, щоб я виконав її на урочистому завершенні шоу. Для цього фіґля потрібні були два помічники, тому він дозволив мені самому вибрати асистента. Так я заприятелював із Горацієм Бонепенні.

Горацій перейшов до нас зі школи Святого Катберта після прикрої історії зі зниклими грошима – мова йшла про кілька фунтів, по-моєму, проте в ті часи це здавалося справжнім багатством. Зізнаюся, мені було шкода його. Я гадав, що з нього скористалися, особливо коли він розповів мені, що його тато був ще тим катюгою й робив із ним немислимі речі, аби взяти в шори. Сподіваюся, це не надто грубо для твоїх вух, Флавіє.

– Ні, зовсім ні, – сказала я, підсовуючи стільця поближче. – Будь ласка, продовжуй.

– Уже тоді Горацій був на зріст неймовірно гінкий, ще й мав копицю вогненно-рудого волосся. У нього були настільки довгі руки, що рукави шкільного піджака були йому закороткі і його зап’ястки, немов дві голим-голі хмизинки, визирали з манжет. Хлопчаки дали йому прізвисько Боні й безжально піднімали на глум його зовнішність.

На додаток до всього він мав страшенно довгі, тонкі й білі пальці, що нагадували щупальці восьминога-альбіноса, і бліду, немов вибілену, шкіру, як те часом буває в рудоволосих. По кутках шепотілись, що його дотик отруйний. Він підігравав цьому, хапаючи з удаваною незграбністю метких на кпини хлопчиськів, які стрибали навколо нього завжди на безпечній відстані.

Якось увечері, награвшись донесхочу в зайця й гончаків, він відпочивав на східцях, важко переводячи дух, наче лис, і тут до нього підкрався на пальчиках маленький хлопчик на ім’я Поттс і вдарив його по обличчю. Це мав бути всього лиш ляпас, але сталося по-іншому.

Щойно тільки інші хлопчики побачили, що страшне чудовисько Бонепенні оглушене ударом і з його носа цебенить кров, вони накинулися на нього, і незабаром Боні опинився долі, його тусали, лупцювали й всіляко знущалися. Цієї миті нагодився я.

«Амба!» – закричав я щосили, і, на мій подив, бійка тут-таки вщухла. Хлопчаки почали виборсуватися по черзі з плутанки рук і ніг. Напевно, мій голос прозвучав якось небуденно, і це змусило їх послухатися. Або ж моє вміння виконувати загадкові фіґлі огорнуло мене незримою аурою авторитету, точно не знаю, однак, коли я наказав їм повертатися в Ґреймінстер, вони зникли, як зграя вовків у сутінках.

«З тобою все гаразд?» – запитав я Боні й допоміг йому підвестися.

«Усього на гамуз[112] не потрощено, зачепили лише в одному-двох місцях, розміщених віддалік одне від одного – як карнфортська яловичина», – відповів він, і ми дружно засміялися. Карнфорт був горезвісним м’ясником із Гінлі, його родина із часу наполеонівських війн доставляла в Ґреймінстер жорсткі, як підошва, недільні ростбіфи.

Я бачив, що Боні постраждав дужче, ніж він ладен визнати, проте він не давав взнаки. Я підставив йому плече, і з моєю допомогою він дошкандибав назад у Ґреймінстер.

Відтоді Боні став моєю тінню. Він перейняв мої вподобання до такої міри, що практично зробився іншою людиною. Іноді мені навіть увижалося, що він стає мною; що тут, переді мною, та частина мене, яку я намагався видивитися ночами в люстерку.

У чому не доводиться сумніватись, так це в тому, що ми могли будь-кому дати фору, коли сходилися разом: що не клеїлося в одного, те легко робив інший. Будучи природженим математиком, Боні розкрив для мене таємниці геометрії й тригонометрії. Він улаштовував із цього гру, і ми безтурботно збували час, вираховуючи, на чий кабінет звалиться вежа Енсон-Хаус, якщо ми впустимо її велетенським паровим важелем власного винаходу. Іншим разом ми за допомогою тріангуляції[113] обраховували мережу хитромудрих тунелів, котрі за сигналом мали одночасно завалитися й потягнути Ґреймінстер і всіх його мешканців у Дантову безодню, де на них накинуться оси, бджоли, шершні й хробаки, якими ми збиралися нашпигувати наше творіння.

Оси, бджоли, шершні й хробаки? Невже я насправді чую це від тата? Тепер я слухала його з певним пієтетом.

– Що з того станеться, – продовжував тато, – ми не думали, але в підсумку наші розваги привели до того, що я знаходив спільну мову з дідуганом Евклідом, а Боні в той самий час перетворив свої фіґлі на мистецтво найвищої проби. Різноманітні предмети з’являлися й зникали на його пучках з такою дивовижною легкістю, що навіть я, знаючи наче своїх п’ять пальців, як робиться та чи інша ілюзія, не йняв віри власним очам.

У міру того як росла його вправність у фіґлярстві, зростала і його самоповага. Опанувавши магію, Боні наче вдруге на світ народився – став упевненим, спритним і, напевно, дещо задерикуватим. Голос його теж змінився. Ще вчора він говорив, як захриплий школяр, а тепер раптом – принаймні під час вистави – у нього наче з’явилося горло з полірованого червоного дерева: заворожливий голос професійного гіпнотизера, який присипляє слухачів.

«Воскресіння Чанг Фу» відбувалося так: я вбирався в просторе шовкове кімоно, знайдене на доброчинному церковному розпродажі; воно було пошите з прекрасної криваво– червоної тканини, укритої зображеннями китайських драконів і таємничими знаками. Я розмальовував собі обличчя жовтою крейдою й обв’язував голову тонкою гумкою, яка трохи піднімала кутики очей. Декілька оболонок від сосисок Карнфорта, пофарбованих і порізаних на довгі накладки для нігтів, правили за відразливі деталі до мого образу. Щоб завершити моє вбрання, потрібно було взяти ще обгорілий корок, два-три шматочки потріпаної шнурівки замість бороди й страхітливу театральну перуку.

Я викликав добровольця із залу – звісно, спільника, з яким репетирував не один раз. Запросивши його на сцену, я пояснював кумедним наспівним голосом китайського мандарина,[114] що збираюся вбити його, відправити в край щасливих предків. Від цього сухого оповіщення глядачі завжди охкали, і, поки вони не оговталися, я діставав пістолет із брижів кімоно, направляв дуло на серце спільника й натискав на курок.

Стартовий пістолет жахливо гримкотить, якщо з нього стріляти в приміщенні. Мій помічник хапався за груди, розчавлюючи схований у кулаці пакуночок із кетчупом, і той моторошно чвиркав крізь пальці. Потому він переводив погляд на квашу на грудях, широко розплющуючи очі від здивування.

«Рятуй, Джако! – волав він. – Фокус не вдався! Мене вбито!» – і падав плиском на спину.

На цю хвилю глядачі вже сиділи як на голках, приголомшені, дехто зривався на рівні ноги, декотрі плакали. Я простягав руку й заспокоював їх.

«Мовссіть! – сичав я, обводячи їх жахливим поглядом. – Плледки потлебують мовсяння!»

Цієї миті могло пролунати кілька нервових смішків, але, як правило, западала повна подиву мовчанка. Я діставав із пітьми згорнуте полотно й накривав ним свого нібито мертвого помічника, залишаючи відкритим лише його обличчя.

Це полотно було незвичайним, я зробив його цілком таємно. Уподовж його ділили на три частини кілька тонких дерев’яних штифтів, ушитих у дві вузькі куліски, що тягнулися вздовж усього покривала й, звісно, були невидимі, коли їх згорнути.

Я сідав навпочіпки й, використовуючи своє кімоно як прикриття, скидав черевики з ніг помічника (зробити це було неважко, позаяк мій асистент потайки послаблював шнурки перед тим, як я викликав його на сцену) і чіпляв їх носками вгору на один кінець штифтів.

Черевики, уяви собі, були заздалегідь споряджені – у кожному підборі провірчувалася діра, куди можна було вставити цвях, щоб потім увігнати його в край штифта. Результат був приголомшливий: труп, розпростертий на підлозі, голова якого стирчить з одного боку полотна, черевики – з іншого.

Коли все йшло нам на руку, то на цю мить на полотні вже з’являлися великі червоні плями десь біля грудей «трупа», а якщо ні, то я завжди міг додати ще краплинку із вшитого в мій рукав пакуночка.

Далі черга була за найважливішою частиною. Я просив пригасити вогні («Високошановні пледки потлебують цілковитої темляви!») і в пітьмі підпалював магній. Спалах магнію на хвильку засліплював глядачів – саме враз, щоб мій помічник устигнув вигнути спину й впертися ногами в підлогу, доки я обсмикував полотно. Звісно, його черевики незмінно стирчали з іншого кінця полотна, і складалося враження, наче він усе ще лежить навзнаки.

Тепер я зачинав показувати миги на східний манір, вимахував руками, закликаючи його повернутися зі світу мертвих. Ці вигадані заклинання відволікали увагу, а тим часом мій помічник повільно зводився під полотном на ноги, підтримуючи штифти на плечах, черевики ж так само визирали з іншого боку полотна.

Публіка, звичайно, бачила лише те, як прикрите тіло здіймається в повітря й плаває на висоті п’яти футів над підлогою.

Відтак я починав благати щасливих предків віддати нашого брата у світ живих душ. Це все супроводжувалося масою загадкових мигів, опісля я знову підпалював магній, а мій спільник скидав із себе полотно, високо підстрибуючи й стаючи на рівні ноги.

Полотно з прибитими цвяхами черевиками й ушитими штифтами летіло в пітьму, а ми залишалися на місцях, кланяючись серед зливи бурхливих оплесків. І, позаяк на ньому були чорні шкарпетки, ніхто не зважав на те, що «мрець» загубив черевики.

Таким було «Воскресіння Чанг Фу», що його я збирався поставити в батьківський день. Ми з Боні ховалися в пральні з нашим спорядженням, і там я навчав його тонкощів ілюзії.

Проте незабаром з’ясувалось, що з Боні кепський помічник. Дарма що ентузіазму в нього було хоч залийся, його гінкий зріст підводив нас під монастир. Його голова й ноги стирчали занадто далеко з-під перекроєного полотна, а часу на пошиття нового не було. Також дався взнаки той факт, що хоч Боні чудово давав собі раду з руками, його тіло й ноги все ще залишалися тілом і ногами незграбного й неповороткого підлітка. Його вугласті колінця тремтіли, коли він повинен був зображати витання в повітрі, і на одній із репетицій він упав плиском на спину, звівши нанівець усю ілюзію – полотно, черевики, геть усе.

Я не міг вигадати, як учинити. Я знав, що Боні засмутиться, якщо я візьму собі іншого помічника. До того ж сподіватися, що інший за ті кілька днів, які лишилися, зможе вивчити свою партію, не випадало. Я зовсім повісив голову.

Саме Боні знайшов вихід.

«Може, поміняємося ролями? – запропонував він після однієї до неможливості провальної репетиції. – Нумо я спробую. Одягну костюм старого чаклуна, а ти будеш зображати тіло».

Як виявилося, ідея й справді була блискуча. З обличчям, загримованим жовтою крейдою, і довгими руками, висунутими з рукавів червоного кімоно (і на вигляд ще страхітливішими завдяки накладкам на нігті із сосискових оболонок), Боні являв собою найнеймовірнішого персонажа, який коли-небудь був на цій сцені.

І, позаяк мавпування було його стихією, він легко відтворив череп’яний писклявий голос старого мандарина. Його східний акцент, безперечно, перевершив мій, і ці довгі тонкі пальці, що звивалися, як хробаки, були незабутнім видовищем.

Сама вистава вдалася на славу. Була вся школа й батьки учнів, і Боні влаштував шоу, яке кожен із глядачів пам’ятатиме довіку. Він то химерував, то робив усе, щоб нагнати страху. Коли настав час викликати мене із залу, то, побачивши, як мене підкликає зловісна фігура, підсвічена вогнями рампи, навіть я мимоволі здригнувся.

А як він пальнув із пістолета, «поранивши» мене в груди, почалося казна-що! Я заздалегідь нагрів і розвів водою кетчуп у пакунку, і через це пляма вийшла страшенно правдоподібною.

Одного з батьків – тата Ґіддінґа-молодшого – довелося спинити силою містеру Твайнінґу, котрий передбачав, що який-небудь уразливий глядач може кинутися на сцену.

– Не хвилюйтеся, дорогий сер, – сказав пошепки Твайнінґ на вухо містеру Ґіддінґу. – Це просто ілюзія. Хлопчики вже робили це безліч разів.

Містер Ґіддінґ, із розпашілим обличчям, неохоче скорився й дозволив посадити себе назад на місце. Але попри інцидент, що стався, він був чоловіком із достатньо твердою рукою, щоб після номера підійти й міцно потиснути наші.

Ефектне пролиття крові, якщо можна так сказати, затьмарило моє подальше витання в повітрі й воскресіння, що стали майже розчаруванням, дарма що вони викликали зливу гучних оплесків у добросердних глядачів, котрим відлягло від серця, коли вони побачили, що злощасний помічник нарешті ожив. Наприкінці нас викликали на сцену сім разів, хоча я точно знав, що мінімум шість із них стосувалися суто мого напарника.

Боні всотував компліменти, як висохла губка. Минула година після вистави, а він усе ще ручкався й повертав дружні поплескування по спині, до нього хвилею підкочувалися захоплені матері й тати, котрі, здавалося, хотіли лише торкнутися до нього. Коли ж я простягнув руки, щоб обійняти його, він якось дивно глянув на мене: у його погляді на мить промайнув такий вираз, наче він мене бачить уперше.

Наступними днями я був свідком його перевтілення. Боні став маститим фокусником, відвівши мені роль непримітного асистента. Він почав розмовляти зі мною занадто грубо, здавалося, від його дотеперішньої несміливості й сліду не лишилося.

Гадаю, можна сказати, що він покинув мене, – або скидалося на те. Я часто бачив його зі старшим хлопчиком, Бобом Стенлі, який ніколи не викликав у мене довіри. Цей Стенлі мав кістляве обличчя з квадратною щелепою, одне з тих облич, котрі добре виходять на світлинах, але в реальному житті виглядають жорстокими. Як це трапилося зі мною, Боні переймав деякі риси Стенлі, як вимочка вбирає чорнильні букви з писанини, що незабаром стане листом. Я знав, що саме в цей час Боні почав палити і, як я здогадувався, заглядати в чарку.

Одного прекрасного дня мене приголомшило розуміння, що Боні мені більше не подобається. Щось усередині Боні змінилося чи, можливо, вилізло назовні. Іноді в класі я ловив на собі його погляд, його очі спочатку були подібні до очей старого мандарина, а потім, коли зосереджувалися на мені, нагадували холодні очі змії. Мене опосідало таке відчуття, наче в мене якимось немислимим чином щось поцупили.

Але попереду на нас чекало дещо гірше.

Тато замовк, і я чекала, коли він продовжить розповідати, однак замість цього він сидів, невидюще дивлячись на струмені дощу. Мабуть, ліпше буде не рипатись, дозволивши татові безперешкодно снувати думки, хоч би якими вони були.

Так ми сиділи, тато і я, замкнуті в маленькій простій кімнатці, і вперше в житті між нами сталося те, що можна сміливо назвати бесідою. Ми розмовляли майже як дорослі, майже як одна людина з іншою, майже як тато з донькою. І хоч мені важко було дібрати слів, я все ж хотіла, щоб це тривало й тривало, аж поки не згасне остання зірка.

Мені хотілося обійняти його, але я не могла. Я вже затямила, що у вдачі де Люсів є щось таке, що не допускає зовнішніх проявів взаємної прихильності чи знаків любові, виражених словами. Це в нас у крові.

Так ми й справляли сидні, тато і я, статечно, як дві бабусі за чашкою чаю. Не найкращий спосіб прожити життя, але іншого чортма.

16

Спалах блискавки наповнив кімнату сліпучим сяйвом, і водночас із цим пролунав оглушливий гуркіт грому. Ми обоє здригнулися.

– Гроза якраз над нами, – сказав тато.

Я хитнула головою на знак того, що ми заодно, і подивилася навсібіч. Наповнена яскравим світлом крихітна камера – з ілюмінатором, крицевими дверима й ліжком – у потоках шпаркого дощу дивним чином скидалася на рубку субмарини з фільму «Занурюємося на світанку».[115] Мені спливло в уяві, що це не перекоти грому, а вибухи глибинних бомб просто-таки над нашими головами, і раптом виявилося, що я не так уже боюсь за тата. Принаймні ми двоє були спільниками. Я буду вдавати, що, поки ми сидимо спокійно і я не розкриваю рота, ніщо на землі не може завдати нам шкоди.

Тато повів далі розповідь, наче цієї мовчанки й не було.

– Відтоді ми не зналися один з одним, Боні і я, – казав він. – Дарма що ми продовжували брати участь у магічному гурткові містера Твайнінґа, кожен був собі на умі. Я зацікавився великими постановочними трюками – як розпиляти леді навпіл, як змусити розчинитися в повітрі клітку зі співочими канарками й таке інше. Звісно, реквізит для таких фіґлів був не по кишені школяреві, але з плином часу мені було достатньо просто читати про такі трюки й дізнаватися, як їх виконують.

Боні, навпаки, відточував майстерність у фіґлях, які вимагали ще більшої спритності рук: йому по нутру були прості прийоми, які робляться під носом у глядача з мінімальною кількістю технічного приладдя. У нього легко щезав нікельований годинник з однієї руки й з’являвся у другій просто у вас перед очима. Він так і не показав мені, де тут собака заритий.

Приблизно тоді ж містеру Твайнінґу сяйнула думка започаткувати філателістичне товариство – чергове його велике захоплення. Він вирішив, що, навчаючи колекціонувати, каталогізувати та вклеювати їх в альбоми, не лише поглибить наші знання з історії й географії, а й навчить нас охайності, не згадуючи вже про те, що постійні дискусії розвинуть упевненість у найсором’язливіших членах клубу. І, позаяк він сам був завзятим колекціонером, він не бачив причин, чому його хлопчики не мають підхопити цю ідею з ентузіазмом.

Як на мене, його колекція була восьмим дивом світу. Спеціалізуючись на британських марках, особливу увагу він приділяв відтінкам кольору друкарської фарби. Він мав винятковий талант визначати день – іноді годину, – коли вийде у світ той чи інший екземпляр. Він міг вирахувати неймовірну кількість деталей, лише порівнюючи постійно змінювані мікроскопічні тріщинки й модифікації, спричинені зношенням і тиском, на гравірованих друкарських формах.

Сторінки його клясерів були шедеврами. Що за барви! І як він їх скомпонував на сторінці – кожна немов мазок із палітри Тернера.[116]

Його колекція починалася, звичайно, із чорних випусків 1840 року. Але незабаром чорний ближчав до брунатного, брунатний – до червоного, червоний переходив у жовтогарячий, жовтогарячий – у яскравий кармін, далі індиго, і прекрасною квіткою розпукувався венеціанський червоний – неначе живописуючи розквіт самої імперії. От тобі й слава!

Я ніколи не бачила тата таким бадьорим. Він раптом знову став школярем, його обличчя оживила радість, і воно засяяло, як блискуче яблуко.

Однак ці слова про славу – хіба мені не доводилося чути їх раніше? Адже ж їх казав Бовтун-Товстун Алісі в Задзеркаллі?

Я сиділа, нічого не кажучи, і намагалася втямити зв’язок, який тут міг уловити татів розум.

– До того ж, – вів далі він, – містер Твайнінґ не був власником найціннішої колекції марок у Ґреймінстері. Така честь випадала доктору Кіссінґу, чиє зібрання, дарма що невелике, було добірним – можливо, навіть безцінним.

Насправді доктор Кіссінґ не був, як можна чекати від директора відомої привілейованої школи, людиною, яка походила з багатої й знатної сім’ї. Він був сиротою, і його виховував дідусь, котрий працював у ливарному цеху в лондонському Іст-Енді, що в ті часи більше відзначався гнітючими умовами життя, ніж благодійністю, і злочинами більше, ніж освітніми можливостями.

У сорок вісім років дідусь утратив правицю через жахливий нещасний випадок із розплавленим металом. Він не міг далі працювати за фахом, і йому довелося жебрати на вулицях; у цьому скрутному становищі він був три роки.

За п’ять років до цього, 1840 року, лондонську фірму Перкінса, Бекона й Петча лорди-уповноважені з державної скарбниці призначили єдиним виробником британських поштових марок. «Цього безугавного випускання королівських голів», як сказав Чарлз Діккенс.

Справа процвітала. За перші двадцять років після призначення вийшло друком близько двох мільярдів марок, більшість із яких у результаті викинули на смітник.

Дякувати долі, саме в друкарні на Фліт-стрит цієї ж таки фірми дідуся доктора Кіссінґа нарешті взяли на роботу – підмітальником. Він примудрявся замітати мітлою за допомогою однієї руки краще, ніж більшість уміють двома, і, позаяк він непохитно вірив у повагу, пунктуальність і надійність, невдовзі він став одним із найцінніших співробітників фірми. Дійсно, доктор Кіссінґ одного разу сказав мені, що старший партнер, старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, завжди називав дідуся Ливарем із пошани до його колишнього фаху.

Коли доктор Кіссінґ ще під стіл пішки ходив, його дідусь часто приносив додому марки, котрі були викинуті до непотребу через друкарські хиби. Ці «милі клаптики паперу», як він їх звав-величав, нерідко правили йому за єдину забавку. Він годинами розкладав і перекладав різнобарвні шматочки за кольором, за відмінностями, надто тонкими для неозброєного людського ока. Його найціннішим подарунком, казав він, було збільшувальне скло, яке дідусь виторгував йому у вуличного продавця, заставивши до того обручку його матері за шилінг.

Щодня, йдучи зі школи додому, хлопчик дзвонив у всі магазини й контори, що траплялися йому на шляху, і пропонував підмести тротуари перед ними, прохаючи собі лише конверти з марками з їхніх сміттєвих кошиків.

Минув час, і ці милі клаптики паперу обернулися серцем колекції, від котрої Корону брали завидки, але, навіть коли він став директором Ґреймінстера, він продовжував зберігати лупу, подаровану йому дідусем.

«Найпростіші задоволення – найкращі», – частенько злітало з його вуст.

Молодий Кіссінґ працював із завзяттям, яким наділила його природа, здобував одну стипендію за іншою, доки не настав день, коли старий Ливар зі сльозами на очах не побачив, що його онук закінчив Оксфорд із дипломом бакалавра за двома спеціальностями.

Тепер багато з тих, хто підкованіші в цьому, гадають, що найрідкісніші поштові марки – це відкинуті до непотребу й неякісні екземпляри, неминучий побічний продукт процесу друкування, але насправді це не так. Байдуже, скільки грошей може принести ця переводня, якщо її викинути на ринок, для справжнього колекціонера вона не більш як покидь.

Ні, справжньою рідкістю є такі марки, що були випущені в офіційний обіг законно або іншим шляхом, але в дуже обмеженій кількості. Іноді кілька тисяч марок можуть бути випущені, перш ніж це помітять; іноді кілька сотень, як це буває у випадку, коли один-єдиний аркуш зникає зі Скарбниці.

Проте за всю історію британської пошти був випадок – єдиний, – коли один аркуш марок разюче відрізнявся від мільйонів інших, таких самих. Ось як це трапилося.

У червні 1840 року слабий на голову помічник шинкаря на ім’я Едвард Оксфорд два рази пальнув майже впритул у королеву Вікторію й принца Альберта, що тоді їхали у відкритій кареті. Дякувати долі, обидва постріли не влучили в ціль, і королева, яка тоді була на четвертому місяці вагітності першою дитиною, не постраждала.

Дехто вирішив, що замах замислили чартисти, інші приписували його оранжистам, котрі прагнули посадити на англійський трон герцога Камберлендського. Остання з названих версій містила більше правди, ніж уряд вірив чи був готовий допустити. Дарма що Оксфорд сповна відповів за свій злочин, провівши сорок років у Бедламі,[117] де він справляв враження людини більш здорової, ніж більшість пацієнтів і лікарів, його замовники залишилися на волі, розчинившись у великому місті. Вони ганялися й за іншими зайцями.

Восени 1840 року підмайстерок друкаря на ім’я Джейкоб Тінґль улаштувався на роботу у фірму Перкінса, Бекона й Петча. Оскільки юний Джейкоб був, окрім усього іншого, гоноровитим за вдачею, він хутко опанував ремесло.

Єдине, чого ні сном, ні духом не відали його наймачі, так це те, що Джейкоб Тінґль був пішаком у смертельно небезпечній грі, грі, у яку були втаємничені лише його невідомі зверхники.

Якщо мене що-небудь і дивувало в цій історії, то це татова манера розповідати. Я майже могла простягнути руку й доторкнутися до джентльменів у високих накрохмалених комірцях і циліндрах, до леді в турнюрах і капелюшках. І в міру того як оживали персонажі, оживав і мій тато.

– Доручення Джейкоб Тінґль отримав найсекретніше: він повинен був за допомогою підручних засобів надрукувати один, і лише один, аркуш марок «Пенні Блек», використовуючи яскраве жовтогаряче чорнило, видане йому спеціально із цією метою. Слоїчок йому передала разом із завдатком людина в крислатому капелюсі в пивниці поряд із церковним цвинтарем при соборі Святого Павла, ховаючись у напівмороці й говорячи нещадним шепотом.

Коли Джейкоб потайки надрукував цей фальшивий аркушик, він мав сховати його серед звичайних марок «Пенні Блек», готових до розсилання поштою Англії. На цьому робота Джейкоба завершувалася. Про решту попіклується доля.

Не тепер, то в четвер, десь у Англії виринуть ці жовтогарячі марки, і послання, що міститься в них, буде достатньо зрозумілим для тих, у кого є очі, щоб бачити. «Ми серед вас, – ось що вони оголосять. – Наше переміщення поміж вами вільне й непомітне».

Поштамт, що нічого й у голову не клав, не зможе відкликати підбурювальні марки. І як тільки вони вийдуть на світ божий, звістка про їхнє існування пошириться, як пожежа. Навіть уряд її величності не зможе цьому перешкодити. Результатом стане жах у найвищих колах.

Бачиш-но, – тримав річ тато, – до лав змовників проник таємний агент, і, дарма що його послання запізнилося, він відправив звістку, де йшлося про те, що поява жовтогарячих марок має послужити сигналом для змовників усюди почати нову хвилю наскоків на членів королівської сім’ї.

Здавалося, план бездоганний. Якби він провалився, змовники просто почекали б, щоб згодом повторити спробу. Але пробувати знову не було потреби: усе спрацювало чин чином.

Наступного дня після зустрічі з незнайомцем побіля цвинтаря Святого Павла в провулкові якраз позаду Перкінса, Бекона й Петча сталася приголомшлива – і підозріла – пожежа. Коли друкарі й клерки попрямували надвір знічев’я роздивлятися навколо, Джейкоб спокійнісінько витяг із кишені слоїчок із чорнилом жовтогарячої барви, намочив форму запасним валиком, заздалегідь схованим за валкою мензурок на полиці, узяв вологий аркуш із водяними знаками й надрукував марки. Це було – що горіхи лущити.

До того як інші працівники повернулися на місця, Джейкоб сховав жовтогарячий аркуш поміж його чорними побратимами, очистив форму, прибрав брудні ганчірки й почав готувати до друку наступний аркуш звичайних марок. Коли з’явився старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, він привітав молодика з тим, що той не з полохливого десятка. Джейкоб далеко піде обраним шляхом, сказав стариган.

А потім доля, як вона полюбляє робити, устромила дрючки в колеса. Змовники не могли передбачити, що людину в крислатому капелюсі тієї ж ночі зіб’є вантажний кінь, котрий басуватиме по Фліт-стрит, і, конаючи, вона знову навернеться на праведну дорогу, з якої збочила, і розповість про змову – про Джейкоба Тінґля й усе інше – одягнутому в дощовик констеблю, котрого переплутає з католицьким священиком у рясі.

Але на ту хвилю Джейкоб уже облагодить свою брудну справу, і аркуш жовтогарячих марок нічною поштою майне до невідомого куточка Англії. Маю надію, що тобі не надто нудно, Гаррієт?

Гаррієт? Тато звернувся до мене «Гаррієт»?

Буває, тати з вервечкою доньок перебирають їхні імена по черзі народження, коли хочуть покликати наймолодшу, і я давно звикла, коли до мене звертаються «Офеліє Дафно Флавіє, а хай йому всячина». Але Гаррієт? Уперше! Чи була це обмовка або тато насправді думав, що його історію слухає Гаррієт?

Я хотіла витрясти з нього цю бридню; я хотіла обійняти його; я хотіла вмерти.

Звук мого голосу може зруйнувати чари, промайнуло в мене в голові, і я повільно похитала головою, немовби лякаючись, що вона впаде.

Надворі вітер шматував плющ, який облягав вікно, і періщив рясний дощ.

– Здійнялася буча, – нарешті повів далі тато, і я припинила тамувати подих.

Кожному поштмейстеру в королівстві було відправлено телеграму. Хоч у який би куток Англії потрапили марки, їх негайно зачинили б на замок і поквапом сповістили державну скарбницю про їх місцеперебування.

Позаяк найбільші партії «Пенні Блек» надсилали в міста, то гадали, що марки, найімовірніше, з’являться в Лондоні чи Манчестері, можливо, у Шеффілді чи Бристолі. Однак виявилося, що вони випливли на поверхню не там.

У віддаленому куточку Корнуолла є сільце Святої Марії-на-Болоті. Це місцина, де ніколи нічого не траплялося й не очікувалось, що трапиться.

Поштмейстером там служив такий собі Мелвіль Браун, джентльмен у літах, котрий уже кілька років як перетнув пенсійний рубіж і намагався, дарма що не надто успішно, заощадити дрібку, «щоб його поховали на церковному цвинтарі», як він розповідав усім, хто розвішував вуха.

Сталося так – бо ж Свята Марія-на-Болоті знаходилася поодаль від шляхів уторованих, – що поштмейстер Браун не отримав телеграму-наказ із державної скарбниці, тож для нього стало цілковитою несподіванкою, коли кілька днів по тому він розгорнув пакунок із «Пенні Блек» і, перераховуючи їх, щоб переконатися в правильності даних на наличці, знайшов зниклі марки буквально своїми пучками.

Звісно, жовтогарячі марки йому відразу впали в око. Хтось припустився жахливої помилки! Офіційної брошури «Інструкція поштмейстерам» про зміну барви «Пенні Блек» не було, як годилося б. Ні, це було щось важливе, нехай навіть йому невтямки, що це.

На хвильку – однак лише на хвильку, май на увазі, – у нього промайнула думка, що аркуш марок чудернацької барви може коштувати більше від своєї номінальної вартості. Не минуло й півроку після їхньої появи, як декотрі люди, переважно в Лондоні, почали збирати самосклеювальні марки й класти їх до маленьких книжечок. Марка незафіксована чи з плутаниною в номері могла навіть коштувати фунт стерлінгів чи два, а щодо цілого аркуша марок, то чому б…

Але Мелвіль Браун, належачи до того ґатунку людських створінь, рідкісних, неначе архангели, – до чесних людей, не міг учинити інакше, як відправити телеграму в державну скарбницю, і не минуло й години, як із Паддінґтонського вокзалу виїхав міністерський кур’єр, щоб забрати марки й доставити їх у Лондон.

Уряд мав намір негайно знищити нестандартний аркуш зі всією урочистістю папської заупокійної меси. Джошуа Баттерс Бекон запропонував помістити марки у друкарський архів або Британський музей, де їх зможуть вивчати прийдешні покоління.

Королева Вікторія, одначе, була, як кажуть американці, тандитницею,[118] і в неї з’явилася власна ідея: вона попрохала, щоб їй залишили одну марку на згадку про той день, коли її оминула куля вбивці; решту марок мав знищити найвищий за рангом посадовець тієї фірми, котра їх виготовила.

І хто міг відмовити королеві? На ту пору британські полчища збиралися вдертися в Бейрут, прем’єр-міністр віконт Мельбурн (ім’я якого певний час романтично пов’язувалося з іменем королеви) був заклопотаний іншими справами. Тим усе й закінчилось.

Так єдиний у світі аркуш жовтогарячих марок був спалений у пляшечці на столі директора Перкінса, Бекона й Петча. Але перед тим як запалити сірника, Джошуа Баттерс Бекон із хірургічною точністю відрізав два екземпляри – бачиш-но, це було за кілька років до того, як почали робити перфорації, – марку з позначкою «АА» з одного кутка для королеви Вікторії й цілковито таємно ще одну марку з позначкою «ТЛ» із протилежного кінця для себе.

Із часом ці марки зажили слави серед колекціонерів як «Ольстерські Месники», дарма що багато років до того, як їх стали так називати, їхнє існування було державною таємницею.

Через роки, коли після смерті Бекона його стіл пересунули, на підлогу впав конверт, схований десь у столі. Як ти вже здогадуєшся, прибиральник, котрий знайшов його, був дідусем доктора Кіссінґа, Ливарем. Старий Бекон пішов за межу, подумав він, то яка шкода буде, якщо забрати одну-однісіньку яскраву жовтогарячу марку, запаковану в конверт, додому, щоб трирічний онук погрався нею?

До моїх щік підкотилася гаряча хвиля, і мені залишалося лише молитися, щоб тато був надто неуважним і нічого не помітив. Як, не погіршивши ситуацію ще більше, я могла сказати йому, що обидва «Ольстерські Месники», один позначений «АА» і другий «ТЛ», цієї самої миті сяк-так теліпаються на дні моєї кишені?

17

Якась частина мене спонукала одразу ж дістати трикляті марки й віддати їх татові, але інспектор Г’ювітт змусив мене дати слово честі. Крім того, я не могла допустити, щоб татові в руки потрапило те, що, можливо, поцупили; те, що могло стати доказом проти нього.

Дякувати долі, тато був неуважним. Навіть черговий спалах блискавки, услід за якою почувся гуркіт і довгий перекіт грому, не повернули його до реальності.

– «Ольстерський Месник» з позначкою «ТЛ», звісно, – продовжував він, – став наріжним каменем колекції доктора Кіссінґа. Усі знали, що існують лише дві такі марки. Друга – зразок із маркуванням «АА» – після смерті королеви Вікторії перейшла до її сина Едуарда VII, а після його смерті – до його сина Георга V, у чиєму зібранні вона залишалася до 1925 року й була безсоромно викрадена засвітла на виставці марок. До сьогодні її не бачили.

«Ха!» – подумала я.

– Як щодо «ТЛ»? – голосно запитала я.

– «ТЛ», як відомо, зберігалася в безпеці в сейфі директорського кабінету в Ґреймінстері. Доктор Кіссінґ часом діставав її звідти, «щоб помилуватися», як він якось сказав нам, «і щоб нагадати собі своє скромне походження, якщо почну дерти носа».

«Ольстерського Месника» мало коли показували іншим, хіба що деяким особливо поважним колекціонерам. Подейкували, що сам король одного разу запропонував викупити її, але ця пропозиція була ввічливо, проте твердо відхилена. Тоді король поспитав – через свого особистого секретаря – дозволу побачити «цей мармеладний феномен», як він його назвав. Прохання це було швидко задоволене, і незабаром відбувся таємний вечірній візит його покійної величності в Ґреймінстер. Звичайно ж, нікому не відомо, чи привіз він «АА» із собою, щоб дві великі марки возз’єдналися, нехай навіть на кілька годин. Це, мабуть, назавжди залишиться однією з найбільших загадок філателії.

Я злегка торкнулася своєї кишені й відчула під пучками слабкий хрускіт паперу.

– Наш старий завідувач пансіону містер Твайнінґ добре пам’ятав цей випадок, і йому стояло в пам’яті, як довго горіли вогні в кабінеті директора в той зимовий вечір.

Це повертає мене назад, на жаль, до Горація Бонепенні.

За татовим тоном, який ураз змінився, я розчовпала, що він ще більше поринув у своє минуле. Холодок тривоги пробіг поза плечима. Я була за крок від того, щоб правда остаточно мені відкрилася.

– Під той час Боні став до неможливості майстерним фокусником. Тепер він був безпардонним, нахабним парубком із зухвалими манерами, який завжди досягав свого просто тому, що проштовхувався наполегливіше, ніж інші.

Крім коштів, які він отримував від юристів свого тата, він мав і власний заробіток, ставлячи вистави на околицях Ґреймінстера, спочатку на дитячих святах, а потім, коли його впевненість у своїх силах зміцніла, на концертах для чоловіків і політичних званих обідах. На ту пору він зробив Боба Стенлі своєю правою рукою, і до нас доходили чутки про їхні найекстравагантніші постановки.

Але за межами класу я рідко його бачив тоді. Перевершивши вміння гуртка магії, він покинув його і, як розповідали, відзивався зневажливо про цих «телепнів-аматорів», котрі продовжували ходити до гуртка.

Відвідуваність гуртка погіршувалася, і відтак містер Твайнінґ оголосив, що покидає замок ілюзій, як він називав гурток магії, щоб цілком зосередитися на товаристві філателістів.

Я пам’ятаю вечір – це було на початку осені, перша зустріч у тому році, – коли Боні раптом знову об’явився, шкірячи зуби, сміючись і зображаючи вдавану дружелюбність. Я не бачив його, відколи закінчився останній семестр, і тепер він здавався мені чужинцем, надто великим для цієї кімнати.

«Аг-га, Бонепенні, – сказав містер Твайнінґ, – яка несподівана радість. Що привело тебе назад у ці скромні палати?»

«Мої ноги!» – вигукнув Боні, і більшість із нас зареготали.

І тут він ураз припинив гримасувати. Миттю перетворився знову на школяра, поштивого й сповненого покори.

«Дозвольте сказати, сер, – промовив він, – усі вакації я думав про це… було б чудово, якби ви змогли вмовити директора показати цю його каверзну марку, над якою він труситься».

Містер Твайнінґ спохмурнів.

«Ця каверзна марка, як ти влучно підмітив, Бонепенні, – перлина британської філателії, і я б ніколи не запропонував продемонструвати її такому нахабному гультіпаці, як ти».

«Але сер! Подумайте про майбутнє! Коли ми, хлопці, виростемо… заведемо сім’ї…»

На цім слові ми перезирнулися, скалячи зуби, і покопирсали носками черевиків килим.

«Це буде, як у тому епізоді з «Генріха V»,[119] сер, – співав своєї Боні. – Сім’ї, котрі залишилися вдома, вирішать, що над ними тяжить прокляття, адже ж вони не були присутніми в Ґреймінстері й не бачили великого “Ольстерського Месника”. О, будь ласка, сер! Будь ласка!»

«Я поставлю тобі відмінно з плюсом за зухвальство, юний Бонепенні; та незадовільно за твоє знання Шекспіра. Усе ж…»

Але ми бачили, що містер Твайнінґ злагіднів. Один краєчок його вусів ледь помітно настовбурчився.

«О, будь ласка, сер!» – гуртом підхопили ми.

«У такім разі…» – сказав містер Твайнінґ.

Так воно й сталося. Містер Твайнінґ поговорив із доктором Кіссінґом, і ця поважна людина, потішена тим, що хлопчики цікавляться такою загадковою річчю, охоче дала згоду. Перегляд призначили на вечір наступної неділі, як закінчиться служба в каплиці, і мав він відбутися в особистих покоях директора. Запросили лише членів клубу філателістів, і місіс Кіссінґ збиралася завершити гостину какао й печивом.

У кімнаті було повно диму. Боб Стенлі, котрий прийшов разом із Боні, не криючись смалив дешеві цигарки, і нікого, здавалося, це не обходило. Хоча шестикласники мали привілеї, я вперше бачив, щоб один із старшокласників палив у присутності директора. Я прийшов останній, і містер Твайнінґ уже наповнив попільничку недопалками «Віллс Ґолд Флейкс», котрі він палив поза школою постійно.

Доктор Кіссінґ, як усі справжні великі директори, був і сам непоганим фокусником. Він теревенив про те-се: про погоду, про крикет, про фонд випускників, про жахливий стан черепиці на Енсон-Хаус; тримав нас на голках, ну ти розумієш.

Лише довівши нас до того, що ми вже аж трусилися з нетерплячки, він нарешті сказав:

«Любі мої, у мене ж зовсім вилетіло з пам’яті – ви прийшли поглянути на мій славнозвісний клаптик паперу».

На цю мить ми кипіли як чайники. Доктор Кіссінґ підійшов до стінного сейфа, і його пальці по-чудернацьки затанцювали, коли уводили комбінацію замка.

Декілька разів клацнувши, дверцята відчинилися. Він понишпорив усередині й дістав звідти портсигар із-під «Ґолд Флейкс»! Це викликало кілька смішків, можу запевнити. Я не міг позбутися думки, чи осмілився він показати цю ж саму стару коробку королю.

Кімната загуділа, а потім змовкла, коли він відкрив кришку. Усередині на подушці з вимочок лежав крихітний конвертик: занадто маленький, занадто непомітний, так би мовити, для такого надзвичайного скарбу.

Ефектним рухом доктор Кіссінґ видобув пінцет для марок із кишені піджака і, витягнувши марку з такою самою обережністю, як сапер дістає підривник із бомби, поклав її на папір.

Ми з’юрмилися навколо, турляючись і пхаючись, щоб роздивитися ліпше.

«Помалу, хлопчики, – сказав доктор Кіссінґ. – Де ваші манери, ви ж джентльмени!»

Там вона лежала, ця легендарна марка, вона виглядала так, як можна було передбачити, і водночас зовсім не так… так чарівливо. Ми надсилу-силу могли повірити, що перебуваємо в одній кімнаті з «Ольстерським Месником».

Боні стояв якраз позаду мене й нависав над моїм плечем. Я відчував його гарячий віддих на щоці, і мені здалося, що я вловив запахи пирога зі свининою й червоного вина. Він пив? – промайнуло в мене в голові.

І потім сталося те, чого я не забуду поки віку – а можливо, і довше. Боні різко шарпнувся, схопив марку й підняв її високо вгору, затиснувши між великим пальцем і вказівним, як священик підносить гостію (тіло Господнє).

«Дивіться, сер! – крикнув він. – Фокус!»

Від несподіванки ми заціпеніли. Не встиг ніхто й бровою повести, як Боні витяг сірника з кишені, запалив об ніготь великого пальця й підніс скраю до «Ольстерського Месника».

Марка почала чорніти, потім кандзюбитися; вогник пробіг її поверхнею, і за мить від неї нічого не залишилося, крім дрібки попелу на долоні Боні. Боні підняв руки й завив:

«Попіл до попелу, порох до пороху, якщо тебе не отримає король, попадешся до рук дияволу!»

Це було паскудно. Запало здивоване мовчання. Доктор Кіссінґ роззявив рота й стояв так, а містер Твайнінґ, який нас привів, мав такий вигляд, наче йому пальнули просто в серце.

«Це фокус, сер! – вигукнув Боні із цим його жахливим вищиром. – Тепер допоможіть мені повернути її, усі ви. Якщо ми візьмемось за руки й помолимося…»

Він стиснув мені руку правицею, а лівою схопив Боба Стенлі.

«Станьте в коло, – зажадав він. – Візьміться за руки й станьте в коло!»

«Годі! – закричав доктор Кіссінґ. – Ану припини! Поверни марку на місце, Бонепенні!»

«Але, сер, – сказав Боні, і я присягаюся, я бачив, як його зуби блиснули в полисках полум’я з каміна, – якщо ми не об’єднаємося, чари не подіють. Чари, вони такі».

«Поклади… марку… на… місце…» – промовив доктор Кіссінґ, повільно й уривчасто, його обличчя виглядало моторошно, як ті страшні маски, що їх знаходять в окопах після бою.

«Що ж, значить, мені доведеться зробити це самому, – сказав Боні. – Але я маю чесно попередити, що це набагато складніше».

Ніколи раніше я не бачив, щоб він був настільки впевненим у собі; ніколи раніше я не бачив, щоб його аж так розпирала пиха.

Закасавши рукав, він підніс тонкі білі шпичакуваті пальці високо вгору.

«Прийди, прийди, жовтогаряча королево, прийди й розкажи, де ти була!»

Тут він клацнув пальцями, і враз там, де секунду тому нічого не було, вигулькнула марка. Жовтогаряча марка.

Мертвотно-сіре обличчя доктора Кіссінґа трохи розслабилося. Він почав усміхатися. Пальці містера Твайнінґа глибоко вп’ялися мені в плече, і я тільки тепер утямив, що він хапався за мене, як за соломинку.

Боні підніс марку, щоб роздивитися ліпше, до самого кінчика носа. Водночас він витягнув неймовірно велику лупу з кишені штанів і обстежив зі стуленими губами марку, яка щойно матеріалізувалася з повітря.

Потому його голос несподівано перетворився на голос Чанг Фу, старого мандарина, і, присягаюся, дарма що він був без гриму, я ясно бачив жовту шкіру, довгі пальці й червоне кімоно з драконами.

«Уау! Доблі пледки посилають не ту малку!» – сказав він, простягаючи її нам на оглядини. Це була звичайна американська марка, видрукована під час Громадянської війни, давня, але таких марок у кожного з нас в альбомах було хоч греблю гати.

Він дозволив їй плавно впасти додолу, потім стенув плечима й закотив очі.

«Прийди, прийди, жовтогаряча королево…» – він знову завів те саме, але доктор Кіссінґ схопив його за плечі й стрясонув, як чорнильницю.

«Марку, – зажадав він, простягаючи руку. – Зараз же».

Боні вивернув кишені штанів, одну по одній.

«Здається, я не можу знайти її, сер, – відповів він. – Щось пішло не так».

Він перевірив обидва свої рукави, черкнув довгим пальцем по комірцю, і його обличчя зненацька спотворила гримаса. Миттю він став зляканим школярем, який волів би опинитися подалі звідси.

«У мене виходило, сер, – пробелькотів він, затинаючись, – багато-пребагато разів».

Він зашарівся, і мені здалося, що скоро очі в нього будуть на мокрому місці.

«Обшукати його», – віддав розпорядження доктор Кіссінґ, і кілька хлопчаків під керівництвом містера Твайнінґа повели Боні до вбиральні, де перевернули його догори ногами й оглянули від рудої маківки до брунатних черевиків.

«Усе, як казав хлопчина, – виклав містер Твайнінґ. – Скидається на те, що марка зникла».

«Зникла? – перепитав доктор Кіссінґ. – Зникла? Як ця бісова штукенція могла зникнути? Ви впевнені?»

«Цілком упевнений», – відповів містер Твайнінґ.

Обшукали всю кімнату: підняли килим, відсунули стільці, перевірили вази, статуетки, але марно. Зрештою, доктор Кіссінґ перетнув кімнату й підійшов до Боні, котрий сидів у кутку, затопивши голову в долоні.

«Поясни, Бонепенні», – наказав він.

«Я… я не можу, сер. Я, мабуть, спалив її. Я повинен був підмінити її, розумієте, але я, мабуть… я не… я не можу…»

І він розридався.

«Хутко в ліжко, хлопче! – закричав доктор Кіссінґ. – Іди з цього дому й мерщій у ліжко!»

Уперше ми почули, щоб людина, котра з нами тільки-но доброзичливо гомоніла, зірвалася на крик, і це перевернуло все всередині нас.

Я зиркнув на Боба Стенлі й помітив, що він погойдується назад-уперед на носках, устромивши очі в підлогу так безжурно, немов чекаючи на трамвай.

Боні підвівся й повільно попростував кімнатою до мене. Його очі почервоніли; підійшовши впритул, він узяв мене за руку. Слабко потиснув, але на цей жест я не спромігся відповісти.

«Вибач, Джако», – сказав він, наче його спільником був я, а не Боб Стенлі.

Я не міг поглянути йому у вічі. Я відвернувся, чекаючи, коли він піде.

Щойно Боні вислизнув із кімнати, містер Твайнінґ спробував перепросити директора, однак це, по-моєму, лише зіпсувало справу.

«Може, мені слід зателефонувати його батькам, сер?» – запропонував він.

«Батькам? Ні, містере Твайнінґ. Гадаю, що кликати треба не батьків».

Містер Твайнінґ стояв посеред кімнати, заламуючи руки. Лише Богу відомо, які думки юрмилися в голові цього неборака. Я не можу згадати, про що міркував я сам.

Наступним днем був понеділок. Я йшов шкільним обійстям разом із Сімпкінсом, який белькотів про «Ольстерського Месника». Звістка поширилася, немов пожежа, і всюди збиралися зграйками хлопчики, усі як один стаючи лицем до лиця, схвильовано розмахуючи руками, обмінюючись останніми – і майже повністю неправдивими – чутками.

Коли ми були за п’ятдесят ярдів від Енсон-Хаус, хтось вигукнув: «Дивіться! Нагорі! На вежі! Там містер Твайнінґ!»

Я підвів голову й побачив бідолаху на даху дзвіниці. Він чіплявся за парапет, немов кажан, його мантія тріпотіла на вітрі, неначе чорний прапор. Промінь сонця пробився крізь хмари й осявав його ззаду, наче світло рампи. Здавалося, усе його тіло засвітилося, а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками.

«Обережно, сер! – закричав Сімпкінс. – Черепиця може відпасти!»

Містер Твайнінґ бликнув на ноги, наче пробуджуючись зі сну, наче здивувавшись, коли побачив, що він на висоті вісімдесяти футів. Він кинув оком на черепицю і якусь мить не рухався.

Відтак він витягнувся на повен зріст, тримаючись лише на пальчиках. Підняв праву руку, зобразивши римський салют, його мантія роздималася навколо нього, як тога якого-небудь стародавього цезаря на бастіоні.

«Vale!» – на всі заставки крикнув він. Прощавайте.

На якусь мить мені здалося, що він відступив углиб від парапету. Можливо, він передумав, можливо, сонце, що сяяло за ним, засліпило мені очі. Однак потім він опинився в повітрі, він летів униз. Один хлопчик сказав потім репортеру, що він виглядав як ангел, котрий падає з небес, але це не так. Він повалився прямісінько на землю, як камінь у мішку. Неможливо змалювати це більш привабливами словами.

Тато надовго замовк, наче не міг дібрати слів. Я затамувала подих.

– Торохнувши, тіло вдарилося об каміняччя, – нарешті повів він далі, – цей звук дотепер переслідує мене уві сні. Я багато чого чув і бачив на війні, але це… Геть інше.

Він був доброю людиною, і ми вбили його. Горацій Бонепенні і я вбили його – усе одно що своїми руками зіштовхнули з вежі.

– І зовсім ні! – заперечила я, простягаючи руку й торкаючись батька. – Ти непричетний до цього!

– Гай-гай, Флавіє.

– І зовсім ні! – повторила я, дарма що мене саму вразила моя сміливість. Невже справді моя розмова з татом набирала таких обертів? – ти аж ніяк непричетний до цього. Це Горацій Бонепенні знищив «Ольстерського Месника».

Тато понуро всміхнувся.

– Ні, голубко. Бачиш-но, коли я повернувся до кабінету того недільного вечора й скинув піджака, я побачив дивну липку пляму на манжеті. Я одразу збагнув, що воно за проява: закликаючи нас узятися за руки, щоб приспати увагу, Боні встромив вказівного пальця до рукава мого піджака й приклеїв «Ольстерського Месника» до манжети сорочки. Але чому я? Чому не Боб Стенлі? Через дуже вагому причину: якби вони обшукали нас усіх, марку знайшли б у моєму рукаві й Боні дер би горло, що він невинен. Не дивина, що її не змогли знайти, коли його обшукували.

Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше?

– Ні! – сказала я.

– Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець.

Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами.

Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа.

Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу.

Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині.

Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими.

Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним.

Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно.

Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся.

– Коли того вечора, їдучи додому в поїзді, я розгорнув газету, то прочитав, що «Ольстерського Месника» підмінили підробкою – мабуть, це сталося перед очима у всієї публіки, кількох філателістів із бездоганною репутацією й двох охоронців, – я зрозумів, не лише хто крадій, але також, принаймні в цілому, як він те втнув.

Потому, минулої п’ятниці, знайшовши мертвого бекаса на нашому ґанку, я відразу ж утямив, що Боні десь поблизу. Джек Бекас – це було моє прізвисько в Ґреймінстері: скорочено Джако. Літери в кутиках «Пенні Блек» збігалися з його ініціалами. Усе це дуже заплутано.

– «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно.

Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді.

– Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені…

Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому.

Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені.

Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він.

І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції.

Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигóда.

Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого.

Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик підвів мене, і я сиділа, як йолоп, не спроможна навіть поглянути татові в обличчя.

– Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами.

Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне.

Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні.

– Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи.

– І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе.

Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому.

– Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи…

А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські.

– Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу.

Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким.

– Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас.

– Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині.

– Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут.

Пролунав металевий стукіт у двері, і інспектор Г’ювітт зайшов до камери.

– Даруйте, полковнику де Люс, – сказа він. – Старший констебль, як ви, безперечно, розумієте, має піклуватися, щоб закону дотримувалися повною мірою. Я дав вам стільки часу, скільки міг, не ризикуючи своєю головою.

Тато у відповідь лише сумовито хитнув.

– Ходімо, Флавіє, – звелів інспектор, – я відвезу тебе додому.

– Я не можу поїхати додому, – не погодилась я. – Хтось поцупив мого велосипеда. Я б хотіла написати заяву.

– Твій велосипед у мене на задньому сидінні.

– Ви його вже знайшли? – запитала я. – Слава Богу! «Ґледіс» ціла й неушкоджена!

– Він і не зникав, – сказав він. – Я бачив, як ти паркуєшся перед входом, і попросив констебля Ґлоссопа забрати його, маючи на меті безпеку.

– Щоб я не змогла дременути звідси?

Тато здвигнув бровою від такого зухвальства, але нічого не сказав.

– Почасти так, – визнав інспектор Г’ювітт, – але більше тому, що ще й досі ллє як із відра, а їхати до Букшоу треба під гору й далеко.

Я мовчки обняла тата, він, дарма що залишався непохитним як дуб, не заперечував.

– Постарайся бути хорошою дівчинкою, Флавіє, – сказав він.

Постаратись бути хорошою дівчинкою? Це все, чим клопочеться його голова? Було цілком ясно, що наш підводний човен виплив на поверхню, його жителі вибралися з глибини, й уся магія залишилася далеко внизу.

– Зроблю, що мені під силу, – сказала я, відвертаючись. – Дуже старатимусь.

– Ти не маєш бути надто суворою з татом, розумієш, – сказав інспектор Г’ювітт, пригальмувавши, щоб не проґавити скрут на Бішоп-Лейсі. Я зиркнула на нього, його обличчя осявало м’яке світло панелі з приладами «воксгола». Двірники, як чорні коси, шкряботіли по склу, а довкруж спалахували блискавиці.

– Ви справді вірите, що він убив Горація Бонепенні? – поцікавилась я.

Його відповіді довелося чекати цілу вічність, і, коли вона прозвучала, у ній відчувався глибокий смуток.

– Хто ще там був, Флавіє? – спитав він.

– Я, – була моя відповідь. – … наприклад.

Інспектор Г’ювітт увімкнув склообігрівач, щоб випарувалась волога, котра осідала на передньому склі від нашого дихання.

– Ти ж не думаєш, що я повірю в цю історійку із сутичкою й хворим серцем? Тому що я не вірю. Не це вбило Горація Бонепенні.

– Значить, це торт! – випалила я з несподіваним піднесенням. – Його отруїли тортом!

– Це ти отруїла торт? – запитав він, злегка осміхаючись.

– Ні, – зізналася я. – Шкода, що я цього не зробила.

– Це був найзвичайнісінький торт, – сказав інспектор. – Мені вже надійшли результати аналізу.

Найзвичайнісінький торт? Це найвища оцінка, яку коли-небудь отримували смаколики місіс Мюллет.

– Ти маєш рацію, – вів він далі, – Бонепенні дійсно пригостився шматочком торта за кілька годин до смерті. Але як ти дізналася?

– Хто, крім незнайомця, буде їсти цю гидоту? – запитала я, намагаючись за глузуваннями приховати раптове усвідомлення своєї помилки: Бонепенні аж ніяк не отруївся тортом місіс Мюллет. Це була дитяча ідея. – Даруйте, – перепросила я. – Просто вирвалося. Ви, напевно, вважаєте мене непоправною дурепою.

Інспектор Г’ювітт не відповідав надто довго. Нарешті він сказав:

– «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?» Моя бабця частенько так казала, – докинув він.

– Що це значить? – запитала я.

– Це значить… О, ми вже в Букшоу. Тебе, мабуть, зашукалися.


– О, – сказала Офелія цим своїм безтурботним голоском. – Тебе не було? Ми не помітили, правда, Даф?

Дафна закотила очі. Вона явно була налякана, але намагалася не давати взнаки.

– Правда, – пробурмотіла вона й знову встромила носа в «Холодний дім» Діккенса. Хай там що, Даффі читала швидко.

Запитай вони – і я б залюбки розповіла їм про зустріч із татом. Однак вони не запитали. Якщо їх і засмучували його неприємності, вони не мали наміру підпускати мене до себе, це було очевидно. Фелі, Даффі і я як три личинки в трьох окремих коконах, і часом я дивувалася, чому так. Чарлз Дарвін якось написав, що найзапекліша боротьба за виживання точиться всередині племені, і, як п’ятий із шістьох дітей – маючи трьох старших сестер, – він точно знав, про що говорить.

Для мене це було питання елементарної хімії: я знала, що субстанцію можуть розчиняти речовини, які подібні до неї своєю хімічною структурою.

Це не мало раціонального пояснення: просто такими є шляхи Природи.

День був довгий, і мої очі злипалися.

– Я, мабуть, піду в ліжко, – сказала я. – На добраніч, Фелі. Добраніч, Даффі.

Моя спроба налагодити контакт наштовхнулась на мовчання й хрюкання. Коли я підіймалася сходами, зненацька нізвідкіля поверхом вище виринув Доґґер зі свічником, якого міг придбати на розпродажі майна в Мендерлі.

– А полковник де Люс? – прошепотів він.

– З ним усе гаразд, Доґґере, – сказала я.

Доґґер, явно схвильований, хитнув головою, і кожен із нас вирушив до насидженого кубельця.

18

Школа Ґреймінстер дрімала, простягнувшись на сонці, здавалося, їй снилася колишня слава. Усе навколо було достеменно таким, як я собі уявляла: величні старовинні будівлі, чепурні зелені лужечки, які збігали до тихоплавної річки, і просторі безлюдні майданчики для ігор, де – складалося таке враження – розляглося безмовне відлуння матчів із крикету, учасники яких давно спочили в Бозі.

Поставивши «Ґледіс» біля дерева на бічній алеї, котрою я сюди заїхала, я роззирнулась. За шнуром живоплоту, ліниво гудучи, стояв трактор, його водія ніде не було видно.

Вириваючись із каплиці, над лужечками плинули голоси хлопчиків-хористів. Незважаючи на яскраве сонячне сяйво, як буває вранці, вони співали:

М’яко гасне світло дня,

Наді мною пролина.[120]

Я трохи постояла, слухаючи, доки вони раптом не змовкли. Далі, після передиху, знову несамовито зайшовся орган, і співаки завели початок гімну.

Я пленталася травою до того місця, яке, ручуся головою, тато називав «обійстям», високі порожні вікна школи холодно дивилися на мене, і в мене несподівано виникло дивне враження, котре, напевно, з’являється в комахи, коли її розглядають під мікроскопом – відчуття навислої невидимої лінзи – і щось чудне зі світлом.

Крім одного школяра, який кудись стрімголов нісся, і двох викладачів у мантіях, котрі проходжувалися й розмовляли, близько прихиливши голови, на широких лужечках і покручених стежках Ґреймінстера нікого не було під бездонним синім небом. Уся ця місцина видавалася дещо нереальною, наче дуже побільшений аґфаколорівський[121] кадр – такий, на який можна натрапити в книжках на зразок «Мальовнича Британія».

Ген-ген на східному боці обійстя виднілося нагромадження вапняку – там, де вежа з годинником, – мабуть, Енсон-Хаус, промайнуло в мене в голові, старе татове кубельце.

Підійшовши ближче, я підняла руку, щоб прикрити очі від сонця. Вочевидь, звідси згори, із цих зубців і черепиці, містер Твайнінґ упав і розбився об каміння; об це давнезне кругляччя, до якого від того місця, де я стояла, було якихось сто футів.

Щоб роздивитися все якнайліпше, я почимчикувала туди травою.

На мою біду, кривавих плям там не було. Звичайно, після стількох років їх і не могло бути. Тільки-но дозволили правила пристойності, їх відразу змили, – найімовірніше, ще до того, як понівечене тіло містера Твайнінґа знайшло щось схоже на спочинок.

Це кругляччя розповідало лише одну історію, хоч його протягом двохсот років постійно топтали привілейовані ноги. Стежина, яка оперізувала кам’яні стіни Енсон-Хаус, завширшки ледь сягала шести футів.

Я задерла голову й уп’ялася у вежу. Якщо дивитися звідси, то вона здіймалася в запаморочливу височінь – суцільна кам’яна стіна, що закінчувалася високо-превисоко наді мною витонченою декоративною мурованою кладкою, де пухкі білі хмарини, які мляво дрейфували над парапетом, викликали своєрідне відчуття, немов будівля починає хилитися… падає… обвалюється прямісінько на мене. Від цього видива мене почало нудити, і довелося відвернутись.

Вичовгані кам’яні східці гостинно вели до викладеної камінням стежини, яка, заводячи крізь арку, обривалася біля двійчастих дверей. Ліворуч від мене була кімнатка брамника, її мешканець теревенив по телефону. Він і оком не змигнув, коли я шмигнула всередину.

Зимний похмурий коридор простягався переді мною, здавалося, у нескінченність, і я, обережно переставляючи ноги, щоб не човгнути по підлозі, рушила ним.

Обабіч безкрая галерея розпромінених облич – декотрі з них належали школярам, декотрі викладачам – поринала в темряву, на кожному портреті було зображено ґреймінстерця, котрий віддав життя за вітчизну, і під кожним була табличка, покрита чорним лаком. «Щоб інші життя тривали», – сповіщав позолочений напис. У глибині коридору, відокремлені від інших, були світлини трьох хлопчаків, імена яких викарбували на маленьких мідних прямокутниках: «Зникли безвісти, приймаючи бій».

«Зникли безвісти, приймаючи бій»? Чому тут немає татової світлини, здивувалась я.

Тато був відсутній, як ті парубчаки, котрі полягли кістьми десь у Франції. При цій гадці я чомусь відчула себе винною.

По-моєму, саме тепер і саме в притемку цього залу Ґреймінстера я почала усвідомлювати межі татової відчуженості. Учора я всім своїм єством хотіла обійняти його з усіх сил, але оце щойно збагнула, що вчорашня щиросердечна розмова у в’язниці насправді була не діалогом, а тривожним монологом. До того ж він говорив не зі мною, а з Гаррієт. І, так само як із напівсконалим Бонепенні, я була всього лиш мимовільним духівником.

Цей Ґреймінстер, де почалися татові біди, ще більше здавався мені холодним, ворожим і непривітним місцем.

За світлинами затоплені в морок сходи вели на другий поверх, і я піднялася ними до ще одного коридору, схожого на той, що залишився внизу, і так само простертого від краю до краю будівлі. Дарма що двері обабіч були зачинені, у них було вбудовано крихітні скляні віконця, крізь які можна було зазирнути до кожної з кімнат. Це були два однаковісінькі класи.

У великій кутовій кімнаті в кінці коридору мою увагу привернув напис на дверях: «Хімічна лабораторія».

Я штовхнула двері, і вони відразу ж відчинилися. Прокляття було розбито!

Чого я чекала, не знаю, але точно не цього: замащені дерев’яні столи, нудні мензурки, тьмяні реторти, потріскані пробірки, посередньої якості бунзенівські пальники й різнобарвна настінна таблиця елементів, де була смішна друкарська помилка: переплутані місцями миш’як і селен. Я відразу звернула на це увагу і, вважаючи своїм обов’язком виправити огріх, намалювала подвійну стрілку шматочком блакитної крейди з полиці над класною дошкою. «Неправильно!» – написала під стрілкою й підкреслила двічі.

Ця так звана лабораторія не витримувала порівняння з моєю власною в Букшоу, і, подумавши так, я закопилила губу від гордощів. Понад усе на світі мені захотілось додому, просто пригорнутись до рідних стін, доторкнутися до моїх власних сяйливих реторт, начаклувати яку-небудь ідеальну отруту лише заради насолоди процесом.

Але ці радощі доведеться відкласти. Треба зробити свою справу.

Я вийшла назад у коридор, щоб повернутися до осердя споруди. Якщо мої підрахунки правильні, то я маю опинитися якраз під вежею і вхід до неї повинен бути десь поблизу.

Маленькі двері поміж панелями, котрі я спочатку вважала входом у комірку, розчахнувшись, показали круті кам’яні сходи. Моє серце завмерло.

У цей момент я побачила знак. За кілька сходинок від входу шлях нагору був перетятий ланцюгом, на якому висіла написана від руки табличка: «Вежа під забороною! Не заходити!»

Я злетіла туди, мов на крилах.

У мене було відчуття, ніби я потрапила до черепашки молюска. Сходи робили скрут за скрутом, прокладаючи звивистий вузький шлях нагору й одноманітно відгукуючись луною. Неможливо було вгледіти, що чигає попереду чи лишилось позаду. Перед очима були лише декілька сходинок перед і піді мною.

Якийсь час я рахувала їх пошепки, але потім з’ясувала, що в мене сперло дух. Ще й закололо в боці через стрімке підіймання вгору. Я зупинилася трішечки перепочити.

Дрібка слабкого світла пробивалася крізь невеличкі вузькі віконця, по одному на кожен оберт сходів. Можна припустити, що обійстя розташоване по цей бік вежі. Усе ще запирхана, я продовжила підійматися.

Ураз різко й несподівано сходи обірвалися – просто-таки перед малесенькими дерев’яними дверима.

Такі двері гном міг вирізати в стовбурі лісового дуба: напівкруглий отвір із металевою шпариною для відмички. Не варто й згадувати, що гаспидська штукенція була замкнута.

Я невесело цикнула й сіла на горішню сходинку, важко переводячи дух.

– От так халепа! – промовила я, і мої слова з дивовижною гучністю відбилися луною від стін.

– Агов, там, нагорі! – долинув глухий холодний голос, услід за яким почулося шаркання кроків далеко внизу.

– От так халепа! – повторила я, цього разу півголосом. Мене запримітили.

– Хто там? – запитав голос. Я закрила рота рукою, щоб утриматися й не відповісти.

Щойно я доторкнулася пальцями до зубів, у мене блиснула ідея. Якось тато сказав, що настане час, коли я подякую за брекети, які мене змушують носити, і він мав рацію. Цей час надійшов.

Немов двома ніжками пінцета, великим і вказівним пальцями я щосили смиконула брекети, і з вдоволеним зиком вони вискочили з рота мені до рук.

Кроки все наближалися й наближалися, невтомно доступаючись до того місця біля замкнутих дверей, що було мені пасткою; я надала дроту форми літери Г із петелькою на одному краї й устромила понівечені брекети в замок.

Тато звелить відшмагати мене батогом, однак – чи пан, чи пропав.

Замок був старий і нехитрий, і я була впевнена, що зможу відкрити його – якщо вистачить часу.

– Хто тут? – не вгавав голос. – Я знаю, що ти там. Я чую тебе. Входити до вежі заборонено. Спускайся негайно, хлопчиську.

Хлопчиську? – подумала я. Виходить, він не бачив мене.

Посовавши дріт, я повернула його ліворуч. Язичок плавно відскочив, немовби його нашмарували мастилом сьогодні вранці. Я відчинила двері й увійшла, стиха причинивши їх за собою. Часу замкнути замок ізсередини не було. Крім того, хто б не підіймався за мною сходами, він напевне має ключ.

Я опинилася там, де було темно, наче в льосі з вугіллям. Вузькі віконця закінчилися ще на вершечку сходів.

Кроки зупинилися якраз за дверима. Я нишком відступила вбік і притулилася спиною до кам’яної стіни.

– Хто тут? – запитав голос. – Хто це?

Ключ увіпхали в замок, защіпка клацнула, двері трохи розчинилися, і з тамтого боку вистромилася голова чоловіка.

Промінь світла з його ліхтарика мотнувся туди-сюди, освітивши плетиво драбин, що тягнулися догори, гублячись у темряві. Він посвітив на кожну драбину, проводячи променем угору, щабель за щаблем, поки світло не зблякло в пітьмі десь ген угорі.

Я не ворушила жодним м’язом, навіть повікою. Бічним зором я бачила силует чоловіка на порозі – із сивим волоссям і страхітливими вусами. Він стояв так близько, що я могла дотягнутися до нього рукою.

Зависла пауза й тривала цілу вічність.

– Знову бісові пацюки, – нарешті пробурмотів він собі під ніс, і двері грюкнули, залишивши мене в потемках. Почулося брязкання ключів, і клацнув замок.

Мене замкнули.

Гадаю, годилося б закричати, але я цього не зробила. Я не почувалася зцапаною в пастці. Насправді я починала радіти серцем.

Звісно, я можу спробувати знову відімкнути замок і пробратися вниз сходами, але в такому разі я цілком імовірно потраплю прямісінько в лабети брамнику.

Позаяк я не могла стирчати тут вічно, одним-єдиним альтернативним варіантом був шлях нагору. Витягнувши перед собою руки, як сновида, я повільно переставляла ноги, аж поки не доторкнулася пальцями до найближчої драбини, котру набачила в промені ліхтаря, – і почала дряпатися нагору.

Не така вже й мудра наука підійматися щаблями наосліп. З усіх поглядів це краще, ніж бачити безодню, яка весь час під тобою. Проте, як я видиралася вище й вище, мої очі дедалі більше звикали до темені – чи напівмороку. Крихітні щілини в камінні й дереві пропускали промінчики світла там і сям, і невдовзі я мала змогу роздивитися загальні обриси драбини, чорної на чорному в сірих сутінках вежі.

Щаблі обірвались раптово, і я опинилася на маленькому дерев’яному помості, немов моряк на такелажі. Ліворуч від мене була ще одна драбина, горішній край якої проковтнула пітьма.

Я потрясла її як слід, і дарма що скрипіння її було несусвітнім, вона здалася мені досить надійною. Я вдихнула на повні груди, ступнула на долішній щабель і продовжила лізти.

За хвилину я дісталася до її вершечка й меншого, не такого тривкого помосту. Чергова драбина, цього разу вужча й тонша, ніж інші, тривожно затремтіла, коли я поставила на неї ногу і з рипом почала своє неквапливе підіймання. На півдорозі я взялася рахувати щаблі:

– Щось із десять… одинадцять… дванадцять… тринадцять…

Моя голова буцнулася об якусь штукерію, і десь хвильку в мене крутилися зірочки перед очима. Я щосили вчепилася в щаблі, голова боліла, наче розколота диня, нестійка драбина дриґотіла в руках, мов натягнена тятива. Таке відчуття, ніби з мене зняли скальп.

Простягнувши руку й помацавши над забитою головою, я натрапила пальцями на дерев’яну ручку. З останніх сил я штовхнула її, і двері подалися.

Я прожогом вискочила на дах вежі, кліпаючи, наче та сова на яскравому сонячному світлі. Від квадратного помосту, що правив за осердя, синювато-сіра черепиця збігала до чотирьох країв.

Панорама була неймовірна. За шкільним обійстям, за шифером каплиці зелені алеї тягнулись в імлисту далечінь.

Не припиняючи мружитись, я підступилася ближче до парапету й мало не розпрощалася із життям.

Біля моїх ніг зненацька засвітилася діра, і мені довелося заметиляти руками, щоб якось утриматися й не впасти. Балансуючи на краєчку, я, охоплена нудотою, побачила далеко внизу кругляччя, що виблискувало темним глянсом на сонці.

Діра була щось із вісімнадцять дюймів завширшки, оточена півдюймовим виступцем, через який щодесять футів або майже стільки був перекинутий палець мосту, який з’єднував парапет, котрий подавався вперед, із дахом. Вочевидь, ця діра правила за допоміжний стік у разі особливо сильних злив.

Я обережно перестрибнула через отвір і кинула оком над зубцями, що були мені аж по пояс. Далеко внизу трава шкільного обійстя простягалася в трьох напрямках.

Доріжку з кругляччя, яка щільно підходила під саму стіну Енсон-Хауса, не можна було побачити під виступаючими зубцями. Як дивно, подумала я. Якщо містер Твайнінґ стрибнув з-за цих зубців, він міг приземлитися лише на траву.

Звичайно, якщо за тридцять років, що минули від часу смерті містера Твайнінґа, обійстя не зазнало серйозного перелаштування. Ще один запаморочливий погляд крізь отвір дав зрозуміти, що здогад правильний: каміння внизу й липи навколо нього виглядали старечо. Містер Твайнінґ утрапив у цю діру. Поза всякими сумнівами.

Позаду мене почувся несподіваний шум, і я круто обернулася. У заглибині в даху висів труп, теліпаючись на шибениці. Я насилу стримала крик.

Ця штука звивалася й крутилася від раптового подуву вітерця, немов тіло зв’язаного розбійника, яке я бачила на сторінках «Ньюґейтського календаря». Далі, без попередження, його живіт вибухнув і нутрощі вивалилися назовні поплутаним нудотним ясно-червоним, білим і синім мотуззям.

З гучним луском кишки розверзнулися, і раптом, високо над головою, якраз на краєчку жердини залопотів на вітрі «Юніон Джек».

Оговтавшись від переляку, я побачила, що прапор облаштували так, щоб його можна було спускати й піднімати знизу, либонь, із кімнати брамника, за допомогою хитромудрої системи кабелів і коловоротів, які закінчувалися захищеною від негоди брезентовою коробкою. Саме це здалося мені трупом на шибениці.

Моє недоумство змусило мене посміхнутися. Відтак я обережно наблизилася до механізму, щоб роздивитися якнайліпше. Але опріч самобутнього устаткування, там не було жодних цікавинок.

Коли я повернулася й попрямувала до пробою, то раптом спіткнулася й впала долілиць, головою звісившись над краєм безодні.

Можливо, я зламала всі кістки в тілі, однак я боялася ворухнутися. За мільйон миль унизу (або так мені здалося) дві мурахоподібні постаті вийшли з Енсон-Хауса і попростували через обійстя.

Передусім мені спало на думку, що я ще жива. Але потім, коли переляк минув, його місце посіла злість: злість на власну дурість і незграбність, злість на якусь там собі відьму, котра псує мені життя нескінченною плетеницею замкнутих дверей, зчесаних гомілок та обдертих ліктів.

Повільно звівшись на рівні ноги, я обтріпнулася. Як виявилося, я не лише забруднила сукню, а ще й примудрилася якимось чином наполовину відірвати підошву від лівого черевика. Причина лиха, що скоїлося, була очевидна: я перечепилася через гострий краєчок випнутої черепичини, яка, вивалившись зі своєї лунки, лежала на даху й зовні нагадувала скрижаль із десятьма заповідями, дану Мойсею.

Запхну-но я її назад до лунки, подумала я. Інакше на голови мешканців Енсон-Хауса коли-небудь поллє дощова вода звідси, і це буде цілковито моя провина.

Черепичина виявилася важчою, ніж виглядала, і мені довелося стати навколішки, коли я намагалася прилаштувати її, возячись коло лунки. Може, ця штука повернулася чи сусідні плитки перехнябилися. Хай би якою була причина, черепичина вперто не хотіла всуватися до темної лунки, звідки моя нога її вибила.

Я легко могла застромити руку до лунки, перевірити, що заважає, – але тут мені промайнула думка про павуків і скорпіонів, котрі, кажуть, полюбляють такі місця.

Я заплющила очі й запхала пальці всередину. На дні лунки вони наштовхнулися на щось – щось піддатливе.

Я висмикнула руку й уклякла, щоб зазирнути досередини. Проте не побачила нічого, крім глухої темені.

З оглядкою я знову застромила пальці всередину й великим та вказівним пальцями підчепила те, що б воно не було.

Воно пішло з легкістю, помалу розгортаючись, коли я витягала його назовні, наче стяг, що тріпотів у мене над головою. Це була довга чорна тканина – рассельський плис,[122] здається, так ця дивовижа називається, – дещо запліснявіла – викладацька мантія. А в неї хтось туго загорнув зім’яту чорну прямокутну шапинку-конфедератку.

І цієї ж таки миті я збагнула зі стовідсотковою впевненістю, що ці речі мали вагоме значення в катастрофі містера Твайнінґа. Я не знала, яке саме, але я обов’язково з’ясую.

Я повинна була залишити речі тут, із цим у мене не було сумніву. Я повинна вирушити до найближчого телефону й повідомити інспектору Г’ювітту. Але замість цього перша думка, що стрельнула в голову, була: як мені невидимкою вибратися з Ґреймінстера?

І, як це часто трапляється, коли вскакуєш у халепу, відповідь надійшла одразу ж.

Я засунула руки в рукава запліснявілої мантії, розправила зібганий прямокутник конфедератки, надягла її на голову й, немовби великий чорний кажан, повільно й обережно спустилася плетивом хистких драбин, зупинившись перед замкнутими дверима.

Відмичка, яку я зробила з брекетів, один раз спрацювала, і мені треба було до зарізу, щоб вона спрацювала ще раз. Крутячи дротом у замковій шпарі, я подумки молилася Богу, який верховодить цими справами.

Після марудної вовтузні, погнутого дроту й кількох нетяжких прокльонів моя молитва була нарешті почута, і заскочка відлетіла з лютим виляском.

Я блискавично спустилася сходами, прислухалася, що за дверима, обстежила крізь шпарину довгий коридор. Тихо й ні лялечки.

Я прочинила двері, спокійно вийшла до коридору й почимчикувала вздовж галереї зі зниклими хлопчаками, повз порожню кімнату брамника й далі на осоння.

Скрізь були школярі – або так здавалося – теревенячи, байдикуючи, тиняючись, регочучи. Радіючи на свіжому повітрі кінцю семестру, що був не за горами.

Якесь внутрішнє чуття змусило мене насунути трохи глибше конфедератку й побокувати через обійстя. Чи помітять мене? Авжеж що так: на тлі цих вовченят я вирізнялася, як поранений олень у хвості зграї.

Ні! Треба розпростати плечі й, наче хлопчисько, який запізнюється на перегони, іти розгонистим кроком, високо задерши голову, у бік алеї. Розрадою було те, що під мантією я одягнута в сукню.

І нікому не впало в око, ніхто не поглянув на мене вдруге.

Що далі я відходила від шкільного обійстя, то в більшій безпеці почувалася, однак я знала, що одна на голій місцині я буду значно помітнішою.

Старезний дуб, усього лише за кілька футів попереду, вигідно розмістився на лужку, немов відпочиваючи тут із часів Робін Гуда. Коли я простягнула долоню, щоб доторкнутися до нього, із-за стовбура кулею вилетіла рука й схопила мене за зап’ясток.

– Ой-ой! Пустіть мене! Мені боляче! – вигукнула я мимоволі, і мою руку відразу відпустили, не встигла я крутнутися, щоб побачити нападника.

Ним виявився сержант Ґрейвс, і його здивування було не меншим від мого.

– Ну-ну, – промовив він, шкірячи зуби, – ну-ну-ну-ну-ну.

Я хотіла була відповісти їдким кпином, але здоровий глузд підказав мені цього не робити. Я знала, що сержант добре до мене ставиться, а мені може знадобитися будь-яка можлива допомога.

– Інспектор хотів би потішитися вашим товариством, – сказав він, показуючи на групку людей, які стояли, розмовляючи, там в алеї, де я залишила «Ґледіс».

Сержант Ґрейвс більше не сказав ні слова, проте, коли ми були на підступах, він делікатно підштовхнув мене перед очі інспектору Г’ювітту, як дружелюбний тер’єр приносить господареві мертвого пацюка. Відірвана підошва мого черевика хляпала, як у Маленького волоцюги Чарлі Чапліна, і, дарма що інспектор помітив це, він був достатньо розважливим, щоб негайно не розголошувати своїх думок.

Сержант Вулмер стирчав над синім «воксголом», його обличчя було вугластим і широким, як Матергорн.[123] У його затінку стояли кремезний, дотемна засмаглий чоловік у робочому комбінезоні й зморшкуватий приземкуватий джентльмен з білими вусами, який, забачивши мене, збуджено тицьнув у повітря пальцем.

– Це він! – сказав джентльмен. – Це він!

– Правда? – уточнив інспектор Г’ювітт, знімаючи з мене конфедератку й мантію з увічливою шанобливістю камердинера.

Блідо-блакитні очі дідка викотилися з орбіт.

– Це ж просто собі дівчисько! – сказав він.

Я мало не затопила його в обличчя.

– Атож, це вона, – сказав засмаглий.

– Містер Раґґлс має підстави припускати, що ти була нагорі у вежі, – сказав інспектор, киваючи на біловусого.

– Що, коли так? – запитала я. – Я просто розглядалася.

– Ця вежа під забороною, – вирік містер Раґґлс, голосно, як немазане колесо. – Під забороною! На табличці так і написано. Ти не вмієш читати?

Я граційно стенула плечима.

– Я б поліз за тобою по драбинах, якби знав, що ти просто собі дівчисько, – і він докинув, звертаючись до інспектора Г’ювітта: – Мої старі коліна вже не ті, що колись. Я знав, що ти вештаєшся нагорі, – вів він далі. – Я вдав, що не помітив, щоб зателефонувати в поліцію. І не прикидайся, що ти не відкривала замка відмичкою. Замки – це мій фах, і я впевнений у тому, що він був замкнутий, так само як і в тому, що я стою тут на Фладд-лейн. Тільки подумайте! Дівчисько! Цик, цик! – сказав він, розгублено хитаючи головою.

– Відчинила замок відмичкою? – запитав інспектор. Дарма що він напустив на себе крижаного спокою, я бачила, що його заскочено зненацька. – Де ти такого навчилася?

Звичайно, сказати йому я не могла. Доґґера треба було захищати будь-що-будь.

– Давно й далеко звідси, – відповіла я.

Інспектор уп’яв у мене холодний, як сталь, погляд.

– Може, хтось і вдовольниться такою відповіддю, Флавіє, але я не з-поміж них.

Зараз мені знову прочитають нотацію на зразок «Король Георг VI – не легкодух», промайнуло в мене в голові, однак інспектор Г’ювітт вирішив дочекатися моєї відповіді, хоч би довелося врости в землю.

– У Букшоу катма розваг, – пояснила я. – Часом я роблю такі речі просто з нудьги.

Він показав на чорну мантію й конфедератку в руці.

– І тому ти нап’яла на себе цей костюм? З нудьги?

– Це не костюм, – обурилась я. – Якщо вам так уже треба знати, я знайшла ці речі під перекинутою черепичиною на даху вежі. Вони мають якийсь стосунок до смерті містера Твайнінґа, ручуся.

Якщо до того очі містера Раґґлса просто були витріщені, тепер вони трохи не вивалилися з голови.

– Містер Твайнінґ? – перепитав він. – Містер Твайнінґ, який зістрибнув із вежі?

– Містер Твайнінґ не стрибав, – заперечила я. Я не могла не піддатися спокусі втерти носа цьому нахабному коротуну. – Його…

– Дякую, Флавіє, – обірвав мене інспектор Г’ювітт. – Досить. І ми не будемо більше відбирати ваш час, містере Раґґлс. Я знаю, що у вас багато клопотів.

Раґґлс напиндючився, як туркотливий голуб, і, хитнувши головою інспекторові й нахабно посміхнувшись до мене, пішов лужком до своєї комірчини.

– Дякую за те, що повідомили, містере Пловер, – сказав інспектор, обернувшись обличчям до чоловіка в комбінезоні, котрий мовчки стовбичив поряд.

Містер Пловер посмикав себе за звисле на чоло пасемце волосся й, не видавши ані пари з вуст, вирушив до свого трактора.

– Наші славетні приватні школи – це міста в мініатюрі, – сказав інспектор, повівши рукою. – Містер Пловер запримітив тебе, тільки-но ти заїхала до алеї. Він зразу ж попрямував до кімнати брамника.

Кат би його взяв! І кат би взяв старого Раґґлса! Не забути б, коли я повернуся додому, відправити їм обом по джбану рожевого лимонаду, просто щоб показати, що я не тримаю серця на них. Було вже занадто пізно в цьому році для анемон, так що про анемонін не могло бути й мови. З іншого боку, смертоносну беладону, дарма що незнайому, можна знайти, якщо достеменно знати, де дивитися.

Інспектор Г’ювітт віддав конфедератку й мантію сержанту Ґрейвсу, який уже дістав кілька аркушів паперової обгортки з валізки.

– Прекрасно! – сказав сержант. – Вона, судячи з усього, звільнила нас від повзання черепицею.

Інспектор обпік його поглядом, який міг би зупинити коня на ходу.

– Даруйте, сер, – сказав сержант, раптом зашарівшись і взявшись до пакування.

– Розкажи мені докладно, як ці речі опинилися в тебе, – сказав інспектор Г’ювітт, наче нічого не сталося. – Нічого не пропускай – і нічим не прикрашай.

Поки я говорила, він записував квапливим бісерним почерком. Сидячи напроти Фелі, коли вона за сніданком писала в щоденнику, я навчилася читати догори дриґом, але нотатки інспектора Г’ювітта були не більш ніж крихітними мурахами, які маршували сторінкою.

Я розповіла йому геть усе: від скрипу драбин до мого падіння, що мало не стало фатальним, від крихкої черепиці й до того, що було сховане під нею, до моєї хитромудрої втечі.

Коли я виклала все від дошки до дошки, я побачила, що він нашкрябав кілька знаків унизу запису, але, що вони означали, не розчовпала. Він згорнув записника.

– Дякую тобі, Флавіє, – сказав він. – Ти нам дуже допомогла.

Що ж, принаймні йому вистачило чесності визнати це. Я очікувально стояла, бажаючи чогось іще.

– Боюся, сейфи короля Георга недостатньо глибокі, щоб відвозити тебе додому двічі на день, – сказав він. – Так що побачимося на шляху.

– Мені повернутися із чаєм? – запитала я.

Він стояв, твердо впираючись ногами в траву, з таким виразом, який міг означати будь-що.

За хвилину данлопські шини «Ґледіс» радісно зашиширхали по шосе, лишаючи інспектора Г’ювітта «й інших такої ж масті», як висловилася б Даффі, все далі й далі позаду.

Коли я від’їхала на якусь чверть милі, мене наздогнав і випередив «воксгол». Я махала рукою як навіжена, забачивши, що вони проїжджають повз, але обличчя, що дивилися на мене з вікон, були понурі.

Ще за сто футів спалахнули гальмівні вогні, і авто зупинилося на узбіччі. Коли я під’їхала до них, інспектор опустив скло.

– Ми відвеземо тебе додому. Сержант Ґрейвс покладе твій велосипед до багажника.

– Король Георг тепер іншої думки, інспекторе? – зарозуміло поцікавилася я.

Його обличчя затьмарив вираз, якого я ніколи раніше в нього не бачила. Можу майже заприсягтися, що це було занепокоєння.

– Ні, – відповів він. – Король Георг не іншої думки. Але я іншої.

19

Без перебільшення цієї ночі я спала сном проклятих. Мені привиджувалися вежки й прямовисні виступи, куди дощ, принесений вітром з океану, доносив запах фіалок. Бліда жінка в єлизаветинській сукні стояла біля мого ліжка й шепотіла мені на вухо, що калатають дзвони. Старий морський вовк у штормівці ладнав сітки шилом, а далеко в морі крихітний аероплан прокладав собі шлях до призахідного сонця.

Коли я нарешті прокинулася, сонце зазирало до мого вікна, і мене розібрав сильний нежить. Не встигла я спуститися вниз на сніданок, як уже використала всі носові хусточки з комода й змушена була вдатися до рушника. Нема чого й говорити, що я була зовсім не в гуморі.

– Не підходь до мене, – сказала Фелі, коли я добувалась до дальнього кінця столу, голосно сопучи й пчихаючи.

– Згинь, відьмо, – рубонула я з плеча, схрещуючи пальці.

– Флавіє!

Я схилилася над своєю кашею, помішуючи її кутиком тоста. Незважаючи на крихти підгорілого хліба, які мали оживити її, глизява погань у мисці все одно на смак була, наче картон.

Потім був поштовх, стрибок у свідомості, немов у кепсько змонтованому фільмі. Я заснула за столом.

– Що з тобою? – почула я питання Фелі. – Тобі зле?

– На неї напосілася дрімота через зникнення напередодні чи нещодавній бешкет, – заявила Даффі.

Не так давно Даффі читала «Пелем» Бульвер-Літтона, по кілька сторінок перед сном, і, поки вона не закінчила, ми щоденно за сніданком були жертвами її туманних фраз у стилі так само жорсткому й негнучкому, як коцюба у вітальні.

«Напередодні», згадала я, це те, «що відбулося вчора». Її слова застрягли в мене в голові, заполонивши всі думки, коли це раптом Фелі почала крутитися на стільці.

– Боже ти мій! – вигукнула вона, швидко розправляючи, наче саван, пеньюар навколо себе. – Це що за проява?

Біля французьких дверей бовванів чийсь силует, він дивився на нас, склавши долоні ковшем й притуливши до скла.

– Це той письменник, – розтлумачила я. – Котрого цікавлять сільські садиби. Пан Пембертон.

Фелі вискнула й помчала нагору, де, як я знала, вона начепить тісний блакитний вовняний костюм, припудрить уранішні прищі й зійде, як пава, сходами, удаючи із себе Олівію де Гевілленд. Вона завжди так поводиться, коли до будинку потикає носа незнайомий чоловік.

Даффі байдуже бликнула в тому напрямку й узялася читати далі. Своїм звичаєм, усе було полишено на мене.

Я вийшла на терасу, щільно причинивши за собою двері.

– Доброго ранку, Флавіє, – сказав Пембертон, усміхаючись. – Ти добре спала?

Чи добре я спала? Що за питання? Ось я стовбичу тут на терасі, із заспаними очима, на голові вороняче гніздо, із носа тече, що з крана. Крім того, хіба питання про добротність сну не належать винятково тим, хто провів ніч під одним дахом?

Щодо цього не могла дати голову на відруб, треба подивитися в «Британському повному довіднику з етикету для леді». Фелі подарувала мені примірник на мій минулий день народження, але з того часу він правив за підпірку для ніжки мого ліжка.

– Не надто, – відповіла я. – Я підхопила нежить.

– Прикро це чути. Я сподівався взяти у твого тата інтерв’ю про Букшоу. Не хочу надокучати, але в мене обмаль часу. Відколи нам звалилась на голову війна, вартість житла поза домом, навіть у найскромніших готелях на зразок «Тринадцяти селезнів», просто обурлива. Не хочеться захищати бідність, ми, невибагливі вчені, перебиваємося хлібом і сиром, шкода й мови.

– Ви снідали, містере Пембертон? – запитала я. – Гадаю, місіс Мюллет може нашвидкуруч приготувати що-небудь для вас.

– Дуже люб’язно з твого боку, Флавіє, – сказав він, – але лендлорд Стокер улаштував для мене справжній бенкет у вигляді двох сосисок і яйця, і я тривожусь за ґудзики мого жилета.

Я не знала, як це сприймати, ще й недуга робила мене надто дратівливою.

– Може, я зумію відповісти на ваші питання? – сказала я. – Тата затримали…

Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє!

– Тата затримали в місті.

– О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше.

– Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили.

Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження.

– Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую.

Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав.

– Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства?

Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас.

– Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора.

Підхопивши свій рюкзак, він хвацько спустився сходами, потім на мить зупинився на розі будинку, щоб заплющити очі й удихнути на повні груди підбадьорливого вранішнього повітря.

– Моє шанування полковнику де Люсу, – сказав він і подався геть.

Доґґер зачовгав сходами, неначе він не виспався.

– Відвідувачі, міс Флавіє? – запитав він, знімаючи капелюха й рукавом обтираючи чоло.

– Якийсь там собі містер Пембертон, – відповіла я. – Пише книжку про сільські садиби чи могили чи щось такого штибу. Хотів поговорити про Букшоу з татом.

– Не думаю, щоб я чув це ім’я, – сказав Доґґер. – Але з мене кепський читач. А втім, міс Флавіє…

Я чекала, що він прочитає мені проповідь, донесхочу пересипану алегоріями й прикладами, від яких кров холоне в жилах, про згубність розмов із незнайомцями, але ж ні. Замість цього він удовольнився тим, що помацав криси капелюха вказівним пальцем, і ми в парі постояли, дивлячись на лужок, немов двійко корів. Звістка відправлена – звістка прийнята. Добрий старий Доґґер. Такеньки він настановляє на добрий розум.

До речі, саме Доґґер терпляче навчав мене відмикати замки. Одного разу я надибала на нього, коли він морочився з дверима оранжереї. Він загубив ключа під час одного зі своїх «епізодів» і намагався подужати замок за допомогою зігнутих зубців спочилої в Бозі виделки, яку знайшов у квітковому горщику.

Його руки не на жарт тремтіли. Коли Доґґер у такому стані, мені здається, що доторкнись я до нього пальцем, мене одразу вб’є електричним струмом. Проте, незважаючи на це, я запропонувала допомогти йому, і за кілька хвилин він увів мене в курс.

«Це доволі просто, міс Флавіє, – сказав він після моєї третьої спроби. – Пам’ятайте три пункти: обертальний момент, натиск, завзяття. Уявіть, що ви всередині замка. Прислухайтеся до своїх пучечок».

«Де ти навчився цього?» – запитала я, здивувавшись, що замок піддався. Це виявилося до смішного легко, якщо призвичаїтись.

«Давно й далеко звідси», – відповів Доґґер, заходячи до оранжереї й поринаючи в справи з таким виглядом, що про подальше розпитування не могло бути й мови.


Крізь вікна лабораторії розливалося сонячне світло, але мені годі було зосередитись. Мої думки шарпалися між тим, що розповів мені тато, і тим, що я рознюхала власними силами, – смертями містера Твайнінґа й Горація Бонепенні.

Для чого були призначені конфедератка й мантія, що я їх знайшла під черепицею Енсон-Хаус? Кому вони належали й чому їх там заховали?

І татова розповідь, і сторінки «Хронік Гінлі» стверджували, що містер Твайнінґ був у мантії, коли забився всмерть об каміняччя, упавши з висоти. Малоймовірно, щоб обидва джерела помилилися.

Крім того, були ще викрадення «Ольстерського Месника» його величності й крадіжка його близнюка, власником якого був доктор Кіссінґ.

Цікаво, а де був доктор Кіссінґ зараз? Чи знає про це міс Маунтджой? Здається, вона знає про все інше. Чи він ще живий? Це видавалося малоімовірно. Минуло тридцять років з того часу, як йому здалося, що він бачив, як його дорогоцінна марка перетворилася на дим.

Але мої думки вирували й плуталися, і я не могла впорядкувати їх. Мій ніс був закладений, очі сльозилися, і мене змагав сильний головний біль. Треба було, щоб у голові прояснилось.

Це моя провина: не можна допускати перемерзання ніг. Місіс Мюллет полюбляла казати: «Тримай ноги в теплі, а голову в холоді, і ти ніколи не дістанеш застуду». Якщо ж ти все-таки зліг із застудою, залишалося лише одне, так що я почалапала в кухню, де знайшла місіс Мюллет, вона пекла печиво.

– Ти шморгаєш носом, голубонько, – сказала вона, не підводячи очей від качалки. – Ану лишень я дам тобі кухлик курячого бульйону.

Ця жінка бувала настільки проникливою, що це доводило до білого жару.

Кажучи про «курячий бульйон», вона стишила голос майже до шепоту й змовницьки кинула оком на мене через плече.

– Гарячий курячий бульйон, – сказала вона. – Цей секрет мені розповіла місіс Джейкобсон за чаєм у жіночому інституті. Зберігався в її родині з прадавніх часів. Звісна річ, я не можу роздзвонювати про це абикому.

Ще одна улюблена перлина сільської мудрості місіс Мюллет стосувалася евкаліпту. Вона змусила Доґґера виростити для неї в оранжереї евкаліпт, і пагони цієї штуки були акуратно розкладені по всьому Букшоу як ліки від простуди й грипу.

«Евкаліпт у господі – про грип з нежитем думати годі», – бурхливо раділа вона. І це була правда. Відколи вона почала ховати воскове темно-зелене листя у всіляких найнесподіваніших місцях по всьому будинку, ніхто з нас жодного разу не пчихнув.

До сьогодні. Щось ми вибилися з колії.

– Ні, дякую, місіс Мюллет, – відповіла я. – Я щойно почистила зуби.

Це була брехня, але найкраща з тих, які я могла вигадати миттю. Моя відповідь мала відтінок страдництва, а також поліпшила мій власний образ у такому пункті, як особиста гігієна. Уже повертаючись, я прихопила з буфета слоїк із жовтими гранулами й наліпкою «Куряча есенція Партінґтона» та з настінного канделябра в холі дістала жменю евкаліптового листя.

Нагорі в лабораторії я взяла пляшечку бікарбонату натрію, на якій мій дядечко Тар павучками своїх літер старанно вивів Sal aeratus, а також своєю звичною скрупульозною манерою – «Бікарб. натр.», щоб відрізняти його від бікарбонату калію, котрий теж іноді називають аерованою сіллю. Бікарб. кал. пристало бути у вогнегасниках, а не в чиємусь животі.

Я знала таку річ, як NаНСО3, яку простолюд називав питною содою. Десь я чула, що селяни вірили в чудодійність добрячої порції лужних солей, котрими й виганяли найсильнішу застуду.

У цьому полягає глибокий хімічний смисл, розмірковувала я: якщо солі є ліками й курячий бульйон – ліки, уявіть собі неймовірну лікувальну силу чашки шипучого курячого бульйону! Від цього замакітряться найсвітліші голови. Я запатентую рецепт, це буде найперший у світі протизастудний антидот – «Мікстура де Люс за рецептом Флавії!»

Я навіть примудрилася витиснути із себе помірно вдоволене гмукання, коли відміряла вісім унцій питної води в мензурку й ставила її на вогонь. Тим часом у щільно закритій колбі я варила подерте на шматочки евкаліптове листя й спостерігала, як солом’яного кольору краплі олії почали збиратися на вінцях спірально закрученої дистиляційної трубки.

Щойно вода завирувала щосили, я зняла мензурку з вогню й дала їй кілька хвилин охолонути, потім усипала туди дві чайні ложки з горою «Курячої есенції Партінґтона» й столову ложку старого доброго NaHCО3.

Я поколотила рідину як слід, і вона взялася піною, наче Везувій, піднявшись над вінцями мензурки. Я затиснула ніс і одним духом випила половину варива.

Куряча шипучка! О Боже, змилуйся над нами, що орудують на ниві експериментальної хімії!

Я відкрила колбу й вилила евкаліптову воду, листя й усе інше в рештки жовтого супу. Далі, знявши светра й натягнувши його на голову як паровловлювач, я вдихнула камфорний дим евкаліптово-курячого бульйону і десь усередині голови відчула, що закладені пазухи піднімають руки вгору й здаються. Мені зразу ж полегшало.

Раптом у двері різко постукали, і я мало не підскочила до стелі. До цієї частини будинку так нечасто хто-небудь заходив, що стукіт у двері був настільки ж несподіваним, наскільки несподіваними є моторошні акорди у фільмі жахів тієї миті, коли двері розчиняються перед групою трупів. Я відсунула засувку, – там стояв Доґґер, котрий жужмив капелюх, наче ірландська праля. По-моєму, у нього був черговий «епізод».

Я простягнула руку й доторкнулася до його долонь, від чого вони зразу ж заспокоїлися. Я помітила – дарма що рідко вживала цих знань, – що часом дотик промовистіший, ніж слова.

– Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову.

Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест.

– Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як.

– Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута.

Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином.

– Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері.

Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення.

– Так багато скла, – тремтячи, зауважив він.

Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками.

– Сиди. Я приготую якого-небудь питва.

Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника.

– Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово.

Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув.

– Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі».

Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені.

– Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє.

Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду.

– Викладай як на духу, – сказала я.

– Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються…

– Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж?

Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні.

– Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника.

– Ти маєш на думці Горація Бонепенні?

Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки.

– Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася.

– Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця.

– Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі?

– Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш?

– Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати.

Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше?

– Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати.

– Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв.

– Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі.

– Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі.

– Атож. Ти наказав мені забиратися.

– Я так сказав? – здивувався Доґґер.

– Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка.

– З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього.

Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати.

– Але ти не… не займав його?

– Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк.

– Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам.

– Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні.

Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято.

– І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом.

– Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті.

– І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні?

Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці.

– Хто ще був там? – запитав він.

Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова.

– Опусти голову, Доґґере, – попрохала я.

– Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі.

– Опусти голову.

Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся.

На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього.

Я аж цикнула.

– Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти.

– Він болить, міс Флавіє, але мені велося й гірше.

Напевно, я вліпила в нього дещо недовірливий погляд.

– Я роздивився очі в люстрі, – розтлумачив він. – Зіниці однакові. Невеликий струс, але не страшний. Я скоро оклигаю.

Я збиралася спитати в нього, де він набрався цієї грамоти, аж тут він швидко докинув:

– Я це десь вичитав.

Ураз я замислилася над куди важливішим питанням.

– Доґґере, як ти міг когось убити, якщо ти лежав не при тямі?

Він стояв, наче маленький хлопчик, викликаний для прочуханки. Його рот розтулявся й стулявся, але він не міг видушити із себе ні слова.

– На тебе напали! – сказала я. – Хтось угрів тебе черевиком!

– Ні, навряд чи, міс, – невесело заперечив він. – Розумієте, крім мене й Горація Бонепенні, на городі більше не було ні лялечки.

20

Я згайнувала останні три чверті години, умовляючи Доґґера дозволити мені прикласти лід до його шиї, але він відмовився навідріз. Відпочинок, переконав він мене, – єдина річ, котра йому необхідна, і він поплентався до себе в кімнату.

З вікна мені видно було Фелі, яка розпласталася на килимку на південному лужку, намагаючись кількома газетними випусками Пікчер Пост затулити обличчя від сонця. Я дістала старий татів армійський бінокль, щоб роздивитися її фізіономію. Мало не видивившись усі очі, я розгорнула щоденник і записала:

«Понеділок, 5 червня 1950 року, 9:15. Зовнішність суб’єкта залишається нормальною. 54 години після вживання. Розчин надто слабкий? Суб’єкт несприйнятливий? Відомо, що ескімоси Баффінової Землі несприйнятливі до отрути плюща. Чи може це означати те, про що я подумала?»

Але моя душа не лежала до цього. Було тяжко вивчати Фелі, коли мої думки до такої міри заполонили тато й Доґґер.

Я перегорнула на чисту сторінку й записала:

«Можливі підозрювані:

ТАТО: Мотив найкращий. Більшу частину життя знав небіжчика; йому погрожувано викриттям; чули, як він свариться із жертвою незадовго перед убивством. Де він перебував під час скоєння злочину, ніхто не знає. Інсп. Г’ювітт уже заарештував його й звинуватив у вбивстві, отже, нам відомо, хто на підозрі в інспектора!

ДОҐҐЕР: Темна конячка. Про його минуле відомостей немає, однак знаємо напевно, що він несамовито вірний татові. Підслухав татову сварку з Бонепенні (але я теж підслухала) і міг зважитися стерти з лиця землі загрозу викриття. У Доґґера трапляються «епізоди», через які в нього провали в пам’яті. Чи міг він убити Бонепенні під час одного з таких «епізодів»? Чи міг це бути нещасний випадок? Проте, якщо воно й справді так, хто ж угрів його по голові?

МІСІС МЮЛЛЕТ: Мотиву немає, хіба що помститися людині, яка підкинула мертвого бекаса на поріг її кухні. Надто підтоптана.

ДАФНА де ЛЮС і ОФЕЛІЯ ҐЕРТРУДА де ЛЮС: (Тебе розкусили, Ґерті!) Сон рябої кобили! Це двійко настільки заглиблених в книжки й люстерка, що вони не вколошкають і таргана на своїй обідній тарілці! Небіжчика не знали, мотивів не мали й, коли Бонепенні віддав кінці, просто задавали хропака. Справу закрито, принаймні щодо цих двох дуринд.

МЕРІ СТОКЕР: Мотив: Бонепенні непристойно повівся з нею в «Тринадцятьох селезнях». Чи могла вона піти услід за ним до Букшоу й укоротити йому віку в огірках? Навряд.

ТУЛЛІ СТОКЕР: Бонепенні був постояльцем у «Тринадцятьох селезнях». Чи чув Туллі, що трапилося з Мері? Зажадав помсти? Чи платоспроможний постоялець важливіший, ніж доньчина честь?

НЕД КРОППЕР: Нед упадав за Мері (і не лише). Знав, що сталося між Мері й Бонепенні. Мері вирішила розповісти йому. Мотив хороший, але немає доказів, що він вештався поблизу Букшоу тієї ночі. Чи міг він убити Бонепенні деінде й привезти сюди на возику? Проте й Туллі міг зробити це. Або Мері!

МІС МАУНТДЖОЙ: Мотив ідеальний: переконана, що Бонепенні (разом із татом) убив її дядька містера Твайнінґа. Проблема у віці: годі уявити, як Маунтджой бореться з кимось на кшталт Бонепенні. Якщо тільки вона не вдалась до отрути. Питаннячко: яка офіційна причина смерті? Чи скаже мені інсп. Г’ювітт?

ІНСПЕКТОР Г’ЮВІТТ: Офіцер поліції. Маю занести його до списку для проформи, а ще повноти й об’єктивності. Не був у Букшоу під час скоєння злочину й не має жодних мотивів. (Одначе, чи навчався він у Ґреймінстері?)

СЕРЖАНТИ-ДЕТЕКТИВИ ВУЛМЕР І ҐРЕЙВС: Так само.

ФРЕНК ПЕМБЕРТОН: Не показувався в Бішоп-Лейсі до вбивства.

МАКСИМІЛІАН БРОК: Ха-ха. Надто старий. Щодо мотивів шкода й заходу».

Я тричі перечитала запис, сподіваючись, що з-під моєї уваги нічого не випало. І враз я зрозуміла! Те, від чого думки гарячково завирували. Хіба Бонепенні не хворів на діабет? Я знайшла його слоїки з інсуліном у кофрі в «Тринадцятьох селезнях», лише шприца бракувало. Він загубив його? Може, його поцупили?

Він приїхав, найімовірніше на поромі, із Ставанґера, що в Норвегії, в Ньюкасл-апон-Тайн, звідки потягом до Йорка, де пересів на Доддінґслі. З Доддінґслі він автобусом чи таксівкою дістався до Бішоп-Лейсі.

І, наскільки мені відомо, увесь цей час він не мав ріски в роті! Пиріг з його номера (підтвердженням чому є налипла пір’їна) був сховком, де він тримав мертвого бекаса, щоб непомітно привезти його до Англії. Адже ж Туллі казав інспектору, що постоялець замовив напій у пивниці? Авжеж – але про їжу й згадки не було!

А якщо після походу до Букшоу й погроз татові він вийшов із будинку через кухню – як він майже напевно й зробив – і потяг шматок кремового торта з підвіконня? А якщо він відрізав кусник, ум’яв з апетитом, вийшов надвір і впав у кому? Кремовий торт місіс Мюллет справляє таку дію на всіх нас у Букшоу, а ми ж зовсім не діабетики.

А якщо заковика все-таки в торті місіс Мюллет? Просто собі безглузда випадковість? А якщо всі з мого списку невинні? А якщо Бонепенні ніхто не вбивав?

Одначе, якщо це правда, Флавіє, стиха промовив сумовитий голос усередині мене, то чому інспектор Г’ювітт заарештував тата й висунув йому обвинувачення?

Дарма що в мене ще текли шмарклі й сльозилися очі, я подумала, що моє куряче зілля, по-моєму, починає діяти. Я переглянула список підозрюваних і напружено міркувала, аж поки голова не почала розколюватися.

Усе марно. Я вирішила вийти надвір, ковтнути свіжого повітря й зосередитися на чомусь цілком протилежному: наприклад, подумати про закис азоту N2O, або звеселяючий газ, – Букшоу та його мешканцям він конче необхідний.

Звеселяючий газ і вбивство здавалися дивними компаньйонами, таки так.

Мені навернулась на думку моя героїня Марі Анн Польз Лавуазьє, одна з-поміж корифеїв хімії, чий портрет разом з іншими велетами науки був приклеєний до свічада в моїй спальні. Її волосся скидалося на балон із гарячим повітрям, а чоловік закохано дивився на неї, мабуть, не звертаючи уваги на цю дурнувату зачіску. Марі була жінкою, котра зарубала собі на носі, що смуток і глупство часто йдуть пліч-о-пліч. Я пригадала, що під час Французької революції, коли вони із чоловіком Антуаном працювали в лабораторії, вони якраз заліпили смолою й воском всі природні отвори на тілі асистента, її брата, загорнули його в шовк і змусили дихати через соломинку у вимірювальні прилади Лавуазьє, – цієї самої миті, коли Марі Анн малювала ескізи дійства, солдати вибили двері, удерлися всередину й повели її чоловіка на гільйотину.

Якось я розповіла цю сумну потішну історію Фелі.

«Потребу в героїнях, як правило, мають окремі особи, що живуть у халупах», – зневажливо чвиркнула вона крізь зуби.

Але це лише збивало на манівці. Мої думки були в цілковитому безладі, наче соломинки в ожереді. Мені потрібен був каталізатор, подібний до того, що був у Кіргоффа. Він з’ясував, що крохмаль в окропі залишається крохмалем, але всього лише кілька крапель сірчаної кислоти перетворюють його на глюкозу. Одного разу я повторила цей дослід, щоб переконатися в його правдивості, і все підтвердилося. Попіл до попелу – крохмаль до цукру. Крихітне віконце у Промисел Божий.

Я повернулася до будинку, що тепер здавався мені незвичайно мовчазним. Зупинившись біля дверей вітальні, прислухалася, але не почула ні гри Фелі на роялі, ні шарудіння сторінок Дафни. Я відчинила двері й переступила поріг.

У кімнаті нікого не було. Я згадала, як сестри за сніданком казали, що збираються пройтися до Бішоп-Лейсі, щоб відправити татові листи, які вони заздалегідь написали. Окрім місіс Мюллет, котру поглинули кухонні нетрі, і Доґґера, що відпочивав нагорі, я була, може, уперше на віку, сама-самісінька в стінах Букшоу.

Для товариства я ввімкнула радіо, і, коли електролампи прогрілися, кімнату наповнили звуки оперети. Це була одна з моїх улюблених композицій – «Мікадо» Ґілберта й Саллівана. Як чудово було б, промайнуло в мене в голові, якби Фелі, Даффі та я могли б бути такими ж щасливими й безтурботними, як Юм-Юм і двійко її сестер.

Нас було троє дівчаток-школярок,

Метких, як бувають школярки,

Ущерть пройнятих веселощами,

Трійко дівчаток-школярок!

Я заясніла усміхом, коли вони втрьох заспівали:

Усе навколо – джерело веселощів.

Кожен під загрозою, бо ми не пошкодуєм нікого!

Життя – це жарт, що тільки починається!

Трійко дівчаток-школярок!

Захоплена музикою, я плюхнулася у м’яке крісло і перекинула ноги через підлокітник – прибравши тієї пози, яку Природа призначила на те, щоб слухати музику, і вперше за останні дні відчула, як в’язи розслабилися.

Напевно, я ненадовго задрімала або ж просто поринула в мрії – точно не скажу, але коли я випірнула, співав Коко, пан верховний кат:

Його посадили у тюремну камеру і…

Ці слова одразу ж звернули мої думки до тата, і сльози набігли мені на очі. Це не оперета, промайнуло в мене в голові. Життя – не жарт, що тільки почався, і Фелі, Даффі та я – не трійко дівчаток-школярок. Ми троє дівчат, тата яких звинувачують у вбивстві. Я підхопилася з крісла, щоб перемкнути канал, але, поки тягнулася до ручки, голос пана верховного ката похмуро завів своєї з колонок:

Моя мета видатна,

Я з часом досягну її,

Щоб кара відповідала злочину,

Кара відповідала злочину…

Щоб кара відповідала злочину. Звісно! Флавіє, Флавіє, Флавіє! Як ти могла не домудруватися?

Щось у моєму мозкові дзвякнуло, немовби крицева кулька, яка впала до кришталевої вази, і я чітко зрозуміла, як саме було вбито Горація Бонепенні.

Бракувало лише однієї деталі (ну добре, насправді двох, щонайбільше трьох), щоб упакувати справу, як коробку цукерок на день народження, і подарувати, прикрашену червоними стрічками й усім іншим, інспекторові Г’ювітту. Тільки-но він вислухає мою розповідь, він звільнить тата хутчіше, ніж ви встигнете сказати «Джек Робінсон».


Місіс Мюллет усе ще була на кухні, пораючись із курчам.

– Місіс М., – сказала я, – можу я щиросердно поговорити з вами?

Вона бликнула на мене й витерла руки об фартух.

– Аякже, голубонько, – відповіла вона. – Хіба ти не завше так робиш?

– Я щодо Доґґера.

Усмішка на її обличчі застигла, вона показала мені спину й почала метушитися над птахом, зв’язуючи ниткою його крильця й ніжки.

– Тепер нічого не роблять так, як раніше, – сказала вона, коли мотузок луснув. – Навіть нитки. Минулого тижня я сказала Альфу: «Ці нитки, що ти приніс із крамниці…»

– Місіс Мюллет, будь ласка, – почала канючити я. – Мені треба дещо дізнатися. Це питання життя й смерті! Будь ласка!

Вона подивилася на мене зверх окулярів, наче церковний староста, і вперше в її присутності я почувалася маленькою дівчинкою.

– Ви якось сказали, що Доґґер сидів у в’язниці, що він змушений був харчуватися пацюками, що його катували.

– Це правда, голубонько, – підтвердила вона. – Мій Альф каже, що я дарма пробовкалася. Розумієш, нам ліпше ніколи не говорити про це. Нерви в сердеги Доґґера дуже попсовані.

– Звідки вам це відомо? Маю на увазі про в’язницю?

– Мій Альф теж був в армії, бачиш-но. Він служив із полковником і з Доґґером. У нього нема охоти розводитись про це. Майже ні в кого з них нема. Мій Альф повернувся додому цілим, відбувся лише неспокійним сном, але багатьом так не пощастило. Це достоту як братство – армія що одна людина, розпросторена по всій земній кулі. Вони завжди знають, де їхні давні товариші й що відбувається з ними. Це надприродно – щось психічне.

– Доґґер убивав? – запитала я прямо.

– Гадаю, що так, голубонько. Вони всі вбивали. Це була їхня робота, чи не так?

– Крім ворога.

– Доґґер урятував життя твоєму татові. І не раз. Він був санітаром або щось такого штибу, наш Доґґер, і непоганим санітаром. Кажуть, він вивудив кулю з грудей твого тата, якраз біля серця. Коли він його зашивав, якийсь хлопчина хотів зарізати всіх у наметі. З’їхав із глузду – воєнний психоз. Доґґер зупинив його.

Затягнувши останнього вузлика, місіс Мюллет ножицями відтяла залишки нитки.

– Зупинив?

– Атож, голубонько. Зупинив.

– Ви маєте на увазі, що він його вбив?

– Опісля Доґґер не міг згадати. Він мав один зі своїх нападів, бачиш-но, і…

– І тато думає, що це сталося знову; що Доґґер укотре врятував йому життя, убивши Горація Бонепенні! Ось чому він узяв провину на себе!

– Я не знаю, голубонько. Але якщо він це зробив, то це цілком у репертуарі полковника.

Мабуть, це правда, іншого пояснення немає. Що сказав тато, коли я зізналася, що Доґґер теж чув, як вони розбили глека з Бонепенні? «Цього я й боюся найбільше», – його достеменні слова.

Це було дивно, майже безглуздо – наче з оперети Ґілберта й Саллівана. Я спробувала взяти провину на себе, щоб захистити тата. Тато взяв провину на себе, щоб захистити Доґґера. Питання полягає в тому, кого захищав Доґґер?

– Спасибі, місіс М., – подякувала я. – Я не розголошуватиму нашої розмови. Вона цілком таємна.

– Між нами, дівчатками, кажучи… – сказала вона до нудоти солодкаво.

«Між нами, дівчатками» стало для мене останньою краплею. Аж надто ласкаво й поблажливо. Щось, не особливо шляхетне, виринуло з глибин, і я як оком моргнути перетворилася на Флавію Месницю-з-Кісками, яка заповзялася встромити дрючки в колеса цієї жахливої й безупинної торт-машини.

– Атож, – сказала я, – між нами, дівчатками. І якщо вже ми говоримо між нами, дівчатками, напевно, тепер саме слушна нагода сказати вам, що ніхто з нас у Букшоу насправді не любить кремових тортів. Правду кажучи, ми їх ненавидимо.

– Пха, я чудово це знаю, – відповіла вона.

– Знаєте це? – я була надто приголомшена, щоб вимовити більше, ніж два слова.

– Звичайно, знаю. Кажуть, що кухарки знають усе, і я одна з-поміж них. Я знала, що де Люсам кремовий торт не пасує ніяким боком, ще коли місіс Гаррієт була жива.

– Але…

– Чому я їх печу? Тому що Альф не від того, щоб з’їсти смачного кремового торта час від часу. Місіс Гаррієт не раз мені казала: «Де Люси – суціль чванькуватий ревінь і колючий аґрус, натомість ваш Альф – м’який, приємний заварний крем. Мені б хотілось, щоб ви іноді пекли кремовий торт і цим нагадували нам про нашу чванькуватість, і, якщо ми будемо відвертати носа, що ж, ви можете забрати його додому Альфу як солодке перепрошення». І по щирості кажучи, за минулі двадцять із гаком років я віднесла додому порядну кількість перепрошень.

– Тоді вам не потрібне ще одне, – сказала я.

І потому я втекла. Тільки п’ятки замигтіли.

21

У коридорі я стишилась, завмерла й прислухалася. Через паркетну підлогу й дерев’яні панелі звуки в Букшоу розкочувалися так само добре, як у королівському Альберт-холі. Та ба, навіть у цілковитій тиші в Букшоу була власна тиша, тиша, яку я легко впізнаю з-поміж інших.

Піднявши телефонну слухавку якомога тихше, я декілька разів натисла на важіль.

– Я б хотіла зробити дзвінок у Доддінґслі. Перепрошую, я не знаю номера, мені потрібен готель «Руда канарка» чи «Риска й кружало». Я забула назву, проте там нібито були букви Р і К.

– Одну хвильку, будь ласка, – промовив знуджений, але професійний голос на іншому кінці дроту, на якому було чути потріскування.

Це не має бути аж надто складно, промайнуло в мене в голові. Розташований через дорогу від вокзалу, «РК», або як там його називають, був найближчим до вокзалу готелем, а Доддінґслі, зрештою, не таке вже й велике місто.

– У мене в довіднику значиться лише «Виноградник» і «Веселий кучер».

– Це воно, – сказала я. – «Веселий кучер».

У глибині серця я зраділа.

– Номер – Доддінґслі, два-три, – сказав голос. – На майбутнє.

– Дякую, – пробурмотіла я, коли на іншому кінці дроту почулося клацання.

– Доддінґслі, два-три. «Веселий кучер». Ви при телефоні? Це Клівер.

Клівер, подумала я, – це власник.

– Я б хотіла поговорити з містером Пембертоном. Нагальна справа.

Будь-яку перешкоду, наскільки я затямила, навіть імовірну, можна подолати, якщо вдати терміновість.

– Його нема, – відповів Клівер.

– Батечки мої! – сказала я, трохи переграючи. – Страшенно прикро, що я не запопала його. Ви не могли б повідомити, коли він поїхав? Може, я потраплю примірятись, коли на нього чекати.

Флейв, промайнуло в мене в голові, тобі слід бути в парламенті.

– Він поїхав у суботу вранці. Два дні тому.

– О, дякую вам! – видихнула я хрипкуватим голосом, який, маю надію, міг кого завгодно ввести в оману. – Ви надзвичайно люб’язні.

Я перервала зв’язок і поклала слухавку на важіль, лагідно, немов свіжовилуплене курча.

– Що це ти робиш? – вимогливо запитав приглушений голос.

Я рвучко обернулася, щоб побачити Фелі, зайняту вкутуванням нижньої частини обличчя в теплий шалик.

– Що ти надумала? – не вгавала вона. – Ти чудово знаєш, що тобі заборонено користуватися інструментом.

– А що ти надумала? – поцікавилася я. – Кататися на санчатах збираєшся?

Щойно Фелі спробувала злапати мене, шалик упав і відкрив червоні опухлі губи, схожі, як дві краплі води, на південний полюс камерунського гамадрила.

Я надто перелякалася й навіть не реготнула. Додана до помади отрута плюща перетворила її рот на здатний позмагатися з горою Попокатепетль пузирчастий кратер. Мій експеримент виявився успішним. Сурміть у фанфари!

На жаль, мені не було коли записати це; моєму щоденнику доведеться почекати.


Теліпаючи крихітними ніжками, як Товстун-Бовтун, Максиміліан, увесь у гірчичну клітинку, сидів на камені в затінку хреста на ринку. Він був настільки крихітним, що я його не одразу помітила.

– Haroo, mon vieux, Флавіє! – проверещав він, і я зупинила «Ґледіс» прямісінько біля носків його лакованих шкіряних черевиків. Знов уклепалася! Гаразд, тоді треба скористатися ситуацією.

– Привіт, Максе, – сказала я. – Маю до тебе питання.

– Хо-хо! – вигукнув він. – Оце так! Питання! Без жодного вступу? А перекинутися словом про сестер? А плітки з великих концертних залів усього світу?

– Що ж, – трохи збентежившись, відповіла я, – я слухала «Мікадо» по радіо.

– І як тобі? Якщо говорити про динаміку? Ото вже ця тривожна тенденція кричати арії Ґілберта й Саллівана, розумієш-но!

– Цікаво, – гмикнула я.

– Ага! Скажи мені, яким побитом. Любий Артур написав один із найдосконаліших музичних творів на нашому люксусовому острові, наприклад, «Утрачену струну». Ґ. і С. зачаровують мене безмежно. Чи відомо тобі, що їхня безсмертна співпраця зійшла на пси через незгоду щодо ціни килима?

Я уважно придивилася до нього, намагаючись зрозуміти, чи не водить він мене за носа, але, здається, він не жартував.

– Звісно, я просто згораю від бажання вивідати в тебе про недавні неприємності в Букшоу, Флавіє, люба, але я розумію, що на твоїх губах потрійна печать – скромність, вірність і закон – і необов’язково саме в такому порядку, еге ж?

Я хитнула головою.

– У такому разі став своє питання оракулу.

– Ви навчалися в Ґреймінстері?

Макс захихотів, як маленька жовта пташка.

– О, люба, ні. Боюся, я не така вже велика цяця. Я навчався на континенті, у Парижі, якщо казати точно, і не завжди в школі. Але мій кузен Ломбард – старий ґреймінстерець, і він завжди згадує його добрим слівцем – якщо він не на перегонах і не грає в карти у Монфорта.

– Він коли-небудь розповідав щось про директора, доктора Кіссінґа?

– Раба марок? О, моя крихітко, він рідко говорить про що-небудь інше. Він обожнює цього старого джентльмена. На його думку, це саме Кіссінґ зробив його тим, ким він тепер є – нічого надзвичайного, але все-таки…

– Не думаю, що він ще й досі живий. Маю на увазі, доктор Кіссінґ. Напевно, він дуже старий, еге ж? Проте я готова побитися об заклад на будь-що, що він сто років як мертвий.

– Тоді ти позбудешся грошей! – зрадів Макс. – Утратиш кожен свій пенні!


Рукс-Енд притулився в затишній улоговині між пагорбом Сквайрс і Джек О’Лантерн, прецікавий ландшафт, що на відстані скидався на могильний курган залізного віку, а якщо підійти ближче, виявлявся набагато більшим і формою своєю нагадував череп.

Я скерувала велосипед на Пукерс-Лейн, що тягнулася вздовж її щелепи, або східного краю. У кінці провулка густий живопліт загородив вхід у Рукс-Енд.

Коли проїжджаєш ці пошарпані рештки минулого, то опиняєшся на лугах, простягнутих на схід, захід і південь, занедбаних і порослих розмаєм. Дарма що пряжило сонце, над недоглянутою травою плавали щупальці туману. Там і сям широчінь лугів обтинали величезні сумні буки, чиї громіздкі стовбури й спущене додолу гілля завжди нагадували мені родину понурих слонів, котрі самотньо чалапають африканськими саванами.

Під буками дві пані поважного віку жваво перемовлялися, наче змагаючись за роль леді Макбет. Одна була вбрана в прозорий мусліновий пеньюар і домашній очіпок, який, очевидячки, дійшов до наших часів із XVIII століття, а її товаришка, загорнута в синю, як ціанистий калій, широку сукню, мала мідні сережки завбільшки із супову миску.

Сам будинок зовні був тим, що часто романтично називають «старовинним маєтком». Колись він правив за родове гніздо сім’ї де Лейсі, від якої дістав назву Бішоп-Лейсі (казали, що вони доводилися далекою ріднею де Люсам), але звідтоді минуло кілька стадій: від сільського обійстя успішного гугенота-крутелика, – чиїм крамом була білизна, – до того, чим він є тепер – приватним притулком, якому Даффі відразу ж пришила пришви, назвавши «Холодним домом». Мені майже хотілось, щоб вона була поряд.

Два замурзаних автомобілі, припаркованих на обійсті, свідчили про брак як працівників, так і відвідувачів. Обіперши «Ґледіс» об старезну араукарію,[124] я піднялася вкритими мохом покоцаними сходинками до вхідних дверей.

Написана від руки табличка твердила: «Дзвоніть, бдлск.», і я поторсала за склицьовану ручку. Десь усередині придушено задзеленчало, немовби пастушачий ріжок проспівав «Ангел Господній»,[125] оголошуючи про мою появу не знати кому.

Коли нічого не відбулося, я подзвонила ще раз. На іншому боці лужка дві пані поважного віку почали вдавати, наче в них чаювання, присідаючи у вишуканих, церемонних реверансах, відставляючи мізинці й підіймаючи невидимі філіжанки й блюдця.

Навіть притуливши вухо до громіздких дверей, я нічого не почула, окрім здавленого стуготіння – певно, дихання дому. Тому я штовхнула двері й зайшла досередини.

Найперше, що мене вразило, – довколишній запах: суміш капусти, гумових подушок, покидьків і смерті. Цей сморід увиразнював різкий запах засобу для дезінфікації, яким миють підлогу, – хлориду диметилбензиламонію, що відгонив мигдалем і нагадував синильну кислоту – газ, котрим в американських буцегарнях страчують душогубів.

Хол був пофарбований у навіжений зелений колір: зелені стіни, зелене дерево й зелена стеля. Підлогу вкривав дешевий брунатний лінолеум, який увесь ряснів слідами гладіаторів, так що його цілком могли припровадити з римського Колізею. Коли я ставала ногою на черговий брунатний пухирець, він відразливо шипів, і я взяла собі на карб допевнитись, чи здатна барва викликати нудоту.

При дальній стіні в хромованому кріслі на колесах сидів старезний дід, уп’ялившись угору й напіввідкривши рота, здавалося, він чекав, що десь під стелею неодмінно станеться диво.

Поруч стояв стіл, на якому нічого не було, крім срібного дзвоника й брудної таблички «Дзвоніть, бдлск.», що правили за познаки деякої офіційної, хоч і незримої присутності.

Чотири рази я швидко теленькнула. При кожному «телень» дзвоника стариган несамовито кліпав, проте не відводив зору від ефіру над головою.

Раптом, наче прослизнувши крізь таємні дверці, вигулькнула тінь жінки. Вона була вбрана в білу форму й синю шапинку, під яку хвацько затикала вказівним пальцем м’які пасма вологого, солом’яної барви волосся.

Вона мала такий вигляд, ніби не цуралася найгіршого й достеменно знала, що я знаю це.

– Так? – промовила вона високим, але заповзятливим стандартним шпитальним голосом.

– Я прийшла відвідати доктора Кіссінґа, – сказала я. – Я його правнучка.

– Доктора Ісаака Кіссінґа? – поточнила вона.

– Угу, – відповіла я. – Доктора Ісаака Кіссінґа. У вас він не один?

І рота не розкривши, Біла Примара крутнулася на підборах, і я пішла за нею крізь арку на вузьку засклену терасу, що тяглася вздовж будівлі від краю до краю. Дійшовши до осердя тераси, вона зупинилася, зробила вказівний жест тонким пальцем, неначе третій привид у «Скруджі», і зникла.

Далеко в глибині покою з високими вікнами в єдиному промені світла, що розтинав довколишній морок цього місця, у плетеному кріслі сидів дідусь, над його головою повільно здіймалася блакитна хмарка диму. Без ладу на маленькому столику біля нього був згромаджений стос газет, який, здавалося, зараз звалиться на підлогу.

Він кутався в халат мишастої барви – як Шерлок Голмс, без огляду на те, що той геть увесь був у пропалених дірках, немов шкура леопарда в плямах. З-під халата визирав вицвілий чорний костюм і високий целулоїдний комірець старосвітського крою. На його довгому крученому жовтувато-сивому волоссі стриміла шапинка-таблетка з вельвету сливової барви, з губ звисала запалена цигарка, попіл з якої падав, наче муміфіковане садове хробаччя.

– Здрастуй, Флавіє, – сказав він. – Я чекав на тебе.

Проминула година, година, протягом якої я вперше насправді дійшла висновку, що ми втратили у війні.

Почали ми кепсько, доктор Кіссінґ і я.

– Передусім повинен попередити тебе, що я не надто вмію розмовляти з маленькими дівчатками, – оповістив він.

Я закусила губу й змовчала.

– Щоб зробити з хлопчака громадянина, достатньо всипáти йому бобу чи вживати численних подібних заходів, але дівчинка, яку природа створила непридатною для таких фізичних грубощів, має на віки вічні залишатися terra incognita. Як ти гадаєш?

Я зрозуміла, що це питання з тих, які не вимагають відповіді. Я трохи підняла куточки вуст, сподіваючись зобразити усмішку Мони Лізи або принаймні те, що заведено вважати ввічливістю.

– Отож, ти дочка Джако, – сказав він. – Ти на нього ні крихти не схожа, ти це знаєш?

– Мені казали, що я вдалася в матір, Гаррієт, – відповіла я.

– Он як, Гаррієт. Яка жахлива трагедія. Яке горе для всіх вас.

Він потягся рукою й узяв лупу, що непевно гойдалася на верху гори з газет. Одночасно він відкрив коробку «Плеєрс», що лежала на столі, і дістав нову цигарку.

– Я намагаюся пильнувати всі події, наскільки змога очима цих писак. Мої ж очі, по щирості кажучи, спостерігали за цим безладдям протягом дев’яноста п’яти років і тяжко втомилися від баченого. Утім, мені вдається тримати в полі зору народження, смерті, весілля й арешти, що відбуваються в нашому графстві. І я все ще передплачую «Панч» і «Ліліпут»,[126] аякже. Ти маєш двох сестер, наскільки мені відомо, Офелію й Дафну?

Я зізналася, що так воно і є.

– Джако завжди тягнуло до екзотики, як я пригадую. Моє здивування не було аж таким, коли я прочитав, що він назвав перших двох спадкоємиць на честь шекспірівської істерички й грецької подушечки для шпильок.

– Перепрошую?

– Дафна, яку Ерос підстрелив стрілою, що вбиває кохання, до того як батько обернув її деревом.

– Я мала на увазі божевільну, – сказала я. – Офелію.

– Пришелепкувата, – промовив він і загасив недопалок у переповненій попільничці, а потім закурив ще одну. – Ти не згодна?

Очі, що дивилися на мене з його поораного глибокими зморшками обличчя, були такими ж іскристими й уважними, як у кожного вчителя, що коли-небудь стояв біля дошки з указкою в руці, і я миттю втямила, що мій план спрацював. Я більше не була «маленьким дівчам». Як міфічна Дафна перетворилася на простий лавр, так і я стала хлопчиком із четвертого класу.

– Не цілком, сер, – відповіла я. – Я гадаю, що Шекспір приділив Офелії роль певного символу, як і травам та квітам, котрі вона збирала.

– Овва, – сказав він. – Це як?

– Символічно, сер. Офелія – безневинна жертва кровожерливої сім’ї, члени якої цілком захоплені собою. Принаймні мені так здається.

– Зрозуміло, – сказав він. – Вельми цікаво. Однак, – докинув він, – мені справило приємність довідатись, що у твого тата залишилося достатньо знань із латини, щоб назвати тебе Флавією. Золотоволосою.

– Моє волосся радше олив’яно-русяве.

– А-а.

По-моєму, ми відійшли від теми, звернувши на такі, якими рясніють розмови з літніми людьми. Мені почало здаватися, що він задрімав із розплющеними очима.

– Що ж, – нарешті промовив він, – ану лиш дай мені кинути оком на неї.

– Даруйте? – сказала я.

– На мого «Ольстерського Месника». Дай-но поглянути на нього. Ти ж принесла його із собою, еге ж?

– Я… Атож, сер, але як…

– Поміркуймо, – сказав він так приязно, наче пропонував помолитися. – Горацій Бонепенні, колись давно хлопчик-трюкач і згодом шахрай, врізав дуба на городі свого давнього шкільного приятеля Джако де Люса. З якої причини? Найпевніше, шантаж. Так, значить, припустимо шантаж. За кілька годин дочка Джако перекопує газетні архіви в Бішоп-Лейсі, винюхуючи відомості про кончину мого старого доброго колеги містера Твайнінґа. Даруй Господи його душі вічний спочинок. Як я довідався про це? Гадаю, це очевидно.

– Міс Маунтджой, – сказала я.

– Дуже добре, моя люба. Тільда Маунтджой насправді мої очі й вуха в селищі й окіл протягом останньої чверті століття.

Я мала б здогадатись! Міс Маунтджой – шпигунка!

– Але продовжимо далі. В останній день свого життя злодій Бонепенні вирішив зупинитися в «Тринадцятьох селезнях». Молодий глупак – гаразд, уже не молодий, проте глупак – примудряється допустити, щоб із нього випустили дух. Я одного разу сказав містеру Твайнінґу, що хлопчак недобре кінчить. Не знаю, чи варто мені зауважувати, що мій прогноз був вірним. Від цього парубка завжди відгонило сіркою.

Але менше з тим. Невдовзі після того, як Бонепенні переставився на той світ, його номер у готелі обшукало невинне дівчатко, ім’я якого я хтозна чи наважуся промовити вголос, проте яке нині сумирно сидить переді мною, шарпаючи дещо в кишені, що навряд чи може бути чимось іншим, ніж декотрим клаптиком паперу відтінку мармеладу з Данді, на якому надруковані портрет її покійної величності королеви Вікторії й контрольні літери «ТЛ». Quod erat demonstrandum. Що й треба було довести.

– Що й треба було довести, – повторила я, мовчки дістала з кишені напівпрозорий конвертик і подала його своєму співрозмовнику.

Його руки тремтіли – або від старощів, або від хвилювання, я не могла второпати. Орудуючи шматочком тонкого паперу як нехитрими щипчиками, він розсунув краї конвертика пальцями, зжовклими від нікотину. Коли жовтогарячі краї «Ольстерських Месників» показалися на денне світло, мені не могло не впасти в око, що пальці й марки були майже однакового відтінку.

– Боже всемогутній! – сказав він, вочевидь, приголомшений. – Ти знайшла «АА». Тобі не треба говорити, що ця марка належить його величності. Кілька тижнів тому її поцупили на виставці. Усі газети писали про це.

Він кинув на мене осудливий погляд зверх окулярів, але його увага була тієї ж хвилини відтягнута скарбами на його долоні. Здавалося, він забув про мою присутність.

– Моє вам шануваннячко, старі дружечки, – сказав він пошепки, не помічаючи мене. – Як багато часу збігло…

Він узяв лупу й уважно оглянув їх, одну по одній.

– І ти, моя улюблена крихітко «ТЛ», яку неймовірну історію ти могла б розповісти.

– Вони обидві були в Горація Бонепенні, – сказала я по правді. – Я знайшла їх у його багажі в готелі.

– Ти обнишпорила його багаж? – не підводячи очей від збільшувального скла, запитав доктор Кіссінґ. – Ух! Поліція навряд чи буде гопати від щастя, коли до її вух дійде це… І ти теж, готовий укласти парі.

– Насправді я не порпалася в його багажі, – сказала я. – Він сховав марки під наклеєну на кофр наличку.

– А ти, звичайна річ, усього-на-всього знічев’я бавилася з нею, коли тобі в руки випали марки.

– Атож, – погодилась я. – Саме так усе й було.

– Скажи мені, – раптом почав він й обернувся, щоб зазирнути мені у вічі, – твій тато знає, що ти тут?

– Ні, – відповіла я. – Тата звинувачують у вбивстві. Його тримають під арештом у Гінлі.

– Боже милостивий! Він дійсно це скоїв?

– Ні, але, по-моєму, усі вірять, що він винен. Якийсь час я й сама була такої ж думки.

– Аг-га, – сказав він. – І що ти думаєш тепер?

– Я не знаю, – відказала я. – Часом я думаю одне, часом інше. Усе дуже заплуталося.

– Усе завжди переплутується до того, як стати на свої місця. Скажи мені ось що, Флавіє. Що тебе цікавить понад усе на світі? Яке твоє найбільше захоплення?

– Хімія, – відповіла я миттєво.

– Чудово! – сказав доктор Кіссінґ. – Свого часу я поставив це питання цілій армаді варварів, і вони вічно белькотіли про те-се. Теревені й задушевні виливання почуттів, і все. Ти, навпаки, сказала коротко і ясно.

Лозиння жахливо заскрипіло, коли він повернувся у своєму кріслі, щоб подивитися мені в обличчя. На одну страхітливу мить у мене промайнуло в голові, що його хребет тріснув.

– Нітрит натрію, – сказав він. – Безсумнівно, тобі не треба пояснювати, що таке нітрит натрію.

Не треба пояснювати? Нітрит натрію – протиотрута при отруєнні ціанистим калієм, і я знала його у всіх можливих реакціях так само добре, як власне ім’я. Але як він здогадався використати його в ролі прикладу? Він ясновидець?

– Заплющ очі, – провадив далі доктор Кіссінґ. – Уяви, що ти тримаєш у руці пробірку з тридцятивідсотковим розчином соляної кислоти. Ти додаєш туди невелику кількість нітриту натрію. Що відбувається?

– Мені не треба заплющувати очей, – відповіла я. – Він стане жовтогарячим… жовтогарячим і каламутним.

– Прекрасно! Барви цих пропащих поштових марок, еге ж? А далі?

– Із часом, хвилин за двадцять або тридцять, він проясніє.

– Проясніє. Я закінчив.

Немов гора звалилася з моїх плечей, і на устах у мене з’явилася дурнувата усмішка.

– Певно, ви були славним учителем, сер, – сказала я.

– Атож, я був… колись. А тепер ти принесла мені мій маленький скарб, – мовив він, знову переводячи погляд на марки.

Цього я не сподівалася; це не спадало мені на думку. Я лише хотіла дізнатися, чи живий ще власник «Ольстерського Месника».

Потому я збиралася віддати марку татові, щоб він передав її поліції, яка належним чином простежить, щоб вона дійсно повернулася до законного власника. Доктор Кіссінґ умить відчув мої сумніви.

– Дозволь мені поставити тобі ще одне запитання, – сказав він. – Що якби ти завітала сюди оце нині й довідалася, що я врізав дуба, так би мовити відійшов у вічність?

– Ви маєте на увазі, якби ви померли, сер?

– Атож, це саме те слово, яке я намагався згадати, – помер. Атож.

– Гадаю, мені слід би було віддати татові вашу марку.

– Аби він залишив її собі?

– Він би знав, як із нею вчинити.

– На мій погляд, найслушнішим вибором буде власник марки, як ти гадаєш?

Я знала, що відповідь буде ствердною, проте мені несила було промовити її. Я знала, що понад усе на світі мені хочеться подарувати марку татові, хай навіть вона не моя. Водночас я хотіла віддати обидві марки інспектору Г’ювітту. Але з якої речі?

Закуривши ще одну цигарку, доктор Кіссінґ уліпив зір у вікно. Урешті-решт він простягнув мені одну марку, залишивши другу собі.

– Це «АА», – сказав він. – Вона не моя, мені вона не належить, як мовиться у старій пісні. Твій тато може зробити з нею все, що побажає. Вирішувати не мені.

Я взяла в нього «Ольстерського Месника» й обережно загорнула в носову хусточку.

– Інакше з бездоганною маленькою «ТЛ» – моєю. Моєю власною, понад усякий сумнів.

– Я думаю, що вам буде за щастя знову приклеїти її у ваш альбом, сер, – смиренно сказала я, ховаючи її близнючку до кишені.

– Мій альбом? – він видав смішок, схожий на крякання, а потім закашлявся. – Мої альбоми, як сказав любий покійний Доусон,[127] звіяло вітром.

Він одвів вибляклі очі до вікна, невидюще дивлячись у бік лужка, де дві леді поважного віку пурхали й робили піруети, немов дивоглядні метелики, під осяяними сонцем буками.

Багато що пішло в непам’ять, о Кінаро! І вітер звіяв ті троянди,

Які покинув я з юрмою, що вихилялася у танці,

Коли хтів викинути з голови твоїх зів’ялих лілій блідість.

Але я був упорожні, я знемагав старим любовним шалом.

І весь той час, докіль танок тривав, неначе сотню літ,

Я вірним був тобі, Кінаро! Своїм звичаєм…

– Це з його Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae. Знаєш цей вірш?

Я похитала головою.

– Він дуже гарний, – сказала я.

– Самітнє життя в такому місці, як це, – сказав доктор Кіссінґ, широко розкинувши рукою, – незважаючи на його вбогу вутлість, – це, якщо тобі втямки, вельми затратна справа.

Він подивився на мене так, наче щойно пожартував. Коли я не відгукнулася, він показав пальцем на стіл.

– Принеси мені один з тих альбомів. Я думаю, той верхній.

Я тільки тепер помітила, що під стільницею було вбудовано поличку, де лежали два грубих оправлених альбоми. Я здмухнула з них порох і подала доктору Кіссінґу горішній.

– Ні, ні… розгорни сама.

Я розгорнула альбом на першій сторінці. Там були дві марки – одна чорна, друга червона. Зі слабких відмітинок гумки й рисок я зрозуміла, що колись давно цю сторінку заповнювали марки. Я перегорнула сторінку… ще одну. Усе, що залишилося від альбому, – лише випатраний кістяк: навіть школяр засоромився б і сховав би його кудись подалі.

– Як бачиш, ціна прихистку для серця, у якому ще є живчик. Збуваєшся життя один квадратик за іншим. Залишилась дрібка, еге ж?

– Але «Ольстерський Месник»! – заперечила я. – Він, мабуть, вартий купи грошей!

– А й справді, – погодився доктор Кіссінґ і знову подивився на свій скарб крізь лупу. – У романах можна прочитати про порятунок, який надходить, коли з пастки немає ні найменшого пролазу; про коня, серце якого зупиняється, щойно він перетнув фініш.

Він нишком засміявся й витяг хусточку, щоб витерти очі.

– Надто пізно! Надто пізно! – скрикнула дівиця. І таке інше. Повечірній дзвін сьогодні не продзвенить. Як доля любить улаштовувати розіграші, – провадив він напівпошепки. – Хто це сказав? Сірано де Бержерак, чи не так?

На секунду я подумала, наскільки Даффі сподобалося б розмовляти із цим старим джентльменом. Однак лише на секунду. І потім знизала плечима.

З легким глузливим усміхом на вустах доктор Кіссінґ витягнув цигарку з рота й підніс розжеврілий краєчок скраю до «Ольстерського Месника».

Мені здалося, що моє лице обсипали приском, наче мені груди проштрикнули зазубленим дротом.

Я кліпнула й, остовпівши від жаху, спостерігала, як марка почала тліти, потім зайнялася маленьким полум’ям, що повільно й невблаганно поглинало квітуче обличчя королеви Вікторії.

Коли вогонь дістався пучок, доктор Кіссінґ розтулив долоню й струснув темний попіл на підлогу. З-під поли його халата вигулькнув чорний лакований черевик, елегантно наступив на рештки й кількома рухами розтер попіл по підлозі.

Три оглушливі удари серця – і від «Ольстерського Месника» залишилася лише тьмяна пляма на лінолеумі Рукс-Енду.

– Ціна марки в тебе в кишені щойно подвоїлася, – озвався доктор Кіссінґ. – Бережи її як зіницю ока, Флавіє. Вона тепер одна-єдина.

22

Коли я хочу як слід подумати на свіжому повітрі, я простягаюся горілиць, розкидаю руки й ноги врізнобіч і дивлюся на небо. Спочатку я зазвичай забавляюся «хлюпотунами» – хробакоподібними краплями протеїну, котрі плавають у полі зору, немов темні маленькі галактики. Якщо я не поспішаю, то стою на голові, щоб збовтати їх, і опісля лягаю назад подивитися на виставу, наче на мультфільм.

Сьогодні, одначе, мою голову обсіло багацько питань, тому, від’їхавши на велосипеді на добру милю від Рукс-Енду, я беркицьнулася на моріжок на згірку й уп’ялила очі в літнє небо.

Мені несила було покинути думати про те, що розповів мені тато, а саме, що вони вдвох, він і Горацій Бонепенні, убили містера Твайнінґа; що вони особисто відповідальні за його смерть.

Якби це була чергова татова химера, я б одразу її відкинула, але тут була якась заковика. Міс Маунтджой теж була переконана, що вони вбили її дядечка, і вона мені сказала про це.

Мені було видно, що тато дійсно карається. Урешті-решт, він брав участь у вмовляннях подивитися колекцію марок доктора Кіссінґа і його колишня дружба з Бонепенні, хай навіть охолола, кружним шляхом робила його співучасником. Проте…

Ні, у цьому має бути ще щось, але що, я не могла дібрати.

Лежачи на траві, я встромила очі в блакитний небозвід із такою ж серйозністю, як і заціпенілі в урочистих позах факіри в Індії, котрі, бувало, вирячувалися прямісінько на сонце, поки ми їх не цивілізували, однак я не могла ні про що до пуття поміркувати. Якраз наді мною сонце тяжіло великим білим кружалом, пропікаючи наскрізь мою порожню голову.

Я за звичкою уявила, як надягаю свою примарну «гадкокличну» шапку, натягаючи її по самі вуха. Це був високий конусоподібний чарівницький капелюх, рясно вкритий хімічними рівняннями й формулами, – ріг достатку, що кишить ідеями.

Анічогісінько.

Але стривайте! Авжеж! Те-те-те! Тато нічого не зробив. Зовсім нічого! Він знав – або щонайменше здогадувався, – з тієї миті, як Бонепенні поцупив найціннішу марку директора… І він не сказав нікому.

Це був гріх згаяння, один із церковного списку негідних вчинків, про який вічно просторікувала Фелі і який прикладався до всіх, крім неї самої.

Але татова провина була моральною і, значить, мене не обходила.

Утім не було рації її заперечувати: тато справляв мовчанку й своєю мовчанкою, можливо, сприяв тому, що містер Твайнінґ, який мав чисте сумління, узяв на себе вину й заплатив за зганьблення честі життям.

Без сумніву, у той час було багато пересудів. Мешканці цієї частини Англії аж ніяк не зажили слави своєю небалакучістю, навпаки. У минулому сторіччі поет із Гінлі Герберт Майлс кликав нас «табуном гусей, що веселенько пліткують на відрадній для ока мураві», і в його словах було-таки зерня правди. Люди полюбляють чесати язиками – особливо коли балачка стосується відповідей на чужі запитання, – тому що в такий спосіб вони почуваються потрібними. Без огляду на затьопаний плямами примірник «Довідника про все на світі», котрий місіс Мюллет тримає на полиці в буфеті, я давно зрозуміла, що найкращий спосіб отримати відповіді про що б там не було – це підійти до ближнього й запитати. Так би мовити, зібрати відомості назовні.

Я не могла запитати тата, чому він мовчав за часів свого школярства. Навіть якби я набралася духу, а я цього не зробила – він був замкнутий у камері, і, як видно з усього, йому випало на долю ще довго там скніти. Я не могла запитати міс Маунтджой, яка грюкнула дверима переді мною, тому що вона ставилася до мене як до плоті й крові холоднокровного вбивці. Одним словом, я була сама по собі.

Увесь день щось крутилося на задвірках моєї свідомості, немов грамофон у віддаленій кімнаті. Якби тільки я потрапила вловити мелодію…

Це дивне відчуття огорнуло мене, коли я порпалася в стосах газет у ремонтному гаражі, що позаду бібліотеки. Хтось сказав щось… Але що саме?

Часом спроби зловити вислизлу гадку подібні до полювання на птаха в нетрях дому. Ти вистежуєш його, нишком підбираєшся, намагаєшся злапати… і пташка спурхує, увесь час поза досягом твоїх пальців, її крила…

Ага! Крила!

«Він виглядав, як ангел, котрий падає з небес», – сказав якийсь учень Ґреймінстера. Тобі Лонсдейл – тепер я згадала, як його на ім’я. Чудернацьке змалювання викладача, що гуркнув униз! І тато порівняв містера Твайнінґа, якраз перед стрибком, зі святим, у якого німб над головою в ілюстрованому рукописі.

Проблема полягала в тому, що я похапцем покопалася в архівах. «Хроніки Гінлі» доволі ясно правили, що поліцейське розслідування смерті містера Твайнінґа й крадіжки марки доктора Кіссінґа тривало. А як щодо некролога? Звичайна річ, його опублікували пізніше, але про що там мовилося?

Я скочила на «Ґледіс» і щодуху налягла на педалі, помчавши в бік Бішоп-Лейсі й Коров’ячого провулка.


Я не помічала таблички «Зачинено», аж поки не опинилася за десять футів до бібліотеки. Звісно! Флавіє, іноді в тебе тапіока[128] замість мізків; Фелі має рацію щодо цього. Сьогодні ж понеділок. Бібліотека запрацює лише о десятій годині ранку у четвер.

Коли я повільно котила «Ґледіс» до річки й ремонтного гаража, я міркувала про солодкуваті історійки, котрі розповідають у «Малечій годині»: про ці повчальні оповідки, наприклад про Поні з Двигунцем («Думаю, я зможу… думаю, я зможу…»), якому вдалося перетягти товарний поїзд через гору, тому що він думав, що зможе це зробити, думав, що зможе це зробити. І тому що він не хнюпив носа. Не хнюпити носа – це ключ.

Ключ? Я віддала ключ від ремонтного гаража міс Маунтджой, я це достеменно пам’ятаю. Але, може, є дублікат? Якийсь додатковий ключ, схований десь під підвіконням, на той випадок, якщо яка-небудь забудькувата особа вирушить на час відпустки до Блекпула, залишивши оригінал у своїй кишені? Позаяк Бішоп-Лейсі не був (принаймні до цього часу) скільки-небудь значним осередком злочинності, схований ключ не був таким уже неймовірним.

Я кресонула пальцями по одвірку вгорі дверей, зазирнула під горщики з геранню, що стояли вздовж стежки, навіть підняла кілька підозрілих на вигляд каменюк.

Нічогісінько.

Я покопирсалася в розколинах кам’яної стіни, яка тяглася від стежки до дверей.

Нічогісінько. Узагалі нічого.

Я приклала долоні дашком до вікна й уліпила очі в потріпані стоси газет, що спали у своїх люльках. Так близько й водночас так далеко.

Я так розлютилася, аж мені захотілося сплюнути, що я й зробила.

Як би вчинила Марі Анн Польз Лавуазьє? – промайнуло в мене в голові. Вона б стояла тут, димуючи й клекочучи, наче маленький вулканчик, що виходить, коли займається дрібка дихромат амонію? Але щось я непевна. Марі Анн облишила б хімію й заходилася б коло дверей.

Я несамовито поторсала дверну ручку й увалилася до кімнати. Якийсь бовдур швендяв тут і забув замкнути бісові двері! Сподіваюся, мене ніхто не бачив. Добре, що це мені спало на думку. Я відразу ж второпала, що непогано буде закотити «Ґледіс» усередину, щоб її не запримітили допитливі перехожі.

Обійшовши прикритий дошкою лаз у підлозі, я обережно дісталася до стелажів зі зжовклими газетами.

Я без великих зусиль відшукала потрібні випуски «Хронік Гінлі». Атож, це тут. Як я й гадала, некролог містера Твайнінґа вийшов у п’ятницю, після звістки про його смерть.

«Твайнінґ, Ґренвіль, магістр гуманітарних наук (Оксфорд). Загинув знагла минулого понеділка в школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, у віці сімдесяти двох років. Його батьки, Маріус і Доротея Твайнінґи, із Вінчестера, померли. Після нього залишилася племінниця, Матильда Маунтджой з Бішопс Лейсі. Містер Твайнінґ похований неподалік від каплички в Ґреймінстері, де превелебний каноник Блейк-Сомс, парафіяльний священик Святого Танкреда в Бішоп-Лейсі, і капелан Ґреймінстера помолилися за його душу. Вінків було без ліку».

Але де його поховали насправді? Може, його тіло відправили до Вінчестера, щоб він спочивав поряд із батьками? Чи поховали-таки в Ґреймінстері? Дуже навряд. Найпевніше, я знайду його могилу на церковному цвинтарі Святого Танкреда, за дві-три хвилини ходьби звідси.

Я поставлю «Ґледіс» поза ремонтним гаражем – нема потреби зайвий раз муляти комусь очі. Якщо я зігнуся в три дуги й не висовуватимусь з-за живоплоту, що оперізував бечівник,[129] я легко прошмигну звідси на церковне обійстя й мене ніхто не помітить.

Коли я відчинила двері, загавкав пес. Місіс Фейруезер, голова жіночої вівтарної гільдії, вигулькнула в провулку зі своїм Корджі. Я встигла причинити двері до того, як вона чи її пес змогли примітити мене. Далі обережно визирнула з вікна й побачила, як пес обнюхує стовбур дуба, а місіс Фейруезер дивиться кудись убік, удаючи, що не знає, що там коїться на іншому кінці повідка.

Агій! Мені доведеться чекати, поки пес зробить свою справу. Я обвела кімнату поглядом.

Обабіч дверей розміщувалися саморобні книжкові шафи, чиї грубо витесані, прогнуті полиці мали такий вигляд, наче їх змайстрував старанний, але невдалий тесля-самоук.

Праворуч цілі покоління застарілих довідників – рік за роком «Крокфордський церковний довідник», «Гейзеллський щорічник», «Альманах Віттакера», «Порадник Келлі», «Флотський щорічник Брейсі» – незручно здавлені, стояли пліч-о-пліч на нефарбованих полицях, їхні колись розкішні оправи червоної, синьої й чорної барв тепер вигоріли до брунатного під впливом часу й струменів денного світла, і всі вони пахли мишвою.

Полиці ліворуч були щільно заставлені вервечками однакових сірих томів, на кожному була одна й та сама назва, викарбувана золотом на спинці вишуканими готичними літерами: «Ґреймінстерець», – і я второпала, що це щорічники з татової школи. Ми навіть мали кілька таких у Букшоу. Я дістала один із полиці, не зауваживши, що він датований 1942 роком.

Поставивши його на місце, я провела вказівним пальцем ліворуч, по спинках решти книг: 1930… 1925…

Те-те-те! 1920 рік! Мої руки тремтіли, коли я витягала книжку й перегортувала її від кінця до початку. Її сторінки рясніли статтями про крикет, веслування, легку атлетику, гуманітарні науки, регбі, фотографію й природознавство. Наскільки я бачила, про гурток фокусників чи товариство філателістів тут не було жодного слова. Скрізь були розкидані світлини, де шеренга за шеренгою стояли всміхнені хлопчики, які іноді корчили міни в камеру.

На авантитулі була облямована чорним світлина з портретом. На ній джентльмен бездоганної подоби в конфедератці й мантії недбало присів на край столу, тримаючи в руці підручник із латини й дивлячись на фотографа з ледь уловною усмішкою. Під світлиною значилося: «Ґренвіль Твайнінґ, 1848–1920».

І квит. Жодного слова про події, супутні його смерті, жодних панегіриків, жодних теплих спогадів про нього. Може, це навмисне замовчування?

Тут пахне смаленим.

Я почала помалу перегортати сторінки, проглядаючи статті й читаючи написи під світлинами, де тільки вони були. Проглянувши дві третини книги, моє око зачепилося за прізвище де Люс. На світлині були зображені три хлопчики в сорочках і шкільних шапинках, вони сиділи на лужку біля плетеного козуба на рядні, заставленому чимось на зразок закусок для пікніку: паляниця, слоїк варення, тістечка, яблука й кухлі з імбирним пивом.

Напис повідомляв: «Згадуючи Омара Хайяма – цукерня Ґреймінстера дає привід для гордощів. Зліва направо: Гевіленд де Люс, Горацій Бонепенні та Боб Стенлі зображають ілюстрацію з книги перського поета».

Не викликало жодних сумнівів, що хлопчик ліворуч, який умостився на рядні, схрестивши ноги, – мій тато; він виглядав щасливішим, радіснішим і безтурботнішим, ніж той, якого я знала в реальному житті.

У центрі довготелесий, незграбний юнак, котрий удає, що зараз всадить зуби в сендвіч, – це Горацій Бонепенні. Я б упізнала його й без ніяких написів. На світлині його вогненно-руде волосся вийшло наче примарно-білий вінець навколо голови.

Я не змогла погамувати тремтіння, коли мені спливло на думку, як він виглядав у годину скону.

Трохи віддалік від товаришів третій хлопчик, судячи з неприродного повороту голови, мабуть, зі шкури пнувся, щоб показати свій найкращий ракурс. Він був старший від двох інших, і вирізнявся похмурою красою, що нагадувала матовий лиск зірок німого кіно.

Дивно, але в мене з’явилося таке відчуття, немовби це обличчя я вже десь бачила.

Раптом наче мені за комір кинули ящірку. Звісно, я бачила це обличчя – і не так давно! Третій хлопчик зі світлини був особою, яка щойно вчора відрекомендувалася мені Френком Пембертоном; Френк Пембертон, що стояв зі мною в Химері, коли періщив дощ; Френк Пембертон, котрий цього самого ранку сказав мені, що їде оглянути могилу в Незер-Ітоні.

Один за одним факти стали на свої місця, і все збіглося так чітко, аж мої очі зблисли, немов із них спала полуда, як у Саула.

Френк Пембертон – це Боб Стенлі, а Боб Стенлі – той самий «третій чоловік», так би мовити. Це він убив Горація Бонепенні на огірковій грядці в Букшоу. Я ладна була дати голову на відруб.

Коли кінці з кінцями зійшлися, моє серце затріпалося, неначе готове було вибухнути.

У Пембертоні із самого початку було щось непевне. І знов-таки це було тим, про що я не думала з учорашнього дня, коли була коло Химери. Щось таке він сказав… але що саме?

Ми теревенили про погоду; відрекомендувалися навзаєм. Він зізнався, що знає, хто я, що зазирав до «Хто є хто?». З якої речі йому треба було це робити, якщо він був татовим знайомцем більшу частину життя? Можливо, саме ця його брехня й увімкнула мої незримі антени?

Він мав акцент, спливло в мене в пам’яті. Легенький, проте…

Він нахвалявся про свою книжку – «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Правдоподібно, куди там.

Яку ще нісенітницю він плів? Нічого аж такого важливого, пустопорожня балаканина двох товаришів після корабельної аварії на безлюдному острові. Що ми маємо стати друзями.

Маленька жарина, яка тліла на задвірках моєї свідомості, раптом спалахнула яскравим полум’ям!

«Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!»

Так точнісінько він і сказав! Однак де я це вже чула?

Немов м’ячик на гумовій шворці, мої думки стрибнули до одного зимового дня. Дарма що було ще рано, дерева за вікном нашої вітальні із цитринових стали рудявими, а далі посіріли; небо ж перетворилося з кобальтового на чорне.

Місіс Мюллет принесла тарілку печива й запнула фіранки. Фелі сиділа на кушетці й розглядала в чайній ложці своє відображення, а Даффі простяглася в старому татовому кріслі біля каміна. Вона читала нам уголос із «Пенрода», книжки, яку реквізувала з полиці улюблених дитячих книг, що лежали в гардеробній Гаррієт.

Пенродові Скофілду було дванадцять, що на рік і кілька місяців більше, ніж мені, однак це достатньо близько, щоб розпалити короткочасну цікавість. Мені Пенрод здавався Гекльберрі Фінном, закинутим вихром часу в Першу світову війну й поселеним у якомусь американському містечку на Середньому Заході. Дарма що книжка рясніла стайнями, доріжками, високими парканами й фургонами, котрі тоді пересувалися за допомогою кінної упряжки, це все видавалося мені так само чужим, як коли б дія відбувалася на планеті Плутон. Ми вдвох, Фелі і я, сиділи зачаровані, коли Даффі читала «Скарамуша», «Острів скарбів» і «Повість про два міста»,[130] але в Пенроді була якась притичина, яка робила його світ таким далеким від нас, як льодовиковий період. Фелі, яка з’їла зуби на музиці й сприймала книги крізь її призму, сказала, що «Пенрод» написаний у ключі «до».

Одначе, поки Даффі продиралася через його сторінки, ми кілька разів сміялися з опору Пенрода батькам та владі, а я замислилась, що ж такого було в цьому неспокійному хлопчиську, що полонило уяву, а може, й викликало любов юної Гаррієт де Люс. Здається, тепер я починаю здогадуватись.

Наскільки я пригадую, найкумеднішою сценою була та, де Пенрода відрекомендовують його превелебності містеру Кінослінґу, котрий поплескує його по маківці й каже: «Упивнений, ми станимо друсями-нераслийвода!» Це той різновид поблажливості, з яким мені доводилося миритися все своє життя, і, мабуть, я тоді надто голосно зайшлася сміхом.

Проте суть полягала в тому, що «Пенрод» був американською книжкою, котру написав американський письменник. І, по-моєму, вона не була так само добре знаною в Англії, як за кордоном.

Міг Пембертон – чи то пак Боб Стенлі, позаяк я тепер знала його справжнє ім’я, – натрапити на цю книжку чи цю фразу в Англії? Звісно, це можливо, але малоймовірно. І хіба тато не розповідав мені, що Боб Стенлі – той самий Боб Стенлі, який був поплічником Горація Бонепенні, – вирушив до Америки й крутив темні оборудки з поштовими марками?

Легенький акцент Пембертона був американським! Старий ґреймінстерський із дотиком Нового Світу.

Ну я й дурбило!

Ще один блик у вікно відкрив мені, що місіс Фейруезер пішла й Коров’ячий провулок тепер безлюдний. Я покинула розгорнуту книжку на столі, вислизнула за поріг і попрямувала повз ремонтний гараж до річки.

Річка Ефон сто років тому була частиною системи каналів, дарма що звідтоді мало що вціліло, окрім бечівника. Де-не-де в кінці Коров’ячого провулка лежали зогнилі рештки штабелів, що колись тягнулися вздовж надбережжя, але в міру того, як річка підступала до церкви, її води виходили за свої спорохнілі межі й місцями розливалися в широкі ставки, один із яких був посередині болотистої низовини позаду церкви Святого Танкреда.

Я перехопилася через ржаву браму на церковний цвинтар. Там, скільки сягало око, були старі й дуже перехняблені надгробки, немов плавкі буйки в океані трави, такої високої, що я брела крізь неї, наче по пояс у воді.

Найстаріші могили й ті, де були поховані заможні парафіяни, розташовувалися зараз же коло церкви, а далі, уздовж стіни, стуленої з необробленого каменю, були свіжіші.

Траплялися й вертикальні нашарування. П’ятсот років безупинного використання зробили церковний цвинтар схожим на хліб, що підходить: товстий буханець свіжоспеченого хліба, який здимається над усім навколо. Я добряче стріпнулася від однієї гадки про останки, що бродять, наче дріжджі, просто в мене під ногами.

Певний час я тинялася без мети серед надгробків, читаючи прізвища людей, що колись домували в Бішоп-Лейсі: Кумс, Несбіт, Баркер, Гоур і Кармайкл. Тут, під ягнятком, висіченим на могильному камені, лежав маленький Вільям, син-немовля Туллі Стокера, котрий, якби залишився серед живих, був би тепер чолов’ягою тридцяти років, старшим братом Мері. Мацюпуля Вільям помер у віці п’яти місяців і чотирьох днів «від крупу», як значилося в написі, навесні 1919 року, за рік до того, як містер Твайнінґ упав з годинникової вежі в Ґреймінстері. Може бути, що цей добродій похований десь поблизу.

На мить мені здалося, ніби я знайшла його – чорний камінь зі стрімчастою пірамідою вгорі й викарбуваним написом: «Твайнінґ». Але цей Твайнінґ, коли уважніше глянути, виявився Адольфом, який зник у морі 1809 року. Його надгробок так чудово зберігся, що я не могла чинити опір бажанню кресонути пальцями по його прохолодній полірованій поверхні.

– Спочивай із миром, Адольфе, – сказала я. – Хай де б ти був.

Я здогадувалася, що надгробок містера Твайнінґа, – якщо припустити, що в нього він є, а в протилежне мені було несила повірити – не буде ні таким, як ці, із пісковику, перехняблені, немов криві густо-жовті зуби, ні таким, як ці громіздкі колоноподібні монументи зі звислими ланцюгами й кованими огорожами, котрі вирізняли ділянки найбагатших й аристократичних родин Бішоп-Лейсі (включаючи силу-силенну де Люсів, що покинули білий світ).

Я поклала руки на стегна й зупинилася по пояс у бур’янах, що оперізували церковний цвинтар. З іншого боку кам’яної стіни був бечівник, а далі річка. Це десь тут щезла міс Маунтджой, накивавши п’ятами із церкви зараз же, тільки-но вікарій закликав помолитися за упокій душі Горація Бонепенні. Але куди вона подалася?

Я знову перехопилася через браму й опинилася на бечівнику.

Тільки тепер мені раптом впала в око стежина, викладена оповитим стрічками водоростей камінням, просто під гладінню тихоплавної річки. Вона крутилася через став, який оподалік ширшав, до низького піщаного берега на дальньому боці, над і позад яким простягався ожиновий живопліт по межах поля, котре належало фермі Мальплаке.

Скинувши черевики й шкарпетки, я стала на перший камінь. Вода була холоднішою, ніж я гадала. У мене ще текли шмарклі й сльозилися очі, і в мене в голові промайнула думка, що, мабуть, за день-два я помру від запалення легень, і не встигнете ви промовити слово «ніж», а я вже навік оселюся на цвинтарі Святого Танкреда.

Вимахуючи руками, немов стрілками семафора, я обережно побрьохалася по воді й добулася до мулистого берега. Схопившись за довге бадилля, я змогла вибратися на надбережжя – невисокий земляний насип, що здіймався поміж річкою й близьким полем.

Я присіла навпочіпки, щоб перевести дух і витерти багнюку з ніг жмутком дикорослої зелені, що буяла навколо живоплоту. Десь недалеко співала пташка вівсянка: «трошки хліба, без сиру».[131] Раптом вона змовкла. Я нагострила вуха, але до мене долинав лише віддалений гуркіт – на фермі працювали машини.

Надягнувши шкарпетки й узувши черевики, я обтрусилась і попростувала вздовж живоплоту, який на перший погляд був нездоланним плетивом ожинових колючок. Опісля, коли я вже була на межі того, щоб опустити руки й піти назад по своїх слідах, я знайшла її – вузьку лазівку в заростях, насправді майже шпарину. Я пролізла крізь неї й опинилася по інший бік живоплоту.

За кілька ярдів у напрямку до церкви щось стриміло з трави.

Я обережно підступилась, волосся на потилиці піднялося сторчака від первісної тривоги.

Це був надгробок, на ньому грубо викарбувано ім’я Ґренвіля Твайнінґа.

На перехнябленому підмурівку надгробка видніло одне-єдине слова: Vale!

Vale! – те саме слово, яке містер Твайнінґ вигукнув, стоячи на даху вежі! Слово, яке Горацій Бонепенні видихнув мені в обличчя, конаючи.

На мене наринуло хвилею: напівзгасла свідомість Бонепенні хотіла звіритись у вбивстві містера Твайнінґа, і доля пожертвувала лише одне слово для цього. Почувши його зізнання, я стала єдиною живою людиною, здатною пов’язати обидві смерті. Не беручи в розрахунок Боба Стенлі. Мого містера Пембертона.

Від цієї гадки мороз пробіг по спині.

На могильному камені містера Твайнінґа не було дат, як наче той, хто поховав його, хотів пустити в непам’ять його історію. Даффі читала нам оповіді про те, що самовбивць ховають за межами церковних цвинтарів або на перехрестях, однак я не дуже вірила, уважаючи це церковними допотопними побрехеньками. Усе ж мені несила було не думати про те, що містер Твайнінґ лежить у мене під ногами, щільно загорнутий у накидку магістра, немов Дракула.

Але мантія, що я її знайшла в сховку на даху Енсон-Хаус, – котра тепер спочивала в поліції, не належала містеру Твайнінґу. Тато запевняв, що містер Твайнінґ був у мантії, коли розбився. Те саме правив і Тобі Лонсдейл, даючи інтерв’ю «Хронікам Гінлі».

Чи могли вони обидва помилятись? Урешті-решт, тато припустив, що його могло засліпити сонце. Що ще він мені повідав?

Я відтворила в пам’яті його достеменні слова, якими він змалював містера Твайнінґа, що стояв на парапеті: «Здавалося, усе його тіло засвітилося, – вів тато, – а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками».

І враз я второпала, що й до чого. Усвідомлення правди накотилося на мене хвилею млості: там, нагорі, був Горацій Бонепенні. Горацій Бонепенні з полум’яно-рудим волоссям, Горацій Бонепенні – лицедій, Горацій Бонепенні – фокусник.

Це все була майстерно спланована ілюзія!

Міс Маунтджой мала рацію. Він у дійсності вбив її дядька.

Він і його посіпака Боб Стенлі затягнули в свої тенета містера Твайнінґа, покликавши його на дах вежі, і приманкою, найпевніше, послужила обіцянка повернути поцуплену й сховану там марку.

Тато розповідав мені про неабиякі математичні здібності Бонепенні; шастаючи дахом, він, безсумнівно, так само добре вивчив черепицю, як власну кімнату.

Щойно містер Твайнінґ погрозив їм викриттям, вони вбили його, мабуть, угрівши по голові цеглиною. Після такого падіння смертельний удар було годі виявити. А потому вони розіграли самогубство – кожну деталь було холоднокровно сплановано. Можливо, вони навіть відрепетирували.

На каміняччя впав містер Твайнінґ, але на парапеті в променях уранішнього сонця стояв Бонепенні, і Бонепенні в позиченій конфедератці й мантії кричав до хлопчиків на обійсті: «Vale! Vale!» – слово, яке вказувало лише на самогубство.

Зробивши це, він пірнув за парапет, а Стенлі цієї самої миті кинув тіло крізь дренажний отвір у даху. Засліпленому сонцем очевидцю на землі здалося, що старигань шугнув просто вниз.

Насправді це не що інше як «Воскресіння Чанг Фу», виведене на велику сцену: засліплені очі і все таке.

Яким же приголомшливо переконливим це було!

І всі ці роки тато був переконаний, що його мовчанка призвела до самогубства містера Твайнінґа, що це він відповідальний за цю смерть! Який страшний тягар, як жахливо!

Протягом тридцяти років, поки я не відшукала докази під черепицею Енсон-Хаус, нікому навіть і на думку не спадало, що це було вбивство.

Я простягнула руку й доторкнулася до надгробка містера Твайнінґа, щоб урівноважити нерви.

– Я бачу, ти знайшла його, – сказав хтось за моєю спиною, і від цього голосу в мене аж кров похолола в жилах.

Я круто обернулась й опинилася віч-на-віч із Френком Пембертоном.

23

Коли в романі чи у фільмі герой опиняється віч-на-віч з убивцею, перші слова злочинця завжди виповнені загрозою й часто рясніють цитатами із Шекспіра.

«Ну-ну, – зазвичай цідить він крізь зуби. – Мандрівки завершуються зустріччю закоханих». Або: «Кажуть, що такі розумні й молоді довго не живуть».

Проте Френк Пембертон не сказав нічого подібного, точніше, сказав протилежне.

– Привіт, Флавіє, – промовив він, ошкіряючись. – Приємно зустріти тебе тут.

Моя кров вирувала, і краска розливалася по обличчю, яке, незважаючи на прохолоду, одразу стало гарячим, як пательня.

Одна гадка крутилася в мене в голові: не можна прохопитися. Не можна обмовитися… Не можна дати взнаки, що я знаю: він Боб Стенлі.

– Привіт, – сказала я, сподіваючись, що мій голос не тремтить. – Як вам видалась гробниця?

Я тут-таки зрозуміла, що, крім себе самої, нікого не обманула. Він стежив за мною, як кіт за канаркою, коли вони залишаються вдома наодинці.

– Гробниця? Аг-га! Цукерочка з білого мармуру, – відповів він. – Дуже схожа на мигдальний марципан, але значніших розмірів, звісно.

Я поклала собі підігравати далі, поки мій план не визріє остаточно.

– Гадаю, ваш видавець був задоволений.

– Мій видавець? Ще б пак. Старий…

– Кваррінґтон, – підказала я.

– Атож. Кваррінґтон. Він нетямився з радощів.

Пембертон – я все ще думала про нього як про Пембертона – опустив додолу рюкзак і почав розщібати шкіряні застібки.

– Ху, – сказав він. – Доволі спекотно, еге ж?

Він скинув піджака, недбало перевісив його через плече й тицьнув пальцем на могилу містера Твайнінґа.

– Звідки така цікавість?

– Він був шкільним учителем мого тата, – відповіла я.

– Он як! – він сів і прихилився до підмурівку так безжурно, ніби він був Льюїсом Керроллом, а я Алісою на пікніку на річці Айзис.

Що йому відомо? – промайнуло в мене в голові. Я чекала, щоб він зробив перший крок. Тим часом я могла поміркувати.

Я вже планувала втечу. Чи зможу я обігнати його, кинувшись навтіки? Навряд чи. Якщо я попрямую до річки, він наздожене мене, не встигну я дістатися й до середини. Якщо дремену в поля до ферми Мальплаке, я з меншою імовірністю знайду там допомогу, ніж якщо махну на Хай-стрит.

– Я чув, що твій тато захоплюється філателією, – несподівано сказав він, байдуже дивлячись у бік ферми.

– Атож, він збирає марки. Звідки ви знаєте?

– Мій видавець – старий Кваррінґтон – прохопився словом про це сьогодні вранці в Незер-Ітоні. Він думає попрохати твого тата написати історію якоїсь там загадкової поштової марки, але не знає, як ліпше підступитися до нього. Я нічого не зміг утямити… Це для мене китайська грамота… Спеціальні терміни… Припустив, що йому краще перемовитися з тобою.

Я відразу зметикувала, що це була чистої води брехня. Будучи вправною брехункою, я запримітила незаперечні ознаки неправди, перш ніж він договорив: надмірні подробиці, відчужена манера викладу й спроба подати все це як несерйозну плітку.

– Це може коштувати купи грошей, знаєш, – докинув він. – Старий Кваррінґтон став збіса заможним, відколи взяв шлюб із норвудськими мільйонами, але не вибовкай, що це я тобі розповів. Гадаю, твій тато не відмовиться від певної кількості кишенькових грошей, щоб придбати яку-небудь новогвінейську штукенцію, еге ж? Напевно, утримувати місце на зразок Букшоу коштує добрих грошей?

Його слова не просто вкололи – вони прикро вразили мене. Він, мабуть, має мене за дурепу.

– У тата дуже багато клопотів останнім часом, – сказала я. – Але я дам знати йому про це.

– Ага, ця раптова смерть, про яку ти казала… поліція й усе таке. Напевно, страх як нудно.

Збирався він ужити якихось заходів або ми будемо сидіти тут і плескати язиками до потемків? Може, ліпше взяти ініціативу в свої руки, в такому разі принаймні в мене буде перевага несподіванки. Але як це зробити?

Я пригадала сестрину пораду, яку одного разу Фелі дала Дафні й мені.

«Якщо до вас липне чоловік, – сказала вона, – ударте його прямісінько в достоїнство й біжіть з усіх ніг!»

Дарма що тоді це здалося корисною дрібкою мудрості, тепер єдиною проблемою було те, що я не знала, де розміщене те трикляте достоїнство.

Треба зметикувати щось інше.

Я покопирсала носком черевика в піску; я схоплю пригорщу піску й жбурну йому межи очі, до того як він устигне що-небудь утямити. Але я бачила, що він продовжує стежити за мною.

Він підвівся й обтрусив штани.

– Часом люди роблять щось спрожогу й опісля шкодують, – поділився він зі мною. Він мав на увазі Горація Бонепенні чи себе? Може, він остерігав мене, щоб я не наробила дурниць?

– Ти знаєш, я бачив тебе в «Тринадцятьох селезнях». Коли я під’їхав на таксі, ти була в холі й розглядала реєстраційну книгу.

От халепа! Усе-таки мене запримітили.

– У мене там друзі працюють, – сказала я на своє виправдання. – Мері й Нед. Я іноді навідуюсь до них потеревенити.

– І при цьому ти завжди обшукуєш номери постояльців?

Від цих слів я зашарілась.

– Як я й здогадувався, – повів він далі. – Слухай сюди, Флавіє. Я буду з тобою відвертим. Діловий партнер тримав у себе те, що йому не належало. Воно було моїм. Тепер мені достеменно відомо, що, окрім мого партнера, у номері побували лише дві людини – ти й дочка власника. Я також знаю, що Мері Стокер не мала жодних причин брати саме цю річ. Що я маю думати?

– Ви маєте на увазі стару марку? – запитала я.

Це скидалося на трюк на натягненому канаті, і я вже натягувала трико. Пембертон відразу злагіднів.

– Ти зізнаєшся? – запитав він. – Ти навіть кмітливіша, ніж я думав.

– Вона була на підлозі під валізою, – пояснила я. – Напевно, випала. Я допомагала Мері прибирати в кімнаті. Вона забула зробити дещо, а її батечко, розумієте, буває…

– Розумію. Отож, ти поцупила мою марку й забрала її додому.

Я закусила губу, трохи наморщилась і потерла очі.

– Насправді я її не цупила. Я подумала, що хтось її впустив. Ні, це не зовсім так: я знала, що її впустив Горацій Бонепенні, і, позаяк він був мертвий, йому вона більше не знадобиться. Я подумала, що подарую її татові, і тоді він не гніватиметься на мене через розтрощену вазу Тіффані. Тепер вам усе відомо.

Пембертон аж цикнув.

– Ваза Тіффані?

– Це сталося випадково, – сказала я. – Не слід було мені грати в теніс у будинку.

– Гаразд, – підсумував він. – Цю проблему легко вирішити, еге ж? Ти повертаєш мені марку, і справі кінець. Згода?

Я радо хитнула головою.

– Я збігаю додому й принесу її.

Пембертон зайшовся бурхливим реготом і ляснув себе по нозі. Угамувавшись, він сказав:

– Ти дуже метикувата, що й казати, на свій вік. Нагадуєш мені мене самого. Збігаю додому й принесу – треба ж таке!

– Ну добре, – запропонувала я. – Я скажу вам, де я її заховала, і ви зможете піти й забрати її самі. Я буду тут. Чесне скаутське слово!

Я зобразила трьома пальцями салют дівчаток-скаутів. Вирішила не казати йому, що формально більше не перебуваю в лавах цієї організації, відтоді як моє ім’я викреслили зі списків через те, що я зготувала гідроокис заліза, маючи на меті отримати значок за побутове обслуговування. Нікому не було діла, що це протиотрута при отруєнні миш’яком.

Пембертон зиркнув на годинник.

– Пізнувато вже, – сказав він. – Нема часу для жартів.

Ураз із його обличчям сталася якась зміна, немов спустили завісу. У повітрі зненацька потягло холодком.

Він метнувся до мене й схопив за зап’ясток. Я скрикнула від болю. За кілька секунд, знала я, він заломить мені руку за спину. Тому я не чинила опору.

– Я сховала її в татовій спальні в Букшоу, – сказала я одним духом. – Там два годинники – великий, на полиці каміна, і маленький, на столику біля ліжка. Марка приклеєна ззаду до маятника на камінному годиннику.

І тут сталося дещо жахливе – жахливе й водночас, як виявилося, чудесне заразом – я пчихнула.

Мій майже забутий нежить не турбував мене увесь цей день. Я помітила, що нежить відступає, коли ти спиш або коли ти надто заклопотаний якоюсь справою й не звертаєш на нього уваги. Мій раптово повернувся, щоб помститись.

На мить забувши, що «Ольстерський Месник» схований усередині, я сягнула до кишені по носову хусточку. Пембертон, мабуть, сприйняв мій квапливий порух як прелюдію до втечі – або до нападу на нього.

Хай як там було, коли я піднесла хусточку до носа й почала її розмотувати, він блискавично схопив мене за руку, зібгав суконце в кульку й запхав її разом із маркою мені до рота.

– Що ж, – сказав він, – подивимось.

Він скинув піджака, розгорнув його, наче плащ матадора, і останнє, що я бачила, до того як він покрив ним мою голову, була могила доктора Твайнінґа й слово Vale! викарбуване на її підмурівку. Прощавай!

Щось стиснуло скроні, і я здогадалася, що Пембертон закріплює піджак застібками від рюкзака.

Він перевісив мене через плече й поніс так легко, як різник волове підбіччя. Не встигла моя голова припинити ходити ходором, як він важко поставив мене на ноги.

Схопивши мене за шию однією рукою, другою він здавив моє плече, немов лещатами, грубо підштовхуючи мене поперед себе по бечівнику.

– Просто по черзі переставляй ноги, поки я не звелю тобі зупинитись.

Я спробувала покликати на допомогу, але рот був цілком забитий носовою хусточкою. Я змогла витиснути лише придушене хрокання. Навіть не могла сказати йому, як боляче він мені робив.

Раптом я усвідомила, що я боюся більше, ніж будь-коли у своєму житті.

Важко ступаючи, я молилась, щоб хто-небудь побачив нас; тоді вони напевне крикнуть, а я навіть із зав’язаною пембертонівським піджаком головою почую їх. І тоді я хвацько вирвуся від нього й дремену на звук голосу. Але якщо зробити це зарано, я ризикую вскочити прямісінько в річку, а Пембертон покине мене там потопати.

– Стій, – раптом сказав він, після того як я прочалапала, як на мене, футів сто. – Тихо.

Я послухалась.

Я чула, як він возиться із чимось металевим, і за мить, судячи зі звуку, відчинились двері. Ремонтний гараж!

– Один ступінь нагору, – наказав він. – Саме так… Тепер три вперед. І стій.

За нами з дерев’яним стогоном хряпнули двері, наче віко домовини.

– Виверни кишені, – зажадав Пембертон.

Я мала лише одну – кишеню в джемпері. Там не було нічого, крім ключа від кухонних дверей у Букшоу. Тато велів нам носити ключ із собою на випадок імовірної нагальної потреби, і, позаяк він час від часу робив перевірки, я постійно тримала його при собі. Вивернувши кишеню, я почула, що ключ упав на дерев’яну підлогу, потім підстрибнув і покотився. Секундою пізніше пролунав слабкий дзенькіт – він приземлився на бетон.

– Дідько, – вилаявся Пембертон.

Чудово! Ключ бебехнувся в ремонтну яму, ручуся. Тепер Пембертону доведеться відсувати дошки, що її прикривають, і лізти вниз.

Мої руки були все ще вільні, я зірву піджака з голови, вибіжу за поріг, витягну хусточку й гайну по Хай-стрит, репетуючи як на пуп. За хвильку.

Я мала рацію. Майже відразу ж я почула безпомильний звук відсовуваних важких дощок. Пембертон забуркотів, відтягуючи їх від лазу. Треба бути обачною й думати, куди бігти: один хибний крок і я шугну у відкриту яму й скручу собі в’язи.

Я не рухалась відтоді, як ми переступили поріг, котрий, якщо я не помиляюсь, повинен бути якраз у мене за спиною, а яма – попереду. Із зав’язаними очима я маю повернутися на сто вісімдесят градусів.

Чи то Пембертон був наділений гострим чуттям, чи то він запримітив легенький порух моєї голови. Не встигла я нічого зробити, як він опинився поряд зі мною, покрутив мене навколо осі щось із півдюжини разів, немов ми збиралися грати в піжмурки, а мені треба було шукати. Коли він нарешті припинив це, у мене так паморочилася голова, що я ледь стояла.

– Тепер, – сказав він, – ми спускаємось. Помалу.

Я швидко похитала головою, міркуючи, як безглуздо це виглядає в його піджаку.

– Слухай-но сюди, Флавіє, будь хорошою дівчинкою. Я не збираюся кривдити тебе, поки ти будеш добре поводитись. Тільки-но я заберу марку з Букшоу, я відправлю кого-небудь звільнити тебе. В іншому ж разі…

В іншому ж разі?

– …мені доведеться зробити дещо вкрай неприємне.

Образ Горація Бонепенні, котрий спустив дух, востаннє зітхнувши мені в обличчя, зринув перед моїми зав’язаними очима, і я збагнула, що Пембертон не кидає слів на вітер.

Він потяг мене за лікоть до місця, яке, як я гадала, було краєм ями.

– Вісім сходинок униз, – звелів він. – Я рахуватиму. Не хвилюйся, я тебе тримаю.

Я зробила крок у порожнечу.

– Одна, – сказав він, коли моя нога торкнулась чогось твердого. Я стояла, похитуючись.

– Усе гаразд… два… три… ти вже на півдорозі.

Я простягнула правицю й натрапила на край ями майже врівень із моїм плечем. Коли мої голі коліна відчули холодне повітря в ямі, моя рука почала тремтіти, як суха гілка на зимовому вітрі. Горло мені не на жарт стиснуло.

– Добре… чотири… п’ять… залишились усього дві сходинки.

Він спускався позаду мене, крок за кроком. Мені спало на думку, чи можна схопити його за руку й рвучким рухом скинути до ями. Якщо пощастить, він розтрощить голову об бетон, і я видряпаюсь нагору по його тілу.

Раптом він завмер, уп’явшись пальцями мені в плече. Я глухо заревла, і він послабив стиск.

– Спокійно, – сказав він із риком, до якого не можна було поставитись легковажно.

Надворі, Коров’ячим провулком, їхала вантажівка, її двигун гуркотів то гучніше, то тихше. Хтось наближається!

Пембертон зовсім одерев’янів, його прискорене дихання розтинало крижану мовчанку ями.

З головою, закутаною в піджак, я ледь чула голоси на вулиці, услід за якими долетіло ляскання сталевого заднього борту вантажівки.

Трохи дивно, але мої думки перекинулись до Фелі. Чому, поцікавиться вона, я не закричала? Чому я не стягла піджака з голови й не вп’ялася зубами в руку Пембертона? Вона забажає знати все до решти, і, що б я не сказала, вона спростує всі мої аргументи, немов вона лорд верховний суддя власною персоною.

Правда полягала в тому, що мені було складно навіть просто дихати. Моя носова хусточка – міцний цупкий шматок бавовни – так глибоко була запхнута мені до рота, аж мої щелепи нестерпно боліли. Мені доводилось усмоктувати повітря носом, і, навіть глибоко вдихаючи, я ледве умудрялася вбирати достатньо кисню, щоб залишатися притомною.

Я знала, що, коли почну бухикати, мені кінець; голова йшла обертом навіть від найменшого зусилля. До того ж я розуміла, що чоловіки, які вештаються надворі коло вантажівки, нічого не почують через гурчання двигуна. Якщо тільки я не втну щось таке, щоб аж у вухах лящало, мене нізащо не почують. Так що найкраще було стояти сумирно й не зчиняти галасу. Я побережу сили.

Хтось затріснув задній борт вантажівки, двоє дверцят зачинилось, і машина зрушила з місця на першій передачі. Ми знову залишились наодинці.

– Тепер, – сказав Пембертон, – спускайся. Ще дві сходинки.

Він круто стиснув мені руку, і я посунула вперед.

– Сім, – порахував він.

Я зупинилась, не маючи охоти робити останній крок, який заведе мене на дно ями.

– Ще одна. Обережно.

Ніби він допомагає старенькій бабці перейти вулицю зі жвавим рухом.

Я зробила ще крок і відразу ж опинилася по кісточки в покидьках. Я чула, як Пембертон шурхотить навколо. Він не випускав моєї руки, його залізний стиск трохи ослаб, коли він нахилився підняти щось. Певно, ключ. Якщо він його побачив, промайнуло в мене в голові, на дно ями має проходити хоч трохи денного світла.

Денне світло на дні ями. З якоїсь незбагненної причини ця думка оживила в пам’яті слова інспектора Г’ювітта, котрі він сказав, коли відвозив мене додому з поліції графства в Гінлі: «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?»

Що це означає? Думки роїлися.

– Вибач, Флавіє, – раптом сказав Пембертон, безцеремонно втручаючись у плин моїх думок, – але я повинен тебе зв’язати.

Не встигли його слова викарбуватись у моїй голові, як він завів мої руки за спину й зв’язав зап’ястки докупи. Чим він це робить, міркувала я. Краваткою?

Коли він зашморгував вузол, я згадала, що треба сплести пучки й зробити дугу, точнісінько так, як я робила, коли Фелі й Даффі замкнули мене в комірчині. Давно це було? Минулої середи? Здавалося, спливло тисячоліття.

Однак Пембертон не був телепнем. Він одразу розчумав, який у мене задум, і, не кажучи ні слова, здавив мої долоні, моя маленька рятівна дуга болісно розтрощилась. Він міцно затягнув вузла, стиснув мої зап’ястки, і потому зав’язав другий і третій вузли, шпарко й круто зашморгуючи за кожним разом.

Я провела великим пальцем по вузлу й відчула, як він пішов поковзом по рівній, як скло, поверхні. Здається, тканий шовк. Атож, він використав краватку. Безцінний крихітний шанс звільнитися від цих пут!

Мої зап’ястки вже спітніли, і я тямила, що через вологу шовк невдовзі зсядеться. Гаразд, трохи не так: шовк, як волосся, – це білок, сам по собі він не зсідається, але те, як його тчуть, змушує його немилосердно стискатись, коли його скроплюють. Мине певний час, і циркуляція крові в мене в руках зупиниться, відтак…

– Сідай, – наказав Пембертон, налягаючи мені на плечі, і я сіла.

Я почула брязкання пряжки його паска, як він скинув його, щільно обкрутив навколо моїх щиколоток і туго затягнув.

Він більше не видав ані пари з вуст. Його черевики прогупотіли по бетону, коли він підіймався сходами нагору, і потому я почула, як важкі дошки лягають на місце, затуляючи отвір.

Ще за кілька секунд запала тиша. Він забрався.

Я залишилась одна-однісінька в ямі, і ніхто, крім Пембертона, не знає про це.

Я вріжу тут дуба, і, коли моє тіло врешті-решт знайдуть, його відвезуть до якої-небудь старої трупарні, де панує сирість і холоднеча, і покладуть на стіл з іржостійкої сталі.

Найперше, що зроблять зі мною, – роззявлять мені рота й видобудуть заслинену носову хусточку, і щойно її розстелять на столі поряд із моїми білими-білісінькими останками, на підлогу плавно опуститься жовтогаряча марка – марка, що належить королю: це була сцена в стилі Агати Крісті. Хтось – може, і сама міс Крісті – змалює це в детективному романі.

Я буду мертва, але мою світлину надрукують на шпальтах «Всесвітніх новин». Якби я не була настільки наполохана, настільки змучена, не задихалась і не страждала від болю, мені б це здалося ледь не потішним.

24

Викрадення – далеко не така штука, як ти її собі уявляєш. По-перше, я не покусала й не подряпала свого викрадача. І не намагалася кричати – я покірно пішла, наче ягня на вересневу бойню.

Одним-єдиним виправданням, яке я можу вигадати, є те, що всі мої сили були спрямовані на живлення мого спантеличеного мозку, а на керування м’язами вже ні краплі не залишилось. Коли з вами трапляється щось таке, абракадабра, що западає до голови, буває гідною подиву.

Приміром, я згадала слова Максиміліана про те, що на Нормандських островах можна закликати собі на поміч правосуддя, просто прокричавши: «Haroo, haroo, mon prince! On me fait tort!»

Легко сказати, та важко зробити, коли рот заціплений дрантиною, а голова замотана твідовим піджаком незнайомця, що відгонить потом і помадою для волосся.

Крім того, промайнуло в мене в голові, нині в Британії явно бракує принців. Я змогла пригадати лише чоловіка принцеси Єлизавети, принца Філіпа, і їхнього голопуцька принца Чарлза.

У своєму дворічному віці Чарльз був замалим, і я також не могла собі уявити, щоб принц Філіп, сидячи за сніданком у Букінгемському палаці, відірвався від свого тоста та яєць, зварених некруто, і промовив принцесі: «Вибач, люба, але мені здається, що хтось звертається до мене по допомогу».

Фактично це означало, що я була полишена на саму себе.

Що б такого зробила Марі Анн Польз Лавуазьє? – подумала я. Чи, якщо вже на те пішло, її чоловік Антуан?

Моє нинішнє скрутне становище око в око нагадувало халепу брата Марі Анн, сповитого промащеним шовком і змушеного дихати через соломинку. І малоймовірно, я тямила це, щоб хтось увірвався сюди, до ремонтного гаража, аби передати мене закону. У Бішоп-Лейсі не було гільйотини, і дива тут теж не траплялися.

Ні, думки про Марі Анн і її приречену родину надто пригнічували. Треба пригадати інших визначних хіміків для натхнення.

Як би вчинили, наприклад, Роберт Бунзен або Генрі Кавендіш, якби вони опинилися зв’язаними й із кляпом у роті на дні оглядового лазу?

Я здивувалася, як хутко відповідь спала мені на думку: вони б роззирнулись довкола.

Чудово, я роззирнусь.

Я була на дні шестифутової ями, яка своїм розміром неприємно нагадувала могилу. Руки й ноги міцно зв’язані, і намацати окіл важко. Позаяк голова закутана в піджак Пембертона – і, безперечно, рукава туго затягнуті, щоб утримати його на місці, – я нічого не бачила.

Слух зійшов нанівець через грубу тканину; смакові відчуття були виведені з ладу носовою хусточкою, запхнутою до рота.

Мені було важко дихати, бо ніс був частково закритий, і всі сили йшли на те, щоб бодай трохи кисню потрапило до легень. Годі й казати, що зчиняти метушню несила.

Скидається на те, що з усіх чуттів нормально працював лише нюх, і, незважаючи на те, що голова була замотана, запах ями проникав до ніздрів. На дні був квасний сморід ґрунту, що багато років пролежав під людським житловиськом: згірклий дух речей, про які ліпше не думати. На це тло напластовувався солодкавий запах зужитого мастила, гострий присмак старого бензину, чадного газу, шинної гуми і, можливо, слабкий відтінок озону від давно згорілих свічок запалювання.

І був ще слід аміаку, котрий я вловила раніше. Міс Маунтджой казала про пацюків, і я б не здивувалась, якби з’ясувалось, що вони розкошують у цих занедбаних будовах уздовж річки.

Найнеприємнішим був запах стічної канави: відразлива суміш із метану, сірководню, сірчистого газу й оксиду азоту – дух розкладання й гнилятини, сопух відкритої труби з річки до ями, де я сиділа зв’язана.

Я здригнулася, подумавши про те, що може потрапляти сюди по цьому акведуку. Ліпше взяти в шори уяву, зміркувала я й стала обстежувати яму далі.

У мене майже вилетіло з голови, що я сиджу. Пембертон звелів мені сісти й штовхнув мене так раптово, що я не звернула уваги, на що плюхнулась. Тепер я відчувала це під собою: пласке, жорстке й стійке. Посовавшись, я зметикувала, що поверхня ледь помітно подалась із дерев’яним скрипінням. Здається, це дерев’яна скриня або щось на такий кшталт. Пембертон притягнув її сюди заздалегідь, до того як підійти до мене на церковному цвинтарі?

Щойно тепер я зрозуміла, що мене мучить голод. Я нічого не їла після убогого сніданку, котрий, якщо поміркувати, був обірваний несподіваною появою Пембертона за вікном. Коли кишки заграли марш, я пошкодувала, що не виказала більшої цікавості до тоста й каші.

До того ж я втомилась. Не просто втомилась – я була виснажена. Я мала кепський сон, ще й залишкові симптоми нежитю заважали нормально вдихати кисень.

Тримай хвіст бубликом, Флейв. Май холодну голову. Пембертон незабаром дістанеться до Букшоу.

Я сподівалася на те, що коли він вдереться до будинку, щоб забрати «Ольстерського Месника», то надибає на Доґґера, котрий відплатить йому по заслузі.

Старий добрий Доґґер! Як мені його бракує. Під одним дахом зі мною жив Великий незнайомець, і мені ніколи не спадало на думку розпитати його в чотири ока про минуле. Якщо я коли-небудь виберусь із цього пекла, присягаюсь, за найближчої нагоди я запрошу його на пікнік. Ми з ним попливемо на Фоллі, я почастую його хлібом із джемом і випитаю геть-чисто всі криваві подробиці. Він так радітиме через мою втечу, що навряд чи наважиться відмовитись.

Любий Доґґер сказав, що це він убив Горація Бонепенні під час одного зі своїх нападів, і він зробив це, щоб захистити тата. Я була в цьому переконана. Хіба Доґґера не було зі мною в коридорі, поряд із татовим кабінетом? Хіба він не чув, як і я, сварку, що передувала смерті Бонепенні?

Еге ж, що б не сталося, Доґґер дасть раду всьому. Доґґер беззастережно відданий татові – і мені. Відданий до останнього подиху.

Ат, чудово. Доґґер схопить Пембертона, от і по всьому.

Або ж ні?

Що, коли Пембертон у дійсності зможе тихцем прокрастися до Букшоу й улізти до татового кабінету? Що, коли він зупинить камінний годинник, помацкує за маятником і нічого не знайде, крім попсованої «Пенні Блек»? Що тоді?

Відповідь очевидна: він повернеться до ремонтного гаража й катуватиме мене.

Одна річ була як на долоні: треба втекти до того, як він повернеться. Не можна гаяти ні хвилини.

Коліна хруснули, як дві сухі гілочки, коли я спробувала звестися на рівні ноги.

Найнагальнішою і найважливішою справою було обстежити яму: узятись за картографування місцевості й відшукати те, що допоможе мені втекти. Зі зв’язаними руками я зможу лише обмацати бетонні стіни, помалу обходячи яму наокіл, притискаючись спиною до стіни й пучками мацаючи кожен дюйм поверхні. Якщо мені пощастить, я знайду гострий виступець, за допомогою якого звільню руки.

Ноги були так туго сплутані, що щиколотки терлись одна об одну, і мені довелося пересуватись підскоками жабки. Кожен крок супроводжувався шурхотом старих газет, що були внизу.

Там, де, за моєю оцінкою, мав би бути дальній кінець ями, я відчула подмухи крижаного вітру по щиколотках, немов над підлогою був отвір. Я стала обличчям до стіни й спробувала стромити туди носок, але пута були надто цупкі. Від найменшого поруху я могла впасти.

Руки хутко вимастились прогірклою багнюкою зі стін, від одного запаху якої мене нудило.

Що, коли, промайнуло в мене в голові, спробувати видертись на скриню? Таким чином моя голова буде врівні з підлогою, і там у стіні може стриміти який-небудь гак, що на нього колись вішали торбинки з інструментами або ліхтар.

Але спочатку треба добутися до скрині. Позаяк я була зв’язана, це забрало набагато більше часу, ніж я сподівалась. Однак урешті-решт я знала, я надибаю на цю штукенцію і, поколувавши по ямі, повернусь до того місця, звідки починала.

По десятьох хвилинах у мене сперло віддих, як у гончака, але я не дісталася до скрині. Можливо, я пройшла повз неї? Іти далі чи повертатись назад?

Може, ця штукенція стоїть посеред ями, а я мордуюся, стрибаючи по кутках навколо неї. Судячи з того, що я пригадую про яму з моїх попередніх відвідин, дарма що вона була прикрита дошками і я фактично всередину не зазирала, розмірами вона не більша, ніж вісім футів завдовжки й шість завширшки.

Зі зв’язаними щиколотками я не могла стрибати більше ніж на шість дюймів за один раз у будь-якому напрямку: виходить, дванадцять стрибків на шістнадцять. Неважко зробити висновок, що, коли я стою спиною до стіни, осердя ями буде за шість або за вісім стрибків.

На цю пору мене вже змагала втома. Я стрибала довкола, як коник-стрибунець у слоїку з варенням, – і все марно. І тут, коли я вже була готова повісити носа, я наштовхнулась гомілкою на скриню. Тут-таки сіла на неї, переводячи дух.

Трохи згодом я почала рухати плечима трохи назад і праворуч. Коли посунулась ліворуч, плече торкнулося бетону. Це обнадіює! Скриня стоїть упритул до стіни чи достатньо близько до неї. Якщо я здужаю видертись на неї, можливо, мені вдасться викинутися з ями, як морському леву з акваріума. Видобувшись із ями, я неодмінно знайду якийсь гак або виступець, що допоможе мені здерти піджак Пембертона з голови. Тоді я буду бачити, що роблю. Я звільню руки, потому ноги. У теорії це було як раз плюнути.

Якомога обережніше я крутнулась на дев’яносто градусів, спиною до стіни. Посунулась до заднього краю скрині, підняла коліна вгору й доторкнулася ними до зав’язаного під підборіддям піджака.

По краях віко скрині облямовував невеликий виступ, і я змогла зачепитись за нього підборами. Потім неквапно… обачно… я почала випростувати ноги, сковзаючи спиною, дюйм за дюймом, угору по стіні.

Ми утворили прямокутний трикутник. Стіна й віко були прилеглими до кута й протилежними катетами, а я – дрижачою гіпотенузою.

Зненацька литку схопили корчі, і я мало не закричала. Якщо я дозволю, щоб біль узяв наді мною гору, я гепнуся зі скрині й можу зламати руку чи ногу. Я напружилась, чекаючи, поки біль ущухне, закусивши щоку зсередини з такою люттю, що відразу ж відчула смак теплої солонуватої крові.

Угамуйся, Флейв, заспокоювала я себе, трапляються речі й набагато гірші. Щоправда, за все своє життя не могла нічого такого згадати.

Не знаю, як довго я стовбичила так, хапаючи дрижаки, здавалося, минула ціла вічність. Я змокла до нитки від поту, дарма що звідкілясь віяв холодний вітер і я відчувала протяг голими ногами.

Після довгих зусиль я нарешті випросталась, стоячи на скрині. Я кресонула пальцями по стіні, наскільки змогла дотягнутись, вона була дражливо гладкою.

Незграбно, як слон, я крутнулась на сто вісімдесят градусів й опинилась обличчям до стіни. Подалася вперед і відчула – або мені здалося, що відчула, – під підборіддям край ями. Проте, позаяк у мене на голові був піджак Пембертона, я не мала певності.

Шляху назовні не було; принаймні в цьому напрямку. Я була наче хом’як, що видерся на вершечок драбини у своїй клітці й виявив, що йти далі нікуди, лише вниз. Але хом’яки, напевне, у глибині своїх хом’ячих сердець знають, що їхні спроби даремні; лише ми, люди, не годні змиритися зі своєю безпорадністю.

Я помалу опустилась навколішки на скриню. Бодай спускатися легше, ніж підійматися, дарма що грубе скалкувате дерево й те, що я вважала випуклою облямівкою навколо віка, дряпали мені ноги. Зігнувшись у три погибелі, я потрапила сісти й спустити ноги додолу.

Якщо я не зможу знайти отвір, крізь який у яму дістається холодне повітря, назовні можна буде вибратися лише горою. Якщо тут насправді є труба або акведук, що веде до річки, чи достатньо він великий, щоб я змогла проповзти по ньому? І навіть якщо так, чи нема в ньому якихось перешкод, або я несподівано в цілковитій темряві увіткнуся носом – як велетенський сліпий хробак – у що-небудь мерзенне й застрягну в трубі, неспроможна рухатись ні вперед, ні назад?

Чи знайде в майбутньому мої кістки який-небудь заінтригований археолог? Мене покладуть до скляної коробки й виставлять у Британському музеї на огляд зачудованій публіці. Я обміркувала всі за й проти.

Але стривайте! Я забула про сходи, що стриміли з ями! Я сяду на нижню сходинку й поповзу угору. Забравшись на самий верх, я плечима відштовхну дошки, котрі прикривають яму. Чому я відразу не подумала про це, до того як довела себе до стану цілковитої знемоги?

І враз щось, наче придушивши свідомість подушкою, наринуло на мене. Не встигла я втямити, що це через страшенну втому, не встигла я опертися, як мене поклало на лопатки. Я сповзла на підлогу, де були хрумкотливі папірці: папірці, які, незважаючи на холодне повітря з труби, виявилися напрочуд теплими.

Щоб якнайвигідніше влаштуватись у їхній глибині, я посовалась трохи і, підтягнувши коліна до підборіддя, миттю заснула.


Мені привиділось, що Даффі ставить різдвяну пантоміму. Великий хол у Букшоу перетворився на елегантний зал Віденського театру, із червоною оксамитовою завісою й велетенською кришталевою люстрою, де підстрибували й мерехтіли вогники сотні свічок.

Доґґер, Фелі, місіс Мюллет і я сиділи, як по шнуру, у єдиному рядочку крісел, а по сусідству на змайстрованій із дерева лавці тато порпався у своїх марках.

Ставили «Ромео і Джульєтту», і Даффі, будучи непересічним взірцем актора-перебіжчика, грала геть усі ролі. Однієї миті вона була Джульєттою на балконі (вершечок західних сходів), а наступної, зникнувши не більше, ніж на коротку хвильку, з’являлась унизу в ролі Ромео.

Угору й униз, вона гасала вгору й униз, краючи наші серця словами ніжного кохання.

Подеколи Доґґер притискав вказівного пальця до губ і нишком вислизав із холу, за кілька секунд повертаючись із розфарбованою тачкою, де з горою лежало марок, що він їх і вивалював біля татових ніг. Тато, котрий був заклопотаний тим, що розрізав марки навпіл манікюрними ножицями Гаррієт, щось буркотів, не підводячи очей, і продовжував свою роботу.

Місіс Мюллет безперестанку сміялася зі старої мамки Джульєтти, червоніла й кидала на всіх нас погляди з таким виглядом, наче це були зашифровані послання, які насправді тямила лише вона. Вона обтерла спаленіле обличчя хусточкою з візерунком у горошок, потому зжужмила її, скрутивши кулькою, і засунула собі до пельки, щоб укоськати істеричний сміх.

Тепер Даффі (у ролі Меркуціо) описувала Меб – казкову королеву, котра мчить:

По вустах панянок, яким цілунки сняться;

Та часом Меб лиха їх покрива прищами,

Караючи за подих, ласощами зіпсутий.

Я нищечком зиркнула на Фелі, яка, незважаючи на те що її набубнявілі губи скидалися на рот якоїсь чудернацької риби, притягувала увагу Неда; сидячи позаду неї, він потягнувся вперед над її плечем і склав губи до поцілунку. Але щоразу, коли Даффі спурхувала з балкона вниз, перевтілюючись у Ромео (нагадуючи тонкими, як шнурочок, вусами радше Девіда Нівена у «Справі життя й смерті», ніж шляхетного Монтеккі), Нед зривався на рівні ноги зі шквалом оплесків, які він супроводжував шаленим свистом, тоді як Фелі, і бровою не повівши, кидала до рота одну м’ятну карамельку за іншою й раптом завмерла, коли Ромео вдерся до мармурового склепу Джульєтти.

Отут моя Джульєтта спочиває, і вродою своєю

Похмурий склеп святочно осява.

О смерть, лежи тут…

Я прокинулась. Що за чортовиння! По моїх ногах щось бігало, щось вологе й пухнасте.

– Доґґере! – я спробувала крикнути, але рот був забитий мокрою ганчіркою. Щелепи нили, у голові гуділи джмелі.

Я шарпнула ногами, і щось понеслось папірцями, гнівно писнувши.

Водяний щур. Напевно, яма кишить цією гидотою. Вони кусали мене, поки я спала? Одна гадка про це змушувала мене зіщулюватися з огиди.

Я сіла, випроставши спину, і притулилась до стіни, коліньми підперши підборіддя. Це вже занадто – сподіватися, що пацюки перегризуть мої пута, як у чарівних казках. Вони радше пообгризають суглоби до кісток, і я не зможу опиратись.

Облиш, Флейв, подумала я. Не дозволяй уяві розбурхуватись.

Кілька разів, працюючи в хімічній лабораторії чи вночі лежачи в ліжку, я зненацька вирізняла серед думок одну жахливу: «Ти зовсім сама із Флавією де Люс». Часом ця думка мене лякала, часом ні. Наразі лякала.

Шурхотіння було реальністю: щось сновигало в папірцях у кутку ями. Коли я дриґала ногами чи головою, звуки вщухали на мить і потім знову починались.

Як довго я спала? Години чи хвилини? На вулиці ще світло чи вже споночіло?

Я згадала, що бібліотека зачинена до ранку четверга, а сьогодні тільки понеділок. По-моєму, я влипла тут надовго.

Звісно, хто-небудь повідомить про те, що я зникла, і напевно це буде Доґґер. Чи можна сподіватися, що він схопить Пембертона, коли той прокрадеться до Букшоу? Однак, якщо навіть так, чи скаже Пембертон, куди він мене засадив?

Руки й ноги затерпли, і в мене постав у пам’яті старий Ерні Форбс, онукам якого доводилось возити його по Хай-стрит на маленькому візку. Ерні втратив руку й обидві ступні через гангрену під час війни, і Фелі якось розповіла мені, що він був змушений…

Годі, Флейв! Досить розводити кислиці!

Подумай про щось інше. Про що завгодно.

Подумай, наприклад, про помсту.

25

Випадком – особливо коли я сиджу під замком – у моїх думок є схильність, як у людини з розповіді Стівена Лікока, розскакуватися врозтіч.

Мені майже соромно через ті речі, про які я подумала передусім. Головне, це отрути, потому деяке буденне домашнє причандалля – і, зрештою, Френк Пембертон.

Мої думки звернули до нашої першої зустрічі в «Тринадцятьох селезнях». Дарма що я бачила таксі, яке під’їхало до дверей, і чула, як Туллі Стокер крикнув Мері, що містер Пембертон прибув рано, я насправді не звернула уваги на нього самого. Я приглянулась до нього лише в неділю в Химері.

Дарма що в появі Пембертона в Букшоу було щось дивне, я не мала часу обміркувати це.

По-перше, він приїхав у Бішоп-Лейсі лише за кілька годин після того, як Горацій Бонепенні спустив дух у моїй присутності. Або ж ні?

Коли я підвела очі й побачила, що Пембертон стоїть на березі озера, я була заскочена зненацька. Але чому? Букшоу – мій дім, я народилась тут і прожила все життя. Що такого дивовижного в людині, яка стоїть на березі штучного озера?

Я відчула, що відповідь крутиться на язиці, однак не могла вхопити її. Не зосереджуйся на цьому, сказала я собі, поміркуй про щось інше або хоча б удай, що міркуєш.

Того дня падав дощ, чи він якраз тоді починався. Я підвела погляд від того клаптика, де сиділа на східцях маленького зруйнованого храму, і вгледіла його на протилежному, південному боці озера, південно-східному, якщо казати точно. Чому ж він як із землі виріс у цьому напрямку?

Я вже знала відповідь на це питання.

Бішоп-Лейсі розташовувався на північному сході від Букшоу. Від малфордської брами до нашої під’їзної каштанової алеї дорога з невеликими заворотами більш-менш прямо йшла до селища. Проте Пембертон вигулькнув із південного сходу, із боку Доддінґслі, розміщеного за чотири милі звідси, якщо йти полями. Чому ж, в ім’я Збуйвік-Смердючки,[132] подумала я, він вирішив добутися цим шляхом? Варіантів було обмаль, і я хутко підсумувала їх в уявному записнику.

1. Якщо (як я підозрювала) Пембертон був убивцею Горація Бонепенні, чи міг він, як, кажуть, чинять усі вбивці, повернутися на місце злочину? Він щось забув? Щось на кшталт знаряддя вбивства? І повернувся до Букшоу, бажаючи забрати це?

2. Позаяк минулої ночі він уже був у Букшоу, він знав дорогу полями й хотів, щоб його не постерегли (дивись пункт 1).

Що, коли в п’ятницю, у ніч убивства, Пембертон, переконаний, що Бонепенні тримає при собі «Ольстерських Месників», пішов услід за ним із Бішоп-Лейсі до Букшоу й убив його там?

Але стривай, Флейв, промайнуло в мене в голові. Притримай коней. Не квапся.

Чому Пембертон просто не влаштував засідку на жертву десь за живоплотом, що оперізує майже всі дороги в цій частині Англії?

Відповідь блиснула в моїй голові, немов неонові світельця в цирку Пікаділлі: тому що він хотів, аби в убивстві звинуватили тата!

Для цього Бонепенні треба було вбити в Букшоу!

Звісно ж! Позаяк тато, по суті, відлюдник, не було сумнівів, що він не опиниться далеко від дому. Убивство – принаймні тоді, коли вбивця має намір уникнути правосуддя, – слід планувати заздалегідь і до найменших дрібниць. Очевидно, що філателістичний злочин потрібно повісити на філателіста. Якщо тато навряд чи поткнеться на сцену злочину, то треба сцену злочину перемістити до нього.

Так воно й сталося.

Дарма що я вперше вибудувала ланцюг подій – або, щонайменше, декотрі його ланки – кілька годин тому, лише тепер мені нарешті випало залишитись наодинці із Флавією де Люс і я змогла звести всі деталі докупи.

Флавіє, я пишаюсь тобою! Марі Анн Польз Лавуазьє теж би пишалась тобою.

Поміркуємо далі: Пембертон, звісна річ, ішов назирці за Бонепенні з Доддінґслі, а може, навіть із Ставанґера. Тато бачив їх обох на виставці в Лондоні кілька місяців тому – незаперечний доказ того, що жоден із них не жив безперервно за кордоном.

Вони, мабуть, умовились між собою – шантажувати тата. Точнісінько так само, як вони умовились убити містера Твайнінґа. Однак Пембертон плекав власний задум.

Знаючи, що Бонепенні прямує до Бішоп-Лейсі (куди ще він міг вирушати?), Пембертон зійшов із потяга в Доддінґслі й зупинився у «Веселому кучері». І це факт. Потому, у ніч убивства, йому треба було всього лишень пройти пішки полями до Бішоп-Лейсі.

Тут він чекав, коли Бонепенні вийде з готелю й вирушить до Букшоу. За відсутності Бонепенні, котрий не підозрював, що його переслідують, Пембертон обнишпорив номер у «Тринадцятьох селезнях» і його вміст – а особливо багаж Бонепенні – і нічого не знайшов. Звісно, йому не спало на думку – як мені – надрізати подорожні наліпки.

Тепер він, мабуть, лютував.

Непомітно вислизнувши з готелю (найімовірніше, тими стрімкими задніми сходами), він пішки дістався до Букшоу, де вони, мабуть, розбили глек на городі. Як так сталося, промайнуло в мене в голові, що я їх не почула?

Ще за півгодини він покинув Бонепенні, гадаючи, що той урізав дуба, і обнишпорив його кишені й гаманець. Але «Ольстерського Месника» там не було, Бонепенні не носив марки із собою, урешті-решт.

Пембертон скоїв злочин і потому просто пішов уночі полями до «Веселого кучера», що в Доддінґслі. Наступного ранку він гучно під’їхав до «Тринадцятьох селезнів», удаючи, що тільки-но зійшов із лондонського поїзда. Йому доконче треба було ще раз обшукати номер. Ризикуючи головою з необхідності. Напевне, марки дотепер сховані там.

Про окремі події, що складали цей ланцюг, я здогадувалася давно, і дарма що ще не зібрала докупи решту фактів, я вже переконалася в тому, що Пембертон зупинявся в Доддінґслі завдяки телефонній розмові з містером Клівером, господарем «Веселого кучера».

Озираючись назад, я зрозуміла, що все це було доволі просто.

На мить я відволіклась від роздумів, щоб прислухатися до свого віддиху. Він став неквапним і рівним, поки я сиділа, опустивши голову на підтягнуті до підборіддя коліна.

Цієї хвилини в мене в пам’яті зринуло те, що нам одного разу сказав тато: Наполеон колись назвав англійців «нацією крамарів». Наполеон не мав рації!

Тільки пройшовши через війну, коли на наші голови в пітьмі сипалися тонни тринітротолуолу, ми були нацією вцілілих, і я, Флавія Сабіна де Люс, пересвідчилася в цьому по собі.

Відтак я пробурмотіла слова з двадцять третього псалма, про заступництво. Ніколи не знаєш, що врятує в напасті.

Тепер: убивство.

Переді мною в темряві знову спливло обличчя Горація Бонепенні на сконі, його рот відкривався й закривався, немов у викинутої на землю рибини, що задихається у траві. Його останнє слово й останній віддих були спряжені. «Vale», – сказав він, і вони попливли з його рота якраз мені до носа. І прийшли до мене, пахнучи чотирихлористим вуглецем.

Не було жодних сумнівів у тому, що це був чотирихлористий вуглець, одна з найзахопливіших хімічних речовин.

Хімік ні з чим не сплутає його солодкуватий запах, нехай і побіжний. Формулою він не надто відрізняється від хлороформу, котрий анестезіологи використовують у хірургії.

У чотирихлористому вуглеці (це одна з-поміж його численних назв) чотири атоми хлору кружляють навколо одного атома вуглецю. Це ефективний засіб проти комах, який досі час від часу застосовують, коли напосідаються глисти – ці маленькі безмовні паразити, ласі до крові, висмоктаної потемки з нутрощів людини чи тварини.

Але, куди важливіше, що філателісти застосовують чотирихлористий вуглець для проявлення майже невидимих водяних знаків на марках. І тато тримав у кабінеті слоїки із цією речовиною.

Я подумки повернулась до номера Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях». Як нерозумно з мого боку було думати про отруєний торт! Це не чарівна казка братів Ґрімм – це історія Флавії де Люс.

М’якуш пирога був просто собі м’якушем. Перед від’їздом із Норвегії Бонепенні дістав начинку й сховав усередині бекаса, яким збирався застрашувати тата. Так він потайки привіз мертвого птаха до Англії.

Те, що я надибала в номері, не настільки важливе, як те, що мені не трапилось. Це, звісно, одна-єдина річ, і вона зникла з маленької шкіряної скриньки, у якій Бонепенні зберігав ліки від діабету, – шприц.

Пембертон знайшов шприц і поцупив його, коли обшукував номер Бонепенні перед убивством. Я була в цьому переконана.

Вони були співучасниками злочину, і ніхто ліпше за Пембертона не знав, які ліки життєво необхідні Бонепенні.

Навіть якщо Пембертон мав намір позбутися жертви якось інакше – угріти каменем по потилиці чи задушити зеленою вербовою лозиною, – шприц у багажі Бонепенні здався йому подарунком долі. Від однієї гадки про те, як це було скоєно, я здригнулась.

Я уявила, як вони борються, затоплені місячним сяйвом. Бонепенні був довготелесим, але не жилавим. Пембертон здолав би його, як пума оленя.

Аж швиденько він зробив укол Бонепенні в підложжя черепа. Щось на такий кшталт. Це забрало якусь секунду, і дія була майже моментальною. Саме так, гадаю, Бонепенні зустрів свою смерть.

Якби він проковтнув отруту – а змусити його зробити це було практично неможливо, – знадобилась би набагато більша кількість – кількість, яка негайно викликала б нудоту. Натомість п’ятьох кубічних сантиметрів, уштрикнутих в підложжя черепа, буде достатньо, щоб звалити з ніг бика.

Часточки чотирихлористого вуглецю, які легко впізнати, мабуть, швидко потрапили йому до рота й носових пазух, як я вже здогадалась. Але на ту пору, коли приспіли інспектор Г’ювітт і його детективи-сержанти, вони щезли без сліду.

Здавалося, це майже бездоганний злочин. Насправді він би й був бездоганним, якби я тоді не спустилася й не забрела на город.

Раніше я не думала про це. Невже моє життя – це все, що застить Френкові Пембертону шлях до свободи?

Ураз мені запало до вух скреготіння.

Я не могла визначити, звідки воно долинало. Я покрутила головою, і шум зразу ж стих.

Хвилину чи майже стільки панувала тиша. Я нагострила вуха, але почула лише власний віддих, котрий як я помітила, пришвидшився й збився.

Аж ось знову! Наче шматок дерева повільно й тоскно тягли по піщаній поверхні.

Я спробувала крикнути: «Хто тут?», але цупка кулька носової хусточки в роті перетворила слова в здавлене мекання. Ще й гострий біль цвяхом прошив мою голову.

Ліпше пильно прислухатись, промайнуло в мене в голові. Пацюки не рухають дерева, і я, якщо не помиляюсь, була більше не сама в ремонтному гаражі.

Я крутила головою по-зміїному то в один, то в інший бік, намагаючись скористатися перевагою свого неперевершеного слуху, але грубий твід, намотаний навколо голови, притлумлював усі звуки, окрім найгучніших.

Але скреготня й наполовину так не нервувала, як нестерпне затишшя, яке час від часу залягало. Хоч би що було в ямі, воно намагалося залишитись невпізнаним. Або скрадалося тихцем, щоб змусити мене нервуватися?

Пролунав писк, далі слабкий удар, немов галька посипалась на великий камінь.

Так само помалу, як розпускається квітка, я простягнула ноги перед собою, але коли вони не відчули супротиву, знову підтягнула їх до підборіддя. Ліпше зіщулитись, промайнуло в мене в голові; ліпше бути якомога меншою, хоч і мішенню.

На мить я зосередила увагу на зв’язаних за спиною руках. А раптом сталося диво, а раптом шовк розтягнувся й ослаб – та де там. Навіть затерплими пальцями я відчувала, що пута так само тугі, як і були. Жодної надії звільнитись нема. Здається, я справді тут ґиґну.

І кому бракуватиме мене?

Нікому.

Після періоду трауру про людське око тато повернеться до своїх марок, Дафна притарабанить чергову порцію книг із бібліотеки Букшоу, а Офелія відкриє новий відтінок помади. І дуже скоро – надзвичайно скоро – усе буде так, наче мене й на світі не було.

Ніхто не любить мене, це факт фактом. Можливо, Гаррієт любила, коли я була голопуцьком, але вона померла.

І тут я із жахом усвідомила, що ридма ридаю.

Я була приголомшена. Очі на мокрому місці – це те, із чим я боролась, скільки себе пам’ятаю, і, незважаючи на зав’язані очі, мені здавалося, що переді мною плаває осяяне добрістю обличчя, обличчя людини, яку я забула у вирі своїх страждань. Звісно, це Доґґерове обличчя.

Доґґер побиватиметься, якщо я помру!

Зберися, Флейв… Це просто собі яма. Що за розповідь читала нам Даффі про яму? Історійку Едґара Аллана По? Про маятник?

Ні! Я не підпускатиму цих думок. Геть!

Була ще Чорна Діра Калькутти – камера, призначена для трьох в’язнів, до якої Наваб Бенгальський запроторив сто сорок шість британських солдатів.

Скільки з них пережили одну ніч у цій тісній духовці? Здається, двадцять троє, і до ранку вони цілковито стратилися розуму – геть-чисто всі.

Ні! Облиш, Флавіє!

Мій мозок, немов вир, – крутився… крутився… Я вдихнула на повні груди, щоб заспокоїтись, і запах метану наповнив ніздрі. Звісно ж!

У водостоці, що веде до річки, цього газу через край. Усе, що треба, – це джерело займання, і, як наслідок, про вибух гомонітимуть роками.

Я знайду кінець труби й виб’ю його. Якщо мені пощастить, цвяхи в підошвах черевиків викрешуть іскру, метан вибухне, та й по всьому. Одним-однісіньким мінусом плану було те, що, коли це станеться, я стоятиму коло кінця труби. Це так ніби прив’язати себе до жерла гармати.

Гаразд, нехай її враг візьме, осоружну гармату! Я не збираюся помирати в цій смердючій ямі, здавшись без бою.

Зібравшись на силі, я вперлась підборами й штурхонула себе вгору, випростовуючись. Це забрало більше часу, ніж я очікувала, але врешті-решт хоч і похитуючись, однак я стояла.

Часу для роздумів більше немає. Я знайду джерело метану чи попрощаюсь із життям.

Я зробила нерішучий стрибок у той бік, де, як я гадала, може бути водостік, і тут крижаний голос шепнув мені на вухо:

– А тепер заходимось коло Флавії!

26

Це був Пембертон, і, коли я зачула його голос, моє серце завмерло. Що він має на увазі? «А тепер заходимось коло Флавії»? Він уже скоїв щось жахливе з Даффі чи із Фелі… або ж із Доґґером?

Перш ніж я почала це собі уявляти, він схопив мене за плече мертвою хваткою, уп’явши великий палець у м’яз, як він робив це раніше. Я спробувала закричати, але не змогла видушити ні звуку. По-моєму, мене зараз знудить.

Я несамовито затіпала головою, але лише по якімсь часі, що здався вічністю, він мене відпустив.

– Але спочатку Френк і Флавія трохи потеревенять, – сказав він таким люб’язним голосом, наче ми проходжалися парком, і цієї миті я збагнула, що я наодинці з божевільним у моїй персональній Калькутті.

– Я збираюся скинути піджака в тебе з голови, тобі це втямки?

Я стояла не рухаючись, як скам’яніла.

– Вислухай мене, Флавіє, і вислухай уважно. Якщо ти не зробиш те, що я тобі скажу, я вб’ю тебе. Просто вб’ю. Ти розумієш?

Я злегка мотнула головою.

– Гаразд. Тепер ані з місця.

Я відчувала, як він здирає зав’язані на піджаку вузли, і майже відразу ж гладенька шовкова підкладка ковзнула по обличчю, щоб за мить щезнути.

Промінь його ліхтарика вдарив мене, наче обухом, засліплюючи світлом.

Я відсахнулася, як пришиблена. Спалахи зірок і плями чорноти заверетенились у мене перед очима. Я так довго була в потемках, що навіть вогник сірника був би екзекуцією, а Пембертон світив на повну силу ліхтариком прямісінько – і навмисне – мені у вічі.

Неспроможна підвести руки й затулити обличчя, я могла лише повернути голову вбік, заплющити очі й чекати, поки напад нудоти мине.

– Боляче, еге ж? – сказав він. – Але не так боляче, як те, що я зроблю з тобою, якщо ти знову мені збрешеш.

Я розплющила спаленілі від болю очі й спробувала зосередити погляд на темному кутку ями.

– Поглянь на мене! – зажадав він.

Я повернула голову й прижмурилась, мабуть, у направду жахливій гримасі. Я не могла бачити його за круглою лінзою ліхтарика, що його яскраве світло, немов величезне біле пустельне сонце, усе ще пропікало мій мозок.

Повільно, зовсім не поспішаючи, він відвернув сліпучий промінь від мене і скерував його на підлогу. Стоячи десь за світлом, він тепер був лише голосом у темряві.

– Ти мені збрехала.

Я зобразила щось на зразок знизування плечима.

– Ти мені збрехала, – Пембертон повторив голосніше, і цього разу я почула в його голосі шал. – У тому годиннику в Букшоу нічогісінько не було, крім «Пенні Блек».

Отож, він направду був у Букшоу! Моє серце тріпотіло, як спіймана пташка.

– Гму, – сказала я.

Пембертон трохи подумав, але нічого путнього не зміг видобути з мого гмикання.

– Я витягну хусточку в тебе з рота, але спочатку я тобі дещо покажу.

Він підняв твідового піджака з підлоги й сягнув до кишені. Коли його рука випірнула назовні, вона стискала лискучий предмет зі скла й металу. Це був шприц Бонепенні! Він потримав його в мене перед очима, щоб я роздивилась як слід.

– Ти шукала його, правда ж? У готелі та на городі? А він увесь час був тут!

Він загиготів під ніс, як порося, і вмостився на сходах. Тримаючи ліхтарик між коліньми, він підняв шприц прямовисно, знову заліз рукою до піджака й витягнув маленький брунатний слоїк. Ще не прочитала я ярлик, як він видобув корок і помалу наповнив шприца.

– Гадаю, ти знаєш, що це за річ, еге ж, міс Всевіда?

Я подивилася йому у вічі, але не дала взнаки, що я його чую.

– І не думай, що я не знаю достеменно, як і куди його штрикнути. Я не дарма провів стільки часу в прозекторській лондонської лікарні. Щойно тільки я забив памороки старому Боні, зробити укол було легко аж до безглуздя: під невеликим нахилом, крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проколюємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає під дужкою другого шийного хребця. І – гопля! Каюк! Смерть настає майже відразу. Чотирихлористий вуглець виводиться хутко й майже безслідно. Бездоганний злочин, якщо я можу так сказати про це.

Точнісінько такий і мій висновок! Але тепер я знала достеменно, як він це скоїв. Ця людина була цілковитим, абсолютним психом.

– Тепер слухай сюди, – повів він далі. – Я висмикну хусточку з рота, і ти скажеш мені, що зробила з «Ольстерськими Месниками». Одне фальшиве слово… один непевний рух і…

Тримаючи шприц прямовисно, мало не коло мого носа, він злегка натиснув на поршень. Кілька крапель чотирихлористого вуглецю вмить з’явились, наче роса, на кінчику голки й хлюпнулись додолу. Я вловила знайомий запах.

Пембертон поклав ліхтарик на сходинки, прилаштувавши так, щоб він світив мені в обличчя. Примістив шприц поруч.

– Розтули, – сказав він.

У моїй голові промайнула думка: щоб витягти хусточку, він застромить великий і вказівний пальці мені до рота. Я з усієї сили вкушу його – і відгризу пальці геть-чисто!

Однак що далі? У мене все ще зв’язані руки й ноги, і, навіть сильно покусаний, Пембертон зможе з легкістю відправити мене до Бога вівці пасти.

Я трохи розтулила замлілі щелепи.

– Ширше, – звелів він, відхиляючись назад.

Потому блискавично він вихопив у мене з рота заслинену носову хусточку. На одну мить тінь його руки затулила світло ліхтарика, тому він, на відміну від мене, не вгледів слабкий блик жовтогарячого кольору, коли волога грудка падала в пітьму на землю.

– Дякую, – прошепотіла я хрипкувато, роблячи перший хід у другій частині гри.

Скидалося на те, що Пембертон був заскочений зненацька.

– Напевно, хтось знайшов їх, – прокрякала я. – Марки, маю на увазі. Я поклала їх до годинника, можу забожитись.

Я відразу ж збагнула, що зайшла надто далеко. Якщо я кажу правду, у Пембертона більше нема спонук залишати мене живою. Я одна-єдина знала, що він убивця.

– Якщо тільки… – квапливо докинула я.

– Якщо тільки? Якщо тільки що?

Він накинувся на мої слова, як шакал на збиту з ніг антилопу.

– Мої ноги… – заскиглила я. – Болить. Я не можу думати. Не можу… Будь ласка, хоча б ослабте пасок – зовсім трошки.

– Гаразд, – на диво легко погодився він. – Але руки я залишу зв’язаними. Так ти нікуди не втечеш.

Я хитнула головою, виражаючи свою згоду.

Пембертон став навколішки й розщібнув застібку. Коли пасок упав з моїх щиколоток, я зібралася на силі й затопила йому в зуби.

Він поточився й ударився головою об бетон. Я почула, як щось скляне впало на підлогу й закотилося до кутка. Пембертон грузько осів попід стіною, а я чкурнула до сходів.

Одна сходинка… дві… Мої незграбні ноги буцнули ліхтарика, і той покотився на дно ями, де й спинився, освітлюючи підошву одного із черевиків Пембертона.

Три… Чотири… До моїх ніг наче прив’язали гирі.

П’ять…

Тепер моя голова напевне має бути понад ямою, але, якщо й так, у приміщенні панували сутінки. Лише кволе криваво-червоне світло лилося з вікна на розсувних дверях. Надворі, мабуть, споночіло; очевидно, я спала кілька годин.

Поки тривали мої спроби нагадати собі, де двері, у ямі зчинилася метушня. Промінь ліхтарика скажено застрибав по стелі, і раптом Пембертон шугнув сходами вгору й накинувся на мене.

Він злапав мене й здушив так, що навіть дихати було важко. У плечах і ліктях захрускотіли кістки.

Я спробували гепнути його по литці, але він швидко взяв наді мною гору.

Ми гасали кімнатою, як дві розкручені дзиґи.

– Ні! – заволав він, утрачаючи рівновагу й падаючи спиною в яму й пориваючи мене за собою.

Він ударився об підлогу, жахливо торохнувши, і тієї ж миті я беркицьнулась зверху на нього. Я почула, як він охнув у пітьмі. Він зламав поперек? Чи хутко знову скочить на ноги й буде трясти мене, як ганчіркову ляльку?

І раптом із разючою силою Пембертон відкинув мене, і я відлетіла вниз животом у куток ями. Звиваючись в’юном, я стала навколішки, але було запізно: Пембертон ошаліло схопив мене за руку й поволік до сходів.

Він сів навпочіпки й схопив відбуцнутий ліхтарик, потім потягнувся рукою до сходів. Я гадала, що шприц упав на підлогу, але, мабуть, це я чула дзеньк слоїка, тому що за мить я вгледіла виблиск голки – і відчула, як мене шпигнуло в підложжі черепа.

Одною-однісінькою моєю думкою було протягти час.

– Це ви вбили професора Твайнінґа, еге ж? – хапливо спитала я. – Ви й Бонепенні.

Здається, мої слова захопили його зненацька. Я відчула, що його стиск трішечки ослаб.

– Чому ти так гадаєш? – дихнув він мені у вухо.

– Це Бонепенні був на даху вежі, – сказала я. – Бонепенні кричав «Vale!». Він підробився під голос містера Твайнінґа. А ви скинули його тіло в діру.

Пембертон увібрав повітря носом.

– Тобі Бонепенні розповів?

– Я знайшла мантію й конфедератку, – розтлумачила я. – Під черепицею. Я додумалась самотужки.

– Ти дуже кмітлива дівчинка, – сказав він мало не із жалем.

– А тепер ви вбили Бонепенні, і марки ваші. Принаймні були б ваші, якби ви знали, де вони сховані.

Скидалося на те, що мої слова розлютили його. Він сильніше стиснув мені руку, упинаючи великого пальця в м’яз. Я скрикнула від болю.

– Чотири слова, Флавіє, – процідив він крізь зуби. – Де ці бісові марки?

У довгій мовчанці, що запала, у запаморочливій болісті я знайшла рятунок, вислизнувши у свої думки.

Це вже кончина Флавії? – промайнуло в мене в голові.

Якщо так, чи дивиться на мене зараз Гаррієт? Чи сидить вона просто зараз на хмарині, спустивши ноги додолу й кажучи: «О ні, Флавіє! Не роби цього, не кажи ні слова! Небезпека, Флавіє! Небезпека!»

Може бути, однак я її не чую, певно, через те, що я далі від неї, ніж Фелі й Даффі. Або ж вона любила мене менше від них.

Сумний факт, але з трьох дітей Гаррієт лише в мене не залишилось жодних спогадів про неї. Фелі пережила вісім років материнської любові й берегла їх, як скнара. І Даффі наполягала, що, хоч їй виповнилося лише три роки, коли Гаррієт зникла, вона цілком ясно пам’ятала струнку, розсміяну молоду жінку, котра вбирала її в накрохмалену сукенку й чіпець, садовила на килимок на осяяному сонцем лужку й робила світлини розсувною фотокамерою, до того як пригостити її огірковим розсолом.

Ще один укол повернув мене назад до реальності – голка увігналась глибше.

– «Ольстерські Месники». Негайно кажи, де вони.

Я тицьнула пальцем у куток ями, де переснована тінями лежала зжужмлена носова хусточка. Коли промінь пембертонівського ліхтарика мотнувся туди, я відвела погляд геть, потому підвела очі, як, кажуть, робили стародавні святі, шукаючи порятунку.

Я почула його до того, як це невідомо що навернулося мені на очі. Пролунало здавлене гурчання, неначе величезний механічний птеродактиль летів над ремонтним гаражем. За мить розлігся страхітливий звук зіткнення й посипався дощ зі скла.

Приміщення над нами, над ямою, вибухнуло мигтючим жовтим світлом, у якому плавали хмарки диму, немов душі покійників злинули вгору.

Прикипівши до місця, я уп’ялила очі прямо в повітря на дивовижно знайому примару, що, здригаючись, навалилась на яму.

Я очманіла, подумала я. Я з’їхала з глузду.

Якраз над головою, тремтячи, немов жива істота, було днище «ролс-ройса» Гаррієт.

Не встигла я й бровою повести, як почула звуки розчинюваних дверей і ніг, що стрибають на підлогу наді мною.

Пембертон шмигнув до сходів, деручись угору, немов спійманий пацюк. Нагорі він стишився, відчайдушно намагаючись пролізти між краєм ями й переднім бампером «фантома».

З’явилась безтілесна рука й схопила його за комір, висмикнувши з ями, наче рибу зі ставу. Його черевики щезли у снопах світла наді мною, і я почула голос – голос Доґґера! – що казав: «Даруйте мою незграбність».

Пролунав нудотний хруст, і щось гуркнуло додолу, як мішок із ріпою.

Я ще була в заціпенілому стані, коли з’явився привид. Увесь у білому, він легко прошмигнув у вузьку щілину між хромом і бетоном і навально, погойдуючись, шугнув до ями.

Щойно він схопив мене в обійми й заридав у мене на плечі, я відчула тендітне тіло, що дрижить, як лист.

– Пуцьвірінку нетямущий! Пуцьвірінку нетямущий! – кричав він на всі заставки, притуляючись набубнявілими губами до моєї шиї.

– Фелі! – сказала я, очманівши від подиву. – Ти замастиш олією свою найкращу сукню!

* * *

За порогом ремонтного гаража, у Коров’ячому провулку, коїлося щось несусвітне. Фелі ридала, стоячи навколішках і міцно обхопивши мене за талію. Поки я стовбичила там нерухомо, здавалося, наче між нами пощезла вся задиристість і на мить Фелі та я стали однією істотою, що полощиться в місячному сяйві тінистого провулка.

І потім, напевно, тут виник із повітря увесь Бішоп-Лейсі, неквапно виступаючи з темряви, кудкудакаючи на осяяній ліхтарем сцені й переповідаючи одне одному, хто що робив, коли звук зіткнення луною розійшовся по селищу. Усе це скидалося на сцену з «Бригадуна», де селище помалу повертається до життя на один день кожні сто років.

«Фантом» Гаррієт, прекрасний радіатор якого був пробитий через те, що його використали як таран, тепер тихо стояв і курів перед ремонтним гаражем, і вода цівками текла в пилюгу. Кілька кремезних чоловіків – мені впало в око, що одним із них був Туллі Стокер, – відсунули важкого автомобіля, щоб Фелі змогла вивести мене з ями на яскраве, жагуче світло, що його розливали великі круглі фари.

Фелі підвелася з колін, але все ще хапалась за мене, як молюск за лінійний корабель, і збуджено торохтіла:

– Ми пішли за ним слідом. Доґґер знав, що ти не повернулась додому, і, коли він постеріг, що хтось вештається будинком…

Вона вперше за все моє життя так доладно говорила, звертаючись до мене, аж я стояла там, насолоджуючись плином адресованих мені слів.

– Звісна річ, він зателефонував до поліції; потім сказав, що коли ми підемо вслід за ним… якщо ми не засвітимо фар і будемо триматися дуже позаду… О Боже! Ти б бачила, як ми мчали провулками!

Старий добрий мовчазний «ролс», промайнуло в мене в голові. Тато розлютиться, коли побачить завдану йому шкоду.

Віддалік стояла міс Маунтджой, щільно кутаючи плечі в шалик і бісом дивлячись на зяяння діри на місці дверей у ремонтному гаражі, немовби таке крищуче паплюження бібліотечної власності було останньою краплею. Я спробувала перехопити її погляд, але вона напружено бликала у бік свого котеджу, немов у неї було вже по маківку хвилювань для одного вечора й треба повертатись додому.

Місіс Мюллет теж була тут, із опасистим коротуном, котрий явно спиняв її. Напевно, це її чоловік, Альф, промайнуло в мене в голові: далеко не Джек Спретт,[133] яким я його малювала в уяві. Якби вона була одна, то кинулась би до мене, схопила б в обійми й зайшлась плачем, але Альф, здавалось, ліпше розумів, що панібратствувати привселюдно не дуже правильно. Коли я їй слабко усміхнулась, вона витерла набіглу сльозу пальцем.

Цієї хвилі з’явився пан Дарбі, виглядаючи так безтурботно, наче вийшов на вечірній променад. Мені впало в око, що, незважаючи на позірну розслабленість, він прихопив із собою чорну медичну валізку. Його хірургічний кабінет, один із покоїв його помешкання, розташовувався просто за рогом на Хай-стрит, і він, мабуть, почув звуки битого скла й тріснутого дерева. Він уважно оглянув мене з голови до п’ят.

– З тобою все гаразд, Флавіє? – запитав він, присунувшись ближче, щоб зазирнути мені у вічі.

– Усе чудово, дякую, пане Дарбі, – чемно відповіла я. – А ви як?

Він сягнув до кишені по м’ятні карамельки. Ще не видобув він паперового пакунка, як у мене вже слинка потекла, як у пса; після довгого полону й кляпа в роті м’ятні карамельки прийшлись би до речі.

Пан Дарбі кілька секунд попорпався в карамельках, обережно вибрав ту, що здавалася найменш бажаною, і пхнув її собі до рота. За мить він уже чимчикував додому.

Маленький натовп дав дорогу автомобілю, коли той повернув із Хай-стрит у Коров’ячий провулок. Щойно він рвучко загальмував перед кам’яною стіною, його передні фари освітили дві постаті, що стовбичили під дубом, – Мері й Неда. Вони не підійшли ближче, а стояли там і несміливо всміхалися мені із затіння.

Чи бачила Фелі їх укупочці? Гадаю, що ні, бо ж вона й далі торохтіла про те, як вони мене рятували. Якби вона їх запримітила, я могла б побачити на власні очі сільську чубанину – із вискубуванням волосся й зубами, які вони б випльовували, як випльовують соняшникову лузгу. Якось Даффі сказала мені, що, коли справа доходить до добрячої лайки, зазвичай перший удар – за дочкою сквайра, і ніхто ліпше за мене не знає, що Фелі здатна на це. Так що я, не тамуючи гордощів, заявляю, що в мене вистачило самовладання – і сміливості – непомітно передати Неду на мигах своє схвалення.

Задні дверцята «воксгола» відчинились, і звідти вигулькнув інспектор Г’ювітт. Одночасно детективи-сержанти Ґрейвс і Вулмер вибрались із передніх сидінь і напрочуд делікатно стали на землю.

Сержант Вулмер попрямував туди, де Доґґер тримав Пембертона, міцно й немилосердно скрутивши його, через що той виглядав, наче статуя Атласа, котрий зігнувся, тримаючи світ на своїх плечах.

– Зараз я розберусь із ним, сер, – сказав сержант Вулмер, і за мить я почула, як клацнули нікельовані кайданки.

Доґґер простежив очима за Пембертоном, котрий, згорбившись у три погибелі, поволікся до поліцейської машини, потім повернувся й неквапно підійшов до мене. Коли він наблизився, Фелі схвильовано сказала пошепки мені на вухо:

– Це Доґґер здогадався використати батарею від трактора, щоб завести «ролс». Похвали його, не забудь.

І вона, відпустивши мою руку, відійшла.

Доґґер стояв переді мною струнко. Якби він зараз мав капелюха, він би бгав його. Ми стовбичили й дивились одне на одного.

Я не хотіла починати дякувати з базікання про батареї. Я хотіла сказати які-небудь правильні слова: сміливі слова, про які Бішоп-Лейсі говоритиме роками.

Темна постать перед фарами «воксгола» привернула до себе мою увагу, позаяк вона на мить затінила Доґґера й мене. Немов вирізана з картону, знайома чорно-біла фігура маячіла на тлі сліпучого світла – тато.

Він почав був повільно, майже несміло продиратись до мене. Але, коли помітив Доґґера побіля мене, зупинився і, неначе зміркувавши про щось життєво необхідне, повернувся перемовитись з інспектором Г’ювіттом.

Міс Кул, поштмейстерша, люб’язно мотнула до мене головою, однак трималася осторонь, немов я була іншою Флавією – уже не тією, котра – невже це було всього два дні тому? – купувала в неї в цукерні солодощів на один шилінг і шість пенсів.

– Фелі, – сказала я, – зроби мені ласку: полізь до ями й знайди мою носову хусточку. І дивись не впусти те, що в неї загорнуто. Твоя сукня все одно вимастилась, так що їй уже все одно. Будь гарною дівчинкою.

Щелепа Фелі відвисла на ярд, і в мене миттю промайнуло в голові, що зараз вона дасть мені зуботичину. Її обличчя зашарілось і стало такої барви, як її губи. Але вона крутнулась на підборах і щезла в мороці ремонтного гаража.

Я обернулась лицем до Доґґера, збираючись промовити фразу, яка незабаром стане класикою, але він випередив мене:

– Гай-гай, міс Флавіє, – спокійно сказав він, – здається, сьогодні буде файний вечір, еге ж?

27

Стоячи посеред моєї лабораторії, інспектор Г’ювітт повагом обертався навколо себе, його погляд прожектором ковзав по науковому обладнанню й хімічних шафках. Зробивши повний оберт, він зупинився, опісля почав крутитися в іншому напрямку.

– Неймові-ірно! – сказав він на розтяг. – Просто неймовірно!

Промені чарівного теплого сонячного світла струмували крізь високі стулчасті вікна, підсвічуючи мензурку із червоною рідиною, що починала закипати. Я відцідила частину рідини в порцелянову чашку й подала її інспектору. Він зиркнув на неї, охоплений сумнівом.

– Це чай, – розтлумачила я. – «Ассам» від «Фортнум і Мейсон». Сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я підігріла його?

– Підігріте – це те, що ми п’ємо у відділку, – сказав він. – Я не погоджусь ні на що інше.

Попиваючи чай, він швендяв кімнатою, розглядаючи хімічну апаратуру із фаховою цікавістю. Він дістав з полиці кілька мензурок і роздивився їх проти світла, потім нахилився бликнути в окуляр мого Лейтца. Я бачила, що йому складно взятися за справу.

– Прекрасний зразок кістяної порцеляни, – нарешті сказав він, підіймаючи чашку над головою, щоб прочитати на денці ім’я виробника.

– Це досить ранній Споуд, – поточнила я. – Альберт Ейнштейн і Джордж Бернард Шоу пили чай із цієї самої чашки, коли приїжджали на гостину до мого двоюрідного дідуся Тарквінія – зрозуміла річ, не одночасно.

– Цікаво, якої вони були думки один про одного, – зауважив інспектор Г’ювітт, зиркнувши на мене.

– Цікаво, – відповіла я, і собі дивлячись на нього.

Інспектор зробив ще один ковток чаю. Він справляв враження стурбованої людини, яка хоче щось сказати, але не знає, як почати.

– Це була складна справа, – сказав він. – Чудернацька, правду кажучи. Чоловік, тіло якого ти знайшла на городі, був забродою – або здавався таким. Ми достеменно знали лиш те, що він приїхав із Норвегії.

– Бекас, – сказала я.

– Перепрошую?

– Мертвий бекас на порозі нашої кухні. Бекаси не прилітають в Англію до осені. Його мали привезти з Норвегії – у пирозі. Ось як ви з’ясували, правда ж?

Інспектор мав спантеличений вигляд.

– Ні, – відповів він. – На Бонепенні була нова пара взуття, на якій було вказане ім’я шевця зі Ставанґера.

– О, – сказала я.

– Відтак ми змогли простежити його шлях досить легко.

Оповідаючи, інспектор Г’ювітт креслив руками карту в повітрі.

– Наші запити тут і за кордоном допомогли з’ясувати, що він сів на корабель із Ставанґера в Ньюкасл-апон-Тайн, а звідти дістався потягом до Йорка й потому до Доддінґслі. Із Доддінґслі він приїхав таксівкою до Бішоп-Лейсі.

Ага! Саме таке я й припускала.

– Ваша правда, – погодилась я. – А Пембертон – чи його слід називати Бобом Стенлі? – їхав слідом за ним, лише ненадовго затримався в Доддінґслі. Він зупинився у «Веселому кучері».

Одна брова інспектора Г’ювітта, немов кобра, поповзла догори.

– Он як? – промовив він, занадто недбало. – Звідки ти знаєш?

– Я зателефонувала у «Веселий кучер» і поговорила з містером Клівером.

– Це все?

– Вони були там разом, достоту так, як під час убивства містера Твайнінґа.

– Стенлі заперечує це, – не погодився він. – Запевняє, що не має до цього жодного стосунку. Чистий, як свіжовипалий сніг, так би мовити.

– Але в ремонтному гаражі він сказав мені, що вбив Бонепенні! До того ж він більш-менш визнав, що моє припущення справедливе: самогубство містера Твайнінґа було виставою.

– Що ж, побачимо. Ми розберемося із цим, але потрібен буде якийсь час, хоча я маю сказати, твій тато дуже нам допоміг. Він розповів історію про те, що довело бідолашного Твайнінґа до смерті. Прикро, що він не захотів співпрацювати з нами. Ми могли б уникнути… Вибач, – перервав він сам себе. – Думки вголос.

– Мого викрадення, – підказала я.

Я була в захваті від того, як спритно інспектор змінює тему.

– Повертаюсь до теперішнього, – провадив інспектор, – виправ мене, якщо я помиляюсь. Ти думаєш, що Бонепенні й Стенлі були спільниками?

– Вони завжди були спільниками, – підтвердила я. – Бонепенні цупив марки, а Стенлі продавав їх за кордоном невибагливим колекціонерам. Але вони так і не спекалися двох «Ольстерських Месників»: ці марки були надто добре відомі. Зважаючи на те, що одна з них була потягнута в короля, для будь-якого колекціонера було заризиковано мати її в колекції.

– Цікаво, – зауважив інспектор.

– І?

– Вони збиралися шантажувати тата, але, мабуть, на якомусь етапі сталося розладдя. Бонепенні приїхав зі Ставанґера, щоб зробити свою справу, і цієї миті Стенлі зрозумів, що може вирушити вслід за ним, убити його в Букшоу, забрати марки й виїхати з країни. Умити руки, так би мовити. Щоб звинувачення висунули татові. Так воно, зрештою, і сталося, – докинула я докірливо.

Запала незручна мовчанка.

– Послухай-но, Флавіє, – сказав він нарешті. – Я не мав вибору, розумієш. Інших підозрюваних не було.

– А як щодо мене? – запитала я. – Я теж була на місці злочину.

Я показала рукою на вишикувані вздовж стін слоїки з хімікаліями.

– Урешті-решт, мені багато відомо про отрути. Мене можна вважати дуже небезпечною особою.

– Гмм, – замислився інспектор. – Ти подала цікаву думку. І ти теж була там під час смерті. Якби все не пішло так, як пішло, тебе б точно запідозрили.

Я не подумала про це. Кирпата свашка[134] зазирнула мені у вічі, і я здригнулася.

Інспектор повів далі:

– Аргументом проти, одначе, є твій зріст і вага й відсутність реального мотиву, а також факт, що ти не намагалася не навертатись на очі. Як правило, справдешній убивця відкручується від поліції з усіх сил, тоді як ти… всюдисуща, ось яке слово спадає мені на думку. А тепер, що ти хотіла сказати?

– Стенлі влаштував на Бонепенні засідку на нашому городі. Бонепенні хворів на діабет…

– Аг-га, – сказав інспектор, звертаючись радше до самого себе. – Інсулін! Ми не здогадались зробити тест на нього.

– Ні, – заперечила я, – не інсулін. Чотирихлористий вуглець. Бонепенні помер через те, що йому вкололи в підложжя черепа чотирихлористий вуглець. Стенлі придбав слоїк у Джонса, хіміка, у Доддінґслі. Я помітила наліпку на слоїку, коли він набирав шприцом цю речовину в ремонтному гаражі. Напевно, ви вже знайшли її серед покидьків.

Вираз його обличчя підказував мені, що не знайшли.

– Мабуть, вона закотилась у трубу, – припустила я. – Там є старий водовід, що виходить у річку. Комусь доведеться вивудити цей слоїчок.

Бідолашний сержант Ґрейвс, промайнуло в мене в голові.

– Стенлі поцупив шприц із аптечки в номері Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях», – не подумавши, докинула я. От халепа!

Інспектор скористався з нагоди й почав присікуватись.

– Звідки ти знаєш, що було в номері Бонепенні? – запитав він різко.

– Гмм… я якраз доходжу до цього, – сказала я. – Ще кілька хвилин. Стенлі вважав, що ви нізащо не виявите сліди чотирихлористого вуглецю в мозкові Бонепенні. Дуже добре, що ви не зробили цього. Ви цілком могли зробити висновок, що отрута взята з татових слоїків. У нього в кабінеті цього добра хоч греблю гати.

Інспектор Г’ювітт витяг записника й надряпав кілька слів, які, як я гадала, були «чотирихлористий вуглець».

– Я знаю, що це був чотирихлористий вуглець, тому що Бонепенні видихнув його рештки мені в обличчя, переставляючись на той світ, – сказала я, зморщуючи носа й роблячи такий вираз обличчя, як пристало в подібних випадках.

Якщо можна сказати про колір обличчя інспектора, що воно стало білим, то таки так, інспектор Г’ювітт побілів.

– Це точно?

– Я непогано розуміюсь на хлоридах гідрокарбонів, дякую.

– Ти хочеш сказати, що Бонепенні був ще живий, коли ти його знайшла?

– Лише на мить, – відповіла я. – Він… ммм… переставився майже відразу ж.

Знову запанувала довга гробова тиша.

– Погляньте, – сказала я. – Я покажу вам, як це сталося.

Я дістала жовтий графітовий олівець, кілька разів прокрутила його в стругачці й попрямувала в куток, де на гачку хилитався скелет на шарнірах.

– Його подарував моєму двоюрідному дідові Тарквінію натураліст Френк Букланд, – сказала я й лагідно поторсала череп. – Я називаю його Йориком.

Я вирішила не вдаватись у подробиці й не казати інспекторові, що Букланд, уже будучи на схилі віку, подарував скелет молодому Тару на знак визнання його великонадійних талантів. «Блискучому майбуттю науки», – написав Букланд на листівці.

Піднісши гострякуватий олівець до верхівки хребта, я почала неквапно просовувати його під череп і водночас повторювати слова Пембертона, які він сказав у ремонтному гаражі:

– Під невеликим нахилом… крізь splenius capitis і semispinalis capitis, проштрикуємо зв’язку між першим і другим хребцями, і голка порскає…

– Дякую, Флавіє, – перепинив мене інспектор. – Досить. Ти впевнена, що він сказав саме це?

– Його достеменні слова, – відповіла я. – Мені довелось переконатися в цьому в «Анатомії» Ґрея. «Дитяча енциклопедія» містить кілька малюнків, але там замало деталей.

Інспектор Г’ювітт потер підборіддя.

– Я впевнена, що пан Дарбі виявив би сліди від голки на потилиці Бонепенні, – послужливо додала я. – Якби він знав, де шукати. Він також може перевірити пазухи. Чотирихлористий вуглець добре тримається в повітрі й може зберігатись там дотепер, позаяк людина більше не дихала. І ви можете нагадати йому, що Бонепенні випивав у «Тринадцятьох селезнях» якраз перед тим, як вирушити до Букшоу.

Інспектор усе ще мав спантеличений вигляд.

– Спиртне посилює дію чотирихлористого вуглецю, – розтлумачила я.

– І, – недбало всміхнувшись, запитав він, – може, у тебе є яка-небудь особлива теорія, котра пояснює, чому ця штука може зберігатися в його носових пазухах? Я не хімік, але гадаю, що чотирихлористий вуглець дуже швидко вивітрюється.

У мене справді була теорія, але я не хотіла ділитися нею з кимось, а надто з поліцією. Бонепенні мав сильний нежить, нежить, який він, видихнувши слово Vale! мені в обличчя, передав мені. Вельми тобі вдячна, Горацію! – сказала я подумки.

Я здогадувалась, що закладені носові пазухи Бонепенні могли зберегти чотирихлористий вуглець, тому що він не розчиняється у воді – або в шмарклях у даному разі, які ще й запобігли потраплянню свіжого повітря.

– Ні, – відповіла я. – Але ви можете запропонувати лабораторії в Лондоні провести рекомендований британською фармакопеєю тест.

– Не можу похвалитись, що я його так на льоту пригадую, – сказав інспектор.

– Це дуже мила процедура, – розтлумачила я. – Допомагає визначити кількість вільного хлорину, коли йодин вивільняється з кадмію йодиду. Даю голову на відруб, що вони мають про неї уявлення. Я б запропонувала провести її власноруч, але не думаю, що Скотленд-Ярд побачить рацію в тому, щоб передати зразки мозку Бонепенні одинадцятирічній дівчинці.

Інспектор не відводив від мене очей протягом, як мені здалося, кількох еонів.

– Що ж, – промовив він нарешті. – Ану лишень подивимось.

– На що? – запитала я, надягаючи на себе машкару ображеної безневинності.

– На те, що ти зробила. Нумо подивимось.

– Але я нічого не робила, – сказала я. – Я…

– Не роби з мене дурня, Флавіє. Жоден, хто мав приємність зазнайомитись із тобою, ніколи навіть на мить не повірить, що ти не виконала домашнього завдання.

Я сором’язливо всміхнулась.

– Це тут, – сказала я й підійшла до кутового столика, де стояла скляна посудина, накрита вологим кухонним рушником.

Я зірвала сукно.

– Господи Боже милостивий! – вигукнув інспектор. – Це що, на Бога, таке… Він збентежено дивився на рожевувато-сіру субстанцію, що безжурно плавала в посудині.

– Це прекрасний шматок мізків, – пояснила я. – Я позичила його в коморі. Місіс Мюллет купила його в Карнфорта, щоб приготувати сьогодні на вечерю. Вона сипатиме вогнем.

– І ти?… – потираючи руки, запитав він.

– Авжеж, саме так. Я вколола йому два з половиною кубічних сантиметри чотирихлористого вуглецю. Якраз така місткість шприца Бонепенні. У середньому людський мозок важить три фунти, – провадила я. – Чоловічий, можливо, трохи тяжчий. Про всяк випадок я відтяла зайвих п’ять унцій.

– Як ти про це дізналась? – запитав інспектор.

– Вичитала в якійсь із книг Артура Мі. Напевно, знову в «Дитячій енциклопедії».

– І ти перевірила цей… мозок на наявність чотирихлористого вуглецю?

– Еге ж, – відповіла я. – Проте тільки за п’ятнадцять годин після того, як зробила укол. Я порахувала, що між тим, коли Бонепенні вкололи, і розтином минуло приблизно стільки часу.

– І?

– Усе ще легко виявити, – сказала я. – Дитяча забавка. Звісна річ, я використовувала n-аміно-диметиланілін. Це новий дослід, але досить зграбний. Він був описаний в «Аналітиці» п’ять років тому. Присуньте стільця, і я покажу вам.

– Це не спрацює, затям, – гмикнув інспектор Г’ювітт.

– Не спрацює? – здивувалась я. – Безумовно, спрацює. Я вже один раз проводила його.

– Я маю на увазі, що тобі не вдасться затуркати мені голову лабораторною роботою й відкрутитися від розмови про марку. Урешті-решт, усе сталося саме через неї, правда ж?

Він загнав мене в глухий кут. Я збиралася змовчати про «Ольстерського Месника» і потім тихо віддати його татові. Хто зміг би ліпше від нього дати раду цій марці?

– Послухай, мені відомо, що вона в тебе, – прямо сказав він. – Ми відвідали доктора Кіссінґа в Рукс-Енд.

Я постаралась прибрати нетямущого вигляду.

– І Боб Стенлі, твій містер Пембертон, сказав нам, що ти поцупила в нього марку.

Поцупила в нього? Що за ідея! Яке нахабство!

– Вона належить королю, – обурилась я. – Бонепенні вкрав її на виставці в Лондоні.

– Гаразд, кому б вона не належала, це викрадена власність, і мій обов’язок – простежити, щоб її повернули. Мені треба знати лише те, як вона потрапила до твоїх рук.

Дідько б його вхопив, цього мосьпана! Я більше не могла водити його за ніс. Доведеться зізнаватися у своїх походеньках у «Тринадцятьох селезнях».

– Пропоную умовитись, – сказала я.

Інспектор Г’ювітт зайшовся сміхом.

– Часом, міс де Люс, – вирік він, – ви заслуговуєте на медаль. І часом ви заслуговуєте на те, щоб вас замкнули в кімнаті на хлібові й воді.

– А тепер котрий випадок? – поцікавилась я.

Хху! Обережно, Флейв.

Він повів пальцями, даючи мені дозвіл говорити.

– Я слухаю, – сказав він.

– Ну, я подумала, – почала я, – що татове життя не було аж надто приємним останніми днями. Спочатку ви приїхали до Букшоу і, не встигли ми додуматися, що відбувається, звинуватили його у вбивстві.

– Помалу, помалу, – сказав інспектор. – Ми вже проходили це. Його звинуватили в убивстві, тому що він зізнався.

Зізнався? От так так!

– І тільки-но він зробив це, з’явилася Флавія. Я отримав більше зізнань, ніж Лурдська Богоматір суботньої ночі.

– Я просто хотіла захистити його, – сказала я. – Тієї миті я думала, що він міг це зробити.

– А кого він намагався захистити? – уважно на мене дивлячись, запитав інспектор Г’ювітт.

Відповідь, звісна річ, була: Доґґер. Ось що мав на увазі тато, сказавши: «Я боявся цього», коли я розповіла йому про те, що Доґґер теж чув сварку в кабінеті з Горацієм Бонепенні.

Тато подумав, що Доґґер убив його, це очевидно. Але з якої речі? Доґґер скоїв це як вірний слуга чи під час одного зі своїх «епізодів»?

Ні, ліпше не вплутувати Доґґера в цю справу. Це найменше, чим я можу віддячити йому.

– Напевно, мене, – збрехала я. – Тато подумав, що я вбила Бонепенні. Зрештою, хіба не мене заскочили, так би мовити, на місці злочину? Він намагався захистити мене.

– Ти насправді в це віриш? – поцікавився інспектор.

– Мені було б приємно так думати, – була моя відповідь.

– Упевнений, що так воно й було, – погодився інспектор. – Цілком упевнений. Тепер повернемось до марки. Я не забув про неї.

– Отож, як я й казала, я хотіла б зробити щось для тата, щось таке, що зробить його хоч на кілька годин щасливим. Я б хотіла віддати йому «Ольстерського Месника». Хоча б на один-два дні. Дозвольте мені зробити це, і я розповім вам усе до крихти. Обіцяю вам.

Інспектор почимчикував до книжкових полиць, дістав оправлений том «Засідань хімічного товариства» за 1907 рік і здмухнув хмаринку пилу з палітурки. Він недбало прогортав кілька сторінок, наче шукаючи, що сказати.

– Ти знаєш, – почав він, – моя дружина, Антигона, понад усе ненавидить робити закупи. Якось вона сказала мені, що зволіла б піти до стоматолога, ніж витратити півгодини на купівлю баранячої ноги. Але їй доводиться йти до крамниці, подобається їй це чи ні. Така її доля, каже вона. Щоб підсолодити гірку пілюлю, вона часом купує маленьку жовту брошурку під назвою «Ви й ваші зірки». Зізнаюсь, що дотепер я пирхав, коли вона мені зачитувала під час сніданку уривки звідти, але сьогодні вранці мій гороскоп пообіцяв – я цитую: «Ваше терпіння буде випробуване до краю». Ти думаєш, я міг недооцінювати це, Флавіє?

– Будь ласка! – заблагала я.

– Двадцять чотири години, – відрубав він. – І ні на хвилину більше.

І раптом із мене жбухнув словесний потік, я виклала все про мертвого бекаса, цілком безневинний (дарма що неїстівний) торт місіс Мюллет, обшук номера Бонепенні, виявлення марок, відвідини міс Маунтджой і доктора Кіссінґа, зіткнення з Пембертоном у Химері й на церковному цвинтарі й мій полон у ремонтному гаражі.

Одним-єдиним, про що я змовчала, був епізод із отруєнням помади Фелі витяжкою з верби. Навіщо бентежити інспектора непотрібними деталями?

Поки я розповідала, він час від часу робив нотатки в крихітному чорному записникові, сторінки якого, як мені впало в око, рясніли стрілками й загадковими знаками, які могли бути натхнені алхімічними формулами середньовіччя.

– Я теж тут є? – запитала я, тицьнувши на записник.

– Аякже, – відповів він.

– Можна поглянути? Лише один зирк – і все?

Інспектор Г’ювітт захлопнув записника.

– Ні, – заперечив він, – це секретний поліцейський документ.

– Ви повністю пишете моє ім’я чи мені присвоєно якийсь символ?

– У тебе є своя власна позначка, – відповів він, запихаючи записника до кишені. – Що ж, мені час іти.

Він простягнув руку й міцно стиснув мою долоню.

– До побачення, Флавіє, – сказав він. – Це був… незвичайний досвід.

Він підійшов до дверей і відчинив їх.

– Інспекторе…

Він зупинився й обернувся до мене обличчям.

– Яка вона? Моя позначка, маю на увазі?

– Це «О», – відповів він, – велика літера О.[135]

– «О»? – здивувалась я. – Що вона означає?

– А, – сказав він, – у цьому ліпше здатися на уяву.

Даффі сиділа у вітальні, вивернувшись на килимі й читаючи «В’язня Зенди».[136]

– Ти знаєш, що в тебе ворушаться губи, коли ти читаєш? – поцікавилась я.

Вона й оком не моргнула. Я вирішила ризикнути головою.

– Стосовно до губ, – сказала я, – де Фелі?

– У лікаря, – відповіла вона. – У неї якась алергія.

Ага! Мій експеримент закінчився надзвичайно вдало! Ніхто не дізнається. Щойно тільки матиму час, я запишу до щоденника:

«Вівторок, 6 червня 1950 року, 13:12. Успіх! Результат – як і очікувалось. Справедливість відновлено».

Я нишком пхикнула. Напевне, Даффі почула, тому що вона перевернулась і схрестила ноги.

– Не подумай навіть на хвильку, що тобі вдасться вийти сухою з води, – спокійно заявила вона.

– Гмм? – сказала на розтяг. Зображати безневинний подив – це з моєї галузі.

– Що за відьомське зілля ти підмішала в її помаду?

– Уявлення не маю, про що це ти кажеш, – сказала я.

– Поглянь на себе в люстерко, – запропонувала Даффі. – Тільки дивись не розбий.

Я крутнулась і неквапно підійшла до полиці над каміном, де висів потьмянілий пережиток епохи Регентства й блякло відображав кімнату.

Я присунулась ближче, щоб роздивитися своє відображення. Спочатку я нічого такого не помітила – звичний образ чарівної мене: волошкові очі, бліде обличчя, але, придивившись пильніше, у викривленій амальгамі я розгледіла деталі.

У мене на шиї була пляма. Яскраво-червона пляма! На тому місці, де мене поцілувала Фелі!

Я скрикнула.

– Фелі сказала, що в гаражі вона відплатила тобі сповна.

Ще Даффі не перекотилась назад униз животом, щоб повернутись до читання свого дурнуватого роману із захмарними замками, як у мене визрів план.


Одного разу, коли мені було щось із дев’ять років, я записала до щоденника, що значить бути де Люсом або принаймні, що значить бути саме мною. Я довго міркувала про свої відчуття й урешті зробила висновок, що бути Флавією де Люс – однаково, що бути субліматом: чорний кришталевий осад, що залишається на холодному скляному денці пробірки після випарювання йоду. На той час мені видалось це щонайкращим змалюванням, і за останні два роки нічого такого не сталося, що змінило б мою думку про це.

Де Люсам, як я вже сказала, чогось бракує: якийсь хімічний зв’язок, або ж його відсутність, припинає їм язики, коли на обрії маячить любов. Малоймовірно, щоб ось так просто один де Люс зважився сказати іншому, що любить його, це все одно, як коли б один пік у Гімалаях схилився до іншого й почав розводитись медовими речами.

Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.

Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?

Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:

– Заходьте.

Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.

– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.

Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.

Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.

Тато розгорнув його.

– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».

Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.

Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.

– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.

– Я її знайшла, – була моя відповідь.

Татів погляд був на військовий лад нещадним.

– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.

Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.

– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.

І простягнув мені «Ольстерського Месника».

– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.

– Королю Георгу?

Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.

– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.

– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.

Тато похитав заперечно.

– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.

– Але як можна написати королю?

– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.


Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.

– Міс Флавіє, – сказав він, знімаючи капелюха й обтираючи чоло рукавом сорочки.

– Як належить кликати короля, коли звертаєшся до нього листовно? – запитала я.

Доґґер обережно приставив лопату до стіни оранжереї.

– У теорії чи на практиці?

– На практиці.

– Гмм, – сказав він протягом. – Гадаю, треба де-небудь глянути.

– Слухай, – сказала я. – У місіс Мюллет є «Довідник про все на світі». Він лежить у коморі для провізії.

– Вона зараз робить закупи в селищі, – сказав Доґґер. – Якщо ми поквапимось, то не дістанемо по шапці.

За хвильку ми товклися у коморі.

– Ось він, – схвильовано сказала я, розгортаючи книжку. – Але стривай, ця книжка надрукована шістдесят років тому. Її відомості правильні дотепер?

– Звісно, – відповів Доґґер. – Звичаї в королівських колах змінюються не так швидко, як у ваших і моїх, вони не мають швидко змінюватись.

У вітальні було порожньо. Даффі й Фелі десь зникли, найімовірніше, продумували наступну атаку.

Я знайшла чистий аркуш паперу в шухляді столу й, умочивши перо в чорнильницю, переписала звертання із засмальцьованої книжки місіс Мюллет, намагаючись кожну літеру виводити дуже старанно:

«Наймилостивіший суверене,

Якщо на те буде ласка Вашої Величності, прошу Вас прийняти вкладений у дане послання вельми цінний предмет, що належить Вашій Величності й був поцуплений не так давно в цьому році. Яким чином він потрапив до мене (чудовий маневр, на мій погляд) – не важливо, але я можу запевнити Вашу Величність, що злочинця схопили».

– Підходященько, – схвалив Доґґер, читаючи над моїм плечем.

– Що ще?

– Нічого, – сказав Доґґер. – Просто поставте підпис. Король надає перевагу стислості.

Намагаючись не обляпати папірця, я переписала кінцеві фрази з книжки місіс Мюллет:

«Затим залишаюсь, із найглибшою пошаною, вірнопіддана й покірна слуга Вашої Величності

Флавія де Люс (міс)».

– Прекрасно! – сказав Доґґер.

Я зграбно склала аркушик, загладивши великим пальцем гострий згин. Поклала його до одного з найкращих татових конвертів і написала адресу:

«Його Королівській Величності королю Георгу VI,

Букінгемський палац, Лондон,

Англія».

– Зазначити, що особисто в руки?

– Чудова ідея! – заявив Доґґер.


Тиждень по тому я охолоджувала босі ноги у водах штучного озера, перечитуючи свої нотатки про коніїн, основний алкалоїд болиголова плямистого, аж раптом примчав на повних парах Доґґер, вимахуючи чимось у руці.

– Міс Флавіє! – закричав він і пішов убрід через озеро, навіть не скинувши черевиків.

Його штани змокли, і дарма що він стояв переді мною, стікаючи краплями, немов Посейдон, на його обличчі сяяла усмішка аж до вух.

Він подав мені конверта, м’якого й білого, як гусячий пух.

– Я відкрию? – запитала я.

– Гадаю, це адресоване вам.

Доґґер здригнувся, коли я розірвала конверт і видобула один-єдиний згорнутий аркуш кремового паперу.

«Моя люба міс де Люс,

Я вельми вдячний Вам за Вашого нещодавнього листа й за повернення прекрасної речі, що була вкладена до нього, речі, котра, про що Ви, напевно, знаєте, відіграла визначну роль не лише в історії нашої сім’ї, але й в історії Англії.

Будь ласка, прийміть мою найщирішу вдячність».

І внизу значився короткий підпис «Георг».

Подяки

Беручи до рук нову книжку, я завжди насамперед удаюсь до подяк, тому що вони видаються мені такою собі уявною світлиною роботи: великомасштабною мапою, котра демонструє якнайширше оточення, у якому була написана книга, де вона написана й що подвигнуло до її написання.

Жодна праця не була так викохана, як «Солоденьке на денці пирога», і я з величезним задоволенням висловлюю подяку Асоціації авторів детективів та судовій колегії, котрі присудили цій книжці премію «Кинджал дебютанта» за найкращий дебют: Філіпу Ґудену, голові асоціації, Марґарет Мерфі, Еммі Гарґрейв, Біллу Мессі, Сарі Менґук, Кешіні Найду й Сарі Тернер.

Додаткову й особливу подяку висловлюю Марґарет Мерфі, котра не лише головувала в комітеті Присудження премії «Кинджал дебютанта», але й у день вручення премії викроїла час у своєму насиченому розкладі, щоб особисто зустріти чужоземця-подорожанина в Лондоні.

Дякую:

Меґ Ґардінет, Крісу Гаю, Енн Клівс, котрі змусили мене відчути, наче я знаю їх усе своє життя;

Луїзі Пенні, лауреатці премії «Кинджал» за найкращий детектив, за її щиру прихильність й підбадьорювання й за дороговказ, яким її веб-сайт став для письменників. Луїза справді знає, як відгукуватись на речі, що їх отримує. Крім того, її романи про старшого інспектора Армана Гамаша просто чудові;

моїй агентці Денізі Буковскі, котра перелетіла через Атлантику з такої нагоди й, незважаючи на різницю в часі, допровадила мене до церкви саме впору;

знову Біллу Мейсі з «Оріон букс», який мав достатньо віри, аби купити мій роман – і всю серію, – спираючись на кілька сторінок, і який почастував мене незабутнім ланчем у колишньому «Кривавому відрі» в «Ковент-Ґарден», у тому самому місці, де в коридорі на поета й критика Джона Драйдена накинулись харцизяки. Ніколи ні в кого не було ліпшого редактора, ніж Білл. Він направду споріднена душа;

Кейт Місіак і Моллі Бойл із «Бантам Делл» у Нью-Йорку й Крістін Кочрейн із «Даблдей Канада» за їхню всякчасну віру й підтримку;

Особливу подяку Дженет Кук, віце-президенту, комерційному директору «Бантам Делл паблішинґ ґруп», чий ентузіазм так сильно сприяв створенню світу Флавії де Люс;

Робін Карні та Конні Манро, літературним редакторам «Оріон букс» та «Бантам Делл» відповідно, за їхні бездоганні проникливі зауваги. І Еммі Воллес та Женев’єві Пеґґ, також із «Оріон букс», за їхнє сповнене ентузіазму дружнє ставлення;

люб’язним і приязним співробітникам Британського музею пошти й архіву у Фрілінґ-Хаус на площі Фенікс у Лондоні за те, що вони з охотою відповідали на мої питання й дали дозвіл на доступ до матеріалів з історії «Пенні Блек», що в них на зберіганні;

моїм давнім друзям із Саскатуна й знавцям злочинів Мері Джилліленд та Алану й Дженіс Кушон за те, що вони вручили мені едвардіанську версію Інтернету: повне зібрання першого видання (1911 р.) «Енциклопедії Британніки», про яке, напевне, мріє кожен творець детективних романів;

Девіду Вайтсайду з агентства Буковскі за його невтомну працю в царині впорядкування неминучих гір паперів і документів;

моїм любим друзям доктору Джону Гарланду й Джанет Гарланд, котрі постійно підтримували мене й допомагали корисними й часто-густо блискучими порадами. Без їхнього запалу «Солоденьке на денці пирога» була б менш цікавим чтивом, а для її автора менш захопливою писаниною.

Усі ці чудові люди дали мені цінні поради; якщо якісь помилки й укралися в книжку, це винятково моя провина.

І зрештою, із любов’ю й вічною вдячністю моїй дружині Ширлі, яка вмовила мене – ні, змусила – дозволити Флавії й родині де Люсів з’явитись на світ із сили-силенної нотаток, у яких вони ниділи надто довго.

Примечания

1

«Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?».

Вільям Кінг, «Мистецтво куховарства» (англ.).

2

«Британський філателіст» – журнал, у якому висвітлювались різноманітні аспекти британської філателії; його почав видавати Чарлз Ніссен, відомий колекціонер марок, у 1908 р. Останній випуск вийшов у 1954 р.

3

«Споуд» – англійський фарфоровий посуд, який виготовляли на фабриці в графстві Стаффордшир, Західний Мідлендс; названий на честь власника Дж. Споуда.

4

«Гомон» – французька кіностудія, одна з найдавніших у світі; почала випускати фільми з 1910 р.

5

«Замок Отранто» – перший готичний роман, написаний англійським письменником Горацієм Волполом й опублікований 1764 р.

6

Гейслерова трубка – спеціальна рурка, до якої пускають розріджений газ; 1858 р. її увів у користування німецький фізик Генріх Гейслер (1815–1879).

7

Мікроскоп Лейтца – мікроскоп німецької фірми, названий за іменем підприємця Ернста Лейтца; мікроскопи виготовлялись до 1945 р.

8

Пісенька, яку співає хрещена Попелюшки в однойменному американському повнометражному мультфільмі, знятому студією Волта Діснея 1950 р. за мотивами казки Шарля Перро.

9

Томас Джефферсон (1743–1826) – видатний політичний діяч, президент США протягом 1801–1809 рр.

10

«Вітабікс» – ґатунок сухих сніданків із пшеничних пластівців.

11

Алан Мілн – англійський дитячий письменник, автор історій про пригоди ведмедика Вінні-Пуха, іграшки Крістофера Робіна.

12

Роберт Скотт (1868–1912) – капітан британського флоту, вписаний до когорти першовідкривачів Антарктиди, куди він здійснив дві експедиції, але помер від голоду й виснаження на шляху додому.

13

Арчібальд Кронін (1896–1981) – шотландський письменник, лікар за фахом; серед найвідоміших його романів – «Замок Броуді», «Цитадель», «Шлях Шеннона», «Іспанський садівник» та ін.

14

Тест Марша – спеціальний тест, що допомагає виявити миш’як; названий на честь англійського хіміка, котрий його запропонував.

15

Роберт Бунзен (1811–1899) – відомий німецький хімік, який провадив дослідження в царині органічної хімії. Він з’ясував структуру оксиду какодилу, а також 1857 р. винайшов газовий пальник спеціальної конструкції.

16

Цитата з Псалма 104 з Книги Псалмів (Пс. 104.24). Подаємо за перекладом Біблії І. Огієнка.

17

Дорога смерті – залізничне сполучення між Таїландом і Бірмою, прокладене Японією в 1942–1943 рр.; у будівництві примусово брали участь військовополонені, а серед них і британці. Жахливі умови призвели до безлічі смертей, через що будівництво згодом визнали військовим злочином.

18

Горацій Волпол (1717–1797) – англійський письменник, котрий належав до передромантизму й працював у жанрі готичного роману – «роману жахів», або «чорного роману», – попередника детективної літератури.

19

Одиниці вимірювання довжини в британській та американській системах мір: 1 фут = 30,48 см; 1 дюйм = 2,54 см.

20

Хосе Ітурбі (1895–1980) – всесвітньо відомий іспанський піаніст, у репертуарі якого переважали романтичні композиції.

21

Vale (лат.) – прощавай або бувай.

22

Вербовий візерунок – традиційна оздоба для посуду, де зображено синіх птахів і вербу на білому фарфорі; вигадана майстром Томасом Тернером у 1780 р.

23

Дуґлас Бадер (1910–1982) – британський пілот-винищувач, котрий здобув славу, провівши низку успішних повітряних боїв під час Другої світової війни.

24

«Ілюстрована війна» – журнал, присвячений воєнній тематиці; виходив у Лондоні протягом 1914–1947 рр.

25

Дафна зачитує уривок з роману Ч. Діккенса «Ніколас Нікклбі» (1838–1839).

26

Сурм’яне масло – тут хлорид сурми.

27

Миш’якові квіти – триоксид миш’яку.

28

Коронер – судовий слідчий, обов’язок якого – визначити, чи була смерть насильницькою.

29

Кок Робін – персонаж пісні, у якій розповідають про його вбивство та запитують, хто це зробив.

30

Лоуренс Олів’є (1907–1989) – британський кіноактор; зіграв головну роль у фільмі «Гамлет» 1948 р., за що був нагороджений премією «Оскар».

31

«Пенні Блек» – перша британська стандартна поштова марка, яка побачила світ 6 травня 1840 р.; на цій марці на чорному тлі був зображений профіль королеви Вікторії (1819–1901).

32

Гуано – послід морських птахів і кажанів, накопичений роками в місцях їхнього гніздування.

33

«Сільське життя» – британський щотижневий журнал, заснований 1897 р.; висвітлює принади заміського життя.

34

Невілл Чемберлен (1869–1940) – британський державний діяч, лідер консервативної партії торі, прем’єр-міністр у 1937–1940 рр.

35

Гобі – найбільша центральноазійська пустеля.

36

Дірк Боґарт (1921–1999) – британський кіноактор. Перший фільм за його участю вийшов 1950 р. («Синя лампа»).

37

Хлороз – різновид недокрів’я.

38

Голландські двері – двері, верхню й нижню частину яких можна відчиняти й зачиняти окремо.

39

Едмон Дантес – головний герой пригодницького роману французького письменника Александра Дюма «Граф Монте-Крісто» (1844–1845).

40

Римський салют – жест, яким у Стародавньому Римі вітали свого патрона.

41

Крибедж – картярська гра.

42

«Чарівник із країни Оз» – американський музичний фільм 1939 р., знятий за романом «Дивовижний чарівник із країни Оз» Лаймена Баума.

43

В англійців середнє ім’я, що стоїть між іменем та прізвищем, зазвичай є татове ім’я.

44

Роберт Стівенсон Сміт Бейден-Павелл (1857–1941) – основоположник скаутського руху у світі; у 1908 р. видав перший підручник скаутингу «Скаутинг для хлопців» (Scouting for boys), уже незабаром перекладений багатьма мовами світу.

45

«Золота гілка» – книжка британського науковця Джеймса Фрезера, присвячена компаративному дослідженню міфології та релігії, видана 1890 р.

46

«Веселий Роджер» – чорний прапор піратів, на якому зображено череп людини й дві схрещені кістки.

47

«Зустрінь мене в Сент-Луїсі» – класичний американський музичний фільм 1944 р.; «Маленькі жінки» – американська мелодрама 1939 р. У центрі подій в обидвох фільмах – чотири сестри.

48

Героїня роману Томаса Гарді «Тесс із роду д’Ербервіллів», яка зазнала багато горя через трагічний збіг обставин.

49

Кофр – дорожня скриня або валіза з міцним каркасом і на кілька відділень.

50

Оксфорди – чоловічі черевики на шнурках.

51

Джон Марстон (1575–1634) – англійський драматург, сатирик.

52

Гарві Кріппен (1862–1910) – американський лікар, звинувачений у вбивстві дружини; ця справа набула великого розголосу.

53

Ставанґер – місто на заході Норвегії.

54

Пергамін – прозорий тонкий папір, що часто використовується як пакувальний або ізоляційний.

55

Перфорація – пробивання дірочок, щоб марки легко відокремлювалися одна від одної.

56

Інспектор Фабіян зі Скотленд-Ярду – поліціянт і головний герой британського телесеріалу початку 1950-х рр.

57

Пінта – одиниця об’єму в англійській системі мір; 1 пінта = = 0,5 літра.

58

Лендлорд – феодальний землевласник.

59

Джо Луїс (1914–1981) – відомий американський боксер; Джордж Бруммель (1778–1840) – англійський фертик, законодавець мод.

60

П’єтро Доменіко Парадізі (1707–1791) – відомий італійський композитор, викладач гри на клавесині.

61

Ейлін Джойс (1914–1991) – відома піаністка ірландського походження.

62

«Варіації Ґолдберґа» – музичний твір Йоганна Баха, написаний 1741 р.

63

Цитата з поеми «Безплідна земля» (1922) Т. С. Еліота.

64

Баґз Банні – герой мультфільмів і коміксів, вертлявий кролик, що потрапляє в різні історії.

65

Ротанг – тропічна рослина, лоза якої відзначається гнучкістю.

66

«Об’явлення Іоанна Богослова» (інша назва – «Апокаліпсис») – остання книга Нового Заповіту.

67

Троє іудейських юнаків, які відмовилися вклонятися ідолу, що його поставив Навуходоносор ІІ, за що вони були кинуті у вогняну піч, але врятовані архангелом Михаїлом.

68

«Третій чоловік» (1949) – фільм за однойменною новелою Ґрема Ґріна.

69

Ланселот Браун (1715–1783), прозваний Умільцем Брауном, – англійський ландшафтний архітектор, знаменитий представник системи пейзажного парку, яка домінувала в Європі до середини XIX ст.

70

Кураре – отрута, екстрагована з деяких видів рослин, що трапляються в Південній Америці; індіанці змащували кураре свої стріли.

71

Леслі Говард (1893–1943) – британський кіноактор, особливо популярний у 1930-х рр.

72

Відомі хіміки XVIII–XIX ст.

73

Популярний американський співак та актор італійського походження.

74

Вітрувіанська людина Леонардо да Вінчі – малюнок, створений у 1490–1492 рр., на якому зображено накладені одна на одну дві позиції фігури оголеного чоловіка; присвячено працям Вітрувія.

75

Еон – найбільший підрозділ геологічної історії Землі, що об’єднує кілька ер.

76

«Зінґер» – швейна машинка відомої американської марки.

77

Блювотний горіх – тропічне дерево, жовтувато-сіре насіння якого дуже токсичне. Містить бруцин і стрихнін.

78

Лінкольнівське чортеня – символ міста Лінкольна в графстві Лінкольншир; згідно з легендою XIV ст., за наказом Диявола двоє чортенят вирушили чинити безлад у місцевому соборі, але янгол перетворив одного з них на камінь, що й став символом міста.

79

Гальванічна батарея – різновид батареї, що містить непідзарядне хімічне джерело.

80

Ісайя – великий біблійний пророк.

81

Контора Скруджа та Марлі – кредитна контора, котру відкривають герої повісті Чарлза Діккенса «Різдвяна пісня».

82

Біблія короля Якова (англ. King James Bible) – англійський переклад Біблії, здійснений під орудою короля Якова І; вийшла друком у 1611 р. й дотепер є класичним релігійним і літературним твором.

83

Велика промислова виставка – виставка, яка відбувалася в лондонському Гайд-парку в 1851 р. й стала важливою подією в історії промислової революції.

84

«Провалля і маятник» (1842) – оповідання Едґара Аллана По.

85

«Енн із помістя “Зелені Покрівлі”», «Джейн із Лантерн-Хілл» – сентиментальні романи канадської письменниці Л. М. Монтгомері (1874–1948); «Пенкрод» – збірка комічних оповідок Бута Таркінґтона, видана в 1914 р.; «Мертон із кіно» – книжка Гаррі Леона Вілсона, яка вийшла друком у 1919 р.; «Жахливі викриття Марії Монк» – матеріали, зібрані канадською письменницею Марією Монк.

86

Амелія Ергарт (1897–1937) – відома американська письменниця, піонер авіації.

87

Маняк – опудало, страхопуд; привид, мара.

88

Жонкіль – вид рослин роду Нарциси.

89

Шелак – природна смола, яку виділяють деякі рослини; його використовують у лакофарбовій промисловості.

90

Пенні Пошта – створена у 1680 р. приватна пошта в Лондоні, у якій застосовувався єдиний тариф для відправлення листа або посилки вагою до 1 фунта.

91

Один пенні (англ.).

92

Базграти – невміло, погано писати.

93

Пильнуй, моя старенька! (франц.). Максиміліан припустився помилки: mon vieux – це чоловічий рід, він мав би сказати «ma vieille».

94

Ієзавель – біблійна героїня, дружина ізраїльського царя Ахава; її ім’я стало синонімом безчестя.

95

Румпельштіцхен – злий курдупель, який пряв золото із соломи, із казки братів Ґрімм.

96

Александр Поуп (1688–1744) – англійський поет, був карликового зросту.

97

Слово hell в англійській мові означає пекло, але ця назва норвезького містечка не має нічого спільного з пеклом. Проте воно стало дуже популярне серед англійських туристів через такий збіг, тому вони відсилали звідти своїм друзям листівки з назвою цього містечка.

98

Едвард Ґріґ (1843–1907) – норвезький композитор-романтик.

99

Каллоден – поселення в Північній Шотландії, на околицях якого 16 квітня 1746 р. відбувся бій між шотландським ополченням і англійськими військами.

100

Джузеппе Доменіко Скарлатті (1685–1757) – італійський композитор, що справив значний вплив на музику прийдешньої епохи – класицистську.

101

Анна Бронте (1820–1849) – англійська письменниця й поетка, наймолодша з трьох сестер Бронте.

102

Mon vieux (франц.) – стара голово.

103

Чарлі Чаплін (1889–1977) – англійський та американський актор німого кіно, чиє ім’я стало легендою.

104

Найпопулярніші англійські комікси.

105

Вормвуд-Скрабс – лондонська в’язниця, відкрита 1874 р. й підзвітна королівській тюремній службі.

106

«Пірати Пензанса» – комічна опера Ґілберта й Саллівана, які розвивали цей жанр.

107

Джіу-джитсу – японське мистецтво ближнього бою.

108

Ієронім Босх (1450–1516) – нідерландський живописець, славетний майстер Північного Відродження.

109

Річард Остін Фрімен (1862–1943) – англійський письменник, з-під пера якого вийшла низка кримінальних історій.

110

Евклід (близько 365 – близько 300 рр. до н. е.) – давньогрецький математик, автор теоретичних трактатів з математики.

111

Вимочка – тут промокальний папір.

112

На гамуз – на дрібні шматочки.

113

Тріангуляція – метод вимірювань на місцевості, який полягає в побудові системи трикутників і вимірюванні їхніх кутів.

114

Мандарин – чиновник у Давньому Китаї.

115

«Занурюємося на світанку» – британська воєнна драма 1943 р.

116

Вільям Тернер (1775–1851) – відомий англійський художник, пейзажист, полотна якого вражають багатоманітністю кольорів.

117

Бедлам – лондонська божевільня, відкрита 1547 р.

118

Тандитниця (тандитник) – той, хто скуповує й продає старі зношені речі.

119

«Генріх V» – історична хроніка Вільяма Шекспіра.

120

Знаний церковний гімн американського єпископа Джорджа В. Доуна (1799–1859).

121

«Аґфаколор» – кольорові плівки німецької фірми «Аґфа», котра першою почала виготовляти плівки такого типу.

122

Рассельський плис – цупка тканина, яку використовують для пошиття академічних мантій.

123

Матергорн – гора на кордоні Італії та Швейцарії.

124

Араукарія – рід хвойних деревних рослин.

125

«Ангел Господній» – католицька молитва, у якій звертаються до Богородиці.

126

«Панч» – британський щотижневий гумористичний журнал, який почали видавати у 1841 р. «Ліліпут» – ще один гумористичний журнал, який пародіював вікторіанську публіцистику.

127

Ернст Доусон (1867–1900) – англійський поет і письменник. Цитатою з його поезії «Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae» – «звіяні вітром» – Маргарет Мітчелл (1900–1949) назвала свій знаменитий роман.

128

Тапіока – борошно, отримуване з корінців маніоки; уживається в їжу в тропічних країнах.

129

Бечівник – прибережна смуга, призначена для буксирування суден на канаті.

130

Відомі романи, написані англійською мовою: «Скарамуш» – роман Рафаеля Сабатіні (1875–1950), «Острів скарбів» – Роберта Стівенсона (1850–1894), «Повість про два міста» – Чарлза Діккенса (1812–1870).

131

«A little bit of bread and no cheese» (англ.) – британський ідіоматичний вираз, що імітує джерело звуку.

132

Збуйвік – старий дід.

133

Джек Спретт – персонаж дитячого віршика, котрий відмовлявся їсти скоромне, а його дружина – пісне.

134

Кирпата свашка – мається на увазі смерть.

135

Очевидно, інспектор Г’ювітт має на думці «отруту» – найбільшу пристрасть Флавії.

136

Роман англійського письменника Ентоні Хоупа (1863–1933).


home | my bookshelf | | Солоденьке на денці пирога |     цвет текста