Book: Рутенія. Повернення відьми



«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.korona.ua





Віталій Климчук

Рутенія. Повернення відьми

Присвячую коханій дружині Вікторії Горбуновій

Щиро подякую Галині Левченко та Ярославу Мойсієнку

Автор

У книжці використано слова з українських народних пісень «Стоїть яворець тонкий, високий», «Тройзілля в дуброві», а також пісень гуртів «Вій» («Очі відьми», «Змія», «Нудьга», «Не дала земля», «Вогняне коло»), «Тінь сонця» («Пісня чугайстра»), «Океан Ельзи» («Веселі часи», «Коли тобі важко»), елементи «Велесової книги» та справжні українські замовляння.



Книга перша

Божа Донька



1

Темний і мертво-тихий ліс обступав її з усіх боків. Нависав над головою, стелився під ногами стежкою, ледь видною у місячному сяйві. Вона йшла без мети. Довге чорне волосся звивалося по спині, обіймало плечі, коливалось у ритмі ходи. Вона не знала, куди йде — просто йшла, в голові бриніла лише одна думка. Думка, яка одночасно давала її виснаженому тілу сили рухатися вперед, і забирала ці сили. Ця думка з кожним кроком ударяла молотом по душі: «ХТО Я?!»

Вона спробувала вимовити це вголос, але від того усвідомлення самотності стало ще сильнішим, ще жорсткішим, ще страшнішим. На голос озвалася зграя птахів. Вони знялись у повітря, тріпочучи крильми і здіймаючи галас. Ліс ніби ожив, але вже за мить знову стояла мертва тиша, від якої мороз пробігав шкірою, їй схотілося зупинитися, знайти якусь нору, залізти у неї якомога глибше і не рухатися, не рухатися, не рухатися ніколи…

Передчуття чогось недоброго слимаком поповзло по спині, піднялося до серця і там оселилось як у себе вдома. «Зупинися, сховайся, не рухайся, тут тобі немає місця, це не твій світ, на тебе тут не чекають….» — шепотів той моторошний слимак страху «Ні, вперед, я не зупинюся! — рішуче відповіла вона і пришвидшила ходу. — Не зупинюся, поки є сили. Я мушу вийти з цього лісу, я мушу дізнатися, хто я і чому я тут.»

Раптом вона зрозуміла: за нею стежать. Всім тілом відчула липучий погляд. Страх із серця мурахами поповз у руки, ноги, голову. І вона побігла. Це був біг наввипередки зі смертю, біг, винагородою за який мало бути життя. Вона бігла, і стукіт серця заповнював увесь навколишній простір. Голова розколювалася від болю, віття дерев хльостало по лицю.

Стежка раптом зникла, і бігти стало важче. Сили покидали її, а погляд не відпускав. Ще крок… Ще один…

Нога, замість обпертися об землю, опустилася в нікуди. Вона втратила рівновагу і полетіла в провалля. Останнє, що побачила, — схилену над нею велику темну тінь.

2

Сонце сходило над стінами древнього міста. Першими його вітали сніжно-білі вежі старшокняжого замку. Ось засяяла найвища вежа, за нею — три нижчі. Сонце поступово підіймалося, і зі світанкової напівтіні проступали обриси міста. З ранкового туману виринали зелені сади; сірими тінями, маревом видавались дерев’яні хатинки.

Жителі Суронжу прокидалися.

Одні пірнали у вранішній туман з дверей власних будинків, інші — з воріт заїзних дворів. Купці оглядали свій крам, нашвидкуруч снідали і прямували до ярмаркової площі: треба ж усе розкласти та обговорити сьогоднішні ціни з товаришами. Власники пекарень та всіляких крамниць теж перекладали товари і відчиняли двері для відвідувачів, бо ж було у Суронжі багато подорожніх, яким треба вранці вирушати в путь.

Прокидалися до світу і відьмаки з відьмами, і мудреці, і волхви, і віщуни, і прості набожні міщуки. Всі вони сходилися до капищ і славили своїх богів.

Перуну мовимо!

Хай істинна сила твоя наші поля оплодотворить,

Грім і дощ хай поллються на них.

І тому благі, яко йдемо — по волі твоїй.

Як ранкову славу тобі мовити маємо,

То так і мовимо, яко благ є і основа благ наших,

Що упрошені вони суть, як вівці, нам течуть.

Та матимеш нас у всі дні, та будемо тобі вірні

І до кінця слави твоєї, отче наш, назавжди.

І хай буде так усі дні.

Жертву тобі правим овсяне борошно

І так співаємо славу і велич твою.

Славимо Дажбога!

І буде він наш покровитель

І заступник од Коляди до Коляди.

Хай плодить на полях і дає трави для худоби,

І дає нам в загонах скоту умножитися

І зерна житнього багато,

Іби мед віщий заколотити і варити.

Бога світла славимо Суронжа!

Славимо огнебога Семаргла!

Були у Суронжі й такі, що зі стогоном виповзали зі стічних рівчаків або чужих льохів, що їх необачні хазяї звечора не позачиняли. Ці нікому не молились, бо знали: жодні боги їм не допоможуть, сподіватися можна лише на власні сили і волю до життя. Вони ліниво потягувались, поширюючи навколо хвилі смороду, і теж прямували до ярмаркової площі. А там вже їжу якусь можна роздобути… у пихатих купців, які не завжди добре стежать за своїм майном.

Не поспішали прокидатися лише по корчмах. Тут люд, навпаки, саме збирався до сну або думав, чи не попрямувати нарешті додому, зморений нічною пиятикою, танцями та іграми.

У старшокняжому замку цієї ночі теж не всі спали. Добровін, головний відьмак Словунії, довірник-чарівник Старшого Князя Яра Третього, особливо гостро відчув небезпеку.

Власне, тривога не покидала Добровіна вже кілька місяців, висіла темною хмарою, відколи було зроблено спробу викрасти Оберіг Суронжу. Винних не знайшли, і це затьмарювало всі ясні дні, усі радісні події — Добровін чекав на повернення викрадачів. Він скликав відьмаків, і ті по черзі пильнували Оберіг. Зникла Рутенія — його учениця й найсильніша відьма країни. Вона сповістила про прибуття, але так і не з’явилась. Після зникнення Рутенії недобре передчуття посилилось.

Цієї ночі відчуття небезпеки гострим вістрям вкололо у саме серце. Щось негаразд у Словунському князівстві. Про сон годі було й думати. Всю ніч Добровін перевіряв кожну кімнату, зазирав унутрішнім оком у кожну шпарину замку — і нічого не виявив. Лише знесилився і на самому світанку поринув у тривожне забуття.

3

До тями приходила важко. Спочатку — нестерпний головний біль. Потім — відчуття стрімкого руху тунелем, у кінці якого чекало сліпуче світло. Нудило. Очі повільно розплющились, і вона зрозуміла, що світло в кінці тунелю — це сонце. Спробувала поворухнути головою — біль розірвав її на тисячі дрібних скалок.

У роті відчувався гіркий присмак. Вона сперлася на лікті. Голова запаморочилась, нудота підсилилась. Думки були повільні і важкі, схожі на велетенські подушки. Згори долинав пташиний щебіт, прохолодний вітер пестив тіло. Жива. Щось зашкодило переслідувачеві, і вона таки спромоглася втекти? Перед очима сплив спогад про темну тінь. Отже, щось зашкодило. Або хтось… Цей хтось може бути поруч, а отже, треба швидше повертатися до тями і діяти.

Вона підвелася, і, долаючи біль і нудоту, озирнулася. Тільки сонце. Тільки вітер. Навкруги — височезні дерева. Їх коливало вітровіння, і гілки тихенько шепотіли своїм листям: «Тихо-тихо. Ми з тобою. Добре-добре буде все».

Раптом вона почула важкі кроки і пісню, співану низьким проникливим голосом:

У предвічних хащах, де не тліє цвіт болота,

Де лягла назавжди чорно-золота кіннота,

Часом в білій свиті зачарований блукає

Лісовик-Чугайстер і стиха промовляє:

Якщо можеш, завітай до мене ти,

Якщо хочеш, спий моєї води,

Якщо Віриш, розкажи мені,

Про що ти мрієш, коли живеш на самоті…

Вона заслухалась. Та несподівано спів урвався, почувся зойк, дрібний тупіт і верескливі вигуки:

— Тримай чугайстра, не пускай!

— А! Кляті злидні! Ну… — і низький голос раптом замовк.

Потім — шурхіт, ніби землею тягли щось важке. Вона, криючись, рушила на звуки.

Шурхіт чувся все ближче і ближче. Біля густого куща, крізь який проглядала невеличка галявина, вона зупинилися й побачила трьох людців: усі в лахмітті, маленькі на зріст, майже іграшкові. Але їхні очі світилися зовсім не іграшковою люттю. Коротуни тягли галявиною когось величезного, вбраного у біле.

Вона вирішила поки не втручатись і подивитися, що ж буде далі. Тим часом злидні перетнули галявину й заглибилися в ліс, який все похмурішав і густішав.

Раптом чоловічки зупинилися. Її очам відкрився кам’яний майданчик, маже непомітний у гущавині. Посеред нього стояв величезний сірий камінь, від якого так і віяло холодом.

Залишивши тіло на узліссі, вони попростували до каменя. Йшли повільно, раз за разом уклоняючись до землі. «Але кому? Каменю?» — сонце піднялося над верхівками дерев і висвітлило на камені криваві плями.

З-за каменя вийшла темна постать. У її руках була покручена палиця, вінчана майстерно вирізьбленою собачою головою.

— Що цього разу мені притягли злидні? — почула вона чоловічий голос.

— Владарю, це чугайстер…

— Я знаю, хто це! — обірвав їх чоловік. — НАВІЩО ВІН МЕНІ?!

— Владарю, це…

— Ви повинні знайти Дзеванну! Повторюю, Дзеванну!

— Вислухай нас, уклінно просимо! — заволав злидень. — Цей чугайстер знає, де її шукати.

— Он як?! Тягніть його сюди. І не баріться — вікно буде відкрите недовго!

Чоловік ступив назад до каменя і вдарив палицею об землю. На землі утворилася пляма багряного світла. Чоловік ступив у неї і розтанув у повітрі. Злидні ж попрямували назад по чугайстра.

Відчуття того, що відбувається щось неправильне й лихе, вдарило в груди зсередини, і вона вискочила з засідки. Уздрівши її, злидні кинулись у напад. Один вирвався вперед, вона схопила його й щосили пожбурила додолу… Тим часом ще двоє зайшли з боків і одночасно стрибнули. Їй потрібно було лише присісти, і вони зіштовхнулися, каменями гупнули вниз і теж знепритомніли.

На чиєму боці правда? Вона не знала, але щось підказувало: полонений чугайстер ближчий їй, ніж нападники.

Вона зв’язала злиднів, а потім наблизилася до чугайстра. Той був обплутаний міцними мотузками. Вузлів ніде не було видно — потрібно щось гостре. Може, у злиднів? Обережно оглянула першого, другого — нічого. Саме лахміття. Залишився третій — з обдертого одягу випав ніж. Але він не різав ці мотузки! На дотик м'які, та варто піднести ножа — й вони стають тверді, мов криця.

Знесилена, сіла біля чугайстра. Давався взнаки голод, сонце піднялося вже доволі високо, а коли вона востаннє їла, невідомо. Залишалося одне — чекати, доки чугайстер опритомніє. Та коли це станеться? Чекати, чекати, чекати…

Чугайстер нарешті застогнав і спробував сісти. Йому то не вдалося, і тепер він сопів, з усієї сили напружуючи м’язи. Та мотуззя не піддавалося, а навпаки, твердішало, врізалось у тіло.

— Ці пута, мабуть, зачаровані.

— Ага. Помітив. Чим більше борсаюся, тим гірше робиться. — Він кивнув у бік злиднів. — Це ти їх так?

— Еге ж. Сама не знаю, як вийшло!

— Ти не знаєш? — він здивовано глянув на неї.

— Не знаю. Знаю тільки, що треба забиратися звідси. Але щоб іти, потрібно тебе звільнити.

— То в чому проблема? Один твій рух… — він наштовхнувся на здивований погляд.

— Мій рух?

— Ти ж відьма!

— Я відьма? Я не… «Але ж я не пам’ятаю, хто я. Може, й справді відьма? Але що мені від цього? Я ж не знаю…»

— Та швидше!

Якась сила штовхнула її до чугайстра. Вона поклала руки на пута, заплющила очі… І мало не знепритомніла від болю. Руки ніби різало ножем, тупим та іржавим. Коли ж очі відкрилися, побачила: пута впали.

«Ні, ну що він собі думає? Я життя йому врятувала, а він… Ще й голодна, як вовк!» — думалося їй. Пройшовши ще трохи, вона спитала вона себе: «А хто врятував мене вночі?» — і придивилась до чугайстра уважніше. Це таки міг бути він!

Тим часом її проводар зупинився, зробив кілька кроків до центру галявини і покликав до себе. Вона підійшла ближче. Чугайстер здійняв руки, різко опустив їх, потім ще раз і тричі обернувся навколо себе. Їх огорнуло сяйвом, і вона не встигла змигнути оком, як опинилась у величезній печері. «Де я?» — і сама собі всміхнулася: минулої ночі вона запитувала, хто вона, а тепер — усього лише де вона. Це вже бодай щось…

Навколо було достатньо світла, щоб розгледіти кам’яні стіни, які велично піднімалися вгору і губились у темряві. Озирнувшись, побачила, як чугайстер підійшов до стіни, провів по ній рукою — утворилися двері, які легко прочинилися.

Вони опинились у залі, привітній і затишній. І диво — там був стіл! І найбільше, що її зацікавило, — кабаняче стегно посеред столу. Пахло печеним м’ясом і вогнищем. Ніяких приправ, саме лиш м’ясо, пізніше вона згадувала його смак не раз. Вона накинулась на кабанячу ногу, гризла її, кусала, сік стікав по щоках і скрапував на стіл…

Нарешті, голод вгамувався. Можна було відпочити і роззирнутися…

Перед столом, просто навпроти неї, стояли двоє. Чугайстер, про якого вона геть забула, і дівча з зеленим волоссям і такими ж яскраво-зеленими очима.

— Яка я рада тебе бачити, Руто! Як же я хвилювалась! — вигукнула дівчина.

— То це вона і є?! — здивовано вигукнув чугайстер. — То ж я дивлюсь, якась дивна відьма, ніби й не знає, якою силою володіє.

— Стривайте! Я ніц не розумію. Хто ви і звідки мене знаєте? Мене звати Рута? Хто я така? Що за силою я володію?!

— Ти відьма Рутенія. І здається, ти напилася з Джерела Забуття…



4

Донедавна сонячні ранки радували Добровіна. Він прокидався, щойно перші сонячні промені торкалися тіла, молився всім добрим богам, потім поринав у роботу над новими замовляннями, закляттями, ритуалами і молитвами. Коли до сніданку лишалося близько години, спускався у бійцівську залу. Мало хто бачив Добровіна в бою, але ті, хто бачив… Ніхто б і не запідозрив за високим і худорлявим тілом, довгим сивим волоссям і бородою, тонкими руками з пергаментною шкірою, тієї сили… Після сніданку — справи державні: розмови зі Старшим Князем, зустрічі з князями Словунських земель, послами з інших держав… Спокій приходив увечері: роздуми, книжки, плани.

Цей ранок почався інакше. Коли Добровін, немов скинувши з грудей важезний тягар, нарешті розплющив очі, то зрозумів — сонце давно встало. Воно засипало кімнату своїми променями, але звичної радості у відьмака не викликало. Тривога минулої ночі не розвіялась. Добровін сів за стіл з паперами, взяв книгу, та відразу відклав: вперше за багато років його руки тремтіли. «Напасть якась!» — вилаявся й сховав долоні під стіл. Тоді обхопив ними голову і сперся ліктями на коліна.

Рвучко підвівся з крісла і попрямував до бійцівської зали. Може, хоч там вдасться позбутися цієї невизначеності, спустошення, виснажливої тривоги, яка затягує і не дає можливості ані думати, ані нормально відчувати, ані жити. Та й тут не склалося: зала була переповнена. Він прийшов запізно, і тепер тут вправлялася княжа дружина. Добровін наказав принести їжу до себе в кімнату, а сам вирішив пройтися садом. Він завжди так робив, коли треба було обміркувати щось складне. Краще відкинути те на деякий час, забути, й тоді рішення прийде саме.

Добровін вийшов із замку і підставив обличчя сонячному світлу. Думки його повернули в бік справ державних. А думати було про що. Хоча б про те, що скоро зима, і чергові вибори Старшого Князя. То дарма, що Яр ще десять років тому, зовсім юним, став третім зі свого роду Старшим Князем. Люд думає про життя теперішнє, а Яр діє не дуже вправно. Його обрали, сподіваючись на поєднання бойового духу і мудрості. На жаль, першого виявилося більше, ніж другого. Мрія про бойові звитяги зростала і стала нав’язливою ідеєю. Радники просто не встигали відмовляти його від нових і нових авантюр — то розпочати війну з Богумиром, то відібрати якісь землі у Орії, то рушити походом до земель песиголовців чи подивитися, що знаходиться за Великими Пустелями. То, звісно, діла геройські, відважні, але зараз Словунії треба дещо інше — увага до справ внутрішніх. Занепадає відьмацтво: щороку все менше охочих навчатися. Ба навіть більше, люди стали боятися відьмаків: якісь чутки повзли з Богумиру про криваві відьмацькі ритуали. Ще й досі не вдалося знайти тих, хто ширив ті плітки, а їх точно хтось свідомо поширював, Добровін це відчував. Стало менше надходити податків, і казна танула на очах. Рутенія зникла… Це як початок бурі — спершу дме легенький вітерець, якого ніхто не помічає, потім він міцнішає. Спочатку крапає одна крапля — на неї не звертають уваги, потім дві — від них відмахуються, далі чотири — думають, що дощ швидко мине. Нарешті зриваються злива і град, від яких немає рятунку, яких не витримує жодна стріха, які затоплюють житла, знищують посіви, вбивають людей!

— Куди ти преш?! — почув раптом Добровін і зрозумів, що мало не втрапив під колеса якоїсь гарби. — Ой, пробачте мені! — забелькотів її власник, упізнавши відьмака.

— Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережніший! — усміхнувся відьмак, і чолов’яга погнав коняку далі.

Вже здалеку донеслося:

— Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться. Кляті відьмаки…

Він зупинився як укопаний — таких слів раніше не було чути.

Поринувши у роздуми, Добровін підійшов до міського саду. Пройшов повз охорону, крізь відчинену браму, і вловив запах стиглих яблук. Пригадалося щось добре, з дитинства. Чужі сади, які обривали з друзями. Приємна прохолода пахучого червонястого яблука в кишені. Пройшовши вперед, він знайшов яблуньку, всипану великими жовтими плодами так густо, що, здавалося, от-от не витримає і впаде. Добровін підійшов до неї і торкнувся рукою найбільшого яблука — гладенького, теплого, випещеного сонячним промінням. Спливла розмова з Яром, що вже давно скалкою сиділа у пам’яті. Той, як завжди, шукав легких шляхів.

— Скажи, Добровіне, а чого відьмаки не можуть виготовити для мене багато-багато золота? Я б роздав його людям, і вони були щасливі… — спитав якось князь напідпитку.

— Ти вважаєш, золото робить людей щасливими?

— Ну, так! Їм не треба буде важко працювати, вони зможуть більше відпочивати, думати, мріяти. Вони любитимуть мене, і наше князівство стане найкращим.

— Князю, невже я мушу повторювати те, чого навчав тебе у дитинстві? Наводити приклади про пекарів, які кинуть пекти хліб, селян, які кинуть вирощувати пшеницю, ремісників, які кинуть виготовляти одяг і взуття? І що після всього цього у людей не лишиться нічого, крім золота, яке не з’їси і не вдягнеш?

— Так, так, я все це знаю! Але мусять же ваші кляті чари допомагати людям?! — обурився Яр.

— А вони й допомагають. Я з тобою. Чи це не допомога? Мої учні по всій Словунії лікують і навчають людей, захищають їх від чорнобожих тварюк, вивчають закони Прави, Нави і Яви. Невже цього мало? Чого ти ще хочеш? Щастя для всіх і назавжди? То нагодуй їх грибами для видінь, або краще відразу всіх повбивай! І тоді точно всі стануть щасливі, бо зникнуть страждання. Усі страждання — від бажань, а після смерті бажань немає!

Добровін картав себе за нестриманість. Після того випадку стосунки між ними змінилися. Яр перестав ділитися з чаклуном думками і тривогами, а сам Добровін став жорсткішим, вимогливішим. Яр не так дослухався до відьмацьких порад. Розколина, що зародилася тієї ночі, ставала дедалі ширша.

Добровін ходив садком, удихав запах яблук, торкався листя, випробовував на міцність смородинове гілляччя. Поступово думки перекинулися з минулого в майбутнє. Вибори Старшого Князя. Зазвичай кожен рід обирав собі князя, а ті вже з-поміж себе на Великій Раді обирали Старшого. Час правління Старшого Князя ніяк не обмежувався, та самі князі могли будь-коли зібратися й прийняти рішення про перевибори, але обов’язково одностайно. Тому не так часто відбувалися перевибори Але нещодавно до двору з'їхалися всі князі й оголосили про Велику Раду на кінець лютого. Осінь щойно увійшла у свої права, тож князі натякали: Яр ще має час виправитись. Та сам він не прагнув ним скористатися — навіть не прибув на зустріч. Добровін марно переконував його. «Я зайнятий! У мене лови!» — кидав він відчіпного і зникав з молодою дружиною у невідомому напрямку.

Щодо Діви, його дружини, Добровін ніяк не міг визначитись. Як не намагався проникнути у її Сутність, нічого не виходило. Відчувався слід якогось стародавнього закляття. Щойно її Сутність починала відкриватися його внутрішньому оку, душу обплутувало таким соромом і небажанням йти далі, що він повертав назад. Виходило, сам себе зупиняв! З такими викрутнями Добровін ніколи не стикався, і це також спричиняло тривогу. Коли він розповів про це Яру, той спитав:

— А що таке Сутність?

— Сутність — це справжній Ти. Ми живемо у цьому світі під прикриттям безлічі личин, інколи самі забуваємо, де наше справжнє Я, а де — машкара. А Сутність — це те, що найглибше, незмінне…

— То ти й мою Сутність можеш прочитати?

— Можу.

— І що ти у ній бачиш?

— Нічого. Те, що я можу, не означає, що я обов’язково це зроблю.

— То виходить, мою Сутність ти не читаєш, а Сутність моєї дружини хочеш пізнати? — спитав уїдливо князь.

— Так, — відповів Добровін.

— То послухай мене! Відтепер я забороняю тобі лазити в душу моєї коханої! Я їй вірю, і цього тобі має бути досить. Поки що старший князь — я!

Ця розмова стала ще одним зламом у їхніх взаєминах.

Добровін багато часу провів у пошуках відомостей про Діву, та дізнався лише, що народилась вона десь у Древії, поблизу Великих Пустель. Рано осиротіла. Подалася світом. Об’їздила всі землі Словунії та Орії і вже збиралась у Богумир, та зустрілася на ловах із Яром. Було в цих подорожах щось таке, що непокоїло Добровіна. Чого б це проста селянка-сирота вирішила поїхати світ за очі? І випадково зустріла Старшого Князя? І випадково стала його дружиною? Добровін не вірив у такі випадковості, але мав лише підозри і здогадки.

Добровін раптом відчув, що він за крок від розгадки. Ще трішечки — і думки, що ширяють карколомними шляхами, зупиняться і зіллються в одну точку, яка вибухне розумінням… Та нічого не сталося. Думки знову розійшлися по своїх комірках і замість бажаного осяяння Добровін опинився перед порожнечею.

Сонце сідало.

Час повертатись до замку.

Піднявшись у кімнату, він наказав забрати захололу їжу і вкотре розклав мапу Укранії.

«Де ж ти, Рутеніє? Ти мені зараз так потрібна! Твоя Сила, твій Розум, твоя Хоробрість і твоє Безумство!» — шепотів він, простягаючи над мапою правицю. Та рука нічого не відчувала. Тоді він узяв листа Рутенії, спалив його, а попіл розмішав у вроді. Прошепотів:

Кам'яне до каменю, водяне до води,

Дерев'яне до дерева, живе до живого,

А відьмине — до відьми!

Він упустив на мапу краплю перемішаного з водою попелу. Та повільно, мов уві сні, впала, спалахнула червоним і зникла.

5

Вони сиділи в кімнаті з вогнищем. Тепло від багаття приємно огортало тіло.

Рутенія дізналась про чугайстрів, лісовиків і злиднів. Чугайстри — лісові люди. Та на відміну від лісовиків, які захищають ліс, чугайстри захищають усіх живих у лісі, людей і нелюдів. Про силу чугайстрів і їхню доброту ходило багато чуток, багато історій, вигаданих і правдивих. Майже стільки ж ходило оповідей про підступність злиднів. Вони ненавиділи усіх, і навіть самих себе. Відколи існували злидні, точилася війна між ними і людьми. Та злидні не здатні об'єднуватись і діяти спільно. Щойно двійко злиднів чи більше сходилися разом, відразу починалася сварка, а потім бійка. Тому дивувало, що злидні тягнули непритомного чугайстра, не сварилися, не з’ясовували, хто першим його звалив, в який бік його тягти і як це робити правильно.

Для самого чугайстра було несподіванкою зустріти в лісі капище Чорнобога — камінь, до якого притягли його злидні. Ніхто ніколи не бачив такого ні в Орії, ні в Словунії. Лише чорні відьмаки Богумиру поклонялися Чорнобогу…

Зеленокосу дівчину звали Дзеванною. Це її шукали злидні і той чоловік з палицею.

Ще Рутенія дізналася, що вночі за нею гнався упир, і якби не чугайстер, вона була б тепер у Наві. Ще раз вдячно глянувши на чугайстра, якого звали Бітом, вона продовжила слухати Дзеваннину оповідь і дізналася, що зеленокоса дівчина — донька богумирського відьмака Ахрумана Чорного Ворона і зґвалтованої ним русалки з річки Рати. Жодного спогаду про Ахрумана у Рутенії не збереглося, та саме звучання його імені змусило її здригнутися… Тим часом Дзеванна вела далі.

* * *

…Коли я досягла повноліття, мати покликала мене:

— Дзево, я мушу розповісти тобі дуже важливу річ. Я довго мовчала і, якби могла, мовчала б до кінця своїх днів. Але тобі загрожує небезпека…

— Небезпека? Хто насмілиться зробити мені щось зле у нашому русалчиному царстві?

— Помовч, доню! Це дуже важливо. Твій батько — не звичайна людина, як ти думала. Твій батько — найжахливіша істота на землі, богумирський відьмак Ахруман Чорний Ворон! — проказала вона на самому диханні.

Я заніміла.

— Дзево, я хотіла тебе вберегти. Я боялася, що ти успадкуєш його лиху вдачу, його лиху силу — виростеш такою, як він. Але цього не сталося. На щастя! Тому ти росла, як і решта русалок. Але ти не така, як інші. Ти маєш силу, рівну Ахрумановій.

Я ніколи нічого такого не помічала. Навпаки, мої здібності були досить посередні. Були русалки значно кращі. Вони без усякого навчання, завиграшки зупиняли річки або розливали озера. Я ж, у кращому випадку, могла створити джерельце або знайти місце для криниці.

— Так і мало бути. Я зв’язала твої сили. Якби ти використала бодай дещицю тієї сили, яку маєш, Ахруман відчув би це. Він дізнався б про тебе, знайшов… А що тоді, навіть страшно уявити.

— Він би мене вбив?

— Навряд чи. Радше, зробив би служницею Маржани, богині холоду і небуття.

— То чому саме тепер ти мені про це розповідаєш?

— Ти досягла повноліття. Посвята… — тихо мовила мати.

Я зрозуміла… Кожна русалка, досягнувши повноліття, має пройти посвяту в дорослість. Це дуже складний обряд, його мета — повне звільнення магічних сил. Після обряду пута, що стримують мої сили, зникли б. Я не могла б далі ховатися від Ворона.

Я мусила будь-що уникнути обряду. І ми вирішили втекти. Кілька днів готувалися в дорогу. Планували перебратись до якогось озера в Орії, подалі від Рати, і жити там тихим і спокійним життям. Не так сталось, як бажалось.

Ми покинули домівку і рушили вниз по Раті, до Інгулу. Було страшно і сумно. Хотілося назад.

Моя таємниця, напевне, відкрилась іще комусь. Кому, не знаю. Хтось підслухав нас і доповів Ахруману. Втомлені і виснажені, ми досягли берега Інгулу в Орії. Там Ахруман на нас і чекав.

— Вирішили від мене втекти? Від мене, Ахрумана Чорного Ворона?! — Він зареготав.

— Не чіпай її! Вона не для тебе! — заступила мене мати.

Тим часом відьмаки оточили нас зусібіч. Втікати було нікуди.

— Ну-ну! Що ви проти мене вдієте? Ти, нікчемна слабка русалка, і твоя безсила донька? — Він по-зміїному посміхнувся.

— Не наближайся до нас! — повторила моя мати тихо.

— А то що? Звабиш нас? Це ж усе, що вміють русалки!

Ми з мамою стали спина до спини. Коло відьмаків стискалося. Ахруман підскочив до нас, схопив матір за волосся і жбурнув у пісок. Я кинулась на допомогу, та якийсь відьмак схопив мене. Я не могла й поворухнутися. Ворон підійшов до матері й… ударив її ногою, потім ще раз. А потім ударив у серце. Я оніміла. Крик застряг у мене в горлі, мені хотілося його вбити на місці, вбити жорстоко, щоб він страждав, страждав у сто разів сильніше, ніж моя мама і я разом. Та я нічого не могла вдіяти. А він лише посміхнувся, струшуючи пісок з одягу.

— Все, тепер ти моя, — прошепотів він, підійшовши впритул.

— Я ніколи не буду твоєю! Радше вб’ю себе! — Я плюнула йому в лице.

— Дарма, — сказав він і схопив мене за горло.

І раптом, невідомо звідки, з’явилася ти, Руто! Ти!

Ти звільнила мене, але, на жаль, не встигла врятувати маму!

Ти вилетіла з-за пагорба, мов вихор. Я не встигла змигнути оком, як Ахруманові відьмаки були мертві. Ти рухалась так швидко, що навіть Ахруман не відразу збагнув, що діється. Він випустив мене з рук і повернувся до тебе.

Ви стояли мовчки. Між вами іскрилось повітря, клубочився туман. Ахруманове обличчя перетворилось на маску, очі на щілинки, а губи рухались, вимовляючи закляття. Твої ноги почали тремтіти, і я зрозуміла: ти втрачаєш сили. Я мала щось вдіяти. Озирнулась. І побачила за своєю спиною води Інгулу. «Та я ж русалчина донька! Я маю силу! Я мушу нею скористатися!» Сама не своя, не знаючи, як тією силою керувати, я кричала закляття, та це не діяло. Я дивилась, як ти стояла, ледь жива, і як виблискували Ахруманові очі-щілинки.

Я заплющилась і в розпачі закричала. Ніколи в житті я так не кричала. Перед очима постала мамина смерть, а тоді — ті дні, коли ми були разом… Моїми вустами кричав сам відчай. Мабуть, після того я вже ніколи не зможу плакати. Все своє горе я вклала у той крик. А коли розплющила очі, то побачила величезний водяний стовп. Він стояв, готовий до наказів. Поворухнула рукою праворуч — він гойднувся, ворухнула рукою ліворуч — він слідом за нею. І я зрозуміла, що маю робити.

Повернулась до вас. І саме вчасно: ти падала. Тієї ж миті я направила руку на Ахрумана. Водяний стовп з неймовірною силою шубовснув на нього. За мить берег спустів. Я дуже сподівалася, що Ворон зазирнув смерті у вічі. Певно, так і було, та погляд її був недовгий.

Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отямилась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням.

Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стріхи звисали житні снопики, поруч валялося лахміття, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я можу відтворити лише уривками.

…Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. Подаєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх друзів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охороняють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєднатися. І по дорозі зустріла мене.



Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичайне сільське подвір'я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти залишила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро повернулась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічого не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемішалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти передаси мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напевно, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти підеш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом усе владнається, повернешся по мене. Я трохи боялася чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Сказала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, перебувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, назавжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету свого життя…

Потрібно було швидко зникнути в лісах, щоб Ахруман не встиг оговтатись. Ти сказала, що могла б перенестися туди, не змигнувши й оком, та Ахруман може нас відчути за проявами сили, тому знову мене покинула, а коли повернулася, вела за собою чорного, як вугілля, коня.

…Ось ми на його спині. Він не біжить — він летить. З такою шаленою швидкістю я ніколи не рухалася. Все навколо зливається в одну зелено-жовто-блакитну довгу пляму. Я спочатку навіть не можу дихати, та згодом звикаю. Дивно, але я не відчуваю незручності, хоч їду верхи вперше. Я розумію, що то не звичайний кінь. Ми летімо цілий день.

…Почало сутеніти, вдалині з’явилися верхів’я дерев. Ми зупинилися. Злазячи з коня, я не втрималась і полетіла сторч головою. Ти підхопила мене й поставила на ноги. А кінь, постоявши хвильку, глянув на нас майже людськими очима і зник. Я дивилась на тебе, на ліс, у який мені зовсім не хотілося йти…

…Темрява. Потужний спалах світла. Бачу дві постаті. Одна твоя, інша — Воронова. Я біжу на допомогу, та наштовхуюсь на невидиму стіну, яка мене не пускає. Знову спалах світла: це Ворон кинув у тебе вогняну кулю, але ти ухилилась. Крізь темряву чую крик: «Вона не буде твоєю, Ахрумане!» Знову спалах — Ворон кидає дві вогняні кулі, і водночас, поки ти від них ухиляєшся, роздвоюється, і тепер перед тобою два Ворони. Один кидає кулю, а інший час обходить тебе ззаду і нападає. Знову темрява. Я хочу пройти до тебе. Кличу водяну силу, та води немає навколо, і я нічим не можу зарадити. Чую Ахруманів сміх і голос: «А тепер до джерела!». І твій здавлений крик: «Тікай до лісу. Там чугайстри допоможуть!»

… Сама не своя біжу до лісу. Хочу кричати, та не можу вичавити з себе жодного звуку.

* * *

На цьому Дзеваннина оповідь обірвалася. Рута подивилась на Віта. Той же, вмостившись зручніше, продовжив.

* * *

— Так ось. Саме приліг я спочити після трудів праведних. Так добре поганяв того дня злиднів — аж до сьогодні тішуся. Та не встиг я вхопити сон за бороду, як почув крик, гамір. Я стрімголов на двір. Там спалахи. Пішов я на них, коли просто на мене налітає хтось малий, переляканий, хоче щось сказати — і не може. Ніби людина, а придивився — це ж русалинка. Що її сюди принесло? А вона щось лепече, плаче, не може зупинитися. Ні, думаю, не піду я туди сьогодні. Заберу її, нехай відійде, прийде до тями, а там побачимо. Звісно, приспав я її, щоб не тривожилась, а на ранок вона мені розповіла те все, що й тобі щойно. І все просила — підемо до Джерела Забуття шукати Рутенію.

Ніяк не міг пояснити, що їй до Джерела і близько підходити не можна. Якщо до Джерела підійде русалка, ніщо її не втримає — нап’ється. Але так вже вона хотіла тебе знайти, що мусив я сам щодня шукати тебе по лісі, а на двері закляття накладав, щоб Дзеванна не могла їх відчинити, а то б побігла за мною. Шукай потім вас обох…

* * *

— Але ж ти знайшов, Віте! Ти знайшов її! — вигукнула Дзеванна й подивилась на Рутенію. Та вже майже спала.

— Г-м-м, хто кого знайшов, це ще питання. Якби не Рутенія, не знаю, де б я зараз був, і хто що зі мною робив би, — сказав чугайстер. — Ну, годі теревенити, гайда спати, ранок від вечора мудріший.

6

Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Князя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку. Вогнище палахкотіло і миготливо висвітлювало простору кімнату. Яр наблизився до Діви і зазирнув їй у вічі, в яких палала пристрасть. Всі думки миттю вилетіли з княжої голови, поступаючись місцем б’ючкому бажанню. Так було від початку їхнього знайомства. Він зрозумів одразу: вона буде його, їхні душі народжені, щоб бути разом! З часом почуття не потьмяніли, а навпаки, підсилилися.

— Коханий, ходи до мене… — прошепотіла вона.

— Я вже тут!

Більше не було вимовлено ні слова — говорили мовою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила:

— Я — твоя! Я заради тебе втрачаю себе! А що ти здатен зробити задля мене?

— Все! Все! Все! Кохана, я для тебе зроблю все, чого забажаєш!

— А для нас?

— І для нас з тобою я піду на все!

— Ні, не для нас з тобою, а для нас із твоїм сином?

Яр закам’янів. Дівині слова заскочили його зненацька, і він якусь мить мовчки дивився у її щасливі очі. А потім схопився з ліжка, підхопив Діву на руки і почав кружляти по кімнаті, кричучи:

— Я — батько! Нарешті! Не може бути?! Ти певна?

— Я певна! — Дивилася Діва йому в очі і бачила щиру радість. — Але що ти ладен зробити заради нашого сина?

— Та я заради нашого сина життя своє віддам!

— А життя інших?

Яр зупинився і поставив Діву на підлогу.

— Ой, як холодно! Занеси назад!

— Я заради нас з тобою і заради нашого майбутнього сина вже давно жертвую чимось дуже і дуже дорогим, — мовив він, дивлячись на вогонь.

— Про що кажеш? — переполошилась Діва, побачивши в його очах щось дотепер невідоме їй, страшне і чорне. — Я ж пожартувала!

— А я ні! — мовив Яр і пішов геть.

Діва якусь мить чекала, що він повернеться. Та двері вдруге не відчинились, і вона з думками «Що ж я такого зробила?» заснула. На подушку повільно скотилася сльозинка.

7

Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч — Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.

Цієї ночі мешканці Суронжу чули щось схоже на дитячий крик. «Це вітер завиває!» — думали вони, перевертались на інший бік і засинали.

Цієї ночі Великий Князь не спав. Сидів перед вогнем, загорнувшись по шию у теплу ведмежу шкуру, й намагався не думати про те, що було й що буде. «Нічого не змінити», — думав він, цідячи червоне вино. Кілька багряних плям проступило на рукавах його білої сорочки.

Цієї ночі над Суронжем зійшов місяць і холодним світлом вдарив по морокові. Той не відступив, лише зачаївся у шпаринах, закутках, подвір’ях, клітях, якими багате кожне велике місто. Мабуть, саме тому у великих містах завжди багато лиха: є місця для морокового схрону.

Цієї ночі місяць вирвав із мороку постать, яка йшла слідом за вітром, ховаючись у темряві. Вона наближалась до замку.

Вільно ввійшла, і ніхто не зупинив її, бо зупиняти було нікому. Два згустки чорноти зібралися біля однієї зі стін. Коли б та мара наблизилася, то побачила б у згустках поснулих людей. А коли б вона посвітила на них, то побачила б на їхніх спинах по чорній плямі. У місячному світлі кров завжди видається чорною.

Постать прослизнула внутрішнім двором і так само вільно увійшла до центральної зали. Там було порожньо: нічні челядники мирно спали у своїх кімнатах, і охорона, як на диво, теж мирно спала. Вічним сном.

Піднялася сходами нагору, пройшла довгим безлюдним коридором, і зупинилася перед порожньою стіною. Коридором пройшовся морозний вітер, загасивши світло. В одній з кімнат почувся шурхіт: то хтось із челядників вирішив вийти надвір. Постать завмерла. Вітер миттю проник крізь шпаринки у дверях і своїм диханням пробрав челядника до самих кісток так, що у того зникло бажання кудись іти.

Мара тим часом розвела руки, а потім виставила їх поперед себе. Прошепотіла ледь чутні слова — і стіна розтанула, немов її й не було. За стіною донизу вели сходи. Постать впевнено ступила на них, однак далі вона йшла вже не так певно: зупинялася через крок, прислухалася, тоді знову рушала вниз.

На останній сходинці вона зупинилась: попереду розпочинався ще один довгий коридор. У ньому через кожні два метри, лицем до лиця, у глупій темряві стояли відьмаки. Вони не рухались, і лише кліпання очей свідчило, що вони живі. Постать скочила зі сходинки, щосили викинула руки вперед, а потім розвела їх у боки.

Відьмаки не встигли оком змигнути, як їх учавило в стіну. Жодного зойку — лише хрускіт поламаних кісток і скрипіння розірваних мʼязів. Мара, переконавшись, що коридор вільний, рушила вздовж тіл.

Перед дверима зупинилася ще раз. Торкнувшись їх, постать напружилась, а потім, ніби через силу прошепотіла-просичала:

Як кості трощаться,

Як каміння точиться,

Як залізо ржавіє,

Так і замок ламається!

У дверях щось хрупнуло, і вони повільно прочинились у невелику круглу залу. У центрі, на кам’яній брилі, розмістилося прозоре кришталеве яйце завбільшки з людський тулуб. У нього всередині пульсувало червоне світло.

Постать наблизилася, обійшла навкруги і простягла було руку… та щось зупинило її. Вона відсахнулася від вівтаря, підлетіла до дверей і проскоромовила:

Місяць у небі, мертвець у гробі, камінь у морі:

Як три брати докупи зберуться і будуть бенкет робити,

Тоді і мене чари зможуть одоліти!

Нічого не сталося, але постать заспокоїлась і підійшла до кришталевого яйця. Знову обійшла його кілька разів, зупинилась, і потім, ніби щось обміркувавши, промовила ще раз:

Місяць у небі, мертвець у гробі, камінь у морі:

Як три брати докупи зберуться і будуть бенкет робити,

Тоді і мене чари зможуть обдурити!

Тієї ж миті яйце перестало світитись, але кімната не занурилася у темряву! З однієї стіни пробився промінчик такого ж червоного світла. Він ширився і вже скоро перетворився на вогняну пляму.

Постать наблизилась до стіни, піднесла руку до плями і торкнулась її. Нічого не сталося. Тоді рука занурилась у пляму глибше, немов у відчинене вікно, зробила кілька рухів, ніби щось намацувала. Потім примара різко вийняла руку зі стіни, щось міцно стискаючи.

Яр все ще сидів перед жевривом. Він судомно напружив пальці — і келих з недопитим вином тріснув. Скалки боляче увіп’ялися в руку; на підлогу, поруч з краплями вина, полилася тоненькою цівкою кров. Болю князь не відчув — він заплющив очі, закутався у тепле ведмедно і нарешті заснув.

Від власного крику прокинувся Добровін. Йому наснився страшний сон: ніби якась химерна постать викрала оберіг Суронжу. А допомагав їй холодний Кулла, злостивий вітер, що колись утік від Стрибога. А коли Добровін прокинувся остаточно, то зрозумів, це був не сон. Оберіг Суронжу викрадено…

8

Рутенія прокинулася раніше за всіх. 3надвору шелестіло листя. Ранкова прохолода приємно збуджувала. Рутенія розплющила очі й роззирнулася. Побачила на сусідньому ліжку Дзеванну, а біля порога — Віта.

Чугайстер заворушився перший. Прокидався він довго і голосно, як справжній лісовий хазяїн. Розплющив очі, позіхнув і потягнувся — аж стіни задрижали. Дзеванна від несподіванки опинилися на підлозі, бо саме злазила з ліжка.

— Становище не вельми привабливе. На Дзеванну полюють. Вчорашні злидні і той, з палицею, не відчепляться, — сказав Віт за сніданком.

— І чекати, поки нас знайдуть — не діло, — додала Дзеванна.

— Маємо рухатись. Інакше рано чи пізно до нас доберуться: русалинка без води, відьма без сил! — мовила Рутенія.

Усі погодилися.

— От тільки куди нам рушати. Я пропоную йти в Суронж, — сказала Рутенія.

— Але ж я зі Словунії втекла! — вигукнула Дзеванна.

— Ти втікала від посвяти, Ахруман вже й так знає про твоє існування! Тому є сенс повернутися. По-перше, треба звільнити твої сили. По-друге, я маю таки зустрітися з Добровіном, — пояснила Рутенія.

— Вона має рацію, — озвався Віт. — Нам нема чого тут чекати. Щоб дістатися до Суронжу, треба пройти півкраїни.

— Віте, чому нам? Це не твій бій. Ти не мусиш…

— Ні, Рутеніє. Усі ми щовечора, коли засинаємо, боїмося прокинутись серед ахруманових потвор, які тільки й мріють про наш ліс. Щоранку, перш ніж розплющити очі, ми прислуховуємося, чи немає поруч ворога! Ми дуже втомилися. Я відчуваю, що допомігши вам з Дзеванною, допоможу й усім нам. Тому, Рутеніє, це мій бій так само, як і твій!

— Гаразд! Ми йдемо разом, — відповіла Рутенія. — Скільки часу візьме дорога?

— Десь зо два місяці, — відповів заспокоєний Віт.

— Два місяці? — підвела брови Дзеванна. — За цей час Ахруман нас знайде разів із десять!

Рутенія задумалася. Йти потрібно, але як? Вони дуже далеко, і по всій Орії, мабуть, повно ахруманових людей. Отже, потрібно дістатися Суронжу швидко, а головне — непомітно. Але ж як? А може…

— Віте, а чи є в Орії відьмаки, які б нам допомогли?

— В Орії немає справжніх відьмаків. Є дикі відьми, але вони вкрай небезпечні. Лише у Корсуні, столиці, є один відьмак на всю Орію.

— То він може нам допомогти? — спитала Дзеванна.

— Гм-м… — Віт задумався, — Корсунський відьмак дещо винен чугайстрам, і для відшкодування того боргу міг би нам посприяти.

— Скільки до Корсуня?

— Тижні зо два.

— Це теж задовго, але вже краще.

Вони швидко зібралися: запаслися їжею, водою, одягом і вирушили. Перед виходом чугайстер спинився, а потім відчинив одну зі своїх скринь. Звідти він дістав якийсь пакунок і обережно поклав його собі за пазуху.

— Що це? — спитала Дзеванна.

— Це мій оберіг. Гілка з мого дерева.

— Твого?

— Посадженого, коли я родився, — пояснив Віт. — Не годиться вирушати в таку дальню путь без оберегу.

Ліс прийняв їх у свої обійми. Що далі вони заглиблювалися, то густіший він ставав. Дерева притискалися одне до одного, ніби намагаючись обійнятись гілками. Самі дерева ставали іншими — спочатку це були кремезні дуби, а згодом — високі й розлогі сосни. Кілька подорожани минали острівки зелених ялинок. Трава під ногами м’яко вгиналася, і потім знову випростовувалася. Жодних слідів не залишалося.

Віт ішов попереду, вони — за ним. Простували легко і вільно. Пообідали не спиняючись.

Швидко сутеніло. Чугайстер стурбовано позирав на небо. Рутенія теж хвилювалася: вона пам’ятала жахи своєї першої ночі у цьому лісі. Давалася взнаки й утома: ноги почали нити, а плечі від постійної напруги судомило.

— Маємо йти швидше. За годину геть стемніє. Неподалік має бути порожня хатина, там будемо у безпеці. Якщо пощастить, встигнемо до появи упирів і вовкулаків. Сьогодні ж повня!

І вони рвонули. Знову попереду чугайстер, Рута з Дзеванною за ним.

9

— Це не просте викрадення! Це змова!.. — верещав низенький князьок зі щуроподібною мармизою.

— Та ні, просто чутки. Ніякого викрадення не було!.. — долинав з іншого боку густий бас.

— Ахруман, ніхто інший… — перелякано шепотіла молода відьмочка.

— Свої, лише свої мали доступ до оберегу… — вів далі щуропикий.

— Хто наважився? Це ж смертний вирок… — заперечив хлопець-простачок, ніби щойно з ріллі.

— Його ж так охороняли! — підтримала літня відьма.

— Найкращі відьмаки! — наполягав парубок.

— Угу, найкращі! А Рутенія де? Немає її! От і думайте! — не вгавав щуропикий.

— Та що думати? Невже ви підозрюєте?.. — з жахом викрикнула відьма, і в щуропикого разом втупилося з півсотні пар очей.

Запанувала мертва тиша. Щуропикий знітився, відчувши себе в центрі уваги, і теж замовк, злякано роззираючись навсібіч та розуміючи, що бовкнув зайве. Мовчання обірвалось неочікувано:

— Та дурня то, кажу ж вам! Добровін перестраховується і просто сховав оберіг. Його не могли викрасти! — доводив своє громовий голос.

— Сам ти дурниці верзеш! Де ж він? І де Добровін з Яром? Вже давно час з’явитися перед народом! — заперечив жіночий голос.

— Значить, так треба! Чи ти не віриш Добровінові?!

— З цими викраденнями, підозрами і засиллям відьмаків — вони ж на кожному кроці — я вже нікому не вірю, — втрутився щуропикий.


У сусідній кімнаті Добровін із Яром тримали раду. Потрібно було знайти оберіг або, принаймні, сліди викрадача. Власне, слідів було багато, і всі здебільшого криваві, та жоден ніяк не вказував на злодія (чи злодіїв?). Як вони дізналися про сховок? Як пройшли зачарований найкращими відьмаками шлях? Як, нарешті, прознали, де справжній оберіг, не зачепивши підробку, і як вибралися з замку непоміченими, якщо Добровін з’явився у схроні, щойно відчув втрату? І як люд дізнався про скоєне?

Найнагальніша потреба — заспокоїти народ. Не можна допускати паніки. Втрата оберегу мало вплине на безпеку міста — є ж чаклуни, здатні відбити напади ворога. Власне, вже давно обереги — радше символи безпеки, та люди вірили в них. Зникнення оберегу столиці Словунії — це підрив віри народу в силу відьмаків, це страх і розчарування, це втеча людей із Суронжу в інші, безпечніші міста, це ствердження Ахруманової сили. Те, що саме Ахруман стоїть за крадіжкою, не викликало у Добровіна жодних сумнівів. Як не викликало сумнівів і те, що десь поруч причаївся зрадник. Отже, таємниця мала бути будь-що збережена.

Так думав Добровін, та не Великий Князь:

— Люди мають знати правду! Вони вірять мені, і я не зраджу їх! — Яр грюкнув по столу кулаком.

— Ти розумієш, що почнеться, коли ми скажемо правду? Та люди зараз же… — почав було вкотре перераховувати наслідки Добровін.

— А що, ліпше залишити їх напризволяще, без захисту, і кинути під прямий удар ворогові?

— Який удар? Чому напризволяще? Ти ж знаєш, що місто тримають під охороною мої люди!

— До біса твоїх відьмаків! Де вони були, коли крали оберіг? Чи змогли вони бодай себе захистити? — жорстко кинув Яр.

— Все це було заздалегідь кимось сплановано. Діяли занадто вправно. Я певен, що їхньою метою був не сам оберіг, а наслідки його втрати! Вони хочуть змусити людей боятися і не довіряти нам.

— Не довіряти вам! — підкреслив Яр.

— Ні, саме нам, бо охороняти оберіг — це завдання, спільне для відьмаків і для князя! Тому його втрата — недовіра і до тебе. А ти знаєш, що Велика Рада таки відбудеться! І скоро!

Князь кинув на відьмака полум'яний погляд і набрав повні груди для чергової відсічі… та раптом видихнув, якось аж поменшав і стиха промовив:

— Роби, як вважаєш за потрібне.

— До них маєш вийти ти! Ти — Великий Князь.

— Я не піду. Вистачить їм і тебе. Я не можу брехати своєму народові. Та йди вже! — вигукнув Яр нарешті, мало не виштовхуючи Добровіна за двері.

Добровін чекав, доки натовп внизу не заспокоїться. Нарешті, коли люди стихли, він спокійно спитав:

— Нащо зібралися ви тут?

— Як то нащо?

— Він ще й питає?

— Знущається, чи як? — знову загули люди, і тут вигулькнув щуропикий:

— Кажуть, що оберіг викрали?!

Після цих його слів люд знову замовк, вдивляючись і вслухаючись у Добровіна. Він суворо спитав:

— Хто вам сказав?

— Ми самі бачили, як виносили тіла чаклунів і охоронців! — вигукнув знизу вже знайомий людям жіночий голос.

— Ви бачили, як виносили тіла мужніх воїнів, що поклали життя у бою за оберіг! — велично і голосно мовив Добровін. — Вони мужньо билися, і у тій битві полягли! Віддамо шану героям, які стали на заваді злу, і зупинили його!

Люди внизу замовкли, і мовчки дивилися собі під ноги. А Добровін від далі:

— Ці люди — прості воїни, прості відьмаки. Вони не думали про свою безпеку, вони не думали про власні життя. Вони думали про нас із вами. Вони вірили у добро, в обов'язок. І вони вберегли наше місто. Вони відстояли оберіг, і тепер жоден ворог не посміє зазіхнути на нього! Жоден! Жоден!..

— Жоден! Ворог не пройде! — підтримав внизу Добровіна густий бас, і вже за мить натовп скандував: — Слава героям! Ворог не пройде!

— Але я знаю, завжди є хтось, хто не вірить! — і Добровін обвів натовп гнівним поглядом.

Люди теж почали роззиратися, шукаючи тих, хто не вірить. Добровін же, звівши важкий погляд на щуропикого, наставив на нього вказівний палець:

— Ти! — навколо щуропикого князя люди розступилися, і він лишився сам.

— Я? — спитав він тремтячим голосом.

— Ти знаєш, як виглядає оберіг?

— Так, це ж усі знають, — промимрив він, — це прозоре яйце…

— Так! І ти зараз підеш зі мною!

— Куди? — вже зовсім перелякано вимовив князьок.

— Ти підеш подивитися на оберіг і розповіси іншим те, що бачив на власні очі! А ще з нами підеш ти! — і він показав на жінку, що говорила про винесені тіла воїнів.


Вже вечоріло, коли Добровін нарешті поїв і зачинився у своїй кімнаті. Щойно зачинив двері, як уся та велич, з якою він сьогодні походжав по замку і переконував усіх, що все гаразд, злетіла, мов і не було. Він знесилено впав на лаву, і обхопив руками голову: «Що ж відбувається? Навіщо було викрадати оберіг?». Думки повзали, як сонні мухи. Весь день відьмак займався укріпленням охорони Суронжу й нічого нового так і не довідався.

Згадавши про Рутенію, він втомлено повторив свій вечірній ритуал, та марно…

10

Це був біг до повного виснаження. Попереду — чугайстер, з боків — миготіння дерев, кущів. І сонце, що опускається невпинно й повільно, мов равлик. Кожен крок наближав їх до безпечної ночівлі і водночас до нічної темряви.

Розрізняти дерева ставало все важче: давалися взнаки сутінки. Ще мить тому можна було побачити дерева кроків за сто, а тепер — видно лише білу спину Віта, який навіть і не думав стишувати біг.

А бігти ставало все важче й важче. Серце шалено стукотіло в грудях, під боком закололо. Хотілося бігти швидше-швидше-швидше, а сили танули. Сон накотився хвилею, вкрай знесилена Рута зупинилась, а за нею і Дзеванна. Темрява таки наздогнала їх. «Віте!» — спробувала крикнути вона, бо чугайстер не помітив їх зупинки. Та крику не вийшло, лише здавлений шепіт. Чугайстер обернувся і побачив, що вони стоять, прихилившись до дерева.

Він блискавкою повернув назад і замахав руками навколо них. Дивно, але від цих рухів стало вільніше дихати. Біль угамувався, сили повернулися.

— Ви наштовхнулися на пастку сон-павука. Він плете павутину, яка забирає сили у жертви. Та про це згодом, немає часу. Якщо знову щось відчуєте, просто помахайте руками навколо себе, і павутина розірветься. Тільки не зупиняйтеся. Вже майже стемніло, а ще з півгодини бігти, — останні слова він проказав, віддаляючись.

Рутенія і Дзеванна вчинили за його прикладом. Раптом розвиднілося — зійшов повний місяць. Він висів над головою, мов сокира, готова впасти лезом донизу. Великий диск ніби промовляв: «Біжіть, біжіть, біжіть і не зупиняйтеся!». А може, й не казав такого, може, це говорив страх? Вдалині Рута почула виття. Це не міг бути просто вовк… Це голос істоти глибоко нещасної, стражденної і — зголоднілої…

До того ж Рутенія відчула вже? знайомий погляд. Невже знову упир? «Віте, чи довго ще бігти?» — хотіла вона спитати у чугайстра, та побачила, як щось темне майнуло між ними. І не встигла вона змигнути, як це темне впало на чугайстра і гіритисло його до землі.

Вона рвонулася на допомогу, навіть не думаючи, що робитиме, коли добіжить. В неї немає жодної зброї, лише руки. Велетенський вовк придушив чугайстра передніми лапами. Кігті вп’ялися у Бітову спину, і з ран сочилася темна кров. Вовк озирнувся на шум і побачив дві постаті. Він повернувся і стрибнув на них…

Дзеванна відштовхнула Рутенію до дерева, і та зрозуміла, що робити — мерщій нагору! Краєм ока помітила: те саме роблять Дзеванна з Бітом. Потім по розлогих гілках вони зібралися разом, на одному дереві.

Віт ледве дихав, з чола стікав піт. З ран на спині струменіла кров.

— Це вовкулака. Він піде зі сходом сонця. Треба лише дочекатися, — прошепотів чугайстер.

— Віте, ти швидко втрачаєш кров, — сказала Дзеванна.

— Я не можу рухатись. Рани занадто глибокі. Це рани від вовкулаки, і від них немає ліків. Я вже з цього лісу не повернуся. Йдіть самі.

— Ми підемо разом!

— Як? Подивіться вниз…

Рута опустила погляд і побачила, що вовкулака стоїть під деревом, задерши морду.

— Моя кров — то приманка для них. Він зараз закличе інших. Вам треба йти… — він зробив паузу, і побачив, що ані Рутенія, ані Дзеванна нікуди не збираються. — Гаразд, може, це допоможе… — Він вийняв з-за пазухи свого оберега, вклав його у руки Рутенії і знепритомнів.

Вовкулака завив. Виття рознеслося лісом, і йому відповіли. До Рутенії повернулося знайоме відчуття липкого і холодного погляду. Голодного погляду.

11

Вони залишилися з чугайстром. Хай там що, але коли поряд з’явиться упир, Бітові буде непереливки.

Виття стихло. Було лише чутно, як повітря шумливо виривається з вовкулачих грудей.

Чугайстер же ледь дихав.

Дзеванна здригнулася, наче від холоду. Рута краєм ока встигла помітити тінь. «Прийшов», — майнула думка. Вони притислися спинами до стовбура й чекали. Місяць пірнув у хмару, а коли виринув, поруч, на гілці, виблискувало біле тлусте тіло. Ніби і людина, але якась неоковирна, бридка, з широким, занадто широким ротом, з проваллям замість носа. Упир.

Нетямлячись, Рутенія розгорнула пакунок і стисла в руках гілку — чугайстрів оберіг. І скрикнула — та вколола її. Із затиснутого кулака впала крапля крові. Упир задоволено загарчав, і поповз уперед, облизуючи губи язиком, чорним у місячному сяйві. Посеред дороги чомусь спинився. Позадкував. Знову був тицьнувся вперед, та невидима перепона спинила його. У гарчанні почулося роздратування. Він звівся на ноги й побіг, балансуючи, по гілці на Рутенію. Вона ж, нічого не розуміючи, ще сильніше стиснула гілку. Упир з усього розгону налетів на ту ж невидиму перешкоду, не втримав рівноваги і полетів донизу. Глухо гепнув і зойкнув. Вовкулака загарчав, потім почувся дикий вереск і шурхотіння, гарчання і знову вереск. А потім запала тиша. Рутенія з Дзеванною глянули на землю і нікого не побачили.

— Вони пішли? — спитала Дзеванна.

— Принаймні, ці пішли. Але ж вовкулака закликав інших.

Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза…

— Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна.

Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим.

Допомоги чекати немає від кого.

— Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна.

Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи.

Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався.

Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість.

— Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки.

— Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину.

Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові.

— А де вовкулаки? — стривожився Віт.

— Думаю, десь у дорозі! Скоро будуть, — сказала Дзеванна.

— Отже, нам пора?

— Можемо не поспішати: он уже сонце сходить, — сказала Рутенія.

— Нарешті! — вигукнула Дзеванна. — Я думала, ця ніч ніколи не скінчиться.

Вони злізли з дерева і, змучені, дісталися хатини, про яку казав Віт.

12

Повіяло холодом. Темна хмара заступила зірки. У пітьмі опинилося місто Суронж. Суцільний морок, ніби дочекавшись свого часу, виринув зі схронів і святкував перемогу.

Відьмаки насторожилися. Вони відчували наближення чогось неминучого і страшного. Зло збиралося над містом Сонця. Відьмаки приготувалися дати відсіч, але противника ніде не було. Точніше, він був скрізь. Від кожного камінця, від кожного подиху вітру, навіть від сусіда віяло ворогом, злом. Відьмаки збентежено озиралися, і кожен готувався до оборони. Всі проти всіх…

Світ завмер, чекаючи вибуху, бурі, грому і блискавиць…

Морок став густим, хоч ножем ріж. Хтось спробував запалити вогонь, але той згас, не встигнувши набрати й десятої частини своєї сили.

Навколо міста Суронжу зібралося Зло…

Ніхто не побачив і не відчув, як із хмари виповзла в'юнка лоза темряви, покрутилася над містом і занурилась у Великокняжий замок.

Ніхто не бачив, як усередині замку лоза пустила пагони. Безліч пагонів, які проникли в кожний найпотаємніший куточок, у найглибші підземелля, у найтемніші схрони.

Ніхто не бачив, як з кожного пущеного пагона відділялися нові, розбігалися кімнатами, наближалися до голів поснулих людей і… встромлялися у вуха.

Ніхто не чув, як одночасно застогнали крізь моторошні сни сотні мешканців замку.

Ніхто, крім Добровіна.

Темрява не встигла. Щойно проникла до його кімнати, він уже стояв напоготові із шаблею в руках. Добровін бачив у пітьмі так само, як і вдень. Він уважно стежив за моторошним танком пагона. Той хитався з боку в бік, повільно просувався вперед — і нарешті зробив рвучкий кидок. Його зустріла відьмача шабля. Зітнутий пагін розчинився, як дим. Залишок втягнувся назад за двері.

Добровін, не зволікаючи, побіг услід. І зустрів за коридором велетенську павутину з темних пагонів. Він рубав їх шаблею, кидав закляттями, доки не очистив частину поверху. Зрозумівши, що підмоги не буде, відьмак зупинився і зосередився. Спрямував своє внутрішнє око у подорож по замку… і мало не знепритомнів від сліпучої ненависті.

Миттю створивши закляття для переміщення, він опинився на даху, перед найтовстішим пагоном, що спускався з неба, з чорної хмари. Пульсував, товстішав, рухався…

Добровін повільно наблизився до нього, здійняв високо шаблю, і прокричав:

Пресвітлий Свароже!

Справедливий Перуне!

Прошу вас собі в поміч!

Замовляю на світло шаблю свою!

Замовляю на подвиги Силу свою!

По цих слова шабля засвітилася жовтим сяйвом, стала вдвічі довша, і Добровін рубонув нею по темряві. Шабля дійшла до половини пагона і застрягла. Щось вгорі завило, засичало, зірвався шалений вітер.

Добровін витягнув зброю, і рубонув вдруге, втретє… Виття переросло у крик — пагін розтанув.

Хмара розвіялася, з’явилися зорі і місяць. Вітер стих.

Відьмак знесилено роззирався — ніщо навкруги не нагадувало про жах, який щойно був поруч. Сил вистачило лише на те, щоб дістатися до ліжка і забутися важким сном.

13

Сон… сон… сон…

— Руто! — почулося здалеку, наче крізь товстезну камінну стіну. — Руто, прокинься!

Голос не вгавав. Її почало кидати з боку в бік, і стало боляче від ударів по щоках. Розплющивши через силу очі, вона побачила перелякану Дзеванну і чугайстра, що замахнувся для чергового ляпаса.

— Ну й перелякала ти нас! Що з тобою? — тремтячим голосом питалася Дзеванна.

— А що сталося? Я, здається, заснула, а ви тим часом вирішили мене трішки погамселити? — відповіла Рутенія, приклавши руку до гарячої щоки.

— Руто, ти не пам’ятаєш? Ти казала, що хочеш спати, і раптом замовкла. Твої очі стали прозорі. І ти заговорила не своїм голосом. Зовсім чужим.

— Що я казала?

— Ти сказала лише одне слово, але повторила його кілька разів. Ти сказала «камінь».

— Камінь? І гадки не маю, що це могло бути.

— Ну що ж, раз ми не маємо відповіді на запитання, то не будемо їх ставити. Обміркуємо все завтра. Сьогодні не час.

Заперечень не було. Дзеванна заснула одразу, а Віт тихо вивів Рутенію у сіни і спитав:

— Руто, нам треба до Словунії навіть швидше, ніж ми гадали, — чугайстер витримав паузу. — Не хотів тебе лякати, але я такого за життя надивився…

— Віте, кажи вже!

— Руто, я не певен. Але здається, в тобі прокидається дика сила.

— Дика сила? Я про таку…

— Дика сила прокидається у відьом, які ніколи не навчалися. Дикі відьми неконтрольовані. Сила захоплює їх повністю. Вони не можуть передбачити свої дії.

— Віте, я… Я можу стати небезпечна? Як скоро?

— Можеш. І станеш, якщо ми не дістанемося до Словунії, а там вже можна буде сподіватися на допомогу. Я не знаю, скільки ми маємо часу. Але ти будеш ставати не-собою все частіше. І що ти тоді робитимеш, невідомо ані Перуну, ані Чорнобогу, ані навіть Прабогу…


Чистий і світлий степ розкинувся під ногами Рутенії. Вітерець куйовдив неслухняне волосся. Всюди сюрчання, гудіння цвіркунів, бджіл та інших комах. Травою, що сягає колін, гуляють хвилі. Рута зробила крок вперед — з-під ноги шугнула змія. Далі йшла обережніше.

«Цікаво, де я?» — спитала вона себе, але було так добре, що шукати відповіді не хотілося. Пройшла ще кілька кроків і вирішила перепочити, бо помітила у траві сірого каменя. Невеликого, але присісти можна.

Камінь був теплим. І навіть м'яким. Раптом зовсім поруч почувся громовий голос: «А ти подумала, на якому КАМЕНІ сидиш?». Рута скочила. Нікого. Степ. І тиша. Вона торкнулася каменя. Рукою розлилося тепло, а камінь зник.

І все навколо почало змінюватися. Попливло, немов розплавлений віск. Джміль, що націлився на яскраву квітку, перетворився на страшного жука з чотирма клешнями. А квітка розгорнула свої пелюстки, зробила один меткий рух, і вже пережовувала здобич. Кожна травинка стала чорна і жорстка, наче лезо. І це таки були леза, бо Рута не могла зробити й кроку — кожен рух міг покалічити. Сонце, що сяяло так весело, стало темно-червоним. Блакитне небо стало сірим і сповнилося чорних хмар. Вітер уже не пестив шкіру — рвав одяг, волосся, мало не збивав з ніг. Пішов кривавий сніг. Червоні сніжинки падали вниз і танули на Рутиній шкірі, перетворюючись на плями.

Хотілося втекти і сховатися, та не було як — трава не пускали. Відьма присіла, зіщулилась. У голові майнула думка: «Невже це я наробила?!». Знову почувся голос: «ТАК МОЖЕ БУТИ! ЯКЩО ЗАПІЗНИШСЯ!» Потім голос замовк, а за якусь мить додав: «Шукай допомоги у тих, хто в землі сидів. У рахманів.» Рута заплющила очі…


А коли відкрила їх, побачила новий день. Теплий. Ніякого снігу. Знову вона прокинулася перша. Чугайстер з русалкою ще спали. Рута обережно вилізла з-під накиданих шкур. Підійшла до вікна.

14

— Рахмани… рахмани… — Віт ще кілька разів повторив ці слова. — Щось я чув про них.

— Ой, що це?! — вигукнула Дзеванна, дивлячись у вікно.

Відьма і чугайстер побачили давніх знайомих — злиднів. Їх було більше, ніж того разу. Один злидень походжав туди-сюди і щось втокмачував у голову іншим. Руті стало цікаво, про що вони говорять, і Віт розчахнув вікно. Виявилося, що той злидень відчитував інших за помилку.


…вже мали йти слідом за Владарем! І що?! Де була ваша підмога?! Ціле військо (Рута з Вітом перезирнулися,) раптом напало на нас! Лише завдяки неймовірним хитрощам моїм і силі нам вдалося врятуватися! (Рута посміхнулася, пригадуючи розкиданих по галявині непритомних злиднів.) У такий відповідальний нас, коли, дякуючи Володареві, ми стали Чорнобожими Воїнами, так його підвести! Вдруге з рахманських часів ми стали разом, пліч-о-пліч, забули сварки і негаразди! Вперше ми можемо разом стати господарями Лісу, а може, й усієї Орії! (Шерега радісно зашепотіла, очі гордо засяяли.) Зараз ми не можемо їх упустити. Вони тут. Ми не маємо права на помилку!


Злидні стали оточувати хатину. Ватажок підійшов до самого вікна. Було видно його маленьку лису голову, вкриту зморшками і брудом.

Рута відвернулася:

— Він згадував про рахманів. І здається, він тут головний.

Вони перезирнулися. Чугайстер розчинив вікно, Рута перехилилася, й за мить злидень був у хаті. Дзеванна підскочила з мотузкою і міцно зв’язала руки і ноги. Злидень заверещав. Дзеванна зрозуміла свою помилку і впхнула йому в рота ганчірку.

Рута поклала злидня на підлогу. Той ніби заспокоївся, не вовтузився, лише блимав злющими очима. Але крик було почуто, і в двері загрюкали, у вікна полетіло каміння, почулися крики:

— Ану, виходьте! Виходьте, бо хату запалимо!

— Ага. І спалите нас разом зі своїм командиром. А може, ми вам живі треба? Точніше, не вам, а Ахруманові?

Крики стихли.

— Гаразд, чого ви хочете?

— Ми — нічого. А ви? — спитав Віт. — Може, зайдете, побалакаємо?

— Тут є льох, — сказав Віт уже для Дзеванни й показав, як відчинити ляду.

Жоден злидень не втримається, коли його запрошують до хати. І злидні скопом кинулися до відчинених дверей, де їх хапали Віт з Рутенією за руки, плечі, ноги й кидали у глибокий льох. Коли останнього злидня було вкинуто, Дзеванна зачинила ляду. Для надійності на неї перетягли кілька важезних лав.

— Немає сенсу кричати. Тепер тебе ніхто не почує! — пояснив чугайстер, витираючи з лоба піт.

— Ми зараз виймемо кляпа, а ти нам розкажеш усе, що знаєш про рахманів! — додала Рута.

Злидень обпік її поглядом.

— Якщо не розкажеш, то не вийдеш звідси ніколи! Ані ти, ані твій загін.

— А якщо я розповім, ви нас відпустите? Не вірю!

— А в тебе є вибір?

Злидень замислився, похитав головою й продовжив роздратовано.

— То що ви хочете знати про рахманів?

— Все, що знаєш!

— Навіщо вам це?

— Це наші справи. Ще довго будеш пусте патякати? — загарячкував Віт.

— Гаразд, гаразд. Розповідаю. Рахмани у давні часи прийшли з песиголовських земель і осіли у Орії. Люди прийняли їх, виділили землі, рахмани натомість подарували їм уміння чаклувати. На свою біду! — вигукнув злидень. — Вони не знали, які ви підступні тварюки! Ви швидко оволоділи чарами і пішли проти рахманів війною. Винищили їх! А ті, що лишилися, зібрали наш народ, дали йому частку своєї сили. І направили на війну! На війну проти людей і всіх, хто їм допомагає!

— То чому ж ви не воювали? Злякалися? — уїдливо спитав чугайстер.

— Ми не злякалися, — похнюпився злидень. — Наші предки захопилися силою, так само, як і ви. Зрозуміли, що її можна використати для збагачення, здобуття влади… Поступово сили меншали, — тут злидень ожив. — Та ми знову разом. Прийшов Володар і дав нові сили! Ми їх не загубимо. Ми знаємо, що з ними робити! — злидень перейшов на крик. — Ми знищимо усіх!

— Ану цить! — гримнув чугайстер. — Що будемо робити? Що це нам дає?

— Поки що нічого. Але ми знаємо про витоки чарів, — мовила задумливо Рута. — Стійте-но! А куди ділися рахмани?

— Під землю. Всі пішли під землю. Там, під землею, щось є!

— Що? Що є під землею? — насторожилася Рута.

— Не знаю. Але один із нас пішов туди. За три дні його тіло знайшли аж під Корсунем… — І злидень замовк.

— Віте, сон був віщий. Нам треба під землю. Всього за три дні ми будемо під Корсунем.

— За три дні, але мертвими тілами, Руто. Не варто ризикувати.

— А я думаю, варто! — втрутилась Дзеванна. — На поверхні ми ризикуємо ще більше.

— Дзеванна має рацію. Під землею шансів більше.

Злидневе обличчя розпливлося в посмішці:

— Я розкажу, як туди потрапити, якщо ви мене відпустите.

— Ні, ти не розкажеш, ти відведеш нас туди. І лише тоді ми тебе відпустимо, — сказав Віт.

— Ви ж обіцяли! Я нікуди з вами не піду!

— Або ведеш нас, і тоді ми тебе відпускаємо, або… — тихо і чітко процідила Рутенія.

Злидень без усяких суперечок погодився.

— То й добре. Ходімо, зберемо речі, — мовив чугайстер, і дав знак, щоб Рута з Дзевою вийшли за ним в іншу кімнату. — Що ж ми візьмемо? — голосно вів далі чугайстер, причиняючи двері, і потому тихо додав: — Треба дещо вирішити. Ми не можемо його відпустити!

— Ми ж пообіцяли!.. — здивувалась Дзеванна.

— Щойно звільнившись, він побіжить до Володаря, і в Корсуні на нас чекатимуть, — сказала Рутенія.

— Лишається єдине!.. — похмуро мовив Віт.

— Ні! Ми не вбивці! — злякалась Дзеванна.

— Лишається одне! Ми мусимо взяти його з собою! — усміхнулась Рутенія.

— Ну ви мене й перелякали! — Дзеванна теж усміхнулась. — Але ж це зайвий рот і зайвий клопіт!

— Краще зайвий клопіт тепер, ніж вірна смерть у Корсуні чи й раніше, — відповів Віт.

15

Злидень, якого звали Бось, йшов попереду з зав’язаними руками. Він вправно відшуковував лише йому відомі знаки, і варто було ступити на вказане Босем місце, як хащі розступалися.

У такий спосіб вони просувалися швидко, і щойно сонце пішло на захід, Бось виголосив:

— Усе, ми прийшли. Це тут!

Перед ними була галявина з каменем посередині. Злидень вибіг на галявину і заходився кумедно стрибати. Він ставав на одну ногу, потім стрибав на другу, і щоразу кудись в інший бік. Ці стрибки були б схожі на танок, якби не були такі хаотичні. Здавалося, він просто розважається. Чугайстер вже хотів було смикнути злидня за мотузку, як земля під ногами задрижала. Дерева захиталися, наче в буревій, хоч не було й натяку на вітерець. Рута з Дзеванною ледве втрималися на ногах, а чугайстер від несподіванки присів.

Злидень стояв біля самого каменя, який раптом безгучно провалився вниз. Землетрус припинився. Бось сказав:

— Ось ваш вхід під землю. Можете йти.

Вони підійшли до провалля. Перше, що побачила Рута, — темряву. Глупу темряву.

— Сюди? Як туди увійти, коли там повний морок? — промовила Дзеванна.

— Ну, вибачайте! Не моя проблема! Спускайтеся ж. А мене відпустіть!

— Тебе? Відпустити? Щоб ти відразу побіг до Ворона? — гримнув Віт.

— Що… що ви кажете? Ви ж обіцяли!

— Злякався? Ти підеш з нами! — ще раз гримнув Віт.

— Думав, відправиш цих дурнів на вірну смерть, а сам вислужишся перед Ахруманом? — додала Рутенія. — Не вийде!

Злидень затремтів усім тілом і верескнув:

— Я не піду!

— Лови! Втікає! — крикнув Віт.

Рутенія кинулася навперейми. Та не встигла його перехопити, лише перечепила за ногу. Бось перечепився і зарився носом у землю.

Після цих неочікуваних ловів усі повернулися до входу в підземелля. Рутенія занурила руку у темінь. Рука зникла, ніби опустилася в діжку з дьогтем.

— Там тепло! — вигукнула Рута.

— Бодай якась добра новина, — озвався Віт і теж запустив руку в дірку. — Еге ж, тепло!

— А ну, я подивлюся, що там… — сказала Дзеванна.

Рута з Бітом й оком не змигнули, як вона на мить занурила голову у морок.

— Така краса! — ошелешила їх русалинка. — Спускаймося. Там є сходи.

Дзеванна і пішла першою. Вона сіла на край, відштовхнулася й зникла у темряві. Чугайстер згріб Бося в обійми й собі стрибнув. Рутенія залишилась сама. Обвела поглядом галявину, пригадала шалені події останніх днів і ночей, заплющила очі, і зробила крок.

16

Всюди було яскраве світло. Рута оглянулася й побачила друзів, які стояли мовчки і роззиралися. Навіть злидень перестав борсатися й ошелешено вирячив очі.

Рута глянула вниз — вони стояли на невеликому виступі прямовисної стіни, майже під самим склепінням шахти. Світло лилося нізвідки — здавалося, воно існує в повітрі, огортає собою все і просто світить. Вниз вели гвинтові сходи.

Стіни навколо були сніжно-білі, всі втикані кущиками рожевих кристалів. Вгорі — зовсім близько — склепіння, вкрите зеленими вогниками, які швидко і безладно рухалися.

Ступивши до краю, Рута побачила дно. Малесеньку темну цяточку. Зачулися кроки — то Віт із Дзеванною. Теж глянули вниз і мовчки перезирнулися.

— Мабуть, вниз? — спитала сама себе Рута.

— Гей, дивіться! — раптом вигукнула Дзеванна і показала на стелю-склепіння.

Рутенія підвела голову, і побачила, як зелені плями перестали безладно рухатися. Кілька плям об’єдналося, потім ще кілька, потім ще — і утворили три розпливчасті фігури. Одна була велика, решта дві менші. Спочатку фігури просто стояли. Потім кілька плям утворили зображення їхнього виступу і три фігурки перенеслися на нього.

Всі стояли, як зачаровані, і дивилися вгору. А там, на зеленкуватому плато, з’явилася нова постать, найменша з усіх. Вона розбіглася і щосили штовхнула найбільшу.

— Стережися! — раптом пролунав голос, і чугайстра щось відкинуло та штовхнуло об стіну.

Він устиг побачити злякане обличчя русалинки та злидня, який пролетів повз нього до краю виступу. Це Рутенія відштовхнула Віта, і злидню не вдалося його скинути. Тепер злидень висів на мотузці.

— Допоможіть… — почулося знизу тихе і здавлене.

— Допоможіть йому! — ущипливо мовив Віт. — Як скидати нас у прірву, то залюбки, а як сам у халепі, то допоможіть? Дзуськи! Виси тут собі досхочу!

— Допоможіть! Я задихаюсь… — знову почулося знизу.

— Віте… — сказала Рута.

— Гаразд, — мовив Віт і підняв злидня на виступ.

Той закашлявся. Коли ж прийшов до тями, став розтирати руками шию.

— Гляньте-но, тут якийсь слід! — вказав на стелю Віт.

— Так, схоже на відбиток руки, — задумалася Рутенія. — А підніми-но цього догори. Хай прикладе свою руку!

Чугайстер підхопив Бося, і підніс до стелі. Той приклав руку, і відразу ж заволав: «Ой, пече!» Зелені плями зібралися навколо його руки, і тепер стеля палала полум’ям.

— А, може, всі по черзі спробуємо? — запропонувала Дзеванна, і Віт простягнув свою руку догори.

Він теж відсахнувся — його щось вкололо, з руки йшла кров. Тоді підійшла Дзеванна, її Віт легко підняв, і вона болісно зойкнула:

— Холодно!

Чугайстер запитально подивився на Рутенію. Та кивнула головою, і він теж підняв її до стелі. Рута приклала руку і… нічого не відчула. Ні жару, ні болю, ні холоду. Камінь як камінь. Вона здивовано забрала руку, і Віт опустив Руту донизу.

На стелі щось відбувалося. Зелені плями знову здійняли безладний рух, потім злилися в одну велетенську пляму. Ця пляма відірвалася від стелі і почала опускатися на Рутенію. Та спробувала відійти — пляма перемістилася також.

Рута чекала. Пляма наблизилась, зупинилася над головою. Рута відчула холод, а потім різкий біль: це пляма накрила її з головою й оповила зеленим світлом. Вона не могла ворухнути ані рукою, ані ногою. Раптом все припинилося. Рутенія подивилася на друзів, які стояли, теж нічого не розуміючи. Заплющила очі і побачила…

…сходи, що тягнуться донизу, лабіринти ходів, безліч печер, безліч шляхів — і лиш один, той, що потрібен їм, вів до підземної річки і світився червоним.

— Гайда за мною! Я зрозуміла! — сказала Рута. — Я маю карту. Вона в голові! Коли я заплющую очі, я бачу куди треба йти, — пояснила вона.

Віт занепокоївся:

— Рутеніє, дно дуже далеко! Ми будемо дуже довго йти!

— Дно нам не потрібне. Тут повно різних ходів, як у мурашнику. Нам треба знайти той, що приведе нас до річки, яка тече під Корсунем.

— То це, мабуть, в цю річку потрапив ваш зниклий товариш? — спитав Віт у Бося.

Той удав, що не почув. Він був ображений на весь світ, і на рахманів зокрема, які дали мапу цій ненависній істоті. А мали ж дати йому!

Рутенія ж вела всіх далі, і дорогою вивчала підземелля: вони простягалися під усією Укранією, мали безліч входів і виходів, дуже багато рівнів. А ще були місця, які не можна було розгледіти. Плями.

— Ми прийшли. — Рутенія зупинилася навпроти діри у стіні.

17

Віт запропонував перепоїсти і перепочити, що було одностайно підтримано, навіть злиднем. Він сердито жував свій окраєць хліба, відсівши від чугайстра, наскільки дозволяла мотузка.

Рутенію непокоїла мапа. Поки вони спускалися, все було ніби гаразд. Але тепер на їхньому шляху лежали три темні плями. Вона поділилася своїм занепокоєнням з Бітом і Дзеванною.

— А чи є інший шлях до річки? — спитала Дзеванна.

— Ні!

— То чого думати? Йдемо, як йдеться, а там життя покаже! — сказав Віт.

Думка була слушна, тому після короткого перепочинку рушили далі. Рута продовжувала вивчати мапу: раптом та принесе ще якісь новини? До першої темної плями було зо три години ходу.

Шлях пролягав тьмяним скелястим коридором, який то звужувався так, що ледве можна було протиснутися, то розширювався до розмірів велетенської зали. Навколо лише голе каміння і все те ж дивне світло, що пронизує повітря.

Рутенія поволі стишила крок — вони підходили до плями. З’явилося відчуття, ніби щось важливе було забуте чи загублене. Першою оговталася Дзеванна:

— Гей, відлуння зникло!

— І справді, щойно я гупав, як ведмідь, і чув луну, а тепер ніби щось з’їдає звуки, — замислився Віт.

— Ми підходимо до плями. Будьте дуже обережні, я не бачу, що в ній, — промовила Рутенія.

Попереду з’явився білий туман. Повіяло холодом. У тумані чулося шурхотіння, долинали глухі кроки, які то гучнішали, то зникали зовсім.

— Руто, ти певна, що нам туди треба? — спитав Віт.

Рутенію пройняло тремтіння: з туману почувся страшний гуркіт, а потім хтось гучно і болісно завив. Відьма рішуче рушила в туман. Ззаду почулися крики Віта з Дзеванною. Вона повернулася:

— Я піду вперед. За мною не йдіть. Якщо все гаразд, я повернуся по вас.

— Руто, ти не можеш іти. Тільки у тебе є мапа — ми без тебе не вийдемо звідси, якщо… — Дзеванна зніяковіла.

— Я піду! — сказав Віт. — Я швидко повернуся, тільки подивлюся, що там, і все! — І вдавано безтурботно пішов у туман.

Рута не встигла й слова мовити, як мотузка зі злиднем опинилася в неї в руках, а Віт зник у тумані. І знову почулося те болісне, стражденне виття.

Чекати чугайстра довелося недовго.

— Там усе гаразд! Просто туман. Ходімо, небезпеки немає, — покликав він їх за собою, і знову зібрався зануритися в туман.

— Віте, чекай, а що це за звуки? — зупинила його Рутенія.

— Та це протяги! Кажу ж, усе гаразд! — мовив Віт. — У нас мало часу, ходімо!

Протяг? Дивно, Рута була певна, то якась істота. Вона рушила за Бітом, перед тим передавши йому Бося.

Туман торкнувся Рутиних рук, вона вдихнула його у легені, і холод розлився по жилах. Дзеванна позаду закашлялася, та швидко прийшла до тями. Попереду височіла чугайстрова постать. Він впевнено просувався. Позаду дріботів злидень, не встигаючи за широкими Бітовими кроками.

Попереду знову почулося виття.

— Віте, мені це не подобається! — крикнула Рутенія.

А він знай собі йшов уперед.

— Віте-е-е-е! Зачекай! — закричала йому вслід Дзеванна, коли той зник у тумані.

Відповіді не було. Лиш те саме виття, і цього разу ближче. Раптом Рута почула скреготіння, ніби залізом об каміння. І глухі кроки, повільні та мірні.

З туману просто в руки Рутенії вискочив злидень.

— Утікайте! А-а-а-а! — заволав він, і став вириватися, щоб бігти далі.

— Там же Віт!

— Він зрадник! Втікайте! — нарешті вирвався злидень і шалено помчав далі.

Відьма з русалкою перезирнулися, а потім рвонули назад, подалі від скреготу, подалі від виття!

Першою бігла Дзеванна, і тому вона першою потрапила в обійми Віта, котрий невідомо як опинився перед ними. Русалинка закричала, а Рута встигла вчасно зупинитися, щоб і собі не потрапити в пастку. Віт же міцно тримав Дзеванну, яка вже не мала сил опиратися, і безвільно принишкла в Бітових руках. Він також затулив Руті шлях до втечі з туману.

Ритмічні кроки і неприємний скрегіт наближалися.

— Я ж казав, ходімо за мною! Все було б гаразд! Ви б нічого не відчули! Була б легка і непомітна смерть, а тепер вона буде повільна і страшна! — Віт розреготався.

Несподівано регіт захлинувся, він кілька разів судомно ковтнув повітря і впав додолу. Дзеванна зойкнула і підхопилась. Рута ошелешено дивилася, як з туману вийшов злидень, задоволено потираючи руки.

— Давно вже я мріяв це зробити! — промовив він задоволено, і вказав на каменюку, що лежала поруч.

Рутенія підійшла ближче до тіла. Туман загуснув, і знову потягнуло холодом. Дзеванна тремтіла, невідомо, від чого більше: від холоду чи від страху. Рутенію ж навпаки, кинуло в жар. Холодний липкий піт пройняв її тіло. Хотілося бігти вперед, не думаючи ні про що. Як тоді, в лісі, здається, півжиття тому. Там її дивом порятував Віт, а тут допомоги чекати немає від кого. Те, що до них наближається і шкребеться в тумані, мабуть, страшніше за десять упирів.

Думка про Віта не давала спокою: «Що ж сталося? Чому він так вчинив?»

Верескнув злидень. Зойкнула Дзеванна. Рута придивилася: чугайстрове тіло швидко змінювалося! Перед ними лежала довга й худа істота, майже самі кістки. Бліде обличчя, розкуйовджене волосся. Одяг теж розчинився, натомість очам відкрилося сіре зморшкувате тіло. Гострий гачкуватий ніс майже сягав нижньої губи, а беззубий рот ніби розділяв голову навпіл.

Дзеванна притислася до Рути, а злидень позадкував.

Шкрябання і кроки наблизилися. Тепер можна було розрізнити: там не одна істота, їх набагато більше.

Тіло здригнулося.

— Геть звідси! — заволав злидень.

Його крик вивів із заціпеніння, і вони зірвалися з місця.

Озирнувшись, Рута побачила: за ними, з розпатланим волоссям, скрапаючи кров’ю з розбитої голови, біжить їх недавній нападник. Ще кілька кроків, ще мить — і вони вибігли з туману. Рута прислухалася й дала знак зупинитися — кроки за спиною стихли.

Злидень зупинятися не хотів, та Дзеванна вчасно схопила його за мотузку.

— Ну, куди ти втечеш?

— Могли б хоч спасибі сказати! — відповів той невдоволено. — Я ж життя вам врятував!

— Спасибі, що врятував СВОЄ життя! — відрізала Рутенія.

— Що це було? — спитала Дзеванна.

— Я не знаю! — відповіла Рутенія.

— А я знаю! — не втримався Бось. — Це ж мамуни! Вони здатні прибирати будь-якої подоби, щоб заманити у пастку.

— А звідки ти про це знаєш? — спитала Рутенія.

— Одного поля ягоди! — скривилася Дзеванна.

— Ми іноді співпрацюємо! — не заперечував злидень, — але таких злющих я ніколи не бачив. Навіть мене провели. Не впізнав…

— То що ж будемо робити? — мовила Дзеванна, помовчавши.

— Їх треба зігріти! — почули вони добре знайомий голос.

Усі здригнулися від несподіванки. — Перед ними стояв чугайстер.

Рутенія відійшла подалі. Дзеванна завмерла. Злидень озирався в пошуках нового камінця.

— Гей, що з вами? — остовпів Віт. — Я щойно з туману, там повно мамунів!

— Не підходь! Більше не обдуриш! — злидень замахнувся знайденим камінцем.

— Що сталося? Скажіть нарешті!

— Ти мало не завів нас у пастку, і вибралися ми з неї лише завдяки Босю! Але то був не ти, а мамун…

— Доведи, що ти справжній! — перехопила слово Дзеванна.

— То вас повів за собою мамун? — запитав стурбовано він, і щоб підтвердити свою справжність, дістав оберіг. Гілка засяяла — і полилося тепло. Всі полегшено зітхнули.

— А тепер до мамунів! — бадьоро вигукнув Віт.

— До мамунів! Але як ми пройдемо? — спитала Рутенія.

— Мамунам завжди холодно. Холод пожирає їх іззовні й зсередини. Тому вони так накинулися на вас. Але ми їх зігріємо, — відповів Віт. — Вогнище можна розпалити з того каміння, що у нас під ногами. Це ж вугілля! Подивіться.

І вони вирушили у туман. Мамунячий шум з кожним кроком ставав виразнішим.

— Віте, — спитала Рутенія, — а ти їх зовсім не… боїшся?

— Ні. Це вони побоюються чугайстрів. Вважають, що ми їх їмо!

— Як? — почула кінець розмови Дзеванна.

— Яка бридота! — скривилась Рутенія.

— І я кажу, що бридота! Ви ж їх бачили — сірі, в зморшках, противні до нестями, — скривився чугайстер. — Взагалі, силою з ними не можна. Вони хоч і бояться мене, а потім за спиною таких негараздів накоять… Мстиві!

Нарешті вони підійшли до туману. Очі мамунів світилися, і виднілися обриси їхніх тіл. Вони стояли, погойдуючись. Чекали.

Віт, не зупиняючись, рушив просто на мамунів. Тих немов вітром здуло, та недалеко. Один за одним друзі знову увійшли в туман, цілком довіряючи чугайстрові. Той обернувся:

— Ми зараз підемо до зали, де вони сплять. Там розведемо багаття і сядемо навкруги. Мамуни будуть збиратися у нас за спинами, та що б не сталося, не відходьте від вогнища і від мене. Як щось піде не так, я дам знак…

— А щось може піти не так? — вдавано здивувався злидень.

— Завжди щось може піти не так. Сподівайся на краще — готуйся до гіршого.

Рута йшла позаду, прислухалася до розмови й намагалася роздивитися мапу. На ній знову відбулися зміни: тепер з темної плями, у якій вони перебували, виходило два шляхи. Один вів до підземної річки, другий — занурювався у нижні яруси, в суцільну темряву.

Зала була кругла. Посеред зали — брила зі східцями. Віт дійшов до неї, оглянув — і покликав усіх за собою. Підвівшись, Рута озирнулася і побачила печеру, з якої вони прийшли, і ще два отвори однакового розміру і форми. Ще раз оглянувши мапу, Рутенія показала на них:

— Нам туди. І мабуть, праворуч.

— Мабуть? — здивувався злидень. — У тебе ж мапа! Чи ти читати по мапах не вмієш?

— Я бачу на мапі наш вхід у пляму, і виходи з неї, але чи ті це шляхи, які перед нами, не знаю!

— Доведеться ризикнути, — мовив Віт. — А тепер до справи. Розпалюймо вогнище!

Всі мамуни були на один штиб: однакові на зріст, навіть рухались однаково — повільно крокували, погойдуючись. Щойно поширилося тепло, мамуни потяглися до каменя.

— Навіщо ви прийшли? — хрипко і монотонно вимовив один з мамунів.

— Ми прийшли, щоб зігріти вас! — так само монотонно відповів Віт.

— Чого хочете взамін?

— Своє життя!

— Що ж, погріймося! — мовив мамун і подивився на Руту з Дзеванною.

Ще кілька мамунів приглядалися до чугайстра, а інші озирали злидня. Той втиснувся у камінь, ніби намагаючись злитися з ним в одне ціле, і раз у раз незадоволено зиркав.

— Треба було силою пробиватися, — бурчав він собі під ніс.

— Перед тим я б хотів вам заспівати! — виголосив Віт.

— Заспівати? — мамун озирнувся до своїх. — Ну що, хай спочатку заспіває, розважить нас? А тоді до справи?

Мамуни, як оси на мед, полинули до тепла. Дзеванна, ніби нічого не помічала, дивилась у вогнище. Рута знала, чого їй коштував такий вдаваний спокій. Самій хотілося порозкидати цю мерзоту і побігти світ за очі.

Віт заспівав.

Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі.

Її чорні очі, ніби роси прозорі.

Наче морок безодні, наче морок безодні,

Як той лід холодні, її очі бездонні.

Уночі осінній віє вітер,

На болоті сич старий кричить.

А вранці на покоси вибігає боса

Та розпускає коси, росою змиває сльози з очей.

Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі.

Її гіркі сльози, ніби роси прозорі.

Серед хащі могила, серед хащі могила,

Там згубили люди, кого відьма любила.

Уночі осінній виє вітер,

На болоті сич старий кричить.

А вранці на покоси та вибігає боса,

Росою миє коси, до лісу квіти носить…

Пісня навіювала спогади. Здогадки про спогади, які б могли бути. Якби не Ахруман! Рута розплющила очі.

Мамуни плакали. З невиразних і захованих у зморшках очей лилися справжні сльози.

Злидень ошелешено озирався.

Плакала й Дзеванна.

Віт подав знак, і всі по черзі спустилися вниз. Ставши біля сходів, Віт пояснював, що робити далі.

— Їм треба дати трішки часу. Хай оговтаються.

— Віте, що ти з ними зробив? Ти ж хотів зігріти їх, а вони он сидять і плачуть? І я разом з ними? — спитала Дзеванна.

— Веселість зігріла б їх, але не надовго. Сльози ж і співчуття пробуджують у живих істотах їхнє внутрішнє тепло.

— Що ж то була за пісня така? — прошепотіла Рута, намагаючись вловити те невловиме, на яке відгукнулась її душа.

Рута вслухалася в себе, але тіні спогадів уже розтанули.

З підвищення спустився мамун. Той, головний. Він жестом ніби сказав: «Ідіть!» Рута рушила до правого отвору.

— Не туди. Там смерть. У лівий прохід, — зупинив її мамунів голос.

Рута завагалась, бо ж на мапі до річки вів правий тунель.

— Послухаймося його! — вивів її з роздумів чугайстер.

— Ну що ж, ризикнемо! — вирішила Рутенія.

І повернула ліворуч.

Вони йшли вниз. Тепло від вогнища вже вивітрилося. Зігріти могла лише швидка хода.

Злидня вже не прив’язували — йому було нікуди втікати. Та й соромно було прив’язувати того, хто, може й випадково, та врятував тобі життя.

Ця печера походила на попередню — такі ж сірі стіни і така ж рівна стеля.

Зробивши ще кілька швидких кроків, Рутенія зупинилася.

— Що трапилося?

— Туман зник! Я бачу мапу! — радісно відповіла вона.

— І що ж нас чекає далі, велика читальнице мап? — озвався злидень.

— Ми на правильному шляху! Цей коридор перекручується під іншою печерою і виходить у потрібному напрямку, — не зважаючи на злидня, вела своєї Рута.

— То мамуни нас не обдурили? — зраділа Дзеванна.

— А що я вам казав? З ними силою не можна. Лише теплом, — мовив Віт.

— А якщо ми трішки перепочинемо? — запропонувала.

Якось одразу захотілося сісти, притулитися до стіни, витягнути ноги і просто заснути. Встановивши порядок чергування, так і зробили. Найбільше пощастило злидневі — ніхто не довірив йому чергування, і він міг спати, скільки душа забажає. Іншим же дісталося приблизно по годині чатування.

18

Печера перекрутилася: за кілька кроків вона повернула праворуч і почала підніматися вгору. Йти стало важче. До того ж, тепер під ногами з’явився дрібна сіра пилюга, яка при кожному кроці здіймалася у повітря, пекла очі, залазила в ніс. Згодом пилюга осіла, і йти стало легше. Вже без будь-яких пригод вони дісталися наступної темної плями. Не відчули ніякого переходу. Ось вони йшли печерою, а ось — опинилися у порожній залі. Височезні стіни, що зникають у темряві. Кожен крок відлунює і піднімається вгору.

Рутенія озирнулася. Поруч була Дзеванна. Бось походжав вздовж стін. А стіни такі темні, що, здається, поглинають світло.

«Може, це і не стіни?» — подумалося Рутенії. Вона спостерігала за злиднем: той підходив до стін впритул і теж зникав. А потім ніби виринав з повітря. Він уже давно бавився так з цими стінами і навіть знайшов відстань, на якій міг перебувати в напівпрозорому стані.

Зойкнула Дзеванна.

— Що сталося?

— Там, за стінами… — зробила вона паузу, — щось є.

— Може, здалося?

— Не здалося! Там щось рухалося! Щось… дуже страшне. Від нього в мене холод по спині. Воно дивилося на мене!

Віт тим часом спостеріг: виходу із зали не було, і крім того, ставало гаряче.

— Нам треба звідси вибиратися!

— Це зрозуміло, але як?! — озвався злидень.

— А що, коли спробуємо піти далі? Просто на стіни?

— Ні! — вирвалося у Дзеванни, і вона перелякано подивилася на друзів. — Я туди не піду, мені страшно.

— Ми не маємо іншого виходу! Мусимо спробувати, — вмовляв її Віт.

— Але ж там хтось є, хтось недобрий!

— Дзеванно, тут ми теж не можемо лишатися, — перехопила слово Рутенія. — Стає спекотніше! Ми можемо вмерти від задухи. Хіба для цього ми сюди йшли? Пригадай, для чого ми тут?

— Ми… я… мушу отримати свою силу, а ти — повернути пам’ять, — Дзеванна спробувала пробитися крізь туман свого страху.

— Навіщо?

— Потрібна сила, бо Ахруман полює на них! — вже певніше мовила Дзеванна. — Він хоче нас знищити!

— Так, і якщо ми тут залишимося, він досягне своєї мети!

— І жертва моєї мами буде марною? Ні! — вигукнула рішуче Дзеванна. — Чого ми тут стоїмо? Вперед!

Дзеванна рушила до стіни, а Віт тим часом підійшов до Рутенії.

— Ти просто молодець! Ти — справжня відьма!

— Я просто поговорила з нею…

— Відьма — це ж від «відати», «знати». Ти знала, що казати, як і коли. Це ознаки Сили. Мабуть, вона таки в тобі прокидається.

— Будемо сподіватися, що вона прокинеться, коли перед нами буде справжня небезпека!

Вони підішли до стіни впритул.

— Ну що, спробуємо? Страшно… Але треба! — сказав чугайстер. — Вперед, тільки обережно!

Першою поринула в темряву Рутенія. Відчула, як її огортають льодяний холод і страх. Цей страх народжувався не в ній, він йшов від стіни. Або від того, що було за нею.

Рута повільно простягнула перед собою руку і наштовхнулася на пружну перепону. Стіна була ніби гумова — прогиналася, варто було на неї трішки натиснути. По руці розійшовся холод, і Рутенія відсахнулася.

«Ні, так не піде. Треба зосередитися!» — подумалося їй, і вона знову піднесла руку до стіни. Відчула на дотик стіну і натиснула сильніше. Стіна відповіла крижаним холодом. Лід не просто розливався по руці — він впивався у неї голками, пробиваючи наскрізь. Що сильніший натиск, то холодніше.

«Все, досить!» — і відьма рішуче ступила вперед, прогинаючи стіну всім тілом.

Холод увіп’явся в тіло рибальськими гачками, рвав шкіру на клапті. Стіна не піддавалася, а попередній холод видався дитячою розвагою. Стіна проникала у душу, виморожувала всі почуття, крім шаленого страху; усі бажання, крім повернутися назад. Та десь у глибині свідомості жеврів маленький невгасимий вогник: Дзеваннині очі, русалинка їй повірила і пішла за нею. Рутенія вхопилася за той вогник, притягла його до себе, і стало тепліше.

Відьма зробила ще один крок. Стіна розкрила свої обійми. Задихаючись, Рутенія стояла посеред тьмяної зали, не вірячи у своє щастя — вона пройшла. Так, було ще холодно, але то вже зовсім не той холод.

«А як же інші пройдуть? Чи впораються?» — ширяли тривожні думки, але пригадавши Дзеваннині очі й Бітову постать, вона зрозуміла — пройдуть. А от злидень? Невідомо. Треба зачекати.

Позаду почувся вже знайомий звук — це пройшла Дзеванна, і за мить з'явився Віт зі злиднем в обіймах.

— Що з Босем? — кинулася Рутенія. Вона хоч і зневажала його, та все ж хвилювалася.

— Та… знепритомнів від страху. Хотів назад бігти. Довелося силою втримати. А він взяв і… — Віт зневажливо подивився на непритомне тіло.

— А ви? Як ви пройшли? Що…

— Я тебе згадала, твої слова, Руто… — щасливо подивилася Дзеванна в Рутині очі.

— А я — ліс свій. Я заради нього сюди йшов. Тому і пройшов. А цьому, — Віт кивнув на злидня, — йому не було заради чого проходити. Мабуть, тому і хотів назад. Стіна не пускала…

19

Попереду важка дорога. Лабіринт величезний, а сил лишилося мало. Вирішили відпочити. Попадали, хто де стояв.

Першою чатувати випало Рутенії. Вона спостерігала, як засинали її супутники. Віт — одразу, щойно ліг. Дзеванна довго крутилася і навіть уві сні не могла заспокоїтися. Злидень взагалі не зміг заснути. Спочатку примостився коло однієї зі стін, але скочив, коли по його ногах пробігся волохатий павучок.

— І що вони, зарази, тут їдять? — тихо вилаявся він і підійшов до Рутенії. Та озирнулася через плече і посунулася, звільнивши місце на камені.

— Що, не спиться?

— Та де там… — задумливо мовив він. — Не люблю павуків.

— А кого ти взагалі любиш? — спитала Рутенія.

Злидень промовчав.

— Я тебе розумію…

— Ти?! Мене?!

— Ми силою тебе сюди затягнули, і ти маєш право сердитися…

— Я? Маю право? Щиро вам дякую, вельмишановна відьмо, за дароване мені право сердитися. Якщо ваша відьмацька величність не буде проти, я буду сердитися без вашого особистого дозволу!

Рутенія повернулася до злидня лицем і зазирнула йому в очі. В них вирувала ненависть, перемішана зі страхом.

— За що ти нас так ненавидиш? Чому злидні на нас полюють? Що ми вам зробили? Скажи мені чесно. Тут нікого нема, ніхто не почує. Невже заради пустопорожньої Ахруманової обіцянки дати вам Силу і возз’єднати ваш народ?

— Це не пустопорожня обіцянка! Ворон вже дав нам частку Сили, і з цією силою ми почали об'єднуватися. Скоро мій народ стане одним цілим, як було за рахманських часів, поки ви, люди, не зрадили їх!

— Невже ти не розумієш? Чорний Ворон не буде виконувати свої обіцянки! Він використовує вас у своїх цілях, а коли досягне їх, забуде про вас і про свої слова…

— Хто це каже? — вдав, що прислухається, Бось. — Відьма, яка нещодавно втратила пам’ять? І нічого не знає про своє минуле? Лише з вуст чужих їй істот? Звідки ти знаєш, що на думці у самого Ахрумана, якщо навіть про його існування ти довідалася, мабуть, позавчора?

— Я знаю достатньо! Але не думаю, що ти відразу повіриш моїм словам… словам відьми… — Рута зробила паузу. — Ти просто подумай, добре?

— Про що тут думати? Ви, особливо Дзеванна, потрібні Ахруману, і ми лише виконуємо свою частину угоди!

— Та прокинься ти, якої угоди? Ну, подумай хоч трішечки! Навіщо Ворону під боком об’єднаний народ? Народ, який, до того ж, має Силу? Він змете вас з лиця землі.

— Відьмо, припини верзти дурниці! Мені просто не спиться, і тому я тут з тобою сиджу, але слухати твою балаканину не стану!

Злидень набурмосився і відвернувся. В останню мить Рута помітила, що в очах його немає тої ненависті, яка горіла на початку розмови. Може, щось з цього і вийде?..


— РУТО! ПРОКИНЬСЯ! — пролунало в голові.

Вона стояла, а руки її були міцно стиснуті за спиною. Відьма спробувала вирватися, та марно — тримали її сильно. Вона озирнулася… Це був Віт.

— Що відбувається? Відпусти мене!

— Руто, це ти? Ти прокинулася? Ти знаєш, хто я?

— Звісно, знаю. Ти Дзеванна! — роздратувалась Рутенія.

— Віте, мабуть, можна відпустити? — запитала Дзеванна, все ще приглядаючись до відьми.

— Гаразд, — відповів той і послабив хватку.

Відьма миттєво відскочила на безпечну відстань.

— А тепер поясніть мені, що відбувається!

— Руто, ми зробили це для твоєї і своєї безпеки, — сказав Віт. — Ти розбудила мене, і я заступив на чатування. Це ти пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю.

— Потім ти заснула. І раптом скочила на ноги і почала викрикувати якісь незрозумілі слова. Це була невідома мені мова. Ти кричала дуже голосно, всі попрокидалися. Дзеванна спробувала до тебе підійти, та ти лише глянула на неї, і вона відлетіла до стіни. — Віт перевів подих, а Рутенія тим часом кинула погляд на Дзеванну, яка трималася рукою за голову.

— Та нічого, мені зовсім не боляче, — усміхнулася та. — Віте, продовжуй.

— А ще навколо тебе утворилася блакитна прозора куля. Я спробував до неї доторкнутися, і як бачиш… — Віт показав руку, з якої йшла кров.

Рутенія зблідла, переводячи погляд з Дзеванни на Віта.

— Як рука тепер?

— Та нічого, все минулося, щойно втрутився Бось.

— Бось?

— Так, він врятував тебе і нас усіх! — Віт перевів погляд на злидня, який стояв біля стіни, і вдавав, що мова не про нього.

— Коли куля почала рости, навколо тебе згустився морок і закрутився у вир. Ти зникала у ньому… Тоді Бось наскочив на кулю і пробив у ній діру. Ну…

— Ну?..

— Ну, я і плигнув у неї, збив тебе з ніг… і все припинилося. Ти трішки пручалася, а потім прийшла до тями.

Рутенія мовчки сіла і обхопила голову руками. Потім оглянула своїх друзів.

— Я небезпечна! Що діється, Віте? Це Дика Сила? Я стаю неконтрольована?

— Гадаю, що так.

— І що робити? Наступного разу ви можете не впоратися.

— Нам треба йти далі! І йти якомога швидше!.. Навіть і не думай! — з пересторогою мовив Віт, уважно подивившись у очі Рутенії.

— Я…

— Я бачу, ти хочеш лишитися тут! Ми без тебе не підемо. І годі!

Відьма хотіла якось заперечити, але зрозуміла — її слухати ніхто не буде. Тоді вона глянула на злидня. Їй хотілося знати, що він зробив.

— Та я просто захищався. Ти ж створювала Вихор…

— Що таке Вихор? — вже зацікавлено питала Рута.

— Сила — вона завжди перебуває в русі. Її не можна просто набрати у відро, як воду, а потім витрачати. Силу можна лише зібрати навколо себе, а щоб втримати багато сили, слід створити Вихор. І ти його створювала. І хто зна, що б ти з тією Силою скоїла! Ти ж могла нас всіх повбивати!

— То що ж ти зробив?

— Нічого особливого — просто пробив твій захист. Коли Вихор тільки формується, це можливо.

Рута замислилася над злидневими словами. Вона все більше заплутувалася в собі. Те, що вона відьма, їй повідомила ще Дзеванна, та чомусь це не стало для неї реальністю, справжністю. Коли тобі кажуть, що ти сильний, ти просто усміхаєшся у відповідь. Але коли перед тобою твій знесилений і ледь живий суперник, це розуміння падає тобі на голову, як мішок з піском.

20

Прямо.

Праворуч і знову прямо.

Поворот ліворуч.

Тут — по колу до третього отвору.

Тепер нахиляймося — треба повзти. Як довго?

Повітря затхле, а попереду морок. Згори тисне каміння і земля. Хто зна, скільки до поверхні?..

Найважче доводилося чугайстрові, бо ж він найбільший. Він впирався плечима у бокові стінки клятої нори, а спиною торкався верху. В кількох місцях пообдирав шкіру. І хоч тримався мужньо, страх поступово захоплював його у свої лабети. З’являлося непереборне бажання повзти назад, а не вперед. Там принаймні знаєш, що вужче не буде. Добре злидневі — він маленький. Піт стікав по чолу.

Тунель, здавалося, витискає душу з тіла. Важке дихання попереду. Це Рутенія. А перед нею Дзеванна зі злиднем. Їх пустили вперед, щоб перевіряли розмір цієї нори. Вони мовчали, і це було добрим знаком.

Раптом непоборний жах скував чугайстрове тіло. Піт на чолі зальодянів. Щось холодне і слизьке торкнулося ноги, лагідно погладило, затрималося… Віт завмер. Холодне і слизьке теж не рухалося. «Тільки мовчіть там, попереду! Воно ж може почути!» Потім ЦЕ знову зарухалося. Воно повзло ногою, торкнулося попереку і посунуло до плечей.

Віт не рухався і ледь дихав. А раптом воно піде? Час повз уперед, мов равлик, і, мабуть, надумав зупинитися. Віт прислухався до своїх відчуттів і зрозумів — те, що в нього на шиї, дуже довге, бо правою ногою він відчував той же холод, що і на плечах.

І тут вдалині почувся голос: «Гей, Віте! Де ти?! Ми вже дісталися кінця!»

«А, хай вам грець, не могли почекати?» — подумки вилаявся Віт, бо голос почуло і ЦЕ. Воно зробило рвучкий рух, в плечах щось закололо, ніби туди штрикнули гострим шпичаком. Чугайстер, щойно відчувши холод на голові, щосили тріснув об стелю. Щось хрупнуло. Водночас правою ногою вдарив туди, де мала перебувати інша частина ЦЬОГО. І попав, бо теж почувся хрускіт, і позаду щось захарчало і хлюпнуло.

Затихло.

Віт щодуху посунув уперед. Пригадуючи цю нору, він розповідав, що такого страху ще не начувався ніколи. І слухачі вірили, бо очі його блищали, а лице ставало таке бліде, що, здавалося, його можна було б розгледіти в найтемнішу ніч.

Зараз же Віт повз вперед, обдираючи до крові лікті і коліна. Він чув позаду шурхіт, зітхання. ЦЕ наближалося. Попереду майнула світла цятка — вихід! Але ж там друзі! І він крикнув, що було сили: «Втікайте! За мною щось повзе!»

Вихід наближався. І звуки позаду теж.

В останню мить, коли Віт вже вхопився за край нори, коли до нього кинулася Рутенія, щоб допомогти, за ногу вхопилося те саме холодне і слизьке. І стиснуло так, що Віт закричав. Тварюка не відпускала. Нога німіла. Рутенія вхопила Віта за руки. Підбігла Дзеванна, разом вони витягли чугайстра майже по пояс.

Тварюка не вгавала.

Злидень тим часом теж підбіг до них, і став перед чугайстром.

— Витягніть ще хоч трішки! — гукнув він до Рутенії, і підняв вгору руку.

Навколо неї, ледь помітно, закрутився темний вихор. Рута з Дзеванною щосили потягли Віта на себе.

Ще мить!

Як боляче!

Ще одне зусилля…

І ще одне!

Ще трішечки!

ЯКИЙ БІЛЬ!

Яскравий спалах.

Це Бось, дочекавшись, поки з’явиться шпаринка між тілом чугайстра і стінами нори, кинув туди палючу кулю. Вона зникла у темряві, і за мить почувся глухий удар та голосний вереск. Потім щось захлюпало і… затихло.

Віт знепритомнів. Рута з Дзеванною відволокли його подалі від нори. Вони не одразу помітили, що злидень повільно сповзає по стіні униз. А коли помітили, той уже лежав непритомний. Знесилився. Його підтягли до чугайстра.

— Що робити? — тривожно оглядаючи тіла, спитала Дзеванна.

— А хіба я знаю? Мабуть, чекати… — тихо відповіла Рута. — Я не цілителька. Хоча…

Рута згадала ліс. Вона відшукала у чугайстра оберіг. Той світився яскраво, пульсуючи в такт із чугайстровим серцем, не збираючись затухати.

— З ним усе гаразд. — сказала Рутенія і повернулася до злидня.

Той мірно дихав, і теж не збирався відходити на той світ.

— Як Бось міг створити Вихор? — спитала Рутенія. — Він же просто іграшка в Ахруманових руках, той не міг йому дати ТАКОЇ сили… — задумалася Рутенія. — Чи міг?

— То, може, поговорити з ним? — глянула Дзеванна на злидня, який уже почав приходити до тями. — Тільки…

— Що?

— Він вже двічі рятував нам життя…

— І?

— Треба лагідніше з ним? Так?

Рутенія усміхнулась.

21

Палить сонце. Пожовкла трава хитається під гарячим вітром і дратівливо шелестить. Навколо нікого. Попереду річка.

Міст.

Рутенія робить крок уперед. Навсібіч розлітаються коники-стрибунці. Ще один крок — і нова хмара стрибунців. Разом з ними здіймаються в повітря дрібні жучки, мушки і кілька метеликів.

Рутенія відчуває непереборне бажання перейти міст. Вона ступає на нього — той гойдається. Міст благенький. Кожен крок має бути обережним і вивіреним.

Рукою Рута тримається за канат, що з'єднує береги.

Так вона доходить до середини, і розуміє, міст валиться. Повільно озирається назад, і бачить, як дошки падають вниз, якась невидима сила ламає їх. Вона пришвидшує ходу, але нога провалюється.

Відьма скрикує і щосили чіпляється за мотузку, намагається витягти ногу і знайти надійну опору. А дошки позаду все падають…

Хочеться кричати, кликати на допомогу, але кого?

«Поспішай. Великий День наближається!» — чує вона громовий голос, і він додає їй сил. Вона робить рвучкий рух і таки стає на обидві ноги. Потім, швидко переступаючи порохняві дошки, біжить.

Останній крок — і вона на іншому березі. Озирається — течією пливуть уламки мосту.

«І чого я так сюди пнулася?» — запитує себе Рутенія. Вона дивиться вниз — погляд наштовхується на велику сіру каменюку…


— Кажеш, каменюку? — спитав Віт, коли Рута переповіла йому свій сон.

— Так! Сіра така, велика, вся в тріщинах… Бачила! Я вже бачила сон із цим каменем!

— А що то за Великий День? — спитала Дзеванна.

— Великий День? Так, Рута згадувала Великий День. Розкажу я вам про цей День. Але, може, дорогою? Голос, здається, щось казав про час?

Вони йшли добре освітленим шляхом. До останньої темної плями лишалося кілька годин ходу. Сон подіяв на друзів цілюще, до того ж вони втамували голод і спрагу чугайстровими запасами.

Поки вони йшли, Віт оповідав про Великий День. Великдень — найбільший день у році. Свято радості і щастя, свято перемоги тепла над холодом, добра над злом. Та найвизначніше у ньому те, що цього дня відкривається Небесна Брама і Очисний Вогонь спускається на землю, щоб випалити в людських душах все те зле і недобре, яке назбиралося протягом року. Іще Вогонь возз’єднує живих із пращурами. Дехто вірить, що цього дня душі пращурів теж спускаються на землю разом з Вогнем і вільно ходять по землі, перевіряючи, чи все гаразд роблять їхні нащадки. Посилає той Вогонь Дажбог, бог Сонця і достатку, опікун людського племені і всіх, хто допомагає людям. Дажбог вірить, що немає зачинених і чорних душ. Він вірить, що кожна душа може стати світлою, відкритися Очисному Вогню. І триває так уже багато століть. А щоб Вогонь не заблукав і відразу прийшов до людей, які на нього чекають, вони готують обереги-писанки, які є символом вічного життя, вічного руху, вічного кругу смерті й відродження. Для Вогню ці писанки — як дороговкази.

— Віте, а може людина не впустити у своє серце Очисний Вогонь? — спитала Дзеванна.

— Може. Треба, щоб серце стало, мов камінь, щоб душа зачерствіла і почорніла від люті і заздрощів, неробства і жадоби… — Віт замислився.

— А чому ж люди терплять в собі цю чорноту, цей морок?

— Є люди, які не лише терплять, а й плекають їх у собі. Людська душа дуже тендітна і незагартована. Досить хоч раз завести в серці маленьку чорну плямку — і вона розростається, вкорінюється, пускає пагони, захоплює все більші шматки, й нарешті знищує людину.

Дзеванна зіщулилася і про щось напружено міркувала. Потім нарешті наважилася на ще одне запитання.

— Віте, скажи, а чи лише люди очищуються у Великий День? І чи лише люди здатні до плекання і виколисування зла в своїй душі?

— Ні, — відповів Віт, — всі здатні очиститися, і всі віддатися мороку. І чугайстри, і русалки, і злидні, і лісовики, і мавки, і багато хто ще.

— Тобто, не важливо, ким ти народився! Важливіше і вагоміше, ким ти став і ким ти хочеш стати! — вигукнула Дзеванна.

Вони не помічали, як позаду них прислухається до розмови Бось. Під час наступного повороту, саме тоді, коли Дзеванна виголосила своє відкриття, відьма помітила, як загорілися м’яким і теплим світлом його очі.

Віт хотів продовжити розмову, але Рутенія зупинилася.

— Г-м, а ми вже у плямі.

— Так? Дивно, нічого не змінилося, — роззирнувся Віт.

— Ото ж бо й воно. Мапи я вже не бачу, а навколо — все те саме.

Від довколишнього спокою і тиші ставало все моторошніше. Якось всі разом замовкли, і кожен почув стукіт власного серця.

— Ходімо ж, поки маємо куди йти, а незгоди долатимемо, коли вони з’являться! — сказала Рутенія.

Слова розійшлися по печері кудись далеко вперед і назад, але головне — вони розвіяли тишу. Знову з’явилися звуки: кроки, позіхання, тиха розмова, шурхіт піску під ногами, Босеве наспівування.

Тліном пріє пожухле листя,

Вогке небо лягло на ліс.

Просто неба летить сокира

Та змія в темну ніч повзе.

Срібний місяць сховавсь у хмари,

Напилася роси земля.

Заплелись із корінням трави,

В темну ніч змія повзла.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Зачаровані темні хати,

Тихо-тихо повзе змія.

Наче мертві поснули люди,

Вся земля заворожена.

В темнім небі замовкли боги,

Чорні раки лягли на дно.

Сплять багаті і сплять убогі —

Для землі то вже одно.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Проспівали четверті півні,

Зайнялася нова зоря,

Просинаються сонні люди.

В темну ніч змія вповзла.

Рутенія прислухалася до Босевого співу і їй здалося, що вона ось-ось згадає. Щось дуже важливе… Відьма поринула у спроби простежити за словами тієї пісні, сподіваючись, що вона кудись її виведе. Та марно, те химерне відчуття зникло. Лишився лише настрій — тоскний і водночас сповнений передчуття.

22

Сіра зала. Вихід — на протилежному боці. В середині — величезна каменюка неправильної форми. Стінами попід стелею біжить живий вогонь.

Від каменя урізнобіч розлітаються тіні. Ось одна метнулася до них… Тінь?! В останню мить зреагував чугайстер, відпихаючи всіх убік: на них рухалась не тінь, а величезна зміюка. Полоз.

Його голова, завбільшки з кінську, спинилася перед чугайстром, і некліпучі очі стрілися з його поглядом. Полоз на мить повернув голову й невловимим рухом опинився біля Рутенії, так само вдивляючись їй у вічі. Відьма від несподіванки заплющила їх, але згодом щось повстало у ній — вона сміливо вдарила поглядом у нахабного полоза. Той відсахнувся.

Рутині ноги обм’якли і налилися свинцем. Не сила поворухнути навіть пальцями. Світ навколо розмивався, ставав далеким і чужим, втрачав чіткість і кольори. Стало тепло і приємно, зникло бажання кудись іти, щось робити — захотілося лишитися тут, присісти, відпочити, поспати. Щось ледве чутно гупнуло за спиною. То все дрібниці. Все навколо — марнота. Цей світ, навіщо він потрібен? Йти, бігти, долаючи стільки перешкод, ризикувати життям? Ми ті, хто ми є, не більше і не менше. Ми зараз, тут. Тож тут і залишаймося. Ніхто нас не знайде, ніхто не зловить. Що ще потрібно?

Попереду, в тумані, з’явилося світло.

«Навіщо тут світло?» — подумала відьма.

Вона підійшла ближче. Туман розсіявся. Рутенія побачила перед собою величезну змію, яка увіп’ялася в неї поглядом і жадібно висолопила двійчастого язика. Відьма здригнулася, і мара розтанула. Рутенія засміялася: «Що, піймав облизня?» Змій поволі відповз назад.

— Нічого не розумію! Гаразд, ці нелюди не піддаються навіюванню. Але ж люди… — він говорив буденним тоном, немов вирішував, скільки солі покласти до каші. — І що мені з вами робити? Знову припхалися по моє золото і по карбункул?

— Гей, стривай! — озвалась Рутенія, перериваючи і його, і вже готового сказати якусь прикрість злидня. — Яке золото? Нам воно не потрібне, навіть якби ми й знали, що воно в тебе є!

— И-ги, так я вам і повірив! Мабуть, начепили якихось оберегів, і тепер готові кинутися з мечами!

— Та якими мечами? Ти здурів? Роззуй очі! — таки не втримався Бось. — Немає в нас ніяких мечів! Ось! — і вийшов вперед, повертаючись навсібіч.

Те ж саме зробили й інші. Змій уважно оглянув їх, але лишився незадоволеним.

— Отже, маєте якусь отруту!

— Ні, він тут від самоти здурів!.. — знову вигукнув Бось.

— Та зачекай ти! — перервав його Віт. — Хай Рута скаже.

— Спасибі. Так ось, нам не потрібне золото, і зброї в нас ніякої нема. Скажу більше — ми навіть не знаємо, хто ти. Все, що нам потрібно — це пройти ось туди! — І відьма показала рукою на прохід у протилежному боці печери.

— Ви не знаєте, хто я? Та я ж Полоз! — виголосив він, зверхньо дивлячись на них.

— Ви що, не чули хто такі Полози?

— Ну, чули. Але я особисто завжди думав, що це казочки, — спокійно сказав Віт.

— Казочки? — Полоз звився догори, демонструючи величезне і довжелезне тіло, а потім блискавично опустився вниз, роззявивши пащу і цілячись в чугайстра.

Той навіть не змигнув оком, коли змієва голова зупинилася на волосину від нього.

— Ну як, схоже на казочку для дітей?

— Великий Полозе! — озвалася Дзеванна, яка весь цей час мовчала і слухала.

— О, це вже краще! Впізнаю виховану русалку. Вони цінують нас, полозів. І водяних, і вогняних.

— А ти який? — втрутився злидень.

Полоз аж зупинився від такого питання. Замовк. І знітився. А потім обвів усіх поглядом, зм’якнув і зменшився в розмірах.

— Ет, бачу, не потрібні вам мої скарби. Та й немає їх у мене.

— Ти ще молодий Полоз? — спокійно спитала тоді Дзеванна.

— …Так… і не маю своєї сили. Ні вогняної, ні водяної. А без цього я не можу стати справжнім Полозом. І, мабуть, ніколи не стану… — І він, закрутивши кільця, опустив на них голову.

— А чому? — спитала Рутенія.

Полоз мовчав.

— Щоб стати Полозом, йому після тринадцяти років життя під землею потрібно отримати добровільну жертву, — відповіла за нього Дзеванна.

— Жертву? — злякано подивився на гігантські кільця і пащу злидень.

— Та не звичну жертву, — продовжив уже сам полоз. — Часи крові і смертей давно минули.

— То що ж тобі потрібно?

— Мені людина, саме людина має пожертвувати те, що в неї водночас і є, і немає.

— Те, що водночас є, і немає? — перепитав Віт.

— Я вже більше ста років тут чекаю, поки хтось зрозуміє, що це. А потім сам це мені віддасть. І мої браття чекають — я єдиний молодий Полоз на землі. А тут весь час якісь дурні ходять, все скарбів їм хочеться, чи карбункула з моєї голови, щоб владу мати, ворогів лякати і від небезпеки укриватися. Того не розуміють, що для цього не камінь треба, а клепка в голові.

Змій сумно оглянув їх ще раз, і скрутився у свої кільця, перегородивши прохід.

— То ти нас пропустиш?

— И-и-и, — щось незрозуміле донеслося з-під купи кілець.

— Що?

— Ні. Мені тут сумно. Лишитися зі мною. Хіба що…

— Що? — напружилась Рутенія.

— Хіба що ви схочете пройти силою… і тоді я вас усіх з’їм! — задумливо мовив змій.

Рутенія глянула на Дзеванну. Та знизала плечима: «Навіть і не знаю, що робити».

— От зараза! Може, його якось обійти? Дивіться, ніби заснув. Якщо… — почав було пропонувати Бось, та в цей час змій висунув голову з-під кілець і облизнувся.

— Він не справжній полоз. Він просто змій, — думала вголос Дзеванна.

— І що?

— Він розумний, хитрий. Але він не має сили… Якби хтось прикликав Силу, то переміг би його!

— Та хто це може зробити? Я не пам’ятаю нічого. Бось… — Тут Рутенія раптом замовкла, потім тихо спитала у Дзеванни:

— Скажи, а що буде, якщо раптом хтось зрозуміє, яку жертву треба принести змієві, і зробить це?

— Тоді змій стане Полозом — оволодіє Силою, і зможе покинути підземелля…

— Здається, я маю таку жертву!

— Ти? Що це?

Але Рутенія вже прямувала до змія. Друзі, затамувавши подих, спостерігали за відьминими діями. А та, наблизившись до змія, почала розмову.

— Великий Змію!

— И? — з кілець виринула голова.

— Я хочу тобі принести жертву!

— Жертву. Тобі. Принести.

— Не мож-ж-ж-е бу-бути! — Змій аж затинатися почав. — Та звідки ти знаєш, що це справжня жертва?

— Знаю, повір мені! І нумо швидше до діла. Що робити?

— Стань туди, — Змій ошелешено показав на камінь посеред печери й, наблизивши голову до Рутиного вуха, почав давати вказівки.

Рутенія уважно їх слухала і кивала. Тоді підійшла до каменя. Він був зависокий, щоб видряпатися просто так, однак на допомогу прийшов змій. За мить відьма стояла на камені.

І почала знімати одяг.

— Що вона робить? Нащо вона роздягається? — стурбовано почав було Віт.

— Мабуть, такий ритуал, — задумливо відповіла Дзеванна і спробувала підійти ближче.

У той же час Рутенія скинула на землю останню одежину. Чорне волосся вільно спадало на плечі. Біле струнке тіло оповивалося темним жовтогарячими відблисками полум’я.

Змій обкрутився навколо каменя. Спалахнула стіна вогню. Ритуал розпочався.

25

Відьма стояла у вогняному стовпі, розкинувши руки в сторони, долонями догори. Вогонь ставав все настирливіший, теплі хвилі накочувалися сильніше і швидше, в животі було так гаряче, ніби там розклали багаття, і палили його всю ніч. Захотілося віддатися цим вогняним сплескам, стати безвільною лялькою в руках стихії…

Полум’я відчуло, що відьма здалася — стало ніжнішим і сильнішим водночас. Рутенія заплющила очі, щоб нічого не бачити — лише відчувати, відчувати, відчувати! Це шалене задоволення, це незнайоме раніше тепло…

В ноги прийшла якась ватяна слабкість, хотілося впасти долу. Та вогонь не дав того зробити — тримав відьму у міцних обіймах. Хвилі насолоди продовжували накочуватися, і кожна нова хвиля була сильніша за попередню. І Рутенія закричала. Від щастя. Від насолоди.

І відьма розплющила очі. І відьма побачила перед собою квітку. Квітку, що проросла з невеличкої іскри. Пелюстки-полум’я, тичинки-іскри, стебло — вогняний стовп.

Квітка росла, втягувала вогонь… Коли залишки вогню було випито, вона простягнула до ніг Рутенії нижню пелюстку. Рутенія зробила крок. Пелюстка розгорілася яскравіше, ніби спонукаючи відьму до нових кроків.

Один крок.

Другий крок.

Третій крок.

Квітка стала майже біла — так палахкотіли пелюстки.

Четвертий крок.

П’ятий крок — з’явився отвір.

Відьма зробила шостий крок.

І опинилася в цілковитій темряві.

У повному ніщо. Бо не відчувала ні падіння, ні опори під ногами, ні тепла, ні холоду. Спробувала поворушити руками — ті розкинулися в різні боки.

— Чи своєю волею ти прийшла? — почула вона згори.

— Я прийшла добровільно!

— Чи щира твоя жертва? — продовжував голос.

— Моя жертва щира!

— Що є твоя жертва?

— Моя жертва — це те, що в мене є, й водночас немає!

— Ха-ха-ха! — почула вона. — Та чи знаєш ти, людино, що це? Вже більше ста років ніхто не приносив таких жертв!

— А я принесла!

— І чим ти жертвуєш, відьмо? — іронічно спитав голос.

— Я, відьма Рутенія, добровільно приношу в жертву свою… пам’ять!

Морок загус. Рутенія всім тілом відчула радісний переможний крик, що залунав звідусіль. В очах замерехтіли плями світла, полетіли по колу язики полум’я, стиснуло дихання і шалено закалатало серце. Коло хаосу зі світла і вогню чимраз дужче закручувалося, перетворювалося на спіраль, знову стискалося у коло. І все це навколо Рутенії. І голос, що гримів уже і в голові, і зовні, і, здавалося, промовляв всередині кожної клітинки тіла:

— Возрадуємося, браття! Нарешті сталося! Новий Полоз з’явився на світ. Після ста років чекання. Збулося! Танцюймо, браття, танець Полоза навколо відьми Рутенії. Танцюймо танець Вільного Полоза, Великого Полоза, Щасливого Полоза.

Рутенія заплющила очі, щоб не осліпнути від барв, що вибухнули навколо, в темряві. Власне, й темряви тепер не було — лише світло, всі барви веселки, плями й вибухи, кола й спіралі. Все це здіймалося вгору, опадало вниз, і крутилося, крутилося, крутилося, підкоряючись якомусь лише йому відомому ритму. Навіть крізь стулені повіки до відьминих очей відьми пробивалися відблиски цього шаленства.

Раптом все зупинилося.

Рута обережно розплющила очі — вона стояла на камені посеред печери. Без одягу одразу стало холодно, та вона не встигла спуститися вниз, бо з тіні виринула полозова голова. Тепер вже справжнього. Він поклав біля ніг Рутенії одяг, якого приніс у пащі. Рута мовчки вдяглася, і Полоз обережно зніс Рутенію донизу. Якийсь час вони дивилися один одному у вічі й мовчали. Рутенія — бо не мала сил, Полоз — збирався з думками. Нарешті він проказав:

— За багато років ти єдина, хто зважився помогти мені. І не лише мені… Нас так мало лишилося! Ти віддала частину себе для мого перетворення. Вона більше ніколи не буде твоєю. Ти НІКОЛИ не повернеш собі пам’ять!

— Я знаю! Та я її ніколи і не повернула б. Саме тому моя жертва була прийнята — я втратила пам’ять біля Джерела Забуття. Це було те, що у мене і є, і немає.

Вона промовляла це ледь чутним голосом, ноги підгиналися, страшенно хотілося заснути.

— Все одно, ти дала за мене частинку себе, і я віддам тобі свою частинку.

Полоз наблизив голову до Рутенії, опустив її і заплющив очі. Між очима з’явилася щілина, яка щомиті збільшувалася, розкривалася, мов квітка. Квітка з полозової плоті. Всередині щось виблискувало. І Полоз знову проказав:

— Візьми цей камінь. Він стане у нагоді… — він говорив тихо, немов крізь сон.

— Я… я не можу. Це ж… в тебе в голові… А як же ти? — Рутенії перехопило подих, та вона не могла відірвати погляду від розкритої перед нею рани.

— Та бери ж бо! Такий камінь має тільки Ахруман, та й то — забраний силою. Цей же камінь у десять разів сильніший.

— Та я… — Рутенія забрала вже було простягнуту руку, коли почула про Ахрумана.

— Розумію. Не бійся. Сам по собі камінь не лихий і не добрий. Це як ніж — ним можна різати хліб, а можна вбивати людей.

— Бери вже! Боляче! — вигукнув Полоз.

Рутенія здригнулася від несподіванки і рішуче простягнула руку по камінець. За мить той виблискував всіма гранями в її руці. Він був прозорий, але раз по раз наповнювався туманом. Відьма, мов зачарована, вдивлялася у його глибини.

— Це б’ється моє серце! — сказав Полоз. — Відчуваєш? Ти знову повна сил. Цей камінь багато чого може…

— А що саме? — загорілися Рутині очі.

— Ти сама зрозумієш, коли прийде час. Просто бережи його. Там справді б’ється моє серце, і поки воно б’ється, моя сила буде поруч з тобою. І ти зможеш її прикликати. Та кожен твій заклик — це водночас і моє знесилення. Тож не роби цього часто.

Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що за подарунок у неї в руках. Велетенське джерело Сили. Вона також зрозуміла, чому Ахруманів камінець слабший: Полоз, в якого забрано той камінь…

— Скажи, а Воронів камінь… Той Полоз уже…

— Так, мертвий. Ворон убив його, щоб взяти камінь… І тому він у нього слабкий.

— А ти? Ти ж віддав мені в руки своє життя!

— Ну, це ти занадто сильно сказала! Я ж можу і не віддавати тобі силу?.. Ото ж бо й воно.

Полоз ще раз окинув поглядом Рутенію.

— Мабуть, і мені, і вам час по своїх дорогах. Вам — до печери, а мені — до своїх братів. Ох і відсвяткуємо ж ми… — Полоз мрійливо задивився у простір, а потім став збирати своє тіло у кільця.

— Зачекай, а як же тебе називати тепер? Просто Полоз?

— Називай мене… Треба ж таке, я маю взяти собі нове ім’я. Зажди, поміркую… Ми з тобою всередині гори, я довго чекав на перетворення і… Називай мене Горинь! Ну, як тобі?

— Нічого, мені подобається!

— Ну, то прощавай, відьмо Рутеніє!

— Прощавай, Полозе Гориню!

Полоз звів голову, і стрімко шугонув угору. Рутенія так і не зрозуміла, полетів він, чи просто підстрибнув. Але вгорі, в темряві, з’явилася вогненна риска і зникла. Запала тиша.

23

Дочекавшись, коли в питаннях з’явиться бодай невеличка пауза, Рутенія швидко заповнила її закликом рухатися далі. Щойно вони наблизилися до виходу, який оберігав Полоз, як почули далеке шумовиння. Так шуміти могла лише вода, що лине шаленим потоком. Сумнівів не було — вони майже дійшли.

Відьма першою зробила крок у нову печеру — перед очима спалахнула мапа. За кілька годин ходи шум посилився, повітря стало вологе, і за черговим поворотом відкрилася підземна річка. Рахманська річка.

Тепер це вже був не шум, а гуркіт, що змушував здригатися все тіло. Ліктів за двадцять внизу вирувала вода. Річка текла між прямовисними стінами, заввишки з двадцять ліктів, і виступ, на якому всі й стояли, був єдиним, скільки сягало око. Білі потоки билися об стіни, накочувались на велетенські камені і розплюскували у всі боки рої бризок. Стихія як вона є. Стихія, якій байдуже, хто перед нею, відьма чи злидень, жива істота чи камінь. Здавалося, вона питає: «Чи достатньо в тобі сили, щоб кинути мені виклик?». І водночас відповідає: «Подивися на ці міцні каменюки — вони стали гладенькі, і з кожним моїм ударом все меншають і меншають. Колись їх зовсім не стане! Як і тебе!». Рутенія здригнулася.

Її супутники теж стояли ошелешені. Вони очікували зустріти звичайну підземну річку, а знизу вирувала Річка, подолати яку просто було неможливо.

— І що робити? — прокричав Рутенії на вухо чугайстер.

— Що???

— Що робити!!?!??

— Нічого не чую!!! — крикнула вона, і показала рукою назад.

Вони відійшли на таку відстань, щоб можна було розмовляти.

— Що будемо робити? — знову запитав Віт.

— Що-що? Повертати назад! Чи ви думаєте, що просто стрибнете у річку і вона вас понесе куди треба? А дзуськи! Вона ще й холодна як лід! Тож спокійнісінько собі чвалаймо назад. А там по-доброму розбіжимося… — сказав Бось.

— Та замовкни ти, телепню! — перервав його Віт, який вже дуже довго тримався. — Назад нам дороги немає. Їжі у нас лише на кілька днів. Не кажучи про воду! — Віт сів на найближчий камінь і став на ньому розгойдуватися.

— Дзеванно… — почала було Рутенія, та зупинилася, бо Дзеванна заперечно похитала головою.

— Мої й так слабкі сили зникають. Цієї річки я не здолаю. В ній є щось таке… таке…

— Сильне і страшне?… — підказала їй відьма.

— Так, сильне і страшне! Є води, які віддають Силу, є води, які просто не мають Сили. А ще мені розповідали колись про води, які забирають Сили. Я її боюся… — останні слова Дзеванна прошепотіла, наче річка могла їх підслухати.

Злидень слухав-слухав їхню розмову, а потім відійшов убік і втупився у стіну. Рутенія з Дзеванною присіли, притулилися спина до спини — так було тепліше, ніж спиратися на камінні стіни. Вони й самі не помітили, як впали в обійми сну.

Розбудив Рутенію стогін. Поруч стояли злидень з чугайстром. Перше, що спало на думку Рутенії — її сила знову вирвалася на волю. Але ні, не вона цього разу причина — Дзеванна. Русалка була вся у краплинах поту і дрібно тремтіла. З вуст злітали лиш уривчасте дихання і стогін.

— Що сталося?! Що з нею? — репетував навколо них злидень.

— Я ніби щось розбираю! — сказала Рутенія і притулила вухо до русалчиних вуст.

І дійсно, почула:

— Боляче… втрачаю Сили… Це річка… вона… їх… випиває… Швидше…

І знову нерозбірливий стогін.

Рутенія підняла голову до друзів:

— Річка випиває з неї сили. Нам слід швидко думати і щось робити… І я навіть знаю, що!

— І що ж ти надумала? — спитав Бось.

— Нам треба Сила, — відповіла Рутенія і дістала камінь.

Стиснула.

Начебто нічого і не відбулося.

«Невже не подіяло?» — тривожно питала вона себе. Рутенія підійшла до Дзеванни і погладила її по голові, обтерла з лоба піт. Поруч присів чугайстер, узяв русалку за руку і тихо заспівав:

Ходить сон коло вікон,

а дрімота коло плота

Питається сон дрімоти:

«Де ж ми будем ночувати?

Де хатинка теплесенька?

Де дитинка малесенька?»

Там ми будем ночувати,

Дитиноньку колисати

Ходить сон коло вікон…

Від тихого голосу і ніжної мелодії Дзеванна на очах заспокоювалася. Коли чугайстер скінчив спів, та вже мирно спала, згорнувшись калачиком.

— Я згадав свого діда. Він казав, що слова мають таку ж силу, як і наші дії, а часом і сильніші.

— В тебе був мудрий дід.

— Чому був? Є! Він у Мовчазних Горах. Шкода тільки, що я раніше мало дослухався до нього.

— Чому так?

— А навіщо? Життя спокійне, розмірене, жодних пригод. То й не було потреби, поки…

— Поки не з’явилися ми?

— Еге-ж бо! Ти, Дзеванна, Ахруман, ось цей злидень. Раніше зло було для мене чимось далеким, може, навіть несправжнім. Я, звісно, чув про Ахруманові звірства, та коли щось погане відбувається далеко і з іншими, думаєш, що вони самі винні, а ось з тобою, таким розумним і добрим, ніколи і нічого не трапиться. А мій дід пам'ятає інші часи!

— Ти правий, Віте! Та ми навчимося битися! Виведемо Дзеванну назад, під захист русалок — там вона розкриє свої сили. Я доберуся до Добровіна — він, сподіваюсь, якось зарадить мені. А не зарадить, я знову навчуся всьому, що колись знала… Ти… — схвильовано шепотіла, щоб не розбудити Дзеванну, Рутенія.

— А я піду в Гори шукати діда, вчитися в нього боротися зі злом. Він у мене багато чого знає, і з радістю прийме до науки свого онука, — загорілися очі в чугайстра.

Із задуми їх вивів дикий вереск.

— А-а-а-а! Не чіпай мене! Чого ти від мене хочеш, клята зміюко?! — долинало з-за рогу. Рутенія радісно всміхнулася.

Попереду біг злидень, високо підкидаючи вгору коліна й кумедно підстрибуючи. Кожен стрибок він супроводжував дивними вигуками. Причина такої дивної Босевої поведінки повзла позаду. Точніше, не повзла, а рухалася ривками. Кожен ривок закінчувався злидневим стрибком і вигуком.

Це був Горинь! Він розважався, лоскочучи Бося і клацаючи пащекою. Рутенія пропустила злидня повз себе, і кинулася до полоза.

— Гей, гей! Я щойно залишив тебе, а ти вже в якійсь халепі!

— Тут… тут… — намагалася перевести подих Рутенія.

— Та зрозуміло, рахманська річка! — спокійно відповів за неї полоз, не припиняючи руху.

Рутенія нічого не могла йому відповісти. Зате міг Бось, який чув їхню розмову.

— То ти, зміюко, знав про річку і нічого не казав? А ми тут або пірнай у прірву і скручуй в’язи, або помирай від голоду? О-о-о, ні! Є ще третє «або» — блукай до скону у лабіринтах цих клятих рахманів! — Бось розійшовся не на жарт, його очі блищали і голос тремтів. — Чи ти скажеш, що просто забув? Ну звісно, що тобі якась нещасна відьмина жертва, якщо ти вже став вільним і можеш йти куди хочеш! Таке слово, як «вдячність» тобі ні про що не каже?..

Рута спробувала втихомирити Бося.

— Зачекай, зачекай! Він же прийшов допомогти.

— Еге ж, прийшов! Допомогти! Прийшов, щоб покусати малого злидня, посміятися з нього! Думає, якщо злидень, то беззахисний. От я зараз як шандарахну його! Як прийшов, так і піде!

— Босю, Босю! Він же пожартував! Йому вже соромно, бачиш? Він просить у тебе вибачення, правда? — Рутенія вказала на Гориня, який старанно вдавав каяття, опустивши очі додолу і киваючи головою.

— Аякже, соромно! — придивився Бось до Гориня. — Ну гаразд, чого прийшов?

— А й справді, чому ти не попередив нас про річку? — спитала Рутенія, бо в Босевих словах, хоч і виголошених спересердя, була частка правди.

— Але ж ви не сказали, куди йдете!

— Як не сказали?

— Ви казали, що вам треба пройти! А я звідки знаю, куди вам треба було далі?

— Як куди? — остовпіла Рутенія, прикликавши мапу.

Від їхнього шляху була купа відгалужень.

— Вона русалка? — спитав Горинь, підповзаючи до Дзеванни.

— Донька людини і русалки, — відповіла Рутенія.

— Русалинка… Кепські справи! У таких сили великі, але дуже швидко виснажуються. Вам треба поспішати.

— Ми знаємо, та як? Ми сподівалися, що зможемо по річці пливти на чомусь.

— Отже, ви просто не подумали. Гаразд. Тоді треба подумати мені! — сказав Горинь.

У печері запанувала тиша. Тихо стогнала русалка. Бось витирав піт з її чола.

24

Полоз тим часом поповз до річки. Рутенія пішла за ним. Слідом рушили Бось та Віт з русалкою на руках.

Дзеванні ставало все гірше. Її вже не заспокоювали чугайстрові пісні, та й слів тих пісень не було чутно через гуркіт річки.

Вони знову вийшли на виступ над водою. Внизу нічого не змінилося — вир, страх, міць, паніка, біль — все змішувалося при одному погляді на річку. І серце починало битися, як злякана пташка, затиснута в кулак.

— И-і-а-й-е-а-е-е-е!

— Що-о-о?! — нічого не зрозуміла через шум Рутенія.

— Сідайте на мене! — прокричав їй у вухо Горинь.

Рутенія оглянула полоза — міцне тіло, товсте, мов тулуб дорослої людини. Торкнулася, і відчула, що він зовсім не слизький, як думалося раніше. Навпаки, теплий і шерехатий на дотик.

— І-а-и-и-а-е-о-а-а?! — Рутенія сама не почула, що прокричала, та Горинь, здається, зрозумів.

— Ви тільки сядьте, і ніяка сила вас не відірве від мене! — знову прокричав він у вухо Рутенії.

Рутенія з острахом глянула вниз, остаточно усвідомивши, що вони робитимуть.

Чугайстер теж з недовірою торкнувся полоза, але швидко подолав нерішучість і осідлав його, міцно обхопивши ногами. Дзеванну він посадив перед собою, обійняв обома руками і її, і Гориневе тіло, — добре, що руки в чугайстра значно довші, ніж у людини. Злидень примостився перед ними, а Рутенія сіла попереду, ближче до полозової голови.

І полоз рушив.

Він шугонув у воду. За мить до занурення Рутенія від несподіванки мало не відпустила руки, але із здивуванням помітила, що не може цього зробити. Де верх, де низ, де вода, а де повітря — все перемішалося. Перед очима — туман, якісь білі та зелені плями. Самі очі болять так, що навіть не можна їх розплющити. Навколо страшенний гуркіт, який то накочується валами, то підступно, з шипінням постає з цілковитої тиші. Дихати неможливо: варто розтулити рота чи вдихнути, як гірка і пекуча вода наповнює легені.

Навколо — холод і плямиста темрява. Голова паморочиться. Що за крик лунає у вухах? Це її власний крик… Відьма виривається з хаосу і сум’яття, і розуміє, що все ще тримається за полоза. Лице заливає водою, січе і рубає; вдаряє в груди тупою сокирою; забиває дихання мокрим кляпом.

Полоз плив, попри буруни і хвилі, що кидалися, мов скажені собаки; майстерно огинав каміння, що виринало перед його носом; стрілою пролітав крізь гігантські вири. Вони, здавалося, летіли, тільки не повітрям, а водою. Як полозу вдавалося на такій швидкості оминати перепони, не вкладалося в голові.

Раптом прийшло полегшення. Дихати стало простіше, шум зник, і вода вже не так боляче сікла тіло. Потеплішало.

— Що сталося? Чому ми сповільнилися? — вигукнула Рутенія.

— Це не ми сповільнилися, це річка заспокоїлася! — повернув на мить голову полоз.

І справді, коли Рутенія кинула оком довкола, то побачила зовсім іншу річку — спокійну, повільну.

Горинь знову повернув голову:

— Вашій русалці має покращати: тут річка не така жадібна до сили. Як вона там?

— Зараз гляну! — озирнулась Рутенія.

Злидень приходив до тями. Він тер очі і намагався роззирнутися:

— Та ми ж не рухаємося! А он там — вихід на берег! — Бось показав у бік полозової голови.

— А ти як знаєш? Там же нічого не видно… — здивувався Віт.

— Це вам не видно! Ми, злидні, краще від вас бачимо у темряві! — гордо відповів він.

— І ти раніше мовчав?! — обурилась Рутенія.

— А ви не питали! — відрізав Бось.

Рутенія відвернулась і тільки тепер зрозуміла, що під серцем штрикає щось неприємне, якась колючка.

— А чому ж ми не йдемо до берега? — спитав Віт, і Рутенія нарешті збагнула.

— Горинь! Горинь! Ти чуєш? Чому ти мовчиш? — та у відповідь не почула ані слова.

— Горинь! Відповідай! — рознісся громовий голос чугайстра.

— З ним щось сталося! Ми все ще у річці, але не рухаємося! Просуваймося до полозової голови — не сидіти ж тут до скону, — запропонувала Рута.

Повзти по Гориню було незручно. Онімілі ноги не допомагали, а лише заважали. Доводилося з потрійною силою напружувати руки, щоб підтягатися і пересувати тіло вперед. Позаду важко дихав злидень. Найважче доводилося чугайстру — він рухав не лише себе, а ще й непритомну Дзеванну.

Просуваючись уперед, Рутенія відчула, що ноги чіпляються не лише за полоза, але й за землю!

— Тут вже земля! — вигукнула вона.

— Я це відчув. Та стояти не можу, ноги — немов колоди! — відповів Віт.

— А в мене вже ніби відійшли. — Рутенія відчула, як ноги наповнилися гострющими голками. Це кров линула до спраглих судин, і ті з болем розширювалися, знеохочу пускаючи в себе життєдайні соки. — Ну ж бо, допоможу тобі з Дзеванною.

Рутенія перекинула ногу через полоза і стала на річкове дно. В горлі застряг крик — так боляче стало ногам. Здалося, що до того голки просто ніжно торкалися шкіри, а тепер вони увійшли по саме серце. Долаючи біль, відьма пішла до чугайстра.

25

Вона падала. Світ навколо зникав. Чіплялася мокрими руками за уламки думок. Вітер виривав шматками волосся і відносив угору разом з краплями крові. Щось боляче у зіп'ялося в спину і не відпускало. Кігті з кожним поривом вітру сильніше і сильніше стискали плоть. Хрускіт. «Ламаються ребра,» — подумала байдуже. Захотілося спати. «Яка божевільна думка — спати під час падіння. З іншого боку, чому б і ні? Все одно в кінці чигає смерть. То чому б не померти уві сні?» Але пазурі у спині страшенно заважали, тому відьма зробила спробу перекинутись обличчям догори. Нічого не вийшло — тіло не слухалося. Завела руку за спину і торкнулася чогось довгого і шорсткого. «Ага, ти мене міцно тримаєш.» Відьма падала. «А якщо так?» Завела руку ще далі, міцно вхопилася, різко рвонулася вгору. Страшенний біль прийшов зі спини і розчахнув мозок навпіл. Блискавка вдарила в очі, а хрускіт кісток пролунав громом. Та вже не відьму тримали у пазурах, а вона тримала пазурі. Щось темне вгорі затріпотіло крилами, забилося, метаючись у повітрі… і почало набирати висоту. Відьма піднімалася.

«Витримає…» — почула вона громові слова.

«Виживе» — почула вона в себе над вухом.


І прокинулася. Над нею схилися Віт із Дзеванною. Злиднева мармиза виднілася позаду.

— Дзеванна… — мовила Рутенія так тихо, що сама себе не почула. — Дзеванна, це ти? — спитала вона голосніше.

— Я опритомніла, щойно потрапила на берег. Ти кричала. Тобі боляче?

— Було. Тепер все гаразд. — відповіла Рутенія і заплющила очі.

Заснула. Вони викрутили, як могли, одяг — свій та Рутенії, та підтягли Полозове тіло ближче до берега.

— Я нічого не пам’ятаю про шлях, — озвалася Дзеванна, тремтячи від холоду.

— Там нічого і пам’ятати, — відповів Віт.

А а злидень додав:

— А я б з радістю забув про цю трикляту річку і про це підземелля! Я замерз так, що аж зуби випадають, а переляку натерпівся такого, як ніколи і ніде!

— Так, було лячно! Особливо коли ми стрибнули у річку! І як полоз тільки витримав таку дорогу?

— Мабуть, у нього дуже багато сили… було, — замислилася русалинка.

— Він знесилився! Він довго тримався, але річка таки випила його силу!

— Невже він приніс себе нам у жертву? — здивувався Бось.

Їх похилило на сон, а Рутенія тим часом зі сну поверталася. Вона чула їхні останні слова, і достеменно не знала, що треба робити. Вона сподівалася, що сили самі знайдуть правильний шлях. Рутенія стиснула камінь і уявила, як струмені світла передаються від неї до полоза. Завмерла на мить. Але нічого не відбулося. Спробувала ще раз — теж нічого.

«Думка виявилася хибна! Хай їм грець, цим чарам. Ми втратили Друга, і ніяк не можемо цьому зарадити!» — подумала Рута. Але тут згадала сон: «Вона витримає…» Хто це сказав? Хтось Великий? Чи то сказав Віт, коли намагався розбудити? Ці слова наповнили серце наснагою, як чиста джерельна вода наповнює спрагле тіло. Відьма стисла камінь так, що з долоні полилася кров, і за мить вже нічого не треба було уявляти… Промені світла дугою полилися від Рутенії до Гориня. Судома скрутила відьмине тіло раніше, ніж з горла вирвався крик. Руки випросталися вперед і з неймовірною силою стислися в кулаки. Нігті увіп’ялися у долоні. Вона не контролювала себе. Щомиті м’язи напружувалися ще сильніше. «Все, зараз порвуться!» — майнула думка. Темрява розкрила пащеку, а світло все лилося і лилося до Полоза.

Нарешті, в короткому проміжку між судомами, Рутенії вдалося вичавити з себе ледве чутний стогін. Цього було доста, щоби всі, кого зморив холодний і тремтливий сон, прокинулися.

Віт та Дзеванна підбігли до відьми, Бось же навпаки, позадкував:

— Ви куди, дурні?! Втікайте, вона не тямить, що робить!

— Я… тямлю! — прохрипіла Рутенія. — Не підходьте!

— Що з тобою? — скрикнула Дзеванна.

— Та вона ж віддає сили своєму Полозові! Зупиніть її, вона ж загине! — зрозумів Бось.

— Ні! Не можна! — скрикнула Рута, та Віт уже розігнався, і якби й хотів, то не зміг би зупинитися.

Він з усього розбігу наскочив на Рутенію, схопив за плечі і рвонув догори, а потім разом з нею відкинувся вбік і впав.

— Може, й не можна… а занапастити себе… заради… зміюки… я не дам! — відхекуючись мовив він.

— Та як ти міг! Він же врятував нас! Він же наш друг! Він же…

Рутенія заплакала на плечі у чугайстра, як мала дитина. Віт обіймав її і гладив по голові, а Дзеванна міцно стискала її руку. Бось стояв осторонь і намагався розібрати слова, що їх крізь сльози вимовляла відьма.

— Я… нічого вже не хочу… я втомилася… Що я тут роблю? Горинь загинув… через мене… А ми вже майже дійшли…

З її руки випав камінь. Віт нахилився і підняв його:

— Полозів камінь?

— Так.

Все змішалося. Хтось казав, що вона витримає?! Рутенія була певна, що це не про неї. Як вона може витримати? Що витримати? Боротьбу з відьмаком, страшніших від якого світ ще не знав? Вона, та, що не змогла навіть вберегти свого друга?! Кого ще вона не вбереже? Вона нічого не витримає, і ні з ким не буде боротися! Все скінчилося тут і тепер! Зараз вона витре сльози, вибереться з цього підземелля, і всі розійдуться по своїх домівках, а зі злом хай борються ті, кому це потрібно й хто має сили й віру в себе. Вона ж цю віру втратила. Вона ж навіть не пам’ятає…

— К-х, к-х… По кому подзвін? — пролунав знайомий голос у Рутенії за спиною.

На мить всі скам’яніли. Сльози Рутенії висохли. Вона спитала Віта:

— Ти чуєш те ж, що і я?

— Не тільки чую, але й бачу!

— Ти живий! — повернулася Рутенія і кинулася до Гориня. — Ти живий! Невже?

— Тобі вдалося! Тепер я твій боржник.

— Який ти боржник? Ти друг! Ти… — Рутенія знову намагалася спинити сльози, та то вже від радості.

Полоз же, перечекавши обійми і сльози, взявся до справи.

— Тепер ми під Корсунем, і треба вибратися.

— Чекайте! Я не бачу карти… — сказала Рутенія.

— Й не дивно. Річка… А може, вона зникла, бо ми досягли мети? — сказав Віт.

— Вам у той бік, — показав головою Полоз.

— Але ж там лише скеля?

— Там є прохід, ви його побачите, — сказав Горинь. — Він виведе вас.

За мить полоз розтанув у темряві, і вони подалися у вказаному ним напрямку. Шлях був усіяний гострим камінням. Ним же було обкидано усі стіни, а ще — прозорими кристалами та яскраво-зеленим слизьким мохом. Сама дорога закручувалася та розкручувалася знов і знов, намотувала спіралі навколо невидимої осі, однак невідворотно прямувала вгору.

— Ви відчуваєте? — спинилася Рутенія. — Повітря посвіжішало!

— А й справді, — глибоко вдихнула Дзеванна.

Віт уперто йшов уперед, розкидаючи каміння під ногами. Кожен крок наближав його до світла, до сонця…

— Слухайте, а що робити з ним? — спинився раптом Віт і вказав на Бося.

Той теж спинився і тепер переводив погляд з Дзеванни на Віта, тоді на Рутенію, і назад. Потім сказав:

— А я вам життя рятував, і не раз!

— А що ти будеш робити, якщо ми тебе відпустимо? Вернешся до Ворона?

— Чи вернусь я до Ворона? Ні!

— Ні?! — здивувався Віт. — Чому?

— В мене буде важливіша справа — я піду з вами! — Вона, — він кивнув на Рутенію, — вміє ставити питання, на які відразу не відповіси, і вміє давати відповіді на непоставлені питання. Я справді почав сумніватися в Ахруманових словах! І якщо ви не візьмете мене з собою, я все одно крадькома піду за вами, щоб знайти правду. Про Ахрумана і про вас…

— То ти з нами?! — вигукнула Дзеванна.

— Я не з вами! Я зі своїм народом! І якщо Ахруманові обіцянки правдиві, я буду з ним, а якщо ні — з вами або сам по собі. Але мені потрібен час для роздумів.

— Бось може бути дуже цінним союзником. Його знання світу злиднів, його сила та зріст… Він ідеальний шпигун, — зауважила Рутенія.

— Так, але…

— Ми мусимо повністю довіряти один одному! Безоглядно! Чи можемо ми тобі довіряти? — подивилась вона у вічі злидневі.

— Можете! — вимовив він.

— А чи будеш ти довіряти нам? — спитала Дзеванна.

— Я… вам? — здивувався Бось. — А ти теж вмієш ставити питання, русалко! Я спробую…

26

Зникло бите каміння, неочікувані звуження і бридота на стінах. Було сухо, тихо і світло. Йшли повільно і обережно, дослухаючись до нових звуків.

— Ви чуєте? — стиха мовив Віт.

— Що? Я нічого не чую, — прошепотіла Дзеванна.

— Запах. Це запах коней! Ми вже близько.

— Обережніше, — шикнула Рута.

Хотілося вирватися з цього підземелля, вибігти на відкритий простір, розкинути руки і голосно кричати. А ще — впасти на зелену траву, зіжмакати її в руках і заснути. Днів на три-чотири. Та треба було триматися, тому вона стисла чугайстрову руку, і той відповів вдячним потиском.

Почулося шурхотіння — пробігло кілька щурів. Ще через кілька кроків вона почули стукіт, а потім над головою почулося іржання, яке перейшло у мирне рівне сопіння.

— Ми, здається, прийшли, — прошепотів Віт.

— Так, ми на місці, — погодилася Рутенія. — Тепер, мабуть, вгору? Хто перший?

— А ну ж бо я, — зголосився Бось, і, не чекаючи відповіді, поповз догори.

— Але… затримай його! Він же втече! — забувши про шепіт, вигукнув Віт.

— Ш-ш-ш, — зашипіли на нього з трьох боків Рута, Дзеванна та Бось згори.

Кілька хвилин минуло у напруженому мовчанні. Віт нервово стискав кулаки. Якщо Бось зрадить, їхня дорога закінчиться тут.

Раптом посипалася земля і долинув шепіт:

— Все гаразд! Гайда нагору!

— Що там?

— Там ніч, а ми під стайнею. Тут самі коні. Ну ж бо, швидше — ляда важезна.

* * *

— Ну, навіщо ти мене покликав? — розбудив Рутенію хрипкий і грубий голос.

— Та там… там якісь волоцюги забралися до стайні! — відповів йому хлоп’ячий голос.

Вона намагалася згадати, де вона і що трапилося. Чому над її обличчям схилилась кінська морда та хто це кричить і будить її. Поки вона приходила до тями, сильна рука схопила її за одяг, і вона почула крик: «А щоб тебе чорти забрали! Поналазять тут усякі!» Рука штурхонула її до дверей стайні. За нею слідом полетів злидень, русалинка і нарешті чугайстер.

— Ану забирайтеся під три чорти, трясця вашій матері! Ледацюги кляті! Щоб вам світу білого сто років не бачити! Щоб…

Голос ще довго перераховував, куди їм треба піти, хто і де їхні родичі і хто вони такі, та друзі вже не слухали. Вони виспалися і з новими силами поринули у вир пробудженого Корсуня.

27

— Він живе он у тій вежі, — показав Віт. — Пішли?

— Зачекайте! Не всі разом! — зупинив їх злидень. — Де ви бачили стільки жебраків разом?

— Треба розділитися. Вперед підуть Дзеванна і Віт, а ми з Босем рушимо за вами…

Кілька разів першу пару перестрівали похмурі і підозрілі люди, але придивившись, рушали далі — що візьмеш із жебраків? Тоді, про всяк випадок, Рутенія з Босем звертали у бічні вулички й перечікували. Так мало бути й цього разу. Але наче на лихо, поряд не було жодного перехрестя, жодної шпаринки, у якій можна було б розчинитися. Їх було п’ятеро. Вони наближалися. Щойно порівнялися, як один із них схопив Рутенію за барки. Інші бандити миттю їх оточили. Віт із Дзеванною вже повернули за ріг і того не бачили. Один зі злодіїв махнув рукою, і злидень відлетів убік, вдарившись об камінну стіну будинку. Про нього забули, але він швидко отямився — і непомітно відповз, а тоді дременув щодуху за Бітом.

— Ну, здрастуй, відьмо Рутеніє! — дихаючи в обличчя смородом, прохрипів нападник.

Хтось штовхнув її у спину. Від поштовху Рутенія вигнулася і, продовживши рух, різко випросталася, вдарила ватажка, що необачно лишився стояти на місці, головою.

— Ах ти ж клята баба! — закриваючи рукою розбитого носа, пробурмотів ватажок.

І вдарив знизу. Земля захиталася під Рутиними ногами. Ватажок дав команду — і вся юрба накинулася на відьму. Удари сипалися, як з мішка, і єдине, що вдавалося Рутенії — це рятувати голову і живіт. Крізь суцільне покривало болю їй вдалося розібрати слова.

— Бий її, бий цю кляту відьму! Вона мені за все заплатить! — тонко верещав ватажок.

— Будеш знати! — підтакував йому чийсь фальцет.

— Так її! Бий по нирках!

— Та краще в голову попади!

— А ти чого витріщився! Й собі хочеш? — це, мабуть, хтось із перехожих не встиг сховатися чи обійти стороною бійку.

— А ну, хлопці, гайда на нього!

Удари трохи послабшали, зате поруч почулося тупотіння, чийсь зойк і радісні крики бандюг. А потім почувся гучний крик. Перш, ніж потрапити у повну пітьму (таки потрапили в голову!), вона впізнала до болю знайомий Бітів голос.

* * *

У пітьмі було тепло і приємно. Але згодом з’явилося світло, і Рутенію знудило.

— Хо-хо, ну й потріпали тебе! Добряче! Та нічого, зараз приведемо тебе до тями. Трішки… — далі полився потік незнайомих слів.

Крізь біль і нудоту Рутенія намагалася зрозуміти, чий це голос, та їй ніяк не вдавалося. Вона спробувала розкрити очі і застогнала. Чиясь прохолодна рука лягла на чоло:

— Тихо, тихо! Все добре. Буде. Ти тільки лежи спокійно.

— Хто ти? Де я? — прошепотіла Рута.

— Ми у друга! — сказав Віт.

— Руто, тобі дуже боляче, так? — це Дзеванна.

— Ану, геть звідси! Не заважайте їй, і мені теж!

Почулися тихі кроки, після чого прохолодні руки почали метеликами торкатися її тіла, і біль зникав.

— Все, тепер можеш розплющити очі.

Навколо панувала напівтемрява. Вона підвелася і побачила, що лежить посеред величезної круглої кімнати. З одного боку — вікна, завішені прозорою тканиною, а з іншого — великі і малі столики, печі і плити з витяжними трубами. Столи заставлено різноманітними слоїками, бутлями, деякі завалено купами трав.

Зачарована Рутенія, нарешті перевела погляд на хазяїна цього багатства. Побачила високого парубка з довгим чорним волоссям. Очі — волошково-сині. Лише коли Рутенія зазирнула у ці очі, то зрозуміла, що лежить зовсім без одягу. Скрикнувши, вона потягнула на себе простирадло, й тоді стала спокійно роздивлюватись парубка. Він не був красенем — завеликий ніс з горбинкою, завеликий рот, занадто худий.

— Я — Золота, відьмак-зільник, Чародій Орії. А ти? — він запитально подивився на Рутенію. — Твої друзі відмовилися будь-що розповідати, доки ти не прийдеш до тями…

* * *

Осіннє сонце нагріло плити брукованого двору навколо фонтану. Згодом сонячне тепло замінила прохолода кам’яних стін. Обідня зала знаходилася за кілька кроків, і коли друзі в неї увійшли, стіл було накрито. Золота стояв поруч і ґречним жестом запрошував сісти.

— Батько казав, що такий день настане! Він усе життя на нього чекав…

— Твій батько? — здивувався Віт. — А хіба ти не…

— Це мій батько звертався до вас по допомогу!

Всі мовчали.

— Мій батько давав слово, і я дотримаю його! — проказав він після мовчанки. — Я допоможу вам. Розказуйте.

— Гаразд. Слухай… — і Рутенія розповіла усе.

— Ми маємо єдиний вихід — дістатися до Суронжу і знайти Добровіна! І бажано — якомога швидше, — сказала вона, завершивши оповідь.

— Мушу поміркувати, — сказав Золота.

— Але ти ж зрозумів — допомагати нам небезпечно. На нас полює…

— Здогадуюся, хто! — перервав Віта зільник. — Визначений час прийшов, кожен мусить зробити вибір… — Здавалося, Золота у задумі звертається до себе самого. Згодом він струсонув головою, повертаючись до дійсності: — Я маю спосіб допровадити до Суронжу… але… спочатку поїмо…

Всі накинулися на їжу. Їли так, що аж за вухами лящало: це ж бо була перша людська їжа за кілька днів. Однак, трапеза тривала недовго, бо незабаром до кімнати влетіла перелякана служниця:

— Там… Озброєні люди!

Золота скочив з-за столу першим. Без зайвих питань всі кинулися за ним. Він повів їх униз.

— Певен — це ті бандити! — вигукнув біжучи Золота. — Ахруманові посіпаки!

— Він упізнав мене, все може бути! — задихаючись, промовила Рутенія.

Золота зупинився неочікувано, і Віт з Рутенією приплюснули його до дверей. Бось із Дзеванною встигли стишити хід. Виборсавшись з-під відьми і чугайстра, зільник відчинив важезні, оббиті залізом двері — відкрилася похмура кімната.

— Щоб чари спрацювали, я мушу переміщатися з вами, — сказав Золота.

Нагорі почувся шум. Тупіт ніг, крики, дзвін битого посуду.

28

Всі стали в коло, а Золота почав їх обходити:

Не сам я йду, чорним волом їду

Сухою гадиною поганяю,

Правою ногою на поріг ступаю,

Своїм ворогам язик та очі одвертаю,

Щоб вони губами не плямкали,

Зубами на нас не клацали,

очима нас не бачили!

Золота скочив у коло, і друзів оточила блакитна напівпрозора стіна.

— Це їх трохи затримає, якщо раптом сюди увірвуться.

Ніби на підтвердження його слів, у двері загупали:

— Відчиніть! — почула Рутенія знайомий голос.

— Відчиніть, бо гірше буде!

— Висаджуйте двері!

Золота зважав на крики. Він став у центр кола, вийняв з-під поли три пляшечки і ніж, поклав усе це на землю, а сам став на коліна і звів догори руки:

Текло три ріки під калиновий міст:

Перва водяна, друга молочна, третя кривава;

Я водяну ізоп'ю,

а молочну споживу,

а криваву — спущу

На цих словах Золота випив дві пляшечки, схопив ножа і полоснув ним по руці. Кров полилася потоком, і він підніс третю пляшечку, наповнивши її своєю кров’ю вщерть. Після цього, похитуючись, підвівся:

Летів білий ворон із-за крутої гори,

Сів у сірого коня на крижі,

З крижа на спину, а зі спини на гриву,

А з гриви — додолу!

Поможи, крове моя, сірого коня взнуздати,

Та до Суронжу дістати!

Золота жбурнув пляшечку додолу, і світ почав кривитися, стискатися, перетворюватись на мерехтіння кольорів і блискотливих відтінків.

Перш ніж це сталося, Рутенія встигла побачити, як розчахнулися двері і до кімнати увірвалися троє озброєних людей. Позаду них стояло ще кілька воїнів. Серед них вона впізнала свого нападника; його обличчя спотворила ненависть, коли стало зрозуміло, що здобич вислизає.

* * *

Отямилися на березі річки. Голова паморочилась і боліла. Першим спробу підвестися зробив Бось, і з третього разу це вдалося. Йому навіть вистачило сил на лайку:

— Трясця твоїй мамі, клятий чаклун! О-йо-й! Ти хотів нас вбити, зізнавайся, бо…

— Облиш, ти ж бачиш, йому теж непереливки, — вступилася Рутенія.

29

— До речі, так, просто цікаво, де Суронж?! — не вгавав Бось.

— Суронж десь поруч, — сказав тихо Золота.

— Друзі, мені час іти, — втрутилася Дзеванна. — Я цієї річкою дістануся своїх.

Стало сумно. Стільки часу, стільки пригод, стільки переживань разом. Упродовж мандрівки думка про розставання якщо і спадала комусь у голову, то відразу зникала. Тепер же вона була така явна і невідворотна, як ніколи досі.

Щось треба було казати, та слів не було. Були лише погляди, і вони промовляли краще за вуста. Погляди казали: «Ми ще зустрінемося. Це ненадовго. Мені дуже сумно. Може, не треба?»

Постоявши трохи, Дзеванна, так і не вимовивши ні слова, скинула з себе балахон, що його одягнула у Золоти, повернулася до річки лицем і увійшла в неї. Вода розчинила обриси її тонкого тіла.

Дзеванна не озирнулася. Ніхто не махав руками їй У слід.

Сумно. І порожньо.

Рутенія крадькома поглянула на Золоту. Той мовчки втупився у простір перед собою і щось шепотів під ніс. Коли закінчив, пояснив:

— Я наклав на Дзеванну охоронне замовляння. Якщо Дзеванна потрапить у небезпеку, ми знатимемо про це, і про те, де вона знаходиться.

Стало спокійніше.

Довкола, скільки сягало око, зеленіли пагорби. Ніщо не порушувало тихого і привітного спокою. Здавалося, тут можна прожити вічно, так і не зазнавши лиха. Сонце дарувало світло і тепло, а трава вдячно тягнула до сонця свої зелені стріли. Сюрчання цвіркунів розривало повітря. Де-не-де пролітали блискавки метеликів та діжки жуків.

Плюскотіла річка, виблискувала тисячами сонячних зайчиків. По той бік земля вкривалася городами. Деякі були чорні — без урожаю, деякі сіро-жовті — то довге сухе квасолиння шурхотіло під поривами легкого вітру. Окремі клапті — з ніжно-зеленими паростями озимого жита.

— Здається, нам час? — озвався Золота. — Пропоную вийти на пагорб і зорієнтуватися.

Думка була слушна, і Віт першим дістався верхів’я пагорба, з якого стало видно величезне місто. Високі сонячно-жовті стіни, здавалося, надумали позмагатися у яскравості з сонцем. За ними можна було розгледіти кілька сніжно-білих башт.

— Це вони! — вигукнув Золота.

— Хто?

— Не хто, а що! Башти княжого двору — Добровін там.

— Ну, то рушаймо. Он я бачу шлях, — показав Віт рукою вниз.

Огинаючи пагорби, змійкою повзла дорога. Нею пленталася пара волів, тягнучи за собою повну гарбу. Колеса натужно і ритмічно рипіли, задаючи такт похитуванням дядька, який задрімав, стискаючи в руках віжки.

Друзі спустилися з пагорба і вирушили слідом.

Рутенія звернулась до Золоти:

— Віт розповідав, що під час Великодня боги відкривають Небесні Браму і спускають на землю Очисний Вогонь. А чому лише у Великдень? Лише один раз на рік?

— Є багато сказань про давні часи. Чим більше Боги боролися зі злом, тим сильнішим воно ставало! Мабуть, вони так і не розгадали цю таємницю людської природи, бо коли війна досягла апогею і мало не знищила усіх людей і Богів, було вирішено: лишити людей на самоті, не втручатись у їхнє життя… — Золота замовк.

— І що далі? — зацікавився розмовою Віт.

— А далі з'явилися рахмани, які навчили людей Силі. А боги закрилися від світу людей Небесною Брамою. І прочиняють її лише раз на рік. Чому, не знаю…

«Боги, здається, порушили свої плани про невтручання. Вони таки почали впливати на людей. Принаймні, на мене. На мої сни. Бо хто ж, крім них, міг вказати на підземелля? І підганяти на шляху до Суронжу? І ще цей камінь! Щось має статися, щось назріває… якесь велике зло, інакше б Ахруман не напосідав, ніби це його останні дні…» — думала Рутенія.

— Останні дні! — вигукнула вона, забувшись.

— Що? Що? — переполошилися її супутники.

— Чому Ахруман так причепився до нас? Ви думали? Надходять останні дні! Дні до чогось важливого для нього, вкрай важливого! І ми — перешкода. І тому він не зупиниться, доки ми не зупинимо його самі!

Сонце піднялося високо, і йти стало важко. Віт запропонував догнати гарбу і попросити дядька підвезти:

— Аго-ов, чоловіче добрий! — гаркнув Віт.

Візник аж підскочив, стискаючи повіддя:

— Хто?! Що? Ти хто? — очуняв він і втупився у Віта. — Ви хто? — додав, коли побачив, що Віт не сам. — Йой, дідько з тобою, злидень! — вигукнув, коли позирнув на Бося, і вперіщив волів так, що слідом за гарбою здійнялася курява на кілька метрів заввишки.

— Ну ось, нас уже люди бояться, — сумно промовив Віт.

— Я б теж нас злякався! Поглянь, у що ми вбрані! — відповів Золота. — В такому вигляді не те що в княжий замок, навіть у місто не пустять.

— То що ж робити? — задумалася Рутенія.

— Як що? Вкрасти десь одяг! — знайшовся Бось.

— Ти що? — обурився чугайстер.

— Може, купиш новий? У тебе, мабуть, гроші є? Чи ти можеш їх тут на дорозі заробити?

— Віте, боюсь, злидень правий. Одежину нам таки доведеться в когось… позичити. Коли дістанемося замку і все владнаємо, повернемо власникові кошти, — сказала Рутенія.

Гарби вже й слід розтанув, коли позаду почувся кінський тупіт. Щоб не потрапити під копита, довелося зійти на узбіччя. Тупіт наближався і вже за мить перетворився на гуркіт. Земля здригалася під ногами, повіяв задушливий вітер і приніс запах кінського поту, пилу і тривоги. Слідом за запахом повз подорожніх стрілою пронісся озброєний загін.

— Оце так-так! Таки щось відбувається, — замислено промовив Віт.

— Щось відбувається… — повторив Золота.

Сонце палило. Дорога нарешті оббігла півколом черговий пагорб, і сонячні стіни Суронжу відкрилися у всій красі.

Попереду була відчинена брама, і вартові оглядали всіх, хто бажав потрапити у місто. Рутенія здалека помітила селянина з гарбою — він саме про щось сперечався зі сторожами, вимахуючи руками. Слова не долітали до друзів, бо перед ними стояв ще кінний загін, вершники голосно обговорювали недолугість цих оглядів.

— Якого дідька?! — голосніше за всіх обурювався сивий дядько. — Невже ці телепні здатні відрізнити чорнобожого відьмака від нашого чи зупинити ахруманового посланця?

— Інша справа — поставити на варту справжню відьму! — підтримав його голос ззаду. — Та якщо не зупинить, то хоч відчує завчасно.

— Понатикали кругом селюків, ніби справжніх вояків мало! — донеслося зсередини загону.

— А ну, варто, пропусти військо! — не витримав зволікань сивий, і направив коня просто на вартових.

Ті знітилися, бо ж, мабуть, чин сиваня був значно вищим від їхніх, швиденько пропустили селянина і відкрили дорогу для війська. Кіннота з гуркотом і вигуками рвонулася з місця, а слідом за ними спробувала прошмигнути наша компанія.

— А ви куди, голодранці? — зупинив їх грізний окрик вартового.

— Ми — в місто! — гонорово відповів чугайстер, дивлячись вартовому просто у вічі.

Той не відвів погляду. По очах було видно: вирішив відігратися за своє приниження:

— А чого вам у місто? — Він перегородив дорогу колодою і на показ лінькувато сперся на неї. — Вештаються тут ледацюги, а потім у чесних людей гроші щезають.

Охоронець зиркнув вгору, на охоронну вежу — там було порожньо. Сторожа кудись поділася.

— Слухай, ти, негайно пропусти нас! — не витримав Віт.

— А то що? Я тут закон! — вимовив вартовий, раптом змінивши позу, випроставшись і наблизившись до Віта. — Я вирішую, пропустити мені вас чи ні! І я вирішив! Я вас не пропущу!

Рутенія ж у цей час кинула погляд на другого вартового, що весь час стояв позаду і не втручався. Був він якийсь миршавий і сірий. Тоненькі вусики обплітали губи. Гостренький носик робив його схожим на польову мишу. До того ж він увесь час ним ворушив. А очі — очі намертво вп’ялись у Рутенію. Вона одразу відвела погляд, та відчуття липкості не покидало.

Суперечка між Бітом і першим вартовим зайшла в глухий кут, і в розмову вирішив утрутитись Золота.

— Кажеш, ми голота? А якщо я скажу, що я — Верховний Чарівник Орії?

— Ха-ха-ха! — чітко вимовив вартовий, лють просто розпирала його. — Ти такий же чарівник, як я — князь Словунії.

— Я — Золота, відьмак і Верховний Чарівник Орії. І ми йдемо до Великокняжого Замку для зустрічі з Добровіном!

— Ще раз ха-ха! Де це бачено, щоб такі лахмітники були відьмаками? Хіба що чорнобожники! — він зробив паузу, і потім, ніби щось обмірковуючи, повів далі. — А може, ви і є чорнобожники? Он, і злидень з вами… Ну, зараз буде вам Великокняжий замок! І не просто замок — підземний замок. Кам’яні хороми з залізними ґратами вам будуть! А ну, геть звідси! — І помилився, втретє. Втретє, бо перша помилка його була, коли назвав чугайстра голодранцем, а друга — коли посміявся з Золоти.

Охоронець замахнувся шаблею.

Золота просто відступив убік, а охоронець полетів сторчма. Другий вартовий кинувся було на допомогу, та чомусь зупинився. Перший із гнівним ревінням підвівся. Його розбитий ніс юшив кров’ю. З налитими люттю очима він кинувся на Золоту, і це була четверта помилка. Золота дозволив йому наблизитися майже впритул, а тоді різко присів, виставивши праву ногу вбік. Вартовий перечепився і мало того, що знову полетів сторч головою, то ще й вгамселився нею щосили у колоду, якою сам же й перегородив дорогу.

Другий вартовий спокійно підійшов до непритомного, приклав руку до шиї, а тоді заходився піднімати колоду, щоб звільнити шлях.

— А ти… — здивовано почала було Рутенія.

— Він мені ніколи не подобався. А тепер буде наука. Я бачу — ви ті, за кого себе видаєте. Йдіть, поки він не опритомнів. А я тут сам усе владнаю.

* * *

Коли вони зникли за брамою, миршавий вартовий роззирнувся, підійшов впритул до непритомного. Тоненько, самими губами, посміхнувся. Дістав вузький ніж, більше схожий на шпичак, і різко всадив своєму напарникові точнісінько у серце. Потім схопив тіло в обійми і завиграшки підняв, відніс на відстань від брами, скинув у рівчак, подалі від людських очей. А сам вартовий тінню ковзнув у місто. Він встиг помітити, куди попрямували відьмаки, але сам за ними не пішов.

Неподалік брами за кількома вузькими провулками сховалася малолюдна корчма. Він тихенько до неї увійшов, замовив три кухлі горілки з одним огірком. Хазяїн, нічого не сказавши, послав служку у погріб, а сам зостався наодинці з гостем. Той тихцем сказав кілька слів, після яких хазяїна наче вітром здуло: «Рутенія у місті!»

30

Місто було побудоване колами, тому знайти дорогу було легко, але дістатися місця важко. Дорога до центру, як і має бути, починалася від самих воріт. Однак на центральну вулицю міста вона не скидалась. Одразу за стінами починалися ряди напівзруйнованих будівель, які, немов обценьками, стискали дорогу, нависали над нею, затуляючи небо. Водночас вони створювали таку бажану тінь! На перший погляд, будівлі були незаселені, та коли Рутенія крадькома озиралася, то бачила, що з вікон, напіврозбитих дверей, розтрощених дахів визирають дитячі і дорослі обличчя.

Не такого Рутенія чекала від Суронжу.

Проминувши цей похмурий район, вони вийшли на невелику площу. В центрі стояв фонтан, а довкола зграйка дітей бавилася водою, обливаючи себе та перехожих. Не обминула ця чаша і Віта, який у відповідь радісно усміхнувся дітям, а потім сам підбіг до фонтану і почав бризкатися. Діти залементували в захваті — коли б іще на них побризкав водою двометровий велет?

Віт продовжував бавитися, коли помітив: посмішки на дитячих обличчях зникли, а згодом зникли і самі діти. Він озирнувся — його друзів оточили більше десятка вояків. Утікати нікуди. Від площі відходить ще три дороги, та всіх їх перегороджено.

— Ось ми вас і дістали! — відділився від оточення командир. — За наказом Старшого Князя Яра Третього, вас заарештовано за звинуваченням у поклонінні Чорнобогу та спробі викрадення Оберегу Міста.

— Чекайте, що за дурня? — Віт ступив уперед, та його зупинила шабля біля горла. — Це — Рутенія, це — Золота. Верховний чарівник Словунії. Добровін чекає на нас! Повідомте його!

— Всі ваші прохання не мають сили. За наказом Старшого Князя Яра Третього, всі, хто підозрюється у поклонінні Чорнобогові, не мають права голосу і підлягають страті. Ви підете з нами, і можливо, у вас буде кілька днів для спокути! Якщо не підкоритеся, ми маємо право порубати вас на місці! Вибирайте.

— Ми йдемо з вами! — зітхнув Золота.

Рутенія тихцем торкнулася його плеча, показавши поглядом униз. Золота опустив очі і зрозумів: злидневі вдалося непомітно зникнути.

Сторожа не повела їх до княжого замку. Натомість вони звернули до якогось провулку, пройшли кількома безлюдними вулицями, поблукали лабіринтами завулків, і коли бранці вкінець заплутались і виснажилися, вийшли до сірої будівлі. Грубо вирубана з каменю, вона височіла на тлі радісно-синього неба, наче темна грозова хмара. Майже невидимі, малюсінькі віконця втупилися у бранців жадібними поглядами.

Всередині споруда справляла не краще враження. Сірі коридори, тьмяно освітлені кіптявими смолоскипами, сирі стіни, вкриті тонким зеленкуватим мохом…

«Хто нас звинуватив? Ми ж ні з ким навіть не зустрічалися? Може, нас просто з кимось переплутали?» — думала Рутенія.

Та коли за ними зачинилися важезні кам’яні двері, остання надія розвіялася. Світло до камери потрапляло крізь невелике віконце завбільшки з голову і непридатне для втечі.

— Ми назвали свої імена. Якщо вірити Дзеванні, мене мають знати у Суронжі. Мене тут навіть чекали!

А отже, звинуватили саме нас. Тут немає помилки! Тут є чиясь лиха воля! — сказала Рутенія.

— Ахруман знову постарався! — зрозумів Золота. — Та як? Як йому вдалося?

— Як йому вдалося, з’ясуємо, коли вийдемо звідси. Зараз же треба знайти спосіб вийти… — замислилася Рутенія.

Та голова була порожня. Поодинокі й хиряві думки ширяли у цій порожнечі. Жодної ідеї не було ні у Віта, ні в Золоти. Мовчки вони досиділи до темряви, яка накрила їх темним рядном. Їсти ніхто не дав. Стало холодно. Ліжка у їх в’язниці передбачено не було: нащо тратитися на тих, хто й так скоро буде на тому світі? Добре, хоч отвір у підлозі був: у темряві вони всі по черзі використали його за призначенням. Після цього притислися один до одного і спробували заснути. Сон не йшов. Рутенія намагалась думати про втечу, та голова вперто відмовлялась і чомусь настійливо звертала увагу на обійми Золоти, змушувала прислухатися до його рівного дихання. Вона почала рахувати його видихи, і так заснула.

Пробудження нічого доброго не принесло. Хіба що промінчик світла вдарив у середину камери, розбивши морок і розвіявши його по кутках.

— Та що ж це таке? Все місто ніби вимерло! Жодного звуку, — сказала Рутенія.

— Не знаю, що це, але певен — щось відбувається у Суронжі, й це щось — не дуже добре! — відповів їй Золота.

Їсти хотілося страшенно. Віт не витримав і підійшов до дверей. Приклав вухо, а потім почав щосили гатити по них кулаками і кричати:

— Гей, там, зовні! Ви тут хоч їсти даєте?

— А ну замовкни! — нарешті почулося з-за дверей.

— Та їсти ж хочеться! Чи ви тут голодом страчуєте?

— Їсти? Ха-ха, — зайшовся реготом голос внизу. — Нащо? Все одно недовго лишилося! От чудні! Нате води, може, полегшає!

І з дірки під дверима з’явився кухоль. Тільки побачивши холодну воду, торкнувшись вогкого від крапель кухля, Рутенія зрозуміла, як хоче пити! Втамувавши спрагу, всі полегшено зітхнули. Втім, полегшення було тимчасовим: стіни нікуди не ділися.

Раптом у дверях щось клацнуло, і вони з гуркотом відчинилися. За ними стояли два охоронці з оголеними шаблями.

— Виходьте по одному! — сказав той, що стояв праворуч.

— А ти ввійди і візьми! — вишкірився Золота.

Охоронці нерішуче перезирнулися, але ввійти побоялися. Вони просто зачинили двері, а коли відчинили їх, перед очима ув’язнених постав живий коридор з охоронців. Він починався від самих дверей і тягнувся далеко вглиб коридору.

— Вам звідси не втекти, — спокійно мовив той же охоронець. — Ви вб’єте кількох із нас, та інші вас здолають.

— Не дурійте. Виходьте, — додав впевнений у своїх силах другий.

Бранці повільно рушили до виходу. Йдучи вздовж живого коридору, Рутенія намагалася вгледіти бодай якусь прогалину, та в кожному поперечному коридорі стояла така ж стіна з охоронців.

«Де їх стільки набрали?» — дивувалась вона.

Нарешті вони опинилась на невеликому залитому сонцем подвір’ї всередині в'язниці. По периметру стояли у два ряди охоронці. По центру — велика купа хмизу, накидана навколо трьох стовпів. Біля хмизу стояв ще один охоронець, та його голова була вкрита чимось чорним. Виглядали лише сині очі. Вони з цікавістю стежили за в’язнями. Жодної неприязні — лише цікавість. В його руці палав смолоскип.

— Це для нас? — здогадався Віт.

— Еге ж, — підтвердив Золота.

— Будуть палити? — спитала Рутенія.

— Еге ж, — знову підтвердив Золота і додав, — та з вогнем ми впораємося. Дивися на небо.

Рутенія підвела голову. Небо було чисте і безхмарне. Сонце світило, немов забувши про те, що вже осінь. А може, воно так намагалося останніми зусиллями втримати літо. Охоронці підштовхнули їх у спину, мовляв, ваша дорога — до хмизу. Розчищеними стежинками їх підвели до самих стовпів, після чого прив’язали. Золота щось шепотів.

У мить, коли мотузка торкнулася її рук, у неї нарешті з’явилася думка:

«Як я могла забути? Я ж могла прикликати полоза! От дурепа!» — але руки вже були зв’язані, а камінь — за пазухою.

В цей час охоронець опустив свій смолоскип у хмиз — і той весело спалахнув жовтими язичками. Повіяло жаром, горло і ніс одразу забилися димом. Рутенія спробувала заплющити очі й зосередитись на камені. І він відповів! Спочатку легким теплом, потім пульсацією. Він діє! Зараз прийде полоз, і врятує нас! І в цей час у голові пролунав Горинів голос:

— Я не можу пробитися до Суронжу. Сильні закляття! Візьми моєї сили! Цього замало, але більше передати не можу!

І Рутине тіло сповнила сила. Вона більше не відчувала ні жару, ні болю, хоч вогонь уже підступив до ніг і почав палити одяг. Вона розірвала руками пута.

Золота закінчував своє шепотіння, посилюючи голос — тепер його чули навіть охоронці:

На Осіянській горі, там стояв колодязь кам’яний;

Туди йшла дівка кам'яна,

кам’яні й відра, кам'яний коромисел,

Кам'яна коса, кам'яна вона вся;

Коли вона відтіля води принесе,

тоді з рожденного Золоти кров потече;

тоді з неба божого дощем вогонь заллє!

— Рви пута! — вже звертаючись до Рутенії, крикнув Золота.

Та миттю повернулась і одним порухом порвала ремінці, що стискали Золоту. Він же нігтями провів по руці — з неї на вогонь зацебеніла кров.

Охорона, запізно зрозумівши, що відбувається, кинулася було до бранців, та щойно Золота порвав собі вени, як на чистому небі з’явилася чорна хмара, з неї полився рясний дощ. Він миттю залив вогонь. Кров з Золоти лилася все дужче, а дощ припустився і перетворився на град. Градини немилосердно били охорону, і ті з криками носилися подвір’ям, доки не зрозуміли: єдиний спосіб сховатися — втекти у приміщення.

Коли подвір'я спорожніло, Золота спробував затиснути руку, щоб перекрити кров, та сил не було. Бліде Золотине обличчя повернулось до Рутенії, і він зміг лише сказати: «Вибач, я намагався…» І впав додолу. Рутенія кинулась до нього, перед тим звільнивши чугайстра. Потрібно було перев’язати руку. Віт простягнув їй свої пута. Та щойно зупинили кров, як припинився і дощ.

Охоронці з недовірою виходили зі схованок, оточуючи бранців. Тепер їм уже точно нікуди втікати. Якщо вони й мали шанси з живим Золотою, то з його непритомним тілом їм не відбитися, якою б сильною не почувалась Рутенія.

Воїни стискали кільце. Віт із Рутенією стали спина до спини.

31

У Добровіна було обмаль часу. Хвиля викрадень прокотилася Словунією. Викрадали обереги міст. Все почалося з Суронжу, а за кілька днів було викрадено обереги зі столиць Скреви, Древії і Полевії. З князівств прибували посли-відьмаки з проханнями про підмогу. Добровін у намаганнях зберегти таємницю і водночас розкрити злочини забув про їжу і сон.

Купа часу йшла на збереження спокою слов’ян. Скревлян і древлян вдалося заспокоїти, а от полян — ні. Полевія завжди була неспокійним князівством. Пнулася до самостійності, незалежності. А тут випала така можливість зіграти на слабкості Старшого Князя! І саме під час розмови з полянським відьмаком зачувся гомін, крик, брязкання зброї.

Добровін, вибачившись перед гостем, вискочив у коридор, і там був збитий з ніг якоюсь низенькою істотою. Обоє полетіли шкереберть, а тут приспіла і сторожа. Вона оточила клубок із Добровіна та цієї істоти, що борсалася в складках відьмакової просторої одежі. Коли нарешті Добровін зміг підвестися, перед ним постав…

— Злидень у замку! — вигукнув відьмак, і заніс було руку, щоб кинути охоронне закляття.

Сторожа наготовила сулиці, щоби у разі чого заколоти злидня старим перевіреним методом. Той же перелякано озирався і щось намагався сказати, дивлячись на Добровіна. Відьмача рука була вже готова до вирішального кидка, коли він у тому белькотінні розібрав по губах знайоме слово.

— Ану, повтори! — наказав він злидню і показав стражі, щоб вона відступила.

— Ру…е… я! — судомно вигукнув злидень.

— Ще раз, не розумію! — підійшов ближче Добровін, відсуваючи в бік сулиці.

— РУТЕНІЯ! — немов долаючи внутрішній супротив, нарешті спромігся просто у вухо Добровіну вигукнути злидень.

— Де? Де вона? Звідки ти?.. — почав було Добровін, та озирнувшись, схопив злидня за шкірку і потягнув до своєї кімнати.

32

В’язничне подвір’я залило синім світлом. Охоронці вклякли на місці, так само завмерли й ув’язнені. Настала тиша. Рутенія почула, як калатає серце, і зрозуміла.

Охоронці ошелешено дивились угору. Рутенія й собі звела очі. Там синє світло почало збиратися в сліпучу сферу. Коли все світло втягнулось у неї, вона шалено закрутилась і понеслася донизу. Далі все відбувалося, мов уві сні:

Синя куля впала між Рутенією та охоронцями і вибухнула яскравим світлом. Хтось відвернувся, хтось затулив очі руками, хтось кинув зброю і побіг геть з двору, хтось скрикнув і впав на землю.

Із синього світла проступила людська постать. Висока, з довгими руками і ногами. Трішки незграбна. Чимось схожа на Віта. Із довгою палицею у правиці. Постать простягнула до Рутенії вільну руку і поманила до себе у світло. Рутенія взяла Віта за руку, той підхопив Золоту і пішов за нею.

Щойно вони увійшли у світло, як побачили: в’язничний двір почав віддалятися від них. «Ми летимо!» — здогадалась Рутенія, коли побачила під ногами свою темницю. І лише потім звернула увагу на того, хто стояв поруч. Довге сиве волосся водоспадом лилося донизу, довга борода сягала майже до пояса. Великий гачкуватий ніс нависав над бородою. Великі й усміхнені очі весело дивилися на них.

— Добровін! — здогадалась Рутенія. І знепритомніла. Тепер Віт тримав на руках і Золоту, і Рутенію.

До тями відьма прийшла непомітно, без звичного болю і нудоти. Просто відчула, що лежить на м’якому ліжку, вкрита ковдрою. Їй тепло і нічого не болить. І страшенно хочеться їсти. Десь неподалік почула голоси. Один вона знала, другий теж був ніби знайомий — густий, теплий, мов оксамитова тканина, і водночас владний.

— …Ваш друг злидень мало не на голову мені впав, волаючи, що Рутенія в місті і її треба рятувати. Вам із ним пощастило. Проскочив крізь усю охорону, пробив найсильніші мої охоронні закляття… — вів той голос, а Віт відповідав:

— То Рутенії заслуга. Це вона змогла достукатись до нього. Ми ж його спочатку силою схопили…

— А як ти нас знайшов? — озвалась Рутенія, зрозумівши, що поруч друзі.

— Сила Крові. Ваш зільник Золота використав Силу Крові, покликавши грозу. Чесно кажучи, я давно вже не бачив такого сильного поклику.

— Там… Золота? Як він? — стривожилась Рутенія.

— Гаразд. Він міцний. Витримав.

— А Бось? Він тут?

— Так, він чекає внизу. Будеш готова — тебе проведуть.

У Рутенії відлягло від серця.

Коли Віт з Добровіном вийшли, прийшли молоді служниці, а за ними — кілька дужих чолов’яг з дерев’яною балією. За кілька хвилин вони наповнили її гарячою водою і вийшли. А дівчата допомогли Рутенії дійти до води. Вони змивали з тіла піт, бруд, зливали на волосся, додавали у воду пахучі трави. Рутенію огорнуло відчуття спокою і щастя. Нарешті вона серед друзів, скоро все роз’ясниться і все буде гаразд…

Після купання дівчата допомогли витерти тіло, принесли одяг — чорні шкіряні штани, таку ж шкіряну куртку і білу сорочку. Вона одяглася, підійшла до дзеркала і жахнулась: обличчя хоч і чисте, та таке бліде, що якраз добре мерцем прикидатися. А ще — величезні синці під очима від недосипання й тривог. Довершувала картину зачіска у вигляді воронячого кубла. За допомогою гребеня з волоссям Рутенія впоралася, а на синці і блідість вирішила не зважати: інші теж, мабуть, зараз не красені.

Ті ж самі служниці провели її до зали, де мала бути вечеря.

Довгий дерев’яний стіл відразу впав у вічі. З одного боку він був порожнім, а з іншого — повний усіляких страв. Там сиділи друзі. Першим її побачив Бось, і замахав руками. Поруч зі столом горів камін, біля якого сидів у кріслі-гойдалці Добровін.

Друзі, привітавши Рутенію, посадили її до столу, їли, як не в себе. Такої смакоти Рутенія не пробувала дуже давно. Принаймні, не могла цього згадати. Та шлунки не безмірні — першими здалися Золота і Бось, за ними Рутенія. Найдовше тримався Віт — він уже ледве сидів, його живіт напнувся, як бубон, а рука ще тягнулася по останню смажену курячу ніжку.

Коли трапезу було завершено, Добровін повернувся до друзів і запропонував повернути стільці до вогню і сісти поруч.

Рутенія озирнулась на свою компанію і почала оповідь. Вона не пропустила жодної подробиці, розповідаючи навіть про сновидіння, напади, страх стати дикою відьмою та розмови з Босем. Там, де вона забувала, її доповнював Віт, а подекуди й Бось. Добровін слухав і не переривав. Інколи він перепитував, щоб уточнити деталі. Коли ж Рутенія дійшла до опису Золотиних чарів на крові, відьмак зупинив її.

— Все, що ви розповіли мені, проливає світло на останні події, про які ви навіть і не здогадуєтеся. Тепер багато чого стало на свої місця. — Добровін відкинувся у кріслі назад, і воно тихенько зарипіло.

— То що ж відбувається? — спитала Рутенія.

— Сьогодні не час і не місце, — помовчавши, відповів Добровін. — Я ще у дечому маю переконатися. Знайте лише, що дивні речі трапляються вже кілька тижнів у Суронжі. Дивні і страшні. І я на порозі розкриття дуже моторошних таємниць. Те, що ви знайшли Дзеванну, дуже добре. Вона нам знадобиться, коли пройде посвяту. Ти, Віте, можеш вирушати у Мовчазні Гори шукати свого діда і його знання: вони скоро нам стануть у пригоді. Ти, Рутеніє, зважаючи на втрату пам’яті, маєш повторно пройти навчання. Ти скоро будеш дуже потрібна. Без тебе, Золото, я не зможу навчити Рутенію всьому, що треба, та й в іншому твоя допомога не буде зайва. — Тут Добровін знову замовк, дивлячись у вогонь. — Ти, Босе, маєш якусь таємницю, і, думаю, ти допоможеш нам свого часу.

Вони сиділи так ще довго, поки Рутенія не наважилась запитати:

— Добровіне, я знаю, що згодом ти багато чого розповіси про мене і моє життя. Але дозволь мені почути відповідь саме тут і саме зараз!

— Ти певна, що хочеш того?

— Так, усім серцем, усім розумом, усім своїм єством я хочу знати — ХТО Я?

Дровиняки в каміні потріскували, і по ногах віяло теплом. Добровін відвів погляд від вогню. В його очах той вогонь не просто відбивався, а множився і підсилювався. Він подивився Рутенії просто у вічі. Дивився довго, не кліпаючи. Так само дивилась на нього Рутенія. Вона витримала його погляд, і Добровін повільно, немов карбуючи слова на камені відьминої свідомості, промовив:

— Ти — Божа Донька!

Книга друга

Шлях до сили



1

Гіркий сум огортав серце Борислава не перший рік. Та ніколи ще він не підступав так близько і не стискав душу так сильно. То холод, то жар кидалися навипередки на його тіло, нудьга пускала пагони десь глибоко-глибоко і проростала крізь усе тіло. Хотілося плакати. Він до болю стискав кулаки, все його тіло ставало судомним згустком — і сльози відступали.

Осінній вечір накрив рядном самотню лісову хатину. Запалена свічка коливала темряву по кутках. Бориславу стало душно, і він прожогом вилетів з хати, аби вхопити свіжого повітря. Холодний вітер, змішаний з дощем, вдарив у груди і змусив закашлятися.

Налетіли спогади.

Ще молодим парубком приїхав він до Богумира. Безтями закоханий і ладний на край світу йти за своєю коханою. Край світу виявися на Русі, під Голунем, у Вовковиях. Під боком у Ахрумана. Та володар жив своїм життям, а село — своїм. Вони оселились у самотній хатині в лісі, за селом, може, тому й не злюбили їх сусіди. А може, тому, що були надто не схожі на інших. Надто закохані, надто щасливі, надто незалежні. Пішла дурна слава. Підозри у пристріті, вроках, чорному оці. Їх це лише смішило, адже володар цієї країни сам був відьмаком, чорніше немає куди! Та натовп не розмірковує, не цікавиться доказами — має сліпу ненависть і сліпу силу, яку спрямовує на будь-кого, хто не такий, хто інший!

Це сталося вночі, шістнадцять років тому. У жінки почалися пологи, і повитуха носилася по хаті з гарячою водою та простирадлами.

Вони увійшли в хату, не питаючи дозволу. Схопили під руки Борислава, зв’язали і приставили до горла ножа. Вони не стали чекати народження дитини. Вони мовчки встромили ножа в серце Русани. Вони пішли так само мовчки, як і прийшли.

Побитий, майже безтямний, Борислав доповз до Русаниного ліжка, а повитуха, яку не зачепили, вийняла ще живу дитину.

Борислав запам’ятав їх усіх. Шестеро, з яких п’ятеро вже померли наглою смертю. Залишився один. Красень Ясновид. Утік.

Відтоді ніхто не чіпав Борислава. Село забуло про нього. І він забув про село. Жив дочкою і спогадами про дружину. Важко жив, бо ненавидів Богумир усім серцем. Та не вертався назад. Щось тримало його тут…

А зараз він стояв у відчинених дверях і натужно бухикав. Забравши руку від губ, він побачив кров. В глибині хати почувся доньчин голос, і він миттю витер руку об спід сорочки і зачинив двері.

— Тату, дме холодний вітер! А ви так легенько вдягнуті! — присоромила його донька.

— Чогось душно стало, то й надумав подихати, охолонути.

— Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобається мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника?

— Чи ти в мене не найкраща зільниця?

Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства людей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої таємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з'їдав його зсередини.

— То мені відомста! — казав батько на її слова і замовкав.

Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Вона знала про страшну смерть матері, знала, що батько помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спливала в її пам'яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозгаданою.

Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом виливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, дослухаючись до мови іншого світла, не штучного свічкового, а справжнього, народженого в муках душі:

Нудьга, нудьга, холодна і бридка

Вповзла під серце мов змія.

Зима, зима, — до краю замела,

Неначе сніг лягла на скроні сивина.

Вночі я чую спів,

Той дивний спів без слів.

Стривай, стривай,

Хоч трохи зачекай,

Співай, співай, співай!

Дочка моя, маленьке пташеня,

Моє єдине набуття.

Минають дні, ти плачеш уві сні,

Та як завжди зима поступиться весні.

Лише сніги зійдуть

Та крильця підростуть!

Злітай, злітай,

Лети за небокрай!

Тікай, тікай, тікай!

Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі лягла спати.

А на ранок її розбудив батьків голос:

— Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут!

— Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спитала вона.

— Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг…

— Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти мене проганяєш?

— Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке подумати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно обнявши Русану. — Небезпека насувається… страшна небезпека…

Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, споглядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом:

— Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу!

— Тату, я не…

— Пообіцяй мені!

— Я обіцяю, — тихо вимовила вона.

І Борислав розповів, як йому було боляче після смерті її матері. Як шукав правди у влади і не знайшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш натомість?» — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він прийде?» — спитав знову Борислав, а той знову засміявся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить мені!» Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках помирали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона?»

Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно.

— Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпаки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв…

Вислухавши, Русана обняла батька. За мить Борислав відсторонився:

— Ти почула правду. Тепер ти знаєш…

— Але чому я мушу йти? Я не…

— Насуваються темні часи! Щось страшне суне на нашу домівку! Темна хмара кружляє над нами… Відчуваю, скоро прийде Він забрати борг…

Русана зазирнула батькові у вічі й зрозуміла: сперечатися немає сенсу. На їх дні осіла тверда рішучість. Він так вирішив, і так буде. Он вже й речі зібрані — кинула вона погляд в куток.

2

— Руто! Останнє замовляння досконале! Ти так вдало поєднала вогонь і воду! Це просто неймовірно! Невже це все на рівні Яви?

Золота від захвату аж пританцьовував. Ще б пак, Рутенії вдалося за місяць навчання сплести замовляння, на яке він колись витратив більше року! Вона усміхалась, розглядаючи кулю, створену наполовину з вогню, наполовину з води. Навколо зібралося ще кілька учнів, які вітали її із успіхом.

— Одразу видно, чия ти донька! — не втримався Золота.


Тієї ночі була страшна хуртовина. Вітер вив, немов голодний вовк. В найтепліших кімнатах мороз пробирав по шкірі. Кожен житель Суронжу намагався забитись у якусь шпарину, розпалити яскравіше вогонь, вкутатись у найтеплішу ковдру. Добровін почав засинати, аж почув страшний гуркіт. Потім стало світло, мов удень. Всі, хто жив у замку, миттю схопилися на ноги. Охорона висипала надвір, а разом з нею і Добровін. Те, що побачили, згодом стало легендою. З неба спустився велетенський стовп світла. Зачаровані, люди заклякли: хто від жаху, хто від захвату. А стовпом повільно пливло донизу немовля. Щойно дитина торкнулась землі, як світло зникло, і громовий голос вимовив: «Наша донька спустилась до вас, люди! Пильнуйте її!» Добровін перший підхопив дитину на руки. Щойно він це зробив, його тіло пронизала судома. А за мить він уже знав, що дівчинку слід назвати Рутенією.


Рутенія втупились у створену кулю, і в очах її потемніло. Куля впала на землю, і розлетілась на дрібні крапельки і вогники. Сама ж Рутенія, затуливши очі руками, побігла геть.

Запала тиша. Зільник кинувся услід за відьмою, але не наздогнав.

Рутенія ж увірвалась до Добровіна:

— Нащо ти відкрив мені правду? Нащо розповів мені?

Відьмак підвів голову, глянув на Рутенію і вказав на крісло навпроти столу. Рутенія сіла.

— Примножуючи пізнання, ми примножуємо біль. Я це добре засвоїв. Мабуть, найкраще за інших. А зараз це розумієш і ти, — сказав відьмак.

— Мені не боляче! Мені страшно від усвідомлення: все, що я роблю, вже наперед кимось і для чогось сплановано. Ще мене лютить, що десь там, на горі, чи ще де, сидить хтось і тягне за мотузки, прив’язані до моїх рук. Хоче — позбавить мене пам’яті, хоче — кине у бій проти Ахрумана, хоче — пробудить у мені сили, а хоче — забере їх! Я нічого не вирішую — вони ведуть мене заздалегідь означеним шляхом до своєї заздалегідь визначеної мети… І я в цій грі — простий пішак! І я проти цього! Я не хочу бути інструментом у чиїхось руках, хай навіть у руках богів!

Добровін встав, підійшов до Рутенії і поклав руки їй на плечі.

— Якось я, домисливши, що не можу керувати своїм життям, що кожен мій рух є наслідком попередніх рухів, що кожен мій учинок є наслідком цілої павутини зовнішніх і внутрішніх причин, які я не можу ні спізнати, ні змінити, прийшов із цим до Вчителя. Він уважно мене вислухав, а тоді дав мені у руку ножа. Я спитав, що з ним робити, а він відповів: «Коли все так, як ти кажеш, то переріж собі горло — і все скінчиться!» Знаєш, що я зрозумів тієї миті?

— Що?

— Що маю вибір! Справді, маю вибір, і Вчитель не буде втручатися, якщо я виберу смерть! Я побачив це у його очах. Я зрозумів іще одну річ… — Добровін стишив голос. — Богам байдуже, буду я жити, чи ні!

— То ми байдужі богам?

— Чи байдужа тобі тріска, що пливе за течією? А якщо побачиш тріску, що пливе проти течії? Ми байдужі їм настільки, наскільки байдужі собі!

— Добровіне, але ж я…

— Це дає тобі ще більше свободи, ніж іншим людям! Я можу вирішувати, йти мені снідати чи не йти, та якщо зачую бойові сурми, піду в бій. Ти ж можеш вирішувати, йти тобі в бій, чи краще піти поснідати…

— Не кажи так! Я ніколи не покину…

— А це вже твій вибір! Зрозуміла?

— Здається, так, — Рутенія обхопила голову руками, поставивши лікті на коліна. — А як же бути зі снами? З видіннями? Вони ж посилаються богами?

— Чому ти так вирішила?

3

Русана пішла. Борислав зітхнув спокійно. Відчуття небезпеки вгамувалося. Вийшов надвір і позирнув на сонячне око. Згадалися давні молитви Дажбогові, що він їх тут, у Богумирі, багато років не згадував. Схотілося впасти на коліна, схилити голову до землі і просити усіх добрих богів врятувати його дитину. Так і зробив.

Після молитви на душі посвітлішало. Дерева навколо хати вже не хиталися загрозливо, а весело вітали його; тиша не нависала, а заспокоювала і давала сили. Невідомо звідки з’явилось бажання покинути всі справи і піти в ліс по гриби… Це бажання подарувало йому кілька годин життя…

Гриби ніби чекали, щоб Борислав їх зібрав. Вони вилазили з-під моху, виглядали з-за стовбурів дерев, посміхалися, виринаючи з купи листя. Польові гриби, яких він давно не бачив, м’які моховики, цупкі білі грибки, навіть кілька яскравих красноголовців. Ліс був сухим, і ходити по ньому було суцільне задоволення. Кудись зникла мошка, яка зазвичай зліплює очі, жодної павутинної сітки…

«Мабуть, полісун мені допомагає» — майнула думка.

Не встиг він її до кінця додумати, як перед ним вигулькнула сіра, обросла волоссям, постать. Від несподіванки Борислав впустив кошика. Дідок стояв, спершись на ціпок, і мовчки дивився на Борислава. Потім сказав:

— Не вертай додому, Бориславе! Лихо там… — почав було дідок.

— Так скоро?

— Лихо завжди приходить, коли не чекаєш. Ти можеш втекти. Ми сховаємо тебе!

— За що мені така ласка?

— Ми знаємо твою дочку, Русану. То чи приймеш нашу допомогу?

— Він знайде мене. Навіщо ховатися? Ти знаєш Русану — тож допоможи краще їй. А моя остання битва має ось-ось розпочатися.

— Ти вирішив! Іди. І знай — лісові жителі ніколи не лишать Русану в біді. І полісуни, і чугайстри, і нічки, і мавки — всі оберігатимуть її.

Дід розтанув у повітрі.

Борислав же повернув додому.

Вже на підході до обійстя він відчув запах диму і почув тріск вогню. Хвильку постояв, а тоді, як був, із кошиком грибів, рушив навпростець. Почувся короткий свист — і гострий біль пойняв ногу. Борислав упав. Гриби посипалися навсібіч.

Збоку зачулися кроки, і він побачив чорні шкіряні чоботи без жодної прикраси. Один чобіт саме наступав на красноголовця, і той із ледве чутним хрустом піддався, перетворившись на біло-червону пляму.

— То це так ти тримаєш обіцянки? Я прийшов по борг, а хата порожня? Що скажеш, га?

— Цього я тобі не обіцяв! — викрикнув Борислав, зібравши сили.

— Ні, обіцяв! В мене було багато справ, та нарешті я звільнився і прийшов. А ти мене надурив! Я цього не люблю!

— Не віддам… уже пізно… — сказав Борислав.

— Так… Вона втекла! Ти здогадався, по що я прийду. Але ти скажеш мені, де вона! Вона буде моєю!

— Ти… не почуєш від мене ні… слова…

— Почую! — сказав чорний і щосили вдарив носаком чобота по рані.

Борислав скривився, але не закричав. Тоді отримав ще один удар туди само. І ще один. Після п’ятого удару йому нарешті вдалося вирвати у Борислава глухий стогін.

— То куди вона пішла?

— Хто?

Роз’ярившись, чорний подав знак одному з вояків, і той вийняв з-за пояса важкого мисливського ножа. Наблизився. Приклав до Бориславового вуха:

— Я бачу, ти не хочеш мене чути. Тож навіщо тобі вухо?

— Ти… можеш порізати мене на шматки… та я не скажу, де дочка… Я не знаю… куди… вона… пішла!

Тяжко давалося йому кожне слово, та він не міг зупинитися. Він промовляв останні слова у цьому житті:

— Та я знаю одне… Ваші злодіяння… не зійдуть… вам… просто так… Є вища сила… є доля… вона покарає вас. А я проклинаю вас… і ваші темні діла… і ваші цілі… Не буде вам спокою… ні в Яві, ні в Наві… І ще одне…

Хто й зна, звідки у нього взялися сили, та він раптом випростався, забувши про біль, і на повен голос виголосив прокляття. Чорний не встиг його зупинити — він теж не чекав такого. Борислав же скоромовкою виголосив:

В лісі росло дерево,

убирало си в кору, в лист, у цвіт.

Стяли його.

Як не має воно тепер сили рости,

цвісти,

так не майте всі мої вороги сили жити,

води пити, їжі їсти!

Аби ви так щезли, пропали,

як пропадає сіль від води

і віск від вогню!

Один з вояків не стримався, розмахнувся сокирою і одним махом відтяв Бориславу голову.

Чорний зірвався з місця:

— Що ти наробив! Потворо!

— Та я чого? Він же проклинав…

— Ти дурисвіт! Дурень! Віслючий син! Ти дав силу прокляттю! Ти дав йому силу-у-у-у! — з диким криком Чорний направив на воїна свою палицю. За мить тільки чорний попіл впав на землю.

— Приготуйте Борислава до треби! Може, хоч мертвий він щось скаже…

Ті слухняно й налякано кинулися виконувати наказ.

Вони знали, що слід робити. Тіло роздягнули, поруч знайшовся великий камінь, що міг слугувати капищем. Перенісши Борислава на цей камінь, вони мовчки стали поруч. Чорний наблизився до каменя і став перед ним на коліна:

— Нарікаю тебе капищем Чорнобожим! Кров’ю поливаю тебе! Требу справляю тобі, Чорний Боже, Повелителю Зла! Віру свою приносить тобі Ахруманів слуга!

Але й мертвий Борислав нічого не сказав.

Ахруманів слуга Ахрумана був розгублений. Уперше йому не вдалося витягти зізнання! Вперше супроти нього став хтось, настільки сильний духом. Уперше він програв! Накресливши палицею у повітрі вогняне коло, він кинувся у нього. За ним поспішили воїни.

Ахруманів слуга не знав, що чиста душа навіки лишиться чистою, у яке багно б її не втоптувала чужа лиха воля. Чиста душа завжди знайде сили повернутися до світла, якщо в ній житиме любов.

Навколо мертвого тіла зібралися лісові жителі. Мавки зібрали одяг, полісуни підняли тіло і понесли углиб лісу. Там, у непролазних хащах, розкинулось озеро. Туди і принесли Борислава. І запалало багаття, підносячи Бориславів дух до неба. Попіл, що лишився, водяники розтрусили над поверхнею озера.

В селищі ніхто навіть не помітив зникнення сусідів. Лише через кілька днів всюдисущі діти принесли звістку: хата згоріла, ані батька, ані дочки немає.

«І слава богам!» — подумали селяни, бо ж важко жити поруч із ворогом, який тебе кривдить, але ще важче жити із тим, кого ти скривдив сам.

4

Чугайстер Віт таки зібрався виконати обіцянку, дану ще в підземеллі: піти у Мовчазні Гори шукати свого діда і вчитися.

— Хіба не можеш ти вчитися тут, у Добровіна? — марно питала його Рутенія, якій не хотілося розлуки.

— Те, що знають і вміють чугайстри — людям недосяжно. Це інше. Це не людське, — відповідав він їй.

Відьма вийшла на свіже повітря й зіткнулася з Золотою. Той вже обшукався:

— Руто, куди ти зникла? Я образив тебе?

— Все гаразд. Дурні думки лізуть у голову, коли їх не просиш. Не зважай, — заспокоїла вона. — Віт уже зібрався?

— Так, він майже готовий. Добровін обіцяв переправити його у Мовчазні Гори.

Рутенія вже хотіла бігти, та Золота затримав її.

— Пам’ятаєш закляття, яке я наклав на Дзеванну?

— Ти таке ж хочеш накласти на Віта?

— Не таке… Я його вдосконалив. Я знаю, як зробити з нього прикличне закляття! Щойно хтось із нас потрапить у халепу, він зможе прикликати нас!

— Це ж чудово!

— Так, але…

— Але?

— Ми не зможемо опиратися заклику: щойно він прозвучить, нас миттю перенесе до того місця.

— А ось це вже небезпечно, — Рутенія озирнулась. — Якщо про закляття дізнається ворог, він легко влаштує пастку…

— Отож бо й воно! Я думаю, як бути з Босем? Чи казати йому? І чи варто взагалі його накладати? Може, обмежитися тим, яке я наклав на Дзеванну?

— Я не знаю. Може, поговоримо з Бітом…

— Ви знаєте, я за цей місяць багато з ним розмовляв, — мовив Віт. — Він хоче розібратися, де зло, а де добро. І він хоче добра своєму народові. А за це не можна нікого зневажати, навіть якщо він діяв неправедними шляхами. Ми щось від нього приховаємо — довіра буде зруйнована вщент!

— Рутеніє, ти? — спитав Золота.

— Я за. Тим паче, це ж я заронила у злидневі зерно віри. Тож і мені відповідати за наслідки.

— Що ж, я хоч і не вірю Босеві, але вірю вам! Хай буде так, як ви скажете. От тільки… Чи схоче того Бось?

— То спитаймо, та й по всьому! — озвався Віт, якому вже час було вирушати.

Бось прийняв пропозицію. Золота посадив усіх в коло, запалив кілька пучок духмяних трав. Коли запах набув сили і приміщення заповнилося димом так, що вже й не було видно облич, він приєднався до кола і почав шепотіти. Рутенія прислухалась:

Сили верхні і сили нижні,

Сили грубі і сили ніжні!

Є на землі небо і хмари, дерева і гілля, сонце і світло, місяць та зорі, тіло і кров!

Як не можуть розлучитися вони, так нехай і ми будемо разом завжди!

Як не може бути рана без болю, так не зможемо ми бути окремо в біді!

Рутенія здивувалася: замовляння побудовано не за правилами. Пізніше Золота їй пояснив, що, крім тих правил, які вона вже знає, є й інші, для тих, хто досяг глибшого розуміння Яви.

Про будову світу Рутенія дізналася від Добровіна.

— Те, що ти бачиш — це Ява. Це світ видимого, це світ життя. Є другий світ — Нава. То світ усього, що пішло з життя. Це світ наших пращурів, світ померлих, світ навів. А є ще третій світ — Права. Права — це закони, за якими існують і Нава, і Ява.

— Це світ богів? — спитала його Рутенія, та у відповідь Добровін лише засміявся.

Але вона й досі не могла зрозуміти, як відьмак може працювати поза Явою, адже вихід за її межі означає можливість зміни законів світобудови. Поки ці думки крутилися в голові у відьми, Золота вийшов із кола і став намотувати на руки густий трав’яний дим. Невдовзі навколо кожної висіло по темній невагомій кулі. Зільник оточив усіх димними колами, не забувши й про себе, витяг з-за пояса справжній металевий ланцюг, кинув його Бітові і сказав:

— Зараз я буду читати замовляння, а ти в цей час мусиш його рвати.

— Та я його однією лівою!

— Рви!

Віт вхопив цеп і легенько шарпонув. Залізо не піддалося. Він почав рвати з усієї сили, аж почервонів. А Золота промовляв:

Є сили, і на кожну силу є сила ще більша!

Як не можна зараз порвати цього ланцюга,

Так і не можна буде відірвати нас один від одного!

Тієї ж миті ланцюг вирвався з чугайстрових рук, піднявся в повітрі, засяяв жовтим і зник. Зачарований Віт все ще стискав руки, коли зільник повідомив, що зараз буде боляче. Рутенія не встигла зібратися, коло диму, що обвивало її стан, раптом стиснуло живота. Золота лише прошепотів: «Не бійтеся, так треба…» — і кільце увійшло в тіло. Різкий біль розрізав навпіл, неначе хтось рубонув мечем. Ноги не витримали — всі попадали. Бось застогнав, Віт вилаявся, Золота з Рутенією терпіли мовчки. Згодом прийшло почуття дивовижної легкості.

— Ось і все! Ми навіки разом! — вимовив Золота. — Ми…

Та він не встиг доказати, бо в кімнату увірвався Добровін.

— Що тут відбувається?! — сердито вигукнув він. — Що ви з собою робите? — руки його тряслися.

— Та це… ми тут… — почав було виправдовуватися Золота.

— Та я бачу, що ви тут! — Добровін раптом замовк, потім озирнувся і заплющив очі.

Коли ж він їх відкрив, то вже замість люті в них світилася усмішка. Відьмак вже не сердився. Та все ж для годиться вичитав Золоту з Рутенією — за те, що не повідомили його.

— Біль був? — спитав він.

— Еге ж, — скривилася від спогадів Рутенія. — Трохи був…

— А якби сказали мені — показав би, як уникнути! — Про себе пробурчав: «Розум є, а думати — не навчилися!». Глянувши вдавано сердито, він повів всіх за собою — відправляти чугайстра у гори.

Рутенія чекала чогось яскравого і величного, та відьмак вивів усіх за межі міста і обмежився вогняним колом у повітрі.

— Ступиш туди — і опинишся у Мовчазних Горах. А далі вже сам…

Важко було чугайстрові прощатися з друзями. Рутенія намагалась не дивитися йому в очі: відчувала, що варто в них зазирнути, як не стримає сліз. Тому і втупилась у підлогу. Золота просто потис руку. Так само зробив і Бось. Рутенія нарешті змогла перебороти себе і підвела очі.

— Я дав обіцянку, і мушу йти! Я повернуся. І повернуся сильніший, ніж був. Я зможу стати поруч із вами в битві зі злом. Я не осоромлю вас. Колись чугайстри були великими воями!

По цих словах він обернувся і вступив до кола.

Добровін пішов. Рутенія провела його поглядом. Їй хотілося його наздогнати і сказати, що без Віта їй буде самотньо, що Віт — мудрий і сильний, що він… Та вона вчасно зупинилася — не Добровіну це слід було казати, а Бітові… «От дурепа!» — картала вона себе. Вона торкнулась плечем Золоти. Золотина рука стисла її долоню. Злидень спостеріг те і пішов геть.

Відьма і зільник стояли поруч. Золота повільно і нерішуче обійняв Рутенію за плечі. Та не пручалася, а лише сильніше пригорнулась до теплого тіла. Перед ними розкинулися зелені пагорби.


«Мені розповіли, що пагорби навколо міст у Словунії вічнозелені, і на них заборонено селитися людям. Чому?» — спитала вона якось Добровіна. І той розповів історію про полозів.

Багато років тому, коли між рахманами і людьми почали точитися чвари, з’явилися полози. Вони стали на бік людей, і ті вділили їм землі навколо своїх міст. Натомість полози мусили їх оберігати від нападів. Земляні полози можуть існувати лише під вільними землями, які не позначені ні землеробами, ні будівничими. Відтоді землі навколо міст вільні від поселенців. А коли зникли рахмани, почали зникати і полози. Зараз їх майже не лишилося, але люди по сьогодні бояться селитися на цих землях. Ходять чутки про смерті і горе, що напосідають на тих, хто наважується порушити святість цих пагорбів. Добровін тоді сказав ще одну річ, яка засіла в пам'яті Рутенії: «Люди вірять не в те, що бачать їхні очі; це їхні очі бачать те, у що вони вірять!»


Повітря охололо — сонце швидко падало за небокрай. Рутенія відсторонилася від Золоти:

— Ти, мабуть, іди.

— А ти?

— Я ще трохи побуду… Що зі мною станеться? Я ж під закляттям, — вона засміялася.

Сьогодні Рутенія мала ще одну справу: недавно згадала про Дзеваннину оповідь. Та говорила, що у неї був кінь. Її власний відьмацький кінь, що рухався швидше за вітер. Вже кілька разів вона намагалась його прикликати, та нічого не виходило. Тепер вона озброїлася новими знаннями — допоміг Добровін.


Рутенія ще дитиною дізналася, що в степах живуть дикі чорні коні. Якось Добровін взяв її з собою у подорож, і вона побачила їх — величних, сильних, гордих. Табун летів степом, вожак попереду, за ним — решта. Рутенія зачаровано завмерла, спостерігаючи той дикий гін. І раптом від стада відділилося лоша. Воно кульгало й не могло бігти. Разом із ним відстала і лошиця. Табун не помітив — погнав далі. Тільки тоді Рутенія з Добровіном зрозуміли: табун не просто так гнав, він втікав від величезної зграї вовків. Вони з’явилися, мов сірі тіні, нечутні і страшні. Спершу вовки напали на лошицю. Вона стала впоперек їхнього шляху, захищаючи дитя. З Рутенією щось сталося: вона забула про небезпеку і кинулася до кривавого дійства. Вирвалася з рук Добровіна. Той не встиг і зогледітися, як Рута опинилася серед зграї вовків, біля лошати. Вовки не напали одразу. Відчувши новий, людський запах, вони притихли, покинули розтерзану здобич і повільно оточували відьму. Добровіну довелося втрутитися. «Ось ти і знайшла свого відьмацького коня!» — засміявся він, і поклав відьмину руку на шию чорному, мов смола, лошаті. Те струсонулося і лишилося стояти на місці. А потім було навчання, чари, замовляння…


Сонце дійшло межі між небом і землею. Довгі тіні пагорбів тягнулися до відьми. Вона їх не боялася, бо засвоїла: боятися треба не тіней і темряви, а людей і істот, які в них можуть ховатися.

5

Русана часто ходила в ліс поночі — адже там є квіти, що розквітають лише під місячним світлом. Розгортаючи ніжні пелюстки, вони живляться його холодним сяйвом. Та раніше Русані було куди повертатися. Зараз же…

— Тату, нащо стільки їжі і одягу? — спитала вона батька. — Я знайду в лісі їжу, тим паче зараз!

— На одних ягодах та грибах далеко не зайдеш, а скоро настануть холоди! Згодиться. Хто зна, скільки тобі доведеться йти.

Русана погодилась, хоча думала: «Я тільки відійду трішки, а потім поверну назад!»

Вона намагалася так зробити вже кілька разів, але повертаючи, відчувала страх. Він брався невідомо звідки і був такий сильний, що серце вилітало з грудей, а ноги — дрібно тремтіли. Спирало дихання і хотілося закричати. Та тільки-но Русана вертала на свій шлях — все вмить зникало.

Вона йшла цілий день і під вечір зачала шукати місце для ночівлі. Ліс ніби взнав її думки: попереду розкинулась невеличка галявина, оточена могутніми дубами з товстим гіллям. Русана надибала зручне дерево: гілки росли не високо, але й не низько, а в стовбурі виднілося велике дупло, якраз для неї. Дівчина підстрибнула, вхопилась за гілля і видряпалась нагору. Дупло було порожнє, сухе й просторе.

Сонце кинуло в ліс свої останні промені, поступаючись холоду ночі. Русана витягла з мішка теплий одяг і натягнула на себе. Холод відступив — вона заснула.

Дівчина спала і не бачила, як коло її дерева зібралася купа світляків. Якби вона в цей час визирнула з дупла, то була б вражена — зоряне небо спустилося до її дуба. Але насправді це були не світляки. Це нічки, світлі нічні створіння, позліталися з усіх усюд на прохання полісунів. Нічки добре чують зло і вміють берегти інших від нього. Вдень же Русанину дорогу стерегли мавки, які й наганяли страх, коли вона пробувала повернутись додому.

Русана спала і бачила сон, у якому вони разом із батьком і мамою збирають ягоди і гриби. Вона все намагалась розгледіти мамине обличчя, але та весь час стояла до неї спиною…

6

Прийшов час для чарів.

Рутенія торкнулася рукою лоба, губ, живота. Заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і почала крутитися. Чорне волосся розліталося навсібіч. Відьма прискорила оберти. Розслаблені руки піднялися над землею. Рух наростав, і ось уже руки розкинуто в боки, й коли б хто подивився згори, то побачив би суцільний чорний диск із білими краями.

В тілі щось вибухнуло. Тепло розлилося хвилями. З кожним обертом тепла ставало більше, а рухатися — важче. Повітря загусло, мов сметана. Серце радісно закалатало: такого стану вона досягла вперше. Цього разу може вийти! Натхнення додало їй сил, і відьма подолала опір — закрутилася швидше. Почувалася келихом вина, повним по вінця — ось-ось розхлюпається. І воно прийшло! Коли вже немає сил стримуватися! Коли хочеться випустити з себе накопичену силу! Щоб прийшло звільнення! Щоб прийшло щастя!

— Та-а-а-а-к! — вигукнула відьма і різко зупинилася.

Все тепло, що так довго в ній збиралося, заворушилося і вирвалося назовні! Кожною частинкою тіла вона відчувала, як струменить воно потоком! Стало ясно, як удень. Гаряче світло струменіло з Рутенії й повнилося фарбами.

Такої сили Рутенія ще не відчувала. Вона всемогутня! Вона могла зруйнувати місто, могла запалити ліс, могла вступити в бій із Ахруманом — могла все!

Вона так захопилася, що мало не забула про мету. Та ні, не забула. Щойно вона звикла до нових відчуттів, як розпочала нове дійство. Видобула з кишені три довгі волоски, що дав їй Добровін. То були волоски з Лютиборової гриви. Намотала одну волосину на праву руку, одну на ліву, одну зав’язала на шиї. Тоді сіла на землю і звела долоні перед собою.

Три волосини на моїм тілі,

Одна на руці, друга на руці, третя — на шиї.

Як торкаються вони мене,

Так і ти, Лютиборе, почуй мене і прийди!

У голові вибухнуло видіння: чорний, сильний красень-кінь бив копитами об землю, його довга лискуча грива віється на вітрі… Тричі викрикнула вона: «Лютиборе, я кличу тебе!» Тричі почула вона закличне іржання. Тоді розвела руки. Світло нечутно розлетілося навсібіч. Зникло відчуття всемогутності, натомість прийшла спустошеність. Виснажена відьма похилилась додолу, притулилась до землі, заплющила очі і заснула.

Отямилась вона від чиєїсь присутності. Прислухалася, щоб визначити джерело тривоги. Переконалася, що не зв’язана й ніщо не обмежує її рухів. Лише тоді підскочила і відсахнулась якнайдалі від супротивника…

— Засвоїла уроки, — почула вона.

— Це ти, Добровіне? — Темно, хоч в око встрель.

— Я, а хто ж? — Відьмак запалив над головою світляну кулю. — Хоча після того, що ти тут влаштувала, можна було б чекати й на появу Чорного Ворона…

— Я влаштувала?

— Рутеніє, ти створила такий Вихор Сили… Його відчули всі відьмаки Словунії, і я думаю, навіть Богумиру!

— Я? Не може бути! Я ж робила все, як ти казав…

— Тут є і моя вина. Недооцінив я тебе. Забираймося звідси і готуймося до гіршого.

— Почекай! Ахруман же знає, що я в Суронжі, і нічого до цього часу не вдіяв? Чого ж боятися? Що змінилося?

— Що змінилося? Ти знову набула сили! Поки ти була без пам’яті і без сили, ти не становила для нього загрози. Зараз же ти сама прийшла до нього і сказала: «Я знов маю сили, я знову стою у тебе на шляху!»

— Оце так! Як же… А як же Лютибор? Я ж кликала його… А його немає?

— Немає? А ти озирнись! — і Добровін вказав відьмі за спину.

Тієї ж миті її голова торкнулася чогось теплого і живого. Вона злякано відсахнулась, та вже наступної миті у поле її зору потрапив він… Її відьмацький кінь, її Лютибор! Він сумирно стояв і дивився на відьму вологими чорними очима. Та повільно підійшла і поклала руку йому на гриву. Кінь стрепенувся. Всі сили, витрачені на заклик, повернулися. Відьма знову почувалася сповненою життя. Вона оглянула коня з усіх боків. Чорний, як сама ніч. Якби не Добровінове світло, його б узагалі не було видно.

— Добровіне, а що далі?

— Отакої, прикликала друга, а тепер не знаєш, що робити?

— Я… справді не знаю. Забрати його в місто? — непевно спитала вона.

Спробувала уявити цього красеня у стійлі, поруч із миршавими міськими коняками… Лютибор, ніби побачивши її видіння, заіржав і відступив на крок.

— Відьмацький кінь, та ще й з породи диких, у стійлі? Ні, його життя — вільне! Він поруч, бо так хоче. Ти ні до чого не можеш його змусити. Він вільний! Він прийшов до тебе — отже, не забув. Він, щойно ти його покличеш, примчить до тебе, як вітер! Зараз же ти можеш його відпустити, в нього своє життя, а завтра покличеш — і він прийде.

— Гаразд…

— До речі, він може бачити твої думки.

Вона виправила уявила, як Лютибор вільно летить по степу. Кінь підступив, вдячно торкнувся мордою плеча й безгучно розчинився у темряві.

7

У двері постукали. Добровін невдоволено відірвався від книжки: так хотілося вранці побути наодинці з власними думками. Постукали вдруге, і відьмак змушений був підвестися, щоб відчинити двері. На порозі стояла Діва, Ярова жінка.

— Ну, проходь-проходь! — пробурмотів він.

Була в ній загадка, а відьмак не любив загадок, які не можна розгадати. Він так і не зміг з'ясувати справжню причину її подорожей по всій Укранії, не зміг проникнути у її сутність.

— Добровіне, я знаю, ти мене не любиш…

— Я не маю тебе ані любити, ані не любити, — перервав її Добровін. — Ти дружина Старшого Князя, і цим все сказано.

— Тож не переривай мене. Я давно збиралась на силі для цієї розмови.

— Ну то кажи, що хочеш…

— Я дуже кохаю Яра. Можеш не вірити, але це так. Він — мій рятівник, мій захисник. Якби не він, я навряд чи вижила б… Але не це головне. З Яром щось коїться…

Добровін зрозумів: вона ледь стримує сльози.

— Я довго за тобою спостерігала, відьмаче. І я знаю: ти всім серцем відданий своїй країні і боротьбі зі злом. І ти завше стояв на Яровому боці. Ти не відмовиш мені і вислухаєш… Я просто більше не маю до кого піти!

Добровін побачив перед собою іншу Діву — зворушливу, слабку, у розпачі. Серце його не витримало, він підійшов і поклав руку їй на голову. Діва подивилась на відьмака очима, повними довіри:

— Добровіне, я хочу стати твоїм другом, і тому я розповім тобі все. Я знаю, ти багато разів намагався проникнути у мою сутність… Зрозумій, то не моя провина — просто не можна знімати цей захист, бо буде горе. Я розповім тобі…

* * *

Народилась я на Русі, на межі з песиголовськими землями. Дивно, я ніколи цих песиголовців не бачила, і не певна, чи бачив їх хтось із моїх односільчан, але всі їх страшенно боялися. Боялися, лякали ними дітей.

Жилося нам не заможно, але й з голоду не помирали. Мали такий-сякий город, кілька свиней, корову, тримали курей і качок. Батько був чоловіком мовчазним, я мало що про нього знала. В селі казали, він прийшов із Мовчазних Гір, і ще казали, що він мольфар.

Я не знаю, чи то правда, але коли він помирав, то дуже мучився. Було страшно. Це тривало кілька днів, поки один із сільських дідів не наказав хлопцям розібрати дах. Ті спочатку посміялися, але потім послухали. Щойно вони розібрали дах, як батько затих. Дід казав, що то доля кожного мольфара, який не передасть вчасно свої знання наступникові. Мене він своєю ученицею не зробив. Моє серце сповнила образа — на батька, на світ, і головне — на саму себе, на те, що не змогла довести батькові, що гідна стати його ученицею. Він волів помирати у муках, але не віддати мені свої знання. Я не могла тоді цього зрозуміти…

* * *

Я зрозуміла і побачила його за багато років по тому. Бо й ворогу не побажаєш стати носієм того страшного, могутнього і непереборного…

Після смерті батька втратила здоров'я й мати. Ніби у живого дерева надрубали коріння. Вона змарніла, схудла, обличчя зібгалося у зморшки. Її хотілося пригорнути, забрати роботу, та вона пручалася і до останнього берегла обійстя, підтримувала в ньому лад. Так і померла із серпом у руці.

Я залишилася сама. Наодинці з господарством, яке, якщо бути чесною, ніколи не любила… До господи почали заходити хлопці, жартувати, усміхатися і підморгувати. Мене від того всього нудило, в серці жила образа, в голові крутилися думки про силу, яку батько не захотів передати. Розумієш, Добровіне, він думав, що не передавши знання, вбереже мене від сили. Але я відчувала її. Вона з кожним днем ставала все настійливішою, розпирала зсередини, вимагала проявлення… А без знань… І я змушена, просто змушена була піти з села.

Вночі я зібрала свої пожитки і вислизнула на широку дорогу. Я не знала, куди йти: простувала навмання, куди боги на душу покладуть. Саме на цій дорозі, вночі, я зустріла Його. Ахрумана!

Він чатував на мене. Почув мою силу. Поки батько був живий, то закривав мене. Тепер я розумію, чому. В мені є сила, Добровіне, але ця сила — страшна. Її не можна контролювати. Вона Дика. І єдине, за що я вдячна Воронові, — це за те, що саме у нього я навчилася зв’язувати цю силу, не давати їй мене розірвати, захопити. Але це єдине ніколи не переважить того жаху, того болю, яких він мені завдав! Він — звір. Він випробував різні способи, щоб витягти мою силу — і таки знайшов. Це ненависть. Іще він знайшов спосіб збирати вивільнену силу, живитися нею і ставати сильнішим.

Пам’ять не знає межі між теперішнім і минулим, особливо пам’ять на біль. Щоразу, коли я згадую ті роки, мені стає так само боляче і страшно. Він знущався наді мною, як тільки міг. Бив, палив, топив… Він кидав мене до діжки з павуками, морив голодом, а потім годував гусінню… І все це заради вивільнення моєї ненависті, моєї сили. І я не витримувала.

Ахруман не помічав, але з кожним разом я все краще і краще контролювала її! Я навчилася відтягувати вивільнення, а ще — спрямовувати силу. Він не бачив цього: був засліплений своїми новими можливостями.

Він експериментував із накопиченням сили і завдяки мені досяг значного поступу…

Його помилкою було те, що він лишив мене при здоровому глузді. Крізь марево болю, полон сліз і мук я спостерігала, вивчала його звички й характер. І чекала… Я стала слухняна й покірна. Щойно він приходив по силу, я її віддавала. Він звик до цього. Згодом почав випускати мене на свіже повітря: я була потрібна йому здоровою. Я чекала… Він почав брати мене з собою на лови і на полюддя. Я чекала…

І мій день настав. Ахруман взяв мене в чергову мандрівку. Ми подорожували недовго — зупинилися у селі Вовковиї. Ніколи не забуду цього села, як і не забуду тієї жінки, що врятувала мене. Не знаю, чи жива вона, але щоранку, прокидаючись, і щовечора, засинаючи, я згадую її добрим словом. Вона тоді була при надії. Чекала на доньку.

Ми прибули в село поночі і всією ватагою ввалилися до корчми. Щойно корчмар зрозумів, хто завітав, одразу метнувся розігрівати їжу, накривати столи… Ахруман з мечниками сидів за одним столом, я ж була прив'язана до ніжки іншого.

В самий розпал веселощів, коли Ахруман почав змагатися, хто краще поцілить в мене кісткою, в корчму ввійшла вона. Не звертаючи увагу на гамір і лайку, попростувала до корчмаря, про щось переговорила, віддала якийсь клунок, взамін взяла кілька монет, і рушила до виходу, обережно ступаючи і несучи перед себе майбутнє життя.

Дорогу їй заступив один із мечників. Він вже був такий п’яний, що навіть слова не спромігся вимовити — лишень протягнув свої волохаті лапи і вчепився у неї. Ззаду ж підійшов інший і схопив її за руки…

Вона кричала, а корчмар навіть не дивився у той бік. Я не стрималася — вибухнула силою, спрямувавши її на цих двох нелюдів. Ахруман не встиг нічого зробити. За мить замість двох живих мечників на землі лежали обпалені і зсохлі цурпалки. Жінка зникла в нічній пітьмі.

Мене тієї ночі не пожаліли: всю в синцях, непритомну від болю кинули у стайню. Там, опритомнівши, я почула тихий наспів:

Як сего каменя ніхто не може вкусити,

Так би й цій дівчині злий чоловік,

злая жона,

усяка злая сила

Не могла нічого злого вчинити!

Зелену лозу вітер сушить,

вітер сушить,

листи розносить:

Один листочок у море впав,

Другий листочок до сердечка припав,

Третьому листочку рану лічити!

Вже наприкінці я зрозуміла: то не пісня, а замовляння, й замовляють мене. Я хотіла щось сказати, та вона накрила мені рота рукою й наказала мовчати. Сама ж сказала: «Я вилікувала рани твого тіла. Та не силах вилікувати страшні рани в твоїй душі. Допомогти тобі втекти від Ворона? Ти хочеш цього, чи ти з ним по добрій волі?» Відповідь вона прочитала у моїх очах. «Маєш велику силу, але не вмієш нею користуватися. Ця сила може зруйнувати тебе. Є три можливості: навчити тебе, забрати цю силу або забрати надлишок сили, а решту зв'язати. Вибирай.» І я вибрала третє. Вона переслала частку моєї сили своїй ненародженій доньці, сказавши, що потім якось із цим впорається, а решту моїх сил зв'язала. Все це було вночі, у тій же стайні. Коли обряди завершилися, вона вивела мене потаємним ходом за межі села, в ліс, вказала куди йти, і я пішла до Словунії.

Все, що відбувалося далі, було суцільним страшним сном. Дні минали за днями. Я йшла вперед, старанно оминаючи села, поля, дороги. Я їла корінці, жуків та хробаків, сирі гриби й невідомі ягоди. Як я не отруїлася, не знаю. Може, мене охороняло те нічне замовляння-пісня. Не знаю… Але я таки дісталася Рати. Зібравши на березі кілька неважких колодок, зв'язала їх трав'яними мотузками і переправилася через річку.

Дякувати богам, словунська земля була прихильна до мене. Всюди знаходилися добрі люди, які допомагали — хто хлібом, хто ночівлею, хто грошима, а хто добрим словом. Так я дісталася Древії й осіла на самій межі з Великими Пустелями. Люди допомогли збудувати хату. У тому селі мені трапився старий знахар, Остоєм звали. Він, мабуть, відчував у мені якісь сили, та позаяк вони були зв'язані, то не міг розібрати, які саме. Остой навчив мене лікувати людей — не чарами, а травами, водою, рухами. Я лікувала і після його смерті. Прожила там багато років… І далі все було б добре, якби не посуха…

Увесь врожай був під загрозою. Сонце палило нещадно, гарячий подих пустелі пробивав усі відьмацькі кордони. Про дощ можна було лише мріяти: навіть уночі було так спекотно, що ніхто не міг заснути. Почалися хвороби. Невідомі мені. Я нікого не змогла врятувати. Ось тоді в селі й згадали, що я — зайда, нетутешня. Спершу сторонилися мене, потім відверто обходили. Вночі я чула кроки навколо хати, якісь голоси. Вони вирішили, що я — зла відьма, і насилаю на них посуху. Настав час знову втікати. Я полишила все й вночі вийшла з дому. Пробралася городами до лісу, вони помітили і рушили за мною.

Я бігла швидко, та вони були швидші. Я ж бо жінка, а за мною гналося десяток чоловіків, половину з яких я врятувала від смерті. І ось, коли я, вже геть знесилена, чула за спиною їхнє дихання, я просто з розгону налетіла на нього… На Яра! Він щойно вийшов зі свого мисливського куреня.

Ярові воїни розігнали селян…

* * *

— Ось така моя історія, Добровіне. Що було далі, ти знаєш. Що скажеш? Віриш мені?

— Ось ти яка, Діво! Твоя історія і дуже незвичайна, але у світі так багато незвичайного, що людському розуму годі це все осягти… — Добровін замислився. — Та я вірю тобі, Діво. Вірю, бо ти сама відкрилась мені. Вірю, бо бачу твої очі… Наша сутність може бути схована як завгодно глибоко, але очі — вони ніколи не брешуть.

— Якщо ти віриш мені, то мусиш повірити й тому, що я розповім зараз! Мені більше немає з ким поділитися цим каменем…

Добровін кивнув.

8

Сонце піднімалося, і Рутенія прокидалась. Обійми сну розкривалися повільно і м'яко. Ось був сон, а ось він перетік у дійсність. Світло пестило розкинуті над покривалом руки.

Згадалися події минулого дня, і Рутенія миттю скочила з ліжка. Ще стільки всього треба встигнути: зустрітися з Лютибором, засвоїти нові прийоми тілесного бою, розібрати замовляння, побачитися з Золотою й насолодитися останніми теплими днями…

Склавши план дій, вона спустилася до бійцівської зали. Там на неї вже чекав учитель. Звали його Гопак. Сам Добровін не завжди перемагав його, а це щось та важило! Гопак був кремезний дядько, з довгими вусами і голеною головою, заввишки з чугайстра, хоч той виглядав би худим і слабким поруч із ним.

Урок починався з розминки, з відьми сходило сім потів і почувалась вона як після тижневого переходу пустелею. Але то був лише початок, Гопак знав, як відновити сили. Після п’ятихвилинного масажу відривав її від лави і починав бити палицею. Спочатку дерев’яною, потім залізною.

— Болю немає! Він існує в нас самих! І тому ми можемо його контролювати! Зрозумій це! — казав він.

Якось після занять вона пожалілася:

— Я все роблю, як ти кажеш, я контролюю біль, та все ж його відчуваю. І крім того, лишаються синці!

— Га-га-га… — розреготався Гопак і довго не міг зупинитися.

— Що таке? Чого ти смієшся? Я ж серйозно!

— Тю, дурна! Ти ж відьма! Скористайся своїми силами!

— Але ж як… Це ж тілесний бій… — Їй навіть на думку не спало, що болю і синців можна уникнути чарами; це здавалося їй нечесним.

— В бою зі злом немає часу на роздуми і чистоту мистецтва! Запам’ятай! Використовуй усі можливі засоби!

— А якщо чари будуть мені недоступні?

— Для цього ми і вчимося…

Після тієї розмови вона не гребувала чарами, щоб зняти черговий синець під оком чи витерпіти град ударів, але намагалася їх використовувати як крайній засіб.

Сьогодні він дав їй чорну пов’язку.

— Нащо це?

— Зав’яжи очі. Будемо вивчати сліпий бій.

— Сліпий? — здивувалася відьма. — Як можна битися, коли не бачиш супротивника?

— А це ми зараз побачимо. Зав’язуй очі.

Щойно пов’язка опинилась на голові, як звідусюди посипалися легкі удари. Рута спробувала в них зорієнтуватися, та нічого не вийшло.

«Що робити? Мусить бути вихід! — думала вона. — Може, замовляння для нічного зору? Але ж то для відсутності світла, а в мене ж зав’язані очі!»

Удари не давали зосередитись, і вона почала панікувати. Зовсім поруч щось прошипіло, біля щоки відчувся легкий рух. Відьма відвела голову в бік і… наштовхнулася на кулак. Прийшла до тями на підлозі, із тією ж пов’язкою на голові.

— Вставай! — почула незнайомий голос.

— Продовжуємо! — це вже Гопак.

«Боги, за що мені такі знущання!»

І ніби у відповідь на її думку Гопак сказав:

— Будемо працювати, поки не зрозумієш!

І знову вона відчула порух повітря, вже коло ноги, підняла її — почула, як хтось промахнувся і гупнув об підлогу. Вдарила, орієнтуючись на звук, і почула зойк. Гопак зірвав пов’язку з її очей. Він сяяв:

— Таки зрозуміла! Я знав!

— Я… відчула повітря… — задумалась Рутенія. — Повітря, звук, напрям!

— Так, так, так! Доню моя! Розвинувши чутливість до цих трьох елементів, без усяких чарів можна битися з якою завгодно кількістю противників у темряві, засліпленою, взагалі без очей.

Після тренування та сніданку Рутенія вирушила за місто. Проминувши охорону княжого замку, вона вже повертала вулицею, що вела до міських воріт, коли з-за рогу вилетів Золота. Хиткий стос паперів, сувоїв і зшитків у його руках розсипалася.

— Ой, я такий незграбний! — почав він.

— Та це я тебе не помітила, задумалася, — усміхнулась Рутенія.

Вони нахилилися по папери, і їхні руки стикнулися. Схопившись, вона побігла до воріт. Позаду почувся Золотин крик: «Рутеніє!» Вона озирнулася. Сувої зникли, він біг із порожніми руками.

— Рутеніє, зачекай! Ти куди?

— А що тобі? В тебе ж он скільки роботи було…

— То пусте! То почекає. Я хочу… хочу з тобою. Я відчув учора твою силу.

— І не лише ти. Добровін примчав… Я кликала коня…

— Вдало?

— Вдало, але, здається, я крім коня прикликала ще й Ворона!

— Може, все ж таки, не виходь сама за місто? Хто зна…

— За містом я в більшій безпеці, ніж тут. Там, принаймні, лише Лютибор, і жодної людини, а тут — стільки чужинців, стільки лихого, що справжнє зло впізнати важко.

— Мабуть, я таки піду з тобою! — сказав Золота.


«Добровіне, чому в Суронжі таке страшне передмістя?» Добровін тоді розповів, що там живуть жебраки. Їх ніхто не силував до такого життя, божу місті є багато роботи і можливість заробляти. Але вони живуть за своїми законами, своїми правилами. Вони уклали угоду з князями: вони живуть у передмісті, їх ніхто не чіпає, а вони забезпечують охорону. Ніхто не пройде в місто повз їхнє пильне око. Вони стежать за всіма, бачать усе, і в разі небезпеки стають до оборони міста разом із військом. А битися вони вміють… «А як же крадіжки, розбої, напади? На все це дивляться крізь пальці?» Ні, на це угоди не було, і в разі злочину вони несуть кару таку ж, як і будь-який міщук.


Проминувши моторошне багатооке і багаторуке передмістя, вони опинилися за містом. Вкотре Рутенія тут бувала, та все ніяк не могла звикнути до різкого переходу від тисняви і пилу до чистоти і простору зелених пагорбів. Серце щеміло, коли погляд сягав удалину, і бачив лише зелень, зелень, зелень і небо, небо, небо…

Відійшовши подалі від брами, вона вигукнула «Лютиборе! Прийди!» Прислухалася. Відповіддю була тиша. Не чутно ні тупоту копит, ні подиху вітру. Ні, подих вітру є…

Рутенія рвонулася вбік, і лезо просвистало біля самісінького вуха, зчесавши тоненький шматочок шкіри. Наступної миті вона стояла на безпечній відстані від нападника.

Шаблю тримав у руках Золота. Волосся прилипло до лоба, лице кривилося від люті. Піт котився донизу, чорні очі вп’ялися в Рутенію. Було здивування. Чому?

Але вона пам’ятала слова вчителя: «Розмова з ворогом — перший крок до поразки!» Прийшов холод. Тупий і болючий, він засів у грудях і заморозив усі м’язи.

Всі замовляння, чари вилетіли з голови. Були лише його очі. Вони заповнювали весь простір, затягували, як вир, засмоктували, як болото. Відьмині руки опали, ноги стали ватяними. Вона повільно наближалася до Золоти. «Що я роблю? Чому не опираюся?» — думки жили своїм життям, а тіло своїм: «Я не можу з ним битися, поки бачу його очі!»

В голові знову прозвучав Гопачий голос: «Перемогти в бою можна лише холодним серцем і гострим розумом.» Вона зробила своє серце холодним, забувши, хто перед нею. Вона назвала його Ворогом.

Вітер накинув на відьмині очі пасмо волосся, і тіло спинилося. Рутенія вже знала, що робити. Вона заплющила очі, й сталося диво: тіло сповнилося силою, бажанням опиратися і захищатися, щоб вижити.

Ось він обійшов її по колу і став за спиною. Ось почувся шурхіт його одягу — це він замахнувся для удару. Ось збоку відьма відчула рух — отже, він вирішив нанести удар по шиї. І вона просто присіла. Він такої несподіванки Ворогова рука пройшла трішки далі, ніж він того хотів, а Рутенія вже знову стояла на місці, і лише легенько штовхнула його. Ворог поточився і впав. Вона чула, як він зводиться на ноги, як піднімає загублену шаблю і знову йде у наступ.

Цього разу вона не дала обійти себе: щоразу, як він намагався ступити крок у бік, відьма поверталась обличчям. Ворогу нічого не лишалося, окрім як напасти. Вона почула, як шурхотить його одяг, цього разу по-іншому. А потім відчула, як повітря струменить їй у груди. Вона лише повернулась праворуч, і удар, спрямований у серце, ковзнув по шкірі, а рука, що тримала шаблю, опинилась на рівні Рутиних грудей. Вона відчула це, коли холод леза закінчився, і з'явилося тепло руки і запах поту від його долонь. Не думаючи довго, відьма схопила цю руку, продовжила рух, спрямувавши її по колу. Коли Ворог знову не втримався на ногах, вона різко завела його руку вгору і назад, а потім налягла всім тілом і різко крутнула ще раз праворуч. Почувся хрускіт і крик. Тіло зм’якло і впало мішком. Крик змінився глухим стогоном і прокльонами.

Наважившись розплющити очі, побачила незнайомого юнака, білого, як сніг. Вловивши відьмин погляд, він відповз подалі.

— Ти хто? — спитала відьма.

Юнак, блиснувши з-під повік, прокричав щось незрозуміле і розтанув у повітрі. Єдиний слід, який він полишив по собі, — криваві плями на зеленій траві.

9

— Ти, Золото, не був з нами у рахманському підземеллі, а тому не відаєш, що то таке — зустрітися з перевертнем. Тож не треба тут розповідати нам про віру і хто що має робити! У Рутенії був один вихід — дати бій, і вона це зробила, й зробила вдало! — сказав Бось.

— Отож! — сказала Рутенія, — Добровін має знати про напад. Хто то міг бути?

І Бось, і Золота виявились одностайні: то міг бути лише перелесник. Згодом з ними погодився і Добровін.

Навіщо це перелесникові здалося? Перелесники живуть заради власної насолоди, перекидаючись то чоловіком, то жінкою, аби лише вдовольнити свою хіть. Той, хто піддався чарам перелесника, не вважався за перелюбника, всі ж бо знали: опиратися йому несила найзаповзятішому праведнику. Перелесник літає, мов вітер, сутність його — холодний вогонь, форма — повітря. Не має він власного тепла, тому й намагається в любощах, в миттєвостях чуттєвої насолоди знайти втрачений жар. Чому ж тоді в очах відьминого супротивника палахкотіла така ненависть? Що може змусити перелесника стати на бік зла? Адже вони стоять за межею як зла, так і добра.

— Хто тобі це сказав? — Добровін усміхнувся.

— Так в книжках написано…

— В книжках багато чого пишуть, але ми маємо читати між рядків. Той, хто служить лише собі, своїй насолоді, своїм бажанням, вже стоїть на шляху зла. Він бо забуває про інших — це і є сутність зла!

— То ж виходить, що…

— Не обов’язково вбивати, грабувати, насилати пристріт, щоб служити злу. Варто лише раз вибрати власний спокій, власну ситість за рахунок іншого, і крок до зла вже зроблено. А чим більше таких дрібних кроків, тим легше дається наступний вибір, тим простіше обійти суперника, підставити йому ногу, забрати те, що йому належить… — Добровін знову замислився. — Зло не народжується миттєво, воно проходить у наш світ потай, крізь щілини у совісті. Ахруман не народився втіленням зла. І цей твій перелесник, ахруманів посланець…

Рутенія задумалась, а Добровін вів далі:

— На тебе почалося полювання. Далі буде.

— Хай приходить, я зустріну його!

— На нас чекає не чесний бій, а підступи, непевність у друзях і ворогах, очікування удару з-за рогу, безсонні ночі, слизький страх, що повзе по тілу і від якого німіють руки і ноги…

— Я не боюся…

— А я і не кажу про тебе!

Ще мить тому перед нею сидів усесильний відьмак, а зараз — втомлена людина, яка теж може боятися, яка може бути слабкою і зазнавати поразки.

— Скликай друзів! Час виступати!

Голос Добровіна став гучним і владним. Він знову став Великим Відьмаком. Саме таким його побачили Золота і Бось.

— Ахруман пішов у наступ. Ми маємо лиш один вихід — наступ у відповідь, — промовив Добровін.

Заговорив Бось:

— Так-то воно так! Але чого хоче Ахруман? Яка його мета? Чому він так напосівся на Рутенію? Чим вона йому загрожує? Що то за напади на міста Словунії? Навіщо?

— А сам як думаєш? — спитав Добровін.

— Я думаю, що у Ахрумана є план, який ми не можемо розгадати. У нього є мета, нам невідома. Не можна просто так перти на Ахрумана, тим паче, хто ми такі? Мурахи під його ногами!

— А ти що скажеш, зільник Золото?

— Я ніколи не уникав битви і не показував спини ворогам. Але я згоден із Босем — рано! Ми досі не зрозуміли, чого хоче Ворон. А лиш дізнавшись про мету, можна його зупинити. Крім того, я не певен у наших силах: нам ще треба багато вчитися!

— Так, ясно. Твоє слово, Рутеніє.

— Я швидко вчуся. Що ж до Ахруманової мети, то ми таки ходимо у пітьмі. Я багато думала, але щоразу, коли здається, що ось-ось натраплю на розгадку, опиняюсь перед безглуздим набором Ахруманових вчинків. Я знаю, що кожен із них продуманий до дрібниці, але ніяк не можу скласти цілісну картину. Чогось не вистачає. Чогось важливого. Це схоже на те, ніби у мене є купа перлів, але я не можу з них зробити намисто, бо не маю нитки, на яку б їх можна було нанизати.

— Гірше того, ми не маємо інструменту, щоб у цих перлах наробити дірок, — озвався Бось.

Добровін окинув поглядом друзів і вимовив:

— Те, що я почув, мені сподобалося. Що ж, пропоную ще раз обговорити всі наші пригоди, не оминувши жодної подробиці. І перш ніж розпочнемо, хочу оповісти вам те, про що здогадувався давно, і лиш нещодавно переконався. — Добровін спохмурнів.

— Кажи вже! — не витримав Бось.

— Пригадуєте, вас було кинуто до в’язниці, щойно ви переступили міську браму? Пригадуєте, я розповідав про напади на словунські міста? Пригадуєте, що так і не з’ясовано, хто відчинив браму лихові у наше місто? Пригадуєте, я казав, що відьмаків усе менше шанують люди і все більше подивляються на Богумир та Орію?

— Так, казав… Не тягни, ти з’ясував щось?

— Ворон уже багато років обплутує лиходійським павутинням нашу Словунію. Князівства переповнені його засланцями, які розпускають поголоси про добре життя Богумира і про слабість відьмаків Словунії. Поголос летить швидко, і його неможливо зупинити. Правда нікого не цікавить. Кожен бачить, що хтось живе краще, і певен у тому, що це за його рахунок. Так шириться ворожнеча. А коли ще й дати причину — відьмаків, злиднів, чугайстрів — на яку можна все звалити, то вважайте — справу зроблено. Такий народ уже завойовано без війни!

— Як це можливо? — спитала Рутенія.

— Я теж довго не міг зрозуміти, що коїться. Як проникають на нашу землю ворожі найманці і вивідники? Як вдалося Воронові накинути на всю Словунію сіть своїх шпигунів і посіпак? Без підтримки зсередини це неможливо.

— Хто? — спитав Золота.

— Я не міг у це повірити. Яр!

Запала тиша.

Рутенія розчула вдалині пісню. Співали на два голоси, і ті дівочі голоси долітали до відьми, вливалися у розколошкані словами Добровіна думки. Було дивно чути ніжну пісню після такого тяжкого звинувачення. Найвища в країні людина ступила на шлях зради! Ні, це ніяк не вкладалося в голові. Вони чекали на небезпеку ззовні, а вона ось, за спиною…

Стоїть яворець тонкий, високий,

Тонкий, високий, в корінь глибокий.

А в коріненьку чорні куноньки,

А всередині ярі пчілоньки,

А на вершечку сів соколенько.

Сів соколенько, гнізденце си в`є.

Гнізденце си в`є, біл камінь бере,

Біл камінь бере, все на спід кладе,

В серединоньку цвіт-калиноньку,

Вершок виводить сріблом-золотом…

Пісню дівчата не довели до кінця: їх перервали чоловічі голоси, що немов запрошували на змагання:

А в полі море,

А в тім морі — золотий камінь,

А на тому камені — золота яблуня,

А на тій яблуні — золоте гніздо,

А в тім гнізді…

10

Йти було легко і приємно: здавалося, ліс сам розступається під ногами. Русана не здогадувалася, що так воно й було. Попереду дорогу розчищали полісуни, позаду — стерегли мавки.

Лишалося лише радіти легкій дорозі. І вона б раділа, якби ця дорога вела її додому, а не від нього; якби вона вертала, а не втікала; якби йшла до когось, а не від чогось. Дорогу осилить той, хто йде, казала вона собі, але це мало втішало.

Батько наказав не зупинятися. Сказав, що серце підкаже, куди йти. Але її серце вже давно стислося у грудку і бажало йти лише в одному напрямі — додому. Вона силилася знайти у своїй душі, розгледіти довкола якісь сліди, знаки, що провістили б про її мету, та погляд натикався лише на мовчазні дерева. Чулося шамотіння вітру вгорі, там же хиталися верхівки сосон.

Русана намагалась не думати про те, чому батько поспіхом вигнав її з дому, чому вона не може подолати себе і вернутись назад, чому має йти вперед, не знаючи напевне, куди.

Просто йшла, і ліс скінчився.

Русана підійшла до крайніх дерев, лягла в траву і придивилася. Посеред чистого поля стояв загін чорних вершників. Шестеро. Всі, крім старшого, у шкіряних личинах з прорізами для очей. Стояли так близько, що Русана змогла роздивитися малюнки на їхніх шкіряно-металевих обладунках.

Ворон і Собака. Ахруман і Чорнобог.

Вершники про щось розмовляли. Русана прислухалася.

— А що, гарно ми тоді розважилися? Га-га-га…

— Ану, цитьте! Пильнуйте малу! Те дівчисько десь у лісі, і колись із нього має вийти!

— Та чому саме сюди? Ліс же великий.

— Сторожа навколо всього лісу, телепню! І кожен мусить пильнувати, бо як пропустимо, то кінець усім!

— Та пожартували трохи…

— Один уже пожартував, коли відрубав клятому Бориславу голову! Тепер жартує у Наві! Туди ж хочете?!

Вершники замовкли і потупили погляди, а потім повернули до лісу.

Русану заціпило, нігті уп’ялися в долоні, і на траву впало кілька крапель крові. Вона щосили втискалася обличчям у траву, щоб задушити крик і стогін, щоб не видати себе плачем. А недобра сила штовхала зсередини, кричала: «Встань, кинься на них, бийся з ними, видряпай їм очі! Хай за все заплатять!» І Русана підвелася й зробила крок вперед. Потім ще один.

Вона не бачила, як перед тим скорчилися у страшних муках полісуни і мавки, як пригнобила їх до землі нестримна чорна сила, що соталася з чорних вершників. Вони скільки могли, тримали захист, скільки вистачило сил опиралися злу і ховали від нього Русанину душу, і не втримали. Лісові істоти гинули одна за одною, розчинялись у зеленій траві, входили у мовчазні дерева, пропадали у чорній землі — не могли вони витримати стільки зла, а останній полісун таки спромігся на крик: «Вернись! Не йди!»

Щось здригнулося в душі зільниці, коли вона почула той сповнений болю і відчаю крик. Обернулась і побачила, як земля ковтає зеленого бородатого дідка. Так загинув денний супровід зільниці. Крик, яким полісун зупинив Русану, почули Чорні Вершники.

11

Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпались догори, до верхів’я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце.

Осінь оселялася у Суронжі, стверджувалась у правах і входила у людські душі. Відьма піддалася тим вечірньо-осіннім чарам і попливла. Вона гойдалася на хвилях власної свідомості, вслухалася у плюскіт людського моря… Споглядала смерть власної тіні. Тиша і спокій осіннього вечору оселилися в її душі попри всі ранкові негаразди.

Раптом недобре передчуття ударило в серце. Рутенія схопилася на ноги і вихором понеслася до Добровіна, по дорозі прихопивши зільника і злидня. Ті, нічого не розуміючи, бігли за нею.

Рутенія увірвалася до кабінету Добровіна і застигла: Добровін сидів зв’язаний, навколо, завмерли Ярові воїни, а сам Яр походжав колами і читав щось із розгорнутого сувою.

На шум у дверях він обернувся і пильно оглянув ошелешену Рутенію. Потім погляд його переметнувся їй за спину, де стояли Золота з Босем. На його ледь уловимий порух руки з боків з'явилася сторожа і вхопила Рутенію за руки. Золота і Бось позадкували, точніше, першим позадкував Бось, відчувши, що пахне смаленим, і потяг за собою зільника.

Все ще стоячи у заціпенінні, затиснута у дужих руках, Рута почула в голові слова Добровіна: «Я лишаюсь, а ви втікайте. Йдіть слідом за чугайстром. Я лишив вам перехід на місці твоєї останньої битви. Ти знайдеш його. Так я можу дізнатися більше. Яр почав відкриту гру. Але й він не все знає — втікайте, поки є шанс. Зі мною все буде гаразд!» Рутенія ще раз кинула оком на відьмака — той був спокійний. Дружина ж почувалася ніяково. Якби могли, вже давно чкурнули б із цього клятого замку додому, в поле, в село до дівчат… Вони ж бо знали силу Добровіна: те, що вони стоять довкруж нього зі списами, це його воля, а не Ярова. Може, тому й не тікали: більше боялися ослухатися відьмака, ніж князя.

Охорону навколо Рутенії підхопив шалений вихор, який спочатку згріб усіх до середини, а потім зі страшною силою розкидав навсібіч. І всередині того вихору… вже нікого не було. Як не було і коло дверей, і на сходах: Рутенія вивела всіх за межі замку, а потім за місто. Навздогін їм Добровін послав своє останнє повідомлення…

Не дивлячись у очі своєму вчителю, Яр наказав відвести того у підвали.

Добровін роззирнувся і замислився. Його кинули сюди за звинуваченням у зраді, у зносинах зі злою силою, у підтримці Ахрумана. Але яка ж справжня мета цієї вистави? Скільки Добровін не думав, натрапляв всього на дві вигоди, які міг здобути Ворон від його ув’язнення: витягти силою знання, яких не було у самого Ахрумана, й разом з тим потрафити народу, який і так уже почав насторожено ставитися до відьмаків. Він скочив з місця і сердито стис бороду у кулаці. Дуже скоро могло розпочатися справжнє полювання на відьом. На недогідних Ахруманові відьом. Досить лише оголосити перед народом, що Добровін продався чорним силам… І хто буде слухати самого Добровіна? Словунія лишиться беззахисною перед… Власне, перед ким? Ворону варто буде лише прийти до Суронжу й виголосити: «Я ваш новий володар!» І всі вклоняться йому, бо для одних він прийде як рятівник, а для інших… Інші просто не матимуть сили для спротиву. А відьмаків, які єдині могли б стати на захист країни, не буде…

Добровін потягся внутрішнім зором нагору, до Яра. І наштовхнувся на стіну. Непробивну стіну ненависті і люті, якою було його оточено зусібіч. Відьмак жахнувся і прочитав замовляння від лихої сили:

Ніч темна, ніч тишна,

сидиш ти на коні буланому,

на сідлі соколиному.

Замикаєш ти комори, дворці і хлівці,

церкви й монастирі,

і суронжівські престоли:

Замкни моїм ворогам губи і губища,

щоки і пращоки, очі й праочі,

щоб вони на мене,

народженого, добру посвяченого,

зубів не точили, очей не витріщали,

гніву в серці не мали,

щоб усе поважали і в добрих мислях мали.

Полегшало. Спробував ще раз. Теж саме. Іще раз — жодного результату. Відпускаючи внутрішній зір, він опинявся у суцільному злі. Воно тягнуло до нього свої зуби, ікла, кігті, руки і лапи, щупала і писки. Вищало, дряпалося, кидалося кусатися, пронизливо вило, гавкало і гиркалося, лементувало і просто тоскно кричало. Найстрашнішим був той крик, повний немічності та упослідженості. Якщо тваринячий лемент ще можна було стерпіти, то знести цей крик було несила навіть могутньому Добровіну. Ворон добре знав свою справу.

Але й Добровін був не з простих відьмаків. Він уявив людину, яка б могла так кричати: ось мати, в якої забрали дитину, ось донька, в якої на очах мучать батька, ось зраджена дружина, яка все ще кохає свого чоловіка і намагається повернути його любов. Всі ці обличчя відьмак звів воєдино і співчутливо схилився над створеним образом. Торкнувся похиленої голови, поклав руки на опущені плечі.

Від того доторку народилася іскра.

Тоді Добровін заговорив із істотою, і вона пригорнулась до нього. Іскра запалала, перетворилася на вогненну кулю. І відьмак увійшов у той вогонь. Він не обпалив його, бо не може любов обпалити добре серце. Але вона може спопелити злу душу…

Він знову опинився у вихорі люті, але на його очах кіготь, що торкнувся захисної кулі, перетворився на суцвіття стокроток; щелепа з довжезними іклами стала сумирним писком котеняти; кощава рука обернулася тонкою виноградною лозиною, яка миттю випустила зелені листочки; клацання і гиркання ставало піснею, і той страшний людський крик, щойно долетівши до Добровіна, став криком радості, щастя і перемоги над лихою долею.

Стіна зла розпалася. А внутрішнє око Добровіна вільно полетіло просторами княжого замку, відшуковуючи Яра. І таки знайшло: він був у одній із башт замку, наповненій брудним лахміттям, розбитими столами, поламаними смолоскипами, зігнутими і покривленими мечами. Все те було вкрито густим шаром пилу.

Яр стояв на колінах. Старший князь стояв на колінах — молився:

— Біду накликав я на себе! Хай не впаде вона на мій рід. Хай мої злодіяння лишаться зі мною навіки, хай лише я постраждаю від наслідків. Ви ж, всевидющі Боги, знаєте: робив бо все не заради себе, а заради дітей своїх ненароджених, заради жони своєї коханої.

З Ярового ока скотилася крапля й впала на брудну підлогу.

— Тяжкий гріх сотворив я. Вчителя до порубу запроторив. Віру зрадив. Людей своїх занапастив. Пробачте мене, Боги! Я знаю, ви зможете! Бо ж не з власної волі силуваний був. Боги, поручайте мене! Дайте мені знак!

— Не тим богам молишся! — рознісся залою Ахруманів голос.

Добровін повернув назад.

Думки його закружляти довкола дошкульних княжих рис: небажання думати про справи й дослухатися порад, захват ловами, байдужість до людей, запальність, ласість до жінок… Хоча остання зникла, щойно в його житті з’явилася Діва… А хай йому грець! Добровін підскочив і закрутився на місці. Діва! Ось воно! Ахруман переконав Яра, що може заподіяти шкоду Діві та майбутній дитині…

Від напруження Добровін побілів. У порубі беззвучно вибухнуло червоне світло, й відьмак пішов.

12

Вона не змогла втекти — наздогнали. Вона дивилася переляканими очима, повними сліз — стояли навкруги і мовчали. Вона зачала щось казати їм, просила відпустити — розреготалися.

Перед нею постало батькове обличчя. Не таке, яким було у житті, а таке, яким стало по смерті: «Ти — моя надія. Ти маєш силу. Ось таким мене зробили вони — не дай їм того ж зробити з тобою. Борися, доню моя! Борися!» І ще побачила вона, як зникає у землі лісовий чоловічок. Він заради неї пішов на смерть, то невже вона так просто віддасться ворогам?

Ще не відгримів батьків голос у Русаниній голові, ще не зникло видіння смерті бородатого лісовика, а вона вже виборсувалася з тенет воронових чар.

Випросталася. Сльози висохли. В очах запалав вогонь. Повільно підвела голову. Важким поглядом обвела ворогів, зазираючи кожному у глибини темної занапащеної душі. І побачила! Чорноту і морок, каліцтва, вбивства і зраду, знущання і страх. Великий Страх перед минулим і майбутнім. Кожен, хто стояв біля неї, нагадував поїдену червами капустину. Під кожним листком — черговий злочин, насильство чи смерть.

Вони мовчки стояли навколо, і не мали змоги ворухнутися.

Творилися нові чари. Нові для Русани і нові для цього світу. Вона знімала з Чорних Воїнів пелюстки, оголюючи те глибинне, що є в кожному і що робить нас людиною. Там, під всіма шарами люті й ненависті, завжди ховається щось світле і чисте. До цього світла і намагалась дістатися Русана. Чи розуміла вона, що робить? Після того, як остання чорна пелюстка була зірвана з душі останнього Чорного Вершника, вона стала дзеркалом.

Вона стала дзеркалом, і кожен побачив у ньому свою душу, від початку світлу і чисту. Кожен бачив свій бруд, свої нечистоти… Бачив, як душа загортається у темні пелюстки, спочатку щоб захиститися від бруду, а потім, щоб втоптувати у цей бруд інших. Щоб інші теж пізнали страх і ненависть. Щоб потому з’явилося відчуття: «Не я один такий!»

Вона стала дзеркалом, і не витримала побаченого і пережитого. Очі її заплющилися, а ноги ослабли…

І Чорний Вершник кинувся на допомогу…

Так народилася Відьма-дзеркало. Їй вклонилися Ахруманові Чорні Вершники. Вона відчула у собі Силу, здатну змінити світ. Вона піде Богумиром, селами і містами, буде нести людям світло і знання, буде лікувати їхні душі! Стане до бою зі злом, нещастями, болем і страхом!

Новонароджена відьма випорснула із ватажкових рук, міцно стала на ноги і роззирнулася. Її обступили Вершники — тепер вони підуть за неї на смерть. Чорні коні гучно дихали і нетерпляче тупцювали. Ватажок спрямував свій погляд на неї, сумний, але й сила в ньому відчувалася. Був той погляд обнадієний, але і тривога у ньому вгадувалася. Був той погляд сповнений життєвого досвіду, але подекуди і юнацький запал у ньому проривався. Ватажок стояв перед Русаною, тендітною дівчиною, весь зашитий у грубу чорну шкіру, обвішаний смертоносною зброєю, з обвітреним і обпаленим лицем, віяло від нього сумішшю кінського і людського поту, пилом далеких доріг, сухою травою безкрайніх степів, а ще — сльозами жертв, страхом ворогів і власним страхом. Страхом перед дівчиною у подертій сорочці, з брудними ногами і палючими шаленими очима. Він упав на коліна і заплакав.

Вершники здирали машкари, підставляли сонцю понівечені війнами і люттю обличчя. З їхніх очей текли прозорі сльози. Вони оплакували загублені життя, втрачені роки й забутих жінок.

Ватажок підвівся з колін і взяв слово:

— Ми довго блукали у пітьмі. Довго ходили шляхами зла. Прийшов час для нових шляхів. Шляхів Добра. Ми підемо за тобою. Ми станемо тобі охороною і вірними друзями…

Ні Русана, ні Чорні Вершники не знали: щойно було розірвано сітку Ахруманових чарів, він відчув, як рвуться тонкі сув’язі слів, ритуалів, потоків енергії. Лускають, мов перетягнуті струни, його закляття.

13

Рутенія грілася біля багаття, розпаленого Золотою. Попереду нелегкий шлях. Пошуки чугайстра, Дзеванни, потім — дорога до Ахруманового замку. Дорога потайна, без жодного чаклунства, без найменших чар — щоб Ворон не відчув їхньої присутності. Саме такою була остання порада, яку Добровін надіслав Рутенії навздогін, а вона по дорозі переповіла друзям. Їх перенесло в те саме місце, що й Віта, тож він не міг далеко відійти. Та вночі шукати слідів було годі. Все, на що вистачило часу, — віднайти суху печеру і розпалити вогнище.

Золота і Бось уже спали. Вона ж викликалася чергувати. Вогонь радісно потріскував, викидаючи угору теплі язики…


Вона стояла у воді і намагалася зрозуміти, чому їй не холодно, чому не відчуває мокрих ніг, чому дивиться на все згори? Побачила два береги. Лівим берегом йдуть люди радісні, щасливі. Співають веселих пісень, пританцьовують, усміхаються. Правим берегом йдуть люди в лахміттях, обідрані, в синцях. Стогнуть, виють, плачуть, кусають один одного, б'ються за шматки їжі.

— Люди, хто ви? — спитала вона у щасливих.

Ті не відповіли.

— Люди, хто ви? — спитала вона в убогих.

Ті не почули.

— Та що ж це коїться? — крикнула вона до небес.

Небеса не відповіли.

І тоді Рутенія придивилася до людей по обох берегах річки уважніше. І жахнулася. Ось, зліва, хлопчина з коротким білявим волоссям підстрибує і грає на сопілці. А ось, справа, він же увіп’явся зубами в шматок цвілого хліба. А ось… а цей… а он той… Голова пішла обертом.

— Обирай для них майбутнє! — прогримів голос.

— Хто я така, щоб відповідати за життя всіх цих людей? — крикнула Рутенія. — Чому я?!

Їй відповіла тиша. І відьма спитала:

— То що ж я маю зробити?

— Шукай камінь!

З води випірнула сіра брила.

Люди з обох берегів кинулися у воду — намагалися дістатись її…

— Де шукати? Куди мені йти? — кричала крізь сльози відьма.

— Шукай Городище Старого Бога! У Словунії! — гримнув голос.

— Вставай, Рутеніє! Час! — почула вона знову.

— Вставай, Рутеніє! Час! — почула вона і прокинулась.

14

Рутенія вийшла з печери. В плече тицьнулося щось тепле і м’яке. Вона провела рукою по довгій чорній Лютиборовій гриві. Кінь стріпонув головою і пішов до підніжжя гори, де росла соковита зелена трава, ще не знищена осінню.

В цей же час Рутенія відчула страшенно смачний запах. Думки миттю зникли, а рот наповнився слиною в передчутті майбутньої трапези. Доки вона спала, Бось роздобув риби: «Тут неподалік гірська річечка, так в ній хоч руками лови!»

Поївши, вирішили обстежити схили: може, вдасться виявити чугайстрові сліди. Та щойно піднялися, як почули кроки.

— Сховаємося в печері? — прошепотів Бось.

— Краще за он той камінь, — сказала Рутенія.

Кроки наближалися.

Всі завмерли.

А потім почули голос Добровіна:

— Арузі, виходьте! Це я!

Рутенія обережно визирнула. Перше бажання — вискочити назустріч — вона стримала. Була вже навчена перелесниками й мамунами. Тому спитала:

— Які останні слова ти сказав мені?

— Я спрямував вас у Ахрумановий замок.

Рутенія піднялася. За нею зільник зі злиднем.

— Як же ти вибрався? — допитувався Золота у Добровіна, коли вони присіли біля печери.

— Ти думаєш, мене легко поневолити, якщо я того не хочу?

— То ти?..

— Так.

— Що ти взнав? — це вже Рутенія зацікавилась.

— Дещо важливе я з’ясував. Яр скинув машкару, і…

— Тепер ми точно знаємо, що він зрадник! — перервав Золота.

— Не поспішай. Зло і добро часто йдуть поруч. Знав би ти, скільки зла зроблено в ім’я добра, і скільки добра зробили лихі люди! Те, що Яр пов’язаний із темними силами, я запідозрив іще тоді, коли зник Оберіг Суронжу. Він занадто швидко звинуватив у всьому нас, відьмаків. Потім — ваше ув’язнення. Потім — ще багато дрібниць, кожна з яких сама по собі нічого не варта, але в купі з іншими додавала дещицю користь моє думки. Я хотів знати, нащо Воронові Яр і чим він його спокусив, нащо викрадалися міські обереги, якщо вони лише символи? Я з’ясував, що Ахруман таки тримає Яра в руках. Тримає двома речами. По-перше, він переконав Яра, що має владу над Дівиним життям і життям їхньої майбутньої дитини. По-друге, я думаю, він пообіцяв Яру вічне князівство. Або його дитині.

— А щодо Ахруманових планів? Чого він прагне? — спитала Рутенія.

— А ось тут мені допомогли твої сни. Зло хоче необмеженої влади. Для цього воно має два шляхи: захопити її зненацька, силою, й усю, або робити це повільно, відвойовуючи у Добра маленькі шматочки, пускаючи у душі людей корінчики, які потім розростатимуться й ширитимуться, перетворюючись у могутні стовбури Зла. Так ось, Ахруман, як мені здається, пішов одразу обома шляхами. Зрозуміло, що викрадав він обереги, щоб вони не спрацювали, щоб не захистили. Щоб дістатися чогось важливого! Чого?

— Чого? — підскочив від нетерпіння Золота.

— Ось тут я і припустився помилки. Неприпустимої. Обереги є у всіх великих містах. Колись вони давали їм повний захист від лихих сил. З часом стали слабшати. Тепер — лише символи. Знаки. Я так думав. Ахруман мене перехитрив. Бо на обереги покладено ще одну місію — охороняти Книгу. Це було так давно… Ми забули про це… Я згадав твої сни про Камінь. І почав шукати. Передивляючись старі сувої і зшитки, я випадково натрапив на згадку про цю Книгу. Кинувся до сховища… воно виявилося порожнє. Ахруман таки викрав її.

— Що то за Книга? Що у ній?

— Давні літописи. Книга Невір-землі. Була колись така, там, де зараз Великі Пустелі. Страшна то Книга. У ній написано, як дістатися Світового Дерева… І якось із цим пов’язаний Камінь Влади. Книгу ту розділили на частини, бо знищити не змогли. І кожну з частин заховали у одному із міст. Все зникло…

— Отже, Книга у нього. Але ти казав і про другий шлях, — нагадав Золота.

— Так, другий. Люди вірили у Обереги, й ця віра надавала мужності. Зараз же страх оселився у домівках. Страх — це перша сходинка. Люди перестали вірити у справедливість, бо за Яра вона підупала. Окремі князівства зажадали самостійності. Відьмакам перестали довіряти. Зараз іти у відьмаки — стати більмом на оці у цілого села, тому нас стає все менше і менше. Люди вже не так щиро моляться Дажбогові, Сварогові, Перунові, все частіше згадують Чорнобога. Зло шукає шпаринки. Тріщинки. Знаходить їх. І пускає у них своє коріння. Воно ширшає, живиться соками душ, і збільшує ту тріщину…

— То ми йдемо в Ахруманів замок по Книгу? — спитав Бось.

— Нам треба забрати її. Думаю, без неї Ворон не зможе виконати обряд, — погодився Добровін.

Рутенія вже було схопилася, щоб вирушати у путь, але спинилася. Згадала про свій сон. Добровін же, почувши про нього, замислився:

— У сні тобі вказали на рахманське підземелля, і вам пощастило. Та ніяк не второпаю, нащо тебе посилають по Камінь Влади? Навіщо? І чому саме у Городище Старого Бога у Словунії? Я там багато треб виконав, немає там нічого такого. Може, у Богів свої плани?

Рутенія ще кілька разів оповідала свій сон. Добровін уважно слухав. Питав про деталі. І знову просив повторити.

— Слухай, а може, я піду собі в Городище, а ви по Книгу? — спитала Рутенія.

— Ви маєте триматися разом. Лише вкупі ви — сила, навіть без Сили. — Добровін раптом замовк, а потім повільно проказав: — А ти знаєш, що ці сни тобі міг наслати Ахруман?

Вранці воєвода посадив Русану перед собою на коня, і загін вирушив.

— Куди ми? — спитала Русана.

— Якнайдалі звідси.

Щойно вона призвичаїлась до руху верхи, як помітила: хода сповільнюється. Озирнулась і побачила позаду своїх воїнів, а за ними — більше десятка чорних плям. Їх наздоганяв інший загін Чорних Вершників.

— Я бачу, ви таки піймали її! Ну й молодець ти, Боримисле! — вигукнув один із переслідувачів.

— Еге ж, Лютислове, нелегка була здобич!

— А чого це твої люди без личин?

— Загубили. Поки по лісу за нею ганялися…

— Загубили? Здогадуюсь, де вони їх загубили! Вирішили розважитися з дівкою? І як воно? А що, як я доповім Воронові? А що, як вона йому розкаже? І чого це ви їдете у інший бік?

— Вона? Буде німа, як риба! Правда, рибонько? — Воєвода легенько провів рукою по щоці. — Не чую! Будеш рибкою?

— Б… буду… — прошепотіла Русана.

— Отож бо. — Він під’їхав ближче до Лютислова. — Зловив її я! І доправлю — я. Тобі вона не дістанеться!

Лютислов заскреготів зубами і скривився. Він не чекав, що тугодум Боримисл здогадається про його наміри. Він оглянув Боримислових воїнів.

— Але ми ж із тобою друзі! Чи не так? — раптом приязно посміхнувся Боримисл.

— Еге ж! — зблиснув очима Лютислов.

— То послухай сюди!

— Ну?!

— Ти нас не чіпаєш, а тобі за те — чвертина.

— Третина! — твердо мовив Лютислов.

— Ти що? Я її піймав! Чвертина!

— Третина!

— Ех! Задорога дівка… Але того варта! Твоя взяла! Буде тобі третина! — Він плюнув спересердя на землю і вилаявся.

— Га-га! — засміявся Лютислов, пришпорив коня і повернув до своїх людей.

— Все! Цих спровадили. Думаю, найближчим часом ми нікого не стрінемо. — Боримисл торкнувся Русаниного плеча. — Вибач. Але так було треба.

— Я все розумію… Ти мене врятував… Спасибі тобі і твоїм людям.

— Тебе врятовано. Але скількох загублено? Я втратив лік…

16

— Кому потрібен Камінь Влади? Тому, хто має Книгу Невір-землі! У кого вона? У Ахрумана. Він хоче, щоб ти знайшла йому Камінь. Чому? Бо сам не може знайти. Або взяти. Йому потрібна ти. І в цьому наша перевага — ти не підеш у Словунію. Хай трохи потерпить. А коли матимемо Книгу… — сказав Добровін.

— А може, все ж боги? Хочуть, щоб я дісталася Каменя раніше за Ахрумана?

— Може…

Добровін замовк. Рутенія замислилася, ковзнула поглядом донизу, до зелених схилів. Потім підвела голову і озирнулася. Навкруги височіли гори. Громади, вкриті біля підніжжя лісами, зеленою травою, а зверху — сніговими шапками. Гори мовчали. Вони завжди мовчать, даючи можливість людині обирати. Обирати свій шлях і свій кінець цього шляху.

Відьма вкотре відчула, що світ перевертається. Щойно вона здобула опору, хай лише у сновидіннях… Але вона вірила їм. Вона вірила, що боги наставляють її. А тепер — і цю віру розтоптану. У що ж вірити?

Рутенія знову глянула донизу і побачила чорну цятку. Лютибор. Йому можна вірити.

Вона перевела очі на Золоту. Той мовчав, опустивши погляд. Йому теж можна вірити.

Поруч — злидень Бось, навернутий на Добро. Це сталося так недавно й так давно! Йому можна вірити.

Добровін — учитель, наставник… Йому можна вірити.

А ще є чугайстер Віт. І русалка Дзеванна, Ахруманова донька. Кому ж вірити, як не їм?

«Не забудь про себе!» — почула голос Добровіна. Зиркнула на нього — той лише тихенько усміхався у бороду.

Так, вона вірить у себе. Вона вірить, і з цією вірою пройде весь шлях. Разом вони дістануть ту Книгу і зламають плани Зла!

Злидень пильно глянув на Рутенію, і сказав:

— Як я розумію, відтепер ми плюємо на всі вищі сили і вирушаємо по Книгу Невір-землі?

— Влучно сказано! — підхопила його слова Рутенія. — Знаходимо чугайстра й у путь!

— А чого мене шукати? Тут я! — почули вони.

Всі скочили на ноги. Схилом піднімався чугайстер. Ніби наповнений світлом та Силою, що нестримно вихлюпувалась назовні. Очі запнуто білою тканиною.

Але йшов упевнено, вправно переступав каміння і обходив вибоїни.

— Я послав по нього мавок, — сказав Добровін.

— І вони таки знайшли мене!

І тут немов прорвало загату: всі заговорили майже одночасно:

— Віте, як я рада тебе бачити!

— Як ти змінився за ці дні!

— Що з тобою?

— Чому на тобі пов'язка?

— Ти нічого не бачиш?

— Ти осліп? Як це сталося?

— Ти зустрів діда?

Віт підняв руки догори і вигукнув:

— Здаюся! Я все розповім. Але чим це так смачно пахне? Невже рибу без мене їли?

— Ой, що це ми? Гайда до вогнища, риби ще доста, — сказав Бось.

Вони провели Віта до вогнища. Щойно всі сіли, Добровін підвівся:

— Отже, Віт із вами. Сліпота його вас не гальмуватиме. Куди йти, ви знаєте. Як іти — теж знаєте. А я вирушаю далі!

— Ти не з нами? — витягнулося лице у Золоти.

— Пам'ятаєте, я казав про два шляхи Зла? Ви вирушаєте, щоб боротися з одним, а я мушу думати про інший.

— Що ж, якщо так треба… — Сум огорнув відьмине серце. — Коли знайдемо Книгу, що далі?

— Книга не мусить потрапити до Ахрумана знову. Знищити її не можна, тому слід зачаїтися з нею, а потім пробиратися у Суронж…

Добровін зник. Щез. Пропав без жодного звуку.

— Що ж, у нього свої справи, а в нас — свої. Попереду важка дорога, тож, Віте, розповідай свою пригоду і завтра вирушаємо! — підсумувала Рутенія.

— Я пропоную інше: вирушимо зараз до одного гірського селища — ми ж не готові до дороги. Не маємо теплого одягу, а коли дійдемо до Богумиру, буде зима! Не маємо їжі для такої подорожі! А оповім я все в дорозі.

Чугайстер намацав смажену рибину й увіп’явся у неї зубами.

17

Попереду завиднілися хати. Боримислові вмовляння були марні — вона рвалася в село. Хотілося хатнього тепла, нормальної їжі та людського сну.

Чорні Вершники влетіли на головну вулицю й стали. Браму замкнено, на дверях — замки. Ані душі: ні в обійстях, ні на городах за хатами.

— Он там, здається, площа! — вигукнув один з вершників позаду.

— Тримаймося разом, — погодився Боримисл. — У разі небезпеки знаєте, що робити. Нам тепер є що втрачати!

Навколо — садки, вже без плодів, їх, певно, зібрали й поховали в погреби. Лишилися неторканими лише пізні яблука. Боримисл зірвав одне, вкусив і миттю жбурнув назад у садок.

— Ну й кислюще! Як вони його їдять?

— Та це ж пізні яблука! — вигукнула Русана. — Їх згодом зберуть, а вже в льохах вони наллються соком, наберуться солодощами, стануть пахучі, ось тоді їм прийде час.

— Та я хотів тобі дати, щоб хоч якось спрагу втамувати… А я й справді нічого не пам’ятаю. Ніхто з Чорних Вершників не пам’ятає свого минулого. Ось тільки тепер, коли дивлюсь чи то на хату, чи то на якесь дерево… Може, пам’ять вертається? Хто зна…

Площа була порожня. Вершники розгублено озиралися. З-поміж хат навколо площі вирізнялась одна — вища за інші, з багатою брамою. Всі ж інші мали лише плетені тини, з яких стриміли палиці з глечиками, горщиками і кухлями.

Раптом щось біле промайнуло повз воїнів. Швидкий рух — хлоп'я років десяти у лляній сорочці до колін повисло у воїновій руці. Хлопець кумедно дриґав ногами, ніби продовжував кудись бігти, і благав:

— Ой, дядьку, пустіть мене на землю! Ой пустіть, бо болить!

— Та пустимо, тільки ж утечеш!

— Ой, не втечу! Тільки пустіть!

— Гаразд, пусти його!.. Ану, стій! Куди побіг?!

Хлопець, щойно опинився на землі, накивав п’ятами.

— За ним! Кудись то ж він біжить? — наказав воєвода.

Дорога виявилась завузька для такого загону, тож довелося їхати поодинці. Але й так вони раз по раз торкалися ногами тинів і перелазів.

— Ну й дорога! Вони тут що, возами ніколи не їздять? Як же сюди дістатися? — обурювався хтось позаду.

— Хто їх зна? Мо’ й не їздять, — відповідав йому ще хтось.

Русана не знала імен Боримислових воїнів. Натомість вона їх пронумерувала у тому порядку, у якому вони їхали за ними. Обурювався Третій, а заспокоював його П'ятий.

Поки вона озиралася, дорога вивела до озера.

— А ось і все село! Щось святкують. Під’їдьмо-но ближче. Може, стола накриють? — торохтів П’ятий.

Боримисл зиркнув на нього, і той затих. А до них уже йшло троє огрядних дядьків, два молоді та один сивобородий. Воїни чекали, як то годиться справжнім Ахрумановим Чорним Вершникам.

— Здоровенькі були, любі гості! Моє вам шанування і низький уклін! Хай будуть довгими роки нашого владаря Великого Ахрумана! Хай живе у віках ім’я його й діла… — розливався у славословах тлустий дідусь, хитро примружуючись і чіпко зорячись на Русану.

— Годі! — перервав його Боримисл. — Нам треба нічліг і їжа. На кілька днів.

— Все буде, все буде! От тільки зараз у нас теє то, як його…

— Що?! — насупився воєвода. Старий затрясся і впав на коліна. Разом з ними впали на коліна молодші дядьки.

— Змилуйтеся! Не губіть! Все буде! Може, буде ваша ласка, завітаєте до нас на страту?

— Страту? — ще більше насупився Боримисл. — Хто може проводити страти самочинно? Без суду?

— Помилуйте, не губіть! Не самочинно! Був суд, були свідки! Вину доведено! Вирок — страта через утоплення. Все за Ахрумановим законом! Може, подивитесь, розважитеся? — дід уже підводився з колін.

— Ти хто такий? — спитав Боримисл.

— Війт я. Сільський. А село Жердинці зветься. А це — мої сини. Пришиб і Погреб. Кланяйтеся, дурні! — Він дав кожному по потиличнику, і ті низько вклонилися. — Тямущі… Ось… То підемо?

— Веди.

Страшенно хотілось пити. Озеро попереду видалося таким бажаним, таким приємним, таким прохолодним! Воно радісно плюскотіло під вітром, хвильки гойдали очерет… Русана не бачила людей навколо, не чула гомону, який здійнявся, щойно вони наблизились. Вона вже бачила себе у воді: вона бризкається, пірнає, пливе на спині, крапельки води вилискують на її тілі, вона злизує ці краплі з рук, і п'є, п'є, п'є вологу прохолоду…

Із марева її змусив виринути Боримисл. Він віддав своїм людям наказ не розходитися, а коли вони вже опинилися у натовпі, звелів війту розповідати, що сталося.

— Ось! Ось він, негідник! — війт тицьнув пальцем у бік озера.

Там стояв чоловік. Лице в синцях і глибоких подряпинах. Колись білі штани і сорочка були вимащені брудом, кров’ю, подерті на лахміття. Волосся збите у ковтуни.

Русана жахнулася:

— Що скоїв цей чоловік?

— О! То страшний чоловік. Усьому селу полегшає, коли його не стане!

З натовпу почулися схвальні вигуки:

— Так! Втопити його!

— Вбити гада!

— Мало втопити, четвертувати!

— До двох коней за руки, за ноги, й у різні боки!

— Стратити негайно!

Русана, не маючи змоги перекричати натовп, звернулася до Боримисла:

— Зроби щось! Не можна так…

Боримисл озирнувся, тоді піднявся у стременах і сказав:

— Іменем Ахрумана Великого!

Коли усі принишкли, воєвода звернувся до війта:

— Розповідай…

— Так ось, цей гнус, цей виплодок упириці і вовкулаки, вигодуваний зміями і вихований жабами, цей…

— Та кажи вже швидше! — урвався терпець у Третього.

Війт незадоволено блимнув на нього, але таки перейшов до суті.

— Він недобрий відьмак. Він отруїв сільські криниці, наслав щурів на наш щойно зібраний врожай, і найстрашніше — він вбив мою донечку-у-у! — На останньому слові війт заридав, а побитий чоловік викрикнув:

— Це не я! Ви самі…

З натовпу вилетіла каменюка й збила його з ніг.

Боримисл підняв руку:

— Чи вислухали цього чоловіка?

— Та яке вислухали? Що його там слухати — вбивця він! Як є — вбивця.

— То ви не дали йому нічого сказати? — розширились очі у Русани. — То про який суд ви кажете, люди!

— Про наш суд, по справедливості! Хто нам верне наш врожай?! Хто врятує від спраги? Хто верне мені мою доньку, а братам сестру? — Сльози лилися з війтових очей.

— Я любив її! Це ти її вбив! — піднявся звинувачений.

— Ясно! — сказав Боримисл. — Зараз ми вислухаємо цього чоловіка. Це кажу я, Чорний Вершник Ахрумана.

Звали його Викула, й був він у селі чужинцем. Звідки прийшов, не сказав. Мав із собою один лише мішок за спиною, повний не харчів, одягу чи коштовностей, а книг. Осів у старій покинутій хаті. Жив відлюдно. Мало з ким розмовляв. Якось захворіла сусідка, три дні лежала і страшно кричала. Зілька, сільська шептуха, сказала, що вже смерть у неї в головах стоїть, і пішла. Натомість Викула не відступився й вилікував. З того часу почали до нього ходити, а про Зільку забули. А потім закохався він у війтову дочку Єрку. І вона його полюбила. Та війт спротивився: не було ж у Викули ані золота, ані землі. А одного разу побачив він Зільку і війта разом. Про щось шепталися. Підкрався ближче й почув, що хоче війт зготувати Єрці відворотне зілля. Став з того часу стежити за Зількою. Та на зіллі не розумілась: збирала не в той час, не ті частини, не в тих місцях. І збирала все вовчі ягоди, дурман, видюк… Щось недобре задумала. Перепинив тоді Викула війта, сказав, щоби не брав нічого у Зільки, бо недобре та робить. Війт лишень посміявся. Викула пильнував за Зількою. І чари вона робила не так. Замовляння перекручувала, молитви недоказувала… А потім вдарив його хтось ззаду по голові. Опритомнів уже у себе в хаті, з забитими вікнами і підпертими знадвору дверима. Потім прийшли люди з села. Скрутили, побили, і сказали, що він убив Єрку.

Коли Викула закінчив оповідь, з натовпу вискочила суха баба з розпатланим сивим волоссям:

— То це я нашу любу Єрку звела у могилу? Ой, людоньки, послухайте! Ой, без ножа мене зарізав, волоцюга клятий! Та скількох я від смерті врятувала? Нащо ж це мені криниці труїти та щурів на врожай надсилати? І нащо ж мені доньку війтову труїти? — Вона вищала не своїм голосом і мало не рвала на собі волосся.

— Я того не казав. Сама щойно сказала! — втомлено сказав Викула.

Люди стояли мовчки. Русана побачила в їхніх очах розгубленість. Селяни зашепотіли один до одного, почали тицяти пальцями в Зільку і розступатися навколо війта. Той нервово озирався на синів і поглядав за спини людей. Русана перевела погляд туди й побачила, що стоять там дебелі хлопці й тримають у руках хто вила, хто косу, хто велетенського важкого макогона. А натовп почав зривався на крик:

— А ти скажи, Викуло, скажи!

— А потім тебе, Зілько, послухаємо!

Викула зібрався на силі і вів далі:

— Зілька ні бельмеса не тямить у зіллях і чарах. Вона хотіла лише відворожити Єрку від мене, а сама зробила отруту, і ненароком накликала на село щурів і потруїла криниці.

Селяни затихли. Стало чути, як скидається риба в озері і шумить на вітрі очерет.

— Звільніть його! — наказав Боримисл.

В цей час із натовпу почувся Зільчин крик:

— Люди, це не Чорний Вершник! Ним якась дівка командує!

І полетів другий камінь.

18

— У селі запасемося і їжею, і одягом. А ще є там файний мольфар. Він проведе обряд ославлення, — сказав Віт.

— Ти тут багато чому навчився за такий короткий час. Розкажи нам про обряд, і про мольфарів, і про себе теж можеш додати, — усміхнулась Рутенія.

Вони повільно спускалися в долину. Круті схили, вкриті зеленню, здавалося, не пускають до себе осінь. Далекі височенні гори, оповиті туманом, були такі близькі… Вони йшли ледь помітними стежками, які незрячий чугайстер бачив краще за них.

— Мольфари особливі. Їхні чари не схожі на чари відьмаків Словунії чи Богумиру. Вони інші. Чари Добровіна, твої, Рутеніє, та й самого Ворона ґрунтуються на замовляннях і обрядах, якими ви викликаєте Силу і пристосовуєте її до своїх потреб. Мольфари ж рідко вдаються до цього. Вони просто просять Силу, або ж, як вони її називають, Природу, про допомогу. І вона їм помагає! Там, на рівнинах, ви перетворюєте світ, Силу. Мольфари ж перетворюють себе.

Чугайстер оповів, як потрапив у гори. На нього чекали. Мольфари, мавки, гірські чугайстри. Діда не було. Він давно пішов у мандри на захід. А перед походом лишив заповіт: повідомив мольфарів про точний час появи свого онука.

— Уявляєте, точний час і місце моєї появи!

— Це ж треба! Чари передбачення давно втрачено на рівнинах! — захоплено вигукнув Золота. — Скількох лих можна було б уникнути!

— Не знаю, не знаю… Чи добре знати все наперед? Так і жити не схочеться, й робити будь-що, бо усе вже відомо… Ні, не хочу я такого дару. Хто зна, чи не від нього втікав мій дід?

Почався підйом. Подекуди траплялися дерева. Широкі, височенні. Бук, граб, береза, дуб. Потім смереки. Вони росли, здавалося, століттями — такими широкими були. Рутенія торкалася руками їхніх міцних стовбурів, і ті приязно скрипіли під вітром. На мить вона перестала чути чугайстра — лишилася лише вона і смереки. «Чи туди я йду?» — спитала вона їх. «Туди, туди, йди, йди!» — вчула відповідь. Виринувши із марень, знову почула Віта. Той оповідав про своє навчання.

— Вони хотіли взятися за мене всі разом!

— Ти встиг бодай чогось навчитися? — спитав Бось.

— Так. Навчився. Подолати зло навколо можна, лиш подолавши його в собі…

— Ну, а як же… як же… ну, там, кидатися вогнем, викликати Вихор Сили, читати думки ворога, бачити крізь стіни? — розчарувався Бось.

— Все це — зовні. Не варто ним захоплюватися. Це…

— Тим більше, нам ці сили не знадобляться. Ахруман слідкує, — перервала Рутенія чугайстра і злидня.

— Тут не відчує. У Мовчазних Горах забагато Сили. Забагато Природи. Ворон на цьому тлі нічого не розрізнить.

Стежка вела схилами, ярами, руслом висохлої річки, лісочками. Весь час доводилося то підніматися на верховини — тоді всі стишували ходу, то опускатися у долини і яри — тоді можна було дозволити собі швидкий темп і навіть пісні. Першим заспівав Золота — Бось усе допитувався, як зільники і відьмаки запам’ятовують стільки всього: й замовляння, й молитви, й обряди, й назви рослин і що з ними робити.

— Є чимало способів. Я вчився піснями. Слухай, як просто:

Прилетіла перепілонька

У зелену та дубрівоньку,

Прилетіла, зажурилася.

«Ой, зеленая ж дубрівонько,

Ой, бідная ти голівонько,

Що рано тебе спустошено!

Що рано тебе спустошено,

На траву-сіно покошено,

Зосталося лиш тройзіллячко.

Перше зіллячко — барвіночок,

Друге зіллячко — василечки,

Третє зіллячко — любисточок.»

— Це тройзілля, яке використовують в любовних чарах. Є такі відьми, їх яритницями кличуть. Вони все знають про ці чари.

— Розкажи про пов’язку… — звернулась до Віта Рутенія.

— Це через обряд… З нього починається шлях мольфара. Він мав відкрити моїм очам інші світи — Праву і Наву. Мої вчителі-мольфари після того, як я пройшов очищення водою й вогнем, обрали потайну місцину в горах. На ній розклали три багаття… Ввели мене в це коло, перед тим роздягши, мовляв, я маю постати перед іншими світами чистий, відкритий і беззбройний. Дали мені настій з дурману. І полишили сам на сам з цими багаттями, лісом, горами і невидимими світами. Спочатку нічого не відбувалося. Я вже думав збиратися і йти. Та раптом зрозумів: я не сам. Вогнища, які палають навколо, виривали з темряви якісь тіні, кудлаті постаті. Я почув, як скачуть комахи, як тріщать у полум'ї крильця нічних метеликів, як росте трава… Відчув — довкола збирається і загусає Щось. Воно оточило трикутник із вогнів і дивилося на мене. Моторошно мені стало під його поглядом…

— І що ти зробив? — не витримав Бось.

— Нічого. Стояв і чекав. А потім спалахнуло світло. Воно немилосердно кололо у вічі, й я не витримав — заплющив їх. І після того все зникло. Я вільно повернувся до мольфарів. Ті сказали, що я не пройшов обряду. Я не мав заплющувати очі. Я не готовий іти шляхом мольфара — не готовий до глибоких і докорінних змін у собі. Сказали, що я не можу тепер дивитися своїми очима на світ Яви — осліпну назавжди. Тому-то на мені ця пов'язка… Але я отримав здатність чути, відчувати, і навіть трішки передбачати події. На кілька митей наперед.

Рутенія підвела погляд і побачила на схилах, між густих дерев, хатки. З кожним кроком поселення ставало все ближче, але й утома — все відчутніша. Гірські дороги виснажували. Ледве тяг ноги Золота. Бось, натомість, носився туди-сюди, неначе й не було цілоденного переходу. Віт теж не здавався втомленим.

«Де в них тільки сили беруться?» — подумала вона. Озирнулася й побачила, що сонце ось-ось зайде за гори, й село вкриє темрява.

19

Третій камінь розчухрав Русані ногу.

Русана пошукала очима війта — той зник. Вершники згуртувалися. Селюки оточили їх з усіх боків. Було їх більше тридцяти.

П’ятий підхопив Викулу на коня.

Вітер ущух.

Нога боліла.

Над Вершниками пролетіла зграя чорного вороння. Вона зробила коло над селом і подалась у бік Голуня.

Хлопи зробили крок.

Вершники витягли шаблі.

Коси і вила, начищені до блиску, відбивали сонце і сліпили очі. Молодикам було гаряче — піт стікав по їхніх тілах, а руки лишали на дерев’яних держалнах вологі сліди.

Вершники змагалися з бажанням перерізати усіх нападників, нападники змагалися зі страхом перед Чорними людьми.

На Русану війнуло холодом. Щось подібне вона відчувала тоді, у лісі. Тільки слабше, — тут бо наступали не Чорні Вершники, оточені Ахрумановими чарами, а звичайні охоплені люттю селяни. Ще мить — і крові не уникнути. Шлях Добра почнеться зі смерті.

Русана вдруге стала Дзеркалом, і побачила не людей, а сірі плями, в яких зароджувалися чорні цятки. Вони росли, поглинаючи сірість. Скоро навколо неї стояли суцільні чорні плями, тягнули до себе, дихали холодом. Русана-Дзеркало почала здирати цю чорноту. Чорні пласти, вогкі і брудні, злітали один за одним, і горіли, щойно потрапляли на світло. І от зажевріли, заблимали світлі вогники. Щомиті їх ставало більше… Від втоми руки слабшали, від холоду дрижало тіло. Нарешті настала мить, коли остання темну шкуру знищено…

Знесилена відьма похилилась і мало не впала.

Боримисл притримав Русану, зрозумівши, що відбулося — хлопи покидали зброю, обличчя їхні проясніли, й вони поволі побрели хто куди. Потихеньку натовп розсмоктався.

До Боримисла підійшов Викула:

— Вона знесилена. Їй треба відпочинок і багато їжі. Я можу забрати її до себе…

— Мусимо бути разом, — відповів Боримисл.

— Тоді вам треба до війта. Він тепер не відмовить вам у постої. У нього їжі доста й хата велика — місця усім вистачить.

Не подобався Боримислу війт, дуже не подобався. Але Русані треба бодай кілька днів пожити по-людськи.

За кілька хвилин вони вже стояли під війтовою хатою. Хазяїн повільно чвалав до хвіртки. Боримисл перемовлявся з Викулою:

— А як же бути із тою… як її…

— Зількою?

— Так!

— Та нічого. Це ж село. Якщо ти свій, то хоч на очах когось заріж, тобі знайдуть виправдання.

— А цей війт? Його дочка… Як же?

— Він сам себе покарав більше, ніж будь-хто…

Трішки помовчали, спостерігаючи за повільною війтовою ходою.

— Любив я її. І не я один — півсела було закоханих. Чи любила вона мене? Мабуть. Мінлива, як повітруля. Шкода її: мені як ніж у серце всадили. Боляче… Ну, я, мабуть, піду… Ви вже тут самі… Не хочу з ним говорити… — сказав Викула.

— А як же сільські криниці? — зупинив його окрик Боримисла.

— Я зроблю протиотруту, — обернувся Викула.

«Щось не те з цим хлопцем! Може, ми його й урятували…» — подумав Боримисл, але війт уже відчиняв хвіртку і запрошував їх до господи. Був улесливий, ніби й не він нацькував село на Викулу і Вершників.

Стіл ряснів стравами, хотілося занурювати зуби у смажену курку, пити великими ковтками жирну юшку з грибами, не відриваючись, пити-пити-пити гіркувато-кислий хлібний квас, ламати руками соковиту домашню ковбасу і заїдати її духмяним теплим хлібом.

— Не боїшся, що отруять? — почула Русана шепіт Третього.

— Іди до біса! — відповів П’ятий і відкусив шмат ковбаси. — Яка різниця, коли помирати?

— Не поспішай. Буде боліти живіт, — сказав Русані Боримисл.

Вона й сама те знала. Після корінців, трави і сирих грибів… Але спинитися не могла.

Після обіду воїни пішли до сінника, Русану війтиха провела до хати. По дорозі все примовляла:

— Ой, що ж ти, дівчино, їздиш із цими вояками? Важко тобі, певне?

— Важко. Та що робити? Таке життя! — кидала відчіпного Русана.

У цілковитому спокої вона провела два дні. Війт на очі не з’являвся, Викула теж пропав. Усі ці дні Русана лише їла й спала. Воїни розслабилися. Ходили по селу, загравали з дівками…

І виявились не готові до нападу.

20

У горах темнішає швидко. Ще, здається, ясний день, а за мить довгі тіні сповіщають про початок ночі. І на зміну жовтизні сонця, блакиті неба, зелені трав приходить пронизливо-біле місячне сяйво.

Сміх. Простий дівочий сміх. Парубоцькі крики, дівочий вереск, тупіт ніг. Хтось біжить, а хтось наздоганяє. І всім від того весело.

Із сутінок виринули чотири грізні постаті. Щойно вони впізнали чугайстра, як уся грізність зникла, й до села провести викликалися, і хліб-сіль-наливку пообіцяли, й навіть станцювати разом аркана запросили:

— Хіба ми не знаємо, яка радість для чугайстра танець? Та й з його друзями гріх не станцювати!

— А так! Що про нас люди скажуть? Скоро лови, а воїни танцювали аркана, а чугайстра до танцю не взяли?

— Еге ж! То ж удачі не буде! Ой, таки затанцюємо!

— Але ж то чоловічий танок! — раптом витверезив усіх четвертий воїн. — Лише раз у сто років…

Троє глянули на Рутенію. І один із них сказав:

— Вона більший воїн, ніж усі чоловіки нашого селища разом узяті. Ходімо.

— А що таке аркан? — спитала Рутенія чугайстра.

— О! То такий танець! Сама все побачиш, — усміхнувся він.

Зустріли їх радо. Дітвора бігала довкруж і плуталася під ногами. Найбільше всіх дивував злидень. Чугайстер — то цікаво, але не така вже й дивина. Чоловік та жінка — що ж у них незвичного? А от ця мала сіра істота з мармизою, зіжмаканою, мов печене яблуко! Вони оточили Бося колом, мацаючи одяг, намагаючись роздивитися ближче. Бось від такої уваги весь час озирався, шукаючи шлях до втечі. Щойно діти трохи розступилися, як він зірвався з місця і чкурнув через перелаз. Забіг за хату і зупинився. Шум і ґвалт віддалялися. Діти бігом переключилися на чугайстра.

Той нагнувся і схопив усю ватагу в оберемок. Діти задоволено запищали.

На крики виходили люди, проводжали цікавими поглядами прибульців. За час перебування у Суронжі Рутенія звикла, що люди геть різні: красені й потвори, вбогі й багаті, здорові й каліки, худі й опецькуваті, високі й низькі… Та скільки вони не йшли селом, усі люди були стрункі, високі, ставні. Віяло від них силою, мудрістю і спокоєм. Їх завели до двору, трохи більшого за інші.

— Це місце зборів. Почекайте, зараз накриють стола і прийдуть наші мольфари. Хочуть говорити. А потім, після розмови, чекаємо вас там — біля вогню.

Місяць світив у повну. Дітлахів позабирали додому, але вони ще довго не могли поснути: оповідали, як то добре проїхатися селом на чугайстрові. Де-не-де чувся гавкіт і шерхотіння дерев.

Друзі походжали двором. Збоку, за яблунями, Віт виявив довгого стола із лавами. Довкруж стола — дерев’яні стовпи з палахкими смолоскипами.

Рутенія не встигла і оком змигнути, як стіл був повний усякого наїдку. Борщ із квашених буряків, із грибами, пампушками та часником, млинці зі сметаною, киселиця з пиріжками житніми, вівсяними, а ще — вареники з сиром та капустою. Це все можна було запивати молоком свіжим і кислим, медом, узварами з калини, чорниці та малини, а також заїдати червоними соковитими яблуками та велетенськими м'якими грушами.

Одна з дівчат помітила, що гості змерзли, щось прошепотіла старшій жінці й принесла теплі кептарі.

— В нас тут холодно ночами. Це вас зігріє, — блиснула вона перед Золотою усмішкою. — Мене Дзвінкою звати!

Підійшли два діди-мольфари, обидва з довгими чорними вусами й коротким волоссям. Вузькі губи, впалі щоки, помережані сіткою зморшок…

— Ми знаємо, чому ви тут. Нас попередили, — сказав той, що праворуч. — Сідайте.

— Не будемо багато говорити. День розумніший за ніч. Ви голодні, тож їжте, це все для вас, — сказав той, що ліворуч. — Мене звати Данко.

— Ви втомлені, тож вам підготують постіль, — сказав той, що праворуч. — Я Званко. Ми брати.

— А нас це… запросили… — вже з набитим ротом спробував сказати Золота. — І нас звати…

— І як вас звати, ми теж знаємо…

Із темряви вигулькнув Бось і попростував до столу.

— Ходімо? — спитав Золота, коли усі наїлися.

— Йдемо, коли запросили. — відповіла Рутенія.

Злидень підійшов до Рутенії.

— Що? — тихо спитала вона.

— Я тут лазив по дворах і почув дещо. Може, й дурня, але маєш знати.

— Кажи.

— Тут є одна дівка. Відьма. Дзвінка її ім’я.

— Я вже бачила її. То й що?

— Вона накинула око на Золоту. А тут кажуть, що коли вона когось захоче — на дорозі не стій.

— А я тут до чого? То його справа! — відмахнулася вона.

— За що купив, за те й продав, — стенув Бось плечима і пришвидшив ходу.

Навколо вогню вже зібралися чоловіки. Коло них — гурт музик. З гурту вийшов чоловік:

— Мольфари дозволили вам танцювати аркан. Жінці також. Це буває нечасто. Просимо до кола!

* * *

Ватра палає жовтим, гуде, тріскотить, дихає жаром. Хлопці підкладають і підкладають: дуб — для сили, осику — від упирів, березу — для зв’язку землі і неба, модрину — від небезпеки з вогню, води і землі, вільху — для рівноваги світів.

Вогонь палає. Всі в колі. Музики починають вибивати ритм. Чіткий. Запальний. Магічний. Спочатку повільно і тихо.

Там — там-там — там-там…

Руки кладуть на плечі сусідам. Коло замикається. Зачинається рух.

Бубни гучнішають. Стають вимогливіші. Ваблять за собою й водночас наказують. Рухайся. Стань цілим. Стань сильним. Стань мужнім. І йди шляхами воїнів.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм стає швидшим. Руки тиснуть сильніше. Навкруги обличчя. Мокрі від поту. Змінені вогнем. Просякнуті ритмом. Несамовиті очі. Несамовиті.

До бубнів приєднуються скрипки.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Все зникає.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм рве до танку. Коло прискорює оберти. Ритм прискорюється. Коло — за ним. Зникає відчуття ніг, рук. Вже нічого не видно. Вогнище — жовта пляма. Чужі руки на плечах — невагомі.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм прискорюється. Швидкість стає несамовита. Там — там-там — там-там! Там — там-там — там-там! Воїни ледве втримують коло, а музики рвуться далі, далі-далі, далі-далі…

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Щось живе народжується всередині. Тепле. Гаряче. Воно рветься назовні, воно хоче волі, хоче звільнення з клітки… Та ще рано…

Там — там-там — там-там…

Те, живе і гаряче, міцнішає. Збільшується. Росте з кожним ударом бубна. Воно первісне. Воно сильне. Воно люте. Воно не знає страху. Не знає жалю. Не знає нічого, крім волі!

Там — там-там — там-там…

Пора, пора-пора, пора-пора… І воно вибухає. Розриває груди. Розриває голову. Розриває тіло…

Коло розірвано, воїни лежать на землі. Знесилені й сильні. Безвільні й вільні водночас. Порожні й сповнені вірою у себе.

Музики замовкли, а серця б’ються у одному ритмі…

Там — там-там — там-там…

Полум’я розгоряється сильніше. Піднімається вище і вище. Вище хати, вище смерек, вище гір. Вогненний стовп з’єднує небо і землю. Сліпучий, палючий.

Воїни ж лежать довкруж того стовпа, і серця їхні б’ються в однаковому ритмі: там — там-там — там-там…

Полум’я згасає. Лише на місці розпаленої ватри — кілька напівзотлілих жарин. Та полум’я не зникло — воно увійшло у серця, наповнило тіла й душі по самі вінця.

Рутенія отямилась. Повільно підвелася, озирнулася.

Побачила воїнів, що так само, збираючись на силі, підводяться. Відчувала страшну слабкість і водночас готовність перевернути гори. Пошукала очима друзів. Знайшла Золоту, Віта. Подалі — стояв злидень. Згадала, він не був у танці. Відмовився. А ще перед тим щось казав… Що? Несила згадувати.

Друзі зібралися гуртом і пішли до хати, яку їм відвели для ночівлі.

Ніхто їх не перепиняв, ніхто нічого не питав — як і нікого з воїнів села. І не спитає. Бо те, що переживають воїни в аркані, можна лише відчути, пережити, але ніяк не пояснити.

21

Рутенія прокинулася від жіночого крику. Нашвидкуруч одягнулась і вискочила надвір.

Побачила дівчину. Та стогнала, билася об землю, впивалася в неї пальцями, обдираючи шкіру. Від того руки були червоні, криваві смуги повзли брудною одіжжю. Рутенія кинулась до дівчини. Із сусідньої хати теж бігли люди. Рутенія встигла вхопила дівчину за плечі. Та вирвалася, відскочила, й, по-звірячому вишкірившись, закружляла навколо відьми. Люди, що прибігли з сусідніх хат, боялися підійти.

Рутенія придивилася й впізнала дівчину, що вчора вночі накривала стола. Дзвінка.

— Дзвінко! Це ти?

— Я! Це Я! А хто ти?

— Мене звати Рутенія. Я вчора прийшла до вашого села.

— Тебе звати босорка! Крадійка! Перелесниця!

— Я не зла відьма. Я нікому зла не чинила. Нічого не крала. І тебе не знаю. Я йду…

— Ти вкрала! Ти вкрала моє місце в аркані! Ти вкрала мою ніч із ним! Ніхто раніше не крав у мене ночі з чоловіком! — Вона тицьнула пальцем у Золоту, який щойно вийшов на ґанок.

Золота зирнув на Рутенію, на Дзвінку й попрямував до них.

— Що відбувається? — спитав він, пробравшись через уже добрячий натовп.

Рутенія стенула плечима і вказала поглядом на Дзвінку. Дзвінка ж, побачивши Золоту, кинулась до нього:

— Вона злодійка! Вона багато чого вкрала! Я переможу її, і ти будеш зі мною… Не добром, то примусом…

Вона сунула руку за пояс, витягла пригорщу трав і кинула йому межи очі, примовляючи:

Як голубу без очей,

так би тобі, раб Золота,

за мною без ночей!

По тому другою рукою витягла з-за пояса якийсь коричневий кавалок і кинула під ноги Золоті. Селяни ахнули: був то мертвий голуб.

Золоту оточив сірий туман. Зільник зблід і відскочив. Озирнувся. Повернувся до сонця, став на коліна та заспівав:

Сонечко ясне, красне,

Освіщаєш гори, долини,

Освіти мою душу,

Щоби була ясна і чиста, як ти.

Освіти моє серце,

Щоби було там кохання справжнє!

Освіти мій розум,

Щоби був чистий і ясний.

Туман розвіявся, і Дзвінка відійшла вбік, вражена.

— Що ж… Ти! — звернулася вона до Рутенії. — Тобі так просто не відбутися.

— Чого ти від мене хочеш? Мене запросили на танок. Я погодилася.

— Раз у сто років запрошують жінку до аркану. Найдостойнішу! Найсильнішу! І тут прийшла ти! І вони запросили тебе! Не вірю, що ти краща! Не вірю! Хочу двобій на межі!

Запала мертва тиша. Роздратована Рутенія вигукнула:

— Гаразд. Я приймаю твій виклик. Де та межа, чим будемо битися?

Дзвінка розреготалась, а Рутенія звернулася до Золоти:

— А ти знаєш щось про двобій на межі?

— Уперше чую, — прошепотів той.

На подвір’ї з’явилися мольфари.

— Виклик кинуто, і виклик прийнято! — сказав Данко.

— Ніхто не покине селище, поки двобій не завершиться! — сказав Званко.

— Початок двобою опівночі! У Священному Гаєві! — знову проголосив Данко.

— Але ж нам треба в дорогу. Ми поспішаємо. Може, вдень? — спитав Золота, й відповіддю йому стало мовчання. — Я так і думав, — пробурмотів він сам до себе.

Поки вони говорили, Дзвінка непомітно зникла. Люди розійшлися. На дворі лишилися Рутенія і Золота.

— Що це вона так до тебе? — спитала Рутенія.

— Вона приходила вночі. Я відмовив: немає в серці більше місця. Зайняте воно, — відповів Золота.

Відьму кинуло в жар. Опанувавши себе, сказала:

— Гаразд. Ходімо, дізнаємося щось про цей двобій.

— І поснідаємо.

— Хтось казав про сніданок? — з'явився коло хвіртки радісний чугайстер.

Виглядав він ще краще, ніж учора: сповнений сили, краси і незрозумілого сяйва. Коли ж почув новини, спохмурнів.

— Важке випробування. Навіть для тебе, Рутеніє.

За столом Віт оповів про двобій:

— Тут у кожному селі є священне місце. Зелений гай, в якому росте найстаріше дерево. Воно захищає село від кривди, береже від ворогів. Горяни вірять, що дерево це має здатність відрізняти добро від зла, правду від кривди. Ті, що зголосилися на двобій, наввипередки біжать до цього дерева. Той, хто добігає перший, мусить зламати гілку. Хто перший зриває — отримує від мольфара шаблю. Нею проводить межу навколо дерева. Відтоді має вбивати кожного, хто спробує перетнути межу. Мета ж того, хто не забарився зламати гілку, — перетнути коло. Триває так до світанку.

— Перший перемагає, коли протримається до світанку і не пустить нікого в коло, а другий — коли проб'ється в коло? — уточнив Золота.

— Так. Але…

— Але… — перервала Рутенія, — це значить, що хтось із нас може померти?! — Вона зблідла. — Я прийшла сюди не вбивати!.. Що робити?

— Вбивати не обов’язково, — пролунало за огорожею.

Всі повернули голови на голос — то виявився один із мольфарів. Званко.

— Вже давно у нашому селі на двобоях не було смертей. Звісно, все в руках богів, але… Ви ж, крім сили, маєте й розум? — усміхнувся він і зник.

— Ну от! Як завжди. Він сказав, а ти сиди, думай! — насупився Золота. — Чого ці відьмаки завжди говорять загадками?

— Ці відьмаки? — зиркнула на нього Рутенія. — А ти хто?

— Я? Ні, я не відьмак, хоч і знаю деякі чари. Я зільник. У нас усе просто і ясно. Не може бути ніяких двозначностей при складанні рецепту, назві рослини, визначенні часу її збирання… Я звик до чіткості… А тут… — він махнув рукою і накинувся на пшоняну кашу.

До нього приєдналися й інші: на повний шлунок думається краще.

— А де злидень? — спитав Віт.

Він уже впорався з кашею і тепер запивав її квартою свіжого молока.

— Хто його зна. Вночі був. А під ранок, коли я прокинувся, зник, — сказав Золота.

Після сніданку Рутенія пішла за село, хотіла підготуватись до двобою. Побути в тиші. Золота ж із Бітом лишилися подумати, що слід взяти в дорогу, який одяг, їжу, зброю… А разом — і помогти хазяям, які дали їм прихисток на ніч.

Село було розкидане по схилу казна-як. Хати то ліпилися одна до одної, а то розташовувалися на такій відстані, що й за годину не дійдеш. Чітких меж теж не було.

«Як їм вдається його боронити? А головне, від кого? — роїлися думки в голові у відьми. — Двобій. Навіщо він мені зараз? Невже я не можу просто піти, не завдаючи нікому шкоди?»

Ні, піти не може: це вона зрозуміла, коли, полишивши межі села, помітила під деревами дві тіні — воїни.

Вона сіла. Очистила думки, серце. І почала збирати Силу. На обід не прийшла, на вечерю — також. Зате з’явився захеканий злидень.

— Ти десь вештаєшся, а тут таке… — почав було шпетити його Золота.

— Все я знаю. І не просто так тиняюся! Де Рутенія?

— За селом, он там, — махнув рукою Віт.

Схопивши пирога, Бось майнув у вказаному напрямку.

— Я тут дещо дізнався. Про двобій, — сказав він Рутенії. — Жінки Дзвінку не люблять. Вона ласа до чоловіків, і до жонатих також. Кажуть, лиха відьма. Босорка. Може, це просто жіночі заздрощі — чого б тоді мольфари її терпіли? Але я прослідкував за нею. Не знаю, чи допоможе це тобі…

— Може, й допоможе…

— Вона ходила до Священного Гаю. Потайки. І зламала з дерева гілку. Сховала…

— Гм-м… Нащо їй гілка зараз?

— Це ще не все. Вона пішла до своєї господи, а згодом знову до гаю і вернула гілку на місце. Та приросла до дерева так, ніби її й не ламали!

— Зачарувала, чи що? Зараз іти до гаю вже не можна: за нами наглядають. Ще запідозрять у злому умислі. Дякую тобі.

— А ось і по нас…

Підішли Віт із Золотою — забрати відьму на вечерю. З’їла вона небагато — лише відновити сили, щоб живіт не заважав думати. Згодом з’явилися мольфари, вказали, куди йти, спитали, чи знає Рутенія правила двобою.

— Мені оповів про правила Віт.

— Гаразд. Рушаймо.

Вони пройшли селищем і попрямували до Священного Гаю.

Запанувала ніч. Вузький місячний серпик світив тьмяно. Мольфари запалили смолоскипи.

— Цієї ночі чари можуть використовувати лише учасники двобою, — сказав Званко.

Тіні дерев кидалися з боку в бік, навкруги чулися шерех і шамотіння, гілки в тремкому світлі здавалися зміями… Раптом перед очима постала яскраво освітлена галявина.

— Ось це — твоя перша мета. Тут будуть всю ніч горіти смолоскипи і вогнища. Он там, посередині, — наше Священне Дерево. Його гілку й треба здобути. Його ж і треба охороняти потім всю ніч, — вів далі Званко.

І вони повернули назад, до села. Там на них чекали: горіли багаття, тирлувалися цікаві.

— Звідси ви будете бігти до дерева, — Данко показав на встромлений у землю спис, і на стежку, якою вони прийшли. — Звісно, бігти цим шляхом не обов’язково. Але він найкоротший.

Усі стихли: з’явилася Дзвінка. Вона виглядала такою ж несамовитою, як і зранку. Довге розпатлане волосся закривало обличчя, а сорочка спускалася до п’ят. Мовчки обійшла колом натовп і сіла просто на землю під списом.

Завмерла.

Рутенія стала поруч.

Званко оголосив:

— Настала північ. Вирушайте!

Рутенія рвонулася вперед. Краєм ока глянула назад. Дзвінка скинула сорочку, стрілою злетіла в повітря і рвонулася навздогін.

Люди здивовано загули і вже за мить стихли. Рутенія забігла за ріг і поринула у пітьму гірської ночі. Позаду чулося шерхотіння: це Дзвінка переслідувала відьму. Її легкі кроки наближалися, вона мала перевагу, бо ж виросла в селі й дорогу знала навпомацки. Рутенія прошепотіла замовляння для нічного зору.

Рутенія перша дісталася Священного Гаю. Не зупиняючись, пірнула в нього… Нічний зір зник. Вона ще раз промовила замовляння — жодного результату. Довелося йти навпомацки.

Раптовий хрускіт вгорі змусив Рутенію відійти вбік. І вчасно, бо на її місце каменем упала величезна сова. Вдарилась об землю і враз постала Дзвінкою. Біла шкіра світилась у місячному сяйві.

Рутенія відсахнулась, а Дзвінка метнулась до її горла. Рутенія зробила крок назад і вбік, пропускаючи босорку повз себе, й водночас поклала руки їй на плечі. Коли та майже пролетіла, Рутенія підштовхнула її в напрямку руху й та сторчголов полетіла на землю.

Відьма полишила суперницю. Більше ніякого шуму ані позаду себе, ані над собою вона не чула.

Нарешті, попереду замигтіли вогні. Рутенія прискорила кроки і вибігла на галявину. Круг неї стояли воїни, а під деревом — мольфар Данко з шаблею в руках.

Дзвінки не було. Рутенія підійшла до Дерева і простягла руку до його гілок. І миттю відсахнулася — тіло пронизав гострий біль.

Над галявиною рознісся дикий сміх.

З-за Данкової спини вийшла Дзвінка і звернулася до хлопця:

— А я що казала? Ха-ха-ха! Вона лиха відьма. Босорка. Навіть Священне Дерево їй не дається. А воно ж то відчуває, хто є хто! Думаю, двобій можна зупинити! І без того все зрозуміло.

Данко сказав:

— Двобій не може бути завершений до світанку Гілку має бути зірвано. Все буде, як було завжди. Якщо ти, Дзвінко, вважаєш її босоркою, зірви гілку сама!

Він відійшов. Дзвінка підійшла до дерева і зупинилась.

«Дурепа! Вона так їх зачарувала, що й сама тепер не може доторкнутися!» — здогадалася Рутенія.

Кілька разів Рутенія пробувала дістати різні гілки — всі вони вихилялися, мов змії, вислизали з рук, натомість насилаючи в них біль, який, однак, минав, варто було забрати руки від дерева.

Почала перебирати відомі їй замовляння і закляття. Спробувала замовляння на зняття чужих чар. Не подіяло. Спробувала створити нове — нічого не вийшло.

Дзвінка сіла під Деревом і завмерла. Нападати на Рутенію просто так вона не наважилась. Відблиски вогнищ у її очах свідчили, що вона не спить. Чатує. Жде.

Рутенія ж не зупинялася ні на мить. Ходила круг дерева, раз у раз пробуючи пробитися до нього чарами, — марно.

Згадала ритм аркану.

«А що, як спробувати? Однак більш нема що робити!» — подумала вона.

Запалало в пам’яті вогнище. Мимоволі ноги почали вибивати: там — там-там — там-там…

Руки її піднялися у повітрі й немов лягли на плечі невидимих. Вона почала рух навколо Священного Дерева, ніби то було вогнище. Їй не треба було музик — музика жила в серці і з кожним колом звучала все голосніше. Заполонила її всю. Рутенія чула, бачила, відчувала кожною часточкою тіла!

Там — там-там — там-там…

Дзвінка схопилась і вибігла за межі кола.

А Рутенія вже не бачила нічого: були лише вона, музика, і дерево. Дерево замість вогню. Дерево-вогонь. Вогняне дерево. Дерево, що горить! Палає! Горять гілки, стовбур, язики полум’я лижуть небо! Там — там-там — там-там…

І Рутенія побачила, як Священне Дерево запалало! Загорілося, мов суха ватра!

Дзвінка злякано відсахнулась і відбігла ще далі. Її опалило.

Данко ж лишився на місці. Він лише усміхався.

А дерево горіло, й полум'яні списи летіли в небо, віддаючи йому чужі чари, лихі чари…

Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там…

Густий дим піднявся вгору. Чорний. Чадний.

Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там…

З кожним колом дим світлішав… І врешті зник.

І Рутенія впала на землю. Покотилася до самого стовбура. А на груди їй впала гілка. Вона притисла її лівою рукою.

Підійшов Данко й уклав їй у праву руку шаблю:

— Двобій не завершено, доки не настав світанок!

22

Рутенія важко підвелася. Шабля мертвим тягарем лежала у її знесиленій руці — вона скоріше спиралася на неї, ніж несла.

Двобій має тривати! А сил вже нема…

Рутенія сягнула рукою за пояс і намацала там Полозів Камінь. Рутенія рідко ним користувалася, знала: скільки сил їй додасться, стільки відніметься у Гориня…

Відьма стисла камінь — і все її тіло судомно здригнулося. Сила полилась у неї, мов вода в порожній глечик.

Озирнулася. Міцніше стисла шаблю й почала обхід. Вслухалась у кожен звук, вдивлялась у світло круг дерева й морок навколо… Тиша, яку розбавляє лише потріскування ватр… Занадто тихо…

Жахний рев пролунав над галявиною. Подув вітер. Затріпотіло листя на дереві. Зашумів гай. Яскравіше запалало полум'я. Піднеслися вгору його язики.

Новий порив вітру, від якого Рутенія ледве втрималась на ногах, загасив ватри. Запала темрява.

Лише коло, окреслене Рутенією, ледь жевріло.

Вдруге ревіння почулося майже поруч. Разом із важкими кроками.

Вітер ущух. Знову тиша.

Відьма відчула: поруч хтось є. Сильний, бездумний, не по-людськи жорстокий, байдужий до всього, крім власного голоду.

Щось шерхнуло зліва, і Рутенія відскочила за стовбур дерева. Страх скував усе тіло. Боялася навіть вдихнути холодного повітря. Стукіт власного серця видався барабанним боєм.

«Я не можу боятися. Я мушу бути хоробра. Це всього лише двобій із сільською відьмою! — повторювала вона собі. — Я не можу боятися!»


«Тільки дурень не боїться, — сказав їй якось Гопак. — Всі ж розумні люди бояться. Зазирнути у вічі власному страхові, пустити його в себе, визнати його частиною себе і здобути від нього ще більше сили — ось це і є сміливість.»


Рутенія виступила з-за дерева й рушила у пітьму. Тенета страху розірвалися. У тьмяному світлі вона побачила людські обриси.

Рутенія розмахнулася. Людина розмахнулася теж. Рутенія нанесла удар згори — він прийшовся на порожнє місце.

Людина так само стояла перед нею.

Рутенія знову рубонула — шабля свиснула в темряві, не завдавши шкоди супернику.

«Це тінь! Мара,» — майнула думка.

Та щойно вона так подумала, як ворог розмахнувся. Рутенія відчула справжнісінький свист і потік повітря, що струмував до її шиї. Відсахнулась назад, і шабля пройшла повз неї.

«Хоч і мара, але небезпечна! — подумала вона, ухиляючись від удару в живіт. — Скільки ж це триватиме? — підскочила вона, уникаючи удару по ногах. — До ранку я таким робом не протримаюсь!» — мало не крикнула, коли шабля пройшла небезпечно близько від серця.

Рутенія уникала ударів, відступала і ухилялась, і все намагалася зрозуміти, з ким має справу. Постать людська. Рухи вправні. Радше жіночі, ніж чоловічі. На Дзвінку не схоже — та рухалась інакше. Та й билася вона б не так. Ненависно і пристрасно. Сліпо. Ця ж наносила удари стримано і точно.

«Битися — це не просто махати кулаками й шаблями. Битва — це гра за правилами. Битва досвідчених — це розмова двох мудреців. Кожен рух — це буква, кожен прийом — слово, кожна комбінація прийомів — речення. Бій — це текст. Розмова. Було в тебе таке, що ти вгадувала наступне слово співрозмовника, чи навіть ціле речення?» — спитав її Гопак.

Рухаючись круг дерева, Рутенія помітила, що чим ближче вони до його стовбура, тим чіткішою стає постать, тим виразніші стають її риси. Щось невловимо знайоме простежувалося в цих рисах, у цих рухах.

Ближче… і чіткіше…

Ще ближче…

Ще крок…

І ось, під кроною дерева, Рутенія побачила свого суперника. Той розмахнувся, хотів було вдарити згори. Шабля заплуталася у вітті дерева. Цієї миті Рутенія зробила крок вперед.

Зустрівшись із ним поглядом, Рутенія кинула свою шаблю і опустилась на одне коліно. Той злякано відсахнувся, і вирвавши нарешті шаблю з віття, завмер.

— Чого ж ти чекаєш? — спитала відьма.

Постать позадкувала й розчинилася в темряві.

«Ні-і-і!» — пролунало вдалині.

І знову запанувала тиша. І запалала ватра.

— Чому ти припинила спротив? — спитав її Данко.

— Я побачила… себе. А з собою… боротися безглуздо. Як і боротися… з власним страхом…

Рутенія, перепочивши, продовжила обхід. Ніч дихала прохолодою, свіжістю і простором. Волохаті зорі, здавалося, висіли просто над головою. Лиш протягни руку й збери їх… Рутенія на хвильку завмерла, насолоджуючись світлом, і раптом почула неподалік стогін.

Прислухалася. Стогін повторився.

— Допоможи, Рутеніє! — почула вона.

— Хто це? — спитала вона у темряви.

— Та це я… Золота… Допоможи… — донеслося до неї звідти.

— Що сталося? — спитала вона.

— Мене поранили… Це Дзвінка…

Відьмине серце шалено забилося. Це або справді Золота, або знову якась мана. Якщо друге, треба мовчати і стояти на місці. Якщо перше, бігти на допомогу!..

Стогін повторився. Відьма вже було підняла ногу, щоб переступити коло, та зупинилася. Був же Данко.

— Данко, там може бути Золота! Йому треба допомогти! — крикнула вона.

— Двобій не завершено. А я втручатися не можу.

— Але він може померти!

— Двобій не завершено, — відповів мольфар.

— Та щоб вас із вашими правилами! — сіла на землю Рутенія. — Золото!

— Я тут… Я помираю… Кров ллється. Не можу… зупинити…

Вона схопилася і вдруге занесла ногу над межею… і в пам’яті спалахнули чари, якими зв’язав їх усіх Золота в Суронжі. Якби там був Золота, й був у небезпеці, вона б відчула! І так само відчули б Віт, Бось…

— Йди до мене! — крикнула вона.

— Не можу… Сил нема…

— Треба, Золото, треба! Мене не пускає дерево! Повзи…

Невдовзі почувся шурхіт — і вона побачила, як чіпляючись руками за землю, до неї повзе Золота. Долаючи трем, вона чекала. А він повз, лишаючи по собі кривавий слід. Ось він уже зовсім близько… Ще зусилля — і він у колі. Руки ослабли, і він завмер.

Рутенія обережно наблизилась. Він ворухнувся. Вона схопила його за плечі і потягла до дерева. Обперла об стовбур.

Це був він! Його очі, його обличчя, його руки. Він дивився на неї, вона на нього…

Повільно завела вона руку за спину, вийняла з-за неї шаблю…

Руки його піднялися, ніби захищаючись…

«А раптом це він!»

Шаблю вже не спинити. Вона яструбом летіла донизу…

— Як ти здогадалася, що це не Золота? — спитав її мольфар.

— Минуле підказало…

Отямившись, вона роззирнулась. Знову зорі. Знову тиша. Знову хрускіт ватри. Глянула на небо — світлішає!

«Двобій триває!» — сказала вона собі.

Позаду почувся вереск. Рутенія повернулась обличчям до небезпеки й побачила Дзвінку. Та бігла з шаблею у руках.

Залізо зітнулося. Погляди зустрілися. М'язи напружились. Увага загострилася.

І закружляв металевий вихор.

Дзвінка билась уміло, проте очі їй заступала ненависть і лють. Рутенія ж берегла сили і не нападала.

Вивчала суперницю, її рухи, мову її тіла. Відбивалась від ударів, уникала їх, шукала слабке місце. І таки знайшла: Дзвінка занадто часто рубала з оберту, на крихітну мить відкриваючи спину. А оберт вона робила, коли Рутенії вдавалося відскочити від верхньо-бічного удару.

Рутенія відступила на крок назад. Цього було достатньо, щоб Дзвінка почала розворот. Ось просто перед Рутенією опинилась її спина.

Швидкий поштовх! І Дзвінка падає на землю.

Підвестись вона не встигла, бо на ній вже сиділа Рутенія. Різким рухом вирвала з її рук шаблю і відкинула подалі. Свою ж завела їй за шию:

— Не рухайся! — прошипіла Дзвінці на вухо.

Та затихла.

— Сонце зійшло. Двобій на межі завершено, — сказав мольфар.

Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що сліпучий відблиск коло руків’я шаблі, який так заважає, це сонце. А навколо люди. Селяни, два мольфари, Золота, Віт, Бось. Вона відпустила Дзвінку і встала. Та ж лишилась на землі. До Рутенії звернувся Званко:

— Ти виграла двобій на межі. Той, хто бере участь у двобої, стає іншим. Той, хто перемагає у двобої, перемагає себе. І має силу для боротьби з будь-ким і будь-де!

— Встань, Дзвінко! — строго сказав Данко. — Ти програла двобій на межі. Той, хто програє двобій, теж стає іншим.

Дзвінка підвелася. Мовчки оглянула усіх з-під лоба. Зиркнула на Рутенію й пішла геть. Люди мовчки розступилися.

До Рутенії підішли мольфари, і підбігли друзі:

— Схоже, й сьогодні вам не полишити наше село, — сказав Данко. — Треба відпочити.

23

Їй снився духмяний сон. Вона бачила яблуню. Вдихала запах її плодів, торкалась рукою кори, ступала вологою холодною травою… Раптом краса і спокій розчахнулися криками, лайкою і брязкотом зброї. Схопилася з ліжка і майнула до вікна. Побачила внизу своїх Вершників, яких оточили дрібні сірі тіні. Метал виблискував у зоряному світлі. Нападники кидалися з вилами й косами, по двоє й по троє на одного Вершника, і врешті-решт відтіснили їх до стіни.

Русана вклякла на місці, судомно вчепилася руками у підвіконня й ніяк не могла їх розтиснути. Хто? Чому? Навіщо? Вершники оборонялися з усією майстерністю, яка у них виробилась за роки битв, але і вони не могли впоратися з такою кількістю нападників.

«І чого ж я чекаю?» — промайнула блискавична думка, й Русана втретє стала Дзеркалом.

Вона не бачила, як з-посеред сірих тіней виділилась одна, скочила на стіну, мов павук подерлася по ній на дах, поповзла до Русаниного вікна…

Із заплющеними очима Русана почала намацувати жмути темряви внизу. Потягнулась до них руками, та щойно хотіла вхопити одного, як її вдарили. Відчула на обличчі щось липке, а потім прийшов біль. Вона поповзла до дверей, та наштовхнулась на перешкоду. Відняла руку від очей і розрізнила перед собою дві ноги.

— Не втечеш! — почула вона знайомий голос.

Спробувала підвестися, але другий удар остаточно забрав її сили. Падаючи у темряву, вона згадала, чий цей голос. Викула.

Виборсавшись із тенет непритомності, прошепотіла:

— Чому?

— Чому? Ти питаєш чому? А тому, що ти прийшла й пішла, а мені у цьому селі жити! А тому, що зараз ви — сила, а після вас силою знову стане війт. І якщо я не буду з ними зараз, потім мені кінець! Війт не прощає образ нікому! Навіть Ахрумановим Вершникам!

Чорна прірва роззявила пащеку. Червоні полум’яні язики виривалися з неї і болюче палили шкіру. Та за мить Русана зрозуміла: то не полум'я, то справжні велетенські язики лижуть її тіло. Ні, вона не падає! Це вони тягнуть її униз! Вони обвивають тіло, палять і печуть отруйною слиною, й тягнуть, тягнуть, тягнуть донизу. А там — страшні білі зуби, готові розжувати, перемолоти, перекришити, розчавити. Червона смердюча горлянка хоче випити і проковтнути-проштовхнути у велетенський брудний шлунок…

Русана відчула слизькі доторки. Спробувала ворухнутись. Важке тіло міцно притисло її до підлоги.

— О! Тобі подобається? — почула збуджений голос.

— Відпусти мене! — думала, що крикнула, але насправді прошепотіла.

— От скінчимо, то й відпущу!

Краєм ока вона побачила, що у віконній проймі з’явилася чорна постать. Викула нічого не бачив і не чув, крім власної хтивості, тому не зрозумів, що сталося, коли гостре лезо розрубало йому хребта.

Русана згадала: там, біля озера, вона не звернула уваги на Викулу, всі сили кинувши на нападників. І він лишився з чорною душею…

— Треба вибиратися звідси. Моїх нікого вже немає! — крикнув Боримисл.

— Вони їх?…

— Усіх!

Чорна прірва знову відкрилася перед Русаною. Обличчя Вершників попливли перед нею. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… Вони пливли не у прірву — вгору. Назустріч полинуло блакитне сяйво, підхопило… Вони спокутали свою провину за довгі криваві роки. Вони пішли за неї на смерть. І вже ніколи не повернуться з того вічного шляху…

— Допомагай мені! Треба вікно зачинити, а тоді — через дах!

— Я стану Дзеркалом. Але ж я вже очищала їх?

— Це інші. Найманці. Гайда! А я спробую по-своєму.

Боримисл відломив від ліжка масивну ногу, і почав нею бити у стелю. Та посипалася білими клаптями і шматками глини.

Русана ж укотре стала Дзеркалом. Навколо побачила чорні плями і почала висотувати з них ту чорноту. Полетіли чорні клапті у простір, та замість зникнути, вони прилипли їй до рук, вчепилися в тіло, обкрутили голову. Злякавшись, вона заборсалась у тих чорних клаптях, але що більше вона борсалася, то чіпкіші вони ставали, то сильніше прилипали, то більше робилося.

Холодно. Чорна прірва потяглася до неї.

Там, на її дні, лежала Викулина голова. Вона реготала і висолоплювала довгого тонкого язика зі шпичаком на кінці. Той язик піднімався, тягнувся… завмер, згорнувся, мов змія, похитався з боку в бік, прицілюючись, і метнувся до серця.

— Я не зневірюся в людях! — крикнула Русана в темряву. — Я вірю в людину! В її доброту!

Язик не зміг її торкнутися, відкинутий назад страшною силою. Клапті темряви відступили. Розпалися. Русана витримала цей двобій. Але сил на інший не вистачило.

Боримисл забарикадував вікно. Двері ще раніше зачинив Викула. Вони стали бранцями замкненої кімнати, в яку з боку вікна і дверей рвалися озброєні люті селяни, сп’янілі від своєї перемоги, від гордощів з того, що вбили п’ятьох Ахруманових Вершників. Не було зараз у їхніх серцях страху перед майбутньою карою. Лише лють. І вони кричали, лаялися, грюкали у двері, погрожували, вибивали їх довбнями, лупили у них сокирами. Боримисл пробив стелю й піднявся на горище.

24

Цілу ніч Рутенія то втікала від когось, то наздоганяла. Бігала темними залами, печерами, повними павутиння й затхлого духу. Навкруги лунали крики, голосіння, виття…

Прокинулася — немов виринула з-під води і вдихнула на повні груди. Потім вибігла на двір і завмерла від зимного повітря. Зробила кілька різких рухів, зігріваючись, і підбігла до балії з водою. Скинула сорочку, набрала повне відро води і вилила на себе. На мент усе завмерло, велетенська голка прохромила тіло від голови до п’ят… і прийшло палюче тепло.

— Агов! Сплюхи! Пора вставати! Дорога чекає! — радісно крикнула вона, влітаючи у хату.

— Ага… зараз… ще трішечки… — перевернувся на інший бік Золота.

— Так… дорога… треба йти… — прошепотів Віт.

— К-г-х-м-р-п… — донеслося з кутка, в якому справ злидень.

Рутенія вилетіла з хати, вхопила відро води і повернулась. Набрала води в рот і щосили пурхнула на Золоту.

— А-я-й! — крикнув той і впав з лави. — Що ти робиш?

— Кажу ж, пора вставати! Хто хоче отримати повне відерце?

Охочих не знайшлося. Всі посхоплювалися й за мить були готові вирушати. І якраз вчасно, бо знадвору донеслося шарудіння.

— О! Ви вже прокинулись! Молодці! — вигукнув Данко.

На сніданок їм дали коржі з молоком, а потім Данко вивів їх у двір, де вже стояли троє коней. Двоє високих, ставних, і один невеличкий, в половину інших.

— Ось одяг. Даємо вам вовчі хутра, вони теплі, захистять від холоду й дощу. Там, у сумках, ще теплі ковдри. Повсюдно водяться вовкулаки й упирі — тож тримайте бартки. Вони захистять вас. У цих торбах, — Данко показав на білі полотняні торбинки, — мольфарський хліб. Його можна їсти тричі на день, і він тоді не скінчиться аж до самого кінця вашої подорожі. Тільки ж глядіть: лише тричі на день. Можна менше — більше не можна.

25

Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі річки, і Русана плакала.

— Чого ж воно так сталося? Чому вони так з нами?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян… Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневірилась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдіяти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витягти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!!

Боримисл обійняв її за плечі:

— В тебе вистачило сил на мене!

— То було раніше.

— Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого!

— Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі!

— Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль народиться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі.

— Молодець! Розумник! Яка палка промова! — почули вони холодний голос.

Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвіркуни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив собою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу.

З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному плащі з накинутим на голову каптуром.

— Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вірно мені служиш, Боримисле! Зрадник!

— Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер інший!

— Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, новими жертвами?

Боримисл мовчав.

— Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую тобі життя!

Боримисл мовчав.

— Що ж! Ти сам обрав свою долю. Я позбудуся тебе власноруч. Так буде веселіше! — Ахруман розреготався і видобув з-під плаща чорну шаблюку.

Шаблі зі свистом краяли повітря. Залізо зітнулося раз, другий, третій… Снопи іскор полетіли навсібіч. Вороги розійшлися на мить, випробувавши один одного на міцність і тепер кружляли, приглядалися, шукали слабинку в обороні.

Русана притислася до тонкого і вузлуватого граба. Ноги прилипли до землі, а руки до дерева. Два вихори носилися по галявині, але один з них був світлий, а інший чорніший чорного.

Русана озирнулася: їх оточили чорні тіні. Воронові охоронці. Такі ж, як і Боримисл, Чорні Вершники. Вона зрозуміла: переможи Боримисл Ворона — у нього не стане сил на його воїв.

«А що як?..» — промайнула думка.

Вона спробувала стати Дзеркалом… і впала додолу, зігнувшись навпіл від страшного болю. Скрикнула. Побачила, як Боримисл озирається… і як Ворон ловить слушний момент і спрямовує лезо Боримислові у серце… Крикнула «Рятуйся!», але було пізно: Ворон уже виймав з Боримислових грудей своє чорне лезо, а з рани на землю, встелену жовтим листям, лилася кров.

Русана закричала і кинулась до Боримисла. Він похитнувся, ступив крок назад і повалився на спину. Дівчина впала йому на груди. Їй раптом став байдужим і сам Ахруман, і вона сама, і весь білий чи чорний світ.

Підвелася тоді Русана з колін. Висохли сльози. Підхопила важку Боримислову шаблю. І пішла просто до Ворона. Той сахнувся, але миттю опанував себе — лише ворухнув плечем, і шабля дзенькнула й розлетілася на дрібні уламки.

Русана впала на коліна. Ахруман щосили вдарив її. Мов крізь шум водоспаду, вона почула зойки, метушіння навколо, й лиш потому знепритомніла.

А коли прийшла до тями, то ледве встигла відкотитись убік — щось важке і велике гупнуло поруч. Це був один із Ахруманових охоронців.

Мертвий. Русана обережно підвела голову. Навкруги лежали тіла Воронових вояк, неподалік височів сам Ворон. Супротив нього стояла струнка дівчина з довгим зеленим волоссям.

Ахруман повертав голову під каптуром туди-сюди, дивлячись на мертвих охоронців. Руки, розведені в боки, тремтіли від напруги. Він ніби стримував те, що сунуло на нього, стискало зусібіч, затискало в лещата.

Русана підповзла ближче. Ані дівчина, ані Ворон у її бік не дивилися. Русана ж пригледілась до дівчини.

Усе її тіло було зібране в одну залізну пружину. Великі очі розширилися від напруги. Між дівчиною і Ахруманом йшов невидимий бій. Ахруман злякався.

Щось дзенькнуло, Ахруман опустив руки, русалка подалася вперед, не втримала рівноваги і впала. Русана кинулась їй на допомогу. Ворон же підніс руки до неба і почав скоромовку:

Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці:

одна нудна, друга привітна, третя печальна.

Беріть голки і шпильки, горове каміння,

бийте їх і печіть, паліть і нудіть;

не дайте їм ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пить.

Лишень до мене під замок тягніть, і там безвільних положіть.

Враз сотні гострих голок увіп’ялися в Русанине тіло. Закричала вона. І закричала поруч русалка, б’ючись у судомах. Голки проникали в усі усюди, пнулися до серця, мозку, сліпили очі і дірявили вуха. Крізь пелену болю побачила вона, як проступає на шкірі кров. А ще почула Ворона:

— А вдало я все облаштував! Двох зайців і цілий загін зрадників одним разом… Що ж, до справ…

26

Сонце гнало геть морок, хмари і холод. Проте осінь брала своє: Бось кутався у плащ із вовчої шкури, Золота видихав гаряче повітря і дивився, як воно парує на холоді. Рутенія попри ранкову бадьорість засинала під одноманітні кроки. Швидко їхати не могли — заважав туман, та й стежка кривуляла між пагорбів, то занурюючись в ущелини, то виповзаючи на рівнину.

Раптом густа темінь навалилась на Рутенію. Судома звела руки…

Хтось поруч закричав!

Біль пронизав тіло, спалахнула перед очима блискавка і зникла у напрямку Богумира…

Морок зник.

— Дзеванна! Вона в небезпеці! — скоромовив Золота. — Це те замовляння… Це воно…

— Далеко до неї? — спитала Рутенія.

— Дуже… — він зосередився. — Богумир, це точно. Так… Так… Це сталося десь посередині між Руссю і Сієвією. Далеко…

— Точно не можеш сказати, що сталося? — питав Бось.

— На жаль… Ет, мене б теперішнього та в минуле…

— Прискоримо ходу? Лютибор може їхати дуже швидко, проте, всіх не донесе… Та й вистежить його Ворон! Вистежить! Далі багато сіл, ми зможемо поміняти коней… А вже в Богумирі розділимося! Хтось шукатиме Дзеванну, хтось — до Воронового лігвища.

— Ага! А тим часом від Дзеванни і мокрого місця не лишиться! Немає в нас часу! Немає! — кричав Бось.

— Криком їй не допоможеш, — сказав Віт. — Як обминути Ахрумана і швидко дістатися до Дзеванни?

— Чекайте… чекайте… — мовила Рутенія. — А якщо нам не ховатися від Ворона? Він чекає на мене де?

— Де?

— В Городищі Старого Бога в Словунії! Тож, якщо я рухатимусь у тому напрямку, Ворон нічого не запідозрить. Усе йтиме за його планом!

— Тобто, ти таки поїдеш туди? — отетеріло глянув на неї Золота.

— Та ні! Не я! Туди поїдуть Віт із Босем! Тільки вони не доїдуть до Городища… Вони скочать з Лютибора між Руссю і Сієвією! А Лютибор продовжить свій шлях до Городища… Цим ми ще й відволічемо Ворона. Він шукатиме мене аж ніяк не біля свого замку. Він нишпоритиме у Словунії, круг Городища… А Віт із Босем шукатимуть Дзеванну.

— А твій Лютибор… — Бось скоса глянув на величезного коня. — Він витримає нас?..

Рутенія скочила на землю і поклала руку Лютиборові на гриву. Потім покликала ближче чугайстра зі злиднем. Віт поклав руку на шию і підняв Бося, щоб той теж міг без остраху торкнутися коня. Лютибор фиркнув.

— Ну ось і познайомилися, — усміхнулась Рутенія.

Розклавши речі, Віт забрався на Лютибора, підхопив на руки Бося й посадив його перед себе. Лютибор нервово тупцював і крутив головою.

— Не бійтеся. Він донесе вас швидко й без ушкоджень! — Рутенія зійшла зі стежки.

— Де ми зустрінемося й коли? — зупинив усіх Бось.

— Хто був у Голуні? Де там можна безпечно зустрітися? — спитала Рутенія.

— Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто. Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться — хороніться і стережіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть…

— Коли ми туди дістанемось?

— За півтора місяці.

— Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія.

Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії долинув лише далекий Босів зойк.

Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і…

…полетіли, поскакали, пришпорюючи коней… Сон, неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і гори проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказані мольфарами, — жодна перешкода не стала на шляху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйоми пологі, небо ясне…

27

Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лавку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед себе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла поворот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна.

Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зойкнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці донісся жіночий голос:

— Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь гади повзають, але нагору не лізуть.

— Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка?

Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі.

— Так. Дзеванною звати. А ти?

— Мене Русаною. Я зільниця…

— І?

— Просто зільниця.

— Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника. Вершник гине за просту зільницю. На просту зільницю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна.

— Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На тебе Ворон теж полював…

— Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими полонянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба.

І Русана почула таємницю Дзеванниного народження. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про найкращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями…

Ледве встигла Русана завершити розповідь, як почувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чадного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул підійшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз задоволено посміхається.

— То як вам моя гостинність? — спитав він.

— Вражає! — сказала Русана. — Не стало сил нас убити?

— Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розчавити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно?

— Ми…

— Слухайте! Була колись у мене одна відьмочка. Сили — так собі. Знань — жодних. Сильним відьмаком був її батько, а їй нічого не захотів передати. Була в неї одна здатність. Корисна, я б сказав, здатність. Вона могла збирати величезну кількість Сили. А потім віддавати її. Мені. І збирати цю Силу вона могла лише тоді, коли їй було боляче, страшно…

— Ти з неї знущався, щоб здобувати Силу?

— А що тут вдієш? Треба ж було десь її брати! Та в твоїх клятих Вовковиях вона втекла. Їй помогли. Знаєш хто?

— Здогадуюсь.

— Отож! Твоя мама!

— Ненавиджу! — кинулась Русана вперед, та наштовхнулася на грати.

— Твоя мати була вагітна. Тобою. Вона зв’язала частину сили тієї відьми, Діви, а частину передала тобі.

— То ти моєю силою хочеш живитися? Слабенький при старості літ став?

— І це теж. Тобі розповідав батько, як ти народилася?

— Так! — огризнулась Русана.

— Отож, знаєш, що тебе народила мертва відьма… Ти маєш особливий стосунок зі світом Нави, Корінням Світового Де… — Ворон замовк.

Русана зрозуміла: Ворон бовкнув зайве, те, чого казати не збирався.

— Ну, кажи далі. Чого зупинився? Муч мене далі своїми таємницями. Яка вже різниця, коли я звідси не виберусь?

— Так, — озвався Ворон, — примножуючи пізнання, примножуємо й біль… Що ж, слухай далі. Хай біль твій множиться… Ти живеш на межі двох світів, Нави і Яви. Твоя душа може подорожувати Навою, а тіло лишатися в Яві і жити! І що найважливіше: ти можеш із Нави вертатися! Я відправлю твою душу в Наву й піду слідом. Ти мене туди проведеш і звідти виведеш! Ось така твоя доля.

— А як не виведу?

— А не виведеш — я вийду сам. А твоє тіло знищу! І не буде тобі куди вертатися! Навіки лишишся там, з мертвими!

— А нащо тобі в Наву? — наївно озвалася Дзеванна.

— А багато будеш знати… — пробурмотів Ахруман.

— А як щодо мене? — не здавалась Дзеванна.

— А що з тобою?

— Що зі мною робитимеш?

— Відгадай, чи треба мені поруч хтось із силою, рівною моїй?

— То ти мене…

— Ха-ха-ха! Не вгадала. Треба! Якщо я зможу цю силу використати! Ха-ха-ха!

Полум'я смолоскипу химерно затанцювало від його сміху.

— Чиї сили, думаєш, підтримуватимуть життя у моєму тілі?

— А як не будуть?

— Будуть. Куди вони дінуться! Я зв'яжу своє життя і Русанине! І якщо зі мною щось станеться, те ж саме станеться і з нею! Ось так! Ха-ха-ха!

Відсміявшись, Ахруман підвівся:

— Щось забалакався я з вами! Варто! Варто-о-о! Ану, розвести їх по окремих покоях. Цю, зеленокосу, лишіть тут! А другу — у мої покої. Перевіримо, чи сповна вона перейняла Дівині здібності…

Книга третя

Світове Дерево



1

— Що то за шум? Мо’ що сталося?

— А я звідки знаю? Кричав хтось. Мало хто в лісі кричить! Нас не чіпають, і добре!

Старий повернувся до жінки спиною й заходився лагодити сіті. Та не вгавала:

— От ти завсігда так! А як на кого злодії напали? Чи звір дикий? Помогти тра…

— Тобі тра, ти й помагай! — буркнув він у відповідь.

Поглянувши краєм ока на дружину, старий збагнув: краще послухатись. Руки в боки, з очей блискавки. Зараз почнеться! Пригадає, як з їхньої землянки злодії винесли все борошно, а він навіть не прокинувся. Або як риба порвала вершу, а вона ж попереджала…

— Та зараз гляну! Бач, сіть треба злагодити… А тоді вже…

Зіткнувшись із нею очима, сердито кинув сіті на землю, накинув свиту, припасував до пояса величезну сокиру і пішов.

Повернувся скоро, задихався:

— Там… Чорний Вершник… поранений… але… живий!

— Ой лишенько моє! — голосно зітхнула стара. — Все ж людське життя… Мо' подякує потім хто… Гайда!

— Куди? Ти чула, дурна? Чорний Вершник! Кровопивця! А ти рятувати?

— Чув, що сказала? Кров людська — не водиця. Поможемо йому, гляди, й Ворон віддячить…

— Ага. Батогом по спині. Чи зурочить до сьомого коліна. Що з літ, то з розуму…

— Ти, чим бурчати, краще змайструй якого волока! Тільки хутенько!

Старий незадоволено взявся за сокиру, зрубав дві тонкі березини, вміло переплів їх між собою тонкими прутами. Вийшло зручно: можна буде покласти пораненого і вдвох тягти до хати.

Жінка рішуче пішла лісом, мовляв: ходи за мною! На галявині зупинилася.

— І де ж він?

— Та он, під кущем.

Кремезний чолов'яга. Весь у чорному. З сивим волоссям. Він ледве дихав, заплющивши очі, й навряд чи щось чув… Жінка відкрила пальцями повіки: очі були затуманені… Огляд перервало бурмотіння старого:

— Чуєш, Радмило…

— Що?

— Може, лишимо його? Га?

— Давай сюди волок! І помагай.

Старий скрушно захитав головою і пробурмотів:

— Треба було його добити… Але нічого, це ми влаштуємо…

— Що ти сказав? — перепитала стара.

— Та кажу, що важкий він!

— Впораємося. І не таке вантажили, — усміхнулась вона. — Ану, схопили! Потягли! Пускай! Х-хух… А таки важкий!

— А я що казав? Спину не надірвала? Бо мені щось вже стріляє…

— А в голові не стріляє? Ну ж бо, Владо, потягли! Стріляє йому! А як з рибою цілісінький день у холодній воді баблятися, то не стріляє?! Раз, два, потягли…

У такий спосіб, кілька разів перепочиваючи, двоє старих дотягли пораненого до хати, за яку слугувала простора і глибока землянка, майстерно накрита спочатку гіллям, потім рівними тугими рядами сухого очерету. Посередині — відкрите вогнище, яке давало тепло і світло. Дим від багаття стелився по всій землянці, випікаючи очі, а лиш потім витягався крізь прямокутний отвір у стелі.

Дорогою поранений не ворушився, лише тихо-тихо дихав. Щойно ж дісталися землянки й поклали його на лежак, встелений сухим листям, заметався, застогнав, забурмотів, тягнучи руки до чогось невідомого. «Русано!» — закричав раптом він. «Русано! Русано!»

Стара поклала теплу шорстку руку йому на чоло:

— Ну, ну, заспокойся. Все буде гаразд. Ось вилікуємося, одужаємо і підемо до нашої Русани, — заговорила, як до малої дитини.

Чи то від доторку баби Радмили, чи то від її м’якого тихого голосу поранений заспокоївся. Пелена спала з очей. Дивився осмислено й вочевидь намагався зрозуміти, де він. Спробував підвестися, скрикнув від болю й знепритомнів.

— Мерщій, старий, розводь вогонь, грій воду. Треба рану промити і роздивитися.

Дід Владо кинувся виконувати вказівки, раз-по разу стурбовано позираючи на пораненого. Коли землянка нагрілася, закипіла вода, старі обережно роздягли воїна, промили рану і перев’язали чистим ганчір’ям. Самого вкрили теплою ковдрою. Дихання стало рівне і глибоке.

— Буде жити, — зітхнула стара, а дід невдоволено буркнув і пішов лагодити сіті.

2

Холод. Темрява. Холод. Темрява.

Суцільний морок. Під ногами щось вологе і слизьке. Руки торкаються льодяного каміння. Від холоду не сховатися.

Вони забрали весь одяг. Весь! Схопили грубими лапами, двоє тримали, третій зривав одяг. В холоді вона краще збережеться! Ха-ха-ха! Вони гиготіли і волокли її, волокли…

Тиша. Хочеться щось сказати. Розкриваєш рота — ані звуку. Горло задерев’яніло. Болить. Навіть дихати боляче. Але треба. Ніс закладено, немов кляпами забито. Доводиться весь час розтуляти рота, щоб дихати. Щоб жити. Вдихати холодне повітря, видихати пару, яка осідає на кінчику носа великою краплею й висить, висить, поки не зірветься вниз…

Стояти важко. Босі ноги замерзають, і їх уже не відчуваєш. Тоді доводиться розтирати задубілі пальці. Терти до болю, до крові — щоб лише не відмерзли. А тоді знову ставати на ноги, бо холод починає повзти сідницями, спиною й сягати голови. Думки замерзають, і хочеться спати… спати… спати…

Не можна спати. Встати! Ходити! Бігати! Хутчіше. З підскоком, глитаючи ротом кусні повітря, долаючи дряпання у горлі і судоми в ногах. Рухатися! Рухатися! Рухатися!

Але так хочеться спати…

3

Біль ущухав, варто було бабі Радмилі з'явитися в землянці. Не хотілося думати ані про Ахрумана, ані про боротьбу добра і зла… Теплі Радмилині руки робили перев’язку… Вона так нагадувала когось близького, до щему рідного… Може, матір? Матір, яку він давно покинув, забув… Чи вона його покинула? Не пам’ятав. Йому заборонили пам’ятати. Лишень зараз, лежачи на підстилці з сухого листя, насолоджуючись теплом і простою їжею, відчував легкі лагідні доторки, від яких ущухав біль, з’являлися натяки на спогади…

Але самих спогадів не було… Всі випалені вогнем, витравлені кислотою, залиті кров’ю. Так хотілося віднайти, на самому дні душі, в ледь помітній шпаринці бодай найменший, наймізерніший клаптик минулого…

Не було там минулого. Не було й майбутнього.

— Русано! — хрипкий крик розірвав тишу.

Боримисл не сподівався, що вона почує — розумів, що може бути або в Ахруманових руках, або мертва. Але живу чи мертву, він мав знайти її. Цю тендітну дівчинку, яка вирвала його з полону зла, випалила за мить ненависть, лють, страх, що з дитинства плекалися в ньому Вороном. А щоб знайти, мав видужати.

І могутній Боримисл, у минулому Ахруманів Чорний Вершник, слухняно віддався Радмилі, навіть не знахарці, не цілительці — просто добрій старій, що доживає віку в глушині лісу, подалі від людей, зі своїм супутником, буркотливим дідом Владом.

А рана гоїлася важко. Щойно Радмила покидала його, біль вертався. Дірявив іржавою залізякою тіло, копирсався коло серця. Варто було невдало поворухнутися — рана відкривалася й ганчірки мокріли. Він мав видужати!

— Кажеш, буде жити? — бурчав дід. — А от загнеться тут, і матимемо роботу. Доведи потім, що не ми його вбили…

— Він сильний… Мусить витримати… — скрушно хитала головою стара. — Якби ж сюди якого зільника, чи відьму…

— Ще чого? Теліпайся за стільки верст, плати гроші, вези його сюди, а потім ще й по голові отримаєш за те, що невчасно привіз! Та й немає у нас грошей!

— Ну, гроші, може, й не знадобляться — він же Вершник, — почала було Радмила, та Владо її перервав:

— Ага! А чого він поранений? Хто його хотів убити? Темна історія. Ти в нього питала? Може, його Ахруман покарав? І ми зараз чинимо злочин? Чому всесильний і всевідучий Ворон його покинув?

Не вперше вони так сперечалися, не вперше не дійшли згоди.

Вершника почало лихоманити. Він стогнав, марив, то кутався в ковдру, то метався, зриваючи пов’язку з рани.

4

За кілька днів Радмила не витримала:

— Ти як хочеш, а я пішла!

— Куди?

— По зільника! Я не можу йому допомогти, — вона кивнула на Боримисла. — Він помре без допомоги. Просто помре.

— От здуріла на старості років! Тьху на тебе! — Дід спересердя плюнув на землю. — Мов той реп'ях: як вчепиться, то вже надовго. Сиди! Я піду…

— Тут все, як ти любиш: сальце, хліб, цибулинка. І твоя тепла куфайка.

Дідові очі сердито зблиснули, він хотів щось сказати, та лише мугикнув.

— Що ти сказав? — ховаючи усміх, спитала вона.

— То це ти мені харч збирала?

— А то кому? — І весело засміялася.

— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивовижу лагідно сказав дід.

— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят буде?

— Шістдесят… — поправив він і вийшов із землянки.

Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла біле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:

— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все буде добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повелителя…

Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.

— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…

Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:

— Не можна… Ахруману… не можна… Загину… Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.

Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.

«Він не міг далеко відійти,» — подумала.

Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не наздожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:

— Вла…

Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота:

— Тихіше ти, — сказав їй на вухо дід Владо.

— Ти що… — хотіла було вона його віддухопелити за дурні жарти, але він приклав пальця до вуст і зашипів:

— Ш-ш-ш-ш… Тихо… Туди дивись…

Збоку від них росли густі кущі. Дід прогріб у них дірку і покликав Радмилу. Вона припала до неї оком і завмерла… Лісом повільно йшов двометровий велетень у світлому одязі, з довгим молочно-білим волоссям. Здавалося, над головою у нього розливається сяйво. Вона десь бачила його… Бачила? Ні, не бачила. Чула. В материнських казках. Давно-давно… У казках…


Ще до Ахруманового приходу жили в цих лісах охоронителі. Любили танці, багаття і, як могли, допомагали людям. Взамін лиш вимагали не кривдити лісу, не вбивати дичини заради розваги. Коли ж хто порушував закони лісу, чекала їх нагла смерть. Розривали навпіл своїми довгими руками. Але вони зникли по Ахрумановому приході. Прокинулися одного разу люди, а їх немає…


— Та це ж…

— Знаю, чугайстер.

— Невже вони повернулися?

— Ага. І не самі. Подивись-но, хто там коло нього йде?

Радмила придивилась — і ахнула.

— Злидень! Матінко моя, до чугайстра причепився! Зараз заведе його у пастку, обсядуть — до віку не скине. Рятувати треба!

— Чекай, бабо! Бач — не дуже чугайстер його й страхається. Он як любо балакають…

— Та що балакають? Обкручує його, гадина! Заговорює… Він же ніколи в наших лісах не був. І про злидні наші не чув нічого…

Стара скочила на ноги, схопила важезного дубового сучка і прудко помчала на злидня. Дід Владо аж рота роззявив від несподіванки.

«Ось що буває, коли твоя жінка вірить у казки!» — подумав він, крекнув і собі підвівся: треба ж бо рятувати. Та кого? Чи то бабу, чи то злидня, чи то чугайстра, чи то себе від її гніву за те, що не побіг за нею?

* * *

Вона забула, що таке день і що таке ніч. Не було більше трави, дерев, сонця. Не було нічого! Лише холод!

Кашляла. Рвучко хапала повітря. Хотілося, щоб усе скінчилось. Щоб не було болю, страху, холоду. Щоб стало тепло.

Але ні! Холод… Вона йому потрібна. І він змусить її пройти все й вижити. Змусить! Змусить!

Її нігті впивалися в долоні. Ходила колами, щоб втримати тепло в тілі. Розмахувала руками, нагиналася, присідала і стрибала. Але тепло зникало, втікало — разом з надією…

Де веселка після лагідного літнього дощу? Де роса на соковитій траві? Де ранок, повний туману й обіцянок? Де вечір, багаття і пісні? Де сонце-Ярило, гаряче і спокійне? Де холодний, але від того ще вродливіший місяць? Де друзі, до плеча яких можна притиснутися, коли холодно? Де надія? Де життя? Де радість?

«Немає… Нічого немає…» — почула вона тихий, скрадливий голос.

«Немає, — подумала вона. — Немає… НІ! ТАКИ Є!! ЦЕ ВСЕ Є, І БУДЕ! ЩОЙНО Я ВИБЕРУСЯ ЗВІДСИ!»

5

Багаття весело потріскувало. Червоні жаринки підморгували чотирьом постатям, які сиділи круг нього і неквапно вели розмову.

— Він буде жити. Виборсається. Сильний. Ви все вчинили правильно, робіть так і далі. Я тільки додав йому життєвої сили, — сказав Віт.

— То скоро він зможе ходити? — спитав Владо.

— Думаю, тижнів за два-три, — відповів Віт і відхилився вбік, бо майнув вітерець і його обдало жаром і димом.

— А здорово ви нас налякали! — раптом вигукнув Бось і засміявся.

— Ага. Я собі йду, аж чую, щось кричить, біжить назустріч… Це зараз смішно, а тоді я, скажу по-правді, злякався, — й собі усміхнувся Віт.

Владо глянув на зніяковілу Радмилу і пригорнув її до себе:

— Так, вона в мене така! Бойова!

— Та що ви… Бачу, йде чугайстер. Такий, як у казках розповідають. А коло нього — злидень крутиться. А ви б про що подумали? То я й побігла його рятувати… — Стара втупилася у вогонь.

— Ха-ха, — засміявся дід. — А я сиджу й думаю, кого рятувати. Ха-ха-ха…

І всі вибухнули сміхом, згадуючи ту кумедну бійку. Коли притихли, Віт серйозно спитав:

— Він щось казав про Ахрумана?

— Ми знаємо не більше від вас. Знайшли ми його неподалік…

І Радмила розповіла все, що знала про знайденого воїна. Віт із Босем уважно слухали. Ловили кожне слово.

— А він нічого не казав про ще одну дівчину?..

— Ні, лише Русану згадував. І Ахрумана. А себе назвав Боримислом.

— Може, зелене волосся? Щось про русалок? Воду? — допитувався Бось.

— Та нічого, — одностайно відповідали старі.

На ранок домовилися, що ті покажуть, де знайшли Боримисла.

Землянка виявилась затісна для всіх, і Віт із Босем зголосилися спати надворі:

— Ми вже не одну ніч так ночуємо. Тепло ще. І каміння від вогнища нагрілося…

— Думаєш, натрапили на слід? — спитав Віт злидня.

— Хочу в це вірити. Дуже вже дивний цей воїн. Ахруманові вершники так не поводяться. Навіть коли поранені. Вони не кличуть ніяких Русан…

Ніч розкрила над ними свої крила. Безхмарне небо. Прозоре повітря. Палахкотять зорі. Повільно повзе своїм навіки відміряним шляхом місяць, штовхає ніч перед себе, а позаду тягне невидимою мотузкою новий день.

6

На галявині все ще лишалися сліди відьмацької битви. Розпанахані борони, вигоріла трава, зламане гілля… Не співають на цій галявині птахи, не сюрчать коники…

Віт із Босем задумливо ходили між слідів, уважно їх вивчаючи. Кожен по-своєму: Бось зазирав у кожну шпаринку, Віт принюхувався до повітря, час від часу погладжуючи руками щось невидиме. Старий Владо тримався від галявини подалі. Він лише здалеку вигукував:

— Ось там я його знайшов… Так, так, під тими кущами… Та ні, під іншими… Чи під тими? Там кров має бути… Ага, точно! Там!

Віт повернувся до Бося:

— І що скажеш?

— А нічого! Жодних Дзеванниних слідів. Так, була бійка. І вочевидь, між відьмаками. І було їх чимало…

— Я відчуваю, що була тут немала Сила. Але чия? Не знаю. Ще ми знаємо, що був серед них Чорний Вершник, наш єдиний свідок… Може, обійдемо довкруж галявини?

Вони розійшлися, й за мить Віт почув Босів крик:

— Знайшов!

Чугайстер стрімголов кинувся до нього. Гордий собою злидень стискав у витягнутій руці щось невидиме.

— Що в тебе? — спитав Віт.

— Та дививсь же! — і тицьнув угору руку, а потім зніяковів. — Вибач, я забув…

— Та кажи ж! — нетерпелився Віт. — Її сліди?

— Волосина! Зелена волосина. Це або вона, або яка інша русалка!

— Дай!

Чугайстер стис у руці волосину і вигукнув:

— Вона!

— Куди ж вона поділася? Невже…

— Якщо вона билася, то… не варто робити передчасних висновків.

— Де її шукати?

— Варто дочекатися, доки отямиться Боримисл. Поговоримо з ним… все ж краще, ніж плутати цими лісами…

Коли повернулися з галявини, Боримисл уже прийшов до тями. Був блідий, виснажений, проте готовий до розмови. Він нічого не знав про Дзеванну, бо був поранений до її появи. Дізнавшись, хто перед ним, розповів про Русану і своє переродження.

— Зрозуміло! — підсумував злидень.

— Що тобі зрозуміло?

— Обвів вас круг пальця Ахруман! Виманив на берег річки, погрався-полякав, піймав на живця Дзеванну й, задоволений, повернувся до замку.

— Ти гадаєш? — Боримисл відкинувся у ліжку: розмова втомила його.

— А то! Що заважало йому схопити вас у тому селі? Невже думаєш, що зміг би з цілим загоном вояків сховатися від Воронових очей? Та вже на другий день війт доповів, куди треба. Ахруман не з’явився, не схопив вас, ні — вигнав із села… Нащось бився з тобою на шаблях… Чи не дивно?

— Отже, все було заздалегідь сплановано, — прошепотів Боримисл. — І нема на що сподіватися.

Віт схопив його за кволу руку:

— Є на що сподіватися! Він розумний, він гравець, він усе передбачає і планує! Але не все може… Ось і ти виявився живий. І ми прийшли. І не лише ми… Скоро з’явиться ще дехто…

Боримислові очі ожили. Він голосно зашепотів:

— Так! Так! Ми врятуємо їх! — потім закашлявся, скривився від болю. — Ось тільки видужаю. Я знаю Богумир. Знаю таємні дороги. Знаю Воронів замок. Я проведу вас! Ми знайдемо і врятуємо їх!

Голос його затих, очі заплющилися і він заснув.

Бось глянув на Віта:

— Маємо союзника.

— Еге ж. Маємо, — задумливо мовив Віт. — От тільки час гаємо! Час!

— Що час? Зрозуміло, що Дзеванна в замку. А самі ми туди не поткнемося — сплутаємо Руті всі карти.

Мусимо чекати, доки вона з'явиться в Богумирі… Тоді й Книгу знайдемо, й русалку із Русаною врятуємо…

* * *

Скільки минуло часу? День? Тиждень? Місяць? Рік? Вона лежить у темряві й чекає. Сіла на підлогу, заплакала.

Зелене волосся давно потьмяніло. Біла шкіра вкрилася товстим шаром бруду.

ДЕ ВОНИ? Чому вони не йдуть? Не рятують? Чому не відчули, що вона в небезпеці? Що Ворон полонив її? Згори прийшов голос: «Вони забули про тебе! У них свої справи, ти не потрібна нікому! Ти моя! Моя! Моя!»

Голос повз завулками змученої душі. Пускав коріння у спраглий ґрунт. Голос казав, що лише він врятує її, він позбавить її страждань. Він дасть їй спокій. Вона його…

7

— Скільки ми вже йдемо, Боримисле? — спитав Бось.

— Тижнів зо три.

— Треба швидше… Замерзнемо у цих лісах, ніхто й не згадає. Вогнище, й те не можна розвести! — нервував злидень. — Ну хто нас тут вистежить? У цих хащах навіть тварини людей не бояться…

Віт ледь помітно усміхався, слухаючи Босеві теревені. Вони в Ахруманових землях, тож остерігатися треба всього: і шуму, і тиші, і довірливих звірів, і полохливих людей. Холодно. Мало не щодня дощить. Але вони мусять іти. Боримисл сильний. Він і не таке переживав. Бось, хоч і кричить про холод, а сам знає, що дим помітять ураз. Ні, не можна вогнища. Їсти є що, а в теплі ще насидяться… Буде час… Потім…

Поруч хрупнула гілка. Віт завмер. Бось сторожко оглянувся. Боримисл напружився.

Тиша.

— Кабан… — непевно пробурмотів Бось.

Тиша. Морозний вітер. Знову накрапає набридливий холодний дощ.

Чугайстер випростався, розправив плечі:

— Хто тут є? Виходь, друг чи недруг!

Тиша. Вітер. Дощ. І крик: «Валіть їх!»

Із диким лементом на них зусібіч напливла людська маса. Десятки рук і ніг, шабель і сулиць, вил і сокир.

Віт, Боримисл, Бось — спина до спини. Віт і Бось із бартками, Боримисл із шаблею.

Навала зупинилася за кілька кроків, зрозумівши, що матиме справу з зубатою здобиччю. Першим нападати ніхто не хотів: розумів, що саме перший скоріше за все і поляже. Задні ж напирали:

— Чого стали?!

— Вперед, барани!

— Гайда!

— Та затопчемо їх!

— Та вперед, слабаки!

— А-а-а-а-а! — це, розштовхуючи своїх, вибіг наперед молодий хлопець, махаючи важезним дубцем.

Він, не зупиняючись, врізався у Боримисла. Той не зробив жодного помітного руху, а хлопець уже лежав долі і глухо стогнав, тримаючись за розбитий ніс.

Крики стихли.

— Може, поговоримо? — спитав Боримисл.

Хлопець відповз, і за мить його ковтнув натовп.

Натомість з’явився, за всіма ознаками, ватажок.

— Що тут у нас? — глузливо спитав він. — Ти ба! Чугайстер, злидень і людина! На моїй землі! Без мого дозволу?

Друзі мовчали, вивчаючи ворога. Одягнутий у хутряні штани, на плечах — ведмежа шкура. На голові — припасовані до шкіряного каптура роги. Лице ріпою. Товстий ніс, вивернуті губи, чорно-жовті зуби.

Бось пильно вдивлявся в обличчя і смутнішав дедалі більше. А той вів далі:

— Маєте два виходи: битися або йти за нами. І тоді я не вбиватиму вас… одразу. Ще поживете. Порозважаємося… — Він гигикнув, і його сміх підхопили. Підвів руку, і сміх стих. — Звісно, ви скажете, що дорого продасте своє життя, що ви не здаєтеся, ха-ха! Он які войовничі! Особливо мала потвора! Ха-ха-ха! — гиготів він, тішачись із блиску в злидневих очах. — Ну подумайте! Ну вб’єте ви двох-трьох-десяток моїх людей. І що? Все ж дістанемо. Не втечете! А так можете кілька днів зайвих пожити… — І прошепотів: — Якщо це можна назвати життям…

Друзі перезирнулися. Він був правий. Ще як можна було б чаклувати… А так…

— Ми згодні. Тільки зброю не віддамо! — виголосив Віт.

— А не віддавайте! Так навіть цікавіше буде! Га? — спитав він своїх людей і посміхнувся.

Їх оточили і підштовхнули до гущавини. Там виявилася добре протоптана стежка, яка вивела до поселення.

Бруд і сморід. Чугайстер болісно скривився. Потім опанував себе і випростався. Лахмітні жінки сиділи на порогах напіврозвалених хат і щось перетирали товкачами. Обшарпані й брудні діти бігали навколо.

До нас завітали на празник гості,

Скоро лишаться від них одні кості!

Ой же ж смачні у них ребра!

Скоро прийде по них смерть сухоребра!

Їх провели селом, і пісня ця переслідувала їх до самої в’язниці — сирого холодного льоху, радше схожого на висохлу криницю. Їх опустили на мотузках і закрили зверху залізними ґратами.

— А ми в халепі, друзі! — сповістив Бось.

— Дякую. Ми не знали, — буркнув Боримисл.

— Ні! Ми в справжній халепі! Це ж він!

— Хто? — спитав Віт.

— А пам’ятаєте, у Корсуні? На Рутенію напали Ахруманові слуги, а потім за нами гналися у Золотиному замку?

— І що? Це… — почав здогадуватися Віт.

— Це він, щоб його нав укусив за ногу!

— Ви про що? Ви його знаєте? — спитав Боримисл.

— Гірше, — відповів Бось. — Здається, він теж нас упізнав… чекаємо Ахрумана!

— Я щось не зрозумів, що він тут робить? Дивна якась служба Ахруманові… Там, у Корсуні, зрозуміло. Воронів служака в злодійській личині. Але тут… У цій бідноті… — вголос думав Віт.

Ахруман не з’явився. Ні цього дня, ні наступного. Проте прибігли діти. Бавилися, кидаючи вниз гнилі овочі, виливаючи помиї і співаючи все ту ж дурнувату пісеньку.

— Щось не схоже, щоб він служив Воронові. Той давно вже мав бути тут, — сказав Віт.

— Як думаєш, вони серйозно? — спитав Боримисла Бось. — Ти ж виріс у Богумирі. Що це за люди?

— А я знаю? Країна велика. Відтоді, як владарем став Ахруман, багато хто пішов у ліси. І там здичавів.

— А чого з ними наш знайомий? Виконує таємну місію? Щоб воно все луснуло! — вигукнув Бось, коли на нього впав гнилий огірок. — І що за пісня? Вони що, нас їсти збираються?

— А ти здогадливий! — пролунав згори знайомий голос. — І ти здогадливий, як тебе там… Боримисл, чи що? Ці люди здичавіли, але прийшов я! І навчив їх на світі жити! Тепер я тут бог! І пішли до Нави всі ваші білобоги і чорнобоги!

— Аякже…

— І ахрумани хай ідуть туди ж! Я…

Було видно: йому хочеться виговоритися. Він був напідпитку. І Бось прошепотів:

— Його треба розговорити. Помагайте мені! — І вже голосніше спитав: — Розкажи, як ти досяг такої величі?

Віта аж заціпило від такого нахабного підлабузництва, але гра мала тривати. Й він і собі спитав:

— А таки цікаво! Розкажи. Все одно ми нікуди не втечемо…

— Ага, хотілось би перед смертю почути щось таке, що надихає! Щось величне! Розкажи… — приєднався Боримисл.

Бось засичав:

— Не перегинай палку!

— Та я чого… я ж так… я ж не вмію… — виправдовувався воїн.

Проте лиходієві лестощів забагато не стало. Він розцвів і почав було говорити. Та Бось його перервав:

— Величний вождю! Нам звідси тебе погано чути. Не всі слова можемо розібрати…

Той задумався, але потім махнув рукою:

— Ай, гаразд! Ану, підніміть наш харч і відведіть до моїх покоїв! — наказав комусь.

— Таки з'їдять! — пробурмотів Боримисл.

— Не бійся! Прорвемося! — вигукнув Бось.

Вниз сковзнула мотузка, і їх по черзі витягли з криниці. По дорозі Бось все роззирався й щось сам собі шепотів.

— Ти чого? — спитав Віт.

— Здається, маємо надію. Потім розповім.

Вони вже підійшли до покоїв — дерев'яної халупи, трохи більшої за інші, й, на відміну від сусідніх хат, вкритої новою соломою. Щілини між колодами забито сухим листям, тож було навіть затишно.

— Сідайте і слухайте…

— От якби ще й піч запалити… — знахабнів Бось.

Хазяїн обвів їх роздратованим поглядом, проте, в передчутті сяйва визнання, сам запалив вогонь. Тепло за мить розійшлося хатою й забило памороки полоненим.

«Бодай зігріюсь перед смертю,» — подумав Боримисл. Здається, така ж думка навідала його супутників.

Вогонь потріскував. Жаринки вистрибували на підлогу, і тоді ватажок наступав на них ногою і гасив, перериваючи оповідь.

— Я впізнав вас. Одразу впізнав. От, думаю, пощастило: повідомлю Ахрумана, здобуду знову його прихильність… А потім думаю, а дзуськи! Не треба було мене зі служби проганяти! Ну, впустив я вас у Корсуні. І що? З ким не буває? Каже: «Йди, Воротило, і радій, що не вбиваю чи на щура не перетворюю!» Ні! Нікуди тепер звідси я не піду. Я тут цар, бог, відьмак, лицар і ще бозна хто! Тож я вам навіть трохи вдячний. Тому й живі досі… Поживіть ще трохи… Гірко образила мене ваша відьма. Рутенія. Ой, гірко! Але я не про те. Прогнав мене Ахруман, і пішов я на власні хліба. Згадав давнє ремесло, й нумо гаманці обрізати, а разом з ними й голови… Це якщо кошелі були міцно прив'язані! Хе-хе!

— А як же ти тут опинився? — підігрів його Бось.

— От це й цікаво. Завела мене доля у ці ліси. Йду собі, йду, коли дивлюся — село. Бідне, нещасне, замурзане. Й люди в ньому забиті! Нічого не тямлять! Я зібрав усіх, потім одному в пику! Другому! Вони всі стоять, очима кліпають. Питаю: «Чого стоїте? Вождь ваш прийшов! Життя кращого хочете? Буде!» І кидаю їм кілька гривень золотом. «Хочете більше?» — питаю. «Хочемо!» — як телята мукають. «То мене слухайте!» Зібрав я чоловіків, навчив зброєю користуватися, змусив битися! І нічого! Страх на всю округу наводимо. Ахруман про те ні сном, ні духом! Хе-хе! Що йому до якихось сіл у лісі? Пил під ногами… А ми в тій пилюзі золотце й пошукаємо… Одне з цим селом недобре… Аж мені бридко… Людей їдять… Нічого зробити не міг. І забороняв, і карав… Одне вдалося: відучив своїх їсти. Зайдами перебиваються…

Стало моторошно. Раніше це були жарти, а тепер дійсністю обернулося.

На початку розмови в хату принесли велику кружку питва. Весь час, поки Воротило говорив, він прикладався до пійла, і під кінець уже ледве балакав. Голос його тихшав, слова плуталися:

— Він мені… Я… я тут цар!.. Рутенія… погана… Скривдила Воротила… Врятував… село… Ворон каже… йди поживи без мене… І поживу!

Нарешті затих. Тихо схилився на руки й мирно засопів. Ніхто не з’являвся. Друзі ж нікого кликати не хотіли. Можна було спробувати втекти. Бось обережно підкрався до вікна і визирнув, круг хати мовчки стояли люди. В руках тримали коси, вила й сокири.

Бось озирнувся, і раптом усмішка розрізала його зморшкувате лице:

— Нумо, браття, виходьте! Він спить!

Боримисл ошелешено глянув на нього, не розуміючи, до кого він звертається. Віт сидів непорушно. І тихо усміхався. Він вже давно зачув шурхіт у кутках, уловив рухи попід стінами… Сидів і думав: «От дивина! Коли б я ще радів появі злиднів у такій кількості?»

8

Крізь холод і вітри, дощ і град, морок і темінь прямували відьма Рутенія і зільник Золота. Їхні коні не скакали — летіли. Вже давно були змінили тих, що дісталися їм у горах. Вже давно пройшли й самі гори. Двома стрілами вони пронеслися Венедією і зупинилися вже у Богумирі.

Далі йшли повільно, оминаючи великі дороги, міста і великі села. Все ж подекуди зустрічей уникати не вдавалося. Тоді називалися мандрівними зільниками. Ночі ставали холодні — доводилося завертати до невеликих сіл і проситися переночувати. Селяни радо їх вітали, одразу знаходилася тьма охочих вилікуватися, позбавитися від пристріту, придбати любовний напій… Поволі образ суцільного зла, втіленням якого був Богумир, розтанув.

— Ти бачиш? Богумирці нічим не різняться від словунців чи орійців! — сказала Рутенія.

— Еге ж, — підтримав її Золота. — Ми чомусь звикли вважати, що коли Ахруман прагне володіння світом і є Злом, то такими мають бути і богумирці… А люди живуть своїм життям. Їм і діла немає до його планів. Дає жити — і добре…

Стежина, якою вони йшли, була завузька, тож Золота виїхав уперед. Рухалися повільно, прислухаючись до кожного звуку. Позаду почулися кроки. Щоб уникнути небажаної зустрічі, з’їхали на узбіччя і причаїлися за розлогим кущем.

Кроки наблизилися, й Рутенія почула спів. Вже за мить на стежині з'явився молодий хлопчина. Він швидко ступав, махав руками в такт співу. Рутенія вслухалася у слова:

Веселі, брате, часи настали,

Нове майбутнє дарує день,

Чому ж на небі так мало сонця стало,

Чому я далі пишу сумних пісень?

— А цьому таки є діло до Воронових планів. Чуєш пісню? Сам, мабуть, склав, — шепнула на вухо Золоті Рутенія.

Той тільки кивнув, бо вухо, обпалене відьминим подихом, горіло, а серце шалено билося. Ховаючись за кущем, вони притислись один до одного, і від того світ плив, мінився і ставав далеким-далеким.

«Чи відчуває вона те саме?» — думав він і не наважувався навіть натякнути на свої почуття.

Хлопець пройшов, і Рутенія відсунулась. Вона хотіла знову вийти на стежку, та вдалині зачулися звуки. Тупіт. Гуркіт.

Вони пронеслися зовсім близько. Чорні тіні. Чорні коні. Чорні обладунки. Чорний тупіт.

Чорні Вершники Ахрумана.

Ледве встигли сховатися. Ще мить — і їх помітили б.

Почувся крик, груба лайка.

— Диви, кусається! Ги-ги!

— Та по зубах його!

— Кулака йому в пельку!

— Язика намотати на рожен!

— Та хто так б’є?! Дай-но я заціджу!

— От так гепнув! Та він же мертвий!

— Який мертвий? Живісінький! Дихає… трохи.

Настало затишшя, а потім голоси заговорили знову, але вже спокійно:

— То як, заночуємо тут?

— Так, хлопці! Втомилися, весь день у дорозі!

— Треба спочинок.

— Згода. Відпочинемо, — владно відповів один із голосів.

Рутенія прошепотіла:

— Це вони його піймали. Ходімо, подивимося?

— Рутеніє, у нас свій шлях. Ми не можемо відволікатися. Ану, як нас теж піймають?

— Не можна рятувати світ і проходити повз убивство!

Вершники просто там, де зупинилися, розчистили кущі і посеред галявини розвели велике багаття. Самі ж розташувалися колом круг нього, мовчки смажачи м’ясо. Бранець лежав подалі. Його зв’язали, в рот застромили ганчірку й притулили до дерева. Він уже отямився і перестрашено роззирався. Вершники тихо перемовлялися:

— Одного піймали. А скільки їх ще бродить країною?

— Кляті співці! Народ підбурюють. Ворон їм не подобається! А хто, як не він?

— Не розуміють свого щастя. Свободи їм хочеться!

— Слава Ахруману Великому!

— На віки слава!

Хлопець дослухався до розмови й від почутого був не в захваті. Він тихо борсався в путах, намагаючись вивільнитись.

— Ну, ти, там! Тихо. Ще ніхто з моїх пут не вирвався!

— Лежи тихо. А то в пику знову заціджу!

— Так кулак і чешеться! Почесати об твоє рило?

Хлопець завмер.

Вершники наїлися, командир призначив вартового, і всі поснули. Вартовий ходив колами, тоді зупинився й присів коло багаття.

Рутенія повільно, скрадаючись, приминаючи траву так, щоб не лишалося слідів, пішла в обхід галявини до бранця.

Золота лишився на місці. Він мав стежити за вартовим — чи не зрушить з місця. Тоді він мусив крикнути пугачем. Та вартовий, здається, нікуди рушати не збирався, він просто заснув.

Рутенія нарешті дісталася хлопця. Той, помітивши, що вартовий заснув, знову заборсався. Від того сухе листя під ним зашелепотіло, гілки затріщали.

— Припини, — прошепотіла Рутенія.

Хлопець спинився.

— Не рухайся, якщо хочеш порятунку. Ми допоможемо.

Рутенія обмацала пута. Майстерно зав’язані, та ще й зачаровані. Розв’язати їх міг лише той, хто зав’язав, ніж не візьме.

— Сиди тихо. Скоро вернуся.

І рушила назад, до Золоти.

— Мотузки не розв’яжеш. Просто так його тягти — наробимо шуму. Може…

— Тут неподалік розрив-траву бачив…

— Але ж вона як гухне! Ні, не підходить.

— Тоді не знаю… Від пут — лише розрив-трава.

— Сон-павуки! Вони тут мають бути!

— Так. Бачив кілька павутин. Десь поруч мають бути й гнізда. Зараз повернусь…

Золота розчинився у мороці. Рутенія знала: він повернеться за мить. Він будь-яке зілля, будь-яку живину знайде з заплющеними очима. Не встигла вона й оком змигнути, як Золота безшумно ковзнув до неї із хащ. В одній руці щось затискав, іншу ж витяг перед себе. На ній снували більше десятка червоних павуків завбільшки з горіх.

— Я пішов. Маю встигнути, поки не зачали плести павутину.

І безтілесною тінню він шугнув просто на середину галявини. Ось він зняв з руки одного павука, й Рутенія побачила, як червона плямка сіла на голові вартового й почала рухатись по колу. Так само Золота обійшов усіх вершників. Хлопець під деревом не відривав очей від дивного чоловіка. Золота ж уважно оглянув кожного й раптом голосно проказав:

— Виходь. Усі сплять.

Рутенія і хлопець від несподіванки зіщулилися, чекаючи, що вершники зараз скочать на ноги — та вони лише порохкували уві сні і переверталися з боку на бік. Тоді вона підійшла до хлопця.

— Давай траву, — сказала Золоті.

Той уже й сам був поруч і накладав розрив-траву на мотузяні вузли.

— Заплющте очі, — наказав Золота.

За мить пролунав вибух. Хлопець застогнав, але швидко стогін змінився радісним вигуком:

— Я вільний. Спасибі вам, добрі люди! Свобо…

— Потім, потім! Втікаймо. Сон-павуки — це добре, але береженого й боги бережуть!

9

На тлі чорних дерев’яних стін з’являлися нові тіні. І вже за мить хата наповнилася істотами, дуже схожими на Бося.

Злидні вклонилися Босеві і не звернули щонайменшої уваги на решту. Боримисл втиснувся у стіну: він знав, що буває з людиною, коли до неї чіпляється бодай один злидень. Тут же їх було стільки!

Злидні зачали шепотітися: «він знає… ми… село наше… піти… злякається… піти… з’явитися…»

Розмова закінчилася, й злидні розчинилися в тінях. Бось сяяв.

— А ми врятувались!

— Ага! А він про це знає? — спитав Боримисл, кивнувши на Воротила.

— Скоро дізнається. Поки він спить, сюди ніхто не поткнеться. А спати він буде до самого ранку. Може, й ми перепочинемо? Тут тепло…

— Чекай! А порятунок? Що треба робити? — спитав Боримисл.

— Вам нічого. Треба погомоніти з цим Воротилом — і ми будемо вільні.

— Ось так просто…

— Усе просто. Це село вже давно у владі злиднів. І Воротило тут цар і бог, поки злидні не полишили село. Варто їм піти, люди заживуть нівроку і без нього. Треба лише йому пояснити. Та це вже мій клопіт… Завтра…

— А як же люди? — озвався раптом Віт.

— Які люди? Де? — здивувався Бось.

— Люди, що живуть у цьому селі. Не можна лишати їх зі злиднями.

— Тобі не здається, що це занадто? Я рятую нас і ще маю врятувати все село? Їм і так непогано…

— Непогано? — насупився Віт. — Я відчуваю страждання, відчуваю біль, відчуваю нещастя. Ми мусимо…

— Мусимо? — верескнув Бось. — Я нічого не мушу! Чи ти забув? Я з вами з доброї волі. Та й кому ми що винні? Цим людям? А ти думаєш, вони будуть тобі вдячні за так званий порятунок? Чи вони не самі обрали свою долю? Так знай же, що злидні так просто до хати не приходять! Тим паче не чіпляються до цілого села! Їх треба закликати! Лихими вчинками, неробством, лінощами, перелюбами! І чим ще так славляться люди? Зрадами? Ненавистю? Заздрощами? Не буде в що вчепитися злидням, коли ти працьовитий, сумлінний, шануєш сили природи й поважаєш інших людей! Ти хоч уявляєш, що мали вчинити ці люди, щоб до них прийшло стільки злиднів? Мовчиш! А я знаю! І не тобі мене вчити, кого рятувати, а кого ні!

Віт сидів непорушно й прямо, як жердина. Обличчя його закам’яніло. Невидющі очі дивилися у щось невидиме. Воротило все так само непорушно спав. Інколи він рохкав уві сні і пускав слину. Вона стікала кутиком губ на стіл і розпливалася плямою.

— Я тобі розкажу, — сказав Бось. — Мені розповіли мої злидні. Слухай і ти, Боримисле. Може, ти теж за спасіння всіх і вся? Кілька втікачів, які не хотіли бути під Ахрумановою владою, шукали щастя в лісах. Прийшли сюди й оселилися. Згодом до них приєдналися ще кілька, потім ще, і ще — з’явилося невелике поселення. Навколо — ні душі. Жили вони й горя не знали. Їх ніхто не чіпав, і вони нікому не були потрібні. Та якось прибилась до них мала дівчина. Як вона зайшла так глибоко у хащі, невідомо. Її прихистили. А потім почали помирати люди. Щотижня по одному мерцю. Всі вони були знекровлені. Жах оселився в серцях живих. Підозри. Хто? Звісно, на думку спала нова дівчинка. Хто вона? Звідки з’явилася? До того ж, була німа й нічого сказати на свій захист не могла. Був у селищі й знахар. Він сказав, просто вбити дівчинку не допоможе. Треба вбити і потім усім селом спожити її тіло. Не має бути жодного, хто б не скуштував! Тоді буде їм довічний захист від упирів і всілякої іншої нечисті. Селяни не довго думали — страх пересилив совість. Ти чуєш, добрий чугайстре? ВОНИ ЇЛИ!

Віт мовчав. Боримислу стало недобре. А Бось вів далі:

— Смерті припинилися! Але на два місяці. А потім усе почалося знову. Тоді вони зібралися разом і вбили старого знахаря. І теж з’їли. Після цього два місяці не було смертей. Вони вирішили: краще одна смерть у два місяці, ніж щотижня. Вже багато минуло часу, вже пішов світ за очі той приблудний упир, а вони що два місяці приносять когось у жертву.

Боримисл спитав:

— А чого смерті припинялися?

— Я звідки знаю? Може, упир наїдався? Чи ховався, нажаханий, а потім зривався? Не знаю. Хіба це важливо? Ці люди самі вибрали свою долю! Самі!

Віт сидів мовчки. Бось теж мовчав. Боримисл, щоб розрядити напругу, знову спитав, киваючи на Воротила:

— То що ти збираєшся з ним робити?

— Якщо не відпустить нас, злидні покинуть це селище. Тоді люди самі дадуть собі раду. Без Воротила.

— І він повірить?

— Мені ні. А коли покажуться усі інші злидні, так.

— Зрозуміло… То, може, поспимо?

Віт заплющив очі, не пустивши ні пари з вуст. Бось ліг на лавку й повернувся до стіни. Боримисл підклав дрів і задивився на язики полум’я.

Потім чергував Віт, за ним — Бось.

Холодний ранок просочився крізь тьмаве скло, приніс із собою туман і мряку. Воротило нарешті прокинувся. Отетеріло позирав на поснулих, намагаючись пригадати, хто вони. Морщив лоба, кривився, щось мугикав собі під ніс. Раптом ляснув себе по лобі і розплився у гидкій посмішці. Розкрив було рота, щоб крикнути, та погляд впав на злидня, який спокійнісінько сидів поруч і прикладав палець до вуст:

— Ш-ш-ш… — тихо прошипів він. — Тихо. Розбудиш. Вони давно не спали в теплі.

У Воротила перехопило подих, і він замість крикнути закашлявся.

— Тихо ти. Кажу ж — втомилися, — прошепотів Бось. — Ходімо звідси, щоб не заважати…

Бось зліз із лави і попростував до виходу. Воротило не рушив з місця.

— Ну! Мені тебе за руку вести? Ти хочеш лишитися володарем цього села? — Воротило кивнув. — Ну то ходімо. Щось скажемо тобі.

І вздовж стін проступили низенькі постаті злиднів. Воротилова щока сіпнулась, і він нарешті відірвався від лавки.

Не було їх більше години, але ані Віт, ані Боримисл не прокинулися. Розбудили їх штурхання злидня:

— Встаємо… збираймося… Дорога чекає… Сонце встає, день настає…

— Чого це ти віршами заговорив? — крізь сон пробурмотів Боримисл.

— Бо свобода дарує натхнення! Ану, вставайте, сплюхи! Ми вільні! — крикнув він, і це подіяло.

Боримисл із Вітом сіли.

— Отже, вийшло? Твій план, маю на увазі? — спитав Боримисл.

— Атож! Ще й як! Нам ще й провідника дадуть, аби ми швидше звідси вибралися!

— Я не піду! — твердо сказав Віт.

Боримисл подивився на Бося, чекаючи на чергову суперечку. Той же підійшов до лави, на якій сидів Віт, скочив на неї і оглядаючись на двері, щось коротко прошепотів на вухо. Що саме, Боримисл не почув, але побачив натомість, як Віт розцвів, усміхаючись:

— То чого сидимо? Час не терпить!

Їх тихцем вивели з села: Воротило не хотів, щоб селяни знали про зникнення, й хто у тому винен:

— Скажу, що ви були чарівниками і втекли. Вони мені повірять…

Коли село лишилося далеко позаду, Бось проказав:

— Не повірять…

— Що? — перепитав Боримисл.

— Кажу, не повірять.

— Чого?

— А того, що я його обманув. Злидні таки покинуть це село.

Віт лише усміхнувся. Проте Боримисл не заспокоївся:

— Скажи, а чого вони тобі вклонялися?

— Хто?

— Та злидні.

— Кому?

— Та тобі!

— Гм-м… Коли? Не пам’ятаю… Який вогкий туман! До кісток просякає! Довго нам ще йти?

— Йти недовго, але я бачив, як вони вийшли зі стін і…

— Не знаю. Не бачив. Просто так привіталися! Кажеш, ще недовго? Скільки?

Віт слухав їхні теревені. Бось хвилювався. І уникав відповіді. Дивно. Що за загадка? Чи йому таки вклонялися? Чи Боримисл у темряві не розібрав?

— А чи не роздобути нам коней? — спитав Боримисл.

10

— Я не один такий. Нас, співців, багато! Ми ходимо містами і селами, співаємо людям про свободу і щастя! Нас переслідують, ловлять, вбивають, та ми не здаємося. Народ нас підтримує! — хлопець говорив, говорив, говорив, і ніяк не міг спинитися. — До речі, як вас звати? І хто ви? Чим займаєтеся? Мене Співом кличуть. Я пісні складаю і співаю.

— Співе, поговоримо потім. Сон-павуки не будуть вічно плести свою павутину.

Їхали й прислухалися, чи не шелесне позаду гілка, чи не зачується тупіт озброєного загону… Та було тихо. Ніч розсмокталася, і їй на зміну прийшов затягнутий хмарами день. Тепліше не стало — грілися самими лише думками про тепло.

— Тут село неподалік є! — озвався Спів.

— І що? — спитав Золота.

— Там мене знають… Можуть сховати у разі чого…

— Гаразд, відвеземо тебе туди. А як про це село знають і твої войовничі друзі?

— Селяни мене не видадуть. І ви там можете перебути кілька днів, у теплі, коло вогнища. Га?

Рутенія мовчала: не хотілося зупинятись. Але руки закоцюбли, а ніг вона не відчувала зовсім. Страшенно хотілося з’їсти чогось гарячого і рідкого. Юшки з рибою і грибами, рясно приправленої травами, щоб аж у носі крутило. І запити кухлем гарячого меду… А Спів підливав масла у вогонь:

— Там так готують! Ой, як там готують! Борщ — за вуха не відтягнеш. А який там мед! І ще в них є один напій, такого немає ніде. Називається горілкою, бо у вогні горить! А коли вип’єш, всередині все полум’ям палає, і добре так одразу стає… Куди там меду братися…

— А щоб тебе! Веди до свого села! — не витримала Рутенія.

Золота з радістю надав ходи. Кінь його наче відчув скорий відпочинок — з новими силами взявся за дорогу.

— То довго ще? — ближче до вечора спитав Золота.

— Так ось же воно!

Проминули розлогі дуби і побачили розписані хатні віконниці. Спів скочив з коня, побіг наперед, стукаючи у першу ж хату. Звідти вийшла огрядна жінка, обтираючи руки рушником. Лице і одяг були вкриті білим порохом:

— А, це ти! Довгенько тебе не було видно! Заходь, заходь. Знову ховати тебе? А це хто?

— Тут таке сталося! Мене зловили, пов'язали, побили, мало не вбили. А вони, — він кивнув на Рутенію з Золотою, — врятували мене! Вирвали з ворожих лап! Тепер і їм через мене загрожує небезпека.

Рутенія сумно усміхнулася. Знав би він, що йому через них загрожує!

— То чого стовбичите на видноті? Ану, мерщій до хати! А з кіньми щось вигадаємо…

Спів махнув руками, і обоє злізли з коней і увійшли до хати. Низька стеля трохи пригнічувала, але тепло, що струмувало від розтопленої печі, змусило забути про все: про воїнів, Ахрумана, Книгу Невір-землі.

— Що, змерзли? Грійтеся, грійтеся. Я саме пироги надумала робити, та й перевернула на себе борошно! Ото наплакалася. Та нічого, зібрала назад… Трохи пропало, мишам на радість.

Перед Рутиними очима поплив світ. Заходили, закрутилися білі кола, захиталась земля… Прокинулася від людського гомону. Прислухалася. Навкруги було повно людей:

— Нумо, Співе, вгати нашу!

— Так, про життя наше! Про землю!

Мабуть, Спів кивнув, бо враз у хаті стало тихо, й цю тишу розірвали ніжні тонкі звуки. Кобза. Струни плакали, а потім засміялися, пустилися в танок. Разом з ними пустився танцювати Співів голос. Дивно. Коли він говорив, голос його був хрипкий і зовсім не мелодійний. Зате зараз, коли почав співати, як і тоді, в лісі, став дзвінкий, чистий, наче джерельна вода. Рутенія не розкривала очей. Лежала і слухала.

На все життя, радість буття — моя сім’я.

Є в мене кінь, є троє дітей, є жінка одна.

Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя?

То на м’ясо забили коня, бо не дала земля.

На все життя, радість буття — моя сім’я.

В хаті живе троє дітей та жінка моя.

Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя?

Залишилась без хати сім’я — знов не дала земля.

На все життя, радість буття — моя сім’я.

Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя?

Продали хату, з’їли коня, лишилась сім’я,

Як утретє не дала земля — то й померла вона.

Вже до кінця отрута буття моє життя,

Мав я коня, хату я мав, була сім’я.

Гроші сміття, та хто його зна, чия це вина,

Що немає ні сім’ї, ні коня — нащо мені це життя?!

— От молодець! У саме воно вцілив!

— Так, Спів — хлопець, що треба! Молодий, а життя знає!

— Ет, таких би більше!

Його хвалили, плескали по плечах. Рутенія нарешті розплющила очі і злякалася. Стільки людей навкруги. Як вони помістились у малій хатці? За невеликим столом? Здалося, сюди ввіпхалося все село.

— О, прокинулася! — сказала господиня. — Нарешті! Думали, будеш до ранку спати. Ходи до столу!

А на столі вже парував борщ, стояла величезна миска з пампушками, натертими часником. Нарешті Рутенія зрозуміла, від чого прокинулася: все навкруги було просякнуто запахом смакоти. Вона ковтнула слину:

— Доброго вечора, люди добрі.

— І тобі добра, знахарко.

Вочевидь, Золота вже попрацював. Тепер чекай прохань про зцілення. Але цим людям Рутенія з радістю допомогла б: були вони їй чимось приємні. Обличчя були прості й водночас осяяні внутрішнім сяйвом. Думки перервали чергові припросини до столу.

Золота вже був там. Щойно вона приєдналась і зопалу проковтнула дві миски борщу, Спів заговорив. Своїм хрипким і немузичним голосом. Але чомусь він уразив Рутенію. І не лише її — всі покидали ложки. Хлопець знов заспівав, і очі людей сповнилися світла. Воно лилося, вихлюпувалось назовні, відбивалося в очах сусідів, підсилювалося, закручувалось у вихор, в який затягувало і їх, і цю хату, і час, і небо, і зорі, і завтрашнє сонце, і вчорашні незлагоди…

Він скінчив спів. Тиша опанувала хатою. Дрова у грубці перегоріли, і червоні відблиски жару полишали глибокі тіні.

Згодом люди розійшлися, і в хаті лишилися Спів, Рутенія, Золота й господиня, вдова Білка.

— Ет, Співе, Співе… Твої пісні — це душа наша. Але твій прихід — завше нещастя. Завше турботи. Завше переслідувачі… І чого ти такий бідовий, сину?

— Не я бідовий, Білко! Земля наша бідова. Стогне вона. Добра хоче. Свободи. І поки буде Ахруман, поки мовчатимемо, не противитимемось насильству і злу, доти й буде біда ходити за нами по п’ятах.

— Ех…

— Ну чого ти зітхаєш? От прийшли вони, послухали мене. Частка надії вселилася в їхні душі. І що? Завтра вони прокинуться, візьмуться за вила, граблі, лопати, борозни… і підуть на городи. Не повстануть вони проти Воронової влади… Бояться… Є в мене мрія…

— Яка? — спитала Рутенія.

— Хочу написати пісню, що позбавила б людей страху. Я вмію вселяти надію, та не можу викорінити страх. Не можу!

Він обперся ліктями на коліна і опустив додолу голову. Потім знову заговорив:

— Мені б мою кобзу… Ні, твоя, Білко, теж дуже хороша. Але моя… Її знищили… Я нову пісню пишу. Про надію. Про час. Іще не закінчив, але хочу заспівати. Мушу.

— Співай, Співе! — озвався принишклий Золота. — Співай, і хай їм грець, усім злодіям, ворогам! Співай. Ти ще напишеш пісню, яка вилікує людей від страху…

— Щось ми забалакалися! — підхопилася Білка. — Ви з дороги, й скоро нова дорога. Треба набратися сил. Гайда по лавках.

Ранок, крім захмареного неба і туману, приніс тривожну звістку. В село в'їздили Чорні Вершники.

Білка нашвидкуруч позбирала їхні речі, відчинила непомітну ляду і заштовхала усіх до льоху. Щойно заховала, як заіржали знадвору коні, хтось загрюкав у двері:

— Відчиняй! Іменем Ахрумана!

— Зараз, зараз, я ж ще не одягнена! — кричала Білка, приховуючи сліди перебування гостей.

— А нам так і краще! Ги-ги-ги! — розреготалися за дверима і почали їх ламати.

— Та зараз, зараз іду! Тільки двері не ламайте! Хто мені їх потім вставляти буде? Може, ви?

— А може, й ми! Знаєш, як ми вставляємо… двері? Ха-ха-ха!

Та ламати двері не стали, а дочекалися, доки відчинить. Одразу ж почали обшук. Перекидали лави, залазили до печі, лізли на горище… Вдова мовчки дивилась на той безлад і нарешті сказала:

— А може, скажете, що шукаєте? Золота-срібла я не маю…

— Знаємо, що шукаємо! Знайдемо, скажемо!

— То я ж можу помогти! Заради Великого Ахрумана… Мо’ бачила що? То все скажу…

— Ніхто чужий у село не заходив?

— Чужий… Дайте подумаю… Та ні.

— Молодий такий, лисуватий, Співом зветься!

— А що ж він накоїв?

— Що? Злочинець, підбурювач, вбивця і шпигун! — гарикнув командир загону, невисокий діжкуватий вусань. — То бачили що?

— Та ні, нічого, ніхто в село не прихо…

— А чого мені здається, що ти брешеш? Що вчора таки прийшов до села молодий хлопець у супроводі двох зільників, чоловіка і жінки? Га? Було таке?

— Та де? Хто таке сказав? Нічого не чула…

— Не чула? Що там, хлопці? Є що?

— Та нічого…

— Нічого… Нічого! — крикнув він спересердя. — Все село зговорилося, чи що? Зараз ми виб'ємо з вас правду!

Товстун вискочив надвір і потяг за собою Білку:

— Гайда, за мною! Ворушися!

— Та що ж це коїться? Ой, людоньки! Рятуйте! — закричала вона, перечепилася через поріг і впала.

— Не кричи! Ніхто не прийде — всі вже там!

Воїни покинули вдовине обійстя. Запала тиша.

— Недобре діється! Щось не так! — сказав Спів. — Раніше ніхто нікого не забирав, не відводив. Приходили, розпитували і йшли… Я мушу вийти і подивитися.

— Сиди ти! Дурню! — шикнув на нього Золота. — Вдруге так просто врятуватися не вдасться.

— А як це пастка? — загородила вихід Рутенія.

На якийсь час він заспокоївся. Точніше, вдав, ніби заспокоївся, бо щойно Рутенія розслабилась, як Спів відштовхнув її, рвонувся догори і вискочив назовні.

— Пропаде ж! — прошипів Золота. — Мерщій за ним, тільки по-тихому.

Вони оглянули двір — порожньо. Тоді вийшли і одразу пірнули у зарості дикого винограду, що якимсь дивом ще тримав на собі червоне листя. Огледілися, прислухалися — зліва зачулися крики.

Вздовж дороги стояли селяни. Чоловіки, жінки, діти. Була серед них і вдова Білка. За їхніми спинами — озброєні шаблями воїни. Із натовпу навпроти доносилися крики і плачі. Ті ж, які стояли у шерезі, мовчали. Вздовж походжав гладкий вайлуватий воєвода. Натовп стримували його воїни.

— Коли Ахруман Чорний Ворон заради кращого життя у Богумирі мало не на смерть іде, коли всі його думки лиш про те, як зробити країну сильною і заможною, з’являються вороги народу! Вороги вашого щастя! І наше спільна мета — виявити цих ворогів! Знищити! Вирвати з коренем сім’я зради! — Він замовк на найвищій ноті, вслухаючись у тишу, що запанувала навкруги. — Тому зараз ви мені скажете, де злочинець Спів!

Люди мовчали.

— А як не скажете, будемо вбивати по одному, — він вказав на шеренгу. — Де Спів?

Мовчанка.

Воєвода кивнув одному з воїнів. Той витяг шаблю, підійшов до першого в шерензі чоловіка і рубонув.

Розбризкалася кров.

Хтось заплакав. Чоловіки стисли зуби і рвонулися було вперед. Жінки стисли руки чоловікам, і ті спинилися.

Воєвода тихо спитав:

— Де Спів?

Плач припинився. Мовчанка запала ще затятіша.

Воєвода кивнув воїну, той підійшов до наступного бранця і рубонув навскоси.

Калюжа крові перетворилась на річку.

Якась жінка впала на землю і заридала.

— Де Спів?

Сльози. Крики. Прокльони. Все це разом, немов з високої гори, полетіло на воєводу.

— Не мене проклинайте! — Його крик перекрив гамір. — Себе проклинайте за мовчанку, Співа — за те, що прийшов у ваше село! Де він?

Знову тиша.

Воєвода махнув головою, й кат наблизився до Білки. Очі її розширилися, та вона мовчала. Мовчала!

«Ну скажи, чи що? Він же втік!» — мало не скрикнула відьма. Вона вчасно стрималася.

— Я тут! — громом прозвучали слова. — Лишіть людей у спокої.

«Дурень! Дурень! Ти дурень, і Білка дурепа, і все село дурні, і я разом з ними!» — кричало все всередині відьми. Вона щосили стисла кулаки. І відчула, що їх стискають Золотині руки.

Воєводине обличчя засвітилося радістю.

— А-а-а! Які люди! Та на нашому святі! Сам Спів прибули! — знущався він. — А ходіть-но сюди! Просимо пана до кайданів!

Спів наблизився.

Воєвода тим часом глянув на воїна-ката:

— Чого стоїш? Наказу не чув?

Воїн глянув на воєводу, на Білку, підійшов до жінки і всадив шаблю в серце. Білка зойкнула, ноги її підкосилися, і вона повільно опустилася додолу. Спів кинувся було до неї. Воякові руки його спинили. Невідомо де він взяв сили і за мить вивільнився з міцних рук…

Довга шабля прошила тіло співця. Той здивовано опустив погляд, торкнувся руками вкритого кров'ю леза, глянув на Білку…

…постояв ще мить, і впав…

Золота з силою стис відьмині руки.

Вояки хутко забралися геть — вони виконали свою роботу.

Родичі позабирали тіла вбитих. Жінки плакали, чоловіки ховали очі.

Рутенія встала. Лице її було мов машкара — холодне і застигле. Золота обняв її і повів геть із села. Підбіг хлопчина і показав, де сховані коні.

Йшли, не криючись: ніхто не звертав на них уваги. Сьогодні у селян свої клопоти — поховати загиблих, поспівчувати сім’ям, задуматися над власною долею й уночі, обнімаючи свою половинку, подумати: «Добре, що не нас спіткало це лихо…»

Золота вів напівживу відьму й не знав, що робити далі. Сталося страшне. Вони були цьому свідками і не могли нічого вдіяти. Своєю силою воїнів не здолати, застосувати чари — видати себе. Вони не мали права на втручання. Та від цього гіркота з серця не зникала і тягар з душі не звалювався.

Село вже було далеко позаду, а вони все йшли пішки. Однією рукою Золота тримав коней за віжки, іншою — обіймав Рутенію.

Раптом відьма зупинилася.

— Тут страшний світ! Страшна країна. Страшні люди. Вони стояли й мовчали! Вбивали їхніх сусідів, родичів, у них на очах! А вони стояли і дивилися… Мені страшно, Золото! Холодно! Дуже холодно!

Відьма зіщулилась і затремтіла. Заплакала.

* * *

Холодно. Скільки можна жити в холоді? Чому я жива? Чому не вмираю? Чому страшний кашель, що розриває легені, не вбиває мене?

Мені не дають померти. Я потрібна. Мене бережуть. Мене ламають. Мене перекроюють на свій лад. Він щось хоче від мене. Мої сили? Мої дзеркальні сили? Чого він хоче? Він не каже.

Пустка. Порожнеча. Стін немає! Йди, куди хочеш — однаково вернешся. До каменя замість ліжка.

Все попереду і все позаду. Сонце ніколи не зійде над видноколом. Туман не буде стелилися над річковим плесом, і риба не виграватиме на сонці лускою.

Сонце. Я все ще пам’ятаю сонце! Я пам’ятаю батька! Його теплі руки. Його усмішку.

Ніхто не забере ці спогади! Я не вільна лише зовні — всередині я повна свободи! Я не можу вибирати, куди мені йти, та я можу вибрати, про що думати! Крім слизу під ногами, є ще птахи в небі, хмари, дощ, трава, комахи, легкий літній вітер, осінній листопад, зима і пухнастий сніг, весна і перший грім, купання у річці, засмага на тілі від пекучого сонця, втома від роботи на городі, дотик до стиглої груші, смак соковитих ягід, підтримка друга… Друга… Боримисле, де ти?

11

— А ти думав, я сидітиму у в’язниці й чекатиму, доки ти зволиш спуститися і пояснити, що це врешті-решт означає?! Скільки сил витрачено…

Очі Добровіна палали. Голос гримів, луна розліталася порожньою залою, Яр з кожним словом меншав, зіщулювався і розчинявся… Погляд його блукав долівкою, руки нервово стискали край чорного плаща. А голос літав, чавив, колов, різав…

— Гаразд. Тобі плювати на мене, на Словунію, на Суронж… Але на жону свою? Ти хоч знаєш, на які муки ти міг її приректи? Чи знаєш ти бодай дещицю з її минулого? Мовчиш…

Голос стих. Потім знову зазвучав:

— Ти думаєш, що рятував її. Що дбав про її майбутнє і про дитину… Що як справжній чоловік, мусив оберегти їх, захистити… Але хай тебе грець ухопить! Чого не було від початку прийти до мене? Ахруман тебе приголубить? Діву не скривдить? Подарує тобі і нащадкові довічне правління? Роззуй очі, телепню! Нащо ти йому здався? Він гравець! Гравець! Він грає, і для нього всі ми — фігури, які він розставляє на дошці! А фігура потрібна доти, доки вона не починає заважати. Потім від неї позбавляються! Ти пішак! Ні, ти баран! А я ще більший баран!

Добровін знову зірвався на крик.

— Гаразд. Опануємо себе. Що нам відомо?

— Вона… зникла…

— Це ми знаємо. Що ще?

— Більше нічого. Зникла без жодного сліду. Я одразу послав по тебе… Але тебе у в’язниці…

— Звісно, не було. Що Ахруман?

— Мовчить. Я посилав листи, гінців…

— Я розкажу тобі одну історію… Думаю, ти маєш право знати…

Добровін переповів історію, почуту ним від Діви.

— Чому? Чому вона не сказала мені раніше? Чому мовчала? — питав Яр Добровіна, себе, стіни, простір навкруги.

Добровін мовчав. Він спостерігав за Яром і думав, сказати чи ні? Повідомити, що Діва у безпеці? Що це він її сховав? Рано. Зв’язок з Вороном ще не розірвано. Яр усе ще може бути його лялькою. Всі ці переживання, все каяття — могла бути облуда. Сам же Добровін, крім збереження Дівиного життя, мав й іншу мету — відвернути Воронову увагу від замку. Від Книги. Приспати його пильність. Змусити Ворона, покинувши Голунь, прибути до Суронжу. Рутенія вже має бути в околі замку.

Старий відьмак виринув із задуми. Розгублений, заплутаний князь — не вельми пристойне видовище. Бліде обличчя з хворобливим рум’янцем, вогкі руки, тремтячі коліна, неспинний погляд… Треба тиснути далі.

— Хочеш уберегти Діву? І свого нащадка? — спитав він тихо.

— Хочу.

— Повідом Ворону, що всі домовленості між вами скасовуються.

Яр завмер.

— Я… не можу… Він же…

— Що він? Що він тобі зробить?

— Я…

— Папір сюди! Чорнило! — гукнув Добровін, визирнувши у коридор. — Писатимеш своєю рукою.

Яр слухняно взявся за перо й почав виводити літери.

12

Перші сніги. Перші морози. Напівзогниле, напівзамерзле листя. Закоцюблі руки. Змерзлі вуха. Мокрі ноги — взуття ледве встигає висохнути. Голодні і від того нахабні вовки. Упирі і вовкулаки. Чорні хмари. Темне й брудне місто. Слизькі плутані вулички.

Сіре громаддя Ахруманового замку нависло над Голунню, як навська тінь. Вежі затуляють сонце, з якого боку не стань. Його сіті розкинуто містом. В них так легко заплутатися… як у павутині сон-павука. Але після сон-павука ти прокинешся, а ось ті, хто потрапив у тенета Ахруманового замку, вже ніколи не повернуться. Вже не прийдуть до сім’ї. Не загадають про дітей, батьків, братів і сестер. Вони стануть його вічними служками. Хто — Чорним Вершником. Хто — простим рабом. Відмінність невелика.

Замок має власну душу. Чорну. Повну мороку. Породжену Чорнобогом.

Замок стояв тут споконвіку. Стороною обходили його люди, не наближалися птахи. Не проходили стежками тварини. Хто побудував його? Може, сам Чорнобог? Може. Недарма Ворон поселився в ньому. Недарма опанував замкову силу. Недарма ожив замок.

— Хто кому служить? Замок Воронові чи Ворон замкові? — спитала Рутенія, розліплюючи замерзлі губи.

— З’ясуємо, коли підемо звідси. З Книгою. І з Дзеванною та Русаною, — озвався знизу Бось, перестрибуючи з ноги на ногу.

Вже минув тиждень, як вони прибули під стіни Голуні. До того була радісна зустріч у Вовковиях, а до того — важка дорога. Через те, що до місця таки дісталися, подумали, що Ворона вдалося перехитрити. Весь тиждень кружляли містом, слухали людей, вивчали замкові входи і виходи.

Замок жив власним життям: у нього доставляли їжу, питво, дрова, одяг, зброю. Туди-сюди снували темні людці, раз по раз роздавався гуркіт копит, і в замок в’їздили або виїздили із нього Чорні Вершники. Всіх, хто входив до замку і виходив з нього, пильно перевіряли й допитували.

Одного дня Рутенія почула від замку дикий вереск. Потім побачила, як троє міцних чолов’яг тягнуть із замку тлустого бородатого торговця. Обличчя його було побите, руки в синцях, сам він ледве тримався на ногах. Бідолаху винесли за мури і кинули на землю. Той щось бурмотів. Рутенія підійшла ближче:

— Я ж всього… на крихту затримався… По нужді… А вони… Все, кидаю цю справу…

Звісно, всі правила входу-виходу їм ще раніше розповів Боримисл. Та все ж, щось могло змінитися, та й він міг не знати всього: Чорних Вершників перевіряли не так прискіпливо.

— Нам би в замок потрапити. Там я багато чого знаю. Провести зможу. І до бібліотеки. І де в’язниці знаю… — говорив тихо Боримисл.

Бось перестав стрибати:

— Чуєте?

Із замку донісся глухий гомін. Люди навколо заметушилися. Забігали. Натовп розсмоктувася.

— Що відбувається? — спитала Рутенія.

— Нам краще піти подалі звідси, — прошепотів Боримисл.

— Чому? Що…

— Замок починає полювання.

— Що це значить? — спитав Віт.

— Бігом! — крикнув Боримисл.

І кинувся геть від замку. Летіли під ноги клунки, без них легше бігти. Ніхто ні на кого не звертав уваги. Натовп шумів, наче розбурхана річка. Втоптувались у багно гроші, їжа, одяг.

Позаду роздався гуркіт і спалах освітив тьмяні вулиці міста.

— Швидше…

— Втікаймо…

— Подалі…

— А-а-а-а…

— Дитино, де ти?..

— Мамо-о-о-о…

— Дорогу!

— Та не стій стовпом! Дурепо…

Рутенія почула дитячий плач. Зовсім поруч. Чиєсь плече штовхнуло її, і не втримавши рівноваги, відьма впала додолу. Ніхто не зважав на неї, не переступав, не обходив… Наступали, втоптувати у холодну смердючу землю, помиї, багно…

Чоловіки, жінки, діти — все змішалося. Спробувала підвестися, та де там! Велетенська нога наступила на руку, закаблуки пройшлися по нозі. Хтось перечепився і спересердя боляче копнув гострим носаком у живіт.

«Тільки не в голову,» — подумала вона. Прикрилась руками і поповзла до узбіччя. Туди, де й далі чула дитячий плач.

Скільки разів об неї перечіплювались, наступали на руки, ноги, спину, втратила лік. Вгорі щось ревіло, завивало, гарчало — не вслухалася. Головне — вибратися.

Зробивши останній ривок, побита, потоптана, але жива і притомна, Рутенія дісталась узбіччя. Там, у ніші в стіні, ледь тримаючись на ногах, стояв хлопець років п’яти. Рутенія вчепилася пальцями у кам’яну кладку, сперлася, встала на ноги. Втиснулась у стіну. Просто диво, що хлопчина знайшов цей прихисток. Зроби він хоч крок уперед — кінець. Просто диво, що стояв сам, хоч ніша могла вмістити не його одного. Рутенія переповзла вздовж стіни.

— Привіт! — сказала і усміхнулась.

— Пливіт… — тихо відповів хлопець і втер носа брудною ганчіркою.

— Загубився?

Малий не зміг стримати сльози. Рутенія перечекала.

— Не переживай. Я допоможу тобі.

— Плавда?

— Ми дочекаємося, коли всі підуть, і відшукаємо маму. Гаразд?

— Не мона цекати. Тлеба тікати… Бо він з’їсть…

— Хто з’їсть?

— Він! — хлопець кивнув у бік замку.

— Послухай! — Рутенія зазирнула хлопцеві у очі. — Я прийшла тобі допомогти. І доки ти зі мною, тебе ніхто не з'їсть.

Волошкові очі не повірили.

— І тебе з'їсть… Он які… дядьки тікають… — волошки наповнилися слізьми.

— Ти бачив, як він когось їв?

— Ні. Мама казала…

— Ти не бачив. І я не бачила. Але я вбивала упирів, вовкулак, билася з перелесником, бачила мамунів, дружу зі злиднями і чугайстрами…

Хлопець слухав перелік, і очі його висихали, підборіддя переставало дрижати, а губи розтягувалися в усмішці.

— Ого! А мене навчиш?

— Чого?

— Вбивати упилів? Упилі заблали мого блатика, а вовкулака заглиз батька. Мене ще тоді не було, але мама казала…

Сіре небо затягло чорнющими хмарами. Раз по раз їх орали беззвучні блискавки. Здійнявся сильний вітер. Сутінки напосіли місто.

Натовп порідшав. З’явилися просвіти між людьми.

Із чорних хмар пішов сніг. Легкий, пухнастий, він разюче контрастував із загальним мороком. Одна сніжинка впала хлопцеві на плече. Він скосив на неї очі і лизнув язиком.

— Солона…

— Нам пора! — сказала Рутенія. — Де твоя хата? Ходімо!

— За мною! — вигукнув хлопець і побіг.

Рутенія побігла за ним. Спинилася. Зблідла.

Із хлопцевої спини стирчало лезо. На мить воно завмерло, потім полишило хлопчаче тіло. Хлопець, що злизував сніжинку зі свого плеча і мріяв бути мисливцем на упирів і вовкулак, помер.

Рутенія підвела погляд і захлинулася люттю. Воротило. Він впізнав її у Корсуні, він зловив її друзів у лісі, його вона колись «тяжко зобидила». Посміхався.

Дістав хустинку і витер шаблю.

Вона могла б одним поглядом, одним закляттям спопелити його, перетворити на порох… Розважливість перемогла. Подумалося: «Якщо тут стоїть він, а не Ахруман, значить, не все втрачено». І Рутенія почала гру. Смертельну.

— Тебе прогнали, і ти, як побитий цуцик, кинувся до хазяйських ніг? Багато вже вилизав? Руки? Ноги? Може, ще щось?

Воротило налився кров’ю і рушив уперед. Хустинка полетіла донизу червоним метеликом.

Воротило щосили вгатив шаблею. І промахнувся, бо Рутенія вже стояла у нього за спиною й тримала у руках бартку, дивом не згублену у натовпі. Відьма мала досить часу, щоб повправлятися з цією зброєю, і виявила, що нею можна завдати ран, страшніших і смертельніших за шабельні. Що вона і збиралася зараз зробити.

Сокира вгризлася Воротилові у ліве плече. Той сіпнувся й відскочив убік, озирнувся й свиснув. З прилеглих вулиць висипала підмога. Рутенія порахувала — дванадцять хлопів. Озброєні хто чим. Скоріше за все, селюкам просто заплатили. Вони оточили їх, а Воротило заговорив. Поки він говорив, хлопи стояли. Хто заклавши руки за пояси, застромивши у кишені, хто нервово стискаючи ножі, коси, вила…

— Думаєш, розлютила? Думаєш, вивела з себе? Ха-ха! Я доправлю тебе Воронові живою чи мертвою, і він прийме мене назад. Я прийду до нього не приниженим прохачем! Ні! Я прийду переможцем! Все, що треба, — це твоє тіло.

— Дурень ти, Воротило.

Вони кружляли. Падав сніг. Беззвучні блискавки орали небо. На вулиці порожньо. Сама вона не впорається з усіма.

— Чого, по-твоєму, Ворон ще не убив мене?

— Ну й чого? — не стримався Воротило.

Рутенія мовчала.

— Іди ти! Рубай її, хлопці! — вигукнув він.

— Мене не можна вбити! Тупак! Я Божа Донька!

Останнє слово вона вигукнула, цілячись барткою в обличчя.

— Чого стоїте, бидло? Коли її, ріж, бий! — репетував Воротило.

З-за рогу вискочили Віт, Бось, Золота й Боримисл. Воротило зблід. Хлопи розвернулись і полишили поле бою.

— От і побачилися знову! — усміхнувся Боримисл, граючись шаблею. — А чого твої хлопи втекли? Невже ми такі страшні?

— Атож, ми такі страшні і великі, — долучився до кпинів Бось. — Маємо великі зуби і вміємо казати ГИР-Р-Р!

Від цього «гир» Воротило підскочив, кинувся навтьоки, послизнувся і впав.

— Ану вставай! Ми ще не договорили з приводу хлопця… Що таке? — озирнулась Рутенія.

— Хлопи злякалися не нас… Звідти щось насувається… — сказав Віт і показав угору.

Чорні хмари розступилися, й у просвіт щосили рвонулося сонце. Над замковими стінами летів величезний чорний ридван. Тягли його повітрям троє таких же чорних коней з широченними крилами.

— Ховайся! — крикнула Рутенія і кинулася під покинутого воза.

Боримисл здогадався схопити Воротила і сунути під того ж воза. Рутенія приклала йому до шиї бартку і просичала:

— Тільки-но спробуй…

Ридван пролетів угорі і розтанув удалині.

— І що це було? — спитала ошелешена Рутенія, вилізши з-під воза.

— Великий Ахруманів виїзд, — пояснив Боримисл. — Щось важливе сталося. Полетіли у бік Словунії.

— Щось ми розпатякалися! — озвався Бось. — А між іншим, усі вже давно втекли. Лишилися ми…

— Справді! — почухав потилицю Віт. — Мо' і нам пора?

У цю мить Рутенія відчула легенький подих вітру у себе за спиною… Нахилилася вперед, відчула, як лезо пролітає повз…

Розворот. Коловий рух барткою знизу вгору. І донизу. Просто на голову Воротилові. Той ступив уперед, глухо застогнав і впав додолу.

— Загинув, як жив, лихою смертю! Побігли! — схопив її за руку Золота. — Куди, Боримисле?

— Геть від замку. За місто. Полювання почалося!

Хмари над замком загусли. Вони клубочилися, закручувались. Щось усередині глухо гуркотіло і булькало, немов у шлунку голодного велета. Снігопад припинився.

— Чекайте. Треба його…

Рутин голос здригнувся. Вона хотіла сказати, що слід поховати тіло хлопчика, так безцільно убитого Воротилом, але не змогла вимовити і слова. Бо хлопець встав, і, похитуючись, пішов у бік замку. Очі його, до того волошкові, перетворились на дві білі плями, без зіниць, без райдужок.

— Замок уже вполював його. Це лише оболонка. Душа вже пішла.

13

Куди мене ведуть? Навіщо забрали з кам'яного мішка? Нащо витягли з мороку? Вони думають, їхні крики, образи, удари можуть мені завдати болю? Вони думають, я їх чую… Наївні! Що мені їхні комарині укуси після усього пережитого!

Навіщо таке яскраве світло? Очі болять. Сльози. Я думала, сльози скінчились… Я думала, більше ніколи не буду плакати… Чому вони ллються? Сонце. Я бачу сонце. Ні, не бачу. Воно за хмарами. Я його відчуваю. Я знаю, що там, угорі, воно світить на хмари, і вони ніжаться у його променях, мов коти на дахах, мов ящірки на розпечених скелях. Воно є!

Куди мене ведуть? І хто це поруч? Якась примара. Біла, як сніг. Гола, квола, ледве рухається. Її майже несуть. Втім, як і мене. Брудне волосся. Великі очі. Глибокі і зелені. Так і блискають ненавистю. О, боги! Це Дзеванна! Вона жива. До неї! Швидше. Торкнутися холодної руки. Хай зникне цей божевільний погляд. Так… так… Добре… тепліше…

Чорні сувої. Тканина. М'яка. Як добре, коли твоє тіло вкрите бодай чимось. Як тепло. Я вже так звикла до холоду, до голоду…

Чорна карета. Чорні коні. Білий сніг. Бруд під ногами. Крики, ґвалт. Хто це? Чому русалчині очі спалахнули божевіллям? Я вже чула цей голос. Це Він. Це Ворон! Кинутись на нього? Але ж немає сил… Може, послухати? Я не забула мови…

— Тривожна звістка від Яра! Мушу терміново лишити замок!

— А як же полювання?

— Замок впорається і без мене. А от Суронж мене непокоїть більше. Саме час. Провідник і Живиця вже готові.

— То чого ж не перенестися? Володарю, то ж безпечніше і швидше.

— Ха, чи мені боятися небезпеки? Ні, я мушу з’явитися перед Яром у всій величі. У всій силі! Черв’як! Надумав суперечити мені? Надумав зрадити? Не вийде! Я вирушаю. Війська готові?

— Вже підходять до річки.

— Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте.

Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя.

Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице?

— Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!

14

Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя.

«Їх теж уполював замок,» — подумала Рутенія, і спитала Боримисла:

— Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто?

— Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх.

Вони сиділи у хаті за столом.

— Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика.

Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей.

— А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви?

— Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста.

— Туди усі й бігли? — спитав Бось.

— Еге ж. Туди. А ми не встигли. Тож гадати немає сенсу. Нас або виберуть, або ні.

— Та чого ви замовкли, як на похоронах! — розірвав тишу Бось. — Чи, може, ми вже когось ховаємо заживо? Ми поки що вільні, а значить, можемо вціліти. Подумайте, хай вам грець, як усі ці, більмасті, потрапляють до замку? Га?

— М-м-ну… крізь браму, мабуть… — задумався Боримисл.

— А як ви думаєте, їх перевіряє хтось?

— Тобто?

— Я чомусь думаю, що охоронці не дуже пильнують за замковою брамою, коли починається полювання… Хто полізе у пащу до звіра?

— Ти збожеволів! — сказав Боримисл. — І я разом з тобою… Бо думаю, що з цього щось вийде.

Золота метнувся до комори, до клуні, на горище. Знайшов лише йому відомі трави, заварив з них щось густе і смердюче і змусив кожного випити. Від зілля очі у всіх стали такі ж білі, як у впольованих замком невільників. Визирнувши на вулицю, товариші вислизнули за хвіртку і попрямували до замку.

Вони не крилися, не ховалися — йшли, як усі, у одному напрямку. Маленькі потічки з провулків зливалися у великі вулиці, які вели до замку. Кожна вулиця — до своєї брами.

Першим прямував Боримисл, за ним Віт. Обабіч Рутенія. Останні — Бось і Золота.

Серце калатало. Вони — в кількох кроках від мети. І коли все зірветься зараз, у останні години чи хвилини… Брама наближається.

Вартові. Уважно дивляться на кожного, хто проходить повз. Нічого не питають. Стоять. Спостерігають. Зазирають у вічі. Мовчать.

Вони в замку. Що далі? Як вибратися з натовпу? Рутенія почала пробиратися вперед. Повільно, щоб не видати себе. Орієнтиром була широка чугайстрова спина.

Тим часом потік бранців проминув широку замкову стіну, міжстінний простір і влився до двору.

Спинився. Доки усі йшли, вдалося опинитися разом, подалі від центру. Коло зовнішньої стіни.

— Бачите он ту будівлю? То зброярня. Зараз там нікого немає. Я бачив, як зброяр покидав замок, — прошепотів Боримисл.

— А помічники? — шепнула Рутенія.

— Без нього вони туди й носа не поткнуть. Заборонено. А звідти є таємний хід до самого замку. І до речі, за межі міста він також веде…

Вони тихцем пробралися до зброярні, і вже там Рутенія накинулась на Боримисла.

— То чого ж ти! Не міг раніше сказати?

Боримисл трохи відступив і наштовхнувся на залізні обладунки. Вони з гуркотом полетіли додолу.

— Тихо ви! — мало не крикнув Бось. — Знайшли час стосунки з’ясовувати.

— Ззовні не можна увійти. Зиску нам з цього входу було, як з козла молока.

— Веди нас, Боримисле! — сказала Рутенія, припиняючи суперечку.

— Простіше буде пробратися до підземелля, до в'язниць. А вже звідти — до книгосховища, — сказав він.

І друзі рушили, спершу переривши зброярню. Віт від зброї відмовився. Бось же начепив був на себе стільки заліза, що ледве міг пересуватися. Поступово викидаючи непотріб, він лишив короткий кинджал, що при його зрості слугував за меча, й чотири метальні ножі. Боримисл знайшов короткого легкого меча і теж набрався ножів. Рутенія лишилася зі своєю вірною барткою. Золота захопився ятаганом із широким пласким лезом. Усім знайшлося по кольчузі. І навіть Босеві вдалося знайти досить зручний шкіряний обладунок, обшитий залізними пластинами. Може, шилися для якоїсь дитини? А може, спеціально для злиднів? Звісно, що всі лишили при собі даровані бартки. Чугайстер же віддав свою Боримислові.

Усередині замок вирував. Горіли свічки, смолоскипи, мерехтіли чаклунські вогники. Носилися сходами вгору-вниз служки, воїни крокували широкими коридорами, повільно і поважно походжали домажиричі, бігали з кімнати в кімнату писарі. Зносилися донизу лави. На них ніхто уваги не звертав, певно, й так було в замку багато різного люду. Хто ж встежить і запам’ятає усіх? Лиш Володар Замку, лиш Ахруман.

Боримисл рушив за хлопами, що тягли донизу чергову лаву. З їхнього сопіння й лайки було зрозуміло: ця лава не перша й не остання. І не найлегша. Посеред дороги вони спинились перепочити, й звісно, перегородили лавою прохід.

— Важко? — спитав Боримисл.

— Нє, легко! Сам спробуй! — відповів здоровань.

— Та бачу, бачу. А куди ж ви її?

— Та донизу!

Боримисл звернув ліворуч, і вони опинились у тьмяному коридорі зі стрілчастим склепінням. По боках шкірилися страшні пики — напівтварини-напівлюди, розчепірені пащі, гострі зуби. Сповнені ненавистю очі, здавалося, стежили за істотами, що наважились потурбувати їхній спокій.

— Не дивіться на них довго, — попередив Боримисл. — Можуть ожити.

Золота відірвався від вивчення потвор. Коридор був прямий, із купою темних відгалужень. Коли попереду або позаду чулися кроки, всі завертали у одне з таких відгалужень і розчинялись у темряві. Скоро легкий відрізок шляху скінчився. Шукачі пройшли кілька поворотів й опинилися перед круговими сходами, на яких ледве могли розминутися троє. Знизу тягло холодом і сирістю. І ще — страхом, потом, кров’ю, смертю…

— Далі буде важко. На кожному рівні — по кілька вартових. Доведеться битися.

— Може, спробуємо перехитрити? — озвався Бось. — Ти все ще схожий на Чорного Вершника.

Перші вартові повірили. Наступні — ні. Чи то вони впізнали Боримисла, чи то їм не сподобалась радісна злиднева пика мармиза, але вони відступили у тінь і витягли шаблі, які так і не згодилися — Рутенія встигла перша… Боримисл затягнув тіла у тінь й рушив далі.

Наступний загін складався з чотирьох воїв. Без шуму б не обійшлося, якби не Бось. Він підкрався плазом якомога ближче, випростався й обома руками метнув пару ножів і відразу другу. Влучив.

— А ти майстер! — сказав Боримисл.

Пройшли ще кілька постів. Задушливий сморід забивав подих. Довелося прикладати до носа рукави, дихати ротом. Допомагало кепсько.

— Як ці охоронці тут витримують?

— Їх часто міняють. Кожні три годи… — Боримисл спинився на півслові. — Я тупак! Ми тут вже більше години. Скоро зміна постів! Вони знайдуть…

— Мусимо встигнути. Там — ще два пости…

— Чекайте. А як ми будемо шукати наших? В’язниця ж велика! — мовила Рутенія.

— Думаю, якщо ми будемо там, то я відчую. Принаймні, Дзеванну, — озвався Віт.

— Що ж, будемо сподіватися. Інакше ми йдемо у власну тюрму! — сказав Бось.

Останні пости пройшли швидко, але попереду з’явилась несподівана перешкода. Двоє вовкулак, що охороняли важкі дубові двері, заляпані кров’ю. Смолоскипи більше диміли, ніж світили. Вовкулаки сиділи на ланцюгах, але від того легше не ставало.

— Оце вже халепа, — прошепотів Боримисл. — Раніше їх не було.

Вовкулаки його почули і зіскочили з місця. З їхніх пащек виривалося хрипіння, готове перерости у гарчання. Червоні очі виблискували яскравіше за смолоскипи.

— Холера! — вилаявся тихцем Бось. — А бартки нам нащо? Вони ж на вовкулак зачаровані! Якщо ті, у лісі, не наважувались наблизитися, то, може, й ці відступлять? Бо битися з ними мені не того…

Битися з ними Рутенії теж не хотілося. Діставши бартки, всі разом вискочили з-за рогу, опинившись просто перед носом у тварюк. Ті вишкірили зуби і глухо загарчали.

Червоні язики. Червоні нелюдські очі. Жовті безжальні зуби. Смердючі пащеки. М’язисті тулуби. Міцні лапи, один удар яких може знести голову. Густе чорне хутро вилискує у світлі смолоскипів.

Рутенія пригадала цей задушливий запах. Зараз він перекрив усе. Вовкулаки ступили уперед. Слина скрапувала з розтулених щелеп. Відьма міцніше стисла заговорену сокиру і тицьнула одному вовкулаці у морду. Те саме зробили Боримисл і Золота з іншим звіром.

Ті відступили, а нападники зробили крок уперед. Ще один крок — і вовкулаки знову відступили. Завмерли. Напружилися. Хутро на загривках стала дибки. Присіли для стрибка. Озирнулися. Впилися поглядами у бартки. І стрибнули!

Ланцюги напнулися, і з дзенькотом розірвались. Усі присіли, а вовкулаки промайнули над їхніми головами. І зникли у темряві.

— Здається, шлях вільний? — спитав Золота, підводячись.

— Принаймні, у в’язницю, — сказав Бось.

Боримисл навалився на двері. Війнуло таким смородом, що довелося трохи постояти на порозі, перш ніж наважитись увійти.

— В’язниця — це велика кругла зала, довкруж якої розташовані камери і підземні льохи. Є другий і третій рівні, — пояснив Боримисл на одному диханні й ковтнув ротом повітря. — Сходи вздовж стін.

— То розділяємося й оглядаємо? — запропонувала Рутенія.

— Йдемо назад. Їх тут немає. — раптом сказав чугайстер.

— Як немає? — стривожився Боримисл. — Де Русана? Де вона?

— Я певен. Якби тут була Дзеванна, я б відчув її. З приводу Русани нічого не скажу, бо її не знаю. Але якщо їх схопили разом, то, мабуть, і тримають поруч.

— Вона мусить бути тут! Я все тут переверну знизу догори! — лютував Боримисл.

Він кинувся зі смолоскипом вздовж камер, льохів, зазирав усередину, спустився на другий рівень, на третій — і розчарований повернувся назад.

— Та тут узагалі порожньо. Що сталося? Де в’язні? Їх тут раніше була сила силенна! Що він задумав?

— Може, є ще якась в'язниця?

— Та є! Але він не став би там тримати важливих бранців!

— Думаю, — озвався Бось, — пора вибиратися. І бігом. Нам ще Книгу знайти!

Вони покинули підземелля і рвонулися нагору тими ж сходами. Цього разу ніщо їх не спиняло — на верхньому пості охорони не виявилося. Лише свіжі плями на стінах.

— Вовкулаки попрацювали — сказав Бось.

Вибралися нагору й дісталися бібліотеки.

Величезне приміщення було вщерть забите книжками. Книжки вздовж стін, на спеціальних полицях, підлозі, вздовж оздоблених червоними і жовтими вітражами вікон. Великі й малі, у зшитках і просто аркушами, з назвами й без них, чорні, червоні, вкриті золотим тисненням. Окремо лежали туби з сувоями. А посередині кімнати — масивна різьблена підставка для читання. Її чотири ніжки були зроблені у вигляді змій. Змії тримали у роззявлених пащеках дошку, а на дошці — груба, пошарпана, обдерта книга. Її чорна палітурка, здавалося, вбирала в себе навколишнє світло і тепло, якого й так було замало. Червоно-жовте світло не розвіювало морок, а навпаки, підсилювало його.

Першим до книги наблизився Віт. Від книги віяло холодом. Підніс руку, але не торкнувся — так і завмер.

— Це вона, — сказав він тихо. — Від неї віє злом, мороком, страхом, кров'ю.

Книга бридким слимаком лежала на підставці. Льодяна брила. Мертве тіло. Рутенія згадала, з яким задоволенням вона перегортала сторінки зшитків, книг у бібліотеці Добровіна… Вдихала запах чорнил, лежалого паперу, торкалася пальцями шорстких аркушів… А яку святобливість відчувала, коли Добровін приносив новий, ніким не читаний зшиток… І відчуття того, що ти перша після переписувача тримаєш його у руках, ти перша його розгорнеш, перша зануришся у чарівний світ…

Вона усміхнулась. Мабуть, ці спогади були необхідні: внутрішній спротив зменшився, і вона змогла простягти руки до Книги. Холод обпік — прокинулася лють. Стиснувши зуби, відьма щосили вчепилась у Книгу і підняла її над підставкою. Внутрішнім зором, серцем вона відчула біль. Книзі боліло. Книга вросла у цю кімнату, у цю підставку, пустила коріння у замку. І це коріння зараз напиналося, мов струни, тяглося, тяглося, тяглося й… рвалося, видзенькуючи спалахами болі. Та Книга не хотіла сама терпіти біль і передавала його Рутенії. Потоки болю полилися пальцями, руками до серця, мозку…

Срібне світло-туман згустилося круг Рутенії. Огорнуло руки, серце і стало забирати біль. Туман посірів, у ньому з’явилися дірки, пропалені невидимим вогнем. Він почорнів. І розпався сухим попелом. А потім зник і попіл.

Рутенія тримала в руках величну і страшну Книгу Невір-землі. Тримала як звичайний зшиток. Не було болю, страху, гидливості. Звичайна книга у старій шкіряній палітурці. Ті корені, що вона їх пустила у бібліотеці, чи не пустить вона їх у ній? Чи не захопить владу над нею?

— Може, пора? — спитав Боримисл.

Він не знайшов Русани. Біль краяв серце. Він прагнув вибратися з замку і вирушити на полювання. Полювання на Ахрумана. Вбити Чорного Ворона.

Але це потім — зараз треба вибиратися.

Рутенія теж думала не лише про Книгу. Те, що Дзеванни не виявилось у в’язниці, означало лише одне: Ворон забрав її із собою. А отже, треба рушати його слідом. Знайти Чорного Ворона.

Але це потім — зараз треба вибиратися.

Сховавши Книгу до заплічної сумки, Рутенія повернула до виходу й щойно торкнулася дверей, як щось різко штовхнуло її назад до кімнати. Бібліотека спалахнула червоним, вгорі щось гримнуло, тонко завищало, закричало нелюдським стражденним голосом, потім засміялося знущально. З-під склепіння опускалася темрява.

Усі присіли від несподіванки. А потім кинулися врізнобіч, ховаючись поміж стелажами, шафами, книжковими стосами.

15

Чорна постать ходила світлою залою. Вогонь у каміні гудів, рвався догори, прагнув свободи… Але від тіні віяло таким льодяним холодом, що Яр тремтів. А може, він тремтів не від холоду?

— Мої війська стоять на березі Рати. Одне слово — і вони вдеруться до Словунії. За кілька тижнів дістануться Суронжу. Місту кінець. Країні кінець. Твоїй країні, Яре. Ти цього хочеш? Хочеш правити руїною? Я це зроблю!

— Захист… Чаклунський захист… Його ставив Добровін. Він вільний…

— Добровін — блазень! Слабак. Ще трішки — і я його одним пальцем придушу!

— Мої війська зупинять тебе…

— Твої війська? Розжирілі селюки! Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Ти мені не потрібен! Давно вже не потрібен. А я тут стою й про щось з тобою балакаю. Ти воша, мураха, слимак. Ти був потрібен мені, щоб знайти Книгу. Я тут, бо не можу лишити твою зраду без покарання. Усі мають бачити, до чого призводить зрада. І всі побачать! О, це буде величний урок!

Яр зблід. Кілька разів його погляд ковзав по двох закутаних у чорні тканини постатях. Але не вони його зараз цікавили. Він чогось чекав.

— Даю останню можливість! — Ворон прийняв поведінку Яра за сумніви. — Не чини опору. Здайся. Пусти мої війська. І я подумаю, чи не полегшити тобі кару. Може, навіть помилую…

Яр, здавалося, не слухав. Він чекав і мовчав. Мовчав і Ахруман. Холод гнівними клубами крутився круг Ворона. Нарешті, Яр озвався:

— Ні! Я задовго жив страхом. Задовго жив розвагами. Задовго жив у брехні. Ти налаштував мене проти Добровіна. Я занехаяв країну. Ти зародив у мені бажання всевладдя. Погрожував мої дружині, моїй ненародженій дитині! Обіцяв їм щасливе майбутнє. Знову погрожував. Тримав мене на шворці, та не втримав! Вони зникли. І я не знаю, куди. Якщо вони у тебе, їм не вижити, щоб я не робив. Якщо не у тебе, вони в безпеці, бо ти не знаєш, де вони! А влади я вже не хочу. Я добровільно зніму з себе княжі обов’язки. Хай народ обирає достойного….

Ворон зайшовся сміхом. Він сміявся довго і з насолодою. Сміявся голосно і люто. На мить він повернувся спиною до двох закутаних у чорне постатей. Круг них засяяло світло, роздався гучний ляскіт, і вони зникли. На їхньому місці опинився оповитий сяйвом Добровін.

— Де вони? — вереснув Ворон. — Де русалка і Дзеркало?

— Немає! — розвів руками Добровін і розчинився у повітрі.

Наостанок він двічі махнув рукою, і навколо Ворона загорілося вогняне кільце. Яр побіг геть із зали, скликаючи варту і бойових відьмаків.

16

В центрі зали, опираючись на ціпок із вирізьбленою собачою головою, стояла чорна постать. Рутенія згадала: це у нього з-під носа вона викрала чугайстра.

Постать заговорила, і Рутенія впевнилась у своїй здогадці. Давно забутий, шиплячий уїдливий голос:

— Думали, так просто можна забрати Книгу? Вдертися до замку Чорного Ворона й покинути його безкарно, ще й зі здобиччю?

Він розкинув руки й зашепотів. Чорна пляма розповзлася під його ногами, захоплюючи все нові і нові клапті підлоги. І все, чого пляма торкалася, кричало. Книги верещали, шафи скрипіли і гуділи…

Для чорного, для червоного, на смерть і на кров

Заговорюю вас, замовляю вас, заклинаю вас

Проклинаю вас, відкидаю вас.

Хай життя ваше зараз стане чорним,

Хай думки скривавіють і спалять вам мозок, Хай…

Він недоказав — із засідки вискочив Золота, в два стрибки подолав відстань до плями…

— Вернись! — вигукнула Рутенія.

Золота відштовхнувся від землі й полетів на заклинача. Збив із ніг, повалив у ту чорноту під ногами. Запахло паленим, обоє закричали і розчинилися в повітрі.

— Вони зникли! — вигукнув Бось.

Неподалік загуркотіли кроки. Боримисл схопив Рутенію, притис до себе.

Поруч продзенькали металевими обладунками з десяток воїнів. До бібліотеки вони не зазирнули.

— Це зміна сторожових постів коло в’язниці. Часу обмаль. Треба бігти, — сказав Боримисл.

І друзі попри небезпеку побігли напролом. Крізь слуг і служниць, кухнями, сходами, коридорами, порожніми наскрізними залами, чорними кімнатами. Вслід їм доносилися крики, лайка, навіть хтось гнався, та недовго. Чого б то ремісники й кухарі бігли за якимись божевільними, може, вони так летять за Ахрумановим наказом? Завдяки Боримислу жодного разу не наштовхнулися на охорону. Він таки знав замок із його заплутаними ходами, таємними проходами, невидимими нішами під гобеленами…

Перевели подих у підземному ході, що міг вивести за межі міста…

— Гей, що це зі мною? — вигукнув Бось.

— Що таке? — спитала Рутенія.

— Та не знаю… ніби хтось взяв багато голок, і почав водити по шкірі, ледь її торкаючись…

Здивований злидень тер руками тіло, присідав, чухався — нічого не допомагало.

— Може, ти захворів? — спитав Боримисл і відійшов.

— Я теж це відчуваю! — сказав тихо Віт і почухався.

Боримисл відійшов ще далі.

— Хапай мене за руку! — крикнула Рутенія Боримислові.

— Ще чого! Ви ж зараз…

Він недоказав, бо Рутенія схопила його за руку сама. Вона здогадалася.

Світ захитався, чорні стіни стали прозорі, ніч стала днем, вихор закрутив усе навколо, завертів у шаленому танці… І все спинилося. Вони так само стояли разом, але вже не в печері.

На землі, вкритій снігом. Посеред поля. Коло якихось сірих стін. У колі озброєних до зубів Чорних Вершників!

Ті вирячились на них, та швидко опам’яталися й схопилися за зброю.

Тиша.

Ніхто не наважується нанести перший удар, перший замах, вигукнути перший бойовий клич.

Їх принесло сюди закляттям, створеним у Суронжі Золотою. Воно обв’язало їх чарами. Значить, Золота десь поруч. І він у небезпеці… Ет, якби ж він знав ці чари раніше і зв’язав ними ще й Дзеванну…

Рутенія пошукала Золоту очима. Погляд натикався лише на оголені леза, чорну шкіру, холодні обладунки, порожні й безжальні очі.

Західний вітер приніс чорну хмару й гострий, болючий сніг. Руки замерзли, щоб їх зігріти, Рутенія ворухнула барткою.

Воїни сприйняли це як початок бою…

Спина до спини, плече до плеча, зброя до зброї. Бартка літала, мов метелик над квітковим полем, от тільки пив цей метелик не нектар, а кров. Чорну кров Чорних Вершників… У другій руці виблискувала легка шабля, прихоплена у зброярні.

Удар, блок, відступ, удар, кров, чавкіт прохромлених нутрощів, удар шаблею, ще один удар сокирою, хрускіт розрубаних ребер, ухилитися, нагнутися, підстрибнути, не даючи порубати ноги, й сокирою по спині, сокира застрягла у хребті, треба витягти, не вдається, ага, помітили, посунули знову, рубонути шаблею по клятій спині, вирубуючи бартку з кістки, як із дерев'яної колоди, так, вдалося, удар, ще удар, злякалися? То ось вам ще! Кров, кров, кров! Упав злидень, на нього падає меч, підставити шаблю, крутнутися, полоснути по шиї барткою, якраз між шоломом і нагрудником, струмені крові, мов фонтани, красиво, внизу все червоне, ще удар, стати вихором, стати несамовитою, стати відьмою, стати… відьмою…

Вже не до таємничості! І Рутенія ще сильніше закрутилась у битві, звільняючи місце для чарів. Вона по-звірячому завила, закричала, загарчала… І нападники відступили, спинились на мить. Цього виявилось достатньо.

Відьма розкинула руки, повернула їх долонями до неба, і закричала:

Сила небесная, сила земная, сила повітря і сила води,

Сила залізная, сила камінная, сила крилата,

До мене прийди.

Сила, завихрюйся! Сила, підкорюйся!

Сила, до мене прилинь, захисти!

Сила всесильная, вихром скрутись,

Ворога мого здолай і вернись,

Туди, звідки вийшла, і далі чекай!

Вітер завив, сніг загус. Навколо Рутенії закрутилося біле сяйво, за мить її закрив вихор.

— Вихор Сили! — пролетів полем крик. — Відходимо…

Крик потонув у лементі. Воїни кинулися навтьоки. Вихор зрушив з місця. Він носився по полю й косив ворогів, як траву. За кілька хвилин про битву нагадували лише мертві тіла.

Відьма спинилася. Вихор гойднувся. Вороги щезли. Втекли. Але де Золота? За стінами…

— Рутеніє! — крикнув Віт.

Озирнулася — в небо піднімалися три чорні вихори.

Її вихор рвався у бій. Але це були не прості вояки — відьмаки. Сильні. Досвідчені. Не виснажені бійкою і кружлянням по Ахрумановому замку. Озирнулася ще раз.

Чугайстер, Бось і Боримисл стали трикутником круг неї, Віт дістав з-за пояса гілку-оберіг. Підкинув у повітря, спрямував на неї палицю і прошепотів:

Сила є в землі, сила є у сонця,

Сила є у нас, —

Як земля і сонце

Віддають свою силу нам,

Так і ми віддаємо

Свою силу тобі!

Гілка здійнялася й, подолавши Вихор, торкнулася відьминих рук. Та взяла гілку. Враз від неї висоталися золоті павутинки і полетіли до трьох друзів. Павутинки торкнулися їхніх тіл і в тієї ж миті відчула себе повною сил.

Світло, радісно! Сміятися в лице Ахруману і всім його посіпакам разом узятим! Вгатити сокирою межи очі тим трьом відьмакам, усім одразу! Хотілося…

Чорні Вихори ворухнулися, і повіяло холодом. Рутенія подалася назустріч правому Вихору. Відчула, як провалюється у безодню. Чорний Вихор затягував її у себе, висмоктуючи силу. Вона опиралася, та що сильніший був опір, то більше сили втрачалося. Золоті павутинки зблякли. Рутенія озирнулася — Віт хитався, Боримисл лежав на землі, стояв лише Бось.

Вона розрубала павутинки, відкинула геть гілку й стрибнула вперед, просто на Чорний Вихор…

— Це знову ти? Чому я не здивована? — спитала Рутенія, підводячись із землі.

— На коліна, коли розмовляєш із Правою Рукою Чорного Ворона!

— Ага! От ти хто! А ім'я маєш? Чи, може, забув? Пам'ять відбило, коли Золота стукнув?

Вдалині крізь темні стінки Вихору Рутенія побачила сяйво. Сонце встає? Чи місяць? Але ж ще день…

— Книга! — не звернув уваги на образу Права Рука.

— Яка? Ти що, вмієш читати?

— Книга!

— Не бачити її тобі, як власних вух.

— Книга!

— Та кажу ж, немає її. Спалили. Щоб не дісталася нікому!

Сяйво наближалося.

Поле знову всіяли Чорні Вершники.

— А що за спиною? У мішку?

— Їжа. Іще багато чого, що тебе не обходить!

— Покажи!

— Сам спробуй подивитися! Познайомишся з моєю сокирою…

— Подивись на своїх друзів, дурепо! Що думаєш, зараз з ними зроблять? Книгу! Негайно! — крикнув він і кинувся до відьми.

З голови його спав каптур, і чорна собача морда опинилася коло її обличчя.

— Песиголовець! — зойкнула вона. — То ви існуєте?

Сяйво наближалось.

— Припини теревені! Твої друзі зараз помруть, а ти розважаєшся?

Він затнувся, бо його Вихор розчинився в повітрі. Те саме сталося з Вихорами двох інших відьмаків. Вони розгублено перезиралися, а тоді глянули на схід.

Зірка падала з неба. Сяйво розливалося навкруги, лишаючи за зіркою світлий слід. Загуло, повіяло теплом, потім пахнуло жаром.

Чорні відьмаки стали поруч і почали плести закляття. Зірка падала донизу, на їхнє військо, на них самих…

— Перун! Перун на небесній колісниці! — пронеслося рядами воїнів.

— Світовид!

— Сварог!

— Це ж сам Миха-воїн!

— Ярило! Ярило спускається!

— Хоре! — кричав хтось зовсім переляканий.

— Тікаймо! Боги спускаються!

— На коліна! — крикнув злидень. — На коліна перед Богами! Падайте ниць перед лицем Прабога!

«Це він занадто,» — подумала відьма. Частина війська кинулася врозсип удруге за сьогоднішній день. А частина впала ниць і завмерла.

Зірка спалахнула над самою землею, й у сяйві, під шум вітру та гуркіт громів, опустився Добровін.

— Здається, встиг! — усміхнувся він.

17

Вихор рвався догори, падав донизу, рив землю, виривав із корінням дерева, вив, кричав, ревів і волав.

Він лютував. Він ненавидів. Він кидав небу прокляття, але воно мовчало. Він кричав до Чорнобога, але той не відповідав. Він проклинав Добровіна, але що тому з його прокльонів? Як усе продумано, як розплановано! Скільки дійових осіб грали за його правилами!

Добровін викрав їх! Повернув собі Яра. Викрав Книгу! Чого Рутенія не послухала своїх снів і не пішла в Словунське городище? Скільки часу згаяно!

Ворон важко покрокував до ридвана, що чекав неподалік. Крилаті коні здійнялись у небо.

Ворон летів до свого війська. Там буде в кого випити силу, й він таки знайде цих дівок. Знайде, використає й потім відправить до Нави! Він доведе розпочате до кінця. Він підніме камінь, і отримає ВЛАДУ!

Його зустрічали вишикувані в шереги війська. Кіннота, піхота. Були тут і лучники, і списники, і мечники. Сотники походжали вздовж готових до бою воїнів і роздавали останні накази. Тисяцькі стояли гуртом коло головного куреня. Над куренем тріпотів чорний прапор. На березі лежали готові для переправи плоти.

На Словунському березі теж було людно, хоч у лавах не було такого порядку, туди-сюди носилися десятники і сотники, тисяцькі тривожно і голосно сперечалися між собою. Люди боязко позирали на протилежний бік річки. На невеликих дерев’яних баштах дозорці виглядали ворога. Окремою купкою стояли зодягнені у біле відьмаки.

Перші підуть відьмаки. Вони зруйнують ворожий захист. За ними піхота…

— До бою, мої воїни! До бою! Вперед! — крикнув Ворон.

Переправа почалася.

18

— Куди це ви?! — гримнув Добровін до чаклунів. — Ходіть-но сюди!

Їхні ноги самі повернули назад. Поки ті йшли, Добровін звернувся до відьми:

— Книга?

— В мене. Але Золота у них.

— Так, так, так… — задумався відьмак. — Самі вони мені нічого не скажуть…

Він витягнув уперед руку і зашепотів:

Як пальці мої підкоряються мені,

Так і ви моєї влади позбутись не можете!

Як руки і ноги — слуги мої,

Так і ви — мої вірні раби!

Ви правду скажіть, і себе відпустіть,

А кривду хто скаже — навіки у землю поляже!

Чаклунів затрясло і кинуло на землю. Вони забилися в корчах, захрипіли.

— Що з ними? — підступив Боримисл.

— Ахруман не дурний. Він закляв їх. І зараз ми дізнаємося, чиє закляття сильніше… Кажіть! Де Золота?

— Він… Ми не зна… — хрипнув один.

— Ми… Він там… — шепотів крізь зуби другий.

— Жертва… Жертовний камінь… — харчав собакоголовий. — Відпусти…

— Кажи до кінця! — гримнув Добровін, схилившись над песиголовцем.

— Ми… мали його… принести у жертву… Спалити… Щоб відкрити прохід… Треба Книга… Відпусти!

— Навіщо Книга?

— Вона треба нам… для обряду… Щоб відкрити шлях назад… Відкрити йому шлях…

Песиголовець востаннє захрипів, закашлявся… і спустив дух. Двоє інших відьмаків вмерли, так нічого і не сказавши.

— Воронове закляття перемогло, — сказав Добровін. — Йдемо рятувати Золоту!

Вони попрямували до земляного валу.

— Де це ми? Все ще у Богумирі? — спитала Рутенія.

— Так. У Городищі Старого Бога, такому ж, як і в Словунії, — сказав Добровін.

— Як ти нас знайшов? — спитала Рутенія.

— По Вихору! Я зрозумів: якщо вже ти закрутила Вихор, справа кепська…

— А Ворон… Він же теж мене може відчути!

— Я знайшов, чим його зайняти, тож йому не до тебе.

Вони підійшли до земляного валу впритул, обігнули його з півночі й побачили вхід. Його ніхто не охороняв. Добровін увійшов перший, за ним злидень, потім чугайстер з Боримислом і нарешті Рутенія.

За земляним валом височів заборол із круглих, гарно припасованих одна до одної колод. Прохід у стіні теж був вільний. Коли увійшли, Рутенія зрозуміла, що вони у велетенському требищі, критому соломою. Требищі, повному озброєних воїнів. Які без вагань кинулися на них. Втретє за день. Битися не довелося. Добровін провів рукою круг себе — й нападників розкидало урізнобіч. Вони підвелися й спробували знову — з тим самим наслідком. Цього разу встали не всі.

— Втретє не встане ніхто, — прошепотів Добровін.

Його почули, але кинулися знову.

Не встав ніхто.

— Тут споживають їжу разом з богами, чинять треби, тризни, дивляться в майбутнє… А вони влаштували військовий табір… — сумно сказав Добровін, озираючи гори трупів. — За требищем — ще один земляний вал. На ньому мають горіти священні багаття. Хоча сумніваюся, що хтось про це дбав…

— А за валом капище? — спитала Рутенія.

— Капище Старого Бога. Прабога. Сам лише жертовник, без ідола. Бо хто ж знає, як виглядає Прабог? — відповів Добровін.

Проминули требище й дійшли до внутрішнього валу. Добровін повів бровою — й над ним здійнялися язики полум’я. Дванадцять вогнищ.

Проминули вал — рівна витоптана стежка простяглася до жертовного каменя. Низький, широкий, на ньому помістилося б з десяток воїнів. Зараз же там розпластався Золота. Лицем догори, руки й ноги зв’язані.

Рутенія вирвалася вперед, рубонула мотузки і схилилася над ним:

— Золото! Золото! Отямся! Він неживий! Добровіне! Ми спізнилися…

— Він не живий, — підтвердив Добровін. — Але й не мертвий. Він на межі, Рутеніє…

— Що робити? Я готова.

— Нам не треба нічого робити. Він сам вирішить, куди йому йти: назад, у Яву, чи вперед, до Нави. Але повернутися він може лише заради чогось… Чи має він заради чого вертатися, Рутеніє?

— Думаю, що має…

Віт із Боримислом підняли Золоту на руки й повернулись до требища. Знову подув холодний вітер і посипався лапатий сніг. Сонце остаточно зникло за обрієм, і спустилася ніч.

У требищі вони знайшли їжу і розпалили вогнище. Стіни добре захищали від холоду, тож усі швидко зігрілися. Добровін вклонився на чотири сторони світу і попросив права на прихисток.

— А чого не просте закляття? — спитав Бось.

— Ми у місці богів. Не варто тут чаклувати. Вже один мій бій з воїнами міг викликати їхній гнів. Я ризикував. Вдруге не хочу.

Рутенія схилилась над Золотою. У світлі вогнища він був іще худіший, великий ніс відкидав довгу мерехтливу тінь. Здалося, що він ворухнув повіками. Вона прихилила вухо до серця — не б’ється. Руки холодні. Вона стисла їх і сіла поруч на лаву.

— Добровіне, що робити з Книгою? Ворон так просто це не облишить…

— Ні зараз, ні завтра, ні післязавтра він нас не потурбує… — сказав Добровін. — До речі, щодо Дзеванни і ще однієї дівчини, дуже цікавої відьми, Русани…

Він недоказав, бо почувши Русанине ім’я, з лави схопився Боримисл і підскочив до відьмака:

— Ти бачив її? Ти знаєш її? Що з нею? Де вона?

— Я їх обох бачив, обох знаю, вони у безпеці. Де зараз, не скажу, бо Ворон має багато способів вивідати таємниці. Де були, ви, мабуть, самі здогадалися.

Боримисл опустився на лаву. Обличчя його засвітилося.

Віт, Рутенія, Бось почувши про Дзеваннин порятунок, навіть дихати стали вільніше.

— А навіщо вони були йому потрібні? — спитала Рутенія.

— Чому були? Вони й зараз потрібні. А навіщо… Ти ж знаєш, мабуть, що він, маючи величезну силу, навчився переливати у себе ще й силу інших відьмаків. Дзеванна ж…

— Він хоче брати її силу…

— Так. Русана ж…

— Вона Дзеркало, — сказала Рутенія. — Боримисл розповідав…

— Цей дар у Русани від сплаву сил її матері і Діви. Я розкажу, як це сталося, пізніше. А ще Русана може вільно пересуватися в обох світах. У Яві і Наві. Можливо, саме це й цікаво Воронові? Дізнаємося завтра, коли читатимемо Книгу. — Добровін поклав долоню на Книгу, яку щойно йому передала Рутенія.

— Чому пізніше? Треба зараз… — скочив на ноги злидень, і захитався від утоми.

— От тому й завтра. Ми виснажені. Тому спати, спати, спа-а-а-ти… — позіхнув Добровін, і як сидів, так і заснув.

Рутенія торкнулася пальцями Золотиного лоба, нахилилася й ніжно поцілувала. Потім схилилася над вухом:

— Я не казала тобі… Ти потрібен мені, як повітря, як вода, як сонце. Знайди шлях назад, до мене.

Вона схилила голову йому на груди й заснула, не випускаючи руки.

Прокинулась Рутенія від шелесту паперу. Це Добровін зосереджено гортав сторінки Книги Невір-землі. Лише коли Рута підійшла впритул, він відірвав погляд від аркушів й зиркнув на неї.

— Холодно?

— Так.

— А я зачитався й забув про вогонь.

— Ти читай, я зараз.

— Може, розбудимо когось?

— Ні, хай сплять. А я заразом і зігріюсь.

Добровін неуважно кивнув і знову занурився у текст. Пальці його нервово стискали оправу. Рутенія хвильку постояла і вийшла надвір.

Легені вкололо морозне повітря, в очі вдарило світло. Вона примружилась і раптом зірвалася з місця. Ноги м’яко вгрузали в сніг, в обличчя летіли тверді сніжинки. До відьми прийшло чисте й легке відчуття: вона живе. Вона відчуває холод, бачить сніг, може грузнути в заметах і вибиратися з них, у взуття може набитися сніг, і ноги можуть замерзнути, і їх можна буде потім розтерти і наставити до вогню, й вони зігріються, й стане тепло, і прийде спокій…

За требищем вона знайшла дрова й сокиру. Взялася руками за вкрите снігом сокирище, поставила колоду сторчма, щосили вдарила. Потім ще, ще, і ще — дровиняки розліталися навсібіч, вгрузали в сніг, вона діставала їх змерзлими руками — ставало тепло. Набравши повний оберемок дрів, занесла до требища й розвела вогонь.

Від гуркоту усі нарешті прокинулися й одразу кинулись до вогню грітися.

Добровін же не зважав на гамір — зосереджено гортав сторінки. На запрошення до сніданку промурмотів щось невиразне:

— «Гм… ага… кгм… Так-так… іду-іду… Зараз…» — і лишився на місці.

Йому дали спокій, а за півгодини він озвався сам:

— Нарешті все стало на свої місця!

— Кажи! — хором вигукнули всі.

— Уся ця Книга — історія цієї самої Невір-землі. Спочатку я ніяк не міг збагнути, що ж у ній такого страшного. Історія цікава й захоплива, трохи моторошна. Багато чорних треб, смертельних заклять, але це є в багатьох інших книгах, не таких потаємних. Чому саме Книга Невір-землі так потрібна була Ахруманові? І нарешті знайшов. Обряд сходження до Світового Дерева. А значить, і до основ світобудови.

Залягла мовчанка. Прийшло усвідомлення, з якими силами вони мають справу. Зміна світобудови. Світове Дерево. Якщо Ворону вдасться задум — кінець не просто їхній країні, їхнім племенам… Кінець настане всьому!

Тим часом Добровін вів далі:

— Три частини має світове дерево. Коріння — Нава, крона — Ява, стовбур — Права. Під стовбуром лежить камінь, а під ним — Книга Життя. Центр світобудови. Центр Всесвіту. Під тим каменем — сила, меж якої немає. Сила, яка тримає воєдино всі три світи. Той, хто підніме камінь, отримає таку владу…

— Що за сила? Як дістатися каменя? — спитав Бось, і очі його загорілися.

— Камінь? — прошепотіла Рутенія. — Камінь… А чи не той це камінь з моїх видінь? Чи не його мені показували уві сні?

— Може бути, — погодився Добровін.

— То Ворон хоче проникнути до Світового Дерева, підняти камінь, захопити Книгу? Як? — спитала Рутенія.

— Твій останній сон таки від Ворона. То він кликав тебе до Словунського городища Старого Бога. Туди, де він і сам зараз. Книга Невір-землі пише, що потрапити до Світового Дерева можна через Провідника. Провідником стає людина, яка належить двом світам водночас: Наві і Яві.

— Русана, — сказав Боримисл.

— Провідник розполовинює свою сутність, і та, що знаходиться у Наві, може провести за собою живого. Та Провідник може прожити замало часу, тож треба хтось, хто має велику силу і вміє нею ділитися з іншими. Живиця.

— Дзеванна, — сказав Бось.

— А я навіщо?

— Ти, Рутеніє, бойова відьма. Народжена Богами. Ти мала захищати Ворона від сил Світового Дерева. Адже його охороняють. І не хто-небудь, а Матір Змій і Громовиця.

— Я? Охороняти Ахрумана? Чого б це?

— Так, саме ти й саме охороняти. Через своє походження ти — найкращий захисник. Джерело Забуття мало б відіграти свою роль. Ти повинна була б забути себе, й Ворон зробив би з тебе свою прислужницю. Але ти вирвалася. Що саме тоді сталося, ми не з’ясуємо, мабуть, ніколи… Тоді у Ворона виник інший план. Коли щось трапиться з його сутністю там, біля Світового Дерева, не виживе ані Провідник, ані Живиця.

— Чекай… А мені Провідник не потрібен?

— Ти єдина у світі, кому не потрібен Провідник. Ти ж Божа Донька. Ти сама не знаєш своєї сили. Ти, звісно, не можеш проникнути до Світового Дерева сама, але піти слідом за кимось можеш…

Добровін прислухався до завивання вітру надворі, помовчав і повів далі:

— Так ось. Про Великдень. Точніше, про хибний час. Можливість потрапити до Світового Дерева з’являється не на Великдень, а на Новий Рік. На межі між старим і новим. У час, коли у світобудові з'являється тріщина. Невелика тріщина між минулим і майбутнім, у яку може прослизнути Провідник. Щоб здійснити обряд, необхідно два городища. В одному Провідник веде людину в Наву, до самого Світового Дерева, в іншому — виходить із неї. Найпотужніші Городища Старого Бога. Їх якраз два. І в одному з них ми зараз і сидимо.

Злидень скочив на ноги і подивився на всіх круглими очима:

— А ви знаєте, коли починається новий рік? Цієї ночі!

Запала тиша, але її розірвав Боримисл:

— Але чого нам боятися? Дзеванну і Русану звільнено. Рутенія з нами. Городище ми контролюємо. Книгу ми викрали. Ми перемогли? — спитав він з надією.

— Переможемо, як пройде свято, і нічого не станеться. Але буде наступний Новий Рік, і наступний…

— Це треба вирішити раз і назавжди! — схопилась Рутенія. — Ми мусимо його знищити. Я зустрінуся з ним там, під Світовим Деревом. Там усе вирішиться. Не знаю, як він туди проникне, але від свого він не відступить.

— Здається, він уже знайшов цей спосіб! Дзеванну і Русану викрадено! Він дістався до них! — скочив на ноги Добровін.

19

— Ото же напасть! — вилаявся Боримисл. — До нас гості! Оточили!

— Ой, як невчасно! Не до битви зараз. Про обряд треба думати! — вигукнув Добровін.

— А ви про нього й думайте. Про битву подбаю я! — почули всі й глянули на злидня.

— А чого ви так вирячилися? Все буде добре. Чи я не князь злиднів?

— Хто?

— Для тих, хто погано чує, повторюю. Князь злиднів. Головний тобто. — Бось стенув плечима. — Ще звечора я відправив тутешнього злидня з наказом збирати війська. Зранку він повернувся. Багато їх не буде — наше справжнє об’єднання у майбутньому. Але цих, — він кивнув на чорні плями військ унизу, — ми стримаємо.

Ошелешення пройшло, й Рутенія зірвалася з місця, підхопила Бося на руки і стисла в обіймах.

— Пусти, пусти! Ти чого? Я не Золота! Його обнімай!

— Я завжди у тебе вірила. Ще тоді, у рахманському підземеллі, я знала, ти будеш з нами. Я відчувала, що ти ще здивуєш нас. От тільки не знала, як!

— Ну, здивував? І гаразд. А тепер до справи. Ви — до капища, я — на зовнішній вал. Мене там, мабуть, чекають… Та пусти мене на землю! Що мої злидні скажуть?!

Сонце стояло високо, й було тепло. Вони очистили капище від снігу.

— Новий Рік сьогодні уночі, щілина між світами з’явиться рівно опівночі й існуватиме одну коротку мить, — сказав Добровін. — Я проводитиму обряд. Рутенія піде до Світового Дерева.

— Але ж я можу піти лише слідом за кимось. Ти так казав.

— Я піду з нею! — озвався Віт. — Я, здається, зможу…

— У нас є Золота. Він зараз на межі світів.

— Я буду Живицею, — озвався Боримисл. — Я сильний. Недарма я був Чорним Вершником. Я не відьмак, але ж життєва сила у мене є.

Відьмак застогнав і обхопив голову руками. Потім окинув оком друзів. Прислухався — вдалині вже дзенькала зброя. Бій за городище розпочався.

— Несіть сюди Золоту. Швидко. А самі ставайте круг капища. Живицею буду я. Ти, Боримисле, будь поруч. Якщо моїх сил не вистачатиме, використовуватиму тебе.

Вітер ущух. Сонце зайшло за хмари. Посипав густий сніг.

Відьмак Добровін розпочав обряд входження до Світового Дерева.

* * *

Ахруман Чорний Ворон розпочав обряд входження до Світового Дерева.

* * *

На капищі лежав розпластаний Золота.

* * *

На капищі лежала розпластана Русана.

* * *

Віт тримав Золоту за руку.

* * *

Ахруман тримав за руку Русану.

* * *

Боримисл і Добровін трималися за відьмацький посох. Боримисл приготувався віддавати сили.

* * *

Навпроти Ахрумана стояла Дзеванна й стискала руками Русанині ноги. Дзеванна була готова віддавати сили Русані. І весь час думала, як лишити Ахрумана там, у Наві. Про це ж думала Русана, зісковзуючи у марево напівжиття-напівсмерті.

* * *

Добровін заплющив очі, звів ліву руку і голосно почав читати закляття. Запала тиша.

За туманом не видно неба,

За туманом не видно зір,

За туманом немає сенсу,

За туманом час стоїть…

За туманом кряче ворон,

За туманом кричать сичі,

За туманом дитина плаче,

За туманом дзвін дзвонить.

* * *

Ахруман речитативом співав рядки закляття, завченого напам'ять. Закляття, що вказує шлях до тріщини між світами.

За туманом панує морок,

За туманом парує тлін,

За туманом криваві ріки,

За туманом вирує біль…

За туманом земля холодна,

За туманом дух тяжкий,

За туманом мертвий попіл,

За туманом труна смердить…

За туманом не видно неба,

За туманом не видно зір,

За туманом немає сенсу,

За туманом час стоїть…

За туманом чорний ворон,

На купі кісток сидить…

* * *

Густий туман опустився на капище. Добровін розплющив очі й усміхнувся.

— Навський туман ми викликали. Лишається чекати шпарини. Щойно вона з’явиться, туман полине туди. А ми слідом. Тільки не відходьмо від капища. Цей туман може завести на манівці, показати майбутнє і теперішнє, предків і нащадків, але все це мара! Лиш біля капища ми у безпеці.

Щось ворухнулося в імлі. Ніби війнуло вітерцем і затихло. Хтось заволав про допомогу. Щось завило. Почувся дитячий плач. Вереск. Дзенькіт зброї.

— Це туман. Не руште з місця, — наказав Добровін.

* * *

Дзеванна відчула, як поруч щось проповзло. Велике і голодне. Воно хрумкотіло, шамотіло, стогнало й шукало поживи.

— Стояти на місці! — люто прошепотів Ворон. — Ти ж не хочеш передчасної смерті? Зі мною зараз ти в більшій безпеці.

* * *

Запала тиша. І враз її розпанахав дикий лемент. Вгорі щось відбувалося. Крики і верещання спадали донизу. Розривали повітря.

— Що б то не було, не рухайтеся. Це полуда, — повторив Добровін.

Гуркіт. Грім. Блискавка. Крики. Волання. Верещання.

Все падає. Летить донизу. На їх голови. І раптом почули голос Добровіна в тумані:

— Втікайте! Тут зараз буде небезпечно!

Боримисл ворухнувся. Рутенія зробила крок.

Туман заклубочився, загустів, потягся клаптями-зубами-руками по здобич…

Боримисл завмер. Рутенія стала на місце.

Звуки вгорі зникли, як і не було. Туман відсахнувся і завмер. Він почекає. Він уміє чекати.

— Тут холодно, — озвалась Рутенія.

— Еге ж. Хоч би яке вогнище… — замріявся Боримисл.

— А тут тепло… — почули вони знайомий голос.

— Золото! Ти…

— Я тут. За капищем. Щойно отямився, замерз як собака. Ходімо, розпалимо багаття, погріємося…

— Золото, покажись, — попросила Рутенія.

— Я тут, неподалік. Зроби крок назад, і побачиш мене.

— Покажись! — крикнула Рутенія.

— Відступи!

— Покажись мені!

— Тут холодно. Я замерз. Якщо ти не підеш, я піду сам. Але більше не повернуся! Ти мене не побачиш!

— Золото! — крикнула Рутенія.

Тиша.

— Золото!

Тиша.

— Золото, я йду! Пустіть мене! — Рутенія запручалась, але виборсатися з дужих Боримислових рук не змогла.

— З ким це ти розмовляла? — спитав він, коли вона заспокоїлася.

— Із Золотою! Він опритомнів! І пішов!

— Ага. А це що? — він повернув її до капища.

Там лежав Золота, у тому ж положенні, що й раніше.

— Рутеніє! Ми мусимо стояти. Думаєш, я не бачив у цьому тумані Русани? Тримайся, відьмо. Ти багато пройшла. Лишилося трохи. Ти ж проходила й складніші випробування!

Рутенія вже оговталась і намагалася зрозуміти, як вона піддалася туману? Невже слабшає? Ні! Просто втратила пильність.

— Боримисле, де Добровін?

* * *

Вона стояла поруч і шепотіла на вухо:

— Я наклала на його очі і вуха полуду. Він мене не бачить і не чує. Дзеванно, я прийшла врятувати тебе. Ми зараз тихо підемо й зникнемо. Не дамо йому знищити світ.

— Рутеніє, ми мусимо врятувати Русану.

— Ми не можемо. Вона вже належить Наві. А ми живі. Прошу, лиш крок назад — і він ніколи не знайде тебе в тумані. Ніколи.

Дзеванна завагалась.

— Лиш крок. І всі муки, всі жахіття будуть позаду. Він ніколи нас не знайде.

— Русана…

— Лиш крок… Зроби крок… Зроби крок…

Голос манив, кликав, змушував. Дзеванна відступила назад. У туман. Враз стало гаряче. Все тіло ніби ременями стисло, ні вдихнути, ні видихнути. Вона спромоглася на глухий, тихий стогін. І впала.

Стало легше. Вона вдихнула повні груди вогке повітря і підвелася. Поруч стояв Ворон.

— Я ж казав не рухатися, дурепо! Ще раз — і допомоги не чекай.

* * *

— Добровіне-е-е! — крикнула Рутенія у темряву.

Жодної відповіді. Лиш радісно витанцьовують клуби туману.

— Я ж тримав палицю разом із ним… — розгублено мовив Боримисл. — Він послав мене по тебе, а сам… зник…

— Чекай мене тут!

— Я тебе не відпущу. Піду сам.

— Підемо разом. Лишимо Віта наглядати за Золотою.

Вони обійшли капище, і зробили крок назад, у туман. У суцільному молоці годі було розгледіти й пальця на витягнутій руці. Тиша. Тільки шум битви вдалині. Злидні тримають оборону.

Тоді вона прошептала всевидюще закляття.

Все бачу і все виджу, все помічу й не проґавлю, Відьма я, і все прониже зір мій гострий, зір всесильний, зір, що бачить крізь тьму ночі, зір, що бачить крізь каміння, зір, що бачить все на світі!

І побачила за кілька кроків від себе Добровіна. Той бився. Крутив у повітрі палицею, нападав і ухилявся. Падав і підводився. От тільки супротивника у нього не було. Принаймні Рутенія його не бачила. Вона взяла за руку Боримисла, і вони підійшли до Добровіна ближче.

Тепер і Боримисл його бачив. Він схопив його за руку, коли він учергове піднімав палицю для удару. Добровін спробував вирватись, та Боримисл тримав міцно.

— У нас інший бій, Добровіне. — сказав він тихо, і з відьмачих очей спала полуда.

Добровін сперся на палицю. Сумно подивився на оповитих туманом Боримисла і Рутенію. Прислухався до ґвалту на городищенських валах.

* * *

Дзеванну навідали по черзі мама, Золота, Віт і Бось. Вона трималася. Прислухалася. Придивлялася. І розуміла — це теж туман. Це теж мана, облуда. Та все одно на серці ставало тепліше від милих серцю облич. Хай і породжених туманом.

* * *

Добровін зайняв своє місце на капищі.

— Я мушу проказати молитву Чорнобогові. Так каже книга Невір-землі. Та я не можу осквернити наш шлях чорними словами. Я не вірю, що шлях до Світового Дерева, хай і через Наву, відкривається лиш чорнобожим слугам. Тому хай це буде молитва білим богам, богам справедливості і чистоти!

І вони почали молитися. Слова самі спливали з Рутиних вуст. Вона ніби знала їх усе життя, хоча саму молитву чула вперше.

Хвалимо Прабога, діда божого,

Який роду божеську є началом

І всенькому роду криниця вічна,

Яка витікає влітку од джерела всього

І взимку ніколи не замерзає.

А тієї води живущої п’ючи, живемо,

Допоки не прийдемо до нього, як свої,

Убудемо до лук його райських.

І богові Перунові, громовержцю і богові прі

і боріння скажемо

Не переставати живих явищ кола крутити в Яві.

Це він нас веде стезею правою до брані,

І до Тризни великої о всіх полеглих,

Які йдуть у життя вічне до полку Перунового.

* * *

І читав Ахруман молитву Чорнобогові. Моторошно стало Дзеванні. Хотіла вуха затулити, та не могла. Руки не слухались.

І богові темряви, ночі і смерті славу проголошуємо;

Се бог Влади, і тому співаємо пісні, яко свят є.

І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути.

І той нас од ворогів убереже, і тому хвалу

співаємо.

Співаємо і танцюємо йому, і звертаємося до бога нашого,

Який ті Землю і Сонце, суне наше, і зірки тримає.

І світ міцний творить славу Чорнобогові велику.

Слава богові нашому!

Слава Маржані, богині води мертвої, води чорної, води темної!

Слава служникам зла і ненависті: упирям, вовкулакам,

злидням і блуду, водяникам і щезникам,

і іншому злу неназваному!

То бо скорбить серце наше.

І се одречемося од добрих діянь наших, які скоїли у безпам’ятстві,

І прилучимося до Зла!

* * *

Добровін витяг з-за пояса довгого ножа. Відпустив посох, за який вони трималися разом із Боримислом. І гортанним голосом прокричав у туман:

Прабоже, й ти Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне,

й ти, Громовице!

Вам урікаю сю кров, і буде так, як схочете ви!

Хай буде воля ваша!

І полоснув ножем свою руку. Бризнула кров. Краплі її полетіли над капищем, впали на Золоту, на камінь, прорізали чорно-червоними струменями білий туман, засвітилися, спалахнули.

Жертву прийняли.

* * *

Ахруман впився зубами собі у вени, і щосили рвонув.

Прабоже, й ти Чорнобоже, й ти, Маржано, й ти,

Похвосте, й ти, Кулло!

Вам урікаю сю кров, і буде так, як схочете ви!

Хай буде воля ваша!

Чорна кров розлетілася бризками, прорізаючи туман, загорілася, запалала. Вже не кров струменіла з його жил, а червоний вогонь. Запахло горілим м'ясом.

Чорні боги прийняли жертву.

* * *

Світи скриплять. Час крутиться змієм, намагаючись перетворити коло у спіраль. Вогонь плавить годинник життя. Час горить. Старий час відходить, новий наступає. Весь гігантський механізм Усесвіту заворушився, щоб закрутити нове коло часу, нове коло життя.

Час-змій крутиться, прагнучи піймати себе за хвіст. Час-змій набирає обертів.

Снопи іскор розлітаються, обпалюючи богів, Чорних і Білих.

Час-змій сьогодні при владі. Він керує, він головний. Це він визначає долю світу, долю Всесвіту, долю богів і людей. Він може спинитися — і все замре. Затихне. Але він цього не зробить. Бо лиш свою долю він визначити не може. Його доля — це коло, що вічно прагне перерости в спіраль. Його доля — крутити вогняне коло, ловити власного хвоста й тим наближати Новий Час, Новий Рік.

Наближати власну смерть. І власне народження. Зіткнення. Народження і смерть. Любов і ненависть. Чорне і біле. Світло і темрява. Час ніжно торкається наших душ, і від його доторків все закипає, вкривається попелом і опіками. Час ніжно душить себе, вбиває й змушує народжуватись. Знову і знову. Щодня і щоночі, щороку, щостоліття, щотисячоліття…

Час щомиті наближається ближче й ближче до свого хвоста. Час уже майже настиг. Роззявлена пащека. Передчуття болю і судом. Раз…

Світ здригнувся. Темрява-світло вибухнули. Туман закрутився. Туман відчув біль. Світ розчахнувся навпіл, і поповзла невидима людському оку тріщина.

Городища Старого Бога затремтіли. Туман посірів і рвонувся до капищ.

* * *

Над капищем з’явився Золота. Примарний. Тьмяний. Ледь видимий. За ним світилася тонка шпарина, в яку струмував туман. Примарний Золота, Золота-Провідник махнув рукою, запрошуючи за собою.

— За ним! — вигукнув Добровін.

Віт вискочив на капище й пішов до Золоти. Той повернувся до тріщини обличчям і увійшов у неї. Чугайстер, не роздумуючи, теж ступив у світло. Рутенія, розриваючи заціпеніння, кинулася за ними.

* * *

Дзеванна побачила, як Русана роздвоїлась. Ось вона лежала на капищі одна, а ось — над непритомним тілом стоїть її двійник, чистим, прозорим поглядом дивиться перед себе, потім оглядає своє тіло внизу. Підводить погляд, і натикається ним Ворона. Враз очі темніють, сповнюються відразою. Губи кривляться.

Ворон посміхається.

— Вперед! — кричить Ахруман. — Або ніколи не вернешся з Нави! І її загубиш, — вказує на Дзеванну.

Русана мовчки повертається до кривавої шпарин, що висить над капищем.

20

Спочатку була темрява. Потім прийшло світло.

Попереду шли дві світлі постаті. Віт і Золота. Йшли повільно, обережно, мовчки. Рутенія їх наздогнала.

— Це і є Нава? Я нічого не бачу, — сказала вона. — Крім вас.

— Це Нава, яку може побачити живий. Мертві бачать її по-іншому, — відповів Провідник.

— Ти її бачиш?

— Наполовину.

Вони йшли у глупій темряві. Рутенія не відчувала, щоб вони кудись повертали, спускалися чи піднімалися. Лише вперед. Під ногами — щось рівне і пружне.

— Золото, а як ти знаєш, куди йти?

— Нави відчувають Світове Дерево. Це для нас, як для вас відчувати землю під ногами. Коли ти падаєш, то не думаєш, куди тобі падати. Ти знаєш, що впадеш донизу. На землю. Так і для нава шлях до Світового Дерева. Різниця в тім, що ми можемо вибирати, куди йти. До нього, чи від нього, чи ще куди…

— Золото, не називай себе навом. Ти живий. Ти… коханий… — вона підійшла і спробувала торкнутись його руки.

Тепло від примарної постаті огорнуло Рутенію.

— Я напівживий. Воронів слуга вдало зачарував мене. Напівубив, напівоживив. Частина мене назавжди лишиться у цьому світі. І частина цього світу назавжди лишиться в мені.

— Додамо ходи? — озвався Віт. — Ми ж увійшли одночасно з Вороном?

Думка була слушна. Розмови припинили, Золота вирвався уперед, а вони побігли слідом.

— А що це за холодні струмені? — спитав Віт біжучи.

— Інші нави. Вони не бачать вас, і ви не бачите їх. Але вони відчувають ваше життєве тепло, а ви їхній холод. Ще одна причина поспішати.

— Вони небезпечні?

— Ні. Але спраглі за теплом. Можуть нас затримати.

Холод. Темрява. Не чути навіть звуків власної ходи.

Тихий і холодний світ. Швидше б із нього вибратися.

— Дісталися! — спинився Золота. — Протягніть руки вперед.

— Що це? — вигукнула Рутенія.

Її рука торкнулась чогось теплого, шорсткого і живого. Воно пульсувало, рухалося.

— Коріння Світового Дерева. Пронизує Наву наскрізь. Живить цей світ і з нього ж черпає сили для власного життя.

— Що далі?

— Нагору. По корінню. Чіпляймося і полізли.

Рутенія провела руками у темряві, перебравши кілька коренів, доки знайшла зручний для підйому. Вхопилась і поповзла. Чула, як поруч сопе Віт. Бачила, як легко попереду летить Золота. Відчувала, як поруч сотаються невидимі нитки сили, які живлять Добровін і Боримисл. Нитки Живиці, які передають сили Провіднику й чугайстру. Обірвавши їх, вони назавжди лишаться тут…

Що далі вони піднімалися, то товстішим ставало коріння. Рутенія пожалкувала, що не обрала тонший корінь. Зараз би було саме в раз. Темрява розсіювалася. Тепер це була суміш світла і мороку. Увесь обрій пронизувало коріння. Тонке і товсте, темне і світле. Все ворушилося, мов зміїний клубок. Пульсувало. Напружувалося і розслаблялося. Корінь, що ним піднімалася Рутенія, теж заворушився: почав стрімко підніматись догори.

— Тримайтеся! Дерево нас відчуло. Воно зараз викине нас на повер… — кричав Золота.

Він недоказав. Коріння напружилося, зігнулося, розмахнулося і з чавкотом підкинуло їх вгору. Яскраве світло вдарило в обличчя. Все навкруги закрутилося, полетіло донизу, а потім ринулось догори…

«Ні, це ми летіли догори, а тепер па-а-а-а-а-д-а-а-а-а-є-м-о-о-о!»

Удар об землю виявився на диво м’який. Полежавши кілька секунд, Рутенія розплющила очі й вибралася з купи листя. Обтрусилася. Роззирнулася.

Велика сіра порепана стіна. Тягнеться вперед і назад. Піднімається високо вгору. А там зелені хмари. По стіні повзають мурахи, вгорі літають птахи. Тепло. Світло.

Щось зашурхотіло, й Рутенія відскочила. Це Віт виборсувався з листя, крекчучи і стогнучи. Поруч засяяла Золотина прозора постать. Він усміхався.

— Здається, ми на місці. І здається, вчасно. Ось воно, Світове Дерево.

— Де? — спитали Віт і Рутенія водночас.

— ТА ОСЬ ЖЕ! — Золота вказав на сіру стіну.

— Це… Ну нічого собі… Я думала, це стіна… — захоплено вигукнула Рутенія. — А зелені хмари вгорі… це…

— Листя. Крона Світового Дерева.

Рутенія торкнулася сірої стіни і відчула, яка сила, яка потуга ховається під сірою корою. Як струменять потоки сили, як життя вирує всередині, як необачний крок може всю цю гармонію зруйнувати, вивільнити вибухову силу… Рутенія заплющила очі…


Потоки сили розривають кору. Зміями повзуть тріщини. Стовбур Прави лопається, мов шкірка на печеному яблуці. І звідти струменить некерована, нічим і ніким не стримана сила. Палить, нищить, вибухає, перетворює Яву на попелище. Висмоктує все з Нави, звільняє мертвих. Горить її світ. Зруйновані міста, голодні люди, мертві тіла… Батьки душать дітей, щоб не бачили цього жахіття… Щоб померли без мук… Світ зникає… Попелище… А вгорі літає Ворон. І сміється, регоче, а потім плаче, ридає, корчиться від страх, й сам кидається у попелище ним же і зруйнованого світу…


Її щось відірвало від дерева. Вона розкрила очі: Золота і Віт.

— Нам пора. Ворон уже тут. Я бачила, що буде. Його треба спинити.

— В Книзі сказано, що камінь під Світовим Деревом. Рушаймо довкруж, — сказав Віт.

Вони пішли, притискаючись до стіни-стовбура. Вгорі літали птахи, мирно гули бджоли, навкруги, скільки бачило око, розкинулися зелені луки, повні соковитого і пахучого різнотрав’я.

А Рутенія передчувала небезпеку. Загроза висіла у чистому повітрі й не давала дихати на повні груди.

— Ти теж відчуваєш? — спитав Віт.

— Що саме?

— Небезпеку. Загрозу. Я її майже бачу. Щось чорне ось-ось постане перед очима.

— Відчуваю.

Вони вже далеко відійшли від місця свого виземлення і приземлення, але нічого нового так і не побачили. Сірий стовбур, зелені луки, чисте небо. Тиша.

Мертва тиша. Зник пташиний спів. Зникли бджоли. Вдалині почулося дзюркотіння води. Подув вітер.

— Щось відбувається! — стривожилася Рутенія.

— Здається, ми наближаємося… — прошепотів Золота.

— І не ми перші, — сказав Віт і спинився. — Обережно! Попереду зло.

Рутенія зупинилась. Сіра стіна завертала, і саме за рогом їх чекало невідоме. Зробити лиш крок — і невідоме стане знаним, страшне очікуване майбутнє стане ще страшнішим теперішнім… То, може, не йти? Не ступати за ріг, не розширювати видноколо, не дізнаватися більше?

— То ми йдемо чи стоїмо? — вивів чугайстер із задуми.

— Рушаймо! — сказала відьма і зробила крок.

І побачила чорний камінь. Він лежав під самою стіною-стовбуром, а з-під каменя лилася струменем вода. Тонкий потічок губився у зеленій траві. От тільки вода була не чиста, не прозора, не кришталево-ясна, а червона…

На чорному камені лежало розпластане жіноче тіло. Кров лилася по відкинутій в бік руці і скрапувала в воду.

А навкруги — понівечена земля. Перекинуті гори дерну, чорні ями, купи розтрощеного каміння. Вогонь палить зелений степ, сірий ядучий дим заливає легені. І тиша. Мертва тиша під кроною Світового Дерева.

Золота піднісся над тілом і скрикнув:

— Вона ще жива!

Віт обережно підсунув руки їй під тіло, Рутенія взялася за ноги, і перенесли її на вцілілу зелену траву поруч із каменем. Жінка ще дихала. Але з кожним разом дихання слабшало. Рутенія швидко зняла з неї сорочку й відсахнулася — глибока рвана рана розпанахувала живіт.

Лице жінки було біле як сніг. Правильні, чіткі риси. Знекровлені губи ледь помітно ворушилися, ніби намагалися щось сказати. Рутенія нахилилась і припала до них вухом:

— …Його… спинити… Мати… змій… слабка… — почула вона.

— Вона щось каже? — спитав Віт.

— Дуже тихо. Нічого не розберу. Їй ще можна допомогти?

— В нашому світі я б сказав, що це кінець… Але тут…

Рутенія зрозуміла. Вона метнулась до струмка, що вже очистився від крові, намочила в ньому зняту з жінки сорочку і обережно промила краї рани. Потім почала замовляння:

Там на горі тури орали,

Красну рожу сіяли;

Красна рожа не зійшла,

Кров…

І спинилася на півслові, зблідла. Потім ще раз спробувала:

Кров не вода, рікою не біжить;

Кров не…

І знову спинилася.

— Я не можу… Я забула замовляння… — сказала вона. — Віте, я не можу чарувати! Я не можу вимовити жодного замовляння… Я їх знаю, та слова вислизають, щойно я хочу їх промовити! Золото, що сталося? Віте, що робити?

Розгублена і спантеличена, відьма сиділа над пораненою жінкою й мало не плакала з розпачу. Жінка розплющила очі і ледь чутно промовила:

— Чугайстер… Він… пройшов шлях мольфара! Хай зніме… з очей…

І знову впала у безпам’ятство.

Віт зірвав тканину з очей, широко їх розплющив і заціпенів. Лице налилося кров’ю, набрякло. Руки затремтіли. Він дивився на не жінку, ні, очі його впивались у обрій.

— Там Ворон! Він перемагає. Там…

— Допоможіть… — знову почули вони слабкий жіночий голос.

Віт відірвав погляд від обрію і схилився над жінкою. Він не казав ані слова. Не молився, не замовляв. Він підніс руку до рани, і чугайстра згори наче списом пронизало вістря світла. Воно прохромило його і залило жовтим сяйвом криваву рану. Вгорі щось зашуміло, зашелестіло, жінка страшно закричала. Віт застогнав і впав знесилений поруч із нею. Кров спинилася, рана затягувалася. Жінка застогнала, закричала, страшно вигнула спину й обм’якла. Тоді розплющила очі, обперлася об камінь і сіла. Окинула поглядом Віта, Золоту, Рутенію.

— Рутеніє, ти не можеш тут зцілювати. Кожен має своє призначення, і твоє — битва. Це — місце нашої сутності. Ти відьма-воїн, і твоя сутність — боротьба. Тому твої цілющі чари не діють, — сказала вона.

— Ти, Віте, цілитель. Цілитель душі і тіла, і це твоя сутність.

— Ти, Золото, хоч і зільник, але сутність твоя — бути провідником і щитом. Воїн без щита стає слабший.

— А хто ти? — спитала Рутенія.

— Я — богиня Громовиця. Я разом із Матір’ю Змій захищаю цей Камінь. Зараз вона веде битву, і здається, її перемагають. Поквапся на допомогу, відьмо.

Рутенія схопилася, та перед очима розкинулося безмежне понівечене поле.

— Звичайним зором її не побачиш, — мовила Русана. — Віте, покажи їй. Дай їй своє бачення. Приклади руки до скронь і покажи…

І Рутенія побачила. Почула. І їй стало страшно. Билися сили, вищі за її розуміння, непорівнянні з її силами.

Велетенська змія злітала в небо і стрілою падала донизу. Гігантська постать у чорному балахоні розмахувала палицею, відбиваючись від нападу. Летіли круг них клапті землі, розміром з хати, каміння розтрощувалося на порох. Вони кидалися вогнем і плавили пісок на скло. Ахруман піднімав брили і кидався ними у змію. Та ухилялась і відбивала їх хвостом. Небо почорніло від диму.

— Я… що я можу зробити? Я…

— Ти мусиш іти битися. Я виснажена. Змія майже знесилилась. Хтось дуже могутній підтримує Воронові сили…

— Дзеванна… — прошепотіла Рутенія. — Донька.

— Вона довго не протримається. Він вичавить з неї усе, що може… Рутеніє, не дай йому дістатися до каменя. Ти маєш сили! Це твоя доля!

21

Відьма почула музику.

Там — там-там — там-там…

Танок, що дає сили. Танок, що вселяє віру!

Там — там-там — там-там…

Ритм, що сповнює наснагою і жагою перемоги!

Там — там-там — там-там…

Музика, що веде у бій проти зла!

Там — там-там — там-там…

Аркан. Танець воїнів-переможців!

Рутенія витягла з-за пояса бартку, й та засяяла рівним світлом. Рутенія переступала урвища, долала ями і каміння, впевнено обходила калюжі розплавленого скла і без страху вдихала чорний дим. За нею йшли її щит Золота і цілитель Віт.

Ахруман метнув чергову брилу. Вона врізалась у зміїну голову, і з голосним хрустом проломила її. Змія похиталась у повітрі, завмерла і впала. Земля здригнулась, і повітря загусло. Матір Змій переможена…

Вона ще дихала.

Відьмина рука сама шугонула до кишені і щосили стисла дарований полозом камінь. На диво швидко камінь відповів: потеплішав, заколов у руку й доніс далекий голос:

— Я йду… Я все бачив… Я йду…

Відьма відпустила камінь. Горинь прийде і допоможе Змії.

Тим часом їх помітив і Ахруман.

— Я здолав богиню! Я здолав Матір Змій! То чи зупинить мене якась відьма?

І підняв ногу, щоб наступити на Рутенію.

Відьма крикнула, замахнулась і виросла до Ахруманових розмірів. Золота перетворився на палахкий щит і опинився у відьминих руках. Віт обернувся на яскраву жовту кулю.

Ахруман відступив. Ударив. Рутенія підставила щит, і той завиграшки відбив палицю. Ворон не спинив рух відбитої палиці, а продовжив його й у розвороті наніс удар по нозі. Миттю жовта куля кинулась до рани, затягнула її.

Рутенія стояла непорушна, неушкоджена. Ахруман, виснажений попередніми битвами, хитався.

Їй хотілося кричати, просто в обличчя ворогу. Що вони не дадуть йому дістатись каменя. Що вона знайшла відповідь на своє питання, вона зрозуміла, що він не лише був, але й лишається звичайною людиною, якою рухають звичайні людські потреби і бажання. Що його перемога стане його кінцем. Бо не буде більше над ким вивищуватись. Він стане богом, а куди далі? Він зітре з лиця землі добро, але з ким він тоді буде боротися? Над ким пануватиме? Йому ніколи не вдасться втамувати всеохопну жагу до влади, яка ростиме, ширитиметься і проковтне згодом і його самого!

Але вона нічого не сказала. Натомість замахнулась сокирою. Щось срібне і дрібне кинулося навперейми.

— Не вбивай! — кричало воно тонким голоском. — Бо з ним помру і я, і Дзеванна!

«Русана!» — здогадалась Рутенія, і відчула, як напнулися нитки, що живили чугайстра. Це Боримисл відчув її присутність.

Ахруман зареготав:

— Ти… ха-ха… не можеш мене… ха-ха-ха… вбити! Здолавши мене, ти загубиш друзів! Ти уб’єш Дзеванну! Ти готова, відьмо?

Рутенія зблідла. А Ворон наче напився живої води: міцно став на ноги, взяв до рук палицю.

— Ти нічого не можеш. Навіть нападати. Кожен твій удар випиватиме сили, але не у мене, а у Дзеванни! Тож подумай!

Він ударив. Потім ще і ще. Рутенія відступила. Краєм ока вона побачила, як поруч із тілом Матері Змій з’явився Горинь.

Палиця поцілила Рутенії у скроню, і вона впала. Ворон не дав отямитись і гамселив її на землі.

Відьма не боронилась. Як вона могла обирати? Хто дав їй право? Вона не бог. Кому лишитися жити? Дзеванні чи світові? Забрати життя у Дзеванни і врятувати світ? А як не вдасться? Лишити Дзеванні життя, але загубити своє життя й світ? Як вона житиме у тому новому, Ахрумановому, світі? Чому вона має вибирати? Чому?!

Ворон, упевнившись, що відьма не чинить спротиву, підніс палицю для останнього удару. В його очах уже палали переможні вогники. Ось палиця вже коло відьминої голови. Ось вона на волосину від її ока…

Музика. Ритм. Аркан.

Золотий диск рвонувся з відьминої руки і відбив палицю. Рутенія скочила на ноги і щосили штовхнула розгубленого Ворона. Підхопила щит, подумки сказала йому: «Дякую, Золото!» і вдарила гострим краєм у щелепу Ворогові. Той впав на землю. Підвівся, викачуючи рештки сили з русалинки:

— Ти її вб…

Він не встиг доказати — впав лицем на землю. То Горинь скрутив його ноги петлею, не даючи ворухнутися. Рутенія щосили вдарила Ворона по голові, і він знепритомнів.

Срібна пляма підлетіла, і Рутенія розгледіла в ній дівочу постать. Та сумно сказала:

— Ти зробила правильний вибір… Чого варті два життя проти існування всього світу? Тепер я навічно лишуся тут… А Дзеванна…

— Він живий! Він непритомний, але живий. Маємо час для роздумів!

Поруч почулося шипіння. То підповзала Матір Змій. Повіяв вітерець — наближалася Громовиця. Матір Змій обвилася круг Ахрумана. Срібна Русана повеселішала. Щит знову став Золотою, а цілюща куля Бітом.

Вони сіли круг непритомного ворога. Першою озвалась Рутенія:

— Його не можна лишати тут. І не можна вбивати.

— Його можна вернути у Яву, — сказала Громовиця. — А там робіть з ним що хочете…

— Я не зможу провести непритомного, — озвалась Русана. — А опритомнівши, він наряд чи схоче вертатися…

— Схоче. Ще й як схоче! — просичала раптом Матір Змій.

* * *

Ахруман розплющив очі. Мирний зелений степ. Бджоли. Птахи. Крона Світового Дерева. Знайомий голос неподалік. Ненависний голос. Рутенія. Він волів схопитися, наскочити, розірвати її на шматки… Але стримався. І прислухався.

— А безпечно його лишати самого? Він не опритомніє? — спитала Громовиця.

— Я його так приклала, що він не опритомніє до наступного року! — засміялась Рутенія. — Скажи мені краще, чого нам не допомогли інші боги? Перун, Дажбог…

— Думаєш, твій світ єдиний? Боги творять світи, даючи кожному по Світовому Дереву, і по ключу до його зміни. По Книзі Життя. І лишають охоронців. Вберігати світи — не їхня справа. Вони творять їх і йдуть далі, а ви вже самі обирайте, як вам жити…

— А як же…

— Рутеніє, досить питань… Я зрозуміла, що вберегти Книгу Життя не зможу, тож віддаю її тобі.

Ахрумана заціпило. Він підвівся і побачив, як піднімається над Джерелом Живої Води камінь, і з-під нього Громовиця дістає Книгу й передає Рутенії. Поруч стоять занімілі Віт, Золота і його Русана! Стоять і мало не моляться на Рутенію. А та бере Книгу, замотує у якусь ганчірку… Хіба так поводяться з річчю, яка може змінити світ?! Нездари! Куди це вони йдуть?! Назад, до Яви? О, то добре. Він за ними! Тут вони стримали його, але там… Там він їх здолає!

Ворон скочив, подумки прикликав Русану і наказав:

— За ними! Веди мене до Яви!

* * *

Стовбур Світового Дерева розчахнувся. Першою до нього увійшла Рутенія, за нею Золота з Вітом. Потім вповз Горинь. Вони знали, що слідом за ними у тріщину пролетіла чорна Воронова постать. Це бачили Громовиця і Матір Змій. І усміхнулися.

22

Перехід до Яви відбувся непомітно. Ось вони увійшли до Дерева, а ось уже стоять на кам’яному капищі. Ось було тепло і світло, а ось стало зимно, сніжно й темно. Лиш місяць проглядає крізь затягнуте хмарами небо. І слабо світяться постаті Добровіна і Боримисла. Знесилені і бліді, вони ледве стояли коло капища, підтримуючи один одного.

Щойно Рутенія опинилась на капищі, вона кинулася до Добровіна. Той розплющив очі і полегшено зітхнув:

— Вам вдалося!

— Ахруман іде слідом!

— Я не маю сил, Рутеніє. Я… — прошепотів він.

— Твої сили не потрібні. Я маю подарунок богинь… Вони затримають його в переході між світами, та ненадовго!

Золота-щит, Золота-провідник вийшов зі шпарини між світами і з’єднався зі своїм тілом. Отямився, озирнувся і став коло капища поруч із Добровіном та Боримислом. Там само став Віт. Останнім виповз Горинь, він згорнувся круг капища колом, поклавши на камінь голову.

Почулися кроки. Всі озирнулися й побачили скривавленого, пораненого, виснаженого, але живого злидня. Він ледве йшов, похитуючись:

— Ми їх… здолали… Нападники… розбіглися… А як у вас… справи? — спитав він.

— Чекаємо Ворона. Приєднаєшся?

Рутенія вилізла на капище і розгорнула Книгу. І ще щось вийняла з кишені, і поклала всередину Книги. Щось невеличке, схоже на камінець. І повернулась до друзів.

Горинь засвітився, запалав. Стало видно, як удень. Світло його було тепле, аж сніг почав танути.

Шпарина запульсувала, заяскравіла і розтанула в повітрі. На її місці стояв Ахруман з Русаною-провідником.

Боримисл було рвонувся до неї, та Добровін із Рутенією втримали його на місці.

Ахруман озирнувся і кинувся було спершу до Рутенії. Та не зміг подолати світлову стіну. Він кидав у неї закляття, бив палицею — стіна міцно стояла, а полоз і оком не змигнув.

— Наука Матері Змій, — сказав Золота.

— Твоя Матір Змій — ніщо, — прохрипів Ворон і озирнувся. — А-а-а! Ви всі тут зібралися… Ба, мертвий Боримисл… Я ж тебе вбив!

— Я вижив, — процідив той крізь зуби.

— А, ось ще один зрадник. Бось! Як там, об’єднуються племена? Тепер служиш добру? Як цю новину приймає твоє плем'я?

— Ми завжди служили добру! — сказав Бось, невідомо звідки беручи сили. — Ми карали злиднями зло, неробство, лінь і дурощі!

— Аякже. Всі добрі, розумні… От тільки не знають, що далі зі мною робити! Що, Добровіне, сили скінчилися? Будеш тепер тримати мене тут, поки не окріпнеш? А тоді зітнешся зі мною у страшенно справедливому, праведному герці? І чесно переможеш виснаженого супротивника? Честь і хвала герою! От тільки за цей час здохне ваша улюблена Дзеванна, з якої я висотаю всі сили! І загнеться Русана! Її тіло вже замерзає у Словунії. Ще кілька днів — і все! Кін…

Він недоказав. Погляд його впав під ноги. Ахруман не повірив власним очам. Він підвів погляд, потім знову опустив. Під ногами лежала Книга. Книга, за яку він бився з Громовицею і Матір'ю Змій. Він все ще не вірив своєму щастю, коли нахилився і підняв її. Подивився у нажахані Рутині очі, на блідого від напруги Добровіна, який гнівно зорив на відьму:

— Ти забула її! Згубила! Все втрачено! — кричав Добровін.

Відьма зіщулилась, здивовано переводила погляд з Ахрумана на Книгу, з Книги на Ахрумана. І застогнала, падаючи на землю.

— Ахрумане! Людські очі не мають бачити написаного в цій книзі. Не розгортай її! Не смій! — кричав Добровін.

— Оце так новина! — в’їдливо посміхався Ворон. — Так билися, так боронилися, так ненавиділи мене — і самі віддали в руки перемогу! Ох, як же я тебе люблю, відьмочко! Зараз, зараз ми все змінимо в цьому світі…

Ахруман розгорнув книгу, і з неї щось випало. Він нахилився і підняв:

— Що це у нас таке? Ще одна загублена… Ні! Що це?! А-а-а-а!!!

Камінчик, який Ахруман підняв з капища, засвітився блакитним, запалав.

— Це око Матері Змій! Подарунок тієї, яку ти назвав нічим! — прогримів полоз.

Камінними стали Ахруманові ступні.

— Це кара за зло, за відродження Чорнобога! — сказав Добровін.

Камінням стали Ахруманові литки.

— Це за мою втрачену пам’ять і за людське горе! — сказала Рутенія.

Камінними стали Ахруманові ноги.

— Це за понівечені душі Чорних Вершників і інших твоїх рабів! — сказав Боримисл.

Камінним став Ахруманів живіт.

— Це за злидні людські безпричинні, за смерті невинних! — сказав Бось.

Камінною стала Ахруманова спина.

— Це за загиблі душі упирів і вовкулак, і за загризених ними людей, за нечисть по лісах! — сказав Віт.

Камінними стали Ахруманові плечі.

— Це за смерть мого батька й матері! — сказала Русана.

— А ти підеш за мною! — крикнув раптом він, і рука метнула в Русану чорну блискавку.

— Ні! — крикнув Боримисл і кинувся навперейми.

Він прошив захисну стіну, промайнув тінню між Русаною і Ахруманом, і завмер. Постояв мить і глухо впав на капище.

— Ні! — крикнула Русана.

У Боримислових грудях зяяла чорна дірка.

— Ну, хоч так! — сказав Ахруман, переш ніж камінною стала його голова.

— Боримисле! — Рутенія побігла до тіла.

Полоз зняв захист, і всі зібралися круг мертвого воїна.

— Добровіне! Його можна врятувати? — ридала Русана-провідник.

— На жаль… На жаль… — він похитав головою. — Я не можу воскрешати…

— Ні! — Русана кинулась на закам’янілого Ворона і щосили штовхнула.

Але була безтілесна: руки провалились у камінь, мов у повітря. Тоді підійшла Рутенія і розгойдала камінь. Той хитнувся в один бік, у другий, і впав, розбившись на друзки.

— Русано, ти вже нічим не зарадиш. Лети до свого тіла. Сили майже полишили його. Вирушайте з Дзеванною до Суронжу. Ми вас там знайдемо, — сказав Добровін.

Русана востаннє глянула на Боримисла і полетіла в небо. Її срібна постать зменшувалась, доки не розчинилась у місячному сяйві.

Місяць сховався за хмари, й повалив густий лапатий сніг.

— І ми теж вирушаємо до Суронжу.

— Може, перепочинемо? — запропонував Бось.

І всі подалися до требища. До теплого вогнища. До спокою і роздумів над пережитим.

— Може, закликати Лютибора? — подумала вголос Рутенія, потім звернулась до Гориня. — Спасибі тобі, Полозе! Без твоєї допомоги ми…

— Та, пусте. Треба буде ще врятувати світ, — кличте. Завжди просимо… — І розчинився в повітрі.

23

Волохатий сніг падав і падав. Велетенські сніжинки застилали світ, снігом завалило дороги. Воїни Богумира, втративши полководця, відступили. Воєводи намагались організувати нові наступи, та Ахруманові чари перестали діяти й даровані ним сили зникли. Воїни пішли допомагати людям розчищати дороги. Хто лишився в сусідніх селах, хто повернувся, згадуючи минуле й думаючи про майбутнє.

Чорні відьмаки безслідно зникли. Позабивалися у шпаринки, порозбігалися по далеких селах, поосідали в лісах, сподіваючись на прихід нового чорнобожого слуги…

Замок відпустив рабів і заснув. Заснув мертвим сном, мріючи про прихід нового Владаря, який розбудить його…

Дзеванна швидко прийшла до тями. Річками, які ще не встигли замерзнути, вони з Русаною дісталися Суронжу. І там дочекалися приходу Добровіна з Вітом та Босем. Рутенія з Золотою прилетіли на Лютиборі.

Діва, Ярова дружина, почувши, що той відвернувся від Ахрумана й покаявся у гріхах, попросила Добровіна повернути її назад. Яр стрів її у покоях, кинувся обійняти, вкрив поцілунками, а потім впав на коліна і заплакав. Діва обняла його, поцілувала у вуста.

— Ми багато пережили. Багато пройшли. Я змінилась. Ти змінився. Незмінним лишилося одне — моя любов до тебе.

— Я змінився. Ти стала інша. Змінилось і моє кохання — воно стало сильнішим, глибшим, справжнішим! Не кидай мене.

— Не покину. Ми завжди будемо разом. Ти, я і наш син.

Люди зібралися на центральній площі. Люті, налякані, вони грілися коло вогнищ. Зібралися на площі й князі з Древії, Скреви і Полевії.

Нарешті вийшов Яр і сказав:

— Ми пройшли чимало випробувань. Я був не дуже добрим князем. Більше дбав про розваги, ніж про державу. Більше думав про себе, ніж про народ. І через це вступив у змову з Ахруманом. Я хотів зберегти владу за собою й передати її нащадкові.

Люди притихли.

— Завдяки моєму учителю, наставнику Добровіну, полуда спала з моїх очей. Ви можете мене не обрати. Ви маєте право мене покарати. Це ваш вибір, якому я скорюся без нарікань. Прошу лише, хай життя моєї дружини Діви і майбутнього мого сина буде щасливим. Не прошу за своє життя, молю за їхнє щастя!

Яр помовчав, вдивляючись у людські обличчя. Був він цієї миті величний, як ніколи. І хоч каявся у гріхах, був чистий, хоч визнавав провину, був світлий.

— Я все сказав, — промовив він. — Слово за вами!

Народ мовчав. Мовчали і князі Древії, Скреви і Полевії.

І раптом площа внизу вибухнула криками:

— Хай Яр буде Старшим Князем!

— Яр — князь!

— Тільки сильний може покаятись перед народом!

— Яра на князя! Яра на князя!

Крики не вщухали. Князі перезирнулися. Встали. Зиркнули на Яра, на людей на площі… і мовили в один голос:

— Хай буде так, як хоче народ! Прощаються гріхи князеві Ярові, і обирається він Старшим Князем.

24

— Як так сталося, що народ захотів Яра князем? — спитав Віт у Добровіна.

— Народ любить підкорятися силі, щоб не доводилось забагато думати й вирішувати. Свобода передбачає відповідальність. Її мало хто готовий прийняти. Тому люди люблять сильних владарів. Тому і тримався Ахруман у Богумирі. Проте народ любить, коли визнають і його силу. Коли готові їй підкоритися. Коли визнають, що є народ, якого правди силу ніхто здолати ще не зміг… Тому і обрали Яра. Він сильний і визнав силу народу. Він став мудріший. Із нього буде гарний князь. Він готовий, — Добровін усміхнувся.

— Я все думаю, — сказала Рутенія, — чи цим усе скінчиться? І якщо скінчиться, то що робити далі? Ахрумана ми подолали. Світ врятували. Як жити і чим жити?

— Один лиш Яр мало на що буде здатен. Одна лише ти нічого не зміниш. Пройде кілька років — і може прийти новий Ахруман… Але світ зрушив з місця, і цьому новому світу потрібні ми. Уже не як сильні владарі, а як мудрі вчителі. Як змінюється світ, так і ми мусимо змінюватися з ним. Навряд чи все це коли скінчиться. — Добровін усміхнувся ширше, і в його очах застрибали вогники молодечого завзяття.

Рутенія уважно вивчала вогонь у каміні, потім підвела голову і сказала:

— Непокоять мене кілька речей. Рахманське підземелля. Хто мені його показав? Ахруман чи боги? Якщо Ахруман, то навіщо? Підземелля привело мене до Корсуня і я швидко дісталась Суронжу. І не втрапила в Ахруманові лабети.

— Не забувай, Ворон був гравцем. Гравцем, який заплутався у власній грі, — мовив Добровін.

— А я думаю, то були боги! — озвався Бось.

— Чому?

— Бо була ж мапа підземелля. Мапа, яка сама обрала тебе, Рутеніє! Ахруман міг показати тобі вхід у підземелля, але змусити рахманське підземелля дати комусь мапу він був не в силі.

— Бось має рацію… — сказав Добровін. — Підземелля мають власний розум. І пройти їх може лиш рахман! Або той, кому рахмани дозволять пройти. І всі входи-виходи з’являються й зникають, як їм заманеться. Тому і не знайти входи до них…

— То рахмани живі? — здивувалась Рутенія й усміхнулася, — І до чого тут я? Я ж Божа Донька, а не рахманська.

— Хто зна… Рахмани ближчі до богів, ніж ми… Шкода, що мапа зникла і вхід до підземелля втрачено.

* * *

Вони вийшла на замкову стіну. Сходило сонце. Золота стис відьмину руку і підвів очі до неба… як жити далі? Як жити, лишивши частку душі у тому світі, де немає минулого й майбутнього, де все — одна-єдина теперішня мить, де змія часу нарешті схопила себе за хвоста? Як жити, коли дивишся на це небо й бачиш, як воно за тисячі років стає сіре і брудне? Як жити, коли дивишся на ці сніжно-білі пагорби й бачиш, як вони зникають і на їхньому місці народжуються урвища? Чи може одна людина витримати таке знання?

Рутенія стисла Золотину руку, подивилась на сонце, засніжене місто під ногами, вдихнула морозного повітря й сказала… Ні, просто подумала… ні, відчула: все буде гаразд. Попереду велика робота. Тривала. Важка. Але все буде гаразд…

Тепло від її руки розлилося Золотиним тілом, і він раптом збагнув! Збагнув, що він не один, що вони удвох! Вона — Божа донька, він — пророк, і тепер у них вдвічі більше сил… І те, що Ахрумана подолано, — лише перший крок, з якого почнеться великий шлях для всього їхнього світу!

* * *

Русана глянула на тонкий Дзеваннин профіль, на згаслий камін, згадала батька й Боримисла — на очі навернулися сльози. Дзеванна обняла Русану. Вона потамувала свою печаль і подумала, що вони вирушать на пошуки підземель і знайдуть входи до них, і зроблять їх безпечними. Дослідять, вивчать, зрозуміють своє походження, своє минуле… Будуть боротися з лихими силами, яких ще безліч ширятиме над Суронжем. Звісно, викорінити зло до кінця їм не вдасться: доки будуть люди, буде і зло, заздрість, ненависть. Але це ж не означає, що слід опускати руки?

* * *

Чугайстер Віт стояв надворі, на його волосся, брови, плечі сідали лапаті сніжинки. Він згадав Мовчазний Ліс, свою печеру, полісунів, мавок, нічок. Інших істот, страшних і недобрих, що розвелися в Богумирі, забредали з песиголовських земель, із пустель…

«Чи не задовго ми ховалися від людського світу? Чи не час розплющити очі й зрозуміти, що йти далі разом — то наша доля?» — подумав він.

З неба повалив густий сніг, затулив світ і враз перетворив високого чугайстра на кумедного довгого сніговика.

* * *

Чорний ворон ширяв над Городищем Старого Бога у Богумирі. Він кружляв, видивлявся і нарешті шугонув донизу. Всівся на капище, походив по ньому, озираючись.

Було порожньо й холодно. Люди не чинили треби в цьому городищі. Ніхто не наважувався підійти до капища, всіяного камінними рештками Ахрумана.

А ворон наважився. Він узяв один камінчик у дзьоба, зблиснув чорним оком і полетів. У нього ще багато роботи. Роки, десятиліття, а може, й століття. Але нічого, ворони живуть довго. А надто ворони, які мають мету.

Ворон летів із камінчиком у дзьобі крізь вітер, сніг, завірюху і дістався таки мертвого Ахруманового замку. Влетів у бійницю і кинув камінець до центральної зали. Походив по залі, покружляв і полетів назад, до Городища. Багато, багато роботи. Каміння дрібне, друзок тисячі, а сил не так багато. Пусте. Час є. Роки, десятиліття, а може, й століття. Ворони, які мають мету, живуть довго…






home | my bookshelf | | Рутенія. Повернення відьми |     цвет текста   цвет фона