Книга: Голова Мінотавра



Голова Мінотавра
Голова Мінотавра

Краєвський Марек

Голова Мінотавра

Моєму світлої пам’яті дядькові, Міхалові Обложу, який перший розповів мені про Львів часів своєї молодості

Вхід до лабіринту

Я знаю такий собі лабіринт (…), що складається із прямої лінії. На цій прямій заблукало вже стільки філософів, що легко може заблукати й звичайний детектив

Хорхе Луїс Борхес, Смерть і бусоль

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

п'ята година ранку

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, які не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Містках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, які квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казімежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало якоїсь колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать дільничного перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які його оточили й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника порядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож дільничний з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за аптечну ляду, на якій стояв допотопний телефон, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина геть була не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара осіла на шибках, і це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати дільничний. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

— Де двері на подвір’я? — запитав Пірожек.

— Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, — несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене будівлями. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти дільничний. Довкола стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців ще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. «Я вийшов за потребою», — Пірожек подумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, — «і виявив у нужнику щось жахливе».

— Добридень, пане комісаре, — привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

— Що ви робите, Дулапо! — вигукнув Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. — Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна!

— Слухаюсь! — відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

— Ну, де воно? — вимовивши цю фразу, Пірожек відчув до себе відразу. Не можна казати «воно» про мертву людину. — Де тіло? — виправився він. — Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

— У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, — прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді докинув іще тихіше, подаючи ліхтарика. — Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара Попельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити якихось слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Від смороду перехопило подих. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Краєм ока комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

— Дулапо, — промовив, вдихаючи смердюче повітря, — приберіть-но з галерейки цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів зробивши грізну міну.

— Гей, дрипцю,[1] — гукнув він до жінки. — До хавіри,[2] але вже!

— За потребою чоловік вийти не може! — верескнула жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

Пірожек знову відчинив двері й освітив трупик у нужнику. Дитяче тільце було таке перехняблене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку під коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Щоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісарові здалося, що його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, вкрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було дати щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю. Десь далеко, з боку Городоцької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

— Маєте рацію, Дулапо, — підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. — Ця справа саме для Попельського.


Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

чверть на одинадцяту ранку

Леокадія Тхожницька вийшла на балкон свого помешкання на вулиці Крашевського 3 і якусь мить дивилася на Єзуїтський Сад. Вона робила це щодня, бо полюбляла переконуватися, що довкола нічого не змінюється й перебуває на належних місцях: каштани, буки, дуби, пам’ятник Аґенорові Ґолуховському й ваза із зображеннями алегорій життя. Одначе цього дня, якщо порівнювати з попередніми тижнями, відбулися певні зміни. Розквітли каштани й з’явилися гімназисти з поблизької гімназії Яна Длуґоша.

З висоти другого поверху вона побачила кількох юнаків у гімназійних формах. Вони простували вулицею вгору із цигарками в руках, тримаючи під пахвами книжки, стягнені пасками, і запекло сперечалися, як почула Леокадія, про взаємозалежність тангенсів і синусів. Жінка пригадала собі власні гімназійні літа, а тоді щасливі роки навчання на романістиці в Університеті Яна Казимира, коли вона була однією із чотирьох панянок на факультеті, постійно оточених залицяльниками. Ліктями вона сперлася на перину, що лежала на поручнях, обличчя підставила під сонячні промені й із приємністю поринула в спомини. Попід балконом прогуркотіла вантажівка із залізяччям. Це виявилося несподіванкою. Леокадія не терпіла непередбачуваних подій. Коли вони ставалися, звинувачувала себе у відсутності фантазії.

Так було й тепер. Вона здригнулася й швидко повернулася до помешкання, зачиняючи балконні двері. Найменше, чого їй зараз хотілося, це щоб від гуркоту прокинувся її кузен, Едвард Попельський, з яким вона мешкала років із двадцять. Протягом усього цього часу єдині суперечки, які вибухали між ними, стосувалися несподіваних пробуджень кузена: то від протягу захряснулося незачинене вікно, то вуличний крамар гучно розхвалював на подвір’ї свої товари, то служниця заголосно виспівувала в кухні побожних пісень. Усі ці події зненацька переривали сон Едварда, який лягав о п’ятій ранку й не мав звички вставати з ліжка до першої пополудні. Занепокоєна Леокадія підійшла до дверей спальні кузена, чиї вікна виходили на подвір’я, так само, як кухонне й вікна кімнати його дочки Рити. Якусь мить вона дослухалася, чи страхітливий гуркіт старого залізяччя спричинив очікувані нею наслідки. Сталося те, чого вона боялася. Кузен прокинувся. Він стояв у дверях і тримав слухавку. Даремно я поклала її на важелі, подумки дорікнула собі Леокадія, але що було робити, коли Едвардові вже від шостої ранку видзвонювали з комісаріату? Нарешті він прокинувся, і їй не оминути кари Божої.

Зараз Едвард стояв у передпокої й мовчки вдивлявся в слухавку, наче бачив там живу людину. І раптом заговорив підвищеним тоном. Леокадія швидко вийшла до кухні й зачинила за собою двері, щоб не підслуховувати. Та її делікатна поведінка була даремною. Едвард горлав на весь передпокій, тож вона чула кожне його слово.

— Ви що, не розумієте польської, пане начальнику? — вона вже збагнула, що кузен розмовляє зі своїм шефом, начальником слідчого відділу. — Я незрозуміло висловився?! Я відмовляюся розпочинати це слідство й не бажаю пояснювати причини мого рішення! Це все, що я хотів вам повідомити!

Леокадія почула брязкіт слухавки, скрипіння підлоги у вітальні під Едвардовими ногами, а тоді характерний звук, з яким обертався телефонний диск. Кудись дзвонить, подумала вона, може, хоче вибачитися перед цим Зубиком? Зараз він говорив набагато тихше. Леокадія полегшено зітхнула. Їй не подобалося, коли кузен сварився з начальством. Едвард ніколи не хотів розповісти їй про причину сварки, і це дошкуляло й муляло йому, він надимався й червонів від гніву, а це загрожувало новим нападом хвороби. Якби ж то він хоч раз пересилив себе, подумалося їй, і розповів про секрет стосунків зі своїм неотесаним начальником! Йому б одразу полегшало! Чому він не хоче поговорити про ці конфлікти, хоча ніколи не криється ні з чим, що стосується навіть найпотаємніших розслідувань? Адже він знає, що вона мовчатиме як могила!

З комірчини вона витягла свіжі пряники «юрашки»[3], які вранці купила в кондитерській Залевського, а тоді поклала до кавника свіжозмелені кавові зерна й запарила їх окропом. Заскрипіла підлога, зашурхотіли портьєри. Едвард скінчив розмову, увійшов до вітальні, заслонив сонячне світло шторами і, мабуть, сидить зараз під годинником із цигаркою й газетою, — подумала, розставляючи посуд на таці.

Майже всі її припущення виявилися слушними, окрім газети, яка лежала на столику в передпокої. У вітальні важкі зелені штори були заслонені, а під ліпною стелею світилася люстра.

Едвард Попельський сидів у фотелі біля великого годинника й струшував попіл до попільнички у формі мушлі. Він був одягнений у штани із грубого сукна, шкіряні, начищені й лискучі домашні туфлі, і вишневу домашню куртку із чорними оксамитовими вилогами. На його голомозій голові були помітні сліди мильної піни й невеличкий поріз. Борода, підфарбовані начорно й коротко підстрижені вуса, обрамляли його губи.

— Доброго ранку, Едварде, — Леокадія всміхнулася й поставила тацю на стіл. — Певне, я була на балконі, коли ти прокинувся й голився у ванній. А тоді зателефонував Зубик, ти здригнувся від телефонного дзвінка й порізався в голову. Так?

— Тобі треба працювати разом зі мною в поліції, — цими словами він завжди підсумовував дедуктивні розважання сестри. Так учинив і зараз, але його слова не супроводжувалися звичною в таких випадках посмішкою. — Ганни сьогодні немає?

Леокадія сіла до столу й налила каву до філіжанок. Чекала, доки кузен приєднається й відбуде звичний ритуал сніданку: «primum макаґіґи, deinde сардельки»[4]. Це означало, що він завжди спершу з’їдав солодке з кавою, а потім сардельки із хроном і булочками з маслом, запиваючи все чаєм. Але він не сів снідати. Курив і далі цигарку, недопалок якої увіткнув до бурштинового мундштука.

— Не варто курити натщесерце, згаси й сідай снідати. Взагалі-то сьогодні вівторок.

— Не розумію, — мундштук стукнув об краєчок мушлі. — Який зв’язок між першим і другим.

По тому, як він повільно вимовив ці слова, Леокадія зрозуміла, що кузен перебуває в дуже кепському настрої.

— Немає жодного зв’язку, — відказала вона. — Нині вівторок, і в Ганни вихідний. Я просто відповіла на твоє запитання.

Едвард квапливо поставив попільничку на столик біля годинника. Обійшов довкола столу й раптом зупинився за спиною кузини. Обхопив обіруч її за голову й поцілував у маківку, ледь порушивши старанно вкладену зачіску.

— Пробач мені за поганий настрій, — проказав, сідаючи до столу. — Кепсько почався цей тиждень. Телефонував Зубик і…

— …І ти відмовився провадити розслідування в справі хлопчика, про якого всі говорять, наче він став жертвою ритуального вбивства, скоєного жидами? — спитала вона, не розраховуючи на відповідь.

— Звідки ти знаєш про це? — проказав, ковтаючи шматок пряника.

— Чула. Та навіть якби й не чула, то могла би здогадатися… Щоразу перед сніданком ти сідаєш біля годинника, куриш і читаєш газету. Сьогодні ти цього не зробив. «Слово» й екстрений додаток до нього лежать у передпокої. Або ти був такий схвильований, що не мав бажання читати, або заздалегідь знав, що надруковано на перших шпальтах. Припускаю, що саме так і було.

— Так, дійсно, — похмуро відповів Едвард, не похваливши її, як завжди, за правильні розумування.

— Чому ти відмовив Зубикові? Ти знаєш, що тебе можуть відправити за це у відставку? Окрім того, невже ти хочеш, щоб злочинця не було покарано?

Ці слова за звичних обставин викликали б у Попельського вибух роздратування. Як ти смієш звинувачувати мене в цьому?! — кричав би він.

Але зараз кузен мовчав, а його щелепи ритмічно перемелювали їжу.

— Про те саме запитав мене й Зубик, — неквапом мовив Попельський, проковтнувши, — і тоді я підвищив на нього голос.

— Але я не Зубик! — Леокадія нетерпляче поглянула на нього. — І мені ти можеш розповісти все…

— Так, ти не Зубик, — урвав її кузен. — Тому я не підвищу на тебе голосу.

Вона знала, що, як завжди, нічого від нього не довідається. Допила каву й підвелася, щоб піти до кухні та розігріти йому сардельки. Але Едвард підхопився, стиснув кузину за зап’ястки й посадовив на стільці.

— Я розповів би тобі все, Льодзю, але це страшенно довга історія, — він увіткнув до мундштука нову цигарку.

Леокадія з радістю подумала, що це означає кінець його ваганням і зараз вона про все дізнається.

— Я розповів би тобі все, та не знаю, із чого почати… Це пов’язано зі справою Мінотавра.



— Що ж, почни ab ovo[5], — Леокадія аж напружилася від цікавості. — Найкраще з того сілезького міста й огрядного сілезця, якого ти називаєш своїм другом, хоч я його так, щиро кажучи, недолюблюю…

— Атож… — замислено відповів Едвард. — Саме із цього все й почалося…


Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

четверта година ранку

Новорічні феєрверки вибухали над Міським театром, коли екіпаж, погойдуючись, під’їхав до великої кам’яниці на Цвінґер-пляц 1, де мешкав капітан Абверу Ебергард Мокк зі своєю дружиною Карен, німецькою вівчаркою Арґосом і парою старих слуг, Адальбертом і Мартою Ґочолль. Екіпаж розгойдувався із двох причин. По-перше, його шмагали рвучкі пориви вітру зі снігом, а по-друге, Мокка після балу в Сілезькому музеї мистецтв охопила якась шалена пристрасть, яку він намагався втамувати вже дорогою, не чекаючи, доки вони із дружиною опиняться вдома, у спальні. Не надто зважаючи на мороз, слабкі протести Карен і теревені візника, він намагався дістатися тіла дружини, захищеного кількома шарами білизни. Його зусилля виявилися марними, бо спричинилися лише до того, що візник, звиклий до таких штучок у своєму екіпажі, делікатно замовк.

— Ми вже приїхали, Ебі, заспокойся, — Карен легенько відіпхнула засапаного чоловіка.

— Добре, — пробурмотів задоволений Мокк, простягаючи візникові десятимаркову купюру. — Ось тобі за те, що ти вчасно по нас приїхав, — сказав він, додаючи ще дві марки.

Щойно подружжя висіло з екіпажа, як їх охопив холодний вихор, що зірвався десь біля Купецького клубу, і дмухнув сухим снігом із тротуару. Повів був таким рвучким, що зірвав циліндр із Моккової голови й білий шовковий шарф із його шиї. Обидві речі замиготіли в повітрі, а потім розділилися. Циліндр підстрибував на трамвайних рейках у бік готелю «Монополь», а шарф приліпився до вітрини кав’ярні Фаріґа. Напівзасліплений Мокк вирішив насамперед рятувати шарф, який був різдвяним подарунком від Карен. Він кинувся в бік вітрини, показуючи на мигах дружині, щоб вона сховалася від заметілі. За мить він уже притиснув шарф до вітрини й шукав поглядом циліндра. Карен стояла в під’їзді.

— Йди до спальні й чекай там на мене! — гукнув він, зав’язуючи шарф вузлом на шиї.

Карен не відповіла. Затуляючи очі, Мокк рушив до освітленого готелю, звідки виривалася пара й долинали врочисті звуки віденського вальсу. Він шукав циліндра, але його ніде не було. Уявив собі, як той точиться десь бруківкою, брудний від кінських кізяків. Ця картина неабияк розлютила Мокка. Він зупинився й роззирнувся навсібіч. Його погляд затримався на Карен, яка й надалі стояла в під’їзді. Чому, до дідька, вона не йде додому?! Невже двірник напився й заснув?! Ну, зараз я його розбуджу! Дивлячись на безпорадну зіщулену постать дружини, Мокк раптом відчув нехіть до альковних забав. Відкрив рота й проковтнув кілька сніжинок. Пересохлий від надміру алкоголю й сигар язик видався йому неструганою колодою. Він прагнув лише одного: великого дзбанка з холодним лимонадом. Відвернувся й рушив до свого будинку, полишаючи циліндра на поталу коням.

Дорогу йому сягнистим кроком перетнув високий чоловік у котелку, насунутому на очі. Мокк інстинктивно відреагував, ухилившись від гаданого удару. Він зігнувся й почав спостерігати за нападником. Але той не вдарив, натомість простягнув Моккові його циліндр.

— Красно дякую, — відповів зраділий Мокк, забираючи свій головний убір. — Пробачте, я вже гадав, що ви збираєтеся на мене напасти, аж тут такий добрий учинок…

— Шкода такого дорогого циліндра, — відказав незнайомець.

— Спасибі ще раз, — Мокк глянув на Карен, яка всміхалася, споглядаючи що сценку. — Щасливого Нового року! — обернувся він знову до чоловіка.

— Кримінальний обер-секретар Зойфферт, асистент із надзвичайних справ кримінального директора Крауса, зв’язковий офіцер між Гестапо й Абвером, — той відповів не новорічним побажанням, а якимсь абсурдним переліком своїх функцій і простягнув співрозмовникові візитку. — Herr Hauptmann, це термінова політична справа, ви повинні піти зі мною. Наказ полковника фон Гарденбурґа, — прізвище Моккового начальника він вимовив так чітко й так підкреслено, наче виголошував довгу наукову назву якоїсь хвороби.

Мокк обтрусив циліндр від снігу, насунув його на голову й глянув на Карен. Вона більше не всміхалася.


Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

чверть по четвертій ранку

В обшарпаному готелі «Варшавський двір» на Антонієнштрасе 16 панувала неабияка метушня. Двоє поліцейських у мундирах тягли ноші з якимсь тілом, прикритим сірим простирадлом з печаткою патологоанатомічного інституту; біля рецепції Гельмут Елерс, поліційний фотограф і дактилоскопіст, складав штатив, а на сходах стояв судовий медик, доктор Зигфрід Лазаріус, який, жваво жестикулюючи, роздратовано пояснював кримінальному асистентові Ганзлікові, що він не в змозі встановити національність жертви, хіба та буде істотою чоловічої статі й жидом. Лише полковник Райнер фон Гарденбурґ, шеф VII відділу бреславського Абверу, який стояв на сходовій клітці між поверхами, не робив жодних рухів, окрім ритмічного піднесення до вуст довгої тонкої цигарки. Мокк помітив циліндри на головах усіх чоловіків, і тільки довгастого Зойффертового черепа прикрашав котелок. Простоволосим був лише тверезіючий портьє, що похитувався за стійкою рецепції, щохвилини змочуючи обличчя водою з миски. Усі присутні, окрім прибулих Мокка й Зойфферта, тримали в руках високі склянки.

— Добре, що ви вже тут, капітане Мокк! — фон Гарденбурґ привітав свого підвладного гучним голосом, вирішивши обійтися без новорічних побажань. — Випийте содової й огляньте тіло вбитої. Покажіть йому дівчину! — гукнув він до двох поліцейських, які, подолавши всі сходинки, поклали ноші із трупом перед Мокком.

«Цей ганноверець чудово вивчив мої звички, — подумав Мокк про свого шефа. — Він знає, що вранці після новорічного балу мене мучитиме похмілля». Підійшов до стійки рецепції, де стояли чотири сифони, міцно схопив один із них і щедро хлюпнув содової до склянки. Тоді глянув у червоні очі портьє, потім на сифони й зрозумів, що переоцінив Гарденбурґову турботливість. Кого під цю пору на Новий рік не мучить похмілля? Усі повернулися з новорічних балів, де добряче пиячили! Усі, крім цього мерзотника. Він кинув зневажливий погляд на Зойфферта. Ці каналії з Гестапо п’ють лише воду й не їдять м’яса, як і їхній ідол, жалюгідний австрійський фельдфебель.

— Попереджаю вас, капітане! — голос фон Гарденбурґа примусив замовкнути всіх. — Видовище жахливе!

Один з поліцейських відкинув простирадло й затулив очі долонею. Другий вийшов з готелю в супроводі Зойфферта й глянув на небо, з якого сипав густий сніг. Елерс відвернувся спиною до нош і почав швиденько збирати своє приладдя у великі шкіряні валізи. Фон Гарденбурґ закурив другу цигарку, а на лакованих Ганзлікових черевиках затанцювали плями світла: він притьма піднявся сходами і, стукаючи підборами, кудись заквапився. Лише доктор Лазаріус схилився над тілом і невідлучним недопалком сигари, наче указкою, почав тицяти в нього, звертаючи увагу на важливі деталі. Моккові, який слухав ті розумування, здавалося, що він от-от задихнеться.

— Це зовсім неважко, пане Мокку, — Лазаріус показував недопалком на червоне м’ясо між носом та оком, — видерти людині півщоки. Чоловік зі здоровими зубами може таке зробити без жодних зусиль. Він зовсім не повинен мати підпиляних гострих зубів, як люди-леопарди в Камеруні. Авжеж, це можна легко зробити…

Мокк одним духом вихилив склянку содової. Марно. Відчуття було таке, наче його рот був заповнений тирсою.

— Те, що ви тут бачите, — Лазаріусова сигара помандрувала до паху дівчини, — це злиплі від крові рештки дівочої пліви.

Капітан простежив за рухом докторової сигари й ураз відчув у роті смак усіх страв, спожитих під час новорічного банкету. Спершу виник смак булки з лососем, маринованого язика й рулетиків з оселедця, потім філе судака, спаржі із шинкою в желе й телятини з білими грибами. Усі ці наїдки мали присмак прогірклої олії. Він схопив сифон, підніс його до рота й натиснув на ручку. Содова хлюпнула на язик, а тоді сифон забулькотів і виплюнув останні краплини. Мокк позбувся прикрого смаку, пересилив себе й знову глянув на тіло.

— Ці криваві потертості у формі півмісяців, — Лазаріус тицьнув на шию дівчини, — то сліди пальців та нігтів. Жертву задушили. Її зґвалтували, відгризли півщоки й задушили. Останнє напевне, уже насамкінець. Що вас так дивує, пане Мокку? — вираз жаху на Мокковому обличчі Лазаріус зрозумів як подив. — Адже це видно навіть на перший погляд. Помітні наслідки кровотечі зі щоки й крововиливи на статевих органах. Це означає, що він гриз і ґвалтував її, коли вона була ще живою.

У пересохлому роті капітан зненацька відчув присмак оцту. Кислота розлилася на язиці. Мокк кинувся до сифонів і почав ними трусити. Вони були порожні. Оцет викликав реакцію організму. І тоді Мокк побачив, як портьє облизує язиком пошерхлі губи й без тіні огиди вдивляється в худе біле тіло, із чийого обличчя познущалася якась тварюка. Згіркла олія й оцет опустилися вглиб Моккового стравоходу.

— Чого ти так витріщився, до дідька?! — гаркнув Ебергард, хапаючи портьє за вилоги брудної уніформи. — Ти, збоченцю, тебе це збуджує? Содової мені або пива, бігом, ти, собако!

Портьє обернувся, щоб утекти від нападника, а Мокк йому в цьому допоміг. Удар виявився точним. Лакований черевик поцілив портьє якраз під зад. За мить нещасний сховався за своєю стійкою.

— Що ви робите, Мокку? — фон Гарденбурґ аж нетямився від обурення. — Не можна так поводитися з людиною! Йдіть за мною! Покажу вам місце злочину. Зойфферте, сюди!

Ступаючи за шефом, Мокк почувався так, наче скрипіли не старі дошки сходів, а щось у його голові. Вона пухла з похмілля, болів шлунок. До того ж Ебергард почав страшенно позіхати й через це на очі набігли сльози. Капітан зашпортувався щомиті й лаявся, придивляючись, чи не подряпав, бува, свої лаковані черевики.

У невеличкій кімнатці стояло залізне ліжко, на якому була перина без підодіяльника й подушка. Крізь відчинене вікно залітали сніжинки. Біля нього знаходився умивальник з пощербленою мискою, який ховався за розчахнутими дверцятами шафи. Мокк підійшов до шафи й зачинив її. Але марно. За хвилину дверцята розчинилися самі, а звук, який вони при цьому видали, відлунив скреготом у Моккових скронях. Капітан вихилився з вікна й поглянув додолу. Газовий ліхтар на стіні розсіював довкола досить яскраве світло. Провулок був таким вузьким, що ним міг проїхати лише який-небудь спритний велосипедист, якому вдалося б, наче в слаломі, оминути переповнені смітники, рештки якихось меблів і діряві відра. Мокк поглянув угору. Поруч із вікном тяглася ринва. Один із гаків, які її підтримували, був нещодавно видертий зі стіни. Поруч капітан відчув дихання, що, як і його власне, відгонило алкоголем.

— Атож, капітане Мокку, — промовив фон Гарденбурґ, указуючи на край даху. — Злочинець дістався до кімнати саме так. Можливо, ринвою. Навряд він важив багато. Відірвався лише один гак. Якби в нього була, скажімо, ваша статура, зі стіни вилетіли б усі гаки, а злочинець лежав би зараз із переламаними руками й ногами он там, серед цього сміття.

— Пане полковнику, — Мокк відійшов від вікна, — ми з вами обоє — працівники Абверу. Ви його шеф у Бреслау. А оцей, — він кивнув головою в бік Зойфферта, що розглядав свої долоні, — із Гестапо. Що, у дідька, ми тут робимо? Чому цим не займається комісія в справах убивств?! У цій кімнаті повинен бути лише Ганзлік і більше нікого. А тут присутні всі найважливіші в Сілезії офіцери розвідки, усі з похмілля, усіх викликали просто з банкетів. Ну… хіба за винятком цього гестапівця… Він, напевне, не п’є й не танцює. А бал бачив хіба на новорічній поштівці!

— На вашому місці, — в очах фон Гарденбурґа з’явилися веселі вогники, — я б не висловлювався так зневажливо про свого колегу. Віднині він ваш помічник.

Сідниці Мокка вперлись у підвіконня. Ця новина не вкладалася в голові. У 1934 році він перейшов з поліції до Абверу. Не міг бачити, як гестапівські гниди вдираються в його світ, наче пошесть, перекидаючи все з ніг на голову. Не міг дивитися в очі двом своїм найкращим працівникам, які були змушені покинути свою роботу лише через те, що були жидами. Пішов, сподіваючись, що в Абвері його не торкнеться увесь той бруд, який сплив на поверхню після виборів до Рейхстагу й «Ночі довгих ножів». І раптом через три роки, у перший день Нового року ця гидота добралася до нього. Брудна людина завжди залишатиметься брудною, подумав він, торкнувшись язиком шорсткого, як терпуг, піднебіння.

— Це не моє рішення, — фон Гарденбурґ говорив дуже серйозно. — Я ухвалив його не без деякого примусу. Після півночі портьє, якому ви оце дали копняка, відчув сексуальний потяг. Він вирішив піти до дівчини, яка, на його думку, була повією. Дівчина зареєструвалася під іменем Анна. Більше нічого, жодного прізвища. У готелі сплачують погодинно, і портьє не цікавить ніщо, крім того, чи клієнт має чим розрахуватись. Він міг би зареєструватися навіть під ім’ям Франкенштайна. Дівчина прийшла, тягнучи за собою оцю валізу. — Показав рукою під ліжко, де стояла велика фанерна валізка. — Жінка майже не говорила німецькою. Але п’яному портьє це не заважало, його наміри щодо неї не вимагали мовної компетенції. Отож, відчувши бажання, він подався до кімнати й побачив труп. Негайно подзвонив до управління поліції й повідомив, що замордована була чужинкою, але якої саме національності, сказати не може. Черговий знав, як слід діяти, коли гине іноземець. Він одразу зателефонував до комісії в справах убивств, де чергував Ганзлік, а тоді до Гестапо. У Гестапо чергував кримінальний обер-секретар Зойфферт, який… І що? Що саме ви зробили, Зойфферте?

— Зателефонував до кримінального директора Еріха Крауса, — послужливо відрапортував Зойфферт, якого несподівано відволікли від споглядання старанно підпиляних власних нігтів. — А він…

— А він, — урвав його фон Гарденбурґ, — спершу приїхав сюди, а тоді на бал до Земельної управи Сілезької провінції, де я саме зустрічав Новий рік. Повідомив мені, що маємо справу зі шпигунством. У нього була підозра, що ця жінка — шпигун. Незвичайний шпигун, що не говорить німецькою!

Схопив Мокка під руку й підвів до вікна. Озирнувся на Зойфферта й пошепки додав:

— Краус улаштував там справжнісінький театр. Зупинив музику, а тоді повідомив, що відбулися криваві шпигунські порахунки. І знаєте, на кого подивилися всі присутні? На того, хто є спеціалістом у шпигунських справах у цьому місті! На мене! Тож я мусив усім цим сілезьким бонзам показати, що я людина обов’язку й, незважаючи на новорічну ніч, полишаю все й вирушаю виконувати завдання. Я був змушений покинути бал і свою родину, щоб займатися якоюсь чужоземною курвою! А я, — і це він проказав уже голосно, — доручив цю справу вам, капітане, бо ви мій найкращий співробітник, із величезним досвідом поліційної роботи. Але ніхто, на жаль, не знав, де ви зустрічаєте Новий рік, тому вас так пізно й знайшли. Через вас я не зміг повернутися на бал!!! — фон Гарденбурґ раптом гаркнув так, що з ока йому випав монокль. — До роботи, Мокку! А я йду спати!

Він вийшов, хряснувши дверима.

Минула хвилина. Натягши рукавички, Мокк відчинив валізку дівчини й передивився речі. Крім теплої білизни, кількох пар панчіх, щітки для волосся, люстерка, тальку, духмяного мила й кількох сукенок, у валізці жертви була велика друкарська машинка марки «Торпедо». Глянув на клавіші. Деякі вочевидь були зроблені пізніше, бо на них видніли французькі діакритичні знаки.

Мокк сів на підвіконні й спробував зосередитися. Він уже зрозумів, звідкіля в Крауса підозра про французьку шпигунську мережу. Але щось заважало зосередитися на цій думці. У вухах усе ще лунали слова «чужоземна курва». Зціпив зуби. Шкода, що він не встиг нагадати фон Гарденбурґові, як шеф Абверу не раз і не двічі засинав поруч із чужоземними курвами в «Надслензанському замку» мадам ле Ґеф у підбреславському Опперау. Люди не мають права помирати, думав він, доки якась шишка не дотанцює своє танго! Погризена, зґвалтована й задушена, худа, нещасна дівчина не може віддати Богу душу після жахливих мук, бо якийсь сучий син у пенсне не встигне доїсти своє тістечко! Глянув на Зойфферта, який розглядав свої випещені нігті, і відчув напад люті. Щоб опанувати себе, почав подумки відмінювати латинське дієслово mordere — кусати, в умовному способі теперішнього часу в пасиві. Він сподівався, що ця мантра — mordear, mordearis, mordeatur, mordeamur, mordeamini, mordeantur — заспокоїть його, і зараз з’явиться портьє з повним сифоном, а він сам, утамувавши спрагу, зможе, нарешті, зосередитись.



У двері постукали. Прийшов портьє.

— На жаль, для шановного пана немає ані пива, ані содової, — перелякано пробелькотів він. — Я був навіть «Під Зеленим Поляком», але там уже все випили.

Мокк підвівся з підвіконня. Грубо відштовхнув портьє й Зойфферта. А тоді важко рушив коридором і зійшов сходами. У готелі «Варшавський двір» нікого вже не було.

— Куди ви, пане капітане? — гукнув Зойфферт.

— Додому, випити чогось прохолодного, — повільно відповів Мокк.

— А я? — було чути, що Зойфферт утрачає владу над своїм голосом.

— А ви ведіть розслідування! Наказую вам як своєму асистентові!

Сказавши це, він зняв з вішака пальто та циліндра й вийшов з готелю. Опинився в засніженому провулку, де сміття вже вкривав шар снігу. Попрямував на Ройше-штрасе й Вахт-пляц, де зупинялися візники. Кілька років тому він занурив би голову до відра з холодною водою й потому вирушив на пошуки тварюки, яка відгризла дівчині півщоки. Але це було б колись. Зараз Моккові виповнилося п’ятдесят чотири. І наслідки похмілля він відчував чимраз дошкульніше.


Бреслау, п'ятниця 1 січня 1937 року,

шоста година ранку

Додому Мокк не потрапив. Дорогою до стоянки екіпажів він зазирнув углиб Фішерґасе й зауважив на розі заслонені вікна «Cafe Nicolaiplatz». Зала була порожня й прибрана, а про новорічну гулянку нагадував лише великий годинник, прикрашений згаслими свічками й червоними стрічками, та ще пасма серпантину, що звисали зі стелі. Мокк пригадав собі студентські часи, коли брудний шинок, де юрмилися переважно незаможні студенти університету, нічим не нагадував теперішнє ошатне «Cafe Nicolaiplatz». У перерві між лекціями він поглинав нашвидку скромний обід, який складався зі смаженої картоплі й квашеної капусти, або салату з оселедця, сосиски й булки. Голод, який зараз просвердлював його нутрощі, був точнісінько такий, як і багато років тому. Це його підбадьорило. Він почувався не як чоловік на межі середнього віку й старості, а як юнак, що має нагальні потреби й прагне їх втамувати.

Мокк шарпнув за мотузку дзвінка біля дверей. Ніхто не відчинив. Шарпнув удруге так сильно, що замалим не обірвав мотузки. Над кав’ярнею розчинилося вікно й звідки визирнув літній чоловік у нічній білизні, із довгими вусами, перев’язаними чорною стрічкою.

— Гей, чоловіче, ти що виробляєш?! — гукнув він. — Не бачиш — зачинено! Тобі що, пиво з голови досі не вивітрилося?!

— Це тобі, — Мокк підніс руку із двадцятимарковою купюрою, — за щонайкращий новорічний сніданок!

— Уже йду, шановний пане, — ґречно відказав старий чоловік у білизні.

За кілька хвилин Мокк уже сидів у залі, а власник кав’ярні, пан Гайнріх Полькерт, повісивши його пальто й циліндра, приймав солідне замовлення. Спершу гість отримав кавник із кавою й вершки в молочнику. Зробивши кілька ковтків, він відчув, що його м’язи сповнюються пружністю, а пісок під повіками зник. Попустив краватку-метелика, зняв манишку й комірець, а тоді розщібнув три ґудзики сорочки. На столі з’явилися страви. Спершу ледь зачерствілі булки й грудка масла, оздоблена петрушкою. Потому яєшня, розкладена на товстих шматках підсмаженої грудинки. У невеликому салатнику лежали мариновані оселедці, хрін, квашені огірки, а на двох довгастих полумисках — згорнуті рулетиками шматочки шинки й кульки паштету з петрушкою. На одному з них було викладено пірамідку з гарячих польських та сухих мисливських ковбасок. Мокк був неабияким любителем попоїсти. Він акуратно мастив булку маслом, паштетом, а тоді вкладав на неї шматки шинки. Відкушував шматок цієї канапки, і напихав рота яєшнею, грудинкою й шматками ковбасок. Наступною була черга оселедця із хроном та огірком. І так далі, навпереміну. Ретельно дотримуючись порядку, встановленого гурманом-педантом.

Пан Полькерт підніс у руках пляшку житньої та чарочку й запитально глянув на клієнта. Мокк кивнув головою, проковтнув останні шматки щедрого сніданку, і вже за мить перед ним стояла висока чарка. Пекуча рідина в шлунку перетворилася на оксамит. Мокк показав пальцем на чарку, яка негайно наповнилася. Знову спорожнивши її, він відсапнув і розстебнув ґудзик на штанах. З кишені витяг золотий портсигар із цигарками «Муратті». Закурив і з насолодою випустив під стелю хмарку диму.

Тепер можна було піти додому й спокійно заснути біля дружини, але щось затримувало Мокка в цьому кафе, де окрім нього не було відвідувачів. Йому дошкуляв легенький біль у животі, який за інших обставин Мокк уважав би ознакою ситості, але нині, новорічного ранку, це видалося якимсь незрозумілим сигналом. Пригадалися студентські роки, коли по спожитому тут обіді, він мчав на латинський семінар, де завзято й жваво членував на стопи рядки із Плавта під наглядом молодого, але вимогливого професора Нордена. Скромні обіди викликали в нього тоді не сонливість, а навпаки, припливи енергії. У ті часи, подумав він, я розбирав Плавтові вірші, а зараз? Що мені робити зараз? Глянув на стіл, який і досі був заставлений стравами. На краєчку тарілки лежав надкушений шматочок сухої ковбаси. Асоціація виникла негайно. Я гриз ковбаски, тварюка гризла дівоче обличчя. Я жував оселедці, а він розжовував шкіру її щік. Я пив горілку, він — кров. Рвучко підвівся, голосно відсунувши стільця.

— Запакуйте до якоїсь коробки ці рештки сніданку, — сказав він, притискаючи хрустку купюру до стійки. — Ага, і покладіть мені зо три пляшки «Енґельгардта»!

— Авжеж, шановний пане, — відповів Гайнріх Полькерт і метнувся до підсобки, звідки приніс дві картонні коробки від тістечок, які швидко наповнив.

Мокк поправив свій одяг і пригнітив недокурок у попільничці.

— Знаєш, щоб прочуматись після пиятики, зовсім не обов’язково вилити на себе два відра крижаної води, — мовив він, приймаючи від Полькерта коробки й пляшки. — Достатньо доброго сніданку й двох чарок житньої.

— Бажаю щасливого й вдалого Нового року вам і вашій родині, шановний пане, — відповів власник кафе, подумавши, що остання чарка була для клієнта зайвою.


Бреслау, п'ятниця 1 січня 1937 року,

за чверть сьома ранку

Портьє готелю «Варшавський двір» Макс Валлаш не зрадів, коли його розбудили, подзвонивши у двері. Тим більш, що того дня він удруге побачив кремезного чоловіка, із густим темним волоссям і чималим черевом. Він і досі відчував біль у куприку, куди дві години тому поцілив черевиком цей вишукано вбраний добродій. Зараз вираз обличчя цього пана не був таким розгніваним, і це дещо заспокоїло портьє. Чоловік повісив пальто й циліндр на тій самій вішалці, що й раніше, витяг з кишені пальта три пляшки пива із броварні Енґельгардта, важко сів біля столу, на якому лежали проспекти з рекламою борделів, і махнув рукою Валлашеві.

— Сідай, чоловіче, — промовив він і змів рукою зі столу на підлогу всі рекламки. — Сідай і з’їж чогось смачного. Немає нічого кращого від похмілля, ніж добра їжа.

Валлаш недовірливо дивився, як чоловік, котрого раніше називали капітаном, відкриває дві коробки з-під тістечок, звідки долинав запах ковбасок і грудинки. Він не зовсім розумів, як треба з ним поводитися. Засичало відкорковане пиво, і це остаточно переконало портьє. Сів до столу й узяв з рук капітана пляшку. Пінява рідина діяла, наче ліки.

— їж, чоловіче, — капітан підсунув до Валлаша дві коробки. — Є тут у тебе якась виделка?

Валлаш приніс зі своєї комірчини виделку й заходився їсти. Капітан дивився на нього, усміхаючись. Портьє блискавично змів усе, випив пиво, зручно вмостився на стільці й гучно відригнув.

— Ну що, черево вдовольнилося? — капітан вибухнув сміхом, але враз його усмішка зникла. — А зараз щось тобі скажу. Латинське прислів’я. Primum edere, deinde philosophari. Знаєш, що це значить? Спершу їсти, тоді філософствувати. Ти щойно попоїв, а тепер пофілософствуємо. Зараз ти мені все розповіси, гаразд?

— Але що, шановний пане? — Валлаш знову відчув біль у куприку. — Що мені розповідати? Я вже все сказав…

— Але не мені, — капітан відсунувся на стільці, який небезпечно затріщав. — Іншим, але не мені. Ну, кажи, чоловіче! Від початку, усе! З моменту, як ти вперше побачив цю дівчину, Анну. — Він простяг портсигар Валлашеві. — Закуриш?

— Так, дякую, — за мить портьє глибоко затягнувся. — Це було так… Учора ввечері, була, здається, година десята, прийшла ця мала з важезною валізкою. Дівчина її ледве перла. Утомлена була, ледь говорила. Зняла номер на два дні на ім’я Анна.

— І тебе це не здивувало?! Лише ім’я?!

— Мене, шановний пане, тут узагалі мало що дивує. Я про прізвище питаю лише для того, щоб знати, як написати в зошиті. Хтось називає лише ім’я? Ну й добре. Тоді я сам дописую якесь прізвище. Ось так і маємо в зошиті: ім’я й прізвище. Так вимагає власник, пан Набліцке. І він теж нічому не дивується.

— І яке ти дав їй прізвище?

— Та яке ж? — Валлаш широко всміхнувся. — Та Шмідт! Таке прізвище.

— Ну, гаразд, — капітан відкоркував ще дві пляшки пива й одну з них підсунув Валлашеві під ніс. — Кажеш, утомлена була, несла важку валізу… Гаразд… Але якщо вона змучилася, тягнучи її кілька метрів від дверей до твоєї стійки, то не могла її перти раніше, вулицею, бо певне, упала б тут від утоми, еге ж?

— Авжеж, що правда! Вона приїхала екіпажем! Щойно ввійшла, то відразу почувся цокіт підків бруківкою й візник поїхав.

— Візник поїхав, — Мокк замислився.

— Так, поїхав. Я навіть запитав, чому він не допоміг їй із цією валізкою… Але вона відповіла, що це не моя справа.

— Вона говорила німецькою?

— Тільки це. «Це не твоя справа». І все. Нічого не розуміла й лише витріщала свої баньки.

— Витріщала, кажеш, — вираз капітанового обличчя змінився. Мокк рвучко підвівся. — Витріщалася так, як після смерті, чи трохи по-іншому? І з рота теж виставав спухлий язик, га? Ну, кажи, сучий сину, як вона дивилася на тебе тими витріщеними баньками? А сині смуги на шиї в неї були, коли ти задивлявся на її малі цицьки?!

Валлаш відсунувся зі стільцем, і враз відчув на обличчі пекучий ляпас. Він гепнув на землю, безпорадно змахнувши руками. Капітан схилився над ним. Портьє відчув запах пива й тютюну.

— Знаєш, за що ти дістав у морду? За відсутність поваги. Ти мав допомогти цій нещасній дівчині нести її багаж.

Валлаш не підводився, він зіщулився на землі й спостерігав за нападником. Той підійшов до вішалки й дістав з кишені пальта якусь візитку, підніс слухавку й набрав номер.

— Зойфферт? Це Мокк… То й що з того, що спите?! — промовив він підвищивши тон. — У мене є для вас завдання! Візьміть стількох людей, скільки треба, і допитайте всіх візників і таксистів. Я знаю, що разом їх буде чи не тисяча! У вас на це кілька днів! Знайти мені того, хто вчора віз із вокзалу до «Варшавського двору» на Антонієнштрасе близько десятої дівчину, що слабо говорила німецькою. Мені відомо, що в переддень Нового року всі візники в Бреслау працювали. Допитати всіх! Навіть, якщо їх дві тисячі! Виконуйте!

Валлаш усе ще лежав. Коли Мокк проходив повз нього, портьє здалося, що його нападник розсміявся й проказав сам до себе:

— Ах ти, гестапівець довбаний! До роботи, тварюко!


Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

за чверть восьма вечора

Мокк не надто любив пастора Бертольда Кребса, який на запрошення Карен приходив до них у гості десь раз на місяць. Пастор був справжнім проповідником, і не лише з амвону в церкві св. Павла, але й за чашкою трав’яного чаю, до якого подавали булочки з корицею. Карен, яка була протестанткою, на відміну від католика Ебергарда, приходила із вранішньої меси у віддаленій церкві з піднесеним настроєм і докладно розповідала чоловікові про всі риторичні перли, що ними так і сипав пастор Кребс. Ці екзальтовані розповіді й захоплення, а особливо інформація, що той залишається неодруженим, спричинилися до того, що Мокк по-своєму зацікавився Кребсом. По-перше, він перевірив його в поліційній картотеці, а по-друге, одного разу примусив себе встати рано-вранці й піти до церкви св. Павла, щоб роздивитися пастора. Перевірка виявилася безрезультатною, оскільки жодних даних про Кребса в картотеці не виявилося. А ось похід до церкви мав вирішальне значення. Побачивши низенького, миршавого чоловічка, який розпачливо прилизував на голові рештки фарбованого волосся, Мокк цілковито позбувся ревнощів, і дав дружині згоду на запрошення пастора додому, про що вона вже неодноразово, але марно прохала.

Уже під час перших відвідин Кребса Ебергард зрозумів, що зробив помилку. Він не знав, як поводитися, коли гість шанобливо заходив до їхньої вітальні, сідав у фотелі, клав на колінах Біблію й починав вергати громи й блискавки на грішників. Найважливіше, що нещадній критиці він піддавав усе, що Мокк уважав нормальним і виправданим. У вживанні алкоголю й м’яса пастор Кребс убачав прямий шлях до виродження тіла й розуму, у курінні тютюну й питті кави — самознищення, а в заняттях спортом — змагання з тілесними спокусами. Щасливий виняток проповідник зробив для солодощів, а їхнє споживання виправдовував якоюсь фразою з Книги Второзаконня. Переслідуваний критикою, котру сприймав як особисту образу, Ебергард почувався чужим у власному домі. Закурюючи сигару, він перетворювався на злочинця, смакуючи каву — на дегенерата. Отож Мокк утримувався від будь-яких дискусій, відповідав скупо, а потім дружина дорікала йому, що він зневажає таку розумну людину.

Ебергард опинився в безвихідній ситуації, бо не хотів завдати болю Карен, яка в присутності пастора але світилася, і не міг зробити те, чого йому найбільше хотілося, а саме грубо раз і назавжди урвати Кребсові просторікування й вигнати його під три чорти. Сидів зі склянкою слабенького чаю, не зважуючись закурити, длубав виделкою пиріг і рахував то волосини, прилиплі до пасторової лисини, то удари, що їх вибивав великий годинник у вітальні.

Зараз чудовий виріб швейцарських годинникарів фірми Кінінґера вибив тричі, повідомляючи, що рівно за чверть години в їхні двері подзвонить втілення Непогрішимості. Марта Ґочолль поставила на столі сервіз, пиріг і чай. Карен, усміхаючись, глянула на Ебергарда й зробила голосніше радіо, яке передавало віденські вальси. І тут задзеленчав телефон.

— Може, це пастор Кребс? — сказав Ебергард. — Може, він хоче відмінити візит, бо мусить пофарбувати відросле волосся?

— Ох, Ебі, твої спроби поглузувати з пастора просто нудні, — Карен не могла стримати усмішки.

Ебергард вийшов до передпокою, сів біля телефона й підніс слухавку.

— Добрий вечір, пане капітане, говорить кримінальний надсекретар Зойфферт, — долинуло із трубки.

— Добрий вечір, — буркнув Мокк у відповідь. — Ви, певне, хочете повідомити, що не встигли написати рапорт?

— Не зовсім так, пане капітане. Доповідаю, що мої люди встигли опитати сімсот сорок двох таксистів і триста п’ятдесятьох візників. Ніхто з них у новорічний вечір не віз із вокзалу жодної дівчини…

— Навіщо мені ваші цифри, Зойфферте? — запитав Мокк, закурюючи останню цигарку перед приходом гостя. — Я хочу знати, чи ви запитали в усіх візників і таксистів нашого чудового міста, чи хтось із них віз Анну до «Варшавського двору»! Усіх, а не якусь там кількість!

— Я лише намагаюся бути точним, — відповів Зойфферт ображеним тоном. — Бо чув, що точність ви цінуєте найбільше. Залишилося двоє. Візник номер 36 та номер 84. Обидва часто стоять під Головним вокзалом. Цих я не встиг допитати. Але я надолужу завтра… У мене є їхні адреси з реєстру візників міста.

— Не варто, Зойфферте, — солодкавим тоном промовив Мокк і, чуючи, що Карен слухає радіо, швидко додав: — Я за це візьмуся. Зрештою, ви проробили добрий шмат роботи. Понад тисячу людей протягом тижня! Ге-ге, непогано, Зойфферте, непогано…

— Зараз я продиктую вам ці адреси…

Не кажучи й слова, Мокк поклав слухавку, відсунув телефон і почав натягати пальто й котелок із такою швидкістю, наче його хтось підганяв. Увійшов до вітальні й поцілував дружину. В її очах він помітив розчарування.

— Треба, жабко, треба, — зупинив Ебергард будь-які протести. — Така, на жаль, робота…

Пасторові Кребсу, який саме піднімався сходами, він уклонився дуже шанобливо.


Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

пів на дев'яту вечора

Мокк заїхав своїм чорним «Адлером» на паркувальний майданчик перед Головним вокзалом і вимкнув двигун. Закурив цигарку й почав придивлятися до трьох візників, що стояли під великим будинком. Жоден з них не мав номера 36 або 84.

Мокк вийшов з автомобіля, одяг пальто й котелок, а тоді повільно, заклавши руки за спину, рушив до головного входу. Як він і припускав, мороз розігнав з-під будівлі усіх жебраків і продавців газет. Вулицею прогулювалися лише дві нафарбовані жінки. Мокк зупинився біля них й уважно поглянув на обох. Ті, як за командою, розстебнули пальта й поклали руки на стегна. Одна була худа й висока, друга низенька й пухка. Він пильно придивився до жінок і вирішив дати заробити тій, що видалася йому звабливішою, тобто пухкенькій. Кивнув їй, і вона підійшла, злегка похитуючи стегнами. Ебергард глянув на її посинілі від холоду губи й витяг дві двомаркові монети.

— Як тебе звати?

— Бібі.

— От і добре. Познайомилися. А ти мене знаєш? Знаєш, хто я?

— Такий елегантний пан як ви, не інакше, як директор… — широко всміхнулася жінка.

— Я поліцейський, — швидко проказав Мокк. — Колись, у молодості, займався такими панянками, як ти.

— Ой, пробачте, — усмішка зникла з обличчя повії.

— Не вибачайся, бо ще немає чого, — Мокк виплюнув цигарку й носаком черевика розчавив недопалок так, немов хотів розтерти його по тротуару. — Це я тобі кажу для того, аби ти знала, що мене не можна ошукувати, зрозуміло, Бібі?

Жінка мовчки кивнула головою.

— Ти змерзла. Хочеш попоїсти? — він показав їй монети. — То я тобі дам на вечерю. Поки що дві марки. А ти зараз залишишся тут і будеш пильненько спостерігати. Якщо приїде екіпаж номер 36 або 84, повторюю, 36 або 84, ти негайно побіжиш до ресторану, буфету або картярського клубу, я ще не знаю, де буду, і скажеш мені про це. І тоді отримаєш іще дві марки. І не одуриш мене, га?

— А що буде, — зухвало глянула вона на нього, — як мені трапиться клієнт, а ця будка номер 36 не над’їде?

— Що ж, тоді я втрачаю дві марки, — Мокк поплескав її по щоці. — Але в такому разі я сюди ще колись прийду й привітаюся з тобою. Потім піду грати в карти або на пиво, а ти муситимеш і далі видивлятися екіпажі номер 36 або 84. Якщо береш завдаток, то мусиш відпрацювати. Adieu!

Щойно він рушив до вестибюлю вокзалу й почав шукати якогось продавця газет, як почулося швидке стукотіння підборів.

— Пане комісаре, — пролунав голос Бібі. — Саме приїхав 36. То як, я отримаю решту?

— Я людина слова, — він подав їй монету. — Не купуй тільки ані цигарок, ані горілки, бо твій альфонс і так у тебе їх забере. З’їж нині добру вечерю й випий чарку, щоб зігрітися, але пам’ятай: лише одну!

— А шоколадку дитині можна? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, зацокотіла підборами геть.


Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

за чверть дев'ята вечора

Мокк знав, що найбільше пригнічує допитуваного, коли він опиняється віч-на-віч із поліцейським. Власне кажучи, візник не був підозрюваним, але порушення невидимих кордонів навколо особи вже перетворилося в Мокка на звичку. Він підійшов до екіпажа номер 36, заскочив на козли до візника й уважно поглянув на нього впритул. Огрядний чоловік трохи відсунувся, але обом їм було затісно. Та Моккові це зовсім не заважало.

— Прізвище? — запитав він, тицьнувши візникові під носа своє посвідчення.

— Полер Гайнріх, — відповів той, уважно дивлячись на Мокка. — Ви мене, здається…

— Скажіть-но мені, пане Полер, — Мокк був переконаний, що зараз почує заперечну відповідь і зможе спокійно піти грати в ската чи бриджа, — чи везли ви когось у новорічний вечір звідси, з вокзалу, до готелю «Варшавський двір»?

— Так, — відповів той. — Двох молодих жінок. Чужинок.

Мокк відсунувся від Полера, а тоді зліз із козлів. Умостився на сидіння екіпажа й уважно дивився на візника, машинально натягуючи рукавички.

— О котрій це було?

— Близько десятої вечора.

— Чому ви гадаєте, що вони були чужинками?

— Пасажирки розмовляли між собою пошепки, але я трохи їх чув.

— І яка, на вашу думку, то була мова?

— Сілезька, — не вагаючись мовив візник. — Вони говорили сілезькою.

— Розкажіть мені все по черзі, від моменту, коли вони сіли до вашого екіпажа. І опишіть їх.

— Ну, сіли, — Полер дивився на Мокка занепокоєно. — Молоді. Чи гарні? Обидві гарні. Одна була старша, на вигляд мала трохи за двадцять, на вроду була така… Смаглява… Як туркеня… Друга молодша, років сімнадцять, може, вісімнадцять… Блондинка. Старша показала мені аркушика з написом: «Готель „Варшавський двір“». Поїхали. Молодша вийшла біля готелю, а старша подала мені іншого аркушика зі словом «Морґенцайле» і якийсь номер, уже не пригадую. Ну, і поїхали. На Морґенцайле, під якоюсь віллою вона мене зупинила. Натиснула на дзвоник. На віллі не світилося. Лише собаки гавкали за парканом. Через кілька хвилин вийшов лакей і розрахувався за поїздку. От і все.

— Що значить «як туркеня»?

— Ну, як це сказати… Темна, смаглява, чорноволоса, темноока.

Мокка здивував прикметник «темноока». Рідко вживаний, нетиповий, літературний, стилізований. Глянув на Полера. Занадто вишукане слово, як на візника.

— Ну, гаразд, але є ще одне. Чому ви не допомогли тій молодшій донести валізу до готелю? Здається, вона була дуже важка.

— Бо та друга занесла. Схопила й швиденько піднесла до дверей. А тоді заскочила до екіпажа й ми поїхали на Морґенцайле. І все.

Мокк закурив цигарку й глибоко замислився. Дві молоді жінки, які розмовляли по-сілезькому, якщо повірити візникові. Одна з них пішла до злиденного готелю, який насправді був прихованим борделем. Друга витягла її валізу з екіпажа й донесла до дверей. Навіщо Анні потрібна була французька друкарська машинка? Що взагалі ця дівчина робила в борделі? Може, тут справді йдеться про шпигунство? Може, цей гітлерівець Краус мав рацію? А потім якийсь кощавий злочинець із міцними зубами залазить крізь вікно, ґвалтує, убиває й гризе Анну, хоча невідомо, як Лазаріус довідався, що все відбувалося саме в такій послідовності. А друга тимчасом їде до одного з найпрестижніших районів Бреслау.

Мокк отямився від задуми, відчувши пильний погляд Полера.

— Я гадав, що шановний пан заснув, — сказав, усміхаючись, візник.

— Чому ми досі туди не їдемо? — Мокк дивився на Полера прояснілим поглядом.

— Але куди, шановний пане?

— На Морґенцайле!

— То вже їдемо! — Полер підніс батога.

— Зачекай, зачекай! — Мокк схопився за руків’я батога. — Це справа нагальна. Їдьмо моєю машиною!

Він викотився з екіпажа так рвучко, що той аж загойдався. Сягнистим кроком попрямував до свого «Адлера». Полер зі здивуванням дивився на Мокка. Візник усе ще тримав батога в піднятій руці.

— Ну давай, давай! — гукнув капітан.

— А що робити з візком? — запитав візник. — Ще коня хтось украде!

Мокк роззирнувся довкола й побачив біля головного входу до вокзалу усміхнену Бібі.

— Гей, Бібі, ходи-но сюди! — голосно скомандував він. — Попильнуєш цю будку за дві марки! І не дай Боже, звідси щось пропаде, матимеш справу зі мною!

— Добре, уже йду, паночку любий, — Бібі засміялася й підстрибом наблизилася до Мокка. — А за десятку можу тобі зробити щось цікавіше.

Полер із жахом дивився на Бібі, що мала стерегти його знаряддя праці. Повія продовжувала всміхатися. Мокк відчув, як на нього війнуло перегаром. Було зрозуміло, що цього вечора її дитина не скуштує шоколаду.


Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

чверть по дев’ятій вечора

Вікна розкішної вілли на Морґенцайле виходили на оголений Шайтніґерпарк. Шибки в темних вікнах віддзеркалювали тьмяне світло ліхтарів. За шпичастим парканом гасало двійко здоровенних собацюр незнаної Моккові породи. Натискаючи на дзвінок біля воріт, капітан приглядався до собак. Він був упевнений, що вже колись таких бачив, але не міг собі пригадати, де це було. Полер, який стояв біля Мокка, із тривогою дивився на обох тварюк.

Над входом до вілли спалахнула лампочка, і в її світлі з’явився камердинер, що штивною ходою наближався до воріт. У його руках світився великий ліхтар. Коли він підійшов до паркану й освітив Мокка, тому здалося, що фрак служника зараз ось-ось репне під напруженими м’язами.

— Чого вам треба? Чим можу допомогти? — повільно вимовив камердинер, а світло ліхтаря кидало відблиски на його коротко стрижену голову.

— Це він? — запитав Мокк у Полера, кивнувши на чоловіка.

Полер ствердно хитнув головою. Тоді Мокк швидко витяг посвідчення із внутрішньої кишені пальта. Його різкий рух спричинився до того, що камердинер інстинктивно схопився за кишеню, а собаки стрибнули на паркан, і шматки піни з їхніх морд полетіли на Мокка.

— Забери цих тварюк, фамулусе! — гаркнув Мокк, показуючи посвідчення. — І відчиняй цей палац! Я капітан Ебергард Мокк!

Камердинер виконав лише перший Мокків наказ. Свиснув до собак, і ті, припавши до землі, лише тихо гарчали, їхній приборкувач підійшов до самого паркану, сперся на нього й утупився в Мокка. Погляд був холодний і дуже уважний.

— Це резиденція барона Бернгарда фон Кріґерна, — тихо проказав він. — Барон із баронесою вже тиждень перебувають у своєму маєтку «Вілла Клементина» у Шрайберау, а тут обов’язки господаря виконую я. Мені не хотілося б ображати пана капітана, але щоб потрапити сюди за відсутності власників, треба мати трохи вищий чин.

— Ви лише гляньте, Полере, — Мокк звернувся до свого супутника, — як він гарно висловлюється! Справжній оратор!

Капітан відчув у голові порожнечу. Зазвичай у таких ситуаціях він реагував бурхливо й рішуче. Когось лякав, шантажував або бив. Але тут він не міг скористатися жодним із цих засобів. Він не мав чим лякати або шантажувати, а результат можливої бійки заздалегідь вирішувався на користь стриженого, наче рекрут, здорованя. Мокк сплюнув на землю. Він не любив бути непідготовленим до розмови.

— То я не заходитиму, — відказав він. — Побалакаймо тут. Окрім того, я прийшов не до барона, а до вас. Може, ви відчините мені, пане…

— А цей з вами — теж поліцейський? — камердинер зневажливо глянув на стару Полерову шинелю. — Його теж треба впустити?

— Так, — Мокк і сам не зрозумів, чому це сказав. — Це поліцейський, вахмістр Полер, мій співробітник.

— Мене звуть Ґорсеґнер, і мені дуже прикро, — відповів цербер, змахнувши рукою так, наче відганяв муху від обличчя. — Але згідно з розпорядженням пана барона фон Кріґерна, ніхто, окрім слуг, родичів та уповноважених осіб не має права перебувати на території маєтку. А ви, пане капітане, і вахмістр, — тут він ледь помітно всміхнувся, — не належите до жодної з перелічених категорій. Адже ви не поліцейський, і не прокурор, і навіть не судовий виконавець, а лише офіцер Абверу. Якщо я вам відчиню, то з таким само успіхом будь-який армійський офіцер може запрагнути увійти на територію маєтку. Але я добре вихована людина, тож запитую ще раз: чим можу прислужитися вам у ситуації, коли нас розділяє паркан?

Уперше від моменту знайомства із Зойффертом, Мокк пожалкував, що зараз поруч немає цього гестапівця. Тоді красномовний фамулус поводився б слухняно, як ці собацюри. І враз він пригадав собі, де бачив таких собак. Вони шматували щурів на манежі іподрому, а він разом з іншими чоловіками закладався, котрий собака загризе більше щурів. Мокк відігнав ці криваві спогади.

— Так, ви можете допомогти мені, пане Ґорсеґнер, — промовив він. — Навіть крізь паркан. Ви бачили коли-небудь тут цього вахмістра Полера?

— Ні, жодного разу, — швидко відповів камердинер.

— Неправда! — вигукнув Полер. — Адже ти заплатив мені в передноворічний вечір за те, що я привіз сюди жінку!

— Я ніколи вас не бачив, — повторив Ґорсеґнер. — І прошу не звертатися до мене на «ти». На Новий рік я був тут, але мене ніхто не турбував, і ніхто не дзвонив біля воріт. Із жодним візником я теж не розраховувався.

— Пане Ґорсеґнер, — буркнув Мокк, — ви стверджуєте, що мій працівник бреше?

— Пане капітане, я нічого не стверджую, — Ґорсеґнер весело розсміявся. — Я лише кажу, що я не бачив ані цього пана, ані жодної жінки, яку він начебто сюди привозив. Ані перед Новим роком, ані будь-коли раніше чи пізніше… — Він поплескав себе по плечах. — Прошу мені вибачити, але стає досить холодно, а я не вбраний так тепло, як ви… У вас ще є якісь запитання, пане капітане? Я охоче на них відповім.

— Ні, — Мокк люто поглянув на Полера, який перелякано зіщулився. — Дякуємо вам, пане Ґорсеґнер. На добраніч.

— Добраніч, панове, — відказав камердинер і жваво попрямував до будинку.

Щойно Мокк рушив швидким кроком, тягнучи Полера за комір, як собаки, біля яких уже не було господаря, почали вити й гавкати. Наблизившись до машини, капітан розмахнувся, наче дискобол, і кинув візником так, що той гепнувся на капот «Адлера».

— Може, поясниш мені все це, Полере? — Мокк зняв котелка й витер із чола піт. — Хто з вас бреше, ти чи він? Поясниш мені це, чи підемо до Гестапо?

Переляканий візник зняв кашкета й пригладив волосся. Він схилив голову й благально дивився на Мокка. Кашкета нервово стискав і м’яв у долонях. Полер нагадував Моккові його власного батька, бідного вальденбурзького шевця, якого колись викликали до директора гімназії. Директор верещав і погрожував Віллібальдові Моккові, бо його син, присутній тут гімназист Ебергард, виявився ганьбою славного навчального закладу. Таємна поліція схопила його разом із двома іншими учнями в борделі. Засоромлений швець, убраний у святковий костюм, стояв перед роз’юшеним директором і жмакав у долонях кашкета, так само, як це робив зараз Полер.

— Адже ви знаєте, що я б вам не збрехав, — промовив візник крізь сльози. — Ви й справді не впізнаєте мене, пане капітане? Я розумію, це було так давно, а я виглядав тоді стрункішим, та й волосся в мене було густіше. Я працював у театрі…

— Мабуть, що впізнаю, — відповів Мокк. Він намагався пригадати, але в його спогадах не було Полерового обличчя, не кажучи вже про якийсь театр. — То й що з того, що впізнаю?! — він знову розлютився. — Якщо й упізнаю, то звідки мені знати, що ти не брешеш?

— То була не справжня жінка, — прошепотів Полер.

— Що ти сказав? — Мокк надяг котелок і схилився над візником. — Скажи-но мені на вухо!

— То був переодягнений чоловік, — трохи голосніше сказав Полер. — Я привіз його до цього камердинера. Він теж педераст, і приховує це. Ви ж знаєте, як із цим зараз… Гестапо, концтабір… Це не золоті двадцяті.

— А звідки ти знаєш, що ця жінка — то переодягнений чоловік? Звідки? Бо сама занесла важку валізку? Звідки тобі відомо, що камердинер педераст? — Мокк відчував збудження, наче собака, що взяв слід.

— Я їх знаю, упізнаю будь-кого з них… Адже ви знаєте, ви ж мене знаєте… Тоді, багато років тому ви були кримінальним радником, не капітаном, як зараз… Ви поставилися до мене тоді, як до людини.

Мокк замислився, дивлячись на темний Шайтніґер-парк. Вітер похитував голі гілки. Тут, під цими деревами був туалет, де зустрічалися педерасти… Капітан пригадав собі одну акцію, у якій він брав участь. Власне кажучи, він не хотів жодних розповідей. Не хотів вислуховувати чергової історії, банальної, болісної й цілком передбачуваної. Йому хотілося піти додому, де напевне вже немає пастора Кребса, і сісти біля столу із чарочкою коньяку, щоб зосередитися. А потім, пізно вночі, розкласти шахівницю й пригадати собі різні варіанти закритих дебютів, які він полюбляв найдужче.

— Гаразд, я вірю вам, Полере, — буркнув Мокк. — Сідайте, бо ще Бібі трапиться клієнт, і що тоді буде з вашим екіпажем?

Він увімкнув двигун. Полер не насмілився сісти біля Мокка й скулився від холоду на задньому сидінні. Капітан теж ізмерз. Проминувши парк, Фюрстенбрюке й церкву святого Петра Канізія, що видніла з-за оголених дерев, він вдивлявся у вікна великих сецесійних кам’яниць на Кайзер-штрасе, у яких уже гасло світло. Ось приїде додому, і спершу сяде біля печі й буде там довго грітися. Тоді з’їсть пізню вечерю. Печінку із цибулькою. А тоді наллє собі келишок коньяку. Машину трохи занесло на Кайзер-брюке, але це була єдина неприємна несподіванка на засніжених вулицях, де лише зараз почали з’являтися підводи з піском. Удруге занесло біля вокзалу, але Мокк зробив це навмисно. Маневр привернув увагу лише одного сонного візника й Бібі, що сиділа на козлах екіпажа з якимось чоловіком.

Мокк обернувся до Полера.

— На добраніч, Полере!

— Добраніч, пане капітане, — візник узявся за ручку дверцят, але за мить відпустив її. — Я знаю, що ви мене не пам’ятаєте, бо були тоді добряче напідпитку. Хочу вам подякувати.

— Ти ж мені вже дякував! — кинув Мокк байдуже. — Бо я поставився до тебе по-людськи. Я це вже чув… Йди, а то Бібі перетворить твого візка на бордель!

— Не за це, пане капітане, — Полер, здавалося, не чув Моккових слів. — Не за це, а за те, що ви мене не мордували дорогою, мовляв, звідки ви мене знаєте, як ми зустрічалися й таке інше… Ви знали, пане капітане, що ця розмова буде для мене мукою. Що в мене є дружина й діти. За це я вам дякую.

Мокк засміявся. Простягнув Полерові руку.

— Хай тобі ведеться в Новому році!

— Дякую і навзаєм, пане капітане! — візник міцно потиснув Моккову долоню.

— Але ти не думай, Полере, — додав, усміхаючись, Мокк, — що я такий делікатний, як тобі здається. Я не розпитував тебе, бо мене вже втомлюють усі ці ганебні звіряння. Особисті історії мешканців цього міста — це суцільні гріхи й розпуста. У мене голова настільки забита тими оповідками, що для нових місця вже немає. Йди собі з Богом, Полере, і гріши далі, але обережно, і не потрапляй на очі гестапівцям.

— Сьогодні ви теж поставилися до мене, як до людини. Навіть цьому камердинерові сказали, що я ваш працівник. А я вам скажу, що якби ви захотіли, то я ним стану. Тут, біля вокзалу, багато чого стається, а я завжди пильную. Але це я тільки для вас.

— Ну, тоді слухай, Гайнріху, — промовив Мокк, подумавши хвилинку й простягаючи Полерові свою візитку, — якщо якийсь переодягнений педераст приїде на Морґенцайле, то повідомиш мене, гаразд? Неважливо, чи говоритиме він сілезькою, чи мовою апачів, зрозуміло?

— Звісно, — Полер відчинив дверцята авто. — Добраніч, пане капітане!

— Добраніч, Гайнріху, — Мокк засміявся ще голосніше.

А тоді ще раз. Його радісний сміх відбивався луною в автомобілі. Сьогодні, попри все, удача йому сприяла. Спершу він уникнув пастора Кребса, а пізніше знайшов нового інформатора. Непогано, як на один вечір! До дідька якогось там нахабного фамулуса! Добрий дух, еудаймон, підказував йому сьогодні двічі: першого разу, коли він представив Полера камердинерові Ґорсеґнерові «своїм співпрацівником». Удруге, коли візник перепитував Мокка, чи він його не впізнає, і капітан вирішив промовчати. Він утримався від глузувань і завдяки цьому здобув нового цінного інформатора. Якби Мокк сказав те, що збирався, то напевне втратив би Полерову довіру. А хотів він сказати таке: «Чого ти дивуєшся, що я тебе не впізнаю. Гадаєш, легко роздивитися серед купи гною грудки гівна?»


Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

пів на одинадцяту вечора

Мокк не поїхав додому, хоча візит пастора Кребса, напевне, вже добіг кінця. Сидячи в машині, він бездумно придивлявся до групи молодих людей з лижами й рюкзаками, п’яної Бібі, що передражнювалася з Полером, продавця ковбасок, який щомиті відкривав свого казана, щоб спокусити перехожих смаковитим запахом і самому зігрітися гарячою парою. Мокк знав, що ці хвилини тупого споглядання будь-чого завжди закінчуються гарячковими асоціаціями; що ці моменти абсолютної розумової бездіяльності зараз викличуть вервечку образів. Йому не йшлося про якісь оригінальні ідеї, про відкриття, ні, його амбіції були зараз значно скромніші. Він просто хотів ухопитися за одну думку, що зародилася, коли Полер уже готувався вийти з машини, і яку візник пригнітив своїми безкінечними подяками. Мокк глянув на двох офіцерів у чорних плащах і кашкетах з дашком. Вони саме наближалися до вокзалу. Ляснув себе долонею в чоло. Він не міг пояснити собі, чому саме їх вигляд викликав у нього цю асоціацію.

Капітан вийшов з автомобіля й рушив до вокзалу. Не звернув жодної уваги на усміхнену Бібі, її сухоребру подружку й продавця сосисок. Він розглянувся залою, над якою нависало кругле склепіння, і знайшов те, що шукав: таблиці з розкладом руху потягів на цупкому лакованому картоні. Вони висіли, почеплені на рухомому табло. Мокк підійшов до них і почав перекидати. Таблиці стукали одна об одну, викликаючи зацікавлення якогось добродія, чия дурнувата посмішка й почервонілі очі свідчили, що він досі не скінчив святкувати Новий рік. Капітан знайшов потрібну із пообідніми й вечірніми прибуттями потягів на бреславський Головний вокзал. Швидко відшукав поглядом підкреслені розклади руху закордонних потягів. Лише один-єдиний прибував до Бреслау близько дев’ятої вечора, тобто за годину до того, як візник Полер забрав своїх таємничих пасажирок. То був експрес, який курсував через день. Мокк витяг записника з гумовою стяжкою. Старанно занотував на розлінованій сторінці всю інформацію про цей поїзд. Підійшов до іншої таблиці з написом «Відправлення», не звертаючи уваги на п’яничку, який вочевидь хотів попрохати в нього на пиво. Там він шукав довго, доки знайшов номер експресу, який його зацікавив. Потяг відправлявся наступного дня рано-вранці. Мокк занотував усі проміжні станції, а одну з них підкреслив, написавши поруч «кордон». Пригадавши собі хвилини розумової прострації в автомобілі, дописав expressis verbis[6], що слід зробити завтра: «Зателефонувати на прикордонно-пропускний пункт у Морґенрот».

Виходячи з вокзалу, він побачив візника Полера, який шмагав коня. Махнув йому рукою, але той не помітив. Що ж, подумав Мокк, не щодня Полерові трапляється возити Гітлерових посіпак.

В екіпажі, недбало розлігшись і покурюючи цигарки, сиділо двійко есесівців, які нещодавно проминули Моккове авто.


Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

сьома година вечора

Мало хто з порядних мешканців Львова знав, що в самісінькому серці міста, серед гарних старих кам’яниць неподалік Ринку, майже під склепінням Домініканського костелу, є місце, що має небагато спільного з добрими звичаями. Кнайпа «Морський грот» знаходилася у внутрішньому подвір’ячку великого будинку на Домініканській 4. Тому, хто збирався його відвідати, загрожували дві небезпеки. Перша з них, небезпека звихнути або й поламати собі ноги, чигала вже в темному під’їзді, який провадив у крихітний двір. Другу небезпеку становили п’яні завсідники кнайпи. Напившись, вони освідчувалися в коханні цілому світові або грабували ближніх. Ба, більше — агресивні п’яні батяри легко сягали по ножа чи й пістолета.

Едвард Попельський не був порядним громадянином. Він добре знав батярів і завжди, йдучи до тієї кнайпи, брав із собою ліхтарика, не кажучи вже про нагана в кишені. Та сьогодні Попельський забув, і те, й інше, тож почувався досить невпевнено. Комісар тримався за стіну й намагався бодай щось розгледіти в слабкому світлі, що досягало з подвір’я, де над входом до кнайпи висіла лампа. Ступав повільно, крок за кроком, намацував ногами слизькі сходинки й занепокоєно дивився на свою ліву руку, якої усе ще не міг повністю розігнути після того, як, упавши два роки тому, зламав собі лікоть. Відсутністю зброї він переймався значно менше. Комісар знав, що його поява в одній з найпаскудніших кнайп стане відразу відомою всім злочинцям на схід від Галицької площі, тобто на Личакові. Тут діяло безвідмовно «бабське радіо», а характерну постать голомозого комісара в котелку й білому шарфі знала кожна дитина. Протягом шістнадцяти років роботи в кримінальній поліції в нього не раз доходило до серйозних сутичок з личаківськими батярами, але жоден львівський бандит при здоровому глузді не ризикнув би напасти на комісара поліції.

Попельський пройшов крізь небезпечний під’їзд, ніде не послизнувшись, але халепи не уникнув. Щойно він опинився на подвір’ї й зробив крок, як відчув, що його вичищений черевик «Саламандра», прегарний модельний черевик за п’ятдесят злотих, потрапив у якусь м’яку липку речовину.

— А холера ясна! — верескнув він, і почав гидливо витирати підошву об бруківку, подумки проклинаючи свою звичку одягатися, наче денді. — Якби я вбрав грубі зимові черевики, не було би проблеми.

Кілька метрів Попельський пройшов, щомиті витираючи підошву об каміння, а тоді опинився під єдиною на подвір’ї лампою, яка тьмяно освітлювала вхід до пивниці, де була кнайпа. Комісар підніс ногу й придивився до черевика. Підошва виглядала досить чистою, але боки були мокрі й забруднені коричневою речовиною. Він чудово знав, у що ступив. Мешканці будинку не раз і не двічі скаржилися до поліції на гівна, які залишають на подвір’ї завсідники кнайпи. Озирнувся довкола. Єдиною річчю, об яку можна було витерти черевика, була шорстка стіна, але це загрожувало подряпинами на його шляхетній шкіряній поверхні. Попельський відчинив двері до ганделика. Промінь світла із зали впав на подвір’я. На ящику від пива лежав старий мішок з-під капусти. Хоча він теж був шорстким, але не міг подряпати шкіру. Нічого кращого Попельський знайти тут не сподівався. Він витирав черевика й дивився на клуби диму, що виривалися із кнайпи. Повільно зійшов стрімкими сходами й опинився на глибині трьох метрів під львівським бруком. Із кожним його кроком у «Морському гроті» ставало все тихіше. Попельський зупинився на порозі, і якусь мить насолоджувався тишею, що запанувала всередині, і теплом, яке йшло від пічки. З різних боків почулося шипіння. Він знав, що злодії й бандити тихо повторюють його прізвисько: «Лиссий».

Комісар повільно йшов серединою кнайпи й дивився на те, що добре вже знав. Бачив брудні нігті, які стукали по столі, набурмосені мармизи, сучкуваті пальці, між якими диміли самокрутки з найдешевшого тютюну, масне волосся, прилипле до голів. Вдихав сморід паруючих шинелей, давно непраних сорочок, промоклих повстяних черевиків. Він не придивлявся до облич. Знав, що ті, кого розшукує поліція, уже давно розбіглися по своїх хавірах, попереджені «бабським радіо». Підійшов до столика, за яким сиділо троє чоловіків. Вони спиралися ліктями на стільницю й не зводили очей з Попельського. Акордеоніст заграв веселу мелодію й заспівав:

На уліци Коллонтая,

Файдулі, файдулі, фай,

Била баба пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай,

Бемц го в морду, коп го в яя,

Файдулі, файдулі, фай,

Так ся б'є в нас пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай.

Якусь хвилину Попельський аплодував акордеоністові. Хоч робив це заголосно, той не виявив найменшої вдячності. Поліцейський повісив пальто на спинці вільного стільця біля столика, поправив чорного піджака й такого ж метелика, а тоді сів, не знімаючи котелка. Руки обпер на столі, як і трійко чоловіків, а тоді раптом випростував їх убік, скидаючи зі столу лікті двох із них. Ті відсунулися від столу, приготувавшись до нападу. Третій, що сидів навпроти Попельського, махнув заспокійливо рукою.

— Ви що, добрих манер не знаєте, хлопці? — спитав Попельський і з жахом помітив, що забруднив собі рукав піджака якоюсь рідиною, що розтеклася на столі. — Не можна так розсідатися! — Він полегшено зітхнув, побачивши, що перед чоловіками стоять рештки горілки, яка не плямує «мундира й честі», як казав колись його дядько, покійний уже австрійський офіцер.

— Спокійно, вар’яти, — проказав той, що сидів навпроти комісара. — Він тілько стругає фуня![7] Такий бардзо фунястий паняґа![8]

— Пане старший! — Попельський був уже в кращому настрої й голосно клацнув пальцями. — Пане старший! Свинячу відбивну, огірки й чвертку! Але дивися, не наплюй під м’ясо, — засміявся він, ляснувши долонею об стіл, — бо я їстиму із цими хлопцями!

— Ми ни голодні, — відповів той, що сидів праворуч від Попельського.

— Тихо, курва, — просичав до нього Попельський і міцно схопив за плече. — Я ж тобі жерти не дам, але він, — кинув поглядом на кельнера, що виходив з-за шинквасу, — не мусить про те знати й тоді мені не наплює! Дзьонсло, — звернувся він до того, що навпроти. — Заспокой своїх кумплів, щоб мені тут не втручалися!

Напомаджений кельнер, убраний у заплямлений смокінг і сорочку без комірця, підійшов до столика й кілька разів мазнув по ньому шматою, яка, здавалося, приросла до його руки. Поставив перед Попельським невелику пляшку з наклейкою «Чиста монопольна», чарку й тарілку з булкою, холодною відбивною й чотирма квашеними огірками. А потім підсунув на стільниці серветки.

— Платити наперед, — похмуро буркнув кельнер.

— Пане старший! — гукнув Попельський, подаючи йому котелок і злотого. — А чарки для моїх друзів?

Кельнер подякував за щедрі чайові й подався за шинквас, немовби не почувши запитання. Повісив котелок Попельського на гачку й почав витирати стійку. Чоловік, якого комісар назвав «Дзьонсло» озвався, і його гучний голос загримів у тиші.

— Без образ, пане кумісаре, але ми з пуліцаями штами ни тримаємо[9]. Ми ни хатраки[10]. Їсти разом ни будемо. Ані я, ані Валерка, ані Альфоник. Ми ни шпиги. Щось пан хтів від мене. Ну, то слухаю. А Валерка й Альфоник будут нас слухали.

Попельський знав про звичай мати свідка під час неформальних розмов поліцейських із представниками злочинного світу. Такі розмови завжди відбувалися в переповнених кнайпах, а свідками були найтупіші й найпринциповіші бандити, які ніколи не брехали своїм і бурхливо реагували, якщо хтось звинувачував їх у шахрайстві. Вони гарантували, що злочинець не є поліцейським шпигом, і всі їм вірили.

— Ну, гаразд, — комісар глянув на спухлі прищаві пики навколо. — Але свідками повинні бути лише ці двоє громадян. — Він раптово підвівся, роззирнувся й гаркнув: — А не вся кнайпа! Ну?! Морди в тарілки!

Осудливе бурмотіння й сичання прокотилося задимленим залом. Попельський усівся й витяг з кишеньки жилета срібного годинника. Відкрив його й перевірив годину. Його організм, як завжди, близько сьомої надсилав сигнал, що час пообідати. Комісар настромив відбивну на виделку й спершу ретельно її оглянув, а тоді відкусив добрячий кавалок. Їжа в кнайпах слугувала лише для однієї мети — підкреслити смак горілки. Кухар і бармен в одній особі, який у «Морському гроті» розставляв на шинквасі яйця під майонезом, холодну ковбасу з такою ж холодною капустою, оселедці, смажену свинину й квашені огірки, анітрохи не дбав про здорове харчування. Ні, він хотів лише зробити приємнішим споживання алкоголю, хоча багато хто із присутніх цього не розуміли й пили без будь-якої закуски. Ці виставлені на шинквасі під скляними покришками завжди несвіжі наїдки, викликали в Попельського асоціації з дівчатами на Містках. Тамтешні повії теж були вже не першої свіжості й охочих на них бракувало.

Комісар налив собі чарку горілки, вихилив її й закусив огірком. За хвилину на його зубах захрумтіла відбивна в сухарях. Він обожнював страви в дешевих кнайпах, хоч інколи вони загрожували розладом шлунка. Довго не ковтав їжу, щоб відчути смак м’яса. Перехилив наступну чарку й роззирнувся залою. Навколо панував галас, хоч і не такий гучний, як тоді, коли він тут з’явився. Злодії й бандити не можуть тепер обговорювати свої щоденні справи, весело подумав він. Відкусив піввідбивної й цього разу пожадливо проковтнув. Витер рота серветкою. Витяг портсигар і закурив «Єгипетські». Він не пригощав своїх сусідів, бо знав, як вони відреагують.

— То я тобі скажу, Дзьонсло, чого я до тебе прийшов. Може щось знаєш про напад на ту стару жидівку на вулиці Ґенсій? — він пильно подивився на чоловіка, що сидів vis-a-vis. — То не був звичайний кишеньковий злодій. Хтось пограбував її й побив.

— Я ніц про те ни знаю. Але знаю щось інше…

— А що?

— То вас, пане кумісаре, засмутить, — Дзьонсло закурив свою самокрутку. — Йдеться про вашу доньцю. Вона є в недоброму товаристві.

Коли Едвард Попельський відчував, що хтось має намір сказати погане про сімнадцятирічну Риту, він умикав особливий захисний механізм. Миттєво перед його очима виникала сценка із середини двадцятих років. Спокійний вечір, місто під товстою сніговою периною, вечірня служба Божа в костелі святої Марії Маґдалини біля бібліотеки Баворовських. Він стоїть у натовпі із трирічною Ритою. Радіє, що дитина на диво спокійна, що дівчинка не гасає по всьому костелі й не галасує, наражаючи його на осудливі погляди старих, наче смертний гріх, пань, як колись сказав про них Болеслав Прус. Він уже не сердиться на малу за те, що вона не відповідає під час меси латиною, чого він її нещодавно вчив, що не співає колядок, хоч вони з Леокадією прохали її про це під час останнього святвечора. Він щасливий, незважаючи на дошкульне похмілля після новорічної забави, бо Рита стоїть чемно й навіть не вимагає, аби її посадили на лаві. І тоді лине колядка «Тиха ніч», яку він завжди співав Риті перед сном, протягом усього року, незалежно від того, чи то був Великий піст, Різдвяний піст чи Великдень. Це була улюблена пісня малої. І зараз, коли органіст виграває прегарне «спочиваа-ає в ти-и-ихім сні», Попельський відчуває, як дівчинка притуляється до нього. За мить вона опиняється на батьківських руках і притискається розпашілою щічкою до його свіжопоголеного обличчя… Не співає, не пустує й цілує батька в мокру від сліз щоку.

Коли Попельський згадував той вечір, він був готовий пробачити доньці все, навіть те, що вона матиме п’ять двійок за семестр, причому одну з латини, отриману за власним бажанням у вчителя з янгольським серцем, доброго знайомого її батька. Ця мить з минулого, одна з найкращих у його житті, давала йому можливість приготуватися до захисту. Коли він сподівався якогось нападу на Риту, то завжди пригадував собі цю сцену. Цей спомин був для нього, наче щит. Одначе досі претензії висловлювали вчителі, репетитори, гімназійний катехит або ж продавчиня з поблизької крамнички колоніальних товарів, якій Рита могла щось неввічливо відповісти. І тоді він знову пригадував давню картину. Відкидав звинувачення, виправдовував доньку, робив неможливими будь-які домисли. Зараз ця картина з’явилася знову, але вона була тьмяною, спотвореною, ледь помітною, наче в імлі. Мала Рита в цьому новому спогаді не цілувала батька. Вона наблизилася до його обличчя, щоб боляче вкусити. Те, що він почув, не було звичайним звинуваченням, яких Попельський досить наслухався за останні роки. Ці слова вимовив Фелек Дзьонсло, грізний бандит, якого підозрювали в тому, що він утопив свою нешлюбну дитину в нужнику.

Попельський відчув, як поголеною головою спливають струмочки поту й глянув на чоловіків, що сиділи круж столу. Ті зловтішно всміхалися. Вони знали те саме, що й Дзьонсло й задоволено споглядали, як Лиссий витирає серветкою голову й червоніє.

— Ну, то розповідай, Дзьонсло, — Попельський відсунув від себе тарілку з недоїденою відбивною. — Усе по черзі.

— Я розкажу все, як на сповіді, — Дзьонсло глянув на Валерка й Альфонка, а ті кивнули головами. — То було в четвер. Ми собі фест[11] випили, а надвечір тра було похмелитись. Як переп’єш, то тра клин клином вибивати, нє? Клин клином, — і батяр зареготав, а двійко кумплів вторували йому. — Файно. Ну, то гуляємо до Вацьки на Замарстинівську, бо вуна на борг дає. А там горілка сі лєє. Сидять троє силачів із цирку, ну, з того, шо на свята вистави мав, а з ними дві біні[12], йой, перепрошую, дві панни. Намальовані, аліґанцко[13] вбрані. А за ширмою сміхи, писки, крики… Ну, кажи, Альфонку, добре я повідаю?

— Силач шурував там дзюню[14], жи фест, — буркнув Альфоник.

— Ідна з тих панночок, — повільно проказав Дзьонсло, — рихтиґ[15] при столі, не за ширмов, то була рідна доньця пана кумісара.

Запанувала мовчанка. Бандити, усміхаючись, дивилися на Попельського. Йому здавалося, що всі навколо здіймають догори чарки й п’ють за здоров’я розпусної сімнадцятирічної Рити. Налив собі третю чарку, спорожнивши пляшку. Пив маленькими ковтками. Комісар хотів, щоб горілка пекла його, щоб ця палюча рідина, яка дерла горло, була наче кара за всі провини, що їх він припустився як батько. Закурив чергову цигарку, хоч попередню докурив лише до половини. У роті з’явився квасний присмак, ніби він хильнув оцту. І тоді Попельський відчув сморід. Відсунувся від столу, підніс свічку й глянув на черевик. На ньому налипла смердюча грудка. Він не витер добре підошву. То було гівно. Повільно відставив напівпорожню чарку й старанно повитирав серветкою мокрі кола на стільниці. І тоді завдав удару через стіл.

Почувся легенький хрускіт, і Попельський побачив кров, що хлюпнула на стіл, і тарілку з рештками відбивної. Валерко й Альфоник відскочили від столу й сягнули до кишень. Комісар навіть не глянув на них. Схопив Фелька Дзьонсла за чуприну, притис його пикою до столу й усією вагою наліг тому на голову. Якщо не зламав йому носа раніше, то без сумніву зробив це зараз. Фелек навіть не застогнав. Він тихо лежав на столі, а навколо його голови повільно розпливалася кров. Ураз бандит відчув біля себе горілчаний подих комісара.

— А тепер скажи, що то все брехня, — просичав Попельський. — Скажи, що це неправда. Що там не було моєї дочки з тими циркачами. Скажи, щоб усі почули.

Незважаючи на бійку, думки комісара прояснилися. Він уже міг передбачити, що станеться далі. Знав, що від Фелька нічого не почує. Бо він не взяв до уваги одне: Фелек Дзьонсло був справжнім батяром, який ніколи не відмовлявся від того, що сказав раніше при свідках. Попельський міг зараз задушити його, але не почув би заперечення вже сказаного. То була справа честі. У свою чергу, комісар теж не міг зараз вийти із кнайпи, бо втратив би в цих людей будь-яку повагу. Це теж було справою честі.

Комісар ухопив Фелька за комір і потяг за собою до виходу. Той, не опираючись, піднімався сходами. Попельський тримав його подалі від себе, намагаючись не забруднити кров’ю свого костюма. Його супроводжували сповнені ненависті погляди. У цьому не було нічого дивного. Сьогодні він принизив усіх цих бандитів, бо ті не могли допомогти товаришеві, на якого підступно напав недоторканний Лиссий.

Опинившись на подвір’ї, Попельський схопив Фелька за горло й притис до стіни кнайпи.

— У четвер ти напився до непритомності, так? — він навмисне заговорив літературною мовою, яку батяри зневажливо називали «фунястою».

— Ну, — підтвердив Дзьонсло, шморгнувши носом.

— Так сильно, що проспав увесь день і прокинувся лише пізно вночі, так?

— Нє, — прохрипів батяр. — Ни була ніч, то був вечір.

— Було темно, чи ні?

— Було.

— То це могла бути ніч? У тебе не було годинника, і ти побачив, що темно. Могла бути ніч, чи ні?

— Могла.

— Це була ніч, — гучний голос Попельського пролунав у колодязі подвір’я. — Була ніч, а моя дочка вночі завжди вдома! Вдома!!! — гаркнув він до якоїсь жінки, що вихилилася з вікна. — Комісар обернувся до Фелька, який утирав носа рукавом піджака. — Йди до кнайпи й принеси мені котелок і пальто.

Коли Фелек зник, Попельський підійшов до мішка, що лежав у сінях. Витираючи об нього черевика, він роздумував про наслідки сьогоднішньої сутички. По-перше, він був упевнений, що бандит брехав, аби прилюдно його зганьбити. По-друге, він розумів, що витягаючи Дзьонсла надвір, посіяв серед батярів сумнів. Тепер вони думатимуть, чи Фелек на подвір’ї розколовся, чи ні? Відмовився від своїх слів, чи ні? Між ними з’явиться тріщина, а тих поліцейських, які руйнують споконвічну батярську солідарність, бандити ненавидять найдужче.

Дзьонсло вийшов надвір, подав Попельському пальто й котелок. Комісар зазирнув у нього, аби перевірити, чи не плюнув хто досередини його чудового головного убору. Там не було харкотиння, зате лежало свиняче вухо, пробите гвіздком. Воно означало шпигуна й ще поліцейського. А гвіздок був свідченням однозначним.

— Скажи, Фельку, усім, — наблизився він до спухлого носа батяра, — що я не боюся, але за пересторогу дякую. І наступного разу я прийду сюди з бутлем гасу й усіх вас спалю. — Він принюхався. — Від тебе смердить. Мийся частіше, нехлюю, не будь свинею. У хліві ти ночуєш, чи що?

І враз відчув біль у грудях і судоми за грудиною. Це не був серцевий напад. Це була думка про Риту, яка сиділа серед циркових атлетів, бандитів і курв. Курила цигарки? Пила горілку? Пішла за ширму? Її ніжні ніздрі вдихали сморід таких, як Дзьонсло? Неможливо, подумав він, адже цей нікчемник усе заперечив! Сказав, що прокинувся пізно вночі, а Рита не провела ще, слава Богу, жодної ночі поза домом!

Комісар полегшено зітхнув, надяг пальто й котелок. Рушив через тісне, темне подвір’я, супроводжуваний поглядом Фелька Дзьонсла. Навіть кивнув йому головою. Він зрозумів бандитське повідомлення. Врешті-решт, це була справа честі.


Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

десята година вечора

Рита Попельська, уже переодягнена в піжаму й халат, сиділа у своїй кімнаті біля письмового столу. Яскраве світло з-під зеленого абажура спадало на порозкидані книжки й зошити. Освітлювало підручник із вправами з латини, невеличкого зошита з латинськими словами й шкільне видання Цицеронових промов із примітками й коментарями. Поруч валявся підручник із тригонометрії, циркуль і трикутник. Лампа осявала також відкриту шухляду, де лежали два аркуші, списані круглим дівочим почерком. Від них линув ледь чутний запах парфумів. То був лист від її подруги, Ядзі Вайхендлер. Усю свою увагу Рита зосередила на змісті цього листа, якого перечитувала вже всоте. Із кожним разом її занепокоєння зростало.

Я переконана, кохана Рито, що коли ми виходили в четвер увечері з того жахливого місця на Замарстинові, то нас бачив знайомий мого батька, асенізатор Шковрон, який часто замовляє в нас кашкети. Він їхав екіпажем, здається, був трохи напідпитку, але він нас бачив. Я боюся, що він може про все розповісти моєму батькові. Ти неодмінно мусиш поговорити з панною Дескур, ублагати її (може, навіть підкупити, бррр… як це жахливо!), щоб вона присягнулася Твоєму татові, що ти була в четвер у неї на уроці! У мене вже є алібі. Тичка, якщо там щось, підтвердить, що я допомагала їй із французькою, за це вона отримала від мене цілу купу тістечок від Залевського. Зрештою, вона їх їсть потайки, бо що б вона сказала своїй мамі? Звідки в такої бідачки, як Тичка, гроші на тістечка від Залевського? Якщо тільки Твоїй Ганні можна довіритися, то все скінчиться добре. Визнай, люба Рито, що воно було того варте! Такого світу й таких людей ми ще не бачили! То було щось справді незнане!

Рита знову замислилася над небезпекою з боку служниці, Ганни Півтораніс. Ні, заперечливо хитнула головою, ця порядна жінка нас не викаже! Вона мене занадто любить і пам’ятає змалечку! Я стільки разів звірялася їй! Ні, вона не скаже таткові, що я пішла до цирку, та ще й без гімназійної форми! А тітка? Але ж її не було. Вона ходила грати в бриджа до асесора Станьчака. А в цирку? Що ж… Може, хтось нас і бачив, але ми ж перед тим добряче намалювалися, нафарбували губи, аж та стара корова з першого ряду сплюнула, побачивши нас, бо подумала, що ми повії! Ніхто напевне не здогадається, що ці дві молоді нафарбовані жінки, то насправді учениці з гімназії Королеви Ядвіґи! Усе було би так добре, якби не той клятий асенізатор! Але може, він був п’яний, і нічого не пригадує?

Вона здригнулася, коли почула, як у передпокої відчиняють ключем двері. Швиденько присунулася до столу, закриваючи шухляду. Так, напевне вже по десятій, і тато повернувся.

З передпокою почулися знайомі звуки. Тітка радісно привіталася з батьком. Так радісно, що аж нудить. Завжди одне й те саме! «Едварде! За тобою можна годинника перевіряти! Ганна вже спить, але я залишила для тебе вечерю. Вип’єш чаю? Він ще гарячий. А може, розігріти тобі печеню?» І знову жартівлива суперечка тітки й батька. Він удавано сердиться на її російський звичай ставити самовар, а вона, задоволена й весела, критикує австрійську вимову батька. Він зараз переодягнеться в домашню куртку, зніме метелика, прийде до Ритиної кімнати, поцілує її в маківку й запитає, як було в школі, а вона, як завжди, відповість: «Усе добре, татку!» А потім татко, задоволений, що виконав батьківський обов’язок і присвятив їй аж цілу хвилину свого робочого дня, сяде з тіткою Льодзею у вітальні й почне розмовляти німецькою, аби вона, Рита, не зрозуміла, про що йдеться. Певне, розповідатиме про якісь жахливі історії, що трапилися в передмісті, не відаючи, що його дочка теж знайома із цими таємничими й зловісними місцями! І щомиті будуть виголошувати ці кляті латинські прислів’я!

Ритині припущення справдилися лише почасти. Батько справді трохи попередражнювався з тіткою Льодзею, але це тривало недовго, і за хвилину він зайшов до кімнати доньки, переодягнений у домашню куртку. Але він не поцілував Риту, і не запитав, що було сьогодні в школі.

— Здрастуй, Рито, — промовив він, сідаючи на стільці.

— Добрий вечір, татку, — відповіла дівчина, трохи занепокоєна його незвичною поведінкою.

Якусь мить батько дивився на неї дивним поглядом, а тоді почав приглядатися до різних дрібничок у її кімнаті: до фотознімків кінозірок, плюшевого ведмедика, якого вона отримала під ялинку, коли їй було три рочки, і якого відтоді палко любила, до засушених квітів, що висіли на ручках шухлядок, мушель, зібраних на пляжі у Вєлькєй Всі, коробочки від цукерок, де вона зберігала картки із цитатами. Його лиса голова нагадувала їй довбешку силача, який кілька днів тому так нею захоплювався. Але в батька не було таких спотворених вух, як у того. Рита глянула на його руку, яку прикрашав перстень-печатка з якимсь кабалістичним знаком. У батька не було таких могутніх і брудних рук, як у того. Татові руки були міцні, доглянуті, з ледь опуклими нігтями. Це спостереження викликало в неї якесь тепле почуття. Вона підвелася, підійшла до батька й мовчки поцілувала його в чоло. Почула запах алкоголю, одеколону й тютюну. Повернувшись на місце, помітила, як змінився вираз його обличчя.

— Нині я був на зборах Польського філологічного товариства, — тихо проказав батько. — І зустрів там професора Седлачека.

— А, Клавдія Сліпого! — Рита ляснула себе по лобі. Вона постійно забувала прізвище викладача латини, який своїм прізвиськом завдячував звичці знімати окуляри й придивлятися короткозорими очима до сміхотливих панночок.

— Матимеш за семестр двійку з латини в не занадто вимогливого вчителя! Може, поясниш мені це?

— Не переживайте так, татусю! — Рита стиснула олівець своїми дрібними гарненькими зубками. — Я неодмінно виправлюся наступного семестру. Просто я ненавиджу ці нудні вправи, які треба перекладати латиною! Краще вже Цицерон! О, подивіться, татку! От, наприклад, цей дурний лист від Броніслава до Станіслава.

Вона підвелася, узяла книжку однією рукою, а другу піднесла догори, наче римський оратор, і почала декламувати:

— Любий Станіславе! — Рита закотила очі під стелю. — Ми були в Італії з нашим любим учителем. Ах, як там було чудово! — Але ж це така дурня, що аж зуби болять!

Рита урвала й дзвінко розсміялася. Попельський подумки визнавав, що вправи в цьому підручнику звучать претензійно й пихато. Глянув на доньку, яка все ще стояла в ораторській позі. Вона успадкувала акторський талант від матері, подумав комісар, їй треба грати в театрі, а не перекладати текстики про Броніслава та Станіслава. Професор Седлачек скаржився, що Рита передражнювала його, коли він писав на дошці латинські прислів’я, і йому довелося суворо покарати її, опитуючи з consecutio temporum[16]. Ганебне незнання послідовності часів виявилося відразу, він мусив поставити їй двійку, яка визначила оцінку за семестр. Попельський уявив собі, як Седлачек постукує пожовклим від нікотину пальцем у написане на дошці Errare humanum est[17] і скрипучим голосом, ледь затинаючись, аналізує цю максиму, наводячи відповідні давньоримські ехеmplа.[18] Раптом пригадав собі, з яким завзяттям Рита вчилася, коли багато років тому він сам почав навчати її латини недільними вечорами. Він пам’ятав, як мала підкреслювала хвилястими лініями прислів’я, яка була щаслива, коли за гарне відмінювання батько частував її пряниками! А він потім усе занехаяв. Волів читати газети, а не присвячувати увагу доньці. Часом лікував пивом похмілля. Це все його провина! Його!

Він зціпив зуби й підійшов до Рити. Поцілував її в маківку. Відчув той самий запах її темного волосся, як і багато років тому, коли, як йому здавалося, винагороджував доньку поцілунком за гарне відмінювання, або коли та дражнилася за столом: Primumphilosophari, deinde edere.[19] Стиснув зуби ще міцніше й вийшов з доньчиної кімнати, чуючи за спиною її «на добраніч, татку!»


Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

пів на одинадцяту вечора

Леокадія Тхожницька перестала розкладати пасьянс, коли Едвард скінчив розповідати їй про свою зустріч із личаківськими батярами. Вона слухала його уважно й розуміла все, хоча й не любила німецької, воліючи понад усе французьку. Едвардова німецька була такою багатою й вишуканою, що вона слухала її завжди з великою приємністю, яку зараз затьмарила сумна оповідь. Пасьянс «галерник» у Леокадії не розкладався, як, зрештою, завжди. Вона відклала карти й глянула на кузена.

— Послухай, Едварде, — мовила вона, старанно добираючи німецькі слова. — Ти не знаєш дівчат і ніколи не був сімнадцятирічною панночкою. А я була. І мені все було цікаво, як і Риті. Я тобі щось розкажу. Це було в Станіславові. Я була тоді на рік молодша за Риту. Пригадую, як я втекла крадькома вночі, щоб крізь вікно в ресторані Мікулика на Вірменській подивитися на гусарів, які пили там вино. Вони здавалися такими гарними, коли вдень марширували Сапєжинською! Один з них вийшов на подвір’я, щоб відлити. — Леокадія вжила грубе слово, яке вважалося непристойним у вустах дами. — І побачив мене біля вікна. І запросив до столу, пропонуючи з’їсти тістечко й потанцювати. А я погодилася, хоча була вже майже друга година ночі, а гусари були п’яні й дуже збуджені. А знаєш, чому я погодилася? — Леокадія повільно складала карти. — Бо я гадала, що справді лише їстиму тістечка й танцюватиму. Я повірила, забувши, що в Мікулика о цій порі вже не буває тістечок! Цей гусар так мені сподобався, що я повірила в тістечка!

— І що було далі? — Едвард запитав це з певним занепокоєнням.

— Звісно, жодних тістечок я не їла, — усміхнулася Леокадія. — І не танцювала. І якби не Мікулик та його син, то мене б там збезчестили. Пізніше я не могла повірити жодному чоловікові, і може, тому… я нині сама. Ні, пробач, з вами, з Ритою, з тобою, з Ганною… Не переживай, — промовила вона за мить заспокійливим тоном. — Коли в четвер я повернулася після бриджу від асесора Станьчака, Рита була вже вдома. У неї були сліди помади на губах, але мені здається, що вона лише бавилася. Я наказала їй витерти помаду, кажучи, що ти розгніваєшся. Вона витерла й потім ми довго розмовляли. Рита була дуже лагідна, а ти ж знаєш, що це з нею нечасто буває. Сміялася й пустувала. Так не поводиться сімнадцятирічна дівчина з порядної родини, яка, пробач за міцне слівце, вийшла з кубла смердючого батяра.

— То Рита теж повірила в тістечка? — замислено спитав Попельський і, трохи заспокоївшись, погладив свою іспанську борідку, яку Льодзя називала «татарською». — Кому? Бандитам?

— О Боже, Едварде… — Леокадія підвелася й почала ходити по кімнаті. Одягнена в синю сукню з білим комірцем, вона скидалася на вчительку з пансіону. Кузина говорила виразно, наче досвідчений педагог. — Разом із Ганною й своєю подругою Ядзею Вайхендлер Рита вийшла із квартири…

— Мені вже давно не подобається ця жидівка… — буркнув Попельський. — Ця подружка…

— Якраз навпаки, — Леокадія засміялася. — Тобі завжди подобалися жінки жидівської зовнішності. Ти що, старієш? Але слухай, що я тобі скажу й не перебивай мене! Наша побожна Ганна пішла до церкви, а дівчата до цирку. Напевне так і було! їм було цікаво нафарбуватися десь потайки, у якомусь під’їзді! По-перше, ніхто їх не впізнає, по-друге, вони відчують себе дорослими! Може, навіть, тільки не нервуй, Едварде, закурили цигарки й закашлялися, бідолашки! Сіли в цирку. Чи багато треба, щоб до них підсів якийсь жевжик, такий собі донжуан з Мостиськ? Може, це власне й був той атлет, який помітив здивування в їхніх очах? І запросив їх на тістечка до кондитерської? Але кондитерська виявилася якоюсь забігайлівкою, де збираються батяри. Тільки й того! А той батяр, який тобі все це нині розповідав, купував горілку й не знав, що далі сталося з дівчатами! А з ними нічого не трапилося! Вийшли, утекли, може, за них заступилася власниця кнайпи, так як за мене колись Мікулик? От і все, Едварде! Рита, розмовляючи зі мною, була дуже весела. Повір мені, ніхто її не збезчестив! Дівчина, що втратила честь, поводиться інакше!

І тоді задзеленчав телефон. Попельський сягнистим кроком рушив до передпокою й підніс слухавку.

— Попельський слухає, — промовив він усе ще німецькою й відразу зніяковів. Хотів те саме повторити польською, але не встиг.

— Як приємно, що пан комісар чекав на мій дзвінок і відразу заговорив німецькою, — озвався щонайщирішою німецькою мовою захриплий бас. — Отже, вам передали інформацію, що я до вас телефонуватиму? У львівській дирекції поліції, куди я сьогодні звернувся, мені сказали, що найкраще буде, якщо я подзвоню до вас десь об одинадцятій вечора. Перепрошую, я не відрекомендувався. Кримінальний директор Ебергард Мокк з управління поліції в Бреслау.


Львів, середа 13 січня 1937 року,

друга година пополудні

Начальник слідчого відділу, підінспектор Маріан Зубик, не любив комісара Едварда Попельського з кількох причин. Особа підлеглого нагадувала Зубикові про його власні помилки й недоліки. Вишукані манери, таємничий перстень-печатка дратували Зубика, який мав схильність одягатися й поводитися по-простому. Взагалі-то він чував, що Попельський буває різкий і грубий наче візник, але сам із цим ніколи не зіштовхувався. Комісар вивчав математику, яку не завершив, а потім філологію у Відні, і його знання лише підкреслювали неповну освіту Зубика. Пана начальника вигнали з хирівської гімназії після шостого класу саме через латину, якою його підлеглий хизувався аж занадто. Бездоганна, хоча й дещо франтувата елегантність комісара нагадувала Зубикові про його стоптані, рідко чищені черевики й затісний костюм. Його дратувала навіть демонстративність, з якою Попельський гладко голив свою голову, тоді як він розпачливо намагався приховати лисину, зачісуючи волосся набік. А зараз, коли Попельський доповідав йому про свою розмову з тим німецьким поліцейським із Бреслау, він дратував його своїми окулярами, такими темними, що за їх скельцями не було видно очей. Зубик кілька разів хотів поставити свого підлеглого на місце, але той завжди уникав покарання. Працював, коли хотів, у робочий час ходив на батьківські збори, залагоджував інші особисті справи й, незважаючи на це, користувався прихильністю самого шефа, коменданта Владислава Гоздзевського!

— То й що, пане Попельський? — пробурчав Зубик. — Чого ви замовкли?

— Чи можна попросити вас заслонити вікно? — Попельський занепокоєно вдивлявся в яскраві промені січневого сонця, які щедро осявали будинок бібліотеки Політехніки, помітний з вікна комендатури поліції. — Вам відомо, що це мені шкодить.

— Я згоден, — Зубик підписав якийсь принесений секретаркою документ і невдоволено глянув на Попельського, котрий заслоняв вікно. — Ну, то що там далі з тим кримінальним директором, як там його?

— Мокк.

— То що ж було далі, звідки пан Мокк уже знав, що цей псевдопедераст приїхав з тією замордованою зі Львова до Бреслау?

— Мокк поїхав до Хебзя на кордон і знайшов митників, які працювали в новорічну ніч. Один з них зізнався, що того дня він перевіряв паспорт дівчини, яка мала квиток зі Львова до Бреслау. Дівчина їхала в салон-вагоні разом із, як дещо іронічно висловився мій співрозмовник, дуже вродливим хлопцем, якого, зрештою митник добре знав з вигляду.

— Німецький митник добре знав з вигляду польського хлопця зі Львова? — здивовано запитав Зубик, обтинаючи сигару.

— Я не сказав, що хлопець був зі Львова, але у вас прекрасна інтуїція. — Попельський зручно вмостився на кріслі й усміхнувся кутиками вуст. — Атож, він знав його з вигляду, бо цей хлопець зі Львова кілька разів на рік їздив до Бреслау. Завжди в салон-вагоні. Із дівчиною їхав уперше. Зазвичай його супроводжували німці, набагато старші за нього чоловіки, які сідали до вагона на кордоні, у Хебзі. Мокк опитав і залізничників. Один із них добре пам’ятав цього пасажира, бо той зазвичай повертався до Львова тим самим потягом, яким прибував до Бреслау. На зворотній дорозі його вже ніхто не супроводжував. Оскільки цей потяг виїжджає рано-вранці наступного дня, то цей хлопець ночував у Бреслау, а тоді повертався. За описами німців, він схожий на цигана…

— Та що там ті німці знають?! Це міг бути циган, вірменин, грузин, жид… Але ж він, той циган, має якесь прізвище? Вам цей прусак не сказав? — Зубик струсив попіл до великої попільнички.

— Так. Митники записували його у своїх паперах… Із жахливими, зрештою, помилками.

— Ну, то як його звуть?

— Його звати Альфонс Трембащикевич…

— Воно й не дивно, що з помилками… Дивне прізвище, як на цигана… То що, пане Попельський? У нас є такий Трембащкевич?

— Перепрошую, Трембащикевич. Я перевірив це вчора в нашій картотеці й у відділі реєстрації громадян. — Попельський кашлянув. Він ненавидів сигари «Патрія», які курив Зубик. — Людини з таким прізвищем немає. Учора я надіслав телеграму до Варшави. І ось відповідь, яку щойно мені принесла чарівна панна Зося.

Він поклав телеграму на стіл перед Зубиком. Той довго вчитувався в один-єдиний рядок тексту.

— Зрозуміло, — він зняв окуляри й замислено проказав: «У всій Польщі є лише один Альфонс Трембащикевич… Кравець у Познані…»

— Це фальшивий паспорт, пане інспекторе, саме так я й сказав Моккові вчора по телефону. Бо він лише просив мене встановити прізвище. Але потім відразу попросив мене розшукати у Львові педераста із циганською зовнішністю. І тоді мене наче щось шпигонуло. У мене гарна інтуїція, як і у вас, пане інспекторе. Я сказав йому, що не буду нікого шукати, якщо він не розповість мені, у чому справа. Мокк довго відмовчувався, але врешті-решт розповів. Дівчину, яка їхала з тим циганом, було жорстоко вбито. Її звали Анна, так вона була зареєстрована в готелі…

— Гарні в тій Німеччині порядки, — засопів Зубик. — До реєстраційної книги записують самі імена… Ну й ну!

— Цей готель — то якесь кубло, закамуфльований бордель, пане інспекторе. А зараз сидіть і тримайтеся, бо те, що я скажу, буде…

— Та гаразд уже! Кажіть! — Зубик вирішив не чекати, доки Попельський використає якийсь вишуканий прикметник.

— Дівчину зґвалтували й відгризли, видерли їй щоку! До зґвалтування вона була незайманою.

— Холера ясна! — Зубик не витримав і вилаявся при підлеглому, чого ніколи досі не робив. — І це теж трапилося в готелі…

— Атож, це схоже на справу Мінотавра, — мовив Попельський і замовк. У кабінеті начальника запала тиша. Попельський зняв окуляри, похукав на скельця й протер їх білим носовичком із вигаптуваною Льодзею таємничою монограмою, такою самою, як і на персні-печатці. Зубик відсунувся від столу й заклав руки за потилицю. За вікном дзеленчав трамвай, сигара дотлівала в попільничці.

Обоє добре пам’ятали справу дворічної давнини, про яку писали всі польські газети. Її так і не було розкрито, і через те львівська поліція мала пляму на репутації. Улітку 1935 року протягом кількох днів було знайдено трупи двох зґвалтованих дівчат. Обидві мали погризені обличчя. Одній було шістнадцять, іншій — вісімнадцять років. Одну знайдено в готелі «Європа» в Дрогобичі, іншу — у готелі Френкеля в Мостиськах. В обох випадках дівчат реєстрували на підставі поданих ними прізвищ, і ніхто не звернув на це уваги. Панни стверджували, що запізнилися на потяг і повинні переночувати. Обидва прізвища були вигаданими. Ніхто не впізнав жертв, хоча університетський судовий медик, доктор Іван Підгірний, надзвичайно ретельно реконструював їхні обличчя. Дівчат поховали державним коштом. Протягом півроку львівська поліція, уклавши таємну угоду з батярами, розшукувала Мінотавра, чиє прізвисько вигадав не хто інший, як сам Попельський. Усі вистежували потвору, що гризе й ґвалтує дівчат. Та комісарові не допомогли навіть гіпнотичні сеанси і ясновидець. Усі зусилля виявилися марними.

— То й що? — Зубик урвав мовчанку й роздушив сигару, яка зараз нагадувала Попельському величезного розчавленого таргана.

— То я й сказав Моккові, що це наша справа, і попросив його, щоб він переслав мені всі документи.

— А він?

— А він, — усміхнувся Попельський, — повівся точнісінько так, як і я на його місці.

— Тобто?

— Сказав мені, щоб я забув про цю розмову й забирався під три чорти.

Зубик підірвався зі стільця й почав кружляти навколо столу, наче поранений звір. Його обличчя швидко червоніло, а шия надималася.

— Що він собі думає, цей прусак! — гаркнув він. — Це моя справа! Це наша справа! — начальник підніс слухавку. — Панно Зосю, домовтеся для мене про телефонну розмову з комендантом, і якомога швидше! А ви, — звернувся до Попельського, — напишіть службову записку про цю розмову! Дуже докладну! По-польськи. І перекладіть те, що він вам сказав насамкінець. Щоб ви забиралися, так? Ах ти, швабе!

— Я не можу цього перекласти, — відповів Попельський.

— А то чому? — Зубик розстібнув комірець, а його обличчя, налилося кров’ю.

— Бо це нецензурна лайка, — Попельський знову усміхнувся. — Він сказав мені те саме, що і я б сказав йому, якби опинився на його місці. Перекладаю дослівно: «Пішов ти в дупу, австріяк засраний!»

Зубик стояв як укопаний. Він ще жодного разу не чув, щоб Попельський лаявся. Це так здивувало його, що він аж рота роззявив.

— Пане Попельський, що ви кажете?! Він висловився про вас так вульгарно? Кримінальний директор? Чому він назвав вас австріяком? А ви що відповіли?

— Мабуть, у мене австрійський акцент. Що я відповів? Перекладаю з німецької: «Сам іди в дупу, прусак засраний!»


Бреслау, понеділок 18 січня 1937 року,

сьома година ранку

З віком Мокк прокидався чимраз раніше. Можливо, причина полягала в тому, що він уже не провадив активного нічного життя, як іще два-три роки тому. За настійливою рекомендацією лікаря, пив усе менше алкоголю і вкрай рідко з’являвся в салоні мадам ле Ґеф у «Надслензанському замку» в підбреславському Опперау, де колись щоп’ятниці зазнавав тілесних утіх в обіймах відразу двох дівчат. Тепер він, якщо й зазирав туди, то разів зо три на рік, і частенько виходив звідти, не скориставшись дівочими принадами. Це пояснювалося не лише тим, що його потреби зменшилися, і Мокк уже не збуджувався так, як раніше. Він радше почувався чужим у цьому розкішному борделі. Кілька років тому, коли він був великою шишкою з управління поліції, його там сердечно вітали, а панянки, яких обирав, пристрасно віддавалися своїй роботі, та ще й безугавно вихваляли його, захоплюючись Мокковою культурністю й вишуканими манерами. А він, окрім фахової підготовки, вимагав від них лише одного: уміння грати в шахи. Бо партія в шахи завжди передувала його еротичним фантазіям у «Надслензанському замку». Від мадам він вимагав делікатності й гарантування йому п’ятничними вечорами затишного номера, де можна було їсти, пити, грати в шахи й забути про все на світі в обіймах жриць Іштар[20]. На жаль, усе змінилося, коли він перейшов із кримінальної поліції до Абверу. Збагнувши, що Мокк більше не такий всесильний і могутній, як колись, мадам ле Ґеф перестала бути люб’язною й послужливою. Найвродливіші дівчата чимраз частіше виявлялися зарезервованими для високих чинів СС, а чоловічої снаги капітана не підвищували приховані в стінах віконця, про існування яких він чудово знав. Цей винахід не раз, і не двічі допомагав йому, під час роботи в поліції, затиснути потрібну особу в лещатах шантажу. Тож він вирішив відмовитися від послуг мадам. Жодної постійної коханки в нього теж не було, бо останнім часом Моккові зазвичай траплялися жінки, які кепсько вдавали любовне захоплення, і він це відразу відчував. Капітан не був ідеалістом, і не вірив, що якась двадцяти- чи тридцятирічна жінка закохається в нього. Якщо вірити Платонові, то Мокк саме стояв на порозі старості, але все ще на щось сподівався. Отож він не вів більше такого виснажливого нічного життя, як іще нещодавно, а його пробудження чимраз рідше супроводжувалося похміллям. Прокидався щодня о шостій ранку, прогулювався з улюбленим Арґосом біля старого міського рову, купував «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен», а тоді поглинав удома величезний сніданок і завдяки цьому не відчував голоду аж до вечора.

Шеф Гестапо в Бреслау, непитущий вегетаріанець, кримінальний директор Еріх Краус, не знав, що Мокк аж так змінився. Призначаючи час для зустрічі на сьому годину ранку, не радячись про це із фон Гарденбурґом, він хотів принизити Мокка, якого щиро ненавидів. Зрештою, Мокк платив йому тією ж монетою. Але замість змученого похміллям п’янички з почервонілими очима, гладкого чепуруна, від якого пахло сигарним димом і парфумами численних коханок, перед ним стояв здоровий, щоправда, огрядний, але не занадто чоловік, і від нього віяло морозом, вітром і дорогим одеколоном.

— Будь ласка, не струшуйте попіл у вазон, — писклявий Краусів голос став іще тоншим.

— Перепрошую, Herr SS-Sturmbannfiihrer, — Мокк знущально посміхнувся, знаючи, що завдає відразу двох ударів. — Але у вас немає попільнички.

Краус не дозволив спровокувати себе тим, що Мокк звернувся до нього як до есесівського офіцера, а не прийнятого в поліції «кримінального директора». Він чудово знав, що не переробить цього старого, упертого поліцейського, для якого те, що політична поліція використовувала звання кримінальної поліції, було чимось незрозумілим і ганебним. Другий удар — куріння цигарки всупереч чіткому розпорядженню, що висіло на стіні кабінету, — потрапив у ціль.

— Згасіть цей смердючий недопалок! — верескнув Краус.

— Слухаюсь, — відказав Мокк і тицьнув цигаркою в землю, що заповнювала діжку з великою пальмою.

Краус заклав руки за спину й пройшовся кабінетом, вочевидь заспокоївшись. Зненацька крутнувся на підборах і зупинився перед Мокком, широко розставивши ноги.

— Як там співпраця із кримінальним обер-секретарем Зойффертом?

— Ви мене викликали для того, щоб запитати про вашого Зойфферта?

— А як співпраця з управлінням поліції в Лемберґу? — Краус широко всміхався.

— Адже вам відомо, Herr Sturmbannfiihrer. Зі мною відмовилися співпрацювати.

— Бо ви нагрубіянили їхньому комісарові, — Краус продовжував усміхатися. — Ну, зрештою це добре, капітане Мокку. Немає чого панькатися зі слов’янськими свинями! Ви вчинили, як справжній член НСДАП. Ви ним насправді ще не стали, але мабуть, невдовзі… Га, Мокку?

— Ви полюбляєте недомовки, Herr Sturmbamfiihrer, — Мокк відчув, що Краус починає його дратувати, і вирішив зіграти на великосвітських і розумових комплексах цього плебея. — А точніше, полюбляєте еліпсиси. Ваше запитання «як там співпраця» повинно звучати «як складається співпраця», а оце ваше останнє «мабуть, невдовзі», що власне кажучи, означає? «Мабуть, невдовзі ви ним станете», тобто «членом НСДАП»? А можна висловлюватися не еліптичними фразами, а реченнями з нормальними підметом і присудком?

Краус відвернувся від Мокка й підійшов до столу. Повільно всівся за широкою, блискучою стільницею. Він удавав спокійного, але про його справжній настрій свідчила набрякла жилка на лобі, яка з’явилася відразу після Моккових слів.

— Вам лише здається, що ви підлеглий полковника фон Гарденбурґа, — тихо просичав Краус. — А насправді ніхто не зможе захистити вас від мене. Я викликаю Мокка на сьому ранку, і що я бачу? Він чемненько прибігає. Ґречненько, рівно о сьомій, хоча й напився вчора, потрахався… Ви цілком до мого розпорядження…

— Слід казати «у моєму розпорядженні», Herr Sturmbannfiihrer!

— От і чудово, чудово… — Краус стиснув кулаки. — Із самого ранку такий покірливий… Похмілля, га, Мокку? Похмілля дошкуляє! Та повернімося до справ. Насправді ви мій підлеглий, і ніколи вам від мене не звільнитися. Наприклад… Ага, ось, прошу. — Краус одягнув окуляри й почав переглядати папери в течці на столі. — Атож, тут у мене завдання саме для вас… Ідеальне для вас…

— Цього разу ви перебільшили, пане Краусе, — Мокк не вжив службового звання гестапівця і, завдаючи удару наосліп, виявив, на жаль, своє занепокоєння. — Ви не маєте права давати мені завдання й наказувати. Запросити на нараду, навіть о сьомій ранку — це одне, а от…

— І що? — Краус закрив течку й підсунув її Моккові під ніс. — Ми вже знервовані, еге ж? А подивіться-но сюди, — він кивнув на течку. — Тут для вас наказ, підписаний полковником Райнером фон Гарденбурґом.

Мокк навіть не глянув на течку. Він не збирався справляти Краусові таку приємність.

— Так, Мокку, — Краус знову підвівся й підійшов до вікна. — На декілька тижнів, якщо не місяців, вам доведеться забути про пияцтво, дівчаток і вашу зручну п’ятикімнатну квартирку на Цвінґерпляц… Так… забути про цивілізацію, культуру… Про ваші коники… Так… Якби ви зазирнули до цієї течки, то побачили б листа президента поліції Шмельта до шефа поліції в Лемберзі. У цьому листі є пропозиція співпраці. У тій-таки течці є й відповідь. Нашу пропозицію прийняли…

Мокк продовжував мовчати й не відкривав течку. Це довело Крауса до сказу.

— Ви поїдете, — жилка пульсувала на чолі, — до Лемберґа, щоб знайти там циганського педераста, який через ненависть до німецької родини й німецького народу замордував два тижні тому у «Варшавському дворі» молоду німецьку дівчину, Анну Шмідт.

Остання Краусова спроба виявилася вдалою. Це був нокаут. Кожною клітиною свого тіла Мокк відчував власне безсилля. Найгіршим було не те, що ця тварюка, фон Франкенштайн, як він називав Крауса, розпоряджається його особою, а боягуз і кар’єрист фон Гарденбурґ віддає його в лапи політичної поліції. Найгіршим було те, що розум Мокка зневажили. Йому заборонили думати. Він став тупим знаряддям у руках політичних маніпуляторів, які раптом сказали йому, що земля пласка, і з польки зробили німкеню. Що він братиме участь у всій цій пропагандистській авантюрі. Що стане посланцем, який співатиме гімн Ad maiorem Hitleri gloriam[21].

— Ця замордована дівчина була полькою, — видушив із себе Мокк.

— Ось тут наказ для вас, Мокку, — Краус постукав пальцем по течці. — Підписаний вашим шефом. Цього тижня ви їдете, невідомо наскільки, — тут він вишкірив, усміхаючись, міцні білі зуби, — до дикої країни, де кишить жидами, а вулицями гасають собачі упряжки. До країни варварів, Мокку. Це місце саме для вас. Поїдете туди, розшукаєте циганського педераста й доставите його сюди. Полякам відрекомендуєтеся своїм поліцейським, а не військовим званням. Вони не повинні знати, що ви працюєте в розвідці. Це все, Мокку. Про деталі поїздки поговорите з Гарденбурґом.

Мокк підвівся, закурив і сперся долонями на Краусів стіл. Не витягаючи цигарки з рота, він випустив над Краусом хмару тютюнового диму.

— Залиш для себе свої жалюгідні демонстрації, Мокку, — Краус трохи відсунувся від столу. — Іди геть!

— Як ви смієте, — голос Мокка був ледь спотвореним через те, що він і досі стискав кутиками вуст цигарку, — звертатися до мене на «ти» й наказувати мені «йти геть»! Для вас я капітан Мокк, зрозуміло? Я розшукаю вбивцю цієї польської дівчини не тому, що мені наказали ви, а тому, що це моя робота!

Із Моккової цигарки на блискучу стільницю впала купка попелу. Капітан відступив від столу, витяг з рота недопалок і жбурнув його на напастований паркет.

— І знаєте, що? — чавив він недокурок підошвою. — Цей Лемберґ аж ніяк не місто варварів. Комісар Попельський розмовляє німецькою краще за вас.


Львів, вівторок 19 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

Ядзя Вайхендлер, яка вперше в житті перебувала в читальному залі бібліотеки Оссолінеум, сиділа над першим томом «Історії філософії» Владислава Татаркевича й нотувала в зошиті найважливіші факти про стоїків. У бібліотеці, якою могли користуватися лише студенти, гімназійні й університетські викладачі, вона опинилася завдяки протекції вчителя Седлачека. Спершу Ядзя цим пишалася, потім знітилася, а згодом до всього збайдужіла. Вона не могла зосередитися на стислих і влучних описах Хрисиппа й Зенона, бо вони видавалися їй страшенно нудними. Її погляд весь час ковзав по зелених столах, стелажах із книжками, постаті бібліотекаря у фіолетовому халаті й по засніжених деревах на горі Вроновських, яку було видно з вікна. Усе частіше її очі зупинялися на худорлявому студентові, що сидів напроти неї біля столу, із кількома томами «Урядового кур’єра» й читав так само неуважно, як і вона, з тією лише різницею, що його читво було зовсім іншим. Перед ним лежав «Кримінально-процесуальний кодекс» Бучми-Чаплінського. Панна Ядзя в душі сердилася на їхнього нудного вчителя латини Седлачека, який покарав її, загадавши написати реферат про стоїків, і розчулено згадувала вродливого молодого викладача, що вів уроки латинської мови на початку року.

У руках згорбленого бібліотекаря задзеленчав дзвоник на перерву. Вона полегшено зітхнула. Краєм ока зауважила, що студент крадькома придивляється до неї з-під козирка кашкета із чорним кантом. Вийшовши в коридор, вона міркувала, як іще більше зацікавити студента власною особою. Раптом перед нею з’явився чоловік, який звів нанівець усі її плани. Могутній, голомозий, у чорному вбранні, з котелком у руці. Ядзя відразу впізнала в ньому Едварда Попельського, батька її найкращої подруги Рити, якого вона бачила лише раз у житті, але досі не забула. Уже тоді, коли його разом з її власним батьком викликали до директора гімназії, він навіював на неї страх. Уявляла собі, що цей чоловік щодня на роботі зіштовхується з людьми, у яких уселився дибук[22], що ним її в дитинстві лякала бабуся.

— Добривечір, панно Ядвіґо, — проказав комісар низьким голосом, який лунав ніби з колодязя.

— Добрий вечір, — Ядзя вклонилася й опустила очі. Голос Попельського пройняв її до кісток.

— Чи можу я з вами поговорити? — він утупився в неї широко розплющеними очима. — Ось тут, біля столика з формулярами.

— Звичайно, пане комісаре, — пролепетала дівчина, глянувши на вказане місце. — Але там уже сидить якийсь чоловік…

— Цей чоловік — то мій колега з роботи, — Попельський легенько взяв її під худеньку руку. — Він буде присутнім під час нашої розмови. Обіцяю, що вона буде недовгою.

Ядзя кивнула головою й підійшла до столика, на якому лежали чисті бланки замовлень. Супутник Попельського підвівся, підняв капелюха й підсунув їй стільця. Дівчина подякувала. Від страху в неї трусилися ноги. Попельський сів на іншому стільці, підсунутому, як Ядзі здалося, підлеглим комісара. Це був опасистий чоловік із сивим розкуйовдженим волоссям і широким усміхненим обличчям. Він здався їй приємним. Зараз усі видавалися їй приємнішими за пана комісара, що вдивлявся в неї поглядом не зовсім нормальної людини.

— Мені все відомо, — пошепки промовив Попельський, схилившись над Ядзею. Від нього чути було тютюном і пряними пахощами одеколону. — Про те, що ти була з моєю дочкою в тому кублі на Замарстинівській, у компанії бандитів, волоцюг і повій. Знаю це не від Рити, а від одного з негідників, який вас там бачив. А твій батько, гадаю, нічого про це не знає, еге ж?

Він урвав, коли до столика підійшла студентка й узяла бланк замовлення. На Ядзиних очах блищали сльози.

— Твій батько нічого не знає, — продовжував Попельський. — І нічого не дізнається, якщо, — тут він підсунув їй свою візитку, — якщо повідомлятимеш мені про всі ваші подальші плани й наміри.

Гімназистка заплакала. Її ридання лунали в порожньому коридорі. Занепокоєний студент-юрист уважно стежив за цією сценою. Рушив у бік Попельського. Заремба спинив його й витяг посвідчення з орлом і лавровим вінком. Хлопець відскочив як обпечений. Попельський із Зарембою вийшли з будинку. Коли комісар припалював цигарку, йому дрижали руки.

— Едек, як ти таке міг зробити? Адже ця гімназистка від страху ледь не зімліла! — стурбовано мовив Заремба. — Ти знаєш, що ти щойно вчинив? Ти зробив з дівчати донощицю, розумієш? І позбавив свою дочку подруги! Ось, що ти зробив!

Попельський схопив Зарембу за плечі й притяг до себе.

— Вілеку, ти не розумієш, — його голос уривався й зараз не видався би панні Ядзі таким жахливим, — що ця потвора знову це вчинила й, здається, знову тут? Він загриз дівчину в Бреслау й повернувся сюди. Він загрожує всім дівчатам… І цій жидівці, і моїй Риті! Моїй Риті! Це чудовисько десь тут, між нами. — Він відвернувся й глянув на перехожих, галерею Любомирських і вузьку, темну вуличку, що провадила нагору до Цитаделі. — Може, він уже десь знову встромлює ікла в дівоче обличчя. Я не можу допустити цього!

Відштовхнув Зарембу й відійшов кілька кроків. А тоді розмахнувся й гепнув себе кулаком у стегно. На всю вулицю Оссолінських пролунало те, що Заремба, гімназійний товариш Попельського, чув від нього лише кілька разів у житті:

— Курва його мать!!!

Вигукнувши це, Попельський побіг назад до Оссолінеуму. Підійшов до столика, за яким ще недавно сиділа Ядзя Вайхендлер. Там і досі лежала його візитка. Попельський схопив її, подер навпіл, плюнув на неї й викинув у кошик для сміття.

Перш ніж сісти до «Шевроле», за кермом якого вже був Заремба, комісар зняв котелка й підійшов до низенької огорожі навколо бібліотеки. Узяв рукавичкою пригорщу снігу й поклав собі на голову та потилицю. А тоді сперся головою об залізні гостроконечні прути. Потім сів до машини. Заремба глянув на нього й запустив двигун. Обоє мовчали. Поїхали вулицею Коперника повз греко-католицьку семінарію, звернули на Леона Сапєги, біля добре знайомої будівлі поліції на Лонцького. Ліворуч проминули прегарну наріжну кам’яницю з великими напівкруглими балконами, у якій знаходилася відома квіткова крамниця Гелени Боднар, і попрямували далі, уздовж величної будівлі Політехніки. Проминули костел св. Терези, українську академічну гімназію й доїхали до св. Ельжбети. За брудними фасадами простягався небезпечний світ батярів. Деякі з них стояли в під’їздах невисоких будиночків на площі Більчевського, а з-під козирків їхніх кашкетів вилітали хмари тютюнового диму. Похмурі погляди супроводжували блискучий автомобіль. Окрім місця народження в цій частині міста, вони мали небагато спільного з веселим Щепцем, який розважав усю Польщу, передражнюючи свого товариша Тонця в радіопередачі «На веселій львівській хвилі». У їхніх обличчях було стільки ж веселощів, скільки отрути в сірниковій голівці.

«Шевроле» зупинився під Головним вокзалом. Попельський потиснув долоню Зарембі обома руками, вийшов у віхолу й зник за монументальним входом. Там він попрямував до каси й купив квитка на суботній потяг до Кракова й зворотний квиток на неділю. Заремба дивився на друга з-за шибки. Попельський не казав тому, куди його підвезти. Це було зайвим. Обом було відомо, яких ліків потребує комісар у моменти душевної бурі.


Потяг Краків — Львів, неділя 24 січня 1937 року,

друга година пополудні

Ці ліки вживала й інша особа — Ебергард Мокк. Але раніше йому довелося пройти докладний контроль особистих речей і зробити одну пересадку. Його кишені й багаж обшукали польські митники на кордоні в Хебзі, а заміна вагонів поїзда відбувалася в Мисловіцах, де закінчувалася лінія колишньої пруської Верхньосілезької залізниці. Мокк і решта пасажирів пересіли у вагони, що прямували до Кракова, а потім до Львова. Паровоз у цьому потязі, як з гордістю пояснив йому кондуктор, був надзвичайно швидким і сучасним, його навіть нагородили золотою медаллю на якійсь виставці в Парижі.

Уже через кілька хвилин Ебергардові здалося, що він опинився в зовсім іншому світі. Мокк стояв біля вікна й не міг надивуватися, споглядаючи вкриті стріхами хати, маленькі станційки, на яких стояли дерев’яні будки з вирізаними у дверях сердечками, та вродливих молодих жінок, що виходили на перон продавати тушковану капусту і чай. Мокк спокусився на смаковиті польські страви в Тшебіні, де потяг стояв довго, і купив у розчервонілої від морозу селянки бляшану миску, наповнену гарячою, запашною, густою капустою зі шкварками. Капуста смакувала йому так, що Мокк витер миску хлібом, викликавши цим в’їдливі зауваження своїх сусідів у вагоні першого класу. Це було подружжя середнього віку, яке вперто зверталося до Мокка французькою, незважаючи на те, що він відповідав їм на миґах. Подружжя зневажливо пирхало й вимовляло лише одне слово, яке страшенно дивувало Мокка. Бо вони називали його «швабом». На підставі чого ця пара гадала, що він народився у Швабії, Мокк ніяк не міг утямити. Тим більше, що його супутники не знали німецької й не могли відчути особливостей швабського діалекту. Намагався їх про це запитати, але вони тільки розсміялися. Отож він полишив будь-які спроби порозумітися із цими пихатими людьми, стояв у коридорі, курив і визирав у вікно. На станціях його увагу привертали передусім жиди, вбрані в характерні лапсердаки й круглі кашкети з козирком. Усі вони мали довгі бороди й нічим не нагадували своїх бреславських єдиноплемінників, які від німецьких співгромадян хіба що трохи різнилися зовнішнім виглядом. Тут, у Польщі, вони користувалися іншим одягом і мовою. Мокк знав, що це якийсь середньовічний німецький діалект, але ніколи раніше його не чув. Тож зараз він з величезною цікавістю слухав жидівських торговців на перонах. Їхні суперечки й сварки були для Мокка очевидним свідченням того, що він опинився в якійсь країні на межі Європи й Сходу, де живуть особливі люди, які розмовляють західною мовою, але жестикулюють так, наче перебувають десь на східному базарі.

За вікном вирувало життя навіть узимку, на морозі, думав він собі, а у вагоні комфортабельного експреса — шепотіння, ґречне щебетання й зарозумілість. Мокк неохоче подумав про те, що треба повернутися до купе, де вишукано вбраний пан щомиті цмокає пані в руку, а пані шкірить до нього свої малі кривуваті зубки й трясе головою. Глянув на годинника. Попереду було ще майже шість годин подорожі. Добре, що він узяв із собою «Ґолема», фантастичний роман Ґустава Майрінка. Доведеться ще пошукати купе, де пасажири виявляться не такими балакучими й дадуть можливість зосередитися.

Його думки матеріалізувалися швидше, аніж він того сподівався. Назустріч прямували двоє кондукторів, які трохи говорили німецькою й могли показати йому якесь вільне купе. Він радісно дивився на них, але коли ті наблизилися, почув те, від чого буквально остовпів і нічого не запитав про купе. Один із них назвав добре вже знайоме йому прізвище «комісар Попельський». Коли кондуктор повернув Моккові пробитий уже кілька разів квиток, той чемно, запитав його, боячись сполохати провісника надії:

— Ви сказали «комісар Попельський»?

— Так, — підтвердив здивований кондуктор. — Я сказав «комісар Попельський». Але не розумію, чому ви про це запитуєте.

— Поліцейський комісар Едвард Попельський зі Львова їде в цьому потязі? — Мокк ужив польську назву «Львув», бо «Лемберґа» польські кондуктори могли б не зрозуміти.

Мовчазний кондуктор ляснув по плечі того, що розмовляв із Мокком, і проказав щось по-польськи.

— Перепрошую, — сказав його співрозмовник, намагаючись обійти Мокка, — але в нас робота.

— Прошу вибачення, — Мокк витяг посвідчення. — Я німецький поліцейський і якраз їду до Львова, до мого колеги, комісара Едварда Попельського. Якщо він у цьому потязі, це було б чудово…

Кондуктори перезирнулися й знову перекинулися кількома словами шелесткою мовою, яку Мокк часто чув на базарі Ноймаркт у Бреслау. Він вирішив прискорити їхнє рішення й витяг з кишені два злотих, які йому дала з рештою польська селянка. Залізничник узяв монету, не вагаючись.

— Так, — відповів він. — Пан комісар Попельський, як завжди, займає салон разом зі своєю дочкою, панною Ритою. Вони тут, ходіть зі мною!

Мокк не вірив у власне щастя. Він ішов за кондуктором і радів. По-перше, він не залишатиметься приреченим на вишукане товариство, яке знущально підсміховується з нього, по-друге, познайомиться з людиною, з котрою, можливо, йому доведеться довго працювати, ще й матиме чудову нагоду пояснити непорозуміння під час їхньої розмови по телефону й обговорити ймовірні деталі слідства, якщо, звісно, Попельський захоче про це говорити при своїй дочці, панні Риті. Чоловіки зупинилися перед дверима салону.

— Кондуктор! — гукнув той, постукавши.

— Заходьте! — почувся з-за дверей гучний голос.

Кондуктор відчинив двері й доповів:

— Пане комісаре, який збіг обставин! Я зустрів вашого німецького колегу в коридорі!

Він відступив убік, щоб пропустити Мокка. Той побачив вишуканий салон, на стінах були шпалери в жовті й блакитні смужки. Вікна затуляли штори. Посередині, біля вікна, горіла слабенька лампочка. На столі стояла карафка із червоним вином, два келихи й срібна таця, із прикритими покришкою обідніми тарілками. На канапі розлігся дебелий голомозий чоловік з маленькою борідкою, у розстебнутій сорочці й жилеті. У куточку вуст диміла цигарка в мундштуці. Поруч на столику стояли шахи й лежала розкрита книжка. Моккові досить було швидкого погляду, аби помітити, що це були латинські вірші, характерна строфіка яких вказувала на Горація. Кондуктор узяв тацю й тихо зачинив іззовні двері.

— Кримінальний директор Ебергард Мокк із Бреслау, — Моккові очі поступово звикли до напівмороку.

— Комісар Едвард Попельський зі Львова, — лисий чоловік підвівся й простягнув руку. — Напевне, ми ще не дійшли до того, щоб називати одне одного друзями. Тим більше, що перебіг нашої першої та єдиної телефонної розмови аж ніяк не назвеш дружнім.

Мокк глянув на Попельського й відчув, що йому не працюватиметься добре з польським поліцейським. Поляк виглядав самовпевненим, відразливим і непривітним. Не запросив його сісти, продовжував стояти й багатозначно мовчав, наче промовляв цим: «Ти прийшов невчасно! Я сьогодні не працюю, зараз неділя, вихідний, а про роботу розмовлятимемо завтра, у будень!» Моккові здалося, що краще вже сидіти у своєму купе із цими пихатими сусідами. Глянув на шахівницю й побачив знайому комбінацію. На хвилину він навіть забув про холодний прийом.

— Пробачте, пане комісаре, за ті неприємні слова, — Мокк підійшов до шахівниці і, не чекаючи відповіді, якої, зрештою, не пролунало, запитав:

— Через скільки ходів мат?

— Через сім, — відповів Попельський, продовжуючи стояти.

Мокк визнав, що шахова задача справді дуже складна. Він міг спробувати використати вірші Горація, щоб якось ближче познайомитися. Глянув на Попельського. Вираз обличчя поляка був насмішкуватий і малопривітний. Мокк відчув, як його охоплює нехіть.

— Ну, я вже піду, — промовив він. — Приємно було познайомитися. До побачення у Львові!

Раптом відчинилися двері, що відокремлювали салон від якогось приміщення, і Мокк почув, як за ними перелякано скрикнула жінка. Краєм ока побачив, що оголена постать сховалася за дверима. Він не був упевнений, чи в темряві справді помітив, чи лише уявив собі, як гойднулися високі, важкі груди. Молода блондинка, з пов’язкою на модно стриженій голові визирнула з-за дверей і промовила щось дзвінким голосом. Попельський засопів, підійшов до дамського саквояжа, якого Мокк у темряві не помітив, і витяг звідки лляну торбинку з косметикою. Шукав у ній щось, але не міг знайти. Тоді голосно промовив польське слово, яке звучало майже як німецька назва небезпечної хвороби. Дівчина всміхнулася Моккові, і цим відразу його вразила. Він миттєво збагнув причину поганого настрою Попельського, його очікувальний погляд, який, здавалося, промовляв: «Краще б ти забирався геть!»

— Пане комісаре, — Мокк весело всміхнувся. — Ното sum et nil humani a me alienum esse puto.[23]

Він слухав, як Попельський обмінявся з дівчиною кількома фразами. Потім поляк глянув на німця уважно й уже без того занепокоєння, яке раніше помітне було на його напруженому обличчі.

— Увічливість вимагає, — він злегка посміхнувся, — щоб я переклав вам свою коротку розмову із цією молодою дамою. Вона попросила мене перекласти відому Теренцієву фразу, а я відповів їй, що ми з вами належимо до одного й того ж клубу шанувальників античності й жіночого тіла. Я не помилився?

— І що вона відповіла?

— Люблю чоловіків із цього клубу. Саме це вона й сказала.


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

друга година пополудні

У воєводській комендатурі поліції, яку називали «будинком на Лонцького», роїлося від журналістів. Усі вони чекали кінця наради, організованої начальником слідчого відділу, підінспектором Маріаном Зубиком. У цій нараді, про що журналістів іще зранку повідомили їхні конфіденційні джерела, брав участь кримінальний директор поліції з німецького Бреслау, Ебергард Мокк. Уже у вранішніх газетах з’явилися статті, у яких його називали «легендою німецької криміналістики» й описували подвиги славного поліцейського у двадцяті роки. Якби Мокк знав польську мову й прочитав ці статті, то неабияк здивувався, бо досі він навіть не чув про такі кримінальні справи. Журналісти, передчуваючи чималі гонорари, понаписували у хвилини творчого натхнення казна-чого. Зараз вони чекали з фотографами, щоб у вечірньому випуску газети поруч із текстом вмістити світлину цієї «зірки бреславської поліції».

Добряче виспавшись у «Ґранд-готелі», поснідавши й прогулявшись Гетьманською та Академічною, Мокк разом з кількома польськими поліцейськими й судовим медиком та психологом в одній особі, доктором Іваном Підгірним, сидів у кабінеті підінспектора Зубика. Він уважно слухав промову начальника слідчого відділу, яку Попельський перекладав йому на вухо.

— Панове, — Зубик грюкнув кулаками по столі, — завдяки матеріалам директора Мокка ми можемо поновити слідство в справі Мінотавра. Головним підозрюваним є людина, яку знайти нам, мабуть, буде неважко. Комісаре, — звернувся він до Попельського, — даю вам слово, бо ви краще знаєте німецьку.

Попельський підвівся, поправив на носі темні окуляри й став за столом Зубика. Начальник і не думав поступитися йому місцем, показуючи цим, що дає йому слово лише на хвилину.

— Головний підозрюваний… — Попельський намагався говорити повільно; власне кажучи, майже всі присутні в кабінеті львівські поліцейські, крім Стефана Цигана, свої поліційні звання отримували ще за часів цісаря Франца-Йосифа, а доктор Підгірний якийсь час навчався в Чернівецькому університеті, одначе німецька, якою ніхто не користувався на щодень, могла утруднити зрозуміння важливих інструкцій, які він хотів дати. — Головний підозрюваний — смаглявий брюнет, щонайбільше тридцяти років, з педерастичними нахилами. Усе це відомо завдяки директорові Мокку. Цей підозрюваний у день убивства польки, Анни, чию особу встановити не вдалося, був переодягнений жінкою. У нього є контакти із бреславськими трансвеститами. Німецький митник з Хебзя пригадав, що підозрюваний часто перетинав польсько-німецький кордон. Завжди подорожував у салон-вагоні, у товаристві заможних німців.

— Дама для товариства, — сказав по-польськи комісар Вільгельм Заремба. — Я знав таких ще за Франца-Йосифа, які їздили залізницею, але то були самі дівчата. — Він промовисто глянув на Попельського. — Не хлопці. Одна поїздка до Відня із грошовитим клієнтом — і не доводилося вештатися тиждень Гетьманськими Валами.

Попельський і Мокк швидко перезирнулися.

— Не ухиляймося від теми, панове, — дорікнув Зубик. — Ad rem[24]. У нас є те, чого не було раніше. Зачіпка. Прошу далі, комісаре Попельський.

— Так, — продовжував той. — Після двох убивств у 1935 році Мінотавр знову почав діяти. Вчинив убивство аж через два роки — цього разу в Німеччині. Чим ви можете це пояснити, докторе?

— Це свідчить про те, — невисокий на зріст доктор Підгірний підвівся й почухав нігтем своє пооране вугровою висипкою обличчя, про яке недоброзичливці казали, що воно вкрите плямами від трупної отрути, — що він стає обережнішим. Два попередні вбивства в околицях Львова, а зараз далеко, у Німеччині, у Бреслау… Та ще й переодягся в жіночий одяг. Напевне, ви хотіли б запитати, чи чоловік з педерастичними схильностями міг зґвалтувати жінку. Я гадаю, що слово «схильність» тут вирішальне. Він може здійснювати двоякі акти, бути їхнім пасивним або активним учасником. У другому випадку він може бути нормальним чоловіком, у першому може бути лише байдужим і пасивним об’єктом, що обрав для себе такий, а не інший спосіб заробляти гроші. Напевне, у нього ненормальні, завищені статеві потреби. Можливо, він мав якісь моральні відхилення в школі, бурсі, гуртожитку… Це все, що я можу сказати.

— Дякую, докторе, — Попельський кивнув головою Підгірному, і той сів. — Ось особливі прикмети розшукуваного: смаглявий, схожий на цигана, завищені статеві потреби й педерастичні нахили. Ми домовилися з інспектором Зубиком, і я даю вам завдання. Середовище чоловіків, які полюбляють давньогрецькі звичаї, дослідить аспірант Стефан Циган, — Попельський чітко вказував звання й прізвища, бо з досвіду знав, що чужоземні прізвища запам’ятовуються важко, а він хотів, аби Мокк добре знав, з ким працює. — Почнете від хлопців Шанявського й від деяких завсідників ресторану «Атлас». Шанявський — це відомий танцюрист, балетмейстер з Великого театру, — пояснив він Моккові. — У його оточенні є чимало трансвеститів, а вони, якщо вже збираються десь, то саме в «Атласі». Це туди приходять літератори, митці, а серед них часом бувають педерасти. «Атлас» — це найулюбленіше місце…

— Місце їхніх rendes-vous, — закінчив Заремба і, усміхаючись, звернувся до Цигана. — Ну-ну, Стефцю, ти там пильнуй на себе, у тому «Атласі». Ти такий гарненький, стрункий… Для них це ласий шматочок… Як цукерка…

Усі, крім Мокка й Зубика, зареготали. Аспірантові Цигану, стрункому молодому шатенові із шарфом на шиї, було не до сміху. Він зневажливо пирхнув у відповідь на жарти Заремби.

— Атож, вони там домовляються про зустрічі, — Попельський повернувся до своєї теми. Начальник підганяв його суворим поглядом. — Пан аспірант Валеріан Ґрабський спершу займеться справами у відділах моралі двох наших комендатур, міської та воєводської. А потім піде по слідах, які знайде в справах, й опитає директорів і двірників, особливо останніх, бо вони знають усе! — у чоловічих бурсах та гуртожитках.

Ґрабський, невисокий і гладкий, з добродушним виглядом, примружувався від цигаркового диму й занотовував до записника наказ Попельського. Його непримітність і відсутність будь-яких особливих прикмет найкраще підходили для завдань таємного слідчого й ошукали вже не одного злочинця.

Пошуками смаглявого брюнета-трансвестита в жидівському середовищі займатиметься аспірант Герман Кацнельсон, — продовжував комісар. — Не забудьте, пане аспіранте, також про наших вірмен та біженців із совєцької Вірменії та Грузії. Кримінальний директор Ебергард Мокк, комісар Вільгельм Заремба і я відвідаємо всі сиротинці та школи у воєводстві.

— Пробачте, що втручаюся, — доктор Підгірний підстрибнув, ж пружина. — Але ви, пане комісаре, забули про русинів.

— Про кого? — спитав здивовано Мокк.

— Русини, — Попельський старанно добирав слова. — Це наші співвітчизники української національності, переважно греко-католицької віри, рідше православні. У Львові й південно-східних воєводствах вони становлять значний відсоток населення. Присутній тут доктор Іван Підгірний якраз і є русином.

— Зрозуміло, — відказав Мокк усупереч тому, що діялося в нього в голові. — Але чим вони важливі в нашому слідстві? Вони смагляві?

— От бачите, докторе? — Попельський весело засміявся. — Ви скрізь убачаєте дискримінацію русинів. Навіть якщо я не хочу шукати серед них убивці. А я просто називаю всі інші національності, а про русинів навіть не згадав! Чому? Кримінальний директор Мокк поставив дуже слушне запитання! Ні, пане директоре Мокку, смаглява шкіра не є ознакою русинів. Вони нічим не відрізняються від нас.

— Якою буває дискримінація, мені відомо якнайкраще! — Підгірний не звик поступатися так легко.

— А що з вами трапилося? — знову зацікавився Мокк.

— Ви знаєте, — сказав Підгірний, — що мене примушували поміняти ім’я та прізвище на польське. На «Ян Подґурни»? Викладач університету не може зватися «Іван Підгірний»! Хіба це не дискримінація?

— Не перебільшуйте, пане докторе, — утрутився Ґрабський, говорячи польською. — Урешті-решт, кілька русинів працює в університеті, ну хоча б той археолог, доцент Стирчук, що був у Січових Стрільцях! Окрім того…

— Панове, панове, — урвав їх Зубик. — Не втомлюймо директора Мокка нашими внутрішніми проблемами. Пане докторе, — звернувся він до Підгірного, — ви один з найкращих судових медиків у Польщі й без ваших експертиз ми б нічого не зробили. І це зараз найважливіше, а не польсько-український конфлікт! У мене є запитання. — Зубик зручніше вмостився в кріслі, аж воно заскрипіло. — Навіщо вам утрьох прочісувати сиротинці? У пошуках підозрюваного і його моральних збочень? Адже цим може зайнятися самотужки пан Ґрабський. А власне кажучи, навіщо вам узагалі сиротинці?

— Кримінальний директор Мокк усе вам пояснить, — Попельський глянув на німця.

Мокк підвівся й глянув на присутніх. Цього відчуття йому бракувало протягом останніх трьох років. Нарад, зосередження, влучних запитань, обміну здогадами, присмаченими політичними дискусіями. У Бреслау вже не можна було розмовляти про політику. Можна було дотримуватися лише дозволених поглядів й ушановувати австрійського капрала. Мокк відчув полегшення. Йому так бракувало цих нарад у прокурених кабінетах, лайки поліцейських й обговорення версій! У далекому Львові він знайшов те, про що мріяв у своєму стерильно чистому кабінеті, де аналізував інформацію й безперервно писав рапорти й звіти.

— Панове, — він говорив повільно й чітко. — Ми не будемо шукати в сиротинцях слідів підозрюваного. Ми шукатимемо там сліди жертв. Їх треба встановити, бо цей слід може привести нас до вбивці. Учора за шахами ми багато говорили про це з комісаром Попельським. Запитували себе, чому ніхто не впізнав замордованих дівчат, незважаючи на прекрасну реконструкцію їхніх облич, зроблену присутнім тут доктором Іваном Підгірним? Чому ніхто їх не розшукував?

— Бо вони могли бути сиротами! Авжеж! — перебив його Підгірний. — Вони могли бути вихованками якогось сиротинцю.

— До роботи, панове! — вигукнув Зубик. — Усі знають, що треба робити?

У кабінеті зачовгали стільці, зашурхотіли сторінки, зашкварчали в мокрій попільничці недокурки. Мокк вдихнув повітря на повні груди. Саме цього йому бракувало. Уперше в житті він із вдячністю подумав про Крауса, який хотів відправити його у вигнання, а натомість пробудив у ньому щось, чого, мабуть, ніхто вже не викоренить: радісне збудження слідчого, на чиєму знамені можуть бути слова investigo, ergo sum — «розслідую, отже існую».


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

третя година пополудні

Мокк, Попельський і Заремба стояли на сходах будинку на Лонцького й упевненими, суворими поглядами вдивлялися в спалахи магнію, які щомиті осявали їхні постаті сліпучим білим світлом. Вони висували підборіддя, випинали груди в бік об’єктивів, утягували животи, одним словом, робили все, щоб читачі львівських газет побачили у вечірньому випуску трьох міських ковбоїв, рішучих, готових зробити все, щоб схопити людожера й ґвалтівника цнотливих і беззахисних дівчат.

Попельський кивнув швейцарові, який поправив кашкета й рушив у бік журналістів, напираючи на них своїм великим черевом.

— Ну, досить уже, панове, досить! Годі! Тут люди працюють! — гучно повторював швейцар, підштовхуючи присутніх до обертових дверей.

Раптом поліцейські почули за спинами цокіт дамських підборів. Обернулися, і кожен з них по-своєму подивився на секретарку начальника: Заремба із поблажливою усмішкою, Попельський занепокоєно, а Мокк пожадливо. Панна Зося зашарілася під їхніми поглядами, хоча в цьому чоловічому світі працювала вже два роки й зустрічалася з різними проявами зацікавлення власною особою — від несміливих поглядів до прихованих пропозицій.

— Пане комісаре, — вона простягнула Попельському аркуш, — пробачте, але я лише щойно це передрукувала. Шеф просив, щоб ви глянули на телеграму, яку мені зараз треба розіслати в усі воєводські комендатури…

— Дякую, — Попельський узяв аркуш і ex abrupto[25] переклав надруковане в ній німецькою. — Це прохання до всіх начальників поліційно-слідчих відділів збирати інформацію про особливо жорстокі вбивства з елементами людожерства. Інформацію надсилати на таку адресу. Підпис начальника й так далі…

Попельський глянув на Мокка. Сатир умить перетворився на уважного слідчого.

— Мені здається, — Мокк замислився, — що тут треба дещо додати…

— Гадаю, мені відомо, що ви маєте на увазі, пане кримінальний директоре, — Попельський позирнув на Зарембу. — Обернися, Вілеку, і трохи нахилися! Тут немає на чому писати, то використаю твою спину.

— Зараз я перетворюся на аравійського верблюда, — Заремба вдав, наче жує траву.

Панна Зося розсміялася. Заремба зняв капелюха й робив дурнуваті міни, доки комісар своїм «Вотерманом» щось довгенько писав йому на спині.

— Прохання також інформувати про всі випадки укусів людиною, навіть якщо вони не призвели до смерті, але ран завдано в ділянці обличчя, — Попельський повторював написане, а тоді поставив крапку, натискаючи так сильно, що замалим не продірявив пером аркуша. — Будь ласка, додайте це, панно Зосю. І перекажіть начальникові, що при нагоді я поясню йому, про що йдеться.

Панна Зося побігла, попрохавши, аби панове зачекали хвилинку, а її стрункі литки замиготіли в темному коридорі. Мокк не зводив з них очей.

— Гей, пане кримінальний директоре! — Попельський суворо глипнув на Мокка. — Схаменіться! Ви це мали на увазі?

— Атож, здається, це, — Мокк махнув рукою, наче відганяючи осу. — Ви ніби мої думки прочитали… І облишмо, нарешті, ці церемонії, гаразд?

Мокк продовжував замислено вдивлятися углиб коридору.

— Мені ніхто ніколи не казав, що в Польщі такі вродливі жінки! — він хтиво усміхнувся.

— Облиште, — Попельський зняв котелка й придивився до Мокка. — Панна Зося могла би бути вашою дочкою!

Мокк також зняв капелюха. Розчесав кістяним гребінцем густе хвилясте волосся. Потім поправив пальто, натягнув рукавички на пальці й став перед Попельським, розставивши ноги й узявши руки в боки. Він був нижчий за нього, але кремезніший. Випнув щелепу й процідив крізь зуби:

— Шановний пане, залиште собі такі зауваги! Ви не маєте права читати мені моралі! Я, на відміну від вас, не їжджу із дзюнями, — він ужив польське слово, що його чув від Заремби, — у потязі! І не трахаю їх у купе, як бугай!

Попельський довго дивився на Мокка. Треба було швидко відповісти, щоб показати цьому швабові, що він тут не вдома й виконує в польській державній поліції лише допоміжну роль такого себе підмайстра. Але якби не Мокк і його бреславські матеріали, то Попельський зараз заламував би руки від розпачу й відчуття безпорадності перед чудовиськом, яке в Дрогобичі й Мостиськах заповзло через дах до кімнат, де були дівчата, зґвалтувало їх, спотворило їхні обличчя й задушило. Причому невідомо, як підкреслював Мокк, чи саме в такому порядку. Якби цей німецький поліцейський не приїхав сюди з далекого Бреслау, він сам щоранку з болем і безсиллям удивлявся б у гарне, ще зовсім дитинне обличчя сплячої Рити, гадаючи, коли дочка стане жертвою потвори. Перед очима Попельського виринали картини: салон-вагон, де зітхала й стогнала Блонді, його долоні на її стегнах, сицилійський захист у шахах, схилений над трупом доктор Підгірний, який зшиває обличчя дівчини, портьє судомно ридає в жидівському готелі в Мостиськах, Рита курить цигарку в якомусь підозрілому кублі на Замарстинівській, його пальці у волоссі Блонді, Мокк промовисто всміхається, Homo sum et nil humani a me alienum esse puto. Ці картини напливали одна на одну, що віщувало напад епілепсії. Але це він панував над хворобою, а не вона над ним! Попельський міг дозволити їй на мить затьмарити й одночасно прояснити розум. Але не тепер. Трахав, як бугай. Як бугай. Цей вираз дуже йому сподобався. Він раптом вибухнув реготом.

— Мушу сказати, — комісар аж зігнувся від сміху, — що саме через вас я не потрахався досхочу. А до Львова було ще стільки часу…

— Між Львовом і Бреслау потяги їздять регулярно! — відповів Мокк, примружився, висолопив язика й стиснув кулаки, а його руки рухалися вперед і назад, нагадуючи паротяг. — Запрошую вас до нашого міста над Одером. У супроводі двох гарненьких польських панянок! Погуляємо собі!

— Панове, панове! — просичав Заремба. — І не сором вам розбещувати молодь? Скільки вам років? Лиссий, припини!

Перед ними стояла зашаріла панна Зося з остаточним текстом телеграми. Вона не розуміла німецької, але чудово знала, що означають жести Ебергарда Мокка.


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

Вулиця Словацького, незважаючи на жвавий рух, залишалася тихою. На місто впала імла, така густа, що неможливо було будь-що розгледіти вже за кілька метрів. Саме туман утишив міські звуки. Затикав вихлопні труби автомобілів і липкою вологою вкривав спини коней, що тягли сани. У вітринах магазинів мерехтіли кольорові лампочки, двірник посипав піском тротуар перед будинком Головної пошти, а знервований поліцейський, що регулював рух на перехресті, щомиті знімав кашкета із цератовим верхом, і струшував з нього шар мокрого снігу, який налипав буквально на очах. Студенти університету чекали на трамвай і ляскали перемерзлими долонями.

Попельський, Мокк і Заремба сиділи в «Шевроле», що стояло в довгій вервечці машин та екіпажів. Вони мовчки мерзли, хоча й не так, як студенти, що аж підстрибували на морозі. Кожен думав про своє. Вільгельм Заремба про смачний десерт, який куховарка, не дочекавшись господаря, уже певне поставила в теплу духовку; Едвард Попельський про Риту, яка за кілька днів від’їжджала з тіткою Леокадією до Ворохти ковзатися на лижах, а Мокк про два сиротинці, які їм ще залишалося перевірити.

Сьогодні вони вже побували у двох подібних закладах. Усюди реагували однаково. Спершу переляк від вигляду трьох поліцейських, що перемовлялися німецькою, а потім обурення від почутих запитань.

— Ні, неможливо, щоб жертва була з нашого сиротинцю. Наші вихованки — порядні панни, і в дорослому віці продовжують нас провідувати або принаймні надсилають нам вітання зі святами. Ми постійно підтримуємо контакти.

Так говорила пані Анеля Скарбек, директор виховального закладу ім. Абрагамовичів. Пан Антоній Свіда, директор міського будинку сиріт зрозумів запитання інакше, але його відповідь була аналогічною. Попельський розлютився.

— Але ж ці дівчата були незайманими, — підвищував голос комісар. — Отже, вони були порядні!

— Жодна порядна дівчина не ночує сама в готелі! — такими словами намагалися завершити розмову директори благодійних закладів.

Але Попельський їм цього не дозволив. З дивним задоволенням він розпитував їх про вихованців, у яких були помічені відхилення в статевій орієнтації, неспокійних, котрі завдавали клопотів. У цьому випадку обурення було таким величезним, що поліцейським не залишалося нічого іншого, як піти геть.

Двірники автомобіля згортали купки снігу з лобового скла. Їхня гума з вищанням ковзала по шибі, на якій ізсередини осідала пара від дихання. Кольорові лампочки в крамниці чоловічого одягу Маркуса Людвіґа почали мерехтіти. Попельський насунув котелок на голову й примружився. Незважаючи на окуляри й заплющені очі, він бачив відблиски, що освітлювали елегантні капелюхи, тростини й краватки. Його заливало потом. Раптом Попельський підвівся, рвучко відчинив дверцята авто й вийшов. Рушив уперед, зашпортуючись у снігових кучугурах.

— Куди це він? Додому? — Мокк визирнув, але масивна фігура комісара вже зникла в якомусь завулку. — Певне, мешкає десь неподалік? Що з ним сталося? Погано почувається?

— Він не пішов додому, — Заремба обернувся й повагом глянув на Мокка. — Я знаю, куди він пішов. А ви ні. І ще довго не знатимете. Скажу вам дещо. Аби знати щось про людину, не досить зіграти з нею в шахи.


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

пів на шосту пополудні

Опинившись подалі від машини, Попельський сповільнив кроки. Проминув свій дім і пішов доріжками Єзуїтського Саду, дуже повільно, щоб не послизнутися. Його рухи стали швидкими, щойно він зняв темні окуляри. Тьмяне світло газових ліхтарів було для нього нешкідливим, як і миготіння полум’я свічки або гасової лампи.

Він прямував вулицями Міцкевича, Зиґмунтовською й Городоцькою. Дорогою пройшов повз масивний будинок дирекції залізниці, палац Ґолуховських та костел св. Анни. Перестрибнув через яму в бруківці й за мить був уже на розі Янівської й Клепарівської, де знаходився шинок, добре відомий у певних колах, який своєю популярністю завдячував відомій усім пісні. У цьому ганделику на нього чигала інша небезпека, аніж у «Морському гроті», де він кілька днів тому так знеславив Феліціяна Костюка, якого всі звали Фелек Дзьонсло. Тут, у шинку на розі, ніхто не застеріг би його від небезпеки, підкидаючи свиняче вухо, пробите цвяхом. Тут з нього б познущалися й обклали добірною лайкою. Він був приречений на поразку в будь-якій бійці чи суперечці. Йому б хлюпнули пивом в обличчя, а в котелок хтось би плюнув.

З усім цим він, зрештою, зіштовхнувся кілька років тому, коли вони разом із Зарембою вирішили завершити в цій забігайлівці якийсь алкогольний рейд. Тоді Попельський оскаженів, вихопив пістолета й почав ним вимахувати. Регіт був таким гучним, що комісар одразу збагнув, наскільки гротескно виглядає ця ситуація. Він обвів ганделик налитими кров’ю очима, запльованого котелка натяг на голову якомусь студентові, що сміявся найголосніше, і вийшов. Пізніше намагався помститися власникам шинку, та зіштовхнувся з несподіваними проблемами в політичному відділі слідчого управління. Йому пояснили, що не слід мститися власникам кнайпи, у якій аж роїлося від таємних агентів. Там збиралися члени й прихильники Комуністичної партії Західної України, бідні студенти-сухотники, запеклі радикали й вічно п’яненькі представники львівської богеми разом зі своїми музами.

Попельський відкинув спогади, проминув кнайпу й увійшов до першого під’їзду на Клепарівській. Він тихо піднявся на другий поверх. Постукав пальцем по лампочці, яка на мить слабенько блимнула й одразу згасла. Та цієї миті Попельському вистачило, аби побачити якусь пару, що пристрасно цілувалася. Ці двоє стояли в ніші, під колоною, що в цьому будинку виглядала так само безглуздо, як готичне склепіння в стайні. Комісар голосно постукав у двері з номером три. Невдовзі вони зі скреготом відчинилися. На порозі стояв високий чоловік у довгому білому пальті з цигаркою в руці.

— О, пане комісаре! — чоловік посміхнувся. — Давно ви до нас не зазирали!

— Але, здається, це для вас не перша за нині зустріч із поліцією, еге ж, пане Шанявський? — Попельський подав йому руку, яку той міцно потиснув.

— Справді, — Шанявський зачинив двері й швидким рухом приклав тонку долоню до обличчя, що означало задуму. — Сьогодні тут був ваш молодий співробітник, який розпитував про якогось смаглявого хлопця. Я йому розповів про дві речі…

Попельський роззирнувся помешканням Шанявського, яке той протягом кількох років винаймав у власника наріжного шинку. Воно було вмебльоване крикливо, з показною помпою, характерною для львівського передмістя. Танцюрист обожнював такий стиль. Особливо він любив дешевенькі декорації та штучні хризантеми. Помешкання слугувало йому для таємних зустрічей зі збоченими молодими бандитами й митцями, яких йому постачали різні посередники. У себе вдома він не міг таким займатися, боячись зганьбити власну репутацію, якою дуже переймався. Шанявський дозволяв тут ночувати й приводити знайомих різним хлопцям. Він був завжди поблажливий, у доброму настрої, і постійно щось мугикав під ніс. Аж до хвилини, коли один з таких вуличників пограбував його, розчерепивши голову канделябром. Попельський розшукав злодія того ж таки дня. Шанявський, уникнувши смерті в хірургічній клініці на Піярів, через тиждень отримав поцупленого гаманця, де зберігав коштовну пам’ятку — каблучку своєї любої покійниці-матусі, попрохав комісара про зустріч, під час якої тихим уриваним голосом запевнив Попельського, що завжди буде готовим до його послуг. Той не забарився дати Шанявському нагоду віддячити йому. Через кілька тижнів Едвард Попельський попросив дозволу приходити до помешкання, де міг би вдовольнити свою, як він сам сказав, нешкідливу примху.

— Це добре, що ви щось розповіли моєму молодшому колезі, — Попельський знову роззирнувся помешканням, і воно здалося йому зовсім порожнім. — Дякую вам від імені поліції. Мене до вас привело те, що й завжди. Моя невеличка примха.

— Будь ласка, — Шанявський вказав пальцем на двері поруч із вхідними. — Ваша ванна кімната вільна. І мій служник напалив грубку. Я ніби знав наперед!

— Дякую, — Попельський натиснув на ручку й увійшов до темного, видовженого приміщення з маленьким віконцем; посередині стояла вузька ванна й великий унітаз.

Грубка пашіла жаром. Він зачинив двері й засвітив світло. Роздягнувся догола й поскладав одяг на стільці. Тоді сягнув по коробочку з лугом. Старанно вимив ванну й сполоснув її. Згасив світло, заслонив вікна й запалив кілька довгих, тонких свічок. Сів у ванній, не напускаючи в неї води. І поринув у чекання.


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

восьма година вечора

Незважаючи на дошкульний холод, Попельському хотілося спати. Він сидів у «Шевроле», яке Заремба підігнав на вулицю Зелену, щипав себе за щоку, курив цигарки, раз у раз провітрював салон, але все намарне. Так завжди було після сеансів у Шанявського. Після цих крайніх, сповнених болю, страждання, різкого напруження м’язів, переживань, які абсолютно неможливо було описати, він настільки розслаблювався, що бажав лише одного: повернутися додому й зробити те, що любив найдужче — широко відчинити вікно й за півгодини залізти під перину й нагріти її власним теплом. Але не міг цього зробити, бо, заснувши раннім вечором, він прокинувся б удосвіта, а це порушувало звичний для нього спосіб життя й роботи. Ба, більше, наражало його на епілептичні напади, викликані різким уранішнім сонцем. Тож зазвичай після сеансів у Шанявського він повертався до своїх щоденних обов’язків поліцейського, але не міг виконувати їх належним чином. Щезала проникливість думки, комісар був сонний і поблажливий до оточення.

Ось і зараз він намагався відігнати сон і примушував себе не відвертати засльозених очей від будинку жіночої гімназії Королеви Ядвіґи на Зеленій 8. Йому видалося незвичним те, що сон у Шанявського, який зазвичай тривав хвилин п’ятнадцять, цього разу продовжувався три чверті години. Попельський прокинувся від якогось дивного звуку, що нагадував хурчання двигуна або гарчання собаки. Він проспав задовго й тому не встиг на демонстрування живих картин, у якому виступала Рита. Йому не хотілося входити під час спектаклю, бо дочка напевно помітила б його й вочевидь пригадала би це в якійсь їхній суперечці. Тож комісарові не залишалося нічого іншого, як терпляче очікувати, коли донька вийде з гімназії.

Побачивши продавця газет, Попельський вийшов з машини й кивнув йому. Дав тому п’ять грошів і відкрив екстрений випуск «Львівського Ілюстрованого Вечірнього Експреса». На першій сторінці видніло фото трьох зірок поліції. «Детективи Попельський, Мокк і Заремба ведуть розслідування», — таким був напис під фотографією. Атож, подумав він, звучить чудово. Гарна, виразна назва для фірми. Попельський, Мокк і Заремба. Який це розмір? Він витяг ручку й почав писати склади й наголоси на газеті, на якій осідали сніжинки: По-пéль-ський-Мóкк-і-За-рéм-ба. Хтось із перехожих штовхнув його й підняв капелюха, перепрошуючи.

Відволікшись від філологічних вправ, Попельський помітив, що з гімназії виходять батьки з доньками. Вигляд якоїсь матері, що обіймала свою усміхнену й щасливу дитину, викликав у нього погані спогади й думки. Він провів пару поглядом аж до повороту на вулицю Яблоновських, поки обидві загубилися в тьмяному світлі газових ліхтарів.

Ось іде Рися Тарнавська, подумки знущався він, найкраща учениця з Ритиного класу, перша з латини! Цікаво, чи це дівча знає, що її пихатий батько, інженер Марцелій Тарнавський, який щойно ледве вклонився, сидів колись переді мною весь у сльозах і благав, посилаючись на давнє знайомство, зам’яти справу про самогубство певної молодої манікюрниці? У газетах писали, що причиною самогубства жінки, яка зрештою, протягом кількох років була морфіністкою, стало нещасливе кохання. Пан інженер боявся, що під час розслідування цього випадку, виявиться його кількамісячний роман з манікюрницею. А зараз удова Захаркевич зі своєю дочкою Беатою, яку всі прозивали Тичкою, удала, наче не бачить його. Як вона обурювалася, коли він одного разу переплутав класи й цим пояснив вихователю своє запізнення на батьківські збори. Він потрапив до третього «а» класу, тоді як Рита ходила до «б»! «Це неймовірно, — сказала вдова до своєї сусідки, називаючи її на прізвище. — Батько, який не знає, до якого класу ходить його дитина! Воно й не дивно…» Далі Попельський не розчув.

І враз його шпигонула жахлива думка. Настільки страшна, що він сам не бажав собі в ній признатися. На щастя, з будинку гімназії вийшла Рита, і це вмить розвіяло всі його погані передчуття. Вона розчервонілася від холоду й весело всміхалася. Попельський знав, у чому полягала причина її гарного настрою. Театральний талант Рити помітив новий полоніст, який протягом року викладав їм романтизм. Попередня вчителька, нудна, педантична панна Монкос, не дозволяла Риті брати участь у шкільних виставах, бо це позначилося б на її й так слабкій успішності. Натомість пан учитель Каспшак не звертав уваги на такі неістотні для театру деталі.

— Доброго вечора, тату, — радісно привіталася Рита. — І як таткові сподобалося?

— Дуже, моя маленька, — він поцілував доньку в чоло, глибоко вдихнувши її запах.

Зітхнув полегшено. Цигарками не чути.

— О, привіт, люба Ядзю, — гукнула Рита й простягла руку своїй подрузі, яка підійшла ближче й уклонилася Попельському.

Коли дівчата поцілувалися, комісар усвідомив, що Ядзя Вайхендлер вийшла зі школи раніше, стала неподалік ятки з газетами й уже кілька разів віталася з ним, але Попельський не зауважив її. Вона була для нього живим докором сумління. А саме їх він мав нині забагато.

— Я вас бачила раніше, пане комісаре, — Ядзя всміхнулася до нього. — Але не хотіла заважати. Ви так замислилися… Певне, якась нова захоплива справа…

— Татусю, ну скажіть-бо! — Рита урвала подругу, і Попельський відчув полегшення, — яка сцена вам сподобалася найдужче? Ну, яка?

Вона вимагала відповіді тоном, який він часто чув від неї, коли ще маленькою донька прохала купити їй іграшки, їм не вдавалося пройти повз магазин «Аптаваґ» на Сикстуській, щоб Рита не застигала перед вітриною, а потім притулялася до батька. Їй не доводилося вимагати, тупотіти ногами чи падати на тротуар. Батько завжди купував їй усе. «Ти занадто їй догоджаєш, Едварде», — казала Леокадія. Тоді він сердився на кузину: «А хто має їй догоджати, як не я? Бо ти більше любиш бридж, книжки й концерти, аніж мою дочку!» Пізніше, перепрошуючи Льодзю, бачив у її погляді занепокоєння й разом з тим певну втіху від того, що її кузен, як вона сама говорила, є батьком «до безтями закоханим у власну доньку».

— Ну ж бо, татку, яка сцена?

Попельський відчув, що в голові в нього паморочиться. Через цей клятий сеанс у Шанявського він не міг пригадати, які саме живі картини показували нині. Здається, Матейко. Але де на його картинах зображені дівчата?

— Але ж ви так захоплювалися, — вигукнула Ядзя, — коли Марк Вініцій провідував у в’язниці свою кохану Ліґію!

— Звичайно! — комісар удав захоплення. — Ти справді чудово зіграла, люба! Знаєш, що? Я сподіваюся, що ти зіграєш не лише в пантомімі. У тебе такий чудовий, дзвінкий голос.

— Спасибі за комплімент, татку, — Рита глянула на дрібний сніг, що сипав у світлі ліхтаря.

— То що, панночки? — погідний настрій дівчат передався й Попельському. — їдьмо на тістечка до пана Маселка?

Ядзина усмішка свідчила, що пропозиція їй явно сподобалася, але Рита завагалася, а це означало, що перспектива відвідин кондитерської не надто її тішить. Він пригадав собі всі ці вимушені бесіди з дочкою в цукерні, коли розмова раптом уривалася й зависала незручна мовчанка. Усе це завжди закінчувалося однаково: Попельський картав її за незадовільні оцінки в гімназії й погану поведінку, а дівчина сердилася, а одного разу навіть розплакалася. Згадав, як вона подивилася на нього, коли минулої неділі він запропонував разом піти до кав’ярні «Європейської» на заварні тістечка. «Ну, почалося!» — здавалося, промовляло її обличчя. І тоді, і зараз так само.

— Я розумію, ти втомилася, — відказав, силувано посміхаючись. — Що ж, їдьмо додому. Сідай, Ядзю, до машини, ми тебе підвеземо.

— А не можна нам повернутися додому пішки самим? — Ритині очі, здавалося, благали. — Ядзя проведе мене. Будь ласка, татку!

— Ні, — Попельський підійшов до автомобіля й відчинив двері. — Сідайте.

Коли дівчата слухняно сіли, Попельський запустив двигуна й обернувся до них.

— Мені треба сказати вам щось важливе. У Львові зараз дуже небезпечно…

— То ось, чому ви приїхали на виставу, — вигукнула Рита. — Не для того, щоб мене побачити, а щоб охороняти. Так? Ось чому! Скільки разів я чула про різну небезпеку, яка чатує на молодих панянок!

— Рито, як ти смієш так зі мною розмовляти! — холодно проказав комісар. — Та ще й у присутності подруги!

— Але, Рито! — кажучи це, Ядзя вдивлялася в нього поглядом відмінниці, завжди готової відповідати. — Твій тато хоче, як краще…

Попельський відвернувся й рушив. Дівчата мовчали. У дзеркальце він бачив, що Рита вдивляється в будинки й магазини, а Ядзя читає екстрений випуск, який він кинув на заднє сидіння, виходячи з машини біля школи. Вона не відривала очей від першої сторінки. Попельського цілу дорогу переслідувала одна-єдина думка. Мінотавр мордував і ґвалтував лише незайманих дівчат. Можна вберегти Риту від потвори, якби… Тут Попельський трусонув головою, щоб відігнати цю жахливу думку. «Якби вона не була незайманою», — підказав якийсь демон.


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

восьма година вечора

Аспірант Стефан Циган сидів у «Атласі», проклинаючи свою зовнішність ефеба. У цьому шикарному ресторані на розі Ринку бували літератори й митці, а серед них траплялися чоловіки, що мали грецькі вподобання. Останні збиралися переважно в непарні дні в Сірій залі. Ніхто не говорив про це відкрито, хіба що поліцейські, котрі не могли керуватися міщанською цнотливістю й повинні були називати речі своїми іменами. З-поміж чоловіків, які віддавали данину грецьким уподобанням, сюди вчащали балетмейстер Юліуш Шанявський і багатий комерсант, власник антикварної крамниці, Войцех Адам, і директор Національного банку, Єжи Хруслінський. Аби ніхто нічого не запідозрив, їх часто супроводжували жінки, завжди готові розпочати жваву дискусію й виголосити незвичні а то й узагалі революційні погляди на теми моралі. Нельвів’янинові, котрий опинився б тут уперше, могло здатися, що він церебуває у вишуканому ресторані, який вирізняється хіба що розкішним інтер’єром. І тільки придивившись до напомаджених, струнких офіціантів, він побачив би, що всі вони молоді й дуже вродливі. Нельвів’янин навіть не здогадувався, що роботу в цьому місці дехто з офіціантів отримав за протекцією своїх багатих коханців.

Аспірант Циган був львів’янином від народження й анітрохи не дивувався, що дехто з офіціантів та клієнтів має грецькі вподобання. Щойно увійшовши, він зустрівся із двома захопленими поглядами. У дзеркалі Циган чудово бачив кокетство, яким його обдаровував немолодий уже брюнет із фарбованим волоссям, котрий смакував якийсь напій із широкого келиха, та чоловік атлетичної будови з гучним голосом. Цей перехиляв чарку за чаркою й закушував горілку — який жах! — тістечками із кремом.

Циган не відповів взаємністю ані на погляди, ані на усмішки. Він спокійно курив цигарку, потягував маленькими ковтками охолоджену горілку, поглинав під неї чудове, гостро присмачене м’ясо по-татарськи, і терпляче очікував. Від Шанявського, якого він нині розпитував, аспірант дізнався, що в цьому середовищі нещодавно з’явилося двоє молодих чоловіків, котрими через смагляву шкіру й надзвичайно гарні чорні очі відразу зацікавилися деякі завсідники «Атласа». Розмовляли вони, як висловився Шанявський, «польсько-російським суржиком», що в його очах, невідь чому, додавало їм привабливості. Отож Циган сидів біля дверей і виглядав молодих смуглявих брюнетів. Прочекавши годину, протягом якої він пив горілку, їв м’ясо по-татарськи й читав тижневик «Сигнали», аспірант побачив молодиків, що відповідали описові балетмейстера. Спершу почулося тупотіння біля дверей, а потім він угледів, як ці двоє обтрушували пальта від снігу й передавали їх гардеробникові. За мить вони пройшли повз Цигана й сіли біля вікна, звідки було видно фонтан Адоніса. До них негайно підійшов офіціант і прийняв замовлення: дві скляночки джину й шарлотка з вершками.

Разом з офіціантом до їхнього столика підійшов Стефан Циган і вельми вишукано вклонився. Сів, не чекаючи на запрошення, а тоді щось тихо проказав, після чого молодики вже не всміхалися й поставили свої склянки на мармурову стільницю.

— Кримінальна поліція, — промовив він майже лагідно. — Я не вийматиму посвідчення, бо на нас і так усі дивляться. Наша розмова повинна видаватися дружньою балачкою, зрозуміло? Ну, то піднесіть склянки й мило посміхайтеся.

За столом запала тиша.

— Ваші прізвища? — запитав Циган, коли хлопці виконали наказ.

— Іван Чухно.

— Анатоль Ґравадзе.

— Відколи ви у Львові?

— Вже два літа.

— І я стільки ж, як мій друг.

— Ви прибули до нашого міста удвох?

— Так точно. Вмєстє приїхали.

— Звідки?

— З Одеси, а до того зі Стамбула.

Циган замовк і замислився, чи когось із них часом не розшукує поліція. Обидва були дуже вишукано одягнені. Костюми з дорогої бєльської вовни, діамантові аґрафки в краватках. Він і не думав, що вони так погано говоритимуть польською. Німецький митник на кордоні й візник у Бреслау відрізнили б польську мову від російської, особливо з таким акцентом. Та чи дійсно це так? Чи він відрізнив би данську від шведської? Певне, що ні, але хіба він коли-небудь їх чув? Ні. Однак митник на кордоні повинен був не раз чути польську мову. Хтось із цих росіян міг розмовляти з німецьким митником польською. У такому разі, митник мав би дійсно добре знати польську або мати тонкий слух, щоб відрізнити носія мови від іноземця. Циган вирішив не покладатися на тонкий слух німецьких чиновників і докладно перевірити знання польської в обох допитуваних.

— Чим завдячуємо, що панове з Одеси зволили відвідати наше місто на Полтві? — поставив він вишукане й кучеряве запитання.

Обидва молодики, як за командою, похитали заперечно головами й знітилися, вочевидь нічого не зрозумівши.

— Посміхайтеся, — мовив аспірант лагідно, але виразно. — З якою метою виїхали з Одеси?

— У нас плохо, — відповів Іван Чухно. — У вас лучче. Ми там грали й танцювали. А сюда, до Львува, приїхали на сцену. І тут танцювали й співали. А потім зосталися тут і попросили львувське начальство, чи можна зостатися. Ну, і достали дозволення. Ну, і вже два літа вони тут.

— А що ви тут робите?

— Те, що й в Одесі, — молодик вимовляв назву міста на російський кшталт «в Адєссє». — Танцюєм, співаєм у «Баґателі» два рази в неділі.

«Танцями й співами ви б так гарно не заробляли, — подумав Циган. Не стало б вас на дороге вбрання й джин в „Атласі“, хоча власника „Багателі“, всім відомого пана Шеффера, скупим не назвеш». — Озирнувся й відразу отримав відповідь на своє запитання, побачивши кількох чоловіків, котрих аж ніяк не розорило б утримання цих східних принців.

— А на Сильвестра[26] ви теж танцювали в «Багателі»?

— Коли? — Ґравадзе вочевидь не зрозумів.

Атож, подумав Циган, совєти лише день народження святкують. Не мають поняття, що в католиків кожен день має свого святого. Навіть останній день року. Ну-ну, припини, покартав він себе. Ці двоє не належать до послідовників культу Діви Марії.

— Ну, на Новий рік, коли опівночі п’ють шампанське! Де ви були?

— Ах, шампанське ми пили на балу в «Богемі», — відповів Чухно. — Ми були з нашими нареченими.

— З кимсь із них? — Циган хитнув головою, наче хотів озирнутися. — Хто з них може це підтвердити?

— Ні, — на обличчі Ґравадзе з’явилося обурення. — Ми не такі. Ми були з нашими дєвушками.

— Слухай, голубий, не бреши! — Циган випнув нижню щелепу. — Бо інакше поговоримо в комісаріаті й повернетеся до своєї Одеси!

— Ми не брешемо, пан полковник, — Чухно ледь не плакав. — Вони тепер танцюють у «Багателі». Пойдьом вмєстє, ви з ними побалакаєте, а ми навіть не будемо заходити, щоб раніше з ними не домовитися.

— Зрозуміло, — Циган підвівся, хоча й не був певен, чи приймає слушне рішення. — Що ж, ходімо до «Багателі»!

Він проказав це так голосно, що його почули не лише співрозмовники. Коли вони втрьох виходили з «Атласа», їх супроводжувало кілька заздрісних поглядів і приглушені голоси, які переказували звістку про нового друга вродливих танцюристів.


Львів, середа 27 січня 1937 року,

десята година ранку

Аспірант Валеріан Ґрабський зажурився, вийшовши з архіву комендатури поліції. Він був людиною дуже обов’язковою, спокійною й урівноваженою. Лише раз у житті вибухнув гнівом — це сталося на уроці в одного священика-катехита. Колись той добряче вишпетив його за те, що Валеріан пародіював його проповідь. Упіймавши хлопця на цьому злочині, священик поставився до нього суворо, наче Катон Старший до карфагенян. Заплющуючи очі на невігластво інших учнів, вихваляючи їх усіх без винятку лише на підставі власної переконаності в їхній релігійності, він докладно розпитував Ґрабського про декрети окремих синодів та соборів, про погляди отців церкви, літургічні й гомілетичні реформи. Ґрабський зазубрював усе напам’ять і відповідав, не роздумуючи, але священик однаково був незадоволений. Після двох місяців принижень хлопець не витримав. Одного дня, коли він відповідав про записки з Нікейського собору Афанасія Великого й Сократа Схоластика, за що почув не похвалу, а докори, Ґрабський зірвався. Підійшов до священика й дав йому такого ляпаса, що той аж зі стільця впав. Ось так Валеріан Ґрабський покинув класичну гімназію, провчившись у ній шість років, ще й замалим не потрапив до в’язниці. Вовчий квиток дав йому можливість здобути лише професію бухгалтера. Саме в бухгалтерській конторі на початку двадцятих років його й знайшов Маріан Зубик, тодішній шеф особового відділу львівської комендатури поліції. Вражений старанністю й пунктуальністю бухгалтера, він запропонував йому роботу в себе. Ґрабський радо погодився. Відтоді він мандрував різними відділами, навіть різними містами, залежно від підвищення свого благодійника. Скрізь аспірант працював наче мурашка й мав особливе замилування до архівної роботи. Тому він трохи засмутився, коли, дотримуючись черговості завдань, встановленої Попельським, мусив зняти нарукавники й дашок, який захищав очі від пилу, і покинути поліційний архів, щоб вирушити розпитувати швейцарів бурс і гуртожитків. Смуток його підсилювався тим, що в поліційних справах усі чоловіки, які вчинили злочини проти моралі, були або застарими, щоб вдавати молоду жінку, або сиділи у в’язниці, або давно вже покинули Львів. Останніх було лише двоє, і жоден з них не був схожим на цигана.

Бурса на Іссаковича була першою в списку, який Ґрабський старанно склав, почавши від закладів, що виявилися найближчими до будинку на Лонцького. Аспірант повільно прямував вулицею Потоцького й уже вкотре вітав себе з тим, що відмовився переїхати до Любліна, хоча там йому пропонували підвищення. Тоді він не мав би нагоди бачити таких чудових будинків, як палац Бесядецького, стилізований під середньовічну фортецю, не прогулювався б просторими, доглянутими парками, не відвідував би свої улюблені ресторани, найвідоміший з яких належав пані Телічковій, у котрої на сніданок подавали хрумкі цибулеві булочки, варену шинку із хроном, а тим, хто страждав від похмілля — горнятко борщику, щоб задобрити шлунок.

Аспірант Ґрабський із жалем облишив приємні думки й заглибився в обсаджену деревами вуличку, де знаходився великий будинок бурси, який називали «Будинком Техніків».

Швейцар сидів у своїй комірчині, де стояли вузька козетка, тазик і примус. Уже за мить було зрозуміло, що це старий львівський батяр. На відміну від власників бурси, які давали тут притулок міській молоді, не питаючи про віросповідання чи походження, швейцар не був таким толерантним. Він одразу розкритикував «запеклих русинів, яким дають тут нічліг, а вони нічого не роблять, лише влаштовують змови проти Польщі». Ці слова не додали йому прихильності в очах аспіранта, якого на нарадах воєводських комендантів демонстрували як приклад повної й абсолютної аполітичності, обов’язкової для всіх поліцейських.

Аспірант швидко збагнув, що швейцар ненавидить українців і на питання про якісь моральні збочення напевне відповість, що всі вихованці бурси українського походження мають ненормальну статеву орієнтацію й грішать по кілька разів на день. Він вирішив використати цю його ворожість.

— Гей, пане громадянине! — суворо промовив Ґрабський. — А вам відомо, що зараз ви вчиняєте правопорушення?

— А яке ж? — швейцар зіщулився.

— Вам відомо, що в присутності представника закону, — атож! — у присутності державного службовця, ви сієте міжнаціональну ворожнечу?

— Та я зовсім не… Я їх навіть люблю, тих русинів… Не один із них то орел, а не хлопець!

— А вам відомо, що я сам русин? — Ґрабський зробив сувору міну й почепив на ніс окуляри.

— Ну, я ж нічого… Нічого… — швейцар вочевидь перелякався.

— Ну, гаразд, гаразд, пане… пане…

— Жребик, а охрещений Юзефом…

— Ну, пане Жребик, — аспірант насварився на нього пальцем, — щоб це було востаннє! А зараз мусите казати мені щиру правду!

— Яволь, пане комісаре, — старий напевно служив ще за Франца-Йосифа, бо клацнув підборами.

— Ну, а тепер мені розкажіть, бо вам це найкраще відомо, пане Жребик. — Ґрабський нахилився до швейцара. — Як поводяться ці русинські студенти й учні. І не лише русинські… Польські, жидівські, може, якісь інші… Ви зрозуміли, що я маю на увазі… дівчатка й таке інше…

— Я сюди нікого не впускаю, пане комісаре, — Жребик удав ображеного. — Нікого чужого! Я старий фельдфебель і начальства слухаюся!

— От і чудово, хвалю, — Ґрабський простяг правицю старому. — Тисну руку доброму державному працівникові. Я теж ваше начальство. Але добре й поблажливе…

Жребик аж почервонів від задоволення, подаючи руку Ґрабському, а той готувався поставити складніші запитання.

— А зараз скажіть-но мені таке. Адже це все молоді чоловіки, вони потребують жіночого товариства, знаєте, я в їхньому віці то й дня не міг витримати, щоб не… Ну, знаєте…

— Пане комісаре, у нас у війську такий один був за коваля, у Саноку працював, то він як вранці прокидався, то відро з водою міг на прутні носити! Так йому стирчав!

— От бачите, — Ґрабський щиро засміявся. — Усі ми такі… З дівчатами важко, а без них іще гірше…

— От і я завше своїй Мані кажу…

— Отож-бо… А тут ці хлопці… Ніхто з них до дзюні не піде, бо грошей не мають, бо дорогі ті дзюні, еге ж, пане Жребику?

— Зіхир,[27] що так. Одна дзюня коштуї стілько, скілько дехто на місяць маї…

— Ну, і що? Трапляється, певне, що вони… Розумієте, про що я… Мусять собі допомогти…

— Та буває, буває, — зітхнув швейцар. — Часом така черга до нужника, шо страх, бо хтось такий закриється там надовго… Ну, шо він там робить, як не…

Аспірант на хвильку замислився, чи, питаючи про найголовніше, не послатися на військовий досвід співрозмовника. Але потім подумав, що вступ на зразок: «Пане Жребик, у вас такий великий життєвий досвід, то я вас запитаю навпростець…» — може старого образити, бо ще подумає, наче його звинувачують у педерастичних нахилах.

— А траплялося, щоб вони собі навзаєм добре робили? — Ґрабський запитав про найголовніше навпростець. — Таке трапляється рідко, але ж трапляється…

На подив Ґрабського, Жребик не злякався й не обурився. Лише заговорив трохи тихіше.

— Атож, був тут такий один, — швейцар уважно глянув на поліцейського з-під кущуватих брів. — Все на кулєґів охочий. Той був не русин, а рихтиґ наш зі Здолбунова. Син… Шкода казати, але то син пуліцая. Ніччю ходив по стриху[28] й підманював молодих хлопців йти з ним… Тільки один, єншого не було.

— А як його звали? Скільки мав років? Чим займається зараз?

— А то вже я мушу перевірити, — відповів швейцар і витяг засмальцьованого зошита. Погортав його і вказав на одну зі сторінок жовтим від тютюну пальцем. — А во, ту маю… Зайонц Антоній, дев’ятсот десятого року…

— Тисяча дев’ятсот десятого pокy, так? То йому зараз двадцять сім років.

— Атож, на те виглядає.

— А чим він займається, де працює?

— А того вже не знаю. Він право вивчав, і потім десь переїхав. Років із п’ять тому. Більше ніц не знаю.

— А як він виглядав?

— Та невисокий такий, але моцний, жилавий…

— Брюнет, блондин?

— Та чорнявий…

— Гарний був?

— А я знаю? — Жребик замислився. — Хіба я знаю, які то вони, гарні чи потворні?

Опинившись на розчищеному від снігу, свіжо посипаному піском, тротуарі, Ґрабський відчув призабутий уже азарт слідчого, і збагнув, що даремно він дратувався на відсутність зачіпок в архівах.


Львів, середа 27 січня 1937 року,

полудень

Аспірант Герман Кацнельсон не був у захваті від отриманого завдання. Він уже не раз намагався пояснити начальникові Зубикові, що самий лише факт жидівського походження аж ніяк не є передумовою для роботи, як висловлювався його шеф, «у середовищі нацменшин». Кацнельсон походив з давно спольщеної жидівської родини, представники якої вже в другому поколінні були львівськими юристами. Їхні стосунки з юдаїзмом були, м’яко кажучи, прохолодними, зате до всього, що стосувалося соціалізму й незалежності Польщі, вони ставилися з неприхованим ентузіазмом. У родині Кацнельсонів розмовляли виключно польською, дітям давали тільки польські імена. Сам він отримав незвичайне в родині ім’я «Герман» на честь одного австрійського офіцера, який під Садовою врятував життя його дідусеві. Портрет цього офіцера висів у вітальні поруч із портретом найяснішого цісаря Франца-Йосифа. Але ім’я «Герман» було дуже поширеним у польських жидів, і саме через те аспірант його щиро ненавидів, уважаючи ганебним, зайвим баластом, негідним сучасної людини, яка сама вирішує, до якої національності їй належати. Проте змінити ім’я він не міг, побоюючись, що його позбавлять спадщини. Бо, мабуть, саме так учинив би його батько, довідавшись про таке рішення. Тож не дивно, що «національні» завдання, які спольщеному аспірантові давав начальник, Кацнельсон виконував неохоче й чекав на кращі часи, коли його шефом (у чому він був глибоко переконаний) стане комісар Едвард Попельський, котрий високо цінував слідчі здібності Германа, не переймаючись його етнічним походженням.

Розмови із представниками релігійних жидівських громад, які опікувалися бурсами, сповнювали аспіранта нехіттю. Від вигляду брудних молитовних залів при синагогах, хлопців, що погойдувалися за партами в хедері, потертих лапсердаків і ярмулок ортодоксальних жидів, перук побожних жидівок, від звуків незнаної йому мови їдиш, Кацнельсона охоплювало почуття, що він опинився в темряві незнаного світу, а його логічний і раціональний розум, натренований під час навчання в Політехніці (якої він не закінчив), затьмарює туман віковічних забобонів.

Отож він з полегшенням відзначив у своєму поліційному нотатнику всі релігійні заклади, що надавали незаможній молоді юдейського віросповідання притулок і повне утримання. Їх виявилося кілька, і скрізь на свої запитання Герман отримував аналогічні заперечні відповіді. Ніхто з керівників жидівських сиротинців не хотів навіть чути про те, що в бурсі міг перебувати якийсь мешуґе[29], який наслідував гріх Онана чи — не доведи Боже! — содомітів! Незважаючи на відсутність будь-якої зачіпки, Герман Кацнельсон полегшено зітхнув, відпустив свого далекого родича, який був у нього за перекладача з їдиш, і подався у світські жидівські виховні заклади.

Першим із них був Будинок жидівських сиріт на Стрілецькій площі. Довгенько прочекавши, він потрапив до директора, пана Вольфа Тисьмінцера.

Поліцейський відрекомендувався, витяг олівця й записника і, важко зітхнувши, почав ставити чергові запитання. Після кількох відчув, як серце в нього закалатало. По нетривалій розмові Герман Кацнельсон уже не проклинав підінспектора Маріана Зубика за те, що той дає йому виключно «жидівські завдання».


Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

дев’ята година вечора

Аспірант Стефан Циган разом з директором ресторану й дансингу «Баґателя», Василем Погорільцем, просувався лабіринтом вузеньких коридорчиків, які знаходилися за цим відомим львівським закладом. За ними дріботіли Чухно й Ґравадзе. Він не міг залишити їх на вулиці, побоюючись, аби хтось із них не подзвонив «дєвушкам» на службовий телефон і не вигадав спільної з ними версії. Учотирьох вони зупинилися перед дверима з табличкою «Гардероб», оздобленою паперовою квіткою.

— Це тут, — сказав директор Погорілець. — Тут разом з іншими переодягаються панна Стефця й панна Туня з нашої трупи. Але дуже прошу вас поквапитися. Обидві панни зараз виступають на сцені! Подивіться самі, які в нас гарні дівчата танцюють. Може, це заохотить вас відвідати наш дансинг? Ви в нас ніколи не бували! А шкода, дуже шкода… Послухайте-но, як нагорі гарно співають!

Сказавши це, директор ресторану вказав пальцем на стелю. Із приміщення над ними долинали слова жвавої пісні:

Гуляй, браці, файну,

Ґди гармонья ґра.

Бєр баби под пахі,

Буґ ці здровя да.

Вшендзі браці, гуляй,

Ґрудик, Кліпарув,

Пу салі катуляй,

Німа як наш Львув.

Погорілець покивав головою, наче на підтвердження слів пісні, а тоді, не постукавши, відчинив двері гардеробної. У кімнаті почувся сміх і вигуки вдаваного переляку. Циган суворо глянув на Чухна й Ґравадзе, які стояли в закапелку, що провадив до туалету.

— Отак, — буркнув він. — Не виходити звідси й чекати на мене!

— А я вже піду, пане аспіранте, — проказав Погорілець. — Обов’язки, знаєте, чекають, карнавал саме в розпалі, дуже вас прошу, покваптеся…

Циган утримався від зауваження на адресу директора, і не сказав нічого про пустопорожню балаканину, кивнув головою, увійшов до гардеробної й зачинив за собою двері.

Поліцейському було вже двадцять вісім, він нещодавно заручився й погано пам’ятав, коли його, гімназиста Стефця Цигана, непокоїли еротичні сновидіння й мрії про танцівниць із кабаре.

Зараз цей неспокій і фантазії повернулися. Дюжина напівоголених жіночих тіл, мереживо й панчохи, запах парфумів і пудри, усе це несподівано приголомшило Цигана й вивело його з рівноваги. Усмішки, тріпотіння довгих вій і зальотні, сповнені цікавості, погляди танцівниць аж ніяк не дозволяли опанувати себе. Він вирішив застосувати безвідмовний засіб проти статевого збудження: пригадав собі фотографії жіночих геніталій, спотворених венеричними хворобами, які він бачив на заняттях із судової медицини під час навчання в Тернополі. Подіяло. Глянув на танцівниць із вдаваною поважністю.

— Хто з вас Стефця й Туня? — запитав.

— Ми, — дві дівчини, брюнетка й блондинка, виступили наперед.

— Назвіть прізвища, а не прізвиська!

— Я Стефанія Мазур, — відповіла худенька блондинка. — А то — Антоніна Каневська, або наша Туня. — І вона вказала на свою темноволосу подругу.

— Наречених маєте? — Циган витяг олівця й подумки покартав себе за дурне запитання.

— Ой, хіба ж одного, пане комісаре? — голосно засміялася дівчина, яка саме поправляла панчоху.

— Мовчи, мавпо дурна! — гримнула до неї Стефця й усміхнулася Циганові. — Маємо, пане комісаре, але де їм до вас…

Плебейський комплімент подіяв на Цигана. Він переводив погляд зі Стефці, що стояла, узявшись у боки й приязно всміхалася до нього, на танцівницю, котра натягала панчоху на струнку ногу. Уява перемогла. Замість жахливих картин він бачив себе в пристрасних жіночих обіймах. На щастя, у гардеробі пролунав дзвоник, який скликав дівчат на сцену.

— Із ким ви зустріли Новий рік? — у відчаї запитав Стефан.

Відчинилися двері, у яких стояв занепокоєний директор Погорілець. За ним стовбичили Чухно й Ґравадзе.

— О, з ними! — радісно вигукнула панна Туня, вказуючи пальцем на обох іноземців. — Із цими файними козаками! Як вони гарно танцюють!


Львів, середа 27 січня 1937 року,

друга година пополудні

Аспірант Валеріан Ґрабський сидів у приймальні Комерційного банку на вулиці Легіонів і визирав у вікно, чекаючи на одного з банківських юристів пана Антонія Зайонца. Поліцейський був дуже задоволений своїм робочим днем. Отримавши важливу інформацію від швейцара Юзефа Жребика, він негайно подався до секретаріату Юридичного відділу університету Яна-Казимира. Там старезна керівничка бюро, панна Євгенія Кочур, натягла рукавички й почала ретельно переглядати студентські справи. Вона швидко знайшла студента на ім’я Антоній Зайонц, 1910 року народження. Виписала номер залікової книжки й передивилася справи випускників. Після таких сумлінних пошуків, які надзвичайно здивували Ґрабського, керівничка повідомила, що пан магістр Антоній Зайонц зі Здолбунова завершив навчання на правничому факультеті рік тому й вирішив пройти безоплатну річну практику в університетському інтендантстві. Аспірант Ґрабський висловив захоплення ретельністю панни Кочур і попрямував до інтендантства, де довідався, що практикант із таким прізвищем уже кілька тижнів працює в Комерційному банку.

Зараз Ґрабський був у цьому банку й стояв, вельми задоволений власними успіхами, біля вікна в коридорі, що провадив до кабінетів банківських юристів. Він знуджено роздивлявся двірника, який розчищав від снігу тротуар перед кондитерською Бенецького, у якій аспірант збирався винагородити себе за власні досягнення кількома тістечками із кремом.

Скрипнули двері, й у коридорі залунали неквапливі кроки. Ґрабський обернувся й побачив, що до нього наближається молодий чоловік у темному костюмі. Він був невисокий, смаглявий, з великими карими очима.

— Ви пан Антоній Зайонц, 1910 року народження? — запитав аспірант.

— Так, це я, — відказав той. — Що трапилося? З ким маю приємність розмовляти?

— Аспірант Валеріан Ґрабський, — поліційне посвідчення справило на Зайонца неабияке враження. — У якій бурсі ви мешкали під час навчання в університеті?

— У «Будинку Техніків» на Іссаковича, — відповів чиновник.

Ґрабський підняв капелюха на прощання й ледь протиснувся повз Зайонца, черкнувши його величезне кругле черево.


Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

полудень

— Спасибі вам, пане Ґрабський, за інформацію, — сказав Зубик польською, закурюючи улюблену сигару «Патрія». — Цей Зайонц[30] виявився слоном, а слони не лазять готельними ринвами…

Кацнельсон і Ґрабський силувано всміхнулися. Заремба вибухнув гучним і щирим сміхом; і лише Мокк промовчав, не зрозумівши жодного слова із Зубикового жарту.

— Погано, панове, погано, — мовив начальник. — Ці двоє москалів мають алібі, ще один підозрюваний затовстий, щоб займатися акробатикою на даху. — Він перейшов на німецьку. — У сиротинцях і школах теж нічого, про це доповів пан Заремба. А що з нацменшинами, пане Кацнельсон? Є якісь зачіпки?

Герман Кацнельсон скривився, почувши слово «нацменшини», і розповів про свої невдалі пошуки в жидівських релігійних громадах.

Незважаючи на його квасну міну, колеги уважно слухали рапорт, знаючи, що їхній «Жидик», як вони потай називали товариша, любить несподіванки, як і шахові комбінації, і після безневинного, абсолютно звичайнісінького вступу може, як це вже не раз траплялося, повідомити справжнісіньку сенсацію.

— Опитавши всіх ортодоксів, — так Кацнельсон зазвичай називав релігійних жидів, — я узяв на приціл світські гуртожитки й бурси, а також установи, що перебувають під опікою жидівських громадських організацій. Директор Будинку жидівських сиріт, пан, — тут Герман зазирнув до нотатника, — Вольф Тисьмінцер, повідомив мені цікавий факт. Двадцятирічний мешканець гуртожитку, невисокий і худорлявий брюнет на ім’я Ізидор Дрешер, вельми охоче грав дівочі ролі в шкільних виставах. Закінчивши школу комерсантів, працював у фірмі «Інґбер і Вінер», що торгувала деревиною, і міг проживати в гуртожитку, доки не знайде собі помешкання. Пан Тисьмінцер якось спіймав його п’яного на сходах. І негайно вигнав Дрешера з гуртожитку. Той перебрався на Зелену. Я розпитав про нього тамтешнього швейцара й довідався, що підозрюваний уже не працює у фірмі, зате постійно напивається. Зараз він виступає на естраді в поблизькій кнайпі Канарієнфоґеля. Позавчора ввечері я дивився художню програму, яку показували в цьому притоці. Атож, було на що подивитися! — Кацнельсон зневажливо пхикнув. — Дрешер із пишною бородою, у сукні, кружляє на сцені в жидівському танку й верещить до музикантів: «Ай-вай!» А довкола — тлум солдатів і прапорщиків з казарми на горі св. Яцека, які аж лягають від реготу. Після виступу я підійшов до Дрешера й докладно його розпитав. Перш за все, я хотів перевірити, чи його борода справжня.

— Навіщо? — запитав Зубик.

— Підозрюваний відзначався жіночою вродою, чи не так? — Кацнельсон глянув на начальника. — Якби він мав бороду, то ніхто у Бреслау не переплутав би його із жінкою, еге ж?

— Ну, і що сталося з тією бородою? — допитувався Мокк. — Ви йому її відірвали?

— Сталося… з моїм обличчям, — Кацнельсон торкнувся щоки, на якій виднів великий синець. — Я не хотів нічого пояснювати, коли мене запитували про синець, ви ж бо знаєте, як я люблю несподіванки. — Він гірко всміхнувся. — Отож, коли я смикнув Дрешера за найсправжнісіньку бороду, на мене накинувся якийсь бандит, його дружок, котрий гадав, що я хочу скривдити артиста. От я й заробив синець під оком.

— А де цей його приятель і як його звуть? — запитав Мокк.

— Не знаю, — Кацнельсон зневажливо стенув плечима. — Утік, а я не зміг його зупинити. Саме того дня я був без зброї.

Після кожного рапорту Мокк червонів чимраз дужче, а після слів Кацнельсона його шия стала багровою. Він підняв догори руку з короткими пальцями, на одному з них блиснув перстень з оніксом. Мокк глянув Зубикові в очі.

— Будь ласка, — начальник кивнув головою. — Надаю вам слово!

— Дякую, пане інспекторе, — Мокк підвівся й оглянув присутніх. — Не хотів би вас образити, але шкода, що з нами немає комісара Попельського. Мені треба сказати дещо важливе, а він би це добре переклав…

— Його немає, — роздратовано відповів Зубик, — бо для нього це ще зарано. Нині світить сонце. І з ним може статися напад хвороби, якої ніхто ніколи не бачив…

— О, пробачте, пане начальнику, — Заремба зірвався з місця. — Я бачив і присягаюся…

— Панове! — урвав його Мокк. — Пробачте за втручання, але зараз не час сваритися. Чи можу я зробити кілька критичних зауваг із приводу вашої роботи?

— Будь ласка! — Зубик розгнівано обернувся до Мокка, замалим не скидаючи зі столу переповненої попільнички.

— По-перше, — Мокк уже заспокоївся, — усі ви дієте поодинці, а слід ходити удвох! Це абетка поліцейського! На пана Кацнельсона напали. А що було б, якби цей Дрешер і справді виявився вбивцею? Він утік би разом зі своїм захисником, а поліцейський лежав би непритомний десь у кутку. По-друге, — він перевів подих, — ви занадто довірливі і, перепрошую, дуже наївні. Хіба можна йти до підозрюваного й не знати, хто він, які в нього слабкі місця, як його можна притиснути, щоб він у всьому зізнався! Ви могли виграти купу часу, якби розпитали свідків про те, як виглядає підозрюваний, худий він чи товстий, має бороду чи ні…

— Прошу нас не повчати! — буркнув Зубик. — Що означає «притиснути»? Шантажувати? Ми не шантажуємо допитуваних, ми діємо за законом! Те, що ви нам тут пропонуєте, це вже якісь… Це якісь… Тортури, — пригадав він німецьке слово. І підкреслено вимовив: — Це фашистські методи, які, може, і придатні для Німеччини, але не для нас, зрозуміло, шановний пане кримінальний директоре?

Перш ніж Мокк устиг охолонути й зосередитися після різкого обміну думками, двері розчинилися й до кабінету ввійшла панна Зося. Її вигляд і лагідна усмішка подіяли на всіх присутніх заспокійливо. Зубик обсмикував жилета на грубому череві, Заремба кидав на дівчину зальотні погляди, Ґрабський відволікся від нотаток, Кацнельсон припинив розтирати щоку, а Мокк умить забув, що його тільки-но мало не назвали фашистом.

— Я стукала, — сказала секретарка. — Але ви, мабуть, були надто зайняті нарадою й не чули. Прийшла важлива телеграма з Катовиць. Її саме розшифрували.

— Будь ласка, прочитайте, панно Зосю! — Зубик прибрав владної постави. — А ви, пане Зарембо, перекладіть усе нашому шановному гостеві!

— У психіатричній лікарні в Рибнику, крапка, жінка з обличчям, покусаним собакою, крапка, Марія Шинок, двадцяти років, крапка, стверджує, що її покусав якийсь граф, — панна Зося прочитала текст телеграми й поглянула на присутніх.

— Дякую, — приймаючи від секретарки сторінку з підписом поліційного дешифрувальника, Зубик не приховував розчарування. — Ну, і що, панове? — він обернувся до колег, коли дівчина вийшла. — Хто з вас охочий поїхати до Сілезії, допитати психічно хвору жінку й довідатися, чи її покусав граф, чи, скажімо, тигр? Може, ви бажаєте, пане кримінальний директоре Мокк? Звідти-бо так близько до Бреслау…

— Ви мене звідси не проженете, — процідив Мокк крізь зціплені зуби й сперся руками об Зубиків стіл, — доки я не знайду цієї свині! А до Катовиць поїду, бо не хочу нехтувати жодною зачіпкою, зрозуміло, вельмишановний і високоморальний пане інспекторе?

— Вам слід казати «знайдемо», а не «знайду»! — Зубик підвівся й так само сперся руками об стіл. — Це не ваша приватна справа!

Щелепи обох поліцейських рухалися, наче жорна, що перемелювали в роті лайку й прокльони. Обидва були схожі на самців горил, котрі готуються до бійки. Так вони стояли десь із п’ятнадцять секунд. Жоден навіть оком не змигнув. Запала гнітюча тиша.

Першим поступився Мокк. Відійшов від столу, надягнув пальто й котелок, а тоді дулю повільно проказав:

— Атож, маєте рацію. Мені слід було вжити множину. «Ми знайдемо» цю свиню. Але це «знайдемо» стосується мене й ще декого. А не присутніх тут! Із тим кимсь ми вдвох знайдемо потвору й принесемо сюди його голову. Per fas et nefas[31]. Знаєте, що це значить? Судячи з виразу вашого обличчя — ні. Але дехто знатиме, бо розуміє латину.


Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

перша година пополудні

На столі в затемненій вітальні стояв полумисок з великими шматками сирника й маківника, а поруч — тарілки з овочевим салатом, булочками, посипаними сіллю й кмином, та з оселедцями, що оповивали половинки яєць. Слова добродушної Ганни Півтораніс: «оселедці з бочки» Едвард Попельський заперечував щоп’ятниці протягом багатьох років, кажучи: «А я завжди гадав, що оселедці з моря». Це кепкування зі служниці стало вже домашньою традицією й викликало в присутніх завжди однакову реакцію: Ганна поблажливо кивала головою, Леокадія легенько всміхалася, а Рита зневажливо надимала губки.

Сьогодні Попельський ні з ким не передражнювався. Сидів за столом у своїй вишневій домашній куртці з оксамитними вилогами, у куточку вуст диміла цигарка в бурштиновому мундштуці, а від свіжо поголеної голови віяло пахощами одеколону, який Леокадія вчора купила в парфумерії «Під Чорним Собакою». Едвард не скуштував ані тістечок, ані салату, ані улюблених оселедців. Він застиг у характерній позі далекозорої людини, яка полінувалася одягти пенсне: в одній простягненій руці тримав якогось листа, а в другій газету й щомиті переводив погляд з одного тексту на другий.

Леокадія знала, у чому полягала причина поганого настрою Едварда. Вона крилася в маленькому конверті на його ім’я з надрукованим на машинці прізвищем. Його хтось запхав до поштової скриньки близько першої години вночі. Кузина поклала його на письмовий стіл. Несучи листа, вона відчувала пахощі дешевих парфумів. Спершу подумала, що листа надіслала одна з його дівчаток, з якими Попельський, побоюючись за свою й так уже сумнівну репутацію, удавався в нічні подорожі спальним вагоном до Кракова. Але швидко відкинула цю думку. По-перше, жодна з них не вміє друкувати на машинці, а по-друге, усі шльондри гарні й, маючи заможних коханців, користуються кращими парфумами, аніж ці. Леокадія побоювалася, що цей листик був пов’язаний з однією-єдиною Едвардовою таємницею, якої він, незважаючи на всі її намагання, так ніколи й не зрадив.

Зараз, дивлячись на насупленого кузена, котрий навіть не торкнувся сніданку, вона відчувала, як у ній закипає гнів. Їй набридли його постійний поганий настрій уранці, похмурі погляди під час сніданку, нервові вибухи й шалена любов до Рити, при якій він удавав категоричного тирана, та насправді був собакою, що, скімлячи, випрохував крихітку ласки. Та найдужче Леокадія ненавиділа його вдавану таємничість. Вона чудово знала, що кузен і так пояснить причини свого поганого настрою, але спершу трохи подражнить її, посопе й побурчить, аж нарешті вибухне й розповість усе ab ovo. Усі його реакції й майже всі секрети кузина знала так само добре, як розіграші в бриджі. Одначе листик, що тхнув дешевенькими парфумами, трохи вивів її з рівноваги. Леокадія побоювалася, чи не пов’язаний він із чимось похмурим і невідомим, про що Едвард ніколи їй не говорив і, мабуть, не скаже. Вона була майже переконана, що цей листик має зв’язок з його таємничими візитами до помешкання балетмейстера Шанявського, про які розповіла їй продавчиня в магазині штучних квітів на вулиці Галицькій, котра часто бувала в цій квартирі, бо приносила туди квіти.

Леокадія роздратовано жбурнула карти, які знову не склалися в «галерника» й поділила їх на чотири відкриті купки, а тоді старанно роздала карти.

Це привернуло Едвардову увагу. Він відклав листа й газету. На мить забув про власні проблеми, відкраяв виделкою шматок сирника й проковтнув його з помітним задоволенням.

— Глянь-но, Едварде, — сказала вона, розіклавши карти. — Учора була така роздача. Асесор оголосив винову масть. Його дружина пасувала. Що ти сказав би на моєму місці? Ось мої карти, — вона вказала на купку карт тонкими, випещеними пальцями. — Ти погодився б на винову чи показав трефу? І те й інше сумнівне… Зараз скажу тобі, що трапилося, але спершу поглянь уважно на карти.

Та Леокадія не встигла нічого розповісти, а Попельський не глянув на карти, бо у двері подзвонили. За хвилину до вітальні зайшла Ганна.

— Пане кумісаре, — промовила стурбована служниця, — там якийсь аліґанцкий спухляк[32] ду вас.

— Скільки разів я вам казав, Ганно, — розгнівано сказав Попельський, — аби ви не дозволяли собі будь-яких зауважень щодо гостей! Адже цей пан міг почути!

— Йой, люди, ратуйти! — Ганна так легко не здавалася. — Та він пу-нашому ніц ни рузуміє.


Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

чверть на другу пополудні

Мокк не справив на Леокадію гарного враження, і Попельський це відразу помітив. Він вирішив, що його кузина, пристрасна любителька бриджу, розсердилася, бо не змогла завершити розповідь про вчорашні бриджеві перипетії. На обличчі німецького поліцейського з’явився виразний подив потому, як Попельський заявив, що в нього немає секретів від Леокадії й можна сміливо говорити при ній про будь-які службові справи. І це ще більше знеохотило Леокадію. Побачивши недовірливу Моккову міну, кузина демонстративно зібрала карти зі столу й вийшла, вигадавши якусь причину. Попельський не переймався її фокусами й продовжував мовчати, наче Мокк узагалі не існував, а його думки знову були зайняті газетою й листом, що лежали на столі. Німець, так само мовчки, уважно придивлявся до Попельського, і не міг зосередитися на тому, що хотів йому повідомити. Причиною такої поведінки були оселедці, які він обожнював, і котрі нагадували, що від сніданку в нього й ріски не було в роті. Ганна поставила перед гостем чашку, а той подякував їй широкою нещирою посмішкою.

— Чим завдячую ваш візит у себе вдома? — дзенькіт філіжанки, яку поставили на блюдце, вирвав Попельського із задуми. — На нараді в Зубика з’ясувалося щось нове?

— Існує такий старий університетський звичай, — Мокк узяв щипчиками шматочок цукру й поклав його до кави, — ще від часів, коли вища освіта не була такою масовою, як зараз. Новий студент, котрий з’являвся в університеті, відвідував удома своїх викладачів. Саме тому я й прийшов до вас.

— Ох, ви дуже люб’язні, — Попельський підсунув гостеві полумисок із солодким. — Але таке порівняння досить умовне. Я не леститиму вам і не казатиму, що це ви професор, а я — студент. Ні, це неправда. Ми з вами рівні. От, бачите? У газетах пишуть: «Компанія Попельський, Мокк і Заремба».

— Гарно звучить, — Мокк із видимим задоволенням відкусив шматок маківника. — Попельський, Мокк і Заремба…

— Я навіть думав над тим, який це розмір, — комісар ритмічно постукав пальцями по столі.

— Це ямбічний диметр із каталексою, а останній ямб — то анапест, — відказав Мокк, проковтнувши маківник.

— Ви цікавитеся метрикою віршування? — на обличчі Попельського вималювалися водночас подив і радість. — Я теж колись дуже цим цікавився, особливо невідповідністю наголосів на початках діалогових віршів у Плавта. Здається, хтось із ваших учених із Бреслау про це писав.

— Можливо, не знаю… — Мокк задумався. — В університеті я здійснив метричний аналіз усієї «Касини» та «Аулуларії» Плавта. — Він витяг золотого портсигара й підсунув його співрозмовникові.

— Разом з хоровими партіями? Справді? — Попельський якусь мить роздивлявся німецьку цигарку «Юнона», а тоді знову радісно глянув на Мокка. — Такий аналіз дуже захоплює! Це наче описуєш нову рослину чи комаху!

Хвилину вони мовчали, усміхаючись одне до одного, а в думках виринали давні гімназійні й студентські роки, коли вони добре нагостреними олівцями розтинали вірші античних поетів, вибираючи з них кришталево чисті фрагменти, чіткі, наче тригонометричні рівняння.

— Цей диметр із нашими прізвищами, — Мокк порушив мовчанку, — звучить гарно, але він неправдивий. Ми ж бо працюємо в значно більшій групі під керівництвом інспектора Зубика. Разом нас шестеро: ви, Заремба, Ґрабський, Циган, Кацнельсон і я. Я добре запам’ятав прізвища? Трохи їх забагато. Така велика група є неповороткою, діє недоладно… — Він затягнувся цигаркою й уважно глянув на свого співбесідника. — Я вам щось скажу… По секрету… Мені дещо спало на думку сьогодні під час наради… Ми вдвох, розумієте, лише ми повинні створити в цій групі спеціальну двоособову бригаду. Особливу бригаду, з надзвичайними повноваженнями. Лише ви та я. І щоб обійшлося без потреби подавати рапорти й висиджувати на безкінечних нарадах. Це ж марнування часу! Якщо хтось із решти довідається про щось важливе, то напевно нам повідомить. Що скажете про таке?

І перш ніж спантеличений Попельський устиг подумати й висловити свою думку, німець почав йому доповідати в хронологічному порядку про вранішню нараду в Зубика й дійшов до суперечки з ним про «фашистські методи». Попельський слухав колегу дуже уважно аж до моменту, коли Мокк почав наводити численні приклади застосування методу тиску, який він сам називав «лещатами». Слухав, як бреславський поліцейський затиснув у цих лещатах одну повію-морфіністку, і відчував гіркоту. Згадав себе, як він шантажував у Оссолінеумі ні в чому не винну дівчину. Все це промайнуло перед очима за одну мить: страх, заплакані, перелякані очі, запльована й подерта навпіл візитка поруч зі скринькою для бланків замовлень. Наче подерта шкільна форма на місці зґвалтування.

— Годі, пане Мокку! — він різко урвав німця. — Невже ви, так докладно описуючи ці суперефективні лещата й критикуючи моїх співпрацівників, пропонуєте мені крадькома застосовувати злочинні методи?! Передусім безчесні! Та ще й потайки від мого начальства! Це ви називаєте «нашими надзвичайними повноваженнями»?

— Я й не думав, що ви такий служака, — Мокк поклав руки на стіл, і запонки на манжетах тихо брязнули об стільницю. — Невже в Польщі поліцейські — то шляхетні лицарі, котрі завжди виступають з відкритим заборолом?

— У вас є діти?

— На жаль, ні, — Мокк нервово ворухнувся, наче розсердившись на себе за надмірну щирість слів «на жаль». — Не розумію вашого запитання.

— А у мене є, — Попельський приклав долоні до чола й роздратовано глянув на Мокка. — Сімнадцятирічна донька. Кохана Рита, котру я сам виховав. Без матері. І виховав дуже погано. А тепер мушу захищати її від Мінотавра й від багатьох інших чоловіків, які бажали б зробити з нею те, що й він! Ну, хіба що не вбивати й не гризти… І от переді мною вибір: або погодитися з вами на спілку «Попельський і Мокк» і переслідувати цю тварюку per fas et nefas, або не перейматися слідством, вести його абияк, зате всі сили віддати на захист доньки!

Попельський затягнувся цигаркою так глибоко, наче хотів її проковтнути, а тоді розлючено жбурнув недопалок на підлогу. Але опам’ятався й не роздушив його на блискучому паркеті, а схопив зі столу аркушика, зібрав на нього попіл і вкинув усе до попільнички.

— Послухайте, Мокку, — Попельський сів, витер спітніле чоло й глянув у вічі співрозмовникові. — Я обрав другу можливість. Захищатиму свою доньку. Не переслідуватиму тварюку. А зараз перепрошую, мені треба вбратися, бо маю йти на роботу.

— Я дуже шаную ваші родинні почуття, — Мокк удав, наче не розуміє натяку Попельського. — Але замість відповісти на моє запитання, чи польська поліція — то шляхетні лицарі, ви розповіли мені про ваші побоювання, аби з вашою донькою не трапилася трагедія!

— Справді, я говорив доволі плутано… Мені слід вам пояснити, — Попельський ляснув себе по лисині. — Ось! Я стиснув у таких лещатах подругу своєї доньки, бо хотів, аби вона доносила, що робить Рита, із ким зустрічається тоді, коли мене немає поруч. Ця подруга, надзвичайно вразлива й делікатна дівчина, розридалася й пережила шок. Я хотів перетворити її на донощицю! Я її збезчестив! Це те саме, що зґвалтував! Ось, до чого спричинилися ваші лещата! А зараз я вам дещо прочитаю!

Попельський підвівся, начепив пенсне й почав повільно перекладати на німецьку текст із пахучого аркушика, на який він щойно збирав цигарковий попіл.

— «Шановний Пане Комісаре! Після нашої останньої зустрічі, коли я побачила в газеті Ваше фото, я зрозуміла, наскільки важливе суспільне завдання Ви виконуєте, розшукуючи потвору, яка мордує й калічить невинних дівчат. Газету з Вашою світлиною я заховала в шухляду мого письмового столу й завжди зазираю туди, коли почуваюся в небезпеці. Тоді я дивлюся на Вас, і мені стає так гарно, так спокійно… Ви набагато краще виглядаєте в житті, аніж на фото, але в газеті й так вийшли кращі за цього товстого німецького поліцейського…»

— А покажіть-но цю газету! — урвав його Мокк. — Я й справді такий грубий на цій фотографії?

— Ну… — завагався Попельський і подав Моккові газету. — Худим вас тут не назвеш… У житті ви значно стрункіший… Це таке невдале фото… Ну, гаразд, читаю далі: «Після нашої останньої зустрічі я зрозуміла, як смішно виглядала моя відмова співпрацювати з Вами, і що Ваша пропозиція чи навіть вимога, насправді для мене честь. Цей лист є доказом моєї згоди. Поспішаю повідомити, що Риті може загрожувати небезпека з боку нашого полоніста, пана вчителя Єжи Каспшака. Це молодий учитель, який прийшов на зміну пані вчительці Монкос. Він керує драмгуртком і вважає, що Рита має величезний акторський талант. Він постійно їй про це говорить і пропонує ролі в шкільних виставах. На мою думку, це шкодить Риті, бо відволікає її від навчання й важливіших речей. Іще більша шкода може полягати в тому, що Рита, здається, потай закохана в учителя Каспшака. Вони часто розмовляють на перервах і, звісно, усі дівчата це коментують. З повагою, Ядвіґа Вайхендлер».

Змучений Попельський сів у фотелі біля годинника. Сірі смуги диму пливли попід люстрою. Від розжареної печі йшло тепло. Обидва поліцейські були втомлені й почувалися, наче пристрасні картярі після нічної гри, які навіть не підозрюють, що почався новий день, продовжуючи сидіти за заслоненими шторами. Попельський розстебнув два ґудзики на сорочці й долонею втер піт з голови. Мокк обвіювався газетою.

— Відчиніть-бо вікно, любий пане, — сказав він, — бо ми тут задихнемося від спеки.

Попельський зняв гачок на кватирці й до вітальні увірвалося свіже морозяне повітря. Мокк із радістю відчинив би вікно навстіж, але помітив, що це було неможливо, оскільки всі рами, крім кватирки були ущільнені повстю й заклеєні стрічкою.

— Дозвольте мені підбити підсумки. Спробую також розвіяти ваші побоювання, — мовив Мокк, ласо дивлячись на оселедці. — Ви дуже знервовані. Я чудово розумію ваше занепокоєння через цього красунчика вчителя. Але давайте по черзі. Спершу те, що стосується цієї подруги. Що ж, вона стала донощицею, бо певне, закохалася у вас, про що свідчать деякі фрази із цього листа. Ви собі докоряєте, що збезчестили її? Нічого не поробиш, ви це вже зробили. Дівчина зламала священну дружбу, — у Мокковому голосі вчувалася неприхована іронія, — але завдяки цьому ви можете контролювати дочку. Але вас усе ще мучають докори сумління. Даремно! Ця мала Хедвіґа раніше чи пізніше порушила б якісь принципи! Чому ви нею взагалі переймаєтеся?! Йдеться лише про вашу дочку! Вашу кров!

Виголосивши цю тираду, Мокк гепнув кулаком по столі, аж дзенькнув кавник з рештками кави. Попельському здалося, що поведінка його співрозмовника не була природною, а наперед продуманою й трохи завченою.

— А зараз далі, — продовжував Мокк. — Ви не хочете вести слідство в справі Мінотавра, бо у вас немає на це часу? Я сам бував у подібній ситуації, коли мене найменше обходили серійні вбивства, бо якраз тоді переживав серйозні непорозуміння з моєю першою дружиною. Тому я вас розумію! Ви повинні використовувати весь свій час, аби вберегти доньку від різних Мінотаврів. Звичайно! Але заради Бога! Намагайтеся цьому запобігти! Позбудьтеся будь-яких додаткових і другорядних причин для побоювань, страху через якогось там учителя-спокусника! Просто остудіть його запал, затисніть у лещатах, і доручіть якомусь поліцейському опікуватися вашою дочкою. Такому, котрий, на її захист, не вагаючись, використає зброю або принаймні власні кулаки! А тоді ви із чистим сумлінням і ясним розумом зможете присвятити себе нашій справі… — Мокк завагався. — Але зараз… Мені треба вас про дещо запитати. Пробачте щирість цього запитання… Чи ваші побоювання за доньку випадково не…

У двері вітальні постукали й після гучного «прошу!» Попельського на порозі з’явилася струнка постать Рити, котра в п’ятницю саме о цій порі закінчувала уроки. Це був передостанній день у гімназії перед зимовими канікулами. Під розстебнутим пальтом видніла темно-синя гімназійна форма з білим матроським коміром, а чорне волосся ховалося під теплим беретом. Одне пасмо вибилося назовні й закучерявилося на рум’яній від морозу щоці. Рита була гарна, наскільки може бути гарною дівчина, яка не в стані приховати суперечливих почуттів, що охоплювали її одночасно: радості від закінчення семестру в гімназії, здивування від присутності Мокка й легкого переляку, викликаного похмурим виразом батькового обличчя. Вона пролебеділа: «Перепрошую» — і зникла в передпокої. Мокк утупився у двері, які вона за собою зачинила.

— От бачите, — угледівши доньку, Попельський ураз прояснів, — як я її виховав? Доросла панна, а втікає, наче лань, замість того, щоб ґречно відрекомендуватися! Ну, та закінчімо нашу розмову, а тоді я вас познайомлю. Ви хотіли щось сказати про те, що для батьків їхні діти завжди найкращі…

— Ні, нічого… — Мокк насупився, немов замислюючись над чимось. — Тобто… Я хотів сказати, що чудово розумію, чому ви так непокоїтеся через доньку. Чудово. І все-таки! Повернімося до суті справи. А найважливіше те, що я пропоную вам спілку, «Попельський і Мокк». Лише ми вдвох. Та спершу ви повинні позбутися будь-яких побоювань про доньку. Ось це найголовніше.

— Гаразд, — твердо промовив Попельський. — Але я робитиму це по-своєму. По-лицарськи! Без жодних лещат! Цей учитель — шанована людина, викладач гімназії! Я зроблю це, а ви, пане Мокку, придивитеся до моїх методів, і я доведу вам, що вони кращі, аніж насильство!

— Гаразд, — Мокк зітхнув. — Але якщо ваші методи виявляться неефективними, ви мені ставите горілку, домовились?

— Домовились, — машинально відповів Попельський.

— Ну, то що? Як щодо фірми «Попельський і Мокк»?

Німець простягнув йому праву руку. Комісар повагався й прийняв рішення, керуючись виключно інтуїцією. Якби він комусь розповів, що переконало його приєднатися до цієї незвичайної спілки, це викликало б сміх. Це був Мокків перстень-печатка, прикрашений, як і його власний, оніксом. Ми належимо до одного клубу, подумав Попельський, пригадавши собі сцену в потязі, коли вони щойно познайомилися. До клубу любителів античності й жіночого тіла. «Люблю членів цього клубу», — сказала тоді Блонді.

— Попельський і Мокк, — мовив комісар, простягаючи йому руку. — Це теж звучить гарно. Ямб і анапест, якщо не помиляюся. А зараз я познайомлю вас із моєю донькою.

Попельський вийшов, а Мокк підхопив одного оселедця з яйцем ложечкою й жадібно проковтнув його, а тоді відкусив шматок булочки. Потому підвівся, критично глянув на власне відображення в засклених дверцятах книжкової шафи й добряче втягнув живіт.


Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

четверта година пополудні

Учитель Каспшак перевіряв у порожній учительській твори на тему «Великої імпровізації» Міцкевича. Це страшенно його дратувало. Він люто сичав і жбурляв зошитами. Невже ці ідіотки, думав вій про своїх учениць, завжди будуть писати таким жахливим стилем, так нестерпно патетично, так вишукано-піднесено! Ось уже півроку я намагаюся вибити з їхніх голів усі дурні звички, яких вони навчилися від цієї старої склеротички Монкос. Про Рея гімназистки писали мовою Рея, а про Міцкевича — мовою Міцкевича! Але я їх відучу від цього! Прочитають декілька Кляйнерових статей і писатимуть таким стилем, як він!

У такі хвилини вчитель пригадував свою магістерську працю про романтичну драму, яку він написав і захистив десять років тому summa cum laude[33] якраз у професора Юліуша Кляйнера. Ці урочисті моменти дозволяли йому пишатися собою й були, як він зрозумів згодом, прелюдією до його блискучої кар’єри. Завдяки протекції директора Великого театру, самого Вілама Гожиці, у якого він кілька разів був асистентом, Каспшак одразу після університету отримав посаду викладача польської літератури в гімназії Королеви Ядвіґи. Ця протекція виявилася дуже дієвою, бо переконала пані директорку Людмилу Майдлер, котра на вільне місце охоче прийняла б літню й статечну особу, а не вродливого молодика, який накинув на себе плащ, наче ідальґо, що міг збаламутити не одну ученицю. На втіху директорки, викладач Каспшак одружився, відпрацювавши в гімназії рік. Його дружина, старша від нього жидівка-вихрестка, за десять років їхнього подружнього життя народила чотирьох дітей. Педагогічні й особливо театральні досягнення полоніста були такими вагомими, що директорка пристала на його прохання викладати в сьомих та восьмих класах, де він читав модернізм і романтизм. Аби утримати родину, яка постійно зростала, учитель почав співпрацювати з кількома відомими театральними режисерами. Співпраця була напівтаємною й полягала в постачанні театрові публіки. Каспшак ходив зі своїми ученицями на вистави, часто на одні й ті самі, двічі на тиждень, а імпресаріо потайки сплачували йому належний гонорар — злотого за кожну особу. Тож учителеві незле велося, він користувався повагою й добрими знайомствами в театральному середовищі, а крім того, його дуже шанували освітяни через невтомну позалекційну діяльність, яка полягала в постановці кількох драматичних п’єс на рік у гімназії Королеви Ядвіґи. Успіхи змінили його. Каспшак став пихатим, самовпевненим і зухвалим. За театром він світу не бачив і почав занедбувати свої викладацькі обов’язки. Місяцями не перевіряв контрольних робіт і домашніх завдань, на що йому ввічливо, але рішуче звернула увагу директорка Майдлер, котру занепокоїли батьківські скарги. Тоді Каспшак зненавидів батьків і вчительську працю, жив очікуванням кінця навчального року й канікул, після яких на нього чекала гарна посада у воєводському відділі освіти.

Він із полегшенням кинув на стосик останнього зошита з перевіреним завданням, знаючи, що попереду лише один робочий день, а потім аж два тижні зимових канікул! Присвятить їх розробці концепції нової вистави, котра, як йому обіцяли, незважаючи на те, що ролі виконуватимуть гімназистки, матиме прем’єру на театральній сцені й увесь Львів побачить її. Учитель одягнувся, узяв тростину й капелюха та вийшов з гімназії, ледь кивнувши, швейцарові.

На Пілсудського він на ходу заскочив до «трійки». Побачивши сувору міну кондуктора, збагнув, що гімназійному вчителю аж ніяк не личить отак застрибувати до трамваїв. Він вийшов біля Галицької площі й рушив Гетьманською до Великого театру, за яким власне знаходилася мета його мандрівки — лабіринт вузеньких вуличок, жидівської дільниці. Саме тут були Кракідали, товчок, на якому можна було втратити все, граючи в різноманітні азартні ігри, особливо у «три карти». Але можна було й будь-що купити: від конини аж до гребінців, котрі ніколи не ламалися. У п’ятницю пополудні ці вулички були порожні через приготування до шабату і в сутінках виглядали доволі небезпечними. Це враження посилювалося від присутності нечисленних похмурих торговців, що, не спромігшись продати свого товару, звинувачували в невдачах увесь світ. Позирали на перехожих спідлоба й згортали свій крам. Та це не лякало вчителя, який домовився про зустріч із букіністом Нахумом Рудим, котрий постійно розшукував для нього старі видання романтичних драм і театральних програм. Каспшак проминув улюблений Великий театр, перетнув площу Ґолуховських й опинився на вузенькій вулиці Ґенсій. Звідти було зовсім недалеко до Законтної, де знаходилася ятка Нахума. Учитель глянув на годинника й прискорив кроки. І враз почув за собою гучний голос:

— Пане вчителю! Прошу мені пробачити, пане вчителю!

Спантеличений Каспшак обернувся й побачив задиханого чоловіка, якого відразу впізнав. Це був комісар Едвард Попельський, батько однієї з його учениць, Рити. Чоловік зігнувся, сперся долонями на коліна і якусь мить відсапувався. Каспшак його недолюблював.

Пана вчителя дратувала огрядність комісара, його лиха слава грубіяна, алкоголіка й постраху бандитів. До того ж, він не любив Попельського ще з однієї причини, бо підозрював, що той скаржиться на нього директорці гімназії. І вже зовсім не тішила його зустріч будь із ким на Кракідалах, у цьому розсаднику азартних ігор, проституції, підпільного продажу порнографічних фотографій. Навряд це додасть йому поваги в колах, на приналежність до яких претендував Каспшак.

— Дуже перепрошую, що насмілююся зупинити вас на вулиці, пане вчителю, — почав Попельський. — Я був у гімназії, і швейцар повідомив, що ви пішли в бік театру. Тож я побіг і мені вдалося вас наздогнати. Маю до вас надзвичайно важливу справу. Я батько вашої учениці, Рити Попельської. Пізнаєте мене?

— Слухаю вас, пане комісаре, — сухо відказав Каспшак, кинувши погляд на годинника.

— Я не затримаю вас надовго, — Попельський уже випростався. Він був значно вищим за вчителя. — Від дочки я знаю, що найближчим часом ви плануєте ставити «Медею» Еврипіда. Тому я й поспішав. Аби висловити моє прохання перед зимовими канікулами. Отже, я щиро прошу вас, пане вчителю, щоб Рита не грала в цій виставі. Акторство — це для неї нагорода, а вона на неї не заслуговує, якщо зважити на її оцінки за семестр. Це все, і я вас більше не затримуватиму. Чи можу я розраховувати на вашу згоду?

Каспшак остовпів. Він аж занімів і ніяк не міг збагнути абсурдності цієї ситуації. Уявіть-но, на Кракідалах його зупиняє славетний комісар Попельський і ставить перед ним якісь вимоги!

Учитель озирнувся довкола, наче в пошуках свідків цієї жахливої гротескної сцени. Якийсь тип у старій австрійській шинелі з кошиком, звідки визирали писки кудлатих цуценят, його обурений погляд витлумачив по-своєму. Він глянув на обох чоловіків і запитав:

— Цілую ручки, а можи, шановні паняґи віншуют субі щенєта майжи расові[34]?

— Hi, — буркнув Попельський, знаючи, як складно позбутися зневіреного торговця на Кракідалах.

Це буркотливе «ні», це зверхнє, самовпевнене «ні» роздратувало Каспшака ще дужче. Що? Цей лисий мудак гадає, що він може всім нав’язувати свою волю? Цей дегенерат, про якого все місто говорить, що він спить із власного кузиною?

— Пане комісаре, — мовив Каспшак, насилу тамуючи гнів, — ця вистава стане великою театральною подією. І знаєте, чому? Зокрема через те, що роль Медеї виконуватиме ваша дочка. У неї феноменальні акторські здібності. Ви повинні нею пишатися!

— Мій начальник, інспектор Зубик, уже колись згадував мені про цю виставу, — Попельський лагідно всміхнувся. — Про вас багато говорять у вищих львівських колах… Багато…

— Ну, це мене не дивує, — Каспшак обтрусив сніг з рукавів пальта й на мить забув про Нахума Рудого. — Я дещо таки зробив для цього міста…

— Ваш талант настільки великий, — Попельський продовжував розхвалювати вчителя, — що навіть поліцейські вами захоплюються, хоча opinio communis[35] вважає їх за тупаків, котрі взагалі не відвідують театру…

— Ну, не знаю, не знаю, — Каспшак насолоджувався компліментами. — Власне кажучи, мені цікаво, чи хтось із поліцейських ходить до театру. Крім вас, пане комісаре, я не знаю нікого в цьому середовищі виконавчої влади, а вас у театрі ніколи не бачив…

— Атож, великий талант, — Попельський схопив викладача за лікоть і захоплено схилив голову, — котрий напевно оцінять представники вищої влади, з якими в мене дуже гарні зв’язки…

Каспшак глянув на поліцейського дуже уважно і якусь хвилину мовчав. Він гарячково роздумував. Імовірна підтримка Попельського аж ніяк не могла зрівнятися із майже безсумнівним успіхом «Медеї». Окрім того, цей тип міг би висувати нові вимоги, наприклад, щоб Каспшак склав протекцію його дурненькій, хоча й дуже гарній дочці в інших викладачів, або щоб допоміг їй через рік на випускних. О, ні! Він, Єжи Каспшак, не укладатиме угод з поліцейськими, на чиїх руках, напевне, сліди крові не однієї жертви! Ні, і ще раз ні!

— Вона зіграє в цій виставі, пане комісаре, — сказав Каспшак із притиском. — Без неї прем’єра приречена на поразку. А така людина, як я, не може собі цього дозволити.

— Зіграє, — Попельський перестав усміхатися, — якщо я їй це дозволю. Хто вирішує, як виховувати мою дитину? Я чи школа? Батько чи вчитель?

— Пане комісаре, не переймайтеся так, — Каспшак змінив тон, але готувався завдати рішучого удару. — Дозвольте їй брати участь у цій виставі! Ви навіть не уявляєте, яка вона буде вам вдячна! Рита повністю належатиме вам! Вона стільки мені розповідала про вас, про свою померлу маму, якої вона не знала…

Каспшак замовк, побачивши, як ворухнулися жовна Попельського під напнутою шкірою. Комісар нахилився до вчителя й прошепотів йому на вухо:

— Зараз ви намагалися збезчестити мене, але Риту вам не вдасться!

Попельський пішов. У піднятій правій руці він тримав котелка, і поодинокі сніжинки танули на його голомозій голові.


Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

четверта година пополудні

Ебергард Мокк аж очі протирав від подиву. Такого він іще в житті не бачив. Якби не сніг і мороз, був би впевнений, що опинився на якомусь турецькому чи арабському базарі. Бородаті жиди, від яких тхнуло часником, зачиняли свої ятки й пхали йому під носа різні речі. Те, що він відганяв їх за допомогою німецької лайки спричинилося до того, що крамарі перейшли на чудернацький німецький діалект і заходилися ще завзятіше розхвалювати свої товари. Перед Мокковими очима відкрилася справжня панорама блошиного ринку: запальнички, металеві складані сантиметри, запонки, календарі, гострильні камені для бритв, гумові підтяжки, годинники, знаряддя для пов’язування краваток і прищикування холош, підв’язки, духмяне мило й вішаки для одягу. Мокк відчув цілковиту безпорадність перед гендлярами. Вирішив не реагувати, дозволяв обступити себе й торкатися. Він сподівався, що врешті їм набридне це знущання.

Торговцям набридло швидше, аніж він гадав. За мить біля нього не було жодного крамаря. Мокк зачудовано роздивлявся брудні будинки із жидівськими написами, собак, що вибігали з під’їздів, верескливих дітей у круглих шапочках, з довгими пейсами, що звисали біля вух. І тут біля нього зупинилися двоє музик, один грав на акордеоні, а другий на мандоліні. Незважаючи на холоднечу, вони були в самих піджаках, а на шиях замість краваток мали барвисті шарфи.

Із вузьких вуличок виповзав туман, западали сутінки, а музиканти підступали чимраз ближче. Від них тхнуло горілкою, їхні погляди були зухвалі. Жвава мелодія в поєднанні з мороком, туманом і недобрими намірами цих людей справляла моторошне враження. І враз Мокк пригадав. Вальс на порожній, заіржавілій каруселі в Бреслау. А під каруселлю — замордована дитина. Йому стало ніяково й він пошукав поглядом Зарембу. І тоді помітив Попельського, котрий зникав у провулку. Комісар був простоволосий, а свого котелка ніс у руці.

Мокк відіпхнув спантеличених музикантів і кинувся за незнайомцем, з яким щойно розмовляв Попельський. Позаду він чув швидкі кроки роздратованих п’яних чоловіків, які відразу заглушило хурчання двигуна. Мокк озирнувся. Те саме зробив і Каспшак. І тоді побачив за кілька кроків від себе чоловіка середнього зросту, кремезного, немов витесаного із брили. А за ним двох роз’юшених музикантів. Віддалік у сніговій заметілі біг іще хтось. Усі ці люди прямували до нього, а вздовж тротуару повільно їхало чорне авто. Це занепокоїло вчителя, і він квапливо звернув на Божничу вулицю, збираючись швидко її перебігти.

Проте не встиг. Авто зупинилося й перекрило йому шлях. Тоді цей кремезний наблизився до нього й зробив різкий рух ногою. Каспшак відчув пронизливий біль у гомілці. Його страшенно розлютило, що в центрі Львова хтось насмілився напасти на нього. Не торкаючись болючої ноги, він кинувся на нападника. Той підніс другу ногу й завдав удару в коліно. Каспшак застогнав і змахнув кулаком. Нападник ухилився від удару, а кулак учителя поцілив у дах автомобіля. Тоді відчинилися дверцята з боку пасажира. Каспшак нахилив голову й інстинктивно зазирнув углиб машини. У цю мить він отримав у потилицю удар, який майже жбурнув його досередини. А тоді вже впритул він дістав ув обличчя, від водія. Рот Каспшака наповнився кров’ю. Коли його затягли до машини за вилоги пальта й краватку, шви затісного піджака затріщали. І враз він відчув біль у всьому тілі: боліли гомілка, коліно, рука, потилиця й ніс.

— Рятуйте! — крикнув Каспшак. — Ґвалт! Убивають!

І раптом почув голос Попельського:

— Поліція! Розійдіться! Хіба не бачите, що ми спіймали злодія?

Учитель насилу підвів голову й крізь задню шибку автомобіля побачив, як один з музикантів плюнув Попельському під ноги. Тоді водій, котрий затягнув Каспшака досередини, накинув йому на голову якийсь коц, що смердів мазутом. Хтось ухопив його попід пахви, витяг з машини, відчинив задні двері й пхнув учителя на сидіння, а тоді сам важко гепнувся поруч. Останнє, що почув Каспшак, було слово «лисий», вимовлене з подвійним чи навіть потрійним «с». Йому здалося, що це сказав хтось із музикантів.


Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

«Шевроле» проминуло ріг Клепарівської та Янівської й зупинилося. Клепарівську освітлювало лише тьмяне світло з помешкань і жовтий відблиск від одного-єдиного ліхтаря, що погойдувався на вітрі над нерівною бруківкою. Попельський, що сидів поруч із Зарембою, занепокоєно глянув на вікна шинку. Піднесені голоси і якісь співи підтвердили його побоювання: усередині була купа п’яних, галасливих клієнтів, котрі, побачивши поліцейських, неабияк оскаженіють.

— Білюсь, — звернувся він до Заремби. — Ми з паном Мокком забираємо цього громадянина, а ти, братику, їдь чимшвидше додому, щоб ці бандити не впізнали нашу машину. Удома чекай на мій дзвінок. Напевне ти сьогодні ще нам знадобишся, — він вказав на Каспшака, якого Мокк притискав до сидіння, — щоб десь викинути це стерво.

Заремба кивнув головою й зачекав, доки Попельський витягне Каспшака. Комісар вийшов, відчинив двері, схопив учителя за ноги й шарпнув до себе. Той рвучко змахнув руками в кайданках, і з рота, незважаючи на кляп, вирвалося якесь булькотіння. Добре він його скрутив, — Попельський подумав про Мокка з певного повагою. Німець, котрий усе ще сидів поруч із Каспшаком, підібгавши ноги, сперся п’ятками на плечі вчителя і, проклинаючи власне черево й голосно сопучи, випихав вчителя з машини. Коли майже все Каспшакове тіло, окрім голови, опинилося на бруківці, Мокк вистрибнув з авто, обійшов його довкола й схопив під пахви учителя, що висів між сидінням і тротуаром, борсаючись, наче риба. Тоді Попельський схопив його за ноги й кивнув німцеві. За цією німою командою вони удвох підняли вчителя й насилу затягли до під’їзду. Увійшовши до будинку, Мокк раптом відчув, що Каспшак вислизає йому з рук. Він намагався схопити його міцніше під пахви, але марно.

Удар Каспшакової голови об першу дерев’яну сходинку пролунав, як їм обом здалося, наче вибух. На першому поверсі відчинилися двері якогось помешкання. Попельський збагнув, що зараз станеться найгірше — їх викриють. Умент уявив собі картину: він стоїть у кабінеті коменданта Ґоздзевського й отримує з його рук наказ про відставку з пожиттєвою забороною виконання будь-яких державних обов’язків. Вони з Мокком заціпеніли, очікуючи розвитку подій.

Тим часом у дверях помешкання стояли, похитуючись, двоє чоловіків у розхристаних пальтах. В одного кашкет ізсунувся на потилицю, іншому сповзли на кінчик носа окуляри в дротяній оправі. Обидва були п’яні.

— Та, Юзьку, дай пищидла[36], — загорлав один із них.

— Ти, бику красий, — вторував йому другий. — Тільку нас двоє є на тім світі, ти і я!

Чоловіки обійнялися, а звук їхніх п’яних поцілунків нагадувало ляпаси. Попельський підморгнув Моккові. Обоє схопили попід пахви Каспшака й потягли сходами, квапливо ховаючись від плями світла, що лилося з розчахнутих дверей. Каспшак щось забурмотів. Цей звук і рух на сходах привернули увагу п’яниць.

— А шо сі робит? — один із них начепив окуляри на носа і, все ще похитуючись, намагався щось роздивитися, утупившись у темні постаті на сходах.

— А то мій кулєґа фест дав ду вівату[37], — відповів Попельський на жаргоні, — та й несу го на хавіру!

Каспшакові черевики загупали об сходи. Поли пальта витирали пилюку й змітали недопалки. Між поверхами перепочили. Дерев’яними сходинками покотився відірваний ґудзик. Кишенею штанів Каспшак зачепився об заіржавілий цвях, що стримів у балюстраді. Цвях міцно засів у тканині й не давав рухатися далі. Шарпнули. Намарне. Пияки продовжували вдивлятися вгору, але морок і горілка затьмарювали їм очі. Попельський знову шарпнув. Почувся тріск тканини, але тіло навіть не зрушило з місця.

— Замикай ті двері! — загукав хтось із середини помешкання. — Бо зимно!

— А юж[38] замикаю! — той, що в окулярах дивився нагору. — Али треба ту їдному посвітити, бо кіруса[39] кулєґу тєгне.

— Кому посвітити? — углибині помешкання хтось відсунув стільця й зачовгав ногами по підлозі. — Пукажи, хто сі там тарабанит? Можи, то Тадзю? Він ніґди фасону ни тримаї![40]

Попельський і Мокк шарпнули, але марно. «Шанований учитель гімназії, жорстоко побитий славетним поліцейським», — в уяві Попельський уже бачив заголовки передовиць. Унизу гучнішали голоси людей, роздратованих холодом із розчахнутих дверей. «Пожиттєва заборона виконання державних функцій». Він відчув, як йому зсудомило щелепи, а це означало, що він от-от розлютиться. Сягнув рукою до Каспшакового живота й намацав пасок. Уперся ногою в сходинку, стиснув зуби й шарпнув. І тоді помітив цвяха, за який зачепилися вчителеві штани. Не відчепив їх. Розлючено глянув на Мокка. Шарпнули вдвох. Цвях роздер холошу, продірявив кальсони й шкіру. Почувся болісний стогін, приглушений кляпом. Тіло посувалося догори, а гвіздок роздирав тканину й проорював шкіру. Каспшакова голова загупала об підлогу другого поверху.

Унизу захряснулися двері. Запала темрява. Мокк і Попельський важко дихали, а Каспшак непорушно простягнувся на підлозі.

За хвилину Попельський підвівся й гепнув ногою в якісь двері. Вони розчинилися, і в смузі червонуватого світла з’явився Юліуш Шанявський. На ньому була пишна перука, обтислі кальсони й пачка балерини. Із середини помешкання долинав аромат східних пахощів, видніло червоне світло. Грамофон голосно грав чардаша з «Лебединого озера».

— Ви мене не попередили про відвідини, пане комісаре, — балетмейстер ворухнув рукою, і дим з його цигарки колами закружляв у цьому пекельному червоному світлі. — І про вашого товариша… — байдуже глянув на Мокка й чоловіка, що лежав під дверима з мішком на голові. — Але вітаю, вітаю щиро, як завжди. Ваше гніздечко вільне.


Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

шоста година пополудні

У ванній Шанявського, яку господар гучно називав «ванною кімнатою» або «гніздечком Попельського» світилося. У ванні лежав Каспшак у самій білизні. Його згорнутий клубком одяг було запхано в куток.

Мокк осідлав стільця, а Попельський умостився на кришці унітаза. Сиділи без піджаків, курили цигарки й незмигно вдивлялися в Каспшака важкими поглядами. Підкотили рукави сорочок, попустили краватки. Їм було жарко, обоє важко дихали, бо щойно ледве вдалося уникнути небезпеки. Зараз поліцейські похмуро дивилися на людину у ванні. Їм навіть не доводилося вдавати розлючених, бо оскаженіння вимальовувалося в поглядах.

— То ти сказав, Каспшаку, — Попельський вимовляв слова повільно й із притиском, — наче ніколи не бачив мене в театрі. Це правда, я нечасто там буваю. А знаєш, чому? Бо актори заголосно кричать і гучно тупотять на сцені. У мене кепська фантазія, і я не можу уявити себе, приміром, у палаці Капулетті, коли якась дошка так жахливо рипить…

Здавалося, що Каспшак не чув слів Попельського. Він сичав і стогнав від болю, слинив палець, намагаючись торкнутися рани на стегні. Кров спливала на дно ванни тоненькою цівочкою, кальсони були подерті й крізь них прозирали худі волохаті литки. Шкарпетка не першої свіжості зсунулася на кісточку, а під коліном погойдувалася гумова підв’язка. Учитель тремтів, немов опинився в ескімоському іглу, а не в задушливій ванній.

— Напишеш листа, якого я тобі продиктую, — Попельський підніс кришку унітаза й кинув недопалок у воду, а тоді її спустив. — Потім схилився над Каспшаком і витяг йому кляп з рота. — А я збережу лист собі на пам’ять. Якщо довідаюся, що ти спілкуєшся з моєю донькою поза класом, якщо дізнаюся, що ти й далі хочеш залучити її до якоїсь вистави, що захоплюєшся її акторським талантом, піду із цим листом до пані директорки Майдлер. А якщо й це не допоможе, покажу його в магістраті, а «Справедливість» опублікує його найближчої суботи під заголовком «Запізнілі зальоти вчителя». Перше, що маєш зробити, це звільнити мою дочку від участі в «Медеї». Ти зрозумів?

Каспшак не відповів.

Попельський кивнув Моккові, і той важко підвівся зі стільця й схилився над ванною.

— Так, зрозумів! — крикнув Каспшак, дивлячись на Мокка. — Усе зрозумів!

Попельський підвівся, підсунув стільця товариша до ванни. Із внутрішньої кишені Каспшакового піджака витяг його візитку й авторучку. Тоді подав йому піджака.

— Витри об нього руки! — буркнув. — Бо поплямиш візитку. І пиши!

— Що треба писати? — Каспшак засичав від болю, крутнувся у ванні й ізняв ковпачок з ручки.

— Уже диктую, — Попельський був так здивований швидкою вчителевою згодою, що кілька хвилин не міг зосередитися. — «Люба, кохана Рито! Не можу про тебе не думати. У тебе величезний, неповторний талант. Ах! Як я мрію торкнутися твоєї руки! На те, аби торкнутися вуст, навіть не смію сподіватися, хоча це лише мрія…»

— Від слів «хоча це лише мрія» вже не поміститься, — у Каспшакових очах була лакейська відданість. — Дайте, будь ласка, нову візитку!

На якусь мить Попельський замислився. Він не міг без огиди навіть уявити, щоб Риту поцілував цей кощавий волохатий цап. Судома все ще зводила йому щелепи. Люті не зменшило навіть те, що він побачив Каспшакову кров і впевнився в його собачій готовності виконати будь-яку комісарову вимогу. Перед очима весь час виникала картина сонячного вересневого дня, коли щаслива Рита прибігла додому з гімназії й радісно вигукнула: «Татку, мене більше не вчитиме польської ця стара діва Монкос, у нас новий учитель, у нього такі цікаві уроки й він любить театр!» Леокадія всміхнулася над картами й запитала: «А чи гарний на вроду цей ваш новий полоніст?»

Попельський підвівся й підійшов до ванни. Каспшак навіть не писнув, коли комісар ребром долоні вдарив його в щелепу. Ручка впала на кахляну підлогу, бакелітовий корпус розлетівся на кавалки.

— Такий собі красень, еге ж, пане вчителю? — просичав Попельський і знову підніс руку, яка боліла від удару. — Такий собі Казанова?

Але вдарити не встиг, бо Мокк дужою рукою схопив його за зап’ясток. Німець перехопив і другу руку й притис комісара до стіни.

— Заспокойтеся, хай йому біс! — Мокк стискав зап’ястки Попельського й дивився, як тому ходять жовна на вилицях. — Ви що, хочете його забити? Ми вже досягли мети! Він у наших руках! У лещатах, з яких йому не вибратися аж доти, доки ваша дочка закінчить гімназію! Ось, як діє фірма «Мокк і Попельський»!

— Мене збезчещено, мене збезчещено, — повторював напівпритомний Попельський.

— Усіх нас збезчещено! — гаркнув Мокк. — Дивися, глянь, ось, що таке справжнє безчестя!

Після цих слів Мокк відкрив у стіні вічко, про яке Попельський навіть не підозрював. Крізь це маленьке віконечко, що виходило до вітальні, до ванної долинали ароматний дим і звуки музики. За віконечком були сучасні Содом і Гоморра. Шанявський скинув кальсони й витанцьовував на столі «Танок маленьких лебедят». На ньому були тільки пачка балерини й перука. Розкидав ногами порожні пляшки з-під вина. Під столом троє голих чоловіків повзали рачки. У кожного з них у волоссі стирчали павині пера.

Попельський упав на стілець. Мокк витяг цигарку й подав її комісарові. У ванній хрипів учитель Каспшак. Мокк витер піт із чола.

— Здається, нам треба випити горілки, як гадаєте? — видушив він.


Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

одинадцята вечора

Поліцейські цокнулися чарками й смачно випили кминної горілки Бачевського, а потому закусили: Мокк — роль-мопсом, а Попельський — паштетом із брусницями. Вони сиділи в ресторані «Palais de Dance» біля Великого театру й дивилися на круглу естраду, котра повільно оберталася. На ній виконували досить кумедний англійський танець lambeth walk[41]. На їхньому столику стояв полумисок зі «студениною», таріль з оселедцями, паштетом і гусячими шийками, фаршированими печінкою. З відерця визирала пляшка шампанського, обкладена шматочками льоду, а між тарілками пишалася струнка карафка охолодженої горілки.

Обидвоє сиділи мовчки. Мокк був незадоволений, що Попельський не дозволив підсісти до них двом молодим танцівницям, котрі щойно підійшли до столика. А той уже зовсім байдуже пригадував собі події минулого дня: приниження Каспшака, приїзд Заремби до Шанявського й те, як вони викинули вчителя, натягнувши тому на голову мішок, на розі вулиць Різні й Старозаконної, тоді чотири години безрезультатного допиту в поліційно-слідчому відділі представників вірменської й грузинської діаспор, котрими не встиг зайнятися побитий у кнайпі Канарієнфоґеля Герман Кацнельсон, потому спільні з Мокком проводи Рити й Льодзі на потяг до Коломиї, і наостанку послужливість самого пана Цейнґута, власника «Palais de Dance», який запропонував їм у себе директорську ложу. Мокк першим порушив мовчанку.

— Випиймо ще. Хочу покуштувати цей чудовий холодець, — показав на «студенину». — А без горілки не можу.

— Чому? — Попельський запитав машинально, не дивлячись на співрозмовника. — Вам не смакує?

— Навпаки, — Мокк сягнув по карафку. — Занадто смакує. Але боюся ще більше погладшати.

— А до чого тут горілка?! — Попельський намагався перекричати музику.

— Мій знайомий судовий медик, — Мокк присунувся до комісара, — doctor rerum naturalium[42], стверджує, що алкоголь розщеплює жир. І що тоді він не відкладається на животі, а десь там, звідки виводиться організмом. — Він поплескав себе по череву й вибухнув силуваним сміхом.

Попельський не відповів. З висоти своєї ложі він абсолютно байдуже дивився на естраду, стискав у руці чарку й креслив нею кола на скатертині. Мокк відчув, як у ньому закипає злість. Але він не гнівався через те, що цей вечір видався таким нудним і минає в нестерпній мовчанці. Йшлося про інше. Він ніяк не міг повірити, що цей чоловік, якого він мало не застукав, коли той розважався з повією в потязі, притяг його в якийсь притон гомосексуалістів, де почувався як у себе вдома й у якому мав «власне гніздечко». Не знав, як сказати Попельському, що їхня спілка не може існувати без цілковитої взаємної довіри, коли люди зізнаються навіть у найпохмуріших таємницях. Та побоювався, що Попельський розповість йому щось жахливе про себе, таке, чого Мокк не бажав знати, бо це могло зруйнувати їхню поліційну спілку.

— Я мушу вам дещо розповісти, — оркестр уже не грав, а Попельський дивився на Мокка, немов читаючи його думки. — Це моя інтимна таємниця…

— Я забув вам дещо сказати, — перебив його Мокк. — Сьогодні ми отримали телеграму з Катовиць. Двадцятирічна жінка в психіатричній лікарні. Із погризеним обличчям. Вона стверджує, що її покусав якийсь аристократ…

— Будь ласка, не перебивайте мене! — Попельський рвучко перехилив чарку горілки й нічим не закусив. — Що нам до якоїсь божевільної із Сілезії! Вислухайте, що я вам скажу…

— Нам треба туди поїхати, — Мокк не дав йому закінчити, — це може бути дуже важливим!

— Не перебивайте мене, до дідька! — загорлав Попельський і підвівся, гучно відсунувши стільця, чим занепокоїв офіціанта.

— Мене, курва, не цікавить, — Мокк теж устав і сперся на стіл, — ваші інтимні відносини із цим «теплим братом» Шанявським! Це не стосується нашого розслідування! Не вдавайте Гамлета, чорт забирай! Спершу ви впадаєте в розпач через якогось там учителя, а зараз збираєтеся відкрити мені ваш інтимний секрет! Не хочу, не хочу я цього чути! Беріться-но до слідства й не будьте таким тюхтієм!

Моккові слова чітко пролунали в залі під час перерви для оркестру. Попельського ця тиша протверезила. Він прочумався. Сподівався, що швидкість, з якою німець вимовив це, не дала можливості нікому нічого зрозуміти, тим більше, що найважливіше в сказаному виявилося незрозумілим для нього самого. Оркестр заграв танго, і Попельський спокійно сів до столу.

— Я вас не розумію, — він витяг «Єгипетські», узяв одну цигарку й постукав нею по столі. — Що значить «з теплим братом»?

— А хіба в Польщі не так називають педерастів? — Мокк продовжував стояти, але змінив тон.

— Послухайте, — Попельський глибоко затягнувся. — Зараз ви довідаєтеся, що об’єднує мене із Шанявським. — Підняв руку, коли Мокк знову збирався його перебити. — Із ним — нічого, а от з його помешканням — чимало. Він віддає в моє розпорядження ванну завжди й негайно, як тільки я про це попрошу. А я прошу, коли відчуваю наближення нападу. Так, любий пане, я страждаю на епілепсію, про що вам, певне, уже відомо. Але вам невідомо, що під час приступів у мене бувають видіння. Ви користувалися коли-небудь у своїй роботі послугами ясновидця?

— Ні, ніколи.

— Я теж ні. Не маю такої потреби. Я сам ясновидець, хоча, мабуть, найгірший у цій країні. Під час приступів у мене бувають видіння, але я не можу їх відразу й гаразд розшифрувати. Хоча, перебільшую. Кілька разів мені вдавалося. Та найчастіше трапляється так, що лише після якогось убивства чи викрадення я пригадую видіння й кажу собі: я це вже бачив!

Оркестр грав, Мокк сидів мовчки, Попельський відсунув чарку, налив собі горілки в склянку й одним духом перехилив її. Витер губи й цілком тверезо глянув на Мокка.

— Я страждаю на легку форму епілепсії, пане Мокк. Ліки, котрі я вживаю, практично усувають напади. Але коли я хочу мати видіння, не приймаю ліків і викликаю приступ. Для цього мені потрібне помешкання Шанявського, а точніше — його ванна.

Мокк широко відкрив рота, а Попельський полегшено зітхнув. Відкраяв виделкою великий шматок «студенини» й вичавив на нього чвертку лимона. Поклав до рота й із насолодою, заплющивши повіки, почав його пережовувати.

— А ви не можете викликати напад у себе вдома? У власній ванній? — очі Мокка, здавалося, були круглі від здивування.

— Ні, — Попельський проковтнув шматок холодцю й глянув на Мокка звеселілим поглядом, хоча саме зараз повинен був відкрити йому найгіршу таємницю про власну хворобу. — На жаль, під час нападу зі мною інколи трапляється мимовільне сечовипускання й нетримання калу, а потім я засинаю. Такий сон триває близько п’ятнадцяти хвилин, але буває й довше. І що, любий пане Мокк? Уявіть собі, наприклад, таку картину: я займаю ванну надовго, моя кузина й донька починають непокоїтися, стукають, спершу легенько, потім сильніше. Я не відчиняю, і вони викликають двірника. Він вибиває двері, і що всі побачать? Попельського, котрий спить у власному гівні.

Він замовк і з тривогою вдивлявся в Мокка, боячись побачити в співрозмовникові якісь ознаки веселощів. Не помітивши їх, зітхнув з полегшею.

— Тому іноді мені потрібна така ванна, зрозуміло тепер? Ви друга людина, крім Вілека Заремби, кому відомо, навіщо я ходжу до Шанявського. Про це не знає навіть моя кузина, а ми живемо разом уже понад двадцять років!

Мокк наповнив чарки. Прагнув надолужити згаяний час.

Випили, закусили й Мокк відразу налив знову. Вони випили, перш ніж попередня порція встигла опинитися в шлунку. Обидва вже відчули дію горілки: легеньке почервоніння обличчя, лінивий спокій, приємна втома м’язів.

— Ви виявили мені честь, розповівши про це, — Мокк порушив мовчанку. — Я збережу це в таємниці. Чудово вас розумію й перепрошую за мої підозри. Мене дуже цікавлять ці ваші видіння. Що ви бачили під час останнього перебування в Шанявського? Скажіть, це були якісь кольори, може, символічні постаті? Ми розшифруємо це вдвох. Ми розплутували й не такі складнощі латинського синтаксису!

— Нічого, — відповів Попельський, і Мокк похнюпився. — Інколи таке буває. Я нічого не бачив. Але дещо чув.

— Що? Я справді вам вірю. Кілька років тому в Бреслау був такий собі жид-ясновидець, котрий у якомусь трансі провіщав людям смерть.

— Бачу, що ви мені вірите, тож скажу. Це було гарчання собаки. Воно долинало з-під ванни. А Шанявський не має собаки й узагалі ненавидить тварин. Собаки там не було. Може, це було моє видіння.

Мокк відсунувся від столу й клацнув пальцями.

— Рахунок! — гукнув він.

— Хвилинку, хвилинку, навіщо цей поспіх? — Попельський дружнім жестом поклав руку на Моккове плече. — Я вам відкрив таємницю, тож зараз ми можемо як слід напитися! А ви відразу втікати!

— За годину в нас потяг до Катовиць, — Мокк продовжував шукати поглядом офіціанта. — Я перевірив сьогодні на вокзалі.

— А навіщо нам їхати до Катовиць? І чому такий поспіх? До якоїсь божевільної, котра стверджує, що її покусав аристократ? Адже там, у Катовицях, можуть усе докладно перевірити й надіслати нам детальний рапорт.

— Про її рани написали, що їх завдав собака, — відповів Мокк із притиском, — а вам якраз він і снився.

Попельський уважно вдивлявся в Моккове обличчя, дошукуючись ознак іронії чи знущання. Але нічого схожого не помітив. Німець чекав на його рішення, сидів непорушно, наче сфінкс, вибиваючи пальцями на столі якийсь ритм.

— Це суперечить будь-якій логіці, — Попельський сперся ліктями об стіл. — Ці мої видіння не мають нічого спільного з логікою слідства.

— У вас свої методи, у мене — свої. Ви сьогодні довірилися мені, а потім я вам. От і все, — Мокк глянув на співрозмовника з хитрою посмішкою. — Ну ж бо, Попельський, не мучте мене! Не вимагайте, щоб я вас переконував застосовувати ваші ж методи! Ви досягли значної посади в поліційному середовищі. Навіть, коли це сталося завдяки ворожінню на кришталевій кулі, скажу вам коротко: я хочу мати таку кулю. Окрім того, ви можете запропонувати кращу, — та що там! — іншу зачіпку, крім цієї сілезької?

— Що ж, їдьмо до Катовиць, — комісар глянув на естраду, вдихнув запах парфумів, заплющив очі й легенько покрутив головою. — Але, може, не самі? Ми вже достатньо з вами нанудьгувалися!


Субота, ЗО січня 1937 року,

потяг сполучення Львів — Катовиці,

восьма година ранку

Попельський, Мокк і дві жидівки-повії, чиїх імен вони не пригадували, сиділи в салон-вагоні й снідали. Дівчата були трохи напідпитку й осовілі, і зараз відпочивали, тож розмова щохвилини уривалася. Чоловіки мовчали. Вони були втомлені й невиспані. Зараз, коли обом було вже за п’ятдесят, їхні сили не відновлювалися так швидко, як це було ще десять чи двадцять років тому. Зате їх не мучило ані похмілля (горілка Бачевського була щонайвищої якості, а до неї — багато ситих і жирних закусок), ані докори сумління із приводу розпусти. Причиною їхнього поганого самопочуття не були повії, котрі вчора здавалися їм обом звабливими й принадними, а сьогодні безжальний світанок підкреслював пористу шкіру їхніх облич, посклеювані від туші вії, масне волосся, надмірні округлості й відсутність кількох зубів. Але не це було причиною поганого настрою поліцейських. Вони нервували зовсім з іншого приводу: дві години тому на краківському вокзалі їх відвідав підінспектор Маріан Зубик, який цим самим потягом відвозив своїх синів на зимові канікули до Закопаного.

Вони найменше чекали цих відвідин після всього, що сталося увечері й уночі. Напередодні, вийшовши з «Palais de Dance», Попельський з Мокком відразу поїхали на Головний вокзал і купили квитки до Катовиць. Салон-вагон був уже, на жаль, зайнятий. Одномісні купе теж. Довелося задовольнитися купе, де кушетки знаходилися одна над одною. Як на те, карнавальна ніч змела з околиць вокзалу всіх повій, і до Катовиць Мокк із Попельським вирушили самі, розчаровані й засмучені. Але в Перемишлі салон звільнив промисловець, пан Броніслав Бромберґ, котрий повертався із зимового ярмарку в Чернівцях. Поліцейські негайно перейшли туди в супроводі двох молодих дам, що їх знайшов для них на перемиському вокзалі меткий кондуктор, якому щедро за це заплатили. Пізніше був лише алкоголь, салон-вагон мало не розпадався, частини одягу розліталися, голі повії обливалися шампанським, кричали й стогнали, а Мокк із Попельським осягали пік своїх можливостей і над ранок обмінялися партнерками, випивши при цьому на брудершафт.

І тоді настав момент, котрий зіпсував їм такий чудовий настрій. Послужливий кондуктор прийшов до них о шостій ранку й повідомив, що він щойно розмовляв з інспектором Маріаном Зубиком, який бажає відвідати їх у салон-вагоні. За словами залізничника, пан інспектор, вийшов у Кракові й несподівано побачив Попельського, що стояв біля вікна й насолоджувався вранішньою цигаркою. Відвідини будуть недовгими, запевнив кондуктор, потяг зараз від’їжджатиме.

Мокк і Попельський блискавично поприбирали в купе. Вони не переймалися повіями, бо ті спокійно спали в приміщенні поруч. Зубик увійшов, церемонно привітався з колегами, розпитав про мету поїздки, похвалив їх за працьовитість, а тоді занімів, утупившись у стелю. Попельський теж поглянув туди.

Із люстри звисали два зужитих презервативи й панчоха.


Рибник, субота ЗО січня 1937 року,

полудень

Заступниця директора психіатричної лікарні, доктор Людвіка Ткоч ненавиділа чоловічі залицяння. Тому, спілкуючись із особами протилежної статі, була рішучою, небагатослівною, різкою й уривала їхні компліменти негайно, раз і назавжди. Вона поводилася так ще із часів вивчення медицини в Ягеллонському університеті. Якось один з колег грубо пожартував у присутності інших студентів, що професор Владислав Гайнріх винагородив її семінарську роботу, опублікувавши в «Психіатричному огляді», не через достоїнства статті, а через певні достоїнства панни Ткоч. Певна річ, це була звичайнісінька підла, нічим необгрунтована брехня, але Ткоч зрозуміла тоді одне: посилання на стать у наукових дискусіях є безсилою, розпачливою спробою заздрісників і посередностей. Цього студента вона щосили вдарила коліном у яйця, і доки той стогнав від болю, виголосила перед усіма власний маніфест, котрий засуджував статеву нерівність. Згідно цього маніфесту вона жила й досі. Заміж не вийшла, щоб не стати чиєюсь рабинею, не користувалася помадою чи тушшю, аби жоден самець не стікав слиною, побачивши її, одягалася по-чоловічому, щоб ніхто не ставився до неї особливим чином.

Протягом десяти років після завершення навчання в університеті вона зробила блискучу кар’єру. Успішно закінчила трирічні курси психіатрії в Сорбонні, написала чудову дисертацію й, здобувши, щоправда з невеликою протекцією, посаду заступника директора психіатричної лікарні, писала докторську дисертацію. Їй не вдалося зустріти мужчину своєї мрії, котрий був би розумний, рішучий по відношенню до інших, і водночас терплячий і лагідний щодо неї. Чоловіка, котрий у разі потреби уважно вислуховував би її розумування. Та як на те, до неї горнулися люди слабкі, невпевнені, що шукали в ній підтримки й мало не материнської турботливості. Таких чоловіків вона зневажала. Збагнувши, що ніколи не знайде своєї платонівської другої половинки, Людвіка Ткоч узагалі припинила будь-які зв’язки із чоловіками. На плітки й пересуди тих, хто підозрював її в лесбійстві, вона відповідала презирливим пирханням і сілезькою лайкою: «А щоб вас дундер свиснув!», — яку не раз чула від свого батька, штейгера з рибницької шахти «Емма». Вона стала ще рішучішою й самовпевненішою, спідниці змінила на брюки, з ванної повикидала будь-яку косметику, окрім мила й зубного порошку.

Та незважаючи на всі її дії й безжальний вплив часу, Людвіка Ткоч не могла приховати своєї краси. Цю тендітну блондинку, чия врода нагадувала порцелянову статуетку, оминали найгірші жіночі катаклізми, усілякі гормональні бурі, до- й післяпологові проблеми з вагою. Тож вона зовсім не дивувалася, що двоє чоловіків, які сиділи в її кабінеті, не зводили з неї очей. Лікарка звикла до цього. Хіба що було незрозуміло, чому панове поїдали її поглядами, попри непривітність і холодність, яку вона демонструвала від самого початку зустрічі. Вітаючись, пані Ткоч висмикнула руку в одного з них, коли той підносив її до вуст, заявивши, що не терпить таких ніжностей. Та ці двоє, певне, були безнадійними екземплярами, котрі ніколи не збагнуть суті партнерства чоловіка й жінки. Двоє типових поліцейських, яким здається, що світ належить їм, а жінки тільки й чекають, доки їх поманять. Двоє пихатих павичів, котрим уже за п’ятдесят, які пахнуть щонайкращими одеколонами й замилюють очі своїми перснями-печатками, запальничками й діамантовими аґрафками в краватках. Напхані гаманці заміняють їм принципи, а єдине, що їх непокоїть — це зморщені хробаки у власних кальсонах! Найгірше, що вона відразу помітила разючу зміну в їхній поведінці, тільки-но поліцейські постали перед нею. Із кожним словом між ними зростало напруження. Чоловіки почали критикувати один одного й обмінюватися чимраз ущипливішими жартами. Пані Ткоч відчула гіркоту. Це за неї вони змагалися, це її мала привабити їхня примітивна дотепність! Вона глянула на них з неприхованою зневагою, але відразу вгамувала себе. Їй не хотілося, щоб вони зрозуміли її справжні почуття. Не хотіла бути беззбройною. За професійною звичкою почала відзначати різні деталі їхнього одягу й поведінки.

Голомозий, після якогось влучного, як йому напевно здавалося, жарту на адресу кремезнішого чорнявого колеги, вдивлявся в неї, сподіваючись заслужити на схвалення. Його гарні тонкі пальці були готові до дії, його добре збудоване тіло було сповнене напруження, а зеленкуваті очі — підступного вичікування.

— Любий пане, — звернулася вона до голомозого німецькою мовою, якої надзвичайно не любила, — перш ніж ви накинулися на свого колегу з дурним жартом про пристрасні укуси… Перш ніж похвалитися своїм блискучим розумом, ви запитали, чи ця пацієнтка, Марія Шинок, має родичів. Ні. Жодних родичів у неї немає. Вона вихованка (тут Людвіка зазирнула до картонної течки) Мєленцького сиротинцю в Катовицях. Це дуже показове для цієї держави та її громадських установ! — вона глянула суворим поглядом крізь окуляри на своїх співрозмовників так, наче це вони були тією державою. — Її виховували черниці в зневазі до власного тіла! Утовкмачили їй, що єдина мета дівчини — вийти заміж і народити п’ятьох дітей… Воно й не дивно, що коли нещасна з якоїсь причини не змогла досягти цієї мети, то поринула в мрії. У декого на цьому все й закінчується, але в неї ці мрії переросли в параною. Дуже важку форму, виявлену відразу після таємничих подій, коли її знайшла поліція. Може, її зґвалтували? І звідси її вигадки про шлюб із якимось міфічним графом, принцом на білому коні. Не можу лише збагнути, звідки взялися ці рани на обличчі… — вона на мить замислилася. — Я не до кінця довіряю тутешньому поліційному медикові, який твердить, що її покусав пес. Він безвідповідальна людина. Навіть не провів гінекологічного огляду й невідомо, чи її не зґвалтували. Я би рани пояснила зовсім по-іншому, не так, як він…

— А як, пані доктор? — у чорнявого поліцейського теж були зеленкуваті очі. — Як ви це пояснюєте? Нам дуже цікаво!

— Не будь такий цікавський! — перебив його голомозий. — Бо пані доктор буде змушена читати тобі наукову лекцію, як після нашого приходу. А якщо я ще раз почую про афективну хворобу чи депресивну манію, то справді здурію… Зрештою, це не так погано. Бути вашим пацієнтом і щодня вас бачити… — і голомозий усміхнувся, показуючи міцні, рівні зуби.

— Моє пояснення, — Ткоч лише зараз звернула увагу на старанно доглянуту борідку лисого поліцейського, — таке. Ці рани — самоскалічення, самопокарання або спроба знайти розумне пояснення своїм невдачам. Коротше кажучи, вона покалічила себе на майбутнє, щоб таким чином витлумачити свої безуспішні пошуки чоловіка: не можу вийти заміж? — Нічого дивного, я ж бо така страшна… Звичайно, так вона собі це пояснюватиме, коли вийде звідси, а її хворобу вилікують. А це може трапитися навіть через десять років!

— І тоді вона знайде собі ще одне розумне пояснення, — голомозий заклав ногу на ногу, показуючи свої блискучі черевики, на яких не було жодного сліду снігу чи вуличної грязюки. — Казатиме собі: я стара й негарна…

— Не думаю, — Ткоч відчула, що червоніє, а це вона найдужче ненавиділа, — щоб тридцятирічна жінка була старою!

— От бачиш, Едварде, — брюнет поправив свою світло-сіру краватку, яка гарно контрастувала з темним смугастим костюмом, — твої припущення підтвердилися. Ця Марія Шинок — божевільна, а її оповідки про аристократа — суцільна вигадка… Ти мав рацію, усе це ми могли перевірити у Львові й не приїжджати сюди, хоча я особисто, — тут він усміхнувся до лікарки, — аж ніяк про це не шкодую.

— Я теж не шкодую, — вузол краватки голомозого під білосніжним комірцем сорочки був, як зауважила Людвіка, вельми старанно зав’язаний a la Windsor. — Але я з вами не згоден. Я гадаю, що цій пацієнтці можна вірити.

— Ти що, жартуєш? — його колега розпачливо здійняв руки вгору, відкриваючи бурштинові запонки. — Я розумію, що тобі снився собака, але повір мені, Едварде, це погана зачіпка! Адже якби її покусав Мінотавр, то потім він би її убив! А чому він не вбив? Чому наразився на таку небезпеку? Адже вона могла б його легко впізнати!

— Швидше за все, він нетутешній, — голомозий підвівся й сягнув по дорогу ручку, якою почав вимахувати, наче указкою. — Після вбивства в Мостиськах і Дрогобичі він став обережнішим. Забиває в інших містах, навіть в інших країнах. У Бреслау, Катовицях…

— Панове, панове! — перебила їх Людвіка Ткоч. — Може, ви мені поясните?! Який собака, який Мінотавр? Той, про якого писали кілька років тому в газетах? Якщо це так, то тут, у Катовицях, він не скоїв жодного вбивства!

— От бачиш! — брюнет переможно розсміявся. — Тут він нікого не вбив! А я ще раз тебе запитую: чому не вбив, хоча наче й покусав?

— Відповідаю, — голомозий забігав по кабінету, байдуже розглядаючи дипломи Людвіки Ткоч, розвішані на стінах. — Може, вона не була незайманою? Адже Мінотавр мордує лише дівиць!

— То вона була незайманою чи ні? — брюнет глянув на лікарку.

Та голосно засміялася.

— Чи була незайманою? Ходіть-но зі мною, я вам дещо покажу! Час вам, нарешті, познайомитися з пацієнткою, яка вас так цікавить!


Рибник, субота ЗО січня 1937 року,

чверть по дванадцятій пополудні

Вони прямували з Людвікою Ткоч довгим коридором будинку із червоної цегли. Заступниця директора йшла попереду, простуючи швидко й енергійно, і її круглі сідниці рухалися під занадто широкими брюками. Слухаючи пояснення лікарки, Попельський думав про те, як виглядає звичайний день у психіатричній лікарні. Мокк, минаючи різні приміщення, розпитував про історію лікарні, яка дуже нагадувала йому бреславські громадські заклади. Як він дізнався, за німецьких часів тут теж була лікарня. І тоді, і зараз звідусюди чутно було хрипкі зойки хворих, їхні голосні суперечки й монологи, лайку, прокльони й виклики Бога на поєдинок. І тоді, і зараз бряжчали бляшані миски, наповнені кашею зі шкварками, а санітари стояли попід стінами.

— Обідня пора, — пояснила Ткоч. — Ми в їдальні, за нею — бокси для особливо небезпечних хворих. Прошу далі!

— Марія Шинок небезпечна? — запитав Попельський.

Ткоч удала, наче не чує запитання й владним порухом руки покликала кремезного санітара, потилицю якого вкривали складки жиру. Той подріботів попереду. Вони пройшли через їдальню, відокремлену від кухні лише довгою лядою. На стелі та стінах приміщень видніли якісь дивні брудні патьоки. Не бракувало їх і в маленькому коридорчику, до якого вони спустилися вузькими сходами.

— Ось тут бокси, — промовила Ткоч і вказала рукою на перші двері. — Що ж, панове, познайомтеся з Марією Шинок. Спершу через вічко.

Попельський відкрив вічко й зазирнув до боксу. Тоді відійшов і заперечно похитав головою.

— Знову гівно у вічку, — санітар глянув запитально на лікарку. — Auf?

— Чи досить ви відважні, панове? — запитала Ткоч, іронічно всміхаючись до поліцейських. — Відважні, упевнені в собі, які чимало бачили в житті й кого нічим не злякаєш? То спершу дещо вам скажу. Рану на щоці Марії Шинок погано прооперували. Вона запалилася й утворилося так зване «дике м’ясо». Гній шукав виходу. З’явилися маленькі отвори, протоки навколо рани. Сморід з її рота чути за два метри. То як, чи мужні ви чоловіки? Якщо так, то відчинимо двері. Якщо ні, краще не відчиняти. Відчиняємо?

Мокк і Попельський здивовано глянули один на одного.

— Відчиніть, — відповіли вони майже одночасно, а в голосах учувалася образа.

— Відчиняйте, — наказала лікарка санітарові.

Двері розчинилися зі скрипом. Сморід випорожнень забив їм подих. Поліцейські затиснули носи й ротом вдихали отруєне випарами повітря. Лише Людвіка Ткоч виглядала незворушною, наче з боксу долинали її улюблені пахощі, а не сморід сечі й калу. Санітара ця ситуація, здавалося, розважала.

Жінка в боксі почала танцювати, закидаючи ноги, наче перелазячи через невисокий паркан. Однією рукою вона притискала до щоки поділ сорочки, затуляючи собі груди й півобличчя. Добре було видно її почервоніле лоно. Густе волосся росло на стегнах і було чимось позліплюване. Повні, великі груди погойдувалися в такт із цими дивними стрибками. На шкірі біля соска росли три довгі чорні волосини. Раптом вона опустила сорочку, наче застидалася. Груба тканина, укрита темно-жовтими патьоками, лягла на її тіло. Пацієнтка затисла обидві руки між ногами й почала задкувати, доки не вперлася в стіну. Незважаючи на відстань між ними, поліцейські побачили дірку в щоці. Шкіра навколо неї була брунатно-фіолетова, лискуча й натягнута навіть тоді, коли Марія Шинок посміхалася або заплющувала очі, чимраз глибше впихаючи руки між стегна.

Попельський відвернувся від дверей і відступив убік. Мокк негайно зробив те саме. Зігнувся, спершись долонями на коліна, і важко дихав. Лікарка кивнула санітарові, і той захряснув двері.

— Побачивши напіврозкладений труп, ви й оком би не змигнули! — Ткоч підтягнула свої брюки, що з неї сповзали. — Але не можете спокійно дивитися на те, до чого довела цю нещасну жінку ненависть до власного тіла! І це зробило брехливе суспільство, на сторожі якого стоїте ви!

— Ви ще мені зараз скажете, що це я зробив! — Мокк дивився на Людвіку Ткоч так само приязно, як уранці на Зубика. — Я що, мушу почуватися винним?

— А вас часом, — Попельський наблизився до лікарки настільки, що вона відчувала запах його парфумів, — не виховали в сиротинці в ненависті до власного тіла?

— Ні, — в очах психіатра з’явилося збентеження. — Як ви смієте! Хіба вас це стосується?

— Бо ви одягаєтеся, — Попельський наблизився знову, і Ткоч відскочила як обпечена, — так, наче зневажаєте власне тіло. А я певен, що його зневажати не варто…

Він кивнув Моккові, і вони повернули назад, до їдальні, де їх привітало бряжчання бляшаних мисок. Лікар Ткоч стояла в коридорчику й палала від гніву.


Катовиці, субота ЗО січня 1937 року,

четверта година пополудні

У наріжному номері готелю «Монополь» біля вікна сидів Попельський, перекладаючи Моккові рапорт про знайдення покусаної Марії Шинок п’ять місяців тому.

— 30 серпня 1936 року дільничний III комісаріату Пампуш Кароль під час службового обходу був викликаний Рабурою Юзефом, 12 років, із приводу того, що в пані Возіґнуй Ґертруди, 60 років, котра проживає в Катовицях на вулиці Мєрошевського 4, у важкому стані знаходиться її співмешканка й хатня робітниця Марія Шинок, 20 років.

Пані Шинок, одягнена в саму білизну, була непритомна й мала на обличчі численні криваві рани. За словами пані Возіґнуй Ґертруди, вона знайшла пані Шинок Марію в такому стані на порозі власного дому. Окрім того, поранена мала при собі торбинку, вміст якої подано нижче. Пані Шинок Марія була притомною, коли заявила, що ран на обличчі їй завдав «граф, котрий її покусав». Ужито необхідних заходів. Підпис нерозбірливий.

— І це все? — Мокк лежав у шезлонгу, високо задерши ноги.

— Ні, ще три висновки. Перший — медичний. «Засвідчено наявність глибоких ран правої щоки, а також численні синці й побої всього тіла. Рвані рани на щоці в поєднанні з ураженням тканин, найімовірніше, завдані твариною, і є собачими укусами. Пані Марія Шинок після пробудження має ознаки психічної хвороби. Зиґмунт Межеєвський, поліційний лікар». Черговий висновок зроблено в жовтні суддею Манфредом Дворньоком: «Через неможливість порозумітися із хворою, котра після нещастя перебуває в психіатричній лікарні в Рибнику, а також через суперечливу інформацію, отриману від сусідів та знайомих, список яких додається, слідство припиняється». І останній запис: «Уміст торбинки: гребінець, чотки, голка з ниткою, мішечок зі шкірзамінника з монетами на суму чотири злотих п'ятнадцять грошів та галун, окрім того образок Матері Божої Пекарської, помада, сірники, носовичок і три цигарки „Ґрандпрікс“». Це все, Ебі.

— Навіщо цій нещасній жінці галун? — Мокк ворухнувся в шезлонгу й поклав руку під голову.

— Може, вона вдавала із себе незайману? — Попельський обхопив руками свою голомозу голову й почав легенько похитуватися на стільці.

— А яким чином вона могла це робити? — пожвавився Мокк.

— Не знаю, це тільки моє перше припущення, — Попельський продовжував похитуватися і його розстібнута жилетка брижилася. — У мене це асоціюється з одним випадком. Колись я знав таку собі молоду пані, котра мазала собі лоно галуном. Шкіра тоді якось стягувалася й увійти до antrum amoris[43] справді було нелегко.

— Чекай-но, чекай, — Мокк підірвався на ноги. — Тобто ситуація виглядає так. Марія Шинок страхітливим, жалюгідним, і разом із тим викличним чином задовольняла свою хіть на наших очах. Так не поводиться незаймана дівчина. Так може вчинити розпусна жінка… Ну, щось схоже робила одна з наших супутниць у потязі… Але повернімося до справи. Це, по-перше…

— Те, що ти кажеш, може виглядати зовсім по-іншому, — Попельський підвівся, підійшов до вікна й довго вдивлявся в Торговий дім, з-під якого від’їжджали екіпажі. — Адже Шинок божевільна. А божевілля могло перетворити черницю на куртизанку.

— По-друге, вона використовує галун, — Мокк уперто продовжував своєї, наче не почувши заперечення Попельського. — Припустімо, що вона вживає його, щоб удавати незайману… Але найважливіше запитання: навіщо жінці вдавати незайману дівчину?

— Не дівчині важче вийти заміж. Відповідь проста: жінці було двадцять років, і вона хотіла заміж!

— Гаразд. У торбинці був галун. Навіщо його використовують? Ну, припустімо, щоб удавати незайманість. А що носять у торбинці? Речі, що завжди мають бути під рукою: цигарки, носовичок, голку, чотки… До всього цього галун пасує, як п’яте колесо до воза. Це не є найнеобхідніша річ, хіба що вона була повією й удавала незайману на бажання клієнта, як ця твоя…

— Ти правий, Ебі, — Попельський відвернувся до вікна. — Галун пасує, як п’яте колесо до воза. Та все ж вона носила його в торбинці, тобто він був їй навіщось потрібний. Носовичка носять завжди, бо не знаєш ані дня, ані години, коли в тебе почнеться нежить, але напевно не завжди маєш при собі презервативи, а береш їх лише тоді, коли йдеш до дівчаток! Нежитю взагалі передбачити не можна, а любовної пригоди тим більше! Галун у неї був при собі, бо вона йшла на побачення, під час якого мала вдавати дівчину!

— Атож! — Мокк ляснув себе долонею по стегні. — Ти правий! А Мінотавр її погриз, але не вбив, бо вона вже не була незайманою. А він убиває лише цнотливиць.

Чоловіки почали нервово міряти кроками кімнату, кружляючи навколо столу й наштовхуючись один на одного. Блідо-зелені шпалери темнішали, сутінки поволі вкривали канапу, шезлонг, стіл та годинника, що стояв у кутку вітальні. Їм це не заважало. У Мокка розболілася голова від напружених роздумів, Попельський бігав довкола столу, немов бажаючи вхопитися за якусь важливу думку, передчуття, котре промайнуло під час останньої фрази німецького колеги. І враз він зупинився.

— Вона кудись ішла? Так. На побачення? Так. Із ким? Скажімо, з якимсь її залицяльником. Але найважливіше запитання: де вони зустрілися? Де Шинок познайомилася із цим чоловіком? Якщо вона називала його «графом», то хтось представив їй його як «графа». А де проста дівчина може познайомитися із графом?

— У борделі, — Мокк сів біля столу, закурив цигарку, а портсигар машинально посунув по столі так сильно, що той упав на підлогу. — Авжеж! У борделі! І там удавала незайману! Треба перевірити всі борделі в цьому місті.

— Вони могли зустрітися не лише в борделі, — замислено мовив Попельський. — Пригадуєш слова цієї розумниці доктора в психлікарні? Вона сказала, що Шинок торочила щось про заміжжя із графом, з лицарем на білому коні… Пригадуєш?

— Авжеж, пригадую.

— Може, вони познайомилися не в борделі, а в шлюбному агентстві? Може, там Мінотавр шукав свою жертву?

— Ходімо! — Мокк підвівся, поправив краватку й одягнув піджака.

— Шлюбні агентства вже зачинені, — Попельський увімкнув світло й глянув на Мокка, який аж палав завзяттям.

— Перевіримо агентства в понеділок, — Мокк зойкнув, узуваючи черевики за допомогою довгої ложки. — А відвідати борделі можна завжди.

— Тобі ще замало? — запитав, Попельський з усмішкою.

— Любий мій, Польща славна вродливими жінками, — Мокк широко посміхнувся. — Можна мені нарешті скуштувати цих делікатесів, чи маю задовольнитися паскудним замінником, цими двома щербатими драбинястими курвами з поїзда?


Катовиці, понеділок 1 лютого 1937 року,

десята година ранку

Мокк і Попельський їхали в екіпажі вулицею Маршалка Пілсудського. Їхні ноги візник дбайливо вкутав кожухом. Обличчя обох пашіли здоровим рум’янцем, а в головах крутилися дуже відмінні думки. Мокк, пересичений алкоголем, цигарками й розпустою, якою він займався весь недільний вечір, зараз сидів мовчки під баранячим кожухом, приглядався до будівель і кам’яниць, із подивом відзначаючи, що його теплі почуття до цього міста зростають. Воно надзвичайно нагадувало йому Бреслау. Пиварня «Здруй Окоцімський» на Ставовій, звідки він почав свій рейд різними притонами, нагадувала йому пиварню Кісслінґа на Юнкер-штрасе в Бреслау. І тут, і там на піддаші були маленькі кімнатки, де панове могли провести кілька приємних хвилин у жіночих обіймах; і тут, і там можна було скуштувати франкфуртських ковбасок у гірчичному соусі; і тут, і там подавали чудове пльзенське пиво. Подібність Мокк помітив не лише в усіх одинадцятьох борделях, частину з яких він відвідав у суботу разом з Попельським, а в неділю — решту, уже без Едварда. Подібність він убачав також в околиці біля свого готелю, один будинок на Пілсудського страшенно нагадував йому кам’яницю на Тірґартен-штрасе, будівля гімназії на Міцкевича була близнюком гімназії св. Єлизавети, відрізняючись хіба що кольором, а цегляну школу на Ставовій було збудовано в подібному стилі, як і сотні шкіл у Бреслау й усій Німеччині. Мокк почувався в Катовицях наче в себе вдома, ба, навіть краще, бо жінки тут були значно вродливіші. В одному з борделів його так вразила краса молодої повії, що він не обмежився звичайним допитом.

Попельський не захоплювався Катовицями, бо жодне з міст, котрі він досі бачив, хіба за винятком Відня, не витримувало порівняння з величезним садом, яким був його коханий Львів. А тим більше це шахтарське місто, де будинки були, може, й гарні, але вкриті чорною пилюкою, яка просякала в кожну щілину! А ще, він був не в гуморі, бо о цій порі зазвичай перевертався в ліжку на другий бік.

На відміну від Мокка, він провів неділю дуже пристойно. Поснідав на самоті, бо його німецький колега спав сном людини, котру зборов алкоголь. Суботнього вечора комісар був дуже знервований усім цим катовицьким слідством, яке вони провадили в шаленому темпі й без найменших погоджень із сілезькою поліцією. Докоряв собі, навіщо він узагалі сказав Моккові про це собаче гарчання, що його він чув після епілептичного припадку. Пив небагато й не поділяв веселощів Ебі, котрий, побачивши якогось собаку, питав, чи це не він, часом, гарчав у його видінні. Тож у неділю Попельський був свіжим, наче вітер над львівським Кайзервальдом і після полуденної прогулянки, коли Мокк щойно опритомнював, комісар уже приступив до подальшого розслідування. Він переглянув «Адресну книгу Сілезького воєводства» й виписав з неї дані обидвох катовицьких шлюбних агентств. Потім вони разом із Мокком з’їли добрячий обід у німецькому ресторані «Цур Айзебан» на Вокзальній вулиці й подалися, уже поодинці, до решти борделів. В одному з них Мокк затримався до ранку.

Попельський сидів трохи похмурий, і не захоплювався містом, на відміну від Мокка. Він замислювався над подальшим розслідуванням та участю в ньому катовицьких поліцейських. Попельський відбув дуже неприємну й прикру телефонну розмову з комісаром Зигфрідом Холевою, котрий гостро засудив перевірку катовицьких борделів без його відома й пригрозив вигнати геть двох зайд, жоден із яких не був працівником поліції Сілезького воєводства! Холеву заспокоїла лише обіцянка Попельського про отримання особливих повноважень. Як на те, слідство після відвідин борделів не просунулося ані на міліметр. Там ніхто ніколи не чув про якогось аристократа, а представниками найвищих суспільних верств, що з ними катовицькі повії мали тілесні контакти, уважали чиновників з металургійних комбінатів та шахт або агентів і комівояжерів. У шлюбному агентстві «Гестія», у якому вони побували вранці, дуже приємний і милий працівник лише робив здивовані очі, а тоді навіть трохи розчулився, почувши про якогось графа й бідну просту дівчину. Шкодував, що нічого схожого не трапилося в його фірмі, бо він використав би це як рекламу. Тож не дивно, що Попельський після такого розслідування виглядав похмурим і, їдучи до наступного шлюбного агентства під назвою «Матримоніум», думав про спільне й напевне, безнадійне слідство, яке він провадитиме із грубіянським комісаром Холевою. Цей сілезець усе мені гальмуватиме, гадав Попельський, адже це він закрив слідство в справі Шинок. Він анітрохи не зацікавлений, щоб нове втручання виявило якісь його помилки.

Роздумуючи, якими б то словами задобрити комісара Холеву, зустріч із котрим мала відбутися опівдні, Попельський вискочив на засніжений тротуар з екіпажу, що вже був зупинився. Мокк прочумався від легенької дрімоти й кліпав очима. Вони стояли біля кам’яниці під номером 10 на вулиці Ставовій. Над входом до під’їзду була вивіска з написом: «Бюро шлюбного посередництва „Матримоніум“» і зображенням голуба в безглуздому мереживному комірці, котрий тримав у дзьобі з’єднані обручки.

Бюро містилося на другому поверсі, а його вікна виходили на маленьке подвір’я. Пані Клементина Новоземська, яку Попельський попередив про візит телефоном, уже на них чекала. Це була огрядна пані десь під п’ятдесят, зі старанно вкладеною зачіскою, ретельним макіяжем, убрана в дорогий смугастий вовняний костюм. На шиї виднів такий самий мереживний комірець, як і в голуба. Голос мала тихий і спокійний, усмішку — делікатну, але сповнену гідності. Важко було уявити собі кращу особу, щоб очолювати бюро «Матримоніум». Вона сиділа за масивним столом із червоного дерева, за її спиною стояла велика шафа, заповнена течками з вигадливими металевими позолоченими ріжками. Офіційну атмосферу контори трохи пом’якшували два горщики із гвоздиками.

Оскільки пані Новоземська не розмовляла німецькою, Мокк збирався відразу попрощатися з Попельським і почекати на нього в одній з поблизьких кнайп, де він згасив би вогонь похмілля чудовим окоцімським пивом, яке так йому смакувало. Та незважаючи на те, що Попельського із Мокком об’єднував брудершафт, Едвард не надто добре вивчив його й не знав, чи можна Ебергардові довіряти й чи справді той зупиниться на одному чи двох кухлях. Навпаки, він гадав, що німець може добряче напитися й знову кудись завіється, як у неділю. Тож комісар попрохав Мокка, аби той залишився в бюро. Помітивши стурбованість Попельського, пані Новоземська подала йому чудову ідею: зацікавити «німецького друга» фотографіями самотніх жінок. Той радо погодився, сів у маленькій, світлій вітальні, де пахло якимись парфумами, і з великим зацікавленням почав переглядати оголошення й фото жінок.

— Спасибі вам за чудову ідею, — усміхнувся щиро втішений Попельський.

— Ах, чоловіки — наче діти, — пані Новоземська відповіла йому чарівною усмішкою. — Досить дати їм якийсь альбом із вродливими дівчатами, і вони миттєво заспокоюються, наче малі хлопці, котрі роздивляються поштові марки.

— Атож… атож… — Попельський сів, заклавши ногу на ногу. — Ви ж знаєте, що мене до вас привело? Я пояснив це вам телефоном. Ми з паном кримінальним директором Ебергардом Мокком із Бреслау розшукуємо небезпечного злочинця, котрий, видаючи себе за аристократа, баламутить добрих, скромних дівчат. У вашій фірмі був хтось схожий?

— Напевно, я вас погано зрозуміла, — усмішка зникла з обличчя пані Новоземської. — Але й під час нашої телефонної розмови я не обіцяла, що відкрию вам якусь таємну інформацію про моїх клієнтів. І все-таки ви прийшли розпитувати в мене про них! Отже, заявляю рішуче: я нічого вам не скажу. І все.

Пані Новоземська підвелася, показуючи цим Попельському, що розмову закінчено. Попельський також підвівся. Він був упевнений, що поставив їй погане запитання, задовге й незрозуміле. А слід було запитати значно коротше й простіше. Так він і вчинив.

— Марія Шинок, двадцяти років, була вашою клієнткою?

— Ви мене, певне, погано зрозуміли, пане комісаре, — холодно відповіла власниця бюро. — Я нічого вам не скажу про своїх клієнтів чи клієнток! На все добре!

— Справді? — Попельський насилу опанував себе. — Тоді я взагалі вас не проситиму, а вилучу документи вашої фірми. Заберу їх із собою до комендатури, перегляну й дізнаюся про все, що мені треба. Саме так я й зроблю, — підвищив він голос, — причому негайно! Ваша реакція свідчить, що ви щось приховуєте! І я взагалі з вами не розмовлятиму, бо маю підозру, що ви брехатимете! Я вилучаю документи й край! А могло все бути так просто й спокійно…

— Якщо ви хочете вилучити справи, — Новоземська навіть не підвищила голосу, зате її огрядна фігура перекрила дорогу до заскленої шафи, — вам доведеться застосувати до мене силу. Бо добровільно я нічого не віддам! Окрім того, зараз я викличу поліцію! У нас тут несілезькій поліції нема чого робити!

Попельський ляснув себе по свіжо поголеній голові. Він не знав, як виглядає комісар Зигфрід Холева, але добре уявив собі його. Напевне, він товстий, похмурий і його легко розгнівати. Носить затісні комірці й позолочений ланцюжок для годинника. Зараз він, певне, утирає вуса, випивши склянку пива після сніданку й гострить зуби на якогось там поліцейського зі Львова, котрий на чужій території пхає носа в чужі справи. Попельський уявив собі таку картину: разом із Мокком вони заходять до кабінету комісара Холеви. У руках — купа течок пані Новоземської, а за ними — вона сама, напевне, шанована тут громадянка, котра репетує й кидається з пазурами на своїх переслідувачів. А тоді Попельський доповідає Холеві: ми будемо разом вести закрите слідство. Відігнав похмурі видіння. Новоземська переможно посміхалася, а Мокк визирав з вітальні, стурбований підвищеним тоном колеги. На його колінах покоївся альбом із пропозиціями від жінок. Попельський глянув на Мокка й умостився на канапі. Закурив цигарку й усміхнувся крізь дим до пані Новоземської.

— Скільки становить ваша винагорода, мадам? — спитав він. — Винагорода за одруження такого чоловіка, як я.

— Ви вирішили мене підкупити? — незважаючи на суворе обличчя, власниця бюро теж сіла.

— Ні. Я хочу стати вашим клієнтом. Я ж бо дуже гарна партія. Самотній, заможний удівець, п’ятдесят два роки…

— А далі що? — на обличчі його співрозмовниці знову з’явилася легенька усмішка.

— Отож-бо! Що далі… — Попельський дмухнув димом на пальму, що стояла поруч. — Я пропоную вам комерційну угоду. Ви запишете мене у свою книгу, а потім я перегляну альбом, що його зараз дивиться кримінальний директор. Може, виберу якусь пані? Можливо, зустрінуся з нею тут, у цій затишній вітальні? Я добре заробляю. Я б щедро заплатив за моє майбутнє подружнє щастя… Але спершу ви повинні щось про мене знати. Запитуйте! Та після кожного вашого запитання я поставлю своє, а ви мені відповісте. Питання за питання, шановна пані.

— Ви й так мені не повірите! На всі ваші запитання я відповім: не знаю, не чула. І що ви мені зробите?

— Я стану вашим клієнтом лише у випадку правдивих відповідей. Ви нічим не ризикуєте. Ви мені допоможете, а я дам вам можливість знайти мені дружину. Це звичайна річ.

Пані Новоземська мовчки дивилася на Попельського. Тим часом на її столі задзеленчав телефон, але вона не піднесла слухавки.

Знудьгований Мокк відклав альбом з фотографіями. За вікном сипав сніг, укриваючи білим покривалом купку вугілля, котре якийсь чоловік укидав лопатою до льоху.

Телефон знову задзеленчав. Новоземська взяла трубку і якусь хвилину розмовляла французькою.

— Прошу вибачення, пане комісаре, мушу зателефонувати, у мене сьогодні важлива зустріч, — вона набрала номер і кілька хвилин знову розмовляла мовою Декарта.

Потім сіла, сплівши пальці.

— Дуже перепрошую, пане комісаре. Один чужинець саме прибув до Катовиць. Він шукає дружину польку, і здається, я дещо для нього маю. — Вона несміливо посміхнулася. — Для вас теж дещо є. Важлива, як мені здається, інформація про Марію Шинок. Але я розповім про це завтра, о шостій вечора. Після трьох ваших побачень з моїми клієнтками. Треба дати шанс Амурові.

— Але ж ви про мене нічого не знаєте, — запротестував Попельський. — Що ви скажете про мене цим жінкам?

— Мені відомо про вас досить багато, — пані Новоземська знову стала лагідною й приємною. — Невже вам здається, що пропрацювавши понад двадцять років у бюро, я не розуміюся на чоловіках? То як? Я запрошую вас завтра о третій пополудні. Першою жінкою буде пані доктор Фридеріка Пшибілла, сорокарічна дантистка. Будь ласка, ось її фото та світлини інших жінок.

Попельський підвівся, згасив цигарку й підійшов до столу власниці. Він умів піднімати горішню губу, показуючи, наче пес, гострі ікла, умів примружувати очі так, що його обличчя нагадувало морду розлюченої горили. Він умів навіть розширювати ніздрі зламаного носа, і тоді схожість із горилою ставала разючою. Усе це він робив, коли його про це прохали й часто розважав таким чином маленьку Риту. Зараз комісара не треба було просити про це.

— Ви про мене одного не знаєте, мадам, — з гортані Попельського долинав дивний свист. — Я звідси нікуди не піду. І ви мені розповісте зараз усе, інакше я розвалю цю шафу на друзки! Зрозуміло тобі, ти, стара шльондро?

Отож пані Клементина Новоземська розповіла йому про Марію Шинок і про того, хто нею цікавився. Власниця бюро знала, що сталося б, якби вона відмовилася. За двадцять років роботи вона таки добре вивчила чоловіків.


Катовиці, понеділок 1 лютого 1937 року,

полудень

У Мокка з Попельським було чимало спільного. Обидва легко гнівалися, обидва були педантичними, володіли класичними мовами, обожнювали шахи, бриджа, догоджали шлункові й не цуралися товариства жінок легкої поведінки. Була в них іще одна спільна риса: нетерплячість. Найчастіше вона виявлялася в них, коли доводилося довго чекати на замовлення в ресторані. Тоді обоє роздратовано сопіли, викурювали купу цигарок, постукували пальцями по стільниці, щохвилини кликали офіціанта, чухали потилицю, одним словом, готові були будь-якої миті вибухнути.

Проте зараз, сидячи в ресторані «Ельдорадо» на вулиці З Травня, поліцейські не лише забули про час, але й не могли пригадати, що замовили на обід. Мокк уважно слухав Попельського, намагаючись не пропустити жодного слова з його розповіді:

— Марія Шинок принесла пані Новоземській якісь заощадження в мішечку й попрохала записати її до списку й вмістити в загальнопольських газетах таке оголошення, — тут Попельський глянув на один із двох аркушів паперу, які дала йому власниця бюро. — «Попелюшка чекає свого казкового принца. Скромна, працьовита й вродлива панна двадцяти років шукає статечного, заможного й культурного пана, якому вона готова віддати все, що найбільше цінує шанувальник домашнього вогнища». Через два тижні до бюро надійшов ось цей лист, — він почав читати. — «Шановна Пані! Мене дуже зацікавило оголошення „Попелюшки“, уміщене за номером 142/37. Я радо познайомився б із цією панною. Через те, що впродовж кількох років я шукаю відповідну кандидатуру дружини, мені добре відомі шахрайства, які використовують деякі молоді особи, бажаючи здобути такого чоловіка, як я — доброго роду, маєтного, володаря шляхетського титулу. Я переконаний, що це не стосується Вашого шлюбного агентства. Усе ж я волів би не вдаватися в далеку, важку подорож, щоб потім розчаруватися. Тож дозволю собі запитати Вас, шановна пані: 1. Чи „Попелюшка“ — сирота? 2. Чи є вона чистою й незайманою? Для того, щоб мати приємність побачити Вас і познайомитися з „Попелюшкою“, на обидва запитання я повинен отримати ствердні відповіді. За інших обставин мені доведеться відмовитися від цієї дуже цікавої шлюбної пропозиції. Прошу писати „до запитання“ на найближче поштове відділення. З глибокою повагою, граф…» — тут Попельський вимовив якесь дивне, наче німецьке прізвище, й аж прицмокнув від подиву.

— Чому ти так здивувався? — запитав Мокк.

— Ні-ні, нічого… — Попельський на мить замислився.

— Звідки прийшов цей лист?

— Невідомо. Клементина Новоземська знайшла його під дверима своєї контори. Хтось його туди підкинув.

— Важка, далека подорож… — задумливо повторив Мокк слова з листа.

— Почекай, це лише початок, — Попельський підвівся зі стільця, наче спринтер на старті. — Новоземська відповіла ствердно на обидва запитання…

— А як вона встановила незайманість? Швейцара попросила перевірити?

— Ні, — Попельський вибухнув сміхом. — Я теж її про це запитав. І вона відповіла, що це взагалі не проблема… Напевне, їй можна вірити, бо незважаючи на свої бездоганні манери, вона нагадує мені колишню власницю борделю… Отож Новоземська написала графові, що дівчина — сирота і є незайманою, і той приїхав через кілька днів…

— І що? — Мокк так захопився, що навіть не глянув на офіціантку, котра поставила перед ними кухлі із живецьким пивом.

— Низький, худорлявий, десь під сорок, дуже вишукано вбраний…

— Ідеальний пан Ніхто, — урвав його Мокк. — Людина без будь-яких особливостей…

— Помиляєшся, — Попельський ковтнув пива. — Побачивши його пані Новоземська невимовно засмутилася, бо коли він увійшов до контори, відразу зрозуміла, що на цьому чоловікові нічого не заробить. «Неймовірно потворний», — ось її слова. Дозволь процитувати, я занотував усе, що вона казала. Отже: «Чоловік не мусить бути вродливим. Він має бути трішки гарнішим від диявола. Але дияволом бути не може». Так вона його описала. А ось докладніший опис: «Густе, грубе волосся, що де-не-де сивіло, наче шапка, росло відразу над бровами. Синя, виголена щетина підступала аж під крихітні очі, немов удавлені в голову. Квадратна щелепа, криві зуби, вузькі губи». Вона отримала завдаток і домовилася для нього про побачення з Марією Шинок того ж таки дня, ані на мить не сподіваючись на успіх цієї зустрічі. І навіть полегшено зітхнула, коли він не з’явився. Більше вона його не бачила.

— Не з’явився… — замислено повторив Мокк.

— А зараз слухай уважно. Зустріч цього графа із Клементиною Новоземською відбулася 30 серпня 1936 року… Того ж пополудня він мав зустрітися з Марією Шинок. Тобі щось говорить ця дата?

— Тоді її знайшли покусаною?

— Так! — Попельський гепнув рукою по столі, аж пиво хлюпнуло з кухля. — Він прийшов на це побачення, але не заходив до контори. Почекав, доки звідти вийде ця дівчина. І пішов за нею. А вона, може, плакала, бо була розчарована, що він не прийшов. Йшла, нічого не бачачи крізь сльози, а у своїй убогій торбинці намарне несла галун, котрий мав повернути їй втрачену цноту. А ця потвора йшла за нею… І десь на неї напала…

Підійшла офіціантка й розставила перед ними тарілки. Чоловіки припинили розмову, але продовжували дивитися один на одного. Їх не цікавила рум’яна скоринка, яка легенько відставала від рожевого, соковитого м’яса, ані білі купки сілезьких галушок, ані горох і червона, густа капуста, що аж парувала. Жоден із них навіть не глянув на офіціантку, котра не відходила від столу й вичікувально дивилася на них.

— Чого їй треба? — Мокк не витримав. — Чайових? Дай їй, Едуарде, бо в мене немає дрібних!

— Не про чайові йдеться, — офіціантка відповіла німецькою, а на її обличчі з’явилося обурення. — Я дізналася про те, що ви просили. — До Попельського вона звернулася вже польською. — Якраз прийшов мій напарник, що обслуговував тоді цього потворного чоловіка.

— А ви можете його покликати? — Попельський дав їй п’ятдесят грошів на чай.

— Гельмуте! — погукала та. — А йди-но сюди, синку!

— У чому справа? — Мокк настромив галушку на виделку й зупинився. — Я бачив, як ти довгенько з нею розбалакував, щойно ми прийшли… Думав, що ти питаєшся про вільний столик… Може, поясниш нарешті…

Попельський глянув на офіціанта Гельмута, який підійшов до їхнього столика. Це був широкоплечий молодик з обличчям, подзюбаним віспою.

— До ваших послуг, шановний пане, — хлопець застиг біля них у завченій позі.

— Випийте-но, пане Гельмуте, за моє здоров’я, — йому Попельський теж вручив п’ятдесят грошів. — Можемо говорити німецькою?

— Говорити так, випити — ні, — офіціант видушив із себе німецькі слова, роззирнувся залою, і сховав монету до кишені. — Зараз мені не можна пити.

— А хто сказав, що зараз? — Попельський відкраяв товстий шматок голяшки й намастив його хроном. — Вип’єте пізніше, а зараз скажіть-но нам дещо. Ваша товаришка розповіла, що півроку тому був тут у вас незвичайно потворний клієнт. І якраз ви його обслуговували… Це дуже важливо, він може бути небезпечним убивцею, — останні слова Попельський вимовив пошепки, показуючи офіціантові поліційне посвідчення. — Не виключено, що ви володієте надзвичайно цінною інформацією. Можете поділитися з нами?

— Я не зрозумів одного слова. «Потворний»? — Гельмут слухав дуже уважно.

— Страшний наче мавпа, — утрутився Мокк.

— Атож, я його пригадую, — офіціант прояснів. — Він і справді був потворний як мавпа й зіпсував усю скатертину… Щось на ній писав… Я зробив йому зауваження. Він вибачився й навіть заплатив за прання. Це все, що я пам’ятаю.

— Та що ви, пане, — Попельський приязно всміхнувся. — Напевно, ви пам’ятаєте більше… Сідайте з нами, випийте пива чи горілочки…

— Нам заборонено сідати до гостей, — Гельмут знову озирнувся в бік бару.

— А що цей клієнт замовив? — запитав Мокк.

— Не знаю, але, здається, те, що й решта. Сілезькі галушки й голяшку. А потім пішов собі. Більше нічого не пригадую. Це було так давно…

— А що він писав на тій скатертині, не пригадуєте? — Попельський підніс до рота хрумку шкоринку, коричневу від гірчиці.

— Ні, не пригадую. Але списав усю скатертину, хоч викинь.

— Але що? Лист? Якісь слова? — на відміну від Попельського, Мокк не проковтнув жодного шматка.

— Та де там! — Гельмут потер чоло. — Ні, він щось підраховував. Числа писав! Та ще й чорнилом! Скатертину неможливо було випрати!

— Певне, ви її викинули? — розчаровано спитав Мокк.

— Авжеж. А що залишалося робити? Пробачте, але клієнти чекають.

Гельмут уклонився й пішов. Мокк зітхнув, з’їв галушку, а тоді встромив виделку в голяшку. Але не встиг навіть піднести до рота шматок. Попельський міцно схопив його за руку й притис до столу. Він виглядав напруженим. Німець придивлявся до нього з відкритим від подиву ротом, у якому сьогодні, схоже, не судилося зникнути шматкові м’яса. З голяшки стікав жир і капав на скатертину.

— Він приїхав здалеку, повторюю, здалеку, несправжній граф, котрий зустрівся із цієї матроною Новоземською, яка й порадила йому цей ресторан. А тут понаписував якісь цифри на скатертині, — Попельський притискав до столу Моккову руку, а на його чолі набрякали жили. — І того ж таки дня погриз Марію Шинок. А двох перших покусаних дівчат знайдено в околицях Львова. Тобі відомо, яке місто вважають європейською столицею математики?

— А до чого тут це?

— То знаєш, чи ні?

— Не знаю… Мабуть, Ґетінґен. Чи Париж, або Берлін?

— Ні, любий мій, — у голосі Попельського бриніла гордість. — Львів. Моє місто.

— Я розумію, що ти хочеш сказати. Що Мінотавр — математик, який писав на скатертині формули. А в листі до шлюбного агентства повідомив, що приїде здалеку. Ти об’єднав ці два факти. Але ж він так само може бути бізнесменом, мешканцем Варшави, котрий у вільну хвилину підраховує зиски. Ваша столиця теж, здається, далеко. І дай мені, нарешті, з’їсти цю голяшку, хай йому біс!

— А тобі відомо, що у Львові є знаменита кав’ярня «Шкотська», де зустрічаються математики? — Попельський відпустив Моккову руку. — І знаєш, вони віддавна писали там на скатертинах або на стільницях, так само, як цей удаваний граф. Може, він там теж бував, і ця звичка в нього залишилася?

— Ну, можливо… — Мокк з апетитом пережовував шматок голяшки. — Я розумію, що ти хочеш повернутися до свого міста… І не маєш бажання пояснювати щось цьому комісарові Холеві чи як там його… Але це лише два факти й твоя здогадка. І через це нам треба повертатися? Адже тут залишається купа роботи. Наприклад, розпитати сусідів цієї дівчини…

— Ти кажеш, що я об’єднав дві випадкові збіжності. Але є ще й третя, найважливіша. З неї мені треба було почати. Ось чому ми поїдемо до Львова найближчим потягом. Знаєш, як звався наш граф? Як він представився в листі? «Граф Гуґо Діонісій фон Банах». А чи знаєш ти, хто такі Гуґо Діонісій Штайнгауз і професор Стефан Банах?

— Ні.

— Ось воно! — Попельський старанно вклав рештки капусти на вцілілих шматках м’яса. — Це львівські математики, завсідники кав’ярні, де пишуть на скатертинах. Їдьмо, але зайдімо ще на хвилинку до «Матримоніуму», може, здобудемо там додаткову інформацію. Шкода, що ми не розпитали пані Новоземську про акцент цієї мавпи, бо я певен, що спостережлива жінка помітила в нього якісь львівські особливості.


Катовиці, понеділок 1 лютого 1937 року,

друга година пополудні

Пані Клементина Новоземська мала звичку обідати близько другої години в поблизькому ресторані «Театральний». Тоді вона зачиняла контору, а на дверях вивішувала табличку «Обідня перерва. Агентство працює від 15.30». Так вона зробила й сьогодні. Одягла соболину шубу й маленького капелюшка із квіткою на вигадливій петельці, а тоді рушила до дверей, тримаючи торбинку в одній руці, а картонну табличку — у другій. Двері розчинилися. У них стояв невисокий чоловік у пальті й капелюсі. У руці він тримав тростину.

— Я саме йду обідати, — пані Клементина Новоземська постукала помальованим у червоний колір нігтем по табличці. — Підете зі мною? Ми й там можемо поговорити.

Перший завданий удар замалим не розчерепив їй голову. Тепла кров залляла очі, на лобі з’явилася червона смуга, котра швидко синіла. Удар відкинув пані Новоземську до стіни кімнати. Вона зсунулася по ній і важко гепнулася на куприк. Нападник відкрутив нижню частину своєї тростини, вивільняючи десятисантиметрову сталеву спицю. Тоді підніс руки й устромив гостряк у голову Новоземської. Спиця легко протнула кістки черепа й капелюшок. Дійшовши кінця, нападник повернув спицю в рані. Був милосердним. Не хотів, аби жінка бачила, як він схиляється над нею, забиває ножа в щоку й робить глибокий надріз, а тоді туди ж вганяє верхні ікла. Не хотів, аби бачила, як він відкидає голову, і шматок червоного м’яса ляпає на підлогу.

Лігво Мінотавра

[…] кожне недбальство є свідомим, кожне випадкове зіткнення є запланованою зустріччю, кожна зневага — покаранням, кожна поразка — таємничою перемогою, кожна смерть — самогубством.

Хорхе Луїс Борхес, Deutsches Requiem

Ворохта, понеділок 8 лютого 1937 року,

четверта година пополудні

Рита Попельська стрімко з’їжджала Оленячим спуском, який провадив від нещодавно збудованого кемпінгу до темної смуги буків. Її струнка фігура, біла, немов порцелянова шкіра, щоки, котрі від морозу й вітру стали схожими на рум’яні яблука, привертали загальну увагу. Під час обідів у кемпінгу літні пані придивлялися до Рити з ледь помітною зневагою, припускаючи, що кожна вродлива дівчина раніше чи пізніше стане повією або утриманкою. Молодші дивилися на неї із заздрістю, а старші чоловіки — із жаданням або безсилою байдужістю. Сама ж вона, навіть не здогадуючись, що викликає такі суперечливі почуття, так завзято ковзалася на лижах, наче кожен день був останнім днем зимових канікул. З тіткою Леокадією, яка без угаву грала в бриджа, вона зустрічалася лише в ресторані під час обіду. Та навіть тоді їй не доводилося терпіти тітчиних зауважень, бо за їхнім столиком іще з першого дня вибороли собі місця двоє братів Кшеміцьких. Молодший з них, Адам, був студентом Львівської політехніки, а старший, Зиґмунт — підхорунжим з полку Кресових стрільців у Станіславові. Рита радісно заводила кокетливі розмови з обома юнаками, особливо, коли тітка Леокадія, проковтнувши заледве кілька шматочків, бігла до заставленого пальмами фойє, звідки долітав запах сигар і шурхіт тасованих карт. Рита була несміливою дівчиною, нічим особливо не цікавилася. Часто вона з безжурною усмішкою уривала розмову із братами й бігла до своєї кімнати, аби там переодягтися в теплі панчохи, товсті рейтузи, вузькі лижні штани й два закопанські светри; шапки вона ніколи не носила, бо вовна кусала її й дряпала в голову. А тоді мчала з лижами на спуск і з’їжджала на шаленій швидкості вниз, із розвіяним чорним волоссям, залишаючи позаду й братів Кшеміцьких, і кількох інших гімназистів та студентів, що безнадійно намагалися зрівнятися із цією панночкою. Це було майже неможливо, наздогнати дівчину, яка їздила на лижах з п’яти років, і кожні зимові канікули проводила в Карпатах.

Але той, хто вважав, що Рита Попельська кидається у вир снігу й вітру лише через атавістичну молоду потребу позбутися зайвої енергії, помилявся. Ні, причина була зовсім інша. Рита зрозуміла: чим швидше мине день і більш змореною кинеться вона у свою холодну запашну постіль, тим скоріше проминуть ці два тижні у Ворохті й настане день повернення до Львова. А там дівчина хотіла опинитися будь-що. Бо в місті дехто на неї чекав. Таємничий чоловік, котрий з кондуктором передав їй у потязі листика, коли вночі, закутавшись у товстий стьобаний халат, Рита поверталася з туалету до купе, у якому голосно хропла її тітка. Кондуктор підняв тоді кашкета, вручив їй конверта, що пахнув чоловічим одеколоном, і пояснив, що на вокзалі у Львові один молодик у масці попросив його про цю послугу.

Тому Рита часто полишала товариство своїх шанувальників. Їй хотілося побути на самоті, стати між старими ялицями та буками й уже всоте перечитати цього листа, після якого в голові залишався легенький туман.

Бентежна панно Рито!

Доки я не побачив Вас в одному небезпечному місці на Замарстинові, у товаристві якоїсь панни й циркових атлетів, я був зовсім іншою людиною — збайдужілим і цинічним бонвіваном, що все вже бачив, усе пережив. Людиною, котра пізнала абсолютне добро і зло. Щоб довести Вам правдивість моїх слів, додам, що мене розшукувала поліція в трьох країнах, я сидів у в’язниці та здобув величезне майно. На противагу цьому скажу, що у свої двадцять сім років я отримав блискучу освіту. Зараз мені вже не доводиться працювати, щоб забезпечити себе. Я не мушу робити нічого. Моє життя огорнула величезна й безпросвітна нудьга. Так тривало до того січневого дня, коли я побачив Вас. Якщо досі я пізнав абсолютне добро і зло, то у Вас я побачив абсолют краси. Слабкий чоловік написав би: «Не можу ані спати, ані їсти, мрію про один-єдиний Ваш погляд, одну-єдину усмішку на Ваших незрівнянних вустах». Я так не напишу. Я сильний чоловік, завойовник, що може увесь світ кинути до Ваших ніг, і тому скажу дещо сміливе й зухвале: я мрію про Вас усю. Ваша присутність у притоні на Замарстинівській свідчить, що Ви людина рішуча, яка глузує з того, що суспільство вважає пристойним. Рито! Якщо лише Ви зважитеся на такий сміливий крок і згодитеся отримати мого наступного листа (до якого я додам моє фото), то якоїсь неділі ополудні станьте під годинником «Віденської кав’ярні» на Гетьманській. Щонеділі ополудні я стоятиму поблизу й дивитимусь на перехожих. Я знаю, що котроїсь неділі серед них будеш і Ти.


Львів, середа 17 лютого 1937 року,

шоста година пополудні

Протягом уже тривалого часу Попельський був постійним відвідувачем «Шкотської», кав’ярні на розі вулиць Лозинського й Фредра, і тамтешні офіціанти вже встигли звикнути до його дивацтв. Він ніколи не замовляв нічого, крім незліченних філіжанок міцного чаю без цукру, оскільки, як пояснив уже першого дня, саме перебуває на дієті, що повинна очистити його організм від усілякої зайвої отрути. Попельський не уточнював, що отрута була переважно алкогольного походження, та й навіщо було фамільярничати з офіціантами й офіціантками, котрі однаково не відзначалися тут зайвою ввічливістю до клієнтів. Із кожним днем голодування відчував, як зменшується його вага, зате зростає роздратування на весь світ: на Ганну, чиї побожні пісні чимраз частіше будили його, щойно він засинав, на колег з поліційно-слідчого відділу, які занадто повільно розшукували надзвичайно потворних людей, а також на математиків, завсідників «Шкотської», що ставилися до нього зверхньо й дещо іронічно.

Він устиг познайомитися майже з усіма й зорієнтуватися в питаннях, які цікавили вчених. Одначе його математичні знання, що їх він здобував колись у Відні в знаменитого Францішка Мертенса й похмурого Вільгельма Віртінґера, за цей час добряче-таки вивітрилися, отож радісні вигуки львівських математиків під час обговорення якоїсь проблеми, що інколи мала дивну, а то й поетичну назву, здавалися йому щенячим захопленням. Коли професор Стефан Банах піднімав догори руки (а часто в кожній із них диміло одночасно по цигарці), захоплюючись новою причинкою до «канапки Штайнгауза», «гри Мазура» або «Гільбертової триноги й Гільбертового куба», Попельському здавалося, що він опинився в часах, коли сам учився в гімназії. Тоді вони грали в шахи з кузиною Леокадією, і різні ходи називали іменами героїв щойно прочитаних книжок. У результаті цього народилися «мат Віннету» й «гамбіт Кміциця». Коли Станіслав Улам, спершись однією ногою на стілець, а другою стоячи на підлозі, розумував про «згущення особливостей» або «псевдогусті поля», Гуґо-Діонісій Штайнгауз і Стефан Качмар наливали каву, а часом і горілку, і кожен по-своєму критикував якусь найновішу французьку працю про ортогональні ряди, а Станіслав Мазур уражав лінійними методами додавання, комісар, може, від дошкульного голоду, чимраз більше почувався мізантропом і комплексував із приводу власних невикористаних математичних здібностей. Пригадував собі щасливі роки у Відні, улюблену тоді математику, яку він закинув через свою хворобу, зайнявшись натомість філологією (лекції й семінари на філософському факультеті Віденського університету зазвичай відбувались увечері, що давало можливість уникнути сонячного світла). Отож він не встиг пізнати складних проблем, які тут обговорювали. Приходив до «Шкотської» зазвичай обідньої пори, сидів і похмуро мовчав сам-один у першій залі, під завісою на дверях, що вели углиб кав’ярні, й уважно вдивлявся в прибулих клієнтів. Попельський чудово знав, що вбивця бачив його фото в газетах і чекав, коли на обличчі якогось відвідувача з’явиться страх. Таке трапилося лише раз, але обличчя людини, що увійшла, було, на жаль, але ніяк не потворне, та ще на додачу, жіноче. То була певна повія, котра поглузувала колись з його п’яного чоловічого безсилля. Отож Попельський страшенно нудьгував. Газет не читав, а шахів навіть не розставляв, боячись, що котрийсь із геніїв математики забажає з ним зіграти, і його спіткає негайна ганебна поразка.

Одна деталь, яку він помітив уже першого дня, заперечила поширений львівський міф (у який Попельський і сам раніше вірив) про те, що вчені писали на скатертинах. Насправді все було інакше: математики списували хімічними олівцями мармурові стільниці, або сторінки спеціального зошита, що завжди зберігався в гардеробника. Це спостереження дуже розчарувало Попельського, бо на ньому ґрунтувалася його версія про те, що людина з мавпячим обличчям, яка писала по скатертині в катовицькому ресторані «Ельдорадо», — львівський математик. Та він швидко заспокоївся й розпочав ретельно сплановане слідство.

Протягом перших чотирьох днів він спостерігав за математиками й щохвилини випитував офіціанта про їхні прізвища. Попельський урізноманітнював собі це заняття підсумуванням попереднього розслідування й уже вкотре аналізував обставини, за яких вони з Мокком знайшли замордовану Клементину Новоземську. Час потрохи збігав і за розмовами з однією повією, що на його прохання приходила до кав’ярні, аби «жіночим оком» оцінити імовірну потворність якогось із чоловіків.

Через тиждень він познайомився з усіма світилами й претендентами на математичний Олімп, і з жалем ствердив, що серед них не було надзвичайно потворної людини. Тоді Попельський почав шукати серед них того, хто відзначався б настільки багатою мовною фантазією, аби вигадати дуже вдале фіктивне ім’я «Гуґо-Діонізій фон Банах». Із цією метою він облишив своє incognito й провадив з відвідувачами довгі, нудні розмови, на підставі яких дізнавався про їхній лексичний запас та мовні асоціації. Іще через чотири дні комісар виявив головного підозрюваного, але так само швидко мусив викреслити його зі свого списку. Це був Гуґо-Діонізій Штайнгауз, людина, котра користувалася прекрасною польською мовою, багатою на незвичні й дуже влучні порівняння. Але, по-перше, він не був потворний, а по-друге, важко було припускати, щоб убивця взяв собі псевдо, що складалося б із двох власних його імен!

Коли Попельський уже повикреслював усіх завсідників «Шкотської» зі свого списку підозрюваних, він почав розпитувати кожного з них про їхніх «потворних» колег та студентів. Що тоді почалося!

— У якому розумінні «потворний»? — запитував Маєр Айдельгайт.

— Я знаю, пане комісаре, що об’єднує нарисну геометрію із прекрасним, мистецьким представленням простору в італійських майстрів, — замислювався Казімеж Бартель. — Звідси моє судження про красу. Якщо йдеться про потворність, мені довелося б мислити в зворотному напрямку.

Коли Попельський намагався звести ці розумування до порівняння з мавпою, співрозмовники втягали його у вир абстракції.

— А чи іменник «мавпа» визначається за допомогою скінченної кількості слів? — супився Марк Кац.

— Пане комісаре, — розсідався за столом Леон Хвістек, — потворність для мене означає виключно відсутність краси. Краса живе в мистецтві, яке позбулося жахливого баласту у вигляді наслідування природи. Отже, мавпа й Венера Мілоська однаково потворні, бо вони є елементами природи. А краси в природі не існує.

Через три тижні Попельський припинив дієту, вирішив полишити «Шкотську» й більше ніколи туди не повертатися. У знаменитій кав’ярні він нічого не довідався. Заплановане ним на наступні дні було ще менш привабливим. Він повинен був узяти участь у кількох найближчих засіданнях львівського відділу Польського математичного товариства, щоб там шукати Мінотавра. Цих засідань було небагато: одне в березні, одне у квітні, два в травні й одне в червні. І як далі шукати цю тварюку? Він уже уявляв, яку жахливу пустку відчує назавтра в голові, прийшовши до свого кабінету в поліційно-слідчому відділі. Відганяв якнайдалі думку про розгніваних співробітників, які ходять Львовом, розпитуючи людей про «потворних мавп», наражаючись на дурнуваті жартики. Не міг думати про Маріана Зубика, котрий завтра запитає його про успіхи в розслідуванні. Вирішив заглушити це все алкоголем. Кінець дієті, сказав собі подумки. Перехиливши кілька чарок, він розставив шахи й у припливі відваги, вирішив запросити до гри когось із математиків. Підійшов до їхнього столика, але вони навіть не глянули на нього. Учені саме обговорювали проблему існування автоматів, які могли б самостійно видавати про себе інформацію, за умови, що їм буде задано певну кількість випадкових чисел.

Попельський махнув рукою, сів сам із шаховими задачами із журналу «Deutsche Schachzeitung», який передплачували в «Шкотській», і замовив ще одну чарку горілки. Він засумував за Мокком. Радо зіграв би з ним. Та Ебергарда не було.


Катовиці, середа 17 лютого 1937 року,

шоста година пополудні

Після того, як вони з Попельським знайшли труп Клементини Новоземської, Ебергард Мокк залишився в Катовицях із трьох причин. По-перше, він не вірив у львівський слід, що його так обстоював Попельський, по-друге, з Катовиць було близько до Бреслау й Карен, туга за якою зросла прямо пропорційно до докорів сумління, котрі він відчував після еротичних пригод. Третя, і найважливіша причина стосувалася вбивства власниці бюро «Матримоніум», бо цей злочин вимагав пояснень, а його обставини вказували на Мінотавра, якого Мокк почав ненавидіти так само, як і Попельський. Взагалі-то, убита Новоземська не була незайманою дівчиною, але видерта з м’ясом щока була його розпізнавальним знаком. Окрім того, міг з’явитися який-небудь божевільний наслідувач убивці, або ж незайманість попередніх жертв була випадковою. Слідство заповідалося надзвичайно складним, оскільки зі шлюбного агентства зникли всі течки. Поліція мала на вибір два шляхи: обстежувати злочинне середовище в пошуках можливих контактів убитої або дошукуватися темних справ у її минулому. Жоден із цих шляхів не видавався серйозним, оскільки пані Клементина Новоземська була особою шанованою й мала бездоганну репутацію. Моккові не давала спокою одна думка, а саме впевненість Попельського, що директорка шлюбного агентства була колись власницею борделю. Пропрацювавши багато років у відділі моралі, бреславський поліцейський чудово знав світ прихованих повій, якими часто бували бідні жінки з низів. Вони потай надавали сексуальні послуги, маючи при цьому зовсім інші професії, тобто були, наприклад, робітницями або служницями. Прихована проституція була вигідним заняттям. З одного боку, жінки не ризикували зіткненням з поліцією моралі, їх не заносили до відповідних списків, що зіпсувало б їхню репутацію й викликало звільнення з роботи. А з іншого, їм удавалося накопичити чималі гроші на майбутній посаг. Не стоячи ніколи на вулиці, вони використовували різних посередників. Взагалі-то Моккові не доводилося чути, щоб шлюбні агентства виконували таку функцію, але порівняння Новоземської із власницею борделю не давало йому спокою й ця зачіпка здавалася йому дуже спокусливою. Він був майже переконаний, що «потворний граф» не є жодним львівським математиком. Мокк уважав його звичайнісіньким сілезьким промисловцем, котрий потай користувався посередництвом Новоземської, витрачаючи свої гроші на прихованих повій. І хоча це було таке собі інтуїтивне припущення, він вирішив його перевірити. Мокк ніколи не зневажав власної інтуїції.

Тож він мав купу роботи, а найважливіше було те, що він міг діяти сміливо. Від’їзд Попельського нічого не ускладнив, німецькою в Катовицях говорили всі, навіть прості люди. Окрім того, Попельський виробив йому відповідні повноваження, завдяки яким той міг самостійно діяти на території Сілезії як представник львівської комендатури поліції. Мокк неохоче попрощався з Попельським, зате жваво кинувся у вир життя сілезької столиці. Він чудово почувався в місті, яке нагадувало йому Бреслау.

Та вже із самого початку комісар Зигфрід Холева все йому зіпсував. Катовицький поліцейський, котрий виявився жахливим холериком і повністю відповідав уявному описові Попельського, популярно пояснив, що він у дупі має Моккові повноваження, і категорично заборонив йому розслідувати справу Марії Шинок. Він розумів, що німець не зможе прохати дозволу в польської поліційної влади, аби відновити це слідство. А щоб той не наважився вести його самостійно, дав йому помічника в особі аспіранта Францішека Вибранця, який повинен був негайно повідомляти свого начальника про будь-які прояви порушення Мокком субординації.

Підглядач Холеви, аспірант Вибранець, за будь-якими самостійними починаннями Мокка стежив вельми уважно. Зате не звертав найменшої уваги на їхні спільні дії, уважаючи, що Мокк не насмілиться при ньому вести приватне розслідування. Тож, коли якось увечері вони пили пиво, і німець повідомив, що завтра треба піти до такого собі Міхала Борецького, який був кур’єром у Новоземської, Вибранець погодився, навіть не запитуючи, звідки Моккові про цього Борецького відомо. А той, звісно, не сказав, що перед Холевиними обмеженнями, він устиг допитати Ґертруду Возіґнуй, у якої Шинок винаймала куток, і довідався від неї про Міхала Борецького, Маріїного нареченого. Звичайно, функція кур’єра була витвором Моккової фантазії.

Допит Борецького був останнім завданням, яке вони собі того дня запланували. Після відвідин ревізора бухгалтерських книг фірми «Матримоніум», пана Яна Славінського, котрий, зрештою, нічого цікавого їм не повідомив, вони стояли під комісаріатом на Млинській, звідки мали податися до району Богучиці. Ніде не було видно екіпажів, а всі службові «Шевроле» були зайняті. Тоді їх помітив Славінський, який саме проходив повз них, і запропонував позичити їм два велосипеди. Погода видалася морозяною й сухою, на тротуарах давно не було снігу, тож вони сміливо могли скористатися цим видом транспорту.

Поліцейські заїхали на бруковану вуличку. Кримінальний директор, людина огрядна, віддавна не їздив на велосипеді й був спочатку дуже обережним, намагаючись утримати рівновагу. Та невдовзі зрозумів, що велосипед «Ебоко» місцевого виробництва є дуже надійним, а шини «Данлоп» робили його взагалі безвідмовним. Він перестав звертати увагу на велосипед і роздивлявся все довкола.

Вони доїхали до вбогого шахтарського району, що, зрештою, виглядав зовсім по-іншому, аніж бідні львівські квартали, які Мокк уже встиг трохи роздивитися. Тут на вулицях упритул стояли три- або чотириповерхові будинки із червоної цегли, віконниці були пофарбовані зеленою фарбою й вікна знаходилися, переважно, у нішах. І тут, і там цілі родини, як правило, винаймали однокімнатні квартири зі спільними вигодами на подвір’ї, але в польській Сілезії квартири були значно більші, вулиці — бруковані й широкі, хоча, на відміну від Львова, дерев у Катовицях було небагато.

Проминули великий костел і лікарню, а тоді звернули у вузьку вуличку й зупинилися біля першого будинку, адресу якого Мокк виписав з рапорту про знайдення Марії Шинок. Вулиця св. Петра, номер 1. Головною алеєю йшли великі групи людей, котрі розмовляли між собою мовою, що її німці зневажливо називали Wasserpolnisch. Чоловіки були вбрані в довгі чорні пальта й капелюхи, а жінки — у широкі барвисті спідниці й мереживні чепчики. Вони кудись прямували цілими юрбами, із цікавістю озираючись на двох чоловіків на велосипедах. Вибранець швиденько щось полічив і ляснув себе по чолі.

— Попільна середа, — сказав він Моккові. — Сьогодні Попільна середа, можемо його не застати, хай йому біс!

— Ну, то почекаємо в якійсь кнайпі, доки повернеться, — відповів Мокк. — Не хочете трохи випити? Холодно нині!

— Не знаєте ви тутешніх звичаїв! — Вибранець був трохи роздратований. — У нас жодна кнайпа не працюватиме в Попільну середу.

Мокк недовірливо похитав головою й глянув на темні вікна. Справді, виглядало на те, що ані на першому, ані на другому поверсі нікого немає. Він увійшов до чисто вимитого під’їзду, у якому пахло пральним порошком. Підійшов до дверей із номером один і притулився вухом до них. Усміхнувся, вийшов на вулицю й кивнув головою Вибранцеві. Той увійшов до будинку й зупинився біля дверей помешкання поруч із Мокком. Дослухався, а тоді на його широкому обличчі теж з’явилася посмішка.

— Ця кобітка[44], котра там стогне, напевне вже сьогодні до церкви не встигне, — прошепотів Мокк.

— Ну, то як? Стукаємо й заходимо? — запитав Вибранець.

— Зачекай, хай скінчать, — Мокк знову припав вухом до дверей. — Чи тобі хто-небудь завадив у такий момент?


Катовиці, середа 17 лютого 1937 року,

за чверть восьма вечора

Міхал Борецький сидів у кухні, одягнений у штани на шлейках і майку. На кахляній кухонній печі, від якої йшов жар, стояла каструля. По підлозі були розкидані дитячі іграшки. На стіні висіло весільне фото, де Борецький мав пишні вуса. Зараз пишні вуса перетворилися на вусики, а їхній власник нагадував Моккові Гітлера. Незважаючи на цю неприємну схожість, Мокк широко усміхався до Борецького. Аспірант Вибранець щохвилини поглядав у вікно на велосипеди, які вони поставили на подвір’ї так, аби мати їх на оці.

— То як, незлецьки ти собі той-во, га, Борецький? — Мокк увіпхнув вказівного пальця однієї руки в кільце з пальців другої й кілька разів ворухнув ним. — Питання тільки, яку кобітку ти так порав? Я тут на кухні нікого не бачу. — І Мокк зазирнув під стіл.

— Я по-німецькому не розумію, — відповів польською Борецький.

Мокк підвівся й рушив до дверей, що провадили до кімнати. Та Борецький виявився прудкіший. Він заслонив двері своїм тілом. Був міцно збудований. Могутні м’язи рук напиналися під шкірою, оздобленою татуюванням. Мокк відійшов від нього, наблизився до вікна й придивився до рами. Вона була заклеєна пластирем й ущільнена повстю, як і в помешканні Попельського. Той, хто хотів би втекти крізь вікно на подвір’я, не міг би цього зробити, не здійнявши галасу. Мокк підійшов до кухонної плити. Підняв кришку каструлі й понюхав.

— О, щось смачне, часничком гарно пахне, — прицмокнув він. — А я такий голодний…

І на подив Борецького й Вибранця, Мокк насипав собі супу до металевої миски, поставив її на столі й почав їсти. З’ївши половину, подивився на Борецького.

— Якщо там у кімнаті твоя дружина, Борецький, — повільно сказав він, чекаючи, доки Вибранець перекладе, — то вона зараз одягнеться, вийде звідти й привітається з нами. А якщо там немає твоєї дружини, тоді ми собі на неї почекаємо, еге ж, Вибранцю? Почекаємо, доки вона повернеться з дітьми із церкви.

— Чого тобі треба? — спитав Борецький.

— Мені треба знати все про Марію Шинок.

— Але ж, пане кримінальний директоре, — запротестував Вибранець, не переклавши Моккового запитання. — Ви не маєте права вести розслідування в цій справі!

— Іди, приглянь за велосипедами! — роздратовано гаркнув на нього кримінальний директор. — Я твій начальник і наказую тобі!

— Ну й піду, — Вибранець зробив ображену міну. — А ви однаково нічого не довідаєтеся, бо він не говорить німецькою.

— Нічого, згадає собі! — Мокк сьорбнув запашної часникової юшки, у якій плавали шматки хліба. — Це ти так на нього впливаєш, що він забув про все на світі!

Вибранець вийшов червоний як індик.

Мокк з’їв суп, насипав собі ще.

На столі поклав два злотих.

— Не хочу об’їдати твоїх дітей, — пояснив він, продовжуючи енергійно сьорбати.

За стіною щось ворухнулося. Годинник вибив пів на сьому. Мокк витяг пачку польських цигарок «Єгипетських», які йому дуже подобалися, і посунув її в бік Борецького. За стіною почувся шурхіт, тоді легенько заскрипіли двері.

— Ласкаво просимо! — гукнув Мокк. — Запрошуємо до нас, пані Борецька!

— Чого вам треба? — запитав німецькою чоловік у майці.

— От бачиш! — Мокк зареготав. — Хіба я не казав, що цей дурень тебе налякав? Ти ж любесенько щебечеш по-німецькому!

— Чого треба? — буркнув Борецький.

— Я дізнався, що ти був нареченим Марії Шинок. Особливим нареченим, жонатим. Але, може, по-польськи «наречений» — це «коханець»?

Борецький мовчав, а Мокк, не діждавшись відповіді, продовжував:

— Байдуже, чи це ти був її нареченим, чи вона твоєю коханкою. Важливо, що ти її трахав, так?

— Так.

— Нарешті я щось від тебе почув! — Мокк ляснув у долоні. — Ну, а тепер скажи мені, як вона прагнула вийти заміж, як шукала чоловіка, чи була в якомусь шлюбному бюро, чи зустріла якогось мужчину, що хотів би з нею оженитися. Знаєш щось про це?

— Вона б не наважилася мені сказати, — Борецький усміхнувся до себе. — Знала, що я її за це відгамселю. Була моєю або нічиєю!

— Коли ти її мав уперше, вона була незайманою?

— Та де там! — Борецький вибухнув гучним похмурим сміхом, який відлунив у стінах кухні. — Вона вже дитину збувала кілька разів!

— У лікарні?

— Ні, не в лікарні. У Польщі за це до цюпи можна потрапити.

Мокк насторожився. Повернулася підозра про приховану проституцію, якою займалася Марія Шинок, про якесь посередництво в цій справі. Відчув, як серце його швидко закалатало. Досі він ніколи не чув, щоб поважні шлюбні бюро були посередниками на ринку сексуальних послуг. Про те, що ними були бабки, котрі виганяли плід, він чував частенько, і навіть декілька разів зіштовхувався із цим. Їм удавалося легко переконати заплаканих, переважно вбогих дівчат, що одна ніч із заможним паном — то нічого ганебного.

— Ну, то де вона збула плід? — Мокк помітив, що Борецький не зрозумів запитання, тому повторив його. — Де вона позбулася дитини? У кого?

— А я звідки знаю? Це було ще до мене!

Мокк зняв пальто й капелюха. Махнув рукою Вибранцеві, який стояв біля велосипедів, аби той зайшов до помешкання. Розіклав руки на знак того, що йому нічого не вдалося довідатись. Глянув на Борецького спокійним і холодним поглядом. Не посміхався.

— Скажи мені, як звуть бабу, котра робить у цьому місті, у цьому районі аборти. Я не кину її до цюпи. Мені лише треба з нею порозмовляти.

— Я не знаю! Не знаю прізвищ жодних бабів, котрі допомагають позбутися дитини!

— У нас багато часу. У нас дуже багато часу.


Львів, неділя 21 лютого 1937 року

за чверть дванадцята дня

У «Віденській» на вулиці Гетьманській у неділю перед полуднем зазвичай було дуже людно. Зараз кав’ярню заповнювали заможні жиди, котрі, на відміну від своїх християнських співгромадян, не поспішали до костелу чи церкви, де відбувалася урочиста служба Божа. Завсідники кав’ярні насолоджувалися о цій порі шоколадом, тістечками й фруктами, які споживали в родинному колі. Загалом, усі вони належали до ліберальної інтелігенції. Побожних жидів тут було небагато, бо вони всіляко уникали контактів зі своїми вільнодумними побратимами. Не з’являлися тут і комерсанти, які недільні ранки проводили в «Ґранд-кафе» на вулиці Легіонів. Зате лікарів та адвокатів було у «Віденській» чимало.

Едвард Попельський не розшукував жодного із представників цих професій. Єдиний фах, котрий цікавив його впродовж трьох останніх тижнів, був фах математика. Він просиджував у цій кав’ярні тільки для того, аби побачити фізіономію адвоката Айзіґа Нуссбаума, що про нього один з інформаторів сказав: «пика чисто як у мавпи». Прізвище цього адвоката було останнім у списку, складеному аспірантом Кацнельсоном, і відрізнялося від решти тим, що його не було підкреслено. Список з’явився в результаті копіткої двотижневої співпраці Кацнельсона й Цигана. То був перелік людей обдарованих математично, які обрали інший фах. Для того, щоб отримати таку інформацію, Кацнельсон обійшов усі жидівські, а Циган — християнські й муніципальні школи. Спілкувалися не лише з директорами та вчителями математики й фізики. Вони розпитували бібліотекарів про колишніх учнів, які особливо цікавилися шарадами й логічними головоломками. У свою чергу, Ґрабський теж виконав титанічну роботу, здобуваючи відомості про різних приватних учителів, які давали уроки, а також гувернерів у заможних родинах. Цього разу всі поліцейські запитували про вигляд і вагу. Так з’явився чималенький список із п’ятдесяти двох прізвищ, які вони поділили порівну між собою, як у бриджевій роздачі. Тринадцятим прізвищем у списку Попельського саме й був адвокат Айзіґ Нуссбаум, якого він досі не бачив, бо до суботи той був у відрядженні в Тернополі. Інформатор Попельського, що порівняв Нуссбаума з мавпою, запевняв його, що хай там що, але адвокат неодмінно прийде до «Віденської» в неділю ополудні. Так і сталося. Щойно годинник вибив дванадцяту, до зали увійшов худий невисокий чоловік, а його неймовірна потворність виразно контрастувала із південною вродою його супутниці. Офіціант підморгнув Попельському, мовляв, ось прийшов адвокат, про якого ви щойно розпитували. За це комісар розщедрився для нього на цілих двадцять грошів. Поліцейський уже було підвівся, щоб підійти до Нуссбаума, але відразу ж відмовився від цієї думки. Важко зітхнув, побачивши, що замість лівої руки той мав протез, на жому була дорога замшева рукавичка.

Попельський подумки вилаявся. Він мав сказати своїм людям, щоб, укладаючи список, розпитували не лише про вагу, але й про все, що могло б вказати на те, що підозрюваний — не акробат, котрий стрибає по бреславських дахах. Він роздратовано глянув у вікно й несподівано заспокоївся. Умить забув про своє розслідування.

— Боже, яка ж вона гарна! — прошепотів.

Його дочка, яка повільно проходжувалася поряд і замріяно когось видивлялася, справді була неймовірно гарна. Ураз Попельський пригадав собі, що під годинником біля «Віденської» зустрічаються закохані. Він заховався за фіранкою й почав чекати, доки до неї хтось підійде. Через якийсь час Рита попрямувала в бік Великого театру, а Попельський вибіг із кав’ярні й поспішив за нею. Мусив довідатися про мету цієї прогулянки, хоча в душі був переконаний, що й так не почує від неї правди.

Справжня причина її прогулянки була відома авторові спокусницьких листів, котрий стояв під пам’ятником Собеському й дуже уважно дивився на батька й доньку крізь лорнет.


Львів, п’ятниця 26 лютого 1937 року,

пів на сьому вечора

Служба Божа під час Великого посту в костелі св. Миколая завжди збирала купу гімназисток. Сюди вони приходили не лише через свою безсумнівну побожність. Їх приваблювала особа ксьондза Костянтина Керського, котрий виголошував драматичні проповіді. Окрім ораторського хисту, природа щедро наділила молодого ксьондза чоловічою красою. Коли він стояв на амвоні й гнівно стріпував головою, аж падали на шляхетне чоло чорні кучері, коли він плакав ревними сльозами, що спливали його просвітленим обличчям, більшість дівчат тріпотіла водночас від страху й захоплення. Тож не дивно, що гімназистки юрмилися на великопісних казаннях і, на радість шкільним катехитам, заповнювали свої конспекти з релігії образками, які можна отримати як доказ присутності на службі Божій.

Рита Попельська не поділяла погляду своїх подружок про душевну й тілесну красу священика. Колись навіть, не витримавши майже екстатичного захвату однієї з них, вона різко висловилася, що ксьондз Керський — це напевно «голубий». Незважаючи на таке негативне ставлення до особи проповідника, Рита інколи бувала в костелі св. Миколая задля своїх подружок, яких завжди приходило туди чимало, і дівчата могли потім довго проводжати одна одну додому.

Але того дня вона не збиралася повертатися додому з подружками. Стояла біля виходу, стискала в кишені образок, котрого здобула перед самим закінченням служби Божої завдяки своїй чарівній усмішці, і чекала на слушний момент, аби приспати пильність їхньої катехитки, сестри Боніфанти.

Ох, я Мати нещаслива!

Біль пече мене жахливий,

Меч серденько протинає.

Чому, Матінко кохана,

В серці Твоїм важка рана?

Що Тебе лякає?

Коли пролунали слова польського відповідника «Stabat Mater», сестра Боніфанта підійшла до групки молодших гімназисток, щоб закликати до тиші тих, хто заголосно поводився. Тоді Рита, потиснувши на прощання руку своїй новій подружці, Беаті Захаркевич, яку всі називали «Тичкою», швидко вийшла з костелу, збігла вниз і звернула ліворуч. Тут уже сестра Боніфанта її не побачить.

На вулиці Мохнацького панувала темрява, яку подекуди протинали жовті смуги світла від газових ліхтарів. Під старим каштаном на розі стояв батяр у кашкеті, насунутому на очі, і курив цигарку. Їй стало лячно. Рита пішла догори досить стрімкою вулицею Мохнацького, ковзаючись на вкритому льодом тротуарі. Батяр відійшов від дерева й рушив за нею. На вулиці не було ані живої душі. Університетська бібліотека була вже зачинена. Попереду видніло дерево, яке погойдувалося від вітру. Під ним хтось стояв. Рита хотіла було повернутися до костелу, але на дорозі до нього стояв батяр. Дівчина заціпеніла, не наважуючись ворухнутися. Вона не знала, куди податися: вниз чи догори. Батяр теж постояв хвилинку, дивлячись на дівчину, а тоді зник у під’їзді. Рита полегшено зітхнула й ще швидше побігла вниз. Зараз вона зверне й за кілька хвилин опиниться на площі Академічній, під пам’ятником Фредро, серед приязного міського галасу, світла, вітрин і людей, що викликають довіру.

Рита озирнулася. Чоловік, котрий стояв нагорі під деревом, раптом рушив до неї. Дівчина відчула, як її горло стискає спазма. Вона мала дві можливості: бігти далі або повернутися під костел, де на неї міг чекати інший батяр, той, що зник у під’їзді. Рита обрала третій вихід. Звернула у вуличку Хмельовського. Тут ліхтарів було дуже мало. На тлі нечисленних освітлених вікон сікла мжичка. Позаду Рита помітила чоловіка з-під дерева. Він стояв і шукав її поглядом. Дівчина швидко подалася в бік Калічої Гори. Забігла в провулок, тоді в під’їзд, у якому смерділо котами. Опинилася в цілковитій темряві.

Коли вона була маленькою, то у хвилини переляку проказувала молитву. Зараз Рита вже не вірила в її помічну силу й мовчки стояла у темряві. У голові промайнула зухвала думка. Батько, напевне, не перейнявся б, якби її тут убили, для нього важливі оцінки з латини й німецької! Він би лише розлютився, побачивши фотографію, котру вона сховала до кишені пальтечка. На ній було написано:

«Я бачив тебе під годинником. Отже, ти зробила перший крок. Перед тобою наступні. Хочеш дізнатися щось про мене? Напиши мені. „До запитання“, номеру 192. У мене гарні очі. Шкода, що на фото вони не надто помітні».

На світлині був молодий чоловік, убраний у самі штани й майку. Був худий, але мускулястий. Під напнутою тканиною вимальовувалися горбочки м’язів живота. На голові був капелюх. Обличчя закривала біла хустка.

Чоловік дістався провулку й проминув під’їзд, у який сховалася Рита. Обійшов кам’яницю і за мить опинився на подвір’ї. Хвилину стояв непорушно під розлогим дубом. Із подвір’я зайшов до під’їзду, де сховалася Рита. Втягнув носом повітря. Котів він ненавидів. Натиснув на ручку дверей до льоху. Вони були відчинені. Пройшов повз них і тихо піднявся сходинками. Тепер він її бачив. Скупе світло падало з вічка в чиїхось дверях, освітлюючи її спину. Дівчина тремтіла. Рушив до неї. І тоді почув на вулиці важкі кроки.

— Рито, хіба можна так ризикувати й ходити темними вулицями! — пролунав гучний голос. — Що сказав би твій татко!

— Ви за мною стежили, пане Зарембо? — скрикнула Рита. — Я ненавиджу свого батька! Він ніколи не залишить мене в спокої, завжди за мною стежитиме!

За мить дівчини вже не було. На сходинці лежала її рукавичка. Незнайомець підняв її й довго нюхав.


Львів, субота 13 березня 1937 року,

за чверть четверта пополудні

Попельський вийшов зі «Шкотської», де, мабуть, уперше, побував як клієнт, і щойно випив там чайник гарячого чаю з малиновим варенням і склянку горілки. Він кепсько почувався, бо десь підхопив грип, який уже поклав до ліжка всю його родину разом із Ганною Півтораніс. Ото комісар і лікувався малиново-горілчаною мікстурою, котру вважав найдієвішим засобом проти будь-якої хвороби.

Прямував за групою математиків вулицею св. Миколая в бік старого університету і, щоб уникнути зустрічі з ними й необхідності підтримувати вимушену розмову, щомиті сповільнював ходу, яка з дитинства була в нього дуже швидкою й сягнистою. Зустріч і так була неминуча, бо комісар збирався туди само, куди й вони, але не хотів, щоб вона відбулася. Він ішов дуже повільно під дощем, по грязюці, роззираючись довкола, бажаючи видатися людиною, яка страшенно зацікавлена островом науки в самісінькому серці Львова. На жаль, жодної особливої атмосфери він не відчув. Будь-що асоціювалося в нього з якимись старими або, навпаки, зовсім свіжими кримінальними справами. Замість Університетської бібліотеки бачив покалічене тіло студента, котрий стрибнув з її даху, замість безлистих цієї пори дерев на Мохнацького — перелякане обличчя молодої медсестри, яку зґвалтували в одному з подвір’їв, а замість монастиря тринітаріїв — замерзлий трупик немовляти, який підкинули під його браму. Усе навколо було лихим. Навіть сутулі постаті, котрі прошкували перед ним, жваво жестикулюючи, здавалися йому не світилами світової математики, а збоченими диваками із хворими амбіціями.

Попельський увійшов з ними до будинку так званого «старого універу», що сусідив із костелом св. Миколая. Він, як і решта, віддав пальто й капелюха до гардеробу й піднявся на другий поверх, де в одній з аудиторій о шістнадцятій планувалося засідання Львівського відділення Польського математичного товариства. Окрім поточних справ, очікувалася доповідь доктора Броніслава Кулика «Логіка назв та логіка речень».

Попельський сів біля вікна, опершися спиною на підвіконня. Звідси йому було добре видно усіх, хто входив до зали. Математики дивилися на нього відсутніми поглядами й сідали за столи. Дехто із заздрістю поглядав на його вишуканий одяг: білосніжну сорочку, чорну в білий горошок краватку, куплену в крамниці «The Gentleman», та костюм, пошитий у Даєвського на Академічній. А він кліпав на них утомленими очима й знав, що станеться о цій похмурій порі дощового дня: зараз він заплющить повіки, і шелестіння страшних слів, таких як «стиснені оператори» й «дуальні поля», заколише його до сну. Раптом комісар здригнувся, побачивши низенького череватого чоловічка з носом, що нагадував поросячий писок. Цей недбало одягнений, неголений чоловічок увійшов до зали останнім і не зачинив за собою двері. Попельський відчув, як закалатало його серце.

Незнайомець роззирнувся, викликавши цим загальне зацікавлення, і затримав погляд на голомозій голові Попельського. Тоді тихо підійшов до нього і вручив листа в конверті.

— Я брат швейцара Юзефа Майди, — Попельський аж здригнувся від сильного часникового смороду, яким на нього війнуло, щойно цей свиноподібний чоловічок відкрив рота. — Мій брат захворів і просив передати вам ось це.

Гомін у залі вщух. Усі, включно із професором Стефаном Банахом, який головував на засіданні, дивилися на Попельського й любителя часнику.

— Можемо вже починати? — роздратовано промовив Банах, вочевидь звертаючись до Попельського.

— Дякую, — прошепотів Попельський, з відразою відсунувся від посланця й махнув рукою, наче відганяв муху.

— Щиро вітаю присутніх на березневому засіданні Львівського відділення Польського математичного товариства, — розпочав Банах. — Сьогодні наш гість, пан доктор Броніслав Кулик, котрого ми раді бачити, прочитає доповідь з формальної логіки, яка зветься «Логіка назв і логіка речень». Дозволю собі припустити, що йдеться про якусь цікаву методологічну пропозицію. Прошу вас, пане докторе.

Пролунали неголосні оплески й на кафедру піднявся худорлявий, елегантно вбраний уродливий чоловік років під тридцять. Доповідач одразу почав від запевнень, яка це для нього честь — виступати перед такими відомими вченими, і що він занотує всі зауваження, хоча й не впевнений, що відразу зможе дати на них відповідь. Двоє чоловіків, котрі сиділи за Попельським, почали перемовлятися.

— А він узагалі хто, цей Кулик? — Попельський почув за спиною шепіт. — Хтось із Ягеллонки? Від Леї?

— Ні, — заперечив його співрозмовник. — Ні, Лея не займається логікою. Це новоспечений доктор, писав у Лукасевича, здається, приват-доцент із Кракова, нещодавно захистився й тепер їздить скрізь із доповідями. Хоче втертися в середовище. Кажуть, що про його доповідь на сьогоднішньому засіданні домовлявся сам Лукасевич. Якийсь шахрай, як і всі ці логіки!

Попельський подумки усміхнувся, переконавшись, що плітки й заздрість так само проникають у світ абстракцій. Він непомітно озирнувся й побачив двох математиків, котрих ніколи не було в «Шкотській». В одного була течка, з якої сипалися зошити. Учителі з гімназії, подумав Попельський і витяг листа з конверта. Зрадів, як звичайно, угледівши каліграфічний, старанний почерк Мокка. Із поліцейським з далекого Бреслау в нього була налагоджена швидка лінія переписки. Мокк передавав листа кондукторові потяга Катовиці-Львів, той, приїхавши до Львова, посилав з листом вокзального кур’єра, котрий приносив листа на Лонцького. А вже там швейцар або передавав його Попельському особисто, або знав, де шукати комісара. Попельський почав читати, сподіваючись якихось нових звісток, і радіючи, що матиме заняття на нудному засіданні.


Каттовіц, 12 березня 1937р.

Любий Едуарде,

доповідаю Тобі, що трапилося, відколи я надіслав до Тебе останнього листа. Як я Тобі й писав, я затиснув у лещатах «нареченого» Марії Шинок, такого собі Міхала Борецького, а той назвав мені ім’я повитухи, котра допомагала жінкам позбутися плоду. Вона живе в тому ж районі, де й ця нещасна божевільна. Ти, певне, запитаєш, навіщо мені це взагалі було потрібно. Отож, я вирішив перевірити версію «сексуального посередництва». Гадаю, Шинок була прихованою повією. Спершу я думав, що замордована Новоземська — звідниця, хоч і не міг знайти доказів. Одначе ця версія стала для мене нав'язливою. Я назвав її «версією криптопроституції». У розмові з Борецьким мені спало на думку, що звідницями часто бувають жінки, котрі роблять підпільні аборти. Він сам мимоволі наштовхнув мене на цю думку, розповівши, що до нього в Шинок було багато коханців, і вона кілька разів позбувалася дитини. Тож я притиснув Борецького, і він назвав мені ім'я: Моніка Галабурда. Як виявилося згодом, у цьому кварталі справді мешкає така жінка. Але вона — дуже шанована кравчиня, до того ж — теща цього донжуана з передмістя. Він жорстоко поглузував з мене, а мої лещата доведеться, певне, викинути на смітник. Та я не здаюся, хоча комісар Холева постійно намагається мені перешкодити. Поки що цей трутень мені не завадив, і я веду слідство просто в нього під носом. Як мені це вдається? Отож я вперто розробляю «версію криптопроституції», відвідую катовицьких жриць Афродіти й розпитую в них про повитух, що допомагають позбутися плоду. Буваю в них, звісно, як клієнт, і тоді мене не супроводжує, наче тінь, цей шпиг, аспірант Вибранець. Холева скаженіє, читає мені моралі, але, звичайно, не може заборонити мені моєї нешкідливої примхи. А я тим часом уже бачу світло в кінці тунелю. Відчуваю, що невдовзі про щось довідаюся. Ти ж бо знаєш, що я вмію розмовляти з дівчатками й завжди щедрий з ними. Зрештою, я плачу їм не лише за розмови. Пригадуєш, мій любий? Homo sum et nil humani… Це все на сьогодні.

Із найщирішими вітаннями,

Твій Ебергард

P.S. У справі про вбивство Новоземської нічого нового.

Попельський тричі перечитав листа й глянув на залу. Доповідач, здається, завершував виступ, а слухачі нетерпляче совалися на стільцях. Попельський, котрий досі не полишив свого захоплення латиною й часто бував на наукових засіданнях філологічного товариства, знав, що це означає. Доповідь зустрінуть захоплено, або, навпаки, нищівно розкритикують.

— Та що це він говорить?! — почувся за спиною голосний шепіт. — Адже це методологічна нісенітниця!

— Візьмете участь у дискусії, пане професоре? — запитав хтось.

— Навіть не збираюся себе цим ганьбити!

— Не перебільшуйте, пане професоре! Колись ви вже виступили із критикою після подібної доповіді…

— Не було такого! — розсердився професор. — Не було! Що ви таке кажете!

— А як же тоді, коли з доповіддю виступав той аматор? Хіба ви не дискутували з ним? Не розкритикували його?

— Який іще аматор?

— Не пригадую прізвища… Таке коротке… Ну той, страшний як дідько! Той чудний такий, виглядав, наче його з Кульпаркова[45] випустили. Той, що переплутав капелюхи з Ауербахом!

— Капелюхи? З Ауербахом?

— А ви не чули цієї історії? Дійсно кумедна!

— Панове, панове! — закликав до порядку Банах, суворо дивлячись на обох учителів і стукаючи олівцем по кафедрі. — Наш доповідач підсумує сказане. Дайте йому таку можливість!

Попельський знову відчув, як його серце шалено закалатало. Аматор, страшний як дідько, швидко промайнуло в його голові, не пригадує прізвища, капелюх Ауербаха, канапка Штайнгауза, тринога Гільберта, страшний як мавпа, як дідько. Схожий на психічно хворого. Наче з Кульпаркова втік. Від цих думок йому зробилося гаряче. У правому вусі щось наче посмикувалося. Капелюх Ауербаха. Він роззирнувся залою. Доповідач скінчив, а Герман Ауербах, котрий сидів у першому ряді, попросив слова. Попельський підвівся і з гуркотом відсунув стільця. Усі глянули на нього.

— Зачекайте своєї черги! — зупинив його здивований Банах. — Зараз слово має доцент Ауербах.

Посмикування у вусі перетворилося на гупання. Попельський підійшов до Ауербаха й схопив того за руку залізною хваткою.

— Зараз ви поставите запитання, — його голос пролунав в абсолютній тиші зали, — але я мушу дещо довідатися, причому негайно!

— Що це за неподобство! — вигукнув до Попельського Леон Хвістек. — Як ви смієте порушувати університетську автономію?! Як смієте стягати нас із кришталево-чистих вершин логіки в клоаку?!

— Ходімо! — наказав Попельський Ауербахові. — Це надзвичайно важливо!

— Як бачите, панове, — Ауербаха ця ситуація вочевидь розсмішила, — я vi coactus[46].

— Cloactus, — зітхнув Штайнгауз, глянувши на Попельського.

Попельський з Ауербахом вийшли. У коридорі терпець комісарові увірвався, він схопив математика за худі плечі й притис до стіни.

— Тут у вас колись виступав із доповіддю якийсь аматор, дуже потворний. Ви знаєте, про кого йдеться, бо він переплутав свого капелюха з вашим! Скажіть мені про нього все, що знаєте!

— Так, я знаю, про кого ви говорите, — спокійно відповів Ауербах. — Та спершу відпустіть мене. Це логік і математик, власне кажучи, самоук, який не закінчив університету, не знаю, звідкіля він і чи вчився взагалі, — продовжував Ауербах, коли Попельський трохи попустив свою хватку. — Його звуть Здзіслав Поток. Він приходив до «Шкотської» один-єдиний раз. Там тоді були лише ми зі Сташеком Уламом, який кілька днів тому поїхав до Америки. Поток трохи поговорив з нами, у нього навіть була якась цікава ідея, що стосувалася теореми Діріхле, а потім пішов. Переплутав капелюхи. Пройдисвіт узяв мого нового, а свого старого залишив. Більше він не приходив. Ну, я й носив його старий капелюх. Краще вже такий, ніж ніякий! Приблизно через рік він прийшов до мене, до університету, повернув капелюха, вибачився й запитав, чи може прочитати на Товаристві доповідь з логіки. У нас тоді якраз випала з розкладу лекція закордонного гостя, професора Анрі Лебеґа, і була така можливість. Я його докладно розпитав про зміст цієї доповіді. Мені вона видалася змістовною й цікавою. Я погодився. Він прочитав доповідь у майже порожній аудиторії. Пригадую, тоді були тільки Улам, я і ще кілька осіб. Мені потім перепало від шефа, що я дозволяю виголошувати аматорські доповіді, на які ніхто не приходить. От і все, що мені про нього відомо. Ага, ще знаю, де він живе, бо я відіслав туди його старий капелюх. Жулінського 10, квартира 12.

— А чи був він потворний?

— Мабуть, так, бо навіть перелякав одну студентку, що складала тоді в мене залік.

— Чому ви відіслали йому того капелюха, а не віддали відразу, коли він прийшов повернути ваш?

— Бо тоді саме було літо, і я не мав його при собі.

— І останнє запитання, — Попельський відчував, як у його організмі щось наче відривається, як він стає чимраз легшим, немов після виснажливої дієти. — Чому ви не розповіли мені про цього потворного чоловіка, коли я вас про це запитував у «Шкотській»?

— Бо ви запитували не про капелюх, а про якусь жахливу потвору, — посміхнувся Ауербах. — Слово «капелюх» має чітке визначення, а «жахлива потвора» — ні. До побачення, пане комісаре. Йду поставити своє запитання доповідачеві.

Він простягнув руку Попельському й попрямував до дверей. Коли вже їх відчиняв, відчув, як комісарова долоня лягла йому на плече.

— А тепер справді останнє питання, — обличчя Попельського випромінювало таку втіху, як обличчя Ауербахових студентів, коли тим удавалося скласти в нього важкий іспит. — Що це за анекдот про обмін капелюхами, героєм якого ви є?

— Ах, ось ви про що! — Ауербах опустив руку. — Цей старий Потоків капелюх я носив майже рік і взагалі його не чистив. Коли хтось із колег мене запитав, чому я його не чищу, я відповів: «А чого б то я чистив капелюх злодієві!»


Катовиці, субота 13 березня 1937 року,

шоста година ранку

Мокк побризкав свіжо поголені щоки одеколоном, налив кілька краплин на долоні й пригладив волосся. Тоді відтягнув шлейки на животі й ляснув ними. Тихо насвистуючи, вийшов з ванної. Незважаючи на ранню пору, він був виспаний і відпочилий. Одяг сорочку, запнув бурштинові запонки, зав’язав краватку перед дзеркалом. Сів у вітальні до столу й витяг записника. На його першій сторінці було виведено старанним жіночим почерком: «Ернестина Неробіш, вул. Жоґали 4, кв. 1». Мокк видер із записника наступну сторінку. Примруживши очі від цигаркового диму, написав на ній: «Я не будив тебе, бо ти так чарівно спала… Почувайся як удома. Довіра за довіру».

Підійшов до ліжка й поклав аркушика на подушці, де ще виднів слід від його голови. Білявка, з якою він познайомився учора, щось тихенько промурмотіла уві сні. Мокк хотів погладити її по ледь вологому чолі, але передумав, злякавшись, що дівчина прокинеться.

Згасив нічника, тихо зачинив двері, вийшов у коридор і натиснув кнопку ліфта. Ліфтер, знаючи про його щедрість, улесливо привітався з ним.

— Ось тобі два злотих, — Мокк вручив йому монету. — На злотого купиш червоних троянд, а злотого залиш собі за клопіт.

— А що мені зробити з тими квітами, шановний пане?

— Віднесеш до моєї кімнати й покладеш біля ліжка, — Мокк пригрозив йому пальцем. — Але так, щоб не розбудити пані, котра там спить!


Катовиці, субота 13 березня 1937 року,

пів на сьому ранку

Мокк поїхав за адресою, яку дала йому дівчина, з котрою він провів ніч. Вулиця Жоґали знаходилася в тому ж таки районі Богучиці, де мешкав Борецький. Двері відчинила нехлюйна, опасиста баба років шістдесяти. Одягнена була в рожевий халат, а її товстий живіт сповивав брудний оксамитовий жовтий пасок. Над лобом стирчало довге волосся. Виглядало це так, наче хтось ізгорнув волосся з потилиці й перекинув через голову на лоба. У зморшках навколо очей видніли сліди чорної туші.

— Чого треба? — буркнула вона.

Мокк витяг з кишені папірець у двісті злотих і показав його жінці.

— У мене до вас життєво важлива справа, — він помахав банкнотою перед її очима. — Я заможний промисловець. Приїхав з Німеччини й шукаю гарної дівчини на кілька днів!

— Ни рузумію! — гаркнула стара. — Ту вже ни Німечина! Пу-нашуму гувурити!

Захряснула двері йому перед носом. Мокк зітхнув і вийшов на ще темну вулицю. Рушив повільним кроком і враз крутнувся на п’ятці. У помешканні Ернестини Неробіш ворухнулася фіранка. Мокк повернувся на головну вулицю й зупинив екіпаж. Сів у нього й наказав візникові їхати на вулицю Жоґали, а потім завернути. Той зробив, як його попросили. Коли наблизилися до будинку, в якому мешкала Неробіш, Мокк звелів йому зупинитися й почекати. Візник, упевнившись, що клієнт знає, що за чекання треба платити, закуняв на козлах.

Мокк закурив цигарку й підняв комір пальта. Його гарний настрій де й подівся. Узагалі-то комісар сподівався такого прийому в підпільної акушерки, але вранці почувався таким щасливим, що не встиг продумати дієвої стратегії, вирішивши діяти ad hoc.[47] А зараз не знав, що робити. Його дратувала власна нерозважливість. Жодна баба, звідниця, котра робить підпільні аборти, не буде легковірною. Вона не дасть себе ошукати якоюсь сумнівною рекомендацією чи великими грішми. Занадто вже це ризиковано для неї. Мокк чудово усвідомлював ситуацію. Він також розумів, що через відсутність інших версій, мусить ходити по цих притонах, де збувають плід, розшукати потрібну йому бабелу, настрахати її й змусити виказати клієнта Марії Шинок. Думки про поразку Мокк відкидав. Без проблем потрапивши до першої звідниці, він утратив свій звичайний скептицизм. І лише тоді зрозумів, що в нього немає нічого, що примусило б її назвати прізвище клієнта Марії Шинок. У Катовицях Мокк не мав жодних лещат. Але що мені залишається, думав він з гіркотою, повернутися до Бреслау й там постати перед розгніваним обличчям начальства? Чи їхати до Львова, аби там вистежувати якогось математика? То вже краще сидіти в цьому екіпажі й пильнувати, чи та стара відьма кудись не подасться. А тоді обшукати її помешкання…

Візник захропів. На Жоґали ніхто не з’являвся. Це була мертва вранішня пора, коли чоловіки давно вже пішли на роботу до шахт, а їхні дружини ще не будили дітей до школи. Мокк відчув утому в м’язах, що свідчило про його неабияку фізичну активність уночі. Поправив комір. Навіть не помітив, як з рук випала цигарка, а важкі повіки заплющилися.

— Гей, пане! — візник термосив Мокка. — То ми їдемо чи ні? Тут не готель, тут не сплять!

— А вийшла із цього будинку бридка товста баба? — Мокк протер очі й відчув лють на самого себе.

— Та вийшла, вийшла! — візник здивовано дивився на нього. — Уже добрі десять хвилин минуло.

Мокк увіпхнув йому в долоню якусь монету й побіг брудним тротуаром. Зупинився біля дверей Неробіш і прислухався. Минали хвилини. На другому поверсі почулися сердиті жіночі крики й писклявий голосок дитини. Із внутрішньої кишені Мокк витяг відмичку й почав прокручувати її в замку під різними кутами. Бабела могла невдовзі повернутися, якщо, приміром подалася до крамниці. Незважаючи на холод, під Мокковим котелком зробилося волого. У будинку ставало чимраз гамірніше. Бряжчали тарілки, передражнювалися діти. Сталева петелька відмички об щось зачепилася. Мокк почув клацання замка. Десь нагорі розчинилися двері й діти голосно затупотіли по сходах.

Із коридору заходили відразу до кухні, так само, як і в помешканні Борецького. Мокк обережно пересувався між різними предметами, що лежали на підлозі. У квартирі панував розгардіяш і неймовірний сморід. На підлозі біля печі валялися цурпалки й вугілля. На плиті стояла каструля. Мокк зняв кришку й принюхався. Незважаючи на те, що він іще не снідав, нізащо не скуштував би цього супу. Він не лише відгонив розвареним часником, але й сама каструля мала вигляд, наче в ній були помиї. На лискучих засмальцьованих стінках застигли огидні патьоки якоїсь рідини. Сморід ганчірки, покинутої на плиті, нагадувала Моккові часи Першої світової війни, коли в окопах під Дюнабурґом він замість шкарпеток носив онучі. На підлозі стояла миска із брудною водою. Намагаючись обійти її, Мокк сперся на стіл і відчув, що його долоня прилипла до церати. Він розлютився.

— Коли вже мені так пощастило, що вдалося сюди потрапити, — зі злістю сказав він собі, — то… курва, що за печера! Усі люди Холеви разом взяті не здолали б обшукати її!

Сопучи від гніву, він поглядом шукав шафку, якогось сховку, сам не знаючи, що хотів би там знайти. Пройшов повз ліжко, на якому лежала червона перина без підодіяльника. Натиснув на ручку дверей, що провадили до кімнати.

У приміщенні, вікна якого виходили на цегляну стіну тісного подвір’я, Ернестина Неробіш, напевне, робила підпільні аборти. Посередині стояла вузенька кушетка, з-під якої виднів совок для сміття. Мокк витяг з кишені «Каттовіцер Цайтунґ», поклав її на сплямленому килимку з пасмами вати. Підняв край покривала на кушетці й побачив маленьку обтовчену миску у формі нирки. Її стінки були вкриті іржавими засохлими патьоками. Рвучко підвівся, затиснув носа й кілька хвилин прискорено дихав.

І враз йому здалося, наче він переживає deja vu. Перед ним, за скляними дверцятами буфета стояла течка. Чорна, з позолоченими металевими ріжками. Мокк підбіг до буфета й витяг її. Усередині знаходилися товсті картонні картки, на яких були приклеєні листівки з екзотичними пейзажами. На одній з них, на котрій виднів напис «Вітання з Бреслау», було зображено так добре знаний Моккові зоопарк. Він затремтів від збудження й глянув на корінець течки. Картка з описом умісту зникла, але на м’якому корінці відтиснувся напис, який і був на картці.

— Па-но-ве, — прочитав Мокк по складах.

Це польське слово було одним із декількох, котрі він знав. Воно видніло скрізь, де інформація про стать була істотною. Наприклад, над входом до чоловічих туалетів. Або на течках у шлюбному бюро замордованої Клементини Новоземської.


Львів, субота 13 березня 1937 року,

за чверть п’ята пополудні

Попельський добре знав околиці вулиці Жулінського. Колись він частенько тут бував у кнайпі ветеранів на вулиці Охронек, де працювали повії, такі старі, що у Львові про них співали:

Якась менда

пу залі сі швенда

і надаї сі тилько

ду Бабічка на шмельц.

Комісар знав цю пісню і для нього, як і для кожного львів’янина, не було таємницею те, що Бабічек продавав конину й найгірші ковбаси, тож порівняння когось із виробами Бабічека було страшною образою. Пісня ще лунала в його голові, та коли він опинився на Личакові, то розмірковував уже тільки про свою акцію, що мала увінчати важке й тривале слідство.

Коротка вуличка Жулінського знаходилася на околицях Личакова й починалася на Личаківській, за сто метрів від костелу кларисок. У наріжних будинках обабіч були дві кнайпи, Айнштайна й Кребса, а вулиця закінчувалася на Пекарській. Вона була забудована три- й чотириповерховими будинками, дерев на ній не росло майже зовсім. Триповерхова кам’яниця з номерами 10 та 10а знаходилася на середині вулиці. Виглядала дуже занедбаною. Тиньк місцями повідпадав, а власник будинку, певне, заощаджував на двірникові, бо перед під’їздом нагромадилася купа сміття, яке викидали просто з вікон недбалі господині чи нечемні діти. Попельський гидливо розгорнув носаком черевика картопляні лушпайки і яблучні недогризки, й увійшов до під’їзду. За ним подалися Стефан Циган і Герман Кацнельсон. Германові Попельський указав на вхід на подвір’я, звідки чути було, як вибивають килими, а тоді, кивнувши Циганові, рушив сходами. Поліцейські минали двері, з-за яких долітали звуки й запахи суботньої метушні: брязкіт каструль, хлюпотіння води, що стікала з ганчірок у відра, різкий запах скипидарної мастики для підлоги. Інколи чувся дитячий плач або розлючений голос, підсилений горілкою.

Піднялися на третій поверх. Тут не було дверей із номером 12. Але Попельський не збентежився. Він вірив у те, що математик не помилився. Вхід до цього помешкання напевно був з боку подвір’я. Попельський визирнув крізь вікно. Кацнельсон, що стояв біля поперечки для вибивання килимів, помітив шефа й показав пальцем на піддашшя. За хвилину вони опинилися в місці, на яке показував Кацнельсон, на балконі четвертого поверху. Двері із номером 12 були здеформовані й у кількох місцях між ними й одвірком видніли великі шпарини. Попельський неголосно постукав. Тиша. Він постукав знову. Із помешкання не долинало жодного звуку. Попельський спробував відчинити двері. Вони були зачинені. Зазирнув крізь одну зі шпарин. За дверима панувала темрява.

— Йди, Стефцю, розпитай сусідів, — прошепотів він Циганові, до якого через молодий вік іноді звертався на «ти». — Може, у когось із них є ключі. Так часто буває, коли в будинку немає двірника. Назвися братом Потока. Він не повинен довідатися, що про нього питали з поліції.

— Слухаюсь, пане комісаре, — Циган розвернувся й рушив до сусідніх дверей.

Попельський піднявся півповерхом вище й звідти спостерігав за всією сценою. Він розумів, що Циган із зовнішністю кіноактора зовсім не схожий на брата Потока, про якого всі казали, що той викапана мавпа. Та ще менш вірогідним у цій ролі був би сам Попельський з виглядом справжнього денді, або Кацнельсон з його семітським обличчям.

Двері розчинилися. На порозі стояв низенький чоловік у куртці. Те, що йому бракувало кількох зубів, Попельському було видно навіть на відстані.

— Добрий день, — Циган підняв капелюха.

— Та добрий, добрий, — відказав той і недовірливо глянув на незнайомця.

— Дуже перепрошую, мене звуть Казімеж Поток, я брат Здзіха Патока, вашого сусіда. Його немає вдома, а я приїхав здалеку. Ви не знаєте, де він може бути?

— А він не казав, що має брата, — із-за сусідового плеча визирнула якась неохайно вбрана жінка.

— Та він взагалі небалакучий, — засміявся Циган.

— Шо рехт[48], то рехт, — відказав сусіда. — Він забардзо[49] ни байтлюї.[50] Ну, али нима го, він виїхав нинька, ни казав, де… Буде на тій ниділі.

— Я знав, що він нині повинен був поїхати, але не знав, о котрій… Ну, і не встиг, — засмутився Циган. — Та нічого… Наступної неділі, кажете… Погано… Я собі гадав, що посиджу в нього до від’їзду мого потяга на Перемишль. Бо мій потяг аж через дві години…

— Ну, то сідай пан у мене, — чоловік широко відчинив двері. — Багату ни маю, али для брата пана Здзіслава гербата[51] та й сумир[52] із цибульов завше сі знайде.

— Не хочу вам завдавати клопотів… Може, знаєте, хто має ключі від його помешкання… Я б у нього перечекав ті дві годинки…

— Та йой, я дурнуватий, — сусіда ляснув себе по лобі. — Та ж я маю ключі! Ходіть зі мнов, відкриїмо!

Сусіда повернувся із ключами й відчинив двері Потокової квартири. Увійшов туди разом із Циганом. Попельський чув, як гостинний сусіда, виконуючи роль господаря, пропонує Циганові зняти пальто й повісити капелюха, а тоді запрошує сісти до столу. За мить чоловік повернувся до себе. Коли закривав двері, дружина зауважила:

— Шось той пануньо загарний виглідаї, як на брата пана Здзіслава.

— Можи, зведений, — почув Попельський, і двері зачинилися.

Стало тихо. За хвилинку комісар опинився в Потоковій квартирі. Це було звичайне холостяцьке помешкання з темною кухнею, відокремленою від передпокою тонкою цератовою завісою, що висіла на мотузці. У кімнаті було залізне ліжко, стіл, два стільці й невелика шафа. Усі ці меблі були завалені недбало списаними аркушиками. Подекуди чорнило розпливалося на поганому папері, і записи ставали нерозбірливими. Та одне було очевидним: листки були вкриті записами математичних і логічних дій або формулами.

Якщо не брати до уваги цей науковий безлад, квартира справляла враження охайної й чистої. У кухні, окрім раковини, примуса, невеличкого стола біля стіни, шафки для посуду й продуктів та ще відра для сміття, не було нічого. Попельський перевірив шафку й знайшов у ній хлібні крихти та слоїк з рештками смальцю. Увійшов до кімнати й відчинив шафу для одягу. У ній було кілька брудних сорочок і відстібних комірців. Напевне, Поток мав лише один костюм і пальто, і саме в цьому одязі він і виїхав. На дні шафи лежала товста картонна течка. Попельський розв’язав її й витяг звідти стосик аркушів, заповнених машинописом. Це була праця з логіки, написана французькою. Попельський з подивом зауважив, що вона містить чимало давньогрецьких цитат. Гарячково міркував, на скроні пульсувала жилка. Працю написано французькою, так, французькою. Перегорнув кілька сторінок. Ані акцентуаційні знаки, ані жодні інші французькі діакритики не були дописані від руки.

— Колего, — комісар передав течку Циганові. — Вишліть це в Бреслау, нехай перевірять, чи ця робота надрукована на тій самій машинці, котру знайшли в кімнаті вбитої на Новий рік дівчини. Подзвоніть мені через годину, і я дам вам докладну адресу.

— Слухаюсь, — Циган розсіяно обшукував Потокову постіль. — Ой, як негарно, — усміхнувся молодий поліцейський, сягаючи рукою під подушку. — Ми тут, певне, тримаємо якісь дуже негарні штучки…

Циган витяг з-під подушки жмуток згорнутих фотографій. Але його припущення не справдилися. Це не були порнографічні знімки. Гра тіней і якісь аксесуари на зразок віяла, шпаги й сомбреро свідчили, що фото було зроблено в спеціальному ательє. На всіх видніло одне й те саме обличчя, у профіль і фас. Із вишкіреними зубами, із закритим і відкритим ротом.

— Пане комісаре, — Циган більше не сміявся. — Він і справді не красень.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

дев’ята година ранку

Рита увійшла до під’їзду, опинившись на межі світла й темряви. Ця межа, надто чітка, неприродно різка, розтинала її обличчя вздовж лінії носа. Світло падало з невеликого отвору, вирізаного в дахові над стрімкою спіраллю сходів. Дівчина стояла, пряма й нерухома, між білим, яскравим сяєвом світанку й густим, вологим мороком. Раптом її обличчя подалося ледь уперед, м’язи розслабилися, голова впала на груди, а повіки почали заплющуватися. Здавалося, Рита засинає. З-під однієї повіки витікала й розливатися по щоці цівка крові, у якій плавали рештки очей. Тіло впало на підлогу, але голова залишилася на місці, лише погойднувшись. Висіла в повітрі, а чиясь рука тримала в стисненому п’ястуку Ритині коси.

Із грудей Попельського вирвався звук, що нагадував одночасно ридання, кашель і блювотні спазми. Комісар сів на ліжку й приклав долоню до грудей. Відчував, як під шкірою калатає серце. Глянув на власну спальню, наче бачив її вперше в житті. Минула хвилина, перш ніж він отямився й повернувся з під’їзду, де Риті відрубали голову, до власного помешкання біля Єзуїтського Саду. Незважаючи на заслонені важкі штори, у кімнаті не було темно. На вулиці, мабуть, сяяло сонце, що тішило всіх спраглих весни, а в нього подразнювало якісь епілептичні нейрони в мозку. Глянув на годинника. Була лише дев’ята.

— Чому я прокинувся? — запитав сам себе.

Його організм, протягом багатьох років привчений беззастережно дотримуватися встановлених годин відпочинку, майже ніколи не реагував безсонням чи раптовими пробудженнями. Завжди о п’ятій ранку Попельський засинав безпробудним сном, а опівдні підводив голову, яка тріщала зі сну й тютюнового сопуху в спальні. Деколи страждав від нічних, тобто вранішніх, кошмарів. Вони виникали в сонному мозкові комісара, не завдаючи якоїсь особливої шкоди, а перша цигарка рішуче їх проганяла. Та декілька разів у житті ставалося так, що він прокидався миттєво. І ці випадки різкого пробудження навчили Попельського сприймати нічні кошмари як застереження. Так було під час перебування в Росії, коли банда п’яних бородатих мужиків, котрі оскаженіли від випитої горілки, удерлася до заїзду, де він спав після цілонічної гри в карти, і поруділими від крові сокирами почала розколювати голови сплячим царським офіцерам. Так було у Відні, коли божевільний шахіст, програвши йому власну коханку, удерся до вбогої студентської кімнатки. У його високо піднесених руках, наче сокира, блищав шматок шибки. Так було й тоді, коли він десятирічним хлопчиком спокійно спав у домі своєї тітки. Тієї ночі з’явився посланець зі звісткою про його батька, якого татарські бандити забили під Києвом. А наступного дня мати повісилася на київському вокзалі.

Такі сни завжди були застереженнями або віщували прихід зла. Найчастіше в них з’являлися якісь тварюки, що вилазили з кутків кімнати й, ворушачи довгими писками, сідали йому на грудях. Цього разу йому вперше наснилася особа, яку він знав: у кошмарі з’явилася Рита. Позліплюване волосся, відтята від тулуба голова, видлубані очі.

Схопився з ліжка й почав убиратися. Навіть не глянув на одяг на вішаку, приготований ним, як завжди, звечора. Не звернув уваги на сорочку й піджак, до яких він підібрав відповідну краватку. Аби заощадити час, витрачений на зав’язування краватки й змагання із запонками, він просто на піжаму накинув військову сорочку від парадного мундира й запнув її під шиєю. Із черевиками в правій руці, пальтом на лівій, у темних окулярах, Попельський вислизнув із квартири. Забув лише капелюха.

За спиною він чув бідкання служниці й здивовані вигуки Леокадії. Швидко вскочив у «Шевроле», що стояв біля будинку. Рушив вулицею Крашевського, звернув праворуч, на Словацького. Рвонув повз будівлю Головної пошти, Оссолінеум, а тоді звернув на вулицю Хорунщизни. Люди, що набирали воду зі старої вуличної колонки на площі Домбровського, подивилися на автомобіль із таким подивом, наче то було якесь фантастичне створіння. На вулиці Сокола Попельський посигналив групі юнаків, що перегородили проїзд, прямуючи до гімнастичного залу. Ті розбіглися, голосно вигукуючи у відповідь щось малоприязне. Звернув ліворуч, на вулицю Зиморовича й побачив перед собою будинок Товарної біржі й пам’ятник Уєйському. Блискавкою перетнув Академічну, обігнавши фургон з вугіллям. Проминув пам’ятник Фредро й «Шкотську». За кілька хвилин зупинився на Зеленій 8, біля гімназії Королеви Ядвіґи.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

пів на десяту ранку

Директорка жіночої гімназії Королеви Ядвіґи, пані Людмила Мадлер, недолюблювала комісара Едварда Попельського. Вони познайомилися під час кількох неприємних розмов, на які директорка викликала його через нестерпну доньку. Тоді комісар сидів перед нею з похмурим, замисленим і наче відсутнім виглядом, і вона відчувала, як у ньому закипає лють. Такі реакції вона не раз бачила протягом своєї довгої педагогічної кар’єри. Але в Попельського (вона це чудово відчувала), ця лють була спрямована аж ніяк не проти власної дочки й не була провісником справедливого покарання розбещеної панночки. Ні, це оскаженіння спрямовувалося проти неї, заслуженого педагога, учительки з багаторічним стажем, котра свої найкращі роки віддала навчанню дівчат і знала їхні проблеми й таємниці краще, аніж власні! Попельський вислуховував усе з удаваним спокоєм, а тоді швидко виходив з кабінету. Крізь вікно вона бачила його могутню постать, його котелок і сліпучо-білий шарф. Тоді він кружляв, наче дика тварина, невеликим сквериком біля затисненої між двома будинками протестантської церкви св. Урсули, доокруж якої росли дерева. Оточений хмарою диму, він викликав величезний інтерес у молодої вчительки малювання, панни Гелени Маєр, яку пані директорка колись спіймала на тому, як вона уважно спостерігала за поліцейським.

— Який же він сильний мужчина! — промовила тоді захоплена панна Маєр, гадаючи, що в неї за спиною стоїть її подруга, учителька гімнастики. — Напевно, замислився над якоюсь важливою кримінальною справою!

— Аж ніяк, шановна! — відповіла директорка, чим шокувала молодшу колегу. — Він думає, як би підкласти під нашу школу бомбу. Причому тоді, коли в ній буду я!

Попельський стояв перед директоркою, неголений, у темних окулярах, у пальті, застібнутому під шию, незважаючи на весняне тепло. Пані Мадлер пригадала собі неславу, якої він зажив, усі плітки про його брутальність і численні романи. Її ці плітки не цікавили. Дивлячись на його втомлене обличчя, окуляри, котрі закривали очі, директорка вбачала в ньому швидше ознаки життєвої безпорадності, самотності…

— Добре, що ви прийшли, пане комісаре, — твердо промовила вона. — Ваша дочка дозволила собі сьогодні прогуляти уроки! Її класний керівник, пан вчитель Пакліковський щойно сказав мені, що бачив її на вулиці Пілсудського! Із нею була…

Попельський відреагував не так, як завжди. Досі він вислуховував до кінця педагогічні тиради директорки. Досі, виходячи з кабінету, завжди казав «До побачення». І ніколи ще не грюкав так дверима.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

за чверть десята ранку

Якби Риту Попельську запитали, що справляє їй таку саму радість, як ковзання на лижах, дівчина відповіла б, не вагаючись: «прогулювати уроки, щойно почнеться весна». Вона ще ніколи не почувалася так гарно, як тоді, коли їй удавалося вислизнути з-під чуйних поглядів учителів, швейцара й інших шкільних мучителів. Дівчина аж нетямилася від радості, коли вислизала з гімназії й за чверть години опинялася в Стрийському парку, щоб там спокійненько залізти в кущі й ділитися секретами з якоюсь товаришкою по злочину. Досі це була Ядзя Вайхендлер, але Рита охолола до неї, помітивши, що в суперечках з батьком, про які вона їй звірялася, Ядзя завжди обстоює «пана комісара». Віднедавна її спільницею й повірницею стала Беата Захаркевич, висока й не дуже гарна дівчина, яку зневажливо називали «Тичкою».

Перший весняний день деякі найвідважніші учні вшановували прогулюванням уроків. Цього року він припадав на неділю. Та Рита визнала, що має право відсвяткувати його на день раніше, й підбила на це свою нову подругу. Тичка спершу опиралася, але відразу погодилася, коли Рита пообіцяла їй відкрити найбільшу таємницю свого життя. Дівчата старанно підготувалися до прогулювання уроків.

Рита поцупила в батька чотири цигарки. Тичка відлила в невеликий слоїк трохи вина з бочки, що стояла в льоху їхнього будинку. Обидві взяли до школи більше харчів, аніж зазвичай. За кілька днів до того Рита надрукувала на машинці фальшиву записку, яка уповноважувала її до перебування того дня поза школою під приводом організації шкільної екскурсії. Документ дівчата підписали разом, підробивши підпис свого класного керівника, учителя Пакліковського. З усім цим спорядженням вони зустрілися біля восьмої ранку на Стрийському базарі.

Звідтіля швидко дійшли до парку. Щоб уникнули цікавських біля головного входу, дівчата піднялися нагору вулицею Стрийською й увійшли через західні ворота, біля будиночка садівника. Спустилися вниз і побігли повз пам’ятник Кілінському. Тоді піднялися вгору. За хвилину знайшли собі схованку в заростях. Хоча погода стояла чудова й по-справжньому весняна, серед паркових кущів та на вузеньких стежках нікого не було. Обидві панночки, ніким не помічені, сіли на стовбурі поваленого дерева, з’їли по булці із шинкою, викурили по цигарці й хильнули вина. Тичка надаремно ще зранку прохала відкрити їй таємницю. Рита була невблаганна. Вона рішуче заявила, що все розповість лише по дорозі до певного таємничого місця, куди має прийти сьогодні о десятій. У Тички аж очі округлилися із цікавості, і подружка вирішила бути терплячою.

Рита не могла поговорити з нею про це в трамваї номер три, котрим їхали в бік Личакова, бо в ньому було забагато пасажирів. Не могла звіритися й на Пекарській, бо їй заважали студенти Медичного факультету університету, що цього дня, певне, масово повтікали з лекцій, і зараз юрмилися на тротуарах, зачіпаючи панночок. Лише коли дівчата звернули на вулицю Жулінського, то залишилися самі. Сонце сховалося за хмарами й на вікнах та балконах лягали наче збляклі промені. Дівчата йшли швидко, тримаючись за руки, раз-у-раз роззираючись довкола в пошуках імовірних переслідувачів та обмінюючись шепотіннями й зітханнями.

— І я надіслала йому листи «до запитання», знаєш?

— І що? І що?

— То був досить холодний лист. Я написала: «Ви, певне, про себе дуже високої думки. Можете спокушати інших дівчат, але не мене».

— А він на те що?

— У наступному листі, що був тиждень тому, знову написав про свої чудові очі. Він дуже самовпевнений!

— Ну скажи, який чоловік надіслав би дівчині підписану фотографію, на якій зображено його торс…

— Що?

— Торс, Беатко, торс, що тебе так дивує? Не бачила чоловічого торсу?

— Та бачила, — Тичка надусалася. — Ну, та кажи далі, що він тобі написав.

— Написав, що пропонує мені зустрітися, звісно, у громадському місці, де я матиму змогу, ні, ти лише уяви! змогу захоплюватися.

— Чим, його очима? Чи торсом?

— Ну та вже ж не громадським місцем!

Дівчата на хвилину замовкли, бо біля них залунали вигуки вуличного гендляра, що, нав’ючений мішками, заходив до котрогось під’їзду й репетував: «Ганделе! Ганделе!»

— Ну, і де ж це громадське місце?

Рита зупинилася й глянула з усмішкою на подругу. Та аж палала від цікавості.

— Саме там, куди ми йдемо, дурненька.

— Що? Ми туди йдемо?

— Не хочеш? — Рита посерйознішала й показала на внутрішню кишеню пальтечка. — Ось тут адреса. Усі його листи я ношу при собі, щоб мій старий не знайшов. Це місце — то більярдний клуб… Я хочу, аби ти пішла зі мною… Звісно, не тому, що боюся сама, а просто ми потім зможемо обмінятися думками про ці його нібито незрівнянні очі…

— Дякую тобі, серденько! — Тичка поцілувала подругу в порожевілі щоки. — Величезне тобі спасибі за довіру!

— Тихо! — засичала Рита. — Краще довідаймося, котра година. Бо ми вже майже прийшли. Та спершу оглянемо цей будинок.

Вони пройшли повз під’їзд із номером 10, а тоді 10а й за мить опинилися на розі Личаківської. Зайшли до кнайпи Кребса. Вікна в ній були заслонені, і всередині панувала темрява. Подруги побачили лише якогось пияка й бармена, чиє обличчя було таким похмурим, що він нагадував уособлення головного чорного героя міських балад. П’яниця, котрий, напевно, переборщив, лікуючи похмілля, погойдувався над чаркою горілки й силкувався вкусити оселедця, що його двома пальцями тримав за хвіст.

— А чого ж такі панюнці собі в нас віншуют? — прогудів бармен гучним голосом.

— Ми хочемо запитати, котра буде година, — відповіла значно сміливіша Рита.

— А буде й північ, а є коло десєтої, — засміявся бармен.

— Спасибі, — Рита ґречно вклонилася.

Вулиця була порожньою. Дівчата вийшли із кнайпи, і Рита затягла подругу до найближчого під’їзду.

— Ну, дай-но ще вина, Беатко!

— Даю! — відказала Тичка.

Вони зробили по великому ковтку. Примружившись, визирнули з під’їзду й розглянулися вулицею. На ній і далі не було ані живої душі, лише за кілька метрів від них саме припарковувався чорний автомобіль.

— Який це будинок, Рито, який це будинок? — Беата аж зблідла від хвилювання. — Той, перед яким стоїть машина?

— Ні! — Рита теж зблідла. Схопила подругу за руку. — Треба повертатися. Негайно! Он туди, через двір!

— Як це — повертатися? Зараз? Ти мені більше не довіряєш? — Тичка зі сльозами на очах бігла за Ритою, котра сягнистим кроком прямувала через задні ворота на подвір’я.

Наздогнала її лише за кільканадцять метрів. Здивований їхнім виглядом гендляр перестав вигукувати своє «Ганделе!» і пильно дивився на них.

— Як ти могла? — плакала Беата. — Ти знаєш, як воно почуватися відкинутою, приниженою? Ти мені таку надію подала!

— За кермом машини був мій старий, зрозуміла?! — очі Рити були сповнені ненависті. — Не знаю, як він відкрив мою таємницю, але йому це завиграшки! — Вона вибухнула знущальним сміхом. — Цьому асові польської поліції…

— Послухай, Рито, — ураз Беата заспокоїлася. — А може, твій тато приїхав по того чоловіка? Адже він сам написав у листі, що його переслідує поліція багатьох країн. Може, твій тато його вистежує?

— О Боже, Боже, — Рита увіп’ялася своїми тонкими пальцями у волосся. — Це схоже на правду! Треба довідатися! Ходи, вертаймося до тієї кнайпи й будемо спостерігати крізь вікно!

— Але ж там якийсь пияк і той страшнючий бармен!

— Не бійся, у разі чого…

— Покличеш свого тата?

Рита дивилася на Беатку довго, наче хотіла поглядом випекти тій очі.

— Навіть не думай! — повільно проказала вона. — Я ніколи не попрошу допомоги в цього гада, котрий шпигує за мною на кожному кроці! Він перетворив моє життя на пекло! Знаєш, що через нього я не гратиму в «Медеї»? Каспшак забрав у мене роль і віддав Ядзі! А коли я спитала його, чому він так зробив, то сказав, щоб я поцікавилася про це у свого татунця! Зрозуміла? І ти думаєш, що я будь-коли щось у нього попрошу?


Львів, субота 20 березня 1937 року,

п’ять хвилин по десятій ранку

Заремба почув кроки на сходах. Визирнув крізь маленьку дірочку у фіранці, що висіла на дверях туалету. Сходами повільно піднімався чоловік у капелюху з рюкзаком за спиною. Одягнений був у поношену й завелику куртку. Пройшов повз туалет, уважно глянувши на картку з написом «ремонт» і втомлено поплентався на останній поверх. Він був молодий, але рухався, наче стариган. Був худий, але сопів, наче товстун. Був людиною, але виглядав, як тварина.

Переодягнений сантехніком Заремба сів на кришці унітаза й полою робочого халата витер піт з обличчя. Почув брязкіт ключа в замку й хряскання дверей. Сумнівів не залишалося. Це був Поток. Він щойно увійшов до свого помешкання.

Поліцейський намагався зосередитися. Облава на Потока мала відбутися завтра. Адже сусід сказав, що той повернеться в неділю. Тим часом Поток повернувся на день раніше. Заремба похолов від думки, що було б, якби він прийшов до себе півгодини тому, коли він знехтував обережністю й вибіг униз по цигарки.

Коли щось мало не спрацювати в майстерно розробленому поліцейськими плані, то лише через помилку. Отож було вжито всіляких засобів безпеки. У туалеті облаштували спостережний пункт, а галантерейна крамниця Вассерманна на розі Жулінського й Личаківської, у якій був телефонний апарат, стала пунктом зв’язку з комендатурою. Аби забезпечити швидку комунікацію, на телефонній станції між цією крамницею й комендатурою провели спеціальну лінію. Пастка, влаштована для Потока в його помешканні, повинна була спрацювати за будь-яких обставин. Щоб поліцейським не перешкоджав сморід, нужник зачинили начебто на ремонт. До неділі у квартирі Потока цілодобово мав перебувати один поліцейський, якому доручили перевіряти документи в кожного, хто прийшов би відвідати математика. На підставі цієї інформації вони хотіли довідатися про Потока щось таке, що дало б можливість схопити його у випадку, якби той якимось шостим чуттям відчув засідку й не повернувся додому. У неділю все скінчиться. О четвертій ранку на Жулінського мала прибути група поліцейських. Серед них будуть четверо працівників поліційно-слідчого відділу та дванадцятеро співробітників таємної поліції з IV комісаріату на вулиці Курковій. Шестеро поліцейських у цивільному одязі чергуватимуть на вокзалі. Тим часом Поток приїхав на день раніше!

Заремба поволі заспокоювався й розмірковував, що йому робити. Він не міг полишити свій спостережний пункт і зателефонувати із крамниці Вассерманна до комендатури, бо таким чином дуже ризикував. Поток міг за цей час піти до сусіда, довідатися, що до нього приходив брат (хтозна, чи той брат у нього взагалі був) і просто втекти. Залишалося чекати на Кацнельсона, котрий мав змінити його о пів на одинадцяту. Або самому заарештувати Мінотавра. Він прийняв друге рішення. Намацав під пахвою браунінг і почав скидати халат сантехніка.

Тоді на сходах почулися кроки. Догори піднімався Попельський. Він був неголений і одягнений якось дивно — у кітель від парадного мундира. На шиї видніла підозріла червона пляма. Заремба прочинив двері, і Попельський прослизнув до нужника.

— Едзю, якраз повернувся Міно… — гарячково зашепотів Заремба, забувши, що його товариш ненавидить, коли до нього звертаються «Едзьо».

— Почекай, — Попельський урвав його. — Кажи, де ти бачив Риту кілька днів тому, коли вона вийшла з костелу, швидко кажи, мені приснився сон, її немає в школі, я повинен її знайти…

— Припини балачки, — шепіт Заремби пролунав як наказ. — Поток у себе у квартирі.

— Ходімо, — Попельський негайно заспокоївся, але червона пляма на його шиї почала збільшуватися. — Ходімо по цю тварюку.

Вийшли з нужника. Заремба дорогою застібав халат. Обоє тихо стали під дверима, на яких видніла табличка із номером 12. Заремба постукав.

— Хто там? — із помешкання почувся напрочуд писклявий голос.

— Та сантехнік, — відповів Заремба. — Ту у виходку шос сі зіпсувалу, тра в пана рури[53] подивитисі.

Двері повільно відчинялися. У просвіті з’явилося око. Мале, кругле, наче втиснуте углиб черепа. Над очима нависали густі брови, які закручувалися над спухлими червоними повіками. Нижче, на щоці видніли грубі пасма неголеної щетини, шкіра між якими була вкрита чиряками. Око крутнулося в очній западині й угледіло Попельського із браунінгом.

Попельський наскочив збоку й гепнув у це око руків’ям зброї. Не поцілив, і гострий метал розорав шкіру на чолі. Поток обома руками схопився за рану. Між його пальцями струменіла кров. Зовсім так, як кров з Ритиного ока в сонному кошмарі. Попельський відіпхнув Зарембу й увірвався до помешкання. Поток намагався втекти від нього. Він кидався між вузьких стін передпокою, спливаючи кров’ю. Комісар послизнувся на відірваній заслоні, котра відділяла кухню від передпокою. Поток був уже на порозі. Обернувся й глянув на Попельського. Він посміхався. Кров стікала по його носі й щоках. Скапувала з губів на зуби. Попельський побачив закривавлені ясна й ікла. Поток клацав ними, наче щось демонструючи поліцейському. Немов відтворював скоєння злочину. Так я гриз жертву, отак прокушував шкіру, а так жував щоки.

Комісар зірвав цератову заслону. Металеві кільця розсипалися по кухні. Швидким рухом ноги він ударив тварюку в пах. Поток упав на коліна, схопившись за яйця. Тоді Попельський накинув йому на голову церату й почав душити.

— Едзю, облиш його! — закричав Заремба, хапаючи Попельського за плечі. — Уб’єш тварюку, а сидітимеш за вбивство людини! Облиш його, до холери!

Комісар побачив Потокову кров, змішану з якимось слизом, на рукаві свого парадного кітеля. Відчув огиду. Він бридливо відсунувся від скуленого тіла. Та потім переборов себе, схопив Потока за зап’ястки й прикував кайданками до ніжки ліжка. Голову тварюки все ще вкривала церата, яка ворушилася від його уриваного дихання.

Попельський сів на ліжку й закурив цигарку.

— Йди, Вілеку, до нашого пункту й подзвони, хай пришлють транспортний фургон, — сказав комісар, випускаючи хмару диму. — Бо він нам всю машину закривавить. А я його постережу.

— Краще вже йди ти, Едзю, — Заремба весело всміхнувся. — Якщо я залишу тебе з ним, то ти його, чого доброго, уб’єш! Ти що, конче хочеш переселитися до Бриґідок?[54]

Попельський витер простирадлом кров з рукава й підвівся. Червона пляма на шиї зникла. Комісар схопився за ліжко й кілька разів посунув ним. Сміявся як навіжений.

— Він наш! — гаркнув Попельський, а тоді проказав із посмішкою: — Я зараз повернуся, а ти гарненько його пильнуй! Ну як, гаразд, паночку? — він злегка стусонув Потока ногою й вибіг на сходи.

Поток ворухнув головою й скинув з неї церату. Глянув на свій зап’ясток. Кайданки були серйозною перешкодою, але ж ліжко не було пригвинчене до підлоги.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

чверть по десятій ранку

Рита сиділа в темній кнайпі біля самого вікна й спостерігала крізь шибку за тим, що діялося на Жулінського. Роздумувала, що робити далі. Вона навіть з Тичкою не могла порадитися, бо та втекла додому, перелякавшись страшного бармена й п’яного клієнта, котрий продовжував обсмоктувати чергового оселедця. Жоден із них не зачепив Рити. Бармен протирав кухлі й слухав, як по радіо передають пісню Ганки Ордонувни «А kogo nasza milosc obchodzi?». [55] П’яниця ж задрімав, сперши чоло на руки.

Раптом Рита стиснула в долоні склянку прохололого чаю, котра стояла перед нею. Помітила батька, який ішов у її бік. Їй стало недобре від однієї думки, що він зараз її побачить. Але батько звернув до галантерейної крамниці за двадцять метрів від кнайпи. Рита вийшла на вулицю, наблизилася до вікна крамниці й обережно зазирнула досередини. Побачила голомозу батькову голову. Він витирав потилицю носовичком із монограмою, що вона її сама для нього вигаптувала. Це було так давно, коли сидячи на колінах у татка, дівчинка звірялася йому зі своїх дитячих секретів. Згадавши це й побачивши розгубленого батька, Рита посмутнішала. Трусонула головою, відганяючи сентиментальні згадки, і швидко побігла вулицею. Вона повинна була перевірити, чи батько справді переслідує її незнайомця.

Опинившись у під’їзді, дівчина роззирнулася довкола. Ніде не було вивіски більярдного клубу. Її серце голосно стукало. Почала підніматися нагору. Її черевички цокотіли на східцях. Ось і останній поверх. Одні двері виявилися прочиненими. Рита штовхнула їх і вони тихенько заскрипіли. І раптом їй стало страшно. Захотілося вийти й утекти звідти. Але вона не могла. За її спиною хтось був.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

двадцять хвилин по десятій ранку

Попельський витер потилицю й сховав носовика до кишені.

— Там зараз будуть двоє поліцейських з IV комісаріату й, окрім того, Кацнельсон, котрий має змінити Зарембу, — почув він у слухавці голос аспіранта Стефана Цигана.

— Добре, Стефек, то я йду до Вілека.

— Зачекайте, пане комісаре, — Циган був явно схвильований. — У мене для вас важлива інформація із Бреслау. Тамтешні техніки підтвердили, що наукову роботу надруковано на машинці, котру знайшли в речах убитої.

— Оце-то так! — Попельський аж занімів від здивування. — Що ж, ніякий адвокат йому вже не допоможе!

— І останнє: дзвонив Мокк. У нього сенсаційна інформація про цю катовицьку бабу… Вона причетна до торгівлі живим товаром…

— Стефцю, — Попельський засміявся, — навіщо ти мені зараз голову морочиш? Ми схопили Мінотавра, ти зрозумів, він наш!

— Але зараз телефонуватиме Мокк. Що йому сказати?

— Скажи йому, щоб приїжджав до Львова! Треба обмити наше слідство!

Циган хотів щось іще додати, але Попельський уже поклав слухавку. Весело підморгнув до заінтригованої продавчині й вийшов на вулицю. Неохоче глянув на яскраве сонячне світло й начепив чорні окуляри. До під’їзду будинку на Жулінського 10 увійшли двоє поліцейських і Кацнельсон. Ніхто з них не помітив Попельського.

Сходи дудніли під важкими кроками. Заскрипіли двері на останньому поверсі. Це поліцейські зайшли до Потокового помешкання. Попельський піднімався сходами, усміхаючись. Залишилося піднятися поверхом вище. На перилах висів якийсь брудний килимок. Торкнувся його й відразу витер долоню. Глянув на свої черевики, сперся ногою на сходинку й почав витирати з носака пляму від капусти, на яку щойно наступив. Глянув догори й відчув занепокоєння. Не чутно було ані привітання, ані розмов, жодних жартів між поліцейськими, котрим вдалося після двох років пошуків схопити потвору. Він швидко побіг догори.

Із помешкання вийшов Кацнельсон.

— Не заходьте туди, прошу вас! — Кацнельсон простягнув перед собою руки, наче бажаючи відіпхнути Попельського. — Вам краще цього не бачити!

Відсторонивши колегу, комісар забіг до помешкання. Ліжко стояло впоперек кімнати, а вікно було розчахнуте. Один з поліцейських, вихилившись назовні, довгенько дивився вгору й униз, а тоді похитав головою. Другий пройшов повз Попельського й рушив на бічну сходову клітку, а звідтіля на дах. За хвилину його важкі кроки загупали над їхніми головами й затихли. Кацнельсон схопив Попельського за рукав, наче хотів вивести його із квартири. Той вирвався. Дивився й дивився. Під ліжком хтось лежав. Церата, що вкривала тіло, сягала до шиї. Голова була відкрита. Це не була голова Мінотавра.


Львів, субота 20 березня 1937 року,

одинадцята година ранку

Голова Заремби лежала на колінах у Попельського, а той притримував друга за скроні. Боявся, що голова от-от відпаде від підрізаної шиї. Комісар плакав. Заремба силкувався посміхнутися. Розплющив і заплющив очі, навіть спробував легенько ворухнути головою, наче бажав прошепотіти: все гаразд, Едзю.

Раптом по його обличчю пробігли дрижаки. Розплющив очі, але більше їх не закрив. Це зробив за нього Попельський.


Львів, середа 24 березня 1937 року,

шоста година пополудні

Ебергард Мокк вийшов із потяга на Головному вокзалі, поставив валізку й почав роззиратися пероном. Очима шукав високого Попельського, що завжди був у чорному одязі. Та даремно він видивлявся, бажаючи відшукати голомозу голову свого приятеля, його чорні окуляри або білий шарф. З диму й пари, що бухала з паровоза, виринали носії, газетярі й продавці лимонаду. Пара розвіювалася, а Попельського ніде не було. Мокк натяг рукавички, зубами видобув з пачки «Єгипетських» цигарку. До нього тут-таки підбіг послужливий носій, дав прикурити й узяв валізу.

Мокк прямував за ним замислений і занепокоєний. Він знав Попельського віднедавна, але був абсолютно переконаний, що поляк дотримується обіцянки не лише у важливих справах, але й у дрібницях. Його відсутність на вокзалі, незважаючи на те, що кілька днів тому він чітко обіцявся особисто зустріти Мокка, могла віщувати щось несподіване, щось лихе. Моккові думки кружляли навколо суботньої халепи Попельського. Він добре знав про все: про смерть Заремби і втечу Потока через вікно. Знав, що двоє поліцейських із Кацнельсоном кинулися за вбивцею, а Попельський, наче скам’янілий, сидів над тілом Заремби. Про все це розповів йому телефоном суботнім вечором сам Попельський. Уже тоді голос його лунав якось дивно. Він надовго замислювався, зупинявся, підшукував слова, наче щойно почав вивчати німецьку, а не володів нею, як справжній австрієць. Ці несподівані труднощі з висловлюванням Мокк списав на халепу із затриманням й стрес після смерті Заремби. Цим він також пояснював його відсутність на вокзалі. Але як довго, запитував себе Мокк, триватиме в нього стрес? Адже потвора й досі на волі! Скільки можна думати про невдачу, доки ця тварюка чаїться в якомусь завулку чи міському притоні?

Мокк сів до екіпажа, розрахувався з носієм, а візникові показав візитку з домашньою адресою Попельського. Екіпаж рушив. Мокк більше не захоплювався Головним вокзалом, гармонія й архітектурні оздоби якого робили його, як він уважав, кращим за помпезний вокзал у Бреслау. Дорогою не придивлявся ані до костелів, ані до фасадів гімназій і будинків. Єдине, на що він звернув увагу, був латинський напис на бібліотеці, який помітив, коли вони вже звертали з головної вулиці в бік парку, біля якого мешкав Попельський. «Ніс mortui vivunt et muti loquuntur». Тут мертві живуть, і німі промовляють. Якби мертві могли говорити, з гіркотою подумав Мокк, мені б не залишалося жодної роботи. Мокк сумно усміхнувся.

Пригадав собі недавні випадки в Катовицях, і ніяк не міг збагнути, яку роль відіграв у них Здзіслав Поток. Потому, як в Ернестини Неробіш знайшли течку з бюро замордованої Клементини Новоземської, слідство посувалося дуже швидко. Комісар Зигфрід Холева, відчувши, що ця справа може вплинути на його підвищення, негайно забув про заборону Моккові провадити розслідування. Він почав діяти улюбленими Мокковими методами. Не церемонився з Неробіш у камері для допитів, і через два дні отримав від побитої жінки всю потрібну йому інформацію. Підозри Мокка й Попельського справдилися. Баба, котра робила підпільні аборти, виявилася звідницею, як і Новоземська. Обидві тісно співпрацювали: Неробіш розшукувала дівчат, що опинилися в халепі, служниць, котрі дозволили господарям зайти задалеко, офіціанток і посудомийок, що їм власник робив пропозиції, від яких неможливо було відмовитися, врешті, звичайних повій, котрим вагітність заважала виконувати професійні обов’язки. Неробіш чудово розуміла, що для всіх цих жінок позбутися дитини означало повну руйнацію будь-яких принципів і цінностей. Вона акуратно занотовувала їхні дані й передавала Новоземській, яка через якийсь час з’являлася в цих дівчат у ролі богині подружнього щастя й обіцяла екзотичну подорож до Аргентини або менш екзотичну, до Німеччини, де на них чекатиме літній багатій, спраглий слов’янської вроди. Багатій, звісно, виявлявся власником борделю, а дівчата рано чи пізно погоджувалися зі своєю невільницькою долею. На диво, чимало з них раділи, що їхнє життя змінилося, і надсилали Неробіш вітальні листівки. Новоземська щедро платила бабелі за кожну дівчину й часто робила якісь додаткові подарунки, наприклад, комплект, щоправда, уживаний, дорогих течок. Сама вона таким чином неабияк збагачувалася, хоча й не всіх жінок удавалося ошукати й вислати до Німеччини чи Аргентини. Не вийшло цього й у випадку з Марією Шинок. У свою чергу, Неробіш нічого не відала про її долю. Не змогла вона також назвати прізвищ справжніх чи вигаданих наречених Марії. Про нещасну божевільну дівчину, котра збула плід, вона знала лише те, що Шинок була для Новоземської важливим шлюбним, а не бордельним товаром. Її, начебто, мали висватати за величезні гроші заможному клієнтові, якому вона дуже сподобалася.

Дізнавшись про це все, Мокк попрощався з Холевою, Вибранцем і Сілезією, яку він, зрештою, розчулено потім згадував, і купив квиток на найближчий потяг до Львова. Він був упевнений, що потрібен зараз Попельському. Удвох вони знайдуть тварюку й проведуть розслідування в справі банди, яка торгує живим товаром і повинна мати міжнародні зв’язки, оскільки дівчата опинялися в Аргентині й Німеччині. Із цим якимось чином був зв’язаний Поток, а це у свою чергу, через останню жертву, спрямовувало слідство до Бреслау, до барона фон Кріґерна. Адже красунчика, котрий привіз до Бреслау Анну Шмідт, так і не знайшли! Ця справа виглядала гігантською аферою загальноєвропейського, ба навіть світового масштабу. Протягом двох-трьох днів ми з Попельським усе це обміркуємо, розробимо чіткий план, а тоді я поїду на Великдень до Бреслау. А після свят почнемо все спочатку! Investigo ergo sum!

Мокк заплатив візникові й вийшов з екіпажа. У під’їзді кам’яниці його перепинив двірник й увічливо про щось запитав. Капітан показав йому візитку Попельського й побачив, як на обличчі того з’явився переляк. Занепокоєний він побіг на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка. Йому відчинила Леокадія Тхожницька. Її очі спухли від сліз. Вона залишила двері відчиненими й відступила назад, не кажучи й слова. Заходячи до помешкання, Мокк відчув себе так, наче опинився на місці злочину. Хіба що замість трупного смороду панував запах валер’янки. Із кухні почувся голосний крик, а тоді спазматичні ридання. Хтось давився, харчав і кашляв одночасно. Гість негайно пішов туди. Служниця сиділа біля столу, спираючись чолом на стільницю. Її тіло струшували судоми, сльози скапували на підлогу. Переляканий Мокк озирнувся довкола. Двері до кабінету Попельського, який правив йому одночасно за спальню, були відчинені. Він обережно підійшов до них і зазирнув досередини.

Едвард Попельський сидів у фотелі біля столика, на якому стояла масивна попільничка, повна недопалків. Його щоки вкривав кількаденний заріст. Комісар був у темно-синьому кітелі від поліцейського мундира, з-під якої видніла розхристана піжамна сорочка. Він навіть не глянув на Мокка, утупившись у свої долоні, які лежали на столику.

— У суботу Рита не повернулася додому, — промовив він німецькою. — А в неділю мені підкинули на балкон ось це!

І показав рукою на стіл. Там лежала старанно складена гімназійна форма Рити й білосніжний матроський комірець.

— Ганна так гарно випрасувала цей комірець, — Попельський підвів голову, і на його почервонілі від безсоння очі набігли сльози. — Випрасувала, наче на похорон.

Комісар скулився, щоб Мокк не побачив, як він плаче. Його голомоза голова зробилася пурпуровою, а тіло струшували ридання. Між пальцями, якими він затуляв очі, спливали сльози. Мокк сів біля нього на бильцях фотеля й обійняв широкі плечі свого друга. Сидів так довго, доки Попельський не затих. Потім підвівся й пішов до вітальні. Леокадія втупилася в циферблат годинника, що стояв перед нею. На столі диміла цигарка.

— Я поживу тут у вас кілька днів, — тихо сказав Мокк.

— Не поїдете до дружини на свята? — спитала Леокадія.

— Ні. Залишуся тут, з Едуардом.

— Ви собі навіть не уявляєте, що тут буде! Не знаєте, як виглядають напади його відчаю!

— Не знаю? Що ж, дізнаюся, — відповів Мокк і повернувся до кабінету.

Голова Мінотавра

Тезей прямує океаном

скривавлених колон листків у час віднови

підносить у затисненій правиці

він Мінотавра голову без рогів.


Звитяги гіркоту совиний поклик

відміряє зоря на мідяній тарілі

аби солодкої поразки теплих подих

до скону відчував на власній спині.

Збіґнев Герберт, Голова.[56]

Львів, середа 13 жовтня 1937 року,

сьома година вечора

Едвард Попельський сидів у «Морському гроті» й маленькими ковтками попивав другу сотку горілки. Відвідувачів у кнайпі було негусто, а присутні крадькома поглядали на комісара, чудово знаючи, про що він думає.

Від Рити вже півроку не було жодної звістки. Ціле місто пліткувало, чи дівчину було викрадено, чи замордовано й чи її зникнення якимось чином пов’язане з утечею Мінотавра. Висловлювати такі думки в присутності Попельського було небезпечно, у чому переконався якось Герман Кацнельсон. Усі поліцейські знали, що Попельський звинувачує себе в смерті Заремби. Бо прикувати тварюку до ліжка, яке легко можна було підняти, було кричущим недбальством. Одночасну втечу Потока й зникнення Рити Попельський пояснював собі просто: якщо він винен у втечі Мінотавра, то й у зникненні своєї доньки винен також. Довести, що це може бути звичайний збіг, спробував якось Кацнельсон.

Попельський сприйняв це як особисту образу. Він кинувся на колегу, як скажений бик, звалив того на землю й почав стусати ногами. Може, він і побив би його до непритомності, якби Кацнельсон не крикнув: «Ти й мене хочеш убити, як Зарембу?» Це миттєво заспокоїло Попельського, і він відразу сів на стільці. Десь із годину комісар мовчки сидів, закривши обличчя долонями. Наступного дня він привселюдно перепросив Кацнельсона, а той поставився до цього з розумінням, як, зрештою, й інспектор Маріан Зубик, котрий і не думав застосовувати до Попельського дисциплінарне покарання.

Від Вербної неділі, коли згорток з Ритиними речима опинився на його балконі, Едвард Попельський став зовсім іншою людиною. Зміни, що сталися з ним, удома виглядали зовсім по-іншому, аніж поза домом. Удома він був надзвичайно чулий і турботливий із Ганною й Леокадією, та так, що служниця в розмові з подружками вихваляла його до небес. Натомість кузина відчувала в ньому якусь фальш. Леокадія не могла повірити, що її кузен, який досі був майже виключно зосереджений на своїх думках, гіпотезах і розслідуваннях, раптом почав розпитувати її про щоденні справи, безугавно розмовляти з нею про бриджеві розіграші, прочитані книжки, став підкреслено чемним й охочим допомогти. Він ніколи не спалахував гнівом, що виглядало геть неприродно. Лише інколи небезпечно зблискували його очі, червоні від безсоння й алкоголю. Взагалі-то Леокадія багато разів чула, що страждання ушляхетнює людину, але штучна кузенова усмішка не була ознакою шляхетності, а маскою, під якою Едвард приховував свої справжні почуття.

Поза домом Попельський поводився геть по-іншому. Якщо досі він був різким і нестриманим, то зараз перетворився на роз’юшеного шершня, котрий жалив усіх довкола. Його лють і брутальність відчули на своїй шкурі батяри з передмість. Попельський був переконаний, що Мінотавр переховується десь серед них, найпевніше на Личакові, і лише чекає слушної нагоди, щоб непомітно покинути місто. Із його подобою, котра висіла на всіх стовпах, це було неабиякою проблемою. Але не потвора була головною причиною агресивного ставлення Попельського до львівських бандитів і злодюжок. Його переслідувала одна-єдина думка: зникнення Рити. Комісар був упевнений, що її викрали бандити задля викупу. Відсутність будь-яких вимог свідчила, на його думку, лише про бажання підбити ціну. Попельський уважав, що львівські бандити невдовзі зажадають за Риту чогось неможливого, наприклад, аби він пішов із поліції.

Тож комісар розпочав своє приватне і, що найгірше, самотнє змагання із львівським злочинним світом, і провадив його в притаманний йому спосіб. Вдирався до забігайлівок, явних чи таємних, із вивісками чи без них, замовляв горілку, закуску й глипав роз’ятреними від безсоння очима на батярів, котрі в цю хвилину найчастіше намагалися щезнути. Але декому не вдавалося, таких він зупиняв, садовив біля себе за столом. Частував горілкою й чемно розпитував про Риту й Мінотавра. Коли батяри відмовлялися від по-частунку, а на запитання про Риту лише безпорадно хитали головами, Попельський скаженів, заливав горілку їм у горлянки й принижував у всіх на очах.

Не дивно, що над його головою збиралися чорні хмари, чимраз густіші й зловісніші. Іще декілька місяців тому, відразу після зникнення Рити, до нього прийшла делегація, яку очолювали легендарні королі злочинного світу, Моше Кічалес і брати Желязні. Моше, вбраний у бездоганний світлий костюм, висловив йому щирі співчуття із приводу зникнення дочки й заприсягнувся, що жодне із львівських злочинних угруповань до цього непричетне. Ба більше, Кічалес навіть пообіцяв йому допомогу в пошуках викрадачів. Попельський звинуватив того в брехні й гепнув кулаком по столі так, що розхлюпав каву на костюм Моше. Кічалес і брати Желязні вийшли дуже розгнівані, але, незважаючи на це, наказали своїм людям якийсь час терпіти коники Попельського, доки вони не вирішать, що з ним робити. Та не всі послухалися королів, а комісарові вибрики стали для бандитів нестерпними. У кнайпах він отримував перестороги у вигляді свинячих вух, пробитих гвіздком, але лише глузував з них. Витягав їх і пхав усім під ніс із криком: «Ну що, сучий сину, це ти мені підклав цього подаруночка?»

Педантичний акуратист із іронічним почуттям гумору, завжди такий увічливий, вишукано одягнений, із доглянутими нігтями, Попельський більше не пахнув дорогим одеколоном і став вульгарним нехлюєм. Він забував приймати ліки від епілепсії й більше не ходив до Шанявського. Одного дня в якійсь кнайпі комісар упав на підлогу, почав битися в конвульсіях і обмочився. Вуличники з огидою викинули його на подвір’я, а один з них увіпхнув комісара обличчям у кінське лайно, гадаючи, що той задихнеться.

Траплялося, що він цілими тижнями не міняв сорочок, а його голомоза голова заростала жмутками ріденького волосся. Горілку хляв склянками, але його могутній організм опирався цьому, як міг. Комісар не міг сп’яніти, притлумити своїх думок, заснути мертвим сном. Повертався додому під ранок, похитуючись, штучно всміхався до Леокадії, розпитував сонну кузину про щоденні справи, гру в бриджа, повагом цілував їй руку, а тоді йшов до своєї кімнати, падав на постіль і не міг заснути до полудня. Тоді вставав, споліскував обличчя і, ґречно подякувавши за чудовий сніданок, якого він майже не торкався, ішов на роботу. Листи від Мокка громадилися стосиком на письмовому столі. Він не читав їх. До телефона Попельський прохав підходити Ганну, яка, не розуміючи німецької, клала слухавку.

Якби живий був Вільгельм Заремба, він знав би, як заопікуватися другом. Колись комісар уже був у такому стані. Це було після смерті дружини Стефанії, котра, породивши Риту, померла від внутрішньої кровотечі. На жаль, Заремба, як і Стефанія Ґорґович-Попельська, спочивав на Личаківському цвинтарі, а інші люди, котрих би Попельський міг допустити до себе, Леокадія й Ебергард Мокк, або не знали, як із ним розмовляти, або були занадто далеко.

Того сумного дощового жовтневого пополудня Попельський якраз займався тим, що в рапортах він називав «слідчими діями». Сидів у «Морському гроті» й чекав, невідомо на що. Цього разу він був дуже охайно вбраний. На ньому була нова смугаста сорочка із крамниці «Poland» на Городоцькій. Її подарувала йому Леокадія з нагоди іменин. Того ж таки дня, що мав закінчитися сумною святковою вечерею на дві особи, кузина змусила його викупатися й поголитися. Краватки він усе-таки не одяг, як і персня-печатки та запонок. Черевики також були нечищені. Він поволі пив другу сотку горілки й чекав. Коли хтось заходив, розглядав прибулого, але не зачіпав. Вони також дивилися на нього й кивали головою. Ті, хто не мав на сумлінні чогось тяжкого, сідали до столу, а хто мав — виходив, не бажаючи собі зустрічі з поліцейським.

Двоє чоловіків, котрі зайшли до кнайпи, коли Попельський вихилив уже чарку, повелися інакше. Жоден з них не сів і не вийшов. Гучно гупаючи черевиками по сходах і підлозі, вони підійшли до столика, за яким самотньо сидів комісар Попельський. Якусь хвилину приглядалися до нього з-за мотоциклетних окулярів. Тоді один із них сягнув за пазуху довгого шкіряного пальта, витяг якусь фотографію й поклав на столі. На ній був Попельський, молодший і усміхнений. Риті на світлині було років із десять. Вона також усміхалася, притулившись головою до батькового плеча. Це фото Рита завжди носила із собою.

— Ми знайшли це у твоєї дочки, — сказав один, вказуючи на світлину. — Якщо хочеш її побачити, ходи!

Не чекаючи відповіді, обоє рушили до виходу. Попельський глянув на їхні військові черевики, а тоді підвівся з-за столу.


Львів, середа 13 жовтня 1937 року,

восьма година вечора

Попельський гадки не мав, де знаходиться. Він відтворив події від моменту, коли випив другу сотку горілки й побачив мотоциклістів. Щойно він угледів фото, а таємничі чоловіки вийшли із кнайпи, комісар підірвався на рівні ноги. Хотів гукнути, що ці двоє — викрадачі Рити, яких треба схопити. Але не зробив цього. Його зупинили не стільки байдужі обличчя батярів, скільки голос розуму. Попельський зрозумів, що йому важливіше побачити доньку, аніж схопити її викрадачів. Вийшов на подвір’я, розгублений і блідий. Чоловіки на нього чекали. Сиділи один за одним на мотоциклі «Сокіл». Один з них кивнув комісарові на місце в колясці й подав окуляри. Попельський надягнув їх. Ізсередини вони були вистелені чорним оксамитом.

— Якщо намагатимешся підглядати, куди ми їдемо, — почув він, — ми тебе викинемо, зрозумів?

— Так, — відповів Попельський.

їхали доволі довго. Комісар налічив двадцять поворотів, а тоді заплутався й припинив рахувати. Через півгодини, як йому здалося, мотоцикл глухо загув у якомусь подвір’ї й зупинився. Попельський відчув, як його беруть попід руки й витягають з коляски. Увійшли до якогось приміщення, у якому смерділо хімікатами. Попельського посадили на стільці, котрий небезпечно затріщав під його вагою. Він відчував, як його руки заломлюють назад і сковують їх кайданками. Комісар не пручався. Він чекав.

Тоді окуляри зняли. Спершу йому здалося, наче він у театрі. Сидів у темряві, а перед ним була темно-вишнева завіса, на якій подекуди видніли плями світла. Озирнувся й побачив, що залу немає, а його стілець — один у приміщенні; завіса дуже невелика й висить на ширмі, розкладеній півколом. Навколо завіси стояли штативи з лампами, фотоапаратами й спалахами. Почувся шум, і завіса розсунулася.

У тьмяному світлі на стільці сидів молодик, котрий видався Попельському знайомим. Одягнений був у світло-сірий дорогий вовняний костюм, із яким сильно контрастували краватка винного кольору й червона троянда в кишеньці піджака. Високо задерта нога була взута в черевик для гри в гольф. Риси його довгастого, худорлявого обличчя були надзвичайно правильні, губи повні. Якби не коротке, зачесане набік волосся, чоловіча фігура й тінь щетини на лиці, він був би схожим на жінку. Гарну жінку.

— Ви хочете побачити Мінотавра, комісаре? — голос був грубим і чітким. — Він тут. Він живий і чекає на свого Тезея. А ви…

Попельський не пригадував, звідки знає цього чоловіка. Невже це ксьондз Керський, душпастир молоді, котрий своїм могутнім голосом розпалював вогонь у дівочих серцях? Це здавалося неймовірним, проте…

— Ви священик? Ксьондз Костянтин Керський? — комісар перебив незнайомця на півслові.

— Наскільки мені відомо, то ксьондзом я ніколи не був, — повагом відказав незнайомець. — Хоча колись дуже добре знав одного. У вас є ще якісь запитання, чи дозволите продовжити?

— Що це значить «Мінотавр тут»? Я прийшов сюди не через Мінотавра! Де моя дочка? — Попельський шарпнувся на стільці.

Молодик підвівся й підняв з підлоги якийсь довгастий предмет. Це була ключка для гри в гольф. Підійшов до Попельського, схилився над ним і на мить утупився у його вухо. Комісар не помітив руху, зате відчув біль, що пронизав йому голову, наче спис. Вухо запульсувало й швидко спухло. Череп розсаджував пронизливий писк. Чоловік обійшов його й, підійшовши з іншого боку, почав оглядати його вухо, наче отоларинголог. Розмахнувся. На голову Попельського впав другий удар. Комісар повільно гепнувся разом зі стільцем. Писк у голові посилювався. Був лише один спосіб заглушити його. Кричати самому. Попельський репетував від болю, немов поранений звір. Качався по підлозі, хвицав ногами. Замість вух у нього були два теплі, вологі, болючі шматки м’яса.

Війнуло ароматом одеколону. Попельський розплющив очі. Чоловік стояв перед ним навколішках із ключкою в руках. Попельський сподівався чергового удару. Перестав кричати. Перед наступним ударом треба було зберегти хоч трохи сил.

— Ви мене більше не перебиватимете, правда, пане комісаре? — тихо промовив молодик. — Те, що ви зараз почуєте — історія одного хлопчика, а потім юнака. Когерентна, як послідовність. Несхибна, наче екстремум параболи.

Молодик витяг з кишені піджака товстого зошита в слоновій шкірі й почав читати.

Хлопець народився 1910 року в заможній, аристократичній родині Воронецьких у маєтку Баранячі Перетоки в Сокольському повіті. Був пізньою дитиною. Його батько, граф Юліуш Воронецький, власник величезного маєтку, був випускником математичного факультету університету Яна Казимира у Львові. У ньому дрімала прихована громадська пристрасть, яку він утілював, навчаючи сільських дітей математики. Якщо в комусь із них убачав схильність до точних наук, починав ним опікуватися. Сплачував за навчання в гімназії, щоб талант не змарнувався. Двоє старших, дорослих уже братів хлопчика, теж були математиками. Обоє полягли на війні під Горлицями, і хлопець їх майже не пам’ятав. Змалечку його виховували як великого математика. Замість казок перед сном йому читали математичні задачі, замість солдатиків він розставляв на підлозі геометричні фігури, замість замків з піску будував прямокутники на сторонах трикутника, замість запуску повітряних зміїв — забавлявся квадратними рівняннями. Він був геніально обдарований. У шість років розв’язував системи рівнянь, а в десять — аналізував функції.

Усе це перестало бути для нього важливим, коли одна русинська сільська дівчина відкрила йому світ фізичних насолод, котрий поглинув хлопця. Його більше не цікавили хитромудрі сплетіння чисел, натомість цікавили сплетіння тіл, показова функція асоціювалася виключно з тим, як жінка показує груди, вийнявши їх із бюстгальтера. У Сокалі, де він учився в гімназії, хлопець разом з іншими підглядав, як директор кінотеатру «Світанок», пан Кароль Полішук, ночами притискає до стіни своєї контори місцевих повій. Якогось дня його спіймали за підгляданням. Директор кінотеатру анітрохи на нього не гнівався й запропонував йому спілку. Математика набридала хлопцеві чимраз більше, і під час занять він тільки те й робив, що бігав до шкільного туалету. Він двічі сидів по два роки в одному класі й раз навіть лікувався від гонореї. Батько аж нетямився від люті, але, трохи заспокоївшись, припускав, що це наслідки бунтівного віку дозрівання, яким він пояснював усе зло, і що це раніше чи пізніше минеться, і син повернеться в обійми королеви наук. Граф вирішив ізолювати сина від будь-яких поганих упливів і довірив опіку над ним своєму братові, колишньому офіцерові, графові Станіславові Воронецькому, котрий у сілезькому Скочеві володів великою фабрикою парасоль і тростин «Палюс». На жаль, дядько Станіслав мав двадцятилітнього сина Януша, розбещеного не менше, аніж його кузен. Хлопець, якому під ту пору було вже вісімнадцять, познайомився через Януша з розумною жінкою, котра добре знала життя. Колишня власниця борделю, Клементина Новоземська, тепер мала шлюбне агентство. Вона швиденько підказала йому, як можна скористатися своєю незвичайною вродою й добре заробляти, займаючись, на додачу, тим, що він любить найдужче.

Молодик дослухався порад мадам. Він щедро обдаровував своїми достоїнствами чоловіків та жінок, і всі йому за це добре платили. У дев’ятнадцять років він переїхав від дядька й замешкав у пані Новоземської. Нещасного батька охопив розпач, і він прокляв свого єдиного сина, припинивши з ним будь-які стосунки, що анітрохи того не засмутило. Хлопець без жалю забув про батька, котрий для нього уособлював математику, і про матір, яка за своїми мігренями світу не бачила. Жив так, як йому хотілося. Грошей не бракувало, бо завдяки контактам пані Новоземської він уприємнював подорожі багатих німецьких розпусників, котрі в розкішних вагонах-салонах їздили маршрутом Катовиці-Бреслау-Берлін. А найчастіше хлопець подорожував у товаристві бреславського барона фон Кріґерна, який утаємничував Воронецького у свої плани й наміри. Один з них надзвичайно сподобався молодикові. Барон фон Кріґерн збирався відкрити в Бреслау дім розпусти для багатіїв. Найбільшою проблемою, на думку барона, була плинність персоналу, оскільки повії часто змінюють борделі. Існував лише один дієвий спосіб запобігти цьому: нелегальне транспортування й утримування в підневільному стані. Оскільки польки й чешки були надзвичайно гарними жінками, а їхнє переправляння означало перетин лише одного кордону, вони, звісно, і стали найвідповіднішим товаром. У молодика аж очі загорілися, коли барон фон Кріґерн розповів йому про цю ідею. Вони швидко дійшли згоди: барон викладав гроші й надав своєму спільникові дворічну безвідсоткову позичку, натомість молодий Воронецький заінвестував свої безцінні контакти. За кілька днів у Бреслау було зареєстровано фірму «Воронецький унд фон Кріґерн».

Їхня діяльність не була складною. Клементина Новоземська разом з Ернестиною Неробіш розшукували молодих жінок. Увагу звертали, передусім, на сиріт і тих, хто займався проституцією. Тобто таких, чийого зникнення ніхто б не зауважив, а коли й помітив, то навряд чи цим перейнявся. Воронецький знайомився з ними, як кандидат на майбутнього чоловіка. Рідко яка з них не дозволила себе спокусити чарівному графові, рідко яка відмовлялася від спільної романтичної подорожі до Німеччини. А там на неї вже чекав підприємливий барон фон Кріґерн.

Фірма процвітала. Фон Кріґерн налагоджував міжнародні контакти, особливо зі своїми аргентинськими колегами, які переважно походили з його рідного міста. Та в цьому процвітаючому бізнесі виникла тріщина. Минуло два роки, і барон зажадав повернення позички. Прибутки Воронецького були такими, що коли б він відкладав лише незначну їх частину, міг би накопичити потрібну суму протягом півроку. Але він не знав слова «ощадливість». Грішми сипав на всі боки, а коли барон зажадав негайно повернути позичку, він саме програв усе, що мав, у катовицькому казино. Нетерплячий барон підганяв його. Воронецький намагався здобути кредит, але невідомо з яких причин, банкіри мали сумніви в платоспроможності експедиційної фірми, чиїм співвласником він був. Тоді фон Кріґерн потай домовився з Новоземською і поставив молодикові ультиматум: якщо той не поверне грошей протягом місяця, він ліквідує фірму й пошукає собі іншого спокусника. Далі було ще гірше, бо барон виразно продемонстрував свою рішучість. Котрогось дня до Воронецького прийшли двоє німців і зламали йому руку. Прибульці погрожували, що коли він не віддасть грошей, то зламають і другу. Окрім того, Новоземська перестала йому допомагати, і він знову був вимушений заробляти власним тілом, от тільки умови геть змінилися. Його виганяли з гарних місць, а клієнти й клієнтки в гірших уже не були такими щедрими. Рука зросталася погано й дуже боліла. Якогось дня Воронецький довідався від кузена Януша, що його батько помирає. Він удав каяття й поїхав до Баранячих Перетоків.

Старий граф, що справді доживав останні дні, привітав блудного сина зі сльозами й негайно виписав йому чек на суму, яку вимагав барон фон Кріґерн. Молодик зрадів не лише тому, що міг, нарешті, сплатити свій борг і звільнитися від гангстера, а передусім через те, що для нього закінчувалися розгульні часи й надходив період стабілізації. Батько помре, а він, як єдиний спадкоємець, управлятиме багатим маєтком, споважніє, ожениться й осяде в Баранячих Перетоках, і хіба що зрідка відвідуватиме якийсь таємний клуб у великому місті… Граф Юліуш Воронецький вочевидь передбачив синові плани й показав йому заповіт. У ньому було написано, що маєток стане власністю нащадка лише у випадку, коли той протягом двох років здобуде ступінь доктора філософії з математики або логіки. «Ти не можеш змарнувати свій талант», — такими були останні слова старого графа.

Воронецький без видимих зусиль повернув у вертикальне положення стільця, що впав разом із Попельським, і знову піднявся на імпровізовану сцену. Сів навспак на стільці навпроти, спираючись підборіддям на спинку й удивляючись у фіолетові комісарові вуха.

— Я був у розпачі, — сказав він, — але напевне, я недаремно чимось нагадую священика, як ви помітили, бо Господь мене захищав. На похорон мого батька приїхав його давній учень, сільський хлопець, що мав феноменальні математичні здібності. Це був такий собі діамант у кожусі, якого розшукав шляхетний граф і забезпечив йому навчання. Так… Саме тоді, на похороні батька, я й зустрів Мінотавра.

Воронецький підвівся й вийшов у двері, яких Попельський не бачив, бо їх затуляла ширма. За мить по дошках підлоги загупало. Граф знову з’явився на сцені. Але був не сам. Біля його ніг скулилася тварюка.

У лівій руці Воронецький тримав товстого ланцюга, другий кінець якого, наче зашморг, обхоплював шию Здзіслава Потока. Руки й ноги голого Мінотавра були зв’язані. У роті стирчав кляп. Кучму густого волосся вкривала якась мазь. На білястому, порослому волоссям, тілі виднілися червоні сліди потертостей, струпи й чиряки. Під шкірою напиналися могутні м’язи. Поток, схилившись, дивився спідлоба на Попельського. У його роті ворухнувся кляп. Мінотавр сміявся. На мить комісар забув про Риту. Відчув, як кров пульсує в скронях. Не витримав й оскаженіло кинувся вперед разом зі стільцем.

— Не нервуйте так, комісаре, — посміхнувся граф Воронецький. — Зараз я віддам вам потвору. Але спершу історія про хлопця, чиє життя є доказом Божої ласки. Отже, як я вам казав, я зустрів Потока на похороні свого батька. Він заінтригував мене власною потворністю, бо я маю слабкість до різних почвар. Я запросив його на поминки й ми довгенько розмовляли. Я дізнався про нього все. Він вивчав математику в Кракові, хотів присвятити себе логіці, а краківські вчені не оцінили його й висміювали його ідеї. А Поток мав наміри, услід за Лукасевичем, досліджувати тексти античних логіків, використовуючи математичні методи. Краківські вчені скеровували його до філологів, а ті, у свою чергу, не бажали з ним розмовляти, не маючи поняття про математику. Поток глибоко розчарувався, покинув навчання, виїхав із Кракова й став якимось гувернером у маєтку біля Бродів. Та повернімося до суті. Після похорону мого батька я проговорив із Потоком цілу ніч і запропонував йому написати за мене дисертацію. Я пообіцяв йому за це золоті гори, але він не хотів. Прагнув лише жінок. Подумки я з нього посміявся. Для мене це аж ніяк не становило проблеми. Але вже за мить перестав глузувати. Поток вимагав лише незайманих. Зажадав трьох цнотливиць: одну на початку роботи, одну після написання половини й одну на такий собі десерт, — Воронецький засміявся із власного дотепу, — після завершення роботи. Не пояснив мені, звідки такі забаганки, але я дуже поблажливий. У житті я набачився чимало дивацтв.

Воронецький замовк, сів у кріслі й закурив цигарку.

— Бачу, що ви щиро зацікавилися, комісаре, — посміхнувся до Попельського. — Що ж, слухайте. Це лише початок! Я винайняв Потокові квартиру на Жулінського, недалеко від моєї кавалерки, у якій я інколи мав інтимні зустрічі. Моя давня знайома, Клементина Новоземська, обіцяла мені допомогти, звісно, не задарма. Та зажадала такої винагороди, що я аж занімів. Торгуватися мені не випадало. За місяць вона знайшла найсправжнісіньку незайманку з Тарнова. Я зустрівся з нею декілька разів, і ніде правди діти, вона швиденько закохалася в мене. Запропонував їй спільну поїздку в Карпати, й ми поїхали туди моїм авто. Дорогою, під Мостиськами, я вдав, що машина зіпсувалася. Вечоріло. Я послав її до готелю. Ніби для того, щоб все виглядало пристойно, наказав назватися чужим прізвищем. Там вона повинна була на мене чекати. А дочекалася Мінотавра.

Воронецький змінився на виду. Зірвався на рівні ноги, схопив ключку й заходився нею лупцювати Потока. Той упав долілиць. Гули ребра, кінець кийка занурювався в його тіло, немов у тісто. На кляпі з’явилися плями крові й піни.

— А до неї прийшов канібал, потвора, людожер! — верещав Воронецький, гамселячи Потока по голові. — І погриз її, замість того, щоб лише трахнути, як обіцяв! Так, тварюко! Ти це зробив, ти, потворо, покручу!

Минуло добрих чверть години, перш ніж Воронецький угамувався. Поток лежав на боці й важко дихав у кляп. На його оголеному білястому тілі видніли червоні плями.

— У мене не було іншого виходу, — Воронецький важко зітхнув. — Звісно, я міг віддати його в руки поліції. Але хто б тоді написав за мене дисертацію? Навіть, якби я когось і знайшов, завжди існувала можливість, що цей хтось мене викаже… А ця тварюка ніколи мене б не зрадила, бо виказала б саму себе. Хай там як, але я залежав від нього, — граф утер піт із чола. — Невдовзі він приніс половину роботи й зажадав нової дівчини. У мене більше не було ілюзій. Мені було відомо, що на неї чекає… — він знову зітхнув. — Ну, ми й повторили все, хіба що дівчина була з Кельц, а Поток убив її… у Дрогобичі. Уся Польща гула, усі шукали Мінотавра. — Він якось дивно всміхнувся до Попельського. — Це ви, здається, вигадали, так? Влучно. Такий собі міф. Зрештою, сталося. Тим часом Мінотавр написав решту дисертації й зажадав останньої жертви. І раптом щось заїло в нашій гарно налагодженій системі. Новоземська не могла знайти незайманку. Тоді до неї прийшла Марія Шинок, котру туди прислала стара Неробіш. Новоземська, у минулому власниця борделю, знала, як удавати дівочість. Я зустрівся із цією Шинок… нічогенька була… Я б і сам не відмовився… Але що ж. Я приніс її в чергову, останню, як я тоді гадав, жертву. І тут виникла проблема. Поток здогадався, що вона не дівчина… Не міг нею заволодіти, бо це суперечило його принципам… — Воронецький грайливо розсміявся. — То він її лише пошматував зубами! — Ураз він споважнів, наче зміна настрою була для нього звичною. — Ми всі аж нетямилися від страху. Адже дівчина вижила, вона пам’ятала моє й Потокове обличчя! Треба було її позбутися. На наше щастя, вона збожеволіла. Ну, і що ви тут скажете! Хіба це не господня ласка?

Він глянув на Попельського, але той промовчав.

— Але звіряткові хотілося ще смачненького, — Воронецький зацмокав губами, наче посилаючи повітряні поцілунки. — Остання дівчинка, із Сілезії, справді була незайманою. Вихованка сиротинцю. Боязке, трохи заплакане дитя… Таке, щоб притулити, потішити…

Воронецький почав кружляти навколо Потока, щомиті стусаючи його носаком черевика й штрикаючи ключкою. Його це вочевидь розважало.

— Ніщо не могло завадити останньому жертвоприношенню, — сказав він. — Треба було все докладно передбачити. Це не могло відбутися в Польщі. Тут було надто небезпечно. Я зв’язався з бароном фон Кріґерном і пробачив йому мою зламану руку. Бачите, який я був великодушний! У салон-вагоні я приїхав до Бреслау з дівчиною, а через кілька купе був Поток. Під Бреслау я переодягся жінкою. Зрештою, мені ж це неважко вдавати. — Він кокетливим рухом поправив неіснуючі коси й почав пускати бісики до Попельського. — Я відвіз її до готелю, котрий мені порекомендував фон Кріґерн. При нагоді позбувся друкарської машинки, на якій Поток надрукував цю начебто мою дисертацію. Це так, про всяк випадок… Адже я друкував листи до Новоземської на тій-таки машинці, підписуючись неіснуючим графом фон Банахом. Передбачлива жінка порадила їх написати, щоб звести на манівці розслідування… — Раптом він змінив тему: — Але в Бреслау було дуже мило. Новий рік я зустрів у фон Кріґерна, а Поток — з останньою жертвою.

Воронецький покрутив головою й скорчив дитячу міну, наче поганий актор.

— Ах, яка ж вона була перелякана! — пищав він тонким голоском. — Усе питала мене, навіщо я переодягся в жіноче вбрання… А я їй: «Кохана, ми їдемо на новорічний бал-маскарад. Зачекай на мене в тому готелі. Невдовзі я приїду по тебе».

Попельський заплющив очі. Не міг дивитися на Воронецького, не міг слухати, як він говорить різними голосами, то басом, то фальцетом.

— І я захистив цю дисертацію в Лукасевича, — долинуло до нього наче здалеку. — Але повернімося до нашого читання!

Дисертантові треба було підготуватися до захисту. Перш ніж зустрітися з керівником, він змінив прізвище. Узяв перше-ліпше, яке йому спало на думку. Воно жодним чином не могло асоціюватися із графом Юліушем Воронецьким, якого в науковому середовищі всі знали й поважали, як засновника стипендій для незаможної молоді. Син не хотів, щоб його асоціювали з батьком. Це могло викликати певне пожвавлення, зацікавлення преси і т. д. А він лише хотів здобути ступінь тихо й без зайвого розголосу. Спершу треба було впевнитися, що його таємницю не розкриють. Удаваний докторант не міг дозволити собі дискутувати з керівником із приводу роботи. Ці консультації могли викрити його невігластво. На декількох нечисленних зустрічах із професором Лукасевичем у Варшаві Воронецький струшував головою, сміявся сам до себе, аплодував, словом, удавав ексцентричного дивака. Говорив він небагато, зате всі зауваження керівника записував дуже старанно. «Нехай за мене промовляє моя робота», — знай повторював. Оскільки в цьому середовищі не бракувало видатних учених, котрі поводилися ще химерніше, ніж докторант, Лукасевич і двоє рецензентів нічого не запідозрили, тим більше, що дисертація справді була новаторська й прекрасно написана.

І все закінчилося так, як він собі спланував. Воронецький став доктором філософії в галузі математичної логіки. Виконавець заповіту покійного графа, відомий львівський адвокат доктор Пшиґодський-Новак, не здивувався, що спадкоємець змінив прізвище, тим більше, що ця процедура відбувалася в його канцелярії. Блудний син став єдиним власником величезного маєтку, вирішив осісти в Баранячих Перетоках і почати нове життя. Напевне, він і вчинив би так, якби не страх, що давав про себе знати спершу легеньким поколюванням, а потім розрісся, наче ракова пухлина. Воронецький панічно боявся, що злочин колись буде розкрито. Велику загрозу для нього становили три особи, три найважливіші dramatis personae[57]: Новоземська, Неробіш і Поток. Спершу він устромив у голову Новоземській заховану в тростині смертоносну спицю. Те саме він збирався зробити й із Неробіш, але це було не так легко. До неї постійно приходили люди. Навіть хтось вдерся до неї, коли її не було вдома. І нарешті, коли вже Воронецький усе спланував, під будинок Неробіш на вулиці Жоґали приїхав поліційний фургон, і її заарештували. Усі Катовиці гули від пліток про бабелу, що робила підпільні аборти в якійсь дірі. Чимало жінок тремтіли від думки, що вона може розповісти на допитах. Тремтів і Воронецький. Але Неробіш нічого не розповіла про нього, за що він їй щедро віддячив, передавши кругленьку суму, завдяки якій вона цілком незле влаштувалася у в’язниці.

— Нещодавно я отримав телеграму від фон Кріґерна, — голос Вороненького залунав ближче. — Йому дошкуляє в Бреслау ваш друг, такий собі Ебергард Мокк. Та фон Кріґерн і не такі справи залагоджував, він його сам віднадить від розслідування. — Граф легковажно махнув рукою. — Отож загрозу становив лише спраглий аматор незайманих дівчат. Але Бог і тут змилосердився. Убивши поліцейського в себе вдома, під час затримання Поток мав лише один шлях до втечі: через дах до сусіднього будинку, а тоді — скік на балкон, до моєї таємної квартирки. Я саме був там, бо мав побачення з однією чарівною молодою дамою. Тож я прихистив Потока у своєму помешканні. Він сидів там два тижні, носа не вистромляв навіть до нужника. Срав у відро, а сцяв у раковину. Фу! Уявляєте, як смерділо? Німці кажуть: «Смерділо потворно!» Потвора смерділа потворно! — він знову розсміявся. — Через два тижні я вивів його вночі й привіз сюди. Тут Мінотавр жив півроку. А сьогодні я віддам його у ваші руки, комісаре. Кінець розповіді. Надійшов час Тезея.

Воронецький перевів подих після довгої промови і якийсь час мовчав. Потім підвівся, легко відсунув набік ширму й скерував світло прожектора на колоду для рубання дров, у якій стриміла велика сокира. Колода стояла на підлозі, вистеленій гумовими фартухами.

— Знаєш, Едзю, що я придумав? — граф почергово дивився то на одного в’язня, то на другого. — Я придумав, як вирішити проблему Потока й Неробіш одночасно. Врешті-решт, я ж доктор математики, умію мислити логічно й оригінально. Пригадуєш, як у міфі Тезей убив Мінотавра? Атож, пригадуєш. Відрубав йому голову, Едзю. А зараз ми розіграємо цей міф по-новому. Ти будеш новим Тезеєм, а я увічню страту на кіноплівці.

Він кружляв довкола й вмикав додаткові рефлектори. Був дуже збуджений, наче директор перед театральною прем’єрою. Встановив камеру й почав знімати. Об’єктив спрямовував то на Попельського, то на Потока.

— Ти це зробиш, Едзю, зробиш, — примовляв Воронецький наче до себе, — а я це все зніму. Матиму на стрічці прекрасного Тезея й чудового Мінотавра. А потім заховаю стрічку у своєму сейфі й віддаватиму тобі накази. А ти їх виконуватимеш. Якщо відмовишся, почуєш магічне закляття. Ось воно: «Я надішлю стрічку Маріанові Зубику». Ти будеш у моїх руках, Едзю… Виконуватимеш накази, ще й сам прохатимеш нових! Ось перший: ти витягнеш із в’язниці Неробіш і віддаси мені її в подарунок. Я більше не бажаю платити цій брудній, старій відьмі…

— Я нікого не вбиватиму, — прохрипів Попельський.

— Не вбиватимеш? — Воронецький легко витяг сокиру з колоди. — Що ж. Мої люди, мої вірні друзі з катовицьких часів вивезуть тебе до Брюховицького лісу. Викопають там яму, жбурнуть тебе в неї й засиплють нашим родючим чорноземом. А твоя кохана Рита не прийде до тебе на могилу… Не запалить свічечку таткові, до якого вона так гарно тулилася, як на цій фотографії…

Попельський дивився на Воронецького як закам’янілий.

— Не прийде… — граф провів пальцем по вістрю сокири. — Бо буде далеко звідси. Буде королевою краси. У борделі в Буенос-Айресі!

Він підійшов до Попельського, розмахнувся й устромив сокиру біля його ніг. На держално повісив гумовий фартух.

— А якщо вб’єш Мінотавра, — сказав, — побачиш Риту, котра зараз дуже близько. За ці півроку вона ще погарнішала. Так, так, вона тут… Вона так хотіла привітати тебе з іменинами! Якщо хочеш, можеш повернутися з нею додому. Та чи вона захоче? Зі мною вона стане актрисою, а ти хотів перетворити її на латиністку! Гадаєш, у мене мало друзів у кіно? Купа з них потай знімає непристойні фільми, у яких виступали мої дівчата. Але не бійся! Не Рита! Вона справжня актриса! Ну, то що? Одягай фартух! Сокира чекає.

Вигукнув: «Почали!» — і до приміщення увійшло двоє людей, які привезли Попельського. Один націлився на нього браунінгом, а другий звільнив від наручників. Попельський відчув повну порожнечу в голові, усі рухи виконував машинально. Надяг фартуха.

— Починаю зйомку! Мотор! — гаркнув Воронецький з-за камери.

Попельський схопив за ланцюг на шиї жертви й потяг тіло до колоди. Мінотавр почав шарпатися навсібіч, наче риба, котру викинули з води. Гумові фартухи зминалися й пронизливо пищали від доторку до його мокрої від поту шкіри.

— Спершу оглуши його! — крикнув граф. — Інакше не покладеш його довбешку на колоду!

Попельський підняв сокиру. На колоді пручалося тіло людини. Не тварини. Це не була звірюка, то була людина, яку не можна зарізати, наче кабана-годованця. Його мусять судити справедливим судом і повісити згідно із законом. А якщо якийсь красномовний спритник, якийсь адвокат із подвійним прізвищем його вигородить? Суд оголосить вирок: підсудного переводять на лікування до лікарні із суворим наглядом! А Попельський слухатиме все це, й перед очима матиме погризені дівочі обличчя, струпи на тілі Марії Шинок і криваві пухирці на вустах Заремби. Підніс сокиру й обухом гепнув Потока в скроню. Той смикнувся й зів’яв. Попельський притяг його до колоди, поклав голову на неї, але безвладне тіло впало. Комісар зі злістю стусонув колоду й підніс сокиру, яку тримав обіруч.

— Зачекай, зачекай! — заверещав Воронецький. — Заради Бога, не вилазь за кадр!

За мить Попельський нікого більше не чув і нічого не відчував, окрім крові потвори на власних ногах.


Львів, четвер 14 жовтня 1937 року,

шоста година пополудні

Рита Попельська сиділа у своїй фешенебельній квартирі в кам’яниці Рогатина на розі вулиць Костюшка й 3 Травня. Вона занепокоєно походжала по кімнаті, інтер’єр якої відомий архітектор і декоратор Діонізій Чичковський запроектував у пастельних, спокійних кремових відтінках. Вона металася між годинником і столом, між сучасним буфетом та класичним фотелем, який становив навмисну екстравагантну деталь у цій сучасній і аскетичній квартирі. Її серце замалим не вистрибнуло із грудей, коли у дверях почувся дзвоник, і служник увійшов до кімнати, збираючись сповістити про прихід гостя.

Він не встиг цього зробити. Поточився від сильного поштовху й сперся на стіну. До кімнати вдерся Едвард Попельський і негайно вигнав служника. Побачивши батька, Рита впала навколішки. Їй здавалося, наче земля втікає з-під її ніг. Худенька постать похитнулася, наче в трансі, і дівчина впала б на підлогу, якби її не підхопила дужа батьківська рука. Рита припала до неї вустами. Плакала тихо, не схлипуючи. По долоні Попельського стікали сльози. Він мовчки стояв над дочкою, гладячи її волосся біля вух. Це було місце, яке він найдужче любив цілувати, коли Рита була маленькою. Тоді він вдихав повітря й відчував у її косах аромат лісу в Сокільниках, де вони проводили канікули, або солоний запах моря й надбалтійського пляжу. Зараз він теж хотів її поцілувати туди, але не зробив цього. Відчував якийсь чужий запах, незнайомі йому різкі парфуми. «Буде королевою краси в борделі, у Буенос-Айресі!»

Попельський витер очі, засопів, легенько відсторонив дочку, підвівся й сів біля столу. Сплів пальці, немов бажаючи відсторонитися від почуттів, котрі його роздирали. Рита теж підвелася й сіла навпроти батька. Поклала на його руку свою вузьку долоню з коштовним діамантом на пальці.

— Благаю, татусю, вибач мені, — її очі сповнилися сльозами, дві впали на щоки. — Татусю, вибач мені, учора ж були твої іменини! Я так хочу почути сьогодні від тебе слова пробачення!

— Пробачаю, — прошепотів він, стиснув повіки, але не зміг утриматися від сліз, котрі текли між густими віями.

— Я була жахливою, дурною егоїсткою, — Рита витягла помережану хусточку й приклала її до очей. Уміла за одну мить опанувати себе, як і її мати. — Але не думай, татку, що я покинула рідний дім, бо вважала тебе нестерпним тираном! Ні, все було не так! Батьку, вислухай мене! Броніслав писав до мене й спокушав у листах. Ми листувалися, він причарував мене. Надіслав своє фото із присвятою… Тоді, у свято весни, я пішла на побачення з ним. Зі мною пішла Тичка. Я боялася йти сама. Це було на Жулінського. Ми збиралися зустрітися в більярдному клубі! Раптом я побачила тебе й розсердилася, бо думала, що ти за мною стежиш. А ти тоді переслідував Мінотавра. То була чиста випадковість, що я тебе побачила! Тичка від страху втекла, а я побігла до того клубу, який узагалі-то не був жодним клубом!

Вона підвелася й заслонила штори, щоб батька не разило призахідне сонце. Мовчки дивилася на нього. Він змінився, схуд, в одязі вже не було колишньої акуратності. Голова й щоки були недбало поголені. Риті стало прикро.

— Він закохався в мене з першого погляду, — вона сумно поглянула на змученого батька. — І через це почуття викрав мене. Він шляхтич, власник величезного маєтку, нащадок аристократичного роду. Твердив, що його предки теж часто вчиняли raptus puellae[58].

— Ти вживаєш латину, — Попельський здригнувся й злегка посміхнувся.

— Ні, я просто повторюю слова Броніслава. Він мене викрав і відвіз у свій маєток, заборонивши підтримувати з тобою контакт. Але не думай, татку, що він мене присилував… Оце вже ні! Він занадто шляхетний для цього! Дав мені два місяці, щоб я могла прийняти рішення, чи хочу я залишитися з ним і робити кар’єру актриси, бо він скрізь має знайомства й посприяє мені, чи повернутися додому, до цієї клятої гімназії… Щодня мене провідував, ми гуляли по його парках, лісах… Через два тижні слуги перестали мене стерегти. Це було зайве… Мені не хотілося втікати звідти… Я прагнула бути там, слухати його слова, дивитися йому в очі, — Рита здригнулася. — Ой, пробач, тату! Я розповідаю тобі все з такими подробицями, наче ти жінка!

— Чому ти мені не написала? — глухо спитав Попельський.

Рита швидко підійшла до батька, поцілувала його в голову, а тоді притулилася щокою до його лисини.

— Пробач, татусю, пробач… Я була сама не своя… Наче уві сні… Я ні про що не думала. Але я вже отямилася. Я знову впевнена в собі й розсудлива! Ми завжди будемо разом, тату, завжди… Більше не змушуватиму тебе непокоїтися… — У її очах знову з’явилися сльози й потекли на його лисину. — Батьку, я весь час носила із собою цю нашу давню фотографію… Я люблю тебе, тату!

Попельський підвівся й міцно обійняв дочку. Раптом відштовхнув її, схопив за худенькі плечі й відсунув від себе. На його шиї з’явилися червоні плями.

— Так, батьку, — сказала Рита рішуче. — Я вагітна. А Броніслав — батько моєї дитини.

Комісар сів біля столу й утупився в циферблат годинника. Лише зараз Рита помітила, що його вуха були неприродно великими й пурпуровими.

— Таточку, адже для тебе міщанські пересуди нічого не важать, — вона підбігла до батька й схопила його за руки. — Адже ви жили з мамою невінчані, ціле місто гуло від священного обурення! Чому ти засмутився? Найважливіше, що ми із Броніславом кохаємо одне одного! А ось запрошення на наше вінчання! Через три тижні в кафедральному соборі!

Комісар глянув на запрошення. «Рита Попельська і доктор Броніслав Кулик мають за честь запросити Вельмишановного Пана…» Далі не читав. Час наче повернувся назад. Пригадав засідання львівського відділення Польського математичного товариства. Професор Стефан Банах говорить: «Сьогодні маємо приємність вітати в нас доктора Броніслава Кулика із Кракова, котрий прочитає доповідь „Логіка назв та логіка речень“».

Рита бігала по кімнаті, як маленька дівчинка й плескала в долоні.

— Татусю, я впевнена, що у вас буде стільки спільних тем із Броніславом! Я відчуваю! Він математик, як і ти, і чудово грає в шахи! Зараз, коли я вже самостійна, я зрозуміла, як тебе люблю! Ми всі разом подорожуватимемо! Татко, тітонька, ваш онучок, я і Броніслав! Він обожнює Карпати!


Львів, 22 листопада 1938 р.

Любий Ебергарде,

перепрошую Тебе за мою мовчанку, яку я зрідка переривав короткими святковими привітаннями. За цей час я багато чого пережив, особливо між загибеллю й воскресінням Рити. Твої листи громадилися на моєму письмовому столі, наче докори сумління, а тобі відомо, що докори сумління, якщо їх приглушити роботою або алкоголем, врешті-решт затихнуть, а тоді й зовсім зникнуть. Я також хотів позбутися докорів сумління. Якогось дня в пориві п'яної люті я зіжмакав усі Твої листи й спалив їх у попільничці. Не бажав знати нічого про слідство, яким Ти займаєшся, про якогось там барона. Мене ніщо не цікавило, бо я поринув у власні клопоти. Але довідався, що моя кузина Леокадія листувалася з Тобою і все Тобі описала: повернення вагітної Рити та її вінчання з доктором і графом в одній особі, Броніславом Воронецьким-Куликом. Рита кохає його, Леокадії він подобається, а я його ненавиджу. Не розумію, як моя дочка могла його покохати. Може, через те, що вони були схожі між собою, бо обоє не виправдали сподівань своїх батьків? А може, він був спокусником-сатаною, що обплутав її? Не писатиму Тобі про нього більше, бо сама лише думка про його звиродніння сповнює мене огиди. Скажу одне: це потвора, божевільний злочинець. Атож, я не з'їхав із глузду, Ебергарде. Повторюю знову: це божевільний убивця, котрого ніколи не буде покарано за його злочини. Знаєш, чому? Бо це відомо лише мені, та ще двом його охоронцям. А я не викажу його! Адже не позбавлю батька Єжика, мого коханого онучка, котрий щасливо народився в лютому цього року! Напевне, Тобі цікаво, звідки мені відомо про злочини мого зятя? Не повіриш, від нього самого! Він розповів мені все цілком свідомо. Дізнатися про це, і не заарештувати його — це однаково, що стати його спільником. І я ним став. Вислухав його й відпустив. Знаєш, чому? Бо він шантажував мене. Після піврічної Ритиної відсутності, коли подумки я вже її поховав, з’явився ясновельможний пан граф і сказав: твоя дочка в мене, можеш її побачити, якщо вислухаєш мене, або втратити, якщо відмовишся. Вибирай. І я вибрав дочку. Тоді він розповів мені про свої жахливі злочини, про які я повинен мовчати.

Любий мій, я хочу піти на пенсію. Зубик і чути про це не хоче, благає мене, щоб я залишився. Я став ще знаменитішим, мене цінує сам комендант воєводської поліції. А все через те, що знайшовся Здзіслав Поток. Це начебто моя заслуга, що поліція взагалі натрапила на його слід. Так, Мінотавра знайшли в селі Стшельчиська Мостиського повіту, що у Львівському воєводстві. Мертвого, з відрубаною головою. До тебе, мабуть, не доходять новини з Польщі, може, ти про це й не знаєш, хіба що Леокадія написала Тобі. Наш судовий медик і психолог, доктор Іван Підгірний, знайшов обґрунтування збочення й канібалізму Потока. Доктор уважає, що цього злочинця, через його вражаючу потворність, висміювали жінки, і він їм мстився, ґвалтуючи й калічачи. Це лише припущення Підгірного. Свою таємницю Поток забрав із собою в могилу.

Ебергарде, я пишу цього листа, щоб подякувати за Твою допомогу. За те, що я міг завжди на Тебе покластися. Пишу й тому, що хочу з Тобою попрощатися. Не можу ані бачити Тебе, ані листуватися з Тобою, бо мушу викинути з пам’яті все, що нагадує мені про справу Мінотавра. Вона була для мене кривавим випробуванням, дантівським пеклом і чистилищем. Залишила спогади, яких хочу позбутися. Прощаючись із Тобою, я прощаюся з роботою в поліції, про що вже писав раніше. Я не можу бути поліцейським, не можу бути представником закону, одночасно забезпечуючи недоторканність убивці. Він убив поліцейського в мені, збезчестив безповоротно. Мені немає вибачення. Прощавай, мій дорогий, і пробач мій гамлетівський настрій.

Твій Едуард.

P.S. Сердечно вітаю Тебе зі святами. Не вітай мене. Ці свята я зустріну в товаристві вбивці. Чого не зробиш для рідної дитини?


Бреслау, 20 грудня 1938 р.

Любий Едуарде,

мене Твій лист дуже засмутив. Понад усе жалкую, що ти вирішив припинити наші стосунки із причини, яку я розумію, але котра не може стати вирішальною. Бо час лікує всі рани, і ти ще посмієшся зі справи Мінотавра. Зараз я прошу лише про одне. Я готовий був переконувати Тебе на місці, у Львові, бо я дуже про Тебе непокоюся, але через купу нагальних справ не міг цього зробити. Благаю Тебе, не йди з поліції. Повір трохи старшому колезі, це може видатися парадоксальним, але, сидячи за одним столом з убивцею, ти маєш Нагоду стати ще кращим поліцейським, ніж є. Дивися на нього повсякчас і добре запам'ятай собі його обличчя — нахабне, самовпевнене, безкарне. Це обличчя повинно закарбуватися у Твою пам'ять назавжди, так, як залишилися в ній грецькі неправильні дієслова. Ти повинен навчитися викликати його будь-якої миті. Особливо тоді, коли переслідуватимеш іншого вбивцю. У хвилини зневіри, коли руки в Тебе опускатимуться від безсилля, а злочинець весь час утікатиме, пригадай собі обличчя того, кого бачиш сьогодні поруч із Твоєю донькою. Нехай ця пика буде пикою всіх убивць цього світу, нехай вона буде мордою сатани чи Мінотавра, як хочеш. Досягши піку ненависті, ти станеш переможцем сатани, справжнім гончаком, що або загризе вбивцю, або захлинеться його кров'ю. Послухайся, Едуарде, моєї поради, та вчини, як хочеш. Якщо старий Ебі нагадує Тобі про справу Мінотавра, то забудь ненадовго про старого Ебі. Але заради Бога, не назавжди! Із ким я горілку питиму, з ким піду до дівчаток, як не з Тобою?

Твій Ебергард

P.S. І пам'ятай — Ти завжди можеш на мене покластися.


Львів, святвечір, 1938 рік,

шоста година пополудні

За святковим столом сиділа вся родина Попельських: Едвард, Леокадія, Рита та її чоловік-граф, доктор Броніслав Воронецький-Кулик. Був іще один, наймолодший член сім’ї, котрому минуло заледве десять місяців, Єжик Воронецький-Кулик, якого служниця Ганна називала «серденько найсолодше». Дитя розвивалося добре, а апетит, мабуть, успадкувало від дідуся, бо поживою вважало все, що зустрічало на своєму шляху. А оскільки Єжик пересувався головним чином, рачкуючи, то їв усе, що діставав на висоті півметра від землі. Тож він нападав, наче цуценятко, на ніжки стільців і столів, мереживні скатертини, що звисали із шафок і столиків. Погано було, коли «графчук» (так називала його добра служниця, яка дуже любила малого), разом зі скатертиною стягав якийсь посуд. Півбіди, якщо це була тарілка з тістечками, що їх маля відразу з’їдало, гірше, коли з таким самим ентузіазмом хлопчик займався вмістом дідової попільнички.

Під час першої у своєму житті святої вечері дитина була дуже неспокійною. Напевне, атмосфера поспіху, напруження й біганини вибила хлопчика зі звичного денного ритму, бо малий не міг заснути по обіді й зараз вередував і плакав. Його не міг заспокоїти навіть дідусь, який завжди гарно впливав на дитя. Зрештою, не стільки дідусь, скільки його лисина. Єжик зазвичай торкався дідової голови з таким захопленням, наче відкривав невідомі землі. Звуки, що вилітали тоді з Едвардових вуст, спричинялися до того, що немовля радісно пищало й, сміючись, показувало свої ясна, спершу беззубі, а потім прикрашені двома гостренькими молочними зубками.

На жаль, у святвечір ані дідова голомоза голова, ані його бурчання, не заспокоювали Єжика. Хлопчик, убраний, наче дівчинка, у сукенку з мереживним комірцем, вигинався в нього на колінах, репетував, пхав до ротика пухкенькі рученята, хвицяв ніжками, доки не вдарив супницю з борщем. Із неї хлюпнув фонтан бризок, більшість яких опинилася на скатертині, а декілька — на білосніжній дідусевій сорочці. Попельський навіть уваги на те не звернув. Узяв онучка на руки й почав носити його по кімнаті, що зрештою, трохи заспокоїло дитину.

Присутні дивилися на цю ідилічну сімейну сцену, і думки кожного витали деінде. Рита посміхалася. У ній чимраз частіше зроджувалася надія на те, що нарешті стосунки батька з її чоловіком налагодяться. Після невеселого дня вінчання, на якому Попельського не було, після перших холодних місяців, коли той не помічав свого зятя на вулиці, після святвечора, який вони провели нарізно, усе раптом змінилося з народженням онука. Дідусь аж нетямився від щастя. Нарешті він запросив молоде подружжя на святвечір, чого Рита так довго чекала. Вона раділа як дитина, коли батько зателефонував до неї й запросив «під ялинку», як він завжди називав це свято. І навіть не підозрювала, що завдячує цим чоловікові, котрий пригрозив Попельському Маріаном Зубиком.

Леокадія аж очі протирала від подиву. Сама бездітна, вона не могла знайти в собі стільки любові до Єжика, котрий дратував її своєю плаксивістю й частими перепадами настрою. Тож стара панна ніколи не думала, що дитина настільки може змінити її кузена. Попельський, котрий, побачивши плямку від супу на краватці чи піджаку, завжди скаженів, уставав з-за столу, метушився в пошуках якоїсь ганчірки й тамував у собі бажання грубо вилаятися, зараз узагалі не звернув уваги на сплямлену сорочку й танцював з онучком на руках, а той, притулившись до дідуся, замастив йому ще й комір. Леокадія раділа, що Едвард так змінився. Зрештою, її тішило в кузені усе, окрім відчайдушних рейдів по кнайпах і штучної усмішки після безсонної ночі.

Броніслав Воронецький-Кулик, незважаючи на вдаваний спокій, у глибині душі був роздратованим. Він затято мовчав, опустивши голову на груди, злісно посміхався й знай глипав довкола розлюченим поглядом. Не міг пробачити Попельському його демонстративної зневаги. Не міг зрозуміти, чому той не радіє щастю своєї дочки, яка живе в розкошах і, що найважливіше, завдяки його знайомствам починає робити акторську кар’єру, виступаючи під псевдонімом «Рита Поп». Вона вже зіграла невелику роль у фільмі «Вогонь у серці» в самого Генрика Шаро.[59] А цей лисий сучий син і досі не подає йому руку під час зустрічі, і не обійняв його, вітаючи зі святами. Кивнув лише головою і щось там буркнув, от так, як бурчить зараз до цього бісового байстрюка, котрий весь час верещить! Дитина заспокоїлася, і Попельський сів до столу разом з онуком.

— А може, дістаньмо подарунки з-під ялинки, — Воронецький-Кулик вимушено усміхався. — Малий отримав би подарунок і заспокоївся, га? Можна йому вже дати?

— Броню, — Рита занепокоєно глянула на батька й погладила чоловіка по руці. — Це заспокоїть його хіба що на хвильку. Головна причина в тому, що він утомлений. Він не спав сьогодні вдень. Зараз я його вкладу, а Ганна заспіває йому колискову. Ще трошки побуде з нами, і тоді швидше засне.

Єжик перестав цікавитися дідусевою лисиною, виплюнув на підлогу дурника, примружив очка й почав верещати.

— Дайте йому той подарунок, — граф люто глипнув на Попельського, — або я сам це зроблю!

— Не знаєте ви, молодий чоловіче, звичаїв цього дому, — Попельський підкидав онучка на колінах. — У нас спершу вечеряють, а потім найстарший, тобто я, повторюю ще раз: я, роздає подарунки. І так буде завжди.

— Зараз, зараз… Звичаї звичаями… — Воронецький-Кулик стиснув ложку в руці так, що йому аж пальці збіліли.

— Татусю, дайте мені Єжика, — швиденько урвала його Рита. — Може, він у мене на руках трохи заспокоїться…

— Ви щось хотіли сказати, молодий чоловіче? — Попельський віддав онука дочці. — Щось про звичаї в моєму домі?

— Татусю, будь ласка, — прошепотіла Рита, забираючи сина з батькових рук.

Граф стиснув губи й розділив ложкою вушко, що плавало в борщі. Підніс до рота й повільно почав жувати. Але не проковтнув, натомість виплюнув на ложку. Леокадія дивилася на нього з огидою. Єжик знову пронизливо закричав, а коли мати притулила його до себе, почав бити її кулачками в обличчя.

— Ти даси йому той подарунок, чи ні? — прошипів Воронецький-Кулик до Попельського.

— Як ти смієш так звертатися до мого батька?! — вигукнула Рита. — І що ти робиш із цим вушком?

— Певне, зуби його болять, — Попельський криво посміхнувся. — Мусить їсти м’яке…

— Едзю, не нервуйся, — Леокадія дивилася на нього благально. — Тобі погіршає… У тебе такий високий тиск…

— Прошу тебе, не звертайся до мене «Едзю»! — Попельський зі скам’янілим обличчям перекрикував галас онучка. — Після смерті Вільгельма я не хочу, щоб хтось до мене так звертався…

Воронецький-Кулик нахилив ложку й виклав пережовану масу собі на долоню. Підвівся, підійшов до Попельського й підсунув йому це під носа. Єжик, побачивши батька, заспокоївся.

— Жери, лисий! — граф широко посміхався. — Хіба я не казав, що ти будеш мені руки лизати?

Усі заціпеніли. Цим скористався Єжик, який блискавично виліз на стіл з материних колін і сягнув по кришталевий дзбанок з узваром. Дзбанок повільно гепнув на скатертину, а його вміст хлюпнув на бежеву сукню Леокадії. Дитина, побачивши наслідки свого вчинку, вибухнула плачем. Хлопчик тер очі кулачками й пронизливо кричав. Такого галасу в помешканні Попельських ще не було. Навіть дідусь затулив руками здеформовані, як у боксера вуха.

Броніслав жбурнув пережоване вушко на килим, підскочив до столу й притис дитину до стільниці. Обхопив обіруч його голівку й почав удавлювати великі пальці в очі сина.

— Чого ти так треш ті очі, ти, байстрюче! — сичав він. — Я тобі ті баньки виколупаю…

Попельський кинувся на зятя. Коли здивований Воронецький-Кулик обернувся в бік тестя, той ударив його кулаком у скроню. Граф заточився, в очах потемніло. Тоді він отримав такий сильний удар у підборіддя, що впав на годинник, який стояв на підлозі у вітальні. Падаючи, почув, що годинник видзвонює якусь фальшиву мелодію. Його підборіддя, розоране перснем Попельського, пекло від болю, з нього дзюрила кров. Комісар схилився над ним.

Схопив графа за комір костюма й витяг того до передпокою. Не звертаючи уваги на Риту, котра плакала й чіплялася за його руки, розчахнув двері й викинув у них худорляве тіло свого зятя. Услід полетіло його пальто, капелюх і тростина.

Воронецький-Кулик сидів під поручнем і знущально посміхався до Попельського.

— Едзю, — загорлав він, — готуйся до в’язниці!

— Я й тебе туди потягну за собою! — крикнув Попельський.

На сходах лунав спів колядників.

Серед тиші нічної голос долинає.

Пастирі, вставайте, Господь ся рождає…

Попельський зачинив двері, повернувся до розгромленої вітальні й важко сів у фотелі біля перекинутого годинника. Леокадія й Рита плакали. Плакала й Ганна, котра носила Єжика по кімнаті й співала йому колискової. Лише Попельський не плакав.


Львів, понеділок 13 березня 1939 року,

друга година ночі

Рита прокинулася від того, що почула грюкіт дверей. Протягом року після народження Єжика її сон був чуйним, як у пташки. Вона пробудилася від зітхання дитини, завивання вітру за вікном, лайки перехожого п’яниці на вулиці. Рита знала, що це повернувся Броніслав. Заплющила очі. Не хотіла, аби чоловік помітив, що вона не спить. Не мала охоти виконувати подружній обов’язок, зате її чоловік мав бажання всюди й завжди. А найбільше, коли повертався пізно поночі з різних, як запевняв, ділових зустрічей. Дивився на неї уважним поглядом, роздягався догола й вимагав робити речі, котрих вона не любила. Тому віднедавна, аби уникнути цього, вона вдавала, наче спить, і навіть похропувала, що при її акторському таланті легко вводило в оману невдоволеного чоловіка.

Зараз вона теж чула, як він роздягається, розкидає свій одяг, де доведеться, і стає над нею. Рита відчувала на собі його погляд. Вона тихенько захропла. Броніслав відступив. Почула, як під ним злегка затріщав стілець. Потріскування стало регулярним. Вона розплющила повіки й застигла. Її чоловік сидів на стільці, сягав рукою між ноги й мастурбував. Але нажахало її не це. Маленький Єжик, якому виповнився лише рік, прокинувся й усміхався до батька.

— Чого так дивишся, — шепіт Броніслава ставав чимраз більш гарячковим. — Хочеш побачити, як корівка молочко дає?

— Що ти робиш! — закричала Рита, а Єжик почав плакати.

— Ну, то й що? — її чоловік встав і зробив невинне обличчя. — Це ж природно… Ти ж знаєш, що мені хочеться двічі на день. Треба було собі попустити… А ти спала… Але тепер уже не спиш.


Львів, неділя 16 квітня 1939 року,

одинадцята година вечора

Рита сиділа перед туалетним столиком і мастила кремом обличчя й шию. Вона була дуже щаслива, що вони нарешті покинуть Львів і після свят поїдуть на літо до Баранячих Перетоків. Зрозуміла, що для неї важлива не кар’єра актриси, а її син. Коли поверталася, смертельно втомлена, з різних репетицій, Єжик простягав до неї рученята й плакав, замість радіти. Наче жалівся, що вона залишає його на цілі дні під опікою мамки-українки, котра хоч усім серцем любила хлопчика, та все ж не могла замінити матері.

Львів погано впливав на Броніслава. Він ставав чимраз похмуріший, жорстокіший, якийсь потайний. Не міг витримати й хвилини з дитиною, аби не вдарити чи не нагримати на сина. За столом обливав брудом свого тестя й спостерігав, як дружина відреагує. Поруч із Броніславом Рита поступово втрачала свою різкість і незалежність. Знала, що її рішуча реакція нічого не змінить, бо вона зіштовхнулася зі стихією, яка була набагато різкіша й жахливіша, котра лякала її, і якої жінка не розуміла. Тож чоловікові напади намагалася пояснювати собі різним чином. Дивилася на нього люблячим поглядом, коли він кричав і лютував, пригадувала його дитячі спогади й подумки казала собі: «Який це нестерпний тягар, коли відмалку тебе виховують як генія! Це може згубно вплинути на все подальше життя дитини! Я так Єжика не виховуватиму! Таку помилку робив і мій батько, але не так послідовно. Він не вимагав від мене геніальності, лише хотів, щоб я закінчила гімназію. А мій покійний свекор прагнув, щоб Броньо був геніальним. Воно й не дивно, що мій чоловік такий нервовий! Як потепліє, поїдемо на село й усе владнається. Бронек відпочине на лоні природи, а Єжик дихатиме свіжим повітрям». Коли чоловік тиждень тому, під час великоднього сніданку, повідомив, що незабаром вони виїжджають на село, Рита мало не підстрибнула від радості.

Увечері, розчісуючи своє густе волосся, Рита замислилася, де найкраще було б зустрітися з батьком перед від’їздом. Вона пробачила йому напад на Броня, котрий у святвечір був надто роздратований. Бачилася з татом кілька разів, переважно заздалегідь домовившись про зустріч у Стрийському парку. Інколи приходила до нього на сніданок, тобто біля полудня, і пила каву з ним і тіткою Леокадією, а Єжик тим часом бавився з Ганною. Під час розмови про Броніслава ніколи не згадували. Риті довелося погодитися з тим, що вони ніколи разом не поїдуть у Карпати, а Попельський пристав на те, що мусить бачитися з дочкою лише в години, украдені в ненависного зятя.

Рита всміхнулася від думки, що завтра побачить зелені поля й безлисті цієї пори буки в Баранячих Перетоках.

У спальні відчинилися двері. «Чекай на мене роздягнена, — сказав їй чоловік, виходячи, — я теж прийду до спальні голий. Сьогодні відсвяткуємо наше свято весни!» Рита поправила волосся й скинула пеньюар. Вона ніколи не соромилася свого оголеного тіла, бо знала, що вродлива.

Увійшла до спальні, погойдуючи стегнами. І зойкнула. На ліжку лежав голий Броніслав, а поряд — теж голий, незнайомий їй молодик. Вона вибігла до будуару й одягла халат. Почула шурхіт. Обоє чоловіків стояли у дверях.

— Я не робитиму цього, — сказала тихо, але рішуче. — Геть із моєї спальні! — закричала вона на чоловіка. — Ти, збочена свиня!

Воронецький-Кулик рушив до неї. У руках тримав ключку для гри в гольф і ритмічно вдаряв нею по своїй долоні.

— Зробиш це з нами двома, — сказав, — або із цією ключкою.


Львів, понеділок 17 квітня 1939 року,

четверта година ранку

Попельський вирішив улягтися раніше. Наступного дня в нього була важлива зустріч із директором Українського земельного іпотечного банку, паном Миколою Савчуком, котрий підозрював одного зі своїх працівників у розтраті. Комісар очікував довгої, нудної розмови про банківські операції, з якої він і так майже нічого не зрозуміє.

Зітхнув і відклав на полицю старе видання «Од» Горація. Сердився на себе. Купу латинських слів він уже забув, доводилося часто зазирати до словника. Закурив останню перед сном цигарку й вийшов до ванної, щоб намастити кремом своє все ще пружне обличчя. Щойно вийшов до передпокою, як пролунав дзвоник. Здивований Попельський підійшов до дверей, визирнув крізь вічко й жахнувся. Цигарка випала й покотилася підлогою. Відчинив. До помешкання увійшла Рита. В обіймах тримала сплячого, загорненого в коцик, Єжика. Сама була в нашвидку накиненому светрі з овечої вовни й пеньюарі. Йшла дуже поволі, ледве тягнучи ноги. За нею залишалася темна смуга крові.


Бреслау, понеділок 17 квітня 1939 року,

сьома година ранку

Мокк сидів у фотелі й силкувався надягти черевики. Було дуже незручно, заважало черево, котре він напередодні увечері напхав у «Свидницькому льоху» смачними, але, на жаль, важкостравними віденськими шніцелями. Незважаючи на важкість у шлунку, він подякував Марті за добрі наміри, але заявив, що сам вийде на прогулянку зі своїм Арґосом. Важко сопучи, Мокк зашнуровував черевики. Краєм ока бачив, як його німецька вівчарка стоїть біля дверей, тримаючи повідок у зубах.

— Зараз, песику, зараз підемо гуляти, — Мокк усміхнувся, побачивши, що Арґос, почувши слово «гуляти», спинається на задні лапи й махає хвостом.

Він уже майже зашнурував черевика, аж тут задзеленчав телефон. Проклинаючи всі нагальні справи, котрі не можуть почекати принаймні до дев’ятої, покинув шнурівки й підніс слухавку.

— Міжнародна розмова, — повідомив приємний жіночий голос. — З’єдную!

— Дякую, — пробурмотів Мокк, притискаючи слухавку до вуха.

Кілька секунд у трубці шипіло й потріскувало, а тоді почувся голос. Чоловічий і не надто приємний.

— Усе ще можу покластися на тебе, Ебергарде?

— Звичайно, — зраділо відповів той, але відразу споважнів. Голос Попельського не віщував нічого доброго. — Що трапилося?

— Я мушу розповісти тобі всю правду, — помовчавши, сказав Попельський. — Але не по телефону… Якомога швидше! Де зустрінемося? І коли?

— Коли? Та хоч і завтра! — відказав Мокк.

— Де?

— Із цим уже гірше, — замислився Мокк і погладив Арґоса по голові. — Ага, вже знаю! Знаю! Є одне місце, де друзі зустрічаються за пляшкою охолодженої горілки й голяшкою. Пригадуєш ресторан «Ельдорадо» в Катовицях?

— Приїдь до Львова. Прошу тебе.


Львів, п'ятниця 28 квітня 1939 року,

третя година ночі

Третій перон Головного вокзалу був порожнім. Окрім сонного залізничника й продавця газет, котрий розкладав свій товар на ятці, тут стояв лише один чоловік: у чорному одязі, котелку на голові й білому шарфі на шиї. Іще одним світлим елементом одягу були замшеві рукавички. Він задумливо дивився на імлу, що клубочилася над рейками та під скляним дахом вокзалу. Півгодини тому, їдучи сюди, він проминув костел св. Ельжбети, що височів у темряві. Ця велична будівля, яка повторювала віденський кафедральний собор св. Стефана, на мить пробудила в ньому спогади про щасливі дні молодості, котрі він провів у метрополії на Дунаї. Зараз він був у місті, яке розташувалося над підземною річкою, а його останні спомини були мертвими й нереальними, як цей львівський Стікс. Попельський знову глянув на табло, де з’явилася інформація про те, що за п’ять хвилин на перон прибуде потяг з Берліна, через Бреслау, Оппельн, Катовиці, Жешув і Перемишль.

Потяг виринув з імли, оповитий парою, наче якась примара. Попельський аж здригнувся, коли паротяг свиснув і зупинився за два метри від нього. Стояв і чекав. За хвилину почали відчинятися двері вагонів. Люди виходили, тягнучи валізки й скрині. Якась пані шукала поглядом носія, нарікаючи на його відсутність. Не пероні височіла гора пакунків. Лише кремезний чоловік середнього зросту був без жодного багажу, окрім маленького саквояжа, що нагадував лікарський. Підійшов до Попельського, і вони сердечно привіталися. Узагалі-то вони бачилися тиждень тому в Катовицях, але зустрічі зраділи невимовно.

Попельський ще не встиг як слід привітати Мокка, коли вгледів за його спиною могутню постать. Відсторонив німецького колегу й придивився до ще одного чоловіка, невисокого, з вузьким лисячим обличчям.

— Дозвольте вас відрекомендувати, — Мокк звернувся до обох чоловіків. — Едуарде, це панове Корнеліус Вірт і Гайнріх Цупіца, мої люди для спеціальних доручень.


Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

полудень

Попельський закінчив розповідати, засопів і підвівся з фотеля. Леокадія сиділа заціпеніла й боялася глянути на кузена. Іще ніколи він не викликав у неї такого страху. Не могла повірити, що, крім добре знайомого їй світу, бриджевих четвергів у подружжя Станьчаків, уранішнього читання, звичних домашніх ритуалів, побожних пісень, що їх співала Ганна, пряничків, які пекли на день Св. Юрія, і кондитерської Залевського, існує ще й інший: похмурі райони, де мешкають садисти, божевільні, моральні покручі й шаленці, котрі віддаються брудній хіті, потвор, що гризуть дівочі обличчя або онанізують над колискою власної дитини. Її кузен знав цей світ мінотаврів, трансвеститів і содомітів, ба, навіть намагався його виправити. Наче Тезей, заходив у лабіринт, але, на відміну від міфічного героя, не повертався зі славою на вітчизну, здобувши Аріадну. Він повертався до своєї холодної самоти, котру ділив зі старою панною-дивачкою.

Леокадія здригнулася.

Задзвонив телефон.

— Іще раз доброго дня, пане начальнику, — почувся Едвардів голос. — Я дуже перепрошую за мою поведінку, і те, що я дозволив собі кинути трубку.

— ….

— Так, мені відомо, це жахливо, що сталося із цим хлопчиком… Генем Питкою. Так, це жахливо і дуже небезпечно з точки зору політики…

— …

— Так, я знаю… На жаль, я не зміню свого рішення… Ні… Ні не передумаю… Я йду у відставку й на пенсію…

— …

— Я повинен допомогти дочці й зайнятися онуком після того, як тіло її чоловіка, мого зятя, доктора Воронецького-Кулика знайшли в підземному тунелі над Полтвою… Не нагадуйте мені про це. Я знаю, знаю… такий скандал у родині…

— …

— Ні, справді, це рішення остаточне! Завтра принесу письмову заяву про відставку. Прощавайте, пане начальнику. Adieu! — останні слова Попельський проказав майже жартома. Поклав слухавку й повернувся до вітальні. Присунув стільця й сів біля Леокадії. Поклав руку на її худеньке плече.

— От я вже й не поліцейський, моя люба, — поцілував кузину в скроню. — Я став суддею і катом. А не можна бути одночасно суддею, катом і поліцейським.

— То віднині ти будеш усім, крім останнього? — Леокадія глянула на нього зацікавленим поглядом.

— Не зовсім так, — він підвівся й, відчувши новий приплив енергії, почав ходити навколо столу. — Ні, відтепер я виконуватиму іншу роботу. Стану переслідувачем і мисливцем. Така людина зветься приватним детективом. Бо, крім латини, я знаюсь лише на цьому. Хіба ж на старість можна стати вчителем латини?

— А хто буде твоєю першою здобиччю? — Леокадія вдивлялася в кузена з непідробною цікавістю, наче грала з ним у бриджа й очікувала його відповіді на власне запитання щодо козирів.

— А як гадаєш?

— Убивця маленького Геня Питки?

— Це буде моя перша справа. Навіть, якщо ніхто мені за це не заплатить…

— І що ти зробиш з убивцею, коли спіймаєш? Те саме, що й зі своїм зятем?


Львів, п’ятниця 28 квітня 1939 року,

п’ята година ранку

Доктор Броніслав Воронецький-Кулик начувся чимало фантастичних оповідок про Полтву, невидиму львівську річку, котра, ув’язнена австрійцями в кам’яному руслі, тихо пливла попід містом. Розповідали, що це — таємний світ злочинців, колонія прокажених і повій, притулок убивць і содомітів. Дитиною він уявляв собі, що там над вогняними ріками сидять криваві фурії, а пекельні пси сповнюють підземелля своїм виттям. Дорослим він не раз хотів там побувати й познайомитися із проклятим місцем, котре, якщо вірити міським легендам, заслуговувало на опис Данте.

Коли він, нарешті, опинився там, то розчарувався. Це не був вхід до пекла, а звичайнісінька велика, смердюча клоака, з якої подекуди виринали й відразу втікали якісь нещасники, котрих Воронецький добре бачив у світлі ліхтаря. Йому цікаво було, чи справді тутешні мешканці перебувають, як усі гадали, на останній стадії сифілітичного розпаду. Але перевірити цього не міг. Не мав часу. Люди, котрі його супроводжували, помилково приймали пізнавальний інтерес Воронецького за намагання сповільнити ходу. Він не міг пояснити їм, як його цікавить підземелля. Говорити із кляпом у роті було важко.

Він анітрохи не боявся цих трьох людей, котрі вночі вдерлися до помешкання в кам’яниці Рогатина. Був переконаний, що це жарти одного приятеля, який полюбляв незвичайні дотепи й уже якось, залізши крізь вікно до нього у квартиру й перевбравшись на примару, розбудив його. Тож Воронецький-Кулик ішов спокійно і, незважаючи на кляп у роті й зв’язані руки, не чекав нічого поганого. Сподівався, що десь із мороку от-от вирине його товариш-жартівник. Йому б і на думку не спало, що хтось у цьому місті наважиться підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Крім того, один з викрадачів прихопив із собою його тростину. Той, хто хоче зробити щось лихе, не подбає про такі дрібниці.

Зупинилися. Вони знаходилися за рогом якогось муру. Згасили ліхтарі. Стало зовсім темно. Воронецький-Кулик відчув на обличчі чийсь подих, що відгонив алкоголем і тютюном. Це був четвертий нападник. А тоді долинув запах одеколону. Він упізнав його. Таким одеколоном його товариш не користувався. І тоді він злякався. Ніхто у Львові не наважився б підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Окрім самого Едварда Попельського.

Промінь світла впав на обличчя математика, але не засліпив його. Він добре бачив, як із темряви виринула рука в дорогій рукавичці. Двома пальцями тримала його тростину.

— Цим ти покалічив мою дочку? — почувся голос Попельського. — Таку палицю ти встромив у її лоно?

Воронецький-Кулик почав тремтіти. Його дивувало, що він узагалі не відчував страху. Його аналітичний розум працював бездоганно, без щонайменших емоцій. Але тіло не слухалося розуму. Дрижало від панічного жаху й обливалося потом. Йому здавалося, що весь сморід підземної клоаки виділяє він сам.

— Цю палицю ти встромив у лоно, яке породило на світ твого сина?

Чиясь інша рука виринула з темряви й витягла кляп з рота. Почув плюскіт води. Знав, що житиме так довго, доки не відповість ствердно на це запитання. Він зітхнув полегшено. Не відповість і житиме. Його логічний розум працював безпомильно.

І раптом відчув, що хтось здирає з нього плаща, а тоді й піжаму. Натягнутий шовк тріснув. Стало холодно. Хтось сильно натиснув на його потилицю, і він упав спершу на коліна, а тоді долілиць. Сморід каналізації здався ще дошкульнішим. Якийсь чоловік усівся йому на спині, а другий розсував його голі ноги.

— Страждатимеш, як вона, — долинув голос Попельського, — але твоє страждання буде страшнішим. Безнадійним і останнім.

Воронецький-Кулик почув стукіт тростини. Краєм ока вгледів світло ліхтаря на своїх ногах. Руки зв’язали міцніше. І тоді він зрозумів, що переоцінив свій математичний розум. Не передбачив, що Попельський знає відповідь на запитання, яке двічі йому поставив. А потім не думав більше ні про що. Перетворився на суцільний палючий біль.

Коли через чверть години його зі зв’язаними руками жбурнули до Полтви, і смердюча вода наповнила його легені, сприйняв це, як порятунок.

Додаток

Покажчик львівських вулиць і площ

Вулиці:

вул. Академічна — просп. Т. Шевченка

вул. Божнича — вул. Сянська

вул. Галицька — вул. Галицька, вул. Князя Романа

вул. Гетьманська — просп. Свободи (парний бік)

вул. Городоцька — вул. Городоцька

вул. Ґенся — вул. Староміська

вул. Домініканська — вул. Ставропігійська

вул. Жолкевська — вул. Б. Хмельницького

вул. Жулінського — вул. В. Філатова

вул. Законтна — вул. Закутна (зараз не існує)

вул. Зелена — вул. Зелена

вул. Зиґмунтовська — вул. М. Гоголя

вул. Зиморовича — вул. Дж. Дудаєва

вул. Іссаковича — вул. І. Горбачевського

вул. Казімежовська — частина вул. Городоцької

вул. Каліча Гора — вул. Каліча Гора

вул. Клепарівська — вул. Клепарівська

вул. Коперника — вул. М. Коперника

вул. Костюшка — вул. Т. Костюшка

вул. Крашевського — вул. С. Крушельницької

вул. Куркова — вул. М. Лисенка

вул. Леґіонів — просп. Свободи (непарний бік)

вул. Личаківська — вул. Личаківська

вул. Лонцького — вул. К. Брюллова

вул. Лозинського — вул. О. Герцена

вул. Миколайська — вул. О. Фредра,

вул. Пильникарська вул. Міцкевича — вул. Листопадового Чину

вул. Мохнацького — вул. М. Драгоманова

вул. Оссолінських — вул. В. Стефаника

вул. Охронек — вул. О. Кониського

вул. Пекарська — вул. Пекарська, вул. Театральна

вул. Пілсудського — частина вул. І. Франка

вул. Піярів — вул. М. Некрасова

вул. Потоцького — вул. Генерала Чупринки

вул. Різні — зараз не існує

вул. Сапєги — вул. С. Бандери

вул. св. Миколая — вул. М. Грушевського

вул. Сикстуська — вул. П. Дорошенка

вул. Словацького — вул. Ю. Словацького, вул. Університетська

вул. Смерекова — вул. Смерекова

вул. Сокола — вул. П. Ковжуна

вул. Старозаконна — вул. М. Удатного

вул. Стрийська — вул. Стрийська

вул. З Травня — вул. Січових Стрільців

вул. Фредра — вул. О. Фредра

вул. Хмельовського — вул. Л. Глібова

вул. Хорунщизни — вул. П. Чайковського, частина вул. Дж. Дудаєва

вул. Чарнецького — вул. В. Винниченка

вул. Яблоновських — вул. Ш. Руставелі

вул. Янівська — вул. Т. Шевченка

Площі:

пл. Більчевського — пл. М. Кропивницького

пл. Галицька — пл. Галицька

пл. Ґолуховських — пл. Торгова (зараз не існує)

пл. Домбровського — пл. Є. Маланюка

пл. Старий Ринок — пл. Старий Ринок

пл. Стрілецька — пл. Д. Галицького

Примітки

1

Дрипця (львів. жаргон.) — стара жінка.

2

Хавіра (львів. жаргон.) — квартира.

3

Юрашки (львів.) — пряники-медяники, що виготовлялися на весняного Юрія (прим. пер.).

4

Спершу макаґіґи, потім сардельки; макаґіґи — ласощі з карамельної маси, меду, маку, мигдалю та горіхів (прим. пер.).

5

Від початку (лат.).

6

Вказівку (лат.).

7

Стругати фуня (львів. жаргон.) — гоноритися, чванитися.

8

Фунястий паняґа (львів. жаргон.) — пихатий чоловік.

9

Тримати штаму (львів. жаргон.) — брататися, товаришувати.

10

Хатрак (львів. жаргон.) — поліційний агент.

11

Фест (львів. жаргон.) — добряче, міцно.

12

Біня (львів. жаргон.) — молода дівчина, повія.

13

Аліґанцко (львів. жаргон.) — елегантно.

14

Дзюня (львів. жаргон.) — молода дівчина, повія.

15

Рихтиґ (львів. жаргон.) — саме, якраз.

16

Послідовність часів (лат.).

17

Людині властиво помилятися (лат.).

18

Приклади (лат.).

19

Спершу філософствувати, потім їсти (лат.).

20

Богиня плодючості й плотського кохання в шумерів (прим.

пер.).

21

Задля більшої слави Гітлера (лат.).

22

Втілення нечистої сили в жидівській демонології (івр., їдіш).

23

Я людина, і ніщо людське мені не чуже (лат.).

24

До справи (лат.).

25

Відразу (лат.).

26

31 грудня, переддень Нового року (прим. пер.).

27

Зіхир (львів. жаргон.) — певне, напевно.

28

Стрих (львів. розм.) — горище.

29

Ненормальний, божевільний (івр.).

30

Зайонц (пол.) — заєць (прим. пер.).

31

Дозволеними й забороненими методами (лат.).

32

Аліґанцкий спухляк (львів. жаргон.) — елегантний товстун.

33

Із честю (лат.).

34

Расовий (львів. жаргон.) — породистий.

35

Публічна думка (лат).

36

Пищидло (львів. жаргон.) — обличчя.

37

Дати до вівату (львів. жаргон.) — напитися.

38

Юж (пол.) — уже.

39

Кірус (львів. жаргон.) — п’яний.

40

Фасон тримати (львів. жаргон.) — належно поводитися.

41

Прогулянка ягнят (англ.).

42

Доктор природничих наук (лат.).

43

Ворота кохання (лат.).

44

Жіночка (пол.).

45

Кульпарків — психіатрична лікарня на вул. Кульпарківській у Львові (прим. пер.).

46

Змушений силоміць (лат.).

47

За обставинами (лат.).

48

Рехт (львів. жаргон.) — правда.

49

Забардзо (львів. жаргон.) — занадто, забагато.

50

Байтлювати (львів. жаргон.) — говорити, балакати.

51

Гербата (львів. розм.) — чай.

52

Сумир (львів. жаргон.) — хліб.

53

Рура (львів. розм.) — труба.

54

Бриґідки — назва однієї з в’язниць у Львові (прим. пер.).

55

«А кого обходить наше кохання» (пол.).

56

Пер. з пол. Божена Антоняк.

57

Дійові особи (лат.).

58

Викрадення дівчини (лат.).

59

Шаро Генрик (Szaro Henryk) (1900–1942) — кіносценарист і кінорежисер. Один з найважливіших польських режисерів епохи німого кіно (прим. пер.).



Голова Мінотавра


на главную | моя полка | | Голова Мінотавра |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу