Book: Таємнича історія Біллі Міллігана



Таємнича історія Біллі Міллігана
Таємнича історія Біллі Міллігана

Деніел Кіз

Таємнича історія Біллі Міллігана

Купить книгу "Таємнича історія Біллі Міллігана" Кіз Деніел

Внутрішні «я» Біллі Міллігана

Головна десятка

Це ті особистості, про існування яких психіатри, юристи, правоохоронці та представники засобів масової інформації дізналися ще під час судового процесу.

1. Вільям Стенлі Мілліган (більш відомий як Біллі), 26 років. Так звана базова, або стрижнева особистість, яку згодом охрестили множинним Біллі, або ж Біллі-М. Не закінчив школу. Метр вісімдесят три на зріст. Вага — вісімдесят шість кілограмів. Блакитноокий шатен.

2. Артур, 22 роки. Англієць. Розважливий, ніколи не дає волі почуттям. Розмовляє з британським акцентом. Самотужки опанував фізику та хімію, а зараз штудіює медичну літературу. Вільно читає і пише арабською мовою. Затятий консерватор і прихильник капіталістичного ладу, але разом із тим — переконаний атеїст. Першим здогадався про існування інших особистостей. Верховодить рештою «сім’ї» у безпечних місцях і вирішує, чия черга контролювати свідомість Міллігана. Носить окуляри.

3. Рейджен Вадасковинич, 23 роки. Хранитель ненависті. Ім’я Рейджен утворене з двох англійських слів, «rage» і «again», котрі означають «лють», або «лютувати», і «знову». Югослав. Читає, пише і розмовляє сербохорватською мовою. Англійською говорить із сильним слов’янським акцентом. Добре знається на різних видах зброї та військового спорядження, а також володіє прийомами карате. Має богатирську силу завдяки здатності керувати рівнем адреналіну в крові. Комуніст і атеїст. Його завдання — захищати «сім’ю», а також дітей і жіноцтво в цілому. Перебирає на себе контроль над свідомістю Міллігана в небезпечних місцях. Мав справу зі злочинцями та наркоманами. Визнає, що час від часу порушував закон і вдавався до насильства. Вага — дев’яносто п’ять кілограмів. Має могутні руки, чорняве волосся і довгі звисаючі вуса. Робить замальовки, але тільки чорно-білі, тому що страждає на дальтонізм.

4. Аллен, 18 років. Шахрай. Вправно маніпулює людьми, тому зазвичай саме він контактує із зовнішнім світом. Агностик, чиїм девізом є «Живемо один раз, отже, треба взяти від життя все». Вміє грати на ударних інструментах і пише портрети. Дуже добре ладнає з матір’ю Біллі. Такого ж зросту, як і Вільям, хоча важить менше (сімдесят п’ять кілограмів). Зачісує волосся на правий бік. Єдиний курець серед усіх особистостей, а також єдиний правша.

5. Томмі, 16 років. Майстер втечі. Його часто плутають із Алленом, однак на відміну від нього Томмі має відлюдькувату вдачу і зазвичай ставиться до людей вороже. Вміє грати на саксофоні, добре розуміється на електроніці та малює пейзажі. Має русяве волосся і ясно-карі очі.

6. Денні, 14 років. Завжди переляканий. Боїться людей, а надто чоловіків. Колись його примусили власноруч викопати собі могилу, після чого живцем засипали землею. Відтоді з-під його пензля виходять лише натюрморти. Має біляве волосся до плечей і блакитні очі. Невисокий на зріст і худорлявий.

7. Девід, 8 років. Хранитель болю, або ж емпат. Терпить увесь біль і страждання замість решти особистостей. Дуже чуйний і співчутливий, але не здатен тривалий час зосереджувати увагу на чомусь одному. Практично завжди спантеличений. Блакитноокий, має рудувато-брунатне волосся і дрібну статуру.

8. Крістін, 3 роки. Коли у школі Біллі відсилали в куток, саме вона щоразу терпляче вистоювала покарання. Тямуща маленька англійка. Вміє читати, а також писати друкованими літерами, проте страждає на дислексію. Любить малювати і розфарбовувати квіточки й метеликів. Має біляве волосся до плечей і блакитні очі.

9. Крістофер, 13 років. Брат Крістін. Розмовляє з британським акцентом. Слухняний, хоч і непосидючий. Грає на губній гармоніці. Волосся таке ж біляве, як у Крістін, але коротше.

10. Адалана, 19 років. Лесбійка. Сором’язлива, самотня і скута. Пише вірші. Саме вона готує їсти й порається по господарству. Має довге чорняве волосся і карі очі. У неї спостерігається ністагм — мимовільні швидкі рухи очних яблук. Через це її часто описують як дівчину, в якої «танцюють очі».

Небажані персони

Це особистості, яких Артур не допускав до контролю над свідомістю Міллігана, бо вони мали ті чи інші небажані риси. Вперше факт існування цих особистостей виявив лікар Девід Кол, уже після того як Мілліган прибув до Центру психічного здоров’я в Афінах.

11. Філіп, 20 років. Бандюган. Ньюйорківець із сильним бруклінським акцентом. Сипле брутальними слівцями. Саме згадки про якогось «Філа» змусили поліцію і журналістів припустити можливість існування інших особистостей, окрім уже відомих їм на той час десяти. Філіп має на совісті різноманітні дрібні злочини. Кучерявий шатен із карими очима і гачкуватим носом.

12. Кевін, 20 років. Махінатор. Дрібний злочинець. Спланував пограбування однієї з аптек мережі «Ґрей Драґстор». Любить писати. Зеленоокий блондин.

13. Волтер, 22 роки. Австралієць. Вважає себе мисливцем на велику дичину. Неперевершено орієнтується на місцевості, тому часто виступає у ролі «провідника». Глибоко ховає свої почуття. Ексцентричний. Носить вуса.

14. Ейпріл, 19 років. Стерво. Говорить із бостонським акцентом. Виношує численні, воістину диявольські плани помсти вітчимові Біллі. Решта особистостей вважають її навіженою. Добре вправляється з голкою і ниткою. Допомагає по господарству. Має чорняве волосся і карі очі.

15. Семюель, 18 років. «Вічний жид». Сповідує ортодоксальний іудаїзм. З усіх особистостей тільки він вірить у Бога. Скульптор і різьбяр. Кароокий. Має чорну кучеряву чуприну й носить бороду.

16. Марк, 16 років. Робоча конячка із цілковитою відсутністю власної волі. Діє, тільки отримавши від когось пряму вказівку. Виконує всі марудні обов’язки. Коли роботи немає, просто сидить, втупившись у стіну. За це його іноді називають «зомбі».

17. Стів, 21 рік. Імітатор, постійно вдає із себе когось іншого. Глузує з людей, пародіюючи їхню поведінку. Страшенно егоцентричний, тому, на відміну від інших внутрішніх «я» Міллігана, відмовляється визнавати у себе розлад множинної особистості. Через його дошкульні пародії решта «сім’ї» часто потрапляє в халепу.

18. Лі, 20 років. Жартівник, блазень, дотепник, фіґляр. Його витівки кепсько закінчуються для решти особистостей, котрі в результаті потрапляють як не в бійку, то до в’язничного карцеру. Легковажно ставиться до життя і не замислюється про наслідки своїх дій. Кароокий шатен.

19. Джейсон, 13 років. Влаштовує емоційні розрядки. Його бурхливі істерики та вибухи роздратування часто-густо призводять до покарань, але разом із тим дозволяють «випустити пару» і позбутися зайвого напруження. Також він стирає з пам’яті інших особистостей усі болісні спогади. Шатен. Має карі очі.

20. Роберт (або ж Боббі), 17 років. Мрійник. Безперестанку фантазує про пригоди і подорожі. Мріє змінити світ на краще, та при цьому не має ні амбіцій, ні будь-яких інтелектуальних захоплень.

21. Шон, 4 роки. Глухий. Має брак уваги і, ймовірно, є розумово відсталим. Любить видавати звуки, схожі на дзижчання, тому що йому подобається, як від цього вібрує у голові.

22. Мартін, 19 років. Сноб. Ньюйорківець. Ходить павичем. Полюбляє хизуватися й викаблучуватися. Хоче мати все і задарма. Білявий. Має сірі очі.

23. Тімоті (також відомий як Тіммі), 15 років. Працював у квітковій крамниці, поки з ним там не стався прикрий випадок: клієнт нетрадиційної орієнтації розпустив руки. Відтоді Тіммі замкнувся в собі.

Учитель

24. Учитель, 26 років. Цілісна особистість, утворена в результаті злиття двадцяти трьох альтер-его. Навчив інших особистостей усьому, що вони вміють. Має гострий розум і тонке почуття гумору. Чуйний. За його власними словами, він — «усі Біллі в одному». Про решту особистостей каже, що вони — створені ним андроїди. Учитель чудово пам’ятає майже все, що відбувалося з різними особистостями, і саме його поява та готовність до співпраці уможливили написання цієї книжки.

Книга 1

Буремні часи

Розділ 1

(1)

У суботу, 22 жовтня 1977 року, Джон Клеберг, керівник департаменту поліції при Університеті штату Огайо, наказав узяти під посилену охорону медичний корпус університету і прилеглу місцевість. Озброєні офіцери поліції патрулювали студмістечко в автомобілях і пішки. На дахах будівель виставили вартових зі зброєю. Жінок попередили, аби ті не ходили поодинці й не сідали в машини до незнайомців.

Ось уже вдруге за останні вісім днів невідомий зловмисник викрав із території студмістечка молоду жінку, погрожуючи їй пістолетом. Трапилося це між сьомою і восьмою ранку. Першою жертвою стала двадцятип’ятирічна студентка факультету оптометрії, другою — на рік молодша за неї медсестра. Обох дівчат вивезли за місто, зґвалтували і відібрали у них гроші (попередньо змусивши зняти готівку за чеками).

Фоторобот нападника опублікували в газетах, і стурбовані громадяни засипали поліцію сотнями дзвінків з іменами та описами, проте вся інформація виявилася хибною. У правоохоронців не було ані суттєвих зачіпок, ані підозрюваних. Атмосфера в університетській спільноті ставала дедалі напруженішою. Посилювався й тиск на Клеберга: різноманітні студентські організації і громадські об’єднання виступали з вимогами спіймати зловмисника, котрого місцева преса вже охрестила Університетським ґвалтівником.

На чолі слідства Клеберг поставив молодого інспектора Еліота Боксербаума. Той був лібералом за переконаннями, як він сам любив повторювати. Вперше був залучений до поліцейської роботи ще під час навчання в Університеті штату Огайо, а саме в 1970 році, коли спалахнули такі люті студентські заворушення, що університет навіть мусили тимчасово закрити. Пізніше того ж року Боксербаум отримав диплом, і йому запропонували роботу в університетському департаменті поліції, за умови що він підстриже своє довге волосся і зголить вуса. Чуприну він укоротив, але вуса категорично відмовився чіпати. Попри це його таки взяли на службу.

Боксербаум і Клеберг розглядали фотороботи і порівнювали свідчення двох жертв. Усе вказувало на те, що в обох випадках діяв той самий нападник: білий чоловік, американець, віком від двадцяти трьох до двадцяти семи років, вагою у вісімдесят-вісімдесят п’ять кілограмів, із каштановим чи рудувато-каштановим волоссям. Він навіть обидва рази був однаково вбраний — у брунатну спортивну куртку, джинси і білі кросівки.

Керрі Драєр, перша жертва, пригадала, що ґвалтівник був у рукавичках і тримав невеликий револьвер. Іноді його очі мимовільно рухалися з боку в бік — дівчина впізнала ознаки захворювання, відомого як ністагм. Чоловік прикував її наручниками до внутрішнього боку дверцят у її власному авто, а тоді відвіз до безлюдної місцини за містом і там зґвалтував. Після цього він сказав: «Якщо звернешся в поліцію, не описуй моїх прикмет. Довідаюся з газет, що ти не втримала язика за зубами, — пришлю когось розібратися з тобою». І він занотував кілька імен і адрес із її записника, мовби демонструючи серйозність своїх намірів.

Донна Вест, невисока пухкенька медсестричка, розповіла, що чоловік, який на неї напав, був озброєний автоматичним пістолетом. На його руках були плями, але не від бруду, а від чогось маслянистого. Він обмовився, що його звуть Філ. Багато лаявся. На ньому були затемнені окуляри, тому його очей дівчина не бачила. Він записав імена її близьких і пригрозив, щоб вона не сміла описувати його зовнішність у поліції, інакше, мовляв, «братство» скривдить її саму або її рідних. Дівчина і слідчі припустили, що так він хизувався своєю причетністю до мафії чи якогось терористичного угруповання.

Клеберг і Боксербаум помітили тільки одне суттєве розходження у прикметах ґвалтівника. У першому випадку чоловік мав довгі, дбайливо доглянуті вуса. У другому — був безвусим, але його підборіддя вкривала триденна щетина.

— Певен, що він просто зголив вуса у проміжку між нападами, — посміхнувся Боксербаум.

О третій годині дня у середу, 26 жовтня, Нікі Міллер, детектив підрозділу боротьби зі статевими злочинами, заступила на вечірнє чергування у головному відділку поліції, що розташувався у середмісті Колумбуса. Вона щойно повернулася з двотижневої відпустки в Лас-Вегасі, тому почувалася бадьоро і мала свіжий вигляд. Засмага пасувала до її карих очей і золотавого волосся. Детектив Ґремлич із ранкової зміни повідомив їй, що тільки-но доправив молоду жертву зґвалтування до університетського шпиталю. Позаяк саме детективу Міллер доведеться надалі розплутувати цю справу, Ґремлич переповів їй ті скупі подробиці, які спромігся зібрати.

Того ранку, десь о восьмій годині, Поллі Ньютон, двадцятиоднорічну студентку Університету штату Огайо, викрали зі студмістечка. Вона саме припаркувалася біля свого будинку і виходила з автомобіля (синього корвета, що належав її хлопцю), коли її грубо заштовхнули назад до салону. Нападник звелів дівчині їхати за місто, де вибрав усамітнене місце і вчинив над нею наругу. Потім він примусив її повернутися з ним у Колумбус, зняти готівку за двома чеками і відвезти його назад до студмістечка. Він також порадив їй зняти готівку ще за одним чеком, а тоді заборонити платіж і таким чином залишити ті гроші собі.

Оскільки Нікі Міллер була у відпустці, вона ще не читала про Університетського ґвалтівника і не бачила його фотороботів. Колеги з ранкової зміни ввели її в курс справи.

«Деталі цього злочину, — написала Нікі Міллер у рапорті, — збігаються з подробицями двох викрадень і зґвалтувань, розслідування яких входить до повноважень департаменту поліції при Університеті штату Огайо».

Нікі Міллер і її напарник, А. Дж. Бессел, вирушили до університетського шпиталю, щоб поговорити з жертвою.

Поллі Ньютон, дівчина з гривою рудого волосся, розповіла їм, що її кривдник нахвалявся, ніби він бізнесмен і водить «мазераті», але також веде підпільне життя в лавах «синоптиків»[1]. Після того як Поллі надали необхідну медичну допомогу, вона погодилася поїхати разом зі слідчими за місто і показати, де все сталося. Проте надворі вже смеркло і дівчина не змогла зорієнтуватися на місцевості. Врешті-решт було вирішено пошукати місце злочину наступного ранку.

Криміналісти обнишпорили машину Поллі, шукаючи відбитки пальців. Їм вдалося зняти три часткові відбитки, які, втім, були достатньо детальними, щоб у майбутньому їх можна було порівнювати з відбитками підозрюваних.

Міллер і Бессел відвезли Поллі до слідчого відділу, де за її описом поліцейський художник створив фоторобот зловмисника. Тоді Міллер попросила дівчину передивитися фотокартки всіх білих чоловіків, яких уже затримували за статеві злочини. Поллі проглянула три альбоми по сто знімків у кожному, але все намарно. О десятій вечора вона відмовилася гортати решту альбомів. На той час вона просиділа в поліції вже сім годин і була геть виснажена.

Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, слідчі ранкової зміни заїхали за Поллі Ньютон і повезли її до округу Делавер. При денному світлі вона змогла вказати їм дорогу до місця, де відбулося зґвалтування. Там був ставок, на березі якого поліцейські виявили гільзи від дев’ятиміліметрових куль. Дівчина пояснила, що нападник жбурляв у воду пляшки з-під пива і стріляв по них.

Коли вони повернулися до головного відділку, Нікі Міллер саме прибула на зміну. Вона всадовила Поллі у маленькій кімнатці, через коридор від столу чергового офіцера, принесла їй наступний альбом із фотографіями і вийшла, причинивши за собою двері.

А за кілька хвилин до слідчого відділу увійшов Еліот Боксербаум у супроводі Донни Вест, медсестри, що стала другою жертвою ґвалтівника. Він хотів, щоб і вона теж проглянула знімки злочинців. Порадившись із Клебергом, слідчий вирішив, що першу жертву, студентку факультету оптометрії, ліпше буде задіяти у процедурі безпосереднього упізнання, якщо раптом для суду ідентифікації за фотографією виявиться замало.

Нікі Міллер знайшла для Донни місце за столом у коридорі, де вздовж стін височіли шафи з картотекою, і видала їй три альбоми.

— Святий Боже, — здивовано озвалася дівчина. — Невже вулицями справді сновигає стільки збоченців?

Боксербаум і Міллер чекали неподалік, поки Донна роздивлялася знімок за знімком. Гортаючи сторінки, вона дедалі більше дратувалася і похмурніла. Ось промайнуло знайоме обличчя — щоправда, не її кривдника, а колишнього однокласника, якого вона вчора бачила на вулиці. Дівчина нишком зиркнула на зворот фотокартки, де писалося, що того затримували за ексгібіціонізм.

— Отакої, — пробурмотіла вона. — Хто б міг подумати?

Дійшовши до середини альбому, Донна вклякла над знімком привабливого юнака з густими бакенбардами і відсутнім поглядом. Дівчина зірвалася на рівні ноги, мало не перекинувши стільця.



— Це він! Точно він! Я в цьому переконана!

Міллер попросила Донну розписатися на звороті фотокартки, а тоді за реєстраційним номером на знімку знайшла відповідну кримінальну справу і виписала звідти ім’я молодика: «Вільям С. Мілліган». Фотографія була вже давня.

Міллер вклала знімок підозрюваного ближче до кінця альбому, який іще не встигла переглянути Поллі Ньютон. Потім разом із Боксербаумом, детективом на ім’я Браш і офіцером Бесселом вона пішла до кімнатки, де залишила дівчину.

Поллі, певно, збагнула: слідчі сподіваються, що вона впізнає одну з фотокарток у цьому альбомі. Вона з особливою пильністю розглядала знімки, поволі гортаючи сторінки. Коли дівчина наблизилася до середини альбому, детектив Нікі Міллер була вже мов на голках. Якщо Поллі обере ту саму фотографію, що й Донна, особу Університетського ґвалтівника можна буде вважати встановленою.

Поллі затрималася на знімку Міллігана, але зрештою рушила далі. У Міллер судомно звело м’язи. Аж раптом Поллі повернулася назад і знову прикипіла поглядом до фотографії юнака з бакенбардами.

— Оцей дуже на нього схожий, — озвалася вона. — Але важко сказати напевно.

Боксербаум не став квапитися з ордером на арешт. Донна Вест без вагань вказала на Міллігана, однак слідчого непокоїло те, що знімок був трирічної давнини. Він волів зачекати, доки перевірять відбитки пальців. Детектив Браш заніс зразки відбитків зі справи Міллігана на перший поверх, до відділу впізнання, де їх мали порівняти з відбитками, виявленими в машині Поллі.

Нікі Міллер дратувало таке зволікання. Вона вважала, що у них є цілком вагомі підстави для арешту, і хотіла якнайшвидше взяти підозрюваного під варту. Але оскільки Поллі Ньютон, жертва в її справі, не змогла з абсолютною впевненістю впізнати свого кривдника, Нікі Міллер залишалося тільки набратися терпцю. За дві години надійшов звіт криміналістів. З’ясувалося, що відбитки правого вказівного і безіменного пальців, а також правої долоні, зняті з внутрішньої поверхні скла у пасажирських дверцятах корвета, належать Міллігану. Усі відбитки достатньо хорошої якості, збіг встановлено за десятьма ознаками. Цього вистачить для суду.

Одначе Боксербаум і Клеберг вагалися. Вони хотіли остаточно в усьому впевнитися і тому подали запит на оцінку відбитків експертом-дактилоскопістом.

Нікі Міллер все ж таки вирішила порушити проти Міллігана справу за звинуваченням у викраденні, пограбуванні та зґвалтуванні. Врешті-решт, його відбитки збіглися зі знайденими в автомобілі жертви і, коли Міллер отримає ордер на арешт і доправить підозрюваного у відділок, можна буде влаштувати процедуру безпосереднього упізнання.

Боксербаум зв’язався зі своїм керівником, Клебергом, але той наполіг, щоб університетська поліція зачекала на висновок експерта. Це забере лише годину-дві, натомість вони будуть цілковито переконані у слушності своїх підозр. О восьмій вечора незалежний експерт підтвердив, що відбитки належать Міллігану.

— Гаразд, я порушую справу за звинуваченням у викраденні, — оголосив Боксербаум. — Це єдиний злочин, скоєний ним на території студмістечка, де діють наші повноваження. Зґвалтування ж відбулося в іншому місці.

Він перечитав інформацію, що надійшла з відділу впізнання. Вільям Стенлі Мілліган, двадцять два роки. Уже притягався до кримінальної відповідальності. Півроку тому був достроково звільнений з виправного закладу в місті Лебанон, штат Огайо. Остання відома адреса Міллігана — Огайо, місто Ланкастер, Спрінґ-стрит, будинок 933.

Міллер викликала бійців загону SWAT[2] і зібрала усіх у своєму відділі, щоб розробити тактику затримання. Передусім потрібно було з’ясувати, скільки ще осіб перебуває в одному помешканні з Мілліганом. Двоє з його жертв чули, як він називав себе терористом і найманцем, а у присутності Поллі Ньютон він стріляв із пістолета. Було вирішено вважати його озброєним і особливо небезпечним.

Офіцер Крейґ із загону SWAT запропонував скористатися обманним маневром. Прихопивши з собою коробку від піци «Доміно», він удасть, ніби отримав замовлення з цієї адреси, а коли Мілліган відчинить двері, Крейґ спробує зазирнути до будинку. Такий план ні в кого не викликав заперечень.

Проте Боксербаума гризли сумніви щодо Мілліганової адреси. Чому б то він аж тричі за минулі два тижні їздив із Ланкастера до Колумбуса, відстань між якими становить добрячих сімдесят два кілометри, щоб когось зґвалтувати? Щось тут кінці з кінцями не сходилися. Оперативна група мала вже ось-ось рушити, коли Боксербаум зняв слухавку, набрав номер довідкової служби і запитав, чи не з’являлось у них останнім часом нових записів про такого собі Вільяма Міллігана. Він вислухав відповідь і занотував адресу.

— Він змінив місце проживання і нині мешкає в будинку за номером 5673 по Олд-Лівінґстон-авеню, що в Рейнольдзбургу, — виголосив Боксербаум. — Це в десяти хвилинах їзди звідсіля, у східному напрямку. Що ж, оце вже більше схоже на правду.

Всі зітхнули з полегшенням.

О дев’ятій вечора Боксербаум, Клеберг, Міллер, Бессел і четверо офіцерів із загону SWAT розсілися по автомобілях і покотили по шосе зі швидкістю, що ледве сягала тридцяти кілометрів на годину. Світло фар не здатне було впоратися з туманом, густішого за який детективи зроду не бачили.

Першим на місце прибув загін SWAT. Замість запланованих п’ятнадцяти хвилин дорога забрала у них годину. Ще чверть години знадобилося на те, щоб розшукати потрібний будинок на звивистій, нещодавно прокладеній вуличці, де був розташований житловий комплекс «Ченінґвей». Очікуючи на появу інших членів оперативної групи, SWAT-івці поговорили з кількома сусідами Міллігана. Вікна в помешканні підозрюваного світилися.

Коли прибула решта детективів, усі почали займати свої місця згідно з планом. Нікі Міллер зачаїлася у внутрішньому дворі, праворуч від Мілліганових дверей, троє бійців із загону SWAT принишкли на протилежному боці двору, Бессел сховався за рогом будинку, а Боксербаум і Клеберг оббігли будівлю з тилу і наблизилися до скляних розсувних дверей, що вели з будинку на задній двір.

Крейґ дістав із багажника свого авто порожню коробку з-під піци і нашкрябав на ній чорним маркером: «Мілліган, Олд-Лівінґстон-авеню, 5673». Він витягнув назовні поли сорочки, щоб вони нависали над поясом джинсів, приховуючи зброю, і невимушеною ходою попростував до дверей підозрюваного. Крейґ натиснув на дзвінок. Ніхто не відчинив, тож він подзвонив іще. Цього разу офіцер почув за дверима якийсь рух і напустив на себе знуджений вигляд. В одній руці він тримав коробку від піци, а другою вперся собі в бік, поближче до пістолета.

Зі свого спостережного пункту біля задніх дверей будинку Боксербаум бачив мов на долоні всю вітальню, що формою нагадувала латинську літеру L. Ліворуч від вхідних дверей стояло червоне крісло. Перед великим кольоровим телевізором сидів у брунатному кріслі молодик. Інших людей у кімнаті не було. Ось молодик підвівся і поплентався відчиняти двері.

Крейґ укотре натиснув на кнопку дзвінка і помітив, що хтось дивиться на нього крізь скляну панель біля дверей. Потім двері розчахнулись, і офіцер побачив перед собою вродливого юнака.

— Ось ваша піца.

— Я не замовляв піцу.

Крейґ спробував зазирнути до оселі й угледів постать Боксербаума за не запнутим завісою склом задніх дверей.

— Але ж у мене вказана ця адреса. Замовлення на ім’я Вільяма Міллігана. Це ви?

— Ні.

— Хтось із цього будинку таки зателефонував і замовив піцу, — наполягав Крейґ. — А ви взагалі хто будете?

— Це дім мого приятеля.

— Можна поговорити з вашим приятелем?

— Його зараз немає. — Молодик говорив повільно, безбарвним голосом.

— А де ж він? Якийсь Білл Мілліган замовив піцу на цю адресу.

— Гадки не маю. Але сусіди його добре знають. Може, вони вам щось підкажуть. А може, і піцу вони замовили.

— Не покажете, де вони живуть?

Молодик кивнув, рушив до дверей навпроти, постукав один раз, а потім і вдруге. Відповіді не було.

Крейґ кинув коробку з-під піци на долівку, витягнув пістолет і приставив дуло до потилиці підозрюваного.

— Ані руш! Я знаю, що ти і є Мілліган. — І він скував руки молодика наручниками.

Той мав геть ошелешений вигляд.

— А це ще навіщо? Я не зробив нічого поганого.

Крейґ тицьнув затриманого пістолетом поміж лопаток, водночас торсаючи його за довге волосся, мовби за віжки.

— Зайдімо-но в дім.

Крейґ заштовхав затриманого назад до помешкання, і разом із ними увійшла решта бійців загону SWAT, тримаючи зброю напоготові. Боксербаум і Клеберг обійшли будинок і приєдналися до них з головного входу.

Нікі Міллер витягла поліцейський знімок Міллігана для порівняння.

— Така сама родимка на шиї, та й обличчя один в один. Це наш хлопець.

Міллігана всадовили у червоне крісло, і Міллер зауважила, що він заціпеніло дивиться у простір перед собою, наче в якомусь трансі. А тим часом сержант Демпсі нахилився і зазирнув під крісло.

— А ось і зброя, — повідомив він і витягнув її назовні, підчепивши олівцем. — Дев’ятиміліметровий сміт-вессон.

Один зі SWAT-івців підняв сидіння брунатного крісла, що стояло перед телевізором, і почав було діставати з-під нього обойму і пластиковий пакет із набоями, проте Демпсі зупинив його:

— Стривай. У нас є ордер на арешт, але не на обшук. — Він повернувся до Міллігана. — Ти даєш згоду на огляд твого помешкання?

Мілліган далі дивився перед собою невидющим поглядом.

Поліція має право пересвідчитися, що в приміщенні немає сторонніх осіб, і для цього їй не потрібен ордер на обшук. Знаючи це, Клеберг зайшов до спальні підозрюваного. На незастеленому ліжку лежав брунатний спортивний костюм. У кімнаті був страшенний рейвах, на підлозі валялася брудна білизна. Детектив зазирнув до гардеробної кімнати й побачив там не що інше, як кредитні картки Донни Вест і Керрі Драєр, складені охайним стосиком на полиці. Там же були і клаптики паперу, вирвані із записників дівчат. На столику перед дзеркалом лежали затемнені окуляри й гаманець.

Клеберг пішов шукати Боксербаума, щоб розповісти про побачене, і знайшов колегу в невеличкій обідній кімнаті, переробленій господарем під художню майстерню.

— Погляньте-но сюди. — Боксербаум вказав на велике полотно, на якому була зображена чи то якась королева, чи то інша вельможна панна, вбрана у синю, оздоблену мереживом сукню за модою вісімнадцятого століття. Сиділа ця панна за клавесином, тримаючи у руках нотні аркуші. Деталі були виписані просто приголомшливо. На картині стояв підпис — «Мілліган».

— Нічого собі, яка краса, — озвався Клеберг. Він окинув оком інші полотна, прихилені до стіни, різноманітні пензлі, тюбики з фарбами.

Боксербаум зненацька ляснув себе по лобі.

— Тепер зрозуміло, що за плями Донна Вест помітила на його руках. Він перед тим малював олійними фарбами.

Нікі Міллер, яка теж бачила картину, підійшла до підозрюваного, що й досі сидів у кріслі.

— Отже, ти все-таки Мілліган, правда?

Він звів на неї розгублений погляд і пробелькотів:

— Та ні.

— Я зауважила дуже гарне полотно у сусідній кімнаті. Воно твого пензля?

Він кивнув.

— Що ж, — усміхнулася Міллер, — робота підписана «Мілліган».

До них приєднався Боксербаум.

— Білле, мене звуть Еліот Боксербаум. Я з департаменту поліції при Університеті штату Огайо. Поговориш зі мною?

Юнак не відповів. У нього не спостерігалося тих мимовільних судомних порухів очей, про які згадувала Керрі Драєр.

— Хтось уже зачитав йому права? — запитав Боксербаум. Не почувши ствердної відповіді, слідчий витягнув із кишені картку зі стандартним текстом і зачитав його вголос. Він хотів зробити все як належить. — Проти тебе висуваються звинувачення у викраденні трьох дівчат зі студмістечка, Білле. Ти нічого не бажаєш сказати щодо цього?

Мілліган отетеріло подивився на детектива.

— Та що ж це коїться? Я заподіяв комусь шкоду?

— Ти сказав дівчатам, що інші люди можуть їх скривдити. Хто ці люди?

— Я сподіваюсь, я нікому не зашкодив.

Мілліган зиркнув на одного з офіцерів, який саме збирався увійти до спальні, і попередив:

— Там є коробка. Не гепніть по ній, бо все злетить у повітря.

— Вибухівка? — рвучко запитав Клеберг.

— Так… Отам.

— Покажеш її мені?

Мілліган повільно підвівся і посунув до спальні. Спинившись у дверях, він мотнув головою в напрямку невеличкої картонної коробки, що стояла на підлозі біля столика з дзеркалом. Клеберг залишився поруч із Мілліганом, а Боксербаум пішов обстежити коробку зблизька. Решта офіцерів з’юрмилась у дверях позаду Міллігана. Боксербаум опустився навколішки біля коробки. Під відкритою накривкою виднілися дроти і щось, що скидалося на годинниковий механізм.

Боксербаум позадкував із кімнати і звернувся до сержанта Демпсі:

— Краще викличте саперів і пожежників. А ми з Клебергом доправимо Міллігана до відділку.

Клеберг був за кермом службового автомобіля університетської поліції. На передньому пасажирському сидінні вмостився Роквел, один із бійців загону SWAT. Боксербаум розташувався на задньому сидінні, поруч із Мілліганом. Той і досі відмовлявся відповідати на будь-які запитання щодо зґвалтувань. Він тільки хилився вперед, що було не вельми зручно робити із закутими за спиною руками, і бурмотів позбавлені логічної послідовності фрази, на зразок «мій брат Стюарт помер» і «я ж нікому не заподіяв шкоди?».

— Ти зустрічав раніше когось із тих дівчат? — запитав у нього Боксербаум. — Може, медсестру?

— Моя мати — медсестра, — промимрив Мілліган.

— Скажи, чому ти для пошуку жертв обрав саме територію студмістечка?

— По мою душу скоро прийдуть німці…

— Давай поговоримо про те, що трапилося, Білле. Що тебе спровокувало? Це було довге чорняве волосся тієї медсестри?

Мілліган глипнув на нього.

— Якийсь ви дивний, — сказав він.

Після цього, знову втупившись у простір відсутнім поглядом, він додав:

— Якщо про це довідається моя сестра, вона мене зненавидить.

Боксербаум капітулював.

Вони прибули до головного відділку поліції, увійшли через чорний вхід і відвели свого бранця на третій поверх, до кімнати для роботи із затриманими. Залишивши його там, Боксербаум і Клеберг пішли до сусіднього кабінету — допомагати Нікі Міллер із підготовкою паперів, на підставі яких можна було б отримати ордер на обшук.

За півгодини до півночі офіцер Бессел повторно зачитав Мілліганові його права і запитав, чи той не хоче підписати офіційну відмову від права зберігати мовчання і права на присутність адвоката. Мілліган тільки лупав на нього очима.

Нікі Міллер чула, як Бессел йому втовкмачував:

— Слухай, Білле, ти зґвалтував трьох жінок, і ми хочемо, щоб ти почав говорити.

— Я таке зробив? — запитав Мілліган. — Я когось скривдив? Якщо так, мені дуже прикро.

Після цього Мілліган більше не пускав ані пари з вуст.

Бессел відвів затриманого на четвертий поверх, де повинні були його сфотографувати і взяти у нього відбитки пальців.

Співробітниця поліції у формі підвела голову, коли вони зайшли до кімнати. Бессел ухопив Міллігана за руку, аби розпочати процедуру дактилоскопії, але той зненацька відсахнувся, ніби дотик Бессела нажахав його до смерті, і сховався за спину жінки-поліцейського.

— Його щось налякало, — мовила вона. Повернувшись до сполотнілого юнака, який тремтів усім тілом, вона заговорила з ним лагідно, мов із дитиною. — Нам потрібно взяти у тебе відбитки пальців. Ти розумієш, про що я кажу?

— Я не… не хочу, щоб він мене торкався.

— Гаразд, — відповіла жінка. — Давай це зроблю я. Згода?

Мілліган закивав і дозволив їй провести дактилоскопію. Після того як відбитки і фотографії були готові, Бессел провів молодика до камери попереднього утримання.

Коли всі папери для отримання ордеру на обшук були готові, Нікі Міллер зателефонувала до судді Веста. Вислухавши наведені нею докази і взявши до уваги нагальність справи, суддя сказав, що Міллер може заїхати до нього додому, і о двадцять хвилин на другу ночі підписав ордер. Міллер одразу ж поїхала до житлового комплексу «Ченінґвей», долаючи туман, який став іще більш непроглядним.

Вона викликала виїзну бригаду криміналістів. Ті прибули о чверть на третю. Міллер продемонструвала ордер на обшук, і криміналісти обнишпорили оселю підозрюваного, склавши перелік вилучених звідти речових доказів:

СТОЛИК: 343 долари готівкою, сонцезахисні окуляри, наручники і ключ до них, гаманець, два посвідчення особи — одне на ім’я Вільяма Сімза, інше — Вільяма Міллігана, квитанція на ім’я Донни Вест.



ГАРДЕРОБНА: кредитні картки Master Charge на імена Донни Вест і Керрі Драєр, медична перепустка Донни Вест, фотокартка Поллі Ньютон, автоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру «Танфольйо Джузеппе» моделі A.R.M.I. і п’ять набоїв до нього.

СТОЛИК ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ: клапоть паперу з іменем і адресою Поллі Ньютон і сторінка з її нотатника.

УЗГОЛІВ’Я ЛІЖКА: складаний ніж, два пакети з якимось порошком.

КОМОД: телефонний рахунок на ім’я Міллігана, кобура від сміт-вессона.

ПІД ЧЕРВОНИМ КРІСЛОМ: пістолет сміт- вессон дев’ятиміліметрового калібру, обойма і шість набоїв.

ПІД СИДІННЯМ БРУНАТНОГО КРІСЛА: обойма з п’ятнадцятьма набоями і ще п’ятнадцять набоїв у пластиковому пакеті.

Повернувшись до головного відділку поліції, Нікі Міллер віднесла речові докази до секретаря суду, поставила їх на облік і здала до сховища доказів.

— Того, що тут є, цілком вистачить для суду, — промовила вона.

Мілліган скорчився в кутку тісної камери, тремтячи, мов у пропасниці. Раптом він здавлено схлипнув і зомлів. За хвилину він розплющив очі і приголомшено витріщився на стіни, туалет і нари.

— О, Господи, знову! — вигукнув він. — Ні, тільки не це!

Мілліган сів на підлогу і втупився вперед невидющим поглядом. А потім він помітив у кутку тарганів. Його очі на мить зробилися скляними, а тоді вираз його обличчя геть змінився. Він склав ноги по-турецькому, нахилився вперед, сперши підборіддя на руки, і став із дитячою усмішкою спостерігати за тим, як таргани бігають колами.

(2)

Коли за кілька годин по Міллігана прийшли, щоб перевезти його до іншого місця утримання, той не спав. Його прикували наручниками до дебелого чорношкірого чолов’яги, після чого довгу вервечку в’язнів повели через вестибюль, униз сходами і через задні двері на автостоянку. Там очікував фургон, який мав доправити їх до в’язниці округу Франклін.

Фургон вкотився до центру Колумбуса і під’їхав до футуристичної цитаделі, яка здіймалася у самому серці міста. Перші два її поверхи мали грубезні бетонні стіни й були цілковито позбавлені вікон. Від третього поверху і вище ця споруда мала вигляд сучасного офісного центру. Чільне місце у внутрішньому дворі в’язниці займав пам’ятник Бенджаміну Франкліну.

Фургон звернув на доріжку позаду будівлі й зупинився перед гаражними воротами з гофрованої сталі. З цього ракурсу було помітно, що в’язниця сполучена з іншою, ще вищою спорудою — судом округу Франклін.

Ворота зі скреготом поповзли вгору. Фургон заїхав досередини, і ворота позаду нього зачинилися. Закутих у наручники в’язнів повели до тамбура на вході до в’язниці, що мав з обох кінців сталеві двері. Але одного в’язня бракувало: Мілліган примудрився позбавитися наручників і досі сидів у фургоні.

— Ану, вилазь звідтіля, Міллігане! — гаркнув офіцер. — Що це ти, окаянний падлючий збоченцю, виробляєш?

Той чорношкірий чоловік, до якого Мілліган раніше був прикутий, квапливо заторохтів:

— Я нічо’ не робив! Христом Богом присягаюся, він просто взяв і вислизнув із кайданків.

Двері в’язниці з шипінням відчинилися, і шістьох арештантів заштовхали у прохід між вхідними дверима і ґратами. За ґратами починався контрольний центр — там стояли телемонітори й комп’ютерні термінали і працювали десятки службовців обох статей у чорних сорочках і сірих штанях та спідницях. Коли за в’язнями зачинилися вхідні двері, попереду відімкнулася ґратчаста брама, і їх провели всередину. Повсюди у приміщенні сновигали «чорні сорочки» і лунав цокіт клавіш комп’ютерних терміналів. На вході молода жінка простягнула Міллігану брунатний конверт із цупкого паперу і проінструктувала:

— Здати коштовні речі — персні, годинники, прикраси, гаманець.

Коли Мілліган дістав усе з кишень, вона забрала у нього куртку, промацала підкладку і передала службовцю зі сховища особистих речей.

Міллігана знову обшукали, цього разу більш ретельно, а тоді новоприбулих ув’язнених помістили до тимчасової камери, де ті мали чекати, поки їх зареєструють і візьмуть у них відбитки пальців. Крізь маленьке квадратне віконце у дверях за ними спостерігали пильні очі. Чорношкірий здоровань тицьнув Міллігана ліктем у бік і проказав:

— То ти в нас крутелик, ге? Скинув тамті кайданки. Мо’, ти нас і звідси витягнеш?

Мілліган подивився на нього спантеличено.

— Не дрочися так із поліцаїв, — продовжив той. — Вони тебе зіб’ють на квасне яблуко. Я знаю, що кажу, бо в буцегарні був багацько разів. А тебе вже кидали за ґрати?

Мілліган кивнув.

— Тому мені тут і не подобається. Я мушу звідси вирватися.

(3)

Коли в офісі громадського захисту, що був у кварталі від в’язниці, задзвонив телефон, старший юрист Ґері Швайкарт, довготелесий тридцятитрирічний бородань, саме розкурював люльку. Телефонував Рон Редмонд, один із молодших юристів офісу.

— Я тут дещо почув, поки стирчав у муніципальному суді, — почав Редмонд. — Минулої ночі поліція схопила Університетського ґвалтівника, і його щойно привезли до тюрми округу Франклін. За хлопа призначили заставу в півмільйона доларів. Пошли когось до в’язниці, нехай нададуть йому попередню правову допомогу.

— У конторі зараз, окрім мене, ані душі, Роне. Тримаю оборону сам-один.

— Розумієш, уже пішов розголос, і невдовзі тут усе аж кишітиме писаками із «Сітізен Джорнал» і «Диспетч». Нутром чую, що поліція чинитиме неабиякий тиск на хлопця.

У справах про тяжкі злочини завжди існувала імовірність, що поліція після арешту продовжить копати під затриманого, тому Ґері Швайкарт узяв за звичку в таких випадках одразу посилати кого-небудь із адвокатів до окружної в’язниці. А це був не якийсь там пересічний арешт. Довкола злочинів Університетського ґвалтівника преса здійняла стільки галасу, що для поліції Колумбуса стало справою честі конче їх розкрити. Швайкарт припускав, що слідчі напосідатимуть на підозрюваного, наче зграя гончаків, аби видобути зізнання. Захистити його права буде ой як нелегко.

Швайкарт вирішив заскочити до в’язниці округу Франклін і перемовитися кількома словами з арештантом. Відрекомендуватися, пояснити, що він — громадський захисник, і попередити, щоб ув’язнений не говорив ні з ким, окрім свого адвоката.

Швайкарта впустили до в’язниці саме тієї миті, коли двоє поліцейських провели Міллігана крізь тамбур і передали з рук у руки черговому сержантові. Швайкарт попрохав дозволу швиденько поговорити з Мілліганом.

— Кажуть, я багато чого накоїв, але я не маю про це жодного уявлення, — жалівся той. — Я нічогісінько не пам’ятаю. По мене раптом прийшли, і…

— Слухай, — урвав його Швайкарт, — я поки що просто зайшов познайомитися. Багатолюдний коридор — не найкраще місце для того, щоб обговорювати подробиці справи. За день-другий ми зустрінемося для приватної розмови.

— Але я нічого не пам’ятаю. У мене вдома знайшли всі ті речі, і…

— Цить! Більше нічого не кажи. Тут і стіни мають вуха. Коли тебе відведуть нагору, будь обачним. Поліція має у своєму арсеналі безліч хитрощів. Ні з ким не балакай, навіть із іншими в’язнями — серед них трапляються підсадні. Не бракує і донощиків, які збирають інформацію, а потім за гроші передають кому слід. Якщо сподіваєшся на неупереджений суд, тримай рота на замку.

Мілліган сіпав головою, тер щоку і повсякчас поривався вибовкати подробиці справи. Насамкінець він пробелькотів:

— Оголосіть, що я не визнаю свою провину. Гадаю, я схибнувся.

— Що ж, побачимо, — відповів Швайкарт. — Але тут обговорювати цього не можна.

— А можна, щоб моєю справою займалася жінка-адвокат?

— Є в нас одна жінка-адвокат. Я подивлюся, чи вийде її залучити.

Швайкарт спостерігав, як офіцер забрав Міллігана і повів перевдягатися з повсякденного одягу в блакитну робу. Цей колір в окружній в’язниці вирізняв арештантів, затриманих за скоєння тяжких злочинів. Непросто буде працювати з цим юнаком — він мовби суцільний оголений клубок нервів. Та й від злочинів хлопець фактично не відкараскувався, тільки повторював як заведений, що нічого не пам’ятає. Це було нетипово. Проте Швайкарт міг собі тільки уявити, який лемент здійметься у пресі, якщо захист оголосить, ніби дії Університетського ґвалтівника спричинила душевна недуга.

Залишивши позаду будівлю окружної в’язниці, юрист купив примірник «Колумбус Диспетч» і на першій же шпальті побачив статтю під такою назвою:

«ПОЛІЦІЯ ВЗЯЛА ПІД ВАРТУ ПІДОЗРЮВАНОГО В УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЗҐВАЛТУВАННЯХ»

У статті йшлося про те, що двадцятишестирічна студентка, яка майже два тижні тому стала жертвою наруги, візьме участь у поліцейській процедурі впізнання, де їй буде потрібно вибрати свого кривдника з-поміж інших осіб. А увінчував статтю знімок Міллігана з чітко вказаним прізвищем.

Повернувшись до контори, Швайкарт обдзвонив решту місцевих газет із проханням не публікувати фотографію підозрюваного, бо це може вплинути на об’єктивність призначеної на понеділок процедури впізнання. У газетах йому дали рішучу відсіч. Якщо, мовляв, така фотокартка потрапить їм до рук, вона негайно піде у друк. Адвокат почухав люлькою бороду і взяв слухавку, плануючи зателефонувати додому і попередити дружину, що запізниться на вечерю.

— Гей, — пролунало з дверей кабінету, — ти зараз схожий на ведмедя, котрого заскочили на тому, що він увіпхав носа до вулика.

Швайкарт підвів голову і побачив усміхнене обличчя Джуді Стівенсон.

— Он як? — прогуркотів, кладучи слухавку і всміхаючись у відповідь. — А вгадай-но, хто нещодавно попросив, щоб ти захищала його в суді?

Дівчина відкинула довге чорняве волосся з обличчя, відкривши родимку на лівій вилиці. Її карі очі дивилися на колегу запитально.

Той підсунув до неї газету, тицьнувши пальцем у знімок і назву передовиці, і тісний кабінетик сповнився його гортанним сміхом.

— Процедура впізнання відбудеться в понеділок. Мілліган просив, щоб його адвокатом була жінка. Отже, саме тобі дістається Університетський ґвалтівник.

(4)

Коли у понеділок, 31 жовтня, Джуді Стівенсон прибула до поліцейського відділку, годинник показував за чверть десяту ранку. Міллігана завели до приміщення, і вона побачила, який розпачливий і нажаханий вигляд він має.

— Я з офісу громадського захисту, — пояснила Джуді. — Ґері Швайкарт казав, що ти просив жінку-адвоката, тож я представлятиму твої інтереси в парі з ним. А тепер спробуй заспокоїтися. Ти маєш такий вигляд, ніби зараз геть розклеїшся.

— У п’ятницю мій наглядовий офіцер з програми умовного звільнення приніс мені оце. — І Мілліган простягнув адвокату складений аркуш.

Вона розгорнула папірець і виявила, що це ордер, виданий Комітетом з питань умовно-дострокового звільнення. В ордері йшлося про необхідність утримувати Міллігана під вартою й повідомити його про те, що у в’язниці округу Франклін буде проведено попереднє слухання щодо порушення ним правил умовного звільнення. Джуді Стівенсон усвідомила: оскільки при затриманні Міллігана поліція знайшла в будинку зброю, його умовно-дострокове звільнення можуть скасувати і хлопця негайно запроторять назад до в’язниці міста Лебанон, що поблизу Цинциннаті, де йому й доведеться очікувати на суд.

— Слухання відбудеться аж наступної середи, — сказала вона. — Ми з’ясуємо, чи можна зробити так, аби тебе нікуди не переводили. Я б воліла, щоби ти залишався в Колумбусі, де у нас зі Швайкартом буде змога з тобою спілкуватися.

— Я не хочу знову потрапити до Лебанона.

— Ну ж бо, не варто так хвилюватися.

— Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують.

— Ми поговоримо про це пізніше. А зараз тобі лише треба постояти на ось тому підвищенні. Впораєшся?

— Гадаю, так.

— Зачеши волосся назад, аби твоє обличчя було добре видно.

Офіцер поліції підвів його до помосту, на якому вже вишикувалися інші чоловіки. Міллігана поставили другим у ряду.

Для впізнання було запрошено чотирьох осіб. Донну Вест, медсестричку, яка ідентифікувала Міллігана за знімком, заздалегідь попередили, що її присутність не знадобиться, тож вона собі подалася до Клівленда з нареченим. Цинтія Мендоза, касирка із супермаркету «Кроґер»[3], яка видала підозрюваному готівку за одним із чеків, не змогла впізнати Міллігана, вказавши натомість на чоловіка під номером три. Жінка, на яку було вчинено напад іще у серпні й за інакших обставин, сказала, що другий номер начебто скидається на її кривдника, проте вона не може стверджувати напевно. Керрі Драєр пояснила, що їй важко впізнати нападника без вусів, але риси чоловіка під номером два здаються їй знайомими. Поллі Ньютон упевнено вказала на Міллігана.

3 листопада суд присяжних висунув проти Міллігана звинувачення у трьох викраденнях, трьох пограбуваннях за обтяжливих обставин і чотирьох зґвалтуваннях. Усе це були злочини першого ступеню, і кожний окремий пункт звинувачення міг потягнути за собою ув’язнення строком від чотирьох до двадцяти п’яти років.

Офіс прокурора нечасто самотужки призначав конкретних обвинувачів, навіть на гучні справи про вбивство. За усталеною процедурою голова відділу тяжких злочинів за два-три тижні до суду навмання обирав одного зі старших обвинувачів. Одначе цього разу окружний прокурор Джордж Сміт викликав двох своїх найліпших людей і пояснив, що справа Університетського ґвалтівника отримала широкий розголос у пресі, здійнявши хвилю громадського обурення. Окружний прокурор хотів, аби саме ці двоє виступили обвинувачами у резонансній справі і домоглися суворого вироку.

Террі Шерманові було тридцять два роки. Це був кучерявий брюнет із хвацькими генеральськими вусами, котрий уславився своєю невблаганністю у справах про статеві злочини і любив нахвалятися, що не програв іще жодного судового процесу над ґвалтівниками. Прочитавши матеріали справи, він реготнув:

— Вважайте, вирок уже в нас у кишені. До ордерів не підкопаєшся. Цей хлопець у нас на гачку. Адвокатам немає на що сподіватися.

Бернард Залиґ Явич, тридцятип’ятирічний кримінальний обвинувач, учився на юридичному факультеті того ж вишу, що й Джуді Стівенсон та Ґері Швайкарт, і добре їх знав, хоча сам був на два курси старший. Ґері свого часу починав як його помічник — перш ніж перейти до прокурорського офісу, Явич упродовж чотирьох років працював у захисті. Він погодився з оцінкою Шермана: з погляду обвинувачення ця справа видається однією з найпростіших, які він будь-коли бачив.

— Видається? — здивувався Шерман. — Речові докази, відбитки пальців, результати упізнання — все нам на руку! Запевняю тебе, його адвокати нічого не зможуть удіяти.

За кілька днів Шерман мав із Джуді розмову, під час якої вирішив одразу розставити всі крапки над «і».

— У справі Міллігана ми не йтимемо на жодні поблажки. Хлопець у нас у кулаці, і ми будемо наполягати на максимальному терміні ув’язнення. У вас немає шансів.

Але Берні Явич напружено розмірковував. Йому, колишньому громадському захисникові, неважко було уявити, що він зробив би, опинившись на місці Джуді й Ґері.

— Існує одна лазівка, якою вони можуть скористатися: подати клопотання про визнання свого підзахисного неосудним.

Шерман тільки посміявся.

Наступного дня Вільям Мілліган здійснив спробу вкоротити собі віку, розтрощивши череп об стіну камери.

— Якщо так і далі піде, він до суду не дотягне, — озвався Ґері Швайкарт до Джуді Стівенсон, отримавши цю звістку.

— Не думаю, що він здатен витримати суд, — відповіла напарниця. — Я гадаю, ми повинні пояснити судді, що психічний стан нашого клієнта унеможливлює його співпрацю із захистом.

— Хочеш, аби Міллігана оглянув мозкоправ?

— Я вважаю, що це необхідно.

— Боже милосердний, — кинув Ґері. — Я вже бачу газетні заголовки.

— До дідька заголовки! Щось із цим хлопчиною не гаразд. Не знаю, в чому річ, але ти й сам помітив, що за кожної зустрічі він поводиться, мовби зовсім інша людина. І коли він каже, що не пам’ятає зґвалтувань, я йому вірю. Його потрібно обстежити.

— І за чий же це кошт?

— У нас є свій фонд, — відповіла Джуді.

— Авжеж, і там валяються зайві мільйони.

— Та годі тобі, огляд у психолога нам точно по кишені.

— Що ж, сповісти суддю, — пробуркотів Ґері.

Коли суддя погодився відкласти розгляд справи, щоби Вільяма Міллігана міг тим часом обстежити психолог, Ґері Швайкарт зосередив увагу на слуханні Комітету з питань умовно-дострокового звільнення, що мало відбутися у середу, о пів на дев’яту ранку.

— Мене відішлють назад до Лебанона, — сказав Мілліган.

— Я зроблю все, щоб цього не сталося, — відповів Ґері.

— У мене вдома знайшли пістолети, а однією з умов мого звільнення було те, що я не маю права купувати, зберігати чи використовувати холодну і вогнепальну зброю.

— Воно-то так, — відказав Ґері. — Але якщо ми збираємося захищати тебе в суді, нам треба затримати тебе в Колумбусі, де ми зможемо з тобою тісно співпрацювати. Недобре буде, якщо тебе спровадять до в’язниці в Лебаноні.

— То що ж ви збираєтеся робити?

— Залиш цей клопіт мені.

Мілліган усміхнувся. У його очах з’явився вогник наснаги — Ґері вперше його таким бачив. Юнак поводився невимушено, приязно, майже безтурботно. Він навіть пожартував кілька разів. Ніщо в цьому молодикові не нагадувало той клубок нервів, яким він постав перед адвокатом під час першої зустрічі. Можливо, працювати з ним буде не так важко, як Ґері спершу думав.

— Ну, все, — промовив Ґері. — Тримайся.

Він провів Міллігана до зали засідань, де члени Комітету з питань умовно-дострокового звільнення вже роздавали присутнім копії рапорту, поданого наглядовим офіцером Міллігана, і письмові свідчення сержанта Демпсі, в яких ішлося про те, що під час арешту Міллігана в його помешканні було виявлено сміт-вессон дев’ятиміліметрового калібру та ще напівавтоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру з п’ятьма набоями в обоймі.

— Скажіть-но мені, панове, — почав Швайкарт, погладжуючи бороду, — чи робилися тестові постріли з цієї зброї?

— Ні, — відповів голова слухання, — однак це справжня зброя, з набоями.

— Якщо на практиці не доведено, що ці пістолети здатні випустити кулю, то які є підстави вважати їх справжньою зброєю?

— Що ж, нехай. Тестові постріли будуть здійснені наступного тижня.

Ґері ляснув по столі долонею.

— А я наполягаю, щоби ви ухвалили рішення або сьогодні, або вже після закінчення судового процесу. То що скажете, це вогнепальна зброя чи пугачі? Як на мене, ви не довели, що це зброя. — І він обвів поглядом усіх присутніх.

Голова слухання кивнув.

— Панове, я вважаю, що єдиний вихід — це відкласти слухання доти, доки не буде достеменно з’ясовано, чи справжня це зброя.

Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, наглядовий офіцер приніс Міллігану цидулку, де писалося, що слухання з приводу скасування його умовно-дострокового звільнення відбудеться 12 грудня 1977 року на території виправного закладу міста Лебанон. Присутність Міллігана не обов’язкова.

Джуді прийшла поговорити з Мілліганом про речові докази, знайдені в його оселі.

— Ви думаєте, що то все я накоїв, правда? — запитав Мілліган, і в його очах вона побачила відчай.

— Байдуже, що я думаю, Біллі. Є докази, і ми мусимо якось дати їм раду. Треба підготувати пояснення того, як до тебе потрапили всі ті речі.

Вона помітила, що його погляд скляніє. Здавалося, він віддаляється від неї, замикаючись у собі.

— Немає значення, — зронив він. — Усе це більше не має значення.

Наступного дня вона отримала листа, написаного на жовтому юридичному бланку в лінійку:

Дорога пані Джуді,

я пишу цього листа, бо іноді не можу висловити вголос те, що я відчуваю, а мені більше за все на світі хочеться, щоб Ви мене зрозуміли.

Перш за все я хочу подякувати Вам за те, що Ви для мене зробили. Ви дуже добра і мила людина, і Ви доклали всіх зусиль, щоб мені допомогти. Хіба можна просити більшого?

Тепер Ви зможете з чистим сумлінням викинути мене з голови. Скажіть у своїй конторі, щоб не посилали інших адвокатів. Мені тепер узагалі не потрібен адвокат.

Якщо вже навіть Ви вірите у мою провину, я таки винен. Мені лише того і треба було — знати напевно. Я все своє життя тільки те й робив, що завдавав болю і страждань тим, кого люблю. Проблема в тому, що я не можу це припинити, бо не контролюю себе. Якщо мене кинуть за ґрати — стане тільки гірше, як минулого разу. А мозкоправи мені не допомагають, бо не можуть зрозуміти, що зі мною не так.

Мені самому доведеться спинити все це. Я втратив надію, і мені вже до всього байдуже. Чи не зробите Ви мені одну останню послугу? Зателефонуйте мамі чи Кеті і скажіть, аби не приїжджали більше. Я нікого не хочу бачити, а вони тільки марнуватимуть пальне. Але я їх дуже-дуже люблю й за все прошу пробачення. Ви — найкращий адвокат з усіх, кого я знаю, і я ніколи не забуду Вашу доброту. Прощавайте.

Біллі

Того вечора черговий сержант зателефонував Швайкартові додому.

— Ваш клієнт знову намагався накласти на себе руки.

— Господи всемогутній! Що він утнув цього разу?

— Ви не повірите, але нам доведеться додати до звинувачень псування державного майна. Він розтрощив унітаз у своїй камері й розтяв собі зап’ястки гострим уламком порцеляни.

— От холера!

— Я вам іще дещо скажу, раднику. З вашим клієнтом точно щось химерне коїться. Унітаз він розтрощив ударом кулака.

(5)

Швайкарт і Стівенсон проігнорували Мілліганового листа, в якому той звільняв їх, і щоденно навідували свого підопічного у в’язниці. Офіс громадського захисту виділив кошти на психологічну експертизу. 8 і 13 січня 1978 року лікар Вілліс К. Дрискол, клінічний психолог, провів із Мілліганом низку тестів.

Тест на IQ видав результат у 68 балів, але Дрискол зауважив, що показник занижений через те, що Мілліган перебуває у стані депресії. У звіті лікар діагностував у Міллігана гостру шизофренію.

Він страждає на сильний розлад ідентичності, його уявлення про межі власного «я» надзвичайно розмиті. У нього спостерігається викривлене сприйняття відстані, що притаманно шизофренікам. Його здатність відокремлювати себе від довкілля вкрай обмежена. […] Він чує голоси, що спонукають його до різних дій і верещать на нього, якщо він їм не кориться. Мілліган вірить, що ці голоси належать людям, котрі вилізли з пекла, щоб його мордувати. Він також розповідає про хороших людей, які часом перебирають на себе контроль над його тілом, аби здолати поганих. […] На мою думку, пан Мілліган у теперішньому стані не спроможний подбати про свої інтереси. Також він не спроможний налагодити адекватний зв’язок із дійсністю, щоб зрозуміти суть подій, що відбуваються довкола нього. Я наполегливо раджу, щоб цю людину госпіталізували для подальшого обстеження і, найімовірніше, лікування.

Перша сутичка між обвинувачами і захисниками сталася 19 січня, коли Стівенсон і Швайкарт ознайомили суддю Джея К. Флаверса зі звітом лікаря на доказ того, що їхній клієнт не здатен захищатися в суді. Суддя сказав, що видасть ордер на обстеження підсудного у відділі судової психіатрії при Південно-західному громадському центрі психічного здоров’я, що у Колумбусі. Ґері та Джуді стривожилися, бо Південно-західний центр у більшості випадків підтримував обвинувачення.

Ґері наполягав, щоб уся інформація, зібрана судовими психіатрами під час обстеження, отримала статус конфіденційної і не могла бути використана проти їхнього клієнта за жодних обставин. Шерман і Явич на це не пристали. Тоді громадські захисники пригрозили, що переконають Міллігана взагалі нічого не розповідати психіатрам із Південно-західного центру. Суддя Флаверс був на волосину від того, щоб накласти на них санкції за неповагу до суду.

Врешті-решт сторони пішли на компроміс: обвинувачі погодилися використовувати ті факти, що можуть інкримінувати Міллігану і про які той обмовиться під час обстеження у психологів, тільки в тому разі, якщо підсудний сам вийде на трибуну для свідків, аби виступити на свій захист. Часткова перемога — це все-таки ліпше, ніж узагалі ніякої. Захисники вирішили ризикнути і дозволити судовим психіатрам Південно-західного центру поспілкуватися з Мілліганом на таких умовах.

— Непогана спроба, — сказав, підсміюючись, Шерман, коли всі вони вийшли з кабінету судді Флаверса. — Видно, що ви вже хапаєтеся за соломинки. Але це вам не допоможе. Я й досі вважаю, що ми тримаємо цю справу в кулаці.

Щоб запобігти черговим спробам самогубства, Міллігана перевели до одиночної камери у в’язничному лазареті й надягли на нього гамівну сорочку. Того ж вечора медбрат Рас Гілл зайшов перевірити стан в’язня і не повірив своїм очам. Він викликав сержанта Вілліса, чергового вечірньої зміни, і показав йому Міллігана крізь ґрати. Вілліс від подиву аж рота роззявив. В’язень вислизнув із гамівної сорочки, поклав її собі під голову, наче подушку, і солодко спав.

Розділ 2

(1)

Перша бесіда Міллігана зі спеціалістом Південно-західного центру відбулася 31 січня 1978 року. Психологом виявилася Дороті Тернер, тендітна жіночка із сором’язливим, майже боязким виразом обличчя. Коли сержант Вілліс увів Міллігана до кімнати, вона звела погляд.

Перед нею був привабливий юнак понад метр вісімдесят на зріст, одягнений у блакитну тюремну робу. У нього були вуса й довгі бакенбарди, але його очі були очима наляканої дитини. Побачивши її, він було здивувався, проте вмостився на стільці навпроти неї, склав руки на колінах і всміхнувся їй.

— Пане Міллігане, — почала вона, — мене звуть Дороті Тернер. Я приїхала сюди з Південно-західного громадського центру психічного здоров’я, щоб поставити вам кілька запитань. Де ви зараз мешкаєте?

Він озирнувся довкола і мовив:

— Тут.

— Назвіть ваш номер соціального страхування.

Юнак насупився й надовго замислився, роздивляючись підлогу, жовті бетонні стіни і бляшану попільничку на столі. Він прикусив ніготь, а потім почав вивчати задирки на пальцях.

— Пане Міллігане, — знову звернулася до нього жінка, — я зможу вам допомогти, тільки якщо ви зі мною співпрацюватимете. Аби я могла зрозуміти, що з вами діється, ви маєте відповідати на мої запитання. Тож який ваш номер соціального страхування?

— Я не знаю, — стенув плечима юнак.

Вона зазирнула до своїх нотаток і зачитала вголос цифри.

Співрозмовник похитав головою.

— Це не мій. Напевно, це номер Біллі.

Вона рвучко підвела голову.

— А ви ж хіба не Біллі?

— Хто, я? Та ні, — відповів той.

— Стривайте-но, хто ж ви, як не Біллі? — спохмурніла вона.

— Я Девід.

— Гаразд, а де тоді Біллі?

— Він спить.

— Де спить?

Юнак показав собі на груди і пояснив:

— Біллі там. І він спить.

Дороті Тернер зітхнула, опанувала себе і терпляче проказала:

— Мені треба поговорити з Біллі.

— Артур вам цього не дозволить. Біллі спить, і Артур його не будитиме, бо якщо Біллі прокинеться, то спробує себе вбити.

Вона довго вдивлялася в молодика, не знаючи, як реагувати. Він говорив і поводився, наче дитина.

— Так, зажди-но. Поясни мені, що ти маєш на увазі.

— Не можу. Я вже й так зробив помилку. Про це не можна було нікому розповідати.

— Чому ні?

— Інші на мене розсердяться. — У голосі юнака вчувалася паніка.

— То тебе звуть Девід?

Він кивнув.

— А хто такі «інші»?

— Не скажу.

Психолог легенько побарабанила пальцями по столі.

— Девіде, ти маєш усе мені розповісти. Тільки тоді я зможу чимось тобі допомогти.

— Ні, — відповів той. — На мене розгніваються і більше не пускатимуть на сцену.

— Все одно тобі потрібно з кимось поговорити. Адже тобі страшно, хіба ні?

— Так, — підтвердив хлопець, і в його очах забриніли сльози.

— Ти мусиш мені довіритися, Девіде. Розкажи, що коїться, і я зможу тобі допомогти.

Він довго й напружено розмірковував, але врешті-решт стенув плечима.

— Я вам усе скажу, але тільки якщо ви пообіцяєте нікому на світі не видавати цю таємницю. Ніколи-ніколи.

— Гаразд, — погодилася Дороті Тернер. — Я обіцяю нікому не розповідати.

— Нізащо в житті?

Вона кивнула.

— Заприсягніться.

— Присягаюся.

— Гаразд, — сказав юнак. — Тоді слухайте. Сам я не дуже багато знаю. Тільки Артуру відомо все. Як ви й казали, мені страшно. Це тому що я часто не розумію, що відбувається.

— Скільки тобі років, Девіде?

— Вісім, скоро буде дев’ять.

— А чому саме ти прийшов зі мною розмовляти?

— Та я навіть не знав, що виходжу на сцену. Хтось із наших у в’язниці поранився, і я вийшов узяти на себе біль.

— Не поясниш, що це означає?

— Артур каже, що я — хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену і приймаю весь біль.

— Звучить жахливо.

— Це дуже несправедливо, — закивав хлопець зі сльозами на очах.

— А що таке «сцена», Девіде?

— Це Артур її так назвав, коли пояснював нам, як усе працює. Це така велика пляма білого світла, ніби на сцені під світлом софітів. Усі стоять довкола неї і спостерігають або сплять у своїх ліжках. А той, хто ступає на сцену, під світло софітів, виходить у зовнішній світ. Артур каже так: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».

— А хто ж ті інші люди?

— Та їх багато. Я всіх і не знаю, тільки декого. Ой, ні, — перехопило йому подих.

— Що сталося?

— Я розпатякав вам про Артура! Мені за це буде непереливки.

— Все гаразд, Девіде. Я ж пообіцяла не розкривати твою таємницю.

Він скулився на своєму стільці.

— Я більше не можу говорити. Мені лячно.

— Добре, Девіде. На сьогодні досить. Але завтра я знову до тебе завітаю.

Вийшовши з в’язниці округу Франклін, Дороті Тернер зупинилась і щільніше закуталась у пальто, захищаючись від пронизливого вітру. Вона йшла сюди, сподіваючись побачити молодого злочинця, який симулює божевілля, аби уникнути покарання. Вона геть не очікувала зіткнутися з тим, чому сьогодні стала свідком.

(2)

Коли наступного дня Мілліган увійшов до кімнати, Дороті Тернер помітила, що його поведінка змінилася. Він сів на стілець, підтягнувши коліна до підборіддя, і почав гратися зі своїми черевиками, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Вона запитала, як він сьогодні почувається.

Юнак відповів не одразу. Спершу він оглянув усе довкола, час від часу зиркаючи на жінку перед собою, мовби вперше її бачив. Тоді похитав головою і сказав із акцентом кокні:

— Чо’ все таке гучне? Ви. Всі ці звуки. Я не втямлю, шо тут робицця.

— Ти якось дивно говориш, Девіде. Це що, якийсь акцент?

Він стрельнув на неї бешкетним поглядом.

— Я не Девід, я Крістофер.

— Куди ж подівся Девід?

— А Девід напартачив.

— Що ти маєш на увазі?

— Всі на нього зляцця, бо він розпустив язика.

— Поясни, будь ласка.

— Нє, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девід.

— А чому Девід у халепі? — запитала психолог, спохмурнівши.

— Бо все вибовкав.

— Що ж він таке вибовкав?

— Ви самі знаєте шо. Він роздзвонив таємницю.

— Що ж, гаразд. А ти можеш розповісти мені трохи про себе, Крістофере? Скільки тобі років?

— Тринаццять.

— Маєш якісь улюблені заняття?

— Я трохи вмію грать на ударних, але краще за все я граю на губній гармоніці.

— А звідкіля ти родом?

— З Англії.

— У тебе є брати чи сестри?

— Є сестра, Крістін. Їй три рочки.

Психолог уважно спостерігала за юнаком, поки він відповідав їй на своїй виразній говірці кокні. Хлопець тримався відкрито, щиро і безтурботно, анітрохи не скидаючись на індивіда, з яким вона розмовляла вчора. Мілліган мусив бути до біса здібним актором.

(3)

4 лютого Дороті Тернер утретє прийшла до в’язниці. Молодик, який увійшов до кімнати, поводився геть інакше, ніж під час попередніх двох бесід. Невимушено відкинувшись на спинку стільця, він зміряв її гоноровим поглядом.

— Як у тебе справи? — запитала вона, майже побоюючись того, що може почути у відповідь.

— Нівроку, — стенув плечима юнак.

— А як поживають Девід і Крістофер?

Він глипнув на неї з-під насуплених брів.

— Послухайте, пані, я навіть не знаю, хто ви така.

— Я тут для того, щоб тобі допомогти. Давай поговоримо про те, що відбувається.

— Трясця, та я й гадки не маю, що відбувається.

— Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми розмовляли позавчора?

— Та де там! Я вас уперше в житті бачу.

— Ти можеш мені сказати, як тебе звуть?

— Томмі.

— А прізвище?

— Просто Томмі.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Не розповіси мені трохи про себе?

— Пані, я з незнайомцями не балакаю, тож облиште мене.

Вона ще зо чверть години силкувалася розговорити юнака, проте Томмі відмовчувався. Вийшовши з окружної в’язниці, Дороті Тернер якийсь час просто спантеличено стояла на вулиці, розмірковуючи про Крістофера і про те, що вона заприсягнулася Девідові ніколи не розголошувати його таємницю. Зараз вона розривалася між своєю обіцянкою й усвідомленням того, що адвокати Міллігана повинні дізнатися правду. Згодом вона зателефонувала до офісу громадського захисту і попросила покликати Джуді Стівенсон.

— Слухайте, — почала вона, коли Стівенсон узяла слухавку, — я наразі не можу вам багато розповісти, але якщо ви не читали книгу «Сивіла»[4], то негайно купіть собі примірник.

Джуді Стівенсон, здивована дзвінком від психолога, того ж вечора придбала примірник «Сивіли» у м’якій палітурці й почала читати. Зрозумівши, про що йдеться у книжці, вона відкинулася в ліжку на подушки і задивилась у стелю, мізкуючи: «Отакої! Розлад множинної особистості? Невже Тернер саме на це натякає?» Вона пригадала, як Мілліган тремтів під час процедури впізнання і як за інших зустрічей він зненацька ставав балакучим і переконливим, кмітливим і дотепним.

Вона завжди припускала, що мінливість його поведінки пояснюється депресією, проте зараз згадала розповіді сержанта Вілліса про хитрого суб’єкта, що вислизав з усіх можливих гамівних сорочок, і зауваги медбрата Раса Гілла про те, що часом їхній підопічний виявляв надлюдську силу. В голові адвоката відлунювали слова Міллігана: «Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують. Я нічого про це не знаю».

Джуді вже було хотіла розбудити свого чоловіка, щоб усе обговорити, але вона й так знала, що сказав би Ал. Те саме, що й будь-хто інший, кому вона наважилась би переповісти хід своїх думок. За понад три роки, що вона пропрацювала в офісі громадського захисту, дівчина жодного разу не стикалася з випадком, бодай віддалено схожим на Мілліганів. Вона вирішила навіть Ґері поки що нічого не казати. Спершу їй необхідно було самій усе перевірити.

Наступного ранку вона зателефонувала Дороті Тернер.

— Розумієте, — сказала вона, — я бачусь і розмовляю з Мілліганом уже протягом кількох тижнів. Іноді він поводиться химерно. У нього спостерігаються зміни настрою. Він має імпульсивну вдачу. Однак я не помітила настільки суттєвих розбіжностей у його поведінці, щоб можна було рішуче провести паралелі зі справою, описаною в «Сивілі».

— Мене вже кілька днів дещо мучить, — відповіла Тернер. — Я заприсяглася нікому про це не розповідати і поки що дотримувала слова. Єдине, що я зробила, це порадила вам почитати ту книжку. Але я спробую переконати хлопчину, щоб він дозволив розкрити вам його таємницю.

Джуді нагадала собі, що її співрозмовниця працює в Південно-західному центрі, який дотепер майже завжди підтримував сторону обвинувачення.

— Робіть усе, що вважаєте за потрібне, — мовила вона. — І дайте знати, якщо від мене щось знадобиться.

Коли Дороті Тернер прийшла до Міллігана вчетверте, він знову постав перед нею в подобі Девіда, маленького переляканого хлопчика, з яким вона познайомилася під час першої бесіди.

— Я знаю, що пообіцяла нікому не відкривати твою таємницю, — сказала вона, — але я мушу про все розповісти Джуді Стівенсон.

— Ні! — зойкнув він, схопившись на ноги. — Ви заприсяглися! Якщо ви розкажете все пані Джуді, вона мене більше не любитиме.

— Авжеж любитиме. Вона — твій захисник, і їй потрібно знати правду, щоб тобі допомогти.

— Але ви дали слово. А порушувати слово — це так само погано, як і брехати. Не можна нікому розповідати. Мені й так уже дісталося. Артур і Рейджен сердяться на мене за те, що я не втримав язика за зубами, і…

— А хто такий Рейджен?

— Ви пообіцяли. А виконувати обіцянки — це найважливіше, що є на світі.

— Невже ти не розумієш, Девіде? Якщо я не розкажу всього Джуді, в неї не вийде тебе врятувати. Тебе навіть можуть надовго кинути до в’язниці.

— Мені байдуже. Ви дали слово.

— Але…

Вона побачила, що його погляд зробився скляним, а губи заворушилися, мовби він говорив сам із собою. Потім він виструнчився на стільці, склав руки пучками пальців докупи і вп’явся в неї невдоволеним поглядом.

— Пані, ви не маєте права порушувати обіцянку, яку дали дитині, — процідив юнак із карбованим акцентом, притаманним лише британській аристократії. При артикуляції його щелепа ледве рухалася.

— Думаю, ми ще не зустрічалися, — сказала психолог і вчепилася в бильця крісла, щосили намагаючись приховати подив.

— Девід розповідав про мене.

— То ти — Артур?

Він підтвердив її здогадку бундючним кивком.

Вона набрала побільше повітря.

— Послухай, Артуре. Необхідно повідомити адвокатів про те, що відбувається.

— Ні, — відрізав той. — Вони вам не повірять.

— Чому б нам у цьому не пересвідчитися? Я приведу Джуді Стівенсон, вона з тобою познайомиться, і тоді…

— Нізащо.

— Це може врятувати тебе від ув’язнення. Я повинна…

— Я вам ось що скажу, пані Тернер, — почав юнак, нахиляючись до неї і свердлячи її зверхнім поглядом. — Якщо ви сюди когось приведете, то всі наші просто мовчатимуть і ви тільки виставите себе на посміховисько.

Просперечавшись із Артуром понад чверть години, жінка помітила, що його погляд знову затуманюється. Він відкинувся на спинку стільця, а коли знову нахилився до неї, голос його звучав інакше, а на обличчі був невимушений і доброзичливий вираз.

— Нічого нікому не розповідайте, — сказав хлопець. — Ви заприсяглись, а це святе.

— І з ким я говорю тепер? — прошепотіла вона.

— Мене звуть Аллен. Здебільшого це я спілкуюся з Джуді й Ґері.

— Але ж вони знайомі тільки з Біллі Мілліганом.

— Та ми всі відгукуємося на ім’я Біллі задля збереження таємниці. Хоча насправді Біллі спить, і то вже давно. Отже, так, пані Тернер… Ви не проти, якщо я називатиму вас Дороті? Матір Біллі також звуть Дороті.

— Ти сказав, що з Джуді й Ґері спілкуєшся здебільшого ти. А кого ще вони зустрічали?

— Томмі, хоча вони цього й не зауважили, бо ми з ним доволі схожі. Ви вже бачили Томмі. Це його не здатні стримати ані гамівні сорочки, ані наручники. Попри те що в нас із ним багато спільного, зі сторонніми зазвичай спілкуюся я. Томмі буває брутальним та саркастичним. На відміну від мене, він не надто добре ладнає з людьми.

— Кого ще зустрічали адвокати?

Юнак стенув плечима.

— Коли Ґері вперше прийшов запропонувати нам допомогу, він зустрів Денні. Той був наляканий і спантеличений. Він взагалі погано розуміє, що коїться. Йому лише чотирнадцять.

— А скільки тобі?

— Вісімнадцять.

Психолог зітхнула і похитала головою.

— Що ж, гаразд, Аллене. Ти начебто тямущий хлопець і маєш розуміти, що ви повинні звільнити мене від обіцянки. Необхідно, щоб Джуді й Ґері дізналися правду, бо тільки так вони зможуть належним чином захищати вас усіх у суді.

— Артур і Рейджен категорично проти, — відповів юнак. — Вони кажуть, що тоді люди вважатимуть нас психами.

— Але хіба це не краще, ніж опинитися за ґратами?

— Не мені вирішувати, — похитав головою хлопець. — Ми оберігали цю таємницю все своє життя.

— Тоді хто може це вирішувати?

— Гадаю, тільки всі гуртом. Артур — ватажок, але таємниця належить кожному з нас. Девід вам її розкрив, але вона не повинна вийти за межі цієї кімнати.

Дороті Тернер спробувала пояснити, що як психолог вона зобов’язана попередити адвокатів про таке важливе відкриття. Однак Аллен зазначив, що це жодним чином не гарантує перемоги в суді, зате якщо вся ця історія потрапить на шпальти газет, їхнє життя у в’язниці може перетворитися на пекло.

Потім до неї знову вийшов Девід, якого вона вже навчилася впізнавати за дитячою манерою поведінки. Він благав не порушувати дану йому обіцянку.

Вона забажала знову поговорити з Артуром, і той з’явився.

— А ви нівроку вперта, — озвався він, суплячи брови.

Вона почала його вмовляти і за певний час відчула, що він ось-ось капітулює.

— Я не люблю сперечатися з леді, — нарешті поступився він, зітхаючи й відхиляючись на спинку стільця. — Якщо ви вважаєте, що це конче необхідно, і якщо решта на це пристане, я даю свій дозвіл. Одначе ви мусите дістати згоду від кожного.

Чимало годин пішло на те, щоб розтлумачити ситуацію по черзі кожній із особистостей і переконати їх, що таємницю слід відкрити адвокатам. При цьому жінку знову і знову приголомшували трансформації, що відбувались у неї на очах. На п’ятий день вона зустрілася з Томмі, котрий демонстративно колупався в носі.

— Розумієш, я мушу поділитись інформацією з Джуді.

— Пані, ви можете робити все, що вам заманеться, мені на це начхати. Тільки відчепіться нарешті.

Аллен же поставив умову:

— Пообіцяйте не казати нікому, крім Джуді. І вона теж нехай більше нікому не розповідає.

— Згода, — відповіла психолог. — Запевняю, ти не пошкодуєш.

Того ж дня Дороті Тернер подалася з окружної в’язниці просто до офісу громадського захисту і поговорила з Джуді Стівенсон. Вона пояснила, які вимоги висунув Мілліган.

— Тобто я не можу нічого сказати Ґері Швайкарту?

— Мені довелося дати своє слово. Я тільки дивом витягла з нього згоду розповісти про все вам.

— Щось я скептично ставлюся до цієї історії, — зізналася Джуді.

— Нічого, — кивнула Тернер. — Те саме було й зі мною. Але, повірте, коли ви наступного разу побачитеся з вашим клієнтом, на вас чекає несподіванка.

(4)

Коли сержант Вілліс привів Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.

— Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? — запитала Тернер.

Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.

— Джуді, — врешті-решт сказала Тернер, — це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.

— Привіт, Денні. — Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.

Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:

— Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.

— Це зовсім не так, — запевнила Джуді. — Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?

Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.

— Денні чотирнадцять років, — відповіла замість нього Тернер. — Він художник.

— А що ти малюєш? — поцікавилася Стівенсон.

— Здебільшого натюрморти, — озвався Денні.

— А ті пейзажі, що поліція знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?

— Я не пишу пейзажів. Не люблю землю.

— Чому так?

— Не скажу, бо він мене вб’є.

— Хто тебе вб’є? — Вона й сама здивувалася, наскільки її захопила ця бесіда. Знала ж бо, що не можна в таке вірити. Твердо вирішила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спіймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.

Юнак заплющив очі, і по його щоках покотилися сльози.

Дедалі більше торопіючи від побаченого, Джуді спостерігала, як він мовби пішов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злітало ані звуку. Його погляд осклянів, а тоді знову став осмисленим. Юнак шарпнувся від несподіванки, почав озиратися довкола, та потім упізнав обох жінок і зрозумів, де перебуває. Він невимушено вмостився на стільці, закинув ногу на ногу і витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правій шкарпетці.

— Хтось має запальничку?

Джуді дала йому прикурити. Він глибоко затягнувся і видихнув угору цівку диму.

— Ну, що новенького? — кинув юнак.

— Можеш сказати Джуді Стівенсон, хто ти такий?

Він кивнув і пустив кільце диму.

— Я Аллен.

— Ми раніше зустрічалися? — запитала Джуді, сподіваючись, що тремтіння в її голосі не надто помітне.

— Декілька разів, коли ви або Ґері приходили поговорити про справу.

— Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Біллі Міллігана.

Він стенув плечима.

— Ми всі відгукуємось на ім’я Біллі. Так не доводиться нічого пояснювати. Але я ніколи не стверджував, що я Біллі. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.

— Можна мені поговорити з Біллі? — спитала Джуді.

— Це неможливо. Інші дбають, аби він постійно спав. Якщо його пустити на сцену, він укоротить собі віку.

— Чому?

— Він і досі боїться, що його скривдять. Окрім того, Біллі не підозрює про наше існування. Йому лише відомо, що він втрачає час.

— Тобто як це — втрачає час? — перепитала Джуді.

— Це з усіма нами відбувається. Ти собі у якомусь місці, займаєшся своїми справами. Аж раптом ти вже деінде і розумієш, що минув якийсь час, але не маєш і гадки, що трапилося.

Джуді похитала головою.

— Певно, це справжнє жахіття.

— Еге ж, звикнути до такого неможливо, — погодився Аллен.

Коли сержант Вілліс прийшов за в’язнем, Аллен усміхнувся йому.

— Це сержант Вілліс, — повідомив юнак співрозмовницям. — Він мені подобається.

Джуді Стівенсон вийшла за ворота в’язниці округу Франклін разом із Тернер.

— Тепер ви розумієте, чому я вас покликала, — сказала Дороті.

Стівенсон зітхнула.

— Я йшла сюди, вважаючи, що викрию шахрайство. І ось я переконана, що розмовляла з двома різними людьми. Тепер я розумію, чому інколи здавалося, ніби Мілліган сам не свій. Я завжди думала, що це просто зміни настрою. Треба розповісти про все Ґері.

— Не думаю, що Мілліган дозволить. Я ледве вмовила його відкритися вам.

— Мусить дозволити, — сказала Джуді. — Я не можу сама нести такий тягар.

Після відвідин в’язниці Джуді Стівенсон мовби засмоктало до буремного коловороту почуттів. Вона була приголомшена, сердита, збентежена. Вся ця історія була чудернацькою і немислимою. Проте у глибині душі жінка усвідомлювала, що починає в неї вірити.

Пізніше того ж дня Ґері зателефонував напарниці додому і повідомив, що з офісу шерифа надійшла звістка: Мілліган укотре намагався вчинити самогубство, розбивши голову об стіну камери.

— А знаєш, що цікаво? — запитав Ґері. — Я щойно гортав його досьє і збагнув, що сьогодні, 14 лютого, у нього був день народження. Хлопцю виповнилося двадцять три. До речі, сьогодні ще й День святого Валентина.

(5)

Наступного дня Дороті та Джуді сказали Алленові, що Ґері Швайкарту теж необхідно відкрити їхню таємницю.

— Аж ніяк!

— Ну ж бо, ти повинен погодитись, — наполягала Джуді. — Щоб витягнути тебе з-за ґрат, неминуче доведеться пояснювати ситуацію іншим людям.

— У нас була домовленість. Ви обіцяли мовчати.

— Знаю, — відповіла Джуді. — Та це вкрай важливо.

— Артур буде проти.

— Дай-но мені з ним поговорити, — попросила Дороті.

З’явився Артур, спопеляючи їх поглядом.

— Усе це стає надзвичайно марудним. Я волів би зосередитися на важливих роздумах і науковій праці. Ваші надокучання діють на мене виснажливо.

— Дозволь нам розповісти про все Ґері, — звернулася до нього Джуді.

— Ні в якому разі. Таємницю і так уже знає двоє людей, а це вдвоє більше, ніж слід.

— Але тільки так ми зможемо тобі допомогти, — переконувала Тернер.

— Пані, особисто мені допомога не потрібна. Девіду й Денні — можливо. Але то вже не мій клопіт.

— Хіба тобі геть байдуже до того, чи виживе Біллі? — не стрималася Джуді, розлючена зверхністю Артура.

— Авжеж, не байдуже, — відповів той. — Але яку ціну доведеться заплатити? Всі нас вважатимуть божевільними. Усе піде шкереберть. Ми й так оберігаємо життя Біллі, відколи він намагався стрибнути зі шкільного даху.

— Ти про що? — запитала Тернер. — Яким чином ви оберігаєте життя Біллі?

— Ми не даємо йому прокинутись.

— Невже ти не розумієш, що мовчанка може негативно вплинути на хід справи? — мовила Джуді. — Вибір стоїть між свободою і чималим терміном ув’язнення. Хіба не зручніше займатися роздумами і науковою працею поза стінами в’язниці? Чи тобі кортить повернутися до виправного закладу в Лебаноні?

Артур схрестив ноги, переводячи погляд то на Джуді, то на Дороті.

— Як же я не люблю вступати в суперечки з леді. Гаразд, я даю вам зелене світло, але за тієї ж умови, що й раніше: ви повинні спитати дозволу в решти.

За три дні Джуді Стівенсон переконала всіх відкритися Ґері Швайкарту.

Холодного лютневого ранку вона пішки дісталася від окружної в’язниці до офісу громадського захисту, налила собі філіжанку кави, пройшла до захаращеного кабінетика Ґері, сіла і приготувалася до непростої розмови.

— Отже, так, — почала вона, — нехай поки що не переводять на тебе телефонні дзвінки. Є розмова стосовно Біллі.

Коли вона закінчила оповідати про свої зустрічі з Дороті Тернер і Мілліганом, Ґері витріщився на неї так, ніби вона була несповна розуму.

— Я бачила це на власні очі, — наполягала Джуді. — Я розмовляла з ними всіма.

Її колега звівся на ноги і став походжати туди-сюди. Його скуйовджене волосся спадало на комірець, а мішкувата сорочка частково вилізла зі штанів.

— Та годі тобі, — протестував Ґері. — Це нісенітниці. Хлопець, безумовно, страждає на якийсь психічний розлад, тут я з тобою цілковито згоден. Але твою історію в суді не проковтнуть.

— Ходімо зі мною, і сам у всьому переконаєшся. Ти навіть не уявляєш… Я абсолютно впевнена, що все це правда.

— Гаразд. Однак відразу хочу тебе попередити: я в це не вірю. І обвинувачі не повірять. І суддя також. Я дуже високої думки про тебе, Джуді. Ти блискучий юрист і чудово розбираєшся в людях. І менше з тим, це шахрайство. Гадаю, тобі замилюють очі.

Наступного дня Ґері пішов з напарницею до в’язниці округу Франклін. Була третя година дня, й адвокат не планував затримуватися довше, ніж на півгодини. Він відкидав усю цю теорію як геть неймовірну. Проте коли він почав зустрічати одну особистість за іншою, його скепсис переріс у цікавість. Він зустрівся з боязким Девідом. Той згодом поступився місцем сором’язливому Денні, котрий пригадав, що вже бачився з Ґері — того лячного дня, коли його вперше притягли до в’язниці.

— Я не знав, що й думати, коли поліція зненацька увірвалася до будинку і заарештувала мене, — розповідав Денні.

— А чому ти сказав, що в приміщенні є вибухівка?

— Я такого не казав.

— Ти попередив офіцера, що все злетить у повітря.

— Ну, Томмі завжди наказує не чіпати його приладдя, бо воно може рвонути.

— А чому він таке каже?

— Самі в нього запитайте. Він добре тямить в електроніці. Весь час вовтузиться з дротами і тому подібним. Та штукенція належала йому.

Швайкарт поскубав себе за бороду.

— Майстер позбуватися будь-яких пут, та ще й знавець електроніки. Ану ж бо, чи можемо ми поспілкуватися з цим Томмі?

— Не знаю. Томмі розмовляє з людьми, тільки коли сам того схоче.

— А ти не можеш вивести його до нас? — поцікавилася Джуді.

— Нікого не можна вивести навмисне. Це відбувається саме собою. Я можу лише попросити його з вами поговорити.

— Давай, — заохотив Швайкарт, ховаючи усмішку. — Спробуй.

Здавалося, Мілліган повністю занурився в себе. Він пополотнів. Його очі оскляніли, наче тепер були звернені вглиб його єства. Губи юнака заворушилися, мовби той говорив сам із собою. Він випромінював таке напружене зосередження, що навіть атмосфера у тісній кімнатці наелектризувалася. Саркастична посмішка щезла зі Швайкартових вуст, і він затамував подих. Очі Міллігана проясніли й забігали по кімнаті. Він роззирнувся довкола, як людина, що прокидається від глибокого сну, і доторкнувся до правої щоки, ніби хотів переконатися в реальності своїх відчуттів. Після цього він бундючно відкинувся на спинку стільця і вп’явся поглядом у Джуді й Ґері.

Швайкарт видихнув. Побачене його вразило.

— Тебе звати Томмі? — звернувся він до юнака.

— А хто питає?

— Я твій адвокат.

— Особисто у мене немає адвоката.

— Тоді скажімо так: я той, хто допоможе Джуді Стівенсон витягнути з-за ґрат оцю тілесну оболонку, хоч хто б там її на себе нап’яв.

— Трясця, та мені не треба, щоб хтось мене звідкілясь витягав. Мене жодна в’язниця на світі не втримає. Я зможу втекти будь-якої миті, якщо мені заманеться.

Ґері зміряв його поглядом.

— Отже, це ти вислизаєш із гамівних сорочок. Тоді ти точно Томмі.

— Власною персоною, — знуджено відповів юнак.

— Ми з Денні розмовляли про коробку, напхану електронним начинням, яку поліція знайшла при обшуку помешкання. Він сказав, що вона твоя.

— Денні завжди був патякалом.

— Навіщо ти виготовив фальшиву бомбу?

— Хай йому грець, ніяка то не фальшива бомба! Хіба ж я винен, що тупоголові копи не здатні розпізнати «чорний ящик»?!

— Що-що?

— Те, що чули. «Чорний ящик». Це пристрій, за допомогою якого можна зламати телекомунікаційну мережу. Я просто експериментував — хотів обладнати телефон у машині. Я обмотав циліндри червоною ізоляційною стрічкою, а пришелепуваті копи вирішили, що то бомба.

— Але ти сказав Денні, що та коробка може вибухнути.

— Ой, на бога! Я завжди кажу це дрібноті, щоб вони не займали моїх речей.

— Звідки в тебе таке глибоке знання електроніки, Томмі? — поцікавилась Джуді.

— З книжок, — стенув плечима той. — Я самоук. Скільки себе пам’ятаю, мене завжди цікавило, як працюють різні речі.

— А як ти навчився вислизати з кайданів і пасток? — запитала вона.

— То Артур підкинув ідею. Хтось повинен був уміти виплутуватися з мотузок і тікати з того хліву, де нас лишали зв’язаними. Тож я навчився контролювати м’язи й суглоби рук. А згодом зацікавився різноманітними замками і засувами.

Швайкарт на мить замислився, а тоді запитав:

— А зброя теж належала тобі?

Томмі похитав головою.

— Тільки Рейджену дозволено брати до рук зброю.

— Дозволено? А хто визначає, що кому дозволено, а що ні? — озвалася Джуді.

— Ну, це залежить від того, де ми перебуваємо. Слухайте, мені набридло постачати вам інформацію. Це парафія Артура чи Аллена. От їх і розпитуйте, ясно? Я пішов.

— Стривай… — почала Джуді, але було вже запізно.

Очі юнака затуманились, а потім його поза змінилася. Він склав долоні пірамідкою, пучками пальців докупи. Коли він підвів голову, Джуді за виразом обличчя збагнула, що перед нею Артур. Вона відрекомендувала його Ґері.

— Прошу вибачення за поведінку Томмі, — сухо промовив Артур. — Він доволі відлюдькуватий юнак. Якби не його здібності до електроніки і відмикання всіляких замків, я, певно, давно заборонив би йому показуватись. Одначе його обдарування приносить неабияку користь.

— А в тебе які таланти? — запитав Ґері.

Артур самокритично змахнув рукою:

— Я всього лише аматор. Моя царина — біологія і медицина.

— Ґері розпитував Томмі про зброю, — звернулася до нього Джуді. — Її зберігання суперечило правилам умовно-дострокового звільнення, тобі про це відомо?

Артур кивнув.

— Тільки Рейджену дозволяється чіпати зброю. Це його привілей як хранителя люті. Втім, він має право застосовувати її лише для захисту і виживання. Свою надзвичайну силу він також може використовувати винятково для загального блага, нікому не завдаючи шкоди. Ви знаєте, що він уміє керувати концентрацією адреналіну у своїй крові?

— Він, скориставшись тими пістолетами, викрав і зґвалтував чотирьох жінок, — відкарбував Ґері.

— Рейджен нікого не ґвалтував, — заговорив Артур із крижаним спокоєм. — Я з ним розмовляв. Він скоїв кілька пограбувань, бо був у розпачі через купу несплачених рахунків. Рейджен зізнався, що привласнив гроші тих трьох дівчат у жовтні, але категорично заперечує будь-яку причетність до того, що сталося з жінкою в серпні, як і до зґвалтувань.

Ґері нахилився вперед, пильно вдивляючись в Артурове обличчя. Адвокат відчував, що його скепсис швидко тане.

— Але ж докази… — почав він.

— До дідька докази! Якщо Рейджен запевняє, що чогось не робив, так воно і є. Він не брехатиме. Може, Рейджен і крадій, але він не ґвалтівник.

— Ти кажеш, що розмовляв із Рейдженом, — промовила Джуді. — А як це у вас відбувається? Вголос чи подумки?

Артур сплів пальці.

— Буває по-всякому. Іноді це внутрішній діалог, непомітний для сторонніх. Але коли поруч нікого немає, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледів цю картину, то вирішив би, що ми геть з’їхали з глузду.

Ґері відхилився на спинку стільця, витягнув із кишені хустинку і витер чоло.

— Хто повірить у цю історію?

Артур поблажливо всміхнувся.

— Як я вже сказав, Рейджен ніколи не бреше, як і всі ми. Нас усе життя звинувачують у брехні, тож для нашого гурту стало справою честі ніколи не кривити душею. І байдуже, вірять нам чи ні.

— Але і правдою ви не поспішаєте ділитися, — зауважила Джуді.

— А замовчування правди — це та ж брехня, — додав Ґері.

— Ой, та невже? — промовив Артур, навіть не намагаючись приховати зневажливий тон. — Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання — і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна.

Ґері задумливо кивнув.

— Я матиму це на увазі. Та ми відхилилися від теми. Стосовно тієї зброї…

— Рейджен краще за інших знає, як розгортались події у дні, коли було скоєно ті три злочини. Чому б вам не поговорити з ним?

— Не тепер, — заперечив Ґері. — Може, іншим разом.

— Здається мені, що ви боїтеся з ним зустрітися.

Ґері стрільнув на юнака очима.

— А хіба ти не цього хотів? Чи ж не тому ти розповідав нам, який цей Рейджен жорстокий і небезпечний?

— Я не казав, що він жорстокий.

— А враження склалося саме таке, — мовив Ґері.

— Як на мене, вам необхідно познайомитися з Рейдженом, — сказав Артур. — Ви самі відімкнули цю скриньку Пандори. Гадаю, тепер ви повинні відчинити її остаточно. Але Рейджен не вийде до вас, якщо ви цього не бажаєте.

— А він захоче з нами говорити? — запитала Джуді.

— Питання в тому, чи хочете ви поговорити з ним.

Ґері усвідомив, що таки побоюється появи Рейджена.

— Я думаю, нам треба це зробити, — звернулася Джуді до колеги.

— Він вас не скривдить, — запевнив Артур, сухо всміхаючись. — Він знає, що ви тут для того, аби допомогти Біллі. Ми обговорювали це між собою і дійшли висновку, що тепер, коли нашу таємницю розкрито, ми всі маємо бути з вами цілковито відвертими. Як нам недвозначно розтлумачила пані Стівенсон, це наша остання надія врятуватися від в’язниці.

Ґері зітхнув і відкинув голову назад.

— Гаразд, Артуре. Я б хотів зустрітися з Рейдженом.

Артур узяв свого стільця і відніс його у найвіддаленіший кінець маленької кімнатки, щоб між ним і його співрозмовниками була якомога більша відстань. Він сів, і його погляд став розфокусованим, ніби він поринув у себе. Його вуста заворушились, а рука злетіла вгору і торкнулася щоки. Юнак зціпив щелепи, заворушився і змінив положення: доти він сидів виструнчившись, а тепер прийняв войовничу напівзігнуту позу готового до поєдинку борця.

— Тсе не добре було. Не добре було секрет розкривати.

Адвокатів приголомшив голос юнака: низький, хрипкуватий, із виразним слов’янським акцентом. Він прогуркотів у тісному приміщенні впевнено, владно і вороже.

Рейджен уп’явся в них пронизливим поглядом із-під насуплених брів. Напружений вираз геть змінив риси його обличчя.

— Девід помилку зробив. Я досі проти того, шчоб секрет розкривати.

Його акцент звучав неудавано. Мовлення юнака справді рясніло характерними шиплячими звуками, так притаманними людям, які виросли на теренах Східної Європи, згодом вивчили англійську мову, але так і не зуміли позбутись акценту.

— А чому ти не хочеш, аби всі дізналися правду? — запитала Джуді.

— Хто нам повірить? — буркнув він, стискаючи руку в кулак. — Усі скажуть, шчо ми є вар’яти. Шчо в тсьому доброго?

— Це може врятувати вас усіх від ув’язнення, — сказав Ґері.

— Як можливо таке? — гаркнув Рейджен. — Я не є дурень, пане Швайкарте. Політсія має докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричі грабував біля університету. Але тілько тричі. А інше, шчо про мене кажуть, то є брехня. Я не ґвалтівник. Я піду до суду і чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю діточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не є місце для малечі.

— Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? — поцікавилась Джуді.

— Тсе не є обов’язково, — відказав Рейджен. — Ми є зовсім різні люди.

Ґері гарячково скуйовдив волосся.

— Слухай, а коли Біллі — чи хто б то був — торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?

Рейджен підніс руку до чола.

— То є так. Але не я відчув біль.

— А хто ж тоді? — запитала Джуді.

— Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.

Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.

— То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?

— То був Біллі, — похитав головою Рейджен.

— Он як, — сказав Ґері. — А я думав, що Біллі постійно спить.

— Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я був проти. Я є захисник. Тсе є мій обов’язок. Може, Артур і мудріший за мене, але він є тілько людина. Він може робити помилки.

— І що трапилось, коли Біллі прокинувся? — запитав Ґері.

— Він озирнувсь довкола, побачив, шчо він у тюрмі, вирішив, шчо страшне шчось накоїв, і тому намагався себе вбити.

Джуді здригнулась.

— Бачте, Біллі нічого про нас не знає, — продовжував Рейджен. — У нього теє, як воно… амнезія. Він ішче у школі постійно втрачав час. Якось він виліз на дах і збирався стрибнути. Я його забрав геть зі стсени, шчоб уберегти. Відтоді він і спить. Ми з Артуром не даємо йому прокинутися для його ж безпеки.

— А коли все це сталось? — озвалася Джуді.

— Після його шістнадсятого дня народження. Пам’ятаю, він тоді шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.

— Боже милий, — мовив Ґері. — Він спав сім років?

— Він і зараз спить. Він прокидався лише на кілька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.

— А хто ж займався повсякденними справами всі ці роки? — поцікавився Ґері. — Ходив на роботу, з людьми говорив? Ніхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Міллігана був британський або російський акцент.

— Не російський, пане Швайкарте. Я є з Югославії.

— Вибач.

— Та то нічого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастіш Аллен або Томмі виходить.

— Вони просто приходять і йдуть, коли їм заманеться? — спитала Джуді.

— Я вам зараз усе поясню. Залежно від оточення й обставин за стсену відповідаю або я, або Артур. У тюрмі стсену контролюю я — вирішую, кого туди пускати, а кого ні, бо тюрма є небезпечне місце. Я захисник, тож у небезпечних місцях я маю повну владу. Якшчо ж небезпеки немає й ситуація вимагає розуму і логіки, тоді Артур є головним.

— І хто з вас контролює сцену зараз? — допитувався Ґері. Він спіймав себе на тому, що розгубив усю професійну незаангажованість і повністю захопився цим феноменом.

Рейджен стенув плечима й обвів очима кімнату.

— Ну, це ж є тюрма.

Двері несподівано розчахнулись, і Рейджен схопився зі стільця, зграбний, мов кіт, сторожкий і готовий оборонятись. Його руки завмерли в позиції, типовій для карате. Побачивши, що то всього-на-всього чийсь адвокат шукає вільну кімнату, Рейджен сів на місце.

Йдучи до в’язниці, Ґері збирався пробути зі своїм клієнтом хвилин п’ятнадцять, щонайбільше — півгодини, й легко вивести його на чисту воду. Коли за п’ять годин адвокат вийшов за ворота в’язниці, він був твердо переконаний у тому, що Біллі Мілліган страждає на розлад множинної особистості. Йдучи цього холодного вечора вулицею пліч-о-пліч із Джуді, Ґері усвідомив, що прокручує в голові абсурдну ідею — з’їздити до Англії чи Югославії й пошукати свідчення того, що Артур або Рейджен були колись реальними особами. Не те щоб він вірив у переселення душ чи одержимість, але, задумливо крокуючи вперед, Ґері мусив визнати: сьогодні в тій маленькій кімнатці він бачив абсолютно різних людей.

Він скосив очі на Джуді, яка йшла поруч, теж поринувши у приголомшену мовчанку.

— Гаразд, — озвався він. — Маю зізнатися, що мої думки і почуття в цілковитому сум’ятті. Я йому вірю. Гадаю, я зможу переконати і Джо Енн, коли вона запитає, чому я знову не вечеряв удома. Але як, у біса, ми переконаємо обвинувачів і суддю?

(6)

21 лютого лікарка Стелла Каролін, психіатр Південно-західного центру психічного здоров’я і колега Дороті Тернер, повідомила адвокатам Міллігана, що 10 березня, спеціально для того, аби обстежити їхнього підзахисного, приїде з Кентуккі лікарка Корнелія Вілбур, яка прославилась тим, що лікувала Сивілу, жінку з шістнадцятьма особистостями.

Готуючись до приїзду лікарки Вілбур, Дороті Тернер і Джуді Стівенсон узяли на себе непросте завдання переконати Артура, Рейджена і решту, що ті мають довірити свою таємницю ще одній людині. Жінкам знову знадобилося чимало годин на те, щоб умовити кожну особистість окремо. Вони вже були знайомі з Артуром, Алленом, Томмі, Рейдженом, Девідом, Денні і Крістофером, але ще не зустрічали Крістін, трирічну сестру Крістофера, а також самого Біллі — базову, або ж стрижневу, особистість, якій інші не давали прокидатись. Отримавши нарешті дозвіл розкрити таємницю іншим людям, Джуді й Дороті влаштували все так, аби група осіб, включно з головним обвинувачем, могла спостерігати за бесідою лікарки Вілбур із Мілліганом у в’язниці округу Франклін.

Джуді й Ґері опитали сім’ю Біллі: його матір Дороті, молодшу сестру Кеті і старшого брата Джима. Ніхто з них не міг достеменно підтвердити факти знущань, на які посилався Біллі, проте мати розповіла, що її саму Чалмер Мілліган гамселив, і не раз. Учителі, друзі й рідні Біллі Міллігана описували химерну поведінку хлопця, його спроби накласти на себе руки і схильність поринати у щось на зразок трансу.

Джуді й Ґері були впевнені, що в них вибудовується міцна лінія захисту і їхнього клієнта за всіма законами штату Огайо повинні визнати неосудним. Втім, адвокати усвідомлювали, що в такому разі перед ними постане інша проблема: якщо суддя Флаверс погодиться з оцінкою Південно-західного центру, то Біллі Міллігана мусять відіслати на лікування до психіатричного закладу. Захисники не хотіли, щоб його запроторили до шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі. Вони чули про цю установу від інших своїх клієнтів і були переконані, що Мілліган там довго не протягне.

Лікарка Вілбур мала побачитися з Мілліганом у п’ятницю, проте особисті обставини завадили їй приїхати, і Джуді зателефонувала Ґері з дому, щоб його про це попередити.

— Ти збираєшся сьогодні бути в конторі? — запитав він.

— Взагалі-то не планувала, — відповіла Джуді.

— Нам треба обговорити всю цю справу, — сказав напарник. — Південно-західний центр наполягає, що Ліма — це єдиний можливий варіант, але щось мені підказує, що мусить бути інший вихід.

— Слухай, у конторі вимкнули опалення, тож там страшенна холоднеча, — відказала Джуді. — Приїзди до мене. Ала немає вдома, а в мене тут палахкотить вогник у каміні. Я тобі приготую каву по-ірландському, і ми поговоримо про справу.

— Ти мені прямо-таки руки викручуєш, — засміявся Ґері.

За півгодини вони вже вмостились удвох перед каміном. Ґері грів руки об горнятко з духмяним напоєм.

— Ну, скажу я тобі, коли вперше з’явився Рейджен, мене ніби мішком по голові гепнули, — поділився він. — Але найбільше дивує те, що насправді він напрочуд милий.

— І я тієї ж думки, — погодилася Джуді.

— Артур називає його хранителем ненависті, тож я очікував когось із рогами і хвостом. А він приємний і цікавий юнак. Я йому вірю, коли він каже, що не ґвалтував ту жінку, на котру напали в серпні біля Нейшенвайд-Плази[5]. Він запевняє, що й інших трьох не чіпав, і я вже починаю вагатися.

— Я згодна щодо першого злочину. Очевидно, що його просто вирішили повісити на хлопця одним гамузом із рештою. Там же геть інакший почерк. Але в інших випадках дівчат безсумнівно викрали, пограбували і зґвалтували, — сказала Джуді.

— Ми знаємо про ці злочини лише ті скупі деталі, які спромігся пригадати Рейджен. Усе це збіса дивно. Він каже, що впізнав другу жертву, і певен, що котрийсь із них зустрічав її раніше.

— Атож, а потім Томмі згадав, як вийшов одного разу на сцену й усвідомив, що він у забігайлівці «Вендіз»[6], їсть бургер у товаристві третьої жертви. Він тоді просто подумав, що хтось із інших запросив її на побачення.

— Поллі Ньютон підтверджує, що вони заїжджали в те місце. Також вона розповідає, що посеред статевого акту в нього якось дивно змінився вираз обличчя і він облишив її, сказавши, що не може цього зробити. Він промовив сам до себе: «Що з тобою коїться, Білле? Ну ж бо, опануй себе». А тоді сказав дівчині, що йому треба під холодний душ, аби прийти до тями.

— А як же вся та маячня про «мазераті» та приналежність до «синоптиків»?

— Хтось із них вихвалявся, ото й усього.

— Давай просто визнаємо, що нам геть нічого не відомо про ці злочини, як і тим особистостям, з якими нам випало мати справу. Рейджен не заперечує, що скоїв пограбування, — зауважила Джуді.

— Так, але відхрещується від зґвалтувань. Уся ця історія на голову не налазить. Ти тільки уяви: тричі за два тижні Рейджен напивається і приймає амфетаміни, а тоді рано-вранці пробігає підтюпцем одинадцять миль до студмістечка, обирає жертву для пограбування і зненацька відключається…

— Сходить зі сцени, — виправила Джуді.

— Я саме це і мав на увазі. — Ґері простягнув горнятко за черговою порцією напою. — Отже, у кожному з цих випадків Рейджен сходить зі сцени, а потім оговтується у середмісті Колумбуса з грошима в кишенях і вирішує, що таки скоїв заплановані пограбування. Але при цьому він анічогісінько не пам’ятає. І так усі три рази. За його словами, хтось украв у нього той час.

— Нам чогось бракує для цілісної картини, — мовила Джуді. — Хтось же кидав у ставок пляшки і вправлявся у стрільбі.

Ґері кивнув.

— Ще один доказ того, що це був не Рейджен. Дівчина розповіла, що він добрих кільканадцять секунд вовтузився з пістолетом, перш ніж зумів зняти його із запобіжника. А тоді ще й не влучив по кількох пляшках. Такий професіонал, як Рейджен, не схибив би.

— Але Артур каже, що іншим заборонено брати до рук зброю Рейджена.

— Я вже бачу, як ми пояснюємо це судді Флаверсу.

— То ми збираємось йому все пояснювати?

— Навіть не знаю, — відповів Ґері. — Безглуздо використовувати розщеплення особистості для захисту в суді, адже формально це вважається неврозом, а не психозом. Тобто навіть самі мозкоправи стверджують, що люди з множинною особистістю — не божевільні.

— Гаразд, — сказала Джуді. — А що, як просто оголосити, що наш клієнт не визнає провину, і взагалі не приплітати сюди божевілля? Будемо напирати на відсутність умислу, як у тій каліфорнійській справі, де у підсудного теж був розлад множинної особистості.

— Там було дрібне правопорушення, — заперечив Ґері. — У такій резонансній справі, як наша, самого тільки розщеплення особистості нізащо не вистачить для виправдання. Це факт.

Джуді зітхнула і задивилась у полум’я.

— Я тобі ще дещо скажу, — почав Ґері, погладжуючи бороду. — Навіть якщо суддя Флаверс погодиться з нашим баченням справи, він відішле Біллі до Ліми. До Біллі доходили чутки про те місце, ще коли він був у виправному закладі. Пам’ятаєш, як Рейджен обіцяв заради милосердя вбити дітлашню, якщо його туди запроторять? Я певен, що він так і вчинить.

— Тоді ми мусимо подбати, щоб його відправили до іншого місця! — вигукнула Джуді.

— У Південно-західному центрі кажуть, що Ліма — єдиний заклад, де лікують осіб, які ще мають постати перед судом.

— Біллі відішлють до Ліми тільки через мій труп, — відкарбувала Джуді.

— Поправка: тільки через наші трупи, — сказав Ґері, здіймаючи горнятко.

Джуді з дзенькотом торкнулася своїм горнятком горнятка Ґері, а тоді вкотре наповнила їх питвом.

— Не можу змиритися з відсутністю альтернативи, — проказала вона.

— То давай пошукаємо.

— Ти маєш рацію. І ми її неодмінно знайдемо.

— Щоправда, раніше таке нікому не вдавалося, — додав напарник, витираючи з бороди кавову піну.

— То й що? Раніше в Огайо не було і Біллі Міллігана.

Вона взяла з полиці зачитаний примірник «Кримінального кодексу Огайо», і вони заходилися його штудіювати, по черзі читаючи вголос.

— Ще кави по-ірландському? — запропонувала Джуді.

Ґері заперечно похитав головою.

— Але не відмовлюся від чорної, і якнайміцнішої.

Вони працювали вже дві години, коли Ґері попросив Джуді зачитати ще раз один із абзаців. Вона пробігла пальцем по рядках і відшукала пункт 2945.38, де писалося таке:

…якщо суддя чи присяжні визнають підсудного недієздатним, його повинні за судовим приписом направити до одного зі шпиталів для душевнохворих або розумово відсталих у межах штату. Якщо суд вважатиме за доцільне, підсудного повинні помістити до шпиталю в Лімі, де він має утримуватись, допоки його психічне здоров’я не відновиться. Після повного відновлення психічного здоров’я на підсудного чекає судове переслідування, передбачене законом.

— Ура! — ревнув Ґері, підхоплюючись на ноги. — «До одного зі шпиталів у межах штату»! Там не сказано, що це може бути тільки Ліма.

— Ми знайшли лазівку!

— Господи, а всі товкмачили, що Ліма — це єдиний психіатричний заклад, куди дозволяється відправляти підсудних.

— Тепер нам залишається тільки знайти інший шпиталь у межах штату.

Ґері ляснув себе по лобі.

— Святі небеса! Ти не повіриш, але я такий знаю. Після служби у війську я працював там помічником психіатра. Шпиталь Гардинга.

— А він у цьому штаті?

— Авжеж. Це у Вортинґтоні, тут, в Огайо. А головне — це одна з найбільш консервативних і шанованих психіатричних установ у країні. Перебуває під покровительством церкви адвентистів сьомого дня. Я чув, як найсуворіші прокурори кажуть: «Якщо лікар Джордж Гардинг-молодший стверджує, що підсудний несповна розуму, — так воно і є. Він не з тих лікарів, які проводять із пацієнтом якихось півгодини і на догоду адвокатам оголошують його божевільним».

— Прокурори таке кажуть?

Ґері підняв праву руку:

— Присягаюся. Чув це на власні вуха. Мені навіть здається, що то був Террі Шерман. О, до речі, я пригадую, як Дороті Тернер казала, що часто здійснює психологічне оцінювання для шпиталю Гардинга.

— Тоді все вирішено. Біллі їде туди, — підсумувала Джуді.

Ґері раптом розчаровано шелепнувся в крісло.

— Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга — закритий і дорогий приватний заклад, а в Біллі немає грошей.

— Ми не дозволимо, щоб це стало нам на заваді, — рішуче відказала Джуді.

— Та невже? Хотів би я знати, як нам це вдасться.

— Ми зробимо так, щоб вони самі захотіли прийняти Біллі.

— І яким же це чином? — запитав Ґері.

За півгодини Ґері обтрусив сніг із черевиків і подзвонив у двері лікаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно зніяковів: він, такий собі дивакуватий бородань із офісу громадського захисту, оббиває поріг розкішного будинку, що належить шанованому і консервативному психіатрові, внучатому небожу президента Воррена Ґ. Гардинга[7]. Слід було послати сюди Джуді — про неї в лікаря склалось би приємніше враження. Ґері підтягнув ослаблий вузол на краватці й поправив комірець сорочки, що вистромився з піджака. Двері відчинились.

Джордж Гардинг у свої сорок дев’ять років мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловік із чисто поголеним обличчям, добрими очима і м’яким голосом. Він здався Ґері дуже приємним.

— Проходьте, пане Швайкарте.

Ґері незграбно скинув черевики, які залишили в передпокої калюжу талого снігу, виборсався з пальто, повісив його на вішак і слідом за лікарем Гардингом рушив до вітальні.

— Ваше ім’я здалося мені знайомим, — сказав Гардинг. — Після вашого телефонного дзвінка я погортав газети. Ви — адвокат Міллігана, того юнака, що напав на чотирьох жінок у студмістечку.

— Трьох, — похитав головою Ґері. — Серпневе зґвалтування біля Нейшенвайд-Плази має геть інший почерк, тож це звинувачення, поза сумнівом, буде спростоване. Хай там як, уся ця історія отримала вкрай неочікуваний розвиток, і я сподівався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Ґері на м’яку канапу, сам же сів на стілець із твердою спинкою. Він склав руки пучками пальців докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джуді дізналися про Міллігана, а тоді розповів про зустріч із лікаркою Вілбур, яка мала відбутись у неділю в окружній в’язниці.

Гардинг задумливо кивав. Нарешті він заговорив, ретельно добираючи слова.

— Я глибоко поважаю Стеллу Каролін і Дороті Тернер. — Він помовчав, спрямувавши погляд на стелю. — Тернер часто проводить для нас психологічне оцінювання пацієнтів, і вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо і лікарка Вілбур буде там… — Тепер психіатр розглядав підлогу крізь сплетені пальці. — Не бачу причин, чому б і мені не прийти. У неділю, кажете?

Ґері закивав, не наважуючись розтулити рота.

— Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйозні сумніви щодо такого синдрому, як розлад множинної особистості. Хоча влітку 1975 року лікарка Корнелія Вілбур і прочитала в нашому шпиталі лекцію про випадок Сивіли, я не певен, що вірю в це, — з усією повагою до пані Вілбур і до інших психіатрів, які працювали з такими людьми. Розумієте, завжди є висока вірогідність того, що пацієнт просто симулює амнезію, а надто в такій справі, як ваша. Та оскільки на зустрічі будуть присутні Тернер і Каролін… І якщо вже навіть лікарка Вілбур зголосилася приїхати… — Гардинг підвівся. — Я не даю жодних гарантій, ані від себе особисто, ані від імені шпиталю, однак я охоче відвідаю цю зустріч.

Ледве переступивши поріг свого помешкання, Ґері зателефонував Джуді.

— Гей, раднику, — засміявся він, — Гардинг прийде.

* * *

У суботу, 11 березня, Джуді зайшла до в’язниці округу Франклін сказати Міллігану, що плани змінились і лікарка Корнелія Вілбур приїде тільки наступного дня.

— Вибач, я мала повідомити тебе ще вчора, — перепросила вона.

Юнак затремтів, мов у пропасниці. З виразу обличчя вона зрозуміла, що перед нею Денні.

— Дороті Тернер більше не прийде, правда?

— Авжеж прийде, Денні. Чому ти так вирішив?

— Люди постійно дають обіцянки, а потім забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

— Нізащо не покину. Але ти маєш опанувати себе. Завтра завітає лікарка Вілбур, а з нею — Стелла Каролін і Дороті Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очі округлились.

— Ще дехто?

— Ще один лікар, Джордж Гардинг. Він представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Берні Явич.

— Чоловіки? — зойкнув Денні і так затрусився, що в нього зацокотіли зуби.

— Їхня присутність дуже важлива для справи, — сказала Джуді. — Але ми з Ґері будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобі заспокійливе, щоб ти так не хвилювався.

Денні кивнув.

Джуді погукала вартового і попросила відвести її клієнта до тимчасової камери, поки сама вона сходить за медпрацівником. Коли вона за кілька хвилин повернулася з медбратом, Мілліган сидів згорблений у віддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений ніс і скривавлене обличчя. Він знову пробував розбити голову об стіну.

Він подивився на Джуді так, ніби не очікував її тут побачити, і вона зрозуміла, що це вже не Денні. Це був хранитель болю.

— Девіде, це ти? — запитала вона.

Він кивнув.

— Мені боляче, пані Джуді, дуже боляче. Я більше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

— Не кажи так, Девіде. Тобі ще є для чого жити. Багато людей вірить у тебе, і ми тобі допоможемо.

— Мені страшно, я не хочу до в’язниці.

— Тебе не посадять до в’язниці. Ми будемо боротися, Девіде.

— Я не зробив нічого поганого.

— Знаю, Девіде. Я тобі вірю.

— А коли до мене знову прийде Дороті Тернер?

— Я ж тобі каза… — почала відповідати Джуді, але усвідомила, що насправді казала це не йому, а Денні. — Завтра, Девіде. І з нею буде ще одна лікарка, пані Вілбур.

— Ви ж не розповісте їй таємницю, правда?

— Ні, Девіде, — похитала вона головою. — Гадаю, що лікарці Вілбур і розповідати нічого не доведеться.

(7)

Недільний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Берні Явич вийшов з машини і попрямував до в’язниці округу Франклін, почуваючись ні в сих ні в тих. Уперше за всю свою кар’єру обвинувача він отримав нагоду побувати на психіатричному обстеженні підсудного. Юрист зачитав до дірок звіт, надісланий Південно-західним центром, і поліцейські рапорти, проте й досі не мав уявлення, чого слід очікувати.

Він ніяк не міг повірити, що світила психіатрії мають історію з розщепленням особистості за чисту монету. Приїзд Корнелії Вілбур його анітрохи не переконував. Вона в усе це вірить, а отже, побачить саме те, що хоче побачити. Насправді Явич збирався спостерігати за реакцією лікаря Джорджа Гардинга, оскільки вважав його найавторитетнішим психіатром у всьому Огайо. Явич був упевнений, що лікаря Гардинга ніхто не зуміє пошити в дурні. Багато провідних обвинувачів, які здебільшого ні в що не ставили свідчення психіатрів, охоче робили виняток для Джорджа Гардинга-молодшого.

Невдовзі прибули й решта. Їм виділили кімнату на одному з нижніх поверхів. Це було просторе приміщення зі столом, дошкою і рядами складаних стільців. Зазвичай там збирались офіцери під час перезміни.

Явич привітався з лікаркою Стеллою Каролін і Шейлою Портер, соціальною працівницею Південно-західного центру. Потім його познайомили з лікаркою Вілбур і лікарем Гардингом.

А тоді двері до кімнати відчинились і обвинувач уперше побачив Біллі Міллігана. Джуді Стівенсон ішла поруч із ним, тримаючи за руку. Попереду крокувала Дороті Тернер, а замикав процесію Ґері. Вони увійшли, і Мілліган, побачивши гурт людей, завагався.

Дороті Тернер по черзі відрекомендувала йому кожного з присутніх, після чого підвела хлопця до стільця, що був поруч із місцем Корнелії Вілбур.

— Лікарко Вілбур, — неголосно промовила вона, — це Денні.

— Привіт, Денні, — звернулась до нього Вілбур. — Приємно познайомитись. Як ти сьогодні почуваєшся?

— Добре, — озвався той, міцно тримаючись за руку Дороті.

— Я розумію, що ти нервуєшся, — сказала Вілбур. — Ще б пак, ти у кімнаті з купою якихось незнайомців. Але ми всі тут для того, щоб тобі допомогти.

Усі розсілися по місцях, і Швайкарт прошепотів, нахилившись до Явича:

— Якщо те, що ти зараз побачиш, тебе не переконає — я ладен скласти адвокатську ліцензію.

Коли Вілбур почала опитувати Міллігана, Явич відчув полегшення. Ця енергійна і приваблива рудоволоса жінка з підмальованими яскраво-червоною помадою губами розмовляла з пацієнтом заспокійливо, по-материнському. Денні розповів їй про Артура, Рейджена й Аллена.

Лікарка повернулась до Явича.

— Бачите? Це типова риса людей із розладом множинної особистості. Вони залюбки говорять про інших альтер-его, проте неохоче розповідають про себе.

Поставивши юнаку ще декілька запитань і вислухавши відповіді, вона звернулась до лікаря Джорджа Гардинга:

— Це яскравий зразок дисоціативного стану при психоневрозі.

Денні глипнув на Джуді і промовив:

— Вона зійшла зі сцени.

— Ні, Денні, — всміхаючись, прошепотіла та. — З нею такого не трапляється.

— У ній мусить жити багато різних людей, — наполягав Денні. — Коли вона розмовляє зі мною — вона одна, а потім стає геть іншою і починає говорити довгими складними словами, як Артур.

— Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, — сказала Вілбур. — Я розумію, що коїться в голові цього юнака, і знаю, що йому потрібно.

Денні рвучко крутнувся до Дороті Тернер, докірливо дивлячись на неї:

— Ви їй розповіли! Ви ж обіцяли, що нічого не скажете!

— Ні, Денні, я не розкривала лікарці Вілбур твоєї таємниці, — запевнила Тернер. — Вона розуміє, що з тобою діється, бо знає людей, схожих на тебе.

Лагідним, але рішучим тоном Корнелія Вілбур заспокоїла Денні. Дивлячись йому в очі, лікарка сказала, щоб той розслабився. Вона піднесла ліву руку до свого чола, і діамант у її каблучці замерехтів на світлі, віддзеркалюючись в очах юнака.

— Ти спокійний, Денні. Тобі добре. Ніщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тільки забажаєш. Чого б ти хотів?

— Я хотів би піти, — відповів Денні. — Зійти зі сцени.

— Нехай буде так, Денні. Ми не заперечуємо. Але знаєш що? Коли ти підеш, я б хотіла поспілкуватися з Біллі. З тим Біллі, котрого так назвали при народженні.

Юнак стенув плечима.

— Я не можу покликати Біллі. Він спить. Розбудити його можуть лише Артур і Рейджен.

— Добре. Тоді скажи Артуру і Рейджену, що я мушу поговорити з Біллі. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерігав за тим, як у Денні осклянів погляд і заворушились вуста і як після цього юнак схопився на рівні ноги, приголомшено роззираючись довкола. Він трохи помовчав, а тоді попросив закурити.

Лікарка Вілбур простягнула йому цигарку. Поки він умощувався на своє місце, Джуді Стівенсон прошепотіла Явичу, що з усіх особистостей тільки Аллен курить цигарки.

Вілбур назвалася сама і відрекомендувала тих присутніх, які раніше не зустрічалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змінилася поведінка Міллігана. Тепер юнак був товариським і розкутим. Він багато усміхався, був балакучим, відвертим і нічим не нагадував сором’язливого хлопчину Денні. На прохання лікарки Вілбур Аллен розповів про свої захоплення. Виявилося, що він грає на фортеп’яно і на ударних, а ще займається живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вісімнадцять років і він любить бейсбол, тоді як Томмі, навпаки, цю гру терпіти не може.

— Гаразд, Аллене, — озвалася Вілбур. — А зараз я б хотіла поговорити з Артуром.

— Ага, добре, — відповів Аллен. — Стривайте, я тільки…

І він, на очах у спантеличеного Явича, поспіхом зробив кілька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакція — ковтнути димку, перш ніж піти геть, поступившись місцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повіки затріпотіли. Розплющивши очі, він бундючно відхилився на спинку стільця і склав пучки пальців докупи, утворюючи пірамідку. Коли юнак заговорив, усі почули, що в нього акцент британського аристократа.

Звівши брови, Явич слухав його бесіду з лікаркою Вілбур. Обвинувач зловив себе на тому, що і справді сприймає юнака як зовсім іншу людину. Артур помітно відрізнявся від Аллена і поглядом, і мовою тіла. Серед приятелів Явича був один британець — працював бухгалтером у Клівленді. Явич сторопіло зауважив, що в Артура була така самісінька, суто британська манера висловлюватись.

— Із багатьма з вас я, здається, ще не мав честі зустрічатися, — проказав Артур.

Усі присутні відрекомендувались. Явич почувався мов телепень, вітаючись із Артуром так, ніби той оце щойно зайшов до кімнати. Коли Вілбур запитала в Артура про інших особистостей, він пояснив, хто з них яку роль відіграє, а також кому дозволено буде вийти на сцену, а кому ні. Нарешті лікарка Вілбур сказала:

— Нам необхідно поговорити з Біллі.

— Будити його дуже небезпечно, — відповів Артур. — Він схильний до самогубства.

— Лікар Гардинг повинен його побачити. Це вкрай важливо. Від цього може залежати вирок суду — свобода і лікування або ж ув’язнення.

Артур замислився, підібгавши губи, а тоді сказав:

— Що ж, взагалі-то це не мені вирішувати. Оскільки зараз ми у в’язниці, себто у ворожому середовищі, то головує Рейджен. У питанні, кого випускати на сцену, вирішальне слово за ним.

— А яку роль у вашому гурті виконує Рейджен? — запитала лікарка.

— Рейджен — наш захисник і хранитель ненависті.

— Гаразд. Тоді я мушу побачитися з Рейдженом, — твердо заявила вона.

— Пані, не раджу вам…

— Артуре, в нас обмаль часу, — обірвала лікарка Вілбур. — Багато заклопотаних людей пожертвували своїм вихідним, аби цього недільного ранку прийти сюди і спробувати тобі допомогти. Рейджен повинен дозволити Біллі поговорити з нами.

Обличчя юнака вкотре набрало здерев’янілого виразу. Він задивився перед собою невидющим поглядом, поринувши в якусь подобу трансу. Його вуста ворушились, наче він завів безгучний внутрішній діалог. Тоді він зціпив щелепи і суворо насупив брови.

— Тсе не є можливо, — пролунав низький голос зі слов’янським акцентом.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Вілбур.

— Не є можливо побачитися з Біллі.

— З ким я зараз говорю?

— Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?

Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.

— А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? — запитала лікарка Вілбур.

Рейджен з легким усміхом схилив голову.

— Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.

— Чому ні?

— Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.

— Звідки така впевненість?

Він стенув плечима.

— Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.

— За що ти ще відповідаєш?

— За безпеку інших, особливо малечі.

— Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?

— Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.

— І ти це дозволяєш?

— Таке є його призначення.

— Ти — дорослий і дужий чоловік — допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?

— Пані Вілбур, я не…

— Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я — доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.

Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула — м’яко, але наполегливо.

— Гаразд! — поступився він. — Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.

Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:

— Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.

— А ми вийдемо, — вказав Ґері на себе і Явича.

Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.

— Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, — вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.

Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився в кутку.

— І не рухайтесь! — застеріг Рейджен.

— Не буду.

Коли Ґері й Берні Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:

— Я ще не зустрічався зі стрижневою особистістю — Біллі. Не знаю, чи вийде він до них. Але скажи мені, яке в тебе склалося враження про почуте і побачене?

Явич зітхнув.

— Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляція.

А тим часом люди, котрі залишились у кімнаті, уважно стежили за Мілліганом. Його обличчя сполотніло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв уві сні.

Зненацька його очі широко розплющились.

— Боже! — зойкнув він. — Я думав, що вже помер!

Він ошаліло закрутився на своєму місці, озираючись навсібіч. Побачивши, що за ним спостерігає багато людей, юнак різко сіпнувся зі стільця, впав на підлогу і на всіх чотирьох мерщій відповз до протилежної стіни, якнайдалі від них, де скорчився поміж двома стільцями і почав схлипувати.

— Що я накоїв цього разу?

— Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, — сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.

Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.

— Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.

Усім присутнім було очевидно, що Вілбур тримає ситуацію під контролем і точно знає, що треба робити. Вона зачіпала саме ті душевні струни, які слід було, щоб досягнути бажаного результату.

Юнак піднявся і сів на стілець. Він увесь тремтів, його коліна нервово сіпались.

— То я живий?

— Живий-живісінький, Біллі. Ми знаємо, що в тебе проблеми і тобі потрібна допомога. Адже так?

Він закивав, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

— Скажи-но, Біллі, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стіну?

— Я думав, що помер, — почав юнак, — а потім прокинувся і побачив, що я у в’язниці.

— А яким був твій останній спогад перед тим?

— Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я більше не хотів ходити до психіатрів. Лікар Браун із Ланкастерського центру психічного здоров’я не зміг мене вилікувати. Мені здавалося, що я стрибнув тоді з даху. Чому я досі живий? І хто ви всі такі? Чому ви так на мене дивитесь?

— Ми — лікарі і юристи, Біллі. Ми зібралися тут для того, щоб тобі допомогти.

— Лікарі? Тато Чал мене приб’є за розмову з вами.

— Чому, Біллі?

— Він боїться, що я розповім комусь про те, що він зі мною зробив.

Вілбур кинула запитальний погляд на Джуді Стівенсон.

— Це його вітчим, — пояснила та. — Його мати розлучилась із Чалмером Мілліганом шість років тому.

Біллі недовірливо витріщився на них.

— Розлучилася? Шість років тому? — Він торкнувся свого обличчя, мовби хотів переконатися, що все це відбувається з ним насправді. — Як таке можливо?

— Ми з тобою маємо ще багато всього обговорити, Біллі, — сказала Вілбур. — Скласти всі клаптики докупи.

Юнак отетеріло оглянув кімнату.

— Як я тут опинився? Що взагалі коїться? — Він захлипав і почав розгойдуватись уперед і назад.

— Я знаю, що ти вже стомився, Біллі, — мовила Вілбур. — Можеш іти спочивати.

Ридання різко урвались. На обличчі Біллі тут-таки з’явився жвавий, хоч і дещо збентежений вираз. Юнак доторкнувся до своїх мокрих від сліз щік і спохмурнів.

— Що тут сталося? Хто це був? Я чув чийсь плач, але не міг збагнути, звідки він лине. Чорт забирай, цей хлопець уже був готовий драпонути вперед і вклепатись у стіну. Хто він такий?

— То був Біллі, — відповіла Вілбур. — Справжній Біллі, також відомий як стрижнева особистість. А тебе як звуть?

— Не знав, що Біллі дозволили вийти на сцену. Ніхто мені не сказав. Я Томмі.

Ґері Швайкарта і Берні Явича покликали до кімнати. Томмі з усіма перезнайомили, трохи порозпитували і відпустили назад до його камери. Почувши про те, що сталося за їхньої відсутності, Явич тільки головою похитав. Усе це здавалося геть фантастичним, наче історії про одержимість духами або демонами. Обвинувач звернувся до Джуді й Ґері:

— Уявлення не маю, що все це означає, але я згоден з вами: не схоже, щоб він прикидався.

Тільки лікар Джордж Гардинг не став одразу ділитися своїми міркуваннями. Він сказав, що не поспішатиме з висновками, а ще раз добре обмізкує побачене і свій вердикт надішле судді Флаверсу наступного дня.

(8)

Рас Гілл, медбрат, який провів Томмі назад до камери, не мав і гадки, що не так із Мілліганом. Знав тільки, що до нього вчащає ціла купа лікарів і юристів і що він напрочуд мінливий молодик, який дуже гарно малює. За кілька днів після тієї недільної зустрічі Гілл проходив повз Мілліганову камеру і заскочив того за роботою. Він зазирнув крізь ґрати і побачив дуже примітивний дитячий малюнок, підписаний друкованими літерами.

Тоді ж нагодився один із охоронців і почав глузувати:

— Трясця, навіть моя дворічна дитина малює краще за цього клятого ґвалтівника.

— Облиш його, — сказав Гілл.

В охоронця була склянка води, і він вихлюпнув її крізь ґрати, намочивши малюнок.

— Нащо ти це зробив? — докірливо спитав Гілл. — Що за чортів ґедзь тебе вкусив?

Але охоронець ураз відсахнувся від ґрат, побачивши обличчя Міллігана. На ньому була написана несамовита лють. Юнак озирався довкола, ніби шукав, чим пожбурити в охоронця. Зненацька він ухопився за унітаз, віддер його від стіни і швиргонув у ґрати, вщент розтрощивши порцеляну.

Охоронець так шарпнувся назад, що аж заточився, і побіг натискати тривожну кнопку.

— Святі небеса, Міллігане, — проказав Гілл.

— Він малюнок Крістін водою облив. Тсе не є добре — нишчити роботу діточок.

У коридор влетіло шестеро офіцерів, але коли вони наблизились до камери Міллігана, той уже спокійно сидів на підлозі — з дещо остовпілим виразом обличчя.

— Тобі це так не минеться, сучий ти сину! — заволав той самий охоронець. — Це псування державного майна!

Томмі прихилився спиною до стіни, пихато заклав руки за голову і сказав:

— До дупи державне майно.

У листі до судді Флаверса, датованому 13 березня 1978 року, лікар Гардинг писав: «Спираючись на результати обстеження, я дійшов такого висновку: Вільяма С. Міллігана слід визнати недієздатним, оскільки він не спроможний посприяти своєму захисту в суді. У нього спостерігається брак емоційної цільності, необхідної для того, щоб виступити на свій захист чи опротестувати заяви свідків. Він здатен з’явитись у залі суду лише суто фізично, тоді як забезпечити його повноцінну свідому присутність на процесі наразі неможливо».

Тепер психіатр мав ухвалити ще одне рішення. І Швайкарт, і Явич попрохали його не обмежуватися висновком про недієздатність Міллігана, а покласти того на лікування до шпиталю Гардинга.

Джордж Гардинг вагався. Його приємно вразило те, що прокурор Явич побував на психіатричному обстеженні підсудного. Вельми незвичайний крок для обвинувача. Швайкарт і Явич запевнили лікаря, що на нього не чіплятимуть ярлик експерта сторони захисту чи сторони обвинувачення, бо вони заздалегідь домовилися внести його звіт до судового протоколу під грифом «за взаємною згодою сторін». Хіба ж міг Гардинг відмовити, коли і захист, і обвинувачення дружно просили його про послугу?

Як головний лікар шпиталю Гардинга, він звернувся з клопотанням до управителя і фінансового розпорядника.

— У шпиталі Гардинга ніколи не поверталися спиною до складних випадків, — сказав він. — Ми не з тих, хто береться тільки за елементарні справи.

Завдяки наполегливій рекомендації Джорджа Гардинга, котрий наголошував, що це дасть лікарям можливість навчитися чогось новому, а шпиталю в цілому — зробити значний внесок у теорію психіатрії, комітет погодився прийняти Вільяма Міллігана на три місяці — термін, ухвалений судом.

14 березня Гілл і ще один офіцер прийшли за Мілліганом.

— Тебе хочуть бачити внизу, — сказав охоронець, — але шериф наполягає, щоб на тобі була гамівна сорочка.

Мілліган, не опираючись, дозволив надягти на себе сорочку і покірно пішов із конвоїрами до ліфта.

Джуді й Ґері чекали на свого клієнта просто в коридорі — їм кортіло якнайшвидше повідомити добрі новини. Коли відчинилися двері ліфта, перед їхніми очима постала така картина: Рас Гілл та інший охоронець із роззявленими від подиву ротами витріщаються на Міллігана, котрий переступає через гамівну сорочку, з якої щойно вислизнув.

— Чудасія та й годі, — пробелькотів охоронець.

— Я ж казав, що вона мене не стримає. Як і жодна в’язниця чи божевільня.

— Томмі, це ти? — запитала Джуді.

— Власною персоною, — пирхнув той.

— Ходи-но сюди, — звелів Ґері, затягуючи юнака до кімнати. — Є розмова.

Томмі випручався з міцної хватки Ґері.

— У чому річ?

— У нас хороші новини, — відповіла Джуді.

— Лікар Джордж Гардинг люб’язно погодився прийняти тебе до шпиталю Гардинга для досудового нагляду й лікування, — повідомив Ґері.

— І що це означає?

— Тепер є два варіанти розвитку подій, — пояснила Джуді. — За якийсь час тебе можуть оголосити дієздатним, і тоді судове слухання таки відбудеться. Або ж тебе остаточно визнають неосудним і тоді всі звинувачення будуть зняті. Прокурори на це пристали, і суддя Флаверс постановив, аби наступного тижня тебе перевели звідсіля до шпиталю Гардинга. Та є одне «але».

— Завжди є якесь «але», — буркнув Томмі.

Ґері нахилився до нього і сказав, постукуючи вказівним пальцем по столу:

— Лікарка Вілбур запевнила суддю, що люди з розщепленням особистості ніколи не порушують свого слова. Вона знає, що ви не легковажите обіцянками.

— То й що?

— Суддя Флаверс каже, що тебе звільнять і переведуть до шпиталю Гардинга, тільки якщо ти заприсягнешся звідтіля не тікати.

Томмі схрестив руки на грудях.

— До біса. Я такого не обіцятиму.

— Ти мусиш! — гримнув Ґері. — Трясця! Ми зі шкури пнулись, аби тебе не запроторили до Ліми, а ти тепер капризуєш?

— Але це несправедливо, — відказав Томмі. — Втечі — це мій коник. І одна з основних причин, чому я взагалі існую. А мені хочуть заборонити використовувати мій талант.

Ґері занурив пальці у чуприну, ніби зібрався рвати на собі волосся.

Джуді поклала руку на плече Томмі.

— Ти повинен дати нам цю обіцянку, Томмі. Якщо не для себе, то хоча б заради дітей. Подумай про малечу. Ти ж знаєш, що у в’язниці їм зовсім не місце. А у шпиталі про них подбають.

Юнак опустив руки і втупив погляд у стіл. Джуді зрозуміла, що влучила в яблучко. Вона знала, що всі особистості дуже люблять дітей і почуваються відповідальними за них.

— Ну, добре, — неохоче процідив Томмі. — Я обіцяю.

От тільки він змовчав про те, що купив лезо бритви в одного з ув’язнених, коли вперше почув про можливе переведення до Ліми. Лезо було приліплене клейкою стрічкою до його лівої стопи. Він не став про це розповідати, бо ніхто його й не запитував. Томмі давно засвоїв урок: до нового місця утримання завжди бери з собою яку-небудь зброю. Його зв’язали обіцянкою, і він тепер не зможе втекти, але принаймні матиме чим оборонятись, якщо хтось спробує його зґвалтувати. Або дасть лезо Біллі, і той переріже собі горлянку.

За чотири дні до відбуття до Мілліганової камери прийшов сержант Вілліс. Він хотів, щоб Томмі показав йому, в який спосіб позбувається гамівних сорочок.

Томмі зміряв офіцера поглядом. То був худорлявий чоловік, що вже лисів. Залишки сивого волосся обрамляли його смагляве обличчя.

— З якого дива мені це робити? — насуплено запитав Томмі.

— Ти все одно звідси їдеш. А мені, гадаю, ще не запізно вчитися новому.

— Ви завжди добре до мене ставилися, сержанте, — відповів Томмі, — але я не розкриваю своїх секретів направо і наліво.

— Подивися на це з іншого боку, — сказав Вілліс. — Ти можеш урятувати чиєсь життя.

Томмі вже було відвернувся, проте, почувши ці слова, знову зацікавлено поглянув на сержанта.

— Це ж як?

— Я знаю, що ти не божевільний. Але в нас тут є і такі. Ми тримаємо їх у гамівних сорочках для їхньої ж безпеки. Якщо вони вислизнуть, то можуть накласти на себе руки. Якщо ти покажеш, як тобі вдається скидати гамівну сорочку, то ми подбаємо, щоб цього не змогли повторити інші. Ти допоможеш урятувати не одне життя.

Томмі стенув плечима, даючи зрозуміти, що його це не обходить.

Однак наступного дня він усе-таки показав сержанту Віллісу, як примудряється вислизати з гамівної сорочки, а тоді навчив, як її слід надягати, щоб людина нізащо не змогла з неї вивільнитись.

Пізно вночі до Джуді зателефонувала Дороті Тернер.

— З’явилась іще одна, — випалила Тернер.

— Ти про що це?

— Про особистість, яку ми раніше не зустрічали. Це дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Адалана.

— Господи, — прошепотіла Джуді. — Отже, їх десять.

Дороті описала свої пізні відвідини в’язниці. Коли вона прийшла, Мілліган сидів на підлозі й тихенько квилив про те, як йому бракує любові і ласки. Дороті присіла поруч із ним, втішала його, витирала йому сльози. Адалана розповіла їй, що потайки пише вірші. Вмиваючись слізьми, вона пояснила, що єдина з усіх особистостей може силою думки спровадити будь-кого іншого зі сцени. Досі тільки Артур і Крістін знали про її існування.

Джуді спробувала уявити собі цю сцену: Дороті сидить на підлозі, пригортаючи Міллігана.

— Чому ж вона вирішила заявити про себе саме зараз? — запитала Джуді.

— Адалана звинувачує себе в тому, що втягнула хлопців у халепу, — відповіла Дороті. — Це вона крала час у Рейджена на період зґвалтувань.

— Стривай, до чого ти хилиш?

— Адалана зізналася, що скоїла це, бо їй до нестями хотілось обіймів, ласки і любові.

— Але як Адалана могла…

— Вона лесбійка.

Поклавши слухавку, Джуді ще довго дивилась на телефон. Її чоловік запитав, що це був за дзвінок. Вона відкрила було рота, щоб розповісти, проте тільки похитала головою і вимкнула світло.

Розділ 3

(1)

Біллі Міллігана перевели з в’язниці округу Франклін до шпиталю Гардинга вранці 16 березня, на два дні раніше запланованої дати. Лікар Джордж Гардинг уже зібрав команду спеціалістів, які мали працювати з Мілліганом, і ознайомив їх із подробицями справи, та, коли пацієнт несподівано прибув до шпиталю, лікар Гардинг саме був на з’їзді психіатрів у Чикаго.

Джуді Стівенсон і Дороті Тернер, які супроводжували поліцейську машину до шпиталю Гардинга, розуміли: для Денні буде справжнім ударом, якщо його зараз відвезуть назад до в’язниці. Тоді лікар Шумейкер, один із працівників шпиталю, погодився взяти Міллігана під особисту відповідальність до повернення лікаря Гардинга, і заступник шерифа передав йому в’язня під розписку.

Джуді й Дороті провели Денні до Вейкфілдського котеджу — закритого психіатричного корпусу, розрахованого на чотирнадцятьох важких пацієнтів, які потребували особистої уваги й невпинного нагляду. Для Денні приготували ліжко в одній із двох палат особливого режиму, масивні дубові двері котрих мали оглядові вічка для цілодобового спостереження. Помічник психіатра (у шпиталі Гардинга їх називали медтехніками) приніс йому обід на таці. Джуді та Дороті залишалися з Денні, поки він їв.

По обіді до палати зайшли лікар Шумейкер і троє медсестер. Вважаючи, що персоналу корисно буде на власні очі побачити прояв розщеплення особистості, Дороті Тернер попросила Денні покликати Артура, аби той познайомився з людьми, які з ним працюватимуть.

Медсестру Адрієну Маккан, розпорядницю Вейкфілдського котеджу, вже попередили про Мілліганів розлад, бо вона входила до команди, зібраної Гардингом. Зате для двох інших медсестер побачене стало цілковитою несподіванкою.

Донні Еґар, матері п’ятьох доньок, нелегко було дати раду своїм почуттям при зустрічі з Університетським ґвалтівником. Медсестра уважно спостерігала, як спершу з ними спілкувався маленький хлопчик, а потім його погляд затьмарився, мов у якомусь трансі, вуста заворушились у німій розмові, а коли він знову підвів очі на присутніх, то вираз його обличчя був суворим і гордовитим і говорив він із британським акцентом.

Вона ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Ані Денні, ані Артур не здались їй переконливими. Вона вважала, що все це може бути геніальним спектаклем, розіграним, аби не сісти за ґрати. Та все ж Біллі Мілліган її зацікавив. Медсестрі хотілося знати, якою треба бути людиною, щоб зробити те, що зробив він.

Джуді й Дороті запевнили Артура, що тут він у безпеці. Дороті сказала, що незабаром зайде провести з ним декілька психологічних тестів. Джуді додала, що вони з Ґері час від часу навідуватимуть його, щоб попрацювати над справою.

Того першого дня медтехнік Тім Шепард кожні чверть години зазирав до новоприбулого пацієнта крізь вічко у дверях і записував свої спостереження до спеціального бланку:

17:00 сидить по-турецькому на ліжку, сумирний

17:15 сидить по-турецькому на ліжку, погляд порожній

17:32 підвівся, дивиться у вікно

17:45 подали вечерю

18:02 сидить на краєчку ліжка, погляд порожній

18:07 забрали тацю, поїв добре

О чверть на восьму Мілліган почав нервово походжати палатою.

О восьмій до пацієнта зайшла медсестра Гелен Єґер і пробула з ним сорок хвилин. Перший запис у її нотатнику був стислим:

16.03.78. Пан Мілліган залишається в палаті особливого режиму. За ним про всяк випадок ведеться пильне спостереження. Розповідав про свої багаточисленні особистості. Говорив переважно Артур, у нього англійський акцент. За його словами, одна з особистостей, а саме — Біллі, має схильність до самогубства, тому інші захищаються тим, що не дають йому прокидатися. Біллі спить, відколи йому виповнилося шістнадцять. Апетит у пацієнта хороший. У їжі не вибагливий. Травлення працює добре. У спілкуванні приємний і доброзичливий.

Після того як сестра Єґер пішла, Артур подумки повідомив решті, що шпиталь Гардинга — це безпечне і дружнє місце. Оскільки для співпраці з лікарями знадобиться гострий розум і вміння мислити логічно, то він, Артур, від цієї миті повністю перебирає на себе контроль над сценою.

О другій двадцять п’ять ночі медтехнік Кріс Канн почув шум у Міллігановій палаті. Зазирнувши туди, він побачив, що пацієнт сидить на підлозі.

Томмі гепнувся з ліжка і був не в гуморі. За кілька секунд він почув кроки за дверима і чиєсь око втупилось у нього крізь вічко. Щойно кроки віддалилися, Томмі відліпив лезо бритви від своєї стопи і знайшов для нього хороший сховок, приклеївши його знизу до ліжка. Він знатиме, де шукати лезо, коли воно знадобиться.

(2)

Повернувшись із Чикаго 19 березня, лікар Джордж Гардинг-молодший був роздратований тим, що його ретельно вибудувані плани пішли котові під хвіст через передчасний приїзд пацієнта. Він збирався особисто зустріти Міллігана. Гардинг пішов на чималі клопоти, збираючи команду спеціалістів, до якої увійшли психолог, арт-терапевт, психотерапевт, соціальний працівник, а також лікарі, медсестри, медтехніки й розпорядниця Вейкфілдського котеджу. Він обговорив із ними всі складнощі роботи з людьми, що страждають на розлад множинної особистості. Коли окремі члени колективу відверто заявили, що не вірять у поставлений діагноз, він терпляче їх вислухав, поділився власними сумнівами, але попросив допомогти йому виконати доручення суду. Їм усім слід залишатись неупередженими, і тоді вони спільними зусиллями зможуть більше дізнатися про випадок Вільяма Стенлі Міллігана.

Через день після повернення Гардинга лікар Перрі Айрес провів фізичний огляд Міллігана. У медичній карті лікар зазначив, що перед тим, як відповісти на яке-небудь запитання, Мілліган часто ворушив губами і скошував погляд управо. На запитання, навіщо він це робить, пацієнт відповів, що то він звертається до інших особистостей, насамперед до Артура, за потрібною інформацією.

— Називайте нас Біллі, — додав Мілліган, — інакше люди вирішать, що в нас не всі вдома. Але я Денні. А оту вашу анкету заповнював Аллен. Хоча я не повинен був розповідати вам про інших.

Лікар Айрес процитував це у звіті, а також написав таке:

Спочатку ми домовились говорити тільки про Біллі, але при цьому малося на увазі, що Денні надасть інформацію про стан здоров’я усіх особистостей. І тільки через його неспроможність це зробити випливла на поверхню решта імен. Денні зміг пригадати тільки те, що у дев’ять років Біллі видалили грижу. За його словами, «Девіду завжди дев’ять», тобто це Девіду зробили ту операцію. В Аллена істотно обмежений периферійний зір, але в решти зір у нормі. […]


Примітка: Перш ніж перейти до оглядової кімнати, я детально описав пацієнту процедуру обстеження. Я наголосив на тому, що необхідно буде оглянути те місце, де колись була грижа, а також, оскільки в нього було виявлено лейкоцитурію — анормальний рівень лейкоцитів у сечі, — доведеться перевірити його простату шляхом ректального обстеження. Він неабияк стривожився. Його губи швидко заворушились, а очі забігали — пацієнт явно радився з іншими особистостями. Нарешті він стурбовано, але чемно сказав мені: «Це може стати ударом для Біллі та Девіда, бо Чалмер чотири рази ґвалтував їх, коли ми ще жили на фермі. Чалмер був нашим вітчимом». Він також додав, що жінка, зазначена в анкеті як їхня мати, — це насправді матір Біллі. Як він висловився, «це не моя мама, своєї мами я не пам’ятаю».

Розалі Дрейк і Нік Чико, котрі в парі проводили заняття групової терапії у Вейкфілдському котеджі, спілкувалися з Мілліганом тісніше, ніж інший персонал. Щоденно о десятій ранку і третій дня сімох або вісьмох пацієнтів Вейкфілда збирали на групові заняття.

21 березня Нік забрав Міллігана з його палати особливого режиму (яку, втім, тепер замикали тільки на ніч) і провів до кімнати для занять. Нік був струнким двадцятисемирічним медтехніком. Його підборіддя вкривала борода, а в лівому вусі красувалися дві сережки — тоненьке золоте кільце і нефритовий камінець. Він чув, що Мілліган вороже ставиться до чоловіків, бо в дитинстві став жертвою сексуального насильства. Медтехнік жваво цікавився розщепленням особистості, хоч і не дуже вірив у реальність такого синдрому.

Розалі, блакитноока білявка, що розміняла третій десяток і чиєю спеціалізацією була трудова терапія, раніше не стикалася з розладом множинної особистості. Після бесіди, яку провів із колегами лікар Гардинг, вона помітила, що весь колектив хутко розділився на два табори: одні вважали, що Мілліган і справді страждає на розщеплення особистості, а інші — що він шахрай, який симулює рідкісне захворювання, аби привернути до себе увагу й уникнути кари за зґвалтування. Розалі щосили намагалася зберігати об’єктивність.

Коли Мілліган примостився скраєчку столу, якнайдалі від інших, Розалі Дрейк пояснила йому, що напередодні група вирішила працювати над колажами. У своєму колажі кожен має розповісти що-небудь про себе людям, яких любить.

— У мене немає нікого, кого б я любив і для кого міг би зробити колаж, — озвався Мілліган.

— Тоді зроби його для нас, — запропонувала Розалі. — Усі їх роблять, навіть ми з Ніком. — І вона підняла аркуш цупкого кольорового паперу, над яким працювала.

Розалі звіддаля спостерігала за тим, як Мілліган узяв аркуш і заходився вирізати фотографії з журналів. До неї доходили чутки про його обдарованість, і їй цікаво було поглянути, який у цього сором’язливого й тихого пацієнта вийде колаж. Мілліган працював мовчки, спокійно. Коли він скінчив, Розалі підійшла подивитись на його витвір.

Мілліганова робота її ошелешила. У центрі аркуша був нажаханий заплаканий хлопчик. Під його фотографією наклеєні літери утворювали ім’я МОРРІСОН. Над хлопчиком загрозливо нависали розлючений чоловік і слово НЕБЕЗПЕКА, складене з червоних літер. У правому нижньому куті був череп.

Розалі була зворушена простотою форми і глибиною висловлених почуттів. Це було геть не те, що вона очікувала побачити. Відчувалося, що колаж піднімає завісу над болісними подіями Мілліганового минулого. У Розалі аж мурашки по хребту побігли. Вона збагнула, що з цієї миті прийматиме справу Міллігана близько до серця. Хоч би що там думали про юнака її колеги зі шпиталю, вона була переконана, що його робота — це аж ніяк не витвір бездушного соціопата. Нік Чико поділяв її думку.

Лікар Джордж (якого так охрестили підлеглі та пацієнти, щоб не плутати з його батьком, лікарем Джорджем Гардингом-старшим) поринув у читання спеціалізованої психіатричної періодики, з якої дізнався, що випадки захворювання, відомого як розлад множинної особистості, нині фіксуються дедалі частіше. Він обдзвонив багатьох психіатрів, але всі вони сказали приблизно те саме: «Ми поділимося тими нечисленними фактами, що нам відомі, однак ця хвороба і досі за межею нашого розуміння. Доведеться вам діяти навмання».

Усе це обіцяло забрати значно більше часу та зусиль, ніж лікар Джордж розраховував, і він запитав себе, чи таким уже правильним рішенням було взятися за цього пацієнта саме в розпал пошуків фінансування на розширення шпиталю. Але він відкинув сумніви, подумавши про те, що Біллі Міллігану потрібна допомога і що цей випадок матиме неабияку цінність для психіатрії, оскільки збагатить комплекс знань про роботу людського мозку.

Та перш ніж підготувати для суду оцінку психічного стану Біллі Міллігана, лікар мусив докладно вивчити його анамнез, а це було вельми проблематично, якщо врахувати, що пацієнт страждав на провали в пам’яті.

У четвер, 23 березня, Ґері Швайкарт і Джуді Стівенсон приїхали навідати свого клієнта і впродовж години намагалися впорядкувати його туманні спогади про обставини злочинів, зіставляючи його розповідь зі свідченнями трьох жертв і плануючи альтернативні лінії захисту залежно від того, яким виявиться вердикт лікаря Гардинга.

Мілліган здався адвокатам більш розкутим, хоч і скаржився на те, що його тримають у палаті особливого режиму і змушують носити спеціальний одяг зі «зниженим ризиком травматизму».

— Лікар Джордж каже, що до мене повинні ставитися так само, як і до решти пацієнтів, але ніхто мені не довіряє. Інших возять фургоном на екскурсії, але мені з ними не можна. Я маю стирчати тут. І ще страшенно дратує, що мене постійно називають Біллі.

Джуді й Ґері спробували його втішити, а також пояснили, що лікар Гардинг ризикує заради нього репутацією, і застерегли, щоб він не випробовував терпець лікаря. Джуді здавалося, що вони розмовляють з Алленом, але вона побоялася запитати прямо — ану ж він образиться, що вона його не впізнала?

— Я вважаю, що ти повинен в усьому слухатись тутешніх лікарів, — сказав Ґері. — Це твій єдиний шанс не сісти до в’язниці.

Їдучи зі шпиталю, Джуді й Ґері відчували полегшення, адже їхній клієнт був у безпеці і з їхніх плечей бодай на якийсь час упав тягар відповідальності й турбот.

Того ж таки дня лікар Гардинг провів першу терапевтичну бесіду з Мілліганом. Для лікаря це були дуже непрості п’ятдесят хвилин. Мілліган сидів, повернувшись обличчям до вікна, і спершу взагалі уникав дивитися лікарю в очі. Здавалося, він мало що пам’ятає зі свого минулого, хоч і розповів з усією відвертістю про те, як з нього знущався вітчим.

Лікар Гардинг усвідомлював, що діє аж надто стримано. Лікарка Вілбур порадила йому якнайшвидше випитати у пацієнта, скільки всього в ньому живе особистостей і хто вони такі. Далі слід було спонукати різних альтер-его розповісти, з якою метою вони були створені, і попросити їх пригадати конкретні обставини, що спричинили їхню появу.

Потім треба було підштовхнути всіх особистостей до того, аби вони перезнайомилися між собою, налагодили спілкування і допомагали одна одній долати труднощі. Інакше кажучи, об’єднувалися задля вирішення проблем, а не розділялися. Як стверджувала Вілбур, стратегія лікування полягає в тому, щоб згуртувати всі альтер-его, а згодом ознайомити Біллі, стрижневу особистість, із їхніми спогадами. І тоді нарешті можна буде здійснити спробу злиття. Та попри те, що метод лікарки Вілбур здавався дуже привабливим і Джордж Гардинг пам’ятав, як блискуче вона спрацювала тоді у в’язниці, він уже давно вивчив урок: те, що добре для інших лікарів, не обов’язково підходить йому. Гардинг вважав себе консерватором, тому вирішив, що по-своєму і в слушний для себе час визначить, із ким і чим він тут має справу.

Минали дні, і сестра Донна Еґар зауважила, що чимало часу проводить із Мілліганом наодинці. Він дуже мало спав — набагато менше за інших пацієнтів — і прокидався вдосвіта, тож вона часто і подовгу з ним розмовляла. Він розповідав їй про свої численні внутрішні «я».

Якось він із доволі переляканим виглядом простягнув їй списаний аркуш паперу, внизу якого стояв підпис «Артур».

— Я не знаю ніякого Артура і навіть не розумію, про що тут пишеться, — сказав він.

Невдовзі на лікаря Гардинга посипалися скарги від підлеглих. Вони скаржилися, що складно працювати з пацієнтом, у котрого завжди й на все є відмовка: «Я цього не робив. То, мабуть, був хтось інший», — навіть коли вони на власні очі бачили його за цим заняттям. А ще, за їхніми словами, Мілліган подає кепський приклад іншим хворим, маніпулюючи персоналом: він ходить від одного члена колективу до іншого, поки не допроситься бажаного. Також він постійно натякає, що може покликати на допомогу Рейджена, у чому працівники вбачають завуальовану погрозу.

Лікар Джордж постановив, що відтепер тільки він сам розмовлятиме з Мілліганом про інших особистостей, та й то лише під час терапевтичних бесід. Решта персоналу не повинна ні згадувати їхніх імен, ні обговорювати їх на території корпусу, а тим паче при пацієнтах.

Гелен Єґер, медсестра, котра спілкувалась із Артуром у день його приїзду, 28 березня вписала до сестринського журналу такий план лікування:

Не пізніше ніж за місяць пан Мілліган повинен буде навчитися брати на себе відповідальність за свої дії. Мета вважатиметься досягнутою, коли він припинить відкрито заперечувати свої вчинки.


План

1. Якщо він заперечуватиме, що вміє грати на фортеп’яно, члени колективу повинні безапеляційно сказати йому, що бачили і чули, як він грав.

2. Якщо його угледять за писанням, а згодом він заперечуватиме, що написане належить йому, хтось із персоналу повинен сказати, що бачив, як він це писав.

3. Якщо пацієнт заявлятиме, що він — якась інша особистість, персонал повинен нагадати йому, що його звуть Біллі.


Під час наступної терапевтичної бесіди лікар Джордж пояснив Алленові, що мусив ужити таких заходів, бо інших пацієнтів корпусу бентежило, коли вони раз по раз чули різні імена його особистостей.

— Дехто величає себе Наполеоном або Ісусом Христом, — зауважив Аллен.

— Так, але геть інша річ, коли це роблять працівники шпиталю — сьогодні називають тебе Денні, а завтра вже Артуром, Рейдженом, Томмі чи Алленом. Я пропоную, щоб у розмовах із персоналом і хворими всі твої особистості відгукувались на ім’я Біллі, тоді як…

— Вони не «особистості», лікарю Джордже, — уточнив Аллен. — Вони люди.

— А чому ти протиставляєш ці поняття?

— Коли ви називаєте їх особистостями, складається таке враження, ніби ви не вважаєте їх справжніми живими людьми.

(3)

8 квітня, за кілька днів після того, як Дороті Тернер почала програму психологічного оцінювання, Донна Еґар побачила, що Мілліган сердито міряє кроками свою палату. Коли вона запитала, що трапилось, він відповів їй із британським акцентом:

— Ніхто нас не розуміє.

Після цього в нього повністю змінилися міміка, постава, хода і голос, і медсестра зрозуміла, що перед нею вже Денні. Отримавши нагоду щоденно спостерігати за тим, наскільки реалістичними є різні його особистості, кожна з яких має свою усталену поведінку, Донна більше не вважала, що Мілліган прикидається. Тепер вона, єдина з усіх медсестер, вірила в його діагноз.

За кілька днів він підійшов до неї в дуже пригніченому стані. Вона одразу впізнала в ньому Денні. Він подивився на неї й запитав жалісним голосом:

— Чому я тут?

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Донна. — У цій кімнаті? Чи в цьому корпусі?

Він заперечно похитав головою.

— Інші пацієнти запитали мене, чому я тут, у шпиталі.

— Можливо, Дороті Тернер усе пояснить, коли прийде тебе тестувати, — відповіла медсестра.

Того вечора, після психологічних тестів із Дороті Тернер, Мілліган відмовився з будь-ким розмовляти. Він побіг просто до своєї палати, де зайшов до ванної кімнати і почав умиватися. За кілька секунд він почув, як відчинилися, а потім зачинилися двері його палати. Він визирнув із ванної й побачив одну з пацієнток — дівчину на ім’я Дорін. Він часто співчутливо вислуховував її, коли вона хотіла поділитися своїми проблемами, і розповідав їй про власні, проте загалом вона його не цікавила.

— Що ти тут робиш? — озвався він.

— Поговорити з тобою хотіла. Чому ти сьогодні так засмутився?

— Тобі сюди не можна заходити. Ти ж знаєш, що це проти правил.

— Але в тебе був такий нещасний вигляд!

— Я дізнався, що дехто скоїв жахливу річ. Я не гідний жити далі.

Тієї миті вони почули кроки і хтось постукав у двері. Дорін хутко заскочила до ванної кімнати і зачинила за собою двері.

— Навіщо ти це зробила? — сердито прошепотів Мілліган. — Через тебе я матиму ще більше неприємностей. От халепа!

Дівчина тільки захихотіла.

— Ну ж бо, Біллі і Дорін, — покликала їх сестра Єґер, — виходьте звідтіля.

10 квітня 1979 року сестра Єґер зробила у сестринському журналі такий запис:

Пана Міллігана застали у його ванній кімнаті з іншою пацієнткою. Світло було вимкнене. Коли його попросили пояснити цей інцидент, він сказав, що хотів поговорити з нею наодинці про те, що почув того вечора. Як з’ясувалося, він дізнався від пані Тернер, що зґвалтував трьох жінок. Розповідаючи про це, пацієнт розридався і сказав, що хоче, аби «Рейджен і Адалана померли». Викликали лікаря Джорджа і пояснили йому, в чому річ. Пацієнта помістили до палати особливого режиму, призначивши за ним нагляд. Коли за кілька хвилин до нього зазирнули, він сидів на ліжку, стискаючи в руках пояс від халату. Він не припиняв плакати і стверджував, що хоче їх убити. Після тривалих перемовин пацієнт віддав пояс. Перед тим він уже було обмотав його навколо шиї.

Тестуючи Міллігана, Дороті Тернер виявила, що у його особистостей суттєво відрізняється IQ:

Таємнича історія Біллі Міллігана

Крістін була ще замала для тестування, Адалана не захотіла виходити, а Артур відмовився проходити тест на IQ, бо це, мовляв, нижче його гідності.

Тест Роршаха показав, що Денні ледве тамує в собі ворожість, а також потребує сторонньої допомоги, аби побороти почуття нікчемності й меншовартості. Томмі продемонстрував більшу зрілість, ніж Денні, але й вищу схильність до імпульсивної й небажаної поведінки. З’ясувалося, що в нього найбільший набір шизоїдних проявів і найменша здатність до співчуття. Результати Рейджена показали, що той більше за інших схильний до агресії.

Артур мав надзвичайно високий інтелект, на який покладався, щоб утримувати свою позицію ватажка. Дороті Тернер здавалося, що він виробив у собі зверхнє ставлення до світу в цілому, щоб компенсувати внутрішній неспокій і те, що його лякають ситуації, які вимагають виявлення почуттів. На емоційному рівні найбільш самодостатньою особистістю був Аллен.

Дороті Тернер зауважила також деякі спільні риси: ознаки існування жіночої сторони особистості й могутнього Над-Я, хоча спалахи гніву могли їх глушити. Чого психолог не виявила, то це будь-якого психотичного розладу чи шизофренії.

Коли Розалі Дрейк і Нік Чико оголосили, що на груповому занятті 19 квітня відбудеться гра на зміцнення довіри, Артур випустив на сцену Денні. Персонал перетворив кімнату відпочинку на смугу перешкод зі столів, стільців, канап і стендів.

Знаючи, що Мілліган боїться чоловіків, Нік запропонував, щоб той працював у парі з Розалі. Вона мала зав’язати юнаку очі і запропонувала провести його кімнатою.

— Ти повинен покластись на мене, Біллі, — вмовляла Розалі. — Це єдиний спосіб почати довіряти людям, а без цього в реальному світі ніяк не можна.

Урешті-решт він дозволив зав’язати собі очі.

— Тепер тримай мене за руку, — сказала вона, заводячи його до кімнати. — Я проведу тебе повз перешкоди й не дам тобі вдаритися.

Ведучи його, Розалі відчувала, який несамовитий жах оволодів ним через те, що він не знав, куди рухається і на що може наштовхнутися. Спочатку вони йшли повільно, але потім пришвидшили ходу, минаючи стільці, пролазячи попід столами, піднімаючись і спускаючись драбинками. Розалі й Нік бачили, як Мілліган панікує, тому були приємно вражені тим, що він пройшов випробування до кінця.

— От бачиш, Біллі, я не дозволила тобі впасти чи вдаритися.

Денні кивнув.

— Ти повинен зрозуміти, що є люди, яким можна довіряти. Не всім, звичайно, але декому можна.

Розалі помітила, що в її присутності Мілліган дедалі частіше з’являється в образі хлопчика Денні, якого вона вже добре впізнавала. Її засмучувало, що часто в його малюнках були елементи, пов’язані зі смертю.

Наступного вівторка Аллену вперше дозволили відвідати заняття з живопису в терапевтичному корпусі.

Дона Джонса, доброзичливого арт-терапевта, вразив природний хист Міллігана, однак він бачив, що юнак напружився і занервував, потрапивши до незнайомого колективу. Джонс усвідомив, що своїми химерними малюнками Біллі намагається привернути до себе увагу й заслужити схвалення.

Терапевт вказав на замальовку могильного каменя, на якому було вигравіювано: «Хай земля тобі НЕ буде пухом».

— Розповіси нам що-небудь про цю роботу, Біллі? Що ти відчував, коли її створював?

— Це рідний батько Біллі, — відповів Аллен. — Він був коміком і конферансьє у Маямі, штат Флорида, поки не вкоротив собі віку.

— Може, все-таки поділишся з нами своїми почуттями? Зараз нас більше цікавлять твої емоції, а не сухі факти, Біллі.

Аллен, обурений тим, що його творчість приписують Біллі, швиргонув на підлогу олівець і зиркнув на годинник.

— Я мушу повертатися до свого корпусу. Вже час стелитися.

Наступного дня він заговорив із сестрою Єґер про своє лікування, нарікаючи на те, що все робиться не так, як слід. Коли вона сказала, що він постійно створює труднощі для працівників шпиталю і пацієнтів, юнак засмутився.

— Я не відповідаю за те, що роблять інші мої люди, — пробурмотів він.

— Нам не можна обговорювати інших. Тільки Біллі, — мовила Єґер.

— Але лікар Гардинг неправильно мене лікує! Він не послухався лікарки Вілбур! — вигукнув пацієнт.

Він забажав, аби йому показали медичну карту. Коли Єґер відмовила, він сказав, що може змусити шпиталь надати йому доступ до медичної інформації. За його словами, він був певен, що персонал не занотовує належним чином усіх його перевтілень і згодом він не зможе відновити у пам’яті втрачений час.

Того вечора до нього зайшов Гардинг. Після цих відвідин Томмі оголосив працівникам шпиталю, що звільняє свого лікаря. Незабаром він вийшов з палати вже як Аллен і запевнив, що поновлює лікаря на його посаді.

* * *

Коли матері Біллі, Дороті Мур, дозволили навідувати сина, вона бувала в нього мало не щотижня. Часто з нею приїздила її дочка, Кеті. Реакцію Біллі передбачити було неможливо. Іноді після візиту рідних він був балакучим і веселим, а іноді — вкрай пригніченим.

Соціальна працівниця Джоан Вінслоу на зборах команди спеціалістів, які займалися випадком Міллігана, доповіла, що спілкувалась із Дороті кожного її приїзду. Мати Біллі здалась їй доброю і турботливою, проте, на думку Вінслоу, м’яка і безхребетна вдача завадила жінці свого часу втрутитись і покласти край знущанням, жертвою яких став її син. Дороті зізналася соціальній працівниці, що в неї завжди було таке відчуття, ніби є двоє різних Біллі: один — добросердий і люблячий хлопчик, а другий — байдужий і нечуйний.

Нік Чико записав до журналу, що відвідини пані Мур 18 квітня страшенно засмутили Міллігана, котрий після її від’їзду усамітнився у своїй палаті, сховавши голову під подушку.

Наприкінці квітня, коли минуло вже шість із дванадцяти тижнів, відведених судом на лікування Міллігана, лікар Джордж усвідомив, що справи просуваються занадто повільно. Слід було якимось чином налагодити комунікацію між усіма іншими особистостями і власне Біллі — базовою, або ж стрижневою особистістю. Та насамперед лікар повинен був достукатись до Біллі й витягнути його назовні, бо той так і не з’являвся з того самого дня, коли лікарка Вілбур умовила Рейджена випустити його на сцену у в’язниці.

Лікаря Джорджа осяяла думка, що можна було б зняти на відеоплівку, як говорять і поводяться різні альтер-его, а потім продемонструвати записи їм самим і стрижневій особистості. Він розповів про свій задум Алленові, пояснивши, наскільки важливо, щоб особистості почали спілкуватися між собою і з Біллі. Аллен погодився.

Пізніше Аллен сказав Розалі, що йому до вподоби ідея з відеозаписом. Він хвилюється, як усе мине, але лікар Джордж переконав його, що так Аллен зможе багато нового дізнатися про самого себе.

Першу бесіду з пацієнтом перед увімкненою відеокамерою лікар Джордж провів 1 травня. Він запросив Дороті Тернер, оскільки знав, що в її присутності Біллі почувається впевненіше. Лікар мав намір зустрітися з Адаланою. Спершу він був проти того, аби кликати на сцену нових особистостей, проте згодом зрозумів, що неодмінно треба оцінити значення цієї жіночої іпостасі у Міллігановій ідентичності.

Упродовж бесіди він декілька разів повторив, як сильно йому допомогла б розмова з Адаланою. Спочатку до лікарів вийшли кілька інших особистостей, але кінець кінцем відбулася чергова зміна: риси Міллігана пом’якшилися, в очах забриніли сльози. Говорив він здавлено і в ніс, мовби перед тим довго плакав. Вираз його обличчя став по-жіночому ніжним. Очі здійснювали швидкі мимовільні рухи з боку в бік.

— Мені боляче зараз говорити, — сказала Адалана.

Лікар Джордж намагався не показувати, як його вразила ця трансформація. Він сам захотів, аби Адалана до них вийшла, він очікував на її появу, але, коли це таки трапилось, він був приголомшений.

— Чому тобі боляче говорити? — запитав він.

— Через хлопців. Я втягнула їх у халепу.

— Яким чином?

Дороті Тернер, яка зустрічалася з Адаланою у в’язниці в ніч перед переведенням до шпиталю, слухала їхню бесіду мовчки.

— Вони не розуміють, що таке любов, — сказала Адалана, — не знають, як це — коли тебе голублять і дбають про тебе. Я вкрала той час. Я відчувала в собі алкоголь і пігулки Рейджена. Ой, як же боляче про це розповідати!

— Так, але це необхідно, — наполіг лікар Джордж. — Допоможи нам у всьому розібратися.

— Це все я накоїла. Трохи запізно тепер казати, що мені страшенно прикро, чи не так? Я зруйнувала хлопцям життя. Але вони ніяк не могли збагнути…

— Що саме? — поцікавилася Тернер.

— Потребу кохати і бути коханою. Бути в чиїхось обіймах. Відчувати чуже тепло і ласку. Не знаю, що штовхнуло мене зробити те, що я зробила.

— І в тих випадках ти відчувала тепло і ласку? — запитала Тернер.

Адалана помовчала, а тоді прошелестіла:

— Хіба на якусь мить. Я вкрала той час. Артур не дозволяв мені виходити, я просто силою думки прибрала зі сцени Рейджена.

Вона роззирнулася довкола мокрими від сліз очима.

— Я не хочу проходити через усе це. Не хочу до суду. Не хочу нічого казати Рейджену. Я просто хочу забратися геть із життя хлопців і більше не завдавати їм лиха. Я так завинила… Сама не знаю, що на мене найшло.

— Коли ти почала виходити на сцену? — запитав лікар Джордж.

— Я почала красти час у хлопців минулого літа. Коли у в’язниці Лебанона їх замикали в карцері, я крала час, аби писати вірші. Я люблю поезію. — Вона схлипнула. — Що тепер буде з хлопчиками?

— Ми ще не знаємо, — м’яко пояснив лікар Джордж. — Ми намагаємося з’ясувати якомога більше.

— Не кривдьте їх, благаю, — попросила Адалана.

— У жовтні, коли трапились ті події, ти знала про плани Рейджена? — запитав лікар.

— Так. Мені завжди все відомо. Я знаю таке, про що навіть Артур не здогадується. Але я не могла цьому завадити. І ще на мене подіяли Рейдженові пігулки й випивка. Не знаю, чому я таке скоїла. Мені було дуже самотньо.

Вона шморгнула носом і попросила паперову хустинку.

Лікар Джордж не хотів відлякати Адалану, тому розпитував дуже обережно, пильно стежачи за виразом її обличчя.

— Чи є у тебе друзі, з якими тобі приємно спілкуватись? Які могли б розвіяти твою самотність?

— Я ні з ким не контактую. Навіть із хлопцями. Я розмовляю тільки з Крістін.

— Ти сказала, що виходила на сцену минулого літа, а також у виправному закладі Лебанона. А до того тобі ніколи не траплялося бувати на сцені?

— Ні. Але я була тут, усередині. Я живу тут уже давно.

— І ти була при тому, як Чалмер…

— Так! — різко урвала Адалана. — І більше ні слова про нього!

— Ти ладнаєш із матір’ю Біллі?

— Та де там! Вона навіть хлопчикам не може дати раду.

— А з Кеті, сестрою Біллі?

— Так, я розмовляла з Кеті. Але, гадаю, вона про це не здогадувалась. Ми з нею ходили разом на закупи.

— А як щодо брата Біллі — Джеймса?

— Ні. Він мені не подобається.

Адалана витерла сльози, сіла рівно і недовірливо, досі хлюпаючи носом, подивилась на відеокамеру. Повисла тиша, і лікар Джордж зрозумів, що Адалана пішла. Він дивився на сполотніле обличчя Міллігана і чекав, хто ж вийде на сцену наступним.

— Було б добре, якби ми могли поговорити з Біллі, — м’яко, але переконливо промовив він.

Тривога і переляк вигулькнули на обличчі юнака. Він хутко оглянув приміщення, в якому опинився. Лікар Джордж упізнав цей вираз. Він мав нагоду бачити його у в’язниці округу Франклін, коли лікарка Вілбур домоглася, щоб на сцену вийшов справжній Біллі.

Побоюючись, що Біллі щезне, перш ніж він встигне з ним поговорити, лікар Джордж лагідно звернувся до юнака, котрий нервово сіпав коліном і боязко нишпорив очима по кімнаті:

— Ти знаєш, де ти зараз?

— Н-ні? — нерішуче протягнув той, стенувши плечима, ніби відповідав на запитання шкільного тесту і не був упевнений, що це правильний варіант відповіді.

— Ти у шпиталі, а я — твій лікар.

— Господи, він мене вб’є, якщо пронюхає, що я говорив із лікарем.

— Кого ти маєш на увазі?

Біллі знову роззирнувся довкола і побачив націлену на нього відеокамеру.

— А це що таке?

— Це камера. Вона записує на відеоплівку нашу бесіду. Ми подумали, що тобі корисно буде подивитися запис того, що тут відбуватиметься.

Але Біллі вже зник.

— Та штукенція його налякала, — з відразою в голосі процідив Томмі.

— Я пояснив йому, що це всього лише відеокамера і що…

Томмі пирхнув.

— Та він, швидше за все, навіть не зрозумів, про що ви торочите.

Коли бесіда скінчилась і Томмі відіслали назад до Вейкфілдського котеджу, лікар Джордж усамітнився у своєму кабінеті й глибоко замислився. Він знав, яку заяву зробить у суді. Вільяма С. Міллігана не можна назвати психічно хворим у традиційному сенсі слова, оскільки дисоціація вважається неврозом, а не психозом, одначе, на його фахову думку, Мілліган має настільки викривлене сприйняття реальності, що не здатен узгодити свої дії з вимогами закону і, відповідно, не може нести відповідальність за скоєні злочини.

Та спершу необхідно було продовжити терапію і якимось чином підлікувати пацієнта настільки, щоб він був спроможний постати перед судом.

Але як за шість тижнів подолати хворобу, на лікування котрої у психоаналітиків іде понад десять років, як у лікарки Вілбур у випадку з Сивілою?

Наступного ранку Артур вирішив, що слід поділитися з Рейдженом новиною про Адалану, яку він почув під час сеансу відеозапису з лікарем Джорджем. Артур походжав туди-сюди палатою особливого режиму і звертався до Рейджена вголос:

— Таємницю зґвалтувань розкрито. Тепер я знаю винуватця.

Його голос негайно змінився на Рейдженів:

— Звідки тсе ти дізнавсь?

— До мене дійшла нова інформація, і я зміг скласти всі факти докупи.

— То хто тсе зробив?

— Гадаю, оскільки тебе звинувачували у злочинах, до яких ти не причетний, ти маєш право знати.

Їхня розмова з блискавичною зміною голосів тривала. Репліки то вимовлялися вголос, то звучали тільки в голові.

— Рейджене, пам’ятаєш, як іноді ми чули жіночі голоси?

— То є правда. Я чув Крістін. І шче інші жінотські голоси.

— Так ось, коли у жовтні ти вирішив скоїти ті три пограбування, у справу втрутилась одна з жінок.

— Шчо ти таке кажеш?

— Серед нас є молода дівчина, якої ти ще не зустрічав. Її звуть Адалана.

— Вперше про неї чую.

— Вона дуже мила і тиха. Це вона завжди готувала нам їсти і прибирала в будинку. І вона ж створювала букети, коли Аллен отримав ту роботу у квітковій крамниці. Але я й подумати не міг, що вона…

— Як вона до тсього причетна? Вона шчо, вкрала ті гроші?

— Ні, Рейджене. Вона зґвалтувала жертв.

— Вона зґвалтувала тамтих дівчат? Артуре, хіба дівчина може зґвалтувати дівчину?

— Рейджене, ти що, ніколи не чув про лесбійство?

— Гаразд, і як лесбійка може когось зґвалтувати?

— Власне, тому-то в цих злочинах і звинуватили тебе. Виходячи на сцену, дехто з нас, чоловіків, суто фізично спроможний здійснити статевий акт, хоча тобі й відомо, що я встановив правило, згідно з яким усі ми повинні зберігати целібат. Адалана скористалася твоїм тілом.

— То мене весь тсей час обвинувачують у зґвалтуванні, шчо його тсе стерво вчинило?

— Саме так, але я хотів би, щоб ти з нею поговорив і дав їй змогу все пояснити.

— То он нашчо всі тсі балачки? Я її вб’ю.

— Рейджене, будь розважливим.

— Розважливим?!

— Адалано, я хочу, щоб ти познайомилась із Рейдженом. Позаяк Рейджен є нашим захисником, він має право знати, що трапилось. Тобі доведеться пояснити йому, що ти накоїла, і спробувати знайти виправдання своїм вчинкам.

М’який, ніжний голос зазвучав у нього в голові, мовби линув із темряви, що клубочилася за межами свідомості. Це був наче голос зі сну чи марення.

— Рейджене, мені дуже прикро через те, що сталося…

— Прикро їй! — гаркнув той, гнівно крокуючи палатою. — Ти є брудна шльондра. Шчо тсе шче за вибрик — жінок ґвалтувати? Чи ти хоч тямиш, шчо нам за тсе світить?

Він рвучко розвернувся і зійшов зі сцени, а в палаті залунав жіночий плач.

Сестра Гелен Єґер зазирнула туди крізь оглядове вічко.

— Чи можу я тобі чимось допомогти, Біллі?

— Заради всього святого, добродійко, облиште нас! — відрубав Артур.

Єґер пішла, ображена тим, що Артур на неї нагримав. Коли її кроки стихли, Адалана спробувала пояснити:

— Зрозумій, Рейджене, мої потреби відрізняються від ваших.

— Нашчо, в дідька, тобі взагалі спати з жінками? Ти ж сама є жінка!

— Вам, чоловікам, цього не збагнути! Добре, що хоча б діти знають, що таке любов і співчуття і як важливо мати змогу когось пригорнути і сказати: «Я тебе люблю, мені до тебе не байдуже, я маю до тебе почуття».

— Перепрошую, що перебиваю, — втрутився Артур, — однак я завжди вважав, що плотські стосунки — це позбавлений логіки анахронізм, і, беручи до уваги новітні відкриття в галузі…

— Ви психи! — вереснула Адалана. — Обоє несповна розуму! — Її голос знову пом’якшав. — Якби ви тільки могли відчути, як це — коли тебе тримають в обіймах, пестять… Ви б тоді самі все зрозуміли.

— Слухай сюди, навіжена, — гиркнув Рейджен, — мене не тсікавить, хто чи шчо ти є! Але якшчо ти заговориш із кимось у тсьому корпусі — чи взагалі з будь-ким і будь-коли, — то ти труп.

— Стривай-но, — сказав Артур. — У шпиталі Гардинга ти не вповноважений ухвалювати такі рішення. Тут я головний, а ти підпорядковуєшся мені.

— Ти шчо, дозволиш, аби їй усе тсе зійшло з рук?

— У жодному разі. Я все владнаю. Проте не тобі забороняти їй виходити на сцену. На твоєму місці я взагалі помовчав би. Це ж ти, наче телепень, дозволив їй украсти в тебе час. Ти втратив контроль над ситуацією. Горілка, марихуана й амфетаміни зробили тебе таким вразливим, що ти поставив під загрозу життя Біллі і кожного з нас. Так, злочини скоїла Адалана. Однак тягар відповідальності лежить на тобі, тому що ти — захисник. Коли ти вразливий, ти не тільки себе самого, а й усіх нас ставиш у небезпечне положення.

Рейджен хотів було заперечити, але передумав. Помітивши на підвіконні горщик із кімнатною рослиною, він спересердя скинув його додолу.

— Але що не кажи, — продовжував Артур, — а я таки згоден із тим, що віднині Адалану слід вважати однією з небажаних персон. Адалано, тобі довічно забороняється виходити на сцену. І забороняється красти чужий час.

Вона зіщулилась у кутку, обличчям до стіни, і гірко ридала, покидаючи сцену.

Надовго запала тиша, а тоді з’явився Девід і витер чужі сльози зі щік. На підлозі він помітив розбитий горщик із рослиною і зрозумів, що вона вмирає. Йому боляче було дивитися на оголене коріння. Він фізично відчував, як рослина в’яне.

Тут удруге нагодилася сестра Єґер, цього разу — з тацею їжі.

— Ти певен, що я не можу якось допомогти? — запитала вона.

Девід скривився.

— Ви прийшли забрати мене до в’язниці за вбивство рослинки?

Вона поставила тацю і заспокійливо поклала руку йому на плече.

— Авжеж ні, Біллі. Ніхто не забере тебе до в’язниці. Ми подбаємо про тебе і зробимо все для того, щоб тобі покращало.

Лікар Джордж викроїв час у своєму напруженому графіку, щоб побувати на з’їзді Американської психіатричної асоціації, який мав відбутися 8 травня в Атланті. Попередньої п’ятниці він зустрівся з Мілліганом і влаштував усе так, щоб за його відсутності пацієнт почав відвідувати сеанси інтенсивної терапії з завідувачкою відділення психології, лікаркою Марлен Кокан.

Ньюйорківка Марлен належала до тих працівників шпиталю Гардинга, котрі від самого початку не вірили в Мілліганів розлад множинної особистості, хоч і не висловлювали цього вголос. Але якось вона розмовляла з Алленом у себе в кабінеті, коли з нею привіталася сестра Донна Еґар:

— Привіт, Марлен. Як справи?

Аллен жваво повернувся до неї й випалив:

— Подружку Томмі звуть Марлен.

Він сказав це так природно і спонтанно, не замислившись ані на мить, що лікарка Кокан упевнилась: це не може бути симуляцією.

— Отже, ми з нею тезки, — сказала лікарка. — Подружка Томмі, кажеш?

— Ну, вона не знає, що це Томмі. Називає нас усіх Біллі. Але обручку їй Томмі подарував. Вона і не підозрює про нашу таємницю.

— Коли вона довідається, для неї це буде той іще удар, — задумливо проказала лікарка Кокан.

* * *

На з’їзді психіатрів лікар Гардинг розповів лікарці Корнелії Вілбур, як просувається лікування Міллігана, додавши, що в нього не залишилося сумнівів у тому, що його пацієнт справді страждає на розлад множинної особистості. Лікар також описав колезі проблеми, до яких призводить відмова Міллігана відгукуватись у присутності інших людей на те саме ім’я.

— На групових заняттях у лікаря Паґліса він постійно називав себе по-різному, що бентежило решту хворих. А коли його просили поділитися з групою своїми проблемами, він заявляв: «Мій лікар забороняє мені про це говорити». Уявляєте, як це діяло на інших пацієнтів? Беручи до уваги той факт, що Мілліган повадився вдавати з себе молодшого психотерапевта, не дивно, що врешті-решт його виключили з групи.

— Ви маєте усвідомити, — почала Вілбур, — що для альтер-особистостей дуже важливо, аби їх упізнавали. Вони, звичайно, звикли відгукуватись на ім’я базової особистості, але тепер усі знають про їхнє існування, і, коли до них звертаються як до Біллі, вони почуваються небажаними.

Лікар Джордж узяв до уваги її слова. Він також запитав Вілбур, якої вона думки про його плани підлікувати Міллігана за той мізерний час, що лишився до суду.

— Гадаю, вам слід випросити в судді щонайменше три додаткові місяці, — відповіла лікарка. — Після цього можна буде здійснити спробу злиття, щоб Мілліган був спроможний співпрацювати з захисниками і витримати суд.

— Десь за два тижні, 26 травня, незалежний психіатр від штату Огайо приїде обстежити Міллігана. Я тут подумав, чи не погодилися б ви відвідати наш шпиталь і проконсультувати нас? Мені б не завадила ваша підтримка.

Вілбур пообіцяла бути.

Попри те що з’їзд Американської психіатричної асоціації мав тривати до п’ятниці, лікар Джордж відбув з Атланти ще в середу. Наступного дня він скликав збори у Вейкфілдському котеджі, під час яких пояснив персоналу, що після розмови з лікаркою Вілбур дійшов висновку: те, що вони закривають очі на існування в Міллігана інших особистостей, шкодить лікуванню.

— Нам здавалося, що, ігноруючи інших особистостей, ми, можливо, сприятимемо їхньому злиттю в одне ціле, та насправді це тільки відштовхнуло їх і змусило зачаїтися. Ми маємо і надалі наголошувати на тому, що пацієнт повинен визнавати свої вчинки і нести за них відповідальність, однак тепер нам треба буде стежити за тим, щоб не утискати жодну особистість.

Як відзначив лікар, єдина надія досягнути цілісності, достатньої для того, щоб Мілліган міг постати перед судом, — це ставитись до його особистостей як до самодостатніх індивідів.

Розалі Дрейк відчула полегшення. Потайки вона завжди з ними так і спілкувалась, особливо з Денні. Буде значно простіше, коли можна буде робити це відкрито замість вдавати, що інших особистостей не існує, на догоду тій жменьці працівників шпиталю, які досі не вірили в реальність діагнозу.

Донна Еґар усміхалася, записуючи 12 травня 1978 року до сестринського журналу новий план дій:

Панові Міллігану дозволяється вільно говорити про інших своїх особистостей, якщо таким чином йому простіше висловлювати свої почуття. Про позитивні зрушення свідчитиме відвертість пацієнта в розмовах із персоналом.

План

А) Працівники шпиталю не повинні заперечувати те, що він страждає на розщеплення особистості.

Б) Коли пацієнт вважає себе якоюсь іншою особистістю, персонал має скористатися нагодою і розпитати, що він відчуває в цій ситуації.

(4)

З середини травня на групових заняттях пацієнти займалися садівництвом. Розалі Дрейк і Нік Чико виявили, що Денні до смерті боїться культиватора. Вони поступово призвичаювали його до машини, спонукаючи підходити до неї дедалі ближче. Коли Нік сказав, що настане день, коли Денні зовсім не боятиметься культиватора і навіть зможе сам ним кермувати, хлопець мало не зомлів.

За кілька днів один із пацієнтів у групі Розалі відмовився працювати над якимось завданням. Аллен зауважив, що цьому дядькові, схоже, подобається час від часу з неї збиткуватися.

— Це дурня! — волав пацієнт. — Дідька лисого ви петраєте в садівництві!

— Що ж, не святі горшки ліплять, — відказала Розалі.

— Ви просто нікчемна дурепа, — не вгавав той. — Ви й у груповій терапії ні бельмеса не тямите!

Аллен бачив, що дівчина ледве тамує сльози, але нічого не сказав. Він випустив на сцену Денні, аби той трохи попрацював із Ніком. Пізніше у своїй палаті Аллен почав було виходити на сцену, аж раптом його щось шарпнуло і гепнуло ним об стіну. Зробити таке було до снаги тільки Рейджену і тільки в моменти переходу.

— Прокляття, а це ще за що? — прошепотів Аллен.

— Тсього ранку в саду ти допустив, шчоб те язикате вайло жінку зобидило.

— То був не мій клопіт.

— Ти знаєш правила. Тсе не є добре осторонь стояти, коли жінок або малечу кривдять.

— Чому тоді ти нічого не вдіяв?

— Не я був на стсені. То твій був обов’язок. Зарубай тсе собі на носі, бо як наступного разу на стсену йтимеш, я тобі макітру розтрошчу.

Коли наступного дня жовчний пацієнт знову почав ображати Розалі, Аллен схопив його за грудки, спопеляючи поглядом, і процідив:

— Стули свій смердючий писок!

Він дуже сподівався, що чолов’яга не полізе в бійку. Раптом що, вирішив Аллен, сам він накиває п’ятами зі сцени і залишить Рейджена вовтузитися з цим пацієнтом, оце вже точно.

Розалі Дрейк спіймала себе на тому, що постійно кидається виправдовувати Міллігана перед тими членами колективу, котрі вважають його лише хитрим симулянтом, який сподівається відкрутитись від покарання, а також перед тими, кого обурює Алленова манера ходити від одного працівника шпиталю до іншого, випрошуючи особливих поблажок, чи Артурова зверхність, чи грубувата поведінка Томмі. Вона розлютилася, коли до неї дійшли нарікання деяких медсестер на те, що, мовляв, на «мазунчика» лікаря Джорджа у шпиталі гається забагато часу і ресурсів. Її коробило щоразу, як вона чула нищівну репліку: «З цим ґвалтівником носяться більше, ніж із його жертвами». У таких випадках вона твердо відказувала, що, працюючи з душевнохворими людьми, слід забути про мстивість і просто намагатись допомогти пацієнтам.

Одного ранку Розалі побачила, що Біллі Мілліган сидить на сходинках Вейкфілдського котеджу. Юнак рухав губами, розмовляючи сам із собою. Потім відбулося одне з його перевтілень. Він приголомшено роззирнувся, струснув головою, торкнувся щоки.

Тоді він помітив перед собою метелика, хутко викинув уперед руку і спіймав його. Обережно зазирнувши у складені човником долоні, він зойкнув і схопився на ноги. Він розкрив долоні й підкинув метелика вгору, ніби хотів допомогти йому злетіти. Однак той упав на землю і більше не рухався. Юнак дивився на нього в розпачі.

Коли Розалі наблизилась до хлопця, він повернувся до неї, явно наляканий. У його очах бриніли сльози. Розалі не змогла б цього пояснити, та в неї було таке відчуття, що перед нею хтось, кого вона раніше не зустрічала.

Юнак підняв тільце метелика.

— Він більше не полетить.

Розалі лагідно всміхнулась, міркуючи, чи не помилиться вона, назвавши його на ім’я. Нарешті вона тихенько проказала:

— Привіт, Біллі. Я давно хотіла з тобою познайомитись.

Вона сіла на сходинки поруч із ним. Юнак обійняв руками свої коліна і захоплено милувався травою, деревами і небом.

За кілька днів, коли темою групового заняття було ліплення з глини, Артур знову дозволив Біллі вийти на сцену. Нік запропонував йому виліпити голову, і Біллі працював добру годину, формуючи з глини кулю, а тоді наліплюючи додаткові ковбаски, щоб вийшли очі та ніс. Він навіть зліпив дві крихітні кульки для зіниць.

— Голова готова, — гордо сповістив він.

— Чудово, — похвалив Нік. — А хто це?

— А хіба це мав бути хтось конкретний?

— Ні, я просто подумав — ану ж ти виліпив когось знайомого?

Біллі шаснув геть зі сцени, і його місце зайняв Аллен. Він з відразою оглянув голову. Це була неоковирна сіра грудка глини з присобаченими тут і там кавалочками. Він потягнувся за стеком, збираючись переробити її на бюст Авраама Лінкольна чи, можливо, лікаря Джорджа і продемонструвати Нікові, що таке справжня скульптура.

Та не встиг він торкнутися стеком глиняного обличчя, як інструмент зісковзнув і проштрикнув Алленові руку до крові.

Юнак роззявив рота від подиву. Він знав, що не міг бути аж настільки незграбним. Зненацька невидима сила шваркнула його об стіну. Дідько! Знову Рейджен.

— Що не так цього разу? — просичав Аллен.

— Тсе шчоб ти не смів чіпати роботу Біллі! — пролунало в нього в голові.

— Хай тобі грець, я тільки збирався…

— Повикаблучуватися ти збирався. Показати, шчо ти є здібний митетсь. Але зараз є важливіше, шчоби Біллі сам пройшов тсю терапію.

Того вечора, усамітнившись у палаті, Аллен поскаржився Артурові, як йому остобісіло діставати штурхани від Рейджена.

— Якщо він так прискіпуватиметься до кожної дрібнички, то нехай сам усе і робить.

— Ти останнім часом з усіма сперечаєшся, — відповів Артур. — Сієш розбрат. Це твоя провина, що лікар Паґліс більше не хоче нас бачити на груповій терапії. А через твоє постійне маніпулювання персоналом багато хто тепер ставиться до нас вороже.

— Що ж, тоді нехай хтось інший дає раду справам. Хтось не такий балакучий. Це Біллі й дітям потрібне лікування. От нехай вони і спілкуються з усіма цими людьми.

— Я планую дозволити Біллі частіше виходити на сцену, — погодився Артур. — Після того як він поговорить із лікарем Джорджем, час йому буде нарешті познайомитися з усіма нами.

(5)

Коли у середу, 24 травня, Мілліган зайшов до кімнати для бесід, лікар Джордж зауважив його нажаханий погляд, немов у доведеної до відчаю людини. Здавалось, юнак будь-якої миті міг дати драла чи, навпаки, впасти як підкошений. Він втупився в підлогу. Лікар Джордж відчував, що ниточка, яка пов’язує його пацієнта з реальністю, напрочуд слабенька. Вони трохи посиділи мовчки. Біллі нервово сіпав коліном. Нарешті лікар Джордж м’яко сказав:

— Може, ти розповіси мені трішки про те, що ти відчув, погодившись прийти на цю бесіду?

— Я нічого про це не знаю, — жалісно протягнув Біллі.

— То ти не знав, що йдеш на зустріч зі мною? А коли ти вийшов на сцену?

— На яку сцену? — остовпіло перепитав Біллі.

— Коли ти вперше дізнався, що у нас із тобою буде розмова?

— З’явився якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.

— Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?

— Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. — Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.

Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.

Психіатр почувався мов рибалка, котрий має вкрай обережно працювати вудкою, аби підвести рибу якнайближче, не давши їй обірвати волосінь.

— Як ти почуваєшся? — впівголоса запитав він у Біллі.

— Та ніби нічого.

— Чи турбує тебе що-небудь?

— Ну… Я роблю щось, а потім нічого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь — люди кажуть мені, що я вже встиг щось накоїти.

— І що ж, за їхніми словами, ти робиш?

— Щось погане. Протизаконне.

— Те, що ти і так собі уявляв? Усі ми повсякчас прокручуємо в голові безліч найрізноманітніших вчинків.

— Просто щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я скоїв щось лихе.

— І що ти відчуваєш, коли чуєш це?

— Мені хочеться померти. Бо я не хочу нікого кривдити.

Він так тремтів, що лікар Джордж мерщій змінив тему.

— Ти мені розповідав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?

— Ну, мені здається, що не так уже й довго, та насправді минає дуже багато часу. А ще я дещо чую. Ніби зі мною намагаються говорити якісь голоси.

— І що тобі кажуть?

— Я їх не розумію.

— Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не має сенсу? Чи голоси звучать нерозбірливо і ти не можеш розчути окремі слова?

— Вони говорять дуже тихо. І так, ніби вони не звідси.

— Не звідси — це як? Так, ніби голоси долинають з іншої кімнати? Чи так, наче говорять люди з іншої країни?

— Ага, як люди з іншої країни, — закивав Біллі.

— З якоїсь конкретної країни?

Він довго думав і нарешті сказав:

— Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин якийсь, чи що. Це ті люди, що живуть усередині мене? Мені таке сказала одна пані.

— Можливо, — ледь чутно прошепотів лікар Джордж, занепокоєний тим, що Біллі не на жарт перелякався.

— Що вони роблять у моїй голові? — Голос Біллі зірвався на крик.

— А що вони тобі кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобі щось велять, чи радять, чи підказують?

— Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».

— Кого вони мають на увазі? Мене?

— Думаю, так.

— А коли мене немає поруч — коли ти на самоті, — вони і тоді з тобою говорять?

— Вони, швидше, говорять про мене, — зітхнув Біллі. — З іншими людьми.

— Вони поводяться так, ніби тебе оберігають? Чи не вважаєш ти, що, коли вони говорять про тебе з іншими людьми, вони хочуть тебе захистити?

— Гадаю, вони мене присипляють.

— І коли вони це роблять?

— Коли я занадто розхвилююся.

— Тобі не здається, що це трапляється саме тоді, коли ти не можеш упоратись із хвилюванням? Тому що це одна з причин, чому люди сплять, — так можна втекти від тривог. Ти не помічаєш у собі ніяких змін? Можливо, ти стаєш більш загартованим і скоро їм уже не доведеться захищати тебе в такий спосіб?

— Кому це — їм? — знову перелякано підвищив голос Біллі. — Хто ці люди? Чому вони змушують мене спати?

Лікар Джордж зрозумів, що пора змінити тему.

— Що в житті тебе непокоїть найбільше?

— Що хтось заподіє мені шкоду.

— Це тебе лякає?

— Настільки, що я засинаю.

— Але тебе можуть скривдити, навіть коли ти спиш, хоча ти цього і не усвідомиш, — зауважив лікар Джордж.

Біллі склав руки на своїх тремтливих колінах.

— Поки я сплю, мені ніхто не може завдати лиха.

— Чому так?

— Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. — Юнак надовго замовк, а тоді знову підвів очі на лікаря. — Ніхто так і не пояснив мені, що ці люди роблять у моїй голові.

— Ті, що з тобою говорять?

— Так.

— Можливо, відповідь криється у твоїх же словах. Коли ти не знав, як захиститися від тих, хто хотів заподіяти тобі шкоду, якась інша частина тебе знайшла спосіб уберегтися від небезпеки.

— Інша частина мене?

Лікар Джордж усміхнувся і кивнув, чекаючи, як відреагує Біллі.

— А чому я нічого не знаю про цю свою іншу сторону? — тремтливим голосом запитав той.

— Певно, це тому, що в тобі живе якийсь лютий страх і він заважає тобі вживати заходів, необхідних для самозахисту, — розтлумачив лікар. — Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.

Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:

— Чому я таким став?

— Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.

Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:

— Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.

— Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.

— Чому я у шпиталі? — видавив Біллі, окинувши оком кімнату.

— Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.

— Тобто ви можете мене вилікувати? — хлипав Біллі.

— Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?

— А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? — вигукнув Біллі.

Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.

— Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.

— Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?

Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:

— Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.

— Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. — Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.

— Тобі, напевно, було дуже страшно, — мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. — Це просто жах.

— Мене завжди десь замикають, — мало не прокричав Біллі. — А йому відомо, що я тут?

— Кому?

— Татові.

— Я не виходив із ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знає він, що ти тут, у нас.

— Я… мені заборонено про дещо розповідати. Якщо він дізнається, що я з вами розмовляю, він… Господи!.. Він мене вб’є і закопає у хліві!

На перелякане обличчя Біллі страшно було дивитись. Юнак скривився і втупився в підлогу. Рибка обірвала волосінь. Лікар Джордж відчув, що Біллі тут уже немає.

Почувся м’який голос Аллена:

— Біллі спить. Артуру навіть не довелося нічого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.

— Обговорювати ті події занадто важко, я правильно розумію?

— А про що ви говорили?

— Про Чалмера.

— Ой, ну, це могло… — Його погляд спинився на відеокамері. — А навіщо камера увімкнена?

— Я сказав Біллі, що хочу записати нашу бесіду на плівку. Я все йому пояснив, і він був не проти. А чому ти вийшов на сцену?

— Артур звелів. Ви, певно, налякали Біллі, викликавши ті спогади. Він почав тут почуватися мов у пастці.

Лікар Джордж почав було пояснювати, про що розмовляв із Біллі, аж раптом йому сяйнула думка:

— Слухай, а чи можу я спілкуватися з тобою та з Артуром водночас, щоби ми втрьох могли обговорити те, що сталось?

— Я можу запитати в Артура.

— Мене цікавить ваша з Артуром думка стосовно Біллі. Чи не вважаєте ви, що він став більш урівноваженим і не настільки схильним до самогубства і що він, можливо, вже ладен упоратися з…

— Зараз він не схильний до самогубства, — пролунав у відповідь приємний виразний голос із аристократичною британською вимовою, і лікар Джордж зрозумів, що Артур вийшов на сцену, аби власною персоною відповісти на його запитання.

Востаннє він бачив Артура ще того дня у в’язниці, коли лікарка Вілбур проводила обстеження. Лікар спробував зберегти невимушений вигляд і приховати подив, продовжуючи розмову, ніби нічого не трапилось:

— Але чи й досі з ним треба поводитися вкрай обачно? Гадаєш, він усе ще занадто вразливий?

— Безумовно, — відказав Артур, складаючи долоні пучками пальців докупи. — Його легко налякати. У нього неабияка параноя.

Лікар Джордж вказав на те, що навіть не збирався під час сьогоднішньої бесіди згадувати Чалмера, але, здавалося, сам Біллі хотів про нього поговорити.

— Ви розворушили його спогади, — сказав Артур, обережно добираючи слова, — і це було перше, що спало йому на думку. В результаті, звичайно, страх узяв над ним гору, і цього цілком вистачило, аби Біллі заснув. Я нічого не міг вдіяти. Я розбудив його, щоб він міг нині прийти сю…

— А ти чуєш усе, що він каже, коли не спить?

— Тільки уривками, та й то не завжди. Буває, що я не знаю точних його думок, проте, коли він думає, я здатен відчувати його страх. З якоїсь причини він не надто добре чує, коли я до нього звертаюсь. Але, схоже, йому відомо, що ми часом його присипляємо, як і те, що він також може поринути в сон із власної волі.

Лікар Джордж дізнався від Артура деякі подробиці про інших особистостей, одначе, коли Артур почав розповідати про минуле, він раптом замовк, нашорошився й обірвав розмову.

— Біля дверей хтось є, — сповістив він і зійшов зі сцени.

Виявилося, що прийшов медтехнік Джеф Джаната, котрий попереджав, що зайде за пацієнтом, коли буде за чверть дванадцята.

Назад до Вейкфілдського котеджу з Джефом пішов Томмі.

Коли наступного дня, за два дні до приїзду лікарки Вілбур, Мілліган прийшов на терапевтичну бесіду, лікар Джордж побачив, що пацієнт нервово сіпає коліном, і збагнув, що перед ним знову Біллі, стрижнева особистість. Біллі почув імена Артура і Рейджена й тепер хотів дізнатися, хто вони такі.

Гардинг не знав, як йому і розповісти. У нього в голові крутилося страхітливе видіння: Біллі дізнається правду й накладає на себе руки. У лікаря Джорджа був колега з Балтимора, чий пацієнт повісився у в’язниці, довідавшись, що в нього розщеплення особистості.

Лікар глибоко вдихнув і наважився сказати:

— Той голос, що звучить, як у фільмах про Джеймса Бонда, належить Артурові. Артур — це одне з твоїх імен.

Коліна Біллі, що перебували в постійному русі, завмерли. Його очі округлились.

— Артур — це частина тебе самого, — продовжував лікар Джордж. — Ти хотів би з ним зустрітися?

Біллі затремтів, його коліна так несамовито засмикалися, що він сам це помітив і мусив притримати їх руками.

— Ні. Мені від цього хочеться піти і заснути.

— Знаєш, Біллі, я гадаю, що якби ти дуже постарався, то міг би не спати, коли прийде Артур і ми з ним будемо розмовляти. Так ти міг би почути, що він скаже, і усвідомити свою проблему.

— Але це дуже страшно!

— Біллі, ти мені довіряєш?

Той кивнув.

— От і молодець. Зараз на сцену вийде Артур, і я з ним поговорю. Ти не спатимеш і чутимеш кожне його слово, і ти все запам’ятаєш, точнісінько як це роблять деякі інші особистості. Ти будеш поза сценою, але твоя свідомість працюватиме.

— А що таке ця «сцена»? Ви вже її згадували, але так і не сказали, що це означає.

— Це так Артур пояснює те, що відбувається, коли хтось із твоїх внутрішніх «я» виходить у зовнішній світ. За його словами, це схоже на пляму світла від чималого софіта, і той, хто стоїть у промені світла, контролює свідомість. Просто заплющ очі, і ти сам це побачиш.

Гардинг затамував подих, коли Біллі заплющив очі.

— Я бачу! Це так, ніби довкола темна сцена, а на мене ллється світло софітів!

— Дуже добре, Біллі. А тепер відступи вбік, за межі світляної плями, і я певен, що Артур не відмовиться прийти і поспілкуватися з нами.

— Я відступив, — повідомив Біллі, і коліна юнака припинили сіпатись.

— Артуре! — покликав Гардинг. — Ти маєш поговорити з Біллі. Вибач, що я тебе турбую, однак знайомство з тобою та іншими — необхідний крок у лікуванні Біллі.

У Гардинга аж долоні спітніли. Коли пацієнт розплющив очі, замість жалісливого виразу Біллі в лікаря уп’явся з-під напівопущених повік бундючний погляд Артура. Його вимова була тією самою, що й попереднього дня: карбований акцент англійського аристократа, котрий звик цідити слова зі зціпленими зубами і майже нерухомими вустами.

— Вільяме, мене звуть Артур. Я хочу, аби ти знав: ти в безпеці. Люди, що тут працюють, намагаються тобі допомогти.

Вираз обличчя юнака блискавично змінився. Він озирнувся довкола широко розплющеними переляканими очима і запитав голосом Біллі:

— Чому я раніше нічого про тебе не знав?

Знову відбулася зміна, і заговорив уже Артур:

— Я вирішив, що так буде ліпше для тебе. Ти був не готовий. У тебе спостерігався сильний потяг до самогубства. Ми мусили дочекатися слушної миті, щоб відкрити тобі цю таємницю.

Глибоко вражений, але дуже задоволений, лікар Джордж слухав, як Артур добрих десять хвилин розповідав Біллі про Рейджена та інших вісьмох внутрішніх «я» і пояснював, що завдання лікаря Джорджа — знову об’єднати їх усіх у цілісну особистість.

— Ви зможете це зробити? — повернувся Біллі до лікаря.

— Ми називаємо цей процес злиттям, Біллі. Ми робитимемо все дуже неквапно. Спершу об’єднаємо Аллена й Томмі, оскільки між ними багато спільного. Потім візьмемося за Денні та Девіда. Цим двом іще потрібна допомога лікарів. А тоді будемо по черзі приєднувати решту, аж поки ти знову станеш єдиним і неподільним Біллі.

— А навіщо зливати зі мною всіх оцих людей? Чому не можна просто спекатися їх?

Лікар Джордж сплів пальці.

— Тому що інші лікарі вже пробували це робити у випадках, схожих на твій, Біллі. Такий підхід не спрацьовує. Щоб дати тобі шанс на одужання, ми повинні об’єднати всі частини твого єства. Спершу ви маєте налагодити спілкування. Потім, пригадуючи події, що трапилися з кожним із вас, ви позбудетесь амнезії. Ми називаємо це формуванням спільної свідомості. І тоді нарешті можна буде почати процес об’єднання різних особистостей у ціле. Це й буде злиття.

— І коли це станеться?

— Післязавтра лікарка Вілбур приїде тебе навідати, і ми проведемо презентацію для працівників шпиталю, задіяних у твоєму лікуванні. Ми покажемо їм відеозаписи, аби ті з них, кому не доводилося стикатися з такими випадками, як твій, краще усвідомили природу твоєї недуги і знали, як тобі допомогти.

Біллі кивнув, погоджуючись. А тоді його очі розширились, а увага мовби перемкнулася на те, що відбувалося всередині нього. Він декілька разів кивнув, після чого його погляд прояснів і юнак приголомшено подивився на лікаря Джорджа.

— Що трапилось, Біллі? — запитав той.

— Артур передає, що хоче особисто схвалити список тих, хто буде на презентації.

(6)

У шпиталі Гардинга вирував ентузіазм. Лікарка Корнелія Вілбур уже читала тут лекцію, однак це було аж влітку 1975 року. Та й обставини тепер були зовсім інші. Нині у шпиталі лежав незвичайний пацієнт — перша в історії людина з розладом множинної особистості, за якою мали змогу цілодобово спостерігати в умовах психіатричної клініки. Попри те що персонал і досі поділявся на тих, хто вірив у діагноз Міллігана, і затятих скептиків, послухати лікарку Вілбур хотіли геть усі.

Хоча працівників Вейкфілдського котеджу запевняли, що на зустрічі буде чоловік десять-п’ятнадцять, до зали в підвальному приміщенні адміністративної будівлі Вейкфілду затрамбувалася мало не сотня осіб. Лікарі та члени адміністрації поприводили своїх дружин, працівники з інших корпусів шпиталю, котрі не мали жодного стосунку до лікування Міллігана, тулилися на задніх рядах, сиділи на підлозі, підпирали стіни і навіть купчилися у дверях суміжної кімнати.

Лікар Джордж показав присутнім нещодавні відеозаписи бесід із різними особистостями, які проводили як він сам, так і Дороті Тернер. Артур і Рейджен збудили неабияку цікавість, адже до того їх бачив тільки персонал Вейкфілдського котеджу. Адалана, котру взагалі не зустрічав іще ніхто, крім Дороті Тернер, приголомшила багатьох присутніх, але були й ті, в кого вона викликала недовірливі кпини. Проте щойно на екрані з’явився справжній Біллі, в залі запанувала пронизлива тиша. А коли він вигукнув: «Хто ці люди? Чому вони змушують мене спати?», — Розалі Дрейк ледве стримала сльози, і не одна вона.

Після перегляду відеозаписів лікарка Вілбур ввела до зали Біллі й коротко поговорила з Артуром, Рейдженом, Денні та Девідом. Вони відповідали на її запитання, проте Розалі бачила, що вони пригнічені. Коли зустріч добігла кінця, здійнявся гамір розмов, із якого Розалі зрозуміла, що персонал Вейкфілдського котеджу роздратований презентацією. Сестри Адрієна Маккан і Лора Фішер нарікали на те, що з Мілліганом знову цяцькаються, дозволяючи йому бути в центрі уваги. Розалі, Нік Чико і Донна Еґар сердилися, що Біллі змусили з’явитися перед усім цим натовпом.

Після візиту лікарки Вілбур лікар Джордж знову змінив стратегію лікування Міллігана, зосередившись на процесі злиття особистостей.

Лікарка Марлен Кокан почала проводити з пацієнтом регулярні бесіди, під час яких різні особистості пригадували знущання і тортури, яких колись зазнали, розбирали їх по кісточках і знову переживали ті страждання, що призвели до розщеплення Мілліганової особистості у восьмирічному віці.

Лікарці Кокан був не до душі план злиття. Вона казала, що цей метод подіяв у випадку з Сивілою і за інших обставин було б розумно ним скористатись. Але треба було зважати на можливість того, що Рейджена об’єднають із рештою особистостей, а Міллігана після цього відправлять-таки за ґрати. Якщо забрати у Міллігана його єдиний захисний механізм, він може не вижити у такому ворожому середовищі.

— Він уже сидів у в’язниці, і нічого з ним не сталось, — кинув хтось.

— Так, але тоді його захищав Рейджен. Якщо хлопця зґвалтують у в’язниці, а ви знаєте, що таке часто трапляється, то він, найімовірніше, вкоротить собі віку.

— Наша робота — здійснити злиття особистостей, — відказав Гардинг. — Цього від нас вимагає суд.

Справжнього Біллі заохочували слухати своїх альтер-его і відповідати їм, прийняти їхнє існування і пізнати їх ближче. Під впливом методу навіювання Біллі став дедалі довше затримуватися на сцені. Процес злиття повинен був відбуватися поетапно. Спершу планувалося з’єднати попарно найбільш однотипних особистостей або тих, що мали якісь спільні риси, а тоді вже цих нових, об’єднаних особистостей шляхом інтенсивного навіювання злити в одне ціле зі стрижневою особистістю.

Оскільки Аллен і Томмі були найбільш схожими між собою, почати вирішили з них. Лікар Джордж витратив багато годин на суперечки й роз’яснення. За словами Аллена, ще довше тривала їхня з Артуром і Рейдженом внутрішня дискусія. Аллен і Томмі дуже старанно працювали з лікарем Джорджем над своїм злиттям, але процес гальмувався тим, що у Томмі були фобії, яких не мав Аллен. Приміром, Аллен любив бейсбол, тоді як Томмі боявся цієї гри, тому що якось у дитинстві його поставили на другу базу і він напартачив, за що його віддухопелили. Лікар Джордж порадив, щоб Нік Чико, Аллен та інші люди допомогли Томмі, поговоривши з ним про його страхи і переконавши пограти у бейсбол. Заняття з арт-терапії, зокрема з живопису олійними фарбами, теж ніхто не скасовував.

Аллен розповів, що дітлахи ніяк не могли зрозуміти, що таке злиття, тож Артур пояснив це на прикладі відомого їм солодкого напою «Кул-Ейд». Порошок «Кул-Ейд» складається з безлічі кристаликів, розтлумачив їм Артур, і кожна крупинка існує окремо від інших. Якщо додати води, крупинки розчиняться. Та якщо залишити напій на тривалий час, то вода випарується, а порошок зостанеться. Ніщо не додається і не зникає, лише змінює форму.

— Тепер усі знають, — підсумував Аллен, — що злиття — це всього-на-всього приготування лимонаду «Кул-Ейд».

5 червня сестра Нан Ґрейвз записала у журналі: «Пан Мілліган повідомив, що Томмі й Аллен змогли годину пробути у стані злиття і що це було “химерне” відчуття».

Донна Еґар розповіла, що Міллігана, за його ж словами, тривожить процес об’єднання, бо він не хоче, аби хтось із особистостей загинув або чиїсь таланти й сильні сторони зникли. «Але ми працюємо над злиттям», — запевнив медсестру Аллен.

Наступного дня Міллігана провідали Ґері Швайкарт і Джуді Стівенсон. Вони привезли добрі новини: суд погодився подовжити термін перебування Біллі у шпиталі Гардинга ще щонайменше на три місяці, даючи лікарям змогу завершити лікування.

У середу ввечері, 14 червня, Розалі Дрейк була у музичному корпусі, де спостерігала за тим, як Томмі грає на барабанах. Вона знала, що раніше на ударних умів грати тільки Аллен. У цьому спаяному стані юнак відчутно поступався Алленові в майстерності.

— У мене таке відчуття, ніби я краду талант Аллена, — зізнався він Розалі.

— Але ти й досі Томмі?

— Я — суміш нас обох, і в мене тепер навіть імені немає. Це мене бентежить.

— Однак ти відгукуєшся, коли люди називають тебе Біллі.

— Я все життя так робив, — відказав той, відбиваючи повільний ритм на барабані.

— То чому ж не робити цього й надалі?

Він стенув плечима.

— Напевно, для всіх так було б зручніше. Гаразд, — сказав він, підкреслюючи кожне слово ударом палички по барабану, — можете називати мене Біллі.

Злиття відбувалося поступово. У різний час і з різною швидкістю семеро особистостей з’єдналися в ціле — усі, крім Артура, Рейджена та Біллі. Щоб уникнути плутанини, Артур охрестив цю об’єднану особистість Кенні. Втім, ім’я не прижилось і всі називали її Біллі.

Одного вечора пацієнтка принесла сестрі Єґер цидулку, яку знайшла у Міллігановому сміттєвому кошику. Написане було дуже схоже на лист самогубця. Юнака негайно помістили під пильний нагляд. Упродовж наступного тижня сестра Єґер доповідала, що, хоча його особистості то зливалися, то знову роз’єднувалися, в цілому складалося враження, що він спроможний затримуватись у стані злиття на дедалі триваліші відрізки часу. 14 липня він більшу частину доби пробув у цілісному стані і здавався цілком безтурботним.

Минали дні, і Мілліган уже практично весь час перебував у стані часткового злиття, проте траплялися короткі періоди, коли він ціпенів, наче в трансі, і не здатен був вийти на сцену взагалі.

28 серпня Джуді й Ґері знову навідали свого клієнта і нагадали йому, що за три тижні лікар Джордж повинен буде подати до суду свій звіт. Якщо лікар вирішить, що злиття минуло успішно і Біллі може постати перед судом, суддя Флаверс призначить дату слухання.

— Гадаю, слід обговорити стратегію захисту, — мовив Артур. — Ми хочемо внести корективи до своєї заяви. Рейджен готовий визнати себе винним у пограбуваннях і понести кару, та він нізащо не братиме на себе провину за зґвалтування.

— Але чотири з десяти висунутих звинувачень стосуються зґвалтувань.

— За словами Адалани, жодна з трьох дівчат не пручалася, — повідомив Артур. — Жодна не отримала ушкоджень. Кожна з них могла легко втекти. А ще Адалана каже, що віддала кожній дівчині частину грошей, тож, коли страхові компанії відшкодують їм украдене, дівчата залишаться у виграші.

— Вони твердять зовсім інше, — заперечила Джуді.

— Кому ви повірите, їм чи мені? — пирхнув Артур.

— Якби тільки одна з них розповідала версію подій, що суперечить заяві Адалани, то ми б іще засумнівались. Але всі три кажуть те саме, а вони незнайомі й не спілкуються одна з одною.

— Можливо, їм просто не хочеться визнавати правду.

— Звідки тобі знати, як усе відбувалося насправді? — запитала Джуді. — Тебе там навіть не було.

— Зате була Адалана, — відповів Артур.

Ні Джуді, ні Ґері не вірили, що жертви пішли на все без примусу, але адвокати розуміли, що Артур переказує слова Адалани, а в тієї могло бути саме таке бачення подій.

— Можна поговорити з Адаланою? — попросив Ґері.

Артур похитав головою.

— Через те, що вона скоїла, їй назавжди заборонено виходити на сцену. Про послаблення не може бути й мови.

— Тоді, боюсь, наша попередня стратегія лишається в силі, — сказав Ґері. — Невинуватість на підставі неосудності.

Артур зміряв його крижаним поглядом і процідив крізь зуби:

— Навіть не смійте оголошувати мене в суді божевільним.

— Це наш єдиний шанс, — озвалася Джуді.

— Я не божевільний, — відрубав Артур, — і крапка.

Наступного дня Джуді й Ґері знову отримали листа на жовтому розлінієному юридичному бланку. Там писалося, що Вільям С. Мілліган більше не бажає, аби вони захищали його в суді, оскільки має намір самостійно представляти свої інтереси.

— Отакої, він знову нас звільнив, — прокоментував Ґері. — Що на це скажеш?

— Скажу, що я цього листа не бачила, як і попереднього, — всміхнулася Джуді, ховаючи бланк до теки. — Знаєш, папери так часто губляться. Боюся, що з нашою недосконалою системою документообігу ми його можемо ще добрих півроку марно скрізь шукати.

У наступні кілька днів іще чотири листи від Міллігана з відмовою від адвоката абсолютно випадково загубилися в офісі громадського захисту. Не отримавши відповіді, Артур урешті-решт здався й облишив спроби звільнити своїх адвокатів.

— Чи є в нас надія домогтися виправдувального вироку на підставі неосудності? — запитала Джуді напарника.

Ґері відповів, пихкаючи люлькою:

— Коли, як визначено законодавством штату Огайо, Каролін, Тернер, Кокан, Гардинг і Вілбур заявлять під присягою, що Біллі на момент скоєння злочинів був не при здоровому глузді, то в нас, гадаю, буде непоганий шанс на успіх.

— Але ж ти сам казав, що досі не було жодного випадку, коли підсудного з розладом множинної особистості визнали недієздатним і виправдали у скоєнні тяжких злочинів.

— Що ж, — відповів Ґері, всміхаючись у бороду, — тоді Вільям Стенлі Мілліган стане першим.

(7)

Лікарю Джорджу Гардингу-молодшому дошкуляли муки сумління. Він не сумнівався, що Біллі тепер є цілісною чи, принаймні, близькою до того особистістю і процес його злиття можна буде закріпити достатньо, щоб юнак міг витримати суд. Проблема була в іншому. Того пізнього серпня лікар Джордж часто лежав ночами без сну, аналізуючи матеріал, з яким збирався ознайомити суддю Флаверса у своєму звіті, і розмірковував, чи має моральне право використовувати розлад множинної особистості як виправдання для таких тяжких злочинів.

Його неабияк турбувало питання кримінальної відповідальності. Він боявся, що його слова витлумачать хибно і це кине тінь на розлад множинної особистості як такий, заплямує репутацію інших людей із таким синдромом, підірве довіру до свідчень психіатрів у суді, а то й дискредитує весь його фах у цілому. Він розумів: якщо суддя Флаверс погодиться з його висновком, що цей дисоціативний розлад ідентичності, котрий наразі вважається тільки неврозом, є вагомою підставою для виправдувального вироку, то це створить юридичний прецедент в Огайо, а можливо, і в усій країні.

Лікар Джордж був упевнений, що Біллі Мілліган не міг відповідати за свої дії в ті три фатальні жовтневі дні. Тепер лікар поставив собі за мету дізнатись більше про недугу свого пацієнта, навіть якщо для цього треба буде вийти за межі вже відомого науці. Він вважав за свій обов’язок розібратися в цьому випадку, зрозуміти Біллі. Це озброїть суспільство знаннями про те, як давати раду людям із такою проблемою. Лікар Джордж знову обдзвонив колег, консультуючись і запитуючи їхньої поради, потім провів нараду з підлеглими і врешті-решт, 12 вересня 1978 року, сів і написав звіт на дев’яти сторінках для судді Флаверса, у якому виклав медичний, соціальний і психіатричний анамнез Біллі Міллігана.

«Пацієнт стверджує, — писав лікар Джордж, — що Мілліган старший піддавав свою дружину і дітей фізичному насильству, а сам пацієнт був жертвою його садистських знущань і сексуальної наруги, включно з анальними коїтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацієнтові було вісім чи дев’ять, і періодично траплялись упродовж року, здебільшого на фермі, де пацієнт часто залишався з вітчимом наодинці. За його словами, він боявся, що вітчим його вб’є, оскільки той погрожував «закопати його у хліві, а матері сказати, що він утік із дому».

Аналізуючи психодинаміку цього випадку, Гардинг зазначив, що позаяк справжній батько Міллігана вчинив самогубство, хлопчик ріс без батьківської уваги та опіки, а також «пройнявся безпідставним, але глибоким почуттям провини, яке в результаті породило в ньому тривожність, внутрішній конфлікт і гіпертрофовану схильність до фантазій». Він, таким чином, «став легкою здобиччю для свого вітчима, Чалмера Міллігана, котрий скористався з того, що дитина тягнеться до дорослих за ласкою й піклуванням, і виміщав на ній свої фрустрації шляхом тортур і сексуальної експлуатації».

Коли вітчим бив його матір, маленький Мілліган, уже добре знаючи, як воно — бути на її місці, почав «відчувати її біль і жах». Це призвело до того, що в нього розвинувся «один із видів тривожного розладу, за якого пацієнт живе у нестабільному світі своїх фантазій, закони якого настільки ж непослідовні й непередбачувані, як ті, що діють у снах. У поєднанні з приниженнями, катуванням і сексуальною наругою це спричинило у хлопчика систематичну дисоціацію».

Висновки лікаря Джорджа Гардинга були такими: «На мою думку, пацієнт успішно впорався зі злиттям своїх особистостей в одне ціле, а тому тепер може постати перед судом […] але я також вважаю, що пацієнт страждає на психічний розлад і що під впливом цього розладу він не здатен був контролювати свої дії в момент скоєння злочинів, тобто в другій половині жовтня 1977 року».

19 вересня Джуді Стівенсон подала до суду клопотання, щоб початкову заяву адвокатів про «невинуватість» підзахисного замінили на «невинуватість на підставі неосудності».

(8)

На той час інформація про Мілліганове розщеплення особистості ще не набула розголосу. Знали про діагноз юнака тільки люди, що мали стосунок до його лікування, а також обвинувачі й суддя. Громадські захисники наполягали на тому, аби стан психіки Міллігана тримали в таємниці, бо і лікування юнака, і судовий процес постраждають, якщо преса здійме довкола цієї справи галас.

Берні Явич погодився. Професійна етика обвинувача підказувала йому не оприлюднювати жодних подробиць про підсудного, поки вони не пролунали офіційно з трибуни для свідків.

Одначе 27 вересня на першій шпальті «Колумбус Сітізен Джорнал» замайоріли аршинні літери:

ОСОБИСТОСТЕЙ «СПАЯЛИ» ЗАДЛЯ СУДОВОГО СЛУХАННЯ

У ТІЛІ ЙМОВІРНОГО ҐВАЛТІВНИКА «ЖИВЕ» ДЕСЯТЕРО ЛЮДЕЙ

Коли про цю статтю в ранковій газеті дізналися у шпиталі Гардинга, лікарі вмовили Біллі, щоб той розповів свою історію решті пацієнтів: нехай краще дізнаються про все від нього, ніж зі сторонніх джерел. На груповому занятті юнак розповів про те, в яких злочинах його звинувачують, і пояснив, що не усвідомлював скоєного, бо в той час іще страждав на розщеплення особистості.

Потім сенсацію підхопили вечірні теленовини, і Біллі того вечора пішов до своєї палати у сльозах.

За кілька днів Біллі написав портрет вродливої дівчини зі скорботними очима. Як сказала сестра Нан Ґрейвз, Біллі пояснив їй, що це — Адалана.

3 жовтня Міллігана провідав Ґері Швайкарт. Він приїхав на своєму універсалі з просторим багажником, щоб на зворотному шляху прихопити з собою деякі полотна Біллі. Адвокат пояснив, що Джуді Стівенсон вирушила з чоловіком на відпочинок до Італії, тому пропустить слухання, на якому буде вирішуватися, чи може Біллі в його теперішньому стані постати перед судом, але вона неодмінно повернеться до початку судового процесу. Ґері трохи погуляв і погомонів із Біллі, намагаючись підготувати юнака до того, що на слухання йому доведеться очікувати у в’язниці округу Франклін, а також до ймовірності програти суд.

Лікар Джордж був переконаний, що Біллі став цілісною особистістю. Психіатр більше не помічав у хлопця випадків дисоціації, і схоже було, що в характері Біллі поєдналися всі особливості, які раніше були притаманні різним його внутрішнім «я». Спочатку та чи інша ознака виразно проступала на загальному тлі, але поступово межі між ними стерлись, утворивши однорідну сукупність рис. Персонал шпиталю теж це зауважив. Нині в Біллі Міллігані можна було водночас розгледіти прикмети всіх особистостей. Лікар Джордж оголосив, що роботу з пацієнтом завершено.

4 жовтня, за два дні до того, як Біллі мав повернутись до окружної в’язниці, репортер Гаррі Франкен із «Сітізен Джорнал» підготував іще один сенсаційний матеріал про Міллігана. Він роздобув через анонімне джерело копію звіту лікаря Гардинга і прийшов до Джуді й Ґері за коментарями, попередивши, що опублікує цю статтю, не зважаючи ні на що. Адвокати звернулися до судді Флаверса, котрий вирішив, що в такому разі нехай матеріал оприлюднять і в «Колумбус Диспетч». Джуді й Ґері погодилися зробити заяву для преси, оскільки витік інформації вже однаково стався. Вони дозволили сфотографувати картини Міллігана, які Ґері привіз зі шпиталю, — Мойсей, який ось-ось розіб’є скрижаль із десятьма заповідями, єврейський музика, котрий грає на сурмі, пейзаж і портрет Адалани.

Газетні публікації засмучували Біллі, і під час останньої бесіди з лікаркою Кокан він був у пригніченому настрої. Йому було страшно від того, що з ним можуть зробити інші в’язні, коли пронюхають, що одна з його особистостей була лесбійкою.

— Якщо мене визнають винним і пошлють до Лебанона, мені краще буде померти, — сказав Біллі.

— Але це означатиме, що Чалмер переміг.

— А що мені залишається робити? У моїй душі стільки люті. Я не знаю, як їй дати раду.

Лікарка Кокан нечасто висловлювала прямі поради чи вказівки, надаючи перевагу методу, коли пацієнта м’яко підштовхують до самостійного вирішення проблем. Однак вона розуміла, що зараз на це немає часу.

— Ти можеш спрямувати свою лють у конструктивне русло, — запропонувала вона. — У дитинстві ти став жертвою наруги. Ти можеш узяти гору над страхітливим минулим і над чоловіком, який став тому виною, якщо, наприклад, присвятиш своє життя боротьбі проти насильства над дітьми. Якщо ти житимеш — зможеш боротись і стати звитяжцем. Якщо ти помреш — переможе твій кривдник.

Згодом, розмовляючи у своїй палаті з сестрою Донною Еґар, Біллі сягнув рукою під ліжко і витягнув лезо бритви, яке Томмі приліпив до споду ліжка клейкою стрічкою ще сім місяців тому.

— Ось, — промовив юнак, простягаючи їй лезо. — Воно мені більше не потрібне. Я хочу жити.

Жінка обняла Біллі, не стримавши сліз.

Розалі він сказав, що не піде на заняття з групової терапії.

— Я повинен звикати до того, що буду сам. Мені потрібно загартуватися. Не хочу цих прощань.

Але пацієнти з його групи зробили для нього прощальні листівки, і, коли Розалі принесла їх Біллі, той розплакався.

— Здається, це перша за все моє життя нормальна людська реакція, — схлипнув він. — Я чув, такий стан називають змішаними почуттями. Раніше я не здатен був відчувати їх усі водночас.

У п’ятницю, 6 жовтня, коли Біллі мали забрати, в Розалі був вихідний, але вона все одно приїхала до шпиталю, бажаючи провести свого пацієнта. Вона знала, що деякі працівники Вейкфілдського котеджу зустрінуть її здивовано піднятими бровами та в’їдливими коментарями, проте їй було байдуже. Вона знайшла Біллі у кімнаті відпочинку. На ньому був синій костюм-трійка. Юнак походжав кімнатою і здавався спокійним і врівноваженим.

Розалі й Донна Еґар пішли з ним до адміністративної будівлі, де біля столу реєстрації вже чекав заступник шерифа, чиї очі ховалися за темними окулярами.

Коли той видобув наручники, Розалі затулила собою Біллі й напосіла на правоохоронця, допитуючись, чи є така вже нагальна необхідність заковувати юнака, наче якогось звіра.

— Так, пані, — відказав заступник шерифа. — Такий порядок.

— Ой, на бога, — гримнула Донна, — він сюди прибув у супроводі двох жінок, а тепер ви почнете корчити з себе великого злого копа і начепите на нього наручники?

— Цього вимагає закон, пані. Мені дуже прикро.

Біллі простягнув перед собою руки, і Розалі помітила, як він здригнувся, коли наручники заклацнулись у нього на зап’ястках. Він заліз до поліцейського фургону, і жінки йшли поруч, поки фургон повільно сунув крутим вигином доріжки до кам’яного містка. Тоді вони помахали на прощання і повернулись до шпиталю, де ще довго і гірко плакали.

Розділ 4

(1)

Прочитавши звіт лікаря Гардинга, Берні Явич і Террі Шерман зійшлися на тому, що ґрунтовнішої психіатричної експертизи вони ще не бачили. Усі деталі, що їх обвинувачі були навчені розносити вщент у свідченнях психіатрів, усі пункти, які вони зазвичай могли б опротестувати, — все це у звіті Гардинга було викладено так, що й комар носа б не підточив. Це було не яке-небудь кількагодинне обстеження, а результат понад семи місяців досліджень у клінічних умовах. Окрім того, до звіту було включено не лише висновки самого Гардинга, а й матеріали консультацій із багатьма іншими психологами та психіатрами.

6 жовтня 1978 року суддя Флаверс провів коротке слухання, на якому ухвалив, спираючись на звіт лікаря Гардинга, що стан психіки Міллігана достатньо задовільний, аби той міг постати перед судом, і призначив судове засідання на 4 грудня.

Швайкарт сказав, що захист не заперечує проти цієї дати, але тільки за умови, що їхнього підзахисного судитимуть за законом, чинним на момент скоєння злочинів. (1 листопада в Огайо мав набрати чинності новий закон, згідно з яким тягар доведення неосудності лягав на плечі захисту, тоді як раніше сторона обвинувачення зобов’язана була переконати суд у тому, що підсудний скоїв злочини при здоровому глузді.)

Явич не погодився з поправкою Швайкарта.

— Я беру клопотання захисту до уваги, але спершу маю все ретельно зважити, — оголосив суддя Флаверс. — Мені відомо, що схожі клопотання вже подавалися в тих випадках, коли перед розглядом справи до законів вносилися зміни — приміром, коли було впроваджено новий кримінальний кодекс. Я також чув, що серед таких клопотань не було одностайності — перевага надавалася то старому закону, то новому, залежно від того, яка редакція була вигіднішою для підзахисного. Але я не знаю, які рішення в таких випадках ухвалював суд.

Виходячи із зали суду, Швайкарт повідомив Явичу й Шерману, що відмовиться від імені свого клієнта від суду присяжних і натомість попросить суддю Флаверса розглядати справу.

Коли Швайкарт відійшов, Явич зронив:

— Наша справа тріщить по швах.

— А на перший погляд здавалася геть безпрограшною, — мовив Шерман.

Суддя Флаверс згодом сказав, що обвинувачі тільки голову йому морочать, приймаючи звіт Гардинга і водночас відмовляючись визнавати Міллігана душевнохворим.

А тим часом Джуді й Ґері помітили, що у в’язниці округу Франклін Біллі знову поринув у депресію і проводив більшість часу за малюванням і безрадісними думами. Його пригнічувала дедалі жадібніша увага преси. З плином днів юнак став довше і довше спати, рятуючись від холодного, понурого середовища.

— Чому б мені не побути у шпиталі Гардинга, доки не почнеться суд? — запитав він у Джуді.

— Це неможливо, — відповіла вона. — Нам і так пощастило, що суддя дозволив тобі пробути там понад півроку. Просто потерпи трішечки. До розгляду справи лишилося менш ніж два місяці.

— Ти маєш тримати себе в руках, — озвався Ґері. — У мене таке передчуття, що тебе виправдають. Але якщо ти зірвешся і не зможеш постати перед судом, тебе запроторять до Ліми.

Проте одного дня охоронець помітив, як Мілліган простягнувся на нарах і малює щось простим олівцем. Зазирнувши крізь ґрати, охоронець побачив, що на скетчі юнака ганчір’яна лялька із зашморгом на шиї висить на тлі розбитого дзеркала.

— Гей, Міллігане, нащо ти таке малюєш?

— Тсе тому шчо я сердитий, — відповів той із виразним слов’янським акцентом. — Час комусь померти.

Почувши його акцент, охоронець мерщій натиснув тривожну кнопку. Рейджен тільки зміряв його іронічним поглядом.

— Хто б ти там не був, повільно відійди назад, — звелів охоронець. — Малюнок залиш на нарах, а сам стань під стіною.

Рейджен підкорився. Він дивився, як інші охоронці з’юрмилися по той бік ґрат, потім відімкнули двері, хтось хутко прослизнув до камери, вхопив аркуш, і двері гримнули, знову зачинившись.

— Мати Божа, — зронив хтось із охоронців. — Ну й моторошний малюнок.

— Треба зателефонувати його адвокату, — сказав інший. — Хлопець знову схибнувся.

Коли Джуді й Ґері примчали до в’язниці, їх зустрів Артур, який пояснив, що злиття Біллі насправді так і не було доведене до кінця.

— Втім, цього вистачить, аби він міг витримати суд, — втішив їх Артур. — Біллі тепер усвідомлює суть висунутих проти нього звинувачень і здатен співпрацювати із захистом. Та ми з Рейдженом і досі є окремими самодостатніми особистостями. Як бачите, зараз ми у ворожому середовищі, тож головує Рейджен. Але я вам гарантую: якщо Біллі не перевести звідси до шпиталю, він недовго залишатиметься у стані злиття, хоча б ось такого, часткового.

Гаррі Беркемер, шериф окружної в’язниці, розповів репортеру з «Колумбус Диспетч», що його заступники стали свідками того, яку надлюдську силу і витривалість має Мілліган у подобі Рейджена.

Його привели до зони відпочинку в’язнів, де він обрав великий боксерський мішок і заходився боксувати.

— Він гамселив його дев’ятнадцять із половиною хвилин поспіль, — ділився Беркемер. — Пересічна людина здатна безперервно молотити такий спортивний снаряд зо три хвилини, перш ніж остаточно виснажиться. Хлопець же так несамовито кулачив той мішок, що ми вже занепокоїлися, чи не зламав він, бува, руку. Навіть до лазарету його потягнули.

Але Рейджену боксування аніскілечки не зашкодило.

24 жовтня суддя Флаверс повторно попросив спеціалістів Південно-західного громадського центру психічного здоров’я обстежити Міллігана і відзвітувати, чи здатен він постати перед судом. Лікареві Джорджу Гардингу-молодшому, якщо він того побажає, було дозволено відвідати підсудного. Також суддя віддав розпорядження, щоб Міллігана негайно перевели з в’язниці до Центрального психіатричного шпиталю штату Огайо.

15 листопада Маріон Дж. Колоскі, директорка програми сприяння судочинству при Південно-західному центрі судової психіатрії, доповіла, що Стелла Каролін і Дороті Тернер після зустрічі з Мілліганом дійшли такого висновку: він цілком може постати перед судом і адекватно співпрацювати з адвокатами, проте «його психіка надзвичайно вразлива, тож існує вірогідність, що будь-якої миті його наразі цілісна особистість може знову розділитися на вже відомий набір альтер-его».

29 листопада газети «Дайтон Дейлі Ньюз» і «Колумбус Диспетч» опублікували коментар Чалмера Міллігана, у якому той відхрещувався від звинувачень у сексуальному насильстві над пасинком. На шпальтах «Колумбус Диспетч» з’явилось таке інтерв’ю:


ВІТЧИМ ЗАПЕРЕЧУЄ, ЩО ЗНУЩАВСЯ З ЮНОГО МІЛЛІГАНА

Чалмер Мілліган стверджує, що його «дуже ображає» розтиражована у пресі інформація, ніби він вдавався до фізичного і сексуального насильства у стосунках зі своїм пасинком, Вільямом С. Мілліганом, у котрому, за словами лікарів, уживається десяток різних особистостей.

«Ніхто навіть не поставив мене до відома», — скаржиться Мілліган-старший, називаючи заяви пасинка про заподіяну йому шкоду «абсолютно безпідставними». […]

Як зазначено у звіті, підписаному лікарем Джорджем Т. Гардингом, психіатри виявили у Міллігана розщеплення особистості і вважають, що деякі його внутрішні «я» навіть не підозрюють про дії інших. Причину такого розладу лікарі вбачають зокрема і в тому, що в ранньому віці Мілліган став жертвою насильства. […]

Чалмер Мілліган розповідає, що публікації у пресі завдали йому чимало клопоту.

«Завжди знайдуться охочі перекрутити факти. Це дуже неприємно», — нарікає він. […]

За словами Чалмера, найбільше йому допікають матеріали, де при описах знущань не наголошується, що про них відомо лише з вуст самого Вільяма та його психіатрів.

«Єдине джерело — це сам хлопець, — каже Мілліган-старший. — А газети тільки роздзвонюють те, що почули від них (тобто від психіатрів і юного Міллігана)».

Чалмер Мілліган відмовився повідомити, чи планує він подавати позов про наклеп.


Впевненість Джуді й Ґері в тому, що Біллі визнають невинним на підставі психічного розладу, дедалі міцнішала, однак вони усвідомлювали, що в такому разі на їхні плечі ляже нова проблема. Раніше після подібного вердикту підсудного відсилали до Ліми. Проте 1 грудня, за три дні до суду, в Огайо мав набрати чинності новий закон про душевнохворих людей, згідно з яким до підсудних, яких виправдовували через психічні вади, повинні ставитись як до хворих, що потребують лікування, а не як до злочинців. Новий закон велів, щоб цих осіб направляли до таких психіатричних шпиталів, де ті не зможуть заподіяти шкоду собі та іншим, але й не потерпатимуть від обмежень суворіших, ніж того вимагає їхній діагноз. Розподілення пацієнтів по державних психіатричних установах належатиме до сфери повноважень спеціального суду у справах опікунства і психічного здоров’я.

Позаяк слухання у справі Біллі мало відбутися 4 грудня, що робило його першим підсудним, чий випадок підпадає під дію нового закону, існувала доволі велика вірогідність того, що захисникам вдасться переконати суд у справах психічного здоров’я не посилати Біллі до Ліми. Втім, для цього адвокати повинні були знайти альтернативу — місце, де їхньому клієнту змогли б забезпечити належне лікування.

Про шпиталь Гардинга і мови не могло бути, враховуючи вартість послуг. Слід було знайти державний шпиталь, де до того ж працював би спеціаліст, обізнаний із розладом множинної особистості і спроможний його вилікувати.

Лікарка Корнелія Вілбур підказала, що кілометрах у ста двадцяти від Колумбуса є державна психіатрична клініка, один із фахівців якої вже працював із кількома людьми з розщепленням особистості й заслужив репутацію фахівця у цій царині. І вона порекомендувала Девіда Кола, головного лікаря центру психічного здоров’я міста Афіни, що в штаті Огайо.

Офіс прокурора наполіг на попередній зустрічі з Ричардом Б. Меткалфом, суддею у справах опікунства і психічного здоров’я, щоб той розтлумачив деякі пункти нового закону. Суддя Джей Флаверс погодився й домовився про зустріч. Але Джуді і Ґері знали, що самим тільки обговоренням закону все не обмежиться. До них приєднається суддя Флаверс, і вони повинні будуть вирішити, котрі з доказів будуть представлені в понеділок у категорії «за взаємною згодою сторін обвинувачення й захисту», а також куди Біллі Мілліган поїде на лікування, якщо йому буде винесено виправдувальний вирок на підставі неосудності.

Джуді й Ґері вирішили, що слід одразу з’ясувати, чи погодиться лікар Кол прийняти Біллі до Афінського центру психічного здоров’я. Джуді вже чула про лікаря Кола і навіть написала йому в липні листа, збираючи інформацію про розлад множинної особистості, проте тоді вона змовчала про ім’я свого клієнта. Тепер же вона зателефонувала лікарю і запитала, чи не погодиться він узяти на лікування Біллі Міллігана, а також чи не міг би він приїхати у п’ятницю до Колумбуса і взяти участь у їхній зустрічі.

Кол відповів, що, перш ніж щось вирішити, він мусить дістати згоду Сью Фостер, директорки шпиталю, а та своєю чергою повинна буде обговорити все зі своїм керівництвом із Департаменту психічного здоров’я. Кол сказав, що не відкидає можливості прийняти Міллігана, і погодився прибути у п’ятницю до Колумбуса.

1 грудня Джуді з нетерпінням чекала на появу лікаря Кола. Вестибюль перед кабінетом судді Меткалфа поступово заповнювався людьми, що мали стосунок до справи Міллігана. Зокрема, там уже були лікар Джордж Гардинг, лікарка Стелла Каролін, Дороті Тернер і Берні Явич. Було кілька хвилин на одинадцяту, коли Джуді побачила, що дівчина за столом реєстрації вказує на неї низенькому опецькуватому чоловічкові середнього віку. Його кругле смагляве обличчя обрамлювала сива чуприна. Погляд у чоловічка був пронизливий, мов у яструба.

Джуді познайомила його з Ґері та рештою присутніх і провела до кабінету судді Меткалфа.

Лікар Девід Кол умостивсь у другому ряду і слухав, як юристи обговорюють новий закон і те, як він вплине на справу Міллігана. Невдовзі до кабінету ввійшли судді Флаверс і Меткалф, які стисло окреслили обставини справи та її перебіг. Берні Явич ознайомив усіх із зібраною доказовою базою і визнав, що важко посперечатися зі свідченнями того, що на момент скоєння злочинів у Міллігана були проблеми із психікою. Обвинувач запевнив, що не оскаржуватиме звіти Південно-західного центру і шпиталю Гардинга. Ґері ж оголосив, що сторона захисту не має наміру опротестовувати зібрані прокуратурою докази того, що Мілліган справді вчинив зазначені злочини.

Девід Кол збагнув, що вони зараз обговорюють те, як проходитиме в понеділок розгляд справи. У нього склалося враження, що ця зустріч — своєрідна репетиція майбутнього слухання. Тим часом Джуді й Ґері погодилися, щоб імена жертв вилучили з протоколу. Після цього залишалося тільки одне невирішене питання: що буде з Біллі, якщо суддя Флаверс визнає того невинуватим на підставі неосудності.

Ґері підвівся з місця і сказав:

— Ми запросили сюди лікаря Кола з Афінського центру психічного здоров’я. Лікар Кол має досвід лікування пацієнтів із розладом множинної особистості, і його нам гаряче рекомендували лікар Ральф Алісон із Каліфорнії та лікарка Корнелія Вілбур із Кентуккі, котрі й самі є авторитетними фахівцями в цій галузі.

Лікар Кол побачив, як у нього вп’ялися очі всіх присутніх. Суддя Флаверс запитав:

— Лікарю Коле, чи згодні ви взятися до лікування Міллігана?

Той нутром відчув, що всі ці люди бажають якнайшвидше збути хлопця з рук, наче той був гарячою картоплиною, яка обпікала їм пальці, тож вирішив одразу прояснити свою позицію.

— Так, я готовий прийняти його, — почав Кол. — Однак якщо ви направите його до Афін, я повинен мати змогу лікувати його так, як лікував інших своїх пацієнтів із розладом множинної особистості, тобто помістивши його до нашого відділення з найменш суворим, а тому і найбільш сприятливим для одужання режимом.

Він обвів поглядом усіх присутніх, які не зводили з нього очей, а тоді знову повернувся до Флаверса й Меткалфа і з притиском додав:

— Якщо моя умова вас не влаштовує — не присилайте хлопця.

Він іще раз обвів очима людей у кімнаті й побачив, що всі схвально кивають.

Їдучи назад до Афін, лікар Кол міркував про все побачене й почуте на зустрічі. У нього склалося враження, що фактично ніхто з присутніх, навіть обвинувач Явич, не сумнівався в тому, що Мілліган страждає на розщеплення особистості. Якщо суд пройде подібно до цієї зустрічі, збагнув лікар, то Мілліган стане першим підсудним із розладом множинної особистості, якого на цій підставі виправдають у скоєнні тяжких злочинів. Кол усвідомив, що побував сьогодні на обговоренні, в результаті якого у судовій залі в понеділок творитиметься історія.

(2)

4 грудня, коли Біллі Міллігана мали забрати з психіатричного шпиталю і доправити до суду округу Франклін, він прокинувся вранці, поглянув на себе у дзеркало і сторопів, побачивши, що його вуса зникли. Він геть не пам’ятав, щоб їх зголював, і замислився над тим, хто це міг зробити. Між першим і другим зґвалтуваннями його вуса теж були зголені, та він повторно їх відростив. І ось маєш — він знову втрачав час. У юнака з’явилось те саме дивне відчуття, яке переслідувало його в останні дні перебування у шпиталі Гардинга, а потім і в окружній в’язниці: мовби Артур і Рейджен залишилися незалежними і не могли — або не хотіли — об’єднатися з рештою, поки не впевняться остаточно, що його не кинуть за ґрати. Що ж, злиття таки частково сталося, і цього мало вистачити для того, аби відбути суд.

Юнак відгукувався на ім’я Біллі, хоча й розумів, що він більше не стрижнева, але ще й не цілісна особистість. Він завис десь посередині. Прямуючи до поліцейського фургону, він думав про те, як почуватиметься, коли всі його особистості нарешті зіллються в одне ціле.

Діставшись фургону, що чекав на нього біля виходу зі шпиталю, він зауважив, що заступники шерифа дивляться на нього якось дивно. Дорогою до суду поліцейський фургон мусив зробити восьмикілометровий гак, аби струсити з хвоста журналістів і телевізійників. Але коли авто заїхало до внутрішнього периметру в’язниці округу Франклін і перш ніж за ним встигли зачинитися важкі сталеві двері, всередину прослизнула молода жінка в супроводі оператора з камерою.

— Приїхали, Міллігане, — оголосив водій, відчиняючи двері фургону.

— Я не вийду, поки тут стовбичать репортери з камерою, — сказав Біллі. — Якщо ви не можете мене захистити від них навіть у в’язниці, я все розповім своїм адвокатам, щойно зайду до приміщення.

Водій озирнувся і побачив журналістів.

— А ви ще хто такі?

— Четвертий канал, програма новин. У нас є дозвіл тут бути.

Водій подивився на Біллі, але той уперто замотав головою:

— Мої адвокати сказали мені триматись якнайдалі від преси. Я звідси не вийду.

— Ви чули? Він не вийде з фургону, поки ви тут, — сказав офіцер репортерам.

— Але ми маємо право… — почала було жінка.

— Це порушення моїх прав! — гукнув Біллі з машини.

— Що там за гармидер? — озвався інший офіцер з-за внутрішньої брами.

— Мілліган відмовляється висовуватися з фургону, поки тут журналісти, — відповів водій.

— Слухайте, друзі, — сказав сержант Віліс, — боюсь, доведеться вам піти, щоб ми могли провести хлопця всередину.

Коли оператор і репортерка вийшли і за ними зі скреготом зачинились важкі сталеві двері, Біллі, не опираючись, пішов із Вілісом до в’язниці. Всередині з’юрмилися вбрані в чорні формені сорочки помічники шерифа, яким кортіло подивитися на Міллігана. Віліс звелів їм розступитись і провів Біллі крізь цей живий коридор.

— Ти мене пам’ятаєш, синку? — запитав сержант Віліс, коли вони піднімались на третій поверх.

Біллі кивнув, виходячи з офіцером із ліфта.

— Ви завжди добре до мене ставились.

— Бо в мене з тобою ніколи не було клопоту. Якщо не рахувати отих унітазів. — Віліс простягнув хлопцю цигарку. — А ти нівроку знаменитий.

— Я не думаю, що я знаменитий, — відказав Біллі. — Думаю, я всім ненависний.

— Ну, зараз і Четвертий канал, і Десятий канал, і Ей-Бі-Сі, і Ен-Бі-Сі, і Сі-Бі-Ес товчуться знадвору. Я стільки репортерів і камер не бачив навіть на розглядах гучних справ про вбивства.

Вони спинились перед ґратчастою брамою, що вела до невеликого тамбуру. На протилежному боці тамбуру була ще одна брама, через котру можна було потрапити безпосередньо до Палацу правосуддя округу Франклін.

Охоронець, який сидів за столом біля брами, кивнув Біллі.

— Ледве впізнав тебе без вусів.

Тоді він натиснув на кнопку переговорного пристрою і зв’язався з головним контрольним пунктом, просячи їх відімкнути для Міллігана вхід до будівлі суду.

Брама відчинилася. Судовий пристав наказав Біллі стати обличчям до стіни і ретельно його обшукав.

— Усе гаразд, — сказав він. — Тепер іди попереду мене оцим коридором до зали суду.

На сьомому поверсі Палацу правосуддя до них приєдналися Джуді й Ґері. Вони помітили, що Біллі зголив вуса.

— Тобі так більше личить, — похвалила Джуді. — Маєш дуже презентабельний вигляд.

Біллі торкнувся пальцями своєї верхньої губи, і Ґері на мить здалося, що з ним щось не так. Він уже хотів з’ясувати, що того турбує, але тут до них підійшов офіцер із рацією й навушником, узяв Біллі за лікоть і повідомив, що шериф розпорядився, аби Міллігана привели на другий поверх.

— Стривайте-но, — втрутився Ґері. — Слухання проходитиме на цьому поверсі.

— Пане, я не знаю, в чому річ, — відповів конвоїр, — але шериф хоче негайно бачити його внизу.

— Зачекай тут, — сказав Ґері напарниці. — Я спущуся з ними і дізнаюся, що відбувається.

Він зайшов до ліфта разом із Біллі й помічником шерифа. Коли двері відчинилися на другому поверсі, Ґері одразу зрозумів, що діється.

Блимнув спалах фотокамери, що була в руках кореспондента з «Колумбус Диспетч».

— Що це ще, в дідька, за фокуси? — гаркнув Ґері. — Думали мене в дурні пошити? Я такого не терпітиму.

Журналіст пояснив, що їм потрібні фотографії підсудного і вони сподівалися зняти його без наручників. За його словами, шериф дав добро.

— Ідіть під три чорти! — визвірився Ґері. — Ви не маєте права так поводитися з моїм клієнтом.

Він завів Біллі назад до ліфту. Помічник шерифа знову підняв їх на сьомий поверх і провів до кімнати очікування поруч із судовою залою.

Дороті Тернер і Стелла Каролін зайшли до кімнати очікування, обійняли Біллі й підбадьорили, проте, коли вони пішли до зали суду і Біллі залишився наодинці з офіцером, він затремтів і щосили вчепився у свій стілець.

— Усе, Міллігане, — озвався офіцер. — Можеш заходити до судової зали.

Ґері помітив, що, коли Біллі завели досередини, газетні портретисти витріщились на хлопця, а тоді всі як один повитягали гумки і почали терти свої попередні замальовки. Ґері розплився в усмішці. Вони витирали вуса.

— Ваша честь, — почав Ґері Швайкарт, наближаючись до суддівського столу, — і обвинувачення, і захист погодилися, що немає потреби викликати на трибуну свідків або пана Міллігана. Усі факти, що стосуються справи, будуть зачитані вголос для протоколу за взаємною згодою сторін.

Суддя Флаверс звірився зі своїми нотатками.

— Ви не маєте наміру опротестовувати звинувачення і заперечувати, що ваш клієнт вчинив зазначені злочини, за винятком першого випадку сексуального насильства?

— Ні, ваша честь. Але ми наполягаємо на тому, що наш клієнт невинуватий на підставі неосудності.

— Пане Явич, а ви плануєте оскаржувати висновки психіатрів Південно-західного громадського центру психічного здоров’я і шпиталю Гардинга?

Явич звівся на ноги.

— Ні, ваша честь. Обвинувачення приймає результати експертизи, проведеної лікарями Гардингом, Тернер, Каролін і Вілбур, котрі засвідчують психічний стан підсудного на момент скоєння ним злочинів.

Джуді Стівенсон почала зачитувати вголос для протоколу свідчення на користь захисту, взяті під присягою. Читаючи текст перед принишклою аудиторією, вона раз по раз поглядала на Біллі. Він зблід мов полотно. Джуді сподівалася, що біль від почутого не спровокує повторне розщеплення.

Пані Маргарет Чанґет засвідчує, що неодноразово бачила матір Біллі після побоїв, завданих їй паном Мілліганом. Вона засвідчує, що якось Біллі зателефонував їй і сказав, що його маму сильно травмовано. Пані Чанґет пішла до будинку Мілліганів і знайшла пані Мур у ліжку. За словами пані Чанґет, та була жорстоко побита і вся трусилася. Пані Чанґет покликала лікаря і священика і весь день просиділа біля пані Мур.

Дороті Мур, мати підсудного, засвідчує, що її колишній чоловік, Чалмер Мілліган, знущався з неї і, напившись, постійно вдавався до фізичного насильства. Зазвичай, перед тим як її відлупцювати, він замикав дітей у їхній кімнаті. За свідченнями пані Мур, «наносячи побої, Чалмер сексуально збуджувався». Пані Мур каже, що пан Мілліган ревнував її до Біллі й часто піднімав на нього руку, «щоб покарати». Якось він прив’язав Біллі до плуга, а ще одного разу — до дверей хліва, «задля дисципліни». Пані Мур засвідчує, що не здогадувалася, наскільки далеко зайшли знущання над Біллі, і не підозрювала про сексуальне насильство, аж поки правда не відкрилась під час цієї справи.

Ґері помітив, що, слухаючи свідчення, Біллі сховав обличчя в долонях.

— У вас не знайдеться паперової хустинки? — запитав він.

Ґері озирнувся і побачив, як понад десяток людей, що сиділи поблизу, повитягали хустинки і простягли йому.

Пані Мур засвідчує, що одного разу бачила прояв жіночої іпостасі Біллі. Він готував їй сніданок і, за її словами, рухався і навіть говорив по-дівочому. Пані Мур також може засвідчити, що якось знайшла Біллі на пожежних сходах будівлі в середмісті Ланкастера, де той сидів «у якійсь подобі трансу». Він тоді пішов зі школи без дозволу, і їй зателефонував директор. Пані Мур каже, що неодноразово заставала Біллі у стані «трансу», і коли він із нього виходив, то не міг пригадати жодних подій, що трапилися, поки він був «у трансі».

Пані Мур засвідчує, що не намагалася піти від пана Міллігана, бо прагнула зберегти сім’ю. І тільки після того, як діти висунули їй ультиматум, вона подала на розлучення.

Далі для протоколу зачитали звіт Південно-західного центру, підготований Каролін і Тернер.

Після цього на черзі були свідчення Джима, брата Біллі:

Джеймс Мілліган засвідчує, що Чалмер Мілліган часто брав Джеймса та Біллі на родинну ферму, де був хлів. Тоді вітчим відсилав Джеймса полювати на кролів, а Біллі велів залишатися з ним. Щоразу як Джеймс повертався, Біллі був у сльозах. Часто Біллі зізнавався Джеймсу, що вітчим робив йому боляче. Але якщо Чалмеру траплялося почути, що Біллі щось розповідає Джеймсу, той казав: «Нічого ж не сталося у хліві, адже так, Білле?» Біллі, котрий смертельно боявся вітчима, відповідав, що ні, нічого не сталося. А Чалмер зазвичай казав із притиском: «Ми ж не хочемо засмутити твою маму, правда ж?» На зворотному шляху він купував Джеймсу і Біллі морозиво.

Джеймс Мілліган також підтверджує факти знущань вітчима з Біллі вдома.

О пів на першу дня суддя Флаверс запитав, чи хоче якась зі сторін сказати заключне слово. І захист, і обвинувачення відмовилися.

Суддя відхилив звинувачення у першому зґвалтуванні, вказуючи на відсутність доказів і на абсолютно інший почерк.

— Тепер перейдімо до заяви захисту про те, що злочини були вчинені підсудним під впливом психічного розладу, — провадив суддя Флаверс. — На користь цього свідчать результати медичної експертизи, з якими погоджується як сторона захисту, так і сторона обвинувачення. Усі психіатри засвідчують, що на момент скоєння злочинів, у яких він обвинувачується, підсудний страждав на душевну недугу. Через свій психічний стан він був неспроможний відрізнити правильні вчинки від неправильних і не володів собою, через що не міг утриматись від їх скоєння.

Ґері затамував подих.

— Оскільки немає нічого, що спростовувало б свідчення психіатрів, — продовжував суддя Флаверс, — то суду залишається тільки винести вирок на основі наданих доказів і визнати підсудного невинуватим на підставі неосудності.

Суддя Флаверс постановив передати Біллі Міллігана під нагляд суду у справах опікунства і психічного здоров’я в окрузі Франклін, тричі стукнув молотком і розпустив слухання.

Джуді хотілось розплакатись, але вона опанувала себе. Вона обняла Біллі, а тоді потягнула його до кімнати очікування, щоб уникнути натовпу. Дороті Тернер, Стелла Каролін і багато інших підходили привітати Біллі, і в усіх на очах Джуді помітила сльози.

Тільки Ґері задумливо стояв трохи осторонь, обіпершись на стіну і склавши руки на грудях. Це була виснажлива боротьба, що часто позбавляла адвоката сну і ледь не зруйнувала його шлюб, однак скоро все мало скінчитись.

— Гаразд, Біллі, — сказав він, — тепер ми повинні сходити до судді Меткалфа. Але перед тим треба спуститися до вестибюлю і кинути кістку тій зграї писак і телевізійників.

— А не можна вийти через чорний хід?

Ґері похитав головою.

— Ми перемогли. Не варто налаштовувати пресу проти себе. Вони там уже казна-скільки годин чекають. Тобі слід показатися перед камерами і відповісти на кілька запитань. Ми ж не хочемо, аби вони потім розповідали, що ми вислизнули через чорний хід, мов злодії.

Коли Ґері ввів Біллі до вестибюлю, їх оточили кореспонденти та оператори, що знімали просто на ходу.

— Як почуваєтесь, пане Міллігане?

— Добре.

— Тепер, коли суд уже позаду, ви з оптимізмом дивитесь у майбутнє?

— Не зовсім.

— Чому ж ні?

— Ну, — пояснив Біллі, — попереду ще багато труднощів.

— Що ви плануєте робити далі?

— Я хочу знову стати повноцінним членом суспільства. Почати життя з чистого аркуша.

Ґері легенько підштовхнув Біллі у спину, і вони рушили вперед. Піднявшись на восьмий поверх, де був кабінет судді Меткалфа, вони дізналися, що суддя пішов обідати і їм доведеться зачекати до першої години.

Берні Явич зателефонував кожній із жертв, як і обіцяв, щоб розповісти, як минуло слухання. «Враховуючи наявні докази і вимоги закону, — сказав він, — я щиро вважаю, що суддя Флаверс ухвалив правильне рішення». Террі Шерман із ним погодився.

По обіді суддя Меткалф проглянув рекомендації психіатрів і постановив, щоб Міллігана відіслали на лікування до Афінського центру психічного здоров’я під опіку лікаря Девіда Кола.

Біллі провели до конференц-зали, де Джен Раян, репортерка Шостого каналу, яка готувала для Фонду захисту дітей від жорстокого поводження документальний фільм про долю Біллі, поставила юнакові декілька запитань і відзняла трохи відео. Джуді й Ґері кудись викликали, і вони ще не встигли повернутись, коли у двері конференц-зали постукав офіцер і сказав, що Біллі пора вирушати до Афін.

Йому не хотілось їхати, не попрощавшись із Джуді та Ґері, але офіцер закував його зап’ястки наручниками, затягнувши їх невиправдано туго, квапливо вивів Біллі з будівлі суду і заштовхав до поліцейського фургону. Інший офіцер тицьнув юнакові в руки горнятко гарячої кави і зачинив дверцята авто.

На повороті трохи кави вихлюпнулось на новий костюм, і Біллі жбурнув посудину під сидіння. На душі в нього було мерзенно і ставало дедалі гірше.

Він не знав, яким виявиться Афінський центр. Ану ж там не краще, ніж у в’язниці? Юнак нагадав собі, що його поневіряння ще не закінчились і що багато людей досі радо запроторили б його за ґрати. Він знав, що Комітет з питань умовно-дострокового звільнення надіслав Ґері попередження: через пістолети, володіти якими Біллі не мав права, його посадять до в’язниці, щойно він одужає. І, мабуть, уже не до Лебанона, міркував юнак. Оскільки йому траплялося проявляти агресію, його, напевно, кинуть до пекельної діри під назвою Лукасвіль. Де зараз Артур і Рейджен? Чи зіллються вони колись із рештою особистостей в одне ціле?

Фургон котив Тридцять третім шосе, саме проминаючи Ланкастер, де Біллі зростав, ходив до школи і намагався вкоротити собі віку. Це стало останньою краплею. Хлопець страшенно стомився і не міг більше триматися. Він стулив повіки і здався.

За якусь мить Денні розплющив очі, не розуміючи, куди його везуть. Йому було холодно, самотньо і страшно.

Розділ 5

(1)

Коли вони звернули з магістралі і в’їхали до Афін, уже майже смеркло. Психіатричний шпиталь розміщувався у комплексі споруд вікторіанської епохи, що дивилися з верхівки засніженого пагорба на студмістечко Університету Огайо[8]. Коли поліцейський фургон перетнув широке авеню і повернув на вузеньку звивисту доріжку, Денні затремтів. Двоє офіцерів вивели юнака з машини і піднялися з ним сходами до старовинної червоної цегляної будівлі з білими колонами.

Конвоїри провели його парадним коридором до ліфту і піднялися з ним на третій поверх. Коли двері ліфту відчинилися, один із поліцейських сказав:

— Тобі збіса пощастило, приятелю.

Денні нерішуче пригальмував, але офіцер відчинив важкі металеві двері з табличкою «Реєстратура та інтенсивна терапія» і заштовхав хлопця всередину.

Приміщення за дверима не скидалось ані на в’язницю, ані на шпиталь. Натомість зі своїми килимами, масивними люстрами, портьєрами та шкіряними кріслами воно нагадувало вестибюль у невеликому готелі. Уздовж двох стін тягнулися ряди дверей. Навіть сестринський пост був схожий на рецепцію в готелі.

— Господи Йсусе, — зронив офіцер. — Та тут просто курорт.

Огрядна жіночка літнього віку стояла у дверях кабінету праворуч від них. Довкола її круглого привітного обличчя вилися чорняві кучерики, мовби вона щойно пофарбувала волосся і зробила перманентну завивку. Коли чоловіки переступили поріг тісного кабінетика, де відбувалась реєстрація новоприбулих, жінка всміхнулась їм і люб’язно запитала в поліцейського ім’я.

— Пані, це не мене кладуть на лікування, — відказав той.

— Одначе я приймаю від вас пацієнта, — сказала жінка, — і зобов’язана зазначити в документі ім’я того, хто нам його доправив.

Офіцер неохоче назвався. Денні зніяковіло стояв осторонь, згинаючи і розгинаючи пальці, що заніміли від затісних наручників.

Лікар Девід Кол, який бачив, як поліцейський заштовхнув Міллігана до кабінету, насупився і гримнув:

— Зніміть із нього ті трикляті браслети!

Офіцер пововтузився з ключем і відімкнув наручники. Денні потер зап’ястки, вивчаючи глибокі рубці, що залишились на шкірі.

— Що зі мною буде? — жалібно запитав він.

— Як тебе звуть, юначе? — поцікавився лікар Кол.

— Денні.

Той офіцер, що зняв із нього наручники, розреготався і кинув:

— А хай мені грець!

Лікар Кол підхопився на ноги і грюкнув дверима прямісінько в того перед носом. Його не здивувало те, що у Біллі повторно сталося розщеплення особистості. Лікар Гардинг попереджав, що злиття було, м’яко кажучи, дуже хистким. З власного досвіду роботи з пацієнтами, що страждали на розлад множинної особистості, лікар Кол знав: будь-яка стресова ситуація, така, скажімо, як судове слухання, могла спричинити рецидив. Зараз лікарю треба було завоювати довіру Денні.

— Приємно познайомитися, Денні, — сказав він. — Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

— А звідкіля ти родом?

— Не пам’ятаю, — стенув плечима той. — З Ланкастера, мабуть.

Кол трохи подумав, а потім, помітивши, наскільки Мілліган виснажений, відклав свою ручку.

— Гадаю, запитання можуть зачекати до наступного разу. А сьогодні просто відпочинь. Це — пані Кетрін Ґіллотт, одна з наших медсестер. Вона покаже тобі твою палату, і ти зможеш залишити там валізу і повісити піджак.

Коли лікар Кол пішов, пані Ґіллотт провела юнака через вестибюль і вказала йому на першу палату зліва. Її двері були розчахнуті.

— Це моя палата? Не може такого бути.

— Проходь, голубе, — сказала пані Ґіллотт, заходячи до кімнати, щоб відчинити там вікно. — Звідси відкривається чудовий краєвид на Афіни й Університет Огайо. Зараз уже звечоріло, але вранці ти сам усе побачиш. Влаштовуйся зручненько і почувайся мов удома.

Проте щойно вона залишила його самого, юнак притулився у кріслі, що стояло у вестибюлі, поруч із його палатою, і боявся навіть поворухнутися.

І тільки коли інші медсестри почали вимикати світло у вестибюлі, він зайшов до своєї палати і сів на ліжко. Хлопець тремтів мов цуцик. На очі йому набігли сльози. Він знав, що коли люди ставляться до тебе приязно, то за це врешті-решт доводиться платити дорогою ціною. За добротою завжди ховається якийсь підступ.

Денні простягнувся на ліжку, думаючи, що на нього чекає далі. Він намагався не заснути, однак видався важкий день, тож невдовзі його таки зморив сон.

(2)

Вранці 5 грудня 1978 року Денні розплющив очі і збагнув, що палату заливає сонячне світло. Він визирнув з вікна й побачив попереду річку, на протилежному березі якої бовваніли університетські корпуси. Поки він милувався краєвидом, у двері палати постукали. Увійшла гарна жінка середнього віку з коротким волоссям і широко розставленими очима.

— Мене звуть Норма Дишонг. Я твій куратор у ранкову зміну. Ходімо, я покажу тобі, де в нас тут усе розташоване і де можна поснідати.

Він пішов за нею, і жінка показала кімнату, де був телевізор, а також більярдну й місце, де можна було роздобути легкі закуски. Потім вона провела його крізь подвійні двері до невеликої їдальні, в центрі якої стояв довгий стіл, а під стінами тулилося ще чотири квадратні столики, завбільшки з картярські. У дальньому кінці їдальні була буфетна стійка.

— Бери тацю та столове приладдя і вибирай собі наїдки до душі.

Хлопець узяв тацю, а тоді сягнув по виделку, але випадково витяг ножа. Збагнувши це, він швиргонув його якнайдалі від себе. Ніж ударився об стіну і з брязкотом упав долі. Усі присутні у їдальні підвели голови.

— Що з тобою? — запитала Дишонг.

— Мене… мене лякають ножі. Я їх не люблю.

Вона підняла ножа з підлоги, а тоді витягнула для юнака виделку і поклала на його тацю.

— Ну ж бо, — заохотила вона, — тепер іди поїж.

Коли після сніданку він проходив повз сестринський пост, Дишонг знову озвалася до нього:

— До речі, якщо захочеш прогулятися будівлею, то просто впиши своє ім’я он у той список, що висить на стіні, щоб ми знали, що ти пішов.

Він приголомшено витріщився на неї.

— Ви хочете сказати, що мені можна звідси виходити?

— Це відділення відкритого типу. Ти можеш приходити і йти, коли забажаєш. Не можна тільки покидати стін шпиталю. Згодом, коли лікар Кол вирішить, що ти вже готовий, ти зможеш виходити назовні.

— Назовні? — вражено перепитав юнак. — Але ж там немає мурів чи огорож.

— Авжеж, — усміхнулась вона. — Адже це шпиталь, а не в’язниця.

* * *

Того дня лікар Кол навідав Біллі в палаті.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Але я й не уявляв, що ви дозволите мені виходити звідси і що за мною не будуть постійно стежити, як у шпиталі Гардинга.

— Коли ти був у шпиталі Гардинга, суд іще не відбувся, — пояснив Кол. — Я хочу, аби ти дещо усвідомив. Ти постав перед судом, і тебе визнали невинуватим. Ніхто з нас не вважає тебе злочинцем. Байдуже, що накоїв ти чи хтось інший, хто живе всередині тебе. Це все вже в минулому. Ти почав нове життя. Твоє одужання залежить тільки від того, що ти тепер робитимеш, як себе сприйматимеш, як співпрацюватимеш із Біллі й наскільки старатимешся стати цілісною особистістю — самим собою. Ти повинен захотіти одужати. Але, повір, тут ніхто тебе не принижуватиме.

Згодом того ж дня у «Колумбус Диспетч» надрукували новину про переведення Міллігана до Афін, а також огляд справи, включно з оприлюдненими в суді свідченнями про жорстоке ставлення Чалмера Міллігана до дружини й дітей. Там же вмістили заяву, зроблену під присягою, котру надіслав до «Диспетч» Чалмер Мілліган за порадою свого адвоката:

Я, Чалмер Дж. Мілліган, одружився з матір’ю Вільяма Стенлі Міллігана у жовтні 1963 року. Невдовзі після того я всиновив Вільяма та його брата і вдочерив їхню сестру.

Вільям звинуватив мене у залякуванні, побоях і зґвалтуваннях, особливо впродовж того року, коли йому було вісім чи дев’ять. Це все неправда. Більше того, психологи і психіатри, які обстежували Вільяма і звітували перед суддею Флаверсом, навіть не дали собі клопоту поговорити спершу зі мною.

Я не сумніваюся, що Вільям замилив очі людям, які його оглядали. За ті десять років, що я був жонатий на його матері, я мав нагоду переконатися, що хлопець — патологічний брехун. На мою думку, він і зараз бреше, бо за багато років це вже стало для нього звичкою.

Через наклеп, зведений на мене Вільямом і підхоплений численними газетами та журналами, я зазнав надзвичайної ганьби і моральних страждань. Я роблю цю заяву, аби відновити істину та очистити своє ім’я.

* * *

Одного ранку, десь через тиждень після прибуття Міллігана до шпиталю, лікар Кол знову завітав до його палати.

— Гадаю, пора нам уже почати твоє лікування. Ходімо до мого кабінету.

Денні з острахом подався за ним. У кабінеті Кол вказав юнакові на зручне крісло, а сам сів навпроти, сплівши пальці на своєму капітальному череві.

— Щоб ти знав, мені вже доволі багато про тебе відомо з особової справи. Ох і грубезна ж вона в тебе! Ми з тобою спробуємо повторити те, що вдалося лікарці Вілбур. Я з нею розмовляв, і вона розповіла, що зробила так, аби ти розслабився, а відтак змогла поспілкуватися з Артуром, Рейдженом та іншими. Ось цим ми зараз і займемось.

— Але як? Я не можу змусити їх з’явитись.

— А ти просто вмостися зручненько і слухай мій голос. Я переконаний: Артур зрозуміє, що ми з лікаркою Вілбур друзі. Вона запропонувала, щоб тебе направили на лікування саме сюди, бо вірить, що я можу тобі допомогти. Сподіваюсь, ти теж у це віриш.

Денні трохи пововтузився, але зрештою відхилився на спинку крісла і розслабився. Його очі забігали туди-сюди, а потім спинились на обличчі лікаря Кола, набувши осмисленого виразу.

— Авжеж, лікарю Коле, — відказав юнак, складаючи долоні пучками пальців докупи. — Я оцінив той факт, що вас порекомендувала лікарка Вілбур, і обіцяю всіляко вам сприяти.

Кол готувався до появи англійця, тож трансформація пацієнта не заскочила його зненацька. Він надивився на стількох людей із розладом множинної особистості, що такі перевтілення його вже не надто дивували.

— Кхм… е… гаразд. Чи не міг би ти назватися? Це звичайна формальність.

— Я — Артур. Ви хотіли зі мною поговорити.

— Твоя правда, Артуре. Я і так тебе впізнав за твоїм прикметним британським акцентом. Але, гадаю, ти й сам погодишся, що мені було б негоже поспішати з припущеннями стосовно…

— У мене немає акценту, лікарю Коле, — виправив Артур. — Це у вас акцент.

Кол на якусь мить спантеличився.

— Ох, авжеж, — вирвалось у нього, коли він збагнув суть сказаного Артуром. — Перепрошую. Сподіваюсь, ти не проти відповісти на кілька запитань.

— Анітрохи. Я тут саме для цього — аби допомогти, чим тільки зможу.

— Я хотів би обговорити з тобою деякі факти з життя різних особистостей…

— Людей, лікарю Коле, а не особистостей, — урвав Артур. — Як Аллен уже пояснював лікарю Гардингу, коли ви називаєте нас особистостями, складається враження, ніби ви не вважаєте нас живими людьми. Це може негативно вплинути на процес терапії.

Кол зміряв Артура чіпким поглядом і вирішив, що цей пихатий сноб йому не вельми до душі.

— Зауваження приймається, — сказав він. — Я хотів би обговорити з тобою решту людей.

— Розповім вам усе, що зможу.

Кол розпитував, і Артур надавав йому інформацію про вік, зовнішність, здібності та причини появи дев’яти особистостей, існування яких зафіксував лікар Гардинг.

— А навіщо з’явилось дівчатко? Крістін. Яка її роль?

— Вона з’явилась, аби скласти товариство самотній дитині.

— Який у неї характер?

— Крістін тихенька і сором’язлива, проте може збаламутитись, коли боїться, що Рейджен збирається вдіяти щось погане. Рейджен її обожнює, тож їй часто вдається відволікти його від задуманого, розрюмсавшись і тупаючи ніжкою.

— Чому вона так і залишилася трирічною?

Артур із розумінням всміхнувся.

— Нам необхідно було мати у своєму гурті когось, хто б не розумів, що відбувається. Її незнання було цінним захисним механізмом. Коли Вільяму треба було щось приховати, на сцену виходила Крістін і сиділа собі тихенько за малюванням, чи гралась у класики, чи бавилась із ганчір’яною лялькою, яку для неї зробила Адалана. Крістін — чарівне дитя. Я маю до неї особливу слабкість. Вона англійка, між іншим.

— Я цього не знав.

— О, так. Сестра Крістофера.

Кол трохи помовчав, вивчаючи Артура, а тоді запитав:

— Артуре, а ти знаєш усіх інших?

— Так.

— Ти знав їх від самого початку?

— Ні.

— А як ти довідався про їхнє існування?

— Шляхом дедукції. Коли я збагнув, що втрачаю час, то почав пильно приглядатися до людей навколо мене. Виявивши, що з ними такого не відбувається, я почав думати, чим може пояснюватися мій стан. Врешті, поставивши декілька запитань, як уголос, так і подумки, я з’ясував правду. Після цього в мене пішли роки на те, аби встановити контакт із рештою.

— Що ж, я дуже радий, що ми з тобою зустрілись. Мені знадобиться твоя допомога, щоб зарадити Біллі. Та й не тільки йому — всім вам.

— Завжди готовий допомогти.

— Хочу поставити ще одне важливе запитання, доки ти не пішов.

— Слухаю.

— Ґері Швайкарт дещо сказав мені. Про це відтоді вже й у пресі писалося. Штудіюючи матеріали справи, він звернув увагу на певні відмінності між свідченнями жертв і вашими заявами — скажімо, жертви розповідали про брудну лайку, про хизування протизаконною діяльністю, про кинуте ненароком ім’я «Філ». Ґері дійшов висновку, що крім десяти відомих нам особистостей можуть існувати й інші. Чи можеш ти щось про це сказати?

Артур не відповів. Натомість його очі затуманились, а вуста заворушились. Поволі, майже непомітно, він подався геть зі сцени. За декілька секунд юнак закліпав і озирнувся довкола.

— О ні! Тільки не це!

— Привіт. Я — лікар Кол, — звернувся той до хлопця. — Чи не назвеш ти мені своє ім’я? Це для запису до історії хвороби.

— Біллі.

— Он воно що. Ну, здоров був, Біллі. Я — твій лікар. Тебе направили до цього шпиталю, тож тепер я тобою опікуюсь.

Біллі приклав руку до чола, досі трохи розгублений.

— Я вийшов із будівлі суду і сів до фургону… — Він глипнув на свої руки й на одяг.

— Що ти пригадуєш, Біллі?

— Один коп дуже боляче здавив мені зап’ястки наручниками. Потім мені тицьнули до рук кухля з гарячою кавою і зачинили дверцята. А коли фургон рушив, я розлив каву на свій новий костюм. Це останнє, що я… гей, а де ж мій костюм?

— Він у твоїй шафі, Біллі. Якщо хочеш, ми віддамо його до хімчистки. Я певен, що плями виведуться.

— Я почуваюсь якось дивно, — сказав Біллі.

— Спробуй-но описати мені свої відчуття.

— У мене в голові ніби чогось бракує.

— Якогось спогаду?

— Ні. Це так, наче до суду ми з іншими трохи краще трималися купи, розумієте? А тепер якихось складових частинок бракує, — постукав він себе по голові.

— Що ж, Біллі, у наступні дні, а може, тижні ми спробуємо віднайти всі ті загублені частинки і знову скласти їх докупи.

— А де я?

— Ти в Афінському центрі психічного здоров’я, це у штаті Огайо.

Поза юнака стала менш напруженою.

— Я пам’ятаю, як суддя Меткалф сказав, що мене сюди переведуть.

Усвідомлюючи, що він зараз розмовляє зі справжнім Біллі, стрижневою особистістю, яка перебуває у стані часткового злиття з іншими, Кол звертався до хлопця дуже м’яко і говорив із ним тільки на нейтральні теми. Лікар чудувався з того, як із кожною зміною особистості виразно мінялися й риси обличчя. Артурові зціплені зуби, щільно стулені вуста і погляд із-під напівопущених повік надавали зверхнього вигляду. Біллі нерішуче дивився на світ широко розплющеними ошелешеними очима. Хлопчина здавався тендітним і вразливим. Але замість страху і тривоги, притаманних Денні, на обличчі Біллі був тільки глибокий подив. Хоча Біллі охоче відповідав лікареві, прагнучи йому догодити, було цілком очевидно, що він не знає або ж не пам’ятає багато з того, про що його запитують.

— Вибачте, лікарю Коле. Іноді мені здається, ніби я точно знаю відповідь на ваше запитання, та потім я починаю копирсатись у своїх спогадах і виявляється, що відповіді там немає. Мій Артур або мій Рейджен знали б, що сказати. Вони розумніші за мене, і пам’ять у них краща. Але я не знаю, куди вони поділись.

— Не хвилюйся, Біллі. Твоя пам’ять поліпшиться, і з часом ти збагнеш, що знаєш значно більше, ніж тобі здається.

— Лікар Гардинг теж так казав. Він пояснював, що це станеться після злиття, і так воно й було. Та після суду я знову розпався на частинки. Чому так?

— Не знаю, Біллі. А ти як вважаєш?

Біллі похитав головою.

— Я тільки знаю, що Артура і Рейджена зі мною більше немає, а коли їх немає, я не дуже добре пам’ятаю події. Я проґавив чималу частину свого життя, тому що мене довго змушували спати. Так мені Артур сказав.

— Артур часто з тобою розмовляє?

Біллі закивав.

— Постійно, відтоді як лікар Джордж познайомив нас у шпиталі Гардинга. Артур пояснює мені, що я повинен робити.

— Думаю, тобі варто слухатись Артура. Люди з розладом множинної особистості часто мають усередині себе когось, хто знає всіх інших і намагається допомогти. Ми називаємо таких особистостей внутрішніми помічниками.

— То Артур — мій внутрішній помічник?

— Гадаю, що так, Біллі. Він підходить за всіма ознаками: розумний, знає решту особистостей, високоморальний…

— Артур такий і є — високоморальний. Це саме він встановив усі правила.

— Які правила?

— Як нам усім слід поводитись, що можна робити і чого не можна.

— Тоді я вважаю, що Артур стане нам у великій пригоді під час твого лікування, якщо, звичайно, буде з нами співпрацювати.

— Я впевнений, що буде, — відповів Біллі, — бо Артур постійно твердить, наскільки важливо, щоб ми всі з’єдналися в ціле і тоді б я видужав і міг би стати повноцінним членом суспільства. Хоча зараз Артур кудись і запропастився.

Розмовляючи з Біллі, Кол відчув, що той починає йому довіряти. Кол провів Біллі назад до відділення, показав йому палату і знову познайомив юнака з його куратором та деякими іншими членами персоналу.

— Нормо, це Біллі, — оголосив Кол. — Він тут новенький. Хтось має показати йому РІТ.

— Авжеж, лікарю Коле.

Проте, крокуючи поряд із Біллі до палати, сестра зміряла юнака поглядом і сказала:

— Ти вже тут освоївся, Біллі, тож немає сенсу знову проводити ознайомчий тур.

— А що таке РІТ? — запитав хлопець.

Норма підвела його до важких дверей, що вели до відділення, і відчинила їх, вказуючи Біллі на табличку: «Реєстратура та інтенсивна терапія».

— Скорочено ми називаємо наше відділення РІТ.

Після цього вона розвернулась і пішла геть.

Біллі замислився, чим він міг накликати на себе таке суворе ставлення медсестри, але йому так і не вдалося збагнути причину, хоч як він намагався.

Коли Біллі сказали, що ввечері до нього завітають мати і сестра, він розхвилювався. З Кеті він бачився на судовому процесі, і вони непогано порозумілися, щойно він трохи оговтався від того, що чотирнадцятилітня дівчинка, якою він запам’ятав сестру, перетворилась на вродливу двадцятиоднорічну жінку. Але матері Біллі в залі суду не було, на чому він сам і наполіг. І хоча Кеті запевняла, що мати часто навідувала його у шпиталі Гардинга, а до того — у виправному закладі Лебанона, Біллі цього не пам’ятав.

Востаннє він бачив маму у шістнадцять, іще до того, як альтер-его його приспали. Але коли Біллі про неї думав, перед ним виринав більш ранній образ, який закарбувався в його пам’яті, коли йому було чотирнадцять: гарне мамине обличчя все залите кров’ю, цілий жмут волосся видертий з голови.

Коли його рідні приїхали до шпиталю, Біллі був приголомшений тим, як постарішала мати. Її обличчя посікли зморшки. Її темне волосся, завите в тугі кучерики, скидалося на перуку. Проте її блакитні очі й пухкі вуста досі зберігали колишню красу.

Вони з Кеті навперебій переповідали випадки з дитинства Біллі, пригадуючи те, що колись здавалося чудернацьким, але тепер легко пояснювалось існуванням інших особистостей.

— Я завжди відчувала, що вас двоє, — ділилася мати. — Я так і знала, що є мій Біллі і якийсь інший Біллі. Я казала, що тобі потрібна допомога, та ніхто не хотів мене слухати. Я намагалась переконати лікарів і того юриста, який в обмін на визнання провини вибив для тебе сприятливіші умови ув’язнення в Лебаноні, та всі від мене тільки відмахувались.

Кеті кинула на матір сердитий погляд.

— Ніхто б не відмахувався, якби ти розповіла про Чалмера.

— Та я ж не знала! — вигукнула Дороті Мур. — Кеті, Бог мені свідок, якби я тільки знала, якої кривди він заподіяв Біллі, я б йому серце вирвала з грудей. І я б нізащо не забрала в тебе того ножа, Біллі.

— Якого ножа? — звів брови юнак.

— Пам’ятаю так чітко, ніби це було вчора, — почала мати, розправляючи спідницю на своїх довгих засмаглих ногах. — Тобі було років чотирнадцять. Я знайшла в тебе під подушкою кухонного ножа і запитала, що це означає. І знаєш, що ти мені відповів? Я гадаю, що це був той, інший: «Пані, я сподівався, що до ранку вашого чоловіка не буде серед живих». Христом Богом присягаюся, так і сказав. Слово в слово.

— Як поживає Чалла? — запитав Біллі, змінюючи тему.

Мати втупилась у підлогу.

— З нею щось трапилось, чи не так? — напосідав Біллі.

— Ні, все добре, — відповіла мати.

— Я відчуваю, що в неї не все гаразд.

— Чалла вагітна, — повідомила Кеті. — Вона покинула чоловіка і повертається до Огайо. До пологів поживе в мами.

Біллі протер очі, мовби хотів прогнати дим чи імлу.

— Я знав, щось не так. Нутром відчував.

Мати кивнула.

— Ти завжди вмів таке передбачати. Наче оті… як вони звуться?..

— Екстрасенси, — підказала Кеті.

— І ти теж, Кеті. Ви двоє завжди все відчували. А ще кожен із вас повсякчас міг сказати, про що думає інший, не перемовившись ані словом. У мене аж мороз по шкірі йшов, коли ви таке виробляли.

Мати і сестра пробули в Біллі понад годину, а коли вони поїхали, юнак витягнувся на ліжку і задивився у вікно на вогні Афін.

(3)

У наступні дні Біллі виходив на пробіжки навколо шпиталю, читав, дивився телевізор і відвідував терапевтичні бесіди. Дописи про нього регулярно з’являлись на сторінках місцевої преси Колумбуса. Журнал «Піпл» надрукував довгу статтю про його долю. Щомісячник «Колумбус Манслі» помістив його знімок на обкладинку. На комутатор шпиталю надзвонювали юрми людей, які читали про художнє обдарування Біллі чи бачили фотографії його робіт і тепер жадали придбати його полотна. З дозволу лікаря Кола Біллі замовив необхідне для живопису начиння, встановив у палаті мольберт і заходився десятками писати портрети, натюрморти та пейзажі.

Біллі розповів лікареві Колу, що до Джуді й Ґері вже неодноразово зверталися стосовно купівлі прав на написання його біографії. Також Біллі хотіли бачити в передачах «Шоу Філа Донаг’ю», «Дина!» і «60 хвилин».

— А сам ти хотів би, щоб хтось написав твою біографію, Біллі? — запитав лікар Кол.

— Думаю, мені б не завадили гроші, які за це пропонують. Коли я одужаю і повернуся в суспільство, мені треба буде на щось жити. Хто мене візьме на роботу?

— А якщо на мить забути про гроші, як ти ставишся до того, щоб увесь світ міг прочитати історію твого життя?

Біллі задумливо насупив брови.

— Я вважаю, що люди повинні знати. Можливо, це допоможе їм усвідомити, якими бувають наслідки жорстокого поводження з дітьми.

— Що ж, якщо хочеш, аби хтось написав твій життєпис, можливо, тобі варто зустрітися з одним письменником, якого я знаю і якому довіряю[9]. Він живе тут, в Афінах, і викладає в Університеті Огайо. Одну з його книжок навіть екранізували. Я просто даю тобі інформацію для роздумів, щоб ти міг зважити різні варіанти.

— Ви думаєте, що справжній письменник захоче взятися за книжку про мене?

— Можна зустрітися з ним і запитати. Гірше від цього точно не буде.

— Добре. Це хороша ідея. Мені б цього хотілося.

Того вечора Біллі намагався уявити, як воно — говорити з письменником. Він спробував подумки намалювати образ цього чоловіка. Той, напевно, ходить у твідовому піджаку і курить люльку, як Артур. Але чи достатньо він талановитий письменник, якщо мусить працювати викладачем в університеті? Хороший автор повинен жити десь у Нью-Йорку чи Беверлі-Гіллз. І чому лікар Кол його порекомендував? Слід бути обачним. Ґері сказав, що за книжку можна отримати добрячі гроші. А тим паче за кінофільм. Цікаво, хто зіграв би його роль у стрічці?

Біллі прововтузився всю ніч. Йому не давали спати піднесення та острах від перспективи зустрітися зі справжнім письменником, та ще й таким, чию книжку було екранізовано. Коли під ранок юнак нарешті задрімав, Артур заявив, що Біллі не впорається з перемовинами. На сцену повинен буде вийти Аллен.

— Чому я? — запитав той.

— Це ж ти в нас маніпулятор. Хто краще за тебе зможе простежити, аби Біллі не надурили?

— Завжди мене кидають на передову, — буркнув Аллен.

— Там найліпше розкриваються твої таланти, — відказав Артур.

Наступного дня Аллен зустрівся з письменником і був страшенно розчарований. Він уявляв собі високого стильного чолов’ягу, а побачив куценького худорлявого бороданя в окулярах і ясно-брунатному вельветовому пальті.

Лікар Кол їх познайомив і провів до свого кабінету. Аллен умостився на шкіряній канапі й закурив цигарку. Письменник сів навпроти й витягнув люльку. Отже, в нього таки справді була люлька, як в Артура. Вони трохи погомоніли про те та про се, а тоді Аллен перейшов до справи.

— Лікар Кол сказав, що ви, можливо, захочете придбати права на написання мого життєпису. Скільки це, на вашу думку, може коштувати?

Письменник усміхнувся, пихкаючи люлькою.

— Це залежить від того, чи є у вашій історії щось таке, чим можна буде зацікавити видавця. Матеріал, якого не знайдеш у першій-ліпшій газеті й не прочитаєш у журналах «Тайм» і «Ньюзвік».

Лікар Кол із усміхом сплів пальці на череві й мовив:

— Щоб ти й не сумнівався.

Аллен подався вперед, спершись ліктями на коліна.

— В мене море такого матеріалу. Але задарма я нічого не розповідатиму. Мої адвокати з Колумбуса кажуть, що багато хто полює за правами на публікацію моєї біографії. Приїздили з Голлівуду — хотіли зняти телепередачу і фільм про моє життя. А ще цього тижня прилітає якийсь письменник. Сподівається укласти угоду.

— Звучить вельми перспективно. Враховуючи резонанс довкола вашої справи, я впевнений, що багатьом людям буде цікаво прочитати історію вашого життя.

Аллен усміхнувся і кивнув. Тоді він вирішив іще трохи промацати цього чоловічка.

— Я хотів би почитати щось із написаного вами. Лікар Кол каже, що за однією з ваших книжок зняли кінострічку.

— Я надішлю вам примірник свого роману, — відповів письменник. — Якщо після прочитання ви все ще будете зацікавлені у співпраці, ми з вами обговоримо все докладніше.

Коли письменник пішов, лікар Кол порадив Біллі, щоб той, перш ніж робити якісь подальші кроки, знайшов місцевого юриста, який подбав би про його інтереси. Громадські захисники з Колумбуса більше не зможуть ним опікуватись.

Того тижня Аллен, Артур і Біллі по черзі читали роман, який отримали від письменника[10]. Дочитавши, Біллі сказав Артурові:

— Думаю, що саме він повинен про нас написати.

— Я з тобою згоден, — відповів Артур. — Він надзвичайно проникливо змальовує те, що діється у свідомості персонажа. Я хотів би, щоб наша історія була написана так само. Аби зрозуміти Біллі, люди мають подивитися на все його очима. Письменнику слід уявити себе на місці Біллі.

Тут озвався Рейджен:

— Я є проти того, шчоби про нас книжку писали.

— Чому? — запитав Артур.

— Тому шчо ви з Біллі та рештою почнете молоти язиками. Шчо, як ви ненароком розбовкаєте тсьому чоловікові про інші мої переступи, за які мене шче можуть покарати?

Артур подумав і сказав:

— Ми можемо оминати такі теми.

— До того ж, — додав Аллен, — у нас є лазівка, якою за бажання можна буде скористатись. Якщо під час бесід випадково випливуть факти, що можуть бути використані проти нас, Біллі всього-на-всього повинен буде дискредитувати книжку.

— Тобто як тсе?

— Треба буде просто все заперечувати, — пояснив Аллен. — Я стверджуватиму, ніби тільки вдавав, що в мене розщеплення особистості. Якщо я всіх переконаю, що це було шахрайство, книжку ніхто не схоче купувати.

— А якшчо в тсе не повірять? — запитав Рейджен.

— Байдуже, — стенув плечима Аллен. — Який видавець ризикне опублікувати книжку, коли людина, про котру там пишеться, заявляє, що то все побрехеньки?

— Аллен має рацію, — озвався Артур.

— І те саме стосується будь-якої угоди, підписаної Біллі, — докинув Аллен.

— Можна буде сказати, ніби він не тямив, шчо робить, коли її підписував? — уточнив Рейджен.

— «Невинний на підставі психічного розладу», хіба ні? — вишкірився Аллен. — Я розмовляв із Ґері Швайкартом по телефону. За його словами, я завжди можу сказати, ніби підписав папери у стані безумства. Або що лікар Кол під’юджував мене це зробити. І тоді угоду буде визнано недійсною.

Артур кивнув.

— У такому разі, гадаю, ми можемо спокійно дотримуватися плану і повідомити письменникові, щоб починав пошуки видавця.

— Я все одно вважаю, шчо тсе не є мудро, — заперечив Рейджен.

— А на мою думку, світ повинен почути нашу історію, — наполягав Артур. — Книжки, присвячені розладу множинної особистості, вже виходили друком, але нічого схожого на випадок Біллі дотепер іще не описувалось. Якщо люди збагнуть причини виникнення цієї недуги, це можна буде вважати нашим особистим внеском у розвиток психіатрії.

— До того ж, — ввернув Аллен, — ми заробимо грубі гроші.

— Тсе є найкрашчий і найбільш путній аргумент, шчо я за сьогодні чув, — відповів Рейджен.

— Я так і думав, що згадка про гроші зачепить чутливу стру у твоїй душі, — прокоментував Аллен.

— Це одна з найцікавіших суперечностей у Рейдженовій натурі, — зауважив Артур. — Він у нас затятий комуніст, але при цьому так любить гроші, що повсякчас їх краде.

— Але погодься: якшчо після сплати наших рахунків у мене шче шчось лишається, я тсе жебракам і нужденним оддаю.

— Та невже? — реготнув Аллен. — То, може, нас від сплати податків повинні звільнити за нашу доброчинну діяльність?

(4)

19 грудня редактор газети «Афінс Месенджер» зателефонував до шпиталю і запитав, чи не дасть Біллі Мілліган інтерв’ю. З дозволу лікаря Кола Біллі погодився.

Лікар Кол провів юнака до конференц-зали і відрекомендував йому редактора Герба Еймі, репортера Боба Екі та фотокореспондентку Ґейл Фішер. Кол продемонстрував журналістам полотна Біллі, а сам хлопець відповів на запитання про своє минуле, про знущання, жертвою яких він став, про спроби накласти на себе руки і про те, як його свідомість контролювали інші особистості.

— А як щодо виявів насильства? — запитав Еймі. — Чи можуть громадяни Афін бути впевненими, що, коли вам дозволять виходити у місто, як і багатьом пацієнтам із відділення відкритого типу, це не становитиме загрози для городян і їхніх дітей?

— Думаю, про насильство слід розмовляти не з Біллі, а з іншим його внутрішнім «я», — сказав лікар Кол.

Він забрав Біллі з конференц-зали, провів до свого кабінету, що розташовувався навпроти, всадовив юнака і мовив:

— Слухай уважно, Біллі. Я вважаю, що тобі конче необхідно налагодити доброзичливі стосунки з місцевою пресою. Тутешню громаду треба переконати, що з твого боку їм ніщо не загрожує, бо настане день, коли тобі захочеться без супроводу прогулятися до міста, зайти до художньої крамнички, подивитися фільм у кінотеатрі чи з’їсти гамбургер у кафе. Ці журналісти вочевидь ставляться до тебе прихильно. На мою думку, треба дозволити їм поговорити з Рейдженом.

Біллі принишк, його вуста беззвучно заворушились. За якусь мить він подався вперед, уп’явшись у лікаря Кола пронизливим поглядом.

— Ви шчо, лікарю Коле, розгубили весь глузд?

У Кола аж подих перехопило, коли він почув цей хрипкий суворий голос.

— Чому ти так кажеш, Рейджене?

— Так робити не є добре. Ми шчосили пратсювали над тим, шчоби Біллі більш не спав і на стсені був.

— Я не став би тебе кликати, якби не вважав, що це вкрай важливо.

— Тсе не є важливо. Тсе тілько шчоби газетам догодити. Я проти. І я на вас сердитий.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів Кол, стежачи за ним з осторогою. — Та все ж місцеву спільноту слід заспокоїти, показавши, що ти і справді такий безпечний, як каже суд.

— Мені до одного містся, шчо подумає спільнота. Я не хочу, шчоби з мене робили наживку для продажу газет. Не хочу більше ганебних заголовків бачити.

— Хай там як, а тобі таки варто поладнати з місцевою пресою. Враження, яке про тебе складеться у мешканців Афін, матиме безпосередній вплив на процес твого лікування і на те, чи буде тобі дозволено користуватися певними привілеями.

Рейджен замислився. Він відчував, що лікар Кол хоче показати його журналістам, аби таким чином підсилити ефект від усього, про що їм розповідав. Але разом із тим у словах лікаря був резон.

— То ви вважаєте, шчо я повинен поговорити з репортерами? — запитав Рейджен.

— Я б тебе не покликав, якби думав інакше.

— Гаразд, — погодився Рейджен. — Я зроблю тсе.

Кол повів його назад до конференц-зали. Журналісти дивились на них очікувально.

— Я є тут, шчоб відповісти на ваші запитання, — мовив Рейджен.

Боба Екі так вразив його акцент, що він аж затинатися почав:

— Я… е… тобто ми хотіли запитати… ну, ми хотіли впевнитись від імені місцевої громади, що ви… чи то пак що Біллі не схильний до насильства.

— Я можу застосувати силу, тілько якшчо хтось намагатиметься Біллі скривдити. Або заподіяти шкоду якій-небудь жінтсі чи дитині, — пояснив Рейджен. — У тсьому випадку я не стоятиму склавши руки. Як би тсе вам пояснити? Ось ви ж не допустите, шчоби якесь мурло ваше дитя зобидило? Ні. Ви будете боронити свою дружину, свою малечу та слабку стать загалом. Якшчо Біллі спробують завдати болю — я його захишчатиму. Але нападати без причини — тсе є дикунство. Я не є варвар.

Поставивши Рейдженові ще декілька запитань, журналісти попросили дозволу поспілкуватися з Артуром. Лікар Кол переказав юнакові їхнє прохання, і просто в них на очах Рейдженів суворий вираз обличчя пом’якшився, мовби відтанув, але за мить уже застиг у зверхній гримасі, з підібганими вустами і насупленими бровами. Артур задумливо обвів поглядом приміщення, витягнув із кишені люльку, розкурив її й видихнув струмінь диму.

— Це було справжнісіньким божевіллям, — кинув він.

— Що саме? — запитав лікар Кол.

— Приспати Вільяма, щоб витягнути нас із Рейдженом назовні задля показухи. І це коли я працюю мов проклятий, аби Біллі не поринув назад у свій анабіоз. Зараз важливо, щоб він одноосібно контролював свідомість. Але якщо вже я тут, — повернувся він до журналістів, — то дозвольте відповісти на ваше запитання стосовно насильства. Я можу запевнити, що матінкам тутешніх сімейств немає потреби мерщій забарикадовувати двері. Вільям уже на шляху до одужання. Він переймає мій інтелект і Рейдженову здатність управляти гнівом. Ми його навчаємо, і він поступово нас поглинає. Коли Вільям візьме від нас усе, що ми можемо йому дати, нас просто не стане.

Репортери хутко строчили у своїх нотатниках.

Кол покликав на сцену Біллі. З’явившись, той одразу вдавився димом і закашлявся.

— Господи, що це ще за гидота? — вигукнув він, кидаючи люльку на стіл. — Я не курю.

Йому поставили ще декілька запитань. Біллі сказав, що не пам’ятає нічого від того моменту, коли лікар Кол повів його до свого кабінету. Коли юнака запитали про плани на майбутнє, він завагався, але розповів, що сподівається продати деякі зі своїх картин і вкласти частину грошей у який-небудь центр захисту дітей від жорстокого поводження.

Кол зауважив, що кореспонденти «Месенджера», виходячи із зали, мали доволі приголомшений вигляд.

— Гадаю, людей, які нам вірять, сьогодні побільшало, — звернувся він до Біллі, крокуючи з ним до РІТ.

Джуді Стівенсон була надто заклопотана — займалась новою справою, тож, вирушаючи до Афін, аби провідати Біллі, Ґері Швайкарт натомість прихопив із собою головного юриста офісу громадського захисту. Ґері хотів більше дізнатися про того автора, котрий писатиме про Біллі, та про Алана Ґолдзбері, місцевого адвоката, якого Біллі найняв, щоб той давав раду його цивільним справам. Вони зустрілись об одинадцятій ранку в конференц-залі шпиталю. До гурту приєдналися лікар Кол і сестра Біллі зі своїм нареченим, Робом. Біллі твердо заявив, що він уже все вирішив і хоче, щоб його біографію писав саме цей письменник. Швайкарт про всяк випадок передав Ґолдзбері список видавців, авторів і продюсерів, котрі цікавилися придбанням авторських прав.

Після зустрічі Ґері пішов прогулятися з Біллі наодинці і трохи побалакати.

— У мене зараз нова справа. Теж не сходить із передовиць. Убивця з пістолетом двадцять другого калібру, — розповідав адвокат.

Біллі дуже серйозно подивився йому в очі й мовив:

— Пообіцяйте мені дещо.

— Що саме?

— Якщо той чоловік і правда таке скоїв, — сказав Біллі, — не захищайте його.

Ґері всміхнувся.

— Дуже несподівано чути таке від тебе, Біллі.

Ґері покидав Афінський центр психічного здоров’я зі змішаними почуттями, знаючи, що про Біллі відтепер дбатиме хтось інший. Останні чотирнадцять місяців були просто карколомними. Ця справа забирала весь його час, поглинала всі сили.

Певною мірою через неї розпався його шлюб із Джо Енн. Для дружини стало непосильним тягарем те, що Ґері віддавав роботі час, який мав би присвячувати родині, не кажучи вже про негатив, що оточував цю сумнозвісну справу. Посеред ночі до них надзвонювали люди, проклинаючи Ґері за те, що він допоміг виправдати ґвалтівника. Одного з їхніх синів побили у школі, бо його батько захищав Міллігана.

Працюючи над цією справою, Ґері не міг не думати, що вони з Джуді приділяють решті своїх клієнтів замало часу й уваги, адже випадок Біллі Міллігана був таким складним, що вони поставили його на перше місце. Як сказала Джуді, «страх, що інші клієнти почуватимуться обділеними, змушував нас працювати вдесятеро більше, щоб це компенсувати. А розплачуватися довелося нашим сім’ям».

Сідаючи в машину, Ґері озирнувся на велику потворну вікторіанську будівлю і кивнув. Так, віднині вже хтось інший відповідатиме за добробут Біллі Міллігана.

(5)

23 грудня Біллі прокинувся, і його відразу охопила тривога через бесіду з письменником. Насправді він мало що пам’ятав зі свого минулого, лише поодинокі уривки, почуті від інших. Як же він зможе розповісти письменникові історію свого життя?

Після сніданку Біллі сходив у той кінець вестибюлю, де стояла кавоварка, налив собі вже другу порцію гіркого напою і сів у крісло, чекаючи на появу свого біографа.

Минулого тижня новий юрист, Алан Ґолдзбері, проконсультував його стосовно книжки, і Біллі підписав угоду з письменником і видавцем. Навіть тоді йому було трохи лячно, зараз же він відверто панікував.

— Біллі, до тебе відвідувач, — оголосила Норма Дишонг.

Від несподіванки юнак аж підскочив, розхлюпавши каву на джинси. Він дивився, як письменник заходить у двері відділення і спускається сходинками до коридору. Господи, і нащо він, Біллі, у це вляпався?

— Вітаю, — сказав письменник, усміхаючись. — Ви готові розпочати?

Біллі провів гостя до палати і спостерігав, як щуплявий бородань витягає диктофон, нотатник, олівці та люльку з пачкою тютюну і вмощується у кріслі.

— Давайте-но ми будемо кожну нашу бесіду починати з того, що ви називатимете своє ім’я для запису. Отже, з ким я зараз розмовляю?

— Мене звуть Біллі.

— Чудово. Коли ми з вами зустрілись у кабінеті лікаря Кола, він обмовився про якусь «сцену», а ви відповіли, що недостатньо добре мене знаєте і ще не готові мені відкритись. А що скажете тепер?

— У кабінеті лікаря Кола ви не зі мною говорили, — знічено потупився Біллі. — Мені було занадто ніяково самому з вами зустрітися.

— Он як? А з ким же я того разу спілкувався?

— З Алленом.

Письменник насупився й замислено попихкував люлькою.

— Гаразд, — сказав він, роблячи помітку в нотатнику. — То ви мені можете щось розповісти про цю «сцену»?

— Я вперше дізнався про неї, як і про багато чого іншого у своєму житті, коли опинився у шпиталі Гардинга і почав проходити процедуру злиття. Артур за допомогою цього порівняння пояснює дітям, що відбувається, коли хтось із нас виходить у зовнішній світ.

— І яка на вигляд ця сцена? Що конкретно ви бачите?

— Це чимала пляма білого світла на підлозі. Усі або стоять довкола неї, або лежать у своїх ліжках у темряві, за межами світляної плями. Одні спостерігають за тим, що діється, інші — сплять або займаються своїми справами. А той, хто ступає у коло світла, контролює свідомість.

— Чи всі ваші особистості відгукуються на ім’я Біллі, коли до них так звертаються?

— Оскільки я спав, а сторонні кликали Біллі, моїм людям довелось відгукуватись на це ім’я. Лікарка Вілбур мені якось пояснила, що при розладі множинної особистості люди, що живуть усередині, завжди щосили намагаються приховати своє існування. Правда про мене відкрилася суто випадково. Девід дуже перелякався і розповів усе Дороті Тернер.

— Чи знаєте ви, коли вперше з’явилися ваші інші «я»?

Юнак закивав і відхилився назад, пригадуючи.

— Крістін була поруч зі мною ще з раннього дитинства. Навіть не пам’ятаю відколи. Більшість інших з’явилась, коли мені було вісім років, майже дев’ять. Тоді, коли Чалмер… коли тато Чал…

Голос Біллі зірвався.

— Якщо вам боляче про це говорити, то й не треба.

— Ні, все гаразд, — відповів юнак. — Лікарі кажуть, що я повинен виговоритись, аби покінчити з цим.

Він заплющив очі.

— Пам’ятаю, то був перший тиждень квітня. Я був у четвертому класі. Вітчим узяв мене на ферму, щоб я допоміг йому підготувати город до посадки. Тоді він затягнув мене до хліва і прив’язав до культиватора. А потім… потім…

На очі йому набігли сльози. Голос Біллі став хрипким, уривчастим і зовсім хлоп’ячим.

— Може, все-таки не варто… — почав письменник, але Біллі не дав йому договорити.

— Він мене побив, — розповідав він далі, тручи зап’ястки. — А тоді запустив мотор культиватора, і мені здалося, що мене ось-ось затягне всередину і пошматує зубцями. Вітчим сказав, що він уб’є мене, якщо я не триматиму язика за зубами, закопає у хліві, а мамі скаже, що я втік із дому, бо ненавидів її.

Сльози котилися по його щоках.

— Коли це сталося вдруге, я просто заплющив очі і полишив реальність. Лікар Джордж зі шпиталю Гардинга допоміг мені багато чого пригадати, тож тепер я знаю, що то Денні зостався прив’язаним до культиватора, а потім з’явився Девід, аби прийняти біль.

Письменник виявив, що його аж тіпає від гніву.

— Боже, Твоя воля! Дивно, що ви після такого взагалі вижили.

— Тепер я розумію, — прошелестів Біллі, — що коли поліція схопила мене у «Ченінґвеї», насправді то був не арешт. То був порятунок. Мені невимовно прикро, що перед тим постраждали люди, але я почуваюсь так, ніби вперше за двадцять два роки Господь нарешті всміхнувся мені.

Розділ 6

(1)

Наступного дня після Різдва письменник, їдучи на другу зустріч із Біллі Мілліганом, вів автомобіль довгою звивистою дорогою до Афінського центру психічного здоров’я. Він передчував, що настрій у Біллі нині буде пригнічений, адже хлопчина змушений був залишитися на свята у шпиталі.

Письменник дізнався, що за тиждень до Різдва Біллі почав напосідати на лікаря Кола з проханням відпустити його на свята до рідних. Ті зібралися на гостину в сестри Біллі, котра мешкала в містечку Логан, тут, в Огайо. Кол відказав, що Біллі лише два тижні як прибув до шпиталю, тож говорити про відпустку ще зарано. Та Біллі не відступав. Іншим хворим із відділення РІТ дозволялося ненадовго їздити додому. Якщо лікар Кол казав правду про те, що до Біллі ставитимуться тут не гірше, ніж до будь-якого іншого пацієнта, він повинен подати клопотання, щоби Біллі теж дозволили поїхати.

Розуміючи, що пацієнт його випробовує, і знаючи, наскільки важливо завоювати його довіру, лікар Кол погодився. Він був переконаний у тому, що клопотання все одно відхилять.

Воно, тим часом, здійняло неабияку бучу в Комітеті з питань умовно-дострокового звільнення, Департаменті штату у справах психічного здоров’я та прокуратурі Колумбуса. Коли Явич зателефонував Ґері Швайкарту і запитав, що за чортівня діється в Афінах, Ґері пообіцяв, що спробує з’ясувати.

— Але я більше не адвокат Біллі, — додав він.

— На твоєму місці я подзвонив би його лікареві, — сказав Явич, — і порадив би тому притримати коней. Коли щось і може вмить налаштувати всіх в Огайо проти нового закону про душевнохворих злочинців, то це відпустка Міллігана вже за два бісові тижні після шпиталізації!

Як лікар Кол і передбачав, клопотання відхилили.

Штовхнувши важкі металеві двері, письменник зауважив, що відділення РІТ наче вимерло. Він постукав у двері палати Біллі.

— Хвилиночку, — пролунав у відповідь сонний голос.

Двері відчинились, і на порозі з’явився Біллі, котрий мав такий вигляд, ніби щойно виліз із ліжка. Він спантеличився, помітивши електронний годинник на своєму зап’ястку.

— Не пам’ятаю, щоб у мене такий був, — зронив він.

Юнак підійшов до столу і пробіг очима якийсь папірець. Після цього він показав його письменникові. Папірець виявився касовим чеком на двадцять шість доларів із лікарняної комісійної крамниці.

— Я не пригадую, щоб купував годинника, — сказав Біллі. — Хтось тринькає мої гроші — ті, що я заробив, продаючи полотна. Це несправедливо.

— Можливо, його ще не пізно повернути до крамниці, — припустив письменник.

Біллі розглядав годинник.

— Взагалі-то, мені годинник не завадив би. Напевно, я його все-таки залишу. Він не те щоб дуже хороший, але… побачимо.

— Якщо не ви його купили, то хто?

Біллі озирнувся довкола. Його сіро-блакитні очі нишпорили по кімнаті, мовби він очікував побачити там когось іще.

— Останнім часом я чую незнайомі імена.

— Наприклад?

— Кевін. І ще Філіп.

Письменник спробував приховати подив. Він читав про десять внутрішніх «я» Міллігана, проте ніде не згадувались імена, які щойно назвав Біллі. Письменник перевірив, чи його диктофон увімкнений.

— Ви вже розповідали про це лікареві Колу?

— Ще ні, — відповів юнак. — Але, мабуть, варто. От тільки я не розумію, що б це могло означати. Що це за люди? Чому я про них думаю?

Слова Біллі нагадали письменникові заключний абзац зі статті в журналі «Ньюзвік» від 18 грудня: «Втім, на багато запитань і досі немає відповіді. […] Як розуміти те, що в розмовах із жертвами свого насильства він називав себе бойовиком і найманцем? Лікарі вважають, що крім уже досліджених особистостей у Міллігана можуть бути й інші, про яких нам наразі нічого не відомо, і котрісь із них цілком можуть бути причетними до злочинів, дотепер не виявлених».

— Я гадаю, Біллі, що, перш ніж продовжувати розмову, ми повинні встановити певні правила. Я не хочу, аби те, чим ви зі мною поділитеся, могло вам якимось чином зашкодити. Якщо ви забажаєте розповісти мені щось таке, що, на вашу думку, може бути використане проти вас, просто скажіть мені: «Не для запису». Я вимкну диктофон, і тоді серед моїх матеріалів не буде нічого, що можна було б вам інкримінувати. Якщо ви забудете це зробити, я сам перерву вашу оповідь і вимкну диктофон. Це зрозуміло?

Біллі кивнув.

— І ще одне. Якщо ви раптом замислите порушити закон — не кажіть про це мені. Якщо я про таке почую, то змушений буду негайно сповістити поліцію, інакше вважатимуся спільником.

Біллі витріщився на нього, шокований.

— Але я більше не збираюсь порушувати закон!

— Я дуже радий це чути. Що ж, повернімося до тих двох імен.

— Кевін і Філіп.

— Вони вам про щось говорять?

Біллі глипнув у дзеркало, що висіло над його столом.

— Ні. Я нічого такого не пригадую. Щоправда, у мене в голові постійно крутяться слова «небажані персони». Це якось пов’язано з Артуром, але я не знаю, що це означає.

Письменник нахилився вперед.

— Розкажіть мені про Артура. Що він за людина?

— Ніколи не виявляє почуттів — чимось нагадує мені Спока із «Зоряного шляху». Він із тих людей, котрі можуть, не тушуючись, поскаржитись на погане обслуговування в ресторані. Артур не має звички пояснювати людям, що в нього на думці, але дратується, коли його не розуміють. Вважає пустопорожні люб’язності гаянням часу і каже, що в нього для цього занадто щільний графік. Артур постійно в роботі — щось планує, влаштовує, залагоджує.

— Невже він ніколи не відпочиває?

— Іноді він грає у шахи, здебільшого з Рейдженом. А фігури для них переставляє Аллен. Однак загалом Артуру не до вподоби гаяти час.

— Здається, ви його не надто любите.

Біллі стенув плечима.

— Артур не з тих, кого можна любити чи не любити. Він із тих, кого поважаєш.

— Чи відрізняється Артурова зовнішність від вашої?

— Ми з ним приблизно однакові на зріст — метр вісімдесят три, і обоє важимо десь по вісімдесят шість кілограмів. Але Артур носить окуляри в тонкій оправі.

Їхня бесіда тривала три години. Вони обговорили декого з тих альтер-его Біллі, які згадувались у пресі, побалакали про членів його родини, торкнулися теми дитячих спогадів. Письменник намагався знайти спосіб систематизувати цей потік інформації. Найбільшу перешкоду становила амнезія Біллі. Враховуючи численні білі плями в пам’яті юнака, годі було й сподіватися зібрати достатньо матеріалу про його дитинство, а тим паче про ті надзвичайно важливі сім років, упродовж яких Біллі спав, тоді як інші особистості перехопили контроль над його життям. Письменник вирішив, що дозволить собі трішки охудожнити окремі елементи оповіді, але не відхилятиметься від фактів. За винятком згадок про ще не розкриті злочини, все буде описано точнісінько так, як розповість Біллі. Але письменникові не давала спокою одна проблема: він боявся, що біографія ряснітиме надмірною кількістю прогалин і тоді доведеться поставити на книжці хрест.

(2)

Лікар Кол відірвався від роботи. Йому заважали зосередитись гучні голоси, що линули з приймальні. Його секретарка сперечалася з якимось чоловіком із сильним бруклінським акцентом.

— Лікар Кол зараз дуже заклопотаний і не може вас прийняти.

— Прокляття, пані, в дупі я мав його заклопотаність. Мені тре’ йому дещо вручити.

Кол уже хотів було підвестися з крісла, коли двері кабінету розчахнулись і на порозі з’явився Біллі Мілліган.

— Це ви — мозкоправ Біллі? — запитав він.

— Я — лікар Кол.

— Еге. Ну, а я — Філіп. Ми тут подумали, що вам тре’ про це знати. — Він телепнув на стіл аркуш жовтого розлінованого паперу, розвернувся й вийшов.

Поглянувши на аркуш, лікар Кол зрозумів, що це довгий перелік імен, серед яких були як імена десятьох особистостей Біллі, так і багато інших. Останнім у списку було не ім’я, а слово «Учитель», написане з великої літери.

Спочатку Кол хотів наздогнати пацієнта, але потім передумав. Він зняв слухавку і попросив з’єднати його з медтехніком, який працював у кабінеті мікрохвильової терапії.

— Джордже, — сказав лікар, — у мене там на сьогодні запланована зустріч із Біллі Мілліганом і Дейвом Малавістою. Зроби таку ласку, зніми весь сеанс на відеокамеру.

Поклавши слухавку, лікар Кол знову пробіг очима список імен. Їх було двадцять чотири, і більшість із них він уперше бачив. Психіатр боявся собі в цьому зізнатись, але в його голові вже зажевріло прозріння. От тільки чи до снаги йому буде впоратися з такою ситуацією? І, заради всього святого, що це ще за Учитель?

По обіді лікар Кол прийшов до відділення РІТ і постукав у двері Мілліганової палати. За декілька секунд Біллі відчинив, сонний і скуйовджений.

— Так? — озвався він.

— У нас незабаром сеанс терапії, Біллі. Ну ж бо, продирай очі.

— Так, звичайно. Вже йду, лікарю.

Слідом за цим присадкуватим, але моторним чоловічком Біллі піднявся сходинками і вийшов за двері відділення РІТ.

Лікар і пацієнт закрокували коридором до сучасної прибудови, в якій розміщувалося геріатричне відділення, проминули автомати з безалкогольними напоями і солодощами й увійшли до кабінету мікрохвильової терапії.

Вони знайшли Джорджа в суміжному залі для бесід, де той налаштовував відеокамеру. Він привітав Біллі й лікаря Кола кивком. Праворуч від них стояли рядами стільці, мовби чекаючи на появу публіки. Ліворуч, за відчиненими дверима-ширмою, була встановлена відеокамера і виднілася ціла панель усіляких приладів і моніторів. Біллі сів на вказаний лікарем Колом стілець, і Джордж закріпив на юнакові мікрофон. Тієї миті до кімнати увійшов чорнявий молодик, і лікар Кол озирнувся, щоб привітатися з ним. Виявилося, що то Дейв Малавіста, старший психолог шпиталю.

Джордж показав жестом, що камера вже готова, і лікар Кол розпочав бесіду:

— Скажеш нам для запису, як тебе звати?

— Біллі.

— Чудово, Біллі. Мені потрібна твоя допомога, аби дещо з’ясувати. На поверхню почали спливати нові імена. Імена «твоїх людей», як ти їх називаєш. Тобі про це що-небудь відомо?

Біллі здивовано переводив погляд то на Кола, то на Малавісту.

— Ну, в Колумбусі один психолог якось питав мене, чи знаю я когось на ім’я Філіп.

Кол помітив, що коліна Біллі посіпуються вгору і вниз у нервовому ритмі.

— А імена Шон, Марк або Роберт ні про що тобі не говорять?

Біллі замислився. Його погляд став порожнім, губи заворушились у німій розмові. За хвильку він пробубонів:

— Я щойно чув голоси у своїй голові. Артур сперечався з кимось іще, і в суперечці прозвучали ці імена. Але я не розумію, про що йшлося. — Він завагався, а тоді продовжив: — Артур сказав, що Шон — не олігофрен. Він глухий від народження і через це відстає в розвитку. Для свого віку він недорозвинений. — Він помовчав. — Відтоді як лікарка Вілбур мене розбудила, всередині мене не вщухає боротьба, яка розпочалась іще до того, як мене приспали.

Його вуста знову заворушились, і лікар Кол подав Джорджу знак очима, щоб той зняв вираз обличчя Біллі крупним планом.

— Хочете, щоб вам хтось усе пояснив? — занепокоєно запитав Біллі.

— А з ким, на твою думку, мені краще поговорити?

— Я не впевнений. За останні кілька днів усе так переплуталось. Не знаю, хто зможе відповісти на ваші запитання.

— Біллі, а ти можеш самотужки зійти зі сцени?

Біллі подивився на лікаря здивовано і трохи ображено, ніби вирішив, що той його проганяє.

— Стривай, Біллі, я не те мав на увазі…

Проте очі юнака вже оскляніли. Якусь мить він сидів нерухомо, а тоді роззирнувся довкола, мовби тільки-но прокинувшись. Вираз його обличчя став настороженим та підозрілим. Він хруснув фалангами пальців і зміряв лікаря Кола суворим поглядом.

— Ви чимало недоброзичливтсів нажили собі, лікарю.

— Ти про що?

— Сам я на вас зла не тримаю, а от Артур гнівається.

— Це ж чому?

— Небажані персони вирвались на волю.

— А хто такі ці «небажані персони»?

— Тсе ті, кого Артур ізолював, тому шчо риси їхні непотрібними зробились.

— Але якщо ці люди стали зайвими, чому вони досі існують?

Рейджен спопелив його поглядом.

— А шчо, по-вашому, ми мали з ними зробити? Вколошкати?

— Розумію, — сказав Кол. — Продовжуй.

— Мене не влаштовує те, шчо робить Артур. Він теж повинен захисником бути. Сам я не можу впоратися з усім.

— Розкажи мені, будь ласка, про небажаних осіб. Чи схильні вони до насильства або злочинної поведінки?

— Я єдиний, хто грубу силу застосувати може. І тсе тілько за крайньої необхідності.

Раптом Рейджен помітив у себе на зап’ястку годинник і відверто здивувався.

— Це твій годинник? — запитав Кол.

— Не уявляю, звідки він узявся. Тсе, певно, Біллі його купив, поки я не дививсь. Як я вже казав, окрім мене, ніхто з наших не є злодієм, — усміхнувся юнак.

Тоді він продовжив:

— Артур є марнославним дуже і тсурається небажаних персон. Він велів, шчоби ми їхнє існування в таємнитсі тримали.

— А чому про них стало відомо тільки тепер?

— Тому шчо раніше не питав ніхто.

— Справді? Жодного разу?

Рейджен стенув плечима.

— Може, хтось питав у Біллі чи Девіда, але вони й самі нічого про тсе не знали. Ми умовилися, шчо про існування небажаних персон тілько тому зі сторонніх розповімо, хто нашу тсілковиту довіру заслужить.

— То чому ж ви все-таки надумали відкрити мені цю таємницю?

— Артур втрачає панівну позитсію. Небажані персони повстали й вирішили заявити про себе. Кевін написав для вас отой список. Тсе є дуже потрібний крок, але недобре було так рано тсе робити. Шче повної довіри не встановлено. Тепер наш захисний механізм знишчено. Я не мав би розповідати про небажаних персон, та я не брехатиму, коли мене прямо запитують.

— І що ж тепер буде, Рейджене?

— Ми об’єднаємося в одне тсіле. Тсього разу всі без винятку. Відновимо контроль. Більше не буде провалів у пам’яті. І верховодитиме тілько одна людина.

— І хто саме?

— Учитель.

— А хто такий Учитель?

— Він вам сподобається. В ньому врівноважені хороші риси й не дуже, як у кожній нормальній людині. Ви ж знаєте, шчо зараз діється з Біллі. Він є неврівноважений, шчоразу інакший, залежно від обставин. Учитель свого імені не назива, та я знаю, хто тсе є. Якшчо я скажу вам, хто насправді є Учитель, ви точно вирішите, шчо ми всі схибнулися.

— Поясни, будь ласка.

— Ви вже зустрічали окремі іпостасі Учителя, лікарю Коле. Як би вам тсе пояснити? Запитайте себе, як змогли ми навчитися всього, шчо вміємо? Тілько завдяки Учителю. Тсе він навчив Томмі пратсювати з електронікою, а шче вислизати з пут і замки одмикати. Тсе од нього Артур навчився біології, фізики й хімії. Тсе він показав мені, як зі зброєю поводитись, а також як рівнем адреналіну керувати, шчоби максимальної сили досягнути. Тсе він навчив усіх нас графіки й живопису. Учитель уміє все.

— То хто ж такий Учитель, Рейджене?

— Учитель — тсе є всі ми, всі Біллі в одному. Але сам Біллі про тсе не здогадується.

— Рейджене, а чому ти вийшов на сцену, аби все мені розповісти?

— Тому шчо Артур надто сердитий. Тсе його промах. Він послабив контроль, і тсе дало змогу Кевіну й Філіпу роздзвонити таємнитсю про небажаних персон. Артур є дуже мудрий, але він може схибити, як і всяка людина. І тепер усередині тсілий заколот.

Кол подав знак Малавісті, щоб той присунув стільця ближче.

— Ти ж не проти, щоб Дейв Малавіста до нас приєднався? — запитав лікар.

— Біллі побоювався, шчоби вас було двоє водночас, але мене тсе не лякає, — відповів Рейджен. Він окинув оком приміщення, нафаршироване електронним начинням, огледів кабелі, що зміїлися підлогою, і похитав головою. — Тсе була би кімната мрії для Томмі.

— Чи можеш ти нам трохи більше розповісти про Учителя? — поцікавився Малавіста.

— Ну, шчо вам шче сказати. У дитинстві Біллі винятково обдарованим був. Він був усіма нами вкупі. Тілько тепер він тсього не знає.

— Навіщо ж йому знадобилося ваше існування? — запитав Малавіста.

— Мене, наприклад, було для фізичного захисту створено.

— Але ж ти усвідомлюєш, що насправді ти лише витвір уяви Біллі?

Рейджен відхилився на спинку стільця й усміхнувся.

— Мені тсе пояснили вже. Я змирився з тим, шчо я є лише витвір уяви Біллі. Але сам Біллі шче й дотепер тсього не може визнати. Біллі багато в житті напартачив. Через тсе й небажані персони поз’являлись.

— Як гадаєш, чи варто сказати Біллі, що він і є Учитель? — спитав Малавіста.

— Якшчо він дізнається, то засмутиться дуже. Але коли ви будете з Учителем говорити, то знайте, шчо тсе ви балакаєте зі справдешнім, тсілісним Біллі. — Рейджен помовчав, розглядаючи свій новий наручний годинник. — Нечесно було розкидатися грошима Біллі без його відома. Ну та нехай. Тепер він принаймні знатиме, скільки часу втрачає.

До нього звернувся лікар Кол:

— Рейджене, чи не здається тобі, що вам усім час подивитися правді у вічі й узятися до вирішення вашої проблеми?

— Річ у тому, лікарю, шчо проблема не в мене, проблема — тсе я сам.

— Як би, на твою думку, відреагував Біллі, дізнавшись, що він і є Учитель?

— Тсе його зламало б.

Під час наступної терапевтичної бесіди Рейджен сказав лікареві Колу, що в них із Артуром відбулась довга і бурхлива суперечка, в результаті якої вони вирішили, що Біллі таки повинен знати правду. Спершу Артур наполягав, що Біллі не витримає такого потрясіння і що це може безповоротно розхитати його психіку. Але врешті-решт він мусив погодитись, що Біллі не зможе одужати, якщо не дізнається, що він і є Учитель.

Лікаря дуже втішило їхнє рішення. З того, що Рейджен розповів про свій конфлікт із Артуром і бунт небажаних персон, було очевидно, що становище незабаром стане геть критичним. Лікар Кол відчував, що пора вже Біллі зустрітися з рештою своїх внутрішніх «я» і довідатися, що це саме він накопичив усе це розмаїття знань і талантів і передав їх іншим. Психіатрові здавалося, що юнакові додасть снаги звістка про те, що він — Учитель.

Лікар Кол попросив Біллі вийти на сцену. Помітивши, що пацієнт нервово сіпає коліном, він зрозумів, що перед ним саме той, кого він хотів бачити, і сповістив, що Артур і Рейджен бажають, аби Біллі дізнався про себе дещо важливе. Було помітно, що юнаку страшенно цікаво, але разом з тим і лячно. Він кивнув і сказав, що готовий. Лікар Кол запхнув касету до програвача, налаштував гучність і повернувся на своє місце, звідки міг спостерігати за реакцією Біллі.

Ніяково всміхаючись, Біллі дивився на своє зображення на екрані. Побачивши на записі судомні рухи своїх колін, юнак звернув увагу на те, що вони в нього й зараз витанцьовують, і поклав на них руки, щоб угамувати сіпання. А коли на відеозаписі його вуста заворушились у безгучній внутрішній бесіді, Біллі підніс руку до губів і прикипів до екрану круглими від подиву очима, не в змозі повністю осягнути побачене. А тоді на записі з’явився Рейджен — те саме обличчя, але геть інша людина. Пролунали його слова: «Ви чимало недоброзичливтсів нажили собі, лікарю». Біллі вперше в житті почув Рейдженів голос не у своїй голові, а ззовні, з екрану.

Доти Біллі просто вірив на слово, коли йому казали, що він страждає на розлад множинної особистості. Сам він цього не відчував. Біллі помічав за собою хіба те, що він втрачає час і періодично чує голоси. Він не сумнівався, що лікарі кажуть правду про розщеплення особистості, просто не відчував на собі його проявів. І ось нині Біллі вперше побачив усе на власні очі. Вперше по-справжньому усвідомив, що відбувається.

Біллі з боязким здивуванням дивився на Рейджена, котрий пояснював про список із двадцяти чотирьох імен і про небажаних персон.

Ошелешено розтуливши рота, юнак слухав, як Рейджен розповідає, що всі особистості завдячують своїми знаннями та вміннями Учителеві. Але хто ж такий цей Учитель?

«Учитель — тсе є всі ми, всі Біллі в одному. Але сам Біллі про тсе не здогадується», — прозвучав з екрану Рейдженів голос.

Лікар Кол спостерігав за тим, як Біллі враз обм’як. На юнака накотилася кволість, його кинуло в піт.

Біллі вийшов із кабінету мікрохвильової терапії і побрів сходами на третій поверх. Зустрічні люди віталися з ним, однак Біллі не відповідав. Перетинаючи майже безлюдний вестибюль відділення РІТ, він відчув новий напад слабкості, і впав, тремтячи, у найближче крісло.

Він — Учитель.

Це він — джерело інтелекту, сили, художнього обдарування, вміння вислизати з пут.

Він намагався все це збагнути. Отже, спочатку існувала тільки стрижнева особистість. Тільки той Біллі, який з’явився на світ і отримав свідоцтво про народження. А тоді він узяв і розпався на багато частинок. Але за всіма тими розрізненими частинками завжди стояло таке собі безіменне єство — той, кого Рейджен назвав Учителем. Ця незрима, розщеплена, безтілесна сутність і породила всіх інших. Учитель створив цих дітей і цих монстрів, а отже, має одноосібно нести на своїх плечах увесь тягар відповідальності за їхні злочини.

Якби всі двадцять чотири людини злилися в одне ціле, то стали б Учителем. Це і був би справжній Біллі. Юнакові було цікаво, на що це було б схоже і чи відчув би він щось узагалі. Лікареві Колу необхідно зустрітися з Учителем. Це дуже допомогло б у лікуванні. Та й письменникові варто познайомитися з Учителем, адже той міг би розповісти про всі-всі події з їхнього життя.

Біллі заплющив очі й відчув, як дивний жар піднімається від його ніг, розтікається його тулубом, сягає рук і плечей, заповнює його голову. Він відчув, як усе його тіло тремтить і пульсує. Він подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на сцені, у світляній плямі. Сліпуче біле світло різало йому очі. Дивлячись на це сяйво, Біллі раптом нутром відчув, що його люди повинні гуртом вийти на сцену — всі водночас, усі без винятку. І вони ступили з тіней на світло, і він був із ними, і сяйво огорнуло їх, і всі вони почали падати, розтинаючи простір із карколомною швидкістю, і у своєму скаженому польоті вони спліталися, з’єднувалися, зливалися в єдине ціле…

А потім падіння скінчилося.

Він судомно зчепив пальці і підняв руки перед собою, розглядаючи їх. Тепер він зрозумів, чому минулого разу йому не вдалося досягнути повного злиття. Тоді ніхто ще не знав про решту його людей. Зараз у ньому об’єдналися всі його творіння, пам’ять заполонили їхні вчинки та думки. До нього повернулися спогади про все, що відбувалося з раннього дитинства аж до цієї миті. Він пізнав усіх породжених ним особистостей — і вдалих, і недолугих, яких Артур охрестив небажаними персонами й намагався контролювати, а потім і приховати, соромлячись їх. Він тепер знав про себе все: всі дивацтва своїх людей, усі їхні життєві трагедії, всі приховані злочини. Він також знав, що відтепер про будь-які події, котрі він згадуватиме і переповідатиме письменникові, дізнаватимуться інші двадцять три його «я». І коли вони почують історію свого життя, коли білі плями в їхній пам’яті заповняться, це змінить їх назавжди і вороття вже не буде. Від цієї думки Біллі стало сумно, мовби він щось утратив. Та чи надовго?

Він відчув, що хтось наближається до нього вестибюлем, і повернувся поглянути, хто це. Деякі з його людей, збагнув він, уже зустрічали цього маленького лікаря.

Лікар Кол ішов вестибюлем відділення РІТ, прямуючи до сестринського посту, аж раптом побачив, що поблизу кімнати, де пацієнти зазвичай збиралися, щоб подивитись телевізор, сидить у кріслі Біллі. Принаймні, так психіатрові здалося на перший погляд. Але щойно юнак звівся на ноги і розвернувся до нього обличчям, Кол усвідомив, що це не той Біллі, якого він знав, і точно не одна з особистостей, яких лікареві випадало бачити. Була в його рухах незвична невимушеність, а його відкритий, щирий погляд пробуджував симпатію. Кол збагнув, що з юнаком щось трапилось. На його думку, вкрай важливо було показати пацієнтові, що його лікар достатньо уважний, аби без зайвих слів зрозуміти його стан. Психіатр мусив ризикнути. Він склав руки на грудях і сказав, дивлячись просто у проникливі очі свого підопічного:

— Учитель, чи не так? А я все чекав, коли ж ти з’явишся.

Учитель подивився на нього з висоти свого зросту і кивнув, усміхаючись кутиком вуст і випромінюючи спокійну силу.

— Ви пробилися крізь усе моє захисне маскування, лікарю Коле.

— Це не моя заслуга, ти й сам це знаєш. Просто настав слушний час.

— Тепер шляху назад немає.

— А ти хотів би, щоб усе стало так, як раніше?

— Та, мабуть, ні.

— Що ж, тепер ти зможеш розповісти письменникові вичерпну історію свого життя. Як далеко в минуле сягають твої спогади?

— До самого початку, — відповів Учитель, спокійно дивлячись лікареві в очі. — Я пригадую, як Біллі мало не помер від блокади дихальних шляхів, коли йому був місяць від народження. Його тоді встигли доправити до шпиталю у Флориді. Я пам’ятаю справжнього батька Біллі, котрий вкоротив собі віку. Його звали Джонні Моррісон. Він був коміком і конферансьє єврейського походження. Я пам’ятаю першого уявного друга Біллі.

Лікар Кол усміхнувся і кивнув, поплескавши юнака по плечу.

— Я надзвичайно радий, що ти з нами, Учителю. Всім нам іще так багато треба дізнатися.

Книга 2

Становлення Учителя

Розділ 7

(1)

Дороті Сендз пригадувала, як у березні 1955 року тримала на руках своє одномісячне немовля, якому щойно дала ліки, аж раптом дитяче личко зробилося багряним, а довкола ротика розповзлася бліда пляма.

— Джонні! — закричала жінка. — Біллі негайно треба до лікарні!

Джонні Моррісон примчав до кухні.

— Він нічого не міг проковтнути, — заторохтіла Дороті, — одразу все поверталося назад. А коли я дала йому ліки — з ним отаке трапилось!

Джонні гукнув Мімі, хатній робітниці, щоб пильнувала маленького Джима, і побіг заводити автомобіль. Дороті помчала слідом за ним із крихіткою Біллі на руках. Вони вскочили в машину і погнали до шпиталю гори Синай, що в Маямі-Біч.

У відділенні невідкладної допомоги молодий інтерн глипнув на немовля і сказав:

— Пані, боюсь, уже запізно.

— Він живий, ти, скурвий сину! — заверещала Дороті. — Зроби що-небудь!

Від слів матері інтерн підскочив, мов ужалений, притьмом узяв у неї дитину і, затинаючись, пробелькотів:

— Ми… ми зробимо все можливе.

Медсестра за столом реєстрації почала заповнювати картку хворого.

— Ім’я й адреса дитини?

— Вільям Стенлі Моррісон, — відповів Джонні. — Будинок 1311, Північно-східна сто п’ятдесят четверта вулиця, Північний Маямі-Біч.

— Віросповідання?

Джонні подивився на Дороті. Вона знала, що він уже було збирався сказати «юдей», але побачив вираз її обличчя і завагався.

— Католик, — мовила вона.

Джонні Моррісон розвернувся й закрокував до кімнати очікування. Дороті пішла за ним, безсило впала на пластикове сидіння і стала дивитись, як він курить одну цигарку за іншою. Вона підозрювала, що Джонні досі сумнівається, чи й справді Біллі його син. Біллі був не схожий на свого темноволосого і смаглявого брата Джима, котрому саме виповнилося півтора року. Джонні був на сьомому небі від щастя, коли народився Джимбо. Він навіть поговорював про те, що розшукає свою законну дружину і розлучиться. Втім, далі балачок справа так і не пішла. Зате він придбав рожевий будинок з ліпниною та пальмою на задньому подвір’ї, тому що, мовляв, людині шоу-бізнесу вкрай важливо мати затишне родинне гніздечко. І Дороті в цьому новому гніздечку жилося набагато краще, ніж у Серклвілі, що в штаті Огайо, де вона мешкала, коли ще була заміжня за Діком Джонасом.

Але зараз для Джонні настали скрутні часи, розуміла Дороті. Його жарти вже не смішили. Усі запрошення діставались молодим комікам, а Джонні залишалося тільки підбирати за ними крихти. Колись він був першокласним конферансьє та музикою, проте нині замість вигадувати нові номери пиячив і просаджував гроші в азартні ігри. Дійшло до того, що за комір він закладав іще до першого виходу на сцену — «для почину», як він висловлювався, й до кінця вечора був уже таким захмелілим, що останній виступ доводилося скасовувати. У його коронну фразу для публіки про те, що в ньому поєднуються «півблазня і півбарда», тепер сміливо можна було додавати: «І півпляшки бурбону».

Це був уже не той Джонні Моррісон, який на зорі співочої кар’єри Дороті влаштовував для неї виступи, а опісля проводив додому, щоб, за його словами, ніхто не скривдив його «двадцятирічну рум’яну селяночку з Огайо». Це був уже не той чоловік, чий міцний авторитет колись дозволяв їй присаджувати небажаних залицяльників, усього лише сказавши: «Охолоньте, хлопці, я подружка Джонні Моррісона».

У свої тридцять шість років Джонні, осліплий на ліве око і кремезний, як борець, більше скидався на її батька, ніж на супутника життя, думала Дороті.

— Тобі не варто стільки курити, — озвалася вона.

Він загасив цигарку в попільничці й засунув руки в кишені.

— Щось я не в гуморі виходити сьогодні на сцену, — промовив він.

— Ти й так цього місяця забагато виступів пропустив, Джонні.

Він глянув на неї вбивчим поглядом, і вона прикусила язика. Джонні вже було відкрив рота, й жінка приготувалася почути щось в’їдливе, коли до кімнати увійшов лікар.

— Пане і пані Моррісон, ми вважаємо, що з вашим сином усе буде гаразд. Пухлина блокує його стравохід, але ми дамо їй раду. Зараз ваш хлопчик у стабільному стані. Їдьте додому. Ми зателефонуємо вам, якщо будуть які-небудь зміни.

* * *

Біллі вижив. У перший рік свого життя він майже не вилазив із різних шпиталів у Маямі. Коли Джонні й Дороті їхали удвох на гастролі, Біллі й Джимбо залишалися з Мімі або в дитячому садочку-інтернаті.

Коли Біллі виповнився один рочок, Дороті завагітніла втретє. Джонні запропонував їй поїхати на Кубу, де можна було зробити аборт, але вона не погодилась. Через багато років Дороті пояснила дітям, що не хотіла брати на душу смертний гріх. У переддень нового, 1956 року з’явилася на світ Кеті Джо. Витрати на медичні послуги стали для Джонні непосильним тягарем. Він заліз у борги, почав більше грати і відчайдушніше пити. Якось Дороті довідалася, що він узяв у лихварів позику на шість тисяч доларів. Жінка влаштувала йому скандал. Він здійняв на неї руку.

Восени 1956 року Джонні шпиталізували через гостре алкогольне отруєння і депресію. Проте 19 жовтня його відпустили додому, щоб наступного дня він міг відсвяткувати з сім’єю п’ятий день народження Джимбо. Коли Дороті повернулася пізно ввечері з роботи, Джонні сидів, схилившись на стіл. На підлозі поруч із ним стояла переполовинена пляшка скотчу і валявся порожній флакон від снодійних пігулок.

(2)

Як пригадував Учитель, у найпершого уявного друга Біллі не було імені. Одного дня, за чотири місяці до свого четвертого дня народження, Біллі сидів у своїй кімнаті наодинці з іграшками, самотній і знуджений. Джимбо не бажав із ним гратися, Кеті була ще замала, а татові було не до нього — він читав книжку. Раптом Біллі побачив чорнявого хлопчика, що сидів навпроти, пильно спостерігаючи за ним великими карими очима. Біллі підштовхнув до нього солдатика. Хлопчик узяв фігурку, посадив до кузова іграшкової вантажівки і заходився катати її вперед і назад, туди і сюди. Вони не розмовляли, але це однаково було краще, ніж скніти на самоті.

Того вечора Біллі й безіменний хлопчик побачили, як тато Біллі підійшов до шафки з ліками і взяв флакон пігулок. У люстерку віддзеркалювалось татове обличчя. Він витрусив на долоню геть усі жовтенькі капсули і проковтнув їх, а тоді пішов і сів до столу. Біллі вклався у своє ліжечко. Його безіменний друг зник. Посеред ночі Біллі розбудив мамин лемент. Він бачив, як вона кинулася телефонувати в поліцію. Потім Біллі й Джимбо стояли біля вікна, дивлячись, як татка вивозять із будинку на каталці й забирають геть на машині з увімкненими мигалками.

У наступні дні тато не повертався, щоб погратися з Біллі, мама ходила сумна і заклопотана, Джимбо не було, а Кеті була ще занадто маленькою для ігор. Біллі спробував було з нею побавитись і поговорити, але мама сказала, що Кеті — крихітна тендітна дівчинка і з нею потрібно поводитися дуже-дуже обережно. Тому, коли Біллі знову занудьгував і відчув себе страшенно самотнім, він стулив повіки й заснув.

За мить Крістін розплющила очі й наблизилася до колиски, де лежала Кеті. Коли Кеті заплакала, Крістін одразу зрозуміла з виразу її обличчя, чого та хоче. Крістін підійшла до гарної пані і сказала, що Кеті голодна.

— Дякую, Біллі, — відповіла Дороті. — Ти в мене такий молодець. Приглядай за своєю сестричкою, поки я зготую вечерю. А перед тим, як іти на роботу, я почитаю тобі казочку на ніч.

Крістін не знала, хто такий Біллі і чому до неї так звертаються, та вона зраділа, що їй дозволили погратися з Кеті. Вона взяла червоний фломастер і намалювала для Кеті лялечку на стіні поруч із колискою.

Потім Крістін почула чиїсь кроки. Підвівши голову, вона побачила, що гарна пані сердито дивиться на помальовану стіну і на фломастер у Крістіниній долоньці.

— Так погано робити! Погано! Погано! — почала її шпетити Дороті.

Крістін заплющила очі і втекла.

Біллі отямився і побачив перед собою розгніване мамине обличчя. Коли вона вхопила його і затрясла, Біллі перелякався й заплакав. Він не розумів, за що його карають. Тоді він помітив малюнок і замислився, хто міг зробити таку шкоду.

— Я не бешкетував! — хлипав він.

— Ти зіпсував стіну! — кричала мати.

Він замотав головою.

— Це не Біллі зробив, це Кеті, — показав він на колиску.

— Не можна брехати, — відкарбувала Дороті, з кожним словом боляче тицяючи пальцем у його маленькі груди. — Брехати. Це. Погано. Брехуни потрапляють до пекла. А тепер марш до своєї кімнати!

Джимбо не схотів із ним розмовляти. Біллі запитав себе, чи ж не Джимбо помалював стіну. Біллі довгенько проплакав, але врешті його зморив сон.

Розплющивши очі, Крістін побачила, що на іншому кінці кімнати спить старший за неї хлопчик. Вона пошукала яку-небудь ляльку, але в кімнаті були самі тільки солдатики й машинки. Крістін не цікавили такі іграшки. Їй подобалися пупсики, іграшкові пляшечки з сосками і та пречудова ганчір’яна лялька, що була в Кеті.

Крістін вислизнула з кімнати й пішла шукати колиску Кеті. Їй довелося зазирнути у три кімнати, перш ніж вона знайшла потрібну. Кеті спала, тож Крістін взяла її ляльку і почимчикувала назад до ліжечка.

Вранці на Біллі чекала прочуханка за те, що він забрав у Кеті ляльку. Дороті знайшла іграшку в його ліжку і так люто трусила хлопчика, що той аж перелякався: ану ж у нього відпаде голова?

— Не смій більше так робити, — втовкмачувала Дороті. — Ця лялька належить Кеті.

Крістін засвоїла урок: з Кеті треба гратися дуже обачно, коли мама Біллі крутиться десь поблизу. Спершу Крістін думала, що Біллі — це той хлопчик, який спав на сусідньому ліжку, проте всі називали його Джимбо, і вона збагнула, що це старший брат. Вона знала, що її звуть Крістін, та всі чомусь кликали її Біллі, тож вона звикла відгукуватись на це ім’я. Вона дуже полюбила Кеті. Впродовж багатьох місяців Крістін бавила крихітку, вчила її новим словам, дивилась, як та починає ходити. Вона знала, коли Кеті хочеться їсти і які страви та любить. Вона відчувала, коли Кеті було боляче, і попереджала Дороті, що щось не гаразд.

Вони з Кеті полюбляли гратися в перевдягання, коли її мами не було вдома. Вони вбиралися в сукні, туфлі й капелюшки Дороті, а тоді вдавали, буцімто вони співачки і виступають у нічному клубі. Але найдужче Крістін подобалося малювати для Кеті картинки. Стіни вона більше не чіпала. Дороті купила їй багацько паперу та фломастерів, і всі постійно хвалили Біллі за те, як гарно він малює.

Джонні повернувся додому зі шпиталю і став для Дороті джерелом постійного занепокоєння. Коли він бавився з дітьми чи працював над новими піснями і номерами для свого шоу, то здавалося, ніби з ним усе гаразд, але варто було їй відвернутись, як він уже мчав телефонувати букмекерам. Дороті намагалась покласти цьому край, одначе Джонні знавіснів, облаяв її і вдарив. Після цього він перебрався до мотелю «Міджет Меншенз», не з’явившись удома ані на Різдво, ані в переддень Нового року, коли Кеті святкувала свій день народження.

18 січня Дороті розбудив телефонний дзвінок. Поліція знайшла тіло Джонні. Він сидів у своєму седані на парковці мотелю. Від вихлопної труби тягнувся шланг, інший кінець якого був увіпхнутий до салону. Джонні залишив прощальну записку на вісьмох аркушах, у якій засуджував Дороті й розпоряджався покрити його численні борги грошима зі страховки.

Коли Дороті сказала дітям, що Джонні пішов на небеса, Джимбо й Біллі підбігли до вікна і подивилися вгору.

Наступного тижня на Дороті вийшли лихварі, котрим Джонні заборгував шість тисяч доларів. Якщо вона не поверне їм гроші, пригрозили здоровані, з нею або з її малими може трапитися щось лихе. Дороті миттю зібрала дітей і накивала п’ятами. Спершу вона подалася до своєї сестри, Джо Енн Бассі, яка мешкала на Кі-Ларґо[11], а потім повернулася в Огайо, до Серклвіля. Там вона знову зустріла Діка Джонаса, свого колишнього чоловіка. Після декількох побачень і палких обіцянок Джонаса змінитися Дороті вдруге вийшла за нього заміж.

(3)

Одного ранку п’ятирічний Біллі прийшов на кухню, встав навшпиньки біля столу і потягнувся за рушником, але зачепив вазочку для печива, яка торохнула на підлогу і розбилася. Він спробував з’єднати уламки, та вони не трималися купи. Почувши, що хтось наближається, Біллі затремтів. Він боявся покарання, боявся, що йому зараз зроблять боляче.

Біллі розумів, що наробив шкоди, але не хотів бачити того, що ось-ось мало трапитись, не хотів чути, як мама буде його лаяти. Він міцно заплющив очі й заснув.

Шон розплющив очі й роззирнувся довкола. Його увагу привабили уламки скла на підлозі. Що це було? Чому воно розбилося? І що він тут робить?

Увійшла вродлива пані і сердито на нього подивилась. Її губи ворушились, але він не чув ані звуку. Пані почала грубо його торсати і тицяти пальцем йому у груди. Її обличчя розчервонілось, а рот роззявлявся у беззвучному воланні. Шон і гадки не мав, за що ця пані так на нього гнівається. Вона потягнула його за собою, заштовхнула до якоїсь кімнати і зачинила двері. Шон сидів там у мертвій тиші, не знаючи, що з ним буде далі. А тоді він заснув.

Біллі розплющив очі й тут-таки скулився, очікуючи, що на нього посиплються штурхани, проте штурханів не було. І коли це він встиг опинитись у своїй кімнаті? Біллі вже почав звикати до того, що він стуляє повіки і зненацька переноситься в інше місце і в інший час. Він вирішив, що таке, мабуть, відбувається з усіма людьми. От тільки раніше не встигав він прийти до тями, як його називали брехуном і карали за що-небудь, чого він не коїв. Нині ж уперше все сталось навпаки — він накапостив, а його за це не спіткала жодна кара. Біллі все чекав, що мама прийде насварити його за розбиту вазочку. Через це він увесь день нервував і не висовував носа з кімнати. Йому хотілось, аби Джимбо швидше повернувся додому зі школи. Чи щоб знову з’явився той чорнявий хлопчик, з яким вони якось бавилися солдатиками й машинками. Біллі міцно заплющив очі, сподіваючись, що, коли їх розплющить, хлопчик стоятиме перед ним. Але нічого не сталося.

Дивно, та він більше ніколи не почувався одиноким. Щойно Біллі ставало нудно, самотньо чи тоскно, треба було всього-на-всього заплющити очі. Коли він знову їх розплющував, то завжди був уже деінде і все змінювалось. Іноді, коли він опускав повіки, за вікном яскраво сяяло сонечко, а коли піднімав — було вже поночі. Або ж навпаки. А часом він грався з Джимбо чи Кеті, проте варто було йому моргнути — і він уже сидів на підлозі сам-один. Інколи після цього на передпліччях у нього проступали червоні сліди або його сіднички боліли так, мовби йому добряче всипали. Але самого Біллі ніколи більше не штурхали і не били.

Його дуже тішило, що він більше не дістає прочуханок.

(4)

Дороті прожила з Діком Джонасом рік. Після цього терпець їй урвався, і вона покинула його вдруге. На хліб собі й дітям вона заробляла, працюючи офіціанткою в ланкастерському заміському клубі, а також співаючи в коктейль-барах «Континенталь» і «Циліндр». Дітей Дороті віддала до школи Святого Йозефа в Серклвілі.

У першому класі Біллі навчався дуже добре. Черниці нахвалитися не могли його здібностями до образотворчого мистецтва. Він умів швидко робити ескізи, а його майстерність у застосуванні світлотіні була просто нечуваною як для шестирічної дитини. Проте коли Біллі був у другому класі, сестра Джейн Стівенс вирішила, що необхідно змусити хлопчика писати й малювати правою рукою.

— Твоєю лівою рукою орудує диявол, Вільяме. Треба його вигнати.

Біллі угледів, що черниця взялася за лінійку, і заплющив очі.

Шон озирнувся довкола й побачив, що до нього наближається з лінійкою в руці пані в чорній сукні й накрохмаленому білому нагруднику. Він розумів, що з’явився тут для того, аби його покарали. От тільки за що? У пані ворушилися губи, та Шон не чув, що вона каже. Він просто скулився, вдивляючись у її багряне від гніву обличчя. Вона вхопила його за ліву руку, замахнулась і стала в цілковитій тиші раз по раз опускати лінійку на його долоньку.

Умиваючись сльозами, Шон укотре запитував себе, чому він тут опинився і змушений прийняти покарання за те, чого не робив. Це було страшенно несправедливо.

Коли Шон пішов, Біллі розплющив очі й побачив спину сестри Стівенс, яка саме віддалялась. Він глипнув на свою ліву руку. Там набухли червоні пекучі рубці. Він відчув щось у себе на щоках і торкнувся обличчя правою рукою. Це що, сльози?

Джимбо назавжди запам’яталося те, що, хоча він і був старший за брата на рік і чотири місяці, саме семирічний Біллі підмовив його втекти того літа з дому. Вони спакують провіант, пояснював Біллі, прихоплять ножа і трохи одягу й вирушать на пошуки пригод, а додому повернуться багатими і знаменитими. Вражений блискуче продуманим планом молодшого братика, Джимбо погодився тікати з ним.

Вони вислизнули з будинку, несучи наплічники, пішки дістались околиці Серклвіля, залишили позаду житлові райони і спинилися на краю великого поля конюшини. Біллі вказав на п’ять-шість яблунь, які росли посеред поля, і сказав, що там вони зроблять привал і підобідають. Джимбо почимчикував за ним.

Вони сиділи, спершись на стовбури дерев, наминали яблука і теревенили про те, які пригоди на них чекають. Раптом Джимбо відчув, що здійнявся неабиякий вітрюган. Довкола хлопчиків яблука градом посипались на землю.

— Гей, — озвався Джимбо, — насувається буря.

— Подивись-но на цих бджіл! — роззирнувся довкола Біллі.

Джимбо помітив, що все поле аж кишить бджолами, які рояться і дзижчать у конюшині.

— Та вони всюди! Ми тут у пастці. Нас закусають до смерті. Рятуйте! Рятуйте! — зарепетував він. — Хто-небудь! На допомогу!

Біллі хутко спакував наплічники.

— Отже, так. Коли ми йшли сюди, нас не вжалили. Тому вибиратися будемо тим самим шляхом. Але цього разу краще побіжімо. Нумо, гайда!

Джимбо припинив кликати на допомогу і приєднався до Біллі.

Хлопці щодуху чкурнули полем і врешті вибігли на дорогу. Жодна бджола їх не вкусила.

— Швидко ти зметикував, — похвалив Джимбо.

Біллі поглянув на небо, що темнішало просто на очах.

— Якісь зловісні хмари. Гаразд, сьогодні все зірвалось, тому давай поки що відкладемо наші плани. Повернемось додому, але щоб нікому ані слова. Тоді можна буде спробувати ще раз.

Дорогою додому Джимбо дивувався, чому це він дозволяє молодшому братові собою командувати.

Пізніше того літа хлопчики почали влаштовувати вилазки в ліси довкола Серклвіля. Якось вони дійшли до струмка Гарджис і побачили, що з гілки дерева над водою звисає линва.

— Можна перескочити на той бік, гойднувшись на мотузці, — запропонував Біллі.

— Спочатку я перевірю її на міцність, — сказав Джимбо. — Я старший за тебе, а тому піду перший. Якщо мотузка витримає мене, ти теж перескочиш.

Джимбо взявся за линву, відійшов назад, а тоді розбігся і стрибнув. До протилежного берега було вже зовсім недалечко, коли хлопець зірвався з мотузки і шубовснув у багно, яке негайно почало його засмоктувати.

— Сипучий пісок! — закричав Джимбо.

Біллі зреагував блискавично. Він знайшов великий дрючок і кинув братові, а сам миттю видерся на дерево, проповз гіллякою, що нависла над водою, спустився вниз по линві й витягнув Джимбо на берег. Опинившись у безпеці, той повалився на землю навзнак і подивився на Біллі. Той мовчав. Джимбо обійняв молодшого братика за плечі й мовив:

— Ти врятував мені життя, Білле. Я твій боржник.

На відміну від Біллі та Джимбо, Кеті дуже любила католицьку школу. Вона обожнювала черниць і вирішила, що теж хоче стати черницею, коли виросте. Кеті ідеалізувала образ батька й намагалась якнайбільше про нього дізнатись. Дороті розповіла дітям, що тато занедужав, потрапив до шпиталю і там помер. П’ятирічна Кеті нічого не робила, попередньо не запитавши себе: «Чи сподобалось би це таткові Джонні?» Не позбулась вона цієї звички і в дорослому віці.

Співаючи в нічних клубах, Дороті заощадила трохи грошенят і придбала частину акцій бару «Циліндр». Тоді ж вона зустріла молодого красунчика з добре підвішеним язиком. Той переконав її, що вони удвох повинні відкрити ресторанчик у Флориді. От тільки часу на роздуми в них обмаль, пояснював молодик. Дороті має негайно вирушити з дітьми до Флориди, щоб оглянути кілька потенційних приміщень. Сам же він затримається в Серклвілі й хутенько продасть її акції, після чого приєднається до неї у Флориді. Єдине, що Дороті необхідно зробити, — це переписати на нього свій пакет акцій.

Вона вчинила так, як він їй сказав, — подалася з дітьми до Флориди, зупинилась у сестри, оглянула кілька виставлених на продаж приміщень і місяць чекала на приїзд молодика. Коли той так і не з’явився, Дороті збагнула, що стала жертвою шахрайства. Вона змушена була повернутися до Серклвіля, тепер уже не маючи ані копійки за душею.

У 1962 році, співаючи в барі боулінг-клубу, Дороті познайомилась із удівцем на ім’я Чалмер Мілліган. Він жив із донькою, Чаллою, котра була одного віку з Біллі. У Міллігана була також доросла донька, медсестра за фахом. Він почав зустрічатися з Дороті і влаштував її на роботу до тієї компанії, де працював на верстаті, штампуючи деталі до телефонних апаратів.

Біллі він одразу не сподобався.

— Я йому не довіряю, — поділився хлопчик із Джимбо.

Щорічний Гарбузовий фестиваль був родзинкою Серклвіля і славився на увесь Середній Захід. Вулицями міста сунула врочиста хода і пливли святково розцяцьковані платформи на колесах, а хідники перетворювались на ярмарок, де крамарі продавали з рундуків гарбузові пампухи, гарбузові льодяники і навіть гарбузові гамбургери. Місто ставало чарівною гарбузовою казкою з вогниками, прапорцями й атракціонами. Гарбузовий фестиваль у жовтні 1963 року запам’ятався Біллі як щаслива пора.

Дороті вирішила, що їй нарешті всміхнулася доля. Вона зустріла надійно працевлаштованого чоловіка, котрий зможе про неї подбати та ще й обіцяє всиновити її хлопчиків і вдочерити Кеті. З нього вийде гарний батько, думала Дороті, а сама вона стане хорошою матір’ю для Чалли. 27 жовтня 1963 року Дороті вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Однієї листопадової неділі, за три тижні після весілля, Чалмер привіз їх усіх на невелику ферму, яку успадкував від батька. Ферма була у Бремені, що в штаті Огайо, — лише за чверть години їзди від їхньої домівки. Діти захоплено досліджували фарбований набіло фермерський будиночок, гойдались у кріслі-гойдалці, яке стояло на ґанку, нишпорили в оранжереї за будинком і в старому хліві з червоними стінами, що бовванів трохи віддалік, на схилі пагорба. Чалмер повідомив, що хлопчикам доведеться приїздити сюди у вихідні й допомагати йому по господарству. Попереду багато клопотів — необхідно обробити ґрунт, щоб можна було посадити овочі.

Біллі обвів поглядом поля, де гнили гарбузи, і спробував закарбувати у пам’яті хлів і навколишній пейзаж. Він збирався все це намалювати, щойно повернеться додому, і подарувати малюнок своєму новому татові Чалу.

* * *

Наступної п’ятниці матінка-ігуменя та отець Мейсон увійшли до кімнати, де у третьокласників був урок, і про щось зашепотілися з сестрою Джейн Стівенс.

— Діти, встаньте-но, будь ласка, і схиліть голови, — мовила сестра Стівенс, по її щоках котилися сльози.

Учні розгублено слухали, як отець Мейсон із тремтінням у голосі виголошує помпезну промову:

— Діти, ви, певно, ще не усвідомлюєте, які події відбуваються нині на світовій арені. Я наразі й не сподіваюся, що ви зможете все це осягнути. Проте я мушу вам дещо повідомити. Сьогодні вранці нашого президента, Джона Ф. Кеннеді, вбито. Помолімося.

Прочитавши «Отче наш», отець Мейсон відіслав учнів надвір, де їм було сказано зачекати на прибуття автобусів, що мали розвезти їх по домівках. Відчуваючи, який глибокий смуток оповив усіх дорослих, діти принишкли й терпляче чекали.

У ті вихідні родина Мілліганів сиділа перед телевізором, дивлячись випуск новин. Показували поховальний кортеж, і Дороті плакала. Біллі не міг цього витримати. Йому було нестерпно боляче бачити маму сумною, чути її схлипування. Він заплющив очі, і…

З’явився Шон. Він подивився на телевізійний екран, де без єдиного звуку мигтіли кадри, глипнув на людей, котрі за цим спостерігали, а тоді підповз до телевізора, наблизив обличчя до нього впритул і відчув вібрацію. Чалла відштовхнула Шона, щоб той не затуляв екран. Хлопчик подався до своєї кімнати й сів на ліжко. Він виявив, що коли поволі випускати повітря крізь зціплені зуби — щось на зразок дззззззз, — то в голові так само химерно вібрує. Він довго сидів сам-один у кімнаті, роблячи те своє дззззззз.

Чалмер забрав дітей зі школи Святого Йозефа й записав до однієї із серклвільських державних шкіл. Він був ірландським протестантом і не збирався терпіти, щоб хтось у його родині навчався в католицькій школі. Також усі вони відтепер повинні були ходити до методистської церкви.

Дітям було не до вподоби, що їх змусили проміняти «Аве Марія» та «Отче наш» — «дорослі» молитви, до яких вони вже звикли, — на дитячі віршики, які бурмотіла Чалла. Особливо «Бога молю, перш ніж спатоньки йти»[12].

Біллі вирішив, що коли вже йому конче необхідно змінити віросповідання, то краще він прийме юдаїзм і буде як татко, Джонні Моррісон.

Розділ 8

(1)

Невдовзі після весілля, коли родина Мілліганів переїхала до сусіднього міста, Ланкастера, Дороті почала помічати, що Чалмер навдивовижу суворо ставиться до всіх чотирьох дітей. Ніяких розмов за столом. Не сміятися. Сільничку передавати винятково за годинниковою стрілкою. Коли приходили гості, діти мусили сидіти, виструнчившись, поставивши ноги рівнесенько і поклавши долоні на коліна.

Кеті заборонялося сидіти в матері на руках.

— Ти для цього занадто доросла, — гримав Чалмер на семирічну дівчинку.

Якось Джимбо попросив брата передати йому сіль. Біллі, який не міг так далеко простягнути руку, штовхнув сільничку, і та ковзнула до Джимбо по столу.

— Що це ще за вибрики? — визвірився Чалмер. — Тобі дев’ять років, а ти поводишся, як дурне дітисько!

Діти почали боятися вітчима. Особливо страшним він бував після того, як вип’є пива.

Біллі, занадто наляканий, аби відкрито збунтуватися, геть замкнувся в собі. Хлопчик не міг зрозуміти, чим він заслужив усю цю суворість і ворожість, усі ці покарання. Одного разу Біллі подивився просто вітчимові в очі, коли той його шпетив, і Чалмер процідив із крижаною люттю:

— Опусти очі долі, коли я до тебе звертаюся.

Від його тону Біллі скулився й потупив погляд.

Коли Шон розплющував очі й роззирався довкола, частіше за все перед ним маячило чиє-небудь сердите обличчя. Хтось свердлив його поглядом і ворушив губами. Часом це була вродлива пані, часом — одна з двох дівчаток або старший за нього хлопчик, який, бувало, штурхав його чи забирав у нього іграшки. Коли ці люди ворушили губами, Шон видавав звуки, схожі на дзижчання. Це смішило всіх, окрім кремезного злого чоловіка. Той чоловік спопеляв його розгніваним поглядом, і Шон плакав. Від ридань у Шона в голові виникало таке саме химерне відчуття, як і від дзижчання. Після цього він зазвичай стуляв повіки і втікав.

Якось Кеті згадала улюблену дитячу розвагу Біллі.

— А зроби-но знову «бджілку», — попросила вона. — Нехай Чалла подивиться.

— Яку ще «бджілку»? — здивовано витріщився на дівчат Біллі.

— Ну, оте бджолине дззззззз, що ти постійно робиш.

Біллі не розумів, про що мова, але зімітував бджолине гудіння.

— Ти такий кумедний, — сказала Кеті.

— Чому ти ночами дзижчиш? — запитав якось Джимбо, коли хлопчики були у своїй кімнаті.

Брати спали удвох у старовинному дерев’яному ліжку, і Джимбо неодноразово прокидався від того, що з вуст Біллі линули деренчливі звуки.

Біллі збентежило те, що Джимбо, як і дівчатка перед тим, говорить про якесь дзижчання, а він, Біллі, і гадки не має, що все це означає. Хлопчик швиденько все обдумав і сказав:

— Це я нову гру вигадав.

— І що ж це за гра така?

— Вона зветься «Маленька бджілка». Ось, поглянь. — Він заховав обидві руки під ковдру і почав водити ними по колу. — Дззззззз! Бачиш, там бджолиний рій.

Джимбо здавалося, ніби звук і справді йде з-під ковдри. Біллі витягнув назовні руку, складену в кулак, і тепер дзижчання мовби долинало з його кулака. Потім він зобразив пальцями, як бджілка походжає туди-сюди подушкою. Біллі повторив це кілька разів, буцімто з різними бджолами. Зненацька Джимбо відчув, як щось боляче шпигнуло його в руку.

— Ой! Нащо ти це зробив?

— Це одна з бджілок тебе вжалила. Тепер лови її! Можеш по ній ляснути чи накрити її долонею.

Джимбо декілька разів влучав по бджолі, що його вкусила. Але коли він укотре її спіймав, темна спальня сповнилася дзижчанням, яке ставало дедалі гучнішим і сердитішим. Вільною рукою Біллі почав дошкульно щипати брата.

— Ой! Ай! Та годі тобі, мені ж боляче!

— Це не я, — відказав Біллі. — Ти зловив маленьку бджілку, тож тепер її татко і старший братик прилетіли тебе провчити.

Джимбо відпустив маленьку бджілку на волю, і Біллі зобразив, як увесь бджолиний рій кружляє разом із нею по подушці.

— Хороша гра, — сказав Джимбо. — Давай завтра ввечері знову так гратися.

Перед сном Біллі лежав у темряві й розмірковував. Мабуть, дзижчання і справді пояснюється тим, що він вигадував якусь гру. Гудів собі по-бджолиному, не усвідомлюючи, що всі в будинку його чують. Таке, певно, з багатьма трапляється. Як, наприклад, втрата часу. Біллі був упевнений, що час втрачають усі люди. Він часто чув од матері й сусідів нарікання: «Господи, і куди тільки час подівся», «аж не віриться, що вже так пізно» або «не встигнеш озирнутись — а дня вже нема».

(2)

Один недільний день особливо виразно закарбувався в пам’яті Учителя. Минув рівно тиждень від Дня дурня. Біллі, якому майже два місяці тому виповнилося дев’ять, помітив, що тато Чал увесь день не зводить із нього очей. Біллі взяв погортати журнал, але, підвівши погляд від сторінок, побачив, що Чалмер сидить із кам’яним виразом обличчя, підперши підборіддя рукою, і пильно стежить за кожним рухом хлопчика своїми безживними зеленкувато-блакитними очицями. Біллі піднявся, акуратно поклав журнал на кавовий столик і сів на канапу так, як йому постійно втовкмачували, — ноги рівно стоять на підлозі, руки лежать на колінах. Але Чалмер не припиняв пожирати його очима, тож Біллі підвівся й пішов на заднє подвір’я. Він був стривожений і не знав, чим себе зайняти, тому вирішив погратися з Блекджеком. Усі казали, що Блекджек — лютий собацюра, проте Біллі завжди добре з ним ладнав. Однак, озирнувшись на будинок, хлопчик побачив, що Чалмер витріщається на нього з вікна ванної кімнати.

Біллі не на жарт перелякався. Йому кортіло вшитися з-під настирливого погляду Чалмера, тож він обійшов будинок і примостився у дворі. Попри те що вечір був теплий, Біллі тремтів, наче осиковий листок. Хлопець, який розвозив пресу, жбурнув йому свіжу газету, і Біллі звівся на ноги, збираючись занести її до будинку, проте побачив у вікні вітальні Чалмера, котрий уважно за ним спостерігав.

Решту недільного вечора Чалмер свердлив Біллі поглядом. Хлопчика били дрижаки, бо він і гадки не мав, що від нього потрібно вітчимові. Чалмер нічого не пояснював. Він узагалі не розтуляв вуст, але його очі відстежували кожен крок Біллі.

Уся родина дивилася випуск телепередачі Волта Діснея «Чудовий світ кольору». Біллі простягнувся на підлозі перед телевізором. Час від часу хлопчик озирався через плече й ловив на собі холодний риб’ячий погляд Чалмера. Коли Біллі пересів на канапу, якнайближче до мами, Чалмер підвівся й, гучно тупаючи, вийшов за двері.

Тієї ночі Біллі не спалося.

Наступного ранку, ще до снідання, Чалмер з’явився на кухні, маючи такий вигляд, ніби теж усю ніч мучився від безсоння. Він сказав, що Біллі доведеться поїхати з ним на ферму, бо там купа роботи.

Чалмер обрав кружний шлях до ферми і за всю поїздку не зронив ані слова. Прибувши на місце, він відчинив гараж і завів до хліва культиватор. Біллі заплющив очі. Далі запанував біль.

У звіті, поданому на розгляд суду лікарем Джорджем Гардингом, цей випадок описується так: «Пацієнт стверджує […] що був жертвою садистських знущань і сексуальної наруги з боку Міллігана-старшого, включно з анальними коїтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацієнтові було вісім чи дев’ять, і періодично траплялись упродовж року, здебільшого на фермі, де пацієнт часто залишався з вітчимом наодинці. За його словами, він боявся, що вітчим його вб’є, оскільки той погрожував «закопати його у хліві, а матері сказати, що він утік із дому».

Того дня у хліві свідомість, почуття і сама душа Біллі розлетілись на двадцять чотири уламки.

(3)

Спогади Кеті, Джимбо й Чалли про перший випадок побиття Чалмером їхньої матері збігаються з тим, що розповів Учитель. За словами Дороті, Чалмер оскаженів через те, що вона заговорила на роботі з чорношкірим колегою. Вона працювала за станком і раптом помітила, що поруч із нею чоловік, який має наглядати за конвеєром, клює носом. Дороті підійшла до нього, поторсала за плече і сказала, що дрімати за такою роботою небезпечно. Чоловік усміхнувся їй і подякував.

Повертаючись на своє місце, Дороті помітила, що Чалмер дивиться на неї вовком. Дорогою додому він похмуро мовчав.

Вдома вона не витримала й запитала:

— Не хочеш сказати мені, в чому річ?

— Що у тебе з тим ніґґером? — гиркнув Чалмер.

— У мене з ним? На Бога, що ти таке верзеш?

І тут Чалмер її вдарив. Дітям було видно з вітальні, як він її духопелить. Біллі вжахнувся. Він хотів захистити маму, не дати Чалмеру її скривдити, проте від вітчима відгонило алкоголем, і хлопчик боявся, що Чалмер уб’є його, закопає у хліві й розповість усім, що той утік із дому.

Біллі дременув до своєї кімнати, затраснув за собою двері, прихилився до них спиною і затулив вуха долонями. Проте до нього долинали мамині крики. Ридаючи, Біллі повільно сповз на підлогу. Потім він міцно заплющив очі, і з’явився Шон, чия глухота принесла нарешті тишу.

То був початок буремної пори у житті Біллі, пригадував Учитель. Усе геть заплуталось. Біллі втрачав час, ніколи не знав, що нині за день, тиждень або й місяць. Його чудернацька поведінка привертала увагу вчителів. Особистості Біллі часто не розуміли, що діється, і тому могли бовкнути щось химерне чи встати посеред уроку й тинятись по класу. В таких випадках Біллі відсилали в куток. Повернувшись личком до стіни, покарання зазвичай відбувала трирічна Крістін.

Вона могла довго стояти в кутку, не пускаючи ані пари з вуст, що допомагало Біллі не вскочити в додаткову халепу. Марк, який ні на чому, окрім ручної праці, не міг як слід зосередитись, просто забудькувато побрів би геть. Томмі збунтувався б. Девід би дуже страждав. Джейсон випустив би пару, заверещавши на все горло. Боббі з головою поринув би у свої фантазії. Семюель, котрий, як і Джонні Моррісон, сповідував юдаїзм, почав би молитися. Усі вони могли втнути щось не те і втягнути Біллі в іще більші неприємності. Лише Крістін, котра ніколи не дорослішала, здатна була терпляче стояти в кутку і тримати язика за зубами.

Крістін була їхньою особливою дівчинкою для кутка.

І саме вона першою почула одного з інших альтер-его. Того ранку дорогою до школи вона зупинилась у полі, щоб назбирати квітів. Крістін знайшла сумах і шовковицю та спробувала додати їхні гілочки до букету. Якщо вона подарує квіти учительці, пані Рот, можливо, та більше не буде так часто ставити її в куток. Проминаючи яблуню, Крістін вирішила, що значно ліпше буде принести вчительці яблуко. Вона викинула польові квіти і потягнулася за плодами, проте ті висіли зависоко, тож вона засмутилась і на її очах забриніли сльози.

— Шчо трапилося, дівчинко? Чом тсе ти плачеш?

Крістін роззирнулась навсібіч, але поблизу не було жодної живої душі.

— Деревце не дає мені яблучок, — відгукнулась вона.

— Годі сльози лити. Рейджен дістане тобі яблук.

Він видерся на дерево, а тоді, піднатужившись, виламав нічогеньку гілляку і спустився з нею долі.

— Тримай, — сказав Рейджен. — Ось тобі багатсько яблук. — Він набрав їх стільки, скільки влізло в руки, й вивів Крістін на дорогу до школи.

Коли Рейджен пішов, дівчинка не втримала яблук, і ті покотилися просто на дорогу. Машина стрімко наближалась до найбільшого і найлискучішого яблука — саме його Крістін хотіла подарувати пані Рот. Крістін потягнулась до нього, але Рейджен відштовхнув дівчинку з дороги, врятувавши її від загибелі під колесами автомобіля. Вона побачила, що машина розчавила пречудове яблуко, і заплакала, та Рейджен підняв інше яблуко, хоч і не таке гарне, обтер його і вручив Крістін, щоб тій було що принести до школи.

Коли вона поклала плід на вчительський стіл, пані Рот сказала:

— Ой, дуже тобі дякую, Біллі.

Крістін образилась, адже це вона принесла яблуко. Вона пройшла в кінець класу, не знаючи, де їй сісти, і врешті примостилася за парту в лівому ряду. Та за кілька хвилин з’явився великий хлопчик і гиркнув:

— Чеши з мого місця!

Крістін засмутилась, але, відчувши, що Рейджен уже готовий вийти і врізати цьому хлопчикові, швиденько встала й пішла до іншого місця.

— Гей, там я сиджу! — гукнула дівчинка, що стояла біля дошки. — Біллі всівся за мою парту!

— Ти що, не знаєш, де твоє місце? — запитала пані Рот.

Крістін похитала головою.

Пані Рот вказала на вільну парту в правому ряду.

— Ти сидиш там, Біллі. А тепер марш на місце.

Крістін не розуміла, чому пані Рот сердиться. Вона ж так старалася сподобатись учительці. Крізь сльози дівчинка відчула, що Рейджен рветься назовні, аби заподіяти пані Рот щось лихе. Крістін міцно заплющила очі й затупала ніжками, щоб зупинити Рейджена. Після цього вона й сама пішла геть.

Біллі розплющив очі, озирнувся довкола і збентежився, побачивши, що він на уроці. Лишенько, як він тут опинився? І чому всі на нього вибалушились і гигочуть?

Виходячи з класу, пані Рот озвалася до нього:

— Ще раз дякую тобі за яблуко, Біллі. Це було надзвичайно мило з твого боку. Мені дуже прикро, що довелося тебе насварити.

Він, анічогісінько не розуміючи, дивився, як учителька віддаляється коридором.

(4)

Коли Джимбо й Кеті вперше почули з братових вуст британський акцент, вони вирішили, що Біллі блазнює. Хлопчики саме були у своїй кімнаті й відбирали білизну для прання. Кеті прийшла дізнатись, чи Біллі готовий іти разом із нею й Чаллою до школи.

— Що з тобою, Біллі? — запитала Кеті, помітивши на обличчі брата якийсь розгублений вираз.

Він зиркнув на неї, тоді обвів поглядом кімнату й подивився на якогось хлопця, що на нього витріщався. Він і гадки не мав, хто ці двоє і як він сюди потрапив. Також він не знав нікого на ім’я Біллі. Він був упевнений, що його звати Артур і він із Лондона.

Він опустив очі й побачив, що на ньому різні шкарпетки — одна чорна, друга бузкова.

— Отакої! Та ці шкарпетки розпаровані.

Дівчинка й хлопчик розреготались.

— Ну ти й кривляка, Біллі! Вийшло просто першокласно! Говориш зовсім як доктор Ватсон із тих фільмів про Шерлока Голмса, що ти весь час дивишся. Правда ж, Джимбо?

І дівчинка підстрибом повіялася з кімнати. Хлопчик, якого вона назвала Джимбо, побіг за нею, на ходу гукнувши Артурові:

— Краще поквапся, бо запізнишся!

Йому стало цікаво, чому вони називають його Біллі, коли насправді він Артур.

Може, він вдає з себе когось іншого? Що, як йому довелося проникнути до цього будинку під чужим іменем, бо він розвідник чи детектив? Треба буде застосувати логічне мислення й розплутати цю загадку. Чому на ньому непарні шкарпетки? Хто їх на нього нап’яв? Що тут узагалі коїться?

— Біллі, ти йдеш? Ти ж знаєш, як оскаженіє тато Чал, якщо ти знову запізнишся.

Артур вирішив, що коли вже він тут під прикриттям, то треба грати свою роль до кінця. Він вирушив разом із Чаллою та Кеті до школи на Ніколас-Драйв, але дорогою не зронив ані слова. Коли вони проминули двері до однієї з класних кімнат, Кеті сказала:

— Куди це ти розігнався, Біллі? То ж був твій клас.

Він не заходив до кімнати, поки не з’ясував, де повинен сидіти. Він визначив це, зачекавши, доки всі учні розсядуться по місцях і залишиться тільки одна вільна парта. Артур пройшов до неї з високо піднятою головою, дивлячись просто перед собою і не наважуючись ні з ким розмовляти. Він дійшов висновку, що ті двоє дітей сміялися з нього через те, що його вимова відрізняється від їхньої.

Учителька роздала всім завдання для контрольної роботи з арифметики.

— Коли закінчите, — оголосила вона, — вкладіть аркуші з відповідями у свої підручники і йдіть на перерву. Повернувшись, перевірте відповіді і здайте роботи мені для оцінювання.

Артур пробіг очима по завданнях і зневажливо пирхнув. Самі лише приклади на ділення у стовпчик і на множення. Він узяв олівець, хутко все обчислив подумки й позаписував відповіді. Після цього він вклав аркуш у підручник, згорнув руки на грудях і задивився у простір порожнім поглядом.

Усе це було до безглуздя елементарно.

На перерві у шкільному дворі галаслива дітлашня діяла йому на нерви, тож він заплющив очі, і…

На наступному уроці вчителька сказала:

— А тепер витягайте ті аркуші, що ви вклали в підручники.

Біллі рвучко підвів голову, аж підскочивши від несподіванки.

Як це він опинився у своєму класі? Він пам’ятав, як прокинувся вранці, проте не міг пригадати одягання і дорогу до школи. Біллі не мав жодного уявлення, що він робив відтоді, як виліз сьогодні з ліжка, і доти, як отямився оце щойно за партою.

— Перш ніж здавати контрольні роботи, можете ще раз перевірити відповіді.

Які ще контрольні роботи?

Він не розумів, що відбувається, але вирішив: якщо вчителька запитає, де його завдання з математики, він скаже, що десь його залишив чи загубив надворі під час перерви. Треба ж якось викручуватися. Біллі розгорнув підручник і остовпів від подиву. Там лежав аркуш із контрольною роботою, і всі п’ятдесят прикладів були розв’язані. Біллі зауважив, що аркуш списаний чужою рукою, — почерк був трохи схожий на його власний, але мав такий вигляд, мовби писали похапцем. Біллі часто знаходив у себе незнайомі нотатки, та досі припускав, що то його записи, просто він геть забув про них. Одначе він твердо знав, що зі своїм нікудишнім знанням математики нізащо не зміг би самотужки розв’язати всі ці приклади. Він скосив очі й побачив, що в дівчинки за сусідньою партою такий самий аркуш із завданнями. Він стенув плечима, взяв олівець і написав угорі аркуша: «Білл Мілліган». Він не мав наміру перевіряти відповіді — як би він їх перевірив, якщо йому ці приклади не по зубах?

— Ти вже скінчив?

Біллі підвів очі й побачив, що над ним стовбичить вчителька.

— Еге.

— Отже, перевіряти роботу ти не збираєшся?

— Ні.

— Ти що, аж настільки впевнений у тому, що все розв’язав правильно?

— Хтозна, — відповів Біллі. — Єдиний спосіб переконатися — це здати роботу вам на оцінку.

Вчителька забрала аркуш Біллі й повернулася до свого столу. Вже за хвилину хлопчик побачив, що вона суворо супиться. Вона знову підійшла до нього і звеліла:

— Дай-но мені оглянути твій підручник, Біллі.

Він простягнув учительці підручник, і вона погортала сторінки.

— Покажи мені руки.

Біллі підкорився. Тоді вчителька забажала дослідити манжети його сорочки, вміст його кишень і поличку під кришкою його парти.

— Нічого не розумію, — нарешті зронила вона. — Ти ніяк не міг дістати готові розв’язки, бо я підготувала копії аркушів із завданнями вранці і єдиний примірник відповідей лежить у мене в сумці.

— То я добре написав контрольну? — запитав Біллі.

Учителька неохоче віддала хлопцеві роботу.

— Ти отримав «відмінно».

Учителі називали Біллі прогульником, шибеником, брехуном. З четвертого до восьмого класу його регулярно тягали до кабінетів різноманітних консультантів, директора, шкільного психолога. Його дорослішання було нескінченною боротьбою, що вимагала розповідати баєчки, маніпулювати правдою, висмоктувати з пальця пояснення, — все для того, аби приховати від сторонніх, що в переважній більшості випадків він просто не знає, що відбувалося з ним кілька днів, годин або навіть хвилин тому. Люди помічали його транси. Люди казали, що він дивна дитина.

Коли Біллі усвідомив, що він не такий, як усі, що інші люди не втрачають час, що всі довкола дружно переповідають йому те, що він, мовляв, сказав чи зробив, і тільки він сам не може пригадати анічогісінько, він вирішив, що схибнувся. І Біллі зачаївся.

Якимось чином йому вдалося зберегти все це в таємниці.

Учитель пригадав, як навесні 1969 року, коли Біллі було чотирнадцять і він навчався у восьмому класі, Чалмер привіз його на ферму, завів ген за кукурудзяне поле, тицьнув йому до рук лопату і наказав копати.

Лікарка Стелла Каролін описала цю подію у своєму звіті, який зачитували на судовому процесі: «[Вітчим] ґвалтував Біллі й погрожував поховати його живцем, якщо той розповість про це матері. Він і справді закопав хлопчика в землю, помістивши на рівні його обличчя трубку для надходження повітря. […] Перш ніж відкопати хлопчика, він помочився крізь трубку просто йому на обличчя». (Журнал «Ньюзвік» від 18 грудня 1978 року.)

З того дня Денні боявся ґрунту. Він більше ніколи не валявся на травичці, не торкався землі й не малював пейзажів.

(5)

Через декілька днів після тих подій Біллі увійшов до своєї кімнати і спробував засвітити нічник. А дзуськи. Він клацав і клацав вимикачем, але все марно. Біллі почовгав на кухню, взяв нову лампу й повернувся до себе, збираючись поміняти її. Він бачив, як це робить мама. В результаті Біллі так шваркнуло струмом, що він аж гупнувся об стіну.

Томмі розплющив очі й роззирнувся довкола ні в сих ні в тих. Він помітив на ліжку лампу. Зазирнувши під абажур нічника, він узяв лампу до рук і почав її вкручувати. Одначе, щойно Томмі доторкнувся до металевого патрона, його знову добряче ушкварило. А бодай йому цей та той! Що ж це, в біса, діється? Томмі зняв абажур і зазирнув усередину патрона. Поліз туди пальцем і отримав іще один удар струмом. Тоді він сів і спробував розібратися, що ж це за чортівня. Він ковзнув очима по дроту — від нічника й до того місця, де штепсель був увімкнений у розетку. Томмі від’єднав нічник від розетки і знову помацав металевий патрон. Цього разу нічого не трапилось. Отже, той клятий струм іде від дротів, що у стінах. Томмі трохи посидів, вдивляючись у дірочки розетки, а тоді схопився на ноги й помчав на нижній поверх. Він простежив дроти від стелі й до розподільчого щитка, далі пішов за кабелем, котрий вів від щитка надвір, і там здивовано вкляк, побачивши, що кабель тягнеться до одного з телеграфних стовпів, які стирчать уздовж вулиці. То ось навіщо потрібні ці одоробла!

Томмі закрокував від стовпа до стовпа, щоб дізнатись, куди ж вони його приведуть. Уже майже споночіло, коли він опинився перед спорудою, оточеною парканом із дротяної сітки. Поруч був знак із написом «Електростанція Огайо». Гаразд, подумав Томмі, а самі вони де беруть оту силу, завдяки якій світяться лампи і яка може так тебе шмальнути, що й душу витрясе?

Повернувшись додому, хлопчик узяв телефонний довідник, знайшов інформацію про електростанцію Огайо й виписав адресу. За вікном було вже темно, тож Томмі вирішив, що з’ясує, звідкіля береться електрика, навідавшись туди завтра вранці.

Наступного дня він подався до будівлі електростанції Огайо, розташованої в середмісті. Зайшовши до приміщення, Томмі отетерів. Там було повно людей. Усі вони сиділи за столами й відповідали на телефонні дзвінки або щось друкували. Та це ж звичайнісінька контора, бий її грім! Плентаючись по Мейн-стрит і силкуючись вигадати інший спосіб довідатись про те, звідки береться електрика, Томмі натрапив на вказівний знак із написом «Бібліотека», що стримів перед будівлею муніципалітету.

Ось і чудово, він спробує знайти інформацію в книжках. Томмі піднявся на другий поверх, понишпорив у картотеці, вишукуючи ключове слово «електрика», взяв потрібні книжки й поринув у читання. Він захоплено дізнавався про дамби й гідроелектростанції, про спалення вугілля та інших горючих речовин для отримання тієї енергії, котра приводить у дію різноманітні механізми й засвічує вогні.

Він сидів за читанням, аж поки надворі смеркло. Тоді Томмі побрів вулицями Ланкастера, дивлячись на те, як вмикаються ліхтарі, й тішачись, що тепер знає, звідки береться електроенергія. Він вирішив, що вивчить геть усе про електрику і про механізми, що на ній працюють. Хлопчик зупинився перед вітриною крамниці електротоварів. Чималий натовп зібрався перед виставленими у вітрині телевізорами. На їхніх екранах астронавт у скафандрі спускався драбиною.

— Аж не віриться, — озвався хтось у натовпі. — Трансляція прямісінько з Місяця.

«…але величезний стрибок для людства», — линуло з динаміків[13].

Томмі подивився на місяць у небі, а тоді знову перевів погляд на екран телевізора. Тепер йому і про це закортіло дізнатися більше.

Раптом Томмі побачив жіноче відображення у склі вітрини.

— Біллі, ходімо вже додому, — сказала Дороті.

Він подивився в очі вродливій матері Біллі й почав було їй пояснювати, що його звати Томмі, та вона поклала руку йому на плече й повела до машини.

— Припиняй уже це вештання містом, Біллі. Ти повинен повертатись додому до того, як Чал приходить зі служби, інакше ти й сам знаєш, що буде.

Поки вони їхали додому, Дороті раз по раз кидала на нього косі погляди, мовби намагаючись збагнути, що в нього на думці, проте хлопець мовчав.

Вдома вона нагодувала Томмі й запропонувала:

— Чому б тобі не помалювати, Біллі? Це завжди тебе заспокоює. Якийсь ти сьогодні нервовий.

Він стенув плечима й пішов до кімнати, де зберігалося різне причандалля для живопису. Швидкими мазками він зобразив нічну дорогу з вервечкою телеграфних стовпів. Закінчивши картину, Томмі відступив назад, щоб нею помилуватися. Збіса непогано як на початківця, вирішив він. Наступного ранку Томмі прокинувся вдосвіта й намалював іще один пейзаж. Цього разу на картині був день, але попри це в небі виднівся місяць.

(6)

Біллі любив квіти, поезію і допомагати матері по господарству, проте Чалмер називав його за це ганчіркою і малим гомосеком, тож хлопчик припинив поратись по господарству і писати вірші. З’явилась Адалана, щоби крадькома робити це замість нього.

Одного вечора Чалмер подивився фільм про Другу світову війну, в якому гестапівець, допитуючи жертву, молотив її гумовим шлангом. Щойно фільм закінчився, Чалмер пішов на подвір’я, відчикрижив від садового шланга шматок десь із метр двадцять завдовжки, зігнув його вдвоє та обмотав складені докупи кінці чорною клейкою стрічкою, зробивши такий собі держак.

Коли він повернувся до будинку, Біллі саме мив посуд.

Адалана й незчулась, як потужний удар у поясницю збив її з ніг.

Чалмер повісив шланг за петлю на двері своєї спальні й завалився в ліжко.

Адалана завчила урок. Чоловіки — жорстокі й підлі, довіряти їм не можна. Їй хотілось, щоб Дороті, Кеті або Чалла пригорнули її, поцілували і зробили так, щоб усі її страхи та злигодні минулись. Однак вона знала, що може через це опинитись у ще більшій халепі, тож просто заповзла до ліжка і плакала, поки її не зморив сон.

Чалмер використовував шланг часто. Головним чином на Біллі. Дороті розповідала, що вішала на двері спальні свої халати й нічні сорочки, прикриваючи ними шланг. Вона сподівалась, що коли той не впадатиме Чалмеру в око, чоловік припинить за нього хапатись. Якось, коли Чалмер уже давненько не використовував шланг, Дороті нишком викинула його геть. Чалмер так і не довідався, куди той подівся.

На додачу до потаємних експериментів із двигунами й електротехнікою Томмі вивчав різні засоби втечі. Він читав про таких видатних майстрів вислизати з пут і пасток, як Гудіні й Сильвестр, і був розчарований, дізнавшись, що деякі з найгучніших їхніх втеч були всього-на-всього трюками.

Джимбо пригадував, що в подальші роки брат іноді просив міцно зв’язати йому руки мотузкою і залишити його на самоті. Коли поруч нікого не було, Томмі досліджував вузли й розвивав гнучкість і рухливість зап’ястків, аби мотузки легко з них зсувалися. Для практики він зав’язував мотузку на одному з зап’ястків, а потім розплутував вузли, тримаючи руки за спиною.

Якось Томмі прочитав про африканські мавпячі пастки. Тварини просувають лапу крізь вузький отвір, аби дістати приманку, а тоді, вхопивши повну жменю їжі, вже не можуть витягнути кінцівку з сильця. Це змусило хлопця замислитися про анатомічну будову руки. Він пильно роздивився схему кісток людської кисті в енциклопедії, і йому сяйнула думка: якщо скласти долоню таким чином, щоб вона стала вужчою, ніж зап’ясток, то можна завиграшки звільнитися з будь-яких пут. Він виміряв товщину своїх зап’ястків і ширину долонь, після чого вигадав систему вправ, аби зробити суглоби більш гнучкими і слухняними. Коли Томмі нарешті навчився складати долоню так, щоб вона ставала вужчою за зап’ясток, він усвідомив: віднині жодні ремені чи ланцюги не зможуть його стримати.

Тоді Томмі вирішив, що йому також необхідно навчитися тікати з замкнених приміщень. Одного разу, коли матері Біллі не було вдома і він залишився в будинку сам-один, Томмі взяв викрутку й розібрав дверний замок, щоб подивитись, як той працює. Хлопець замалював механізм замка і завчив усі його деталі. Щоразу як на очі траплявся новий тип замка, Томмі розкручував його, запам’ятовував його будову і знову складав докупи.

Якось він гуляв середмістям і натрапив на слюсарну майстерню. Старий майстер дозволив хлопцеві досхочу роздивлятися різноманітні замки й вивчати принцип їхньої дії. Він навіть позичив Томмі довідник про магнітні й поворотні замки, а також про різновиди сейфових замків. Томмі вчився старанно, постійно себе випробовуючи. У крамниці спортивних товарів він побачив наручники й загорівся ідеєю навчитися їх відмикати. Томмі вирішив придбати собі пару, хай-но лиш у нього заведуться грошенята.

Якось за вечерею Чалмер поводився особливо брутально. Томмі напружено міркував, як би це насолити вітчимові й вийти сухим із води, і таки вигадав спосіб.

Він узяв напилок із ящика з інструментами, зняв кришечку з Чалмерової електробритви і старанно затупив напилком усі три леза. Потім він повернув кришечку на місце і почимчикував геть.

Наступного ранку, коли Чалмер пішов голитися, Томмі встав під дверима ванної кімнати. До нього долинуло клацання, з яким увімкнулася бритва, а потім зойки болю, адже тупі леза видирали щетинки замість того, щоб їх зрізати.

Чалмер вилетів із ванної.

— Чого вибалушився, клятий лайдак? Не стовбич тут, наче якийсь недоумок! — гаркнув він.

Томмі запхав руки до кишень і побрів геть, ховаючи обличчя, щоб Чалмер, бува, не помітив, як він шкіриться.

Аллен уперше вийшов на сцену, коли довелося переконувати ватагу місцевих розбишак не кидати його до котловану на будмайданчику якоїсь новобудови. Він улещував здорованів, застосовуючи всі свої маніпуляторські здібності, та все дарма. Вони однаково зіштовхнули його до ями й жбурляли в нього камінням. Аллен вирішив, що затримуватись тут немає сенсу.

Денні почув, як на землю перед ним гепнувся камінь. За першим каменем під ноги полетів другий, а потім і третій. Денні підвів голову й побачив, що на краю котловану зібралася зграя хуліганів і кидається в нього камінням. Один влучив йому в ногу, інший поцілив у бік. Денні чкурнув до дальнього кінця ями й забігав колами, силкуючись знайти вихід. Усвідомивши кінець кінцем, що стіни котловану занадто круті і він не подужає видертись нагору, Денні опустився на землю, підібгавши ноги по-турецькому.

Коли камінь вгатив Томмі у спину, той подивився вгору, швидко оцінив ситуацію і збагнув, що треба мерщій давати драла. Він умів відмикати замки й розв’язувати мотузки, проте зараз для втечі вимагалося зовсім інше. Щоб вилізти з цієї ями, необхідна була фізична сила.

Рейджен схопився на ноги, витягнув з кишені складаного ножа, блискавично видряпався нагору й посунув на розбишак. Він клацнув викидним лезом і став переводити погляд із одного супротивника на іншого, тамуючи лють і чекаючи, хто ж наскочить на нього першим.

Він готовий був без тіні сумніву всадити ніж у будь-кого з них. Одначе хулігани обрали жертвою знущань хлопчину, на голову нижчого за них самих, і геть не очікували, що він дасть їм таку відсіч. Вони сипнули врізнобіч, і Рейджен спокійно пішов додому.

За словами Джимбо, згодом батьки тих зірвиголів поскаржились, що Біллі погрожував їхнім чадам ножем. Чалмер, навіть не давши собі клопоту вислухати пояснення Біллі, потягнув того на заднє подвір’я і відлупцював.

(7)

Дороті зауважила, що молодший син змінився й поводиться дивно.

— Біллі був сам не свій, — згодом розповідала вона. — Він став похмурим, замкненим. Я, бувало, до нього заговорю, а він у відповідь анічичирк, тільки дивиться кудись у простір, мовби думками казна-де. Він почав блукати середмістям, наче той сновида. Просто йшов собі з уроків, коли заманеться. Якщо Біллі встигали перехопити на території школи, то мені телефонували, щоб я приїхала й забрала його, але часом його відсутність помічали, коли вже й слід прохолов. Мене про це сповіщали, і я вирушала на пошуки, знаходила його десь у місті, забирала додому й казала йому: «Ну ж бо, Біллі, йди полеж». Але сердешний навіть не знав, де його кімната. І оце, бувало, веду я його туди, а сама думаю: «Господи, помилуй!» А коли Біллі прокидався і я цікавилась, як він почувається, він дивився на мене очманіло й питав: «А я хіба до школи сьогодні не ходив?» А я йому: «Авжеж ходив, Біллі. Невже ти не пригадуєш, як я за тобою приїхала? Ти був у школі, й пан Янг зателефонував мені, аби я тебе забрала. Ти не пам’ятаєш, як ми з тобою їхали додому?» А Біллі тоді, бувало, погляне на мене якось розгублено, кивне і тільки й зронить: «Ох». — «Хіба ти вже все забув?» — запитувала я. А він відказував: «Мабуть, мені сьогодні просто зле».

— Мене намагалися переконати, що справа в наркотиках, — продовжувала Дороті, — та я знала, що це не так. Мій хлопчик наркотиків і пальцем не торкався. Та де там! Він навіть аспірин не приймав. Ліки в нього доводилось мало не силою запихати. Іноді він приходив додому сам, але був мовби в якомусь трансі й не озивався до мене, поки не подрімає. Тоді він виходив зі своєї кімнати і знову ставав моїм Біллі. А я ж казала, я повторювала всім і кожному: «Моєму синочкові потрібна допомога».

(8)

Артур періодично з’являвся на уроках, аби тицьнути вчителів носом у їхні помилки, коли клас вивчав всесвітню історію, а особливо теми, пов’язані з Англією та її колоніями. Втім, більшість часу Артур проводив у ланкастерській громадській бібліотеці. З книжок можна було дізнатися значно більше, ніж від купки зашорених провінційних педагогів.

Розповідь учителя про Бостонське чаювання роздратувала Артура. Він прочитав правдиву версію цієї історії в канадській книжці під назвою «Голі факти». Там спростовувався ура-патріотичний міф і писалось, що то був усього-на-всього дебош п’яних моряків. Але коли Артур спробував це пояснити, усі в класі зареготали. Він вийшов за двері, залишивши учнів гиготіти за його спиною, і попрямував назад до ланкастерської читальні. Тамтешня симпатична бібліотекарка ніколи не сміялася з його акценту.

Артур швидко збагнув, що ділить свідомість із кимось іще. Він перевірив календар і усвідомив, що з датами щось не клеїться. Згідно з тим, що він читав, і з його власними спостереженнями, інші люди не спали так багато, як він.

Артур почав принагідно запитувати в Кеті, Джима, Чалли або Дороті, чим він займався попереднього дня, і вони описували дії, котрих він зовсім не пригадував. Ситуація вимагала ретельного аналізу.

Однієї ночі Артур уже готувався поринути в сон, аж раптом відчув у своїй голові чужу присутність. Він відігнав дрімоту й запитав:

— Хто ти такий? Відповідай негайно.

— Ні, це ти, в дідька, хто такий? — відгукнувся чийсь голос.

— Мене звати Артур. А тебе?

— Томмі.

— І що ж ти тут робиш, Томмі?

— А сам ти що тут робиш?

Такий обмін запитаннями тривав іще якийсь час.

— Як ти тут опинився? — нарешті поцікавився Артур.

— Чорт його зна. А ти?

— Не маю ані найменшого уявлення, але неодмінно з’ясую.

— Як?

— Тут треба міркувати логічно. Є в мене одна ідея. Давай вести облік того часу, коли ми не спимо. Тоді можна буде перевірити, чи його сума збігається з кількістю годин у добі.

— А що, хороша ідея.

— Позначай зсередини на дверцятах шафи кожну прожиту годину, — сказав Артур. — Я робитиму те саме. Потім підрахуємо наші позначки, звіримось із календарем і дізнаємось, чи все тут сходиться.

Виявилось, що ні.

Отже, мусили бути й інші.

Коли Артур не спав, він кожнісіньку мить присвячував розв’язанню цієї загадки й пошукові людей, котрі, схоже, ділили з ним тіло і свідомість. Після знайомства з Томмі він по черзі накопав інформацію й на решту. Всього їх було двадцять троє, включно з ним самим і з тим хлопцем, якого сторонні називали Біллі або ж Біллом. Шляхом дедукції Артур визначив, хто всі ці люди, які вони на вдачу і що вміють робити.

Скидалось на те, що тільки маленька дівчинка на ім’я Крістін дізналась про існування інших раніше за Артура. Він з’ясував, що це дитя може відчувати все, що відбувається в голові у кожного з них, коли вони контролюють свідомість. Артурові стало цікаво, чи можна спеціально розвинути в собі таке вміння.

Він обговорив це з типом, якого звали Аллен. Цей шельма завжди був тут як тут, коли треба було наплести три мішки гречаної вовни, щоб виплутатися зі скрутної ситуації.

— Аллене, коли наступного разу контролюватимеш свідомість, добряче зосередься і переповідай мені все, що бачиш навколо.

Аллен погодився на експеримент. Вийшовши наступного разу в зовнішній світ, він заходився описувати Артурові те, що було навкруги. Артур старався все це уявити й нарешті домігся того, що картина з усією чіткістю постала перед його внутрішнім зором. А тоді, зробивши колосальне вольове зусилля, Артур зміг побачити світ крізь очі Аллена. Втім, він виявив, що це працює, тільки якщо він дуже зосереджений і не спить, навіть коли свідомість контролює не він. Ось так Артур здобув свою першу інтелектуальну перемогу над матеріальним світом.

Артур усвідомив, що знання роблять його відповідальним за всю цю велику й багатоманітну «сім’ю». Всі вони співіснують в одному тілі, тож необхідно запровадити бодай якийсь лад у цьому хаосі.

Оскільки ніхто, крім нього, не зміг би впоратись із цим завданням тверезо і без зайвих емоцій, Артур вирішив, що сам візьметься до цієї справи і знайде справедливе, дієве й, найголовніше, логічне вирішення проблеми.

(9)

Діти у школі глузували з Біллі, коли той розгублено тинявся коридорами. Вони бачили, що часом він розмовляє сам із собою чи поводиться, наче мале дівчисько, і збиткувалися з нього. Одного холодного дня, під час перерви, до Біллі на шкільному подвір’ї причепилася зграя хлопчаків.

Хтось кинув у нього камінь, влучивши в бік. Біллі навіть не одразу зрозумів, що відбувається, зате твердо знав, що не можна давати волю гніву, бо Чалмер його за це покарає.

Рейджен розвернувся до забіяк, що заливалися сміхом, і вп’явся в них сердитим поглядом. Тут іще один хлопець підняв камінь і жбурнув у Рейджена, але той зловив каменюку на льоту і спритно метнув її назад, поціливши кривдникові в макітру.

Хлопці отетеріло позадкували, а Рейджен витягнув із кишені ножа з викидним лезом і пішов на них. Хулігани кинулись навтьоки. Рейджен трохи постояв, озираючись довкола і намагаючись зрозуміти, що це за місце і як він тут опинився. Він склав ножа, заховав до кишені й закрокував геть, не маючи жодного уявлення, як усе це розуміти.

Артур був свідком цієї події. Він зауважив Рейдженові моторність і лють і, проаналізувавши інформацію, здогадався, яке в Рейджена призначення. Артур усвідомлював, що з непередбачуваними спалахами гніву доведеться щось робити, але, перш ніж відрекомендуватися Рейджену, вирішив за ним постежити і краще його пізнати. Найбільше Артура здивувало те, що Рейджен думав зі слов’янським акцентом. На Артурове переконання, слов’яни були першими варварами. Отже, співпрацювати з Рейдженом буде все одно, що мати справу з варваром. Рейджен небезпечний, але така людина може стати у великій пригоді, якщо вони опиняться в загрозливій ситуації. Необхідно тільки спрямувати його силу в потрібне русло. Артур вирішив дочекатися слушного часу і лише тоді встановити контакт із Рейдженом.

За кілька тижнів Кевін приєднався до гурту місцевих шибайголів у баталії проти хлопчаків з іншого району. Полем бою був земляний насип, що височів за великим котлованом на будмайданчику. Кевін почувався крутим перцем, кидаючись у супротивників грудками землі, які при падінні вибухали, наче ті земляні бомбочки, і сміючись зі своїх промахів.

Раптом він почув, як десь зовсім поруч незнайомий голос під’юджує:

— Ти нижче пуляй, братан, нижче!

Кевін спинився й роззирнувся навкруги, та поблизу нікого не було.

— Нижче, нижче, — знову почувся той голос. Схожа вимова була в бруклінського солдатика у фільмі про війну, який колись показували по телевізору. — Тре’ кидати тамті бісові грудки нижче!

Кевін був спантеличений. Він припинив жбурлятися землею й сів на насип, бажаючи з’ясувати, хто це з ним розмовляє.

— Ти де? — запитав він.

— А ти де? — відлунням озвався голос.

— Я на земляній купі, за котлованом.

— Та ну? Я теж там.

— Як тебе звати? — поцікавився Кевін.

— Філіп. А тебе?

— Кевін.

— Тю, ну й смішне в тебе ім’я.

— Он як? Стояв би ти зараз переді мною, то вже сміявся б на кутні.

— Ти де живеш? — запитав Філіп.

— На Спрінґ-стрит. А сам ти звідкіля будеш?

— Я з Брукліна, це в Нью-Йорку. Але зара’ я теж кантуюсь на Спрінґ-стрит.

— Я живу в будинку номер 933. Білий такий, — пояснив Кевін. — Він належить якомусь дядьку на ім’я Чалмер Мілліган, і той чомусь постійно кличе мене Біллі.

— Очманіти! Я теж там живу і знаю тамтого дядька. Він і мене назива’ Біллі. Але тебе я в будинку не бачив.

— Як і я тебе, — відповів Кевін.

— То як, братан, — сказав Філіп, — гайда трощити шкільні вікна?

— Я тільки за, — погодився Кевін, і хлопці побігли до школи, де розбили з десяток вікон.

Артур, спостерігаючи за цими двома, дійшов висновку, що вони мають злочинні нахили і в майбутньому можуть стати джерелом дуже серйозних проблем.

Рейджен знав декого з людей, котрі жили в одному з ним тілі. Він знав Біллі ще відтоді, як уперше усвідомив себе. Знав Девіда, якому діставався весь біль, і Денні, котрий жив у постійному страху. Знав і обожнював трирічну Крістін. Але Рейджен був переконаний, що існує також багато інших, просто він із ними ще не зустрічався. Якби їх було лише п’ятеро, то неможливо було б пояснити голоси, які він чув, і деякі події.

Рейджен знав, що його прізвище — Вадасковинич, що родом він із Югославії і що його призначення — вижити самому й за будь-яку ціну захистити решту, особливо діточок. Хлопець усвідомлював, що він надзвичайно дужий, а також уміє передчувати небезпеку, наче павук, який за ледь помітним тремтінням ниточок відчуває, що до павутиння вторгнувся незваний гість. Рейджен здатен був акумулювати страхи інших та обертати їх на дію. Він заприсягнувся собі, що тренуватиметься, працюватиме над своїм тілом та опанує бойові мистецтва. Проте йому здалося, що цього буде замало в такому ворожому світі.

Він сходив до місцевої крамниці спортивних товарів і придбав метального ножа. Потім він пішов до лісу й почав тренуватися блискавично витягати ножа з черевика й кидати його у стовбур дерева. Коли стемніло так, що хоч в око стрель, Рейджен попрямував додому. Ховаючи ножа в черевик, він вирішив, що більше ніколи в житті не буде беззбройним.

Дорогою додому він почув незнайомий голос із британським акцентом. Він притьмом озирнувся, пригинаючись і вихоплюючи ножа, проте позаду нікого не виявилось.

— Я у твоїй голові, Рейджене Вадасковинич. Ми з тобою ділимо одне тіло.

Артур на ходу розповів усе, що зміг дізнатися про решту людей, котрі жили всередині.

— Ти справді є в моїй голові? — запитав Рейджен.

— Саме так.

— То ти шчо, знаєш, над чим я пратсюю?

— Останнім часом я за тобою спостерігав. Ти блискуче вправляєшся з ножем, але я вважаю, що не слід зациклюватися на одному виді зброї. Було б чудово, якби на додачу до бойових мистецтв ти навчився користуватися вогнепальною зброєю та вибухівкою.

— Бомби — тсе не моє. Я не тямлю у всіх тих дротах і контактах.

— Що ж, на цьому може спеціалізуватися Томмі. Хлопець — справжній мастак у всьому, що стосується електроніки й механіки.

— Шчо тсе шче за Томмі?

— Колись я вас познайомлю. Якщо ми хочемо вижити в цьому світі, нам конче необхідно привнести який не який порядок у цей хаос.

— А шчо таке «хаос»?

— Коли Біллі безтямно вештається довкола, перевтілюється з однієї людини на іншу просто на очах у сторонніх, береться до справ і кидає їх на півдорозі, потрапляє в халепи, з яких декому з нас доводиться його рятувати ціною колосальних зусиль, — ось це, як на мене, і є ніщо інше, як хаос. Треба взяти ситуацію під контроль.

— Я не люблю надто суворий контроль, — зауважив Рейджен.

— Найголовніше для нас, — продовжував Артур, — навчитися контролювати людей і події таким чином, щоб забезпечити своє виживання. Я вважаю це нашою першочерговою місією.

— А шчо є друге на черзі?

— Самовдосконалення.

— Тсе є добре, — погодився Рейджен.

— Давай-но я розповім тобі про книжку, де пояснювалось, як можна керувати рівнем адреналіну в крові для досягнення максимальної фізичної сили.

Рейджен слухав, як Артур описує свої наукові пошуки в галузі біології й зокрема тему, що цікавила його понад усе: опанування страху й перетворення його на енергію за допомогою адреналіну й гормонів щитоподібної залози. Рейджена дратувало те, що Артур автоматично приписав собі роль ватажка, проте він не міг не визнати, що цей англієць знав багато такого, про що він, Рейджен, навіть не здогадувався.

— Вмієш грати в шахи? — запитав Артур.

— Шче б пак.

— Прекрасно. Пішак на e-4.

Рейджен замислився на якусь мить, а тоді відповів:

— Кінь на f-6.

Артур подумки уявив дошку.

— А, індійський захист. Дуже добре.

Артур виграв цю партію, як і кожнісіньку з тих шахових партій, що їм судилося зіграти в майбутньому. Рейджен мусив визнати, що, коли йшлося про інтелект і вміння зосереджуватись, Артур міг завиграшки втерти йому носа. Югослав підбадьорював себе думкою, що Артур геть безпорадний у бою і не зміг би побороти супротивника, навіть якби на кону було його власне життя.

— Ти повинен стати нашим захисником, — сказав Рейдженові Артур.

— Як тсе тобі вдається мої думки читати?

— О, це дуже просто. Колись ти, певно, й сам зможеш навчитись.

— А Біллі шчось про нас знає?

— Ні. Він деколи чує голоси й бачить видіння, але про наше існування він і гадки не має.

— А хіба не крашче буде йому про тсе розповісти?

— Не думаю. Мені здається, що він може збожеволіти, якщо дізнається.

Розділ 9

(1)

У березні 1970 року Роберт Мартін, психолог школи Старбері, написав у звіті:


Декілька разів бувало таке, що Білл не усвідомлював, де він перебуває, не міг пригадати, де залишив свої речі, і не спроможний був пересуватися без сторонньої допомоги. У кожному з цих випадків його зіниці були звужені до мінімуму. Останнім часом у Білла спостерігаються часті непорозуміння з учителями та однокласниками. Зазвичай ці непорозуміння призводять до того, що він вибігає з класу посеред уроку. В такі моменти він стає пригніченим, плаче й не бажає ні з ким спілкуватись. У розпал одного з таких інцидентів свідки бачили, як Білл намагався вийти на дорогу просто перед автомобілем. Через таку поведінку Білла повели на обстеження до лікаря. Той діагностував «психічні транси».

Під час моїх бесід із Біллом той здавався пригніченим, але цілком володів собою. Психологічне оцінювання виявило у хлопчика сильну антипатію до вітчима і, як наслідок, відразу до власного дому. Білл вбачає у вітчимові невблаганного тирана, котрий не дбає про почуття інших. Мати Білла, яку викликали для бесіди, підтвердила цю характеристику. Вона також розповіла, що біологічний батько Білла наклав на себе руки, а вітчим постійно твердить хлопчику, що яблуко від яблуні недалеко падає. Окрім того, він часто повторює, що це саме Білл і його матір довели біологічного батька хлопчика до самогубства (так засвідчила мати).

(2)

Джон В. Янг, директор школи Стенбері, помітив, що Біллі Мілліган частенько пропускає уроки й натомість сидить на сходах поблизу директорського кабінету чи в задньому ряду актової зали. Янг щоразу підсідав до хлопця й розмовляв із ним.

Часом Біллі розповідав про покійного батька й казав, що хоче присвятити себе сценічній кар’єрі, коли виросте. Інколи говорив про те, наскільки кепсько йому ведеться вдома. Проте часто директор Янг усвідомлював, що хлопчик у трансі. Тоді він допомагав Біллі дійти до машини й відвозив його додому. Коли такі випадки стали ну надто вже систематичними, директор направив Біллі до Фейрфілдського окружного шпиталю психічного здоров’я.

Лікар Гарольд Т. Браун, психіатр і директор шпиталю, вперше зустрівся з Біллі Мілліганом 6 березня 1970 року. Браун, сухорлявий чоловічок із довгими сивими бакенбардами й майже відсутнім підборіддям, розглядав хлопчину крізь окуляри в чорній оправі. Перед ним був охайний, стрункий і цілком здоровий на вигляд п’ятнадцятирічний юнак. Він сидів спокійно, не напружуючись і не нервуючи, проте уникав дивитися лікарю в очі.

«У пацієнта м’який голос, — зазначив лікар Браун у своїх нотатках, — але монотонний, мовби він говорить у стані трансу».

Біллі придивлявся до лікаря.

— Опиши свої відчуття, — попросив Браун.

— Це наче сон, який то накочується, то відступає. Мій тато ненавидить мене. Я чую, як він на мене волає. Мою кімнату заливає червоне сяйво. Я бачу сад, там є алея, квітники, ставок, дерева, і ніхто в тому саду на мене не кричить. І взагалі, мені багато чого верзеться. Я бачу двері з безліччю замків і засувів, і хтось гупає, бажаючи вирватись назовні. Я бачу, як жінка падає з висоти, а тоді перетворюється на купу залізяччя, і я не можу до неї дістатись. Я, певно, єдиний, кому для того, щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД.

— Що ти відчуваєш, коли думаєш про своїх батьків? — запитав лікар Браун.

— Я боюся, що він її вб’є і це буде моя провина. Вони сваряться через мене, бо він ненавидить мене лютою ненавистю. Мені через це сняться такі жахіття, що я навіть передати не можу. А ще іноді в мене буває дивне відчуття невагомості. Часом здається, що я міг би відірватися від землі.

У першому звіті лікаря Брауна значалось: «Попри описані марення пацієнт, схоже, розрізняє, що є реальним, а що ні. Виразних ознак психотичного розладу не виявлено. Концентрація уваги задовільна. Просторова орієнтація в нормі. Пам’ять хороша. Вміння адекватно оцінювати ситуацію істотно порушене через вищезгадані марення і схильність пацієнта все драматизувати. Наразі зібрано недостатньо інформації, щоб скоригувати поведінку пацієнта. Попередній діагноз: важкий істеричний невроз конверсійного типу, код за класифікацією Американської психіатричної асоціації — 300.18».

За словами Учителя, котрий згодом пригадував цей сеанс у психотерапевта, лікар Браун розмовляв не з Біллі. То Аллен описував йому думки й видіння Девіда.

* * *

Через п’ять днів після бесіди з лікарем Мілліган прийшов до шпиталю без попереднього запису. Втім, помітивши, що хлопець у стані трансу, лікар Браун погодився його прийняти. Він зауважив, що пацієнт, схоже, усвідомлює, де він, і реагує на вказівки.

— Нам доведеться зателефонувати твоїй матері, — попередив Браун, — і сповістити її, що ти зараз у шпиталі.

— Гаразд, — погодився Девід, підвівся і вийшов за двері.

За кілька хвилин до приймального покою повернувся Аллен і став чекати, коли його покличуть до кабінету лікаря. Браун спостерігав, як той сумирно сидить, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Що сьогодні трапилось? — запитав лікар.

— Я собі був у школі, — почав розповідати Аллен, — і десь о пів на дванадцяту раптом задрімав. Коли я прокинувся, то побачив, що стою на даху Гікл-Білдинг[14] і дивлюся вниз, наче збираюся стрибнути. Я спустився з даху, пішов до поліцейського відділку і попросив зателефонувати до моєї школи, щоб там не хвилювались, а сам прийшов до вас.

Браун зміряв хлопця довгим уважним поглядом, погладжуючи свої сиві бакенбарди.

— Біллі, ти приймаєш які-небудь наркотики?

Аллен заперечно похитав головою.

— У тебе погляд осклянів. Що ти в цю мить перед собою бачиш?

— Людські обличчя. Ну, не зовсім обличчя — тільки очі, носи й дивні кольорові плями. І я бачу, як із людьми трапляються погані речі. Їх збивають машини, вони кидаються з високих скель, тонуть.

Лікар Браун спостерігав за Мілліганом. Той принишк, мовби стежачи за кадрами на незримому екрані.

— Біллі, розкажи-но мені, як у тебе справи вдома. Поговорімо про твою сім’ю.

— Чалмер любить Джима й ненавидить мене. Постійно на мене горлає. Він для нас із мамою пекло на землі влаштовує. Я втратив роботу в крамниці. Розумієте, я її навмисно втратив, аби залишатися вдома з мамою. Довелося вдати, ніби я краду пляшку вина, щоб мене звільнили.

19 березня лікар Браун відмітив, що пацієнт вбрався в гольф і блакитний піджак і це надало йому майже жіночного вигляду.

«Я вважаю, — занотував лікар після бесіди, — що в цьому випадку амбулаторного лікування буде замало. Пацієнта, задля його ж добра, варто покласти до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо, розташованого в Колумбусі. З лікарем Раулджем про все вже домовлено. Остаточний діагноз — істеричний невроз пасивно-агресивного типу».

Через п’ять тижнів після п’ятнадцятого дня народження Біллі Дороті й Чалмер Міллігани здали його на «добровільне» лікування до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо. Біллі був переконаний, що через постійне ниття і кепську поведінку мама вирішила здихатись його і натомість преспокійно жити з Чалмером.

(3)

ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ОГАЙО — КАРТА ПАЦІЄНТА — КОНФІДЕНЦІЙНО

24 березня, 16.00. Пацієнт отримав травму (а саме: розсічення під правим оком) у бійці з іншим пацієнтом, Деніелом М. Бійка трапилась у загальній кімнаті, куди виходять двері палат, незадовго до 16.00. Як вдалося з’ясувати, Вільям і Деніел гралися. Вільям розсердився і вдарив Деніела, а Деніел дав здачі. Пацієнтів розділили.

25 березня. У пацієнта знайшли складаний ніж. У його палаті також виявили невеликий напилок, поцуплений зі столярної майстерні. Лікар Раулдж поговорив із пацієнтом, і той зізнався, що мав намір накласти на себе руки. Пацієнта помістили до ізолятора, щоб запобігти самогубству.

26 березня. Пацієнт поводився досить добре. Періодично нарікав, що бачить дивні видіння. У розвагах участі не брав — майже весь час просидів на самоті.

1 квітня. Пацієнт верещав, що на нього насуваються стіни і що він не хоче помирати. Лікар Раулдж помістив його до ізолятора і насварив за те, що той мав при собі цигарки й коробку сірників.

12 квітня. Вже кілька ночей поспіль пацієнт комизиться, коли настає час іти до сну. Запитує, чи він у трансі. Сьогодні пацієнт забажав отримати додаткову дозу ліків. Коли йому сказали, щоб вкладався спати, пацієнт став агресивним.

(4)

Сцени влаштовував Джейсон. Він був своєрідним «вентилем», який, репетуючи на все горло, міг зняти зайве емоційне напруження. Зазвичай він був тихим і сором’язливим хлопчиною, аж поки не виникала нагальна потреба випустити пару. Саме Джейсона щоразу мусили ізолювати в палаті з м’якими стінами.

Він з’явився, коли Біллі було вісім років. Із першої миті Джейсон ладен був вибухнути від надміру почуттів, але раніше його не випускали у зовнішній світ, тому що Біллі за таку поведінку діставалось на горіхи. У шпиталі страх і напруження сягнули апогею, і Джексон почав влаштовувати емоційні розрядки зі сльозами й вереском.

Наприклад, він зірвався, побачивши по телевізору сюжет про вбивство чотирьох студентів Кентського університету[15]. Санітари кинули його до ізолятора.

Усвідомивши, що Джейсона замикають в ізоляторі щоразу, як той казиться, Артур вирішив ужити заходів. У шпиталі, як і вдома, не можна було виявляти гнів. Якщо котрийсь із них зривався — карали всіх. Отож Артур охрестив Джейсона небажаною персоною і звелів, щоб той більше не смів виходити на сцену й контролювати свідомість. Відтоді Джейсону судилося скніти в темряві, поза межами світляної плями.

Решта захопилась арт-терапією. Коли Томмі не длубався в замках, то присвячував свій час малюванню пейзажів. Денні писав натюрморти. Алленовим коником були портрети. Маленька Крістін малювала квіточки й метеликів для свого брата, Крістофера. І навіть Рейджен пробував себе в образотворчому мистецтві, щоправда обмежувався чорно-білою графікою. Тоді-то Артур і збагнув, що Рейджен страждає на дальтонізм. Пригадавши випадок із розпарованими шкарпетками, Артур зрозумів, що це Рейджен їх тоді нап’яв.

Санітари почали позначати у звітах, що Біллі Мілліган угамувався і став слухнянішим. За це він отримав певні привілеї: коли запанувала тепла погода, йому дозволили виходити надвір, де він гуляв і робив замальовки.

Деякі з особистостей виходили на сцену, бачили, де вони опинились, і, невдоволені, знову ховались. Тільки Рейджен, із поваги до слов’янських імені й акценту лікаря Раулджа, приймав торазин і виконував лікарські настанови. Девід і Денні були покірними дітьми, тому також приймали антипсихотичні препарати. А от Томмі ховав пігулки в роті й потім їх випльовував. Так само чинили Артур і решта.

Денні потоваришував із маленьким чорношкірим хлопчиком, і ці двійко постійно разом грали і теревенили. Вони засиджувались допізна, годинами балакаючи про все, що робитимуть, коли виростуть. Денні вперше в житті сміявся.

Проте одного дня лікар Раулдж перевів Денні до відділення зі старшими хлопцями. Денні не знав жодного з них, тож йому не було з ким і словом перекинутись. Йому стало так самотньо, що він пішов до своєї палати у сльозах.

Раптом Денні почув чийсь голос:

— Чому ти плачеш?

— Іди геть і дай мені спокій, — відрубав Денні.

— Але куди ж я піду?

Денні рвучко озирнувся і побачив, що в палаті, окрім нього, немає ані душі.

— Хто це говорить? — запитав він.

— Я. Мене звати Девід.

— Ти де?

— Не знаю. Здається, я в тому ж місці, що й ти.

Денні перевірив під ліжком і зазирнув до шафи, проте нікого не знайшов.

— Я тебе чую, але не бачу, — сказав він. — Де ти?

— Та ось же я!

— Де це — «ось»? Мені тебе не видно.

— Заплющ очі, — порадив Девід. — О, тепер я можу тебе бачити.

Вони чимало годин просиділи, розмовляючи про своє минуле і пізнаючи один одного ближче. Вони й не здогадувались, що весь цей час до їхньої бесіди пильно прислухався Артур.

(5)

Філіп познайомився з однією пацієнткою. Ця чотирнадцятилітня білява дівчинка була така вродлива, що нею милувався весь шпиталь. Вона підходила до Філіпа на прогулянках, заводила з ним розмову й намагалася його звабити, хоча той і не думав до неї залицятися. Дівчинка спостерігала, як Філіп з альбомом для ескізів сидить за складаним столиком на березі ставка. Зазвичай там більше нікого не бувало.

Одного теплого дня на початку червня вона примостилася поруч із хлопцем і кинула оком на зображення квітки, над яким він саме працював.

— Ого! Біллі, яка краса!

— Це пусте.

— Ти чудовий художник.

— Та годі тобі.

— Ні, я правду кажу. Ти геть не такий, як інша тутешня пацанва. Люблю хлопців, у яких не одне-єдине на думці.

І вона поклала руку йому на стегно.

— Гей, ти шо це виробляєш? — відплигнув від неї Філіп.

— Тобі що, не подобаються дівчата, Біллі?

— Авжеж, подобаються. Я не педик. Просто я… теє… я…

— У чому річ, Біллі? Що тебе так засмутило?

Він знову опустився на сидіння поруч із дівчиною.

— Просто мене не дуже тягне… ну, теє… до сексу і всього такого.

— Чому ж ні?

— Ну, — почав Філіп, — коли ми… тобто коли я був ше малий, мене зґвалтував чоловік.

Її це приголомшило.

— Я думала, що тільки дівчат ґвалтують.

— То більше так не думатимеш, — похитав головою Філіп. — Мене відмолотили і зґвалтували. І від цього шось буцімто зламалось у моїй голові, втямила? Та сцена мене постійно переслідує в нічних жахіттях. Ну, принаймні, якусь частину мене. Відтоді статеві стосунки мені здаються чимось болісним і брудним.

— Тобто в тебе ще не було нормального сексу з дівчиною?

— В мене взагалі нормального сексу не було.

— Біллі, повір, це не боляче.

Він зашарівся і відсунувся трохи далі.

— А гайда плавати! — запропонувала дівчина.

— Хороша ідея, — відповів Філіп, схопився на ноги і з розбігу стрибнув у ставок.

Коли він випірнув, пирхаючи й відпльовуючись, то побачив, що дівчина недбало кинула сукню на березі й заходить у воду голяка.

— Чорт забирай! — вилаявся він і вдруге пірнув на дно.

Щойно Філіп знову з’явився на поверхні, дівчина підпливла до нього й обвила його руками. Він відчував, як під водою вона обхопила його ногами, як її перса притислися до його грудей і як її рука впевнено ковзнула вниз.

— Боляче не буде, Біллі, — сказала дівчина. — Я обіцяю.

Загрібаючи однією рукою, вона потягнула його до великої пласкої брили, що частково лежала на березі, а частково вклинювалась у воду. Вони видерлись на камінь, і дівчина стягнула з Філіпа труси. Він розумів, що пестить її невміло, але понад усе боявся, що вона зникне, варто лише кліпнути очима. Ця дівчина була такою вродливою! Філіп не хотів зненацька опинитись деінде, не пригадуючи анічогісінько з того, що трапилось. Він жадав запам’ятати цю подію до найменших подробиць. Йому було так добре. Поки він робив свою справу, вона стискала його в міцних обіймах. Коли все було скінчено, Філіпові хотілося танцювати й горланити від утіхи. Скотившись із дівчини, він втратив рівновагу, зісковзнув із мокрої каменюки й шубовснув назад у воду.

Дівчина весело засміялася. Філіп почувався телепнем, але разом із тим його розпирало від щастя. Він більше не був незайманим, і він однозначно не був гомосексуалістом. Він став справжнім чоловіком.

(6)

19 червня лікар Раулдж на вимогу матері виписав Біллі Міллігана зі шпиталю. У підсумковому звіті соціального працівника зазначалось:

Перед випискою в Білла розвинулася звичка маніпулювати персоналом шпиталю й пацієнтами. Він ладен безсоромно брехати, щоб уникнути неприємностей, і не відчуває жодних докорів сумління, обмовляючи інших. Стосунки Білла з ровесниками дуже поверхневі, з його ж вини. Інші діти не довіряють йому через постійні побрехеньки.

Порада лікаря: оскільки пацієнт своєю поведінкою дедалі сильніше підриває заведений у відділенні порядок, його вирішено виписати, але батькам наполегливо рекомендується водити сина на амбулаторні сеанси лікування, а також самим проконсультуватись у психотерапевта.

Препарати, призначені на момент виписки: 25 мг торазину тричі на день.

Повернувшись додому, Денні почувався вкрай пригніченим. Він узяв невеличке полотно, двадцять три на тридцять сантиметрів завбільшки, й намалював натюрморт: жовту квітку, що в’яла в тріснутій склянці на темно-синьому з чорним тлі. Денні захотів показати свою картину матері Біллі, проте, піднявшись до її кімнати, вкляк на місці. Там був Чалмер. Він вихопив картину з рук хлопця, зиркнув на неї, а тоді пожбурив на підлогу.

— Ти мале брехло, — сказав він. — Це не ти намалював.

Денні підняв натюрморт і, тамуючи сльози, відніс до кімнати, обладнаної під художню майстерню. І тоді він уперше підписав свою роботу: «Денні ‘70». На звороті підрамника були спеціальні поля, і він їх заповнив:

ІМ’Я ХУДОЖНИКА: Денні

НАЗВА КАРТИНИ: Загибиль на самоті

ДАТА СТВОРЕННЯ: 1970

Відтоді, на відміну від Томмі й Аллена, котрі демонстрували свої картини іншим, шукаючи схвалення, Денні більше ніколи й нікому не показував своїх натюрмортів.

Восени 1970 року Біллі перейшов до старшої школи Ланкастера. Це був комплекс сучасних споруд зі скла й бетону, безладно розкиданих у північній частині міста. Вчився Біллі кепсько. Він не зносив учителів і ненавидів школу.

Артур пропускав більшість уроків, надаючи перевагу читанню медичної літератури в бібліотеці. Особливо його захопила гематологія.

Томмі присвячував кожну вільну хвилину лагодженню електроприладів і вдосконаленню методів утечі. Нині його вже не могли стримати жодні пута. Він умів так рухати руками, що або вузли розв’язувались, або мотузки зісковзували з зап’ястків. Томмі придбав наручники й тренувався відкривати їх за допомогою пластикового ковпачка від кулькової ручки. Він подумки зробив собі зауваження на майбутнє: краще повсякчас мати при собі двійко ключів від наручників. Один ключ слід носити в передній кишені, інший — у задній. Тоді хай би як йому скували руки, завжди можна буде дотягнутись до котрогось із ключів.

У січні 1971 року Біллі отримав роботу посильного в бакалійній крамниці на неповний робочий день. Частину першої заробітної платні хлопець вирішив витратити на стейк для Чалмера. Під час різдвяних свят справи вдома йшли досить добре, тож, якщо зробити такий дружній жест, думав Біллі, вітчим, можливо, припинить до нього присікуватися.

Він підійшов до заднього ґанку й побачив, що кухонні двері зірвані з петель. На кухні юрмилися дід і бабця Міллігани, а також Кеті, Джим і Чалла. Мати Біллі притискала до голови скривавлений рушник. Її обличчя було синьо-чорне від побоїв.

— Чалмер висадив нею двері, — повідомив Джим.

— І жмут волосся видер їй із голови, — додала Кеті.

Біллі промовчав. Він подивився на матір, шелепнув стейк на стіл, пройшов до своєї кімнати і зачинив за собою двері. Він довго сидів у темряві, заплющивши очі й силкуючись збагнути, за що його сім’ю спіткало стільки болю і страждань. Якби ж то Чалмер врізав дуба! Це вирішило б усі їхні проблеми.

Біллі відчув якесь спустошення.

Рейджен розплющив очі, шаленіючи від люті, яку більше не міг стримувати. За всю кривду, заподіяну Денні та Біллі, а тепер іще й Дороті, Чалмер заслуговував на смерть.

Хлопець поволі звівся на ноги й пішов на кухню. З вітальні долинали приглушені голоси. Рейджен висунув шухляду, в якій зберігалося столове начиння, витягнув п’ятнадцятисантиметрового ножа, сховав його за пазухою й повернувся до кімнати. Там він поклав ножа під подушку, ліг у ліжко й налаштувався чекати. Коли всі поснуть, він піде і всадить лезо Чалмерові в серце. Чи горлянку йому переріже. Рейджен лежав, прокручуючи в голові свій план і чекаючи, доки в будинку запанує тиша. Опівночі ніхто ще не спав — Рейджену було чутно, як вони гомонять. І його зморив сон.

Аллена розбудило ранкове світло, і він вискочив із ліжка, не дуже розуміючи, де він і як тут опинився. Він прожогом кинувся до ванної кімнати, де Рейджен розповів йому про свій задум. Вийшовши з ванної, Аллен побачив у своїй кімнаті Дороті. Вона взялася було застеляти синове ліжко і тепер стояла, тримаючи в руці ножа.

— Біллі, що це ще таке?

Він спокійно подивився і монотонно проказав:

— Я збирався його вбити.

Дороті рвучко підвела голову, ошелешена низьким, безживним тоном.

— Як це розуміти?

Аллен подивився їй у вічі.

— Цього ранку твій чоловік уже мав би лежати мертвим.

Вона пополотніла і вхопилась за горло.

— Господи, Біллі, що ти таке говориш? — Дороті поклала руки хлопцю на плечі, струснула його й тихенько прошипіла, щоб її, бува, ніхто більше не почув: — Не можна такого казати. Не можна про таке навіть думати. Уяви лишень, що тобі за це світить. Подумай про своє майбутнє.

Аллен, не відводячи очей, спокійно промовив:

— А ти про своє подумала?

Після цього він розвернувся й вийшов за двері.

У школі Біллі намагався не зважати на гиденьке підсміювання і кпини однокласників. Пішов поголос, що він лікується у психіатра. Тепер усі з нього гиготіли й крутили пальцями біля скроні. Дівчата показували йому язика.

На перерві кілька дівчат оточили його в коридорі біля жіночої вбиральні.

— Ходи-но сюди, Біллі. Ми хочемо тобі дещо показати.

Він розумів, що вони дражняться, та був занадто сором’язливим, щоб дати їм відсіч. Дівчата заштовхали його до вбиральні й загородили собою вихід, знаючи, що він їх не займатиме.

— Біллі, це правда, що ти досі незайманий?

Він зашарівся.

— Ти ніколи не був із дівчиною?

Нічого не знаючи про пригоду Філіпа у шпиталі, Біллі похитав головою.

— Він, певно, робив це з тваринами на фермі.

— Зізнавайся, Біллі, ти розважаєшся з тваринками на фермі у Бремені?

Не встиг він усвідомити, що відбувається, вони приперли його до стіни і спустили йому штани. Біллі послизнувся і впав, відчайдушно чіпляючись за штани, та дівчата стягнули їх і втекли, залишивши його на підлозі жіночої вбиральні в самих трусах. Він заплакав.

Увійшла одна з учительок. Побачивши Біллі, вона вийшла і невдовзі повернулась із його штанами.

— По тих дівулях ремінь плаче, Біллі, — сказала вона.

— Їх на це, мабуть, хлопці підмовили, — відповів той.

— Ти ж такий високий, сильний юнак, — мовила вчителька. — Як ти допустив, щоб вони таке з тобою зробили?

Він стенув плечима.

— Не міг же я підняти руку на дівчину.

І Біллі поплентався геть. Розуміючи, що після цієї ганьби він нізащо не наважиться показатися на очі однокласницям, хлопчина блукав коридорами. Він більше не хотів жити. Поглянувши вгору, Біллі зауважив, що різнороби забули зачинити двері, які вели на дах, і в нього з’явився план. Він неквапно пройшовся безлюдними коридорами, піднявся сходами і от уже стоїть на даху школи. Було зимно. Біллі присів і нашкрябав записку на титульній сторінці свого підручника: «Прощавайте. Вибачте, але я більше так не можу».

Потім він поклав підручник на парапет, відійшов назад, щоб мати місце для розбігу, приготувався, зробив глибокий вдих, метнувся вперед, і…

Перш ніж Біллі добіг до краю, Рейджен збив його з ніг.

— Отакої, — прошепотів Артур. — Ледве встигли.

— Шчо тепер діяти будемо? — запитав Рейджен. — Не можна, шчоби він і далі ось так розгулював. Тсе є небезпечно.

— У такому депресивному стані він становить загрозу для всіх нас. Його наступна спроба самогубства може виявитися вдалою.

— Шчо ти пропонуєш?

— Треба його приспати.

— Тсе як?

— Віднині й надалі Біллі позбавляється права контролювати свідомість.

— А хто за тсим стежитиме?

— Я і ти. Розділимо цю відповідальність на двох. А всім іншим я повідомлю, щоб вони за жодних обставин не дозволяли Біллі виходити на сцену. В пересічних, порівняно безпечних ситуаціях головним буду я. Якщо ж нам загрожуватиме небезпека — ватажком будеш ти. Ми з тобою визначатимемо, кому дозволено контролювати свідомість, а кому — ні.

— Згода, — сказав Рейджен.

Він вирвав із підручника сторінку з прощальною запискою Біллі, порвав її на клаптики й розвіяв за вітром.

— Віднині я є захисник, — сказав він. — Негоже, шчоби Біллі загрожував життю малечі.

Раптом Рейджену дещо спало на думку.

— А хто говорити з людьми буде? Всі сміються з мого актсенту. Та й з твого теж.

— Я вже про це подумав, — кивнув Артур. — Аллен у нас, як висловлюються ірландці, «поцілував Камінь красномовності»[16]. От він нехай і говорить за всіх нас. Я вважаю, що, доки ми тримаємо ситуацію під контролем і зберігаємо нашу таємницю від сторонніх, шанси на виживання непогані.

Артур пояснив стан справ Алленові. Потім він поговорив із дітьми, намагаючись розтлумачити їм, що відбувається.

— Уявіть собі, що всі ми — а нас тут багато, декого ви ще навіть не зустрічали — стоїмо на темній сцені. Посередині неї є яскрава пляма світла. Той, хто ступає у світло, — виходить на сцену. Він потрапляє у зовнішній світ і контролює свідомість. Саме його бачать і чують сторонні люди. Решта може займатися своїми справами — вчитися, спати, розмовляти чи бавитись. Але той, хто виходить у зовнішній світ, повинен бути дуже обачним і нізащо не виказувати інших. Це наша сімейна таємниця.

Діти затямили.

— Гаразд, — мовив Артур. — Аллене, повертайся на уроки.

Аллен вийшов на сцену, зібрав підручники і спустився з даху.

— А де тепер Біллі? — запитала Крістін.

Інші теж нашорошили вуха, чекаючи, що відповість Артур.

Англієць скрушно похитав головою, приклав палець до вуст і прошепотів:

— Біллі спить. Не можна його турбувати.

Розділ 10

Аллен отримав роботу в квітковій крамничці, і спершу справи йшли добре. Тімоті, котрий любив квіти, майже все робив сам, хоч іноді Адалана виходила на сцену й допомагала створювати букети. Аллен переконав господаря крамнички виставити у вітрині кілька його полотен, за умови що господар отримає комісійні, якщо картини продадуться. Ідея заробляти гроші живописом припала Томмі до душі. Продаж перших кількох робіт спонукав хлопця наполегливо працювати. Він витратив частину виручених грошей на нові фарби та пензлі, після чого написав десятки пейзажів, які розлітались, мов гарячі пиріжки, користуючись більшою популярністю, ніж портрети Аллена чи натюрморти Денні.

Одного червневого вечора, у п’ятницю, господар зачинив крамничку й покликав Тімоті до свого кабінету. Там цей підтоптаний чолов’яга почав клеїтися до хлопчини. Ні живий ні мертвий від жаху, Тімоті втік зі сцени й назавжди замкнувся у власному вигаданому світі. З’явився Денні. Побачивши, що з ним намагаються зробити, і пригадавши ферму, Денні здійняв лемент і дременув геть.

Наступного понеділка Томмі прийшов на роботу, сповнений надій на те, що сьогодні пощастить продати яку-небудь картину, але крамничка зустріла його голими стінами. Власник виїхав, не залишивши нової адреси і прихопивши з собою всі полотна.

— Ах ти ж триклятий скурвий син! — гаркнув Томмі, дивлячись на спорожнілу вітрину. — Зажди-но, мерзотнику, я ще до тебе доберуся!

Він підняв каменюку й загилив нею в скло, від чого на душі йому трохи полегшало.

— У всьому гнилий капіталістичний устрій винен, — прорік Рейджен.

— Не розумію твоєї логіки, — заперечив Артур. — Чоловік, очевидно, злякався, що всім стане відомо про його нетрадиційну орієнтацію. Хіба можна хулити цілу економічну систему через нечесний вчинок одного боягуза?

— Тсе є результат гонитви за наживою. Тсе занапашчає таких молодих людей, як Томмі.

— Отакої. Не знав, що ти в нас запеклий комуніст.

— Настане день, — провадив Рейджен, — коли всі капіталістичні імперії буде знишчено. Я знаю, шчо ти є прибічник капіталізму, Артуре, та зарубай собі тсе на носі: вся влада належить народу.

— Хай там як, — озвався Артур знудженим тоном, — а квіткової крамнички більше немає, тож комусь із нас тепер доведеться шукати нову роботу, будь вона неладна.

Аллен влаштувався санітаром у нічну зміну до Гоумстедського будинку для літніх людей. Це була сучасна приземкувата цегляна споруда у східній частині Ланкастера. Вона мала просторий вестибюль із панорамними вікнами, у якому завжди яблуку ніде було впасти, бо скрізь, хоч куди глянь, були «пришвартовані» інвалідні візки зі старенькими людьми у слинявчиках. Робота переважно була нудною й механічною, проте Марк виконував її без нарікань. Він замітав і мив підлоги, міняв простирадла, витрушував ковдри.

Артура цікавила медична складова роботи санітара. Помітивши, що дехто з медперсоналу ледарює на чергуванні — ріжеться в карти, читає або дає хропака, — Артур почав самостійно здійснювати обходи палат, навідуючи тих, хто нездужав чи був при смерті. Він вислуховував скарги, давав раду пролежням і всіляко присвячував себе тому, що вважав своїм майбутнім фахом.

Одного разу Марк, стоячи на колінах, надраював підлогу в кімнаті, яка саме звільнилась. Артур довго за ним спостерігав і врешті похитав головою:

— І ти все своє життя ось так і гибітимеш, займаючись безглуздою рабською працею, з котрою і зомбі впорався б?

Марк поглянув на свою ганчірку, тоді підняв очі на Артура і стенув плечима.

— Щоби будувати плани, потрібні генії. Але, щоб утілювати плани в життя, потрібні дýрні.

Артур здивовано підняв брови. Він і не думав, що Марк може бути таким тямущим. Але тим нестерпніше було бачити, як мисляча людина марнує життя на чорнову роботу.

Артур похитав головою і пішов до своїх підопічних. Він знав, що одному з них, панові Торвальду, недовго лишилося жити. Увійшовши до кімнати старого, Артур сів біля його ліжка, як робив щоночі ось уже цілий тиждень. Пан Торвальд оповідав йому про юність, проведену на батьківщині, про еміграцію до Америки, про те, як він зрештою пустив коріння в Огайо. Кліпаючи водянистими очима під обважнілими повіками, він стомлено проказав:

— Я нудний старий дідуган і забагато базікаю.

— Аж ніяк, сер, — заперечив Артур. — Я завжди вважав, що слід слухати літніх людей, бо вони мудріші й мають за плечима багатий життєвий досвід. Якщо ваші знання не можна описати у книжках, то їх треба хоча б передати молодшому поколінню.

— Ти дуже добрий юнак, — усміхнувся пан Торвальд.

— Вам дуже боляче?

— Мені гріх нити й ремствувати. Я прожив хороше життя. Тепер я готовий одійти.

Артур узяв старенького за зморшкувату руку.

— Ви зустрічаєте смерть із надзвичайною гідністю. Я вважав би за велику честь мати такого батька, як ви.

Пан Торвальд закашлявся і вказав на карафку, в якій не залишилось води.

Артур вийшов, щоб її наповнити, а коли повернувся, побачив, що пан Торвальд лежить, дивлячись у стелю вже згаслим поглядом. Артур трохи постояв мовчки, споглядаючи спокійне обличчя старого чоловіка, а тоді відгорнув йому волосся з чола й опустив його повіки.

— Аллене, — впівголоса мовив він, — виклич медсестер. Скажи їм, що пан Торвальд помер.

Аллен вийшов на сцену й натиснув кнопку над ліжком.

— Правильно, — прошепотів Артур, відступаючи назад. — Усе за інструкцією.

На мить Аллену здалося, що голос Артура став хрипкуватим від тамованих почуттів. Але хіба ж таке могло бути? Не встиг Аллен сказати щось із цього приводу, як Артур уже зник.

Біллі Мілліган протримався на роботі в Гоумстедському будинку для літніх людей три тижні. Коли адміністрація виявила, що хлопцеві лише шістнадцять, його звільнили, повідомивши, що він занадто юний, аби працювати в нічну зміну.

Через кілька тижнів після початку нового навчального року Чалмер сказав, що в суботу Біллі доведеться поїхати з ним на ферму, бо там потрібно скосити траву. Томмі спостерігав, як Чалмер заднім ходом заганяє свій новенький жовтий трактор до фургона, зробивши з двох дощок щось схоже на пандус.

— А я тобі там нащо здався? — поцікавився Томмі.

— Не став дурних запитань. Ти їдеш, і крапка. Якщо хочеш жерти, то мусиш відпрацьовувати харчі. Треба, щоб хтось згріб листя, перш ніж я коситиму. З тебе однаково більше ніякої користі.

Чалмер на очах у Томмі закріпив трактор у кузові, поставивши його на задню передачу й зафіксувавши важіль у цьому положенні за допомогою U-подібного замка.

— Візьми-но ті бісові дошки й закинь їх до фургону, — звелів Чалмер.

«От лайно, — подумав Томмі. — Сам надривай пупа». І вшився зі сцени.

Денні топтався біля фургона, не розуміючи, чому Чалмер сердито на нього витріщається.

— Не стій стовпом, недоумку, кидай дошки до кузова! — зрештою прикрикнув той.

Денні почав вовтузитися з двома здоровецькими дошками, та вони були занадто громіздкі й важелезні для чотирнадцятирічного хлопчини.

— От незграбне вайло! — прогарчав Чалмер. Відштовхнувши Денні вбік, він сам запхав дошки до фургону. — Залазь до машини, поки я тобі дупу не надер!

Денні видерся на сидіння. Він усю дорогу дивився в одну точку поперед себе, але йому було чутно, як Чалмер відкриває бляшанку пива. Відчувши запах алкоголю, хлопець похолов від жаху. Денні зітхнув із полегшенням, коли Чалмер загадав йому гребти листя, щойно вони прибули на ферму.

Чалмер косив траву, і Денні панікував щоразу, як трактор проїжджав занадто близько. Сільськогосподарська техніка нагадувала йому про минулі катування, тож Чалмерів новий жовтий трактор лякав його до нестями. Денні мінявся місцем то з Девідом, то з Шоном, перевтілюючись туди й назад, аж поки вся робота не була виконана. Чалмер нарешті гукнув:

— Діставай дошки з фургона, і їдьмо!

Денні, шпортаючись, побрів до машини, все ще нажаханий через близькість трактора. Піднатужившись, він витягнув важкі дошки з кузова. Припасувавши їх замість пандуса, Чалмер знову вкотив трактор заднім ходом до фургону. Слідом він закинув дошки. Після цього Денні мусив зачекати, доки Чалмер видудлить іще одну бляшанку пива й буде готовий рушати.

Томмі, котрий спостерігав за всім, що відбувалось на фермі, вийшов на сцену. Денні боявся тієї падлючої жовтої чортопхайки, а отже, слід було її спекатись. Коли Чалмер відвернувся, Томмі прожогом ускочив до кузова, зняв U-подібний замок, яким було закріплено важіль, і поставив трактор на нейтральну передачу. Щойно Чалмер посунув до машини, Томмі зістрибнув на землю, закинув замок у кущі, вмостився на передньому сидінні, дивлячись просто перед собою, і став чекати. Він знав, що варто лише Чалмеру рвучко газонути вперед, як той звик робити, і жовтому тракторові кінець.

Чалмер поволі рушив із місця й не гальмував до самого Бремена. З трактором нічого не сталося. Томмі сподівався, що тому прийде торба після зупинки біля фабрики «Дженерал Мілз», але Чалмер знову рушив дуже плавно, і вони в’їхали до Ланкастера без пригод. Що ж, думав Томмі, все повинно трапитись, коли Чалмер зупиниться на червоне.

Так воно й було. Щойно на світлофорі загорілося зелене світло, Чалмер вдавив педаль газу і рвонув уперед під скрегіт покришок. Томмі відчув, що трактор більше не з ними. Хлопець намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але безуспішно. Він відвернувся до вікна, щоб старий пеньок, бува, не помітив, як він усміхається на всі зуби. Озирнувшись назад, Томмі побачив, що невеличкий тракторець летить шкереберть вулицею, підскакуючи й перекидаючись. Юнак глипнув на Чалмера. Той, широко роззявивши рота, прикипів поглядом до дзеркала заднього виду. Чалмер ударив по гальмах, вискочив із фургона й помчав назад, на ходу підбираючи уламки металу, якими тепер була всіяна вулиця.

Томмі розреготався.

— Полотном дорога, — сказав він. — Та машинерія більше не лякатиме Денні й Девіда.

Так Томмі убив двох зайців одним пострілом: позбувся трактора і поквитався з Чалмером.

Більшість оцінок у табелі Біллі були трійками, двійками та одиницями. За всі шкільні роки він лиш одного разу отримав п’ятірку за чверть: у десятому класі, з біології. Артур, зацікавившись цією наукою, почав слухати вчителя й виконувати домашні завдання.

Знаючи, що варто розтулити рота, як усі почнуть глузувати з його акценту, Артур переконав Аллена, щоб той відповідав на уроках замість нього. Учитель був приголомшений несподіваною зміною в поведінці Біллі та непересічним розумом хлопця. Та попри те, що Артур захоплювався біологією, справи вдома йшли настільки кепсько, що появи різних особистостей на сцені стали геть безладними. На превелике розчарування вчителя біології, ентузіазм Біллі згас, і дві останні чверті стали для нього просто катастрофічними. Артур почав штудіювати біологію самотужки, а на місці підсумкової оцінки в табелі Біллі утвердилась двійка.

В Артура клопотів було під зав’язку, бо інші дедалі частіше виходили на сцену і йшли, коли їм заманеться. Він охрестив цей період психологічної неврівноваженості буремними часами.

Коли школу довелось евакуювати через фальшиву звістку про замінування, всі підозрювали, що до цього доклав руку Біллі Мілліган, хоча його причетність довести так і не змогли. Томмі заперечував, що це він виготовив бомбу. Та й бомба виявилась липовою, хоча могла бути справжньою, якби у банці хлюпала не вода, а нітрогліцерин. Томмі не кривив душею, кажучи, що не робив цієї бомби. Він нізащо не збрехав би. Томмі розповів одному хлопцеві, як виготовити вибуховий пристрій, і навіть накреслив схему, проте сам бомби й пальцем не торкався. Він був не настільки дурним.

Томмі насолоджувався загальною метушнею і кислим виразом на директорській мармизі. Директор Мур мав вигляд людини, котра не може впоратися з купою гризот, які її обсіли.

Втім, одній зі своїх гризот директор таки зумів дати раду: він відрахував Міллігана, постійне джерело проблем.

Отож через п’ять тижнів після того, як Біллі Міллігану виповнилося сімнадцять, і за тиждень до вступу Джима до військово-повітряних сил Томмі й Аллен пішли на флот.

Розділ 11

(1)

23 березня 1972 року Аллен у супроводі Дороті пішов до вербувального пункту, і Томмі записався в добровольці. Дороті побоювалась відпускати свого молодшенького до військово-морського флоту, проте усвідомлювала, що конче необхідно відіслати його з дому, якнайдалі від Чалмера. Відрахування зі школи тільки підкинуло дров у вогонь.

Офіцер-вербувальник похапцем проглянув папери Біллі й поставив декілька запитань, на більшість із яких відповіла Дороті.

— Чи страждали ви коли-небудь на психічні захворювання і чи лікувались в установах для душевнохворих?

— Ні, — відповів Томмі. — Особисто я — ні.

— Стривай-но, — втрутилась Дороті. — Ти ж провів три місяці у тому шпиталі в Колумбусі. За словами лікаря Брауна, в тебе був істеричний невроз.

Ручка вербувальника завмерла над аркушем. Він підвів очі від анкети і сказав:

— Ой, та я гадаю, що цього можна не записувати. Хіба знайдеться нині хтось, у кого все гаразд із нервами?

Томмі переможно зиркнув на Дороті.

Далі треба було скласти іспит на загальну ерудицію і розумовий розвиток. Аллен і Томмі проглянули запитання. Позаяк вони не стосувалися тем, у яких добре петрав Томмі, Аллен вирішив, що сам пройде цей тест. Але тут на сцену раптово вийшов Денні. Він втупився в аркуш, не знаючи, що з ним робити.

Спостерігач на іспиті помітив розгублений вираз юнака і прошепотів:

— Ну ж бо, синку, просто заштрихуй віконечка навпроти правильних відповідей.

Денні стенув плечима і почав навмання заштриховувати віконечка, навіть не читаючи запитань.

Іспит він склав.

Не минуло й тижня, як Аллен вирушив до військово-морського тренувального центру Ґрейт Лейкс, що в Іллінойсі, де його направили до сто дев’ятої роти двадцять першого батальйону для проходження базової підготовки.

Оскільки у школі Мілліган був кадетом Цивільного повітряного патруля, йому одразу присвоїли звання старшини. Під його командуванням було сто шістдесят юних новобранців, серед яких він підтримував сувору дисципліну.

Коли Аллен прочув, що рота, котра продемонструє найбільшу спритність у шістнадцятикрокових маніпуляціях зі зброєю, стане ротою почесної варти, вони з Томмі почали мізкувати, як би викроїти більше часу на підготовку своїх людей, скоротивши ранкові процедури.

— Викиньмо з розпорядку похід у душ, — запропонував Томмі.

— Це суперечить уставу, — відказав Аллен. — Вони зобов’язані приймати душ, навіть якщо не користуватимуться при цьому милом.

Томмі поворушив звивинами і винайшов конвеєрний метод миття в душі.

Наступного вечора Аллен провів інструктаж для підлеглих:

— Рушник скручуєте у джгут і тримаєте в лівій руці. Мило берете у праву. Душові розміщені у формі літери П, шістнадцять, дванадцять і ще шістнадцять. Температура води скрізь однакова, тож не буде такого, що тут вас ошпарить окропом, а там обіллє крижаною водою. Ваше завдання — не спиняючись іти крізь ряд душових і на ходу мити ліву половину тіла. Дійшовши до повороту, перекладаєте мило в іншу руку і решту душових проходите задки, миючи голову і праву половину тіла. До останньої душової дістанетесь уже скупаними й готовими витиратися.

Новобранці отетеріло дивились, як їхній старшина, не знімаючи мундира, демонструє техніку проходу душовими, засікаючи час.

— Уся процедура займає лише сорок п’ять секунд. Сто шістдесят чоловік повинні встигнути помитись і вдягнутись менш ніж за десять хвилин. Я хочу, щоб завтра вранці ми швидше за всіх упорались із рутиною. Ми станемо ротою почесної варти!

Наступного ранку рота Міллігана першою з’явилась на шикуванні. Аллен був дуже втішений, а Томмі сказав, що вже розробляє нові способи заощадити час. Міллігана нагородили медаллю «За відмінну службу».

Минуло два тижні, і все зійшло на пси. Аллен зателефонував додому і довідався, що Чалмер знову побив Дороті. Рейджен оскаженів, Артурові, як завжди, було байдуже, а найгірше ця звістка вплинула на Томмі, Денні й Аллена, в яких почалась депресія. І для них усіх знову настали буремні часи.

Шон взував черевики не на ту ногу і забував зав’язувати шнурки. Девід ходив нечупарою. Філіп усвідомлював, що він у війську, проте чхати на це хотів. Хлопці зі сто дев’ятої роти швидко збагнули, що з їхнім старшиною не все гаразд. Одного дня він міг бути зразковим командиром, а вже наступного — сидіти склавши руки і плескати язиком, у той час як поруч росла гора паперів, яким необхідно було дати раду.

Потім вони помітили, що старшина ходить уві сні. Коли йому про це розповіли, Томмі взяв за звичку прив’язувати себе вночі до ліжка. Кінець кінцем у Міллігана забрали командування ротою. Для Томмі це стало ударом.

Денні за першої-ліпшої нагоди відлежувався в лазареті. Артура вабила гематологічна лабораторія.

Одного дня штаб відрядив до Міллігана слідчого з перевіркою. Коли той прийшов, Філіп валявся на койці просто в мундирі, нап’явши білосніжного картуза на носаки черевиків, і розважався тим, що метав на відстань гральні карти.

— Що тут коїться? — суворо запитав капітан Саймонз.

— Встань, коли до тебе звертаються, юначе, — докинув його помічник.

— Ідіть під три чорти, — відповів Філіп.

— Я — капітан. Як ти смієш…

— Та хоч сам Ісус Христос, — урвав Філіп, — мені це до одного місця. Забирайся геть. Через тебе я не влучаю.

Коли викликали головного старшину Ренкіна, Філіп розмовляв із ним так само зухвало.

12 квітня 1972 року, через два тижні й чотири дні після того, як Томмі вступив до лав військово-морського флоту, Філіпа передали до рук Комісії з психологічного оцінювання військовослужбовців.

Його командир написав у доповідній таке: «Спочатку цей хлопець був у моїй роті старшиною, та потім зледачів і тільки те й робив, що прискіпувався до підлеглих. Коли я позбавив його повноважень, він почав що не день бігати до лазарету. Ситуація дедалі погіршувалась. Він постійно знаходив якісь виправдання, щоб не ходити на заняття. Тепер хлопець суттєво відстає в підготовці від решти роти і геть пустився берега. За ним потрібен пильний нагляд».

Психіатр поговорив із Девідом, котрий не розумів, чого від нього хочуть. У штабі перевірили отриману з Огайо документацію на Міллігана і виявили, що той лікувався у психіатричному шпиталі, про що збрехав, заповнюючи анкету під час вербування. У звіті флотського психіатра писалося: «Йому бракує зрілості та врівноваженості, котрі є необхідною запорукою для служби на флоті. Рекомендується його комісувати через психологічну непридатність».

1 травня, через місяць і один день після вступу до військово-морських сил, Вільяма Стенлі Міллігана комісували з доброю характеристикою.

Йому виплатили вихідну допомогу і вручили квиток на літак до Колумбуса. Однак, прямуючи з бази Ґрейт Лейкс до чиказького аеропорту О’Хара, Філіп познайомився з двома новобранцями, котрі отримали відпустку і саме їхали додому, до Нью-Йорка. Замість скористатися своїм авіаквитком Філіп сів разом із ними на автобус. Він хотів побачити Нью-Йорк — своє рідне місто, у якому він, утім, іще ніколи не бував.

(2)

На нью-йоркському автовокзалі Філіп попрощався з супутниками, закинув на плече спортивну сумку з пожитками і рушив уперед. Узявши з інформаційного стенду карту і різні брошурки, Філіп подався на Таймс-сквер. Він почувався наче риба у воді. Вулиці, акцент — усе здавалося знайомим. Філіп немовби нарешті опинився вдома.

Два дні він вивчав місто. Поплив поромом на Стейтен-Айленд, потім побував біля статуї Свободи, а тоді, взявши Бетері-парк за відправну точку, почав гуляти вузенькими вуличками, що відгалужувалися від Волл-стрит, і дійшов аж до Ґринвіч-Віллідж. Він попоїв у ресторанчику з грецькою кухнею і влаштувався на нічліг у дешевому готелі. Наступного дня Філіп вирушив на ріг П’ятої авеню й Тридцять четвертої вулиці і, задерши голову, помилувався на Емпайр-стейт-білдинг. Приєднавшись до екскурсії, він піднявся на верхівку хмарочоса і став роздивлятися місто.

— А в якому напрямку Бруклін? — запитав Філіп у дівчини-гіда.

— Онде, — показала вона. — Бачите оті три мости? То Вільямсбурзький, Мангеттенський і Бруклінський мости.

— Туди мені й тре’, — мовив юнак.

Він спустився на ліфті вниз, упіймав таксі й кинув водієві:

— До Бруклінського мосту.

— До Бруклінського мосту? — перепитав той.

— Я, здається, ясно сказав, — буркнув Філіп, закидаючи до салону спортивну сумку.

— Збираєтеся з нього стрибати чи, може, купити бажаєте? — пожартував водій.

— Стули хліборізку, приятелю. Газуй і прибережи свої гівняні жарти для нетутешніх.

Таксист висадив Філіпа біля мосту, і той почав його переходити. Свіжий вітерець приємно холодив обличчя. На середині мосту хлопець зупинився й поглянув униз. Стільки води! Це було гарно до нестями. Зненацька Філіп геть розкис. Із якоїсь незрозумілої причини його просто посеред мосту пройняв такий смуток, що хлопець не міг ані кроку вперед ступити. Закинувши сумку на плече, він розвернувся і почвалав назад до Мангеттена.

На душі у Філіпа ставало дедалі гірше. Ось він прибув до Нью-Йорка, а втіхи з того ніякої. Йому конче необхідно було щось побачити, побувати в якомусь місці, одначе він не знав, ані що його надить, ані де це шукати. Він ускочив до першого-ліпшого автобуса, доїхав до кінцевої зупинки, там пересів на інший автобус, а згодом і на ще один, придивляючись у вікно до людей і будинків, не уявляючи, куди їде і що сподівається знайти.

Він зійшов біля якогось торговельного центру і знічев’я там поблукав. Посередині торговельного центру був фонтан, куди люди кидали дріб’язок, загадуючи бажання. Філіп укинув у воду пару монет. Він саме збирався жбурнути туди ще й третього четвертака, аж раптом відчув, що хтось торсає його за рукав. Маленьке чорношкіре хлоп’я дивилося на нього знизу вгору великими благальними очима.

— Ох, трясця, — бовкнув Філіп, кидаючи монету малому. Той широко посміхнувся й почимчикував геть.

Філіп підняв сумку. Депресія почала вгризатися в його нутро, завдаючи такого болю, що хлопець на мить закляк, а потім здригнувся всім тілом і зійшов зі сцени.

Девід заточився під вагою сумки і впустив її додолу. Для хлопчини, якому ще й дев’яти не було, вона виявилася заважкою. Він волоком потягнув сумку за собою, розглядаючи вітрини й намагаючись збагнути, що це за місце і як він сюди потрапив. Девід присів на лавку, роззирнувся навкруги й побачив, що неподалік граються діти. Якби ж то він міг погратися з ними… Врешті-решт Девід підвівся, почав було знову волокти за собою сумку, проте вона була така важелезна, що він просто покинув її там і пішов собі.

Він забрів до крамниці армії і флоту, де його увагу привернули рації та сирени. Взявши до рук чималу пластикову кулю, Девід тицьнув якусь кнопку. Заревіла сирена, і всередині кулі заблимало червоне світло. З переляку Девід кинув кулю і дременув. Зовні він налетів на притулений до стіни велосипед торговця морозивом і розпоров собі лікоть, але, не спиняючись, полопотів далі.

Побачивши, що за ним ніхто не женеться, Девід перейшов на крок і побрів містом, думаючи, як тепер знайти дорогу додому. Дороті вже, певно, непокоїться, де це його носить. До того ж він страшенно зголоднів. Йому схотілося морозива. Девід вирішив, що запитає дорогу в першого зустрічного поліцейського. Артур завжди повторював, що, заблукавши, слід звертатися по допомогу до «боббі»[17].

Аллен вийшов на сцену, кліпаючи очима.

Він купив у вуличного торговця морозиво на паличці й почав його розгортати, крокуючи вулицею, аж раптом побачив, що за ним спостерігає маленька замурзана дівчинка.

— А хай йому грець, — зронив Аллен, простягаючи дитині морозиво. Його завжди розчулювала малеча, а надто та, що дивилась на нього великими голодними очима.

Він повернувся до рундука з морозивом.

— Мені ще одну порцію.

— А ти, приятелю, нівроку зголоднів, еге?

— Краще припни язика і дай морозиво.

Ласуючи на ходу морозивом, Аллен вирішив, що треба зав’язувати з надмірною співчутливістю до дітей. Який із нього пройдисвіт і маніпулятор, якщо будь-яке маля може з нього мотузки вити?

Він трохи погуляв, роздивляючись колосальні будівлі на вулицях Чикаго (як він щиро вважав), а тоді сів на автобус до середмістя. Аллен знав, що сьогодні їхати до аеропорту О’Хара вже пізно. Доведеться заночувати тут, у Чикаго, й вилетіти до Колумбуса вже завтра вранці.

Зненацька йому в око впало електронне табло на одній із будівель. На табло мерехтів напис: «5 травня, температура 20 °C». П’яте травня? Аллен витягнув із кишені портмоне і проглянув його вміст. Майже п’ятсот доларів вихідної допомоги. Посвідка про те, що його комісували, датована першим травня. Квиток на літак із Чикаго до Колумбуса, дата вильоту — також 1 травня. Що за чортівня? Виходить, він уже чотири дні вештається по Чикаго, навіть не усвідомлюючи цього! І куди поділася його сумка з речами? У шлунку в Аллена було порожнісінько. Він подивився на свій парадний синій мундир. Той був заяложений. На ліктях зяяли проріхи. На лівій руці в Аллена була невеличка подряпина.

Що ж, гаразд. Він поїсть, виспиться і вранці полетить до Колумбуса. Хлопець купив двійко гамбургерів, знайшов дешеву нічліжку й заплатив дев’ять доларів за кімнату.

Наступного ранку він зловив таксі й попросив водія відвезти його до аеропорту.

— До «ЛаҐвардії»?

Аллен похитав головою. Треба ж таке. Він і не знав, що в Чикаго є аеропорт під назвою «ЛаҐвардія».

— Ні, мені до іншого. До головного.

Дорогою до аеропорту Аллен намагався збагнути, що з ним трапилось. Він заплющив очі і спробував подумки викликати Артура, та всі зусилля виявилися марними. Із Рейдженом теж не вдалося встановити зв’язок. Отже, зрозумів Аллен, знову почалися буремні часи.

Діставшись терміналу, юнак підійшов до стійки «Юнайтед Ейрлайнз» і простягнув свій квиток.

— Коли можна буде звідсіля вилетіти? — запитав він.

Дівчина за стійкою подивилась на папірець, а тоді підняла очі на Аллена.

— У вас квиток на рейс із Чикаго до Колумбуса. Ви не можете скористатися ним, щоб вилетіти до Огайо звідси.

— Про що це ви?

— Ваш відправний пункт — Чикаго, — наголосила дівчина.

— Ну? То що не так?

Підійшов старший клерк і пробіг очима Алленів квиток. Юнак не міг зрозуміти, в чому річ.

— З вами все гаразд, моряче? — запитав клерк. — Ви не можете летіти з цим квитком із Нью-Йорка до Колумбуса.

— З Нью-Йорка? — перепитав Аллен, потираючи неголене підборіддя.

— Саме так. Це — аеропорт Кеннеді.

— Боже всемогутній!

Аллен набрав у груди повітря і заторохтів:

— Слухайте, хтось припустився великої помилки. Мене комісували, розумієте? — Аллен витягнув документи. — І хтось посадив мене не на той літак. Я мав летіти до Колумбуса. Але хтось, очевидно, підмішав мені якусь гидоту в каву, бо я геть відключився, а очуняв уже тут, у Нью-Йорку. Мої речі так і зосталися десь на літаку. Зробіть що-небудь! Зрештою, це провина авіаперевізника.

— Ми можемо поміняти квиток, але знадобиться доплата, — сказала дівчина.

— То зателефонуйте на військово-морську базу Ґрейт Лейкс. Вони зобов’язані доправити мене до Колумбуса, тож можете записати це на їхній рахунок. Згідно з уставом, військовослужбовцю, який вирушає додому, мусять забезпечити належний і безклопітний спосіб пересування. Тому просто зніміть слухавку і зв’яжіться зі штабом.

Старший клерк зміряв Аллена поглядом, а тоді промовив:

— Гаразд. Зачекайте, будь ласка, тут. Я подивлюся, чи можемо ми якось допомогти військовослужбовцю.

— Де тут у вас чоловіча вбиральня? — запитав Аллен.

Дівчина за стійкою вказала напрямок, і Аллен хутко закрокував туди.

Переконавшись, що у вбиральні, окрім нього, ані душі, Аллен ухопив рулон туалетного паперу і спересердя пожбурив його через усе приміщення.

— Чорт! Чорт! Чорт! — лютував він. — Будь воно все тричі прокляте! Скільки ж я терпітиму це лайно?!

Заспокоївшись, Аллен умився, прилизав волосся й, готуючись до розмови з клерками біля квиткової стійки, надягнув білого картуза, трохи зсунувши його набік.

— Добрі новини, — сказала йому дівчина. — Все владналось. Я видам вам новий квиток. Для вас знайшлося місце на найближчий рейс. Виліт за дві години.

У літаку до Колумбуса Аллен кисло думав про те, що він п’ять днів пробув у Нью-Йорку, а бачив лише салон таксі та інтер’єр Міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді. Юнак і гадки не мав, як він потрапив до Нью-Йорка, хто присвоїв увесь проведений там час і що взагалі відбувалося. Він не був певен, що ця загадка коли-небудь відкриється.

Сівши на автобус до Ланкастера, Аллен відхилився у кріслі, збираючись подрімати, і промимрив, сподіваючись, що Артур або Рейджен його чують:

— Хтось грандіозно облажався.

(3)

Аллен влаштувався до компанії «Інтерстейт Інженіринг». Його робота полягала в тому, щоб ходити від будинку до будинку, намагаючись продати людям пилососи і преси для сміття. В Аллена був добре підвішений язик, тож десь із місяць справи в нього йшли як по маслу. Весь цей час він спостерігав за тим, як його колега, Сем Гаррісон, заввиграшки заводить шури-мури з різноманітними офіціантками, секретарками і навіть клієнтками. Аллен схилявся перед його спритністю.

4 липня 1972 року вони удвох сиділи й теревенили.

— Чому ти не гуляєш із жодною з цих ціпочок? — запитав Гаррісон.

— Та якось бракує на таке часу, — відмахнувся Аллен, завовтузившись, мов на голках. Він завжди ніяковів, коли мова заходила про секс. — Мене все це не надто цікавить.

— А ти, бува, не педик?

— Ні, чорт забирай!

— Тобі сімнадцять, а тебе не цікавлять дівки?

— Слухай, у мене голова іншим зайнята, — буркнув Аллен.

— Бий мене грім! — вигукнув Гаррісон. — Ти що, ні з ким іще не спав?

— Я не бажаю це обговорювати. — Аллен, котрий нічого не знав про пригоду Філіпа у психіатричному шпиталі, зашарівся і відвернувся.

— Хочеш сказати, що ти й досі незайманий?

Аллен промовчав.

— Ну, сину мій, — протягнув Гаррісон, — це треба виправити. Покладися на Сема. Я заїду по тебе сьогодні о сьомій.

Того вечора Аллен прийняв душ, ошатно вбрався і скористався одеколоном, який належав братові Біллі. Джим відбув на військово-повітряну базу, тож одеколон найближчим часом йому не знадобиться.

Гаррісон прибув, коли й пообіцяв, і повіз Аллена на околиці міста. Вони зупинились на Брод-стрит біля закладу під назвою «Гаряча штучка», і Гаррісон сказав:

— Зажди в машині. Я скоро прийду, і в мене буде для тебе сюрприз.

Аллен остовпів, коли за кілька хвилин Гаррісон повернувся з двома знудженими на вигляд дівчатами.

— Привіт, котику, — сказала білявка, нахиляючись до вікна машини. — Мене звати Тріна, а он то — Доллі. Слухай, та ти гарненький.

Доллі, змахнувши довгою гривою чорнявого волосся, всілась на переднє пасажирське сидіння. Тріна вмостилась позаду, поруч із Алленом.

Вони поїхали за місто, весь час балакаючи і сміючись. Тріна раз по раз клала долоню Алленові на стегно чи грайливо торкалась блискавки на його штанях. Знайшовши відлюдну місцину, Гаррісон з’їхав на узбіччя.

— Ходімо, Біллі! — покликав він. — Допоможеш мені витягнути ковдри з багажника.

Коли Аллен підійшов до багажника, Гаррісон вручив йому два тоненькі пакетики зі сріблястої фольги.

— Ти ж знаєш, як цими штуками користуватися?

— Та знаю, — відповів Аллен. — Але хіба потрібно вдягати одразу два?

Гаррісон дружньо штурхнув його кулаком.

— Ну ти й жартівник. Один — для Тріни, інший — для Доллі. Я сказав їм, що ми поміняємось. Кожен із нас вжарить обох дівуль.

Аллен зазирнув до багажника і вгледів там мисливську рушницю. Він рвучко повернувся до Сема, однак той тицьнув хлопцеві до рук ковдру, взяв одну для себе і зачинив багажник. Після цього вони з Доллі зникли за деревами.

— Давай-но і ми почнемо, — запропонувала Тріна, розстібаючи пояс на Алленових штанях.

— Слухай, ти зовсім не мусиш цього робити, — сказав Аллен.

— Ну, котику, якщо ти не хочеш…

Незабаром Сем погукав Тріну, а до Аллена прийшла Доллі.

— То як? — озвалась вона.

— Що — «то як»?

— Готовий повторити?

— Як я вже сказав твоїй подрузі, ти не зобов’язана нічого робити. Ми все одно можемо бути друзями.

— Любчику, ти собі як знаєш, але особисто я не хочу розгнівати Сема. До того ж ти наче приємний хлопець. Ну та добре вже. Сем, здається, всю увагу зосередив на Тріні, тож, напевно, нічого не помітить.

Вдовольнившись, Гаррісон підійшов до багажника, витягнув із холодильника дві пляшки пива й простягнув одну Алленові.

— То як тобі дівчата? Сподобались? — запитав він.

— Нічого не було.

— Це ти не схотів чи вони закомизились?

— Я сказав їм, що вони не мусять нічого робити. Коли я буду готовий, я просто одружусь.

— От холера!

— Та годі тобі. Все гаразд, — запевнив Аллен. — Повний порядок.

— Який, в дупу, порядок?! — Сем підлетів до дівчат. — Я ж вам казав, що цей хлопець — незайманий. Вашим завданням було його розпалити!

Доллі наблизилась до машини, де стояв Гаррісон, і помітила мисливську рушницю в багажнику.

— У тебе будуть через це неприємності, друже, — зауважила вона.

— До біса. Застрибуйте до машини, ми відвеземо вас назад, — сказав Гаррісон.

— Я не сяду до тебе в машину.

— Ну то йди під три чорти!

Гаррісон хлопнув дверцятами багажника й сів за кермо.

— Їдьмо, Біллі. А ці кляті хвойди нехай пішки чешуть.

— Чому б вам не поїхати з нами? — звернувся Аллен до дівчат. — Не варто залишатися тут самим.

— Нічого, ми дістанемось назад без проблем, — відповіла Тріна. — Але вам, хлопчики, це так не минеться.

Гаррісон ревнув мотором, і Аллен сів до авто.

— Не слід залишати їх тут.

— Забудь. Це лише двійко брудних телиць.

— Вони ні в чому не винні. Я ж сам не захотів.

— Що ж, принаймні нам не довелось платити.

За чотири дні, 8 липня 1972 року, Сема Гаррісона й Аллена викликали на допит до офісу шерифа в Серклвілі. Щойно ті прибули, їх заарештували за звинуваченням у викраденні, зґвалтуванні й залякуванні вогнепальною зброєю.

Заслухавши всі факти під час попереднього розгляду справи, суддя округу Пікавей відхилив звинувачення у викраденні та встановив розмір застави — дві тисячі доларів. Дороті нашкребла двісті доларів на винагороду професійному заставодавцю[18] й забрала сина додому.

Чалмер хотів залишити хлопця у в’язниці, проте Дороті домовилася з сестрою, що Біллі поживе у неї в Маямі, що в штаті Флорида. Він мав повернутись до призначеного на жовтень слухання в суді округу Пікавей у справах неповнолітніх.

Кеті й Чалла, залишившись удома без підтримки Біллі й Джима, почали тиснути на Дороті. Дівчатка висунули ультиматум: якщо Дороті не подасть на розлучення, вони обидві втечуть із дому. Врешті-решт жінка погодилась покинути Чалмера.

У Флориді Аллен пішов до школи й навчався добре. Він також влаштувався на роботу до крамниці лакофарбових матеріалів, господар якої був приємно вражений організаторськими здібностями хлопця. Семюель, дуже побожний єврей, дізнався, що батько Біллі теж був юдеєм. Як і решту єврейської спільноти в Маямі, Семюеля розлютило вбивство одинадцяти ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх у Мюнхені. У п’ятницю він пішов на нічну службу, щоб помолитися за їхні душі й за душу батька Біллі. Він також попросив Бога, щоб Аллена виправдали в суді.

20 жовтня Мілліган повернувся до округу Пікавей, і його випадок передали до Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. Юнака протримали у в’язниці округу Пікавей із листопада 1972 року до 16 лютого 1973 року. 14 лютого, за два дні до цієї дати, йому виповнилося вісімнадцять. І хоча за час утримання під вартою Мілліган досягнув повноліття, суддя погодився, що немає підстав судити його як дорослого. Джордж Келнер, адвокат, якого найняла Дороті, сказав судді, що незалежно від того, яким буде вирок, юнака за жодних обставин не можна відсилати додому, де панує вкрай нездорова атмосфера.

Суддя визнав Вільяма С. Міллігана винним і присудив помістити його на невизначений термін до одного з виправних закладів, що перебувають під юрисдикцією Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. 12 березня, того самого дня, коли Аллена забрали до колонії для малолітніх злочинців у Зейнсвілі, що в Огайо, Дороті отримала папери, які остаточно засвідчували її розлучення з Чалмером Мілліганом.

Рейджен висміяв Семюеля і сказав йому, що Бога немає.

Розділ 12

(1)

Артур постановив, щоб у Зейнсвільській колонії на сцену виходили тільки молодшенькі. Таким чином у них буде нагода спробувати все, без чого важко уявити нормальне дитинство: походи, плавання, верхову їзду, ночівлю в наметах, різноманітні види спорту.

Дін Г’юз, довготелесий чорношкірий завідувач розважальною програмою, котрий носив зачіску «авіаносець» і цапину борідку, заслужив Артурове схвалення. Він здавався чуйним і гідним довіри молодиком. І взагалі, в колонії, схоже, було цілком безпечно.

Рейджен погодився з Артуром.

І тільки Томмі ремствував на тутешні правила. Йому було не до вподоби, що його коротко підстригли й примусили носити казенний однострій. Не тішило його й перебування в товаристві трьох десятків юних злочинців.

Чарлі Джонс, соціальний працівник, розтлумачив новоприбулим устрій виправного закладу. Колонія поділялась на чотири послідовні зони. Очікувалось, що кожного місяця хлопці прогресуватимуть від зони до зони. У будівлі, що формою нагадувала літеру Т, гуртожитки Зони-1 і Зони-2 розміщувались у лівому крилі, а Зони-3 й Зони-4 — у правому.

Зона-1 — це «дно», визнав Джонс. Постійна мішень для глузувань. До того ж там доводиться ходити стриженими ледь не наголо. Хлопцям із Зони-2 дозволяється носити довше волосся. У Зоні-3 можна у вільний від виконання щоденних обов’язків час ходити у нормальному одязі замість одностроїв. У Зоні-4 хлопці не сплять у спільній казармі, як в інших зонах, а мають окремі кімнатки. Також вони звільняються від рутинної роботи. Більшість із них користується особливою довірою персоналу. І головне — їх не змушують ходити на танці до дівчачої колонії в Сайото.

Новачки зустріли останню репліку дружним реготом.

Перехід із однієї зони до іншої, пояснював Джонс, залежить від набраних балів. Кожен хлопець починає місяць зі сто двадцятьма балами в активі, одначе для того, щоб піднятися на наступний щабель, необхідно мати сто тридцять. Заробити бали можна за виконання певних обов’язків і чемну поведінку. За непослух або неприйнятні вчинки бали віднімаються. Знімати бали мають право члени персоналу і хлопці з Зони-4.

Якщо котрийсь із них гукне порушникові «Гей!», той втратить один бал. Якщо прозвучить «Гей, охолонь!», це вже буде мінус два бали. Фраза «Гей, охолонь у ліжку!» означає, що на додачу до втрати двох балів порушник повинен буде ще й дві години простирчати в ліжку. Якщо він самовільно покине ліжко і хтось гукне йому «Гей, охолонь у ліжку! Гей, охолонь!», то в нього відмінусовується три бали. А якщо раптом пролунає команда «Гей, охолонь в окружній!», то це коштуватиме аж чотирьох балів і вгамовуватися такий порушник буде в камері окружної в’язниці.

Томмі мало не знудило від цієї маячні.

У колонії завжди є чим зайнятися, провадив своє Чарлі Джонс. Він висловив сподівання, що хлопці не шкодуватимуть часу на суспільно корисну працю і поводитимуться пристойно.

— А для тих із вас, хто вважає, буцімто він занадто розумний і крутий, аби тут бути, й надумається втікати, — застеріг Джонс, — штат Огайо припас особливу місцинку. Корекційну інституцію Центрального Огайо, скорочено — КІЦО[19]. Потрапивши до КІЦО, ви гірко пошкодуєте, бо порівняно з ними в нас тут справжній курорт, їй-богу. Що ж, гаразд. А тепер марш отримувати на складі постільну білизну. Після цього можете піти й перехопити що-небудь у їдальні.

Увечері Томмі сидів на ліжку, міркуючи, хто втягнув його в цю халепу і за що він опинився в такому місці. Усі ці бали, правила й зони були йому по цимбалах. Він збирався вшитися звідсіля за першої слушної нагоди. Томмі не знав, де тут вихід, адже при в’їзді на територію виправного закладу на сцені був не він. Однак він не зауважив ані мурів, ані колючого дроту по периметру — тільки ліс. Дати звідси драла буде раз плюнути.

Коли Томмі проминав їдальню, до його ніздрів долетіли апетитні пахощі. Втікати натщесерце? Нема дурних!

Серед новачків у Зоні-1 був дрібний хлопчина в окулярах, якому на вигляд було не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Томмі помітив його ще в черзі за спальним причандаллям і подумав, що такого, либонь, будь-яким вітерцем здмухне. Хлопчик аж вгинався під вагою матраца й постільної білизни. Раптом якийсь патлатий здоровань із м’язами, мов у штангіста, зробив йому підсічку. Малий спритно піднявся з підлоги й у відповідь так буцнув здорованя головою в живіт, що той нерухомо звалився. Кремезний мугир сторопіло вирячився на курдуплика, який стояв над ним, стиснувши дрібні кулачки.

— Ти догрався, вилупку миршавий, — процідив він. — Гей!

— Запхни те «гей» собі в дупу! — відгукнувся хлопчина.

— Гей, охолонь! — гаркнув здоровань, піднімаючись і обтріпуючись.

У малого в очах бриніли сльози.

— Ну ж бо, бийся, тупе одоробло!

— Гей, охолонь у ліжку!

Інший хлопець, кістлявий, але вищий і на два-три роки старший за малого, відтягнув його геть.

— Облиш його, Тоні, — сказав він. — Ти вже й так втратив два бали. Та ще й дві години доведеться скніти в ліжку.

Тоні опанував себе й підняв матрац.

— Нічого, Ґорді. Мені однаково їсти не хотілось.

У їдальні Томмі жував мовчки. Харчі були те що треба, проте це місце почало його непокоїти. Якщо старші тут могли безкарно причепитися до будь-кого й забрати бали, то йому слід бути вкрай обачним і не лізти на рожен.

Повернувшись до гуртожитку, Томмі виявив, що вони з худим хлопцем на ім’я Ґорді спатимуть на сусідніх ліжках. Цей Ґорді приніс частину своєї вечері куценькому товаришеві. Вони сиділи і про щось балакали.

Томмі опустився на ліжко й потай за ними спостерігав. Він знав, що їсти в гуртожитку заборонено. Зненацька краєм ока він помітив, що на порозі з’явився той самий м’язистий хлоп.

— Шухер, — прошепотів Томмі. — Преться той дебелий мерзотник.

Малий, якого звали Тоні, притьмом засунув тарілку під ліжко і прийняв невимушену позу. Переконавшись у тому, що все гаразд і покараний не вставав із ліжка, здоровань пішов.

— Дякую, — сказав малий. — Я — Тоні Віто. А тебе як звуть?

Томмі подивився йому в очі.

— Можеш називати мене Біллі Мілліганом.

— А ось це — Ґорді Кейн, — вказав Тоні на кістлявого хлопця. — Він тут за торгівлю травичкою. А тебе за що загребли?

— За зґвалтування, — відповів Томмі. — Але я цього не робив.

З того, як вони вишкірились, він зрозумів, що хлопці не повірили. Що ж, чхати він на це хотів.

— А як звуть оте вайло, що до тебе присікалось? — запитав він.

— Джордан. Він із Зони-4.

— Ми з ним поквитаємося, — пообіцяв Томмі.

* * *

Томмі був на сцені майже весь час. Коли приїздила мати Біллі, він спілкувався з нею. Ця жінка подобалась Томмі, і йому було її шкода. Коли вона повідомила, що розлучилась із Чалмером, Томмі втішився.

— Він і мене кривдив, — сказав він.

— Я знаю, Біллі. Чомусь він завжди мав на тебе зуб. Але що мені було робити? Мені потрібен був дах над головою. Троє своїх дітей та ще й Чалла, котра теж мені мов рідна. Хай там як, а Чалмера більше немає. Будь хорошим хлопчиком і виконуй усе, що тобі тут велять, і скоро ти зможеш повернутись додому.

Томмі дивився, як Дороті йде, і думав, що вона — найвродливіша мати на світі. Прикро, що він їй не син. Він замислився про свою власну матір. Цікаво, якою вона була на вдачу і на обличчя?

(2)

Дін Г’юз, молодий завідувач розважальною програмою, помітив, що Мілліган тільки те й робить, що лежить і читає або витріщається скляним поглядом у простір, наче в трансі. Одного дня Г’юз сам підійшов до хлопця.

— Ти тут застряг, — почав він. — То отримай із цього якомога більше користі. Вище носа! Знайди собі справу до душі. Чим ти любиш займатися?

— Живописом, — озвався Аллен.

Наступного тижня Дін Г’юз придбав за власний кошт фарби, пензлі й полотно для Міллігана.

— Намалювати для вас що-небудь? — запитав Аллен, встановлюючи полотно сторчма на столі. — Чого б вам хотілося?

— Намалюй занедбаний сарай, — відповів Г’юз. — Із вибитими вікнами. Поруч зі старезного дерева звисає на линві гойдалка з шини. Поблизу в’ється розбита сільська дорога. І ще зроби так, аби здавалося, ніби щойно пройшла злива.

Аллен працював увесь день і цілу ніч і закінчив картину. Вранці він віддав роботу Г’юзу.

— Ого! Та це ж краса, — вразився той. — Ти міг би заробляти малюванням грубі гроші.

— Було б добре, — відповів Аллен, — бо малювати я люблю.

Г’юз розумів, що доведеться докласти зусиль, аби розворушити Міллігана й подолати його апатію. Одного суботнього ранку він узяв хлопця до парку Блу-Рок. Г’юз наглядав за ним, доки Мілліган малював. Люди підходили помилуватись на те, як він працює, і Г’юз продав декілька робіт юнака. Наступного дня він знову повів Міллігана до парку, і до недільного вечора вони вторгували за картини чотири сотні доларів.

У понеділок уранці директор колонії викликав Г’юза до свого кабінету й повідомив, що, позаяк Мілліган перебуває на утриманні держави, він не має права продавати живопис. Доведеться знайти покупців, повернути їм гроші й забрати назад полотна.

Г’юз, який не знав про цю заборону, погодився відшкодувати покупцям гроші. Перед тим як вийти за двері, він поцікавився:

— А звідки ви дізнались про торгівлю картинами?

— До нас без кінця надзвонюють люди, яким кортить придбати роботи Міллігана, — зітхнув директор.

Квітень швидко промайнув. Щойно надворі потеплішало, Крістін почала бавитись у саду. Девід ганявся за метеликами. Рейджен займався у спортзалі. Денні, котрий і досі боявся виходити на природу через те, що його колись закопали живцем, залишався в приміщенні й писав натюрморти. Тринадцятирічний Крістофер залюбки їздив верхи. Артур більшість часу проводив у бібліотеці, читаючи «Зведений правовий кодекс Огайо». Він бурчав, що залізе на коня, тільки якщо намічатиметься гра в поло. Усі вони зраділи, коли їх перевели до Зони-2.

Міллігана й Ґорді Кейна приставили до роботи в пральні, де Томмі охоче вовтузився зі старою пральною машиною та сушаркою на газовій тязі. Йому кортіло швидше перейти до Зони-3, де вечорами можна було носити свій одяг замість тюремної роби.

Одного вечора здоровило Френк Джордан припхався до пральні з цілою копицею брудної білизни.

— Я хочу, щоб до завтра все це було чистим. До мене приїдуть гості.

— Приємно це чути, — сказав Томмі, не відриваючись від своїх справ.

— Я маю на увазі, що ти повинен просто зараз усе випрати.

Томмі пропустив його слова повз вуха.

— Я з Зони-4, ти, щеня. Я можу позбавити тебе балів, і тоді до Зони-3 тобі буде як до неба рачки.

— Мені до дупи, з якої ти зони. Хоч із зони сутінків, — відрубав Томмі. — Я не зобов’язаний прати твоє вошиве шмаття.

— Гей!

Томмі люто зиркнув на Джордана. Хто дав право цьому задрипаному злодюжці забирати в нього бали?

— Стули пельку, — процідив Томмі.

— Гей, охолонь!

Томмі стиснув кулаки, та Джордан уже почухрав доповідати черговому, що видав Міллігану попередження. Повернувшись до гуртожитку, Томмі дізнався, що з Кейна та Віто Джордан також зняв по два бали, знаючи, що ці двоє з Мілліганом нерозлийвода.

— Треба щось із цим робити, — сказав Кейн.

— Я все владнаю, — запевнив Томмі.

— І як саме? — запитав Віто.

— Залиште це мені, хлопці. Я що-небудь вигадаю.

Томмі лежав у ліжку без сну. Що більше він думав про те, що сталося, то сильніше гнівався. Врешті він схопився на ноги, вислизнув у задні двері, знайшов на землі чималу штахетину й рішуче попрямував до Зони-4.

Артур пояснив Алленові, що відбувається, й наполіг, аби той втрутився, доки Томмі не влип у серйозну халепу.

— Не роби цього, Томмі, — промовив Аллен.

— Хай мені трясця, якщо я дозволю тому дебелому покидькові безкарно забрати в мене бали і спаскудити мої шанси на перехід до Зони-3!

— Ти згарячу влізеш у неприємності.

— Я гаряче бажаю вклепати того сучого сина ломакою по довбешці.

— Гей, Томмі, охолонь.

— Не смій вимовляти при мені ці трикляті слова! — знавіснів Томмі.

— Вибач. Але ти не з того боку до справи берешся. Покладися на мене. Я про все подбаю.

— Холера, та ти й про власне гузно подбати не ладен, — буркнув Томмі, проте штахетину таки викинув.

— А в тебе, як завжди, язичок — мов та бритва, — відгукнувся Аллен. — Чеши зі сцени.

Коли Томмі зник, Аллен повернувся до гуртожитку Зони-2 й почав радитися з Кейном і Віто.

— Ось як ми все зробимо, — почав Аллен.

— О, знаю! — урвав Кейн. — Підірвемо головну контору до бісової матері!

— В жодному разі, — заперечив Аллен. — Ми зберемо всі факти й цифри, підемо завтра просто до пана Джонса і скажемо, що несправедливо дозволяти нашим однокашникам, таким самісіньким малолітнім злочинцям, як і ми, влаштовувати над нами судилище.

Кейн і Віто дивились на Аллена з роззявленими від подиву ротами. Вони раніше не чули, щоб він висловлювався так гладко.

— Дайте-но мені олівець і папір, — попросив Аллен. — Треба як слід спланувати нашу кампанію.

Наступного ранку трійко хлопців на чолі з Алленом прийшли до Чарлі Джонса, соціального працівника.

— Пане Джонс, — почав Аллен, — ви казали, що у вашому кабінеті ми можемо вільно говорити про все, що нас непокоїть, і не боятися, що нам за це влетить.

— Так і є.

— Тоді ми бажаємо поскаржитись на систему, яка допускає, щоб такі самі неповнолітні правопорушники, як і ми, могли нас карати, знімаючи наші бали. Якщо ви поглянете ось на цей графік, який я спеціально накреслив, то й самі побачите, наскільки це нечесно.

Аллен вказав на довгу вервечку попереджень, виданих йому та його друзям Френком Джорданом, і пояснив, що в кожному з цих випадків причиною покарань була особиста ворожнеча чи відмова хлопців виконувати замість Джордана його обов’язки й бути у нього на побігеньках.

— Але ми користуємося цією системою вже бозна-скільки років, Білле, — заперечив Джонс.

— Це не робить її правильною. Вважається, що ця колонія повинна допомогти нам влитися в суспільство. Але хіба це станеться, коли тут тільки те і роблять, що демонструють нам, скільки в суспільстві несправедливості? Хіба це порядно — робити таких хлопчаків. як Віто, цілковито залежними від хуліганів на зразок Френка Джордана?

Джонс задумливо посмикував себе за вухо. Аллен бубнів про несправедливість системи, а Кейн і Віто мовчки стовбичили поряд, вражені красномовністю свого ватажка.

— Давай-но вчинимо так, — озвався Джонс. — Я обміркую те, що ти сказав. Приходь сюди в понеділок, і я повідомлю тобі, що вирішив.

У неділю ввечері Кейн і Віто грали на ліжку в карти, а Томмі, простягнувшись поруч, намагався з їхньої розмови збагнути, що трапилось у кабінеті Джонса.

Кейн відірвав погляд від карт і промимрив:

— Дивіться, хто приперся.

Френк Джордан підійшов до Віто й телепнув пару бруднющих черевиків просто на карти.

— Їх треба зараз же начистити.

— Ну то берися до роботи, — кинув Віто, — бо я твоїх смердючих черевиків не поліруватиму.

Френк зацідив малому в скроню так, що той скотився з ліжка й заплакав. Коли Френк посунув геть, Томмі притьмом рушив навздогін. На півдорозі до дверей він поторсав Френка за плече. Коли той розвернувся, Томмі вмазав йому з розмаху у пику, влучивши просто в носа. Френк, заточившись, гупнувся об стіну й заволав:

— Я тебе до окружної запроторю, засранцю!

Тут нагодився Кейн. Ударом ноги він підсік Френка, і той бебехнувся поміж двома ліжками. Томмі й Кейн навалились на кривдника, збиваючи його на квасне яблуко.

Рейджен спостерігав за сутичкою, бажаючи переконатись, що Томмі нічого не загрожує. Якби виникла реальна небезпека, Рейджен втрутився б. І він би не став безладно махати кулаками, дозволивши гніву себе засліпити, як це робив Томмі. Він би рухався впевнено, чітко плануючи, куди саме поцілити і які кістки розтрощити. Але це була не його бійка, і він бачив, що його допомога тут буде зайвою.

Наступного ранку Аллен вирішив, що краще буде самим усе пояснити панові Джонсу, перш ніж Френк Джордан встигне викласти йому брехливу версію подій.

— Бачите, у Віто здоровецький набряк на голові після того, як Френк ударив його без жодної на те причини, — розповідав Аллен соціальному працівникові. — Френк нахабно користується тим, що нинішня система дає йому перевагу над такими дітьми, як Віто. Як ми вже казали, наділяти такою владою малолітніх злочинців — неправильно і потенційно небезпечно.

У середу пан Джонс оголосив, що віднині тільки персонал колонії матиме право позбавляти когось балів. Ті бали, що Френк Джордан безпідставно познімав із інших дітей, будуть їм відшкодовані з рахунку самого Френка. Після цього Джордан скотився аж до Зони-1, а в Кейна, Віто й Міллігана стало достатньо балів, аби перейти до Зони-3.

(3)

Одним із плюсів перебування в Зоні-4 була можливість ненадовго з’їздити додому. Томмі з нетерпінням чекав на цю відпустку. Коли прийшов час, він спакував речі й став виглядати Дороті, котра мала за ним приїхати. Проте що більше він міркував про від’їзд, то сильніше бентежився. Йому тут почало подобатись. Але й на Спрінґ-стрит кортіло повернутися, оскільки він знав, що й духу Чалмерового там більше не буде. Тільки він, Чалла та Кеті. Нарешті вдома буде спокійно.

Дороті забрала сина, й вони рушили до Ланкастера, майже не розмовляючи дорогою. Не встигли вони увійти в дім, як на порозі з’явився чолов’яга, якого Томмі раніше і в очі не бачив. Той був дебелим і мордатим, мав груди колесом і безперестанку смалив одну цигарку за іншою.

— Біллі, це — Дел Мур, власник того боулінг-клубу в Серклвілі, де я колись співала, — пояснила Дороті. — Він залишиться на вечерю.

З того, як ці двоє дивились одне на одного, Томмі зрозумів, що між ними щось є. Холера! Минуло якихось два місяці, відколи вони здихались Чалмера, і ось, маєш. Тут уже новий бевзь отирається.

За вечерею Томмі оголосив:

— Я до Зейнсвіля не повернусь.

— Що ти таке кажеш? — схвилювалась Дороті.

— Мені те місце вже в печінках сидить.

— Це нікуди не годиться, Біллі, — втрутився Дел Мур. — Твоя мама каже, що тобі зосталось відмотати якийсь нещасний місяць.

— Не пхай носа до чужих справ.

— Біллі! — прикрикнула Дороті.

— Слухай сюди, — сказав Дел. — Я тепер друг родини, і мені не подобається, що ти завдаєш своїй матінці стільки турбот. Тобі залишилось відсидіти всього нічого. Тож або ти протримаєшся, або тобі доведеться мати справу зі мною.

Томмі втупився у тарілку й більше за вечерею не зронив ані слова.

Згодом він запитав у Кеті:

— Що це за лайдак?

— Новий мамин залицяльник.

— Хай йому грець. Він, схоже, думає, що має право вказувати мені, як поводитись. Він тут часто товчеться?

— У нього своє житло у місті, — відповіла Кеті, — тож загалом не можна сказати, що вони живуть разом. Але я не сліпа.

На наступні вихідні Томмі знову відпустили додому. Він познайомився з сином Дела Мура, Стюартом, і той одразу ж йому сподобався. Стюарт був ровесником Біллі. Він багато займався спортом, любив грати в американський футбол. Але найбільше Томмі вразило те, як він вправлявся з мотоциклом. Стюарт умів виробляти на ньому такі викрутаси, яких Томмі зроду не бачив.

Алленові Стюарт теж сподобався, а завдяки своїй силі, спритності та відчайдушній хоробрості навіть завоював повагу Рейджена. Вихідні минули так весело, що Мілліганові альтер-его вже не могли дочекатися наступних зустрічей зі своїм новим приятелем, який приймав їх такими, якими вони є, і не зважав на їхні дивацтва. Стюарт не називав жодного з них ані роззявою, ані брехуном. Томмі вирішив, що хотів би в майбутньому стати схожим на Стюарта.

Томмі розповів Стюартові, що після повернення з колонії не хоче жити вдома. З Делом під боком це буде вже зовсім не те. І тоді Стюарт запропонував удвох винайняти квартирку.

— Ти це серйозно? — перепитав Томмі.

— Я розмовляв про це з Делом, — сказав Стюарт, — і він вважає, що це чудова ідея. Мабуть сподівається, що ми наглянемо один за одним.

Однак за кілька тижнів до звільнення із Зейнсвільської колонії Томмі дізнався, що Дороті не приїде до нього на чергові відвідини.

5 серпня 1973 року Стюарт Мур ганяв на мотоциклі вулицями Серклвіля. Завернувши на значній швидкості за ріг, хлопець врізався в катер, який перевозили на причепі. Від зіткнення бензобаки мотоцикла й катера вибухнули. Стюарт загинув на місці.

Ця звістка стала для Томмі ударом. Стюарта, його безстрашного, завжди усміхненого друга, який збирався підкорити весь світ, навіки поглинуло полум’я. Томмі не міг цього витримати. Він більше не хотів бути на сцені. На його місце прийшов Девід, аби пережити агонію Стюарта і виплакати сльози Томмі.

Розділ 13

(1)

Через місяць після загибелі Стюарта Біллі Міллігана звільнили із Зейнсвільської колонії. Одного дня, невдовзі після повернення додому, Аллен читав у своїй кімнаті, коли до нього зайшов Дел Мур і запропонував сходити порибалити. Аллен знав, що той старається таким чином догодити Дороті. Кеті сказала, що ці двоє, певно, одружаться.

— Чом би й ні, — відповів Аллен. — Люблю риболовлю.

Дел зробив усі необхідні приготування, взяв наступного дня на роботі відгул і приїхав за Біллі.

— Яка ще риболовля? — зиркнув на нього Томмі з огидою. — Тьху, не піду я рибалити.

Коли Томмі вийшов зі своєї кімнати, Дороті почала дорікати йому тим, що в нього сім п’ятниць на тиждень. Спершу він, мовляв, обіцяє Делові порибалити з ним, а потім відкараскується. Томмі здивовано вирячився на Дороті й Дела.

— Господи, та він же мене навіть не питав, чи хочу я на ту риболовлю!

Дел вилетів із будинку, присягаючись, що зроду не зустрічав нахабнішого й безсоромнішого брехуна, ніж Біллі.

— Я більше так не можу, — звернувся Аллен до Артура, усамітнившись у своїй кімнаті. — Треба звідси виїхати. Я почуваюсь третім зайвим, коли в хаті постійно ошивається Дел.

— Згоден, — докинув Томмі. — Дороті завжди була мені мов рідна мати, але якщо вона вийде за Дела — мені тут робити нічого.

— Гаразд, — погодився Артур. — Давайте знайдемо роботу, заощадимо кілька тисяч і винаймемо собі помешкання.

Усі радо пристали на цю пропозицію.

11 вересня 1973 року Аллен влаштувався на завод, що займався електрогальванізацією металів. Робота була брудна, і платили за неї мізер. Не такою Артур уявляв собі їхню кар’єру.

Всі нудні обов’язки оператора на лінії гарячого цинкування виконував Томмі. Він пересував клітку, підвішену під стелею на рухомому ланцюгу, після чого занурював її в гальванічну ванну з кислотою для травлення металу. І так він переходив від одного квадратного резервуару до іншого. Ряд гальванічних ванн був завдовжки з доріжку в кегельбані. Занурити, зачекати, підняти, пересунути, занурити, зачекати…

Артур зневажливо пирхнув на саму думку про таку чорну роботу й зосередив увагу на інших справах. Йому треба було підготувати своїх підопічних до самостійного життя.

У Зейнсвілі він пильно спостерігав за діями тих, кому дозволяв виходити на сцену, і дійшов висновку, що головна запорука виживання в суспільстві — це самоконтроль. Без чітких норм поведінки їхнє життя обернеться на хаос, а це — небезпечно. Артур збагнув, що жорсткі правила виправного закладу насправді вплинули на весь їхній гурт позитивно. Постійне побоювання скотитися до Зони-1 чи Зони-2 змушувало навіть найбільших бунтівників опановувати себе. Необхідно буде запровадити схожу систему, коли вони почнуть жити окремо.

Артур обговорив із Рейдженом ідею розробити загальний кодекс поведінки.

— Хтось із наших зв’язався з непутящими жінками, — пояснював Артур. — І ось, маєш — ті двоє жінок із округу Пікавей нас обмовили, і ми потрапили до в’язниці за зґвалтування, до яких не маємо стосунку. Таке нізащо не повинно повторитись.

— І шчо ти пропонуєш робити, аби тсього уникнути?

Артур почав міряти кімнату кроками.

— Зазвичай я можу завадити будь-кому з наших вийти на сцену. А ще я помітив твою здатність зіштовхувати інших зі сцени, коли вони особливо вразливі — у мить переходу в зовнішній світ. Удвох ми могли б утримувати контроль над свідомістю. Я вирішив, що деяких небажаних персон слід назавжди позбавити права виходити на сцену, а решта з нас повинна буде дотримуватися певного кодексу поведінки. Ми всі — наче одна сім’я. І ми мусимо суворо дотримуватися правил. Один-єдиний переступ — і порушника буде зараховано до категорії небажаних персон.

Рейджен схвалив його план, тож Артур ознайомив усіх із переліком правил.

ПРАВИЛО ПЕРШЕ: ніколи не брехати. Усе життя їх незаслужено називали патологічними брехунами, бо вони заперечували свою причетність до сказаного чи зробленого кимось із інших.

ПРАВИЛО ДРУГЕ: ґречно ставитися до жінок та дітей. Не використовувати в їхній присутності нецензурну лексику й дотримуватися правил етикету — наприклад, відчиняти перед ними двері. Наймолодші члени «сім’ї» повинні чемно поводитися за столом: сидіти рівненько, застеливши коліна серветкою. Жінок і малят необхідно захищати будь-якою ціною, тому кожен, хто побачить, як кривдять безпорадних, зобов’язаний негайно зійти зі сцени, поступившись місцем Рейдженові, котрий усе владнає. (Якщо ж у небезпеку потрапляє безпосередньо хто-небудь із членів «сім’ї», то Рейджен з’являється на сцені автоматично.)

ПРАВИЛО ТРЕТЄ: дотримуватись целібату. Ніхто з особистостей більше не повинен давати ані найменшої підстави звинуватити їх у зґвалтуванні.

ПРАВИЛО ЧЕТВЕРТЕ: присвячувати весь вільний час самовдосконаленню. Не годиться марнувати на комікси чи телевізор час, який можна використати на самоосвіту в тій царині, яка їм найбільше до вподоби.

ПРАВИЛО П’ЯТЕ: шанувати право кожного члена «сім’ї» на приватну власність. Особливо в тому, що стосується торгівлі живописом. Будь-кому дозволяється продавати анонімні роботи чи полотна з підписами «Біллі» та «Мілліган». Одначе картини, намальовані й підписані Алленом, Томмі або Денні, вважаються їхнім особистим майном, яке більше ніхто не сміє продавати.

Кожен, хто порушить бодай один із цих пунктів, назавжди втратить право виходити на сцену і скнітиме в темряві з рештою небажаних персон.

Рейджен замислився, а тоді запитав:

— А хто є тсі, як ти їх кличеш, «небажані персони»?

— Філіп і Кевін. Цим двом заборонено з’являтися на сцені. Вони, без сумніву, мізантропи, схильні до порушення закону.

— А як шчодо Томмі? Він теж є… теє… мізантроп.

— Так, — погодився Артур, — але недоброзичливість Томмі корисна. Деякі з молодшеньких настільки покірні, що ладні навіть заподіяти собі шкоду, якщо їм звелить перший-ліпший незнайомець. Допоки Томмі не порушує кодекс поведінки й не застосовує свої здібності з відмикання замків зі злочинною метою, він може бувати на сцені. Але час від часу я його смикатиму за повідок, аби не забував, що ми його пильнуємо.

— А шчо буде зі мною? — запитав Рейджен. — Я є злочинетсь, я є мізантроп, і я схильний до жорстокості.

— Доведеться припинити порушувати закон, — відповів Артур. — Більше жодних злочинів, навіть легких, хоч би якою була причина.

— Зрозумій, Артуре, — почав Рейджен, — я опинитись у такій ситуатсії можу, шчо порятує тілько злочин. Коли на кону виживання — закон уже по тсимбалах.

Артур склав пучки пальців докупи й замислився над тим, що сказав Рейджен. Тоді кивнув.

— Добре, зробимо для тебе виняток. Оскільки твоя могутність нам знадобиться, ти єдиний матимеш право застосовувати силу проти сторонніх, але тільки задля самооборони чи захисту жінок і дітей. Тобі як захиснику «сім’ї» дозволятиметься скоювати злочини, якщо це буде вкрай необхідно для виживання, але гляди, щоб при цьому не було жертв.

— Тсі правила я приймаю, — м’яко сказав Рейджен. — Але май на увазі, шчо тся система не завжди пратсюватиме гладко. Буремні часи трапляються, і тоді хтось краде час, і ні ти, ні я, ні Аллен гадки не маємо, шчо відбувається.

— Твоя правда, — мовив Артур. — Але нам залишається тільки давати раду своєму життю настільки добре, наскільки це можливо в нашому становищі. Треба буде підтримувати злагоду в «сім’ї», і тоді, можливо, вийде уникнути чергового приходу буремних часів.

— Ох і непроста тсе справа буде. Тобі самому розповісти про все решті доведеться. Я шче не знайомий із усіма в тсій, як ти висловлюєшся, «сім’ї». Вони то з’являються, то шчезають. Я навіть не завжди впевнений, хто є свій, а хто чужий.

— Це природно, Рейджене. Згадай, як було у шпиталі чи в колонії для неповнолітніх. Вивчаєш імена тих декількох людей, які з тобою мешкають. Знаєш також, що поруч є багато інших. Проте навіть у зовнішньому світі люди часто не спілкуються між собою, хоч і живуть зовсім близько. Я переповім кожному з наших усе, що їм треба знати.

— Я сильний, але ти володієш інформатсією, шчо теж дає тобі велику силу, — проказав Рейджен, мовби міркуючи вголос.

— І тому я завжди втираю тобі носа в шахах, — задоволено кивнув Артур.

Артур по черзі поговорив із усіма членами «сім’ї», пояснюючи, що від них вимагатиметься. Кожен, хто хотів бувати на сцені, мав не лише дотримуватися загальних правил поведінки, а й виконувати додаткові обов’язки.

Трирічна Крістін, котра ніколи не дорослішала, часто-густо ставила інших у незручне становище. Та завдяки наполегливості Рейджена всі зійшлись на тому, що, оскільки вона з’явилась на світ найпершою і була в «сім’ї» маленькою мазункою, її ніколи не запишуть у небажані персони. Крістін може навіть виявитися корисною: іноді важливо, щоб на сцені був той, хто не розуміє, що діється, і не плескатиме язиком. Але навіть від Крістін очікувалась певна робота над собою. З допомогою Артура вона повинна була навчитися читати й писати, намагаючись побороти дислексію.

Томмі мав далі вивчати електроніку, а також поглиблювати знання з механіки. Попри те що він умів відмикати різноманітні замки й навіть зламувати сейфи, ці здібності йому дозволялось використовувати лише з однією метою: не вдиратись, а втікати. Томмі не мав права ставати крадієм або спільником у пограбуваннях. У вільний час він повинен був грати на саксофоні та відточувати свою майстерність у пейзажному живописі. Також Томмі мав стежити за своєю поведінкою і не грубіянити людям, якщо тільки цього не вимагатимуть обставини.

Рейджен повинен був записатись на карате і дзюдо, а також почати бігати вранці, щоб тримати себе в гарній фізичній формі. Він збирався під керівництвом Артура навчитись контролювати рівень адреналіну в крові, щоб у напруженій чи небезпечній ситуації мати змогу сконцентрувати всю свою енергію. До того ж він мав продовжувати вправи з холодною зброєю, а з наступної зарплатні було вирішено придбати пістолет, аби Рейджен учився стріляти по мішенях.

Аллен повинен був розвивати красномовність, а крім того, зосередитись на портретистиці. Щоб зняти зайве емоційне напруження, він збирався спробувати себе у грі на ударних. Загалом, він мав представляти «сім’ю» в усіх контактах зі сторонніми, де потрібен був хтось із добре підвішеним язиком. Оскільки Аллен був найбільш товариським на вдачу, важливо було, щоб він часто виходив у зовнішній світ і спілкувався з людьми.

Адалана могла далі писати вірші. Також вона повинна була вдосконалювати свої кухарські здібності, які стануть у пригоді, коли «сім’я» винайматиме окреме помешкання.

Денні мав працювати над натюрмортами, а ще опанувати аерограф. Як підліток він повинен був також дбати про дітлашню.

Артур планував присвятити себе науковій роботі, особливо в царині медицини. Він уже виписав поштою курс із основ клінічної гематології. До того ж він збирався знайти застосування своєму логічному мисленню і вмінню чітко аргументувати свою думку, взявшись вивчати право.

Усіх інших членів «сім’ї» теж попередили, щоб вони кожну мить проводили за самоосвітою та самовдосконаленням. Вони не повинні сидіти склавши руки, наставляв Артур, не повинні гаяти час і допускати, щоб розум закисав. Кожен із них повинен рухатись до своєї особистої мети, але при цьому всі вони мають бути всебічно освіченими, інтелігентними людьми. Їм слід віддавати теоретичним заняттям той час, який вони проводять поза сценою, і сумлінно працювати над практикою, коли приходить їхня черга контролювати свідомість.

Дітям суворо заборонялось водити автомобіль. Якщо хтось із них вийде на сцену й усвідомить, що сидить за кермом, то він повинен буде перелізти на пасажирське сидіння і зачекати на появу когось із дорослих членів «сім’ї», які й поведуть авто.

Інші погодились, що Артур усе продумав до найменших дрібниць.

Семюель читав Старий Заповіт, їв тільки кошерне й полюбляв різьбити скульптури з пісковику й дерева. 27 вересня, на Рош Гашана, чи то пак юдейський Новий рік, Семюель вийшов на сцену, щоб помолитися за батька Біллі, котрий також був євреєм.

Семюель знав, що Артур встановив табу на торгівлю чужими полотнами, проте одного разу йому конче знадобились гроші, а нікого з членів «сім’ї», які могли б йому щось пояснити чи порадити, не було поруч. І тоді юнак продав картину в стилі ню, підписану Алленом. Вигляд оголеного тіла ображав релігійні почуття Семюеля, і він не хотів, щоб ця картина муляла йому очі.

— Це не мій витвір, — сказав він покупцеві, — та я добре знайомий із художником.

Згодом хлопець продав пейзаж, який намалював Томмі. На полотні був зображений якийсь хлів, і вся робота просто-таки просякла почуттям страху.

Дізнавшись про Семюелеві вибрики, Артур страшенно обурився. Семюель повинен був розуміти, що продає полотна, які надзвичайно багато означають для їхніх творців. Ті картини були глибоко інтимними й ніколи не призначалися для чужих очей. Артур звелів Томмі знайти улюблену скульптуру Семюеля — гіпсову Венеру, закутану в складчасті шати й оточену купідонами.

— Знищ її, — наказав Артур.

Томмі виніс Венеру на заднє подвір’я й розгатив на друзки молотком.

— За свій тяжкий переступ — торгівлю чужими витворами мистецтва — Семюель негайно переходить до розряду небажаних персон. Йому віднині й навіки забороняється виходити на сцену, — проголосив Артур.

Семюель почав сперечатися. Він сказав Артурові, що його не можна спроваджувати, бо ж він єдиний з усіх вірує в Бога.

— Бог — це вигадка тих, кого лякає невідомість, — відкарбував Артур. — Люди поклоняються таким постатям, як Ісус Христос, бо страшаться того, що може статися з ними після смерті.

— Твоя правда, — відповів Семюель. — Але подумай сам: хіба є щось погане в тому, щоб трішки перестрахуватись? Ану ж після смерті ми виявимо, що Бог таки існує? Чи не ліпше буде, якщо бодай котрийсь із нас у Нього віруватиме? Таким чином хоча б хтось один матиме змогу відкрити нашій душі дорогу до Раю.

— Це коли припустити, що є така річ, як душа, — відказав Артур.

— Навіщо ж похапцем спалювати за собою мости? Чому б не дати мені другий шанс?

— Правила є правила, — відрубав Артур. — Моє рішення незмінне. Шостого жовтня буде найважливіше свято для людей твого віросповідання — Йом Кіпур. Можеш вийти на сцену, щоб попостувати на свій День Спокути, проте надалі щоб і духу твого на сцені не було.

Згодом Артур зізнався Томмі, що він дав маху, коли ухвалив таке рішення спересердя. Оскільки він ніяк не може знати напевно, що Бога не існує, не варто було ось так згарячу проганяти єдину серед них релігійну людину.

— Ти ж можеш усе виправити, — запропонував Томмі. — Скажи, що ти передумав і дозволяєш Семюелю іноді з’являтись на сцені.

— Допоки я контролюю свідомість, — відповів Артур, — такому не бувати. Я визнаю`, що припустився помилки, дозволивши емоціям узяти наді мною гору. Але якщо вже я щось вирішив, то не відступлюсь.

Думки про Рай і пекло непокоїли Томмі. Він упіймав себе на тому, що знову і знову прокручує їх у голові. Якщо він загримить до пекла, запитував себе Томмі, чи можливо буде якимось чином звідтіля вислизнути?

(2)

За кілька днів Аллен наштовхнувся в середмісті на хлопця, із яким учився в школі. Він пригадав, що Баррі Гарт був другом котрогось із його знайомих. Нині Баррі відростив довгу чуприну і скидався на гіпі. Він запросив Аллена до себе додому — випити пива й побалакати.

Він мешкав у просторій, але занедбаній квартирі. Поки Аллен і Баррі сиділи й розмовляли на кухні, якісь типи то приходили, то зникали. В Аллена склалося таке враження, що тут щедро приторговують наркотиками. Коли він підвівся, збираючись іти, Гарт сказав, що планує в суботу закотити вечірку, де збереться чималий натовп. Він запросив і Аллена.

Той погодився. Це була чудова нагода виконати Артурову вказівку й частіше бувати на людях.

Та коли Аллен суботнього вечора приїхав до квартири Гарта, побачене йому не сподобалось. Там був мовби якийсь наркопритон. Люди цмулили алкоголь, смалили травичку й ковтали пігулки. На думку Аллена, більшість присутніх поводились, наче йолопи. Він вирішив, що не затримається тут надовго. Вип’є пляшку пива й піде. Проте вже за кілька хвилин йому стало так нестерпно, що він зійшов зі сцени.

Артур озирнувся, побачив, що діється навкруги, і сповнився відрази, та все ж вирішив залишитись і поспостерігати за цим стадом бидла. Йому було цікаво подивитись, як різні види наркотиків роблять із людей справжнісіньких телепнів: від алкоголю стають задерикуватими, від коноплі знай собі гигочуть, від амфетамінів поринають у транс, від ЛСД втрачають координацію. Ціле польове дослідження з наслідків зловживання наркотичними речовинами, подумав Артур.

Юнак помітив, що одна молода пара сидить осторонь від усіх, як і він сам. Дівчина була високою і стрункою, мала довге чорняве волосся, пухкі губи й очі з поволокою. Вона час від часу зиркала на Артура, і той відчував, що скоро вона з ним заговорить. Його дратувала сама думка про це.

Однак першим до Артура звернувся її супутник.

— Часто буваєш на вечірках у Гарта? — запитав молодик.

Артур випустив на сцену Аллена. Той спантеличено закрутив головою навсібіч.

— Вибач, що ти сказав? — перепитав він.

— Моїй подрузі здається, що вона тебе вже бачила на одній із тутешніх вечірок. У мене теж таке відчуття, ніби я тебе десь зустрічав. Як тебе звати?

— Усі звуть мене Біллі Мілліганом.

— То ти — брат Чалли? Здоров був, а я — Волт Стенлі. Я знаю твою сестру.

Дівчина підійшла до них.

— Марлен, це Біллі Мілліган, — познайомив їх Стенлі, а тоді відійшов.

Марлен і Аллен пробалакали майже годину, обмінюючись дотепними зауваженнями про решту присутніх. Дівчина здалась Алленові веселою і приязною.

Він бачив, що подобається їй. Темні котячі очі Марлен викликали в нього чудернацькі відчуття. Юнака до неї вабило, та він знав, що через Артурові правила в нього з цією дівчиною нічого не може бути.

— Агов, Марлен! — гукнув Стенлі з іншого кінця кімнати. — Може, підемо вже?

Вона не звернула на нього уваги.

— Тебе кличе твій кавалер, — сказав Аллен.

— Ніякий він мені не кавалер, — усміхнулась вона.

Ця дівчина тривожила Аллена. Він щойно відсидів у Зейнсвільській колонії за брехливим звинуваченням у зґвалтуванні, аж тут якась краля вішається йому на шию.

— Вибач, Марлен, — промовив юнак. — Я вже мушу йти.

Вона здивувалась, але сказала:

— Що ж, можливо, ми ще побачимось.

Аллен мерщій подався геть.

Наступної неділі Аллен вирішив, що такий погожий осінній деньок якнайкраще підходить для партії в гольф. Він закинув ключки до багажника й поїхав до ланкастерського заміського клубу, де взяв напрокат гольф-карт. Він пройшов кілька лунок, але гра була кепська. Втретє загнавши м’яча до піщаного бункера[20], Аллен так на себе розлютився, що пішов зі сцени.

Мартін розплющив очі й отетерів, побачивши, що стовбичить на полі для гольфу й приміряється до м’яча пісочним веджем[21]. Він вибив м’яч із бункера й дограв лунку. Для неї було встановлено пар чотири[22]. Не знаючи, скільки ударів йому знадобилось для проходження цієї лунки, він зарахував собі берді[23].

Мартіна роздратувало те, що в черзі до наступної лунки зібралось чимало людей. Він почав гучно нарікати на те, що вайлуваті дилетанти псують задоволення від гри для таких майстерних гравців, як він.

— Сам я з Нью-Йорка, — сказав він підтоптаному чоловікові з чотирма супутниками, котрі стояли в черзі перед ним. — Я звик до першокласних приватних гольф-клубів. Туди, на відміну від цього закладу, не пускають казна-кого.

Чоловік ніяково зашарівся, а Мартін вийшов наперед.

— Ви ж не проти пропустити мене? — кинув він і, не чекаючи на відповідь, примостив м’яч на підставці, сильним ударом послав його на правий раф[24] і гайнув за ним у своєму гольф-карті.

На наступній лунці він знову проліз без черги, проте його м’яч шубовснув до водної перешкоди. Мартін зупинив гольф-карт біля ставу, щоб подивитися, чи не вдасться дістати м’яч. Не знайшовши його, хлопець витягнув нового м’ячика, вибив його на інший берег ставка й повернувся до свого авто. Застрибуючи всередину, він добряче торохнувся коліном.

Девід з’явився на сцені, щоб прийняти біль. Хлопчик не знав, де він опинився і що робить у цій мініатюрній машинці. Коли біль ущух, Девід почав бавитись: крутити кермо, натискати педалі й імітувати звуки мотора. Гольф-карт знявся з гальм і покотився вперед, в’їхавши передніми колесами у воду. Девід перелякався й утік зі сцени. Повернувся Мартін, дивуючись, як таке могло трапитись. Йому знадобилось добрих півгодини, щоб, розхитуючи гольф-карт туди й сюди, вивільнити передні колеса, що вгрузли в багно. Мартін казився, спостерігаючи, як групки гольфістів проходять повз нього, насолоджуючись грою.

Коли карт уже був на суші, Артур вийшов на сцену й повідомив Рейдженові, що віднині Мартін вважатиметься небажаною персоною.

— Тсе є дуже сувора кара за таку дрібнитсю, як машинка у ставку.

— Не в цьому річ, — відповів Артур. — Мартін — нікчемний пустобрех. Відколи ми повернулись із Зейнсвіля, він тільки й думає, що про дорогий одяг і розкішні автомобілі, вдає з себе велике цабе й навіть не намагається поглиблювати свої знання чи займатися творчістю. Він пройдисвіт, авантюрист і, що значно гірше, сноб.

— Не знав, шчо снобізм — тсе є достатня підстава, шчоб оголосити когось небажаним, — усміхнувся Рейджен.

— Мій любий друже, — сухо відкарбував Артур, розуміючи, до чого той хилить, — снобізм — це привілей інтелектуалів. Я маю право бути снобом, тоді як Мартін — аж ніяк.

Артур пройшов останні чотири лунки точнісінько в пар.

27 жовтня 1973 року, майже через десять років після весілля з Чалмером Мілліганом, Дороті вийшла за свого четвертого за ліком чоловіка — Делмоса А. Мура.

Він намагався замінити батька дівчаткам і Біллі, та всі вони його недолюблювали. Коли він почав встановлювати в сім’ї свої правила, Артур пройнявся до нього крижаною зневагою.

Зокрема, Дороті заборонила молодшому синові їздити на мотоциклі. Томмі розумів, що це через Стюарта, одначе вважав, що несправедливо обмежувати його у чомусь тільки тому, що з кимось іншим сталося лихо.

Одного разу він позичив у друга «Ямаху-350» і з вітерцем проїхався повз свій будинок. Розвернувшись, аби ще раз промчати по Спрінґ-стрит, він глипнув униз і помітив, що вихлопна труба небезпечно розхиталась. Не приведи Боже, вона вдариться об землю!

Рейджен на ходу зіскочив із мотоцикла.

Звівшись на ноги, він обтрусив бруд із джинсів і вкотив залізного коня на подвір’я. Після цього він увійшов до будинку, щоб змити з обличчя кров.

Коли Рейджен вийшов із ванної кімнати, Дороті заверещала на нього:

— Я ж попереджала, щоб ти до мотоциклів навіть не наближався! Скільки ж ти будеш із мене душу вимотувати?

Дел увійшов із подвір’я й заволав:

— Ти це навмисно зробив! Ти ж знаєш, як я ставлюсь до мотоциклів, відколи…

Рейджен похитав головою й подався геть зі сцени, щоб Томмі вийшов і сам усе пояснив про вихлопну трубу.

Томмі прочумався й побачив, що Дороті й Дел свердлять його очима.

— Скажи, ти ж це навмисно зробив, правда? — допитувався Дел.

— Що за маячня? — відказав Томмі, оглядаючи свої садна. — Вихлопна труба почала відпадати, і…

— Годі брехати! — гримнув Дел. — Я щойно дивився на той мотоцикл. Вихлопна труба ніяк не могла відірватись, підважити мотоцикл так, щоб той полетів шкереберть, і при цьому не зігнутись у дугу. А та труба не зігнута.

— Не смій називати мене брехуном! — визвірився Томмі.

— Ти і є чортів безсоромний брехун! — ревнув Дел.

Томмі вилетів за двері. Який сенс розповідати їм, що труба не погнулась, бо Рейджен своєчасно помітив загрозу і встиг перекинути мотоцикл, перш ніж сталася значно гірша аварія? Хай би що він сказав, його все одно звинуватять у брехні.

Розуміючи, що сам він уже не ладен упоратись із гнівом, який його переповнює, Томмі зійшов зі сцени.

Дороті, відчувши синову злість, тихо пішла слідом, коли той закрокував до гаража. Вона залишилася знадвору й непомітно спостерігала за ним крізь віконце. Жінка побачила, як її хлопчик підійшов до дровітні, взяв звідти чималу дошку і з убивчим виразом обличчя голіруч розламав її навпіл. Так він брав дошку за дошкою й ламав їх, мов сірники, даючи вихід страшній, несамовитій люті.

Артур вирішив, що вони мусять переїхати до окремого помешкання.

Не минуло й кількох днів, як Аллен надибав дешеве житло: білий каркасний будиночок на дві з половиною кімнати по Брод-стрит, 808. Це було недалеко від вулиці, де жила Дороті. Будиночок був занедбаний, але з плитою та холодильником. Аллен додав до них матрац, двійко стільців та стіл. Дороті дозволила йому придбати «понтіак» на її ім’я, за умови що кредитні внески він сплачуватиме самотужки.

Рейджен купив собі карабін тридцятого калібру з обоймою на дев’ять набоїв, а також напівавтоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру.

Спершу всіх надзвичайно тішила свобода, яку дарувало власне помешкання. Можна було займатися живописом коли заманеться, і ніхто не отирався поруч, прискіпуючись і заважаючи.

Артур стежив за тим, щоб аспірин і решта ліків купувалися тільки в пляшечках із захистом від дітей, аби молодшенькі не могли їх відкрити. Він навіть примусив Рейджена знайти таку кришечку з захистом від дітей, яка підійшла б до горілчаної пляшки. Також Артур постійно нагадував, щоб Рейджен повсякчас тримав зброю під замком.

Між Адаланою й Ейпріл на кухні розгорілось протистояння. Хоч Артур і передчував, що це може кепсько скінчитись, він вирішив не ставати ні на чий бік. У нього й так залишалось обмаль вільного часу на наукові дослідження й побудову планів на майбутнє, тож він намагався ігнорувати те, що в його голові, наче невпинний звуковий супровід, точилися дівчачі чвари. Коли гризня стала геть нестерпною, він запропонував, щоб Адалана взяла на себе куховарство, а Ейпріл — шиття й прання, та й по всьому.

Коли Артур побачив решту «сім’ї», струнка, чорнява й кароока Ейпріл одразу припала йому до душі. Вона була привабливішою за простувату, якусь дуже домашню Адалану, не кажучи вже про те, що була значно розумнішою. Вона практично не поступалась інтелектом Алленові й Томмі, а може, й самому Артурові. Крім того, спочатку його заінтригував бостонський акцент дівчини. Проте варто було Артуру з’ясувати, чим забита голова Ейпріл, як він миттєво втратив до неї інтерес. Дівчина була одержима думками про те, щоб замордувати і вбити Чалмера.

Вона подумки прокручувала різні сценарії. Якби можна було заманити Чалмера сюди, до будинку, вона прив’язала б його до стільця й заходилась би повільно перетворювати його тіло на вугілля за допомогою паяльної лампи. Вона вводила б Чалмеру амфетаміни, щоб той залишався притомним, і паяльна лампа спопеляла б йому палець за пальцем, на руках і ногах, водночас припікаючи рани, так що кров нічого не заляпала б. Ейпріл жадала, щоб Чалмер зазнав невимовних страждань, перші ніж потрапить до пекла.

Дівчина під’юджувала Рейджена.

— Ти мусиш убити Чалмера, — шепотіла вона на вухо слов’янину. — У тебе є зброя. Просто пристрель мерзотника.

— Я не є убивтся.

— Це буде не вбивство, а справедлива кара за все, що він накоїв.

— Я не є вершитель закону. Визначати кару — тсе є справа суддів. Я свою силу тілько на те використовую, шчоби малечу й жіночок захишчати.

— Але ж я і є жінка.

— Ти є хвора на голову жінка.

— Тобі треба буде тільки взяти оту твою рушницю й причаїтись на пагорбі, що навпроти будинку, де Чалмер живе зі своєю новою дружиною. Ти скосиш його здалеку, і жодна жива душа ніколи не довідається, хто це зробив.

— Тсе надто далеко. Мій карабін без оптичного притсілу, і в нас нема грошей на такі тсятськи.

— Ти ж винахідливий, Рейджене, — нашіптувала Ейпріл. — У нас є телескоп. Ти можеш якось присобачити його до карабіна й намітити на лінзі перехрестя прицілу.

Рейджен відмахнувся від неї.

Проте Ейпріл не вгавала. Вона безперестанку нагадувала Рейджену про все, що Чалмер колись виробляв, особливо з діточками. Знаючи, як Рейджен обожнює Крістін, Ейпріл навмисно весь час торочила про те, скільки кривди Чалмер заподіяв дівчинці.

— Я тсе зроблю, — нарешті не витримав Рейджен.

Він висмикнув із голови дві волосинки й, намочивши їх, акуратно приліпив хрест-навхрест до лінзи окуляра. Потім він піднявся на дах, обрав на землі невеличку темну плямку й постріляв по ній із пугача, використовуючи саморобний приціл. Коли Рейджен переконався, що приціл вийшов достатньо точним, він закріпив волосинки в цьому положенні клеєм, приладнав свій витвір до карабіна й подався випробовувати його в лісі. Тепер він міг порішити Чалмера з пагорба, що бовванів навпроти будинку.

Наступного ранку, за годину до того, як Чалмер зазвичай вирушав на роботу (він працював виконробом у Колумбусі), Рейджен припаркував автомобіль неподалік його дому і шмигнув у перелісок навпроти. Сховавшись за стовбуром дерева, він став чекати на ту мить, коли Чалмер з’явиться на порозі. Рейдженова зброя вже була націлена на двері, з яких Чалмер мав вийти, щоб дістатись до своєї машини.

— Не роби цього, — сказав Артур уголос.

— Тсей чоловік померти мусить, — відповів Рейджен.

— Його вбивство не підпадає під категорію вчинків, конче необхідних для виживання.

— Зате підпадає під захист жінотства й малечі. Він завдавав болю діточкам і заплатить за тсе життям.

Артур, знаючи, що з Рейдженом сперечатися марно, підвів Крістін до краю світляної плями на сцені й показав дівчинці, що збирається скоїти її друг. Вона ридма заридала, затупала ніжками і благала Рейджена «не робити каку».

Рейджен зціпив зуби. Чалмер саме виходив із будинку. Простягнувши руку, Рейджен від’єднав обойму. Спіймавши Чалмера в приціл уже не зарядженого карабіна, хлопець натиснув на курок. Після цього він закинув карабін на плече, повернувся до машини й поїхав додому.

— Ейпріл несповна розуму і становить загрозу для всіх нас, — оголосив Артур того дня й заборонив дівчині потикати носа на сцену.

(3)

Кевін був сам удома, коли хтось подзвонив у двері. Відчинивши, він побачив на порозі вродливу усміхнену дівчину.

— Я телефонувала Баррі Гарту, — озвалась Марлен, — і він розповів, що в тебе тут будинок. Мені було страх як приємно потеревенити з тобою на тій вечірці, тож я собі подумала: чому б не заскочити й не запитати, як у тебе справи?

Кевін уявлення не мав, хто ця дівчина і про що вона говорить, але жестом запросив її увійти.

— Справи йшли нудно, поки я не відчинив ці двері, — запевнив він.

Марлен просиділа в нього цілий вечір, розглядаючи його картини й балакаючи про спільних знайомих. Вона раділа з того, що наважилася зробити перший крок і прийти до нього додому. Дівчина відчувала, що це їх зблизило.

Коли Марлен зібралась іти, Кевін запитав, чи не завітає вона до нього ще коли-небудь. Вона відповіла, що завітає, якщо він цього хоче.

16 листопада 1973 року Міллігана офіційно зняли з обліку в Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. Того дня Кевін сидів у місцевому барі, аж раптом у пам’яті виринули слова, які Ґорді Кейн сказав на прощання, коли Кевін покидав Зейнсвільську колонію: «Якщо колись тобі знадобляться зв’язки в торгівлі травичкою — знайди мене».

Кевін саме так і збирався вчинити.

Ближче до вечора він поїхав у Рейнольдзбурґ, район у східній частині Колумбуса. Адреса, яку дав Кейн, привела юнака до дверей дорогого на вигляд маєтку, що займав кутову ділянку.

Ґорді Кейн і його мати зраділи приїзду Кевіна. Джулія Кейн промуркотіла своїм спокусливим хрипким голосом, що той завжди буде бажаним гостем у їхній оселі.

Коли Джулія відволіклась на приготування чаю, Кевін запитав у Ґорді, чи не міг би той позичити йому грошей на партію травички для продажу. Зараз, мовляв, у нього в кишенях вітер гуляє, але він обов’язково поверне борг.

Кейн повів його до одного свого знайомого, що жив неподалік, і той продав Кевінові травички на три з половиною сотні доларів.

— Ти вторгуєш за неї понад штуку баксів, — сказав Кейн. — Тоді й віддаси борг.

У Кейна тремтіли руки, і вигляд він мав якийсь причмелений.

— На якій наркоті ти сидиш? — поцікавився Кевін.

— На морфіні, коли вдається його дістати.

Того тижня Кевін розпродав травичку приятелям Гарта в Ланкастері й наварив на цьому сімсот доларів чистого прибутку. Повернувшись додому, Кевін закурив косяк і зателефонував Марлен.

Дівчина прийшла. Сказала, що її стривожила звістка, яку вона почула від Баррі: буцімто Біллі Мілліган тепер збуває марихуану.

— Я знаю, що роблю, — запевнив Кевін.

Він поцілував Марлен, вимкнув світло і вклав дівчину на матрац. Але щойно їхні тіла торкнулись, Адалана силою думки зігнала Кевіна зі сцени. Це було саме те, чого вона прагнула понад усе, — обійми й ласка.

Адалана знала про вимогу Артура дотримуватися целібату. Вона чула, як він попереджав усе чоловіцтво в «сім’ї», що варто їм один-єдиний раз порушити це правило — і вони стануть небажаними персонами. Проте такому добропорядному англійському джентльменові, як Артур, навіть на думку не спало поговорити про секс із нею. Особисто вона ніколи не давала згоди дотримуватись його пуританських правил. До того ж він, певно, нічого й не помітить.

Аллен прокинувся наступного ранку, нічогісінько не знаючи про події останніх днів. Він побачив у шухляді пачку грошей і занепокоївся, а спроби вийти на зв’язок із Томмі, Рейдженом, Артуром чи бодай ким-небудь, хто міг би щось пояснити, виявились марними.

Кілька друзяк Баррі Гарта заходили того дня, бажаючи купити травичку. Аллен гадки не мав, про що вони верзуть. Дехто з них кип’ятився, розмахуючи в нього перед носом банкнотами. В Аллена зажевріла підозра, що хтось із членів «сім’ї» приторговує наркотиками.

Наступного разу, як Аллен зайшов до Гарта, хтось із типів, які там ошивались, показав юнакові свій сміт-вессон тридцять восьмого калібру. Аллен запропонував чоловікові п’ятдесят баксів за пістолет, навіть не розуміючи, для якого біса він йому здався. Власник зброї погодився, та ще й трохи набоїв докинув задарма.

Аллен повернувся з пістолетом до машини й запхав його під сидіння.

Рейджен сягнув рукою у сховок і витягнув зброю. Це він навіяв Алленові бажання її купити. Рейджен не був палким шанувальником тридцять восьмого калібру — надавав перевагу дев’ятиміліметровому. Проте це все одно було вельми непогане поповнення для його арсеналу.

Аллен вирішив виїхати зі свого теперішнього задрипаного житла. Проглядаючи в «Ланкастер Іґл-Ґазет» оголошення про оренду квартир, він помітив знайомий телефонний номер.

Аллен погортав записник і з’ясував, що номер належить Джорджу Келлнеру, адвокату, який домігся, щоб його не судили як дорослого, а відправили до Зейнсвільської колонії для неповнолітніх. Аллен переконав Дороті зателефонувати Келлнеру і попрохати, щоб той здав квартиру її синові. Адвокат погодився, встановивши орендну плату у вісімдесят доларів на місяць.

Охайна квартирка з однією спальнею[25] була на другому поверсі будинку номер 803 ½ по Рузвельт-авеню. Цей білий будиночок не виходив безпосередньо на вулицю, а ховався за іншою будівлею. Не минуло й тижня, як Аллен перевіз речі до нової оселі і влаштувався з усіма зручностями. Більше ніяких дурощів із наркотиками, сказав собі юнак. Слід триматись від тих типів якнайдалі.

Він сторопів, коли одного дня прийшла Марлен, якої він і в очі не бачив після тієї вечірки в Баррі Гарта, і поводилася, мов у себе вдома. Аллен не знав, котрий із них закрутив шури-мури з цією дівчиною, та для себе вирішив, що Марлен — не його тип і він не хоче мати з нею нічого спільного.

Зазвичай вона приходила до нього після роботи, готувала вечерю, проводила з ним вечір, а ночувати поверталась до батьківського будинку. Виходило, що вона мало не живе в нього. Це страшенно все ускладнювало і було Алленові дуже не до вподоби.

Щоразу, як дівчина налаштовувалась на грайливий лад, Аллен вшивався зі сцени. Він не знав, хто приходив на його місце, і йому було на це начхати.

Марлен дуже подобалася квартирка Біллі. Спочатку дівчину шокували його раптові спалахи гніву чи те, що він міг ні з того ні з сього заговорити брутально, з великою кількістю нецензурщини, та скоро вона призвичаїлась до непередбачуваних змін його настрою. Однієї миті Біллі був ніжним і люблячим, наступної — сердито метався по хаті, а ще за мить ставав жартівливим, розумним і балакучим. Іноді він бував незграбним і безпорадним, наче те маля, що й черевиків самотужки взути не ладне. Марлен вирішила, що хлопцю конче необхідні чиїсь турбота й піклування. Усі його проблеми — через оті наркотики й погану компанію. Якби ж то вона могла переконати Біллі, що друзяки Баррі Гарта лише використовують його! Можливо, він тоді зрозумів би, що йому без них буде краще.

Часом його поведінка лякала дівчину. Він постійно непокоївся, що з’являться якісь «інші люди» і, побачивши її з ним, влаштують їм неприємності.

Біллі називав тих людей «сім’єю», тож спершу Марлен вирішила, що хлопець просто любить вдавати з себе крутелика, розповідаючи баєчки, буцімто він працює на мафію. Та коли Біллі поклопотався про те, щоб розробити для них умовний сигнал, дівчина повірила, що він і справді пов’язаний із мафією. Щоразу, як Марлен приходила до його квартири, Біллі виставляв у вікні картину. За його словами, це був знак, щоб «інші» до них не потикались.

Коли вони кохались, Біллі геть мінявся: брутальні розмови, приперчені брудною лайкою, поступались місцем ніжності й лагідним пестощам. Але щось у тому, як Біллі займався сексом, турбувало Марлен. Він був мужнім і дужим, але дівчині здавалось, ніби він лише вдає пристрасть і ніколи по-справжньому не досягає оргазму. Марлен не знала, що й думати, проте вона кохала Біллі й вирішила, що час і розуміння все виправлять.

Одного вечора вони кохались, аж раптом Адалана втратила контроль над свідомістю і на сцені опинився Девід. Він перелякався і заридав.

— Я вперше бачу, щоб чоловік так плакав, — прошепотіла Марлен. — Що трапилось?

Девід згорнувся клубочком, як дитя. По його щоках котилися сльози. Марлен розчулилась. Вона відчула тісніший зв’язок із Біллі, побачивши його таким вразливим. Дівчина пригорнула його до себе.

— Скажи мені, що з тобою, Біллі, — попросила вона. — Я не зможу допомогти, якщо не знатиму, в чому річ.

Не знаючи, що відповісти, Девід зійшов зі сцени. Томмі розплющив очі й виявив, що лежить в обіймах вродливої жінки. Він відсахнувся.

— Якщо ти так поводитимешся, я краще піду, — сказала Марлен, ображена, що Біллі морочить їй голову.

Вона пішла до ванної, і Томмі провів її очима.

— От лайно, — пробурмотів він, панічно озираючись навсібіч. — Артур мене вб’є!

Він зіскочив із ліжка, натягнув джинси й нервово закрокував кімнатою, намагаючись обміркувати своє становище.

— Що це ще за краля?

Він побачив на стільці жіночу сумочку й похапцем її обнишпорив. Прочитавши на водійських правах ім’я «Марлен», Томмі запхав документ назад до сумки.

— Артуре, — зашипів він, — якщо ти мене зараз чуєш, то знай, що я до цього не причетний. Повір, я й пальцем її не торкався. Це не я порушив правила.

Він наблизився до мольберта, взяв пензля й почав додавати штрихи до пейзажу, роботу над яким розпочав раніше. Нехай Артур бачить, що він займається тим, чим належить, — розвиває свій талант.

— Мені здається, що ти любиш оте своє малювання більше, ніж мене.

Томмі зиркнув через плече й побачив, що Марлен уже вдяглась і зачісує волосся. Нічого їй не відповівши, він повернувся до роботи.

— Малювання, малювання… Ти тільки й думаєш, що про трикляте малювання. Та поговори ж зі мною, Біллі!

Згадавши, що одне з Артурових правил вимагає бути чемним із жінками, Томмі відклав пензля й сів на стілець навпроти незнайомки. Вона була прекрасна. Хоч вона була вже повністю вдягнена, кожен вигин її стрункого тіла й досі стояв у Томмі перед очима. Він іще ніколи не зображав оголеної натури, та цю дівчину намалював би залюбки. Втім, він розумів, що не зробить цього. Людей у них малював Аллен.

Томмі трохи поспілкувався з незнайомкою, милуючись її темними очима, повними вустами й лебединою шиєю. Байдуже, хто вона і що її сюди привело, — Томмі знав, що він від неї шаленіє.

(4)

Ніхто не міг зрозуміти, чому Біллі Мілліган почав частенько пропускати роботу і став таким незграбним і безголовим. Якось він поліз лагодити ланцюг над гальванічними ваннами й шубовснув прямісінько в кислотний розчин. Довелось відіслати його додому. А одного разу він просто взяв і повіявся кудись, покинувши робоче місце, тож 21 грудня 1973 року його звільнили з заводу, де він займався електрогальванізацією. Кілька днів хлопець просто стирчав удома й писав картини. Потім одного дня Рейджен згріб свій арсенал і гайнув до лісу постріляти по мішенях.

На цей час у Рейджена була вже добряча колекція зброї. На додачу до карабіна, напівавтоматичного пістолета й сміт- вессона в нього було два магнуми (один — сорок четвертого калібру, другий — мисливський, триста сімдесят п’ятий), а також гвинтівки М-14 та М-16. Та найбільше Рейджен любив свій ізраїльський пістолет-кулемет, або ж «маслянку». Той був компактний і стріляв майже безгучно. Останнім із його надбань був пістолет-кулемет Томпсона, який хлопець вважав цінним колекційним екземпляром.

Якось у розпал буремних часів Кевін попросив Ґорді Кейна познайомити його зі своїм постачальником. Кевін вирішив серйозно взятися до торгівлі наркотиками. Кейн передзвонив йому за годину й відправив його на зустріч до лісу Блеклік, що біля Рейнольдзбурґа, на східній околиці Колумбуса.

— Я йому про тебе розповів, — повідомив Кейн. — Приходь сам. Він хоче подивитись, що ти за один. Якщо ти йому сподобаєшся, то, вважай, домовленість у тебе в кишені. Звуть його Браян Фолі.

Кевін виїхав за місто, чітко дотримуючись вказівок. Йому ще не доводилось бувати в тих краях, та він прибув на місце зустрічі за десять хвилин до призначеного часу. Він припаркувався біля кульверту і став чекати, не виходячи з машини. Минуло добрих півгодини, перш ніж підкотив «мерседес», із якого вийшло двоє чоловіків. Перший був довготелесим, із віспуватим обличчям. На ньому була брунатна шкірянка. З ним був бородань середнього зросту, вбраний у костюм у тонку смужку. Хтось спостерігав за ним із заднього сидіння «мерседеса». Кевінові це не сподобалось. Він сидів за кермом, пітніючи й запитуючи себе, якого дідька він в усе це вплутався і чи не краще буде негайно поїхати геть.

Здоровило з подзьобаним обличчям нахилився до віконця й уп’явся в Кевіна поглядом. Тісна шкірянка чоловіка характерно відстовбурчувалась під лівою пахвою.

— Це ти — Мілліган?

Кевін кивнув.

— Пан Фолі хоче з тобою поговорити.

Кевін виліз із авто. Розвернувшись, він побачив, що Фолі теж виліз із заднього сидіння «мерседеса» й тепер стояв, прихилившись до дверцят машини. На вигляд він був не старшим за самого Кевіна — років із вісімнадцять чи десь близько того. Біляве волосся хлопця сягало плечей, де зливалося зі світлим пальтом із верблюжої шерсті й шаликом того самого кольору, зав’язаним у вузол на шиї.

Кевін рушив до Фолі, та зненацька його різко шарпнули назад і приперли до машини. Довготелесий приставив йому до голови пістолет, а бородань потягнувся, щоб обшукати юнака. Тієї ж миті Кевін зник.

Рейджен ухопив бороданя за руку, крутнув його і кинув просто на його довготелесого приятеля. Не давши озброєному здорованю оговтатись, Рейджен наскочив на нього, вирвав пістолет і, прикриваючись чолов’ягою, наче щитом, націлив зброю на Фолі, який стежив за цією сценою зі свого місця біля «мерседеса».

— Тілько посмій рипнутися, — спокійно попередив Рейджен. — Ти й кроку ступити не встигнеш, як я тобі всаджу три кулі межи очі.

Фолі підняв руки вгору.

— Гей, ти, — звернувся Рейджен до бороданя. — Витягни свою пукавку з-під поли двома пальтсями й поклади на землю.

— Роби, як він каже, — наказав Фолі.

Коли чоловік завагався, Рейджен пригрозив:

— Ворушись, якшчо не хочеш, шчоби я перетворив тебе на нерухомість.

Бородань відхилив полу жакета, витягнув зброю й поклав її на землю.

— Тепер ногою підштовхни тсього пістоля до мене. Тілько, гляди, обережно.

Чоловік буцнув зброю ногою. Рейджен відпустив свого бранця й підняв другий пістолет. Тепер він тримав усіх трьох супротивників на мушці.

— Шчо ж ви так нечемно з гостями поводитесь? Тсе не є добре, — мовив Рейджен.

Він повиймав набої з обох пістолетів, а потім, узявши їх за дула, простягнув зброю власникам. Розвернувшись до двох здорованів спиною, Рейджен закрокував до Фолі.

— Тобі не завадив би крашчий охоронетсь, аніж тсі двоє.

— Заховайте зброю, — звелів Фолі своїм молодчикам, — і марш звідси. Постійте біля машини пана Міллігана, поки ми з ним тут поспілкуємось.

Він кивком запросив Рейджена сісти на заднє сидіння «мерседеса», а тоді й сам умостився поруч із ним. Фолі натиснув якусь кнопку, й перед ними відчинився міні-бар.

— Що питимеш?

— Горілку, — відповів Рейджен.

— Я так і подумав, зважаючи на твій акцент. Ти явно не ірландець, хоч і носиш ірландське ім’я.

— Я є югослав. А імена — тсе пусте.

— А з пістолетом ти такий же вправний, як і в рукопашному бою?

— Якшчо маєш зброю — я покажу.

Фолі понишпорив під сидінням і подав Рейджену пістолет сорок п’ятого калібру.

— Тсе є добра зброя, — похвалив Рейджен, зважуючи її в руці й перевіряючи збалансованість. — Я більше полюбляю дев’ятиміліметровий калібр, та тсей теж згодиться. Обирай тсіль.

Фолі натиснув на кнопку, й шибка опустилась.

— На протилежному боці дороги лежить пивна бляшанка. Онде вона, біля…

Не встиг він договорити, як Рейджен вистромив руку з вікна і шмальнув із пістолета. Бляшанка тенькнула. Слов’янин вистрілив по ній іще двічі й влучив обидва рази, хоча бляшанка відкочувалась після кожного пострілу.

Фолі розплився в посмішці.

— Мені потрібні такі люди, як ти, пане Міллігане, чи як там тебе насправді звуть.

— А мені потрібні грошенята. Якшчо ти роботу для мене маєш — я є до твоїх послуг.

— Ти не проти порушувати закон?

Рейджен заперечно похитав головою.

— Та є одна умова. Я нікому шкоди не завдаю, якшчо тілько від тсього моє життя не залежить, і ніколи жінок не кривджу.

— Приймається. А тепер повертайся до своєї машини і тримайся в нас на хвості. Поїдемо до мого будинку, де можна буде обговорити справи.

Коли Рейджен проминав охоронців, прямуючи до свого авто, ті дивились на нього вовком.

— Викинеш таких коней ще раз, — прогарчав довготелесий, — і я тебе вколошкаю.

Рейджен блискавично скрутив його, притис до машини, заламавши йому руку за спину так, що ще бодай міліметр — і кістка хруснула б.

— Для тсього тобі треба більше спритності й клепки в голові. Крашче не наривайся. Я є дуже небезпечна людина.

— Мюррей, ану чеши сюди, бодай тебе чорти вхопили! — гаркнув Фолі з «мерседеса». — Дай Міллігану спокій, він тепер працює на мене.

Коли охоронці повсідались у «мерседес» і той рушив, Рейджен поїхав слідом за ним, мізкуючи про свою пригоду й запитуючи себе, що могло привести його в цю глуху місцину.

Він був вражений, коли «мерседес» зупинився біля розкішного маєтку неподалік Рейнольдзбурґа. Довкола височів паркан із дротяної сітки, а за цим парканом сновигало туди-сюди трійко доберманів.

Внутрішнє оздоблення здоровенного маєтку у вікторіанському стилі було простим і сучасним: товсті килими на підлогах, скрізь картини та інші витвори мистецтва.

Фолі влаштував Рейджену екскурсію будинком, вочевидь, пишаючись своїми скарбами. Після цього він провів гостя до бару, розміщеного в підвальному приміщенні, і налив йому горілки.

— Що ж, Міллігане… — почав було Фолі.

— Я не люблю тсе прізвище, — урвав Рейджен. — Зазвичай мене називають Біллі.

— Розумію. Прізвище ж, певно, не справжнє. Гаразд, Біллі, мені треба такі люди, як ти: меткі, розумні, сильні та ще й збіса хороші стрільці. Я шукаю збройний ескорт.

— Шчо таке є «збройний ескорт»?

— Мій бізнес пов’язаний із перевезенням товару, і моїм водіям потрібен захист.

Рейджен кивнув, відчуваючи, як від горілки в грудях розливається тепло.

— Я і є захисник, — сказав він.

— Чудово. Дай мені номер, за яким тебе можна знайти. Перед кожною поїздкою ти на день або й на два повинен будеш переселятися сюди. Кімнат у будинку вдосталь. Тобі повідомлятимуть, що й куди перевозиться, тільки коли ти вже сидітимеш у машині поруч із водієм, — аби знизити ризик витоку інформації.

— Те, шчо треба, — погодився Рейджен, позіхаючи.

На зворотньому шляху Рейджен спав. Аллен вів автомобіль, намагаючись збагнути, де це він був і що робив.

У наступні тижні Рейджен супроводжував кур’єрів, які доправляли наркотики різноманітним дилерам і клієнтам у Колумбусі та його околицях. Юнак потай підсміювався, коли марихуану й кокаїн привозили шанованим публічним постатям, чиї імена постійно з’являлися у газетах.

Якось він забезпечував збройний ескорт для партії гвинтівок М-1, яку передали групі чорношкірих чоловіків у Західній Вірджинії. Рейджену аж цікаво стало, що ті чоловіки збираються робити з гвинтівками.

Декілька разів Рейджен пробував зв’язатися з Артуром, але намарно. Чи то англієць вперто не бажав із ним говорити, чи то всі вони зараз переживали особливо буремні часи. Рейджен знав, що Кевін і Філіп крадуть чужий час, бо періодично знаходив у квартирі початі пляшечки амфетамінів і барбітуратів. А одного разу хтось залишив один із його пістолетів лежати просто на комоді. Рейджен аж знетямився від гніву, адже через таке недбальство могла постраждати малеча.

Він вирішив припильнувати, коли хтось із небажаних персон спробує знову поткнутись на сцену, і провчити порушника, добряче шваркнувши його об стіну. Наркотики шкодять організму. Чарка-друга горілки й помірна кількість травички — це натурпродукт, а отже, зовсім інша річ. До важких наркотиків Рейджен не бажав навіть пальцем торкатися. Та він підозрював, що Філіп або Кевін експериментують із ЛСД.

* * *

За тиждень, повернувшись із Індіани, куди він супроводжував кур’єра з партією марихуани для одного торгівця автомобілями, Рейджен зупинився у Колумбусі, щоб повечеряти. Виходячи з машини, він побачив чоловіка й жінку похилого віку, котрі роздавали комуністичні агітки. Поблизу ошивалося кілька вороже налаштованих типів, тож Рейджен запитав у стареньких, чи їм не потрібна допомога.

— А ви симпатизуєте нашій ідеї? — запитала жінка.

— Так, — відповів Рейджен. — Я є комуніст. Я бачив, шчо таке рабська пратся на заводах, де з людей останні жили тягнуть.

Чоловік простягнув йому стосик агіток, що описували філософію Комуністичної партії й різко засуджували Сполучені Штати за підтримку диктаторських режимів. Рейджен пройшовся з одного кінця Брод-стрит в інший, тицяючи аркуші в руки перехожим.

Останню агітку він вирішив залишити собі. Рецджен роззирнувся довкола, виглядаючи літню пару, але ті вже пішли. Хлопець обійшов кілька сусідніх кварталів, шукаючи стареньких. Якби ж він зміг дізнатись, де відбуваються збори Комуністичної партії, то вступив би до її лав. Спостерігаючи, як Томмі й Аллен гнуть спину на заводі з електрогальванізації металів, Рейджен усвідомив: змінити на краще долю пригноблених мас можна лише шляхом народної революції.

Раптом він помітив на бампері свого авто наліпку з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Її туди, певно, приклеїла та літня пара. Від цих слів Рейджена охопило нервове збудження. Він опустився на коліна біля наліпки і в правому нижньому куті розгледів назву типографії, що займалась трафаретним друком. Хтось у типографії міг знати, де відбуваються збори місцевого осередку комуністів.

Рейджен зазирнув до телефонного довідника і з’ясував, що до типографії рукою подати. Він поїхав туди й декілька хвилин пильно приглядався до їхньої крамниці, не виходячи з машини. Потім він зганяв до телефонної будки за квартал від крамниці й перекусив там дроти обценьками. Те саме Рейджен проробив і з телефонною будкою, що була за два квартали звідти, після чого повернувся до крамниці.

Власник типографії, сивий чоловік в окулярах із товстими скельцями, якому можна було дати років із шістдесят, заперечував, що виготовив наліпки на прохання Комуністичної партії.

— Їх замовила одна друкарня з Північного Колумбуса, — пояснив він.

— Кажи адресу тсієї друкарні, — гупнув Рейджен кулаком по прилавку.

Чоловік боязко зам’явся.

— А у вас є яке-небудь посвідчення особи?

— Ні! — відрубав Рейджен.

— Тоді як мені знати, що ви не з ФБР?

Рейджен ухопив чоловіка за барки й потягнув його до себе.

— Слухай, старий, мені тілько треба довідатись, кому ти тсі наліпки одіслав.

— Навіщо?

— Бо я не можу своїх товаришів знайти, — сказав Рейджен, витягаючи пістолет. — Жени інформатсію, якшчо не хочеш мати зайву дірку в довбештсі.

Чоловік перелякано глипнув на зброю поверх окулярів.

— Та добре, добре. — Він узяв олівця й нашкрябав якусь адресу.

— Я хочу бачити офітсійний запис у касовій книзі. Для певності.

Власник крамниці вказав на реєстр замовлень, що лежав на прилавку.

— Офіційні записи там, але… але…

— Розумію, — сказав Рейджен. — Інформатсія про клієнта-комуніста не в загальній книзі. — Він знову наставив на старого зброю. — Одчиняй сейф.

— Це пограбування?

— Єдине, шчо мені від тебе треба, — тсе достовірна адреса.

Чоловік відімкнув сейф, витягнув звідти аркуш паперу й поклав на прилавок. Рейджен звірив адреси й пересвідчився, що старий його не надурив. Тоді юнак видер телефонний дріт зі стіни.

— Якшчо схочеш подзвонити клієнту і про мене попередити, доведеться тсе з телефонної будки робити.

Рейджен попрямував до машини. Він вирахував, що до друкарні десь шість із половиною кілометрів. Він цілком встигне дістатись туди, поки стариган шукатиме телефон-автомат із неушкодженими дротами.

Приїхавши на місце, Рейджен побачив звичайний житловий будинок. У вікні першого поверху виднілась невеличка вивіска з написом «ДРУКАРНЯ». Зайшовши всередину, хлопець виявив, що вся контора розмістилась у вітальні. Там стояли довгий письмовий стіл, скромний ручний друкарський верстат і мімеограф[26]. Рейджен здивувався, що на стінах не красуються плакати з серпом і молотом. Усе здавалось до болю пересічним. Але, відчувши, що підлога вібрує під ногами, Рейджен здогадався: у підвалі працюють друкарські верстати.

До нього вийшов чоловік років сорока п’яти. Він був кремезної статури й носив цапину борідку.

— Карл Боторф. Чим можу вам прислужитися?

— Я хочу пратсювати на благо револютсії, — випалив Рейджен.

— І чому ж?

— Тому шчо, на мою думку, «уряд США» — тсе є синонім до слова «мафія». Робітничий клас гарує, а тсі політикани тринькають кошти на підтримку диктаторів. Я вірю в те, шчо всі люди є рівні.

— Проходьте, юначе. Поспілкуємось.

Рейджен прослідував на кухню за господарем і сів край столу.

— Ви звідкіля будете? — запитав Боторф.

— Із Югославії.

— Я так і подумав, що ви — слов’янин. Ми, звичайно, повинні будемо вас перевірити, та я не бачу причин, чому б вам не долучитись до нашої боротьби за праве діло.

— Я мрію побувати на Кубі, — поділився Рейджен. — Кастро є мій кумир. Він жменьку повстантсів зібрав серед роботяг із тсукрових плантатсій, схоронився з ними в горах і став твортсем револютсії. Тепер на Кубі рівність.

Вони ще трохи побалакали, і Боторф запросив хлопця на збори місцевого осередку Комуністичної партії, що мали відбутись того ж дня.

— Тсе буде тут? — поцікавився Рейджен.

— Ні, поблизу Вестервіля. Я поїду попереду, а ви тримайтеся за мною на своєму авто, юначе.

Той так і вчинив. Карл Боторф привів його до заможного району міста. Рейджен був розчарований. Він сподівався, що комуністи збиратимуться в ґетто.

Рейджена відрекомендували під позивним «Югослав» кільком непоказним особам, і він примостився в задньому ряду, приготувавшись слухати виступи. Та коли доповідачі почали занудно переливати з пустого в порожнє, використовуючи заяложені гасла, Рейджена почало хилити на сон. Спочатку він намагався подолати дрімоту, та врешті-решт капітулював. Якщо трішечки покуняти, вирішив Рейджен, то вже за кілька хвилин він знову зможе зосередитись на промовах. Головне, що він знайшов-таки однодумців. Він завжди хотів долучитись до народного опору й боротися проти тиранії капіталізму. Голова Рейджена сонно схилилась на груди.

Артур виструнчився на стільці, бадьорий, але наїжачений. Він встиг побачити лише завершальну частину Рейдженової мандрівки й зацікавлено спостерігав за тим, як слов’янин висить на хвості в іншої машини. Але тепер інтрига поступилась місцем подиву, що такий розумний хлопець, як Рейджен, може вірити в усю цю ахінею. Комунізм, хай йому грець! Артурові закортіло підвестись і втовкмачити цим пустоголовим маріонеткам, що в Радянському Союзі панує одноосібна диктатура і ніхто там навіть не думав передавати владу в руки народу. Натомість саме капіталізм подарував людству свободу мислення та створив безліч сприятливих можливостей, на які за комуністичного устрою годі було б і сподіватись. Це тільки Рейджен зі своєю суперечливою натурою цілком міг обчищати банки, жити на прибутки від наркоторгівлі та водночас не сумніватись у тому, що він бере участь у визволенні народу з ярма.

Артур звівся на ноги, обвів усіх присутніх зневажливим поглядом і рівним, позбавленим емоцій тоном відкарбував:

— Ма-яч-ня.

Усі повернулись і приголомшено вирячились на Артура, який уже прямував до виходу.

Англієць розшукав свою машину і трохи посидів на пасажирському сидінні. Він ненавидів правосторонній рух. Однак усі його спроби викликати на сцену кого-небудь, хто міг би повести авто, виявились марними.

— Буремні часи, чорти б їх ухопили! — вилаявся Артур.

Він обережно перемістився за кермо і від’їхав від бордюру, витягуючи шию, щоб краще бачити осьову лінію дороги. Весь задерев’янілий від напруження, він поповз уперед, ледве витискаючи тридцять кілометрів на годину.

Артур глипнув на вказівний знак, і йому раптом спало на думку: якщо це Санбері-роуд, то десь неподалік має бути водосховище Гувера. Він зупинився біля узбіччя, розгорнув мапу автомобільних шляхів і визначив, де зараз перебуває. Гребля Гувера[27], яку він планував відвідати вже хтозна-відколи, справді була поблизу.

Він чув, що коли інженерні війська побудували греблю, біля її підніжжя почав збиратись намул. Артурові не давало спокою запитання: чи не виявиться ця замулена ділянка, що аж кишить різноманітними видами мікроорганізмів, сприятливим середовищем для розмноження комарів? Якби з’ясувалось, що намул і справді перетворився на комариний розсадник, Артур міг би звернутися до місцевої влади з вимогою вжити якихось заходів. Та спершу необхідно було зібрати зразки намулу, щоб дослідити їх удома під мікроскопом. Це не епохальний науковий проект, звичайно, проте хтось же мусить до цього взятися.

Артур, поринувши в роздуми, повільно й обережно вів автомобіль, як раптом ззаду вискочила вантажівка, обігнала його, різко вильнула назад у праву смугу і вдарила авто, що їхало попереду Артура. Автомобіль врізався у відбійник і шкереберть полетів у кювет. Водій вантажівки навіть не зупинився. Артур хутко з’їхав на узбіччя, вийшов із машини і, зберігаючи спокій, почав спускатись до канави. З розтрощеного авто виповзла жінка.

— Вам не слід багато рухатись, — попередив Артур. — Дозвольте вам допомогти.

У неї була кровотеча. Щоб її спинити, Артур міцно затиснув місце поранення. Жінка задихалася. Артур побачив, що їй повибивало зуби й вона захлинається кров’ю. Відмовившись від думки зробити нещасній трахеотомію, хлопець вирішив забезпечити доступ повітрю. Понишпоривши в кишенях, Артур знайшов кулькову ручку. Він викинув стрижень, а тоді за допомогою запальнички пом’якшив пластиковий корпус ручки, зігнув його дугою і проштовхнув жінці в горло, щоб та могла дихати крізь нього. Після цього він повернув її голову набік, щоб кров не затримувалась у роті.

Побіжний огляд показав, що в жінки зламані щелепа й зап’ясток. Її бік був однією суцільною раною — Артур підозрював, що ребра теж потрощені. Певно, вона вгатилась об кермо, коли її машину вдарили ззаду.

Коли прибула «швидка», Артур поспіхом розповів водієві про обставини аварії, описав свої дії, а тоді розчинився в натовпі ґав, що починали збиратись на місці пригоди.

Він передумав їхати до греблі Гувера. Вже вечоріло, а він хотів дістатись додому засвітла. Англійця не тішила перспектива вести поночі автомобіль неправильною стороною дороги.

Розділ 14

(1)

Артура дедалі більше дратувало те, що відбувалось у житті «сім’ї». Аллена витурили з роботи в універмазі «Джей-Сі-Пенні», де той заповнював накладні й вантажив товар у фургони, тому що Девід несподівано з’явився на сцені і в’їхав на вилковому навантажувачі у сталеву колону. Томмі тинявся Ланкастером і Колумбусом, марно шукаючи нову роботу. Рейджен тепер постійно працював на Фолі, супроводжуючи кур’єрів, що перевозили зброю й наркотики. Слов’янин надто вже сильно налягав на травичку й горілку. Якось Рейджен провів чотири дні в Індіанаполісі, вистежуючи конфісковану партію зброї, й на зворотньому шляху опинився в Дайтоні. Там котрийсь із членів «сім’ї» проковтнув кінську дозу «коліс». Томмі зненацька отямився на сцені й усвідомив, що сидить за кермом автомобіля, який мчить автомагістраллю І-70. У голові Томмі паморочилось, до горла підкочувала нудота, тож він поступився місцем Девідові, котрого миттю заарештували, бо власник мотелю, біля якого спинився Томмі, поскаржився в поліцію. Девіда забрали до шпиталю, де в нього діагностували передозування й промили йому шлунок. Поліція його відпустила, бо власник мотелю вирішив не подавати проти хлопця офіційну заяву. Коли Аллен повернувся до Ланкастера, з ним залишилась Марлен. Тоді хтось із небажаних персон (судячи з бруклінського акценту, то був Філіп) примудрився наковтатись якихось червоних капсул і звалитися з повторним передозуванням. Марлен викликала бригаду невідкладної допомоги й поїхала з Мілліганом до шпиталю. Після того як хлопцю вже вдруге зробили промивання шлунку, Марлен вирішила посидіти з ним задля моральної підтримки.

Дівчина сказала, що його справи з усілякими небезпечними типами для неї не новина і їй страшно, що через них він може потрапити в біду, проте навіть якщо це станеться, вона нізащо не покине його напризволяще. Марлен діяла Артурові на нерви. Очевидно, коли вона знайшла одного з членів «сім’ї» в такому вразливому й безпорадному стані, у дівчині розцвів буйним цвітом материнський інстинкт. Артур не збирався цього терпіти.

Марлен повадилась дедалі більше часу проводити в Міллігановій квартирі. Артур мусив постійно бути насторожі, щоб вона не вивідала їхню таємницю. Разом із тим почастішали випадки провалів у часі. Артур був певен, що хтось у «сім’ї» торгує наркотиками: якось він знайшов у кишені квитанцію про внесення застави й дізнався, що одного з них заарештовували за підробку лікарських рецептів на придбання наркотичних препаратів. Він також не сумнівався, що котрийсь із членів «сім’ї» спить із Марлен.

Артур вирішив поїхати геть із Огайо. Настала пора скористатися закордонним паспортом, який Рейджен роздобув на його прохання через свої тіньові канали.

Англієць оглянув два документи, що їх Рейджен придбав через Фолі. В одному стояло ім’я Рейджена Вадасковинича, другий був виписаний на Артура Сміта. Це були або крадені паспорти, до яких потім внесли необхідні зміни, або навдивовижу майстерні підробки. Вони, безперечно, зможуть обдурити навіть дуже прискіпливе око.

Артур зателефонував до «Пан-Американ Ейрлайнз» і замовив квиток в один бік до Лондона. Потім він вигріб усі гроші, які зміг знайти на полицях, у шухлядах і поміж книжкових сторінок, і спакував речі. Він повертався додому.

Мандрівка до аеропорту Кеннеді минула без пригод, як і подальший переліт через Атлантику. На митному контролі в Гітроу Артур ледве встиг поставити сумку на стійку, як службовець уже махнув рукою, щоб той собі проходив.

У Лондоні Артур зупинився у невеличкому готелі над пабом, подумавши, що назва вулиці — Гоупвелл-плейс[28] — може виявитись добрим знаком. Він пообідав на самоті в маленькому, проте вишуканому ресторанчику, а тоді спіймав таксі й поїхав до Букингемського палацу. Він пропустив зміну варти, але заспокоїв себе тим, що церемонію можна подивитись будь-якого іншого дня. Артур почувався мов риба у воді, гуляючи лондонськими вуличками й кидаючи перехожим фрази на зразок «Гарний видався деньок, чи не так?» або «Чудова нині погода, вам не здається?». Він вирішив, що завтра купить собі капелюх-казанок і парасолю.

Вперше на своїй пам’яті Артур опинився серед людей, які розмовляли точнісінько як він сам. Автомобілі тут їздили правильною стороною вулиць, а постаті «боббі» вселяли почуття безпеки.

Він сходив до Тауеру й до Британського музею, після чого поїв риби з картоплею, запиваючи вечерю теплим англійським пивом. Піднімаючись того вечора до готельної кімнати, юнак пригадав улюблені фільми про Шерлока Голмса й подумки зауважив, що треба буде завтра побувати в будинку номер 221-б по Бейкер-стрит. Необхідно пересвідчитися, що помешкання підтримують у стані, гідному пам’яті славетного детектива.

Артур нарешті відчув, що він удома.

Наступного ранку Аллен прокинувся під гучне цокання настінного годинника. Він розліпив повіки, обвів поглядом кімнату й вискочив із ліжка, мов обпечений. Він був у якомусь старомодному готельному номері з металевим ліжком, візерунчастими шпалерами й потертим килимом. Це точно був не ланкастерський «Голідей-Інн». Аллен роззирнувся, шукаючи вбиральню, але в номері її не було. Хлопець натягнув штани й виглянув у коридор.

Куди це його дідько заніс? Повернувшись до кімнати, Аллен одягнувся й вирішив спуститись униз. Можливо, щось із навколишнього пейзажу підкаже йому, що це за місце. На сходах він розминувся з чолов’ягою, котрий тупав угору з тацею в руках.

— Як щодо традиційного англійського сніданку, сер? — звернувся до нього чоловік із сильним британським акцентом. — Чарівна сьогодні погода, еге ж? — додав він.

Аллен скотився сходами, вискочив на вулицю й закрутив навсібіч головою. Він побачив характерні чорні таксомотори з великими номерними знаками, вивіску пабу й автомобільний потік, що сунув не тим боком дороги.

— Трясця! Що ж це, чорт забирай, зі мною діється?! Чи ж я вже геть схибнувся?!

Аллен, розлючений, але водночас і переляканий, бігав уперед і назад, лаючись на всі боки. Перехожі витріщались на нього, та йому було байдуже. Він себе ненавидів за всі ці несподівані пробудження казна-де, за цілковиту неспроможність контролювати своє життя. Він більше так не міг. Йому хотілось померти. Аллен упав навколішки й замолотив кулаками по асфальту. З очей бризнули сльози.

Трохи оговтавшись, Аллен збагнув, що варто зараз потрапити на очі якому-небудь поліцейському, і його бігом доправлять до найближчої божевільні. Він схопився на ноги й почимчикував назад до номера. Понишпоривши у сумках, Аллен знайшов паспорт на ім’я Артура Сміта. У паспорті лежав корінець від квитка на літак до Лондона. І лише в один бік. Аллен безсило впав на ліжко. Що це Артур замислив? Навіжений засранець!

Обшукавши всі кишені, Аллен зібрав сімдесят п’ять доларів. І де йому тепер узяти грошей на дорогу додому? Зворотній квиток, певно, коштуватиме три, а то й чотири сотні зелених.

— Клятий Артур! Щоб його підняло та об землю гепнуло!

Юнак почав було збирати Артурові речі, щоб виїхати з готелю, але зненацька спинився.

— До бісової матері його шмаття. Нехай буде йому наука.

Аллен покинув багаж у номері, прихопивши тільки паспорт. Він вийшов із готелю, не заплативши, і зловив таксі.

— Відвезіть мене до міжнародного аеропорту.

— Вам до Гітроу чи до Ґетвіка?

Аллен пошарудів сторінками паспорта і глянув на корінець від квитка.

— Гітроу, — сказав він водієві.

Дорогою до аеропорту Аллен розмірковував, як йому бути. На сімдесят п’ять доларів далеко не заїдеш, але якщо поворушити звивинами й добре зіграти свою роль, то, можливо, все-таки знайдеться спосіб потрапити на літак додому. В аеропорту хлопець заплатив таксистові, а тоді влетів до терміналу, мов несамовитий.

— Боже правий! — заторохтів він. — Не знаю, як таке могло трапитись, але я не там зійшов із літака! Мене чимось обпоїли. Мої речі, квиток — усе залишилось на борту. Ніхто не попередив мене, що під час цієї стоянки не можна виходити. Певно, щось підсипали мені в їжу чи напої, бо я відключився. Прокинувшись, я пішов розім’яти ноги. Мені не сказали, що покидати літак не можна! Квитки, дорожні чеки — все тепер пропало!

Охоронець спробував заспокоїти Аллена й привів його до стійки паспортного контролю.

— Я не там зійшов із літака! — не вгавав юнак. — Я летів транзитом до Парижа, але помилково вийшов тут! Я був геть не при собі: очевидно, щось підмішали в мій напій. Це все провина авіаперевізника. Мій багаж залишився на борту. В мене при собі всього кілька доларів. Як мені тепер повернутись до Сполучених Штатів? Господи, я тут застряг! Мені не вистачить грошей на квиток додому! Послухайте, я ж не волоцюга, який намагається прослизнути на літак задарма. Який мені зиск розводити таку катавасію заради одного-єдиного дня в Лондоні? Просто допоможіть мені повернутись додому.

Дівчина за стійкою паспортного контролю співчутливо вислухала Аллена й пообіцяла зробити все, що буде в її силах. Поки вона кудись телефонувала, хлопець нервово міряв залу кроками, курячи цигарку за цигаркою.

— Єдине, що ми можемо запропонувати, — звернулась вона до Аллена, — це внести вас до списку очікування. Ви зможете вилетіти до Сполучених Штатів першим же рейсом, на якому будуть вільні місця, за умови, що по прибутті ви оплатите вартість квитка.

— Звичайно! — вигукнув він. — Я не намагаюсь полетіти «зайцем». Удома в мене є гроші. Я тільки хочу повернутись до Америки, ото й усього. Там я негайно ж заплачу за квиток.

Аллен надокучав своїми теревенями всім, хто мав необачність опинитись поблизу. Він зауважив, що персонал уже чекає не дочекається, коли можна буде його здихатись. Саме на це він і розраховував. Нарешті його посадили на «Боїнг 747» до Штатів.

— Дякувати Богу, — прошепотів Аллен, опускаючись у крісло й застібаючи ремінь безпеки.

Він боявся заснути, тому відганяв дрімоту, перечитуючи всі журнали, що знайшлись на борту. Коли літак сів у Колумбусі, представник служби безпеки аеропорту поїхав із Алленом до Ланкастера. Аллен знайшов гроші, які він заробив, продаючи свій живопис, там, де він їх і заховав: за розхитаною дерев’яною панеллю в комірчині для мітел. Він розрахувався за квиток і сказав супровіднику:

— Я хочу вам подякувати. У «Пан Ам» до мене поставились із надзвичайним розумінням. Щойно видасться вільна хвилинка, я напишу листа президенту вашої компанії, щоб він знав, як чудово працюють його люди.

Коли Аллен залишився на самоті, його обсіли гнітючі думки. Він спробував покликати Артура. Довелось докласти чималих зусиль, але зрештою Артур таки з’явився на сцені. Озирнувшись довкола, англієць усвідомив, що він уже не в Лондоні. Після цього він категорично відмовився спілкуватися з іншими членами «сім’ї».

— Стадо нікчемних свиней, — гірко пробурмотів Артур.

Він відвернувся і ще довго ображався.

(2)

Наприкінці вересня Аллена взяли на роботу до корпорації «Анкор Гокінґ». Цей велетенський завод спеціалізувався на виготовленні скляного посуду. Колись там працювала Кеті, сестра Біллі. Завданням Аллена було спаковувати в коробки скляні вироби, які знімали з конвеєра жінки. Проте іноді йому доводилось виконувати обов’язки контролера якості — пильно обстежувати кожен предмет, щойно той сходив зі стрічки. Це була не робота, а кара Божа. Він мусив стовбичити там, де від ревіння потужних пальників і повітродувок мало не репали барабанні перетинки, знімати з конвеєра ще теплий скляний посуд, прискіпливо перевіряти, чи немає на ньому дефектів, і складати посуд на лотки, звідки його вже забирали пакувальники. Упродовж дня Томмі, Аллен, Філіп і Кевін без кінця змінювали один одного.

З Артурової згоди Аллен винайняв дворівневу квартиру на три спальні в будинку номер 1270 К по Шеридан-драйв. Це було неподалік площі Сомерфорд, у північно-східній частині Ланкастера. Нова оселя припала до ду