Book: Вовк-тотем



Вовк-тотем
Вовк-тотем

Цзян Жун

Вовк-тотем

Присвячую незрівнянним степовим вовкам і кочовикам

Присвячую колись чарівному монгольському степу

1

«Плем’я цюаньжунів»[1] вважало своїми предками двох білих собак, собака був їхнім тотемом.

Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І

Чжоуський[2] князь Му-ван скарав цюаньжунів і повернувся, отримавши чотирьох білих вовків і чотирьох білих оленів.[3]

«Історія династії Хань. Історія гунів»

Коли Чень Чжень у своєму сніговому заметі налаштував око підзорної труби на великого вовка, він побачив два ока — ніби блискучі металеві конуси. Аж волосся на тілі Чень Чженя стало сторчма, мов голки в дикобраза, ледь не піднімаючи сорочку над тілом. Старий Біліґ був поруч, але Чень Чжень уже навіть не відчував свого подиху, хоча холодний піт, по волосинках, що стали сторчма, просочувався назовні.

Попри те, що Чень Чжень прожив тут уже два роки, він усе ще боявся великих вовків монгольського степу та їхніх зграй. Тут — глибоко в горах і далеко від табору, опинившись перед такою великою зграєю вовків, він відчував, як навіть подих його тремтить. Ні Чень Чжень, ні Старий Біліґ не мали цього разу з собою ані рушниці, ані довгого ножа, ані запряжки, навіть якоїсь залізяки, як от стремено, в них не було. Вони мали лише два аркани на випадок, якщо вовки учують людський дух — тоді їм обом можна було заздалегідь провести обряд поховання просто неба.[4]

Чень Чжень насмілився зробити півковтка повітря, і лише після цього повернув трохи голову вбік, щоб подивитися на Старого. Біліґ саме спостерігав в іншу підзорну трубу загінний ланцюг, що його утворила вовча зграя. Стишивши голос, він сказав:

— І на що ти здався, такий боязкий? Як вівця, не інакше. Ви, ханьці,[5] аж до кісток боїтеся вовків. Тільки ханець у степу завжди буде битий.

Зауваживши, що Чень Чжень не видає жодного звуку, він нахилив голову вбік і прошепотів:

— Однак цього разу не розгубись, поворушися хоч трохи, це тобі не іграшки.

Чень Чжень трохи нахилив голову і схопив у жменю сніг, який склеївся в його долоні в крижану грудку.

На схилі гори, навскоси від них, сторожко скубла траву велика отара дзеренів,[6] однак вони ніби ще не помітили вовків. А один кінець вовчого загінного кільця вже наближався до снігового замету, де зачаїлися двоє чоловіків, і Чень Чжень не насмілювався поворухнутися, відчуваючи, що вже майже перетворився на крижану статую.

Це був уже другий випадок, коли Чень Чжень зустрічав у степу вовків. При згадці про першу зустріч він знову затремтів усім тілом. Він був певен, що жодний ханець не втримав би в цій ситуації репутацію сміливця.

Коли два роки тому Чень Чжень прибув з Пекіна на це віддалене пасовище до виробничої бригади,[7] був кінець листопада, і Орхонський степ уже був укритий сліпучо-білим снігом. Окрема юрта для молодої інтелігенції ще не була облаштована, тому Ченя поселили до Старого Біліґа і йому випало стати чабаном. Одного дня, через місяць після приїзду, він поїхав зі Старим за 80 км від пасовища до Комітету пасовища отримати свої документи про навчання й купити заодно якісь побутові речі. Уже перед поверненням Старого як члена революційного комітету скотарських господарств раптово затримали на збори, а документи, згідно з директивою Комітету пасовища, слід було негайно доправити голові бригади, тому Ченю нічого не лишалося, як самому верхи повертатися додому. Перед від’їздом Старий віддав йому свого вороного коня, який був швидким і добре знав дорогу додому, а також попередив його в жодному разі не з’їжджати з торованого машинами шляху, вздовж якого через кожні 20–30 км є монгольські юрти, тоді все буде гаразд.

Щойно Чень Чжень сів у сідло, як відчув під собою силу першокласного монгольського скакуна, і в нього виникло бажання помчати верхи. Коли дорога завела його на гребінь гори, і він побачив верхівки гір Цаґаан уул,[8] що «отаборилися» на віддалі, він умить забув про попередження Старого й свавільно з’їхав із торованого машинами шляху, що ним слід було робити гак у понад 20 лі,[9] та поїхав до головної бригади навпростець, ближчим шляхом.

Ставало дедалі холодніше. Десь на півдорозі почало здаватися, ніби навіть сонце так змерзло, що аж труситься з легеньким шелестінням і сідає за горизонт зіщулившись. У повітря від укритої снігом землі піднімався холод, тож його шкіряний плащ став цупким на морозі. Коли Чень Чжень махав рукою, згинав її чи нахилявся, плащ рипів. Піт на тілі коня перетворився на шар білої паморозі, а ноги коня грузли в снігу, тому він уповільнив ходу. Навколо була дика місцевість без жодних ознак людського житла. Пагорбки минали один по одному. Вороний біг собі підтюпцем, не виказуючи жодних ознак утоми. Він ішов рівно, не підстрибуючи, щоб вершникові було зручно, тож Чень Чжень відпустив вудила, дозволивши коню самому розраховувати силу, швидкість і напрямок. На якусь мить, правда, його пройняло тремтіння від незрозумілої тривоги — він раптом злякався, що кінь заблукає, що погода переміниться й повалить сніг, що він замерзне на смерть у цій сніговій пустелі… А от кого забув злякатися — так це вовків!

Вони під’їжджали до роззявини гірської ущелини, коли вуха вороного, що він ними тріпотів усю дорогу, дослухаючись до звуків зусібіч, раптом завмерли просто в напрямку роззявини. Кінь почав закидати голову, форкати, збився з кроку. Оскільки Чень Чжень тоді вперше їхав сам-один такою далекою дорогою по засніженому степу, він і гадки не мав про небезпеку, що чигала попереду. Вороний схвильовано роздував ніздрі, закочував очі, і, зрештою, зробив спробу змінити напрямок, щоб поїхати в об’їзд. Однак Чень Чжень ніяк не розумів намірів коня, тому натягнув вудила і все-таки спрямував його підтюпцем у попередньому напрямку. Та кінь біг дедалі безладніше — то переходив на крок, то знову біг, то підстрибував, до того ж із такою силою бив копитами, ніби збирався наступної миті помчати щодуху. Чень Чжень знав, що взимку слід берегти сили коня, тому намертво затягнув вудила, не дозволяючи тварині зірватися з місця.

Вороний, побачивши, що жодне з попереджень не діє, повернув голову і почав скажено гризти піми[10] Ченя, та коли той раптом прочитав приховану небезпеку в наляканих очах коня, було вже пізно, оскільки вороний тремтячи в'їхав у схожу на отвір труби роззявину похмурої гірської ущелини.

Коли Чень Чжень рвучко повернув голову, щоб подивитись углиб ущелини, він ледь не впав з коня від страху. На засніженому схилі, не далі, ніж за 40 метрів від нього, у світлі вечірньої заграви йому раптом явилася велика зграя лютих монгольських вовків, їхнє хутро сяяло золотом. Вони всі чи прямо, чи скоса дивилися на нього, встромлюючи в нього свої гострі конусовидні погляди, аж він від того почувався їжаком. Найближче до нього якраз були кілька величезних вовків, розміром з леопарда. У порівнянні з вовками, яких він бачив у Пекінському зоопарку, ці були вдвічі грубші, наполовину вищі й уполовину довші. Якоїсь миті більше десятка великих вовків, котрі сиділи на снігу, раптом одночасно підвелися, і їхні хвости — від першого до останнього — настовбурчилися, ніби шаблі, готові бути вийнятими з піхов. Усім своїм виглядом вони засвідчували, що зайняли командну висоту й готові кинутися на ворога. У зграї вовків вирізнявся білий вовк-ватажок, оточений іншими вовками. Його шия, груди й живіт були сіро-білими, тому він випромінював біло-золоте світло, що різало очі, а разом з ним і страшний авторитет лиходія. У зграї було не менше, ніж 30–40 вовків. Згодом, коли Чень Чжень докладно розповідав ситуацію Біліґу, Старий вказівним пальцем змахнув із чола холодний піт і сказав, що, напевне, у вовків була саме нарада з приводу атаки на табун коней, які паслися тоді по той бік гір, і вовк-ватажок саме віддавав накази своїм підлеглим. Ще пощастило, що вони були неголодними, адже вовки з блискучим хутром — це не голодні вовки.

А в той момент Чень Чжень справді вже втратив будь-які відчуття. Останнє, що залишилося в його пам'яті, — ніби з голови випорснув легкий, але надзвичайно страшний звук, схожий на чистий передзвін срібних монет високої проби. Це мав бути звук ударів його душі об тім’я. Чень Чжень відчував, що його життя перервалося на кількадесят секунд, і на цей час він став бездушною тілесною оболонкою, яку залишила душа, нерухомим шматком м’яса. Ще довго після тієї зустрічі з вовками Чень Чжень у душі відчуватиме безмежну вдячність Старому Біліґу і його вороному коневі, адже він не випав із сідла тому, що їхав не на звичайному коні, а на відомому мисливці, який виріс і загартувався в боях із вовками.

І ось, коли все мало скінчитися і їхнє життя трималося на волосині, вороний раптом зробився надзвичайно спокійним. Удаючи, ніби він зовсім не бачить вовчої зграї, або, принаймні, не збирається заважати їм проводити збори, кінь потихеньку просувався собі вперед кроком звичайного перехожого. Він зібрав усю свою відвагу й чітко контролював копита — не хитався, не мчав, а максимально стабільно ніс у сідлі свого тимчасового господаря, ніби акробат у цирку несе на голові піраміду зі склянок і тарілок. Він чуйно добирав ходу й обережно контролював поставу Ченя — щоб вісь його хребта була вертикальною, а центр тяжіння не зміщувався, інакше той втратив би рівновагу і впав просто вовкам у зуби.

Можливо, ця грандіозна сміливість і мудрість вороного повернула назад душу Ченя. А можливо, Чень Чжень раптом заручився духовною підтримкою Тенґера (Неба), який повернув його душі віру й сили. Коли душа його, що кількадесят секунд літала в морозному повітрі, знову повернулася до тілесної оболонки, він відчув, що вже дивним чином воскрес і при цьому напрочуд тверезий.

Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від здобичі, вони здолають за кілька секунд, не докладаючи особливих зусиль. Відстань між вершником і вовками скорочувалась, і Чень Чжень чудово розумів, що в жодному разі не можна виявляти ані крихти страху, слід бути як Чжуґе Лян[11] з його тактикою «окозамилювання противника»: робити такий вигляд, ніби вони — це сміливий авангард, за яким іде могутня кавалерія. Тільки так можна було дотиснути жорстоких і недовірливих степних убивць — монгольських вовків.

Він відчув, як вовк-ватажок витягує шию, щоб здалеку оглянути схил гори за його спиною, і довгі вуха всіх вовків зграї, ніби радари, повертаються в напрямку погляду ватажка. Усі лиходії тихо чекали його наказу. Однак те, що цей самотній неозброєний вершник так самовпевнено наважився під’їхати аж до зграї вовків, змусило ватажка й великих вовків повірити йому.

Вечірня заграва поступово зникала. Кінь і вершник ще трохи наблизилися до вовчої зграї. Ці декілька десятків кроків були, можна сказати, найнебезпечнішим і найдовшим шляхом у житті Ченя. Коли вороний зробив ці кілька кроків, Чень Чжень раптом усвідомив, що один з вовків попрямував до засніженого схилу за його спиною, і зрозумів, що то — розвідник, спрямований ватажком перевірити, чи справді за ними є «підкріплення». Чень Чжень відчув, що його душа, яка щойно зажевріла в тілі, ладна знову залишити його.

Кроки вороного теж ніби стали не такими впевненими. Ноги людини і тіло коня одночасно затремтіли, від чого швидко виник страшний резонанс, який тільки підсилив їхній спільний страх. Вуха вороного притислися до тіла, і він напружено зосередився на тому розвідникові. Коли вовчий посланець з’ясує справжній стан справ, кінь і вершник саме наблизяться до зграї впритул. Чень Чжень уже бачив себе в пащі величезного вовка, між двома щелепами гострих вовчих зубів, що ось-ось із клацанням зімкнуться. Вороний почав злегка присідати, щоб зібратися на силі для останнього ривка. Однак коли кінь із ношею — ривок безуспішний.

Чень Чжень раптом, як степові скотарі у критичні моменти, подумки почав закликати Тенґера: «О, Передвічне Небо, Тенґере, простягни мені свою руку, допоможи мені!» Він також стиха покликав Старого Біліґа. «Біліґ» монгольською означає «мудрий», тож він сподівався, що Старий зможе чимшвидше передати йому мудрість степовиків. Однак в Орхонському степу було тихо і не чути жодної відповіді. Він розчаровано підвів голову, щоб востаннє поглянути на прекрасного, крижано-блакитного Тенґера.

І раптом на нього, ніби й дійсно з неба, зійшли слова Старого й загули в його барабанних перетинках, ніби удар грому: вовки найбільше бояться трьох речей — рушниці, аркана й залізного приладдя. Рушниці й аркана в нього не було. А залізне приладдя? Його ступні аж нагрілися — є! Ноги встромлені у величезні сталеві стремена! І його ноги аж затремтіли від скаженої радості.

Вони з Біліґом помінялися кіньми, але не сідлами. Не дивно, що свого часу Старий дібрав йому такі великі стремена, ніби знав наперед, що настане день, коли вони йому стануть у нагоді. Однак тоді Старий казав, що коли починаєш учитися їздити верхи, маленькі стремена не даватимуть упевненості: якщо кінь почне брикатися, нога може легко вислизнути й будеш розчавлений копитами. А в цих стремен отвір був широкий, а «підошва» — кругла, тож порівняно зі звичайними мілкими й квадратними залізними стременами вони здавалися вдвічі більшими і вчетверо важчими.

Поки зграя чекала на розвідника, вершник під'їхав до них упритул. Чень Чжень миттю вийняв ноги зі стремен, нахилився і потягнув стремена вгору — кожною рукою по одному. Від цього руху тепер залежало його життя! Він напружив усі сили, рвучко повернувся і загорлав просто до найбільш щільної частини зграї, після чого підняв важелезні стремена на рівень грудей і почав люто стукати ними одне об одне.

«Дзень, дзень…»

Від ударів стремен виходив такий звук, ніби молотком б'ють у рейку, — такий чистий і високий, що аж закладало вуха. Він різонув вовчу зграю, ніби гострий меч. Для вовків цей неприродний залізний звук був страшніший за гуркіт грому і навіть страшніший за брязкіт капкана, що його найбільше боїться степовий вовк. Уже перший звук, який видав Чень Чжень, так налякав вовків, що вони разом затремтіли. Він ударив ще кілька разів, і зграя, за наказом ватажка, почала відступ у повному складі. Притиснувши вуха, втягнувши шиї, вони вмить зникли в горах, ніби жовтий вітер. Навіть той розвідник облишив своє завдання й швидко приєднався до своїх.

Чень Чжень не міг повірити своїм очам: такі страшні й величезні монгольські вовки раптом відступили, злякавшись двох стремен! Він у ту ж мить розхоробрився: то скажено бив у стремена, то розмахував руками, жестикулюючи, як степові кочовики, коли закликають один одного, і кричав назад себе: «Хурдан! Хурдан! (Швидше! Швидше!) Вовки — тут! І їх багато!»

Можливо, монгольські вовки розуміють монгольську мову і мисливську мову жестів. Так чи інакше, але зграя була так налякана загінною тактикою цього сумнівного для них мисливця, що швидко відступила. При цьому вовки відходили організовано, навіть під час втечі вони дотримували того бойового порядку, який здавна склався в усіх степових вовків: молоді самці — в авангарді, ватажок — попереду, великі вовки — прикривають відступ. Зовсім не так безладно, як розбігаються птаство й інша звірина. Чень Чжень аж завмер, дивлячись на це.

Не встиг він оком зморгнути, як від вовчої зграї не залишилося й сліду. Тільки сніг і туман вкривали ущелину.

Денне світло вже згасло. Не встиг Чень Чжень ще як слід прилаштувати стремена назад, як вороний вилетів з ущелини кулею, і скажено помчав до бригади найближчою відомою йому дорогою. Морозний вітер задував за комір і в рукави, тож холодний піт на тілі Ченя майже перетворився на крижинки.

Врятований з вовчої пащі Чень Чжень почав з тих пір, як і степовики, шанувати Передвічне Небо Тенґера. А щодо монгольських степових вовків у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу.

Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців.



Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя:

— Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння.

Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій…

Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону[12] охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя.

Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу.

Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)!

Тієї ночі він прокинувся від переривчастих звуків голосу Ґасмаа, яка кликала його, та скаженого рику собак. Коли він похапцем натягнув піми й шкіряний плащ, узяв ліхтарик і аркан та вибіг з юрти, його ноги сильно тремтіли. У світлі ліхтарика, що проходило крізь безладний рій сніжинок, він несподівано побачив, що Ґасмаа саме тягне за хвіст величезного вовка. Цей вовк у довжину — від хвоста до голови — був на зріст дорослої людини, а вона хотіла витягнути його зі щільного натовпу овець! Вовк з усіх сил намагався повернути голову, щоб укусити її, однак перелякані на смерть дурні й жирні вівці, які боялися що вовка, що вітру, уперто купчилися поближче до загорожі, унаслідок чого сніг між їхніми тілами перетворювався на пару і посилювався різкий овечий запах. Вони затисли вовка спереду так, що той не міг і поворухнутися. Він міг лише, вчепившись пазурями в землю, рватися вперед і безладно кусати всіх, хто потрапить йому під зуби. Вовк з усіх сил намагався вирватися від Ґасмаа, вискочити з натовпу овець, щоб розвернутися й кинутися на жінку. Чень Чжень підбіг хитаючись, однак не знав, з чого йому починати. Дві великі собаки позаду Ґасмаа також нервували, бо не могли пробратися крізь отару, вони тільки скажено гарчали й гавкали, щоб принаймні таким чином тиснути на вовка. Інші п’ять-шість лютих собак Біліґової родини з усіма сусідськими собаками саме вовтузилися з вовками на східному боці загону. Там стояв собачий гавкіт, рик і виття. Чень Чжень хотів наблизитися до Ґасмаа, щоб допомогти їй, однак його ноги трусилися й не переступали. Його гаряче прагнення торкнутися живого вовка власноруч ураз ущухло, ніби заледеніло від страху. Ґасмаа ж, яка подумала, що Чень Чжень справді поспішає їй на допомогу, схвильовано закричала:

— Не підходь! He підходь! Вовк може вкусити! Швидше розжени овець, щоб собаки могли підбігти.

Ґасмаа сильно відхилилася назад, з усіх сил тягнучи вовка за хвіст, аж на обличчі в неї проступив піт. Вона обома руками перегнула вовчий хвіст так, що вовк від болю почав хапати морозне повітря своєю закривавленою пащею і, не втримавшись, повернувся, щоб розірвати людину на шматки. Зрозумівши, що вперед ходу немає, вовк раптом рвучко відступив назад, повернув половину тулуба й кинувся на Ґасмаа. «Кх» — почувся звук, і половина поли її шкіряного плаща залишилася у вовка в зубах. У вузеньких монгольських очах Ґасмаа спалахнула іскра ненависті й промайнув погляд розлюченої пантери. Вона вчепилася у вовка мертвою хваткою, потім рвучко відстрибнула на крок назад, вирівнявши таким чином вовче тіло, і з усіх сил потягла вовка в бік собак.

Чень Чжень запанікував: однією рукою він високо тримав ліхтарик, спрямувавши його на Ґасмаа й вовка, оскільки боявся, що вона не зможе вчасно побачити рух хижака і той її вкусить, другою рукою він розмахував арканом, б’ючи ним по головах найближчих баранів. В отарі зчинився безлад — боячись, що в темряві є вовк, вівці кинулися до місця, освітленого ліхтариком, і Чень Чжень уже не міг їх нікуди зрушити. Він помітив, що в Ґасмаа незабаром забракне сил тягти вовка, бо він уже протяг її на кілька кроків уперед.

— Мамо! Мамо! — почувся переляканий дитячий голос.

Це дев’ятирічний син Ґасмаа Баяр вибіг з юрти, однак, побачивши побоїще, він змінив інтонацію. Він миттю кинувся до матері, проскочив по спинах баранів і, опинившись поруч, також схопився за вовчий хвіст. Ґасмаа закричала:

— Хапай його за ногу! Хапай його за ногу!

Баяр миттю вчепився обома руками в задню ногу вовка і з усіх сил потягнув за неї, послабивши йому силу ривка вперед. Таким чином, мати й син удвох майже зупинили хижака. А собача зграя на сході загону продовжувала битву. Вовки, очевидно, вдалися до підступу — перетягли на себе основні сили собак, щоб прикрити атаку чи відступ вовків, які забігли в загін. Тож лінія оборони на заході загону тільки завдяки впертості Ґасмаа і Баяра не дозволила цьому великому вовку вигнати частину овець через західну стіну повстяної загорожі.

Старий Біліґ також підбіг до отари. Він то лякав овець, то кричав у західний бік до собак:

— Бар! Бар!

«Бар» монгольською означає «тигр». Так звали найбільшого і найвідчайдушнішого собаку з його зграї, який походив від тибетської вівчарки. Хоча довжиною тіла він і поступався звичайним вовкам, по висоті й ширині грудей перевершував їх. Почувши голос господаря, Бар миттю залишив бійню і примчав до Старого. Коли він різко зупинився, відсапуючись, з його пащі пішов запах вовчої крові. Старий вихопив з рук Ченя ліхтар і спрямував стовп світла просто в середину отари на вовка. Бар мотнув головою, ніби сердитий охоронець, який утратив свою роботу, і, скаженіючи від люті, рвучко застрибнув на овечі спини, а потім, скочуючись по овечих головах, кинувся до вовка. Старий крикнув до Ченя:

— Жени отару на вовка! Потрібно його затиснути! Не дати втекти!

Потім він потягнув Ченя за руку, і вони вдвох погнали овець щільними рядками в бік вовка і Ґасмаа.

Розлючений Бар, вивергаючи з пащі пару і кров, нарешті дістався Ґасмаа, однак тіло вовка все ще було затиснуте вівцями, що й не дихали від страху. Справжній мисливський пес монгольських степів знає правила: він не кусатиме вовка за спину чи за тіло, щоб не пошкодити його шкуру. Тож не знаходячи місця, за яке вкусити, Бар безладно гарчав і гавкав від хвилювання. Однак, побачивши Бара поряд, Ґасмаа раптом повернулася боком, підняла ногу і перекинула через коліно довжелезний вовчий хвіст, який міцно тримала обома руками. Потім вона голосно крикнула, збираючи всю силу в руки і «кхх» — все-таки переломила вовчий хвіст, ніби дерев'яну палицю. Вовк захрипів від болю і на мить розслабив лапи, що дало змогу матері й синові витягти його з купи овець. Тіло вовка здригалося в корчах від болю, він обернувся оглянути рану, і тут Бар, скориставшись нагодою, встромив зуби йому в горло. І хоча вовк брикався й шкрябався, дві ноги Бара намертво притислися до його голови і грудей. Зуби пса зімкнулися, і дві цівки крові бризнули з артерій на шиї вовка. Звір бився в агонії ще хвилину чи дві, але потім обм'як і впав на землю, з його зубастої пащі вивалився закривавлений язик. Ґасмаа витерла з обличчя вовчу кров і глибоко зітхнула. Ченю здалося, що її червоне від морозу обличчя ніби нарум’янене вовчою кров’ю, а вона сама — така дика, войовнича і прекрасна, якими були ще доісторичні первісні жінки.

Запах крові мертвого вовка рознісся в повітрі, й гавкіт собак у східній частині загону раптом завмер, а вовки по одному відступили й швидко зникли в темряві. А через деякий час з північно-західної частини степу долинуло моторошне виття вовчої зграї — вовки оплакували свого хвацького генерала, який загинув у бою.

«Я ні на що не здатний, боязкіший за вівцю!» Ченю було соромно зізнатися:

— Я — слабший за степового пса, слабший за жінку, навіть слабший за дев’ятирічну дитину!

Ґасмаа, сміючись, захитала головою:

— Ні, ні, що ти! Якби ти не прийшов мені на допомогу, вовк би з’їв баранця з тельбухами.

Старий Біліґ також засміявся:

— Мені ще в житті не траплявся ханьський студент, який би допомагав заганяти овець і світив ліхтариком!

Ченю нарешті вдалося торкнутися вовчого тіла — вже мертвого, але ще теплого. Він справді шкодував, що йому забракло щойно хоробрості допомогти Ґасмаа тягти вовка за хвіст, і він втратив таку рідкісну можливість набути досвіду боротьби з вовком голіруч, яка взагалі-то рідко коли випадає ханьцю за життя. Вовки Орхонського степу справді такі великі, що аж лячно — ніби волохата горила, що впала на землю і, здається, лише знепритомніла, але щомиті може з риком підскочити. Чень Чжень погладив Бара по голові, і, набравшись сміливості, присів навпочіпки біля вовчого тіла. Він зміряв його довжину своєю великою п’яддю. Виявилося, що від кінчика носа до кінчика хвоста — дев’ять п’ядей, тобто близько одного метра вісімдесяти сантиметрів. Це навіть на кілька сантиметрів більше за його власний зріст! Чень Чжень ледь не захлинувся холодним повітрям.

Старий Біліґ посвітив ліхтариком на отару. Виявилося, що вовк таки відкусив і з’їв жирненькі хвостики трьох-чотирьох овець, тож їх зади були закривавлені, а цівки крові на них уже заледеніли. Старий сказав:

— Якщо вважати, що ми обміняли хвости цих овець на такого великого вовка, то ми — не в збитках.

Старий із Ченем удвох затягли важке вовче тіло до юрти, щоб сусідські собаки не погризли йому шкуру. Чень Чжень звернув увагу на те, що вовча лапа набагато більша за собачу. Він порівняв її зі своєю долонею — лапа виявилася приблизно такою ж великою, як і його долоня, якщо не враховувати пальців. Тож не дивно, що вовки так стійко тримають рівновагу під час бігу по кам’янистій або засніженій рівнині.

Старий сказав:

— Завтра я навчу тебе білувати вовка.

Ґасмаа винесла з юрти половину великої миски маслаків з обрізками м’яса у винагороду Бару й іншим собакам. Чень Чжень також вийшов за нею. Він обома руками гладив Бара по голові й широкій, як маленький столик на кані,[13] спині. Бар з хрускотом розгризав маслаки і при цьому виляв хвостом на знак подяки. Чень Чжень не втримався, щоб не спитати в Ґасмаа:

— Ти щойно боялася?

— Аякже, боялася! — відповіла вона, сміючись. — Боялася, що вовк розжене овець і я втрачу трудову одиницю. Я ж — голова виробничої групи! Ганьба мені була б, якби я втратила овець.

Ґасмаа нахилилася і злегка поплескала Бара по голові, примовляючи: «Сайн (гарний) Бар! Сайн (гарний) Бар!» Пес відразу ж облишив свої маслаки й потягнувся головою до долоні господарки, заліз своїм носом їй у рукав і так радісно завиляв хвостом, що аж здійняв вітер. Чень Чжень відзначив, що голодний і змерзлий Бар все ж вище поцінував моральну винагороду господарки.

Ґасмаа сказала:

— Чень-чень (Чжень), після Свята весни я подарую тобі гарне цуценя. Утримувати собаку — ціле мистецтво. Ти його вигодуєш, і воно виросте таким, як Бар.

Чень Чжень подякував.

Увійшовши до юрти, він, усе ще під враженням, сказав:

— Ну й злякався я щойно!

— Я тільки взяв тебе за руку, як дізнався про це, — сказав Старий. — Чому б це вона тремтіла без упину? А якби потрібно було битися, ти б шаблю втримав? Якщо хочеш залишитися в степу, маєш бути сміливішим за вовка! Якось візьму тебе на полювання. Колись Чингісхан для свого війська спеціально обирав професійних мисливців.

Чень Чжень закивав головою: «Я вірю, вірю… Якби Ґасмаа сіла на коня і пішла в битву, то вона б перевершила Хуа Мулань… Це — здавна відома у ханьців жінка-воїн».

— Серед вас, ханьців, є трохи таких, як Хуа… Хуа Мула (лань), а серед нас, монголів, таких, як Ґасмаа, — повно, у кожній родині є, — і старий засміявся, хекаючи, мов старий вовк.

З тих пір Ченю дедалі більше хотілося наблизитися до вовків, спостерігати за ними, досліджувати їх. Він відчував, що степові вовки мають якийсь містичний зв’язок із людьми степу, тож тільки з’ясувавши все з вовками, можна зрозуміти таємничий монгольський степ і самих монголів. Але вовки монгольського степу були якраз найбільш містичною і невловимою ланкою у цьому ланцюгу. Чень Чжень сподівався збільшити свої безпосередні контакти з вовками, він навіть додумався, що можна роздобути собі вовченя й власноруч виростити справжнього степового вовка, на якого завжди можна подивитись і якого завжди можна помацати. Коли йому спала ця думка, він спочатку аж сам злякався, але що ближче було до Свята весни, то палкішим ставало це його бажання мати вовченя.

Старий Біліґ був найвідомішим мисливцем в Орхонському степу. Однак він дуже рідко ходив на полювання. А коли й ходив, то це було полювання на лисиць, але не на вовків. За ці два роки всі переймалися «культурною революцією», тож традиційне для степу напівкочове напівмисливське життя було порушене, ніби сніжна буря налетіла на отару овець і розігнала її. І тільки цієї зими, коли великі отари дзеренів перетнули кордон і прийшли в Орхонський степ, Старий Біліґ нарешті, можна сказати, дотримав слова і привів його з собою у це місце, звідки рукою подати до вовків. Це — дійсно було місце, де Старий випробовував його сміливість і підвищував його мудрість. І хоча Чень Чжень мав тут можливість упритул перетнутися зі степовими вовками, однак це все-таки була ще не справжня битва.

Проте він усе ще був надзвичайно вдячний Старому за його замисли й наміри.

Чень Чжень відчув, що Старий штовхає його ліктем у бік і вказує на схил. Чень Чжень швидко спрямував туди підзорну трубу й побачив, що велика отара дзеренів усе ще похапцем скубе траву, однак один вовк вибіг за межі загінного кільця й побіг у західному напрямку до гір. У хлопця тьохнуло серце, і він пошепки спитав у Старого:

— Вони що, передумали нападати? Отже, ми дарма мерзли тут півдня?

Старий сказав:

— Вони не можуть відмовитися від такої рідкісної можливості. Напевне, ватажок розцінив, що дзеренів дуже багато й послав цього вовка за підмогою. Така можливість трапляється, може, раз на п’ять-шість років. Схоже, що апетит у вовчої зграї не маленький. Тож і битва має бути великою. Все ж я недарма узяв тебе з собою сьогодні. Почекай ще, у мисливстві можливості вичікуються…

2

У правителя гунів-шаньюя народилися дві доньки надзвичайної краси, усі в його державі вважали їх богинями. Шаньюй сказав: «Я не можу видати заміж таких дочок за звичайних чоловіків, я віддам їх Небу!» Він улаштував насип на півночі країни в безлюдній місцевості й оселив там дочок, сказавши: «Нехай Небо зустріне їх…» Через рік туди почав приходити старий вовк, він сторожував насип і вив біля нього день і ніч, а потім вирив під ним нору. Тоді молодша донька сказала: «Мій батько відправив мене сюди, щоб віддати Небу, і ось прийшов вовк, то, може, він є духом-посланцем Неба? Я спущуся до нього».



Її старша сестра злякалась і сказала: «Він же тварина, ти зганьбиш батьків!» Однак молодша сестра її не послухала і спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати протяжні пісні, а також вити, як вовки.

«Історія династії Вей. Життєписи жужанів, гунів, тухе та турфанів»

З'явилося шестеро-семеро вовків, які нишком проникли в загінне кільце, відтак три фланги цього кільця були сформовані. Чень Чжень, прикриваючи рот рукавом, обшитим манжетом у вигляді кінського копита, стиха спитав:

— Батьку, це вони, нарешті, починають облаву?

Ще ні, — стиха відповів Біліґ. — Ватажок ще чекає нагоди. Вовки планують облаву значно ретельніше, ніж чоловіки-мисливці. Подумай своєю головою: чого ватажок ще чекає? — Старий поворушив білими від снігу бровами і з них посипалась паморозь. Його шапка з лисячого хутра, яка прикривала чоло, обличчя й спадала на плечі, також уся була притрушена памороззю. Вона майже повністю закривала обличчя Старого, тож було видно тільки його світло-карі очі, які все ще світилися бурштиновим блиском.

Вони лежали в сніговому заметі вже досить довго. І якоїсь миті разом звернули увагу на дзеренів на схилі навпроти. У цій отарі було близько тисячі голів, і ось декілька великих баранів із довгими чорними рогами, тримаючи в роті жмутики трави, підвели голови й почали вглядатися в далечінь та принюхуватися, але решта кіз усе так само похапцем підривали копитами сніг і вискубували траву.

Це було резервне пасовище другої бригади, облаштоване проти пожеж узимку, воно мало двадцять-тридцять лі по окружній, і було з навітряного боку гір. Трава тут була високою, густою, гарної якості, її не валяв вітер і не покривав сніг.

Старий стиха сказав:

— Подивись уважно і ти зрозумієш. Цей схил розташований в надзвичайно вигідному місці, просто на великому протязі, проти північно-західного вітру. Чим більша хуртовина, тим гірше тут затримується сніг. Коли мені виповнилося вісім років, в Орхонському степу стався такий снігопад, який буває, може, раз на сто років: снігу в долинах випало стільки, що він покривав юрту. На щастя, тоді вдалося випередити лихо й під керівництвом кількох старих людей вивести майже всю худобу. Коли снігу насипалося по коліно, зібрали всіх коней — декілька тисяч — і погнали їх у сніг протоптати шлях, потім пустили по цьому шляху декілька десятків черед корів, щоб вони його втоптали й проклали в снігу шлях вівцям та возам. Так ішли три дні й три ночі, аж поки дісталися цього пасовища. А тут снігу було всього 1–2 чи,[14] ще й паростки трави пробивалися крізь нього заввишки в три пальці. Замерзлі й голодні до напівсмерті тварини, побачивши траву, заволали, мов божевільні, й кинулися на неї. Люди з плачем попадали просто на сніг і почали бити поклони Тенґеру, занурюючи голову в сніг. Вівці й коні тут могли підривати сніг і скубти траву, а корови, які так не можуть робити, могли йти за ними і їсти залишки трави, тож більшість тварин дожили до весни. Тим же, хто не встиг сюди переміститися, — не пощастило. Хоча люди й змогли втекти, однак худобу всю поховало під снігом. Якби не було цього пасовища, то люди й тварини в Орхонському степу давно вимерли б. Згодом ми вже не боялися снігопадів. Коли починалося лихо, ми переміщалися сюди й тут його перечікували.

Старий злегка зітхнув:

— Це — рятівне пасовище, яке Тенґер подарував мешканцям Орхонського степу. З давніх давен чабани щороку приходили до тієї гори, що навпроти, і на її верхівці приносили жертви Тенґеру та духам гір. Однак останні два роки, відколи почалися ці рухи,[15] ніхто не насмілюється на жертвопринесення, проте в душі всі все одно моляться. Ця гора — священна. Чабани Орхонського степу, якою б сильною не була посуха і як би сутужно не було з травою, ніколи не насмілювалися впродовж трьох сезонів — весни, літа й осені — чіпати це пасовище. Щоб уберегти його, конопасам було найбільш скрутно. Навіть вовки охороняють цю гору — приходять сюди раз на п’ять-шість років, щоб уполювати дзеренів, ніби люди — принести жертву духам гір та Тенґеру. Ця священна гора рятує не лише людей і скотину, але й вовків. Вовки відчувають навіть краще за людей — ті з худобою ще не перебралися, а ці вже тут. Удень вовки ховаються між нагромадженням каміння в горах або з протилежного боку гір, де твердий сніг, а вночі виходять, виривають з-під снігу замерзлих на смерть корів чи кіз. Коли вовкові є що їсти, він не полізе шукати клопоту до людей з їхньою худобою.

Декілька розкішних хмар розступилися й відкрили небо. Старий підвів очі й подивився на крижано-блакитного Тенґера; його погляд був сповнений поваги і щирості. Чень Чжень подумав, що тільки на західних релігійних картинах можна побачити такий чистий погляд.

Цього року сніг на пасовищі випав рано, тому закріпився. Нижня частина листків трави ще не встигла пожовкнути, як була накрита снігом, і тепер ця трава, ніби свіжоморожені овочі в льосі, крізь просвіти в снігу поширювала ледь відчутний аромат. Тож отара дзеренів під тиском голоду й снігопадів у північніших державах вимушена були перетнути кордон і дістатись сюди, ніби до своєрідної оази посеред зими. Вони були так захоплені пахощами зеленої трави, що не хотіли перебиратися на інше пасовище, і вже так набили животи, що вони стали схожі на великі барабани. Ще трохи, й вони не могли б зрушити з місця.

І тільки ватажок степових вовків та Старий Біліґ знали, що дзерени тут припустяться великої помилки.

Ця отара дзеренів була невеликою. За рік перебування в Орхонському степу Чень Чжень час від часу міг бачити величезні отари у десять тисяч голів і більше. Кадровики з Комітету пасовища розповідали, що під час трирічного періоду скрути в 60-х pp. військові кількох великих північних округів приїхали в долину на військових машинах полювати на дзеренів з гвинтівок, щоб нагодувати військових, і перебили цих тварин без ліку. Через це всі тутешні дзерени втекли за кордон. Однак останнім часом на кордоні виникло напруження, тож великомасштабні полювання на дзеренів припинилися, і в розлогому Орхонському степу знову можна було побачити цих прекрасних і величних тварин. Коли Чень Чжень пас овець, йому траплялися великі табуни цих диких тварин, і тоді здавалося, що повз його отару, припадаючи до землі і вкриваючи весь навколишній простір, несеться граційний жовтий[16] вітер. Він так лякав свійських овець, що ті збивались докупи і, витріщивши очі, з острахом і заздрістю, дивилися на своїх диких родичів, що мчать, мов вільний вітер.

Людину без зброї дзерени Орхонського степу ні в що не ставили. Одного разу Чень Чжень верхи на коні увірвався в щільну отару дзеренів, сподіваючись скористатися безладом і заарканити одного з них та поласувати дичиною. Однак дзерени надзвичайно швидко бігають: вони — найшвидші копитні в степу, їх не можуть наздогнати навіть найспритніші вовки чи собаки. Як не підстьобував Чень Чжень коня, однак йому так і не вдалося навіть волоска на хутрі дзерена торкнутися. Отара «жовтих» баранів на ходу розімкнулася перед ним і продовжувала бігти повз нього, обминаючи на кілька десятків метрів з обох сторін, а потім зімкнулася недалеко попереду й помчала собі вперед, налякавши його так, що він аж завмер посеред степу і замилувався ними.

Отара дзеренів, за якою вони спостерігали зараз, була середніх розмірів, однак Ченю здавалося, що для кількох десятків вовків, які згуртувалися в цю зграю, отара все ж завелика. Кажуть, що вовки — найбільш жадібні істоти в світі, тож йому хотілось дізнатися, наскільки великі вовча жадібність і вовчий апетит. А ще хотілось дізнатися, наскільки високою є їхня майстерність влаштовувати облави.

Така ж можливість, як зараз, рідко коли випадала вовкам, тому їхні дії були повільними і якомога непомітнішими. Щойно кількість баранів в отарі, які піднімали голову і вглядались у далечінь, збільшувалася, як вовки миттю залягали в траву і не рухалися, навіть пара від їхніх подихів ставала ледь помітною.

Дзерени продовжували похапцем скубти траву. А двоє людей спокійно чекали.

Старий знову пошепки сказав:

— Ці дзерени — справжнє лихо для степу: бігають швидко, їдять багато — тільки поглянь, скільки трави за собою не доїли! Людям і худобі так важко доводиться утримуватися, щоб зберегти це пасовище недоторканим, а вони ось за кілька днів половину спаскудять! А якщо ще табунів прибуде, то, дивись, і всю траву виїдять. Цього року сніг великий, скидається на лихі снігопади, тож якщо не вберегти це резервне пасовище, і людям і худобі буде сутужно. На щастя, є вовки. Вони повинні за кілька днів розправитися з цими дзеренами — кого вполюють, а інших розженуть.

— Не дивно, що ви не полюєте на вовків! — сказав Чень Чжень, аж здивований цим відкриттям.

— Полюю, але мало, — відповів Старий. — Однак, якщо вовків повністю знищити, степ тоді не виживе. А якщо помре степ, як же будуть жити люди й худоба? Ви, ханьці, ніяк не зрозумієте цієї простої істини.

— Ну, зараз я трохи починаю її розуміти.

В душі Ченя промайнуло якесь важко висловлюване відчуття того, ніби він бачить перед собою примарну тінь вовка-тотема. Два роки тому, перед від’їздом з Пекіну, він читав і збирав книжки, що стосувалися кочовиків. Тоді він і дізнався, що вони поклоняються вовку-тотему. Однак тільки зараз він нібито почав розуміти, чому кочовики обрали своїм звіром-предком і тотемом саме вовка, якого так ненавидять хлібороби, зокрема й ханьці.

Старий насмішкувато примружив очі і сказав до Ченя:

— Вже понад рік як для вас — студентів з Пекіна — поставили окрему юрту, однак повстяне покриття на ній дуже тонке. Тож цього разу вполюємо побільше дзеренів, підемо на закупівельний пункт і обміняємо їх у кооперативі на повсть, щоб вам чотирьом було трохи тепліше.

— Гарна ідея! — відповів Чень Чжень. — У нас і справді тільки два шари повсті, тож навіть чорнильниця в юрті заледеніла й тріснула.

— Ну що ж, бачиш цю вовчу зграю? Зараз вони тобі зроблять подарунок, — засміявся Старий.

В Орхонському степу одна туша дзерена, разом зі шкурою, продавалася за 20 юанів — майже половина встановленого місячного прибутку чабана від трудової одиниці! А зі шкур цих баранів шиють шкіряні куртки вищого ґатунку. На закупівельному пункті розповідали, що одяг льотчиків шиють саме зі шкури дзеренів, а китайським льотчикам така розкіш поки що недоступна. Щороку всі шкури дзеренів, що виробляються в монгольських степах, ідуть на експорт — до Радянського Союзу чи Східної Європи, — в обмін на сталь, автомобілі та зброю. А з філе дзеренів виготовляють консерви вищого ґатунку, які також повністю йдуть на експорт. І тільки рештки м’яса та кісток залишаються в країні на ласунок місцевим мешканцям, однак навіть у самій Внутрішній Монголії на прилавках м’ясних магазинів вони є великою рідкістю і придбати їх можна лише по талонах.

Цієї зими дзерени масово мігрували до країни, тому прикордонні кооперативи та місцеве начальство безмежно раділи. На всіх закупівельних пунктах вже напнули намети для складів, готуючись розпочати закупівлю. Кадровики, мисливці й скотарі, ніби рибалки перед сезоном рибної ловлі, готувалися до великої події. Мисливці й конопаси були найбільш спритними — більшість із них уже осідлали своїх швидких коней, прихопили мисливських собак і рушниці й помчали за дзеренами. Чень Чжень цілими днями був ніби припнутий біля своєї отари і не мав ані рушниці, ані патронів. До того ж чабани мали лише по чотири коня, на відміну від конопасів, у яких було сім-вісім, а то й більше десяти «службових» коней. Тож молоді пекінці могли тільки, кліпаючи очима, спостерігати, як мисливці наввипередки скачуть на полювання. Позавчора ввечері Чень Чжень пішов до юрти мисливця Лхамжава, який, ще не пройшло й кількох днів після появи дзеренів, уже встиг уполювати одинадцять великих цапів, причому одним з пострілів поцілив аж двох відразу. Тож його прибуток за кілька днів у мисливстві швидко мав сягнути розмірів тримісячної зарплатні конопаса. Він із задоволенням повідомив Ченю, що вже відклав собі гроші на сигарети й вино на рік уперед, але збирається полювати ще кілька днів, щоб купити в родину новий транзисторний приймач марки «Червоний ліхтар», а старого занести до пересувної юрти конопасів. У нього в юрті Чень Чжень уперше скуштував свіжого м’яса дзеренів і подумав, що це і є справжній смак степу. Дзерени, охочі бігати, зовсім не накопичують жиру, крім того, кожна їхня м’язова волокнина «гартується» в тривалих атлетичних змаганнях із вовками, тож їхнє м’ясо анітрохи не поступається м’ясу козулі.

Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.

Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.

Хоча молоді інтелігенти давно вже оселилися в своїй окремій юрті, Ченю Чженю все одно подобалося часто приходити до Старого-батька. Його юрта була просторою й красивою, заможною й теплою. На стінах по колу висіли килими із монголо-тибетськими релігійними зображеннями, підлога ж була застелена килимами із зображеннями білих оленів. Срібний посуд на низенькому квадратному столику, як і олив’яні миски та чайники на полицях, були начищені до блиску. Політичні події здавалися далекими звідси, і хунвейбіни з їхнім рухом «за знищення 4 пережитків»[17] ще не пробилися крізь килими Старого Біліґа. У юрті, в якій мешкав Чень Чжень, усі четверо молодих людей були однокласниками ще з середньої школи, причому решта троє хлопців у Пекіні вважалися «буржуазними синками» й «вихідцями з інтелігентиків». Їм випала спільна доля, тож вони однаково відчували відразу до радикальних і неглибоких хунвейбінів, і на початку зими 1967 року гуртом розпрощалися з буремним Пекіном та прибули сюди в степ шукати спокійного життя. Тому вони знайшли між собою спільну мову. Однак юрта Старого Біліґа була ніби табір вождя племені, тож Чень Чжень отримував тут більше тепла й піклування і почувався тут, ніби дома в безпеці.

За два роки, усі в родині Старого почали сприймати його як члена родини, а книжки, що заповнювали дві великі валізи, привезені Ченем із Пекіну, особливо ті китайські й іноземні, що стосувалися історії монголів, надзвичайно зблизили Старого-батька з цим його «сином» ханьської крові. Старий був надзвичайно цікавий; у нього було декілька друзів-оповідачів серед монголів, які знали чимало легенд і бувальщини з монгольської історії. Коли Старий побачив Ченеві книжки, особливо ті, що були з картинками й картами, він відразу ж виявив великий інтерес до того, що писали китайські, російські, перські та інші письменники й історики про історію монголів. Тож Старий Біліґ, який тільки на половину розумів китайську, почав швидко навчати Ченя монгольської, щоб той міг роз’яснити йому зміст книжок, при цьому він розповідав Ченю різні монгольські оповідки й історії. Через два роки вчитель і учень могли вже вести досить пристойну бесіду напівмонгольською-напівкитайською мовою.

Однак Чень Чжень усе ще не насмілювався переповідати Старому зміст тих книжок, де старі китайські або деякі західні історики висловлювали ворожі погляди на адресу монголів. Тут, у степу, він не насмілювався більше співати «Тече ріка червона» Юе Фея[18] або якось жартувати на тему «реваншу». Чень Чжень хотів з’ясувати джерела любові й ненависті між кочовиками й землеробами, і хотів дізнатися причину, через яку нечисленні монголи змогли вибухнути у світовій історії такою потужною силою, що вивільняється, мабуть, тільки під час розпаду атомного ядра.

Чень Чжень спочатку не хотів залишати юрту Старого Біліґа. Однак, оскільки пасовиська Орхонського степу були дуже поживні, в отарі постійно прибувало. В одній з отар після народження ягнят кількість голів сягнула аж трьох тисяч, а це було занадто для одного чабана, щоб за нею належно доглядати. Коли отара збільшується, необхідно її розділити. Тож Чень Чжень, слідом за новою отарою, вимушений був переїхати до окремої юрти й жити разом із трьома товаришами. Однак, на щастя, обидва табори були розташовані неподалік один від одного, тож вівці й собаки могли навіть «перегукуватися» між собою, а сідло ще не встигало нагрітися під вершником, як той уже прибував до сусіда; туди й назад можна було обернутися за один день. Проте після розділу отари Чень Чжень так само часто, як і раніше, їздив до родини Старого-батька, щоб продовжувати свої бесіди. Але цього разу все було заради дзеренів і стосувалося вовків.

Чень Чжень підняв важку повстяну завісу на вході до юрти, зваляну з верблюжої вовни й розшиту символами щастя, увійшов усередину, сів на товстий килим і налив чаю з молоком. Старий сказав:

— Що, очі вилазять від заздрості, Що хтось уполював так багато дзеренів? Нічого, нічого… завтра Старий-батько поведе тебе в таке місце, звідки можна привезти цілу машину жовтих кіз. Я був цими днями в горах і дізнався, де можна вполювати дзеренів. До того ж я вже не раз думав про те, щоб показати тобі ближче вовчу зграю. Ти ж тільки про вовків і говориш? Але ви, ханьці, — боягузи, ви схожі на травоїдну вівцю, а ми, монголи, є хижими вовками. Але тобі вже час мати трохи вовчої сміливості.

Наступного дня рано-вранці Чень Чжень уже був зі Старим на схилі гори серед масиву Південно-західних гір, де вони облаштували засідку. Дивно, але Старий не взяв із собою ні рушниці, ні собак, а лише підзорну трубу. Чень Чжень до цього не раз ходив із ним полювати лисиць, але щоб іти на полювання голіруч — це було вперше. Він уже декілька разів запитував у Старого, чи вони будуть полювати на дзеренів з підзорної труби, але Старий тільки посміхався, нічого не відповідаючи. У Старого була така манера навчати іншого тих знань і вмінь, які він хотів передати, — викликати в учня цікавість і сумніви.

І тільки коли Чень Чжень побачив у підзорну трубу вовчу зграю, що стиха підкрадалася кільцем до дзеренів, він зрозумів мисливський план Старого-батька. Він зрадів, і Старий також лукаво посміхнувся до нього. Чень Чжень почувався тим рибалкою з байки про сварку кулика й беззубки: коли двоє сваряться — виграє третій. Утім, Чень Чжень був лише маленьким рибалкою, а справжнім риболовом тут був Біліґ. Він і справді був найсміливішим і наймудрішим старим мисливцем в Орхонському степу, і ось сьогодні привів його в таке місце, де риба сама пливла до рук. З тієї миті, як Чень Чжень побачив вовків, він забув про холод — кров потекла в його жилах ледь не вдвічі швидше, а той жах, який викликали в нього вовки, поступово зник.


Над пасовищем, що ховалося глибоко в горах, не було ані вітерця, повітря було сухе й холодне. Ноги Ченя вже майже повністю оклякли, і він все дужче відчував холод під собою, тож подумав, як би добре було мати зараз товсту підстилку з вовчого хутра. Раптом у нього виникло питання, із яким він стиха звернувся до Старого:

— Подейкують, що найтепліша в світі підстилка — з вовчого хутра. Місцеві мисливці й кочовики вбивають немало вовків, однак чому в їхніх родинах немає таких підстилок? Навіть конопаси, коли сторожують взимку на снігу, все одно ніколи не використовують їх? Я бачив підстилку з вовчого хутра тільки в родині Доржа, і бачив, що його батько надягає на штани з овечої шкіри гетри з вовчого хутра, ще й тим хутром назовні. Він казав, що такі гетри — найкращий спосіб лікувати ревматизм, він носив їх кілька місяців, і його ноги, які ніколи не пітніли, почали пітніти. Батьку, у вашої дружини теж ревматизм, чому ви не зробите їй гетри з вовчого хутра?

— Дорж походить від північно-східних монголів, — відповів Старий, — його предки були вже осілими, хоча й мали трохи овець та корів. Там багато ханьців, яких вони почали наслідувати. Ці приходьки давно вже забули свою монгольську душу і монгольське коріння. Коли в них у родині хтось помирає, вони вкладають його в дерев’яний ящик і закопують у землю, а не віддають вовкам на їжу, звісно, що в їхній родині можуть використовувати і підстилки з вовчого хутра, і гетри. У степу справді вважається, що вовче хутро — найтовстіше, найщільніше і найкраще зберігає тепло. Навіть якщо скласти разом дві овечі шкури, вони не так грітимуть, як одна вовча. Це тому, що Тенґер милостивий до вовків, тож і дав їм таке хутро. Однак степовики справді ніколи не роблять з вовчого хутра підстилок, адже монголи поважають вовків, ті, хто не поважає, — то не справжні монголи. Степові монголи краще замерзнуть до смерті, ніж спатимуть на вовчому хутрі. Монголи, які сплять на підстилці з вовчого хутра, ганьблять монгольську душу, тож хіба їхня душа підніметься потім до Тенґера? Поміркуй, чому Тенґер так охороняє вовків?

— Ви ж самі казали, що вовк — це дух-охоронець степу.

Старий насмішкувато примружив очі:

— Ото ж і воно! Тенґер — це батько, степ — це мати. Вовки вбивають тільки тих тварин, які шкодять степу, як же Тенґер не охоронятиме вовків?

У вовчій зграї промайнув якийсь рух. Обидва мисливці миттю навели свої підзорні труби на кількох вовків, що саме підняли голови. Але вовки майже відразу поховали голови і знову не рухалися. Чень Чжень ретельно вишукував їх у високій траві, однак так і не помітив жодного руху.

Старий передав свою підзорну трубу Ченю, щоб той міг відновити з обох труб бінокль і з нього спостерігати за вовками. Цей бінокль, який колись розламали на дві окремі підзорні труби був радянським військовим біноклем багаторазового збільшення, його Біліґ підібрав з поля бою між радянськими та японськими військовими в Орхонському степу ще двадцять років тому. Річ у тім, що Орхонський степ розташований у західній частині південного краю Великого Хінґану, рівно на північ над Пекіном і на самому кордоні з Монголією. З давніх давен ця місцина слугувала прохідним шляхом на південь з Північного Сходу та з монгольських степів, і з давніх давен вона перетворювалася на поле бою між різними націями й кочовиками різних національностей, які хотіли її завоювати. Кочові скотарі й осідлі ханьці перетягували її кожний на себе, мов пилку, тож і для них вона приховувала конфлікт. Під час Другої світової війни трохи на північ звідси точилися масштабні й жорстокі бої між радянськими і японськими військами, а наприкінці війни це місце стало великим прохідним шляхом для радянських і монгольських військових, які звідси виступали на північний схід. Навіть досі в Орхонському степу залишилося декілька глибоких колій, прокладених гусеницями танків, які вилися долиною, мов висохлі річки, а також і остови самих танків та бронетранспортерів. Скотарі в тих краях майже всі мали в себе або радянські, або японські військові ножі, чайники, заступи, каски, біноклі тощо. Наприклад, довгий залізний ланцюг, яким Гасмаа припинала теля, насправді був гальмівним ланцюгом радянської вантажівки. Але серед усіх цих радянсько-японських речей найбільше поціновувалися кочовиками біноклі, і на сьогодні вони перетворилися на важливе знаряддя виробництва для мешканців Орхонського степу.

При цьому скотарі Орхонського степу пристосувалися розламувати біноклі на дві окремі підзорні труби: по-перше, так було компактніше їх носити з собою, по-друге, їх можна було накладати одна на одну задля сильнішого збільшення. Скотарі надзвичайно цінували речі, які не могли виробляти самі. Зір у монгольських степовиків був відмінний, однак не міг зрівнятися з вовчим, проте підзорна труба саме давала змогу зрівнятися або й перевершити вовків у здатності далеко бачити. Біліґ зауважував, що відколи в степу з’явилися біноклі, у мисливців побільшало здобичі й стало легше знаходити коней, які загубилися. Однак Біліґ також додав, що йому здається, ніби й зір вовків став значно гострішим, адже якщо дивитися здаля в бінокль на вовка, іноді можна побачити, що він саме пильно дивиться у твій бінокль.

Після того як Чень Чжень прожив у юрті Старого півроку, якось той вийняв зі скрині, пошарудівши аж на її дні, другу половину бінокля й подарував її Ченю, що викликало страшенну заздрість у сина Біліґа Бата, який, хоча й був конопасом, однак мав лише бінокль вітчизняного виробництва. Радянський же бінокль, хоча й уже старий, із подертим та потертим корпусом, був, однак, високої якості й багаторазового збільшення, тож Чень Чжень майже не випускав його з рук, загортав у червону шовкову хустинку і дуже рідко користувався ним, хіба що потрібно було допомогти чередникам знайти корову або конопасам знайти коня. Він також брав його з собою, коли йшов із Біліґом на полювання.

Тепер Чень Чжень розглядав у бінокль «мисливський майданчик». Відколи в нього з’явилися ці «очі» мисливця, пробудилася нарешті і його мисливська сутність, прихована в душі. Адже предки всіх людей були мисливцями, мисливець — це була перша в світі роль, яку зіграла людина, і грала її найдовше. Чень Чжень подумав, що якщо вже він приїхав із прогресивної столиці в цей дикий степ, то варто «здичавіти» і спробувати на собі цю найпершу роль людства. Однак він відчув, що його мисливська сутність пробудилася дещо запізно й пошкодував, що є нащадком землеробів. Землероби давно вже, може, протягом десятків сотень поколінь, вживаючи в їжу зернові й овочі, перетворилися на боязких овечок і втратили кров своїх кочових предків Янь-ді та Хуан-ді.[19] Причому вони не тільки втратили свою мисливську сутність, але й самі перетворилися на об’єкт мисливства.

Вовча зграя все ніяк не виявляла своїх намірів, тож терпіння Ченя майже вичерпалося. Він спитав Старого:

— Ну вони сьогодні почнуть, нарешті, облаву чи ні? Може, вони чекатимуть, доки стемніє?

Старий, стишивши голос, відповів:

— Щоб воювати, потрібне терпіння. Як же без нього? Усі можливості в світі даються тільки терплячим людям та звірям. Навіть знавець своєї справи може розгледіти можливості тільки завдяки терпінню. Як би інакше кіннота Чингісхана могла розбити стотисячну армію Цзінів чи підкорити десятки держав? Тільки вовчої войовничості для цього замало, потрібна ще й вовча терплячість. Як би багато ворогів не було, і якими б сильними вони не були, у них все одно будуть моменти неуважності. Здоровий кінь може втратити пильність, і тоді невеликий вовк матиме можливість його загризти. У кого бракує терпіння — той не вовк, не мисливець, не Чингісхан! Ти тільки й говориш, що хочеш зрозуміти вовків, зрозуміти Чингісхана… а ти спочатку навчися бути терплячим!

Було помітно, що Старий трохи гнівається, тож Чень Чжень більше не наважувався запитати, а вирішив терпляче загартовувати свою терплячість. Він навів підзорну трубу на одного з вовків, якого розглядав уже з усіх боків, але той так само лежав собі вже півдня, ніби мертвий, анітрохи не ворушачись. Пізніше Старий уже поблажливіше спитав:

— От ти лежиш тут уже півдня, а ти подумав за цей час, на що саме чекають вовки?

Чень Чжень похитав головою, тож Старий відповів:

— Вони чекають, поки дзерени наїдяться і їх зморить сон.

Ченя вразила ця думка:

— Не може бути, щоб вовки були такими розумними! Невже вони знають, що слід починати діяти тоді, коли кози не зможуть зрушити з місця з повними животами?

— Ви, ханьці, зовсім не розумієте вовків! Вони ще розумніші за людину! Ось я перевірю це на тобі: скажи, один великий вовк зможе самотужки впіймати одного дзерена чи ні?

Чень Чжень, трохи подумавши, відповів:

— Три вовки: два будуть заганяти, один — сидіти в засідці, тоді їм, напевне, вдасться подужати одного дзерена. Один вовк самотужки ніколи не подужає.

— Віриш чи ні, — похитав головою Старий, — але один злий вовк самотужки здолає дзерена одним ударом.

Чень Чжень знову з острахом подивився на Старого:

— Як же це в нього вийде? Я ніяк не зрозумію.

— У вовків є свій спосіб ловити дзеренів. Удень вовк підшукає собі цапа, але не буде його чіпати. Коли стемніє, цап знайде собі затишне містечко, де немає вітру, на товстому шарі трави, і засне. Проте й зараз вовк його не чіпатиме, бо знає, що не подужає його тепер: адже хоча цап спить — його ніс і вуха не сплять, і тільки-но десь виникне найменший рух, як він підхопиться й побіжить, а вовк його не наздожене. Тож і вночі вовк не вдається до жодних дій, а лежить недалечко, ніби мертвий, і чекає, чекає аж до ранку. А на ранок у цапа розбухне сечовий міхур, бо він усю ніч стримувався, і тут вовк угледить свою можливість і кинеться за цапом. Той же не може випустити сечу на ходу, тож вона буде бовтатися в міхурі під час бігу, аж той швидко лусне. Тоді задні ноги дзерена зведе в корчах, і він уже не зможе бігти далі. Бачиш — як би швидко не бігали дзерени, є такі моменти, коли вони не можуть бігти, а старі вовки і ватажок зграї знають, коли вони настають і коли можна впіймати дзерена. Тільки найбільш дотепні дзерени не пошкодують залишити тепле й затишне містечко вночі, щоб устати й випустити сечу, зате вони можуть не боятися, що вовк їх наздожене. Мисливці Орхонського степу часто рано-вранці йдуть відбирати у вовків здобич, і коли розпанахують цапам живіт, у середині в тих — сама сеча.

Чень Чжень аж стиха засміявся:

— О Небо! Вбийте мене, я б ніколи не додумався, що вовки можуть утнути такі капості! Оце так терплячість! Однак монгольські мисливці — теж хитруни!

— Монгольські мисливці — то учні вовків, — загиготів Старий. — Хіба ж вони можуть не хитрувати?

Нарешті більшість дзеренів підвели голови. Їхні пуза були набиті, мов барабани, і випирали навіть більше, ніж за повного сечового міхура. Деяких баранів так розперло, що вони ледь трималися на ногах. Подивившись уважно в підзорну трубу, Старий сказав:

— Дзерени об’їлися. Дивись, тепер вовки починають.

Чень Чжень аж розхвилювався. Вовки почали потроху стискати схожий на півмісяць загінний ланцюг: тепер на півночі, сході і заході табуна були вовки, а на півдні — великий гірський хребет. Чень Чжень подумав, що, напевне, частина вовків уже обійшла цей хребет з тилу і чекає там: щойно почнеться загальна атака, зграя пожене дзеренів через хребет, якраз назустріч цим вовкам, таким чином, вони долучаться до облави разом з іншими трьома флангами. Він чув, як чабани розповідали, що коли декілька вовків оточують одного дзерена, то вдаються саме до такого способу. Тож він запитав:

— Батьку, а скільки вовків чекають з того боку гори? Якщо небагато, то облава може й не вдатися.

Старий підступно засміявся:

— За хребтом немає вовків, ватажок їх не міг туди послати.

— Як же ж вони тоді збираються оточити кіз? — В очах Ченя засвітився сумнів.

Старий знову стиха засміявся:

— У цей сезон і в цьому місці облава з трьох флангів буде більш вдалою, ніж із чотирьох.

— Я все одно не розумію, які хитрощі замислили ці вовки зараз?

— За цим хребтом — відома в Орхонському степу велика снігова западина. Навскоси від неї — цей навітряний трав’яний схил. Коли починається буря, сніг на цьому схилі не втримується і його здуває за хребет. Тому з того боку гір, з-під вітру, утворився великий сніговий вир. З краю там снігу — людині по пояс, а в середині, в найглибшому місці — на висоту древка прапора буде. Ось зачекай, ці три фланги вовчої зграї переженуть дзеренів через хребет і там їх дотиснуть. Чим не гарне побоїще?

У Ченя Чженя аж потемніло в очах, коли він уявив, що падає в глибоку снігову яму. Він подумав, що на місці давнього ханьського воїна, який опинився б тут, серед степу, він ніколи б не здогадався про такі грандіозні підступи й пастки. І він почав розуміти, чому мінський генерал Сюй Да,[20] який здобував перемогу за перемогою на китайській території і прогнав монголів назад у їхні степи, тільки-но сам ступив у степ, як відразу ж потрапив у пастку і втратив майже всю свою армію. І чому інший мінський генерал Цюй Фу,[21] який переможно вів свою армію монгольськими степами аж до річки Херлен, все-таки потрапив у пастку, коли його армію було відрізано від основних сил, а коли він загинув у бою і його солдати запанікували, монгольській кінноті вдалося добити їх одним ударом.

Старий сказав:

— Вовки краще розуміються на війні, ніж люди. Ми, монголи, всього навчилися у вовків — і полювати, і влаштовувати облави, і воювати. На ваших же землях немає великих вовчих зграй, тож і протистояння відсутнє. У протистоянні ані кількість людей, ані широта територій не мають значення. Ключ до перемоги в тому, чи ти вовк, чи — вівця…

І раптом розпочалася атака. Два великих вовки із західного флангу на чолі з білогрудим і білошиїм ватажком, мов блискавки, рвонули до невеличкого пагорбка поблизу від табуна: очевидно, це було останнє неприкрите місце у їхньому загінному ланцюгу. Зайнявши цю висоту, вони замкнули кільце. Було схоже, ніби вистрелили три сигнальні ракети й дали сигнал до загальної атаки. Зграя, яка довго стримувала свої сили, одним стрибком з’явилася з трави і люто кинулася на дзеренів із заходу, сходу й півночі. Чень Чжень ніколи не бачив на власні очі такої жахливої атаки. Люди йдуть у бій із криками «Уперед!», «Уб’ю!» тощо. Собаки кидаються в атаку з гавкотом і виттям, накидаючи, таким чином, собі авторитету й лякаючи противника (однак насправді це є ознакою бравади й невпевненості в собі). Вовки ж ішли на приступ без жодного звуку, навіть без єдиного заклику чи виття. Однак у момент їхньої появи між небом і землею, в очах і серцях людей вибухнув найбільш дикий, жорстокий і добре відомий у світі жах: вовки йдуть!

Вовки прошуміли степом, мов десяток торпед, що швидко розрізають хвилі, озброєні гострими зубами й колючими поглядами, і кинулися на дзеренів.

Кози ж справді так наїлися, що не могли рухатись, тож просто падали від страху праворуч і ліворуч. Основна зброя, яка допомагає дзеренам протистояти вовкам, — це швидкість. Коли вона відсутня, дзерени — все одно, що отара свійських овець, а то й узагалі проста купа м’яса. Ченю спало на думку, що в цей момент дзерени повинні переживати ще глибший жах, ніж він, коли вперше побачив вовчу зграю. Більша частина кіз просто тут на місці й випустили дух, і той полетів до Тенґера. Решта залишалися тремтіти на своєму місці, а в декого підгиналися коліна, тож вони падали на землю і так і стояли — з висолопленим від паніки язиком і підібганим хвостом.

Так Чень Чжень на власному досвіді дізнався, що таке мудрість, терплячість, організованість і дисципліна степових вовків. Зграя неперевершено володіла собою — вони могли тимчасово стримувати свій голод і жадобу й терпляче чекати такого вдалого моменту для атаки, який трапляється раз на декілька років. І ось тепер так легко обеззброїли дзеренів.

Його вразила думка: ось чому безграмотний Чингісхан, а також цяни й жуни, гуни, сянбійці, тюрки, монголи і, нарешті, чжурчжени, полководці й генерали в яких були здебільшого безграмотними або напівграмотними, раптом змогли розгромити Великий Китай з його відомим на весь світ Сунь-цзи та його класичним твором «Мистецтво війни»! Аж, виявляється, вони мали таких видатних вчителів військової справи, мали таку чудову можливість спостерігати на «уроках» за реальними військовими діями, і ще — мали довготривалу практику війни з відбірними вовчими військами! Чень Чжень відчував, що ці декілька годин «наочної» військової практики значно корисніші за роки штудіювання Сунь-цзи й Карпа Клаузевіца, адже вони набагато краще допомагають відчути власний характер і душу. Він з дитинства захоплювався історією і завжди хотів збагнути цю найбільшу в світі таємницю — звідки взявся військовий геній у маленького народу, який змів пів-Європи і створив найбільшу за всю світову історію імперію — Монгольську? Він не один раз запитував про це в Біліґа, проте рівень освіти Старого був неналежним, щоб відповісти. Однак глибока мудрість підказала йому спосіб навчання — можливо, найбільш первісний, але й найбільш передовий, що допомагав поступово розв'язати всі питання, які накопичилися в Ченя. Чень Чжень переймався глибокою повагою до степових вовків і до степовиків, які шанували вовка як тотем.

Війна і урок тривали.


Отара дзеренів нарешті була вимушена зрушити з місця. З усієї отари тільки старі цапи разом з очільником, загартовані тривалими випробуваннями життя в пустелі, могли вистояти перед спокусливим запахом свіжої трави посеред зими і втримати обсяг свого живота в тих межах, які не шкодили швидкості. Тож вони миттю розвернулися й побігли туди, де не було вовків, — на гірський хребет, ще й повели за собою більшу частину табуна. Із набитими животами, загрузаючи в снігу, та ще й на гору — з великими ж труднощами бідолахи дісталися верхів’їв хребта! Так, це була справжня бійня, і покарання від мудрості за дурість і необачність! В очах Біліґа вовча зграя була виконавицею волі Неба і рятівником степу.

Вовки ж навіть не поглянули в бік тих цапів, у яких луснули животи й вони попадали на землю, самі собі заподіявши лихо, коли зуб вовка до них навіть і не торкався. Вовки кинулися на тих, які збилися в купу. Великі вовки у стрибку повалили на землю кількох великих цапів і перекусили їм горло — від схожих на феєрверки цівок крові в повітрі поширився запах, кров розтеклася по траві. Смердючий цап’ячий дух заповнив на певний час холодний простір навколо. Дзерени ж, наділені гострим зором і тонким нюхом, так злякалися цього видовища, що помчали щодуху вище на хребет. Однак коли великі цапи, які вели перед у кількох купках дзеренів, вискочили на верхівку, вони вимушені були зупинитися і схвильовано закрутитися на одному місці. Ніхто з них не наважувався стрибати вниз. Очевидно, цапи-проводирі відчули загрозу, яку таїв у собі білий вир унизу, де крізь сніговий покрив не пробивалося жодної травинки. Старі ж дзерени, обізнані з життям степу, одразу викрили вовчі хитрощі.

Раптом дзерени, що скупчилися на верхівці схилу, ніби селевий потік, ринулися з гори у зворотному напрямку. Десяток великих цапів, ніби колективно зваживши ризики обох небезпек, обрали ту, яка була найменшою, — прорвати вовче оточення. Кози зібралися з духом і вирішили зважити життям, а не зважати на смерть. Приблизно половина табуна стали плече до плеча, пузо до пуза, опустили голови й виставили вперед свої міцні й гострі роги — ніби списи й піки. І так пішли на вовків. Інші дзерени, які ще могли бігати, швидко приєдналися. Чень Чжень дуже добре знав, які в дзеренів лихі роги — чабани роблять з них шило для роботи зі шкурами, і ним можна наскрізь прохромити цупку коров’ячу шкіру, не кажучи вже про вовчу. Ця рогата атака дзеренів миттю справила належний ефект: у вовчому кільці утворилася прогалина і кози вискочили на волю, ніби жовтий паводок прорвав дамбу. Чень Чжень дуже розхвилювався, бо боявся, що вовча атака так і завершиться нічим. Однак він швидко помітив, що ватажок зграї стоїть поряд із самісінькою прогалиною із таким зосередженим виглядом, ніби робітник дамби, який спеціально відкрив шлюз, щоб спустити надлишок води. Щойно дзерени, які ще не втратили швидкості й гострих рогів, вискочили назовні, ватажок подав сигнал іншим вовкам — і шлюз знову закрився. На цей момент у середині загінного кільця залишилися тільки ті цапи-нездари, які не мали ні швидкості, ні зброї, ні, зрештою, голови. Ще один смертельний кидок вовчої зграї, і неорганізований натовп цих кіз, які втратили свого ватажка, так злякався, що знову подерся на хребет, а потім з гуркотом покотився у сніговий вир. Чень Чжень цілком міг уявити, який кінець чекав на тих кіз, — з їх гострими копитами, тонкими ногами й напханими животами.

Отара дзеренів і зграя вовків зникли за тією лінією, де гори перетиналися з небом. Коли кози розбіглися, над мисливським майданчиком, залитим кров’ю, раптом запала тиша. На трав’яному схилі лишилося тільки сім-вісім козячих тіл та ще декілька поранених кіз конали безсилі. Увесь «бій» — від початку загальної атаки — тривав не більше десяти хвилин. Чень Чжень дивився на все це, мов зачарований, і його серце так сильно калатало, що аж збилося зі свого ритму.

Старий підвівся, потягнувся, а потім сів, схрестивши ноги, в бур’яні поряд зі сніговим заметом. Зі своїх монгольських повстяних чобіт він дістав нефритову люльку з мундштуком, набив її ґуаньдунським тютюном і запалив, потім ще й прикрив отвір люльки срібним юанем із зображенням Юаня Шикая,[22] щоб притиснути тютюн, який нагрівався й розбухав, нарешті, глибоко затягнувся. Чень Чжень знав, що цю люльку Біліґ ще в молодості виміняв за двадцять лисячих шкур в одного ханьського торговця з Чжанцзякоу, який мандрував Монголією. Молоді пекінці зауважили, що такий обмін був збитковим для Старого, однак той надзвичайно любив цю люльку. Він казав, що торговцям теж нелегко — їздять у таку далечінь, та ще й шляхами, де повно розбійників, які не тільки коней вкрадуть, а ще й дивись життя позбавлять.

Старий декілька разів ковтнув дим і сказав:

— Допалю цю люльку й підемо додому.

Чень Чжень, у якого тільки-но прокинувся мисливський азарт, похапцем запитав:

— Хіба ми не підемо на хребет подивитися, що там? Мені цікаво поглянути, скількох кіз вовкам удалося-таки загнати!

— І оце з нас двох ти насмілишся туди піти? — уїдливо запитав Старий. — Можеш не йти, я й так знаю. Щонайменше декілька сотень. Утекти звідти могли лише малі, худі, а ще ті, кому пощастило. Решта — всі пішли до Тенґера. Ти не турбуйся, ці вовки багато не з’їдять. Навіть якщо ми прийдемо всією бригадою, і то всіх не вивеземо.

— А чому малі й худі барани змогли втекти? — спитав Чень Чжень.

Старий, примружившись, відповів:

— У них тільця легенькі, вони не провалилися під снігову кірку, тож змогли в кругову втекти, а вовки їх і не наздоганяли, — він засміявся. — Ну що, дитино, сьогодні побачив, яка від вовків користь? Вони не тільки можуть замість людей охороняти пасовища, а ще й такі ось подарунки на Новий рік роблять! Так, цього разу ми гарно посвяткуємо Новий рік! Раніше всі дзерени, яких задирали вовки, діставалися власникам пасовищ, аристократам чи князям. Тепер, після звільнення, все отримує народ. За правилами Орхонського степу, такі мисливські трофеї належать тому, хто перший їх побачив. Ви завтра гуртом зі своєї юрти приходьте й беріть більше, оскільки це ми вдвох із тобою побачили. Для монголів важливо, щоб за добро було віддячено, тож надалі більше не теревень цілими днями з іншими мисливцями — ханьцями чи прийшлими — про полювання на вовків.

Чень Чжень так радів, що хотів просто зараз притягти воза й повезти дзеренів додому. Він сказав:

— Стільки всього натерпівся від цих вовків за два роки в степу, аж сьогодні поживився за їхній рахунок! І хто б міг подумати?!

Старий зауважив:

— Монголам багато чого перепадає за рахунок вовків, — і піднявши батога, вказав ним у напрямку далеких гір, що виднілися трохи вбік від них і назад. — Ген за тими горами є ще один масив великих гір, що вже не належать до нашого пасовища, однак дуже відомі. Старі люди переповідали, що великий воєначальник Чингісхана Мухулай, коли там воював, то одного разу загнав у снігову пастку декілька тисяч кіннотників ворожих Цзінів. Коли настала весна нового року, Великий хан послав людей, щоб зібрали військові трофеї. Тоді піки, луки, залізні шоломи, сідла й стремена були складені на купу розміром з гору. Чи це не в вовків позичене вміння вести війну? Якщо перебрати в пам'яті десятки великих монгольських битв, то виявиться, що більшість із них велася за вовчою тактикою!

Чень Чжень підхопив думку Старого:

— Так! Так! І коли син Чингісхана Тулуй привів свої війська до Трьох піків у провінції Хенань, йому з тридцятьма тисячами кінноти вдалося знищити двохсоттисячну армію Цзінів, на чому й сама династія Цзінь обірвалася! Тулуй спочатку побачив, що сили Цзінів значні, тож і не вступав у бій. Він чекав, як вовк, моменту, поки піде великий сніг, ще й наказав військам зачаїтися в теплому місці. Так вони чекали, доки половина людей і коней Цзінів замерзне, аж раптом оточили їх і підступно напали. Тулуй, як і ця зграя вовків, не шаблею й мечем переміг ворога, а вітром і снігом! Не інакше, як він мав вовчий апетит, терплячість, лютість і сміливість! Насправді чжурчженська кіннота, яка підпорядковувалася Цзіням, також не пасла задніх! Вони знищили Ляо й Північну Сун, розгромили пів-Китаю, ще й захопили двох китайських імператорів! А Тулуй лише з десятком тисяч кіннотників наважився на таку велику облаву! У китайських підручниках з військової справи пишуть, що наважуватися на облаву слід тільки тоді, коли твої сили переважають противника більше, ніж у десять разів! Так, монгольська кіннота така ж лиха, як і вовча зграя, у них один рахується за сотню. Вони мене підкорили, а в ті часи цілий світ мусив їм підкоритися…

Старий вибив свою люльку і, сміючись, сказав:

— То тобі відомо про цю битву? Однак ти, напевне, не знаєш, що сніг ішов тоді три дні і три ночі? А хто його послав? Тенґер! У військах Тулуя був шаман, який випросив у Тенґера снігу. Так передається в монгольських легендах. Цзіні були ворогами монголів, їхній імператор та його поплічники татари вбили батька Чингісхана Єсугея та дядька Амбахая. Їхня загибель була трагічною. І тільки вигравши цю битву, монголи, нарешті, помстилися. Ось бачиш, Тенґер завжди на боці вовків, — і Старий загиготів, аж зморшки на його обличчі закрутилися баранцями.

Вони прийшли в ущелину, що була позаду їхнього снігового замету. Вороний кінь Старого, побачивши господаря, від радості затрусив головою. Щоразу, коли Чень Чжень бачив цього коня, який урятував йому життя, він плескав його по чолу на знак подяки. А кінь відразу ж починав тертися об його плече, ніби віддячуючи за ласку. Однак цієї миті в серці Ченя раптом виникло дивне бажання — поплескати по чолу вовка.

Вони розплутали стриножених коней, скочили в сідла й помалу поїхали додому.

Старий, піднявши голову й глянувши на небо, сказав:

— Тенґер милостивий до нас — завтра вдень не буде завірюхи. Якби сьогодні ввечері почалася заметіль, то ми б уже не знайшли жодного цапа.

3

Правителя усунів звали Гуньмо, його батько правив на землях, що на західних кордонах гунів. Гуни вбили батька Гуньмо, але залишили Гуньмо живим, викинувши його в поле. Ворон видзьобував мошву з його тіла, а вовчиця годувала його молоком. Гунський правитель шаньюй здивувався цьому і вирішив, що тут не обійшлося без втручання духів, тож підібрав хлопчика й виростив його. Коли хлопчик виріс, він почав командувати військами і мав численні звитяги. Шаньюй повернув Гуньмо народ його батька і наказав йому охороняти західні кордони… Коли шаньюй помер, Гуньмо забрав свій народ і переселився в далекі землі, став самостійним і більше не з’являвся на з’їзди гунів. Гуни ж направили за ними військо, однак не змогли перемогти, тож вирішили, що тут втрутилися духи, й відпустили їх.

Сима Цянь. «Історичні записки. Опис Даюані»

Наступного дня зранку справді не було ні вітру, ні снігу. Струмки диму над юртами були схожі на тоненькі високі березки, що своїми верхівками прямісінько тягнуться до неба — до Тенґера. Корови й вівці ще повільно ремиґали, коли сонячне проміння розігнало холод зимової ночі, тож білий шар паморозі на їхніх тілах, щойно перетворюючись на росу, відразу ж випаровувався легеньким білим серпанком.

Чень Чжень домовився зі своїм сусідом Ґомбо, щоб той замість нього попас один день овець. Ґомбо раніше мав статус власника худоби, тому тепер перебував під особливим наглядом і втратив право пасти овець, однак четверо молодих пекінців по можливості просили його виходити їм на заміну, а Ґасмаа записувала йому ці трудові години. Тож Чень Чжень з іншим чабаном на ім’я Ян Ке запрягли вола у невеликий візок із залізними колесами й поїхали до Біліґа.

Ян Ке — однокласник Ченя Чженя й сусід по юрті — був сином знаменитого професора в одному з відомих пекінських університетів. У них удома було стільки книжок, що вистачило б на міні-бібліотеку. У старших класах середньої школи Чень Чжень і Ян Ке часто обмінювалися книжками та враженнями після їх прочитання, при цьому виявлялося, що вони часто мали спільну думку. У Пекіні характер Яна Ке був м’яким і соромливим — коли він розмовляв з незнайомцями, то червонів. Хто б міг подумати, що, поживши два роки у степу й поївши баранини, яловичини та молочного доуфу[23] і засмагнувши на відкритих ультрафіолетовому випромінюванню монгольських високогірних рівнинах, він дуже швидко перетвориться на міцного степового здорованя із засмаглими аж до фіолетового відтінку обличчям і руками — як у справжніх чабанів, і характером перестане скидатися на інтелігента. Тепер Ян Ке був схвильований ще більше від Ченя Чженя — сидячи на возі, він постукував батогом по крупу корови й казав:

— Я вчора цілу ніч не спав! Коли наступного разу батько Біліґ піде на полювання, я теж мушу піти з ним! Навіть якщо доведеться лежати в снігу дві доби, я все зможу! Я ще ніколи не чув, щоб вовки зробили людям таку добру справу! Повірю тільки тоді, коли власноруч вирию з-під снігу цапа!.. А ми направду зможемо притягти цілий візок кіз?

— Чому ж не направду? — засміявся Чень Чжень. — Батько сказав, що потім буде складніше їх вирити. Однак ми повинні завантажити наш візок і повезти обміняти баранів на новорічні товари, а також на повсть, щоб утеплити нашу юрту.

Ян Ке від радості так залускав батогом по волу, що той аж вирячив очі. Ян сказав Ченю:

— Видно, твоє захоплення вовками за ці два роки не минулося задарма. Тепер я теж буду вчитися у вовків бойового мистецтва. Дивись, ще й знадобиться, якщо війна буде… Напевне, ти справді маєш рацію — усі кочовики, які тривалий час жили в цьому степу, врешті-решт починали поклонятися вовку: і гуни, й усуни, й тюрки, й монголи — для всіх вовк був учителем. І в книжках так написано. Усі, тільки не ханьці. Вважаю, що ми, ханьці, і декілька століть прожили б у степу, а все одно не поклонялися б вовку як тотему.

— Ну, це не обов’язково. — Чень Чжень шмагонув коня. — Ось мене, наприклад, степові вовки підкорили лише за два роки, поки я живу в цьому степу.

— Однак переважна більшість китайців — землероби або вихідці із землеробів, тож ханьці так заскорубли в своїй селянській свідомості, що завітай вони в цей степ, дивним було б, якби вони не почали спати на шкурі вовків. Землероби-ханьці — травоїдні, вони всім нутром ненавидять вовків і бояться їх, як же вони можуть обожнювати цей тотем? Вони поклоняються іншому тотему — дракону, який опікується головними важелями сільського господарства, і можуть тільки падати долу та бити поклони йому, тремтливо підкоряючись волі обставин. Вони й не насміляться, як монголи, вчитися у вовків, охороняти вовків, поклонятися їм і вбивати їх. Тотем, який обирає собі нація, безпосередньо впливає на її дух і характер. А різниця в характерах кочовиків і землеробів надто велика. Поки ми жили серед ханьців, це не відчувалося, але щойно прибули в цей степ, як наші вроджені землеробські звички виявилися. Не зважай, що мій батько — професор, однак його дід і бабуся моєї матері були селянами…

— Особливо в давнину, — продовжив Чень Чжень його думку, — монголи, населення яких складало ледь не одну соту від ханьців, так струсонули весь світ, що ханьцям далеко до такого впливу. Навіть нині на Заході китайських ханьців називають монголоїдами, і вони самі приймають цю назву. Однак коли імператори династій Цінь і Хань об’єднали Китай, предки монголів ще й цієї своєї назви не мали! Мені сумно за ханьців. Їм більше подобалося будувати Стіну і займатися самохвальством, вважати себе центром світу, центральною імперією. Однак в очах Заходу Китай залишався лише «шовковою державою», «порцеляновою державою» та «чайною державою», а росіяни взагалі тривалий час вважали, що Китай — це лише маленька територія киданів, вони й нині називають нас китайцями.

Мабуть, вовки таки варті захоплення.

— Це ти мене заразив! — сказав Ян Ке. — І я тепер у кожній історичній книжці шукаю як не західних жунів, так східних ійців, північних ді або південних манів. І чим далі, тим більше хочу помірятися силами з вовками.

— Я бачу, ти теж незабаром станеш монголом. Увіллємо тобі трохи вовчої крові, адже перевагу має той, в кого змішана кров!

— Я справді маю тобі подякувати за те, що підбив мене поїхати в цей степ. А знаєш, які твої слова тоді найбільше запали мені в душу? Забув? Ти сказав — у степу є безмежні дикість і воля.

Чень Чжень послабив віжки і сказав:

— Напевно, дослівно це було не так, ти додав підливи в мої слова!

Вони розсміялися, а з-під колес возика навсібіч полетів сніг.


Натовп людей, зграя собак і череда возів утворювали на сніговій рівнині живу декорацію людного циганського табору.

Виробнича бригада Ґасмаа у повному складі, чотири хота (один хот складається з двох розташованих поряд юрт) і ще вісім юрт виділили людей і волів. Вісім-дев’ять возів були завантажені великими шматками повсті, довгими мотузками, дерев’яними лопатами, дровами та дерев’яними жердинами з гаками на кінці. Люди були вдягнені в залиснілі від бруду й почорнілі від старості шкіряні плащі, ще й у жовтих латках із баранячої шкіри, в яких зазвичай виконували тільки важку й брудну роботу. Однак люди й собаки так раділи, як і племена, що ходили в давнину за монгольською армією й прибирали поле бою та забирали трофеї. І вершники, і пасажири возів дорогою пили й співали, жінки підносили чоловікам пласкі чайники для вина, закутані в повсть, які потім передавали по руках. Варто було зазвучати одній пісні, як інші народні, хвалебні, військові, застільні пісні й пісні про кохання вже не припинялися. Сорок-п’ятдесят великих монгольських собак із товстим хутром збіглися сюди заради такої рідкісної можливості побути разом; вони були такі збуджені, ніби діти перед гостями, крутилися й борюкалися навколо возів, дражнячи й задираючи одне одного.

Чень Чжень, два конопаси — Бат і Лхамжав, — і ще п’ятеро-шестеро чабанів скупчилися навколо Старого Біліґа, ніби представники давнього племені навколо свого вождя. Лхамжав, у жилах якого текла тюркська кров, і який вирізнявся великими очима, широким обличчям і прямим носом, сказав, звертаючись до Біліґа:

— Навіть якщо я стрілятиму ще точніше, все одно не перевершу ваших здібностей! Вам без рушниці й патронів удалося забезпечити багате святкування Нового року для кожної родини в нашій бригаді! Однак ви за своїм ханським учнем Ченем Чженем зовсім забули про монгольських учнів! Я б і не подумав, що вовча зграя влаштує в тих горах облаву.

Старий, прискіпливо дивлячись на нього, відповів:

— А ти іншим разом, коли щось уполюєш, ділися побільше зі старими та приїжджими в бригаді, а то ти тільки даєш їм м’яса понюхати, а поїсти від тебе не дочекаєшся. Ти додумався подарувати Ченю Чженю козячу ногу тільки тоді, коли він прийшов до тебе в гості. Чи так монголи приймають гостей? Коли я був молодим, ми завжди першого впольованого в новому році цапа і першу видру віддавали літнім людям і гостям. А ви, молоді, зовсім забули старі правила, встановлені потом важкої праці. Ось я тебе спитаю: скільки вовків тобі ще потрібно вполювати, щоб наздогнати Буха — прославленого мисливця на вовків з колгоспу Баянговь? Ти справді хочеш потрапити в газети, на радіо, отримати той приз? Якщо ви переб’єте всіх вовків, то куди піде твоя душа після смерті? Чи може ти хочеш, як ханець, зруйнувати після смерті шмат степу, відняти в нього шмат землі й бути похованим на поживу хробакам? Твоя душа тоді не підніметься до Тенґера, — Старий зітхнув і продовжив: — Коли я минулого разу їздив до хошуну[24] на збори, то почув, як старі люди з південних колгоспів жалілися, що вже півроку не бачили вовків і хочуть переїхати жити до Орхону…

Лхамжав зсунув на потилицю свою лисячу шапку й сказав:

— Якщо не вірите мені, запитайте в Бата — він же ваш син і ви йому повинні довіряти — чи я прагну прославитися як мисливець на вовків?! Тоді, коли ці кореспонденти з аймаку[25] прийшли до табуна мене шукати, Бат теж там був, тож якщо не вірите, запитайте в нього, чи я не називав удвічі меншу цифру?

Старий повернувся до Бата й запитав:

— Було таке?

— Було, — відповів Бат, — однак ті кореспонденти не повірили, бо вони на закупівельній станції дізналися, скільки вовчих шкур продав там Лхамжав. Ви ж і самі знаєте, що коли вполюєш вовка, то про ціну домовляєшся згідно з якістю хутра, а на закупівельній станції ще й видають у нагороду 20 патронів. Тож ті кореспонденти знайшли чеки й порахували, а коли повернулися до аймаку, то оголосили по радіо, що Лхамжав незабаром наздожене Буха. Бідний Лхамжав так злякався цього, що після того просив когось замість нього віднести хутро на закупівельну станцію.

Старий насупився:

— Ви вдвох найбільш жорстокі до вовків. На всьому пасовищі ви вбили їх найбільше.

Бат же заперечив йому:

— Однак нашим табунам дісталися пасовища, найближчі до Зовнішньої Монголії, там багато вовків, і якщо їх не вбивати, то з-за кордону їх прийде ще більше, і тоді від коней і лошат зовсім нічого не залишиться!

Старий знову запитав:

— А як це ви зараз удвох сюди прийшли й залишили Чжана Цзіюаня самого сторожувати табун?

— Уночі вовків багато, тож ми сторожували в його зміну, а зараз він би один і не підняв дзерена, тож краще вже ми вдвох.

Сонце в степу взимку високо не піднімається, навіть навпаки — здається, що воно притягується до землі. Синє небо стає білим, і білою ж здається трава, від якої відбивається сонячне проміння. Снігова кірка трохи підтає і перетворюється на безмежне біле дзеркало. Натовп людей, зграя собак і череда возів у потужному білому світлі перетворюються на тіні. Усі чоловіки надягають чорні окуляри, а жінки й діти затуляють свої очі манжетами-підковами. Декілька чабанів, які вже мають снігову сліпоту, щільно стуляють повіки, однак і в них течуть сльози. Проте в собак очі, як і раніше, широко розплющені, вони стежать за зайцями, що стрибають удалині, або, опустивши голови, винюхують на дорозі свіжі сліди лисиць.

Ближче до місця облави собаки помітили на засніженому схилі рештки вчорашнього побоїща і з гавкотом кинулися вперед. Ті з них, які були голодними, накинулися на залишки м’яса й маслаків, загублені вовками, але Бар і декілька відомих і великих мисливських собак бригади, настовбурчивши хутро на загривках, скрізь винюхували на снігу вовчі «мітки» і повільно поводили очами, по-своєму ретельно розмірковуючи й оцінюючи кількість і реальні сили вовчої зграї, а також хто саме з ватажків тут був. Біліґ казав, що Бар знає майже всіх вовків в Орхонському степу, так само, як і вони його знають. Побачивши, як настовбурчився загривок Бара, люди могли визначити, що вовчі сили були чималими.

Вершники один за одним в’їжджали на місце облави й, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Від більшості дзеренів, що померли на гірському схилі, вовки лишили тільки голови й дебелі маслаки. Біліґ, указуючи на відбитки вовчих лап на снігу, сказав:

— Учора вночі сюди приходили ще декілька зграй вовків, — і вказуючи на декілька жовто-сірих шерстинок, продовжив: — Дві зграї ще й побилися між собою. Вочевидь, зграя по той бік прикордонних стовпів теж відчула запах дзеренів і прибігла на нього. У них їжі менше, тож вони й зліші.

Вершники нарешті дісталися гірського хребта і, ніби побачивши ріг достатку, почали схвильовано й безладно кричати, а також розмахувати шапками до возів, що петляли позаду. Ґасмаа першою зістрибнула з воза й маленькими кроками побігла вперед, тягнучи за собою вола. За нею те саме зробили й інші жінки, щосили підганяючи своїх волів. Воли без їздців пішли швидше, і колона возів нарешті помітно зрушила з місця.

Очі Лхамжава ледь не вискочили з орбіт, коли він побачив, що коїться внизу:

— Оце так! Ця зграя вовків — просто жах! Загнали таких старих дзеренів! А ми — конопаси й чабани — позаминулого року вдвадцятьох ледь не втратили коней, а змогли загнати тільки тридцятьох!

Старий Біліґ зупинив коня, приставив до очей бінокль і почав ретельно оглядати сніговий вир й навколишні гори. Інші вершники також зупинилися й розглядалися навсібіч, чекаючи, поки Старий заговорить.

Чень Чжень також дивився в бінокль. Біля підніжжя схилу лежала та сама снігова западина, яка поглинула незліченну кількість дзеренів і, можливо, поховала давніх воїнів. Серце западини виглядало відносно рівним, ніби велике високогірне озеро, закуте в кригу і вкрите снігом. Але в багатьох місцях на схилах поряд із цим «озером» виднілися рештки дзеренів. Проте найбільш жахливими були сім-вісім жовтих плям у середині «озера», які ще ворушилися — Чень Чжень чітко бачив, що це — дзерени, яких загнали в снігове озеро, але вони не остаточно потрапили в його тенета. На снігу поряд з озером виднілися десятки великих чи маленьких ямок, і чим далі від нього, тим їх ставало більше, — це були сліди, залишені дзеренами, які потонули тут у снігу. Тим снігове озеро й відрізняється від водяного — усе, що в ньому тоне, залишає на поверхні чіткі сліди.

Старий Біліґ сказав, звертаючись до Бата:

— Ви залишайтеся тут і прокладайте дорогу в снігу, щоб вози могли проїхати далі вперед.

Сам же Старий з Ченем і Лхамжавом повільно пішли до озера. Старий сказав Ченю:

— Тримайся відбитків вовчих лап та козячих копит і не ступай туди, де немає трави.

Вони втрьох спускалися схилом верхи, дуже обережно. Шар снігу ставав дедалі товщим, а трави все меншало. Кроків через двадцять на поверхні снігу зарясніли маленькі цяточки — розміром з кінчик палички, і з кожної з них визирало сухе й пожовкле, але достатньо міцне стебельце трави — саме воно, хитаючись на вітрі, протирало на сніговій поверхні дірочку. Старий сказав:

— Усі ці дірочки Тенґер спеціально зробив для вовків, інакше як би вони могли учуяти, де під цим глибоким снігом поховане падло.

Чень Чжень посміхнувшись кивнув головою.

Цятки й трав’яні стебельця означали безпечний шлях, однак ще через двадцять кроків вони зникли, відбитки ж козячих копит і вовчих лап було видно дуже чітко. Дебелі монгольські коні з хрускотом проламували тверду снігову кірку в три пальці завтовшки й глибоко провалювалися під сніговий покрив, однак крок за кроком наближалися до снігового озера — до найближчої купи решток дзеренів.

Коли коні вже не могли просуватися вперед, люди вимушені були спішитися й відразу потрапили в глибокий сніг. Їм довелося докласти зусиль, щоб натоптати таку собі платформу, на яку вони могли принаймні повернутися. Під ногами в Ченя валявся обгризений дзерен, а трохи далі на снігу був розкиданий замерзлий вміст його шлунка. На цьому місці вовки впіймали й з’їли близько сорока кіз, однак далі цього місця не пішли.

Піднявши голову і подивившись удалечінь, Чень Чжень побачив таку трагічну картину, якої ніколи не бачив раніше: на відстані ста метрів звідси на засніжених схилах або трохи далі по «озеру» стояли, тремтячи, вісім чи дев’ять живих кіз, оточені сніговою ямою, яка поховала їхніх братів; тварини були так налякані, що боялися ступити ще хоч крок, хоча той невеличкий острівець снігової кірки, який їх тримав, міг щомиті провалитися. Ще декілька дзеренів устромилися своїми тонкими ногами в сніг, і їх тіло підперла знизу снігова кірка, підтримуючи на поверхні. Вони були ще живі, але не могли рухатися. Ці вільні степові істоти, створені для бігу, сьогодні раптом замерзали голодні, не в змозі зрушити ані на крок і вимушені терпіти жорстокі випробування смерті. Але найбільш жахали декілька козячих голів, що стирчали з-під снігу, хоча тіла й шиї тварин уже потонули в ньому. Можливо, під ноги цим тваринам під товщею снігу трапився маленький пагорбок або вони сперлися на трупи своїх товаришів, тому могли тримати голову над снігом. Ченю здавалося, що він бачить у бінокль, як ці кози розкрили пащі й кличуть на допомогу, однак звук у них не виходив. Можливо, вони вже замерзли на смерть або задихнулися, ставши пам’ятниками останньої миті життя.

Снігова кірка на поверхні «озера» й схилу виблискувала, ніби білий лід, однак була підступною й безсердечною, чим, зрештою, її наділив Тенґер на благо степовим вовкам і степовикам — адже вона була таємною й холодною зброєю для охорони степу, що мала найпотужнішу вбивчу силу. Снігова кірка, що утворювалась узимку в горах Орхонського степу, була спільним шедевром від степових завірюх і сонячного проміння. Коли завірюхи, одна за одною, видували легенькі сніжинки, ніби полову під час віяння, більш важкі сніжинки, що встигли злипнутись у снігові «зернини», розміром із дробинки, залишалися. Ці зернини лягали на пухнасту снігову поверхню і вкривали її зверху твердим шаром. Удень, коли сонце припікало й не було вітру, снігова поверхня трохи підтавала, однак під вечір, коли задував холодний вітер, вона знову підмерзала, тож після кількох завірюх на сніговій поверхні утворювалась кірка в три пальці завтовшки, в якій сніг вмерзав у лід, і яка була міцніша за сніг, але крихкіша за лід, рівна й гладенька, хоча й неоднакова за товщиною. Де шар був найтовщим, вона могла витримати людину, однак здебільшого була недостатньо міцною для кроків гострокопитних дзеренів.

Найближча до людей картина була ще жахливішою: усі дзерени, яких вовки могли дістати з-під снігу, були вириті з снігових ям і витягнуті на поверхню. Уздовж краю глибокої западини тягнувся сніговий рівчак — слід, який проклали вовки, коли тягли своїх «полонених». Цей рівчак завершувався місцем бійні й дикого бенкету. Вовки були марнотратниками — з’їли лише нутрощі й гарніше м’ясо, а рештки залишили розкиданими по снігу. Очевидно, зграя почуяла людей і собак, що наближалися сюди, тож щойно полишила це місце — ще сніг курів за їхніми лапами, а политі вовчою сечею місця ще не встигли замерзнути.

Вовки монгольського степу — майстри польових битв на снігу, вони знають міру війні. Дзеренів, які забігли далі вглиб — чи виднілися вони на поверхні, чи потонули в снігу, — вовки полишили, навіть слідів спроб зайти далі не було. Витягнутих ними з-під снігу баранів було достатньо, щоб нагодувати декілька вовчих зграй, а тих дзеренів, які залишилися в снігу, вовки хотіли зберегти свіжомороженими до весни, коли розтане сніг. Тож ця широченна снігова западина з її сніжним озером була природним холодильником, де вовки взимку зберігали їжу. Старий Біліґ казав, що в Орхонському степу у вовків скрізь є крижані або снігові «льохи», цей же — найбільший з-поміж них. Знайшовши такі крижані льохи, вовки часто складують там м’ясо, щоб забезпечити собі запас на голодну весну. Ці м’ясисті й жирненькі замерзлі дзерени — порятунок худим і голодним вовкам, яким удалося перетерпіти чергову зиму; вони — навіть більш ласий шматок їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся:

— Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок.

Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів.

Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину.

Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу.

Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав:

— Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли.

Чабан Санж сказав:

— Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари.

— Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки!

— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.

— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.

Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх:

— Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися.

Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям.

Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками.

На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти:

— Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно.

Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз.

Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени.

Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом.

А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер!» Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога.

Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують:

— Є один! Ми вирили одного барана!

Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера».

Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав:

— Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити.

Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав:

— Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера.

Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося:

— Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!..

Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг.

Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання:

— А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей…

Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи.

Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері?

Нарешті Чень Чжень зовсім без ентузіазму запитав:

— Навіщо ж тоді ви щойно наказали рятувати живих кіз?

— Дзерени виманюють на себе вовчі зграї, тож, полюючи на них, вовки менше шкодять свійським тваринам. Крім того, дзерени дають непоганий додатковий прибуток скотарям — багато монголів саме завдяки їм можуть побудувати свою юрту, одружитися, народити дітей. Монголи здебільшого мисливці, тож без полювання їхнє життя буде прісне, мов м’ясо без солі. Без полювання монголи стануть телепнями. У полюванні монголи ще й охороняють велике життя степу: травоїдних тварин вони вбивають на вісімдесят відсотків більше, ніж м'ясоїдних. — Старий зітхнув: — Ви, ханьці, ще багато чого не розумієте. Ти багато читаєш книжок, але скільки ж у них всього викривлено! Ханьці все пишуть за себе, а монголи — у збитках, бо не вміють писати книжок. Як би було добре, аби ти виріс монголом і замість мене написав книжку!

Чень Чжень кивнув головою. Тепер він пригадав багато казок з дитинства про «сірого вовка», де той був змальований незграбним, жадібним і жорстоким, а лисиця — завжди винахідливою, хитрою, але милою. Тільки потрапивши в степ, Чень Чжень помітив, що в природі насправді не існує більш довершеної й розвинутої дикої тварини, ніж «сірий вовк». Отже, книжки й справді можуть вводити людей в оману, а що вже казати про казки!

Старий підняв дзерениху і легенько виштовхав її на сніг. Тут над сніговою поверхнею витикалися кінчики сухого очерету, тож зголодніла коза почимчикувала до них і в два роти почала їх ковтати. Чень Чжень швидко відсмикнув повсть. Усе ще тремтячи, вівця зробила кілька кроків, а коли помітила низки баранячих слідів на снігу, не обертаючись побігла до хребта і зникла між горами.

Бат і Ґасмаа підвезли на повсті до схилу величеньке козеня. Ґасмаа, примовляючи до нього: «Хеєрхій, хеєрхій (бідненький, бідненький)!» — і плескаючи по спинці, підштовхувала на сніг, поки воно теж не побігло в напрямку хребта. Чень Чжень, піднявши великий палець, жестом підтримав її, а Ґасмаа засміялася на це й сказала:

— Його мама впала у снігову прірву, і він бігав навколо того місця, не наважуючись відійти. Ми вдвох ганялися за ним півдня, аж поки не притисли його жердиною.

Інші снігові плоти потроху «підпливали», й незабаром урятовані дзерени вже утворили маленький табун, що побіг у гори. Старий сказав:

— Тепер ці кози будуть розумними, і вовки більше їх не впіймають.

4

Тюрки — один з родів гунів. Рід Ашина колись був одним з їхніх племен, яке знищили його сусіди, напавши на нього. Проте з племені залишився живим десятирічний хлопчик, якого солдати пожаліли вбити, проте відрубали йому ноги й викинули в болото. Його знайшла й вигодувала вовчиця. Коли хлопчик виріс, він зійшовся з вовчицею, і та завагітніла. Князь, дізнавшись, що хлопчик вижив, послав людей його вбити. Посланці, побачивши поряд вовчицю, вирішили спочатку вбити її, однак вовчиця втекла в гори, що на півночі держави Ґаочан, де була печера… Вовчиця заховалася там і згодом народила десятьох хлопчиків. Коли вони виросли, то одружилися з жінками з інших місць, утворили кожен свій рід і взяли прізвища матерів. Рід Ашина був одним з них.

«Історія династії Чжоу. Тюрки»

Нарешті люди могли йти забирати новорічні подарунки, що їм належали. Холод над сніговим озером посилювався, й снігова кірка ставала дедалі міцнішою. Старий сказав мисливцям:

— Тенґер підганяє нас, тож поквапимося.

Люди мов полетіли по сніговому озеру до своїх «наділів» і над мисливським майданчиком атмосфера знову пожвавішала.

Старий і Чень Чжень зупинилися, підійшовши до краю величенької ями. Старий сказав:

— Не слід шукати велику яму, адже у великій ямі багато кіз. Але в купі з десятка-двох померлих від задухи тварин зберігається багато тепла, тож снігу в ямі буде недостатньо, щоб відразу заморозити стільки кіз. Пробувши в теплі ніч і півдня, їхні животи спухли, ноги натомість задерев’яніли й сперли живіт, тож м’ясо тих кіз, що поменше, вже стухло. Хоча тепер вони, можна сказати, й замерзли, однак половина з мерзлих кіз — тухлі. Якщо притягти такого цапа на закупівельний пункт — і півціни за нього не виручиш. Закупівельники тільки побачать живіт цапа, відразу ж визнають його другосортним і дадуть тобі гроші тільки за шкуру, а за м’ясо нічого не отримаєш. Однак для вовків ці напівтухлі кози — улюблений харч. Орхонські вовки, напевне, всю зиму опікуватимуться похованими тут тваринами. Так що залишимо вовкам їхню улюблену їжу.

Старий ліг на повсть і почав устромляти березовий гак у снігову яму. — вона виявилася глибшою за два метри. Мацаючи раз за разом, Старий невдовзі рвучко зафіксував жердину, потім сказав Ченю:

— Зачепив одного! Разом будемо тягнути його нагору.

Витягуючи тіло дзерена нагору, вони раз по раз утрамбовували ним сніговий пісок, який продовжував стікати вниз і заповнював прогалину, утворену тілом тварини. Так помалу підтягли його під поверхню. Тоді підвелися й поволі потягли вбік. Зі снігової ями з’явилася голова мерзлого дзерена, вся в снігу. Залізний гак не схибив і якраз зачепив тварину за горло, нітрохи не пошкодивши шкури. Чень Чжень нахилився й обома руками схопив дзерена за голову, потім з усіх сил потягнув і нарешті поклав на повсть здобич вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Дзерен затвердів на морозі, його живіт не був здутим — це означало, що він задихнувся й замерз дуже швидко.

Старий сказав:

— Це — першосортний дзерен. За нього дадуть найвищу ціну! — а потім зітхнув і додав: — Усередині є ще. Тепер ти тягни! Тут потрібно діяти так, ніби витягаєш цебро з дна колодязя — спочатку намацати предмет, а вже потім докладати зусиль. У жодному разі не можна, щоб гак зіпсував шкуру, бо тоді за неї нічого не отримаєш.

Чень Чжень підтакуючи підтягнув до себе жердину і встромив її в снігову яму, потім повільно поворушив нею і з’ясував, що на дні ями є, напевне, ще два дзерени. Витративши чималенько часу, він нарешті з’ясував обриси одного з них, а потім помалу намацав його шию і після кількох спроб зачепити її, нарешті міцно встромив у неї гак. Тепер він мав змогу витягнув свою першу «велику рибину» зі снігового озера в степу! Одним гаком, так би мовити, упіймав відразу здобич, яку зазвичай і на швидкому коні не наздоженеш — дзерена вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Він збуджено закричав до Яна Ке, який залишився на березі:

— Поглянь! Я теж виловив одного! Він такий великий! Оце так подія!

Ян Ке схвильовано закричав у відповідь:

— Швидше повертайся! Повертайся! Я теж хочу піти! Нехай батько відпочине!

Над озером, над схилом — скрізь здійнявся гул здивування. Один за одним зі снігу виловлювалися великі дзерени із чудовим хутром і жирним м'ясом. Один за одним снігові плоти летіли до берега. Моторна молодь уже розпочала «другий вилов». Повстяні плоти Бата з Ґасмаа та Лхамжава були найбільш вправними — гачок у руках їхніх господарів працював точно й швидко і зачіпляв, ніби навмисно, великих гарних кіз. Якщо ж на гачок траплялися малі або середні тварини, або ж великі, але зі здутими животами чи натягнутою шкірою, за яких не дадуть гарної ціни, то вони викидалися назад у снігову яму. У дикому засніженому степу можна було спостерігати картину, характерну лише для часів весняного приплоду, коли раділи прибуткам. Вовки, які спостерігали за цим з далеких гірських вершин, мали казитися від люті. Найвправніші розбійники степу — вовки — раптом були пограбовані людьми! Чень Чжень не міг стримати радості.

Старий і Чень повели свій плот, навантажений двома дзеренами, до берега. Коли повстяний човен пристав до схилу, Ян Ке і Баяр допомогли Старому зійти вниз. Чень Чжень зіпхнув дзеренів з плоту, і вони вчотирьох потягли їх до своїх возів. Чень Чжень раптом помітив, що на обох їхніх возах уже лежить кілька дзеренів, тож запитав, звідки вони взялися. Ян Ке пояснив:

— Одного викопали ми з Баяром, а інших нам подарували родини, які пристали раніше. Вони сказали, що такі є правила орхонського степу. — Ян Ке засміявся: — Старий батько й справді показав нам шлях до зиску.

Старий на це теж посміявся й зауважив:

— Ну, ви тепер теж степовики, тож надалі повинні пам'ятати степові правила.

Старий стомився, тож сів біля воза й запалив свою люльку. Він звернувся до пекінців:

— Ідіть тепер удвох, але будьте обережними! Якщо раптом провалитеся, то швидше схрестіть ноги й витягніть руки, а також вдихніть і затамуйте подих, тоді глибоко не підете. Хто працюватиме гаком, стежте, щоб не зачепили собі обличчя, а то потім ніхто за вас заміж не піде, — було незрозуміло, чи Старий кахикає, чи — сміється. Він покликав Баяра, щоб той приніс дрів, розпалив багаття, й вони почали готувати обід.

Чень Чжень і Ян Ке радісно побігли до повстяного плоту. Наближаючись до краю снігової прірви, Чень Чжень раптом помітив снігову печеру, до якої вів ніби своєрідний тунель у снігу, що продовжувався й далі в глибину. Ян Ке сміючись розповів:

— Поки батько був поруч, я не наважувався тобі розповісти: це ми з Баяром вирили цю нору і витягли звідти того великого дзерена. Баяр хоч і маленький, але кмітливий! Коли ви пішли, він, скориставшись тим, що маленький і легенький, розстелив шкіряний халат, ліг на нього й поплазував таким чином по снігу вперед, а снігова кірка його витримала! Помітивши за п’ять-шість метрів попереду снігову печеру, він повернувся й покликав мене допомогти йому рити хід. Прорили хід ми досить швидко, а потім він заліз у печеру й прив’язав до ніг дзерена мотузку. Коли він повернувся, я вже самотужки витяг дзерена. Баяр — такий сміливий! Я, мабуть, більше за нього боявся, що сніг провалиться й поглине його…

— Я це давно зрозумів! Адже якщо він не побоявся голіруч вхопити вовка за ногу, то що йому варто в нору залізти? Якщо монголи вже в дитинстві такі зухвалі, то які ж вони виростуть!

— А коли я його застеріг не лізти в ту нору, то це бісеня сказало, що й воно у вовче лігво залазило, а хіба в снігову нору побоїться? Він розповів, що коли йому було сім років, він заліз у вовче лігво й витягнув звідти вовченят. До речі, ти ж мрієш мати вовченя, от якось і підемо з Баяром за ним.

Чень Чжень поквапився заперечити:

— Я на таке не наважуся. Мені залишається тільки заздрити монголам.

Коли пекінці розмістилися на монгольському плоту, Ян Ке так зрадів, що його юне обличчя аж засяяло і по ньому пішли зморшки. Він сказав:

— У степу найцікавіше заняття — полювання. А пасти овець і чергувати по ночам — нудьга! Я помітив, що як тільки починаєш тут мати справу з вовками, так життя відразу набуває смаку.

— Степ широкий, а людей мало, на десятки кілометрів навколо можна не зустріти жодної монгольської юрти. Якщо не мати справ із вовками, як ти кажеш, не ходити на полювання, то помреш з нудьги. Нещодавно я зачитався однією книжкою, з якої зробив висновок, що степовики поклоняються вовку як тотему вже декілька тисячоліть.

Хлопці за ранковим чаєм досхочу наїлися тушкованої яловичини, тож тепер працювали на повну силу, аж пар з них ішов. Ніби веслярі на драконових човнах під час змагання, вони злагоджено й швидко пересували повстяні доріжки, тож здавалося, що їхній «пліт» летить, мов сніговий мотоцикл. Яну Ке нарешті вдалося власноруч витягти великого дзерена, тож він так радів, що ледь не проломив «пліт». У Ченя аж холодний піт виступив з переляку, і він поквапився вгамувати товариша. Поплескуючи тушу дзерена, Ян Ке примовляв:

— Коли я дивився, як інші виловлюють кіз, я вважав, що це сон. Але зараз я відчуваю все наяву. Це — справжнє! Справжнє! Таке справді буває! Дякую вам, вовки!

Ян Ке мертвою хваткою вчепився в жердину з гаком і позбавляв Ченя можливості навіть пальцем її торкнутися. Чень Чжень же не наважувався боротися з ним на такому хисткому човні, тож вимушений був задовольнитися роллю чорнороба. Ян Ке загачкував і витяг трьох великих дзеренів. Він захопився і не хотів повертатися на берег, а зловтішно посміхаючись, казав:

— Ми спочатку їх повитягуємо, а потім перевеземо, так ефект буде кращий, — сказавши це, він розклав витягнутих кіз на твердій сніговій поверхні.

А на березі Старий Біліґ допалив люльку, підвівся й покликав людей, які залишилися на березі, щоб розчистити біля возів ще більший майданчик. Господині кожної з родин повитягали привезені ними з дому старі дерев’яні дошки, зіпсовані дерев’яні осі возів та інший дерев’яний непотріб та склали все на дві великі купи на майданчику для багаття. Потім розстелили біля них стару повстяну доріжку, знесли сюди теплі чайники із чаєм з молоком, а також чайники з горілкою, дерев’яні миски та солонки, й розставили це все на доріжці. Санж з одним із хлопчиків добили двох поранених кіз, яким сніговою кіркою поламало ноги. Слід знати, що чабани Орхонського степу ніколи не їдять м’яса померлих дзеренів, тож ці дві скалічені, але живі тварини якнайкраще підходили як їжа на обід. Собаки на цей момент вже об’їлися вовчих недоїдок, тож байдуже дивилися на ще тепле м’ясо оббілованих і випатраних дзеренів. Коли запалало одне з багать, Старий Біліґ, жінки й діти дістали залізні або дерев'яні дротики й почали нанизувати на них свіже м'ясо, яке ще смикалося у них в руках, посипали його сіллю й сідали біля багаття його смажити, а потім пили чай і їли. Привабливі запахи чаю, молока, вина й м'яса линули разом з димом від багаття над озером, ніби закликаючи мисливців повернутися відпочити й разом пообідати.

Під обід повстяні човни кожної з родин встигли зробити по дві-три ходки, тож на возах цих родин уже виднілося по шість-сім кіз. Тепер чоловіки поступилися місцем жінкам і дітям, які вже наїлися й напилися, тож тепер хутчій «попливли» в глиб «озера» виловлювати дзеренів.

Шашлики зі свіжого м'яса дзеренів — це фірмова страва монгольського степу. Особливо, коли їх готувати відразу на місці полювання на справжньому багатті й одразу ж їсти. Така розкіш раніше була доступна тільки ханам і аристократам, а звичайні мисливці в степу були позбавлені цих переживань спільної радості. Чень Чжень і Ян Ке нарешті офіційно в статусі мисливців доєдналися до такого первісного бенкету. Вони вже давно забули про пекінські ресторанчики м'ясних страв. Мисливське натхнення й фізична праця збуджували апетит, тож Чень Чжень, напевне, сильніше за монгольських ханів радів сьогоднішнім здобуткам, оскільки все відбувалося на місці дикого бенкету, щойно полишеного дикими вовками, і навколо були розкидані обгризені ними рештки дзеренів. У такій атмосфері люди мов здичавіли — їли напівсире м'ясо, ще й жадібно, з вовчим апетитом. І в Ченя Чженя, і в Яна Ке в грудях раптом зродилась якась монгольська гордість і вони, не зговорюючись і не стримуючись, вихопили з рук монгольських мисливців, які тут же поглинали їжу, питво й співали, чайник з горілкою і, позадиравши голови, почали пити.

Старий Біліґ аж розсміявся:

— За рік, напевне, мені соромно буде й у Пекін на очі вашим батькам показатися, бо з вас вийдуть справжні дикі монголи.

Ян Ке аж пирскнув вином від злості:

— Ханьцям би монгольського духу, так їхнє військо змело б Цзюйюнґуань[26] і завоювало б увесь світ!

Чень Чжень, не стримуючись, заволав на все горло:

— Батьку! Батьку! Я хочу підняти цей чайник вище голови, щоб виголосити тост за «вождя племені» Біліґа!

Старий зробив три великих ковтки й так радів, що все примовляв:

— Міній хії, міній хії, міній сайн хії! (Синку мій! Синку мій! Гарна дитинко!)

Бат, уже доволі п’яний, розтулив долоню і з силою ляснув Ченя по спині:

— Ти… ти, ти зараз тільки наполовину монгол. А от як… якби ти одружився з монголкою і народив цілу… цілу юрту монголят, тоді вважався б справжнім монголом! Однак… ти слабак, нічого не вийде. Монголки під… під шкіряним плащем просто скажені, ще жах… жахливіші від вовків. Монгольські чоловіки їх бояться, як барани.

У розмову втрутився Санж:

— Увечері чоловік — що баран, а жінка — вовк. І Ґасмаа з них найлихіша.

Мисливці тут розреготалися.

Лхамжав так розійшовся, що просто на місці підставив ногу Яну Ке, аж той стрімголов покотився у великий замет. Монгол при цьому, також затинаючись, заявив:

— Ко… коли ти мене побореш, то… тоді будеш вважатися справжнім монголом.

Ян Ке, рвучко підвівшись, поліз до Лхамжава боротися, однак той знову його перекинув, і так — тричі, аж поки монгол, сміючись, сказав:

— Ви… ви… ханьці — ногоо ідех-на (травоїдні), як барани; а ми, монголи — мах ідех-на (м’ясоїди), як вовки.

Ян Ке, струшуючи з тіла сніг, відповів:

— Ось зажди, я наступного року куплю вола й сам його з’їм, виросту вище від тебе на голову, тоді ти будеш «баран»!

Мисливці схвально загукали:

— Добре! Гаразд! Гаразд!

Монголи більше п’ють горілку, ніж їдять. Сім-вісім великих чайників, обійшовши по колу мисливців декілька разів, спорожніли. Ян Ке, побачивши, що горілка скінчилася, набрався хоробрості й закричав до Лхамжава:

— У боротьбі ти переміг! Тепер змагатимемося, хто більше вип’є.

— Ач, лисяча наука! Однак у степу вовки значно хитріші за лисиць. Ось почекай, в мене ще є горілка, — сказавши, він побіг до свого коня і з повстяної торбинки на сідлі вийняв велику пляшку степової горілки й дві чарки. Помахуючи пляшкою, він сказав: — Це я для гос… гостей припас, але тепер буде тобі штрафний!

Мисливці оживилися:

— Штрафний! Штрафний! Нехай п’є штрафний!

Яну Ке залишалося тільки з гіркотою посміхнутися:

— Лисиця й справді не перехитрить вовка. Гаразд, питиму штрафний!

— Ти послухай… послухай! Згідно зі степовими правилами, штрафна горілка… скільки я тобі скажу чарок випити… стільки ти й повинен випити. Раніше я припустився помилки — мене перепив один ханьський кореспондент. Однак тепер твоя черга скуштувати гіркого, — потім він підняв перекинуту чарку й ламаною китайською сказав: «Летить пара жайворонків, несе на кожному крилі по чарці».

Ян Ке так злякався, що аж зблід:

— Чотири крила, на кожному по дві чарки. Ого! Разом — вісім чарок! Нехай вони нестимуть на крилах по одній чарці.

Лхамжав не погодився:

— Якщо твої обіцянки нічого не варті, то я загадаю жайворонкам нести на крилах по три, три… три чарки!

Усі присутні, включаючи й Ченя, в один голос сказали:

— Пий! Ти повинен випити!

Яну Ке довелося з неохотою випити вісім чарок горілки. Старий засміявся:

— У степу хитрувати з друзями — збиткувати!

Чень Чжень і Ян Ке прийняли з рук Старого дві низки шашликів, які той для них посмажив, і почали з таким апетитом їсти, що навіть не звертали увагу на сік свіжозготованої баранини, що стікав у них по губах. Їм і раніше подобалося їсти смажену на вогні свіжу й ніжну баранину. Чень Чжень сказав:

— Батьку, це я вперше їм «вовчу їжу» і вперше їм таке смачне м’ясо! Я тільки зараз розумію, чому деякі імператори та їхні сини так любили полювання. Наприклад, Тан Тай-цзун[27] — один з найсильніших імператорів в історії Китаю — дуже полюбляв полювання. А його старший син — спадкоємець престолу — часто їздив зі своїми охоронцями-тюрками в степ, де вони влаштовували змагання на конях і полювання. А ще цей спадкоємець у дворі свого палацу напнув степовий намет, у якому, як і ви, вбивав кіз, готував їхнє м'ясо, власноруч відрізав собі шматки та їв. Йому так подобалося степове життя, що він навіть не хотів бути імператором! Йому хотілося високо тримати тюркський прапор із зображенням вовчої голови, очолити тюркську кінноту в степу на полюванні й жити степовим життям тюрків. Згодом він і правда втратив свій титул спадкоємця — так вирішив Тай Тан-цзун. Степове життя дійсно захоплює людину, зачаровує так, що дехто навіть від імператорського титулу відмовляється!

Старий витріщився на нього:

— Чому ти раніше не розповідав мені цієї історії? Це — дуже цікаво! Якби ви, ханьці, усі так любили степ, як цей імператорський спадкоємець, було б добре! Але якби він не втратив трону — було б ще краще! Китайські імператори династії Цін дуже любили монгольський степ, полюбляли приїздити сюди на полювання й полюбляли брати монгольських жінок собі за дружин. А ще забороняли ханьцям орати степ. У ті часи монголи з ханьцями не воювали, тож у степу було спокійно.

Біліґ любив слухати історичні оповідання від Ченя, і потім завжди віддаровував його монгольськими оповіданнями. На цей раз він сказав:

— Якщо в степу не їсти «вовчу їжу», не можна вважатися справжнім степовим монголом. Без «вовчої їжі», можливо, не було б і монголів. Раніше завжди, коли монголів заганяли в глухий кут, вони виживали завдяки «вовчій їжі». Дід Чингісхана якось змушений був переховуватися в горах. У нього нічого не було, тож він, як дикун, ледь не помер з голоду. У нього не було іншого виходу, як тільки крадькома вистежувати вовків — коли ті вполюють якусь здобич, тоді він чекав, поки вовки наїдяться й підуть, а він підбирав і доїдав за ними залишки. І так один прожив у горах декілька років, аж поки його не знайшов його старший брат і не привів додому. Вовки — це рятівники й благодійники монголів, без вовків не було б і Чингісхана, не було б і монголів. Кажеш, «вовча їжа» смачна? Подивись, скільки новорічних подарунків зробили нам вовки цього разу… Втім, «вовча їжа» не так уже й легко дістається до рота. Запам’ятай це!

Два дзерени були з’їдені, багаття потроху згасло, однак Біліґ усе ж наказав ретельно засипати його снігом.

Хмара збільшувалась і важчала, а з верхівок гір вітер почав здувати пісок, що білою пеленою повис у повітрі. Хвацькі мисливці знову пішли до своїх снігових плотів, на яких помчали до озера. Люди мусили поспішати, щоб наповнити свої вози, поки вітер не зарівняв усі снігові ями. Закинути кілька разів гак і виловити одного дзерена було все одно, що отримати шість-сім брикетів сичуанського чаю, або більше десятка тяньцзінських сигарет марки «Хайхе», або ж п’ятнадцять-шістнадцять пляшок монгольської степової горілки. Під керівництвом Старого Біліґа мисливці перевели свої плоти на «мілину», де виловлювати кіз було легше, й старанно працювали тут гаками. Старий знову організував людей у кілька груп і розподілив роботу так, щоб ті, в кого швидше виходить працювати гаком, ловили кіз, а ті, хто швидше розмахує руками, возили їх. Плоти були недалеко від берега, тож тепер настала черга мотузок виконати свою роль: декілька здорованів стали на берегу й почали закидати довгі мотузки, ніби канати, на завантажені дзеренами плоти, а люди на плотах прив’язували один кінець мотузки до повстяної доріжки, а інший — перекидали назад на берег, люди на березі з усіх сил смикали за мотузку й підтягали повстяну доріжку до берега; потім кінець мотузки знову перекидався людям, що залишилися на озері, й вони підтягали до себе пліт. Завдяки злагодженій роботі, темп перевезень значно пришвидшився.

Нарешті тіні людей на поверхні снігового озера поглинула велика гірська тінь, а вози кожної з родин уже були перевантажені. Деякі мисливці пропонували розпалити вогнища, зробити ліхтарі й працювати вночі — перевезти дзеренів, що залишилися, на берег, скласти на купу й поставити людей з рушницями охороняти їх, а на другий день знову приїхати возами й забрати. Однак Біліґ голосно закликав усіх зупинитися. Він з осудом сказав:

— Тенґер подарував нам таку гарну годину, щоб ми забрали цих кіз. Тенґер справедливий — вовки крадуть у людей коней і овець, тож вони повинні повернути людям цей борг. Однак тепер піднявся вітер — це означає, що Тенґер хоче, аби решта кіз лишилися вовкам. Хто наважиться ослухатися Тенґера? Хто наважиться залишитися в цьому заметі? А якщо вночі почнеться завірюха й прийде вовча зграя, я хотів би побачити, хто з вас упорається з ними обома?

Усі мовчали. Старий наказав усім від’їжджати. Стомлені, але задоволені люди, підштовхуючи важкі вози, перейшли хребет, а потім розсілися по конях і возах, попрямували до місця, де отаборилася бригада.

Гарячий піт на тілі Ченя охолов, тож він не міг угамувати тремтіння. На озері й поза ним, на дорозі через хребет — скрізь залишалися людські сліди — попіл від багать, сигарети й пляшки з-під горілки, а також численні колії, прокладені возами, причому ці колії прямісінько вели до табору! Чень Чжень поквапив свого коня, під’їхав до Біліґа й запитав:

— Батьку, цього разу вовки були биті, але чи не прийдуть вони помститися? Ви ж самі завжди казали, що у вовків гарна пам’ять, вони пам’ятають, де їхня їжа, хто їх бив і хто їхні вороги.

— Так ми ж забрали небагато кіз! Більшість залишилася вовкам. Якби я був жадібним, я увіткнув би там у сніг жердину, яку б не заметало завірюхою, а потім прийшов би по решту дзеренів. Однак якби я так учинив, Тенґер не прийняв би мою душу. А ще я так не зробив, бо подумав про наших тварин. Якщо навесні вовки матимуть цих мерзлих дзеренів, вони не полізуть до нашої худоби. До того ж вовки нам зробили добру справу, і ми для них дещо залишили, тож не хвилюйся, їхній ватажок усе це врахує.

Увечері в степу господарювала заметіль, а в юрті молодих інтелігентів 2-ї бригади палав вогонь у печі. Чень Чжень згорнув томик «Неофіційної історії монголів» і сказав до Яна Ке:

— Людину, про яку розповідав Біліґ, що вона вижила, доїдаючи за вовками їжу, звали Бодончар, він був предком Чингісхана у восьмому поколінні. Рід Чингісхана — Борджигін — відгалузився саме від роду Бодончара. Зрозуміло, що наступні покоління зазнали багатьох потрясінь і змін.

— Якщо так, то без вовків — цих військових учителів і мудрих наставників — не було б Чингісхана й Золотого роду,[28] не було б мудрої й хороброї монгольської кінноти. Так, вплив вовків на монголів і справді значний.

— Слід сказати, що на Китай і на весь світ він ще значніший! Після появи Чингісхана і його кінноти історія Китаю, починаючи від династій Цзінь та Північна Сун, була повністю переписана. Навіть історія Середньої Азії, Персії, Росії, Індії та інших країн теж була повністю переписана. Відкритий китайцями порох великим шляхом, прокладеним кіннотою Чингісхана між континентами, потрапив до Європи і згодом допоміг зруйнувати феодальні фортеці на Заході, що були перешкодою для поширення капіталізму. А ще пізніше гармати повернулися на Схід, пробили двері в Китай і, зрештою, зруйнували монгольську кінноту, яка колись перевернула світ… Однак люди, які писали світову історію, роль вовків у ній викреслили. От якби попросити Тенґера стати істориком, він би, напевне, не забув про монгольських степових вовків.

Чабан Ґао Цзяньчжун все ще переймався багатством, що не потрапило на щойно притягнуті вози, тож він перебив:

— Щось ви далеко зайшли в своїй розмові. Для нас зараз найбільш нагальна потреба — вигадати спосіб, як вирити із замету решту дзеренів. Тоді ми розбагатіємо.

Чень Чжень на це зауважив:

— Однак ти ж чув, що Небо на боці вовків, і те, що воно подарувало нам цей віз кіз — уже непогано. Така скажена заметіль вируватиме щонайменше три дні й три ночі, снігу в заметі ще додасть на півметра, і жодної ямки не буде видно. Тож ловити там кіз — все одно, що в морі голку.

Ґао Цзяньчжун вийшов з юрти, подивився на небо, потім повернувся й сказав:

— Мабуть, і справді вируватиме три дні й три ночі. Було б краще, аби я сьогодні пішов туди, я б обов’язково устромив у снігові ямки жердини.

Ян Ке на це зауважив:

— Тоді б ти не скуштував соєвого сиру, приготовленого Ґасмаа.

Ґао Цзяньчжун зітхнув:

— Ех, доведеться чекати весни. Тоді я піду туди й навантажу цілого воза, а потім потягну його просто до закупівельного пункту в колгоспі Баянговь. Якщо ви не розкажете, то ніхто й не дізнається.

У другу половину зими з худобою й справді не сталося пригод. Орхонські вовки забігли далеко, слідом за отарами дзеренів, і розбіглися. Біле лихо також цього разу не завітало.


Протягом тихої й безмовної зими Чень Чжень щодня пас овець або ночами сторожував отару, але щойно в нього з’являвся вільний час, як він, що той мисливець, скрізь розшукував і збирав історії про степових вовків. Найбільше часу він витратив на пошуки легенди про «вовків, які вміють літати». Ця легенда в Орхонському степу була найбільш популярною, причому події, про які в ній ішлося, відбулися нещодавно, а сталася вона якраз у тій бригаді, в якій нині перебував і він. Тож Чень Чжень вирішив будь-що з'ясувати витоки цієї легенди, йому хотілося зрозуміти, як, урешті-решт, могли вовки «злетіти» над Орхонським степом.

Коли молоді пекінці тільки прибули в степ, вони почули від чабанів, що степові вовки — це небесні посланці Тенґера, тож вони вміють літати. Протягом тисячоліть у чабанів існував обряд поховання просто неба, за яким небіжчика відвозили в дику місцину, де залишали в спеціально відведеному для такого поховання відкритому місці, щоб далі тілом зайнялися вовки. Коли вони остаточно згризали тіло, обряд поховання просто неба вважався завершеним. Підґрунтям для такого обряду була саме переконаність у тому, що вовки вміють літати й можуть повертатися назад до Тенґера та забирати з собою душу людини, достоту так, як священні орли в тибетців. Причому, коли молоді пекінці починали казати, що все це — забобони свідомості «чотирьох старих», чабани з абсолютною переконаністю в своїй правоті, наполягали на тому, що вовки таки вміють літати.

— Якщо не згадувати далеких часів, а взяти сучасність, то ще за три роки до «культурної революції» стався випадок, коли «зграйка» вовків залетіла до кам'яного загону Церендоржа з другої бригади й з'їла більше десятка баранів, а ще більше двохсот — загризла. Наївшись і напившись, вовки вилетіли собі із загону. Мури цієї споруди шість-сім чи заввишки, навіть людина через них не перелізе, тож як вовки могли потрапити туди, якщо не перелетіти? Той кам'яний загін ще стоїть, тож якщо не вірите, можете піти й самі подивитися. У той день голова пасовища Улзій на чолі всіх мешканців прийшов оглянути загін, і начальник місцевої міліції Харбар прибув на місце події. Вони все фотографували та вимірювали. Мури такі високі, що вовки їх нізащо не перестрибнуть, дірок у мурах немає жодної, щоб вовки через них пролізли… Розслідували цей випадок кілька днів, однак так і не змогли з’ясувати, як же вовки потрапили всередину і як потім вибралися звідти. І тільки чабани все зрозуміли.

Ця історія затямилася Ченю надовго. Тепер, усе більше захоплюючись степовими вовками, він знову згадав про неї, тож сів на коня й поїхав за декілька десятків лі шукати той кам’яний загін. Однак обстеживши тут кожний камінець, він так і не зрозумів, як же вовки потрапили всередину. Чень Чжень також розшукав старого Церендоржа, який сказав йому так:

— Навіть не знаю, хто з моїх лобуряк-синів так образив Тенґера, що й до сих пір люди на нашу родину пальцем тикають. Однак інший мій син, який навчався в середній школі, сказав, що все це сталося через порушення звичаїв пасовища. Адже раніше в Орхонському степу ще не було мурованих загонів, а тут місцеве відомство вирішило пошвидше побудувати декілька кам’яних загонів для ветеринарної допомоги вівцям під час окоту, щоб, з одного боку, гарантувати безпеку отарам, а з іншого — ще й зменшити витрати на зарплатню чабанам, які виходили в нічну зміну. У відомстві тоді сказали, що в кам’яний загін вовки не проберуться, тож чабанам не доведеться ходити в нічні зміни, і вечорами вони зможуть повертатися додому й спати спокійно. У ті часи ми завжди ввечері щільно замикали двері загону й справді припинили ходити в нічну зміну. Тієї ночі я чув, як собаки скажено гавкали, ще й подумав, що прийшло чимало вовків, але повірив словам чиновників, що вартові тепер не потрібні, тож поставився до цього недбало й не вийшов надвір подивитися. Якби ж я знав, що коли вранці відчиню двері загону, то побачу таке побоїще! Ми всі тоді злякалися, що ті дурні барани. Уся земля всередині загону була в крові, просякла нею, мабуть, на два пальці вглиб. І мури всі були забризкані кров’ю. У кожного мертвого барана на шиї були чотири закривавлені дірочки, а кров просочилася аж за межі загону. Ще ми всередині знайшли кілька купок вовчого посліду… Після того випадку в установі передумали й вирішили, що чабани з юрт, розташованих поблизу мурованих загонів, повинні виходити в нічні зміни, і їм буде за це зарплатня. Тож за останні роки таких ветеринарних загонів з кам’яними або земляними мурами побільшало, а оскільки повернулась нічна сторожа, то випадків, щоб вовки залітали в загони й поїдали баранів, більше не траплялося.

Чень Чжень усе одно ніяк не міг заспокоїтися й почав опитувати інших чабанів, однак усі — старі й малі, чоловіки й жінки, стверджували, що вовки вміють літати. А ще казали, що після смерті вовка його душа повертається до Тенґера.

Згодом начальник міліції Харбар був «звільнений», залишив групу з перевірки кадрів у хошуні й повернувся на свою попередню посаду. Чень Чжень поквапився до нього, прихопивши гарних пекінських сигарет, і тільки тоді з'ясував, як же насправді вовки могли «залетіти» в мурований загін. Начальник Харбар пройшов спеціальну підготовку в монгольській міліцейській школі, тож вільно володів китайською. Він сказав, що цю справу давно закрито, однак, на жаль, його науковий висновок не знайшов підтримки в степу, й більшість чабанів навіть не хочуть його слухати, переконані в тому, що вовки вміють літати. Тільки декілька освічених і досвідчених мисливців повірили його висновкам. Начальник Харбар засміявся:

— Щоб не ображати місцевої віри й звичаїв, можна сказати, що твердження про вміння вовків літати не є цілком помилковим, адже вовки дійсно певний відрізок відстані перебували в повітрі. — Потім він продовжив: — У той день усіх чабанів тут охопила тривога: вони вирішили, що Тенґер розгнівався і збирається наслати на Орхонський степ велике лихо. Навіть конопаси залишили свої табуни в горах і прибігли сюди подивитися, а всі старенькі дідусі й бабусі та жінки стали на коліна й почали бити поклони Тенґеру. Діти так перелякалися, що навіть коли дорослі їх били, вони не наважувалися плакати. Голова пасовища Улзій злякався, що все це вплине на виробничий процес, тому дуже розхвилювався й віддав мені жорсткий наказ: завершити справу за два дні. Я зібрав усіх своїх людей, щоб вони охороняли місце події, однак там уже все було порушене: усі докази поза кам'яними мурами загону були затоптані отарою й людьми. Мені залишалося тільки з великою лупою обстежувати мури загону крок за кроком і шукати докази там. Урешті-решт, на зовнішній стіні північно-східного рогу я знайшов ледь помітні два відбитки вовчих лап зі слідами крові. Тоді я й розкрив справу. От тепер здогадайся, як вовки потрапили всередину?

Чень Чжень тільки здивовано захитав головою. Тоді начальник Харбар сказав:

— Я так гадаю, що один найбільший вовк став на задні лапи, а передніми зіперся на стіну, утворивши таким чином трамплін для решти вовків. Інші вовки розганялися з відстані в декілька кроків, застрибували йому на спину, спиралися задніми лапами йому на плечі, щосили відштовхувалися й перестрибували через мур усередину. Тож якщо дивитися з середини, вовки, звісно, «перелітали» через мур.

Чень Чжень аж не відразу заговорив від здивування:

— Орхонські вовки й справді просто надзвичайно розумні! Не встигли в степу з’явитися муровані загони, як вони вже вигадали спосіб їх подолати! Вони просто-таки надзвичайні істоти… А в тому, що чабани кажуть, ніби вовки вміють літати, й справді, виходить, немає помилки. Під час стрибків вовк завжди певний відрізок відстані перебуває в повітрі, тож можна вважати, що він летить. Не дивно, що коли вовки так «з неба впали» на баранів, ті злякалися до напівсмерти. Того разу вовки мали достатній улов, щоб наїстися й наситити своє бажання вбивства. Однак бідолаха той вовк, що залишився назовні — йому нічого не дісталося! Судячи з його шляхетних манер і піклування про зграю, це мав бути ватажок.

Начальник Харбар потішився:

— А от і не вгадав! Я так думаю, що цей вовк також «перелетів» через мур усередину і наївся досхочу! Ти ще не знаєш, яким міцним є колективний дух у степових вовків. Вони надзвичайно згуртовані і ніколи не полишать товаришів чи рідних! Коли вовки всередині наїлися, вони знову влаштували трамплін, щоб відправити назовні ситого дебелого вовка. Перелетівши через мур, він став такою собі «вовчою драбиною» для голодного товариша, допомігши тому дістатися всередину й наїстися. Ті два відбитки зі слідами крові на зовнішній стіні вовки залишили, коли вистрибували назовні. Інакше звідки б узялася кров? Перший вовк-трамплін, коли стрибав усередину, ще не брав участі в убивстві, тож його лапи були, так би мовити, чистими — на них не було крові. Так чи ні? А тепер уяви собі тамтешню ситуацію — вовки й справді посміялися з людей! Вони всією зграєю потрапили в загін і розпочали свою лиху справу. Вийшло так, що мури, які люди збудували як перешкоду вовкам, стали перешкодою собакам, які сторожували отару. Собаки Церендоржа, напевне, аж заходилися від люті, адже собаки навіть не наважуються наслідувати вовків, де вже їм перелетіти через мур і схопитися з сірими! Собака значно дурніший від вовка.

Чень Чжень зауважив:

— Я, мабуть, теж значно дурніший від вовка, оскільки не можу зрозуміти, як саме вовкам удалося всім безпечно вибратися звідти? Я маю на увазі, як це вдалося останньому вовкові? Хто був трампліном для нього?

Начальник Харбар знову потішився:

— Люди й справді дурніші від вовків! Тоді теж ніхто не міг розгадати цієї загадки. Однак пізніше голова Улзій наважився перейти убрід ріки овечої крові в загоні й ретельно обстежити його, аж тоді з’ясував, у чому була справа. Виявилося, що під стіною того самого північно-східного рогу звалено в купу щонайменше сім-вісім мертвих баранів. З цього можна зробити висновок, що останній вовк, який залишався в загоні, мав бути найбільш здібним і сильним, адже він самотужки тягав мертвих баранів і складав їх на купу біля муру — тобто робив собі трамплін, за допомогою якого потім і «вилетів». Дехто, правда, зробив припущення, що один вовк не міг виконати такої важкої роботи, тож тягали баранів спільно декілька вовків, а потім по черзі «вилетіли». Згодом голова Улзій запросив сюди всіх бригадирів, щоб на місці розповісти й показати, як вовки застрибували всередину і як вистрибували звідти. Тільки тоді чабани трохи заспокоїлися, а в Комітеті пасовища не критикували чи штрафували Церендоржа. Натомість голова Улзій покритикував себе, зауваживши, що він був занадто необережний з вовками і недооцінив ворога.

У Ченя волосся ворушилося, коли він це слухав. Хоча він цілком довіряв науковому висновку начальника Харбара, відтоді в його снах степові вовки почали з’являтися здебільшого в образах «летунів». Він прокидався від таких снів у холодному поту. Більше він не наважувався ганятися за степовими легендами, як за сенсаціями. Він також почав розуміти, чому багато європейських вчених не відмовилися відвідувати церкву й набожно молилися на колінах.


Через деякий час Чень Чжень вирішив знайти спосіб і ретельно обстежити два місця для поховань просто неба, що були в цій бригаді. Одне з них було розташоване з північного боку від гори Цаґаан толґой, інше — з північно-східного боку від гори Хар Чулуут. На перший погляд, між цими ритуальними місцями й іншими схилами та луками на пасовищі не було великої різниці. Однак, якщо ретельно роздивитися, то різниця виявлялася, і до того ж велика: обидва місця були розташовані далеко від давніх шляхів міграції скотарів, у глухих і забутих закутках у північній частині священних для степу гір, натомість, поближче до вовчих зграй, до Тенґера, там, де душі зручно злітати на небо. Крім того, тут скрізь були вибоїни й горбики, ніби навмисне для того, щоб розтрусити візок.

В Орхонському степу вже протягом сотень і тисяч років, коли скотарі помирали, то в деяких сім’ях увесь одяг з небіжчиків знімали й загортали тіло в повсть та міцно зв’язували, в інших же родинах узагалі не чіпали одяг покійного. Потім небіжчика клали на візок, а впоперек голоблі прив’язували довгу дерев’яну жердину. Наступного дня на світанку двоє старших чоловіків з родини бралися кожний за один з кінців жердини і впрягали коня, а потім їхали до місця поховання, підганяючи коня, щоб той біг швидше. Вважалося, що там, де небіжчика викине з візка тряскою, і буде місце, звідки його душа повернеться до Тенґера. Це місце символізувало кінець вибоїстого шляху одного з представників народу-вершника. Якщо тіло небіжчика було загорнуте в повсть, то двоє візниць спішувалися й розгортали його та залишали лежати голим горілиць на траві, так чисто й безпосередньо, як він (вона) прийшли в цей світ. У цей час небіжчик уже належав вовкам, належав духам. Що ж стосується душі небіжчика, то могла вона чи ні піднятися до Тенґера — залежало від того, чинив небіжчик за життя добро чи зло. Зазвичай це можна було визначити за три дні: якщо за цей час тіло небіжчика зникало й лишалися самі кістки, отже, його душа піднялася до Тенґера, якщо ж тіло залишалося на тому місці недоторканим, рідних небіжчика охоплював жах. Однак в Орхонському степу було багато вовків, тож Чень Чжень ще не чув, щоб душа когось із померлих не пішла до Тенґера.

Чень Чжень знав, що обряд поховання просто неба існує в тибетців, і до приїзду в степ навіть не підозрював, що монголи також здійснюють цей обряд, однак головною фігурою в ньому є не великі орли, а вовчі зграї. Чень Чжень дедалі більше проймався острахом і цікавістю. Від директора парку вантажівок, що возили продукти місцевого виробництва, він дізнався приблизне розташування ритуальних місць і за першої ж можливості потайки побував там двічі. Однак, оскільки все було вкрите снігом, він не побачив того, що хотів. І тільки вже майже під кінець зими він одного разу нарешті помітив на снігу сліди конячих копит, що вели до ритуального місця, й дві колії, прокладені колесами воза. Він пішов колією й побачив старого, який помер від хвороби. Було схоже, що його тільки що залишили тут, оскільки сліди копит, ніг і колії були ще свіжими, вітер ще не встиг звіяти з них пухкий сніжок. Старий лежав на снігу горілиць і так спокійно, ніби новонароджений; його тіло вже встигло вкритися тонким шаром пухкого снігу, обличчя під білим серпанком розгладилося й ніби просвітліло.

Чень Чжень остовпів — внутрішній жах, який всю дорогу стискав йому серце, поступово змінився відчуттям набожності й святості. Було несхоже, щоб небіжчик збирався «в небуття», навпаки, він ніби йшов до Тенґера на бенкет прийняти друге хрещення святою водою й зустріти своє нове життя. Чень Чжень уперше переконався — степові монголи дійсно поклоняються вовку як тотему, адже коли в останній момент присутності людини в цьому світі її тіло стає такою відкритою й щирою жертвою, остаточно звільнивши себе від усього зайвого, чи можна ще сумніватися в щирій побожності, з якою степові монголи ставляться до Тенґера і до вовка, доручаючи їм свої душі.

Чень Чжень не наважився тривалий час лишатися в цьому святому місці, боячись потурбувати душу небіжчика чи образити святу віру степовиків, тож він шанобливо вклонився старому й повів коня назад, в обжитий степ. Він звернув увагу на те, що останній відрізок колії був надзвичайно покручений — Чень Чжень ніби бачив перед собою, як трусило візок. Він виміряв своїми кроками приблизну відстань останнього шляху небіжчика, який стисло вмістив усе вибоїсте життя степовика, — він становив сорок-п’ятдесят метрів. Людське життя таке коротке, а Тенґер — такий безмежно вічний! Найзначніші слова, які кожний, починаючи від Чингісхана й до звичайного чабана, вимовляє до неба протягом життя, — це «Передвічне небо! Передвічне небо! Передвічний Тенґере!» А степові вовки і є тими сходами до неба, якими душа степовиків сходить до Тенґера.

Через три дні в родині померлого не було помітно переполоху, тож у Ченя ніби камінь упав з душі. Чабани, які, згідно з місцевими звичаями, ходили обстежувати ритуальне місце після похорону, напевне, помітили свіжі сліди ніг і копит і зрозуміли, що заборонене місце відвідував хтось чужий, однак жоден з них його не звинувачував. Однак, якби душа померлого не піднялася до Тенґера, він би опинився в зовсім іншій ситуації. Цікавість Ченя мало не призвела до конфлікту з тотемом і табу степовиків, тож йому довелося повернутися до своєї роботи й обережно випасати овець, щоб наблизитися до цих степовиків, щодо яких він відчував ще більший інтерес, якусь містику й глибоку повагу.


У цьому році весна настала напрочуд рано — більше ніж за місяць. Після кількох вітрів степ зазолотився: з-під снігу звільнилася пожовкла восени трава, а на пагорбках з сонячного боку деінде несподівано витнулися зелені зубчики свіжої трави. Услід за цим прийшли затяжні сухі вітри й теплі дні, тож коли скотарським господарствам настав час переміщати свої оселі на пасовища в очікуванні весняного окоту, людям довелося боротися з посухою й попереджати пожежі, щоб захистити ягнят.

Ґао Цзяньчжун трохи спізнився: заробітчани, яких місцевий автопарк набирав звідусіль у бригади капітального будівництва, помітивши минулого року пожвавлення на закупівельному пункті, коли виробнича бригада Ґасмаа продавала там дзеренів, почали заздрити їм, тож випитували в мисливців місце, однак ті сказали, що всіх кіз звідти вже вирили; тоді заробітчани, прихопивши ґуаньдунського солодового цукру, прийшли підпрягтися до Баяра, однак малий відправив їх до іншої, порожньої ущелини; зрештою, ці чужинці — вихідці здебільшого з північно-східних монголів-селян — знайшли слабке місце степових монголів — горілку — й напоїли міцною гаоляновою горілкою чабана Санжа та нарешті випитали в нього місце, де заховані мерзлі кози. Вони дісталися туди першими — раніше від вовчих зграй і від Ґао Цзяньчжуна, коли тіла дзеренів тільки-но показалися з-під снігу, й отаборилися навколо місця облави, а потім — за один день — винесли звідти всіх кіз — малих і великих, гарно збережених і зіпсованих, а потім вивезли їх наступної ночі чотирма колонами машин на закупівельний пункт колгоспу Баянговь.

Конопаси другої бригади потім декілька ночей поспіль чули несамовите виття голодних вовків, луна від якого йшла порожньою ущелиною. Виття довго не вгавало, аж конопаси почали хвилюватися й пильно чатували своїх коней і вдень, і вночі, не наважуючись відступити від них ані на крок, а розкидані по юртах їхні родичі вимушені були сумувати від довгої розлуки з ними.

Невдовзі Комітет пасовища офіційно випустив оголошення про відновлення традиційних щорічних заходів у степу з відловлювання вовченят, причому цього року передбачено було набагато вищу винагороду, про що спеціально потурбувався військовий представник на пасовищі Бао Шуньґуй. Поширилася чутка про те, що цього року закупівельна ціна на шкурки вовченят буде надзвичайно великою. А як відомо, легка, м’яка й красива шкурка вовченяти є цінним і рідкісним матеріалом для жіночих курток, які на цей час уже стали улюбленим одягом дружин керівників кількох північних провінцій і «твердою валютою», якою чиновники нижчих рангів давали хабарі.

Біліґ останнім часом мовчав, тільки палив люльку за люлькою. Чень Чжень якось почув, як Старий сказав сам до себе: «Серед вовків повинен спалахнути гнів».

5

Або інакше кажуть, що предки тюрків спочатку мешкали в країні Со, що на північ від гунів. Голова їхнього племені, якого звали Апанбу, мав сімнадцятеро братів, одного з них, на ймення Ічжинішиду, народила вовчиця. Однак Апанбу вразила душевна хвороба і він збожеволів, після чого його країну знищили. Проте Нішиду міг контактувати з дивними силами й викликати вітер та дощ. Казали, що його друга дружина була донькою літа і зими. Завагітнівши, вона відразу народила чотирьох синів… Хоча ця історія дуже дивна, однак у ній ідеться про вовче сім’я.

«Історія династії Чжоу. Тюрки»

Важка чорна хмара виринула з-за горизонту, з боку північного кордону. Вона котилася й вирувала, здіймаючись просто в синє небо, — така зловісна, ніби щільний дим від чорного вогню. За мить хмара проковтнула всі гори на сотні лі навколо, ніби величезною чорною лапою придавивши верхівку пасовища. Однак помаранчевого сонця на заході хмара не затулила. Вона принесла з собою північний вітер з рясним снігом, який миттю замів розлогий Орхонський степ. Метушливі сніжинки в косому сонячному промінні були схожі на сарану, яка зібралась у мільйонний табун і, розмахуючи своїми жовтими крильцями, наввипередки кинулася на поживне пасовище.

У Монголії кажуть: вовки прибігають за вітром. Тож орхонські вовки, які десятками років діяли в межах і поза межами країни, слідом за цим переможним наступом зими на весну, проминули прикордонні пости, перестрибнули протипожежні яри, розсипались по трасах прикордонних патрулів і смертельно помстилися Орхонському степу. За кордоном перепад температур у горах і в долинах був значний, трава була ріденькою, а кіз — мало, тож вовки голодували. А оскільки цього року запаси замороженої під снігом їжі у місцевих вовків пограбували, за кордоном весна була ще сутужнішою і вовчим зграям було важко ловити легконогих дзеренів. Тож великий гурт голодних вовків заздалегідь зібрався на кордоні. Очі в цих вовків, які тепер намірилися перетнути кордон, були по-особливому червоними, апетит — надзвичайно великим, дії — неймовірно жорстокими, причому вони абсолютно не зважали на наслідки. Майже кожен з їхніх ватажків був налаштований здобути їжу навіть ціною власного життя. А в Орхонському степу люди саме були зайняті відловлюванням вовчого молодняка й до зовнішньої загрози поставилися дуже безпечно.

Під кінець 60-х років прогноз погоди в степу був поганим: коли обіцяли дощ — і краплини з неба не падало, а коли обіцяли ясну погоду — сонце не показувалось. Як казав голова скотарського господарства Улзій: прогноз — водонос, воду в решеті носить. Тож, крім Біліґа й іще декількох старих, які дуже хвилювались через рішення місцевих начальників кинути ще більше сил на вилов вовчого молодняка, ніхто не передбачив цього подвійного наступу — зими і вовків. Навіть прикордонники, які завжди переймалися проблемами скотарства й скотарів, не передбачили його і вчасно не застерегли. Зазвичай вони відразу ж повідомляли в Комітет пасовища й чабанам, що помітили сліди великих вовчих зграй на прикордонних патрульних трасах. Однак прилеглі до кордону луки Орхонського степу розташовувались на низеньких пагорбках, відкритих звідусіль, тож холодні потоки, бурі й заметілі пролітали тут, мов блискавки, а неабиякі вмільці використовувати природні явища на війні — степові вовки — теж досить часто користалися бурями, щоб успішно проводити одну за одною операції «блискавка».

На одному з першосортних пасовищ, розташованому на сонячному боці схилу в південно-західній частині Орхону, цими днями щойно зібрався новий табун коней. Це були елітні коні — сім-вісім десятків голів, відібрані з двох десятків табунів по всьому Орхонському степу, що належали окремим полкам і дивізіям кінноти народного ополчення Внутрішньої Монголії. Цими днями очікували висновку ветеринарної комісії щодо стану цих коней, і якщо в них не знаходили сапу, то планували відразу відправити їх у дорогу. Оскільки напружено тривала підготовка до війни, то відповідальність конопасів, які ними опікувались, була надзвичайно високою. Представники військових на пасовищі разом із революційним комітетом відібрали чотирьох найбільш відповідальних, пильних та сміливих конопасів, які до того ж чудово володіли своєю професією, й розділили їх на дві групи, щоб вони могли по черзі цілодобово пильнувати табун. Бат, командир 2-го загону ополченців, який до того ж був призначений бригадиром, видав розпорядження всім конопасам відвести табуни подалі звідси на декілька десятків лі, щоб коні, призначені для війська, сумуючи за своїми родинами, не втекли до своїх колишніх табунів. Попередніми днями віяв теплий вітерець, стояла гарна година, трави було багато, до того ж можна було вже погризти ріденькі весняні паростки озимини, тож військові коні, напевне, повинні радіти з цього й забути про повернення додому. Четверо конопасів також докладали всіх сил, тож декілька днів минули без пригод.

Авангард холодного вітру ненадовго зупинився і настала черга степової хурделиці з вітром понад десять балів господарювати в степу. Вода в озері через проливний дощ вийшла з берегів, а гурти худоби всім натовпом прорвалися за стіни загонів. Юрти, які опинилися на протязі, вітер перекинув, покрутив їх, як великі миски, і вони розсипалися. З критих повстю возів, що опинились у вітру на дорозі, зірвало дахи, і повсть полетіла в небо. Сніг падав такий щільний, що вершник не бачив ані голови, ані хвоста свого коня. Снігові зернятка були тверді, мов піщинки, й аж свистіли, пролітаючи в повітрі з такою швидкістю, ніби хтось вистрілював їх з рушниці. За кожною з мільярда цих крупинок тягнувся білий слід, тож складалося враження, ніби вони танцюють на вітрі. Біліґ розповів, що в давнину в Монголії жив один шаман, який приказував: «Хурделиця, хурделиця — дух снігу налетів, волосся розпустив, — мабуть, оскаженів». Нібито відтак хурделиця й прославилась скрізь. Між небом і землею, по всьому степу, не було жодної людини чи худобини, в якої серце не холонуло б, зачувши наближення хурделиці. Люди кричали, а тварини галасували в сотні й тисячі ротів, і все це миттю складалося в одне спільне виття великого духа хурделиці.

Люди, які збиралися вночі продовжити вилов вовчого молодняка, виявилися оточені хурделицею далеко в горах і не могли вже ані продовжувати операцію, ані відступити. Більшість мисливців, які саме поверталися додому, заблукали. Майже всі, хто залишився стерегти худобу, включаючи літніх людей, дітей і жінок, вийшли наздоганяти її чи втримувати ту, яка ще не розбіглася. У степу за один день чи одну ніч можна втратити все, що накопичив багаторічною працею.

Перша ціль, яку намітили собі для атаки вовки, що перетнули кордон, був табун угодованих військових коней. Біліґ був переконаний, що тих вчасно відправили звідси, тож коли почалася хурделиця, він подумки таємно порадів. Однак згодом дізнався, що коней затримали на один день у зв’язку з очікуванням висновку ветеринарної комісії, а посильний, який віз цей висновок, того дня пішов з представником військових Бао Шуньґуєм у гори виловлювати вовченят. Цьогоріч вилов був надзвичайно великим: з десятка-двох лігв — більше ста цуценят. Вовчиці, які вили за втраченими дитинчатами, приєднувалися до вовчих зграй, через що останні були особливо жорстокими.

Старий казав, що таку можливість для бою вовчому королю подарував Тенґер. А вовчим королем, напевне, був той білий вовк, який знав Орхонський степ «як свої п’ять пазурів» і вибрав для реваншу цю ціль після ретельного обстеження місцевості.

Тільки зачувши звук вітру, Бат скочив на коня і, вигнувши спину, помчав до легенької повстяної юрти конопасів на дальньому пасовищі. Цього дня він мав відпочивати, оскільки чергував уже декілька ночей поспіль, тож сам був сонний, а його кінь — стомлений. Однак заснути він не міг, тож цілий день не стулив очей. Бат, який виріс серед кінських табунів, вже не раз ставав жертвою вовків і хурделиць, тож спокій кількох останніх днів здавався йому підозрілим, і його нерви були напруженими, мов струни з кінського волосу, тож навіть легенький порив вітерцю в степу віддавав дзвоном у його голові. Досвідчені конопаси добре пам’ятали прислів’я, від якого кров стигла в жилах: у монгольському степу, спокій завжди приведе за собою неспокій, а от небезпека — ту саму небезпеку.

Бат тільки вийшов з юрти, як уже почув запах хурделиці, а коли він побачив небо на півночі й напрямок вітру, його червонувате від засмаги обличчя на мить зробилося сірим, а в бурштинових очах засвітився страх. Він миттю влетів назад у юрту, стусаном розбудив свого напарника Саацерена, який солодко спав, потім похапцем почав збиратися — схопив ліхтарика, відтягнув затвор рушниці й зарядив патрон, прив’язав аркан, одягнув шкіряний плащ, загасив вогонь у печі й не забув прихопити ще два шкіряних плащі для товаришів, які саме пильнували табун. Потім вони вдвох із Саацереном закинули за спину рушниці, почепили на себе по електричному ліхтарю завдовжки в два чи і, спираючись на аркан, заскочили на коней та помчали навскоси від північного напрямку до табуна.

Тільки-но сонце заховалося за верхівки західних гір, як в Орхонському степу запанувала ніч. Щойно два вершники спустилися гірським схилом, як зіткнулись із хурделицею, і їх миттю проковтнула лавина снігу. Хурделиця забивала подих, колючий сніг заважав розплющити очі, вітер був такий сильний, що аж коні злякалися. Обидві тварини, мов почуявши неладне, крутили головами й хотіли тікати звідси, опустивши голови, щоб сховати їх від вітру. Хоча вершники мали їхати поруч, однак Бат не бачив навіть пальців своєї витягнутої руки, тож почав схвильовано кликати товариша, однак відповіді Саацерена не було чутно. Вітер так завивав, що поглинав решту звуків. Бат потягнув вудила, стишивши ходу коня, зітер з чола паморозь, на яку перетворився його піт, і трохи заспокоївся. Потім переклав в другу руку аркан, щоб схопити ліхтар і ввімкнути його. Зазвичай цей міні-прожектор давав стовп світла більше, ніж на сто метрів уперед, однак зараз він висвітлив не більше двох десятків метрів перед конем. Світло ліхтаря пронизувало щільну пелену сніжинок, однак невдовзі в цій пелені з’явилася снігова людина на сніговому коні, яка також направляла в бік Бата стовп тьмяного й розмитого світла. Чоловіки послали один одному знак, намалювавши світлом коло, і, з силою стримуючи переляканих коней, нарешті порівнялися один із одним.

Бат ухопився за Саацерена й струсивши йому з вуха сніг прокричав:

— Зупиняємося, перехопимо табун тут! Якщо гнати табун на схід, то слід оминути озерце Жааз, інакше всі там загинуть.

Саацерен теж прокричав Бату просто в обличчя:

— Мій кінь боїться, напевне, тут десь є вовки. Чи зможемо ми їх стримати вчотирьох?

— Маємо стримати, хоча б і ціною життя…

Завершивши цю розмову, вони високо підняли ліхтарі й спрямували потоки світла на північ, постійно помахуючи ліхтарями, щоб подати сигнал двом своїм товаришам, які були з табуном.

Раптом у два стовпи світла ввірвався сірий кінь із сірою гривою, за кілька кроків зменшив швидкість і рвучко зупинився поруч із Батом, ніби знайшов свого спасителя. Сірий кінь був дуже наляканий і відсапувався, його шия внизу була прокусана, а груди — заюшені кров’ю, з рани йшла пара, але під нею смужки крові заледеніли. Кінь Саацерена, побачивши кров, злякався і рвучко підстрибнув, опустив голову, потім випрямив шию і, не пам’ятаючи себе, скажено помчав за вітром. Бату залишалося тільки стиснути ногами круп свого коня й помчати навздогін. Сірий кінь за мить також кудись побіг.

Коли Бату з великими труднощами вдалося схопити за повід коня Саацерена, табун коней якраз виринув поряд із ними. У тьмяному світлі ліхтарів усі коні, яких вони могли побачити, були так само переляканими, як і той перший сірий кінь. Вітер ніс за собою довгі позивні крики коней, що бігли, відбиваючись від чогось копитами. Сотні тремтячих і божевільних кінських копит здіймали бурхливі хвилі снігу, що вкривали пеленою інший, ще більш лютий шквальний потік. Коли Бат і Саацерен із замиранням серця спрямували стовпи світла коням під ноги, Саацерен так злякався, що аж подався вперед, щоб ухопитися за шию свого коня, інакше він би просто скотився з нього. Хоча снігові хвилі ще більше розмивали світло ліхтаря, однак гострі очі конопасів все ж побачили під кіньми вовків. По краях табуна в бік майже кожного коня вчепилося по великому вовку, а то й по два. У хутро цих вовків набилося повно снігу, тож вони стали повністю білими, а їхні тулуби потовщали на цілий шар. Такі великі й білі, вони були ще страшнішими. Зграя білих вовків, зграя вовків-духів, зграя лютих вовків, які до смерті налякали конопасів! Вовки ж, які зазвичай боялися світла ліхтарів, відвертали від нього голову й тікали, тепер були настільки сповнені ненависті, що не відчували ані краплі страху, ставши такими ж безстрашними, як їхній ватажок і матері-вовчиці.

Бата так мучили докори сумління, що він аж спітнів, оскільки відчував, що зіткнувся з вовком-духом, і Тенґер його за це покарає. Хоча кожен скотар Орхонського степу, врешті-решт, потрапляв до вовка в живіт, і всі вони, а також їхні родичі сподівалися, що їхнє тіло після смерті буде дочиста знищене вовчою зграєю, а душа полине до Тенґера, і так було вже тисячу років, однак кожна здорова або хоча б напівжива людина боялася вовчих зграй і не наважувалася віддатися на поїдання вовкам, поки вік її ще не добіг кінця.

Бат і Саацерен ніяк не могли знайти двох інших конопасів і підозрювали, що їх могла заморозити хурделиця або занести кудись налякані скакуни. Ті двоє заступали на чергування вдень, тож не мали ні рушниці, ні ліхтарів, ні теплих плащів. Розлючений Бат сказав:

— Облишимо їх, тепер важливіше рятувати табун!

А табун все ще скажено мчав крізь стовп світла від ліхтаря Бата. Сім-вісім десятків найкращих військових коней, відібрані з двох десятків табунів по всьому пасовищу, предмет особливого піклування кількох десятків конюхів, — це були чистопородні скакуни аристократичної крові, відомі здавна в усьому світі як коні уземчинів, або тюркські коні. Вони мали гарний круп, були витривалими й працелюбними, могли терпіти голод і спрагу, спеку й холод, а також швидко бігали на далекі відстані. Зазвичай ці коні призначалися для головних конопасів і голів Комітету пасовища, тож конопаси надзвичайно шкодували за тим, що тепер цих скакунів забирали в армію й мали віддати простим кавалеристам з народного ополчення. Якщо ж тепер цей табун піде на харч вовкам або потоне в озері, то конопаси, напевне, його розірвуть, що ті вовки. Коли Бат згадав, якими непокірними зазвичай бувають конопаси, йому аж кров прилила до голови.

Він побачив, що Саацерен виявляє якусь нерішучість, тож затис ногами круп свого коня і помчав до нього, направивши аркан просто тому в голову і своїм конем перегородивши шлях коню Саацерена, розвернув їх до табуна. Потім, розлючений, спрямував свій ліхтар на Саацерена й декількома спалахами засліпив його, прокричавши:

— Тільки спробуй утекти, я тебе застрелю!

— Я не тікаю, це мій кінь злякався! — Саацерену довелося пару раз шмагнути коня віжками по голові, щоб той угамувався, потім він увімкнув ліхтаря і, розмахуючи арканом, помчав до табуна.

Вони з Батом вказували ліхтарями коням шлях, а арканами щодуху шмагали тих коней, які не слухалися й намагалися бігти за вітром. Вони хотіли скупчити табун навскоси до східного напрямку, оскільки, за оцінкою Бата, вони були вже недалеко від озера, щонайменше за двадцять лі. Коні з військового табуна усі були кастрованими огирами, мали довгі шиї й широкі груди, не обтяжені, як коні звичайного табуна, турботою про лошат, кобил, породіль чи старих коней, тому вони бігли дуже швидко, і за такої швидкості вже через півгодини мали влетіти в трясовину. Найгіршим було те, що це озеро попереду широко простягалося зі сходу на захід і перегороджувало їм шлях, тож якщо напрямок вітру не зміниться, його важко буде обминути. Бату навіть здалося, що те озеро схоже на пащу величезного чудовиська, яке розкрило її в очікуванні бенкету з жирненької конятини, що її посилали йому духи вітру й вовчий дух.

А хурделиця нітрохи не збиралася змінювати напрямок — вітер продовжував скажено завивати й рвучко дмухати прямісінько з півночі на південь. У темряві Бат визначав зміну рельєфу і крихкість ґрунту за змінами в ході коня і визначав, таким чином, своє місцеперебування й напрямок вітру. Бат дуже хвилювався, оскільки розумів, що вовчиці, в яких обчистили лігва й витягли цуценят, ще скаженіші, ніж вовк-ватажок. Він не зважав на те, що сам уже був оточений вовками, не зважав на те, що вовки щомиті могли розірвати його скакуна, не зважав на те, що кінь може втратити переднє копито і впасти просто в зуби зграї голодних і лютих вовків. Незважаючи ні на що, він волав не своїм голосом і безладно розмахував арканом, лупцюючи, кого втрапить. У нього в голові була лише одна думка — не підвести військових, зібрати докупи табун і погнати його просто на південь, щоб оминути болото, а потім підігнати табун до юрт і з допомогою інших людей та собак дати відсіч вовкам.

У супроводі світла ліхтарів та криків і лупцювань з боку двох конопасів, які не віддалялися від них ані на крок, коні потроху отямилися, ніби відчули надійну опору. Один білий кінь перебрав на себе ініціативу, протяжливо проіржав, високо піднявши голову, розпрямився й очолив табун. Бат і Саацерен відразу ж спрямували стовпи світла йому на голову. Отримавши вожака, табун збадьорився і швидко відновив той колективний дух, що властивий табунам військових коней Монголії. Коні швидко організувалися в традиційний бойовий порядок, напрацьований тисячами років у протистоянні з вовками. Кінь-вожак раптом проіржав, віддаючи табунові наказ, і коні, розігнані вовчою зграєю, раптом швидко почали гуртуватися навколо нього, шикуючись так щільно, що й вітер не провіяв би між їхніми крупами. Сотні копит не змовляючись одночасно з силою затупотіли й застукотіли по землі, коні брикались. Вовки не були готові до такого розвитку подій, тож утратили перевагу. Декілька сірих, що виявилися затиснутими під животами коней у середині табуна, ніби потрапили за щільну огорожу з кінських ніг, з якої не могли вислизнути. Іншим вовкам кінськими копитами розчавило лапи, перебило хребти чи пробило голови, тож почулися пронизливі крики й стогін, ще жахливіші від вию вітру. Бат нарешті зітхнув із полегшенням: він підрахував, що два-три вовки були забиті або поранені копитами, тож він запам’ятав цю місцевість, щоб коли вітер мине і погода розвидниться, прийти сюди й оббілувати їх. Після того, як коні розпочали свою бійню, вони швидко вишикувалися таким порядком, щоб боязкі скакуни опинилися всередині, а сміливі — назовні, тобто утворили ар’єргард із ланцюжка потужних залізних копит, від яких у вовків кров стигла в жилах.

Відстань до болота скорочувалася, проте Бат був задоволений щойно організованим порядком табуна, оскільки тепер ним можна було керувати — потрібно було тільки спрямовувати вожака, і за той короткий час, що лишився, можна було відігнати табун на схід від озера. Однак Бат усе ще боявся, оскільки знав, що вовки, які їх переслідують — не звичайні: якщо лютих вовків позбавили можливості вбивати, вони стають ще лютішими й скаженішими, і немає в стену людини, яка не боялася б цих мстивих тварин. А зграя, напевне, почула пронизливі крики своїх товаришів, що потрапили під копита коней, тож подальший шлях був суцільною небезпекою. Бат поглянув на табун — чимало коней у ньому були поранені. Проте цей табун складався з найкращих військових коней, загартованих у сутичках із вовками, тож навіть поранені, вони з усіх сил намагалися не відстати від табуна й не порушити його порядок, щоб не надати вовкам можливості для атаки.

Однак у табуна все ж був серйозний недолік — кастрованим огирам бракувало справжнього агресивного самця (племінного жеребця), який би з власної ініціативи міг організувати атаку на вовків. Річ у тім, що великі табуни в Монгольському степу зазвичай містять більше десятка великих чи малих кінських родів, в кожному з яких є такий племінний жеребець: з довгою гривою — до колін або й до самої землі, вищий на голову від решти коней, хвацький огир, який і є справжнім вожаком табуна й небезпечним суперником у боротьбі з вовками. Коли такому табуну трапляються вовки, табун відразу ж під керівництвом племінного жеребця шикується колом, у середині якого стають кобили й лошата, а назовні — великі коні. Сам племінний жеребець завжди перебуває поза цим колом і йде просто на вовків. Він розпускає свою гриву, бризкає слиною, ірже, стає дибки, ніби горою нависаючи над вовчою головою, а потім рвучко опускає передню частину тіла й підкидає вовка передніми копитами. Якщо вовку вдається втекти, то племінний жеребець, опустивши голову, біжить навздогін, підкидає й кусає вовка — при цьому найбільш великі, люті й запальні жеребці можуть схопити вовка зубами, підкинути його в небо, а коли він упаде, знову бити й підкидати його копитами, поки він і дух випустить. Навіть найбільш люті вовки в степу таким жеребцям не суперники. Племінні жеребці сторожко охороняють табун і вдень, і вночі, а якщо вовчі зграї, грім чи пожежі налякають табун, то ці жеребці завжди будуть поряд і охоронятимуть свій рід, щоб постраждало якомога менше слабких його представників — кобил, лошат чи старих коней; племінні жеребці завжди намагатимуться вивести табун у безпечне місце.

Як же Бат шкодував зараз за племінним жеребцем! Однак нинішній тимчасовий вожак, як і решта коней у табуні, був кастрований. Хоча й фізично сильні, коні були позбавлені сили самця, нездатні на атаку. Бату залишалося тільки пошкодувати, що регулярні війська ось уже декілька років не набирали зі степу людей чи коней, тож майже всі забули, до чого веде відсутність племінних жеребців у військових табунах. А якщо хтось і пам'ятав, то міркували так: все одно військового коня за декілька днів заберуть, і жодної користі від нього для пасовища не буде. Тож у майже безперебійній справі вовки вгледіли хибу, і Бат не міг не вклонитися перед проникливістю ватажка вовчої зграї, який, напевне, заздалегідь з'ясував, що в цьому табуні немає племінного жеребця.

Бат обскакав збоку ар'єргард табуна і з силою шмагонув вожака, спрямовуючи його на схід. Водночас він змінив робочу руку, щоб перекинути на груди напівавтоматичну рушницю для більшої безпеки, однак користуватися нею він збирався тільки в надзвичайній ситуації, оскільки ці коні були ще новачками у війську, тож наслідки стрілянини могли бути цілком протилежними від очікуваних — вовків би не відігнали, а табун би розпорошили. Саацерен підготувався так само, як і Бат. Хурделиця підсилювала свою лють, і в обох хлопців уже затерпли руки розмахувати довгими арканами, а озеро наближалося, й за кращої погоди на цьому місці вже можна було почути запах солончаків. Бат із червоними від хвилювання очима вирішив клин вибивати клином, тож, зібравши всі сили, спочатку постукав вожака по голові, а потім щодуху пронизливо свиснув тим свистом, яким закликають коней на водопій. Розумні коні ніби відразу зрозуміли попередження господаря про те, що прямо на півдні буде те велике солоне озеро, до якого табун два дні тому приходив пити воду. Оскільки весна була засушливою, вода в озері відступила до центра, залишивши по собі трясовину, крізь яку тільки в одному-двох місцях були протоптані худобою відносно безпечні стежки до води, решта поверхні була пасткою, у якій з початку весни захлинулося або померло з голоду чимало великої худоби. Зазвичай коні йшли сюди на водопій за свистом конопаса, дуже обережно, перевіреною стежкою, де копита не грузли в болоті. Навіть удень жоден кінь не наважився би мчати до озера з такою швидкістю, як вони зараз.

Свист Бата справив чудодійний ефект, і обізнані з цим степом коні миттєво усвідомили небезпеку, що чатувала на них на півдні. Вожак заіржав, видавши переривчастий стогін, табун тільки на мить зупинився, а потім почав сукупно змінювати напрямок і з останніх сил просуватися на південний схід, приймаючи на бік скажений вітер. Тепер це був єдиний рятівний шлях, оскільки на півдні розставила пастки трясовина, а на півночі лютували вітер і вовки. Коні, із застиглими сумними очима, опустивши голови, бігли щосили, хапаючи ротами повітря й не видаючи ні звуку, — табун охопили такі напруга й жах, що трапляються тільки в змаганнях зі смертю.

Щойно табун змінив напрямок руху, як бойова ситуація також змінилася: повернувши на південний схід, табун відкрив вовкам — майстрам атакувати за вітром — своє найбільш уразливе місце в обороні — бік, оскільки його вони не могли захищати копитами, натомість їхня вбивча зброя — задні копита — залишилася незадіяною. Рвучкий бічний вітер відразу ж знизив швидкість табуна, послабивши й цю зброю для протистояння вовкам. Але для вовків цей бічний вітер був усе одно, що крила для тигра. За звичайних умов вовки бігають швидше за коней — не важливо, за вітром чи проти нього. Якщо випадає бігти за вітром, то й кінь набирає чималу швидкість, тож вовк не наважується застрибувати на коня ззаду, оскільки розумний кінь може раптом збільшити швидкість і вовк приземлиться прямісінько йому на задні копита, і його або заб’ють, або поранять. Тож вовк вимушений кидатися на коня збоку, під кутом, щоб досягти своєї мети. Однак стрибок під кутом забирає швидкість, тож якщо кінь бігтиме швидко, вовк, навіть дострибнувши до коня, не встигне як слід встромити йому в тіло ані зуби, ані пазурі, а щонайбільше залишить декілька подряпин, тобто успішність вовчих ловів за таких умов зменшується. Однак тепер, коли табун змушений змінити напрямок руху, він надав вовчій зграї чудову можливість для атаки: зграя бігла за вітром, наздоганяючи нешвидкий табун, їй не потрібно було стрибати під кутом, оскільки бік табуна був відкритий для прямого кидка; до того ж рвучкий вітер просто-таки заносив вовка на спину чи шию коневі, й звіру залишалося тільки міцно вчепитися своїми гострими пазурями в тіло скакуна й люто встромити свої сталеві зуби в якусь життєво важливу частину тіла; зробивши свою справу, вовк міг відразу ж облишити тіло жертви. Якби кінь задумав у цьому випадку покачатися по землі, щоб скинути з себе хижака, він відразу був би оточений і розірваний іншими учасниками зграї: такий трюк був успішним тільки за умови, що коня атакував один вовк, але не ціла зграя.

Табун видав довге й пронизливе іржання: навколо почала бризкати кров і літати м’ясо та шкура з прокусаних боків і грудей скакунів. Запах крові на бійні викликав у вовків стан надзвичайного збудження, вони навіть і не думали ковтати шматки свіжини, що вже потрапляли їм до рота, а, забувши про все, кидалися далі кусати і вбивати. Поранених коней більшало, а вовки все накочувалися хвиля за хвилею, продовжуючи скажено атакувати табун. Найбільш жорстокими були вовчі ватажки — вони застрибували на великих коней, вгризалися їм у шкіру й м’ясо, потім підгинали ноги й вигинали спини, дужо впираючись у тіло коня, а потім рвучко і з усіх сил вистрілювали в повітря, мов стисла пружина, вириваючи з тіла коня шмат шкіри просто з м’ясом. Однак це м’ясо випльовувалося, а вовк там-таки перекидався, зводився на ноги, стрімко біг декілька кроків і знову застрибував на іншого коня. Решта зграї наслідували ватажків. Кожен вовк міг повною мірою і вволю виявити свої здібності до вбивства, залишені в їхній крові попередніми поколіннями.

Поранених тварин більшало, їхня кров текла потоками й розбризкувалась на засніжену землю, де її відразу ж укривав новий шар крижаного снігу. Жорстокий степ знову виявив свою тисячолітню жорстокість. У тоненький шар його трави вовки, покоління за поколінням, залишали свої жорстокі криваві відбитки, поглинаючи багато животрепетних душ.

У тьмяному світлі ліхтарика двоє конопасів ще раз на власні очі побачили степову бійню, яка, втім, трапляється майже щороку. Проте цього разу вони тим більше не могли змиритися з нею, що цей табун складався з найкращих коней, які були гордістю Орхонського степу та ось-ось повинні були потрапити до війська, і яким уже декілька разів щастило рятуватися з вовчих пащ під час бійні в степу. Вони були скарбом для конопасів, виплеканим багаторічною турботою й ледь не ціною власного життя. Тож коли Бат і Саацерен на власні очі побачили, як вовки вбивають і калічать цих коней, сльози стали їм у горлі, і вони ледь стримували свою злість і хвилювання. Однак вони повинні були стерпіти це, стриматися, заспокоїтися й докласти всіх зусиль, щоб уберегти решту коней. Тривога Бата посилювалася: багаторічний досвід підказував йому, що ця зграя вовків — незвичайна. Її ватажок був далекоглядним і добре знав Орхонський степ, і хоча решта вовків і вовчиць зграї оскаженіли через те, що в них обчистили запасники й лігва, ватажок зберігав розсудливість. З того, що зграя раз за разом тиснула на табун у південному напрямку, можна було здогадатися, чого хоче ватажок — він поривався за будь-яку ціну відігнати табун до трясовини на півдні. Це був знайомий трюк ватажка степових вовків. Бата охоплювала паніка; йому доводилось бачити, як вовча зграя заганяє в болото дзеренів, бачив він і як вони гнали туди свійських тварин — корів чи коней, однак тих було небагато. Але щоб вовки зважилися загнати в болото цілий табун коней — про таке він тільки чув. Невже сьогодні йому випало натрапити саме на таку зграю? І невже вони отак разом проковтнуть цілий табун? Бату було страшно про це подумати.

Він покликав ліхтариком Саацерена, і вони, не шкодуючи життя, кинулися в об’їзд табуна до його східного боку, аби перегородити шлях зграї. Вони скажено розмахували батогами й світили ліхтариками у зграю — вовки бояться світла, що підступно коле їм очі. Двоє вершників метлялися взад-вперед, ледь тримаючи в руках ліхтарі, і, зрештою, їм вдалося опанувати більшу частину лінії оборони на сході. Табун з полегшенням зітхнув, відходячи від шоку, й швидко вирівняв крок, намагаючись ухопити цю останню можливість і обминути болото зі сходу. Коні розуміли, що тільки так можна буде знову бігти за напрямком вітру і прибігти до табору, де багато юрт, де є знайомі люди, де чутно людський голос і є світло, яке коле вовкам очі, а ще там є друзі коней — люті й великі собаки, які, побачивши вовків, кинуться душити їх, — одним словом, там є господарі й друзі, які зможуть їх урятувати.

Однак вовки — найбільш терплячі воїни степу, вони вміють шукати й чекати своїх можливостей. Якщо вже їм трапиться якась нагода, вони нею скористаються сповна. Якщо вже вони дали волю своїй люті й узялися за цю справу, вони повинні були проковтнути їх з тельбухами, знищити всіх за будь-яку ціну, не дати вислизнути жодному коневі. А табун уже біг по зарослому лататтям краю озера. З-під швидких кінських копит, крім снігу, летіли ще й суха земля та соляний пил, що забивалися в ніс і роз’їдали очі, аж у людей і коней потекли сльози. Цієї миті й люди, і коні зрозуміли, що опинилися на межі життя і смерті. Оскільки степ укривала глибока темрява, то самого болота не було видно, однак його присутність відчувалася. І коні, й люди намагалися не зважати на їдкий пил, що бив у ніс, і на сльози, які застилали їм очі, вони намагалися дивитися крізь них уперед. Вони чекали того моменту, коли пил з-під кінських копит не буде роз’їдати очі — це означатиме, що коні вискочили на відкритий пагорбок на східному березі озера, тоді табун зможе розвернутися й бігти по східному берегу озера за вітром на південь.

Люди, коні, вовки швидко мчали купою, однак зграя в якийсь момент зупинилася, готуючись до атаки. Бат так хвилювався, що його рука, яка тримала рушницю, спітніла. Досвід пастуха підказував йому, що зграя готується до останньої вирішальної атаки. Якщо не піти в наступ зараз, вони згають свою можливість, а ця зграя була не з тих, що відмовляються від розплати. Бат молився, щоб їдкий пил застилав очі вовкам і вони б бігли за кіньми наосліп. Він чекав, поки коні вискочать на пагорбок — тоді він зможе вистрелити, щоб не тільки налякати коней і змусити їх швидше повертати й тікати звідси, але й щоб налякати вовків та перебити їх, а ще повідомити таким чином, що потрібна допомога. Бат доклав зусилля, стримуючи тремтіння в руках і приготувався стріляти просто в натовп вовків. Саацерен повинен був вистрелити за ним.

Не встиг ще Бат угамувати тремтіння в руках, як табун злякано заіржав, його кінь також почав плутатися, ніби його стриножили. Бат витер липкі сльози й направив стовп світла від ліхтарика прямо вперед. Там він побачив кількох великих вовків, які купою повільно бігли, загороджуючи шлях його коневі, — отже, вовки не побоялися важких кінських копит, прагнучи перепинити йому шлях. Обернувшись, Бат побачив, що Саацерен також потрапив у «блокаду» і з усіх сил намагається впоратися зі своїм переляканим конем. Отже, вовки дуже поспішали, якщо вже вирішили кинутися на осідланих коней. Бат схвильовано замахав ліхтариком, колами показуючи Саацерену, щоб той посувався вперед, однак кінь Саацерена так перелякався, що бив копитами й хвицався на всі боки, тож на нього вже важко було покладатися. Декілька здоровенних вовків по черзі кидалися зі своїми зубами й пазурями на коня Саацерена, так що його круп укрився подряпинами; пошматували вони й нижню полу шкіряного плаща хлопця. Сам Саацерен теж так злякався, що забув про все на світі, викинув аркан, який уже не допомагав відбиватися від вовків, а довгою й товстою ручкою ліхтарика діяв як рукопашною зброєю, заціджуючи ним праворуч і ліворуч у вовків, які кидалися на нього. Зрештою, скло ліхтарика розбилося, корпус увігнувся, голови в багатьох вовків були залиті кров’ю, однак це все одно не зупинило їхній потік. Один з дебелих вовків таки відірвав шмат м’яса від стегна коня Саацерена, той заіржав від болю і, більше не наважуючись наражатися за господарем на небезпеку, міцніше закусив вудила, витягнув шию, опустив голову і щодуху помчав на південний захід, рятуючи своє життя. Саацерен ніяк не міг зрушити голову цього коня, який тікав з поля бою, в потрібному напрямку. Декілька запеклих вовків, помітивши, що один з вершників, які плуталися їм під ногами й заважали атаці, утік, пробігли за ним декілька метрів, але потім швидко повернулися до табуна.

Таким чином, на цей момент біля табуна залишився тільки Бат, тож великі вовки, утворивши невеликий загін, миттю розпочали облогу його коня. Великий вороний кінь Бата форкав і бризкав слиною, витріщав очі й щосили бив копитами, брикався, лягався й навіть кусався, відбиваючись від нападників. Але вовків у загоні прибувало, вони накочувалися хвилями й атака на коня ошкірювалася все більшою кількістю вовчих зубів. Опинившись у такій небезпечній ситуації, Бат розумів, що тепер, навіть якщо він вирішив би втекти, то не зміг би, тож залишалося одне — стояти до кінця. Він також викинув свій улюблений аркан і міцно вхопився однією рукою за луку сідла, щоб утримуватися на спині коня, а другою почав помалу відв’язувати оббиту залізними обручами нагайку, потім просунув зап’ясток у спеціальну петлю з бичачої шкіри, зроблену на кінці нагайки, й нарешті загрозливо затис це знаряддя в руці. Він твердо й остаточно ухвалив рішення перетворитись зі звичайного конюха на монгольського воїна, що готується йти на смерть, і з’ясувати стосунки з вовками до кінця. Він підготувався використати майстерність і хитрість, що залишили йому предки, але він до цих прийомів давно не вдавався. Його нагайка була довжиною з шаблю, яку возили з собою вершники; це була спеціальна зброя для боротьби з вовками, що її передав йому Біліґ як дар від предків. Вона була завтовшки як ручка лопати, її нижня половина була міцно обтягнута залізними обручами, стики між якими були заповнені чорним брудом, який насправді був засохлою кров’ю убитих його предками вовків. Вовки по черзі кидалися на вороного коня з обох боків, і найкраще відбиватися від них було саме зверху, з сідла, тож Бат цього разу отримав найкращу можливість для вбивства, і все залежало тепер від його відваги і влучності.

Бат змусив себе заспокоїтися й глибоко вдихнув повітря, потім помалу перемістив стовп світла від ліхтаря праворуч, підняв жердину, дочекався і, розмахнувшись, з ненавистю вдарив нею у найбільш міцне, але водночас і найбільш крихке та вразливе для вовка місце — в ікло. Потужний удар палиці зустрів одного з дебелих вовків, який уже летів у стрибку до коня, розкривши свою пащу й пазурі, і йому вибило з коренями відразу чотири зуби: Батова палиця не тільки завдала вовкові сильного болю, від якого аж заходилося серце, але й величезних збитків, більших, мабуть, від смерті.

Вовк упав на сніг і з повним ротом крові жалісно завив, підвівши голову до неба і забувши про все на світі, ніби в нього відібрали щось більше за життя. Для вовків у цих давніх монгольських степах зуби дорівнювали долі. Найбільш люта і гостра зброя вовків — їхні верхні й нижні чотири ікла, без них уся вовча відвага, хвацькість, мудрість, підступність, лютість, жадібність, навіженість, амбіції, прагнення, терплячість, кмітливість, пильність, сила, витривалість, — усі ці якості будуть дорівнювати нулю. У вовчому світі відомо, що вовк може прожити однооким чи одноногим, може втратити обидва вуха, але якщо він утратить свої ікла, то безповоротно буде позбавлений своєї влади господаря життя й смерті в степу, а позбавлення життя, вбивство — це його доля, оскільки їжа — це його доля. Позбавити вовка зубів означає позбавити вовка долі. Тоді він не зможе більше полювати на свою улюблену худобу, не зможе оборонятися від мисливських собак та боротися з собі подібними, не зможе відривати собі великі шматки м’яса й пити досхочу свіжу кров і не отримає достатньо енергії для виживання в цьому жорстокому степу. Уся гордість і авторитет, що він має в степу, його статус у зграї й повага з боку йому подібних перетворяться на ніщо. Йому залишиться короткий проміжок часу, щоб дожити свої дні, маючи пащу, але не маючи зубів, коли він тільки спостерігатиме за бійнями й бенкетами, що влаштовуватимуть його товариші, вимушений сприймати те, чого він ніяк не хотів би бачити. Відтоді йому залишиться тільки один шлях — смерть: повільна, худа, голодна, холодна й ненависна смерть нікчеми.

Бата змушував піти на такі жорстокі міри запах сирого м’яса, що розносився від розідраних боків коней його табуна; крім того, так убиваючи «наполовину» вовків, він давав їм відчути, якими жорстокими й лютими можуть бути степовики. Скориставшись «холостим ходом» у вовчій атаці, поки вони ще не зібралися на відповідь, Бат угледів ще одну можливість для удару й люто зацідив палицею в іншого вовка, проте цього разу в ікло не поцілив, а відбив йому ніс. Вовк перекинувся у сніг і зіщулився від болю на грудку вовни. Майстерність Бата, його сила духу і жалібне виття двох запеклих вовків миттю оплутали страхом зграю, вовки раптом протверезіли і більше не наважувалися кидатися на вершника, однак продовжували купчитися перед Батовим конем, заважаючи йому наблизитися до табуна.

Відбивши атаку вовків від себе, Бат нарешті поглянув на табун і помітив, що великі вовки, які й раніше атакували табун, згуртувалися попереду в східному напрямку: вони ніби розуміли, що часу обмаль, але водночас відчували й утрату позицій своїх товаришів позаду. По зграї пішов якийсь переривчастий вереск, який буває, коли ріжуть дріт, і від якого мурашки пішли по шкірі. Під керівництвом ватажка, зграя, ніби оскаженіла й осатаніла у своєму рішенні піти на все й розпочала свою останню колективну атаку на табун, в найбільш жорстокий і кровожерливий спосіб, на який здатні тільки смертники. Один за одним великі вовки, особливо вовчиці, що втратили своїх дитинчат, мов божевільні, ставали на задні лапи й у стрибку вгризалися збоку в найбільш тоненьку шкіру живота коня, потім підтягували своє тіло і, не шкодуючи нижньої половини його, всією вагою звішувалися з живота коня, ніби з шибениці. Коли кінь починав бігти, нижня частина тіла вовка потрапляла коневі під задні ноги, той лякався й намагаючись скинути з себе хижака, починав скажено бити задніми копитами по нижній частині тіла вовка, але збити того йому вдавалося тільки з власною шкірою, тоді живіт коня лускав і вивалювалися кишки. Тільки великі важкі вовки з гострими зубами могли виконати цей прийом без особливих зусиль і розірвати коневі живіт тільки завдяки своїм зубам і вазі, а потім упасти вниз і залишитися живими.

Для коня цей підступний прийом смертельно небезпечний — якщо коневі не вдасться скинути з себе хижака, він відстане від табуна під вагою вовка і буде оточений та задертий вовчою зграєю; якщо ж йому вдасться того скинути, то він сам собі заподіє смерть — адже своїми силами допоможе вовку відірвати шматок своєї шкіри, унаслідок чого його живіт лусне.

Усі — і жертви, й самогубці — тремтіли, усвідомлюючи безвихідь і безнадію свого становища.

Нижню частину свого тіла віддавали на поталу коням здебільшого вовчиці — адже вони були легшими від самців і могли втримуватися, звисаючи з коня і не розриваючи його шкіру без його ж допомоги. Вовчиці дійсно ладні були віддати своє життя, щоб угамувати свою спрагу помсти, відважно й відчайдушно йшли на смерть. Ризикуючи втратити під копитами і свій живіт чи груди або нутрощі, вони все одно були налаштовані померти разом із кіньми.

Один дебелий вовк, оскаженілий від голоду, якого скинув із себе кінь, розчавивши йому живіт, оскаливши зуби, зіщулився, скиглячи на снігу, однак з усіх сил намагався просунутися на передніх лапах і підповзти до ще живого коня, щоб розідрати і проковтнути того цілком, жодним чином не полишаючи цієї останньої можливості. Якщо його паща й зуби були на місці, то наявність живота не мала значення, він, як і раніше, мусив щось ковтати. Шматок свіжої конятини, який вовк проковтнув, вивалився з нього прямо на сніг. Напевне, вовк, живіт якого більше не обмежує шкіра, — найжадібніша істота в світі, тож цей вовк, напевне, проковтнув за один раз найбільше конятини. Це був останній у його житті бенкет — тому він був найбільш радісним, але водночас і найбільш сумним.

Коні ж, яким вовки збоку розтинали животи, були ситими кіньми, їхні шлунки були наповнені соковитими паростками цьогорічної озимини і минулорічного сіна, причому набиті по зав’язку шлунки ще й просочилися водою, тож важили чимало. І коли тоненька шкірка конячого живота лускала на вовчих зубах, здоровенний шлунок і гладенькі кишки вивалювалися на сніг і якраз потрапляли під задні ноги коня, які продовжували рухатися по інерції, тож своїми лютими копитами кінь наступав якраз на власні нутрощі й заплутувався в них. За мить шлунок лускав, його вміст розбризкувався по снігу, а кишки розривалися на клаптики. Переляканий до нестями кінь продовжував бігти, і витягував копитами решту внутрішніх органів: спочатку з черевної порожнини — стравохід, печінку й жовч, а потім і з грудної клітини — трахеї, легені й серце. Такий кінь помирав або від витоку жовчі, або від зупинки серця, яке він розчавлював, або ж задихався, сплющивши копитами свої легені. Отже, вовчий спосіб самогубства — найбільш жорстокий, адже вовк не дасть своїй жертві померти швидко й безболісно. Своїми діями він дає коневі відчути смак самогубства. Тож хоча вовки влаштували вбивство, вони вчинили так, щоб воно стало для коней наполовину самовбивством, щоб смерть копитних була ще більш гіркою, більш несправедливою і більш трагічною.

Ця остання лиха атака вовків-самогубців остаточно зруйнувала організований спротив табуна. Степ став бійнею: великі коні з розпанаханими животами і витягнутими нутрощами качалися по снігу в корчах, а їхні ще хвилину тому повні гарячої крові й життєвих сил груди засипалися крижаним снігом. Коні падали один за одним, з останніх сил хапаючись за життя, а їхня кров фонтаном била крізь сніжне простирадло, забарвлюючи його в червоне. Мільярди крижинок перетворювалися на червоні коралі, і вітер ніс їх далі на табун, що панічно тікав, ніби підганяючи його колючим запахом крові до місця остаточного спочинку.

Бат був уражений цією тактикою вовків — учинити самогубство заради реваншу, і навіть не знав, що тут можна вдіяти. Холодний піт на його тілі заледенів. Він бачив, що битву програно і табун уже не врятувати. Однак йому все одно хотілося вберегти хоча б кількох чільних коней, тож він щосили натягнув вуздечку, змусивши коня максимально напружити сили, а потім різко стис живіт свого скакуна, послабив вуздечку, і кінь вітром перелетів через вовчу заваду перед собою, попрямувавши до головного скакуна. Однак вовки розсіяли табун, і решта коней, забувши про все, бігли за вітром. Вони забули від страху про болото, що чекало на них на півдні, тож мчали, як в останньому ривку перед фінішем, просто до нього.

А схил, що вів до болота, ще й сприяв збільшенню швидкості; підштовхував їх туди й білий вітер, який дедалі дужчав, змітаючи все на своєму шляху, тож коні вже мало не летіли, і табун врешті з гуркотом скотився прямо в трясовину, мов кам’яний обвал з гори. За мить тоненька крижана кірка проломилася, з-під неї бризнуло болото, й увесь табун потрапив у трясовину. Жалібно заіржавши, коні спробували вирватися; їхня ненависть до вовків і страх перед ними сягнули крайньої межі, тож, потрапивши в болото, вони тільки на мить засумнівалися, що робити далі, але потім одностайно зібрали останні сили й посунули вглиб трясовини, дедалі більше загрузаючи в ній, ладні вчинити колективне самогубство в болоті, ніж віддати свої тіла на поживу найлютішим ворогам — вовкам, і допустити, щоб ті досягли свого. Цей табун, якого люди позбавили самечої сили, хоча й утрачав життя, але пішов на останній протест, відповівши колективним самогубством на самовбивчий реванш вовків. У давньому монгольському степу вони мали право вважатися хоробрими істотами.

Однак жорстокий степ зневажає слабких і навіть насамкінець не виявляє до них ані краплі жалості. Холод, що посилився надвечір, швидко скував поверхню трясовини тоненькою кіркою криги, однак, хоча береги болота промерзли наскрізь, ближче до середини воно не змерзлося настільки, щоб витримати цілий табун, тож коли коні проломили кірку, вони потрапили в ще більш, ніж зазвичай, грузьке болото. Сніг і мороз зробили його холодним і липким, тож просуватися крізь нього було значно важче. Коні, спотикаючись і ледь витягуючи з болота копита, просувалися вглиб, однак з кожним кроком у простір між їхніми тілами й болотом набивалося ще більше снігу й задував холодний вітер, тож табун так переколотив болото, що воно стало ще більш холодним і грузьким. Урешті табун знесилився і стомився, не в змозі зрушити з місця. Коні, які мчали попереду, не могли рухатись, бо вже загрузли по самісіньку холку, а коні, які залишалися позаду, хоча й вгрузли лише по черево, просуватися далі все одно не могли. Холодне й грузьке болото, яке поступово змерзалося, міцно стриножило коней, ніби зв’язало смертника по руках і ногах на місці страти. Табун, який уже бажав смерти, але ніяк не міг її отримати, скорботно і розчаровано заіржав, аж над засніженою трясовиною пішли клуби пари від їхніх подихів, а обледенілі на щетині краплинки поту покрилися зверху памороззю. Табун зрозумів, що тепер уже ніщо його не врятує і ніщо не завадить вовчій зграї кинутися на них в останній колективній атаці.

Бат із силою натягнув вудзечку, стишивши ходу свого коня, й обережно під’їхав до краю трясовини. Вороний тільки ступив на мерзле болото, як почав злякано форкати й роздувати ніздрі, а потім опустив голову й почав напружено розглядати сніг і кригу на болоті, не наважуючись ступити далі. Бат посвітив уперед — до середини озера — ліхтариком, але крізь непевні просвіти між сніжинками зміг побачити лише розмиті обриси табуна. Декілька скакунів безсило хитали головами, ніби вже перед самою смертю намагалися востаннє покликати на допомогу свого господаря. Бат так розхвилювався, що рвучко дав коневі шпор, змусивши його йти вперед. Обережно зробивши кроків п’ять-шість, вороний усе ж проломив крижану кірку й потрапив у болото, тоді він почав злякано витягати ноги й задкувати і зупинився тільки тоді, коли вистрибнув на твердий берег озера. Як Бат не лупцював його після того нагайкою, вороний уперся і не хотів ступити ні кроку вперед. Бату хотілося зістрибнути з коня й дістатися до табуна пішки, щоб охороняти його від вовків рушницею, однак вчини він таким чином, він утратив би перевагу вершника — можливість відганяти вовків нагайкою і мати додаткову зброю у вигляді залізних кінських копит. Якби він зійшов з коня, вовча зграя уже б його не боялася, і окремо вони — кінь і людина — легко стали б здобиччю зграї. Крім того, він мав лише десять патронів, і навіть якби спромігся кожним пострілом вбити по вовку, все одно не перестріляв би їх усіх. Можливо, він зміг би відігнати зграю, але холод, який за ніч мав тільки посилитися, закував би в кригу болото разом із табуном. А що, якщо зараз повернутися на бригаду й покликати на допомогу? У таку велику хурделицю всі переймаються тим, щоб охороняти свої отари, тож бригада навряд чи зможе знайти достатньо людей і возів, щоб витягнути коней з трясовини. Сльози, які потекли в Бата по обличчю, прикипали до нього крижинками; він повернувся на схід і, піднявши очі до неба, скорботно закричав: «Тенґере, Тенґере, Ти, що даєш життя, дай мені мудрості, дай мені душевних сил! Допоможи мені врятувати цей табун!» Але Тенґер, так само роздуваючи щоки, скажено дмухав на землю білою хурделицею, тож вона тільки розсіяла навколо голос Бата.

Бат зітер крижані сльози рукавом, прив’язав ручку нагайки до зап’ястка, потім розв’язав за спиною пасок рушниці і, підтримуючи лівою рукою саму рушницю й ліхтар, приготувався до підходу зграї. У цю мить у нього в голові була тільки одна думка — вбити якомога більше вовків.

Чекати довелося довго, Бат так замерз, що вже ледь тримався в сідлі. Раптом ніби тихий низький вітерець промайнув крізь нього — зграя ступила на трясовину і зупинилася на східному березі болота, розчинившись у клубах сніжного туману. За мить зі зграї вислизнув один худий вовк і обережно попрямував до табуна, кожним кроком випробовуючи твердість криги під лапами. Бату він здався замалим, щоб стріляти. Зробивши декілька кроків, вовк раптом рвучко підвів голову і, пришвидшивши кроки, підтюпцем побіг до табуна. І не дочекавшись, поки він до нього дістанеться, з берега озера здійнявся білий вітер, мов сніжний дракон, і помчав до табуна, а потім швидко закрутився й зашурхотів навколо нього, здійнявши по цілому озеру клуби снігу, так що вже було не розібрати, де небо, а де земля. Скидалося на те, що це плем’я диких волохатих канібалів оточило велике вогнище і зв’язаних поряд з ним людей та тварин, що підуть їм на поживу, і почали дико співати й танцювати, збуджуючи апетит і радіючи перед бенкетом.

Сніжинки-пісчинки набивалися Бату в очі, тож він нічого не бачив, тільки відчував страшенний холод, від якого тремтіло все тіло. Вороний, який мав надзвичайно гострий нюх, теж тремтів усім тілом, окутаний клубами снігу, і жалібно переривчасто іржав, опустивши голову. Чорна ніч і біла хурделиця ще раз накрили бійню в степу, перетворивши на лід потоки крові.

Майже окляклий на морозі Бат задерев’янілими руками вимкнув ліхтарик, добровільно занурившись у темряву, потім опустив голову, спрямував рушницю в бік озера, раптом трохи підніс її дуло і повільно вистрелив — один раз, двічі, тричі…

6

Тюрки… мають таку зброю: лук і стріли, зокрема й такі, що «співають», лати, піки, ножі й мечі. Вони носять багато прикрас і також мають короткі ножі. На їхніх знаменах зображено золоту голову вовка. Їхні воїни-охоронці називають себе фупі (що в перекладі з давньотюркської означає вовки. — Цзян Жун). Китайці їх теж називають вовками. Оскільки вони походять від вовків, то не забувають минулого.

«Історія держави Чжоу. Тюрки»

Сонячне світло ледь пробивалося крізь тонкий шар сірих хмар та сніговий пил, що висів у повітрі, і його проміння відбивалося від поверхні Орхонського степу. Показившись два дня і дві ночі, завірюха знесилилась, і в неї вже не стало снігу, вітер у степу також стих, і в небі під хмарами можна було побачити, як кружляють орли. Над засніженим степом з’явилася тепла пара, що піднімається ранньою весною від землі, вона збиралась у смужки туману, які літали за вітром, мов димові хмаринки. Зграйка червоно-бурих рябків випурхнула з-під стовбура пурпурової верби, що розкинула свої засніжені гілки, мов білі корали; гілки захиталися, і з них посипалась ніжна паморозь, мов пушок кульбаби розлетівся в повітрі, відкриваючи справжній — темно-червоний — колір степової верби. Було схоже, ніби з лісу білих коралів виринуло раптом декілька червоних, і вони ще більше кидались у вічі. Над горами на півночі небо вже проясніло, і по їх сліпучо-білих снігових вершинах повільними хвильками пропливали одна-дві темно-сині тіні від хмар. Незабаром мало розвиднитись, і древній Орхонський степ уже відновив свій звичайний спокій.

Саацерен і Чень Чжень цілий день не відходили від Бата, лікуючи його обморожене тіло. Однак описана Батом картина страшного й жорстокого степу, вкритого пітьмою, ніяк не в’язалась із тією сліпучо-прекрасною рівниною, що відкривалася очам людей зараз. І хоча всі мешканці пасовища боролися з жахливою завірюхою два дня і дві ночі, Чень Чжень ніяк не хотів і не наважувався вірити розповіді Бата.

Коли він вдихав свіже холодне повітря, що вже пахло весною, настрій його поліпшувався. Завдяки цьому останньому великому снігу можна було забути про засуху, з якої починалася весна цього року. Нарешті дні, коли все навколо було сухе — і вітер, і земля, і трава, і гній, і здавалося, що почалося запалення очей, бо повіки просто зводило від сухости, скінчилися. Великий сніг усе змінив — вода в річках і озерах піднялася й стала прозорою, молода травичка дружно пробивалася із землі, квіти розпускалися, і з’явилася надія, що отари нагуляють перший весняний жирок. Старий Біліґ казав: «Весняний нагул усім трьом нагулам нагул», маючи на увазі, що якщо вівці не встигнуть навесні нагуляти собі жирку, то літньому нагулові — «водяному» — нікуди буде пристати, а осіннього жирку їм буде недостатньо, щоб перезимувати. Тож якщо до осені, коли трава пожовкне, баран не нагуляє собі жиру в курдюці на три пальці, він навряд чи переживе довгу семимісячну зиму, і чабанам пасовища доведеться ще до її приходу збути його по низькій ціні. У роки, на які випадали суворі лиха, до приходу зими найчастіше доводилося зменшувати отару вполовину, а то й більше. На пасовищі в степу навесні теж один день рік годує. Тому сподівалися, що цей весняний сніг, який прогнав засуху, все ж хоч трохи компенсує збитки пасовищу.

Чень Чжень разом з іще кількома молодими інтелігентами з цієї та інших бригад приєднався до слідчої групи, яку утворили з представників Комітету пасовища, скотарського господарства й виробничої бригади для розслідування інциденту, що стався під час хурделиці. Вони всі разом пішли до болота оглянути місце подій. Обличчя в усіх були похмурі; і голова ревкому пасовища, військовий представник Бао Шуньґуй, і голова скотгоспу Улзій, і конюхи Бат та Саацерен, й інші «представники мас», і навіть молоді чабани, що йшли прибирати місце подій, чим ближче підходили до болота, тим важче почувалися на душі. Усі мовчали. Ченю Чженю теж було сумно, коли він думав, як розлютяться армійські начальники, коли дізнаються, що призначений для армії табун зник, навіть у жодній битві не побувавши. Бат їхав тепер на іншому коні, бо його вороний, увесь поранений і пошматований, був відправлений до ветпункту скотгоспу на лікування. На обличчя самого Бата було шкода дивитись — воно було повністю обморожене, і його ран не приховував навіть шар мазі, накладений на нього. Шкіра на носі й щоках почорніла й зморщилась, місцями потріскалась, і з ранок витікав гній. В одному місці шкіра навіть зійшла, і рожеве м’ясо, що під нею відкрилося, особливо виділялося на зазвичай засмаглому обличчі Бата. За пояс на спині він застромив дерев’яну лопату і, ледь тримаючись на коні, мовчки їхав поруч із Бао Шаньґуєм, показуючи шлях.

Бат пробув у полоні хурделиці ніч і півдня, коли його знайшов Саацерен в одному зі старих загонів на південному боці болота. На той момент кінь Бата вже не міг рухатися від ран, а сам Бат замерз до напівсмерті. Саацерен, узявши коня Бата за повід, привіз його додому. Однак тепер Бат вимушений був з останніх сил, тримаючись у сідлі, вести слідчу групу на місце подій, щоб вона могла розібратися з інцидентом. Два інших конюхи, теж сильно обморожені, свідчили окремо.

Чень Чжень їхав поряд із Біліґом, збоку й майже позаду від загону. Він стиха запитав:

— Батьку, а начальство покарає Бата?

Старий поволі витер рукавом у вигляді підкови краплі води зі своєї ріденької цап’ячої борідки, і в його жовтих очах звідкись з глибини душі відбилися складні почуття. Не повертаючи голови і дивлячись на далекі гори, він сказав:

— А молоді пекінці як вважають? Слід його покарати? Комітет пасовища й представники армії дуже поважають вашу думку. Цього разу вони запросили вас сюди, щоб послухати, що ви скажете.

— Бат — герой! Заради цього табуна від ледь життя свого не віддав! На жаль, йому не пощастило врятувати табун. Однак, як би там не було, він у цьому степу — герой. Я прожив у вашій родині рік, і всі знають, що Бат мені ніби старший брат. Тому, гадаю, що Бао Шуньґуй не дослухається до моєї думки. Крім того, серед пекінців немає єдиної думки щодо цього випадку. Я думаю, оскільки ви — представник звичайного чабанства, до того ж і член ревкому, вас усі послухаються, а я казатиму те, що й ви.

— А що кажуть інші молоді інтелігенти? — стурбовано запитав Старий.

— У нашій бригаді більшість вважає, що Бат — зразковий конопас. Коли стільки лих відразу сталося — і хурделиця, й вовки — хто б завгодно з ними не впорався, тому не слід штрафувати Бата. Однак є й такі, що говорять, ніби ці люди — контрреволюціонери — навмисне скористалися природним лихом, щоб нашкодити армії й революції, тому необхідно перевірити походження всіх чотирьох конюхів.

Обличчя Старого ще більше спохмурніло, і він більше нічого не питав.


Загін обминув болото зі сходу й підійшов до того місця, де Бат востаннє вистрелив. Чень Чжень аж затамував подих, готуючись на власні очі побачити місце кривавої бійні.

Однак жодної краплі крові не було видно: її щільно вкривав непроглядний шар снігу завтовшки в один чи. Над поверхнею озера мали б стирчати кінські голови, однак і їх не було видно. Проте поверхня наче брижилася застиглими сніговими хвилями, товща снігу між якими була достатньо глибока, а за горбиками тягнулися звіяні вітром снігові схили, тож вітер і сніг зрівняли кінські тіла з поверхнею. Люди дивилися на все це мовчки, ніхто не хотів спішуватися й розкопувати цей шар снігу, однак усі уявляли, що і як тоді сталося.

— Як шкода! — Старий Біліґ заговорив першим і, вказуючи батогом на східний берег болота, сказав: — Подивіться, якби вони ще пробігли ось той маленький відрізок, усе б минулося. Нелегко ж Батові було пригнати табун сюди аж із північного пасовища. При такому сильному вітрі й такій кількості вовків навіть якби й людина не боялася, то її кінь не міг не злякатися. А Бат від початку до кінця був з табуном, боровся з вовками не на життя, а на смерть, він сумлінно виконав свій обов’язок.

Старі монголи не бояться виступити на захист своїх синів.

Чень Чжень під’їхав до Бао Шуньґуя й сказав:

— Щоб уберегти колективне майно, Бат самотужки боровся з вовками цілу ніч, ледь не віддав своє життя. Це — геройський вчинок…

— Геройський вчинок?! — Бао Шуньґуй витріщився на Ченя Чженя й прокричав: — От якби він уберіг цей табун, тоді б це був геройський учинок! — Потім він повернувся й накинувся на Бата: — Чому ти того дня пас табун на півночі від болота? Ти вже стільки років працюєш чабаном і не знаєш, що як тільки почнеться вітер, він пожене табун прямо в болото? Це все — твоя провина!

Бат не наважувався глянути на Бао Шуньґуя, тільки кивав головою й казав:

— Так, це я винен. Якби я щодня під вечір переганяв табун на східне пасовище, то нічого б цього не сталося.

Саацерен ударив по боках свого коня, під’їхав ближче і доволі безцеремонно втрутився в розмову:

— Але ж це Комітет пасовища наказав нам пасти табун саме там, ще й сказали, що саме на тому пасовищі найбільше лишилося сухостою з осені, і нова трава навесні виросла найраніше. Військові коні призначаються для далеких походів, тож вони повинні їсти найкраще й наїдатися, щоб нагуляти якомога більше жирку, щоб військові й ополченці, коли побачать табун, зраділи. Я ще пам’ятаю, як на засіданні Комітету під гаслом «на хвилі революції підштовхнемо виробництво» Бат казав, що пасти табун на півночі від болота небезпечно. Однак у Комітеті сказали, що навесні здебільшого вітри йдуть з північного заходу і навряд чи цими днями трапиться північний вітер. Ти тоді теж із цим погоджувався, чому ж тепер, коли трапилося лихо, всю провину перекладаєш на Бата?

Декілька присутніх тут керівників Комітету мовчали. Нарешті голова пасовища Улзій прочистив горло й сказав:

— Саацерен правду говорить, таке справді було. Усім хотілося, щоб коні, призначені для військових, виглядали якомога краще, були надійними в поході й зробили б більший внесок у справу військової підготовки. Хто ж міг подумати, що буде така хурделиця, та ще й з півночі, а за нею — й вовки. Якби не було цієї зграї, Бат би напевне відвів табун у безпечне місце. Уже сто років такого не було, щоб і вітер, і сніг, і вовки разом нагрянули. Оскільки я відповідальний за виробництво, то провина за все це — на мені.

Бао Шуньґуй тицьнув своїм батогом майже в ніс Саацерену й сказав:

— Твоя провина теж не маленька, Біліґ правильно сказав, якби цей табун пробіг ще отой маленький відрізок, усе б минулося, а якби ви втрьох не втекли, а гнали табун разом з Батом, то усе б і справді минулося. Якби ти потім не врятував Батові життя, я б давно відправив тебе на допит.

Біліґ прихилив своїм батогом батіг Бао Шуньґуя і з кам’яним обличчям сказав:

— Представнику Бао, ти хоча й походиш з монголів-хліборобів, але повинен знати правила монголів-скотарів: у степу заборонено тицяти батогом людям межи очі й при цьому щось до них говорити. Це раніше князі й поміщики так з людьми розмовляли. Якщо не віриш, піди спитай у голови вашого військового підокругу. Наступного разу, коли він тут буде перевіряти роботу, ми можемо піти разом спитати.

Бао Шуньґуй опустив свій батіг і взяв його в ліву руку, але потім миттю тицьнув уже вказівним пальцем правої руки в Саацерена і Бата й майже рявкнув:

— Ти і ти! Чого ще сидите на конях? Розкопуйте й розмітайте сніг! Я хочу на власні очі подивитись на трупи коней. Перевіримо, наскільки лихими були вовки і наскільки великою була зграя. Не думайте, що вам удасться зіпхнути всю провину на вовків. Голова Мао навчає нас, що насамперед — людський чинник!

Люди спішилися, узяли принесені з собою дерев’яні або залізні лопати, бамбукові мітли й почали розчищати трупи коней від снігу. Бао Шуньґуй, все ще верхи на коні, завзято фотографував «докази» фотоапаратом марки «Чайка»[29] і постійно кричав до людей: «Краще, краще працюйте! Замітайте краще! Через декілька днів сюди ще прийде слідча група з аймаку й хошуну!»

Чень Чжень, глибоко загрузаючи в снігу, ішов слідом за Улзієм, Біліґом, Батом і Саацереном до кількох снігових купок у самій середині болота. Трясовина на поверхні міцно взялася кригою, і сніг, що її вкривав, рипів у людей під ногами. Старий сказав:

— Для того щоб дізнатися, наскільки лихою була зграя, варто перевірити, чи від вовчих зубів загинули ці найближчі до середини коні.

— Чому? — відразу ж поцікавився Чень Чжень.

Відповів йому Улзій:

— Сам подумай: тоді було чим ближче до середини, тим небезпечніше, і болото тут змерзлося найпізніше, тому вовки теж повинні були боятися потрапити в пастку і не наражалися б на небезпеку. Але якщо виявиться, що ці коні все ж були загризені вовками, тоді упевнено можна сказати, що зграя була лихою!

Старий повернувся до Бата й запитав:

— А постріли не подіяли?

— Ні, — відповів той, скривившись. — У мене було всього десять патронів, вони швидко закінчилися. Вітер, звичайно, розніс звук пострілів і трохи налякав вовків, аж вони розбіглися, але коли патрони закінчилися, вовки повернулися. Було дуже темно і в ліхтаря сіла батарейка, тож я нічого не бачив. Тоді я ні про що таке не думав, — він злегка натиснув пальцем на обморожене місце на обличчі й сказав: — Було темно, й сніг був сильний, я боявся, що влучу в коня. Я сподівався, що вітер припиниться, а болото не замерзне, тож вовки не насміляться по ньому йти, і більшість коней тоді все ж зможе вижити. Я пам’ятаю, що піднімав дуло рушниці трохи вгору, десь на один чи.

Біліґ і Улзій із полегшенням зітхнули.

Підійшовши до передньої купки снігу, Бат завагався, але потім все ж узяв свою дерев’яну лопату і почав швидко відкопувати сніг з того місця, де мала бути голова коня. Усім перехопило подих: шия білого скакуна була перегризена й скрутилася півколом аж йому на спину. Очі скакуна вискочили з орбіт і перетворилися на морозі на прозорі крижані чорні яйця, в середині яких загусли й застигли жах і розчарування, що їх зазнав скакун в останні миті свого життя. І це було страшно. Сніг під головою коня перетворився на червоний крижаний камінець від крові, що витекла з шиї тварини й замерзла, тож копати далі було неможливо. Інші мовчки й поспішно розкопували й розмітали сніг, так що незабаром над мерзлим болотом з’явилася більшість кінських тіл. У Ченя Чженя складалося таке враження, що ці коні були не загризені, а підірвані снарядом із середини, тому що з обох боків у них висіло лахміття м’язів, а нутрощі, ніби розкидані вибухом, валялися навколо в радіусі кількох метрів. Задніх частин крупів у коней здебільшого не було — стирчали самі кістяки. На льоду скрізь були розкидані ратиці й маслаки, клаптики голої шкіри або хутра: вовки з’їли лише серця й печінки, а також об’їли те м’ясо, що було жирнішим, тож кінські тіла стали об’єктом виміщення злоби для сірих. Чень Чжень подумав: «Може, це у вовків люди навчилися поводитися, як звірі, — шматувати собі подібних, витягувати жили й знімати шкіру? Чи, може, звірство, що криється в глибині людської натури, має одне джерело з вовчою суттю в звіриній натурі?» Дійсно, боротьба між людьми протягом усієї історії їх існування завжди була пронизана, відкрито чи приховано, принципом «людина людині вовк». Уперше побачивши на власні очі такий масштабний вияв вовчої суті, Чень Чжень не міг стримати виходу своєї звіриної натури, його охопила така ненависть до вовків, що він тут і зразу хотів ухопити одного з них, повитягати йому жили та оббілувати. Невже чим довше людина спілкується з вовками, тим більше сама перетворюється на вовка? Чи в неї починає переважати її звірина натура?

Люди заціпеніло дивилися на картину, що відкривалась їхнім очам, і Чень Чжень відчув, як у нього холонуть руки й ноги, його до кісток проймав холод.

Старий Біліґ зіперся обома руками на древко своєї дерев’яної лопати й, замислившись, сказав:

— У моєму житті, напевне, це — якщо не другий, то третій випадок зустрічі з такою великою зграєю. Якщо вони навіть головного коня в табуні так пошматували, то на інших коней мені й дивитися непотрібно — від них просто нічого не залишилося.

Обличчя Улзія спохмурніло і він сказав, важко зітхнувши:

— Я їздив на цьому скакуні два роки, ще й заарканив на ньому трьох вовків. На всьому пасовищі коней із такою швидкістю можна на пальцях порахувати. Я тоді був командиром ескадрону і їздив із солдатами в каральну експедицію проти бандитів. Я ще ніколи не сидів на такому швидкому коні. Але ця зграя вовків виявилася хитрішою навіть за тодішніх конокрадів. Людині аж страшно подумати, як це сірим удалося так досконало використати хурделицю з трясовиною. Ех, якби я був розумніший за вовків, цей кінь би не помер! У тому, що сталося, є й моя провина. Потрібно було тоді краще переконувати Бао.

Слухаючи, як ці двоє стиха говорять, Чень Чжень продовжував міркувати про своє. У Китаї найчастіше хижаками вважають тигра й вовка. Однак тигр — тварина-одинак, тигри не згуртовуються в зграї, і про них складено не так уже й багато оповідань. А от вовки водяться скрізь, живуть зграями і про них чимало написано, та й лиха від них набагато більше. Історія свідчить, що саме вовк був тим хижаком, який найбільше й найчастіше лякав людину. А в степу взагалі він є найбільшим природним ворогом людини й худоби. Однак чому ж тоді кочовики обрали його своїм тотемом? І Чень Чжень знову відступив зі щойно занятої агресивної позиції.

Більша половина поля бійні була прибрана. На замерзлому озері скрізь виднілися трупи коней, по поверхні були розкидані маслаки, а крізь кригу проглядала кров, що заливала землю. Було схоже, ніби це — поле бою після інтенсивного бомбардування. Життя цілого табуна скакунів, які чекали наказу виступати в бій, раптом було припинене і перетворилося на гарматне м’ясо у степовій битві. Більшість тіл були в такому ж жалюгідному стані, як і тіло білого скакуна. У місці, де тіла були скупчені щільніше, скрізь валялися відламані кінцівки й маслаки, тож кількість загиблих у трясовині коней можна було порахувати лише по головах і рештках шкіри, що зберегли окрас. Обидва конопаси обережно, ряднинами й довгими рукавами своїх плащів, змітали сніг з голів одного за одним своїх улюбленців, при цьому у них по обличчю текли сльози. Усі присутні були вражені трагічною картиною, що відкривалась їхнім очам. Чень Чжень і ще декілька молодих пекінців, які ніколи не бачили на власні очі жорстоких битв і не ставали свідками трагічної бійні, що її влаштовували вовки коням, зробилися білими від жаху й розгублено дивилися один на одного. Схоже, що це була перша реакція на думку: якби хтось із нас, потрапивши в хурделицю, зустрівся з цією зграєю вовків, що б тоді з нами було? Чи не те саме, що з цими військовими кіньми, розірваними на шматки?

Перед очима Ченя раптом постала кривава картина різанини в Нанкіні,[30] і він побачив вовчу сутність фашистів та японських «дияволів».[31] На цю думку по всьому його тілу пішла сильна біологічна реакція: його пройняли злоба, ненависть, бажання плювати, лаятись і вбивати вовків. І він ще раз просто в обличчя Старому Біліґу прокричав:

— Доля цих коней — трагічна! А вовки — ненависні лиходії! Ненависніші й лихіші за фашистів і японських «дияволів»! Їх слід порубати на шматки!

Обличчя Біліґа посіріло, і він осудливо подивився на Ченя, проте здавленим голосом сказав:

— У японських фашистів — така природа, вони не могли навчитися у вовків, бо в Японії немає ні степу, ні великих вовчих зграй. Де б вони бачили вовків? Але я воював із японцями і знаю, що вони вб’ють людину й оком не зморгнуть. Я тоді був провідником у радянських червоноармійців і бачив справи рук японських — знаєш, скільки людей загинуло тільки на будівництві того брукованого шляху, що веде від нашого пасовища на північний схід до Ґірину? Обабіч його все було устелене кістками. Там був великий рівчак, в якому лежали десятки трупів, половина — монголи, половина — ханьці.

— У тому, що цього разу сталося, не можна звинувачувати лише вовків, — сказав Улзій, — адже люди забрали в них рятівну їжу, ще й розорили їхні лігва. Хіба ж вовки могли не помститися? Якщо хтось і винуватий, то це — ми самі, що не догледіли табун. Вовки цінують життя, і якщо їх не змушувати, вони не наражатимуться на небезпеку боротьби з людьми, які мають собак, рушниці й аркани. У степу вовк боїться людину, бо більшість вовків гине від людських рук. З японцями ж не так — ми, китайці, ніколи не завойовували їх, навпаки, дуже їм допомогли, а вони натомість прийшли вбивати нас, ще й дійсно при цьому навіть оком не зморгнули.

Старий був вочевидь незадоволений. Він, ніби мимохіть, глянув на Ченя й сказав:

— Ви, ханьці, не вмієте впевнено триматися в сідлі, варто коневі спіткнутися, як ви захитаєтеся, впадете й розіб’єтеся.

Старий рідко коли дорікав Ченю Чженю, однак прихований зміст його слів завжди змушував того протверезіти. Він зрозумів, що вовчий тотем закріпився в душі Старого значно міцніше і впевненіше, ніж монгольські вершники в сідлі. Звірині тотеми степовиків зазнавали жорстоких нападів з боку інших народів-завойовників, які протягом тисяч років не раз намагалися знищити або замінити їх, однак їм так і не вдалося їх викорінити, вони дожили донині, тож тим більше їх не зможе похитнути смерть цих семи-восьми десятків скакунів. Ченю раптом згадалося: «Сто лих від Хуанхе принесуть цілий короб щастя», «прорве Хуанхе дамбу — доведеться людям трохи побути рибами», «Хуанхе — ріка-мати», «Хуанхе — колиска китайської цивілізації»… Китайці ж не заперечують, що Хуанхе для них є рікою-матір’ю, хоча вони й зазнали від неї сотні лих і вона поглинула незліченну кількість їхніх полів і людських доль. Мабуть, «сто лих» і «мати» не обов’язково є взаємовиключними поняттями, ключовий момент полягає в тому, чи ця «мати ста лих» вигодувала цю націю і підтримує її існування та розвиток. У степовиків же вовк як тотем користується такою самою повагою, як ріка-мати в китайців.

Бао Шуньґуй також припинив горлати й командувати, а, все ще сидячи верхи, взявся всебічно і якнайширше оглядати місце події. Він навіть гадки не мав, що орхонські вовки можуть бути такими лихими і навіть подумати не міг, що вони до маслачка згризуть такий величезний табун. На його обличчі з’явився і застиг вираз подиву, змішаного з жахом. Чень Чжень помітив, що під час фотографування руки Бао тремтіли, тож йому доводилося постійно змінювати ракурс, щоб якось зафіксувати фотоапарат.

Біліґ і Улзій почали розкопувати сніг навколо кінських трупів усередині місця побоїща: то тут копнуть, то там підриють — було схоже, що вони щось шукають. Чень Чжень поспішив до них на допомогу, щоб заодно спитати в Біліґа:

— Батьку, а що ви шукаєте?

— Стежку, протоптану вовками. Тож слід обережно відкидати сніг.

Чень Чжень уважніше подивився під ноги, потім нахилився й теж почав шукати. Невдовзі міцно втоптана вовками стежка знайшлася — вона була достатньо надійною, мала снігу на чотири пальці заввишки, що намертво примерз до скутої кригою трясовини. Коли з неї змели свіжий сніг, то побачили відбитки вовчих лап — великі були завбільшки з ратицю корови, маленькі — все одно більші за сліди лап великих собак. Кожний слід мав відносно глибоку ямку, і в деяких ямках запеклася кінська кров.

Улзій і Біліґ покликали решту людей розмітати цю стежку. Біліґ сказав, що вона також дасть змогу оцінити, наскільки великою була зграя. Поступово розмітаючи стежку, люди помітили, що вона не йде рівно, а загинається, згодом з'ясувалося, що вона утворювала дугу. Повністю розкопати її й розмести вдалося більше ніж за годину, і тоді виявилося, що стежка йшла колом — рівненьке біле коло з украпленнями червоного кольору вивищувалося над скутою кригою чорно-червоною поверхнею трясовини на цілий кулак і вселяло жах: воно було схоже на бігову доріжку в пеклі, на якій тренувалися чортенята, або на якусь чортову каракулю, що замикалася в порочне коло. Стежка була завширшки більше метра, в окружності — п'ятдесят-шістдесят метрів, вона оточувала якраз місце найщільнішого скупчення кінських трупів. Стежка вся була стоптана кривавими відбитками вовчих лап. Люди знову затремтіли від страху й поміж них пішли сумніви й гомін:

— Я стільки років прожив, а ще ні разу не бачив таких величезних вовчих слідів!

— Це були не вовки, а прямо перевертні якісь.

— Зграя була такою великою, що аж лячно!

— Щонайменше — сорок-п’ятдесят хвостів!

— Бате, з твого боку було дуже нерозважливо важити своїм життям перед цією зграєю! Я б на твоєму місці впав з коня від страху і потрапив би вовкам у зуби!

— Тоді було темно, ще й сніг щільний, я просто нічого не бачив і не знав, чи велика ця зграя, чи ні.

— Важко ж доведеться нашому пасовищу відтепер.

— І хто з жінок наважиться виходити вночі без супроводу?

— Ці заробітчани на пасовищі — просто виродки! Відняли у вовків рятівний харч, що ті вполювали собі на голодну весну, от вовки й вимушені були потурбуватися. Якби я був вовчим ватажком, я б теж захотів помститися і загриз би усіх їхніх свиней та курей.

— І кому це спала лиха думка послати стількох людей у гори давити вовченят? Хіба вовчиці не могли не оскаженіти? У попередні роки розоряли значно менше лігв, тож і з табунами було все гаразд.

— Комітету пасовища теж слід зробити щось належне, наприклад, організувати декілька акцій з винищення вовків, інакше вони невдовзі й людей почнуть загризати.

— Вони б менше збори проводили, а більше на вовків полювали.

— Так, як вовки оце їдять, то їм би і ще одного табуна забракло познущатися.

— У керівники нашого пасовища пролізли якісь селяни, котрі нічого не тямлять у місцевому житті, от Тенґер і послав вовків, щоб нас провчити.

— Годі балаканини! Хочете критики на свою голову?


Бао Шуньґуй, приєднавшись до Улзія й Біліґа, ретельно обстежував вовчу стежку, він фотографував усе, але час від часу зупинявся, щоб приєднатися до бесіди. Його обличчя, досі мов скуте, поступово розгладжувалося. Чень Чжень здогадувався, що Біліґ, напевне, підважив його думку про те, що «людський чинник — насамперед». Навряд чи людина могла б упоратись із такими величезними лихами, як хурделиця й вовки. І яка б група не прибула ще на розслідування, варто привести їх сюди й показати це поле бійні, щоб вони визнали, що такому лихові не можна було зарадити людськими силами, тим більше що спільний удар хурделиці й підступної зграї був іще масштабнішим. Опасіння Ченя за Улзія й Бата також поступово розвіялися.

Чень Чжень знову зосередився на цій вовчій стежці. Вона була настільки дивною, що просто спантеличувала людину. Здавалося, ніби вона брала в кільце серце Ченя, і це кільце поступово стискалося, а по ньому навколо серця бігли, себе не шкодуючи, вовки-перевертні, і від їхнього бігу серце зупинялося й не було змоги дихати. Навіщо вовкам знадобилося бігати по цьому колу? Що їх на це сподвигло? І яка в них була мета? Людина ніколи не зможе збагнути поведінку степових вовків, і кожний їхній слід — мов шлях у глухий кут.

Щоб боротися з холодом? Адже під час бігу стає тепліше? Можливо. Того вечора через хурделицю було надзвичайно холодно, і коли вовки раптом зупинилися після тривалої гонитви, їм зробилося нестримно холодно, тож, наївшись, вони скупчилися й почали разом бігати, щоб зігрітися.

А може, щоб поліпшити травлення? Витратити більше енергії, щоб умістити більше конятини? Теж можливо. Оскільки вовки — все ж таки не ховрахи чи бурундуки, і не мають звички розсовувати їжу по схованках, то харч, що залишається після вовчого полювання, тільки псується. І щоб максимально використати їжу, вовкам доводиться утрамбовувати свої повні шлунки. Тож біг пришвидшив би травлення і накопичення поживних речовин в організмі і звільнив би трохи місця в шлунках, щоб увіпхнути туди ще більше м’яса. Однак яким має бути цей шлунок у такому випадку? Сталевим? Залізним? На пружині? Гумовим? Не мати кишок? Не боятися запалення сліпої кишки? Але це — ще жахливіше.

А може, вони готувалися до параду чи огляду своїх сил? Можливо. Судячи з вовчих слідів на цій стежці, дії зграї були чітко організованими й дисциплінованими. Береги стежки скрізь рівні, ширина всієї стежки — більше метра, рідко де є слід, який виступає за межі кола. Тож що це, як не сліди стройової ходи? Вовки здебільшого ходять на битви по одному або збираються в невеликі зграї — по три-п’ять осіб, на полювання ж і грабунки ходять родами — по вісім-десять представників одного сімейства, але щоб вони такими масштабними силами виступали на битву, як оце нині, буває не часто. Але чого Чень Чжень не міг зрозуміти, так це яким чином вовкам удалося так раптом перетворити розрізнені партизанські битви на маневрену війну високоорганізованої польової армії. Свого часу 8-й армії й Новій 4-й армії[32] довелося докласти надлюдських зусиль, щоб виконати завдання по перетворенню себе на професійну армію. Невже ж вовкам даровано такі можливості від природи? Невже вовки можуть передавати від покоління до покоління той досвід, який їхні предки здобувають у кривавих степових битвах? Однак як вони можуть його передавати, коли не мають мови? Поведінка вовків і справді незбагненна.

А може, вони це вчинили, щоб відсвяткувати перемогу в битві? Або це була якась особлива шалена церемонія перед бенкетом? Імовірність цього дуже висока. Цього разу їхні лови завершилися, можна сказати, повною перемогою — загнали в пастку весь табун, що й жодний кінь не втік, водночас помстилися людям і дали вихід своїй ненависті, тож могли зітхнути тепер з полегшенням. Коли зграя голодних вовків уполює такий великий табун справних коней, то чи може вона не ошаленіти? Напевне, вовки тоді просто казилися й тремтіли від радости, тож почали бігати й танцювати, мов навіжені, навколо місця найбільш щільного скупчення кінських трупів. Їхня радість мала тривати дуже довго, тому на замерзлому озері й залишилася ця дивовижна стежка, мов чортова каракуля.

Чень Чжень відзначив про себе, що людині варто поставити себе на місце вовка і тоді більшість його незбагненних вчинків отримають раціональне пояснення. Собака розуміє людину, людина розуміє вовка, тож, напевне, і вовк розуміє людину. Якщо людина є одним цілим з небом і землею, то не можна відділяти її й від собак з вовками. Інакше чому б тоді на місці цієї кривавої бійні раптом з’явилося стільки людських тіней і привидів — і японці, й китайці, й монголи, і навіть європейці, які й помітили, що «людина людині вовк»? Напевне, вивчати людину слід починати з вивчення вовка або, навпаки, — вивчати вовків слід починати з вивчення людей, і наука про вовків, швидше за все, — це підрозділ науки про людину.

Уся слідча група поїхала за Батом на північ — маршрутом тодішньої гонитви, але в зворотному напрямку. Чень Чжень, під’їхавши до Біліґа, запитав:

— Батьку, навіщо все ж таки вовкам знадобилося протоптувати цю стежку?

Старий озирнувся, навмисне притримав коня, і коли вони вдвох відстали від решти, тихо сказав:

— Я прожив в Орхонському степу шістдесят років, а таких кіл бачив лише декілька. У дитинстві я також питав свого батька, як ти оце питаєш мене. Батько тоді сказав, що степових вовків прислав сюди Тенґер охороняти Орхонський степ і священну гору Баян-уул, тож якщо хтось зашкодить степові чи горі, то Тенґер чи дух Баян-уул розсердяться й пошлють вовків його загризти, а тіло його віддадуть як харч вовкам у винагороду. І щоразу, коли вовки отримують такий подарунок від Духа Неба чи Духа Гори, вони від радости починають бігати колами навколо нього, поки не утрамбують замкнену колом стежку — так само круглу, як сам Тенґер, як сонце чи місяць. Вовки утворюють її на знак подяки Тенґеру, і тільки відіславши йому цей знак, вони можуть братися до їжі. Вовки полюбляють, піднявши голову, дивитись на небо й милуватися місяцем або тягнутися кінчиком носа до неба й довго вити Тенґеру, і якщо навколо місяця виникне світлове коло, в таку ніч неодмінно буде вітер, і вовки неодмінно вирушать на свою справу. Вовки краще за людей розуміються на погоді. Вони розрізняють кола і вміють малювати кола, тобто це означає, що вони мають зв'язки там, нагорі.

Чень Чжень зрадів, бо завжди полюбляв народні міфічні оповідання. Це пояснення Старого Біліґа про вовчу стежку цілком могло знайти підтвердження в літературі, до того ж не було позбавлене й науковости. Вовки дійсно протягом тривалої практики полювання могли заприкметити певні природні закономірності, як-от: якщо каміння вологе — чекай дощу, якщо навколо місяця коло — чекай вітру тощо. Чень Чжень мимоволі вигукнув:

— Це так цікаво: у степу навколо сонця може виникнути коло, навколо місяця теж може виникнути коло, а чабани, здаля жестом кличучи людину підійти, теж малюють рукою велике коло. Це коло справді схоже на якийсь містичний знак! Однак від ваших слів мені аж шкіру на голові судомою зводить — степові вовки такі тямущі, що малюють Тенґеру кола й посилають йому знаки! Аж страшно!

— Степові вовки — надзвичайні істоти. Я все життя мав із ними справу, але все одно не можу їх перевершити. От, наприклад, про цю біду з табуном — я й гадки не мав, що вона трапиться. Вовки завжди з'являються там, де ти їх зовсім не очікуєш, і в такий час, коли ти їх зовсім не очікуєш, та ще й приходять цілою бандою… От і скажи, чи могли б вони бути такими сильними без допомоги Тенґера?


Вершники, які їхали попереду, зупинилися, кілька людей спішилися й почали відкопувати сніг. Чень Чжень слідом за Біліґом погнав туди свого коня. Зупинка сталася через те, що люди знову виявили кінські трупи, однак тепер вони були розсіяні вервечками по чотири-п’ять тіл. Хтось із людей проїхав трохи далі й раптом закричав:

— Швидше сюди! Тут є мертвий вовк!

Чень Чжень вирішив, що це й має бути місце, де вовки-самогубці кинулися розривати коням животи, як розповідав Бат. Тут був той поворотний пункт у ході гонитви, який визначив подальшу долю табуна. Тут серце Ченя раптом ніби підскочило й шалено закалатало.

Однак Бао Шуньґуй, сидячи верхи на коні, почав розмахувати батогом над головою й кричати:

— Не бігайте! Усі йдіть сюди. Спочатку відкопаємо коней, а вже потім візьмемося за вовків. Оцих двох коней буде достатньо. Усі повинні дотримувати дисципліни. Кожен трофей має бути зданий державі. А хто буде порушувати дисципліну, того відправимо на перевиховання!

Люди швидко зібралися біля двох коней і почали відкопувати сніг.

Рештки двох коней поступово з’являлися над поверхнею. Кишки, шлунки і решта внутрішніх органів обох коней були відірвані від тіл їхніми ж копитами і, розплющені або розчавлені, тяглися за ними на кілька метрів. Вовки, які досхочу награлися й навбивалися в озері, задовольнивши свою жадобу помсти, вочевидь, уже не цікавилися цими кіньми після того, тож і не займали їхніх тіл. Однак Чень Чжень, відкопуючи сніг, міркував над тим, що смерть цих коней, яким вовки розірвали животи, була набагато трагічнішою, ніж тих, що загинули в болоті, і набагато жахливішою, а біль і жах, які застигли в очах цих мертвих коней, були значно очевиднішими, ніж у тих, що він бачив у болоті.

Бао Шуньґуй аж розсердився, дивлячись на цю картину:

— Ця зграя й справді була такою ж жорстокою, як японські «дияволи». І як вони додумались, що варто тільки відірвати шматок шкіри від живота коня, як той вительбушить сам себе і сам себе розчавить! Це — аж занадто жорстоко! Ці вовки, напевне-таки, мають дух японських самураїв, які наважуються на самогубство. Монгольські вовки страшні… Але я знищу їх усіх дощенту!

Чень Чжень тут не втримався, щоб не встрянути в розмову:

— Однак не можна тільки японським самураям приписувати відвагу йти на смерть. Дун Цуньжуй,[33] Хуан Цзіґуан,[34] Ян Ґеньси[35] теж наважилися віддати життя, щоб померти разом з ворогами. Але ж ми не називаємо їх самураями? Якщо в нації немає людей, які б наважилися померти, але не схилитися, віддати своє життя за те, щоб забрати його у ворога, то таку націю легко підкорять інші й вона стане рабом. Що стосується вовчої відваги на самогубство, то слід дивитися, хто їй вчиться: якщо потім її використовують на добро, тоді це — герої, а якщо на зло — тоді це фашисти й самураї. Однак якщо не будеш готовий умерти, але не схилитися перед ворогом, тоді ніколи не переможеш фашистів і самураїв.

Бао Шуньґуй помовчав трохи, потім швидко видихнув:

— Це дійсно так.

Улзій, обличчя якого було похмурим і серйозним, сказав до Бао Шуньґуя:

— Ця атака була жорстокою. Чи ж могли Бат і табун протистояти їй? Батові було непросто відбиватися від зграї на шляху з північного пасовища аж сюди. І те, що він лишився живий, вважайте, це — подарунок Тенґера. Нехай слідча група «зверху» прийде подивитися на це. Я переконаний, що вони зроблять правильні висновки.

Бао Шуньґуй кивнув, потім уперше примирливо спитав Бата:

— Ти тоді не боявся, що вовки загризуть твого коня?

Бат щиро сказав:

— Я тоді так хвилювався, що ні про що більше не думав, адже якби ще трохи — і ми обминули б болото. Якби ще трохи…

— А на тебе вовки не кидалися? — продовжував питати Бао.

Бат вийняв свою оббиту залізними обручами жердину, протягнув її Бао Шуньґую й сказав:

— Ось цією жердиною я вибив одному вовкові чотири ікла, а іншому — збив ніс. Інакше вони б і мене розірвали. Однак у Саацерена й інших чабанів такої штуки не було, і вони не могли захищатися, тож не можна їх вважати дезертирами.

— Гарна штука! — сказав Бао Шуньґуй, узявши палицю і зважуючи її в руці, — але ж і ти — не промах, якщо поцілив нею в ікла. Гаразд! Чим жорстокіше до вовків, тим — краще. Бате, в тебе що сміливість, що техніка — неперевершені! Коли прийде слідча група «зверху», ти їм ще раз розповіси, як ти боровся з вовками.

Сказавши це, Бао Шуньґуй віддав жердину Батові й звернувся до Улзія:

— Я все дивуюся, які характерні тут у вас вовки — ще розумніші за людей! Стиль боротьби цієї зграї дуже чітко видно, і мета їхня очевидна — за будь-яку ціну загнати табун у болото. Ось подивіться… — тут він почав рахувати, відгинаючи пальці: — Вовки розуміються на погоді, на рельєфі, знають, як вибрати час, добре знають і себе й противника, тямлять у тактиці й стратегії, їм відомо, що таке ближній бій, нічний бій, партизанський бій, маневрена війна, несподіваний напад, напад із засідки, блискавична війна. Вони знають, як сконцентрувати найкращі сили, щоб вести війну на повне винищення. А ще можуть сплановано, цілеспрямовано й послідовно реалізовувати план операції зі знищення табуна коней! Про цей випадок можна записати у військових підручниках! Ось ми з тобою вдвох — вихідці з військових, я думав, що крім позиційної війни й окопного бою вовки більш нічого не вміють, однак виявляється, що їм відомі всі способи ведення бою, тактики й стратегії нашої 8-ї армії і партизанів! Ніколи б не подумав, що степові вовки такі тямущі! Раніше я взагалі вважав, що вовки діють навмання і тільки й уміють, що красти курей та давити собак, і здатні хіба що покусати кількох баранів.

Улзій на це відповів:

— Знаєте, з тих пір як я перекваліфікувався й потрапив працювати на це пасовище, мене не полишає відчуття, що я все ще на полі бою: воюємо з вовками чотири сезони на рік, з рушницею ні дня не розлучаємося, і я напрактикувався стріляти ще влучніше, ніж було в армії. Так і є: вовки розуміються на мистецтві ведення бою, принаймні можуть бездоганно виконати всі ключові частини бойової операції. Однак, маючи справу з вовками вже більше десятка років, я й багато чого в них навчився. Якби зараз мене послали знищувати заколотників, я б виконував завдання значно справніше.

Чень Чжень дедалі більше зацікавлювався розмовою, тож поспішив запитати:

— Тоді виходить, що мистецтва ведення бою люди навчилися у вовків?

Очі в Улзія заблищали, і він, позираючи на Ченя, сказав:

— Точно! І причому чимало-таки бойових прийомів люди позичили саме у вовків. У давнину степові народи, воюючи з хліборобами, що по той бік муру, використовували прийоми ведення бою, яких навчилися у вовків. А ханьці не тільки запозичили в кочовиків короткі куртки й штани для верхової їзди, але й узагалі мистецтво їздити верхи й стріляти з лука — про це, до речі, й у ваших книжках написано, але й перейняли в степовиків багато «вовчих» прийомів ведення бою. Коли я підвищував свою кваліфікацію скотаря в Хух-Хото, я прочитав чимало військових книжок і вважаю, що «Мистецтво війни» Сунь-цзи мало чим відрізняється від мистецтва війни Вовка-цзи. Ось наприклад: «війна — це шлях обману», «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість», «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»[36] тощо. Але будь-який вовк зробить усе це граючись.

— Однак у китайських військових книгах жодним словом не згадано ні про степовиків, ні про степових вовків, — зауважив Чень Чжень. — Це — несправедливо.

— Біда монголів полягає в тому, що вони культурно відсталі, і, крім хіба що «Містичної історії Монголії», про них немає більше впливових книжок, — сказав Улзій.

— Очевидно, в степу важливіше займатися скотарством і вивчати вовків, інакше справді буде велика біда, — сказав Бао Шуньґуй до Улзія. — Однак час спливає, тож ходімо вдвох подивимось на того мертвого вовка. Я повинен його теж сфотографувати.


Коли обидва начальники пішли, Чень Чжень залишився отетеріло стояти, спираючись на лопату. Цей похід на місце подій і обстеження місцевості тільки посилили його зачарованість степовиками й військовими справами Чингісхана. Чому він та його нащадки змогли лише із трохи більше ніж стотисячною кіннотою змести всю Азію і Європу? Знищили кількасоттисячну потужну кінноту Західної Ся,[37] мільйонну армію Великої Цзінь[38] і більше ніж мільйонну армію Південної Сун[39] — з її флотом, піхотою й кіннотою! А ще й спільні сили Руси та половців і римлян з тевтонами на додачу. Захопили Середню Азію, Угорщину, Польщу, всю Росію, розгромили Персію, Іран, Китай, Індію й інші потужні цивілізації. І змусили імператора Східної Римської імперії вдатися до практикованої багатьма китайськими династіями політики «родичання» — віддати онукові Чингісхана принцесу Марію. Насправді це монголи утворили найбільшу в історії людства імперію. Однак як же ж так вийшло, що цей нечисельний кочовий народ, який спочатку був таким відсталим, що не мав ані своєї писемності, ані навіть залізних стріл, а користувався кістяними, раптом продемонстрував такі грандіозні військові здібності й військову мудрість? Це — якась давня й незбагненна таємниця світової історії! При цьому дивовижні військові успіхи як самого Чингіза, так і його нащадків були досягнуті не кількістю чи силою, а навпаки — вони малою кількістю перемагали велике і здобували перемоги мудрістю. Чи не вовчою мудрістю й кінською швидкістю? Вовчим характером і якостями? І потужним національним духом, вигодуваним і піднесеним за допомогою вовчого тотема?

Дворічний досвід спілкування з вовками й зібрані оповідання про них, а також зразкові «військові операції» щодо знищення коней та дзеренів, які він мав змогу спостерігати на власні очі й розслідувати, дедалі більше наштовхували Ченя Чженя на думку про те, що розкриття «справи» про військові дива Чингісхана безпосередньо залежить від вовків. Війна — це силові дії між двома групами людей, між війною й мисливством є суттєва різниця: війна складається з атаки й протистояння, й обидва боки конфлікту озброєні до зубів; мисливство ж цілком ініціює людина, а тварині в ньому здебільшого відведено роль об’єкта. Полювання на зайців, байбаків, дзеренів — це також мисливство, проте це лови, влаштовані сильним на слабкого, а жодним чином не протистояння двох сторін на смерть, одним словом, це — тільки мисливство, але не війна. І хоча під час мисливства дійсно можна навчитися певних військових технік, однак повною мірою опанувати мистецтво воювати можна тільки на справжній війні.

Чень Чжень міркував далі: у монгольському степу немає тигрів, леопардів, шакалів, ведмедів, левів чи слонів — їм важко було б вижити в таких складних природних умовах, і навіть якщо б вони пристосувалися до них, то все одно ніяк не вписалися б у ще більш жорстоку боротьбу за виживання в степу, не могли б протистояти лютим і хитрим степовим вовкам і рятуватися від облав і полювання степовиків. Тож виходить, що люди й вовки в степу є єдиною парою достойних противників у жорстокій конкуренції. Інакше кажучи, з усіх диких тварин у степу тільки вовчі зграї можуть організовано конкурувати в боротьбі за виживання з людиною. Раніше в підручниках писали, що надзвичайні військові здібності кочових народів викристалізовуються в полюванні, однак Чень Чжень тепер у душі заперечував це твердження. Ближче до істини був такий висновок: надзвичайні військові здібності кочовиків формуються в тривалій, жорстокій і безперервній боротьбі за виживання, яку вони ведуть із степовими вовками. Боротьба між кочовиками й вовчими зграями — це тривала війна рівних за силою противників, яка триває ось уже сотні тисяч років. І саме в цій тривалій боротьбі люди й вовки видобули майже всі основні принципи й правила, які потім потрапили у військові теорії, наприклад: «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість»,[40] «на війні не цураються хитрощів»,[41] «знання охоплюють усе, що на небі й на землі», «слід постійно бути напоготові й розповідати, що будеш атакувати схід, а самому йти на захід»,[42] «зосередивши великі сили, бити окремі частини противника», «розбити ціле на частини»,[43] «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»,[44] «якщо є можливість перемогти — потрібно вступати в бій, нема такої можливості — потрібно ухилятися від бою»[45]; «краще відрізати ворогу один палець, ніж поранити десять», «ворог наступає — ми відступаємо, ворог зупинився — ми чекаємо, ворог стомився — ми б’ємо, ворог відступає — ми наступаємо»[46] тощо. І хоча вовки поширені по всьому світі, однак тільки в монгольському степу, де немає високих мурів і давніх фортець, побудованих хліборобами, немає прокопаних ними рівчаків і накиданих насипів, вовчі зграї скупчені найбільше, і саме тут є головне поле бою, де так давно відбуваються змагання в мудрості й відвазі між людьми й вовками.

Слідуючи за цією думкою, Чень Чжень раптом відчув, що майже опинився біля входу в тунель крізь п'ятитисячолітню історію китайської цивілізації. На монгольській рівнині люди воюють з вовками днями й ночами, найчастіше — це дрібні сутички, але іноді й великі битви. Частота цих випадків практичної боротьби між людиною й вовком набагато вища, ніж частота війн між людиною й вовком чи між людиною й людиною у хліборобів, навіть вища за частоту війн людини з вовком в інших — західних — кочових племен. А якщо ще згадати жорстокі й тривалі племінні війни між кочовиками, війни між народами й загарбницькі війни, то виявиться, що їхній блискучий талант до війни безперервно загартовувався й розвивався. Тому монгольські степовики були набагато вправнішими в битвах, набагато краще розумілися на війні й мали ніби вроджену перевагу у військовій справі порівняно з будь-яким хліборобом у світі й навіть порівняно з іншими кочовиками. Якщо згадати історію — від епох Чжоу, Весен та Осенів і Міжусобиць до династій Цінь, Хань, Тан і Сун, то виявиться, що всі ці цивілізовані хліборобські держави, які мали абсолютну перевагу й за кількістю населення й за державною потужністю, все одно здавалися й падали під ударами невеликого кочового народу з монгольської рівнини. А наприкінці епохи Сун Чингісхан узагалі привів монголів на Середньокитайську рівнину й оселив їх тут майже на століття. І остання феодальна династія в Китаї — Цін — також була заснована кочовиками.[47] Хлібороби-ханьці не мали таких видатних військових учителів, як вовки, щоб ті безперервно й суворо тренували їх, тож хоча в давнину Сунь-цзи і написав своє «Мистецтво війни», однак це — лише розмови про війну на папері, де ж йому рівнятися з мистецтвом війни Вовка-цзи, що взагалі було одним із джерел його твору?!

Ченю Чженю здалося, що він знайшов джерело смертей сотень тисяч безневинних душ народів хуася[48] протягом кількох тисяч років від нашесть чужаків із півночі, і знайшов тих кредиторів, які вимагали купи срібла з державної скарбниці протягом стількох династій, щоб побудувати Великий мур. І хоча думки його раптом прояснилися, глибоко в душі він відчув важкість і розчарування. Історією й долею людини керує причинно-наслідковий зв’язок. А військовий талант, призначений охороняти державу певного народу, є коренем становлення й існування цього народу. Тож якби в монгольському степу не було вовків, світ і Китай були б іншими?

Люди, що були поруч, раптом із криками побігли кудись уперед, і Чень Чжень, отямившись від свого замислення, теж скочив на коня й помчав за ними.

Виявляється, там вирили двох вовків — часткову розплату зграї за перемогу над табуном. Чень Чжень наблизився до одного з трупів, того, з якого Бат і Саацерен саме змітали сніг, розповідаючи іншим, як саме вовки йшли на смерть, аби розірвати коням животи. Це, очевидно, була вовчиця — тіло на снігу було доволі струнким. І хоча нижня його половина була розчавлена кінськими копитами, у тому місиві все одно можна було побачити набухлі соски, з яких витекли молоко й кров, змішавшись і утворивши на морозі рожеві перлини.

Біліґ сказав:

— Як шкода… У неї люди, напевне, відняли цуценят. Такі вовчиці й скликають великі вовчі зграї, щоб за них помститися, їм самим теж не хочеться жити. У степу ніколи не можна доходити до крайнощів: якщо зайця роздратувати, то він може й вовка вкусити, а якщо вовка роздратувати — то він і життя не пошкодує, щоб помститися.

— В історичних книжках записано, — сказав Чень Чжень до кількох молодих інтелігентів, — що степові вовчиці — найкращі в світі матері, вони вигодували й чимало людських дітей. Пишуть, що предки гунів, дінлінів, тюрків були «вовчими» дітьми і їх виростили вовчиці…

Однак Бао Шуньґуй перебив його:

— Не мели дурниць! Вовки їдять людей, як би ж це вони їхніх дітей вигодовували? Дурниці! Вовки й люди — смертельні вороги, і вовків потрібно перебити всіх до останнього. Це я віддав наказ чавити їхніх цуценят, такі заходи проводилися в степу раз на рік і раніше, і це справді стало доброю традицією, завдяки якій зменшилася шкода від вовків. Однак зменшити шкоду — недостатньо, потрібно до єдиного знищити усіх вовків. Потрібно обчистити всі вовчі лігва, які є на пасовищі. Нехай вони спробують помститися… Подивимось, як у них це вийде, коли я вб’ю останнього вовка. Мій наказ не відміняється! Ось завершимо із цією справою і продовжимо знищувати цуценят. І кожні два двори повинні будуть обчистити по одному лігву й принести шкурки цуценят, якщо ж це завдання їм не вдасться — можуть принести шкуру одного великого вовка, інакше з них вирахують трудодні!

Після цього Бао Шуньґуй зафотографував на місці мертвого вовка й наказав завантажити його на машину.

Потім усі пішли до іншого трупа. За два роки життя в степу Чень Чжень бачив живих вовків, мертвих вовків, бачив опудала вовків, однак такого вовка, як оце лежав тепер під його ногами, він ще не бачив — він був такий великий, мов леопард, причому в грудях навіть грубший за того. Коли з нього обмели сніг, то відкрилася його сіро-жовта густа вовна, а на шиї й спині з-під м’якої жовтої шерстки виступали чорні цупкі волосинки гриви, мов гострі сталеві дротики. Нижня частина тіла цього вовка також була вщент розчавлена кінськими копитами і застигла на землі калюжею крові.

Бат спробував посунути примерзле до землі тіло, однак не подужав його зрушити, тож, витерши піт, сказав:

— Це просто якийсь незграба, видно вкусив не там, де треба. Якби поцілив, то з такою вагою він відразу б розірвав коневі живіт, і встиг би зістрибнути й вижити. Може, йому не пощастило, і його зуби застрягли між кістками коня?

Старий Біліґ уважно обстежував труп вовка певний час, присівши біля нього, потім відхилив рукою криваву грудку вовни в нього на шиї й показав там кривавий отвір завтовшки з палець, аж молоді інтелігенти злякались. Такі криваві отвори були добре відомі всім у степу — їх завжди бачили обабіч овечих ший, що їх господарів загризли на смерть вовки, гуртом — чотири, залишені вовчими іклами мітки якраз у місцях прохромлення сонної артерії. Тож Старий сказав:

— Кінь тільки тяжко поранив цього вовка копитами, але не добив. Йому заподіяв смерть інший вовк — з тих, що наїлися конятини.

Бао Шуньґуй зло сказав:

— Вас послухати, так вовки такі підлі, ніби розбійники. І своїх же поранених вбивають!

Біліґ кинув на Бао Шуньґуя прискіпливий погляд і сказав:

— Розбійник помре, та не потрапить на Небо, а вовки після смерті здіймаються в Небо. Якщо так сталося, що кінь розчавив цьому вовкові живіт, але не забив на смерть, проте й жити далі він не зможе, то хіба смерть не є кращою від такого життя? Живим вовкам було важко дивитись на бідолаху, тож вожак і вкусив його, щоб той помер радісно і безболісно, а душа його пішла до Тенґера. Вожак учинив так не з підлости, а з добросердя і боячись, що якщо цей поранений вовк потрапить до рук людей, то зазнає від них глуму. А вовки воліють краще померти, ніж терпіти приниження, тож і вожак не хотів би бачити, як його брати чи діти зазнають приниження. Ти сам походиш з селян, от скажи мені, скільки серед вас є таких, що ладні померти, але не скоритися? А ця вовча властивість змушує заплакати кожного старого степовика, коли він про неї думає.

Помітивши на обличчі Бао Шуньґуя невдоволення, Улзій поспішив додати:

— А ти вважаєш, чому степові вовки мають таку потужну боєздатність? Зокрема, й тому, що ватажок відкрито вбиває поранених солдатів і тим самим зменшує тягар на зграю в цілому, забезпечуючи всій армії компактність, швидкість і силу. Коли зрозумієш цю особливість вовків, то будеш серйозніше оцінювати ситуацію під час сутичок із ними.

Бао Шуньґуй закивав головою, ніби щойно щось зрозумів, і сказав:

— Так, це правда. У війську для облаштування поранених працюють носії, санітари, охоронці, медсестри, лікарі, а ще потрібні машини, госпіталь — ціла низка структур! Я працював декілька років у тиловій службі, і ми тоді підрахували, що на одного пораненого як мінімум потрібно два десятки людей з персоналу, це справді — великий тягар. Під час війни весь цей гамуз дійсно зв’язує руки війську. Якщо це так, то тоді вовча зграя має бути значно мобільнішою й швидшою в діях за людське військо. Однак більшість поранених — це хоробрі воїни, і якщо їх вилікувати, вони повернуться у військо і зміцнять його кістяк. А з такої точки зору виходить, що вбивати поранених — теж зменшувати бойову силу війська.

Улзій, зітхнувши, сказав:

— Вовки мають свою правду, коли так чинять. По-перше, вони дуже плодовиті. В одному виводку зазвичай народжується сім-вісім, а то й більше десятка цуценят. І живучість у них висока. Одного року восени я бачив вовчицю з одинадцятьма вовченятами — виводком того ж року. Вони були тільки вполовину менше матері, але бігли не повільніше від неї. Молода вовчиця вже на другий рік може привести цуценят. Ось порахуйте: якщо одна корова народить теличку, то за три роки ми можемо здобутися хіба що на п’ятеро нових корів, а вовчиця якщо народить «дівчинку», то за три роки знаєте скільки вовків додасться? Гадаю, цілу дюжину. Тож вовче військо відновлюється значно швидше від людського. По-друге, вовки стають дорослими за один рік. Цієї весни народилося цуценя, а наступної весни — вже здоровий вовк, який усе вміє, що належить вовкові. Однорічний собака спроможеться хіба що зайця вловити, а однорічний вовк уже барана вполює, при цьому однорічний хлопчик, самі знаєте, ще носить штанці з розшитими холошами. Тож куди людям рівнятися до вовків? Якщо джерело походження солдатів таке потужне, то вовки й наважуються вбивати поранених. Я вважаю, вовкам і самим не подобається, що їх так багато, тому вовки і вбивають вовків. Це в них своя «політика планування народжуваності».[49] Вони силою пришвидшують «відсів» і залишають тільки добірних воїнів та відважних командирів. І виходить так, що бойовий дух степових вовків не зменшується за десятки тисяч років.

Чоло Бао Шуньґуя розгладилося від зморщок, і він сказав:

— Будемо вважати, що я сьогодні здобувся на пораду від лютих вовків. У боротьбі з природними лихами хоч прогноз погоди допомагає попередженнями, а в боротьбі з вовками хто може попередити про лихо? Наші люди тут, які приїхали з хліборобських районів, мають дуже обмежене уявлення про вовче лихо в дикому степу. У цьому випадку дійсно силами людини не можна було завадити, гадаю, якщо комісія «зверху» й приїде сюди на розслідування, вона також це зрозуміє, побачивши все.

— Ну, якщо вони розумні люди, то зрозуміють, — сказав Улзій.

— Приїдуть вони чи ні, а ми повинні організувати декілька походів на вовків, інакше наше пасовище незабаром стане їм їдальнею. Я замовлю в начальства більше патронів.

А трохи осторонь натовпу дискутували про щось кілька молодих інтелігентів. Колишній голова пекінської групи хунвейбінів[50] — «Східних пікетників» — Лі Хунвей, який мав лише неповну середню освіту, збуджено доводив:

— Вовки — справді класовий ворог, усі опозиціонери в світі — дикі вовки. Вовки такі жорстокі, що вбивають без ліку худобу, яка перебуває у власності народу! Якщо вони самі вбивають собі подібних, то ми тим більше повинні організувати маси на вбивство вовків і здійснити щодо всіх них диктатуру пролетаріату! Рішуче й докорінно винищити всіх вовків! А ще рішуче розкритикувати тих, хто співчуває вовкам, потурає їм і збирається годувати їх своїм тілом після смерті. Геть усі ці степові застарілі поняття, застарілі традиції, звичаї й звички…

Чень Чжень, зауваживши, що вістря критики спрямовується на Старого Біліґа, швидко перебив його:

— Це ти щось занадто розійшовся! Поділ на класи існує тільки серед двоногих тварин, а якщо долучити до нього й вовків, то тоді ти й сам не розбереш, до кого належиш — до людей чи до вовків. І ти не боїшся ставити на одну дошку з вовками великих лідерів пролетаріату? До того ж і люди вбивають собі подібних, причому таких випадків серед них набагато більше, ніж серед вовків. Тільки за Першу й Другу світові війни було вбито десятки мільйонів людей. Люди мали звичку вбивати собі подібних ще від часів пекінських синантропів, викопаних у Чжоукоудяні, так що по суті своїй люди набагато жорстокіші, ніж вовки. Ти б краще почитав книжки на цю тему!

Лі Хунвей аж зайшовся від люті, вихопив свій батіг і, тицяючи ним майже в ніс Ченю, зарепетував:

— Здумав похизуватися, який ти вчений?! Думаєш, ти кращий за інших?! А сам тільки й читаєш буржуазні та феодальні книжки! Гидота! Опіум! Видно, що на тебе твій батечко вплинув, але в школі ти й пискнути не смів, розкошував собі, аж виявилося, що в цьому відсталому місці ти почуваєшся, як риба у воді! Від тебе тхне «чотирма пережитками»!

Ченю кров прилила до голови, і він люто, що той вовк, кинувся до хунвейбіна, щоб стягти того на землю, однак згадав про вовчу терплячість, тому тільки зиркнув на кривдника, хльоснув двічі сам себе по повстяних чоботах, розвернувся й пішов.

Сутеніло, і молоді інтелігенти, які вже перейняли харчові звички скотарів — м’ясо й чай на сніданок і ситна вечеря — вже так зголодніли на морозі, що аж трусилися. Тож уся слідча група в складі її голів, чабанів та молодої інтелігенції посунула у зворотному напрямку за легким візком, на якому везли тіло вовка. Чень Чжень разом з Батом та Саацереном пішов шукати їхні дорогоцінні аркани, сподіваючись також знайти ще одного вовка, розчавленого копитами. Також він сподівався, що два відважних конопаси розкажуть йому ще щось про вовків та прийоми боротьби з ними.

7

«Наказувати моїм людям буде сірий вовк!»

Уранці шатро Огуз-хана яскраво освітилося ніби небесним світлом, і з того світла з’явився сивогривий вовк, який промовив до Огуз-хана: «…я бігтиму попереду». Коли Огуз знявся з табору і виступив у похід, він побачив, що попереду війська біжить сивогривий вовк. Великий воїн послідував за ним.

Коли після того Огуз-хан знову зустрівся з сивогривим вовком, той сказав йому: «Сідай на коня і їдь перед солдатами». Огуз-хан сів на коня, а вовк сказав: «Веди за собою воєначальників і солдатів, а я бігтиму попереду й показуватиму вам шлях».

Тоді хан сів на коня і за сивогривим вовком виступив у похід…

«Огузнаме»,[51] цитується за «Записками з юрти» Ханя Жуліня

степу масштабні облави на вовків завжди розпочинаються на початку зими, коли всі байбаки з усіх пагорбків зариються в нори й поснуть. Вони є улюбленою їжею вовків, оскільки більші за розміром від зайців і жирніші від них, тож вважаються одним із джерел поживи для степового вовка. Коли байбаки зариваються в нори, вовки починають подвоювати атаки на худобу, і на пасовищі виникає необхідність організовувати мисливців для відсічі. Крім того, на початку зими степові вовки саме обростають щільним зимовим хутром. Воно в них стає пухнасте, блискуче й мов новеньке після линьки, а шкіра під ним — надзвичайно пружною. Тож першосортні вовчі шкурки видобувають саме в цей сезон, і ціна їхня на закупівельних пунктах — найвища. Полювання на вовків на початку зими є також важливим додатковим джерелом прибутків для скотарів на додачу до трудоднів. Для молодих скотарів облави на вовків є також гарною можливістю повправлятись у мистецтві їзди верхи й володіння арканом та продемонструвати свою сміливість, а для організаторів від кожного загону скотарів — це можливість виявити такі військові здібності, як проведення розвідки, оцінка місця подій, вибір місця і часу, організація облави, проведення маневрів і вміння віддавати накази. Облави на вовків на початку зими традиційно використовували вожді племен, шаньки,[52] великі й малі хани для військових тренувань своїх племен, і ця тисячолітня традиція передавалася з покоління в покоління, тож дотривала й донині. Щойно закріпиться перший великий сніг, як основні приготування до облави вже завершені. У цей час відбитки вовчих лап на снігу найбільш чіткі, тож можливість сховатися для зграї різко зменшується. І хоча вовк має довгі ноги, однак, ступаючи по першому, ще мокрому, снігу, він загрузає в ньому й не може бігти швидко, а в коня ноги довші, тож він опиняється в більш вигідному становищі. Отже, перший сніг і початок зими — сезон жалоби для вовків, адже скотарі завжди користуються цією можливістю і захоплюються вбивством, даючи вихід образам, що вони і їхня худоба зазнавали від вовків цілий рік.

Однак, якщо люди можуть дізнатися закономірності степового життя, то й вовки можуть їх простежити. А останніми роками вовки пішли ще розумніші — вони швидко розкусили наміри щорічних облав, тож коли закріплявся перший сніг і степ із жовтого ставав білим, вони хутчій тікали за кордон, тільки сніг за ними курів, або ховалися глибоко в гори, де полювали на дзеренів та зайців, або ж залягали десь у диких і недоступних місцях, відрізаних великим снігом від усього світу, і трималися там, обгризаючи сухі маслаки та смокчучи висушені сонцем і вітром шматки шкіри, щоб якось боротись із голодом, поки сніг не затвердіє. Коли ж сніговий шар ставав твердим і вовки звикали пересуватися по снігу, а в людей настрій саме підупадав, вовки приходили грабувати.

На зборах Комітету пасовища Улзій сказав:

— За попередні декілька років під час облав на вовків на початку зими ми не вполювали і кількох великих вовків, траплявся тільки самий молодняк. Тож нам варто діяти, як ці хижаки, — поменше правил і звичаїв, а побільше несподіванки й безладу. Ми можемо раптом припинити напади, перечекати трохи, потім раптом знову напасти, і так, скориставшись безладом, досягнемо перемоги. Хоча це й не за військовими правилами, однак вовки не зможуть угледіти тут закономірності й підготуватися до нападу. Зазвичай навесні не влаштовують облав, однак якщо порушити старе правило й одного разу її таки влаштувати, удар для вовків буде несподіваним. І хоча нині вовчі шкури не такі гарні, як на початку зими, а до линяння ще більше місяця, найвищої ціни за них не дадуть, на заготівельному пункті можуть додатково нагородити патронами.

У Комітеті постановили провести на пасовищі мобілізацію й розгорнути масштабну операцію з винищення вовків, щоб, по-перше, змити «чорну пляму» випадку зі знищенням табуна і, по-друге, щоб виконати директиву вищого керівництва щодо знищення вовчого лиха в Орхонському степу. Бао Шуньґуй сказав:

— Хоча тепер весна і всі заклопотані з приплодом в отарах, тож знайти сили для боротьби з вовками буде непросто, однак не вчинити облаву неможливо, інакше буде важко пояснити все це начальству.

Улзій сказав:

— З попереднього досвіду відомо, що після завершення великих битв основні свої сили вовки відтягують назад, оскільки вони знають, що люди в цей момент обов'язково прийдуть помститися. Тож можна припустити, що вовчі зграї нині неподалік від кордону, і як тільки вони помітять якісь ознаки руху на пасовищі, вони миттю перетнуть кордон і стануть недосяжними. Тож атаку не можна тепер розпочинати, слід зачекати кілька днів, поки до кінця перетравиться конятина у вовчих шлунках і сірі згадають про залишки мороженого м’яса в болоті. Байбаки й пацюки ще не вийшли з нір, тож їсти вовкам нічого, тому вони неодмінно ризикнуть прорватися до конятини.

Біліґ схвально закивав головою й сказав:

— Я візьму людей, ми підемо до болота й розставимо більше капканів навколо мертвих коней, щоб спантеличити вовків — адже ватажок, коли побачить нові капкани, вирішить, що люди перейшли в оборону й не збираються нападати. Раніше, коли на пасовищі йшли облавою на вовків, брали з собою велику зграю собак, однак спочатку слід прибрати всі капкани, розставлені в диких місцях, Щоб потім не жаліти собачих лап. Якщо цього разу розставити капкани до атаки, то це обов’язково спантеличить ватажка, яким би розумним він не був. А якщо декілька вовків потраплять у капкани, вся зграя просто знепритомніє — адже вони тільки здалеку зможуть спостерігати за конятиною, але не наважаться наблизитися з’їсти, проте й піти звідси пошкодують. У той момент їх і можна підловити — тихенько підійти й зненацька оточити. Переконаний, що таким чином ми вполюємо чимало вовків і навіть кілька ватажків сміймаємо!

Бао Шуньґуй спитав Біліґа:

— Я чув, що тутешні вовки-злодії такі хитрі, що обминають капкани й пастки з отрутою, а старі вовки й ватажки помічають колом отруйне м’ясо, щоб вовчиці й вовченята з’їли тільки те, що безпечне. А деякі ватажки можуть відшукувати капкани, мов міни, й знешкоджувати їх людям на зло. Це — правда?

— Не зовсім. Просто отрута, яку продають на заготівельному пункті, має такий сильний запах, що її й собака почує, а що вже про вовка казати?! Я, наприклад, сам ніколи отрутою не користувався — адже десь не догледиш і собаку можеш отруїти. Я більше користуюся капканами й знаю декілька хитрих способів їх установлювати, так що, крім вовків-духів, звичайні вовки їх ніколи не рознюхають.

У Бао Шуньґуя складалося враження, що Комітет пасовища перетворюється на військовий штаб, а збори з питань виробництва переходять у площину військових питань. Він бачив, що рішення вищого командування направити сюди головою пасовища Улзія — цього колишнього голову ескадрону — було абсолютно відповідним, та й він сам як військовий представник цілком уписався в тутешню ситуацію. Бао Шуньґуй постукав ручкою по кухлю для чаю й сказав:

— Гаразд! Так і зробимо!

На пасовищі було віддано суворий наказ: жодна людина без дозволу Комітету пасовища не повинна полювати на вовків у північних районах, особливо заборонялося стріляти у вовків із рушниць і лякати їх. Комітет пасовища готувався до великомасштабної облави і знищення вовків.

У різних загонах чабани почали відбирати коней, відгодовувати собак, налаштовувати свої аркани, гострити ножі, чистити рушниці й готувати патрони — усе відбувалося тихо й спокійно, ніби вони готувалися зранку приймати ягнят. Виглядало так, ніби вони зайняті звичною сезонною роботою — як буває під час зістригання вовни влітку, чи під час покосу трави в середині осені, чи коли ріжуть баранів на початку зими.


Уранці шар хмар закрив небо, низько нависнувши над віддаленими горами й зрізавши усі їхні верхівки, від чого Орхонський степ став очевидно рівнішим і ніби притиснутим. З неба посипалися лапаті сніжинки і закружляли в повітрі за легким безсилим вітерцем. Бляшані димарі на дахах юрт, ніби хворі на запалення легенів, важко, мов задихаючись, ще й іноді кахикаючи, викидали в повітря дим, і він осідав на гній та стару траву в таборі. Щось цього року за зимою тягнувся довгий хвіст, і було незрозуміло, коли ж це закінчиться й нарешті остаточно переможе тепло. Добре ще, що вівці не розтратили весь свій лій і мали ще його десь на півпальця, чого було достатньо, аби протриматися до приходу тепла, коли сніг розстане й виросте нова трава. Під снігом були й перші паростки трави, які вівці могли підривати своїми ратицями та їсти, щоб трохи втамувати голод.

Вівці принишкли, скупчившись під земляними стінами загону, й, ліниво ремиґаючи, не хотіли виходити. Три великих мисливських собаки, які охороняли двір і загін, гавкали всю ніч; це був найбільш голодний і холодний час, тож вони штовхалися, тремтячи, під входом до юрти. Коли Чень Чжень відчинив двері, мисливський собака Хуанхуан кинувся до нього, закинув свої передні лапи йому аж на плечі, почав облизувати йому підборіддя й щосили виляти хвостом — випрошуючи таким чином щось поїсти. Чень Чжень виніс собакам з юрти цілу миску маслаків, і вони за мить уже були обгризені, після чого три собаки вляглися на землю, затиснувши кожен свої маслаки між передніми лапами, й почали згризати їх збоку, хрумкаючи й поступово ковтаючи.

Чень Чжень також вибрав із миски з м’ясом у юрті кілька шматків баранини пожирніше й окремо віддав їх сучці на ім’я Еле. Вона, як і Хуанхуан, була з породи хінганських мисливських собак, мала видовжену морду, довге тіло, довгі ноги, тонку талію й коротку вовну, яка, втім, у неї була чорною й лискучою. Обидві собаки були відмінними мисливцями, мали високу швидкість і могли швидко розвертатися, могли як давити, так і кусати, і коли помічали об’єкт полювання, так збуджувалися, ніби під час тічки. Обидві собаки були майстрами полювання на лисиць, особливо Хуанхуан, якому батьки передали в спадок особливі мисливські вміння. Він не спокушувався на чари пухнастих хвостів, коли лиси ними розмахували, а відразу хапав ці хвости зубами, спричинюючи різке гальмування, а коли лисиця з усієї сили починала рватися вперед, він раптом розтискав щелепи й та перекидалася догори животом, відкриваючи свою життєво важливу шию, тоді Хуанхуан кидався вперед і перегризав лисиці горло, а мисливці отримували лисячу шкурку неушкодженою. Інші ж собаки були настільки недолугими, що як не заплутаються в лисячому хвості, так покусають її шкірку, аж мисливцям доводилося їх люто бити. Хуанхуан та Еле й перед вовками не пасували, а, користуючись тим, що мають гнучке й вертке тіло, могли вступити в гризню з ними, причому не давали вовкам себе вкусити і тим самим вигравали час та можливості для мисливців та собак-вовкодавів, які підтягувалися ззаду, піймати вовка.

Хуанхуана подарували Ченю Чженю Старий Біліґ і Ґасмаа, а Еле приніс із собою Ян Ке з тієї родини, де він жив. Орхонські чабани завжди дарували пекінським студентам найкраще з того, що в них було, тож коли ці двоє цуценят виросли, вони виявилися набагато кращими, ніж їхні брати й сестри з того самого приплоду. Згодом Бат почав часто ходити на полювання на лисиць з Ченем Чженем або Яном Ке — все тому, що вподобав цих двох собак. Минулого року до приходу зими Хуанхуан з Еле встигли впіймати аж п’ятьох лисиць, і ті степові лисячі шапки, які Чень Чжень з Яном Ке носили всю зиму, були подарунком для них від цих двох улюблених собак. А після Свята Весни Еле привела цуценят — аж шість штук, трьох із них розібрали Біліґ, Лхамжав та хтось із молодих інтелігентів, тож нині в неї залишилося тільки троє — одна сучка й два песики, двоє цуценят були жовті, а одне — чорне. Вони були такими справними, мов поросята, і надзвичайно кумедними.

Ретельний від природи Ян Ке навіть занадто панькався з Еле та її цуценятами — майже щодня варив їм бульйон на м’ясі, потім кидав туди шматки м’яса й додавав пшона, і на таку кашу для Еле пішла більша половина пшона, яке молодим інтелігентам видали в харчовому управлінні. У той час молодим інтелігентам у степу видавали таку саму кількість зерна, як і в Пекіні, — 15 кг на людину на місяць, однак за складом зерновий пайок суттєво відрізнявся: він містив 1,5 кг смаженого проса, 5 кг борошна і нарешті 8,5 кг пшона. Тож більшість цього пшона пішло на Еле, а їм — молодим пекінцям — довелося харчуватися, як чабанам, — самим м’ясом. Кількість зерна, яку видавали на місяць чабанам, становила всього 9,5 кг, їм суттєво недодавали саме пшона. Однак пшоняна каша з м’ясом — найкраща їжа для сучки, яка годує цуценят — такою була наука Ґасмаа. Тому в Еле молока було надзвичайно багато, а цуценята, якими опікувався Чень Чжень, були набагато здоровішими, ніж в інших чабанів.

Крім цих двох, тут був ще один здоровезний чорний собака місцевої монгольської породи, якому вже виповнилося років п’ять-шість. Він мав квадратну голову й широку пащу, а також широкі груди, довгі ноги й довге тіло, а гарчав, мов той тигр, — люто до нестями. Усе його тіло було в рубцях і шрамах: на голові, грудях, спині — скрізь виднілися доріжки чорної шкіри без вовни, через що він виглядав потворно й грізно. Від народження в нього на морді були дві круглі жовті брови розміром із собачі очі, однак одну з них збив лапою або відкусив вовк, тож тепер залишилася тільки одна брова, яка виглядала на морді, мов третє око, хоч і була розташована не посередині між очима. Через це третє око Чень Чжень і Ян Ке від самого початку прозвали цього собаку Духом Ерланом.[53]

Чень Чжень підібрав його, повертаючись одного разу із закупівельного пункту в сусідньому колгоспі, куди він їздив купувати речі. У той день дорогою додому він раптом відчув за спиною якийсь холод, та й віл його виглядав якось злякано. Озирнувшись, він помітив позаду себе потворного собаку розміром з великого вовка, який, висолопивши великого язика, мовчки біг за його возом. Чень Чжень тоді так злякався, що ледь не впав з воза. Він почав розмахувати палицею, підганяючи вола, однак собака не відставав і так і прибіг за ним аж додому. Дехто з конопасів упізнав цього собаку — це був лихий собака, який мав звичку давити овець, тому господар і вигнав його з двору ще два роки тому. Він увесь цей час тинявся степом, ховаючись від великого снігу в нірах, виритих під стінами зруйнованих загонів, удень сам собі полював якусь здобич — зайця чи байбака або їв падло чи підбирав залишки їжі після вовків, іноді навіть міг відняти їжу в вовка, що полював самотужки, тобто мало чим відрізнявся від дикого собаки. За цей час він декілька разів прибивався до різних родин, однак, оскільки не полишав своєї звички давити овець, його весь час виганяли. Якби чабани не пам’ятали тих кількох випадків, коли він загриз вовків, вони б давно його вбили, адже, за степовими правилами, собаку, який давить овець, слід убити, щоб інші свійські собаки не перетворилися на домашніх злодіїв і диких вовків і не стерлася межа між собакою й вовком, а також, щоб настрахати інших собак, які не до кінця позбавилися диких інстинктів. Чабани переконували Ченя прогнати цього собаку, однак той його пожалів і дуже ним зацікавився, оскільки цей собака наважився жити серед вовків і виживати в жорстокому степу серед криги й снігу, тож повинен був мати неабиякі здібності. До того ж відтоді, як Чень Чжень виїхав з юрти Старого Біліґа, де почувався безпечно під охороною Бара, він ніби відчував, що йому чогось бракує для впевненості. Тож він сказав чабанам, що їм у юрті молодої інтелігенції якраз бракує такого великого й лютого собаки-охоронця, адже вони мають лише мисливських швидких собак, які до того ж іще й молоді, тож він тимчасово залишить цього собаку і подивиться на його подальшу поведінку. Якщо той все ж візьметься за своє й задавить барана, Чень Чжень компенсує збитки.

Минуло кілька місяців, але Дух Ерлан не чіпав овець. Однак Чень Чжень бачив, що він стримується з останніх сил і навмисне тримається подалі від отари. Чень Чжень почув від Старого Біліґа, що за останні роки в степу з’явилося чимало волоцюг, які живуть з поденної роботи і які вже майже перебили і так нечисленних диких собак у степу — вони заманюють дикого собаку в свою землянку, а потім беруть його на зашморг і топлять, щоб оббілувати й з’їсти м’ясо. Напевне, цього собаку теж ледь не з’їли і йому вдалося врятуватися лише останньої миті, тож він більше не наважувався тинятися степом і бути диким собакою. Хоч такі собаки й не бояться вовків-бараноїдів, однак вони бояться людей-собакоїдів. Охороняючи вночі загін з вівцями, цей собака гарчав найлютіше за всіх і найпершим кидався на злодіїв, тож його паща частенько була замазана вовчою кров’ю. Зима минула, а в загоні Ченя Чженя і Яна Ке майже не траплялося випадків, щоб вовк украв або загриз овець. У степу основне завдання собак — нести нічні варти, охороняти двір і супроводжувати господаря на полювання. Удень собаки не стережуть отару, до того ж навесні отари з ягнятами перепроваджуються до мурованих загонів і виявляються відділеними від собак, тож усе це тільки допомагало лихому собаці поступово виправитися.

Інші молоді інтелігенти з юрти Ченя Чженя теж ставилися до «Духа Ерлана» дружньо, завжди досита годували його, однак сам він ніколи не наближався до людей і ніколи не складав подяки своєму новому господареві за те, що той його залишив. Він ніколи не брав участі в іграх Хуанхуана й Еле, навіть не виляв хвостом, побачивши господаря. Удень, коли він мав вільний час, він біг погуляти в степ або лежав на моріжку подалі від юрти і дивився кудись удалечінь, ніби глибоко замислившись, і тоді в його прикритих повіками очах з'являвся вираз туги за вільним степом і прихильність до нього.

У якусь мить Ченю раптом сяйнула думка, що він не дуже схожий на собаку, а натомість більше схожий на вовка. Предками собак були вовки, а одне з племен, яке найраніше оселилося на північно-західній рівнині Китаю — цюаньжуни — вважало своїми предками двох білих собак, тож тотемом цього племені був собака. Чень Чжень ніяк не міг збагнути, як це жорстокі степовики могли поклонятися собаці — цій одомашненій людиною тварині? Можливо, декілька тисячоліть тому степові собаки були надзвичайно лютими й дикими, або ж, краще сказати, вони ще не втратили вовчої природи і насправді були вовками, які тільки трохи «особачилися»? Ті білі собаки, яким поклонялися давні цюаньжуни, найімовірніше, були білими вовками. Тож Чень Чжень думав, що цей лихий собака, якого він підібрав, насправді є собакою, у якому повною мірою виявилася вовча природа. А може, він вовк, який «особачився»? Можливо, в ньому сильно проявився атавізм?

Чень Чжень навмисне частіше підходив до нього, присівши навпочіпки, гладив його по шерсті або чухав проти шерсті, однак той майже не реагував на це: погляд його був чи то непроникним, чи то тупим, і хвіст виляв так слабенько, що тільки Чень Чжень і міг це помітити. Здавалося, що йому не потрібна ласка людини, не потрібне співчуття інших собак, і Чень Чжень не знав, що ж йому потрібно і як можна повернути його до нормального собачого життя, яким жили, наприклад, Хуанхуан та Еле, коли є своя «робота», є їжа, є люди, які пожаліють, і можна заробляти харч своєю працею і безтурботно прожити життя. Однак Чень Чжень часто думав і про інше: може, йому зовсім не подобається таке звичайне собаче життя, і він хоче повернутися в світ вовків? Проте чому ж тоді він, щойно побачить вовка, відразу кидається його душити, ніби це — його смертельний ворог? Зовнішньо він виглядає, як собака, і чорна вовна провела чітку межу між ним і сіро-бурими вовками. Однак якщо в Індії, Радянському Союзі, Сполучених Штатах, Давньому Римі, та й у самому монгольському степу в давнину вовки вигодовували людських дітей, чому ж вовча зграя не може прийняти до себе нащадка собаки? Однак, якщо він потрапить до вовчої зграї, то сутужно доведеться коням, коровам і вівцям. Напевне, для нього найбільш прикрим є те, що його не приймають обидві сторони — ні собаки, ні вовки або ж він сам не хоче приставати до жодної з них. Іноді Чень Чжень думав, що все ж таки він не собака, в якому прокинулася вовча натура, оскільки такий собака, хоча й лихий, але повною мірою має собачі якості. Він, напевне, є рідкісним прикладом «особаченого» вовка, і в цьому випадку або ж вовча й собача натури становлять у ньому рівно по половині, або ж вовча таки переважає. Чень Чжень ніяк не міг його розгадати, однак відчував, що слід добре до нього ставитися і помалу міркувати про нього. Чень Чжень сподівався стати його гарним другом і вирішив більше не називати його Духом Ерланом, а звати просто Ерланом, оскільки це ім'я співзвучне зі словом «два вовки», тож буде містити натяк на вовка, а «дух» не потрібен.

Тож, чекаючи, поки прокинуться Ян Ке та Ґао Цзяньчжун, Чень Чжень продовжував годувати собак у дворі юрти, гратися з цуценятами і плескати байдужого Ерлана.


Вони — четверо однокласників — мешкали в окремій юрті уже більше року. Один з них був конопасом, двоє — чабанами, а ще один пас череду.

Конопасом був самолюбний, однак діловитий Чжан Цзіюань. Він працював разом з Батом та Лхамжавом; вони пасли табун, у якому було близько 500 голів. Оскільки коні — великі ненажери й споживають велику кількість трави, то для того, щоб вони не відбирали їжу в корів та овець, їх часто відганяли на дальші пасовища. Тож конопасам доводилося жити далеко, від табору, в горах, на диких луках, де постійно з’являються вовки. Вони мешкали в простенькій і маленькій повстяній юрті, достатній лише для відпочинку двох людей, і користувалися для приготування їжі лише маленькою «буржуйкою», яку топили кінським кізяком. Тут вони жили навіть більш первісним життям, ніж мешканці юрт у таборі. Робота конопаса важка, небезпечна й дуже відповідальна, однак і статус серед скотарів найвищий; цією професією пишався кожен представник народу-вершника.

Уміння конопаса заарканити коня — це складне й прекрасне мистецтво, що навіть переростає в надбойову майстерність ловити і вбивати вовків. Для того щоб міняти коней собі й іншим, стригти коням гриву, лікувати їх, каструвати їх, випробовувати чи приборкувати диких коней, вони майже щодня мусили вправлятися в мистецтві ловити цих копитних арканом. З давнини й до сьогодні конопаси степових народів були неперевершеними майстрами вправ з арканом: вони вміють користуватися довгими арканами й, сидячи на спині скакуна, що летить, мов вітер, ловлять можливість, коли слід нахилитися вперед, трусонути жердиною й викинути мотузку з петлею, щоб точнісінько зашморгнути її на шиї коня. Гарний конопас потрапляв з першого разу й рідко хибив. Якщо таку технологію застосовувати до вовків, то потрібно мати швидкого коня, перебувати на невеликій відстані від вовка або мати в допомогу мисливських собак, тоді вовка вдасться заарканити. Коли зашморг затягнеться, слід розвертати коня у зворотний бік і тягти вовка, поки він не знепритомніє або не помре, або йому не перекусять горло мисливські собаки. Степові вовки вдень надзвичайно бояться аркана і коли побачать конопаса з ним, відразу тікають або ховаються в траву. Чень Чжень часто думав, що страх вовків перед денними битвами і вправність у нічних, напевне, пов’язані саме з арканом. Історія цього пристосування в монгольському степу налічує щонайменше тисячу років, і цього часу було достатньо, щоб змінити звички вовків, які тут мешкають.

Аркани Орхонського степу були найкрасивішими й найвишуканішими робочими інструментами, що доводилося бачити Ченю Чженю. Вони були довшими, практичнішими й майстерніше оздобленими, ніж аркани скотарів з інших аймаків, які він бачив на фотографіях у журналах і газетах. Конопаси Орхонського степу з гордістю казали, що їхні аркани є першосортними, найстрашнішими і найкрасивішими в усій Монголії. Орхонський степ розташовано північніше відомої по всій Внутрішній Монголії річки Лошат, і цей регіон є основним місцем постачання коней уземчинів (яких у давнину називали тюркськими кіньми) — історично відомих монгольських бойових коней. Кінь — важливий соратник і бойовий товариш монголів, від якого залежить їхнє життя, тож аркан конопаса не може бути абияким. В орхонських конопасів він був довгим і прямим, а також гладеньким і блискучим. Руків’я аркана завдовжки зазвичай сягало п’яти-шести або шести-семи метрів, особливо довгі жердини були зроблені з двох стовбурів берези, вбитих клином один в одного і склеєних; Чень Чжень навіть бачив жердину, що сягала дев’яти метрів у довжину, — адже чим довшою є жердина, тим легше заарканити нею коня або вовка. Прямизною жердина могла сперечатись зі стовбуром бамбука, якби на тому не було колінців. Щоб зробити жердину прямою, конопасам доводилося обстругувати стовбур берези, ретельно знімаючи з нього всі покручення й нарости. Якщо ж були місця, які в такий спосіб не вирівнювалися, тоді жердину встромляли в землю і «гріли» розмоченим коров’ячим кізяком, після чого стискали її за допомогою іншої жердини як важеля, поступово виправляючи. На кінці довгої жердини ще прив’язували маленьку — завдовжки до півметра і завтовшки з палець, а на кінці цієї маленької закріплювали «косу», сплетену з кінської гриви, до якої вже прикріплювали мотузку з петлею, щоб та не могла зіскочити з жердини. Мотузку на аркані робили надзвичайно міцною і стійкою до розривів, її виготовляли не з тонкої коров’ячої шкіри, а скручували з овечих кишок. Технологія її виготовлення була надзвичайно складною. Це був єдиний елемент аркана, який не можна було виготовити власноруч, а потрібно було купувати на спеціального прилавку на заготівельному пункті. Насамкінець слід було міцно натерти руків’я аркана свіжим овечим кізяком з домішаною до нього овечою вовною, щоб сніжно-біла жердина набула кольору овечого кізяка. Коли ця суміш засихала, руків’я протирали м’якою ганчіркою, і його поверхня починала блищати, мов давня мідь, а сама жердина починала скидатися на давню непереможну металічну зброю.

Коли конопас їде верхи й тримає аркан, затиснувши його в руці, кінчик аркана нахиляється під вагою мотузки, а сама мотузка звисає, мов петля шибениці, жердина при цьому може злегка вигинатися, мов змія, у відповідь на підскоки коня. Степові вовки знають, якою трагічною є смерть вовка на зашморгу такого аркана. Можливо, в очах вовків аркан здається так само страшним, як духи змій і драконів. Тому якщо доводилося вдень їхати одному диким безлюдним степом або верхи долати далеку дорогу в горах, потрібно було тільки тримати в руці аркан, і тоді будь-хто — як чоловіки, так і жінки, чи літні люди, або діти — з таким «талісманом Тенґера» могли безперешкодно їхати собі крізь володіння вовків.

Чжан Цзіюань уже рік працював конопасом, однак йому не вдавалося закидати аркан. Він не влучав навіть з декількох спроб, аж його кінь відмовлявся гнатися далі, тож найчастіше він сам не міг змінити собі коня, і це доводилося робити Бату. Якщо ж він сяк-так накидав мотузку на якогось швидкого скакуна, то в момент до затягування зашморгу не встигав пересісти за сідло на круп коня, щоб триматися за сідло, тож найчастіше кінь виривався й тікав разом із арканом, на виготовлення якого знадобилося кілька днів і який тепер за мить ламався одним ударом копита. Щоб навчитися закидати аркан, він часто тренувався на вівцях, при цьому розганяв їх, що той вовк, і вагітні овечки ледь не скидали від страху. Припинити це вдалося тільки Старому Біліґу, який добряче висварив його. Зрештою, Старий підказав йому потренуватися на задній голоблі воза, після чого справи в нього пішли на краще й останнім часом він уже міг замінити коней усім мешканцям своєї юрти, що розв'язувало велику проблему. Однак Чжан Цзіюань дуже рідко повертався додому — якщо виходив безперервний тиждень на місяць, це вже було добре. І щоразу, коли він повертався, він лягав спати, а коли прокидався, розповідав товаришам багато історій про людей, коней і вовків.

Оскільки конопасам доводилось мати справу з багатьма швидконогими кіньми, вони чого тільки не дізнавались і чого тільки не бачили завдяки своїй професії! Бригада скотарів спеціально виділяла кожному з них по вісім-дев’ять коней, крім того, вони могли вільно їздити на молодих жеребцях або конях, які не мали господарів. Конопасу доводилося міняти собі коня щодня, іноді навіть двічі на день. Вони ніколи не жаліли кінської сили і куди б їм не потрібно було їхати, вони гнали коня щодуху, демонструючи іншим свою пиху. До якої б юрти не під'їхав конопас, до нього завжди знаходилося прохання — чи то замінити коня, чи то передати листа, забрати якусь річ, покликати лікаря, розповісти новини абощо. Конопасам діставалося й найбільше дівочих усмішок, що викликало шалену заздрість у чабанів, яким виділяли лише по чотири-п’ять коней і які здебільшого сиділи в ізоляції зі своєю отарою та ніколи нічого не знали. Однак, з іншого боку, пасти коней — це була найбільш важка й небезпечна робота в степу, тож у бригаді не обирали на неї тих, хто не мав таких «вовчих» або військових якостей, як фізична міць, сміливість, кмітливість, розум, сторожкість і вміння терпіти голод і спрагу, холод і спеку. Якщо з-поміж чотирьох обрали одного — вважалося, що йому пощастило, решта ж назавжди втрачали надію стати конопасами. Більшість історій про вовків, які назбирав Чень Чжень, були почуті саме від Чжана Цзіюаня. Коли той повертався до їхньої юрти (до свого «малого дому»), Чень Чжень всіляко піклувався про нього в побуті, щоб мати можливість поговорити на тему вовків, що їх об’єднувала. Конопаси завжди перебували на передовій боротьби «не на життя, а на смерть» з вовками, і їхнє ставлення до вовків було дуже суперечливим. Тож Чень Чжень з Чжаном Цзіюанем та ще з Яном Ке втрьох могли проговорити до пізньої ночі й іноді між ними точилися суперечки. А Чжан Цзіюань, коли повертався до табуна, брав у Ченя Чженя та Яна Ке пару книжок, щоб провести за ними час.

Що стосується Ґао Цзяньчжуна, якому випало пасти череду, то йому доручили 140 голів корів. Така робота була в степу найбільш приємною: тут казали, що доглядач череди не погодиться стати навіть наглядачем повіту. Череда виходила вранці, а ввечері поверталася, при цьому корови самі знали дорогу і в степ, і додому. Корови-матусі навіть знали, коли слід повертатися додому вчасно, щоб нагодувати молоком своїх телят, припнутих біля дворів на мотузках з кінської гриви. Клопіт був тільки з волами — вони завжди бігли туди, де краща трава, а, наївшись, лінувалися навіть повертатися додому, тож найважчою роботою для доглядача череди було шукати волів і підганяти їх. Щойно якийсь віл закомизиться, то як його не бий, він усе одно лежатиме собі, мов прилип до землі, тільки витягне свою шию й стріпне повіками — так би й загриз його спересердя. У доглядачів череди було найбільше власного вільного часу, тому іноді чабани просили їх допомогти, якщо з отарою щось ставалося. Без корови в господарстві було важко, адже від цих тварин залежало і переміщення на возах, і переїзд, і збір молока, і приготування молочної їжі, і накопичення сухого кізяка як пального, а коли корову вбивали, то отримували яловичину й коров’ячу шкіру, яка давала роботу кожум’якам. Тож якщо кочовик проводив своє життя на спині коня, то його родина жила фактично на спині корови. Таким чином, доглядачі отари, чабани й конопаси, кожний виконуючи свою роботу, були тісно пов’язані між собою, мов нерозривні ланки одного ланцюга, й обійтися без жодної з них було неможливо.

Чень Чжень і Ян Ке сукупно відповідали за отару овець з 1700 голів, більшу частину якої становили відомі на всю країну орхонські хвостаті вівці — у них зади були завбільшки з миску для вмивання середнього розміру, лій у курдюку — напівпрозорий і зовсім не гидкий, а м’ясо не смерділо. За словами Улзія, трава на орхонських пасовищах була найліпшою в усьому аймаку, тому саме орхонські вівці й вважались найкращими. У давнину цих овець приносили в дар імператорам, а після того, як Хубілай увійшов у Пекін, він особисто включив їхнє м’ясо в меню імператорської родини. Навіть і тепер, коли державні лідери приймають у Будинку народних зборів голів арабських та інших ісламських країн, вони частують їх саме м’ясом орхонських хвостатих овець, і, як розповідають, поважні гості навіть відкладають політичні справи, щоб розпитати про місце походження цієї баранини. Чень Чжень не раз думав, що орхонські вовки такі на диво великі, і голови в них працюють навіть швидше, ніж у людей, саме тому, що вони часто ласують м’ясом орхонських хвостатих овець. Решта овець в отарі належали до ошляхетненої породи з Сіньцзяну і були результатом схрещення сінцзянських тонкошерстих овець із місцевими породами. Якість їхньої вовни була високою, продуктивність — також, тож цю вовну цінували втричі, а то й учетверо дорожче, ніж продукт місцевого виробництва, однак м’ясо в них було розсипчастим і не мало приємного запаху, тож місцеві скотарі його не любили.

В отарі була ще невелика кількість гірських кіз, однак вони становили лише двадцяту чи тридцяту частину від загальної кількості голів. Хоча гірські кози підгризали корінці трави, чим руйнували пасовище, однак їхній пух високо цінувався, крім того, вихолощені гірські козли мали гострі роги й неабияку сміливість, тож могли протистояти вовкам. Отже, невелика кількість гірських кіз в отарі зазвичай убезпечувала її від раптових нападів вовків-одинаків. Тому вожаком в отарах у Монголії зазвичай ставали великорогі гірські цапи, яких в отарі могло бути лише кілька десятків. Вожаки отари розумілися на траві, знали свій двір і мали власну думку: коли вони приходили на пасовище з гарною травою, вони зупинялися й зупиняли отару, а коли їм траплялося пасовище з кепською травою — вони минали його, мов метеори. Гірські кози мали ще одну перевагу порівняно зі свійськими вівцями — вони починали бекати, коли на них нападав вовк, і здіймали таким чином тривогу. Свійські ж вівці були дурними й боязкими, навіть коли вовк роздирав їм живіт, вони від страху не могли видати жодного звуку і так мовчки терпіли знущання. Чень Чжень помітив, що монгольські скотарі цінують рівновагу і вміють використати переваги, якими наділені різні мешканці степу, а також уміють знаходити «золоту середину» між протиріччями, коли шкоди найменше, а користі найбільше.

Працюючи вдвох, вони могли розподілити свої обов'язки — один пас отару вдень, інший — сторожував її вночі. За перший вид роботи записували десять трудових одиниць, за другий — вісім. Вони могли чергуватися або підмінювати один одного за потреби — тоді хтось один працював цілу добу або й дві доби поспіль. Маючи гарних собак і гарний загін, навесні на чергуванні вночі теж можна було гарно виспатися. Однак в інші три сезони так не виходило, оскільки отару виганяли в степ, де вже не було мурованих загонів, призначених лише на час окоту, і загорожу майстрували з возів та штахетів, укритих повстю, які лише захищали отару від вітру, але не становили перешкоди для вовків. Якщо вовки напосідали, то чергування вночі перетворювалося на важке завдання, і тоді цілу ніч годі було й думати, щоб поспати, — потрібно було ходити навколо отари з увімкненим ліхтариком і горлати цілу ніч із собаками до хрипоти в горлі, відлякуючи вовків. Улзій казав, що нічні чергування введені здебільшого для убезпечення від сірих розбійників, і щороку на пасовищі видатки на оплату трудових одиниць за нічні чергування становлять приблизно одну третину від загальної суми таких видатків. Для пасовища вовки — це ще одна стаття видатків. У скотарських районах Монголії нічні чергування вважають важливим обов'язком жінок — уночі вони чергують, а вдень виконують хатню роботу, тож рідко коли протягом цілого року можуть виспатися. Люди працюють удень, а вовки воюють уночі, тож коли людей зморює сон, вовки, навпаки, сповнюються енергії, і через них порушується нормальний ритм життя степовиків, вони не можуть ні спокійно їсти, ні спокійно спати, і ця напруга виснажила не одну родину й не одне покоління жінок. Через це господині монгольських юрт здебільшого мають багато хвороб і довго не живуть, однак, з іншого боку, таке життя вигартувало й деяких міцних жінок, тіла яких не виснажуються навіть і в таких умовах. Степові вовки дивовижно плодовиті, а степове населення не може збільшуватися такими швидкими темпами з року в рік. Тож у монгольських степах споконвіку не траплялося такого, щоб через перенаселення мешканці змушені були піднімати цілину, аби добути собі харч. Степові вовки, таким чином, завжди стримували розвиток степового населення в комфортних межах.

Вівці — це основа скотарства в степу. Коли є вівці, є також і баранина, щоб їсти, є овечі шкури, щоб одягатися, є овечий кізяк, щоб опалювати житло, і два види трудових одиниць як прибуток — тож первісне кочове життя набуває базового забезпечення. Однак робота чабана — нудна й нецікава. Вона виснажує людину, тримаючи її припнутою до отари, і доводиться проводити своє життя з ранку до вечора серед зеленої або білої рівнини в компанії з вівцями, а якщо випадає переганяти їх до далеких гір, то взагалі на десятки кілометрів навколо жодної людини не зустрінеш. Поговорити ні з ким, а зосередитися на книзі не можеш, оскільки постійно вимушений пильнувати овець. Людина завжди почувалася билинкою серед цієї пустелі, перебувала тут, мов у полоні, як той Су У,[54] коли він пас овець, оскільки уникнути роботи не можна було, а виконуючи її, людина хворіла. Чень Чжень почувався старим, дуже старим, навіть старішим від Су У. Тисячолітній степ анітрохи не змінився — люди все так само вели первісне кочове життя, все так само боролися з вовками за їжу, причому ця боротьба була так само жорстокою і не давала зрозуміти, хто ж у ній переможець. Чень Чжень часто почувався так, ніби він — один із тих шаньдіндунців,[55] які були розкопані поблизу Пекіна, ніби він був занесений у цей степ і зустрів тут ворогів — все тих же вовків. Якби одного дня з ранкового туману в степу до нього вийшов Су У зі своїм посохом або якийсь загорнутий у звірину шкуру синантроп, він би не здивувався. І спілкувалися б вони жестами під час такої зустрічі, напевне, про тих же вовків. Мабуть, час в Орхонському степу можна було б порівняти із закам’янілим годинником, з якого вже не витікають краплі-секунди. Що ж змусило обличчя степу застигнути в цій давній первісній масці? Може, ті самі вовки?


Для Ченя Чженя були й певні переваги в тому, щоб пасти овець — один у степу він завжди знаходив час спокійно подумати і поступово перетравити, «ремиґаючи», мов його підопічні, ті відомі твори, дві валізи яких він привіз із Пекіна, та вибрані історичні й заборонені книжки, що містилися у валізі Яна Ке. Увечері, при світлі гасової лампи, він «ремиґав» і пережовував давню класику, а вдень, поряд з отарою, він пережовував шедеври китайської та іноземної культури. Після такого пережовування й обмірковування, раптом з’являлося відчуття, що старий папір раптом ставав насиченим і соковитим, мов свіжа трава. Отже, випасаючи вдень овець, Чень Чжень здебільшого проводив час за ремиґанням, пережовуванням і обмірковуванням. Іноді він міг одним оком пробігти кілька сторінок книжки, однак наважувався читати тільки тоді, коли переконувався, що навколо немає вовків.

Невже все і є так, як казав Старий Біліґ: якщо хочеш зрозуміти степ і монголів, потрібно зрозуміти вовків? Невже тисячолітній степ застиг у своєму первісному обличчі, а степові народи ніяк не можуть просунутися в розвитку до рівня великих націй теж через вовків? Він думав, що це можливо. Принаймні атаки вовчих зграй щороку спричиняють пасовищам значні збитки, частину з яких навіть не можна точно підрахувати, через що скотарі не можуть зробити навіть первинних накопичень, і люди й худоба залишаються на рівні простого відтворення, тримаючись усе в тому самому первісному стані й не маючи змоги виділити ні сили, ні кошти, щоб зайнятися торгівлею чи сільським господарством, не кажучи вже про промисловість. Дійсно, вовки мають стосунок до дуже складних питань… Однак і вовків зрозуміти не так просто. Якщо люди перебувають на видноті, то вовки завжди ховаються в темряві, і хоча їхнє виття розноситься далеко, його не можна слухати зблизька. Останніми днями в душі Ченя міцніла невідв’язна думка — він справді хотів упіймати вовченя і доглядати його в юрті, щоб, спостерігаючи за його розвитком удень і вночі, розгадати поведінку вовків.


Йому знову згадалася та вовчиця, яка за кілька днів до цього поцупила в них ягня й понесла його в зубах своїм вовченятам, схованим невідь у якій печері.

Того дня він щойно обійшов отару з усіх чотирьох боків і не помітив ознак небезпеки, після чого вмостився на траві, пильнуючи степового орла, який кружляв у блакитному небі. Раптом він почув, що отарою пройшов якийсь шурхіт, і миттю підхопився. Він побачив, що в отару проникнула велика вовчиця, ухопила зубами за загривок ягня, потім мотнула головою, закинула ягня собі на спину і так, вивернувши на бік шию, щоб підтримувати здобич, майнула уздовж гірської ущелини, зникнувши в напрямку гір Хат чулуут. Зазвичай ягнята — найбільші крикуни, ще й голоси мають дзвінкі та високі, тож якщо яке ягня закричить з переляку — це відразу викличе ланцюгову реакцію сотень інших ягнят і матусь-овечок. Однак, якщо вовк ухопить ягня за загривок, то затисне йому горло і здушить так, що той не видасть ані звуку. Тож «візит» вовчиці відбувся беззвучно і не порушив спокою отари. Більшість овець навіть не знала, що відбулося, мабуть, і матуся вхопленого ягняти ще не знала, що втратила дитинча. Якби Чень Чжень був менш сторожким, він би також, як ця дурна вівця, помітив би пропажу тільки після обіду, коли був час рахувати ягнят. Чень Чжень стояв уражений, ніби був свідком неперевершеної злодійської роботи, коли злодій, навіть не криючись, відбирає в нього гаманець, а він тільки кліпає очима.

Коли дихання трохи втамувалося, Чень Чжень сів на коня і поїхав оглядати місце, звідки вовчиця напала на отару. Він помітив у високій траві рівчак, трава в якому була повністю притоптана: вочевидь, та вовчиця підповзла до отари не здалеку, інакше Чень Чжень би її помітив. Насправді вовчиця заздалегідь занишкла в цьому рівчаку і чекала, поки отара наблизиться до неї, аж тоді вистрибнула зі свого укриття. Чень Чжень подивився на сонце й підрахував, що вовчиця мусила пролежати тут аж більше трьох годин. У цей сезон хапати живцем ягнят могли тільки вовчиці, так вони здобували «живий посібник» для того, щоб учити своїх вовченят, як ловити живих істот, живу іграшку для них, а також і найбільш придатне для ще сліпих сосунків м’ясо — ніжне і легке для перетравлювання.

Чень Чжень аж кипів від злості, однак у глибині душі він вітав себе. Останнім часом, кожні три-п’ять днів, вони з Яном Ке постійно недораховувалися ягнят і підозрювали в крадійстві орлів та беркутів. Ці крилаті злодії були дуже швидкими в рухах і могли, несподівано спікірувавши, вхопити ягня й понести його в небо. Однак цілячи в ягня, орел змушений був низько літати, а це лякало отару, й вона починала безладно волати й бігати, чого не могли не помітити люди-сторожі. Однак вони з Яном Ке нічого такого не помічали, тому дуже дивувалися цій загадці. І тільки тепер, побачивши на власні очі вовчицю, яка майстерно поцупила ягня, і цей рівчак у траві, Чень Чжень розгадав цю справу. Аби не цей випадок, вовчиця і далі б тягала ягнят.

Як би не застерігали його чабани, Чень Чжень все одно не міг гарантувати вівцям повну безпеку. Війни не відбуваються за однаковою схемою, і степові вовки змінюють свою тактику залежно від місцевих умов. Хоча у вовків немає крил, як у степових орлів, однак справжніми крилатими злодіями в степу є саме вони. Вони щоразу змушують людину дивуватися, а також постійно напружувати свою кмітливість і душевні сили.

Чень Чжень злегка почухав шию Ерлану, однак той ніяк не виявив своєї подяки.

У повітрі закружляли сніжинки, і Чень Чжень повернувся до юрти, щоб разом із Яном Ке й Ґао Цзяньчжуном, розсівшись навколо «буржуйки», попити ранкового чаю, поїсти м’яса і молочного доуфу, якого прислала Ґасмаа. Скориставшись вільним часом, він знову почав переконувати двох товаришів піти разом з ним спустошувати вовчі лігва, адже вважав, що мав для цього вагомі причини: «Ми і надалі нікуди не дінемося від боротьби з вовками, а з’ясувати характер вовків по-справжньому можна тільки тоді, якщо вигодувати вовченя і познайомитися з ним».

Ґао Цзяньчжун підсмажував м’ясо на поверхні буржуйки, і на його обличчі тримався вираз збентеженості:

— Спустошення вовчих лігв — це не іграшки! Ось декілька днів тому Лхамжав з товаришами викурили з лігва вовчицю, а вона, важачи життям, кинулася на них і ледь не перекусила Лхамжаву руку. Так вони були втрьох, ще й з сімома-вісьмома великими собаками, і то ледь її прикінчили. А ще й нора виявилася глибокою, вони двозмінно відкопували її два дні, аж поки витягли цуценят. Якщо вівця наважується буцнути людину, захищаючи своє ягня, то що вже чекати від вовчиці, яка охороняє своїх цуценят? А в нас навіть рушниць немає! Що ж, ми підемо на неї з лопатою й батогом? Спустошувати вовчі нори — не така вже й легка робота. Минулого разу, коли я допомагав Сайжу, ми рили з ним два дні, але так і не розрили лігво до кінця, тож вимушені були розпалити багаття, щоб печера заповнилася димом, і знову замурувати її та й облишити, не знаючи, чи вчаділи ті цуценята, чи ні. Санж сказав, що вовчиці можуть перекривати дим, а також роблять у печері таємний отвір, крізь який туди проникає повітря. До того ж знайти печеру, у якій були б вовченята, — ще складніше, адже вовки — майстри рити обманні ходи. Чабани кажуть: у десяти вовчих печерах дев’ять отворів. А ще вовчиця постійно переносить дитинчат. Якщо чабанам складно руйнувати вовчі лігва, то що вже про нас казати?

Однак Ян Ке несподівано радісно сказав до Ченя:

— А я піду з тобою! У мене є залізний дрючок з гострою верхівкою, якраз мені по руці, мов маленький спис. Якщо надибаємо вовчицю, то я не вірю, що ми вдвох її одну не поборемо. Візьмемо ще сокиру та декілька «стусанів»,[56] як рубонемо, як бабахнемо — так вона і дремене від нас. А якщо нам удасться забити великого вовка — тим краще.

На що Ґао Цзяньчжун покпинив:

— Завбачливий вовк спочатку видряпає тобі очі своїми пазурями, а потім покусає до сказу, так що з тебе й дух вилетить.

Ян Ке похитав головою:

— Нічого, в мене дух міцний, коли в школі тоді була бійка, з п’яти хлопців з нашої 1-ї групи чотирьох було поранено, і тільки я залишився неушкодженим. Чому ми наперед повинні всього боятися? От через таких ханьців, як ти, кочовики й завойовували завжди Серединну рівнину. Лхамжав завжди каже, що я — травоїдний баран, а він — вовк-м’ясоїд. Якщо ж ми самотужки випатраємо вовче лігво, то подивимось, чи зможе він ще так казати. Нехай мені й очі видеруть, але я виграю цю суперечку!

— От і добре! Домовились? Тільки потім не передумай!

Ян Ке гепнув чайним кухлем по столі й вигукнув:

— Гей, ти кажи, коли йдемо! І чим швидше підемо, тим краще! А то якщо запізнимося, Комітет пасовища змусить нас заганяти вовків. Але мені дуже хочеться взяти участь у колективних ловах на вовків.

Чень Чжень підвівся й сказав:

— Ну тоді поїмо й підемо, спочатку розвідаємо ситуацію.

— Ех, знову доведеться Ґомбо пасти овець замість вас двох, а нашу юрту знову позбавлять кількох трудових одиниць, — пробурчав Ґао Цзяньчжун.

На це Ян Ке уїдливо сказав:

— А ти згадай, скільки трудових одиниць ми з Ченем заробили, коли притягли цілий віз дзеренів! На кілька місяців уперед! І що за людина — тільки збитки рахує, а прибутків не бачить. Аж нецікаво!

Чень Чжень і Ян Ке пішли готувати сідла, коли до їхньої юрти прискакав Баяр на великому рудому коні передати, що дідусь просить Ченя Чженя прийти до нього. Чень Чжень сказав:

— Якщо Батько послав по мене, отже, щось термінове.

Ян Ке додав:

— І не виключено, що стосується облави на вовків. Тож іди швидше, якраз попитаєш у Старого науки про те, як витягати вовчих цуценят.

Чень Чжень відразу ж скочив на коня. Баяр же, оскільки був ще невисокий на зріст, не міг заскочити в сідло із землі, і Ян Ке запропонував підсадити його, однак малий хотів усе робити сам: він притяг свого коня ближче до воза, заліз на його голоблю, дотягся звідти до стремена й заскочив у сідло. Після цього вони вдвох з Ченем Чженем помчали до юрти Старого Біліґа.

8

У часи імператора династії Східна Хань Мін-ді, племена Білих вовків та Паньму, що мешкали на захід від повіту Веньшань, нараховували близько 1 млн 300 тис. дворів, у них проживало більше 3 млн населення, які самі побажали бути підлеглими імператора. Вони склали пісню в трьох частинах, яку піднесли ханському імператорові. Вона називалася «Пісня про білого вовка». У ній докладно розповідалось про «Князя Білого Вовка… який хотів стати людиною і повернутись на шлях істини».

Чжан Чжуаньсі. «Програма з історії Давнього Китаю». Том І

Чень Чжень ще не встиг спішитися, як відчув густий запах сирого м’яса, однак не баранини. Це видалося йому дуже дивним, тож він швидше зіскочив з коня й побіг до юрти. Аж Біліґ поспішив стримати його окриком:

— Тихіше, тихіше!

Похопившись, Чень Чжень помітив, що килими на підлозі з трьох боків юрти — на півночі, сході й заході — скатали, натомість розстелили там широкий шмат повсті, а зверху нього — шкуру лошати, на якій розставили сім-вісім сталевих вовчих капканів. На центральній печі в юрті стояв великий казан, з якого виривався пар і йшов той самий неприємний м’ясний запах, а всередині клекотав якийсь чорний і жирний бульйон. Ґасмаа, обличчя якої було вкрите попелом і струмками поту, сиділа навпочіпках біля печі й підкидала у вогонь кізяк, щоб краще горіло. Її п’ятирічна донька Цецеґе гралась зробленими з овечих кісток фішками, яких мала шість-сім штук. Бат сидів осібно й витирав вовчі капкани, він поки що вдома заліковував рани, бо на його обличчі ще не скрізь наросла шкіра. Біліґ з дружиною також натирали капкани.

Чень Чжень так і не зрозумів, що ж це таке вариться в казані. Старий звільнив трохи місця поруч і запропонував Ченю сісти.

Чень Чжень, надумавши покепкувати зі Старого, запитав:

— Що це ви таке варите? Чи не вовчого капкана надумали скуштувати? Міцні ж у вас зуби!

Старий, примружившись, відповів:

— Ти наполовину вгадав — я дійсно варю вовчий капкан. Однак мої зуби вже нікуди не годяться, а от у капкана вони міцні. Подивись ось хоч і цей… Бачиш, у нього повен рот сталевих зубів?

— Навіщо це вам потрібно? — здивовано запитав Чень Чжень.

— Щоб упіймати вовка! — Біліґ, указуючи на казан, сказав: — Ось я тебе перевірю: ти можеш визначити за запахом, що це за м’ясо?

Чень Чжень похитав головою. Тоді Старий, показуючи на миску м’яса поряд із піччю, сказав:

— Це — конятина. Я приніс її тоді з болота. Спочатку зваримо з конятини суп, а потім у ньому зваримо капкан, і знаєш навіщо? Щоб виварити з капкана запах металу.

Чень Чжень відразу зметикував і зацікавився:

— Ну, цього разу вовк точно потрапить у капкан. Все-таки вовкам не перемогти людей!

— Якщо так вважатимеш, то вовків не переможеш. У вовка нюх набагато гостріший, ніж у собаки, тож якщо десь залишиться хоч краплинка запаху іржі чи людини, усі твої старання зійдуть нанівець. Одного разу я начистив капкан так, що й трохи запаху іржі чи людини не лишилося, але вовк все одно не впіймався. Я довго думав чому і згадав — я ж тоді, встановивши капкан, плюнув з необережності! Якби я тоді підібрав свій плювок разом зі снігом і викинув би десь подалі, то все було б гаразд, але я тільки утоптав його в землю і прикрив снігом, вирішивши, що обійдеться, аж вовк його все-таки відчув.

— Оце так нюх! — здивовано сказав Чень Чжень.

— Вовки мають розум, і їм допомагають духи, тому їх важко здолати…

Поки Чень Чжень, ухопившись за улюблену тему про духів, почав розпитувати далі, Старий підвівся й попрямував до казана, щоб виловити звідти вже «готовий» капкан. Вовчі пастки робилися великими й важкими, тож за один раз у котлі можна було «зварити» тільки один капкан. Чень Чжень узявся допомогти Старому виловлювати капкан дерев’яною палицею, і коли його дістали, то поклали зверху на сильно промаслену ряднинку, після чого в казан укинули наступний капкан. Старий сказав:

— Учора ми всією родиною чистили капкани, а я вже їх один раз проварив. Сьогодні вони вже варяться вдруге. Однак і цього недостатньо: згодом доведеться їх ще опустити на мотузці з кінської гриви в перетоплений лій із конячих кишок та двічі протерти, аж тоді можна буде вважати роботу завершеною. А ставити капкан необхідно в рукавицях, ще й слід присипати його кінським кізяком, оскільки з вовками, як на війні — якоюсь дрібничкою знехтуєш, і вже нічого не вийде. Потрібно бути ще ретельнішим за жінок, навіть за Ґасмаа… — і Старий розсміявся.

Ґасмаа, дивлячись на Ченя, вказала на полицю з піалами:

— Я знаю, що тобі хочеться мого чаю з молоком, однак у мене зараз руки брудні, тож зроби собі сам.

Чень Чжень не любив рис, натомість йому дуже подобався молочний доуфу, приготовлений Ґасмаа, тож він підхопив собі аж чотири-п’ять шматочків цього «молозива», вкинув у миску і додав із чайника теплої води, наколотивши собі, таким чином, цілу миску «молочного чаю».

Ґасмаа сказала:

— Спочатку батько збирався йти ставити капкани з Батом, однак у Бата ще не зажило обличчя й він ще не наважується виходити на вулицю, тож батько вирішив узяти тебе — свого «китайського» сина.

Чень Чжень розсміявся:

— Батько ніколи не забуває про мене, якщо справа стосується вовків. Правда ж, батьку?

Старий, дивлячись на Ченя, сказав:

— Синку, я бачу, що вовки тебе захопили. Я вже старий, тож передаю тобі частину своїх умінь. Варто тільки бути уважним, і тоді можна воювати з вовками. Однак ти мусиш запам’ятати слова старого батька: вовків послав Тенґер, щоб вони охороняли степ; якщо зникнуть вовки, то й степ не вціліє. Якщо не буде вовків, то душі монголів уже не зможуть піднятися на Небо.

Чень Чжень запитав:

— Батьку, якщо вовки — це охоронці степу, чому ж ви їх збираєтеся вбивати? Я чув, що й на зборах Комітету ви дали свою згоду на велике побоїще.

— Коли вовків забагато, вони робляться з духів перевертнями, а коли людина знищує перевертнів — це добре. Якщо ці перевертні переб’ють усю худобу в степу, тоді люди тут не виживуть, а значить, і степ не вціліє. Нас, монголів, Тенґер також послав охороняти степ, тож якщо не буде степу — не буде й монголів, і навпаки — не буде монголів, не буде й степу.

Чень Чжень був уражений і відразу ж запитав:

— Ви говорите, що і вовки, і монголи є охоронцями степу?

Погляд Старого раптом зробився настороженим і відчуженим.

Пильно дивлячись на Ченя, він сказав:

— Так. Однак ви… ви, ханьці, цього не зрозумієте.

Чень Чжень розхвилювався й поспішив запевнити:

— Батьку, ви ж знаєте, що я завжди заперечував великоханьський шовінізм і ніколи не схвалював того, щоб хлібороби з-поза того боку застав[57] приходили в степ піднімати цілину й обробляти її.

Обличчя Старого поступово розгладилося, і він, витираючи капкан мотузкою з конячої гриви, сказав:

— Монголів так мало… Їм важко втримати такий великий степ. А якщо не вбивати вовків, монголів стане ще менше; проте, якщо надміру їх убивати — тоді монголів і зовсім не залишиться…

У словах Старого містилося щось таке, що не відразу й легко можна було зрозуміти, тому Чень Чжень проковтнув свої подальші недолугі запитання.

Коли капкани були готові, Старий сказав до нього:

— Якщо вже йдеш зі мною ставити капкани, то дивись уважно, як я це робитиму.

Старий надягнув парусинові рукавиці й ще одну пару таких самих передав Ченю Чженю. Потім підвівся, узяв капкан і поніс його до легкого візочка із залізними колесами, що стояв надворі біля юрти. На візочку була підмощена просотана кінським лоєм повсть. Чень Чжень і Баяр також узялися виносити капкани. Коли ці залізяки опинялися надворі, кінський лій, яким вони були змащені, відразу ж застигав на морозі тоненьким шаром сала, крізь який і цяточка заліза не просвічувала. Коли всі капкани були складені на візочку, Старий ще підібрав з-під юрти лантушок із сухим кінським кізяком і також поклав його на возика. Коли все було належним чином готове, вони втрьох сіли на коней і рушили. Ґасмаа пробігла за ними кілька кроків, голосно попереджаючи Ченя:

— Чень-чень (Чень Чжень), будь дуже обережним, коли ставитимеш капкан, він може спрацювати й відтяти тобі п’ясть, — однак, більше це було схоже на те, що вона попереджає свого сина Баяра.

У Бара та інших собак, коли вони побачили вовчі капкани, зринула жага до мисливства, тож вони також наладналися бігти за вершниками, однак Бат швидко вхопив Бара за загривок, а Ґасмаа, нахилившись, схопила «в обійми» ще одного з великих собак. Біліґ на них також прикрикнув, щоб вони поверталися, і, взявши за повід коня, запряженого у візок, дав команду рухатися в напрямку болота. Троє вершників і четверо коней підтюпцем попрямували туди.

Хмари пливли так низько, що аж тиснули на верхівки гір, у повітрі кружляла легенька пелена снігу, утворена лапатими сніжинками. Старий підставив снігові своє обличчя і невдовзі на ньому заблищали краплини води. Потім він зняв рукавицю й підставив снігові долоню, а коли в неї нападало трохи снігу, вмився ним і сказав:

— Останнім часом я був такий заклопотаний, що й вмиватися було ніколи, а снігом змити обличчя приємно. Воно в мене аж пропахло димом, поки я сидів біля печі, тож потрібно тепер змити цей дим, аби він не завадив роботі.

Чень Чжень також умився снігом, наслідуючи Старого. Він понюхав свій рукав, зшитий у вигляді підкови, — відчувався тільки слабкий запах горілого овечого кізяка. Однак цей запах чи не зіпсує теж усі запобіжні заходи кількох людей? Чень Чжень запитав:

— А як же бути із запахом диму від тіла?

— Про це не варто хвилюватися — він розвіється по дорозі. Однак запам’ятай — коли прибудемо на місце, дивись, щоб плащ чи шкіряні штани не торкнулися замороженого кінського м’яса, тоді все буде гаразд.

— З вовками боротися вже немає сил. Учора вовки й собаки на всю ніч здійняли ґвалт. Просто жах! Так і не дали поспати!

— У степу, звісно ж, не так, як у вас, по той бік застави, — там ханьці ночами можуть спати спокійно. А степ — це завжди поле бою, і монголи на ньому — вічні солдати. Це Небо призначило їм таку долю. Людина, яка хоче спокійно спати — поганий воїн. Ти повинен навчитися засинати відразу, як тільки ляжеш, а розплющувати очі відразу, як тільки гавкне собака. Коли вовк спить, обидва його вуха настовбурчені, і щойно виникне найменший рух, він підхоплюється й біжить. І якщо ти не вмітимеш робити так само, тобі ніколи не здолати вовка. Ось я — старий вовк, — тут Старий задоволено загиготів, — умію їсти, вмію битися, вмію спати, це — як люльку викурити, а ще вмію дрімати. Орхонські вовки люто мене ненавидять. Гадаю, коли я помру, вони згризуть мене так, що й маслачків не залишиться. Але й до Тенґера я піднімуся швидше за всіх, ха-ха-ха…

Чень Чжень, позіхнувши, сказав:

— Поміж наших молодих інтелігентів стає дедалі більше таких, хто хворіє на нервові розлади. Ось недавно одну дівчину через це повернули назад до Пекіна. Якщо так і далі піде, то незабаром більшість із нас вовки виженуть назад, за застави. Однак коли я помру, то не хочу своїм тілом годувати вовків, хочу, щоб тіло спалили.

Старий, не припиняючи сміятися, зауважив:

— Ви, ханьці, великі розтринькувачі, і від вас багато клопоту. Людина померла, а їй ще труну облаштовувати — тільки даром деревину тринькати, з якої можна було б стільки возів зробити!

— Однак коли я помру, мені не потрібна буде труна, попіл можна розвіяти, — сказав Чень Чжень.

Старий, все ще сміючись, зауважив:

— Проте, щоб тебе спалити, теж потрібна деревина! От я й кажу, що ви — тільки розтринькуєте, а ми — монголи — переходимо в інший світ економно — коли людина вмирає, її кладуть на візок і везуть на схід, а де вона впаде з візка на нерівній дорозі, там і чекатиме вовків, які з’їдять тіло.

— Однак, батьку, чи не тому ви так чините, що в степу дерев обмаль? А не тільки тому, щоб вовки віднесли ваші душі до Тенґера? — підсміювався й собі Чень Чжень.

Старий відповів:

— Не тільки тому, щоб зекономити деревину, а, головне, тому, щоб з’їдене м’ясо стало новим м’ясом.

З’їдене м’ясо стало новим м’ясом? Чень Чжень уперше чув, щоб так казали. В одну мить усе з’ясувалося. Він відразу запитав:

— Що означає: з’їдене м’ясо стало новим м’ясом?

— Степовики усе життя харчуються м’ясом і гублять для цього багато життів, тож мають гріх перед степом. Тому справедливо, щоб після смерті вони віддали своє тіло степові, тоді їхній душі не буде гірко і вона підніметься до Тенґера.

Чень Чжень засміявся:

— Це таки дійсно справедливо. Якщо згодом вовки не проженуть мене назад у Пекін, може, й моє тіло піде їм на харч. Зграї вовків з'їсти тіло людини — на один зуб, тож у пащах вовків воно зникне навіть швидше, ніж у вогні.

Старий зрадів, однак майже відразу на його обличчі з'явився вираз сумніву:

— Раніше в Орхонському степу ханьців можна було на пальцях порахувати, на всьому пасовищі було сто тридцять — сто сорок юрт, у них мешкали сімсот — вісімсот людей — і всі монголи. Але з початком «культурної революції» вас — молодих інтелігентів — прибуло більше ста, а ще понаїхали старі вояки, водії, вантажники, будівельники… Вони всі ненавидять вовків, усім їм потрібне вовче хутро, тож незабаром вовки зникнуть у пострілах їхніх рушниць і тобі нікого буде годувати своїм тілом.

Однак Чень Чжень теж зрадів, знайшовши вихід із ситуації:

— Батьку, не хвилюйтеся, ще невідомо, може, розпочнеться наступна світова війна і на нас скинуть атомну бомбу, тоді люди й вовки помруть разом і нікому нікого не доведеться годувати.

— Атомна… атомна бомба — що це за штука?

Ченю Чженю довелося докласти титанових зусиль, щоб жестами й словами роз'яснити Старому, що таке атомна бомба, однак той так і не зрозумів…

Коли вони під'їжджали до найбільш північного куточка загибелі кількох коней, Старий Біліґ зупинив свого коня і наказав Баяру підвести ближче корінника й чекати на цьому місці. Потім узяв два капкани, залізне кайло, лантушок із сухим кінським кізяком та інше знаряддя і вони разом із Ченем попрямували ближче до загиблих коней. Старий їхав на своєму коні дуже обережно, весь час зупиняючись і роззираючись довкола. Декілька трупів були очевидно порушені — крізь тоненький шар снігу, що вкривав їх, можна було розгледіти місця, де вовки погризли, а поряд із трупами виднілися непоодинокі відбитки вовчих лап. Чень Чжень, не втримавшись, спитав — невже вовки ще сюди приходили?

Старий не відповів, тільки продовжував розглядатися далі. І тільки оглянувши кількох коней, сказав:

— Великих зграй тут ще не було, Улзій мов у воду дивився — вони ще на півночі від шосейної дороги. Ця зграя дійсно дуже терпляча.

— Батьку, що означають ці відбитки? — запитав Чень Чжень, вказуючи на сніг.

Старий сказав, що більшість відбитків належать лисицям, однак є й відбитки вовчиць, які вимушені були діяти самотужки, щоб уберегти своїх цуценят. Подумавши, Старий додав:

— Спочатку я хотів упіймати ватажка зграї або великого вовка, однак тепер це буде важко зробити, оскільки з’явилися ці капосні лисиці.

— Тобто ми дарма старалися?

— Ні. Адже наше основне завдання — спантеличити вовчу зграю, щоб вони подумали, що люди переймаються капканами, тож не влаштовуватимуть ловів, і змінили свою тактику та прийшли б поїсти конятини. Однак як тільки зграя прийде — тут ми її й оточимо.

— Батьку, а є такий спосіб, щоб упіймати в капкан великого вовка?

— Є, чому ж йому не бути? — сказав Старий. — Ось ми розставимо всі наші капкани — тільки слід їх належно закріпити — і обов’язково впіймаємо вовка, а не лисицю.

Старий спішився й двічі обійшов майданчик, потім визначив місце для першого капкана поряд з трупом одного з коней. Чень Чжень швидко зіскочив з коня й почав відкидати та розчищати там сніг. Старий присів і почав рити маленьким кайлом у неглибоко промерзлому ґрунті яму у вигляді кола діаметром 40 см і завглибшки 15 см, в середині якої зробив іще одну маленьку ямку. Після цього він одягнув просякнуті кінським лоєм рукавиці, узяв сталевий капкан і поставив його в середину круглої ями, потім щільно стиснув, наступивши обома ногами на пластинчаті пружини по обидва боки капкана, схожі на величезні лещата, і з силою розвів зубасті дуги приладу, щільно притиснувши кожну з них до землі, підготувавши великий круглий «рот», який повинен був укусити вовка. Потім обережно підвісив полотняну підстилку, натягнуту, мов п’яльця, посередині між маленькою ямкою та сталевим капканом, і закріпив пащу капкана двома невеликими металевими прутиками з обох боків його рами, які встромив у петельки, спеціально зроблені в підстилці.

Чень Чжень із завмиранням серця спостерігав, як Старий завершує всі ці небезпечні й кропіткі дії, адже найменша неприємність могла призвести до того, що капкан спрацює й зламає Старому руку. Нарешті Старий підвівся і, обливаючись потом, сів прямо на сніг перевести подих, при цьому він обережно витирав рукавом піт і піклувався, щоб його краплина, бува, не впала на труп коня. Старий уперше брав Ченя Чженя із собою розставляти пастки, але той з першого разу зрозумів, як ними ловити вовків: коли вовк своєю лапою наступить на підвішену підстилку, вона піде вниз, а маленькі залізні дротики вислизнуть з її петельок, тоді пласкі сталеві пружини, мов сталеві щелепи, з розмаху, з силою в кілька сот кілограмів, защіпнуться на вовчій лапі, що ступила на підстилку, роздроблять тварині кістку й міцно встромлять свої залізні зуби в м’язи. Не дивно, що вовки так бояться цих залізних пасток — ці штуковини таки дієві! Якби вовки не боялися скреготу металевих щелеп, Чень Чжень би втратив життя ще під час першої зустрічі з ними.

Залишилося тільки все прикрити й замаскувати, однак у цій процедурі також не можна було схибити ні на волосинку. Біліґ, трохи відновивши сили, сказав:

— Цю пастку не можна прикривати снігом, адже він своєю вагою завчасно притисне підстилку або підтане на сонці й затече всередину пастки, так що дуги примерзнуть і не защепляться. Принеси-но мені кінського кізяка!

Узявши полотняну торбинку, Старий дістав з неї жменю кізяків і почав розминати їх та розсипати над підстилкою — сухий і легкий порошок помалу заповнив сталеву пащу капкана, підстилка ж при цьому спокійно висіла в повітрі, й можна було не боятися, що капкан обмерзне. Після цього Старий узяв залізний ланцюг, прироблений на капкані, й зачепив його гачком за хребет мертвого коня, сказавши, що на цей раз його можна присипати снігом, тож Чень Чжень, за його вказівками, накопав снігу й присипав сталеві пружини та ланцюг, а потім ще злегка притрусив сніжком кізяки, замівши насамкінець драною овечою шкурою сніг так, щоб края ями зрівнялися з навколишньою поверхнею й не було видно рубців.

Маленький сніжок продовжував падати, тож за короткий час усі сліди їхньої діяльності були присипані. Чень Чжень запитав:

— А чому цим капканом можна впіймати тільки вовка, а не лисицю?

— Тому що я трохи глибше встромив залізні дротики-защіпки. Лисиця легша, вона їх не зрушить, а вовк — здоровий, тільки наступить — і попадеться.

Старий озирнувся й почав міряти кроками дистанцію, а зробивши десь два кроки вбік, обрав місце для наступного капкана, сказавши до Ченя Чженя:

— Цей капкан будеш ставити ти, а я подивлюся, як у тебе вийде.

— А чому між капканами така близька відстань? — запитав Чень Чжень.

— Ти ще не знаєш, що деякі вовки можуть бути дуже лютими до себе й можуть відгризти собі лапу, яка попадеться в капкан, а потім утекти, кульгаючи на трьох ногах. Однак якщо я поставлю два капкани поряд, потрапивши в один із них, вовк почне від болю крутитися на місці тягаючи за собою капкан, поки стане ланцюга, і якось та наступить задньою лапою на другий капкан, адже ланцюга якраз на таку відстань і вистачить. Якщо ж і задня, й передня лапи вовка потраплять у капкан, то навіть якщо він їх відгризе обидві, на двох ногах уже однак не побіжить.

Ченю аж подих перехопило від таких тонкощів, і волосся стало дибки. Жорстокість у війні між людьми й вовками в степу дійсно не має меж! Як вовки, так і люди брутальністю атакують брутальність, жорстокістю відповідають на жорстокість, підступністю підривають підступність. Однак, якщо так злобою розплачуватися один з одним, то не дивно, що працює правило «з ким поведешся, від того й наберешся» — а хто з вовками поведеться, той неуникно й сам стане звіром із кам’яним серцем і без крихти людських почуттів. Хоча Чень Чжень до самих кісток ненавидів вовчу жорстокість, однак коли настав момент йому власноруч ставити на вовка хитру й жорстоку пастку, його руки мимоволі тремтіли. Ця пастка була аж занадто підступною. Вона розташовувалась у надзвичайно привабливому місці — перед трупом справного коня, де є тільки запах кінського м’яса, кінського лою й кінських кізяків, і немає ані духу людини чи іржі. Чень Чжень вірив, що й найхитріший вовк тут попадеться, і капкан переломить йому лапу й роздробить кістку, а потім люди здеруть з нього шкіру, а оббіловану тушу викинуть у степ. Однак це — лише маленька пастка, встановлена в середині великої, а в цю велику потрапить не один вовк. Йому знову згадалися китайські армії, що їх, починаючи з епохи Чжоу, заманювали глибоко в цей степ, і вони тут гинули до останнього солдата, потрапивши в ретельно сплановану й без жодного рубця замасковану пастку. Давні вершники степу дійсно змітали передові на той час держави зовсім не дикою силою. І степові народи справді є охоронцями степу — вони, використовуючи військовий талант і мудрість вовків, щільно огородили степ, зупинивши сокири й вогонь, плуги й сапи, що наступали за ханьськими солдатами. Старий не помилився: руки Ченя все одно час від часу тремтіли.

Тоді Біліґ почав підсміюватися:

— А що, розкис? Не забувай, степ — це поле бою, а людина, яка не бачила крові, не буде гарним солдатом. Коли вовки підступно вбили цілий великий табун коней, тобі було шкода? А якщо людина не вдасться до підступності, вона зможе перемогти вовків?

Чень Чжень заспокоївся, опанував себе, і хоча його мучило сумління, він твердою рукою замітав сніг і рив яму. Коли настав час ставити капкан, його руки знову затремтіли, однак цього разу через страх, що з необережності в капкан може потрапити його рука — зрештою, він же вперше ставив капкан на вовка. Старий, даючи вказівки, що і як робити, тримав кінець товстого аркана всередині розкритої пащі капкана, щоб якщо той помилково спрацює, він спочатку защемив аркан, а не руку Ченя Чженя. Той відчув це тепле піклування Старого навколо себе, і його руки припинили тремтіти, тож хоча він уперше ставив капкан, йому все вдалося з першого разу. Витираючи зі свого чола піт, він помітив, що на обличчі Старого його виступило набагато більше. Старий, зітхнувши з полегшенням, сказав:

— Синку, третій капкан ти вже став самостійно, я бачу, в тебе виходить, а я подивлюся.

Чень Чжень кивнув головою. Він пішов за Старим до возика і вони взяли ще два капкани, потім знову нагледіли чотири кінських трупи, між якими обрали місце для встановлення капканів, і обережно їх облаштували. Чотири капкани вони поділили між собою по два, і Старий наказав Баяру допомогти Ченю їх поставити.

Наближалося до сутінок. Старий Біліґ ретельно перевірив капкани, встановлені Ченем Чженем і, сміючись, сказав:

— Їх і справді зовсім непомітно! Якби я був старим вовком, я б обов’язково тобі попався, — однак потім, уважно дивлячись на Ченя, спитав: — Час уже пізній, що нам тепер слід робити?

— Напевне, слід замести наші сліди й перерахувати принесений інструмент, щоб ми нічого не забули? — сказав, подумавши, той.

— Ти робиш успіхи, — задоволено зауважив Старий.

Вони втрьох почали повільно замітати й оглядати все місце подій, починаючи від його найбільш північного місця, аж поки не дійшли до возика. Чень Чжень, збираючи реманент, спитав:

— Батьку, а скільки вовків може потрапити в усі ці капкани?

— На полюванні ніколи не рахуй заздалегідь, бо тільки почнеш рахувати, то нічого й не вполюєш. Люди виконують підготовчу роботу, а що з неї вийде — це вирішує Тенґер.

Троє людей сіли на коней і, ведучи за собою запряженого у віз коня, поїхали додому.

Чень Чжень запитав:

— А ми вже завтра вранці прийдемо забирати вовків?

— У жодному разі не потрібно поки що приходити сюди, незалежно від того, чи впіймаються вовки в капкан, чи ні. Навіть якщо впіймаються, спочатку потрібно, щоб зграя на це подивилась. Коли вони побачать, що ніхто не приходить забирати вовків, їх охоплять сумніви і вони почнуть ходити навколо мертвих коней, міркуючи над тим, що це таке. Завдання ж Комітету полягало не в тому, щоб упіймати кількох вовків, а в тому, щоб заманити цілу зграю. Якщо ж вовки не впіймаються відразу, ми повинні будемо чекати. Тож тобі не потрібно завтра приходити, я сам прийду подивитися здаля.

Вони поверталися додому з легким серцем. Чень Чжень згадав про вовченят у лігвах і вирішив розпитати в Старого про тонкощі руйнування вовчих лігв. Витягання вовченят із лігв — це небезпечне й складне мисливське завдання в степу, що потребує особливих навичок. Однак, з іншого боку, для мешканців степу це також спосіб стримати непомірне поширення вовчих зграй. В одному лігві може бути сім-вісім, а то й більше десяти цуценят, а оскільки в Орхонському степу їжі для вовків багато, то коефіцієнт виживання вовченят дуже високий. Якщо навесні знищити одне лігво цуценят, вважайте, що знищили одну зграю вовків. Однак і зграя, щоб уберегти своїх нащадків, вдається до найвищої вовчої мудрості й найлютіших здібностей охоронця. Чень Чжень чув чимало історій про ризик і вдачу в походах на вовчі лігва, тож давно вже психологічно підготувався. За дві весни серед більше ніж ста молодих інтелігентів на пасовищі ще ніхто не наважувався самотужки витягати з лігв вовченят. Чень Чжень також і не думав іти на таку справу сам, однак він хотів знайти можливість піти у декілька вилазок із Біліґом і повчитися в Старого того, як це робиться. Однак після випадку з кіньми Старому було не до вовченят, тож Ченю залишалося тільки просити Старого словесно передати досвід.

— Батьку, нещодавно, коли я пас овець, одна вовчиця прямо на моїх очах ухопила ягня і живцем потягла його десь на північний схід до гір Хар чулуут. Гадаю, там має бути її лігво з вовченятами. Хочу завтра зранку піти пошукати. Спочатку я вважав, що ви зможете піти зі мною…

— Завтра я точно не зможу — справа з капканами дуже важлива, і Комітет пасовища чекає від мене новин. — Старий обернувся і ще спитав: — Кажеш, вона побігла до гір Хар чулуут?

— Так, — підтвердив Чень Чжень.

Старий пригладив свою бороду й спитав:

— А ти тоді сів на коня й простежив за нею?

— Ні. Вона бігла дуже швидко, і я б не встиг.

— Тоді добре. Інакше вона б обов’язково тебе заплутала. Коли за ними хтось стежить, вони не йдуть зразу до лігва.

— Ця вовчиця — справжня хитрунка! — сказав, подумавши, Старий. — Минулоріч на початку весни люди з нашої бригади якраз розорили там три лігва, тож цього року ніхто туди й не пішов, бо думали, що жодна вовчиця не наважиться привести там вовченят, аж ця таки знайшлася! Обов’язково піди завтра перевір, тільки візьми ще з собою людей і собак побільше, і звернися до когось із досвідчених і сміливих чабанів, удвох не йдіть у жодному разі — дуже небезпечно.

— А що в цій справі найскладніше? — спитав Чень Чжень.

— Розорити вовче лігво дуже клопітно, але знайти його — ще складніше. Однак я розкажу тобі один спосіб, як це зробити. Тобі слід буде прокинутися завтра ще удосвіта і збігати до підніжжя гір Хар чулуут, там піднімешся на пагорбок якнайвище і заляжеш на його верхівці. Перед самим світанком будеш уважно дивитись у бінокль — у цей час вовчиця повертатиметься в своє лігво після нічного полювання, щоб погодувати молоком цуценят. Дивись уважно, до якого місця побіжить вовчиця — там у неї й лігво. Потім прийдете на те місце й будете ретельно шукати, обійдете його по колу з собаками, тоді, напевне, знайдете. Однак витягати цуценят також складно, особливо якщо вовчиця — в лігві. Вам слід бути дуже обережними! — Погляд Старого раптом потьмянів, і він сказав: — Якби та зграя не занапастила табун, я б ніколи не дозволив вам іти розоряти лігва, тому що душити вовченят — це найбільш ненависна справа для старих кочовиків Орхонського степу…

Чень Чжень не наважився розпитувати далі. Старий і так дувся від образи на цьогорічний «великомасштабний захід» зі знищення цуценят, тому Чень Чжень побоявся, що в разі подальших розпитів він заборонить йому туди йти. Однак розорити вовче лігво — то ціле мистецтво, і він ішов на цей крок головним чином для того, щоб узяти собі цуценя й вигодувати його, а для цього потрібно було поспішити, оскільки незабаром цуценята вже розплющать очі й вовчиця почне відлучати їх від молока, тоді вже їх навряд чи можна буде приручити. Забирати цуценя зі світу вовків і переносити його в людське оточення потрібно ще тоді, коли воно не роздивилося як слід цього світу й не розібрало, хто свої, а хто вороги. Чень Чжень боявся, що найбільш дику істоту в світі тварин — вовченя — буде виховати ще складніше, ніж горобця. А якими впертими бувають горобці, Чень Чжень знав іще з дитинства — він багато разів ловив їх і намагався приручити, але горобець у клітці просто заплющував очі, нічого не їв і не пив, аж поки не вмирав. А вовченя ж не так легко впіймати, як горобця: якщо після всіх ризиків і зусиль, докладених на його пошуки, воно на другий день помре — буде дуже шкода. Чень Чжень надумав ще розпитати Бата, адже той був найбільш відомим на пасовищі мисливцем на вовків, до того ж і сам щойно зазнав від вовчої зграї збитків, тож тримає на них лють і залюбки порадить Ченю, як краще розорити їхні лігва.


Коли вони повернулися до юрти Старого, вже сутеніло. Усередині вся юрта була яскраво освітлена трьома ліхтарями, гарні килими вже повернулися на своє місце, а щойно приготовлений суп у двох великих горщиках, домашня ковбаса з овечих кишок і великий шмат м’яса своїм запахом закликали трьох зголоднілих чоловіків до низенького квадратного столика. Чень Чжень поспішив зняти шкіряний плащ і всістися за стіл. Ґасмаа вже принесла горщики з м’ясом і підсунула ближче до нього його улюблену ковбасу, потім передала йому маленьку мисочку з соусом — його улюблену приправу до м’яса, адже в ній поєднувалися смаки його рідного Пекіна й цієї рівнини, тому в їхніх двох юртах останнім часом цей соус завжди був напохваті. Коли Чень Чжень відрізав монгольським ножем шматок ковбаси, обмакнув його в соус і поклав до рота, йому так смакувало, що він ледь не забув про справу з вовченятами. У степу овеча ковбаса також розцінюється як один шмат м’яса, тому має завжди тільки один чи в довжину. Хоча її називають жирною, однак насправді вона зовсім не така, адже начинена маленькими кишками й жилами, на яких зазвичай зовсім не збирається жир. Овеча ковбаса ніби вбирає в себе ті частини барана, що відкидаються, однак подана разом з основними монгольськими стравами, вона набуває незабутнього смаку — хрустка й ніжна, поживна, але не жирна.

Чень Чжень сказав:

— Монголи їдять баранину дуже ощадливо — навіть грудні жили шкодують викинути, а виходить так смачно!

— Коли голодний вовк їсть барана, то ковтає його з вовною і з копитами. А коли в степ приходить лихо, тоді хоч людям, хоч вовкам важко знайти собі харч, тож доводиться і барана з’їдати з рогами й копитами.

— Вас послухати, так виходить, що й баранів їсти монголи у вовків навчилися, — засміявся Чень Чжень.

На це зауваження засміялися всі, підтверджуючи його, а Чень Чжень тим часом з’їв ще три шматочки ковбаси.

Особливо було помітно, як радіє Ґасмаа. Чень Чжень пам’ятав, що колись вона казала, що їй подобаються гості, які їдять, як вовки, тож йому стало незручно, оскільки цієї хвилини він, напевне, був схожим на дуже голодного вовка. Тож узяти ще ковбаси він не наважився, адже знав, що в родині Біліґа її всі дуже люблять, однак не встигли вони й оком зморгнути, як він уже проковтнув більше половини. Ґасмаа розпрямилася й почала різати на шматки кров’янку, потім підчепила кінчиком ножа один великий шматок і, сміючись, сказала:

— Я знала, що ти повернешся, тому зварила два кільця ковбаси. Та — вся тобі, доїдай її, щоб, як у вовка, нічого не залишилося.

Усі знову розсміялися, а Баяр пошвидше захопив собі той великий шматок, який щойно вибрала Ґасмаа, і поклав перед своїм горщиком із м’ясом.

За два роки перебування тут Чень Чжень ніяк не міг визначити свій статус у стосунках із Ґасмаа: з точки зору загальноприйнятих норм старшинства вона повинна була вважатися його невісткою, однак іноді йому здавалося, що вона його старша сестра, а іноді — що вона його тітка. Її веселість і доброта були такими щирими й чистими, ніби сам цей степ.

З'ївши ціле кільце ковбаси і випивши одним ковтком півмиски чаю з молоком, він спитав Ґасмаа:

— Коли Баяр наважується хапати вовка за хвіст, витягати цуценят із вовчого лігва, їздити на прудкому коні, показуючи свою сміливість, ти не боїшся, що з ним щось станеться?

— Однак монголи всі такі з самого малечку, — засміялася Ґасмаа. — Бат у дитинстві ще й не на таке наважувався. У лігві, в яке поліз Баяр, не було дорослих вовків, а цуценята не вкусять людину. Тож хіба то складне діло — витягти цуценят? А Бат колись натрапив у лігві на вовчицю, однак не розгубився і йому вдалося-таки витягти її звідти!

Чень Чжень, не на жарт злякавшись, відразу ж спитав Бата:

— Чому ти ніколи не розповідав мені про це? Як це було?

Після попередніх жартів Бат був у доброму гуморі, тож, зробивши великий ковток горілки, сказав:

— Мені тоді було тринадцять років. Одного разу батько і ще кілька чабанів після тривалих пошуків знайшли лігво з вовченятами, однак печера, де вони ховалися, була великою і глибокою, до її кінця не можна було дістатися відразу, а батько боявся, що в печері є вовчиця, тож вирішив спочатку розкласти вогонь і викурити її звідти. Однак, коли дим розвіявся, з печери ніхто не вибіг, тож ми вирішили, що вовчиці там немає, і я поліз із лантушком і сірниками у печеру витягати цуценят. Хто ж знав, що на відстані в два з половиною моїх зростів у печері я раптом побачу всього за два чи від себе вовчі очі! Я ледь штани тоді не замочив! Я відразу ж чиркнув сірником і коли спалахнуло світло, я побачив, що вовчиця також налякана — уся тремтить і притисла хвіст, мов той собака. Я ледь не вріс у землю і не наважувався поворухнутися, щойно вогонь згас, вовчиця кинулася в мій бік, а відступати мені було нікуди, тож я думав, що тут мені й кінець. Хто ж міг подумати, що вона не кусати мене буде, а хоче через мою голову вистрибнути з печери! Однак я розхвилювався, що вовчиця нападе на тих, хто залишився назовні, адже вони не готові до її виходу, і ще вкусить батька, тож і не знаю, де взялася сміливість, але я в той момент рвучко підвівся, щоб загородити вовчиці вихід, і вийшло так, що своєю головою влучив просто їй у горло! Я тоді піднатужився і притиснув голову вовчиці до «стелі» лігва — тепер вона не могла вилізти звідси й утекти. Вовчиця запанікувала, почала розмахувати на всі боки своїми лапами й розірвала мені весь одяг своїми пазурями.

Я потроху випростався, швиденько сів — а її горло й підборіддя все ще міцно стискаю, щоб вона мене не вкусила — і почав ловити її передні лапи, витратив на це багато часу, але таки зловив. Тепер вона не могла ні вкусити мене, ні подряпати, але і я сидів там, мов зв’язаний по руках і ногах, не міг поворухнутися, та й сил у мене майже не лишилося.

Бат так спокійно усе розповідав, ніби це була історія про когось іншого:

— Ті, хто залишився назовні, чекали на мене й не знали, що й думати, чому мене так довго немає. Батько розхвилювався й поліз у печеру. Усередині він також чиркнув сірником і побачив мене, як я підпираю своєю головою голову вовчиці — злякався тоді не на жарт. Наказав мені так і триматися, а сам почав обережно тягнути мене до виходу, узявши мене двома руками за поперек. Я ж намагався і не випустити лапи вовчиці, і тримати свою голову так, щоб не вислизнула голова вовчиці, поки ми з нею так пересуваємося до виходу. Батько в цей час голосно кликав інших на допомогу, і сам помалу тягнув вовчицю за лапи до виходу. Коли батько таким чином підтягнув нас до виходу з печери, інші зрозуміли, в чому справа. Тримаючи довгі ножі й палки, вони зібралися біля виходу. Коли ми з батьком підтягнули вовчицю ближче, хтось із присутніх проштрикнув ножем їй пащу, «прибивши» її голову до стелі в печері, інші ж витягли тіло вовчиці назовні і вбили її. Потім я трохи відпочив і знову поліз у печеру, і чим глибше я просувався, тим вужчим ставав хід, так що тільки дитина й могла туди пролізти. Однак цей вузький хід вів до лігва, облаштованого у просторому місці. Воно було вистелено драними овечими шкурами й жмутами вовни, зверху на яких і кублилися цуценята — аж дев’ять штук, усі ще живі. Для того щоб їх уберегти, вовчиця встигла нарити поза кублом чимало землі й заліпити нею майже повністю вхід, а сама залишилася назовні. Вовчиця не задихнулася, оскільки вгорі печери були невеликі отвори, тож дим піднімався вгору й виходив через них. Потім я відрив вхід до кубла, дістав звідти цуценят, укинув їх у лантух і, задкуючи, виліз із печери…

Чень Чжень слухав, не в змозі перевести подих. Уся родина також слухала з тремтінням, ніби вже дуже давно не згадувала цього випадку. Однак Чень Чжень відчував, що ця історія дуже не схожа на решту історій про витягання вовченят із лігв, що йому вже доводилося чути, тому він запитав:

— Я чув, як інші казали, що нібито вовчиці йдуть на все, щоб захистити своїх цуценят, і стоять на смерть у боротьбі з людьми, які розривають їхні лігва. Чому ж ця вовчиця не стала кидатися на людину?

— Насправді степові вовки бояться людину, — сказав Старий. — Єдина істота, яка може вбити вовка в степу, — це людина. Ця ж вовчиця, мало того, що вчаділа від диму, так ще й побачила людину з вогнем у руках, яка наважилася залізти в її печеру, як же ж тут не злякатися? Вона хоч і була достатньо великою на зріст, однак коли я уважно тоді придивився, то зрозумів, що вона — лише дворічна вовчиця і це — її перший виводок. Так було шкода… Якби сьогодні ти не спитав про це, то ніхто й не розповідав би про нього, ніхто не хоче про це згадувати.

Ґасмаа вже не сміялася, натомість в її очах поблискували сльози.

Баяр, раптом звертаючись до неї, сказав:

— Чень Чжень й інші завтра зранку йдуть у гори витягати цуценят, я піду з ними, щоб допомогти — вони всі великі на зріст і не пролізуть усередину. Я сьогодні ночуватиму в їхній юрті, а завтра зранку піду разом з усіма в гори.

— Добре, йди! — відповіла Ґасмаа. — Тільки будь обережний!

Однак Чень Чжень замахав руками:

— Ні-ні! Я дійсно боюся, щоб чогось не сталося. Ти ж — скарб для своїх батьків!

Ґасмаа зауважила:

— Цієї весни у нашій бригаді зруйнували тільки одне вовче кубло, а ще потрібно три. Якщо ми не занапастимо хоча б іще одне, Бао Шуньґуй знову на мене визвіриться.

— Все одно так не піде. Я краще відмовлюся від ідеї витягти цуценят, ніж візьму з собою Баяра, — наполягав Чень Чжень.

Тут Старий, обійнявши онука, сказав:

— Ну тоді Баяр не піде. Гадаю, що я цього разу таки впіймаю одного-двох вовків у капкан, тоді нам не потрібно буде здавати шкурки цуценят. І ми покриємо свою норму шкурою одного великого вовка.

9

Предком засновника династії Юань був сивий вовк,[58] який народився за волею Неба, він зійшовся з блідо-білою оленихою,[59] і вони разом перетнули води Тенґіс та дісталися витоків річки під назвою Онон й оселилися під горою Бурхан-халдун. У них народилася дитина-людина, яку вони назвали Бата-чиган.

Цитата з «Таємної історії монголів» у перекладі Юя Дацзюня («Загальний переклад „Таємної історії монголів“, зроблений з транскрипції насів початку династії Мін, з примітками»)

Бодончар (предок Чингісхана у 8-му поколінні. — Цзян Жун)… пустив коня вздовж річки Онон униз за течією. Коли він приїхав до острова Балчжун, то облаштував собі там курінь і оселився в ньому… Коли в нього не було що їсти, він відстежував, де вовки заганяли в ущелини диких тварин, підстрілював їх і розділяв здобич із вовками або підбирав те, що вовки не доїли. Таким чином він прогодував себе і свого сокола того року.

Новий переклад «Таємної історії монголів» зі скороченими примітками, виконаний Дорнотів[60]

О третій ранку Чень Чжень та Ян Ке з двома великими собаками вже були на пагорбку поблизу гір Хар чулуут. Вони поводилися якомога обережніше й залишили своїх коней стриноженими надійними мотузками з бичачої шкіри в схованці позаду пагорбка. В Ерлана й Хуанхуана був надзвичайно розвинутий мисливський інстинкт, а рано-вранці потяг до мисливства повинен виявлятися найсильніше, тож обидва собаки лежали в снігу без жодного звуку і сторожко розглядалися на всі боки. Хмари не пропускали ні світла зірок, ні світла Місяця, тож укритий мороком степ був надзвичайно холодним і страшним, вони були лише вдвох на десятки лі навколо, у такій ситуації їм справді скрізь ввижалися вовки; це був час, коли вони найбільш агресивні. Гори Хар чулуут здавалися групою величезних тварин, вирізьблених з каменю й притиснутих зовсім поряд позаду, так що Чень Чжень раз по раз відчував холодок по спині й починав турбуватися про коней, залишених там. Його все більше охоплював страх за свої ризиковані дії.

І раптом з північного сходу долинуло вовче виття і розсіялося на всі чотири сторони чорного степу. За ним пішла луна, ніби хтось грав на сопілці — її чистий звук тривав довго і розносився далеко. Останні ноти цього вию поступово зникли лише за декілька хвилин і над затихлим степом рознісся новий звук — тепер це був собачий гавкіт. Однак собаки Ченя все ще не видавали жодного звуку — напевне, вони обидва розумілися на правилах полювання: щосили гавкати потрібно, коли сторожуєш отару вночі, а коли вийшов у гори на полювання — слід мовчати. Чень Чжень просунув одну руку під пахву передньої лапи Ерлана, щоб погрітися, а другою — обійняв пса за шию. Перед виходом Ян Ке трохи погодував їх, тож вони були напівголодні, як і мають бути мисливські собаки на полюванні, адже якщо їх нагодувати досита, в них не буде бажання боротися, а зовсім голодні собаки не матимуть для цього сил. Їжа вже перетворилася в тілі собак на енергію, тож рука Ченя швидко нагрілася і він міг тепер прикрити нею холодний собачий ніс, щоб трохи його зігріти. Ерлан злегка помахав хвостом. Тільки усвідомлюючи присутність поряд цього собаки, який убивав вовків, Чень Чжень почувався трохи впевненіше.

Через те, що останні декілька діб йому довелося розриватися між різними справами, він почувався дуже стомленим. Позавчора ввечері Ян Ке пішов до молодих чабанів, з якими в нього склалися гарні відносини, переконувати їх іти разом давити цуценят, однак вони не повірили, що на Хар чулуут є вовче кубло, тому ніхто з них не погодився заради цього так рано вставати, навпаки, вони почали відмовляти їх іти туди. Однак вони вдвох були заодно й вирішили будь-що самостійно піти в гори. Тож тепер поряд з ними були лише ці два їхніх домашніх собаки, і вони почувалися самотньо й пригнічено, запал до справи минув.

Ян Ке, міцно стиснувши в обіймах Хуанхуана, стиха сказав до Ченя:

— Ех, навіть Хуанхуан трохи боїться — аж увесь тремтить. Може, він уже почув вовчий дух?..

Чень Чжень погладив Хуанхуана по голові й також стиха сказав:

— Не бійся, ось-ось розвидниться, а вдень вовки бояться людей, крім того, ми взяли з собою аркани. — І хоча тремтіння собачого тіла передалося руці Ченя, він підкреслено спокійно сказав: — Мені здається, що ми зараз схожі на шпигунів, які опинилися глибоко в тилу ворога і повинні, як то кажуть, вирвати зуб з вовчої пащі. Я вже зовсім не хочу спати.

— Боротьба з вовками — все одно, що війна: тут міряєшся силами й духом з ними, суперничаєш розумом і сміливістю. Тут доведеться задіяти всі 36 стратагем, крім хіба що використання красуні в якості принади.

— Думаю, ти недооцінюєш вовків: 36 стратагем буде недостатньо, щоб протистояти їм, — сказав Чень Чжень.

— Може, й так… От ми зараз діємо за якою стратагемою? Серед відомих 36-ти немає плану того, як шукати вовче лігво, вистежуючи вовчицю, яка повертається туди годувати цуценят. Цей підступний план вигадав Старий Біліґ, він — великий хитрун!

— Хто ж змушував вовків занапастити так багато коней? Цим вони й спонукали Старого до таких дій! Коли я цього разу пішов із ним ставити капкани, то дізнався, що він уже багато років цього не робив — адже він ніколи не мав намірів знищити всіх вовків до останку.

Небо потроху сіріло, й гори Хар чулуут вже не здавалися кам’яними звірами, а поступово відновлювались як каміння. Сонячне проміння на сході помалу пробивалося на рівнину крізь шпарини в хмарах, і видимий горизонт поступово розширювався. Люди й собаки ще міцніше втислися в сніг, а Чень Чжень оглядав усе навколо крізь підзорну трубу. Проте через густу пару над землею здавалося, що все навколо вкриває біла пелена. Він боявся, що вовчиця повернеться до лігва під прикриттям цього туману. Якщо так, то люди й собаки дарма мерзли півночі. Однак, на щастя, туман дуже швидко розсіявся й перетворився на легкий прозорий серпанок, який поволі плив над травою. Якби тут проходила тварина, вона б порушила цей серпанок і тим виказала б себе.

Раптом Хуанхуан рвучко повернув голову на захід і хутро в нього на загривку настовбурчилося, а все тіло напружилося, і він поповз у той бік. Ерлан також повернув голову на захід. Чень Чжень відразу усвідомив, що там щось є, й миттю спрямував свою трубу на галявину на заході. Там, у низині, де схил гори переходив у моріжок, стояв сухий очерет, зарості якого тяглися далі на північний схід. Вовки полюбляють такі місця — приховані й від людських очей, і від вітру, тут вони мають своє «Гаолянове шатро»,[61] з якого ведуть партизанську війну з людьми в степу. Старий Біліґ часто казав, що вовки всю зиму й весну ховаються, сплять і вовтузяться в місцях, вкритих очеретом, тому ці місця й стають місцем полювання на них для собак і людей. Можливо, Хуанхуан і Ерлан якраз почули шурхіт вовчих кроків у сухому очереті. Час і місце точно підходили, тому Чень Чжень подумав, що це, напевне, вовчиця повертається до свого лігва. Він ретельно оглядав краї очеретяних заростей, очікуючи, коли з'явиться звір. Старий казав, що очерет зазвичай росте в низинах, куди навесні стікається тала вода, тому вовки не риють там собі нір, а зазвичай роблять гнізда вище, де не сягає вода. Чень Чжень міркував так: якщо вовчиця з'явиться з очерету, значить, її лігво обов'язково буде на найближчому схилі гори.

Обидва собаки раптом увіп'ялися очима в якесь місце в очереті й не рухалися. Чень Чжень спрямував трубу в напрямку собачих поглядів, його серце скажено калатало: великий вовк, наполовину висунувшись із очерету, уважно оглядав місцевість. Обидва собаки миттю опустили голови, максимально притиснувши їх до землі. Обидві людини також максимально розпласталися на землі. Вовк уважно оглянув схил і тільки після цього вислизнув з очерету та побіг до яру в північно-східному напрямку. Чень Чжень не відривав своєї підзорної труби від звіра, який був дещо схожий на ту вовчицю, яку він бачив минулого разу. Вовк біг швидко, але із зусиллям — видно, наївся вкраденої десь баранини. Чень Чжень подумав, що якщо сьогодні не з’являться інші вовки, тоді їм нема чого боятися — вони вдвох і з двома собаками, особливо з Ерланом, цілком можуть здолати цю вовчицю.

Вовчиця піднялася на маленький пагорбок. Чень Чжень подумав, що варто лише побачити, в якому напрямку вона побіжить, і тоді можна визначити, де розташоване її лігво. Однак саме в цей момент вовчиця раптом зупинилася на самій верхівці пагорбка і, повертаючись, почала уважно роздивлятися на всі боки, а потім завмерла, дивлячись у напрямку засідки, де ховалися люди й собаки. Обидва хлопці так розхвилювалися, що не наважувалися навіть вдихнути повітря — адже місце, де тепер стояла вовчиця, було набагато вище заростей очерету, і вона могла побачити звідти людей. Чень Чжень тепер гостро відчував нестачу практики й досвіду — щойно, поки вовчиця бігла схилом, вони з собаками повинні були відступити на декілька метрів назад, але вони й гадки не мали, що вовчиця виявиться такою недовірливою. Вовчиця напружено подалася вперед усім тілом, щоб піднятися вище й ще раз оглянути помічені нею позиції ворога. Хвилюючись, вона зробила два оберти на своєму місці, завагалася на якусь мить, потім рвучко повернула голову на схід і стрибнула на спадистий схил у тому напрямку, після чого підбігла до якогось отвору й залізла туди.

— А ось і вхід! Ну цього разу ми розправимося відразу з усією сімейкою — і з великими вовками, і з малими! — аж скрикнув Ян Ке, плескаючи в долоні.

— Швидше! Швидше по конях! — сказав Чень Чжень, збуджено підводячись зі свого укриття.

Обидва собаки стрибали навколо Ченя й аж хекали від хвилювання, очікуючи на наказ господаря, але Чень Чжень так розгубився, що спочатку навіть забув віддати їм команду, тож тепер поспішив свиснути, указуючи пальцем на вовчу печеру. Собаки миттю полетіли вниз схилом і помчали прямо до вовчої печери на східному схилі. Хлопці теж помчали вниз, відв'язали коней, заскочили в сідла й теж поскакали до вовчої нори. Собаки вже досягли її й гавкали на вході до неї. Наблизившись, хлопці могли побачити, як Ерлан, ніби скажений, ошкіривши ікла й випустивши пазурі, кидається в нору, але потім відступає, потім знову кидається, але не наважується проникати далеко. Хуанхуан стоїть біля входу в печеру й підтримує товариша гучним гавкотом, а ще безперервно риє землю на місці, аж на всі боки летять грудки снігу й землі. Хлопці скотилися з коней і побігли до входу в нору. Побачивши, що там відбувається, вони злякалися не на жарт: в середині яйцевидного отвору, діаметром мало не цілий метр, навісніло атакувала й оборонялася водночас вовчиця, кусаючи й виганяючи з печери кремезного Ерлана. Вона мало не наполовину висовувалась із нори, щоб не на життя, а на смерть схопитися з собаками.

Чень Чжень кинув на землю аркан і, затиснувши обома руками лопату, забувши про все на світі, кинувся до вовчиці, щоб розчавити їй голову. Реакція звіра була миттєвою: не встигла лопата ще й наполовину опуститися, як вовчиця вже втягнула голову між плечі й відразу після цього, ошкіривши зуби, атакувала, тому Ян Ке, який саме намірився вдарити її залізною палицею, влучив у повітря. Після кількох таких відступів і наступів, Ченю таки вдалося вдарити вовчицю лопатою по голові; Ян Ке також влучив один раз. Однак тварина тільки лютішала й скаженіла, раптом вона залізла в нору на відстань близько метра, а коли туди увірвався Ерлан, вона з усієї люті вкусила його за груди, тож собаці залишалося тільки відступити, заюшеному кров'ю і з почервонілими від люті очима, однак він знову загарчав і засунув голову в отвір, так що назовні видно було лише його великий хвіст, яким він постійно розмахував.

Чень Чжень раптом згадав про аркан, обернувся й миттю підібрав його з землі. Побачивши це, Ян Ке одразу ж відгадав його наміри й сказав:

— Правильно! Накинемо на неї аркан!

Чень Чжень розпустив арканну мотузку, готуючись прилаштувати напівкруглу петлю перед входом до нори: щойно вовчиця висунеться звідти, потрібно буде потягти за жердину в горизонтальному напрямку й скрутити мотузку, тоді петля затягнеться на вовчому тілі й можна буде витягнути звіра назовні. Після цього, напевне, можна буде розправитись зі звіром залізною палицею Яна Ке, залучивши до того ж двох собак. Чень Чжень так хвилювався, що не міг навіть дихати. Однак не встиг він ще прилаштувати мотузку, як з печери вискочив Ерлан, знову покусаний вовчицею, і своїми задніми ногами переплутав усю конструкцію, а за ним з'явилася й вовчиця із заюшеною кров'ю мордою і наступила своєю лапою просто на мотузку. Побачивши аркан і мотузку, вона заклякла, ніби наступила на оголений дріт великої напруги, й так злякалася, що залізла назад у печеру й не насмілювалася більше звідти показуватись. Чень Чжень нервував, тож спробував сам просунути голову в печеру й роздивитися: тунель там ішов під кутом у 35° і виглядав доволі стрімким, на глибині два метри він різко повертав, тож справжню глибину печери неможливо було визначити. Ян Ке був такий розлючений, що сам тричі проревів у нору, однак її глибокий чорний хід миттю поглинув його голос. Чень Чжень, розсердившись, рвучко сів на «приступку» на вході до нори й сказав:

— Який же я телепень! Потрібно було раніше згадати про аркан — уже б із цією вовчицею було покінчено. Щоб боротися з вовками, потрібно мати швидку реакцію, тут навіть маленька помилка не прощається.

Ян Ке ще більше переживав. Устромивши свою залізну палицю гострим кінцем у землю, він примовляв:

— Гадюка! Вона просто скористалася тим, що в нас немає рушниць. Якби була зброя, я б уже подивився, що в неї в черепку!

— Однак за наказом Комітету пасовища, нині оголошено найвищу бойову готовність і нікому не дозволено стріляти. Тож навіть якби в тебе й була рушниця, ти не міг би з неї вистрілити, — нагадав йому Чень Чжень.

— Якщо так і далі економити, то що з цього вийде? Гадаю, нам зараз слід скористатися вибухівкою «Два стусани».

— Але ж це — те саме, що й постріл з рушниці, — несподівано спокійно зауважив Чень Чжень, — якщо ми розлякаємо вовків з півночі, то зведемо нанівець усі плани облави на них, а тоді все пасовище нас із тобою затюкає. Крім того, «Двома стусанами» вовчицю не вб’єш.

— Не вб’єш, але налякаєш, — не здавався Ян Ке. — Вона злякається до напівсмерті і вчадіє від диму. А до прикордонного шосе звідси — 60–70 лі, хіба вовчі зграї зможуть щось почути? Якщо ти за це хвилюєшся, можемо зробити так: я зніму свій плащ, і коли закинемо вибухівку в нору, я закрию цей отвір плащем, тоді назовні жоден звук не почуєш.

— А якщо вовчиця не вийде, що будемо робити? — спитав Чень Чжень.

Ян Ке, розв’язуючи свій ремінь, на це відповів:

— Вийде, де вона дінеться! Я чув, як конопаси розповідали, що вовки найбільше бояться пострілів з рушниці й запаху пороху. Варто лише закинути в печеру три «Подвійних стусани», як від їхніх шести вибухів по печері піде сильна луна, там звук буде в декілька разів сильніший, ніж назовні, і вовчиця просто втратить голову. Ходи в печері вузькі, тож запах пороху сконцентрується й буде дуже їдким. Можу заприсягнутися, що три вибухи виженуть вовчицю і тоді ти зможеш задіяти свій аркан. Я думаю, що за матір’ю й цілий виводок вискочить, от буде нам прибуток!

— Добре, зробимо так, — погодився Чень Чжень. — Однак цього разу ми повинні підготуватися як слід. Я спочатку перевірю, чи немає тут поблизу інших виходів. Якщо хитрий заєць має три нірки,[62] то хитрий вовк тим більше матиме не одну печеру. Вовки такі спритні, що людині ніякої передбачливості не вистачить.

Чень Чжень сів на коня і почав з двома собаками коло за колом ретельно обшукувати цю місцину, тримаючи вовчу нору в центрі. На білому снігу чорний отвір печери мав би бути легко помітним, однак у колі радіусом 100 метрів Чень Чжень із собаками не помітили інших нір. Коли Чень Чжень спішився, він відвів обох коней подалі в безпечне місце й стриножив їх. Повернувшись до нори, він прилаштував аркан, як капкан, підготував лопату й залізну палицю. Чень Чжень помітив, що Ерлан з усіх сил зализує свою рану, низько опустивши голову. Вовчиця відкусила йому на грудях цілий шмат м'яса в два пальці завширшки і на рані ще тремтіло хутро. Було помітно, що Ерлан зазнає сильного болю, але при цьому не видає ні звуку. Вони ж у цей похід не взяли ані ліків, ані пов’язок, тож могли тільки дивитися, як він лікує себе «старим собачим способом» — дезінфікує рану, зупиняє кров і стишує біль своїм язиком і слиною. Доводилось тільки чекати на повернення, щоб полікувати й забинтувати його. Також ставало зрозумілим, що інші рани на його тілі були залишені йому вовками, тому коли він бачив вовка, його очі відразу ж наливалися кров’ю. Чень Чжень відчув, що, напевне, неправильно його розумів, адже він — таки собака, тільки монгольський собака, який ще лютіший за вовків.

Ян Ке все наладнав — він стояв, накинувши на плечі плащ, тримаючи в руках три трубки «Подвійного стусана», що були як підривні шашки завтовшки, а в зубах — запалену сигарету Хайхе.[63] Чень Чжень розсміявся:

— Хіба ти схожий на мисливця? Більше на японського диявола зі «Справжньої війни».

Ян Ке на це гмукнув:

— А я пристосовуюсь до місцевих умов, одягаюся й стріляю, як вони. Гадаю, що вовчі ходи в печері ніяк не зможуть запобігти дії газового балончика.

— Гаразд, кидай уже свій балончик, подивимось, чи він спрацює.

Ян Ке підпалив своєю сигаретою одну з трубок «Подвійного стусана» і поки звідти із сичанням виходив дим, закинув його вглиб печери. Потім так само підпалив і закинув другу трубку, і ось уже три «підривні шашки» котилися вниз стрімким схилом у глибину нори. Закинувши шашки, Ян Ке миттю закрив вхід до нори плащем. Невдовзі зсередини долинув приглушений звук вибухів — усього шість — і підніжжя гори злегка затремтіло. У печері цей звук, напевне, був громоподібним, від нього пішла сильна хвиля, й усе вкрилося димом. Вовки монгольського степу, напевне, ще ніколи не мали справу з таким потужним вибухом. На жаль, хлопці не могли почути виття і стогін з глибини печери. Однак вони ніби відчули якийсь порив ненависті звідти.

Ян Ке так замерз, що обома руками охопив себе за плечі й запитав:

— Гей, коли будемо відкривати?

— Ще трохи потримаємо. Спочатку зробимо маленьку дірочку і коли з неї піде дим, тоді відкриємо повністю.

Чень Чжень відігнув куточок плаща, однак диму не було, тож він знову закрив отвір. Побачивши, що Ян Ке вже аж тремтить від холоду, він вирішив розв’язати пасок і зняти свій плащ, а потім закутатися в нього разом із Яном, однак той замахав руками:

— І не думай так робити! Вовчиця незабаром вибіжить, а якщо в тебе буде розв’язаний пасок, тобі незручно буде рухатися. Нічого, я перетерплю!

Поки вони так розмовляли, Хуанхуан і Ерлан раптом рвучко піднялися й витягнули шиї, щось видивляючись у північно-західному напрямку, при цьому вони аж підвивали від нетерпіння. Хлопці миттю повернули туди голови й побачили, що на відстані приблизно 20 метрів у цьому напрямку із землі піднімається струмок блідо-блакитного диму.

— От лихо! Там є ще один вихід, ти охороняй тут, а я побіг, подивлюся, що там… — говорячи, Чень Чжень підхопив лопату й побіг до місця, звідки піднімався дим. Обидва собаки рвонули за ним.

У цей момент там з-під землі раптом вигулькнув великий вовк, ніби з таємного підземного полігону запустили ракету «земля-земля», і рвучко помчав до заростей очерету, що були внизу під західним схилом гори, тільки й просвистіло за ним. За мить він уже гулькнув в очерет і зник у його сухих заростях. Ерлан не міг відмовитися від погоні, тому пірнув за ним, і тепер тільки хитання верхівок очерету вказувало на якийсь підспудний потічок, який просувався на північ. Чень Чжень боявся, що вовки влаштували якусь пастку, тому, розхвилювавшись, закричав: «Назад! Назад!» Ерлан, звісно, почув його крик, але продовжив гонитву. Хуанхуан зупинився на краю очеретяних заростей, не наважуючись туди входити; він тільки символічно гавкнув пару разів і побіг назад.

Ян Ке, вдягаючи на ходу свій плащ, теж побіг до місця, звідки щойно йшов дим. Чень Чжень якраз теж підбіг туди. Хлопці були вражені тим, що побачили: це була якась нова нора, яка щойно з'явилася з-під снігу — на це вказували свіжорозкидані земля й каміння. Вочевидь, вовк щойно розкопав свій тимчасовий запасний вихід: зазвичай тут була рівна земля, але під час війни вона перетворювалась на рятівний вихід.

У Яна Ке від люті аж здулися жили на шиї:

— А щоб ти здох! Обвели нас вовки навколо пальця!

— Хитрий заєць хоча й ховає свої три нірки, однак входи до них все ж таки видно, — сказав, важко зітхнувши, Чень Чжень. — Натомість щодо хитрого вовка, то ніколи не знаєш, скільки в нього тих нір. Місце для цієї печери вибране дуже вдало — дивись, отвір виходить прямо на бескид, під яким — очерет: варто лише вовкові вийти з печери, як він у два-три стрибки досягне безпечного місця. Така печера свідчить про неабиякий розум того, хто її зробив, від неї більше користі, ніж від заячих десяти нірок. Бао Шуньгуй минулого разу назвав цілу купу війн, що їх уміють вести вовки: ближню, нічну, стрімку, партизанську й маневрену. Наступного разу, коли його побачу, я розкажу йому, що вовки також вправні й у земляній війні та «Гаоляновій» війні,[64] а ще можуть їх поєднати разом. «Війна — це суцільний обман», а вовки — найкращі в світі вояки.

— У кінофільмах тільки занадто роздули ці земляні й Гаолянові війни на півночі Китаю, ніби тамтешні селяни перші їх винайшли. Насправді вовки ось уже тисячі років ними користуються, — сказав Ян Ке, все ще відсапуючись.

— Здаєшся? — спитав Чень Чжень. Він трохи боявся, що цей його постійний напарник відступиться, адже битва з вовками — це не та справа, яку можна виконати самому завиграшки.

— З якого дива? Овець у степу пасти нудно, а з вовками воювати — весело, ще й мудрість та сміливість свої загартовуєш, а також знань набираєшся. А оскільки я — чабан, то охороняти овець і боротися з вовками — мій обов’язок.

Хлопці підійшли ближче до отвору — звідти все ще виходив дим, але він уже розсіювався, проте від запаху пороху свербіло в носах.

Ян Ке першим просунув в отвір голову подивитися: вовченята повинні вже були вилізти — хіба ж вони витримають такий сильний вибух і такий їдкий запах пороху? Може, вони, правда, задихнулися всередині?

Чень Чжень сказав:

— Я теж так думаю. Почекаймо ще трохи, десь із півгодини, якщо вони не вилізуть, тоді нам доведеться облишити цю справу — адже нам не відрити такої глибокої печери. Тут роботи — більше, ніж криницю копати. Ми вдвох за три дні й три ночі не дориємося. Ну й пазурі в вовків — прорили такі здоровезні тунелі в горі, складеної з твердого піску та каміння! До того ж, якщо цуценята задихнулися, яка користь буде з того, що ми їх відриємо?

— Було б добре, якби тут був Баяр, він би проліз усередину, — зітхнув Ян Ке.

— Однак я б справді не наважився послати туди дитину — ти впевнений, що всередині немає іншого великого вовка? Монголи — дивні люди: от Ґасмаа — єдиному коханому синочку дозволяє тягати вовка за хвіст і залазити у вовчі печери! Тепер я починаю розуміти, що поширене по всьому Китаю прислів’я «пожалієш синочка — не переможеш вовка», відсотків на вісімдесят походить з монгольського степу. До того ж монголи все-таки правили Китаєм майже століття. Раніше я ніяк не розумів смисл цього прислів’я: невже потрібно було використовувати сина як приманку в обмін на те, щоб здобути вовка? Однак чинити так — немає ніякої рації. Тільки потім я збагнув, що тут ідеться про дозвіл дитині, наражаючись на небезпеку, залазити у вовчі лігва, щоб витягати цуценят, адже в такі глибокі й вузькі ходи зможе пролізти тільки дитина. Якби монгольські жінки так панькали своїх дітей, як ханьські, то їхня нація давно зникла б. Мабуть, тому монгольські чоловіки усі сміливі й сильні.

Ян Ке сердито обізвався:

— Монгольські вовки, чорт би їх забрав, і справді лихі, а плодовиті — ще більше за китайців, ще й риють такі глибокі нори, щоб сховати свій виводок! Через такий собі заплутаний пологовий будиночок ми з тобою даром півдня витратили… Краще спочатку поїмо щось, я зголоднів.

Чень Чжень пішов до коня, відв’язав від сідла парусинову торбинку для книжок і повернувся до входу в печеру. Хуанхуан, побачивши цю землисто-жовтого кольору масну торбинку, миттю замахав хвостом, розкрив пащу і, похекуючи, підбіг до господаря. Він знав, що в цій торбинці Чень Чжень носив їжу, коли ходив на полювання з собаками. Чень Чжень відкрив торбинку, вийняв звідти невеликий, у півдолоні, шматок м’яса і віддав його Хуанхуану, решту залишив для Ерлана, який ще не повернувся, через що Чень Чжень уже трохи хвилювався. Взимку і навесні зарості очерету є «царством вовків», тож якщо вони заманять Ерлана до своєї зграї, йому буде непереливки. Ерлан — «основна сила» в охороні овець, тому якщо нинішній «похід» завершиться невдало, ще, чого доброго, не стане такого визначного «вояки», то всю операцію слід буде вважати суцільним збитком.

Хуанхуан їв м’ясо і помахував хвостом. Він — кмітливий собака: завжди, коли зустріне лисицю, зайця або дзерена — відразу виявляє всю свою хоробрість і сміливість, але коли зустріне вовка — діє за обставинами: якщо собак зграя, а вовк — один, він люто кидається вперед в атаку, але якщо такої значної допомоги немає, то він не вихваляється марно й сам на сам з вовком у сутичку не вступає. Щойно він «дезертирував» з-під очеретяних заростей і не побіг допомагати Ерлану саме тому, що побоявся наштовхнутися в очереті на цілу вовчу зграю. Хуанхуан вміє берегти себе, і це — також одна з його здібностей. Чень Чжень дуже любив цього розумного собаку і не звинувачував його в зраді товариша, однак з початком весни йому дедалі більше подобався Ерлан. Його звірина натура ніби стала ще сильнішою і ніби ще більше закрилася для людини. У цьому світі з його жорстокою конкуренцією окрема нація насамперед потребує звіриної сміливості й характеру, оскільки без них жодна мудрість і культура не матимуть на що спертися. А коли нація втрачає свій характер, їй залишається тільки животіти, сподіваючись на родинні зв’язки й будування мурів, визнавати себе покірними підданими й розмножуватися, як кролики й щури. Він підвівся, узяв підзорну трубу й спрямував її на очерет у північно-західному напрямку, сподіваючись з’ясувати, де подівся Ерлан.

Однак слідів Ерлана не було видно. Чень Чжень витяг з-за пазухи мішечок з ягнячої шкіри, який йому подарувала Ґасмаа, щоб носити харчі, — він не пропускав усередину вологу й крізь нього не просочувалася олія, тож його можна було носити під одягом, зігріваючи теплом свого тіла. З нього він вийняв млинець, шмат м’яса й трохи соєвого сиру, розділив усе з Яном Ке, і так вони підкріпилися. Ніхто з них не знав, що слід робити далі, тому вони їли й понуро обмірковували ситуацію.

Ян Ке, відламавши великий шмат млинця й запхавши його в рот, сказав:

— Ці вовки понариють на видному місці печер — і справжніх, і несправжніх, але вовченят при цьому сховають у такому непомітному місці, що людина нізащо не здогадається. Це місце ми з тобою знайшли дуже легко — значить, вовченят тут немає. Якщо вони не задихнулися від диму, тоді ми їх затопимо: можна затягти сюди 8-10 відер води водовозом і залити всередину, тоді вони всі потопляться!

Чень Чжень на це іронічно зауважив:

— Гори в степу утворені з самого піску й каміння, тож навіть якщо ти й затягнеш сюди водовоз, уся вода відразу піде в пісок.

Ян Ке, подумавши трохи, раптом запропонував:

— А що, як нам запустити в печеру Хуанхуана, щоб він повиносив вовченят у зубах? У печері ж тепер немає великих вовків!

Чень Чжень не втримався від сміху:

— Ти що, зовсім глузд утратив, поки в чабанах ходиш? Собаки давно пристали на бік людини і зрадили вовчу натуру. У них такий гострий нюх, що вони відразу вовка почують! Якби собаки могли залазити у вовчі печери й відривати їхні лігва, вони б робили це, поки вовчиці немає «вдома», і тоді вовки в степу вже давно були б винищені людьми й собаками.

— Однак ми можемо принаймні спробувати, — не здавався Ян Ке, — для цього ж не потрібно докладати багато зусиль.

Сказавши це, він прикликав Хуанхуана до печери, звідки вже майже повністю розсіявся запах пороху, і, вказуючи рукою всередину отвору, прокричав: «Ф’ю-ю-ть!» Хуанхуан моментально зрозумів намір Яна Ке і злякано позадкував. Тоді Ян Ке затис своїми ногами тіло собаки, обома руками схопив його за передні лапи й спробував запхнути в печеру силоміць. Хуанхуан від страху підібгав хвоста й заскавучав, вириваючись з усіх сил і скоса поглядаючи на Ченя із жалісливим виглядом, сподіваючись, що той виручить його з такої халепи.

— Ну от, бачиш? — сказав Чень Чжень. — Не варто його далі силувати. Йти в атаку — важко, а відступати — ще важче. Собаки перестали бути вовками саме тому, що колись відступили. Собака, якому постійно доводиться відступати, перетворюється на слабкого, лінивого й тупого собаку. І людина так само.

— Шкода, що немає Ерлана. У нього вовча натура сильна, він би поліз у печеру, — сказав Ян Ке, відпускаючи Хуанхуана.

— Однак, якби він поліз у печеру, він би обов’язково передушив усіх вовченят, а мені вони потрібні живими.

— Так, це — точно. Цей собака тільки побачить вовка, як уже гострить на нього зуби.

З’ївши свою порцію м’яса, Хуанхуан побіг трохи прогулятися й обстежити місцевість поряд — він скрізь принюхувався, час від часу піднімав задню лапу й ставив мітки на якісь добре помітні предмети. Так він поступово віддалився, а Ерлан не повернувся, тож Чень Чжень і Ян Ке самі сиділи перед вовчою печерою з дурнуватим виглядом, не знаючи, що робити далі. З печери не долинало жодного звуку. Вовченят у кублі мало би бути сім-вісім, а то й більше десятка, не могли ж вони задихнутися там усі, один-два мали б вижити й вилізти. Минуло ще півгодини, однак вовченята так і не з’явилися, тож хлопцям залишалося тільки гадати: чи вовченята всі подохли від диму, чи їх взагалі не було в цій печері.


Якраз коли вони вже зібрали свої речі, щоб повертатися додому, то почули приглушений гавкіт Хуанхуана, який долинав з-поза північного пагорбка. Було схоже, ніби він помітив там якусь дику тварину. Хлопці відразу ж скочили на коней і помчали туди, однак, навіть діставшись верхівки пагорбка, вони так і не побачили собаки, тільки чутно було його гавкіт. Орієнтуючись на цей гавкіт, вони пришвидшили коней і помчали далі, проте дуже швидко коні почали збиватися з кроку на безладно розкиданому під снігом камінні, тож хлопці вимушені були притримати коней. Перед ними розкинулась горбиста місцевість, уся мов порізана ярами й урвищами, зарослими бур’яном. На снігу виднілися рядки великих і малих слідів, які давали зрозуміти, що тут бували зайці, лисиці, корсаки й вовки, а під снігом земля була всіяна камінням і кам’яними уламками, у розщелинах між якими повиростали очерет, терен та перекотиполе, причому деякі рослини сягали аж половини зросту людини. Сухостій надавав цій місцевості схожості з пустелею або із покинутим цвинтарем, який можна було зустріти по той бік Великого муру на лисих горах. Хлопці їхали надзвичайно обережно, постійно стримуючи коней вуздечкою, однак копита таврин все одно час від часу потрапляли на нерівну чи слизьку місцевість. Оскільки рослинність у цьому місці була непридатна на харч худобі, то корови, вівці й коні тут не бували, тому й хлопці як чабани заїхали сюди вперше.

Гавкіт Хуанхуана чувся дедалі ближче, однак його самого все ще не було видно. Чень Чжень сказав:

— Тут так багато слідів диких тварин! Може, Хуанхуан упіймав лисицю? Ходімо швидше!

— Ну тоді ми хоч не з порожніми руками повернемося з сьогоднішнього полювання.

Об’їхавши зарості терену і спустившись на дно яру, вони зробили невеличкий гак і нарешті побачили Хуанхуана. Але тепер злякалися ще більше: настовбурчивши хвоста, він щосили гавкав на вхід до ще більшої й темнішої вовчої печери. У яру було похмуро й страшно, тут скрізь відчувалися вовки, тож коли ще й повіяв холодний вітер, у Ченя аж шкіра на голові заніміла. Він почувався так, ніби припустився помилки й потрапив у засідку до вовків, і тепер величезна кількість вовчих очей стежать за ним з якихось невидимих місць. Від страху він аж спітнів, і волосся на його тілі стало дибки, мов голки в дикобраза.

Хлопці спішилися, стриножили коней і, схопивши усе своє знаряддя, поспіхом підбігли до нори. Цей отвір дивився на південь і був виритий на висоті близько метра, а завширшки сягав 60 см. Чень Чжень ще ніколи в житті не бачив такої великої вовчої нори: вона була навіть більшою за підземні ходи часів японської окупації, що їх він бачив у повіті Піншань провінції Хебей, коли в середній школі їх возили туди на роботи в місцевий колгосп. Ця печера підступно ховалась у глибині невеличкої брижі, що йшла по великому яру. Зверху ця невелика заглибина щільно поросла бур’яном, а знизу вхід до неї прикривало гостре високе каміння, тож її можна було помітити тільки зблизька. Хуанхуан, побачивши господарів, неймовірно зрадів, кинувся до Ченя й почав стрибати навколо нього, вочевидь випрошуючи собі якусь нагороду за цю знахідку. Чень Чжень сказав Яну Ке:

— У цій печері, напевне, є щось цікаве. Можливо, Хуанхуан навіть щойно бачив вовченят, поглянь, як він випрошує в мене нагороду.

— Схоже на це, — відповів Ян. — Ця печера вже більше схожа на вовче лігво — така вона похмура й страшна.

— І вовками тут аж тхне! Напевне, вони тут є.

Ченю відразу ж спала думка опустити голову й обстежити сліди на рівній приступці перед печерою. Ця приступка утворилась унаслідок накопичення перед входом землі й каміння, викинутих вовками назовні під час риття нори, за нею можна було зробити висновок про величину нори — чим більша така приступка, тим ширше й глибше лігво. Ця приступка була розміром із два письмових столи; її не вкривав сніг, але відбитків вовчих лап виднілося тут багато, також скрізь були розкидані рештки маслаків. Серце Ченя закалатало — це було те, що він дуже хотів побачити! Він наказав собаці злізти з приступки й посадив його поряд «на варту», після чого вони з Яном Ке стали на коліна і, майже притискаючись до землі, почали розслідування. І хоча Хуанхуан устиг затоптати більшу частину попередніх слідів на приступці, вони все таки знайшли чимало переконливих доказів — два-три відбитки лап дорослого вовка і п'ять-шість відбитків лап цуценят. Подушечки маленьких лап залишили на землі дуже вишукані відбитки, схожі на квітки сливи, пелюстки яких умістилися б у стару нікелеву монету,[65] і це виглядало дуже кумедно. Причому їхні сліди були дуже чіткими, ніби цуценята щойно гралися на приступці, але, почувши гавкіт незнайомого собаки, злякалися й заховалися назад у печеру. А рівна приступка без снігу дедалі більше здавалася спеціально облаштованим матір’ю-вовчицею «майданчиком для дитячих ігор». Тут же лежали й рештки овечих маслаків з ледь помітними слідами маленьких зубів, і якісь овчини. А поряд з приступкою вони помітили кілька кавалочків свіжих цуценячих екскрементів, вони були завтовшки з паличку для їжі[66] й сантиметрів зо два в довжину, такі чорні й блискучі, ніби це розкатані в смужку медові пігулки.[67]

Чень Чжень вигукнув, ляснувши себе по колінах:

— Цуценята, яких я шукав, у цій печері! А ми з тобою, два дурні, потрапили на гачок тієї вовчиці!

— Так і є! — раптом прозрів Ян Ке, аж злегка ляскаючи по землі від збудження. — Та вовчиця від початку направлялася сюди, однак помітила з пагорбка нас і вирішила тимчасово змінити свій маршрут, завівши нас до тієї порожньої нори. Але виглядало все так правдоподібно! І на собак кидалася так, ніби охороняє своїх цуценяток! Чорт забирай, капосна вовчице! Цього разу твоя взяла!

— Коли вона тільки змінила свій маршрут, я теж дещо засумнівався, — згадував Чень Чжень. — Але надалі вона поводилася так природно, що я облишив сумніви. Що не кажи, а вовки вміють підлаштуватися під ситуацію! І якби ти не підкинув їй три петарди, вона б до вечора водила нас із тобою за ніс! Так би й потрапили ми до неї в капкан.

— Ще добре, що в нас такі гарні собаки! Без них ми б давно вже програли цю битву й повернулися ні з чим.

Однак Чень мав привід для суму:

— Тепер нам ще складніше: вовчиця постаралася, щоб ми витратили дарма півдня й три газових балончики на ту печеру, а ця виявилася ще глибшою й складнішою, ніж попередня, ще й розташована глибоко під горою.

— Часу небагато, балончиків немає, — підсумував ситуацію Ян Ке, опустивши голову і намагаючись зазирнути глибше в печеру. — Схоже, що цього разу ми нічого не вдіємо. Гадаю, варто спочатку пошукати інші виходи з цієї печери і потім міцно забарикадувати їх усі до завтрашнього дня. Тим часом ми запитаємо поради, що робити далі, в когось із чабанів, а ти розпитаєш Батька Біліґа, адже він завжди знайде найбільше дієвих способів.

Однак Чень Чжень був незадоволений такою пропозицією й рішуче сказав:

— У мене теж є спосіб, що його можна спробувати. Поглянь, ця нора достатньо велика, майже як партизанські земляні ходи в Піншані. Тож якщо ми залазили в них, то і в цю печеру теж повинні пролізти. До того ж вовчиця зараз зайнята Ерланом, і в печері не повинно бути великих вовків. Прив’яжемо до моєї ноги твій пасок, і ти потихеньку будеш підштовхувати мене вперед у печеру. Хто знає, може, таки знайдемо вовченят? Та навіть якщо й не знайдемо, я все одно хочу на власні очі побачити, як облаштована вовча печера.

— Тобі що, жити не хочеться? А раптом усередині все-таки є великий вовк? Я тепер уже й не знаю, чого від них чекати… До того ж ти певний, що це лігво тієї самої вовчиці? А може, іншої?

Але давнє бажання Ченя, яке він так довго стримував у собі, нарешті вирвалося на волю і зовсім притлумило його сором’язливість та боязкість. Він сказав крізь зуби:

— Навіть монгольські діти не бояться лазити в вовчі лігва, а ми злякаємося? Чи нам не соромно буде? Я не піду звідси, поки не полізу туди! Якщо ти мене підстрахуєш, я візьму ліхтар і лопату, і навіть якщо там буде вовчиця, зможу дати їй відсіч.

— Ну, якщо ти справді намірився туди лізти, — сказав Ян Ке, — я полізу першим, адже я більший за тебе і маю більше сил.

— Однак тут якраз потрібен хтось худий, тож у мене є перевага! Хід усередині звужується, і ти можеш застрягнути. Тож мій задум навіть не обговорюється: хто товстун — той залишиться назовні.

Чень Чжень скинув плащ, а Ян Ке вимушено простягнув йому ліхтар, лопату й торбинку, а потім зв'язав його ноги довгим — приблизно в два чжани[68] паском від його монгольського плаща, після чого до цього паска ще прив'язав і свій. Перед тим як залазити в печеру, Чень Чжень сказав:

— Не полізеш у вовче кубло, не дістанеш цуценят!

— Якщо там буде вовк, — попереджав Ян Ке, — ти кричи щосили й щосили смикай ногами за пасок — це буде сигнал.

Чень Чжень увімкнув ліхтаря, ліг на землю й поповз уздовж земляного ходу, який ішов під кутом 40° униз і вглиб печери. Усередині стояв міцний вовчий запах, тож Чень Чжень навіть не наважувався дихати на повні груди, щоб не задихнутися. Так він поступово просувався вниз. Стіни печери були доволі рівними, однак на деяких випуклих грудочках землі виднілися пасма сіро-жовтого вовчого хутра. А земля на підлозі була просто всіяна відбитками маленьких лап. Це дуже надихало Ченя, він сподівався, що за кілька метрів дістанеться до цуценят. Він уже повністю заліз у печеру і Ян Ке, потроху розмотуючи пасок, раз по раз голосно запитував, чи не час уже його відпускати. Чень крикнув, що вже можна відпустити, після чого зіперся на лікті й потроху поповз униз.

Приблизно за два метри від входу хід почав потроху завертати, і коли він проповз іще трохи, сонячне світло остаточно зникло. Тоді він відсунув умикач ліхтарика до краю, й видимість у печері тепер підтримувалася тільки завдяки його світлу. За поворотом хід несподівано вирівнявся — уже не йшов униз, але також і різко звузився, тож уперед можна було просуватися тільки втягнувши плечі й опустивши голову. Просуваючись уперед, Чень Чжень не забував обстежувати стіни печери — вони тут були більш рівними, ніж на початку, й більш міцними, ніби були викопані лопатою, а не вириті вовчими пазурями. Коли його плече торкалося стіни, з неї майже не сипалася земля; він підняв лопату й постукав древком по стелі — земля теж майже не осипалася. Це заспокоїло Ченя щодо можливого обвалу в печері. Він майже не вірив, що вовки могли тільки своїми пазурами прорити такий глибокий хід у такій твердій горі. Камінчики, які траплялися в стінах, були настільки стертими, що не мали зовсім гострих кутів і скидалися на яйця. Судячи зі ступеня їхнього заокруглення, цій печері було вже років сто, і невідомо, скільки сотень вовків — великих і маленьких — ходили її ходами. Чень Чжень відчував, що вже остаточно потрапив у світ вовків і вовчий дух тиснув на нього.

Чим далі він просувався, тим більше його охоплював страх. Просто під носом він побачив декілька відбитків великих вовчих лап, і в нього виникли сумніви, чи зможе він відбитися своєю лопатою від великого вовка, якщо раптом той таки трапиться в печері? У такій вузькій норі вовкові нелегко буде вкусити людину, однак своїми пазурями на довгих передніх лапах тварина цілком може їй зашкодити. Тож чи не розірве вовк його на шматки? Як же він не подумав про вовчі пазурі? При цій думці його знову охопив жах, аж волосся на тілі піднялося. Чень Чжень зупинився, роздумуючи: варто лише посмикати ногами за пасок, і Ян Ке швидко витягне його звідси. Однак коли він подумав, що, можливо, за якихось пару сантиметрів від нього ховається з десяток маленьких вовченят, він не зміг відступити і, стиснувши зуби, так і не смикнув за пасок, а змусив себе повзти вперед. Земляний хід уже так звузився, що ніби сповив його тіло, тож Чень Чжень почувався зараз не мисливцем, а «чорним археологом». Свіжого повітря ставало дедалі менше, а вовчий дух натомість посилювався. Чень навіть боявся, що просто задихнеться в цій норі, оскільки чув, що археологи часто знаходили в таких ходах мертвих злодіїв.

Нарешті перед ним виникла якась перегородка, що звужувала хід. За нею був тунель такого розміру, що по ньому могла проповзти доросла вовчиця, однак ніяк не доросла людина. Очевидно, що таку заваду вовчиця влаштувала навмисне для свого єдиного в степу ворога. Однак Чень Чжень подумав і про те, що, наривши тут купу землі для цієї перегородки, вовчиця також підготувалася швидко закупорити прохід, якби в печеру напустили раптом диму чи води. Перегородка дійсно виявилася запобіжним заходом, який затримав Ченя, однак той не хотів здаватися і спробував проритися крізь неї за допомогою лопати. Однак вовчиця не випадково зробила перегородку саме в цьому місці печери: тут з усіх боків було велике каміння з глибокими розщелинами, що виглядало дуже міцним і небезпечним. Ченю ж було навіть важко дихати і зовсім не лишилося сил ритися далі, та навіть якби вони й були, він би не наважився, оскільки боявся влаштувати обвал і потрапити в такому разі в пастку до вовків та стати їхньою здобиччю.

Чень Чжень зробив великий ковток просякнутого вовчим духом повітря — зрештою, в ньому ще лишалося декілька загублених атомів кисню. Чень засумував, оскільки зрозумів, що не зможе впіймати зараз цуценя. Однак він не міг так зразу відступити, тому вирішив оглянути, як облаштовано перегородку з того боку: а раптом він зможе хоч одним оком побачити цуценят? Тоді Чень Чжень зібрав усі рештки сил і спрямував їх на цю останню надію. Він просунув за перегородку голову й праву руку, потім витягнув руку й посвітив ліхтариком. Те, що він побачив, остаточно зруйнувало всі його надії: по той бік перегородки був хід, який вів кудись угору, однак звідси не можна було побачити куди, напевне, до більш сухого й комфортного місця, більш придатного для народження цуценят, де можна убезпечитися від води, яку затяті вороги можуть налити в печеру. І хоча Чень Чжень був готовий до складної й хитрої конструкції вовчих печер, його все одно вразила ефективність їх «запобіжного обладнання», яку він випробував на собі.

Чень Чжень схилив голову набік, максимально напружуючи слух, однак з печери не долинало жодного звуку: можливо, цуценята поснули, а можливо, їм від народження були властиві якісь особливі здібності до самозбереження, тож, почувши в печері якісь незнайомі звуки, вони сиділи тихо й не ворушилися. І якби він міг нормально дихати, то перш, ніж залишити печеру, він би заспівав їм відому пісеньку: «Вовченята-цуценята, відчиняйте дверенята…» Однак, на жаль, «ханьський герой» був нездатний захопити собі цуценят «монгольської вовчиці». Зрештою, Чень уже не міг дихати, в нього запаморочилося в голові й замиготіло в очах, тож з останніх сил він смикнув ногою за пасок, і Ян Ке поспіхом, аж подвоївши сили від радості, витягнув його з нори, мов змагався у перетягуванні канату. Увесь притрушений землею й замурзаний, Чень Чжень спочатку тільки судомно хапав повітря ротом, сидячи перед входом, а потім вимовив до Яна Ке:

— Марна трата сил, ніби якась зачарована печера — кінця в ній не видно.

Ян Ке розчаровано накинув на Ченя шкіряний плащ.

Трохи перепочивши, хлопці знову обстежили навколишню територію діаметром 100–200 метрів, однак помітили ще тільки один вихід з вовчої печери, потім вони підібрали каміння побільше — щоб вовк не міг їх зрушити — й забарикадували ними обидва входи. Ще й ретельно заліпили землею всі щілини. А перед тим, як іти, Чень Чжень, виміщуючи свою злість і вже зовсім не криючись, устромив лопату просто в розщелину головного входу до печери, повідомляючи вовчицю: завтра ми приведемо сюди іще більше людей і вдамося до більш жорстокого способу.

Уже сутеніло, але Ерлан так і не повернувся. Знаючи підступність вовчиць, хлопці хвилювалися за нього, адже самої сміливості й лютості Ерлана, напевне, все ж замало, щоб протистояти їм. Чень Чжень і Ян Ке з Хуанхуаном вимушені були повертатися додому. Коли вони під’їжджали до табору, зовсім стемніло, але Чень Чжень, доручивши Яну Ке повертатися додому з інструментом і собакою та відзвітувати Ґао Цзяньчжуну, що з ними все гаразд, сам швидко розвернув коня й помчав до великої юрти Старого Біліґа.

10

В одному з монгольських літописів написано наступне:…рід тайджиут бере свій початок від сина Кайду-хана (предок Чингісхана в б-му поколінні. — Цзян Жун) Чараке-лінгума… Кайду-хан мав трьох синів. Старшого звали Байсонкур (предок Чингісхана в 5-му поколінні. — Цзян Жун), і від нього прямо походить рід Чингісхана… Середнього звали Чараке-лінгум… Після смерті свого старшого брата Байсонкура, Чараке-лінгум узяв собі за дружину свою невістку, яка була матір’ю Тумбі-не-хана (предок Чингісхана в 4-му поколінні. — Цзян Жун)… Від неї в нього народилося двоє синів: одного звали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине… ці імена означають «вовк» і «вовчиця»… Нащадки цих двох синів утворили рід чинос. (Чино в перекладі з монгольської означає вовк, чинос — це множина від чино, тобто вовки. — Цзян Жун.)

Рашид-ад-дін. «Збірник літописів» (Персія)

Стримано вислухавши розповідь Ченя й не випускаючи із зубів свою люльку, Старий Біліґ досить безцеремонно висварив хлопця. Найбільше його розсердило те, що двоє студентів-ханьців спробували підірвати вовче лігво газовими балончиками, оскільки він навіть не здогадувався, що в житла вовків можна закидати петарди і це матиме такий сильний ефект. Кришечка люльки, яку Старий постійно смикав туди-сюди, подзенькувала від ударів об люльку. У Старого аж трусилися вуса, коли він говорив до Ченя:

— Біда, та й годі… Ваші петарди викурили вовчицю. Ви, ханьці, набагато безжальніше за монголів використовуєте вогонь та дим. У вовчиці не лишилося навіть часу на те, щоб нарити землі й закупорити печеру, адже монгольські вовки найбільше бояться запаху пороху. Якби ви підірвали печеру з вовченятами, вони б усі звідти вибігли і ви б їх половили. Якщо в такий спосіб убивати цуценят, то невдовзі в степу й вовків не залишиться! Їх потрібно вбивати, але ж не так! Якщо робити так, то Тенґер розсердиться, й тоді степу настане кінець. Більше ніколи не підривайте вовчих лігв і ніколи не подавайте такої ідеї конопасам чи іншим людям. Конопаси тільки заведуть вас у халепу…

Чень Чжень навіть не здогадувався, що Старий може так розсердитися. Слова Біліґа змусили його усвідомити всю глибину наслідків підриву вовчого лігва заради знищення цуценят. Якщо цей спосіб колись пошириться, то якими ретельними не були б запобіжні заходи вовків, вони не зможуть перешкодити гуркоту вибухівки й не стримають запаху пороху. У степу ніколи не було звичаю запускати хлопавки й феєрверки на свята, ці речі привезли сюди заробітчани й молода інтелігенція, причому, якщо патрони в степу були на суворому обрахунку, то петардам ніяк не запобігали й не вилучали їх у тих, хто приїжджав з внутрішніх територій у степ, тому їх було дуже легко провезти. Якщо ж петарди різко поширяться в степу і збільшиться кількість пороху, молотого перцю та сльозогінного порошку, які будуть використані на вбивство вовків, то цим тваринам, які правили степом десятки тисяч років, важко буде уникнути лихої долі, й вони дійсно можуть бути остаточно винищені. Для степу, що досі перебуває на стадії якогось первісного кочівництва, порох є абсолютною вбивчою силою, і це має епохальне значення. Однак, якщо буде винищений тотем однієї з націй, то і її дух буде вбито. А ще й степ, який вигодував монголів, також може після цього зникнути…

Чень Чжень навіть злякався й, витерши з чола піт, сказав:

— Батьку, не сердіться, я можу пообіцяти Тенґеру, що більше ніколи не буду закидати петарди у вовчі нори й ми ніколи нікому не розкажемо про такий спосіб знищення вовченят.

Ченю довелося двічі повторити свою клятву, оскільки в степу серед монголів репутація є основою взаємодії між людьми й одним із заповітів Великого хана. Слово «обіцяю» тут важить дуже багато, й степовики завжди йому вірили. Монголи дотримують навіть обіцянки, які дають на п’яну голову, тому часто втрачають гарних собак, коней або ножі чи аркани, а то й іноді своїх дружин.

Обличчя Старого трохи розгладилося й він сказав, дивлячись на Ченя:

— Я знаю, що ти вбиваєш вовків заради того, аби захистити овець і коней, однак захищати степ набагато важливіше, ніж цих свійських тварин. Тепер молоді інтелігенти й молоді конопаси цілими днями тільки й змагаються в тому, хто більше вб’є вовків, а це — дуже нерозумно з їхнього боку… Ще й по радіо весь час вихваляють «героїв» цих змагань! Землероби порядкують у скотарському степу, мов сліпці. Якщо так піде й далі, то бідний степ просто закатують…

Ґасмаа передала Ченю миску локшини з бараниною, ще й спеціально поставила перед ним невелику консервну банку з диким пореєм. Потім вона присіла перед піччю, щоб додати локші Старому, й сказала до Ченя:

— До слів Батька зараз мало хто дослухається — він учить інших не вбивати вовків, а сам перебив їх чимало… Хто ж буде йому вірити?

Старому лишалося тільки гірко посміятися, однак він відразу ж запитав Ченя:

— Ну а ти віриш словам Батька?

— Вірю, справді вірю. Якщо не буде вовків, степ буде дуже легко зруйнувати. Далеко-далеко на південному сході є країна Австралія. Вона має великі степові території, однак раніше там не було ні вовків, ні кролів. Потім люди завезли туди кроликів у свої господарства, однак частина цих кроликів утекла в степ, оскільки ж там не було вовків, то кролики дуже швидко розмножилися й перерили увесь степ, попсувавши землі своїми нірками, а також вигризли добру половину пасовиськ, чим завдали значних збитків австралійському скотарству. До яких засобів не вдавався уряд Австралії, нічого не допомогло. Зрештою, вони вирішили застелити землю металевою сіткою, щоб трава могла рости, але кролі не могли б звідти вилізти. Вони думали, що таким чином усі кролі поздихають під землею з голоду. Однак і цей план провалився, оскільки степ там великий і уряду не вдалося роздобути так багато сітки. Я раніше думав, що і в монгольському степу багато зайців, оскільки тут така гарна трава, однак коли потрапив до Орхону, помітив, що їх тут не так уже й багато. Це, напевне, завдяки вовкам. Коли я пас овець у степу, я багато разів бачив, як вовки ловили зайців, причому, якщо вовків двоє, то вони без здобичі точно не залишаться.

Під час цієї оповіді Старий занурився в свої думки і його погляд поступово пом’якшився. Він постійно бубонів до себе: «Австралія, Австралія, Австралія…», а потім сказав:

— Принеси мені завтра карту, я хочу подивитися, де є ця Австралія. Тепер якщо хтось заговорить про те, щоб повністю винищити вовків, я буду розповідати йому про Австралію. Кролі вміють зруйнувати степ, крім того, вони за рік можуть окотитися не один раз, а кроленят в одному окоті набагато більше, ніж цуценят в одному вовчому лігві. На зиму байбаки й пацюки зариваються глибоко в нори, однак зайці все одно вилізають у пошуках їжі, тож вони стають «зимовою поживою» для вовків, а завдяки тому, що вовк з’їсть зайця, цілими залишиться чимало баранів. Однак, якщо просто вбивати зайців, ніколи їх не переб’єш. Якби в степу не було вовків, то люди що три кроки натикалися б на заячі нори.

— Я завтра ж принесу вам карту, — швидко відповів Чень Чжень. — У мене є велика карта світу, на ній ви все зможете побачити.

— Ну гаразд! Ти втомився за останні дні, тож повертайся швидше додому відпочивати, — сказав Старий, однак, помітивши, що Чень не хоче йти, додав: — Ти, напевне, хочеш запитати свого Старого батька, як же витягти з того лігва цуценят?

Чень Чжень, трохи посумнівавшись, усе ж ствердно кивнув головою й сказав:

— Це ж я вперше витягаю цуценят, тож ви так чи інакше повинні допомогти мені досягти успіху.

— Я можу тобі підказати цього разу, але надалі не роби цього часто.

— Звісно, — дав ще одну обіцянку Чень Чжень.

Старий ковтнув молочного чаю й загадково посміхнувся:

— Якби ти не запитав свого Старого, то й думати було б годі тобі витягти тих цуценят. Однак, гадаю, тобі краще пожаліти цю вовчицю й не доводити цю справу до кінця.

— Але чому я не зможу дістати цих цуценят? — схвильовано запитав Чень.

Прибравши з обличчя посмішку, Старий сказав:

— Одну печеру ви підірвали, в іншу — залізли, тож там з’явився людський запах, а ще й отвір до неї заліпили. Вовчиця сьогодні ввечері неодмінно почне «переїжджати» — розриє один з потаємних ходів до печери й повиносить звідти цуценят до іншої, тимчасової печери, й заховає їх там. А за кілька днів знову переміститься до іншої печери, й так, поки не заховається надійно від людей.

— А цю тимчасову печеру легко знайти? — швидко запитав Чень Чжень, у якого аж тьохнуло серце від слів Старого.

— Людина навряд чи знайде, натомість собака може знайти. Твій рудий собака й обидва чорних цілком упораються. Я бачу, ти ніби заприсягнувся з цією вовчицею остаточно звести рахунки?

— Батьку, давайте ви завтра підете туди разом з нами, а то Ян Ке вже боїться усіх цих вовчих хитрощів!

— Завтра я повинен оглянути капкани на півночі, — засміявся Старий. — У ті капкани, які ми встановили вчора вночі, потрапив один великий вовк, однак я поки що його не чіпав. Північні зграї зголодніли й знову повернулися, тож завтра, можливо, доведеться уже звільняти від них усі капкани. А ти за найближчі два дні повинен гарно виспатися, щоб підготуватися до ловів, тож пошуки цуценят краще було б відкласти на потім, коли завершимо лови.

Від такої пропозиції Чень Чжень аж побілів, тож Старий, дивлячись на нього, заспокійливо додав:

— Утім, ви можете піти завтра вдвох подивитись. Вовче лігво видає сильний запах, тож якщо обійти ту місцину з собаками, вона обов’язково знайдеться. Крім того, нова нора не буде глибокою, однак якщо вовчиця перенесе цуценят до якоїсь із великих запасних нір, тоді буде складно. Однак нічого не вдієш — видобування цуценят завжди пов’язане із везінням. Якщо ж і завтра вас спіткає невдача, тоді вже я піду. А коли буду я, можна взяти з собою Баяра, він точно зможе пролізти в печеру.

Тут Баяр з виглядом знавця приєднався до розмови:

— Я точно зміг би пролізти за ту перегородку, про яку ти розповідав. Коли залізеш у вовчу печеру, потрібно все робити швидко, інакше там просто задихнешся. Якби ви взяли мене з собою сьогодні, я б витягнув вам звідти всіх цуценят.

Коли Чень Чжень повернувся до своєї юрти, Ян Ке ще не спав, чекаючи на нього. Чень двічі переповів йому усі пропозиції й судження Старого, однак Ян Ке все ще непокоївся.

Серед ночі Чень Чжень прокинувся від скаженого гавкоту — з’ясувалося, що повернувся Ерлан, якого, вочевидь, не стали брати в кільце облоги вовки. Почувши його впевнені кроки поза юртою, де він одразу почав вартувати подвір’я, Чень Чжень хотів вийти погодувати його й перев’язати його рани, однак був такий сонний, що не міг і поворушитися, тож коли гавкіт собаки стих, він знову заснув, як убитий.


Прокинувшись уранці, Чень Чжень побачив Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна біля печі, де вони разом з Доржем пили чай, їли м’ясо й обговорювали справу руйнування вовчого лігва. Дорж був чабаном у третій бригаді, мав 24–25 років, вирізнявся кмітливістю й статечністю. Він закінчив середню школу, після чого повернувся додому пасти корів, однак за сумісництвом працював у бригаді бухгалтером і був відомим серед тутешніх скотарів мисливцем. Його батько походив із напівхліборобського-напівскотарського району на північному сході, однак переїхав з родиною жити в ці місця після того, як тут організували скотарське господарство. Їхня родина була однією з нечисленних монгольських родин-вихідців з північно-східних монголів. В Орхонському степу їхні звичаї різко відрізнялися від звичаїв місцевих монголів і між ними рідко укладалися шлюби. Монголи з напівхліборобських північно-східних районів вільно володіли китайською, хоча й говорили з відчутним північно-східним акцентом, однак серед студентів у Пекіні саме вони були першими викладачами й перекладачами з монгольської. Проте Біліґ та інші старі місцеві скотарі майже не спілкувалися з ними, а представники молодої інтелігенції не хотіли втручатися у їхні відносини й поглиблювати суперечності між ними. Те, що Ян Ке з самого ранку привів у свою юрту Доржа, свідчило про те, що він дуже не хотів ще раз потрапити в халепу й наражатися на небезпеку, тож Дорж мав стати консультантом і своєрідною гарантією успіху. Дорж належав до тих мисливців, які не випустять орла, поки не побачать зайця, тому його присутність, безперечно, додавала впевненості в процесі пошуку вовченят.

Чень Чжень швидко підвівся, і, вдягаючись, привітав Доржа. Той, посміхнувшись до нього, сказав:

— Я чув, ти наважився залізти в вовчу печеру? Тепер будь обережним: вовчиця запам’ятала твій запах, і куди б ти не пішов, буде тебе переслідувати.

Чень Чжень аж підстрибнув від несподіванки й ледь не заплутався у власній білизні, проте швидко відповів на це:

— Ну тоді нам справді доведеться вбити ту вовчицю, інакше як мені залишитися живим?

Дорж розсміявся:

— Не бійся, це я пожартував! Вовки бояться людей, тому навіть якщо вона й запам’ятала твій запах, все одно не наважиться тебе чіпати. Якби вовки були здатні на таке, вони б уже давно мене з’їли. Підлітком я залазив у вовчі печери й витягав цуценят, але досі живий і неушкоджений.

Чень із полегшенням зітхнув і запитав:

— Ти у нас у бригаді зразковий мисливець на вовків, от скажи, за ці роки скільки всього вовків ти вбив?

— Якщо не рахувати вовченят, то всього набереться штук 60–70. А якщо рахувати вовченят, то до цього слід додати 7–8 лігв.

— У 7–8 лігвах мінімум буде 50–60 тварин, чи не так? Виходить, що кількість убитих тобою вовків наближається до 120–130. І вовки тобі ще не помстилися?

— Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую.

— От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми?

— Ми, іх-зууські[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі.

— Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти?

— В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало.

— А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень.

— Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів.

Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори.

Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже здобутися на лігво вовченят в Орхонському степу — почесна справа.

Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав:

— Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут.

Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату!» Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату.

Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув:

— Знайшли вовченят!

І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип.

Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився:

— Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак!

— Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди.

Чень Чжень також висловив свій сумнів:

— Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе?

— Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці.

Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав:

— Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору.

Однак Дорж зупинив його такими словами:

— Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя:

— Усередині є щось м’яке, попробуй.

Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости:

— Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята!

Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята.

Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши:

— Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих.

— Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату.

— Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати.

Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками.

— Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння.

Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав:

— Чому мені здається, що я бачу сон? Ці цуценята просто звели нас із розуму!

Ґао Цзяньчжун зло пожартував:

— Хто б міг подумати, що ви, двоє сліпих пекінських котів, раптом наштовхнетеся на ціле кубло живих монгольських вовченят![70] І навіщо тільки я тренувався в ушу останні дні, сподіваючись застосувати сьогодні всі свої вміння?

Чень Чжень присів перед отвором і, нахилившись, почав обережно збирати грудочки й камінці, що насипалися на тільця малюків. Уважно порахувавши, він виявив, що в цьому кублі семеро цуценят. Вони були трошки більшими за розкриту долоню і так міцно притислися одне до одного своїми чорними мордочками, що утворили один великий клубок. Цуценята не рухались, однак повіки в кожного з них уже були відкриті, й було видно сіру плівку, яка все ще вкривала оченята й крізь яку все ж вгадувався темно-блакитний колір вологого ока й чорні зіниці. Він сказав, подумки звертаючись до цуценят: «Я так довго вас шукав і от, нарешті, знайшов».

— Цим маленьким вовкам незабаром виповниться 20 днів, оскільки вони тільки мають розплющити очі, — сказав Дорж.

— Вони що, сплять? — запитав Чень Чжень. — Чому вони не рухаються?

— Вовки з дитинства хитрі, — відповів Дорж. — Гавкіт собак і крики людей щойно попередили їх про небезпеку, тож вони вдають мертвих, тому й не рухаються. Якщо не віриш, візьми одного з них, подивись.

Чень Чжень уперше за все життя брав у руки живого вовка, тому навіть не наважувався безпосередньо торкнутися його тіла, а обережно затис між своїми великим та вказівним пальцями пряме кругле вушко вовченяти і так витяг його з нори. Воно так і не поворушилося, кумедно звісивши вниз свої чотири лапки, і навіть не думало захищатися зубами чи пазурями, змушуючи людину будь-що повернути його назад до нори. Воно швидше було схоже на дохле кошеня, ніж на дитинча вовка. Коли маля з’явилося перед очами трьох пекінців, Чень Чжень, добре обізнаний з виглядом собачих цуценят, розглядаючи тепер так близько вовченя, відразу ж відчув істотну різницю між диким вовком і свійським собакою. У цуценят від народження шерстка охайна й гладенька, тож вони з першого погляду викликають у людини симпатію; у вовченяти ж усе навпаки — воно є дика істота, й хоча його тіло щільно вкрите м’якеньким пушком сірого кольору, крізь нього проступають довгі чорні волосини жорсткої вовчої холки, і безладна суміш твердого й м’якого, довгого й короткого хутра справляє враження дикості, ніби ви тримаєте в руках колючий каштан. Мордочку вовченяти вкривало чорне й блискуче хутро, ніби його намазали вугіллям. Його очі ще не повністю розкрилися, однак тонесенькі вовчі ікла вже вилізли й виступали з-під губи справжнім лютим вишкіром. Від вовченяти, якого щойно витягли з нори, тхнуло земляною сирістю й вовчою сечею, тож воно не йшло ні в яке порівняння із чистим і симпатичним домашнім цуценям. Однак для Ченя це була найдорожча, найрідкісніша й найпрекрасніша маленька істота великого монгольського степу.

Чень Чжень усе тримав цуценя в руках, не наважуючись його покласти на землю, а воно так і вдавало мертвого, не виявляючи жодного натяку на протистояння і не видаючи жодного звуку. Однак коли Чень помацав маленькі груди вовченяти, він ледь не злякався — так швидко билося в того серце. Дорж сказав:

— Поклади його на землю, подивимось, що буде.

Щойно Чень Чжень так і зробив, як вовченя раптом ожило і щодуху чкурнуло туди, де було поменше собак і людей, причому так швидко, ніби заведена на пружину іграшкова машинка. Хуанхуан кинувся за ним і наздогнав у два кроки, однак коли він уже намірився вкусити вовченя, люди голосом зупинили його, а Чень швидко підбіг і вхопив маля, вкинувши його в свою брезентову сумку. Хуанхуан надзвичайно невдоволено дивився на Ченя, даючи зрозуміти, що він просто повинен власними зубами загризти парочку вовченят і тільки тоді зможе дати вихід своїй ненависті. При цьому Чень помітив, що Ерлан завмер перед норою з цуценятами, ще й злегка помахує хвостом.

Чень Чжень відкрив свою сумку, і троє пекінців, з таким натхненням, мов малі бешкетники, які нишком втекли за місто драти пташині яйця, почали по черзі витягати за вуха решту вовченят із нори, і за мить малюки опинилися в брезентовій сумці. Чень Чжень міцно зав’язав її і повісив на сідло, маючи намір повертатися. Дорж сказав, уважно роздивившись навколо:

— Вовчиця, напевне, десь недалеко, тож нам доведеться повертатися в обхід, інакше вона переслідуватиме нас до самого табору.

Троє пекінців ніби раптом усвідомили всю небезпеку свого становища і тільки тепер нарешті зрозуміли, що в сумці в них не пташині яйця, а вовки, які завжди наводили жах на ханьців.

11

Коли помер його старший брат Чарахай-Лінху, він узяв собі його дружину і в них народилося двоє синів, одного назвали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине. У перекладі з монгольської чине означає вовк… У «Збірнику літописів»[71] спеціально зауважено, що ці імена означають «вовк» і «вовчиця». Рід Чинос — це нащадки цих двох синів.

Рід Чинос згадується в генеалогічних таблицях «Історії династії Юань», закінчення — с (s) означає множину, тобто назва роду перекладається як «зграя вовків».

Хань Жулінь.[72] «13 родів, підвладних Чингісхану»

Троє пекінців поспішили сісти в сідла й поїхали за Доржем на захід через очерет, а потім — на південь, огинаючи солончаки й спеціально вибираючи такі місця, де не залишаються відбитки кінських копит. Дорогою додому всі троє пекінців дещо хвилювалися: вони не тільки не почувалися переможцями, а, навпаки, відчували докори сумління, мов злодії під ворітьми знатної родини, які бояться, що коли господар дізнається про злочин, то кинеться за ними навздогін, охоплений люттю, на чолі своїх охоронців, і тоді їм буде непереливки.

Однак, коли Чень згадав про ягня, вкрадене вовчицею, йому вдалося дещо відновити душевну рівновагу, адже його сьогоднішні дії можна розглядати як відплату чабана за своє вбите ягня. Знищити одне лігво вовків — все одно, що врятувати одну отару овець. Якби вони не помітили й не забрали вовченят із цього лігва, хто знає, якої шкоди їхні нащадки завдали б худобі! Винищувати вовчі лігва — це, безсумнівно, найбільш ефективний спосіб боротьби за виживання між людьми й вовками в монгольському степу. Знищити одне лігво вовченят — це те саме, що знищити невелику зграю вовків, причому, хоча дістатися до цих малих було важко, знищити їх все одно набагато легше, ніж убити сімох великих вовків. Однак тут поставало ще одне питання: чому ж, якщо монголи давно вже винайшли такий швидкий і ефективний засіб боротьби з вовками; поголів’я їх у степу так і не зменшується? Чень вирішив запитати про це в Доржа. Той роз’яснив ситуацію таким чином:

— Вовки дуже хитрі, вони вміють вибрати час для народження цуценят. Хоча й кажуть, що колись давно вовки й собаки були однією родиною, однак насправді вовки набагато шахраюватіші, ніж собаки. У собак цуценята народжуються щороку через півмісяця після Свята весни, а вовки дають потомство, як навмисне, на початку весни, коли тільки-тільки розтане сніг і в овець почнеться ягніння. За весь рік для монголів — це період найбільшої заклопотаності, втоми й хвилювання, коли потрібно одну отару розділити на дві, тож вони всі свої сили віддають вівцям. Люди так стомлюються, що навіть про їжу не згадують, де ж у них ще будуть сили полювати на вовченят? А коли період окоту в овець завершиться й у людей з’явиться вільний час, вовченята вже виростуть і вийдуть зі своїх нір. Адже зазвичай вовки не живуть у норах, вони роблять їх, тільки коли вовчиці час народжувати. Вовченята розплющують очі приблизно через місяць після народження, а ще через місяць з лишком вони вже можуть скрізь бігати за мамою. Тож у цей час вже немає сенсу шукати їхні нори — вони будуть порожніми. Якби вовченята народжувалися в якусь іншу пору року, не навесні, тоді б люди мали достатньо часу для полювання на них і вже давно б їх винищили. Однак у тому, що вовченята народжуються навесні, для вовків є ще одна вигода — вовчиця якраз може красти ягнят, щоб нагодувати своїх малюків, а ще навчити їх здобувати собі їжу. Ніжне м’ясо ягняти — найкраща їжа для вовченят, якщо воно є, вовчиця не переживає, що в неї забракне молока на весь приплід і може прогодувати навіть більше десятка малюків…

Ян Ке, вдаривши по сідлу, сказав:

— Ех, вовки-вовки! Я справді здаюсь! Ти ба, вони навіть можуть розрахувати час для приплоду! І справді: навесні під час ягніння дуже стомлюєшся — щодня бігаєш за цією отарою з великим повстяним мішком за плечима, в якому по четверо-п’ятеро ягнят, і поки так за день зробиш з десяток ходок, на вечір і ноги простягнеш. Якби не цікавість і бажання спробувати вперше на смак полювання на вовченят, хто б і витрачав на це так багато сил! Більше я не піду на них полювати. А сьогодні після повернення хочу нарешті гарно виспатися.

Ян Ке дійсно постійно позіхав. Чень Чжень також раптом відчув, що його охоплює сон і йому хочеться швидше повернутися до юрти, розтягтися на ліжку й заснути. Однак міркування про вовків також не йшли йому з голови, тож він, підбадьорившись як міг, запитав:

— Чому тутешні старі чабани так не полюбляють руйнувати вовчі нори?

— Усі місцеві чабани сповідують ламаїзм, — відповів Дорж. — Раніше майже з кожної родини забирали когось у лами. Лама ж повинен чинити тільки добро, він не може нікого безпідставно вбивати. Крім того, вбивство вовченят теж може вплинути на відміряний йому вік. Я не вірю в ламаїзм і не боюся зіпсувати собі життя. Ми, монголи з північного заходу, не віддаємо своїх небіжчиків на поживу вовкам, тож нехай хоч і всі вовки будуть винищені — я не боюся. Після того, як ми, північні монголи, навчилися обробляти землю, ми почали, як і ви, ханьці, бачити спокій у поверненні в землю.

Хоча вони дедалі більше віддалялися від пограбованої вовчої нори, Чень Чжень постійно відчував за спиною чиюсь присутність, мов якась примара слідувала за ними у пронизливому диханні вітру, тож усю дорогу на душі йому було неспокійно, він усвідомлював якийсь тваринний жах глибоко в душі. Як це йому, вихідцеві з великої столиці, який раніше не мав жодного стосунку до вовків, раптом випало вирішити долю сімох монгольських вовків? Їхня ж мати — надзвичайно люта й хитра, і, хто знає, може, ці вовченята є нащадками того ватажка зграї? Або найкращими представниками породи монгольських степових вовків? Якби не його настирлива пристрасть, ці семеро малюків, напевне, могли б усього цього уникнути, виросли б здоровими великими вовками й стали б грізними охоронцями степу. Однак його приїзд докорінно змінив долю малюків, і тепер він назавжди пов’язаний нерозривними узами з вовчими зграями усього степу, що стали тепер його лютими ворогами. Усі вовчі родини Орхонського степу можуть тепер, очолювані Цією мудрою і впертою вовчицею, під покривом темної степової ночі прийти до нього з вимогою повернути духовний борг і будуть невпинно гризти його душу. Тепер він почав усвідомлювати, що, напевне, припустився великої помилки.

Коли вони повернулися до юрти, було вже далеко за південь. Чень Чжень повісив сумку з вовченятами на округлу стіну юрти і вони всі четверо розсілися навколо вогню, щоб підігріти чаю, поїсти м'яса й вирішити, що робити далі з малюками.

— А що тут обговорювати? — запитав Дорж. — Ось вип'ємо чаю і подивитесь — за дві хвилини все буде покінчено.

Чень Чжень розумів, що насувається розв'язання найбільш діткливого для нього питання — про можливість узяти на виховання вовка. Від самого початку, коли тільки в нього виникла ця думка, він уже знав, що такий вчинок неодмінно наштовхнеться на спротив майже всіх чабанів, політруків і молодої інтелігенції. Вигодувати вовка — великий злочин, породжений підступними й злими замислами, з якої точки зору на це не дивись — політики, віросповідання, релігії, міжнаціональних відносин чи психології, виробництва чи безпеки. На початку «культурної революції» в пекінському зоопарку стався випадок, коли працівник закладу помістив у клітку до тигреняти, якому не вистачало молока, собаку, яка змогла його вигодувати, і це перетворилося тоді на велике політичне питання: казали, що це — проповідування реакційної теорії примирення класів, а працівника зоопарку почали ретельно перевіряти й критикувати. Тож якщо вигодувати вовка поряд з вівцями, коровами й домашніми собаками, чи це не буде відверте змішання «свого» і «чужого» й навіть визнання ворога другом? У степу вовк — це ворог чабанів, але разом з тим дух і тотем, який викликає змішане почуття поваги й остраху в них, особливо в чабанів старшого покоління, оскільки вважається носієм їхніх душ на небо. Однак духу чи тотему б'ють поклони, хіба ж можна його вигодувати вдома, мов собаку чи раба? Якщо ж подивитись із точки зору релігійної психології або безпеки виробництва, то це — те саме, що змію на грудях пригріти. І ще: якщо взятися вигодувати вовка, чи Старий Біліґ не відмовиться більше й знатися з ним, сином ханьців?

Однак Чень Чжень жодним чином не мав намірів якось спрофанувати душу чи релігійні почуття монголів. Навпаки, саме тому, що він відчував велику повагу до вовка як тотема монголів і був пристрасно захоплений глибоко таємничою темою вовків, він з кожним днем все більше хотів виростити вовченя. Зазвичай вовки ховаються від людей, тож якщо він не вигодує власноруч справжнього живого вовка, який завжди буде в межах досяжності, тоді його знання про вовків так і залишаться на рівні містичних народних оповідок або знань пересічної людини, а то й, ще гірше, в межах національних упереджень ханьців, які люто ненавидять вовків. Починаючи з їхньої групи молоді, яка раніше, ще в 1967 році, полишила Пекін, велика кількість людей з внутрішніх районів країни, а разом з ними і зброя та патрони звідти ринули в монгольський степ. Поголів’я степових вовків почало скорочуватися, тож за кілька років люди, можливо, уже й не зможуть знайти такої вовчої нори, в якій було б семеро цуценят. З іншого боку, в чабанів ніколи не здобудеш вовченя, потрібно тільки вловити його власноруч. Оскільки ж тепер йому це вдалося і він вловив кількох, він не міг більше чекати, а повинен був вигодувати одного з них. Однак, щоб не образити почуття інших чабанів, особливо старих, він повинен був вигадати причину, яку б вони змушені були прийняти.

Ще до цього походу за вовченятами він кілька днів сушив голову над цим питанням і врешті знайшов достатньо раціональне, на його думку, пояснення для такого вчинку: виховання вовка — це науковий експеримент, метою якого є спарувати вовка і собаку й отримати вівчарку. Вівчарки, ці вовко-собаки, були надзвичайно знаменитими в Орхонському степу, оскільки прикордонники мали в себе по п’ять-шість військових вівчарок, великих і войовничих, та надзвичайно швидких. У полюванні на вовків і лисиць вони завжди були швидкими, точними й безжальними, впольовували здобич у дев’яноста випадках із ста. Одного разу командир прикордонного пункту на прізвище Чжао з двома солдатами, прихопивши ще двох вівчарок, поїхав до бригади скотарів перевіряти, як працюють народні ополченці, і дорогою до бригади ці два собаки одним махом уполювали чотирьох великих лисиць! Можна сказати, яку побачать, ту й упіймають. Усі мисливці бригади були просто зачудовані такою вдалою поїздкою — і роботу перевірили, і лисячі шкірки здобули! Згодом чабанам захотілося й собі здобути вівчарку, однак у ті часи вони були рідкісним «військовим ресурсом», і якими б не були гарними відносини між військовими й чабанами, останнім так і не вдалося отримати хоча б одне цуценя. Чень Чжень міркував таким чином: хіба вівчарка не є плодом схрещення вовка-самця й собаки-самиці? Тож якщо виростити вовка-самця, а потім схрестити його з собакою-самицею, хіба ми не отримаємо вівчарку? А якщо, таким чином, пообіцяти подарувати чабанам вівчарку, то можна здобути можливість для себе виховати вовка. До того ж вовки монгольського степу є найкращими представниками своєї породи в усьому світі, тож якщо цей експеримент удасться, то можна буде навіть вивести ще кращу породу вівчарок, ніж є в військових Німеччини чи Радянського Союзу. Таким чином, можливо, ще й вдасться розвинути нову галузь тваринництва в монгольському степу.

Чень Чжень поставив піалу з чаєм і сказав до Доржа:

— З шістьма вовченятами ти можеш покінчити, але одного залишиш мені, найбільш здорового. Я хочу виховати вовка.

Дорж заціпенів, а потім, дивлячись секунд десять на Ченя, мов на того вовка, повільно вимовив:

— Ти хочеш виховати вовка?

— Ну так, — відповів Чень. — Я хочу виховати вовка, а потім, коли він виросте, схрестити його з собакою. Хтозна, може, таким чином вдасться отримати вівчарку, кращу, ніж у прикордонників? Гадаю, що коли народяться маленькі вівчарки, чабани їх тільки так розхапають.

Дорж повів очами і в них раптом спалахнув вогник, який буває в очах мисливського собаки, що вгледів здобич. Поспішно перевівши подих, він сказав:

— Оце так ідея! А раптом і справді вийде! Якщо в нас буде вівчарка, тоді полювати на вовків і лисиць буде значно простіше. А якщо ми розпродамо цуценят, то, може, й розбагатіємо.

— Боюся, що на бригаді не дозволять, — сказав Чень.

— Але ж ми будемо виховувати вовка, щоб убивати вовків і охороняти колективне майно! А хто буде проти того, щоб ми виростили вовка для такої мети, тому ми не дамо потім цуценят-вівчарок.

Ян Ке, сміючись, сказав:

— О, тобі теж схотілося виростити вовка?

— Якщо ви собі візьмете одного, я теж візьму одного, — рішуче сказав Дорж.

— От і добре! — навіть плеснувши в долоні, сказав Чень Чжень. — Якщо дві родини візьмуться вирощувати вовка, то шанси на успіх збільшаться удвічі! — і, подумавши, додав: — Однак, я не зовсім впевнений, чи дійсно зможе вовк, коли виросте, спаритися з собакою?

— Це — нескладно, — відповів Дорж. — У мене є один спосіб. Три роки тому я роздобув одну гарну породисту сучку і хотів спарувати її з найбільш швидким і войовничим собакою серед своїх домашніх. Однак у мене в родині всього десять собак, і вісім з них — пси, є гарні, але є й ліниві, і я боявся, щоб ця сучка не надумала спершу спаруватися з лінивим псом, тоді всі мої старання зійшли б нанівець. Тож я вигадав такий спосіб: коли підійшов час злучки, я знайшов один виритий наполовину сухий колодязь, завбільшки з монгольську юрту і завглибшки зо два людських зрости, і вкинув туди одного з найкращих псів і цю сучку, а також тушу одного мертвого барана, потім за декілька днів додав їм води та їжі. Коли я їх витягнув звідти через двадцять днів, сучка й справді вже була вагітною. Ще до початку весни вона привела гарних цуценят — аж вісім штук! Я тоді забив чотирьох сучок, а лишив чотирьох песиків і вигодував їх. Тепер у мене в родині більше десятка собак, але ці четверо — найбільші, найшвидші й найлихіші. Більшість упольованих за рік вовків і лисиць у нас — заслуга цих чотирьох собак. Якщо ми й тепер вдамося до такого способу, то неодмінно отримаємо гарних цуценят вівчарки. Тільки запам’ятай: вовченя потрібно з дитинства тримати разом із цуценям-сучкою.

Чень Чжень і Ян Ке — обидва схвалили таку ідею.

Парусинова сумка заворушилася — напевне, вовченятам вже затерпли тільця лежати скрученими в сумці, а може, вони зголодніли, тож урешті-решт припинили вдавати мертвих і, навпаки, почали борсатися в пошуках шпарини, щоб вилізти на волю. Це були сім дорогоцінних «маленьких життів», яких Чень Чжень поважав і перед якими схилявся, однак п’ятьом із них належало невдовзі померти. У Ченя відразу стало важко на серці. Перед очима йому промайнула стіна з барельєфом, у якій був облаштований головний вхід до Пекінського зоопарку. Як би було добре відправити цих п’ятьох туди — адже ж вони є чистокровними представниками породи монгольських вовків із самої глибини степу! Цієї миті перед ним розкрилась уся правда про жахливу безодню людських сердець, охоплених жадібністю й марнославством: адже він ішов витягати вовченят заради того, щоб виростити вовка, але для цього можна було забрати собі тільки одне вовченя, і ще було би прийнятним, якби він серед цих сімох вибрав собі одного самця. Але чому він раптом притягнув додому ціле кубло? Насправді непотрібно було брати з собою Доржа й Ґао Цзяньчжуна. Однак, якби цих двох не було, чи він би приніс із собою тільки одне вовченя? Теж ні. Адже принести ціле кубло вовченят означає перемогу, сміливість, зиск, славу, означає появу перед іншими в новому образі, порівняно з цим усім життя сімох малюків — лише піщинка на терезах.

Серце Ченя защеміло. Він зрозумів, що насправді ці малюки візразу ж йому сподобалися. Він тужив за вовченям уже майже два роки і ледь не божеволів від бажання мати його в себе. Він справді хотів залишити їх усіх. Однак це було неможливо — скільки ж йому доведеться здобути їжі, щоб прогодувати й виростити сімох маленьких вовків? Йому раптом сяйнула одна думка: а якщо сісти зараз на коня й відвезти п’ятьох до їхньої нори? Проте, крім Яна Ке, ніхто не поїде з ним, а сам він тим більше не наважиться туди з’явитися, крім того, на дорогу туди й назад знадобиться чотири години, але ж ані людина, ані кінь такого не витримають. Та вовчиця, напевне, тужить біля своєї нори й гризе землю від горя. Тож відвозити зараз вовченят дорівнює самогубству.

Чень Чжень, тримаючи підвішеною сумку, надзвичайно повільними кроками вийшов із юрти. Він сказав:

— Вирішимо з ними через кілька днів, я хочу ще гарненько їх роздивитися.

— А чим ти будеш їх годувати? — запитав Дорж. — У такий холод вовченя якщо день не поїсть молока, здохне від голоду.

— Я назбираю коров’ячого молока, — відповів Чень Чжень.

При цих словах потемніло обличчя в Ґао Цзяньчжуна:

— Е ні, так не вийде! Я пасу корів для того, щоб люди пили молоко! Де таке бачено, щоб коров’ячим молоком поїти вовків? Ще потім на бригаді мені не дозволять пасти череду!

У розмову втрутився Ян Ке, намагаючись усіх помирити:

— Нехай Дорж усе-таки покінчить із ними. Ґасмаа саме хвилюється через те, що не зможе виконати завдання, тож якщо ми додамо їй п’ять вовчих шкірок, у неї буде на одну мороку менше, а нам це дасть змогу крадькома виростити вовченя, адже якщо всі цікаві з бригади прийдуть подивитися на ціле кубло вовченят, ти тоді жодного з них не зможеш залишити живим. Тож нехай Дорж швидше береться до своєї справи, тому що в нього не так часто буває час ходити до нас, а я не зможу забити вовченят, ти — тим більше…

— Іншого виходу справді немає… — зітхнув Чень, і на очі йому навернулися сльози.

Чень Чжень повернувся до юрти, витягнув на її середину дерев’яний ящик із сухим коров’ячим кізяком, перевернув його, щоб висипати з нього кізяки, після чого витрусив туди вовченят зі своєї сумки. Малюки розлізлися на всі боки, однак коли хтось із них потрапляв у куток, то відразу зупинявся й починав удавати мертвого — ці «малі життя» навіть в останню мить боролися за те, щоб уникнути лихої долі. При цьому всі вони тремтіли, і здавалося, що по довгих і жорстких волосках їхнього загривку пропустили електричний струм. Дорж оглянув кожного з них, перебираючи, мов кроленят, потім, підвівши голову, сказав до Ченя:

— Четверо «хлопчиків» і три «дівчинки». Оцей, найбільший і найсправніший, буде тобі, оцей — мені! — після чого переловив решту п’ятьох цуценят і вкинув їх назад у сумку.

Дорж виніс сумку на відкритий простір перед юртою, витягнув одне цуценя і, подивившись на його животик, сказав:

— Це — дівчинка, відправимо її до Тенґера.

Договоривши, він закинув назад руку, присів на праве коліно, розмахнувся і справненьке вовченя полетіло до Тенґера — все було так само, як щороку на Свято весни, коли скотарі позбавляються від зайвих цуценят: до Тенґера летять їхні душі, а на землю падають їхні тілесні оболонки. Чень Чжень і Ян Ке багато разів бачили цей давній обряд, а також постійно чули про те, що до нього скотарі вдаються й тоді, коли потрібно порішити з вовченятами, однак це вперше їм довелося на власні очі спостерігати, як чабан у такий спосіб позбавляє життя здобутих ними вовченят. Обличчя в них посіріли, ніби набули кольору того брудного снігу, що ще лежав попід юртою.

Проте вовченя, якого закидали в небо, здавалося, не хотіло так рано йди до Тенґера. «Дівчинка», яка весь час удавала мертву заради збереження життя й зовсім не рухалась, коли її закинули в небо, очевидно зрозумівши, куди їй належить піти, тієї ж миті зібрала всі свої сили, розчепірила свої ніжні лапки й пазурці й почала розмахувати ними в повітрі, мовби намагаючись за щось ухопитися — чи то за мамине тіло, чи то за татову шию, чи хоча б за одну рятівну волосинку з вовчої гриви. Ченю навіть здалося, що він побачив, як від надмірного жаху луснула сіра оболонка, що вкривала очі вовченяти, й показалося переповнене кров’ю чорне око з червоною зіницею. Бідне вовченя! Хоча очі йому розкрилися ще до того, як воно потрапило на небо, однак воно так і не побачило ясно-блакитного Тенґера, оскільки небесна блакить була затягнута чорними хмарами, а очі вовченяті заливала кров. Воно відкрило пащу, ніби хапаючи повітря, й полетіло назад на землю, досягнувши найвищої точки в траєкторії свого польоту. Унизу на нього чекала тверда безсніжна земля, зайнята монгольським табором.

Вовченя бухнулося на землю, мов жовтороте пташеня, і розбилося. Його маленьке тільце навіть не встигло забитися в конвульсіях і завмерло, з пащі, носа й очей потекла ріденька рожева кров, ніби вона все ще містила молоко. Серце Ченя ніби теж упало звідкись із горла назад у груди і так боліло, що вже нічого не відчувало. Троє собак підбігли до цуценяти, однак Дорж цикнув на них і зробив кілька великих кроків, аби перейняти їх, — він боявся, щоб вони не прогризли таку дорогоцінну шкірку вовченяти. Тієї миті Чень Чжень ненароком помітив, що Ерлан, який також підбіг, гарчить на своїх двох товаришів, вочевидь також намагаючись перешкодити Хуанхуану й Еле вкусити вовченя. Ерлан, який мав генеральську вдачу й не знав батога, нібито вподобав вовченя.

Дорж вийняв із сумки ще одне вовченя. Воно ніби вже відчуло запах крові своєї сестрички, тож тільки-но потрапило Доржу в руки, вже більше не вдавало мертвого, а почало з усіх сил пручатися, і з тильного боку долоні Доржа почали проступати доріжки білих слідів, залишені його маленькими пазурцями. Той уже розмахнувся, щоб підкинути його вгору, але раптом зупинився й промовив до Ченя:

— А ти не хочеш випробувати свою сміливість і власноруч убити вовка? Зніми з себе зарік на вбивство! Який же чабан у степу не вбивав вовка?

— Ні, краще ти, — аж відступив на крок назад Чень.

— Ви, ханьці, — слабаки: так ненавидите вовків, а навіть вовченя не наважуєтеся вбити! Де ж вам уміти воювати? Не дивно, що ви витратили так багато зусиль, аби побудувати Велику стіну! Ось дивись на мене… — щойно завмер звук його слів, як вовченя полетіло в небо. І ще не встигло воно впасти, як за ним злетіло в небо інше. Кожне наступне вбивство ніби ще більше надихало Доржа, він примовляв: — Піднімайся до Тенґера, там ти будеш щасливе!

Чень же відчував, що його хоробрість не тільки не зростає, а, навпаки, зникає. Він глибоко відчував величезну різницю в психології землероба й скотаря — для націй, які орудують сікачем, кров і метал є, звичайно ж, набагато більш звичними речами, ніж для націй, які орудують косою. Чому ж давні ханьці не виплекали в середині своєї нації хоча би одну групу скотарів як відгалуження власне китайської культури? Адже в межі традиційно китайських земель входили й степи, цілком придатні для скотарства, на просторах яких цілком можна було б виховати власних, китайських «козаків». Якщо бути до кінця відвертим, то слід визнати, що побудова стін і колонізація цілинних земель військовими переселенцями як способи охорони кордонів не йдуть ні в яке порівняння з утримуванням скотарів на своїх кордонах, тому що молодецтво й хоробрість останніх тільки загартовуються з року в рік у таких суворих умовах життя.

П’ятеро нещасних вовченят повернулися з польоту в небо, їхні закривавлені тілесні оболонки лежали тепер на землі. Чень Чжень зібрав мертвих вовченят у кошик, а потім довго дивився вгору, на захмарене небо, сподіваючись, що Тенґер зможе прийняти їхні душі.

Дорж, схоже, був дуже задоволеним. Нахилившись, він витер руки об свої монгольські чоботи із загнутими носами й сказав:

— Нечасто випадає вбити за один день п’ятьох вовків. Куди ж людям до сірих — якщо вовку випаде можливість, то він за один раз може вбити й 100–200 баранів. Де ж мені рівнятися до них з убивством лише п’ятьох вовків? Однак уже й не рано, мені слід повертатися додому заганяти корів.

Договоривши, він уже хотів іти забирати своє вовченя, коли Чень Чжень сказав до нього:

— Зачекай іще, допоможи нам оббілувати цих цуценят.

— І то правда, — погодився Дорж, — якщо допомагати людям, то вже допомагати до кінця. З цим ми швидко покінчимо.

Ерлан, який уже стояв біля кошика з наміром до останнього охороняти вовченят, двічі люто рикнув на Доржа і вже присів для стрибка, однак Чень Чжень поквапився обійняти його за шию і стримати. Дорж діяв так само, як тоді, коли білують ягня, і приказував:

— Шкірка вовченяти дуже маленька, вона не згодиться на опудало.

Невдовзі п’ятеро маленьких шкірок уже були обідрані, і Дорж розтягнув їх на круглому даху юрти, міцно закріпивши в такому стані, після чого додав:

— Це хутро — товар найвищого ґатунку, якби в нас було 40 таких шкірок, ми могли б пошити з них куртку, і вона була б і легкою, теплою, і красивою, тож їй би й ціни не було.

Дорж ухопив жменю снігу, щоб помити руки, потім підійшов до возика, узяв лопату й сказав:

— Ви самі й справді нічого не вмієте робити! Тож доведеться мені все за вас завершити: собаки не їдять м’яса вовченят, тож потрібно швидше закопати мертвих, і то — поглибше, щоб вовчиця не відчула, інакше вашим вівцям і коровам буде амба.

Вони відійшли на декілька десятків метрів від юрти з її західного боку й вирили яму з метр завглибшки, після чого закопали в ній п’ять трупиків, зрівняли й притоптали землю, ще й притрусили це місце дихлофосом, щоб перебити запах вовчого падла. Ян Ке запитав:

— Може, потрібно облаштувати вовченяті кубло?

— Краще вирити йому нору, щоб воно жило в землі, — відповів Дорж.


Чень Чжень і Ян Ке вирили в землі за десять кроків на південний захід від юрти невеличку квадратну нору, зі стороною квадрата з півметра і сантиметрів 60 у глибину, підстелили туди кілька шматків драної овечої шкури, залишивши, однак, певні ділянки неприкритими, й пустили туди маленького вовка.

Опинившись на землі, вовченя відразу ожило, почало скрізь рознюхуватися й роздивлятися, кружляти по норі, ніби повернулося до себе додому. Поступово воно вгомонилося і вляглося на підстелені шкури, скрутившись калачиком, однак все ще продовжувало чогось видивлятися, ніби розшукуючи своїх братиків і сестричок. Ченю раптом схотілося залишити собі й друге вовченя, щоб було цьому компаньйоном, однак Дорж уже вкинув того собі за пазуху, скочив на коня, і помчав додому, мов вітер. Ґао Цзяньчжун, кинувши на вовченя холодний погляд, також сів на коня й поскакав заганяти корів.

Чень Чжень і Ян Ке присіли перед норою, стурбовано дивлячись на малого. Чень сказав:

— Я справді не знаю, чи зможемо ми його виховати й виростити. У нас тепер додасться клопоту.

— Чутка про те, що ми взяли собі вовченя, швидко пошириться, як кажуть: гарна слава лежить, а дурна — біжить. Ось побачиш. Нині скрізь по країні співають: «Поки не знищимо до останку вовків і шакалів, не припинимо бій!», а ми з тобою раптом узялися ворога вигодовувати!

— Тут, у степу, «небо високо, а імператор далеко», хто дізнається, що ми з тобою тримаємо вовка? Я більше боюся, що Старий Біліґ мені не дозволить його виховувати…

— Корови давно вже повернулися, я піду назбираю трохи молока, малий, напевне, вже зголоднів.

Чень, заперечуючи, замахав руками:

— Краще поїти його молоком собаки. Нехай Еле його погодує. Якщо собака може годувати тигреня, то вовченя — тим більше.

Чень Чжень витяг вовченя з нори і притис його обома руками до грудей. Оскільки воно цілий день нічого не їло, то животик йому підтягло, а лапки були такі холодні, мов камінці під снігом. Воно було і холодне, і голодне, та ще й наполохане, тож усе тремтіло, й виглядало набагато більш приголомшеним, ніж коли його тільки витягли з нори. Чень пошвидше закинув його за пазуху, щоб спершу трохи відігріти.

Наближалася вечірня година, коли Еле повертається до свого кубла годувати цуценят, тож хлопці пішли туди. Попереднє кубло, яке вони спорудили для Еле у великому сніжному заметі, з приходом перших хвиль тепла розтало й просіло, а новий шар снігу був невеликим, і замети з нього не утворювалися, тож тепер собаче кубло перемістилося до купи сухих коров’ячих кізяків з правого боку попереду юрти: у купі кізяків люди вирили невеличку нору, в яку підстелили товстим шаром старі овечі шкури, а вхід завісили шматком цупкої й товстої жереб’ячої шкіри. Тут і була домівка Еле та її трьох цуценят. Ян Ке годував Еле справжнім м’ясним бульйоном і пшоняною кашею, поївши, вона бігла до свого кубла, мордою відкривала шкіряні «двері» й залазила всередину, після чого обережно вмощувалася під стінкою, згортаючись калачиком. Цуценята відразу ж знаходили соски й починали щодуху ссати молоко.

Чень потихеньку наблизився до Еле, присів і почав гладити її по голові, намагаючись таким чином перекрити їй видимість. Еле подобалося отримувати ласку від господаря, тож вона почала радісно лизати Ченю долоню. Тим часом Ян Ке відняв від неї одне цуценя й почав видоювати у неї молоко собі в долоню. Коли молока набралося вже з півдолоні, Чень Чжень обережно вийняв з-за пазухи вовченя, а Ян Ке обмазав його з ніг до голови собачим молоком. Тут він скористався давнім і ефективним способом, яким чабани в степу змушують вівцю прийняти ягня-сироту. Ян Ке і Чень Чжень вирішили вдатися до нього, щоб змусити Еле прийняти вовченя. Однак собаки значно розумніші за овець, і нюх у них набагато гостріший. Можливо, якби Еле втратила власних цуценят, вона могла б швидше прийняти вовченя, однак зараз у неї було троє своїх дітей, тож вона очевидно давала зрозуміти, що не хоче приймати вовчого сина. Як тільки вовченя з’явилося в собачому кублі, Еле занервувала і з усіх сил намагалася підвести голову, щоб подивитися на своїх дітей. Хлопцям довелося вдаватися де до ласки, а де й до погроз, щоб змусити собаку лежати на місці й не підводити голови.

Нарешті холодне й голодне вовченя опинилося поряд із сосками Еле і коли почуло запах молока, щойно мляве й напівмертве, в цю мить ошкірило зуби й випустило пазурі, набувши такого кровожерливого вигляду, мов справжній вовк, який почув запах крові, і на його мордочці з’явився типовий вираз, який ніби говорив: «У кого є молоко, та й мати». Вовченя народилося пізніше за цуценят приблизно на півмісяця, тож його голова була на порядок меншою від голів цуценят, а тіло — на цілу голову коротшим від їхніх. Однак по силі воно набагато перевершувало цуценят і було набагато вправнішим у техніці і здібностях «захоплення сосків». У двох рядках сосків на животі собаки були й великі, й маленькі, кількість молока в них також була різною. Чень Чжень і Ян Ке були просто вражені тим, що вовченя зовсім не поспішало «ухопитися за цицьку», а, ніби божевільне, почало пробувати кожний сосок, відштовхуючи й розкидаючи при цьому цуценят. За мить у завжди спокійному кублі зчинився безлад, ніби туди увірвався злодій і перевернув усе догори дриґом. У дикому шаленстві вовченя порозкидало всіх цуценят і перепробувало кожний сосок — прикладалося до одного, потім його випльовувало, потім прикладалося до іншого і також випльовувало, аж поки не дісталося до середини живота Еле і не вибрало собі найбільший та найтугіший, у якому було найбільше молока, а тоді вчепилося в нього, вже не розтискаючи щелеп, і почало скажено ссати. При цьому лапою воно прикрило ще один великий сосок — так би мовити, їло з миски, захопивши собі ще й каструлю, із таким виглядом, що не збирається поступатися здобиччю іншим. Троє покірних і справних цуценят невдовзі були розігнані по різні боки кубла.

Хлопці просто остовпіли. Ян Ке з розширеними від великого подиву очима сказав:

— Страшна ж вовча натура! Таке маленьке, ще й очі не розплющило, а вже таке свавільне. Я не здивуюсь, якщо вони семеро в кублі не дуже родичалися одне до одного.

Чень Чжень дивився на все це у якомусь піднесенні, але і в глибокій задумі. Минув певний час, поки він прокинувся від своїх думок і, обміркувавши щось, сказав:

— Ми маємо бути більш уважними: тут і справді є багато речей, які можуть виявитися для людини підказкою. От, наприклад, це собаче кубло є просто-таки проекцією й узагальненням світової історії. Мені щойно згадався один вислів Лу Сюня, який вважав, що в європейців більше якостей дикого звіра, а в китайців — свійської тварини… — і вказуючи на вовченя, продовжив: — Оце — дикий звір, — потім, указуючи на цуценят, сказав: — А це — свійська тварина. Нинішні європейці здебільшого є нащадками таких варварських мисливських племен, як тевтони, германці, англо-сакси. Давньогрецька й давньоримська цивілізації розвивалися вже більше двох тисяч років, коли вони тільки вискочили із своїх первісних лісів, мов дикі звірі, й зруйнували Давній Рим. Столове приладдя в них — ножі й виделки, а їжа — біфштекси, сир і масло. Тому можна сказати, що в нинішніх європейців первісна дика звіряча натура збереглася набагато краще, ніж у давніх хліборобів. Тож не дивно, що за останні сто років свійські по натурі китайці терпіли приниження від звірів-європейців, а попередні до цього тисячі років велика китайська нація завжди зазнавала ганебних поразок від нечисленних кочових народів. — Чень почухав голівку вовченяти й продовжив: — Характер не тільки визначає долю окремої людини, він також визначає й долю цілої нації. У характері хліборобів переважають якості свійських тварин, це — характер тюхтія, і саме він визначає долю хліборобів. Усі чотири великі цивілізації давнього світу були хліборобськими, три з них уже давно зникли, а китайська ще існує, і не тільки тому, що вона оселилася в долинах двох найбільших в світі придатних для сільського господарства рік — Хуанхе і Янцзи, які вигодували найбільше в світі населення, яке інші цивілізації нездатні були надкусити й перетравити, але ще й, можливо, тому, що кочовики перед величезним внеском китайської цивілізації… Однак цей зв’язок я ще не до кінця продумав, проте за два роки в степу я дедалі більше відчуваю, що тут є якийсь смисл…

Ян Ке закивав головою й сказав:

— Видно, коли виховуєш вовка, можна не тільки вивчати самого вовка, але й досліджувати людську натуру, вовчу натуру, звірину й свійську натуру, чого ані в селі, ані в місті не випадає — там можна спостерігати тільки за людьми й свійськими тваринами…

— Однак якщо вивчати натуру людей і свійських тварин без порівняння з натурою вовка чи дикого звіра, то, напевне, нічого вартісного не з’ясуєш.

— А то ні, — засміявся Ян Ке. — Я бачу, що вже в перший день утримування вовка ми зібрали непоганий урожай. Тож вирішено — остаточно берем його на виховання.

Через безлад у кублі й ображене сопіння цуценят, безцеремонно розкиданих маленьким вовком, в Еле почала зростати підозра й загострювалася сторожкість, вона з усіх сил намагалася звестися на передні лапи й звільнитися від обіймів Ченя, та з’ясувати, що ж усе-таки коїться в її кублі. Чень Чжень боявся, що коли вона впізнає вовченя, то відразу ж загризе його, тому міцно тримав її голову, водночас стиха кличучи її по імені й намагаючись обманути ласкою. І тільки коли вовченя наїлося так, що його животик округлився, він відпустив Еле. Вона повернула голову й моментально помітила, що в кублі додалося цуценя, стурбовано почала обнюхувати кожного й дуже швидко виявила вовченя — можливо, молоко на його тілі змусило її трохи посумніватися, однак вона все-таки вирішила виштовхати його своїм носом до світлішого місця, підвестися й роздивитися все достеменно.

Чень Чжень поквапився знову схопити Еле, він повинен був дати їй зрозуміти наміри господаря, сподіваючись, що вона прийме їх як факт і підкориться, не наважуючись протестувати. Еле норовливо зафоркала — вона, здається, вже зрозуміла, що нове дитинча в її кублі — це вовченя, щойно принесене господарем з гір, причому господар ще й змушує її годувати цього запеклого ворога. Степові собаки відрізняються від континентальних — в останніх «кругозір» значно вужчий, вони ніколи не бачили ані вовків, ані тигрів, тож дай їм тигреня — і вони наївно його годуватимуть. Однак тутешній степ — це поле битви між собаками й вовками, тож собака-мати ніяк не може сприймати ворога як друга. Еле кілька разів хотіла підвестися, щоб не давати молока, однак Чень Чжень її утримував, тож вона сердилася, нервувалася, переживала, демонструвала свою відразу, однак, з іншого боку, вона не могла образити господаря, тож, урешті, вимушена була нерухомо розтягнутися на землі, важко дихаючи.

У степу люди повністю захопили в свої руки право розв’язувати питання життя й смерті собак. Чи то вдаючись до сили, чи то спокушаючи їжею, вони перетворили диких собак на свійських тварин. І будь-якого собаку, який наважувався протистояти господареві, або ж виганяли з родини, і йому залишалося тільки вмирати від холоду й голоду в степу чи потрапити в зуби вовкам, або ж убивали на місці. Собаки давно вже втратили незалежний норов дикої тварини і перетворилися на стовідсоткову свійську худобу, вони вже не могли прожити без людини. Чень Чжень глибоко переживав разом з Еле. Разом з тим він розумів, що і в людей так само — якщо сила тиску й диктатури занадто велика і діє тривалий час, люди поступово втрачають «тваринний елемент» своєї природи й перетворюються на абсолютно покірний «свійський» народ. Чим більше покірних громадян, тим легше контролювати націю зсередини, однак коли вона зіштовхується з втручанням значної зовнішньої сили, вона не має здатності до спротиву, і тоді або перетворюється на покірний іншій нації народ, або ж докорінно знищується, перетворюючись на руїни, які розкопають колись у майбутньому археологи. Скільки таких блискучих хліборобських цивілізацій тепер можна побачити тільки в музеях!

Кубло поступово заспокоїлося. Еле була першою сучкою, яку Чень Чжень і Ян Ке особисто вигодовували, тому під час вагітності, пологів і годування груддю, вони надзвичайно піклувалися про неї, гарно годували її й гарно доглядали за нею. Тож молока в Еле було достатньо, а після того, як декількох її цуценят забрали, його стало навіть забагато, і тепер, коли додалося вовченя, кількість молока в Еле не повинна була становити проблему. Хоча троє цуценят були відсунуті до сосків із меншою кількістю молока, однак поступово вони теж наїлися, після чого почали гратися одне з одним, залізаючи матері на спину й шию і кусаючи одне одного за вуха. Вовченя ж продовжувало щосили ссати молоко. Чень Чжень подумав, що у вовчому кублі усі семеро вовченят були маленькими злодіями, і хто не міг захопити собі молока, той мусив померти з голоду. Навіть цей, найбільший із них, не обов’язково міг наїдатися досхочу. Тож, потрапивши цього разу до собачого кубла, він, можна сказати, знайшов застосування своїй силі, тому їв із щасливим рохканням, ніби голодний до сказу великий вовк, якому в зуби потрапила туша великої худобини, і він розлігся на ній і жадібно та, навіть не прожовуючи, ковтає свіжатину та запиває її кров’ю, абсолютно не турбуючись, чи вистачить у нього в животі місця.

Чень Чжень дивився-дивився на це, аж теж почав відчувати, що тут щось негаразд: за мить живіт вовченяти зробився таким великим, що ледь не перебільшував животи справніших і старших за нього цуценят. Торкнувшись його живота, Чень аж злякався: шкіра тут була такою тоненькою, мав аркуш паперу, тож він почав переживати, чи вона не лусне, тому, схопивши маля за шкірку, почав поступово відтягати його від Еле. Однак, на подив, вовченя й не думало розтискати свої щелепи, навіть коли сосок розтягнувся вже на кілька сантиметрів, а Еле заскавучала від болю. Ян Ке поспішив розтиснути його щелепи пальцями, і тільки так їм вдалося відкрити вовченяті рот. Ян Ке, втягнувши ковток холодного повітря, сказав:

— Тепер я вірю словам скотарів, які кажуть, що у вовків гумовий живіт!

Чень не приховував радості:

— Тільки поглянь! Якщо в нього такий гарний апетит і стільки життєвих сил, вигодувати його буде нескладно. Надалі будемо його годувати досхочу, їжі обов’язково стане.

Завдяки цьому вовченяті, щойно відірваному від материнського кубла, Чень Чжень на власні очі побачив, що таке дивовижна конкурентоздатність і що таке лютий та впертий характер, а також підсвідомо відчув, як глибоко уже закорінилася в цьому маленькому створінні вовча натура.


Стемніло. Чень Чжень відніс вовченя в його нору, прихопивши з собою й маленьку сучку з цуценят, щоб уже з самого моменту, коли вовченя розплющило очі, воно звикало до неї й вони подружилися. Малюки обнюхали одне одного, і тут запах собачого молока стер між ними різницю, тож урешті вони міцно притислися один до одного й заснули. Повернувши голову, Чень Чжень помітив, що Ерлан стоїть поряд із ним і спостерігає за вовченям, а також спостерігає за кожним рухом господаря, злегка махаючи при цьому хвостом, утім, все одно сильніше, ніж то було раніше, ніби він вітає рішення господаря вигодувати вовченя. З перестороги Чень Чжень притягнув сюди стару дошку від стола і накрив нею вхід до нори, ще й притис її великим каменем.

Добрий і лагідний Ґомбо вже загнав отару в загін і зачинив його, однак почувши, що хлопці повернулися додому з цілим кублом вовченят, побіг відразу до них, прихопивши ліхтарика, з’ясувати ситуацію. Побачивши на даху юрти маленькі сірі хутра, він вражено сказав:

— Щоб ханьці здобували в Орхоні вовченят — такого раніше не було! Мені просто важко в це повірити!

Коли троє хлопців сиділи навколо залізного казана, що стояв на печі, і їли баранину з локшиною, надворі раптом почувся собачий гавкіт і поспішний перестук копит. Повстяна завіса на вході до юрти припіднялася, дерев’яні двері прочинилися й до юрти увійшов Чжан Цзіюань. У руці він тримав дві пари віжок, надітих на голови коней, які тупотіли копитами поза юртою. Присівши перед входом, він сказав:

— По пасовищу видали наказ: оскільки великі зграї вовків уже наближаються до кордону, завтра всі три бригади повинні зібратися в трьох окремих місцях для ловів. Наша бригада відповідальна за північно-західний відрізок, Комітет також перенаправив до нас на допомогу кількох мисливців з інших бригад, командування доручили Біліґу. На бригаді сказали вам повідомити, щоб ви завтра о першій ночі збиралися в юрті Біліґа. За наказом Комітету пасовища, усі мешканці юрт, крім старих і дітей, які залишаються пасти худобу, повинні брати участь у ловах, а конопаси бригади зараз же повинні виділити коней всім, чиї родини не мають власних, і заздалегідь об’їзним шляхом прибути на місце облави. Тому я пішов, а ви швидше лягайте спати і щоб у жодному разі не проспали!

Чжан Цзіюань зачинив двері, швидко скочив у сідло і кудись помчав.

Ґао Цзяньчжун поставив миску з їжею і з гірким виразом обличчя сказав:

— Тільки малих вовків знайшли, як тут тобі й великі з’явилися. Ми швидко з цими вовками затягнемося!

— Ось пробудемо в степу ще кілька років, — сказав Ян Ке, — і, дивись, самі вовками станемо!

Хлопці підскочили й почали «готуватися до війни». Ґао Цзяньчжун побіг на моріжок, де паслися їхні коні, й привів їх під стіни літнього загону для худоби, після чого наносив їм вилами із загону три купки сіна. Ян Ке вийняв з плетеного кошика баранину й маслаки та віддав їх собакам, після чого ретельно перевірив сідла, попруги й аркани. Потім вони з Ченем ще знайшли два шкіряних ошийники, спеціально призначених для того, щоб водити собак на полювання. Вони двоє раніше вже брали участь у ловах невеликого масштабу, тож чудово знали, що в такій ситуації ошийник і повідок собаки мають бути максимально надійними. Чень Чжень надів шкіряний ошийник на Ерлана, потім заклав у дірку на ньому довгий повідок, мов нитку закладають у вушко голки, після чого затис у руці обидва кінці повідка. Він провів Ерлана на повідку кілька кроків і, вказуючи на північ від загону, крикнув «ату!», відпустивши водночас один кінець повідка. Ерлан помчав у вказаному напрямку, а вільний кінець повідка почав розмотуватися, поки не вискочив з отвору в ошийнику: таким чином, Ерлан з ошийником помчав кудись у ніч, а розмотаний повідок залишився в руках Ченя. Такий спосіб утримування собак на повідку під час колективнх ловів дає змогу мисливцеві повністю контролювати собаку, щоб тварина не почала діяти на свій розсуд і не порушила увесь порядок ловів, а також дає можливість багатьом мисливцям одночасно спустити собак і не дати їм змоги заплутатися ногами в повідках, що зменшило б їхню швидкість.

Ян Ке надів ошийник на Хуанхуана, також затягнув у нього повідок і провів з ним тренування. Обидва собаки були слухняними, а їхні господарі не припустилися помилок у рухах, тож жодна з тварин не потягла повідок з собою.

12

У своїх вказівках Чингісхан рекомендує своїм синам вправлятись у полюванні, яке він вважає школою для воїна; він хотів, щоб монголи, коли не воюють з людьми, воювали з тваринами. Початок зими в них — це сезон великого полювання, що схоже на військовий похід… Імператор першим заходив за огорожу в супроводі своїх дружин і почту; він бавився, стріляючи по величезній кількості всіх видів тварин… Ця розвага тривала декілька днів. Коли дичини залишалося зовсім обмаль, виступали старі монголи й випрошували пощаду тим, хто вцілів від винищення. Цих тварин випускали на волю, щоб дати їм можливість розплодитися й надати матеріал для наступних мисливських забав.

К. д’Оссон. «Історія монголів» (пер. кит. Фена Ченцзюня)

Князі порадились, і кожний зі своїм військом пішов у такому бойовому порядку, як при ловах. Так вони захопили багато країн. Менгу-каан (Юань Сянь-цзун. — Цзян Жун) з лівого крила йшов облавою по берегу річки[73] (Волги. — Цзян Жун).

Рашид ад-дін. «Збірник літописів». Ч. II (Персія) (пер. кит. і прим. Чжоу Лянсяо)

Великий загін, який складався з людей, коней і зграї мисливських собак, швидко слідував за Біліґом крізь смолисто-чорний степ у північно-західному напрямку. Майже кожен його учасник вів на повідку собаку, а дехто навіть двох. З північного заходу якраз дув вітер — не лагідний, але й не різкий. Товстий шар хмар усе ще тиснув на степ, низько нависаючи над ним і так щільно затуляючи небо, що не було видно й промінчика місяця, не те, що зірок. Людей оточувала глибока темрява, навіть рештки снігу під копитами коней здавалися чорними. Як Чень Чжень не вдивлявся, максимально широко розплющуючи очі, він нічого не бачив, ніби раптом утратив зір на обидва ока. Він навіть хотів чиркнути сірником, щоб перевірити, чи й справді з його очима, бува, чого не сталося.

Орієнтуючись на слух, він під’їхав до Біліґа й стиха запитав:

— Батьку, чи не можна мені в рукаві ввімкнути ліхтарик, бо мені здається, що я втратив очі.

— Тільки спробуй! — пошепки гримнув Старий, і в його голосі вчувалися переживання й хвилювання, як перед великою битвою.

Чень Чжень відразу замовк і продовжував їхати всліпу за цокотом копит.

Загін із собаками просувався в темряві надзвичайно тихо. Степові вовки вправні в нічних битвах, тож і люди в степу вміють несподівано напасти вночі. Чень відчував, що ця зграя вовків — незвичайна, оскільки у похід проти неї вони вийшли голодними, ще й у таку глупу ніч. До того ж і Біліґ розцінював «бойову ситуацію» як надзвичайну. Вона саме розвивалась у тому напрямку, як він задумав і передбачив. Чень Чжень відчував якесь приховане хвилювання: власною персоною брати участь у герці двох вовчих королів у первісному степу — це лоскотало нерви!

Тільки після того, як загін вершників спустився невеликим схилом і почав знову рухатися вгору, Біліґ під’їхав до Ченя і, прикриваючи рукавом рот, сказав стиха, але вже з очевидним потеплінням у голосі:

— Якщо хочеш стати гарним мисливцем, слід тренувати слух. У вовків слух ще гостріший за зір.

— А ви зараз не боїтеся, що вовки нас почують? — спитав якомога тихіше Чень, також прикриваючи рот рукавом.

— Ми ж тепер їдемо по схилу, і гора перекриває звукові шлях, ще й вітер нам назустріч, тож якщо не говорити голосно, шкоди для справи не буде, — пояснив Старий, притлумлюючи власний голос.

— Батьку, а ви справді можете тільки на слух привести загін у призначене місце?

— Тільки на слух не вдасться, потрібно ще й зважати на пам’ять, а ще дослухатися до цокоту копит — чи ступає кінь по траві, по піску чи по камінню під снігом, тоді я знатиму, на яку територію він заїхав. А якщо заблукаєш, слід підставляти обличчя вітру і їхати проти нього. Не завадить і ніс задіяти, їхати за запахом. Вітер несе з собою запахи снігу, трави, піску, селітри, соди, а також запахи вовка, лисиці, кінського гною чи жилого табору. Але буває так, що немає жодного запаху, тоді можна їхати тільки по слуху й пам’яті. Проте не переймайся, твій батько знає дорогу навіть у темряві.

Ченю залишалося тільки зітхнути:

— Батьку, коли ж і я навчуся всього, що ви вмієте?

Чень угадував, що вони все ще їдуть схилом, тому поспішив поставити наступне питання:

— А на нашому пасовищі хто ще, крім вас, теж так може?

— Крім кількох старих конопасів, тільки ще декілька старих вовків, — пожартував Старий.

— А все-таки людина сильніша чи вовки? — не вгавав Чень.

— Де ж людині рівнятися з вовком? Колись був один знаменитий вовк, який чинив велику шкоду отарам і навіть загриз одного разу відбірних коней князя. Тоді князь вибрав найліпшого мисливця і стрільця й наказав йому впіймати вовка, той мучився аж півроку, поки таки впіймав, але тут виявилося, що цей вовк — напівсліпий, одне око в нього провалилося, а інше — помутніло…

Але тут спина коня пішла горизонтально, і Старий миттю припинив розмову. Загін переїхав верхівку пагорбка і спустився до його підніжжя, де коні пішли по рівному моріжку. Біліґ пришвидшив свого коня, і всі учасники загону — люди, коні, собаки — поквапилися за ним. Вони беззвучно мчали вперед і без сміху жінок та дітей увесь загін скидався на гарно натренованих справжніх військових вершників регулярної армії, які саме виконують відповідальне військове завдання. Хоча насправді цей загін був лише тимчасово скликаний, включав старих, малих і жінок, як то буває в нерегулярних військових формуваннях. А якщо б це були регулярні війська степової кінноти, що складалися б із молодих воїнів степу на здорових конях? Чень Чжень по-справжньому відчував, наскільки поширеними серед кочовиків є військовий талант і наскільки видатними є їхні військові якості. «Увесь народ — воїни» — на Великій китайській рівнині це тільки гасло або мрія, а в монгольському степу це гасло вже декілька тисяч років тому стало «реальністю».

Чим ближче було до призначеного місця, тим густішою ставала атмосфера напруження в загоні. Незадовго перед цим вовча зграя знищила цілий табун військових коней і вже здобула чималу перемогу, тож мешканці Орхонського степу тепер докладали всіх зусиль, щоб поквитатися з ними, однак результат цієї битви був поки що нез’ясований. Чень Чжень теж почав переживати, чи не ризиковано було тут намагатися побити вовків, слух і нюх яких значно перевершують людські, їхньою ж зброєю — вдаватися до нічної битви, несподіваного удару й ловів, у яких вони такі вправні? У попередні роки на пасовищі не раз влаштовували великомасштабні облави, однак їхні успіхи були доволі скромними — з десяти облав п’ять залишалися без результатів. Директор парку вантажівок на пасовищі уїдливо казав:

— Лови, лови — у їхньому результаті ніколи не можеш бути певним, як і в нащадках від осла з одним яйцем.

Через негативний вплив попереднього випадку, коли зграя вовків знищила цілий табун військових коней, цього разу в облаві на вовків потрібно було догодити вищому керівництву, інакше всю «верхівку» пасовища могли змінити. Як казали в Комітеті пасовища, вже поширилися чутки про те, що «нагорі» готуються перекинути на допомогу пасовищу Булаґійн кількох успішних кадровиків із тих колективних пасовищ, де винищення вовків відбувалося більш ефективно. Тому Улзій, Біліґ та більшість конопасів пасовища мали намір продемонструвати всю свою майстерність, щоб трохи збити пиху з вовків Орхонського степу. На агітаційному мітингу перед битвою Біліґ сказав, що цього разу після ловів необхідно передати керівництву щонайменше півтора десятка вовчих шкур, інакше, якщо вовків не вполювати, керувати Орхоном прийдуть герої-мисливці з інших колективних пасовищ.

Небо ще потемніло, а повітря стало холоднішим. Холоднеча й темрява степового ранку так тиснули на людей, що тим було не продихнути. Ян Ке дуже тихо під’їхав до Ченя і, прикриваючи рот руками, сказав йому на вухо:

— Коли загін почне роз’їжджатися колом для оточення, в цьому колі утворяться великі прогалини, і вовки зможуть вислизнути крізь них повз копита коня так, що ти навіть і не помітиш. Навіть не знаю, чи є в Біліґа якийсь спосіб цьому зарадити. — Ян засунув голову глибоко в рукав, щоб подивитися на свій годинник із фосфоресційним циферблатом, і сказав: — Ми вже їдемо більше двох годин, напевне, час роз’їжджатися колом?

Чень Чжень схопив Яна за рукав і сам поспішив просунути голову в його рукав, щоб нарешті побачити зелені краплини світла на старому швейцарському годиннику. Чень аж потер очі й відчув, як усередині росте страх.

Раптом у повітрі рознісся якийсь холодний аромат. Він був солодкуватий, з присмаком ліків, і Чень Чжень визначив, що це — запах сухого полину на солончаковому озері. Запах освіжав і п’янив людину своїм густим холодком. Якраз коли кінські копита ступили на цей товстий шар полину, Біліґ раптом зупинив коня і весь загін зупинився за ним. Старий дуже тихо сказав щось мисливцям і бригадирам малих бригад, які їхали позаду нього, і вони повели своїх людей у протилежні боки, розтягуючи загін у кільце. Дуже швидко загін, що становили понад сто вершників, із поздовжної лінії перешикувався в поперечну й утворив довгий розтягнутий ланцюг. Про це свідчив цокіт кінських копит, що поступово віддалявся, аж поки не зник зовсім. Чень Чжень усе ще залишався поряд із Старим.

Раптом очі Ченю ніби щось прокололо: з великого електричного ліхтаря в руці Старого Біліґа вихопилося потужне біле світло, услід за чим звідкись здалеку із заходу і сходу прийшли кілька спалахів у відповідь. Старий тричі утворив ліхтарем коло, і світлові плями з обох боків почали швидко віддалятися, очевидно, по колу.

У цей момент Старий раптом завив чистим сухим голосом: «У-у-у-х-х-х!» Звук затремтів і рознісся в холодному повітрі. За мить у тихому степу вже стояв гармидер: «У-у-у-х-х-х! А-а-а-х-х-х! І-і-і-х-х-х!» — змішалися чоловічі, жіночі, старечі й дитячі голоси. Найближче до Ченя перебували кілька жінок з бригади Ґасмаа, які мали високі й дзвінкі голоси, вони не вгавали дуже довго, виграючи ними, а голос самої Ґасмаа вирізнявся особливою висотою. Усі чоловіки й жінки загону користалися своїм умінням відлякувати ніч і вовків, тож по степу покотилися різні звукові хвилі, вируючи й тиснучи на північний захід.

Разом з тим більше сотні собак, зриваючись зі своїх повідків, так скажено й оглушливо загавкали, ніби загуркотіли гармати, обстрілюючи все той самий північно-західний напрямок.

Слідом за голосовою битвою розгорнулася й світлова: потужні й слабкі, великі й маленькі, білі й жовті колони світла від ліхтариків раптом заковзали над степом також у північно-східному напрямку. Вкрита снігом земля, що раніше здавалася залитою смолою, тепер почала відбивати холодні білі промені. Вони здавалися ще страшнішими й загрозливішими, ніж ті невидимі мечі, якими холод пронизує людину.

Звук і світло відразу ж заповнили величезний простір між людьми і собаками. За мить усі — люди, собаки, звук і світло — сплелися в одні величезні, просторі, але щільні мисливські тенета, які раптом обплутали вовчу зграю.

Чень Чжень, Ян Ке й інші молоді інтелігенти були так схвильовані дивовижною ситуацією в степу, що й самі почали галасувати, розмахувати ногами і руками. Усі були в бойовому піднесенні й розхитували своїми криками небо. Чень Чжень приблизно розгледів місце, на якому він перебував, — це був той самий східний бік озера, де загинув табун військових коней. Біліґ безпомилково привів загін на північно-східний край озера і тільки тоді наказав розгортати свої «мисливські тенета». На цей момент загін уже обійшов озеро і на вузькому північному березі з дивовижною швидкістю утворив ланцюг оточення.

Біліґ, підганяючи коня, швидко поїхав уздовж тенет і, нахиливши голову, почав напружено шукати з допомогою ліхтарика відбитки вовчих лап на снігу. У той же час він перевіряв і щільність тенет, своєчасно переставляючи людей на потрібні місця. Чень Чжень не відставав від нього, також оглядаючи все на дорозі. Нарешті Старий притримав коня і зітхнув з полегшенням:

— Зграя тільки нещодавно пішла звідси, більшість у ній — старі вовки. Ось поглянь, ці відбитки великих лап були щойно залишені. Цього разу, вважай, піймали зграю, і люди недарма мерзли півночі.

— А чому ми не оточили вовків у цьому болоті? — запитав Чень.

— І що б у нас тоді вийшло? Вовки поспішають похарчуватися мороженою конятиною в другій половині ночі, коли найбільш темно, а перед самим світанком обов’язково тікають. Якщо оточити зграю в темряві, як ти в них поцілиш? Та й собаки як слід не розгледять вовків. Сірі тільки шугонуть на всі чотири боки — і все пропало. Тож на лови потрібно виходити в другій половині ночі, щоб прийти на місце до світанку, а коли небо почне світлішати — узяти зграю в кільці.

Праворуч і ліворуч постійно з’являлися світлові сигнали від ліхтариків, тож Біліґ стояв на стременах, і, тримаючись однією рукою за луку сідла, другою роздавав на обидва боки бригадирам якісь накази. Його сигнали були то довгими, то короткими, то горизонтальними, то вертикальними, могли також складати то хрест, то коло, і зміст цих сигналів мовою світла був достатньо складний. Ланцюг мисливців у формі півмісяця напружено, але впорядковано і впевнено просувався вперед; люди кричали, коні іржали, собаки гавкали — і звукові хвилі котилися по степу одна вище за іншу. Потоки світла від ліхтариків перетиналися на снігу або в повітрі і розходилися віялами. Коли люди або тварини помічали відбитки вовчих лап, їхні крики й тюкання посилювалися, і через них передавалося хвилювання й піднесення перед великою битвою.

Чень Чжень із цікавістю запитав:

— А який наказ ви щойно віддали?

— Щоб західне крило йшло трохи повільніше, а східне — швидше й поспішило з’єднатися з людьми в горах, — відповів Старий, не припиняючи посилати сигнали. — Також потрібно, щоб люди центральної ланки пригальмували на своїй ключовій позиції і просувалися повільно. Поспішати тут не слід — хоч рано прийдемо, хоч пізно — все одно буде невчасно.

Чень Чжень підвів голову й подивився на небо — воно вже не нагадувало шмат залізної завіси і можна було невиразно побачити, що хмари пересуваються на південний схід, а крізь них уже пробивається якесь сіро-біле світло.

Великі собаки вже почули запах вовчої зграї, тож гарчали все сильніше й нестримніше. Ерлан уже навіть почав кусати свій ошийник, з усіх сил намагаючись скинути його й кинутися в атаку. Однак Чень мертвою хваткою тримав повідок, ще й злегка постукував арканом собаці по голові, щоб той не забував слухатися наказів і дотримуватися дисципліни.

Більшість відбитків вовчих лап рядками широких кроків вели в північно-західному напрямку, однак деякі розходилися і в інших напрямках. Біліґ постійно звірявся з відбитками, а потім продовжував віддавати накази. Чень запитав:

— А як відбувалися лови в степу раніше, коли не було ліхтариків?

— Використовували смолоскипи — до дерев’яної палки прив’язували шматок повсті, у яку було загорнуто яловичий лій. Горить так само яскраво, як і ліхтарик, але вовки навіть дужче його бояться, адже якщо ним діткнути вовка, то він і хутро йому обсмалить.


Небо почало світлішати. Чень Чжень відразу ж упізнав пасовище, що відкрилося його очам — він пас тут овець декілька місяців раніше. Він пригадав, що на північному заході є широка напівулоговина, з трьох боків оточена горами, а з одного спадистим схилом, тож, напевне, саме туди хотів Біліґ загнати зграю. Конопаси, либонь, улаштували засідку по той бік гір, і коли зграю заженуть в улоговину, вершники з собаками, які її переслідуватимуть, перекриють вхід і почнеться битва на знищення. Однак Чень Чжень поки що так і не знав, скільки ж вовків заженуть туди, а якщо зграя виявиться великою і тварини будуть захищатися до останнього, кожному з учасників сьогоднішніх ловів доведеться вступити в безпосередню битву з лютими вовками. Він відв’язав від сідла довгий батіг і повісив його на зап’ясток: він також хотів повчитися у Бата мистецтва вбивати вовків, однак руки його все-таки злегка тремтіли.

Північно-західний вітер поступово посилювався, і хмари пересувалися дедалі швидше, а світло, яке пробивалося крізь щілини між ними, тьмяно освітлювало степ. І наблизившись до ущелини, люди раптом злякано загукали — у блідому вранішньому світлі вони помітили більше двадцяти великих вовків, які то йшли, то зупинялися, розглядалися на всі боки, не наважуючись іти до улоговини. А біля самого входу в ущелину можна було розрізнити ще одну зграю, яка саме кружляла там, ніби відчуваючи, що з ситуацією попереду не все гаразд. Напевне, вони вже вирізнили своїми носами інформацію про небезпеку, яку приносив північно-західний вітер.

Чень Чжень був вражений точністю, з якою Старий Біліґ розрахував час і розпоряджався діями загоничів — коли вовки змогли роздивитися рельєф і ланцюг мисливців, цей ланцюг, у якому спочатку були великі прогалини, встиг ущільнитися; а тільки-но світло ліхтариків утратило свою потужність, як показалися петлі арканів. Насправді зграя вже потрапила в оточення з усіх боків, і два кінці півмісяця мисливського ланцюга вже зімкнулися з двома кінцями входу до напівулоговини. Певно, в давні часи на Великій китайській рівнині, коли вона ще не була розорана, саме старі мисливці найраніше навчилися мистецтва війни. Так само й надзвичайно вправні у бойових діях кочові народи, виховані степовими вовками, давно вже перевершили своїх учителів.

Декілька великих вовків-очільників, з’ясувавши бойову ситуацію, водномить і не вагаючись, повели зграю назад. Ця зграя щойно наїлася конятини, тож була якраз на піднесенні бойового духу і люто кинулась в атаку, готова вбивати всіх на своєму шляху, аж над землею закурів за ними сигнальним димом сніговий пил. Зграя з’явилась із пронизливим свистом і зупинити її відвагу було неможливо. Люди були вражені; чабани, розмахуючи арканами, кинулися назустріч вовкам, а люди з обох боків поспішили замкнути за ними ланцюг оточення.

Вовки не припинили атаки, але трохи змінили її головний напрямок — люто кинулися до місця, де були зосереджені жінки, оскільки їхній яскравий одяг кидався у вічі й у них було менше арканів. Ґасмаа та інші жінки й дівчата, вдягнені в старі шкіряні куртки, розшиті по верху різнобарвним атласом та шовком, анітрохи не злякавшись, миттю стали на стремена й почали розмахувати обома руками та так голосно кричати, ніби будь-що хотіли голіруч загородити вовкам дорогу. Однак, оскільки арканів у них дійсно не було, вовки швидко вирахували найбільш слабкі ланки в їхньому ланцюгу і, сконцентрувавши туди свої сили, рішуче кинулися в атаку. Чень Чжень так переймався, що цей недолік зіпсує всі лови, що в нього ледь не зупинилося серце.

Однак саме в цей момент Старий Біліґ підвівся, підняв руку над головою, а потім рвучко опустив її, голосно крикнувши: «Відпускайте собак!», і по довжелезному ланцюгу оточення раптом зазвучали команди: «Ату! Ату! Ату!» Усі, хто тримав на повідку собаку, майже одночасно відпустили один кінець повідка, і більше сотні розлючених собак, уже з червоними від натуги очима, кинулися до вовчої зграї з трьох сторін — сходу, заходу й півдня. Бар, Ерлан і ще кілька найбільших і найсильніших в усьому загоні собак навпростець помчали до вожаків зграї. Слідом за ними й інші собаки, користуючись прикриттям своїх господарів, наввипередки кинулись із диким виттям навздогін в атаку.

Люди знову були вимушені перелаштуватися в ланцюгу оточення і, розмахуючи арканами та спонукаючи коней, помчати слідом за собаками. Швидкі кінські копита здіймали з землі грудки снігу й глини — це майстерні й лихі монгольські вершники-воїни, вигукуючи в ритм із барабанним цокотом копит своє коротке, страшне і вбивче, відоме на весь світ «Гей! Гей! Гей! Гей!», мчали просто на вовчу зграю.

Зграя моментально зупинилася, ошелешена таким потужним натиском. Першим рвучко зупинився ватажок, потім він розвернувся і повів зграю навтьоки до входу в ущелину, де дуже швидко вони приєдналися до іншої зграї, що лишалася там. Пробігши певний відрізок шляху разом, вовки раптом почали розділятися, щоб вирватися з оточення по трьох боках схилу, з усіх сил намагаючись дістатися його вершини й захопити її, щоб звідти продемонструвати свою здатність вести війну в горах — нападати або заходити в обхід з вершини.

Мисливський ланцюг нарешті з півмісяця витягнувся в пряму лінію і щільно закрив вхід до ущелини, а дві зграї вовків виявилися загнаними в пастку, майстерно влаштовану для них Старим Біліґом.


Із засідки в густій траві на верхівці однієї з гір у цій пастці за ситуацією напружено спостерігали голова пасовища Улзій і військовий представник Бао Шуньґуй. Усю територію пастки було звідси видно, як на долоні. Бао Шуньґуй у піднесенні вдарив кулаком по засніженій землі й сказав:

— І хто тільки сказав, що Біліґ завжди заступається за вовків?! Тільки поглянь, він у визначений час загнав таку велику зграю вовків у визначене місце, причому так точно розрахував час — просто диво! Я ще ніколи не бачив такої великої зграї вовків! Будемо вважати, що Старий мене переконав. Слід поклопотатися про нагороду йому від начальства.

Улзій тепер теж міг зітхнути із полегшенням:

— Цього разу загнали 40–50 вовків, а в попередні роки 10–20 уже вважалися успіхом. Біліґ — старий вовчище серед кочовиків Орхонського степу. Щороку, коли на пасовищі організовують лови, якщо не він їх веде, інші мисливці не хочуть і йти. Але цього року вовки загризли цілий табун коней, тож розлютили Старого. — Улзій повернувся до Бата й додав: — Скажи всім, що нікому не дозволено стріляти, навіть у повітря: сьогодні людей багато, ще хтось вистрелить мимо вовка та влучить у людину!

— Я вже повторив їм це не один раз! — відповів Бат.

Конопаси й мисливці позаду схилу були вже на конях, трималися напоготові й тільки чекали наказу. Тут зібралися всі першокласні мисливці на вовків з усього пасовища, їхнє мистецтво їздити верхи, вправлятися з арканом і палицею значно перевищувало звичайних мисливців, і кожен з них мав свої особисті рекорди на рахунок убитих і впійманих вовків. Цього разу вони сиділи на найшвидших і найрозумніших виїжджених конях, які знали, як зубами зупинити здобич, і яких вони зазвичай дуже берегли. Вершники готувалися нарешті випустити всю злість, яка накопичилася в них за загризений табун. Їхні коні давно вже почули гавкіт собак, що долинав із місця ловів, і їм передалося напруження, що виникає перед початком битв. Опустивши голови, вони гризли вудила і, згинаючи ноги, підривали копитами сніг. М’язи на грудях і ногах коней напнулися, а їхні задні ноги скидалися на максимально стиснуту пружину капкана: варто було тільки господареві трохи послабити вуздечку, як кінь миттєво зрушив би з місця. Собаки, яких на повідках тримали мисливці, також були ретельно відібрані з домашніх зграй, найвправнішими у сутичках, кмітливі й сміливі, а також чудово навчені. Хоча вони давно вже почули звуки битви з місця ловів, однак не розкривали своїх пащ, тільки скоса поглядали на господаря, адже кожний з них мав витримку й досвід, загартовані в справжніх битвах.

Улзій і Бат помалу вигнули спини, готуючись віддати наказ.

Вовки зосередили свої головні сили на захопленні північно-західної висоти. У степу, коли потрібно братися вгору й захоплювати вершину, ні люди, ні коні, ні собаки не можуть скласти конкуренцію вовкам, тому фізично витривалі, з потужними легенями степові вовки звикли відриватися від погоні, саме швидко забігаючи нагору. Навіть ті кілька мисливських собак та виїжджених коней, які на рівнині бігали швидше за вовка, як тільки потрібно було бігти вгору по схилу, вже не могли його наздогнати. А вовк, як тільки дістанеться вершини, спочатку трохи передихне, а потім, скориставшись тим коротким проміжком часу, коли переслідувачі його не бачать, обирає найбільш стрімкий і найбільш непомітний шлях у гірських ярах та зморшках і швидко відступає. Зазвичай, коли вершники з собаками дістануться вершини, сірого вже й тінь зникне, а якщо ще й можна буде його помітити, то він уже перебуватиме поза межами досяжності їхніх куль.

Вовки мчали на вершину, майже не збавляючи швидкості, а громіздка «компанія» вершників і собак поступово відставала. В авангарді вовчої зграї йшли декілька швидких вовків, а ватажок і декілька дебелих вовків, залишалися трохи позаду і збоку авангарду. Улзій, вказуючи на великого вовка з сіро-білим хутром на грудях і шиї, сказав Бату:

— Це — вожак! Це саме він повів зграю на вбивство табуна, тож лишаю його тобі. Починаймо!

Зграя була вже ближче, ніж за двісті метрів. Бат відступив на декілька кроків, і, спираючись на палку, скочив у сідло. Улзій також сів на коня й голосно вигукнув: «Уперед!» Бат рвучко підняв вертикально вгору аркан на жердині, ніби це був високий сигнальний прапор, і всі конопаси почали вигукувати: «Ату! Ату!», після чого кілька десятків собак і кілька десятків швидких коней умить опинилися на вершині. Собаки, мов торпеди, помчали на вовчу зграю. Дві третини конопасів, випереджаючи один одного, захопили вигідне місце на середині схилу й окупували його бік, утворивши ланцюг у вигляді півмісяця, після чого з’єдналися з мисливцями Біліґа. Ще третина загону — ті, хто тримав жердини з арканами, безпосередньо кинулася на зграю.

Вовки, які від початку тривожилися щодо ситуації по той бік схилу, побачивши засідку, втратили свій бойовий порядок. Нарешті зграя потрапила в западню, з якою так добре була обізнана і яку сама не раз майстерно влаштовувала! Цієї миті вони зазнали ще більшої паніки, ніж дзерени, які потрапляли в їхні засідки, і були ще більш озлоблені. Однак їхнє замішання дуже швидко перетворилося на гнів, вони знову розвернулися й помчали прямо вниз, користуючись тим, що до цього здобули перевагу в висоті, і, ніби гравці, які поставили все на карту, пішли у вирішальний бій на людей і собак унизу схилу. Усіх вовків охопила лють, і вони запекло кинулися на собак, перекинувши їхні передні ряди. Засніжений схил перетворився на безладне побоїще: вовки й собаки клацали зубами, навсібіч летіли грудки снігу й скрізь кружляли шматки шерсті, тварини завивали, а по їхніх шиях текла, змішуючись, і собача, і вовча кров. Молоді інтелігенти ніколи в житті ще не бачили такої жорстокої й кривавої битви між вовками й собаками, і були так налякані, що не могли вимовити ні слова.

Бат з тієї миті, як з’явився на вершині схилу, не спускав очей з білогрудого ватажка, і коли опинився внизу, розмахуючи батогом, помчав прямо до нього. Проте ватажок зграї, на подив, не помчав за нею вниз із гори, а, нітрохи не сумніваючись, попрямував на захід, упоперек до загального руху. Його супроводжували четверо-п’ятеро вовків, які, скупчившись, намагалися разом прорвати оточення. Бат із трьома мисливцями, з якими було четверо-п’ятеро собак, гналися за ними впритул. Однак вовчий ватажок, який дуже добре знав місцевість і мав інший план виходу з оточення, обрав найбільш небезпечний шлях. Тут, під рештками снігу, земля була встелена шаром гладеньких камінців, і коли вовчі лапи наступали на них, вони починали з шурхотінням котитися вниз, однак вовки могли своїми потужними й гнучкими задніми лапами відштовхуватись від них і швидко бігти стрибками, при цьому їхнє тіло не ковзало вниз за кам’яним потоком, а схилом за мить здійнявся шурхіт, від якого хололо на душі. Собачі лапи значно менші від вовчих, однак собаки ще могли, вимушено й спотикаючись, бігти навздогін, але рівні й тверді кінські копита ніяк не знаходили точку опори на такій поверхні. Не встигли вершники й трохи проїхати по цьому небезпечному шляху, як один з конопасів потрапив збоку під кам’яний потік, тож і кінь, і вершник покотилися аж униз схилу, а його жердина з арканом зламалася на три частини. Інші два конопаси, злякавшись, зупинили своїх коней і поспішили на допомогу товаришеві.

У Бата аж серце заходилося від ненависті. Він зіскочив з коня, швидко узяв вертикально свою жердину з арканом і, користуючись нею як костуром, устромив її плаский, але гострий кінець у щілину між камінням, потім сперся на неї, після чого почав підтягати за собою коня і таким чином наздоганяти зграю, ще й кричав іншим: «Наздоганяйте! Наздоганяйте!» Переваливши хребет, Бат почув жалісливе скавучання собак, тож, скочивши на коня, помчав у тому напрямку і невдовзі побачив, що вовки загризли одного великого собаку і він саме б’ється в агонії, а ще одному собаці відкусили вухо, тож уся морда в нього в крові, а решта троє собак такі налякані, що позадкували, в шерсть на загривку в них стала дибки. Вовки, побачивши аркан, кинулися до заростей очерету, що виднілися вдалині на заході, Бат же з одним із мисливців і трьома собаками помчали навздогін.

Улзій, побачивши, що Бат зник за хребтом, поспішив із Бао Шуньґуєм до місця в кільці оточення, звідки найкраще видно і зручно було контролювати ситуацію та керувати військами. Він наказав поступово стискати кільце оточення, щоб не дати втекти жодному вовку. Кожний монгольський мисливець, який побував уже не в одній битві, мав природне усвідомлення ситуації в цілому і розумів свій обов’язок, тому не прагнув до якихось особистих звитяг. Мисливці, які перебували зовні ланцюга оточення й охороняли його, хоча чудово бачили, що мисливці й собаки всередині цього ланцюга здобувають численні трофеї, однак жоден з них не зрушив ні на крок із призначеного йому місця. І тільки якщо якийсь сіромаха виривався з кільця, один або двоє мисливців, що чекали назовні, виходили йому назустріч й накидали на нього аркан або заганяли назад у кільце. При цьому інші мисливці моментально закривали прогалину, що вони лишали по собі в ланцюгу, і забезпечували таким чином цілісність і невразливість кільця в цілому.

Усередині улоговини люди, коні, собаки й вовки змішалися в одну купу, кілька собак і вовків уже лежали, перекинувшись, на землі, припинивши вже боротися за життя, і з їхніх смертельних ран ішов пар і запах крові. Приблизно сорок вовків були оточені силами ста шістдесяти — ста сімдесяти собак, однак вони стояли плече до плеча, спина до спини і хвіст до хвоста, ошкіривши назовні тільки свої ікла і згуртувавшись для останньої битви так міцно, що собаки не могли їх розділити. У багатьох великих вовків і великих собак на плечах і грудях були відірвані шматки м’яса, і з цього кривавого місива витікала кров. Позаду собак діяли декілька десятків сміливців із жердинами, які намагалися дістати ударами своїх довгих палиць вовків усередині. Однак здебільшого вовки качалися по землі, зчепившись із собаками, або ж тварини кидалися одна на одну, намагаючись загризти чи задушити ворога, тож було важко розрізнити де свій, а де чужий. І хоча мисливців було багато, їм дуже незручно було використовувати жердини, тому що замість вовка, вони могли накинути аркан на собаку або затягнути в петлю обох тварин разом. Вершники на високих конях не наважувалися необачно кидатися в битву, оскільки вовків в оточенні було багато, їхні сили ще не вичерпалися, і вони втратили ще зовсім мало бійців, тож якщо порушити зараз бойовий порядок, зграя додасть тиску на всі чотири боки й обидва шари ланцюга оточення, і собаки, й люди можуть розсіятися під цим тиском, а не дуже щільний зовнішній ланцюг не зможе залатати всі прориви.

Декілька найбільш досвідчених мисливців, які найкраще володіли мистецтвом накидання аркана, тримали свої жердини підвішеними над вовчою зграєю і коли якийсь із вовків вистрибував, щоб кинутися на ворога, хтось із швидких на руку й на око мисливців закидав аркан, і не важливо, чи потрапляла в петлю голова сірого, чи його тіло, чи зад, зашморг на ньому затягувався швидко й міцно, і тоді вже на нього кидався якийсь собака й перегризав йому горло.

Молоді інтелігенти разом із жінками й дітьми перебували в південній частині ланцюга. Ченя і Яна Біліґ відправив на середину схилу на південному заході — тут було достатньо високо й можна було бачити весь загін. Хлопці сильно переживали, мабуть, ще дужче, ніж колись глядачі різних видовищ у Колізеї. З одного боку, вони сподівалися, що якийсь вовк вискочить із оточення прямо на них, і тоді вони не змарнують нагоди заарканити його, однак з іншого боку вони переживали, чи зможуть влучити в сірого з першого разу, адже степові вовки швидкі, й реакція в них відмінна, тож можливості для повторного закидання аркана вони не дадуть. Однак, на щастя, маса собак усередині ланцюга оточення й ланцюг мисливців мали значну перевагу в кількості, тож вовкам було важко тут прорватися.

Проте поступово майстрам закидання аркана вдалося один по одному витягти з поля бою великих вовків, і найлютіші собаки, один по одному, їх загризли. Тоді зграя видала якийсь хрипкий шалений рик і відразу ж змінила тактику — вони більше не підстрибували перед кидком на ворога, щоб його загризти, а намагалися задушити собак, опустивши голови, щоб мисливці не могли накинути на них аркан.

Чень Чжень оглядав у бінокль кожну деталь битви. Він помітив, що вовки в зграї, хоча й були затиснутими з усіх боків, усе одно не втрачали розуму. Вони не були невігласами, які прагнули тільки здобувати, але не втрачати, а всіма способами намагалися завдати шкоди основним силам у загоні — собакам. Зграя розподілилася на групи по три-п’ять вовків, які діяли спільно, швидко люто пускали в хід свої зуби і за один раз прокушували горло наскрізь, тож усі пащі були закривавлені. А кілька величезних вовків удалися до найбільш жорстокого способу ведення війни, який відомий вовкам монгольського степу: за легку рану свого товариша вони відплачували важкою, а за важку — позбавляли ворога життя. Вони спеціально підставляли собачим зубам такі місця, рани на яких не могли їм зашкодити, а потім, не звертаючи уваги на свої рани, сміливо кидалися в атаку й люто вгризалися собаці в горло або в живіт. Хоча великі вовки всі були закривавлені, перекинути вдалося небагатьох із них, однак великі собаки одна за одною опинялися на землі й виходили з битви, а поранені собаки жалібно вили й скавучали, аж серця воїнів розривалися. Після десятка таких сутичок зграя раптом поступово почала брати гору, і якби собаки остаточно злякались, вовки б одразу об’єднали свої сили і почали б тиснути на всі боки та прорвали б оточення.

Проте цієї миті Старий Біліґ, який перебував поблизу внутрішнього кільця оточення й посилав назовні накази, раптом закричав: «Бар! Бар! Уперед! Уперед!», жестом показуючи при цьому відступити. Чень Чжень і Ян Ке відразу зрозуміли наміри Старого і також, мов божевільні, почали кричати: «Ерлан! Ерлан! Уперед! Уперед!» Обидва велетня з червоними від люті очима зрозуміли команди й жести господарів, обидва разом відступили, підвиваючи, на кілька кроків, швидко змінивши тактику, і, мов скажені, кинулися в середину зграї на найбільшого вовка. Ерлан виявився швидшим, тож першим збив сірого, аж той відлетів на тридцять-сорок метрів, однак не повалив його, тож хижак тільки крутнувся на землі й знову став на ноги. Однак у цей момент лютий і важкий Бар, ніби потужний таран, бухнувся прямо на нього, і ватажок полетів обертом, двічі чи тричі перекинувшись, а Ерлан, не чекаючи, поки він підведеться, а інші собаки тим часом прийдуть на допомогу, самотужки вклинився в вовчу зграю і одним укусом продірявив ватажкові горло, з хрустом зімкнувши на ньому свої щелепі. Чотири струмки вовчої крові бризнули в небо й потекли по снігу, зачервонивши голову Ерлана й навівши жах на зграю. Ватажок навіть перед смертю не хотів здаватися, тож зібрав усю свою дику силу й люто замахав лапами, видираючи з голови, грудей чи живота Ерлана жмути шерсті й залишаючи на його тілі криваві доріжки від своїх пазурів. Проте шал і хижість Ерлана були ще сильнішими, тож якби йому навіть розідрали пазурями груди чи живіт, він би не видав жодного звуку, аж поки ватажок не випустив остаточно дух. Вовки цієї зграї, здається, добре знали цього величезного лютого собаку і вже випробували на собі його бойове мистецтво, тож так злякалися, що відступили на кілька кроків і не наважувалися наближатися до нього. Бар, побачивши, що Ерлан так безцеремонно захопив збиту ним здобич, надзвичайно розсердився, однак не міг улаштовувати зараз розбірок, тому, сповнений образи, кинувся збивати іншого великого вовка.

Інші собаки нарешті зрозуміли хід цих двох, і найбільші з них кинулися робити те саме, по одному вклинюючись у зграю. Ерлан і Бар тепер могли дати волю своїй жадобі вбивства і в порядку вовків нарешті з’явилася пробоїна, чим відразу ж скористалися мисливці, і, кинувшись у середину та орудуючи арканами, почали вбивати вовків наліво й направо. Таким чином зграю було розділено, і за мить шиї, спини, боки вовків виявилися або затягнутими в аркан, або затиснутими між собачими щелепами.

Зграя, побачивши, що втратила перевагу, перекинула свої сили на те, щоб виходити з оточення по одному, вдаючись до хитрощів. Не встигли всі й оком змигнути, як у центрі зграї, мов квітка розкрилася — вовки кинулися від центру навсібіч і всередині ланцюга оточення все змішалося — зграя всіма силами намагалася врятуватись, користуючись безладом. Однак невдовзі кожного вовка оточили один-двоє мисливців і кілька собак, а учасники зовнішнього ланцюга оточення — жінки, діти, старі — здійняли страшенний галас, поки мисливці, тиснучі на зграю, люто розмахували арканами.

Усередині кільця оточення Лхамжав, який завжди порівнював себе з вовком, побачивши, що декілька собак учепилися в одного великого хижака, поспішив до них і, нахилившись з коня вниз і вперед, закинув аркан по землі, потім, дочекавшись, коли шия й передні лапи звіра пройдуть у петлю, миттю підняв жердину й почав трусити нею, закручуючи мотузку вергуном і затягуючи її на задній частині вовчого тулуба. Не чекаючи, поки вовк спробує втекти, він послабив вуздечку, кінь поскакав, і рука Лхамжава зігнулася в зап’ястку, тягнучи на аркані вовка. Тепер, коли його перекинули на землю й потягли, вовк скидався на важкий нерухомий лантух, йому ніяк було піднятися, але він намагався вчепитися пазурями в землю, аж його лапи залишили на засніженій мерзлій землі дві борозни.

У степу заарканити вовка важко, а вбити його — ще складніше. У степових вовків шиї дуже короткі, тож якщо накинути аркан йому на шию, вовк хитне головою і скине з себе мотузку. А навіть якщо і не скине, то скрутити її буде важко, якщо ще й вовк трапиться із особливо міцною й дебелою шиєю, тож накидати на нього аркан — все одно, що накидати його на круглу колоду дерева — тільки потягнеш потім за аркан, як петля тут тобі й зіскочить. Тому досвідчені мисливці, коли закидають аркан на вовка, намагаються накинути петлю на задню частину тулуба звіра — тобто на найтоншу частину його тулуба, адже якщо затягнути аркан там, вовк уже ніяк не вирветься. Однак убити вовка таким чином набагато важче, адже якщо тягти звіра на аркані, що зашморгнувся на шиї, він задихнеться, але якщо тягти його за задню частину тулуба — звіра не задушиш. А якщо ще й на одного вовка буде лише одна людина — впоратися ще складніше. Варто буде лише людині спішитися, як вовк миттю підскочить і побіжить уздовж жердини, так що її тонкий кінчик, на якому кріпиться мотузка, відламається, після чого вовк зможе втекти або ще й спочатку покусає людину, а потім утече. І тільки мисливці з надзвичайно високим рівнем майстерності й сміливості вміли, зіскочивши з коня, не зволікати, поки вовк підведеться, а продовжували швидко підтягати аркан, щоб убити звіра ножем або жердиною, коли він опиниться поряд. Більшість мисливців не наважувалися вбивати вовка самотужки, а найчастіше, жертвуючи його хутром, підтягали звіра до місця, де були люди або собаки, які могли допомогти його вбити.

Лхамжав навмисне тягнув вовка по місцях, де сніг був глибше, водночас розшукуючи когось із собак. Декілька собак, зрештою, оточили хижака й почали його кусати, проте, злегка вкусивши, відстрибували вбік, не наважуючись завдавати смертельної рани. Лхамжав раптом помітив Ерлана, який щойно перекусив горло одному великому вовку, і, знаючи, на що здатен цей великий собака, помчав до нього, закликаючи: «Убивай! Убивай!» Ерлан, почувши, що його закликають убити вовка, полишив свою попередню жертву, яка ще остаточно не випустила дух, і помчав до Лхамжава. Ерлан мав значний досвід у вбивстві вовків, що потрапили в аркан: він обійшов звіра ззаду і збоку, після чого кинувся на нього, притиснувши до землі його голову й груди, рвучко вкусив і влучив прямо у сонну артерію. Вовк з останніх сил намагався пручатися, але його пазурі не сягали Ерлана. Лхамжав, зіскочивши з коня, закричав до інших:

— Тягніть вовків сюди! Цей собака ще лихіший за вовка!

Неподалік, біля іншого ланцюга, Бар також загриз одного з заарканених вовків, і відразу ж декілька мисливців, які також тягли на арканах сірих, помчали до цих двох собак.

Під час безладу на загінному майданчику не тільки Бар і Ерлан — ці два велетні-головорізи серед собак — виявили свою потугу, була ще й група ескімоських лютих і волохатих собак, які також притягували до себе погляди. Ці собаки належали родині Доржа і були відомими на все пасовище вбивцями вовків. Причому кожний з них був професійним убивцею і вони чудово доповнювали один одного. Вісім собак діяли спільно, при цьому між ними існував чіткий розподіл праці: швидкі собаки переслідували, вайлуваті — нападали, зграйні собаки кусали, а лихі собаки — перегризали горло. У битві з вовками вони ніколи не розпорошували свої сили, а діяли спільно, атакуючи разом. Цього разу також вони увісьмох нападали на одного вовка і, вбивши його, переходили на іншого, таким чином забивши вже трьох вовків.

На місці ловів мисливці також розподілилися на групи по троє-п’ятеро чоловік, і коли хтось один заарканював вовка, інші миттю зістрибували з коней, хапали сірого за хвіст і за ноги, а потім трощили його голову важкою палицею. Раптом з північного заходу долетіли дикі крики — це п’ятеро-шестеро мисливців, підганяючи коней, наздогнали двох великих вовків, і один з конопасів на швидкому коні, вигукуючи: «Ось тобі! Ось тобі!», нахилився і, розмахуючи палицею, почав лупцювати нею великого вовка, аж у нього пішли пащею слина й піна, як він не намагався втекти. Коли вовк розвинув усю свою швидкість, його відкидали на певну відстань, а потім інший вершник на швидкому коні переймав естафету переслідування і починав його бити. Дочекавшись, коли вовк набере максимальну швидкість, попереду навскоси від нього раптом з’явився Саацерен і, нахилившись з коня, люто накинув аркан йому на голову, однак не закрутив мотузку, а рвучко потягнув за неї впоперек, після чого дуже швидко відпустив, унаслідок чого вовк з розгону зробив сім-вісім обертів. Коли вовк ледве-ледве підвівся, декілька конопасів узялися шмагати його батогом, змусивши безладно бігати в намаганні вивернутися від них. Однак як тільки вовк набирав швидкість, збоку до нього відразу ж підбігав кінь, і знову йому на голову накидали аркан і ривком у бік перекидали, і він знову летів обертом, перекидаючись разів п’ять-шість. Щоразу, коли вовк падав, усі мисливці разом починали кричати в захваті, даючи вихід злості, яка накопичилась у них у грудях протягом року на образи від вовків.

У двох вовків від таких перекидів уже голова пішла обертом, і вони вже не розуміли, куди слід бігти. Один із них, перекинувшись так три-чотири рази поспіль, вже не міг підвестися. Тоді Саацерен викинув свій аркан, швидко вийняв ноги із стремен і сів навпочіпки на сідлі, потім розпрямився і, мов леопард, з розгону стрибнув прямо на вовка. Не встиг той повернути голови, як Саацерен уже сидів на ньому верхи, намертво вчепившись обома руками в його вуха. Чоловік щосили гепнув голову вовка об землю, аж тому пащу й ніс заюшило кров’ю. Ще декілька мисливців по черзі зістрибнули з коней і також пересіли на цього вовка, придавивши його так, що він не міг і продихнути, що дало змогу Саацерену спокійно вийняти ножа і зарізати хижака. Інший вовк потрапив на розвагу трьом молодим конопасам — вони покаталися на ньому, мов на вівці, по черзі вмощаючи йому на спину свої зади, а потім його вбили.

Чень Чжень, Ян Ке та інші молоді інтелігенти з полегшенням опустили свої аркани. На цих, за багато років нарешті успішних, ловах на вовків, вони від початку й до кінця були тільки глядачами. Але найбільше вони шкодували про те, що єдиний з молодих інтелігентів, кого послали на загінний майданчик, — Чжан Цзіюань — так і не заарканив вовка. Був момент, коли на нього збоку біг один сірий, причому великий, однак за мить перед тим, як Чжан мусив закинути аркан, цей вовк раптом різко змінив напрямок і пролетів повз нього, мов м'яч в один дотик, лише зачепивши ногу коня, тож Чжан не зміг до нього дотягнутися, ще й ледь не зламав держак свого аркана. Ще двоє молодих інтелігентів, тепер конопаси, так само були лише глядачами в зовнішньому кільці оточення, та ще й пропустили через свою позицію вовка.

Старий Біліг, побачивши, що ситуація визначилася, під'їхав до хлопців і сказав:

— Усі молоді інтелігенти теж мають цього разу свої заслуги — ви утримували чимало місць, тому в мене була можливість послати більше мисливців з арканами всередину. — Однак помітивши розчарування хлопців, він, засміявшись, додав: — Той ваш здоровезний собака сьогодні відзначився, я це вам двом зарахую — він самотужки загриз двох вовків і допоміг мисливцям ще двох убити. За це ви вдвох можете отримати дві вовчі шкури, а інші дві, за правилами ловів, заберуть арканники.

Говорячи це, Старий їхав із ними вниз по схилу.

Майже всі загнані на цих ловах вовки були забиті, втекти вдалося хіба що шістьом-сімом, яких виручили висока швидкість, бойове мистецтво і вдача — вони або встигли завдати контрудару на високій швидкості, або прослизнули в якусь прогалину в оточенні, або змогли переломити держак аркана.

Усі вершники зовнішнього кільця оточення з криками спускалися схилом з трьох сторін, щоб подивитися на трофеї посеред загінного майданчика. Біліґ уже наказав підтягти двох мертвих вовків, які дісталися юрті Ченя й Яна, і, закасавши свій рукав, заходився разом із хлопцями до білування. Ґасмаа також уже покликала людей, щоб їй допомогли підтягти двох великих вовків, яких загриз Бар, а також вовка, який став здобиччю собаки з родини Санжа, а сам Санж і Ґомбо визвалися допомогти їй білувати.

Чень Чжень уже давно навчився в Старого знімати шкуру з вовка, тож тепер він узявся навчати Яна. Спочатку потрібно було взяти гострий монгольський ніж і провести його лезом уздовж пащі звіра, знімаючи шкуру з щелеп, потім — з силою потягнути шкіру на голові й зняти її. Після цього, коли Ян Ке зачепить шкіряний пасок за зуби вовка й буде так його тримати, тягнути ту шкуру на себе, поступово знімаючи її з шиї й тіла. Далі потрібно ножем зачистити відділену шкуру від м’яса і зняти її зі звіра повністю, з голови до хвоста, мов пухнастий комбінезон, який колись щільно прилягав до тіла, а вже після цього — відрізати всі чотири лапи й хвіст. Після всіх цих операцій шкура вовка виявилася хутром усередину, тож хлопцям довелося вивертати її назад, мов начиняючи велику ковбасу, поки не вийшло справжнє вовче опудало.

Оглянувши шкуру, Старий сказав:

— Чисто обідрали, вовчого лою й не лишилося. Коли повернетесь додому, напхаєте всередину сіна і повісите на даху юрти, тоді мешканці Орхонського степу визнаватимуть вас мисливцями.

Ерлан і Хуанхуан увесь цей час сиділи поруч із господарями й спостерігали за їхніми діями, Ерлан ще й з насолодою злизував зі своїх грудей і передніх лап вовчу та свою кров. Хуанхуан допоміг йому злизати вовчу кров з голови. На тілі самого Хуанхуана не було жодної рани і жодної краплі вовчої крові, він був такий чистенький, мов собачий панич, який тільки вміє баглаї бити. Однак не один мисливець сьогодні похвалив його, ще й розповіли, що він зчепився аж із двома вовками і вкусив одного з них за задню лапу. Якби не Хуанхуан, Лхамжав би точно не заарканив вовка. Почувши це, Ян Ке зрадів і, сплюнувши, сказав:

— Ну, цього разу моя черга здійняти Лхамжава на сміх, адже він, виявляється, як і я, зловживає своїм становищем!

Чень Чжень вийняв з-за пазухи кілька ірисок «Білий кролик» і кинув їх обом «хвацьким воякам»: Ерлану — три, а Хуанхуану — дві. Він ніби заздалегідь передчував, що на цих ловах обидва собаки обов’язково зможуть себе проявити з найкращого боку. Отримавши іриски, вони спочатку придавили їх лапами до землі і стягли зубами обгортку, а потім підхопили цукерки язиками і, з задоволенням закинувши назад голови, почали прицмокувати, розжовуючи їх, аж у інших собак, які спостерігали за цим, потекли слинки й вони підбігли до залишених на землі обгорток та почали їх лизати. З тих пір, як молоді пекінці прибули в степ, тутешні собаки дізналися, що в світі є така рідкісна смакота. Тож їсти пекінську цукерку на виду в стількох одноплемінників, для орхонського собаки — величезна честь. Але тут до Ченя підійшла Ґасмаа й, сміючись, сказала:

— З тих пір, як ти переїхав до власної юрти, вже й забув про собак зі своєї старої родини? — після чого своєю рукою витягла в Ченя з-за пазухи дві цукерки й віддала їх Бару.

Чень Чжень похопився, витягнув решту цукерок і віддав їх усі Ґасмаа. Вона, продовжуючи сміятись, розкрила одну з них і поклала собі до рота.

На місці ловів стало спекотно: пішла пара від вовчих трупів, кінських тіл, із собачих пащ та від розпашілих тіл людей. Люди, розділившись на родини, як маленькі мисливські одиниці, білували вовків. Трофеї розділили чітко за традиційними правилами степу, тому жодних суперечок не виникало. Професійна пам’ять у скотарів дуже гарна — вони добре пам’ятали, чий собака загриз якого вовка і який мисливець кого заарканив, тож помилок бути не могло. Непорозуміння виникло тільки з приводу одного вовка, якого заарканили відразу двоє мисливців, однак Біліґ роз’язав проблему дуже швидко:

— Продасте шкуру, купите горілки й вип’єте по половині.

Ті мисливці й скотарі, яким шкури не випадали, захоплено спостерігали за тим, як інші білують вовків, і теревенили про кожне опудало та про собак з інших родин. Адже гарний собака шкуру здобуде без браку, а лінивий собака її попсує так, що самі дірки будуть.

Родини, які здобули шкір найбільше, голосно запрошували всіх до себе в гості випити горілки, адже в степу прийнято, щоб кожний учасник ловів, так чи інакше, щось для себе отримав.


Поступово на загінному майданчику все заспокоїлося й люди розташувалися там відпочити.

Під час ловів найбільш складно доводиться жінкам. Більшість із них узялися лікувати свої рани й замотувати переломи своїм собакам. Чоловіки використовують собак тільки під час ловів, а жінки покладаються на них щодня під час нічних варт. Крім того, кожного собаку змалечку вигодовують саме жінки, мов своїх дітей, тому коли собаку поранено або він помирає, для жінок — це великий біль. Декілька собак, яких було вбито під час бою, все ще лежали на своїх місцях — адже в степу вважають, що місце, на якому помре мисливський собака, це місце, звідки його душа піде до Тенґера, а виконають відповідну процедуру, як не дивно, найзапекліші собачі вороги — степові вовки. Біліґ сказав:

— Це — справедливо, адже собаки повинні бути вдячні вовкам. Якби в степу не було вовків, скотарям непотрібно було б залишати так багато м’яса, щоб прогодувати так багато собак і їх би ще цуценятами кидали до Тенґера.

Тепер собаки, які загинули, тихо лежали на полі бою. Жоден степовий монгол не звернув уваги на їхнє красиве й товсте хутро. У степу собака — це й бойовий друг людини, і щирий друг, і «товариш в обов’язку». Адже життя степовиків залежить від двох основних галузей виробництва — мисливства й скотарства, і в обох цих випадках не обійтися без собаки. Тому собака як «знаряддя виробництва» й охоронець отар тут ще важливіший, ніж віл для селянина з Великої китайської рівнини. До того ж собака набагато краще розуміє людину, ніж віл, тому для степовиків, яким доводиться тривалий час перебувати в диких безлюдних місцях, він стає духовним супутником, з яким можна поділитися своїми почуттями і без якого не можна обійтися.

На широких просторах монгольського степу людей мало, тож там буває дуже небезпечно, і степові собаки тоді можуть відіграти надзвичайну роль у порятунку свого господаря. Ґасмаа, наприклад, не стомлюється розповідати про те, як Бар одного разу врятував їй життя. Це сталося однієї глибокої осені. Одного разу вона викинула надвір золу, попередньо заливши її водою, щоб затушити, але не помітила, що один кавалочок овечого кізяка таки не затух. Того дня віяв різкий північно-західний вітер, який невдовзі розніс іскорки вогню на суху траву перед юртою, і вона дуже швидко зайнялася. На той час удома були тільки Ґасмаа, старенька мати й діти. Ґасмаа щось шила в юрті, анітрохи не підозрюючи, що коїться надворі. Раптом вона почула, що Бар скажено гавкає й шкребеться в двері. Кинувшись до дверей, вона побачила, що вогонь уже поширився кроків на двісті від гною, розігнавшись у ширину більше, ніж на десять кроків, а перед ним — зимове пасовище іншої бригади, висока й щільна трава на якому була для вогню жирненькою поживою, і якби воно загорілося, вже ніхто б тієї пожежі не зупинив, а більшість худоби всього колгоспу, якщо не погоріла б чи покалічилась в огні, то все одно не пережила б зими без сіна, а її особисто покарали б за це й посадили в тюрму. Тож Бар дуже вчасно повідомив її і вона встигла скористатися тим часом, дорожчим навіть за життя, щоб загасити пожежу — вона витягла великий шматок повсті, намочила його, потім сама загорнулася в нього й почала кататися по вогню, прибиваючи його, а під кінець протягла повсть по всій території, щоб придавити залишки полум’я. Так їй удалося загасити пожежу на самих підступах до високої трави. Відтак Ґасмаа не раз казала, що якби не Бар, її самої уже б не було.

Ґасмаа також розповідала хлопцям, що чоловіки в степу дуже жадібні до випивки, і коли часом хтось п’яний поїде верхи, то може впасти з коня й тоді обов’язково замерзне в снігу. Однак не помирають ті, хто бере в такому випадку з собою собаку. Собака біжить тоді додому й тягне за полу плаща господиню, кличучи таким чином людей рятувати господаря із замету. Тож в Орхонському степу в кожній родині є свій собака-рятівник, і в кожній юрті є чоловіки й жінки, врятовані собаками.

Тому в степу люди вважають чорною невдячністю й тяжким гріхом убивати собак, їсти собачатину чи спати на собачому хутрі. Саме тому степовики й відчувають антипатію до селян-заробітчан та ханьців, які так чинять.

Старий Біліґ колись розповідав, що в давнину ханьські солдати, як тільки потрапляли в степ, починали масово вбивати собак і їсти собачатину, чим дуже дратували кочовиків, і ті один за одним починали виявляти спротив. І тепер часто траплялися випадки, коли приходьки з внутрішніх районів країни крали в скотарів собак і з’їдали їх, а шкури потайки вивозили на південний схід або по той бік стіни — адже собаки монгольського степу великі, хутро в них довге й щільне, тож північні ханьці дуже полюбляють виготовляти з нього шапки або матраци. При цьому Старий, пирхнувши, додавав: «Однак у своїх книжках ханьці про це чомусь ніколи не згадують!»

Усі в родині Біліґа не раз ставили Ченю це нестерпно болюче питання: чому ханьці ненавидять собак, лаються на них, вбивають їх, ще й їдять собачатину? Чень довго думав, нарешті запропонував їм наступне пояснення, коли вся родина зібралася одного вечора навколо вогнища.

Ханьці не займаються скотарством, і мисливців серед них дуже мало, а все, що можна з’їсти, вони давно вже вбили й з’їли, тому ханьці не розуміють, яка може бути користь від собаки. Через те, що ханьців багато, вони ніколи не залишаються на самоті, тож їм не потрібен собака, щоб розділити з ним тугу. У китайській мові є кілька десятків лайливих висловів, що містять згадку про собаку: вовча душа й собачі нутрощі; собаче життя; собаці на гузно не налізе[74]; собачий виплодок; нахабний, як собака при господарі-високопосадовцеві; загнаний собака й на стіну полізе; далі свого собачого носа не бачити; прихвостень; добити загнаного в воду собаку; невдячний, як собака; у собаки в пащі бивні слона не виростуть[75]; собака пішов мишей ловити — пхати носа не в свої справи; кидати в собаку баоцзу[76] з м'ясом — тільки ту баоцзу й бачили…, а нині деякі з них навіть стали політичними гаслами і вся країна наразі «трощить собачу голову Лю Шаоці[77]» і «б'є собаку Лю», тож на Заході ніхто теж не розуміє, чому китайці завжди приплітають собаку, коли говорять про справи.

Чому ж ханьці ненавидять і лають собак? Головне тому, що собака не відповідає їхнім правилам порядності. Ви чули, що в давнину в Китаї жив один святий на ім'я Конфуцій? Навіть усі китайські імператори повинні були бити поклони його статуям. Він установив для китайців багато правил, як слід поводитися людині. І ось уже сотні тисяч років китайці повинні жити за цими правилами. Кожна освічена людина в Китаї повинна мати в себе томик його висловів, так само, як тепер усі повинні мати червоні цитатники Мао. А хто не дотримуватиме цих правил, той — варвар, причому найбільш запеклих порушників навіть могли скарати на смерть. А в собаки якраз є такі недоліки, які не вписуються в старі норми, встановлені Конфуцієм. По-перше, Конфуцій учив, що слід бути ввічливим, гостинним і поважати гостей, однак собака, коли бачить сторонню людину, не розбирається чи то бідний, чи багатий, чи дитина, чи старий, чи гарний друг, чи, може, дорогий гість, що прибув з далеких країв, а кидається й гавкає на всіх підряд, тож церемонні китайці вбачають у цьому нетактовність, втрату обличчя й дуже гніваються. По-друге, Конфуцій вчив, що чоловіки й жінки не повинні вільно ходити одне до одного й паруватися безладно, хто з ким схоче, а хто порушуватиме моральні норми, того слід суворо карати, однак собаки можуть паруватися і з своїми братами чи сестрами і навіть з батьками, тож ханьці й відчувають до них огиду і бояться, щоб люди в них поганого не навчилися. По-третє, Конфуцій учив, що потрібно бути охайним в одязі і в їжі, а собакам подобається лизати людську сечу, тож ханьці й зневажають їх. І ще у бідних ханьських родинах рідко коли утримують собак, адже бідняки й самі недоїдають, де ж у них візьметься їжа для собаки? Натомість заможні родини беруть собі собак, щоб стерегли їхні двори, ще й часто спускають їх на бідняків, тому більшість бідних ханьців ненавидять собак. Отож і не дивно, що ханьці, лаючись, згадують собак, убивають їх і їдять їхнє м’ясо, а ті, хто куштував собачатину, ще й стверджують, що вона дуже смачна. Ханьці міркують так: свиню можна зарізати й з’їсти, вівцю можна зарізати й з’їсти, чому ж собаку не можна зарізати й з’їсти? Це ж усе — свійські тварини… Але основною причиною, чому ханьці ненавидять собак, убивають і їдять їх, є їхня хліборобська натура — вони ж не кочовики, тому вони завжди хочуть виправити інших під свої звички.

Старий Біліґ і Бат довго мовчали, але й не заперечували нічого на Ченеве пояснення. Подумавши трохи, Старий сказав:

— Дитино, якби між монголами й ханьцями було більше таких людей, як ти, котрі дошукуються до суті справи, то було б добре.

А Ґасмаа зітхнула з жалем і розгнівано сказала:

— Нещасний той собака, що потрапить до вас, ханьців, — йому там ніяк виявити свої гарні якості, а ви тільки й бачите, що недоліки. Якби я була собакою, я б ніколи до вас не пішла, хай би мене вовк загриз, але я б лишилася в степу!

— Я теж зрозумів це тільки після того, як потрапив у степ, — сказав Чень. — Собака найкраще з-поміж усіх тварин може розуміти людину, він — справжній друг людини. І тільки відсталі й бідні селяни з’їдають усе, що не потрібно їсти, включаючи й собачатину. Сподіваюся, що в майбутньому, коли китайці розбагатіють і в них буде достатньо зерна, вони також потоваришують із собаками й припинять ненавидіти їх та їсти їхнє м’ясо. Прибувши в степ, я особливо полюбив собак, якщо хоч день не побачу котрогось зі своїх собак, то на душі ніби пустка. Якби зараз хтось украв собаку з нашої юрти, ми б з Яном Ке так би відлупцювали його, що все з’їдене вийшло б у нього назад… — хоча Чень Чжень і не встиг стримати цих слів, він аж сам трохи злякався: як це він, для кого ідеалом був шляхетний муж,[78] який діє не кулаками, а словами, раптом міг сказати таку дикість.

Ґасмаа відразу ж підкинула йому наступне питання:

— А якщо ти в майбутньому повернешся до Пекіна, ти візьмеш собі собаку?

— Гадаю, що тепер я все життя любитиму собак, так само, як ви їх любите. Ти ще не знаєш, що всі найкращі іриски, які мені присилає рідня з Пекіна, я собі не дозволяю їсти і навіть вам з Баяром шкодую виділити, а все залишаю своїм собакам.

Уся родина після такого зізнання сміялася до сліз, а Бат, ляснувши його по плечу, сказав:

— Ти вже наполовину став монголом…

Ця розмова про собак відбулася вже більше, ніж півроку тому, однак Чень Чжень ніколи не забував своєї обіцянки.

Місце ловів поступово заспокоїлося. Виснажені до останку й поранені мисливські собаки виглядали дуже сумними, декілька з них оточили трупи своїх товаришів, обнюхуючи їх якось напружено й з острахом, потім почали крутитися туди-сюди, мов здійснюючи якусь прощальну церемонію. Один хлопчик ліг на землю, обійнявши загиблого собаку своєї родини, й відмовлявся полишити його, а коли дорослі підійшли його вмовляти, він несподівано розревівся на весь голос. Його сльозинки падали на оклякле тіло собаки й відскакували від нього на землю та зникали в ній. Дитячий плач довго лунав степом, і в Ченя також усе попливло перед очима.

13

Розпорядник повіту Лулун на ім’я Лю Женьґун добре знав, якими підступними є кідані, тому зазвичай він вибирав собі генералів і тренував війська, а дочекавшись пізньої осені, переходив на той бік хребта Чжайсін і нападав на кіданів. Кідані боялися його. І завжди, коли починала випадати паморозь, Женьґун надсилав людей підпалити траву біля укріплень, тоді коні кіданів помирали з голоду.

Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Перша частина останнього розділу про імператора Тан Чжао-цзуна»

Монголи звикли робити так: «Якщо хтось шкодитиме степу й траві, піднімаючи цілину, або залишить після себе вогонь і підпалить траву, всю родину того скарають на смерть».

Пен Дая (епоха Сун). «Окремі відомості про чорних татар»

Бао Шуньґуй та Улзій на чолі з кількома кадровиками скотгоспу оглянули усі трофеї на місці ловів і після цього під'їхали до Біліґа. Бао Шуньґуй, спішившись, схвильовано сказав до Старого:

— Оце так перемога! Ми — перемогли, і найбільша заслуга в цьому — ваша! Я проситиму для вас нагороди у начальства, — і він простягнув обидві руки, щоб потиснути руки Старого.

Однак Старий відвів свої руки, заюшені вовчою кров'ю, й сказав:

— Годі, я весь у крові.

Однак Бао Шуньґуй не відставав і, схопивши Старого за обидві руки, сказав:

— Вимазатися у вовчу кров — те саме, що й собі долучитися до вашого успіху, до ореолу вашої звитяги.

Однак обличчя Старого несподівано спохмурніло:

— І не кажіть про ці звитяги. Чим більша звитяга — тим більший гріх. Надалі не можна так убивати вовків, бо якщо так і буде, то вони швидко зникнуть, а дзерени, ховрахи, зайці й байбаки підуть проти нас, і степу настане кінець. Тенґер тоді розгнівається і стягне з нас плату в вигляді наших корів, кіз і коней, — і Старий розвів свої заюшені кров’ю руки та підняв до неба обличчя, сповнене щирого жаху.

Бао Шуньґуй тільки вимушено посміхнувся й повернувся до Ерлана, також усього перемазаного кров’ю, та захоплено сказав:

— Це і є той дикий собака? Ну й великий же він — аж страшно! Я бачив зі схилу, як він бив і давив вовків — справжній тобі богатир! Самотужки кинувся прямо в гущу вовків і загриз одного великого, а решта так злякалися, що відступили! Скільки всього вовків на його рахунку?

— Чотири, — відповів Чень.

— Молодець, молодець! — повторював Бао Шуньґуй. — Я чув, що ви утримуєте дикого собаку, який до цього був не проти поласувати баранинкою, дехто навіть висловлював мені протест, мовляв, ви порушуєте правила степу, і змушували мене забити цього собаку. Однак сьогодні я приймаю рішення, що ви можете й далі його утримувати, ще й гарно годувати, щоб він тримався в силі. Якщо ж він потім усе-таки загризе вівцю, життя в нього віднімати не будемо. Однак шкуру вівці ви повинні віддати державі, а за м’ясо заплатити.

І Чень Чжень, і Ян Ке з радістю пристали на таку умову.

— Ніхто з молодих інтелігентів на цих ловах не вбив жодного вовка, тож ми навіть до собак не можемо рівнятися, особливо до цього дикого, — зауважив Чень, і весь натовп розреготався, включаючи й самих молодих інтелігентів.

— Не схоже, щоб це ханець так казав, — розсміявся Улзій.

— Цей хлопець дуже переймається справами степу, — задоволено сказав Біліґ. — З нього буде користь.

— Я ще чув, що ви вдвох спустошили вовчу нору? — запитав Улзій.

Ян Ке без задньої думки доповів:

— Учора. Усього — сім цуценят. Без вказівки Батька Біліґа ми б удвох ніколи їх не знайшли.

— Семеро! — приєднався до розмови Бао Шуньґуй. — Восени це б уже була ціла зграя! Це ви складну справу зробили! Приносьте мені шкурки за кілька днів, я заплачу за них по найвищій ціні, ще й випишу вам трохи більше патронів, — сказавши це, він підібрав із землі два вовчих опудала, що належали тепер хлопцям, і продовжив: — Я оглянув усі трофеї і вважаю, що саме ці дві шкури найбільші й хутро в них гарне, тож домовлюся з вами наперед, що дам за них найвищу ціну. Я знаю одного старого начальника, який пройшов усю війну і йому часто доводилося перебувати на кризі й лежати в снігу, тож він заробив собі ревматизм ніг. Він давно вже хоче пошити собі штани з вовчої шкури, тож я піднесу йому такий подарунок.

— Однак я ще повинен вивісити ці шкури перед дверима на кілька днів, щоб реабілітувати нашого дикого собаку!

— Ну тоді я прийду по шкури днів за п’ять-шість, — розсміявся Бао Шуньґуй.

На місці ловів скрізь виднілися сліди свіжої крові й різала очі білизна оббілованих вовчих трупів, тільки на лапах вовків ще залишалося хутро. Бао Шуньґуй зібрав до себе мисливців і наказав стягнути всі трупи в одне місце та скласти їх решіткою — в два поздовжні і два поперечних ряди. Невдовзі більше тридцяти вовчих тіл були складені на купу й утворили цілу «пагоду» майже у зріст людини. Бао Шуньґуй дістав свій фотоапарат і наставив його об’єктив на цю «пагоду», потім зробив чотири-п’ять знімків із різних ракурсів, після чого наказав усім мисливцям, які вполювали собі шкури, узяти їх і вишикуватися в дві шеренги по обидва боки від купи вовчих тіл. Більше тридцятьох мисливців високо підняли свої трофеї, при цьому майже з кожної шкури хвіст «підмітав» землю, перед собою мисливці ще посадили рядком собак, які також убивали вовків, і тому всі були в ранах і перемазані вовчою кров’ю, вони посилено дихали і від їхніх пащ ішов пар. Бао Шуньґуй попросив Ченя зробити фото, а сам узяв найбільшу і найдовшу вовчу шкуру і став у самій середині команди мисливців, тримаючи свій трофей найвище. Старий Біліґ при цьому натягнув шкуру на праве плече й низько опустив голову, гірко посміхаючись. Чень Чжень зробив для гарантії два знімки.

Після цього Бао Шуньґуй виступив уперед кроків на шість-сім, повернувся до мисливців і сказав:

— Я, від імені ревкому аймаку і керівництва військового району, дякую всім! Ви всі — герої боротьби з вовками! За кілька днів ці фото будуть розміщені в газеті. Я хочу, щоб усі побачили, яким страшним лихом є вовки для Орхонського степу, і що ми за один раз убили так багато вовків, які здебільшого приходять сюди із Зовнішньої Монголії. І найбільше лихо табунам військових коней чинять саме вони. Я також хочу повідомити всім, що політкадри й скотарі Орхонського степу, а також молода інтелігенція, не схилили перед вовчим лихом голови, а з непохитною рішучістю дали вовчим зграям жорстку відсіч, ретельно організовану. Цьогорічний рух за знищення вовків тільки почався, але ми віримо в те, що вовки Орхонського степу будуть винищені дощенту, цілком і повністю.

Наостанок Бао Шуньґуй випростав уперед руку й проголосив:

— Поки не знищимо остаточно вовків і шакалів, не полишимо поле бою!

Однак, крім родини Доржа й кількох молодих інтелігентів, ніхто особливо цей заклик не підтримав. Бао Шуньґуй віддав наказ команді розходитись і відпочивати тут на місці в очікуванні Бата.

Сам Бао Шуньґуй всівся на землю, підібгавши під себе ноги, й звернувся до Улзія:

— Нині ситуація на кордоні дуже напружена, зверху на мене постійно тиснуть, щоб я чимшвидше збирав народне ополчення й проводив із ним військову підготовку. А тут, ти бачиш, підвернулася така нагода провести справжній бій, ще й з першого разу все вийшло.

— Степові монголи — природжені воїни, — відповів Улзій. — Якщо почнеться справжня війна, їм тільки видай рушницю, і вони вже готові йти в бій. Однак сьогодні ти справді одним махом двох зайців убив — точніше, і вовків убив, і провів військову підготовку. Тож можеш написати відразу цілих дві доповіді, начальство обов’язково буде задоволене.

Молоді інтелігенти зібралися навколо вовчих опудал Ченя і Яна. Погладжуючи вовче хутро, вони, вочевидь, заздрили. Ван Цзюньлі сказав:

— Завдяки цьому дикому собаці з вашої юрти, молоді інтелігенти цього разу не осоромилися. Інакше на нас дивилися б, як на рядових прислужників монгольської кінноти.

— Ще з давнини ми, ханьці, за військовим мистецтвом і сміливістю не могли дорівнятися кочовикам, тож нам не завадило б і повчитися в людей. А бути рядовим прислужником у скотаря, щоб на практиці повчитися мисливства війни, — така можливість теж не часто випаде.

Ван Цзюньлі презирливо зауважив:

— Хоча кочовики часто й господарювали на Великій рівнині і двічі завойовували весь Китай, однак, зрештою ж, були підкорені прогресивною китайською культурою? Хоча одне покоління степовиків і виявилося улюбленцем Неба, однак насправді вони тільки й могли, що «натягати тятиву й стріляти в беркутів»,[79] а крім військового мистецтва, нічим більше похвалитися не могли.

— Ну, це не зовсім так, — заперечив Чень Чжень. — Не потрібно применшувати значення військового мистецтва перед гуманітарним знанням. Якщо б усі минулі династії не мали військової міці, як би вони могли провадити цивільне управління? Без військового мистецтва, якою б не була блискучою культура, вона все одно може перетворитися на купу черепиці. Наприклад, цивільне управління у великих імперіях Хань і Тан будувалося на військовому мистецтві. І навпаки: скільки давніх великих цивілізацій у світовій історії були зруйновані вщент саме відсталими кочовиками, які, втім, мали потужне військове мистецтво? Навіть їхня мова й писемність зникли. Ти кажеш, що китайська культура підкорила відсталих кочовиків? Але це теж не зовсім так. Монголи тривалий час зберігають свою мову і писемність, віру в свій тотем, звичаї свого народу і досі стійко охороняють степ. Якби монголи прийняли китайську хліборобську культуру, вони б уже давно розорали Великий Степ і перетворили б його на Велике Поле. І тоді б китайська цивілізація на Великій рівнині, можливо, давно б уже була поглинута піском. От Хрущов, наприклад, вважав, що велика російська сільськогосподарська й індустріальна цивілізація підкорить кочову казахську цивілізацію, і що ж вийшло? Першокласний степ, яких не так багато зустрінеш у світі, раптом підкорився… пустелі.

Представниця жіночої половини молодих інтелігентів Сунь Веньцзюань, побачивши, що кілька войовничо налаштованих хлопців збираються розгорнути «словесну війну», поспішила втрутитися в розмову:

— Годі вам! Ви зазвичай пасете худобу кожний у своїй бригаді за десятки й сотні кілометрів один від одного, і так рідко маєте змогу зустрітися, але як побачите один одного, так і починаєте воювати! Ви, чоловіки, як тільки потрапляєте в степ, так дуже швидко перетворюєтеся на вовків і починаєте давити один одного! Чи це коли-небудь скінчиться?

Ерлан, побачивши, що так багато людей обмацують його трофеї, почувався дуже неспокійно і почав повільно наближатися до них. Сунь Веньцзюань чомусь вирішила, що собаки з юрт молодих інтелігентів не кусають інших молодих інтелігентів, тому вийняла з-за пазухи два шматочки молочного доуфу й простягнула Ерлану як винагороду:

— Ерлане, Ерлане, іди сюди, гарненький песик…

Однак Ерлан, не видаючи ні звуку й не виляючи хвостом, а злостиво дивлячись на всіх, попрямував до натовпу. Сунь Веньцзюань навіть трохи злякалася й відступила на декілька кроків. Чень Чжень вигукнув: «Вернися!», однак було вже пізно, Ерлан загарчав і зробив рвучкий стрибок у напрямку молодих інтелігентів. Тепер Сунь Веньцзюань аж присіла від страху. Ян Ке розсердився на собаку й крикнув: «Дурень!» — і схопив батіг із наміром ударити Ерлана, проте той тільки витягнув шию з таким виглядом, що краще буде битим, але не втече. Оскільки це був дикий собака, який одним махом загриз чотирьох вовків, Ян Ке злякався, що зможе пробудити в ньому вовчу натуру, тому не наважився його вдарити, а тільки вимушений був опустити батіг.

Ван Цзюньлі, аж заходячись від обурення, сказав:

— Гадаєте, хтось після цього ще прийде до вашої юрти? Якби не його заслуги у вбивстві вовків, я обов'язково зідрав би з нього шкуру й поласував би його м’ясом.

— Це — дивний собака, — сказав Чень, поспішивши вибачитись, — у нього більше вовча натура, і він не розуміє людей. Якщо ви будете частіше приходити, він до вас призвичаїться й не буде на вас кидатися.

Більшість молодих інтелігентів розійшлися. Чень Чжень поплескав Ерлана по голові й спитав:

— Що, мої однокласники тебе образили?

Ян Ке майже пошепки сказав:

— Якщо наш злий собака так налякав людей, то… чи хтось із них наважиться прийти до нашої юрти, коли вовченя виросте?

— Не прийдуть — то й не треба, — відповів Чень Чжень. — Тварини цікавіші за деяких людей, тож будемо спілкуватися з вовками й собаками.

Чжан Цзіюань підійшов до Ерлана й, чухаючи його голову, сказав:

— А мені все більше подобається Ерлан. Людина дійсно повинна мати трохи чогось від вовка. От я не заарканив того вовка не тому, що в мене техніка погана, а тому, що мені сміливості забракло, руки обм’якли.

Ерлан зробив декілька кроків у напрямку до «пагоди» і застиг у якійсь нестямі, дивлячись на білісінькі вовчі тіла. Декілька десятків великих собак стояли віддалік і помахували до нього хвостами з повагою й острахом, і тільки Бар наважився, підвівши голову, широкими кроками підійти до нього і навіть вийти вперед. Ерлан, без зарозумілості, але й не принижуючись, зустрівся з ним носами. Після того, як керівництво й скотарі пасовища схвально кивнули головами на Ерлана, він був нарешті прийнятий і всіма великими собаками Другої бригади, однак Чень Чжень читав у його очах розчарування, та міг тільки обійняти його за шию, не знаючи, як інакше заспокоїти цього собаку.


Бао Шуньґуй запросив Біліґа підійти до однієї з найбільших груп мисливців. Опинившись у середині кола мисливців, Старий підібрав із землі кілька овечих «горошин» і кінських «яєць» і змайстрував із них макет загінного майданчика та почав роз’яснювати стратегію цих ловів. Усі слухали дуже уважно. Бао Шуньґуй іноді ще й ставив питання або підкидав схвальні вигуки. Він сказав:

— Цю битву справді варто вписати в підручники з військової справи, вона навіть більш блискуча, ніж атака вовків на табун, а ви — справжній воїн! Цією битвою не кожний командир полку міг би керувати.

— Якби це відбулося за часів Чингісхана, — втрутився у розмову Чень Чжень. — Батько Біліґ обов’язково був би видатним генералом і не поступився б ані Мухалі,[80] ані Субедею.[81]

— Ніяк не можна мене з ними порівнювати, — заперечив Старий, розмахуючи руками, — інакше Тенґер розгнівається. Названі вами люди — святі для монголів, коли вони вступали в битву, вони могли відразу розбити сім-вісім країн, декілька десятків міст і декількасот тисяч вояків. Якби не вони, монгольський степ давно був би розораний. А хто я такий? Я лише раб. Де ж мені до них рівнятися?

Час уже наближався до обіду, а Бат все ще не повернувся, проте загін готувався вирушати вже до табору. У цей час із північно-західної сторони з’явився кінь і швидко помчав до них. Коли він наблизився, конопас Бух, ледь переводячи подих, випалив до Улзія і Бао Шуньґуя:

— Бат каже, щоб ви якнайшвидше їхали до нього, зранку ви оточили тільки половину вовків, а інша половина ще до світанку вислизнула з кільця оточення і заховалась в очереті під горою на північному заході.

— Не може бути, щоб так багато, — витріщився на нього Біліґ.

Бух наполягав:

— Ми з Батом блукали в цьому очереті півдня, там на снігу повно відбитків вовчих лап і всі свіжісінькі. Бат каже, що там щонайменше двадцять вовків і серед них, схоже, той білий ватажок, який загнав табун. Бат каже, що поки не піймає його, не піде звідти.

— Люди й коні з ночі не їли, — зауважив Улзій до Бао Шуньґуя, — і собак чимало поранено. Я знаю цей очерет — він дуже великий, кілька сотень му,[82] і тими силами, що в нас є, ми ніколи його не оточимо. Я пропоную облишити цю справу.

Очі Бао Шуньґуя сповнилися підозрою, і він, прискіпливо дивлячись на Біліґа, сказав:

— Заробітчани й дехто з молодих інтелігентів скаржилися мені, що ти постійно вигороджуєш вовків. Може, й цього разу ти навмисне випустив частину вовків? З тією кількістю людей і собак, які в тебе були, ти міг би оточити тих двадцятьох вовків, а якби їх оточили — ми б їх могли забити!

— Ти щось не те говориш, — поспішив зауважити Улзій, — сьогодні зранку ми загнали вовків не багато і не мало, якраз достатньо для начинки великого пельменя. Якби їх було більше, то лови перетворилися б на погром і пельмень би луснув.

— Я все-таки думаю, що ти навмисне випустив цих вовків, — не вгавав Бао Шуньґуй, звертаючись до Біліґа.

Біліґ витріщився на нього, як на недоумкуватого, й сказав:

— Оточити вовків — це вам не локшину з миски виловити! На дворі була глупа ніч, а між людьми й кіньми — значна відстань, тож хіба можна було не пропустити якогось вовка? Якби це ти вів кільце оточення, даю вісімдесят відсотків, що ти й одного вовка не загнав би.

Обличчя Бао Шуньґуя почало мінитися кольорами — зеленим, білим, червоним і, нарешті, стало фіолетовим від спроб стримати гнів. Він ляснув батогом себе по долоні й вигукнув:

— Хоча людей, коней і собак у нас недостатньо, однак ми ще не використали всі патрони в наших рушницях. Хай там як, але цього разу як тільки побачимо вовка в очереті, не дамо йому втекти! Стан справ ворога — це наша бойова ситуація. Цього разу командуватиму я! — Бао Шуньґуй верхи на коні заїхав на найближчий пагорбок і звернувся до всього загону: — Товариші! В очереті на північному заході виявлено ще одну зграю вовків. А в нас є ще люди, яким не припало вовчих шкур. Особливо молоді інтелігенти — ви скаржилися, що керівництво не послало вас на передову? Цього разу ви будете попереду! Товариші, ми повинні підсилювати в собі дух боротьби й не боятися втоми та постійно готуватися до війни! Тож рішуче підемо в наступ на цю зграю вовків!

Декілька молодих інтелігентів і мисливців у натовпі з радістю погодилися спробувати. Бао Шуньґуй гучно заявив:

— Тепер я оголошу свій план, і щоб його виконати, нам не знадобиться багато зусиль. Зараз ми всі оточимо очерет, потім підпалимо його і викуримо таким чином звідти вовків, а потім перестріляємо їх з рушниць, не шкодуючи патронів.

Почувши про підпал, мисливці й скотарі злякалися. У степу випал — це велике табу, і мисливці наважуються розпалювати тут тільки невеликі багаття, ніколи не влаштовуючи великий вогонь. Тому в натовпі відразу ж спалахнула суперечка. Біліґ сказав:

— Підпал степу — це порушення небесного порядку. Якщо ми будемо задимлювати обличчя Тенґера, то чи він виявлятиме до нас добрий його вираз? Якщо ми зафарбуємо в чорне річкову воду, то чи дух води буде давати нашій худобі напитися? Шамани й лами ніколи не дозволяли підпалювати степ. І з давніх давен так повелося, що монгольські хани вбивали всю родину того, хто підпалював степ. Зараз згідно з державною політикою також не можна підпалювати степ.

Обличчя Ґасмаа аж напнулося й почервоніло від гніву, коли вона висловлювала свою думку:

— Вогонь — це ж велика біда для степу. Зазвичай ми лупцюємо дітей до червоних сідниць, коли вони граються з вогнем, а цього разу раптом дорослі вирішили велике вогнище влаштувати! А якщо потім моя дитина, граючись з вогнем, підпалить степ і скаже, що це вона в представника Бао навчилася, хто буде за це відповідати?

Гнів Лхамжава напнув його грубу волячу шию, й він аж прокричав:

— У давнину тільки ханьські солдати й могли підпалити степ. Це був найбільш жорстокий їхній чин. А сьогодні ханьці вже на таке не наважуються, так монголи вирішили повести перед? Представнику Бао, ти ж монгол, еге ж?

— Зараз ще сніг не зійшов, тож запобігти поширенню вогню буде нелегко, — додав Санж. — Якщо почати зараз палити степ, потім лиха не оберемося. До того ж вогонь швидко перекинеться на хутро вовків, і їхні шкури вже будуть нічого не варті.

— Так, — погодився з ним Саацерен, — палити вовків — то збиткова справа. Якщо всіх вовків випалити, то в голодні роки хто буде звільняти степ від падла худоби? А якщо не прибирати його, то сморід стоятиме аж до неба, ще й зараза якась пошириться, тож тоді людям буде ніяк тут і жити. І ще, якщо винищити вовків, то хіба ховрахи й зайці не вириють тоді з-під трави Гобі?[83]

Чжан Цзіюань сказав:

— Поки ми, троє конопасів, тут полюємо на вовків, наш табун залишається в горах уже цілу добу, тож якщо зараз не повернутися, вовчі зграї можуть обійти нас і відрізати нам зворотний шлях. Я повинен чимшвидше повертатися до табуна, інакше, якщо щось станеться, я не буду нести відповідальності.

— Тихо! Тихо! — скомандував Бао Шуньґуй. — Нікому не дозволено повертатися! Ми вбиваємо вовків для того, щоб вони не шкодили народу і для того, щоб охороняти державне майно. А найкращий спосіб охорони — це винищити вовків до останку, тоді вони не зможуть відрізати нам зворотній шлях. Ми вбиваємо вовків не лише заради того, щоб здобути їхні шкури, і навіть обпалена вовча шкура є військовим трофеєм. Я хочу скласти ще одну гору вовчих трупів і зробити ще декілька фотографій, щоб показати керівництву наші величезні військові досягнення… Хто не підкориться наказу, того я відправлю на перевиховання! Вирушаймо всі разом!

— Ти хочеш — вирушай, а я сказав не піду, значить — не піду! — різким голосом вигукнув Лхамжав, скипівши так, що його очі аж округлилися, сповнившись гніву. — Я повинен повертатися до табуна!

За ним і інші конопаси почали по черзі розвертати коней і вигукувати: «Повертаймося! Повертаймося!» Батіг Бао Шуньґуя просвистів у повітрі, і він прокричав:

— Хто наважиться залишити поле бою й дезертирувати, того я звільню з посади конопаса! Ще й зроблю так, щоб ви потім не знайшли собі роботи!

Старий Біліґ подивився на Улзія після чого, безнадійно махнувши рукою, сказав:

— Не варто більше сперечатися! Я — голова нинішніх ловів, тож буде так, як я скажу: нехай по одному конопасові від кожного табуна повертаються на свої робочі місця, до своїх табунів, а решта — підемо з представником Бао. Це — остаточне рішення!

— Тоді я повертаюся до табуна, — сказав Лхамжав до Чжана Цзіюаня. — А ти після завершення справи їдь додому й відпочинь пару днів.

Сказавши це, він швидко помчав до табуна, прихопивши з собою ще з десяток конопасів із ц