Book: Напівдикий



Саллі Ґрін

Напівдикий

Відчуєш дух важкий мій в похололих грудях,

Мої ридання стиснуть тобі горло.

Вілфред Оуен «Здичавілий від усіх жалів»

Розділ перший

Червоне

Новий день


поклик шишкаря


                     відповідає інша пташка, не шишкар


і знову чути першу


і знову


шишкар —


            чорт, уже ранок


                                     я заснув

ранок, починає світати


             чорт, чорт, чорт

треба прокидатися    треба прокидатися


не можу повірити, що я зас…


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


ЧОРТ!

шум уже тут. ТУТ!


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


цей шум означає, що… от чорт… що хтось із мобілкою вже близько, зовсім близько, не можу повірити, що я заснув, коли в мене на хвості Ловці, і вона, стрімка, вчора вона була так близько.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


ДУМАЙ! ДУМАЙ!


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

 ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

 ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

 ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


це мобілка, це точно мобілка. шумить у голові, не у вухах, у правій півкулі, всередині, постійно, мов електромагнітні перешкоди, шипіння, шипіння мобілки, гучне, на відстані трьох-чотирьох метрів.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

 ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


гаразд, безліч людей мають мобілки. якщо це Ловець, якщо це та Ловчиня, якщо б вона мене побачила, я був би вже мертвий, я не помер, вона мене не бачить.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


шум не гучнішає, вона не наближається, але й не віддаляється звідси, мене щось приховує?

я лежу боком, притуливши лице до землі, нерухомо, не бачу нічого, крім землі, мушу трохи повернутися, але не зараз, мушу подумати, не рухатися і поміркувати.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


ні вітерця, ні сонця, лише невиразне світло, ще рано, сонце, мабуть, ще десь за горою, земля холодна, але суха, роси немає, пахне землею, сосною і… чую ще якийсь запах, що це за запах? і ще є присмак, поганий присмак, так, ніби… ой, ні —

                                     не думай про це

не думай про це

        не думай про це

               не думай про це

                       думай про щось інше

Думай, де ти опинився.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Ти лежиш на землі, щойно світає, і повітря прохолодне. Тобі зимно. Тобі зимно, бо… ти голий. Ти голий і напівмокрий. Твої груди, руки… твоє обличчя… вони мокрі.

Ти рухаєш пальцями лівої руки, легесенько, і вони липкі. Вони злиплися. Неначе политі якимось цукристим соком, що засихає. Але це не сік —


                   не думай про це не думай про це не думай про це не думай про це


ДУМАЙ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ!

ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ!


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Мусиш рухатися. Ловці у тебе на хвості. Та стрімка була близько. Вчора була дуже близько. Що сталося вчора?

що сталося?

НІ! ЗАБУДЬ ПРО ЦЕ.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


ДУМАЙ, ЯК ВИЖИТИ.

МІРКУЙ, ЩО РОБИТИ.

Можеш ледь-ледь повернути голову, щоб більше бачити. Земля біля обличчя всипана хвоєю. Рудою сосновою хвоєю. Але руда не хвоя. Це колір засохлої крові. Твоя ліва рука витягнута. Вона поплямлена. Вкрита засохлою рудою кіркою. Тільки вона не поплямлена, а просякнута цим.

Червоним.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Можна знайти потічок і помитися. Змити це все.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Мусиш іти. Мусиш забратися звідси задля власної безпеки. Мусиш рухатися. Піти звідси геть.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Мобілка близько, без змін. Вона не наближається.

Але мусиш поглянути. Мусиш перевірити.

Поверни голову в інший бік.

Ти це можеш.

Це щось схоже на колоду. Прошу будь колодою прошу будь колодою прошу будь колодою прошу

Це не колода… Вона чорно-червона. Чорні черевики. Чорні штани. Одна нога зігнута, друга пряма. Чорна куртка. Її обличчя відвернуте.

У неї коротке світло-каштанове волосся.

Просякнуте кров’ю.

Вона лежить нерухомо, як колода.

Досі мокра.

Досі спливає кров’ю. Уже не стрімка.

Це її мобілка.


ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


І коли ти піднімаєш голову, то бачиш рану в її горлі, рвану, криваву, глибоку і


                         червону

Чекаючи

Я знов у Швейцарії, у високогірній відлюдній долині — не тій, де котедж Меркурії, а неподалік від неї, туди півдня пішки.

Я вже кілька тижнів тут і пару разів вертався у Меркуріїну долину. Першого разу пройшов власними слідами, шукаючи той потічок, біля якого загубив Феїрборн — магічний ніж, викрадений мною у Ловців. Потічок я знайшов досить легко й майже відразу побачив кров і жовті плями на землі. А от Феїрборна там не було. Я обшукав потічок і все довкола того заплямленого місця: зазирав у кущі й під каміння. Це вже ставало сміховинним… тобто шукати під камінням! Мусив зупинити себе після дводенних пошуків. Я вже почав сумніватися, чи взагалі володів Феїрборном. А може, з ним утік якийсь звір? Може, він зник магічним чином? Все це почало мене мучити. Відтоді я вже його там не шукав.

Тепер я чекаю ось тут, у цій іншій долині, біля печери. Ми з Габріелем домовилися про це, а отже я так і роблю: чекаю Габріеля. Одного дня він привів мене сюди й залишив у печері свою бляшанку з листами — любовними листами його батьків, його єдиним скарбом. Бляшанка ця тепер у моєму наплічнику. А я — ось тут. І кажу сам собі, що в нас принаймні є план. А це вже добре.

Хоч планом це важко назвати. «Якщо все піде погано, зачекай біля печери».

І все таки пішло погано — ще й як погано.

Я й не думав, що нам буде потрібний план. Ніколи не припускав, що все піде аж так погано, хіба що я помру. Та я живий. Мені сімнадцять, і я повноцінний чаклун, який отримав три дари. Але я не певний, чи ще хтось залишився живий. Роза… Роза вже мертва… у цьому я переконаний; її вбили Ловці. Анналіза спить подібним на смерть сном у полоні в Меркурії, і я знаю, що їй не можна довго залишатися в такому стані, бо з подібного на смерть цей сон перетвориться на справжню смерть. А від Габріеля так і немає жодної вістки, хоч після викрадення Феїрборна минули вже тижні — чотири тижні й чотири дні. Якби він уцілів, то вже був би тут, але якщо Габріеля впіймали Ловці, вони його закатували і…

Але про це я навіть думати не хочу. Поки я тут чекаю, це стало моїм правилом: не думати про негативні речі; зосередитись на позитиві. Біда лише в тому, що мені немає більше чим зайнятися, тільки чекати й думати. Тому щодня я примушую себе концентруватися на позитивних думках і переконую себе щоразу, що Габріель повернеться. Переконую себе, що це досі можливо. Він може повернутися. Треба тільки відганяти негативні думки.

Отже, гаразд, позитивне мислення, ще раз…

Насамперед помічати все довкола. Скрізь є позитив, і я зауважую той же позитив кожнісінького клятого позитивного дня.

Дерева. Це позитив. Більшість дерев високі, доволі прямі і товстезні, хоч деякі лежать на землі, вкриті мохом. Здебільшого дерева тут мають хвою, а не листя, і міняться відтінками від темно- до ясно-зеленого, залежно від освітлення й віку. Я вже так добре вивчив їх усіх, що бачу навіть із заплющеними очима, проте намагаюся не надто часто заплющуватися — з відкритими очима легше зберігати позитивний настрій.

Від дерев я переходжу до неба, що також додає позитиву, воно зазвичай ясно-блакитне вдень і майже чорне вночі. Мені подобається це небесне забарвлення. Інколи з’являються хмари, і ті, що я бачу, великі й білі, зрідка сіряві, не дощові. Найчастіше линуть на схід. Тут немає вітру: він ніколи не сягає підніжжя лісу.

Що далі? Ага, птахи. Птахи теж позитив. Ненажерливі й галасливі — тільки те й роблять, що щебечуть або їдять. Одні їдять насіння, а інші — комах. Високо понад лісом літають ворони, але вони не спускаються нижче, принаймні не до мого рівня. Вони чорні. Чорнющі, як смола. Немовби їх витинали ножицями з аркуша дуже чорного паперу. Я хочу видивитися орла, але орел ні разу тут не з’являвся, і тоді я думаю про батька, про те, чи дійсно він маскувався під орла і стежив за мною, але це вже, здається, було так давно…

Стоп!

Про батька тут думати не можна. Мушу вважати на свої думки. Мушу бути вимогливим до себе. Інакше надто легко зійти на негативне мислення.

Отже… про речі, що оточують мене. На чому я зупинився? Були дерева, небо, хмари, птахи. Ага, ще є тиша… багато тиші. Безмежна тиша. Нічна тиша могла б заповнити весь Тихий океан. Мені подобається тиша. Жодного дзижчання, жодних електромагнітних перешкод. Нічого. Моя голова чиста. Я міг би, мабуть, почути внизу в долині річку, але ні: дерева цьому заважають.

Це все, що стосується тиші, але ще є рухи. Ось які об’єкти досі рухалися: маленькі лані, я вже їх бачив кілька: вони тихенькі, коричневі, доволі делікатні й лякливі. Ще зайчики, сіро-брунатні й безшумні. Також є сіро-брунатні польові мишки й бабаки, сірі та сумирні. А ще є павуки, чорні й мовчазні; мухи, чорні й тихі, поки не наблизяться, бо потім стають неймовірно, жахливо голосні; один випадковий метелик, волошково-синій, мовчазний; соснові шишки, що падають мовчки, але, коли торкаються лісової підстилки, тихенько відлунюють «гуп»; руді гілочки соснової хвої, що падають беззвучно, мов сніг.

Оце все позитив: метелики, дерева й таке інше.

До себе я також придивляюся. Я у старих черевиках. Важкі підошви, такі зношені, що аж вигинаються. Потерта брунатна шкіра, а через роздертий шов у правий черевик затікає вода. Джинси мішкуваті, зручні, страшенно зношені, роздерті на правому коліні, обшарпані внизу на халявах, сині колись, сірі тепер, заплямлені землею, з кількома зеленими смугами від дряпання по деревах. Ремінь: товста чорна шкіра, мідна пряжка. Добрий ремінь. Футболка: колись біла, тепер сіра, дірка з правого боку, малесенькі дірочки на рукаві, немовби прогризені блохами. Не думаю, що в мене є блохи. Мені не свербить. Я трохи брудний. Але іноді миюся, тим паче, коли прокидаюся закривавлений. На моєму одязі крові немає, а це вже щось. Я завжди прокидаюся голий, якщо я…

Знову думай про одяг!

На чому я зупинився? На футболці. Поверх футболки у мене сорочка, тепла і цупка, вовняна, з картатими зелено-чорно-коричневими візерунками, що їх ще можна розрізнити. На ній залишилися три чорні ґудзики. Діра з правого боку. Роздертий лівий рукав. Я не маю штанів або шкарпеток. Колись я мав шкарпетки; не знаю, що з ними сталося. І ще я мав рукавиці. Мій шарф, мабуть, у рюкзаку. Я вже сто років туди не зазирав. А варто. Буде чим зайнятися. Можливо, там і рукавиці.

І що тепер?

Більше про себе.

Мої руки в жахливому стані. Справді. Засмаглі, зморщені, зашкарублі; шрами на правому зап’ястку огидні, немов розтоплена шкіра; нігті чорні й страшенно погризені, а ще я маю татуювання. Три татуювання на правому мізинці й одне велике на лівій руці ззовні. Ч 0.5. Напівкодове татуювання. Щоб усі знали, хто я такий: Напівчорний відьмак. А якби навіть цих татуювань не помітили, то є ще додаткові — на щиколотці і на шиї (мої улюбленці).

Але це не просто татуювання, не просто тавро: це щось, пов’язане з чарами. Якби мене впіймали Ловці або містер Волленд, вони б відрізали мені палець, поклали б його у відьомську пляшку, і я став би їм підвладний. Вони б могли катувати мене або й убити будь-якої миті, спаливши цю пляшку. Ось що вони могли б учинити, думаю я. Завдяки татуюванню вони б мене контролювали. Могли б примусити мене вбити власного батька.

Але я ніколи не вб’ю свого батька. Не зміг би цього зробити, навіть, якби захотів, бо мій батько ще й досі наймогутніший Чорний чаклун, а я порівняно з ним — нуль без палички. Тобто я можу непогано вести бій і непогано бігаю, але цього занадто мало, щоб виступати супроти Маркуса.

Чорт! Я знову думаю про нього.

Мушу зосередитися на своєму тілі.

Інколи моє тіло виробляє дивні речі. Воно змінюється. Мушу пильніше про це замислитися. Мушу збагнути, як воно змінюється, чому, і що за х...ня з ним тоді діється.

Не можу нічого пригадати, але знаю, що це стається, бо прокидаюся голий і не такий голодний. Хоч іноді мені стає погано, я вибльовую всю свою вечерю і ніяк не можу зупинитися. Не знаю, можливо, моє тіло не сприймає те, що я з’їв. Здебільшого я харчуюся дрібними тваринами, та не можу пригадати, як я їх упіймав. Але я знаю про це, бо в блювотинні трапляються кісточки, а також клаптики шкіри з хутром і кров. Одного разу був навіть хвіст. Здається, щурячий. Мабуть, я перетворююся на звіра. Це єдине прийнятне пояснення. Я володію таким самим Даром, як і мій батько. Але нічого цього не пам’ятаю: ні того, як обертаюся на звіра, ні того, як знову стаю людиною. Нічого, аж поки врешті-решт прокидаюся. Я постійно сплю, мабуть, це все мене виснажує.

Учора я впіймав оленятко. Прокинувся біля його напівобгризеного тіла. Не блював. Напевне, мій шлунок починає звикати. Я був голодний, страшенно голодний, але зараз не відчуваю голоду. Отже, припускаю, з часом до всього звикаєш, навіть до сирого м’яса. А все ж таки я б не відмовився від нормальної їжі. Від гамбургера, чипсів, душенинки, картопельки-пюре, шиночки і йоркширського пудингу. Людської їжі. Тортика. Заварного крему!

Обережно!

Краще не думати про те, що мені недоступне: це шлях до прірви. Мушу остерігатися таких думок. Я не повинен збиватися на негатив. Але сьогодні я добре концентруюся на позитиві, тож можу винагородити себе роздумами про інших людей, навіть про свого батька, та маю бути вкрай обережним з цими думками.

Я його зустрів. Зустрів Маркуса. Він мене не вбив, хоч мені навіть на думку таке не спадало, але, враховуючи його репутацію, можна було очікувати чого завгодно.

Більшість свого дитинства я вірив у те, що Маркусу на мене начхати, та виявилося, що він постійно думав про мене, як і я про нього. І він завжди хотів допомогти мені. Він розшукав мене. А тоді зупинив заради мене час, що, мабуть, не так уже й легко, навіть для нього. Він виконав церемонію Дарування: дав мені випити своєї крові і вручив три дари. А золотий перстень, його власний перстень, що його він дав мені, тепер на моєму пальці, і я можу обертати його, підносити до вуст, відчувати його вагу і смак металу. Куля, що її з мене витягнув батько, зачарована куля Ловця, лежить у моїй кишені. Інколи я також її обмацую, хоч і не певен, що взагалі хотів би її зберігати, адже вона належала Ловцю. А третій Дар, отриманий від нього, моє життя, ще й досі належить мені. Я не певний, чи це насправді враховується, бо ще ніколи не чув, щоб Дар не був фізичним предметом, але ж він — Маркус, і, припускаю, він знає, що робить.

Я вижив завдяки батькові. Завдяки батькові я володію Даром, і цей Дар такий самий, як у нього. Більшості чаклунів доводиться докладати зусиль, щоб знайти свій Дар, щоб визначити його, і це може тривати рік або й довше, а я навіть не мусив його шукати. Він сам мене знайшов. І я не знаю, добре це чи ні. Краще думати про щось інше…

Роздуми про мою родину — позитивні. Згадуючи сім’ю, я рідко маю негативний настрій. Я й далі тужу за Арраном, хоч і не так жахливо, як тоді, коли був в’язнем Селії. Упродовж тих перших тижнів у клітці мені страшенно бракувало брата. Але це було рік тому… навіть два роки, здається. Рада мене забрала якраз напередодні мого п’ятнадцятиріччя, напередодні Арранового Дарування. Так, відтоді вже минуло понад два роки, але я знаю, що з ним усе гаразд, і з Деборою теж. Еллен, моя Напівкровна приятелька, зустрілася з Арраном, показала йому мій малюнок, а я побачив відео з ним і почув його слова, звернені до мене. Проте я знаю, що їм буде ліпше без мене. Я вже ніколи не зможу їх побачити, але це не страшно, бо їм відомо, що я живий, що я втік і що я вільний. Я намагаюся робити позитивні речі, а бути від них якомога далі — позитивно, бо так буде краще людям, про яких я дбаю.



Іноді я сиджу біля входу в печеру або ж лягаю там і трохи дрімаю, але мені погано спиться, і, взагалі-то, я волію чекати на дереві, звідки мені все добре видно. Тут доволі стрімкий схил гори — нікому не стрілить у голову прогулюватися поблизу знічев’я. Але хто його зна. Ловці мають добрий нюх. Намагаюся менше думати про Ловців, хоч і вдавати, ніби вони взагалі не існують, також не надто розсудливо. Отож, я сиджу на дереві, а коли довкола темрява, як оце зараз, можу дозволити собі поринути у спогади про давні часи, ще до того, як мене забрала Рада, до Селії, до того, як мене запроторили у клітку.

Мій найулюбленіший спогад про те, як ми з Арраном гралися в лісі біля бабусиної хати. Я заховався на дереві, а коли Арран нарешті мене побачив і поліз до мене, я почав дряпатися вище й вище тоненькою гілкою. Він благав, щоб я зупинився, тож я спустився назад до нього й сів, майже як тепер, простягнувши ноги вздовж гілки і притулившись до нього спиною. Чого б я тільки не віддав, щоб мати змогу ще з ним так посидіти, відчуваючи спиною тепло його тіла. Вгадувати за порухом його грудей, що він усміхається, прислухатися до його дихання, відчувати, як його рука лежить на моєму плечі.

Але краще не думати про це забагато. Краще не думати про те, що мені недоступне.

А ще я згадую бабусю, з її бджолами, чобітками й курчатами, з брудною кухонною підлогою. Востаннє я бачив бабусю, коли мене забирали. Я був у будівлі Ради, і мені сказали, що Селія буде моєю «опікункою і вчителькою». Я тоді вперше побачив Селію, вперше почув її Дар — шум, від якого мені паморочилося в голові. Це все було немовби в іншому житті. Селія звалила мене з ніг своїм шумом, і мене віднесли геть, а я востаннє побачив постарілу й перелякану бабусю, яка самотньо стояла посеред кімнати, де проходило моє Оцінювання. Згадуючи про це тепер, думаю: бабуся знала, що більше ніколи мене не побачить. Селія сказала мені, що вона померла, і я знаю, що вони змусили бабусю накласти на себе руки, так, як зробили це з мамою.

Я тепер знаю…

Що це?

Кроки! Вночі!

Відчуваю викид адреналіну.

Опануй себе! Прислухайся!

Легенькі кроки. Легкі, як у Ловця.

Поволі повертаю голову. Нічого не бачу. Хмарний покрив густий, і місячне світло зовсім не проникає сюди, у ліс.

Ще кроки. Ще адреналін.

Чорт! Це не просто адреналін — це звір у мені.

А тоді я бачу її. Маленьку сарну. Боязку.

Тваринячий адреналін готовий вибухнути, звір у мені прагне напасти.

Спокійно! Спокійно! Дихай поволі. Рахуй свої подихи.

Перший повільний вдих і повільний видих.

Другий повільний вдих… затримка дихання… і повільний видих.

Третій повільний вдих… відчуваю це в крові, як вона закипає… і повільний видих.

Четвертий повільний вдих, і це звір у мені, той, що примушує мене змінюватися.

Сарна віддаляється і швидко зникає в мороці. І я далі тут, я людина, і сарна не загинула. Я можу контролювати свій Дар. Принаймні зупиняти його. А якщо я можу його зупинити, то зможу, мабуть, і задіяти.

Шкірю зуби. Уперше за багато тижнів я відчуваю приплив по-справжньому позитивної енергії.

Сьогодні я добре попрацював, дотримався рутини, не піддався негативним емоціям. Можу винагородити себе кількома приємними думками, які приберігаю для особливих випадків. Моя улюблена — думка про Анналізу. І ось що я пригадую…

Ми з Анналізою

Ми удвох сидимо на піщаниковому уступі, наші ноги звисають з краю кручі. Анналізі п’ятнадцять років; мені щойно чотирнадцять. Моя нога майже торкається її ніг. Пізня осінь. Упродовж останніх двох місяців ми тут зустрічалися щотижня. Відколи це почалося, я тільки раз до неї доторкнувся, під час другої нашої зустрічі. Взяв її за руку й поцілував пальці. Досі не можу повірити, що я це зробив. Я був, мабуть, у якійсь ейфорії. Тепер весь час про це думаю, тобто справді весь час, та не можу наважитися це повторити. Ми з Анналізою розмовляємо, лазимо скрізь, бігаємо, але навіть тоді, коли ганяємося одне за одним, я ніколи її не ловлю. Підбігаю до неї, але схопити не можу. І їй ніколи не даю себе впіймати.

Вона розмахує ногами. Її сіра шкільна спідничка чиста й акуратно випрасувана. Шкіра на ногах гладенька й ледь засмагла, а волосинки понад колінами тонюсінькі й світлі. Моя нога на відстані якихось міліметрів від її ніг, але я знаю, що не годен підсунути її ближче. Примушую себе відвернути голову й дивитися на щось інше.

Круча стрімка, і до землі далеко, та стрибнути можна, бо приземлишся на піщаний ґрунт. Верхівки дерев погойдуються й шелестять, немов розмовляють між собою й діляться плітками, а листя опадає маленькими купками. Один такий жмуток опускається до нас, і хоч Анналіза ще не рухається, я знаю, що вона спробує його впіймати. Анналіза простягає руку й нахиляється цілим тілом понад краєм кручі. Їй нічого не станеться, якщо вона впаде, хоч, може, мені варто схопити її, втримати. Але я не рухаюся. Вона регоче, ще більше нахиляється й ловить листочок, одночасно хапаючись за мій рукав, але я так і не торкаюся до неї. Відвожу назад руку, щоб їй було безпечніше, проте до неї не торкаюсь.

Вона впіймала листочок. Маленький і рудий березовий трикутничок. Тримає його за стебло й вертить ним перед моїм обличчям.

— Зловила. Але ти не допоміг! Я мало не впала.

— Я знав, що тобі нічого не станеться.

— Справді? — вона торкає листочком мого носа, а її пальці так близько від моїх губ. Я відвертаю від неї голову.

— Це тобі. Ось, тримай.

Я кажу:

— Це просто листок. Їх тут повно.

— Простягни руку. Цей листок особливий. Я його впіймала, ризикуючи життям, для тебе.

Я простягаю руку; я хочу цей листок.

Вона кладе його мені на долоню.

— А ти що, ніколи не кажеш «дякую»?

Сам не знаю. Ніколи про це не думав.

— 1 ніколи мене не торкаєшся.

Знизую плечима. Не можу сказати їй, що думаю про кожнісінький міліметр поміж нами. Відповідаю:

— Я збережу цей листок.

А тоді відштовхуюся від кручі і стрибаю на землю.

Я внизу і не знаю, що тепер робити. Я сподівався, що вона стрибне разом зі мною. Дивлюся на неї угорі й питаю:

— А не могли б ми поговорити про щось інше?

— Якщо ти повернешся сюди й чемно мене попросиш. Дряпаюся на кручу якомога спритніше, хизуючись перед нею, та коли вже опиняюся майже нагорі, зупиняюся. Вона пересіла туди, де я зазвичай вилажу на верхівку кручі. Заступає мені шлях. Ліворуч від мене є інший, складніший маршрут, і я опускаюся трохи нижче, а тоді знову лізу вгору, але вона вже там.

— Привіт, — каже, нахиляючись і сяючи до мене посмішкою. Щоб видряпатися на верхівку, я мушу перелізти через Анналізу, іншого шляху немає.

— Вибач, — кажу, — але чи не могла б ти мене пропустити? Вона заперечно хитає головою.

— А якщо я скажу «будь ласка»?

Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.

— Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.

— Будь ласка, Анналізо.

Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.

— Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.

Каже це таким собі вчительським тоном.

— Я не сором’язливий.

Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:

— Ану, доведи!

Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…

— Треба розповісти братам, який ти боягузик, — піддражнює вона.

Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:

— Натане! Вибач мене! Я не повинна була… — і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. — Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.

— Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…

— Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.

Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:

— Знаю, — тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. — Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка ти нахаба.

— Я! Нахаба? — вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: — Якщо тут буде нахаба… — вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, — а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… — вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, — то де на цій шкалі буду я?

Я бурмочу собі під ніс:

— Анналізо, Анналізо, Анналізо…

Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.

— Отаке! — пирхає вона.

— Як на мене, ти надто нечемна.

Вона мало не гарчить на мене.

— А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.

І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.

— Усі твої шкільні друзі — фейни, — відказую я.

— Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.

— А де б вони поставили мене?

Відходжу вбік, бо Анналіза прямує майже туди, де я стояв, біля самого «нахабного» кінця.

— А твої брати? Де б вони мене поставили?

Вона вагається, а тоді минає «нахабну» позначку і прямує майже до самої кручі. Вона каже:

— Малі фейни у школі боялися тебе, бо ти бив інших. Ти мав погану репутацію дикуна, але більшість часу вони бачили, що ти сидиш спокійно у класі, тому знали, якщо тебе не зачіпати, то ти їх теж не чіпатимеш.

— Але твої брати чомусь не знали, як це робити. Маю на увазі, як мене не зачіпати.

— Не знали. Та все одно також тебе боялися.

— Вони мене побили! До втрати свідомості.

— Ти перший їх побив! Але справа не тільки в цьому, — вона вагається, а тоді каже: — Справа в самому тобі. Або у твоєму батькові. Причина в Маркусі. Вони його бояться. Усі його бояться.

Анналіза, звісно, має слушність, але ж це не означає, що він з’явиться будь-якої хвилини й підтримає мене під час бійки.

Тоді вона запитує:

— А ти його боїшся?

Я не певний: він же мій батько. Загрозливий і смертельно небезпечний, проте батько. І я хочу його зустріти. Я б цього не хотів, якби його боявся. Я кажу:

— Анналізо, я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, але якщо Рада колись довідається про те, що я згадував його, або про мої почуття до нього, або будь-що інше… Я просто не можу про нього говорити. І ти це знаєш.

— Вибач, я не повинна була запитувати.

— Та я тобі скажу, кого дійсно боюся: Раду. І твоїх братів. Якщо…

Але я не хочу продовжувати. Ми обоє знаємо: якщо вони довідаються про наші зустрічі, нам це так просто не минеться.

Анналіза каже:

— Я знаю. У мене найгірша, найненормальніша з усіх родина.

— Мені здається, моя родина трохи ненормальніша за твою.

— Не набагато. Принаймні в тебе є Арран і Дебора. Це гарні люди. А в мене таких гарних людей немає. Тобто Коннор ще може бути, коли він не з Ніелом або…

— Ти гарна людина, — кажу я.

Вона посміхається, але раптом я бачу сумний і самотній вираз на її обличчі й розумію, як мені пощастило, що в мене є Арран, Дебора та бабуся. І, не задумуючись, я беру її руку, Я до неї торкаюся! Я вражений, але ж це відбувається, і я не хочу забагато про це думати. Наші долоні майже однакові за розміром, тільки моя трохи ширша, а в неї довші й тонші пальці. Її шкіра м’якенька, тілесного кольору… не брудного.

— Як тобі вдається мати такі чисті руки? — поволі обертаю її долоню й пильно розглядаю. — Я весь покритий цим рудим порохом, а в тебе — хоч би яка цяточка.

— Я дівчина. Ми славимося вмінням робити дивовижні речі, які навіть не снилися хлопцям, — її голос тремтить; долоня теж легесенько тремтить.

Мені стає лячно, але я не хочу зупинятися. Я проводжу пальцем по зовнішній стороні її долоні, яку вона підняла вгору. Торкаюся великого пальця, заглиблення між ним і вказівним пальцем, рухаюся вгору цим пальцем, тоді вниз і вгору наступним, і знову вниз, угору, вниз і врешті-решт угору мізинцем і вниз до зап’ястка.

Вона каже:

— Мене завжди дивує те, який ти ніжний. Ти так далеко від «нахабного» кінця лінії.

Я хочу щось їй відповісти, але не можу придумати нічого нормального.

— Ти став таким тихеньким, — каже вона.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, мабуть. Тобі це пасує, — Анналіза проводить пальцем по моїй долоні, наслідуючи мене. — Мені просто іноді цікаво, що ти думаєш, — вона й далі досліджує пальчиком мою долоню. — І що ж ти думаєш?

Я думаю, як мені подобається те, що вона робить. Це так приємно. Маю про це сказати? Не знаю. Я кажу:

— Я… ти…

Вона нахиляє голову, щоб подивитися на мене.

— Ти ховаєш від мене обличчя, — нарікає. — Ти зашарівся?

— Ні!

Анналіза торкається пальцем до мого підборіддя і повертає до себе мою голову.

Я трохи розпашілий, але не думаю, що почервонів.

Вона каже:

— Ти такий солоденький.

Солоденький!

Я заперечую:

— Мені здається, я таки нахаба.

Вона хихотить і підводиться.

— Ти солоденький і повільний. Ніколи мене не впіймаєш.

І вона кидається навтьоки, а я біжу за нею, і цього разу, вперше в житті, я її ловлю.

Темнішає

Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне.

Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій…

Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І він був зі мною, врятував мені життя і виконав церемонію Дарування, але потім знову щез, залишив мене напризволяще, як завжди, як упродовж усього мого життя.

«Ти добре давав собі раду», — сказав він. Класична відмовка!

Тільки не треба негативу. Мушу залишатися пози-бляха-тивним.

Чорт, на мене напав паскудний настрій.

Треба спробувати ще протестувати свою пам’ять. Ось я міг би перерахувати всі дари, вкрадені моїм батьком, а їх було стільки, скільки він зжер людських сердець. І цей чоловік, цей убивця, цей ПСИХОПАТ, сидів навпроти мене, розмовляв зі мною і вручив мені три дари. І я не можу його зненавидіти, я навіть не боюся його. Я… благоговію перед ним. Це ж позитивна річ, хіба ні, захоплюватися власним батьком? Твій батько псих. Він справді психопат? Я не знаю. Не знаю, що це слово точно означає. Не знаю, скільки треба зжерти людей, щоб тебе офіційно визнали психопатом.

Знову гризу нігті, хоч там уже й немає що гризти.

І от я сиджу тут, на дереві, кусаючи нігті, — я, Натан, син Маркуса, хлопець, який мав би вбити власного батька, хлопець, який намагався довести, що не завдасть батькові шкоди, повернувши йому Феїрборн, але який все зіпсував і загубив ножа. І ще я знаю, що й секунди не зміг би протриматися, якби встряв у двобій із Маркусом, але всі думають, що я міг би його вбити; всі хочуть, щоб я його вбив. Мені вдалося вирватися від Волленда і тих Білих відьом, які мене до цього примушували, і я втік до Меркурії, а тоді вгадайте, що сталося? Вона також захотіла, щоб я його вбив.

Чорт! Мушу думати про щось позитивне.

Мушу знову зосередитися на Анналізі. Я думав про неї, коли сидів у клітці. У своїх фантазіях я уявляв, як торкаюся її, як маю з нею секс і таке інше. Хоч насправді ніякого сексу в нас не було, нічого такого. Востаннє я тримав її за руку, коли сидів біля неї на даху Меркуріїного котеджу, а тоді все пішло шкереберть, і вітер не дав мені ступити й кроку, коли Меркурія збила Анналізу на землю. Пригадую, як тіло Анналізи лежало там на траві, як здіймалися її груди, коли вона розпачливо намагалася вдихнути повітря, і цей її останній, такий повільний і болючий віддих, після чого її тіло застигло, — і я це ненавиджу. Ненавиджу цей останній віддих.



А коли вже я згадав про ненависть, то можна скласти довгий список на цю тему. До нього, звичайно, ввійде моя сестра, люба Джессіка. Вона люто ненавиділа мене, відколи я народився, а я відповідав їй не менш палкою ненавистю. Тоді її коханий Клей, ватажок Ловців, жорстокий і пихатий. Як такого не зненавидиш? І ще одна тварюка, Кірен О’Браєн, старший брат Анналізи, який колись очолював мій список ненависті, але останнім часом опустився на третє місце. Під другим номером там тепер Соул О’Браєн, член Ради. Він казав мені, що волів би бути тим, хто вручить мені три дари, а це, чесно кажучи, ще потворніше, ніж тримати мене в клітці. Він також, мабуть, є психопатом. Ну, а продовжуючи тему психів, скажу, що перше місце у моєму списку ненависті посів містер Волленд. Це Білий чаклун, який досліджував мене, немов лабораторного щура. Чоловік, який зробив мені ці татуювання, що їх я ненавиджу понад усе.

От такі позитиви!

Селії у списку немає. Я перестав ненавидіти Селію, і це, напевне, добре. Бо це, врешті-решт, позитивна річ — перестати ненавидіти того, хто майже два роки тримав тебе у клітці. Безумовно. Проте, можливо, це також ознака того, що весь цей досвід мене цілком збаламутив. Я не знаю. Але Селії в списку немає.

І Меркурії немає. Меркурія не викликає в мене ненависті. З таким самим успіхом я міг би ненавидіти погоду.

Меркурія казала, що звільнить Анналізу в обмін на голову або серце мого батька. Від мене їй нічого не дістанеться.

Я мушу знайти спосіб повернутися до Меркурії, розшукати Анналізу, зняти з неї закляття і викрасти її. Це нелегке й небезпечне завдання, але в мене є план, і це ще одна позитивна річ. Хоч цей дурнуватий план нічого не вартий, бо він ніколи не спрацює. А Меркурія точно мене прикінчить.

Але про це не варто турбуватися. Зрештою, ми всі колись помремо.

А поки що в мене і так забагато проблем. Я вже тут більше місяця, і весь цей час намагаюся уявити якийсь позитивний сценарій: сценарій, за яким Габріель не може сюди дістатися не тому, що загинув, або його впіймали Ловці, а тому, що він лежить собі в розкішному двоспальному ліжку, читає книгу і наминає круасани.

Якби Габріеля зловили, його б катували, і він би все їм виклав. Усе про мене, себе, Феїрборн, Анналізу і, безсумнівно, про те, де мене можна знайти, про наше місце зустрічі отут, біля печери. Я б їм усе розповів, якби мене піддали Покаранню, і він теж. Тут немає нічого ганебного. Рано чи пізно Покарання всіх ламає, ніхто не годен витримати це протягом місяця. Але ж Ловці тут не з’являлися. Хоч і Габріель теж. А це означає, що він помер. Що його застрелили Ловці тієї ночі, коли ми здобули Феїрборн. Що він загинув, намагаючись мене врятувати. А я сиджу ось тут, на дереві, зберігаючи позитивний настрій.

Та, якщо подумати, нічого доброго у цьому настрої немає.

Не чекаючи

Коли я дістався Меркуріїного котеджу, вже почало світати. З того часу, як мій батько вручив мені три дари і мені довелося втікати звідси від Ловців, я вже втретє сюди повертаюся. Щоб мати нагоду самому стежити за ними.

Першого разу я прийшов сюди два тижні тому, коли був абсолютно впевнений, що Ловці не сидять у мене на хвості. Я вбив ту стрімку Ловчиню і вислизнув від решти. Знав, що вони не очікують мого повернення. Врешті-решт, у цьому поверненні не було жодного сенсу, і треба було б бути ідіотом, щоб наражати себе на таку небезпеку. Я сподівався, і це було логічно, що біля котеджу не буде надто багато Ловців. А от і ні! Їх там було дванадцятеро. Мабуть, вони скористалися котеджем як базою, звідки збиралися вирушати на пошуки Меркурії. Для подорожей у свою справжню домівку вона користалася магічною розколиною у просторі. Подібною на ту, якою користалися ми з Габріелем, щоб дістатися до котеджу з нашої женевської квартири. Батько мені сказав, що Ловці могли виявити ці розколини, тож я припускаю, що або Меркурія знищила перехід до своєї домівки, або ж Ловці його знайшли, і Меркурії вже теж немає серед живих. А якщо Меркурія мертва, я навіть уявити не годен, що могло статися з Анналізою. Хоч не думаю, що Меркурія виявилась би настільки недбалою, повільною або слабкою. Гадаю, вона зруйнувала перехід і добре замела сліди, а отже ця долина перетворилася у справжній тупик як для Ловців, так і для мене.

Коли я вперше повернувся до котеджу, там був Клей. У нього був паскудний настрій і він постійно репетував. З ним була Джессіка. У неї довжелезний шрам, що розтинає їй обличчя від чола до носа та щоки, — від порізу, завданого мною чи, властиве, Феїрборном. Клей, здається, на це не зважав; виглядало, що вони з Джессікою й далі були парочкою. Він пригорнув її й поцілував у кінчик носа. Певної миті він підійшов до узлісся й зупинився там, розставивши ноги й поклавши руки на боки. Він ніби дивився прямісінько на мене. Я добре заховався, і він не міг мене побачити, але складалося враження, що він мене там очікує.

Вдруге я подався до котеджу тиждень тому. Там залишилося тільки шестеро Ловців, і я сподівався побачити серед них Клея: думав, він знає, що я повернуся, — але його там не було. Натомість мені поталанило побачити Кірена. І цього разу там панувала цілком інша атмосфера. Ловці засмагали на сонечку, реготали, били байдики. Це все нагадувало якийсь відпочинковий табір, проте це були Ловці, які ніколи не влаштовують собі вакацій. Явно не виглядало на те, ніби вони очікують появи сина-самі-знаєте-кого.

Я розглядав Кірена: він був оголений по пояс, волосся в нього вигоріло від сонця, обличчя було розпашіле, тіло — кремезне, а м’язи — добряче накачані. Він майже такий самий здоровило, як і Клей. Вонй влаштували собі смугу перешкод із колод, стінок для лазання, мотузок і сітки для повзання. Попри свої габарити, Кірен завжди був найшвидший і постійно глузував із інших за їхню повільність. Коли настала черга спарингів, стало зрозуміло, що дівчата були початківцями.

Кіренова партнерка була в непоганій формі, але Кірен — просто в чудовій. Я все одно думаю, що міг би здолати його у двобої, хоч це було б і не так легко завдяки його Дару ставати невидимим. Здається, одна з дівчат могла розпалювати вогонь, а інша — вивергати блискавки, та обидва ці дари були доволі слабенькі. Я так і не збагнув, на що здатна Кіренова партнерка або ті інші дівчата.

Здебільшого Ловцями стають жінки, однак є серед них і кілька досвідчених відьмаків чоловічого роду. Туди вербують лише найвитриваліших і найміцніших, партнерами між собою можуть бути лише чоловіки чи лише жінки. Раніше я не чув, щоб Ловці були не британцями, але двійко присутніх тут дівчат явно іншої національності. Вони трохи розмовляли англійською, але між собою або звертаючись інколи до Кіренової партнерки, спілкувалися, здається, французькою. Наскільки мені відомо, європейські Ради Білого відьмацтва ніколи не готували Ловців і не полювали за Чорними чаклунами так, як це роблять у Британії. Габріель розповідав мені, що тут, у Європі, Чорні й Білі відьмаки займають свої окремі дільниці, ігноруючи одне одного, а Ловців застосовують лише в екстремальних ситуаціях для вистежування особливо небезпечних чаклунів, таких, як мій батько. Якщо вже вони завербували місцевих Білих відьом, це може означати, що Ловці розширюють масштаб своїх операцій.

Я стежив за ними цілісінький день. Знав, що цього не варто робити. Знав, що мав би очікувати Габріеля біля печери, але не міг відірватися від того, що бачив. Дивився, як Кірен кричить на свою партнерку, і згадував той день, коли він разом із братами впіймав мене, різав і катував. Те, що вони вчинили зі мною, шокує мене зараз ще більше, ніж тоді, коли це сталося. Мені було чотирнадцять років, я був ще зовсім пацаном. Кірену тоді було десь двадцять один, і він залучив до цього своїх молодших братів, примусив Коннора посипати мою спину порошком, глузував з того, обзивав і їх, і мене слабаками. І він не просто залишив на мені порізи та шрами, а ще й затаврував мене: «Ч» ліворуч на спині, «Б» праворуч. Ось, хто я такий: Напівкодовий, наполовину Чорний, наполовину Білий, нікому не належний.

І ось я вже втретє повернувся сюди. Наблизився до котеджу згори, з лісу. Сонце ще не вигулькнуло з-понад гірських верхівок ліворуч від мене, але небо вже посвітліло. Сам не розумію, чому тут опинився, але це не надовго. Я просто востаннє хочу все перевірити.

Котедж стоїть на узліссі, високо на стрімкій кручі, що нависає над просторою долиною з трав’яними луками внизу. Більша частина долини поросла лісом, і понад верхів’ям дерев здіймаються високі кряжі й хребти, а в захищених місцинах поміж сірими скелями навіть улітку залишається трохи снігу. Вершини гір, що оточують долину, постійно вкриті снігом, а з льодовика біжить додолу річка. Вона тече далеко внизу під котеджем, і її звідси не видно, хоч добре чути її безперервний гуркіт.

Я тихесенько підходжу до узлісся. Не чутно жодних звуків, окрім дзижчання від мобілок у моїй голові. Але дзижчання слабеньке. Мобілок небагато. Аж ніяк не шість. Можливо, дві. Обидві в котеджі. Мабуть, Ловці вже забули про Меркурію, а про мене думають, що я зник і не настільки дурний, щоб повертатися сюди. Але вгадайте що? Я тут.

Уже цілком розвиднілося.

Мені справді треба звідси йти.

Але я вже не витримую просто сидіти біля печери і чекати Габріеля, який, можливо, мертвий. Та водночас я таки хочу бачити Габріеля, і я пообіцяв йому, що чекатиму, а він пообіцяв мені, і я знаю, що він чекав би місяць і більше, і…

Чути брязкіт засувки на дверях котеджу, звідти виходить Ловець.

Я відразу впізнаю його постать.

Кірен обходить будинок довкола, потягується й позіхає, крутить головою, розминаючи свою бичачу шию, немовби готується до боксерського поєдинку. Підходить до купи дров, обирає велику колоду і ставить її вертикально на відпиляний стовбур дерева, що служить підставкою для рубання дров. Підносить сокиру і стає в позицію. Колода не має жодних шансів.

Він стоїть спиною до мене. Я витягаю з піхов ножа.

Кірен зупиняється. Він нахиляється, щоб зібрати порубані поліна, складає їх в оберемок, прямує до котеджу і кладе їх там попід стіною. Повз нього пролітає невеличка пташка. Трясогузка. Вона сідає на землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати.

Ніж і досі в адоїй руці.

Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще.

Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию.

Я хочу, щоб він помер.

Але, але, але…

Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя.

Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності?

І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь.

І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги.

Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись.

Чути, як і далі рубають дрова.

Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова.

Тиша.

І знову рубання дров.

На цьому все для мене скінчилося.

Я біжу.

То ти не помер, чи шо?

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях.

Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся.

Під час різьби я згадую, як Габріель давав мені цього ножа.


Ми вже були два дні в Меркуріїному котеджі. Я тільки раз її зустрів, того дня, коли ми прибули, й відтоді був геть розгублений, не знаючи, чи допоможе вона мені з Даруванням. Отож ми з Габріелем гаяли час на прогулянки і плавання. Сьогодні ми ще вдосвіта залишили Меркуріїн котедж і рушили собі геть стрімкою ходою. Габріель крокує попереду, я йду слідом за ним. Він дуже швидкий попри своє фейнівське тіло. У нього довгі ноги: кожен його крок на третину довший за мій.

Ми дряпаємося вгору кам’янистим яром, і це мені непогано вдається. Я повторюю всі його рухи і роблю це дедалі краще, хоч у нього все виходить легко й без зусиль.

На одній з невеличких вершин він зупиняється й дивиться на мене. Його око вже загоїлося, проте на лівій брові видніється струп, і я думаю, що в нього там залишиться маленький шрам, згадка про те, як я напав на нього в нашій женевській квартирі. Він міг би осліпнути через мене.

Габріель простягає мені руку, я хапаюся за неї, щоб він допоміг мені ступити останній крок нагору. На цьому уступі мало місця, і ми стоїмо зовсім поруч.

Далекі від нас вершини вкриті снігом.

— Ти захекався, — каже Габріель.

— Ми ж високо. Тут розріджене повітря.

— Я щось не відчуваю цього.

Штурхаю його плечем.

— Не починай те, чого не зможеш закінчити, — штурхає він мене у відповідь.

За моєю спиною довгий і стрімкий укіс із гострими каменюками, а за Габріелем — невеличкий схил до трав’янистої галявини. Я штовхаю його, але легенько, тримаючи за куртку, щоб він не впав.

Він різко смикає передпліччям, вириваючись від мене, і штовхає мене у відповідь долонею. Я хапаюся за другий його рукав, намагаючись встояти на ногах, і обсипаю його прокльонами. Він шкіриться, мов ідіот, і ми починаємо штовхатися дедалі сильніше, аж поки я вивільняюся від нього, а тоді щосили штурхаю його обидвома руками в плечі, він починає падати спиною вниз, простягаючи до мене руки, з його збентеженого обличчя зникає посмішка. Я хапаю його, але занадто сильно нахиляюся і вже не можу втримати рівновагу, тож ми падаємо з кручі разом. Я притуляю його до себе й перевертаюся в повітрі, щоб упасти на землю спиною, тримаючи його на собі.

— Ой!

Я лежу на траві, під якою ховаються пласкі камінці, що боляче врізаються мені в спину.

Габріель скочується з мене й регоче.

Я лаюся на нього.

— Здається, я зламав собі ребро.

— Ой-ой, розстогнався. Ти весь час на щось нарікаєш.

— Нічого я не нарікаю. Я просто констатую факт. І якщо я вмію зцілювати, це не означає, що я не відчуваю болю.

— Я й не думав, що ти такий ніжний.

— Я? Ніжний?

— Ага, — він стає біля мене навколішки і тицяє в груди пальцем. — Ніжнесенький!

Зцілюю ребро, а тоді хапаю його руку, викручую її і жбурляю його на землю, сідаючи зверху.

Тепер я тицяю його в груди.

— Сам ти ніжнесенький.

— Ні, то ти в нас такий, але не переймайся. Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються.

Лаю його і підводжуся. Простягаю йому руку й допомагаю встати.

Ми знову спускаємося в ліс, переходимо потічок і дряпаємося на зарослу деревами гору, таку стрімку, що мусимо допомагати собі руками, щоб вилізти на неї. І хоч гора стрімка, але дерева на ній височенні, а при самій землі зігнуті, мов хокейні ключки. Ми підходимо до широкого, немов роззявлена пащека, входу в печеру, на землі перед яким повно дрібних камінчиків. Печера не надто велика, якихось чотири-п’ять метрів як завглибшки, так і завширшки, але там сухо, і я цілком міг би там спати, не ризикуючи застудитися.

Запах, типовий для лісу: запах загнивання і життя.

Габріель каже:

— Мені здається, якби щось сталося… щось погане, ми могли б зустрітися ось тут.

— А що погане може статися?

— Я не певний, але ж Ловці полюють за тобою, а Меркурія небезпечна й непередбачувана, — він вагається, а тоді додає: — Ти також трохи небезпечний і непередбачуваний.

Він, звичайно, правий.

Габріель витягає зі свого наплічника бляшанку й каже:

— Я тут залишу свої речі.

Він розповідав мені, що в цій бляшанці дорогі йому пам’ятки: любовні листи від батька до матері, а також одна річ, яку Габріель збирався подарувати Меркурії, якби вона спромоглася обернути його з фейна знов у чаклуна. Я й досі не знаю, що це таке. І не питаю. Якщо захоче, скаже сам. Він ставить бляшанку в кутку печери, а тоді видобуває з наплічника ще якусь річ.

Простягає мені пакунок.

— Це тобі… я подумав, що тобі сподобається.

Я не знаю, що мені робити.

Він наполягає:

— Візьми. Це подарунок.

З того, як звучить Габріелів голос, з того, як він вагається, як ледь тремтить його рука, я відчуваю, що йому дуже хотілося б, щоб дарунок мені сподобався. Я теж цього хочу, заради нього.

Це щось видовжене і пласке. Судячи з ваги, це могла б бути книжка, але я знаю, що це не так, — мені було б дуже важко вдавати захоплення таким подарунком. Подарунок лежить у блідо-зеленій крамничній торбині, згори загорнутій удвічі, на ній щось написано і вона зім’ялася, тому що валялась у наплічнику. Торбина зроблена з цупкого вощеного паперу.

Сідаю навпочіпки й обережно відкриваю торбину з одного кінця. Всередині — обгортковий папір, білий, новенький, не пожмаканий. Я акуратно витягаю пакунок і випускаю з рук торбину. Таке враження, що вона поволі лине до землі. Усе здається якимось особливим. Я відчуваю на долоні вагу дарунка, його масу і пропорції.

— Коли тобі востаннє щось дарували? — запитує він напівжартома і трохи нервово.

Я не знаю. Дуже давно.

Кладу пакунок на всипану хвоєю землю, його яскрава білизна вирізняється на рудо-зеленому тлі.

Обережно розгортаю обгортковий папір.

Якомога повільніше.

Якомога делікатніше.

Остання складка паперу.

— Маю надію, що тобі таки сподобається.

Мені вже подобається. Але я чекаю, розглядаючи складки паперу на землі і вже майже відкритий подарунок.

Кінчиками пальців відгортаю папір. Там лежить ніж, чорний на білому папері. Держак оздоблений тонкою чорною шкірою. Лезо захищене міцними шкіряними піхвами. Є спеціальна застібка, щоб припинати його до пояса. Руків’я ножа якраз пасує до моєї долоні, не завелике й не замале. Не заважке й не залегке. Лезо дуже плинно виринає зі свого захисного укриття. Це так званий ніж бові, з вигадливо скошеним лезом. Слабеньке світло з неба торкається металу й відбивається в бік лісу.

Я дивлюся на Габріеля.

Він силкується усміхнутися.

— Мені подобається.

Я так ніколи й не вибачився за його підбите око.

Я вже закінчую різьблення ножа. Я дуже хотів би, щоб Габріель його побачив, але знаю, що цього ніколи не станеться. Підводжуся й дивлюся в бік котеджу, мені хочеться волати від розпачу через таку несправедливість. Ніхто не зможе замінити мені друга, яким став для мене Габріель, але його забрали від мене, забрали, як і все інше, і я готовий вбити за це Кірена і всю ту зграю. Але якщо я вб’ю Кірена зараз, то за мною полюватимуть Ловці, які точно зможуть мене впіймати, і тоді ніхто не зуміє допомогти Анналізі. Заради неї я маю бути обережним.

Вирушаю назад до печери.

Уже темно, і я майже на місці. Наближаюся з боку гір, коли це раптом помічаю мерехтливе світло. Маленька ватра.

Невже це?..

Зупиняюся. Тоді прямую далі. Неквапливо. Крадькома. Ховаючись поміж дерев.

Вогнище біля входу в печеру. Викладене колом каміння, всередині палає гілля, а на одному з каменів стоїть кавник.

Але хто розпалив цю ватру? Це ж не міг бути Габріель? Може, якісь туристи? Але ж, очевидно, не Ловці? Вони б не розпалювали ватру і не розігрівали б кавник. Не чути дзижчання, немає мобільних телефонів. Це не фейни. Але й, мабуть, і не Ловці.

Невже це Габріель?

Він полюбляє каву.

Якийсь рух у печері. Темні чоловічі обриси.

Габріель?

Але цей силует нижчий на зріст і кремезніший.

Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро…

Чорт! Хто ж це такий?

Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік.

Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно.

— Ні фіга собі, друзяко, — каже він.

Говорить з австралійським акцентом.

Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері.

Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене.

Я завмер і не дихаю.

Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель.

— Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер.

Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього.

А тоді він трохи боязко питає:

— То ти не помер, чи шо?

Несбіт

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

— Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

— Заткайся! — гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

— Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я.

— Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?

— А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду?

— Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб.

Я притискаю йому до шиї ножа так, аж починає крапати кров.

— Почну, мабуть, різати звідси.

— Несбіт, мне звати Несбіт. А ти Натан, правда?

Я не певний, чи підтвердження з мого боку матиме якесь значення, але й не думаю, що це допоможе справі, тому просто кажу:

— І що ти тут робиш, Несбіте?

— Мене прислав мій бос.

— Прислав для чого?

— Виконати доручення.

— І яке ж саме?

— Це приватна справа.

— Приватна справа, яку ти готовий пустити коту під хвіст, бо залишишся з вирваним язиком, витягнутими нутрощами і…

Він вивертається від мене, висмикує руку й хапає натомість мене. Несбіт більший за мене, набагато кремезніший і міцніший, але я вириваюся від нього й стаю на рівні. Він уже також встиг підвестися: він спритніший, ніж здається.

Він каже:

— А ти прудкий.

— Ти був би прудкіший, якби підтримував форму.

Несбіт хмуриться.

— Для мого віку і так незле, — ляскає себе по животі. — Ну, й ти так нічо собі, як на мертвяка.

Я випростуюсь і вдаю, ніби розслабився.

— Від кого ти почув, що я помер?

Він шкірить зуби.

— Я не почув, що ти помер. Я тебе бачив.

— Ти мене бачив? Мертвого? Як це? У якомусь видінні чи як?

— Видінні! Нє-а. Ти шо, не пам’ятаєш сам? Ну, хоч ти й не був у нормальному стані. Але мене ти бачив, хоч і… назвав мене Розою, а я…

— Що? Ти бачив мене пораненого? Ти теж був у тому лісі?

— Ага, ще й як. Я йшов за тобою від самого вокзалу. Пощастило того дня. Я прямував собі до… Ну, але кого то обходить, — Несбіт шкіриться й підморгує. — Я помітив тебе, а тоді ше й Ловчиню. Вона тебе тоді ше не бачила, але швидко б уздріла, якби я не відволік її увагу й дав тобі нагоду змитися. Якшо хочеш знати, то за тобою тягнувся кілометровий слід. Навіть дитина могла б легко сісти тобі на хвіст. Я мусив добре попахати, це все ховаючи. Але ми вислизнули від Ловчині, і я пішов за тобою в ліс. Пробував не відставати, але коли трохи задрімав, ти вже почалапав далі. Знайшов тебе аж у сільській крамничці. Ти старався прочитати газету, хотів зрозуміти, який то був день. На тебе було сумно дивитися, друзяко. То було за два дні до твоїх уродин. Ти шо, дійсно нічого не пригадуєш?

Я похитав головою.

— Ну, тоді я відвів тебе назад у ліс, перевіряючи постійно, чи не сидить хтось у тебе на хвості, бо я в цьому після крамниці не сумнівався. Чесно кажучи, друзяко, я думав, шо ти безнадійний… здається, у тобі сиділа Ловецька куля?

Я ствердно кивнув.

— Ага, ну, то я пішов замітати твої сліди… знову… а коли повернувся, виглядало, ніби ти зробив сам собі якусь операцію, бо скрізь була кров і жовтий гній, і… я був певний, шо ти загнувся. Ти мав сіру шкіру, друзяко, сіру й холодну, а твої очі були напіврозплющені й порожні, як у мертвяка.

— Ти маєш мого ножа? Того, яким я себе різав?

Несбіт наче замислюється, роззираючись навсібіч.

— Ні.

— Але ж ти його забрав від мене.

— Ні, я взяв той ніж, який лежав біля тіла, і це тіло мені здалося мертвим, бо виглядало цілком мертвим і мало напіврозплющені очі, як у мертвяка.

— Віддай мені ножа.

— Та хіба я проти. Але я вже його не маю. Вибачай, друзяко.

— То він у твого боса?

Він знизує плечима й усміхається.

Роза загинула, здобуваючи цей ніж, і Габріель, мабуть, теж через нього загинув, а цей тип знизує собі плечима і шкіриться. Отож я вдаряю його ногою в груди. Він міцний, але це було несподівано для нього, і я вже навалився цілим своїм тілом йому на груди і приставив йому до горла вістря свого ножа. З шиї йому скрапує нова цівка крові.

— То він у твого боса?

— Так.

— І хто твій бос?

— Забери ножа, і я скажу тобі.

Я щільніше притискаю ножа до горла.

— Кажи вже.

Кров тече, не зупиняючись. Він зцілюється, але не надто швидко.

— Ти й мертвого переконаєш, друзяко. Мій бос — Вікторія ван Дал.

— Вікторія ван Дал?

Я ніколи про таку не чув. Мабуть, це якась Чорна відьма, якщо її приятель допомагав мені врятуватися від Ловців. Відводжу ножа від Несбітової шиї й витираю його насухо об його куртку. Тоді кажу:

— Чув десь її ім’я. Це Біла відьма, так?

— Біла? Ван? Схаменися, малий. Тіпун тобі на язик, та ти її з кимось переплутав. Це Чорна відьма. Чорна-чорнюща. Велика шанувальниця твого батька. А її саму дуже шанує все Чорне відьмацтво.

— Ну то повернімося до найпершого запитання. Навіщо вона тебе сюди прислала?

Він вагається.

— Я все ще готовий відрізати тобі язик.

— Я шось не думаю, шо ти з тих типів, які люблять відрізати язики.

— Так, досі я цього ще не робив, але я з тих типів, які люблять експериментувати, які готові піти на все, яким нема чого журитися, бо-це-ж-усього-навсього-Несбітів-язик.

І хоч я це кажу напівжартома, з виразу Несбітового обличчя бачу, що йому вже не до жартів.

— Я прийшов по деякі речі. Деякі листи.

Я підводжуся, й він теж починає вставати, але я знову притискаю його до землі ногою.

Він каже:

— Я так собі думаю, шо вони в тебе, — тоді розводить руками й додає: — Ну й добре. Усе гаразд. Я тільки прошу віддати їх мені, шоб я міг занести їх Ван.

— Якщо, припустімо, я й маю ці листи, чого б це я мав віддавати їх тобі?

— Ну, бо Ван розлютиться, якшо ти цього не зробиш. На мене розлютиться, друзяко. А я певний, шо це й тебе має стурбувати, навіть, якшо ти їх надійно заховав, — Несбіт невимушено лежить на землі й дивиться на мене. — Вона розлютиться не тільки на мене, але й на твого приятеля також.

— Якого ще приятеля? — я міцніше притискаю його ногою.

— Ну, я так думаю, шо він твій приятель, — озивається Несбіт. — Вродливий такий тип з довгим волоссям. Француз. Має дівчаче ім’я.

Я дивлюся, але нічого не бачу. Мене аж починає нудити від страху і збудження, і я не наважуюся в це повірити.

— Габріель, — додає він, наголошуючи на складі «ель».

— То він живий?

Несбіт шкіриться й киває.

— Відпустиш мене, шоб я все розповів?

І я відчуваю, що для Несбіта це все була неабияка забава. Така собі гра, на його думку.

Кірен і партнер

Ми сідаємо біля його ватри, а Несбіт заварює свіжу каву й викладає переді мною харчі: хліб, сир, помідори, чіпси, яблуко й шоколад. Я дивлюся на все й облизуюся. Я міг би проковтнути все це за півхвилини, але не певний, чи можу йому довіритися, тому навіть не торкаюся їжі.

— Ти ж мало не помираєш з голоду, друзяко. Налітай.

Не відповідаю і не рухаюся.

Він бере багет, відламує шматок і вгризається в нього, жує, ковтає, а тоді передає мені решту булки зі словами:

— Не першої свіжості, але шо маю, то маю.

Я починаю їсти якомога повільніше. Несбіт попиває каву й дивиться на мене.

Запитую:

— Чого ти на мене витріщився?

— Ти ж ніби знаменитість, малий. Сам розумієш: син Маркуса; Напівчорний-Напівбілий… а ше, чесно кажучи, у тебе дивакуваті очі.

Осипаю його прокльонами за сина-Маркуса, тоді за Напівкодового і врешті-решт за слова про мої очі.

— Гей, та не бери так близько до серця! Ти ж сам запитав, то я й відповів. Але бляха-муха, друзяко, твої очі таки дійсно можуть налякати, коли ти це робиш.

А що я роблю? Я ж просто дивився на нього. Я знову вибухаю лайкою.

— Не вірю, шо ніхто тобі цього досі не казав.

Пригадую, як Анналіза казала, що їй подобаються мої очі, що вони її зачаровують, хоча не думаю, що дивлюся на Несбіта так, як дивився на неї.

При світлі ватри помічаю, що його очі також незвичайні, зеленувато-блакитні й мерехтливі, ніби там кружляє якийсь вир. Подібні очі були в Еллен. Вона Напівкровна, напівчаклунка-напівфейна, і, припускаю, Несбіт теж такий самий.

Запитую в нього:

— Ти теж не зовсім повноцінний. Напівкровний?

— Пишаюся тим, шо я — Напівчорний.

— А тим, що напівфейн, не пишаєшся?

Він знизує плечима.

— Та вже хто є, то є.

— А працею з Вікторією ван Дал теж пишаєшся?

— Ну, те, шо я називаю Ван «своїм босом», можна сприймати як жарт. Ми радше партнери.

— Он як? І яка ж вона з себе?

— Вона винятково талановита й гарна. Прекрасне волосся, чарівні очі, чудова шкіра. У ній усе прекрасне, з голови до ніг. Не те, шоб я її всю бачив, якшо ти розумієш, шо я маю на увазі, друзяко. Наші стосунки чисто ділові. Та й вона доволі неприступна. Так, ніби потрапила сюди з інших часів. Знаєш, коли люди ше гарно вбиралися й пишалися своїм виглядом.

Дивлюся на себе й розводжу руками.

— Ні, тобі, мабуть, не второпати, про шо я кажу, — додає Несбіт.

— Я тільки знаю, що вона злодійка.

— Злодійка?

— Вона послала тебе з метою викрасти Габріелеві листи, а ще в неї мій ніж.

— Ну, але ж я вже казав, шо обкрадання мертвяка — це, власне, й не крадіжка.

— А що ж це тоді таке?

Несбіт має такий вигляд, ніби серйозно розмірковує над моїм запитанням, потім знизує плечима й каже:

— Прибирання природного середовища, як у твоєму випадку, друзяко, — він шкіриться. — Типу, збирання сміття.

— Але ж забирати листи — це крадіжка; вони вам не належать.

— Ну, почнемо з того, шо я їх ше не забрав, бо їх тут немає. Хоч я й здогадуюся, шо вони в тебе.

Дивлюся на нього відсутнім поглядом.

Несбіт веде далі:

— Та й хіба це може бути крадіжкою, якшо Габріель сам пояснив Ван, де вони лежать. Сказав, шо вона може їх собі взяти.

— Ну-ну. І чого б це Габріелю таке робити?

— Він хоче подякувати Ван за допомогу.

Несбіт дивиться на мене невинним поглядом, немов благаючи, щоб я запитав, яка ж то була допомога. Тож я мушу підкоритися.

— Яку допомогу?

— Габріелеві було дуже погано, коли ми його знайшли. У нього стріляли і влучили. Ловецькими кулями, відразу двома. Ти знаєш, яке то паскудство. Рани були не дуже серйозні, і кулі пройшли навиліт, але чари все одно зробили свою справу. Він вирубився на цілий тиждень. Ван його доглядала. Вона добре розуміється на зіллях, дуже добре, їй немає рівних. Вона його врятувала. Як я врятував тебе і…

— Ти залишив мене помирати повільною смертю від рани.

— Я замів твої сліди.

Хитаю головою.

— Щоб тебе ніхто не піймав.

— Друзяко! Малий! Та як у тебе язик повертається таке казати?

Я закочую очі.

— Де ви знайшли Габріеля?

— Він ледве плентався якоюсь бічною вуличкою в Женеві. Скрізь було повно лягавих. І Ловців повно. Страшний бардак! Ван там пронеслася, як демон, схопила Габріеля, і ми ледве встигли накивати п’ятами серед ночі.

— І з Габріелем тепер усе добре?

— Та він тепер як огірочок.

— Чого ж він тоді сам не прийшов по листи?

— Ну, але ж існують ше й питання довіри. Ми ж не хочемо, шоб він дав драла, так і не передавши нам товар.

— Я певний, що Габріель обов’язково вам віддячився б, якщо, як ти кажеш, Ван врятувала йому життя.

Несбіт знову шкіриться до мене і знизує плечима.

— Так, чоловіче, твоя правда. Віра, Надія, Любощі й таке інше. Але Чорні чаклуни не завжди чинять, як належиться, така вже в них натура. А особливо це стосується гарнюніх французиків.

— То де ж тепер Габріель?

— Та з нею, з Ван, біля Женеви. Неподалік. Пару годин машиною.

— То відведи мене туди. Листи, до речі, дійсно в мене. Я сам передам їх Габріелю, а він тоді може робити з ними, що захоче, — впиваюся в Несбіта одним із найгостріших своїх поглядів.

Несбіт здригається, а тоді регоче.

— Звучить незле. Рушаємо зараз чи завтра?

Замислююся. Я вже давно не висипався; було б непогано трохи відпочити перед дорогою. Та я не хочу заснути поряд із Несбітом. Я й далі йому не довіряю. І не довіряю звіру, що сидить у мені.

— Завтра, — відповідаю. — Я мушу ще дещо зробити. Повернуся зранку.

Мені просто треба відпочити й поміркувати.

Уже відходячи, запитую в нього:

— Чи є в тебе якийсь Дар, Несбіте?

Він Напівкровний, але, здається, таки володіє Даром.

— Я можу бачити в темряві. Дуже добре.

— Корисна штука.

— А в тебе? — цікавиться він. — Ти намагався повернутися на день народження до Меркурії. Мабуть, задля Дарування. Але чи ти вже відшукав свій Дар?

— Наскільки я знаю, запитувати в чаклуна про його Дар грубо й невиховано.

— Чого ж ти тоді мене запитував? Забув про правила пристойності, малий?

Лаючись, я вказую напрям, куди йому слід піти.

— У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними…

Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує.

— То як? — не вгаває він. — Ти знайшов свій Дар?

Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.


Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди.

Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим?

А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе — рецепт якогось зілля або опис заклинання, — принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук?

Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді?

Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу.

Позитивним моментом (а позитивність — це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю.

Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.


Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев.

Нічого.

Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля.

Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися — і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі.

У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю.

Тиша.

Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові.

І раптом я чую це.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону.

Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці.

Невже Несбіт мене зрадив?

Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.


чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч

ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ


Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.


ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч


Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно — жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі.

І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат.

— Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань.

У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера.

— Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, — застерігаю. — Той інший — невидимий. І спритний, — не забуваю додати я.

— Чудово.

Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю.

— Я знаю того іншого Ловця, — повідомляю я. — Йому потрібен я.

А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний, бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені?

Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові:

— Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого.

— Точно?

Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно.

— Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі.

— У цього не було пістолета. Тільки ніж, — повідомив Несбіт. — Вони не були готові.

— То ти залишаєшся чи йдеш?

Несбіт шкірить зуби, каже мені:

— Щасти тобі, малий!

Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе — якщо хоч комусь це вдасться.

Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.


ччччччччччччччччччччччччччччччч


Мало не вибухаю від викиду адреналіну.


чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Останній погляд

— Натане? Це ти? — кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом.

Зупиняється.

Я не рухаюся. Кірен теж.

— Ой, бляха, — Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру.

— Ти в нормі? — запитує Несбіт.

Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча.

— Скільки часу минуло, відколи ти пішов? — питаю я.

— Не знаю. Години дві.

Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди.

Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже:

— Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га?

Не відповідаю.

Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його.

— Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку?

— Заткайся!

— Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і…

— Заткайся!

— Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це.

— Ти помилився.

— Вип’єш? — простягає мені фляжку. — Щоб позбутися присмаку.

Лаюся у відповідь.

— З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням.

— Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти.

— Ага, і швидко. Тільки без паніки.

— Я не панікую.

Хоч мені аж свербить забратися звідси.

— Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців.

— А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців?

Він шкіриться.

— Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, — він знову відсьорбує з фляжки. — Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі?

— Два дні тому.

— Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати.

Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся.

Несбіт не вгаває.

— Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати.

— Ходімо звідси.

Закидую рюкзак на плече.

Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя перетворився на криваве місиво, яке пообсідали малесенькі мушки. Несбіт нишпорить у Кіреновому одязі, забирає ніж, ліхтарик, гроші, але викидає геть мобілку. Тоді кладе здобич у наплічник, закидає його на спину і йде геть.

Я також іду, але не втримуюся і озираюся востаннє. Ще більше мушок зібралося на Кіреновому обличчі, здалеку здається, ніби він має на оці чорну пов’язку. У нього майже немає шиї, з-під потилиці стирчать білі кості хребта, але груди залишилися неторканими. Я не зжер його серце, це точно, але шлунок його роздертий, а кишки вивалилися червоно-фіолетовим місивом. Хотів би я знати, яка звірюка здатна виробляти таке з людиною?

Розділ другий

Дари

Ван Дал

Ми крокуємо швидко. Несбіту, мабуть, перевалило десь за тридцять. Він у добрій формі й непоганий боєць, але я мушу заради нього сповільнювати крок і зупинятися, коли він хоче перепочити. Я міг би пробігти цілий день, цілу ніч і ще один день, хоч майже не спав. Навіть можу дрімати під час бігу.

Несбіт не каже, куди ми прямуємо, та коли вже гори й ліс залишаються позаду, ми йдемо стежиною поміж полів у напрямку села в долині. Бачу залізницю й запитую, чи ми поїдемо поїздом. Він перепитує:

— Громадським транспортом? Ми? Ні, друзяко, нам треба знайти якусь машину.

— Якусь машину чи твою машину?

Він не відповідає, та мало не підстрибує від захвату, помітивши іскристо-сірий седан. Пояснює мені:

— Люблю я новенькі «Ауді». А ці ключі… — він гойдає переді мною брелком із ключами, шкірячи зуби й відходячи назад, — …ці електросенсорні ключі набагато простіші від тих старих.

Він наближається до дверцят водія й тисне на брелок. Двері відчиняються. Ми сідаємо в авто, Несбіт потирає руки.

— Шкіряні сидіння, кондиціонер, круїз-контроль. Розкішно.

— Але ж воно не твоє.

Несбіт регоче.

— Власність — це вже крадіжка. Хіба не так кажуть фейни?

— Не чув такого.

Беру в руки брелок. В автах я не дуже розбираюся, та все ж бачу, що це ключі до «БМВ», а не до «Ауді».

— Ван зачарувала брелок, і він тепер відкриває будь-яку найближчу тачку. — Несбіт виїжджає зі стоянки, тоді починає гнати на шаленій швидкості, аж вищать колеса. Я міцно припинаю себе ременем безпеки. — Ми будемо біля будинку за пару годин. Розкішне місце.

Ван Далин будинок?

— Не зовсім. Там багато порожніх будинків, і було б гріх не скористатися ними. Ми максимально ефективно утилізуємо недовикористані ресурси, як от ці тачки, що стоять скрізь без діла.

— Думаю, ти ніколи не просиш дозволу на утилізацію.

Несбіт шкіриться.

— Ти вгадав, друзяко. Хоч, якби про це попросила Ван, люди радо б погодилися. У неї є для цього зілля. Та в неї майже на всі випадки життя є зілля.


Несбіт мав рацію. Це розкішний будинок — модерний, просторий, наче притулок хрещеного батька якоїсь наркомафії. Довкола нього — триметровий мур з масивною металевою брамою, яка могла б, напевно, витримати ракетну атаку і якою, мабуть, керує за допомогою електронних засобів та особа, що стежить за всім через камери, встановлені на стовпах біля воріт. Ван, вочевидь, зуміла якось обійти цю систему безпеки. Не розумію, як зілля може розладнати електроніку, але здогадуюся, що відьма скористалася тими ж засобами, що й для відкривання автомобілів.

Ми вийшли з «Ауді» й решту відстані до будинку долали пішки.

— Машину знайдуть. Там трохи бракує бензину, а решта все, як було.

— А що, тебе це дійсно турбує? — дивуюсь я.

— Бачиш, деякі з цих авт обладнані системами стеження. Моя порада: вживай їх і лишай.

Ми зупинилися біля брами під камерами й чекаємо. Несбіт натискає на зумер і говорить у мікрофон:

— Гей! Це я. А то Натан. Знаєш, я думав, що він помер? Ну, а виявляється… — Несбіт знизує плечима, — … що ні.

Я люто на нього зиркаю.

— У принципі, він добрий хлопець, — Несбіт підводить очі до камери й повільно додає гучним театральним шепотом: — У нього листи.

Не чути жодної відповіді, навіть гудіння електронної системи брами.

Сонце пече немилосердно, і асфальт під нашими ногами нагадує розпечену піч. Металеві ворота, здається, аж вібрують від жару, але раптом вони починають рухатися, безшумно відсуваючись убік, і ми прямуємо довгим прямим проїздом. Озираюся і бачу, що брама вже зачиняється. Земля попід муром і брамою захищена товстим рулоном колючого дроту. Цей будинок не лише фортеця, але й тюрма. Попереду стоїть, напівприхована поміж високих сосен, приземиста будівля зі скла й каменю.

З будинку виходить якийсь чоловік і дивиться, як ми наближаємося. На ньому — бездоганно пошитий світло-синій костюм. Настільки світлий, що здається майже білим. Чоловік має широкі штани й також світло-синю камізельку. Підходимо ближче, і я зауважую, що в нього біла сорочка й світло-рожева краватка з відповідно підібраною рожевою хустинкою в кишені піджака. Коли ми опиняємося майже поряд, чоловік повертається до нас спиною й заходить усередину. Він високий на зріст, вищий за мене, і стрункий. Його волосся нагадує мені про Соула О’Браєна: воно абсолютно біле, гладенько прилизане, акуратно підтяте на потилиці. Тільки тепер усвідомлюю, що думав собі, що тут є тільки Ван і Габріель, а виявляється, тут присутня принаймні ще одна особа.

— Хто він? Хто ще тут є? — допитуюся в Несбіта.

Він дивиться на мене, тоді починає витанцьовувати переді мною, розмахуючи руками й наспівуючи слова популярної пісеньки:

— Нікого тут немає, крім курчаток…

Дорогою до будинку він так і не перестає кудкудакати, ляскати руками, співати й реготати.

Заходимо в будинок і потрапляємо у просторий прохолодний вестибюль, а потім у вітальню з величезними, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на довгу й простору галявину, що веде вниз до женевського озера. Вітальня велетенська, там запросто можна організовувати вечірку або й бал, хоч вона вся заставлена диванами й низенькими столиками, розташованими трьома окремими групами.

Той чоловік стоїть до мене спиною. Бере зі столика срібну запальничку й повертається впівоберта, щоб запалити сигарету, і тоді я можу розгледіти його профіль. Він має чистеньку, бліду й неймовірно здорову на вигляд шкіру, а коли затягується й набирає в легені дим, я усвідомлюю, що це не чоловік. Це — Ван.

Вона повертається, щоб поглянути на нас обидвох, і я просто засліплений її вродою. Ця відьма виглядає, наче хлопчик, а водночас і як дівчинка, і їй, мабуть, років двадцять.

— Отже? — це вона каже Несбітові. Голос не пасує до її зовнішності, але відповідає її пристрасті до куріння, — звучить так, ніби вона палить по шістдесят цигарок на день.

— Отже. Привіт, Ван. Гарно тебе бачити, приємно повертатися. А це Натан.

Ван робить глибоку затяжку, а тоді поволі випускає тоненьку цівку диму. Підходить до мене ближче й каже:

— Рада бачити. Справді рада.

Має світло-сині очі, такі ж світлі, як і її костюм. Досі я бачив очі лише двох Чорних магів: Меркурії і власного батька. Вони були інакші й абсолютно не подібні на очі Білих магів, які, за моїми спостереженнями, мали сріблисті проблиски, що мерехтіли і вигиналися. Але в очах у Ван були немовби коштовні сапфіри, що обертаються, то збільшуються, то зменшуються, а коли торкаються одне одного, — спалахують іскрами, з яких немовби народжуються нові сапфіри. Я ще в житті не бачив прекрасніших очей.

— У тебе Габріелеві листи? — запитує в мене Ван. Я помічаю, що з її рота струмує не сірий, а неймовірно рожевий дим, кольору її краватки. Цей дим видається майже живим, коли поволі клубочиться вгору понад її щоками, а тоді змішується з повітрям і розчиняється в ньому перед очима Ван, від чого їхня бездонна синява стає ще бездоннішою.

Напівусвідомлюю, що щось там їй відповідаю, але не певний, що саме кажу.

Ван не відводить від мене очей, які ще більше іскряться, й каже:

— Несбіте, ти ж мав їх дістати.

І переводить погляд на нього.

Я відступаю на крок, але це нелегко зробити. Ледве змушую себе відвести очі від неї.

Несбіт пояснює:

— Я мав їх доставити тобі, шо я і зробив. Якби треба було, я міг би забрати їх у Натана, але це закінчилося б насильством, а я хотів без того обійтися. Він непоганий боєць, цей малий, і трохи незвичний — пробуджує в собі звіра. У будь-якому випадку, він тут, має при собі листи і прагне побачити свого друзяку Габбі.

— Отже… — мовить Ван. Вона знову підступає до мене, ближче, ніж перед тим, настільки близько, що я відчуваю на своєму обличчі її дихання. Я очікував почути запах сигаретного диму, але пахне полуницями.

— Отже… — відказую я.

Полуничний запах легенький, я глибоко вдихаю, щоб краще його відчути. Я ще ніколи не зустрічав такої дивовижної жінки. Роблю ще один вдих і кажу:

— Мій друг Габріель… Несбіт розповідав, що ти врятувала йому життя. Дякую за це. Я хотів би його побачити.

— Я й не сумніваюся, — відповідає Ван. — І впевнена, що й він хотів би тебе побачити. А ми всі хотіли б побачити ті листи.

Листи у бляшанці, в якій їх завжди тримав Габріель, а я відкривав її лише раз, коли вперше знайшов у Меркуріїній квартирі. Проте зараз щось спонукає мене витягти цю бляшанку з наплічника. Коли я нахиляюся, щоб запхати туди руку, то вдихаю зовсім інше повітря, яке не пахне полуницями. Знову випростовуюся, тримаючи в руках наплічник, але не листи.

Ван усміхається мені, і я відчуваю, що у мене ледь-ледь підкошуються коліна. Анналіза чарівна, але Ван просто заворожує. Вона приголомшує в буквальному сенсі цього слова. Та я мушу триматися від неї подалі.

— Мені бракує свіжого повітря, — кажу й підходжу до вікон, а тоді відсовую вбік двері. — Давай-но поговоримо тут.

Повітря назовні чистіше. Хоч і страшенна спека.

Ван іде слідом і показує рукою на затінене місце у внутрішньому дворику, де можна посидіти. Підходжу до низенького диванчика, але не сідаю, аж поки не бачу, куди йде вона, а тоді стаю навпроти неї.

Вона гукає Несбіту:

— Попроси Габріеля, щоб долучився до нас, і принеси лимонаду й чаю на чотирьох, — вона показує жестом на сидіння й каже: — Прошу сідати. Я знаю, що Габріель не примусить себе довго чекати.

Якийсь час ми мовчки сидимо, поки Ван палить свою сигарету, а тоді я кажу:

— Несбіт розповідав, що в Габріеля стріляли, але він одужав. Це правда?

— Його двічі підстрелили, а кулі Ловців дуже паскудні штуки, але так, Габріель уже оклигав, — вона струшує з цигарки попіл, а тоді робить ще одну глибоку затяжку й додає: — Але він ще й досі сам не свій. Він дуже переймається тобою, Натане, і я боюся, що Несбіт, мій ідіот-помічник…

— Партнер по бізнесу, — уточнює Несбіт, заходячи у дворик із глечиком лимонаду і ставлячи його поміж нами. Тоді бурмоче собі під ніс: — Габбі був на кухні, тож я йому повідомив, шо ти тут.

Ван веде далі.

— Несбіт, мій ідіот-помічник, наплів нам, що ти помер. Я вже казала, як сильно переймається тобою Габріель. Він…

Помічаю праворуч від себе якийсь рух, і, коли повертаюся, у дворик заходить Габріель і дивиться на мене. Я бачу, що він не може повірити своїм очам. Виглядає кволим і схудлим, а тоді ледь чутно щось каже.

Я підводжуся й не знаю, що мені казати. Бракне слів. Я хочу сказати, що завдячую йому своїм життям, але він і так це знає.

Ступаю крок до нього, а він наближається до мене і міцно мене пригортає, а я обіймаю його. Він знову ледь чутно щось каже, мабуть, те ж саме, що й перед тим, але французькою мовою, і я нічого не розумію.

Відводить голову, щоб глянути мені в очі. Не посміхається, а його обличчя виснажене й посіріле. Його карі очі ті ж самі, фейнівські, але білки поцятковані червоними прожилками.

Я не певний, що маю сказати, і все звучить якось не так:

— Я чекав біля печери… Завдяки тобі я вибрався з Женеви… Я весь час сподівався, що ти живий. Я помер би, якби не ти…

Зазвичай він саркастично прокоментував би мої слова, але цього разу просто знову прихиляється до мене і каже ще щось по-французьки.

Ми далі стоїмо разом. Я тримаю його, відчуваючи наскільки він схуд і як стирчать у нього ребра. Не хочу відпускати його з обіймів, принаймні — не першим.

Він каже:

— Я думав, що ти помер.

І я усвідомлюю, що це саме він говорив і по-французьки.

— Несбіт казав, що бачив твоє тіло.

— Несбіт придурок, — вставляє свої п’ять копійок Ван.

Несбіт, заходячи з тацею, повною чайного приладдя, ображається:

— Я це почув. Якби ви самі побачили його тіло…

Він ставить тацю й розставляє порцеляновий чайничок, глечик з молоком, чашки, тарілочки й цукор, бурмочучи про те, який я був сірий і холодний, і про мої напіврозплющені очі.

Розклавши все, Несбіт сідає й бере чайничок.

— То шо, я буду на розливі?


Наступні півгодини ми з’ясовуємо, що ж саме сталося. Ван просить мене:

— Натане, розкажи нам, що трапилося, коли Габріель пішов.

Я знизую плечима. Не певний, що маю казати, не певний, що саме їй уже відомо.

— Давай я допоможу. Тобі або, точніше, Розі, вдалося викрасти ножа з будинку у Женеві. Не просто якогось старого ножа, а Феїрборн. Не просто з якогось там старого будинку, а зі штаб-квартири Ловців, і не просто в якогось старого Ловця, а в самого Клея, їхнього ватажка. Роза, безсумнівно, була талановитою відьмою. Але ви все розпланували не найкращим чином, і вона заплатила за це своїм життям. Тебе також підстрілили, — Ван затягується і випускає в мій бік довжелезний струмінь диму. Я відчуваю легкий запах полуниць. — Скажи нам, Натане, що сталося далі?

Дивлюся на Габріеля, а він киває на знак згоди.

— Мене поранили, і я не міг бігти. Габріель урятував мене, відволікши увагу Ловців, — знову намагаюся перевести розмову на Ван і запитую: — А ти врятувала Габріеля, але що ти робила в Женеві тієї ночі? Я думав, усі Чорні маги повтікали звідти. У місті було повно Ловців.

— Спочатку закінчи свою розповідь, — наполягає вона, випускаючи з кожним словом кільце диму. — Тебе поранило, але в тебе був Феїрборн. Ти втік із Женеви лісом…

Габріель перебиває її.

— Але чому, ти опинився в лісі? Чому не повернувся в Меркуріїн котедж через розколину в квартирі?

— Мені стало погано через отруєну кулю. Я заблукав. Довго не міг розшукати квартиру, а коли дістався туди, там уже кишіло від Ловців. Тому я відправився далі пішки… думав, що маю достатньо часу, щоб повернутися до Меркурії перед своїм днем народження. Я вкрав трохи їжі, одягу й грошей. Спочатку, коли поїв, мені покращало, та поступово ставало все гірше й гірше, аж поки я цілком знесилився. Я вирізав із себе отруту, а тоді втратив свідомість. Не помер… як бачите… але був до цього близький. Тоді мене й побачив Несбіт. Пізніше я отямився й рушив далі до Меркурії.

Ван робить глибоку затяжку.

— Звичайно, нас усіх цікавить одне запитання: чи це тобі вдалося?

— Вдалося. Але Меркурія не виконала церемонію Дарування.

— Ага. Бо в тебе не було Феїрборна?

— Бо вона в цей час билася з Ловцями.

Усі очікувально дивляться на мене.

Я кажу:

— Три дари мені дав батько.

Ван кліпає очима.

— Це мало бути щось надзвичайне.

— Так.

Я помічаю, що Ван кидає погляд на мою руку й перстень. Запитую:

— А ти його знаєш? Маркуса?

— Я пару разів коротенько з ним бачилася, кілька років тому. Він більше не з’являється на зустрічах Чорного відьмацтва. Давно вже.

— А де він живе, знаєш?

Вона хитає головою.

— Цього ніхто не знає.

Ми всі секунду-дві мовчимо, а тоді Ван каже:

— І твій Дар, припускаю, подібний на батьків, судячи з Несбітових побрехеньок. Це рідкісний Дар.

Я намагаюся зберігати невимушений вигляд. Не хочу зараз навіть думати про звіра. Я його взагалі не відчував у собі, відколи зранку замордував Кірена.

— А що сталося потім? — запитує Габріель.

— Батько пішов. У долині аж кишіло від Ловців. Меркурія була на мене люта. Вона сказала, що триматиме в себе Анналізу й відпустить її тільки в обмін на батькову голову або серце. Тоді нам на хвіст сіли Ловці, і я втік. Урешті-решт, десь через тиждень, я вислизнув від них остаточно. Повернувся до печери й чекав на тебе там.

— Ти довго чекав.

Хитаю головою, але не можу сказати йому, що вже був готовий здатися.

Ван каже:

— Так, нам усім пощастило, що Натан був такий терплячий.

Габріелеві вуста легенько смикаються:

— Я завжди думав, що… Натан… дуже терпляча особа.

— І отак чудово ми підійшли до сьогоднішнього дня, — підсумовує Ван. — Несбіт знайшов тебе біля печери, куди він прийшов по листи. Ага! Якщо вже ми про них згадали, чи можу я їх нарешті отримати?

Я запитую в Габріеля:

— Що мені з ними зробити?

— Я пообіцяв їх віддати Ван.

— І ти хочеш дотримати обіцянки?

— Вона врятувала мені життя.

Дивлюся на Ван. Вона має безтурботний і тріумфальний вигляд.

Я доволі помпезно виголошую:

— Звичайно, Габріелю, листи твої, і я мушу віддати їх тобі, так само, як Ван повинна віддати мені Феїрборн, бо він належить мені.

Ван і далі безтурботно всміхається.

— Тобі? Ти вкрав його у Клея. Точніше, його вкрала Роза.

— А Ловці його вкрали в Массімо, мого прадіда. Це власність моєї родини.

Вона відсьорбує ковточок чаю, а тоді запитує в Несбіта:

— Гадаєш, ми маємо віддати йому Феїрборн? Це ж ти, зрештою, ним заволодів.

Несбіт вишкірює зуби, немов якийсь паскудний пес, і заперечно махає головою.

— Я мушу погодитися з Несбітом. Ти повівся з ним доволі легковажно. Якщо навіть Несбіт зумів його в тебе забрати, то… це могла б зробити будь-яка дитина. Він має зберігатися в надійному місці. Це небезпечна й потужна зброя. Наразі, думаю, що я сама за ним припильную.

— Він мій!

— Фактично, любий хлопче… — Ван дивиться на мене, а її очі іскряться і їх оповиває дивовижний синій серпанок, — …я погоджуюся з тобою. Проте… і я це кажу з найкращих міркувань… не думаю, що ти повинен його мати. Ще ні. Це не надто хороша штуковина, у ньому повно лихих чарів. Можу тебе запевнити, що тут ніж буде в цілковитій безпеці, — вона піднімає чайничок. — Ще чайочку?

Ніхто їй не відповідає. Наливаючи чай, Ван додає:

— Натане, листи належать Габріелю. Прошу їх йому віддати.

Я дивлюся на Габріеля, і він киває головою.

Амулет

Габріель відкриває бляшанку, гортає листи, а тоді витягає одного з них ізсередини пачки. Він заплямлений сажею ще відтоді, як я переглядав його, знайшовши в димарі женевської квартири заховану там бляшанку.

Габріель кладе листа на столик між собою й Ван зі словами:

— Ось амулет. Він твій. Дякую тобі. Я був би мертвий, якби не ти.

Розпрямляє складки аркуша, й ми всі нахиляємося, щоб поглянути на амулет.

Ван каже:

— Дякую, Габріелю. Він дійсно чудовий.

Підсовуюся ще ближче. Навряд чи я б назвав його чудовим. Клаптик пергаменту, пожовклий, з позначками, написаними вицвілим чорним чорнилом, — вони щось означають, але я ще ніколи не бачив подібного письма. Воно складається з цілої низки кіл. Щоправда, вони не цілісні, тільки півкола, бо пергамент роздертий навпіл.

— Що тобі про це казала твоя мати? — запитує Ван.

— Небагато. На її думку, це могло мати якусь цінність завдяки своєму вікові. Вона розповідала, що її бабуся знайшла це в якомусь старому будинку в Берліні. Кажучи «знайшла», вона мала на увазі «вкрала». Проте це все, що їй було відомо.

— А чи знала вона, де друга половина?

— Ні, це все, що в нас було.

— А Меркурія цього не бачила? Ти їй ніколи не казав, що це таке?

Габріель знизує плечима.

— Я не казав їй, що лист був роздертий навпіл. Думав, що її тоді це просто не зацікавить. Я їй сказав, що маю амулет, отриманий від матері, і що він старовинний і коштовний. Вона більше про нього не розпитувала, мабуть, тому, що таких амулетів є декілька.

— їх дійсно є декілька, але більшість наділена слабенькими чарами. Гадаю, мені пощастило, що ти його не описав. Думаю, що насправді й тобі добряче пощастило. Меркурія відразу б зрозуміла, що це таке, і вбила б тебе лише за цю половинку, — Ван знову дуже обережно складає амулет і кладе його в кишеню піджака.

— Чому? — дивується Габріель. — Що в ньому такого особливого?

Ван повертається до Несбіта.

— Гадаю, нам потрібне шампанське, правда? Там у коморі мусить бути непоганий вибір напоїв, — вона посміхається Габріелю. — Чи може, ви, хлоп’ята, волієте й далі пити чай?


Пізніше ми з Габріелем залишаємося на самоті в його спальні. Ми обидва напилися шампанського. Сам не розумію, чому я пив і що я мав би святкувати, тим більше, що не отримав від цього ніякого задоволення. Я ще ніколи не пив шампанського, та й узагалі не вживав жодного алкоголю. Габріель і Ван розмовляли про це так, ніби обговорювали якусь гарну книгу.

Коли ми заходили в Габріелеву кімнату, коридор почав хитатися перед моїми очима. Я сказав про це Габріелю, а той обізвав мене «слабаком» і рушив, не зупиняючись, далі. Хіба озирнувся, щоб глянути, чи плентаюсь я за ним. Приємно було бачити його посмішку — так, ніби він знову став майже таким самим, як і був. І ось ми на самоті, сидимо разом на його ліжку, і я нарешті прошу його розповісти про все, що з ним сталося.

— Залишивши тебе, я кинувся навтікача. Тільки й того, нічого складнішого. Я біг, а Ловці мчали слідом. Я кричав, щоб ти не відставав, немовби ти й далі був зі мною. Це їм достатньо заморочило голови й вони були певні, що ми тікаємо вдвох. Мені пощастило. Найкращим захистом для мене стали інші люди… маю на увазі фейнів. Я тримався людних місць, де було багато галасу, багато народу, всього того, що найбільше ненавидять Ловці: фейнів, фейнівської поліції, шуму, паніки, стрілянини. Я сподівався, що вони сприймуть мене за фейна, та водночас хотів, щоб вони й далі гналися за мною. Поки я біг, мене підстрелили, двічі. Рани були не надто серйозні, але отрута з Ловецьких куль мене знесилювала, а я ж не вмію зцілюватися, тому зрозумів, що довго не протягну. Я думав тільки про те, що мушу тікати далі. Пригадую, як до мене під’їхала якась машина, і там, мабуть, була Ван. Після цього я вже нічого не пам’ятаю, тільки що прокинувся через кілька днів у цій кімнаті. Мені було геть паскудно, але коли я видужав, Ван, здається, накачала мене наркотиками, і я розповів їй усе. Про себе, про свою сім’ю, про листи й амулет… і про тебе. Вибач мене, Натане. Я знаю, що це твоє особисте. Я…

— Усе гаразд. Мені на це начхати. Я просто радий, що ти живий. Тільки це важливо. Я думав, ти загинув. Не хотів вірити, але це було єдиним логічним поясненням — я знав, що ти дійшов би до печери, якби зміг.

— Якби не Ван, я б справді помер.

— Але чому вона опинилася у Женеві? Чому ризикувала життям заради цього амулета… половинки амулета?

— Я й сам не знаю. За її словами, вона тільки нещодавно довідалася, що в мене є його половинка. Було не так уже й важко вирахувати, що я був у Женеві і співпрацював з Меркурією. Спочатку Ван боялася, що амулет дістанеться Меркурії, та коли Несбіт повідомив про твою смерть, її значно більше турбувало те, що він потрапить у руки Ловців.

— Чому? Що такого він робить?

— Нічого він не робить. Це тільки половинка амулета. Але цілісні амулети зцілюють і оберігають. Ван з величезними труднощами здобула цю половинку, і думаю, вона має намір дістати й другу, а разом вони, можливо, знову запрацюють.

— І ти справді більше нічого про нього не знаєш?

— Ні. Це просто була одна з тих речей, які належали моїй матері. Я більше ціную листи, — ми сидимо разом на ліжку, а Габріель трохи відсовується і тулиться до стіни. — Ван може його взяти. Мене більше це все не цікавить.

— Це все?

— Ці всі штучки. Ці речі. Амулети, ножі й таке інше.

— А я й не знав, що ти взагалі цим цікавився.

Він відхиляє назад голову, не відводячи від мене очей.

— Так добре тебе бачити, Натане. Я радий, що ти живий. Дуже радий, — він має виснажений вигляд: його шкіра посіріла, а під очима темні кола. Каже: — Хто б міг подумати, що ми опинимося тут? Живі. Сидітимемо в розкішному будинку. Питимемо шампанське.

Але його коментарі стосовно «всіх цих штучок» і «речей» примушують мене замислитися про те, чи варто було мені так прагнути здобути той Феїрборн? Думав, що здобувши його, зможу довести батькові, що не збираюся його вбивати. А може, мені для цього й не потрібен ніякий Феїрборн?

— Про що ти думаєш?

— Про різні речі. Про Феїрборн. Про батька.

— Який він із себе?

— Мій батько? Навіть не знаю. Бо я ж таки дійсно його не знаю. Він набагато ошатніший, ніж я очікував, тобто, пристойніший. Носить костюм. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він убив сотні людей.

— Я питав, який він із себе, а не як він одягається.

— То що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Що він надзвичайний? Могутній? Ну, чесно кажучи, так воно й є. Але є ще такі речі, яких я від нього сподівався. Скажімо, він зумів зупинити час… сніжинки просто зависли в повітрі й не падали, а він собі й далі розмовляв, немовби нічого й не трапилося. Я мав у собі Ловецьку кулю. Він її просто вирізав і забрав геть. А тоді дав мені три дари: перстень, кулю з мого тіла й моє життя, — показую перстень Габріелю. — Потім він розрізав собі долоню і дав мені напитися своєї крові. Думаю, що він весь час, поки я жив, планував мені вручити три дари. Він чекав, поки я повернуся до Меркурії, знав, що я туди вирушу. І він це все зробив, зупинив для мене час, порятував мені життя, вручивши три дари, а тоді… тоді щез! Він знову мене залишив! Залишив на поталу Меркурії й тій долині, що аж кишіла від Ловців.

Габріель нічого не каже.

— Я завжди думав, що при зустрічі поясню йому, переконаю його, що ніколи його не вбиватиму. І я намагався це зробити, але він немовби мене й не чув. Він міг би мене вбити, але натомість урятував мені життя. Це була найдивовижніша і найнеймовірніша річ, але з іншого боку… все ніби зовсім не так.

— Маркус — твій батько, але він також вірить у ту візію… у те, що ти його вб’єш.

— Він сказав: «Я не дуже вірю у візії. Але я обережна людина», щось таке. У принципі, він мені не довіряє. Не повірив у те, що я загубив Феїрборн. Тому всі ці штучки мають-таки значення, Габріелю, бо я не зміг передати йому ножа, і він мене знову покинув. І найдурніше те, що я його за це ненавиджу. Не за те, що він убивав людей, не за те, що пожирав їхні серця, а за те, що покинув мене, коли я був дитиною, а тепер знову мене залишив.

— Це зовсім не ненависть. Ти просто сердишся на нього, — Габріель ледь усміхається. — А це принаймні означає, що ти не надаєш йому якихось особливих преференцій, адже ти майже весь час сердитий майже на всіх людей.

Я лаюся на нього, а тоді кажу:

— Я радий, Габріелю, що ти живий. Маю тепер на кого сердитися.

Голова у мене й далі йде обертом, я мало не втрачаю притомність. Кажу:

— Мушу спати. І ти теж.


Я, фактично, не сплю, але залишаюся з Габріелем якомога довше, хоч і не так уже й довго, бо вже майже стемніло, а я не годен бути вночі в будинку. Мушу вийти назовні.

Оглядаю подвір’я. Воно просторе, заросле деревами, веде до озера й оточене зусібіч височезним муром і колючим дротом. Але озеро неможливо оточити муром, там є вузенький кам’янистий пляж і невеличкий дерев’яний причал, але без човнів. Видніються лише силуети гір навпроти. Теплавий вітерець розганяє хмари, і в проміжку виринає місяць. Прекрасна нагода поплавати.

Вода прохолодна. Спокійна. Відбиток місяця ніби заполонив собою всю поверхню води. Я запливаю доволі далеко й лягаю на спину, споглядаючи небо.

І раптом відчуваю, як щось торкнулося моєї ноги, і тваринячий адреналін миттєво збуджується, пронизуючи все моє тіло. Але без паніки, без паніки. Наказую собі заспокоїтися, починаю дихати повільніше й переконую сам себе, що це була просто якась риба або інше водяне створіння. Продовжую рівно дихати, і адреналін розчиняється, зникає, немовби його й не було.

Місяць так само яскраво освітлює поверхню озера, а мені стає цікаво, чи міг би я знову спричинити викид адреналіну. Уявляю всілякі можливі небезпеки, що очікують мене у воді, монстрів, які залягли десь у глибинах, ховаються в мороці, а тоді підпливають до мене, — скажімо, довжелезний товстий вугор, який може проковтнути мене цілком. Занурююся під воду й розглядаю підводне царство, відчуваю, як там холодно й темно, а тоді уявляю, як до мене наближається вугор…

Нічого не відбувається. Звичайно, жоден вугор до мене не підпливає, але й викиду адреналіну я теж не відчуваю. Виринаю на поверхню й роззираюся, майже плекаючи надію на появу якогось чудовиська, але воно не з’являється, і за якусь хвилину я починаю неквапливо плисти до берега.

Габріель сидить на травичці біля води і спостерігає за мною. Я вдягаюся й сідаю поруч із ним.

Він каже:

— Я спатиму тут разом із тобою.

Назбирую трохи хмизу, розпалюю вогнище й сідаю біля нього, підгодовуючи полум’я гілочками і прутиками, аж поки вони закінчуються, тоді йду назбирати нових. Мені цікаво, чи запитає Габріель, чому мені не спиться, але він нічого не каже. Він засинає якраз перед світанком. І аж тоді відчуваю, що можу нарешті склепити очі. Я ніколи не обертався у звіра серед білого дня, хіба якби була загроза нападу Ловців, але не думаю, що це станеться. А от уночі… хто його зна?..

Ми обоє прокидаємося через кілька годин, і Габріель уже має набагато кращий вигляд: на щоках з’явився рум’янець, а на вустах — посмішка.

Мушу поговорити з ним про Анналізу, але волів би зробити це трохи пізніше.

— Ти виспався? — цікавиться він.

— Так само, як і ти. Достатньо.

— Добре, — він встає й потягується. — Варто було б трохи поснідати. Якоїсь кави з круасанами, булочками і яєчками… Хочеться яєчні.


Цілий день ми з Габріелем щось їмо. Ми обидвоє худі як дошки, принаймні такими ми були на початку цього дня. Пообіді ми плаваємо, а тоді обсихаємо, лежачи на сонечку. Це ще один день яскраво-синього неба й немилосердної, нестерпної спеки.

Габріель каже:

— Ми вже обговорили багато речей, крім тієї теми, де наші думки розходяться.

— Бо я не хочу сперечатися з тобою, особливо тепер, коли ми щойно зустрілися знову.

Та я знаю, що нам треба поговорити про Анналізу. Я мушу її врятувати, хоч це звучить безглуздо, пафосно і сміховинно, проте я мушу це зробити. Не можу залишити її Меркуріїною бранкою. Я кажу:

— Мушу їй допомогти.

— Ні. Нічого ти не мусиш.

— Мушу, Габріелю. Анналіза потрапила в біду через мене. Вона через мене в комі чи як там це називається.

— Це зовсім не кома, і ти їй нічого не винен.

— Я хочу їй допомогти, Габріелю. Я мушу її визволити. Анналіза — моя приятелька. Мені вона подобається… дуже. Розумію, що ти їй не довіряєш, але я знаю, що вона мене не зрадить, і не зрадила.

Габріель дивиться на мене.

— Звідки Ловці дізналися про Меркуріїну квартиру в Женеві?

— Що?

— Ти мене почув. Як вони туди проникли? Ти ж сам казав, що в квартирі аж кишіло від них. Я їх туди не приводив. Я взагалі там не з’являвся. Тож як вони про неї взнали?

— Маркус мені сказав, що Ловці дуже вправно знаходять усілякі переходи. Якимось чином вони й цю розколину виявили.

Габріель випростовується й сідає.

— Ні, Натане. Не думаю, що це сталося саме так. Не думаю, що вони можуть виявити розколину звіддаля. Бо інакше вони могли б легко знайти й той інший перехід до справжньої Меркуріїної оселі.

— Можливо, вони його і знайшли, ми ж не знаємо. У будь-якому випадку, Меркурія мала достатньо часу, щоб знищити ту розколину. Вони просто не здатні виявити її.

— Ти шукаєш виправдань і знаходиш різні пояснення, але ж найочевидніше пояснення, в якому ти не хочеш зізнатися, полягає в тому, що саме Анналіза повідомила Ловців про квартиру.

— Ти ж сам казав, що я не повинен виходити з квартири, але я з неї вийшов. Хтось міг побачити мене, коли я йшов за тобою слідом, не знаю хто саме, може, якийсь інформатор, Напівкровний. Він міг би попередити Ловців, тому вони й опинилися там, коли я повертався.

Габріель мовчки лягає на спину.

Я кажу:

— Ти мусиш погодитися, що й так могло бути.

Він не дивиться на мене, і я вважаю, що Габріель визнав мою правоту.

Я кажу:

— Габріелю, я їй довіряю. Вона намагалася допомогти нам. Вона мені сказала, як Ловці захищають свою штаб-квартиру, які для цього вживають закляття.

— Вона мусила втертися тобі в довіру й переконати тебе у відданості. Натане, шпигуни ж не носять великі плакати, на яких написано: «Я шпигун». У тому то й річ, що вони поводять себе так, ніби є цілком на твоєму боці.

Пригадую, як Анналіза сиділа біля мене на даху Меркуріїного котеджу, як усе її тіло тремтіло від страху, і я знаю, що вона мене не зрадила.

— Я мушу спробувати їй допомогти, Габріелю. Це те, що ти й сам зробив би заради мене, і те, що я мушу зробити для неї.

Він нічого мені не каже.

— Мені вона дуже подобається, Габріелю. Ти ж це знаєш.

Габріель затуляє обличчя руками. Він і далі мовчить, але я бачу, як здіймаються його груди.

— Маю попросити тебе про серйозну послугу, — кажу я.

Чекаю.

Габріель теж.

— Ти допоможеш мені знайти Меркурію?

Адже ми обидвоє знаємо, що де б не перебувала Меркурія, з нею буде й Анналіза.

— Мені потрібна твоя допомога, Габріелю.

Він не відповідає. І далі затуляє руками лице.

Я більше нічого не можу вдіяти, тому спускаюся вниз до берега.

За якийсь час він долучається до мене, і ми вдвох дивимося на спокійне озеро, гори довкола нього й небо вгорі, чисте і блакитне.

Габріель каже:

— Ван казала мені, що ти помер. Несбіт описав твоє тіло, твою рану. У нього був Феїрборн, а я знав, що ти б ніколи його не віддав, якби був живим. Я знав, що ти загинув. Я в цьому не сумнівався, — він кидає на мене погляд, а тоді знову дивиться на озеро. — Я плакав. Постійно плакав, Натане. Я хотів піти й розшукати твоє тіло, пригорнути його до себе й ніколи вже не відпускати, ніколи. Я б так і залишився з тобою поруч, помираючи з голоду, але принаймні я б помер, тримаючи тебе в обіймах. Це все, що я міг би зробити, думав я.

— Габріелю… — навіть не знаю, що сказати. Я б не хотів, щоб він голодував і помирав заради мене. — Ти мій товариш, Габріелю. Мій найкращий, мій єдиний друг. Але…

Він повертається до мене.

— Я завжди буду з тобою; завжди піду туди, куди йтимеш ти. Не хочу бути там, де немає тебе. Я цього не витримаю. Якщо ти вирушиш до Меркурії, я теж піду з тобою. Якщо ти хочеш, щоб я допоміг тобі звільнити Анналізу, я так і зроблю.

Дивлюся йому в обличчя, помічаю сердитий вираз. Кажу:

— Дякую тобі.

Здається, я вперше в житті подякував Габріелю, але знаю, що він не потребує моїх подяк; нічого цього він не потребує.

Пропозиція

— Маю пропозицію, — Ван озвучила це ще на початку вишуканої вечері, але ми так і не довідалися, що це за пропозиція, хоч вечеря вже добігала кінця.

Ван сидить на чолі столу, я — ліворуч од неї, а Габріель умостився навпроти мене. Ми з ним цілісінький день були разом: їли, купалися, засмагали й подеколи сперечалися. Габріель каже, що ми на канікулах і що фейнівські вакації виглядають саме так. Наші суперечки не стосуються Анналізи, ми взагалі її не згадуємо. Сперечаємося про те, хто швидше бігає (я можу обігнати його на цілу милю, але Габріель переконаний, що насправді перемагає він, бо йому з його фейнівським тілом нібито належиться фора), хто далі запірне під воду (я пірнаю далі на півсотні метрів, але знову ж таки програю через ту саму фору), хто спритніше лазить (у саду є стіна для скелелазіння — такі стіни є, мабуть, майже в кожного мафіозі, — і тут Габріель перемагає навіть без фори, а якщо ще врахувати фору, то я взагалі, за його словами, повзу, неначе равлик). Ми багато їмо й багато дискутуємо з приводу їжі: краще вмочувати круасани в каву чи в гарячий шоколад, чим ліпше намащувати хліб — арахісовим маслом чи шоколадною пастою, що смачніше — чіпси з майонезом чи з кетчупом, і таке інше. Починаю усвідомлювати, як мені його бракувало. З ним так добре відпочивати на канікулах, але нашим забавам настає вже кінець.

Вечеря дуже вишукана, з кришталевим посудом, дорогими столовими приборами і при свічках, хоча на мені все ще мої старі лахи. Ван убрана в бездоганний костюм кремового кольору, а Габріель — у новий одяг, який він знайшов у будинку. Вони з Ван чудова пара. Несбіт далеко не такий чудовий, і має на собі той самий, що й завжди, чорний одяг. Він одночасно грає роль кухаря й офіціанта, і, мушу визнати, це йому доволі добре вдається. Фактично, якщо так подумати, він доволі вправно робить багато чого: готує їжу, подає чай, замітає сліди, душить горлянки Ловців. Кращого помічника Ван і шукати годі.

Нам подали суп, тоді ягнятко, але — жодного десерту.

— Думаю, ми й так надто солодкі, — коментує це Ван.

Я пирхаю зі сміху.

Вона повертається до мене й каже:

— Я серйозно. Несбіт розповів мені, що ти погрожував відрізати йому язика, але стримався. Гадаю, твій батько виконав би погрозу без вагань, — вона дивиться, як Несбіт іде геть із цілим стосом тарілок. — Але я рада, що ти цього не зробив, — завагавшись, Ван оглядає двері, крізь які щойно вийшов Несбіт. — Ми з Несбітом старі друзі, і хоч моє життя було б набагато спокійніше, якби він був німим, з язикатого Несбіта користі значно більше.

Намагаюся збагнути їхні стосунки. Ван каже, що вони з Несбітом старі друзі, з вигляду вона лише на кілька років старша за мене, а поводить себе так, ніби вона старша й за Несбіта. Таке враження, ніби він її слуга, а вона його володарка, і вони разом виконують ці ролі уже не один десяток років.

Я кажу:

— Несбіт мені розповідав, що ти — експерт із зілля.

— Він надто щедрий на похвалу. Та я й справді віддаю перевагу зіллям. Скажімо, я б ніколи не вдалася до таких примітивних речей, як ніж, для того, щоб відрізати язик. Зілля набагато краще й точніше, ніж будь-яке, навіть найгостріше, лезо. Достатньо крапнути потрібним зіллям тобі на язик, і ти його проковтнеш… маю на увазі, свій язик.

— Ніколи про таке й не чув. Хоч моя бабуся також виготовляла настоянки. Мала потужний Дар.

— Припускаю, що ти маєш на увазі бабусю з Білого боку твоєї родини? — Ван веде далі, не очікуючи моєї відповіді. — Більшості Білих відьом мало що відомо про потужність Чорного зілля. Ці настоянки надаються до безлічі речей і наділені неймовірною силою. Це, на мою скромну думку, найпотужніша зброя.

— І ти вже вживала цю зброю? Примусила когось проковтнути власний язик?

Ван ледь помітно знизує плечима.

— У мене небагато ворогів; з більшістю я вже дала собі раду.

Несбіт повернувся, щоб зібрати решту тарілок та мисок, і каже, складаючи їх у стос:

— Розкажи їм про зілля, яким ти караєш тих, хто тобі не віддячує, — він шкіриться мені й Габріелю. — Ось я заробляю собі на прожиток, хлопці. Вам варто подумати і про свій зарібок.

— Не думаю, що такі деталі доречно обговорювати під час вечері, — каже Ван. — Хоч це й доволі ефективно.

— Мені здається, що Габріель уже віддячився за вашу допомогу, — нагадую я Ван.

— Так. Думаю, ми обоє добре зробили свою справу. Габріель живий і здоровий, а я, як він і обіцяв, отримала половинку амулета. Габріель був чемний і помічний: ідеальний пацієнт та ідеальний гість. А в тебе, Натане, є свої принади.

— Справді? — не можу повірити, що Ван знайшла в мені бодай якісь принади. Дивлюся на Габріеля, котрий шкірить зуби, поза сумнівом, почувши коментар про мої принади, а тоді заявляю Ван: — Ми завтра вирушаємо звідси.

— Це, звісно, цілком ваша справа.

— Саме так.

— А можу я поцікавитися вашими планами?

— Запитуй, що тобі завгодно.

— Гадаю, ти намірився знайти Меркурію й допомогти врятуватися твоїй подрузі Анналізі. Достойний намір для юнака, засліпленого любов’ю, — вона всміхається спочатку мені, а тоді Габріелеві.

— Я не засліплений любов’ю.

— Ні. Звичайно ж, ні, — каже Ван. — Та все одно це достойний поваги намір.

Несбіт приносить каву і ставить кавник посеред столу між нами усіма. Ван веде далі:

— Однак трохи несправедливо, що я знаю твої плани, а ти не знаєш моїх. А я дуже не люблю несправедливість, — вона жестом показує Несбіту, щоб наливав каву. — Так от: я також маю намір вирушити в дорогу.

— На пошуки другої половинки амулета? — запитую я.

Ван ледь помітно хитає головою:

— Я сподіваюся колись цим зайнятися, це правда, але зараз це не найголовніший мій пріоритет.

— А який же твій пріоритет?

— Відколи ти залишив світ Білих магів, Натане, багато чого сталося. Колишню голову Ради, Глорію Дейл, позбавили посади. Соул О’Браєн скористався твоєю втечею з будівлі Ради, щоб прискорити крах Глорії. Жодному в’язню ще не вдавалося звідти втекти, а ти, до того ж, Маркусів син. Твоя втеча була безпрецедентна і непростима.

— Але ж мене ув’язнив саме Соул! — принаймні я так думав.

— Немає значення, хто й чому тебе туди привів. Охоронці Ради не спромоглися тебе втримати, а чари, що оберігали будівлю, виявилися безсилими проти тебе. За все це — будівлю, охорону, чари — відповідає голова Ради. Глорія визнала свою провину, а Соул, зі свого боку, подбав про найсуворіше за це покарання.

— Я завжди дивувався, чому мені вдалося так легко втекти. Мені явно ніхто не створював зайвих ускладнень.

— Якщо вірити моїм джерелам, тобі допоміг утекти саме Соул. Хоча й не все відбулося так, як він запланував. Спершу тобі мали б відрізати пальця, щоб виготовити відьомську пляшку. Вони збиралися примусити тебе вбити власного батька, а тоді замордувати й тебе самого. Але, як бачимо, усі твої пальці при тобі, — Ван показує сигаретою на мою руку. — Як би там не було, твоя втеча все одно посприяла Соулові. Він скинув з посади Глорію й підпорядкував собі Раду.

— Отож, тепер один чоловік керує Радою, а інший — Ловцями? Це, мабуть, сталося чи не вперше. Не думаю, що Білим відьмам таке до вподоби.

— Так от власне! Більшість жінок, звичайно, наділені потужнішими Дарами, ніж чоловіки. Ви з Габріелем у цьому сенсі справді виняткові, — Несбіт кахикає, намагаючись привернути до себе увагу, але Ван його ігнорує. — У будь-якому випадку, чоловіки зазвичай не займали водночас ці дві ключові посади. Через тебе Клей також добряче отримав на горіхи. Багато Білих відьом загинули, оберігаючи Феїрборн, а у Клея його вкрали з-під самісінького носа, коли він мав бути насторожі, проте він навіть синця не отримав. Йому також порадили піти з посади… і він пішов.

— І хто ж тепер керує Ловцями? — хоч я вже передчував, що знаю відповідь на це запитання.

— Тієї ночі, коли ти викрав Феїрборн, серед Ловців була одна особа, яка отримала значно гірші ушкодження, ніж просто собі синець. Вона трохи замолода й дещо недосвідчена, зате дуже розумна й обдарована. А ще, подейкують, страшенно понівечена. Твоя зведена сестра Джессіка.

Пригадую, як тримав у руці Феїрборн, пригадую його могуть і жадання різати, і як розчахнув їй обличчя теж пригадую. Кажу:

— Джессіка була коханкою Клея. Гадаю, їхнім стосункам настав кінець, адже вони вже виконали свою місію. Вона любитиме свою роботу більше, ніж любила Клея.

— Джессіка віддана Соулу і вже розширила діапазон діяльності Ловців на всю Європу. Завдяки Соулу європейські Ради Білого відьмацтва опиняються під її впливом. Він перетягує їх на свій бік, нав’язуючи їм свою точку зору. Він хоче, щоб вони доповідали безпосередньо йому й виганяли звідси Чорне відьмацтво так, як це вже було зроблено у Британії, — Ван хитає головою. — Я сама Чорна відьма й анітрохи не люблю Білих, але в Європі ми, за традицією, уже давно співіснували. Вони займали свої традиційні місцини, а ми — свої. Така собі гармонія.

Ван видобуває зі свого піджака тоненький срібний портсигар, дістає з нього чергову цигарку й каже:

— А Соула гармонія не цікавить. Він прагне одного: влади, — запалює цигарку, робить глибоку затяжку й випускає вгору понад нами цілий шлейф зеленого диму. — Він хоче остаточно знищити Чорне відьмацтво Європи. І вб’є будь-якого мага, Чорного чи Білого, якщо той стане на його шляху. Соул не справжній чаклун.

— І ти намірилася його спинити?

— Так. Щоб відновити гармонію й рівновагу, ми мусимо не дозволити Соулу підкорити собі всі європейські Ради і зупинити Ловців, які працюють на нього.

— І хто це ми?

— Альянс усіх магів.

— Усіх? Тобто і Білих, і Чорних?

— Так, усіх магів, що хочуть зберегти традиційні цінності.

— Традиційну ненависть поміж собою?

— Традиційну повагу, толерантність і взаємне дистанціювання. Ми всі поважаємо індивідуальність, Біла вона або Чорна. І ми шукаємо новобранців.

— Тобто мене? Але ж я ні Чорний, ані Білий?

— Ти й те, і друге, — Ван поглянула на Несбіта. — Напівкровні також долучаються.

— Отже, якщо я правильно зрозумів, ти формуєш спілку з купою Білих магів для того, щоб боротися з Ловцями, які поширюють свою владу на цілу Європу? І ти хочеш, щоб я теж долучився й воював разом із Білим відьмацтвом?

— Так.

— Ага! І ти ще говориш про баланс? Але ж я ненавиджу Білих магів, а вони ненавидять мене. Ось до якого балансу я звик.

— Ти не всіх Білих магів ненавидиш. Твої зведені брат і сестра, Арран і Дебора…

— Вони теж долучаються?

— Думаю, що так.

Я не певний щодо своїх відчуттів, але припускаю, що це правда. Вони б у таку справу повірили б.

Кажу:

— Не розумію, яка з них обох була б користь у битві.

— Армія складається не лише з солдатів, — Ван затягується. — Кожен із нас робить свій внесок у загальну справу. Ваш внесок, поза сумнівом, це вміння воювати. Інші, такі як Арран, можуть зцілювати поранених. Ще інші, такі як Дебора, забезпечують нас інформацією.

Пильно дивлюся на неї.

— І скільки вже є новобранців?

— Кілька. Частина Білих магів уже покинула Англію. Це ті, для кого Соул виявився занадто радикальним, про що вони й заявили. Вони все втратили й готові відвойовувати втрачене. Також долучилися деякі Чорні маги: ті, що розуміють, яким похмурим буде майбутнє, якщо вони нічого не робитимуть. Нас мало, але стає дедалі більше.

— Тоді я тобі й не потрібен.

— Мало хто з новобранців уміє воювати.

— Он як.

— І тобі, Натане, потрібні ми. Навіть якщо зможеш пробудити Анналізу й вислизнути від Меркурії, невже ти справді думаєш, що на цьому всі твої біди закінчаться? Вони ж ладні будуть піти хоч на край землі, аби тільки вполювати тебе. І хоч тобі, можливо, поталанить від них утекти, твоїй дорогоцінній Анналізі, боюся, не протриматися і двох хвилин.

— Ми сховаємося.

— Вони вас розшукають.

І я знаю, що Ван, звісно, говорить слушно. Цьому не буде кінця-краю.

Дивлюся на Габріеля.

Він каже:

— Що б ти там не вирішив, я піду з тобою.

Хитаю головою.

— Це не моя битва.

Ван посміхається.

— Власне, що твоя, а не будь-кого іншого.

Підводжуся й обходжу довкола столу. Мені це дуже не подобається. Я не маю жодного бажання воювати з Ловцями чи ризикувати життям задля якоїсь там надуманої справи. І тим паче не можу уявити, як битимуся пліч-о-пліч з якимось там, бодай одним-єдиним, Білим чаклуном. Я просто хочу знайти Анналізу й жити з нею спокійно на березі якоїсь річки, і щоб ніхто й ніколи нас не турбував.

Виходжу з їдальні, сідаю на диванчик у вітальні й дивлюся на гори вдалині довкола озера.

Нічний димок

Здається, навіть тут мені не дозволять побути на самоті. Не минуло й хвилини, як услід за мною до вітальні заходить Ван, Габріель умощується на стільці біля мене, а Несбіт зупиняється у проході, притулившись до дверної рами.

Ван каже:

— Соул загрожує всім нам. Справа Альянсу…

Я не даю їй закінчити.

— Мене не цікавлять ці справи. Я просто хочу повернути Анналізу.

— І як же ти плануєш це зробити? Меркурія нездоланна; у неї унікальний Дар, — Ван міряє кроками підлогу переді мною. — Спробую відгадати. Анналіза перебуває у стані смертеподібного сну, з якого її може пробудити тільки сама Меркурія. Ти сподіваєшся, що Габріель за допомогою свого Дару перетвориться на Меркурію і спробує зламати закляття.

Мушу зізнатися, бодай сам собі, що це дійсно був мій план, який тепер видається доволі невдалим.

— І це ще не всі недоліки твого плану.

— Я не казав, що це мій план.

— А в тебе є кращий?

Якби я його й мав, то їй би в цьому теж не зізнавався б.

Ван продовжує розмову, крокуючи кімнатою.

— Перший недолік: Габріель ще й досі не повернув собі свій Дар. Другий недолік: ти не знаєш, де перебуває Анналіза. Третій недолік: навіть якщо ти знайдеш Анналізу, а Габріель зуміє обернутися на Меркурію, тобі ще треба буде вирахувати, як саме зламати закляття. Четвертий недолік: навіть якщо тобі вдасться вирішити всі три попередні проблеми, Меркурія спробує тебе вбити, коли довідається, що ти замислив — і, здається, що вона матиме непогані шанси досягти успіху.

— Визнаю, що деякі перешкоди справді є.

— Власне! — Ван сідає на краєчок кавового столика переді мною. — Але я готова допомогти тобі здолати ці перешкоди.

— Якщо я долучуся до Альянсу?

— Так.

— І як саме?

— Як саме я тобі допоможу? Ну, розпочнемо з першого недоліку: з Габріеля, — вона всміхається до Габріеля. — Тільки не ображайся, любий.

Він знизує плечима.

Ван веде далі.

— Я можу допомогти Габріелю повернути свій Дар.

— Є й інші, хто може мені з цим допомогти, — каже Габріель.

— Ну звісно, є Меркурія і ще дехто, але всі вони вимагатимуть за це велику винагороду.

Габріель каже:

— А ти хіба ні?

Ван усміхається.

— Сам побачиш. Мені здається, що зі мною домовитися набагато легше, ніж з більшістю інших. До того ж я тут і можу допомогти відразу. Я розумію, Габріелю, що ти зовсім не квапишся кидатися на порятунок Анналізи, але ж ти вже багато місяців перебуваєш у фейнівській подобі. Ти не маєш доступу до свого Дару майже стільки ж часу, скільки користувався ним. Тобі вже варто якнайшвидше повернути собі самого себе.

Він дивиться на мене.

— Це ще не кінець світу, втрата Дару. Існують гірші речі.

— Я допоможу Габріелю повернути свій Дар, щоб він міг перетворитися на Меркурію, але навіть тоді він, мабуть, не зможе розбудити Анналізу. Усе залежить від Меркуріїного закляття. Але, якщо це і не вдасться, я маю інший варіант.

— Який саме?

— Я змушу це зробити саму Меркурію.

— Ну-ну! І як?

— Це не важче, ніж примусити її проковтнути власного язика. Для цього теж існують зілля. Я можу зробити так, що вона сама захоче пробудити Анналізу.

— І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок».

— Не кожну настоянку треба пити.

Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу.

— А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля?

— Так, — Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: — Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати.

— Я вчуся.

— Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців.

— Я ще не погодився долучитися.

— Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати — але здійснити це можливо.

— Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн.

— Домовилися.

Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір.

Я кажу їй:

— Дозволь мені подумати до ранку.

— Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, — кличе вона, — принеси-но нічний димок.

Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник.

— Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову.

Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає.

Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу:

— Волію все таки спати назовні.

— Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.


Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже:

— Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, — він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. — Просто дихай цим, як свіжим повітрям.

Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму.

— Натане, — каже Габріель, — ти так і не розповів мені про свій Дар.

Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом.

— З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити?

Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами:

— Чи ти колись уживав цю штуку?

— Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, — він підходить до мене і глибоко вдихає випари. — На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху.

— Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців?

— Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші.

Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить — усе ж таки це зілля, наркотик.

Відчиняю вікно й сідаю на підвіконні.

— Я спатиму надворі.

Габріель накриває миску рушником. Полум’я легенько шипить і гасне. Він каже:

— Мені здається, зараз нам не треба надто перейматися вступом у Альянс. Меркурія значно небезпечніша. Вона не дурна, Натане. Вона смертоносна.

— Якщо ми все ретельно сплануємо, матимемо шанс. Якщо ж це виявиться занадто ризикованим, не будемо цього робити.

— Скільки б не планувати, все одно щось може піти не так. Прочитай будь-яку книгу з історії.

— Ти ж знаєш, що я не вмію читати.

Більше немає про що говорити, тож я вилажу з вікна і прямую до озера. Мушу поплавати, відчути, чи не втратив зв’язок зі своїм Даром, і ще, мабуть, трохи поспати. Не треба надто багато розмірковувати про те, що запропонувала Ван. Я знаю, що в мене насправді немає іншого вибору. Це моя єдина нагода врятувати Анналізу й допомогти Габріелю повернути свій Дар. Мушу зробити все, щоб цей план спрацював.

Дощ

Пізніше цієї ночі. Я плаваю. Усе довкола здається сірим. Мрячно й задушливо. Місяця майже не видно. Обриси далеких темних гір ледь можна розрізнити на тлі почорнілого неба. Вода в озері також здається чорною. Смолянистою.

Лежу горілиць на воді й дивлюся в небо. Здається, скоро буде дощ. Починає сильніше дмухати вітер, і тоді стається декілька речей. Я натрапляю на ділянку холоднішої води; чутно різке каркання крука, мене в обличчя вдаряє хвиля, а вода потрапляє мені в очі й ніздрі. Я замружуюся. Замість мороку бачу ліс понад своєю печерою і знаю, що десь тут є Кірен. Не можу його побачити, він невидимий, але я чую його запах, відчуваю його самого і смак його крові. Моя нога пече вогнем, із неї стирчить ніж. Я вгризаюся щелепами в Кірена, і він з’являється, а мої очі повняться чорною смолянистою рідиною; кров з його горлянки струменіє мені в ніздрі. Кірен востаннє скрикує, неначе крук, а потім затихає. Це видіння триває кілька секунд, але воно надзвичайно чітке. І це не сон: це мій спомин.


Пізніше я сиджу біля багаття, яке розпалив на березі озера, й ніяк не годен зігрітися. Починає накрапати, але я нікуди не йду, бо намагаюся пригадати ще більше подробиць про свій звірячий стан. Я бачу звірячими очима, страждаю від його болю, відчуваю запах і смак крові, чую Кіренів вереск… так, ніби я фізично відчуваю тваринне тіло і все, що воно робить, але не проникаю в його свідомість. Рішення ухвалюю не я. Я лише пасажир.

Легенький дощик перетворився на справжню зливу, я змок до кісток і тремчу. Багаття згасло, рушаю в бік будинку, щоб заховатися під карнизами. Я вже майже там, коли помічаю постать, яка вискакує з будинку у внутрішній дворик. Несбіт. Він ставить на стіл п’ять великих широких мисок, а тоді біжить назад у будинок, рятуючись від дощу. Не знаю, що замислив Несбіт, але йду слідом за ним, зазираючи дорогою в миски. Миски порожні, хоч і доволі незвичні: вони зроблені з каменю й мають товсті нерівні боки.

Обійшовши будинок, я бачу, що Несбіт подався на кухню. Нічний димок, запалений ним біля вікна, струменить зеленим сяйвом. Я обережно відчиняю задні двері й заходжу в невеличку комору-гардероб. Інші двері ведуть з неї до кухні. Вони напіввідчинені, але якщо я стоятиму тихо, Несбіт не помітить, що я тут є. А я чую голоси й розумію, що там є ще й Ван.

— Я виставив миски.

— Добре. Думаю, звечора достатньо назбиралося. Побачимося за сніданком.

— Я оце подумав… — каже Несбіт.

— Ой лишенько, і воно тобі треба?

— Про малого.

— Ну-ну?

— Я думаю, ти маєш йому сказати.

— Що сказати?

— З ким ти співпрацюєш…

— З ким співпрацюємо ми, — виправляє його Ван.

— Він це врешті-решт виявить і… ну, я не думаю, шо йому це сподобається.

— А йому й не має це подобатися. Я цього й не сподіваюся від нього. Мені на це начхати. Найголовніше те, що він це зробить. Він долучиться, бо не має іншого вибору. Тому й не варто каламутити воду.

— Так, але…

— Що але? — Ван починає втрачати терпець. — Ти справді, Несбіте, дедалі більше починаєш нагадувати якусь стару каргу.

— Він Напівкодовий. І… ти просто не знаєш, Ван, шо це таке, а я знаю. Принаймні я знаю, шо таке бути Напівкровним. Йому не відомо, до кого він належить, а зараз він ні з ким не пов’язаний, ні з Білими магами, ні з Чорними. Він міг би долучитися до Альянсу, проте для цього треба їм повірити… повірити тобі… ну, але з цим може виникнути проблема.

— Так, Несбіте, ти цілком правий. Як це напрочуд розважливо з твого боку. А чи не могла б я запитати, що робиш ти для того, щоб налагодити дружні й довірчі стосунки з Натаном?

Несбіт пирхає.

— Хоч він того й не знає, але він уже мій дружбан.

Ван регоче, я чую це вперше: її сміх приємний, щирий і веселий. Потім вона говорить м’яким голосом:

— Несбіте, можу запевнити тебе, що я усвідомлюю цю проблему і обов’язково нею займуся, але зараз маю залагодити цілу купу інших проблем. Спершу нам треба врятувати ту дівчину, а я ще не вирішила, як нам це зробити.

Несбіт уривчасто хихоче у відповідь.

— Ну, так, шо правда, то правда.

Ван прочиняє двері й каже щось таке, чого я вже не чую, а тоді двері зачиняються.

Що то за повстанець такий, що має викликати в мене обурення? Та, в принципі, який завгодно Білий маг — ось очевидна відповідь.

Дощ ущухає й невдовзі припиняється. Дивлюся собі під ноги й бачу, що там уже назбиралася ціла калюжа. Несбіт здогадається, що я тут був, але цього вже не змінити. Знову прямую до озера повз дерева, що оточують галявину. Знаходжу там височезний і розлогий кипарис, під кроною якого є ще сухе місце. Зупиняюся там, а тоді ховаюся за його широким стовбуром.

На озері я бачу два човни. В обох корма освітлена маленькими ліхтариками, а просуваються вони вкрай повільно. У найближчому до мене човні є четверо людей, у дальшому — двоє, і всі вони вдивляються в берег, у мій бік, і всі вони мають біноклі.

Ловці!

І щось у поставі найдальшої від мене Ловчині підказує, хто це така. Вона висока, худорлява і струнка.

Джессіка.

Я мчу назад у будинок і прибігаю на кухню. Миска з нічним димком стоїть біля вікна, наче маяк. Хапаю якусь тканину й загашую димок. Несбіт починає протестувати, але я кажу йому:

— Ловці! На озері. Щонайменше шестеро.

Несбіт відразу вибігає з кімнати:

— Бери Габбі й мерщій у кімнату Ван! Мусимо шось забрати звідти. Маємо на все п’ять хвилин.

— Якщо вони помітили нічний димок, ми й п’яти хвилин не маємо, — відповідаю я, біжучи вслід за ним.

— То будемо сподіватися, шо не помітили.

Менш ніж за хвилину ми з Габріелем уже в кімнаті Ван. Вона обережно складає якісь флакончики в уже майже повний саквояж. Тоді каже:

— Несбіт учора був у Женеві, щоб закупити харчі. Мабуть, там його і вистежили.

Вона відкриває шухляду біля ліжка й витягає з неї Феїрборн. Кидає його у велику шкіряну сумку, бере її з собою. Прямуючи до дверей, показує на купку книжок у шкіряній палітурці та саквояж.

— Візьміть оце.

Ми всі стрімко біжимо до гаража, зустрічаючи дорогою Несбіта, який несе перекинуту через плече величезну торбу.

За хвилину Несбіт, Ван і я сидимо вже на задньому сидінні чорного лімузина. Габріель у шоферському кашкеті керує автом. Ми виїжджаємо з підземного гаража, прямуємо у досвітніх сутінках уздовж проїзду, залишаємо позаду ворота з електронною сигналізацією. Минуло, мабуть, не більше п’яти хвилин, відколи я побачив Ловців, але таке відчуття, що все це тривало хвилин двадцять.

На дорозі нічого підозрілого, але ж Ловці й не будуть роз’їжджати на танках.

Габріель завертає праворуч, подалі від Женеви. За якихось тридцять секунд назустріч нам їде якийсь фургон, і Габріель гукає:

— Там були Ловці! Троє попереду, хтозна скільки ззаду.

Ніхто йому не відповідає, ми лишень приглядаємося до кожного авта, що їде назустріч. Через півгодини з’їжджаємо з дороги, що йде вздовж берега озера, і тримаємо курс на північ, а Ловці вже нам більше не трапляються.

— Куди ми, до речі, прямуємо? — запитує Габріель.

Ван відповідає:

— Поки що на північ, але невдовзі маємо звернути на схід. Я знаю там ідеальне місце. Це старий замок, чудово прихований від чужих очей і в дуже доброму стані. Він має бути вільний о цій порі року.

Словаччина

Прибуваємо на місце, коли вже починає сутеніти. Ми їхали цілий день, зупинившись лише раз, щоб змінити лімузин на авто, яке менше кидається у вічі. Замок подібний радше на великий заміський будинок з башточками. Розташований у гущавині лісу наприкінці довгої алеї і справді добре прихований.

Ван і Несбіт заходять усередину. Несбіт обіцяє зготувати за десять хвилин якусь вечерю. Я зголоднів, але, просидівши весь день у машині, не хочу зараз бути в будинку, де змушений користуватися нічним димком. Кажу Габріелю, що спатиму в лісі. Він каже, що піде зі мною, та я заперечно хитаю головою.

— Ні. Я волію побути сам, Габріелю. А ти залишайся в замку.

— Але…

— Прошу, Габріелю. Я надто втомлений, щоб сперечатися. Мушу побути на самоті.

Заглиблююся в ліс і знаходжу там захищену місцину. Відчуваю запаморочення від утоми, але мені тут добре. Цей ліс старий і затишний, а ще я знаю, що Габріель сюди не прийде, бо я його про це попросив. Заплющую очі й поринаю у сон.

Прокидаюся від ледь чутного шереху. Кроки. Не людини, а якоїсь маленької й боязкої тварини. Це сарна.

Відчуваю потужний викид звірячого адреналіну, але починаю поволі дихати… дуже-дуже поволі… тоді затримую дихання, затримую якомога довше й наказую сам собі: «Спокійно, спокійно». Не хочу, щоб трансформація у тварину зупинилась; відчуваю, як адреналіну більшає, й не заважаю йому поволі проникати в мене. Затримую дихання, тоді знову видихаю. Що повільніше відбуватиметься ця трансформація, то краще, гадаю я. Не хочу шокувати власне тіло. Хочу до цього звикнути, а понад усе — хочу запам’ятати, що відбувається, коли я змінююся. Роблю неквапливий вдих і наказую собі залишатися при повній свідомості. Затримую дихання, а тоді видихаю, довго й повільно, дозволяючи адреналіну пронизати кожну мою клітину.


я бачу сарну, звір, у якому я опинився, переслідує її. робить це абсолютно безшумно, припадаючи до землі, рухаючись тільки тоді, коли переконаний, що його не помітять, сарна зупиняється. Її вуха посмикуються, вона підводить голову й озирається. вона прекрасна, я не хочу вбивати сарну, але звір, у якому я є, припадає на задні лапи, готуючись до стрибка, я кажу йому: «ні, не вбивай її», я спокійний, розмовляю з ним тихо і врівноважено, намагаючись угамувати, сарна напружується. вона щось відчула і вже згинається, щоб відскочити вбік, але він стрибає на неї, і я кричу йому: «ні, ні!».


Прокидаюся. Ще досі темно. За присмаком у роті відчуваю, що сарна стала вечерею. Мої руки й лице закривавлені, а піднімаючи голову, я бачу біля себе її рештки. Пам’ятаю дещо з того, що трапилося… Пригадую, як почув кроки сарни, коли ще був собою, у людському тілі, і пригадую викид тваринного адреналіну, тож я, мабуть, трансформувався у звіра, але цього вже не пригадую. Ні, анічогісінько не пригадую. Зате пам’ятаю, що намагався зупинити звіра від нападу на неї. Кричав на нього зсередини його тіла, але звір мене не послухав. І таки вбив її.

Торкаю тіло сарни: воно ще й досі тепле.

Знаходжу в річці місце, де течія не дуже стрімка, щоб помитися, а тоді лягаю неподалік на березі. Не можу заснути. Я не втомлений, але збаламучений. Той звір не звернув на мене жодної уваги. Він був мною і не був. Він убив козулю, хоч я цього не хотів. Він робить те, що подобається йому.


На світанку я йду до замку, щоб знайти Ван. Усе мене дратує і насамперед — мій власний Дар. Ми так нічого й не зробили, щоб допомогти Анналізі, а Габріелю треба якось відновити своє чаклунське єство. Блукаю з кухні до їдальні, з музичного салону до бальної зали і зброярні, аж урешті-решт наштовхуюся на Несбіта, який каже:

— Ван у кабінеті. Хоче переговорити.

Прямую в той бік, звідки прийшов Несбіт, штовхаю важкі дубові двері, і чую звернені до мене слова:

— Здається, тобі оце придалося б, — Ван запалює сигарету і пропонує мені, але я відмовляюся.

Кабінет оббитий дерев’яними панелями. Там є великий стіл з хрому й чорного скла, заставлений рядами тарілок. Я підходжу, щоб придивитися зблизька. На кожній тарілочці купка різнокольорових субстанцій. Здебільшого це дрібні зерна, можливо, якесь зілля: одні зерна більші за інших, а деякі схожі на насінини.

Простягаю руку, щоб доторкнутися до однієї такої купки.

— Не треба, прошу, — застерігає Ван, і я забираю руку. Вона сидить на стільці попід бічною стіною кімнати і вбрана сьогодні в чоловічий костюм у тоненьку смужку. — Я виготовляю зілля для Габріеля, підбираю належну комбінацію інгредієнтів.

— І як, виходить?

— Так, бо ми вже маємо останні два складники.

— Які саме?

— По-перше, дощ, який падав, коли ми були в Женеві. Несбіт назбирав трохи: він падав уночі, при повному місяці.

— А що, це має якесь значення?

Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Усе має значення, Натане.

Пригадую, як моя бабуся казала, що властивості рослин залежать від того, якою була фаза місяця, коли їх збирали, то ж, мабуть, і властивості дощової води теж можуть різнитися. А все інше хіба ні? Моя здатність зцілюватися також змінюється разом із місяцем.

— А який тоді той другий інгредієнт? — запитую я.

— О, гадаю, ти й сам це знаєш, — відповідає Ван, гасячи сигарету.

І те, як вона це каже, дивлячись на мене, наштовхує мене на думку, що цим інгредієнтом має бути частина мене самого.

— Моя кров? — пробую відгадати я.

Ван усміхається.

— О ні, любий хлопче… це значно темніша субстанція. Нам буде потрібна твоя душа.

Магічне мумбу-юмбу

Сиджу за столом у кабінеті Ван і дивлюсь, як вона запалює чергову сигарету.

— Габріель не може стати самим собою тому, що його Дар дуже потужний, неймовірно потужний. Він перетворився вже на такого щирого фейна, що не годен віднайти в собі той елемент, який робив з нього Чорного чаклуна.

— Звучить правдоподібно, — кажу на це я.

— Ну дякую, Натане, — вона підходить ближче до мене й нахиляється над столом. — Але цей елемент Чорного чаклуна все ще є у ньому. Треба лише знайти його, а скеровувати пошуки Габріеля мусить могутній відьмак.

— Але чому я? Я ж не Чорний чаклун; я Напівкодовий.

— Чорний, Білий, напів чи не напів — це не має значення. Йому потрібен чаклун, якому він довіряє. А тобі він довіряє беззастережно. До того ж він вірить у те, що ти видатний чаклун.

Хитаю головою.

— Ні, не вірить.

— Чи ти хоч уявляєш, якої він насправді про тебе думки? — Ван затягується. — Габріель бачить у тобі втілення чаклунської досконалості.

— Що?

— Возз’єднання в одній особі Білого з Чорним. Так, як це було в первісних магів, коли найпотужніші здібності обох сторін змішувалися докупи.

— О! Але ж… — та я навіть не знаю, що на це сказати.

Чути стук у двері, і заходить Несбіт із тацею в руках.

— Сніданок! — оголошує він. — Приніс тобі, Ван, трохи чаю з грінками.

— Дякую, Несбіте. Попроси, будь ласка, Габріеля, щоб долучився до нас.

— Просто зараз?

— Саме так, просто зараз, — відповідає Ван.

І Несбіт іде геть, бурмочучи:

— Я тобі не слуга, якшо хочеш знати. Я твій повноцінний партнер, і нам обом відомо, хто з нас двох найбільше працює… — але решту його нарікань уже не чутно, бо він зникає в кінці коридору.

— Що б я без нього робила.

Не знаю, як делікатніше сказати про те, що мені вони здаються абсолютно несумісними, тому мовлю натомість:

— Він дуже вправний.

— Саме так. Я його багато чому навчила. І мушу визнати, що з нього добрий учень. Ми вже двадцять п’ять років разом.

— Двадцять п’ять? — на вигляд я дав би Ван не більше двадцяти років, але вона завжди поводиться як значно доросліша й досвідченіша жінка. — Скільки ж тобі років, Ван?

— Доволі неввічливе запитання, скажу я тобі. Та попри всі інші корисні якості, зілля ще й допомагає затримати молодість.

Габріель заходить у кімнату й зачиняє за собою двері практично перед самим носом Несбіта. Масивні дерев’яні двері заглушують його нарікання.

— Дякую тобі, Габріелю, що так швидко прийшов. Я оце якраз казала Натану, що ми вже майже готові допомогти тобі віднайти власну сутність.

— Гаразд, — без зайвих емоцій говорить Габріель, сідаючи навпроти мене.

— То що ми маємо робити? — запитую я.

— Ви обоє маєте випити приготовлене мною зілля. Ви разом увійдете в стан трансу і знайдете сутність колишнього Габріеля. Уявіть її у вигляді линви. Знайдете її, а тоді повернетесь, тримаючись за неї, сюди, у це місце і в цей час.

Дивлюся на Габріеля й легенько хитаю головою. Він зустрічає мій погляд і каже, немовби читаючи мої думки:

— Це магія. Це все безглуздо… і водночас — сповнене сенсу.

Я закочую очі й повертаюся до Ван.

— А якщо ми не знайдемо ту сутність, або підемо за линвою не в той бік?

— Тоді ви не вийдете з трансу.

— Як? Ніколи?

— Аж поки не помрете з голоду.

— Не надто приємна перспективка, — кажу я.

— Я завжди думав, що буду радше готовий померти під зливою куль, — усміхається мені Габріель. — Але коли спробував, зрозумів, що це теж не найкращий варіант.

— І скільки часу це має тривати? — цікавлюсь я.

Ван запалює наступну сигарету й випускає кільце диму.

— Скільки буде потрібно.

— Тобто ти й сама не знаєш?

Вона не відповідає.

— А яка ймовірність того, що ми нічого не знайдемо? — запитую я.

— Не маю поняття. Усе залежатиме від вас двох.

— Мені це не подобається, але я це зроблю.

— Рада, що в тебе стільки ентузіазму, Натане. Це завжди стає в пригоді, — Ван легенько поплескує мене рукою по нозі. — На щастя, та місцина має свої переваги. Дерева, річка і старезні гори — це саме те, що тобі потрібно, — тоді вона зазирає мені в очі, а блакить її власних очей спалахує іскрами. — На жаль, залишається ще одна невеличка проблема.

— Що саме? — насторожуюсь я.

— Входити в транс дуже небезпечно, коли немає молодого місяця.

— Що? Але ж він буде аж за два тижні! — я зриваюся на ноги.

— Так, — Ван неквапливо випускає в повітря цілий шлейф диму.

— Але ж Анналіза… Вона може померти… Ловці можуть виявити Меркурію й убити їх обох або захопити.

— Гадаю, нам слід трохи більше покладатися на вміння Меркурії ховатися від Ловців. Вона ж це, зрештою, робить десятиліттями.

— Але Анналіза втрачатиме сили! Ми не можемо два тижні сидіти тут, склавши руки, й чекати.

— Можемо, Натане, і саме так ми й зробимо. Ти правий — Анналіза втрачатиме сили, але в нас ще є досить часу. Вона може проіснувати в таких умовах ще не один місяць.

— Легко тобі говорити, коли ти жива-здорова й вільна.

Прямую до столу. Хочу пожбурити на підлогу всі ці купочки її зілля. Але Габріель побачив, куди я рушив, і перекриває мені шлях. Проклинаю його і вибігаю з кімнати, грюкнувши за собою дверима. Відчуваю, що вчинив по-дитячому, але потім помічаю в коридорі Несбіта, який глузливо підсміюється з мене. Не певен, чи він підслуховував, але відштовхую його геть, а тоді луплю й копаю ногами все, що трапляється мені на шляху з будинку.

Кажучи Габріелю

Я придумав, чим мені зайняти ці два тижні. Знаю, що мушу повернути собі найкращу фізичну форму, а оскільки інших клопотів поки не маю, то починаю тренуватися. Швидко набираю форму завдяки цим тренуванням, а також завдяки своєму Дару. Відколи я його здобув, моє тіло стало сильнішим і жвавішим. Удень я тренуюся разом із Несбітом і Габріелем, а тоді ще сам уночі. Мені достатньо трошки подрімати вдень, і я можу легко протриматися цілу ніч.

Щоранку ми з Габріелем і Несбітом насамперед робимо пробіжку, хоч після кількох миль я завжди біжу далі сам. Ми зустрічаємося на світанку, і вони починають бурчати й нарікати на погоду та біль у м’язах, потім ми трохи розминаємося. Кожного дня я думаю: ну, от сьогодні з ними все буде гаразд, але щоразу все відбувається, як завжди, і Несбіт починає мене заводити. Він постійно глузує з мене, передусім з того, що я нетерплячий, а також мовчазний або набурмосений. А ще він висміює мої черевики або ж волосся, обличчя, очі. Він завжди коментує мої очі. Іноді мені просто здається, що він спеціально мене накручує, щоб я добряче заїхав йому у вухо.

Часом здається, що варто мені побути з ними довше, і Несбіту просто набридне мене дражнити, та згодом я починаю лютувати і, так чи інакше, залишаю їх позаду й біжу далі сам, і так воно ліпше. Навіть не знаю, чому взагалі з ними панькаюся, проте щодня сподіваюся, що нам усе-таки буде добре разом. Але намарно.

Після пробіжки я снідаю. Роблю собі кашу. Несбіт готує всілякі вишукані страви — учора, скажімо, була яєчня по-флорентійськи, — для Ван і Габріеля. Він усе готує, а тоді чекає Ван, поки я їм на кухні. Габріель завжди залишається зі мною. Іноді Несбіт також їсть із нами кашу — коли в нього не найгірший настрій. Тоді він багато не говорить, а я собі просто їм.

Після того я трохи дрімаю, лежачи під ранковим сонечком, якщо воно, звісно, є. Пізніше знову тренуюся, а тоді йду на прогулянку, зазвичай сам, іноді з Габріелем. Потім обід і післяобідній сон. Пополудні або коли вже вечоріє я роблю з Несбітом деякі бойові вправи. Він добре б’ється, але я його завжди перемагаю. Весь час кепкую з того, який він старий, повільний і жирний, але він тільки шкіриться й регоче, сприймаючи це все як комплімент. Габріель інколи спостерігає за нами, але не бере участі ні в наших двобоях, ні в глузливих кпинах. Здебільшого він вправляється у стрільбі: добре володіє пістолетом, а також луком і арбалетом. Як і Ван, йому це вдається робити легко й елегантно. Я також пробую стріляти, але ненавиджу ті пістолети.

Вечорами я приймаю душ у замку, а опісля ми вечеряємо, і Несбіт грає ролі кухаря й кельнера. Коли темніє, я йду до лісу. Так минають дні, й до зустрічі з Анналізою їх стає усе менше.

Сплю в лісі. Мені тут подобається. У лісі гарно: коли я тут сам, мене ніщо не тривожить. Трансформація зі мною відбулася лише того першого разу. Щоночі я чекаю, чи не станеться це знову. Хочу навчитися контролювати цей стан, і мені здається, що ця відлюдна стародавня місцина просто чудово для цього надається.

Цілий день я не їв, щоб побачити, чи це спрацює, але нічого не сталося. Можливо, тому, що жодна тварина, жодна потенційна жертва не перетнула мій шлях. Нині спробую щось інше. Я цілий день голодував і вирушаю на полювання, але не хочу нікого вбивати. Хочу трансформуватися, погнатися за кимось, але не вбити, й переконати мого звіра повернутися сюди. Я приніс із кухні трохи м’яса і викладаю його на землі.

Щойно западає темрява, вирушаю до лісу. Знаю, що в цій місцині мають бути лисиці, тому прямую до їхнього кубла. Поволі й безшумно пробираюся крізь дерева, аж поки бачу цілі хащі гілочок довкола входу в нору. Припадаю до землі й чекаю.

Мушу чекати майже всю ніч, але тільки-но маленька лисичка вистромлює носик зі свого лігва, у мені вибухає адреналін. Дихаю повільно й рівномірно, вичікуючи. Хочу втримати контроль, побачити, чи зможу я принаймні дочекатися, поки буду готовий. Не хочу вбивати лисицю. Хочу трансформуватися і спробувати зупинити себе від убивства, бодай примусити свого звіра повернутися до того м’яса, що я залишив позаду. Мушу навчитися контролювати його. Не дозволити йому вбивати.

Повільно дихаю і стежу; адреналін у мені нуртує, але не оволодіває мною. Кажу сам собі:

— Скрадаємося за нею. І все. Скрадаємося, і нехай вона живе.

Лисиця мене не відчула й вибігла з нори. Я припиняю контролювати своє дихання й зосереджуюся на запаху лисиці.


я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп!» і ще раз наказую: «ні!», примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні!» — розлючено кричу на нього, «ні!» — але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні!» і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп!», але вже відчуваю присмак крові…


Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.


Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав.

Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене.

Він каже:

— Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, — тоді торкається мого волосся й питає: — А це що таке?

Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже:

— Залишки нічного бенкету?

Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж.

Габріель стає поміж нами.

— Натане, вгамуйся.

Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо.

Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною.

— Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном.

І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть.

Габріель торкає мене за руку.

— Натане, він просто накручує тебе.

— Тому я не повинен його прикінчити?

Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою.

— Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі.

— Я просто скаженію від його дурних коментарів, — набираю в груди повітря й кажу: — Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, — хитаю головою. — Я просто його не розумію.

— Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти йому подобаєшся. Він Напівчорний чаклун, Натане. Не стався до нього, як до фейна.

— Та я не ставлюся!

— Але й не виявляєш до нього жодної поваги.

Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку.

— Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги.

— А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати.

Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його.

Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки.

— Розкажи мені про все це.

Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу.

— Це пов’язане з твоїм Даром? — запитує Габріель. — Можеш мені розповісти?

Ледве чутно бурмочу:

— Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу.

— Тому ти й намагаєшся бути сам уночі?

— Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна.

Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати:

— Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг.

— Його?

— Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, — дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. — Його першим… моїм першим убивством була не лисиця.

— А хто? — тихенько запитує Габріель.

— Ловчиня, — відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. — Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю — усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду.

— Це була тварина. Не справжній ти.

— Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, — я важко зітхаю, а тоді кажу: — Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала.

Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля.

— Я думав, як це чудово — здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, — замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: — І ще я вбив Кірена.

— Кірена? Брата Анналізи?

Я киваю.

— Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена.

І я починаю пригадувати ще більше подробиць:

— Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров.

На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене.

— Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило…

— Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане.

— Але й доброго тут нічого немає!

— Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий.

Він додає:

— А можна в тебе щось запитати? — вагається, а тоді каже: — Чи ти з’їв серце тієї Ловчині? Або Кіренове серце? Чи ти забрав їхні Дари?

Я хитаю головою.

— їх убиває й роздирає на шматки той звір. А він не цікавиться Дарами. Він просто прагне вбивати.

— Думаю, він прагне вижити. Він не лихий, Натане.

Габріель зовсім близько від мене, простягає руку й витирає кінчиками пальців мої сльози. Його доторк такий делікатний.

Так приємно його відчувати.

А Габріель присувається все ближче і ближче до мене, а тоді, дуже обережно й ніжно цілує мене в губи, так неймовірно делікатно, що ми ледве торкаємося вустами. Я ледь-ледь відхиляюся, але він і далі біля мене.

— Не треба себе ненавидіти. Навіть найменшої частинки самого себе.

Габріель пригортає мене до себе, не відпускаючи, і я відчуваю на своєму волоссі його тепле дихання.

Я не знаю, як мені реагувати на те, що Габріель обіймає й цілує мене. Я навіть не знаю, що мені про це думати. Він робить це, щоб виявити свої почуття. Але він повинен знати, що я відчуваю все інакше. І я цього змінити не можу. Але я справді його люблю. Він мій друг, найкращий друг, і я його дуже-дуже люблю. Я й далі плачу, а він мене пригортає до себе.

Ми так стоїмо доволі довго. Дерева також стоять, як і стояли, а я й далі дивлюся на них і тільки на них. Коли я нарешті перестаю ридати, Габріель відпускає мене з обіймів. Ми сідаємо на траву, тоді я лягаю горілиць, затуляючи лице рукою.

— Ти в нормі? — запитує він.

— Я син Маркуса, найнебезпечнішого з усіх Чорних чаклунів. Я звір, що пожирає Ловців. І я цілковите рюмсало. Звичайно, що я в нормі.

— Прийми свій Дар, Натане! Не треба з ним воювати.

— Та я й не воюю. Не можу воювати. Він сильніший за мене.

— Тоді привітай його і вчися у нього. Не осуджуй його. Бо це тільки збаламутить бідолашного звіра. Ти прагнеш його, бо він подібний на Дар твого батька, але ти й відкидаєш його з тієї самої причини. Ти любиш силу. І ти ж її ненавидиш. Мені просто жаль твого бідолаху-звіра.

— Цікаво що б ти сказав, зустрівши цього звіра десь у лісі?

— Ти тільки те й робиш, що думаєш про лихі речі, які ти ненавидиш. Скажи щось хороше.

— Хорошого нічого немає.

— Брехло! Я ж чарівник, Натане. Я знаю, що означає мати Дар.

Заплющую очі й намагаюся пригадати. Я знаю, що мушу бути чесним із Габріелем, тому кажу:

— Це гарне відчуття. Приємно, коли ця штука, тваринячий адреналін, починає в мені вибухати. Я цього боюся, але водночас це дивовижне й потужне відчуття. І… все в мені неймовірно збуджується, переходить у стан бойової готовності. І я немовби спостерігаю за ним, за іншим своїм «я», а воно… він весь як струна. Ось що означає бути ним: бути цілком сконцентрованим на тому, що він робить, коли нема думок — сама фізіологія.

Дивлюся на Габріеля.

— Думаєш, саме це і є ознакою тваринячого буття?

— Не знаю. Але саме тому, Натане, ти й маєш цей Дар. Не тому, що ти звір, не тому, що в тебе немає моралі, а тому, що тобі треба це все відчути. Це твоя суть, найкраща сутність твого існування — жити відчуттями.

— Он як.

— Ти справжній чаклун, Натане. Не воюй зі звіром. Відчуй його досвід. Для того він і є, — Габріель замовкає ненадовго, а тоді каже: — А можна запитати… яким ти стаєш звіром?

Я й сам цього не знаю. Пригадую, як уночі дивилися на мене нажахані очі лисиці, й кажу йому:

— Голодним.

Використовуючи душу

День нового місяця. Ван каже, що коли ми з Габріелем будемо готові, то мусимо випити її зілля, а тоді розрізати долоні наших рук, які вона зв’яже докупи. Ми так і залишимося, аж поки знайдемо вихід із лабіринту Габріелевої свідомості. І це трохи нагадує пастку.

— Вам обидвом треба підготувати свої тіла. Габріелю, ти маєш зробити легеньку зарядку й добре попоїсти. Натане, а тобі доведеться провести ніч перед ритуалом у приміщенні.

— Чому? — дивуюсь я. — Чому?

— Це загострить твої відчуття, і транс, у який ти увійдеш, стане набагато реальнішим. Саме тому ми й чекали молоденького місяця, щоб ти зміг на всю ніч залишитися в замку.

— Щось не розумію, чому не можна було б залишатися на коротший час, але при повнішому місяці? — дивуюсь я.

— Від повного місяця ти почнеш шаліти, а Габріелю ти потрібен притомний і в міру адекватний. Молодий місяць завдасть тобі страшенних неприємностей, однак ти виживеш і врешті-решт станеш значно сильнішим, — Ван відкриває портсигар і дістає з нього сигарету. — Звичайно, я цілком можу помилятися: завжди щось та піде й не так. Проте я вірю, що вам пощастить. Інстинктивно. Це мій Дар, Натане, а я йому довіряю.

Я не в захваті від цієї всієї затії, але не маю іншого виходу. Востаннє я провів цілу ніч у приміщенні, коли мені було шістнадцять. Я не отримав свого Дару, і це було погано. Не часто про це думаю, а коли й замислююся, то не здатен нічого зрозуміти… Хоча й частина мого мозку стверджувала: «Це все дурниці, ти просто у приміщенні, з тобою все гаразд» — усе моє тіло агонізувало, й невдовзі я вже ні про що не годен був думати, крім шумів, жаху та несамовитого бажання вискочити назовні…

Я цілий день проводжу на самоті у лісі, відпочиваю. Звір у мені також, здається, відпочиває. Я не відчував жодного його поруху, відколи мав ту розмову з Габріелем. Лежу на землі й дивлюся, як змінює кольори небо — з блідо-голубого зранку до яскраво-синього вдень, після чого воно стає на короткий час пурпуровим увечері, і аж тоді сіріє. Я голодний і спраглий, у шлунку бурчить, і це видається цілковитим безглуздям, зважаючи на те, що мене очікує попереду. Я певний, що мені це вдасться. Я це зроблю заради Габріеля, щоб показати йому: я знаю, що він жертвував собою заради мене, а я зроблю все, що зможу, задля нього. Це ж тільки одна ніч у приміщенні!

Коли я підходжу до головних замкових дверей, уже сутеніє. Ван відразу відчиняє. Мабуть, бачила, як я перетинав галявину. Мені цікаво, що вона скаже, але Ван мовчить — просто веде мене вестибюлем, а тоді коридором, темні дерев’яні мостини якого скриплять під нашими ногами, до дверей у самому кінці. Я заходжу вслід за нею у ці двері, а тоді зупиняюся.

Там є камінні сходи, що ведуть униз.

— Підвал, — каже Ван.

Згадую про звіра у мені, але він анічичирк. Ван заводить мене в порожню кімнату з кам’яною підлогою й цегляними стінами, ледь освітлену слабенькою лампою на стелі. Це радше в’язнична камера, а не підвал.

— Несбіт буде на сходах угорі. Двері будуть замкнені, але якщо тобі стане занадто важко, він тебе випустить. Він щогодини перевірятиме твій стан.

Я нічого не кажу. Ця кімната вже мене гнітить. Сиджу на холодній підлозі й дивлюся, як Ван піднімається вгору сходами. Тоді двері зачиняються, і я чую, як повертається ключ у замку.

Знаю, що звір не з’явиться. Тут надто суворі умови. Він ховається. Я пробув у цій кімнаті якусь одну, максимум дві хвилини, але вже відчуваю нудоту й запаморочення, та мені не так уже й погано, і все це заради Габріеля. Та Анналізи. Підводжуся й підходжу до протилежної стіни, а тоді назад, і знову повторюю цей маршрут, але мені гіршає. Таке враження, що кімната починає нахилятися, тож я знову сідаю, а стіни начебто падають на мене. Але я знаю, що це не так. Нікуди вони не падають! Це стіни, і вони стоять непорушно. Я в нормі. Мене тільки нудить. І голова розколюється від болю. Це не надто приємно, але я в нормі. Сиджу нерухомо й зосереджуюся на диханні й на тому, щоб мене не знудило.

Чую, як угорі відчиняються двері.

Минула вже година.

— Ти в порядку? — кричить мені Несбіт.

— Ага. Нормально, — волаю я у відповідь, намагаючись, щоб це звучало впевненіше, ніж я насправді себе почуваю.

Двері зачиняються.

Сиджу так одну-дві хвилини, переконуючи себе, що зі мною все гаразд, усе гаразд, а тоді починаю блювати, падаю знесилено на підлогу, і мені крутить у шлунку, усі мої м’язи зводить судомою. Відчуваю, як на мене падають стіни, але я знаю, я переконаний, що цього не може бути. Стіни такого не роблять. Не роблять! Я розпашілий і вкритий потом, блюю знову і знову, і мій шлунок пече вогнем, і з нього вже нічого не виходить, коли я блюю, але він примушує мене це робити, і я скручуюся щільним клубочком на підлозі.

Наді мною стоїть Несбіт. Минула, мабуть, ще година. Починаю його шукати, але він уже зник.

Я тремчу, а моє тіло холоне. Знову блюю. Уже зовсім немає чим блювати, але мій шлунок, мабуть, сповнений рішучості вивернути себе навиворіт. Далі лежу, скрутившись, біля підніжжя сходів. Лежу і не рухаюся. Не годен поворухнутися. Не годен стояти. Не годен навіть повзти. Але я дам собі раду. Я витримаю.

І тут я чую якесь шкрябання. Спочатку воно тихеньке, а потім гучнішає, аж поки моя голова починає гудіти. Тоді воно зненацька завмирає. Тиша. І я чекаю, дослухаючись; я знаю, що воно повернеться. Поки тихо, переконую себе, що це все не справжнє: я у підвалі, і тут немає нічого, що могло б творити цей шум. Він не справжній. Але раптом мою голову знову заповнює огидне шкрябання, немовби хтось проводить цвяхом по шкільній дошці, тож я запихаю голову поміж сходи і кричу. Крик допомагає. І лайки. Якщо кричатиму достатньо голосно, зможу заглушити це шкрябання… Потім знову настає тиша. Маю нагоду передихнути, очікуючи наступного сеансу шкрябання, і воно невдовзі починається знову…

Несбіт біля мене. Він поплескує мене по плечі, я дивлюся на нього, але за мить його вже немає, і хтозна, чи він узагалі тут був. Шкрябання вщухло. Запала тиша, і я бачу тільки підлогу, сіре каміння якої стає червоним. Темно-червоним. І скрізь, де не гляну, я бачу цю червінь. Червінь довкола мене, і я відчуваю, як вона мене душить. Верещу на цю червінь, і задихаюся, і хапаюся пальцями за горло, щоб мати змогу дихати.

Згодом відчуваю довкола себе руки. Вони тримають мої долоні. І Габріелів голос тихенько каже мені на вухо:

— Це вже майже кінець. Майже.

І мене вже не судомить, не чути жодного шкрябання. Мій шлунок востаннє намагається щось виблювати, а тоді підноситься червона завіса, і я бачу кам’яну підлогу й Габріелеве плече. Хочу ридати від полегшення, від радості, що я знову вільний, що знову можу все бачити. Кажу:

— Уже світанок.

Габріель відхиляється від мене й допомагає мені сісти.

— Якщо це поступовий, менш інтенсивний метод… — хотів би пожартувати, але не можу, бо почуваю себе цілком інакшим. Надзвичайно чітко все відчуваю. Кожен порух свого тіла. Вологість повітря. Підлогу, порошинки бруду на кінчиках пальців. І кольори навіть при цьому слабенькому освітленні: сіряву кімнати й чорняво-брунатне волосся Габріеля. Дивлюся йому в очі й бачу, що вони все ще фейнівські, однак помічаю там ще щось.

— Я бачу щось у твоїх очах. Раніше цього не зауважував. Та й зараз воно ледве видне. Золотисті вузлики, але дуже далеко, в глибині. Такі, як у чаклунів.

Габріель усміхається.

— Ходімо надвір.

Він допомагає мені підвестися, і тільки-но я виходжу назовні, як одразу зцілююсь, а інтенсивність моїх чуттів стає просто нечуваною. Повітря має такий неймовірний аромат, що я мало не п’янію, вдихаючи його. Сідаю на траву, а звір у мені пробуджується, і знов у мене в крові нуртує адреналін, але я не відчуваю нічого, крім радості бути вільним.

Підходять Ван і Несбіт. Ван ставить на траву поміж мною та Габріелем тацю. На ній довга й широка смужка тоненької шкіри, миска із зіллям, дві невеличкі кам’яні чашки і ще якась річ — дерев’яний кілок, сантиметрів зо тридцять завдовжки, конусоподібний, з гострими кінцями і середньою частиною завтовшки з олівець.

Не знаю, для чого цей кілок. Ван про нього не згадувала. Я думав, що ми маємо зробити надрізи на своїх долонях і сполучити їх, але ножа я тут не бачу, і тому виникає погане передчуття, що кілок буде потрібний саме для цього.

Ван бере зілля й по крапельці наливає його в кам’яні горнятка. Тоді простягає їх нам.

— Пийте.

Перезирнувшись, ми разом піднімаємо чашки і п’ємо. Зілля на смак огидне і шорстке, немов багно впереміш із піском.

Я хочу поставити чашку на тацю, але з нею вже щось діється, вона ніби відсувається, і я не годен сягнути до неї рукою. Несбіт забирає в мене чашку.

Ван бере дерев’яний кілок. Тримає його поміж нами.

— Натане, пристав до вістря долоню своєї правиці. Габріель, ліву руку. Зосередьтеся на кілку.

Роблю, як вона каже. Це навіть краще: кілок — єдина річ, яка постійно не розфокусовується. А тоді Ван каже:

— Злучіть свої долоні.

Посміхаюся, бо це видається якоюсь химерно гарною думкою, то ж я тисну долонею й дивлюся, як дерев’яне вістря пронизує її й виходить назовні з другого боку. Очікую болю, але не відчуваю нічого, крім тепла й піднесення від споглядання крові, що скрапує з гострого вістря. Моя рука стає гарячою посередині, а тоді її хапає Габріелева долоня, наші пальці переплітаються, а кров стікає по наших зап’ястках.

Ван зв’язує наші долоні докупи шкіряною смужкою. Вона каже:

— Не зцілюйте себе. З настанням сутінок і на світанку я витягатиму кілок і встромлятиму його знову, аж поки Габріель повернеться до нас.

Мені здається, що я вилітаю з власного тіла. Дивлюся на Габріеля й опускаю додолу руки, щоб наші долоні з кілком опинилися поміж нами на землі. Таці там уже немає. Мені хочеться торкнути кілок, тож я простягаю до нього лівицю. Торкаю кінчиками пальців гостре вістря, що стирчить із Габріелевої долоні. Охоплюю його пальцями, і в цей час моє тіло починає кудись провалюватися, мене охоплює паніка. З землі піднімається курява, вкриває все довкола мене, і ось уже землі немає, я не бачу нічого, крім куряви, й не відчуваю нічого, крім Габріелевої долоні у моїй правиці.

Перший кілок

Прокидаюся заспаний, млявий, з болем у тілі. Кліпаю очима, розплющуючи їх. Уже почався світлий сонячний день, і небо наді мною ясне й блакитне. Я озираюся й упізнаю терасу на даху нашої женевської квартири. Габріель поруч зі мною, тримає мене за руку так, як він це робив, коли ми збиралися прямувати крізь розколину на зустріч із Меркурією. Він сидить навпочіпки й дивиться кудись убік, волосся спадає йому на чоло, затуляючи чорні окуляри. Лівою рукою він вчепився за мою правицю.

Я знаю, що мушу знайти розколину, бо це наш вихід. Шлях до віднайдення справжнього Габріеля. Я сиджу навколішках у куточку тераси, тулячися спиною до похилого черепичного даху. Розколина вгорі понад водостічною трубою. Я бачив, як Габріель її знаходив, бо був разом із ним, коли він запхав туди свою руку. Тепер я мушу сам відшукати розколину, не відпускаючи його від себе, й побачити, куди вона нас заведе.

Впевнений, що зможу це зробити. Я знаю, де розколина. Підношу ліву руку й тицяю нею у простір над водостічною трубою.

Нічого не відбувається.

Але, можливо, я просто не влучив. Мабуть, вона трохи вище… І знову нічого! Значить, трохи лівіше. Ні! Тоді правіше. Знову ні! Тоді нижче. Мабуть, я роблю це зашвидко, мені бракує витримки.

Запитую в Габріеля:

— Де ж та розколина?

Він не відповідає, і я роздратовано повертаюся до нього. Він знає, де це є… він мав би допомогти мені.

Але, повернувшись, помічаю, на що він дивиться. Біля самого краю даху хтось стоїть. Якась жінка. Висока, струнка, вбрана в чорне. Ловчиня. І поки я дивлюся на неї, з’являються нові Ловці й зупиняються, побачивши нас. А я тепер відчайдушно намагаюся намацати лівою рукою розколину. І допитуюся в Габріеля:

— Де це є? Де це?

Відчуваю, як він стискає мою долоню своєю, але нічого не каже, і я кричу на нього, вимагаючи, аби він сказав мені, де розколина. І постійно намагаюся сам її знайти, але Ловці вже наближаються до нас.

Їх тепер, мабуть, десь двадцятеро, і крізь вікно на терасу лізуть нові й нові. Я й далі розпачливо шукаю розколину, кричу Габріелю, щоб він допоміг мені.

— Де це є? Де це?

Він не відповідає. Ловці оточують нас зусібіч. Насуваються на нас. Усі вони тримають у руках кийки, подібні на той, яким мене лупцював Клей, коли зустрів уперше. Він тоді бив мене до памороків. Одна Ловчиня замахується кийком і щосили вдаряє Габріеля по плечі, а я відчуваю, як цей удар відлунює у моїй руці. Інша Ловчиня з розмаху б’є Габріеля кийком у скроню. Бризкає кров, вилітають зуби, але знову ж таки я тільки відчуваю, ніби моєю рукою прокотилася якась ударна хвиля. Підступає ще одна Ловчиня, і я намагаюся захистити Габріеля… але я немовби приклеївся до свого місця і можу тільки дивитися, як вони обступають Габріеля чорною стіною, а тоді по черзі підходять і атакують його. Ніхто не вдаряє мене. Ніщо не завдає мені болю. Я знаю, що мушу знайти розколину; якщо я її знайду, ми ще зможемо врятуватися. Але моя ліва рука взагалі тепер не рухається… мене спаралізувало.

З вікна на терасу вилазить Соул. Він усміхається до мене. Каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане. Дякую, що ти привів до мене цього Чорного чаклуна.

Тоді відходить убік, і я бачу біля нього містера Волленда. У нього в руках блискучі хромовані кусачки. Він каже:

— Це зовсім не боляче.

Клацає кусачками, і я сміюся, бо це дійсно зовсім не боляче. Мій відрізаний мізинець лежить у його долоні. Волленд кладе його у пляшку, затикає її товстим корком, а тоді підносить угору й посміхається мені. Пляшка наповнюється зеленкуватим димом. Та й мене всього немовби сповиває зелена імла.

Задихаюся від неї. Не годен дихати, відчайдушно хапаю ротом повітря і чую слова містера Волленда:

— Застрель Чорного чаклуна. Застрель його і знову зможеш дихати.

І от я вже відчуваю пістолет у лівиці, задихаюся… І в цій імлі розрізняю тільки сірий Габріелів силует… І ще я знаю, що помру… Я не годен дихати. Мені потрібно дихати. Я знаю, що мені залишилося кілька секунд…

Волленд підказує:

— Убий його! Застрель!

— Ні!

Тоді Волленд забирає у мене пістолет, цілиться у Габріелеву голову, натискає курок… і мене огортає зелений дим.


Розплющую очі, а Габріель стискає мою руку й дивиться на мене, і я знаю, що він бачив те саме, що і я.

Хитаю головою.

— Це не насправді.

Та перш ніж Габріель встигає відповісти, я відчуваю біль у долоні. Ван обертає кілок. Моя рука була перед цим тепла й оніміла, а тепер вона пече й пульсує. Я усвідомлюю, що вже смеркається. Минув цілий день, але здається, ніби промайнуло лише кілька хвилин.

Ван каже:

— Ще зілля. А тоді я знову застромлю кілок.

Вона простягає нам наступну маленьку чашку. Габріель не відводить від мене очей. Я хочу сказати, що ми обов’язково виживемо, що я про це подбаю. Я не дозволю нам померти. Я хочу випити це негайно. Хочу відчути запаморочення й розчинитись у просторі, тому поглинаю зілля одним ковтком і здригаюся від гіркого присмаку, тоді випускаю горнятко з рук. Габріель також випив свою дозу.

— Наступного разу я знайду шлях, — обіцяю йому.

Він киває головою.

Ван каже:

— Я зараз витягну цей кілок і застромлю новий.

Дивно, але витягати кілок геть не боляче, від цього навпаки якось приємно, я відчуваю полегшення. Моя рука гаряча й подразнена. Ван бере заздалегідь заготовлений кілок і підносить його вістря до рани на моїй долоні. Застромлює його, і мене обпікає несамовитий біль, я зойкаю і…

Другий кілок

Ми дряпаємося вгору стрімкими й голими скелями. Габріель допомагає мені вилізти на вузенький уступ, підтягаючи мене вгору, аж поки я опиняюся біля нього, торкаюся його руки своєю.

Я озираюся. Ми в горах: судячи з зелених схилів унизу і засніжених піків удалині, це Швейцарія.

— Вони насуваються, — Габріель показує на долину, всипану безліччю чорних цяток, що повзають там, наче мурахи, але рухаються в наш бік.

— Нам треба йти, — кажу я й показую на гори.

— Як далеко звідси? — запитує Габріель.

— За он тією вершиною, — відповідаю. — Це недалеко.

Я чомусь знаю, що маю слушність. Якщо ми подолаємо цей пік, — будемо в безпеці. Знайдемо дорогу назад з протилежного боку.

Рушаю першим і цього разу лізу швидше за Габріеля. Він відстає. Але це легкий маршрут, і я знаю, що він наздожене мене. Я вже майже біля самої вершини, і раптом на нас опускається сірий туман. Скрізь вузенькі стежки, усі однакові, сантиметрів тридцять завширшки, немов якесь павутиння поміж скелями. Я стаю на одну з них — і опиняюся на краю кручі, тоді йду іншою — й виходжу на краєчок ще якоїсь кручі.

Біжу назад, але не можу зрозуміти, звідки прийшов або яким шляхом треба спускатися вниз.

— Габріелю! — гукаю. — Габріелю!

— Тут! — відповідає чийсь голос, але я знаю, що це не Габріель.

Панічно біжу, бачу в тумані постать, ураз зупиняюся й сахаюся назад, бо знаю, що це знову Ловець. Кидаюся в інший бік, ще раз кличу Габріеля, хтось озивається, але я знову знаю, що це не Габріель.

Зупиняюся й заспокоююся. Розумію, що повинен знайти якийсь вихід. Прямую стежкою до самого кінця, видираюся на довгий плаский валун, а тоді зістрибую вниз і підходжу до двох великих вертикальних каменів, протискаючись поміж ними. Туман на кілька секунд розсіюється, і я помічаю внизу долину. Небачену досі зелену долину, де немає Ловців. Стежка стрімка, але нею можна легко збігти додолу. Гукаю Габріеля.

Він не озивається.

— Я знайшов дорогу! — кричу. — Я знайшов!

Довго чекаю.

— Габріелю?

Нічого не відбувається. Туман знову густий та сірий, як і раніше.

Знаю, що мушу повернутися по Габріеля. Запевняю себе, що пам’ятатиму цю стежку: понад плаский валун і далі поміж двома вертикальними каменями. Я крадькома й ледь чутно вертаюся, сподіваючись, що зможу прослизнути непоміченим, якщо тут є Ловці. Якісь чорні силуети з’являються і зникають, а я відходжу назад. Обираю іншу стежину, чую стогін, і знаю, що це Габріель. Знаю, що вони впіймали його і завдають болю. Кидаюся в той бік і чую інший стогін праворуч од себе, тому прямую туди. Трохи далі праворуч бачу якусь чорну постать, що нахилилася над кимось іншим, і знаю, що це Кірен. Він тримає в руці пістолет і дивиться, як я наближаюся. Нагадую собі, що Кірен мертвий і не може завдати шкоди ні мені, ані Габріелю.

Габріель лежить біля нього на землі.

Кірен щосили б’є його ногою, а Габріель стогне й перевертається долілиць. Розплющує очі, дивиться на мене й каже:

— Натане.

Кірен приставляє дуло пістолета Габріелю до потилиці.

Мені не залишається нічого, крім благати, благати, благати:

— Будь ласка, ні! Будь ласка!..

А подумки я переконую себе, що Кірен помер, що це все неправда, Кірен мертвий!

Кірен каже:

— Але ж ти вбив мене. А тепер я зможу помститися!

І натискає на гачок і…

Третій кілок

Ван витягає старий кілок. Габріель сидить біля мне, опустивши голову. Він заливається потом. Я теж.

Кажу:

— Я знайшов шлях, але нам треба триматися разом.

Він бурмоче:

— Так, разом.

Ван дає нам обидвом чергову дозу зілля. Вона допомагає Габріелю пити, підтримуючи його чашку. Небо світлішає, але я не розумію, який це день і скільки часу вже минуло.

Ван застромлює кілок у рану від попереднього кілка, де все вже подразнене, пекуче й болить, а я хапаюся за кілок, коли він вистромлюється з Габріелевої долоні.

— Тримаймося разом, — кажу, але відчуваю, як слабне мій голос, і я кудись провалююся.


Прокидаюся, лежачи на землі в лісі. Дерева там не надто старі, але височезні й стрункі. Сріблисті берези.

— Франція, — повідомляє Габріель. — Вердон.

У його голосі чутно радість.

— Твоє улюблене місце, — кажу я.

Ніхто з нас не рухається. Я просто хочу бути тут, у цьому особливому місці, розглядаючи собі дерева.

— Візьми мене до Уельсу, — каже він. — До твого улюбленого місця.

Хочу сказати, що це небезпечно; але раптом усвідомлюю, що можу це зробити. Я справді хочу показати йому місце, яке так люблю. Хочу туди повернутися! Підводжуся, і Габріель підводиться разом зі мною, тримаючись за мою руку. Просто перед нами схил гори, і я запитую:

— Що там попереду?

— Ущелина, — відповідає Габріель.

Не знаю, як дістатися до Уельсу, і роззираюся довкола, чи не ховаються десь там за деревами Ловці.

— Ти бачиш десь Ловців? — запитую.

— Ні, — відповідає він.

— А знаєш дорогу до Уельсу?

— Ні. Ти покажи мені.

Але я не знаю, в який бік рухатися: ущелина занадто стрімка, щоб спускатися нею вниз, а деінде — просто ліс і чагарник.

Я просто стою. Уельс на півночі, але до нього сотні миль. Проте ми можемо піти в той бік. Ловців немає; ніщо нас не зупинить. Тільки треба вибрати напрям і рушити туди. Але я й далі стою. Відчуваю щось украй дивне. Ніколи не думав, що таке відчуватиму. Мені на якусь мить хочеться повернутися в клітку, щоб не ухвалювати жодних рішень. Але ж я вирвався з клітки! І варто було мені це пригадати, варто було усвідомити, що я вільний і можу йти, куди забажаю, як я відчув викид тваринного адреналіну — і вже знав, що мені робити.

Я біжу.

Міцно тримаю Габріеля за руку і швидко біжу лісом, а тоді схилом униз. Ми біжимо дедалі швидше, а попереду на нас чекає ущелина. Я набираю швидкість, стискаючи Габріелеві пальці, а наблизившись до ущелини бачу, який глибочезний і широченний цей каньйон. Чую в голові того іншого себе, звіра, і мені хочеться зареготати від того, як він гарчить на ме не, не від паніки чи страху, а ніби кажучи: «Так!» Я можу тільки бігти чимшвидше, потім відштовхнутися від краю і стрибнути вперед. Мені пощастило — я знаходжу в повітрі розколину і відчуваю, як мене туди засмоктує, і я тримаю Габріеля й чую, як гарчить мій звір. І ми несемося чорним тунелем розколини, стрімко закручуючись, а згодом вдаряємось у світло, тверде, як земля.

Ми на гірському схилі, і всі запахи, повітря, вологість, світло — все свідчить про те, що я знову в Уельсі. Схил трав’янистий, подекуди там стирчить голе каміння, а праворуч од нас дзюркоче невеличкий струмочок. Габріель ще й досі тримає мою руку, а я дивлюся на неї й бачу, що він прив’язаний до мене шкіряною смужкою, і ще я бачу кілок.

Ми йдемо до струмка напитися. Вода прозора, чиста й холодна. Я вдома. Мій звір також це знає. І мені здається, я знаю, що робити.

Беруся за кілок і запихаю його в землю біля себе. Нічого не відбувається. Мій звір починає завивати, немов нарікаючи. Ага, земля — це правильно, але я ще не зробив це належним чином. Міцно стискаю Габріелеву руку, дивлюся йому в очі і притягаю його до себе. Між нами — наші зчеплені руки й кілок навпроти наших сердець. І я йому кажу:

— Це шлях назад.

Тоді штовхаю Габріеля і сам падаю долілиць, відчуваючи, як кілок пронизує мої груди… моє серце… пронизуючи одночасно землю і звірове серце. Земля, моя кров і дух змішуються разом. Земля мене тримає, і щось повертається через кілок у мою рану, а поміж цим усім є ще Габріелева долоня, яку я й далі тримаю.


Розплющую очі й бачу, що на мене дивиться Габріель. Він має очі Чорного чаклуна. Темно-карі з золотисто-шоколадними цяточками, що в’ються, блякнуть і вибухають.

Розділ третій

У дорозі

Зроби Обаму

Габріель, оновлений Габріель, спочатку миється під душем. Ми повернулися в його кімнату. Я загоїв свою руку, і тепер, крім усіх інших шрамів, маю ще й круглу рану з обох боків долоні. Зцілив її за кілька секунд. Габріелева рука також загоїлася. Я спостерігав за цим. Це тривало хвилин двадцять, але у фейна на це пішли б тижні. Він увесь цей час шкірив зуби. Мабуть, отримував кайф від зцілення і від того, що став самим собою.

Габріеля ще трохи хитає, але він каже, що купання для нього важливіше за їжу. У мене паморочиться в голові від браку їжі та сну, але більше, ніж їжі й купання, я потребую бути з Габріелем. Він такий задоволений, такий упевнений. Такий справжній Габріель.

У спальню заходить Ван.

— Ти добре впорався, Натане. І ти зрадієш, почувши, що я хочу швидко рухатися далі. Мушу вже завтра бути на зборах Альянсу в Барселоні. Після сніданку вирушаємо.

Легенько відчиняються двері до ванної, і в проході з’являється Габріель — оголені груди, рушник довкола талії, вологе волосся, широка усмішка й очі кольору кавових зернят із золотистими вузликами, що неквапливо обертаються довкола райдужної оболонки.

— У мене таке враження, що ця розмова стосується не тільки меню на сніданок, — каже він.

— Натан тобі розповість, — відповідає Ван. — Невдовзі вирушаємо, але спочатку святкова трапеза… Це зілля не так уже й часто спрацьовує.

І вона виходить зі спальні.

— Мабуть, це в неї такі жарти, — кажу я, повертаючись до Габріеля.

— Ага, — погоджується він, відкриваючи двері повністю. — Ну, що ти думаєш?

— Про тебе нового?

Він киває.

— Про оригінальну версію, — він розводить руки і поволі обертається, щоб я міг його роздивитися з усіх боків.

— Ти… напрочуд схожий на фейнівську версію. Тільки усмішка від вуха до вуха ось-ось розірве тобі обличчя.

Але Габріель шкіриться ще ширшою посмішкою.

— А от очі твої змінилися, справді змінилися. І ще щось з’явилося. Ану повернися, — пильно розглядаю його, намагаючись усвідомити цю зміну, але не бачу нічого конкретного, на що міг би вказати. — Мабуть, це пов’язане з тим, як рухаються Чорні маги, але я не можу висловити це точніше. — Габріель майже не ворушиться, проте щось у його поставі змінилося. — Здається, тепер тобі набагато зручніше у власній шкірі, набагато природніше, — знизую плечима. — Та я не певний, що річ саме в цьому: ти завжди виглядаєш дуже природно.

Він повертається до мене, ледве стримуючи посмішку.

— Дякую тобі. Це дуже великий комплімент.

— Ніякий це не комплімент. Я просто намагаюся тебе описати.

— А я намагаюся сказати, що… — він вагається і навіть, здається, злегка червоніє, —…тобі дуже зручно у власному тілі.

— Мені? — зазвичай він дуже добре відчуває людей, але цього разу страшенно помилився.

— Я думав, що розумів тебе раніше, але тепер більше ніж будь-коли усвідомлюю, наскільки ти могутній чаклун, — каже Габріель. — Твій справжній Дар — це твій зв’язок із фізичним світом, і коли ми потрапили в Уельс…

— Насправді ми не потрапляли в Уельс. Ми були в стані трансу.

— Ми вирушили в Уельс. Ти зі своїм звіром і я, ми там були. Я не знаю, як це описати, але… ти став частиною землі, а земля — частиною тебе.

Я лише швидко хитаю головою і вже маю намір сказати: «Ми не були в Уельсі», але не кажу цього. Я й сам не розумію, що сталося. Не знаю, де ми опинилися. Але сталося щось важливе, і з моїм звіром також.


— Ну? — під’юджує Габріеля Несбіт, додає бекон до сендвіча-грінки, а тоді підносить її до рота, збираючись відкусити шматок. — Ти можеш зробити Обаму?

Габріель удавано зітхає.

— Маю проблему зі своїм Даром. Усі тільки й чекають, коли я почну когось мавпувати, наче в цирку. Зроби Обаму. Зроби Мерилін Монро. Я б хотів побачити принцесу Діану, Гітлера, Каньє Веста чи як його там, — він нарікає, але посмішка й надалі не сходить з його вуст.

Ми сидимо за сміховинно довгим обіднім столом. Несбіт приготував стільки всього, що вистачило б на двадцятьох осіб. Яєчня, бекон, ковбаски, гриби, помідори, якась риба, каша, варені яйця, бублики, мед, шинки й сири. Море харчів. Ван снідає грінкою, запиваючи її кавою.

І тут мені спадає щось на думку:

— Але ж вони фейни. Ти ж не ставав ними, га?

Ага.

— І не застрягав у їхніх подобах?

— Ні. Я просто застряг у самому собі в образі фейна.

Ван каже:

— Коли Габріель пародіював Обаму, це була тільки зовнішня маска. Усередині він залишався Габріелем. Він намагався випробувати, що то означає — виглядати фейном. Та коли він прийняв набагато радикальніше рішення — спробувати фактично бути фейном… внутрішньо… — тоді він і застряг. Йому це занадто добре вдалося.

— Я аж занадто талановитий.

— Так, Габріелю, у тебе неймовірні здібності. Але прошу принаймні зараз не вдаватися до жодних трансформацій. Дозволь нам насолодитися тим, що ти повернувся до нас самим собою.

Несбіт починає прибирати зі столу. Він каже, стоячи з протилежного боку, якраз навпроти мене:

— А я й досі чекаю, коли вже побачу Натанову метаморфозу. Не певний, у кого він перетворюється: у вовка чи в дику собаку.

— Хочеш перебути зі мною нічку і з’ясувати?

— Ні, друзяко, дякую, — відповідає той. — Я волію готувати сніданки, а не ставати ними.

— Знаєш, Несбіте, не думаю, що я захотів би тебе їсти. У тебе ж, мабуть, огидний смак. Забагато жиру, як на мене.

— Та ти не журися, малий. Не встигнеш ти змінитися, як я вже тебе підстрелю.

Дивлюся на нього, проте не встигаю нічого відповісти, бо він додає:

— Чого ти так настрашився, друзяко, я ж не вбиватиму тебе, хоч і цілюся влучно. Лише пораню. А зцілюєшся ти швидко… тобі це не зашкодить.

І судячи з його голосу, він каже це цілком серйозно. Я бурмочу Габріелю:

— Бачиш? Тебе просять показати свій Дар, пародіюючи Обаму, а в мене просто стріляють, приказуючи: «Тобі це не зашкодить».

Я намагаюся не псувати собі гарного настрою й далі тішитися Габріелем. Мушу ігнорувати Несбіта, та коли сягаю по хліб, дивлюся на свою руку з усіма тими шрамами та ще й із чорним татуюванням, і мені хочеться заволати Несбітові, що це все ще й як шкодить, що я відчуваю біль від кожного поранення, що все моє тіло вкрите цими шрамами, які швидко загоювалися, але завдавали мені болю, і про жоден із них я не можу сказати, що він мені не зашкодив.

Підводжуся, відставляю назад крісло й виходжу з кімнати зі словами:

— Я думав, що ми від’їжджаємо…

Барселона

Ми знову в авті, що з ревінням рушає алеєю, розкидаючи навсібіч гравій. Несбіт за кермом. Ми з Габріелем на задньому сидінні.

Звертаюся до Ван:

— Ти казала, що ми вирушаємо на збори Альянсу, але ж нам важливо знайти Анналізу. Це пріоритет номер один.

— Усе зробимо: і те, і друге. Мусимо знайти будинок Меркурії. А Меркурія ділилася цією інформацією лише з кількома довіреними особами. Однією з них є Провідниця.

— То ми збираємося на зустріч із Провідницею? — запитую я.

— Якщо її знайдемо, — відповідає Ван. — Бо зараз вона майже така невловима, як і сама Меркурія. Провідниця покинула Женеву, коли там з’явилися Клей та Ловці, вирушила, ймовірно, до Іспанії, але я не знаю, де саме в Іспанії вона може бути, а це велика країна.

— То що ж нам робити?

— Поїдемо до Іш, до постачальниці. Вона зможе нам допомогти.

— А що вона постачає?

— Усе, що може забажати Чорна відьма. Інгредієнти, інформацію, допомогу.

— А ті збори Альянсу, про які ти згадувала, вони теж у Барселоні?

Ван затягується сигаретою.

— На щастя.

Але серйозний і стурбований вираз її обличчя трохи заважає мені радіти цьому щастю.


Ми їдемо просто до Барселони, зупиняючись лише для того, щоб одного разу змінити автомобіль, а іншого запустити нічний димок, аби з настанням темряви нам не було аж так нестерпно. Наступного ранку ми припарковуємося на якійсь діловій барселонській вуличці з безліччю всіляких крамничок. Несбіт, зарослий щетиною, виглядає, як купа лайна, і я йому про це кажу. Він огризається:

— Ти теж не кращий.

Ми всі пом’яті й замучені, крім Ван, звичайно, яка виглядає свіженькою, немов ми щойно виїхали, так, як і завжди. Ну й Габріель, пом’ятий він чи ні, також має нормальний вигляд.

Несбіт вилазить із машини, щоб дістати дві піци — для мене і Габріеля. Ми чекаємо в авті, поки дорослі займаються своїми справами.

Ван з огидою дивиться на коробки з піцою, коли повертається Несбіт.

— На щастя, Іш дуже гостинна. Вона добре нас нагодує. Більшу частину року Іш подорожує, але влітку завжди проводить кілька тижнів у Барселоні.

Зараз серпень, і я можу хіба сподіватися на те, що Іш таки знає, де можна знайти Провідницю, бо нам залишається дедалі менше часу для того, щоб порятувати Анналізу. Минуло вже два місяці від мого дня народження, два місяці, відколи Анналіза заснула мертвим сном. Я не маю поняття, чи всі наші намагання марні, — раптом Анналіза все одно вже мертва? Але, як завжди, про це краще не думати забагато.

— Нехай його ніхто не бачить, Габріелю, — каже Ван.

— Я тут, до речі. Можеш звертатися просто до мене.

— Так, звичайно, — Ван переводить погляд на мене. — Прошу не виходити з машини. Нічого не втни, поки ми повернемося.

Несбіт додає:

— Не хочемо, шоб тебе побачив якийсь заблудлий Ловець.

— Це ж ти експерт з потрапляння на очі, — огризаюсь я.

Несбіт роззявляє було рота, але нічого не каже. Має однак доволі жалюгідний вигляд.

— Як довго вас не буде? — запитує Габріель у Ван. — Коли нам треба починати хвилюватися?

Ван усміхається.

— Вам не варто за нас хвилюватися. Нас не буде пару годин, можливо, трохи довше. Не можна квапитися — не слід забувати про гарні манери.


Ранок у розпалі, авто добряче розігрілося під серпневим сонцем. Розвалившись на сидіннях, я відкриваю коробку й починаю їсти кусень піци. Враз Габріель каже:

— Я піду за ними. Залишайся тут.

Він виходить із машини й прямує вулицею.

Наздоганяю його за кілька секунд і кажу:

— Я йду з тобою.

— Гаразд, але тримайся далеко позаду. Я йтиму вслід за ними. А ти — за мною.

Трохи відстаю, коли Габріель завертає у якийсь провулок, але не випускаю його з виду. Він стрімко крокує вже іншим, темним і безлюдним провулком. Минаємо ще кілька провулків, я йду назирці, тримаючись на відстані, тоді він завертає праворуч, і коли я доходжу до рогу, Габріеля там уже немає.

Чорт!

Цей провулочок ще вужчий. Усі будинки тут чотириповерхові. Я поволі просуваюся вперед. Усі двері зачинені, крізь брудні вікна нічого не видно. Доходжу до глухого кута й розвертаюся, щоб рухатися назад, коли це з дверей ліворуч з’являється Габріель. Він підкликає мене кивком голови.

— Вони там. На якійсь зустрічі. Думаю, що це будинок тієї Іш, але я чув, як вони згадували про Альянс. Хочеш спробувати підслухати їх?

Я киваю.

Він знову підходить до дверей будинку, уже зачинених.

Тоді витягає з кишені куртки якусь шпильку для волосся. Вона завершується з одного кінця незвичним чорним черепом, і я вже колись її бачив. Це одна з тих шпильок, що відмикають двері.

— Ти що, поцупив її в Меркурії? — запитую.

Габріель хитає головою.

— Ні, мені це дала Роза.

Він запихає шпильку в замок і поволі відчиняє двері. Я заходжу слідом за ним усередину. Здається, це вхід до великої квартири. З кімнати попереду долинають спокусливі запахи їжі, яку там готують. Піднімаюся вслід за Габріелем широкими камінними сходами, потім крізь двері на сходовому майданчику потрапляю до їдальні. У її глибині є французькі двері, що ведуть на вузенький балкон, який простягається вздовж усієї квартири. На балкон ведуть не тільки двері з їдальні, але й двері сусідньої кімнати. Ці інші двері прочинені. Я йду попід самою стіною, щоб мене було непомітно з тієї кімнати, але підходжу достатньо близько, щоб почути, про що там розмовляють.

Говорить Ван. Розповідає про якусь Чорну відьму. Здається, оцінює, чи варто цій особі вступати в Альянс. Несбіт висловлює свою, не надто прихильну, думку. До розмови долучається голос ще якоїсь жінки. Ван відповідає їй. Називає її Іш.

А тоді я чую ще один голос. Голос, який миттєво впізнаю. Я б його ні з яким іншим не сплутав, бо відчуваю, як мені забракло дихання. Перше поривання — бігти звідси геть. Дивлюся на Габріеля, він збагнув, що виникли якісь проблеми, тому хапає мене, коли я роблю крок до дверей і притискає до стіни. І мені вдається стриматись. Я починаю глибоко дихати й заспокоююся.

Габріель беззвучно запитує самим вустами:

— Що сталося?

Я шепочу:

— Усе гаразд. Я в нормі.

А він дивиться на мене запитальним поглядом.

— Я в нормі, — наполягаю, не відводячи очей. Бо й сам так вважаю. — Я знаю, хто там є. І чому вони не хотіли, щоб я сюди прийшов.

Габріель і далі пильно дивиться на мене.

— Хто?

Дивно, але я не можу вимовити її ім’я. Хитаю головою, ніби знову маю на собі ошийник і не годен дихати. І перед моїми очима пролітають усі ті миті, коли вона мене била, давала ляпаси, заковувала в кайдани й оглушувала своїм Даром. Відштовхую Габріеля вбік, витягаю ножа, підходжу до відчинених дверей і кажу:

— Моя вчителька й опікунка.

Моя вчителька й опікунка

Там стоїть Селія. Вбрана так само, в армійській уніформі, чорних чоботах, зелених полотняних штанах, зеленій сорочці. Її волосся підстрижене так само коротесенько, під їжака, аж видно з-під нього череп. Обличчя, як завжди, бліде й огидне.

— Натане, приємно тебе бачити, — каже це так, ніби я її старий приятель, якого вона кілька тижнів не бачила.

Хитаю головою.

— Ні. Нічого приємного.

Ступаю крок уперед, тримаючи в руці ножа. Несбіт підводиться з місця, і я помічаю, що він націлив на мене пістолет. Габріель також підходить ближче й наставляє свій пістолет на Несбіта.

— Що тут відбувається? — запитую я. — Чому вона тут?

Ван підводиться й показує Селії рукою, щоб та сідала.

— Селія співпрацює з Альянсом… Вона одна з тих бунтівних Білих відьом, які допомагають нам здолати Соула, Білу Раду і Ловців.

Хитаю головою.

— Ні.

Ван каже:

— Несбіте, прошу забрати пістолет. Я впевнена, що Натан не завдасть нікому з нас шкоди.

Несбіт крутить пістолет довкола пальця.

— Я б тебе не вбив, малий, ти ж знаєш.

І ховає пістолет назад у куртку.

— Габріелю, тебе це також стосується, будь ласка, — каже Ван.

Але Габріель не відводить пістолет від Несбіта.

— Ні, поки мені не скаже Натан.

— Настав його на Білу Ловчиню, Габріелю, — кажу я, і він скеровує пістолет на Селію.

Ван зітхає.

— Натане, саме тому я й не хотіла, щоб ти приходив сюди. Я хотіла спершу зустрітися з Селією, а вже потім поговорити з тобою й пояснити, як діє Альянс, і хто в нього вступає.

— І ти сподіваєшся, що я також долучуся! Разом із нею!

— Так, сподіваюся, — Ван сідає й дістає свій портсигар. — А як ти думав, Натане, хто буде залучений? Хто? Лише чемні Білі відьми? Нам потрібні воїни, люди, які знають, як поводять себе Ловці, і я можу тебе запевнити, що для цього не знайти нікого кращого за Селію.

Ван запалює сигарету, робить глибоку затяжку, а тоді випускає в мій бік цілу хмарку червоного диму. Не думаю, що вона намагається так заспокоїти мене, радше демонструє своє роздратування.

— Я не збиралася розповідати тобі про Селію, аж поки ми визволимо Анналізу, але, можливо, так навіть краще. Якщо ти не годен співпрацювати з Селією, то можеш собі податися в ченці, мені байдуже. Якщо ж хочеш, щоб я допомогла тобі врятувати Анналізу, то мусиш співпрацювати з Альянсом, а отже — і з Селією.

Вона знає, що в мене насправді немає вибору. Але також мусить знати, що я все ж таки можу її залишити після того, як вона виконає свою частину домовленості. Ван, мабуть, припускає, що я вважатиму справою честі допомагати Альянсу після того, як вони допоможуть мені. Ну, але це ми ще побачимо.

Ван знову затягується сигаретою й каже:

— Натане, прошу звеліти Габріелю, щоб він опустив пістолет.

Я вагаюся, а тоді демонстративно ховаю ножа. І кажу:

— Габріелю, будь ласка, дай мені свій пістолет.

Він без жодних вагань вручає його мені, тоді я підходжу до Селії і приставляю їй дуло до чола. Хочу знати, що відчуваєш, коли маєш змогу таке зробити, маєш владу над нею.

Селія дивиться на мене, не відводячи погляду. Її очі блідо-блакитні з кількома срібними цяточками. Я імітую звук пострілу, але вона навіть не зморгнула. Тримаю пістолет коло її скроні, насолоджуючись своїми відчуттями.

Кажу їй:

— Ти не застосувала свій Дар.

Вона могла б запросто збити мене з ніг.

— Я вже не застосовуватиму його на тобі, Натане. Ми тепер робимо одну справу.

— Невже? — не відводжу очей від Селії, але звертаюся до Ван: — А звідки ти знаєш, що вона не шпигунка?

— А вона шпигунка, Натане. Але наша. Селія надала нам багато корисної інформації про Соула, Раду і Ловців.

— Я в Іспанії з офіційною місією від Ради, Натане, — пояснює Селія. — Вони відкликали мою відставку. Моє завдання — вистежити кільканадцять оголошених у розшук Чорних магів. Тобі буде приємно довідатися, що твоє ім’я та ім’я твого батька очолює цей список.

— Я Напівкодовий.

— Відколи ти вислизнув з будівлі Ради, тебе визначено Чорним. Не знаю, що тобі розповіла Ван, але твоя втеча призвела до значних змін. Соул очолив Раду, а його приятель Волленд отримав повну свободу дій. Ось чому я допомагаю Альянсу. Ти знаєш, Натане, що я геть не прихильниця деяких Чорних магів, але й усілякі злочинці, як ото Соул, та монстри на зразок Волленда мене також не приваблюють.

— Раніше тебе чомусь ні Соул, ні Волленд не турбували. І ти не протестувала проти того, щоб тримати мене в клітці за наказом Соула.

— Я ж кажу, що після твоєї втечі багато чого змінилося.

— Ну, так. Тепер я тобі приставив дуло до чола.

Вона дивиться на мене спокійно, вона й далі та сама Селія, що вміє себе опанувати.

— Розумію, Натане, що ти на мене сердитий. Але я тобі не ворог. І ніколи ним не була.

Я проклинаю її. І лаюся.

— Твій ворог — Соул. Він ворог усіх справжніх магів, і Волленд теж. Вони продажні. Вони не справжні чаклуни. Соул загрожує нам усім, Чорним і Білим. Я все своє життя захищала Білих магів від Чорних, але тепер вони менш небезпечні для Білого відьмацтва, ніж Соул, — кліпає очима. — Я справді в це вірю, Натане.

— Я приставив пістолет до твого чола. Я загрожую тобі.

— Ну, щось у тому є. Але якщо ти не натиснеш на гачок, я співпрацюватиму з Альянсом для того, щоб знешкодити Соула і його дружків. Цього неможливо досягти силами самих лише Білих магів. Соул або тримає їх у руках, або вони просто заслабкі. Тих, хто скаржиться на нього, відразу карають.

Я лину думками до Аррана й Дебори, але не можу про них запитати. Не хочу, щоб про них мені розповідала Селія.

Ван каже:

— Натане, прошу опустити пістолет.

— Ні.

— Я можу показати тобі, які звірства викрила Селія, — Ван простягає мені якісь документи. — Тут фотографії Білих магів, яких катували і стратили за протест проти режиму Соула, а також інформація про кожного з них. Деталі про те, хто, коли й де. Смертні вироки, затверджені Соулом, — вона гортає документи. — Замордовані Чорні маги у Франції. Список імен.

— Мене це не цікавить.

— А даремно, — це каже інша жінка. Мабуть, вона і є Іш. У неї в руках також якісь документи. — Деякі Чорні маги думають, що я цілком нечутлива і мене не турбує доля інших, але ці речі… — і вона простягає мені один аркуш паперу, — …турбують усіх чарівників.

Беру той аркуш. На ньому фотографія трьох осіб: матері, батька й доньки. Батько висить на балці з зашморгом на шиї. Мабуть, це в них удома… Мати й дочка стоять навколішках. Мати ридає, її обличчя в синцях. Дочка має химерне обличчя. З порожньої очниці тече кров. У другу очницю хтось запихає ніж.

— Твоя сестра, Дебора, зробила все можливе й неможливе, щоб надати нам цю інформацію. Вона працює на нас. Вірить, як і ми…

— Заткніться! — мушу поміркувати і не годен цього зробити, коли вони говорять про Дебору. Але я вірю в те, що вона долучилася до Білих повстанців; вона терпіти не може несправедливості. Та я зосереджуюся на Селії. Кажу: — У Британії роками вбивали Чорних магів, і Селія брала в цьому участь. Переслідували Білих магів, які допомагали Чорним. І в цьому вона теж брала участь.

— Більшість Чорних магів покинули Британію, Натане, — уточняє Ван, — хоч мені відомо, що багатьох убили. Проте це зовсім інша справа. Соул просто вирізує їх… нас. Масштаби просто страхітливі. Усе стає дедалі гірше.

Селія додає:

— І Соул не просто загрожує Чорному відьмацтву. Натане, твій батько вбив мою сестру, але Соул творить жахливіші речі. Він убив мою давню партнерку, відставну Ловчиню, а моя племінниця перебуває зараз у камері смертників. Єдиним їхнім злочином був протест проти режиму Соула. Соул мав би захищати Біле відьмацтво. А він нас просто зраджує.

Знаю, що Селія не бреше. Цього в неї не забереш. Вона могла приховувати від мене деякі речі, коли я був її в’язнем, але ніколи не брехала. Я опускаю руку, повертаюся й виходжу з кімнати на балкон, де маю змогу набрати повні груди повітря.

Іш

Габріель біля мене, сидить на долівці балкону. Я не озиваюся, не хочу говорити. Пістолет і далі в моїй руці, але з мене вже досить вогнепальної зброї, тож я простягаю його Габріелю, він забирає пістолет.

Минає ще кілька хвилин, тоді я кажу:

— Здається, Селія може щось знати про Аррана. За ним завжди пильнували Ловці. Чи не міг би ти піти й розпитати в неї про нього й про Дебору?

— Так, якщо хочеш. А ти не міг би сам її розпитати?

Хитаю головою. Я ледве стримую сльози, хоч і не знаю, чому… забагато спогадів, пов’язаних зі мною і з Селією. Кажу Габріелю:

— Я був ще зовсім дитиною. Вона закрила мене у клітці, у кайданах, била… — пригадую, скільки разів вона мене лупцювала і застосовувала проти мене свій Дар. — Через неї я хотів накласти на себе руки, Габріелю. Я ж був іще дитиною…


За годину Селія йде, і я сиджу в кімнаті разом із іншими. Селія сказала Габріелю, що Арран працює в Лондоні, готується стати лікарем. Він долучиться до повстанців… бо симпатизує їм… але він у небезпеці, і за ним постійно стежать. Усі знають, що він ненавидить Раду. Дебора працює з архівами Ради.

Це не надто поважна посада, але сестра має доступ до всіх старих документів, а також їй потрапляють до рук і нові свідчення. Для цього вона явно користується своїм незвичним Даром. Ризикуючи життям, Дебора щодня пересилає цю інформацію Селії, але Селія сподівається, що Дебора невдовзі звідти забереться, бо до неї завжди ставляться з підозрою.

Мені важко зосередитися. Селії немає в моєму списку ненависті, не думаю, що ненавиджу її, проте я сердитий. Виходить, Габріель, мав слушність — я сердитий на більшість людей більшість часу, до того ж зараз я сердитіший ніж тоді, коли ще був ув’язнений, бо розумію тепер усю ту несправедливість і жорстокість, але нічого вже не можу змінити.

І хоч я й сам шокований тим, що почуваю до Селії, не менше мене дивує й те, що я почуваю стосовно Габріеля. Він довіряв мені. Він дістав пістолет, щоб захистити мене, а тоді віддав його мені без жодних запитань і жодних вагань, хоч мав би засумніватися, чи не зайду я надто далеко. Габріель не міг знати, що я зроблю, бо я сам того не знав.

Дивлюся на Габріеля. Він сидить, як і я, на невеликій подушці. Волосся заклав за вуха. Вродливий, відважний, делікатний, розумний і потішний — просто ідеальний товариш. А в мене небагато друзів: Анналіза, Еллен та Габріель. І я знаю, що він найкраще мене знає і найбільше у мене вірить. Навіть Арран не настільки довіряв мені, як Габріель. І коли Габріель мене поцілував, він це зробив для того, щоб я не почував себе погано. Продемонстрував мені таким чином, що я не якийсь там монстр. Він ризикував тим, що я його відштовхну, і знав, мабуть, про це. Мені було б значно легше, якби я аж настільки не переймався Анналізою. Якби я мав до Габріеля такі ж самі почуття, що маю до неї. Він каже, що не може витримати розлуку зі мною, а я відчуваю те ж саме до неї. Не можу собі уявити щасливого життя без неї. Я хочу бути тільки біля неї.

Габріель повертається до мене, бачить мій погляд, і вираз його обличчя змінюється.

— Що? — запитує він.

Хитаю головою й ледве ворушу вустами:

— Нічого.

Змушую себе відвернутися від нього й зосередитися на тому, що відбувається довкола.

Ми сидимо на великих подушках, розкладених колом у кімнаті. Підлога встелена килимами, перськими, мабуть. Навіть не одним, а кількома шарами килимів, покладених по два, а то й по три один на одного; вони м’які й шовковисті. Кімната тьмяна, але насичена кольорами — червоними й золотистими.

Я сиджу навпроти Іш, повнотілої жінки, вбрання якої — від тюрбану до шовкових капців — міниться яскравими барвами: пурпуровою, золотою, червоною. В Іш пухкі руки, вона розмахує ними під час розмови. Її довгі нігті прикрашені золотим манікюром, а пальців майже не видно під численними перснями, інкрустованими коштовним камінням. Нас представили й запропонували чаю. У кімнату зайшли дві дівчини з великими і круглими дерев’яними підносами. Чай наливають у маленькі скляночки. На тарелі лежить щось подібне на рахат-лукум, а ще там є горішки і грона великого чорного винограду.

Іш чекає, поки дівчата вийдуть, а коли за ними зачиняються двері, запитує у Ван:

— Як тобі вони?

— Дівчата? Хтозна. Поки не попрацюєш із учнем, неможливо вгадати, що з нього вийде.

— Можливо, варто поцікавитися твоє думкою, Несбіте?

Він одним ковтком допиває чай, а тоді каже:

— Я певний, шо ти отримаєш за них добру ціну.

— А я не певна. У неспокійні часи виникає дефіцит деяких товарів. Попит на трави і квіти для захисного зілля вже злетів до небес, але це не означає, що саме зараз хтось потребуватиме нових учнів. Ціни на них падають.

Досі я сидів спокійно, але тут не витримую й питаю:

— Ви продаєте дівчат?

Іш обертається до мене. Має карі, як у Габріеля, очі, але вони менші й губляться між пухкими складками бежевої шкіри обличчя. Її ніс також маленький, а от уста великі й повні, підведені яскраво-червоною помадою. Вона каже:

— Звичайно, дівчата йдуть на продаж. Хлопці також, але на них майже немає попиту.

— На продаж як раби?

— Не зовсім. Це дуже цінні учні. А їхня вартість — це ніби трансферна ціна. Їх радше варто порівнювати з професійними футболістами, а не з рабами.

— А вони отримують відповідну заробітну плату? Як футболісти?

Іш регоче.

— Вони безкоштовно здобувають найкращу підготовку. Мають чудову нагоду навчатися у гравців вищої категорії, дізнатися, чи сягнули вони відповідного рівня. Саме так вчилась я. І Ван теж.

— А якщо вони не сягнуть цього рівня?

— Деякі власники миряться з поганими результатами. Більшість — ні. Так і виникає ринок нових учнів.

— Мені казали, що Меркурія їсть маленьких хлопчиків… Може, це її нездалі учні?

— Не знаю, чи вона їх їсть, але якось таки використовує… Як інгредієнти, наприклад. Або закорковує в пляшки для подальшого вжитку.

— А мій батько? Він також має учнів?

Іш вагається.

— У мене він ніколи їх не купував. Але невдовзі, можливо, й тобі знадобляться учні? Я зможу забезпечити тебе найкращими.

— Ні, — відповідаю я. — Мені не потрібні раби.

Вона бере свою склянку з чаєм, відсьорбує ковточок і каже:

— Ну, може, колись ти зміниш свою думку.

— Чи ти збираєшся продати когось із цих дівчат Меркурії? — цікавиться Ван.

— Меркурія поки що не звертається до мене напряму. Я чула, що Ловці майже сіли їй на хвіст у Швейцарії, й відтоді вона не підтримує контактів ні з ким, окрім Провідниці. Виявляє неймовірну обережність. Я вже вислала Провідниці одну дівчину для Меркурії. Огидна мала, але дуже кмітлива і швидко вчиться. Меркурія шукає найкращих, щоб замінити Розу, яка зникла.

— Вона не зникла. Її вбили. Застрелили Ловці, — уточнюю.

— Жаль, — відповідає Іш, та її вуста шкіряться широкою яскраво-червоною усмішкою. — Проте, як завжди, всілякі лиха відкривають нові можливості для бізнесу.

— Ну, ви точно на цьому непогано заробите, — кажу.

— Чи можеш ти сказати нам, де зараз Провідниця? — запитує Ван. — Ми також хочемо вирішити деякі справи з Меркурією.

Іш дивиться на Ван, а тоді каже:

— У Піренеях, у невеличкому сільці за Ечаларом. Остання хатина вгорі наприкінці дороги.

— Дякую, — Ван бере шматочок рахат-лукуму, блідо-рожевого, як і її костюм.

Через двадцять хвилин ми вже в машині.

Ван защіпає ремінь безпеки і каже:

— Поїхали.

Несбіт налаштовує навігатор, авто тим часом виїжджає на дорогу.

— Ти довіряєш тій Іш? — запитую я. — Вона не заведе нас у пастку? Гроші для неї, здається, — найголовніша мотивація.

— Це нормальна Чорна чаклунка. Нас вона не продасть.

— Вона продає дівчат у рабство!

— Дівчата можуть вільно йти куди завгодно, якщо забажають.

— Як вони можуть бути вільними, якщо не мають, куди йти, якщо ніхто їм не може допомогти, не може про них подбати?

— Ти хочеш вернутися, купити їх і доглядати?

Я мовчу.

Ван повертається до мене, чекаючи відповіді.

— Не думаю, що я можу вирішити їхні проблеми.

Ван усміхається.

— Згодна з тобою.

Провідниця

Ми прибуваємо в малесеньке гірське село вже далеко після опівночі. Подорож тривала майже шість годин, ми взагалі не зупинялися. Спершу залишили машину в якомусь місті, я навіть не знаю, в якому, і Несбіт обміняв її на новий джип, який ми згодом залишили разом із Ван біля підніжжя гори, бо він був би тут занадто помітний. У цій місцевості взагалі дуже мало машин, а ті, що є, — старі й побиті. Ми з Габріелем та Несбітом ідемо селом, піднімаючись угору. Дім Провідниці у самому кінці вулиці, з долішнього вікна струмує слабеньке жовте світло.

Ван гадає, що їй краще туди не потикатися, щоб уникнути проблем. У минулому вона мала якісь там суперечки з Провідницею, хоч досі про це не згадувала. Та й у будь-якому випадку ці перемовини варто вести Габріелю, адже він знає Провідницю, вона йому довіряє.

Йду вперед, а тоді знову повертаюся, бо всі вони надто повільні.

— Ти мов цуцик, який зірвався з прив’язі, — глузує Несбіт. Тут темно, але він може побачити середній палець, який я йому показую. — Не квапся, будь насторожі. Зараз такий час, що не завадить бути обережним, — бурмоче він.

Підходимо до маленької хатки.

Несбіт неголосно стукає у двері, й ми чекаємо.

Чекаємо.

Чекаємо.

Видно, як усередині промайнула чиясь тінь. Але нічого не чути.

— Габріелю? — долинає тихий голос, але не з-за дверей, а з-поза наших спин.

Ми всі рвучко озираємося й бачимо жінку, що стоїть на стежці, неймовірно високу жінку, чорне волосся якої сягає мало не до колін.

Габріель оговтується перший, розставляє широко руки й каже:

— Радий тебе бачити, Провіднице!

Вона не всміхається, але нахиляється до нього, й вони двічі цілують одне одного в щоки — це вже багатообіцяючий початок. Габріель говорить щось французькою, мабуть, представляючи нас. І в цю мить я відчуваю, що ми з Несбітом не удостоїмося жодних цілунків, ніколи. Таке враження, що вона ледве стримується, щоб не загарчати на мене, а Несбіта, судячи з її вигляду, вона взагалі воліла би обплювати. Потім Провідниця якось грайливо йде геть, хоч ця грайливість не надто їй пасує. Ми прямуємо за нею, поволі обходячи хатку, Габріель іде попереду, а я кажу Несбіту:

— У неї такий вигляд, ніби вона терпіти нас не може.

— Не бери близько до серця. Вона просто сноб. Дехто з них такими вже є. Ван на диво відкрита, і малий Габріель теж. Іш цікавить тільки бізнес. Тебе здивує демократичність багатьох Чорних магів, але деякі… деякі з них просто сноби, як оце Провідниця. Вона терпіти не може дворняжок.

— Дворняжок?

— Мішаних. Напівкровних. Вона визнає лише породистих Чорних.

— Можу закластися, що для неї Напівбілий ще гірше за напівфейна.

Несбіт штурхає мене ліктем.

— Не журися, друзяко, ти для мене свій! — кладе мені руку на плече. — Ми, дворняжки, маємо триматися купи. Один за всіх і всі за одного.

Відштовхую його, і він регоче.

За будинком є внутрішній дворик-патіо, захищений виноградними лозами, у центрі якого у спеціальному заглибленні розпалене багаття. Здається, Провідниця ще зовсім не спала. Або ж вона спала просто тут. Ми сидимо на великих запорошених подушках, що оточують вогнище… тобто сидять Провідниця та Габріель, а ми з Несбітом примостилися подалі на якихось потертих килимках.

Провідниця гукає когось, і з хати виходить дівчина. Вона худенька, а її розкуйовджене й розпатлане волосся аж ворушиться — стільки у ньому вошей. Вона дивиться на нас із-під лоба і майже не прислухається до розпоряджень Провідниці, а тоді йде назад.

Несбіт нахиляється до мене.

— їй звеліли принести нам трохи води. Але я б її не пив, друзяко, мала явно збирається туди плюнути.

За кілька хвилин дівчина приносить оливки і графин з вином. Потім ще кілька разів вертається у хату і приносить хліб, оливкову олію, помідори, перець: усе це для Габріеля й Провідниці. Несбіт не помилився — нам подали тільки воду у бруднющих склянках.

Габріель розмовляє з Провідницею. Мабуть, пояснює, що сталося; раз або двічі мені здається, що він згадує моє ім’я, але Габріель говорить по-французьки, тому розмова може йти про будь-що.

Вони говорять і говорять.

Хатина стара і паскудна. Дворик огороджений низеньким муром, що був колись поштукатурений набіло, але тепер посірів. Мур поєднаний із хатою низкою дерев’яних підпорок, обвитих рясними виноградними лозами.

Габріель і Провідниця сидять зі схрещеними ногами. Провідниця підкладає у вогонь поліно, а Габріель пильно на неї дивиться, продовжуючи розмову.

Несбіт розлігся на своєму килимку, напівдрімаючи. Каже мені:

— Мабуть, це ше довго триватиме.

Я теж лягаю, намагаючись пригадати, коли спав востаннє.


Прокидаюся. Сонце сліпить мені очі крізь прогалини між підпорками.

Несбіт лежить горілиць, затуляючи обличчя рукою, але я бачу, що очі в нього розплющені, і думаю, що він прислухається до розмови, яка й далі точиться між Провідницею і Габріелем. Несбіт позіхає.

Я сідаю. На килимок біля мене вистрибує цвіркун. Починає сюрчати, та коли простягаю до нього руку, відскакує геть. Усвідомлюю, що звідусіль долинає сюрчання цвіркунів, то наростаючи, то затихаючи, немовби пульсує разом зі спекою. Ці звуки нагадують дзижчання мобілок, але я чую їх у вухах, а не в голові.

Підводжуся, потягуюся й позіхаю, підходжу до самого краю дворика, щоб поглянути крізь підпорки на випалені сонцем пагорби довкола нас.

Габріель і Провідниця замовкли.

Я чую цвіркунів. Море цвіркунів. Але також, у перервах між сюрчанням, здається, вловлюю в голові сичання «ччччч». Воно ледь чутне, можливо, це лише гра моєї уяви. Відходжу в куток, не так придивляючись, як прислуховуючись.

Несбіт уже стоїть у мене за спиною.

— Шо?

— Не знаю. Ти нічого не бачиш?

Несбіт зазирає поміж підпорки. Тоді хитає головою.

— Я ліпше бачу вночі.

А мені здається, що я знову це вловлюю: ледве чутне й нетривале сичання, яке майже заглушують цвіркуни… Та воно лунало у моїй голові, я впевнений.

— Там є хтось з мобільним телефоном, — кажу. — Можливо, фейн…

— Тільки один? — запитує Несбіт.

— Не знаю, — відповідаю.

— Треба поглянути.

Повертаюся до Габріеля.

— Зачекаєш тут? Ми розвідаємо все довкола.

Він киває. Провідниця на вигляд не надто стурбована.

Йду ліворуч, рухаючись широкими колами, а Несбіт — праворуч. Цвіркуни стрибають переді мною, не чую нічого, крім їхнього сюрчання. Коли хатка Провідниці вже далеко позаду, я починаю поволеньки лізти вгору пагорбом, що стримить ліворуч від будинку. Пагорб доволі високий. Я звертаю ще лівіше й опиняюся біля якогось висохлого русла, завглибшки у три метри й зі стрімкими схилами. Зачіпаю камінь, і той із гуркотом летить униз. Я беззвучно лаюся, завмерши на місці. Але моя незграбність винагороджена. На свій подив я чую у відповідь:

ччччччччччччччччсччччччсссссччччччссссс

Не можу визначити напрямок, з якого долинає сичання мобілки, але це десь нагорі, і мені здається, що я чую його, коли власник мобілки рухається, так, як тоді, коли впав камінь. Якщо власницею мобілки є Ловчиня, то, припускаю, що вона лежить на землі край долини і стежить за будинком Провідниці. Там вона добре захована, і звук мобілки може долинати до мене тільки тоді, коли вона підводиться з землі, щоб роздивитися.

Швидко спускаюся вниз, а тоді зупиняюся. Знову прислухаюся.

Нічого, крім цвіркунів.

Я обережно й повільно спускаюсь у невелику долину, пильнуючи кожен свій крок, щоб не зрушити з місця жодного камінця, а тоді ще раз зупиняюся внизу, щоб прислухатися.

Лише цвіркуни.

Відтак піднімаюся вгору іншим схилом, повільно й обережно. Пригинаючись до землі, хутко підбігаю до гайочку з оливкових дерев і перетинаю його, дивлячись праворуч. Жодних рухів. Зупиняюся, дивлюся ліворуч… Нічого… Тоді обертаюся, щоб оглянути все довкола. Розрізняю кілька хаток на околиці села далеко внизу, але хатинки Провідниці звідси не видно.

Повертаюся знову обличчям до пагорба, заплющую очі і вслухаюся.

ччччччсчччччсчччччсчччччсчччччс

Здається, тепер я знаю, де Ловчиня. Я вже впевнений, що це Ловчиня. Більше нікому ховатися тут угорі. Якусь мить думаю про те, щоб розбудити в собі звіра, але вирішую, що краще мені бути в людській подобі. Селія навчила мене бойових мистецтв, і настав час скористатися цією наукою.

Якомога швидше звертаю праворуч, у бік висохлого русла. І раптом бачу її. Чорна постать лежить на землі, непомітна з боку хатини Провідниці, але її чудово видно звідси. Жінка дивиться у бінокль. Таке враження, що вона не зауважила, як ми з Несбітом вийшли на розвідку.

Але ж де її партнерка? Тут двоє Ловців чи більше? Цілком можливо, що більше.

І як вони знайшли Провідницю? Нас зрадила Іш або Селія, чи, може, хтось помітив нас у Барселоні і їхав за нами аж сюди? Чи вони вже кілька днів або й тижнів стежать за Провідницею? І чи в безпеці Ван, чи, може, її вже узяли в полон?

Не легко буде підібратися до Ловчині тихенько. Вона вибрала собі добре місце, на неї важко напасти з-за спини, але саме це я мушу зробити. Знаю, що здолаю її у двобої, але для цього треба встигнути наблизитися, перш ніж вона здійме тривогу. Дуже не хотілося б, щоб вона обернулася й вистрілила у мене.

Просуваюся, не відводячи очей від чорної постаті… Це ніби якась дитяча гра. Я весь як на долоні, і якщо вона озирнеться… Чесно визнаю, що мені кінець, якщо вона озирнеться… Але ж Ловчиня мусить стежити за будиночком, це її робота, і вона не озирнеться, якщо я все зроблю тихо. Отже, поволеньки схилом униз, затамувавши подих, дивлячись під ноги і вивіряючи кожен крок, а тоді… Вона посунулася на животі, фокусуючи бінокль… Піщаний ґрунт осипається з-під моєї лівої ноги, але нечутно. Ступаю ще один крок униз долиною. Тепер я не відводжу очей від Ловчині, яка у двох метрах від мене вгорі. Ніж уже в моїй лівиці.

Двома стрімкими великими кроками підбігаю до неї, хапаю правою рукою її за щиколотку і смикаю вниз. Вона в добрій формі: зойкає, вивертається і б’є мене ногами, але я вже приставив їй до горла ніж. Мені на руку бризкає кров. Проблиски в її очах згасають. Аж дивно, як швидко все це сталося.

Болять ребра. Мабуть, вона зламала мені одне, вдаривши ногою. Зцілюю його, чую дзижчання, проте я ще й досі тримаю її тіло, досі не витягнув з її горла ніж. Витягаю й витираю насухо тремтячими пальцями об сорочку Ловчині. У неї є рація з навушником. Забираю рацію, моя рука знову починає тремтіти, коли я торкаюся шкіри Ловчині. Намагаюся вдягнути навушник, але не витримую його сичання. Ось чому я зміг відчути її здаля — не тільки через мобілки, а ще й через цю рацію.

Беру її бінокль і дряпаюся туди, звідки вона вела спостереження. Бінокль просто чудовий. Я бачу хатинку Провідниці, внутрішній дворик і виноград; бачу частину Габріелевої голови, хоч Провідниці не видно. Бінокль добре працює, але й виноград теж робить свою справу. Ловці не знають, що ми з Несбітом пішли звідти, навіть, якщо їм відомо про наше прибуття.

Я оглядаю схил, шукаючи Несбіта і партнерку Ловчині. На протилежному боці пагорба, вгорі, помічаю чорну постать — Ловчиню, — а вище бачу іншу темну постать. Несбіт? Ні! Ще одна Ловчиня. І ще одна. І ще. Чорт! А я досі не знаю, куди подівся Несбіт.

Хоч, якби його зловили, було б здійнято тривогу, отже…

І тут я помічаю його. Він робить те саме, що і я щойно, наближаючись з-за спини до Ловчині навпроти мене. Це добре, але у мене відчуття, що Несбіт не підозрює про існування тих двох Ловчинь на схилі, а мені здається, що вони зможуть його побачити. Чорт!

Я зісковзую по схилу вниз до тіла Ловчині й хапаю її пістолет. Я б волів не користуватися ним, але якщо буде потрібно, то таки скористаюся. Тоді я біжу вгору висохлим руслом, намагаючись уникати зайвих звуків, хоч швидкість у цій ситуації найважливіша.

Пробігаю три сотні метрів; гадаю, що цього досить. Підповзаю схилом русла вгору й розглядаю все довкола в бінокль, лежачи на животі. Несбіт далеко внизу навпроти мене, стоїть навколішки над Ловчинею, яка виглядає вже мертвою. Але та, найвіддаленіша від мене, Ловчиня суне назад і зможе побачити Несбіта. Найближча до мене Ловчиня не рухається, але й не видається спокійною, бо озирається туди, де лежить моя мертва Ловчиня. Вони вже знають, що ми тут. Вони бачили Несбіта і переговорили між собою по рації, а тепер дивуються, чому не озивається Ловчиня номер один.

Мушу швиденько дістатися до найближчої від мене Ловчині, і сподіваюся, що Несбіт упорається з тією іншою.

Моя Ловчиня на відстані ста метрів ліворуч од мене внизу. Припускаю, що про тишу вже можна не надто дбати, тому намагаюся підбігти якомога ближче, якомога швидше й якомога безшумніше. Цілюся пістолетом у Ловчиню, хоч і знаю, що з мене не найкращий стрілець, хіба якщо стрілятиму впритул. Я вже майже готовий стрибнути на неї, але вона почула мене й обертається. Стріляю, влучаю їй у ногу. Ловчиня відкочується вбік і теж стріляє, а я дивуюся, чому вона не влучила в мене. Стріляю вдруге, у мене закінчуються набої, але я вже підбіг до неї, і мій ніж уже в її животі, потім я вихоплюю його звідти і застромлюю їй у шию. Сріблисті й брунатні іскри в її очах ніяк не згасають. Я дивлюся на свою закривавлену руку — це її кров. Тоді знову зазираю їй у очі — в них уже немає жодної іскорки, — і я швидко відвертаюся.

Відчуваю, як запекло мені в скроні. З рани бризкає кров. Її куля таки влучила в мене, але тільки дряпнула. Зцілююся, а тоді ще раз прикладаю до очей бінокль.

Несбіт біля своєї мертвої Ловчині, забирає її пістолет, потім повертається й дивиться на мене.

Я ж дивлюся вгору й бачу останню Ловчиню. Вона переводить погляд від мене до Несбіта й витягає мобілку. Хоче зв’язатися з базою. Якщо їй це вдасться, тут незабаром аж кишітиме від Ловців.

Кидаюся до неї. Кричу Несбіту:

— Стріляй у неї!

Несбіт стріляє. Багато разів. Я думав, що з нього кращий стрілець.

Ловчиня сидить навпочіпки з телефоном у руках, стріляє у відповідь Несбіту. Я вже майже біля неї. Але вона вже подзвонила. Я стрімко біжу до неї. Вона обертається і стріляє в мене, але промазує. Вона перелякана. Несбіт стріляє в неї, але Ловчиня мчить схилом униз до хатки Провідниці. Вона швидка, але я думаю, що зможу її наздогнати, перш ніж вона туди добіжить. Женуся схилом униз, але і їй схил також додає швидкості. Ось уже Ловчиня сягає внутрішнього дворика, стріляючи навмання. Скрізь. Це немовби сцена з якогось божевільного голлівудського фільму.

Наздоганяю її, але вона хапається за виноградні лози й падає спиною на землю. Падає навзнак, і її чорне лискуче волосся, зібране у хвостик на потилиці, ніби повертається в мій бік, хоч її рука ще й досі тримається за лози, але я вже бачу з рухів її тіла, що вона мертва.

Ловчиня гепається на землю. Її обличчя без жодного виразу. На її чолі отвір від кулі, маленький, глибокий і досконало круглої форми.

Поряд стоїть на колінах Габріель, а його пістолет направлений на мене. Його рука випростана. Обличчя також без жодного виразу.

— Це я, — гукаю про вся випадок, виставляючи поперед себе руки.

Несбіт різко гальмує біля мене й каже:

— І я.

А тоді вигукує:

— Блін!

Провідниця лежить боком на землі. Маленька дівчинка припала до неї і тримає її за руку. На тілі Провідниці проступають дві червоні плями: одна на плечі, а друга на животі.

Габріель нахиляється над Провідницею, намацує пульс.

— Вона ще жива.

Кажу йому:

— За будинком стежили чотири Ловчині. Вони встигли зателефонувати, зв’язатися зі своєю базою абощо. Ми мусимо забиратися звідси.

— їх може бути більше десь у машині. Вони могли захопити Ван.

Несбіт каже:

— Я перевірю. Якшо через дві хвилини не повернуся разом із машиною, будете знати, шо справи кепські.

І пішов геть.

Габріель сідає навпочіпки біля дівчинки й каже їй щось спокійно й неквапливо по-французьки. Вона нічого не відповідає, й далі тримаючи за руку Провідницю. Габріель про щось у неї запитує. Вона киває. Він забирає в неї руку Провідниці, і дівчинка біжить назад у хату.

Підходжу збоку до будинку й вилажу на низенький мур, звідки видно дорогу, а тоді чую ревіння двигуна і зрештою бачу наше авто, що на великій швидкості їде заднім ходом до нас. У ньому сидять Ван і Несбіт.

Повертаюся до Габріеля.

— Несбіт уже тут.

На підтвердження моїх слів з-за другого боку хатини долинає вищання автомобільних коліс.

Габріель піднімає Провідницю, але вона кричить.

Він каже:

— Я сказав дівчинці взяти все, що їй потрібно. За хвилину ми вирушаємо звідси.

І несе Провідницю до машини.

Через десять секунд з’являється дівчинка у незграбних чоботях і з маленьким блідо-рожевим наплічником, який ось-ось, здається, трісне. Я підходжу до неї й беру за руку. Але вона виривається і біжить довкола хатки в бік авта.

У дорозі

Ми вже у джипі, мчимо вперед дорогою, сподіваючись, що нам вдалося вислизнути досить швидко, хоч ніхто ще не наважується у цьому зізнатися. Несбіт такий божевільний водій, що ми маємо більше шансів загинути під час автокатастрофи, ніж від Ловецької кулі.

Ми з Габріелем сидимо на задньому сидінні. Провідниця лежить розпластана прямо на нас, її голі ноги впираються в мої коліна. Це дивно, але вони пахнуть м’ятою. Та найбільше наше авто просякнуте запахом страху. Цей запах висить важким тягарем у повітрі. Ми їдемо вже протягом трьох годин, й за весь цей час майже не розмовляли між собою: з кожною хвилиною ми дедалі більше відчуваємо, що нам і справді вдалося вислизнути. Я бачу щоку Ван і помічаю, що її щелепа вже не така напружена, проте раніше навіть Ван була нажахана. Вона напоїла Провідницю зіллям для вгамування болю, і та, на щастя, відтоді весь час спала. Бо перед цим я просто шаленів від її вересків, та й усім, гадаю, від цього було зле.

Повертаюся до Габріеля. Він притискає якусь тканину до живота провідниці. Тканина вже цілком просякла кров’ю. Провідниця виглядає так, ніби їй залишилося жити якусь хвилину, але так вона виглядала й півгодини тому. У її тілі ще й досі є дві Ловецькі кулі. Ван кинула оком на рани й повідомила, що вона не зможе витягти кулю з живота Провідниці, а судячи з тону, яким вона це сказала, я зрозумів, що це кінець. Ми тут нічим уже не зарадимо. Смерть Провідниці — це тільки питання часу.

Дівчинка сидить навколішки біля Габріелевих ніг, погладжує волосся Провідниці й шепоче їй щось.

Габріель запитує у мене:

— З тобою все гаразд?

Я навіть не знаю. Кажу, що так, і відвертаюся, дивлячись у вікно.

— Ну, а от зі мною ні, — втручається Несбіт. — Я страшно хочу пісь-пісь.

Машина гальмує й зупиняється. Довкола нас — низенькі пагорби, фермерські угіддя. Хтозна, де ми опинилися. Несбіт вимикає мотор і виходить з авта. Ми всі мовчки чекаємо, коли осяде курява.

Несбіт вилазить з машини й відливає.

— Ой, нарешті, я вже дурів.

Ван запитує Габріеля:

— Як там пульс у Провідниці?

— Слабкий. Повільний.

— Вона наділена потужними зцілювальними можливостями, але отрута з куль може врешті-решт узяти верх і над ними.

Несбіт знову залазить у авто й запитує:

— То шо, Габбі? Провідниця встигла тобі шось розповісти перед тим, як її підстрілили? Ви досить довго там патякали.

— Так, але я мало чого довідався. Спочатку вона казала, що не знає, де Меркуріїн будинок, хоч я був певний, що вона чудово все знає. Я улещував її, як міг, казав, що вона унікальна, бо ніхто, крім неї, так добре не знає Меркурію, але я, звичайно, розумію, що вона мало кого запрошувала до себе додому. Та Провідниця й далі нічого не хотіла говорити. Тоді я сказав: як дивно, що Меркурія найбільше довіряла Розі, Білій відьмі за походженням, бо це була єдина особа, яка мала доступ до її оселі. І це подіяло. Провідниця не втрималася й повідомила, що її також туди запрошували і що кілька разів вона була вдома у Меркурії. Саме вона кілька років тому «нарадила» Меркурії Розу. Саме вона привела Розу в Меркуріїн дім. Але потім Провідниця сказала, що справою її честі, як правдивої Чорної відьми і подруги Меркурії, є те, що вона не може нікому це розкривати. Меркурія бажала, щоб її оселя була втаємничена.

Ван питає:

— Отже, ти хочеш нам сказати, шо вона так і не розкрила, де її дім?

— Саме це я й хотів сказати.

— То все це без толку! — Несбіт лупить ногою по обшивці машини.

Габріель продовжує:

— Я сказав, що Меркурія, мабуть, залишила свій дім напризволяще, бо ж Ловці вже практично сідають їй на хвіст. Можливо, вони вже винюхали, де він розташований. Провідниця розреготалася і відповіла, що його неможливо винюхати. Сказала, що мала намір доставити туди цю дитину, щоб замінити нею Розу, — Габріель дивиться на дівчинку, що сидить біля його ніг.

Ван каже:

— Ледве чи вона повідомила б малій, де мешкає Меркурія.

— Провідниця наполягала на тому, що тільки вона це знає й нікому не скаже. А ще вона була переконана, що їй абсолютно безпечно в цьому селі. Що поблизу взагалі немає Ловців. Гадаю, що вони з’явилися тут приблизно тоді ж, коли й ми. І це наштовхнуло мене на думку про те, що або Іш повідомила Ловцям, куди ми прямуємо, або вони пасли нас від самої Барселони.

— Вони нас не пасли, інакше я вже також була б мертва, — каже Ван. — Вони побачили б наш джип. А Іш нічого не сказала б їм добровільно, і так швидко. Хіба що одна з її дівчат?

Вона дивиться на Несбіта. Той киває.

— Отже, Іш уже мертва або її схопили Ловці. А якщо її схопили, вона розкаже їм про твою зустріч із Селією і про те, що там був я, — роблю я висновок.

— Цілком справедливе припущення.

Несбіт лається, обходить довкола машини і копає її ногою.

Дівчина міняє позу, і Габріель каже їй щось по-французьки. Вона відповідає також французькою мовою.

— Перс? — усміхається дівчинці Ван. — Її звати Перс?

— Так, — відповідає Габріель.

Вони далі щось говорять. Ван долучається до розмови, говорить також французькою, а на довершення біля дверцят водія з’являється Несбіт, і він також устрягає в розмову.

Дівчинка знову щось говорить і дивиться на мене, а я б хотів також їй, щось відповісти, але навіть англійською не можу підібрати відповідні слова про Провідницю і про те, що мені жаль і що я не можу знати, що з нею тепер буде, і взагалі, що довколишнє життя гівна варте, але, можливо, тобою заопікується Ван, хоч вона не надто надається на роль названої матері, а Несбіта тим паче важко уявити в ролі батька, хоч у будь-якому разі це краще, ніж бути рабою Меркурії.

А тоді я бачу, що її погляд не потребує ніякої відповіді. І раптом вона починає кричати. Я не розумію по-французьки, але здогадуюся, що мала лається. Її обличчя зовсім близько від мого, я притискаюся до дверцят авта, а вона плює мені в лице. Габріель обхопив її руками, намагається втримати її, каже щось на вухо, але це не допомагає, бо вона хвицяє мене ногами, і Габріель змушений притиснути її ноги своєю, щоб якось угамувати. Я штурхаю дверцята й падаю з авта на землю. Підводжуся, витираю з обличчя слину й дивлюся на переплетений клубок із рук, ніг і волосся.

— У чому справа?

— По-перше, вона не любить дворняжок, а по-друге, вона ще й звинувачує тебе у нападі Ловців.

Ван висідає з джипа й підходить до нас. Витягає сигарету, Несбіт дає їй вогню. Тоді Ван простягає портсигар Габріелю. Перс починає знову кричати й розмахувати ногами, я розумію, що Ван запропонувала сигарету саме їй. Ван повертається до Несбіта й каже:

— Яка енергетика, — затягується сигаретою, ковтаючи дим. Каже Габріелю: — Довідайся про неї все, що зможеш.

Габріель звертається до Перс, і вона відповідає йому набагато ввічливішим тоном. Ван прислуховується й перекладає для мене.

— Її батьки померли, — тато багато років тому, а мати нещодавно, — від рук Ловців; вона зуміла втекти. Іш її підібрала і сказала, що з неї виросте видатна чарівниця. Провідниця збиралася доставити її до Меркурії. Їй нібито десять років.

Потім Ван зауважує:

— Не думаю, що Меркурія була б нею захоплена: це паршива малявка. Але з неї все ж могла б бути якась користь. Якщо Меркурії потрібна учениця, ми могли б дістатися до неї завдяки Перс.

— Спочатку нам треба знайти Меркурію.

— Так, це вже починає мене мучити, — Ван знову робить глибоку затяжку. — Габріелю, а ти запитав у Перс, чи вона часом не знає, де живе Меркурія, так?

— Так. Вона каже, що не знає. Я вірю їй.

Ван кидає сигарету на землю й дивиться на неї.

— Ага, я також вірю. А це означає, що нам про це має сказати Провідниця, іншого виходу немає.

— Зілля? — здогадуюсь я.

— Так, це все не просто. Правдиве зілля придалося б найкраще, але на його приготування потрібен час. До того ж таке зілля необхідно адаптувати до відповідної особи, і дія його набагато ефективніша, якщо ця особа слабовільна і здорова. А ми тут маємо пацієнта-доходягу, що ось-ось помре, зате має могутню силу волі. Це набагато складніша ситуація.

— І що ж тепер?

— Є інший варіант. Зілля, завдяки якому можна проникнути в її пам’ять про відповідне місце, опинитися там, де вона була, побачити те, що вона бачила.

— Мати видіння?

— Так. Я можу виготовити зілля з якоїсь частинки Провідниці й частинки чогось, що належало Меркурії, — Ван без особливої надії дивиться на Габріеля. — Не думаю, що в тебе щось таке є?

— Маю шпильку для волосся, яку я зняв із Рози. Меркурія робила ці шпильки і давала їй, — Габріель показує шпильку Ван, але та хитає головою. — Вона зачарована. Якщо я використаю її, вона заважатиме чарам зілля.

— Ми не маємо іншого виходу. Мусимо спробувати, чи подіє правдиве зілля, — наполягаю я.

— У нас замало часу, — доводить Ван. — Від того зілля, яке я їй дала, вона спатиме ще кілька годин. Я поговорю з нею, коли вона прокинеться. Можливо, Провідниця змінить думку, зважаючи на своє становище. Але тепер ми всі потомлені. Мусимо трохи відпочити.

— Ми що, залишимося тут? — дивується Несбіт, розглядаючи довколишню порожнечу.

— Так, — відповідає Ван. — Це буде місце останнього спочинку Провідниці.

Карта

Уже темніє, я виходжу кудись у поле, лягаю просто на голу землю й заплющую очі. В голові у мене суцільна каша.

Засинаючи, думаю про Анналізу. Як іду з нею берегом річки, повз якусь луку, над нами синіє небо. Ми лягаємо разом на землю, пташки перемовляються між собою. Вітерець розвіває мені сорочку, сонце зігріває обличчя. Я перевертаюся на бік. Анналіза дивиться в небо; її шкіра аж світиться під сонцем, і вона щось говорить, судячи з порухів її вуст, але я не прислухаюся, просто думаю про те, як мені любо дивитися на неї. Дмухаю їй у вушко, очікуючи у відповідь посмішку, але вона не реагує й далі щось говорить. Тоді я нахиляюся над нею й цілую її, але вона не відповідає мені поцілунком, тож я мало не лягаю на неї, щоб зазирнути ув очі. Її очі сині, як завжди, але вони не сфокусовані на мені: вони взагалі ні на чому не сфокусовані, а срібні проблиски в них застигли. Захололи. Я немовби злітаю в повітря й не годен до неї доторкнутися. Анналіза лежить на землі, її вуста рухаються, але вона взагалі не говорить: хапає ротом повітря, роблячи останні подихи. Я ще далі відлітаю від неї. Вона на землі біля котеджу, Меркурія стоїть над нею, а буревій відносить мене, і я кричу на Меркурію. А тоді прокидаюся й підводжуся.

Зі мною Габріель.

— Що сталося? Ти так кричав.

— Усе нормально. Нормально. Просто приснилась Меркурія.


Ван шкірить зуби.

— Чудово.

— Так?

— Так, — вона тримає аркуш паперу, що його мені дала Меркурія. Аркуш, на якому Меркурія намалювала карту, за якою я міг би знайти будинок, обраний Клеєм для штаб-квартири.

Цей зіжмаканий аркуш місяцями лежав у моїй кишені: він уже побував у воді, був обдертий з країв і мав посередині дірку. Але він від Меркурії… він їй належав. Більше того, на ньому є ще вказівки, написані рукою самої Меркурії, і їх навіть можна прочитати. А найголовніше, за словами Ван, те, що Меркурія особисто дала мені цей аркуш… Це не якась украдена річ, а подарунок.

Для зілля кращий складник годі придумати.

— Це означає, що ти маєш отримати видіння від Провідниці.

— Гаразд.

— Це означає, що ти готуєш зілля й випиваєш його. Це зілля, наче річка, що прорізає собі шлях у просторах свідомості, переносячи спогади від Провідниці до тебе.

— Гаразд, — повторюю я, цього разу трохи обережніше.

— Ти мусиш допомогти зробити цей проріз, щоб річка потекла, і бути тим, куди вона тектиме.

— Я маю порізати Провидицю?

— Для зілля нам потрібна її кров. Багато крові. Ти мусиш випустити з неї всю кров, аж поки вона вмре.

— Що?

— Вона все одно помирає, Натане.

Колись я думав, що ніколи й нікого не вб’ю. Пам’ятаю, як ще малим чув різні історії про те, як Ловці вбивають Чорних магів, а мій батько вбиває Ловців, і думав, що сам такого ніколи не зроблю. Аж ось, доживши до поважного сімнадцятирічного віку, я вбив уже п’ятьох людей. І тепер збираюся вбити ще одну. А Провідниця навіть не загрожує мені. Вона все одно помре, але ж саме мені доведеться її вбивати. Ще одна смерть на моїй совісті.

Мене вражає те, як мало я думаю про тих людей, яких убив. Я гадав, що вбивць переслідують спогади про їхні жертв, але я майже не згадую про своїх. Хочу принаймні зараз поміркувати про них, виявляючи у такий спосіб сяку-таку повагу до них, а також, можливо, намагаючись переконати самого себе, що я не втратив остаточно здатність хоч щось відчувати.

Першою була та Ловчиня у Женеві, якій я скрутив шию. Добре її пам’ятаю. Потім Ловчиня у лісі, та стрімка, яку я вбив у своїй звірячій подобі. Тоді Кірен, до якого я не відчуваю ані найменшої поваги. Тоді ті дві в Іспанії. Одна у висохлому руслі. Я штрикнув її ножем у шию. Друга — під оливковим деревом. Земля там була встелена оливками. Їх я теж добре пам’ятаю: зелені оливки, соковиті, дозрілі, деякі вже потріскалися, заплямивши ґрунт. А от саму Ловчиню майже не пригадую. Землю під нею я запам’ятав краще, ніж її саму.

Я вбив п'ятьох людей.

Скоро їх стане шестеро.

Якщо я з цим упораюся.


Провідниця лежить на землі. Її голова — на подушці, скрученій із килимка, що був у машині. Перс сидить біля неї, тримає її за руку. Ван останню годину згаяла в оточенні всіляких флакончиків та баночок, які дістала з саквояжа. Вона весь цей час кришила і змішувала для мене різні інгредієнти, а тепер каже, що все вже готове. Вона щось говорить Провідниці.

Габріель тлумачить мені:

— Ван переконує її, що нам не обов’язково це робити. Провідниці треба лише повідомити, де розташована оселя Меркурії. Ван каже, що може допомогти їй угамувати біль.

— І що відповідає Провідниця? — питаю, хоч і так здогадуюся.

— Просто відмовляється.

Потім Ван щось говорить Перс, мабуть, готує її до того, що станеться. Я очікую, що Перс почне плювати на Ван, битися й нарікати, але вона просто тримає Провідницю за руку і щось їй шепоче.

Ван каже мені:

— Перс — підступна мала лисиця. Гляди, Натане, не купуйся на її милу зовнішність.

Мені Перс узагалі-то не здається милою. Я знаю, що вона вже мене ненавидить, а коли я зроблю те, що маю, із Провідницею, зненавидить ще дужче. Ненависті ніколи не бракне місця.

Ван сказала мені, як діяти. Я повинен зробити на руці Провідниці вертикальний розріз, до самої вени. Провідниця повинна бачити і знати, що я роблю. Я мушу зібрати її кров і додати до зілля, що його Ван виготовила з допомогою карти. Мушу виточити з неї максимальну кількість крові. Провідниця помре. Провідниця мусить померти. Найкраща мить, щоб випити зілля, — коли вона помиратиме.

Ван каже:

— Провідниця тримає в голові безліч спогадів, тому вона мусить добре зрозуміти, про що ти хочеш довідатися і наскільки це тобі необхідно. Коли різатимеш її, думай про Меркурію, думай про кров Провідниці і про здобуття спогадів про дім Меркурії.

Провідниця вбрана в сукню з широкими рукавами, Габріель відкотив один рукав, з-під якого видно бліду шкіру її довгої й тонкої руки. Під шкірою добре помітно голубу вену, яка проте ховається досить глибоко.

Тримаю в руці ніж, приставляю його вістря до шкіри Провідниці, але відразу відсмикую. Я не готовий. Мушу зібратися з думками. Мушу зосередитися на правильних думках.

— Це єдиний спосіб знайти Меркурію, Натане, — каже Ван. — Єдиний спосіб допомогти Анналізі. Ти маєш бути впевнений. Якщо завагаєшся, зілля не подіє. Не забудь, що через кілька годин Провідниці не стане. Ми ніяк її не зможемо врятувати — вона помирає.

Габріель додає:

— Але ти збираєшся її вбити. Ти відбираєш у неї останні кілька годин життя. Ти мусиш бути упевнений.

Ван дивиться на нього.

— Габріелю, що б ти вчинив, якби Меркурія тримала в себе Натана? Якби тобі потрібно було порізати Провідницю для того, щоб знайти його і спробувати визволити?

Габріель не відповідає. Він дивиться на Ван, потім відвертається.

Вона каже, неголосно й повільно:

— Думаю, що ти живцем здер би з неї шкіру.

Він повертається до мене, і я бачу, як у його очах поволі обертаються золоті проблиски.

— Десять разів поспіль.

— Але ти не вважаєш, що я це зможу зробити. Чому? Тому що я недостатньо дбаю про Анналізу?

Габріель хитає головою.

— Я знаю, що ти дбаєш, Натане. Тобі не треба цього доводити.

— А я нічого й не доводжу. Намагаюся знайти спосіб допомогти Анналізі.

— А це і є єдиний спосіб, — додає Ван.

Я думаю про Меркурію, про те, як знайти її оселю, а тоді застромлюю вістря ножа в руку Провідниці й розрізаю її лезом. Провідниця навіть не здригається, а тільки стогне й щось белькоче, мабуть, якесь прокляття, і хоч я заборонив собі дивитися їй в обличчя, все ж таки дивлюся. У неї чорні очі — чорні, як і в мене. Вона вимовляє ще якісь слова, якісь прокльони. Відчуваю її прогірклий віддих. Добре, що я можу зосередитися на обличчі Провідниці. Знаю, що мушу повірити в те, що роблю. Провідниця перестає лаятися, а її повіки тремтять, але не заплющуються. Вона дивиться на мене до самого кінця і навіть після нього, але сірі спалахи в її очах, доволі невиразні ще перед тим, як я почав різати, щезають нарешті цілком, а її кров починає текти повільніше, аж поки остаточно зупиняється.

— Швидко, — командує Ван. — Поки вона не померла.

Додаю трохи крові в кам’яну чашу, яку підсовує мені Ван: на дні там лежить пульпа, в яку перетворилася карта, та інші складники.

— Додай більше, — каже Ван. — Добре змішай.

Думаю, що в крові може бути й Ловецька отрута, але Ван каже, що я зумію їй протидіяти. Каже, що я можу протидіяти будь-чому.

— Знайди Меркурію, Натане. Знайди Меркурію і врятуй Анналізу. Пам’ятай, що саме це ти мусиш зробити.

Прикладаю чашу до вуст і куштую зілля. У нього якийсь кам’янистий, на диво сухий і майже їдкий присмак, від якого мені пече в горлі і шлунку.

— Думай про Меркурію, — нагадує мені Ван.

Заковтую все зілля, пригадуючи, як Меркурія стояла над Анналізою. Допивши, випускаю з рук чашу.

Перс дивиться на мене чорними і сповненими ненависті очима, а я раптом відчуваю лють до неї, бо вона осуджує мене за те, яким я є і що я маю робити. Мушу забратися геть, щоб її не вдарити, тож підводжуся, але ноги мене не слухають, і, на мій подив, мене підхоплює й опускає на землю Несбіт.

Моє тіло ослаблене, та в голові все аж палає. Я хочу знайти спогади Провідниці, але не знаю, де їх шукати.

Заплющую очі. Бачу Перс. Вона стоїть наді мною навколішках. Я лежу на патіо в Іспанії. У мене щойно стріляли. Тоді Перс щезає, а я вже йду оливковим гайочком і зупиняюся, щоб підняти щось із землі: камінь, гострий камінь. І враз я вже на пляжі, де підбираю якусь гальку, а сонце обпікає мені лице. Потім — біля річки, де роблю з каміння невеличку загату. Загачую річку.

Так Провідниця намагається не допустити мене до своїх спогадів. Ван казала, що вона на таке здатна: заповнює свою свідомість фальшивими думками замість спогадів. Зосереджуюся на Меркурії, на її волоссі, на її сірій сукні, на холодному вітрі, що його вона може накликати за якусь секунду. Бачу її. Аж ось я вже стою на березі великого синього озера. Там холодно, і у воді відбиваються блідо-голубі купчасті хмари. Я піднімаю з землі камінь, найбільший, який знаходжу. Хочу віднести його до краю озера й загатити ним ріку. Несучи камінь, підводжу голову й бачу посеред озера острів, надзвичайно химерний. Білий острів. І усвідомлюю, що це зовсім не острів, а айсберг, який погойдується на поверхні озера. Я все ще несу важку брилу берегом озера, проте хочу бачити айсберг, відчувати холод і подув вітру, думати про Меркурію та її крижане дихання. Та я дивлюся собі під ноги, на розкидане там каміння, і наближаюся до річки, а тоді кидаю у воду брилу, загачуючи ржу.


Це видіння десь коло Меркуріїної оселі. Ван у цьому впевнена. Але це не допомагає. Я вже багато разів пригадував його, знову і знову, однак не можу знайти там нічого нового. Весь час бачу ті самі речі. Бачу себе в голові Провідниці, бачу, як я збираю каміння й будую з нього загату.

Прошу поради, і Ван каже:

— Провідниця мертва. А це не справжні спогади. Знайди справжні.

— Дякую. Дуже допомогло, — саркастично відповідаю я.

Намагаюся знову, але нічого нового не знаходжу.


Уже пізно й темно. Я надворі, міряю кроками землю в саду. Ми залишили те місце, де померла Провідниця, де я її вбив. Знайшли інше авто й інший будинок, у якому можна зупинитися. Здається, ми у Франції, хоч я й не певний. Усі решта — в будинку. Несбіт принаймні забезпечує нас доброю їжею, але й він нарікає на те, як довго нам доводиться розшукувати житло Меркурії. Його хвилює, що Іш, якщо її схопили Ловці, розкриє їм забагато інформації. Селія в небезпеці, її можуть викрити як шпигунку, але Ван каже, що ми тут нічим не зарадимо й нам треба тільки вірити в те, що Селія зуміє знайти вихід.

Ми тут уже цілий день. Чекаємо, що я знайду маршрут, яким нам треба рухатися. І от відчиняються задні двері, з’являється Габріель.

— Втомився? — запитує він.

— Так… утомився. Так… сердитий. Хотів би всіх послати подалі… І так дев’яносто дев’ять відсотків часу. Втіхи від того, що ми тут стирчимо, нуль…

Габріель усміхається.

— Кому потрібна та втіха, якщо є цікавіші речі?

Сідаємо під деревом, підстеливши ковдри. Цієї ночі ми тут спали.

— Маєш якісь геніальні ідеї? — запитую я.

— Про те, як відшукати спогади?

— Так.

— Не припиняй пошуки. Знайди потрібний шлях.

Притуляюся головою до дерева й кажу:

— Це так нудно. Весь час одне й те саме.

— Нудно, але необхідно, — Габріель дивиться на мене. — Якщо хочеш знайти Анналізу, роби це знову і знову.

Я дивлюся на нього. Розумію, що він правий. Заради мене він робив би це хоч тисячу разів.


Перебираю в голові кожнісінький спогад: оливковий гай, узбережжя, озеро. Але мені здається, що озеро — це справжній спогад. Саме воно виникло, коли я почав думати про Меркурію. Повертаюся до нього і вкотре розглядаю. Озеро, віддзеркалене в ньому небо. А ще я відчуваю прохолодний вітерець, який видається справжнім — в інших спогадах такого не було. Зосереджуюся на цьому вітерці. Здригаюся й дивлюся праворуч від себе. Я у голові Провідниці. Я щось почув. Там є порослий деревами рудуватий пагорб. На ньому місцями лежить сніг. Біля озера дорога, якою я йду. Посеред озера айсберг, який віддзеркалюється у воді. Знову обертаюся до гори й бачу там Меркурію, яка підкликає мене кивком голови, і я йду до неї — до неї додому.

Форма слова

Цілу ніч знову і знову прокручую в голові цей спогад. Шукаю нових підказок. Щоразу бачу Меркуріїне житло все чіткіше. Це не замок, не заміський будиночок, не котедж і не якесь там орлине гніздо — її сховок знайти значно важче. Це бункер. Його абсолютно не видно, бо він повністю під землею, видовбаний просто в горі.

Наступного ранку я намагаюсь описати це місце, озеро й пагорб. Габріель запитує:

— А можеш ти його намалювати?

Звичайно, можу. Усі дивляться, як я малюю озеро з айсбергом посередині. Земля довкола горбиста; немає дерев або кущів, тільки пожовкла трава й голе каміння; у широких виярках лежать залишки снігу. Малюючи це, я раптом усвідомлюю, що на дорозі біля озера стоїть якийсь знак.

— Чи бачиш ти там назву тієї місцевості? — запитує Ван.

Я не розумію, що там написано. Заплющую очі й описую те, що бачу.

— Це слово починається з букви «В» і воно середньої довжини.

— Ну, це нам страшенно допоможе, — кривиться Несбіт. — Це там, де зимно, і назва починається з «В»? Треба тепер тільки відкинути все інше…

— Так, Несбіте, треба, дякую тобі, — зупиняє його Ван. — Нам потрібні карти. Ти розумієшся на картах, Натане?

— Так. Там ще щось є. Я знаю форму цього слова.

— Форму? — регоче Несбіт. — Ну чому ж ти раніше не сказав? Форму слова… Це ж зовсім інша справа.

— Несбіте, якщо ти не можеш додати ніякого позитиву, то чи не міг би ти взагалі нічого, до біса, не додавати? — Ван повертається знову до мене. — Яка це форма?

Я знизую плечима. Тоді малюю в повітрі пальцем.



— Добре. А яка довжина цього слова? Ти можеш порахувати букви?

— Або що таке букви? — знову вставляє свої п’ять копійок Несбіт. — Тобто чи не варто спочатку про це запитати?

— Знак був біля дороги, досить далеко, — хоч я знаю, що він не був аж так далеко, просто не можу його прочитати, а щоразу, коли намагаюся його пригадати або зосередитися на ньому, цей знак перетворюється в якусь хаотичну суміш чорного на білому.

Габріель подає мені книгу й запитує:

— На що було найбільш подібне це слово?

Несбіт розводить руками й хитає головою.

— Не можу в це повірити.

Я відкладаю книгу і пронизую його поглядом. Ван і Габріель також на нього дивляться.

— Шо?

— Принеси-но сюди атлас, Несбіте, — наказує Ван. — А тоді приготуй обід і піди прогуляйся.

Коли він іде геть, я починаю шукати в книзі слово, що нагадувало б мені ту назву місцевості, яку я бачив. Але нічого не знаходжу Габріель приносить ножиці й вирізає кілька букв. Переставляє їх місцями, аж поки я його зупиняю.

— Ось це трохи подібне. Що воно означає?

— Волтеан. Нічого це не означає. І… — він проводить пальцем по переліку назв у атласі, — тут немає такої назви.

— А є якась подібна? — запитує Ван.

Габріель уважно перечитує перелік.

Я підводжуся і йду на кухню. Несбіт нарізає батон ножем для хліба. Коли я заходжу, він підносить голову.

— Вітаю, друзяко.

Мабуть, у мене не надто привітний вигляд, бо він каже:

— Слухай, та я нічого такого не мав на увазі.

— Я не вмію читати, ясно? — підступаю до нього. Його ніж націлений на мої груди. Це хлібний ніж, але й ним можна зарізати.

Підступаю ще ближче, і вістря ножа впирається в мою шкіру.

Я наступаю. Вістря поволі встряє у мене, але тоді Несбіт забирає ножа. На його кінчику — кров.

— Тобі ясно? — не вгаваю я.

— Ага, Натане, звісно, я ж просто жартував, — його голос не змінився, як і його ідіотська посмішка, але тепер, коли я наблизився до нього, то бачу, що його очі вже не мерехтять: синьо-зелена течія в них застигла. Він злякався.

Я аж завмираю від подиву. Ніколи й подумати не міг, що він мене боїться.

— Що діється, Натане? — питає, заходячи на кухню, Габріель. Вагається, а тоді каже: — Здається, ми знайшли його. Це місце.

— Бачиш, мені вже й не треба вміти читати, — кажу я Несбіту. — А твій суп, — додаю, — пересолений.

Відвертаюся й виходжу.

Несбіт бурмоче:

— Пересолений? Пересолений? Я… але ж…

Виходячи з кухні, помічаю Перс. Вона сидить на лавці в куточку. Мабуть, мала весь час там сиділа. Я знову впізнаю в її очах той погляд, і вона вишкірює зуби й сичить на мене, коли я проходжу повз.


Габріель показує на атласі назву села.

— Це воно? Велтарлін. Ти бачив саме цю назву?

— Я не певний. Виглядає схоже. І ніби те саме озеро, але добре було б мати трохи детальнішу мапу.

Несбіт долучається до нас за столом.

— Знайшли його?

Я кажу:

— Так. Має бути воно: там зимно, і назва починається з «В».

— А шо я казав, — Несбіт шкірить до мене зуби.

— І що тепер? — запитує Габріель.

Ван підводиться, потягується, вигинаючи дутою спину, тоді починає міряти кроками кімнату. Дістає портсигар, але просто бавиться ним, не відкриваючи.

— Ми вирушимо туди. Дорогою роздобудемо детальніші карти й переконаємося, що ти не помилився. Якщо ти правий, Несбіт сформує передову групу.

— Передову групу з однієї особи? — перепитує він.

— Тільки не вдавай, шо це тобі не лестить.

— З метою?..

— Вкрай обережної розвідки. Огляду. Спостереження. Знаходження входу туди або входів. Стеження за тим, чи хтось туди заходить або виходить. Визначення заклять, які Меркурія може вживати задля захисту. І, що найважливіше, забезпечення того, щоб ніхто тебе не побачив. А тоді повернення на базу.

— І де ж ця база?

Ван дивиться на атлас і ставить кінчик свого пальця, свого вишуканого нігтя, на якусь точку на мапі в кількох сантиметрах від Меркуріїного пагорба з бункером.

Розділ четвертий

Щоденники з бункера

Знову бути позитивним

Ми на базі, у ще одному порожньому будинку, за кілька миль від Меркуріїного бункера. Перевірили його розташування на детальній мапі, і тепер я впевнений, що не помилився. Ми вже тут упродовж сімдесяти двох годин, а Несбіта з нами немає вже сімдесят одну з половиною години. Ван увесь цей час виготовляє переконливе зілля, з допомогою якого має примусити Меркурію розбудити Анналізу. Вона замішує складники, випробовує їх і люто зиркає на нас, коли ми здіймаємо галас. Перс і далі сповнена ненависті, лиховісно зиркає на мене, але я відповідаю їй тією самою монетою. Ми з Габріелем тримаємося разом або в його спальні, або на кухні.

Дві ночі я спав назовні. Ми на півночі, далеко на півночі, і тут зимно. Першої ночі я просто чекав, чи не станеться зі мною трансформація. Але нічого не відбулося. Наступної ночі я сидів, схрестивши ноги, на землі, дивився на захід сонця і намагався пригадати свої відчуття від перебування у звірячій подобі, коли мною опановує він, а ще думав про те, що стається, коли опиняєшся всередині того іншого себе і бачиш речі у цілком іншому світлі… Не подіяло. Але тоді я пригадав видіння, що його мав, коли намагався допомогти Габріелю. Згадав, як ми були в Уельсі, і моє серце протинав кілок, з’єднуючи мене з землею і зі мною-звіром. І це сталось: я відчув, як поволі в кров надходить тваринний адреналін, і не опирався йому, аж поки відбулася трансформація.

Пам’ятаю не все, але таки більшу частину свого перебування в подобі звіра. Я не полював. Таке враження, що звір просто показував мені все довкола, допомагав з’ясувати, що відбувається, допомагав призвичаїтися, хоч я завжди був у ролі пасажира, а він — на водійському сидінні. Я був у його тілі, хоч і не знав, що це за тіло. Судячи з відбитків лап, — мабуть, вовк або великий пес.

Відчуваю, ніби здобув контроль над тим, коли саме змінюватись. Розумію, що тепер можу зупинити цей процес, а за бажання — почати знову.

Отож сьогодні я залишаюся в будинку, буду сам собою, частково тому що сподіваюся на повернення Несбіта, а частково — тому що не хочу так швидко трансформуватися.

Лежу на одному з двох ліжок у Габріелевій кімнаті і мене переповнюють позитивні думки.


Позитивна думка № 1

Я живий. Маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. А це велика справа. Я живий. Я маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. Це суперпозитивне відчуття.


Позитивна думка № 2

Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.


Позитивна думка № З

Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.


Позитивна думка № 4

Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї — це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути — у буквальному сенсі цього слова — або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.


Позитивна думка № 5

Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.


Позитивна думка № 6

Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…


— Усе нормально?

Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною.

— Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні.

— А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу.

— Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими.

Габріель не відповідає.

— Ти так не думаєш?

— Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец.

Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу:

— І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін.

Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван.

Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав.

— Ти гніваєшся? — запитую.

Він спершу мовчить, а потім каже:

— Трохи. А може й дуже.

— На мене?

— На кого ж іще.

— Чому?

— Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… — він повертається й дивиться на мене, — …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так?

Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти:

— Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би…

Він перебиває мене, зриваючись на крик:

— А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола.

— Габріелю…

— Першій особі, яку я вбив, — знову він не дає мені договорити, — я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце.

— Ти хочеш мене шокувати, — підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд.

Він просто сам не свій.

— І хто це був? — запитую я.

— Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки — довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей?» Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий. Звісно, ти правий». Людей нелегко розгадати, бо знаєш, що тут найпідступніше? Люди змінюються, Натане. Змінюються. Сестра довіряла Кейтлін і була права, бо Кейтлін була добра, приємна й мила і намагалася допомогти. Вона була на нашому боці… спочатку. Але знаєш що? Її примусили зрадити нас. Вони це вміють: ламати людей.

— Це зовсім не означає, що таке могло статися з Анналізою.

— Ні, не означає. І я можу помилятися, Натане. Можливо, вона тебе не зрадила. Але коли я бачу Анналізу, щось у ній нагадує мені про Кейтлін.

— Габріелю…

— Чесно кажучи, я розумію, що Кейтлін не мала особливого вибору, але якийсь усе таки мала. Вона була Напівбілою відьмою, і якби не зробила те, що від неї хотіли, її життя перетворилося б на пекло. Але через Кейтлін упіймали мою сестру! Сестра любила одного Білого чаклуна. Кейтлін передавала записки, якими вони обмінювалися. А потім сестра вирішила з ним зустрітись і зайшла на територію Білого відьмацтва. Вона завжди була імпульсивною, життєрадісною й легко захоплювалася. Її впіймали. Їй було сімнадцять років. Її хлопцю теж. Його ув’язнили на місяць, а тоді випустили… Сестру повісили. Не знаю, що з нею робили перед тим, як забрати життя. Як ти гадаєш, Натане, що з нею робили?

Я не відповідаю. Знаю, що він і сам не хотів би почути відповідь.

— Досі ненавиджу Кейтлін. Упродовж тижнів, що минули, відколи я її застрелив, я постійно хотів зробити це ще раз, але повільніше, щоб завдати їй ще більшого болю й викликати ще більший жах, аби вона зазнала всіх тих страждань, які довелося витерпіти моїй сестрі…

Підходжу до нього. Пригортаю його. Я вперше це зробив: підійшов до Габріеля.

Думаю, що він не стримається й заридає. Але він відштовхує мене й дивиться мені у вічі.

— Я часто згадую про свою сестру, про те, як вона страждала, як над нею знущалися. Натане, я люблю тебе більше за сестру. Ніколи не думав, що таке можливе, але це правда. І думаю, ти маєш рацію. Думаю, що в нас таки є шанс здолати Меркурію, і навіть у Альянсу є шанс перемогти. Але найбільше мене тривожить те, що тебе, Натане, вб’ють, і, думаю, ти помиратимеш довгою, болісною й повільною смертю. А я не можу цьому запобігти, бо ти не бачиш, що Анналіза накликає на тебе біду. Ти відмовляєшся це зрозуміти. Тому я можу тільки пообіцяти, що намагатимуся тобі допомогти, а якщо мені не вдасться це зробити, і ти таки помреш, то та особа, через яку це станеться, зазнає від мене значно більше страждань, ніж Кейтлін…

І він іде геть.

Такий ось позитив.

Ми розробляємо план

— Ні, ні, ні! — Несбіт повернувся, і настрій у нього далекий від позитивного. — Слухай, я ж тобі казав. Там буде захисне закляття.

Наступного ранку ми сидимо за кухонним столом і складаємо план. Намагаємося придумати, як проникати в бункер без відома Меркурії.

— А що, як зробити підкоп? — пропонує Габріель.

— Аякже, — Несбіт плескає себе долонею по чолі. — Треба тільки дістати гірниче спорядження, вибухівку, підйомний механізм, парочку екскаваторів. На це потрібно не більше кількох тижнів…

Ми розуміємо, що він правий. І я знаю, що єдиний спосіб зайти всередину — той, про який давно вже думаю.

— Я мушу підійти до дверей і постукати.

Усі на мене дивляться, крім Габріеля. Він визнає мою правоту, опустивши вниз голову.

— Меркурія мене не вб’є. Принаймні не відразу. Спершу захоче довідатися, чи я вже маю Маркусову голову або серце.

— І як ти думаєш, скільки часу їй знадобиться, шоб вирахувати відповідь? — запитує Несбіт.

— Секунд десять, — відповідає, дивлячись на мене, Габріель.

— Так, — погоджуюся. — Але вона захоче вислухати мою пропозицію. Коли я бачив її востаннє, Меркурія саме дізналася про те, що Роза загинула, Маркус вручив мені три дари, а Ловці вдерлися в її долину. Вона була розлючена й налякана. Коли я прийду до неї цього разу, вона вже не лютуватиме й не боятиметься.

— Ага, надійся, — бурчить Несбіт.

— Отже, — веду далі, — я скажу їй, що хочу, аби вона звільнила Анналізу. Що вона може прийняти в дарунок замість Маркусової смерті?

Габріель підказує:

— Мабуть, твою.

— Є такий ризик, але, можу закластися, Меркурія схоче завдати мені якомога сильнішого болю. Вона захоче показати мені Анналізу, насолодитися своєю перемогою. Гадаю, вона запросить в бункер. І почне розмову.

Усі пильно дивляться на мене.

— І що тоді? — запитує Габріель. — Що буде після того, як ти так успішно все це здійсниш?

— А тоді… Тоді ви всі прослизнете за моєю спиною, здолаєте Меркурію, напоїте її переконливим зіллям, знайдете спосіб розбудити Анналізу, і ми всі звідти втечемо.

Несбіт регоче. Габріель закочує очі.

Ван каже:

— Це може спрацювати.

Ми всі здивовано дивимося на неї.

— Штука в тому, як нам усім проникнути в бункер. Меркурія знає, що Провідниця мала привести їй нову ученицю, — продовжує Ван, дивлячись на Перс, яка похмуро сидить у кутку. — Можливо, її можна якось використати.

— Я можу привести Перс до Меркурії. Вона мені довіряє, — каже Габріель. — І можу простежити за Меркурією, щоб побачити, якими чарами вона захищає вхід.

Тиша. Ван курить сигарету.

Я озиваюсь:

— Навряд чи Габріель повинен туди йти — якщо Меркурія побачить нас удвох, це в неї викличе ще більше підозру. А що як… я приведу Перс? Я врятував її від нападників на Провідницю. «Не знаю, що з нею робити, Меркуріє, оце подумав, що їй, можливо, буде добре з тобою. О, до речі, як там Анналіза?» Меркурія заведе мене до Анналізи, а Перс за цей час вираховує вхідне закляття.

— Вона француженка. По-англійськи вона не розуміє ані слова. Крім того, вона анітрохи не бажає тобі допомагати, — каже Габріель.

— Скажи їй, що мене збираються вбити, і вона матиме нагоду це побачити. Гадаю, це стане для неї доброю мотивацією.

— Ні, — заперечує Ван. — Потрібно, щоб ти і Перс проникли всередину, але чари доступу має розшифрувати хтось інший. Проте ідея в цілому добра. З деякими невеличкими змінами вона може спрацювати…

Бункер Меркурії

Наступного ранку ми вже напоготові. Щойно починає світати. Небо чисте й блідо-блакитне. Має бути чудовий день.

Несбіт каже:

— Я все довкола перевірив. Це єдиний вхід. Мабуть, Меркурія має всередині якусь розколину, бо я просто не бачу, кудою інакше вона могла б доставляти сюди різні продукти. Найголовніше питання: чи відьма вдома?

— Дізнатися можна тільки одним способом, — відказую я.

Вхід у бункер — це вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі — там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії.

Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона — з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості.

Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля.

Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві.

Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч.

Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею — масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами.

Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла.

Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло.

Я гупаю знову і кричу:

— Меркуріє! Маєш гостей.

Ми чекаємо.

Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом!

Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає.

Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки.

Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом.

Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми.

— Меркуріє! — кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову.

— Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька.

— Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва.

Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують.

— Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс.

— А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову?

— Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому.

— Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами.

— Я від них вислизнув.

Меркурія кривить губи.

— А як ти мене знайшов?

— Це не має значення, — знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. — Головне, що я тут.

— А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу.

— Я хотів поговорити з тобою про це. У нас не було часу обговорити твою пропозицію, коли з усіх боків стріляли Ловці.

— А це не підлягає обговоренню.

— Ти ж ділова жінка, Меркуріє. Усе підлягає обговоренню.

— Тільки не це.

— Спочатку ти хотіла, щоб я вбив Маркуса, а ти в подяку дала б мені три дари, але перед тим, як я подався красти Феїрборн, ми домовилися, що я натомість рік попрацюю на тебе.

Меркурія глузливо шкіриться.

— То ти хочеш тепер запропонувати мені її?

— Ні. Я хочу запропонувати тобі Перс в обмін на Анналізу.

Меркурія пильно дивиться на Габріеля і врешті-решт каже:

— Вона і так мала прибути до мене. Я її забираю, — відмикає висячий замок шпилькою для волосся, хапає Габріеля за плече, затягує його всередину й починає замикати браму. — А з тобою і з твоїм батьком ми розберемося окремо.

— Але!.. — хапаю рукою браму.

— Немає про що говорити. Повертайся, коли матимеш Маркусову голову або серце.

Це, мабуть, чи не найгірша з можливих, хоча й цілком сподівана відповідь.

— Я мушу побачити Анналізу, — вигукую, вчепившись за браму.

— Ні, не мусиш, — заперечує Меркурія.

— Мушу! Бо як мені знати, чи вона ще жива? Я навіть не знаю, де вона… Мені тільки відомо, що ти залишила її Ловцям… Я виконаю твоє прохання, Меркуріє. Виконаю, якщо зможу. Але повинен знати, що Анналіза жива. Повинен спершу її побачити.

Меркурія вагається. Вона ще не замкнула замок остаточно. Замислилася. А це вже щось.

— Я ризикував своїм життям, щоб сюди прийти, Меркуріє. Ти запросто можеш мене вбити. А я ж тільки прошу, щоб ти показала мені Анналізу.

— Коли ми востаннє про це говорили, ти сказав, що ніколи не вб’єш свого батька.

— Це було ще перед тим, як він залишив мене на поталу Ловцям. Я мало не помер… Не раз я ледве від них вислизав… Але все ж таки мені вдавалося втекти, хоч і зовсім не завдяки йому… Я все життя чекав, коли він по мене прийде. Думав, що він забере мене з собою. Думав, що він усьому мене навчить і буде зі мною, але ж ні — він мене покинув, щоб Ловці могли мене впіймати й закатувати на смерть…

— Він жорстока людина. Я рада, що ти це нарешті збагнув, Натане.

Схиляю голову й кажу, тримаючись за ґрати:

— Заради Анналізи я зроблю все, що завгодно, Меркуріє. І я ризикуватиму своїм життям, щоб їй допомогти, проте я мушу спочатку її побачити. Будь ласка…

Не наважуюся поглянути на відьму. Мені залишається тільки плекати надію на те, що Меркуріїна ненависть засліпить її, і вона не збагне, що я ніколи не вб’ю Маркуса… Ніколи не зміг би його вбити… Мені треба примусити її повірити в те, що заради Анналізи я здатен на це.

Падаю перед нею навколішки.

— Будь ласка, Меркуріє.

Заґратована брама беззвучно ковзає вбік. Трохи провагавшись, я підводжу погляд.

— Я зварю тебе заживо, якщо ти викинеш якийсь фокус, — попереджає Меркурія, тоді відступає назад, ховаючись у темряві.

Підводжуся й заходжу. Меркурія зачиняє браму, потім ще й замикає дерев’яні двері на два великих засуви. Бере пучку якихось зернят з невеличкої кам’яної чаші, вкарбованої просто в стіну тунеля, і посипає ними засуви. У повітрі знову відчутно той гострий запах. Мабуть, думаю я, ці зернята закріплюють засуви на своїх місцях.

Тунель усередині такий самий, як і на початку, хіба що зі стін звисає кілька каганців, які мерехтять жовтавим світлом. Меркурія тримає Габріеля мертвою хваткою й веде його тунелем, що плавно завертає праворуч, а я йду навздогін. Вона відсовує завісу з важкої тканини, і я вслід за нею потрапляю у велику кімнату чи радше залу, невідшліфовані кам’яні стіни якої запнуті гобеленами. Завіса, яку ми проминули, — також гобелен. Ніде немає дверей, і, підозрюю, що за кожним таким гобеленом ховається інший тунель.

Меркурія зупиняється посеред зали й відпускає Габріеля. Вона йому каже:

— Залишайся тут, — і Габріель майстерно вдає з себе цілком розгубленого.

Я кажу Меркурії:

— Перс не розуміє англійської. Лише французьку.

Меркурія бурмоче щось Габріелю, і той відповідає точнісінько таким, як у Перс, поглядом і із-під лоба. Вона обходить Габріеля, озираючи його зусібіч.

— Отже, Провідниця мертва. Це для нас усіх велика втрата. А Габріель? Припускаю, що він також загинув?

— Я домовився з ним про зустріч у визначеному місці в лісі. Габріель так і не прийшов. А тоді з’явилися Ловці, — з цього мого опису мало би бути зрозуміло, що трапилося: Габріеля впіймали й піддали тортурам, щоб він викрив місце нашої зустрічі.

— Прикро про це чути, — зітхає Меркурія.

— Справді? — тепер уже я дивлюся на неї з-під лоба. — Щось мені важко в це повірити.

— Габріель був достойний Чорний чаклун, — вона замовкає й торкається пальцями Габріелевого волосся, підносить угору пасмо, а тоді відпускає його. Здається, Габріель навіть «успадкував» від Перс її воші.

Знаю, що мушу рухатися далі. Запитую:

— То де ж Анналіза?

— Ти дуже ризикуєш задля Анналізи, Натане. Ти впевнений, що вона цього варта?

— Так.

Меркурія підходить і зазирає мені в очі.

— Спражня любов. Це потужна сила.

— Якщо мені доведеться вибирати між Анналізою й батьком, я зроблю цей вибір. Проте я мушу її побачити. Покажи мені, що вона жива, і я зроблю те, що ти захочеш.

Меркурія нахиляється ще ближче і знову торкається моєї щоки. Її палець холодний, сухий і кістлявий. Вона каже:

— Ти завжди так гарно пахнув, Натане.

— Про тебе я цього сказати не можу, — огризаюсь. — Покажи мені Анналізу!

— Мені подобається, Натане, коли ти чиниш опір. Це так чудово! Ходи, поки я не змінила думку.

Відьма обертається і проходить повз Габріеля, кажучи йому щось по-французьки, й Габріель похмуро сідає на підлогу. Я йду за Меркурією у протилежний кінець зали, до гобелена, на якому зображена мисливська сценка: чоловік на коні, собака, що біжить поряд, і олень, у якого вп’ялися стріли. За гобеленом такий самий тунель, що й той, яким ми прийшли сюди. Меркурія стрімко крокує ним.

Поки що все йде згідно з нашим планом. Габріель, мабуть, уже вертається до входу, а я тим часом іду вслід за Меркурією цим тунелем, що радше нагадує коридор. Зусібіч видно дерев’яні двері, і Меркурія вже наближається до найдальших із них. Вона заходить туди, а я сповільнюю кроки. Мене так бентежило наше спілкування з Меркурією, що я просто не встиг приготуватися до зустрічі з Анналізою.

Переступаю поріг, сподіваючись побачити якусь в’язничну камеру, але натомість опиняюсь у спальні. Там є крісло, стіл, високий комод і шафа — усе виготовлене з дорогого темного дерева. Зі стелі посеред кімнати звисає гасова лампа, що наповнює спальню світлом і запахом, а під лампою стоїть ліжко, на якому лежить Анналіза.

Відчуваю, як панічно починає гупати моє серце: Анналіза бліда, її очі заплющені. Вона лежить на спині, і через це видається радше мертвою, ніж сонною.

Я торкаюся її руки. Вона холодна. Її обличчя схудле. Нахиляюся, прислухаючись до її дихання, але нічого не чую. Пробую намацати пульс на шиї — і не знаходжу його.

— Щось тут не так, — кажу я. — Вона не спить.

— Ні, Натане. Не спить. Вона уві сні, подібному на смерть. Ні дихання, ані пульсу; її тіло і вся її свідомість відімкнені й перебувають на найнижчому рівні. Але в ній ще теплиться життя.

— Як довго можна так проіснувати?

Меркурія не відповідає, але підходить до Анналізи й розгладжує їй волосся на подушці.

— Меркуріє! Як довго?

— Ще місяць. Потім, мабуть, буде вже запізно.

— Ти мусиш її розбудити. Негайно!

— Але я не бачу Маркусового серця.

— Розбуди її, і я все тобі дістану. Але ніколи цього не зроблю, якщо вона помре.

Меркурія знову розгладжує Анналізине волосся.

— Благаю тебе, Меркуріє.

— Натане, тобі якось не пасує благати.

Я лаюся.

— Розбуди її негайно! Розбуди або нічого не отримаєш. Здається, що відьма розрегочеться мені в обличчя, але вона каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане, — повертається й дивиться на Анналізу. — Я згодна, що вона виглядає кволою. Білі відьми слабосильні. Будь-яка Чорна відьма могла б протриматися втричі довше.

— Меркуріє, ти не матимеш жодної користі з того, що вона помре. Але мені просто забракне часу, щоб дістатися до Маркуса. Це неможливо…

Меркурія підходить до мене й зазирає в очі.

— То ти його вб’єш? Свого власного батька?

Я не відвожу погляд і кажу якомога правдоподібніше:

— Так. Знайду спосіб.

— Це буде нелегко.

— Я знайду спосіб. Але тільки якщо ти розбудиш Анналізу. Зараз.

— Вона залишиться моєю бранкою, аж поки ти виконаєш свою частину домовленості.

— Так, так. Я згоден.

— Вона буде моєю рабою. Попереджаю, Натане, мені бракує терпцю для рабинь або бранок. Я ставлюся до них погано. Що швидше ти знищиш Маркуса, то менше страждатиме Анналіза.

— Так, я розумію.

— Чудово.

Вона повертається й цілує Анналізу в губи, й Анналізині вуста розкриваються, і разом із гарячим Меркуріїним диханням в Анналізин рот впурхують якісь слова. Меркурія випростується і гладить своєю долонею Анналізину руку, а тоді проводить пальцями по її щоці й каже:

— Я розпочала процес. Знову запалила іскру життя, але мине ще кілька годин, можливо, цілий день, аж поки розпочнеться наступний етап, і вона прокинеться.

Підходжу до Анналізи й торкаюся її руки.

— І яким буде наступний етап? — запитую я в Меркурії, обертаючись до неї, але вона вже прямує до дверей, щоб вийти геть. Не певен, чи Габріелю вистачило часу для того, щоб запустити сюди інших. Мушу якось затримати Меркурію, але не знаю, як це зробити, не викликавши в неї підозри. — Що я маю зробити? Дати їй води абощо…

Меркурія напівобертається й кидає через плече:

— Я ж тобі казала…

Їй не дає договорити чийсь гук. Схоже на голос Перс, але Габріель не почав би гукати. Я не розумію слів, але маю погане передчуття.

Меркурія виглядає не так сердитою, як роздратованою, виходить із кімнати. Я йду до дверей услід за нею. Меркурія відсовує гобелен і зупиняється в проході спиною до мене. Я бачу там велику залу і знову чую Перс. Вона тепер біжить до Меркурії. І це справжня Перс, одягнена інакше, ніж Габріель. Вона також зауважує мене й починає кричати й жестикулювати. Я не розумію, що вона каже, але здогадуюся.

Меркурія навіть не відповідає їй, просто обертається до мене, і я ледве встигаю заскочити назад у спальню, ухиляючись від блискавки, що шугає наді мною. Наважуюся ще раз зиркнути у коридор і бачу, що гобелен знову на своєму місці. Меркурія у великій залі. Бункер аж дрижить од страхітливого гуркоту, а стіни коридору здригаються так, мовби ось-ось обваляться.

Біжу до гобелена, та не встигаю й добігти, як лунає постріл, тоді вибух, а тоді ще і ще, і всі ці вібрації накладаються одна на одну, і от уже весь бункер починає трястися. Чути виття буревію, що заважає мені відсмикнути гобелен й зазирнути у велику залу, а коли це мені нарешті вдається, я бачу там Ван навпроти Меркурії.

Несбіт у протилежному кінці зали, його пістолет націлений на тіло Перс, яке незграбно лежить на підлозі, — на чолі у дівчинки акуратний отвір від кулі. На якусь мить я ціпенію… Але це не Габріель, це справжня Перс — та, що вбрана в інший одяг.

Несбіт повертається, цілячись у Меркурію, проте вітер починає дмухати з новою силою, і Несбіту не вдається втримувати пістолет рівно. Він сам ледве може триматися на ногах.

Я помічаю Габріеля, який уже не маскується. Він припав на коліна в кутку кімнати з пістолетом напоготові, але також не годен його міцно тримати. Стріляє, та не влучає.

Меркурія здіймає руки й розмахує ними над головою, від того вітер лютує ще дужче, зриваючи в повітря все довкола — подушки, папери, столик, — і всі ці речі кружляють по кімнаті, немовби під час смерчу. Навіть важкі дерев’яні стільці починають рухатися по колу в якомусь химерному танці, а мене вітер змушує відступити у коридор.

Меркурія стоїть посеред цього виру й розгнівано виє. Спалахує блискавка, а тоді починає збільшуватися й ставати потужнішою. Ван верещить, і тільки після цього блискавка зникає. Несбіт стріляє з пістолета, але не завдає Меркурії жодної шкоди. Вона нас усіх повбиває!

Гобелен наприкінці коридору шмагає мене по обличчю, і я відступаю назад. Хочу, щоби мною опанував звір. Хочу стати ним, хоч би це й було востаннє… І дозволяю тваринячому адреналіну заполонити все моє єство, радо його вітаючи.

Я в ньому. У цьому звірі. Але цього разу все інакше: ми обоє хочемо одного.

Ми

гобелен хльоскає нас по обличчю, ми клацаємо зубами і зриваємо його, ми сильні й величезні, і хоча ми на чотирьох лапах, наша голова здіймається високо над землею. чути завивання вітру, що нагадує жіночий голос, але слова вже не мають значення, це просто шум, якісь верескливі звуки, розлючені звуки.

жінка в сірому стоїть спиною до нас. Її одяг розвівається навсібіч, місцями роздертий. Її волосся стирчить догори у створеному нею ж вихорі, у буревії довкола неї спалахують і розлітаються блискавки, жінка розставляє руки і жбурляє по кімнаті блискавиці, вітер трохи вщухає, на підлозі є інша жінка, вона відповзає, біля неї є старший чоловік. він сердитий і боїться за себе і за ту жінку на підлозі, але в нього є пістолет, він ступає крок уперед і стріляє, але пістолет не заряджений, чоловік кричить, біжучи до жінки-блискавки, та вона рвучко виставляє руки вперед, і порив вітру підносить чоловіка вгору й щосили вдаряє його об стіну, жінка-блискавка навіть не дивиться на те, що вчинила, вона витріщилася на ту другу, що відповзає геть, і от блискавка вдаряє в підлогу біля тієї, що повзе, сліпучий спалах і грім, що відлунює по цілій кімнаті.

ми помічаємо якийсь рух віддалік, праворуч од нас. біля входу в інший коридор є юнак, по його скроні тече кров.

ми знову обертаємося до жінки-блискавки. вона — єдина загроза, якщо ми її не вб’ємо, вона вб’є нас. ми рушаємо з місця, відчуваємо її запах — люті з присмаком металу.

жінка на підлозі ще жива, вона виснажена, але щось говорить.

вітер ущухає, волосся жінки-блискавки опадає їй на шию. вона знову каже, а тоді спалахує ще одна блискавка, вдаряючи в підлогу, жінка на підлозі коротко й різко верещить і зімліває, з її одягу струмує дим. Її волосся горить.

ми рухаємося до жінки-блискавки. вона завмирає, щось відчула, ми готуємося, напружуючи м’язи задніх лап. жінка-блискавка обертається, вона нас бачить, вона здивована, але не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам.

блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки.

вітер ущух.

панує тиша і спокій.

немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому.

невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим.

жінка-блискавка не ворушиться.

ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних.

Її кров нам смакує.

ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні.

Рожевість

я у ванній.

тремчу.

але це вже я, сам.


напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров.

пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все.

лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою.

думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.


і я вже не тремчу.

Цілування

— Можна з тобою поговорити?

Габріель стоїть у дверях до ванної. Я — до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший.

Кажу Габріелю:

— Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном.

Габріель каже:

— Це добре, що ти пам’ятаєш.

— Ага, мабуть… Сам не знаю, — повертаюся обличчям до нього. — Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… — вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув.

— Не бійся свого Дару, Натане.

— Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю.

— Ти цим насолоджувався?

— А це погано?

— Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане.

Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому:

— Це гарне відчуття.

Габріель наближається до мене й каже:

— Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті.

І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи.

Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі.

Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю:

— Габріелю…

Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас — не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати.

Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?..

Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі.

Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований.

— Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? — запитує вона.

— Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що до наступної стадії може минути чимало годин. Але я не уявляю, якою має бути наступна стадія. Не знаю, маю я щось робити, чи ні.

Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха.

Вона запалює сигарету й каже:

— Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися.

Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель — мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти…

Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван:

— Ти думаєш, я мав би щось зробити?

— Щоб розбудити Анналізу?

— Так.

Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується.

— Зробити щось таке, як?..

— Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити?

— Не вірю, що ти й досі цього не спробував, — дивується Ван. — Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, — вона дивиться на Анналізу. — Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається.

Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого.

Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу.

— Я знаю, що це не допомагає.

Ван затягується сигаретою:

— Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе?

Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті — шафа, ліжко, комод і стільці — зроблені з того самого дерева.

— Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди?

Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта — відчинені й порожні.

Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами:

— Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, — намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. — Потрібен відповідний ключ.

— Меркурія не користувалася ключами, — зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом.

У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому — Перс.

Волочу довший клунок до центру кімнати і там його розгортаю. Ця процедура мені неприємна. Меркурія закоцюбла, тож її нелегко витягти з цього згортка, і мені доводиться його шарпати, і ось уже Меркурія лежить горілиць із розплющеними очима, що вирячились на мене. Її очі й далі чорнющі, але в них уже не мерехтять зірки і не спалахують блискавки. Обережно обмацую її волосся, витягаючи з нього всі шпильки. Їх аж сімнадцять! Деякі з червоними черепами на кінцях, деякі чорні, білі, зелені, а деякі скляні. Не пригадую, які саме завдання виконує кожна з них, але Роза розповідала мені, що одні відмикають двері, другі відчиняють замки, а треті — вбивають.

Обережно складаю всі шпильки в кишеню. Тепер тільки треба загорнути Меркурію назад у гобелен. Я накидаю на неї один кінець гобелена, тоді обходжу довкола, щоб пропхати попід неї руки, і раптом бачу, як щось вислизає з Меркуріїної закривавленої сукні. Це срібний ланцюжок та медальйон із вишуканою застібкою, що заходить усередину. Медальйон лежить у такому собі гніздечку з ажурної сріблисто-золотої філіграні. Він не відкривається. Беру шпильку з червоним вістрям і пхаю її у медальйон.

Хтозна, що там є: якесь особливе зілля або рідкісний коштовний камінь. Але всередині медальйона лежить крихітний портрет дівчини, схожої на Меркурію. Та це не вона. Меркурія не настільки марнославна, щоб носити власне зображення. Мабуть, це її сестра-близнючка Мерсі, моя прабабуся. Її вбив Маркус, а я тепер убив і другу сестру. Чорні маги славляться тим, що вбивають своїх родичів, і, як виглядає, принаймні в цьому я вже стаю Чорним чаклуном.

Закриваю медальйон і ховаю його поміж складки Меркуріїної сукні.

Знову загортаю її тіло в гобелен і волочу його до бічної стіни кімнати.

У спальні я показую Ван шпильки.

— Оці з червоним черепом відмикають замки, — застромлюю вістря однієї з них у щілину, і звідти долинає приємне тихеньке клацання. Шухляда плавно відчиняється, і в ній ми бачимо малесеньку фіолетову пляшечку.

Ван бере її і витягує старезний корок. Нюхає вміст пляшечки й відсмикує голову, її очі сльозяться. Вона каже:

— Це зілля для того, щоб розбудити Анналізу. Достатньо, гадаю, однієї краплини.

— На губи?

— Це дуже романтично, але не надто ефективно. Краще просто до рота.

Беру пляшечку і, коли Ван відкриває Анналізі рота, нахиляю її. З пляшечки витікає в’язка крапля синьої рідини і, коли я вже починаю думати, що цього забагато, падає Анналізі в рот.

Тримаю пальці на дівочій шиї, намагаючись відчути пульс. Минає хвилина, нічого не відбувається. Я мацаю пальцями шию, минає ще одна хвилина, і враз мені здається, ніби я щось відчув… ледь вловимий пульс.

— Вона прокидається, — озиваюся.

Ван також торкає Анналізину шию.

— Так, але її серце ослаблене. Спробую зараз щось придумати.

І виходить із кімнати.

Анналіза не дихає

Це не добре. Це не добре. Анналізине серце б’ється занадто швидко. Серцебиття дедалі сильнішає, проте воно не зовсім нормальне, не регулярне. Я тримаю руку на її шиї, відчуваючи пульс, що стає все швидшим і швидшим… Потім я перестаю його відчувати, не відчуваю нічого. Пульс зник. Ось уже вдруге. Минулого разу він знову відновився після десятисекундної паузи. Я відраховую десять секунд:

п'ять

шість

сім

вісім

ну ж бо ну ж бо

десять

одинадцять

от чорт от чорт

Аж ось удар, слабенький, як і раніше, тоді ще один, і ще, щоразу впевненіше. Це вже повтор, якась схема. От чорт! Якщо це схема, то так буде знову і знову.

Я й далі тримаю руку на шиї Анналізи. Ван ще не повернулася, і я не знаю…

Повіки Анналізи тріпотять і розплющуються.

— Анналізо? Ти мене чуєш?

Вона дивиться на мене, але не бачить.

Її серце знову починає битися все швидше і швидше, сильніше й упевненіше… занадто швидко.

А тоді вже вчергове зупиняється.

— Анналізо, Анналізо!

чотири

п'ять

шість

сім

вісім

дев’ять

будь ласка, прошу дихати

прошу

прошу…

Вона заплющує очі.

Ой ні, ні, ні…

І от я знову його відчуваю, слабенький, але пульс, її пульс. Він знову прослуховується, і вже не такий швидкий. А може, я просто намагаюся сам себе переконати в цьому? Анналіза не розплющує очей.

— Анналізо! Це Натан. Я тут. Ти прокидаєшся. Я тут. Не квапся. Дихай поволі. Поволі.

Її пульс стає, здається, стабільнішим, він швидкий, але вже не такий страхітливо нестримний, як перед цим, і тіло її, здається, теплішає. Я тримаю її за руку, таку тонесеньку, таку кістляву, що мені аж страшно.

— Анналізо! Я тут. Ти прокидаєшся. Я з тобою.

Її повіки знову тріпотять, і вона розплющує очі. Дивиться перед собою, але й далі не фокусує погляду на мені. Щось у її очах є неприродне — вони ніби мертві. У них не видно жодних сріблистих проблисків. І я знову відчуваю, що її серцебиття починає пришвидшуватися, знову розганяється, усе швидше і швидше. Ой ні! У неї розплющені очі, але її серце гупає так стрімко й гучно, що воно, здається, ось-ось вирветься з грудей, а тоді…

— Ні. Ні. Анналізо. Ні!

Намацую пульс, хоч і знаю, що її серце знову зупинилося.

Не можу більше рахувати. Не можу цього всього бачити. От чорт. Чорт! Може, треба зробити масаж серця абощо? Для цього її треба покласти на тверде. Просуваю руки під її тіло й піднімаю її вгору, а вона така легесенька, занадто легка. Обережно кладу її на підлогу, бо не знаю, що маю робити далі.

Кладу руки їй на груди і тисну на них, штовхаю. Здається, є якась пісенька, в ритмі якої це треба робити; я невиразно пригадую, як щось таке мені розповідав Арран. Вона швидка. Це все, що я пам’ятаю. Натискаю їй на груди, масажую серце, примушую його битися знову. Хоч насправді я й не знаю, як це робити… Не знаю, як правильно, але мушу продовжувати… Мушу не зупинятися…

— Натане… Що діється?

Це Ван. Вона навколішках біля мене.

— Її серце весь час зупиняється… Вона розплющила очі, але вони якісь мертві, а серце зупинилося знову.

— Ти все правильно робиш.

— Я вже, здається, зламав їй ребро. Не знаю, як сильно маю тиснути…

— Ти все робиш добре. Ребра зцілюються.

Ван торкає Анналізину шию, її чоло і щоки.

Тоді передає мені сигарету.

— Щохвилини випускай їй у рот одну свою затяжку, аж поки закінчиться сигарета. Це зміцнить її серце, хоча й може послабити твоє.

Роблю затяжку, а коли видихаю дим в Анналізин рот, відчуваю, як мені легенько паморочиться в голові. Роблю ще одну затяжку й нормально себе почуваю, та коли видихаю, голова йде обертом, немовби віддаю Анналізі всю свою силу. Мої губи так близько від її вуст… Дивлюся в її очі, але вони не змінилися. Роблю чергову затяжку і коли видихаю в Анналізин рот, мої губи торкаються до її. Погляд у неї не змінюється. Знову затягуюся й видихаю, трохи незграбно торкаючись її вуст, а тоді дивлюся в її очі й помічаю, як вони зблиснули.

— Натане?

— Так, я тут…

Відчуваю, як Ван торкає мене за плече й бурмоче:

— Тепер я вас залишу.

Анналіза питає:

— Це все насправді?

— Так. Ми обоє справжні.

— Добре.

Це напівслово, напіввіддих.

— Так, дуже добре. Ти спала, була зачарована.

— Мені холодно.

— Я спробую тебе зігріти. Ти дуже довго спала.

Її погляд сфокусований на мені; очі стають дуже синіми, у них поволі рухаються сріблисті проблиски, і вона каже:

— Мені так холодно…

Її рука намагається знайти мою, і я беруся за неї. Накриваю її ковдрою й лягаю поряд, щоб вона зігрілася, і говорю до неї. Просто повторюю одне й те ж саме:

— Я тут, усе буде добре, ти довго спала, не треба квапитися… Вона місяцями спала, але це її, здається, виснажило. Її тіло занадто худе, з-під шкіри випинаються кості, і тепер, коли вона прокинулася, видно, яке зморене в неї обличчя. Анналіза виглядає кволіше й хворобливіше, ніж тоді, коли спала.

Ми лежимо разом, я пригортаю її до себе, щоб зігріти. Вона запитує:

— Ти щось курив?

— Так. Ми поділилися сигаретою. Але там був не тютюн, а щось інше.

Вона нічого не відповідає. Я вже думаю, що вона знову заснула, і тоді Анналіза промовляє:

— Натане…

— Так?

— Дякую тобі.

І засинає.

Набираючись сил

Анналіза спить у моїх обіймах. Ми лежимо вже не одну годину, і це добре. Це те, за що я боровся і чого чекав. Хоч не можна сказати, що все ідеально. Анналіза страшенно худа й ослаблена.

Чутно стук у двері. Не хочу рухатися, щоб не розбудити Анналізу. Вона тулиться обличчям до моїх грудей, а її чоло вже тепле. Мені гаряче. Я аж зіпрів.

Відчиняються двері, й мене обвіває крижаний вітер. Але це не Меркурія.

— Як там вона? — Габріель каже це майже чемним голосом. Він стоїть у дверях до спальні. Має роздратований вигляд.

— Спить. Вона ослабла. Дуже ослабла. Думаю, що їй бракує їжі. І пиття. Так мені здається, — намагаюся дотримуватися ділового тону, ніби обговорюю якусь медичну проблему, а не стан дівчини в моїх обіймах.

Тиша. Довга тиша.

Потім Габріель іде геть зі словами:

— Скажу Несбіту, щоб він про це подбав.

Я хочу подякувати йому, але це ще більше його роздратувало б, та він і так уже пішов.

Анналіза все ще спить.

Невдовзі з’являється з Несбіт з мискою в руках.

— Суп. З деякими стимулюючими складниками від Ван, — він ставить миску перед ліжком. — Габріель чомусь має паршивий настрій. Не можу второпати, шо з ним; як-не-як, ми ж ту дівку врятували.

Я запитую в нього:

— Котра зараз година?

— Не маю поняття. А шо таке?

— Мабуть, уже стемніло, але я почуваюся добре.

— А, ти про це. Так, уже ніч. Ван каже, шо Меркурія зачарувала бункер. Шоб він був придатніший для житла. Вражаючі чари. Ван навіть не знає, як це робиться.

Тепер пригадую. Меркурія зачарувала схожим закляттям і той котедж у Швейцарії.

Після того, як Несбіт іде геть, я обережненько буджу Анналізу. Вона розплющує очі й каже:

— Я якась запаморочена. Дивно себе почуваю.

— Ти місяцями була під дією чарів, — не кажу, що вона цілком зачахла, але, по-моєму, відбулося саме це.

— Місяцями?

— Два місяці.

— Ого, нічого собі поспала, — вона сідає й роззирається. — Де це ми?

— У Меркуріїній оселі, у Норвегії.

— А де Меркурія?

— Вона померла.

Анналіза на кілька секунд замислюється, а тоді каже:

— То ми тепер у безпеці?

— Ага, приблизно так само, як і будь-де, — подаю їй миску. — Тобі це треба з’їсти.

— А як ти мене знайшов? Що сталося з Меркурією? Розкажи про все, що відбувалося, поки я спала.

— Розкажу, якщо їстимеш.

— Гаразд. Я зголодніла.

Годую її супом. Вона сьорбає малесенькими ковточками, а я розповідаю, і ось нарешті миска спорожніла, а я вже переповів їй усе, навіть про свій Дар, навіть про те, як убивав Ловців, і про те, як убив Провідницю. Вона ставить кілька запитань, але небагато. Здебільшого мовчить, всотуючи інформацію. Запитує про Альянс і каже, що це звучить цікаво. А ще вона розпитує про мій Дар, і я намагаюся їй пояснити, хоч це нелегко, і врешті-решт я просто кажу, що зі мною відбуваються трансформації. Вона наполягає на тому, що вбивство Ловців для власного захисту — річ цілком зрозуміла, проте нічого не говорить з приводу Провідниці, лише зауважує:

— Якби не ти, я б тут померла.

Отже, я все їй розповів. Хоча, звичайно, не все.

Я не сказав їй, що один із тих Ловців, яких я вбив, був її братом, і що я вбив його, роздерши йому горло. Не згадав про те, що знаю смак його крові. Взагалі про кров не згадував. І не сказав їй, що у звірячій подобі хочу пожирати інших тварин, таких як сарни, лисиці та щури.

Не сказав їй, що мені подобається бути звіром.

І тим паче не сказав їй, що кілька годин тому я цілувався з Габріелем.

Але я знаю, що зараз ще не час для цього. Анналіза мало не померла. Вона й досі почуває себе недобре, а мені просто хочеться насолодитися тим, що ми разом.

Анналіза дивиться на мене й запитує:

— Що сталося?

Хитаю головою.

— Нічого. Просто хвилююся за тебе. Твоє серце постійно зупинялося.

— Але зараз мені вже трохи краще. Хочу побачити, чи зможу ходити…

Підводжуся перший, Анналіза спускає з ліжка ноги, встає й починає хитатися.

— Нічого собі! Знову голова обертом..

Я хапаю її й вона тулиться до мене.

— Але все добре, коли ти поруч.

Вона спирається на мене, а я її підтримую. Вона крихка, наче скло. Намагаюся занадто сильно її не стискати, пам’ятаючи про її ребра.

— Тобі боляче? — запитую.

Вона хитає головою.

— Хіба трішечки, — каже і кривиться від болю, коли торкаюся до її грудної клітки. — Зате я жива. І пробудилася, — вона усміхається мені. — І вже почалося зцілення. Я відчуваю це.

Торкається рукою моєї щоки.

— Ти врятував мене, Натане. Шукав мене й ризикував заради мене життям. Ти мій принц, який прийшов мені на порятунок.

— Ніякий я не принц.

Анналіза нахиляється до мене й цілує в губи.

— Хто б ти не був, я тобі вдячна, — відходить на крок і дивиться на мене. — Ти виглядаєш втомленим.

— Виявляється, рятувати людей від лихих відьом — це виснажливо.

— Тепер уже тобі треба відпочити, — вона озирається. — Ой, дивися. Ліжко! Дуже доречно, — і тягне мене до нього, приказуючи: — Ходімо сюди разом.

Я дозволяю їй підвести мене до ліжка, вона лягає на нього, а я лягаю біля неї. Анналіза так приємно пахне. Навіть проспавши стільки часу, вона пахне свіжістю і самою собою.

Каже:

— Ти справді мій принц, мій герой. Більше ніхто у світі не зміг би зробити те, що зробив ти. Навіть ніхто з моєї родини. Та що там казати по мою родину… А ти, той, кого всі називали лихим… ти ризикнув життям, аби врятувати мене.

Вона пригортає мене. Я заплющую очі. Так добре лежати біля неї, вона така тепла й запашна, і я обіцяю собі зранку розповісти їй про Кірена.

Вона цілує мене в губи, боязко і трохи незграбно як для Анналізи. Я відповідаю їй поцілунком, тулячись до її тіла, і раптом вона починає плакати. І я знаю, що вона плаче від полегшення, від того, що залишилася живою, і втираю їй сльози. А вона дивиться на мене, і її очі іскряться. Мої пальці й вуста відчувають м’якість її шкіри, і я цілую їй обличчя й шию. І вона також обціловує все моє обличчя. І ми обіймаємо одне до одного, я поклав голову їй на груди і чую, що її серце б’ється трохи пришвидшено, але я кажу собі, що вона вижила завдяки мені і що завдяки мені б’ється її серце, і це дуже добре, це дуже добре…

Копаючи

Прокидаюся в ліжку біля Анналізи, так близько, що відчуваю тепло її тіла. Я не звик спати з іншими людьми, це дивне відчуття, дивне, але й приємне. Вона пахне сама собою, хоч цей запах уже не настільки свіжий. Я хочу її поцілувати. Розплющую очі. Вона усміхається мені. Вже не така бліда, як раніше.

— Як ти? — запитую.

— Краще. Набагато краще. А ти?

— Добре. Але зголоднів.

— Нам пощастило, бо Несбіт уже приніс сніданок. Мабуть, він скористався цим як виправданням, щоб роздивитися мене й побачити, чим ми тут займаємося, але в будь-якому випадку ми маємо харчі, бо я також уже вмираю з голоду.

— Здається, я щось чув крізь сон…

Зазвичай я негайно прокинувся б, почувши чийсь голос, але цього разу спав як убитий.

Ми їмо кашу, якої вистачило б на десятьох, а ще джем, мед і родзинки. Анналіза з’їдає цілу велику миску й лягає горілиць, кажучи, що добре себе почуває, але від неї тхне.

— Нічого не тхне.

— Але мені таки треба в душ, — підводиться і йде дверей, кажучи: — Мені вже набагато краще. І голова зовсім не крутиться.

Мабуть, це натяк на те, що вона може сама піти у ванну. Я залишаюся в ліжку, чекаючи на неї, і знову засинаю.

Прокидаюся від клацання дверей, що відчиняються. Відчуваю, що мої сили відновилися, і мені приємно, що мене розбудив ледь чутний звук, хоч не вельми приємно те, що замість Анналізи в кімнату заходить Несбіт.

— Добре поспав, друзяко?

Думаю, відповідь йому не потрібна. Він збирає миски з кашею й каже:

— Час швидко збігає. Треба вже вставати.

— Я зачекаю на Анналізу.

— Вона із Ван. Ти спав добрих кілька годин, друзяко. Анналіза й Ван перевіряють бункер… Тут справжні лабіринти, можна заблукати. А я розпалював на кухні плиту і прибирав у залі. Ну, а Габріель… — він хихоче, — …Габріель освоює професію гробаря, і ти маєш бути його помічником.


Ми з Габріелем розкопуємо пагорб. Робота йде поволі. Ґрунт у цьому місці твердий і сухий, у ньому багато великого каміння і коренів. Тож спершу мусимо роздовбувати землю киркою й кайлом, а вже потім братися за лопати. Це триває годинами, і ми працюємо мовчки, бо вже після перших п’яти хвилин роботи я усвідомлюю, що Габріель не збирається реагувати на будь-які мої слова.

Закінчуємо під кінець дня, коли починає падати дощ. Небо потемніло, повіяло крижаним вітром. Дощ швидко переходить у град. Я на самому дні великої могили. Викидаю нагору лопату і прошу Габріеля допомогти мені вибратися звідти. Не певний, чи він спеціально примушує мене чекати чи просто покинув мене тут, але постоявши хвилину-дві під холоднющим дощем, я розумію, що мушу сам давати собі раду. Видряпуюся назовні, борсаючись у багнюці, яка вкриває мене з голови до ніг. Габріель спостерігає за мною, сховавшись під деревом. Я волів би сказати щось про нього і про себе, а також про Анналізу, але, як завжди, не знаю з чого почати, тому кажу:

— Таке враження, ніби ти хотів би назавжди залишити мене там, — показую кивком на викопану могилу.

Він не удостоює мене відповіддю й натомість запитує:

— Ти долучишся до Альянсу?

— Я ж казав, що так, і…

— Усі знають, що Чорні чаклуни рідко виконують обіцянки.

— А я не Чорний чаклун, Габріелю. Я Напівбілий. І хочу робити правильні речі. Думаю…

— І що, на твою думку, правильного в тому, щоб приєднатися до них?

— Соул лихий. Його треба зупинити… Я розповів про Альянс Анналізі, і вона вважає, що їхня справа добра. Вона теж хоче долучитися.

Габріель нахмурюється.

— Звісно, хоче. Щоправда, для того, щоб зупинити Соула, потрібно буде вбивати, і не раз. Гадаю, що Анналізі, най-найбілішій відьмочці, яка шляхетно й гідно стоїть на захисті добра, це дуже сподобається. Аж поки вона не зіткнеться з цим особисто, віч-на-віч.

— Навряд чи хто-небудь із нас має найменші ілюзії…

Габріель відвертає голову, і ми якийсь час мовчимо. Я ще ніколи не бачив його таким і розумію, що намагатися бодай щось пояснити йому — безглуздо. Беру лопату й рушаю до бункера.

Він загороджує мені шлях і каже:

— До речі, кажучи про особисте, про віч-на-віч… Ти розповів їй про себе? Сказав їй про свій Дар?

— Так… здебільшого…

— Здебільшого?

Знизую плечима.

— А про Кірена їй сказав?

Заперечно хитаю головою.

— Але плануєш сказати?

— Так. Тільки не зараз.

— Ніколи не вважав тебе боягузом… Проте, мабуть, я ще погано розбираюся в людях.

— Габріелю, я намагаюся зробити все, що можу. Я не вмію говорити, як належить, і знаю, що мушу все їй розповісти, але це важко. Проте ми справді розмовляємо, говоримо про різні речі. Ти знаєш мене, і дуже добре знаєш мій Чорний бік, та Анналіза бачить іншу мою половину. І я дуже боюся, що вона, можливо, так ніколи й не зрозуміє і не сприйме мене таким, як ти. Мене це жахає. Та це зовсім не означає, що вона не знає той інший бік моєї натури, добрий. Вона завжди вміла його розгледіти. Я хочу бути з нею. Хочу бути добрим.

Габріель дивиться на мене. Його обличчя поцятковане крапельками дощу, хоч мені й здається, що то сльози.

— Я її люблю. Завжди любив. І ти це знаєш.

— А я?

Розумію, що він має на увазі мої почуття до нього і наші цілунки.

— Ти мій товариш, Габріелю.

— І ти всіх друзів так цілуєш? — але це він вимовляє значно м’якше, ніж решту запитань. Його це справді цікавить.

— Тільки тебе.

Ми замовкаємо. Я хочу щось сказати, але мені знову бракує слів, і я не наважуюся до нього доторкнутися. Знаю, що цього робити не варто.

Габріель каже:

— Знаєш, якщо ми вступимо в Альянс, то нам ще пощастить, якщо закінчимо життя в чомусь такому, — киває головою на могилу. — Бо якщо попадемося, то нас різатимуть на дрібні шматочки, і я навіть не хочу уявляти, що з тими шматочками робитимуть, — штрикає лопатою землю й додає: — Сподіваюся, що закінчу життя бодай у могилі. Моя сестра й того не має…

Я киваю.

— Коли сидів у клітці, то завжди знав, що будь-якої миті мене можуть убити. Якби впіймали мого батька, я точно не мав би шансів вижити. Думав, що мене закопають десь біля тієї клітки. І навіть не мріяв про те, що матиму могилу, плакальників і всяке інше. А тепер, якщо мене впіймають, катуватимуть і… ну тобто, якщо таке станеться, якщо я саме так помру, то значить так і мало бути. Я цього не хочу і зроблю все, щоб цьому запобігти, але подивімося правді в очі: у моєму житті ніколи не буде спокою та гармонії. Я можу куди завгодно тікати, але раніше чи пізніше по мене все одно прийдуть, Габріелю. Незалежно від того, вступлю я в Альянс, чи ні. І ти це знаєш… Я мрію про спокійне життя біля річки, але воно мені не світить, принаймні доки живі Соул і Волленд, а у світі є Ловці. Я завжди озиратимуся через плече, але так чи інакше Ловці мене впіймають… Мушу битися в строю Альянсу й сподіватися, що коли все закінчиться, я житиму так, як мрію. Без переслідувань, за межами клітки. Я хотів би прожити так бодай один-однісінький день. Знаючи, що ніхто за мною не женеться. Ніхто не полює за мною. Насолодитися цим днем. Але спершу на мене чекає бій.

— Він буде лютий, Натане. Цей бій.

— Меркурія колись сказала мені, що я народжений убивати. Напевно, вона не передбачала власної смерті від моїх рук. Але я починаю думати, що вона мала рацію. Саме це мені судилося. Саме тому я тут.

Габріель хитає головою.

— Нікому не судилося вбивати. І тобі теж.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Якщо ти підеш у бій, я теж битимуся.

— Якщо ти в це не віриш, Габріелю, то краще не чини так.

— Я не можу без тебе, Натане. Я хотів залишити тебе у цій могилі й піти геть, але не зміг. Я не можу відійти від тебе бодай на десять кроків, бо мені стає боляче. Я ціную, мов скарб, кожнісіньку секунду, коли ми разом. Кожну секунду. Ти навіть уявити собі не можеш… — він дивиться собі під ноги, а потім просто мені в очі. — Я назавжди залишуся твоїм другом. Допомагатиму тобі кожним своїм подихом. Буду з тобою. Я люблю тебе, Натане. Я полюбив тебе того самого дня, коли зустрів, і з кожним днем люблю дедалі більше.

Не тямлю, що мені казати.

— Але це не означає, ніби я вважаю, що ти все робиш правильно. Альянсу ти цікавий тільки тим, скількох людей зумієш убити. І, гадаю, вб’єш ти їх чимало. А щодо дівчини, яку ти, за твоїми ж словами, любиш, і яка не знає про тебе найголовнішого, бо ти боїшся їй сказати правду… Ну, я так собі думаю, що ти недаремно цього боїшся, адже вона тебе не зрозуміє, просто не зможе. І чим більше ти вбиватимеш і чим більше вона пізнаватиме інший твій бік… — він знизує плечима. — Думаю, врешті-решт вона почне тебе жахатися.

Сподіваюся, що Габріель уже закінчив, але він додає:

— А я любитиму тебе завжди. Навіть коли мене поховають у чомусь такому… — киває на могилу. — Я все одно тебе любитиму. Вічно.

Габріель іде у бункер, а я стою під дощем, який змиває бруд з мого одягу.

Феїрборн мій

Ми всі опинилися на кухні в пошуках їжі й тепла. Габріель знову нормально зі мною розмовляє, хоч Анналіза поряд, проте між собою вони не перемовилися ще й словом. Анналіза вперше зустріла Габріеля у Женеві й відразу відчула, що він її недолюблює. Я розповів їй про його почуття до мене, і вона здивувалась, але сказала:

— А я думала, що він зненавидів мене через те, що я Біла відьма. Принаймні тепер я трохи краще розумію ситуацію.

Я не сказав їй, що Габріель не довіряє їй і вважає, що вона мене зрадить.

На кухні є плита, десь така, як була у хатині Селії в Шотландії, і я сиджу біля неї, а мої чоботи підперті до плити й сушаться. Мокрий одяг парує. Кухня доволі дивна. Тут немає ні холодильника, ні морозилки, ні, звісно ж, мікрохвильовки, зате в коморі є щедрий запас харчів. Там стоять різні бляшанки, горщики й баночки. Три кусні шинки, в’язанки цибулі й часнику, лантух з картоплею і круглі сири на поличках. А ще Несбіт знайшов чималі запаси вина.

— Завтра вранці поховаємо Меркурію й Перс. Удосвіта, — сповіщає Ван.

— А потім? Що ти збираєшся робити? — запитує в неї Габріель.

Ван дивиться на мене й каже:

— Через чотири дні має відбутися зустріч з лідерами Білих повстанців у Базелі. Я вирушаю туди. І хотіла б, Натане, щоб ти поїхав зі мною, якщо до нас долучаєшся.

— Я уже казав, що долучаюся, і не змінив свого рішення. А ти обіцяла віддати мені Феїрборн.

— Так, обіцяла. І сподівалася, що ти хочеш якнайшвидше його отримати, — Ван витягає з куртки портсигар і продовжує: — Несбіте, прошу повернути Натану Феїрборн.

Несбіт дістає ножа зі шкіряної сумки, що стоїть біля ніг Ван. Тримає його в руках, розглядає. Я знаю, що він не збирається просто так віддавати його мені, для Несбіта це було б занадто банально. Він дивиться на мене, посміхається, тоді простягає ножа Габріелю.

— Хочеш його мати, Габбі?

Габріель заперечно хитає головою.

— Та чого ти. Бери. Бери ножа і штрикни мене.

Тепер уже Габріель усміхається.

— Спокуслива пропозиція, — простягає руку, тоді раптом вагається і боязко дивиться на мене. — Ти вже його випробовував?

Киваю.

— Двічі. Одного разу на собі, а другого — на Джессіці. Й обидва рази у мене було таке відчуття, ніби цей ніж живе своїм окремим життям. Має власну душу. Він жадав різати й колоти все, що завгодно.

Несбіт і далі, шкірячись, простягає ножа Габріелю.

Кажу:

— Прошу тебе, Габріелю, штрикни його, щоб менше шкірився. Зробиш нам усім послугу.

Габріель бере в руки Феїрборн. Лівою тримає піхви, а правою — руків’я. Пробує витягти ножа. Виглядає дивно, майже комічно: Габріель спочатку легенько його тягне, а тоді щосили смикає. Таке враження, що ніж застряг у піхвах.

— Що, не вилазить? — дивується Несбіт.

Габріель зиркає на мене.

— Ні.

Несбіт бере ножа й також намагається витягти його з піхов.

Ван пояснює:

— Він зроблений для тебе, Натане. Для твоєї родини. Цей ніж упізнає свого власника й слугуватиме лише тобі, твоєму батьку, його батькові й так далі. Це надзвичайно потужна річ. Ці чари: вміння тебе впізнати, можливість існувати сто й більше років — унікальні.

Несбіт кидає мені ножа.

— То він нікому, крім тебе, й не потрібен.

Ловлю Феїрборн, підводжуся, обходжу стіл довкола й легко видобуваю його з піхов, приставляючи вістря до Несбітового підборіддя.

— Він справді хоче тебе проштрикнути, Несбіте, — кажу я. Та це не просто мої слова: ніж дійсно прагне різати, він видається живим у моїх руках. Щось у ньому є — темне, зловісне і смертоносне. Феїрборн прагне крові.

Це надто серйозна зброя, щоб просто познущатися над Несбітом. Я дивлюся на Феїрборн. Держак у нього чорний і лезо теж, що трохи дивно. Якось незвично бачити цей шорсткий метал, що зовсім не має відблиску, але гострий, неначе бритва. Ніж важкий. Я запихаю його назад у потерті піхви з чорної шкіри, і Феїрборн неохоче туди повертається. Знову його видобуваю, і ніж мало не стрибає мені в руку, але я вдруге примушую його повернутися в піхви і починаю нарешті його відчувати. Ще раз висмикую, а тоді знову рішуче ховаю.

Шрами

Це трохи нагадує мої давні фантазії, тільки що в реальності це набагато краще, тепліше і, так би мовити, пітніше, ніж я колись уявляв. Намагаюся не робити зайвих рухів, щоб не розбудити Анналізу. Зараз вона скрутилася біля мене клубочком, хоча вночі наші ноги й руки були переплетені, і це було добре, це є добре. Нічого поганого в цьому немає.

Прокинувшись уночі, ми були розпашілі й пестили одне одного. Вона обмацала всі мої шрами. Розглянула їх. Розпитала про них. Я розповів їй про кожен свій шрам. Їх багато, тож це тривало доволі довго. Проте мені було неважко розповідати про них. А ще я розповів про свої татуювання і про те, що зі мною зробив Волленд. Шрами у мене на зап’ястку огидні, але це просто шрами. А от татуювання нагадують про лиховісність Ради. Не хочу, щоб мені про це нагадували, та не маю змоги позбутися татуювань. Шрами на спині знову ж таки цілком інакші. Вони виглядають найгірше. Мабуть, вони і є найгірші.

Анналіза сказала:

— Той день усе змінив. Я навіть не уявляла, що збирався робити Кірен. Коли він звелів мені бігти додому, я побігла. Думала, що розповім про все батькам, і вони його зупинять, навіть не задля тебе, а задля самого Кірена, щоб він не потрапив у халепу… Та коли я прибігла додому, тато не захотів мене слухати. Він підтримав Кірена. А мама, як завжди, в усьому погодилася з ним. Тато нагадав, що мене попереджали не зустрічатися й не розмовляти з тобою. Батьки сказали, що Кірен мене оберігає й поводиться саме так, як і належить доброму братові. І ще тато сказав, що він також має вчинити, як добрий батько, щоб я збагнула, наскільки ти лихий. Він сказав, що ти нічим не кращий за будь-якого Чорного чаклуна, можливо, навіть гірший, бо ти Маркусів син. Сказав, що тобі не можна довіряти, що я просто наївна дівчинка-відьмоліток, яку ти обрав собі за жертву. Він говорив і говорив, безперестанку. Про те, що тобі не можна довіряти, що ти виростеш і станеш Чорним чаклуном, що твоя суть, безсумнівно, Чорна, що… — вона завагалася, — що твоя мати також була злою, навіть ще гіршою за Маркуса, бо мусила би знати, що станеться, і що саме через неї був замордований її чоловік і народився ти. Вона знищила добру репутацію своєї родини, і понад усе мій тато не хотів би, щоб я закінчила так, як вона, як твоя мати. Зрозуміло, що він мене любив і все робив лише з любові до мене, і замкнув мене на ключ у спальні тільки тому, що любив… Мабуть, я найбільше ненавиджу його саме за дурість…

Я запитав:

— А ти не думаєш, що твій батько справді тебе любить? Тобто… я розумію, що виглядає, ніби ні, але…

— Ні. Це був просто набір слів, і він навіть не намагався мене зрозуміти. Йому йшлося тільки про самого себе. Він сказав, що я сидітиму під замком, аж поки збагну як погано вчинила, обдурюючи родину й зустрічаючись із тобою. Мама прийшла й почала повторювати те ж саме, що казав тато, — на очах в Анналізи виступили сльози. — Коли й вона не змогла мене напоумити, батько прислав до мене на розмову Коннора, сподіваючись, що той приведе мене до тями. Бо тільки з Коннором я завжди знаходила спільну мову. Він уміє бути дуже делікатним, але Кірен з Ніелом тиснуть на нього, і він прагне не відрізнятися від них, щоб догодити татові.

Коннор — найслабший з трьох братів, той, якого я відлупцював ще у школі, хоч він був на два роки старший за мене.

Анналіза вела далі:

— Коннор переконав мене, що слід принаймні вибачитися. Бо інакше, сказав брат, мене ніколи не випустять із хати. Він порадив таке: «Вдай, що ти визнала провину, дочекайся Дарування, а тоді тікай». Я знала, що він має рацію. Батько міг би скільки завгодно тримати мене під замком, тому я вдала, що визнаю провину. Сказала, що вони всі праві, що я вчинила погано, бо ти закрутив мені голову. Пообіцяла надалі бути хорошою. Мусила по черзі вибачитися перед татом, мамою і братами. Мені повідомили, що відтепер я не матиму права виходити будь-куди без супроводу когось із родини, — вона знизала плечима. — Це все тривало кілька років, але врешті-решт мені вдалося втекти. Тоді мене охороняв Коннор, і він дав мені можливість вирватися на волю. Я хотіла, щоб і він також утік, але брат відмовився.

Я сказав:

— То я мав би бути вдячний Коннору.

Але насправді не почувався здатним на таке. Бо й далі їх усіх зневажав.

Анналіза лагідно погладила мене по спині й мовила:

— Кірен розповів, що вони з тобою зробили. Він показав мені твоє фото на своєму мобільнику. Ти був без свідомості, а твоя спина — у кривавих пухирях.

Я вже хотів був перервати її й повідомити, що Кірен здох. Але вирішив, що ще таки не час.

Анналіза сказала:

— Коли я побачила це фото, то відразу зрозуміла, що мушу вирватися на волю. Я знала, що ніколи більше не зможу жити з такими жорстокими людьми. Розуміла, що мушу дочекатися слушної нагоди, але була переконана, що врешті-решт зумію втекти. Я була така нещасна, проте щодня знаходила сили, думаючи про тебе. Я знала, що ти живий. Це мене рятувало.

Я пригорнув її до себе й міцно обійняв.

— Іноді майже втрачала надію. Ніколи й не мріяла, що ми з тобою знову будемо разом, тим паче ось так: вільні.

Я відказав:

— Коли був ув’язнений, мені допомагали вижити різні думки. Думки про добрих людей у моєму житті: Аррана, Дебору, бабусю й тебе. І у мене була одна особлива мрія, пов’язана з майбутнім. У цьому уявному майбутньому я жив у прекрасній мальовничій долині біля річечки, і то було мирне життя. Я рибалив, полював, жив спокійно, — тут я завагався, але все ж таки продовжив. — Я й далі про це мрію. Про те, щоб жити десь спокійно й гарно… з тобою.

— Так приємно це чути, — Анналіза знову мене поцілувала. — Коли ти говориш про річечки й гори, ти змінюєшся. Стаєш інакшим. Мабуть, це і є твоє справжнє єство. Саме так я люблю про тебе думати: ти у цілковитій гармонії з природою, по-справжньому щасливий. І вільний.


Лежачи тепер із нею, обіймаючи її і пригадуючи цю розмову, я знаю: хоч ми видаємося такими різними, насправді це не так. Адже Анналіза також була самотньою бранкою.

Поховання

Ми стоїмо довкола могил. Я, Габріель і Несбіт опустили туди тіла, загорнуті в гобелени. Ван і Анналіза долучилися до нас.

— Може, хочеш сказати прощальне слово, Габріелю? — запитує Ван. — Сподіваюся, тобі є що згадати про Меркурію. Ти ж її найкраще знав.

Габріель виструнчується і говорить щось по-французьки. Мені здається, це якась поезія. Вона мелодійна й не надто довга. Тоді він спльовує на землю й каже вже по-англійськи:

— Меркурія була боягузливою, жорстокою й напівбожевільною, але вона любила свою сестру Мерсі, а ще вона любила Розу. Меркурія була видатною Чорною відьмою. Світ багато втратив з її відходом.

Бере жменьку землі і просто жбурляє її у могилу, замість того, щоб розсіяти.

— Гарно, Габбі, гарно, — каже Несбіт, човгаючи ногами. Він також набирає в жменю землі й підкидує її, ніби намірився грати в кості. — Меркуріє, такі, як ти, народжуються раз на тисячу років. Світ стане нуднішим без тебе, але й набагато безпечнішим, — кидає землю в могилу. Стає над могилкою Перс. — А ти була мала паскудниця. Краще б я відразу тебе застрілив.

Ван також бере жменьку землі.

— Можливо, колись у майбутньому такі відьми, як Меркурія, зможуть жити мирно. А Перс була малим дівчиськом-відьмолітком й робила те, що вважала правильним.

Ван розсіює землю понад обома могилами.

Я набираю в пригорщу землю й висипаю її в Меркуріїну могилу. Вона була дивовижна. Прекрасна у своїй нестямності, але я її вбив, і мені нічого сказати. Проте я пам’ятаю, як вона любила Розу, тож я набираю ще одну жменьку землі й також кидаю її в могилу, для Рози. Тоді набираю ще одну пригорщу і кидаю її в могилу Перс, для неї і для Провідниці. І ще одну — для всіх Чорних магів, убитих одне одним, і для Білих, для всіх померлих і загиблих. Підкидаю цю землю в повітря й дивлюся, як вона падає вниз.

Нічого не кажу. Не можу знайти для цього всього слів, їх просто немає.

Несбіт спантеличено спостерігає за мною. Анналіза стоїть поруч. Стоїть тихенько й непорушно. Ван іде назад у бункер, тоді Анналіза торкає мене за руку й каже, що вона теж вертається туди.

Габріель бере лопати, що лежать біля входу. Жбурляє одну мені, й ми починаємо закидати могили землею.

Складання карти

Поховавши Меркурію й Перс, я повертаюся до Анналізи. Їй загадали продовжувати огляд бункера, і вона хоче скласти його карту Анналіза каже:

— Я тут постійно гублюся. Усі коридори виглядають однаково.

Починаю малювати таку карту: основні коридори й кількість дверей у кожному. Тут є три головні рівні кімнат, і всі вони мають додаткові підрівні, поєднані між собою сходами та схилами. Горішній рівень найменший, середній трохи більший, а нижній — найпросторіший; саме там розташована велика зала і вхідний тунель до бункера. Іншого входу сюди немає, крім того, яким ми зайшли.

Кухня й комори з харчами — на верхньому рівні. Спальні, вітальня, бібліотека й музичний салон займають нижній рівень, а найзагадковіші кімнати розташовані посередині. Це такі собі склади. Там зберігаються речі, набуті Меркурією впродовж років. Припускаю, що там також є зброя — не пістолети, а магічні об’єкти, на кшталт Феїрборна.

В одній із кімнат повно одягу і взуття, що зберігається в комодах та шафах. Анналіза витягає звідти сукню з блідо-рожевого шовку.

— Яка краса, — каже. — Гадаєш, вона це все вбирала хоч колись? Речі як нові.

— Не знаю. Наскільки мені відомо, Меркурія вбирала тільки сірі сукні. Виглядає, що все жіноче вбрання тут одного розміру. Таке, що пасувало б Меркурії. Але й також її улюбленій сестрі-близнючці Мерсі.

У наступній кімнаті зберігається чоловічий одяг, але його значно менше. Три костюми, кілька сорочок, три капелюхи, дві пари черевиків і дві пари чобіт. Прикладаю до себе один із костюмів. Він мені пасує. Мабуть, це був одяг чоловіка Мерсі, мого прадіда.

Анналіза каже:

— Думаєш, я могла б щось узяти собі? Так, на зміну. І, можливо, щось, у чому можна спати? І ще якісь черевички?

— Нікому вони більше й не потрібні.

Чекаю в коридорі, доки Анналіза приміряє одяг. Невдовзі вона виходить, нервово усміхаючись, трохи схожа на Ван у чоловічому світло-сірому костюмі.

— Так приємно вбратися в чисті речі. Вони дуже добре збереглися. Хочеш, може, теж приміряти якийсь костюм?

Знаю, що вона жартує, і все одно не маю ані найменшого бажання носити одяг мого прадіда.

— Що сталося? — запитує вона.

Хитаю головою й усвідомлюю раптом, що погано себе почуваю, але не звертаю на це уваги й кажу:

— Я радий, що ти така щаслива. Так, ніби ти знайшла своє призначення.

— У примірянні одягу?

— Ні, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Здається, тебе надихнув Альянс.

— Так, це правда, але й ти теж. Ти показав мені, чого можна досягти, якщо боротися за це. Чи не вперше за багато років я бачу, що є надія. Надія для мене, для тебе і для всіх магів.

Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу:

— Мушу вийти надвір.

Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта.

Він повідомляє:

— Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок.

Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим.

Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже:

— Ходімо вже до ліжка.

Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся.

— Я про це думав.

— Я теж, — вона знову засовує руки мені під футболку.

— Маю на увазі… — не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити.

— Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки?

— Я не хочу…

Вона цілує мене.

— І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, — Анналіза цілує мене в губи. — Я хочу, щоб ти залишався зі мною.

— І я хочу бути з тобою, але…

— Ми будемо обережні.

Здається, я знаю, що вона має на увазі.

— Чи може, ти чинитимеш мені опір? — вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом.

— Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш…

— Я вберу нічну сорочку.

— Навряд чи це допоможе.

Вона цілує мене.

— Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий?

Ні, не спадало.

— Ну?

— Е-е. Ні.

— Ну, тепер знатимеш, — але вона складає на грудях руки й відступає на крок. — Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі.

— Гаразд. Я теж.

— То… що робитимемо? Пограємо в карти?

Я сміюся.

— У мене навіть колоди нема.

— Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова?

— Та я не дуже люблю ігри.

— Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.


Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона — називаючи те, що вважає поганим.

— Вдумливий.

— Ха! Нетовариський.

— Коли мені треба, я буваю цілком товариський, — цілую її. — Бачиш, ось так. Це означає, що… — я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю.

— То що ж це означає, пане Товариський?

— Це означає…

Вона цілує мене у відповідь і каже:

— Це означає, здається, що я виграла очко.

— Ну, тоді твоя черга.

— Одинак.

— А що поганого в тому, щоб бути незалежним?

— Мовчун.

— Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав.

— Неохайний.

— Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний.

— Грубий.

— Хіба? — я ж намагаюся бути з нею ніжним.

— Маю на увазі шкіру на твоїх руках.

— Міцна, я ж казав.

— Твоя черга.

Я кажу:

— А як тобі… сексуальний?

Вона регоче.

Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене.

Анналіза каже:

— Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим.

— І зовсім я не червонію.

— І можеш ще додати до списку «брехло».

— То я для тебе не сексуальний?

— Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою.

— Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким.

— А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький.

— Ого!

— Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, — вона пригортається до мене.

— Я думав, ти мала називати мої погані якості.

— Давай тепер про мої, — пропонує Анналіза.

— Гаразд. Ти називай хороші якості, а я — погані.

Вона каже:

— Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна.

— І трохи зарозуміла.

— Точна й акуратна.

— Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість.

— Акуратність і точність — це те ж саме.

Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї:

— А ти вже знайшла свій Дар?

Від її Дарування минув майже рік.

— Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість?

— Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок.

— А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше.

— Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, — цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї.

— Гей, Натане, я думала, що ми не…

— Я зрозумів, який у тебе Дар, — кажу і починаю обціловувати їй плечі.

— Який?

— Бути спокусою…

Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо.

Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність.

— Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, — заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати.

Наступна — «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала Дарування. Кожен флакончик має скляний корок, запечатаний воском. Цю воскову печатку протинає стрічка з ярличком, на якому написане ім’я донора. Усього біля трьох стін кімнати є одинадцять поличок, і на кожній з них стоїть по тридцять, а то й більше маленьких флакончиків. Щоправда, деяких пляшечок бракує — на поличках є й порожні місця. Мабуть, ті пляшечки вже використали або розпродали. Ця кров дуже придалася б таким, скажімо, Напівкровним, як Еллен, що допомогла мені в Лондоні, коли я втік від Ради. У Еллен батько — фейн, мати померла, а Рада дозволила б їй пройти церемонію Дарування тільки в тому випадку, якби вона погодилася на співпрацю з ними. Кров її матері, мабуть, також є десь тут: а отже, саме ми могли б забезпечити їй можливість пройти Дарування.

— Ці штучки значно цінніші за всі ті коштовності й картини. Завдяки ним можна буде залучити до Альянсу набагато більше Напівкровних, ніж якимись іншими способами, — Несбіт шкіриться до мене. — Влада народу, га?

Ми вирушаємо до останньої в цьому коридорі кімнати, в якій нема де повернутися: стільки там різноманітних банок, клунків і мішків.

Несбіт каже:

— Таке враження, шо тут зібрані натуральні продукти для якихось каліфорнійських салатів, — передає мені одну з банок і додає: — Хоч тут не все тільки для вегетаріанців.

Важко щось побачити крізь матове скло, та й світло тут приглушене, але я все ж таки можу розрізнити два очних яблука, що плавають у якійсь прозорій рідині.

— Яка з них може бути користь? — дивуюся.

— Для Меркурії вже ніякої. І для Альянсу теж, як і з більшості всього цього непотребу, — Несбіт ставить банку назад на полицю.

Ми рушаємо в бібліотеку до решти наших товаришів. Я здивовано помічаю, що там сидять за столом і ведуть бесіду Габріель та Анналіза. Перш ніж я встигаю приєднатися до них, Ван бере мене за руку й каже:

— Здається, що без тебе вони краще знаходять спільну мову. Нехай собі поговорять, — веде мене вглиб кімнати. — До того ж я хочу тобі дещо показати.

Це височезна книжкова шафа, заповнена неприродно великими книжками у шкіряних палітурках, кожна з яких мало не цілий метр заввишки, а деякі з них завширшки як моя рука. Ця дерев’яна шафа має невеличку мідну замкову щілинку. Ван витягає з кишені одну з Меркуріїних шпильок для волосся й запихає її кінчик у цю замкову щілинку. Дверцята шафи відчиняються, й за ними, як виявилося, є ще одна шафа. Вона також заповнена книжками у шкіряних палітурках, але ці — маленькі й пошарпані, немов старі шкільні підручники.

Ван витягає одну з них навмання.

— Це Меркуріїні щоденники. Повсякденна фіксація того, чим вона займалася й кого зустрічала. Я вчора почала їх переглядати, сподіваючись знайти подробиці того, де й коли вона прорізала свої розколини. Думаю, що саме так Меркурія й подорожувала, бо це був значно швидший і легший спосіб, аніж їхати автом.

— І знайшла щось?

— Знайшла, але не про розколини. Меркурія все тут описує, включно з людьми, яких зустріла. Вона їх оцінює, вираховує, з кого яка користь, як ними можна маніпулювати й контролювати, хто загрозливий, а кому можна довіряти, хоч цих останніх тут зовсім небагато.

— А про мене там згадано? — запитую.

— Впевнена, що так, але до цього я ще не дійшла. Проте є деякі інші речі, що можуть тебе зацікавити, — Ван бере книжечку, яка лежить окремо від інших, і я бачу, що там позначена одна сторінка. Вона каже: — Це знайшов Габріель. Я зараз тобі прочитаю.

«Три дні у Празі. Бачила Дрезден. Вона хотіла, щоб я забрала в неї дитину, шестирічну дівчинку. Мала бестія, худюща, набурмосена й занадто розумна, як на її вік. Дрезден аж зі шкури пнулася, щоб виставити її у вигідному світлі, немовби це могло справити на мене якесь враження. Дівчисько кмітливе, мушу визнати, але я їй анітрохи не довіряла б. Дрезден називає дівчинку Діамант, немовби це якась коштовна зірка, хоч її ще треба добряче відшліфувати, й не тільки. Не варто витрачати на неї сили. Я не взялася б навчати її за всі діаманти світу. Радше б з’їла власну печінку.

Дрезден має дивовижно просту душу. Мені аж трохи шкода її. Вона не вирізняється особливою красою: худенька, маленька, має каштанове волосся й карі очі; вона нічим не запам’ятовується, але коли усміхається… ах… її Дар простенький, як і її усмішка, але вся кімната стає іншою, змінюється атмосфера. Вона заворожує. Коли забажає, Дрезден може підняти мені настрій, викликати в мене посмішку. А її сміх розтоплює своїми чарами навіть моє серце. Її Дар — це радість, як це не смішно, звичайно, адже вона приносить дуже мало справжнього щастя.

Дрезден скористалася своїм Даром, роблячи собі кар’єру в Чорних колах, і, що найцікавіше, вона мала вплив на Маркуса. Зустріла його, коли в нього був особливо кепський період у житті, і за звичкою вирішила подарувати йому трохи втіхи. Та хоч на початку він і потрапив у полон її чарів, їхній вплив поступово зменшився, і врешті-решт він побачив її такою, якою вона й була: простенькою дівчиною з привабливою усмішкою.

Я запитала в Дрезден, де вона зустріла Маркуса. „Десь біля Праги“, — невпевнено відповіла та, і мені здалося, що з таким самим успіхом вона могла б сказати „біля Нью-Йоркаабо „біля Токіо“. А коли вони зустрілися? Тут уже було трохи конкретики: „минулого літа“.»

Ван припиняє читати й вертається на попередню сторінку.

— Це було написано тринадцять років тому. Отже, Дрезден зустріла Маркуса, коли тобі було чотири роки, — потім читає далі:

«Дрезден ображена на Маркуса. Робить вигляд, ніби це вона з ним порвала, але ж усі знають, що вона його насправді зовсім не цікавить… як і будь-яка інша жінка, якщо вже на те пішло. Бодай один день у компанії Дрезден зараз вганяє в депресію, і я не можу дочекатися від'їзду, з'ясувавши, що нічого більше від неї не отримаю.

Одного вечора до нас долучилася Провідниця. Вона чудова співрозмовниця, не те, що та примітивна Дрезден. Провідниця переїжджає до Женеви. Розповіла про відлюдну долину, що мала б мені сподобатися. Я помандрую з нею туди, щоб пересвідчитися. Виглядає так, що це чудове місце, щоб приймати відвідувачів.

Провідниця, здається, захопилася тим дівчиськом. Я не маю жодного бажання щось їй доводити. Мабуть, на Провідницю трохи подіяли чари Дрезден… хоч і не думаю, що вони довго діятимуть».

Ось і все, що прочитала Ван, та я не відчуваю бажання розмовляти про це.

Йду в куток кімнати, сідаю на підлогу і притуляюся спиною до стіни. Думаю про батька. Я справді вірю, що він любив мою матір і що вона любила його. Але вона була одружена з іншим чоловіком, Білим чаклуном, таким самим, як і вона, тому, можливо, намагалася якось зберегти родину. Бабуся розповіла мені, що мати погодилася раз на рік зустрічатися з Маркусом, коли це було цілком безпечно. Але не існує таких речей, як цілковита безпека, тож їхня остання зустріч закінчилася трагічно: смертю її чоловіка й моїм зачаттям. І саме через мене моя мати була змушена покінчити з життям. Ну, а що ж отримав Маркус? Жодних щорічних зустрічей і сина, якому напророчили вбити власного батька.

Тому нічого дивного, що він шукав якусь розраду, якусь нову любов. Я не можу його звинувачувати. Я б радше волів, щоб він її знайшов. Але, вочевидь, цього не сталося, бо Дрезден не була перспективною кандидаткою. Стосунки з нею не віщували нічого доброго.

Мабуть, йому дуже самотньо. Зовсім самотньо.

Дивлюся на Габріеля й Анналізу в протилежному кінці кімнати і знаю, що вони люблять мене, а я люблю їх, і, можливо, разом із Альянсом ми матимемо нагоду змінити світ і покращити ситуацію не тільки для мене, але й для тих, хто дбає про мене.

Габріель підходить і сідає поряд.

Я кажу:

— Ти розмовляєш з Анналізою.

— Пізнай свого ворога, — відповідає він, але з усмішкою.

Не певний, чи він каже це жартома, тому заперечую:

— Вона тобі не ворог.

— Не журися. Я був чемний. Ми обоє були дуже чемні, — він показує мені ще один Меркуріїн щоденник і каже: — Це знайшла Анналіза. Вона гадає, що я мав би тобі це прочитати.

«У Берліні, тому, що був Східним. Дощ. Волога квартира. Зустріла Вольфганга. Не бачила його вже двадцять років. Він майже не змінився зовні, хіба що додалося кілька зморщок. Але він став інакший: стомлений, постарілий, звісно, і, як це не дивно, набагато мудріший. Вольфганг не зрадів зустрічі зі мною й відразу повідомив, що вирушає в Південну Америку.

Минулого місяця він декілька днів був із Маркусом. Вони ніколи особливо не товаришували, та й, зрештою, у Маркуса взагалі немає друзів, але якимось чином Вольфганг був єдиною особою, з якою Маркус міг миритися, єдиною особою, яка його не дратувала. Навпаки, саме Маркус роздратував Вольфганга і скривдив його — як, зрештою, робив із усіма іншими людьми, — вбивши того, кого Вольфганг любив. Вольфгангів товариш Торо, як виглядає, страшенно розлютив Маркуса, і Маркус його вбив. Торо поставився ревниво до їхньої дружби, Маркус спочатку глузував, а тоді розгнівався і став скаженіти. Торо поводив себе як дурень, і Вольфганг сам це визнав, але сказав: „Маркус знав. Він міг би вибачити йому це, не забирати в нього життя, але вже відчув свою владу й не мав жодного терпцю. Жодного. Бодай навіть на якусь секунду, перш ніж ним оволоділа та звіряча сила. Він міг би її контролювати, але не захотів. І замордував Торо. Роздер його на шматки. Я так їх і знайшов: Маркус, увесь закривавлений, і закривавлений Торо“.

А тоді Вольфганг додав: „Маркус міг убити й мене. Я бачив, що він про це думав. Він умився і струсив із себе шматки м'яса Торо, просто з плечей, а один кусень прилип йому до руки. Маркус помився в озері, вдягнувся й підійшов до мене, і я певний, що він думав, чи не вбити й мене… Не для того, щоб зжерти, зовсім ні… лише замордувати, безжалісно, пропалити якоюсь блискавкою абощо. Але він цього не зробив. Думаю, це також пов'язане з його відчуттям влади над іншими. Він може забрати життя, а може подарувати його. Може чинити так, як заманеться“.

Маркус сказав йому: „Знаю, що ти мені не повіриш, але якась частина мене шкодує за Торо: та частина, яка тебе любить. Знаю, що ти ненавидиш мене за це вбивство. Мабуть, тобі краще піти геть. І не повертатися“.

Вольфганг так і вчинив: „Я залишив його. Це було місяць тому“.

Він був спокійний. Його щокою потекла сльоза, і я думала, що він тужить за Торо, але справжньою причиною було те, що він збирався мені сказати. Те, що він збирався зрадити Маркуса.

Вольфганг повідомив мені, де мешкає Маркус. Сказав таке: „Він може змінити житло, але тепер ти знатимеш, які місця він собі обирає. Завжди такі самі місця. Там, де він себе комфортно почуває. Там, де він почуває себе в безпеці“.

І, мушу зізнатися, це мене здивувало. Маркус не має постійної оселі. Здебільшого він живе як звір. У лігві. Лігві, зробленому з патиків. Частково під землею. На невеличких галявинах біля озера. Він може довго жити як звір. Полювати й харчуватися як звір. Вольфганг сказав таке: „Інколи мені здається, що він узагалі перестає бути людиною“.

Вольфганг запитав його про ту сумнозвісну візію, що нібито його вб’є власний син. І Маркус відповів: „Так, Вольфе, я в це вірю. Я все своє життя уникав Натана. Найліпше відтягнути це на якомога довший строк, чи не так? Те, чого не минути. Або, можливо, покласти цьому край?"

На Вольфгангову думку, Маркус такий самотній і зажурений, що частина його, людська частина, воліла б уже покласти всьому край, але, як би не іронічно це звучало, та інша його частина, його внутрішній звір прагне жити. Маркує якось сказав: „Я, мов той орел, що нічого не відає. Нічого не відчуває, крім щастя від польоту і життя. Уяви собі… цю радість… вічну…“

Вольфганг розповів, що Маркус тільки зрідка бачиться з іншими, хіба для того, щоб бути в курсі справ у різних чаклунських громадах й почути якісь новини про сина. Це єдине, що його тепер по-справжньому цікавить у людському світі, — Натан. Решту він давно вже, мабуть, залишив би десь позаду. Маркує миється, чепуриться й шикарно вбирається у тих рідкісних випадках, коли зустрічається з іншими. Він ще й досі не позбувся свого марнославства: полюбляє оглядати себе в дзеркалі, і тоді в ньому оживає його людське єство. Але коли він у лісі, то стає цілком дикий.

Вольфганг сказав: „Цікаве це слово — дикий. Ми уявляємо дикість як щось неприборкане й абсолютно не контрольоване, але ж у природі, звісно, все зовсім не так; природа контрольована, впорядкована й неймовірно дисциплінована в усіх своїх проявах. Звірі у зграях мають своїх вожаків і учнів; хоч суперечки між ними й трапляються, але все одно там панує організованість. І полюють звірі конкретними способами, у конкретні часи і за конкретною здобиччю — усе дуже передбачуване. Маркус саме такий: довідайся спосіб його існування і знайдеш його. А якщо піймаєш його сина, рано чи пізно він сам до тебе прийде“.»

Габріель перекидає кілька сторінок назад.

— Це було написано лише рік тому. Меркурія, мабуть, подумала, що виграла в лотерею, коли ти до неї з’явився.

Розколина

День поволі минає, а я й далі сиджу на підлозі бібліотеки, дивлюсь, як усі інші перечитують щоденники. Ван знаходить згадку про те, що Провідниця відвідала Меркурію в бункері, а потім вирушила до Базеля.

— Базель — це історичне місце зустрічі, — зауважує Ван. — Таке враження, що одна з розколин має вести саме туди.

— Я оце думав про Провідницю, — кажу. — Якщо я отримав доступ до спогадів Провідниці про Меркурію, у мене мав би бути і спогад про перехід через розколину. Але я нічого такого не можу знайти. Навіть ті образи, коли вона будувала загату, поступово розмиваються в моїй пам’яті.

Ван дивиться на мене.

— Спогади зникатимуть, якщо не мати до них постійного доступу. На жаль, ми не подумали, наскільки важливими будуть розколини. Раніше ти сконцентрував увагу на зовнішніх речах і на назві місцевості.

Раптом лунає Несбітів вигук:

— Опа!

Він переглядає сувої з мапами на протилежному боці бібліотеки. Тоді прямує з однією з них до центрального столу, шкірячись від вуха до вуха.

— Ну, звісно ж, — каже Ван, поглянувши на мапу. — Меркурія позначила розколини на карті!

Підводжуся, щоб і собі подивитися. Принаймні карти я читати вмію.

Виглядає, що це схема бункера, подібна до тієї, яку я склав раніше. Несбіт показує на маленьку й тонку синю лінію в одній із кімнат.

— Кожна така синя лінія — це розколина, і всі вони пронумеровані. Їх одинадцять. Ось ця, судячи з позначки, веде в Німеччину, — показує на інші лінії. — Ця — в Іспанію. Нью-Йорк. Алжир. А ось тут зазначено «Швейцарія: закрито».

Ван запалює сигарету й каже:

— Отже. Нам потрібна пара добровольців, щоб перевірити одну з розколин.

Ми з Габріелем перезираємось, шкірячи зуби.


Ван хоче, щоб ми випробували перехід у Німеччину, бо він, імовірно, веде майже до Базеля, де має відбутися наступна зустріч Альянсу. Ця розколина міститься в одній із кімнат наприкінці коридору, що веде з великої зали. Ми всі прямуємо туди. Це маленька кімната, в якій немає нічого, крім м’якого килимка.

— А де ж сама розколина? — дивується Анналіза.

Габріель виходить на середину килима й каже:

— Є лише один спосіб її знайти. Думаю, Меркурія приземлялася на цей килимок, повертаючись назад, отже… — він ступає на крок ближче до задньої стіни і проводить рукою в повітрі, намацуючи розколину… Кожного разу проводить рукою на один-два сантиметри далі від попереднього місця, пересуваючись боком. Нічого не знаходить. Повторює процедуру, поволі обмацуючи повітря трохи нижче. Робить наступну спробу, тоді ще одну, аж раптом відсмикує руку зі словами:

— Це тут.

Ван сплескує руками.

— Чудово!

Анналіза каже:

— Я думала про відвідувачів Меркурії. Вона, звісно, не хотіла б, аби вони проникали сюди і блукали скрізь по її оселі без її відома. Чи не наклала вона тут чари непроникнення, як на даху свого швейцарського котеджу? Чи зможете ви без її допомоги подолати цю перепону, коли повернетесь назад?

— Меркурія ніколи не пускала сюди тих, кому не довіряла, — каже Ван. — Судячи з її щоденників, сюди змогли потрапити тільки Роза і Провідниця. Вона вірила в те, що ці розколини ніхто не знайде. Не думаю, що на них накладене якесь закляття.

— Ну, то випробуємо їх, — завзято вигукує Несбіт.

— Так, — погоджується Ван і дивиться на нас із Габріелем. — Вам треба лише пройти крізь цю розколину. З’ясуйте, де саме в Німеччині ви вийдете назовні: найближчі дороги, села, транспорт. Перевірте, звичайно, чи немає там Ловців. І відзвітуйте нам.

Ось що нам сказали.

Габріель бере мене за руку, переплітаючи свої пальці з моїми, вдягає чорні окуляри й каже усім:

— Чекайте на нас.

Тоді занурює ліву руку в розколину, і нас затягує всередину.

Я поволі видихаю повітря, коли мною починає крутити в пітьмі: підказка від Несбіта. Підозрюю, що він насправді хотів мені накапостити, і потім мені стане гірше. Попереду з’являється невиразне світло, воно трохи яскравішає, коли ми приземляємося на трав’янисту землю. На мій подив, голова майже не йде обертом і не нудить, як це бувало під час колишніх мандрівок крізь розколини.

Ми в лісі біля якоїсь зруйнованої кам’яної будівлі. Тут тихо і спокійно. Дерева хизуються пишним і зеленим літнім убранням. Ще досить спекотно. Лунає спів птахів, а вдалині я чую рух машин.

Кажу Габріелю:

— Авта. Ось там, — і киваю головою ліворуч од себе.

Він намагається знайти розколину.

— Є, — каже з усмішкою.

— Це було легко, — відказую я. — І що тепер?

— Ходімо в бік дороги й побачимо, чи зрозуміємо, куди ми потрапили.


Цього ж вечора ми всі збираємося довкола столу. Усе просувається добре. Ми випробували дві розколини. Та, що була в маленькій порожній кімнаті, вивела нас у визначене місце в Німеччині, від якого до Базеля, якщо вірити дорожнім знакам, 150 кілометрів. Розколина в Меркуріїній спальні веде до якоїсь місцевості в горах Іспанії. Ми випробували й цю розколину і прогулялися до найближчого села, а потім знайшли його на атласі, коли повернулися. Від нього кілька годин пішки до хати Провідниці.

Ван зустрічається з Білими повстанцями завтра і хоче, щоб я прийшов туди разом із Несбітом, але я волів би, щоб зі мною був Габріель, до того ж я не можу залишити Анналізу.

— Ми всі в Альянсі. Підемо туди разом, — кажу я.

Розділ п'ятий

Ріки крові

Die Rote Kürbisflasche

Учора вночі ми всі пройшли через розколину. Несбіт роздобув авто й відвіз нас на околиці Базеля. Тепер ми з Несбітом і Габріелем у центрі міста. Ми — передова група, перевіряємо, чи немає де Ловців. Ван і Анналіза прибудуть пізніше.

Схоже на те, що Базель — це місто молоді, розташоване на кордоні з Німеччиною, Францією і Швейцарією, хоч де-не-де чути й англійську мову. Тут усі впереміш: туристи, родини з дітьми, люди, що поспішають на роботу. Намагаємося не вирізнятися серед них, але ми не подібні ні на туристів, ні на родину, хоч, можна сказати, теж поспішаємо на роботу. Несбіт знає дорогу до місця зустрічі в «Die Rote Kürbisflasche» — «Червоному гарбузі» — і він провадить нас довгим маршрутом.

Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» — це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини.

Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили.

Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце.

Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки.

Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун.

Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом:

— Пів-на-пів, га?

Несбіт сміється.

— Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір.

Габріель додає:

— І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте.

— Ще хтось тут є? — запитує Несбіт у Ґуса.

— Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину.

Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні.

Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається.

— Приємно бачити тебе, Іване, — каже. — Ти такий самий нечепура, як і завжди.

Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки.

— Радий тебе бачити, Еллен, — кажу.

Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю.

Вона усміхається.

— Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений.

За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже:

— Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися.

Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен.

Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників.

Еллен каже:

— Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси.

— Він долучається до повстанців?

— Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей.

— Що це означає? — питаю.

— У принципі те, що Волленд над ними експериментує.

Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися.

— Це хвора людина, — от усе, що я можу сказати.

— Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього Білого відьмацтва. Ніхто, звісно, не знає, як і кого це може захистити, але Рада стверджує, що всі, хто протестує, є ворогами Білих магів і прихильниками Чорних. Усі мають засвідчити, на чийому вони боці. І більшість Білих магів кажуть, що підтримують Соула і Волленда.

— А Дебора? — запитую. — Вона у Франції з Арраном?

— Про неї краще поцікався в Селії. Ця інформація недоступна людям моєї категорії оплати.

— А яка в тебе категорія? Хіба ти ще не замолода, Еллен, щоб бути повстанським бойовиком?

— А я не бойовик, я розвідниця. Але, Натане, якби ти тільки знав, які безнадійні ті Білі маги, більшість із них. Чесно тобі кажу, майже всі вони недалеко втекли від фейнів: ніхто не вчився бути бійцем. Воювати вміють хіба що Ловці. Єдине, за що можна похвалити Білих, — за виготовлення зілля для зцілення. Найкорисніші учасники Альянсу — це колишні Ловці й Напівкровні. Але колишніх Ловців там тільки двоє, а Напівкровних дев’ятеро.

— А що чути про Чорних магів? — запитую я.

— Декотрі долучилися, але мало хто володіє такими здібностями, як ти, Натане. — Я обертаюся й бачу Селію, яка провадить: — Ось чому ми вдячні, що ти тут.

— Мені начхати на твою подяку, — я осипаю її прокльонами, а моя рука хапається за ніж. — Тримайся від мене подалі, Селіє. Я не жартую. Не підкрадайся так до мене.

— Я не підкрадалася до тебе, Натане.

— І не сперечайся, курва, зі мною!

Йду від них у протилежний кінець кімнати. До мене підходить Габріель.

Він каже:

— Ти весь тремтиш.

— Зі мною все гаразд! — він недовірливо дивиться на мене, і я повторюю: — Усе гаразд.

Габріель витримує паузу, а тоді запитує:

— І що ти хочеш зробити?

— Повбивати їх усіх, — жартую, але тільки почасти. — Волленд експериментує над іншими чаклунами, як і наді мною свого часу. Він прив’язав мене й затаврував оцими ось татуюваннями! Це було ще гірше, ніж перебування у клітці Селії. Набагато гірше! Селія принаймні хоч іноді ставилася до мене, як до людської істоти. А для Волленда я був просто піддослідним щуром. Ніхто не повинен такого зазнавати.

— Ніхто, — погоджується Габріель. І мені здається, що навіть Габріель починає вірити в те, що мета Альянсу справедлива.

Я кажу йому:

— Ми співпрацюватимемо з Альянсом, аж поки Волленд і Соул будуть мертві.

Він киває.

Уже прибули Ван і Анналіза, тож я роблю глибокий вдих і долучаюся до них.

Нас десятеро. Троє Чорних магів: Ван, Габріель і Ґус, який, здається, не просто бармен, а один із ключових Чорних чаклунів з розгалуженими контактами по цілій Європі. Біле Відьмацтво представляють Селія, ще одна Біла відьма з Англії на ім’я Ґрейс, Біла чаклунка з Італії, Анжела і Анналіза. Є ще двоє Напівкровних, Несбіт і Еллен. І я.

Селія каже:

— Сподіваюся, що тут ми у безпеці, але все ж таки не будемо затягувати нашу зустріч. Насамперед, Натане, я гадаю, що ти приєднуєшся до Альянсу, якщо вже ти тут?

— Поки не зміню думку.

Вона дивиться мені в очі — її очі блідо-голубі з білими скалками. Потім вона робить те, чого я зовсім не очікую. Вона простягає мені руку.

— Тоді ми на одному боці, — каже. — Вітаю тебе в АВМ.

— У чому-чому?

— В Альянсі Вільних Магів.

— Ха! Ну, але в тому, що я один із них, твоєї заслуги немає.

— Проте ми всі дуже раді, що ти такий і що хочеш допомогти іншим магам також залишатися вільними.

Селія все ще простягає мені руку, але я ігнорую її й кажу:

— Хочу бачити Соула й Волленда мертвими. І ще багатьох інших Білих магів. Ось чому я тут.

Вона запитує:

— Ти й мене хочеш бачити мертвою, Натане?

— Якби я цього захотів, то вже пустив би тобі кулю в чоло.

— Якщо ти вступиш в Альянс, то повинен будеш виконувати мої накази. Ти це зможеш? — запитує вона.

Спромагаюся на посмішку.

— Якщо вони не будуть безглузді.

— Гадаєш, вони можуть такими бути?

Я витримую паузу, тоді відповідаю:

— Ні.

— Добре. Я також так думаю, але, якщо схиблю, — ти першим мені про це скажеш.

Її рука й далі простягнута. Вона запитує:

— Ти потиснеш мені руку?

— Я намагаюся не плюнути на неї…

Вона голосно й коротко регоче і забирає руку.

— Мені тебе бракувало, Натане. Хоч я й певна, що ти за мною зовсім не тужив.

А я, сидячи навпроти неї за столом, не думаю, що вона бодай хоч трохи уявляє, що міг відчувати я чи будь-який інший в’язень, якого заковували в ланцюги і нещадно били. Вона розумна жінка, але інколи їй бракує таких «знань». Їх можна здобути лише переживши це на своїй шкурі.

Ван запитує, що сталося, відколи вона востаннє зустрічалася з Селією. Минуло щойно два тижні, але за цей час відбулася різанина в Парижі, а Соул замінив усіх членів Ради своїми людьми. Волленд теж уже в Раді. Декількох Білих магів заарештували за змову з повстанцями.

— Зокрема і Клея, — додає Селія.

— Що?! — вигукує Несбіт.

— Сфабриковане звинувачення, хоч Клей уже давно викликав серйозні сумніви у Соула. Він поступово втратив роботу, статус, репутацію, все. Ну, тобто все, крім своєї свободи, але тепер він і це втратив.

Селія продовжує:

— Чула, що на дім Іш здійснили напад невдовзі після того, як ми там побували. Іш випила отруту й померла; деяких її дівчат піймали й закатували. Я знала, що незабаром ці списки Ради поповняться і моїм ім’ям. Соул визначив тих, кого він хоче допитати, і серед цих осіб були колишня голова Ради Глорія; її чоловік і сестра Ґрейс; плюс я сама та ще одна Ловчиня на ім’я Ґрейторекс. Соул не помилився, склавши цей список, — ми всі тепер члени АВМ.

Джессіка очолює Ловців. І треба сказати, що ця робота добре їй вдається. Ловці — це здебільшого жіноча організація, й вони дуже задоволені, що ними знову керує жінка. У неї багато новобранців, і вони вже вчинили напади на громади Чорного відьмацтва у Франції, Голландії й Німеччині. Найбільша громада була в Парижі, але, наскільки мені відомо, Джессіка вже вбила понад шість десятків Чорних магів, не втративши під час цих нападів жодного Ловця.

Проте і в Джессіки є свої проблеми, і їх тільки більшає. Навіть попри те, що в неї з’явилися новобранці, їй не вистачає Ловців, щоб контролювати всю Європу. До того ж багато новобранців не мають належного досвіду і слабше підготовлені порівняно з основним складом Ловецької армії.

Нашим головним недоліком є те, що нас небагато. Однак це дає нам можливість швидше переміщатися маленькими групками для нападу на Ловців. Ми повинні негайно почати вдаватися до таких атак, щоб уповільнити набір новобранців і не залишити Ловцям часу для навчання нових бійців. Нам треба використовувати тактику партизанської війни, щоб здобути перемогу… І це, на щастя, якраз і є мій козир. Але, — продовжує Селія, — є ще одна проблема. Чорні маги потроху прозрівають, усвідомлюючи, що відбувається, та вони не довіряють мені, а нам треба залучати їх до нашої справи. Альянс здебільшого складається з британських Білих магів і Напівкровних. Серед нас замало впливових Чорних магів. Хоч ми, звичайно, маємо Ван і Ґуса.

Гус киває головою.

— Мій вплив мінімальний, Селіє. А я вже казав раніше, що для розбудови справжнього Альянсу нам потрібні численні представники всіх магів: Білих, Чорних і навіть Напівкровних. Але ті Чорні, з якими я вже розмовляв, не виявили зацікавленості. Вони не вірять у спільну боротьбу разом із Білим відьмацтвом. Кажуть, що самі битимуться з Ловцями, якщо ті на них нападуть. Я їм розповідаю про вже загиблих Чорних магів, але… — він знизує плечима. — Чорне відьмацтво не цікавлять спільні справи, армії або альянси.

Селія заперечує:

— Але ж ти долучився до нас, і Ван, а тепер ось Габріель. Тож деякі Чорні маги таки прислухаються.

Ґус повертається до Габріеля й запитує:

— Чому ти тут, Габріелю?

— Бо я з Натаном.

— А якщо Натана вб’ють або він піде звідси?

— Якщо він піде, то я теж піду. Якщо ж його вб’ють… — Габріель дивиться на мене, — тоді не знаю…

Ґус каже:

— Нам потрібен той, хто міг би залучити до нашої справи інших Чорних магів. Але я не знаю більше жодного Чорного мага, який би приєднався до нас лише тому, що тут є Натан, — дивиться мені в очі. — Він не Чорний чаклун. — Чорні проблиски в його очах мерехтять, та я не відвожу погляд.

Ґус просто расистський сноб. Їх повно у світі відьмацтва.

— Що ти тоді пропонуєш, Ґусе? — запитує Селія.

— Щоб залучати Чорних магів, нам потрібен хтось, кого вони поважають, хто є уособленням усього Чорного.

— І хто ж це такий? — цікавиться Ван, ледве стримуючи усмішку. — Я дуже розчарована, що ти не вважаєш такою мене.

Ґус усміхається теж.

— Вибач мені, Ван, але тебе завжди сприймали як таку, що вкрай охоче прагне співпрацювати не тільки з Чорними магами, а навіть із фейнами.

— Отже, ти маєш на увазі когось із тих, що представляють «стару Чорну гвардію»? — Селія зітхає й розкуйовджує своє наїжачене волосся. — Меркурія, мабуть, для цього згодилася б?

— Так, вона… — починає говорити Ґус.

Але його перебиває Ван:

— Меркурія мертва.

— Її вбили Ловці?

— Ні. Вбили… ми, — вона не зовсім упевнено показує рукою на Несбіта, Габріеля й мене. — 3 метою самооборони, поспішу додати. Меркурія залишила мені ось цей сувенір, — Ван повертає обличчя до світла, демонструючи опіки. — Але, навіть якби вона була жива, мені важко уявити Меркурію в Альянсі. Для неї тут не було б жодної користі, жодної… почесті. І це зрозуміло. Є кілька Чорних магів, що можуть зрівнятися з Меркурією у своїй могуті: Лінден, Делл, Суав… Але всі вони мислять подібно до неї. Всі найпотужніші Чорні не матимуть найменшого бажання ризикувати тим, що мають, заради того, щоб воювати разом із нами. Всі, крім одного. На щастя, він наймогутніший серед них, — вона переводить погляд на мене, проте я й так уже відчував, що все до цього йде.

— Маркус? — запитую я.

— Якщо приєднається він, є шанс, що долучаться й інші, — каже Ван.

Ґус шкірить зуби.

— Якщо приєднається він, нам більше нікого й не треба.

— То саме тому я тут, саме тому ви хотіли, щоб я вступив у Альянс: щоб якось затягнути сюди й Маркуса?

— Ні. Я хотіла залучити тебе, бо ти прекрасний боєць, — каже Селія. — І я б не хотіла тут бачити Маркуса. Бо через нього виникне забагато проблем із Білими в Альянсі.

— І з тобою, Селіє? — цікавиться Ван.

Селія не відповідає, але їй є над чим замислитися.

— Натан залишив позаду минуле й долучився до нас. Ми всі повинні так учинити, якщо хочемо чогось досягти, — наполягає Ван.

Селія й далі мовчить.

Я кажу:

— У будь-якому випадку не уявляю його з нами.

— Але чи не хотів би ти спробувати його переконати? — запитує Ван.

— Ну…

— Ні. Ми цього не узгоджували, — Селія обводить усіх поглядом. — Маркус — убивця. Він замордував занадто багато Білих магів. Повстанці з цим не змиряться.

— Вони не змиряться з поразкою, — заперечує Ван. — А завдяки Маркусу Альянс може досягти успіху. Так, він убив багатьох Білих магів, але й Чорних магів він також убив чимало. І найголовніше те, що він убив безліч Ловців. І всі це знають. Можливо, Маркус не до вподоби Білим повстанцям, але понад усе вони прагнуть перемоги, адже в разі поразки пощади від Соула ніхто не дочекається. Маркус допоможе їм здобути перемогу.

Селія каже:

— Я можу й без нього створити армію. Ми на це здатні. Так, потрібно трохи часу, але…

— Та ти ж сама хвилину тому казала, що ми повинні атакувати негайно! І я згодна: якщо ми не зупинимо Джессіку зараз, нам буде щораз важче боротися з нею. Скільки ти маєш справжніх бійців, Селіє? — запитує Ван.

— Альянс уже налічує майже сотню. Я треную найбільш придатних і…

— Скількох ти можеш вислати вже сьогодні на бій із Ловцями?

Селія випинає губу й зиркає на мене.

— Просто зараз? Дуже мало.

— А саме? — наполягає Ван.

— Разом зі мною, Натаном, Габріелем… дев’ятеро.

Ґус хитає головою.

— Тренування проходять добре, однак вони ще не готові зараз воювати. Наймолодші, ті, що володіють відповідними Дарами, стануть за кілька місяців добрими воїнами…

— Ми не матимемо кількох місяців, якщо Ловецька армія зростатиме, — каже Ван. — І якщо ми плануємо створити нове суспільство, новий порядок, то мусимо бути готові вибачати минулі злодіяння й рухатися вперед.

— Але ж…

— Ні, Селіє. Усі маги мають отримати шанс, навіть Маркус. Якщо він пізніше порушить наші правила, це вже інше питання, але за минулі злочини ми впровадимо амністію.

Ґрейс каже:

— Це заведе нас у глухий кут. Ми мусимо проголосувати. По одному представнику від кожної частини Альянсу: Біле відьмацтво, Чорне відьмацтво, Напівкровні й Напівкодові. Несбіте, ти голосуєш за Напівчорних, а Еллен — за Напівбілих. Селія — за Біле відьмацтво, Ван — за Чорне, а ти, Натане, — за Напівкодових.

— Хто за? — запитує Ван.

За столом підносяться вгору руки. Усі, крім мене й Селії, голосують за те, щоб запросити Маркуса вступити в Альянс.

— Отже, три голоси за, два проти, — підраховує Ґрейс. І дивиться на мене. — А чому ти, Натане, голосував проти?

Я не знаю відповіді, хіба що… Не думаю, що мій батько знайде спільну мову з цими людьми, з людьми, які голосували. Пригадую Вольфгангову розповідь про те, як Маркус убив його товариша, і у мене виникає недобре передчуття — батько занадто дикий. Але я про це не згадую, тільки кажу:

— Марна трата часу. Ми не знаємо, як із ним зв’язатися, та й він усе одно не приєднається до нас.

Ґус каже:

— Ти не правий. Я знаю, як із ним зв’язатися… А ти можеш спробувати його переконати.

— Ти, може, маєш його номер телефону? — глузливо шкіриться Несбіт.

' — Інформація про те, як із ним зв’язатися, конфіденційна, — відповідає Ґус.

— Гаразд, — каже Селія. — Але як швидко? — допитується вона. Маркус їй геть не подобається, але вона звикла працювати з Ловцями й виконувати те, що їй наказують. Я певний, що вона просто змириться з цим.

— Домовлюся з ним про зустріч із Натаном упродовж наступних кількох днів. Раніше не можу нічого пообіцяти.

Селія повертається до мене.

— Якщо Маркус приєднається до нас, то мусить погодитися з нашими умовами.

— Якими саме умовами? — уточнюю.

— Він підкоряється моїм наказам, як інші бійці.

— Це все?

— У бою і в таборі. Мусить поводити себе… як солдат.

Не можу собі уявити Маркуса в цій ролі.

Селія провадить далі:

— Я повинна зустрітися з ним якомога швидше. Знаю, що ти йому все про мене розповіси.

— Так, він обов’язково довідається про те, в яких умовах ти мене утримувала. Як там ти казала? «Я б не хотіла, щоб він подумав, що тобі тут занадто комфортно».

Селія випростується, і мені цікаво, що вона скаже: «Я просто виконувала свій обов’язок» або «Я мусила підкорятися наказам» або ще якусь подібну дурню. Але вона мовчить — Селія ніколи не відмовлялася від відповідальності.

Група розходиться. Я випадково перестріваю Селію перш ніж вона пішла геть, і запитую про Дебору.

— Чи вона вже виїхала з Англії?

Селія вагається, але таки відповідає:

— Дебора каже, що її праця надто важлива. Усі в Раді знають, що в минулому вона симпатизувала тобі, але ж вона також сестра Джессіки, і якось їй удалося переконати їх, що вона змінилася. Дебора й далі працює в архівному відділі. Завдяки їй ми дізналися про останні переміщення Ловців і про їхні майбутні плани. Для нас це життєво необхідна інформація, та все одно я сказала їй, щоб вона забиралася звідти. Але твоя сестра вирішила залишитися. Намагається роздобути більше інформації про Волленда і його експерименти над ув’язненими Чорними магами. Вона неймовірно відважна.

Я навіть не знаю, що сказати. Моя сестра завжди була відважною. Якщо Дебора вірить у щось по-справжньому, то не відступиться — інших варіантів вона просто не визнає.

Селія прямує до Ван, а до мене підходить, щоб попрощатися, Еллен.

Я прошу:

— Перекажи Арранові, що я сподіваюся невдовзі з ним побачитися. І постійно про нього думаю.

Вона киває.

— Перекажу. Він буде дуже радий, що ти вступив у Альянс. Але ще більше його втішить те, що ти живий-здоровий і отримав свої три дари. А хто для тебе виконав церемонію Дарування — чи не Меркурія?

З того, як вона це запитує, я роблю висновок, що вона чудово знає — це була не Меркурія.

Хитаю головою.

— Це зробив Маркус.

Еллен усміхається.

— Так ось чому всі думають, що ти зумієш переконати його долучитися до нас. Знають, що він захоче допомогти синові.

Селія гукає:

— Еллен, ми вже йдемо. Гайда!

Еллен обвиває мене руками, пригортаючи до себе, а я помічаю, що Селія дивиться на нас здивовано. Селія й далі вважає мене радше Чорним, аніж Білим, і радше дикуватим, аніж лагідним. Еллен ставиться до мене просто як до людини, а не якогось там Напівкодового. Але вона й сама Напівкровна, тому розуміє, як то буває, коли тебе судять по начепленому ярлику, а не по тому, ким ти насправді є.

Через якусь хвилину після їхнього відходу Ван каже, що вона, Анналіза й Несбіт повертаються в бункер, а Габріель залишиться зі мною, поки я намагатимусь поспілкуватися з Маркусом. За тиждень ми всі зустрінемося в «Червоному гарбузі».

У мене дуже мало часу, щоб попрощатися з Анналізою. Я відводжу її вбік, не так, щоб поговорити з нею, як для того, щоб пригорнути й тихенько пообійматися без того, щоб усі на нас витріщалися, хоч усі й так це роблять, за винятком хіба що Габріеля, який стоїть спиною до нас біля бару.

— Тебе тривожить те, чи вступить у Альянс твій батько? — запитує Анналіза.

— Трохи. Та я не думаю, що він так чи інакше приєднається до нас. Не думаю, що його хтось тут зацікавить: я або повстанці.

— Ти його син. Він дбає про тебе. Знайшов тебе, щоб здійснити Дарування.

— Це інша справа. Він подбав, щоб ця зустріч була якомога коротшою й гіркою. Він не довіряє мені. Не воюватиме разом зі мною. І я не уявляю собі такого, щоб він виконував накази Селії й поводив себе «як солдат». Це просто нереально.

Анналіза цілує мене й каже:

— Щодо співпраці з Селією, мушу зізнатися, що я дуже пишаюся тобою і тим, що ти погодився з нею працювати після того, як вона ставилася до тебе в минулому і що ти з нею пережив, — знову мене цілує й нахиляється ще ближче. — Ти мій герой. Мій принц, — цілує мене у вухо, а тоді шепоче: — Я тебе люблю.

Думаю, що це мені причулося, хоч знаю, що ні… Не знаходжу слів у відповідь.

Вона хоче поцілувати мене в губи, зазирає в очі, і коли вже її вуста майже торкаються моїх, знову шепоче:

— Люблю тебе…

Мабуть, варто сказати їй те ж саме у відповідь, але це дуже важко, до того ж я певний, що всі до нас прислухаються, і тут Анналіза каже:

— Мушу йти. На мене всі чекають.

І я цілую її.

Але так нічого й не кажу.

Вона вже відступає, проте я не відпускаю її, торкаюся губами вушка, і спромагаюся нарешті ледь чутно вимовити ці слова. Анналіза починає хихотіти, я теж не можу стримати посмішку. І ми знову цілуємося. І ще раз, уже міцніше, і тепер мені вже начхати на інших.

Несбіт голосно кахикає і прочищає горло. Анналіза знову хихоче, я не припиняю її цілувати, аж поки вона нарешті вислизає з моїх обіймів.

І всі йдуть геть.

Це так швидко відбулось, але я встиг сказати їй, що люблю, і вона теж. А через тиждень ми знову будемо разом. Лише один тиждень — і я знову її побачу.

Арахіс

Ми ще в барі. Сидимо з Ґусом в одній кабінці. Габріель стоїть біля барної стійки, потягує пиво й заїдає його горішками з пакетика, вряди-годи підкидуючи горішок угору й ловлячи його ротом. Ґус розхвалює сам себе і свою роль у цій «місії», а я постійно намагаюся повернути його на землю. Це трохи по-дитячому як з його, так і з мого боку, тільки я не розумію, хто з нас більша дитина.

Ґус каже:

— У Маркуса є лише кілька «своїх» серед Чорних магів. Це ті, яким він довіряє і знає, що на них можна покластися, бо вони ніколи його не зрадять.

— А хіба є такі йолопи, які наважаться зрадити? — запитую я.

Ґус ігнорує мій коментар.

— Маркус цікавиться тим, що діється в світі. Але останнім часом він рідко з’являється на різних зібраннях. Тому по інформацію звертається до мене.

— Тільки до тебе? Ти ж казав, що в нього є кілька «своїх»?

— Не має значення, до кого він ще звертається.

— Отже, ти їх навіть не знаєш.

— Найважливіше те, що він мені довіряє.

— Для тебе це велика честь.

— Річ у тім, що я неймовірно пильний і обережний.

Я позіхаю.

— Я залишаю для нього вістки у таємному місці, де він їх потім підбирає. Маркус знає, що протягом наступної доби я маю принести йому чергову вістку.

Потягуюся й дивлюся на Габріеля. Арахіс тепер не потрапляє йому до рота, а вдаряється то в ніс, то в щоки, — горішки відскакують навсібіч.

Переконую сам себе, що наша справа серйозна; дуже серйозна, насправді, й смертельно небезпечна, але Габріель, мабуть, думає, що нас треба трохи розвеселити, і робить усе для того, щоб викликати у нас посмішки. Він підкидає вгору цілу жменю горішків, а тоді повертається до мене з роззявленим ротом, горішки падають на нього зливою, і я хихочу.

Ґус не бачить Габріеля зі свого місця, але озирається й помічає, що сталося.

— Ану позбирай це все негайно! — кричить він, а Габріель глузливо козиряє йому і підкидує вгору ще один горішок, акуратно ловить його зубами і починає гризти.

Ґус каже мені:

— Ви як малі діти.

Я кричу Габріелю:

— Ґус думає, що ми недостатньо серйозні!

Габріель відповідає:

— Та ж Ґус нас зовсім не знає.

— Мене це мало обходить.

Ґус кривить губи.

— І мене також.

— Гаразд. Отже, ми залишаємо Маркусу записку, щоб він десь мене зустрів, — кажу я.

— Ні, йолопе. Ти сам на нього чекатимеш там, де я залишаю вістки. Ти й будеш цією вісткою.

Лаюся на нього й запитую:

— І коли? — сподіваюся, він скаже «на світанку», «опівночі» або щось таке.

Натомість він каже:

— Зараз. Що швидше ти зникнеш з моїх очей, то краще.

— Я мушу спочатку з’їсти щось, пообідати, і Габріель теж. Вирушимо після обіду.

Ґус насмішливо шкірить зуби.

— Це важливіше за твій шлунок.

І я б погодився, але… Але я не їв уже бозна-скільки часу, а якщо зустрінуся з батьком, то невідомо, коли зможу поїсти, а я вже вмираю з голоду і ще й розлючений, як чорт.

Підводжуся й виходжу з кабінки, кажучи Габріелю:

— Ходімо, пошукаємо щось поїсти.

Ґус шипить:

— Ти просто розпещений пацан. Ця місія важливіша за тебе… Чи, може, ти думаєш, якщо твій батько — Маркус, то ти вже можеш робити, що заманеться, і сподіватися, що всі бігатимуть перед тобою на задніх лапках?

Габріель уже біля мене, і я не обертаюся до Ґуса, бо можу тоді його прикінчити. Прямую до дверей, кажучи Габріелю:

— Я зголоднів. Ходімо.

— Тобі не можна ризикувати, не можна, щоб тебе побачили, — гаркає Ґус.

Габріель прикипає до нього поглядом.

— Ти мусиш зробити так, щоб він нікуди не йшов. Мусиш знайти йому якусь їжу. Ти просто дурень.

Звичайно, Ґус зовсім не дурень, але він Чорний чаклун, який не любить Напівкодових, тому не збирається відступати. Отож ми з Габріелем виходимо з «Червоного гарбуза» на вулицю. Коли вже завертаємо за ріг, я раптом згадую про деякі практичні речі.

— А в тебе є якісь гроші?

— Власне кажучи… І я сподіваюся, що ти будеш вражений не менше за мене самого… так, я маю гроші.

— То ти ставиш мені обід?

— Запросто.

Ми знаходимо маленький італійський ресторанчик і замовляємо цілу гору спагеті, але я з’їдаю тільки невелику частину порції.

— Тобі не смакує? — запитує Габріель.

— Смакує. Просто Ґус зіпсував мені апетит, — намотую спагеті на виделку. — Він зневажає мене за те, що я не «справжній» Чорний чаклун і зіпсований син найчорнішого з Чорних магів.

— Знаєш, як воно буває: іноді програєш, а іноді… знову програєш.

— Ось таке воно і є, моє життя. Але це не надто гарна перспектива для Альянсу. Ми щось не дуже схожі на одну щасливу родину. Якщо всі Чорні такі, як Ґус…

— Не хотілося б тебе розчаровувати, Натане, але більшість із них саме такі. Вони не звикли довіряти іншим, навіть іншим чаклунам. Тут, у Європі, вони їх просто ігнорують. Ґус радо зігнорував би тебе, але не може.

— Чудово.

— Можемо тільки сподіватися на те, що усвідомивши, яка ти чудова й щира особистість, він стане одним із найбільших твоїх шанувальників.

Я починаю реготати.

Габріель відхиляється на стільці й усміхається мені.

— Ну, а тепер чи не міг би ти сказати своєму нинішньому найбільшому шанувальнику, що діється? Який у нас план?

Киваю й переповідаю йому все почуте від Ґуса.

— Ґус дуже засмутився б, якби довідався, що ти поділився зі мною найсекретнішою інформацією, — каже Габріель.

— Засмутився б? Сподіваюся, що так воно й буде.

— Ти хочеш, щоб я сам йому про це сказав?

— Так, змусь його трохи постраждати.

Габріель усміхається.

— От і розважуся хоч якось поки тебе не буде.


Двома годинами пізніше Ґус привів мене зі старого міста у симпатичний райончик, де будинки тісно туляться один до одного. Вони не зовсім нові, але ошатні, й біля кожного є садочок, оточений муром. Ми тут дещо випадаємо з загальної картини: довкола нас ходять гарно вбрані фейни, усміхнені й задоволені своїм становищем у світі. Звертаємо в бічну вуличку. Машин ніде немає, і таке враження, що брами у високих мурах ведуть не до парадних, а до задніх дверей будинків.

Ґус зупиняється біля якихось старих облуплених воріт, дістає великого заіржавілого ключа й відмикає їх.

За ними — невеличкий, оточений високими мурами садок. Геть зарослий кущами. Там є одне старезне дерево й напіврозвалений сарайчик.

— Чекай тут, аж поки він прийде, — каже мені Ґус. Ніби я збирався щось інше робити, чи ніби я робитиму це тільки тому, що він мені так звелів.

Обзиваю його ідіотом чи якось так, додаю ще кілька лайок для підсилення.

Здається, Ґус тільки цього й чекав — ось він уже хапає мене за горло, тримаючи в руці ножа, й каже:

— Ти, нахабний малий байстрюче! Роби, що звелів. Ти й гівна не вартий. Ти не справжній Чорний і навіть не справжній Білий. Тож виконуй, що маєш зробити, і…

Нахиляюся вперед так, що його ніж впивається мені в горло, і Ґус здивовано відступає. Вибиваю йому з руки ножа і вдаряю його коротким та сильним ударом, а тоді обертаюся і б’ю його ліктем у живіт. Він великий і м’язистий, але йому все одно боляче.

Ми стоїмо, втупившись поглядами один в одного, і я кажу:

— Забирайся звідси!

— А ти роби свою роботу, — він повертається, щоб іти, але перш ніж відчинити браму, додає: — Твій батько допоможе Альянсу перемогти. А коли ми переможемо, я знову житиму в світі, де Білі маги займаються своїми справами, а я — своїми, як це й було сотні років. Я не збираюся втручатися в їхнє життя і навіть бачити не хочу, і всі повинні так робити, щоб таких оце, як ти, й духу біля нас не було!

Він плює на землю.

Через кілька хвилин після того, як Ґус пішов, я нарешті заспокоююся достатньо, щоб обміркувати його слова. Отже, Ґус думає, що я не справжній чаклун, бо я ані Чорний, ані Білий. Судячи ж зі слів Габріеля, я досконалий чаклун, в якому Чорне возз’єдналося з Білим. Для Білих магів я — Чорний. Для Ван я просто звичайний відьмак. А для батька… Я не певний, що саме він думає про мене. Можливо, варто запитати про це, коли він прийде сюди? Але я не ставитиму йому ідіотських запитань.

Маркус

Лежу на землі в обнесеному муром садку. Сонце вже сховалося за будинки, і понаді мною ковзнула тінь. Листя дерев погойдується від легенького вітерцю. Небо синє, поцятковане маленькими білими хмарками. Тут ще досить світло й затишно.

Досить із мене думок про те, прийде він чи ні. Я тепер просто чекаю, дивлячись собі на дерево, листя й небо. Листочки майже не ворушаться. Тобто вони взагалі нерухомі… Дивлюся на одну з гілок, і це дійсно так: жоден листочок не поворухнеться, не затріпоче бодай легенько. А ще ті маленькі хмарки: вони поволі пересувалися зліва направо, однак он та невеличка, що за гілкою понаді мною, залишається на тому ж самому місці, що й хвилину тому, і кілька хвилин тому…

Сідаю, і саме цієї миті відчиняються ворота.

Маркус бачить мене і зупиняється. На секунду мені здається, що він одразу піде геть, але батько заходить у сад і зачиняє за собою браму.

Я вже стою, хоч і не пригадую, коли це я встиг звестися на ноги.

Батько повертається до мене, але не підходить.

— Гадаю, це Ґус привів тебе сюди? — каже він. Вітає мене, як завжди, з неймовірним теплом.

— Так. Я хочу переговорити з тобою.

— У нас мало часу. Я зупиняю все довкола чарами, щоб мати нагоду пильно розвідати, перевірити, чи немає тут раптом пасток.

— Не бійся, я не пастка.

— А я й не думаю, що ти пастка, — батько наближається до мене, і я усвідомлюю, наскільки ми схожі: однаковий зріст, однакові обличчя й волосся, точнісінько такі самі очі. — Але все одно волів би з цим не затягувати.

— Не журись, я знаю, що ти не хочеш витрачати на мене свій час. Я хочу розповісти тобі про те, що діється з Радою Білого відьмацтва і групою повстанців.

— І з тобою теж?

— Якщо це тебе цікавить.

— Ти завжди мене цікавиш, Натане. Але за наших обставин, що коротші зустрічі, то миліші, — він дивиться вгору. — Я не можу ризикувати й залишатися тут надовго.

Батько прямує до брами й відчиняє її.

Не можу повірити, що це все. Привіт і до побачення. Кинув на мене оком, і з нього досить.

— Ти що, не йдеш?

— Що?

— Ти не йдеш зі мною?

— Е-е, ну так. Звичайно.

Він виходить з брами, а я аж спотикаюся, намагаючись його наздогнати. Опинившись назовні, він замикає браму таким самим ключем, що був у Ґуса, і рушає геть, кидаючи мені через плече:

— Спробуй не відставати.


Я біжу за Маркусом. Це дивовижне відчуття — бути з кимось настільки стрімким. На наступній вуличці ми проминаємо авто, що починає рухатися, і невдовзі час знову тече нормально. Ми все ще біжимо. Закінчуються будівлі, і ось ми вже в якомусь лісі, де багато виструнчених молодих дерев і папороті, біжимо пагорбом угору, аж до самого верхів’я. Потім униз схилом, який стає дедалі стрімкішим, і я майже втрачаю рівновагу, роблячи величезні кроки, щоб її втримати, не можу й не хочу зупинятися, а попереду в нас річка, і Маркус підбігає до неї, підстрибує, робить сальто в повітрі й занурюється у воду.

Я намагаюся його наслідувати і також пірнаю у воду. Вона холодна, це несподівано, але за кілька секунд я звикаю. Мій батько не пливе, тож і я цього не роблю. Нас просто відносить стрімка течія. Береги вкриті лісом, місто залишається далеко позаду, а ми просто плинемо за течією посеред темної річки, небо попереду ясно-блакитне, а сонце ховається за пагорбами ліворуч.

Тоді Маркус кількома легкими і спритними рухами підпливає до лівого берега, а я намагаюся не відстати від нього. Думаю, що батько збирається вилізти з води, проте він бере мене за руку і кладе її на ремінь, яким опоясаний, кажучи:

— Тримайся міцно. Набери повні груди повітря. Пірнаємо разом у розколину.

Занурююся під воду і пливу з ним до берега. Течія тут повільніша, а вода така чиста, що можна порахувати всі камінці на дні, завдяки яким, здається, Маркус і визначає напрямок руху, хапаючись за них по черзі руками й так пересуваючись далі. Коли ж ми дістаємося до великого плаского валуна, я бачу, як Маркус сягає рукою собі за спину і прослизає в неймовірно крихітну тріщину, а мене засмоктує вслід за ним із прозорої, сірої, холодної річкової води в темну порожнечу, де набагато холодніше. Мною починає вертіти, але я не забуваю видихати повітря так, як навчив мене Несбіт.

Стрімко обертаюсь, а розколина така довжелезна, що мені вже починає бракувати дихання, і я відчайдушно намагаюся угледіти світло наприкінці, але його не видно, і все, що мені лишається — зосередитися на тому, щоб міцно триматися за шкіряний батьків ремінь.

Мене викидає з розколини, я розпачливо хапаю ротом повітря, знову і знову.

Намагаюся вдавати, що це було не аж так погано, й випростуюся, але відчуваю, як шалено гупає моє серце. Мушу схилитися, глибоко дихати розтуленим ротом. Починаю сміятися. Це було серйозне випробування.

Я стою навколішки у річці, на мілині. Це зовсім інакша річка: набагато менша, хоча також має потужну і стрімку течію.

Маркус уже сидить на березі. Підводжуся, трохи похитуючись, і сподіваюся, що він цього не помітив. Сідаю біля нього.

— Ти й далі користуєшся розколинами, хоч їх можуть знайти Ловці?

— А як ти думаєш? Вони знайдуть оцю?

— Не знаю. Але ж ти сам казав мені, що Ловці навчилися виявляти розколини і що вони мають хист до таких речей.

— Так, є принаймні одна Ловчиня, яка це добре робить. Такий у неї Дар. Але для цього, думаю, їй треба наблизитися до розколини на певну відстань… Скільки, на твою думку? Миля? Кількасот метрів? Кількадесят? Гадаю, досить близько, проте не знаю точно. Тому сподіваюся найгіршого і щомісяця роблю нові розколини, — батько повертається до мене. — Постійно переміщаюся, постійно шукаю безпечне місце, — дивиться на річку. — Зараз я тут почуваюся як вдома, тут гарний краєвид і чиста вода. Я бував і в гірших місцях. Але, якщо я надто довго тут пробуду, прийдуть Ловці: через день, раніше, пізніше, хтозна? Я можу залишатися на одному місці три місяці, іноді менше. Але ніколи довше.

Я дивлюся на річку й дерева. Сонце і тут уже сідає.

— Ну, але тут я пробуду ще кілька тижнів, тож ми матимемо час для розмов.

— Було б добре.

— Побачимо, як воно буде.

Думаю, чи не розповісти йому про Альянс, але відчуваю, що ще зарано, і не хочу про це говорити. Я так нечасто буваю з батьком, так мало його знаю, що мені хочеться поговорити про нас, про нього… та я не знаю, чи й він цього хоче.

Роззираюся. Позаду мене височіє стіна з дерев, за якими, вочевидь, починається ліс, що пнеться пагорбом угору. Але до першого дерева ще кілька метрів, і берег порослий кущами ожини й папороттю. Тут панує відчуття безпеки, чистоти й відкритості. Я повертаюся і стаю навколішки обличчям до лісу. Навіть його затінок і запах ваблять, а річка за моєю спиною на диво спокійна.

Майже в такому місці я й мріяв мати свій дім, хоч тут і немає ні лугу, ні хатинки. Зарості ожини дуже густі, немовби з якоїсь казки; крізь них неможливо було б продертися, хіба що прорубувати собі дорогу мечем. Це безпечна перепона: ніхто не зміг би напасти на нас із цього боку. Кущі ожини нагадують ґрати моєї клітки, але щось все одно тягне мене до них, і раптом я помічаю проміжок, у який людина ледве могла б протиснутися. Підповзаю до нього й розумію, що розпочавши подорож цим тунелем, уже не зможу повернутись: одяг чіпляється за кущі й застрягає. Проте лізу далі. Тунель похилий, я спускаюся ним додолу.

Ожинова прогалина виводить до просторого й невисокого лігва. Там усередині темно, але тепло, і крізь міріади крихітних просвітів сягає трохи світла. Нагадує звіряче кубло, але це явно людська оселя. Невисока кімнатка, майже порожня. Мало не посередині — залишки вогнища. Збоку складені штабелем дрова, і всі вони сухі. Довкола вогнища гола земля, на якій, мабуть, сидить мій батько, розпалюючи багаття, готуючи і споживаючи їжу. Важко уявити найжахливішого з усіх Чорних чаклунів, який варить суп або тушкує м’ясо, а тоді їсть його металевою ложкою з простенької миски. Однак здається, саме це він тут і робить. Підозрюю, що батько нечасто буває тут у людській подобі. Здебільшого він звір. Це його життя. Самотнє. Одиноке. Лише іноді схоже на людське. І я аж мушу сісти на землю.

Маркус не хоче розповідати про своє життя. Натомість просто показує його мені, щоб я зміг усе збагнути. А збагнувши його, я зрозумію й себе. Але це не те життя, яким я його уявляв для нього. Хтозна, що саме я сподівався побачити, можливо, якесь вражаюче, грандіозне місце, наповнене скарбами, історією й могуттю, але тепер усвідомлюю, що це не був би батько, так само, як таким не міг би бути і я.

Ридаю, не знаючи, це сльози журби чи радості, його я оплакую чи себе, свою спорідненість із ним чи все це разом узяте. Розумію, що саме в такому місці і я, мабуть, житиму колись, якщо я такий, як він. Але я цього не хочу.

Батько поки що не з’являється, і я знаю, що він дає мені час на те, щоб звикнути до цього місця. Або ж просто насолоджується заходом сонця.

У кутку лежать вовняні ковдри, пошарпані й діряві, а також купа овечих шкур, усього сім штук. Вони згорнуті, щоб залишалися сухими. Я розкладаю їх біля захололих решток багаття.

Маркус приходить у лігво, коли вже цілком стемніло. Лише за кілька секунд розпалює вогнище, і ось уже язики полум’я облизують принесений ним хмиз. Батько підкидає у вогонь поліна, і ми вдвох дивимося на полум’я. Я спочатку сиджу, а тоді лягаю і раптом знову починаю ридати, й не годен зупинитися. А потім дивлюся на нього й не помічаю на його щоках жодної сльозинки. Заплющую очі. Альянс і всі ті люди, навіть Габріель та Анналіза, здаються мені такими, що належать до зовсім іншого світу. А тут — світ мого батька, і він цілком інакший. Він дикий.


Прокидаюся. У лігві вже ясно, але я відчуваю, що ще доволі рано. Я лежу там, де й заснув; вогнище вже захололо, батька тут нема.

Виповзаю з лігва. Маркус сидить біля самого входу, неподалік від берега річки. Я сідаю біля нього. З-за пагорба попереду вигулькує сонце.

— Голодний? — запитує він.

— Так.

— Підеш на полювання зі мною?

Я киваю.

— Бував колись орлом?


Ми з батьком сидимо разом. Я полював разом із ним. Він трансформувався, а я наслідував його. Не був певний, як вибрати, ким маю стати, і не знаю, чи правильно це зробив. Але мій внутрішній звір підказав, що робити, і ми досягли свого. Ми скопіювали мого батька-орла, і відтворили його дії. Спочатку ми летіли доволі незграбно, але швидко освоїлися й навчилися ширяти, набирати висоту, розвертатися й шугати вниз. Проте полювати було непросто. Мій батько впіймав ласку й лисицю. Нам забракло точності і спритності, тож ми нічого не зловили. Але це не має значення. Їли ми разом.

А тепер Маркус каже:

— Хто розсудить: оце моє єство — воно краще чи гірше за мою людську натуру?

Знаю, що батько має на увазі іншу свою сутність, тваринну.

— Я тільки-но звикаю до нього, до свого звіра. Думаю про нього, як про щось окремішнє, але ми намагаємося співпрацювати.

— Мені це також не відразу вдалося. Я з ним боровся, — батько хитає головою. — Я думав, що він намагається оволодіти моїм тілом. Але ж ні… Ти щойно відкриваєш своє друге єство. Природніше єство. Древніше. Яке належить насамперед землі. Звір потрібен тобі, щоб вижити, бо без нього взагалі не варто існувати. Довірся йому, й він довіриться тобі. Стань йому якомога ближчим.

Я сиджу разом із батьком і дивлюся на річку, аж поки стає спекотно, і ми знову вирушаємо на полювання. Здіймаємося дедалі вище й вище, а тоді зависаємо там, очікуючи. Далеко внизу з’являється зайчик. Струмінь повітря підносить батька вгору. Мій звір не випускає зайчика з виду, і ми стрімко шугаємо вниз. Ми обидва його прагнемо.


Ввечері, уже у людських подобах, ми з батьком милуємося заходом сонця. Я запитую в нього про інші його Дари, ті, які він забрав від магів, пожираючи їхні серця.

— Ти можеш ними користуватися?

— Так. Так само, як і власним Даром. Вони тепер мої. Але жоден із них не сильніший за трансформацію у звіра. Деякі взагалі слабенькі. Більшістю я навіть не користуюся.

Мені кортить запитати, якими саме Дарами він користується, але не наважуюся. Інколи я стаю з ним занадто сором’язливим.

Він каже:

— Рослинний Дар корисний.

— Вирощування або знищення рослин: Сара Адамс, член Ради.

— Що?

— Селія примусила мене завчити всі здобуті тобою Дари, запам’ятати всіх убитих тобою людей.

Він на якийсь час замовкає, обмірковуючи це. Тоді каже:

— Ну, це теж корисно. Принаймні якщо живеш так, як я.

— Ти сам виростив ожину для лігва?

Батько киває.

— Невидимість так само стає в пригоді, особливо коли переховуєшся або хтось сів тобі на хвіст. А також уміння зупиняти час. І ще корисно вміти робити розколини. Мало хто на це здатний.

— А літати ти можеш?

Маркус хмуриться.

— Ні. А від кого я міг це здобути?

— Від Малкольма, Чорного чаклуна з Нью-Йорка. Хоч це завжди викликало великі сумніви… А можеш робити величезні стрибки?

— Не більші, ніж ти, — він знову замовкає, а потім продовжує: — Я можу літати, коли стаю орлом. Можу робити великі стрибки, коли стаю леопардом. Це справляє на тебе враження?

Думаю, батько й так знає, наскільки я вражений цим усім.

— А ти чуєш в голові шуми від мобільних телефонів та інших приладів?

Він повертається до мене.

— Так. І ти теж?

Я киваю.

Маркус прямує до лігва, я йду слідом. Він розпалює вогонь і каже:

— Я тепер більшість часу живу саме так. На позір — нужденне життя, але це не так.

Я нічого не відповідаю. Розумію, чим може порадувати таке дике життя, але самотність мене відлякує.

Батько каже:

— Напевне, ти його уявляв не зовсім таким.

— Ми знайшли Меркуріїн бункер. Я уявляв, що тут буде щось подібне.

— І Меркурію ви теж знайшли?

Я розповідаю батькові про Меркурію і про все, що сталося, відколи я востаннє його зустрів, про Ван, Несбіта, Анналізу й Меркурію. Про Селію, Ґуса й Альянс. Уже світає, коли я промовляю просто йому у вічі:

— Вони хочуть, щоб ти теж вступив.

— В Альянс? — Маркус регоче. — Мабуть, вони доведені до розпачу.

— Так, мабуть, це найточніша оцінка.

— А ти вже остаточно вирішив до них долучитися? Справді готовий ризикувати життям задля їхньої справи?

— Це й моя справа. Возз’єднання Чорних і Білих магів.

— Не думаю, що це їхня справжня мета. Справжня мета — позбутися божевільного очільника Білого відьмацтва і купки сп’янілих від всевладдя Ловців. А коли це буде зроблено, мирну перемогу, як то кажуть, буде набагато важче здобути, ніж військову.

— Цим ти вже можеш не перейматися.

Маркус розпливається в посмішці.

— Може, й так. Але чи не потрібно мені бодай трохи перейматися тією війною, в якій мене можуть убити?

— То ти долучишся? — здивовано запитую. — Я навіть не думав, що ти погодишся.

— Мене не цікавить возз’єднання Чорних і Білих магів. Але мене по-справжньому збуджує можливість позбутися Соула і Ловців. Це справді приваблює. Я ще не готовий іти на пенсію.

Я теж не з тих, хто долучається до якихось спільних справ. Але я допоможу тобі боротися з Соулом і Ловцями. І я б хотів зустрітися з Селією. Гадаю, що просто мушу побачити жінку, яка щоночі впродовж двох років замикала в клітку мого сина, — батько хитає головою. — Вона пропонує мене амністувати, проте, гадаю, це їй треба просити про амністію.

Дивлюся на нього і не можу зрозуміти, серйозно він це каже, чи жартома.

— Мене не цікавлять амністії або якісь домовленості, Натане, ні для себе, ні для неї. Я ставлюся до цього всього з презирством. Сподіваюся, що й ти також. Кожен із нас має робити те, що повинен. Можливо, це стосується навіть Соула, не знаю, та він мене не надто й обходить, хіба що я дуже хочу побачити, як він здихає.

І те, як байдуже він все це каже, примушує мене усвідомити, що мій батько здатний убити будь-яку людину так само, як і зайчика, не відчуваючи при цьому якогось особливого жалю чи каяття, взагалі нічого не відчуваючи.

— Через п’ять днів заплановано зібрання у «Червоному гарбузі», у Базелі. Там буде і Селія.

— Не можу дочекатися.

— Я мушу повернутися і сказати їм про це.

— Ні. Ти залишишся зі мною. Назад підемо разом, або взагалі не підемо.

Я дивлюся на Маркуса, не зовсім розуміючи, для чого він це говорить. Запитую в нього:

— Ти що, мені не довіряєш?

Батько дивиться мені в очі, і я бачу, як у його очах поволі обертаються такі самі чорні трикутники, що і в моїх. Він відповідає:

— Я хочу, щоб ти залишився зі мною. Невже побути п’ять днів зі мною — це таке велике прохання?

Хитаю головою, відчуваючи, що от-от заплачу.

Він відвертається.

— Ну й добре.

Врешті я роблю те, що вже давно хотів. Витягаю з куртки Феїрборн і простягаю йому.

Батько бере ніж із моїх рук і поволі видобуває його з піхов.

— Не надто весела штучка, га? — вимовляє він.

— Ніж твій.

— Так, мабуть. Якийсь час він належав моєму дідові.

— Він упізнає нас, нашу кров. Ніхто інший навіть не може витягти його з піхов.

Батько знову ховає ніж і кладе його біля себе на землю.

Це все якось аж надто швидко закінчується, враховуючи, стільки зусиль мені коштувало знайти Феїрборн і повернути його.

— Я тебе не вб’ю, — промовляю я.

— Можливо, й ні. Побачимо, — Маркус відвертається й лягає. Я підкидаю, ще одне поліно у вогнище, а потім сиджу й дивлюся на вогонь і на батька, і розумію, що я дуже щасливий тут, разом із ним.

Альянс

Минув майже тиждень. З одного боку, я відчуваю, ніби так тривало ціле моє життя, а з другого — немовби збігло лише кілька годин. Ми з батьком багато полювали, прогулювалися, бігали і просто були разом, і ось тепер уже готові вирушати до «Червоного гарбуза» на завтрашнє зібрання.

— Ти певний, що цього хочеш? — запитує в мене Маркус.

— Так. Там Анналіза.

Я розповів йому про неї, про те, як вона мені подобається, і він ніяк не коментував цю тему. Як і в більшості випадків, батько просто слухає і не ділиться зі мною своїми думками. Гадаю, що в цьому я теж на нього подібний.

Але враз він каже:

— Анналіза… Мені це нагадує про ситуацію між мною і твоєю матір’ю. І це зовсім не добре, Натане. Особливо в довгостроковій перспективі. Спочатку ми були такі прихильні одне до одного, жили тільки тим днем, коли мали побачитися наступного разу. Ми зустрічалися, і цього нам завжди було замало. Просто чудо, що стільки часу нам удавалося тримати це все в таємниці. Я хотів забрати її з собою, але вона не змогла б вижити в таких умовах… — показує жестом на дерева й річку, — … і їй вистачило мудрості це усвідомити. Натомість вона одружилася з тим чоловіком, а це вже було не надто мудре рішення. Її шлюб став катастрофою, — він замовкає й дивиться кудись удалину. — Я визнаю, що не допоміг їй, але… у той час я дбав лише про те, щоби ще хоч трошки побути з нею…

Батько повертається до мене.

— Ти мусиш навчитися на наших помилках, Натане. Поглянь на себе. Ти ж такий самий, як я. Я намагався розгледіти в тобі твою матір, але… — він хитає головою, — … її немає. Я бачу себе. Чорного чаклуна.

І я знаю, що він правий. Я подібний на нього, особливо після того, як ми стільки пробули разом, проте коли я з Анналізою, то відчуваю в собі й ту іншу половину — тоді на поверхню піднімається моє Біле єство.

Я кажу:

— Знаю, про що ти говориш, але…

— Ти зовні подібний на мене, володієш тим самим Даром, у тебе такі самі захоплення й бажання, а також, цілком можливо, такі ж самі обмеження.

— Які обмеження?

— Нездатність жити в місті. Бути з людьми. Перебувати в будинках.

— У мене справді проблеми з перебуванням у будинках. Але з багатьма людьми я маю нормальні стосунки. Деякі з них мені дуже подобаються.

— Мені подобалася твоя матір. І що з цього вийшло? Ти Чорний чаклун, Натане. Темніший від більшості знайомих мені Чорних магів. Ти не мусиш мати нічого спільного з ними, з Білим відьмацтвом. Мусиш покинути цю дівчину.

Я хитаю головою.

— Я не можу. І не хочу цього робити.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді я запитую те ж саме, що він запитав у мене:

— А ти точно хочеш піти зі мною? Ризикувати втратою цього чудового життя?

— Настав час ризикувати чимось заради тебе. Я старію, Натане. Ще не зовсім старий, однак я хочу побути якийсь час зі своїм сином, перш ніж зовсім зістаріюся.


Ми повертаємося до Базеля через іншу розколину, що не вимагає занурення у воду.

— А скільки ти маєш таких розколин? — цікавлюсь я.

— Багато. Я подумав: якщо вже вони їх знайдуть, то хай спочатку добряче помучаться, — батько зиркає на мене. — Ловці тепер хоч мають сяку-таку роботу! — сміється. — Треба розмістити розколини по цілому світі.

Ми в Базелі увечері напередодні зібрання. Маркус наполягає на тому, щоб розвідати ситуацію в місті, й каже, що я йому не зможу допомогти, бо мене занадто добре знають, і я погоджуюся, що Ловцям дуже добре відомо, як я виглядаю. Коли темніє, він повертається в оточений муром сад і каже:

— Двійко Ловців. Одна з переваг уміння ставати невидимим полягає в тому, що я можу цілком безпечно годинами ходити слідом за ними і підслуховувати їхні розмови. Вони випитують різні речі в донощиків, тобто вони воліли б це робити, якби таких оце донощиків знайшли б. Таке враження, що Напівкровні взагалі десь позникали. Мабуть, вони всі повтікали або вступили в Альянс, і це є доброю ознакою, хоч починає серйозно бентежити Ловців.

— Але ж їм нічого не відомо про завтрашнє зібрання?

Маркус хитає головою.

— Цим двом точно не відомо.

Ми спимо на землі, я дивлюся в небо й розмірковую про майбуття. Війна, безперечно, насувається, і, треба сказати, що мені не терпиться побачити, як воюватиме мій батько.

Наступного ранку Маркус знову прочісує місто в пошуках тих двох Ловців, а коли повертається, каже:

— Усе без змін. Можемо йти.

Ми прямуємо до «Червоного гарбуза». Батько під час цієї подорожі стає невидимим, але тримає мене за руку і спонукає швидше рухатися. Ми підходимо до провулочка, в якому розташований бар, зовсім з іншого боку, і я тільки в останню мить його впізнаю. Штовхаю важкі дерев’яні двері й заходжу всередину, а батько каже:

— Я побуду ще якийсь час невидимим.

Ніяк не реагую на його слова, спускаюся вниз кам’яними сходами, а коли відсовую важку завісу, бачу на коротку мить інтер’єр «Червоного гарбуза». Тоді він щезає, а мене затягує в якусь розколину. Вона чорніє й завихрюється, і там також бракує повітря, але я відчуваю, як міцно Маркус тримає мене за руку, і хоч не розумію, чому ми знову потрапили в розколину, почуваюся спокійно. Коли зі мною батько, я — нездоланний.

І ось ми вже назовні. Це найкоротша й найширша розколина з тих, у яких я побував. Я не падаю на землю, як це бувало завжди в таких випадках, можливо, тому що розколина була широкою, або тому що мене підтримував мій батько.

Роззираюся, чи немає десь Ловців, але не бачу жодного.

Ми в барі, але це не «Червоний гарбуз», принаймні не той, у якому ми були раніше. Цей бар під відкритим небом, на лісовій галявині. Тут, як і в справжньому «Червоному гарбузі», попід стінами стоять столи, щоправда, стін узагалі немає, хоч наприкінці бару все ще є кабінки. Праворуч од мене барна стійка, але за нею також немає стіни, а замість низенької дерев’яної стелі «Червоного гарбуза» поміж деревами туго нап’яте полотняне вітрило.

Габріель, Ван, Селія й та інша Біла відьма, Ґрейс, сидять за найдальшим столиком, а Ґус стоїть біля них спиною до мене. Я роблю крок у їх бік, але батько мене стримує.

Габріель помічає мене, а Ґус озирається й каже:

— Про вовка промовка.

Батько відпускає мою руку.

Я кажу:

— Привіт.

Вони всі очікувально дивляться на мене, а я не знаю, що маю казати або чого від мене сподівається батько.

Селія запитує:

— Ти сам?

— Мій батько… розмірковує над пропозицією.

— Отож, тобі не вдалося, — підсумовує Ґус. — Ти ж мав привести Маркуса зі собою.

Аж раптом Ґус верещить і хапається за праву щоку, а кров цебенить йому поміж пальцями. Він падає навколішки. Кров стікає по його шиї, по руці й крапає на підлогу. Він репетує, тримаючись за щоку, і раптом над ним з’являється Маркус. У лівій руці Маркус тримає Феїрборн, а у правій ще щось, маленьке й закривавлене. Думаю, це Ґусове вухо.

Усі завмерли і мовчать, за винятком Ґуса, який тепер просто стогне.

Маркус каже:

— Ґусе, хочу тобі подякувати за те, що впродовж останніх кількох років ти співпрацював зі мною і був таким… — Маркус дивиться на мене, вдаючи розгублений вигляд. — Як це він казав, Натане? Ага, був «неймовірно пильним і обережним» зв’язковим. Але мені здається, що погрожуючи моєму синові ножем, ти явно втратив як пильність, так і обережність. От я й подумав, що мушу з тобою поквитатися. Можеш вважати, що нашій співпраці настав кінець.

Ґус має такий вигляд, немовби його зараз знудить.

Маркус кидає вухо на землю й витирає насухо Феїрборн об Ґусове плече.

— Ну, що ж, Натане, хочеш познайомити мене зі своїми друзями? Мені особливо цікаво побачити ту Ловчиню, яка тримала тебе в клітці.

Селія хоче підвестися, але Маркус каже:

— Не треба вставати.

І це не ознака ввічливості, а наказ. Я бачу, що Селія замислилась і сидить на місці, хоч, як завжди, нічим не виказала свого збентеження. Вона каже:

— А я завжди хотіла зустрітися з людиною, що вбила мою сестру.

Маркус усміхається.

— Справді? Я цього не знав, — він заходить Селії за спину, але звертається до Ван. Каже: — Дякую тобі, Ван, за запрошення прийти сьогодні сюди. Ти ж знаєш, що мене не часто кудись запрошують.

Ґус починає блювати на підлогу.

Маркус дивиться на нього з огидою й каже Селії:

— Нам треба поговорити. Але Ґус мені трохи заважає. Якщо я тут ще трохи затримаюся, можу відрізати йому не тільки вухо.

Селія підводиться.

— Ну, то я пропоную піти прогулятися.

І вони разом ідуть у ліс. І хтозна, чи Селія повернеться звідти живою і скільки в неї залишиться вух…

Ріки крові

Минає дві години, і Маркус повертається в табір разом із Селією. Обидва її вуха на місці. Батько і Селія ідуть зовсім поруч, заглиблені в розмову, не дивлячись одне на одного, але й не віддаляючись, щоб мати можливість говорити неголосно.

Невдовзі ми всі вже сидимо довкола столу, крім Ґуса, який завбачливо зник із Маркусових очей. Ван допомогла йому зцілитися і знову приростити вухо. Хоч воно мені тепер здається абсолютно ні в тин, ні в ворота.

Ван повідомила мені, що ми зараз у Чорному лісі на півдні Німеччини. Селія планує влаштувати тут основний табір Альянсу.

Селія розпочинає зібрання, визначаючи головну мету Альянсу:

— Усунути Соула О’Браєна від керування Білими магами, вбивши його, якщо це необхідно, і знову налагодити у Британії мирне співіснування між усіма чарівниками. Тож нашим найпершим завданням має бути очищення Європи від Ловців. Вони пересуваються з півночі на південь, але все ще зосереджені здебільшого в північній Франції й Німеччині. Їх кількість зростає і, рухаючись на південь, вони постійно залучають новобранців. Що довше ми затягуватимемо з нападом на них, то важче їх буде зупинити. Ми повинні атакувати, щоб відлякати нових рекрутів і позбутися тих новобранців, які ще не встигли пройти повноцінний військовий вишкіл. Але в нас замало бійців, і ми не можемо собі дозволити втрату бодай когось із них. Кожна атака має бути успішною за трьома параметрами: знищення ворога, його деморалізація і захоплення його складів зі зброєю, технікою й харчами…

— Наскільки я зрозумів, ви взагалі не маєте зброї? — втручається в розмову Маркус.

— Дуже мало, тим паче, якщо порівнювати з Ловецьким арсеналом. Нам треба насамперед захопити якомога більше їхньої стрілецької зброї. Коли вони усвідомлять, що ми їх убиватимемо їхніми ж кулями, і їм загрожуватиме повільна й болісна смерть, це стане для нас іще однією невеличкою перевагою і кроком до перемоги.

Я кажу Селії:

— Я не розумію, як наші рейди відлякуватимуть майбутніх новобранців. Ловці ж навряд чи розповідатимуть комусь про це, хіба не так?

— Чутки швидко розходяться; Біле відьмацтво підтримує між собою значно тісніші контакти, ніж Чорне. Крім того, ми й самі поширюватимемо вістки про успіхи Альянсу. Нам також потрібні новобранці. Ван повідомить Чорних магів про те, що з нами співпрацює Маркус. Коли вони про це довідаються й побачать наші успіхи, наші лави стануть численніші. Але це буде нелегкою справою, — додає Селія. — Ловці пишаються здатністю вчитися на власних помилках. Вони аналізують усі свої битви, звитяги й поразки. Нашу тактику вони вирахують доволі швидко.

— А якою саме буде наша тактика? — запитую я.

— У нас є елітний загін бійців…

— Справді?

— Так. Крім мене, до нього входять Ґрейторекс, Несбіт і Габріель. А тепер ще додалися ви з Маркусом. Плюс декілька непоганих стажерів.

— Не надто густо!

— Нормально. Ми атакуємо, робимо зачистку і тікаємо. Усе дуже швидко. Обираємо для нападів найслабші загони новобранців. Саме зараз наші розвідники визначають такі угруповання. Коли вони повернуться на базу, ми оберемо собі першу ціль.

— То це і є наша база? — цікавлюсь я.

— Так, усі нові члени Альянсу збиратимуться тут. Невдовзі нас стане більше, і всіх треба буде організувати. Кожен виконуватиме своє завдання.

Селія пояснює, що кожен член Альянсу належатиме до однієї з оперативних груп. Таких груп буде чотири: «Розвідка й ведення бою», «Заготівля і зберігання провізії», «Куховарство й утримання табору», «Зцілювання». Ми з Габріелем бійці. Еллен, Ґрейторекс і Несбіт зараз у розвідці. Анналіза разом із іншою групою допомагає доставити в табір продукти.

Я зиркаю на Маркуса. Його не назвали у складі жодної оперативної групи. Ми зустрічаємося поглядами, і мені здається, що він також про це думає. Батько каже:

— Коли я зможу почати вбивати Ловців?

— Розвідники мають повернутися завтра. Перший рейд відбудеться завтра вночі.

Пізніше я підходжу до Селії, щоб запитати про Дебору.

— Чи залишила вона вже Раду?

Селія задоволено відповідає:

— Дебора погодилася звідти піти. Їй тепер цілком неможливо передавати нам інформацію так, щоб її відразу в цьому не запідозрили. Вона долучиться до нас. Я вже вислала людину, яка має привести її сюди.

Цієї ночі я погано сплю. Мене не мучать кошмари, але я прокидаюся і не можу вже заснути. Думаю про Анналізу, сподіваюся, що з нею все гаразд. Я гадав, що вже сьогодні буду з нею, але вона має повернутися тільки завтра. Мені стає незатишно від цих думок. Анналіза майже цілком відновила здоров’я, відколи відійшла з-під впливу Меркуріїних чарів. Вона спритна і чудово бігає, але якщо їхню групу виявлять Ловці, то, чесно кажучи, у них не буде жодних шансів урятуватися. Урешті-решт я встаю й починаю блукати лісом. Ще темно, але поруч зі мною з’являється Габріель.

— Мені також не спиться, — пояснює він.

— Мені треба спалити зайві калорії, — кажу я. — Біжімо?

— Звісно!

І ми починаємо швидко бігти.

Так чудово бігти й бути вільним. Просто бути вільним. Поволі накрапає дрібненький дощик, мряка. Біжучи, я відчуваю на щоках його холодне поколювання. Це прекрасно! Гукаю Габріелю, що йду у відрив.

Набираю швидкість і неймовірно стрімко долаю якийсь пагорб, а тоді збігаю вниз на галявин. Там біля потічка є невеличка галявинка. Світає, і я зупиняюся. Сідаю, схрестивши ноги, на землю й чекаю, прислухаючись. Так добре сидіти, вбираючи пахощі землі й дерев і дивлячись на потічок, що тихенько дзюрчить переді мною. Тут так тихо і спокійно, що просто не віриться в те, що невдовзі нам доведеться вступати в бій, і мені знову доведеться вбивати. Цей ліс нагадав мені те місце, де я прокинувся після того, як убив ту спритну Ловчиню. Я був шокований, Ловчиня лежала мертва, а ліс залишився таким самим, як завжди, прекрасним і безжурним. Можливо, все, що в нас є, — це надія на те, що ліс буде прекрасним довіку?

Невдовзі чутно Габріелеві кроки, потім вони стихають, і я усміхаюся: знаю, що він намагається підкрастися ззаду.

Не рухаюся, але нашорошую вуха, щоб почути найменший шерех. Він або завмер на місці, або серйозно вдосконалив своє вміння наближатися безшумно. І раптом я чую за спиною шелестіння листочків і обертаюся саме тоді, коли він із вигуками стрибає на мене. Ми вдаємо бійку, а тоді відкочуємося врізнобіч, але й далі лежимо на землі.

— Якби я був Ловцем, ти вже б опинився на тому світі, — каже він.

Я регочу: Габріель і сам знає, що це неправда.

Кажу:

— Тобі добре вдалося. Я тебе почув лише в самому кінці.

— Похвала гірша за хулу, — буркає він.

— Що ти маєш на увазі? — не розумію я.

— А те, що ти б мене вбив.

— Ну, так. Але думаю, що для багатьох Ловців твій наскок став би доволі прикрою несподіванкою. Деякі з них дуже вправні, а інші трохи гірші, — знизую плечима. — Мусиш хіба сподіватися на те, що тобі щаститиме й ти потраплятимеш лише на гірших.

— Я не маю наміру перевіряти, на кого саме натрапив, бо планую стріляти в них усіх із достатньої відстані.

— Гарний задум.

Габріель підсовується ближче до мене, ми сідаємо й дивимося на невеличкий схил, що спускається між дерев до потічка.

Я кажу:

— Буде багато стрілянини. І вже скоро.

— Так, буде багато всякого жахіття, дуже багато. Я бачу війни, жорстокі війни, і Тибр я бачу, що піниться від крові.


— Ми йдемо в наступ уночі, — повідомляє Селія.

— Нашою ціллю буде новий вишкільний табір, у якому є десять новобранців і двоє Ловців, — пояснює Несбіт. Він повернувся рано-вранці і тепер інформує всіх нас. — Я стежив за цим табором упродовж останніх двох днів. Стажерки в основному молоденькі: шість німкень і чотири француженки. Усі вони розуміють англійську мову. Усі жінки. Усі доволі вправно володіють пістолетами, але в рукопашній сутичці безнадійні. Одна німкеня вміє створювати шум, десь так, як і Селія, але він слабенький і не завдасть вам великої шкоди. А ше одна француженка може ставати невидимою. Знову ж таки, це досить слабенький Дар, вона стає невидимою лише на кілька секунд, але цього буде достатньо, щоб дезорієнтувати суперника, бо тоді її можна просто втратити з виду, або ж вона отримає нагоду неочікувано підкрастися до вас. Обидві Ловчині цілком досвідчені: англійки, їм за тридцять, чудові стрільці, прекрасно б’ються врукопашну.

Селія каже:

— Новобранці становитимуть загрозу, якщо матимуть змогу застосувати зброю. А вони зазвичай навіть у ліжко її беруть. Ми нападемо, щойно почне світати: дехто з них ще спатиме, дехто просто не встигне налаштуватися на бій.

— Відтак, переходимо до місця їхнього розташування, — додає Несбіт. — Вони на старому аеродромі; це відкрита місцевість, оточена парканом. Сплять новобранці всередині одного з маленьких ангарів. Двоє вартових охороняють ворота, змінюючись шо три години, але паркану ніхто не патрулює.

— І як це далеко звідси? — цікавиться Габріель.

— Це у Франції, понад п’ять годин автом, але Маркус утворив розколину, через яку ми всі зможемо перейти. Розколина виведе нас на певне місце, від якого до летовища якихось півмилі.

Селія каже:

— Світає о шостій. Несбіт і Натан вирушать звідси о четвертій для попередньої розвідки. Усі решта стартують о п’ятій.

— Я не розвідник, — заперечую.

— Так, ми це знаємо. Але Несбіт — найкращий наш розвідник і дуже для нас цінний. Тому ти його оберігатимеш, ризикуючи при потребі власним життям.

Несбіт шкірить зуби.

— Я знаю, друзяко, шо ти захистиш мене від кулі своїми грудьми.

— Краще штовхну тебе у коров’яче лайно, щоб захистити!

Несбіт знизує плечима.

— Головне — результат.

— Я стану на чолі нашої групи, — каже Селія. — Усі вирушаємо на завдання. Усі набираємося досвіду. Працюємо парами. У майбутньому пари можуть змінюватися — цей склад лише для сьогоднішнього рейду. Ви самі маєте подбати про необхідне обладнання для своєї групи, вибравши його з тих запасів, які в нас є.

Невелика група бійців природним чином розділилася на дві половини, Селія опинилася посередині. Габріель, я, Несбіт і ще одна молода жінка, Напівкровка, — ми всі стоїмо разом, дивлячись на трьох Білих відьом. Я відразу можу впізнати серед них Ґрейторекс. Це колишня Ловчиня, дезертирка. Вона висока на зріст, має світлу шкіру з ластовинням, карі очі й поламаний ніс. Мабуть, їй десь за двадцять, хоч виглядає вона молодшою. Має таке ж бойове спорядження, що й Селія. Інші дві Білі відьми також молоді. Упродовж усього зібрання вони намагалися вдавати з себе міцних горішків.

Несбіт шкіриться до них.

— Вибачте, дами, але ви втратили нагоду стати нині моїми партнерками. Може, пощастить наступного разу.

Дівчата прикидаються, що його взагалі не почули.

Він бурмоче собі під ніс, але достатньо голосно, щоб вони могли його розчути:

— Блін. Можна подумати, шо ми якісь вороги.

Відьмочки вже не здаються такими неприступними, а на їхніх обличчях майже з’являється подоба усмішки, аж тут Несбіт додає:

— Швидше шукайте собі партнерів! Хто не встигне, піде на пару з Маркусом.

Дівчата роззираються, нервово хихочучи.

Селія каже:

— Маркус не матиме партнера. Я його проінформую окремо про все, що відбувається. Ґрейторекс, ти підеш із Клаудією. Олівія зі мною. Габріель із Самін. А Натан із Несбітом.

Я неголосно нарікаю Габріелю:

— Сподіваюся, що так буде тільки сьогодні.

Габріель відповідає:

— Поставити мене в пару з Самін було досить розважливо: ти б її настрашив, а Несбіт — цілком збаламутив.

Самін Напівкровна: наполовину Чорна і наполовину фейна. Її очі — чудернацька суміш карого й бірюзового кольорів.

Я кажу:

— Так, щось у цьому є. Але помітно також, що нас не зовсім перемішують між собою — Білих і Чорних.

— Це теж, на мою думку, розважливе рішення як для першого завдання. Ми ж навіть ще не мали часу для спільного вишколу. Мусимо довіряти своїм партнерам.

— Легко тобі це казати. Ти ж не з Несбітом.

Заготівельниця провізії

Того ж дня пополудні в таборі з’являється Анналіза разом із групою Білих відьом, нав’ючених великим вантажем. Анналіза має стомлений вигляд. Вона мусить ще напнути кілька наметів, і хоч я прошу її на якийсь час забути про свої обов’язки, вона наполягає на тому, що роботу треба закінчити, тож я беруся їй допомагати. Одна з її дівчат, Лаура, нажахана моєю присутністю і щоразу аж підстрибує, коли я дивлюся на неї. Ще одна дівчина, Сара, засипає мене запитаннями: «Чи в тебе такий самий Дар, як у твого батька?», «А які тут інші Чорні?», «А це правда, що Маркус десь у цьому таборі?».

Я полегшено зітхаю, коли мене бачить і підкликає Селія:

— Натане, усі на вишколі! Ти також маєш там бути!

Знаходжу інших бійців і якийсь час спостерігаю за ними.

Ґрейторекс навчає всіх основ самозахисту. Вона добре підготовлена, та й стажери теж не цілковиті новачки. Я не знаю, що мені треба робити, тому просто сідаю і стежу за ними. Самін тренується в парі з Габріелем, Олівія з Несбітом, а Клаудія з Ґрейторекс.

Вони спиняються, щоб перепочити, і Габріель підходить до мене разом із Самін. Вона вітається:

— Здоров! — посміхається і не відводить очей від Габріеля. Таке враження, що вона вже втріскалася в нього по самі вуха.

Несбіт розмовляє з Клаудією та Олівією, але вони теж постійно стріляють очима на Габріеля й сяють до нього посмішками. У Габріеля, здається, найбільше шансів завоювати прихильність Білих відьмочок: достатньо йому подарувати їм посмішку, і в них уже підкошуються колінця.

На щастя, Ґрейторекс, здається, має імунітет до його чарів і поводиться з ним суто по-діловому. За кілька хвилин вона каже:

— Гаразд, тепер знову спаринг з партнерами. Але змінюємо партнерів. Натан може долучитися до нас з Клаудією.

— Ні, — заперечує Селія, стрімко підходячи до нас. — Я буду спаринг-партнером Натана.

Перепитую її:

— Ти впевнена? Мені здається, ти вже трохи застара й заповільна.

— Хочу побачити, чи ти ще не все позабував.

Я усміхаюся. Я не забув нічого.


Пізніше, коли вже стемніло, Анналіза застає мене там, де я розбив свій власний невеличкий табір, подалі від усіх інших, на узліссі. У мене немає шатра, але є маленька ватра й затишне місце біля дерева. Ми сидимо разом із Анналізою, загорнувшись у ковдру.

Вона розпитує, що сталося на вишколі. Я кажу:

— Я тренувався.

— Я чула, ти понівечив Селію. Тебе аж мусили стягувати з неї…

Пригадую собі Сару, що стояла разом із групкою Білих відьом, коли завершився двобій. Вони за нами спостерігали. Без сумніву, саме Сара й рознесла ці плітки.

Кажу Анналізі:

— Це неправда.

Так воно і є, хоч Несбіт сипав жартами про те, хто ж замінить Селію, коли я її відправлю на той світ. Але я здебільшого нічого навіть не помічав. Був зосереджений на двобої. Селія завдала мені один добрячий удар. Я відповів їй, мабуть, двадцятьма, бо вже збився на той час із рахунку.

— Як би там не було, Анналізо, це те, чим ми займаємося. Селія чудово вміє себе зцілювати. Вона багато разів завдавала мені значно гірших травм. Ми щодня вправлялися у двобоях, і щодня вона робила з мене відбивну.

За два роки це мало би статися не менше семисот разів, тож мені треба віддячуватися Селії ще принаймні шістсот дев’яносто дев’ять разів.

— Я рада, що цього всього не бачила.

Анналіза ніколи не бачила, як я б’юся, і це, мабуть, добре. Я беру її за руку і якомога ніжніше цілую пальчики. Коли я з нею, мені не хочеться говорити про бійки.

— А як минув твій день?

— Нормально, — вона силкується всміхнутися: — Я знаю, що Сара й Лаура добряче тебе роздратували, але, гадаю, вони до тебе звикнуть. У кожного свої труднощі. Вони обидві залишилися без рідних. Сариних батьків убили, а Лаура втратила рідну сестру…

І знову я думаю, що, можливо, настав час розповісти Анналізі про Кірена. Але вона починає говорити про те, чим займалися, про розподіл запасів провізії й нестачу продуктів.

Запитую в неї:

— А чи тобі це все підходить? Мені здавалося, що ти воліла б опікуватися зцілюванням.

— Ха! Та я й найпростіших ліків не вмію робити. Ні, Селія правильно зробила, призначивши мене заготівельницею провізії. Я добре вмію організовувати, а в більшості відьом тут із цим великі проблеми. Комусь же треба це упорядкувати й вести облік? Якщо тут зберуться всі повстанці, нам буде потрібно більше харчів, засобів гігієни і наметів. Нудна робота, але без цього не обійтися. А коли бої стануть запеклими, з’явиться багато біженців. А отже потрібно буде ще більше харчів. Тут будуть діти й немовлята. Можливо, доведеться подбати про їхнє навчання. Це все нелегко.

Я усвідомлюю, що воювати набагато простіше.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді Анналіза каже:

— Я ще не бачила тут Маркуса, хоч усі тільки про нього й говорять.

— Табірні плітки набирають силу.

— Вибач, я вже, мабуть, говорю як Сара?

Цілую її й заспокоюю:

— Анітрохи.

Маркус подивився на мій двобій, але потім одразу пішов геть.

Тому кажу Анналізі:

— Він не надто товариський. Полюбляє бути сам.

Дивлюся на дерева, під якими зустрів його кілька годин тому, коли підшуковував місце для свого прихистку. Батько мені сказав, що хоче забратися подалі від усіх: «Тут забагато цікавих очей, як на мене».

Я кажу Анналізі:

— Мабуть, це й добре, що він тримається осторонь від людей.

— Ти ще не розповідав мені, що сталося, коли ти вирушив на зустріч із ним. Я не думала, що тебе так довго не буде. Гадала, побалакаєте кілька хвилин і все.

— Я теж так гадав.

— То що ж ти там робив цілий тиждень?

— Тепер ти вже точно говориш як Сара, — піддражнюю я її. — Він мій батько, Анналізо. Я просто був увесь цей час разом із ним. Це було добре, для нас обох, думаю. Він інакший, ніж я сподівався.

— Справді? Але ж він небезпечний. Ти чув, як він напав на Ґуса? Одна з цілительок, Кароліна, розповіла мені, що він відрізав Ґусові вухо.

Не встигаю щось відповісти, бо вона веде далі:

— Ти так відрізняєшся від нього. Він справжній Чорний Чаклун, такий скажений.

Я кажу:

— Він може бути скаженим. Скаженим і нестримним. Усім це відомо, зокрема й Ґусу. Треба бути останнім дурнем, щоб дратувати Маркуса. Проте це не означає, що люди не робитимуть дурниць. Маркус не зміниться. Але він принаймні на нашому боці.

— Скажи це Ґусові.

Думаю, мені взагалі краще якийсь час уникати Ґуса. Я не пояснюю Анналізі, що Маркус напав на Ґуса, тому що Ґус нападав на мене. І я не певний, що я аж так відрізняюся від свого батька.

Кажу тільки:

— Ну, мабуть, для одного вечора вже достатньо пліток.

— Але я хотіла поділитися з тобою ще однією пліткою, — Анналіза шкірить до мене зуби. — Вгадай якою?

Я знизую плечима.

— Усі дівчата закохалися в Габріеля.

— Ой, ні-і-і-і-і! — натягую на наші голови ковдру і притуляю до себе Анналізу, благаючи: — Годі вже, будь ласка.

Вона регоче, але говорить далі:

— Це все його кучері. Вони годинами про це говорять: як він закладає волосся за вуха, як воно падає йому на чоло, яке воно хвилясте. Ще їм подобаються його очі, губи, ніс, плечі і ноги. Але кучері найбільше.

— А вони знають, що їм із ним нічого не світить?

— Не світить, бо його цікавлять тільки хлопці? Або цікавить лише один хлопець? — і вона показує пальцем мені на груди.

Пригадую, як я його цілував, пестив волосся. Але їй я кажу:

— Він мій товариш, Анналізо.

— Я знаю, — каже вона, ніжно цілуючи мене в губи.

А я цілую її.

Пізніше вона засинає в мене на руках, але я не сплю, а просто тримаю її, відчуваючи тепло її тіла.

Знаю, що невдовзі мушу її залишити. За якихось кілька годин розпочнеться запеклий бій, але зараз я тримаю в руках Анналізу. Усе це здається якимось нереальним.

Вона ворушиться й запитує:

— Що сталося?

— Нічого. Усе добре.

— Ти так міцно мене стискаєш, що я ледве можу дихати.

— Я не хотів тебе розбудити, але невдовзі мені вже треба йти. Я не повинен про це говорити, але… пізніше я повернуся…

Тепер уже вона міцно притискає мене до себе, обвивши мої ноги своїми. І за якийсь час каже:

— Коли ми були в Базелі, у «Червоному гарбузі», ти сказав мені… щось…

Відповідаю їй пошепки:

— Пам’ятаю, що й ти мені щось сказала, — знову натягую нам на голови ковдру так, що нас огортає суцільна пітьма. Хочу набратися відваги і сказати це раніше за неї. Мої вуста так близько від її вушка, що легенько його торкаються, коли я шепочу: — Анналіза, я лю…

— Час вирушати, партнере! — Несбіт здирає з нас ковдру. — Ой, вибач, що потурбував, друзяко. Я думав, ти спиш.

Перший напад

Несбіт веде мене до розколини, розміщеної неподалік, у двох хвилинах ходи поміж деревами від того місця, де й досі лежить у ліжку Анналіза. Ми з Анналізою похапцем розпрощалися. Вона хвилювалася за мене, це було помітно і, з одного боку, приємно, а з другого — зовсім ні. Я їй сказав, що все буде гаразд, хоч насправді й гадки не мав, що може статися… Я ж тільки знаю, що з нами Маркус, і це — на краще.

Я думав про те, щоб скористатися своїм Даром і напасти у тваринячій подобі, але знаю, що так бути не повинно. Це придасться для інших боїв. А зараз потрібно зосередитися на тактиці, на тих речах, яких мене навчила Селія, на людських методах бою. Я запитав про це в Маркуса, і він відповів мені те ж саме. Після тижня, проведеного з ним, я вже знаю, що можу контролювати цю частину свого єства, мій Дар, і можу трансформуватися так само швидко, як і Маркус, але цей Дар не для війни.

Біля розколин Несбіт каже:

— Здається, твій старий перевіряє, чи все гаразд.

І киває на дерево вдалині. Маркус стоїть там, напівприхований за листям, і піднімає вгору руку, немовби хоче сказати жестом «удачі» або «до скорої зустрічі» або щось таке. Я також піднімаю вгору руку.

Я хапаю Несбіта за зап’ясток, він знаходить розколину, і ось ми вже помчали. Мені вдається встояти на ногах, коли нас викидає з другого кінця — я зігнувся вдвоє, але стою. Несбіт миттєво підводиться і стрімко біжить далі. Ну, принаймні для нього це називається стрімко.

Рухаюся слідом, тримаючись на кілька кроків позаду. Надворі темно й тихо, і хоч я не бачу так добре, як він, але відчуваю під ногами стежку і не відстаю. Тільки-но я почав розігріватися, як ми вже опиняємося біля аеродрому. Він у пітьмі, і я ледве можу розрізнити невиразні обриси трьох ангарів, розташованих один біля одного, на відстані якихось ста метрів від нас. Ми просуваємося вздовж огорожі, аж до самих ангарів праворуч од нас. Несбіт зупиняється й, видобувши з куртки якісь кусачки, починає розрізати огорожу. Я мушу її підтримувати, щоб вона не хиталася й не брязкала. Коли він робить у паркані достатньо широкий прохід, то показує мені жестами, щоб я зачекав, поки він усе розвідає. Я згідно киваю.

Несбіт біжить, припадаючи до землі, до ангарів і зникає десь поза ними. Охоронці стережуть паркан поодаль, з протилежного боку. Якби вони ходили по колу, то з’явилися б тут, за моїми розрахунками, через якихось двадцять хвилин, але, судячи зі слів Несбіта, вони ще жодного разу цього не робили.

Минає трохи більше десяти хвилин, і Несбіт вигулькує з-поза найдальшого від мене ангара, біжить до середнього, потім до найближчого і врешті-решт — до мене. Я не зводжу очей з вартових, але вони взагалі не рухаються, можливо, навіть позасинали.

Несбіт залишається з другого боку паркана, припавши, як і раніше, до землі.

— Ну? — шепочу я.

— Не зміг зазирнути всередину. Вони зашпаклювали всі тріщини в стіні. І там немає жодного освітлення. Я чув голоси в одному з ангарів, хоч минулої ночі він ше був порожній.

— Отже, там може виявитися купа Ловців, яких не було перед цим?

— Або новобранців, або ж вони переселилися туди з іншого ангара. Я не знаю.

— Чорт!

— Шо думаєш?

— Я думаю, ти маєш повернутися і ще раз уважно все перевірити.

Несбіт лає мене на всі заставки.

— Я все уважно переглянув.

Хитаю головою.

— Ну, то розкажеш це Селії.

Ми мусимо чекати ще півгодини, поки Несбіт матиме нарешті гарну нагоду для розвідки. Селія підбігає до нас стрімко й безшумно, попри свої габарити; вона завжди була на диво спритна. За нею з’являються Клаудія, Габріель, Самін, Ґрейторекс і Олівія. Завершує процесію Маркус.

Габріель припадає до землі ліворуч од мене, Селія — праворуч.

— Ну? — запитує вона в мене.

— Ситуація змінилася. Несбіт хоче сам тобі доповісти.

Вона розмовляє крізь огорожу з Несбітом. Вони говорять так тихо, що я не можу розібрати жодного слова.

Бачу, як Селія підносить голову й роззирається, а Несбіт знову біжить до ангарів.

Я шепочу Габріелю:

— Щось там змінилося. Не певний, у кращий бік чи в гірший.

— Ти стурбований?

Я хитаю головою. Але якась частина мене відчуває неспокій. Навіть попри те, що з нами Маркус, завжди існує небезпека якоїсь випадкової кулі, або влучного пострілу, або Ловця з особливим Даром, або чогось іншого.

Несбіт зник за найдальшим від нас ангаром. У найближчому ангарі хтось вмикає світло, слабке світіння якого проникає крізь щілинку попід дверима з нашого боку. На обрії також поволі світає. Ловці починають прокидатися. Нам уже варто починати напад, але ми ще й досі не готові, а Несбіт узагалі в такій ситуації ризикує бути спійманим. От вам і легенька перша місія.

Не відводжу погляду від ангара, з-поза якого має з’явитися Несбіт, але його все нема й нема. Селія обертається до мене й каже:

— Ти й Габріель — до першого ангара. Маркус бере на себе вартових, а тоді вирушає до найдальшого ангара, де буду я. Ґрейторекс займеться середнім.

Маркус першим пролазить крізь огорожу і стає невидимим. Тоді прослизаємо всі решта, і я стрімко біжу разом із Габріелем і Самін.

Я підбігаю до дверей раніше за Габріеля і вдаряю їх ногою з такою силою, що вони мало не б’ють мене самого по обличчю. Я приголомшений побаченим. Це зовсім не порожній ангар: вздовж нього тягнуться три ряди двох’ярусних ліжок. Тут легко може спати й сотня людей. Усі ліжка порожні, принаймні так виглядає, але треба ще перевірити. Я лягаю на землю й зазираю попід ліжка. Унизу теж пусто, та й ліжка зовсім новенькі, ніхто ще ними не користувався, й під ними також нічого немає. Але я не бачу до самого кінця і тепер шкодую, що поряд немає Несбіта.

Габріель каже:

— Самін, залишайся тут. Пильнуй за дверима. Я прочісую все з правого боку. А ти, Натане, з лівого.

І біжить повз мене праворуч до протилежного кінця ангара, вигукуючи:

— Пусто. Пусто. Пусто. Пусто.

Я підводжуся й трохи повільніше йду лівим проходом. Нікого не бачу; ніде немає закутків, у які можна було б заховатися. Габріель зустрічає мене і ми повертаємося назад, ще раз усе перевіряючи. Коли вже підходимо до Самін, з другого ангара долинає стрілянина.

П’ятеро Ловчинь вибігають із середнього ангара і мчать до воріт. Я кидаюся спочатку за найшвидшою з них. Хапаю її, тримаючи у руці ніж, і миттєво перерізаю їй горло. Вона була новобранкою; навіть не пробувала чинити опору. Інша дівчина пробігає за спиною повз мене, я хапаю її й завдаю потужного удару. Вона втрачає свідомість. Я озираюся й бачу, що Габріель застрілив одну з Ловчинь, а, можливо, і двох, бо тільки одна ще тримається на ногах. Її зловила Самін, але та завдала їй удар у відповідь.

Ловчиня кидається бігти, проте я перекриваю їй шлях, ловлю її, перевертаю, а тоді застромлюю їй ножа в живіт, розпорюючи шкіру. Її тіло падає на землю, а я помічаю Маркуса, що біжить до нас від воріт. Він проминає тіло тієї Ловчині, що втратила свідомість. Другої моєї жертви. Вона починає стогнати.

Маркус підходить до неї і скручує їй шию.

З ангарів долинають нові постріли. Маркус прямує до найдальшого. А ми з Габріелем і Самін біжимо до середнього.

Там у дверях Олівія. Нажахана. Перелякано вимовляє:

— Вони влучили в Ґрейторекс. Вона не може вийти.

Ґрейторекс усередині ангара на підлозі, в оточенні мертвих тіл Ловчинь-стажерів. Вона жива, захищена чиїмось тілом, що впало просто на неї. З протилежного кінця ангара долинають нові постріли.

Я кажу Габріелю й Самін:

— Я підповзу і схоплю Ґрейторекс. А ви вдвох мусите витягти нас назовні.

Габріель стріляє в самий кінець ангара, а я тим часом повзу по-пластунськи підлогою, ховаючись за тіла довкола Ґрейторекс, що тепер захищають також і мене. Хапаю Ґрейторекс за зап’ястки. Вони тонші й делікатніші, ніж я сподівався. Вона легенька.

— Тягніть! — кричу я. Габріель і Самін волочать нас. Тіло Ловчині також сунеться за нами. Проте ми вже вислизаємо назовні й перекочуємося травою вбік.

Ґрейторекс поранена в ногу. Олівія розриває їй штанину, щоб оглянути рану.

— Скільки їх там? — запитую я.

— Чотири, здається, — відповідає Ґрейторекс. Таке враження, що вона зараз зімліє.

— Що ти збираєшся вчинити? — запитує Габріель.

— Тільки не самогубство, — відказую я. — Зачекаємо на Маркуса.

У сусідньому ангарі все стихло, тож довго нам чекати не доводиться.

До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус.

— Тут усе зачищено? — питає Селія.

— Ні, — відповідає Габріель. — Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів.

Маркус каже:

— Кілька хвилин не заходьте.

Він стає невидимим, а ми чекаємо.

Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову.

Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим.

Біля мене вигулькує Маркус.

— їх було п’ятеро, — повідомляє він.

Селія дивиться на Габріеля й каже:

— Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними.

Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс.

Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило.

— Де ти був, партнере? — цікавлюся я.

— Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив?

Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома.

— Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, — відповідаю я.

Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє:

— Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві.

— Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, — кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий.

Селія каже:

— Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин.

Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя — це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо.

Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами.

Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую:

— Розплющ очі!

Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю:

— Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно!

Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми.

Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель.

Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже:

— Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір.

Я шукаю Несбіта, — він же й досі мій партнер, — щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний.

У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене.

Єдина особа, якій нічого робити, — це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними.

Маркус каже:

— Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

— Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

— Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

— Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

— Залишайся з нею. Вона — наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

— Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

— Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

— Це не означає, що й ми маємо так чинити.

Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:

— Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.

Я й далі відходжу, а він запитує:

— Чому?

Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:

— Чому?

Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.

Він дивиться на мене.

— Я запросто можу повернутися й убити її.

— Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.

— Очі не бачать — серце не болить?

— Якось так.

— Чому ти її не вб’єш?

— Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.

— Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.

— Натуру Білого чаклуна?

— Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.

Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.

— А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…

Він сміється й відповідає:

— Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.


Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.

Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.

До мене долучається Несбіт. Він каже:

— Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?

Габріель жартує:

— Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.

Несбіт каже:

— Якшо це правда, я задушу її власними руками!

Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.

— Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати.

— Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, — каже Габріель.

— Що? — ми з Несбітом витріщаємо на нього очі.

— Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати.

— Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, — заперечую я.

Габріель відказує:

— Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців.

У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.


Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом.

Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову.

Анналіза каже:

— Ти ще мовчазніший, ніж завжди.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне.

Вона випростовується.

— Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз.

Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи:

— Йдеться про Кірена.

Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати.

— А що з Кіреном?

— Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена.

Анналіза чекає.

— А другим був сам Кірен.

Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози.

— Ти його вбив?

— Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього.

— І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном?

Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу.

Анналіза підводиться на ноги, і я теж.

Думаю, що вона піде геть. Кажу:

— Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими.

Вона відповідає:

— Ти мав би сказати мені це раніше…

Тоді знову сідає на землю.

— Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… — витирає від сліз очі й каже: — Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший…

Потім знову починає плакати.

І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та врешті-решт перестає й заспокоюється, починає дихати рівномірно. Я лежу біля неї, дивлюся на неї, цілую якомога ніжніше в щоку й пошепки кажу, що люблю й не хочу завдавати їй прикрощів. Так і засинаю, тримаючи її в обіймах.

Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи:

— Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося?

Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх.

— Скажи мені, Натане…

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем.

— А що йому зробив ти?

— Анналізо, не запитуй про це, будь ласка.

Вона знову починає ридати.

— Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді.

— Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо.

Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить.

— А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося?

— Так! Я тобі не збрехав би.

— Ти багато тижнів приховував від мене правду.

— Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше.

— Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… — вона підводиться. — Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати.

І йде геть.

Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається.

Прогулянка

Наступного дня Габріель і Селія не з’являються на ранковому вишколі. Селія підходить до мене під час перерви на обід і запрошує прогулятися разом із нею та Габріелем. Думаю, що це пов’язане з Анналізою.

Ми йдемо подалі від усіх в бік дерев, і Селія каже:

— Я попросила Габріеля піти з нами, бо думала, що буде краще, якщо він це скаже.

Дивлюся на Габріеля. Він ніяк не починає розмову, і я бачу по його обличчю, про що йтиметься. Анналіза тут ні до чого. Це пов’язане або з Арраном, або з Деборою.

Мене починає нудити.

Габріель підходить; нарешті він щось мені скаже.

— Це Дебора.

І я вже знаю, що вона мертва.

— Її стратили два дні тому. Розстріляли за шпигунство. Її чоловіка також убили, за те, що їй допомагав.

Так не мало бути. Не мало бути. Вона була розумна й добра, прекрасна Біла відьма… Її допитували, її катували… І це жахливо. Я такий розлючений, хочу ламати все і трощити, але Габріель мене стримує. І я не знаю, що мені робити, я нічого не можу вдіяти з цим… з цим усім. Для Дебори все вже запізно, а я так хочу побачити її знову, але ніколи не побачу, і навіть не зможу думати про те, що десь там вона живе собі, щаслива… Ненавиджу їх за це. Люто ненавиджу!

З Арраном

Я понад два роки не бачив свого брата, проте легко його впізнаю. Він високий, вродливий і виглядає саме так, як і повинен Білий чаклун. Приходить у табір разом із групою Білих і Напівкровних. Усі втомлені, але втішені, що прибули нарешті на місце призначення. Тільки Арран не дуже втішений. Лише кілька днів тому я довідався про Дебору. Мені сказали, що Аррану це вже відомо.

Стою поміж деревами, дивлячись на них, а тоді ступаю на півкроку ліворуч, щоб він мене помітив. Я так хотів його побачити, знову бути з ним, але не гадав, що це станеться саме так. Він переживатиме втрату Дебори значно важче, ніж я.

Минає ще якась хвилина, поки він зиркає в мій бік, а тоді заклякає на місці. Я бачу, що він вимовляє моє ім’я й усміхається, і я, здається, теж усміхаюся, коли він підходить до мене. Ми обіймаємося. Він худіший, ніж я очікував, і не такий високий на зріст, хоч усе одно вищий за мене.

Він говорить про те, як тужив за мною, і я, мабуть, також йому щось кажу, хоч я й не певний. Він каже мені, що Дебора робила те, у що вірила, і він починає ридати, і я теж. І я згадую, як ми всі втрьох були разом, як сперечалися за місце у ванній, щоб мати змогу почистити зуби, і як Дебора розчісувала вранці волосся на сходах, підслуховуючи наші з Арраном розмови, як ми снідали разом із бабусею… Це було якихось три роки тому. Почуваю себе таким старим… Але ж Дебора була ще такою молодою, і все це так несправедливо і не має жоднісінького сенсу…


Наступні кілька днів зовсім інакші. Арран працює разом із Ван у медсанчастині, але весь вільний час він зі мною. Минуло понад два роки, відколи мене забрали з нашого дому, і брат хоче знати про все, що сталося зі мною за той час, поки ми були в розлуці. А я можу розповісти йому хіба якісь фрагменти. Не хочу згадувати про погане. Еллен переповіла йому все, що їй було відомо, але цього не досить, і він хоче знати більше. Дивиться на татуювання на моїй шиї й руках, а тоді простягає долоню, щоб торкнутися шрамів на зап’ястку. Я кажу йому, щоб розпитав Габріеля, якщо хоче довідатися будь-які подробиці.

Тоді він запитує мене про Габріеля, і я повторюю ту саму фразу:

— Запитай у Габріеля, якщо хочеш довідатися подробиці.

— Запитаю, — обіцяє він.

— Пообіцяй переказати мені все, що він тобі розповість, — усміхаюся. Мені й справді самому цікаво про це довідатися.

Арран каже:

— Як гарно бачити твою посмішку.

— І твою теж.

І тут я пригадую, що хотів йому щось сказати:

— Пам’ятаєш, як я колись виліз на дерево, а ти поліз услід за мною, але я тоді видряпався ще вище, і ти хотів, щоб я спустився назад? І я спустився, і ми потім хтозна скільки сиділи разом, звісивши з гілки ноги, і ти тулився до стовбура, а я до тебе?

Він киває.

— Я часто про це думаю. Коли хочу зосередитися на чомусь доброму.

Арранові очі повняться сльозами, він пригортає мене, а я його.

Сміх

Я знову маю розмову з Селією.

— Перед арештом Дебора ще встигла переслати нам останню інформацію, — каже Селія. — Мабуть, саме це і призвело до її арешту, але вона вважала цю інформацію настільки важливою, що готова була ризикувати заради неї своїм життям… Отож, Волленд робив експерименти над Чорними чаклунами, тими, що їх упіймали кілька тижнів тому біля Парижа. Він розробляє новий різновид татуювання. Татуювання на серцях. Експерименти здійснюють над Чорними магами, але ми гадаємо, що основною метою є створення таких татуювань, які можна було б наколювати Ловцям.

— Чому? — не розумію я. — 3 якою метою?

— Дебора не встигла це з’ясувати. А ти не помічав Ловців із дивними татуюваннями на грудях?

— Я не придивлявся.

— Відтепер варто звертати на це увагу, — вона вагається, не відводячи від мене очей. — Якщо ти вже готовий до наступного завдання.

— А чого б це я не мав бути готовий?

— Я просто перевіряю, чи в тебе все гаразд. Втратити сестру нелегко. Мені це добре відомо.

— Я її не втратив. Мене забрали від неї багато років тому, а тепер її вбили.

Селія випинає свою жирну губу.

Я зітхаю й кажу:

— Гаразд. Не бери мене на це завдання. Але тоді, думаю, не варто брати й Маркуса. Бо він може значно швидше за мене втратити над собою контроль.

Селія киває.

— Я ще тобі за це не подякувала. Але ти добре повівся з Блондін і дуже вдало стримав тоді Маркуса.

— А що сталося з Блондін?

— Я відправила її назад. Пізніше побачила її ім’я в останньому списку страчених, який нам передала Дебора. Страчена за дезертирство, зазначено там.

— Ти знала, що так станеться.

— Не була певна. Але ж вона таки дезертирка. Їй треба було битися до останнього.

— Якби її порішив Маркус, усі б тут називали його брутальною бестією. Але ти відправила назад, і ніхто навіть оком не зморгнув.

Селія нічого не відповідає.

Я кажу:

— Якби я дозволив Маркусу вбити Блондін, вона б зазнала менше страждань…


Наступний рейд не надто складний. Серед останніх документів, наданих нам Деборою, є список розташувань Ловецьких баз у північній Франції, зокрема й детальний опис кількості Ловців на кожній із них. Без цієї інформації наші рейди були б неможливі і не дали б таких успішних результатів. Ми всі перед нею у величезному боргу. Селія зустрічає новоприбулих. Вона тепер більше часу присвячує адміністративним питанням і вже кілька днів не з’являлася на заняттях із вишколу.

Отож керувати нападом цього разу буде Ґрейторекс, і це добре: їй пасує роль лідера. Вона ставиться до всього серйозно й професійно, як Селія, як усі інші Ловці, але також приділяє більше уваги людським стосункам і кожного зі своїх бійців сприймає як окрему особистість, інакшу й неповторну, і має до кожного різний підхід. Зі мною вона багато жартує, глузує з мене. З Несбітом вона сувора, але завжди до певної межі. З Габріелем у неї ділові стосунки. Самін вона постійно підбадьорює. Я її поважаю, і всі інші теж.

Несбіт безперестанку намагається вивідати в неї її ім’я. Ґрейторекс — це прізвище; а її імені ніхто й не знає. Мабуть, вона чомусь його соромиться. І ніколи його не назве, тим паче Несбітові.

Я запитую в нього:

— Чуєш, Несбіте, ну а тебе як звати? Ти також соромишся свого імені?

Він лається. Я починаю припасовувати до нього різні імена.

— Джеральд? Артур? А може… Габріель? — після цього він уже не часто згадує про ім’я Ґрейторекс.

Ґрейторекс тим часом обговорює план нападу. Нам протистоять вісім Ловців. Ми вирушаємо на світанку. Працюємо парами, за винятком Маркуса, який завдяки вмінню ставати невидимим виконує найнебезпечнішу початкову роботу. Я швидко бігаю, тому наздоганятиму втікачів. Якщо хтось із Ловців намагатиметься вислизнути від нас, моїм завданням буде зупинити їх. Несбіт добре винюхує сліди, то ж він, так би мовити, у мене в резерві, але поки що нікому не вдавалося від мене вирватись. Я спеціалізуюся на втікачах.

Здається, цей напад буде доволі звичайним.

Хоч рейди ніколи не бувають насправді буденними. Завжди є щось гидке, лиховісне й паскудне в тому, щоб убивати людей. Я ненавиджу Ловців. Не маю до них жодного співчуття.

Не зовсім розумію, що відчуваю стосовно Блондін, але це не співчуття. Мабуть, я сердитий. Як каже Габріель, мене майже все дратує. Я серджуся на Блондін за те, що їй вистачило мізків податися у Ловці. На Волленда — за експерименти над людьми. На Соула за те, що він убив мою сестру… Я серджуся на весь цей гівняний світ. І навіть на Анналізу — за те, що вона цього не розуміє, бо майже не розмовляє зі мною, відколи я розповів їй про Кірена, і ми тільки однієї ночі спали разом, але це вже було не те, я відчував, що вона зробила це заради Дебори, і сам не міг повірити, що я знову освідчився їй у коханні. Знову! Але цього разу вона нічого мені не відповіла.


Рейд триває так, як заплановано. Там вісім Ловців. Маркус іде перший і вбиває майже всіх. Є один утікач. Це хлопець, він не дуже спритний. Я кидаюся навздогін. Легко його ловлю. Перерізаю йому горло. Я завжди мушу переконатися, що точно їх убив. Мені не потрібні нові полонені… Повертаюся в Ловецький табір, з моїх пальців крапає кров.

Коли підходжу до решти, усі вони стоять трохи подалі від Габріеля, який опустився навколішки біля якоїсь Ловчині. Вона поранена пострілом у живіт. Помирає, і ніхто її вже не зможе врятувати. Ловчиня не стане полонянкою, але мине, мабуть, ще година, поки вона остаточно спустить дух.

У мене закривавлені руки, я витираю їх і ніж об одяг Ловчині, чиє тіло лежить біля моїх ніг.

Габріель звертається до тієї, яка помирає, запитує, чи є в неї татуювання. Ловчиня осипає Габріеля прокльонами. Габріель каже, що зараз подивиться, чи є в неї татуювання. Я здивовано бачу, що Габріель і справді вирішує це перевірити: розрізає їй куртку і футболку. Але татуювань у неї немає.

Дивлюся на тіло Ловчині біля моїх ніг і також розрізаю їй куртку. Потім футболку. Оголюю її груди. Теж нічого немає.

Я й сам не вірю, що можу таке робити…

Габріель знову запитує:

— Для чого ці татуювання? Вони допомагають зцілюватися? Додають сил? Наділяють новим Даром?

Несбіт вставляє своїх п’ять копійок:

— Роблять так, шоб від тебе відскакували кулі? Твоє пердіння починає пахнути трояндами?

І тут я розумію, що забув подивитися, чи вбитий мною хлопець-утікач мав на собі татуювання. Обертаюся, щоб піти й перевірити його. За моєю спиною Анналіза. Вона стежила за нами, чула, про що ми говорили. Не знаю, скільки вона чула, але відчуваю, що немало. Її обличчя бліде.

Вона каже:

— Можна привести цілителя, щоб допомогти їй?

Анналіза не звертається конкретно до мене чи до когось іншого, а просто ніби висловлює вголос свої думки.

Я кажу:

— їй вистрілили в черево. Тут уже нічого не вдієш.

Вона дивиться на мене й промовляє:

— Хіба що добре нарегочешся…

Я навіть не знаю, чи сміявся я з Несбітового жарту, але напевне сміявся. Уся ця ситуація нагадує якийсь ідіотський жарт.

Цієї миті до нас підступає Ґрейторекс і наказує кожному взятися за свою справу.

— Зокрема й тобі, Габріелю. Облиш її.

Ловчиня лається й каже, що ми всі здохнемо і заслуговуємо на це, бо ми негідники. Говорить це на диво гучно. Тоді Маркус піходить до неї, стає біля неї навколішки й застромлює їй у горло лезо Феїрборна. Кров б’є струменем і клекоче, Ловчиня здригається й тихо відходить. Маркус витирає ніж об її одяг, і йде геть зі словами:

— Це треба було зробити ще хвилин десять тому.

Я дивлюся на Анналізу. Вона вирячила очі й дивиться на Ловчиню. Біля неї вже стоїть Сара. Я знаю, що мені краще піти звідси.

Повертаюся разом із Маркусом у табір, миюся в лісовому струмочку. Решту дня ми з Маркусом згаюємо там.


Наступного ранку я зустрічаю Анналізу під час сніданку. Вона тепер весь час сидить разом із Сарою. Запитую, чи можу приєднатися до них. Анналіза киває. Я сідаю, але не біля неї, а навпроти.

— Ти мене засуджуєш за те, що сталося вчора з тією Ловчинею? — запитую.

— Ні, — відповідає вона. Тоді дивиться мені просто в очі й каже: — Але ти сміявся, Натане. Вона помирала, а ви з Несбітом жартували.

— Знаєш, Анналізо, скількох я вже вбив людей? Разом із учорашніми буде двадцять три. Ти думаєш, це дуже весела справа?

— Не дуже.

— Власне. Це все лайно. Купа лайна. Більшість Ловців, на яких ми нападаємо, схожі на тих, що були вчора. Стажери. Дітлахи. Ні на що не здатні. Та все одно вони можуть повбивати всіх нас. Тому ми вбиваємо їх першими. Але, можливо, завтра пощастить їм. Я не знаю. Наступного разу може не повернутися хтось із наших. Тому не треба засуджувати мене або будь-кого з нас. Ми робимо свою справу. Ось і все.

Я встаю і йду геть. Усе ще сподіваюся, що вона підбіжить до мене, і ми все залагодимо. Коли підходжу до дерев, озираюся й бачу, що Сара й далі з нею, поклала їй руку на плече й відводить до одного з численних наметів, що тісняться на галявині довкола їдальні.

Наступного дня я розповідаю Аррану про все, що сталося між мною й Анналізою. Розповідаю йому про свій Дар і про Кірена.

Він каже:

— Ти не лихий, Натане. І не дикий. І ти не такий, як батько. Поговори з Анналізою, чесно й відверто. Це все, що ти можеш зробити.

— То ти вже не засуджуєш мене за стосунки з Анналізою?

— Я й раніше не засуджував, просто це було занадто небезпечно. А тепер… ну принаймні ця проблема вже відпала.

Намагаюся розшукати Анналізу. Рішуче налаштований поговорити з нею спокійно, проте не знаю, що саме їй казатиму. Шукаючи її, заходжу в намет, де зберігаються запаси, але там нікого немає. Заходить Сара. Я майже очікую побачити з нею Анналізу, бо вони останнім часом постійно разом, немов сіамські близнюки.

— Її тут немає, — каже Сара.

Прямую до дверей, і Сара відступає вбік. Коли я проходжу повз неї, Сара каже:

— Вона не хоче тебе бачити.

Зупиняюся.

Знаю, що не повинен лютитися. Набираю в груди повітря й кажу:

— Зате я хочу її бачити, тому…

— Ти не повинен з нею бачитися. Ти їй не потрібен.

— А хто ж їй тоді потрібен? Ти?

— їй потрібні хороші люди.

— Ти хочеш сказати, хороші Білі маги?

— Це ти сказав, а не я.

— Мене не цікавлять твої думки. Тим паче, що вони помилкові, — підступаю до Сари ближче і зневажливо кидаю їй: — Послухай, що я тобі скажу. Усі ці хороші Білі маги були цілком задоволені, коли тримали Анналізу в кімнаті під замком, і були б не менш задоволені, якби вона так і померла б у полоні в Меркурії. Жоден із цих хороших Білих магів не виявив бажання ризикувати своїм життям для того, щоб її врятувати. Тому це мусили зробити менш хороші й зовсім не хороші Білі чаклуни.

— Вона розповідала мені, що ти зробив. І це було дуже відважно, немає сумнівів. Але гляньмо правді в очі — ти отримуєш від цього насолоду.

— Що?

— Ти не можеш обдурити мене своїми облудними словами про те, як жахливо вбивати. Ніхто в це не вірить; усім відомо, що тобі це подобається.

— І звідки ж це «всім» відомо, що саме мені подобається?

— Усі чудово знають, що під час рейдів ти не користуєшся пістолетом. Ти нападаєш на Ловців з ножем, перерізаєш їм горлянки, вивертаєш назовні всі нутрощі. Усі кажуть, що рано чи пізно ти їх почнеш пожирати.

Я збентежено хитаю головою.

— Це те, що робить твій батько: обертається на звіра й пожирає людей. Ти теж це робитимеш, якщо вже не почав.

Підсуваюся ще ближче до неї.

— Я б радо на тебе плюнув, але ти навіть цього не варта.

Сара перелякано сахається, але каже:

— А що, хіба я не права?

Відвертаюся і йду геть.

Вона гукає мені вслід.

— Ти не повинен бути з нею! Якби ти про неї дбав, давно б уже залишив у спокої.

Зустріч

Через чотири дні нас викликають на раду у намет Селії. І в цьому немає нічого незвичного, адже ми там завжди зустрічаємося, щоб обговорити плани атак і звітуватися після них. Дорогою я бачу Анналізу й Сару. Я так і не мав нагоди поговорити наодинці з Анналізою після тієї суперечки з Сарою, хоч я цього і прагнув. Я двічі бачив Анналізу в їдальні, але коли підходив до неї, вона вставала й ішла геть.

Сповільнюю крок, очікуючи, що Анналіза з Сарою підуть до намету з припасами, але вони заходять у Селіїне шатро. Я вагаюся, не розуміючи, чи отримав правильні інструкції. З’являється ще кілька осіб, які працюють в їдальні, й вони теж заходять туди. Прибуває Габріель, бачить мене й підходить ближче. Я запитую:

— Ти знаєш, що відбувається?

Він каже:

— Ходять чутки, що повернулася Ван.

У шатрі розставлені рядами стільці, а Селія й Ван сидять перед ними обличчями до решти. Я вже кілька днів не бачив Ван; Арран мені казав, що вона була поза табором, намагалася залучити до повстанців ще більше Чорних магів. Несбіт стоїть попереду, мало не підстрибуючи від хвилювання. Він щойно повернувся з розвідувальної вилазки. Ми з Габріелем стоїмо позаду. Шатро заповнюється бійцями й розвідниками, а ще дедалі більше людей із інших груп: цілителі, кухарі, а також декілька заготівельників разом із Анналізою.

Останнім прибуває Маркус, який підходить і стає коло мене. Практично всі присутні користаються нагодою озирнутися й розглянути його. Тихенько кажу Габріелю:

— Я розумію, що більшість із них не має змоги бачити Маркуса, але вони вже з цього роблять якийсь цирк…

Габріель повертається до мене, але навіть він, здається, не втримується від спокуси оглянути Маркуса. Каже:

— Справа не лише в цьому, Натане. Коли ти стоїш біля батька, ваша подібність стає дуже очевидною.

Тут я помічаю, що Анналіза теж на нас дивиться, але коли наші погляди зустрічаються, вона знову відвертається від мене.

Маркус каже:

— Ти часом не хочеш, щоб усіх їх змило кудись якоюсь гігантською хвилею?

І, мушу сказати, озираючи присутніх у наметі, що за деякими з них я б зовсім не тужив, але доля декого таки мені не байдужа. Я б не хотів, щоб хвилею змило Анналізу. Хотів би, щоб вона підійшла і стала біля мене.

Зустріч розпочинає не Селія, а Ван. Вона каже, що в таборі виникли проблеми. Тут уже понад дві сотні людей, серед них небагато бійців, але їсти хочуть усі. По суті, людей стало забагато, і їх нічим забезпечувати. Усі розуміють, що нам бракує їжі й води, а також засобів гігієни. Недостатньо наметів і ковдр. Бракує ліхтариків і навіть чашок.

Селія пояснює:

— Упродовж наступних кількох днів заготівельники діставатимуть усе те, чого нам тут не вистачає. Вони, як і раніше, вирушать закуповувати ці речі у фейнівських крамничках, але до нас прибуває додатково ще двадцятеро осіб, і нам завжди треба бути вкрай обережними, коли ми залишаємо табір.

Це в цілому задовольняє всіх присутніх, але дехто починає нарікати на їжу: немає фруктів, одноманітне меню, замало м’яса, замало овочів, і так далі, і так далі. А тоді починають лунати й інші скарги.

Чому нічого не відбувається? Чому ще й далі при владі Соул? Чому це все так довго триває? Чому ми не допомагаємо тим Білим магам, яких ув’язнив Соул?

І я розумію, що ще одна проблема полягає в тому, що більшості з цих людей нічим зайняти свій день, окрім скарг, нарікань та пліток.

Ван відмовляється відповідати їм. Вона каже:

— Ми не для цього тут зібралися.

Тоді настає черга Ґрейторекс пояснювати, що бійцям бракує озброєння, а особливо Ловецьких куль. Вона каже:

— Але ми якось даємо собі раду.

І я вдячний їй за те, що вона не дивиться на Маркуса, промовляючи це. Її слова означають, що якби не Маркус, жоден із наших рейдів не був би таким успішним, принаймні не обійшовся би без вагомих втрат.

Тепер ініціативу бере на себе Селія. Вона повідомляє нам про виявлене розташування таємного Ловецького складу зброї, іншого обладнання і харчів. Це для нас чудова нагода покращити наше становище і завдати серйозного удару Ловцям.

— Цей склад охороняють лише шістнадцять Ловців. Шестеро з них доволі досвідчені, решта — стажери. Ґрейторекс поведе туди бійців на світанку. Усі заготівельники, а також ті, що можуть ходити й переносити вантажі, повинні бути напоготові, щоб якомога швидше забрати все, що можливо, зі складу після завершення бою. Працювати повинні всі мешканці табору.

Анналіза буде однією з заготівельниць… Колись я сподівався, що вона не бачитиме боїв, але тепер якась частина мого єства наполягає: «Нехай Анналіза побачить на власні очі усе це жахіття, бо так воно й є». Це чудово, що Селія розповідає нам про високий моральний дух і шляхетність повстанців, бо всього цього насправді на війні немає. Війна — це суцільне лайно.

Коннор

Ґрейторекс веде нас до розколини. Я відчуваю полегшення, опинившись подалі від усіх тих людей з їхніми скаргами, у лісовій тиші. Ми миттєво опиняємося серед дерев по той бік розколини. До Ловецького табору треба ще бігти підтюпцем години дві. Усі заготівельники та інші з’являться тут невдовзі після нас, але вони йтимуть пішки і прибудуть на місце вже після того, як бій давно скінчиться.

Біля табору ми сповільнюємо ходу. До нього з лісу веде ґрунтова дорога. Тут стоять дві вантажівки, а поряд — кілька невеличких наметів, у яких, мабуть, і сплять Ловці. Є ще один великий намет, більш подібний до якогось циркового шатра. Перед ним є ще складені штабелем дерев’яні ящики.

Щойно починає світати. Двоє Ловців стоять на варті, а третій виходить з одного маленького намету.

Ґрейторекс швидко оцінює ситуацію й дає нам вказівки. Тут є шістнадцять Ловців, і нас також шістнадцять. Ми — досвідчений бійцівський загін. Серед нас є кілька стажерів, але вони дуже вправні. Самін, Клаудія і Олівія просто чудові. Ми розсереджуємося «віялом»; ми знаємо, що треба робити. Несбіт і далі мій партнер. Але ми вже дуже добре знаємо одне одного. Усе працює як належить.

Маркус стає невидимим і першим іде в атаку.

Я вишукую втікачів. Їх двоє. Спочатку біжу за найспритнішим, а поки наздоганяю другого, бій уже закінчується. Перевіряю, чи немає у втікачів татуювання, нічого не знаходжу і збираюся вже повертатися до решти, коли раптом відчуваю шипіння у своїй голові. Зазвичай я не звертаю на це увагу під час бою, бо всі Ловці мають при собі мобілки. Але це шипіння потужне, ніби від багатьох телефонів одночасно.

Прямую до Ловецького табору, сподіваючись, що шипіння стане ще гучнішим — воно ж мало б долинати десь звідти. Можливо, це телефони в одному з ящиків.

Та коли я приходжу в табір, гучність шипіння не змінюється. Я цього не розумію. Тут є телефони, але якщо в кожного Ловця по одній мобілці, то їх мало б бути лише шістнадцять. Шипіння в моїй голові набагато потужніше… Хочу порадитися з Маркусом, але ніде його не бачу. Запитую, у Несбіта, де він.

— Не знаю, друзяко. Але глянь, яка в нас гарна здобич! — він аж витанцьовує довкола двох відкритих дерев’яних ящиків, що стоять на землі. У них повно зброї. — А там ще більше, — додає Несбіт, заходячи у велике сіре шатро.

Ґрейторекс гукає Софі, новому бійцю-стажеру:

— Поклич заготівельників та всіх інших! Скажи їм, хай поквапляться.

Я ніде не бачу Маркуса. Хочу зосередитися на шипінні, але тут скрізь тіла Ловців, і всі вони з мобілками. Стою серед них, намагаючись збагнути, у чому справа, аж ось із шатра виходить Несбіт, повідомляє про ще одну проблему. Поперед себе він штовхає полоненого.

— Дивіться, шо я знайшов у кутку!

Ловець опустив голову, пряме біляве волосся затуляє йому чоло.

Несбіт поштовхом примушує полоненого стати навколішки, і юнак підводить голову.

Я не бачив його, відколи мені було тринадцять, але я все одно його впізнав. І він мене теж упізнає.

— Натане!

Моя перша думка не про нього, а про Анналізу. Я знаю, що для неї Коннор — найближчий з братів. Знаю, що він допоміг їй утекти. Намагаюся думати про нього позитивно.

А тоді він каже:

— Натане, мене до цього змусили. Мій дядько примусив мене вступити в лави Ловців. Я цього всього не хотів!

І раптом це мене бісить. Я по коліна в цій гидоті, у мертвих тілах, а він нарікає, що його примусили вступати в лави Ловців! Він такий самий жалюгідний боягуз, яким я його й пам’ятаю! Підходжу і плюю на нього.

Несбіт починає бідкатися глузливо-розважливим тоном:

— Та чого ти, Натане? Він же правду каже. Тому він і ховався десь отак позаду. Бо він цього всього не хоче.

Відступаю на крок, намагаючись опанувати себе, але підходить Габріель, запитує, що сталося, і я йому кажу:

— О, Габріелю, дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем. Оцей кавалок гівна — це Коннор. Коннор О’Браєн. Молодший брат Анналізи. Я вчився разом із ним у школі. Він Ловець. Але не хвилюйся, Габріелю. Він не хоче ним бути. Не хоче завдавати нікому шкоди. Принаймні поки його не примусять. І навіть коли він це зробить, то буде дуже-дуже жалкувати, що так сталося. Отож-бо все гаразд, — відвертаюся, щоб хоч трохи вгамувати свою лють, але не можу, тож повертаюся до нього знову і копаю ногою в живіт, вигукуючи: — Хіба не так, Конноре?!

Він згинається удвоє, припадаючи обличчям до землі, і стогне.

— Ой! Мені так жаль, Конноре, я не хотів завдати тобі шкоди. Це просто частина моєї роботи. Насправді я не хочу цим займатися.

Габріель стає поміж мною і Коннором, хоч йому й не треба цього робити. Я не збираюся більше бити Коннора, хоч усе ще розлючений. Кажу Габріелю:

— Усе гаразд. Я просто на секунду втратив контроль.

Потім нахиляюся до Коннора і додаю:

— Це саме Коннор сипав мені на спину порошок, щоб зафіксувати надрізи на моїй спині. Не «Ч», а тільки «Б».

— Тоді я виріжу своє ім’я на його спині, — каже Маркус. Він саме прямує до нас. Хапає Коннора за волосся, приставляючи йому до горла Феїрборн. Коннор дивиться на мене, вирячивши очі.

— Чи, може, просто відрізати йому голову? — запитує Маркус у мене. — Так чи ні?

— Конноре!

Це Анналіза. Вона на чолі цілої юрби людей, що з’являється з-поза дерев, і швидко біжить до нас. Кричить:

— Відпустіть його!

Тоді хапає пістолет якогось Ловця, що випав йому з рук під час бою, і скеровує його на Маркуса.

Я кидаюся поміж них, виставляючи вперед руки.

— Анналізо, опусти пістолет!

— Іди геть, Натане! Скажи Маркусу, щоб відпустив Коннора.

Я зупиняюся. І далі тримаю руки перед собою. Намагаюся говорити неголосно й спокійно.

— Анналізо, ми не завдамо шкоди Коннору. Прошу опустити пістолет. Це не допоможе. Опусти пістолет. Будь ласка.

Я бачу, що Анналіза тремтить, але вона відповідає:

— Лише тоді, коли відпустите мого брата.

Повертаюся до Маркуса, кажу йому якомога рішучіше:

— Коннор полонений. Нехай ним опікується Селія. Вона захоче його допитати. Це вже її проблеми.

Тоді знову обертаюся до Анналізи.

— Будь ласка, опусти пістолет.

— Пообіцяй мені, — каже вона. — Пообіцяй, що з ним нічого не станеться…

— Так. Обіцяю. Він полонений.

Анналіза опускає пістолет.

Я знову повертаюся до батька і кажу йому:

— Ми віддамо Коннора Селії.

Маркус відповідає:

— Я виріжу своє ім’я у нього на спині, коли вона закінчить допит!

Але він випускає з рук Коннорове волосся, і Коннор падає долілиць.

Цієї миті ліворуч від мене чути постріл, одна із заготівельниць неподалік валиться на землю. Ще один постріл, вереск — і ще одна заготівельниця падає.

— Ловці! Ловці! — вигукує хтось, і його крик підхоплюють інші. Заготівельники біжать туди, звідки прийшли, але я помічаю за ними чорні постаті Ловців. Ось чому я чув це шипіння! Ловці весь час ховалися поміж дерев. Були невидимі. Тепер ми їх бачимо, вони оточили нас. Ми у пастці!

Габріель стріляє в Ловців, але з’являються все нові й нові.

Ґрейторекс кричить:

— Усім на землю! Не підніматися!

Проте її голос ледве чутно серед усього цього галасу і стрілянини.

Анналіза стоїть, захищена деревом праворуч. Я припав до землі. Довкола мене свистять і риють землю кулі. Я волаю:

— Анналізо, лягай на землю!

Вона не чує, або не хоче чути, й далі стоїть. Я вже готовий крикнути знову, але вона підносить пістолет, і я обертаюся, очікуючи побачити якогось Ловця, що біжить, аби напасти на неї. Та насправді все набагато гірше.

Коннор підповзає до ящика зі зброєю. Я кричу йому:

— Ні, Конноре. Ні!

Але це вже запізно. Маркус занадто розлючений. Він хапає Коннора за волосся й волочить його по землі, щоб той бачив мене, а тоді дивиться мені в очі й перерізає Коннору горло.

Анналізин пістолет стріляє, стріляє знову і знову.

Маркус заточується.

Друга куля влучає в нього на кілька сантиметрів вище від попередньої. Обидві поранили його в груди. На його сорочці розпливаються маленькі чорні плями, він падає навколішки. А я заклякаю на місці, дивлячись на нього виряченими очима.

Мого батька застрелили!

Повертаюся до Анналізи, яка й далі цілиться у Маркуса.

Стаю поміж ними, захищаючи його. Випростуюсь. Анналіза верещить на мене:

— Ти обіцяв! Ти обіцяв!

Довкола нас усе густішає злива куль, і Габріель стрибає на мене, притискаючи до землі, лягає зверху, щоб захистити. Коли я підводжу голову, Анналіза вже зникла.

Сповільнюючи час

Я підповзаю до Маркуса, притискаючись до землі. Мушу відтягнути його поза ящики. Його рани серйозні, але не смертельні. До того ж це Маркус: він володіє надзвичайно потужними силами зцілювання. З ним усе буде гаразд.

— Мусиш жити, мусиш жити, поки ми повернемося до Ван, — кажу йому.

Маркус кашляє.

— Сумніваюся, що ти мене туди затягнеш… Чи куди-небудь затягнеш…

Це правда: більшість членів Альянсу зуміли втекти, але якщо дехто з них скористався розколиною, і Ловці її знайшли, тоді все, нам кінець. На землі лежать чотири або п’ять тіл повстанців, і я бачу, як ще хтось упав поодалік, відставши від решти. Раптом усвідомлюю: це була добре спланована операція! Ловці стежили за тим, де має бути розколина… Цілком можливо, що вони вже захопили наш табір…

До нас підповзає Несбіт і каже:

— Більшість Ловців побігли вслід за заготівельниками, але ми теж в оточенні.

Габріель допомагає Несбітові підтягнути сюди кілька дерев’яних ящиків, щоб утворити імпровізовану барикаду. Ящики зі зброєю лежать біля наших ніг. Габріель перебирає пістолети, намагається стріляти з них. Жоден із них не працює. Усі вони поламані.

Ми в пастці.

Ґрейторекс, Клаудія й Самін неподалік од нас, сидять навпочіпки за іншими ящиками. Я бачу біля них тіло Олівії. Усі решта втекли.

Несбіт пропонує Маркусу свою флягу.

— Це вода, — каже він.

Маркус бере флягу, але його руки тремтять.

— Є в когось мудрі ідеї? — запитує Несбіт.

Габріель каже:

— Ми мусимо якомога швидше забратися звідси. Я нарахував поблизу шістнадцять Ловців. Але решта теж скоро повернеться.

— їх може бути й більше, — кажу я. — Думаю, вони мають Воллендові татуювання. Вони всі можуть ставати невидимими.

— Гівняні справи! — лається Несбіт.

— Так, — погоджується Маркус. — Гівняні.

— Маркусе, а ти можеш бігти? — запитує Габріель.

— Не думаю… — у куточку його рота проступає і піниться кров, він заходиться кашлем. Я бачу, що батько зцілює себе, і зцілення це потужне, але воно не триватиме довго. — Не думаю, що я навіть підвестися зможу… Ці кулі такі паскудні.

— А можна їх якось вирізати? Так, як ти вирізав мою?

— Одна в мене у легенях… Якщо почати її вирізати, я так чи інакше помру…

Довкола стріляють, я знаю, що Маркус точно не зможе бігти швидше за Ловців. Роззираюся. Не певний, чи і я зміг би їх випередити…

Несбіт і Габріель відповзли трохи далі й відстрілюються від чотирьох Ловців, що крадькома наблизилися до нас.

Маркус каже:

— Я не маю достатньо сил… Але, гадаю, міг би допомогти вам вислизнути звідси. Я ще можу ненадовго зупинити час… Це триватиме не більше однієї хвилини або й менше… Але це дасть вам змогу прослизнути повз усіх Ловців довкола нас.

— А як же ти?

— Я залишуся тут.

Хитаю головою.

— Я понесу тебе. Ми витягнемо тебе звідси.

— Ні. Вам не вдасться. Я занадто повільний. Ви мусите вирватися звідси.

— Ні.

— Я не зможу залікувати ці рани. Я помираю, Натане. Ти мусиш виконати те, що тобі наречено. Ти й сам це знаєш, правда? Я бачив це у своєму видінні…

Заперечно хитаю головою.

— Ні. Я не зможу…

— Зможеш. Тобі допоможе Феїрборн. Він прагнутиме мене зарізати. Розчахни мої ребра. З’їж моє серце. Зроби це в людській подобі. Це все було в моєму видінні. Візьми мої Дари. Прийми їх усі і скористайся ними.

У мене таке відчуття, ніби все своє життя я наближався до цієї миті, але я цього не хочу.

— Іншого виходу немає, Натане.

— Я не зможу цього зробити…

Але я бачу, що Маркус уже все вирішив за себе й за мене.

До нас підповзає Габріель, і Маркус йому каже:

— Зараз я ознайомлю тебе з планом дій. Я хочу, щоб ти подбав про те, що Натан усе зробить і безпечно вислизне звідси. Думаю, що в мене ще вистачить сил зупинити час на якихось тридцять секунд, може, трохи на довше… Цього вистачить, щоб ви змогли втекти. Убийте за цей час якомога більше Ловців і зустрічайтеся ось там, подалі звідси, — він показує головою в протилежний від розколини бік. — Натан залишиться зі мною. Коли він буде готовий бігти, мусите його прикрити. Якщо залишаться ще живі Ловці, відволічіть їхню увагу від Натана.

Я хитаю головою, але Габріель каже:

— Так. Я все зроблю для його безпеки. І скажу решті.

Він відповзає до Ґрейторекс і Несбіта.

Маркус простягає руку і кладе її мені на плече.

— Натане, я радий, що зумів тебе пізнати, хоча б трохи… Можливо, замало й запізно. Волів би, щоб це тривало довше… — його рука падає на землю, він витягає з куртки Феїрборн. — Я помираю, Натане. Але не хочу померти намарне. Я хочу, щоб ти отримав мої Дари.

Хитаю головою. Це неможливо. Неможливо, щоб я вбив батька, не кажучи вже про пожирання його серця.

— Ти сильний. Ти зможеш це зробити. Убий мене, а тоді вбий Соула і всіх решту. Убий їх усіх.

Він вкладає мені в руку Феїрборн.

— Ти зробиш це заради мене, Натане?

Дивлюся в його очі й бачу там чорні трикутнички, що рухаються поволі, вкрай поволі. Знаю, що вже нічим йому не зараджу, і мушу зробити те, про що він просить. Видобуваю з піхов Феїрборн, відчуваю його прагнення й кажу батькові:

— Я вб’ю їх усіх.

— Завжди пам’ятай, що я сам захотів, щоб ти зробив це. Я пишаюся тобою, — він знову заходиться кашлем. — Робити це закляття дуже важко. Коли час знову прискориться, я страшенно ослабну і не зможу більше зцілюватися. Саме тоді ти й задієш Феїрборн…

Він починає потирати долоні, роблячи рухи по колу. Його рухи дедалі швидші, а кола — вужчі. Він зупиняється. Набирає в груди повітря й починає знову. Знову зупиняється і знову починає. Тоді зупиняється і підносить долоні до скронь. Дивиться на мене, і я бачу, що закляття починає діяти, й він концентрується на цьому, але йому дуже важко. Це висмоктує всю його енергію. Його руки тремтять. Він вимовляє:

— Хай утікають…

Я дивлюся на Габріеля. Усе застигло, і я відчуваю, що час зупинився. Кричу йому:

— Біжіть!

Насправді й сам уже нічого не розумію.

Габріель, Несбіт і всі решта кидаються бігти. Лунають постріли. Я бачу, як падає Ловець. Тоді ще один. І раптом усе довкола починає пришвидшуватися.

Наступна річ, яку я роблю, найжахливіша.

Якби не пророцтво, я не зміг би цього зробити… якби батько сам мене про це не попросив, дивлячись увесь час просто мені в очі. Він каже:

— Я люблю тебе, Натане. І завжди любив.

Його очі чорні, у них поволі обертаються і зникають порожні трикутники.

Роблю те, що мушу, не відводячи погляду від батькових очей. Феїрборну не терпиться зануритися в його тіло й усе там роздерти. Він допомагає мені. Я розпанахую батькові груди й починаю пожирати й заковтувати його серце, дивлячись, як трикутники в його очах гаснуть назавжди…

Бачити Джессіку

Я не зовсім розумію, що має статися після того, як уб’ю батька. Усвідомлюю, що довкола й досі є Ловці, але Ґрейторекс і решта наших їх зараз атакують. Зміна ситуації збентежила Ловців, і цього принаймні має вистачити для втечі. Я залишаю батькове тіло. Це важко зробити, та коли підводжуся й починаю бігти, мої ноги вже самі мене несуть.

Бачу попереду Габріеля й біжу до нього. Хоч насправді я нічого не бачу, крім батькових очей, який дивляться на мене, а трикутники у них гаснуть і щезають назавжди. Досі відчуваю в роті гострий присмак його плоті. Мене ось-ось знудить, але я не хочу, рішуче не хочу, щоб це сталося.

— Натане, подивися на мене, — просить Габріель. І я усвідомлюю, що він схопив мене за руку. — Глянь на мене!

Роблю те, що він каже. Але нічого до пуття не бачу. Не можу сфокусуватися на ньому.

Габріель щось мені говорить. Не розумію, що саме. Пригадую, як батько сказав, що любить мене. Я його майже не знав. А тепер от взяв і вбив. Було стільки крові. Стільки крові. У мене підгинаються коліна, але Габріель хапає мене і кричить:

— Натане!

До нас підбігає Несбіт, бачить мене й зупиняється, вигукуючи:

— Чорт!

Він не знав, що я збирався зробити.

З’являються Ґрейторекс і всі інші, і витріщаються на мене. Знаю, що я весь закривавлений: обличчя, груди, руки…

Ґрейторекс каже:

— Нам треба рухатися. Підходять нові Ловці.

Габріель тягне мене за собою. Смикає за руку.

Ґрейторекс і Самін попереду, Клаудія праворуч, а Габріель біля мене зліва.

Біг допомагає. Я поступово приходжу до тями. Але ми недостатньо швидкі. Ловці женуться за ними. Ми не зупиняємося, і що довше я біжу, то краще себе почуваю, стаю міцнішим. Я тепер уже на чолі нашої групи. Лунає ще один постріл, тоді зойк, я повертаюся і бачу, як падає Самін. Вона не померла. Габріель уповільнює біг, зупиняється, і я підбігаю до нього. До Самін якихось двадцять кроків.

Кажу Габріелеві:

— Біжи далі. Будь біля Несбіта, я вас наздожену.

Він хитає головою.

— Ні, вона моя партнерка. Я сказав твоєму батькові…

— Ні! Я швидший за тебе. Я зможу втекти. Біжи. Якщо за кілька хвилин я вас не наздожену, зустрінемося в тому місці, про яке домовилися. Але чим довше ти тут стоятимеш, тим більша мені загрожуватиме небезпека.

Він показує на мене; він знає, що я мушу бути сам.

— У тому місці, де домовилися.

— Так. Біжи.

Габріель біжить.

Я повертаюся до Самін. Феїрборн ще й досі у моїй руці.

Стаю біля неї навколішки. Їй вистрілили у спину, але кров тече їй з рота й носа. Я кажу:

— Вибач, Самін.

Вона нічого не каже, просто дивиться на мене. Я перерізаю їй горло.

Ще більше крові. Всюди кров. Стікає з моїх рук.

Підводжуся й дивлюся на Ловців, пересвідчуючись, що й вони мене бачать. Виокремлюю серед них одну. Вона лише промайнула перед моїми очима. Але я знаю, хто це. Моя сестра, Джессіка. Це вона влаштувала нам пастку.

Знаю, що їм мене не наздогнати. Я в стані шоку, але моє тіло міцне, міцніше, ніж будь-коли. І я біжу — тоді мені не треба думати. Я не хочу думати. Просто біжу. Кидаюся ліворуч. Спритно біжу в інший бік від Несбіта, Габріеля і Ґрейторекс, заманюючи за собою Ловців.

Червінь

Не можна рахувати, скільки всього загиблих. Їх безліч. І завжди буде ще хтось. Не можна про це забагато думати. Треба просто йти далі. Але щоразу, коли думаєш, що вже не побачиш нових трупів, наштовхуєшся на ще один. Ще одна жінка або чоловік, усі члени Альянсу, усі мертві, вбиті зазвичай пострілом у спину.

Ти опиняєшся в тихій долині, куди встигли добігти деякі повстанці. Тіла лежать одне на одному, немовби вони здавалися в полон, але їх все одно розстріляли, декого — просто в голову… стратили. Перераховуєш їх. Це все, що ти можеш тепер зробити. Дев’ятеро загиблих…

Якби був живий Маркус, якби його не застрелила Анналіза, більшість із цих людей також були б живі. Маркус зміг би стримати Ловців. Зміг би вбити багатьох… Ці смерті на сумлінні Анналізи.

Але тобі треба теж забиратися з цієї долини, інакше ти теж загинеш. Ловці прийдуть сюди перевірити, чи не пропустили когось.

Починає дріботіти дощ, а ти дряпаєшся вгору схилом і потрапляєш з цієї долини в іншу, зі стрімкішими схилами і старішими деревами. Поміж деревами лежать округлі, вкриті мохом валуни, все тут рясно поросло вересом і папороттю: пишне, зелене і прекрасне місце. Ти сідаєш, занадто втомлений, щоб рухатися далі. Папороть нависає над твоєю головою, а дощ тарабанить по її листю. Втираєш обличчя. Відчуваєш, ніби в грудях у тебе все палає. Маркусове серце вже поділилося з тобою своїми Дарами, але воно тебе виснажило і робить з тобою ще щось.

Ти схиляєш голову, і дощ стікає по тобі червоними струмочками, змішуючись із брудом та кров’ю довкола тебе.

Ти хочеш спати, але варто тобі заплющити очі, як ти знову бачиш усе це: Анналізу, яка цілиться в Маркуса, Феїрборн, що розтинає Маркусову шкіру, себе самого, коли ти розчахуєш йому ребра, і всю цю кров, і все те, що ти мусив зробити…

Тобі б ніколи не довелося вбивати Маркуса, ніколи б не довелося перетривати цей жах, якби не Анналіза.

Ти лежиш під дощем. Знову і знову подумки перебираєш усе це. Сьогодні ти більше нічого не зможеш зробити. Але завтра все буде інакше. Завтра ти вирушиш по неї.

Подяки

«Напівдикий» — це друга моя опублікована книга, і в процесі її написання (а також неодноразового переписування) я збагатилася цілком новим досвідом порівняно з роботою над «Напівлихим». І наступну свою повість я мушу продумати значно детальніше, перш ніж за неї братися. Я надзвичайно вдячна чудовим командам видавництв «Паффін» і «Вікінг», які посприяли тому, щоб ця історія, народившись у моїй голові, могла опинитися на поличках книгарень — і не тільки у Великобританії та США, а й по цілому світі (навіть у таких місцях, які я змогла розшукати тільки завдяки Ґуґлу). Мій літературний агент Клер Вілсон була, як завжди, справжньою зіркою.

Якщо вас цікавить, звідки взято ось цю цитату: «Я бачу війни, жорстокі війни, і Тибр я бачу, що піниться від крові», то повідомляю, що її взято з «Енеїди» Вергілія (bella, horrida bella, et Thybrim multo spumantem sanguine cemo; 6:86–87), і я знайшла її, перечитуючи промову Інока Павела «Ріки крові», а вже потім, «поґуґливши», виявила оригінал. Мені здається, вона більш доречна у «Напівдикому», ніж у промові Павела (див. http://edithorial.blogspotco.uk/2013/04/how-enoch-powell-got-vergil-wrong.html).

Підходячи до будинку біля Женевського озера, Несбіт наспівує чудову пісеньку «Нікого тут немає, крім курчаток», написану Джоан Вітні і Алексом Крамером, яку він, мабуть (як і я), почув уперше в «Мапет шоу».

Мандрівки Європою завжди мене захоплювали і я сподівалася ще трохи «покататися», готуючись писати «Напівдикого». На жаль, для цього мені забракло часу, тож довелося покладатися на власну пам’ять (стосовно таких місць, як Іспанія, Базель або озеро з айсбергом у Норвегії), Ґуґл і онлайн-путівник «АА» для визначення всіх уявних маршрутів і відстаней.

Дякую також усім чудовим і доброзичливим шанувальникам «Напівлихого» і моїм фоловерам у Твіттері, а особливо тим, хто допоміг мені підшуковувати імена для Білих відьом. Я отримала багато цікавих пропозицій від: Lisa Gelinas @InkdMomof3; Jan P. '@janhpa; Caitlin @caitlingss; Charli @Charli_TAW; Artifact #1 @themeffompinata; Daniel Rowland @danialii; Fiction Fascination @F_Fascination; Oswaldo Reyes (©readers WRITER; Emily Ringborg @RingEmily; Colleen Conway @colleenaconway; Damien Glynn @damog7; Finlay and Ivor @tmbriggs; Jo Porter @joanneporter_l; Caroline Pomffet @CazPom.

Але врешті-решт вибрала наступні імена:

— Самін, запропоноване MSA @MsaMsa85;

— Олівін, запропоноване Renee Dechert @sreneed;

— Клаудія, запропоноване Jayd Amber @dragonslibrary.


Сподіваюсь, я нікого не забула. Вибачте, якщо я не згадала вас у цьому списку.

Про автора


САЛЛІ ҐРІН живе на північному заході Англії. 2010 року вона почала писати й відтоді не може зупинитися. Раніше Саллі розводила курчат, а ще вона робить непогані джеми, інколи сама прасує і любить гуляти в Уельсі навіть у дощ. Їй справді треба пити менше кави.

Книжки, написані Саллі Ґрін:

«НАПІВЛИХИЙ»

«НАПІВДИКИЙ»

А також ексклюзивне коротке оповідання (доступне у форматі електронної книжки):

«НАПІВБРЕХНЯ»




home | my bookshelf | | Напівдикий |     цвет текста   цвет фона