Book: Лялька



Лялька
Лялька

Даніель Коул

Лялька


То скажи мені… якщо ти Диявол, тоді хто я?

Пролог

Понеділок, 24 травня 2010


Саманта Бойд пірнула попід хисткою поліційною загорожею і мимохіть поглянула на статую Феміди, встановлену на будівлі Олд Бейлі[1]. Хоча скрізь вона поставала як уособлення сили й непохитності, нині Саманта побачила її інакшою: розчарована жінка, котра стоїть на краю даху й у відчаї ладна кинутися вниз на тротуар. У всьому світі зображають її з пов’язкою на очах, одначе тут цієї традиції не дотрималися: «сліпе правосуддя» — наївна ідея, особливо, якщо справа стосується расизму та продажності поліції.

Усі довколишні вулиці та станції метро перекрили через юрби журналістів, які облаштувалися тут, перетворивши завжди людний центр Лондона в безглузде середньокласове селище. Тротуари були засмічені порожніми коробками від їжі з логотипами «Marks & Spencer»[2] та «Pret A Manger»[3]. Дизайнерські спальні мішки згортали під дзижчання електробритв, а те, що в одного з чоловіків була з собою непримітна дорожня праска, свідчило, що він спав у своїй єдиній сорочці та краватці.

Коли Саманта пробиралася крізь натовп, їй було не по собі. За ті шість хвилин, що вона йшла від станції «Чансері Лейн», жінка спітніла, а її світло-платинове волосся вибилося з-під шпильок, якими вона марно намагалася його приколоти у спробі змінити зовнішність. На початку судового слухання преса вважала цей випадок справою одного дня. Тепер же, на сорок шостий день, Саманту вже впізнавали репортери чи не всіх відомих газет світу. Їй навіть довелося телефонувати до поліції, коли один із надміру настирливих журналістів простежив за нею, у той час як вона поверталася додому до Кенсінгтона і, зайшовши на її власність, відмовлявся її полишити. Нині, вирішивши уникати будь-якої небажаної уваги, вона опустила голову й пішла далі.

Перехрестя Ньюґейт-стрит перетинали дві звивисті вервечки людей, які з’явилися внаслідок того, що на одному боці вулиці бракувало туалетів, а на іншому — знаходився «Starbucks»[4]. Улившись у нескінченний потік, що циркулював між цими двома пунктами, Саманта відійшла вбік до поліціянтів, які охороняли спокійніший вхід до судових зал. Коли вона випадково опинилася в кадрі однієї з десятків камер, що були тут, маленька жіночка розгнівано вилаялася на неї японською.

«Останній день, — нагадала собі Саманта, полишаючи незрозумілий потік лайки за спиною, — ще вісім годин, а потім життя знову стане нормальним».

Перед тим, як пропустити її всередину, незнайомий поліціянт біля дверей надто ретельно оглянув Самантину перепустку, а після цього — вже така знайома їй процедура: замикання всіх особистих речей, а під час проходження металодетектора — пояснення, що вона фізично не може зняти обручку, під час обшуку — хвилювання про сліди від поту, а далі прогулянка безликими коридорами, аби приєднатися до інших одинадцяти присяжних за чашкою ледь теплої розчинної кави.

Через безпрецедентну увагу світової преси до суду та випадок із переслідуванням у Самантиному будинку було прийнято рішення ізолювати присяжних. Після майже двох місяців щоденного спілкування, короткі ранкові розмови головним чином стосувалися скарг на незручні готельні ліжка, одноманітність вечірнього меню та ремствування на відсутність того, за чим люди сумували найбільше: дружин, дітей, телефіналу сезону «Загублених».

Коли судовий пристав нарешті прийшов, аби забрати присяжних, запанувала напружена тиша, яку намагалися приховати за буденним базіканням. Старшина, літній чоловік на прізвище Стенлі, якого, вочевидь, призначили лише завдяки схожості з Ґендальфом[5], повільно підвівся і вивів їх із кімнати.

Можливо, це була найвідоміша у світі зала суду. Перша зала призначалася лише для найсерйозніших кримінальних випадків. Саме в цій кімнаті, щоб відповісти за свої гріхи, посеред трибуни стояли такі жахливі знаменитості, як Кріппен[6], Саткліф[7] та Денніс Нільсен[8]. Крізь велике матове вікно згори струменіло тьмяне світло, підсвічуючи темні дерев’яні панелі та зелені шкіряні оббивки крісел.

Саманта зайняла своє звичне місце в першому ряду — найближче до лави підсудних. Вона зрозуміла, що одягла, напевно, закоротку білу сукню, одну з тих, що були пошиті за її власним дизайном. На велике розчарування хтивого старигана, який майже затоптав когось ще першого дня, кваплячись сісти поруч із нею, Саманта поклала на коліна інструкції для присяжних.

На відміну від усім відомих зал суду, котрі показують в американських кінофільмах, де стильно одягнений підсудний сидить за столом поруч зі своїм адвокатом, обвинувачені у Центральному Суді мали зіткнутися із моторошною кімнатою наодинці. Лаву підсудних оточували захисні скляні екрани — ще одне нагадування про те, що той, хто знаходився усередині, був надзвичайно небезпечним для решти людей у кімнаті.

Винний, аж доки не буде доведено протилежного.

Точно навпроти лави підсудних, зліва від Саманти, було крісло судді. Позаду єдиного місця в центрі, яке залишалося вільним упродовж усього судового засідання, із герба Великої Британії[9] звисав меч із золотим руків’ям. Судовий секретар, представники захисту та обвинувачення сиділи в центрі кімнати, а балкон для глядачів навпроти дальньої стіни переповнювали палкі спостерігачі із затуманеним поглядом, які навіть розмістили на вулиці наметове містечко, щоби зберегти за собою місця на підсумковому слуханні цієї виняткової справи. На непримітних лавках під балконом сиділи ті, хто був хоч якоюсь мірою причетний до судового слухання: запрошені адвокатами експерти, яким зрештою так і не надали слова, численні судові працівники і, звісно ж, у самісінькому центрі — детектив Натан Вульф, офіцер із правом здійснювати арешти.

Вульф був присутній на кожному із сорока шести судових засідань. Упродовж незліченних годин зі свого непомітного місця біля виходу він із байдужим виразом обличчя пильно вдивлявся на лаву підсудних. Вульф мав гарну статуру, обвітрене обличчя, глибокі блакитні очі. Складалося враження, що йому ледь за сорок. Саманта подумала про те, що, напевно, якби не постійне недосипання впродовж місяців і не тягар мовби усього світу, що звалився йому на плечі, то він виглядав би значно привабливішим, хоча, якщо справедливо визнати, то він і так був привабливим.

«Палій», як охрестила його преса, став найплодовитішим серійним убивцею Лондона за всю його історію. Двадцять сім жертв за двадцять сім днів. Кожна жертва була повією віком від п’ятнадцяти до шістнадцяти років. А ще більше уваги до цієї справи привертало недостовірне інформування населення про жорстокі реалії, які відбувалися на вулицях міста. Більшість жертв знаходили, коли вони ще були охоплені вогнем — спалені заживо під впливом сильної дози заспокійливого, і пекельне полум’я знищувало будь-які можливі докази. Однак потім убивства різко припинилися, залишивши поліцію борсатися в цих справах без жодного реального підозрюваного. Упродовж усього розслідування міську поліцію Лондона вщент розкритикували за те, що вона допустила смерть невинних, по суті ще дітей, але потім, через вісімнадцять днів після останнього вбивства, детектив Вульф таки здійснив арешт.

Чоловік на лаві підсудних — Наґіб Халід, пакистанець із британським громадянством, мусульманин, який працював столичним таксистом. Він жив самітником і мав за плечима незначні проблеми із законом, пов’язані з підпалами. Аналіз ДНК, який пов’язав трьох жертв із сидінням у таксі Халіда разом із переконливими доказами детектива Вульфа мали б зробити слухання легким, однак на п’ятий день справа почала тріщати по швах.

Алібі Халіда суперечило свідченням, які Вульф і його команда отримали під час спостереження за підозрюваним. З’явилися також і звинувачення у словесних обра`зах та залякуванні Халіда, поки той був під арештом. Суперечливі висновки судово-медичної експертизи свідчили, що обгорілі матеріали з ДНК не можуть слугувати надійним доказом, а потім голова професійного відділу міської поліції Лондона представила листа, який привернув її увагу. У листі від анонімного колеги, написаному лише за кілька днів до останнього вбивства, ішлося про занепокоєння станом психіки детектива Вульфа та його поведінкою в цій справі. Автор висловлював припущення, що Вульф став «одержимим», «упав у відчай», а також пропонував негайно відсторонити його від справи.

Найгучніша історія у світі несподівано стала ще відомішою. Поліцію звинуватили в тому, що Халіда просто зробили зручним цапом-відбувайлом, аби приховати власний провал. І головний комісар, і його заступники змушені були піти у відставку через жахливе спотворення ситуації, яке відбувалося на їхніх очах, а таблоїди рясніли скандальними історіями про осоромленого детектива: Вульфа підозрювали у зловживанні алкоголем та можливих схильностях до насильства, що призвели до його розлучення. На якомусь етапі зарозумілій адвокатці Халіда зробили зауваження за пропозицію, щоб Вульф та її клієнт помінялися місцями. Упродовж усіх судових слухань Наґіб Халід розгублено спостерігав за виставою, яка розгорталася перед ним, жодного разу не виказавши ані сліду вдоволеної усмішки, перетворившись із демона на жертву.

Вирішальне слухання пройшло так, як і очікувалося. Сторонам захисту та обвинувачення надали змогу виголосити заключне слово, а потім головний суддя дав настанови присяжним: короткий підсумок обмежених доказів, які все ще вважалися переконливими, а також свої поради, зважаючи на заплутаність закону. Потім присяжним дозволили піти, щоб визначитися з вироком, і їх провели поза трибуною для свідків до окремої, у вже знайомій темі поєднання дерева та зеленого кольору, прозаїчно обставленої кімнати. Більше чотирьох із половиною годин дванадцять присяжних за великим дерев’яним столом сперечалися про вирок.

Саманта вирішила, як саме вона голосуватиме, ще багато тижнів тому, і її неабияк здивувало те, що думки решти присяжних так кардинально розділилися. Вона ніколи не дозволяла думці загалу впливати на власні рішення і втішала себе цим, хоча жінка лише зраділа б, якби її голос не долив ще більше пального у вогонь піару, який тепер оточував її магазин — засіб заробітку та радість у житті. Знову і знову повторювалися одні й ті ж аргументи. Потім хтось згадав про свідчення детектива Вульфа і розізлився, коли йому повторили, уже всоте, що вони були неприйнятними, і саме тому їх і не брали до уваги.

Час від часу Стенлі закликав до голосування, після якого судді через пристава передавали записку зі словами, що вони й досі не дійшли одностайного рішення. З кожним наступним голосуванням під тиском зростаючої більшості здавалася ще одна людина, аж доки, за лічені хвилини до п’ятої, вони змогли досягнути більшості десяти до двох, які були в меншості. Стенлі неохоче передав приставу записку з таким рішенням, і вже за десять хвилин чоловік повернувся, щоб супроводжувати присяжних до судової зали.

Коли Саманта поверталася на своє місце біля лави підсудних, то відчувала на собі погляд кожної пари очей. У кімнаті було тихо, й жінку дратував і бентежив кожний її крок на височенних підборах, бо стукіт відлунювався кімнатою. На щастя, коли всі дванадцять присяжних одночасно займали свої місця, його перекрив скрип підлоги, заглушивши її незначне, у порівнянні, порушення тиші.

Вона бачила, як надто нетерплячі присутні, замість того аби зачекати офіційного вироку, намагалися зчитати вираз її обличчя, і насолоджувалася цим. Ця кімната «вчених» людей, які бундючно проходжувалися кімнатою у своїх перуках і мантіях, приносила їй та іншим присяжним поблажливе задоволення, адже всі вони тепер покладалися на милість присяжних. Саманті довелося приховати посмішку. Жінка почувалася немов дитина, яка знала якусь заборонену таємницю і водночас не могла нікому про неї розповісти.

— Підсудний, підведіться, будь ласка, — порушуючи тишу, виголосив секретар.

На лаві підсудних Наґіб Халід невпевнено звівся на ноги.

— Старшина присяжних, підведіться, будь ласка.

Наприкінці Самантиного ряду підвівся Стенлі.

— Ви дійшли одностайного вердикту?

— Ні, — Стенлі запнувся, відповівши майже нечутно.

Саманта закотила очі, коли він тричі швидко кашлянув, прочищаючи горло.

— Ні, — Стенлі майже закричав.

— Ви досягли вироку з переконливою більшістю?

— Досягли, — Стенлі здригнувся, і продовжив: — Вибачте… Так.

Секретар глянув на суддю, і той кивнув, схвалюючи голосування більшості.

— Присяжні, ви визнаєте Наґіба Халіда винним чи невинним у двадцяти семи вбивствах?

Саманта усвідомила, що затамувала подих, навіть попри те, що й так знала відповідь. Кілька стільців скрипнули в унісон, коли вперед нахилилися спраглі до рішення присутні.

— Невинним.

Зацікавлена його реакцією, Саманта глянула на Халіда. Він закрив обличчя долонями й аж тремтів від полегшення.

Та потім почулися перші панічні викрики.

Ще до того, як охорона встигла вчасно зреагувати, детектив Вульф блискавично подолав відстань, яка відділяла його від лави підсудних, і витягнув Халіда через скляну перегородку. А коли той невдало приземлився на підлогу і Вульф несамовито накинувся на нього, пролунав його приглушений крик. Ударами ніг Вульф ламав Халіду ребра, а від сили нападу на руках детектива потріскалася шкіра.

Десь залунав сигнал тривоги.

Вульфа вдарили в обличчя, і він відчув смак крові, а коли відступив до присяжних, то врізався в жінку, яка стояла найближче, збивши її з ніг. Щоб утриматися на ногах, йому знадобилося кілька секунд, і за цей час простір між ним та понівеченим тілом біля підніжжя лави підсудних заповнили кілька поліціянтів.

Вульф вилаявся, похитнувся вперед і відчув, як, утримуючи від падіння, його схопили сильні руки, а потім силоміць змусили стати навколішки і зрештою поклали на підлогу. Він важко вдихнув пил підлоги, огорнутий запахами поту і поліролю, спостерігаючи за тим, як один із пошкоджених поліційних кийків скочується в порожнечу в дерев’яних панелях позаду Халіда.

Здавалося, він був мертвий, однак Вульф мав переконатись у цьому.

Із останньою хвилею адреналіну він вирвавсь і підповз до нерухомого чоловіка. Там, де кров уже просочилася крізь дешеву тканину в’язничної роби, його тіло вкривали темно-червоні плями. Вульф потягнувся рукою до важкої зброї, схопився пальцями за холодний метал. Уже заніс його над головою Халіда, але раптовий сильний поштовх перекинув його на спину. Дезорієнтований, Вульф міг лише спостерігати за тим, як охоронець біля лави підсудних знову замахнувся, розтрощуючи його зап’ясток ще одним сильним ударом.

Із того моменту, як прозвучало слово вироку «Невинний», минуло заледве двадцять секунд, однак почувши металевий стукіт по дереву, Вульф уже знав, що це кінець. Він молився лише про те, що встиг зробити достатньо.

Люди галасували і квапилися до виходів, але потік поліціянтів заганяв їх назад. Шокована, Саманта просто сиділа на підлозі й дивилася кудись у простір, не помічаючи, що події розгорталися лише на віддалі метра від неї. Нарешті хтось узяв її під руку, потягнув до себе й допоміг підвестися, а потім швидко вивів із кімнати. Той, хто допомагав Саманті, кричав їй щось, та, здавалося, слова не досягали її. Жінка чула лише приглушений сигнал тривоги. Вона підсковзнулася на підлозі у Великій залі й відчула, що коліном вцілила собі в голову. Біль з’явився не відразу, але вона впала на чорно-білий сицилійський мармур, розгублено витріщившись на витіюватий купол, що височів на віддалі шістдесяти семи футів над нею, і ліплення, прикрашені вікна і фрески.

Щойно натовп пройшов, рятівник Саманти допоміг їй устати, і перед тим, як знову повернутися до зали, відвів її якомога далі до головного виходу, яким уже не користувалися. Величезні дерев’яні двері та чорні ворота були широко відчинені, небо — затягнуте хмарами. Тепер уже сама, Саманта вийшла надвір.

Фото не могло бути ідеальнішим, навіть якби вона позувала: прекрасна присяжна в білому, забризкана кров’ю, переможена, стояла біля підніжжя кам’яної скульптури Феміди та зловісного Янгола-охоронця, неначе смерть, із голови до п’ят закутаного у важку мантію, який готувався передати на небеса безкінечний перелік гріхів своїх підопічних.

Саманта відвернулася від спраглого до розповідей гурту журналістів та їхнього сліпучого світла. У спалахах сотень фотокамер вона помітила слова, що були викарбувані на камені трохи вище, над чотирма окремими кам’яними колонами, які неначе підтримували їхню метафоричну вагу:


«Захищай невинних і карай грішників».




Прочитавши ці слова, Саманта приглушила в собі відчуття, що якимось чином не впоралася, адже чи могла вона щиро стверджувати, що мала таку ж непохитну впевненість у невинності Халіда, як той детектив, переконаний у протилежному? Коли Саманта зрештою знову глянула на янгола у каптурі, то вже знала, що потрапила до його списку.

Їй щойно ухвалили вирок.

Чотири роки по тому…

Розділ 1

Субота, 28 червня, 2014 [3.50]


Вульф наосліп шукав свого мобільника, який на поверхні ламінованої підлоги із кожним поштовхом вібросигналу відсувався все далі. У темряві почали поступово проступати незнайомі обриси його нового помешкання. Коли він сповзав по матрацу, щоб дістатися до телефону, до його тіла липло просякнуте потом простирадло.

— Вульф, — відповів він, зітхнувши з полегшенням, коли нарешті зміг намацати на стіні бажане — вимикач.

— Це Сіммонс.

Вульф увімкнув світло й важко зітхнув, коли слабке жовтувате освітлення нагадало йому про те, де він знаходився, й боровся зі спокусою покласти слухавку. У крихітній кімнатці було чотири стіни, потертий двоспальний матрац на підлозі та одна-однісінька лампочка. Через його домовласника, котрий і досі не забрав ключа для відчинення вікон у попереднього мешканця, у цій тісній коробці було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переїхати саме під час одного з нехарактерних для Англії спекотних періодів, який затягнувся вже майже на два тижні.

— Здається, ти не надто радий мене чути, — промовив Сіммонс.

— Котра година? — позіхнув Вульф.

— За десять хвилин четверта ранку.

— Хіба в мене не вихідний?

— Уже ні. Ти потрібен мені на місці злочину.

— Поруч із твоїм столом? — запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офіс.

— Дуже смішно. Цього разу вони витягли й мене.

— Усе аж так погано?

Перед тим, як Сіммонс відповів, на іншому кінці лінії запала тиша.

— Досить погано. Ручку маєш?

Вульф запорпався в одній зі складених біля дверей коробок і знайшов ручку, щоб нашкрябати адресу на тильному боці долоні.

— Гаразд. Продовжуй.

Боковим зором він помітив спалахи відблисків світла на кухонній шафці.

— Квартира 108… — почав Сіммонс.

Коли Вульф пройшов на жалюгідно обставлену кухню, його засліпили блакитні спалахи з маленького вікна.

— … Трініті Тауерз… — продовжував Сіммонс, і коли Вульф визирнув через вікно, то побачив десятки поліційних машин та евакуйованих мешканців із житлового будинку навпроти.

— Гіббард-роуд, Кентіш Таун? — перебив Вульф.

Гм… Як у біса ти про це дізнався?

— Я ж детектив.

— А ще ти можеш бути нашим першим підозрюваним. Спускайся.

— Спущуся. Мені лише потрібно… — Вульф замовк, усвідомивши, що Сіммонс уже поклав слухавку.

Поміж уривчастих блакитних спалахів він помітив рівномірне помаранчеве світло, що струменіло від пральної машини, і згадав, що перед тим, як лягти спати, поклав туди робочий одяг. Вульф глянув на десятки однакових картонних коробок, акуратно складених уздовж стіни.

— От же лайно.


***


Уже за п’ять хвилин Вульф проштовхувався крізь натовп зівак, які зібралися навколо будівлі. Він підійшов до поліціянта й показав документи, очікуючи, що його відразу пропустять за відгороджувальну стрічку, однак молодий поліціянт вихопив посвідчення з його рук і почав уважно його роздивлятися, скептично поглядаючи на імпозантного чоловіка, убраного в шорти для плавання та вигорілу футболку з туру «Бережи віру», який ще у 1993 році здійснила група «Bon Jovi».

— Офіцер Вульф? — із сумнівом запитав поліціянт.

— Детектив Вульф.

— Той самий Вульф… Який улаштував бійню в залі суду?

— Це вимовляється як «Натан»… Дозволите? — Вульф жестом вказав на житловий будинок.

Молодик віддав Вульфу документи й підняв стрічку, пропускаючи його.

— Вас провести? — запитав він.

Вульф опустив погляд на свої квітчасті шорти, голі коліна та робочі черевики.

— Знаєш, що? Гадаю, я чудово впораюся й сам.

Поліціянт посміхнувся.

— П’ятий поверх, — сказав він Вульфу, — і будьте обережні, підіймаючись туди самі, — район-то поганенький.

Вульф ще раз важко зітхнув і пішов до дверей, помахавши над головою своїм посвідченням, навіть сам не до кінця розуміючи, що мав означати цей його жест. Він зайшов до коридору, де пахло відбілювачем, і попрямував до ліфта. Для третього та шостого поверхів бракувало кнопок, а на залишках контрольної панелі засохла якась коричнева рідина. Застосувавши всі свої детективні знання, аби зрозуміти, чи було то лайно, чи іржа, чи кока-кола, щоб натиснути кнопку, Вульф все-таки скористався краєм своєї футболки із зображеним на ній обличчям Річі Самбори[10].

Свого часу він побував у сотнях таких самих ліфтів, які були встановлені муніципалітетами по всій країні і виглядали як цільні металеві коробки. У них не було ані покриття на підлозі, ані дзеркал, ані світильників, що виступали б назовні, чи ще якихось пристосувань. Абсолютно нічого, що мешканці-бідняки могли б зіпсувати чи поцупити з обладнання, яке мало покращувати їхнє ж життя, але натомість вони відігравалися непристойними написами повсюди на стінах. Перед тим, як двері ліфта розчинилися на четвертому поверсі, Вульф устиг дізнатися лише, що Джонні Реткліф одночасно і «хвойда», і «педик».

У тихому коридорі було більше десятка людей. Майже всі вони були шоковані і зневажливо поглядали на одяг Вульфа. Окрім одного неохайного чоловіка зі значком експерта-криміналіста, який схвально кивнув і показав піднятого вгору великого пальця, коли Вульф проходив повз нього. Коли він наблизився до відчинених дверей у кінці коридору, ледь відчутний, однак знайомий, запах посильнішав. Цей запах смерті неможливо було переплутати з якимось іншим. Люди, котрі працювали з подібним, дуже швидко починали вловлювати унікальну суміш затхлого повітря, лайна, сечі та загниваючої плоті.

Вульф почув, як ізсередини до дверей хтось біжить, тому відійшов убік. Із кімнати вибігла молода жінка в уніформі судмедексперта, упала навколішки, і її знудило прямо перед ним у коридорі. Вульф ввічливо зачекав слушної миті, щоб попросити її посунутися, коли почулася ще одна звучна хода кроків, що наближалися до них. Вульф інстинктивно відступив назад за мить до того, як у коридор вилетіла детектив Емілі Бакстер.

— Вульфе! Мені здалося, я бачила, що ти тут ховаєшся, — закричала вона, порушуючи тишу в коридорі. — Серйозно, невже це так класно?

Вона опустила погляд на жінку, яку нудило на підлозі між ними.

— Ти не могла б займатися цим десь в іншому місці?

Жінка знічено відповзла з їхнього шляху. Бакстер схопила Вульфа за руку й захоплено повела його до квартири. Майже на десятиліття молодша від нього, Бакстер була такою ж високою, як і Вульф. У тьмяному світлі звичайнісінького передпокою її волосся з темно-каштанового перетворилося на чорне і, як і завжди, вона нанесла темний макіяж, і це зробило її привабливі очі неприродно великими. Одягнута у приталену блузку та модні штани, вона зміряла його поглядом і зухвало всміхнулася.

— Мені ніхто не сказав, що сьогодні день штатського одягу.

Вульф на приманку не відреагував, знаючи, що Бакстер швидко втратить інтерес, якщо він просто промовчить.

— … Це ж як психуватиме Чемберс, що пропустив таке? — осяйно всміхнулася вона.

— Особисто я теж обрав би Карибський круїз замість трупа, — знуджено промовив Вульф.

Величезні очі Бакстер ще більше розширилися від здивування.

— Сіммонс тобі не сказав?

— Не сказав чого?

— Один труп, так… але шість жертв!

Бакстер провела його через наповнену людьми квартиру, освітлену десятком продумано розставлених тьмяних ліхтарів. Запах поступово сильнішав, хоча ще не став нестерпним. Судячи з рою мух, які кружляли в них над головами, Вульф уже знав напевне, що джерело цього запаху близько.

У цій квартирі з високою стелею не було жодних меблів, і хоча вона була значно більшою за помешкання Вульфа, однак аж ніяк не затишнішою. Крізь дірки в — неначе подзьобаних — жовтуватих стінах аж до голої підлоги звисали якісь старі дроти та запорошена ізоляція. Складалося враження, що ні ванну кімнату, ні кухню не оновлювали ще із 1960-их.

— Вульфе, це один із тих випадків, — промовила Бакстер, — які трапляються за всю кар’єру лише раз.

Вульф не слухав. Він подумки вимірював другу спальню і думав про те, чи не переплатив раптом за свою нікчемну квартирку в будинку навпроти. Навколо одного з кутків у головній кімнаті стовпилися люди, і Вульф автоматично глянув на підлогу, шукаючи між різноманітним обладнанням і ногами тіло. Група людей, які стояли перед величезним, аж до підлоги, вікном, котре впливало на атмосферу всієї кімнати в цілому, розступилася, і, вперше глянувши на жахливий труп, Вульф спіткнувся і врізався в Бакстер.

Викривлене у неприродній позі, оголене тіло, здавалося, зависло у футі над нерівною підлогою. Воно було повернуте спиною до кімнати і ніби визирало крізь величезне вікно. Сотні майже невидимих ниток, прикріплених до двох промислових металевих гаків у стелі, утримували тіло непорушно на місці.

Вульфу знадобився якийсь час, щоб помітити найнеймовірнішу рису сюрреалістичної сцени перед ним: чорна нога була прикріплена до білого торса. Нездатний осягнути побачене, він пройшов углиб кімнати. Підійшовши ближче, Вульф помітив величезні стібки, якими різні частини тіла, які не пасували одна одній, пришили докупи: одна чорношкіра чоловіча нога, інша — біла, з одного боку велика чоловіча рука, а з іншого — засмагла жіноча; сплутане чорне волосся зловісно звисало на стрункий блідий жіночий торс у веснянках.

— Я ж казала, — прошепотіла Бакстер.

— Що в біса тут робить преса? — Вульф почув крик свого шефа, не призначений комусь конкретно. — Присягаюся, у цьому відділку більше пробоїн, аніж у «Титаніку». Якщо я побачу хоч когось, хто з ними розмовлятиме, відстороню!

Вульф посміхнувся, добре знаючи, що Сіммонс лише розігрує роль типового шефа. Вони знали один одного вже більше десятка років, і аж до випадку з Халідом Вульф вважав його своїм другом. Попри цю вимушену браваду, Сіммонс насправді був вихований, уважний і компетентний поліціянт.

— Вульфе! — Сіммонс швидко підійшов до них.

Він був майже на фут[11] нижчий за Вульфа, а тепер, у свої п’ятдесят, ще й завів собі шефське черевце.

— Мені ніхто не казав, що сьогодні день штатського.

Вульф почув, як Бакстер захихотіла. Він вирішив скористатися тією ж тактикою, що й раніше, і проігнорував цей коментар. Після ніякової тиші Сіммонс повернувся до Бакстер.

— Де Адамс? — запитав він.

— Хто?

— Адамс. Твій новий напарник.

— Едмундс?

— Правильно. Едмундс.

— А я звідки знаю?

— Едмундсе! — заревів Сіммонс через усю кімнату, набиту людьми.

— Це він тепер твій новий напарник? — тихо запитав Вульф, неспроможний приховати у своєму голосі натяку на ревнощі, і це змусило Бакстер посміхнутися.

— Я замість няньки, — прошепотіла вона. — Він перевівся до нас із Фрауда. Бачив лише кілька трупів. Згодом може навіть заплакати.

Крізь натовп до них незграбно пробирався молодий чоловік. Йому було десь двадцять п’ять. Надто худорлявий і бездоганно вдягнений, якщо не зважати на брудне рожевувато-блондинисте волосся. Він тримав напоготові записника й осяйно всміхнувся своєму шефу.

— Якого висновку дійшли судмедексперти? — запитав Сіммонс.

Едмундс перегорнув назад кілька сторінок.

— Гелен сказала, що її команда не знайшла у квартирі жодної краплини крові. Вони переконані, що всі шість частин належать різним жертвам і їх грубо відокремили від кожного тіла. Можливо, слюсарною пилкою.

— А Гелен не говорила нічого, чого ми ще не знаємо?

— Насправді, говорила. Зважаючи на відсутність крові та недостатнє стягнення судин навколо ампутованих ран…

Сіммонс закотив очі і глянув на годинник.

— … ми можемо сказати напевно, що частини тіл відокремлювали вже після смерті жертв, — закінчив, здавалося, дуже задоволений собою, Едмундс.

— Просто фантастична поліційна робота, Едмундсе, — саркастично промовив Сіммонс, а потім вигукнув:

— Чи не міг би хтось скасувати доставку молока чоловікові, котрий утратив голову? Дякую!

Посмішка Едмундса зникла. Вульф перехопив погляд Сіммонса й самовдоволено гмикнув. Свого часу вони обидва доходили однакових висновків. Усе це була частина тренування.

— Я лише хотів сказати, що кому б там не належали руки та ноги, жертви точно мертві. Експерти знатимуть більше, щойно тіло перевезуть до лабораторії, — зніяковіло пробурмотів Едмундс.

Вульф помітив у темних шибках відображення тіла. Зрозумівши, що не бачив його ще спереду, він обійшов труп, щоб оглянути його.

— Що у тебе, Бакстер? — запитав Сіммонс.

— Не багато. Незначні пошкодження замка, можливо, хтось колись намагався підібрати ключа. Наші поліціянти опитують сусідів надворі, але поки що ніхто нічого не чув. О, і з електрикою тут теж усе нормально, у квартирі викрутили всі лампочки, окрім тієї, що над жертво… жертвами, так неначе готували виставу.

— А як щодо тебе, Вульфе? Вульфе?

Вульф не звертав уваги. Він пильно дивився на мертве смагляве обличчя.

— Перепрошую, тобі з нами нудно?

— Ні. Вибач. Навіть за такої спеки плоть лише тільки почала розкладатися, що означає, що вбивця або вбив усіх шістьох жертв минулої ночі, що малоймовірно, або ж тримав тіла на льоду.

— Згоден. Ми відправимо когось перевірити нещодавні крадіжки зі складів із морозильниками, супермаркетів, ресторанів, будь-якого місця, де є морозильні камери промислового розміру, — сказав Сіммонс.

— А ще перевірити, чи не чули раптом сусіди звуків дриля, — сказав Вульф.

— Дриль — це, звісно ж, звичний звук, — випалив Едмундс, але коли три пари очей повернулися до нього, відразу ж пошкодував, що ляпнув зайвого.

— Якщо це шедевр убивці, — продовжив Вульф, — він аж ніяк не став би ризикувати, що до того часу, як ми дістанемося сюди, його витвір може обірватися зі стелі й перетворитися на звичайну купу останків. Ті гаки вмонтували в опорні металеві балки. Хтось мав це чути.

Сіммонс кивнув.

— Бакстер відправить когось.

— Шефе, можна вас на хвилинку? — запитав Вульф, коли Бакстер і Едмундс відійшли.

Він одягнув пару одноразових рукавичок і відкинув сплутане чорне волосся із жахливого обличчя фігури.

— Знайоме?

Сіммонс обійшов тіло, щоби приєднатися до Вульфа біля прохолодного вікна і присів, аби краще роздивитися смагляве обличчя. Після кількох хвилин він знизав плечима.

— Це — Халід, — промовив Вульф.

— Неможливо.

— Хіба?

Сіммонс знову глянув на мертве обличчя. Поступово його скептичний вираз змінився глибокою впевненістю.

— Бакстер! — вигукнув він. — Ви з Адамсом мені потрібні…

— Едмундсом.

— … у в’язниці Белмарш. Попроси начальника провести тебе прямісінько до Наґіба Халіда.

— Халіда? — шоковано запитала Бакстер, автоматично глянувши на Вульфа.

— Так, детективе, Халіда. Зателефонуй мені, щойно переконаєшся, що він живий. Марш!

Вульф дивився на свій будинок навпроти. У більшості вікон світло не горіло, а з решти визирали зацікавлені мешканці, які знімали виставу внизу на мобільні телефони, сподіваючись, мабуть, зняти щось жахливе, щоб розважити друзів наступного ранку. Вочевидь, у тьмяному світлі місця злочину вони не бачили, хоча й опинилися перед ним у першому ряду.

Вульф міг зазирнути у власне помешкання, знаходячись кількома вікнами вище. За такого поспіху він залишив увімкненим усе світло. Чоловік розгледів кухонну шафу, а на одній коробці із загальної купи навіть спромігся прочитати напис: «Штани і сорочки».

— Ага!

Сіммонс знову підійшов до Вульфа й потер утомлені очі. Вони мовчки стояли по обидва боки від підвішеного тіла, спостерігаючи за першими ознаками ранкового смогу в темному небі.

— Виходить, із-поміж усього, що ти коли-небудь бачив, це стурбувало тебе найбільше? — невесело пожартував Сіммонс.

— На якусь мить, — відповів Вульф, не відриваючи погляду від смуги темно-синього неба, що розповзалася дедалі більше.

— Лише на мить? Мені варто запитати, що могло б перевершити ось це? — Сіммонс ще раз неохоче глянув на зібрані докупи частини тіл різних жертв.

Вульф обережно торкнувся випрямленої руки цієї постаті. Порівняно з рештою засмаглої шкіри, долоня здавалася блідою, окрім того, на ній був ідеальний манікюр, а нігті були нафарбовані пурпуровим лаком. На те, щоб утримувати руку випрямленою, знадобилося десятки шовкових ниток, та ще більше їх утримувало вказівного пальця в певному положенні.



Вульф пересвідчився, що ніхто не почує їхньої розмови, а потім нахилився до Сіммонса і прошепотів:

— Палець вказує на моє вікно.

Розділ 2

Субота, 28 червня, 2014 [4.32]


Бакстер залишила Едмундса чекати ліфт, а сама крізь пожежний вихід вибігла на похмурі сходи, якими, очевидно, безкінечній процесії змерзлих і роздратованих людей нарешті дозволяли повернутися до своїх домівок. Ще на півдорозі вона вийняла посвідчення, розуміючи, якщо раптом щось станеться, це сповільнить її стрімкий рух уперед. Новизна нічних подій зникла багато годин тому, залишивши невиспаних мешканців обурюватися та скаржитися на бездіяльність поліції.

Коли вона, зрештою, таки опинилась у фойє, Едмундс терпляче чекав на неї біля головного входу. Бакстер пройшла повз нього так, наче вони були незнайомі, і ступила в ранкову прохолоду. Сонце лише тільки сходило, але ідеально чисте небо над головою свідчило про продовження стійкої спеки. Побачивши, що натовп зівак і журналістів, які зібралися навколо відгороджувальної стрічки, лише збільшується, відрізаючи їх від її чорного «Ауді» A1, Бакстер вилаялася.

— Ані слова, — прошепотіла вона Едмундcу, і він зі своїми звичними гарними манерами проігнорував зовсім необов’язковий наказовий тон.

Вони наблизилися до межі, за якою починався шквальний вогонь запитань і спалахів фотокамер, пірнули під поліційну стрічку й почали проштовхуватися крізь гамірний натовп. Бакстер почула, як Едмундс позаду неї постійно просить вибачення, щоби пройти, і зціпила зуби. Саме тієї миті, коли вона озирнулася, щоб глянути на нього вбивчим поглядом, Бакстер зіткнулася з чоловіком із важкою ношею на плечах і з брязкотом, що свідчив про недешеві пошкодження, його громіздка телевізійна камера впала додолу.

— От же лайно. Пробачте, — промовила вона, автоматично витягуючи з кишені візитку міської поліції Лондона. За всі ці роки замість боргових розписок Бакстер роздала таких уже сотні, відразу забуваючи про хаос, який залишала по собі.

Чолов’яга опустився навколішки біля розкиданих уламків своєї камери так, неначе це загинула його кохана. Візитку з рук Бакстер вихопила жіноча рука. Бакстер розлючено підняла очі й зустрілася поглядом із зовсім непривітним обличчям. Попри ранню годину, жінка мала ідеальний макіяж для зйомок: темні кола під очима, якими б виснаження позначилося на будь-кому іншому, були ретельно замасковані консилером. У неї було довге, кучеряве, руде волосся, й одягнена та жінка була у привабливу, але професійну, спідницю та блузку. Дві жінки якийсь час просто мовчки дивилися одна на одну, а Едмундс спостерігав за ними з виразом благоговійного страху на обличчі. Він ніколи навіть не подумав би, що його наставницю так легко збентежити.

Нарешті Бакстер відновила свою звичну безпристрасну манеру поведінки.

— Андреа.

— Емілі, — відповіла жінка.

Бакстер розвернулася до жінки спиною, переступила через коштовні уламки камери та продовжила ступати за Едмундсом. Коли вона завела двигун і різко здала назад, він тричі перевірив пасок безпеки, а потім авто підстрибнуло на двох бордюрах, і вони від’їхали, залишаючи позаду блакитні спалахи, які віддалялися у дзеркалах заднього огляду.


***


Відколи вони поїхали з місця злочину, Бакстер не промовила ані слова, і поки авто прямувало найбезлюднішими вулицями столиці, Едмундс щосили намагався не заплющувати очей. Обігрівач в «ауді» було встановлено на режим теплого бризу, а розкішний салон Бакстер закидала дисками, напівпорожніми тюбиками з косметикою та порожніми коробками від їжі. Коли вони перетнули міст Ватерлоо, над міськими забудовами вже зійшло сонце, і на золотавому небі проступили нечіткі обриси собору Святого Павла.

Едмундс здався на милість обважнілих повік і боляче вдарився об скло з пасажирського боку. Він різко випрямився, розлючений на самого себе за таку слабкість, та ще й перед своїм офіцером-наставником.

— Тож, то був він? — випалив Едмундс.

Він відчайдушно прагнув зав’язати розмову, щоб хоч якось позбутися сонливості.

— Хто?

— Вульф. Той самий Натан Вульф.

Раніше Едмундс уже кілька разів мимохідь бачив Вульфа. Він помітив те, як його колеги поводяться з досвідченим детективом, усвідомлюючи абсолютно небажану атмосферу відомості, що оточувала його.

— Той самий Натан Вульф, — хихикнула Бакстер.

— Я чув так багато історій про те, що трапилося, — він замовк, чекаючи якогось сигналу, що йому варто закрити цю тему. — Ти вже давно його знаєш, правда?

Бакстер продовжувала мовчки вести авто, так, немовби Едмундс узагалі нічого не говорив. Він відчував себе дурнем від того, що подумав, ніби вона коли-небудь обговорюватиме таку важливу тему з новачком. Він уже збирався витягти телефон, аби чимось себе зайняти, коли, неочікувано, вона відповіла.

— Ми були напарниками.

— То він і справді вчинив усе те, у чому його звинуватили? — Едмундс знав, що це небезпечна територія теми, але його щира допитливість переважила ризик спровокувати гнів Бакстер. — Фабрикування доказів, напад на підсудного…

— Дещо з цього — так.

Едмундс несвідомо охнув, таки спровокувавши Бакстер.

— Не тобі його судити. Ти й гадки не маєш, що це за робота, — вигукнула вона. — Вульф знав, що Халід і був «Палієм». Він знав це. І знав, що Халід це знову зробить.

— Мали бути якісь законні докази.

Бакстер із гіркотою розсміялася.

— Просто зачекай кілька років, коли ти спостерігатимеш за тим, як ці шматки лайна виходитимуть сухими з води знову і знову, — вона замовкла, відчуваючи, як заводиться. — Не все можна розділяти лише на чорне та біле. Те, що зробив Вульф, було неправильно, однак він вчинив так із відчаю й мав на те правильні мотиви.

— Навіть жорстоко напавши на людину у переповненій судовій залі? — з викликом запитав Едмундс.

— Особливо це, — відповіла Бакстер.

Вона була занадто зосередженою на дорозі, щоб помітити цей тон.

— Він не витримав тиску. Колись і ти не витримаєш, і я, бо всі через це проходять. Молись лише про те, що коли це станеться з тобою, знайшлися поруч ті, хто буде на твоєму боці. Ніхто не став на бік Вульфа, коли це сталося… навіть я.

Едмундс промовчав, почувши в її голосі жалкування. Він чекав, поки Бакстер продовжить, якщо захоче.

— Його збиралися посадити за це. Прагнули крові. Хотіли зробити цей випадок показовим прикладом «осоромленого детектива», а потім, одного морозяного лютневого ранку, здогадайся, кого впіймали на гарячому біля засмаженого трупа школярки. Вона б і досі була живою, якби до Вульфа тоді прислухалися.

— Господи, — промовив Едмундс. — Ти ж не думаєш, що це його… голова?

— Наґіб Халід — убивця дітей. Навіть у злочинців є свої правила. Для його ж безпеки, Халіда посадили в одиночну камеру на постійній основі, у крилі підвищеної безпеки найбільш надійної в’язниці. Він ні з ким не бачиться, тому припускати, що хтось міг вибратися звідти з його головою… Маячня якась.

Між ними знову запанувала напружена тиша, а потім Бакстер остаточно переконалася в тому, що вони марнують час. Розуміючи, що це чи не найвдаліша їхня розмова впродовж усіх трьох із половиною місяців співпраці, Едмундс повернувся до попереднього невирішеного питання.

— Це неймовірно, що Вульф узагалі повернувся.

— Ніколи не варто недооцінювати силу думки загалу та запал людей, із яким вони звинувачують тебе, — зневажливо промовила Бакстер.

— Ти говориш так, немовби вважаєш, що йому не слід було повертатися.

Бакстер не відповіла.

— Це ж не надто вдарило по поліції, правда? — запитав Едмундс. — Те, що його відпустили, не покаравши.

— Не покаравши? — Бакстер не повірила власним вухам.

— Ну, за ґрати його ж не посадили.

— Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутації, примусова шпиталізація. Вони сказали, що стрес від цієї ситуації став спусковим гачком для «зовсім невідповідної» реакції.

— А скільки разів хтось має зробити щось зовсім невідповідне до того, як люди нарешті визнають, що це не так? — перебив Едмундс.

Бакстер проігнорувала його коментар.

— Вони сказали, що Вульф потребує тривалого лікування внутрішньої антиособистості… Ні: антисоціальної… особистості… Розладу.

— Ти віриш у його розлад?

— Не тоді, коли він пішов, це точно. Однак, якщо доволі значна кількість людей скаже тобі, що ти збожеволів, і дасть досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, — зітхнула Бакстер. — Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей — Вульфа точно не відпустили «не покаравши».

— Дружина пішла від нього, навіть після того, як він довів свою правоту?

— Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.

— Ти її знала?

— Ота рудоволоса репортерка на місці злочину…

— То була вона?

— Андреа. Вона вбила собі в голову божевільну маячню щодо нас із Вульфом.

— Що ви спите разом?

— А є інші варіанти?

— Ну… А хіба ні?

Едмундс затримав дихання. Він усвідомив, що тільки-но несвідомо переступив за ту делікатну межу, по краєчку якої ходив до цього. Розмова закінчилася. Бакстер ігнорувала нав’язливі запитання, а коли вона натиснула педаль, аби прискоритися на шосе, обсадженого з обох боків деревами, що вело до в’язниці, двигун лише голосніше загарчав.


***


— Як це він мертвий? — закричала Бакстер на начальника в’язниці Девіса.

Вона підвелася, але Едмундс із Девісом усе ще сиділи за великим столом, який займав більшу частину його невиразного кабінету. Зробивши ковток гарячої кави, начальник в’язниці здригнувся. Зазвичай він рано приходив на роботу, але ці втрачені півгодини повністю зіпсували йому день.

— Детективе Бакстер, за передачу такої інформації до вашого відділу відповідає місцева влада. Це не в нашій компетенції.

— Але… — Бакстер спробувала заперечити.

Начальник в’язниці продовжив іще впевненіше:

— Ув’язненому Халіду стало недобре, коли він перебував у своїй одиночній камері, тому його перевели до медпункту, а потім — до лікарні Королеви Єлизавети.

— У якому значенні — недобре?

Начальник в’язниці взяв окуляри для читання й розгорнув папку на столі.

— У звіті сказано: «…слабке дихання та нудота». Його перевели до відділення інтенсивної терапії приблизно о восьмій вечора через «втрату реакції та зниження рівня кисню в крові попри кисневу терапію», якщо це щось означає для когось із вас.

Начальник в’язниці підняв очі й побачив, як Бакстер і Едмундс одночасно розуміюче кивнули. Тієї миті, коли його погляд повернувся до звіту, вони обоє спантеличено знизали плечима.

— Місцева поліція двадцять чотири години на добу чергувала під палатою, хоча як виявилося, знадобилася лише двадцять одна година, і це в кращому разі, оскільки помер він ще до одинадцятої вечора, — начальник закрив звіт і відклав окуляри. — Боюся, що це все, що я маю. Щоб дізнатися деталі, вам потрібно звернутися вже безпосередньо до лікарні. А тепер, якщо я більше нічим…

Він сьорбнув іще один ковток гарячої кави і відштовхнув чашку подалі, поки ще не встиг обпектися. Бакстер і Едмундс підвелися, щоб піти. Едмундс усміхнувся й подав начальнику в’язниці руку.

— Дякую, що витратили свій час на розмову з нами, — почав було він.

— Цього досить, — фиркнула Бакстер і вийшла.

Едмундс розгублено прибрав руку й пішов услід за нею, дозволивши автоматичним дверям зачинитися за собою. За мить до того, як вони мали зачинитися, Бакстер увірвалася назад до кабінету з останнім запитанням.

— От же лайно. Ледь не забула. Коли Халід покидав в’язницю, ви точно впевнені, що його голова була на місці?

Начальник в’язниці недовірливо кивнув.

— Ага.


***


Конференц-залу у відділі розслідування вбивств та інших серйозних злочинів наповнювали звуки «Good Vibrations» гурту «The Beach Boys». Вульфу зажди краще працювалося під музику, одначе було ще надто зарано, щоб відриватися на повну силу, не потурбувавши при цьому забагато людей.

Тепер він був одягнений у зім’яту сорочку, темно-сині штани та єдину пару черевиків — «оксфорди» ручної роботи від «Loake» були одночасно і доволі нехарактерною для Вульфа покупкою, і найбільш виваженим рішенням із усього, що він коли-небудь робив. Він майже не пам’ятав часів до них, коли наприкінці дев’ятнадцятигодинної зміни вже майже накульгував, а після кількох годин сну знову мусив сковзнути ногами в те саме незручне взуття.

Не помітивши, як на столі поруч із ним блимнув телефон, Вульф збільшив гучність. У кімнаті, де могло б розміститися три десятки людей, він був сам. Нею користувалися так рідко, що тут і досі пахло новим килимом, хоча приміщення переобладнали ще рік тому. Всю стіну займало непрозоре вікно, яке приховувало за собою головний офіс.

Детектив підняв зі столу ще одну фотографію, беззвучно підспівуючи у такт музиці та пританцьовуючи біля великої дошки попереду. Щойно причепивши останню фотокартку на місце, він відійшов, щоб оцінити свою роботу: збільшені фотографії різних частин тіла накладалися одна на одну, створюючи дві величезні версії моторошної постаті: перша — вигляд спереду, друга — позаду. Він знову уважно глянув на воскове обличчя, сподіваючись, що не помилився, і що тепер, знаючи, що Халід нарешті мертвий, матиме змогу спати трохи спокійніше. На жаль, відколи Бакстер поїхала до в’язниці, вона ще й досі не зателефонувала, щоб підтвердити його підозри.

— Доброго ранку, — промовив позаду нього знайомий голос із грубим шотландським акцентом.

Коли його напарник зайшов до кімнати, Вульф відразу ж припинив танцювати і зменшив гучність радіо. Детектив сержант Фінлі Шоу працював у цьому відділі найдовше серед усіх. Від цього чоловіка, що вмів наганяти людям страх, постійно несло сигаретним димом. Йому було п’ятдесят п’ять. Обличчя Фінлі було обвітрене, а ніс, не раз зламаний, так і не вправили на місце.

Так само, як Бакстер успадкувала Едмундса, відколи Вульф повернувся до роботи після «інциденту», Фінлі отримав обов’язки його няньки. У них була невисловлена домовленість, що Фінлі, котрий уже готувався вийти на пенсію, дозволить Вульфу грати першу скрипку в більшості справ, а сам лише кожного тижня підписуватиме для нього звітні папери.

— Хлопче, та у тебе обидві ноги ліві, — проскреготів Фінлі.

— Ну, я більше співак, — виправдовуючись, промовив Вульф, — ти ж знаєш.

— Ні. Я не про це… — Фінлі пройшов до стіни та вказав на фотографію, яку Вульф щойно причепив на дошку… — у тебе обидві ноги ліві.

— Ага.

Вульф покопирсався в купі фотографій з місця злочину і зрештою-таки знайшов правильну.

— Ти ж знаєш, інколи я роблю таке, лише для того, щоб ти відчув, що ще потрібен мені. Фінлі посміхнувся.

— Ну, звісно.

Вульф замінив фотографії, і двоє чоловіків уважно роздивлялися страхітливий колаж.

— У мене був схожий випадок у сімдесятих: Чарльз Тенісон, — промовив Фінлі.

Вульф знизав плечима.

— Він залишав частини тіл: ногу тут, руку там. На перший погляд здавалося, що то просто випадкові місця, але це було не так. Кожна з частин мала визначальну рису. Він хотів, щоб ми знали, кого він убив.

Вульф підійшов ближче, щоб показати щось на стіні.

— У нас на лівій руці перстень та операційний шрам на правій нозі. Не надто й розгуляєшся.

— Буде більше, — глибокодумно промовив Фінлі. — Той, хто не залишає краплі крові після такої різні, не залишатиме й персня випадково.

Хоча думки Фінлі змушували замислитися, Вульф оцінив їх оригінально — голосно позіхнувши йому в обличчя.

— Кави? Мені все одно треба перекурити, — сказав Фінлі. — Біла та два?

— Як ти ще досі цього не вивчив, — зауважив Вульф, коли Фінлі заквапився до дверей. — Дуже гарячий, подвійний, дієтичний мокіято з карамельним сиропом без цукру.

— Біла та два, — закричав Фінлі і, виходячи з конференц-зали, майже зіштовхнувся з Ванітою — заступником комісара.

Вульф упізнав модно одягнену індійку за її звичним виглядом по телебаченню. Вона також була присутньою на одній із численних співбесід та оцінювань, котрі він мусив пройти, щоб відновитися на службі. Із того, що пам’ятав Вульф, Ваніта виступала проти. Він надто пізно відступив до дошки, і вона зупинилася біля дверей, щоб поговорити з ним:

— Доброго ранку, детективе.

— І вам того ж.

— Тут наче побував флорист, — промовила вона.

Вульф спантеличено озирнувся на моторошний колаж на стіні позаду, а коли знову глянув на жінку, то зрозумів, що вона вказувала на головний офіс, де на столах і шафках були розставлені десятки неймовірних букетів.

— О. Їх доставляють упродовж усього тижня. Думаю, це з приводу справи, пов’язаної з муніципальними облігаціями. Складається враження, що вся спільнота вирішила надіслати нам квіти, — пояснив він.

— Приємно, коли твої зусилля цінують, — промовила Ваніта. — Я шукаю Сіммонса. У кабінеті його немає.

На столі голосно загудів телефон Вульфа. Він глянув на ім’я того, хто дзвонив, та промовив:

— Я можу ще чимось вам допомогти? — майже щиро запитав він.

Ваніта натягнуто посміхнулася.

— Боюся, що ні. За цими стінами преса розірве нас на шматки. Комісар хоче, щоб із цим розібралися.

— Я думав, це мали зробити ви, — сказав Вульф.

Ваніта засміялася.

— Сьогодні я не виходитиму звідси.

Вони обоє помітили Сіммонса, котрий прямував до свого кабінету.

— Лайно завжди стікає вниз, Вульфе… І ти про це знаєш.


***


— Ти ж бачиш, що я остаточно застряг тут. Мені потрібно, щоб ти вийшов та поговорив із тими стерв’ятниками замість мене, — промовив Сіммонс так щиро, що йому майже можна було повірити.

Через кілька хвилин після того, як заступник комісара пішла, Вульфа викликали до кабінету шефа. Кімнатка була величиною менше чотирьох квадратних метрів. Тут був стіл з «IKEA», крихітний телевізор, іржава металева шафка, два стільці, що оберталися, та пластикова табуретка (на випадок натовпу у крихітному просторі). Хизування робочим місцем для Вульфа було стимулом депресії, глухим кутом на вершині кар’єрних сходів.

— Я? — із сумнівом запитав Вульф.

— Ага. Преса любить тебе. Ти ж Натан Вульф.

Вульф зітхнув:

— Я можу перекласти це на когось нижчого у службовому ланцюжку?

— Здається, у чоловічому туалеті я бачив прибиральника, проте думаю, що буде краще, якщо про це повідомиш ти.

— Гаразд, — пробурчав Вульф.

На столі задзвонив телефон. Сіммонс відповів, і Вульф почав підводитися, однак зупинився, коли шеф притримав його за руку.

— Вульф зі мною. Я перемкну на гучномовець.

Голос Едмундса був ледь чутний через ревіння мотора. Вульф мусив поспівчувати хлопцеві, адже із власного досвіду знав, як Бакстер жахливо водить.

— Ми прямуємо до лікарні Королеви Єлизавети. Халіда перевели туди до відділення інтенсивної терапії тиждень тому.

— Живого? — роздратовано гаркнув Сіммонс.

— На той момент — так, — відповів Едмундс.

— А зараз?

— Мертвий.

— Голова? — розчаровано вигукнув Сіммонс.

— Ми повідомимо.

— Фантастика.

Сіммонс завершив розмову і похитав головою. Він підняв погляд на Вульфа.

— Надворі на тебе чекають. Скажи їм, що у нас шість жертв. Хай там що, а вони вже й так про це знають. Запевни їх, що наразі ми встановлюємо їхні особи й до того, як оприлюднимо будь-які імена, спочатку зв’яжемося з родинами жертв. Не згадуй нічого про те, що частини тіл між собою зшиті … і про свою квартиру теж.

Вульф саркастично відсалютував і вийшов із кімнати. Зачинивши за собою двері, він помітив Фінлі, який прямував до нього з двома чашками кави.

— Саме вчасно, — вигукнув Вульф через увесь офіс, котрий тепер був наповнений людьми, у яких починалися денні зміни. Подібне легко забувалося, адже такі яскраві випадки затьмарювали життя тих, хто якимось чином був до них причетний, тоді як решта світу продовжувала жити звичайним життям: люди вбивали людей, а злодії втікали на волю.

Коли Фінлі дійшов до столу, на якому стояло п’ять величезних букетів, то почав шморгати носом. А підійшовши ближче, Вульф зрозумів, що у Фінлі ще й сльозилися очі. Щойно він дійшов до Вульфа, то голосно чхнув, упустивши обидві чашки кави на брудний килим на підлозі. Здавалося, Вульф був шокований.

— Ці бісові квіти! — заревів Фінлі.

Відколи він став дідусем, дружина взяла з нього обіцянку, що він не лаятиметься.

— Я принесу тобі іншу.

Вульф уже хотів сказати Фінлі, щоб той не переймався, аж раптом із ліфта вийшов кур’єр внутрішньої служби доставки зі ще одним дивовижним оберемком квітів у руках. Фінлі виглядав так, наче був готовий його вдарити.

— Усе гаразд? Маю квіти для місіс Емілі Бакстер, — оголосив неохайний молодик.

— Жахливо, — пробурчав Фінлі.

— Це вже буде п’ятий чи шостий для неї. Невже вона така гарна? — запитав незграбний чоловік, заставши Вульфа зненацька таким недоречним запитанням.

Гммм…. Вона… Дуже гарна, — запинаючись, відповів Вульф.

— Ми не думаємо про інших детективів з такої точки зору, — перебив Фінлі, побачивши труднощі свого напарника.

— Це залежить від… — Вульф озирнувся на Фінлі.

— Я хотів сказати, що, звісно ж, вона гарна, — випалив Фінлі, втрачаючи спокій від цієї розмови. — Але…

— Думаю, що кожен із нас по-своєму унікальний і красивий, — мудро закінчив Вульф.

Вони з Фінлі кивнули один одному, бездоганно ухилившись від незручного запитання.

— Але він би ніколи не… — запевнив кур’єра Фінлі.

— Ні, ніколи, — погодився Вульф.

Чоловік нерішуче глянув на двох детективів.

— Добре.

Зі свого кабінету вийшов Сіммонс і побачив, що Вульф усе ще був тут.

— Вимітайся, Вульфе!

Вульф розвернувся до кур’єра.

— Стіл у кутку, — підказав він, перед тим як ступити у вільний ліфт, благаючи, щоб серед того натовпу репортерів, із яким йому доведеться зіткнутися, не було його колишньої дружини.

Розділ 3

Субота, 28 червня, 2014 [6.09]


Більше десяти хвилин Бакстер і Едмундс прочекали у головній приймальні лікарні Королеви Єлизавети. Вхід до кафе та кабінету В. Г. Смітса перекривали хлипкі на вигляд загородки. Коли Бакстер глянула на купку недосяжних «Monster Munch», у неї забурчало в животі. Нарешті охоронець із помітно зайвою вагою без поспіху підійшов до стійки й зовсім непривітна жінка з приймальні вказала на них.

— Агов! — вигукнула вона, помахавши їм так, немов кликала до себе собаку. — Джек проведе вас.

У охоронця на плечі точно були крихти від чіпсів. Неохоче, до болю повільно, він повів їх до ліфтів.

— Ми взагалі-то поспішаємо, — не втрималася Бакстер.

На жаль, складалося враження, що це ще більше сповільнило чоловіка.

Коли вони вийшли з ліфта у підвалі, їхній ескорт уперше до них заговорив.

— «Справжня» поліція не довіряє нам, скромним охоронцям, таке складне завдання, як сидіти біля дверей палати, тож вони взяли це на себе. Велике їм на тому спасибі.

— Після того, як тіло спустили до моргу, його охороняли? — люб’язно поцікавився Едмундс, намагаючись заспокоїти роздратованого охоронця.

Ідучи вузьким коридором, він витягнув свій записник, готовий тут-таки записати відповідь.

— Тут я можу лише здогадуватися, — почав чоловік із перебільшеною задумою, — однак гадаю, що після смерті поліція не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.

Охоронець самовдоволено всміхнувся із власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очікуючи, що вона похитає головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замість цього, вона вступилася за нього.

— Мій колега намагається, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняється морг.

Вони зупинилися біля подвійних дверей без позначок. Чоловік зверхньо постукав пальцем по маленькій наліпці на шибці «Входу немає».

— А це тоді для чого, мила?

Бакстер пройшла повз неприємного чолов’ягу та притримала двері для Едмундса.

— Дякую, ви були най… — вона зачинила двері перед обличчям охоронця, — …паскуднішим провідником.

На відміну від охоронця, який нічим їм не допоміг, патологоанатом був приязним і вправним. За кілька хвилин він знайшов і роздруковані, й електронні файли, пов’язані з Наґібом Халідом.

— Насправді, мене не було тут під час розтину, однак згідно з цими записами причиною смерті визнано тетродоксин. У крові знайшли його сліди.

— І цей тетоксин…

— Тетродоксин, — патологоанатом виправив її навіть без натяку на зверхність.

— Так, він. Що це таке? Як його можна дістати?

— Це природний нейротоксин.

Бакстер і Едмундс безпорадно глянули на нього.

— Це отрута, і, ймовірно, він проковтнув її. Більшість смертей від тетродоксину трапляється від споживання риби-фугу, делікатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».

Шлунок Бакстер знову болісно забурчав.

— Хочете побачити тіло? — запитав патологоанатом.

— Будь ласка, — відповіла вона.

Раніше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.

— Чи можу я поцікавитися причиною такого інтересу?

Вони пройшли до стіни з великими начищеними металевими дверцятами морозильників.

— Щоб перевірити, чи голова й досі на місці, — промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.

Патологоанатом глянув на Бакстер. Він очікував, що вона посміхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у відповідь. Трохи збентежений, чоловік знайшов потрібні дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зі стіни полицю. Усі троє затамували подих, коли перед ними матеріалізувався славнозвісний серійний убивця.

Смагляві ноги вкривали старі шрами та опіки. Потім вони побачили руки. Бакстер ніяково глянула на два деформовані пальці на лівій руці і згадала ту ніч, коли з камери попереднього утримання вийшов, заляпаний кров’ю, Вульф. І як наступного дня керівництво запитало її про це, і вона все заперечувала. Коли світло впало на чоловікові груди, всі троє побачили величезні шрами від численних операцій, які пережив Халід, коли лікарі намагалися виправити ушкодження, які він отримав під час нападу Вульфа. Нарешті патологоанатом витяг полицю повністю, і вони витріщилися на відсутність будь-чого, там де мала б бути Халідова голова. Там зяяло порожнє місце.

— От же лайно.


***


Вульф тинявся біля головного входу до Нового Скотленд-Ярда і знервовано поглядав на величезний натовп, котрий зібрався в тіні високої скляної будівлі, яка займала майже два акри в центрі Вестмінстера. Біля тимчасового підвищення, яке зводили на зручному для преси місці, біля всім відомого знака, який обертався, завершували останні штрихи.

Колись хтось казав Вульфу, що дзеркальний напис на тому знакові мав символізувати невсипущу пильність столичної поліції, адже споглядач вдивлявся у власне відображення, яке завжди спостерігало за ним. Те саме можна було сказати і про решту величезної будівлі, яка у погожі дні майже зникала, бо дзеркальні вікна набували форми вікторіанського готелю з червоної цегли, що стояв навпроти, й обрисів годинникової башти позаду на 55 Бродвей.

У кишені Вульфа почав дзижчати телефон, і чоловік вилаяв себе за те, що забув його вимкнути. Він побачив, що це телефонував Сіммонс, і відповів:

— Шефе?

— Бакстер щойно підтвердила: це — Халід.

— Я знав. Як?

— Отрута. Проковтнув.

— Це більше, ніж він на те заслуговував, — випалив Вульф.

— Я вдам, що не почув цього.

Якийсь чоловік у робочих штанях намагався жестами щось показати Вульфу.

— Здається, все готово.

— Нехай щастить.

Вульф вимкнувся і глянув на своє відображення, щоб пересвідчитися, що ширінка застібнута і що він не виглядає більше виснаженим і пригніченим, аніж зазвичай. Детектив попрямував до підвищення, маючи на меті покінчити з цим якомога швидше, проте, щойно гамір став гучнішим і він побачив чорні лінзи камер, які стежили за кожним його кроком так, ніби здавалося, що це в нього ціляться гармати, його впевненість відразу випарувалася. На якусь мить він знову опинився біля Олд Бейлі, де марно намагався прикрити обличчя, коли його тягли до поліційного фургона під зневажливе глузування незадоволеної преси та важкі удари по металевих стінках авто, котрі назавжди оселилися в його снах.

Стривожений, він ступив на підвищення та почав коротке, завчене напам’ять речення:

— Я — детектив Натан Вульф із…

— Що? Говоріть голосніше! — перебили його з натовпу.

Один чоловік із тих, які збирали крихітну сцену, підійшов та з гучним статичним клацанням увімкнув мікрофон. Вульф намагався не чути ядучого сміху, який линув із цього моря облич.

— Дякую. Як я й казав, я — детектив Натан Вульф із міської поліції Лондона, і сьогодні я був у складі команди, яка оглядала місце масового вбивства.

«Чим далі, тим краще», — подумав він.

Із натовпу почали вигукувати запитання, однак Вульф не звертав на них уваги і продовжував:

— Ми можемо підтвердити, що рано-вранці за адресою Кентіш Таун знайшли останки шістьох жертв…

Вульф припустився помилки, відірвавши очі від своїх записів, оскільки відразу ж упізнав у натовпі неймовірно руде волосся Андреа. Йому здалося, що вона виглядала, неначе божевільна, і це ще більше його відволікло. Вульф випустив свої картки на підлогу і присів, щоб зібрати їх, розуміючи, що на одній із них було зазначено те, чого говорити він не збирався. Вульф відшукав ту картку і підвівся до мікрофона.

— Цього ра… Вранці…

Вульф відчував, що у горлі пересохло, і знав, що густо почервонів, як це завжди бувало, коли йому було соромно, тож поспіхом прочитав текст із завершальної картки.

— Ми зараз у процесі встановлення осіб жертв і перед тим, як оприлюднити будь-які імена, спочатку зв’яжемося з їхніми родинами. Зважаючи на те, що розслідування ще триває, наразі поки все, про що я можу повідомити. Дякую.

На кілька секунд він замовк, чекаючи аплодисментів, аж доки не зрозумів, що це було б дуже недоречним і що його виступ, імовірно, у жодному разі не був виправданням. Він зійшов униз і відступив від голосів, які вигукували його ім’я.

— Натане! Натане!

Вульф озирнувся й побачив, що до нього біжить Андреа. Їй вдалося ухилитися від першого поліціянта, однак її заблокували двоє інших. Його скувала та сама сплутана злість, яка затьмарювала кілька їхніх зустрічей після розлучення, і майже спокусився думкою дати поліціянтам відтягнути її подалі, однак, коли представник дипломатичної групи захисту, озброєний штурмовою гвинтівкою Heckler & Koch G36C попрямував до неї, усе-таки вирішив втрутитися.

— Усе гаразд. Усе гаразд. Пропустіть її, будь ласка, — неохоче вигукнув він.

Коли вони бачилися востаннє, щоб обговорити труднощі з продажем будинку, зустріч була по-особливому холодною, тож, коли Андреа підбігла і міцно його обняла, він вирішив відступити. Вульф дихав ротом, відчайдушно намагаючись перехопити подих і не відчувати аромату її волосся, знаючи, що воно пахне її улюбленими парфумами, які він так любив. Коли Андреа нарешті відпустила його, Вульф побачив, що вона готова була розплакатися.

— Енді, я не можу розповісти тобі ще щось…

— Ти хоч колись відповідаєш на дзвінки? Я майже дві години намагалася до тебе додзвонитися!

Вульф не міг осягнути такої швидкої зміни її настрою. Складалося враження, що тепер вона була шалено розлючена на нього.

— Мені дуже шкода, але насправді я сьогодні був трохи зайнятий, — промовив він, а потім нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Очевидно ж, що я був на місці вбивства.

— По сусідству з твоєю квартирою!

— Ага, — замислено сказав Вульф. — По сусідству.

— Я маю тебе про дещо запитати, але мені потрібно, щоб ти казав правду, добре?

Гммм

— Там було дещо більше? Тіло зшили докупи… як ляльку.

Вульф почав розгублено бурмотіти:

— Як ти? Звідки ти? В інтересах міської поліції Лондона, я…

— Це ж Халід, правда? Голова?

Вульф схопив Андреа за руку і потягнув її вбік, подалі від поліціянтів. Жінка витягла з сумочки товстий коричневий конверт.

— Повір мені, я остання, хто хотів би згадувати ім’я цього бридкого чоловіка. Бо я впевнена, що це він зруйнував наш шлюб. Але я впізнала його на фото.

— Фото? — обережно запитав Вульф.

— О Боже! Я знала, що вони справжні, — сказала вона, геть вражена. — Хтось відправив мені фото чогось, схожого на ляльку. Я годинами сиділа над ними. Мені потрібно ставати до роботи.

Андреа замовкла, бо хтось проходив повз них.

— Натане, хто б не відправив мені ці фото, він додав ще й список. Саме тому я й намагалася додзвонитися до тебе, бо не знаю, що він означає: шість імен і дата навпроти кожного.

Вульф вихопив з її руки конверта й розірвав його.

— Перше ім’я: мер Тернбл і сьогоднішня дата навпроти, — сказала Андреа.

— Мер Тернбл? — перепитав Вульф.

Здавалося, у нього з-під ніг щойно вибили землю.

Не кажучи ані слова, Вульф розвернувся й побіг до головного входу. Він чув, що Андреа кричить щось йому навздогін, однак коли їх розділило товсте скло, слова вже здавалися нечіткими.


***


Сіммонс розмовляв по телефону з комісаром, і, коли він уже вкотре вибачився за те, що його команда не надто просунулася в розкритті справи, комісар зовсім непрозоро натякнув йому, що на його місце легко знайдуть когось іншого. Сіммонс саме розповідав свій план дій, коли до його кабінету увірвався Вульф.

— Вульфе! Пішов геть! — вигукнув Сіммонс.

Вульф нахилився над столом і натиснув кнопку завершення розмови.

— Що в біса ти робиш? — розгнівано запитав Сіммонс.

Вульф відкрив було рота, щоб відповісти, коли спотворений голос із трубки перебив його:

— Це ти до мене, Сіммонсе?

— От же лайно, — Вульф натиснув іншу кнопку.

— Ви увімкнули голосову пошту — почав роботизований голос.

Сіммонс був шокований, і поки Вульф шалено натискав на телефонові одну кнопку за іншою, схопився за голову.

— Як вимкнути цю штуку? — у відчаї заволав Вульф.

— Велика червона кнопка з… — саме вчасно порадив комісар, а потім почулося різке клацання і запала тиша, яка підтвердила, що він таки мав рацію.

Вульф розкидав на столі поляроїдні фотографії моторошного тіла.

— Наш убивця надіслав їх пресі разом із переліком майбутніх жертв.

Сіммонс потер обличчя і глянув униз на фотографії.

— Перший — мер Тернбл… сьогодні, — промовив Вульф.

На те, щоб його слова досягли цілі, знадобився якийсь час. Несподівано Сіммонс почав діяти і схопив свій мобільник.

— Терренсе! — радісно відповів мер.

Судячи зі звуку, він був надворі.

— Чим заслужив таку честь?

— Рею, де ти? — запитав Сіммонс.

— Повертаюся до Гем Ґейт у Річмонд Парк. А потім у мене благодійна акція для…

Сіммонс прошепотів його місцезнаходження Вульфу, і детектив уже набирав номер патрульних.

— Рею, у нас проблема: реальна загроза твоєму життю.

Новину мер сприйняв на диво добре.

— Нічого не міняється, — засміявся він.

— Залишайся там, де ти є. До тебе вже їдуть авто, які супроводжуватимуть тебе сюди, аж доки ми не дізнаємося більше.

— Це і справді так необхідно?

— Я все поясню, коли приїдеш.

Сіммонс поклав слухавку і розвернувся до Вульфа.

— Три машини в дорозі. Найближча до нього за чотири хвилини. Озброєна одиниця захисту.

— Добре, — сказав Сіммонс. — Нехай Бакстер і — як там його звати — повертаються сюди. Потім, я хочу, щоб цей поверх замкнули й нікого сюди не впускали й не випускали. Попередь охорону, що ми проведемо мера всередину через гараж. Іди!


***


Мер Тернбл терпляче чекав на задньому сидінні свого «мерседес бенца» E-класу із водієм. Ще дорогою до авто він доручив помічникові скасувати всі заплановані на сьогодні заходи, відчуваючи, що це буде довгий і виснажливий день.

Лише два місяці тому він отримав електронного листа з погрозами і був змушений ховатись у Річмонді впродовж усього дня. Аж доки не з’ясувалося, що повідомлення відправив одинадцятирічний школяр із тієї школи, котру мер відвідував того тижня. Йому стало цікаво, чи цього разу чимале марнування часу стане виправданим.

До парку заїжджала ціла низка авто, власники яких хотіли влаштувати собі неповторні вихідні, тому водієві мера довелося трохи від’їхати. І тепер вони припаркувалися біля ще зовсім недавно заселеного Роял Стар та Ґартер Хоум[12]. Мер визирав із вікна на чарівну будівлю, зведену на вершині пагорба Річмон, і думав про те, скільки часу знадобиться для того, щоб іще одна історична пам’ятка Лондона закінчила своє існування в такому безславному спаплюженні, перетворена на помешкання для багатих банкірів.

Він відкрив портфель, знайшов коричневий інгалятор і глибоко вдихнув. Нескінченна спека принесла із собою цілі хмари пилку, і це неабияк позначилося на його диханні, однак мер вирішив не повертатися до лікарні вже втретє за рік.

Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожної слушної нагоди, тому він був переконаний, що скасовані зустрічі цього дня так просто йому не минуться.

Відчувши, як зростає напруження, мер опустив вікно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було іронії в тому, що портсигар лежав у тій самій кишені, що й інгалятори, особливо після того, як йому так успішно вдалося скоротити кількість цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, і мер був спантеличений, коли зрозумів, що це їдуть по його душу.

Поруч із ним зупинилася патрульна машина, і з неї вийшов поліціянт у формі, щоб коротко переговорити з водієм. Через тридцять секунд вони вже прямували до відділка, не прискорюючись лише на світлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб ніхто не знімав цю безглузду надмірну реакцію, адже його доволі впізнаваний «мерседес» із обох боків оточили ще дві поліційні машини.

Мер опустився на сидінні трохи нижче, спостерігаючи за тим, як замість просторих будинків з’являються компактні офісні блоки, помітивши, що клята безкінечна гонитва за простором поступово затьмарює небо.

Розділ 4

Субота, 28 червня, 2014 [7.19]


Едмундс був майже впевнений, що в Південному парку Бакстер точно зачепила і скинула когось із велосипеда. А коли вони мчали вздовж річки зустрічною смугою, майже влетівши в натовп пішоходів, які намагалися перейти вулицю від станції метро «Темпл», змусивши їх вилаятися, Едмундс просто заплющив очі.

На «ауді» Бакстер за передньою решіткою ховалися блакитні вогні, майже непомітні, коли вимкнені, а враховуючи численні аварійні ситуації, були не надто помітнішими й увімкнуті. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс відпустив дверну ручку, за яку міцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревіння двигуна, яке дозволило їм не врізатися у зад автобуса, він зрозумів, що у нього дзвонить телефон. На екрані з’явилося фото Тіа — привабливої темношкірої дівчини, віком трохи за двадцять.

— Привіт, люба, усе гаразд? — прокричав він у телефон.

— Привіт. Ти зник посеред ночі, а потім усі ті повідомлення в новинах… Я просто хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

— Зараз не найкращий час для розмов, Ті. Можеш передзвонити трохи пізніше?

Голос Тіа прозвучав пригнічено:

— Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечері додому?

Едмундс витягнув свій записник і зробив помітку під визначенням тетродоксину.

— А ще кілька бургерів з яловичиною, — додала вона.

— Ти ж вегетаріанка!

— Бургери! — відрізала Тіа.

Він додав їх до списку покупок.

— Нутелла.

— Що, заради Бога, ти готуєш? — запитав він.

Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловічому широко розплющив очі від страху. Вона знову звернула погляд на дорогу і шалено заскрипіла шинами, заледве уникнувши зіткнення з іншим авто.

— От же лайно! — з полегшенням захихотіла вона.

— Гаразд, — важко дихаючи, промовив Едмундс. — А зараз я мушу йти. Люблю тебе.

Вони проїхали повз охоронний бар’єр і спустилися схилом до гаражів під Новим Скотленд-Ярдом, відрізаючи Тіа на півслові, коли вона прощалася, бо телефон втратив сигнал покриття.

— Моя наречена, — пояснив Едмундс і посміхнувся. — Вона на двадцять четвертому тижні.

Бакстер байдуже глянула на нього.

— … вагітності. Вона на двадцять четвертому тижні вагітності.

Вираз її обличчя не змінився.

— Мої вітання. Я просто думала про те, що ми, детективи, забагато спимо, однак невгамовне немовля розставить для тебе все на свої місця.

Бакстер припаркувала авто та розвернулася обличчям до Едмундса.

— Послухай, ти не мусиш проходити через усе це. Чому б тобі не припинити марнувати мій час і просто не повернутися до Фрауда?

Вона вийшла з авто і грюкнула дверима, залишаючи Едмундса самого. Він був вражений її реакцією не через різкість чи безсоромну байдужість до його майбутнього батьківства. Натомість його стурбували підозри, що вона була першою, хто сказала йому правду, до того ж він занепокоївся, що вона мала рацію.


***


У конференц-залі зібрався весь відділ розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Навіть ті, хто ніяк не був причетний до справи, але кому все-таки тепер дошкуляли терміновою ізоляцією. Хтось повідчиняв усі вікна. Подихи ледь помітного бризу врізалися в глухі стіни, чіплялися за краї фотографій на дошці, і величезний колаж злегка рухався, так само як і справжнє тіло на місці злочину, яке звисало з високої стелі.

Сіммонс із Ванітою розмовляли більше п’яти хвилин. Їхня аудиторія починала непокоїтися, оскільки температура у задушливій кімнаті поступово збільшувалась.

— … через вхід із гаража. Потім ми охоронятимемо мера Тернбла у першій кімнаті для допитів, — промовив Сіммонс.

— Краще скористатися другою, — втрутився хтось. — У першій ще й досі протікає труба, і, сумніваюся, чи мер захоче додати китайських тортур водою до свого переліку проблем на сьогодні.

Пролунав уривчастий сміх, очевидно від тих, хто неофіційно уникав проводити допити в першій кімнаті з цієї ж зрозумілої причини.

— Тоді друга кімната, — сказав Сіммонс. — Шоу, все готове?

— Так, готове, — відповів Фінлі.

Здавалося, така відповідь Сіммонса не задовольнила. Вульф ледь помітно штовхнув Фінлі ліктем.

— О… Я дав розпорядження впустити Емілі та … та…

— Едмундса, — прошепотів Вульф.

— Як його ім’я? — прошипів у відповідь Фінлі.

Вульф знизав плечима.

— Едмунд?

— … нехай, Едмунда Едмундса. Біля всіх дверей виставлено охорону, а в гаражі їх зустрічатимуть озброєні хлопці з дипломатичної групи захисту. Собаки все перевірили. Ми зачинили кожне вікно на поверсі та зупинили ліфти, а значить, користуватимемося сходами… ну, Натан так точно.

— Відмінно, — сказав Сіммонс. — Вульфе, щойно зустрінеш мера, сюди вас супроводжуватиме озброєний поліціянт. Не забувай, що це велика будівля і всіх, хто тут є, ми не знаємо. Із тієї миті, як ви зайдете до кімнати для допитів, знай, що це надовго.

— Як надовго? — запитав Вульф.

— Доки ми не переконаємося, що мерові нічого не загрожує.

— Я принесу тобі букет, — вигукнув зверхній детектив на ім’я Сандерс, вважаючи свою репліку веселою.

— Насправді, мене цікавило, що буде на обід, — відповів Вульф.

— Риба-фугу, — продовжував глузувати Сандерс, випробовуючи терпіння Сіммонса.

— Сандерсе, гадаєш, що це смішно? — заволав Сіммонс, можливо, трохи переборщивши заради заступника комісара. — Вимітайся!

Детектив почав заїкатися, як школяр, якого сварили:

— Насправді, я фізично не зможу цього зробити… через ізоляцію.

— Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

— Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, — Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. — Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

— У когось є якісь…

— Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, — радісно озвався Фінлі.

— І це також. У когось є якісь теорії? — відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. — Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

— Це виклик, сер.

— Продовжуй.

— В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…

— Фаустівський вбивця… Негідник із Сімки… — додав Сандерс.

Таке його перекручення слів Едмундса викликало кілька уїдливих посмішок і пильний погляд від Сіммонса.

— А ти часом не хлопець із Фрауда? — запитав хтось.

Едмундс проігнорував запитання.

— Часто, проте не завжди, у їхньому спілкуванні містяться переконливі докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зізнання, — продовжив він. — Часом вони такі ж незрозумілі, як і неоприлюднені подробиці, хоча інколи це щось значно вагоміше.

— Як фотографії, які сьогодні відправили дружині Вульфа, — сказала Ваніта, забувши про те, що Андреа його покинула.

— Колишній дружині, — виправив її Вульф.

— Точно. У багатьох випадках це слугує криком про допомогу, є фактично благанням поліції про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серійні вбивці вірять, що вони також є жертвами власних непідконтрольних бажань. Для інших неприпустимою є сама думка про те, що хтось інший заявить права на їхню роботу. З іншого боку, свідомо чи несвідомо, остаточна мета без варіантів однакова: щоби зрештою-таки їх упіймали.

Убивця триматиметься на відстані, так неначе перевірятиме ґрунт під ногами, однак такі люди не можуть опиратися дедалі більшому наближенню до розслідування. Із кожним наступним убивством їхня впевненість все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, підштовхуючи їх до ризикованіших дій. Рано чи пізно вони прийдуть до нас.

Усі присутні здивовано витріщилися на Едмундса.

— Не думаю, що чув, щоб ти говорив так раніше, — промовив Фінлі.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

— Але чому я? — запитав Вульф. — Чому б не вказати тією жахливою штукою на вікно когось іншого? Для чого відправляти фотографії моїй дружині?

— Колишній дружині, — в унісон промовили Бакстер і Фінлі.

— Чому моя… — Вульф запнувся на півслові. — Чому я?

— За красиві очі, — усміхнувся Фінлі.

Присутні вичікувально дивилися на Едмундса.

— Обирати в поліції когось окремого з цілого відділу для серійних убивць не так типово, однак трапляється й таке, і тоді причини завжди особисті. У якомусь сенсі, це форма лестощів. Він має вважати Вульфа, і лише Вульфа вартісним суперником.

— Тоді все в порядку. Допоки він вважатиме це люб’язністю, — зневажливо промовив Вульф.

— Якщо так, тоді хто ще у списку? — запитала Бакстер, бажаючи змінити тему на щось, про що Едмундс не писав.

— Я передам це Терренсу, — сказала Ваніта, вийшовши вперед. — Наразі ми вирішили притримати цю інформацію, тому що: а) не хочемо спричинити паніку; б) зараз нам потрібно зосередитися на мерові; в) ми не знаємо напевне, чи справжня ця загроза, а останнє, що потрібне цьому відділку, — це ще один судовий позов.

Вульф відчув, як кілька осіб із осудом повернули голову в його бік.

У кімнаті задзвонив телефон внутрішньої лінії, і, коли Сіммонс відповів, натовп лише нашорошив вуха.

— Продовжуй… Дякую, — він кивнув Ваніті.

— Гаразд, люди, докладіть сьогодні всіх зусиль. Нараду закінчено.


***


Поки Вульф дістався підземного паркінгу, «мерседес» мера вже припаркували. На відміну від решти будівель, у підземних гаражах не відчувалося нестачі кондиціонування повітря. Спека, яка підіймалася з гудронованого шосе і змішувалася із запахами гуми, мастила та вихлопних газів, була майже задушливою. Гнітюче світло, що осявало все, окрім темних закутків, гралося із внутрішнім годинником Вульфа. Він був виснажений і думав про те, чи раптом уже не вечір, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.

Коли він підійшов до авто, задні дверцята з одного боку відчинилися, і мер вибрався назовні — такий супровід стривожив його значно більше.

— Чи не буде хтось такий ласкавий і пояснить мені, що, в біса, коїться? — випалив він, грюкнувши дверцятами.

— Містере мер, я — детектив Вульф.

Вульф простягнув руку, щоби привітатися, і гнів мера відразу ж розвіявся. На якусь мить він здався спантеличеним, однак потім його впевненість повернулася, і він щиро потиснув руку Вульфа.

— Приємно нарешті познайомитися з вами особисто, детективе, — він осяйно всміхнувся, докладаючи забагато зусиль, так неначе позував для фотографії на благодійному заході, куди нещодавно збирався.

— Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, — промовив Вульф, жестом вказуючи напрямок озброєному поліціянту, який приєднався до них на сходах.

— Хвилинку, будь ласка, — сказав мер.

Вульф прибрав руку, яку несвідомо підняв до широкої спини чоловіка у спробі поквапити його.

— Я хотів би, щоб мені зараз же сказали, що відбувається.

Вульф щосили намагався не помічати зверхнього тону. Він процідив крізь зціплені зуби:

— Сіммонс хотів би розповісти про все сам.

Мер не звик чути «ні», тому вагався.

— Дуже добре. Хоча, мушу визнати, я здивований, що Терренс відправив няньчити мене саме вас. Сьогодні по радіо я чув ваш виступ. Чи не повинні ви зараз працювати над справою про серійного вбивцю?

Вульф знав, що не варто нічого говорити, але йому потрібно було зрушити чоловіка з місця, до того ж така зверхня поведінка починала його втомлювати. Він повернувся до мера, глянув йому у вічі й відповів:

— Саме цим я і займаюся.


***


Мер виявився швидшим, аніж здавався.

Якби в нього не було хронічної астми та якби впродовж десятків років він не шкодив своїм легеням цигарками, вони б не встигали за ним. Зайшовши до головної приймальні, троє чоловіків, сповільнившись, відсапувалися від жвавої ходьби.

Великий мінімалістський простір у кількох місцях будівлі було повністю позбавлено від будь-яких слідів шістдесятих років. Комісар відхилив прохання Сіммонса зачинити фойє та східці, поки вони проводитимуть мера, заявивши, що озброєна охорона, система відеоспостереження, металодетектори та група поліціянтів у будівлі вже й так роблять це місце найбезпечнішим у місті.

У фойє було тихіше, ніж у буденні дні, хоча кілька людей усе одно йшли до автомата з кавою у центрі чи просто тинялися без діла. Помітивши прогалину в людському потоці, Вульф обрав темп і попрямував до дверей, крізь які можна було вийти на сходи.

Мер тепер помітно нервував і першим звернув увагу на чоловіка із залисинами, який зайшов до будівлі та побіг просто до них.

— Детективе!

Вульф розвернувся, щоб побачити загрозу, і штовхнув мера собі за спину, а озброєний поліціянт підняв пістолет.

— На підлогу! Униз! — закричав він, звертаючись до непримітного чоловіка з коричневим пакетом у руках.

Шокований чоловік зупинився й підняв руки вгору.

— На підлогу!

Аби слова наказу були почутими, поліціянту довелося повторити їх двічі.

— Кинь пакет. Опусти його.

Чоловік відкинув пакет від себе, штовхнувши його по начищеній підлозі до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслідок неконтрольованої дії знервованого чоловіка, Вульф відштовхнув мера назад на кілька кроків.

— Що в пакеті? — вигукнув поліціянт чоловікові, який витріщився на Вульфа та мера. — Очі вниз! Дивися на підлогу. Що… в… пакеті?

— Сніданок, — закричав наляканий чоловік.

— Чому ти біг?

— Я запізнився вже майже на двадцять хвилин… Відділ інформаційних технологій.

Поліціянт умілим рухом направив пістолет на чоловіка і позадкував до пакета. Він обережно став біля нього навколішки, а потім надто, надто вже повільно зазирнув усередину.

— У нас тут якісь гарячі бутерброди, — сказав він Вульфу, так немов ідентифікував підозрілі предмети.

— З яким смаком? — відповів Вульф.

— З яким смаком? — рявкнув поліціянт.

— З шинкою та сиром, — вигукнув чоловік на підлозі.

Вульф посміхнувся.

— Неси сюди.


***


До офіса вони дісталися без жодних інших інцидентів. Вульф подякував ескорту, а потім Фінлі пропустив їх усередину. Підйом на сьомий поверх давався їм важко, і Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.

Офіс, де опустили всі жалюзі, здавалося, міг викликати напад клаустрофобії, а штучне освітлення було лише дешевою імітацією справжнього. Вони швидко пройшли кімнатою, і присутні озиралися на них, відриваючи погляди від моніторів комп’ютерів та яскравих букетів. Щойно помітивши їх, Сіммонс квапливо вийшов зі свого кабінету і потиснув руку давньому другу.

— Рею, як же приємно бачити тебе, — щиро промовив він, а потім повернувся до Вульфа, — Проблеми внизу?

— Фальшива тривога, — пробурчав Вульф із наповненим ротом, бо саме смакував сендвічем із шинкою та сиром.

— Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив мені, що відбувається, — сказав мер.

— Звісно, поговорімо наодинці, — Сіммонс провів його до кімнати для допитів і зачинив двері. — Я відправив патрульну машину до твого будинку. Мені здалося, що ти захочеш знати, що Мелані та Розі в безпеці.

— Я ціну… — відколи мер зайшов до офіса, його дихання ще більше погіршилося.

Він закашлявся і бризкав слиною. Усе це було так, немов у нього на грудях хтось сидів. Мер покопирсався в портфелі й витягнув цього разу вже блакитний інгалятор. Він зробив два довгі, глибокі вдихи, і здавалося, це трохи допомогло.

— Я ціную це, дякую.

Мер терпляче чекав. Зрозумівши натяк, Сіммонс почав проходжуватися кімнатою.

— Гаразд, із чого ж почати. Ти, звісно ж, чув, що ми знайшли цього ранку шість жертв? Усе не так просто….

Наступних хвилин із п’ятнадцять Сіммонс розповідав усе, що трапилося того ранку. Вульф не промовив ані слова. Він був здивований почути, що шеф ділиться деталями, які точно не мали просочитись у пресу, однак, очевидно, Сіммонс беззастережно довіряв своєму другові, і Вульф визнав, що мер заслужив право знати. Єдине, про що Сіммонс не згадав, навіть коли Тернбл запитав у нього прямо, це про інші п’ять прізвищ у списку.

— Я не хочу тебе хвилювати. Тут ти більше аніж у безпеці, — запевнив його Сіммонс.

— Як довго ти плануєш мене переховувати, Терренсе?

— Є сенс тримати тебе тут хоча б до півночі. Так убивця не зможе виконати свою погрозу. Припускаю, що ми все одно приставимо до тебе охорону, проте ти зможеш повернутися до відносно нормального життя.

Мер заперечливо похитав головою.

— Якщо дозволиш, чим скоріше ми спіймаємо цього покидька, тим скоріше випустимо тебе звідси, — упевнено промовив Сіммонс, прямуючи до дверей. — Із тобою посидить Вульф.

Мер підвівся, аби поговорити із Сіммонсом наодинці. Вульф відвернувся так, немовби він стояв обличчям до стіни, то й не зміг би підслухати сказаного у маленькій кімнатці.

— Ти впевнений, що це гарна ідея? — важко зітхнув мер.

— Авжеж. Із тобою все буде гаразд.

Сіммонс вийшов із кімнати. Зсередини вони чули, як він роздавав приглушені вказівки поліціянтам за дверима. Перед тим, як розвернутися до Вульфа, мер зробив два довгих вдихи з інгалятора. Він витиснув із себе ще одну натягнуту посмішку, яка цього разу мала б висловити щирий захват від товариства зі славнозвісним детективом.

— То, — промовив мер, погамувавши ще один жахливий напад кашлю, — що тепер?

Вульф підняв першу купу паперів, яку Сіммонс завбачливо залишив на столі, закинув ноги вгору й відкинувся на спинку стільця.

— Тепер ми чекатимемо.

Розділ 5

Субота, 28 червня, 2014 [12.10]


З плином марно витрачених важких годин, атмосфера роздратування й обурення в притихлому офісі ставала все помітнішою. Головною темою всіх розмов стала очевидна нерівноправність, яка виявлялася у привілейованому ставленні до «відомого» мера Тернбла порівняно зі ставленням до будь-якої іншої жертви другого класу. Бакстер підозрювала, що цей вироджений егалітаризм серед найбільш шовіністичних та вузьколобих людей, яких вона коли-небудь тільки знала, був викликаний радше їхньою зависокою думкою про себе, аніж прагненням справедливості, хоча й мусила визнати, що вони мали рацію.

Розгублена, Бакстер знову і знову поглядала на кімнату для допитів, майже сподіваючись на те, мовби мусить щось таки трапитися, хоча б задля того, щоб виправдати докладені зусилля. Самої лише паперової роботи, яка становила зовсім непривабливі дев’яносто відсотків роботи детектива, було більше, ніж людина могла виконати за один раз. Гурт поліціянтів, які повернулися з тринадцятигодинної зміни, зупинилися перед дошкою із зображенням моторошного створіння, яке Вульф причепив на стіні. Не маючи змоги піти додому, вони вимкнули світло в конференц-залі, намагаючись трохи відпочити перед початком наступної зміни.

Коли вже сьома людина попросила для себе особливого дозволу порушити ізоляцію, Сіммонсу увірвався терпець, і з того часу ніхто більше не насмілювався запитувати про це. У всіх були доволі вагомі причини, і він був більше ніж упевнений, що його рішучі дії матимуть негативний вплив, можливо, непоправний, у таких же важливих справах, але що він міг удіяти? Хотів би Сіммонс, щоб вони з мером Тернблом не були друзями, адже він був переконаний, що це йому ще вилізе боком, хоча рішення були б такими ж у будь-якому разі. За цією перевіркою міської поліції Лондона спостерігав увесь світ. Якщо вони виявлять слабкість, вразливість, нездатність запобігти вбивству, про яке їх попередили, наслідки будуть катастрофічними.

Неймовірно, але заступник комісара почувалася в його кабінеті як у себе вдома, тож він тимчасово перемістився за вільний стіл детектива Чемберса. Сіммонс думав про те, чи дійшли новини про вбивства до нього на Кариби і чи досвідчений детектив зміг би пролити якесь світло на химерний випадок, якби знаходився тут.

Бакстер провела ранок, відстежуючи власника квартири, де було знайдено тіло. Він вважав, що його помешкання займає пара молодят із новонародженим немовлям. Бакстер підозрювала, що вони стали частиною того тіла, і не хотіла навіть і думати про долю беззахисного маленького немовляти, хоча потім із полегшенням зітхнула, не знайшовши жодних записів про одружені пари, і зрозуміла, що та скупа інформація, якою поділився люб’язний власник, була вигаданою.

Коли вона передзвонила йому за годину ще раз, він визнав, що діяв приватно й узяв гроші готівкою, а передали їх йому через поштову скриньку. Ще він сказав, що викинув усі конверти і ніколи не зустрічався з квартирантом особисто, а потім благав не доповідати про незадекларовані доходи. Упевнена, що податкова служба зрештою-таки виведе його на чисту воду, і не маючи настрою додавати собі ще більше роботи, вона рушила далі, змарнувавши кілька годин, які привели у глухий кут.

З іншого боку, Едмундс перебував у піднесеному настрої, примостившись скраєчку біля Бакстер. Частково тому, що зважаючи на відсутність власного столу, тепер він сидів під потоком прохолодного повітря, яке струменіло з вентиляції на стелі, хоча важливішим було те, що він досяг значного успіху в нудному завданні, яке йому доручила Бакстер.

Едмундс мав з’ясувати, хто постачав їжу до в’язниці. Він швидко дізнався, що більшість страв готувалися на місці, однак після показового голодування у 2006 році компанія під назвою «Key Foods» розпочала постачати їм спеціалізовані страви для численних в’язнів-мусульман. Короткий дзвінок до в’язниці підтвердив, що Халід єдиний постійно отримував особливе меню без клітковини. Коли «Key Foods» визнали, що вони вже вирішують проблему зіпсованої їжі, оскільки отримали кілька скарг від тих, кого шпиталізували після споживання таких же страв, Едмундс мусив приховувати захват. Він чекав слушної миті, щоб вразити Бакстер своїми успіхами, адже її пошуки виявилися марними.

Інспектор на поверсі у «Key Foods» пояснив, що страви, які доставляють у в’язниці, лікарні та школи рано-вранці, готують уночі. Едмундс попросив його скласти перелік працівників, які працювали тієї ночі, та підготувати відео з камери спостереження до їхнього приїзду завтра. Однак щойно він підняв слухавку, щоби зв’язатися ще з двома компаніями, які повідомили про подібні скарги, упевнений, що вже знає невтішний діагноз споживачів та невеселий результат, як раптом хтось поплескав його по плечу.

— Вибач, друзяко, шеф просить тебе змінити Годжа біля дверей. Він мені для дечого потрібен, — сказав спітнілий чоловік, заплющивши очі від потоку прохолодного повітря.

Із невиразного вибачення Едмундс запідозрив, що насправді цей чоловік просто рятував друга від нуднющого завдання аж до вечора стовбичити біля дверей. Шукаючи підтримки, він глянув на Бакстер, однак вона лише зневажливо махнула йому рукою, відпускаючи. Едмундс поклав слухавку й без особливого захвату пішов змінити чоловіка, який стояв біля дверей кімнати для допитів.


***


Едмундс переніс вагу з однієї ноги на іншу і схилився на двері, які охороняв уже майже п’ятдесят хвилин. Тепер, коли розум був незайнятий, його наздогнало недосипання, а, зважаючи на виснаження, спокійна атмосфера приглушених розмов, клацання клавіш клавіатури та гудіння фотокопіювального приладу слугували йому своєрідною колисковою. У хлопця злипалися очі. Він схилив обважнілу голову на двері та відчув себе вичавленим, немов лимон, аж раптом ізсередини кімнати долинув тихий голос.


***


— Політика — кумедна гра.

Вульф аж підстрибнув від несподіваного, проте, очевидно, обміркованого випаду. Двоє чоловіків упродовж п’яти годин сиділи в цілковитій тиші. Вульф відклав на стіл папери, які читав до цього, й чекав, поки мер продовжить, хоча той натомість уважно роздивлявся власні ноги. Пауза переросла в ніякову тишу, і Вульф задумався про те, чи мер узагалі усвідомив, що промовив це вголос. Він знову нерішуче потягнувся за паперами, коли раптом мер нарешті продовжив свою думку:

— Ти хочеш творити добро, однак не можеш, якщо тільки не маєш влади. Без голосів тобі не втримати цієї влади, а здобути їх можна тільки задовольнивши загал. Однак у такому разі, інколи для задоволення загалу доводиться пожертвувати великим добром, якого ти й хотів досягти. Політика — кумедна гра.

Вульф і гадки не мав, якою мала бути відповідь на цю химерну перлину мудрості, тож замислено чекав, поки мер або продовжить, або заткнеться.

— Вульфе, не прикидайся, що я тобі подобаюся.

— Гаразд, — трохи зашвидко відповів Вульф.

— Це перетворює те, що ти робиш сьогодні для мене, на дещо принизливе.

— Я виконую свою роботу.

— Як і я. Я хочу, щоб ти це знав. Громадська думка була не надто прихильною до вас, тому я й не став на твій бік.

Вульф відчув, що фраза «не став на твій бік» здавалася трохи коротшою, коли виголошувалася у невблаганній тираді вироку — безсоромному підживленні спраглих апетитів утомленої від корупції громадськості та наполегливому зображенні Вульфа символом аморальності, ціллю, в яку моралісти нарешті могли вилити свій гнів.

Осідлавши хвилю невичерпної громадської підтримки проти розгублених сил столичної поліції, мер відкрив плани щодо своєї новаторської політики у проблемі поліції та злочинності. У захопливій промові до численної аудиторії своїх перів мер неодноразово наголошував на тому, що Вульфа мають покарати з дотриманням усієї суворості закону, щоразу повторюючи вже відомий слоган «поліція для поліції».

Вульф пригадав майже комічну переміну поглядів після другого арешту Наґіба Халіда. Він не забув, як цей чоловік, усе ще використовуючи його як «хлопчика з обкладинок», із гордістю оприлюднив свою стратегію подолання нерівноправності в галузі охорони здоров’я, тоді як «нашим найкращим і найхоробрішим», а також цілому Лондону були доступні препаскудні лікарні, які не відповідали жодним вимогам.

Під керівництвом харизматичної та незвично популярної публічної особи, прибічники мера аплодували та покірно збиралися разом під час його маніпуляцій. Ті ж віддані голоси, які вимагали крові Вульфа, тепер агітували за його відновлення, а один, відсталий, однак пристрасний, опитуваний, навіть пішов на телебачення, щоб вимагати одночасно і того, й іншого.

Безперечно, без впливу мера та його хрестового походу, який так гарно висвітлювали у пресі, щоб реабілітувати одного із «зламаних героїв», Вульф і досі був би за ґратами, проте вони обоє знали, що Вульф нічого йому не винен.

Вульф підтримував мертву тишу, побоюючись того, що може сказати, щойно відкриє рота.

— Ти вчинив правильно, до речі, — пишномовно продовжив мер, очевидно помітивши різку зміну настрою Вульфа. — Між продажністю та відчаєм існує різниця. Тепер я це бачу. Особисто мені хотілося б, щоб ти вбив того покидька в залі суду. Остання дівчинка, котру він спалив, була такого ж віку, як і моя донечка.

Упродовж кількох годин напруженої тиші дихання мера заспокоїлося, однак тривала розмова звела нанівець усе його покращення. З невиразним металевим звуком, коли осад ліків потерся об стінки флакона, він струсонув блакитний інгалятор. Цей звук не став для нього несподіванкою, адже відколи він зайшов до кімнати для допитів, то перевищив свою тижневу дозу сальбутамолу. Він невимушено прийняв ще одну та затримав коштовний подих так довго, як тільки міг.

— Мені так давно хотілося тобі сказати, — промовив мер. — Що це ніколи не було чимось особистим. Я просто виконував…

— Вашу роботу, ага, — з гіркотою закінчив Вульф. — Я розумію. Ми всі просто виконували свою роботу: преса, адвокати, герой, котрий зламав мені зап’ясток і відволік від Халіда. Я розумію.

Мер кивнув. Він не мав наміру докучати Вульфу, але від висловлення цих думок йому стало краще. Попри теперішнє не найкраще становище, він відчув, як із його плечей упав тягар, якого йому довелося носити надто довго. Мер відкрив свій портфель й витягнув пачку цигарок.

— Не заперечуєш?

Вульф, не вірячи своїм очам, витріщився на чоловіка, який важко дихав:

— Ви, мабуть, жартуєте.

— У всіх нас є свої пороки, — зухвало відповів мер.

Його зверхність підсилювало оте майже вибачення, і тепер, коли він більше не відчував себе в боргу перед Вульфом, внутрішня напруга трохи спала.

— Якщо ви очікуєте від мене, що я пробуду під замком у цій кімнаті ще одинадцять годин, то я очікую від вас, що ви не сперечатиметеся. Одна зараз, одна за вечерею, і все.

Вульф уже готовий був заперечити, але мер нахабно затиснув цигарку в зубах, клацнув запальничкою і, прикриваючи полум’я долонею від подуву кондиціонера, підніс вогонь до обличчя.

Якусь мить двоє чоловіків дивилися один на одного і жоден із них не міг зрозуміти того, що почало відбуватися. Вульф спостерігав за тим, як полум’я перекидається від цигарки до відкритого рота мера і миттєво поширюється костюмом і всією нижньою частиною його обличчя. Мер глибоко вдихнув і закричав, пекельне полум’я проникало слідом за його диханням, заповнюючи ніс і рот, і проникаючи у легені.

— Допоможіть! — вигукнув Вульф, діставшись до чоловіка, який мовчки горів заживо. — Мені потрібна допомога!

Рука мера сіпалася, і Вульф ухопився за неї, не впевнений у тому, що саме мусить робити. До кімнати увірвався Едмундс і завмер у дверях із відвислою щелепою, коли мер жахливо гортанно закашляв, укриваючи ліву руку Вульфа пінистою кров’ю та рідким полум’ям. На якусь мить Вульф відпустив руку мера, яка сіпалася в судомах, і вона його боляче вдарила по обличчю, а рукав сорочки загорівся. Вульф розумів, що якби тільки йому вдалося підійти досить близько, щоб затиснути мерові рота й носа, то від нестачі кисню, полум’я відразу ж загасло б.

Коли засигналила пожежна тривога, Едмундс квапливо вибіг у коридор. Увесь офіс зірвався на ноги, спостерігаючи, як він знімає зі стіни вогнегасника. Він бачив, як Сіммонс біжить до них поміж столами. Едмундс знову забіг до кімнати для допитів. Обприскувачі пожежної безпеки вже увімкнулися, проте від них було більше шкоди, аніж користі: кожного разу, коли рот мера наповнювався водою, чоловік у паніці розбризкував її кімнатою, поширюючи полум’я ще далі, так неначе буквально дихав вогнем. Коли Едмундс підняв ковдру та накинув її на них обох, Вульф усе ще намагався притиснути мера до підлоги, тому всі троє впали додолу.

До кімнати увірвався Сіммонс і завмер від огиди, коли Едмундс прибрав ковдру з понівеченого тіла, яке колись було його вродливим другом. А усвідомивши, що повітря, яке він вдихає, просочене запахом паленої плоті, почав затискати рота рукою. Коли Сіммонс відступив, усередину кімнати забігли ще двоє поліціянтів. Один із них накинув ще одну ковдру на руку Вульфа, яка й досі палала, а Едмундс намагався намацати на шиї мера пульс і прислухався до дихання з обгорілого рота.

— Пульсу немає! — вигукнув він, не впевнений у тому, чи був хтось у кімнаті.

Коли Едмундс розривав на грудях мера сорочку від Савіля Роу, вона просто розсипалася в його руках. Хлопець почав виконувати непрямий масаж серця, стежачи за часом, проте кожного разу, коли він натискав на грудну клітину, із понівеченого горла виривалася кров та обгорілі тканини. Перше, чого він навчився під час триденного курсу першої допомоги на роботі, — це ази: без дихальних шляхів будь-який непрямий масаж серця не зміг би його врятувати. Едмундс поступово зупинився та сповз на мокру підлогу. Він підняв погляд на Сіммонса, який стояв просто біля дверей.

— Мені шкода, сер.

Із мокрого волосся Едмундса стікала вода і струмочками сповзала по обличчю. Він заплющив очі, намагаючись пояснити абсурдні події попередніх двох із половиною хвилин. Десь іздалеку до нього долинали звуки сирен, які наближалися до будівлі.

Сіммонс ступив до кімнати. Коли він глянув на обгоріле тіло свого друга, вираз його обличчя був незрозумілим. Примусивши себе відвести погляд від жахливого видовища, яке, він знав, переслідуватиме його решту життя, Сіммонс перевів свою увагу на Вульфа, який сидів на колінах, обережно підтримуючи обпечену руку. Сіммонс схопив його за сорочку та підняв на ноги, а потім притиснув до стіни, шокувавши своїм учинком усіх присутніх.

— Ти мав захищати його! — крізь сльози на очах вигукнув Сіммонс, із кожним словом ударяючи Вульфом об стіну. — Ти мав стежити за ним!

Едмундс звівся на ноги ще до того, як хтось інший устиг зреагувати, і схопив свого шефа за руку. Вслід за ним двоє поліціянтів і Бакстер, яка щойно з’явилася у дверях, відірвали Сіммонса від Вульфа і вивели його з кімнати. Вони зачинили за собою двері, щоб зберегти місце злочину, залишивши Вульфа наодинці із жахливим трупом.

Вульф повільно сповз по стіні та сів, скрутившись у кутку. Шокований, він помацав потилицю і розгублено розглядав кров на пальцях. Його оточували десятки крихітних масляних вогників, які й досі моторошно палали на поверхні води по підлозі, як оті японські водяні ліхтарики, що проводжали духів у царство мертвих. Схиливши голову на стіну, він спостерігав за цими вогниками, які тремтіли під невблаганним потоком, дозволяючи холодній воді очистити закривавлені руки.

Розділ 6

Субота, 28 червня, 2014 [16.23]


Андреа вибралася з таксі, опинившись у тіні Герон Тауер — третього за висотою лондонського хмарочоса. Вона підняла погляд на горішні поверхи, які закривали собою сонце. Асиметричні обриси непослідовно здіймалися вгору, а на самісінькій верхівці балансував височенний нестійкий металевий шпиль, відчайдушно утримуючись за свій статус найвищого, однак жертвуючи естетикою, а ще, як здавалося, структурною цілісністю.

Для відділу новин не знайшлося б кращого місця.

Андреа зайшла до величезної приймальні та за звичкою попрямувала до ескалаторів, зарікшись ані ногою не ступати в жоден із шести прозорих ліфтів, якими на шаленій швидкості нетерплячі бізнесмени поверталися до своїх столів. Спокійно піднявшись із першого поверху, де розташовувався вестибюль, позаду реєстратури вона помітила величезний вбудований акваріум. Бездоганних працівників, очевидно, зовсім не тривожило те, що 70 000-літрову частину океану в тій ніші утримував лише тонкий шар акрилу.

Дивлячись на яскравий цвіт паростків коралів та миролюбну рибку, яка то з’являлася, то знову зникала у теплій воді, Андреа думала про свою нову пристрасть — скуба-дайвінг[13]. Майже спіткнувшись, коли рухомі сходи безцеремонно виштовхнули її на поверх, жінка позбулася своїх приємних роздумів.

О третій ночі їй зателефонували з дорученням поїхати на місце злочину. Зрештою, таки зв’язавшись із Вульфом, щоб особисто передати йому тривожний конверт, який Андреа знайшла на своїй таці з поштою, вона разом зі своїм оператором упродовж іще чотирьох годин залишалася біля Нового Скотленд-Ярда, отримавши розпорядження кожні півгодини записувати оновлення для прямого ефіру. А це означало неодноразове перефразування тієї ж самої інформації, щоб вона здавалася новою, навіть попри те, що це ніяк не конкретизувало ситуацію, хоча на тротуарі перед зачиненими дверима головного управління поліції розгорталася помітна активність.

Після випуску об 11 ранку Андреа зателефонував її головний редактор Елайджа Рейд і сказав повертатися додому та кілька годин відпочити. Вона наполегливо запротестувала. Андреа не збиралася відмовлятися від своїх слів, коли заявляла про свою впевненість, що цей випадок стане найбільшою сенсацією після вбивств «Палія» (особливо, зважаючи на те, що знала про вміст конверта, хоча ще й не поділилася цими тривожними застереженнями з босом). Зрештою Елайджа таки переконав її, присягнувшись, що відразу ж зателефонує, якщо з’явиться хоча б найменший натяк на якісь події.

Це була приємна півгодинна прогулянка під сонцем, уздовж земель палацу та повз Белґрейв-сквер Ґарден, а потім назад до Найтсбрідж і триповерхового вікторіанського будинку, в якому вона мешкала разом зі своїм нареченим та його дев’ятирічною донькою. Андреа зачинила масивні, справжні старовинні вхідні двері та відразу ж попрямувала нагору до обставленої зі смаком спальні на горішньому поверсі.

Вона зашторила вікна й у напівтемряві повністю одягнена лягла поверх ковдр. Андреа потяглася до сумочки, відшукала мобільник й увімкнула будильник. А потім витягла файл із фотокопіями всього, що вона передала Вульфу, й, заплющивши очі, міцно притиснула телефон до грудей, чітко усвідомлюючи їхню надзвичайну важливість для поліції, для приречених людей зі списку… та для неї самої.

Більше аніж півтори години вона марно намагалася заснути, розглядаючи високу стелю та вітіюваті оздоблення навколо люстри, зважуючи моральні та законні аспекти того, щоб поділитися речовими доказами з Елайджею. Вона не сумнівалася, що хай би там що, а він точно безсоромно виставив би всі дванадцять фотографій перед усім світом. Тактовне попередження, що «деяких глядачів наступні зображення можуть занадто стурбувати» лише роздратувало б людську ненаситну хворобливу допитливість. Вона похмуро подумала про те, чи побачили б їх родини ще не ідентифікованих жертв і чи зачарували б та одночасно відштовхнули б її якимось чином знайомі частини тіл.

Того ранку десятки журналістів стояли пліч-о-пліч біля одного й того ж уже заяложеного фону, щоб розповісти точнісінько одне і те ж, і всі вони змагалися за увагу розпещеної глядацької публіки. Той факт, що Андреа контактувала безпосередньо із убивцею, точно вивів би їх на рівень «BBC» та «Sky News», які, без сумніву, показали б фото за лічені хвилини після того, як вони вийшли б у ефір. Проте вона точно знала, як домогтися того, щоб кожний телевізор у країні зосередився лише на ній:

1. Приманка: — Андреа повідомила б загалу, що контактувала з новим серійним убивцею, який з’явився у місті.

2. Підігрівання інтересу: — по черзі вони оприлюднили б кожну фотографію, описавши, що на ній зображено і зробивши божевільні припущення, щоб спровокувати уяву легковірних глядачів. Можливо, вони навіть змогли б відшукати колишнього детектива, приватного слідчого, чи й автора детективних романів, які б погодилися поділитися своєю думкою у спробі пролити світло на цю справу.

3. Обіцянка: — Андреа розповіла б про те, що до купи фотографій додавався ще й рукописний перелік, у якому було детально названо імена майбутніх жертв убивці та точні дати, коли вони мали померти. «І все стане відомо вже за п’ять хвилин», — пообіцяла б вона (достатньо довго, щоб ці слова розлетілися всією планетою, однак надто мало для того, щоб поліція перервала їхню трансляцію).

4. Викриття: — спостерігаючи разом із цілим світом, вона б перерахувала імена і дати, з драматичною паузою перед кожним новим ім’ям, як це роблять судді на телевізійних талант-шоу, обираючи фіналістів. Вона замислилася, чи барабанний бій — це вже не занадто.

Андреа ненавиділа себе навіть за саму думку про це. Існувала велика ймовірність того, що поліція ще не зв’язалася з обраними людьми, які, без сумніву, мали право дізнатися про свою неминучу долю хоча б трохи раніше за решту світу. Плюс до цього, її б заарештували, хоча раніше це ніколи не зупиняло Елайджу. Навіть за той короткий час, відколи Андреа працювала на каналі, вона бачила, як він руйнує людські життя самими лише здогадками, оперує подробицями реальних розслідувань, які отримував доволі сумнівним шляхом, та як його вже двічі викликали до суду за приховування речових доказів і спробу підкупити поліціянта.

Полишивши марні спроби заснути, вона сіла на ліжку, не так відпочивши, як окресливши план дій. Вона використає фотографії. Це створить їй проблеми, однак користь для кар’єри значно переважатиме спричинені незручності. А список вона триматиме у секреті. Так буде правильно. Андреа відчула гордість за саму себе, за те, що й досі бореться зі зростаючим тиском, щоб не стати такою ж безжальною та згубною, як і її бос.

Вона дійшла до коридору, який вів до відділу новин. Навіть на цій посередній висоті Андреа підсвідомо трималася якомога ближче до стіни й намагалася не дивитися на дахи будинків на Камомайл-стрит. Коли вона зайшла до офіса, то, як і завжди, зіткнулася з безупинним хвилюванням, яке тривало 24 години на добу. Елайджа насолоджувався хаосом: люди кричали одне на одного, телефони постійно дзвонили, зі стелі звисали численні плазмові екрани, хоча вимкнений звук замінювали субтитри. Андреа знала, що за кілька хвилин звикне й агресивне оточення стане не більше ніж фоновим шумом.

Відділ новин займав десятий та одинадцятий рівні. Плити, які розділяли їх, прибрали, щоб створити зручний двоповерховий простір. Пропрацювавши чимало років на регіональних каналах, Андреа вважала таке рішення зайвим і марним, бо це була вже майже пародія на відділ новин. Усе, що їй було потрібно, — це стіл, комп’ютер і телефон.

Нового головного редактора переманили з компрометуючої американської програми новин, яка суперечливо розкривала поширене корупційне загнивання у кількох відомих брендах і компаніях. Із собою він приніс цілу купу зверхніх американізмів, вправ на створення команди та стимулювання бойового духу, які дедалі більше і більше нав’язував незмінно стриманим працівникам-англійцям.

Андреа сіла на свій неоново-жовтий (наукові дослідження встановили прямий зв’язок між продуктивністю праці та яскравими кольорами) ергономічний стілець навпроти автомата «Ben & Jerry’s»[14] і відразу ж перевірила тацю з поштою, чи не було там іще повідомлень від убивці. Вона витягла із сумочки папку й уже готова була піднятися сходами до кабінету Елайджі, аж раптом люди почали залишати свої робочі місця і збиратися перед найбільшим телеекраном.

Андреа помітила, що Елайджа теж вийшов зі свого кабінету, щоб подивитися з балкона, схрестивши при цьому руки на грудях. Його погляд ковзнув униз до неї, а потім, не зацікавившись, повернувся до екрана. І гадки не маючи про те, що відбувається, вона підвелася й підійшла до натовпу, який невпинно збільшувався.

— Увімкніть звук! — закричав хтось.

Раптом на екрані з’явився вже знайомий знак Нового Скотленд-Ярда, й Андреа впізнала фірмове наближення у м’якому фокусі свого оператора Рорі, який знімав прекрасну репортерку-блондинку, вбрану в літню сукню із зовсім недоречним глибоким декольте. Десь попереду почулося присвистування. Ізабель Плат працювала на каналі чотири місяці. Коли її взяли на роботу, Андреа думала, що це образа для професії: дати дурній, захопленій косметикою двадцятирічній дівчині посаду лише на основі вміння читати вголос, однак тепер відчула загрозу для себе і своєї кар’єри.

Ізабель життєрадісно розповідала їм, що речник поліції «об.. бов..’язково» зробить заяву, в той час як більшу частину екрана займав виставлений неозброєному погляду бюст, і Андреа стало цікаво, чому Рорі взагалі переймається тим, щоб тримати в кадрі її голову. Вона відчула, як підступають сльози, й розуміла, що Елайджа спостерігає за її реакцією. Андреа зумисне зосередилася на екрані, відкинувши бажання відвернутися чи вийти з кімнати, відмовляючи йому в такому задоволенні. Це вже не вперше головний редактор надзвичайно недооцінював її. Вона розуміла його мотиви: у гонитві за рейтингами від найгучнішої історії за весь рік, чому б не поставити перед камерою модель як маленький додатковий стимул? Її не здивувало б, навіть якби на завершення Ізабель з’явилася б у кадрі топлес.

Неймовірну звістку про передчасну смерть мера Тернбла, поки той перебував у головному управлінні поліції на зустрічі з питань модернізації, Андреа заледве почула, оскільки її колеги почали важко дихати й відповідно лаятися. Вона займалася тим, щоб спрямувати жалість до себе у гнів. Вона не буде спокійно дивитися, як її відсторонюють від її ж історії. Андреа відвернулася від екрана, не чекаючи, щоб почути, що груди Ізабель зробили із враженою юрбою репортерів, підлетіла до свого столу, взяла папку і попрямувала сходами до Елайджі. Він, очевидно, чекав цього, тому спокійно зайшов до свого кабінету, залишивши двері відчиненими.


***


Елайджа кричав і лаявся впродовж майже п’яти хвилин. Його розлютило те, що Андреа цілісінький день тримала при собі таку сенсаційну історію. Сім разів він сказав їй, що її звільнено, тричі назвав словом на літеру «п» і виштовхав із кабінету свою помічницю, коли та зайшла перевірити, чи все гаразд.

Андреа терпляче чекала, доки він закінчить. Для неї така його передбачувана реакція була майже такою ж кумедною, як і те, що чим більше він розпалювався, тим більше до його сумнівного нью-йоркського акценту впліталося південної розтягнутої вимови. Він був самозакоханим типом. Ходив до спортзалу дорогою на роботу і коли повертався додому, а ще постійно носив замалі сорочки, щоби підкреслити ступінь своєї одержимості. Попри те, що йому було вже за сорок, у волоссі не було ані сліду сивини, натомість, бездоганна шевелюра неприродно золотистого волосся була акуратно зализана назад. Деякі жінки в офісі вважали його неймовірним красунчиком, яскравим представником альфа-самців. Для Андреа він був лише комічно бридким. Вона чекала, поки його показова демонстрація переваги затихне.

— У цих фотографій паскудна якість, їх заледве можна використати, — випалив він, приховуючи своє захоплення, коли розклав їх на столі.

— Так і є. Вони лише для тебе, — спокійно відповіла Андреа. — Високоякісні копії збережені на карті пам’яті.

— Де вона? — наполегливо запитав він, а коли Андреа не відповіла, підняв на неї погляд і промовив:

— Гарна дівчинка, а ти швидко вчишся.

Хоч Андреа нічого не могла вдіяти з обурливою зверхністю, однак відчула певну гордість, почувши його зовсім не приязний комплімент. Щойно вони перейшли на інше поле для гри — дві акули тепер кружляли навколо шматка м’яса.

— Оригінали в поліції? — запитав він.

— Так.

— Вульф?

Розлучення Андреа зі славнозвісним детективом аж надто цікавило Елайджу. Скандал навколо «Палія» був однаково важливим для висвітлення у новинах по всій Атлантиці. Він усміхнувся.

— Тоді нас не можна звинуватити у приховуванні речових доказів, чи не так? Віднеси фото графікам. Ти можеш зберегти собі роботу.

Андреа це застало зненацька. Безперечно, Елайджа розумів, що її метою було не зберегти за собою робоче місце, а заявити права на історію. Напевно, він щось зрозумів із виразу її обличчя, оскільки тепер уїдливо посміхався.

— Не поводься так, неначе п’яна. Свою роботу ти виконала, це все. Там уже Ізабель. Вона проведе репортаж.

Андреа відчула, що очі вже знайомо почало поколювати, і відчайдушно намагалася це приховати, тому відволікла свій мозок контрнаступом:

— Тоді я просто…

— Просто що? Звільнишся? Віднесеш фото кудись іще? — засміявся він. — Готовий посперечатися, що карта пам’яті, якою ти скористалася, належить компанії. Якщо я запідозрю, що ти намагаєшся піти, маючи при собі поцуплену власність, то матиму повне право наказати охороні обшукати тебе.

Андреа згадала маленький чорний прямокутник між карткою «Starbucks» та реєстраційними картками «PADI» у своїй сумочці. Вони знайдуть її за лічені секунди. Однак потім усвідомила, що має в рукаві ще один козир.

— Є список, — випалила вона перш ніж її совість змогла цьому завадити, — наступних жертв вбивці.

— Маячня.

Андреа витягла з кишені зім’яту фотокопію й обережно розпрямила її так, щоб видно було лише перший рядок.

Мер Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня.

Елайджа зиркнув на сірувату роздруківку, яку Андреа тримала так, щоб він не міг до неї дотягнутися. Він бачив, як вона йшла від телевізора до свого столу, а потім прямісінько до його кабінету. У неї не було можливості підробити фотокопію.

— У мене є ще п’ять імен і дати біля них. І присягаюся, якщо ти спробуєш забрати в мене цей аркуш, я його проковтну.

Відчуваючи, що вона говорила більш аніж серйозно, Елайджа повернувся до свого крісла і радісно посміхнувся, так, наче вони нарешті досягли завершення запеклого бою в настільній грі.

— Чого ти хочеш?

— Свою історію.

— Гаразд.

— Можеш залишити Ізабель стовбичити там і марнувати свій час. Я зроблю репортаж зі студії.

— Ти польовий репортер.

— Можеш сказати Роберту і Гелен, що вони нам сьогодні не потрібні. Мені знадобиться вся програма.

Хвилина вагання.

— Вважай, що вже зроблено. Щось іще?

— Так. Замкни всі двері, доки я не закінчу, й не відчиняй їх нікому. Ми не можемо дозволити заарештувати мене, доки я не розповім усього.

Розділ 7

Субота, 28 червня, 2014 [17.58]


Вульф на самоті сидів у кабінеті Сіммонса. Численні нові вм’ятини на старезній металевій шафці та сліди штукатурки на потертому килимі не давали йому спокою: перші наслідки вранішніх подій. Він чекав, зніяковілий, розгублено смикаючи вологу пов’язку на лівій руці.

Коли Бакстер повернулася в кімнату для допитів, після того, як Сіммонса вивели, то побачила, що Вульф сидить біля нерухомого тіла мера, поки у приміщенні бушував кімнатний мусон. Вона ще ніколи не бачила його таким розбитим і вразливим, щоб він так пильно вдивлявся кудись у простір, вочевидь навіть не помічаючи її. Бакстер обережно допомогла йому підвестися й вивела до сухого коридору, де повна кімната стурбованих людей до нав’язливого уважно спостерігала за кожним їхнім кроком.

— Заради Бога, — випалила Бакстер.

Вона взяла на себе більшість ваги Вульфа, коли вони спотикаючись, пройшли через офіс до дверей жіночих убиралень. Жінка силоміць всадовила його на стійку між двома раковинами. Потім обережно розстібнула ґудзики на брудній сорочці й повільно стягла її, при цьому надзвичайно обережно намагаючись прибрати тканину з вологих ран і пухирів на лівій руці. Повітря наповнив запах дешевого дезодоранту, поту й паленої шкіри, і Бакстер зрозуміла, що надзвичайно схвильована, хоча на це й не було причин. Вона непокоїлася, що будь-якої миті хтось міг зайти й упіймати її на гарячому, хоча й не робила нічого забороненого.

— Тримайся міцніше, — сказала вона йому, знявши стільки, скільки змогла.

Бакстер заквапилася до офіса і повернулася за кілька хвилин з аптечкою та рушником, яким обгорнула мокре волосся Вульфа. Невміло розірвала упаковку й витягла пов’язку для опіків, а потім ретельно забинтувала йому пошкоджену руку.

Уже потім у двері постукали. Зайшов Едмундс і без особливого захвату зняв свою сорочку, цим самим неохоче визнаючи, що під нею мав ще футболку. Хоча Едмундс і був високим, але за статурою більше нагадував худорлявого школяра, тому його сорочка ледь прикривала Вульфу живіт, однак Бакстер припустила, що це краще, аніж нічого. Коли з більшістю кнопок було покінчено, вона застрибнула на стійку й мовчки сіла поруч із Вульфом, чекаючи так довго, як йому знадобиться, щоб оговтатися.

Решту дня Вульф провів у тихому кутку, складаючи детальний звіт про те, що трапилося у замкненій кімнаті. Він проігнорував численні непрошені поради про те, що йому варто дозволити, щоб швидка відвезла його додому. О 17.50 його викликали до кабінету Сіммонса, де він, стривожений, чекав на прибуття свого шефа, якого не бачив, відколи в того стався вибух жорстокості значно раніше.

Чекаючи, Вульф невиразно згадав Бакстер і вбиральню, однак усе це здавалося таким нечітким, нереальним. Йому стало трохи соромно, що того ранку він знехтував віджиманням (як і впродовж попередніх чотирьох років), і уявив собі, як вона здригнулася, побачивши його занедбане та злегка розповніле тіло.

Він почув, як позаду до кімнати зайшов Сіммонс і зачинив двері. Його шеф опустився в крісло навпроти й витягнув з пакета «Tеско»[15] пляшку ірландського віскі «Джеймсон», пакетик із льодом і набір пластикових чашок-трансформерів для пікніків. Його очі ще й досі були червоні, адже перед прес-конференцією він мусив повідомити дружині мера страшні новини. Сіммонс розділив жменю льоду між двома чашками, щедро залив його зверху, а потім мовчки штовхнув одну чашку Вульфу. Перший ковток вони зробили у повній тиші.

— Твій улюблений. Здається, я ще не забув, — зрештою-таки промовив Сіммонс.

— Гарна пам’ять.

— Як голова? — запитав Сіммонс так, немовби це не він був винен у легкій контузії Вульфа.

— Краще, ніж рука, — весело відповів Вульф, насправді не впевнений у тому, що вдасться врятувати лікарям, якщо перед накладанням пов’язки Бакстер мала її ще чимось обробити.

— Я можу бути відвертим? — Сіммонс не став чекати відповіді. — Ми обоє знаємо, що у цьому кріслі замість мене сидів би зараз ти, якби тільки так круто не вляпався. Ти завжди був кращим детективом.

Вульф зберігав ввічливий та байдужий вираз обличчя.

— Можливо, — продовжив Сіммонс, — ти прийняв би краще рішення, аніж я. Можливо, Рей був би живий, якби…

Сіммонс замовк і зробив ще один ковток віскі.

— Ми ніяк не могли знати, — сказав Вульф.

— Що в інгалятор підмішали запалювальну рідину? Що купи квітів, які стояли тут уже тиждень, були вкриті пилком амброзії?

Дорогою до кабінету Сіммонса Вульф помітив купу пластикових пакетів із речовими доказами.

— Чим?

— Вочевидь, це криптоніт для астматиків. І це я привів його сюди.

Забувши, що тримає в руках лише пластикову чашку, розізлившись сам на себе, Сіммонс швиргонув спорожнілу чашку об стіну. Її відкинуло назад до столу, і вже за мить він знову поставив її поруч.

— То що нам тепер із тобою робити? — запитав Сіммонс.

— А що я?

— Що ж, це зустріч, на якій я кажу тобі, що цей випадок надто особистий і що я раджу відсторонити тебе в інтересах усіх інших…

Вульф збирався було заперечити, але Сіммонс продовжив:

— …Потім ти скажеш мені відвалити. А тоді я нагадаю тобі, що трапилося з Халідом. Далі ти знову пошлеш мене під три чорти, і я неохоче дозволю тобі залишитися, однак застережу, що перша ж іскра занепокоєння від твоїх колег, твого психіатра чи від мене, і тебе переведуть. Гарна розмова.

Вульф кивнув. Він знав, що заради нього Сіммонс підставив власну шию.

— Сім мертвих тіл. Далі більше — єдиними знаряддями вбивства є інгалятор, квіти та риба, — Сіммонс недовірливо похитав головою. — Пам’ятаєш старі добрі часи, коли люди були порядними і просто підходили до когось і стріляли у покидька?

— Гарні були часи, — промовив Вульф, піднімаючи свою чашку з Оптімусом Праймом[16].

— Гарні були часи! — відлунням повторив Сіммонс, і вони чокнулися своїми чашками.

Вульф відчув, як у кишені завібрував мобільник. Він витягнув його і прочитав коротке повідомлення від Андреа:

ВИБАЧ

( ) ( )

\ /

\/

Раптом Вульфу стало не по собі. Він знав, що Андреа просить вибачення за дещо більше, ніж недоречний член, який, очевидно, мав бути сердечком (йому здавалося, що вона засвоїла урок після провалу з Гітлером-качкою, однак, мабуть, таки ні). Він уже хотів було відповісти, як до кімнати прожогом увірвалася Бакстер й увімкнула маленький телевізор на стіні. Сіммонс був надто виснажений, аби на це хоча б якось відреагувати.

— Твоя колишня сучка запустила історію в ефір, — сказала Бакстер.

На екрані з’явилася Андреа на середині репортажу. Виглядала вона неймовірно. Довге руде волосся закололи вгорі так, як вона це зазвичай робила для весіль і вечірок. Побачивши її ось так на екрані, Вульф усвідомив, що вона сприймала свою вроду як даність, оті яскраві зелені очі заледве здавалися справжніми. Причина її зміни стала відразу ж помітною. Тепер вона не стояла обабіч головної дороги і не розповідала про нерівну дорожню розмітку, поки на екрані з’являлося її старе фото, ніби у виставі з черевомовцем, вона вела репортаж зі студії, презентувала програму, як завжди і мріяла.

— … що смерть мера Тернбла сьогодні вдень, насправді, була зумисною виставою вбивці, пов’язаного із шістьма тілами, які знайшли рано-вранці у Кентіш Таун, — сказала Андреа, не виказуючи ані сліду хвилювання, яке старанно приховувалося під поверхнею емоцій, і Вульф це добре знав. — Для деяких глядачів наступні кадри…

— Поговори зі своєю дружиною, Вульфе! Зараз же! — проревів Сіммонс.

— Колишньою, — виправив Вульф, коли всі троє шалено набирали номери на своїх телефонах.

— Так, мені потрібен номер відділу новин на…

— Два загони на Бішопсґейт 110…

— Абонент знаходиться поза зоною досяжності…

На задньому фоні тривав репортаж Андреа.

— … упевнені, що голова належить Наґібу Халіду: «Палію». До цього часу невідомо, як Халід, котрий відбував…

— Я спробую набрати охорону будівлі, — сказав Вульф, залишивши Андреа голосове повідомлення з трьох слів: «Зараз же передзвони!».

— … очевидно розчленили перед тим, як ізшити разом у формі одного завершеного тіла, — сказала Андреа, а на екрані, одна за одною, з’являлися жахливі фотографії, — яке поліція назвала «Лялькою».

— Нам кінець — відрізав Сіммонс, який і досі був на зв’язку з контрольною кімнатою.

Усі вони завмерли, прислухаючись, коли Андреа продовжила:

— …п’ять наступних імен і точні дати їхніх смертей. Усі вони стануть відомі вже за п’ять хвилин. З вами Андреа Гол. Не перемикайтеся.

— Вона ж не зробить цього? — недовірливо запитав Сіммонс у Вульфа, тримаючи руку на приймачі.

Коли Вульф не відповів, усі вони продовжили свої напружені розмови.


***


Через п’ять хвилин Вульф, Сіммонс і Бакстер спостерігали за тим, як у студії поступово яскравішало освітлення і здавалося, що Андреа провела цей час, сидячи в темряві. Позаду, навколо телевізора, який хтось приніс із конференц-зали, стовпилися їхні колеги.

Вони запізнилися.

Не дивно, що Андреа не відповіла на повідомлення Вульфа. Охорона в будівлі забарикадувала відділ новин, а поліціянти, яких Сіммонс туди відправив, ще навіть не встигли туди дістатися. Сіммонс зв’язався з головним редактором. Ім’я Елайджі було відоме йому надто добре. Він проінформував нестерпного чоловіка, що той зриває розслідування вбивства, за що може опинитися за ґратами. Коли це не подіяло, Сіммонс спробував звернутися до його людяності, визнавши, що вони ще не повідомили людям зі списку про загрозу їхньому життю.

— У такому разі ми зробимо це за вас, — відповів Елайджа. — І не говоріть, що ми нічим не допомагаємо.

Він відмовився дозволити поговорити з Андреа й відразу поклав слухавку. Усе, що вони могли тепер зробити, це просто дивитися, як і решта світу. Сіммонс наповнив три нових склянки віскі. Бакстер сиділа на столі й невпевнено фиркнула на свою. Вона саме хотіла попросити дозволу поглянути на список, адже він усе одно за кілька хвилин став би надбанням загалу, коли знову почалася програма.

Андреа пропустила свою першу репліку, і Вульф зрозумів, що вона була стурбована й вагалася, думаючи про щось інше. Він знав, що під мінімалістичним столом у неї тремтять коліна, як це зажди бувало, коли вона нервувалася. Андреа глянула в камеру, шукаючи мільйони невидимих очей, які дивилися на неї, і Вульф відчув, що вона дивилася на нього, шукаючи способу вибратися з пастки, в яку сама себе ж і загнала.

— Андреа, ми в ефірі, — роздратовано просичав голос у вусі. — Андреа!

— Доброго вечора. Мене звати Андреа Гол. Із поверненням…

Більше п’яти хвилин вона витратила на те, щоб коротко повторити історію і знову показати відразливі фотографії незліченній кількості тих глядачів, які щойно приєдналися до перегляду програми. Пояснюючи, що разом із фотографіями було вкладено ще й список, вона почала збиватися, а коли настав час зачитати шість смертних вироків, її руки помітно тремтіли:

— Мер міста Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня,

Віджай Рана — середа, 2 липня,

Джаред Ендрю Ґарланд — субота, 5 липня,

Ендрю Артур Форд — середа, 9 липня,

Ешлі Даніела Локлен — субота, 12 липня.

А в понеділок 14 липня…

Андреа замовкла не задля драматичного ефекту (вона поспішала зачитати список без жодної акторської майстерності, лише відчайдушно прагнула покінчити з цим), а тому що мусила витерти чорну від туші сльозу з очей. Вона прочистила горло й переклала папери перед собою, непереконливо вдаючи, що це текст чи загублений аркуш стали причиною її заминки. Раптом вона закрила обличчя руками, її плечі здригнулися так, немовби на неї звалився весь тягар її вчинку.

— Андреа? Андреа? — зашепотів хтось позаду камери.

Андреа знову підняла погляд на свою ошелешену публіку — це її мить слави, а на обличчі та рукавах неприпустимі розмазані чорні сліди.

— Усе гаразд.

Пауза.

— А в понеділок, 14 липня, офіцер міської поліції Лондона і головний слідчий у справі «Ляльки»… детектив Натан Вульф.

Розділ 8

Понеділок, 30 червня, 2014 [9.35]


— Погано.

— Погано?

— А ще сумно.

— Сумно?

Доктор Престон-Гол важко зітхнула й відклала записник на старовинний кавовий столик біля свого крісла.

— Ти бачив, як чоловік, якого ти мав захищати, помер на твоїх очах, а потім репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця планує вбити тебе всього лише за два тижні, і все, що ти можеш сказати мені, — це, що тобі «погано» і «сумно»?

— Розлючений? — спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.

Здавалося, доктора це зацікавило. Вона знову взяла свій записник й підсунула його ближче.

— То чи відчуваєш ти гнів?

Якусь мить Вульф обмірковував запитання.

— Та ні, не схоже.

Доктор опустила записника. Він зісковзнув із мініатюрного столика на підлогу.

Очевидно, вона розізлилася.

Відтоді, як його поновили, уранці щопонеділка Вульф їздив до обштукатуреного таунхаусу на Квін Анназ Ґейт. Доктор Престон-Гол була консультантом міської поліції Лондона з психіатрії. Її непомітний офіс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з ім’ям біля вхідних дверей, розташовувався на тихій вулиці всього у трьох хвилинах ходьби від Нового Скотленд-Ярда.

Присутність доктора лише прикрашала витончене приміщення. Зараз їй було трохи за шістдесят, і з роками вона ставала все елегантнішою, убрана у стриманий одяг і піднявши сиве волосся у ретельно продуману зачіску. Від неї віяло владою: образ директорки школи, який так міцно вкорінювався у свідомість дітей у надто ранньому віці, ніколи не вдасться позбутися в дорослому житті.

— Скажи мені, сни повернулися? — запитала вона. — Оті про лікарню.

— Це ви кажете лікарня, а я кажу — божевільня.

Доктор зітхнула.

— Лише, коли я сплю, — сказав Вульф.

— Тобто?

— Не тоді, коли я можу цьому зарадити. І насправді, я б не називав це снами. Це нічні кошмари.

— А я б не називала їх нічними кошмарами, — заперечила доктор Престон-Гол. — У цих снах немає нічого страшного. Ти проектуєш на них свій страх.

— З усією повагою, значно легше так говорити, якщо ви не провели тринадцять місяців та один день свого життя у справжньому пеклі.

Доктор змінила тему, відчувши, що Вульф радше витратить решту часу на суперечки, аніж розповість їй щось особисте. Вона розрізала запечатаний конверт, який він приніс із собою, й уважно проглянула знайомий черговий тижневий звіт від Фінлі. З виразу її обличчя здавалося, що вона починала думати, що це величезне витрачання часу, паперу й чорнила, чим так само це вважав і Вульф.

— Здається, детектив Шоу більше ніж задоволений тим, як ти впорався зі стресом кількох минулих днів. Він поставив тобі 10 із 10. Один лише Бог знає, що лежить в основі цієї його системи оцінювання, але… для тебе це добре, — різко відповіла вона.

Крізь відчинену віконну раму Вульф дивився на величезні будинки навпроти Квін Анназ Ґейт. Кожний із них зберегли в бездоганному стані або турботливо реставрували до колишньої величі. Якби сюди не долинав віддалений гомін хаотичного міста, що прискорювався з початком нового несамовитого тижня, він зміг би навіть повірити в ілюзію, що вони опинилися в минулому. До задушливої кімнати пробирався легкий вітерець, хоча температура вже вранці сягнула 28 градусів.

— Я збираюся порекомендувати, щоб до завершення цієї справи ми зустрічалися двічі на тиждень, — промовила доктор Престон-Гол, усе ще читаючи детальний звіт, сторінки якого, як підозрював Вульф, Фінлі нашкрябав своїм незрозумілим почерком.

Вульф напружився, намагаючись контролювати себе і не стискати кулаків перед своїм психіатром.

— Я ціную вашу турботу…

Однак його тон свідчив про протилежне.

— … проте в мене немає на це часу. Я мушу впіймати вбивцю.

— В оцьому «Я» і є корінь нашої проблеми. І саме це мене й непокоїть. Хіба такого вже не траплялося раніше? Відповідальність за те, щоб упіймати його, лежить не тільки на тобі. У тебе є колеги, підтримка.

— У мене в цьому більший досвід.

— А в мене є професійні обов’язки, — зрештою сказала вона.

У Вульфа склалося переконливе враження, що як тільки він зараз не припинить сперечатися, вона може запропонувати зустрічатися тричі на тиждень.

— Тоді домовилися, — промовила вона, гортаючи свій щоденник. — Зможеш у середу вранці?

— У середу я докладатиму усіх зусиль, аби не допустити, щоб чоловіка на ім’я Віджай Рана вбили.

— Тоді в четвер?

— Гаразд.

— О дев’ятій?

— Гаразд.

Доктор Престон-Гол підписала папери й люб’язно всміхнулася. Вульф підвівся й попрямував до дверей.

— І ще, Натане, — Вульф знову розвернувся до неї обличчям, — бережи себе.


***


Після суботніх жахіть Сіммонс наполіг, щоб у неділю Вульф узяв собі вихідний. Вульф підозрював, що його шеф лише прикривав власний зад і перед тим, як він приступив би до виконання своїх обов’язків, вирішив підстрахуватися підписом психіатра.

Він скористався «Теско Експрес» і накупив достатньо їжі для того, щоб відсидітися решту вихідного, справедливо підозрюючи, що купа репортерів із нетерпінням чекатиме його повернення біля будинку. На щастя, він зміг обійти більшість із них, перетнувши поліційну загорожу, що й досі залишалася на місці, доки експерти-криміналісти не закінчать свою роботу.

Вульф використав цей незапланований вихідний для того, щоб розібрати деякі коробки з тих, які Андреа спакувала для нього багато місяців тому. Вони були більше схожі на жалюгідну половину будинку, бо він був справедливо впевнений, що його колишня не змогла б запхнути авто в жодну з коробок 2 на 2, складених попід стінами.

За суботній вечір і неділю він проігнорував сімнадцять її дзвінків, хоча все-таки відповів на дзвінок своєї матері, й упродовж перших двох хвилин розмови здавалося, що все, що трапилось, і справді її стурбувало, однак потім вона заговорила про нагальніші питання, як-от зламана загорожа Естель по-сусідству, і на це витратила решту сорок хвилин. Вульф пообіцяв приїхати в Бат, щоби полагодити її на якісь із липневих вихідних, утішаючи себе думкою, що йому не доведеться цього робити, якщо 14 липня його жорстоко вб’ють.


***


Коли Вульф зайшов до відділу розслідування вбивств та інших серйозних злочинів, його привітав звук дриля. Команда перевірених робітників почала відновлювати затоплену кімнату для допитів. Коли він ішов офісом, якийсь незнайомець запропонував йому чашку кави, а інший (хто навіть ніяк не був причетний до справи) упевнено сказав: «Ми впіймаємо його». Інші ж повністю уникали ходячого потенційного мертвяка, можливо, остерігаючись, що для того, щоб убити його, вбивця скористається отруйною рибою чи якоюсь рослиною, і це може якось вплинути й на них.

— Нарешті, — сказала Бакстер, коли він підійшов до їхнього з Едмундсом столу. — Добре було відпочивати, поки ми виконували твою роботу?

Вульф проігнорував кепкування. Він краще за інших знав, що ворожість була для Бакстер стимулом: засмученість — агресією, розгубленість — спротивом, засоромленість — жорстокістю. Від того випуску новин суботнього вечора вона була незвично тихою і навіть не намагалася зв’язатися з ним, попри те, що була єдиною, із ким би він хотів поговорити. Здавалося, вона збиралася діяти так, наче й не чула імен тих, хто був у списку, і Вульф охоче підіграв їй.

— Виявилося, що від цього малого покидька, — вона вказала на Едмундса, який сидів поруч із нею, — все-таки може бути якась користь.

Бакстер ввела Вульфа в курс подій. Після того, як експерт повідомив, що амброзію могли виростити у будь-якій теплиці країни, вони були змушені відмовитися від думки з’ясувати походження рослини. Те саме з квітами: всі букети були куплені в різних флористів по всьому Лондону і кожного разу їх оплачували готівкою за допомогою пошти.

Далі вони пішли по сліду Едмундса й навідалися на фабрику «Key Foods» і тепер мали вичерпний перелік працівників, які працювали вночі перед отруєнням Наґіба Халіда. Що найважливіше, на записах камер спостереження вони побачили невідомого чоловіка, який рано-вранці заходив до будівлі. Едмундс із гордістю передав Вульфу флешку з відео, виглядаючи так, наче поплескування по голові було б не зайвим.

— Як на мене, тут є дещо таке, що не до кінця вписується в загальну картину, — сказав Едмундс.

— Тільки не це, — сказала Бакстер.

— Я з’ясував, що отруєні спеціалізовані страви доставили також і в інші місця. Ще троє людей отруїлися тетродоксином, і двоє з них уже мертві.

— А третій? — зацікавлено запитав Вульф.

— Безнадійний.

— І це нам ще пощастило, що гот в Академії Святої Марії взяв академвідпустку, інакше ми мали б ще один труп.

— Точно, — продовжив Едмундс. — Не схоже, щоб убивця дав нам перелік шести конкретних імен, а потім убив іще трьох…

— Двох з половиною, — перебила Бакстер.

— … випадкових людей і навіть не взяв на себе відповідальності за них. Серійні вбивці так не поводяться. Тут дещо інше.

Вульф виглядав враженим і повернувся до Бакстер.

— Тепер я розумію, чому він тобі подобається.

Здавалося, Едмундс був у захваті.

— Це не так.

Посмішка Едмундса зблідла.

— Я не дозволяв їй сидіти за своїм столом під час її стажування впродовж півроку, — сказав Вульф Едмундсу.

— Рухаймося далі! — випалила Бакстер.

— Інгалятор привів вас кудись? — запитав Вульф.

— Балончик спаяли вручну. У ньому взагалі не було ліків, лише хімічна речовина, назву якої я не вимовлю, — сказала Бакстер. — Ми все ще шукаємо, однак очевидно, її можна отримати в будь-якій шкільній лабораторії. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш мені таку недоречну гру слів.

— Говорячи про це, — перебив Едмундс, — наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби підмінити інгалятори незадовго до вбивства, можливо, навіть того ранку. Чому він не вбив мера тоді? Це наштовхує на думку, що мотивом тут є не так помста, як вистава.

— Це має сенс, — кивнув Вульф.

Він не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.

— А що з людьми зі списку?

Бакстер помітно напружилася.

— Це нас ніяк не стосується. Ми працюємо над встановленням осіб уже мертвих, а не тих, хто скоро… — вона змусила себе замовкнути, усвідомивши, з ким говорить. — Тобі варто поговорити з напарником.

Вульф підвівся, щоб піти. Він мовчав.

— А від Чемберса щось чути? — по-буденному запитав він.

Здавалося, Бакстер насторожилася.

— А тобі в біса що до того?

Вульф знизав плечима.

— Просто цікаво, чи він у курсі. У мене таке відчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.


***


Утомлений від того, що всі присутні постійно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збільшеними репродукціями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Він усе більше й більше занепадав духом, уперто відмовляючись визнавати, що й гадки не має, як переглянути на телевізорі записи з камер відеоспостереження, заховані в незрозумілій маленькій флешці.

— Збоку на корпусі є отвір, — зайшовши до кімнати, промовив Фінлі, на п’ятнадцять років старший за нього. — Ні… на… нижче… дозволь я.

Фінлі витягнув флешку з отвору вентиляції ззаду на телевізорі і під’єднав її. На блакитному екрані з’явилося меню, в якому був лише один файл.

— Що я пропустив? — запитав Вульф.

— Ми відправили поліціянтів няньчити Ґарланда, Форда та Локлен. Перевіряли лише тих, хто мешкає в Лондоні.

— Бо навіщо кидати мені виклик не дати йому вбити когось на іншому боці країни?

— Ага, щось типу того. Інші служби наглядатимуть за людьми з такими ж іменами, однак, то вже не наші турботи. І ти знаєш про місцезнаходження Віджая Рана так само багато, як і ми. Віджай працював бухгалтером і жив у Вулвічі, а п’ять місяців тому, коли податківці з’ясували, що він підробив декларації, безслідно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успіхів. Хай там як, а я все одно попросив надіслати інформацію.

Вульф глянув на годинник.

— До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?

— Ґарланд — журналіст, тож ворогів у нього вистачає. Ми маємо двох Локлен: одна — офіціантка, а іншій — дев’ять років.

— Але ж охорону приставили до обох, правда? — запитав Вульф.

— Авжеж. А Форд — охоронець або, гадаю, він ним був, доки не пішов у тривалу відпустку.

— Що їх пов’язує?

— Нічого. Поки що. Однак пріоритетним завданням є просто знайти їх та охороняти їхні помешкання, поки вони ще живі.

На якийсь час Вульф занурився у власні думки.

— Про що думаєш, друзяко?

— Просто розмірковую над тим, кого Віджай Рана так допік своїми махінаціями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дістатися самому до нього.

Фінлі кивнув.

— Можливо, для нього ж і краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди він забився.

— Може, й так.

Увагу Вульфа привернув стос паперів, який Фінлі приніс із собою. До верхньої сторінки була прикріплена фотографія жінки середнього віку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою білизною.

— Що це в біса таке?

Фінлі захихотів.

— Твої прихильниці! Тепер ти відома людина, і з усіх дірок повалили психопатки, готові віддатися тобі.

Вульф прогортав кілька перших аркушів і, не вірячи власним очам, похитав головою, поки Фінлі перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забраковані на підлогу.

Вульф мав передбачити це. Раніше він відчував відразу до того, що диких і небезпечних істот, на яких він полював, завалювали поштою кожного дня їхнього пожиттєвого ув’язнення. Так само як він міг здогадуватися про окремі риси вбивці, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих відчайдушних дописувачів: самотні, непристосовані до соціуму, жінки, які часто страждали в минулому від домашнього насильства, керовані помилковою вірою, що ніхто не може бути цілковито порочним, і що вони самотужки можуть виправити цих жертв закону, які так і не знайшли розуміння.

Вульф знав, що такий химерний спосіб проводити дозвілля був доволі поширеним у США, де організації активно заохочували людей спілкуватися з одним із трьох тисяч ув’язнених зі смертним вироком.

«Що в цьому могло так зачаровувати? — думав він. — Насолода трагедією, кіношний фінал стосунків? Ті, хто мав такі зобов’язання, отримували можливість впливати на фактор часу? Чи просто хотіли стати частиною чогось більшого та цікавішого, ніж їхнє власне земне життя?»

Він був надто обізнаний, щоб відкрито ділитися своїми думками із загалом, навчений обурено реагувати на будь-яку суперечливу правду чи спостереження, остерігаючись стати жертвою політичної коректності, але вони були захищені від наслідків злочинів тих людей. Це Вульф дивився в очі злих хижаків, у яких не було каяття. Він думав про те, скільки з цих, погано поінформованих людей так само продовжили б писати, якби це їхні черевики просочувалися кров’ю на місці злочину після різні, якби це вони втішали вбитих горем членів родини, винуватцями якого були їхні друзі по листуванню.

— О-о-о, глянь-но сюди! — вигукнув Фінлі, можливо, аж занадто захоплено, бо на нього озирнулися кілька людей в офісі.

Фінлі тримав фотографію прекрасної блондинки, років двадцяти, одягненої в карнавальний костюм поліціянтки. Вульфу забракло слів, і він просто розгублено витріщався на фото, яке навіть на обкладинці чоловічого журналу виглядало б неперевершеним.

— Викинь, — зрештою сказав він, вирішивши, що з нього вистачить і одного нарцистичного соціопата, який змагається за його увагу.

— Але… гарнюня… з Брайтона, — Фінлі усміхався і переглядав решту листів.

— Викинь! — відрізав Вульф. — Як увімкнути це відео?

Фінлі пригнічено викинув листи у смітник, а потім сів поруч із Вульфом і натиснув кнопку на пульті.

— Ти ще пошкодуєш, якщо за два тижні помреш, — пробурчав він.

Вульф проігнорував цей коментар і зосередився на великому екрані телевізора. Камеру, якою й було зроблено той зернистий запис, встановили на фабриці високо під стелею. Подвійні двері відчинили та підперли коробкою, і на задньому плані можна було помітити гнітюче видовище, як працівники, більше схожі на роботів, виконували свою монотонну роботу за мізерну платню, від якої часто отримували травми від перенапруження.

Несподівано у дверях з’явилася постать.

Без сумніву, це був чоловік. Едмундс виміряв двері після перегляду і з’ясував, що його зріст сягав понад шість футів. Як і інші робітники, той чоловік був одягнений у брудний фартух, рукавиці та сітку для волосся, от тільки зайшов знадвору. Він рухався впевнено, завагавшись лише на мить, вирішуючи, в якому ж напрямку йти. Упродовж наступних кількох хвилин він зникав із кадру, з’являючись знову позаду коробок, упакованих для доставки. Потім він вийшов крізь подвійні двері у темряву ночі, так і залишившись непоміченим.

— Що ж, лише змарнували час, — зітхнув Фінлі.

Вульф попросив його перемотати назад, і вони зупинилися на найкращому кадрі вбивці, який тільки дозволяв пікселізований запис, пильно вдивляючись у прикрите обличчя. Навіть після того, як команда техніків почистила запис, це мало що дало. Найпомітнішою рисою був фартух, забризканий, здавалося, уже засохлими плямами крові.

До Наґіба Халіда було неможливо дістатися, а тому його вбивство мало бути найбільш продуманим. Очевидно, Вульф помилився, припустивши, що вбивця розібрався з ним до того, як почати переслідувати легші мішені. Він замислився над тим, котру з інших п’яти жертв розчленили на цьому початковому етапі, і що важливіше, чому?

Розділ 9

Понеділок, 30 червня, 2014 [6.15]


Едмундс підняв до світла дві крихітні пляшечки. На одній було зазначено: «Бризки рожевого», а на іншій — «Шервуд». Навіть після трьох хвилин їхнього ретельного перегляду, два відтінки лаку для нігтів здавалися абсолютно ідентичними.

Він стояв у відділі косметики, котрий займав чималу частину першого поверху в «Селфріджс» і більше скидався на лабіринт. Хаотично розставлені полиці здавалися архіпелагами в океані, першою лінією оборони, яка стримувала всю силу навали покупців, котрі заполонили Оксфорд-стрит, і відфільтровувала їх магазином. Безцільно блукаючи між полицями з підводками для очей, помадами та гелями для сяйва обличчя, яких купувати не збирався, Едмундс проходив повз таких само розгублених людей, які відстали від своїх супутників.

— Я можу вам допомогти? — запитала, убрана в усе чорне, блондинка з бездоганним макіяжем.

Товстий шар тонального крему не зміг приховати зневажливої посмішки, яка з’явилася на її обличчі, коли жінка помітила скуйовджене волосся Едмундса та його пурпурові нігті.

— Я візьму обидва, — радісно промовив він, розмазуючи їй по руці пурпурові блискітки, коли передавав пляшечки з лаком.

Жінка улесливо всміхнулася і пішла назад на інший бік своєї імперії, щоб виставити Едмундсу грабіжницький рахунок.

— Мені подобається «Шервуд», — сказала вона йому, — але я обожнюю «Бризки рожевого».

Едмундс глянув на дві однакові пляшечки, які патетично стояли на дні глибокого паперового пакета, якого вона передала йому. Він переконався, що поклав квитанцію прямісінького до свого гаманця, у надії, що зможе повернути покупку назад, а якщо ні, то це означало, що він просто викинув половину бюджету на мінеральний лак для нігтів.

— Чи можу я сьогодні допомогти вам іще з чимось? — запитала жінка, знову ставши такою ж відстороненою, як і раніше, щойно транзакцію було завершено.

— Як мені звідси вийти?

Увійшовши більше двадцяти п’яти хвилин тому, Едмундс утратив вихід з поля зору.

— Прямуйте до ескалаторів, а потім справа, попереду від вас, побачите двері.

Підійшовши до ескалаторів, Едмундс усвідомив, що лише зіткнувся з іще одним відділом із такими ж загрозливими ароматами. Він прикинувся, що повернувся до відділу косметики з трьох різних причин, а потім почав власну марну спробу вибратися з магазину.

Таке неочікуване відхилення на звичному шляху додому сталося через розвиток у справі того ранку. Щойно криміналісти закінчили огляд на місці злочину, у неділю вранці «Ляльку» перевезли до судової лабораторії. Зважаючи на важливість збереження під час перевезення точної пози та висоти, на якій розташовувалася кожна окрема частина тіла, це виявився достатньо копіткий процес. Незліченні тести, огляди та прості збори розтяглися на всю ніч, однак зрештою, об 11 ранку в понеділок, Бакстер і Едмундсу дозволили оглянути тіло.

Коли нічне марево місця злочину розсіялося і химерний труп опинився під флуоресцентним світлом криміналістичної лабораторії, моторошне видовище стало ще бридкішим: неакуратно відрубані шматки плоті повільно розкладалися в прохолодній оглядовій кімнаті. Товсті стібки, які поєднували їх між собою, у перебільшеній атмосфері погано освітленої квартири видавалися чимось потойбічним, однак тепер виглядали лише жорстоким спотворенням.

— Як просувається справа? — запитав Джо.

Цей судовий медичний експерт нагадував Едмундсу буддистського монаха, бо мав на поголеній голові єдину прядку волосся.

— Фантастично, щойно закінчили, — саркастично відповіла Бакстер.

— Аж так добре? — всміхнувся чоловік, який вочевидь звик до такого і, здавалося, радше насолоджувався роздратуванням Бакстер. — Можливо, це допоможе.

Він передав їй прозорий пакет для речових доказів із масивним перснем.

— Моя відповідь знову «ні», — сказала Бакстер, і Джо розсміявся.

— Це з чоловічої лівої руки. Частковий відбиток, не належить жертві.

— Тоді чий він? — запитала Бакстер.

— І гадки не маю. Може, чийсь, а може, й ні.

Захват Бакстер згас.

— Маєш щось, із чого ми можемо почати?

— Він, — брови Бакстер поповзли вгору, — чи вона, — пауза, — точно мали пальці.

Едмундс, сам того не бажаючи, фиркнув і, коли Бакстер глянула на нього вбивчим поглядом, спробував приховати це кашлем.

— Не хвилюйся, далі більше, — сказав Джо.

Він вказав на темношкіру чоловічу ногу, на якій був великий операційний шрам. Джо підніс до світла рентгенівський знімок. На вицвілому скелеті виднілися два довгих яскраво-білих стержні, що вирізнялися із загальної картини.

— Пластини та гвинти, які підтримують велику стегнову кістку, малу стегнову кістку та саме стегно, — пояснив Джо. — Це серйозна операція. «Ми оперуємо? Чи ампутуємо?» — аж настільки серйозна. Хтось точно мав це запам’ятати.

— Чи є на цих штуках серійні номери чи щось таке? — запитала Бакстер.

— Я, звісно, перевірю, але не так важливо, чи можна їх відстежити чи ні, усе залежатиме від того, як давно цю операцію зробили, а цей шрам видається мені старим.

Поки Бакстер разом із Джо вивчали рентгенівський знімок, Едмундс став навколішки, щоб ближче роздивитися праву жіночу руку, яка, з того, що він пам’ятав, і вказувала так моторошно на відображення у склі. Кожний із п’яти ідеально нафарбованих нігтів був покритий мерехтливим у темряві, пурпуровим лаком.

— Вказівний палець відрізняється! — раптом випалив він.

— О, ти помітив, — радісно промовив Джо. — Я саме хотів про це сказати. Цього неможливо помітити в темній квартирі, але тут можна чітко побачити, що на одному пальці використали інший лак для нігтів.

— І як це може допомогти? — запитала Бакстер.

Джо взяв із візка ультрафіолетову лампу, увімкнув її та просвітив тендітну руку по всій довжині. Темні синці то з’являлися, то знову зникали, коли фіолетове світло обминало їх, а найбільше їх скупчення було на зап’ястку та навколо нього.

— Це сліди боротьби, — сказав він. — А тепер подивіться на ці нігті: жодного зламаного. Їх нафарбували вже потім.

— Після боротьби чи після смерті? — запитала Бакстер.

— Я б сказав після того, і того. Мені не вдалося знайти жодних слідів запального процесу, а це означає, що вона померла незадовго після того, як отримала синці…

— …гадаю, так убивця говорить із нами.


***


Невелику, однак важливу частину Північної лінії перекрили через будівельні роботи. Подумавши, що перспектива потрапити в затор не така вже й приваблива, Вульф звернув на Піккаділлі до Каледоніан-роуд та за двадцять п’ять хвилин пішки повернувся до Кентіш Таун. Це був не надто мальовничий маршрут, і щойно він пройшов повз парк, то втратив із поля зору красиву годинникову башту, на якій оздоблення вкривала чарівна зеленувата іржа, однак температура впала до стерпного рівня, а завдяки вечірньому сонцю і повітря у цій частині міста було спокійним.

День минув у марних пошуках Віджая Рана. Вульф разом із Фінлі поїхали до Вулвіча й знайшли родинний будинок у передбачувано закинутому стані. Жалюгідний садок перед будинком виглядав значно виразніше, ніж мав би, бо висока трава та самонасівні бур’яни розрослися доріжкою, що вела до вхідних дверей. Гора нерозкритої пошти та різноманітні листівки були ледь помітні крізь маленьке віконечко для пошти.

Інформація, яку Фрауд зібрав докупи, була ледь варта того, щоб її читати, а стривожений партнер бухгалтерської фірми Рана відкрито визнав, що якби знав, де переховується його зниклий партнер, то вбив би його власноруч. Єдиним корисним відкриттям стала очевидна відсутність інформації про Рана до 1991 року. З якоїсь причини він змінив ім’я. Вони сподівалися, що як тільки Служба реєстрації зміни імені надасть їм попереднє ім’я, численні колишні гріхи Рана спрямують їх до його теперішнього місцезнаходження.

Підійшовши до свого будинку, Вульф помітив темно-синій «бентлі» з особливими номерами, який незаконно припаркували біля головного входу. Він перейшов вулицю перед авто і помітив на сидінні водія сивого чоловіка. Вульф потягнувся до вхідних дверей, шукаючи ключі, коли раптом задзвонив його мобільник. Висвітилося ім’я Андреа. Він відразу ж поклав телефон назад до кишені, а потім почув за спиною глухий звук відкривання важких дверцят дорогого авто.

— Ти ігноруєш мої дзвінки, — сказала Андреа.

Вульф зітхнув і розвернувся до неї обличчям. Вона знову виглядала бездоганно, хоча й провела більшість дня перед телевізійними камерами. Вульф помітив, що на ній було намисто, яке він подарував їй на їхню першу річницю весілля, однак вирішив не згадувати цього.

— Більшу частину суботи я провела під замком, — продовжила вона.

— Таке трапляється, коли ти порушуєш закон.

— Охолонь, Натане. Ми з тобою обоє добре знаємо, що якби я не зробила цього репортажу, то його зробив би хтось інший.

— Ти так у цьому впевнена?

— Ти ж чудово знаєш, що так. Невже ти думаєш, що якби я не пустила це в ефір, убивця просто здався: «О, вона не прочитала, яке розчарування. Краще мені забути про весь цей список смертників»? Звісно ж, ні. Він би зв’язався з іншим каналом новин і, можливо, у своєму щільному розкладі знайшов би час і для мене.

— Це твоє уявлення про вибачення?

— Мені немає за що вибачатися перед тобою. Я хочу, щоб ти пробачив мене.

— Щоб тебе пробачили, спочатку потрібно вибачитися. По-іншому ніяк!

— Хто сказав?

— Не знаю, такі правила етикету.

— Бо це важливо.

— Я не гратиму з тобою в це, — сказав Вульф, вражений тим, як легко вони могли знову піддатися старим звичкам, навіть тепер.

Він глянув повз Андреа на вишукане авто, яке завмерло на бордюрі.

— Коли твій татусь устиг купити тобі «бентлі»?

— О, припини! — несподівано для нього випалила вона.

До нього повільно дійшло, чому це так образило її.

— О Боже. Це ж він, правда? Твій новий коханець? — сказав він, широко розплющивши очі й напружено вдивляючись у затемнене вікно.

— Це Джефрі, так.

— О, Джефрі, та невже? Що ж, він точно виглядає дуже… багатим. Скільки йому? Шістдесят?

— Припини дивитися на нього.

— Я можу дивитися куди захочу.

— Ти так і не подорослішав.

— А якщо подумати, тобі напевно не варто трахати його надто сильно, ще зламаєш щось.

Андреа переборола себе, й кутики її вуст поповзли вгору.

— Серйозно, — тихо промовив Вульф, — він і справді та причина, через яку ти пішла від мене?

Ти та причина, чому я пішла.

— О.

Запала незручна тиша.

— Ми хочемо запросити тебе на вечерю. Ми просиділи тут майже годину, і я вмираю з голоду.

Вульф непереконливо розчаровано зітхнув.

— Я б залюбки, але насправді я вже йду.

— Ти ж буквально щойно прийшов.

— Послухай, я ціную цей жест, але ти ж не проти, якщо сьогодні я відмовлюся? У мене достобіса роботи і лише один день на те, щоб знайти Рана і… — коли очі Андреа збільшилися від інтересу, Вульф зрозумів, що бовкнув зайвого.

— Він не у вас? — здивовано запитала вона.

— Енді, я втомився. Я не знаю, що ще сказати. Мені краще піти.

Вульф залишив її за крок від дверей і зайшов до будинку. Андреа сіла на пасажирське сидіння «бентлі» й зачинила дверцята.

— Лише час змарнували, — з розумінням промовив Джефрі.

— Зовсім, ні, — відповіла Андреа.

— Як скажеш. Тоді повечеряємо у «Ґрінхаусі»?

— Ти зможеш упоратися сьогодні без мене, правда?

Джефрі образився.

— Тоді в офіс?

— Так, будь ласка.


***


Вульф відчинив двері своєї дешевої квартирки й увімкнув телевізор, щоб заглушити крики нічної суперечки між парою, які точно не підходили одне другому. Ведучий програми про нерухомість показував якимось молодятам окремий будинок із трьома спальнями десь на околиці райського саду, у значно приємнішій частині країни. Слухати, як вони розмірковують над копійчаною вартістю, за яку не змогли б дозволити собі навіть діру, яку він тепер займав у столиці, було і смішно, і болісно.

Вульф пройшов до кухні й визирнув на темне вікно місця злочину навпроти. Він зупинився, майже очікуючи побачити, що «Лялька» й досі висить там, чекаючи на нього. Програма про нерухомість закінчилася (пара вирішила, що за свої гроші вони можуть знайти щось краще), і метеоролог енергійно передрікав, що спека добіжить видовищного кінця наступної ночі грозою та надзвичайно сильними жаданими дощами.

Він вимкнув телевізор, опустив штори й заліз на матрац на підлозі у спальні, прихопивши із собою книжку, яку читав упродовж уже більше чотирьох місяців. Перед тим як заснути тривожним сном, він осилив ще півтори сторінки.


***


Вульф прокинувся від дзижчання телефону на купі складеного ще з учора одягу. Його відразу ж змусив отямитися біль у лівій руці, і, поглянувши на неї, Вульф побачив, що за ніч пошкодив пов’язку. У слабкому ранковому світлі кімната видавалася йому дивною: радше сірою, аніж знайомо помаранчевою, до якої за два попередні тижні він почав звикати. Вульф перекотився й дістався до телефону, який вібрував.

— Шефе?

— Що ти накоїв? — розгнівано випалив Сіммонс.

— Не знаю. А що я накоїв?

— Твоя дружина…

— Колишня.

— … виставила фото Віджая Рана у всіх ранкових новинах і заявила, що в нас не вистачає ресурсів, щоб його знайти. Ти намагаєшся домогтися мого звільнення?

— Зовсім, ні.

— Уладнай це.

— Гаразд.

Спотикаючись, Вульф побрів до головної кімнати. Він ковтнув дві пігулки знеболюючого для руки й увімкнув телевізора. На екрані з’явилася Андреа, така ж бездоганна, як і завжди, однак і досі в тому ж одязі, що й минулого вечора. З її звичною схильністю все драматизувати, вона читала без сумніву вигадані цитати «інформатора від поліції», який благав друзів та родину Рана потурбуватися про його добробут.

У верхньому правому кутку на екрані таймер відраховував години та хвилини до ранку середи. Розгублені, і гадки не маючи, де шукати Рана, вони мали лише 19 годин і 23 хвилини до того, як убивця прийде за наступною жертвою.

Розділ 10

Вівторок, 1 липня, 2014 [8.28]


Лондон повернув собі звичну одноколірність: брудно-сірі будівлі підпирали затягнуте хмарами небо і відкидали тьмяні тіні на нескінченний бетонований простір унизу.

Дорогою від станції метро до Нового Скотленд-Ярда Вульф набрав номер Андреа. На його здивування, вона відповіла майже відразу. Здавалося, жінка була щиро збентежена його реакцією й уперто наполягала на тому, що її єдиною метою було допомогти поліції спокутувати ту шкоду, якої вона могла завдати раніше. Андреа запевняла, що коли кожна пара очей по всій країні шукає Рана, то це буде тільки на краще, і Вульф насправді не міг посперечатися з такою зручною для неї логікою. Проте він змусив її пообіцяти, що вона обговорюватиме з ним будь-які подальші деталі до того, як транслювати їх для всієї нації.

Вульф зайшов до офіса, де Фінлі вже працював не покладаючи рук. Він саме розмовляв по телефону зі службою з реєстрації зміни імені, знову і знову наголошуючи, що просте завдання, яке вони й досі не спромоглися виконати, було справою життя і смерті. Вульф сів за столом навпроти та переглядав стос паперів, які залишили детективи нічної зміни, хоча хизуватися їм було нічим. Не маючи кращих ідей, як знайти Рана, він продовжив із того ж місця, де закінчили його колеги: виснажливого вправляння з відкривання коробок та сортування банківських звітів, рахунків кредитних карток та розшифрованих телефонних записів.

О 9.23 у Фінлі задзвонив телефон, і він, позіхнувши, відповів:

— Шоу.

— Доброго ранку, це Оуен Вайтекр зі Служби з реєстрації зміни імені в Об’єднаному Королівстві. Прошу вибачення за те, що змусили вас так довго чекати…

Фінлі помахав Вульфу рукою, щоб привернути його увагу.

— Маєте для нас ім’я?

— Власне кажучи, так. Як ми й домовлялися, надсилаю вам факсом копію сертифікату, проте мені здалося, що варто було повідомити особисто, зважаючи… Що ж, зважаючи на те, що ми знайшли.

— Що саме?

— Віджай Рана народився як Віджай Халід.

— Халід?

— Саме так. Тому ми перевірили і з’ясували, що Наґіб Халід був його єдиним рідним, молодшим братом.

— А щоб тебе!

— Перепрошую?

— Не звертайте уваги. Дякую, — сказав Фінлі й поклав слухавку.

Уже за кілька хвилин Сіммонс призначив ще трьох поліціянтів, щоб ті допомогли Вульфу та Фінлі покопирсатися у таємному минулому Рана. Щоб їх не відволікали в головному офісі та щоб відгородитися від шуму, вони стали до роботи у конференц-залі. У них було ще чотирнадцять із половиною годин, щоб знайти його.

Ще був час.


***


Едмундс провів ніч на надзвичайно незручному дивані, тому в нього страшенно боліла шия. Він повернувся додому, до колись ще позаміського невеликого двоповерхового будиночка, о 20.10 і побачив свою тещу, яка мила посуд після того, як Тіа приготувала вечерю. Він зовсім забув про домовленість. Жінка привітала його зі звичною теплотою та міцно обняла пухкими руками, а щоб дістати йому до грудей, їй довелося стати навшпиньки. Натомість Тіа зовсім не була такою поблажливою. Відчувши напруження між ними, мати Тіа вибачилася й пішла так швидко, як тільки могла, щоб це було ввічливим.

— Ми домовлялися про це більше двох тижнів тому, — сказала Тіа.

— Я мусив затриматися на роботі. Вибач, що пропустив вечерю.

— Ти мав купити десерт, не забув? Мені довелося ліпити докупи одного з моїх трюфелів.

Раптом йому стало не так шкода, що він пропустив вечерю.

— О ні, — сказав він, переконливо вдаючи розчарування. — Тобі варто було залишити мені трохи.

— Я залишила.

«Прокляття».

— Це таким тепер буде наше життя? Ти пропускатимеш вечері, повертатимешся, коли заманеться, із нафарбованими нігтями?

Едмундс зніяковіло глянув на лусочки пурпурового лаку на руках.

— Зараз пів на дев’яту, Тіа. Це не зовсім «коли заманеться».

— Тоді буде гірше, адже так?

— Можливо. Тепер це моя робота, — випалив Едмундс.

— Саме тому я ніколи й не хотіла, щоб ти переїжджав із Фрауда, — сказала Тіа, її голос повищав.

— Але я переїхав!

— Ти не можеш бути таким егоїстичним, тепер, коли ти — батько!

— Егоїстичним? — не вірячи власним вухам вигукнув Едмундс. — Я заробляю гроші, щоб ми могли вижити! На що ще ми житимемо? На твою зарплатню перукаря?

Він відразу ж пошкодував про такий дошкульний коментар, але слово не горобець… Тіа побігла сходами вгору і грюкнула за собою дверима спальні. Хоча він і сподівався, що зможе вранці вибачитися, але пішов на роботу ще до того, як вона прокинулася, тому подумки зробив для себе позначку: дорогою додому купити якогось букета.

Спершу він зустрівся з Бакстер, сподіваючись, що вона не помітить, що на ньому була та сама сорочка, що й учора (усі інші висіли, випрасувані, за замкненими дверима спальні), чи того, що він не може нахиляти голову вправо. Поки вона була зайнята розмовами з хірургами-ортопедами та терапевтами з приводу реконструкції ноги, йому доручили з’ясувати все можливе про звичайний срібний перстень.

Скориставшись телефоном, він знайшов шановані ювелірні майстерні поблизу й вирушив пішки до «Victoria». Коли Едмундс прийшов до крамниці, манірний продавець був просто у захваті від того, що міг допомогти, вочевидь насолоджуючись усією драмою. Він провів хлопця до службового приміщення, де на зміну розслабленій та вишуканій ілюзії, яку створював фасад будівлі, з’явилися масивні сейфи, брудні інструменти, шліфувальне обладнання та дроти від більше десятка прихованих камер, встановлених над кожною укріпленою скляною вітриною.

Повнуватий, неохайний чоловік, схований, неначе прокажений, від очей лякливих клієнтів вищого класу, підняв персня над робочим столом та крізь збільшувальне скло оглянув внутрішній обідок.

— Платина найвищої якості, проба поставлена в Единбурзькому офісі, виготовлений у 2003 році для когось з ініціалами Т.С.І. Якщо ви зв’яжетеся з Британською Радою клеймування, вони зможуть підказати, кому належить ця проба.

— Ого! Дякую! Насправді, це дуже допомогло, — сказав Едмундс, записуючи, вражений тим, як чоловік зміг отримати так багато інформації завдяки, здавалося б, безглуздим символам. — Є якісь ідеї, для чого продаються такі персні?

Чоловік поклав масивну прикрасу на шальки терезів, а потім витягнув із дна однієї з шухляд пошарпаний каталог.

— Він не фабричний, бо тоді був би трохи дешевшим, однак у нас є схожі за ціною десь у три тисячі.

— Три тисячі фунтів? — перепитав Едмундс. Він відразу ж пригадав свою суперечку з Тіа минулого вечора. — Це щонайменше дає нам приналежність жертви до певного класу.

— Це дає вам значно більше, — впевнено сказав чоловік. — Це один із найбанальніших перснів, які я коли-небудь бачив. Фактично, він не має ніякої мистецької цінності. Це ювелірний відповідник то`му, щоб гуляти з банкнотами у п’ятдесят фунтів: показовий матеріалізм. Лише зовнішній вигляд і жодного змісту.

— Вам варто почати працювати з нами, — люб’язно сказав Едмундс.

— Ні, — відповів чоловік, — надто мало платять.


***


До обіду Бакстер обдзвонила більше сорока лікарень. Вона захоплено надсилала електронною поштою копії рентгенівського знімка та фотографію операційного шраму, аж доки один із хірургів упевнено не взяв на себе відповідальність за операцію з відновлення кінцівки. На жаль, уже за п’ять хвилин він передзвонив і сказав, що ніколи б не залишив такого жахливого шраму, тому більше нічим не може допомогти. Без дати чи серійного номера інформація Бакстер була надто розмитою.

Жінка глянула на Вульфа в конференц-залі. Він також телефонував кудись, напружено працюючи разом із командою, щоб знайти Рана. Вона ще не до кінця усвідомила, що його ім’я у списку вбивці. Можливо, тому що не знала, якої реакції він очікував від неї. Тепер більше, ніж будь-коли раніше, вона не мала ані найменшого уявлення про те, ким вони доводилися одне одному.

Бакстер була вражена тим, як він занурився в роботу. Слабші чоловіки вже б розклеїлися, ховалися, шукали співчуття чи підтримки від тих, хто був поруч. Та не Вульф. Якщо раптом щось траплялося, він ставав сильнішим, рішучішим, більше схожим на того чоловіка, яким вона знала його під час розслідування вбивств «Палія»: така ж дієва, безжальна, саморуйнівна бомба з годинниковим механізмом. Ще ніхто не помітив у ньому цієї зміни, проте на все свій час.

Едмундс досягнув вражаючих успіхів із перснем. Він уже зв’язався з Британською Радою клеймування, де йому повідомили, що клеймо належить незалежним ювелірам Единбурзького Старого Міста. Він надіслав їм фото персня, із прискіпливими вимірами і чекаючи відповіді, зайнявся порівнянням лаків для нігтів. Дорогою до офіса він зупинився у «Superdrug and Boots» і тепер став гордим власником іще шести мерехтливих пляшечок, жодна з яких не збігалася з відтінком, якого він шукав.

— Виглядаєш паскудно, — сказала Бакстер, поклавши слухавку після сорок третьої лікарні.

— Не надто гарно спав, — відповів Едмундс.

— Ти у тій же сорочці, що й учора.

— Хіба?

— За три місяці ти жодного разу не одягав одну й ту саму сорочку два дні поспіль.

— Не думав, що ти ведеш журнал.

— Либонь-таки посварилися, — із розумінням сказала вона, насолоджуючись небажанням Едмундса далі це обговорювати. — Ніч на дивані, чи не так? Усі ми там були.

— Якщо це стосується і тебе теж, чи можемо ми поговорити про це в іншому місці?

— То в чому справа? Їй не сподобалося, що тобі в напарники дали дівчину?

Бакстер повернулася у кріслі і мерехтливо затріпотіла віями, дивлячись на нього.

— Ні.

— Вона запитала, як пройшов день, а ти зрозумів, що тобі немає чого сказати, що б не стосувалося розчленованих тіл чи згорілого мера?

— Завжди залишається лак для нігтів, — посміхнувся він, помахавши обдертим учорашнім лаком.

Він намагався звести все на жарт, щоб упевнитися, що Бакстер не зможе його розкусити.

— Виходить, ти щось пропустив. День народження? Річницю?

Коли Едмундс не відповів, Бакстер зрозуміла, що натрапила на правильний слід. Вона пильно глянула на нього, терпляче чекаючи відповіді.

— Вечеря з її мамою, — промимрив він.

Бакстер розсміялася.

— Вечеря з мамою? Господи, скажи їй, щоб опанувала себе. Заради Бога, ми ж намагаємося впіймати серійного вбивцю, — вона по-змовницькому нахилилася до нього. — Одного разу я пропустила похорони матері хлопця, з яким зустрічалася, бо переслідувала човен на Темзі!

Вона засміялася ще голосніше, і Едмундс разом із нею. Він почувався винним, що не підтримав Тіа й не пояснив, що вона ще не звикла до вимог його нової посади, проте насолоджувався тим, що розділив проблему зі своїм напарником.

— Відтоді ми більше не бачилися, — продовжила вона.

Коли її сміх повільно затих, Едмундс подумав, що за цією показною байдужістю можна було б знайти прихований смуток, лише ледь помітний спалах, наче вона думала, що все могло би бути інакше, якби вона зробила інший вибір.

— Зачекай, коли того дня, коли народиться твій малюк, ми оглядатимемо місце злочину і тебе не буде поруч.

— Такого не трапиться, — захищаючись, промовив Едмундс.

Бакстер знизала плечима і знову відвернулась у кріслі. Підняла слухавку й набрала номер наступної у списку лікарні.

— Одруження. Звання детектива. Розлучення. Запитай у будь-кого в цій кімнаті. Одруження. Звання детектива. Розлучення… О, доброго дня, це детектив Бакстер із…

Сіммонс вийшов зі свого кабінету і зупинився, щоб переглянути купу фотографій із розтину, які Бакстер звалила на порожній стіл Чемберса.

— Коли Чемберс повертається? — запитав він у неї.

— І гадки не маю, — відповіла вона, ще й досі розмовляючи по телефону з терапевтичним відділенням.

— Упевнений, що це мало статися сьогодні.

Бакстер знизала плечима так, наче або їй не було до того діла, або, може, вона більше нічого не хотіла чути про це.

— Коли той вулкан вибухнув кілька років тому, він діставав мене впродовж тижня. Краще б йому не «застрягати» на Карибах. Передзвони йому від мене, добре?

— Подзвони йому сам, — відрізала Бакстер, схвильована піснею Віла Янґа, що долинала із трубки.

— Мені потрібно поговорити із заступником комісара. Зроби це!

Усе ще чекаючи з’єднання, Бакстер дістала мобільник та по пам’яті набрала домашній номер Чемберса. Її переадресувало прямісінько на автовідповідач.

— Чемберсе! Це Бакстер. Де ти, лінивий покидьку? От лайно, сподіваюся, діти не слухатимуть цього. Якщо Арлі чи Лорі це слухають, будь ласка, не звертайте увагу на слова «покидьок» та «лайно».

На іншому кінці лінії в лікарні хтось зрештою-таки підняв слухавку, підловивши Бакстер, коли вона втратила пильність.

— Прокляття, — випалила вона у мобільний і різко поклала слухавку.


***


Із плином годин Вульф відчував себе абсолютно безпорадним. О 14.30 йому зателефонували, й він відправив поліціянта до будинку кузена Рана. Це так само, як усі їхні попередні можливі спроби, нічого не дало. Вульф був упевнений, що друзі чи родичі переховують Рана та його родину. Вони безслідно зникли понад п’ять місяців тому разом із двома дітьми шкільного віку на хвості, і їхню відсутність помітили вже за тиждень. Детектив потер утомлені очі й побачив, як Сіммонс проходжується своїм крихітним кабінетом, розбираючись із нескінченними телефонними дзвінками від начальства та перемикаючи канали новин, щоб оцінити завдані збитки.

Упродовж ще півгодини нічого не траплялося, аж доки Фінлі раптом не закричав:

— У мене дещо є!

Вульф та всі решта покинули те, що робили, щоб послухати.

— Коли у 1997 році померла мати Рана, вона залишила двом своїм синам будинок, який так і не продали. Кілька років по тому вони переписали його на новонароджену дочку Рана. Без сумніву, ще один трюк, щоб уникнути сплати податків.

— Де? — запитав Вульф.

— Леді Маргарет-роуд, Сауттол.

— Мабуть, це таки воно, — сказав Вульф.

Вульфу не пощастило витягти короткого сірника і, знічений, він перервав телефонну розмову Сіммонса. Шеф приєднався до них у конференц-залі, і Фінлі розповів йому про свою знахідку. Було вирішено, що Вульф і Фінлі схоплять Рана самі. Обережність стане ключем до його виживання, а ще вони мали намір дозволити пресі порвати їх на шматки, похизуватися тим фактом, що поліції так і не вдалося відстежити Рана, і лише у четвер вранці оголосити, що він у безпеці.

Сіммонс виступив із пропозицією скористатися його зв’язками й залучити Службу захисту громадян Об’єднаного Королівства, які мали значно краще оснащення для таємного перевезення й охорони, щоб узяти на себе частину відповідальності за життя Рана, аж доки він не опиниться в безпеці.

— Не зараз! — заревів він, коли молодша поліціянтка вагаючись зайшла до кімнати і зачинила за собою двері. — Я сказав — не зараз!

— Я дуже перепрошую, що перериваю, сер, але тут телефонний дзвінок, на який, гадаю, вам справді потрібно відповісти.

— І чому ти так вирішила? — зневажливо запитав Сіммонс, соромлячи жінку за її вторгнення.

— Тому що Віджай Рана щойно зайшов до відділення поліції Сауттол і здався.

— О.

Розділ 11

Вівторок, 1 липня, 2014 [16.20]


Фінлі заснув за кермом авто на зовнішній смузі шосе. Однак це не було таким катастрофічним, як могло би здатися, адже вони вже більше сорока хвилин стояли в заторі. Дощ барабанив так сильно, що легко заглушав його хропіння, і здавалося, що по тонкому металу вдаряє не вода, а камінці. Від очисників на лобовому склі вже давно майже не було користі, а це вочевидь означало, що вони затримаються ще більше.

Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.

Вульф зателефонував Вокеру — старшому інспектору відділення поліції Сауттола. Той відразу вразив Вульфа своєю освіченістю та розумінням. Коли до них прийшов Рана, Вокер обшукав його та помістив до камери попереднього утримання, а біля дверей приставив одного зі своїх поліціянтів. Він запевнив Вульфа, що лише четверо людей, включно з ним, знають, що Рана знаходиться в будівлі. Він змусив їх присягнутися дотримуватися секретності і не розповідати нічого навіть колегам. На прохання Вульфа, Вокер зачинив відділення через запах газу внаслідок вигаданого витоку і дав вказівки своїм поліціянтам провести час перерви в інших відділках. Попри затримку, Вульф був задоволений, що Рана опинився в надійних руках.

Зрештою, п’ять транспортних засобів, що зіткнулися, таки прибрали вбік, щоби знуджені авто мали змогу розважитися, просочуючись крізь смугу з лівого боку. До Сауттола Вульф і Фінлі дісталися із запізненням майже на годину. Коли вони вибиралися з авто, темним небом прокотилися перші перекоти грому. Вже увімкнули вуличні ліхтарі, і світло від них відбивалося на верхівках парасольок квапливих перехожих та потоках води, які затоплювали стічні канави й обганяли транспорт на переповненому шосе.

Упродовж тих десяти секунд, що знадобилися Вульфу та Фінлі, щоб перебігти від авто до входу у відділок, вони змокли до нитки. Старший інспектор впустив їх усередину, а потім знову квапливо зачинив за ними двері. Він був десь такого ж віку, що й Фінлі, і гордовито продемонстрував їм знайому форму. Він мав надто віддалену лінію росту волосся, однак це личило йому так, що здавалося, немовби він зумисно прагнув стати лисим. Він із теплотою привітав їх, а потім провів до кімнати відпочинку, де запропонував кожному гарячого напою.

— Тож, джентльмени, які маєте плани на Рана? — запитав Вокер.

Він адресував це запитання Фінлі, очевидно, таким чином висловлюючи повагу до старшого, адже добре знав, що про зустріч домовлявся Вульф.

— Служба захисту громадян не дуже любить розголошувати свої домовленості, — сказав Фінлі, промоклим рукавом витираючи краплі дощу з обличчя. — Вони й з місця не зрушать, доки не зможуть гарантувати йому безпеку.

— Тоді я передаю це у ваші, значно вміліші, руки, — сказав Вокер. — Будь ласка, почувайтеся як удома.

— Я б хотів поговорити з ним, — сказав Вульф, коли Вокер розвернувся, щоб вийти з кімнати.

На те, щоб відповісти, йому знадобився якийсь час. Можливо, для своєї відповіді він шукав найменш образливі слова.

— Детективе Вульфе, зараз ви дуже відомі, — почав він.

Вульф не був упевнений, до чого той хилив.

— Хоча, з усією повагою, для вас це вже не вперше, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі, коли містер Рана зайшов сьогодні до приймальні, то був дуже схвильований. Він хотів триматися подалі від дружини та дітей, і зважаючи на обставини, це цілком зрозуміло. А потім він втратив над собою контроль і почав оплакувати смерть брата.

— Розумію, — сказав Вульф, тепер усвідомивши міркування Вокера: він про все знав.

Вульфа це трохи роздратувало, однак він розумів, що старший інспектор просто виконував свою роботу.

— До усіх цих подій я ніколи не зустрічався, ба навіть не чув про Віджая Рана. Мене хвилює лише одне — зберегти йому життя, і я б сказав, що якщо комусь-таки й потрібен захист під час цієї зустрічі, то це мені.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я буду присутній упродовж усього допиту в’язня? — сказав Вокер.

— Так я точно почуватимуся в більшій безпеці, — легковажно промовив Вульф.

Вокер провів їх углиб будівлі, до камери, де вже терпляче чекало троє, обізнаних із ситуацією, поліціянтів. Старший інспектор представив Вульфа та Фінлі кожному з них, а потім попросив одного поліціянта залишитися охороняти відчинені двері до камери Рана.

— Ми помістили його в самому кінці, якнайдалі від решти наших гостей, — сказав Вокер Вульфу.

Двері важко розчинилися, і вони побачили відкритий поцвілий унітаз і блакитний матрац і подушку, які лежали на дерев’яній лавці, звичній для камер попереднього утримання. Рана сидів обхопивши голову руками, усе ще одягнутий у водонепроникний анорак[17]. Коли Вокер повільно підійшов до в’язня, позаду голосно клацнув замок.

— Містере Рана, ці двоє поліціянтів мають повноваження…

Рана підняв погляд, і його налиті кров’ю очі втупились у Вульфа. Він зістрибнув із лавки й кинувся вперед. Вокер устиг перехопити його за одну руку, а Фінлі — за другу. Вони потягли його назад до лавки, поки Рана в цей час верещав:

— Ах ти ж покидьок! Ах ти ж покидьок!

Двоє досвідчених поліціянтів легко впоралися з Рана, який водночас був і низького зросту, і значно програвав у вазі. Його пихате велике обличчя вкривала щетина кількох днів. Здавалося, він поступився і почав плакати в подушку. Вокер і Фінлі обережно відпустили Рана, і чоловік знову сів на лавку. Поступово атмосфера заспокоїлася.

— Мої співчуття з приводу вашого брата, — глузливо всміхнувся Вульф.

Оскаженілий погляд Рана знову втупився в детектива.

— Він був ще тим шматком лайна.

— Ах ти ж покидьок! — знову заверещав Рана, і Вокер та Фінлі силоміць всадили його на лавку.

— Що за чорт, Натане, — жалібно застогнав Фінлі, коли випадковий удар коліном влучив йому в пах.

— Більше так не роби, Вульфе, — розгнівано випалив Вокер, — інакше наступного разу я не намагатимуся зупинити його.

Вульф підняв руки, перепрошуючи, і відійшов на кілька кроків, щоб схилитися на стіну.

Щойно Рана знову заспокоївся, Фінлі пояснив йому ситуацію: що їм удалося зберегти новини про його місцеперебування між кількома обраними, що вони чекають розпоряджень від Служби захисту громадян, що він неодмінно буде в безпеці і що здатися — це було правильним рішенням. Як їх і вчили, щойно вони надали Рана достатньо інформації, щоб завоювати його довіру, Фінлі непомітно перейшов до опитування. Він запитав, чи знає Рана когось зі списку, прізвища тих, хто міг бажати йому зла, будь-які нещодавні телефонні дзвінки чи незвичайні випадки.

— Чи можу я поставити кілька запитань про вашого брата? — запитав Фінлі, і Вульф чи не вперше бачив, щоб його друг говорив так ввічливо.

Він напрочуд обережно зачепив тему, яка, а вони це вже знали напевно, була його слабким місцем. Вульф стежив за тим, щоб дивитися лише на підлогу, аби не спровокувати його.

— Для чого? — запитав Рана.

— Бо нам потрібно знайти зв’язок між прізвищами у списку з тими жертвами, яких ми вже… маємо, — обережно пояснив Фінлі.

Вульф закотив очі.

— Добре, — сказав Рана.

— Коли ви востаннє контактували із своїм братом?

— 2004… 2005? — невпевнено відповів Віджай.

— То це означає, що на судовому слуханні ви не були присутні?

— Ні. Не був.

— Чому? — запитав Вульф, заговоривши вперше за останні п’ять хвилин.

Вокер підійшов, щоб схопити Рана, проте чоловік не виказував спроб поворухнутися, але й на запитання не відповів.

— Це ж якою має бути людина, щоб не знайти хоча б одного дня і не прийти на судове слухання до власного брата? — продовжив Вульф, не звертаючи уваги на погляди Вокера та Фінлі. — А я скажу тобі: таке може зробити тільки той, хто вже знає правду, кому вже відомо, що його брат винен.

Рана не відповідав.

— Саме тому ти вже давно змінив ім’я. Ти знав, що він збирався робити, і не хотів, щоб це хоч якось тебе стосувалося.

— Я ніколи не знав, що він збирався…

— Ти знав, — закричав Вульф, — і нічого не зробив. Скільки років твоїй маленькій дівчинці?

— Вульфе! — вигукнув Вокер.

— Скільки? — знову закричав Вульф.

— Тринадцять, — промимрив Рана.

— Мене б не здивувало, якби до цього часу твій брат спалив би живцем твою дочку, якби я не зупинив його. Вона знала його і, мабуть, довіряла. Як гадаєш, він довго зміг би опиратися такій спокусі?

— Припини! — закричав Рана, закриваючи вуха руками, як дитина. — Прошу, припини.

— Ти, Віджаю Халіде, у боргу переді мною, — випалив Вульф.

Він грюкнув дверима камери, залишаючи Фінлі та Вокера розбиратися із в’язнем, який лише скиглив.


***


О 19.05 Вульф отримав телефонного дзвінка з повідомленням, що хтось приїде за ними щонайпізніше о 22.30. Служба захисту громадян усе ще домовлялася зі спеціально навченими працівниками, а, зважаючи на загрозу життю Рана, ще й шукала укриття. Вульф переповів новини Вокеру та його поліціянтам, і вони навіть не приховували, що він уже давно вичерпав їхню гостинність.

Утомлений від злісних поглядів, Вульф вирішив дістати чогось поїсти для них із Фінлі та в’язня (задля перестороги він проінструктував Вокера не годувати Рана). Він великодушно запропонував купити картоплі всім, але не тому, що відчував, що чимось їм завинив, а тому, що не був упевнений, що його впустять назад із пустими руками.

Вульф одягнув промокле пальто, й один із поліціянтів притримав для нього двері. Очевидно, товстий метал приглушував звуки грози знадвору. Вульф вибіг на порожню вулицю, намагаючись виграти час у міні-цунамі, яке заливало тротуар кожного разу, коли через глибокі потоки проїжджало авто. Він знайшов магазин, де продавали їжу швидкого приготування, і ступив усередину на слизьку брудну підлогу. Коли він зачинив за собою двері, відгородившись від шуму зливи, то зрозумів, що в нього дзвонить телефон.

— Вульф, — відповів він.

— Привіт, Натане, це Елізабет Тейт, — промовив буркотливий голос.

— Ліз, чим я можу допомогти?

Елізабет Тейт була досвідченим адвокатом і часто працювала консультантом за сумісництвом у кількох центральних поліційних відділках Лондона. Вона працювала вже майже тридцять років — перша лінія захисту непідготовлених заарештованих (від п’яниць до вбивць), єдиний голос підтримки для відособлених і збентежених. Хоча час від часу між ними і траплялися непорозуміння, Елізабет подобалася Вульфу.

Там, де інші адвокати безсоромно брехали, не задля добробуту свого, безперечно, винного підзахисного, а щоб захистити власне еgо, Елізабет захищала б їх, доки на цьому наполягав би закон, не більше. Кілька разів, коли вони не знаходили спільної мови, це траплялося тому, що вона щиро вірила в невинність свого клієнта і під тиском тих обставин могла дозволити собі боротися так грубо і пристрасно, як тільки борються найкращі.

— Упевнена, що зараз ти охороняєш містера Віджая Рана, — сказала вона.

— Дві сосиски в тісті та картоплю, будь ласка, — замовляв хтось на задньому фоні.

Вульф прикрив мікрофона й обмірковував відповідь.

— Я не знаю, з чого ти..

— Годі ламати комедію. Його дружина телефонувала мені, — сказала Елізабет. — Я представляла його минулого року.

— За ухилення від сплати податків?

— Без коментарів.

— За ухилення від сплати податків.

— Я вже говорила із Сіммонсом, і він погодився дозволити мені зустрітися з клієнтом сьогодні ввечері.

— Категорично ні.

— Тобі процитувати Закон про збір доказів у кримінальних справах? Я щойно двадцять хвилин розмовляла з твоїм босом. Містер Рана не тільки під твоїм захистом, а й під арештом за злочин. Ми обоє знаємо, що все, що він скаже тобі чи будь-кому іншому впродовж наступних двох днів потім, під час розгляду його справи в суді, можна використати проти нього.

— Ні.

— Я погодилася на повний обшук, ну, і звісно ж, дотримуватимуся будь-яких рекомендацій, які ти вважатимеш за потрібне дати на місці.

— Ні.

Елізабет зітхнула.

— Поговори із Сіммонсом та передзвони мені, — промовила вона й поклала слухавку.


***


— Як швидко ти зможеш сюди дістатися? — зателефонувавши Елізабет, пробурмотів Вульф і кинув до рота останнього шматочка відсирілої картоплі.

Цілих десять хвилин вони із Сіммонсом сперечалися, хоча наївно було сподіватися, що комісар, який боявся судового позову, закриє очі на відмову ув’язненому у праві на юридичну пораду стосовно злочину, який вони й досі мали намір йому інкримінувати. Сіммонс, передбачивши, що Вульф може не підкоритися його наказу, нагадав йому про їхню розмову суботнього вечора. Він ще раз наголосив, що будь-якої миті може відсторонити Вульфа. А ще вказав, що відмова Рана в адвокатові може стати підґрунтям порушення справи проти самого Вульфа, тобто Вульф врятував би життя злочинця лише для того, щоб зрештою дозволити йому вийти сухим із води.

Вульф неохоче зателефонував Елізабет.

— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.

— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.

— Я приїду.

Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.

Він зрозумів, що в нього тремтить рука, і спробував проігнорувати причину — це був його нічний кошмар, ті безкінечні ночі під охороною, коли він прислухався до невгамовних криків, котрі наповнювали лабіринти коридорів, марний спротив відчайдушних тіл, які билися в нерухомі двері. Він зачекав якийсь час, щоб опанувати себе, а потім засунув руку в кишеню.

— Я хочу перевірити Рана, — вигукнув він поліціянтам за станцією опрацювання даних.

Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.

— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?

Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.

— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.

Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.

Розділ 12

Вівторок, 1 липня, 2014 [23.28]


Останнє, що Вульф чув від Служби захисту громадян, це що вони застрягли на М25. Один із охоронців прилаштував на столі свій телефон, тож усі вони змогли в мініатюрі переглянути випуск новин «ВВС» про аварію. Вочевидь вантажівка перекинулася посеред дороги. На шосе вже приземлилися дві повітряні швидкі допомоги, щонайменше одна людина загинула.

У камерах тимчасового утримання знову з’явилося світло, тому стало значно затишніше, проте гроза надворі лише погіршувалася. Фінлі знову заснув у пластиковому кріслі. Один із поліціянтів охороняв камеру Рана, а інші поза спиною Вокера обмінювалися роздратованими поглядами. Тепер на п’ятнадцятій годині дванадцятигодинної зміни вони почувалися такими ж в’язнями, як і ті, хто був у камерах.

Вульф знаходився поблизу чорного входу. Він чекав на Елізабет, яка також затримувалася через таку виняткову погоду. В останньому повідомленні вона написала, що вже майже в п’яти хвилинах від них, і просила поставити чайник.

Вульф визирав у кругле віконце на затоплену стоянку: з переповнених водостоків бризкала брудна вода, а гроза все більше набирала обертів. Два вогники фар обережно виткнулися з-за рогу, і таксі більше хвилини простояло біля входу. Із заднього сидіння з’явилася постать у каптурі з портфелем у руках, рішуче кинулася до входу й наполегливо постукала в металеві двері.

— Хто там? — вигукнув Вульф, не спроможний розгледіти обличчя під каптуром.

— А ти як думаєш? — різко відповів голос Елізабет.

Вульф відчинив двері, й сильний поривчастий вітер, про який попереджали метеорологи, оббризкав його дощем і розкидав папери та плакати кімнатою. Йому знадобилася вся його сила, щоб зачинити важкі двері супроти пориву вітру.

Елізабет скинула промокле пальто. Їй було п’ятдесят вісім, і вона завжди зав’язувала сиве волосся назад у тугий хвостик. Вульф бачив її лише у трьох комплектах одягу. Схоже, коли вона купувала їх два десятиліття тому, кожен із них був надзвичайно дорогим, однак тепер здавалися зношеними та старомодними. Коли б вони не зустрічалися, Елізабет знову кидала палити, й від неї завжди пахло свіжим димом, а губи, своєю незмінно рожевою помадою, вона вочевидь фарбувала в темряві.

— Ліз, — вітаючись, промовив він.

— Привіт, любчику, — відповіла жінка, кидаючи своє пальто на найближчий стілець, а потім обняла Вульфа і двічі чмокнула його в обидві щоки, хоча це вже було й зайвим.

Вона обіймала його на якусь мить довше, ніж це було потрібно, тож Вульф припустив, що таким чином жінка хотіла висловити материнську турботу про його добробут.

— Там просто потоп, — сказала вона присутнім, на той випадок, якщо вони цього не знали.

— Вип’єш чогось? — запропонував Вульф.

— Душу віддала б за чай, — промовила вона, і драматичності в її словах вистачило для того, щоб привернути увагу більшості глядачів.

Вульф тактовно вийшов із кімнати, щоб приготувати напій, залишаючи обшуки Вокеру та його поліціянтам. Йому було б незручно обшукувати колегу, подругу, яку знав уже так давно. Так хоча б здавалося, що він був ніяк не причетний до цього. Вульф тягнув якомога довше перед тим, як знову повернутися до охорони, а потім побачив, як Елізабет жартує з Фінлі, поки той ретельно переглядає вміст її портфеля. Він витягнув різьблену запальничку (яку вона тримала при собі лише як згадку) та дві дорогі кулькові ручки.

— Схвалено! — посміхнувся Фінлі.

Він закрив портфель та повернув його Елізабет, яка саме зробила кілька ковтків теплуватого чаю.

— То де мій клієнт?

— Я проведу тебе до нього, — сказав Вульф.

— Нам знадобиться певна приватність.

— Біля дверей хтось буде.

— Це конфіденційна розмова, дорогенький.

— Тоді тобі краще говорити тихо, — знизав плечима Вульф.

Це змусило Елізабет посміхнутися.

— А ми одне одного варті, правда ж, Натане?

Щойно вони дійшли до дверей камери Рана, у Вульфа задзвонив телефон.

Вартовий впустив Елізабет усередину, а потім знову замкнув двері. Вульф був задоволений і, перед тим як відповісти, знову повернувся до коридору. Це телефонував Сіммонс, щоб поділитися двома новинами. Йому щойно повідомили, що Служба захисту громадян нарешті змогла рухатися далі і буде в них за півгодини. Потім він перейшов до другого, суперечливішого питання. Вульфу та Фінлі не дозволили супроводжувати Рана.

— Я поїду з ними, — рішуче промовив Вульф.

— Вони дотримуються суворих протоколів, — заперечив Сіммонс.

— Я не віддам… Ми не можемо просто передати його й дозволити відвезти Бог знає куди.

— Можемо і дозволимо.

— І ти на це погодився? — Вульф був помітно розчарований своїм шефом.

— Так.

— Дозволь мені поговорити з ними.

— Нізащо.

— Я буду ввічливим, обіцяю. Просто дозволь мені пояснити їм ситуацію. Який номер?

Поки Вульф сперечався з керівником команди, яка їхала до них, його дешевий електронний годинник дзеленькнув, сповіщаючи про опівніч. Поступово тупоголовий чоловік дедалі більше починав дратувати Вульфа, бездумно відмовляючись порушувати протокол за будь-яких обставин. Відчуваючи, що може отримати більше задоволення, якщо розмовлятиме з ним особисто, Вульф назвав його «телепнем» і повісив слухавку.

— Не дивно, що в тебе немає друзів, — сказав Фінлі.

Разом з іншими поліціянтами та Вокером він дивився прогноз погоди на крихітному екрані мобільного.

— Пориви вітру сягатимуть дев’яноста миль за годину, — застерігав викривлений голос.

— Вони гарно треновані, ті хлопці, — продовжив Фінлі. — Тобі варто перестати бути таким схибнутим на контролі.

Вульф уже хотів було сказати щось, що могло б поставити під загрозу стосунки з одним із його небагатьох друзів, аж раптом почув, як поліціянт відмикає камеру Рана. До коридору вийшла Елізабет. Коли двері за нею зачинилися і клацнув замок, жінка все ще уривчасто прощалася зі своїм клієнтом. Вокер вилучив її взуття через неймовірно високі підбори, а тому, коли йшла коридором, Елізабет ступала по бежевій підлозі босоніж. Вона пройшла повз Вульфа не промовивши ані слова і зібрала зі столу свої речі.

— Ліз? — сказав він, спантеличений такою різкою зміною її настрою. — Усе гаразд?

— Усе нормально, — відповіла вона, закутуючись у пальто.

Коли вона застібала кнопки, руки почали тремтіти. Потім, на велике подивування Вульфа, вона витерла мокрі очі. — Я би хотіла піти, будь ласка.

Елізабет пройшла до дверей.

— Він сказав щось таке, що засмутило тебе? — запитав Вульф.

Він відчував, що починає злитися. Так, неначе мав захистити цю жінку, яка щоденно працювала з найгіршими представниками людства. Він знав, що вивести з рівноваги неймовірно товстошкіру Елізабет могла лише незаслужено жорстока уїдливість.

— Я вже велика дівчинка, Натане, — випалила вона. — Двері… зараз… будь ласка.

Вульф пройшов уперед і відчинив важкі двері. Коли Елізабет вийшла надвір, до ще одного пориву вітру та дощу додався віддалений гуркіт грому.

— Твій портфель! — сказав Вульф, зрозумівши, що вона напевно лишила його з Рана.

Здавалося, Елізабет чогось злякалася.

— Я можу принести його. Тобі не доведеться бачитися з ним знову, — сказав Вульф.

— Я заберу його вранці.

— Не будь смішною.

— Господи, Натане, просто облиш це! — закричала вона, а потім невпевнено спустилася сходами.

— Що це було? — не відриваючи очей від крихітного екрана, запитав Фінлі.

Вульф спостерігав за тим, як Елізабет вийшла на головну вулицю і зникла за рогом. У його грудях повільно починало зароджуватися неспокійне відчуття. Він глянув на годинник: 00.07.

— Відчиніть двері! — закричав він, рвонувши назад до коридору.

Стривожений поліціянт випустив ключі, даючи Вокеру час, щоб підбігти. Замок злегка клацнув і, штовхнувши важкі двері, Вульф побачив, що Рана сидів на матраці. Він почув, як Вокер позаду з полегшенням зітхнув.

… а потім, коли Вульф знову глянув на в’язня, йому перехопило подих.

Голова Рана була нахилена вперед, а обличчя набуло синюшно-багряного кольору смерті, налиті кров’ю очі неприродно вилізли з орбіт. Було очевидно, що навколо його шиї кілька разів намотали фортепіанну струну, залишаючи глибокі борозни на смаглявій шкірі. Дріт тягнувся із внутрішнього краю відкритого портфеля, помітний тепер, коли більше не був схований від неозброєного ока.

— Викличте швидку! — закричав Вульф, вириваючись уздовж коридору, а потім у темряву ночі.

Він зістрибнув зі слизьких сходів, перебіг затоплену стоянку та, звернувши за ріг, вийшов на головну вулицю, і йому по обличчю хльоснула сильна злива. Минуло менше тридцяти секунд, однак на порожньому тротуарі Елізабет ніде не було. Він пробіг повз темну вітрину магазину, знаючи, що шум грози грав проти нього. Кожне авто, що проїжджало повз, за звуком більше нагадувало літак на злітній смузі, коли вгору здіймалися бризки води, а потім падали додолу. Мільйони крапель дощу барабанили по металевих дахах припаркованих авто.

— Елізабет! — закричав він, одначе звук віднесло поривом вітру.

Він пробіг мимо провулка між двома магазинами й зупинився. Відійшовши трохи назад, він опинився перед темним закутком вузького проходу і почав удивлятись у темряву. Він повільно ступив далі, прислухаючись до того, як дощ барабанив по скляних пляшках, непотрібній тарі та іншому смітті, яке встеляло землю у провулку.

— Елізабет? — м’яко покликав він.

Потім пройшов далі. Вульф відчував, як під його ногами просідала земля.

— Елізабет?

Вульф почув несподіваний рух, а потім відчув, як його штовхнули на холодну цегляну стіну. Він простяг руку і майже схопив Елізабет за одяг, але жінка знову вибігла на вулицю.

Коли Вульф вибіг у нерівномірне світло помаранчевих ліхтарів, то відставав лише на кілька секунд. Елізабет запанікувала й необачно вибігла на дорогу. Автомобіль зупинився лише в кількох дюймах від неї, до вже й без того приголомшливого шуму ночі додався ще й розгніваний сигнал клаксона. Тепер Елізабет стояла в кількох метрах від нього. Це було дивно, однак вона витягла мобільник і, сповільнюючись, притисла його до вуха. Вульф швидко наздогнав її і побачив, що підошви її ніг вкривали бруд і кров від того, що вона босоніж бігла крізь масляні плями та брудні калюжі. Зрештою, підійшовши достатньо близько, Вульф почув, як Елізабет закричала в трубку:

— Зроблено! Зроблено!

Він потягнувся, щоби схопити її, аж раптом жінка впала на землю. Підсвідомо він кинувся слідом, не впевнений, чи був на дорозі транспорт. Елізабет вибігла на острівець безпеки посеред широкої дороги й упала на гудроноване шосе. Коли вона стала навколішки й оперлася на руки, то зрозуміла, що Вульф зупинився посеред дороги. На його обличчі Елізабет побачила вираз жаху й озирнулася, щоби простежити його погляд за мить до того, як на неї налетів двоповерховий автобус.

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вульф повільно рушив до скрученої фігури, яка лежала на бордюрі на відстані більше десяти метрів. Він чув, як позаду гальмують інші авто, відкидаючи світло на понівечене тіло. Він відчував, як по щоках текли сльози, надто шокований та виснажений, щоб навіть спробувати зрозуміти, чому його подруга так вчинила.

До нього підійшов вражений водій автобуса, а його пасажири тим часом витріщалися зі своїх місць. На чоловіковому обличчі виднілося сподівання, надія на те, що жінка все ще могла підвестися, що, можливо, вона навіть не постраждала і його життя щойно не змінилося назавжди. Його не можна було звинувачувати, що за таких умов він не помітив жінки, яка лежала на дорозі, однак це він позбавив Елізабет життя, а тому тієї миті Вульф не довіряв своїй витримці.

Коли ще одне авто приєдналося до зростаючого натовпу й освітило нову частину темної дороги, Вульф помітив зламаний телефон Елізабет саме там, де її збив автобус. Він повільно підповз і підняв його, зрозумівши, що розмову ще не завершено. Притиснувши його до вуха, він почув на іншому кінці лінії шелестіння і тихе дихання.

— Хто це? — голос Вульфа надломився, коли він запитав.

Відповіді не було, лише розмірене дихання того, хто слухав.

— Це детектив Натан Вульф зі столичної поліції. Хто це? — запитав він знову, хоча відчував, що вже знає відповідь.

Десь здалеку наближалися блакитні вогні, однак Вульф не рухався, дослухаючись, як убивця слухає його. Вульф хотів пригрозити йому, налякати, якимось чином спровокувати на реакцію, однак знав, що ніколи не зможе висловити чисту лють і ненависть, яку відчував тієї миті. Замість цього він продовжував слухати, ігноруючи шум подій, що розвивалися навколо. Він не знав, чому уповільнив своє дихання, щоб воно збігалося з диханням убивці, однак відразу ж після цього на іншому кінці лінії почулося гучне клацання і дзвінок обірвався.

Розділ 13

Середа, 2 липня, 2014 [5.43]


Карен Голмс схвильовано чекала наступного повідомлення про ситуацію на дорогах. Перед цими ранніми підйомами вона завжди не надто добре спала, а тут ще й упродовж ночі кілька разів прокидалася від сильної грози. У темряві вона вийшла зі свого літнього будиночка в Ґлочестері й побачила, що її контейнер для сміття лежить посеред дороги, а одну із секцій огорожі схилено на дверцята сусідського авто. Вона якомога тихіше підняла важку дерев’яну секцію та поставила на місце і молилася, щоб її неприязний сусід не помітив нових подряпин на капоті.

Карен ненавиділа ці щомісячні поїздки до столичних головних офісів. Усі її колеги скаржилися на значні витрати на готелі та харчування, однак у Карен не було нікого, кого б вона могла так часто просити приглянути за своїми собаками, а їхній добробут був для неї найголовнішим.

Поїздки до Лондона були для Карен нестерпно напруженими, й жінка сподівалася дістатися до офісів щонайпізніше о 6.30, навіть попри те, що до 10 ранку зустрічей у її розкладі не було. Незважаючи на десятки візитів, у лондонських офісах вона ні з ким близько знайома не була, а тому почувалася ніяково, коли приїжджала зарано. На щастя, трохи далі вулицею вона знайшла «McDonald’s» і там змогла впродовж кількох годин почитати книжку.

На шосе вже починав з’являтися потік транспорту, і, на перший погляд, безкінечне обмеження середньої швидкості сповільнило її, бо милю[18] за милею дорогу захищали пластикові конуси, які надокучливо нагадували, що колись, у найближчому майбутньому, тут, можливо, розпочнуться якісь роботи.

Карен поглянула вниз, щоб покрутити радіо, надумавши собі, що пропустила повідомлення, а коли знову підняла погляд на дорогу, то помітила між сталевими загородженнями центральної роздільної смуги велику чорну сумку. Щось у її формі та розмірі здалося жінці доволі незвичним. Жінка готова була заприсягнутися, що тієї миті, коли проїжджала повз сумку на швидкості у сорок дев’ять миль на годину, бачила, як вона ворухнулася. Глянувши у дзеркало заднього огляду, їй вдалося розгледіти лише салон «ауді», водій якого несподівано вирішив прискоритися, майже впритул наблизившись до її бампера, а потім обігнав її на швидкості в дев’яносто миль на годину: надто багатий, або надто тупий, аби зважати на камери спостереження для контролю за швидкістю.

Вона продовжувала їхати вздовж шосе, помітивши, що за дві милі було перехрестя. Жінка не мала часу зупинятися, навіть якби була впевнена, що бачила щось, а це було не так. Вочевидь, сумку туди занесло сильним вітром, а її авто, коли проїжджало мимо, зрушило її. Проте Карен усе одно не могла позбутися відчуття, що всередині немовби щось було, і це те щось таки ворухнулося.

Обох її бультер’єрів урятували. Їх знайшли разом, залишених помирати у мішку. Від цієї думки жінку завжди починало нудити. Коли Карен виїхала із зони проведення дорожніх робіт, повз неї на швидкості більше сотні миль на годину промчало «БМВ», і Карен була впевнена, що якщо в тій сумці й було щось живе, то це ненадовго.

Вона різко вивернула кермо, і її старенька «Фієста» жахливо завібрувала, перетинаючи запобіжні смуги, а потім виїхала на слизьку дорогу. Якщо вона повернеться, щоб перевірити, то затримається лише на п’ятнадцять хвилин. Вона зробила коло об’їзним шляхом і знову виїхала на шосе у зворотному напрямку.

На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.

Поки Карен чекала нагоди, щоб вийти з авто, перетнути три смуги й перелізти загорожу, серце їй у грудях шалено тріпотіло. Вона відчувала потоки повітря від авто, що проїжджали лише в кількох метрах від неї, оббризкуючи її брудом і маслянистою водою. Жінка присіла біля сумки, однак вагалася.

— Тільки не змії. Будь ласка, тільки не змії, — прошепотіла вона собі під ніс.

Коли Карен заговорила, щось у сумці знову зумисне ворухнулося до неї, і жінці здалося, що вона почула скигління. Вона обережно підчепила тонкий матеріал і розірвала з одного боку маленьку дірочку. Повільно Карен розривала все більший і більший отвір, непокоячись, але, хай би що там усередині було, воно могло кинутися прямісінько під колеса авто на шосе. Від хвилювання Карен випадково розірвала матеріал аж до половини й налякано відсахнулася, коли на гудроноване шосе висунулася голова з брудним світлим волоссям, і зв’язана жінка з кляпом у роті шалено почала роззиратися довкола. Вона глянула на Карен величезними очима, сповненими благання, і знепритомніла.


***


Повз охорону Нового Скотленд-Ярда Едмундс проходив, мов на крилах. Він мав бути вдома вчасно, щоб повести Тіа до ресторану, як вибачення за попередній вечір. Вони обоє причепурилися й на кілька годин радо прикинулися, що така розкіш для них є звичною справою. Вони насолодилися трьома стравами, а Едмундс навіть замовив стейк. Ілюзію зруйнувала лише запальна офіціантка, яка через увесь ресторан крикнула своєму керівнику, що й гадки не мала, як провести через касу ваучер із клубної картки «Теско».

Едмундс був у піднесеному настрої ще й тому, що нарешті знайшов потрібний лак для нігтів. Він не був упевнений, як ця інформація могла допомогти, хіба що це міг бути важливий крок для встановлення особи власниці правої жіночої руки «Ляльки». Він зайшов до офіса й побачив, що Бакстер уже сиділа за своїм столом. Навіть із протилежного кінця кімнати він міг сказати напевне, що в неї паскудний настрій.

— Доброго ранку, — життєрадісно спробував Едмундс.

— Якого біса шкіришся? — випалила вона.

— Вчора був гарний вечір, — сказав Едмундс, знизавши плечима.

— Не для Віджая Рана.

Готовий слухати, Едмундс сів.

— Він…?

— І не для жінки, котру ми впродовж років називали Елізабет Тейт. І не для Вульфа.

— З Вульфом усе гаразд? Що трапилося?

Бакстер ввела Едмундса в курс останніх подій минулої ночі й розповіла, як уранці у мішку знайшли молоду жінку.

— Сумка у криміналістів, однак, коли туди дісталася команда швидкої допомоги, вони знайшли ось це — висіло в неї на нозі.

Бакстер передала Едмундсу маленький пакетик для речових доказів, в якому була бирка, із тих, що чіпляють у морзі.

— «Кому: детективу Вульфу» — прочитав Едмундс. — Він уже знає?

— Ні, — відповіла Бакстер. — Вульф і Фінлі всю ніч провели на ногах. На решту дня їх відпустили.


***


Годиною пізніше поліціянтка провела шоковану жінку через метушливий офіс. Ще й досі перемазану брудом, її привезли прямо з лікарні. На обличчі й руках виднілися порізи, а скуйовджене волосся було всіх відтінків від висвітленого до чорного. Її лякав кожен раптовий шум чи новий голос.

До відділку вже дійшли новини, що особу жінки встановили. Це була Ґеорґіна Тейт, донька Елізабет. З’ясувалося, що її не було на роботі впродовж двох днів, а потім їм зателефонувала її мати, пояснивши відсутність доньки особистими проблемами. Жодних заяв про зникнення. Навіть із такої уривчастої інформації було неважко скласти докупи, що трапилося насправді, й Бакстер стало не по собі від того, як просто схилити до вбивства жінку, яка для неї завжди була сильною, винахідливою та мала непохитну мораль.

— Вона ще не знає, — похмуро сказала Бакстер, коли Ґеорґіну Тейт провели до відремонтованої кімнати для допитів.

— Про матір? — запитав Едмундс.

— Не схоже, що вона зараз готова почути це, правда?

Бакстер почала збирати речі.

— Ми кудись їдемо?

— Ми — ні, — сказала Бакстер. — Я. Бо якщо Вульфа та Фінлі відпустили, здогадайся, кого залишили розгрібати усе їхнє лайно на додачу до мого власного? Хто там номер чотири у списку?

— Ендрю Форд, охоронець, — сказав Едмундс, трохи здивований, що Бакстер знадобилося запитати.

— Цілковитий придурок. Затятий п’яниця. Минулої ночі спромігся вибити зуба поліціянтці, коли вона намагалася не дати йому перетворити квартиру на смітник.

— Я з тобою.

— Сама впораюся. Потім у мене зустріч із Джаредом Ґарландом, журналістом, який має померти за… — Бакстер порахувала на пальцях, — … три дні. Він вирішив провести свій останній тиждень розповідаючи, якими безпорадними ми є і як то воно бути наступною жертвою серійного вбивці. Мене попросили «втихомирити» та «заспокоїти» його.

— Тебе? — скептично запитав Едмундс.

На щастя, Бакстер сприйняла таку недовіру за комплімент.

— Тоді що робити мені?

— З’ясуй, чи пам’ятає Ґеорґіна Тейт щось корисне. Копай далі з перснем, нам потрібно знати, для кого його виготовили. Дізнайся, чи медична експертиза не виявила нічого нового для нас, і дістань телефон Елізабет Тейт, щойно його оглянуть криміналісти.

Бакстер вийшла з офіса, і Едмундс зрозумів, що навіть не сказав їй про лак для нігтів. Він поставив на стіл маленьку пляшечку, відчуваючи себе останнім дурнем за те, що так захопився своїм дріб’язковим розслідуванням, тим часом як Вульф переслідував вимушену вбивцю у Сауттолі, до офіса привезли викрадену жінку, а з кримінальною елітою розмовляли по телефону. Звісно ж, це було жахливо, однак він мусив визнати, що трохи заздрив.


***


— Прекрасно, — захоплено засміявся Елайджа, коли на екрані на стіні конференц-зали з’явилася фотографія, яку він щойно придбав за дві тисячі фунтів. — І я справді маю на увазі прекрасно.

Андреа затисла рота рукою і була вдячна, що ніхто інший у затемненій кімнаті не міг бачити сліз, які стікали в неї по щоках. Фотографія була якою завгодно, але точно не прекрасною. Насправді, це була, мабуть, найсумніша річ, яку вона коли-небудь бачила: чорно-біла фотографія, на якій, освітлений лише вуличним ліхтарем, під мерехтливим дощем, навколішки сидів Вульф, а увімкнені автомобільні фари відбивалися у вітринах магазину, неначе сценічні прожектори. За все їхнє подружнє життя Андреа лише двічі чи тричі бачила, як Вульф плакав, і кожного разу це розбивало їй серце.

Цього разу було значно гірше.

Він сидів на затопленій дорозі біля понівеченого тіла старшої жінки, усе ще обережно тримаючи її закривавлену руку, і з виразом цілковитої поразки на обличчі дивився в нікуди. Це зламало його.

Андреа глянула на обличчя своїх колег: вони усміхалися, аплодували, сміялися. Вона відчувала, що тремтить від гніву й відрази. Тієї миті вона зневажала кожного з них, думаючи про те, чи виглядала б і вона такою захопленою, якби не кохала колись цього чоловіка на фото. Думка, що могла б, стурбувала її.

— Кого збили? — запитав у присутніх Елайджа, однак ті лише похитали головами й знизали плечима. — Андреа?

Андреа зосередилася на образі, намагаючись приховати від інших очі.

— Звідки мені знати, хто та нещасна пані?

— Здається, вона була близькою твоєму колишньому чоловікові, — сказав Елайджа.

— Можливо, й занадто близькою, — вигукнув лисіючий продюсер у кутку, щоб розважити всіх інших.

— Подумав, що ти могла б упізнати її, — закінчив Елайджа.

— Ні, — якомога привітніше промовила Андреа, хоча кілька людей все одно обмінялися здивованими поглядами.

— Не має значення. Це в будь-якому випадку сенсація, — сказав Елайджа, не помітивши її тону. — Ми покажемо фотографію, а таймер відраховуватиме години, які залишилися в Рана, чи як там його. А тим часом пошукаємо щось на нього, і тоді знову повернемося до фото задля припущень і вигадок.

Усі присутні, окрім Андреа, захихотіли.

— Хто ця жінка? Чому головний детектив у справі «Ляльки» на місці автомобільної аварії, замість того, щоб шукати наступну жертву? Чи це якось пов’язано з убивствами? Усе, як завжди. Гаразд, до роботи.

Андреа підвелася першою і вийшла з кімнати. Вона сама не знала напевне, чи збиралася йти в гримерку, чи попрямувати просто до виходу. Андреа розуміла лише те, що відчайдушно хотіла побачити Вульфа.


***


Сіммонс розглядав величезний колаж «Ляльки» в конференц-залі. Одягнений у повний комплект уніформи, він виглядав бездоганно, хіба лише не зміг відполірувати глибоку подряпину на правому черевикові. Він пошкодив там шкіру, коли несамовито лупцював металеву шафку у своєму кабінеті за хвилину після того, як побачив нерухоме тіло свого обгорілого друга на залитій водою підлозі. Йому здалося доречним одягти їх як особистий символ втрати та дружби того дня, коли він мав бути неупередженим і виконати офіційний обов’язок.

Відспівування мера Тернбла мало відбутися о першій годині дня у церкві Святої Маргарити на території Вестмінстерського абатства. Щойно побачивши тіло, його родина попросила про закритий похорон. Перед цим у Сіммонса була запланована прес-конференція, щоб офіційно підтвердити смерть Віджая Рана та Елізабет Тейт. Поки піар-команда сперечалася між собою стосовно того, як найкраще «повернути ситуацію собі на користь», він намагався тримати себе в руках.

Сіммонс бачив, як Ґеорґіну Тейт вивели з кімнати для допитів, куди він ще не набрався хоробрості зайти, й не був упевнений, що колись йому це вдасться. Він ніколи не зміг би забути обпечене, укрите пухирями, обличчя і ще досі відчував запах горілої плоті, щоразу, коли поверталися неприємні спогади.

— Гаразд, а якщо так: зосередимося на тому, що ми змогли зупинити цю Тейт, — запропонував довгов’язий молодий чоловік, який у порівнянні з Сіммонсом виглядав п’ятнадцятирічним. — На вулицях тепер на одного вбивцю менше, хіба не так?

Сіммонс повільно повернувся обличчям до команди із трьох осіб, озброєної картами та графіками, а яскраво виділені рубрики ранкових газет радше нагадували токсичні відходи, хоча власне так і було. Він хотів щось промовити, але з помітною відразою лише похитав головою і вийшов з кімнати.

Розділ 14

Середа, 2 липня, 2014 [11.35]


Щоб дістатися до Тауер Гіл, Бакстер скористалася Окружною лінією метро, а потім вирушила від станції, неохоче дотримуючись туманних вказівок Ґарланда. Тримаючись так, щоб Лондонський Тауер був завжди зліва, вона вийшла на переповнену головну вулицю. І чому б їм не зустрітися в нього вдома (де він і мав перебувати під захистом поліції) чи в редакції неподалік?

Несподіване рішення: аморальний провокатор, журналіст самвидаву попросив зустрітися з ним у церкві. Бакстер навіть спало на думку, а чи раптом у свої останні дні Ґарланд не навернувся до релігії, як це часто бувало. Якби вона й вірила у щось, то була впевнена, що вважала б такі нахабні прохання про явлення божественної сутності трохи образливими.

Темні хмари над головою почали розходитися, дозволяючи сонцю хоча б упродовж кількох хвилин зігрівати місто. Пройшовши пішки десять хвилин, вона побачила високу церковну башту і перейшла на інший бік вулиці. Коли вона дійшла до рогу, яскраве тремтливе сонячне проміння осяяло її, і в Бакстер від здивування відвисла щелепа.

Високо над зруйнованими стінами вимальовувалася старовинна башта церкви Святого Данстана. На химерному даху та зі склепінчастих вікон попроростали тремтливі дерева з густим віттям, а в’юнкі рослини поплелися по стінах і з іншого боку спадали щільним полотном, відкидаючи незвичайні тіні на внутрішні сади. Це видовище наче висмикнули з дитячої казки: таємничий ліс посеред міста, схований від неозброєного ока, непомітний із гнітючих офісних будівель, розташованих до нього тильним боком.

Бакстер зайшла крізь металеві ворота, ступила у зруйновану церкву і пройшла за невеличким струмком, який звивався попід величезною аркою, обплетеною товстою виноградною лозою, до вимощеного дворика, збудованого навколо маленького фонтана. Двоє людей намагалися сфотографуватися, а огрядна жінка годувала голубів. Бакстер пройшла до самотнього чоловіка, який мовчки сидів у віддаленому кутку.

— Джаред Ґарланд? — запитала вона.

Чоловік здивовано глянув на неї. Він був того ж віку, що й Бакстер, убраний у приталену сорочку із закоченими рукавами, відносно привабливий, із гарно виголеним обличчям та надміру зачесаним волоссям.

— Що ж, сьогоднішній день став значно кращим, — сказав він із сильним істендським акцентом. — Сідай.

Коли він поплескав по вільному місці справа від себе, Бакстер сіла зліва. Це змусило Ґарланда широко посміхнутися.

— Чи не міг би ти стерти цю дурнувату посмішку з обличчя й пояснити, чому ми не могли зустрітися в редакції? — випалила Бакстер.

— Журналісти не дуже люблять, коли детективи нишпорять поблизу їхніх редакцій, якщо можуть цьому завадити. А чому ми не зустрілись у твоєму офісі?

— Тому що детективам не дуже подобаються зарозумілі, проблемні, безпринципні журналісти… — вона опустила обличчя, зневажливо фиркнувши, — … з жахливим лосьйоном після гоління, які нишпорять у їхніх офісах. Крапка.

— Виходить, ти читала мою колонку?

— Не із власної волі.

— Мені дуже приємно.

— Не варто.

— То що думаєш?

— Що там було про те, щоб не кусати?.. — Бакстер замовкла на півслові.

— Не кусай руку, яка тебе годує.

— Ні, не так. Ось воно: не кусай руку, яка є єдиним захистом, що відгороджує тебе від плодовитого, безжального, геніального серійного вбивці.

Цього разу на хлоп’ячому обличчі Ґарланда з’явилася самовдоволена посмішка.

— Знаєш, а я вже почав працювати над сьогоднішньою статтею. Розпочну з поздоровлення столичної поліції зі ще одним успішним виконанням.

Бакстер замислилася над тим, скільки проблем створить собі, якщо вдарить чоловіка, якого мала б захищати.

— Однак це не зовсім правда, адже так? Ви ж перевершили самі себе. Детектив Вульф здобув вам два очки за раз!

Бакстер не відповіла й роззиралася навколо. Ґарланду, напевно, здалося, що він зачепив її за живе. Насправді ж, вона просто перевіряла, чи є поруч свідки, на той випадок, якщо втратить над собою контроль.

Поки вони розмовляли, сонце сховалося за хмарою і затінений таємничий сад став ще зловіснішим. Несподівано образ дому Господнього розколовся на частини, залишаючи всередині неспокійне відчуття: міцні стіни осипалися під змієподібними пагонами рослин, які шматок за шматком тягли їх у землю — переконливий доказ того, що у цьому, забутому Богом, місці не залишилося нікого, хто б переймався тим, щоб його зберегти.

Повністю зруйнувавши для себе чарівність щойно віднайденого місця для пікніка, Бакстер розвернулася до Ґарланда й помітила верхівку тонкої чорної коробочки, що визирала з-під коміра його сорочки.

— Ах ти ж негідник, — сказала Бакстер, вихопивши в нього з кишені міні-записувач.

На ньому блимав червоний вогник запису.

— Гей, ти не можеш…

Бакстер розтрощила його на вимощеній бруківці, ще й притоптала підбором, щоб уже напевне.

— Припускаю, що заслужив це, — з несподіваною люб’язністю визнав Ґарланд.

— Послухай, ось як усе буде: біля твого будинку чергують двоє поліціянтів. Використай їх. Завтра Вульф уже буде на зв’язку…

— Я не хочу Вульфа. Я хочу тебе.

— Не варіант.

— Послухай, детективе, ось як все буде: я не в’язень. Мене не заарештували. Столична поліція не може мене утримувати, і я не зобов’язаний приймати її допомогу. Хай там як, а у вас зараз не найкращий послужний список. Я погоджуся працювати з вами, однак лише на своїх умовах. Перша: я хочу тебе.

Не в настрої вести перемовини, Бакстер підвелася.

— Друга: я хочу підробити власну смерть.

Бакстер потерла скроню і здригнулася так, наче недалекоглядність Ґарланда завдала їй фізичного болю.

— Подумай про це. Якщо я вже буду мертвий, убивця не зможе вбити мене. Ми мусимо зробити все реалістично, наприклад, на очах багатьох свідків.

— Щось у цьому таки є, — промовила Бакстер.

Коли вона знову сіла поруч із ним, обличчя Ґарланда засяяло.

— Ми можемо пересадити тобі обличчя Джона Траволти… Ні, зачекай, то був фільм. Як щодо телепортації… ні. Ось воно: ми візьмемо напрокат винищувача — гадаю, у ліцензії Вульфа цей пункт має бути — і підірвемо гелікоптер…

— Тричі ха-ха, — промовив трохи зніяковілий Ґарланд. — Щось мені підказує, що ти не сприймаєш мене всерйоз.

— Бо так і є.

— Моє життя висить на волосині, — сказав Ґарланд, і вперше Бакстер почула в його голосі страх і жалість до самого себе.

— Тоді йди додому, — промовила вона.


***


— Дуже вам дякую, я ціную вашу допомогу. Вам також. До побачення.

Едмундс поклав слухавку саме тієї миті, коли Бакстер повернулася до офіса після зустрічі з Ґарландом. Він боляче вщипнув себе за ногу під столом, аби бути впевненим, що не посміхатиметься, коли вона підійде.

Бакстер ненавиділа, коли він усміхався.

Вона сіла за свій комп’ютер, голосно фиркнула й почала витрушувати собі в долоню крихти з клавіатури.

— Хай би що то було, ти їв хоча б щось? — випалила раптом вона.

Едмундс вирішив не згадувати, що був надто заклопотаний, щоб пообідати і що Бакстер тримала рештки батончика зі злаків, яким сама ж і снідала. Вона глянула на Едмундса, який із напруженим виразом обличчя терпляче спостерігав за нею. Здавалося, він міг будь-якої миті вибухнути від хвилювання.

— Гаразд, розповідай, — зітхнула вона.

— «Коллінс і Гантер». Це сімейна юридична фірма, розташована в Сюрреї, має кілька філій та партнерів по всій країні. У них є давня традиція дарувати своїм працівникам персні… — Едмундс витягнув пакетика для речових доказів, у якому лежав масивний платиновий перстень, — … ось такий от коштовний перстень, після п’яти років роботи.

— Упевнений? — запитала Бакстер.

— Так.

— Не думаю, що таких знайдеться надто багато.

— Щонайбільше двадцять чи тридцять, згідно зі словами пані, з якою я розмовляв. Сьогодні вона надішле мені детальний перелік прізвищ із контактними даними.

— Саме час нам відпочити, — усміхнулася Бакстер.

Едмундс був уражений тим, як вона змінювалася, коли раділа.

— Як усе пройшло з Ґарландом?

— Він хоче, щоб ми вбили його. Щось питимеш?

Пропозиція Бакстер приготувати для нього якийсь напій затьмарила її несподівану відповідь. Раніше такого ніколи не траплялося, тому Едмундс запанікував.

— Чаю, — відповів він.

Едмундс ненавидів чай.

Уже за п’ять хвилин Бакстер повернулася до їхнього спільного столу й поставила перед ним чашку чаю з молоком. Вочевидь, вона забула (а може, ніколи й не прислухалася), що Едмундс мав алергію на лактозу. З перебільшеним захватом він прикинувся, що зробив ковток.

— О котрій має повернутися Сіммонс? — запитала вона. — Мені потрібно обговорити з ним ситуацію з Ґарландом.

— Здається, о третій, — відповів Едмундс і, згадавши щось, розгорнув записник. — Твоє запитання мені дещо нагадало. Коли ти була на виїзді, тобі дзвонили. Єва Чемберс. Сказала, що у тебе є її номер.

— Дзвонила Єва? — запитала Бакстер, спантеличена дзвінком дружини Чемберса.

— Вона здалася мені стривоженою.

Бакстер відразу ж схопилася за мобільник. Не маючи можливості поговорити наодинці, оскільки Едмундс сидів лише у двох футах від неї, вона підвелася і перейшла до вільного столу Чемберса. На дзвінок відповіли після другого гудка.

— Емілі, — у голосі чулося полегшення.

— Єво? Усе гаразд?

— О так, упевнена, що гаразд, люба. Я просто непокоюся, наче дурнувата стара шкапа. Просто… Учора я отримала твоє повідомлення.

— О, вибач за це, — зніяковіло промовила Бакстер.

— Не переймайся. Мені здалося, що наприкінці ти щось наплутала, однак потім минулої ночі Бен не повернувся додому.

Бакстер це ще більше спантеличило.

— Не повернувся додому звідки, Єво?

— Та ж із роботи, люба.

Бакстер випросталася, раптом стривожившись, і ретельно обмірковувала свою відповідь, щоб не надто засмутити привітну жіночку на іншому кінці телефону.

— Коли ви повернулися з відпустки? — невимушено запитала Бакстер.

— Учора вранці, і поки я добиралася додому, Бен уже поїхав на роботу. Ані їжі в холодильнику, ані записки з привітанням… Що за чоловік?

Єва напружено засміялася. Бакстер потирала голову. Щоразу, коли Єва відкривала рота, Бакстер ще більше заплутувалася, а тому намагалася не сперечатися з нею.

— Гаразд, чому ти повернулася додому пізніше за Чем… за Бена?

— Перепрошую, любонько. Я не розумію.

— Коли Бен повернувся з відпустки? — Бакстер уже майже кричала.

На іншому кінці лінії запала довга пауза, а потім, охоплена смутком, Єва хрипло прошепотіла:

— Він не їздив у відпустку.

Запала приголомшлива тиша, і поки Бакстер силкувалася зібратися з думками, Єва почала плакати у трубку. Чемберса не було вже більше двох тижнів, а цього навіть ніхто не помітив. Бакстер відчула, як її серце шалено забилося в грудях, а в горлі пересохло.

— Думаєш, що з ним щось трапилося?

— Упевнена, що з ним усе гаразд, — непереконливо промовила Бакстер. — Єво?

Відповіддю їй став лише віддалений плач.

— Єво, мені потрібно знати, чому Бен не поїхав із тобою у відпустку… Єво?

Вона втрачала її.

— Бо він безперестанку торочив про це, — якомога життєрадісніше продовжила Бакстер. — Показував мені фотографії будинку твоєї сестри на пляжі та ресторан на стовпах. Він із таким нетерпінням чекав цієї поїздки, хіба не так?

— Так, люба, чекав. Але того ранку, коли ми мали вилітати, він мені зателефонував. Я вже спакувала всі речі й чекала на нього. Бен поїхав на зустріч із лікарем Семі. Спочатку для того, щоб забрати свої ліки, однак закінчилося все тим, що його залишили «під наглядом» у лікарні. Наступного дня він надіслав мені повідомлення, що з ним усе гаразд і що він повертається на роботу.

— Що він ще казав?

— Сказав, що кохає мене і що останньої миті в нього виникли якісь проблеми з ногою. Не хотів засмучувати мене. Звісно ж, я сказала, що залишаюся, однак він був непохитним і наполягав, що краще мені поїхати самій, аніж просто викинути гроші на вітер. Ми навіть посварилися через це.

Єва знову почала плакати.

— Які проблеми з ногою, Єво?

Бакстер згадала, як Чемберс іноді накульгував, однак вона ніколи не вважала це досить серйозним, щоб завдати проблем, і не чула, щоб він колись на щось скаржився.

— Ну, знаєш, люба, наслідки аварії багато років тому. Бен повертався додому із жахливим болем, який не вдавалося вгамувати впродовж усієї ночі. Він не любить про це говорити. Пластини і стержні… він майже втратив… Алло?

Бакстер випустила телефона і вже несамовито копирсалася в шухлядах столу Чемберса. Коли вона витягла верхню шухляду й висипала вміст на столі, її несамовито трусило і вже починалася гіпервентиляція легень. Люди навколо спостерігали за її дивною поведінкою зі зніяковілим нерозумінням.

Коли Бакстер висипала на підлогу другу шухляду з паперами, канцелярським приладдям та закусками, до неї попрямував Едмундс. Вона вже стала навколішки й почала розбирати той безлад, і Едмундс присів навпроти неї.

— Що ми шукаємо? — глянувши на килим, м’яко запитав він, не впевнений у тому, що шукав. — Дозволь мені допомогти.

— ДНК, — прошепотіла Бакстер, і швидкість її дихання поступово зростала.

Вона витерла сльози й висмикнула зі столу нижню шухляду. Уже саме хотіла перевернути підлогу й її, але Едмундс устиг дістати дешевого пластикового гребінця.

— Підійде? — запитав він, простягнувши його їй.

Вона підповзла, щоб узяти його, але потім істерично розридалася й почала неконтрольовано схлипувати в нього на грудях. Едмундс нерішуче обійняв її й розлючено махнув зівакам, які вже почали збиратися навколо.

— Що відбувається, Бакстер? — прошепотів він.

Їй знадобився якийсь час, щоб опанувати себе й відповісти. Та все одно, поміж пришвидшеними подихами, вона заледве могла говорити.

— «Лялька»… Нога… Це Чемберс!

Розділ 15

Середа, 2 липня, 2014 [19.05]


О 8.57 завалившись нарешті на не надто привабливий матрац, Вульф навіть не скинув черевиків. Вони з Фінлі працювали всю ніч на двох місцях злочинів, між якими була відстань у чверть милі: охороняли речові докази, стримували висвітлення у пресі, опитували свідків та складали офіційні звіти. Коли Фінлі все ж висадив його біля будинку, жителі міста лише поспішали на роботу; а вони обоє були надто виснажені, щоб навіть говорити.

Він сидів на жорсткій підлозі, жував тост у повний рот і дивився перший випуск Андреа цього дня, однак вимкнув телевізор, як тільки на екрані з’явилася фотографія, на якій він сидів біля понівеченого тіла Елізабет. Він неохоче поплентався до спальні й заснув за кілька секунд після того, як заплющив очі.

Він сподівався поїхати до лікаря, щоб той оглянув його руку, однак проспав аж до шостої вечора, коли його розбудив дзвінок Сіммонса. Обмовившись кількома словами про похорон мера Тернбла, він коротко розповів йому, як далеко просунулося розслідування протягом дня та про витік інформації у пресу минулої ночі. Після нерішучої паузи він розповів і про відкриття Бакстер. Криміналісти підтвердили, що волосся з гребінця детектива Чемберса дало повний збіг із правою ногою «Ляльки». Наостанок він нагадав Вульфу, що той може відійти від справи, коли захоче.

Вульф розігрів у мікрохвильовці пасту із фрикадельками швидкого приготування, однак після розмови із Сіммонсом ніяк не міг позбутися образу закривавленого фартуха вбивці. Переглядаючи нечіткий запис із камер відеоспостереження, Вульф розмірковував про те, чия ж то кров уже засохла на брудному фартухові, хто ж помер ще до того, як убивця заявив права на голову Наґіба Халіда як на почесний трофей. Тепер усе стало на свої місця. Вбивця мусив убити Чемберса до того, як той поїхав би з країни на два тижні.

Вульф сів перед телевізором, та, як виявилося, кошмарна його фотографія вже розлетілася іншими каналами новин, і складалося враження, що всі вони заповнюють ефірний час, обговорюючи, чи достатньо кваліфікований Вульф для такої важливої ролі у розслідуванні. Він осилив лише два шматочки схожої на плоть страви й відсунув її подалі. Вульф уже хотів було зішкребти решту у смітник, аж раптом задзвонив телефон. На жаль, він і досі не міг відчинити жодного вікна, інакше одним порухом позбувся б одночасно і надокучливого репортера, і відразливої вечері. Неохоче, він усе ж таки натиснув кнопку на приймачі.

— Натан Вульф: офірний цап, людина з обкладинки і ходячий труп, — життєрадісно промовив він.

— Емілі Бакстер: емоційно зламана та досить-таки п’яна. Я можу піднятися?

Вульф усміхнувся, натиснув ще одну кнопку, а потім квапливо заштовхав найбільший безлад у спальню і зачинив двері. Він впустив Бакстер, убрану в затісні джинси, чорні ботильйони та білу мереживну кофтинку. На очах — димчасто-синій макіяж, а через поріг повільно просочувався аромат її солодких квіткових парфумів. Зайшовши до гнітючої обшарпаної кімнати, вона передала йому пляшку червоного вина.

Попри те, що Вульф знав Бакстер упродовж стількох років, він ніколи не міг звикнути до того, як вона виглядала у звичайному одязі — молодшою, витонченішою, тендітнішою. Їй більше пасували б танці чи вечірки, аніж трупи та серійні вбивці.

— Стільця? — запитав він.

Бакстер роззирнулася кімнатою, в якій не було меблів.

— А в тебе є хоч один?

— Саме тому я й питаю, — сухо промовив Вульф.

Він витягнув для неї до центру кімнати коробку з надписом «Штани і сорочки», а потім відшукав келихи для вина в тій, на яку збирався сісти. Потім наповнив два невеликі келихи.

— Що ж, це місце виглядає трохи… — Бакстер замовкла з таким виразом на обличчі, немов не хотіла ні до чого торкатися.

Потім вона майже так само глянула на Вульфа, його зім’яту сорочку та скуйовджене волосся.

— Я щойно прокинувся, — збрехав він. — Від мене смердить і мені потрібно в душ.

Обоє надпили по ковтку вина.

— Уже чув? — запитала вона.

— Чув.

— Знаю, ти не був його великим шанувальником, однак для мене він багато означав, розумієш?

Потупивши очі в підлогу, Вульф кивнув. Вони ніколи так не розмовляли.

— Сьогодні я плакала на руках у свого стажера, — згораючи від сорому, промовила Бакстер. — Я ніколи не зможу спокутувати цього.

— Сіммонс сказав, це ти про все здогадалася.

— Усе одно… мій стажер! Це було б нормальним, якби на його місці був ти.

Запала важка пауза, яка від розуміння, що вони обоє уявили, як його руки обіймають її, затягнулася ще більше.

— Хотіла б я, щоб ти був там, — пробурмотіла Бакстер, ніби підкреслюючи, що цього не сталося, й підняла димчасті очі, щоб оцінити реакцію Вульфа.

Він ніяково посовався, а коли Бакстер щедро долила в їхні келихи й нахилилася ближче, ще й розчавив щось усередині коробки, на якій сидів.

— Не хочу, щоб ти помирав.

Її мова була нечіткою, а тому Вульф замислився, скільки вона встигла вже випити до того, як прийшла до нього. Бакстер потягнулася й узяла його за руку.

— Можеш повірити, що вона вважала, ніби між нами щось є?

Вульф скористався нагодою, щоб вставити зовсім недоречне:

— Андреа?

— Знаю! Божевільно, правда? Я мала на увазі, якщо подумати, ми головним чином страждали від негативних наслідків подружньої зради, але так і не насолодилися… позитивними.

Її великі очі знову дивилися на нього. Вульф відпустив її руку й підвівся. Бакстер відхилилася назад і поволі смакувала вино.

— Ходімо кудись, знайдемо, де перекусити, — захоплено запропонував він.

— Я не дуже…

— Упевнений, що так! Далі вулицею є простеньке місце. Дозволь мені заскочити в душ. П’ять хвилин — і ми йдемо.

Вульф майже побіг до ванної кімнати. Двері прилягали нещільно, а тому, щоб зачинити їх, довелося підкласти рушника. Потім Вульф якомога швидше роздягнувся.

Бакстер підвелася й відчула легке запаморочення. Похитуючись, вона пройшла до кухні, вилила решту вина зі свого келиха й наповнила його водою з-під крана. Вона набрала ще одного, а потім випила ще три. Бакстер дивилася на порожню квартиру навпроти, де геніальний убивця, який стояв за всіма цими стражданнями і смертями, пишаючись, виставив своє жахливе страховисько.

Вона думала про Чемберса. Про те, як під силою погроз у відчайдушній спробі захистити дружину він подзвонив Єві.

Крізь тонку стіну ванної кімнати долинало приглушене плюскотіння увімкненої води.

Вона згадала понівечене тіло Елізабет Тейт під дощем на тій чорно-білій фотографії, де Вульф тримав її за руку.

У душі було гарне відлуння, і Бакстер чула, як він фальшиво мугикав щось собі під ніс.

Вона думала про Вульфа і про те, як усвідомлювала, що не зможе врятувати його.

Бакстер поставила келих у раковину, глянула на своє відображення у мікрохвильовці й попрямувала до дверей ванної кімнати. Уже вдруге за день її серце шалено забилося в грудях. Смуга світла між дверима та рамою підказувала їй, що Вульф або не зміг замкнутися, або зумисне цього не зробив. Вона взялася за металеву дверну ручку, глибоко вдихнула…

У вхідні двері хтось постукав.

Усе ще тримаючись за хлипку ручку, Бакстер завмерла. Вульф нічого не підозрював і продовжував наспівувати щось у душі. Постукали ще раз, тепер уже наполегливіше. Вона пошепки вилаялася, кинулася до вхідних дверей і різко їх розчинила.

— Емілі!

— Андреа!

Дві жінки стояли в ніяковій тиші, й жодна з них не знала, що сказати далі. З ванної вийшов Вульф, обгорнувшися навколо стегон рушником. Він уже був на півдорозі до спальні, коли помітив їхні докірливі погляди. Він зупинився, оглянув не найкращу ситуацію, що розгорталася біля дверей, похитав головою і замкнувся у спальні.

— А виглядає затишно — сказала Андреа, одночасно і задоволена від того, що мала рацію, й обурена цим.

— Припускаю, що тобі краще зайти, — сказала Бакстер, відступаючи вбік і ніби захищаючись, схрестила руки. — Коробку?

— Я постою.

Бакстер спостерігала за тим, як Андреа розглядала обшарпану квартиру Вульфа. Як і завжди, вона мала до нудного бездоганний вигляд, і кожний її крок супроводжувало дратівливе цокання дизайнерських підборів.

— Це місце… — почала Андреа.

— Зовсім не те? — сказала Бакстер, бажаючи дати зрозуміти цій багатійці, що її квартира середнього класу абсолютно не схожа на цю діру.

— Чому він живе тут? — прошепотіла Андреа.

— Припускаю, бо ти обдерла його як липку під час розлучення, — розгнівано сказала Бакстер.

— Тебе це не стосується, — пошепки відповіла Андреа, — але ми збиралися розділити будинок п’ятдесят на п’ятдесят.

Запала ніякова тиша, й вони обоє роззиралися в надто маленькій кімнаті.

— І щоб ти знала, — продовжила Андреа, — ми із Джефрі допомагали Натану з грошима, коли він тільки-но вийшов з лікарні.

Бакстер підняла напівпорожню пляшку червоного вина.

— Вина? — люб’язно запропонувала вона.

— Залежно від того, яке воно.

— Червоне.

— Бачу. Я мала на увазі звідки?

— Моррісонс.

— Ні, я хотіла сказати… Я пас.

Бакстер знизала плечима й повернулася до своєї коробки.


***


Вульф одягався вже більше п’яти хвилин, однак усе одно стояв посеред похмурої спальні чекаючи, поки викрики у сусідній кімнаті притихнуть. Бакстер звинуватила Андреа у тому, що вона користується стражданнями інших, і Андреа сприйняла це за образу, навіть попри те, що, без сумніву, так і було. Андреа у свою чергу звинуватила Бакстер у тому, що вона п’яна, і це теж образило останню, навіть попри те, що без сумніву, так і було.

Коли суперечка перейшла на стосунки Вульфа та Бакстер, він нарешті вийшов із схованки.

— Як довго це вже триває? — випалила Андреа їм обом.

— Я з Бакстер? — невинно запитав Вульф. — Не будь смішною.

— Смішною? — ображено крикнула Бакстер, і це аж ніяк не полегшило становище. — То для тебе смішна навіть думка про те, що я можу тобі подобатися?

Вульф лише зіщулився, достеменно знаючи, що хай би там що він зараз не сказав, це буде неправильним.

— Я нічого такого не мав на увазі. Ти ж знаєш, що я вважаю тебе прекрасною, розумною, неймовірною.

Бакстер самовдоволено всміхнулася Андреа.

— Неймовірною? — закричала Андреа. — І ти й досі намагаєшся це заперечувати? — вона розвернулася до Бакстер. — Виходить, ти живеш тут із ним?

— Я б не жила у цій паскудній дірі, навіть якби від цього залежало моє життя, — заперечила п’яна Бакстер.

— Гей! — вигукнув Вульф. — От спасибі. Тут просто треба зробити ремонт.

— Ремонт? Радше знести! — засміялася Андреа, щойно вступивши у щось липке. — Усе, про що я прошу, це щоб ти був чесним. Яка вже тепер різниця?

Вона підійшла ближче, щоб поговорити з Вульфом, дивлячись йому у вічі.

— Натане…

— Енді…

— У тебе роман? — спокійно запитала вона.

— Ні! — у розпачі заревів він. — Це ти викинула наш шлюб як непотріб!

— Ви двоє впродовж багатьох місяців практично жили разом. Невже ти й справді думаєш, що я повірю, що у вас не було сексу?

— Що ж, ми гарно розважилися! — вигукнув їй в обличчя Вульф.

Він ухопив пальто і, грюкнувши дверима, вийшов із квартири, залишаючи Андреа наодинці з Бакстер. Перед тим, як хтось із них промовив хоч слово, запала довга тиша.

— Андреа, — м’яко промовила Бакстер, — ти ж знаєш, що ніщо у світі не принесло б мені такого задоволення, як розповісти тобі погані новини… але нічого не було.

На цьому сварка закінчилася, роки підозр і звинувачень було зітерто одним відвертим реченням. Вражена, як те, у що вона так беззаперечно вірила, насправді ніколи не траплялося, Андреа сіла на коробку.

— Ми з Вульфом лише друзі, нічого більше, — промовила Бакстер, більше для себе, аніж для Андреа.

Якою ж вона була дурепою, сумніваючись у їхніх, без сумніву складних, стосунках, спрагла до затишку й підтримки через смерть Чемберса, у паніці від можливої перспективи втратити найкращого друга.

Вона знизала плечима. Їй варто звинувачувати лише випивку.

— Хто та жінка на фотографії з Натаном? — запитала Андреа.

Бакстер перевела погляд на неї.

— Мені не потрібно її ім’я, — виправдовуючись сказала вона. — Лише… він гарно її знав?

— Досить гарно. Вона не заслужила… — Бакстер мусила ступати обережно, щоб не розкрити жодних деталей убивства Віджая Рана. — Вона не заслужила нічого з цього.

— Як він тримається?

— Чесно? Це нагадало мені колишні часи.

Андреа розуміюче кивнула, надто добре пам’ятаючи заключний акт їхнього шлюбу.

— Це все надто особисте, надто великий тягар. І знову поглинає його, — сказала Бакстер, докладаючи зусиль, щоб якомога чіткіше описати зміни у характері Вульфа, які помітила лише вона.

— Варто замислитися, а чи не цього домагається вбивця, — сказала Андреа. — Потоптатися по його мозолях, переконатися, що Натан так зосередиться на тому, щоб упіймати його, що навіть не думатиме, як захистити себе.

— А хіба впіймати вбивцю й захистити себе не одне і те ж?

— Не обов’язково. Натан може втекти, однак не робитиме цього.

Бакстер ледь помітно всміхнулася.

— Ні, не робитиме.

— Ти ж знаєш, колись ми вже мали майже таку ж розмову, — сказала Андреа.

Бакстер здавалася настороженою.

— Не хвилюйся, я нікому не казала і ніколи не скажу. Це я до того, що ми вже вирішували, що робити.

— Одне слово Сіммонсу, і він відсторонить його від справи, але я не можу так із ним вчинити, — сказала Бакстер. — Краще нехай він буде там, бореться, аніж просто сидітиме тут і чекатиме власної смерті.

— Тоді рішення таке: мовчи. Просто допомагай йому чим зможеш.

— Якби нам тільки вдалося врятувати хоч одного з них і довести, що вбивця не такий вже й геніальний, яким здається…. усе не видавалося б таким безнадійним.

— Чим я можу допомогти? — щиро запитала Андреа.

Несподівано Бакстер дещо спало на думку, хоча й було дуже ризиковано обговорювати такі важливі речі з жінкою, яку вже заарештовували за поширення у світовій пресі суперечливих матеріалів. Вона й думати не збиралася про дурнувату пропозицію Ґарланда сфальсифікувати його смерть, однак якщо в неї була змога хоч раз використати пресу як союзника, а не як супротивника, то, можливо, існував інший спосіб збільшити їхні шанси на виграш.

Андреа здавалася щирою і дійсно дуже непокоїлася за Вульфа. А ще вона була найбільшою надією Бакстер на успішне втілення її плану.

— Ти потрібна мені, щоб урятувати Джареда Ґарланда.

— Хочеш залучити мене? — запитала Андреа.

— І твого оператора теж.

— Розумію.

Андреа прочитала поміж рядків незвичного прохання Бакстер. Вона вже уявляла переможний вираз на обличчі Елайджі, коли оспівуватиме занепокоєність відчаєм столичної поліції. Можливо, він навіть запропонує їй трохи підіграти перед тим, як розвинути історію за вечір до вбивства.

Для репортера вводити в оману глядачів було наче кар’єрне самогубство, причому благородність намірів геть нічого не важила, адже як вони могли потім повірити їй знову? Вона згадала усміхнені обличчя захоплених колег у конференц-залі, вдячних Елізабет Тейт за таку жахливу смерть, так неначе вона кинулася під автобус задля їхньої розваги. Уявивши, як вони святкуватимуть над нерухомим тілом Вульфа та ще й очікуючи, що вона «додасть драматизму» до вже й без того найгіршого дня її життя, Андреа стиснула кулаки.

З цим змиритися вона не могла. Вони всі відштовхнули її.

— Я згодна.

Розділ 16

Четвер, 3 липня, 2014 [8.25]


Дорогою на сеанс до доктора Престон-Гол Вульф зайшов до офіса. Він сів до столу і був зворушений, побачивши, що, поки його не було, у свій вихідний Фінлі не полінувався заповнити об’ємний контрольний звіт. До нього додавалася записка:

«Що за купа гівняних запитань! Побачимося на нараді. Фін».

Упевнений, що доктор не оцінить відвертості Фінлі, він прибрав записку, а потім глянув на порожній стіл Чемберса, уявивши собі нехарактерну для Бакстер істерику за день до цього. Він ненавидів саму думку про те, що їй було сумно. За весь час, що вони були знайомі, йому лише раз довелося стати свідком того, як вона шаленіла від горя, і це вплинуло на нього значно більше, аніж будь-що інше того виснажливого й химерного дня.

У судовій залі Олд Бейлі для Бакстер не знайшлося місця, однак вона вперто наполягала на тому, що супроводжуватиме Вульфа, щоб почути вирок у справі Халіда. До того останнього етапу його відсторонили від роботи, і вся його команда зіткнулася із внутрішнім розслідуванням способів вирішення питань у справі. Він не хотів, щоб вона приходила. За тиждень прірва між ним і Андреа набула загрозливих розмірів, і все закінчилося викликом поліції до їхнього будинку у Стоук Ньювінґтоні, а це підлило ще більше пального у вогонь сфабрикованих історій про домашнє насилля. Не зважаючи на це, Бакстер смикнула за потрібні ниточки, і їй дозволили почекати кінця судового слухання під дверима в розкішній Головній залі.

Вульф і досі пам’ятав старшину присяжних (так схожого на Ґендальфа). Не забув і того, як секретар запитав про вирок. Усе після тієї миті було немов у тумані: панічні викрики, запах мастики для підлоги, кривавий слід від долоні на білій сукні.

Єдине, що він яскраво пам’ятав, так це сильний біль, коли охоронець лави підсудних одним жорстоким ударом роздробив його лівий зап’ясток, змістивши металом кістку. А ще, як Бакстер стояла в тому хаосі, як по її обличчю стікали сльози, і як вона повторювала лише одне: «Що ти накоїв?».

Коли він припинив пручатися й дозволив юрбі поліціянтів схопити себе, то бачив, як вона подала руку заляпаній кров’ю присяжній, а потім вивела її до дверей у безпечне місце. Коли Бакстер зникла за важкими подвійними дверми, він гадав, що більше ніколи її не побачить.

Від задуми Вульфа відвернуло дратівливе пищання, а ще знайома послідовність шурхоту та стуку, яку завжди видавав несправний факс. Він побачив, що Бакстер захоплено розмовляє про щось із Сіммонсом у його кабінеті. Відколи він тоді вийшов із квартири, вони не говорили, а обидві жінки пішли звідти ще до того, як він повернувся додому. Вульф знав, що завинив, однак був надто поглинутий власними думками, щоби втручатися в їхню одвічну ворожнечу. Не маючи часу на щось корисне, він узяв звіт і вийшов з офіса.


***


Сеанс із доктором Престон-Гол пройшов не надто добре, і він із полегшенням зітхнув, полишивши задушливий кабінет, і вийшов під звичну для британського літа мжичку. Хоча було тепло, поверх білої сорочки він накинув піджак. На його столі в кутку ще й досі стояла нагорода «Міс мокра сорочка 2013», яку йому подарував Фінлі після того, як у самому лише дешевому одязі їх застала страшенна злива. Він досі соромився цього.

Повертаючись до Нового Скотленд-Ярда, він думав про нараду. Доктор Престон-Гол висловила занепокоєність обсягом тиску, під яким опинився Вульф, і враженнями від того, що незадовго після їхньої зустрічі в понеділок просто на його очах померло двоє людей. На щастя, ніхто не повідомив їй про смерть Чемберса.

Хоча зустріч мала б стосуватися лише інформації зі звітів Фінлі та конфіденційних розмов доктора з Вульфом, було неможливо уникнути тепер уже відомої на весь світ фотографії, яка так часто з’являлася в новинах ще вчора.

Доктор сказала, що фото — це найвідвертіша річ, яку він коли-небудь давав їй для роботи, хоча й незумисне, і що будь-хто зміг би помітити, що чоловік, який стискав руку мертвої жінки, був зламаний. Вона повідомила, що зателефонує Сіммонсу і порадить, щоб у подальшому розслідуванні Вульф не відігравав такої важливої ролі, а потім відразу відпустила його до зустрічі в понеділок уранці.

Коли Вульф повернувся до офіса, виявилося, що той був напівпорожнім. Уночі в Едмонтоні вбили двох підлітків, а третій був у лікарні у критичному стані. Їх закололи ножем, як це роблять у бандах. Цей випадок став ще одним нагадуванням, що Лондон живе звичним життям і що «Лялькар» та всі ті люди, приречені на смерть, боротьба за виживання самого Вульфа були не більше, ніж цікавою темою у розмовах для мільйонів людей, яких це не стосувалося.

Коли він повернувся до свого столу, на нього чекало повідомлення. Ендрю Форд, охоронець, номер четвертий у списку, ще з учорашнього ранку наполягав на особистій зустрічі з Вульфом. Поступово він ставав усе агресивнішим до поліціянтів, приставлених до нього для охорони. Вочевидь, замість нього туди навідувалася Бакстер, однак розгніваний грубіян лише вигнав її.

Бакстер знову повернула собі звичну неприступність та ще й довершила образ темним макіяжем і знудженим виразом обличчя, і, коли їх викликали до конференц-зали, Вульф сів поруч із нею.

— Доброго ранку, — невимушено промовив він.

— Доброго ранку, — різко відповіла вона, не дивлячись йому у вічі.

Він здався й відвернувся, щоб натомість поговорити з Фінлі.


1. (ГОЛОВА) — Наґіб Халід «Палій»

2. (ТУЛУБ) —?

3. (ЛІВА РУКА) — платиновий перстень, юридична фірма?

4. (ПРАВА РУКА) — лак для нігтів?

5. (ЛІВА НОГА) —?

6. (ПРАВА НОГА) — детектив Бенжамін Чемберс


А — Реймонд Тернбл (мер)

Б — Віджай Рана/Халід (брат/бухгалтер)

В — Джаред Ґарланд (журналіст)

Г — Ендрю Форд (охоронець/п’яниця/колька в дупі)

Ґ — Ешлі Локлен (офіціантка) або (дев’ятирічна дівчинка)

Д — Вульф

Вони всі мовчки дивилися на список, сподіваючись, що їх раптом охопить натхнення і очевидний зв’язок з’явиться сам собою. Перші двадцять хвилин наради вони витратили, сперечаючись між собою, і цим спонукали Сіммонса майже незрозумілим почерком неохайно написати на дошці їхній поточний прогрес. Побачивши той запис, вони остаточно переконалися в не надто вражаючих результатах.

— «Палій» має бути ключем, — сказав Фінлі. — Халід, його брат, Вульф.

— Його брат ніяк не був причетний до судового слухання, — промовив Сіммонс, додаючи цю примітку до списку. — Його там навіть не було.

— Можливо, коли Алекс повернеться з ім’ям, усе це набуде більшого сенсу, — знизав плечима Фінлі.

— Сумніваюся, — сказала Бакстер. — У Едмундса двадцять дві людини з такими ж перснями. Жоден із них не брав участі в розгляді справи Халіда.

— Як і Бен, хіба ні? — запитав Фінлі.

Після згадування його імені запала незручна тиша. Фінлі почувався винним за те, що почав цю тему, стривоживши своїх колег, так немов Чемберс був лише ще однією частиною головоломки.

— Чемберс був причетний до справи, однак не більше, ніж будь-хто присутній у цій кімнаті, — без емоцій відповіла Бакстер. — А навіть якби й так, як це пов’язує його з рештою прізвищ у списку?

— Як ретельно ми перевірили минуле цих людей? — запитав Сіммонс.

— Ми докладаємо всіх зусиль, однак допомога нам би не завадила, — сказала Бакстер.

— Що ж, такої в нас немає, — роздратовано відповів Сіммонс. — Вульфе, ти незвично мовчазний, маєш якісь думки?

— Якщо справа Халіда — це ключ, чому тоді я в одному списку з ним? Це не має сенсу. Вони жадали смерті «Палія», а разом з тим і смерті того, хто намагався його зупинити?

Запала незручна тиша.

— Може, тому, що це відома справа, — припустив Фінлі. — Можливо, у Бена теж було щось таке, що й привернуло увагу вбивці.

— А це ідея, — сказав Сіммонс. — Погляньмо.

Саме тієї миті до кімнати увірвався скуйовджений та спітнілий Едмундс.

— Перстень належить Майклу Ґейбл-Коллінсу, — переможно сказав він. — Старшому партнеру «Коллінс і Гантер».

— «Коллінс і Гантер»? Чому ця назва видається мені знайомою? — запитав Фінлі.

Вульф знизав плечима.

— Сорок сім років, розлучений, дітей не мав. Цікаво те, що минулої п’ятниці за обідом він зустрічався з партнерами, — продовжив Едмундс.

— Тобто ми маємо годин дванадцять між цією зустріччю та часом, коли знайшли «Ляльку», — сказав Сіммонс, додаючи до списку благородне ім’я.

— А його точно не було на судовому слуханні? — запитав Фінлі, ігноруючи роздратоване зітхання Бакстер.

— Я все ще працюю над цим, однак — ні, не офіційно, це точно, — сказав Едмундс.

— Тож ми ані на крок не наблизилися до встановлення зв’язку? — перепитав Фінлі.

— О, судове засідання і є цим зв’язком, — просто відповів Едмундс.

— Але ж ти щойно сказав, що цей хлопчина ніяк не був причетний до справи.

— Був. Вони всі були. Ми просто ще не з’ясували, як саме. Халід — це ключ.

— Але… — почав Фінлі.

— Рухаймося далі, — глянувши на годинник, перебив Сіммонс. — Джаред Ґарланд попросив, щоб його захист очолила детектив Бакстер. Я детально обговорив це з нею і очікую, що за потреби ви всі допоможете їй.

— Чекайте, чекайте, чекайте! — вигукнув Вульф.

— У зв’язку з цим упродовж решти сьогоднішнього дня та завтра в офісі її не буде. Вульф, звісно ж, буде тільки радий на час її відсутності продовжити працювати над її справами, — сказав Сіммонс.

— Я маю бути з Ґарландом, — промовив Вульф.

— Вважай, що тобі взагалі пощастило бути тут, після того, як мені вранці зателефонувала ти-знаєш-хто-дефіс-що.

— Сер, тут я підтримаю Вульфа, — сказав Едмундс, здивувавши всіх командним тоном.

У Бакстер був такий вигляд, наче вона була готова кинути в нього чимось.

— Убивця кинув виклик Вульфу. Якщо ми змінимо динаміку, невідомо, як він на це відреагує. Він може сприйняти це за образу.

— Добре. Я щиро сподіваюся, що так і буде, бо я вже все вирішив.

Едмундс похитав головою

— На мою думку, це помилка.

— Можливо, у мене немає докторського ступеня у грі «козаки-розбійники», як у тебе, але віриш чи ні, свого часу я вже мав справу з кількома вбивцями, — випалив Сіммонс.

— Не з такими, — сказав Едмундс.

Коли Едмундс уперто наполягав на своєму, Фінлі та Бакстер ніяково засовалися на стільцях.

— Годі! — закричав Сіммонс. — Ти й досі тут на випробувальному терміні. Дякую, що нагадав. Незалежно від того, хто няньчитиме Джареда Ґарланда, вбивця все одно спробує дістатися до нього в суботу. А от Ґарланд не дасть згоди на нашу участь, якщо тільки нянькою йому не стане Бакстер.

— Бакстер, швидко ознайом Вульфа зі своїми справами. Дякую всім вам за головний біль. А тепер ідіть.

Після закінчення наради Едмундс підійшов поговорити з Бакстер.

— Ти малий покидьок, — зашипіла вона на нього. — Яка муха тебе вкусила?

— Я…

— Для мене це дуже важливо, а ти все ще більше ускладнюєш, ставлячи під сумнів мої здібності та осоромивши мене перед босом.

Бакстер помітила, що Вульф затримався біля виходу, чекаючи можливості поговорити з нею наодинці.

— Знаєш, чим ти будеш займатися решту дня? — запитала вона Едмундса.

— Так.

— Тоді зможеш пояснити це йому.

Вона підвелася й вилетіла з кімнати, навіть не звернувши уваги на Вульфа. Едмундс ніяково всміхнувся йому.

— Як там справи з лаками для нігтів? — запитав Вульф.


***


Вульф зателефонував медексперту, щоб дізнатися, чи не знайшли вони раптом чогось нового стосовно трьох частин тіл невідомих жертв. Йому відповіли, що вони все ще проводять аналізи і не мають для нього нічого вартісного. Рано чи пізно Вульфу потрібно було їхати до Пекгему, щоб зустрітися з Ендрю Фордом, однак він чекав можливості поговорити з Бакстер до того, як вона піде з офіса.

З якоїсь причини Едмундс несподівано з’явився в кінці його столу і не йшов, навіть попри те, що Бакстер була в кабінеті Сіммонса впродовж тридцяти п’яти хвилин, а її стіл залишався вільним. Едмундс намагався зав’язати розмову, однак Вульф був надто неуважний, спостерігаючи за ними, щоб по-справжньому звернути на нього увагу.

— У мене є ідея, — сказав Едмундс. — Наш убивця — методичний, винахідливий та розумний. Він ще жодного разу не спіткнувся. Тому мені спало на думку, що він уже робив подібне раніше. Подумай-но: він так удосконалив своє мистецтво…

— Мистецтво? — із сумнівом запитав Вульф.

— Саме так він це і бачить. Без сумніву, ці вбивства жахливі, як і будь-які інші, однак відверто кажучи, вони вражають.

— Вражають? — фиркнув Вульф. — Едмундсе, ти що, вбивця? — запитав він із серйозним виразом обличчя.

— Я хочу переглянути старі справи, — це привернуло увагу Вульфа, — пошукати незвичайний почерк, убивства, здавалося б, недоступних жертв, ампутації, розчленування. Десь поза цією справою він точно наслідив.

Едмундс сподівався, що Вульф підтримає його, можливо, навіть буде вражений його міркуваннями. Натомість, той розізлився.

— Наразі лише четверо з нас працюють над справою. Четверо! І все. Ти і справді вважаєш, що ми можемо відпустити тебе шукати голки в копиці сіна, коли тут гинуть люди?

— Я… Я лише намагаюся допомогти, — забурмотів Едмундс.

— Просто виконуй свою роботу, — випалив Вульф, підвівшись, і пройшов через увесь офіс, щоб перехопити Бакстер, яка тільки-но вийшла від Сіммонса.

— Агов, — сказав він.

— Нічого не сталося.

Бакстер тримала в руках якусь папку і, пройшовши повз нього, попрямувала до свого столу.

— Якщо це з приводу минулої ночі…

— Ні.

Коли вони проходили повз конференц-залу, Вульф схопив Бакстер за зап’ясток та затягнув усередину, викликавши цим здивовані погляди у тих, хто сидів неподалік.

— Гей! — вигукнула Бакстер.

Вульф зачинив двері.

— Мені шкода, що минулої ночі я пішов. Нам досі є що обговорити. Вона просто зводить мене з розуму… Мені не слід було кидати тебе з нею. Вибач.

Бакстер виглядала нетерпеливою.

— Пам’ятаєш ту частину, коли я сказав, що ти красива, розумна та…

— Неймовірна, — самовдоволено всміхаючись, нагадала вона йому.

— Неймовірна, — кивнув Вульф. — Їй це не сподобалося, правда ж?

Бакстер усміхнулася ще ширше.

— Ні. Не сподобалося.

— То дозволь мені допомогти тобі з Ґарландом. Я не можу більше сидіти з Едмундсом. Кілька хвилин тому він спробував нафарбувати мені нігті!

Бакстер засміялася.

— Ні, однак усе одно дякую.

— Годі тобі, ти — бос. Я робитиму все, що скажеш.

— Ні. Тобі варто зменшити прагнення все контролювати. Ти чув Сіммонса: він готовий відсторонити тебе будь-якої миті. Просто відступи.

Здавалося, Вульф був у відчаї.

— Перепрошую, — сказала Бакстер, намагаючись вийти з кімнати.

Вульф не відходив від дверей.

— Ти не розумієш. Я мушу допомогти.

— Перепрошую, — наполегливіше сказала вона.

Вульф спробував вихопити в неї з рук папери. Пластикова папка скрутилася і, ставши ніби перепоною між ними, під натиском затріщала. Вона вже бачила Вульфа таким раніше, під час розслідування вбивств «Палія», коли цілковито втратила його через одержимість, коли він уже не міг відрізнити друга від ворога.

— Від… пусти… Натане.

Бакстер ніколи не називала його на ім’я. Вона знову спробувала витягти з його рук документи на Ґарланда, однак не змогла. Усе, що вона мала зробити, це покликати на допомогу, і до кімнати увірвалися б з десяток поліціянтів, а Вульфа відсторонили б від справи. Вона думала, чи не припускається раптом помилки, дозволяючи цьому тривати й далі, ігноруючи знаки. Єдине, чого вона хотіла, — це допомогти йому, однак це стало останньою краплею.

— Вибач, — прошепотіла вона.

Бакстер підняла вільну руку, щоб постукати по матовому склі, однак саме тієї миті до кімнати зайшов Едмундс, випадково вдаривши Вульфа дверима у спину.

Вульф ослабив хватку.

— Вибачте, — сказав Едмундс. — У мене на зв’язку поліціянтка Кастанья з приводу Ендрю Форда.

— Я їй передзвоню.

— Здається, він погрожує вистрибнути з вікна.

— Поліціянтка Кастанья чи Форд?

— Форд.

— Утекти чи покінчити життя самогубством?

— Четвертий поверх, тож п’ятдесят на п’ятдесят.

Це розсмішило Вульфа, і Бакстер побачила, як він знову стає зухвалим собою.

— Гаразд, скажи їй, що я вже їду.

Він із теплотою всміхнувся Бакстер і вийшов за Едмундсом. Схована від зайвих поглядів, Бакстер зачекала за непрозорими дверима. Вона глибоко вдихнула і сповзла на підлогу до того, як могла б упасти. Їй паморочилося в голові, а ще вона була емоційно виснажена прийняттям такого важливого рішення, через яке тепер почувалася ще невпевненішою, ніж будь-коли раніше. Вона підвелася ще до того, як хтось зайшов до кімнати, заспокоїла дихання і знову вийшла до офіса.

Розділ 17

Четвер, 3 липня, 2014 [15.20]


Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.

Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.

Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.

Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.

Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.

— А ви часом не той детектив із телевізора? — закричала вона охриплим голосом звідкись згори.

Вульф проігнорував допитливу жінку. Чоловік, який звисав із балкона, раптом припинив верещати і глянув на Вульфа, який невимушено попивав свою каву.

— Я так розумію, Ендрю Форд? — промовив Вульф.

— Детектив Вульф? — запитав Форд з ірландським акцентом.

— Ага.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

— Гаразд.

— Не тут. Піднімайся.

— Гаразд.

Вульф байдуже знизав плечима і попрямував до головного входу, а Форд тим часом незграбно перелазив назад через перила. Коли Вульф піднявся нагору, то зустрів біля дверей привабливу поліціянтку з Індійської поліції.

— Які ж ми раді вас бачити, — сказала вона.

Коли жінка заговорила, Вульф помітив у її посмішці значну прогалину й відчув, що починає злитися.

— Це він з вами зробив? — запитав він, жестом вказуючи собі на рот.

— Не зумисно, він сіпався, і мені варто було його відпустити. Усьому виною моя власна дурість.

— Трохи неврівноважений як для охоронця, хіба ні?

— Він уже рік не працює. Здебільшого лише пиячить і дебоширить.

— А де він працював?

— «Дебенгамс»[19], якщо не помиляюся.

— Чого він хоче від мене?

— Каже, що знає вас.

Здавалося, Вульфа це здивувало.

— Напевно, заарештовував його.

— Можливо.

Поліціянтка провела Вульфа до розгромленої квартири. DVD та журнали валялися у коридорі, а спальня більше нагадувала смітник. Вони зайшли до невеликої кімнати, де кожну поверхню вкривали пляшки від дешевої горілки та коробки надміцного пива. Єдиний диван прикривала ковдра зі слідами від цигарок, і весь простір наповнював тьмяний запах поту, блювоти, попелу та сміття.

Ендрю Форд був майже на десять років молодший за Вульфа, однак виглядав набагато старшим за нього. Лисіючу голову вкривали пасма тонкого нечесаного волосся. Він мав непропорційну статуру: худорлявий, з маленьким, однак, чітко окресленим пивним черевцем і жовтуватою шкірою.

Вітаючись, Вульф помахав йому рукою. Він аж ніяк не збирався торкатися брудного чоловіка.

— Офіцер столичної поліції та головний слідчий у справі «Ляльки»… Детектив Натан Вульф, — у захваті процитував Форд, коротко зааплодувавши. — Вульф! Кльове ім’я. Вовк серед овець, хіба не так?

— Чи свиней, — зовсім неввічливо сказав Вульф, роззираючись у бридкій кімнаті.

Форд виглядав так, немов готовий був кинутися на нього, однак натомість лише розреготався.

— Бо ти коп. Дійшло, — сказав він, зовсім не зрозумівши, що Вульф мав на увазі.

— Ти хотів поговорити? — запитав Вульф, сподіваючись, що, можливо, Бакстер просто хотіла скинути це на нього.

— Не тоді, коли всі ці… — наступні слова він прокричав, — … свині навколо!

Вульф кивнув двом поліціянткам, і вони вийшли з кімнати.

— Якоюсь мірою, ми брати по нещастю, хіба не так? — сказав Форд. — Лише двоє справедливих представників закону.

Вульф відчув, як його серце сильніше забилося в грудях, коли чоловік з «Дебенгемс» описував себе як «представника закону», однак пропустив це. Проте йому почав уриватися терпець.

— Про що ти торочиш? — запитав він.

— Я хочу допомогти тобі, Вульфе, — Форд закинув голову назад і голосно застогнав.

— Щось не схоже.

— Ти дещо пропускаєш, — самовдоволено сказав Форд. — Дещо дуже важливе.

Вульф чекав, поки той продовжить.

— Я знаю те, чого ти не знаєш, — по-дитячому проспівав Форд, насолоджуючись незнайомим йому відчуттям влади.

— Та гарненька поліціянтка, якій ти вибив зуба…

— Індійка? — Форд зневажливо змахнув рукою.

— … Вона сказала, що ти знаєш мене.

— О, я знаю тебе, Вульфе, але ти зовсім мене не пам’ятаєш, правда?

— То дай мені підказку.

— Ми провели в одній кімнаті сорок шість днів, однак жодного разу не розмовляли.

— Гаразд, — невпевнено промовив Вульф, сподіваючись, що двоє поліціянток не встигли далеко відійти.

— Я не завжди працював у магазині. Колись я був людиною.

Вульф залишався спокійним.

— І я бачу, що ти й досі носиш те, що я залишив тобі на пам’ять.

Вульф спантеличено глянув на свою сорочку і штани. Обмацав кишені, а потім глянув на годинник.

— Тепліше!

Вульф закотив рукав, виставляючи значні опіки на лівій руці та цифровий годинник.

— Гаряче, гаряче, гаряче!

Вульф зняв годинник, щоб показати решту тонкого білого шраму, який оперізував його зап’ясток.

— Охоронець лави підсудних? — крізь зціплені зуби запитав Вульф.

Форд відповів не відразу. Він схвильовано потер обличчя і пройшов до кухні, щоб узяти пляшку горілки.

— Ти мене недооцінюєш, — зрештою-таки відповів він, награно образившись. — Я — Ендрю Форд, той, хто врятував життя «Палію»!

Він розлючено зробив великий ковток із пляшки, з якої йому потекло на коліна.

— Якби я так не геройствував, відтягуючи тебе від нього, то він би не вижив і не вбив би те останнє дівча. Святий Ендрю! Ось що я хочу, щоб написали на моїй могилі: «Святий Ендрю: помічник дитячого серійного вбивці».

Форд почав плакати. Він опустився на диван і натягнув на себе огидну ковдру, скидаючи на підлогу погано встановлену попільничку.

— Ось і все. Відішли тих свиней геть. Не хочу, щоб мене рятували. Я лише хотів сказати тобі… допомогти тобі.

Вульф дивився на нікчемне створіння, коли воно знову хильнуло з пляшки й увімкнуло телевізор. Коли Вульф виходив із кімнати, на всю гучність лунала вступна тема дитячої програми.


***


Андреа у приголомшливій тиші спостерігала, як її оператор Рорі, одягнений у костюм капітана космічного корабля, за допомогою лазерного променя — (а насправді, обгорнутої фольгою палиці) обезголовлює інопланетянина (підозріло схожого на його друга Сема). Із рани полилися потьоки зеленого слизу, і, надто переграючи, решта тіла таки перестала рухатися.

Рорі натиснув на паузу.

— То що думаєш?

Рорі було вже за тридцять, однак одягався він як неохайний підліток. Він мав трохи зайвої ваги, тонку рудувату борідку та приязне обличчя.

— Кров — зелена, — сказала Андреа, усе ще трохи вражена кривавим записом.

Відео виявилося малобюджетним, проте ефектним.

— Це був Краатер… прибулець.

— Он воно що. Я вдячна, однак, якщо ми хочемо отримати хоч якийсь шанс переконати Емілі погодитися, то вона має побачити червону кров.

Андреа домовилася зустрітися з Бакстер та Ґарландом у кіностудії Рорі «СтарЕльф Пікчерс», яка раніше була гаражем десь за станцією Броклі. Хоча це ніяк не стосувалося того плану, який вони обговорювали вчора, чекаючи на Бакстер, Андреа, Ґарланд, Рорі та його співпродюсер (актор), найкращий друг сперечалися стосовно найліпшого способу розіграти чиюсь смерть.

Переглянувши більше десятка смертельних сцен із архіву «СтарЕльф», вони дійшли висновку, що видалення нутрощів — проблематично, обезголовлення — реалістично, однак це вже буде занадто, а вибухи інколи відбуваються не так, як слід, і підтвердженням цьому був великий палець Сема, законсервований у банці, яка й досі стояла на видноті над робочим пультом. Вони вирішили, що найкращим способом буде прямий постріл у груди.

Зрештою, Бакстер таки приїхала, хоча і спізнилася на сорок хвилин. Вона була вражена тим, що Рорі та Сем гаяли час, потураючи Ґарланду, й дозволили йому по-справжньому вистрілити. Посперечавшись упродовж п’ятдесяти хвилин та кілька разів пригрозивши Ґарланду, що ризикуватиме він сам, Бакстер неохоче погодилася припинити кричати, щоб дати їм змогу висловитися. Сумніваючись, вона роззирнулася навколо, і Ґарланд розумів, чому вона так скептично ставилася до майстерності команди «СтарЕльф». На щастя, Бакстер не помітила над головою банки з великим пальцем.

— Знаю, у вас є домовленості, але ми можемо це зробити, — Рорі із захопленням підготував виставу.

П’ять днів тому вони вже зустрічалися, коли Бакстер випадково познайомила його улюблену камеру з тротуаром біля Кентіш Таун. На щастя, Рорі був не з тих, хто триматиме зло, і, здавалося, він був щиро захоплений перспективою їхньої таємної домовленості.

Вони із Семом жваво пояснили, що неймовірно реалістичний ефект, який використовують у фільмах та театральних виставах по всьому світу, досягається тим, що під одягом людини ховають тонкий пакетик із кров’ю (зазвичай, презерватив). До задньої стінки цього пакетика прикріплюють маленьку петарду, тривожно схожу на крихітну динамітну шашку, щоб виштовхнути кров назовні. Замість джерела струму для іскри, яка й спричиняє іскру, застосовують годинникову батарейку й активізують її за допомогою саморобного приймача Рорі. І нарешті, щоб уникнути опіків та віддачі, між шкірою та вибуховою речовиною потрібно одягти товстий гумовий пасок.

Коли Андреа відійшла вбік, щоб подзвонити, Рорі припустився помилки в поводженні з «Глоком 22», яким вони збиралися застрелити Ґарланда, і необачно простягнув йому важку зброю так, неначе то був пакетик із чіпсами. Вочевидь, оглядаючи пістолет, Ґарланд почувався не у своїй тарілці, а Бакстер аж зіщулилася, коли він наївно зазирнув у дуло.

— На вигляд як справжній, — знизав плечима Ґарланд.

— Так і є, — радісно сказав Рорі. — Це кулі несправжні.

Він висипав у долоню Ґарланда кілька холостих куль.

— Патрони наповнені порохом для того, щоб створити спалах і звук пострілу, однак самої кулі там немає.

— Але ж із самого пістолета вилучили ударник, правильно? — запитала Бакстер, — інстинктивно пригинаючись, коли Ґарланд змахнув пістолетом у її бік.

— Ага, зазвичай так і роблять, — сказав Рорі, ухиляючись відповісти на очевидне запитання.

— А в цьому? — тиснула на нього Бакстер.

— Не зовсім, ні.

Бакстер схопилася за голову.

— Він повністю легальний, — виправдовуючись, сказав Рорі. — У мене є ліцензія. Ми знаємо, що робимо. Це абсолютно безпечно. Поглянь…

Він розвернувся до Сема, який налаштовував одну з відеокамер.

— Ти знімаєш? — запитав він.

— Ага, — стурбовано сказав Сем.

Без попередження, Рорі зняв запобіжник і натиснув на курок. Пролунав гучний постріл, а з грудей Сема вирвалися темно-червоні бризки крові. Андреа квапливо повернулася до них. Бакстер і Ґарланд нажахано витріщилися на калюжу крові, яка швидко збільшувалася. Сем кинув викрутку додолу і насупився на Рорі:

— Телепню, спершу я збирався переодягти футболку, — сказав він перед тим, як знову повернутися до камери.

— Це було неймовірно! — вигукнув Ґарланд.

Вони всі вичікувально глянули на Бакстер, хоча з виразу її обличчя було зрозуміло, що побачене її заледве вразило.

Вона розвернулася до Ґарланда.

— Ми можемо поговорити надворі?

Бакстер відімкнула авто, щоб вони могли поговорити наодинці. Вона згребла безлад із пасажирського сидіння на підлогу.

— Просто, щоб прояснити все до кінця, — почала вона. — Ми не збираємося фальсифікувати твою смерть. Це, напевно, найдурніше з усього, що я коли-небудь чула.

— Але…

— Я казала тобі, що маю план.

— Але хіба ти не…

— Ми вже й так занадто довірилися цим людям. Можеш собі уявити, що станеться, якщо з’явиться хоч слово про те, що столичній поліції доводиться фальсифікувати смерті людей, аби зберегти їм життя?

— «Аби зберегти їм життя» — важлива частина речення, — сказав Ґарланд, починаючи надзвичайно хвилюватися. — Ти мислиш, як поліціянтка!

— Я і є поліціянтка.

— Це моє життя і моє рішення.

— Я цього не робитиму, — сказала Бакстер. — Остаточна відповідь. Якщо ти не потребуєш моєї допомоги — гаразд. Але я маю план і прошу тебе довіритися мені.

Налякана словами, які щойно вирвалися з її вуст, Бакстер напружилася. Ґарланда вони так само здивували. Не марнуючи можливості використати свою неминучу загибель як інструмент зваблення, він потягнувся до руки Бакстер.

— Гаразд… Я вірю тобі, — промовив він, а потім показово заскиглив, коли Бакстер провернула його зап’ясток на себе.

— Добре. Добре. Добре, — скавчав він, доки Бакстер нарешті не відпустила.

— Повечеряємо? — спокійно запитав він.

— Я вже казала, ти не мій тип.

— Успішний? Рішучий? Вродливий?

— Приречений, — сказала вона, посміхнувшись, коли побачила, як із його обличчя сповзла самовдоволена посмішка.

Зазвичай вона не терпіла б його незграбних загравань, однак після неймовірно невдалого зваблення Вульфа минулого вечора, Бакстер просто насолоджувалась увагою.

— Гарна відмовка, якщо не захочеш піти на друге побачення, — сказав Ґарланд, швидко повернувши собі впевненість.

— Припускаю, що так, — посміхнулася Бакстер.

— Тоді це «так»? — з надією запитав Ґарланд.

— Ні, — посміхнувшись, сказала вона.

— Але це ж не зовсім «ні», так?

Якусь мить Бакстер над цим подумала.

— Ні.


***


Прожекторне освітлення наповнювало фальшивим місячним сяйвом, здавалося, безкінечні підземні архіви, відкидаючи довгі тіні між рядами металевих стелажів, сягаючи вузьких проходів, наче пальці, які тягнулися з темряви. Едмундс втратив відчуття часу, сидячи зі схрещеними ногами на жорсткій складській підлозі. Навколо нього був розкиданий вміст сімнадцятої коробки з речовими доказами з його списку: фотографії, зразки ДНК, покази свідків.

І Бакстер, і Вульф усе одно були зайняті, тому він схопився за можливість навідатися до Центрального архіву, розташованого на об’єкті під охороною в передмісті Ветфорда. Майже п’ять виснажливих років знадобилося для того, щоб виконати неймовірне: відсканувати, підготувати та сфотографувати кожний запис, зроблений міською поліцією Лондона, однак фізичні речові докази все одно потрібно було зберігати.

Якщо речі в менш серйозних злочинах могли повертати родинам чи знищувати після терміну, встановленого судом, усі речові докази, які стосувалися вбивств і серйозних злочинів, зберігали без визначеного терміну. Якийсь час їх тримали в поліційних відділках, залежно від місця та можливостей, а потім перевозили до архіву з контролем температури та охороною. Дуже часто справи відкривали знову, коли з’являлися свіжі докази, свідчення, або коли завдяки новітнім технологіям вдавалося з’ясувати щось нове, тому ці різноманітні пам’ятки смерті зберігали значно довше за тривалість життя всіх причетних до справи.

Едмундс потягнувся й позіхнув. Кілька годин тому він чув, як хтось котив візка, однак тепер був сам у величезному складі. Не знайшовши нічого, що хоч якось могло пов’язати цих випадкових жертв із «Лялькарем», він обережно склав речові докази до коробки. Повернувши її на місце, він викреслив справу зі свого списку. І лише тієї миті усвідомив, що вже була 19.47. Голосно вилаявшись, він побіг до віддаленого виходу.

Щойно Едмундс пройшов охорону, йому повернули телефон, і коли він видряпався сходами на перший поверх, то з’ясував, що має п’ять пропущених дзвінків від Тіа. До того, як хоча б подумати їхати додому, Едмундс мусив повернути авто загального користування до Нового Скотленд-Ярда.


***


Вульф сидів біля бару «Пес і Лис» на головній вулиці Вімблдон, допиваючи вже другу пінту «Естрелла». За такої прохолодної погоди він єдиний наважився зайняти столик надворі, особливо тепер, коли над головою збиралися загрозливі дощові хмари, однак він не хотів пропустити, як Бакстер повернеться до своєї модної квартири в будинку навпроти. О 20.10 він побачив, як її чорне «ауді» мало не врізалося в пішохода на розі, а потім зупинилося на прилеглій вулиці. Вульф залишив решту свого, тепер уже теплуватого пива й пішов. Коли у світлі фар з’явилася Бакстер, він був у десяти метрах від неї. Потім відчинилися пасажирські дверцята, і з авто вийшов незнайомий йому чоловік..

— Десь поруч точно мають продавати равликів, і я з’ясую, де саме, — промовив він.

— Хочеш, щоб тебе знудило під час твоєї останньої трапези? — із глузливою посмішкою запитала Бакстер.

— Я відмовляюся помирати до того, як покладу першого огидного, слизького, брудного молюска собі до рота.

Бакстер відчинила багажник, витягла сумки та замкнула авто. Відчувши, в якому незручному становищі опинився, Вульф запанікував і, коли вони почали рухатися, пригнувся за скринькою для пошти. Бакстер та її знайомий вже майже пройшли повз нього, але потім все ж таки помітили ошатного чоловіка, який зігнувся на тротуарі.

— Вульф? — не вірячи власним очам, запитала Бакстер.

Вульф невимушено підвівся й посміхнувся, так, наче для них було цілком нормально так вітатися.

— Привіт, — сказав він і подав руку зухвало вбраному чоловікові. — Вульф… або Натан.

— Джаред, — сказав Ґарланд, потиснувши йому руку.

Вульф виглядав здивованим.

— А, так ви…

Помітивши нетерпеливість на обличчі Бакстер, він не закінчив запитання.

— Що в біса ти тут робиш? Чому ховаєшся?

— Я боявся, що це може поставити нас у незручне становище, — промимрив Вульф, жестом вказуючи на Ґарланда.

— А тепер це не так? — запитала вона, червоніючи. — Можеш дати нам хвилинку? — сказала вона Ґарланду і той пройшов вулицею далі.

— Я прийшов, щоб вибачитися за минулий вечір і ранок і, взагалі-то, за все, — сказав Вульф. — Я подумав, ми могли б десь перекусити, однак, здається, в тебе вже є плани.

— Це не те, чим здається.

— Це нічим не здається.

— Добре, бо це не так.

— Я радий.

— Правда?

З усіма цими недомовками розмова ставала все напруженішою.

— Я краще піду, — сказав Вульф.

— Так і зроби, — відповіла Бакстер.

Він розвернувся й пішов у протилежному від станції напрямку, лише для того, щоб утекти. Розлючена на себе, Бакстер вилаялася, а потім наздогнала Ґарланда в кінці вулиці.

Розділ 18

П’ятниця, 4 липня, 2014 [5.40]


Тієї ночі Бакстер майже не спала. Вони з Ґарландом повечеряли неподалік від її будинку в кафе «Руж», але, як з’ясувалося, равликів там не подавали. У показовому розчаруванні, ще до того як офіціант сумнівного французького походження встиг запропонувати йому якийсь інший неїстівний делікатес, Ґарланд відразу ж замовив стейк. Бакстер була надто спантеличена неочікуваним візитом Вульфа, а тому не змогла скласти йому гарну компанію і, незважаючи на всі намагання Ґарланда, о 22.00 відправила його додому.

Бакстер доклала всіх зусиль, щоб самотужки винести сумки вузькими східцями нагору до своєї квартири, бо знала, що, якби погодилася на допомогу Ґарланда, він побачив би в цьому підтекст, якого там не було. Вона відімкнула двері та зайшла до своєї квартири з однією спальнею. Ковзаючи на дерев’яній підлозі, до неї підбіг її кіт Відлуння, щоб привітати господарку. Завдяки легкому бризу з оглядового вікна, у квартирі було освіжаюче прохолодно. Роззувшись, Бакстер понесла речі до спальні й поставила їх на товстий білий килим. Нагодувавши Відлуння, вона потішила себе келихом червоного вина, забрала з вітальні лептоп і залізла на ліжко.

Більше п’ятдесяти хвилин Бакстер безцільно клацала посилання в Інтернеті, перевіряла електронну пошту, перечитувала вартісні новини у Фейсбуці за останній місяць. Ще одна її подруга завагітніла й надіслала запрошення на дівочу вечірку в Единбурзі. Бакстер обожнювала Шотландію, однак написала неприродно дівчаче повідомлення з вибаченнями, що не зможе приїхати, хоча навіть не зазирнула до щоденника.

Її думки знову повернулися до Вульфа. Минулої ночі він досить чітко висловив свої почуття, а точніше їхню відсутність. Трохи раніше того дня він схопив її так міцно, що на руках залишилися синці, а потім заявився до неї із запрошенням на вечерю. Це лише через відчуття провини? Чи він жалкував, що відштовхнув її? І чи була вона впевнена, що він і справді її відштовхнув? Бакстер набридло про це думати, і вона налила собі ще один келих вина й увімкнула телевізор.

Ґарланд не повинен був померти аж до суботи, «Лялькар» відійшов на другий план, і в пізньому випуску новин більше йшлося про нафтовий танкер, який перекинувся біля узбережжя Аргентини, й тепер у напрямку до Фолклендських островів із нього витікало більше трьох сотень галонів нафти за годину. За вечерею Ґарланд сподобався їй трохи більше, однак вона мусила визнати, що навіть у суботу його затьмарять маленькі нещасні пінгвіни, які страждали від такого забруднення.

Лише тоді, коли вони вичерпають усі можливі теми для розмов щодо виливу нафти, як-от ціни на акції, різноманітність дикого життя на Фолклендських островах, малу ймовірність терористичного втручання, можливість поширення нафти через Атлантичний океан і забруднення британських берегів (що було взагалі нереальним), вони повернуться до вбивств, щоб обговорити розумне пояснення дуже публічного ставлення Ґарланда до адресованих йому погроз. Це аж ніяк не заспокоїло Бакстер, тому вона вимкнула телевізор й аж до світанку читала книжку.

Лише після шостої ранку вона відкрила лептоп і проглянула веб-сторінку газети. Згідно з безпрецедентними вимогами для колонки Ґарланда «Оповідки ходячого мертвяка», останній випуск газети завантажували щоранку в один і той же час, перемістивши на сайт основну частину віртуальної власності. У центрі екрана не закривалося надокучливе відео з продажу парфумів, косметики чи фільму із Шарліз Терон. Коли воно зрештою з останнім акордом таки зникло, Бакстер побачила коротке оголошення, яке вони склали разом із Андреа. У нього вже було більше сотні уподобань:

«Ексклюзивне одногодинне інтерв’ю для того, хто запропонує найвищу ціну (до 9.30 за британським часом), відбудеться суботнього ранку в одному із Лондонських готелів. 0845 954600».

Попри відвертість Ґарланда в його статтях упродовж усього тижня, Андреа була впевнена, що спокуса всесвітнього ексклюзиву з чоловіком, приреченим на смерть, стане надто сильною, щоб їй опиратися. План Бакстер був не більше ніж простим відволіканням уваги. Андреа допоможе заздалегідь підготувати запис півгодинного інтерв’ю з Ґарландом, яке потім суботнього ранку покажуть «наживо». Коли вся світова преса неминуче кинеться до обраного ними столичного готелю, повідомивши вбивці несправжнє місцезнаходження Ґарланда, він уже буде в безпеці на іншому боці країни в руках Служби захисту громадян.

Ефективність плану спиралася на банальну ймовірність: жадібність і корисливість журналістів, неминучі бої між безмежно впливовими каналами новин та показову «секретність» місця зустрічі. Вони оприлюднили запис із проханням, щоб покупці повідомляли свої пропозиції та залишали контактні дані. Звісно ж, це було марним, однак пояснило б присутність Андреа з телекамерою в готелі. Для такого обману Ґарланд обрав вестибюль готелю «МЕ London» у Ковент Ґарден. Коли Бакстер запитала чому, він відповів, що просто хотів неперевершено виглядати в кадрі.

Бакстер глянула на годинник, закрила лептоп і переодяглася в тренувальне вбрання. Коли вона ступила на тренажер, сонце піднялося вже досить високо над містом для того, щоб крізь вікна осявати вітальню. Заплющивши очі від сліпучого світла, вона одягла навушники і збільшувала гучність, аж доки музика не заглушила ритмічний звук її кроків.


***


Коли Андреа підійшла до дверей «СтарЕльф Пікчерс», на яких нещодавно з’явилося нове графіті, Сем уже почав готувати Ґарланда. Учора пізно ввечері їй подзвонив Ґарланд, благаючи допомогти йому.

— Ти ж знаєш, ми можемо впоратися з цим, — сказав він.

— Я впевнена, що в Емілі були причини на те, щоб сказати «ні», — заперечила Андреа.

— Поліція зв’язала їй руки, а тобі ні… Прошу.

— Я можу ще раз поговорити з Емілі.

— Вона зупинить нас, — здавалося, Ґарланд був у відчаї. — Щойно ми це зробимо, у неї не буде іншого вибору, окрім як підіграти. Вона так само, як і ми, знає, що це мій найкращий шанс.

Андреа відповіла після довгої паузи.

— Будь на «СтарЕльф» о восьмій, — зітхнула вона, молячись, що вчиняє правильно.

— Дякую.

Андреа зайшла всередину. Поки Сем налаштовував передавач, Ґарланд розстібав ґудзики на сорочці.

— Доброго ранку. Що це за новий мистецький шедевр на дверях? — зробила вона комплімент Сему.

— Ці бісові діти-скейтери знову намагалися пробратися всередину, — пробурмотів він, повертаючись до Ґарланда. — Я вже казав Рорі більше їх сюди не впускати.

— Передай, будь ласка, підкладку, — сказав Сем, вказуючи на товстий захисний ремінь на столі позаду неї, який мав поглинути силу вибуху.

Вона підняла його, відчувши під тонким матеріалом міцну гумову підкладку, і передала Сему. Без сорочки Ґарланд виявився навдивовижу худорлявим, а вся ліва частина тулуба була поцяткована зовсім непривабливими родимками. Угорі на спині він зробив собі таке ж татуювання, як у Девіда Бекхема, — всім відомого янгола-охоронця, проте на такому жалюгідному тлі він виглядав комічно.

— Вдихни, — сказав Сем, обгортаючи матеріал навколо грудини Ґарланда й закріплюючи його ззаду.

Потім він прилаштував презерватив, наповнений несправжньою кров’ю, одну з петард із коробки та приймач на годинниковій батарейці. Поки Ґарланд одягався, Андреа змусила Сема двічі перевірити пістолет та гільзи. Вона вважала неправильним діяти в Бакстер за спиною, тому зробила все можливе, щоб переконатися, що жодну дрібницю не оминули увагою.

Останні кілька хвилин Сем витратив на те, щоб дати Ґарланду поради стосовно того, як умирати переконливо. Андреа сподівалася, що Ґарланд не слухав, бо вже мала змогу оцінити, як випотрошене страховисько Сема виголосило десятихвилинну промову, а новобранець-поліціянт чхнув на власному похороні.

Сем поїхав за двадцять хвилин до приїзду Бакстер, а маску, передавач і пістолет, заряджений холостими патронами, забрав із собою.

— Хвилюєшся? — запитала Андреа, почувши, як знадвору по гравію захрускотіло авто Бакстер.

— Стосовно завтра, ага, — відповів Ґарланд.

— Що ж, якщо цього ранку все пройде за планом…

— Саме тому я й хвилююся. Ми ж не знаємо цього напевне, правда? Ми знаємо лише час, коли, незалежно від того, чи купиться він на це, чи ні, він або спробує мене вбити, або ні.

— Саме тому сьогодні ввечері Емілі забере тебе якомога подалі від Лондона… якщо, звісно, до цього власноруч не вб’є нас обох, — занепокоєно пожартувала Андреа.

У двері зайшла Бакстер і глянула на годинник.

— Час їхати.


***


Бакстер не знала, чого очікувала, однак точно не цього. Коли вони прибули до готелю, їх з Ґарландом провели до чорного ліфта, яким вони дісталися вестибюля. Коли двері розчинилися, вона зробила лише кілька кроків лискучою чорною підлогою, а потім, побачивши неймовірну приймальню, завмерла з відвислою від здивування щелепою.

Вони стояли біля тьмяно-освітленої основи величезної мармурової піраміди. На підставці перед ними лежала навдивовижу велика книжка, білі дивани відбивалися у темній підлозі так, неначе стояли у воді. Розкидані бокові столики та громіздкий стіл реєстратури, схожий на бездоганний шматок обсидіану, немовби виростали з підлоги. На відполіровані мармурові стіни проектували анімованих медуз, які пливли проти сили тяжіння, немовбито підіймалися всередині піраміди й тьмяніли там, куди падав трикутник природного світла в ста футах над ними.

— Ходімо, — сказав Ґарланд, задоволений від того, що зрештою таки вразив завжди байдужу Бакстер.

Працівниця готелю вручила кожному з них по келиху «Просекко», а потім, коли Ґарланд повідомив, що в них призначена зустріч, провела до одного зі шкіряних диванів. Якщо вона й упізнала когось із них, то не виказала цього.

— Мені і справді сподобалася вчорашня вечеря, — сказав Ґарланд, спостерігаючи, як чарівні медузи силкуються втекти з піраміди.

— Ага, їжа — це завжди добре, — ухиляючись, відповіла Бакстер.

— Я говорив про товариство.

— Кафе «Руж»?

Ґарланд посміхнувся, зрозумівши натяк, і змінив тему.

— Куди ми поїдемо потім? Ну, знаєш, після інтерв’ю? — прошепотів він.

Бакстер похитала головою і проігнорувала запитання.

— Нас ніхто не чує, — процідив він.

— Служба захисту громадян підготувала для нас будинок ще…

— Для останньої людини, яку ти не змогла врятувати, — з гіркотою закінчив Ґарланд.

Бакстер не помітила, як Сем пройшов через приймальню до вбиралень, однак звернула увагу на різку зміну в Ґарланда.

— Вони тут, — знервовано сказав він.


***


Коли Андреа з Рорі зайшли до «МЕ London», вона все ще говорила по телефону з Елайджею. Після того як зачинилися двері ліфта, сигнал зник, відрізаючи його на півслові, коли він перераховував запитання, які Андреа мала поставити Ґарланду. Елайджа хотів, щоб вона виставила все так, неначе Ґарланд кидає виклик убивці, зухвалий до самого кінця.

— Ніхто не любить бійні, — сказав він кількома хвилинами раніше. — Люди полюбляють боротьбу.

Вийшовши в неймовірному вестибюлі, Андреа навіть не потурбувалася передзвонити йому. Рорі пішов знімати якісь кадри гігантської книжки та піраміди, хоча вони всі були впевнені, що це радше для його наступного фільму. Працівниця, яка не впізнала Бакстер і Ґарланда, безперечно впізнала Андреа і захоплено дивилася на групу, афішуючи їхнє прибуття. Упродовж усього ранку у пресі широко висвітлювали новину про те, що Ґарланд влаштував аукціон свого останнього інтерв’ю. Андреа перехопила жінку ще до того, як вона змогла втекти.

— Це відомий готель, — сказала Андреа. — Зараз ми тут, щоб прорепетирувати, однак аж ніяк не зобов’язані повертатися завтра задля реального репортажу. А якщо так, то я очікую, що ви та ваші колеги виявите щонайменше виняткову обачність. Подбайте, щоб усі дізналися про мої очікування.

— Звісно, — посміхнулася жінка так, наче й не думала непомітно клацнути селфі з наступною жертвою «Лялькаря».

Вона пройшла до реєстратури, щоб зробити зауваження працівникам, які спрагло спостерігали за ними.

— Гадаєш, вона купилася? — запитала Андреа.

— Можливо, — стурбовано відповіла Бакстер. — Просто зробімо те, за чим прийшли, й забираймося звідси.


***


Едмундс провів ще одну ніч на дивані. Коли він повернувся додому майже о 22.00, Тіа вже спала, а двері до спальні були замкнені. Він довго не лягав спати, шукаючи в Ґуглі наступні вбивства, щоб переглянути їх згодом.

Увесь ранок Едмундс витратив на пошуки інформації про Майкла Ґейбла-Коллінса. Залишивши платиновий перстень на руці «Ляльки», вбивця вочевидь хотів, щоб його впізнали, хоча й незрозуміло чому. Впевнений, що саме Халід був ключем до справи, Едмундс працював не покладаючи рук і зрештою-таки знайшов зв’язок між ними.

Юридична фірма «Коллінс і Гантер» представляла Халіда в суді, однак Майкл Ґейбл-Коллінс до справи ніяк причетний не був. Він не був присутній на жодному судовому слуханні, як партнер чи спеціаліст у сімейній справі, а також не брав участі у підготовчій роботі, яку, як виявилося, очолювала Шарлотта Гантер.

Попри те, що юридична фірма мала сотні справ кожного року, він був упевнений, що це був не просто збіг, а тому приїхав на роботу раніше, щоб продовжити пошуки зв’язку між усіма жертвами. Він склав повний перелік тих, хто був хоч якось причетний до справи Халіда — від юристів до свідків, персоналу та глядачів. Якщо доведеться, він перевірить кожного з них.


***


Андреа проговорила на камеру свій вступ, і їй стало трохи не по собі від думки, яка численна аудиторія скоро критикуватиме їхню заледве відрепетирувану виставу.

— …цього ранку до нас приєднався журналіст Джаред Ґарланд, третя названа жертва «Лялькаря». Доброго ранку.

Рорі встановив камеру так, щоб у кадр одночасно потрапляли й Андреа, і Ґарланд. Вони сиділи одне навпроти одного на білих шкіряних диванах.

— Дякую, що погодилися поговорити з нами у цей, напевно, неймовірно важкий для вас час. Почнімо з найочевиднішого запитання: «Чому?». Чому цей чоловік, цей серійний убивця обрав саме вас?

Бакстер зосередилася на інтерв’ю. Вона бачила, що Ґарланд на межі. Він був наляканий, щось було не так. Двері чоловічої вбиральні зі скрипом розчинилися і, ніким не помічений, Сем, убраний у все чорне, у масці, яка закривала обличчя, вийшов до вестибюля. У правій руці він уже тримав пістолет.

— Хотів би я знати, — сказав Ґарланд. — Упевнений, що ви, місіс Гол, із власного досвіду знаєте, що, працюючи в журналістиці, ти не завжди заводиш лише друзів.

Вони обоє знервовано розсміялися.

Одна із жінок у реєстратурі голосно закричала, і Рорі розвернув камеру, щоб зняти чоловіка з пістолетом у руці, який наближався до них. Бакстер інстинктивно кинулася до чоловіка в масці і не зупинилася, навіть упізнавши його невловимо знайомий голос, адже її осяяло, що відбувалося.

— Будь ти проклятий, Джареде Ґарланде, сучий ти сину! — імпровізував він.

Рорі відбіг з дороги, знімаючи чоловіка з пістолетом, і знову розвернув камеру на Ґарланда, який, здавалося, був наляканий і підвівся. Приголомшливий звук пострілу відбився від полірованих поверхонь, а коли з центру грудей Ґарланда бризнула кров, Андреа закричала. Коли Ґарланд відкинувся на спинку дивана, Бакстер збила Сема з ніг, однак потім з рани з’явилося сліпуче біле світло, розкидаючи іскри на чорній підлозі. Почувся свист, схожий на звук запаленого феєрверка, і Ґарланд почав кричати, сіпатися і дряпати пасок навколо грудей.

Впустивши камеру, Рорі підбіг до нього, щоб допомогти. Він почув дзенькіт скла і відчув сильний жар, що йшов від паска, який обперізував тіло Ґарланда. Рорі відчайдушно потягнув ремінь, однак більшість гуми вже прикипіла до шкіри. Знову пролунав звук розбитого скла, і Рорі впав на підлогу, коли якоюсь речовиною йому обпекло шкіру на руках.

Шокована, Бакстер підбігла до Ґарланда.

— Не треба! — в агонії закричав Рорі. — Це кислота!

— Викличте швидку! — наказала Бакстер працівникам у реєстратурі, які вже панікували.

Раптом, завершивши повне коло, білий спалах згас. Залишився лише звук важкого дихання Ґарланда. Бакстер підбігла до дивана й узяла його за руку.

— Усе буде добре, — пообіцяла вона йому. — Андреа… Андреа!

Андреа, паралізована від шоку, лише витріщалася на Ґарланда. Повільно вона перевела погляд на Бакстер.

— У реєстратурі має бути аптечка з пов’язками для опіків. Принеси, — наказала їй Бакстер, не впевнена, чи опіки у Ґарланда від кислоти, чи від жару, чи все разом.

Коли Андреа повернулася з аптечкою першої допомоги, до них уже наближалося кілька сирен. Було помітно, що кожний подих завдавав Ґарланду страждань. Він поклав голову на спинку дивана і спостерігав, як, прямуючи до світла в кінці тунелю, по стінах повзли медузи.

Коли Андреа передавала Бакстер аптечку, їхні погляди зустрілися.

— Що ти накоїла? — нажахано запитала Бакстер. — Усе буде добре, — заспокійливо повторила вона, хоча й знала, що це не так.

Шматок зітлілої сорочки злетів додолу, і поміж двох ребер вона побачила частину обгорілої легені, яка намагалася наповнитися повітрям. Бакстер навіть думати не хотіла про те, які пошкодження приховані від її зору.

— Ти одужаєш.

Вестибюль заповнили озброєні поліціянти й оточили Сема, який хоча б здогадався ще до їхнього приїзду викинути пістолет. Щойно вони переконалися, що це безпечно, за ними всередину зайшли парамедики й обережно переклали Ґарланда на ноші. Бакстер бачила, що перед тим, як кинутися до ліфтів, вони обмінялися скорботними поглядами. Ще одна команда перев’язувала опіки на скалічених руках Рорі.

Там, де сидів Ґарланд, розкидані друзки скла переливалися світлом. Найбільший шматок був схожий на товстий, надламаний згори стержень. Бакстер помітила на дивані кілька плям, де шкіру пропалило наскрізь. Вона підвелася і пішла за парамедиками до ліфтів. Вона залишатиметься біля Ґарланда так довго, як тільки він ще буде з ними.


***


Едмундс розгублено роззирався довкола. Він так занурився в роботу, що не помітив, як решта його колег покинули столи й зібралися навколо великого телевізора. У відділку запала напружена тиша, котру порушував лише безупинний дзвін телефону та приглушений голос Сіммонса, який долинав із його кабінету, коли, без сумніву, він розмовляв із комісаром.

Едмундс підвівся. Коли він підійшов до натовпу ззаду, то помітив на екрані Андреа. Попри незмінний вигляд під час телепрограм, Андреа точно була не там, де її звикли бачити Едмундс і решта країни. Тремтлива камера мобільного телефону зафільмувала, як вона, замість того, щоб сидіти за столом, бігла поруч із парамедиками. Він помітив на задньому фоні Бакстер, котра схилилася над кимось на ношах. Це міг бути лише Джаред Ґарланд.

Зрештою, вони знову перемкнулися на студію. Колеги Едмундса почали повертатися на місця, і поступово знову зав’язалася розмова. Усі знали, що захистом Ґарланда керувала Бакстер, і багато хто критикував її рішення дозволити чоловікові, котрий так публічно принижував їхню роботу, з’явитися у прямому ефірі на телебаченні.

Тепер виникло кілька нових запитань: «Чому Бакстер виставила Ґарланда напоказ? Чи був той чоловік на записі “Лялькарем”? Що з ним насправді трапилося?» У суперечливих репортажах ішлося про те, що його або підстрелили, або підпалили.

Тим часом Едмундса насамперед цікавило лише одне: «Чому вбивця почав діяти на день раніше?»

Розділ 19

П’ятниця, 4 липня, 2014 [14.45]


Враховуючи важкість і невідоме походження ушкоджень Ґарланда, його терміново доставили прямісінько до відділення невідкладної допомоги лікарні Челсі та Вестмінстера, де на нього вже чекав лікар з опікового відділення. Упродовж усієї поїздки Бакстер тримала його за руку й відпустила лише, коли владна медсестра наказала їй вийти з кімнати.

Андреа та Рорі прибули кількома хвилинами пізніше на іншій швидкій. Із того, що Бакстер змогла розгледіти під клейкими опіковими пов’язками, його ліва рука виглядала так само невтішно, як і в готелі, однак тепер великого шматка плоті не діставало й на лівій долоні, а рани більше нагадували укуси, аніж опіки. Переговоривши з медсестрою, парамедики повернулися і забрали Рорі до лікаря.

Бакстер і Андреа мовчки сиділи зовні кав’ярні «Старбакс» неподалік від лікарні. Ґарланда терміново повезли до операційної ще дві години тому, але вони ще й досі нічого не знали про Рорі. Більшість часу Бакстер витратила, намагаючись з’ясувати, куди забрали Сема, щоб підтвердити жахливу історію, яка, безперечно, не минулася просто так.

— Я просто не розумію, що трапилося, — пробурмотіла Андреа, крутячи в руках зламаний помішувач для кави.

Бакстер ігнорувала її. Вона вже остаточно усвідомила, що, попросивши Андреа про допомогу, припустилася однієї з найбільших помилок у своєму житті, і щиро намагалася зрозуміти, як же так сильно могла помилитися в ній.

— Тобі геть нічого не можна довірити, — сказала їй Бакстер. — Ніколи не замислювалася, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на лайно?

Бакстер спокушала думка знову розпалити сварку, однак вона вирішила, що нічого доброго з цього не вийде, до того ж Андреа вже й так почувалася винною та пригніченою, як і вона сама.

— Я думала, що допомагаю, — сказала Андреа, звертаючись сама до себе. — Саме так, як ти й сказала: «Якби нам тільки вдалося врятувати хоч одного з них, для Натана все здавалося б не таким безнадійним».

Бакстер вагалася, вирішуючи, чи варто розповідати Андреа про те, як він зачинив її в конференц-залі минулого ранку, а потім облишила й вирішила тримати язика за зубами.

— Здається, ми втрачаємо його, — сказала Андреа.

— Ґарланда?

— Вульфа.

Бакстер похитала головою.

— Ми — ні.

— Вам обом слід… Якщо ти хочеш… Ти здаєшся… Він має бути щасливим.

Якимось чином Бакстер зрозуміла, що Андреа мала на увазі, але проігнорувала невисловлену пропозицію.

— Ми — ні, — рішуче повторила вона.


***


«Пробач. З мене вечеря. Люблю тебе. Цьом»


Едмундс сидів на своїй половині столу Бакстер, намагаючись непомітно для Сіммонса написати повідомлення Тіа. Вона вже проігнорувала три його попередні вибачення.

— Едмундсе! — рявкнув Сіммонс якраз позаду нього. — Якщо ти маєш час на повідомлення, то знайдеш його й на те, щоб поїхати до судмедекспертів та з’ясувати, що в біса трапилося з тим чоловіком.

— Я?

— Так, ти, — випалив Сіммонс, із ненавистю глянувши на телефон, який тієї миті почав дзвонити в його кабінеті. — Вульф і Фінлі на іншому кінці країни, а Бакстер усе ще в лікарні. Тож у мене залишився ти, і тільки ти.

— Так, сер.

Едмундс відклав те, над чим працював, швидко протер стіл, аби Бакстер потім не кричала на нього, і вийшов з офіса.


***


— Як вона? — запитав як ніколи пригнічений Джо, коли саме мив руки в криміналістичній лабораторії. — Я бачив випуск новин.

— Гадаю, його дивилася вся країна, — промовив Едмундс. — Я не говорив із нею, але Сіммонс — так. Вона й досі в лікарні з Ґарландом.

— З її боку це турботливо, однак, боюся, зовсім марно.

— Його оперують, тож, мабуть, надія таки є.

— Ні. Я розмовляв зі спеціалістом із опіків, щоб повідомити йому, з чим вони мають справу.

— І що ж це?

Джо жестом вказав Едмундсу підійти до робочого столу, де під мікроскопом лежали друзки скла, які зібрали з дивана в готелі. На дні пробірки виднілося кілька крапель залишкової рідини. Туди було занурено металевий стержень, під’єднаний до дротів якогось приладу. На таці лежали залишки захисного паска, на яких ще й досі можна було помітити шматки Ґарландової шкіри, які намертво прикипіли до гуми.

— Думаю, ти вже знаєш, що ми намагалися відтворити постріл, який мав сфальсифікувати смерть Ґарланда? — запитав Джо.

Едмундс кивнув.

— Сіммонс казав нам.

— Гарний план. Сміливий, — відверто сказав Джо. — Тож як комусь удалося вбити когось несправжнім пістолетом? Удосконалити пістолет? Замінити холості патрони? Підмінити вибухову речовину позаду мішечка із кров’ю, так?

— Припускаю, що так.

— Неправильно! Усе це перевіряли, а потім ще раз, і ще раз. Тож наш убивця вирішив переробити захисний пасок, якого прикріпили навколо грудей Ґарланда. Це ж лише смуга гуми, усередині якогось матеріалу, тож зашкодити ніяк не може.

Едмундс підійшов до залишків паска, прикриваючи носа від смороду паленої плоті. З гуми стирчало кілька металевих пластинок.

— Гумову підкладку навколо його грудей, — сказав Джо, очевидно байдужий до запаху, — обплели смугами магнію, які і пропалили бідолаху за температури в кілька тисяч градусів за Цельсієм.

— Тож виходить, коли вони пробили мішечок із кров’ю…

— То запалили магнієві витки. На сегментах спереду я знайшов ще й шар каталізатора, щоб уже напевно.

— А як сюди вписується скло? — запитав Едмундс.

— Засіб ураження, якщо вибачиш мені цей термін. Убивця хотів бути впевненим, що Ґарланд не виживе. Тож прикріпив усередині паска ще й кілька ампул із кислотою, які від нестерпного жару вибухнули в незахищену плоть.

— Господи, — Едмундс несамовито нотував усе в записнику. — Що за кислота?

— Якщо справедливо, то це навіть не зовсім кислота. Ця речовина гірша, значно гірша. Одна з тих, які називають суперкислотами, імовірно, трифлатна, приблизно в тисячу разів сильніша від сірчаної.

Едмундс відступив на крок від невинної на вигляд пробірки.

— І ця речовина роз’їдає Ґарланда зсередини? — запитав Едмундс.

— Тепер розумієш? Це безнадійно.

— Її важко дістати?

— І так, і ні, — від відповіді Джо користі було мало. — Її часто застосовують у промисловості як каталізатор, а на чорному ринку, завдяки можливості використовувати її як зброю, на неї завжди є винятковий попит.

Едмундс важко зітхнув.

— Не засмучуйся, у мене для тебе є значно вагоміша підказка, — радісно сказав Джо. — Я дещо знайшов на «Ляльці».


***


Бакстер відійшла від столика, щоб відповісти на дзвінок із лікарні. За її відсутності Андреа неохоче витягла із сумочки робочий телефон й увімкнула його. Одинадцять пропущених дзвінків: дев’ять від Елайджі та два від Джефрі, отримані ще до того, як вона здогадалася повідомити йому, що в безпеці. Було ще й одне голосове повідомлення. Андреа набралася сміливості й приклала телефон до вуха:

— Де ти? У лікарні? Я намагаюся додзвонитися до тебе впродовж кількох годин, — почав занепокоєний Елайджа. — Говорив із працівницею готелю. Вона сказала, що ви знімали, коли це сталося. Мені потрібен той запис, зараз же. Я відправив техніка Пола до готелю із запасним ключем від фургона. Він забере його звідти. Подзвони мені, коли отримаєш це.

Коли Бакстер повернулася до столика, то побачила, що Андреа тремтить.

— Що? — запитала вона.

Андреа обхопила руками голову.

— О Боже.

— Що?

Андреа смиренно глянула на Бакстер.

— Запис у них, — сказала вона. — Мені шкода.

Усе, до чого вона торкалася, і справді перетворювалося на лайно.

Бакстер і Андреа попросили повернутися до лікарні, і їм довелося проштовхуватися крізь стіну телевізійних камер і репортерів, які взяли в облогу головний вхід. Андреа помітила, що Елайджа відправив Ізабель та її оператора, щоб вони повідомляли останні новини про жахливий інцидент, у центрі якого тепер опинилася вона сама.

— Спробуй власну пігулку на собі, — зауважила Бакстер, щойно вони опинилися у безпеці, зайшовши до ліфтів.

Медсестра провела їх до окремого кабінету, і з її поведінки Бакстер відразу здогадалася, що вона збиралася їм повідомити: «Незважаючи на всі їхні зусилля, пошкодження виявилися надто значними і серце Ґарланда зупинилося на операційному столі».

Хоча і знала, що так буде, незважаючи на те, що познайомилася з Ґарландом усього три дні тому, Бакстер розплакалася. Вона навіть не уявляла, що колись зможе позбутися неймовірного тягаря провини, і майже фізично відчувала, як це розриває її зсередини. Це вона відповідала за нього. Можливо, якби Ґарланд не зробив того, що запланував у неї за спиною… Можливо, якби вона…

Медсестра розповіла їм, що сестрі Ґарланда вже повідомили і, якщо вони хочуть посидіти з нею, то жінка в холі внизу, однак Бакстер цього не витримала б. Вона попросила Андреа побажати Рорі якнайшвидшого одужання і пішла з лікарні так швидко, як тільки змогла.


***


Джо витягнув тепер уже славнозвісний труп «Ляльки» з морозильника й вивіз його до центру лабораторії. Едмундс сподівався, що більше ніколи не побачить цього жахливого видовища. Як остання наруга над бідолашною жінкою, чий тулуб так по-варварському поєднали з п’ятьма окремими частинами тіла, по центру грудної клітки тепер з’явився цілий ряд нових стібків, який розходився поміж маленьких грудей та закінчувався на плечах. Хоча ще на місці злочину вони з’ясували, що ампутації та розчленування здійснювали вже після смерті жертв, Едмундсу здавалося, що цій безіменній блідій жінці дісталося найбільше.

— Ти знайшов щось під час розтину? — запитав Едмундс, несправедливо розізлившись на Джо за ще один нелінійний шов, який він залишив по собі.

— Що? Ні, нічого.

— Ну і?

— Зачекай хвилинку, а потім скажи мені, що з цим тілом не так?

Едмундс глянув на нього сповненими відчаю очима.

— Окрім очевидного, звісно ж, — додав Джо.

Едмундс глянув на моторошний труп, хоча в цьому й не було потреби. Він сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе забути це видовище. Він ненавидів бути в цій кімнаті. Хоча цей труп і так був цілковито нелогічним, у ньому все одно ще було щось страхітливе. Едмундс розгублено глянув на Джо.

— Ні? Глянь на ноги. Зверни увагу, що вони різного розміру, і шкіра теж різного кольору, проте їх відрізали та прикріпили майже симетрично. А от руки виявилося важче скласти докупи: з одного боку бездоганна жіноча рука…

— Не те, що нам потрібна була ціла рука, щоб встановити особу за лаком для нігтів, — вставив Едмундс.

— … а з іншого боку лише кисть і перстень.

— Отже, рука власниці тулуба якимось чином мусила бути винятковою, — вловивши суть, сказав Едмундс.

— Так і є.

Джо взяв із папки кілька фотографій і передав їх Едмундсу, і той спантеличено глянув на них.

— Це татуювання.

— Татуювання, яке вона звела. Дуже вдало, мушу сказати. Металеві частинки з чорнила й досі помітні завдяки радіографії, однак інфрачервоний знімок іще чіткіший.

— Що це? — запитав Едмундс, опустивши знімки вниз.

— Твоя робота, — посміхнувся Джо.


***


Сіммонс уже більше години сидів у своєму задушливому кабінеті разом із заступником комісара, вислуховуючи її погрози, які вона, як завжди, лише «передавала згори». Потім вона кілька разів повторила, що у критиці його детективів, його відділку в цілому та його власної здатності ними керувати, вона на його боці. Сіммонс заледве міг дихати в тій кімнаті без вікон і відчував, як зі стрімким підвищенням температури у ньому починало наростати роздратування.

— Терренсе, я хочу, щоб детектива Бакстер тимчасово відсторонили від справи.

— За що конкретно?

— Мені потрібно сказати це вголос? По суті, своїм, якщо відверто, абсурдним планом, вона власноруч убила Джареда Ґарланда.

Сіммонс так утомився слухати стрімкий потік лицемірної отрути, який, здавалося, безупинно струменів із вуст цієї жінки. Він відчував, як із чола скочується піт, і обдмухував себе неймовірно важливими паперами.

— Вона присягається, що нічого не знала про це, — сказав Сіммонс. — І я вірю їй.

— Якщо так, то вона у кращому разі недостатньо кваліфікована, — заперечила Ваніта.

— Бакстер — одна з моїх кращих детективів, найвідданіша своїй справі, а ще знає матеріали цього розслідування краще за будь-кого іншого… окрім Вульфа.

— Ще одна твоя неминуча катастрофа. Думаєш, я не знаю, що консультант із психіатрії порадила відсторонити Вульфа від цієї справи?

— Що ж, у мене тут серійний убивця, який говорить інакше, — трохи різкіше, ніж збирався, випалив Сіммонс.

— Терренсе, зроби собі послугу. Тобі потрібно показати, що ти засуджуєш необачні дії Бакстер.

— Вона… не… знала! І що, по-твоєму, вона мала зробити інакше?

Тепер він втрачав над собою контроль. Сіммонсу просто хотілося вибратися з обмеженого простору цього тісного карцеру.

— Для початку, я…

— Хвилинку, мені начхати на це, бо ти навіть не уявляєш, із чим працює моя команда, та й звідки тобі знати? Ти не поліціянтка.

Ваніта лише глузливо всміхнулася з такого, не характерного для Сіммонса, випаду.

— А ти, Терренсе? Та невже? Сидячи тут у своїй маленькій комірчині. Ти прийняв свідоме рішення стати керівником. І так гарно починав на цій посаді.

Такий уїдливий коментар миттєво вивів Сіммонса з рівноваги. Йому ніколи й на думку не спадало, що його відокремили від решти команди.

— Я не відсторонятиму й не переводитиму детектива Бакстер, ба навіть не виноситиму їй догани за те, що виконувала свої обов’язки, ризикуючи сьогодні власним життям.

Ваніта підвелася.

— Подивимося, що на це скаже комісар. Я вже призначила прес-конференцію на п’яту годину. Нам потрібно зробити офіційні заяви про те, що трапилося вранці.

— Роби це сама, — випалив Сіммонс, теж підвівшись.

— Перепрошую?

— Я більше не братиму участі в жодних прес-конференціях, не слухатиму більше твоєї політики прикривання власного заду і не сидітиму тут на телефоні, поки мої колеги десь там, під ударом.

— Дуже ретельно подумай перед тим, як продовжити.

— О, я не складаю повноваження. От тільки я можу зробити чимало інших корисних речей. Вихід знайдеш сама.

Грюкнувши дверима, Сіммонс вийшов із кабінету. Він звільнив собі місце за порожнім столом Чемберса й увімкнув комп’ютер.


***


Коли Едмундс повернувся до офіса, Бакстер уже сиділа за своїм столом. Він двічі озирнувся на Сіммонса, який шукав в Інтернеті найгучніші історії Ґарланда. Едмундс заквапився до Бакстер і обійняв її, а вона, вражена, навіть не відхилилася.

— Я хвилювався, — промовив він, займаючи своє місце.

— Я мусила бути там аж доки… Заради Ґарланда.

— У нього й справді не було жодних шансів, — сказав Едмундс.

Він переповів їй свою розмову з Джо та знайдене татуювання.

— Нам потрібно почати з…

— Тобі потрібно почати з… — виправила Бакстер. — Мене відсторонили.

— Що?

— Сіммонс сказав, що заступник комісара наполягала на моєму тимчасовому усуненні від справи. Чи щонайменше, я мушу аж до понеділка чекати на переведення. Моє місце займе Сіммонс, а Фінлі люб’язно погодився поняньчитися з тобою.

Едмундс ніколи не бачив Бакстер такою пригніченою. Він уже хотів було запропонувати їй піти з офіса, переглянути інфрачервоні зображення залишків тату, коли до них підійшов неохайний кур’єр внутрішньої служби доставки.

— Детектив Емілі Бакстер? — запитав він, тримаючи в руках тонкий конверт, підписаний від руки і прикрашений кур’єрськими наліпками.

— Це я.

Вона взяла в нього конверт і вже хотіла було його відкрити, коли зрозуміла, що чоловік все ще витріщається на неї.

— Так?

— Раніше я приносив вам здебільшого квіти, чи не так? До речі, де вони всі?

— Після того, як вони вбили людину, їх запакували як речові докази, віддали криміналістам для аналізів, а потім спалили, — відверто відповіла вона. — Дякую, що принесли їх сюди.

Коли вражений чоловік розвернувся та пішов геть, не сказавши ані слова, Едмундс лише гмикнув. Бакстер відкрила конверт. На стіл випала тонка смужка магнію. Вони з Едмундсом стурбовано переглянулися, і він передав їй пару одноразових рукавичок. Бакстер витягла фото, на якому вона сідала до швидкої поруч із ношами Ґарланда. Фотографію знімали з великого натовпу, який зібрався, щоб побачити подальший хаос біля готелю. На звороті фотокартки від руки було написано послання:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

— Він наближається, як ти й сказав, — промовила Бакстер.

— Він не може нічого із собою вдіяти, — відповів Едмундс, уважніше придивляючись до фотографії.

— Усі пунктуаційні знаки розставлено правильно.

— Теж мені дивина. Це ж очевидно, що він освічений, — сказав Едмундс.

— «Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — зачитала Бакстер уголос.

— Я на це не куплюся.

— Думаєш, це не він?

— О, я впевнений, що це він. Я просто на це не куплюся. Я не збираюся обговорювати це сьогодні, коли ти стільки пережила.

— Зі мною все гаразд.

— Щось не так. Чому він убив Ґарланда на день раніше, аніж сказав?

— Щоб покарати нас. Щоб покарати Вульфа за те, що його там не було.

— Це він хоче, щоб ми так думали. Однак, він не дотримав свого слова, пожертвувавши ідеальним розрахунком. Він вважає це своєю помилкою.

— До чого ти хилиш?

— Щось спровокувало його вбити Ґарланда раніше. Він запанікував. Або ми надто наблизилися, або він щиро вірив, що не зможе вбити Ґарланда завтра.

— Він був би в руках Служби захисту громадян.

— Як і Рана, якби Елізабет Тейт не дісталася до нього раніше. Окрім того, кому як не тобі знати, куди його мали відвезти. То в чому ж різниця?

— Я? За все відповідала я. Ні команда, ні Вульф у цьому участі не брали.

— Точно.

— Про що це ти?

— Я говорю про те, що ми або приймаємо можливість того, що вбивця спостерігав за усіма нами і вважав, що цього ранку був його останній шанс до того, як Ґарланд зник би…

— Щось не схоже.

— … або що хтось, гарно обізнаний зі справою, зливає йому інформацію.

Бакстер засміялася і похитала головою.

— Ого, а ти й справді знаєш, як заводити друзів, правда ж?

— Сподіваюся, що я помиляюся, — сказав Едмундс.

— Так і є. Хто з присутніх тут бажає Вульфу смерті?

— Уявлення не маю.

Якийсь час Бакстер над цим розмірковувала.

— То що нам робити?

— Залишити це між нами двома.

— Ну, звісно ж.

— А потім ми влаштуємо пастку.

Розділ 20

П’ятниця, 4 липня, 2014 [18.10]


Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.

Поїздка тривала чотирнадцять годин, і впродовж усього цього часу Форд був надзвичайно надокучливим, особливо після того, як на основних радіостанціях повідомили про передчасну смерть Ґарланда. Коли вони зупинилися на заправці, Вульф спробував додзвонитися до Бакстер, однак його лише переадресували на її автовідповідач. Фінлі змирився з думкою, що на решту шляху доведеться купити Форду пляшку горілки, сподіваючись, що так він хоча б ненадовго заткнеться.

— Тримай, Ендрю, — сказав Фінлі, повернувшись до авто.

Форд проігнорував його, і Фінлі важко зітхнув.

— Гаразд. Тримай, Святий Ендрю, помічнику вбивці дітей.

Форд почастував Фінлі розповіддю про те, як урятував «Палієві» життя від жорсткого, однак благородного вовка, і відтоді відмовлявся реагувати на будь-яке інше звертання, окрім повного титулу. Він ще вранці остаточно зіпсував їхній день, відмовляючись покидати свою нікчемну квартирку в Пекгемі, і саме тому вони запізнилися на зустріч і тепер мусили повертатися до столиці у час пік.

Водосховище стало для них приємною несподіванкою. Вони вийшли з авто й поринули в гуркіт стрімкої води. Видовище вражало: сонце осявало милі блакитної води, оточеної лісом, а від берега до, як виявилося, горішньої кімнати затопленої башти ішов вузький сталевий місток. На світлих кам’яних стінах виднілися склепінчасті вікна, а залізний флюгер на верхівці мідно-синього шпиля, здавалося, знайшов собі там укриття від наступу води, яка вже заявила права на решту замку.

Під ненадійним на вигляд містком у воді відкривалася величезна порожнеча, яка безупинно засмоктувала водосховище в темряву внизу так, немов із Землі витягли величезну пробку, і мовби хотіла затягти останній шматок башти в безодню. Перед тим, як почати зворотну подорож, Вульф і Фінлі трохи помилувалися пейзажем.

Вульф голосно позіхнув і випрямився, не впевнений у тому, де вони знаходилися.

— Пізно заснув учора? — запитав Фінлі, силкуючись не порушувати обіцянки не лаятися, коли на світлофорі попереду нього нахабно проштовхнулося якесь «ауді».

— Якщо чесно, минулої ночі я не дуже добре спав.

Фінлі глянув на друга.

— То що ти тут і досі робиш, друзяко? — запитав він. — Просто йди. Сядь на літак і лети.

— Куди? Моє обличчя вліпили чи не в кожну газету на планеті.

— Ну, не знаю, тропічні ліси Амазонії, австралійські пустелі. Зможеш перечекати.

— Я ні, так не можу, бо потім решту життя доведеться озиратися через плече.

— А життя-то може виявитися не таким уже й довгим.

— Якщо ми впіймаємо його… усе скінчиться.

— А якщо ні?

Вульф знизав плечима. У нього не було на це відповіді. Засвітився зелений, і Фінлі рушив.


***


Коли Андреа повернулася до редакції, її зустріли гучними оваціями. Люди поплескували її по спині та бурмотіли поздоровлення, коли вона проходила повз них до свого столу. Вона усвідомлювала, що її блузка й досі заляпана фальшивою кров’ю вже мертвого чоловіка, попри всі намагання відтерти її у вбиральні відділення невідкладної допомоги.

Вона дуже хвилювалася про Рорі, адже він мусив залишитися у лікарні для періодичного промивання ран, щоб нейтралізувати кислоту, що навіть через вісім годин після того, що сталося, роз’їдала його плоть. Лікар попередив її, що Рорі, ймовірніше за все, втратить великий палець на правій руці, а окрім цього, могли постраждати й більш віддалені нерви, які відповідали за керування вказівним.

Неочікувані аплодисменти неодночасно й зніяковіло затихли. Андреа сіла. На екранах під стелею, уже всоте за день, у сповільненому режимі транслювали запис того, як Ґарланд горів живцем. Камера, яку Рорі впустив на підлогу, усе зафільмувала, а тріщина в лінзі ще й чудово обрамлювала кадр. Із раптовою огидою вона відвернулася й помітила написану від руки записку, яку для неї залишив Елайджа:


«Мої вибачення. Мусив іти. Справжній запис убивства: геніально! У понеділок вранці зустріч, щоб обговорити майбутнє, — ти заслужила. Елайджа».


Незрозуміле повідомлення могло означати лише те, що він планує запропонувати їй постійну посаду в штаті, про яку вона завжди мріяла, однак, замість захоплення, Андреа відчула порожнечу. Вона неуважно взяла на таці з поштою коричневий конверт й відкрила його. З нього на стіл щось випало. Андреа оглянула маленьку металеву смужку, а потім витягла фотографію, на якій вони з Рорі виходили з «МЕ London».

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — прочитала вона вголос.

Андреа витягла телефон і надіслала повідомлення Бакстер. Хоча цей другий лист від убивці й був величезною новиною і тільки ще більше підтвердив її права на історію, жінка вклала вміст конверта назад і замкнула в шухляді.

Більше в цю гру вона не гратиме.


***


Посеред дерев’яного столу з «Ікеа» стояло кілька нестійких свічок, і це було водночас і романтично, і ризиковано, адже могло спричинити пожежу. Тіа затримувалася, щоб зачинити салон, а тому Едмундс повернувся додому раніше за неї й відразу ж почав готувати вечерю. Коли вона повернулася додому, то була в захваті від того, що він доклав стільки зусиль, тому поклала до морозильника порцію напівфабрикатів, яку купила для себе дорогою додому. Розпалені білим вином і десертом «Вейтроус», вони насолоджувалися спільним вечором, як робили це ще до переведення Едмундса.

До того як піти з роботи, Едмундс роздрукував купу старих справ, які планував переглянути після того, як Тіа піде спати. Він заховав їх угорі на кухонних шафках, де Тіа зі зростом у п’ять футів ніколи не змогла б їх знайти, однак навіть із плином часу геть забув про них, аж доки розмова не зайшла про його роботу.

— Ти був там? — запитала Тіа, несвідомо погладжуючи випуклий животик. — Коли той бідолашний…

— Ні.

— Але твій бос була. Я чула, як заступник комісара згадувала її ім’я.

— Бакстер? Вона не те, що мій бос. Вона… Хоча гадаю, можна й так.

— То над чим ти працював, коли все це трапилося?

Вочевидь, Тіа намагалася виявити інтерес до його роботи. Хоча вся інформація була конфіденційною, Едмундс навіть подумати не міг, щоб відштовхнути наречену, тому вирішив розповісти найменш важливі аспекти розслідування, які могли б відволікти її від його ролі в команді.

— Бачила в новинах фотографії «Ляльки»? Права рука належала жінці.

— Кому?

— Саме це я й намагаюся з’ясувати. Її нігті нафарбовані двома відтінками лаку, і я вважаю, що це ключ до її впізнання.

— Два відтінки на одній руці?

— Великий та ще три пальці були нафарбовані відтінком під назвою «Розламана цукерка», а останній — якимось іншим.

— Ти й справді вважаєш, що лак для нігтів зможе підказати, ким була жінка?

— Це все, що в нас є, — знизав плечима Едмундс.

— Це ж мав бути якийсь особливий лак, правда? — запитала Тіа. — Я мала на увазі, щоб хоч якось допомогти.

— Особливим?

— Ага, як-от у салон раз на тиждень приходить одна зверхня дама, щоб зробити манікюр, і Шері доводиться замовляти матеріали спеціально, тому що той лак містить справжні блискітки золота чи ще якийсь мотлох.

Едмундс уважно слухав трохи непослідовну розповідь Тіа.

— Такі лаки не продаються в більшості магазинів, тому що дуже легко розтріскуються, а коштують близько сотні фунтів за пляшечку.

Едмундс у захваті схопив Тіа за руку.

— Ті, та ти геній!

Після півгодинних пошуків в Інтернеті обмежених серій чи абсурдно дорогих лаків для нігтів, Едмундс подумав, що знайшов той невловимий відтінок, якого йому не діставало: «Російський вогонь 347» з обмеженої серії від Шанель.

— Цей лак продали у 2007 році на тижні моди в Москві за десять тисяч доларів за пляшечку! — прочитала Тіа, поки Едмундс наповнював їхні келихи.

— За лак для нігтів?

— Вочевидь, то була якась благодійна акція, — знизала плечима вона. — А навіть якщо й так, готова посперечатися, що не надто багато людей розгулюють десь із такою пляшечкою в сумочці.


***


Наступного ранку Бакстер отримала від Едмундса повідомлення з проханням зустрітися о 10 ранку біля фірмового магазину Шанель на Слоан-стрит. А коли вона нагадала йому, що з понеділка її відсторонили від справи, він просто відповів, що була лише субота.

Бакстер проспала, а тому запізно вийшла, а потім майже на дві хвилини ще й застрягла за інвалідним візком. Після жахливої смерті Ґарланда їй не хотілося нічого більше, окрім як просто жити й відчувати себе в безпеці, тож вона лише скрутилася на дивані й дивилася нічні телевізійні програми. Їй навіть удалося самотужки випити майже дві пляшки вина.

Коли інвалідний візок застряг у дренажі, Бакстер скористалася можливістю вирватися вперед і побачила Едмундса, який ішов вулицею трохи віддалік. Вона багато думала про його теорію, що хтось із команди зливає інформацію. Чим більше Бакстер думала про це, тим абсурднішим це здавалося. Зрозуміло, Вульф до цього причетний не був. Фінлі вона беззастережно довіряла. Сіммонса понизили за те, що став на її бік, і, хоча вона ніколи цього не визнає, проте Едмундсу вона довіряла так само, як і кожному з них.

Едмундс передав їй паперову склянку з теплуватою кавою і розповів про відкриття Тіа. Вона оцінила те, що він знову ставився до неї як до свого наставника з нестерпним характером. Не було ані сліду від співчуття чи втішання, якого вона так відчайдушно потребувала за день до цього, і його віра в неї знову додала їй упевненості в собі.

З магазину на Оксфорд-стрит вийшов менеджер, аби привітати їх. Щоб допомогти їм, надзвичайно вміла жінка витратила годину на телефонні дзвінки та перевірку рахунків. Зрештою, вона склала перелік із вісімнадцяти транзакцій, у сімох із яких були прізвища та адреси доставки.

— Були й інші, — сказала їм пишномовна жінка, — які ми відправляли на аукціони, призи, благодійні події. Люди, чиї контакти ми надали, — наші найкращі клієнти…

Жінка замовкла, читаючи роздруківку.

— Якісь проблеми? — запитала Бакстер.

— Містер Маркуссон. Він один із наших постійних клієнтів на Оксфорд-стрит.

Бакстер взяла в неї список і прочитала контактні дані.

— Тут сказано, що він мешкає у Стокгольмі.

— Гадаю, він розділяє час між Стокгольмом та Лондоном. У них із родиною є нерухомість у Мейфейр. І я впевнена, що маю адресу. Якщо дозволите, я за хвилину…

Жінка набрала номер їхнього головного відділення.

— Які шанси, що містер Маркуссон зараз ніжиться у якійсь сауні у Швеції? — пробурмотіла Бакстер Едмундсу.

— О, зовсім ні, люба, — промовила жінка, театрально тримаючи телефон подалі. — Учора він повернувся.


***


Навіть попри те, що його кабінет був порожнім, Сіммонс знову вирішив сісти за стіл Чемберса. До нього підійшло кілька людей з буденними справами, як-от обмін змінами та прохання про відпустку. Щоб зосередитися на завданні, він відмовився вирішувати будь-які питання, окрім найважливіших.

Дружина Сіммонса не надто добре сприйняла звістку про його майбутнє пониження, й він витратив більшість ночі на те, щоб переконати її, що вони все одно зможуть дозволити собі іпотеку та літню відпустку. Він не наважився сказати їй про те, що його взагалі можуть відсторонити на якийсь час без платні. Вони впораються. Так зажди бувало.

Він саме займався нудним завданням, звіряючи з базою даних зниклих людей прізвища зі складеного Едмундсом списку тих, хто хоч якось був причетний до справи Халіда. Як і Едмундс, Сіммонс був упевнений, що центром усіх убивств був Халід, хоча й не мав нічого переконливішого.

Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.

— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.


***


Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.

— Так?

— Містер Стефан Маркуссон?

— Правильно.

— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.

На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.

Маркуссон відправив нагору свою гарненьку донечку, коли вона саме спустилася, щоб подивитися, хто прийшов, а коли з кімнати вийшла його вродлива дружина, щоб приготувати для них чай з льодом — причому обидві її руки були на місці — Едмундс замислився, чи не змарнували вони час. Однак із власного досвіду Бакстер знала, що чоловіки рідко купують такі чудернацькі подарунки для дружин, а тому було більше шансів отримати відверту відповідь, якщо її не буде в кімнаті.

— То як я можу вам допомогти? — запитав Маркуссон, і тепер його акцент став помітнішим.

— Ми вважаємо, що у квітні 2007 року ви були в Москві, — сказала Бакстер.

— Квітень, 2007, — Маркуссон вдивлявся кудись у простір. — Так, тиждень моди. Моя дружина тягає нас на всі ці покази.

— Нам потрібно запитати вас про те, що ви купили, поки були там, — Бакстер зупинилася, очікуючи, що чоловік згадає покупку на десять тисяч доларів. Вочевидь, цього не сталося. — Пляшечка лаку для нігтів від Шанель.

Саме тієї миті повернулася місіс Маркуссон із напоями, і Бакстер помітила зніяковілий вираз обличчя її чоловіка.

— Чому б тобі не скласти компанію Лівії? — сказав Маркуссон своїй дружині, ніжно обійнявши її зі свого стільця. — Ми скоро закінчимо.

Вродлива блондинка покірно вийшла з кімнати, хоча Едмундс помітив у її настрої різку переміну.

— Лак за десять тисяч? — запитала Бакстер, щойно двері зачинилися.

— Він був для жінки, з якою я зустрічався, коли бував тут. Тоді я багато подорожував, і часом мені ставало дуже самотньо, коли…

— Відверто кажучи, нас це не стосується, — перебила Бакстер. — Як її звати?

— Мішель.

— Прізвище?

— Ґейлі, здається. Ми вечеряли, коли я був у місті. Їй подобалися усі ці модні штучки, тож я купив їй подарунок.

— Коли ви востаннє її бачили? — запитав Едмундс, як і зазвичай, занотовуючи в записнику.

Відволікшись, він зробив ковток чаю з льодом і закашлявся. Бакстер не звернула на це уваги.

— Я порвав із нею, коли народилася донька, у 2010.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — пробурмотіла Бакстер.

— Відтоді я не бачив її. Кумедно…

— Що? — запитала Бакстер.

— Минулого тижня я багато про неї думав, можливо, через усі ці повідомлення у новинах.

Бакстер і Едмундс обмінялися поглядами.

— Які повідомлення? — запитали вони в унісон.

— «Палія» знайшли мертвим. Наґіб Халід, адже так його звали? Справа в тому, що востаннє, коли я бачив Мішель, ми багато говорили про нього. Для неї це був значний крок.

— Що? — одночасно вигукнули Бакстер і Едмундс.

— Її закріпили за ним, — замислено сказав Маркуссон. — Мішель була його наглядачкою.

Розділ 21

Понеділок, 7 липня, 2014 [9.03]


Вульф проігнорував дзвінок від помічника доктора Престон-Гол і зайшов до відділку розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Неофіційно він сам звільнив себе від її опіки. Вульф розумів, що вона вже визнала його непридатним до роботи, а тому не бачив сенсу марнувати хоча б хвилину коштовного часу на товариство владної бабці.

Через передчасну та надто публічну смерть Джареда Ґарланда, Сіммонс мав вагомі причини на те, щоб не прислухатися до порад психіатра. У них залишалося так мало часу, що шанси тепер були не на їхню користь, тому він не міг ризикувати, ще більше провокуючи вбивцю, а послання, адресоване Бакстер, після вбивства дало ще сильніші підстави для того, щоб Вульф продовжував займатися розслідуванням.

За підрахунками Сіммонса, ризик мати на вулицях одного неврівноваженого детектива значно менший, ніж непряма погроза серійного вбивці. Додаткові жертви? Ігнорування домовлених дат? Зливання ще делікатнішої інформації пресі?

Якби це сталося, вони б не впоралися.

Дивно, але Вульф був вдячний безжальному вбивці, який планував прикінчити його вже за тиждень, за те, що той зберіг йому роботу, й нічого не міг із цим вдіяти. Він не збирався купували йому листівку, однак не було б щастя…

Зовсім неочікувано, навіть для самого себе, Вульф вирішив з’їздити на вихідні у Бат. Хоча усвідомлення близької власної смерті не надто засмучувало, проте якійсь частині його єства бракувало каміну у вітальні будинку, де він виріс, пересмаженої яловичини Веллінгтон, яку готувала його мати, та пінти пива в місцевому барі з давнім приятелем, якому вочевидь судилося жити, працювати та померти в радіусі двох миль від їхньої школи.

Він провів час, слухаючи ті самі історії, які батько розповідав йому впродовж усього життя, лише тепер зрозумівши, чому вони були варті того, щоб їх згадували так часто. Лише раз, під час короткочасного затишшя у розмові, його батьки побіжно зачепили тему вбивств і загрози загибелі їхнього сина. Його батько ніколи не був сентиментальним. Вочевидь, поки Вульф був у ду´ші, вони вдосталь наговорилися про це (трохи посваривши його, що використав забагато гарячої води) і прийшли до їхнього звичного рішення більшості життєвих проблем: він міг повернутися до своєї колишньої кімнати нагорі.

— Сумніваюся, що цей чолов’яга захоче їхати аж сюди, — упевнено сказав йому батько.

Раніше Вульфа неабияк дратувала така їхня наївність і спокій, однак тепер йому це здалося доволі кумедним. Те, що Вульф розсміявся з такої думки, неабияк розсердило його батька.

— Можливо, я не один із твоїх містян, які все знають, але це не означає, що я дурний, — випалив він.

Чомусь він завжди ставився до столиці упереджено, а відколи Вульф поїхав із їхнього «задрипаного містечка» в пошуках кращої долі, змінилося і ставлення до сина.

— Бісова небезпека М4. Контроль середньої швидкості впродовж усього шляху!

На жаль, це лише знову засмутило Вульфа і ще більше роздратувало його батька. Вульф полагодив дещо біля старого дому, хоча це не стосувалося клятої огорожі Естель по-сусідству, а коли пролазив попід стіною в саду, мало не покалічився, коли вона несподівано вискочила з будинку, щоб заговорити до нього.

Вульф відчував себе відпочилим і бадьорим перед початком нового тижня, однак, приїхавши, лише глянув на людний офіс, зрозумів, що нічого не змінилося. Заступник комісара, здавалося, оселилася в кабінеті Сіммонса. А Сіммонс тим часом знову перемістився за колишній стіл Чемберса, успадкувавши в процесі Едмундса, який тепер сидів поруч із ним, із блиском у чорних очах. Бакстер була захоплена розмовою з детективом на ім’я Блейк, якого, як усі знали, терпіти не могла і який ніяк не був причетний до справи «Ляльки».

На дошці в конференц-залі до переліку загиблих жертв додалося ще два прізвища, а на столі Вульфа для нього чекала записка від Фінлі, в якій він просив зустрітися з ним в Ірландському посольстві у Белгравії, щойно «закінчить відлинювати». Там вони мусили взяти на себе захист Ендрю Форда, і це його трохи роздратувало, оскільки Вульф точно пам’ятав, що залишив Форда на півдні Уельсу та поїхав геть.

Вражений, він підійшов до Сіммонса й Едмундса, у якого був мало не зламаний ніс.

— Доброго ранку, — невимушено сказав він. — То що я пропустив?


***


Маделін Оєрс працювала у «Коллінс і Гантер» чотири роки й була захисником Наґіба Халіда впродовж усього гучного судового процесу. Сіммонс відразу ж упізнав ім’я у списку зниклих людей. Оєрс зневажливо штрикала і часто підбурювала обра`зами Вульфа та й усю міську поліцію Лондона в цілому. Вона зробила собі славу легковажними зауваженнями та неоднозначними цитатами в залі суду, включно з відомою пропозицією, щоб Вульф зайняв місце її підзахисного на лаві підсудних.

Поява прізвища Оєрс стало підтвердженням того, що Едмундс не помилявся, що все крутилося навколо Халіда. Поїздка поліціянтів до її будинку в Челсі була лише формальністю, зважаючи на офіційне підтвердження, що блідий, тендітний тулуб, який утримував «Ляльку» вкупі, належав саме їй. Попри цей трагічний, проте багатообіцяючий крок уперед у розслідуванні, команда зовсім не наблизилася до розуміння того, як до справи був причетний Майкл Ґейбл-Коллінс.

Уже через три години до офіса повернулися Бакстер і Едмундс, завдяки лаку для нігтів за десять тисяч доларів і марнотратного дволикого шведа, упевнені, що Мішель Ґейлі, наглядачка Халіда, була п’ятою не ідентифікованою жертвою.

З-поміж усіх шести частин «Ляльки» лише одна залишалася невпізнаною. Хоча більше не заявляли про зникнення жодної людини, причетної до судового засідання, тепер Сіммонс був переконаний, що прізвище їхньої останньої жертви дивиться на нього з аркуша перед ним. Він почав знову перебирати прізвища зі списку і викреслював їх лише після прямого контакту або впевнившись, що людину бачили після того, як знайшли «Ляльку».


***


У неділю на світанку Рейчел Кокс уже майже закінчувала нічне чергування в химерному будиночку в мальовничому валійському селищі Тінтерн. Вона працювала у Службі захисту громадян трохи менше року, однак це точно було найпрекрасніше місце з-поміж усіх, куди її відправляли за цей час. На жаль, це був і найвиснажливіший випадок.

Ендрю Форд проводив більшість часу або викрикуючи непристойності до Рейчел та її напарниці, або розкидаючи речі у витонченому маленькому будиночку. У п’ятницю вночі під час невдалої спроби розпалити вогнище він мало не спалив солом’яну хижку, а в суботу вдень знадобилися вони обидві, щоб силоміць не дозволити йому вийти за межі маєтку.

Ще біля водосховища Фінлі дещо порадив їй і, якщо вона тоді не звернула уваги на його слова, то тепер усерйоз замислювалася над тим, щоб після кількох годин сну з’їздити до міста і привезти кілька пляшок алкоголю. Їй би довелося приховати це від свого інспектора, однак Рейчел не сумнівалася, що це зробило б решту ночей не такими нестерпними.

Дякувати Богу, Форд зрештою-таки втомився і близько третьої ночі заснув. Рейчел сиділа в теплій кухні за масивним дерев’яним столом у затишному світлі, що лилося з коридору. Вона прислухалася до хропіння і тамувала подих кожного разу, коли між гортанними звуками западала пауза, й молилася, щоб він не прокинувся. Коли Рейчел відчула, що засинає, то вирішила скористатися порадою інспектора й оглянути територію.

Вона навшпиньки пройшлася скрипучою підлогою, якомога тихіше відімкнула важкі двері запасного виходу, так само тихо вийшла в ранкову прохолоду. Натягнувши черевики у передсвітанковому світлі, вона пройшлася вологою травою і відчула, що прокинулася. Холодне повітря різало очі, й вона пожалкувала, що не взяла із собою піджак.

Обійшовши стіну до саду попереду дому, Рейчел здригнулася, коли побачила біля воріт примарливу постать, десь за п’ятдесят метрів від неї.

Рейчел стояла прямісінько під спальнею, де вгорі відпочивала її озброєна колега. Вона спустилася б сюди за двадцять секунд, варто було лише покликати, однак Рейчел не хотілося будити її без потреби, так само як і привертати увагу до того, що вона залишила рацію на кухонному столі, тому жінка вирішила розвідати все сама.

Вона завбачливо витягла перцевий спрей і попрямувала до невиразної фігури, яка вимальовувалася на фоні осяяних пагорбів. Здавалося, що з кожним кроком від безпечного будинку температура навколо знижувалася, а її вимушено повільні подихи тепер додавали моторошного туману до вже й без того страхітливого видовища.

Уже за кілька хвилин сонце піднялося над хвилястим горизонтом. Коли це сталося, Рейчел мовчки наблизилася до фігури на відстань десяти метрів, але все ще не могла розібрати помітних рис, окрім того, що постать була високою та щось робила біля головних воріт. Схоже її не помічали, аж доки вона не ступила на доріжку, вкриту гравієм. Холодні камінці голосно затріскотіли під її громіздкими черевиками, й темна постать різко припинила робити те, чим займалася, і глянула в її бік.

— Я можу вам чимось допомогти? — якомога впевненіше запитала Рейчел.

Її навчали за крайньої потреби поводитися як поліціянтка. Вона зробила ще крок.

— Кажу, чи можу вам чимось допомогти?

Рейчел розізлилася на себе за те, що залишила рацію в будинку. Тепер вона була майже в п’ятдесяти метрах від котеджу і мусила б дуже голосно закричати, щоб мати хоча б шанс розбудити напарницю. Хотіла б вона зробити це раніше. Постать залишалася нерухомою. На її слова не відповіла, хоча Рейчел була досить близько, щоб чути скрипуче дихання та бачити ритмічні хмарки туману, які наповнювали простір між ними, ніби дим, що попереджає про полум’я.

Зрештою, у Рейчел таки здали нерви. Вона глибоко вдихнула, щоб покликати на допомогу, коли постать почала втікати.

— Кумбс! — закричала вона, кинувшись навздогін затіненим пагорбом уздовж глинистої стежини поруч зловісного лісу.

Рейчел було двадцять п’ять, до того ж в університеті вона була кращою бігункою, а тому швидко скоротила відстань між ними, коли постать спіткнулася на крутому схилі, де все важче було втриматися на ногах. Було неймовірно тихо. Єдиними звуками на тих спокійних пагорбах було їхнє важке дихання та тупотіння кроків, коли переслідування продовжилося.

— Поліція! Зупиніться! — вигукнула вона.

З кожною хвилиною сонце підіймалося все вище, і верхівки темних дерев уже були пофарбовані золотим промінням. Тепер Рейчел могла розгледіти, що переслідує мускулистого, майже лисого чоловіка. На ньому були масивні черевики та чорне чи темно-синє пальто, яке розвівалося позаду нього, коли він біг.

Раптом він змінив напрямок руху і незграбно переліз огорожу з колючим дротом, яка оточувала ліс.

Рейчел почула, як він скрикнув від болю, а потім знову підвівся і зник поміж деревами. Вона дійшла до того місця, де він переліз огорожу, і припинила переслідування. Іноді, коли в голову вдаряв адреналін, було важко пригадати, чого вчили на тренуваннях, однак зі зброї вона мала лише перцевий спрей. Рейчел уже оцінила переконливі розміри чоловіка, а тому підозрювала, що густий підлісок став би більшою перевагою для нього, аніж для неї. Окрім того, вона вже мала потрібне.

Рейчел стала навколішки, щоб роздивитися темно-червону пляму крові навколо завитка на металевій колючці. Жінка не могла покинути речового доказу без нагляду, але й не мала при собі нічого, щоб перерізати дріт, тому витягла з кишені чистий носовичок й вимочила все, що вдалося. Поглядаючи на дерева, вона почала довгий і крутий підйом назад на пагорб.


***


Бакстер першою з команди приїхала до офіса в неділю вранці й отримала термінове повідомлення від Служби захисту громадян. Їй довелося пройти важку процедуру перевірки особистості та захисних кодів, яка зайняла двадцять хвилин, щоб зрештою її таки з’єднали з Рейчел.

Вона розповіла Бакстер про те, що трапилося, а ще про коричневий конверт, який знайшла прив’язаним до воріт, коли повернулася до маєтку. У ньому була фотографія, зроблена в суботу вдень, коли Рейчел та її напарниця боролися з Фордом у саду перед будинком. На звороті було вже знайоме повідомлення:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

Рейчел та її напарниця були надто відповідальними та прискіпливими. Вони змусили місцеву поліцію прочесати ліс, відгородили глинисту стежку, щоб уберегти відбитки черевиків, а ще носовичок, яким Рейчел вимочила кров на загорожі, помістили в пакет для речових доказів.

Це вперше вбивця припустився помилки, і вони збиралися скористатися цим.

Було зрозуміло, що Ендрю Форд більше не в безпеці в тому укритті. Сіммонс не зміг додзвонитися до Вульфа, а тому відправив Бакстер і Едмундса забрати Форда, поки сам намагався домовитися про альтернативні варіанти. Після кількох особистих дзвінків тим впливовим особам, із якими колись познайомився завдяки меру Тернблу, він зв’язався з послом Ірландії.

Посольство було логічним варіантом, адже там уже були озброєні офіцери служби дипломатичного захисту та основні заходи безпеки. Сіммонс якомога відвертіше розповів послу про проблеми Форда з алкоголем і його неврівноважену поведінку.

— Якщо так, то немає потреби перевіряти його паспорт, — пожартував посол.

Він запропонував Форду та міській поліції Лондона скористатися горішнім поверхом посольства, аж доки ситуація не вирішиться, а Фінлі випало провести там недільну ніч.


***


У неділю ввечері Едмундс повернувся додому виснажений цілоденною поїздкою. Вони залишили Форда на Фінлі, а потім Бакстер люб’язно підкинула його додому.

— Не випускай кота! — закричала до нього Тіа, щойно він переступив поріг.

— Кого?

Він мало не спіткнувся об крихітне смугасте кошеня, коли воно пролетіло повз нього і врізалось у вхідні двері.

— Ті? Що це? — запитав він.

— Його звати Бернард, і він буде мені за компанію, поки ти на роботі, — з викликом відповіла Тіа.

— Зовсім як немовля?

— Немовляти тут ще немає, хіба ні?

Дорогою до кухні Едмундс спіткнувся, коли крихітне кошеня почало дряпатися по його нозі. Тіа була просто в захваті і навіть не скаржилася, що він повернувся пізно, тож Едмундс вирішив не заперечувати і не нагадувати, що у нього жахлива алергія на котів.


***


У понеділок вранці заступник комісара взяла на себе обов’язки начальника відділку. Як на зло, аж до закінчення розслідування справи «Ляльки», Сіммонса таки понизили у званні до констебля з функціями детектива, а потім на нього чекали дисциплінарні заходи. Бакстер відновили до звичних обов’язків.

Її першою справою стала жінка, яка на смерть заколола чоловіка-зрадника. Нудно, і вона мусила це визнати. Бакстер витратила кілька годин на виснажливе заповнення паперів, щоб її похвалили за п’ять секунд розслідування. А ще вона мусила працювати разом із Блейком, який завжди упадав за нею. На щастя, Бакстер була такою обдарованою акторкою, що ніхто навіть не підозрював, що вона терпіти його не могла.

Сіммонс дописав на неохайній дошці в конференц-залі те, що вони знайшли за вихідні.


1. (ГОЛОВА) Наґіб Халід. «Палій»

2. (ТУЛУБ)? Маделін Оєрс — (адвокат Халіда)

3. (ЛІВА РУКА) платиновий перстень, юридична фірма? — Майкл Ґейбл-Коллінс — чому?

4. (ПРАВА РУКА) лак для нігтів? — Мішель Ґейлі — (наглядачка Халіда)

5. (ЛІВА НОГА) —?

6. (ПРАВА НОГА) детектив Бенджамін Чемберс — чому?


А — Реймонд Тернбл (мер)

Б — Віджай Рана/Халід (брат/бухгалтер) не був присутній на суді

В — Джаред Ґарланд (журналіст)

Г — Ендрю Форд (охоронець/п’яниця/колька в дупі) — охоронець лави підсудних

Ґ — Ешлі Локлен (офіціантка) чи (дев’ятирічна дівчинка)

Д — Вульф


***


Дорогою на роботу Едмундс спіткнувся об кота.

Розділ 22

Понеділок, 7 липня, 2014 [11.29]


Тієї миті, коли згас напис «в ефірі», Андреа зняла із себе мікрофон, квапливо вийшла зі студії й повернулася до редакції. Елайджа призначив їй зустріч на 11.35, і, піднімаючись сходами до його кабінету, вона й досі гадки не мала, що відповість, якщо він запропонує їй те, про що вона завжди мріяла.

Коли вона погоджувалася допомогти Бакстер, то збиралася зав’язати з цією безжальною професією, однак її невдала спроба каяття несподівано призвела до зворотних результатів, піднісши її славу та журналістський вплив до запаморочливих вершин. Якимось чином, намагаючись відмитися від бруду, вона лишень іще більше загрузала в ньому.

Елайджа помітив, як вона піднімалася, і чи не вперше відчинив двері ще до того, як вона навіть встигла постукати, відібравши в неї дві додаткові секунди, яких Андреа так відчайдушно потребувала, щоб зібратися з думками. Від нього трохи смерділо потом, а під пахвами починали з’являтися темні плями. Елайджа був одягнений у приталену сорочку небесно-блакитного кольору, яка виглядала так, неначе могла луснути, варто йому було лише напружитися, і тісні чорні штани, які підкреслювали абсурдно непропорційну статуру.

Він запропонував їй свого огидного еспресо, але Андреа відмовилася, а потім почав монотонно бубоніти про те, як рідко його дивують, але він мусить визнати, що вона показала інстинкт убивці, якого, як він вважав, у ній не було. Елайджа натиснув кнопку, щоб увімкнути проектор позаду себе, і почав безупинно торочити якісь числа, навіть не дивлячись на них. Андреа мусила стримувати сміх, тому що половина кособоких схем, які він пояснював, зникали у світлі офісного вікна, і він би це зрозумів, якби не був надто зверхнім, щоб повернути голову.

Коли Елайджа привітав її з такою бездоганною роботою при вбивстві Ґарланда, так немов це був ретельно спланований репортаж, Андреа навіть розгубилася, хоча в якомусь жахливому сенсі так і було. Поки її думки займали спогади про страждання Ґарланда, Елайджа зрештою-таки дійшов до головного.

— … наша нова ведуча новин у прайм-таймі!

Коли Андреа не відповіла, його впевненість похитнулася.

— Ти чула, що я сказав? — запитав він.

— Так. Чула, — тихо відповіла Андреа.

Елайджа відкинувся у кріслі, кинув до рота жуйку й розуміюче кивнув.

Коли він продовжив, то несвідомо зневажливо вказав на неї пальцем. Андреа боролася зі спокусою відірвати його.

— Я зрозумів, — сказав він, жуючи з відкритим ротом. — Справа у Вульфові. Ти думаєш: «Він же не може і справді очікувати, що я сидітиму перед камерою й розповідатиму світу про смерть колишнього чоловіка, чи не так?»

Вона ненавиділа, коли він говорив за неї, хоча цього разу Елайджа вцілив у яблучко. Андреа кивнула.

— Уміння на всіх начхати коштовне, — випалив він. — Саме це й робить його таким непереборним. Хто буде дивитися нуднючий «ВВС», якщо можна спостерігати за тим, як кохана всього життя Вульфа дізнається про його смерть лише прочитавши це у прямому ефірі. Такого не пропустиш!

Андреа з гіркотою засміялася й підвелася, щоб піти.

— Ти неможливий.

— Я — реаліст. Тобі все одно доведеться через це пройти. Чому б не зробити це перед камерами й у процесі не стати зіркою? О! Можеш переконати його дати інтерв’ю за день до цього? Це було б так зворушливо. Насправді ми могли б показати навіть ваше прощання.

Андреа вилетіла з кабінету і грюкнула за собою дверима.

— Подумай про це! — крикнув він їй услід. — Якою б не була твоя відповідь, чекатиму до вихідних.

Андреа мала знову з’явитися перед камерою за двадцять хвилин. Вона спокійно пройшлася до жіночої вбиральні, перевірила, чи в кабінках нікого не було, замкнула двері й розплакалася.


***


Чекаючи на Джо в порожній криміналістичній лабораторії, Едмундс голосно позіхнув. Він вибрав собі куточок між клінічним кошиком для сміття та холодильником. Так сталося, бо це місце була якнайдалі від великого морозильника для трупів, куди він поглядав кожні кілька секунд, занотовуючи щось у записнику.

До третьої ночі він сидів над справами, які сховав на кухонній шафці. Хоча Тіа й не могла їх там відшукати, це вдалося її новому улюбленцю, який зрештою і розкидав дуже важливі свідчення. Зважаючи на те, що був ще навіть не обід, він почувався тривожно втомленим. Однак його виснаження хоча б виправдовувало себе, адже він наштовхнувся на одну справу, яка точно була варта подальшого розгляду.

— Ого! Що в біса з тобою трапилося? — запитав Джо, зайшовши до лабораторії.

— Пусте, — сказав Едмундс, вийшовши з кутка, і зніяковіло торкнувся свого зламаного носа. — Будь ласка, скажи, що ти знайшов? Щось у крові?

— Я б міг, та це було б брехнею. Його немає в базі, — сказав Джо.

— А це означає, що ми ніколи не заарештовували його, — сказав Едмундс, радше собі самому.

Тепер він упевнено міг відкинути значний відсоток архівних справ.

— Група крові — перша позитивна.

— Рідкісна? — з надією запитав Едмундс.

— Поширена, як перегній. Жодних ознак мутацій чи хвороб, алкоголю чи наркотиків. Очі сірого чи блакитного кольору. Знаєш, із-поміж усіх серійних убивць за останній час кров саме цього цнотливо чиста.

— Тож у тебе нічого?

— Я цього не говорив. Сліди черевиків одинадцятого розміру, а відбиток протектора сходиться зі стандартним армійським.

Едмундс знову витягнув записник.

— На місці злочину у відбитках хлопці з команди криміналістів знайшли сліди азбесту, смоли та лаку, вкупі з вищим вмістом міді, нікелю та свинцю, ніж у решті ґрунту. Можливо, склад?

— Я пошукаю. Дякую, — сказав Едмундс, закривши записник.

— Гей, я чув, що ви ідентифікували тулуб. З’ясували, що там було за тату? — запитав Джо.

— Канарка, яка тікає з клітки.

Схоже, Джо це спантеличило.

— Кумедна річ, щоб зводити.

Едмундс знизав плечима.

— Припускаю, вона зрозуміла, що деяким канаркам місце все-таки у клітці.


***


Посольство Ірландії виявилося масивною п’ятиповерховою будівлею, що здіймалася над землями Букінгемського палацу зі своєї великої ділянки в Белгравії. Того безвітряного та сонячного дня Вульф зайшов до величної галереї в тіні обвислих прапорів, які виступали над людним тротуаром. Розкішний двоповерховий вхід був поєднаний із містком над службовою територією, яким можна було дістатися пожежним виходом до підвалу, що був на рівень нижче.

Свого часу, не із власної волі, Вульф побував у безлічі посольств, і від них завжди залишалося однакове враження: високі стелі, старі картини, прикрашені дзеркала та зручні на вигляд дивани, хоча на них ніхто не наважувався сідати; ніби навідуєшся до заможного родича, який одночасно хоче здаватися і гостинним, однак і прагне, щоб ти пішов до того, як зламаєш щось. Посольство Ірландії не стало винятком.

Щойно Вульф пройшов повз охорону в загальнодоступних місцях, він зіткнувся з величними сходами, які обрамлювали вітіювато прикрашені блакитнуваті стіни. Поки він піднімався вгору, його зупиняли ще тричі, і це підбадьорило його. Коли Вульф досягнув горішнього поверху, його привітали знайомі звуки гучного голосу Ендрю Форда, які наповнювали простір витонченого коридору.

Якусь мить спокою перед тим, як знову зустрітися із забіякуватим чоловіком, Вульф визирав на палац здалеку. Він усміхнувся озброєному офіцеру біля дверей, але той ніяк не відреагував, і, зайшовши до заможно обставленої кімнати, побачив, що Фінлі спокійно дивився телевізор, а Форд у цей час корчився на підлозі, як розпещений малюк.

Було помітно, що зазвичай цю кімнату використовували як кабінет. Комп’ютери та шафки повністю прибрали, склавши попід віддаленою стіною, щоб таким чином розмістити непроханих гостей. Хтось навіть потурбувався відразу ж обладнати кімнату переносним ліжком, чайником, диванами та телевізором.

Підвладний звичці, Форд, без сумніву, спав перед телевізором на недоторканному шкіряному дивані, тому що тепер на ньому лежала та сама смердюча брудна ковдра з його ліжка. Химерне видовище, що цей брудний чоловік, ходяча катастрофа, з-поміж усіх своїх речей обрав цей бридкий шматок постільної білизни й потягнув його за собою через усю країну й назад.

— Вульфе! — закричав Форд так, наче вони були давніми друзями.

Від захвату він аж поскиглював.

Фінлі бадьоро помахав йому зі ще одного дивана, уже без ковдри.

— Що це за звук він видає, коли бачить тебе? — запитав Вульф у Фінлі.

— Боюся, що не зможу його відтворити. Однак, точно не надто приязний.

Форд підвівся з підлоги, і Вульф побачив, як у нього постійно тремтіли руки. Він заквапився до вікна й визирнув униз на вулицю.

— Він іде, Вульфе. Він іде, щоб убити мене! — сказав Форд.

— Вбивця? Ну… ага, — спантеличено промовив Вульф. — Але він не дійде.

— Дійде. Дійде. Дійде. Він знає, правда? Він знає, де я був раніше. І знатиме, де я тепер.

— Знатиме, якщо ти не відійдеш від вікна. Сядь.

Фінлі обурено спостерігав, як інфантильний чоловік, який перетворив останні сімнадцять годин його життя на пекло, не сперечаючись, підкорився Вульфу. Вульф сів поруч із другом.

— Гарно провів ніч? — життєрадісно запитав він.

— Якщо він не припинить так поводитися, я вб’ю його власноруч, — пробурмотів Фінлі.

— Коли він востаннє пив? — запитав Вульф.

— Рано-вранці, — сказав Фінлі.

Вульф із власного досвіду знав, що можуть зробити із затятим пияком симптоми відміни. Підвищена тривожність Форда та напади білої гарячки не віщували нічого хорошого.

— Йому треба випити, — промовив Вульф.

— Повір мені, я просив. Посол сказав «ні».

— Чому б тобі не зробити перерву? — запропонував Вульф Фінлі. — Тобі, мабуть, до смерті хочеться закурити.

— Це я тут помру! — закричав на задньому фоні Форд.

Вони обидва проігнорували його.

— А коли вийдеш прогулятися, захопи для нас пару пляшок … лимонаду, — запропонував Вульф, виразно глянувши на друга.


***


Більше години Сіммонс і Едмундс працювали мовчки, навіть попри те, що сиділи лише у вісімнадцяти дюймах один від одного. Едмундс почувався на диво розслабленим біля свого колишнього шефа. Можливо, за три місяці із Бакстер він став стійкішим, однак у тиші їм було зручно: двоє професіоналів поглинуті роботою, майстерні, інтелектуальні душі, які розділяють взаємну повагу…

Сіммонс розвернувся до Едмундса, відволікаючи стажера від його думок.

— Нагадай мені пізніше виділити тобі стіл, добре?

— Звісно, сер.

Після цих слів тиша стала не такою зручною.

Сіммонс усе ще працював над копітким завданням зв’язатися з кожним із вісімдесяти семи людей, які залишилися зі списку. За першим підходом він зміг викреслити лише двадцять чотири прізвища. Він перегорнув сторінку і знову почав спочатку, упевнений, що як тільки знайде останню жертву, вся загадка набуде сенсу.

Хоча це Едмундс ще раніше запропонував скласти список, тепер він був не впевнений, як і коли Сіммонс заявив права на його частину розслідування, однак запитувати не збирався. Хай там як, а йому й без того вистачало роботи з пошуком усіх можливих ниточок, які могли б пов’язувати жертв «Ляльки» з Наґібом Халідом.

Хоча він не знайшов, яким чином до цього були причетні Чемберс чи Джаред Ґарланд, Едмундс припустив, що і поліціянти, і журналісти були схильні з роками лише збільшувати список ворогів. Тому натомість вирішив зосередитися на Майклові Ґейбл-Коллінсі, мері Тернблу та офіціантці Ешлі Локлен.

Він був у розпачі. Щось поєднувало цю різноманітну групу людей. Однак навіть знаючи, що Халід був ключем, вони не помічали чогось важливого в загальній картині.


***


Бакстер була на місці серйозного зґвалтування у провулку лише за дві вулиці від помешкання Вульфа. Це і справді був препаскудний район. Вона роздратувала Блейка, відмовившись лізти у смітник, щоб допомогти йому з пошуками речових доказів, і натомість мала опитати свідків, однак її відволікали думки про Вульфа та Фінлі, які були в Ірландському посольстві, лише за півтора дня до замаху на життя Ендрю Форда. А ще їй бракувало Едмундса. Вона вже так звикла до того, що він крутився побіля неї, мов цуцик, що того ранку трохи раніше вигукнула наказ у повітря, коли його не було поруч.

Їй було нудно. Жахливо було визнавати таке під час розслідування найстрашнішого випробування в житті молодої жінки, однак це була правда. Подумки Бакстер поверталася до відчуття безнадійності, яке пережила, коли Ґарланд горів живцем у кількох метрах від неї. Вона пам’ятала, як тримала його за руку, бажаючи, щоб він вижив, і як прийшла медсестра з новинами про його смерть.

Їй бракувало адреналіну. То був один із найгірших днів у її житті, але якби їй випала нагода пережити такі потрясіння ще раз, вона б не заперечувала. «Що зі мною не так? — дивувалася вона. — Невже відчувати нав’язливі спогади краще, ніж нічого? Відчуття страху та ризику краще, аніж байдужість? І чи не ставить убивця і собі таких запитань у спробі виправдати свої звірства?»

Злякавшися своїх думок, вона перехопила подих і пішла виконувати роботу.


***


Вульф і Фінлі на майже мінімальному звучанні дивилися повторний показ «Top Gear», поки Форд голосно хропів, укрившись ковдрою на іншому дивані. Він заснув, випивши майже півтори пляшки «лимонаду», і подарував двом детективам блаженну годину тиші.

— Томас Пейдж, — якомога тихіше проскреготів Фінлі.

— Що? — запитав Вульф.

— Томас Пейдж.

— Покидьок. Він вибив дв…

— Два твоїх зуби на місці злочину, коли ти проходив стажування? Знаю.

— У нього завжди був паскудний характер.

— А ти завжди був розумником, — знизавши плечима промовив Фінлі.

— Чому ти не приніс йому…

— Г’ю Котріл, — перебив Фінлі.

— Телепень, — випалив Вульф, мало не розбудивши Форда. — Мій перший арешт за крадіжку, а той покидьок допоміг йому вийти сухим із води.

— Він виконував свою роботу, — з посмішкою відказав Фінлі. Було помітно, що він зумисне дратував Вульфа.

— Дурень, він сам викопав собі могилу власним клієнтом. Як гадаєш?

— Гадаю, що в тебе є чимало чеснот, Натане, однак уміння прощати до них не належить. Ти тримаєш усе в собі. Можливо, і мене ненавидиш за щось, що я сказав чи зробив колись давно.

— Сказав, — усміхаючись, пояснив Вульф.

— Цей безлад тут не надто схожий на гарний день, але ти мав би по-справжньому зненавидіти його. Він зламав тобі зап’ясток у трьох…?

Вульф кивнув.

— … місцях і вочевидь врятував Халіду життя.

— Та все одно, — сказав Вульф, — що ж тобі до того?

— Насправді нічого. Просто кумедно, як усе складається в житті, правда? Тобі довірили захищати чоловіка, який, на твою думку, не заслуговує порятунку, і я ані на хвилину не повірю, що ти вважаєш інакше.

— У чомусь ти маєш рацію, — прошепотів Вульф після того, як вони обидва на якийсь час втупилися в екран телевізора. — Смішно, як усе може скластися. Якимось чином я опинився там, де хочу врятувати цей шматок лай…

Вульф зупинив себе, щоб не вилаятися, і Фінлі схвально кивнув на його стриманість.

— … життя цього чоловіка більше за все інше, що я коли-небудь робив, адже якщо нам вдасться врятувати його, то можливо, лише можливо, ми зможемо врятувати мене.

Фінлі розуміюче кивнув і щиро, але боляче поплескав Вульфа по спині, а потім повернувся до подальшого перегляду програми.

Розділ 23

Вівторок, 8 липня, 2014 [6.54]


— Відпустіть мене! — загорлав Форд, коли Вульф разом із Фінлі й офіцером дипломатичного захисту намагалися затягти несамовитого чоловіка назад до кімнати. — Ви мене вбиваєте! Ви мене вбиваєте!

Виснажений і хворобливий на вигляд чоловік виявився несподівано сильним, і вони втрьох заледве змогли відтягнути його від порога за три хвилини, коли той був у паніці. Він усе ще міцно тримався за товсту дверну раму, а ногами відчайдушно відбивався від них. На задньому фоні з екрана телевізора до всього світу зверталася Андреа, а над її головою висів уже звичний «годинник смерті», який відраховував останні години Форда. Її перемкнули на репортаж із місця події, і Вульф раптом вжахнувся, побачивши, як на екрані з’явилася їхня група — він сам і його колеги, які боролися з Фордом.

Озирнувшись, щоб відшукати оператора, який майже звисав із вікна в будинку навпроти, Вульф ледь не відпустив свого божевільного. Дякувати Богу, офіцер дипломатичної групи захисту викликав підтримку, і тієї миті ще двоє озброєних чоловіків заквапилися їм на допомогу.

— Опустіть штори! — у відчаї закричав Вульф.

Обидва офіцери глянули на телевізор й відразу ж зрозуміли ситуацію. Один із них підбіг до вікна, а інший тримав Форда за ногу, поки той намагався вирватися. Форда безнадійно переважали кількістю, тому він опустився вниз і почав плакати.

— Ви вбиваєте мене, — постійно повторював він, схлипуючи.

— Нам потрібно прибрати тих репортерів із будівлі, — сказав Вульф офіцерам, які щойно прийшли, й вони кивнули і квапливо вийшли з кімнати.

— Ви вбиваєте мене!

— Заткнися! — вигукнув Вульф.

Він мав поговорити із Сіммонсом. Він і гадки не мав, як їм на законних підставах утримувати Форда проти його волі, а дякуючи, варто це визнати, винахідливому операторові, їх усіх могли технічно звинуватити в нападі. Вульф знав, що з такими запитаннями він мав звертатися відразу до заступника комісара, однак розумів, що вона заперечуватиме проти залучення Служби захисту громадян, упевнений, що перш за все Ваніта прикриватиме власний зад. Натомість, Сіммонс хоча б знав, як улаштований цей світ.


***


Уже за півгодини Вульф обговорив ситуацію із Сіммонсом, який, на щастя, приїхав на роботу досить рано. Вони дійшли згоди, що, на відміну від погрози Ґарланда відмовитися від їхнього втручання, Форда не можна було впевнено класифікувати як «свідомого». Тому задля його ж безпеки поліція тимчасово могла порушити його право на свободу.

Навіть у кращі часи це здавалося сумнівним, тому, відверто кажучи, вони хапалися за соломинку. Згідно з Протоколом кваліфікований медичний працівник мав отримати повний доступ до пацієнта, щоб підтвердити це, однак після випадку з Елізабет Тейт Вульф нізащо б не дозволив нікому наблизитися до Форда.

Переглянувши випуск новин, до посольства повернувся посол. Вульф почувався винним за те, як нахабно поводився з цим впливовим чоловіком, який доклав стільки зусиль, щоб розмістити їх. Вульф звинуватив його працівників у продажі інформації пресі та вимагав (не маючи на це жодного права), щоб саме він очолив розслідування витоку. Він вибачиться пізніше.

Після важкої ночі з Фордом Вульф був надто втомлений і роздратований і мусив вилити свій гнів на зовсім не того. Його роздратування знову було спрямоване на Андреа, яка в егоїстичній гонитві за рейтингами так легковажно ставила під загрозу ще одне життя. Цього разу він не збирався так легко спустити їй з рук наслідки її втручання. Він подбає, щоб вона відповіла, якщо з цим чоловіком щось трапиться.

Сіммонс припустив, що вони могли б знайти для Форда якесь інше місце, однак Вульф заперечив. Половина міської преси зібралася на вулиці внизу. Він виразно чув несамовитий гул активності, який просочувався крізь нещільні вікна навіть коли вони розмовляли по телефону. Йому б нізащо не вдалося перевезти Форда, не наразивши його на небезпеку натовпу, який лише збільшувався, до того ж, за ним могли простежити. Вони знаходилися у безпечній укріпленій будівлі й там найкраще могли захистити його.

Коли Вульф повернувся до кімнати, Форд спокійно розмовляв із Фінлі. Він здавався покірним і на диво величавим, порівняно зі сценою, яка відбувалася півгодини тому.

— Ти виконував свою роботу, — сказав Фінлі. — Яку ж можливу причину ти міг мати для того, щоб дозволити, аби когось, кого щойно виправдали, забили до смерті на твоїх очах?

— Ти ж не серйозно намагаєшся переконати мене, що я вчинив правильно? — з гіркотою засміявся Форд.

— Ні, я лише кажу, що ти зробив те єдине, що міг.

Вульф тихо зачинив двері, щоб не завадити цікавій розмові.

— Якби ти не втрутився і Халід помер, є чимала ймовірність того, що його ніколи б не визнали «Палієм» і Вульфа тут би не було, — Фінлі жестом вказав на Вульфа, який стояв біля дверей, — він би провів наступні двадцять п’ять років свого життя за ґратами.

— Померла маленька дівчинка, — промовив Форд зі сльозами на очах.

— Так. А хорошу людину помилували, — сказав Фінлі. — Я не кажу про те, що Халід вижив — добре. Я лише говорю про те, що… таке життя.

Фінлі витягнув обшарпану колоду карт, яку завжди носив із собою, і розклав її на три купки. Здавалося, своєю розмовою з Фордом Фінлі заспокоїв непередбачуваного чоловіка, проте ще й справив враження на Вульфа, який сів на диван. Він завжди зосереджувався на негативних наслідках того жахливого дня і ніколи навіть не замислювався про позитивні.

Він підняв скалічену руку і зблизька спостерігав за Фінлі. Вони грали разом протягом багатьох років, тому він знав, що Фінлі по-страшному махлює. Глянувши на свої карти, Форд розридався, що зовсім не було схоже на байдужий вираз обличчя, який був хвилину тому.

— Маєш трійки? — запитав Фінлі.

— Тягни з колоди.


***


Блейк мав пристрасть до сірого чаю і водночас слабкий сечовий міхур. Такого висновку Едмундс дійшов, спостерігаючи, як упродовж цілого дня той надто часто виходив і знову повертався на своє місце. Едмундс зачекав, поки він пройде повз їхній із Сіммонсом стіл, а потім підвівся і швидко підійшов до Бакстер у кінці кімнати. Він мав дві хвилини.

— Едмундсе! Що в біса ти робиш? — запитала Бакстер, коли він опустився на підлогу, щоб не привертати зайвої уваги.

— Хтось розповів пресі й відповідно вбивця дізнався про посольство, — прошепотів він.

— Мені не можна обговорювати з тобою справу.

— Ти єдина, кому я довіряю.

Бакстер трохи розчулилася. Відколи вона знеславилася з Ґарландом, усі ставилися до неї як до прокаженої. Щойно висловлене твердження переконало її, що була хоча б одна людина, яка й досі цінувала її думку.

— Ти можеш довіряти їм усім. Розбовкати про посольство міг будь-хто: служба дипломатичного захисту, персонал, та хто-завгодно з будівлі навпроти. Тобі справді варто облишити це. А тепер забирайся звідси, поки через тебе мені не дісталося.

Едмундс заквапився до свого столу. Кількома хвилинами пізніше повз нього пройшов Блейк із чашкою в руці.


***


Ще до обіду Сіммонс викреслив сорок сім із вісімдесяти восьми прізвищ у списку, поки Едмундс у цей час продовжував шукати зв’язок між жертвами. Коли стандартні перевірки та протоколи нічого не дали, він повернувся до того, чого навчився у Фрауді, та позичив пароль колеги, щоб отримати доступ до спеціального програмного забезпечення свого колишнього відділу.

Через п’ятдесят хвилин він дещо знайшов і до напівсмерті налякав Сіммонса, підстрибнувши на своєму місці. Вони перейшли до конференц-зали, щоб поговорити наодинці.

— Ешлі Локлен, — переможно промовив Едмундс.

— Наступна жертва? — запитав Сіммонс. — Що там?

— У 2010 році вона вийшла заміж і носила ім’я Ешлі Гадсон.

— Хіба ми цього не знали?

— Знали, але комп’ютери не шукали другого банківського рахунку на інше прізвище, який був відкритий лише впродовж десяти місяців. 5 квітня 2010 року вона поклала на свій рахунок, оформлений на прізвище Гадсон, дві з половиною тисячі готівки.

— Це якраз тоді, коли почалося судове слухання Халіда.

— Я копнув глибше. Тоді вона працювала в пабі за мінімальну платню. А потім заплатила ще дві тисячі й п’ять сотень через два тижні 19 квітня.

— Цікаво.

— Підозріло, — виправив його Едмундс. — Тож я перевірив рахунки інших жертв за той період і знайшов два такі самі перекази, здійснені містером Віджаєм Рана.

— Для чого брату Халіда переказувати п’ять тисяч барменші?

— Саме про це я й хочу запитати у неї.

— Так і зроби. Чудова робота, Едмундсе.


***


О 4 вечора Вульф почув приглушені звуки, які свідчили про зміну офіцерів біля дверей. Після ранкового інциденту вони вимкнули телевізор, хоча це й був лише жест ввічливості, оскільки вони могли чітко чути, як море глядачів, поліційних авто та репортерів наповнюють вулицю внизу, хоча їм потім ставало нудно і вони рухалися далі.

Якщо не рахувати кількох митей, Форд зберігав свій щойно віднайдений спокій, і Вульф із Фінлі зрідка бачили в ньому того, ким він був раніше. Інколи він здавався зухвалим, рішучим, а спраглий до крові натовп, який чекав надворі, лише підбурював його.

— Я вже дозволив серійному вбивці зруйнувати своє життя. Я не збираюся дозволяти ще одному вирішувати, коли воно закінчиться.

— Оце тобі бойовий дух, — підбадьорливо сказав Фінлі.

— Я опанував себе, — сказав Форд. — І сьогодні чи не найкращий для цього час.

Із міркувань безпеки вони зачинили всі вікна й опустили штори. Попри позичений у вестибюлі вентилятор, у кімнаті було душно. Вульф розстібнув манжети та закотив рукава, виставивши свіжі опіки, які вкривали його ліву руку.

— Я не питав, — сказав Форд, жестом вказуючи на пошкодження Вульфа, — що сталося?

— То пусте, — відповів Вульф.

— Він постраждав, коли мер Тернбл… — Фінлі замовк.

— Тож ви обоє дуже ризикуєте, просто знаходячись поруч зі мною, чи не так? Ви ж знаєте, що він може просто пальнути сюди гранатометом.

Вочевидь, таке не спадало Фінлі на думку, і він стурбовано глянув на Вульфа.

— Мені все одно недовго лишилося, — бадьоро відповів Вульф, підглядаючи у шпаринку між шторами.

— Не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказав Форд.

Уже впродовж п’яти хвилин Вульф спостерігав за групою з трьох людей. Вони привернули його увагу тому, що стояли осторонь від решти зівак і, здавалося, чекали чогось. Двоє з них піднесли великі брезентові сумки й опустили їх посеред перекритої дороги. Вульф уважно слідкував, як вони одягли маски різних тварин. Уже невдовзі до них приєдналися шестеро інших.

— Фінлі! — вигукнув Вульф від вікна. — Ти можеш відправити офіцерів трохи далі вулицею?

— Так. Що там?

— Халепа.

Двоє осіб із групи в масках мультиплікаційної мавпочки та орла нагнулися й відкрили сумку. Вони витягли все потрібне, проштовхалися крізь натовп і пройшли попід поліційною стрічкою.

— Вбивця дитини! — вигукнув один із трохи приглушених голосів.

— Рятівник «Палія»! — вигукнув його жіночий двійник.

Поліціянти, які контролювали натовп, розвернулися, щоб забрати двох людей, які перетнули кордон, однак решта семеро, які затрималися позаду, тепер привернули увагу преси, витягши з великої сумки плакати, щити й мегафона. Жінка в масці акули почала підбурювати вже й без того галасливу вулицю.

— Ендрю Форд заслуговує того, що з ним трапиться! — проревіла вона. — Якби він не врятував «Палію» життя, Анабель Адамс і досі була б жива!

Вульф озирнувся на кімнату, щоб оцінити реакцію Форда, очікуючи, що це знову виведе його з рівноваги. На диво, він не рухався, а лише слухав перекручені погрози:

— Позбався зла, і Господь вразить тебе!

Мітингувальники почали скандували такі ж псевдорелігійні слогани. Один із них бадьоро розмовляв із репортером, тоді як ватажок висловила припущення, що Форд ще від самого початку змовився з Халідом.

— Таке колись уже траплялося? — запитав Вульф у Форда, не відриваючи очей від загрози внизу.

— Не таке, — розгублено відповів Форд.

Це був майже нечутний шепіт, і він теж почав скандувати:

— Помилуй диявола, і Господь вразить мене.

Деякі з тих поліціянтів, які чергували на вулиці, оточили мітингувальників; хоча поки що вони залишалися миролюбними, а тому підстав заарештовувати їх не було. Вульф жестом покликав Фінлі до вікна.

— Гадаєш, це його робота? — пробурмотів Фінлі, прочитавши його думки.

— Не знаю. Але якось це неправильно, — сказав Вульф.

— Хочеш, щоб я спустився й поставив кілька запитань?

— Ні. Тобі краще залишатися з ним. Я піду.

Вульф востаннє глянув на гурт людей у масках і попрямував до дверей.

— Вульфе, — промовив Форд, коли той виходив, — Поверни над собою контроль.

Вульф ввічливо всміхнувся з дивного коментаря, знизав до Фінлі плечима і вийшов із кімнати. Коли він спустився на перший поверх, йому зателефонував Едмундс, щоб розповісти про своє відкриття стосовно Ешлі Локлен.

— Вона відмовляється говорити з будь-ким іншим, окрім тебе, — сказав Едмундс.

— Я зайнятий, — сказав Вульф.

Він заледве встиг вийти за поріг посольства, як хвиля репортерів відразу кинулася до нього. Вульф подумав, що, може, і справді варто було відправити Фінлі. Не звертаючи уваги на викрики власного прізвища, він пригнувшись пройшов під стрічкою та протиснувся крізь натовп, ідучи на звук скандування.

— Це важливо, — сказав Едмундс. — Можливо, вона нарешті скаже нам, що вас усіх пов’язує. Тоді ми матимемо реальний шанс з’ясувати, хто за всім цим стоїть.

— Гаразд. Напиши мені номер, і я передзвоню їй, коли зможу.

Вульф поклав слухавку. Навколо сімох затятих мітингувальників утворився чималий простір. Зблизька мультиплікаційні маски виглядали ще зловіснішими: з-під нерухомих посмішок виривалися ядучі голоси, а з темних отворів у пластику палали шаленіючі очі. Найбільше з-поміж усіх, і статурою, і поведінкою, лякав чоловік, одягнений у вишкірену маску вовка. Високо над головою він тримав два скріплені щити й ходив навколо інших, агресивно скандуючи. Вульф помітив, що він злегка накульгував, вочевидь через стару травму там, де йому в спину вцілила остання гумова куля. Переконавшись, що не зіткнеться із забіякуватим чоловіком, Вульф підійшов до жінки в масці акули, яка все ще тримала мегафон біля рота. Він перехопив його на півслові й відкинув до стіни будівлі позаду, де той з електричним скрипом розлетівся на друзки. За кожним його рухом ще жадібніше стежили викривальні телевізійні камери.

— Гей! Ви не можете… Зачекайте-но, ви часом не той детектив? — запитала жінка тепер уже значно буденнішим жіночим тоном.

— Що ви тут робите? — вимогливо запитав Вульф.

— Протестуємо, — знизала плечима вона.

Вульф відчув її самовдоволену посмішку, не зрозумілу, як на його погляд, адже йому було геть не смішно.

— Господи. Слухайте, — вона підняла маску. — правда в тому, що я не знаю. Ніхто з нас не знає. Є сайт, на якому люди оголошують про, наприклад, флешмоби чи дівчат, які стоять навколо готелю, щоб зробити хлопчачі гурти популярнішими. Сьогодні з’явилося оголошення, що потрібно влаштувати протест.

— Що ще за сайт?

Вона передала йому друковану листівку з деталями.

— Вони зв’язуються через мого колегу.

— Вам за це платять? — запитав Вульф.

— Звісно. Інакше, навіщо ми б це робили.

— До цієї миті ти говорила доволі пристрасно.

— Це називається акторська гра. Я читала з картки.

Вульф прекрасно розумів, яка кількість людей слухала їх. В ідеальному світі він би не допитував її у прямому ефірі.

— Як ви отримували платню?

— Готівкою в пакеті. П’ятдесят фунтів кожному, — здавалося, ці запитання наганяли на неї нудьгу. — І ще до того, як ви запитаєте, ми всі зустрілися біля могили на цвинтарі Бромптон. Пакет уже чекав на нас там.

— Кому належить?

— Пакунок?

— Кому належить могила?

— Те прізвище, я вже бачила його раніше… Анабель Адамс.

Вульф намагався приховати, що така відповідь його здивувала.

— Сумка та все в ній — речові докази в розслідуванні вбивства, — сказав він, кинувши порожню сумку перед ними.

Вони заскиглили й вилаялися, однак підкорилися недвозначній вказівці і скидали щити, банери та театральні картки в неохайну купу.

— І маски теж, — нетерпляче рявкнув Вульф.

Один за одним вони неохоче здали шість яскравих масок. Двоє мітингувальників відразу ж натягнули на голову каптури, щоб приховати свою особистість, навіть попри те, що технічно не зробили нічого поганого.

Вульф розвернувся до останнього мітингувальника у вовчій масці, який до цього часу ігнорував його вказівки. Кремезний чоловік усе ще скандував слогани, хоча і йому не вистачало дихання, адже він усе ще ходив по колу, яке окреслив серед натовпу, ніби позначивши те місце. Вульф заступив чоловікові дорогу. Іронічно приязного на вигляд вовка зобразили так, ніби він облизувався і в нього текла слина. Чоловік сильно врізався у Вульфа, а потім рушив далі новим колом.

— Мені це знадобиться, — крикнув Вульф, жестом вказуючи на два щити, які той тримав над головою, із написом тепер уже знайомого гасла.

Вульф знову заступив шлях чоловікові і приготувався до найгіршого. Він точно був одним із тих, хто, на думку Вульфа, і міг відгукнутися на таке оголошення, ховаючись за маскою, наділений силою, завдяки анонімності, продумано шукаючи великі натовпи та неймовірні гарантії для жахливих актів насильства, вандалізму чи крадіжок.

Вульф був не такий дурний, щоб заарештовувати головоріза, який зупинився в кількох дюймах від його обличчя. На нього вільно дивилися світло-блакитні очі, які і справді могли належати вовкові.

— Щити. Зараз, — сказав Вульф тоном, який присмирив би будь-кого, хто знав про його суперечливе минуле.

Вульф, не відриваючи погляду, дивився йому у вічі. Чоловік повернув голову вбік, наче справжня тварина, так допитливо, ніби оцінюючи нового суперника. Вульф відчував позаду камери, які всотували напруження безвихідного становища, і молився, щоб усе не загострилося ще більше. Раптом чоловік кинув обидва щити на бетон.

— І маску теж, — сказав Вульф.

Не схоже було, що він збирався виконати цю вимогу.

— Маску, — повторив Вульф.

Цього разу вже Вульф поводився агресивно. Він відчував, як кінчик пластикового носа терся об його власний, коли вони розділяли гарячий подих один одного. Так вони стояли впродовж десяти виснажливих секунд, аж доки, на подивування Вульфа, чоловік перевів погляд світлих очей на вікно горішнього поверху посольства. Усі навколо затамували подих і почали кричати, помітивши те, що й чоловік у масці вовка.

Вульф озирнувся й побачив, як Форд майстерно балансував на спадистому даху, а Фінлі звисав із маленького вікна і кричав йому, щоб той повертався. Коли Форд відступив, аби Фінлі не зміг дотягтися до нього і схопити, то похитнувся на відкритому даху до димаря, як канатоходець, який втратив рівновагу, натовпу перехопило подих.

— Ні, ні, ні, — процідив Вульф.

Він відштовхнув упертого мітингувальника вбік і почав проштовхуватися крізь натовп. Із вікон поруч із Фордом та поверхом нижче з’являлися офіцери дипломатичного захисту.

— Не роби цього, Ендрю! — закричав Фінлі, який тепер уже наполовину звисав з вікна і майже лежав на нестійкому даху.

Відламаний шматок черепиці, здавалося, падав вічно перед тим, як розбити лобове скло на поліційному авто внизу.

— Фінлі, не рухайся! — закричав йому Вульф, який щойно вийшов з величезного натовпу людей. — Не рухайся!

— Вульфе! — закричав Форд.

Вульф відразу зупинився й підняв погляд на чоловіка, чиє брудне волосся розвівав вітер, якого він навіть не відчував унизу. Він почув, як залунала сирена пожежної машини, що квапилася містом до них.

— Тобі потрібно повернути собі контроль! — знову сказав Форд, проте цього разу Вульф уже зрозумів, що він мав на увазі.

— Якщо ти це зробиш… Якщо ти помреш, він переможе! — вигукнув Фінлі.

Він повз по спадистому дахові і відчайдушно схопився за підвіконня, коли ще більше уламків посипалося на тротуар.

— Ні. Якщо я це зроблю, то це я переможу.

Форд відпустив димар і нерішуче підняв тремтливі руки, утримуючи рівновагу. Транспорт на головній вулиці зупинився, й люди виходили з авто, щоб подивитися на світові новини, котрі розгорталися на їхніх очах. Натовп унизу затих, і чутно було лише, як відчайдушні репортери пошепки звітують перед камерами. Пожежна машина вже була за кілька вулиць.

Фінлі був на півдорозі від безпечного вікна до димаря. У натовпі зівак почулися нажахані крики, коли Форд майже втратив рівновагу. Він заплющив очі, витягнув руки вздовж тіла й похитувався на краю.

— Таке життя, — сказав він так тихо, що це розчув лише Фінлі.

А потім дозволив собі впасти.

Фінлі схопився за простір між ними, але до Форда вже не можна було дотягтися. Вульф міг лише безпорадно спостерігати разом зі ще двома сотнями інших людей за тим, як Форд мовчки пролетів повз вікно, а потім зник з очей, із глухим звуком упавши на тротуар на службовій території.

На якусь мить усі завмерли, а потім армія репортерів, відтісняючи гурт поліціянтів, хлинула вперед у відчайдушних спробах зафільмувати перші жахливі кадри наслідків падіння. Вульф підбіг до чорного металевого пожежного виходу і перестрибнув останні шість сходинок, кваплячись дістатися до Форда. Коли він підійшов до тіла, неприродно викрученого від удару, то зрозумів, що стоїть у великій калюжі крові, яка повільно просочувалася позаду черепа Форда.

Він ще навіть не перевірив пульсу, як на трупові з’явилися тіні від людей, що стояли нагорі. Надто травмований, аби вижити, а це, без сумніву, було так, зважаючи на його позу, оточений калюжею крові, котра дедалі збільшувалася. Вульф сів біля стіни, ніби позуючи для ще одного портретного фото, і чекав на допомогу.


***


За три хвилини службову територію заповнили поліціянти та парамедики. Вульф підвівся, щоб видертися нагору, й побачив, як команда пожежників на даху рятує Фінлі, котрий тепер намертво вчепився в димар. Залишаючи за собою криваві сліди, Вульф пройшов до металевих східців, де мав чекати огрядного коронера, щоб закінчити своє службове падіння, яке затягнулося.

Вульф засунув руки до кишень і спантеличено хмикнув. Він витягнув звідти незнайомий аркуш паперу, підозріливо розгорнув його й побачив у центрі зім’ятої сторінки єдиний кривавий відбиток пальця. На іншому боці виднівся темний напис. Він перегорнув аркуш і побачив коротке повідомлення, нашкрябане упізнаваним почерком убивці.

«Радий, що ти повернувся».

Він дивився на папір у цілковитому нерозумінні, думаючи про те, як довго носив це із собою, і як узагалі вбивця зміг…

Вовча маска.

— З дороги! — заволав Вульф, штовхнувши огрядного чоловіка на сходах.

Він вибіг на дорогу, де панував хаос, відчайдушно шукаючи в натовпі інших мітингувальників. Пробираючись між людьми, які збирали своє спорядження чи залишали сцену тепер, коли вистава скінчилася, він дістався до того місця, де були звалені в купу конфісковані щити та плакати.

— Рухайтеся! — крикнув він зівакам, які тинялися без діла, щойно виліз на лавку для кращого огляду. У центрі вулиці він щось помітив, проштовхався туди й знайшов брудну, зламану пластикову маску вовка, покинуту на бетоні.

Вульф нахилився, щоб підняти її, знаючи, що вбивця й досі був там, спостерігав, сміявся над ним, насолоджувався беззаперечною владою, яку отримав над Фордом, яку продовжував утримувати над пресою і, хоча Вульф і не бажав визнавати цього, над ним самим.


Середа, 6 жовтня, 2010 [10.08]

Вульф дивився на залиті сонцем сади, які оточували величну старовинну будівлю. Кілька невеликих плям світла, які спромоглися пробитися крізь листя вгорі, під повіванням легкого вітерцю танцювали на охайній галявині.

Навіть тієї зосередженості, яка необхідна, щоб насолоджуватися спокійним пейзажем, для втомленого мозку Вульфа було забагато. Під дією медикаментів, якими його силоміць годували двічі на день, він перебував у безкінечному напівсні, зовсім не схожому на втрату координації, спричинену алкоголем, — більш віддаленому, байдужому, руйнівному.

Вульф розумів, що так потрібно. У спільному з ним приміщенні перебували люди, які страждали цілим спектром психічних розладів: ті, хто намагався себе вбити, сиділи за одним столом із тими, хто вже вбивав, ті, хто перебував у депресії через почуття меншовартості, розмовляли з тими, хто мав манію величі. Це був рецепт катастрофи, розбавленої ліками, однак Вульф ніяк не міг цьому зарадити, хоча й відчував, що потребує не так лікування, як визнання потреби все контролювати.

Він втратив лік днів і тижнів, існуючи в абсурдно рутинних межах лікарні, де він та його товариші під наглядом безцільно тинялися коридорами у схожих на піжами робах. Їм говорили, коли їсти, коли митися, коли спати.

Вульф не знав напевне, що саме з його теперішнього стану було наслідком спожитих ліків, а що — виснаженням від безсоння. Навіть у такому псевдокататонічному стані він боявся настання ночі, затишшя перед грозою, коли працівники нічної зміни із темними колами під очима проводили пацієнтів до їхніх палат і замикали, випускаючи на волю справжній психоз, який утримували у стінах цієї красивої старовинної лікарні. Кожної ночі Вульфа дивувало, чому ці люди продовжують боротися, заціпенілі від того, що залишилися самі, й жалюгідно плакали в темряві.

— Відкрий, — сказала нетерпляча медсестра, яка стояла над ним.

Вульф відкрив рота й висунув язика, щоб довести, що вже проковтнув пригорщу яскравих пігулок.

— Ти розумієш, чому ми перевели тебе в палату під охороною, правда? — запитала вона так, неначе розмовляла з дитиною.

Вульф не відповів.

— Якщо я зможу сказати доктору Сім, що від ліків тобі стало краще, упевнена, що вона переведе тебе назад.

Коли Вульф знову відвернувся до вікна, вона фиркнула й пішла діставати когось іншого.

Він сидів у тихому кутку кімнати для відпочинку, де повною мірою міг відпочити від своєї звичайної кімнати шостого типу, заповненої стійкими яскраво-помаранчевими шкільними стільцями. Чоловік із настільним тенісом усе більше дратувався, як і кожного дня у цей час, якимось чином спромігшись програти у власному матчі на одного. Дві Рожеві Леді, як Вульф називав їх за кольором волосся, ліпили з пластиліну простенькі фігурки, а невеликий гурт людей займали дешеві дивани навколо великого телевізора. Вульф туманно розумів, що згадали його прізвище, однак потім хтось із персоналу перемкнув виступ Мера Лондона на Спанча Боба Квадратні штани.

Вульф недовірливо похитав головою, дивлячись на дитячий садок перед ним, а потім була надзвичайно неспокійна і жорстока ніч у житловому крилі. Одна з Рожевих Леді бадьоро підмішувала кров у свою пластилінову квітку. Вульф здригнувся, коли вона продовжувала, попри біль у зламаних нігтях від того, що, вочевидь, безперервно дряпалася в зачинені двері.

Йому стало цікаво, чи має він що-небудь спільне з цими людьми, як-от здатність до таких крайнощів. Глибоко в душі Вульф знав, що вбив би Халіда перед усіма, і для нього не мало значення, якими були б наслідки, попри будь-який страх загубити себе.

Вульф розірвав би його на шматки.

Можливо, «нормальні» люди краще контролюють власні емоції. Можливо, те, що він вважав нормальним, насправді, таким не було.

Вульф відволікся від своїх думок, коли перед телевізором підвівся високий темношкірий чоловік, якому було десь трохи за двадцять, і підійшов до столу Вульфа біля вікна. Відколи його ув’язнили тут, Вульф уникав будь-яких контактів, окрім тих випадків, коли це було неминучим. Це поширювалося навіть на Андреа, яка облишила всі спроби додзвонитися в лікарню і змарнувала час, приїхавши сюди, лише для того, щоб він відмовився виходити з кімнати.

Вульф бачив чоловіка поруч. Він завжди одягав яскраво-червоні капці на босі ноги. Він наганяв на Вульфа страх, бо здебільшого був скритним та замисленим, і саме тому це стало несподіванкою, коли він вказав на один із пластикових стільців і терпляче чекав відповіді.

Вульф кивнув.

Чоловік обережно відсунув стільця від столу й сів. Він підняв до Вульфа обидві руки, поєднані металевими наручниками, які персонал надягав на нього кожного разу, коли він заходив до спільних кімнат. Навколо нього витав запах інфекції.

— Джоель, — сказав чоловік із помітним південно-лондонським акцентом.

Вульф скористався ременями на його зап’ястку, щоб не потискати йому руку. Попри спокійні манери чоловіка, він не міг сидіти нерухомо, і Вульф чув, як він нервово постукує ногою по підлозі під столом.

— Мені здалося, що ми вже знайомі, — всміхнувся Джоель, вказуючи на Вульфа обома руками. — Тієї миті, коли ти проходив крізь двері, я сказав: «Я знаю його».

Вульф терпляче чекав.

— Коли я побачив, що ти зробив, то подумав: «Цей хлопець, він не просто думає, хто «Палій», він знає». Правда? Що саме то і є покидьок, який убивав дітей. Правильно? А вони просто відпустили його.

Вульф кивнув.

Джоель вилаявся і похитав головою.

— Ти намагався. Ти правильно вчинив, розправившись із ним.

— Знаєш, — промовив Вульф, заговоривши вперше за кілька тижнів. — Я ціную твою думку, однак це напевно б означало більше, якби я не бачив, як ти шепотів у пачку пластівців увесь ранок.

Здавалося, Джоель трохи образився.

— Людина з Богом знає різницю між шепотом і молитвою, — з осудом відказав Джоель.

— Людина при здоровому глузді знала б різницю між тарілкою «КоКо Попс» і своїм божеством, — з непомітною посмішкою зауважив Вульф.

Раптом він усвідомив, як сильно йому бракувало обміну дошкульними коментарями з його колегами.

— Гаразд. Гаразд. Нехай, — сказав Джоель, кивнувши, коли знову підвівся. — Ще побачимося, детективе.

Джоель хотів було піти, проте зупинився і знову повернувся до Вульфа.

— Моя бабця часто повторювала: «Людина, в якої немає ворогів, — це людина без принципів».

— Мудрі слова, — сказав Вульф. — Але припускаю, що така порада також є й причиною, чому ти тут.

— Хах. Це мій вибір бути тут, хіба ні?

— Хіба?

— Так довго, як я буду тут, я житиму.

— «Людина, в якої немає ворогів…», — замислено процитував Вульф.

— Більше ворогів не залишилося, детективе… — сказав Джоель, відвертаючись від Вульфа й ідучи геть, — …у цьому і проблема.

Розділ 24

Середа, 9 липня, 2014 [2.59]


О третій годині ночі запискотів будильник Едмундса. Він сидів у сховищі Центрального архіву посеред плями світла від лампи, яка звисала з високої стелі й гуділа. Це був його четвертий візит до архівів, і він усвідомив, що починав із нетерпінням чекати цих усамітнених ночей.

Вічний сутінковий спокій і контроль температури видавалися йому приємними: досить тепло, щоб зняти піджак, однак і досить прохолодно, щоб не заснути й залишатися бадьорим. Коли він знову вдихнув пил, спостерігаючи, як його частинки кружляють у повітрі навколо нього, то відчув, що його переповнює відчуття обсягу історії, прихованої тут.

Це нагадувало гру без кінця. Усередині кожної з десятків тисяч однакових коробок лежали загадки, які чекали, щоб їх переглянули знову, а можливо, і вперше розгадали. Було легше зосередитися на виклику, який вони кидали йому, аніж на гнітючому розумінні, що кожна з цих однакових коробок свідчить про втрачене чи зруйноване життя, і всі вони, виставлені в акуратні ряди, насолоджуються поважною, ніби могильною, тишею підземелля.

Те, що сталося вдень, без сумніву, ще більше підтвердило його підозри. І знову вбивця знав, де знайти свою, здавалося б приховану, ціль.

Бакстер була наївною.

Хтось у посольстві і справді міг розкрити місцезнаходження Ендрю Форда, от тільки це був не єдиний випадок. Це вже вчетверте їх зраджували, і що найгірше, ніхто, окрім нього, цього не помічав.

Він знову збрехав Тіа, сказавши, що йому випало чергувати, таким чином придбавши собі ще одну коштовну ніч, щоб пополювати на вбивцю в минулому. Він був тут, десь тут у величезному архіві. Едмундс був переконаний у цьому. Перші непевні кроки чудовиська, яке тепер чимдуж бігло до них.

У понеділок увечері він наткнувся на нерозкриту справу 2008 року, в якій доморощений ісламський фундаменталіст помер усередині камери під охороною. Упродовж імовірного часу смерті з будівлі ніхто не виходив і не заходив, і записи камер спостереження це підтверджували. Так чи інакше, а на тілі здорового двадцятитрирічного чоловіка знайшли сліди удушення, попри відсутність інших доказів, які б це підтверджували, тому смерть списали на природні причини.

Едмундс знайшов у Інтернеті ще одну підозрілу смерть моряка на військовій базі. Після того, як Джо пообіцяв ідентифікувати відбиток черевика, Едмундс зробив офіційний запит до військової поліції з проханням розкрити повний файл справи, однак ще й досі не отримав відповіді.

Останні години він витратив на те, щоб розібрати речові докази вбивства, яке трапилося у 2009 році. Спадкоємець міжнародної корпорації електроніки зник із готельного номера за обставин вельми загадкових попри те, що двоє охоронців сиділи тут-таки, менше ніж у двадцяти футах від дверей. На місці виявили досить крові, аби стверджувати, що хлопець мертвий, однак тіла так і не знайшли. Для поліції там не було також жодних корисних відбитків пальців, ДНК чи записів системи безпеки, щоб навіть почати шукати вбивцю, а це означало, що Едмундс ніяк не міг прив’язати цю справу до вбивств «Ляльки». Він записав дату та склав назад вміст коробки.

Прохолода спонукала його продовжувати пошуки далі. Він не відчував навіть натяку на втому, хоча й пообіцяв собі, що піде щонайпізніше до 3.00 і перед роботою повернеться додому, щоб поспати хоча б кілька годин. Едмундс переглянув свій список ще п’яти справ, які сподівався перевірити, і зітхнув. Він звівся на ноги, поставив коробку на полицю й почав довгий шлях затіненим проходом.

Коли він підійшов до кінця високого стелажа, то зрозумів, що наліпки на коробках датовані груднем 2009 року, за місяць до наступного вбивства у його списку. Він глянув на годинник: 3.07.

— Ще одна, — сказав собі він і, відшукавши потрібну коробку, стягнув її з полиці.


***


О 8.27 ранку Вульф зайшов до непривітного кварталу на жалюгідній прилеглій вулиці шосе Пламстед. Йому знову не вдалося поспати, головним чином тому, що тепер до переліку причин, чому він уже давно не міг зімкнути очей, Вульф мав додати ще й образ вовчої маски. Самовпевненість убивці вражала його Він ризикував навіть просто прийшовши до посольства, проте бездумно приєднався до протесту, який сам же організував, і зухвало виступив проти самого Вульфа, підставляючи себе.

Вульф пригадав, як Едмундс казав їм, що вбивця не зможе опиратися такому кроку, аби не наближатися поступово все ближче і ближче, згораючи від палкого бажання зрештою-таки бути впійманим. Вульф замислився, чи випадок біля посольства був благанням убивці про допомогу, і що керувало тоді ним — відчай чи зверхність.

Він видерся брудними сходами на третій поверх, намагаючись згадати, коли востаннє ішов дощ, штовхнув обдерті двері пожежного виходу і вийшов до жовтого коридору. Біля дверей Ешлі Локлен не було ані сліду двох поліціянтів, які мали чергувати там.

Він підійшов до квартири № 16, здавалося, єдиної в усій будівлі, із нещодавно пофарбованими вхідними дверима і вже збирався було постукати, коли до коридору вийшли двоє поліціянтів із сендвічами і тостами та кавою в руках. Вони обоє неабияк здивувалися, побачивши біля дверей імпозантного детектива.

— Доброго ранку, детективе, — сказала поліціянтка саме жуючи тост із беконом.

У Вульфа забурчало в животі. Вона запропонувала йому іншу половину свого сніданку, одначе він ввічливо відмовився.

— Вам уже відомо, коли її перевозитимуть? — запитав її молодий колега.

— Ще ні, — трохи грубувато відповів Вульф.

— О, я зовсім не те мав на увазі, — квапливо промовив чоловік. — Насправді зовсім протилежне. Вона неймовірна. Ми сумуватимемо за нею.

Поліціянтка погоджуючись кивнула. Вульф був здивований. Надійні стереотипи Вульфа, які завжди вірою та правдою служили йому, змусили його очікувати по той бік дверей когось, одягнуту в піжаму, пропахлу сигаретним димом рятівницю котів, однак двоє поліціянтів точно не квапилися йти.

— Вона щойно заскочила в душ. Я проведу.

Поліціянтка відімкнула вхідні двері та провела його до чистої квартири, де пахло свіжою кавою та беконом. Теплий бриз підіймав сітчастий тюль над яскравими квітами на столі у вітальні. Простора кімната в пастельних тонах була обставлена зі смаком, підлога зі справжнього дерева і такі ж робочі поверхні. Цілу стіну займали фотографії, а біля кухонної раковини сушилося приладдя для випічки. Він чув, як за стіною шумить вода.

— Ешлі! — вигукнула поліціянтка.

Воду вимкнули.

— Тут детектив Вульф прийшов зустрітися з тобою.

— Він такий же вродливий, як на екрані? — відповів голос із м’яким единбурзьким акцентом.

Поліціянтка, схоже, зніяковіла, а потім на її жах, Ешлі продовжила:

— Згодна, він виглядав так, наче його добряче треба відмити перед тим, як сходити з ним кудись, але…

— Він виглядає так, наче будь-якої миті може заснути, — крикнула їй поліціянтка.

— Покажи йому, де кава на кухні, коли проведеш його.

— Ешлі?

— Що?

— Він уже тут.

— О… Він чув…

— Так.

— Лайно.

Поліціянтка не могла досить швидко залишити незручну ситуацію і заквапилася вийти, аби приєднатися до свого напарника. Вульф чув, як за тонкою перегородкою щось поскрипує, розпилюється та закривається, й ніяково хмикнув, адже стояв перед стіною із фото. Світлини були прості, щирі: вродлива жінка, яка відпочивала на пляжі з друзями, сиділа в парку з літнім чоловіком, у Леґоленді разом із маленьким сином, як здалося Вульфу. Його серце завмерло, коли він побачив два захоплені обличчя того, вочевидь, бездоганного дня.

— Це Макс. Зараз йому шість, — промовив позаду голос із привабливим акцентом, зовсім не схожим на скреготливі інтонації Фінлі.

Вульф озирнувся й побачив у дверях ванної кімнати ту ж таки неймовірно вродливу жінку з фотографій, із рушником на голові, котрим вона обгорнула русяве волосся. Було зрозуміло, що вона щойно втиснулася в крихітні джинсові шорти та світло-сірий топ. Погляд Вульфа затримався на мерехтливій шкірі її довгих ніг, а потім він засоромлено відвернувся до фотографій.

— Не будь гадом, — прошепотів він собі.

— Перепрошую?

— Кажу: де він?

— Я точно чула, що ви сказали: «не будь гадом».

— Ні, — Вульф невинно похитав головою.

Ешлі кумедно глянула на нього.

— Я відправила його до мами після… Ну, після того, як божевільний серійний убивця пригрозив убити всіх нас, якщо відверто.

Вульф докладав чималих зусиль, щоб не витріщатися на її ноги.

— Ешлі, — сказала вона і протягнула до нього руку.

Він був змушений підійти до неї, і відчув запах полуничного шампуню, яким вона щойно вимила волосся, помітив яскраві очі з блиском у них і темні плями на грудях там, де її волога шкіра просвічувалася крізь тонку тканину.

— Вульф, — сказав він, майже зламавши її тендітну руку у своїй.

Він якомога швидше відступив назад.

— Не Натан?

— Не Натан.

— Тоді називай мене Локлен, — з посмішкою сказала вона, глянула на нього, а потім відвела погляд.

— Що?

— Нічого. Просто… ти виглядаєш зовсім інакше.

— Що ж, преса фотографує мене тільки тоді, коли я стою біля мертвого тіла, тож… сумне обличчя.

— Ти ж не намагаєшся переконати мене, що це твоє щасливе обличчя? — запитала Ешлі сміючись.

— Це? — сказав Вульф. — Ні. Цього тижня — це мій образ, зневажений герой, можливо, єдиний досить хоробрий і розумний для того, щоб упіймати геніального серійного вбивцю.

Ешлі засміялася.

— Правда?

Вульф знизав плечима, а заінтригована Ешлі пильно дивилася на нього.

— Поснідаєш?

— А що маєш?

— Найкраще у світі кафе трохи нижче вулицею.

— Перше: найкраще у світі кафе — «У Сіда», за рогом від мене. І друге: ти під захистом, тому не можеш піти.

— Мене захищатимеш ти, — безтурботно сказала вона, починаючи зачиняти вікна.

Це була поразка. Вульф знав, що йому не варто потурати їй, однак насолоджувався розмовою і не хотів, аби будь-що її зруйнувало.

— Я лише взуюся, — сказала вона, попрямувавши до спальні.

— А ще можеш подумати над тим, щоб одягти штани, — сказав він.

Ешлі зупинилася й ображено глянула на нього. А потім перед тим, як відвернутися, перехопила його погляд, коли він дивився на її ноги.

— Чому? Я тебе нервую?

— Зовсім ні, — байдуже сказав Вульф. — Ти просто жахливо виглядаєш. «Маячня!» Я не можу вийти з тобою, коли ти в такому вигляді.

Ешлі знову засміялася з його непереконливого випаду. Вона пройшла до шафи, розстібнула топ так, щоб оголити верх грудей, а потім вислизнула із джинсових шортів. Вульф був надто вражений, аби хоча б спробувати відвернутися. Потім Ешлі втиснулася в пару вузьких порваних джинсів, а тоді марно спробувала зв’язати волосся у скуйовджений хвостик, хоча це зробило її ще привабливішою.

— Так краще? — запитала вона його.

— У жодному разі — ні, — чесно відповів він.

Ешлі всміхнулася. Вона ніколи так не поводилася, однак, можливо, жити їй залишилося лише три дні, тому жінка насолоджувалася, заграючи з чоловіком, якому лишилося лише п’ять днів. Ковзнувши ногами у пару зношених кедів, вона схопила з кухонного столу ключі.

— Ходімо?


***


Вульфові здалося, що Ешлі переоцінила похмуре маленьке кафе. Вміст його м’ясної тарілки, схоже, жив власним життям, оскільки різноманітні складники ковзали по тонкому шару жиру. Ешлі не змогла навіть доїсти свій тост. Він підозрював, що їй просто хотілося знайти виправдання, щоб вийти з квартири, і що насправді вона ніколи тут не була, адже сумнівався, що хтось міг припуститися такої помилки двічі.

— Без образ, Локлен, але це кафе…

— Я тут працюю.

— … гарне. Воно гарне.

Упродовж своєї короткої прогулянки вулицею вони привертали до себе чимало поглядів, хоча Вульф не був упевнений, чи ті люди впізнавали їх, чи просто витріщалися на Ешлі. Вони обрали місце біля вікна, подалі від інших відвідувачів, і більше двадцяти хвилин невимушено теревенили ні про що.

— Я непокоїлася про тебе, — випалила Ешлі, коли Вульф вважав, що вони все ще говорили про улюблені альбоми «Bon Jovi».

— Перепрошую?

— Як ти… витримуєш все це?

— Дозволь мені дещо прояснити. Ти можеш померти за три дні й непокоїшся про мене? — запитав Вульф, скориставшись можливістю опустити ніж із виделкою.

— А ти можеш померти за п’ять днів, — знизала плечима вона.

Це роззброїло Вульфа. Він був так зайнятий розслідуванням, що не усвідомлював, як швидко наближається його власний великий день.

— Я дивлюся багато новин, — сказала Ешлі. — Якщо тебе замикають у чотирьох стінах, робити більше нічого. Це ніби спостерігати, як кіт грається з мишею, і чимдалі розбитішим ти виглядаєш, тим більше, здається, вбивця дражнить тебе.

— Я не знав, що виглядав розбитим, — пожартував Вульф.

— Так, — просто відповіла Ешлі. — Те, що трапилося з тими людьми, і що б не сталося зі мною, це не твоя провина.

Вульф мимовільно фиркнув. Вона марнувала свій час, намагаючись утішити його.

— Химерний у тебе погляд на загальну картину, — сказав він.

— За волею долі у мене гарний захист.

— Не те, що я хотів би лускати твою бульбашку, але з того, що я бачив, якщо Бог існує, то у нас дуже серйозна проблема, тому що він грає проти нас.

— Тоді добре, що я говорю не про Бога. Лише те, що життя — кумедна річ.

— Наприклад?

— Наприклад, життя привело тебе до мене цього ранку, ми — двоє людей, які б ніколи не зустрілися, щоб зрештою я таки отримала змогу спокутувати те, що зробила багато років тому.

Вульфа це заінтригувало. Підсвідомо він роззирнувся навколо, щоб переконатися, що їх ніхто не слухає. Ешлі так зачарувала його, що він майже забув, де вони знаходилися. Бездоганній жінці було не місце в такому оточенні. Порівняно з Ендрю Фордом та його припадками в люб’язному посольстві, Ешлі була його діаметральною протилежністю.

— Пообіцяй, що дозволиш мені закінчити, до того як ти… просто пообіцяй.

Вульф, ніби захищаючись, схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Вони обоє знали, що Едмундс знайшов п’ять тисяч із рахунку Віджая Рана.

— Чотири роки тому я працювала барменшею в пабі у Вулвічі. Це був важкий період для нас. Максу був лише рік, і я намагалася розлучитися з його батьком, який узагалі-то виявився не надто порядною людиною. Я могла працювати лише неповний день, поки за Максом приглядала моя мама.

Віджай був там постійним відвідувачем. Найчастіше він приходив на обід, і ми трохи подружилися. Йому не раз доводилося бачити мене в сльозах через гроші, чи розлучення… чи як завжди. Він був добрим. Залишав мені чайові в десять фунтів, які я намагалася повернути йому, але він просто хотів допомогти, і це багато що означало.

— Можливо, він хотів дечого більше, аніж просто допомогти, — з гіркотою відповів Вульф.

До Халідового брата приязності він не відчував.

— Він був не такий. Мав родину. Якось він прийшов до мене з пропозицією. Сказав, що його друг втрапив у халепу з поліцією, але він знав, що той був невинний. Віджай запропонував мені п’ять тисяч просто за те, щоб я сказала, що дорогою додому у визначений час бачила когось. От і все.

Ти дала неправдиві свідчення? — похмуро запитав Вульф.

— Я була у відчаї, і мені соромно визнавати, що я погодилася. Я не думала, що це щось могло надто змінити, а на той час ми з Максом отримували п’ятнадцять фунтів.

— Це змінило все.

Вульф втратив будь-які залишки прихильності до Ешлі й розлючено дивився на неї.

— Нехай так. Як тільки я зрозуміла, що збрехала у справі «Палія», то запанікувала, — Ешлі починала плакати. — У мене був Макс. За всі гроші світу я б не допомагала дитячому вбивці вийти сухим із води. Тому пішла просто до будинку Віджая — ти мусиш повірити мені — і сказала, що не зможу цього зробити. Я не згадувала про його причетність чи гроші. Просто сказала, що помилялася.

— І що він на це сказав?

— Намагався умовити, однак, гадаю, він про все здогадався. Дорогою додому я подзвонила в юридичну фірму, яка представляла мої свідчення.

— «Коллінс і Гантер».

— І мене з’єднали з одним зі старших юристів.

— Майклом Ґейбл-Коллінсом?

— Так! — здивовано вигукнула Ешлі.

Інформацію про його смерть ще не оприлюднювали.

— Я сказала йому, що хочу відмовитися від своїх свідчень, а він почав погрожувати мені, безупинно теревенив про наслідки мого вчинку та в чому мене можна звинуватити: неповага до суду, перешкоджання розслідуванню поліції, можливо, навіть причетність до вбивств! Він запитав мене, чи не хочу я опинитися за ґратами, а коли я розповіла про Макса, він сказав, що залучить соціальні служби і вони навіть можуть відібрати його в мене.

Навіть від самої згадки про ту жахливу розмову Ешлі помітно тремтіла. Вульф передав їй серветку.

— Це була надто гучна справа, і фірма зробила б, що завгодно, лиш би не втратити її, — сказав Вульф.

— Він сказав мені тримати «дурного язика за зубами» і що докладе всіх зусиль, щоб не допускати мене до зали суду. Це останнє, що я чула особисто від нього. Потім я бачила, як розгортаються події, як ти намагався зупинити людину, якій я допомогла звільнитися і я… Мені так шкода.

Вульф мовчки підвівся з-за столика, витягнув гаманця й кинув поруч зі своєю напівпорожньою тарілкою десять фунтів.

— Не переді мною тобі варто вибачатися, — сказав він.

Ешлі розплакалася. Вульф вийшов із кафе, залишаючи без захисту самотню жінку в кутку, за чию безпеку відповідав.

Розділ 25

Середа, 9 липня, 2014 [10.20]


Едмундс почувався виснаженим. З архівів він зрештою-таки вийшов о 6 ранку і вже менше аніж за годину сидів за спільним столом в офісі. Він сподівався подрімати до того, як офіс заповнять ті, кому пощастило мати кращий розклад, однак йому завадив Сіммонс, який важко опустився на стілець поруч з ним о 7.05. Виявивши робочу етику та одержимість майже такі ж, як і Едмундс, він почав свій день, завершуючи пошук семи прізвищ, які залишилися зі списку.

Едмундс надіслав Тіа повідомлення зі словами про те, що він скучив за нею і що зробить усе можливе, щоб увечері повернутися вчасно. Він навіть запропонував вийти десь повечеряти. Едмундс вагався перед тим, як натиснути «відправити». Думка про додаткові години на ногах здавалася не надто привабливою, але він подумав, що мусить докласти зусиль, адже його гризли докори сумління за невинну, однак осудливу брехню про чергування.

Продемонструвавши на внутрішній нараді команди свою обізнаність стосовно листів злочинців, тепер він неофіційно став спеціалістом із кримінальної поведінки для всього відділку, попри те, що не мав для цього потрібної кваліфікації та ще й не отримував за це жодної фінансової винагороди. Заступник комісара попросила його підготувати звіт щодо останньої записки, яку вбивця так сміливо підклав Вульфу.

Джо знадобилося небагато часу для того, щоб встановити, що кривавий відбиток із записки збігався зі зразком із колючого дроту на огорожі. Тому Едмундс дійшов переконливого висновку, що лист був не більше ніж іще одним глузуванням. Убивця вказував на неважливість своєї помилки в Уельсі й фактично надав їм зразок своєї ДНК, щоб довести, що їм не вдасться зупинити його. А те, що він вирішив передати послання особисто, вказувало на збільшення рівня його зростаючого комплексу бога і давало Едмундсу змогу припустити, що за п’ять днів він збирався видовищно все закінчити.

Едмундс різко прокинувся. На екрані перед ним його чекав напівготовий звіт і курсор нетерпляче блимав наприкінці останнього слова. Заставка ще навіть не активувалася. Напевно, він просто на мить заплющив очі, однак чомусь від цього стало тільки гірше. Запропонувавши Сіммонсу приготувати чаю, він пішов на кухню. Чекаючи, доки закипить чайник, він бризнув собі на обличчя холодною водою над забитою чашками раковиною.

— Тобі знову дісталося?

Едмундс закінчив витирати обличчя і спіймав Бакстер на тому, що вона цупила в нього гарячу воду. Темні кола під його очима підкреслювали синці від зламаного носа.

— Це Тіа врізала тобі? — зневажливо запитала вона.

— Я вже казав тобі, що перечепився через кота.

— Нехай. Ти знову «перечепився через кота»?

— Ні. Я не лягав спати.

— Бо?

Дотепер йому вдавалося тримати в таємниці свої візити до архівів. Він вирішив нарешті довіритися Бакстер, однак потім передумав.

— Диван, — сказав він, знаючи, що вона охоче прийме проблеми у стосунках, як достатнє пояснення. — Над чим ти сьогодні працюєш?

— Якийсь хлопець зістрибнув з мосту Ватерлоо та втонув. Залишив записку та все інше. Дуже ймовірно, що це найвідвертіше самогубство за всю історію, от тільки після огляду місця злочину констебль, не маючи на це жодних підстав, заявив, що це підозріло. Після цього ми пройшли аж до Блумсбері, де знайшли калюжу крові. Вочевидь, хлопчина сам дістався до відділення невідкладної допомоги — загадку розгадано.

Бакстер важко зітхнула, однак Едмундс подумав, що це звучало значно цікавіше, ніж те, як він провів свій день.

— Бачив Вульфа? — запитала вона.

— Його не було.

У кухонних дверях з’явився Блейк.

— Готова?

— Уже йду, — сказала Бакстер, виливаючи свою каву та додаючи чашку до вже й без того, нестійкої на вигляд, купи в раковині.


***


Андреа вийшла з таксі саме завершуючи телефонну розмову з Вульфом. Без сумніву, це була марна спроба, адже на її кінці лінії чувся шум авто, а з його боку гомін метушливої вулиці, якою він ішов.

Вона хотіла порадитися з ним. Знімальна група вже готувалася до вирішального дня «Лялькової саги», який невпинно наближався до завершення. На жаль, у Вульфа був не той настрій, щоб розмовляти з нею.

Він дорікнув їй та її команді за трансляцію точного місця розташування Ендрю Форда в посольстві і, можливо, несправедливо, звинуватив її у сприянні діям убивці з уже й без того параноїдальним та божевільним розумом, показавши по телевізору протест. Вона без заперечень вислухала його монолог, навіть попри те, що він був повністю несправедливим, оскільки кожний канал новин у світі робив те саме.

Коли вона запропонувала повечеряти разом, він сказав їй дати йому спокій і кинув слухавку. Хоча Андреа й ніколи не говорила цього вголос, вона злилася на нього за те, що він був такий дріб’язковий та зопалу робив висновки, враховуючи, що це могла б стати їхня остання розмова. З того, як він розмовляв, було очевидно, що йому заледве спадало на думку, що до наступного вівторка він може й не дожити, тим самим змушуючи Андреа замислитися, чи не заступив він зрештою за розмиту межу між оптимізмом і запереченням.

Елайджа тиснув на неї стосовно відповіді про підвищення, і це займало більшість її думок ще від їхньої зустрічі. Вона розчарувалася в собі за невизначеність таких вагань. Якоїсь миті вона була сповнена рішучості відмовитися й піти з тими рештками моральної цілісності, що лишилися, а вже наступної впевнено збиралася погодитися на посаду, яку все одно займе якщо не вона, то хтось інший.

Минулого вечора вона обговорювала це з Джефрі, коли вони під вечірнім сонцем сиділи у внутрішньому дворику свого маленького, але гарно облаштованого саду.

Як і в усьому іншому у стосунках між ними, Джефрі не намагався вплинути на її рішення. Саме тому вони так гарно ладнали. Він поважав незалежність Андреа, до якої вона так звикла за час шлюбу з Вульфом. Вони з Джефрі обирали час, аби провести його разом, але ніколи не потребували цього.

Як і решта світу, Джефрі спостерігав за розвитком історії «Ляльки», однак його реакція ніколи не виражалася в чомусь більшому, аніж підняти брову на стиль розмови Андреа, більше схожий на сенсаційні новини; її необґрунтовані припущення чи навіть «годинник смерті», який навіть сама ж вона вважала абсурдною й ницою вигадкою. Єдине, чого він просив, так це, щоб Андреа була обережною. На його полицях було чимало книжок про війну, із яких він знав, що впродовж усієї історії посланців обирали за їхнє вміння спілкуватися, за швидкість, із якою вони можуть дістатися потрібного вуха, та, що найтривожніше, за їхню замінність.

Джефрі терпляче слухав, поки ставало все прохолодніше, а продумано розставлені садові ліхтарики один за одним вмикалися в сутінках. Він зауважив, що якщо вона погодиться на підвищення, то це рішення повністю залежатиме від амбіцій. Їм не потрібні гроші, і вона вже заявила про себе як про надійну та здібну репортерку. Уважний, як і завжди, він порадив їй поговорити з Вульфом, розуміючи, що в цьому питанні її хвилювала лише його думка.

Їхня уривчаста розмова того ранку як ніколи прояснила позицію Вульфа.


***


Коли Фінлі йшов через кімнату до столу Сіммонса й Едмундса, то не спускав очей з кабінету заступника комісара. Він бачив, якою схвильованою була маленька, одначе страхітлива жіночка, несамовито жестикулюючи, коли розмовляла з кимось по телефону. Він присів на край столу, рішуче вмостившись на паперах, з якими працював Едмундс.

— А їй не щастить, — сказав їм Фінлі.

— Чому це? — запитав Сіммонс.

Йому здавалося дивним витягувати інформацію з першого офісного пліткаря, адже він звик дізнаватися про все першим.

— Вульф, — сказав Фінлі. — Що ж іще? Схоже, що він забрав Ешлі Локлен з її квартири, яку охороняли.

— Навіщо?

— Щоб поснідати. А потім пішов і залишив її в кафе саму. Її команда захисту написала офіційну скаргу. Вона хоче його відсторонити.

— Це буде на її совісті, — сказав Сіммонс. — У які ж ігри він грає?

Фінлі знизав плечима.

— Це ж Вульф, тому хто його знає? В офісі сьогодні він не з’явиться. Зараз я йду з ним на зустріч.

Сіммонс радше насолоджувався дитячими пустощами, які відбувалися під носом у боса.

— Якщо вона запитає, то я домовляюся про укриття для Ешлі Локлен, що власне так і є, — сказав Фінлі.

— Ми теж поїдемо, — сказав Сіммонс.

— Правда? — запитав Едмундс. — Куди?

— У мене все ще четверо людей зі списку, з якими я не зв’язався, — сказав Сіммонс. Один із них мертвий. Нам треба з’ясувати, хто саме.


***


Сіммонс і Едмундс почастувалися в пекарні «Ґреґз», про що свідчили крихти на тротуарі, які вони залишили по собі, наближаючись до третьої адреси у списку. Вони вже навідалися додому до судової стенографістки й дізналися, що вона померла від раку ще у 2012 році. Потім з’ясувалося, що Його Честь Суддя Тімоті Гарроґейт із дружиною емігрував до Нової Зеландії. На щастя, сусіди мали контактні дані його сина, який розбудив батьків серед ночі, щоб переконатися, що вони обоє живі та здорові.

Коли вони проходили повз Брансвік-сквер Ґарденс та попрямували до однакових цегляних таунхаусів у Ленсдоун Террес, із-за хмари визирнуло сонце. Вони знайшли потрібні двері й побачили, що вони відчинені. Едмундс голосно постукав, після чого вони зайшли до загального коридору із вітіюватим оздобленням. Вирізьблені прикраси вказували їм шлях нагору до «Пентхаусу», який вразив їх обох, адже був радше показним у чотириповерховій будівлі.

Коли Едмундс і Сіммонс піднімалися сходами, чулося дзвінке відлуння їхніх кроків. Потім вони вийшли до коридору, який вів до помешкання на горішньому поверсі. Стіни прикрашали вицвілі фотографії, на більшості з яких був зображений літній джентльмен у товаристві значно молодшої та привабливішої жінки в екзотичних місцях. Блондинка, яку обіймав чоловік на яхті, здавалося була не проти, однак на наступному фото на пляжі біля нього відпочивала рудоволоса в бікіні.

Із квартири долинув гучний гуркіт і, підійшовши ближче, вони побачили, що ці двері теж були відчинені. Обмінявшись стурбованими поглядами, вони тихо штовхнули двері. Похмурий передпокій теж хизувався такою ж незвичайною плиткою, як і коридор біля входу внизу. Вони прокралися повз зачинені двері до світла в кінці коридору і почули звук кроків на жорсткій дерев’яній підлозі.

— От же телепень! Я ж казала тобі не чіпати цього.

Едмундс зупинився. Вони із Сіммонсом впізнали ядучий коментар і зневажливий тон.

— Бакстер? — покликав Едмундс.

Випроставшись, він зайшов до головної кімнати, де Блейк навколішках збирав уламки вочевидь дорогої вази, яку щойно впустив.

Схоже, вони обоє розлютилися, коли до них приєдналися Едмундс і Сіммонс.

— Що в біса ви обоє тут робите? — запитала Бакстер.

— Рональд Еверет, зниклий присяжний на судовому засіданні Халіда, — сказав Едмундс.

— О.

— А ви?

— Я вже розповідала тобі раніше: калюжа крові, без тіла.

— Де?

— Скрізь.

Бакстер жестом вказала на підлогу позаду великого дивана. Ореол темної засохлої крові вкривав білу плитку навколо просоченого килима.

— Господи, — промовив Едмундс.

— Гадаю, тепер ми можемо бути впевнені, що містер Еверет більше не з нами, — бездушно сказала Бакстер.

Побачивши біля своїх ніг калюжу крові, Едмундс згадав одну з архівних справ, яку переглядав уночі: калюжа крові, тіла так і не знайшли. Неможливо, щоб це був просто збіг.

— Що? — запитала його Бакстер.

Він нікому не міг розповісти про своє приватне розслідування, аж доки не переконається, що знайшов щось конкретне.

— Нічого.

Едмундс глянув на годинник. Він пообіцяв Тіа вийти з нею повечеряти, однак усе одно міг би встигнути в архів, провести там годину й повернутися вчасно, якщо піде просто зараз.

— Цей безлад якось не в’яжеться з ретельними, точними стандартами нашого вбивці, — сказав Сіммонс. — У будинках інших жертв ми не знайшли жодної краплі крові.

— Можливо, він зовсім не такий безгрішний, яким ми його вважали, — сказав Едмундс, нахилившись, щоб роздивитися плями крові збоку на дивані. — Можливо, це просто була єдина жертва, яку він убив і розчленив удома, а інші частини речових доказів і досі розкидані десь по Лондону.

Тієї миті прибула команда криміналістів, і Едмундс скористався можливістю втекти. Він вибачився перед Сіммонсом, сказавши, що йому потрібно закінчити паперову роботу в офісі, а тоді спустився й побіг до станції метро.


***


У Вульфа запискотів телефон. Він глянув на коротке текстове повідомлення:

«Я заслужила це раніше. Вечеря? Цьом, Л.»


— Чого шкіришся? — запитав у нього Фінлі, коли вони поверталися до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф не звернув на нього уваги і набрав номер у повідомленні.

— Привіт, детективе Вульфе.

— Привіт, місіс Локлен.

Фінлі здивовано глянув на нього.

— Звідки в тебе цей номер?

— Пам’ятаєш Джоді, з якою ви вже зустрічалися раніше?

— Яка написала на мене скаргу?

— Еге ж. Вона зателефонувала другові, який зателефонував другу, який знає тебе.

— Я здивований, що ти хочеш повечеряти, — сказав Вульф.

Фінлі знову здивовано глянув на нього.

— Що ж, бачить Бог, що ми обоє погано поснідали, — засміялася вона.

— Я хотів сказати і вважаю, що заборгував тобі вибачення.

— Я не прийму їх, якщо затримаєшся. О сьомій?

— У тебе, припускаю?

— Боюся, що так. Вони дізналися, що ти мене покинув.

— Я гарно помиюся перед цим.

Фінлі не потурбувався навіть відреагувати на це.

— Тоді добре. До зустрічі, Вульфе.

Вона поклала слухавку ще до того, як він зміг відповісти. Вульф зупинився.

— Виходить, мені тебе прикривати? — запитав Фінлі.

— Мені треба декуди з’їздити.

— Скористайся отим непоганим лосьйоном після гоління, який ми подарували тобі на день народження, а ще не одягай ту жахливу блакитну сорочку, яку ти завжди одягаєш.

— Мені вона подобається.

— У ній ти схожий на вагітного. Слова Меґґі, не мої.

— Щось іще?

— Розважся, — з посмішкою сказав Фінлі.


***


— Я завжди можу сказати, коли ти брешеш, старий дурню, — промовила Бакстер.

Вона зіткнулася з Фінлі на кухні й по-буденному запитала про Вульфа. Після того, як він не відповів уперше, вона п’ять хвилин мучила його допитом. Він починав ламатися, й вона це знала.

— Йому недобре.

— Головний біль?

— Ага.

— Але ж перед цим ти казав, що у нього болів шлунок.

— Я те й мав на увазі: шлунок.

— Зачекай-но, ні. Ти сказав: головний біль.

Вона майже насолоджувалася, піддаючи свого друга тортурам.

— Гаразд. Ти перемогла. Він поїхав до Ешлі Локлен.

— Сіммонс сказав, вони посварилися.

— Вони помирилися.

— То чому не поїхав ти?

Фінлі не знав, що й відповісти, однак розумів, що Бакстер його не відпустить.

— Мене не запрошували.

— Запрошували?

— На вечерю.

— Вечерю?

Раптом веселий настрій Бакстер згас, і вона затихла. Фінлі не був упевнений, що варто сказати далі, тож зайнявся приготуванням кави. Коли він озирнувся, щоб запропонувати і їй, Бакстер уже пішла.

Розділ 26

Середа, 9 липня, 2014 [19.05]


Вульф сподівався, що, прогулявшись під дощем вулицею Пламстед, зможе змити сильний аромат свого нового лосьйону після гоління. Оббризкавшись подарунком, який йому зробили з найкращими намірами, Вульф розпилив трохи й на стіни у своїй квартирі, сподіваючись, що це зможе відігнати те, що б там не шкреблося за пластиковою нішею. Півгодини (а таке траплялося рідко) він витратив на те, щоб вибрати бездоганне вбрання та причесати волосся, знервовано готуючись до першого побачення за багато років, от тільки зрештою мав такий же вигляд, як і будь-якого іншого дня.

Дорогою до Ешлі він зайшов до магазину і купив по пляшці червоного та білого вина, упізнавши в ньому улюблене Бакстер, а потім у лавці по сусідству купив останнє — букет. Непримітні квіти мали такий приземлений вигляд, що Вульф усерйоз замислився, а чи не виклав він щойно кругленьку суму за те, що саме по собі виросло у старому відрі, звідки він і витягнув їх.

Вульф піднявся до багатоквартирного будинку і привітався з двома поліціянтами, які охороняли вхід. Вони йому не надто зраділи.

— Ми написали на вас скаргу, — з вигуком сказала йому поліціянтка.

— Ви ще пожалкуєте про це, якщо я наприкінці тижня помру, — сказав Вульф.

Він посміхнувся, а от жінка — ні. Вульф прослизнув між ними та постукав у двері Ешлі.

— Спробуй цього разу не кидати її у сльозах… друже, — сказав поліціянт, який помітно заздрив їхньому побаченню.

Вульф проігнорував коментар, однак, коли через двадцять секунд Ешлі так і не відчинила, пожалкував, що не відповів, хоча б для того, щоб заповнити ніякову тишу. Коли вона зрештою відімкнула нові засуви, встановлені на дверях задля її безпеки, то виглядала неймовірно. Вульфові здалося, що він почув, як інший чоловік голосно зітхнув позаду нього. Ешлі була вбрана в мереживну білу сукню й заколола волосся вгорі так, що воно спадало вільними локонами. Вона виглядала, наче причепурилася для походу в оперний театр, але задля тихої вечері вдома цього здавалося до смішного занадто.

— Ти спізнився, — різко промовила вона, а потім відступила назад у глибину квартири.

Вульф нерішуче пройшов за нею всередину та грюкнув дверима, закриваючи видовище жалюгідним гаргульям, які спостерігали за ними.

— Виглядаєш неперевершено, — сказав він, пожалкувавши, що не одягнув краватки.

Він передав їй вино та букет, який вона ввічливо поставила у вазу з водою, вочевидь намагаючись оживити квіти.

— Я знаю, це трохи занадто, але в мене може не бути іншої нагоди так убратися, тож я і обрала цю сукню.

Ешлі відкоркувала червоне для себе та біле для Вульфа. Вони розмовляли в кухні, поки вона час від часу помішувала їжу, й зачепили усі шаблонні теми на першому побаченні: родина, хобі, бажання, використовуючи найнезначніші зв’язки, щоб перекинути місток над прірвою між темою розмови та однією з їхніх найкумедніших та перевірених історій. Несподівано Вульф здався собі схожим на власного батька. І вперше, відколи все це почалося, вони обоє почувалися нормально, так немов перед ними не відкривалося невизначеного майбутнього, так, неначе перший спільний вечір усе ще міг перерости у дещо особливе.

Вечеря, яку приготувала Ешлі, була смачною. Вона постійно перепрошувала за «підгорілі шматочки», хоча Вульф так і не знайшов жодного. Ешлі вилила залишки з кожної пляшки у їхні келихи, коли подавала десерт, і розмова стала більш меланхолійною, однак не менш захопливою.

Ешлі застерегла Вульфа, що після приготування їжі у квартирі могло стати нестерпно спекотно. Коли він знічено закотив рукава сорочки, опіки на лівій руці радше заінтригували її, аніж відштовхнули. Вона підсунулася ближче, щоб уважніше роздивитися, і, зачарована, обережно пробіглася пальцями по вразливій, зарубцьованій шкірі.

Вульф знову відчув аромат полуниці від її волосся, а в диханні — солодкий запах вина, коли вона повернулася, щоб глянути на нього, у кількох дюймах від його обличчя, дихаючи з ним одним повітрям.

Вовча маска.

Вульф здригнувся, й Ешлі відхилилася назад. Видіння відразу ж зникло, однак було вже запізно. Він повністю зруйнував момент і бачив відмову, що відбилася на її обличчі. Він відчайдушно бажав зберегти те, що вже було найприємнішою ніччю на його пам’яті.

— Вибач, — сказав він.

— Ні, це ти вибач.

— Ми можемо спробувати знову? Ну, ти знаєш, твоя долоня на моїй руці, ти дивишся на мене… і так далі.

— Чому ти відсахнувся від мене?

— Я відсахнувся, але не від тебе. Остання людина, яка була так близько від мене, це був чоловік, який намагається нас убити… Вчора.

— Ти бачив його?

Очі Ешлі розширилися від здивування.

— На ньому була маска.

Вульф пояснив, що сталося біля посольства. Щось про те, як він зіткнувся з чоловіком у масці вовка, як глянув йому у вічі та відмовлявся відвертатися, розпаливши в Ешлі щось, і вона поступово ще раз наблизилася до нього. Її долоня знову опустилася на його руку. Він міг відчути ледь вловимий натяк на вино в її диханні. Вона глибоко вдихнула і відкрила вуста.

У Вульфа задзвонив телефон.

— Прокляття!

Він глянув на екран і вже майже поклав слухавку, однак потім, перепрошуючи, всміхнувся до Ешлі й підвівся, щоб відповісти.

— Бакстер?.. Хто?.. Ні, не роби цього… Де?.. Я буду за годину.

Схоже, його слова роздратували Ешлі, й вона почала прибирати зі столу.

— Отже, ти йдеш?

Її акцент підкорив Вульфа, і він уже майже передумав, почувши в її голосі розчарування.

— Друг потрапив у халепу.

— Може, йому варто зателефонувати в поліцію?

— Не в таку халепу. Повір мені, якби це був хтось інший, я б розповів йому куди йти.

— Напевно, це хтось особливий.

— Особливо докучливий… так.


***


Едмундс розплющив очі й кілька секунд не міг зрозуміти, де він знаходився. Він відлежав собі руку, заснувши на купі паперів, і витріщився на стелажі навколо. Едмундс був надто виснажений і поєднання темряви й тиші виявилося для нього забагато. Опанувавши себе, глянув на годинник на зап’ястку: 21.20.

— От же лайно!

Він повкидав усе, що лежало на підлозі, назад до коробки з доказами, поставив її на полицю і побіг до виходу.


***


Вульфу заледве вистачило грошей, щоб оплатити просто здирницьку вартість поїздки на таксі, і він вийшов з авто перед Гемінґвеєм на Вімблдон Гай-стрит. Він продерся крізь натовп любителів випити на свіжому повітрі й показав у барі посвідчення.

— Вона пішла до туалетів, — сказала йому дівчина за стійкою. — Там із нею хтось. Ми б викликали швидку, та вона наполягала подзвонити спершу вам. Зачекайте-но, ви ж той Вульф. Той самий Вульф!

До того часу, як дівчина встигла витягти з кишені телефон із камерою, Вульф уже прямував до туалетів. Він подякував офіціантці, яка була така ласкава посидіти з Бакстер, поки він приїде, і відпустив її. Потім присів біля Бакстер. Вона все ще була при свідомості, однак відповідала лише, коли він ущипнув її чи покликав на ім’я.

— Як у давні гарні часи, — сказав він.

Він натягнув їй на голову піджак, щоб приховати обличчя, передбачивши, що дівчина за барною стійкою вже розповіла кожному фотографу-аматору, що чоловік із новин у жіночій вбиральні. Він згріб Бакстер на руки й виніс її.

Швейцар розчищав їм шлях через натовп. Вульф більше переймався тим, щоб винести жінку з отруєнням надвір, перед тим, як її знову знудить, аніж про її добробут, однак був вдячний за допомогу. Він поніс її далі вулицею і майже впустив на вузьких сходах, коли піднімався до її квартири. Якимось дивом він зміг відімкнути вхідні двері й почув гучний звук радіо. Спіткнувшись у спальні, він поклав її на ліжко.

Вульф зняв її черевики та зв’язав волосся ззаду, як безліч разів раніше, хоча й ненадовго. Потім пішов на кухню, щоб принести миску, і вимкнув музику, нагодував Відлуння. У раковині було дві порожні пляшки вина і він вилаявся, що не запитав у працівників бару, скільки ще вони їй налили.

Вульф наповнив дві склянки водою, випив свою і повернувся до спальні. Там він поставив миску біля ліжка, а склянку на тумбочку, скинув свої черевики й заліз на ліжко поруч. Бакстер уже хропіла.

Він вимкнув лампу та витріщився на темну стелю, прислухаючись до стукоту перших крапель дощу в шибки. Він сподівався, що нещодавній рецидив Бакстер був спричинений лише стресом, який вони всі відчували, і що вона все ще могла контролювати ваду, якої ніколи не зможе позбутися назавжди. Він так довго допомагав їй приховувати це від усіх, надто довго. Коли він умостився для ще однієї безсонної ночі, час від часу перевіряючи, чи вона все ще дихає, та прибираючи після неї, то замислився над тим, чи взагалі допомагав чимось.


***


Поки Едмундс дістався додому, то промок до нитки і побачив, що в домі було вимкнене все світло. Він якомога тихіше прокрався темним коридором, гадаючи, що Тіа вже спить, однак, коли дійшов до відчинених дверей спальні, то побачив ще й досі нерозстелене ліжко.

— Ті? — покликав він.

Він обхо`див кімнату за кімнатою і вмикав світло, помічаючи, що деякі речі зникли: робоча сумка Тіа, її улюблені джинси, ходяче нещастя кіт. Вона не залишила записки, не було потреби. Вона була у матері. Він надто часто залишав її саму, і не тільки під час розслідування справи «Ляльки», а й узагалі відколи його перевели.

Він важко опустився на диван, де, як очікував, мав спати того вечора, і потер утомлені очі. Він почувався просто жахливо від того, що так її засмутив, але їй потрібно було зачекати лише п’ять днів, а потім усе так чи інакше закінчиться. Звісно ж, Тіа могла зрозуміти, що кінець уже близько.

Він думав про те, щоб зателефонувати їй, але знав, що вона вимкнула телефон. Він глянув на годинник: 22.27. Вочевидь, її забрала його теща, бо авто Тіа залишила обабіч дороги. Едмундс схопив з гачка ключі, вимкнув світло і, незважаючи на виснаження, знову вийшов у ніч.

Він заледве натрапляв на потрібний шлях своїм транспортом і провів чудовий час у місті. Потім задки заїхав на місце для парковки якраз перед будівлею і заквапився до охоронця. Чоловік відразу ж його впізнав, і вони трохи поговорили, поки Едмундс проходив ідентифікацію та викладав свої особисті речі, щоб повернутися до архівів.


***


Вино допомогло Вульфу заснути, однак менше ніж за годину його розбудила Бакстер, коли блювала в туалеті. Він лежав у темряві, крізь дверну раму до кімнати просочувалося світло з ванної, і прислухався до низки змивань, до того, як відкривалися та закривалися шафки, а потім до того, як вона прополіскує рота і випльовує в раковину.

Він уже збирався було встати й поїхати додому, задоволений тим, що Бакстер достатньо отямилася для того, щоб пережити ніч без допомоги, коли вона, хитаючись, зайшла до спальні, перекотилася на ліжку і ляснула його п’яною рукою по грудях.

— Як твоє побачення? — запитала вона.

— Коротке, — відповів Вульф, одночасно розлючений на Фінлі, що не зберіг таємниці, яка могла б урятувати йому життя, й підозрюючи, що жахливо недоречна необачність Бакстер, насправді, була напрочуд вчасною.

— Соромно. Дякую, що приїхав по мене, — сказала вона, майже засинаючи знову.

— Я ледь цього не зробив.

— Але зробив же таки, — прошепотіла вона, засинаючи. — Я знала, що приїдеш.


***


Підозри Едмундса підтвердилися. Кваплячись повернутися додому, він примудрився поставити коробку, над якою працював того дня, зовсім не на ту полицю. Він повернувся до справи 2009 року: спадкоємець могутньої корпорації зник із готельного номера під охороною, калюжа крові, тіло відсутнє. Едмундс окремо вивчив кожну фотографію з місця злочину і зрештою-таки знайшов одну, яка підтвердила його підозри.

Стіна позаду калюжі крові, вісім крихітних бризок, які записали і вважали, що й зрозуміло, «додатковими плямами крові», однак місце до моторошного нагадувало кімнату, в якій він був того дня раніше. Озброєний новими знаннями, тепер він розумів, що незначні, на перший погляд, бризки, з’явилися, коли вбивця розчленив уже мертву жертву, щоб прибрати тіло від неминучого.

Це їхній убивця. Едмундс був упевнений.

У захваті він почав складати речові докази назад до коробки. Тепер йому здавалося, що він знайшов щось вагоме, щоб поділитися з командою. Коли він підвівся, з кришки злетів аркуш паперу й упав на підлогу. Це була стандартна форма, яка додавалася до кожної коробки у сховищі: перелік прізвищ, дати видачі й прийому та короткий опис причин, чому її забирали з архіву. Едмундс нагнувся, щоб покласти її назад, однак потім унизу сторінки помітив знайоме йому прізвище останнього, хто переглядав речові докази.

— Детектив Натан Вульф — 05/02/2013 — Аналіз бризок крові.

— Детектив Натан Вульф — 10/02/2013 — Повернення в архів.


Едмундс був спантеличений. Вульф не залишав ні паперів, ні висновків криміналістів ще з 2009 року. Найбільш імовірний сценарій був у тому, що Вульф звертався до цієї справи під час розслідування іншої. Можливо, він підсвідомо топтався навколо попередньої жертви «Лялькаря», яка випадково привернула його увагу. Це б пояснило персональний виклик, але також і очевидний захват: єдиний поліціянт, якого вбивця вважав гідним.

Це ставило все на свої місця.

Едмундс радів. Він запитає Вульфа про це вранці, і, можливо, той вкаже йому на інші приклади ранньої роботи їхнього вбивці. Заохочений своїм відкриттям, він перейшов до іншого проходу й почав шукати у списку наступну справу.

Нарешті вони полювали на мисливця.

Розділ 27

Четвер, 10 липня, 2014 [07.07]


Крізь відчинені двері в кімнату вривалося сліпуче світло, відкидаючи на ліжко незрозумілі тіні. Вульф розплющив очі. У кімнаті Бакстер він був сам, повністю одягнений, лежав поверх ковдри. Його розбудив звук ритмічних кроків, який долинав із сусідньої кімнати.

Із значними зусиллями він встав і зібрав свої черевики біля ліжка там, де й скинув їх учора. Він пройшов до вітальні, залитої сонцем, і мляво помахав Бакстер, яка вже була вбрана в одяг для тренувань, ще й досі з кривобоким хвостиком, який він зав’язав їй минулої ночі. Якби він так гарно не знав Бакстер, то сказав би, що вона виглядала бадьорою та відпочилою. Їй завжди вдавалося швидко відновлюватися. Це була одна з причин, чому вона змогла так довго приховувати свою виснажливу проблему.

Коли він пройшов до кухні-студії, щоб зробити собі кави, Бакстер навіть не подякувала йому.

— Ще маєш… — почав він.

Бакстер дотримувалася швидкого темпу й на її шкірі виднілися крапельки поту. Її роздратувало те, що довелося зняти навушники, щоб почути його.

— Ще маєш зайву зубну щітку? — запитав Вульф.

У них завжди була невисловлена домовленість, згідно з якою Бакстер зберігала набір необхідних засобів гігієни на той випадок, якщо Вульфу доведеться залишатися наглядати за нею. На якомусь етапі це стало звичною справою. За такої невинності, як це виглядало, не дивно, що Андреа так підозріливо ставилася до їхніх стосунків.

— Нижня шухляда у ванній, — коротко відповіла вона і знову одягла навушники.

Вульф відчув, що вона чекає сварки, проте вирішив не давати їй приводу. Із Бакстер завжди так. Їй було соромно за свою поведінку, і вона висловлювала це показовою ворожістю.

Чайник закипів, і Вульф підняв чашку, без слів запитуючи, чи захоче вона теж випити кави. Бакстер голосно фиркнула і знову витягла навушники.

— Що?

— Я питаю, чи хочеш ти кави?

— О, я ж не п’ю кави. І ти знаєш про це краще від інших. Я п’ю лише вино та кумедні на вигляд коктейлі.

— Це означає ні?

— Це так ти про мене думаєш, хіба ж не так? Бідолашна п’яничка, яка навіть не може подбати про себе.

Рішучість Вульфа ослабла.

— Я так не думаю, — сказав він. — Просто повертаючись до кави…

— Мені не потрібно, щоб ти непокоївся так, знаєш? А тепер можеш прибрати цей щасливий благородний та зверхній вигляд. Зроби мені послугу: наступного разу не переймайся.

Чим більше вона говорила, тим більше збивалося її дихання.

— Хотів би я не перейматися цього разу! — закричав він. — Мені слід було кинути тебе повзати на підлозі в тому туалеті, замість того щоб псувати собі вечерю.

— О так, твоя вечеря з Ешлі Локлен. Як мило. У мене гарне передчуття стосовно цих стосунків. Гадаю все вигорить, хоча б на той час, поки когось із вас жорстоко не вб’ють упродовж наступних чотирьох днів!

— Я йду на роботу, — сказав Вульф, прямуючи до дверей. — До речі, будь ласка.

— Я не знаю, чому ти робиш це сам, — закричала до нього Бакстер. — Це ніби називати одну корову стадом.

Вхідні двері грюкнули, й від цього картина нью-йоркського пейзажу зісковзнула зі стіни. Бакстер переповнював адреналін, тому вона збільшила швидкість на тренажері, знову одягла навушники і зробила гучніше.


***


Вульф прийшов до офіса в жахливому настрої й відразу кинувся до столу Фінлі, де сидів його друг, згораючи від нетерпіння почути подробиці про побачення з Ешлі.

— Навіщо в біса ти це зробив? — випалив Вульф.

— Повтори?

— Сказав Бакстер про мою вечерю з Локлен.

— Я не хотів говорити, але вона знала, що я щось приховую.

— Тоді варто було щось вигадати!

— Мені слід зробити це зараз?

Вульф спостерігав за тим, як Фінлі, вічне джерело веселощів і позитиву у відділку, перетворюється на забіякуватого друзяку із Ґлазґо, яким був колись. Вульф витягнув руки з кишень на той випадок, якщо швидко доведеться реагувати, адже про лівий хук Фінлі ходили легенди.

— Це те, що зробив би друг, — сказав Вульф.

— Я друг і Емілі теж.

— Ще одна причина. Тепер ти зробив їй боляче.

— О, це я зробив їй боляче? Я? — Фінлі говорив дуже тихо, а це завжди було поганим знаком. — Я роками спостерігав за тим, як ти водиш за носа те дівчисько. Що б там між вами не було, це вже коштувало тобі шлюбу, а віз і нині там. А це означає, що або ти насправді хочеш її, але надто слабкий, щоб кинутися з головою у прірву, або ні, і тоді ти надто слабкий, щоб відштовхнути її. У будь-якому разі тобі залишилося лише чотири дні.

Вульфу забракло слів. Фінлі завжди і в усьому підтримував його.

— Тобі вести, я вмиваю руки, — сказав Фінлі, підводячись.

— Я поїду з тобою.

— Ні, не поїдеш.

— У нас о десятій нарада, — сказав Вульф.

— Прикриєш мене, — з гіркотою всміхнувся Фінлі.

Коли виходив, він різко поплескав Вульфа по спині.


***


О 9.05 Вульф проігнорував ще один дзвінок від доктора Престон-Гол і будь-якої миті очікував, що йому подзвонить заступник комісара. Фінлі зопалу пішов геть, і тепер він чув, як в іншому кінці офіса Бакстер кричить на когось.

Едмундс на все це не звертав уваги. Упродовж останніх десяти хвилин він готував папери, які хотів обговорити з Вульфом, і з нетерпінням чекав на його реакцію. Він зібрав усі документи і, коли йшов до Вульфа, подумки повторював вступні слова.

— Крістіан Пул Молодший. 2009, — виголосив Едмундс.

Йому здалося, що він побачив короткий погляд упізнання, однак Вульф лише важко зітхнув і нетерпляче глянув на нього.

— Це мало б щось означати для мене?

Відсутність реакції Вульфа розчаровувала, але Едмундс захоплено продовжив.

— Сподіваюся, що так, — сказав він. — Спадкоємець імперії електроніки зник із готельного номера, а тіло так і не знайшли. Пригадуєш щось із цього?

— Послухай, не хочу видатися грубим, але хіба немає нікого іншого, з ким би ти міг це обговорити? Я не надто гарна компанія.

Байдужість Вульфа похитнула упевненість Едмундса. Він зрозумів, що не надто гарно пояснив.

— Вибач, дозволь мені почати з початку. Я переглядав архівні справи…

— Мені здалося, я говорив тобі цього не робити.

— Говорив, та запевняю, що робив це в особистий час. Так чи інакше, я дещо знай…

— Ні. Жодних «так чи інакше». Якщо твій наставник дає тобі вказівку не робити чогось, то ти цього не робиш! — вигукнув Вульф, привертаючи увагу всього офіса до відчитування Едмундса.

Вульф підвівся.

— Якщо ти даси мені можливість пояснити, — запинаючись пробурмотів Едмундс.

Він не розумів, як невинна розмова могла так різко змінитися, однак усе одно не був готовий піти. Він мав важливі запитання, на які потребував відповіді.

— Я знайшов дещо дуже вартісне.

Вульф обійшов стіл і став попереду. Едмундс сприйняв це як знак, що той був готовий слухати, і протягнув йому перший документ. Вульф вибив з його рук усього стоса, й папери посипалися на підлогу. Він принизив його, глузував. До них уже прямувала Бакстер, а Сіммонс, знову ввімкнувши режим керівника, підвівся.

— Мені потрібно знати, чому ти забирав речові докази в справі Пула, — сказав Едмундс.

Він говорив голосно, однак тремтіння видавало його хвилювання.

— Не думаю, що мені подобається твій тон, — сказав Вульф, підходячи до довгов’язого молодика.

— Не думаю, що мені подобається твоя відповідь! — відповів Едмундс, здивувавши всіх, включно із самим собою. — Що ти там шукав?

Вульф схопив Едмундса за горло і впечатав його у стіну конференц-зали. На непрозорому склі поповзли зловісні тріщини.

— Гей! — вигукнув Сіммонс.

— Вульфе! — закричала Бакстер, підбігаючи до них.

Вульф відпустив Едмундса. По його шиї стікала цівка темної крові.

— Що за чорт, Вульфе? — закричала вона йому в обличчя.

— Скажи своєму песику триматися від мене подалі! — заревів Вульф.

Вона заледве впізнавала осатанілого чоловіка перед собою.

— Він більше не мій. Ти забуваєш про це, Вульфе, — сказала вона.

— Це я забуваю? — закричав він, його обличчя почервоніло від напруження.

Бакстер зрозуміла невисловлену погрозу. Він був за крок від того, щоб викрити її таємницю, яку вона роками приховувала. Бакстер опанувала себе, насправді відчуваючи полегшення від того, що нарешті змогла б припинити прикидатися.

Проте Вульф вагався.

— Передай йому, що якщо він збирається розкидатися звинуваченнями, то краще йому мати щось конкретне, — сказав Вульф.

— Якими звинуваченнями? — запитала Бакстер.

— Я ні в чому тебе не звинувачував, — вигукнув Едмундс. — Мені лише потрібна була твоя допомога.

Ваніта пропустила початок сварки і квапливо вибігла з кабінету.

— У чому справа? — рявкнула Бакстер до них обох.

— Замість того, щоб виконувати свою роботу, він марнував час, порпаючись у моїх старих справах!

— О, годі тобі, — закричав Едмундс, що зовсім не було схоже на нього.

Він тримався за голову й поміж пальців йому стікала кров.

Вульф рвонувся вперед, але Сіммонс заблокував його. Бакстер нахилилася й зашепотіла до Едмундса.

— Це правда? — запитала вона його.

— Я дещо знайшов.

— Я казала тобі облишити це, — голосно прошепотіла вона.

— Я дещо знайшов, — повторив він.

— Не можу повірити, що ти стала на його бік, — сказав Вульф.

— Ні, це не так! Я вважаю вас обох детективами! — вигукнула Бакстер.

— Годі!

В офісі запала мертва тиша. Ваніта була дуже зла, коли йшла до гурту, який сперечався.

— Едмундсе, нехай твою голову оглянуть. Бакстер, повертайся до команди. Вульфе, з цієї миті тебе відсторонено.

— Ви не можете відсторонити мене, — упевнено сказав він.

— Та невже? Вимітайся.

— Заступнику комісара, я мушу погодитися з Вульфом, — сказав Едмундс, стаючи на захист свого нападника. — Ви не можете його відсторонити. Він нам потрібен.

— Мені не потрібно, щоб ти розривав відділок ізсередини, — сказала вона Вульфу. — Вимітайся. З тобою все.

Настав напружений момент, коли всі затамували подих і чекали реакції Вульфа. Розчарований, він лише гірко розсміявся, висмикнув руку із захвату Сіммонса і, коли виходив, штовхнув Едмундса плечем.


***


На нараду змогли прийти лише Сіммонс та Ваніта. Дошка гордовито стояла в центрі кімнати, ніби завершена головоломка, й на ній був прикріплений список із дванадцяти прізвищ. На жаль, коли вони встановили особу останньої жертви Рональда Еверета, це була не та розгадка, на яку сподівався Сіммонс. Їм і досі чогось бракувало.

— Тоді лише ми двоє, — посміхнувся Сіммонс.

— Де детектив Шоу?

— І гадки не маю. Він не відповідає на дзвінки. Едмундса забрали до лікарні, щоб накласти шви, а Вульфа ти щойно відсторонила.

— Терренсе, просто визнай, якщо вважаєш, що я припустилася помилки.

— Не погано, — сказав Сіммонс, — от тільки сміливо.

— Він заважає. Його не можна звинувачувати, зважаючи на все, але ми зрештою досягли точки, де від нього більше шкоди, аніж добра.

— Я і справді з тобою згодний, але не можу вирішити цього самотужки, — сказав він. — Дозволь Бакстер повернутися.

— Не можу. Не після провалу з Ґарландом. Я призначу тобі когось іншого.

— У нас немає на це часу. Ешлі Локлен помре за два дні, Вульф ще через два. Бакстер знає справу. Тримати її осторонь — погане рішення.

Ваніта похитала головою і щось пробурмотіла.

— Гаразд. Однак, пам’ятай, я була проти цього. Тепер це твоя відповідальність.


***


— Прекрасна присяжна у крові, — сказала Саманта Бойд, дивлячись на свою славнозвісну фотографію, де вона стояла біля Олд Бейлі. — Їхнє прізвисько для мене. Не схоже, що я можу надрукувати його на своїх візитках чи ще десь.

Фінлі заледве міг упізнати в людині, яка сиділа за столом навпроти нього, ту жінку з фотографії. Без сумніву, вона й досі була привабливою, однак довге платиново-світле волосся тепер було темно-каштановим та ще й підстрижене під хлопчика. Її темний макіяж відволікав від небесно-блакитних очей, які пронизували навіть чорно-білі версії фотографій, а помітно дорогий одяг прикрашав її, проте не привертав уваги.

Третя найвідоміша людина з найвідомішого судового слухання сучасності погодилася зустрітися в модній кав’ярні Кенсінгтона. Щойно приїхавши, Фінлі подумав, що її зачинили на реконструкцію, проте постійних клієнтів з пакунками чи татуйованих працівників схоже не хвилювали уламки труб, підвішені лампочки та непоштукатурені стіни.

Фінлі поїхав з офіса не лише через суперечку з Вульфом. Він ще минулого вечора домовився про зустріч. Вульф був переконаний, що якими б гарними не були грошовий слід, аналіз бризок крові чи відбитків черевиків, найкращим способом зібрати докази було просто поставити правильні запитання правильним людям. Він знав, що колеги вважали його старомодним, динозавром. Він радо визнавав, що застряг у своїх звичках, і не мав наміру змінюватися тепер, за два роки до виходу на пенсію.

— Я доклала чимало зусиль, щоб вибратися з цього, — сказала йому Саманта.

— Не могло ж бути все так погано. Припускаю, це пішло на користь бізнесу.

Він зробив ковток кави і майже виплюнув її. Вона смакувала як та, про яку завжди просив Вульф.

— Абсолютно правильно. Ми не могли впоратися із замовленнями, особливо на ту білу сукню. Скінчилося все тим, що ми почали відмовляти клієнтам.

— Але все ж таки? — запитав Фінлі.

Перед тим, як продовжити, вона ретельно обміркувала відповідь.

— Того дня я не позувала для фото. Я шукала допомоги. І ніколи не хотіла бути відомою, особливо не завдяки чомусь… жахливому. Але раптом стала «Прекрасною присяжною в крові», і це все, ким я була для людей після того.

— Розумію.

— З усією повагою, не думаю, що це можливо. Правда в тому, що я соромлюся тієї партії, яку відіграла того дня. До того часу на нас уже так вплинула необачність детектива Вульфа й обвинувачення, які висувалися проти поліції, що гадаю, ми дозволили цьому затьмарити наше рішення. У будь-якому разі більшості з нас точно. Десять із дванадцяти серед нас припустилися непоправної помилки, і я не перестаю думати про її наслідки кожного Божого дня.

У її голосі не було ані натяку на жалість до себе, радше визнання відповідальності. Фінлі витягнув нещодавню фотографію Рональда Еверета та поклав її на стіл між ними.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

— Як же його не впізнати? Я сиділа поруч із цим збоченцем сорок шість днів і аж ніяк не назвала б себе його кумиром.

— Чи можете ви назвати хоча б одну причину, чому хтось міг зашкодити містеру Еверету?

— Вочевидь, ви не зустрічалися з цим чоловіком. Моя перша здогадка: можливо, він лапав дружину не того чоловіка. А що? З ним щось трапилося.

— Це конфіденційно.

— Я не скажу.

— І я теж, — сказав Фінлі закінчуючи на цьому обговорення.

Перед тим, як поставити наступне питання, він ретельно його обміркував.

— Коли ви згадуєте містера Еверета, чи було щось таке, що відрізняло його від вас та решти присяжних?

— Відрізняло? — запитала вона.

Її обличчя нічого не висловлювало, і Фінлі подумав, що поїздка виявиться марною.

— О, хіба що… ми так і не довели цього.

— Так і не довели чого?

— Мені та кільком іншим присяжним журналісти пропонували продати їм інформацію за сміховинні гроші. Вони хотіли знати, що ми обговорювали за зачиненими дверима, хто як збирається голосувати.

— І ви гадаєте, що Еверет погодився на їхню пропозицію.

— Ні. Я в цьому впевнена. Дещо з того, що вони друкували, ішло прямо від нашої групи присяжних, а потім бідолашний Стенлі, який від самого початку відстоював правильність вердикту «винний», прокинувся одного ранку й у всіх газетах побачив своє фото. Там ще заявляли про його сильні антимусульманські погляди, а також, що його родина була пов’язана з фашистськими науковцями чи щось таке ж абсурдне.

— Хіба не малося на увазі, що ви не матимете доступу до новин упродовж слухання?

— Ви пам’ятаєте розгляд справи? Простіше було уникати повітря.

Раптом Фінлі дещо спало на думку. Він покопирсався у своїх документах у пошуках чогось, а потім витягнув на стіл ще одну фотографію.

— Чи є хоча б шанс, що до вас підходив саме ось цей журналіст?

Саманта уважно глянула на фото.

— Так! — вигукнула вона.

Фінлі уважно слухав.

— Це чоловік, який помер у новинах, хіба ні? Джаред Ґарланд. Боже. Раніше я його не впізнавала. Коли ми познайомилися, у нього було довге масне волосся та борода.

— Ви впевнені, що це той самий чоловік? — запитав Фінлі. — Подивіться ще раз.

— Без сумніву. Я будь-де впізнаю цю ядучу посмішку. Ви легко могли б перевірити це, якщо не вірите мені. Я дзвонила в поліцію, щоб вони забрали його з моєї власності, коли він простежив за мною до самого дому і відмовився йти.


***


Едмундс ніяк не міг утихомирити пульсування в голові там, де медсестра склеїла шкіру докупи. Годинами, що він провів їх у кімнаті очікування, Едмундс подумки відтворював свою розмову з Вульфом і майже дослівно занотував її до записника. Він не розумів, чому Вульф так докорінно неправильно сприйняв його слова.

Едмундс був утомлений. Можливо, несвідомо він почав говорити непоштиво або зі звинувачувальним тоном. У чому він мав його звинувачувати? Едмундс гадав, чи не збрехав раптом Вульф про те, що не впізнав справу, добре знаючи, що забув додати оновлений висновок криміналістів. Його надмірна реакція могла бути захисною.

Єдине хороше з його вимушеної поїздки до лікарні було в тому, що Тіа довелося відповісти на його повідомлення. Вона навіть запропонувала відпроситися з роботи, щоб посидіти з ним, проте він запевнив її, що з ним усе гаразд. Вони зійшлися на тому, що вона залишатиметься в матері до кінця тижня, адже в цей час він майже не буватиме вдома, і Едмундс пообіцяв, що потім усе почне налагоджуватись.

З чистою совістю він переїхав через усе місто до Ветфорда, а потім упіймав таксі, щоб дістатися до архівів. Навіть не замислюючись, він пройшов через звичну процедуру, щоб отримати доступ до сховища, однак зупинився біля маленького кабінету внизу сходів. Зазвичай він просто проходив повз двері з написом «Адміністратор», але цього разу ввічливо постукав по склу і зайшов усередину.

Маленька жіночка середнього віку за застарілим комп’ютером виглядала точно так само, як він і передбачав: неприродно бліда шкіра, величезні окуляри, не причесана. Вона із захватом привітала його, наче старшого родича, спраглого до розмов, і Едмундсу спало на думку, чи не був він першим відвідувачем упродовж якогось часу. Він погодився сісти, однак відхилив пропозицію випити, припустивши, що це коштуватиме йому щонайменше годину коштовного часу.

Після того, як вона розповіла йому про покійного чоловіка Джима та його приязного привида, який, вона готова була присягнутися, оселився в підземному мавзолеї, Едмундс обережно повернув розмову в потрібне йому русло.

— То все мусить проходити через цей кабінет? — запитав він.

— Усе. Ми скануємо штрих-коди входу і виходу. Якщо ви пройдете крізь ті двері без затвердженого штрих-коду, кожна сигналізація у цьому місці заволає!

— І це означає, що ви можете сказати мені, хто і що шукав, — сказав Едмундс.

— Звісно.

— Тоді мені може знадобитися побачити всі коробки, які коли-небудь брав детектив Вульф.

— Усі? — здивовано запитала вона. — Ви впевнені? Натан часто приходив сюди.

— Усі й кожну.


Неділя, 17 жовтня, 2010 [21.49]


Вульф апатично плівся до своєї кімнати, готуючись до обходу нічної зміни о 22.00. Гнітючий коридор наповнювало штучне освітлення та запах працівника, який розносив порції гарячого шоколаду, хоча це була лише оманлива назва, оскільки температуру теплуватого напою знижували кожного разу, коли пацієнти кидали чашку в обличчя когось із персоналу.

Між пальцями він перекочував маленьку кульку пластиліну, поцуплену в Рожевих Леді тиждень тому, яку кожної ночі використовував замість беруш. Хоча ніщо не могло втихомирити безкінечних криків, це хоча б робило їх віддаленим жахіттям.

Він пройшов мимо кількох відчинених дверей до вільних кімнат, оскільки їхні мешканці досиджували кожну останню секунду вечора біля телевізора, перед тим, як їх змусять дотримуватися комендантського часу. Повернувши за ріг до ще одного порожнього коридору, він почув із однієї з огорнених у темряву кімнат шепіт. Проходячи повз ці двері, він обминув їх, підслухавши приглушене повторення швидкої молитви так, що мовець аж задихався.

— Детективе, — покликав пошепки той самий голос, а потім продовжив решту рядків.

Вульф зупинився, замислившись, чи йому не почулося. Він вглядався в темряву. Двері були ледь прочинені. Смужка світла вихоплювала з темряви лише жорстку підлогу та поверх босих ніг частину темношкірого торса, нахиленого в молитві. Вульф збирався було рушити далі, аж раптом шепіт обірвався ще раз.

— Детективе, — повторив голос, а потім почав проказувати нового вірша.

Вульф обережно наблизився до важких дверей і штовхнув їх. На старих завісах вони туго відчинилися, утомлено заскрипіли. З відносної безпеки дверей він сліпо шукав вимикач, який, як він знав, знаходився десь справа. Вимикач оживив флюоресцентну смугу, однак лампа була забруднена їжею чи засохлою кров’ю, тому її яскравість знизилася до імітації вогника свічки, відкидаючи на стіни темні тіні. В обмеженому просторі смерділо заразою і чимось, що палили на пластиковій обшивці.

Джоель запнувся у своїй молитві, щоб прикрити очі від забрудненого світла. Він був убраний лише в зношену білизну, залишаючи оголеною значну частину свого, вкритого рубцями, тіла. Проте це не були пам’ятки з аварії в минулому чи жорстокого нападу, ці каліцтва він завдав собі власноруч. Темне полотно вкривали хрести різного розміру, чимало шрамів від часу вже побіліли, а інші ще й досі були із запаленнями й червоними.

Решта маленької кімнатки личила своєму мешканцю: на ліжку в жовтих плямах лежала Біблія, а її сторінки були забруднені кров’ю, окремі вірші жорстоко вирвали з Євангелія та приклеїли слиною до кожної наявної поверхні, накладаючи у тих місцях, де послання Господа перевищували замалий розмір кімнати.

Наче вийшовши з трансу, Джоель повільно підняв погляд на Вульфа й усміхнувся.

— Детективе, — м’яко сказав він, а потім жестом обвів кімнату. — Я хотів показати вам ось це.

— Хотів би я, щоб ти цього не робив, — відповів Вульф, намагаючись якомога ввічливіше прикрити носа.

— Я багато про вас думав… про вашу ситуацію. Я можу допомогти, — сказав Джоель.

Він провів рукою по своїх спотворених грудях.

— І це… це те, що врятує вас.

— Самокаліцтва?

— Господь.

Вульф підозрював, що самокаліцтва могли спричинити значно реальніші наслідки.

— Врятувати мене від чого, Джоелю? — запитав він.

Джоель розсміявся. З Вульфа цього було досить, і він розвернувся, щоб піти.

— Три роки тому мою маленьку сестричку вбили… вбили: борги за наркотики, — почав Джоель. — Заборгувала багато поганим людям… сотню та п’ятдесят фунтів… тож вони відрізали їй обличчя.

Вульф знову повернувся до Джоеля.

— Я… Я хотів сказати, що не збирався розповідати тобі. Ти знаєш. Ти знаєш, що я хотів зробити з ними. Зробити це ж саме, але по-справжньому, повільно. Змусити їх це відчути, — Джоель витріщався у простір, із жорстокою посмішкою змальовуючи свою помсту. — Я озброївся. Продовжував шукати. Та це не ті люди, до яких можна наблизитися. Я був безпорадним, у відчаї. Розумієш, про що я кажу?

Вульф кивнув.

— Відчайдушні часи, правда? Тож я скористався єдиною можливістю, яку мав, єдиним способом усе виправити: я обмінявся.

— Обмінявся? — запитав Вульф, якого врешті розповідь зачепила.

— Мою душу за їхні, — сказав Джоель.

— Душу? — запитав Вульф.

Він глянув на Біблію, яка оточувала їх, і зітхнув. Він почувався дурнем, що так довго потурав фанатичному господарю. Він чув, як персонал силоміць супроводжує когось до кімнат коридором.

— Добраніч, Джоелю, — сказав він.

— Через тиждень я знайшов біля своїх дверей мішок для сміття, просто звичайний чорний мішок для сміття. Там було так багато крові. Я хотів сказати, вона була на моїх руках, моєму одязі.

— Що було в мішку?

Джоель не почув запитання. Він знову бачив свої руки у крові, відчував металевий запах крові. Він почав щось бурмотіти собі під ніс і повзати кімнатою до своїх словесних надбань. Він вирвав ще одну сторінку з понівеченої Біблії та щось нашкрябав на ній олівцем.

Вульф зрозумів, що цього разу це була не молитва, а номер. Він обережно витягнув сторінку з простягнутої руки Джоеля.

— Це номер телефону, — сказав Вульф.

— Він прийде по мене, детективе.

— Чий це номер? — запитав Вульф.

— «Це друга смерть, озеро вогню» — зацитував Джоель, прочитавши доречного вірша з віддаленої стіни.

— Джоелю, чий це номер…

— Вічне прокляття. Хто б не злякався? — по його щоці скотилася сльоза.

Йому знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, а потім він глянув Вульфу у вічі.

— Але знаєш що? — він опустив погляд на зім’яту сторінку, яку Вульф тримав у руці і сумно всміхнувся. — Воно було того варте.

Розділ 28

П’ятниця, 11 липня, 2014 [7.20]


Бакстер вважала, що могла пошкодити своє «ауді», й це засмучувало її, адже вона завжди була з ним такою обережною і знала, що була відмінним водієм. У неї не було іншого вибору, окрім як припаркуватися відразу ж біля шосе на відкритому просторі, який дивовижним чином перетворився на кам’яну будівлю на діючій стоянці автомобілів лише завдяки встановленню квиткового автомата у віддаленому кутку.

Вона збиралася підготувати Ешлі до переїзду того ж дня пізніше. Згідно з наказами заступника комісара, вони мали дотримуватися простого залучення. Вони з Едмундсом мали забрати її з квартири на непомітному авто та зустрітися із Сіммонсом на околиці міста. Потім Ешлі пересадили б до іншого авто і відвезли на південне узбережжя, де на неї вже чекала Служба захисту громадян на човні. Як і раніше, остаточне місце призначення їм не розголошували.

Бакстер зайшла до коридору на третьому поверсі. Двоє позбавлених сну поліціянтів, які сиділи біля дверей Ешлі, підвелися, щойно почули її наближення. Бакстер витягла посвідчення і представилася.

— Напевно, вам варто зачекати кілька хвилин, — самовдоволено всміхнулася поліціянтка.

Схоже, її напарник був роздратований. Бакстер проігнорувала пораду й голосно постукала у вхідні двері.

— У мене щільний розклад, — сказала вона.

Боковим зором Бакстер помітила, що двоє поліціянтів обмінялися роздратованими поглядами.

— Я ж казала, що не думаю, щоб вони вже прокинулися.

— Вони?

Тієї миті голосно клацнув замок і двері розчинилися. Вульф саме натягував сорочку і завмер, коли побачив у дверях Бакстер.

— Привіт, — сказав він самими лише губами.

Вираз обличчя Бакстер змінився від розгубленого до ображеного і розгніваного. Не кажучи ані слова, вона стиснула кулак, крутнула плечем і всією вагою зробила випад на Вульфа. Він гарно її навчив. Задовільний удар влучив Вульфу в ліве око, і він похитнувся. Двоє поліціянтів здивовано спостерігали за цим, однак жоден із них навіть не спробував втрутитися.

Бакстер підозрювала, що зламала палець, і намагалася заглушити біль. Потім крутнулася на підборах і стрімко пішла коридором униз.


***


— Бакстер! Чи не будеш ти така ласкава зупинитися на хвилинку? — Вульф вийшов за нею з будівлі, далі вулицею і на вибоїсту стоянку. — Ненавиджу користуватися статусом ходячого трупа, але за три дні я можу померти. Будь ласка.

Неохоче, Бакстер таки зупинилася. Вона розвернулася до нього обличчям і нетерпляче схрестила руки.

— Ми не пара, — сказав Вульф, — і ніколи нею не були.

Бакстер закотила очі і розвернулася до авто.

— Ми дещо інше, — відверто сказав він, — дещо заплутаніше, несамовитіше, особливе і незрозуміле. Але ми не пара. Ти не можеш злитися на мене за це.

— Ти просто продовжуватимеш стрибати від радощів, роблячи все, що заманеться, як і завжди.

— Буду, — і це моє право. Я не вмію бути в парі. Андреа підтвердить.

Бакстер знову захотілося піти, але Вульф обережно взяв її за руку.

— Не торкайся мене! — закричала вона, і він відпустив.

— Послухай, мені просто потрібно, щоб ти знала… — Вульфу забракло слів, — …що б я не зробив…. Я ніколи не хотів образити тебе.

Бакстер опустила руки і якийсь час просто дивилася на нього.

— Викручуйся сам, Вульфе, — сказала вона й попрямувала назад до будинку Ешлі.

Вульф, здавалося, образився, проте навіть не намагався переслідувати її.

— Бакстер! — вигукнув він до неї. — Захисти маленьке дівча!

Вона продовжувала йти.

— Якщо він не зможе дістатися до Ешлі, то прийде за нею!

Бакстер звернула на шосе і зникла з очей, навіть не глянувши на нього.


***


Після не здійсненої наради вчора, Ваніта перепризначила перегляд справи на 9.30 наступного дня. Бакстер квапливо зайшла до офіса, маючи лише дві хвилини. Через Вульфа її холодна зустріч з Ешлі значно затягнулася, а потім, намагаючись повернутися до міста, вона потрапила у великий затор.

Едмундс підійшов до неї ще до того, як вона навіть не встигла покласти сумку на стіл. Він виглядав утомленим і незвично неохайним.

— Мені потрібно поговорити з тобою, — вимогливо сказав він.

— Не зараз. У мене вже й без того паскудний ранок.

— Гадаю, я дещо знайшов, але не до кінця розумію, що саме.

Бакстер бачила, як із конференц-зали за ними спостерігає Ваніта.

— Тоді поділися цим із усіма. Ходімо.

Вона спробувала його обійти.

— У цьому якраз і проблема. Мені дійсно потрібно спочатку обговорити це з тобою.

— Господи, Едмундсе! Потім! — випалила вона.

Бакстер швидко зайшла до конференц-зали і вибачилася за запізнення. Роздратований Едмундс зайшов за нею до кімнати, де дошка з інформацією тепер виглядала вражаюче завершеною.


1. (ГОЛОВА) Наґіб Халід. «Палій»

2. (ТУЛУБ)? Маделін Оєрс — (адвокат Халіда)

3. (ЛІВА РУКА) платиновий перстень, юридична фірма? — Майкл Ґейбл-Коллінс — чому? говорив з ЕЛ

4. (ПРАВА РУКА) лак для нігтів? — Мішель Ґейлі — (наглядачка Халіда)

5. (ЛІВА НОГА) —? Рональд Еверет — присяжний зливав інформацію ДҐ

6. (ПРАВА НОГА) детектив Бенджамін Чемберс — чому?


А — Реймонд Тернбл (мер)

Б — Віджай Рана/Халід (брат/бухгалтер) не був присутній на суді, заплатив ЕЛ

В — Джаред Гарланд (журналіст) купив інформацію в РЕ

Г — Ендрю Форд (охоронець/п’яниця/колька в дупі) — охоронець лави підсудних

Ґ — Ешлі Локлен (офіціантка) чи (дев’ятирічна дівчинка) дала неправдиві свідчення

Д — Вульф


Нарада почалася з того, що заступник комісара повторила план передачі Ешлі Локлен Службі захисту громадян пізніше того дня. Коли Бакстер помітила додаткові коментарі, нашкрябані на дошці, Фінлі переповів їм про свою розмову із Самантою Бойд і про те, як Рональд Еверет продавав інформацію Джареду Ґарланду.

Він підняв добірку статей, написаних Ґарландом у той час, у яких він незмінно критикував і Вульфа, і міську поліцію Лондона, і неофашиста, нетерпимого до мусульман присяжного.

Едмундс майже не слухав. Окрім кількох годин мимовільного сну, до якого його час від часу спонукав перевтомлений у темних архівах організм, котрий фактично був на ногах уже чотири дні. Він починав страждати від побічних ефектів своєї одержимості. Едмундс міг зосередитися на чомусь заледве більше кількох секунд і постійно втрачав час: п’ять хвилин тут, десять там, марно витріщаючись у простір. Він зрозумів, що його ліве око злегка посіпується, і страждав від кількох болісних виразок у роті, як це завжди бувало, коли він перевтомлювався.

Едмундс завершив своє завдання, переглянувши кожну коробку з речовими доказами, яку Вульф виписував упродовж років, і серед інших рутинних розслідувань знайшов дещо значно тривожніше. За період 2012—2013 років Вульф переглядав сім архівних файлів, які дуже нагадували виняткові методи їхнього вбивці. В одному з розтинів згадувалася навіть трифлатна кислота, яка спричинила «жахливі внутрішні пошкодження».

Було зрозуміло, що Вульф полював на серійного вбивцю, однак жодна відкрита справа не пов’язувала ці вбивства, а також до коробок не додали жодного документа стосовно подальшого розслідування. Вульф полював на цього невідомого вбивцю таємно, але чому?

Едмундс помітив, що сумнівний період стосувався часу якраз після відновлення Вульфа на роботі. Можливо, проігнорувавши усі протоколи та процедури, він хотів самотужки впіймати вбивцю, щоб довести після всіх суперечок та заяв, що відновив свою репутацію. Можливо, він навіть хотів це довести самому собі.

Однак це все одно не пояснювало, чому він не поділився такою безцінною інформацією з ними, щойно почалися вбивства, пов’язані з «Лялькою». Неможливо, щоб Вульф не впізнав виняткового почерку вбивці.

Едмундсу неодмінно треба було все обговорити з Бакстер.

— Ми ані на крок не наблизилися до встановлення того, хто бажав смерті всім цим людям, — розчаровано сказала Ваніта. — Ніхто з родичів жертв Халіда не потребував нагляду.

Сіммонс передав Едмундсу стосик статей, написаних Ґарландом, і він почав переглядати їх.

— Хай там як, а Чемберс усе одно ніяк не був пов’язаний із Халідом, — сказала Бакстер.

Тепер вона могла згадувати ім’я свого друга без злості чи суму.

Одна зі статей Ґарланда привернула увагу Едмундса. Ґарланд брав інтерв’ю в мера Тернбла, і стаття була такою ж убивчою та наклепницькою, як це вміють писати тільки газети конфіденційно без заяви в суді. Мер був надто зайнятий, просуваючи свої стратегії, і відкрито закликав «зробити Наґіба Халіда жертвою», щоб допомогти йому втілити у життя «Політику з питань поліції та злочинності». Ґарланд зумисне ставив навідні запитання, які заохочували несамовитий напад мера на осоромленого детектива міської поліції Лондона.

— Виглядає, наче перелік «фанатів» Натана, — зауважив Фінлі. — Якби, звісно, у ньому не було його.

— Сказав би ще Фаустівський, — посміхнувся Сіммонс.

Фінлі захихотів.

Едмундс повільно опустив статтю, яку читав, і повернувся до Фінлі. Десь у його втомленій свідомості починала зароджуватися неясна думка. Він знову глянув на статтю на колінах, а потім на дошку в центрі кімнати.

Раптом, усе стало на свої місця.

Нарешті все прояснилося.

— Це Вульф! — випалив він, опускаючи статті на підлогу та наполегливо притискаючи руки до потилиці, силуючись упорядкувати розкидані думки.

— Я пожартував, — ніяково сказав Фінлі.

Інші обмінялися задумливими поглядами, коли Едмундс почав бурмотіти імена собі під ніс. Він сповз зі свого сидіння і засміявся.

— Ми були такими сліпими, — сказав він.

Він почав ходити туди-сюди.

— Весь цей час я помилявся. Халід ніколи не був ключем, ним постійно був Вульф!

— Про що в біса ти торочиш, Едмундсе? — запитала Бакстер.

Фінлі змінився в обличчі і похитав головою на її уточнення.

Едмундс зірвав із дошки завершений перелік жертв і впустив його на підлогу.

— Гей! — закричав Сіммонс, але Ваніта жестом дозволила Едмундсу продовжувати.

Він захоплено почав писати.


1. Палій — одержимість Вульфа — вже раз намагався вбити

2. Адвокат — дискредитувала докази Вульфа — витягла Халіда

3. Керівник юридичної фірми — знав, що свідчення неправдиві

4. Наглядачка — недосвідчена — дозволила Халіду вбити знову

5. Присяжний — зливав інформацію Ґарланду

6. Чемберс —

7. Мер — безсоромно використовував Вульфа до і після того, як Халід убив останню жертву

8. Брат Халіда — заплатив Локлен за неправдиві свідчення

9. Журналіст — друкував про Вульфа брехню, використовував інформацію, щоби вплинути на громадськість/присяжних

10. Охоронець — врятував життя Халіда, зламав Вульфу зап’ясток

11. Свідок — збрехала про гроші, суперечила свідченням Вульфа

12. Вульф — обман


— Це ж абсурд, правда? — сказала Бакстер.

Вона шукала підтримки серед своїх колег.

— Я хотіла сказати, що жоден із вас насправді не купиться на це лайно?

— Чемберс? — запитав він у неї. — Чого бракує?

— Здається дуже зручним, що Вульф учора відлупцював тебе, а тепер, неначе грім серед ясного неба, ти починаєш звинувачувати його у… Я навіть не знаю в чому саме, — відповіла вона.

— Чемберс? — повторив Едмундс.

— Немає зв’язку, — з викликом сказала вона.

— Який зв’язок? — Едмундс закричав на неї, вразивши цим усіх присутніх.

— Я вже сказала тобі, ніякого.

Фінлі прочистив горло й розвернуся до неї. Бакстер насупилася на нього.

— Не вірю жодному слову з цього, мила, але нам потрібно знати, щоб розставити все на свої місця, — сказав він.

Бакстер відмовлялася говорити.

— Натан завжди вважав, що це Бен надіслав листа, — сказав Фінлі.

— Якого листа?

— Отого до відділу професійних стандартів, — продовжив Фінлі, — в якому йшлося про його одержимість та неврівноваженість, а ще була порада про його відсторонення.

Фінлі глянув на Бакстер, однак вона навіть не дивилася на нього.

— Коли того листа зачитали в суді, це стало останнім гвіздком у труні, — згадав Сіммонс, виглядаючи надзвичайно стурбованим.

Едмундс дещо згадав і вже листав свій записник. Він почав переповідати.

— 28 червня — охороняв вхід до кімнати для допитів. Підслухав обговорення між мером Тернблом та детективом Вульфом: «— Я розумію. Ви всі просто виконували свою роботу: преса, адвокати, герой, який розтрощив мій зап’ясток і відтягнув від Халіда».

— Це Вульф так сказав? — стурбовано запитав Сіммонс.

— Слово в слово, — сказав Едмундс. — Він назвав трьох із наших жертв перед тим, як ми навіть почали їх шукати.

— Цього недостатньо, — сказала Ваніта.

Едмундс вийшов із конференц-зали та повернувся з першою з архівних коробок з речовими доказами. Він передав кожному колезі потрібні документи, що стосувалися справи, включно з викривальним аркушем на кришці.

— Ви всі пам’ятаєте, як Вульф відреагував на моє відкриття вчора? — запитав Едмундс. — Що ж, у мене ще шість коробок під моїм столом… нашим столом.

— Це все пояснює, — сказала Бакстер. — Очевидно, Вульф налякав убивцю і тепер він себе захищає.

— Я думав про це, але хіба Вульф розповідав хоч щось із цього будь-кому в цій кімнаті? — запитав Едмундс у присутніх.

Ніхто не відповів.

— Я вважаю, що Вульф хотів помсти, справедливості, називайте це як хочете, задля Анабель Адамс, задля її родини, задля самого себе, — почав Едмундс, усе ще складаючи це докупи, навіть коли говорив. — Він відчував, що ані продажність, ані бездіяльність чи опортунізм не будуть спокутувані, поки він проводив час у психіатричній лікарні, а ще одна молода дівчина лежала мертва.

Згодом, після його відновлення, він почав активно шукати нерозкриті вбивства. Зрештою, нерозкриті вбивства свідчать про вбивцю, якого не впіймали. Він тримав своє розслідування у таємниці, знайшов ці сім старих справ та розкрив особистість убивці. Але замість того, щоб заарештувати його, він використав його, щоб покарати кожного, кого вважав вартим цього.

Винахідливим кроком було додати власне прізвище до списку, повернувши все навколо нього. Вульф знав, що ніхто не запідозрить його, поки його власне життя під загрозою. Я мав на увазі, подумайте про це: якби прізвища Вульфа у списку не було, ми б почали підозрювати його ще від початку.

У кімнаті було тихо, всі обмірковували теорію Едмундса і читали документи, що були перед ними. У скляні двері хтось постукав.

— Не зараз! — усі п’ятеро заволали в унісон на тиху жінку, яка квапливо втекла до свого столу.

— Якщо Вульф встановив особу вбивці, — сказав Сіммонс, ігноруючи погляд Бакстер, — це означає, що відповідь десь усередині цих сімох коробок.

— Мабуть, — кивнув Едмундс.

— Нам слід визнати, що впродовж усього цього часу Вульф постачав убивці інформацію, — сказала Ваніта.

— Це точно чимало пояснило б, — сказав Едмундс. — Мене вже давно непокоїло те, що ми могли втрачати інформацію.

Едмундс глянув на Бакстер задля підтвердження своїх слів. але вона зумисне ігнорувала його. Ваніта зітхнула.

— Тоді ми маємо гарну можливість врятувати Ешлі Локлен, — сказала вона, — оскільки Вульф не буде брати в цьому участі.

Фінлі та Бакстер перезирнулися.

— Я чогось не знаю? — запитала Ваніта.

— Вульф був із нею цього ранку, — байдуже сказала Бакстер. — Складалося враження, наче він провів там ніч.

— Чи є хоч якесь правило, яке не порушив цей чоловік?! — вигукнула Ваніта, звинувачувально глянувши на Сіммонса. — Нам потрібно повідомити місіс Локлен про ситуацію. Детективе Едмундсе, якщо припустити, що ви маєте рацію, ви вірите, що вбивця знає, що за всім стоїть Вульф?

— Важко відповісти.

— Спробуйте.

— Я можу лише припускати.

— Тоді припустіть.

— Ні. Вульф точно вважає себе значно розумнішим за усіх нас, включно із вбивцею. Я не бачу, щоб він хотів залишити хоч якийсь слід. Я також зараз не вірю, що вбивця з власної волі дозволить одній із його жертв вижити, пообіцявши світу вбивство. Це його гордість. Він соромитиметься провалу.

— Що означає, що Вульф мав намір убити його першим, — сказала Ваніта.

Бакстер кинула стос паперів у вже й без того розбиту скляну стіну та встала.

— Це абсолютна маячня! Це ми говоримо тут про Вульфа! — вона розвернулася до Фінлі. — Твого друга, пам’ятаєш?

— Поглянь на факти, Емілі, — хворобливо відповів він.

Бакстер розвернулася до Едмундса.

— Ти торочив про крота в команді вже давно, і ця зручна маленька історія просто випадково так ідеально тобі підійшла, хіба не так? Якщо хтось і думає, що він розумніший за всіх інших, то це ти! — вона благально глянула на колег. — Вульфа підставили.

— Може й так, — заспокійливо сказав Сіммонс, — але так чи інакше нам потрібно привезти його.

— Згодна, — сказала Ваніта, піднімаючи слухавку телефону в конференц-залі. — Це заступник комісара Ваніта. Мені потрібно, щоб озброєна група швидкого реагування навідалася додому до детектива Вульфа зараз же.

Бакстер не вірячи власним очам похитала головою. Вона витягла з кишені мобільний. Фінлі спостерігав за нею.

— Емілі, — наполегливо сказав він, і Бакстер неохоче відклала його.

— Майте на увазі, підозрюваний може бути небезпечним, — продовжувала Ваніта по телефону. Правильно: підозрюваний… підтверджую.

… даю повноваження на арешт детектива Вульфа.

Розділ 29

П’ятниця, 11 липня, 2014 [12.52]


Бакстер глянула у дзеркало заднього огляду. Ешлі знервовано сиділа на задньому сидінні, визираючи на вулиці, що тяглися вгору, якими вони надзвичайно повільно кружляли.

Бакстер попросила Фінлі сісти за кермо, і це вочевидь шокувало його більше за все, що він коли-небудь чув того дня, що вже й так був неймовірно жахливим. Він віз їх найабсурднішим шляхом у місті. Бакстер знадобилася вся її витримка, щоб змовчати, коли на тимчасовому світлофорі він дозволив проїхати ще двом авто повз яму, яку викопали у центрі міста.

Бакстер категорично відмовлялася навіть розмовляти з Едмундсом, хоча і просиділа з ним упродовж двох годин в авто наодинці. Вона знову згадала, як в офісі він заледве втримував дурнувату посмішку, коли посягнув на справи Вульфа, порівнявши його докази, щоб використати їх проти нього.

Очевидно, коли до будинку прибула озброєна група швидкого реагування й виламала двері до його нікчемного помешкання, Вульфа не було вдома. Поки вони перебували в заторі, якого Фінлі спромігся відшукати для них, команда їхніх колег обшукувала крихітну квартирку, зрештою-таки розпакувавши купи коробок, які Вульф залишив припадати пилом, відколи переїхав.

Ешлі пояснили основні аспекти справи. Вона сказала, що й гадки не мала про теперішнє місцезнаходження Вульфа і нічого не знала про те, що його відсторонили. Як остання, хто бачив Вульфа, Бакстер не мала іншого вибору, окрім як детально відтворити їхню останню розмову, хоча й вирішила не згадувати про удар кулаком в обличчя, оскільки така недоречна подробиця лише спровокувала б появу нових запитань, а вона була не в настрої на них відповідати.

Вони забрали Ешлі о 12.15 і мали зустрітися із Сіммонсом о 13.30 на стоянці стадіону Вемблі. Бакстер уже подзвонила йому, щоб попередити, що вони запізняться. Відтоді жодна із жінок не промовила ані слова, і навіть Фінлі докладав усіх зусиль, щоб зберегти свою фірмову життєрадісність та не дати авто потонути у тривалій тиші.

Бакстер почувалася надто незахищеною. Вони стояли на тій же дорозі вже майже десять хвилин, поки пішоходи виходили й заходили до громадського транспорту, деякі проходили лише в кількох дюймах від їхньої пасажирки, якій загрожувала небезпека. Коли три авто (два за правилами і одне «БМВ») проїхали світлофор, Бакстер точно зрозуміла, де вони були.

— Що в біса ми робимо в Сохо? — запитала вона.

— Ти попросила, щоб я сів за кермо.

— Так, але я думала їхати «у правильному напрямку» розумілося саме собою.

— У такому разі, який би шлях обрала ти?

— Шордіч, Пентонвіль, Ріджентс-парк.

— Тут є дорога біля Кінгс Крос.

— Добре, що ми не застрягли на котрійсь із тих.

Пролунав сигнал нового вхідного повідомлення, й Ешлі потайки глянула на свій телефон.

— Що за чорт? — сказала Бакстер, повертаючись обличчям до неї. — У тебе мали забрати його.

Вона нетерпеливо підняла руку, поки Ешлі квапливо друкувала відповідь.

— Зараз! — випалила Бакстер.

Ешлі вимкнула телефон і передала його. Бакстер витягла акумулятор і сім-карту, а потім кинула його у бардачок.

— Скажи мені, чому ми всі ризикуємо своїми дупами, намагаючись сховати тебе, а ти в цей час сидиш тут біля телефону?

— Вона отримала повідомлення, — сказав Фінлі.

— Можливо, ти змогла б викласти у Фейсбук гарненьке селфі біля укриття, коли ми дістанемося туди.

— Вона отримала його! — випалив Фінлі.

Авто позаду засигналило, і Фінлі озирнувся й побачив, що двох машин попереду вже не було. Він поїхав до червоного світла, де над перехрестями здіймався грандіозний Палас-театр.

— Це Шафтсбері-авеню? — вжахнулася Бакстер. — На якій планеті це мав стати найшвидший шлях до…

Грюкнули дверцята авто.

Бакстер і Фінлі обоє розвернулися й витріщилися на порожнє заднє сидіння. Бакстер залишила дверцята з пасажирського боку відчиненими й вийшла з авто. Вона помітила Ешлі, яка пробиралася через групу туристів з однаковими рюкзаками, а потім зникла за рогом на Шафтсбері-авеню. Бакстер навздогін побігла за нею. Фінлі вискочив на червоне світло й заледве уникнув лобового зіткнення з авто, яке наближалося з іншого боку. Уперше за кілька років він вилаявся і змушений був повертати назад.

Ешлі повернула на першу вулицю наліво. До того часу, як Бакстер досягла рогу, вона повернула направо і пройшла під прикрашеною аркою Пайфан, яка позначала вхід до Китайського кварталу. Бакстер дійшла до воріт. Декоративний зелений дах високо над вулицею підтримували брудно-золотисті колони. Вона більше не бачила Ешлі, яка сповільнилася від швидкої ходьби, знаючи, що зможе влитися в безупинний натовп між вузькими вуличками магазинів і ресторанів.

— Поліція! — закричала Бакстер, тримаючи перед собою посвідчення.

Вона почала продиратися крізь постійний потік божевільних туристів, які проходили під низками червоних ліхтарів, які час від часу перетиналися. Коли Бакстер пробігала поміж вуличних торгівців, власники магазинів сміялися й перегукувалися між собою незрозумілою мовою, музика з відчинених вікон невеличких кафе по боках накладалася одна на одну, а забруднене лондонське повітря наповнювали незнайомі запахи. Якщо вона не помітить Ешлі впродовж наступних кількох секунд, то це означатиме, що вона загубила її. Бакстер розгледіла біля ліхтарного стовпа, пофарбованого як доповнення до яскравих арок, яскраво-червоний кошик. Бакстер вилізла на нього, попри спантеличені погляди уважніших людей з натовпу, й роззиралася поверх моря голів. Ешлі була в двадцяти метрах попереду неї і трималася близько до вітрин, пробираючись до арки виходу та пабу «Онейл», який позначав повернення до реальності.

Бакстер зістрибнула вниз і побігла до виходу, відштовхуючи людей, коли Ешлі знову з’явилася в полі зору. Вона була лише в п’яти метрах від неї, коли Ешлі пройшла під аркою і перед нею зупинилося незнайоме авто. Ешлі вибігла на дорогу і сіла на пасажирське сидіння. Водій побачив, як Бакстер наближається, і прискорився. Бакстер торкнулася рукою вікна біля водія, коли авто відхилилося, а потім виїхало на Шафтсбері-авеню.

— Вульфе! — у відчаї крикнула вона йому.

Він дивився просто на неї.

Бакстер повторювала номер авто знову і знову, щоб переконатися, що запам’ятала його. Важко дихаючи, вона витягла телефон і набрала номер Фінлі.


***


Зі свого місця в головному офісі Едмундс чув недостойну реакцію заступника комісара на добровільне викрадення Ешлі Локлен. Ваніта затягла їх із Сіммонсом назад до конференц-зали, щоб проінформувати про останні новини. Едмундс був зайнятий роботою з архівними коробками, а Сіммонс саме займався аналізом телефонних дзвінків Вульфа за останні два роки.

— Вона впевнена, що то був Вульф? — спантеличено запитав Едмундс.

— Упевнена, — відповіла Ваніта. — Ми позначили номерні знаки найвищим ступенем пріоритетності.

— Нам потрібно тримати це при собі, — сказав Сіммонс.

— Згодна, — сказала Ваніта.

— Але громадськість може допомогти нам знайти їх. Ми й гадки не маємо, куди він її забрав, — сказав Едмундс. — Вона в небезпеці.

— Ми не знаємо цього напевно, — сказала Ваніта.

— Ні, — виправив Едмундс. — Ми ще не вибудували проти нього цілої справи, однак знаємо, що за цим стоїть саме він.

— Нам варто прокинутися, Едмундсе, — випалив Сіммонс. — Можеш собі уявити наслідки від того, що ми оголосимо на весь світ, що наш головний детектив керував усією справою? А потім ми ще й дозволили йому поїхати з його наступною жертвою!

Ваніта замислено кивнула.

— Але… — почав було Едмундс.

— Дипломатичні манери в таких ситуаціях неабияк удосконалилися, і я аж ніяк не збираюся втрачати свою роботу, аж доки ми не знатимемо напевно, поза будь-якими можливими сумнівами, що винен Вульф, — сказав йому Сіммонс. — Навіть тоді, буде час і місце, щоби з’ясувати, про які подробиці повідомити.

Едмундсу все це остогидло. Він вилетів із конференц-зали, грюкнувши дверима, від чого тріщина в скляній стіні, яку він пробив своєю головою минулого ранку, розповзлася ще більше.

— Дуже зручне виправдання. Приємно бачити, що десь тут ще є хороший керівник, — сказала Ваніта. — Можливо, коли ти викинеш із системи цих копів і грабіжників, для тебе ще лишиться хоч якась надія.


***


Едмундс відчинив двері до чоловічих убиралень і від розчарування штовхнув металевий кошик для сміття через викладену плиткою підлогу. Йому одночасно хотілося й сміятися, і плакати: як же іронічно було те, що Вульфа захищав канцелярський бюрократизм, який дбав лише про власні інтереси та прикривання власного заду, що взагалі-то й привело їх до всієї цієї ситуації, якої можна було уникнути. Якщо він хотів мати хоча б шанс реалізувати свої неймовірні здогадки, то мав знайти беззаперечні докази провини Вульфа. Він мусив влізти йому в голову до того, які він почне замітати сліди, до того, як почне ясно мислити. Едмундс мусив знайти його слабке місце.


***


Бакстер і Фінлі прибули до служби Сауф Мімс на околицях міста. Телефон Ешлі показав, що вона повідомляла Вульфу про їхнє місцезнаходження на кожному кроці їхньої поїздки. У єдиному вхідному повідомленні від Вульфа було просто:

«Я тут. Біжи».

Вони повернулися до квартири Ешлі в пошуках будь-якої підказки, куди вони попрямували, однак вийшли звідти з порожніми руками, хоча дорогою до Нового Скотленд-Ярда їм подзвонили. Компанія примусового паркування, яка виконувала свою роботу, зв’язалася з поліцією, коли їхня автоматична камера розпізнавання номерів повідомила про реєстрацію розшукуваного авто.

Старий «Форд Ескорт» залишили незамкненим і фактично з порожнім паливним баком, а це свідчило про те, що Вульф не збирався за ним повертатися. Від записів камер спостереження теж було мало користі. Згідно з їхніми записами Вульф і Ешлі залишили авто до того, як зникли з поля зору, вочевидь змінивши транспорт. Тепер Вульф випереджав їх на чотири години.

— Як, у біса, хоч щось із цього вписується в неперевершену теорію Едмундса? — запитала Бакстер, коли вони поверталися через стоянку.

— Не знаю, — сказав Фінлі.

— Ніяк. Вона сама вирішила втекти з ним, із власної згоди. Вона добровільно пересіла до іншого авто. Він намагається врятувати її, а не вбити!

— Припускаю, ми дізнаємося, коли знайдемо його.

Бакстер засміялася з наївності Фінлі.

— Проблема в тому, що ми не збираємося його шукати.


***


Чекаючи навпроти маленького віконця реєстратури на вході до лікарні Святої Анни, Едмундс перечитував добірку плакатів з охорони здоров’я, безсистемно прикріплених на дошку оголошень. Він із надією піднімав погляд кожного разу, коли по-буденному вбрані працівники заходили чи виходили крізь головні двері, які були під охороною. Він уже починав сумніватися у власній ідеї, не впевнений, що саме він реально очікував дізнатися ціною п’ятигодинної поїздки.

— Детективе Едмундсе? — зрештою запитала змучена жінка.

Вона провела їх усередину, а потім пройшла лабіринтом холодних коридорів, зупиняючись лише, щоб провести карткою там, де їхній шлях перекривали двері.

— Я доктор Сім, один із головних АМНР[20] тут, — сказала вона надто швидко, щоб Едмундс хоча б зміг розшифрувати незрозумілий набір літер. Вона переглянула купку паперів, які тримала в руках, і передала щось колезі у віконце. — Ви мали кілька запитань про одного з наших…

Жінка помітила когось, із ким їй терміново потрібно було поговорити.

— Перепрошую.

Вибігши з кабінету до коридору, вона залишила Едмундса стовбичити біля кімнати відпочинку. Як джентльмен, він відчинив двері для старшої жінки, яка тинялася без діла й навіть не подякувала, пройшовши всередину. Більшість людей у кімнаті сиділи навколо телевізора, який волав надзвичайно гучно. Чоловік розгнівано кинув ракетку для настільного тенісу через усю кімнату, а ще один читав біля вікна.

— Детективе! — покликала засапана жінка з коридору.

Едмундс відпустив двері, щоб вони зачинилися, і пішов за лікарем.

— Дорогою до мого кабінету зупинімося біля житлового крила, — сказала вона, — а потім я відкопаю для вас папери Джоеля.

Едмундс зупинився.

— Джоеля?

— Джоель Шепард, — нетерпляче сказала вона, уже потім зрозумівши, що Едмундс навіть не згадував, якого пацієнта хотів з нею обговорити.

— Джоель Шепард? — повторив собі Едмундс.

Він згадав ім’я… одна з архівних справ… одна зі списку Вульфа. Він відклав її, як таку, що не стосувалася розслідування.

— Вибачте, — сказала схвильована жінка, потираючи втомлені очі. — Я припустила, що ви тут через його смерть.

— Ні, ні, — швидко сказав Едмундс. — Я не дуже зрозуміло висловився, адже так? Розкажіть мені про Джоеля Шепарда.

Лікар була надто виснажена, щоб помітити очевидну зміну поглядів Едмундса.

— Джоель був дуже неспокійним молодиком… хоча й милим, загалом.

Едмундс витягнув записник.

— Він страждав від деформальної параної, шизофренічної поведінки та яскравих галюцинацій, — пояснила вона, відмикаючи двері до колишньої кімнати Джоеля. — Але зважаючи на його минуле, нічого з цього не мало б надто дивувати.

— Нагадайте мені, якщо ваша ласка, — сказав Едмундс.

Лікар зітхнула.

— Сестра Джоеля померла… Її жорстоко вбили. Він, у свою чергу, безжально убив людей, відповідальних за це. Зло породжує зло.

Кімната була незайнята. Стіни були вибілені, хоча моторошні тіні темних хрестів пробивалися крізь недоторканну поверхню фарби. Під їхніми ногами на підлозі були розкидані цитати з Біблії, а двері зсередини були вкриті глибокими подряпинами.

— Часом не вдається ось так от просто згребти всі речі, які наші неспокійні пацієнти залишають після себе, — сумно сказала лікар. — Ми переповнені, однак мусимо залишати цю кімнату порожньою, тому що вочевидь не зможемо поселити тут когось іншого.

У кімнаті було холодно, повітря затхле та важке. Едмундс не хотів залишатися в цій кімнаті довше, ніж потрібно з цього боку дверей.

— Як він помер? — запитав Едмундс.

— Самогубство. Передозування. Цього не повинно було статися. Як ви можете припустити, ми перевіряємо кожну окрему пігулку, яку тут роздають. Однак і досі не можемо збагнути, як він узагалі спромігся накопичити достатньо… — вона зупинила себе, зрозумівши, що думала вголос.

— Як він виправдовував убивства? — запитав Едмундс, прокручуючи в голові найбільші та найвизначніші справи.

— Ніяк. Не прямо. Джоель вважав, що демон, можливо навіть сам Диявол, «зажадав їхні душі» задля нього самого.

— Демон?

— Ви самі запитали, — знизала плечима лікар. — Його галюцинації були всепоглинаючими. Джоель беззастережно вірив, що уклав із Дияволом угоду і що це лише справа часу, коли він прийде, щоб забрати те, що він пообіцяв йому.

— Що саме?

— Свою душу, детективе, — сказала вона, глянувши на годинник. — Фаустівське, чи як там воно?

— Фаустівське? — запитав Едмундс, намагаючись згадати, де чув цей термін раніше.

— Як у тій історії: Роберт Джонсон іде до запорошених перехресть, маючи при собі лише одяг та потерту стару гітару…

Едмундс кивнув, тепер зрозумівши посилання. Він знав, що це його мозок грався з ним, однак кілька вигорілих хрестів тепер здавалися темнішими, ніж на початку коли він зайшов.

— Чи можна побачити колишню кімнату Натана Вульфа, поки я тут? — невимушено запитав він, уже підійшовши до дверей, кваплячись піти.

Лікар була помітно здивована таким проханням.

— Я не розумію як…

— На це знадобиться лише хвилина, — наполягав Едмундс.

— Що ж, нехай, — роздратовано фиркнула вона, а потім провела його вздовж коридору та відчинила двері до іншої кімнати з білим стінами. На основних меблях були розкидані одяг та особисті речі.

— Я ж казала, ми переповнені.

Едмундс пройшов до голої стіни і почав систематично водити пальцями поверх свіжої білої фарби.

Лікарю стало не по собі.

— Я можу запитати, що ви шукаєте?

— Те, що ви не могли просто зітерти, — пробурмотів Едмундс.

Він виліз на ліжко, щоб оглянути віддалену стіну.

— Ми складаємо детальний звіт про пошкодження, щойно кімната звільняється. Якби щось залишилося, ми б знали.

Едмундс із гуркотом відсунув ліжко й нагнувся, щоб оглянути простір позаду в пошуках невидимих слідів Вульфа. Його пальці зупинилися на низці зазубрин на рамі ліжка.

— Ручку? — сказав він, відмовляючись відвертатися, адже боявся втратити їх.

Лікар квапливо передала йому стесаного олівця з кишені сорочки.

Едмундс схопив його та почав шалено щось писати.

— Перепрошую, детективе!

Повільно, нізвідки з’являлися темні обриси: букви, слова. Нарешті, він випустив олівця, сів на край ліжка і витягнув телефон.

— Що там? — стурбовано запитала жінка.

— Вам потрібно знайти, куди перевести цього пацієнта.

— Як я вже пояснювала…

Едмундс перебив її:

— Тоді мені потрібно, щоб ви замкнули ці двері за собою та переконалися, що їх ніхто та ніщо не відчинить, аж до приїзду команди криміналістів. Це зрозуміло?


***


Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.

На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.

— Покидьки, — засміялася Ешлі, знову здивувавши Вульфа своїм хоробрим ставленням.

А ще постійно повторювали один і той же звуковий фрагмент, і Вульф здригався кожного разу, бо був змушений згадувати ту мить, коли Ендрю Форд зіткнувся із землею внизу. Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найближчих подруг неабияк здивувало Ешлі, головним чином тому, що вона й гадки не мала, хто була та жінка. Вульф був радий почути, що програми новин намагалися заповнити ефірний час. Це означало, що поліція ще не оприлюднила того факту, що він переховувався з наступною жертвою.

Поставивши на те, що його колеги все ще не оголосили їх у розшук, Вульф говорив із начальником безпеки аеропорту лише десять хвилин тому, і, як його і просили, коли о 20.20 вони зайшли до терміналу, чоловік уже чекав їхнього прибуття.

Це був вродливий темношкірий чоловік, віком десь за сорок, одягнений у гарний костюм, а з кишені визирала перепустка, ніби ретельно підібраний аксесуар. Вульф помітив, що він завбачливо тримав біля себе двох поліціянтів, після дивного телефонного дзвінка.

— О, детективе Вульф, це і справді ви. Я не був упевнений, — сказав чоловік, міцно потискаючи руку Вульфа. — Карлос Де Коста, начальник охорони.

Де Коста розвернувся до Ешлі і простягнув руку.

— І звісно ж, місіс Локлен, — на його обличчі з’явився вираз, який мав би означати співчуття до важкого становища, в якому вона опинилася. — Чим можу вам допомогти?

— Через сімнадцять хвилин у Дубай вилітає літак, — коротко сказав Вульф. — Мені потрібно, щоб вона на нього сіла.

Якщо Де Коста таке прохання і здивувало, то він не виказав цього.

— Паспорт маєте? — запитав він у Ешлі.

Вона витягла його із сумочки й передала йому. Професійно він ретельно переглянув його, не зважаючи на обмежений час.

— Пройдіть зі мною, — сказав він.

Вони пройшли через охорону, і менше ніж за п’ять хвилин їм присвоїли один з електровізків, щоб прискорити поїздку до воріт. Роботизований жіночий голос оголосив останнє повідомлення, що посадка на рейс закінчується.

Де Коста, вочевидь звиклий до таких термінових прохань, різко звернув направо і скерував електровізок униз порожнім ескалатором. Вульфа це налякало, адже було зовсім необов’язковим, бо Де Коста по рації вже проінформував не зачиняти воріт, поки вони не дістануться туди. Здавалося, він просто насолоджувався собою.

— Через дві години після того, як ти приземлишся в Дубай, до Мельбурна вилітає літак, — пошепки промовив Вульф до Ешлі.

— Мельбурн? — шоковано запитала вона. — Такий твій план? Поїхати у відпустку?

— Ти маєш постійно рухатися.

— Хіба нам не слід повідомити Карлоса? — запитала вона, вказуючи на їхній супровід, який тепер нахилився над кермом, як герой бойовика, коли їхали по вкритій килимом підлозі.

— Ні. Я сам подзвоню, якраз перед тим, як ти приземлишся. Не хочу, щоб хтось, окрім нас, знав, куди ти летиш, — сказав Вульф. — Коли ти вийдеш із літака в Мельбурні, уже буде 5.25 ранку. Ти будеш у безпеці.

— Дякую.

— Коли дістанешся туди, прямуй відразу до посольства і скажи їм, хто ти, — Вульф тримав її ніжну руку у своїй і на тильному боці долоні написав номер мобільника. — Просто дай мені знати, коли зробиш це.

Вони під’їхали до воріт за кілька хвилин до вильоту. Де Коста пішов переговорити з персоналом, а Вульф і Ешлі в цей час зійшли з візка й дивилися одне на одного.

— Летімо разом, — сказала вона.

Вульф похитав головою.

— Не можу.

Ешлі передбачила таку відповідь. Вона підійшла ближче, притислася до нього й заплющила очі.

— Місіс Локлен, — покликав Де Коста від квиткового столу. — Нам потрібно, щоб ви зійшли на борт, зараз же.

Ешлі стримано всміхнулася Вульфу і відвернулася.

— Потім, Вульфе, — невимушено кинула вона.

— Потім, Локлен.

Щойно вона зійшла на борт, Де Коста зачинив ворота і попросив контрольну вежу дати літаку пріоритетний дозвіл злетіти. Вульф подякував йому за допомогу і попросив залишатися позаду. Він зміг би домовитися з митницею і сам. Його паспорт був у внутрішній кишені. Він навіть не був упевнений, навіщо брав його із собою. Це лише ускладнило відповідь Ешлі, коли вона наполегливо просила летіти разом із нею. Утекти від безладу, який чекав на нього в Лондоні, він ще поки міг.

Він спрагло спостерігав, як літак Ешлі зайняв позицію на злітній смузі, рушив далі, а потім піднявся у яскраве вечірнє небо, подалі від небезпеки, подалі від нього.

Розділ 30

Субота, 12 липня, 2014 [2.40]


Констебль Дін Гарріс сидів у своєму звичному незручному кріслі у великій, однак незатишній вітальні. Він читав у світлі, дорогої на вигляд, настільної лампи, яка нестійко балансувала на підвіконні, і не звертав уваги на телевізор у беззвучному режимі. Він увімкнув його лише, щоб забезпечити собі хоч якесь товариство, яке допомогло б йому провести ще одну самотню ніч у незнайомому будинку.

Усі його знайомі новобранці надзвичайно заздрили, дізнавшись, що він братиме участь у справі «Ляльки». Вони все ще були на тому етапі своєї кар’єри, де продовжували рахувати побачені трупи, тому «Валієць» був для них героєм, адже він єдиний із групи по-справжньому вдарив когось електрошокером.

Дін байдуже сприйняв своє призначення, хоча потайки дуже пишався цим. Звісно ж, він розповів про це своїй родині, знаючи, що новини поширяться як вірус, обростаючи важливістю його ролі та вигадуючи для нього посаду, назву якої він так і не запам’ятав. От тільки він не передбачив, що проведе два тижні, охороняючи дівчинку, яка лише випадково виявилася тезкою справжньої цілі вбивці.

Родина Локлен мала все, однак ігнорувала його і жила своїм життям, попри завдані їм незручності. Вони мусили змиритися з його присутністю у своєму домі і, зрозуміло, були на межі, не дозволяючи маленькій Ешлі навіть до ванної кімнати йти самій, хоча і знали, так само як і він, що їхня дев’ятирічна донька ніяк не пов’язана з якимось там убивцею чи будь-ким іншим, причетним до справи. Він хоча б не один такий був. Імовірно, по всій країні було десятки Ешлі Даніел Локлен, яким довелося неохоче розділити своє помешкання з поліціянтами.

Дін відволікся від своєї книжки, коли нагорі почувся гучний скрип, а потім якесь дзижчання. Він повернувся до сторінки, однак загубив місце, де читав. За останні два тижні він почав розпізнавати всі виняткові риси великих старих будинків. Той конкретний звук належав автоматичному опаленню, яке вмикалося, коли вночі температура знижувалася.

Він голосно позіхнув і глянув на годинник. Оскільки він лише нещодавно отримав кваліфікацію поліціянта, воно й не дивно, що йому доручили нічну зміну. Хоча він уже пристосувався до розкладу і зміг поспати впродовж семи годин удень, але все одно відчував утому. Здавалося, що до шостої ранку ще так довго.

Він зняв окуляри та потер втомлені очі. Коли він знову їх розплющив, здавалося, що в кімнаті стало значно світліше, а на стінах танцювали мерехтливі тіні, змінюючи розташування залежно від химерної телевізійної програми. Йому знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що у саду перед будинком чомусь увімкнулося потужне охоронне освітлення.

Дін устав і визирнув крізь високе вікно. Очевидно, сенсори руху зреагували на автоматичну систему поливу, коли рухомі струмені води виконували свою синхронну виставу перед єдиним глядачем. У прекрасному доглянутому саду не було ані душі, тому Дін знову сів і глянув на мовчазний екран, спостерігаючи за дурнуватими картинками, які бадьоро перемотували то вперед, то назад, так, немовби о такій годині когось це хвилювало.

Уже за двадцять секунд розпилювачі вимкнулися, яскраве світло згасло й кімната здавалася такою ж темною, як і раніше. Дін розслабився у кріслі й дав відпочити очам, які запекли, щойно він їх заплющив. Несподівано крізь повіки пробилася помаранчева смуга, і, коли він розплющив очі, його засліпило біле світло, яке заливало кімнату знадвору. Він прокрався до вікна поруч і, визирнувши, побачив, що тепер охоронне світло ввімкнулося за будинком, тоді як решту саду огортала темрява.

Потім у двері чорного входу шалено постукали. Дінове серце несамовито затріпотіло, і він схопив з відкритого каміна залізну кочергу. Він повільно пройшов до коридору, залитого неприродним світлом, і прокрався до чорного входу, ошалілий від яскравих плям перед очима від того, що його засліпило. Він надто пізно згадав про свій недоторканний електрошокер, прикріплений до тактичного паска в іншій кімнаті. Дін пройшов між рядами похмурих на вигляд портретів і, готовий до удару, заніс важку кочергу над головою.

Охоронне світло позаду згасло.

Діна огорнула темрява. Затамувавши подих, він чув, як щось наближається довгим коридором, і, запанікувавши, несамовито замахнувся, влучивши лише в повітря та дерев’яні панелі на стінах. Ще до того, як він устиг замахнутися ще раз, до його чола торкнулося щось тверде, й чоловік занурився в темряву.

Дін і гадки не мав, чи втратив свідомість, чи ні, і потягнувся до рації та натиснув тривожну кнопку, яка передавала все, що він говорив, відкритим каналом. Від крихітного екрана лилося зелене світло й відбивалося на осяяних стінах, і, коли Дін спромігся підвестися, провело його до вимикача.

— 299 Віктор Кіло, прошу підкріплення, — промовив він, а потім втратив рівновагу, впустивши рацію на підлогу.

Дін клацнув вимикачем. Над його головою ожила маленька люстра, відкриваючи низку брудних слідів, що вели далі коридором та сходами нагору до спальні Ешлі. Дін схопив із підлоги кочергу й піднявся сходами туди, де стрімко тьмяніючі відбитки черевиків різко повертали до дбайливо прикрашених дверей дівчинки.

Занісши зброю над головою, Дін увірвався всередину й побачив, що у розгромленій кімнаті порожньо. Останні брудні сліди на кремовому килимі вели до відчинених балконних дверей. Він визирнув на безлюдний сад і сів біля металевої огорожі, витративши весь адреналін, який відволікав його від запаморочення. Чекаючи на підкріплення, він витягнув телефон й набрав номер, якого йому дали того вечора раніше.


***


Едмундс заснув, укрившись піджаком. За останні кілька тижнів він провів більше ночей на дивані, ніж на власному ліжку. А от Бакстер сиділа за кухонним столом, читаючи повідомлення, яке щойно отримала, й навіть не думала лягати спати. Вона тихо вийшла сходами без килима, щоб перевірити всю родину Локлен, які, здавалося, геть виснажилися й спали у спальні Едмундса й Тіа.

Вульф мав рацію, коли попереджав, що вбивця прийде за дівчинкою, якщо не зможе дістатися до Ешлі. Вагаючись, Ваніта погодилася дозволити перевезти родину, хоча й вважала, що всі, хто братиме в цьому участь, просто змарнують час. Бакстер запропонувала розмістити їх у неї. У всякому разі так вона сказала команді.

Вона все ще не відкидала можливості, що Вульфа підставили. Зрештою, це була вже друга Ешлі Локлен, яку він намагався врятувати за один день. Бакстер вирішила зателефонувати єдиному, кому повністю довіряла, хоча й була шалено розлючена на нього.

Тіа була в матері, а тому Едмундс людяно погодився розмістити Бакстер та її аристократичних біженців. Показав їм будинок та, незважаючи на втому, заквапився до магазину, щоб купити дещо з необхідного, хоча й заледве міг собі це дозволити. Бакстер була вдячна за цей вчинок, адже так йому не довелося споглядати жах на обличчях заможної родини, коли вони розглядали своє жалюгідне тимчасове помешкання.

— Йому варто звільнити свою економку, — почула Бакстер бурмотіння місіс Локлен до свого пихатого чоловіка, коли вступила у мисочку з котячим печивом на підлозі в кухні.

Ще за вечерею Едмундс заснув на дивані, а це означало, що він не їстиме ні бобів, ні тостів і не матиме можливості поговорити з Бакстер наодинці. «Можливо, це й на краще», — думала вона. Нічого не змінилося. Він вважав Вульфа винним, і вона нічого не могла сказати, що змусило б його передумати. Едмундс не знав його так добре, як вона.

Вигадавши аргументи на захист Вульфа, щоб використати їх проти Едмундса вранці, Бакстер підняла телефон і написала коротке повідомлення:

«Дівчинка в безпеці. Потрібно поговорити. Подзвони. Цьом».

Вона знала, що Вульф позбудеться свого телефону, щоб не дати їй вистежити його. Проте все одно натиснула кнопку «відправити», відчуваючи потребу хоч якимось чином відчути зв’язок із найважливішою людиною у своєму житті, адже навіть уявити собі не могла, що більше ніколи не побачить його знову.


***


Андреа тихо сповзла з ліжка, щоб не розбудити Джефрі. Вона обгорнулася простирадлом, а потім спустилася сходами вниз на кухню. Крізь скляний дах жінка бачила, як на чорнильно-синьому небі вже починає світати. Саме цей дах і був причиною, чому тут завжди була така нестійка температура. Навіть узимку, поки в погожі дні над головою було сонце, у просторій кімнаті-студії було нестерпно, а на світанку літнього ранку у неї замерзли пальці лише від того, що вона ступала по холодних кахлях.

Андреа зачинила за собою двері, потребуючи приватності, й сіла за стіл, тримаючи в руках склянку апельсинового соку, і притиснула до вуха телефон. Дивно, але навіть після стількох років окремо для неї було зовсім нормальним зателефонувати Вульфу о 5 ранку. Вона не могла сказати цього ж про жодну людину у своєму житті, навіть про Джефрі, якщо на те не було вагомої причини.

Упродовж років шлюбу вона так звикла до ненормованих змін Вульфа і знала, що, ймовірніше за все, посеред ночі він не спить так само, як і посеред дня. Проте правда крилася значно глибше. Андреа знала, що для неї він завжди був не далі, ніж за один телефонний дзвінок, готовий вислухати, про що б там вона не говорила, незалежно від того, чи спав він, чи ні. Аж дотепер Андреа завжди сприймала це як належне.

Уже вшосте за дванадцять годин її переадресувало на його голосову пошту, і замість того, щоб залишити ще одне спотворене повідомлення, Андреа завершила дзвінок. Дорогою на роботу вона спробує знову. До кінця дня Елайджа чекав на її відповідь стосовно підвищення, і тепер вона дійшла до точки, де припинила навіть думати про це, сподіваючись, що потрібної миті відкриється якийсь чарівний канал, який і підкаже правильну відповідь.

Джефрі, як і зазвичай, прокинувся о 6 ранку, й Андреа мусила докласти зусиль, щоб не починати цю заяложену тему за сніданком. Мабуть, його вже нудило від цього, як і її саму, хоча він усе одно не мав чого сказати їй, щоб допомогти. Перед тим, як піти в душ, він побажав їй удачі, лише задля того, щоб показати, що не забув, а потім зник нагорі.

З будинку Андреа вийшла о 6.20 для того, щоб дати гарний початок — а вона була в цьому впевнена — ще одному дню «годинника смерті в новинах». Щойно вона прибула до редакції, стала очевидною причина, чому Вульф не відповідав. Андреа побачила, що її поштова скринька забита електронними листами та фотографіями від людей, які очікували якоїсь фінансової винагороди за світлини Вульфа та Ешлі Локлен. Ненадійний перелік розкиданих місць нагадав їй історію про снігового леопарда-втікача, яку вона висвітлювала багато років тому: дві різні автозаправки, аеропорт Ґлазґо, поїздка на електровізку. Лише кілька хвилин тому надійшло нечітке фото з Дубаю.

Невпевнена, що з усім цим робити, Андреа відправила Бакстер повідомлення, щоб перевірити, чи все гаразд. Щоб переконатися, що вона не зіткнеться з Елайджею, коли той прийде, Андреа зарано пішла робити макіяж. Вона аж ніяк не потребувала нагадування про важливе рішення, яке мала прийняти, та і його тиску теж. Вона ще мала десять годин.


***


Коли Бакстер почула, як Едмундс почав крутитися, то все ще сиділа на кухні за столом. Вона швидко заштовхала до сумки позичений із речових доказів «Глокк 22». Вона не збиралася залишати себе чи родину Локлен без захисту і мала безперешкодний доступ до речових доказів у власному розслідуванні. Знадобилося лише п’ятнадцять хвилин, щоб покопирсатися в шухлядах та інших коробках з речовими доказами, щоб знайти жменьку куль 40 S&W, які підходили до магазина.

До кухні зайшов заспаний Едмундс і важко зітхнув, побачивши безлад, який чекав на нього в раковині. Вочевидь, Локлени ніколи не мали справи з миттям посуду після себе і прожили ще одну ніч, так цього і не навчившись.

— Доброго ранку, — позіхнув він.

Він наповнив чайник.

— Дякую, що прийняв нас, — сказала Бакстер.

Едмундс ще був напівсонний і не міг точно сказати, чи була вона щирою, чи ні.

— Убивця приходив за нею, як Вульф і попереджав, — сказала йому Бакстер.

Едмундс покинув свою каву і сів за стіл.

— Він утік, — сказала вона, побачивши в його очах надію. — Хлопчина, який спостерігав за будинком, постраждав, струс мозку, але з ним усе гаразд.

Бакстер замовкла, готуючись висловити гарно відрепетируваний аргумент.

— Я не звинувачую тебе за вчора і за припущення, що Вульф міг бути причетним до цього. Зважаючи на докази, які ти знайшов, якби ти не зробив цього, то не виконав би своєї роботи.

— Техніки сказали, що він ґуґлив ім’я Маделін Оєрс за день після того, як ми знайшли «Ляльку», — почав Едмундс, але Бакстер перебила його.

— Послухай, ти не знаєш його так, як я. У Вульфа є кодекс. Він, мабуть, найбільш моральна людина, з-поміж усіх, кого я знаю, навіть якщо іноді це й штовхає його на незаконні та жахливі вчинки.

— Хіба це нітрохи не суперечить одне одному? — якомога обережніше запитав Едмундс.

— Усі ми знаємо, що закон і справедливість не завжди працюють так, як нам того хочеться. Вульф ніколи не робив нічого з того, про що ти…

Бакстер замовкла не договоривши, оскільки Едмундс підвівся й витягнув зі своєї сумки папку. Він кинув її на стіл перед нею.

— Що це? — стривожено запитала вона.

Бакстер не виказувала наміру піднімати її.

— Я з’їздив на узбережжя вчора вдень… до лікарні Святої Анни.

Бакстер спохмурніла. Очевидно, вона вважала, що Едмундс задалеко зайшов.

— З чого ти взяв, що маєш право…

— Я дещо знайшов, — сказав Едмундс, перебиваючи її. — У кімнаті Вульфа.

Бакстер виглядала розлюченою. Вона схопила з кухонного столу папку та розгорнула її. На першій фотографії була зображена маленька вибілена кімната, в якій відсунули більшість меблів. Вона нетерпляче глянула на Едмундса.

— Продовжуй, — спонукав він.

На другій фотографії було щось схоже на темну мітку на віддаленій стіні.

— Цікаво, — промовила Бакстер, перекладаючи фотографію в кінець купи перед тим, як глянути на третю й останню фотографію.

Більше хвилини Бакстер мовчки дивилася на неї, а потім вираз її обличчя змінився й вона мусила ховати від Едмундса очі, повні сліз.

На фотографії, яка лежала в неї на колінах, були зображені знайомі імена, вишкрябані на нерівній поверхні, темні літери, наче від диму, чорні, назавжди випалені на полотні старої будівлі.

— Мені шкода, — м’яко сказав Едмундс.

Бакстер похитала головою і кинула папку на стіл.

— Ти помиляєшся. Тоді він був хворий… Він не міг.. Він…

Вона знала, що брехала сама собі. Вона відчувала, що все те, що коли-небудь знала, було неправдою. Та й зрештою, якщо вона була такою наївною, щоб повірити Вульфу, під впливом яких ще ілюзій вона жила? Чоловік, чиї сподівання вона прагнула виправдати, кого намагалася наслідувати, з ким хотіла бути разом, виявився чудовиськом, про яке Едмундс її попереджав.

Бакстер чула передсмертні крики Ґарланда. Відчувала запах спалених останків мера, пам’ятала, як обіймала Чемберса, коли ніхто не бачив, бажаючи йому гарної відпустки.

— Це він, Бакстер. Без сумніву. Мені шкода.

Вона повільно підвела погляд на Едмундса й кивнула. Без сумніву.

Розділ 31

Субота, 12 липня, 2014 [8.36]


— Це був ти? — процідила Ваніта до Фінлі, увірвавшись до конференц-зали.

Вона розвернулася до Сіммонса:

— Чи ти?

Жоден із них і гадки не мав, про що вона запитувала. Ще більше розлючена розгубленими виразами на їхніх обличчях, вона схопила пульт дистанційного управління та почала клацати каналами, аж доки не знайшла Андреа, яка сиділа за своїм новим столом, із «годинником смерті» над головою. Коли на екрані з’явилася сфокусована картинка, Ваніта збільшила гучність.

— …за описом, Ешлі Локлен провів через Дубай Інтернешенал начальник охорони Фахад Ель Мур, — зачитала Андреа.

У сповільненому темпі відтворили короткий запис із мобільного.

— А тут ми можемо чітко побачити, як детектив Вульф і Ешлі Локлен проїжджають через Перший термінал аеропорту Ґлазґо.

— Ми все це знаємо, — сказав Фінлі.

— Зачекай, — випалила Ваніта.

На екрані знову з’явилася Андреа.

— Із джерела, близького до розслідування, нам стало достеменно відомо, що місіс Локлен була свідком у судовому слуханні «Палія» і пов’язана з іншими жертвами вбивств «Ляльки». Також цей інформатор підтвердив причетність детектива Вульфа до операції з вивезення Ешлі Локлен із країни.

— Розумна дівчинка, — посміхнувся Фінлі.

— Перепрошую? — фиркнула Ваніта.

— Емілі. Вона не розповіла нічого важливого, але досить для того, щоб довести, що саме ця Ешлі Локлен і є ціллю вбивці. Тепер йому немає сенсу здійснювати ще один замах на маленьку дівчинку чи будь-яку іншу Ешлі Локлен. Вона розповіла світові лише те, що вбивця впіймає облизня.

— Вона розповіла світу лише те, що міська поліція Лондона така безнадійна, що в цієї жінки шанси вижити значно вищі, якщо вона буде сама по собі, аніж якщо дозволить нам захистити її, — сказала Ваніта.

— Вона рятувала життя.

— Але якою ціною?

У кабінеті Ваніти задзвонив телефон. Вона вилаялася, а потім вийшла, покликавши Сіммонса за собою, ніби пса. Сіммонс вагався і глянув Фінлі у вічі.

— Терренсе! — знову вигукнула вона, і Фінлі з відразою спостерігав, як той заквапився за нею.

— Підлабузництво перед начальством, — пробурмотів він собі під ніс.

Едмундс відійшов убік, пропускаючи Сіммонса, а потім зайшов до конференц-зали. Він мовчки розпакував свою сумку, не виявляючи жодного інтересу до випуску новин, оскільки вже повністю обговорив це питання з Бакстер.

— То виходить, це Вульф? — запитав Фінлі.

Едмундс похмуро кивнув і запропонував йому переглянути папку, яку щойно дістав із сумки, однак Фінлі відмовився.

— Я вірю тобі, — сказав він, а потім знову перемкнув увагу на телевізор.

— Якщо дозволите, а ви не дуже-то і здивовані, — сказав Едмундс.

— Коли ти так довго в цьому, як я, то перестаєш чому-небудь дивуватися. Це просто засмучує тебе. Якщо я чогось і навчився, так це того, що коли ти штовхаєш когось уперед, зрештою, він почне штовхатися у відповідь.

— Ви не намагатиметеся виправдати дії Вульфа?

— Звісно ж, ні. Але за всі ці роки я бачив так багато «хороших» людей, у тому чи іншому значенні, які робили жахливі речі один із одним: чоловіки душили невірних дружин, брати захищали сестер від ображених хлопців, що зрештою-таки зрозумів…

— Зрозумів, що?

— Що не існує «хороших» людей. Є лише ті, кого ще не притиснули так сильно, і ті, хто це пережив.

— Із ваших слів не схоже, щоб ви хотіли, щоб Вульфа впіймали.

— Ми мусимо. Дехто з цих людей не заслуговував того, що з ними трапилося.

— І на вашу думку, дехто-таки заслуговував?

— Ага, дехто, так. Не переймайся, хлопче. Я хочу впіймати його більше за тебе, тому що більше за будь-кого з вас не хочу, щоб йому зашкодили.

Едмундс дуже здивувався, коли до конференц-зали повернулися спантеличені Ваніта та Сіммонс і зайняли свої місця. Він передав кожному з них портрет вбивці, який же сам і склав.

— У нас збігає час, — сказав він, — тож я зібрав докупи все, що нам відомо про вбивцю, додавши певні обґрунтовані припущення, щоб звузити пошук: чоловік зростом від шести футів до шести футів і чотирьох дюймів, одинадцятий розмір взуття, стандартна армійська підготовка, солдат або був ним. Дуже розумний і постійно випробовує свій розум, щоб потішити власне еgо. Емоційно відчужений, не цінує людського життя, схильний кидати виклики та хоче, щоб його випробовували. Йому нудно, тож, імовірніше за все, він уже не солдат. Уся ця вистава свідчить про те, що він насолоджується тим, що відбувається. Він може бути одинаком, невдахою, неодруженим, мати постійне житло. Зважаючи на лондонські ціни, ставлю на квартиру-студію в не найкращому районі.

Люди, які йдуть в армію лише тому, що їм подобається вбивати, схильні ставати відомими, і їх звільняють без відзнак після того, як вони зроблять щось жахливе, або їх запідозрять у цьому. Оскільки його відбитків у системі немає, його, вочевидь, лише запідозрили в чомусь, хоча ми все одно не можемо виключати поранених.

— Дуже багато здогадок, — сказав Сіммонс.

— Обґрунтованих здогадок, і з цього можна почати, — без докорів сумління промовив Едмундс. — Нам потрібно скласти перелік тих, хто підходить під опис і кого звільнили зі служби перед першою архівною справою у 2008 році.

— І знову чудова робота, детективе, — сказала Ваніта.

— З вашого дозволу, я б хотів продовжити працювати з речовими доказами разом із детективом Шоу. І ще значно допомогло б, якби детектив Сіммонс почав складати перелік прізвищ для мене.

Сіммонс не оцінив того, що їхній новачок доручив йому роботу, і вже збирався щось сказати, коли заговорила Ваніта.

— Усе, що тобі знадобиться, — сказала вона йому. — Припускаю, що в такому разі детектив Бакстер шукатиме Вульфа?

— До опівночі Бакстер не відійде від дівчинки, і всі накази, погрози та благання не змусять її передумати. Більше вас не затримуватиму, — сказав Едмундс.

Фінлі та Сіммонс обмінялися спантеличеними поглядами. Тепер він віддає накази й заступнику комісара?

— Убивця систематично, з кожним убивством підходить все ближче. Він планує закінчити все особисто. Якщо ми знайдемо його, то знайдемо й Вульфа.

Нараду було закінчено. Ваніта і Сіммонс знову попрямували до кабінету заступника комісара, поки Едмундс затримався, щоб поговорити з Фінлі наодинці. Він зачинив двері до конференц-зали, а потім завагався, не впевнений, як найкраще підійти до незвичної теми.

— Фінлі… дивне запитання.

— Ну? — промовив Фінлі, глянувши на зачинені двері.

— Ви із Сіммонсом учора дещо обговорювали.

— Тобі варто бути трохи конкретнішим, — засміявся Фінлі.

— Фаустівський, — сказав Едмундс. — Я все думав, що б це мало означати.

— Чесно, я ледь пам’ятаю, про що була ця нарада.

З’явився записник.

— Ми обговорювали жертв, а потім ти сказав: «схоже на перелік фанатів Вульфа, якби в ньому не було його самого», а потім Сіммонс сказав: «Наче Фаустівський» чи щось у такому роді.

Згадавши, Фінлі кивнув.

— Нічого вартісного. Дурний жарт, — сказав він.

— Будь ласка, можете пояснити?

Фінлі зітхнув і сів на місце.

— Кілька років тому у нас був період часу, коли люди сліпо присягалися у своїй невинності, попри те, що навколо них збиралася ціла купа трупів.

— Звинувачували демонів чи Диявола? — зацікавлено запитав Едмундс.

— Ага, відоме, як Фаустівське алібі, — посміхнувся Фінлі.

— І як сюди вписується щось таке?

— Повтори?

— У практичних термінах, маю на увазі.

— Практичних термінах? — спантеличено запитав Фінлі. — Хлопче, це міська легенда.

— Потіште мене.

— До чого це все?

— Це може бути важливо.

Фінлі глянув на годинник, упевнений, що в них залишилося й так небагато дорогоцінного часу.

— Гаразд. Час для розповідей: ці номери виринули нізвідки, лише звичайні номери мобільників. Ніхто не знав, кому вони належали, і ніхто так і не зміг їх відстежити. Вони оживали лише раз перед тим, як від’єднатися назавжди. Якщо людина опинялася під владою одного з цих номерів, чи була схильна так думати, вони не залишали слідів.

— Угода з Дияволом, — сказав Едмундс, захоплений історією.

— Ага, угода з «Дияволом», — глузливо всміхнувся Фінлі. — Але як і в усіх історіях з Дияволом, є пастка: щойно він виконає твоє прохання, то очікуватиме щось у відповідь…

Фінлі замовк і жестом вказав Едмундсу нахилитися ближче.

— … Твою душу! — заволав він, змушуючи Едмундса підстрибнути.

Фінлі закашлявся і бризкав слиною, сміючись над своїм знервованим колегою.

— Як гадаєте, у цьому може бути хоч краплина правди? — запитав Едмундс.

— Диявол заплатить, коли ти підеш? Ні. Ні, не думаю, — сказав Фінлі, тепер уже серйозно. — Сьогодні тобі потрібно зосередитися на Вульфові, гаразд?

Едмундс кивнув.

— Тоді добре, — промовив Фінлі.


***


Містер та місіс Локлени дивилися телевізор в обшарпаній вітальні Едмундса. Зі свого місця за кухонним столом Бакстер чула, як Ешлі грається нагорі у спальні. Вона вже збиралася підвестися і щось приготувати, коли дівчинка раптом затихла.

Бакстер встала, напружено прислухаючись до бурмотіння телевізора в іншій кімнаті, однак розслабилася, почувши гучні кроки Ешлі, коли вона бігла другим поверхом, а потім сходами вниз. Вона забігла на кухню, на голові в неї були безладно причеплені різноманітні прикраси для волосся.

— Привіт, Емілі, — радісно прощебетала вона.

— Привіт, Ешлі, — відповіла Бакстер.

Вона ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Здавалося, що вони наче відчували, що вона їх боялася. — Гарно виглядаєш.

— Дякую. Ти теж.

Бакстер сумнівалася, що це була правда, проте втомлено посміхнулася.

— Я лише хотіла переконатися, що ти й досі хочеш, щоб я прийшла і сказала, якщо побачу когось надворі.

— Так, будь ласка, — сказала Бакстер, якомога бадьоріше. — Я чекаю на друга, — збрехала вона.

— Добре!

Бакстер очікувала, що маленька дівчинка побіжить назад нагору, але замість цього вона почала хихотіти.

— Що?

— Що? — засміялася Ешлі.

— Що це таке? — Бакстер вривався терпець.

— Те, про що ти мене просила! Я кажу тобі, що на задньому дворі хтось є!

Натягнута посмішка Бакстер зникла. Вона схопила Ешлі й віднесла її до вітальні, жестом покликавши стривожених батьків.

— Ідіть нагору і замкніть двері, — прошепотіла вона, передаючи їм доньку.

Коли всі троє затупотіли над головою, Бакстер побігла на кухню і витягла із сумочки пістолет. Коли збоку від будинку почувся якийсь шум, вона завмерла. Бакстер перебігла до заднього вікна, але нічого не побачила.

У вхідні двері голосно постукали.

Бакстер кинулася в коридор і зайшла до ванної кімнати. Почувши металевий скрегіт у замку, вона підняла пістолет. Вхідні двері скрипнувши відчинилися, і Бакстер побачила довгу тінь, яка падала через поріг. Жінка затамувала подих і зачекала, поки постать пройде повз двері ванної кімнати, а потім вийшла і притисла до потилиці в каптурі невеликий пістолет, чим змусила непроханого гостя впустити на підлогу пакет, повний лез, гострих ножиць та одноразових рукавичок.

— Поліція, — сказала Бакстер, окинувши оком різноманітні загрозливі інструменти біля ніг. — Хто ви?

— Тіа. Наречена Алекса. Я живу тут.

Бакстер нахилилася й побачила помітний животик під грудьми вагітної жінки.

— Господи! Мені дуже шкода, — сказала вона, опускаючи зброю. — Я Емілі… Бакстер. Приємно нарешті познайомитися.


***


До того часу, як Ешлі вийшла з літака, начальник охорони Дубай Інтернешенал уже поговорив із Вульфом. Він був страшною людиною й викрикував накази до всіх і кожного поруч. Тож не дивно було дізнатися, що він змусив авіалінію перерозподілити місця на борту задля її перельоту до Мельбурна.

Ешлі почувалася жахливо. Вона бачила, як її супутники займали кожне місце далі салоном, у той час, коли навколо неї утворилися чотири порожні ряди. Годинник на розважальній системі було встановлено так, що він відображав зміну часових поясів. Офіційно вже був ранок неділі, але вона ще не була в безпеці. Ешлі глянула на свій непереведений годинник, знаючи, що не зможе розслабитися, аж доки в Англії не настане північ.

Ще відколи Вульф уперше розповів їй свій план, Ешлі сумнівалася, чи варто їй сідати на борт літака, повного невинних людей. Здавалось би, для всюдисущого вбивці не було жодних обмежень, і їй не залишалося нічого іншого, окрім того як думати про те, чи й досі його значні можливості не поширювалися на падіння пасажирського літака. Годинами вона трималася за підлокітник, очікуючи падіння з неба. Вона відмовилася від їжі й напоїв, які для неї замовив Вульф, і потайки спостерігала за кожним, хто вставав до вбиральні.

Навколо неї заблимали тьмяні вогники, й Ешлі стурбовано підняла погляд. Поміж сидіннями сонних пасажирів пробиралися, здавалося, розгублені члени екіпажу. Підлокітник під її рукою почав тремтіти, й до підсвічених знаків скористатися пасками безпеки додався недоречно радісний звуковий сигнал.

Він знайшов її.

Увесь літак почало несамовито трусити, й пасажири попрокидалися. Ешлі бачила стурбовані вирази облич членів екіпажу, хоча вони й розсипалися в запевняннях, пробираючись до своїх безпечних сидінь. Вогні згасли. Ешлі помацала вікно біля себе, однак бачила лише темряву. Здавалося, наче вона вже померла…

Тремтіння поступово вгамувалося, а потім відновилося таке ж яскраве освітлення. У салоні почувся знервований сміх, а трохи згодом згасли й сигнали, що закликали пристебнути паски безпеки. Пролунав голос капітана, який вибачився за турбулентність і пожартував, що всі пасажири на його борту отримали крісло з вібромасажем, а не лише перший клас.

Коли люди знову почали засинати, Ешлі подумки лічила секунди, відраховувала хвилини до їхнього приземлення.


***


Тепер Андреа попрощалася з глядачами. Коли напис «в ефірі» згас, «годинник смерті» показував +16 : 59 : 56. Вона насолоджувалася цим днем, сповненим позитивом, коли люди бажали Ешлі Локлен усього найкращого, чи просили поради, як їй удалося випередити, здавалося б, безпомилкового вбивцю.

Ниций відлік часу вже перетнув північ, і тепер, коли на ньому з’явилися додатні числа, один із тих, хто дзвонив, перейменував його на «годинник життя», він уперше за весь час символізував не відчай, а надію, відраховуючи години до поразки вбивці. Проте настрій Андреа швидко зіпсувався, щойно вона повернулася до редакції й у вузькому проході помітила Елайджу. Він зверхньо покликав її до себе жестом, а потім зайшов до свого кабінету.

Андреа не поспішала. Вона зупинилася біля свого столу і зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, намагаючись не думати про важливість рішення, яке вона мала прийняти, яке вона вже подумки прийняла. Вона перетнула хаотичну кімнату, глибоко вдихнула й почала підніматися металевими східцями.


***


Вульф дивився новини в дешевому мотелі, номер у якому оплатив готівкою. Він уже давно був на межі й кинувся через брудну кімнату, коли пролунав сигнал його передплаченого телефону. Він відкрив повідомлення від незнайомого номера і з полегшенням відкинувся на ліжку.

«Я все ще тут! Л. Цьом»

Вона була в безпеці.

Вульф витягнув з телефону сім-карту і розламав її. Нахилившись, щоб вимкнути телевізор, він зрозумів, що канал новин, на якому працювала Андреа, знову запустив «годинник смерті». Він спостерігав за тим, як зникають три хвилини його життя, так неначе вони були секундами, а потім натиснув кнопку живлення.

— 23 : 54 : 23

Розділ 32

Неділя, 13 липня, 2014 [6.20]


Ваніта і Сіммонс пробули в офісі до 19.30 та 21.00 відповідно, а от Едмундс і Фінлі залишилися на цілу ніч. Майже о першій, після того, як опівночі з поліційним супроводом відіслала родину Локлен додому, до них приєдналася Бакстер.

Едмундс очікував отримати серію гнівних повідомлень і дзвінків від Тіа, через те що перетворив їхній будинок на нічліжку для абсолютних незнайомців, однак майбутня мама впродовж усього дня гралася з дев’ятирічною Ешлі, а тому, коли Бакстер покинула їхнє помешкання, відразу заснула.

Коли Бакстер приїхала до офіса, Фінлі працював над величезним завданням, складаючи список звільнених військових. Тим часом Едмундс встиг розкласти вміщені в архівних коробках речові докази по підлозі у конференц-залі й саме ретельно розбирав той безлад.

Атмосфера в нічному офісі завжди здавалася Бакстер дивною. Навіть попри те, що Новий Скотленд-Ярд переповнювали працівники, складалося враження, що ті, хто працював уночі, виконував свої обов’язки під якесь приглушене бурмотіння. Гнітюче освітлення здавалося трохи теплішим, розсіюючись у вільних кімнатах і темних коридорах, а телефони, які мусили надриватися, щоб їх почули вдень, тепер були в режимі люб’язного дзижчання.

О 6.20 Фінлі заснув у своєму кріслі й похропував біля Бакстер, якій тепер перейшло його виснажливе завдання. Спираючись на опис Едмундса, чималу кількість людей можна було виключити через серйозність їхніх поранень, однак із першої тисячі людей, яких вони переглянули, їм вдалося виокремити перелік з двадцяти шести прізвищ.

Хтось кашлянув.

Бакстер підняла погляд і побачила, що біля неї стояв неохайний чоловік у кепці.

— Маю документи для детектива Едмундса, — сказав він, вказуючи на вантажний візок позаду, на якому були акуратно складені ще сім архівних коробок.

— Так, насправді він щойно…

Бакстер побачила, як Едмундс розлючено швиргонув коробкою через усю кімнату.

— Знаєте що? Чому б вам просто не залишити це мені? — посміхнулася вона.

Коли Бакстер зачинила за собою двері, їй на голову посипалися папери.

— Я не бачу того, що там у біса бачив він! — розчаровано викрикнув Едмундс. — Що він знайшов?

Едмундс згріб із підлоги купку паперів й кинув їх у Бакстер.

— Ані відбитків, ані свідків, ані зв’язків між жертвами… нічого!

— Гаразд, заспокойся. Ми навіть не знаємо, чи те, що знайшов Вульф, і досі тут, — сказала Бакстер.

— І ми ніяк не можемо цього перевірити, тому що він забрав висновки криміналістів, а сьогодні клята неділя, тож ніхто не працює, — Едмундс різко опустився на підлогу.

Схоже, він був геть виснаженим, і його чорні очі виглядали гірше, ніж будь-коли. Він ляснув себе по голові.

— У нас немає часу на моє отупіння.

Бакстер починала усвідомлювати, що вже й без того значний внесок у справу її нового напарника був керований не егоцентричною показовістю чи прагненням довести, що Едмундс є частиною команди, а непосильним тягарем, якого він узяв на свої плечі, який був на межі одержимості й наполегливого небажання поступитися контролем комусь іншому. Бакстер припустила, що за таких обставин було б не зовсім доречним говорити йому, як сильно він нагадував їй Вульфа.

— Тобі привезли якісь коробки, — сказала Бакстер.

Едмундс спантеличено глянув на неї.

— Ну то чому ти відразу не сказала? — підводячись, промовив він і вилетів із кімнати.


***


Мжичка поступово просочувала одяг Вульфа, коли він упродовж кількох годин стояв на автобусній зупинці на Ковентрі-стрит. Він не зводив погляду із дверей поганенького Інтернет-кафе, що якимось чином спромоглося вижити серед найбільших світових брендів на найлюдянішій і найдорожчій вулиці столиці, як і численні крамнички із сувенірами та символікою Лондона.

Він простежив сюди за чоловіком, тримаючись на відстані від нього, коли той сідав на потяг на станції Ґолдгок-роуд, проштовхувався крізь натовп навколо вуличних музикантів у Ковент Ґарден, а потім зайшов до бридкого кафе лише в кількох сотнях метрів від площі Піккаділлі.

Зі зміною погоди температура знизилася, і його здобич замаскувалася відповідно до традиційного лондонського вбрання: довге чорне пальто, бездоганно начищені черевики, щойно випрасувана сорочка та штани, під незмінно чорною парасолькою.

Часом йому було важко втримувати темп, коли кремезний чоловік швидко пробирався крізь звивистий натовп. Вульф бачив, як багато людей стикаються з ним, проштовхуючись у протилежному напрямку, просять милостині, намагаються всунути йому в руки лискучі листівки, і жоден із них не здогадувався, що серед них іде чудовисько: вовк у овечій шкурі.

Незадовго після того, як чоловік вийшов з Ковент-Ґарден, він вирішив зрізати шлях. Вульф простежив за ним аж до тихої прилеглої вулички і прискорився, передчуваючи той рідкісний момент усамітнення у завжди невсипущому місті. Він прискорив ходу до повільного бігу, так, неначе переслідував свою ціль, яка ні про що не підозрювала, однак, коли із-за рогу з’явилося таксі і проїхало трохи далі вулицею, Вульф неохоче сповільнив свою ходу і знову пройшов за своєю здобиччю на метушливу вулицю.

Коли мжичка переросла в дощ, Вульф підняв комір свого довгого чорного пальта й згорбився, щоби вберегти тепло. Він спостерігав, як у вітрині кафе на мокрому склі поступово спотворюються яскраві цифри неонового годинника — ще одне нагадування, що це був його останній день, його останній шанс.

Він гаяв час.


***


Ізабель Плат проводили експрес-курс у телевізійній студії. Зрештою, щоб пояснити неймовірно привабливій репортерці, в яку камеру їй дивитися й коли, знадобилося п’ять спраглих членів команди техніків. Задля такого неочікуваного розвитку у своїй стрімкій кар’єрі, вона вбралася у свій найстриманіший одяг, а це аж ніяк не задовольняло Елайджу, і він надіслав їй повідомлення: «Розстібни верхні три ґудзики».

Хоча формат її першої появи на публіці й був відносно простим: інтерв’ю сам на сам лише з двома перервами на відео, вони очікували, що десятки мільйонів людей з усієї планети увімкнуть канал, щоб переглянути півгодинну програму. Ізабель непокоїлася, що її може знову знудити.

Вона ніколи не хотіла цього. Ізабель насправді зовсім не хотіла бути репортеркою, тому здивувалася не менше за інших, коли, попри абсолютну нестачу досвіду та кваліфікації, їй запропонували роботу. Вона сперечалася з хлопцем про те, щоб улаштуватися кудись деінде, але ненавиділа працювати тут і рішуче вирішила звільнитися.

Усі в редакції вважали її тупою, шльондрою, чи тупою шльондрою. Ізабель прекрасно чула шепіт за своєю спиною і першою визнала б, що вона далеко не геній, проте там, де посередньо освіченим людям пробачали неправильну вимову чи недоречну репліку, її без кінця висміювали.

Вона всміхалася разом із недолугими людьми і сміялася з їхніх очевидних жартів. Ізабель удавала, що була в захваті від того, що їй виявили таку честь, однак насправді їй хотілося лише, щоб на її місці опинилася Андреа, узгоджуючи складні рухи камери та хитромудрий розподіл часу програми.

— Мені здавалося, що я зможу звикнути до цього, — засміялася вона, коли один із чоловіків підкотив її разом із кріслом на потрібне місце.

— Не надто влаштовуйся, — вигукнула Андреа, перетинаючи студію дорогою в гримерку. — Ти тут лише тому, що насправді я не можу взяти інтерв’ю у самої себе, хіба ні?


***


— У мене щось є! — вигукнув Едмундс із конференц-зали.

Коли у Бакстер під ногами зашелестіли розкидані повсюди папери й вона зачинила за собою двері, Фінлі, Ваніта і Сіммонс уже були всередині. Схоже, Сіммонс не на жарт розлютився й, здавалося, розмірковував над тим, чи варто робити Едмундсу догану за такий розгардіяш.

Едмундс потягнувся до архівної коробки й роздав їм документи.

— Гаразд, — засапаний, почав він. — Вам доведеться трохи потерпіти мене. Тут усе трохи заплутано. Зачекайте, не ці.

Він вихопив із рук Сіммонса папери й кинув на підлогу позаду нього.

— Вам доведеться поділитися, — посміхнувся Едмундс. — Це одна з тих справ, які Вульф брав із архіву. Стефан Шерман, п’ятдесят один рік, Генеральний директор збанкрутілої фірми виробника електроніки. Його син був директором компанії та покінчив із собою після невдалого об’єднання, чи щось таке… Це неважливо.

— А як це стосується справи? — запитала Ваніта.

— Я теж так думав, — захоплено продовжив