Book: Закляття відьмака



Закляття  відьмака
Закляття  відьмака

Закляття  відьмака

Юр Логвин

Закляття відьмака

Авантюрний роман


Приготовлений кінь на день бою, але перемога від Господа.

Книга приповістей Соломона

А після того: та вбереже Аллах нас і тебе від сумніву та не покладе він на нас того, що нам не під силу.

Ібн Хазм. «Намисто горлиці»

Хто буде цю молитву знати… не буде звір його поїдати, не буде гад його засисати.

Б. Гринченко. «Этнографическіе матеріалы»

І

Корчма

Від заїзду до Києва рівно день шляху.

Пішки.

Завжди і в корчмі, і на подвір’ї велелюдно і гамірно.

Тільки не сьогодні.

Учора звечора Бен Сімха закрився в своїх покоях. Почав справляти суботу. Добре замкнувся. Але страхи пробивались до його серця навіть через щире і ревне читання молитов.

Завтра Спаса.

Куховарка Марія в п’ятницю подалася до кумів. У сусіднє село. На храм. З нею пішов робітник, якого Бен Сімха винайняв у сусіднього пана.

Зосталось у заїзді лише троє хрещених — парубчак Ілько та мірошник із своєю молодицею. Ілько доводився сином куховарці Марії і був їй добрим помічником при здоровенній печі та цілій горі посуду.

Мірошник із дружиною прибув позавчора. Мандрували здалеку, десь аж із Поділля. До святих Печер, щоб вимолити собі дитинку. Їхали добрим возом. Везли щедрі дари для чернечої братії. Прибули вони спільною валкою разом із галицькими купцями та прочанами.

Однак уночі на п’ятницю щось із мірошником скоїлось. І ось він лежав слабий. Вчора його молодиця дуже засмутилась, що не потрапить до Печер на Спаса.

Та вже сьогодні, вранці-рано, коли Ілько готував затірку, весело підсипалась до нього.

— Поможи мені, золотце, коней почистити й помити…

— Та я ж увечері чистив… Тобто Михайлові помагав…

— А чи тобі важко?.. Я б і сама попорала. Але в чужім місці воно незручно. Ти їх тільки відведи до води, а я тобі там поможу. Га? — Вона схилила до плеча кругленьке личко. Довгі кінці намітки заметелялись, наче пташині крила.

Намітка була із тонкого полотна. Запаска і пояс найкращого виробітку. Однак досить помизкані в дорозі.

Ілько підгріб жар до горщика, комору замкнув, а двері корчми приткнув лозиною.

У темряві стайні Ілько особливо не роздивлявся. А коли вивів коней — здивувався. Масть така ж — булані. Але вищі за тих, окостуватіші.

Ілько оглядав коней і не рушав з місця.

— Ти чого?

— Та нічого… — махнув Ілько рукою і потяг за повід.

«Їй-богу, не ті коні! Це коні купецькі, а не мірошникові!»

Вони вийшли за гостроверхий паркан, що оточував це маленьке містечко. Як і всі поселення того гіркого і непевного часу.

І за переліт стріли з куші були біля обмілілого броду.

— Давай трохи вище. Он туди, за оті верби.

Ілько мовчки потяг коней туди.

Ні, не її коні. Вона не відповіла Ількові, як їх звати.

— Не скажу. А то ще підманеш і вкрадеш! — І засміялась, безжурно, показавши рівненькі зубки.

Ілько заходився чистити і мити коней.

Молодичка й не збиралася допомагати Ількові. Вона розвернула крайку і впустила на траву смугасту запаску. А тоді, закасавши якомога вище сорочку, пішла попід бережком.

Ілько побачив її незасмаглі підкоління. Не було ніякої сили відвести погляд від пружної, білої плоті.

Хлопчина шкрябав і шкрябав щіткою все по одному місцю. А голова його поверталась і поверталась туди, куди пішла прочанка. Нараз вона випросталась і озирнулася до Ілька.

Сорочку й на палець не попустила.

— Поверни коней, щоб оцю ковбаню заступили. Та пильнуй за дорогою!

— Для чого? — спроквола спитав Ілько.

— А для того, щоб мене ніхто голу не побачив!.. І ти не озирайся, поки я скупаюсь… Ну, ну, повертай коней і сам повертайся. Та швидше!.. Ну от і добре. Та гляди мені — не озирайся! — І сміх потаємний у її голосі бринів.

Слава Богу, ніхто по дорозі за той час не пройшов і не проїхав, поки молодиця хлюпалась за його спиною, а він безтямно тер і тер чубок коневі.

— Можеш озиратись! — почулося ззаду.

Ілько рвучко обернувся.

Вона стояла і поправляла полу запаски та підтягала крайку. Намітку зняла і безсоромно розпустила біляве волосся.

— А ти слухняний! Навіть не порухнувся, щоб на мене подивитись. Інший би не втримався… — проказала вона, роздираючи кістяним гребінцем густе волосся. І в голосі вже не чути було ніякого сміху, а ніби жаль, що Ілько не підглядав, як вона купається!

Ті слова його наче батогом оперіщили. Заходився чесати гриви коням з такою силою, що вони аж затупцювали.

…В заїзді Ілько перш за все перевірив, чи дійшла затірка.

А з кутової кімнатки вже вискочила молодиця. Несла щось загорнуте у рушник. Та Ілько й на такій відстані почув запах печеної ковбаси і медових коржів.

Проковтнув слину.

Молодиця кидала на стіл ковбасу, вертуту й макові коржі.

Хлопець узяв миски і всипав з горщика по самі вінця. Першу мовчки підсунув молодиці.

Вона перекинула ноги через лаву так, що коліна оголились. І сіла впритул до Ілька.

Відломила шмат ковбаси і вклала в руку хлопцеві.

Після потиску її пальців він знову нічого не тямив. І духовиту ковбасу без усякого смаку жував, і пухку вертуту відкушував. А молодичка з повним ротом йому щось говорила і говорила, та він нічого не розумів.

Коли ж застукали ручкою нагая у ворота, він зразу почув. Поспішив і не зауважив, що молодиця, не випускаючи з рук шмата ковбаси та окрайця хліба, пішла слідом.

Він розчинив ворота.

Перед ним два вершники на добрих угорських конях. Один верхівець тримав налигача від пари полових, круторогих волів. Сидів струнко, груди колесом випнуті. Зелена польська шапка набакир. Мовчав.

Заговорив другий, старший. Чорнобровий, а скроні геть білі.

— Марія в заїзді? Поклич!

Ілько дививсь на сивого і не міг дібрати — чи впізнав його погонич худоби, чи не впізнав. Ілько його в одну мить признав. Тільки нічим себе не зрадив.

— Немає її.

— А де вона повіялась?!

— Пішла на храм до Глинського.

— А хто в заїзді з челяді?

— Та оце я лишився… Вона сказала, що вранці в понеділок буде…

Той, у зеленій шапці, шарпонув сивого за рукав.

— Та поїхали швидше… — прошепотів. — Якраз устигнемо.

Сивий процідив ледь чутно, але Ілько мав добрий слух.

— Тих-хо!.. Он бачиш — молодичка?.. Та не вибаньчайся! Клянусь Мареною — ця не встоїть!.. А там ще хто зна…

— Та що мені з того? — теж ледь чутно процідив молодший.

— Дурню! І тобі не відмовить!.. Присягаюсь!.. — А тоді голосно до хлопця: — Тягни питво та щось із’їсти. А на обід запечи гусака! — Він невловимим рухом висмикнув із переметної суми вдавленого гусака і пожбурнув його Ількові. — Та давай поспішай!

Ілько добре пам’ятав, що сивий не любив чекати. Проте й щедрий був, коли йому догоджали.

Перш за все Ілько поставив дві миски, два кухлі, паляницю-загребу, редьку, часник, шмат сала.

— Три! Три кухлі, чортове сім’я! — гримнув погонич.

Ілько не забарився з глеком і третім кухликом.

Але все робив швидко не тому, що боявся, як думав сивий і його приятель. Його корчмар Бен Сімха навчав:

— Постояльцеві догодиш — мені прибуток і тобі щось перепаде. Шеляг до шеляга, мідяк до мідяка, а там і гріш добрий. Гріш до гроша, а там і калита. А хто з калитою, того не дуже питають, чи славні в нього батьки! Тямиш?

Бен Сімха жодного разу не назвав його байстрюком, але в такий спосіб пояснив, як слід захиститись байстрюкові від людської зневаги.

Бо спочатку Ілько захищав свою безкоровайність кулаками. Та навіть побиті до юшки сусідські лобуряки іздаля дрочились.

— Байстрюк! Попихач! І мати твоя курва корчемна!

Та, коли Ілько почав бути повсякчас напохваті, щосили догоджати гостям, на нього справді посипались і мідяки, і бублики, і навіть часом кримська тараня перепадала. Отоді не тільки вбогі, а й хлопчики з міцних родин почали до нього підлещуватись.

Ілько оскаженіло дер пух на задубілому гусакові, підправляв вогонь, розбовтував рідке тісто для печені та вибирав яблука, лісові падалки, з корзини.

Коли Ілько підвів на хвилю голову від майже обдертого гусака, то побачив погоничів по обидва боки від молодиці.

Сивий ледь не силою підносив кухоль до її рожевих вуст.

Вона заплющила очі, з бридкістю струсонула плечима, а проте випила весь кухлик.

Ілько таке бачив у цих закіптявілих стінах незліченну кількість разів. І це його ніколи ані засмучувало, ані хвилювало.

А тепер раптом стало так тоскно, що цю вертляву й звабливу молодичку заганяють у хмільну пастку. При корчмі Ілько виріс і добре тямив: поки жінка слухає залицяння та бере подарунки, вона ще може відмовити своїм зальотникам. Але як почне з одного глека пити…

Поки Ілько патрав гусака та складав потрібки, голову й лапки в горщик, за столом уже й пісню завели.

Співав сивий погонич. І хоч без гусел та гудка співав, однак серце мліло, як він виводив про волів, що йдуть довгою чередою зеленим лугом до криниці і зникають у тумані без сліду, як літа людськії. Молодиця сама підхопила сивого під руку і торсала.

— Ану ще, голубе сивенький! Тільки веселої!

— Та я б з радістю! Але треба чимось кращим горло промочити. Бо дорога в серпні завжди курна. Так горло й дере!

— Я зараз, я зараз принесу. Угорського! — підвівся підпилий лях.

Щось він не йшов і не йшов.

Сивому набридло чекати, і він на всю силу своїх могутніх легень завів про дівчину, що над Дунаєм на вінкові купальському ворожить.

Незважаючи на пресильний голос погонича, Ілько вловив знадвору кінське іржання, веселі голоси та брязкіт заліза і зброї.

Він не міг кинути вогню і вибігти до воріт, бо якраз закипали потрібки.

Ось двері в корчму розчинились, і з гуркотом вступило четверо вояків. Усі в блискучім залізнім обладунку, в яскравих ногавицях, засмаглі, як цигани, припорошені дорожнім пилом. Один пер перед собою пузате барильце, другий під пахвами — два здоровенні глеки, третій — якісь довгі оруддя з дерева та заліза. Особливо ж вирізнявся четвертий — чорнявий. Червоні ногавиці просто облипали стрункі, м’язисті ноги. При боці меч вузький. У руках дивний інструмент — гудок не гудок. Широкий, у боках опуклих гриф загнуто, наче зламаний він.

— Гей, слуги! — гарконув той, що приніс барило.

— Я слухаю, пане! — вже був перед ним Ілько.

— Хліба. Побільше! Редьки гіркої! Кухлі та миски. А що там у тебе? — він кивнув роздвоєним підборіддям до вогню.

— То, пане, вибачай, їхній гусак… Вони привезли його й наказали мені…

— Он як?! Гей, ви, добродії, люде, до одного столу! Знищимо німецьких оселедців! Нумо!

Проте лях і сивий не зрушились. І молодиця тільки очі попустила та пухлі вуста покусувала.

Тоді цей вояк у панцирі ображено виголосив:

— То ви не хочете пити за нашу перемогу над німецькими псами?!

— Мостивий пане! — підбоченився лях. — Ми ніц не знаємо. Ми тільки з Криму. Поясни нам до ладу, і ми поділимо з вами свято!

— Божа Матір! Які невігласи!!! Ви що, не знаєте, що ми, Литва, разом з поляками розбили вщент, вщент, хрестоносців?

— Ну там були і кияни православні, і смоленські полки, — додав дуже високий, той, що з дивним оруддям приперся.

— Та скільки тих киян? Та й смоленські полки — що? Німці їх усіх поклали. Посікли на капусту!

— Брате Йонасе, не гани православних. Якби вони також побігли, нам би всім був амінь…

— Та чого оце ви, панове, сейм влаштували? Пе-ре-мог-ли! І все! Пий і гуляй! — виголосив той, що притяг здоровенні глеки.

Пан у найкращім панцирі вибивав денце з барила. По всій корчмі гостро запахло оселедцями.

Запасів зелені Ількові не вистачало, і він побіг на леваду, клянучи себе, що зразу не вирвав городини. Поки обривав з огудини тугі огірки, смикав із масного намулу білі головки редьки, оббивав землю з часнику та цибулі, серце, здавалось, вистрибне йому із горла — так калатало. Все його існування в корчмі кричало йому, говорило: буде веремія.

А з корчми чулася дивна музика — солодка, дзвінка, срібні струни хтось торсав уміло й шалено.

Коли підбігав до корчми, то знав, що крізь щілину замкнених віконниць за ним стежить Бен Сімха. Знав Ілько: хазяїн страшні муки терпить, що не може обслужити вигідних гостей. Але могутній страх перед законом предків і можливим ворохобництвом цих днів міцно в’язав його волю.

Ілько влетів у двері якраз тої миті, коли музика чорнявий зайшов ззаду, за лавку і під лікоть витягав з-за столу молодицю.

— Прекрасная пані! Лише одна хвиля, ходім я покажу чудовий німецький кінь — мій здобич! Єсть добутий у чеснім герці з одним німецький лицар.

Мірошничиха годна була встати з-за столу. Але загребущі пальці сивого міцно притисли її коліна до лавки.

— То волох жартує! — пояснив, в’їдливо посміхаючись, лях. — Не слухай! Його кінь не в стайні, а на припоні. І до того ж він у конях не розуміється, бо в нього не кінь, а кобилиця.

— Що?! — заревів вояк у панцирі. — Мій товариш бреше? Ах ти ж свиня схизматська!

Але не він вдарив сивого погонича. Його вдарив ззаду той, що глеки притяг. А ляха щосили в щелепу затопив Йонас. Сивий якось гикнув і завалився головою на стіл. Лях же злетів з лави і скоцюрбився під стіною. Музика, вдячно кивнувши головою товаришам, обережно підняв з лави молодичку і поніс до внутрішніх дверей, що вели до стайні всередині заїзду.

Ілько стояв посередині корчми і дивився услід чорнявому, поки він з ношею не щез за рипучими дверима.

— Ну?!! — гримнув той, у панцирі. — Куди, вишкрябок, вибаньчився?!! Давай гусака!!!

Ілько хотів ще раз нагадати, що гусак належить погоничам. Та, зиркнувши на обох побитих, пояснив:

— Мій пане! Гусак старезний. Ще шкіра навіть на ньому не пропеклася.

— А ти не брешеш? — спитав той високий, що з рурами прийшов.

— Я куховарю змалечку. Якщо ви кращий кухар за мене — ось вам шпичак і пробуйте.

— Та я тебе!.. Який я тобі кухар?!! — замахнувся нагаєм на Ілька. — Та я вояк зроду! От же йолоп. Ні чорта на цій темній Русі не розуміють! Дикуни!

Тремтячими руками Ілько обчистив огірки, змив над різанкою редьку, обтрусив землю і обдер верхню шкірку з цибулі.

За якийсь час повернулися в корчму музика і мірошничиха. Чорнявого розібрало вино, і він добре похитувався. Молодичка йшла бадьоренько, лицем вся червона, розпашіла. І під пахвами на сорочці проступили темні плями.

Їм обом налили вина. Волох вихилив одним духом, і потягся до свого інструмента. А молодиця тільки раз ковтнула і струсонула плечима, заплющила на мить очі.

— Ну як кінь у нашого музики? — спитав вояк у панцирі.

— А хіба тільки він у вас із конем добрим? — зробила великі очі молодиця.

— Антанасе! Зроби добре діло — покажи свого коня красуні…

Антанас встав мовчки з лавки, мовчки взяв молодицю під лікоть і потяг до виходу надвір.

— Дурню ти, Антанасе. Ти їй у стайні покажи…

Ті, хто були за столом, навіть музика, нахабно і глумливо зареготали.

Антанас повернув молодицю і підштовхнув у внутрішні двері заїзду. А сам, ще двері не зачинилися, закасував запаску і сорочку молодиці.

Всі бачили, як він нахиляє її. Але далі не змогли подивитись, бо вона сама, заголена вже вище срамного, штовхнула ліктем двері. І вони поволі, з голосним рипінням закрились.

Ілько, сторожко озираючись, боком-боком підібрався до печі і витяг гусака. Бо саме вже час було виставляти на стіл, хоча знав, що не виставить його цим козолупам. Він озирнувся до столу. Музика висмоктував останні краплини з кухля і не бачив, як по лаві підсовується до нього сивий. І, коли Джованні впустив кухля на мокрі дошки, сивий погонич щосили вдарив його лівицею в черево. Джованні гикнув і вивернув геть усе назад: і оселедці, і вино, і редьку. Погонич же був над ним. Всіма пальцями він вчепився у кучеряві патли волоха. Відтяг голову назад, а потім хряснув лицем об закаляний стіл. Джованні захарчав і гепнувся лантухом на землю. Кров чуріла з потрощеного носа на долівку. Карбований ніс волоха перетворювався на якийсь бурий огірок.

Сивий торсав ляха. Той не рухався.

— Ти, попихачу юдин! Тягни його на вулицю, та швидше! — засичав сивий, підступаючи до Ілька. Погляд жахний, як у коня обісілого.

Дивився лише лівим, але борони Боже від такого погляду.

Ілько вхопив під пахви ляха і спробував поставити. Та лях був таким важким і м’яким лантухом, як і Джованні. Тоді Ілько волоком потяг його до дверей. Сивий у спину видихнув йому слова:

— Залиш його біля брами. І сюди мерщій, в суму поклади гуску й дві хлібини, та поспішай!

Під палаючим, сліпучим сонцем Ілька лихоманило, судома тріпала і піт холодний ручаями заливав йому очі і крапав на порох подорожній. Обережно притулив ляха до брами. І тут на нього впала тінь. Він озирнувся, ще не випроставшись, і побачив над собою довготелесе тіло Йонаса.



— Ти хто от? — Він шарпонув п’яною рукою німецький меч із піхов і зробив випад.

Та Ілько встиг ухилитись і відскочити. П’яний лицар — за ним. Ілько вскочив до корчми, наче там був порятунок.

Із сонця в корчмі все було в темнім мороці. Ззаду шарпонув двері довгий Йонас. А попереду зблисла червона блискавка, сяйво, спалах одночасно із скаженим громом. Все вмить оповив густий дим. Засмерділо кислим, як ото коней від болячок обкурюють сіркою. Повз Ілька пролетів із блискучим мечем Йонас. Його хряснув погонич тією кривою гаківницею. Меч із дзвоном упав на підлогу, а Йонас зарепетував, мов йому хто тестули причавив, а не по руці вжучив.

Ілько порачкував і кинувся до печі. Позаду чулися удари, брязкіт, стогін, але Ілько, втягнувши голову межи плечі, встиг витягти гусака. Обпікаючи руки, біг углиб заїзду і обгортав його рушником. Вишитий червоним подільським візерунком рушник. Той самий рушник, в якому мірошничиха принесла печену ковбасу.

Почув розпачливе ззаду:

— Соколику мій, не кидай мене! Поможи!

Він озирнувся, але, обертаючись, все ж біг і налетів на стовп. Від удару йому аж іскри зароїлись в очах. Блимаючи, протираючи масними пальцями око, вгледів молодицю. І намітка розірвана, і розірвана сорочка, і її біле лице, й засмаглі руки — все геть залите кров’ю!

Вона однією рукою підтягала поділ скривавленої сорочки, другою хапалася за стіну, намагаючись наблизитись до Ілька.

— Куди тебе поранено? — підскочив він до неї.

— Ой, соколику! Я жива. То панцирнику дісталось!..

— Його вбили? Га?

— Та ні! Варги і зуби рознесло йому вщент отим диявольським зіллям! Боже! Як я злякалась.

А з корчми все чулись крики, гвалт, щось впало, потім ще постріл, і сивий, їдучий дим поплив углиб заїзду.

Вона затягла його в першу ж порожню від пожильців комірчину.

— Соколику, принеси материну одіж! Ой не можу, я вся в крові. Ой бридко мені, ой матінко моя мила! Ой сконаю я! — шепотом голосила вона, заламувала скривавлені руки.

Очманілий Ілько кинувся до їхньої комірчини в найдальшім закапелку заїзду.

Чи він був такий переляканий, чи ще не навчився розуміти по очах людей, коли їм справді погано. А очі в молодиці були уважні й зовсім спокійні. І ніякої погибелі в них не було видно, хоч вуста їй виламувались у відчаї і голосили-кричали, що вона загине!

Ілько, не випускаючи гусака з рук, прискочив до комірчини, де вони тулилися з матір’ю, і з старої, пошарпаної, побитої скрині витяг її сорочку і стару, запрану запаску, пояс та здоровенний плат, який мати вкладала на голову.

Бо в матері була лише одна намітка і вона пішла до сусіднього села на храм. Коли Ілько вже схопився за двері, щоб вибігти, то побачив, що лежить на лавці його торба, з якою він часом виходив людям попасти худобу і брав із собою в торбу наїдок. У торбу запхав гусака, перекинув торбу через плече.

І, вже несучи в руках лише одяг, побіг до комірчини, де була мірошникова молодиця.

Коли він прибіг, вона скинула на підлогу скривавлену намітку, запаску смугасту, залиту кров’ю так, що не можна було розібрати, де смуги і якого кольору. Була простоволоса, скривавлена, лише в одній подертій сорочці, крізь яку вперше Ілько побачив її сторчливі груди з величезними, неймовірно великими, як на такі маленькі груди, рожевими пипками.

І груди в неї теж були перемазані кров’ю.

— От спасибі, голубе мій сизий! Спасибі! Я просто плачу від щастя, що ти мені допоміг! — заспівала, залементувала мірошничиха. — Тримай двері, щоб ніхто не зайшов! Іди принеси мені, мій соколику, звідкілясь води та різанку, щоб я могла хоч трохи себе обмити від крові.

Ілько метнувся за цебром до стайні, і різанка там була. І з тим відром, і з різанкою і дерев’яним ковшем він повернувся до цієї вузенької, малесенької комірчини, де можна було руки розчепірити і дістати пальцями обох стін. Але двері були замкнені.

Ізсередини почулося:

— Хто там?

— Це я! Ілько! Воду приніс.

— А! Заходь!

Гуркнула дерев’яна засовка, двері відхилились із рипінням, і Ілько став на порозі, не можучи переступити всередину. Бо перед ним, не прикриваючи ані грудей, ані срамного місця, з розпущеним волоссям, стояла зовсім гола, тільки заляпана кров’ю молодиця. Вона випнула до нього худого, твердого живота, нижче якого на лоні золотилось тонке, шовковисте волосся.

— Та заходь же ти! Чого ти, соколику, боїшся?

— Та я… ось… воду… Бери… ось вода… і все…

— Та куди ти тікаєш? Іди сюди!

Вона вчепилася в його руку і потягла всередину комірчини!

А він так і стояв з різанкою в одній руці і з цебром і черпаком у другій.

— Що ти, дурнику, остовпів? Ану, став швидше різака та починай мені зливати.

Ілько почав тремтячими руками набирати воду з цебра і поливав їй на руки. А вона перед ним зігнулась і обмивала своє лице, свої плечі. І за кожним рухом її груди стрибали. Так вона довго перед ним викручувалась, вмивалась. А з корчми через стіни і проходи чувся галас, гармидер. Була справжня веремія. Але Ілько того галасу не сприймав, він наче оглух і весь перетворився на зір, споглядаючи на голе міцне тіло молодиці. І тремтячими руками поливав з черпака їй воду, розплюскуючи половину на долівку та собі на ноги.

Та ось до гармидеру додалося гудіння, мов гула велика козяча дуда. Весела наче якась була мелодія. Потім почулися ще сильніші, ніж раніше, крики, іржання коней, брязкіт. Тоді молодиця схопила свою закривавлену сорочку і, віднайшовши в ній чисті місця, почала витирати тіло.

І отут молодиця підскочила до віконця, до нього важко було дотягтись. Вона стала навшпиньки і, схопившись міцними маленькими пальчиками, підтяглася вгору. Ілько з розгону наскочив на неї. Йому теж страшенно хотілося подивитись, що там діється. Бо діялося, без сумніву, щось незвичайне. Чулася танечна музика. Він хотів відтрутити молодицю, взяв за бік. Але рука ковзнула по голому, вогкому тілу, і в його долоні опинилось маленьке й голе персо. Вже зовсім себе не тямлячи, він завів руку вперед і схопив ліве персо. Він відчував, як під його пальцями набрякають твердими вишнями кінці сосців, а вона в той саме час і не ворушилась, і не відштовхувала його від себе. А дивилася туди у вікно. З-за її розпущеного, розпатланого волосся крізь заволоку нічого не було видно. А вона все намагалась аж лице, голову туди протиснути. Так їй праглося побачити, що відбувається у дворі заїзду. Зрештою вона відірвалася від вікна, штовхнула Ілька щосили стегном. Аж відлетів він від неї.

— Та швидше ти, тікай звідсіля! Швидше, вимітайся звідси.

Він ступив три кроки, але не міг відкрити засовку на дверях. Поки вона знов не підскочила до дверей і не відтрутила його своїм плечем і голими стегнами, підбиваючи.

— Йди під три чорти! Ти що, зовсім очманів, що нічого не тямиш?

Вона шарпонула засовку вгору. І відчинилися двері. Вона щосили штовхнула його руками, щоб вимітався з кімнати, але торба зачепилася за дверну засовку і він не міг ніяк її відкрутити.

Поки молодиця йому допомагала, він роздивився, як з кінця коридора йде поволі, припадаючи, ступаючи, наче кіт, підкрадається величезний чоловік у блакитному плащі з оголеним мечем. І — лезо спалахувало в сутіні замизканого проходу в заїзді. Ось молодиця відчепила торбу, щосили штурхнула Ілька руками в плечі. Він вилетів з комірчини, аж у протилежну стіну вперся руками.

Миттю прийшов до тями. І миттю опинився за рогом, де були приховані двері. Вони були про всяку пригоду. За двері знали лише Бен Сімха і його, Ількова, матір. Навіть Михайло не знав за ті двері. Ілько відімкнув їх швидко, йому не відмовила вправність. Зачинивши, вилетів на подвір’я заїзду.

Там стояли воли й двоє угорських коней Голубка і Ляха.

І ледь не впав під копита чудовому вороному жеребцеві. Повів поглядом по вузді, цяцькованій великими срібними бляхами, і побачив міцні, засмаглі руки, гарні за лінією, як у жінки. А проте сухі й сильні силою справжнього витязя. Ліва рука тримала яблуко. І повід. А в правій оголений меч, що нещадно блищав блакитним промінням.

І вершник цей був невеликий, у чорній киреї, з чорним, довгим волоссям до плечей, як у ченця. Невеликі вислі вуса, малесенька борідка чорна. І чорні, зовсім мертві великі очі. Лице бліде, як крейда.

Цей чоловік возсідав на коні, мов на тій ярмарковій картинці, що привозили німецькі та генуезькі купці. Він спитав, цей чорний чоловік:

— Ну то що тут діється, нащадку?

Ілько привітав його низьким поклоном.

— О мій пане! Я не нащадок… Я так просто, ну, вони погоничі вірменського купця, що купує тут волів, і ті, хто воювали з хрестоносцями, литовці, вони завелися битися… Мордують один одного…

Чоловік з блідо-крейдяним обличчям, не відриваючи важкого погляду чорних очей, сказав Ількові:

— Я не пан. Я боярин-витязь!

Ілько здивувався, бо знав, що тим старовинним словом знатні вельможні пани тепер себе не називають. Називають вельможних просто панами або князями, якщо вони справді князівського роду чи таке собі за злото приписали. Ілько хотів ще щось сказати цьому «бояринові-витязю», але побачив щось неймовірне, незвичайне. І він не міг второпати, а той боярин питав його:

— А чого вони завелися?

— Та завелися через мірошникову молодицю. Вона дуже гарна. Одні почали до неї залицятись, а ті потім прийшли. І вона з ними, з тими литовцями-вояками… А потім ті погоничі…

— Ну, це мені зовсім не цікаво… А ти чого замовк? Ану грай! — І боярин повернувся через праве плече й відвів погляд від Ілька. Тоді Ілько зміг подивитись на його плечі, на його груди, що в нього на грудях висить те, що було незвичним, що робило його несхожим ні на кого. У нього поверх калантаря московського висів хрест, великий, срібний, і поруч срібного хреста висів великий, може, вдвічі більший за празького гроша, золотий оберіг-змійовик з Божою Матір’ю. Такого скарбу потім Ілько вже ніколи не бачив.

— А ти грай, забув грати?

Ілько побачив за конем людські ноги в розбитих постолах, обідраних ногавицях і поли обдертої рудої свитки, що опадала вниз. І зразу ж за конем почулось сопіння, схлипування, завищала, завела мелодію дуда, і їй підігравали пищалки: та-рі-та-та-та, ті-ту-та-рі-ра-ра.

Чорноокий, блідолиций чоловік хвацько кинув меча в піхви. І взяв із лівої руки яблуко і надкусив його з хрумкотом, що аж сік бризнув йому на лати, на срібний хрест, на золотий оберіг.

Величезне яблуко, яке він тримав лівицею з поводом, наче це була держава в руках короля. Якось дивно перелетів із сідла на землю.

І вже стояв перед Ільком, передаючи йому повід:

— Коня поставиш перед вікном, під кутнє вікно корчми, щоб я його бачив. І чув, як буду гулять. А ти, ти ходи за мною! Потім напоїш коня і принесеш мені випити або поїсти. Або й того, й другого! Або ні, нічого не треба, нехай він грає. Все. Я сказав усе! Чого стоїш, нащадку? Тобі плата потрібна? На, бери!

І цей дивний чоловік зняв із мізинця лівиці важкий перстень.

Срібний, із чорним каменем, на якому щось було вирізано.

Ілько вклонився йому в пояс. На що чорний боярин виголосив:

— Дурню! Спадкоємці й нащадки так не кланяються. Тримайся вище… І взагалі… ну, потім… Ану, пронизо, грай!

Він попростував через подвір’я заїзду, через двері заїзду всередину корчми, де вже затихла колотнеча. Де тільки чулися уривки людської збудженої мови та приглушені стогони й зойки. Ілько повів через ворота заїзду коня боярського вороного, щоб припнути біля стовпа. Біля першого кутового вікна у корчмі, де було воно як заволока зроблене, щоб без усякого пухиря чи шибки скляної давало світло. І з нього можна видіти те, що робиться на вулиці. Ілько персня спочатку вдягнув на пальця, а потім злякався і перевернув блискучим каменем усередину, на долоню. А назовні тільки лишив вузьку срібну смужку на брудному, подряпаному пальці правиці.

Він припнув коня до стовпа і кинувся по цебро в комірчину, де зливав для умивання молодиці. Але, коли туди сунувся, відтіля почувся грізний мужський окрик:

— Хто там? Якого біса?!!

— Вельмишановний пане! Мені потрібне цебро!

— Геть звідси!!! Якщо хтось сюди попхнеться, калюхи випущу на долівку!!!

Ілько тоді пішов повз мешкання Бен Сімхи в заїзд, щоб у стайні взяти цебро для напування коней. І тут двері рипнули і в напівтемряві проходу перед самою стайнею, вже поряд з ним, виріс чорний, у чорному каптані, довгому лапсардаку, у чорних ногавицях, вузьких до колін, у чорній шапці Бен Сімха.

— Ільку! Милий мій хлопчику! Рятуй мене. У нас страшне нещастя! У нас у домі мрець…

— Який мрець? Кого вони вбили?!!

— Той чортів литвин поранив, йому всі зуби висадив, і губи кулею розірвало. Побиті всі і вояки, і погоничі. Всі лежать покотом. Помер у заїзді мірошник. Треба його спекатись, бо знаєш…

— Але ж мій хазяїне! Для чого мірошника викидати? — з півслова зрозумів Ілько Бен Сімху. — Нехай молодиця його поховає.

— Ой вай! З цією молодицею! Молодиця вже їде… Молодиця зараз збирається їхати із тим чортовим лицарем. Білим лицарем.

— З яким білим лицарем?

— Ну той чортів ваш одновірець киянин сидить у корчмі, п’є воду і слухає дуду. Такого ж божевільного, як і він сам. А той другий лицар, що попа давав усім і припинив веремію, наскочив на мірошничиху в комірчині і вже її забирає із собою. Вона послала мене по речі, щоб я приніс з їхньої кімнати. Я туди, а там цей мірошник уже холодний. Уявляєш, що буде? Вона поїде з цим песиголовцем… А я?.. А мені?.. Ти знаєш, бідному юдею тут пропасти… зразу і все, і немає! З’їдять! Скажуть, що це я його отруїв чи вбив, щоб пограбувати. Що я тут вертеп влаштував, і мене тоді… Ой! Не треба казати… У мене ж діти. Ой! — І він схопився в розпачі за голову. — У мене мало що жінка! У мене ж горе — одні доньки! Слухай, Ільку, я тобі даю наперед за цілий рік платню. За цілий рік! І за той даю! Ось тобі — дивись! — І Бен Сімха витяг з-за пазухи невеличкий гаманець-кошіль і побрязкотів монетами. Він розв’язав шворку і висипав на долоню кілька срібних празьких грошів. — Бачиш? Бачиш — я тебе не кривджу! А ти порятуй мене від того мірошника.

— Як порятувати?

— А ось як! Бери запрягай мірошникових коней у його воза, садови на воза. Натягни на нього якусь свиту і… чи шапку, чи бриль… ну, щоб лице погано було видно. Сідай поруч, бери у руки віжки і виїзди із заїзду… Коли від’їдеш подалі і вже настане вечір, то кидай і коней, і воза, і мірошника і тікай куди хочеш! Тільки молю тебе: нічого не бери з воза і від мірошника. Тоді на тобі не буде ні гріха, ні знаку, ні прокляття… Зрозумів?

— Не дуже зрозумів, але зроблю… Може, мені вивезти і Ляха на цьому возі?

— О ні! Боронь Боже! З Ляхом не треба!.. Лях відповідає за чужі воли, за коня. Не дай Боже!.. Дивись тільки не запряжи чужих коней у мірошникового воза.

— Але мені ще треба воду віднести, воду для коня того Чорного витязя. Бо цей Чорний страшний дуже.

— Так! О, той Чорний справді страшний і, певно, нікого з людей не боїться… Бо так відверто на себе стільки золота почепити?.. Я про нього чув уже. Коли в нього настрій, проти нього рівного немає воїна. Він, кажуть, найкращий київський лучник. І шаблею січе, мов бритвою голить. І мечем. І стрілою на звук у темряві поцілить точно. Кажуть, на ведмедя за Ірпенем з одним ножем ходив. А вовків голими руками душив… Але все одно він якийсь наврочений і божевільний… Так що ти неси воду його коневі.

Ілько поніс цебро.

Як напоїв коня, то зазирнув у вікно.

Ілько побачив, що на всьому столі свічки мерехтять, коливаються тріпотливими вогниками. Сидить за столом, склавши руки на грудях, цей чорноокий та блідолиций. А поруч нього стоїть дудар у подертій свиті і все виводить ту саму мелодію:

— Ду-ру-ду-ду-ду-ду, та-ра-ра-ра-ра!

І так безконечно.

А перед блідолицим кухоль з вином і глек з вином. І він потроху сьорбає вино, але по ньому ніякого знаку, щоб на нього те вино якось діяло.

Ілько підсунувся до вікна впритул і тоді зняв одну руку з грудей і показав йому.

— Досить. Спасибі, нащадку! Можеш іти куди хочеш! А ти грай, грай!

Ількові все ж кортіло подивитись, що ж сталося із тими вояками і погоничами волів.

Співака він не побачив. А четверо найманців були в найжалюгіднішому стані.

У панцерника підборіддя, щелепи були обгорнені рушником скривавленим. Він сидів під стіною, закотивши очі, і навіть не міг стогнати. І було видно, що рушник набряк, обважнів від крові. Кров спливає. У волоха-музики обличчя було ніби зіпсована паляниця-загреба — запухле, перекошене, червоне. Від карбованого профілю нічого не лишилося.

Довгий Йонас сидів з перев’язаною головою, і з-під пов’язки в нього не було видно одного ока. Він, розкривши рота, все пробував себе пальцями за нижнього зуба: чи зуб сам випаде, чи доведеться його видирати. Одяг на ньому розірваний, геть обпалений, обгорілий.



Антанас, який зразу поліз до мірошничихи, той просто лежав, схиливши голову на стіл! І було видно, що в нього зліва на скроні і біля тімені майже все волосся видерте і по голій шкірі повиступали крапельки крові.

А дудар все грав і грав, після кожного колінця, коли починалося нове, якщо воно було особливо вдале, білолиций, чорноокий воїн випивав по одному ковтку.

Ілько поспішив у стайню заїзду і вивів буланих коней. Коли їх виводив, то переконався, що справді це купецькі коні, що мірошничиха своїх коней на цих, стомлених, зміняла.

Він довго не міг запрягти їх у мірошникового воза, що загнаний був боком під навіс. Зрештою коли запряг, то трошки передихнув перед тим, як братись до найгіршого — перетягати мерця на воза. Адже срібло вже перейшло до його рук. Тепер почалося найстрашніше — потиху витягти із кутової вузенької кімнатки-комірчини мерця, посадовити його на воза.

Відкрив двері до комірчини, в якій спинились мірошник і його молодиця, і в носа йому вдарив солодкий, відразливий запах мертвечини.

Він спробував потягти задубілого уже мерця по підлозі. Але нічого з цього не вийшло. З величезним зусиллям витяг його на піл, потім поклав мертве тіло на самісінький край полу і, присівши навкарачки, накотив собі на плечі цей бездушний непотріб, вже загниваючий. І потяг його на собі, наче важенний міх з камінням, згинаючись від страшного тягаря. Це була жахлива, страшна робота. Такого йому ще не доводилось робити. Здавалося, мрець за життя зовсім наче й мізерний чоловік був, а тепер він своєю кам’яною вагою просто розчавить хлопця, затовче. Вдавить, запхає під землю.

І він з такою силою натискав на Ілька, що міг зламати йому шию. Але ні сили, ні тями кинути мерця на долівку в хлопця не було. Та й цей більш ніж нелюдський тягар мертвого тіла було страшно кинути на землю посеред двору заїзду. Якось він допер мертве тіло до воза. І, мов у дурмані чи вві сні, виважив мерця, викотив зі своїх плечей на воза.

Тут він вже старався. На возі попідпирав його з усіх боків лантухами, які там були. Чи зі збіжжям, чи з макухою конопляною, бо пахло конопляною олією гостро на весь двір-заїзд. Свіжим зерном. Отож Ілько зробив так, ніби цей мертвяк чи сидів, чи лежав на возі. Ще він настовбурчив мерцю на очі шапку, бо мухи вже роїлися навколо смердючої сукровиці, що витікала з носа. Ілько збігав до комірчини при стайні, де спав Михайло, і, встромивши ножа, відкрив засувку, стяг із кілка здоровенного золотавого бриля, плетеного у косу. Ще зовсім новий, лише один раз чи двічі вдягнений Михайлом. Він знав, що чинить гріх. Але шапка не закриває лице мертвяку.

Ілько знав головне: що швидше вивезе мерця, то далі його відправить до сутінків від заїзду і краще сховається…

Ілько не знімав торби з гусаком, і, коли ніс мерця, зігнувшись навпіл, гусак страшенно заважав йому, бовтаючись між ногами, крізь торбу просочувався гусячий жир, розпливався темними плямами на його сірих ногавицях.

Але торбу з гусаком Ілько не збирався полишати. Він заскочив до свого закутка, повкидав у торбу все, що було можна: ніж, капшучок з нитками й голками, кілька свічок витяг із скрині. Коротше кажучи, згріб усе дрібне в скрині, навіть і те, що належало його матері. Напхав у торбу, аж вона наповнилась і стирчала великим горбом за спиною. Побіг до коней, однак не подвір’ям заїзду, а попід стіною, попід опасанням, попід кімнаткою, де була молодиця. І не міг втриматися, щоб не стати перед віконцем, з якого долинали якісь дивні схлипування. Нечутно, навшпиньках, обережно, як кіт, підкрався й зазирнув крізь шпарину. Побачив дивне діло. На полику під стіною лежить лицар у панцирі. Тільки меч прихилений до полика. А згори, осідлавши лицаря, ніби коня, підскакує, то сміється, то схлипує молодиця. Ілько спочатку не зрозумів, що вона робить, а коли дійшов до тями, його аж облило, мов окропом. І тіло стало мокрим, гарячим. Сорочка враз прилипла до спини і грудей. Піт зачурів за вухами, поплив по шиї.

Ілько, хрестячись, волав до Бога, щоб допоміг йому швидше відступитись від цього спокусливого віконця-щілини. Але як не хрестився, як не молився, не зміг відступити.

З пронизливим вереском молодичка кілька разів струсилась у корчах, впала крижнем на лицаря і почала його кусати за вухо. Ілько, може б, і далі дивився, але чиясь вимоглива рука лягла на його плече.

Він озирнувся. Над ним — крейдяне бородате лице Бен Сімхи з розширеними від жаху очима. Його завжди вологі рожеві вуста були широко розкриті, скривлені. Здавалось, кучерява борода запхається йому до рота.

— Хлопчику, молю тебе! Заклинаю тебе своїми дітьми, тікай швидше з цим чортовим мірошником звідсіля. Ой горе мені, горе!

— Хазяїне, не переймайся! Я зараз вивезу. Увечері будемо під Києвом.

— Ой ні, ой ні! Ой молю тебе, таки до Києва аж ніяк не треба! Куди завгодно, лише не до Києва.

Ілько примостився на воза і цвьохнув батогом.

І сам господар, незважаючи на суботу і на страх перед Яхве, сам господар відчиняв йому стулки брами, а під стовпом сидів Лях і, хапаючись обома руками за голову, стогнав:

— Матка Бозка, Матка Бозка!

Було дивно, що сусіди чули цю веремію й два постріли з дивовижних, небачених ще тут гаківниць ручних, яких раніше у цих місцях не було, і ніхто не прибіг, навіть не вийшов за перелаз.

Ілько згадав: казали поважні місцеві жителі, що це корчемне місце — закляте, зачакловане чортівське місце.

Там тільки пиячать та блудом і всяким непотрібством займаються. Ночами в корчмаря збирається нечиста сила.

Ревні християни казали, що треба все це підпалити, а христопродавця з усіма його сучками вигнати геть. На що інші, не менш добродійні християни, для кого заїзд був місцем гуртування, відповідали:

— Е-е! Підпалювати небезпечно — всі хати можуть од іскор зайнятись! Та й до всього — хіба його виженеш без угоди князя? Адже він орендує корчму у князя. Не треба виганяти… От якби його якось провчити чи покарати… Так щоб оті гроші… і щоб без злочину… і щоб гроші нам…

Ілько стьобнув добрим батогом застояних коней. Коні враз шарпонули з місця і пішли, пішли, загинаючи свої короткі шиї, козирячи, вишкіряючи зуби, хропучи. І віз, не чумацька велика мажа, що суне по шляху, мов корабель по стрижню, а добрий, зграбний віз, не рипучий, добре змащений, покотився м’яко, здіймаючи хвіст куряви. Та курява тяглася золотим димом за кінською упряжкою. Останнє, що побачив Ілько крізь куряву, коли озирнувся: під брамою корчмар допомагає підвестися Ляхові. А той однією рукою хапається за стовпа брами, а другою все мацає себе за голову.

А Ілько гнав і гнав коней у цей переддень Спаса, по обіді, поруч нього вряди-годи підскакував і сіпався мрець.

І зелені мухи роєм вилися над небіжчиком, у якого з носа спливала сукровиця.

І хоча Ілько гнав коней і вітер йому в обличчя, все ж солодкий сморід забивав Ількові дихання.

Добре розігнавши коней, забрав торбу з гусаком подалі від мерця, щоб сморід і морова зараза не перейшли на цей чудесний наїдок, на цю дивну здобич. «Господи! Спасибі тобі за таке щастя — у мене цілий гусак! Для одного мене! Боже! Спасибі тобі за щедроти твої!»

Щосили періщив коней. Коні не його, тож до вечірньої зорі їх можна не жаліти.

До самого золотого вечора напередодні Спаса по шляху мчали коні. Тягли корчмаревого попихача та невідомого небіжчика. Ніби мірошника й чоловіка спокусливої блудниці. Назустріч жодного воза. Тільки часом траплялись перехожі з ношею наливних яблук, груш, слив. Несли оберемки квітів та всякого запашного зілля.

Обігнав кілька гуртів людей. Але ніхто не зупинив його, ні про що не спитав. Ніхто не переймав його. Ніде ніякої перепони йому не було. Ані татарські людолови у смердючих кожухах не вискочили з-за чорного лісу. Не вихопились з-за звороту литовські найманці у лискучих панцирях і не спинили його, щоб здерти свавільно мито та роздивитись, кого і що він везе на цьому ладному возі.

Спочатку, коли гнав коней подалі від заїзду, ні про що не думав. А коли коні втяглися в добрий біг і вже не стьобав і не періщив їх — вони все мчали і мчали, йому хотілося взнати, що ж там у мішках на мірошниковім возі, які ж дари збиралась мірошничиха привезти братії Печерської лаври. Вже збирався розв’язати найближчого лантуха, коли коні пішли риссю й раптом захрипів небіжчик. Ількові стало так жахно, аж руки скорчило, заціпило. Але небіжчик через якийсь час забулькав, завалився набік, із носа полилася смердюча кров. Ілько більше того терпіти не міг, бо вже і вечір котився до першої зорі. Сонце ховалося за далекі пагорби. Курява стала золотою і вже схоплювалась вишневим, червоним жаром.

Осяявши себе хресним знаменням, хлопець не став себе спокушати чужими гараздами, небіжчиковими гараздами. Припинив коней, зіскочив на дорогу, закрутивши на передку віжки, затягнув їх вузликом, щоб не розв’язались, щосили вперіщив батогом і загорлав. Віз помчав, підстрибуючи, підкидаючи мерця, що гойдався на передку з боку на бік, вже провалювався між мішками.

Коні понеслись, затупотіли по жовтій смузі шляху туди, де чорнів ліс, а курява з-під добре змащених коліс підіймалася багряним жаром, димом клубочилась, мов над пекельним казаном.

Сонце закотилось за чорний сугорб. На золотому, бляклому небосхилі виднівся самотній, обламаний, однобокий, могутній дуб.

Ілько, кинувши на узбіччя дороги батога, побачив між кущами ледь помітну стежку, що вела кудись праворуч, понад річкою, понад срібними купами верб, що забагрилися в останніх променях сонця.

Обережно ступаючи по вузенькій стежечці, добре витоптаній, пішов углиб лугів, туди далі, за високі глинисті сугорби.

Того ж вечора із заїзду виїхав останній вершник при повній зброї. За спиною в нього сидів обідраний, схожий чи на жебрака, чи на вченого, чи на збіглого ченця дудар і дудів у свою пронизливу дудку. Бен Сімха власноручно позамикав запори в корчмі, перевірив вікна, всі ляди, стулки брами, дошки на брамі і тоді, мурмотячи покаянні слова молитви очисної, звівши руки до неба, заблагав, заплакав:

— Господи! Налякай мене, та не карай мене!

II

Лицарева донька

На хуторі неподалік від Києва у боярина Сергія жив лікар Окиша. В той непевний час, хто мав хутори, укріпляв їх мов справжні маленькі фортеці. А що на довколишніх горах київських тоді кучерявились густі ліси, то й хутір боярина Сергія був укріплений добре. Навіть тин поставлений із дзвінких дубових болонків. Не менш ніж три сажні заввишки. Гострих, наче ратища.

Після того, як повернувся з війни проти крижаків, проживав боярин Сергій на хуторі сам. Його джура загинув у бою з татарами. І більше учнів він собі не брав. Не тримав ні конюха, ні ключниці, ні кухаря. Час від часу хтось у нього жив. То якийсь дудар-заброда, то гравець на гудку, то базарний оповідач дивних історій і страшних казок, то співак, то книжник-переписувач.

А цього разу в нього переводив добрі харчі та дороге вино лікар Окиша. Був він собою чоловік видний. І, хоча його голову рясно припорошила сивина і був якийсь ніби вовчої масті, лице мав молоде, рожеве. Волосся відпустив проти всякої міри, як для світської людини. І кирею носив довгу, наче ряса, тільки не чорну. І справді, жив колись він у монастирі й допомагав лічцеві-монаху в аптекарській справі. І старий монах був ним вельми задоволений. Та потроху стало виявлятись, що Окиша, голублячи вино, втрачав подобу не тільки Божу, а й людську. Ставав справжньою свинею. Не слухав нічого й нікого. І плямував добру монастирську славу. Настоятель, людина добра й розважлива, не став на Окишу ані епітимію накладати, ані повчати, а сказав йому йти з обителі в мир. Не пропаде Окиша в миру — знається він на травах, суглоби добре вправляє. І дітей людських може грамоті вчити. І нехай він серед мирян п’є вино. Бо інших гріхів за Окишею настоятель не знав. Всі бачили, що до прочанок Окиша був геть байдужий. І сріблолюбства великого не виявляв. Полюбляв лише вино й галасливу п’яну бесіду. Та спів-ревіння псальм і кантів.

Сергій-боярин на Спаса простояв усі служби й освятив і яблука, і груші, і квіти, що принесли йому орендарі його садів. По обідні Сергій здибався з Окишею. Удвох вони посиділи трохи в корчмі на Подолі.

Потім з Окишею заїхали на Клов до ченців. Там вони пригостили братію, братія пригостила їх. Затим гуртом поспівали псальм.

Хоча Окиша був уже геть п’яний, однак він завважив, що боярин Сергій кудись виходив із трапезної. І з ним вийшли два ченці. Високий, чорноволосий, схожий на воїна, а не на отця-ключника. Другий — маленький, сивий дідок з рожевим, свіжим лицем — завідував скрипторієм.

Повернувся до трапезної лише боярин Сергій. Окиша зразу помітив зміну — на блакитно-срібному плетиві кольчуги тепер не сяяв золотий ваговитий оберіг.

— А куди ти, пане-брате, подів оберіг? Віддав ченцям на зберігання? Ти воїн славний, але не знаєш братії монастирської… От я коли… — Та Окиша на півслові ніби вдавився, як побачив шалені очі боярина Сергія. І зразу потягся до глека з медом, щоб плюснути собі в чашу прохолодної бурштинової вологи.

… Верхи на однім коні Сергій та Окиша приїхали на хутір вже опівночі.

Отож вони удвох на однім коні приплентались місячної ночі до боярина Сергія. Відтоді й жив Окиша на хуторі боярина. Їв Окиша і пив від пуза. Бо в коморі були багаті припаси печеної ковбаси в смальці, сухарів, сала, солонини, сушеної риби, олії конопляної, борошна всякого та крупів і сушених грибів. А в льосі стояли незліченні глеки та корчаги з хмільним медом й не одна скляна баклажка з угорським вином.

Якось Окиша, через міру хильнувши, зачав з боярином сперечатись і галасувати. Боярин Сергій і зростом був менший, і вагою, і кістьми дрібніший за Окишу. А проте за якусь мить він скрутив Окишу, заламав руки, придавив йому ноги і хитрим вузлом насилив на руки й ноги волосяну линву. І за шию обкрутив один раз. Почав підтягувати вільний кінець. Відчув Окиша: ще мить — і його не стане. Зарепетував, заплакав Окиша, запросився. Довго скиглив патлатий здоровань, слізно обіцяв бути гречним. Після тієї веремії лічець більше однієї чаші не випивав. Та й цього йому вистачало, щоб бути в доброму гуморі, виводити канти.

А боярин починав свій день з ревної молитви. Після молитви випивав здоровенний глек козиного молока, що йому приносив старий пастух із сусіднього хутора. І з’їдав цілу паляницю із шматом сала, яку йому приносили з хутора. Тільки приносила дівчинка-отроковиця. Ні жінок, ні бабів боярин Сергій не жалував, бурмотів собі під носа: «Всі вони відьми й спокусниці». А тоді вже починав вправлятись у стрільбі та рубанні пучків лози та очерету.

Обід готував Окиша. Мав до того хист, бо здобув добру школу в монастирі, ще як малим хлопчиком віддали його батьки. Бо батьки Окишині були бідні, можна сказати б, що й старці. Тільки-от дітей у них все прибувало й прибувало. Отож Окиша готував обід. За обідом Окиша випивав великого келиха іскристого меду. А після того обіду вони співали на два голоси канти або ж старовинні вояцькі пісні.

Та одного разу ще до обіду було далеко, як загуркали до брами і в два голоси проказали:

— Хай господар нас милостиво вибачить! А чи є в боярина Сергія лікар Окиша?

Боярин Сергій, що саме крушив шаблею снопики очерету, здригнувся від несподіваного стуку. Перехрестився, а потім тричі плюнув через ліве плече. І тільки тоді обережненько підступив до брами. Спочатку Сергій зазирнув у потаємно зроблену ним дірочку у стовпі і, відхиливши стулки брами, ще раз уважно оглянув з голови до ніг зграбну молодицю та старезного діда з білою-білісінькою короткою бородою. Сергій не став їм нічого говорити, повернувся спиною і голосно крикнув:

— Егей! Костоправе! По твою безсмертну душу прийшли! — Зайшов за старезний білений зруб і заходився далі рубати й колоти шаблею очеретяні снопи.

В темній киреї, замотуючи чорного пояса, вийшов на ганок лікар Окиша.

— Господине лікарю! — сказав старий. — Ми оце з мамкою нашої панночки прийшли до тебе, добродію, щоб ти прийшов на хутір і допоміг панночці. Погано з нею.

— А що з нею? — Обличчя лікаря набрало уважного й чуйного виразу.

— Шановний господине! Вона впала, забилася. Плече повередила. І обличчя побила трохи…

— То звідки ж вона впала? Якщо ти її мамка, то розкажи мені, як воно все сталося.

— Що розповідати, мій господине… Ти йди та подивись… І візьми те, що береш із собою, коли йдеш до людей побитих… тобто тих, які сильно забились, як упали.

— Піди, господине, подивись, бо ми люди не вчені… — промовив дід. — І тобі все відкриється…

— Ну добре, — похмуро кинув Окиша. — Зачекайте мене.

Він швидко затулив стулки брами та поспішив за будинок до боярина Сергія. Чорноокий Сергій байдуже подивився на нього. Не зворушилась жодна риска його блідого, наче мертвого, обличчя.

І він промовив:

— Ну то що? Іди собі!..

— А ти знаєш, мій господине, до кого мене кличуть?

— До кого б не кликали — іди!

— Мій боярине, мене кличуть на хутір до його доньки.

— Ну то йди мерщій… — мляво проказав боярин Сергій і заходився дорубувати вербові лозини.

Не хотілось Окиші йти на хутір до панночки. Їй-богу, йому тут було пречудово. Кожен день можна келих перехилити. І черево не порожнє. Щось йому здалось дивним у цьому запрошенні. Може, з дві версти треба було тьопати до хутора, на якому тепер жили донька Лицаря, її мамка і старезний дідуган-пасічник. Бо на тому хуторі і колоди з бджолами зимували. Як і хутір боярина Сергія, цей хутір зрубано на дуже зручному місці. І не можна до нього підійти непомітно ані від лугу, ані від болітця, ані від ручая.

Завели лікаря Окишу до світлиці. І побачив він, що лежить на широченнім ліжку тендітна, синьоока панночка. Ну така тендітна, така маленька, просто дитина. Личко в неї біле як крейда, темні кола під очима. На лівій вилиці розплився темно-фіалковою квіткою добрий синець, через чоло навкісно червоніла смуга здертої шкіри. Лежала вона якось незручно, виставивши лівицю подалі від тулуба. Коли Окиша вступив до світлиці, то помітив, що на побілених стінах в кількох місцях були бризки чи вином, чи кров’ю. Але згори зашмаровані крейдою, свіжою, яка ще добре й не висохла. Окиша привітався з панночкою. Вона щось прошепотіла смажними вустами й заплакала. Тоді Окиша заходився оглядати і обмацувати її руки й ноги. При кожнім дотику панночка скрикувала і стогнала. Лікар відхилив барвисте покривало, підняв поділ її довгої сорочки. Литки, й коліна, й стегна в синцях та смугах, ніби її шмагали канчуком. Тоді він швидко обтяг тонке полотно вниз, до самісіньких кісточок. Рвучко повернувся до жінки, що стояла поруч, закусивши губи. Порухом голови Окиша викликав її в сіни:

— Що трапилось?

Опустивши очі додолу, мамка крізь зуби відповіла:

— Їі мордував батько… Через ту відьму… На ній зло зганяв за матір… за покійницю… Я його благала, молила, щоб він мене забив, ніж отак її мордує… А він мене й пальцем… У неї, здається, ребра поламані… Він її ногами…

Окиша лише пожував повітря губами, бо хотів сказати: де ж воно, те лицарство… де ж вона, та шляхетність?.. Та враз змикитив: не варто пхатися в чужі лиха, та ще й у римо-католицькі. Є кому займатись Лицаревими брудними справами. Он скільки ксьондзів налізло до Києва.

— І ключиця, здається, в неї зламана… бо він так її шваргонув, вона аж закричала… І рука в неї після того вже… І по персах він її бив…

— То як же вчинимо?.. Я не можу призначити ані мастила, ані лубу накласти, якщо, не дай Боже, там щось із кісткою. Якщо я не бачив…

— Господине лікарю! Присягайсь, що мовчатимеш, що нікому не скажеш, що бачив її нагу! — Мамка заплакала, голосно зашморгала носом.

— Ну як так, то, може, й того не треба?

— Ні, мій господине! Якщо ти сказав спочатку, що треба… то, значить, треба… Я тебе покличу…

Коли стояв у сінях, то із світлиці долинав голос мамки, лагідний, благальний, щось терпляче й довго витлумачував… Нараз голос замовк.

Окиша вже хотів забрати свою важку торбу з ослінчика в сінях і йти геть, як двері розчинились і мамка, плачучи, покликала його:

— Заходь, господине… Вона тебе не стидається, і слова, каже, не треба давати тобі, щоб мовчав…

Лікар підійшов до ліжка і став. Мамка допомогла панночці, маленькій, такій всій округлій, без жодного гострого суглоба, сісти на широченнім ліжку. Як панночка сіла, мамка стягла з неї сорочку найтоншого, яке тільки може бути, полотна.

Окиша аж відступив на два кроки, як відкрилось йому все її тіло. І сторчливі перса, і плаский живіт, і округлі, наче литі, стегна — все було геть у синцях і саднах.

— Мамко, а покажи мені спину… Поверни її до мене…

Бо панночка сиділа обпершись спиною об подушки.

І мамка розвернула панночку. Золоте волосся важкою завісою розсипалося по спотвореній спині. Окиша обережно підняв лівицею густе й важке волосся, а правицею неквапно обмацав усю спину й обидва боки. Ні хребці, ні лопатки, ні ребра не були порушені.

Коли він торкався її шкіри на спині, чи на череві, чи на персах, де були незначні смуга чи плями, вона починала якось затаєніше дихати. А до обличчя припливала кров, і вона то блідла, то ставала червоною, мов розквітла шипшина. Після оглядин тіла він поклав руку їй на чоло, потім до щоки. Лице в неї палало. І, як лічець людських хвороб та страждань, він відчув у тому пашінні чола і скронь розбурхану жіночу спрагу… Але ж замолода… Він ще раз уважно подивився на неї. Ставши проти світла до неї, щоб вона не розгледіла виразу його обличчя, споглядав її зграбну постать, високі перса, плаский живіт, наче вилитий з міді, ще не поруйнований у своїй пружності й міці ні зачаттям, ні важкою ношею нового життя, ні бурхливими пологами… Ось тоді його наче злило окропом. І він відчув у собі те, чого ніколи не відчував з жодною із тих молодичок, які його за молодих років ні-ні та й спокушали до солодкого гріха. Тих молодичок вже він лікував у миру. Бо декому з них вдалося-таки його просто затягти до себе в ліжко… Адже мав він гарну статуру і голос і обходження гречне. Тільки спочатку ніхто з них не здогадувався, що він кохається на хмільному соку з виногрон, а не на розкішних гронах жіночих персів. Потім про його уподобання довідалось чимало людей, і вже ніхто до нього не чіплявся і не спокушав. А він спокійненько лікував хворих і зароблені на болячках монети залишав у шинках під завивання дуди та багатоголосого співу кантів. А тоді знов зачинав шукати хворих…

Від панночки його засудомило, почало трусити від її голизни. Аж зацокотів зубами. Але неймовірним зусиллям змусив себе зібратися на силі і, не озираючись більше на оголену панночку, вийти до сіней. Окиша довго порпався у своїй торбі, відшукуючи потрібне зілля.

Думав, що вона за цей час і вдягнеться, і прикриється покривалом. Але панночка й не думала.

— Дитино моя, вдягнися. Холодно, застудишся.

— Мамко, — сказала панночка мамці, вся спалахуючи рум’янцем. — Мені зразу без сорочки легше стало. Не так печуть садна…

Окиша по черзі побовтав біля вуха два пузирки. Відкоркував, понюхав. Крапнув з кожного на тильний бік зап’ястя, спробував кінчиком язика. Попрохав невеличку чарочку. Злив туди з обох пляшечок, розвів водою, добре вимішав і наказав панночці швидко випити.

Та вона відмовилась сама випити — ніби в неї он як руки трусяться.

— Нехай лікар мене напоїть.

Окиша й підніс їй до вуст, яскраво-червоних і пухких, чарку із зіллям. А другу руку поклав їй на голе плече і лагідно прошепотів:

— Чим сильніші муки терпить людина, тим краще її заспокоює цей лік. Мені його таємницю один знаменитий сарацин продав за три… аж за три дукати!..

Ішов Окиша до свого боярського притулку, і все йому перед очима випливало наге, помордоване тіло панночки. Все намагався пригадати, що він чув про її батька. Адже її батько був одним із найславніших своєю вправністю та відвагою лицарів литовської залоги у Києві. А говорили різне. Що ніби Лицар, її батько, родом ніякий не литовець. Що латинське хрещення він прийняв у Кракові, як зі служби Вітовту перейшов на службу до польського короля Ягайла, коли той із православного русько-литовського Якова став латиняном-католиком і королем Польщі Ягайлом. Інші старі люди казали, що то не він прийняв латинського хреста, а його рідний батечко, що був у почті князя Вітовта чи конюхом, чи коновалом, чи різником, чи, здається, псарем. А до того був киянином грецької віри й козолупом. Тільки батько Лицаря одружився чи на литовці, чи на польці. І вдалою службою придбав собі кілька ланів доброї землі на Київщині. І невеличку садибу на Подолі. А от син його, Лицар, був уже вихований як справжній литовець і римо-католик. Він і звання своє лицарське одержав не у Києві і не у Вільні, а коли князь великий Литви Яків став королем Ягайлом, якраз Лицар і потрапив у число тих перших вояків та шляхти, яких посвятив у лицарі новий король. Ходив Лицар у походи і з королем, і з його старостами, і з князями литовськими. І був одним із тих небагатьох щасливих, кому на кривавій Ворсклі посміхнулась фортуна і вивела з-під татарських стріл та арканів живим та неушкодженим… А одружився Лицар на справжній литовці. Батько її служив у міському замку на Горі. І мав під самою горою добрий будинок і хороші служби. Славився тесть Лицаря бучними гульбищами. Тесть часто і на лови виїздив у приміські пущі. Собаки в нього були знамениті. А виїзд мав чи не найкращий у Києві. Його коней зразу пізнавали на вулицях і дорогах. Люди натякали, ніби у Лицаревого тестя добрі землі на Волині й великі угіддя на Сіверщині.

Як одружився Лицар, йому перейшли грамоти на всі землі ті. І лицар був дуже щасливий, поки нагло не помер його тесть. Як помер тесть, то папери, грамоти на всі ті землі, які належали за законом тепер Лицареві і перейшли йому за жінкою, виявились закладені і перезакладені у лихварів. І він не міг їх викупити.

А розлучитися зі своєю красунею литовкою він не міг. Зате знущався з неї повсякчас. І бив, і ображав. Навіть казали, правда, тільки люди грецької віри, що він при дружині не стидався тягти до себе в світлицю на блуд годувальницю своєї доньки. Годувальницю литовка привела на подвір’я Лицаря єдину із своєї челяді. Про те, що цей обурливий гріх — правда, свідчило народження дитинки. Всі знали, що там на подвір’ї є байстря. Але ніхто не бачив його, бо нікого туди не пускали. І сиділа вона як у темниці на тому подвір’ї із своєю мамкою-годувальницею та її байстрям. Коли Лицаря запрошували кудись на банкет із дружиною, він відказував, що дружина нездужає. І розважався без неї. Ніхто не бачив, щоб вона виходила з подвір’я на вулицю. А чи заходив до них ксьондз?..

Садибу стерегли двоє домових татар. Колись захопили литовські вояки цілий гурт татарських напасників. Всіх на Покрову викупили родичі чи господарі. Тільки цих двох ногайців ніхто не викупив. І тоді їх придбав Лицар. І вже багато років ці люті й непідкупні раби стерегли його гаразди й садибу. Так говорили люди… Потім Окиша пригадав, що не тільки через тестеві грамоти зненавидів жінку Лицар. Вона виявилась нездатною зачинати хлопчиків. Кілька разів до неї кликали доброго лікаря, старого львівського іудея. Той жив аж у самім замку на Горі і служив старості великого князя Вітовта.

Знахурок кликали. Хоч татари їх попереджали, щоб не базікали про хазяйку, ті все-таки проговорились, що в неї були викиди мертвих дітей.

Щоразу мертві діти були жіночої статі. Але чи народжувались мертві вони від якоїсь порчі, від чалкування, а чи від того, що Лицар мордував свою дружину і знущався над нею, — цього ніхто не знав. Бо криків і галасу з подвір’я ніколи не чули.

Після того, говорили пахолки та кнехти в шинках та базарах, перестав Лицар злягатись із своєю дружиною. Через років три став Лицар вдівцем. Одні казали, що він заплатив чаклуну і той закляв на смерть його дружину. Вірменин-лихвар заперечував і вголос говорив, що ту жінку отруїв лікар-німець. За добрі гроші, звичайно. Пліткарі стверджували, ніби він її замордував. Хоча ніхто не міг напевно довести, що він чув у садибі галас, крики та плач. Коли дружина Лицаря померла, він за нею анітрохи не жалкував… А маленька донька лишилася з мамкою. Казали, що Лицар ще за життя блудив зовсім відверто із годувальницею своєї доньки. Але більше дітей від того блуду не було. Він завів собі коханку — вона теж не завагітніла. От тому, подейкували, він і не одружувався вдруге. Бо казав Лицар, що бастардів він не хоче викохувати, хай його добро краще буде прогуляне, аніж чужим дістанеться в прибуток. І Лицар все більше й більше бував на службі в замку на Горі. А якщо хтось із вельможних влаштовував гульбища чи лови, змагання вояцькі чи похід проти татів або уходників чи татарських дрібних загонів, то Лицар був там. Отак, незважаючи на  свій зовсім не зелений вік, здобув собі славу справжнього воїна. Особливо непокоїло Окишу те, що всі казали: не було кращого мечника, ніж Лицар. Тому Окишу почало лихоманити, поки він перейшов через усі пагорби та опадки і провалля.

Окиша любив осінь. Він міг годинами милуватися золотом і червінню опадаючого листя. Але до боярського хутора він ніякої уваги не звернув на розмаїття кольорів від світло-золотих лип до багряно-мідних кленів. І вже біля самої садиби круто повернув на бічну стежку й подався до міста.

Пішов, поспішив Окиша до Києва. І загуляв по-чорному. Навіть продав корчмареві свій заповітний чингал. Чингал той, чи то турецький, чи то вірменський, купив Окиша у вірмен-купців і носив завжди за пазухою.

Співав-гуляв лікар Окиша кілька днів, не розрізняючи ні дня, ні ночі в темних корчемних покоях. Він переповзав від однієї корчми до другої, поки не опинився за гостроверхим тином, за Подольськими валами на кривій вулиці Куренівської слободи.

Тут він отямився і потихеньку почвалав на хутір до боярина Сергія.

Спроквола чапав збитими чоботами, не тому, що голова боліла з похмілля, а тому, що їсти хотілось і від того вже сили не було.

Він шкрьобав чоботами об засохлі глинисті стежки, наче старий дідуган…

III

Перше побачення

Окиша причвалав помалу на хутір боярина Сергія. Той на нього подивився.

— Гуляв? А що тепер робитимеш?..

— Та… Я оце гуляв та зустрів мисливців з Куренівки… Кажуть вони, ніби отут за горбами, там на озерах біля липового гаю… ну, там, де пасіка того Білого Лицаря, ну литовця, там зараз стільки птаства поналетіло. Все у вирій летять. Кажуть, там добре полювання… Тільки слуги старости…

Обличчя боярина Сергія, мертве якесь, від Окишиних слів порушилось. В очах наче блиск з’явився. Він пішов до себе у світличку, до якої нікого ніколи не пускав. За якийсь час вийшов і дав гаманця Окиші.

— Оце піди в уряд. Сплати за полювання на тих озерах. Та, гляди мені, не пропий. Якщо проп’єш, у болоті притоплю! Не жартую! Я тим часом наладнаю лука та стріли… Щоб у місті купив доброї ковбаси. Калачів ще купи… Та дивись, щоб усе було свіже! Як будуть пироги з потрібками, теж купи…

Окиша стояв і дивився на хазяїна.

— Чого вибаньчився? Га? Кажи!

— Та, боярине… трохи б мені горло сполоснути. Бо геть застудився я. Горло щось пече…

— Он у сінях у кутку глек! Пий скільки душа бажає. Тільки пам’ятай — щось не так зробиш, загубиш чи забудеш — зарубаю і в болото!..

Боярин простяг руку до стіни, де на килимі висіли криві, широкі турецькі і довгі та вузькі перські шаблі, палаші угорські та лядські гранчасті кончари. Навіть була там довга тригранна іспанська еспада.

— Боронь Боже! — здригаючись та хрестячись, заволав Окиша.

Він зробив кілька ковтків меду і поставив глека на місце — душа його більше не прагла хмелю.

Всі побажання боярина Сергія він виконав. І ввечері, коли сонце сіло за горбами, зійшов повен місяць і світив на золоті кленові пагорби, на чорний, мов обвуглений, хутір, застукав у браму. І зразу ж стулки розчинились і боярин Сергій із мечем наголо показав лівицею Окиші — проходь!

Окиші хотілося впасти й заснути. Бо, хоч голова проясніла, тіло було мов після страшної лихоманки — слабке і болючо-чутливе на всяку напрагу.

А боярин потяг його до світлиці. Світлиця сяяла не одним десятком свічок. Боярин понатикав їх де треба й не треба. Вони сіли за стіл. Боярин раптом взявся хазяйнувати. Щедро наливав і собі, й лікарю Окиші. Але Окиша просто не міг больше пити. Удавав, що п’є, боячись розгнівити боярина Сергія. Він тільки наминав смачні страви, що набрав їх на Подолі. Та, як він не змагався із слабкістю, задовго до ранку захропів, поклавши лице на давно не митий і не скоблений стіл…

Боярин збудив його, тільки почало за пагорбами сходити неквапне сонце. Рожевило високі осінні хмарки на темному, поволі блякнучому небі.

Боярин стояв при повному озброєнні — шабля при боці, сагайдак з луком на поясі, сокира на темляку за спиною у шкірянім чохлі.

Довелось Окиші підійматися й брати все що треба: їжу, питво та всяке начиння. І вони пішки почимчикували на озера, бо боярин Сергій не схотів їхати верхи…

Скільки було стріл у сагайдаку у боярина Сергія, стільки птахів він і забив. Однак деякі птахи попадали у золотаво-зелені очерети, у збляклу ряску на темній воді. І боярин Сергій, не звертаючи ніякої уваги на слова й умовляння Окиші, залазив у воду і витягав впольованого птаха. Лише знімав чоботи, виливав з них воду, одяг витискав на собі. Від цього лікаря починало лихоманити.

Спочатку Окиша зіщулювався, коли боярин заходив у воду. Та потім сказав собі: «Ну шукає людина собі погибелі! І нічого тут не вдієш! Коли їхав з німцями битись — теж смерті шукав. Не може він як усі люди! Божевільний він… І за які гріхи Бог позбавив його здорового глузду?.. Але до дівки його треба відвести! Мені за неї Лицар одірвав би голову! Або посік би на капусту!.і А якщо цей візьме, познає його дівку?.. Цей страшніший за литовця… Вкотре залазить у воду. І хоч би що його вхопило!»

Полювання скінчилося, бо всі птахи раптом кудись щезли, з галасом відлетіли. І тут почала боярина Сергія лихоманка тіпати.

День вже підбивався на полудень.

— Боярине! — здогадався Окиша. — У нас така багата здобич! А люди тут поруч, на пасіці, живуть і їдять весь час лише мед, хліб та старе сало… Треба їх пригостити…

— Ну то йди пригости…

— Боярине! Я ж один не потягну. І треба людей розважати… Треба їм сказати, що то ти, твоя милість, повбивав цих птахів, бо вони злякаються, що я якийсь шибеник, порушую закон і полюю на міських землях… І не захотять від мене прийняти дичини, побояться…

— А й справді!.. Ти речеш, чортова душе, правду, — згодився боярин, цокотячи зубами. Та й заходився в’язати линвою качок за шию. Навантажив на довготелесого лікаря Окишу з добрих два пуди скривавлених птахів, а собі полишив тільки мертвого лебедя. Тримаючи його на руках, мов ляльку, спитав:

— Куди йти?

— Он туди й ходімо, — відповів Окиша, крекчучи та згинаючись під впольованою здобиччю і вагою тих припасів, що вони із собою взяли. Бо ще тягнув він здоровенний козуб із вином, салом, ковбасою, солоною рибою, хлібом, редькою та запашними яблуками.

… Як вони застукали в браму, з подвір’я почувся голос пасічника. Окиша подумки перехрестився і подякував святому Луці, патронові лікарів, що відгукнувся пасічник. Бо хто зна, чи не втік так би зразу боярин Сергій, якби відізвалася мамка Лицаревої доньки.

— Гей, це ти, це ти, діду? Відчини! То я — лікар Окиша!.. Як там хвора?

— Та слава Богу — все наче гаразд! — відказав пасічник. — Вже видужала. Заходь, господине! — Дід потяг рипучу стулку і впустив на подвір’я неочікуваних гостей.

— О Господи! То це ти, боярине мій?!!

Окиша моргнув діду, щоб той не розпатякувався.

— Куди нести?.. — процокотів зубами боярин.

— Я покажу…

І вони почапали — попереду під цілою копицею ноші тверезий і слабкий після запою Окиша. А за ним карбованою ходою, мов скутий панциром, виступав боярин Сергій. Коли вони піднялися по сходинках ганку, розчинилися двері і до них вискочила мамка панночки. Вклонилася гостям у пояс.

— Ой добрий день вам, дорогі гості! Заходьте, заходьте скоріше. Хіба ж можна… Ой! Та на господинові боярину і сухої нитки нема! Заходьте, заходьте!

Окиша спокійно вступив. А боярин Сергій затримався на порозі. І почав озиратися, певно, обмірковуючи, як би втекти.

Окиша це помітив. Кинувся до боярина і зачепився козубом. Щось там загуркотіло, одна качка обірвалася з в’язки. Але все ж лікар встиг схопити за руку боярина. Той обертався і вже підносив ногу бігти геть. Окиша затяг його силоміць до світлиці. Скинувши просто на підлогу дичину і обережно поклавши козуб з наїдками та питвом, посадовив боярина на лаву. Той був геть остовпілий, притискав до себе мертвого лебедя. Мамка крутилася біля нього. Старий пасічник підтьопував. Тільки-но Окиша стяг із мисливця чоботи, як пасічник схилився розмотувати онучі. Окиша розкручував довгий шовковий пояс. Заходився стягувати з боярина сорочку й верхні штани. А він все не випускав лебедя з рук. Був зовсім байдужий. Ані обурювався, ані стидався, ані зніяковів від того, що жінка навколо нього ходить. Він наче не помічав її. Коли в нього забрали лебедя, сказав:

— Дайте мені щось у руки… Я не можу так сидіти…

Окиша метнувся до свого кобуза. Дістав глека з вином і тицьнув боярину в руки. Боярин тримав глека, та зрештою до нього дійшло, що це вино. І він почав пожадливо пити. І випив, може, до половини.

— Та візьміть цього глека. Що я з ним отак стоятиму?..

Він обхопив себе руками за голі плечі. Під білою шкірою, мов плетений ремінний батіг, заграли тверді м'язи.

— Холодно-таки ззовні… Ізсередини я вже теплий. Хочу тепла… Хочу вогню.

— А до вогню треба перейти в другу кімнату.

— Я отако маю йти?..

Мамка притягла звідкілясь старезного плаща, розшитого срібними нитками. Загорнувся і перейшов до другої кімнати. А пасічник разом з Окишею розпалювали вогонь. В кімнаті, де була велика піч, боярин Сергій присунувся до самого гирла печі. Окиша, і пасічник, і мамка підкидали березові поліна. Полум’я аж гоготіло, підстрибувало у комин. А боярин Сергій тільки втирав піт з чола, прикривши чорні очі блідими повіками з довгими чорними віями, наче в дівчини. Його лискуче волосся вороновим крилом лягало пасмами навколо обличчя, і рівні чорні вуса звисали гострими кінцями навколо ніби різьблених вуст. Він почав дрімати. Його біле, мов крейдяне, обличчя освітлювалось нерівними спалахами червоного полум’я. Тепло і вино посилили біг крові. Бо він поволі порожевів. При кожному вдихові його тонкі ніздрі роздувалися. На лиці почав промальовуватись якийсь натяк на усміх. Опав плащ, і стало видно гарні лінії його могутніх плечей, просто кованих м'язів під тонкою, шовковистою шкірою. Шкіра без жодної волосинки, без жодної родимки чи прищика. Тіло — наче виточене із дорогоцінної слонової кістки.

Поки пасічник, мамка та Окиша крутилися навколо боярина Сергія, роздягали його, сушили і шукали для нього одяг, ніхто й уваги не звернув на панночку. Ставши навшпиньки на ослоні, вона визирала крізь верх дверей із комори. Її ніхто не бачив, навіть не здогадувався, що вона там. А вона дивилась на бліде обличчя боярина, що мінялося від спалахів полум’я у гирлі печі. Ставало то суворим та жорстоким, то спокійним, байдужим. Тільки раз лагідна усмішка промайнула на стомленому обличчі.

Панночка, дивлячись на все це, заплакала. Їй стало шкода себе — вона скніє тут, на хуторі, як у в’язниці! Інші дівиці виходять на гомінкі київські вулиці. Хоча б із мамками до костьолу чи в гості до когось, на хрестини чи на весілля… чи ще на яке свято! Вони на людях бувають, а вона весь час тут у неволі! Хоч і кілька верст від Києва, а все одно — заслання, неволя! Он якого красеня їй доля прислала! Через те, що вона тут на висланні, не може навіть йому знаку подати, щоб він звернув на неї увагу.

Тихо злізши з того ослона і відставивши його за двері, щоб ніхто не здогадався, покликала мамку.

— Дитино моя, що тобі?

— Поклич лікаря! Може, в нього є ще трохи тих ліків. Мені знов нога болить…

— Ой Боже ж ти мій… Що це за напасть на нас? Ти правду кажеш? Не тому, що хочеш із ним поговорити?

— Ні! Ні, мамко! В мене справді болить. Коли ви йшли, я стрепенулась і кинулась у світлицю, щоб мене не побачили. Оступилась, і знов заболіла нога… аж голова закрутилась, — і панночка схлипнула.

У півтемряві комори мамка торкнулась її обличчя рукою і скрикнула западаючим голосом:

— Боже! Ой лишенько! Золотце ти моє! Я зараз, я зараз!.. — і метнулась до Окиші. А Окиша вже пішов до кухні і намагався впорядкувати з тим, що вони вполювали. Мамка зашепотіла Окиші на вухо.

— Гаразд, усе зроблю… — й поліз до козуба, в який запхав і свою торбу з лікарським начинням, зіллям і гадальними костями. Він часом ворожив, яким зіллям поїти хворого, щоб краще помогло… Видобув маленьку пляшечку з каламутного скла.

— Нехай вип’є. Тільки не більше третини!

І мамка зараз кинулась до своєї панночки.

Панночка, кривлячись та пхекаючи, зробила кілька ковтків і прошепотіла:

— Боже! Яке воно бридке…

— Пий, пий, моя дитино! Тобі полегшає одразу.

Панночка ковтнула ще й весело сказала, втираючи губи хусточкою:

— То воно спочатку гидке…

— Може, тебе відвести до кімнати? Щоб, боронь Боже, не впала.

— Ні, ні! Не треба, — і вона, удавано кульгаючи, пішла. — Ти краще висуши вбрання цього… ну… мисливця. Бо небавом обід. А коли ж то його одяг висохне?.. Не можна йому довго лишатися в нас…

— Та нічого, моя панночко, нехай до вечора лишається… Хороші люди до нас завітали… І лікар твій, бачиш, ліки тобі хороші приніс… І мисливець он який гостинець приніс!.. Дідусь качок закоптить нам. До снігу вистачить. Не тільки з бджолами вміє поратись — усе знає! Що ти хочеш — його колись до свого двору сам князь Ольгердович узяв… Нехай побудуть — сумно тут без людей.

— Та й то правда, — згодилась панночка, йдучи до своєї кімнати, і вже навіть забула, що треба кульгати.

Окиша тим часом пригостив пасічника вином. У нього два глеки було із собою вина. Він дав випити і пасічнику, й мамці. І сам трохи ковтнув. Мамка з радістю те вино перехилила.

— Хоч медок добрий і запашний, а, що не кажіть, грецьке вино з лози найкраще.

Панночка потихеньку надзирала за ними, бо знала: ніхто зараз про неї не пам’ятає. Он їм щось весело розповідає Окиша, розмахуючи руками, а вони регочуть. Потім тягли всяке причандалля, і одяг бояринів, і впольовану птицю в людську істобку. На печі висушать одяг і зготують добре пригощення.

Панночка підійшла до дверей і не замкнула їх, а попустила дерев’яну засовку із зубцями, щоб вони зіскочили ніби самі собою, коли двері сильно штурхонуть. Вона ще й підіткнула знизу клинець, аби ключем не можна було зразу відкрити. Щоб довелося довгенько пошарудіти тим ключем, поторсати туди й сюди.

Тільки тоді засувка зсунеться з місця і відійдуть двері. Так вона себе убезпечила — ніхто її не застане зненацька. Відчувала, ніби із нею робиться якесь чаклування. Спочатку думала, що сп’яніла. Але ж у неї вистачило тями подумати про те, що ніхто вина їй не давав… Трунок? Зілля лікаря Окиші? Зілля зовсім не хмільне. Ніяке… Трохи терпке, якесь ніби солодке. Але у ньому ніякого хмелю і жодної краплини не було. Лише трохи спочатку вуста заніміли… Тепер відійшли. Просто вона відвикла від тих ліків… Панночка не дала собі ради подумати, що сьогоднішнє зілля було зовсім несхоже на попередні ліки. Відчувала: тепер вона не сама все робить, а наче хтось нею водить. Ніби хто взяв її у свої руки і веде, веде… Ніби всередині її сидить інша людина. Їй нічого не соромно, все цікаво, вона нічого не боїться. Їй було аж млосно, аж солодко в грудях.

Але все одно сторожко йшла навшпиньки, наближалася до кімнати. В голові у неї заколивалося щось. Колись вона краєм вуха чула про цього шаленого стрільця. Не було у Києві рівного йому у стрільбі, у володінні луком і стрілами, в метанні ножів, у стрільбі з куші. А по силі, казали, ніби він кулаком одного разу забив п’яного вояка-найманця. Вдарив його в скроню один раз, а той впав і на місці сконав. Не від удару головою об дерев’яний хідник — череп у нього луснув від удару кулаком. Правда, казали, що звитяжець довгенько після того руку лікував, так забив пальці… Потихеньку прочинила двері до світлиці і подивилася на його руку. На ту руку, якою він порішив людину.

Звичайна рука, набагато менша й делікатніша, ніж у її батька. Але скільки було сили в тій руці! Вона дивилася на руку, що висунулася з-під старого плаща. Біла рука, вся побугрена м’язами. Їй схотілось прикластися щокою до цієї руки. Вона навшпиньки підійшла і прихилилась щокою до гарячої, шовковистої шкіри. Рука була гаряча, жива, хоча така сліпучо-біла, із блакитними судинами. Вона підвела очі вгору і здивувалась, що обличчя в стрільця стало зовсім спокійним. Він спав, прихилившись скронею до стовпа, яким підтримувався комин. Розкрилися його груди, і вона бачила важкий золотий ланцюг на міцній литій шиї. Вона ще ні в кого не бачила такого важкого ланцюга, і їй закортіло подивитися, що ж носить він на тому ваговитому ланцюзі. Який там хрест висить? Почала поволі відгортати тканину з його грудей. Коли відгортала, серце в неї з такою силою стискалося і гупало такими могутніми ударами, що, здавалось, рознесе їй ребра. Від серця кров їй у горло бухала і вдаряла в скроні. Відчувала: зараз заплаче, не зможе втриматись. Була в шовковій тканці, у сукні зеленій, у білій сорочці під сукнею. Підпоясалась тонким пояском з позолоченою ниткою й біло-рудувате волосся розпустила. Нахилилася, щоб поцілувати боярина в скроню. Він в ту мить прокинувся і з невимовним жахом вибаньчився на неї. Аж трусився від страху. Вона як стояла над ним, так і завмерла, торкаючись руками його натільного хреста із смарагдовим деревом на ньому. Вони дивились лице в лице. Вираз жаху на його обличчі зникав. Натомість почав заливати рум’янець — спочатку щоки, потім скроні, потім чоло, потім у нього й шия зачервонилась — і він сказав:

— Вельмишановна панно, прошу пробачення, що я заснув… Важкий сон мені приснився.

Вона не відхилялась від нього, не відірвала пальці від хреста. Лівицею почала перебирати його чорне волосся, що збігало пасмами на могутні плечі.

— Ти схожий, мій лицарю, на Йоанна Хрестителя. Такі точнісінько кучері, тільки-от бороди нема.

Боярин Сергій насупився і мовив:

— Вельмишановна панночко! Я не лицар, я витязь.

— Витязів тепер немає.

Він якось несамохіть відкинув поли плаща і, не звертаючи уваги на те, що половина його тулуба оголилась, обома руками взяв її руку, ту, якою вона розкуйовджувала йому волосся, поцілував по черзі кожен пальчик, починаючи з мізинця. І щоразу, поцілувавши, підводив очі й повторював:

— Мила панно! Я останній витязь на Русі. Я і за родом, і за звичаєм із витязів. Як колись у наші правіки на святій нашій Русі, я о двукінь поїхав воювати з німцями-хрестоносцями. І от бач, мила панно, на одному коневі я повернувся, бо другого коня піді мною поклали. Погані, мерзенні тевтони. Але скільки було в мене стріл в сагайдаку, стількома я поцілив німців. Кого в око, кого у вухо, кого в скроню, кого в горло, а двох і в серце! І ні разу не схибив. Про це може свідчити Білий Лицар. Що я був справжнім витязем. Мене бачили в бою і смоленські воїни, і ляхи, і Литва, і литвини. Правда, їх жменька в живих лишилась, не більше…

— Прошу тебе, лицарю, прошу тебе, витязю, не нагадуй мені про Білого Лицаря. Не кажи про нього, не трави душу, бо він мій батько, і негоже мені говорити про нього погане, і згадувати його не можу!.. — І вона ревно заплакала.

Тоді боярин Сергій притяг її до себе і почав цілувати очі, солоні від сліз, очі з пухнастими, довжелезними віями, приказуючи:

— Хороша дівчинко, не плач! Я тебе захищу від усіх-усіх!..

Тут почулися голоси на дворі, почувся п’яний сміх пасічника, аж сюди донеслося, як Окиша щосили співає гучним голосом псалом. Тоді панночка не стрималася, схопила боярина за обличчя й почала цілувати його в очі, в уста, в чоло. Просила, благала його:

— Якщо ти, мій лицарю, не прийдеш до мене ще хоч раз, я, присягаюсь перед Богом, накладу на себе руки!

Без тебе, мій лицарю, життя моє нічого не варте!

Метнулася до себе в кімнату, прихопивши в сінях полуботки, в яких ходила по кімнатах, і зачинилась. Тут ті, що були знадвору, шарпонули за двері.

З гуркотом впала засувка зубцями за нижню затулку. Почали торсати двері. Підвівся боярин Сергій відчинити. Але вибігла із своєї кімнати панночка, тупаючи полуботками, і заштовхала його назад у світличку.

— Витязю мій, вдавай, ніби ти спиш! Не підходь до дверей, не підходь… Я сама відчиню!.. — з притиском шепотіла вона.

Відімкнула двері і зачала голосно сміятись. А за мить перед тим плакала ревно, цілуючи цього дивного стрільця.

Вона чула, що він справді нікого не боїться. Навіть не раз виїздив у поле проти татарських батирів, один-однісінький пригнав цілу батову…

Мамка п’яно засміялася, пригорнула до себе панночку, поцілувала її в тім’я. Адже була вона набагато вища за свою вихованку. Була дебела й ставна молодиця.

— Пригостив нас лікар. Всі болі серця й душі розганяє!

— Щиру правду каже… — хитав головою сивий пасічник, не в силах ту голову рівно тримати.

Хоч були підпилі добре й п’яно реготалися, а проте наїдки несли обережно, нічого не просипаючи і не розливаючи. І, коли сідали до столу, мамка принесла вже зовсім сухий, вичищений одяг.

Тепер було видно, яке дороге гаптування на спідньому каптані зроблене золотою ниткою, з якого дорогого сукна пошитий верхній каптан, який дорогий пояс, які сап’янові чоботи — зелені, із золотим візерунком венеційської роботи.

Коли в світлицю подали їжу, мамка вийшла з сіней, потягла із собою панночку і гаряче задихала їй у вухо:

— Золота моя дитино… Ти хоч добре роздивилась, який же він прекрасний? Ну наче архангел Гавриїл!

— Ой мамцю, таке говориш! Та мені ж негоже на чужого чоловіка задивлятись.

— Е ні, моя панночко! Краса — то найп’янкіше вино. Ось я йому дам на перевдягання одяг, ну, мене він геть не стидається! Бо хто я йому? Проста жінка. Та вже й не молода, баба, можна б уже так і сказати… А ти потихеньку в шпарку подивись.

— Ой мамцю!!! Та що ти таке сороміцьке говориш?!! Мені так соромно!.. І оці!.. Боронь мене Боже, а як вони побачать?!!

— Їх уже облиш! Он вони собі вже старі меди ллють! Їх сама Єва голісінька не відтягла б від корчаги!..

Пішла молодиця до світлички. Вона розбудила ніби сплячого боярина і попрохала, щоб він скинув із себе плаща. Він удав, що ніяк зо сну не може збагнути, де він і що з ним сталось. І підвідся на весь свій зріст, скинувши плаща. Повернувся спиною до молодиці, а вона подала йому ногавиці спідні. Стояв освітлений крізь кольорову шибку віконця золотим промінням.

Панночка змогла розглянути свого майбутнього коханця геть усього — від босих ніг, від крутих, твердих колін і до блискучого чорного волосся, що зміїлось по широченних плечах. Подумала, що то, певно, так на неї діють Окишині ліки зі скляної пляшечки. Бо в голові геть запаморочилось, а в грудях стало солодко та млосно. Ноги обважніли, коліна просто підігнулися, і вона поволі осіла за дверима. Хоч і була молодиця добре підпила, а проте її сторожке вухо вловило. І вона, полишивши боярина Сергія перевдягатись, вийшла. Відчинила двері поволі, щоб не вдарити панночку, бо знала, що та стоїть за дверима. Але яке було її здивування, коли побачила, що панночка сидить навпочіпки, прихилившись спиною до стіни.

— Що з тобою, панночко?!

— Ой мамцю, я не можу! Або то чари, або то ліки, а тільки такої краси я не бачила.

— Ой золотце ти моє, панночко моя мила…

— Я… Я без нього помру…

— Золотце моє… Я все зроблю, щоб він був твоїм! Нехай мене повісять, нехай мене в Почайні втоплять, нехай мене заб’ють киями, нехай крізь мене кілок осиковий проб’ють, мов крізь відьмачку, а я приворожу його до тебе. Я знайду, як це зробити, і він прийде сюди до тебе!

— Обіцяєш, мамцю?

— Обіцяю і присягаюсь, моя мила панночко! Життям присягаюсь…

— Як же мені на душі радісно, аж плакати хочу. Який же він гарний!

— Присягаюсь, що ти кажеш правду! За все своє життя такого красеня не бачила… А мені багатьох довелося лицарів побачити. Навіть серед тих лицарів, що голову за Вітовта на Ворсклі клали, і серед них не було такого… Та й куди ми тільки не їздили — і до Вільна, і в Кракові були, аж до Регенсбурга дістались, і в Менську, і в Любліні, а таких красенів ніде не бачила. І в лазнях, як ми бували з нею, господинею, не вздріли…

— Мамко! Але ж то гріх на чужих та ще й нагих розглядатись!!!

— Звичайно, що гріх. Але ж ми з гріху зачаті і в гріху живемо… Що ж тут поробиш, як сам Бог Отець нас грішними сотворив?.. От і грішимо… А Син його своїми муками наші гріхи одкупив… Як чуєш докори сумління, що согрішила, — то молись! Всевишній милостивий — він простить і облегшить… А я пішла до ворожки і все зроблю, щоб він був із тобою.

І вона відвела її до кімнати, тієї, де крізь шпарку в дверях можна було зазирати до світлиці. І вона знала, що панночка дивитиметься в світлицю крізь ту шпарку на них, і тому посадовила гостя так, щоб його не затуляли Окиша та дід.

Вони випили, добре закусили, а тоді всі співали.

IV

Зелений оксамитовий гаманець

Якби боярин Симон не боявся жіноцтва, то нічого б із ним не трапилось. Мені розповідала про нього моя тітка Варка. Боже, скільки вона всього про всіх знала! Я мала ще була, а вона, як приходила до матінки в гості, чого тільки не розповідала. Матінка моя теж багато знала, але щоб з Варкою змагатись, то гай-гай! І нема чого думати. Бо матінка все вдома сиділа і ткала полотно. А тітонька Варка повсякчас із людьми була. Та все з новими, все із чужими, перехожими прочанами та купцями переїжджими. А чого так трапилось? Бо тітонька Варка ще змолоду залишилася вдовою і бездітною. І стала жити з волопасом Варавою. На віру. Він волів ганяв аж до Львова. А тітонька Варка була тут, біля Пирогощі. Торгувала всякими пундиками. Ні, не те щоб вона сама їх пекла. Просто мала добре горло і вміла закликати до своєї ятки. Ще вона по садибах розносила. Не цуралась такого клопоту. І траплялось, що й до того чортового перевертня, до Білого Лицаря, заходила. Жінка ж у нього була не те щоб гарна, а дуже тендітна та випестована. Тільки все у неї викидні траплялись. А потім вона понесла добре. І її служниця, як на гріх, у тяж зразу ж за нею увійшла. Цього разу жінка народила здорову дитину, а її покоївка мертву. І чогось вона на тітоньку Варку почала злом дихати. Певно, в ній якась нечиста сила була, чи вона якому ворожбитові заплатила, що тітонька Варка почала погано торгувати, ночами не спала. І от тільки тоді полишила місто і прихилилась у селі. Рівно день ходи з Києва. Якщо після заутреньої служби вийти, то на вечірню службу якраз до їхньої церкви. Церква там була невеличка, але гарна як писанка. Прибрана, їй-бо, не гірше, ніж у місті. Бо так вдало стояло село, що завжди в ньому прочани спинялись ночувати. І востаннє перед Печерами слухали службу. І траплялось, що щедро подавали на церкву. Там, у тій церкві, і рушник тітоньчин Варчин висів. Я кращого рушника не бачила. Матінка цілу зиму гаптувала та вишивала. І подарувала тітоньці Варці. А тітонька Варка і повісила рушник на образ Варвари Великомучениці. Їй-бо, не брешу й присягаюсь Богом, що мамина робота перевищила красою всі рушники. Тільки горе — та церква згоріла, як Орда на Київ упала. Все геть татарва сплюндрувала, де тільки її смердючі копита ступали. І наша рідня усе тоді втратила, але слава вічная Цариці Небесній, нашій заступниці, ми лишилися живі і полону уникли! Але то окрема оповідь про наш рід, тобто мамин… А я вам поясню, як із тим боярином сталося. І нехай там хто що про нього говорить, то все дурні теревені, суща брехня! Не знаю, чи до сього дня лишилось на Подолі більше п’яти душ, які його на власні очі бачили. Не брехатиму і зайвого не скажу. Я лише двічі його зустрічала. І добряче злякалась, коли побачила вперше. Я зовсім мала була і зрозуміти не могла всього, що діялось. Але мені в голові вкарбувалось, що тоді було. Назавжди. Скільки я всього пережила, скільки пам’ятаю, скільки забула, а от боярин і зараз перед очима як живий стоїть. Навколішки човгає до Пирогощі багатий вояк. Смоляні кучері зміями в’ються, лице йому затулили і на панцир упали. А з-під тих кучерів довжелезних так і сяє, так і сяє золото! Я більше нікого не зустрічала, щоб у нього таке золото було. Як дукач завбільшки. Ні, брешу. Як старого карбу срібний празький гріш. Ні, знов брешу! Більше празького гроша наполовину! І на ньому Мати Божа з немовлям, все довкола так і сяє, так і палає! Аж в очі б’є!!! А за ним тюп-топ, тюп-топ, отакусінькими кроками ступає Книжник і веде вороного коня. Я потім багато разів того Книжника бачила. Одного разу він навіть зайшов до матінки замовити тонкого полотна на сорочку. Мене здивувало: той Книжник був дорожнім пилом припорошений і сонцем попечений. А все ж охайний, одяг на ньому добре припасований. А от потім, скільки його не зустрічала, завжди він був якийсь обшарпаний, замизканий… Чи одяг на ньому висів, чи, бувало, одежина ціла, але вишмарована фарбами чи атраментом. Може, він і бував добре вбраний, коли проживав у багачів по маєтках і списував їм книги. Ага, ось ще забула! У нього через плече висіла зовсім нова дуда. А тільки більше я з дудою його не бачила… Отож Книжник вів під вузду вороного коня. Грива косами заплетена, сідельце золочене, карбоване і стремена золочені. Боярин Симон оксамитові штани об подільські окоренки дер на шмати. Це було на Спаса, коли я його вперше побачила. Біля Пирогощі сила-силенна людей. Чого тільки не приносили — яблука й груші. Та ще сливи, тоді це велика була дивина у нас. А квіти! А зілля! Цілі пласти щільників, забочені у горщиках та макітерках. На той час, як з'явився боярин Симон, уже освятили. Але люди юрмились навколо. У храмі хор співав… Ні, тепер таких свят не буває! Благословенний був час! З татарського боку, може, років десять як не йшли війною. А мо, й більше, я ж народилась у мирний час. До навали на Київ лишалось ще, може, років десять. Бо як сплюндрували вони наш край, то я вже років два як на вечорниці бігала… Люди один перед одного тягнуться, щоб побачити боярина Симона. Хто з дівчат й заплакав, а хто з жіноцтва заголосив, бо про деяких вояків знали — лягли кістьми у німецькій стороні. Людям страх кортіло подивитись на боярина Симона. Адже повернувся з кривавої, страшної січі без єдиної подряпини. Я чула, як старші чоловіки між собою гуторили, ніби кращого лучника в Києві ні до нього, ні після нього не було. Говорили, що навчився він у Криму. Він туди ніби подався хлопчиськом з купцями, утік з дому. А може, в полон потрапив із своїми старшими родичами після нещастя на Ворсклі. Багато наших людей і ляхів там, у Криму, загинуло. Дехто викупив родичів, а сам збіднів. А боярина Симона відпустили без жодного викупу. Певно, у Криму в нього нечиста сила вчепилась. Був він і красень, і силач, і воїн відчайдушний, а от родини не завів і кореня свого не продовжив. Значить, міцно в нього нечиста сила вчепилась. Навіть отой золотий образок був у нього з якимись надзвичайними чарами. Я сама, сама бачила! Так як оце свої пальці зараз перед лицем бачу. Він мені яблуко жовте, ну справді золоте, подав, як уже відстояв службу. Нахилився до мене, образок і перевернувся на другий бік. А там діва-змія. Лице в неї невимовної краси, а замість рук і ніг змії в’ються! Лускаті, блискучі! І у всіх чотирьох змій очі — червоні лали. Іскрами багряними так і прискають! Хрест святий — чотири змії з червоними очима. Такі малесенькі, ну як макове зернятко, а світло з них сяє вогненне, аж сліпить! Диво дивнеє! Були в тому оберегові неймовірної сили чари! А найбільше диво те, що зі мною нікого не сталося. Ні тоді, ні потім! Золотий оберіг був у мене просто перед очима, коли боярин нахилився. Впритул до мого лиця! Через той оберіг які тільки біди й нещастя не впали на людей. А зо мною — нічого!.. Певно, тому, що я тоді була безвинна дитина і ще не встигла согрішити…

Вдруге я побачила боярина Симона на Щедрий вечір того ж року. Мене одну таку малу взяли до свого гурту дівчата-підлітки. Бо я була голосиста. Голосочок мала як дзвіночок срібний. І от якраз на перехресті вулиць біля Пирогощі сидить вік верхи на коні. І другий, буланий кінь повідний біля нього. На повідному коні паки. У лівиці боярин тримав смолоскип, а правицею виймав з паки яблука і кидав дівчатам. Мене підкликав пальцем, пильно подивився і сказав:

— Дівчинко! Візьми з мого саду яблучко. Воно краще за спасівське…

Посміхнувся до мене лагідно й весело. Мені на душі аж гаряче стало. Простягла я вгору руку по яблуко і чогось бовкнула:

— Господине боярине! А де ж твоє золото?!

Був він тоді у вовчій шубі розхристаній, а під нею — каптан червоного лунського сукна. На грудях у нього висів на срібнім ланцюжку великий хрест із перлин. Він перехилився з коня, погладив мене по голові й сказав:

— Змійовик дає неймовірну силу в бою, а повсякдень мене порятує оцей хрест. Іди, пташко, співай людям. Звеселяй їх!

Боже! Яке то щастя бути молодим! Та ще коли тебе всі люблять і нечиста сила тебе обминає! Люди мене любили, бо я співала, як та пташечка, була слухняна, не-вередлива, роботяща… Тож я й побігла щедрувати, а Лицар лишився на перехресті зі своїми яблуками. Я тоді була мала і, звичайно, не здивувалася, чого це Лицар на Щедрий вечір полишив своє родинне гніздо і аж з-під Батиєвої гори прискакав до Пирогощі… Зрозуміла все, як виросла. Багато розповідей від старших чула. Особливо від тітоньки Варки. Вона вже полишила свою корчму, там куховарила, і перейшла разом зі своїм крутілем Варавою господарювати на хутір до боярина. Отак воно все в один вузол зав’язувалось! Що то значить Божа воля — кого хочеш докупи зведе і не спитає! А вся біда сталася через панночку Білого Лицаря доньку. Та ще якби боярин не боявся жіноцтва. Ви ж тільки подумайте — якось після полювання забрів він на пасіку Білого Лицаря. Зігрітися хотів, бо була страшна негода. Вимок до нитки під зливою. А там якраз була донька Лицаря зі своєю мамкою: Лицарева жінка померла з розпачу, коли взнала, що Лицар все її віно перевів. Батько, кажуть, і панночку не дуже жалував, тримав на короткій вузді та в чорному тілі. Але як дівку не утискай, якщо сатана їй стане в підмогу, то нічого з нею не вдієш. Побачили вони одне одного, то так геть і повмирали від кохання. Тільки боярин виявився боязкий, а вона без усякого страху й сорому. І сама йому призналася, що хоче бути його коханкою. А як він нею погордує і не прийде на побачення, вона втопиться. Отак його ошелешила. Зразу за горло вхопила… Люди можуть сказати: «Бреше стара баба. Хто зна, що вони тоді говорили одне одному?» А тільки тому все стало відомо, що не один він був на ловах, а з ним ще лікар Олеша. То був лікар відомий. Одного разу матусі стало так погано, так погано. Бона спину застудила й не могла своєї роботи робити. Покликали Олешу, хоч він дорого брав. Подивився маму, зварив зілля пити й до спини гаряче прикладати. І за кілька днів матуся вже сиділа при верстаті. Тож той Олеша почув їхню розмову і по-п’яному своїм друзям-п’яничкам вибовкав. Тверезий Олеша — чоловік як чоловік. І статури статечної, і гречний та поважний, і лікарство своє знав. А як почне пиячити, то кілька тижнів його за людину не можна вважати. Та ще й похвалився, що влаштує молодятам побачення. Бо без його допомоги боярин Симон не наважиться піти до панночки. Навіть казав, що домовився з мамкою. А мамкою в неї була служниця, яка тітоньку Варку вижила з міста. І говорив він своїм волоцюгам: щойно Лицар кудись подасться з міста, мамка відчинить хвіртку гостеві. А панночка вже чекає не дочекається, коли побачить боярина. Все молить Бога, стоїть перед образами, щоб батько скоріш кудись із міста поїхав. А Білий Лицар, чортів перевертень, скрізь мав доносителів. Видно, на їхні послуги розтринькав усі жінчині гаразди. Доносителі про Олешині теревені доказали Лицареві. Тоді Білий Лицар покликав до себе лікаря Олешу. Ніби ногу на полюванні повередив. Олеша був добре підпилий. Вже хтозна-який день пиячив. Тож почав вилигуватись, наперед собі плату вимагав від Лицаревих пахолків.

А пахолками в нього були, не приведи Господи, — татари-вихрести. Пахолки якось там вже умовили Олешу, і він пішов, співаючи та пританцьовуючи. Я на власні очі бачила, бо ми з матусею якраз полотно відносили до однієї купчихи. Олеша йде, підстрибує. Татари-головосіки на крок за ним ступають, мов коти за мишею. А от як Олеша вертав від Білого Лицаря, не бачила. Чула потім, що дорослі між собою говорили. Виходило, ніби Олеша недовго пробув у світлиці Лицаря. А з хвіртки вилетів з такою силою, що перескочив через вулицю і гепнувся об сусідський тин. І того ж дня щез. Ніхто його до самого Великодня не бачив. Тому весь цей час ніхто не знав, що там скоїлося на подвір’ї в Білого Лицаря. Аж ось він з’явився на всенощну службу і, коли розговівся, надерся, як вовк глею, — вибовкав усе, що йому Лицар сказав. А Лицар пообіцяв Олешу згноїти в порубі на Горі, якщо той ще хоч слово комусь із челяді скаже чи на його землю ступить. І взагалі, щоб він йому більше на дорозі не траплявся. Як його впорали татари-пахолки, так навіть п’яний Олеша і словом не прохопився. Про інше розповів ось що. Ніби після того дня одної ночі йому привидівся в корчмі янгол. І наказав іти до монастиря і там лікувати прочан і замолювати гріхи. Чи то був віщий сон, чи йому янгол наяву представ, тільки ж такі об’яви, як відомо, легковажити не можна. І Олеша подався до монастиря. Хоча знав, що там йому не буде ні хмільного меду, ні солодкого наїдку!.. Боярин Симон жив далеко за містом у старій садибі між горами. Я бачила те місце вже багато часу після татарської навали. Залишилося тільки згарище, заросле ліщиною. Шматки згорілих болонків від світлиці не менш як три, ну, може, два лікті завтовшки! І перепалений тиньк, не менше трьох пальців завтовшки. Міцний, як цегла! Ото було подвір’я! Фортеця! Та не про те мова, а про те, що боярин Симон не знав, як діяти без Олеші. Бо й справді боявся жіноцтва і сам не наважувався побачитись чи подати вістку про себе дівчині. Коли люди часом переходили повз його хутір, то боярин прохав передати лікарю Олеші, аби той прийшов до нього. Люди думали, що бояринові лікар потрібен. Олешу не могли відшукати й присилали інших лікарів. Та боярин на подвір’я нікого не пускав. Кине срібного гроша через ворота і просить знайти Олешу. Щоб поспішив Олеша на хутір до боярина. Та Олеша сховавсь у монастирі, й ніхто не знав, де він. А боярин нудиться, боярин собі місця не знаходить. Цілими днями то коня чистить, то шаблею січе, то сокирою дубові болонки на скіпки рубає. Хто знає, скільки часу боярин дурів, якби тут не трапився Книжник. Прийшов просити срібла на якусь свою потребу. От боярин і вчепився за нього, щоб той йому пісні грав. А Книжник був неабиякий чоловік. Змолоду вчився в монастирі, воював на Ворсклі і кудись за всі світи у Московщину мандрував. Та головне не це, а те, що він умів і книги писати, і малювати, і всяку музику складати, і грати, і, найголовніше, ворожити по Псалтирі. Казали, що саме за ворожіння його вигнали з ченців. Він так — ворожив — розкривав Святе Письмо, а потім дивився людині в очі. І все, що говорив, збувалося. Може, тому люди й боялися ворожити в нього… А боярин Симон попросив його поворожити. Книжник тільки зиркнув і більше боярину в очі не дивився. Сказав, що йому ворожити не буде і нехай не просить! От який був Книжник! Тільки раз подивився — все прочитав.

— Ну, як не бажаєш ворожити, то зіграй мені! Доки душа моя не заспокоїться! — сказав боярин Симон.

— Та на чому я гратиму?

— На козі грай!

— Де ж я її візьму! — відмовлявся Книжник.

— А хто мені в дуду грав до самого Києва? Від Житомира до Києва?

— Ти, господине, чи збожеволів, чи блекоти наївся! — відрубав йому Книжник. Часом був такий гострий на слово, що нікому не вибачав і просто на рожна пер.

Боярин Симон на зухвальство Книжника не відповів нічого. Знітився і промимрив щось про свою комору. Там, мовляв, і гуслі є, і сопілки, і гудки, і бубни.

Поки Книжник наладжував гудок до гри, боярин пішов до студні. Видобув вина і ковбас. І засіли вони удвох з вином та ковбасою. Хліба не було. Хотів Книжник піти до найближчого хутора, що над Либіддю, і хліба там роздобути. Аж раптом боярин висмикнув шаблю і перед носом Книжникові дзись, дзись! І каже:

— Ти що — від мене втекти хочеш?! Чи, може, нечистої сили злякався?

— Тю на тебе, господине! Чого це я маю тікати? Що я на чужім хуторі робитиму?!! Я ж до тебе прийшов срібла позичити на книгу. А нечиста сила є скрізь! І в тебе на хуторі її не більше, ніж десь у шинку чи в печерах!

Звичайно, брехав Книжник боярину. Заспокоював його. Було на хуторі нечистої сили тьма-тьмуща! Чого б інакше Книжник відмовився ворожити боярину? Був він ясновидцем і бачив, що нечиста сила намертво вчепилась у бояринову душу своїми пазурами. Хитромудрий був чоловік і великий проноза. Деякі люди казали, що він і сам з нечистою силою знався. Бо інакше як би таке трапилось? В один і той же день він, чи його подоба, грав у двох шинках до танців воякам. Тільки в однім шинку грав на козі, а в другім на гудку. Той, що грав на козі, певно, був нечистий, бо він грав ляхам-воякам і все їхні танці! Ну скажіть, як справжній Книжник, котрий ходив до Московщини і в Орду, міг би знати лядські танці? А справжній Книжник грав купцям, що повернулись з Орди. Зразу того ніхто не збагнув, а потім поголос пішов серед тих, що по шинках вештаються: нечиста сила об’явилась, їм не дуже вірили, на сміх підняли! Мовляв, понабирались до чортиків та й чесних людей у дурні шиють. Але то тільки був знак, що диявол невидимою силою завітав до міста. Потім все воно об’явилось. Аж наступного року.

А поки що вони удвох сиділи цілими днями, пили вино, їли ковбасу без хліба чи ще там що і все співали та грали пісень… Нехай хто що хоче, те й каже, але Книжник знав заговорене слово, був справжній ворожбит. Бо грав він, співав і пив з боярином хтозна-скільки днів. Поступово боярин відійшов душею і вже не шаленів, не бігав по садибі й не поривався знайти Олешу. Коли боярину полегшало, Книжник вициганив у нього купу срібла й ключа від старого млина на ручаї. Я ще не говорила про той млин. Не тому, що забула, а тому, що час не підоспів про нього говорити. Млин належав боярину, але вже другий рік як прогнав він мельника-орендаря. І на млині нікого не було. Вода в запруді зникла, вода протікала старим руслом ручая, і жолоби-водоводи геть порозсихалися. Зима настала, крига Либідь покрила, а ручай все плюскотів з-під гори. Навколо млина був паркан із дубових паль, не гірший, ніж навколо садиби боярина. Тож Книжник навпростець через Либідь, через замерзлі болота пішов до Києва. Накупив там усякого-всього. І повернувся на хутір. Але не в садибу, а засів у хатці при млині. І заходився там книгу списувати. Бувало, прийде до боярина, пограє йому трохи, надіп’є вина з боярської чари, набере свічок і знов біжить через гатку до млина. Ні, що не кажіть, знався Книжник із нечистою силою! Бо поки він був у млині, нічого з боярином не траплялось. Правда, люди кілька разів бачили над млином на світанку зелений дим. Якось навіть цілий сніп іскор, що вибухнув із глиняного димаря мельникової хатки. Диму не було, тільки іскри пахкотять у небо. І теж перед світанком. Матусі про те тітонька Варка розповідала, а їй розповідав перевізник. Він там найближче до тих глухих хуторів і пасік проживав. А тітонька Варка знала перевізника, бо той був знайомий її крутіля Варави. Після Водохреща тітонька Варка повернулася зі своїм крутілем Варавою. Я його не вподобала з першого разу, як тільки побачила. Видно, мій янгол прошепотів моїй невинній душі, що це найчорніший чоловік у моїм житті. Посланець диявола! Проте зовні він виглядав нещасним. На обличчі в нього ще не загоїлись рани. Він кульгав і спирався на костур. Говорив тихо, поволі й дуже хрипким голосом. А так був чолов’яга нівроку — як добра скриня, в грудях і вия — ніби в доброго бугая. Повернулася вона тому, що Білий Лицар розлютився на доньку і разом із мамкою відіслав її до родичів у Житомир. Нема чого правди таїти — тітонька Варка боялася наговору мамки. І, коли взнала, що її витурили з міста, зразу й повернулась. Та краще б не поверталась! Боже, Боже, людина боїться когось, хто далеко, а найжахливіше від неї за крок!.. А може, то ворожба лютої мамки впала на тітоньку Варку і такі страсті сталися з нею. Не знаю, що то було — кара Божа за якийсь гріх чи спокуси диявола і помста сатани роду людському. Сталося так, що вони здибались на ярмарку на Глибочиці, Варава і перевізник. Перевізник недовго й розмовляв із Варавою. А за три дні прийшов до нашої хати перевізник, бо вони у нас притулок знайшли. І сказав, що балакав з хазяїном і той бере їх до себе на хутір. Хто той хазяїн, я вже потім дізналася, коли після Водохреща до нас прийшла тітонька Варка. І розповіла про їхнього нового хазяїна боярина Симона. І про його похлібника-приятеля Книжника, що засів на старім млині. Певно, він там не книгу списує, а ворожбою займається та чорнокнижництвом. Я тепер думаю, що дарма тоді вона клепала на Книжника. Поки він був, нічого жахливого не сталося. Це вже потім знялося, закрутилося!.. Тітонька розповіла, що боярин дав їм стару хату за парканом. Вистуджена, брудна, але як добре уладити, то кращої не треба. І піч з навісним комином-димарем. Чого ще треба?.. Тітонька їсти варить, на стіл подає, світлицю прибирає. Запасів у боярина — тьма. Багатий він чоловік — бо селяни та наймити з усіх хуторів на Покрову й Різдво поприносили і сала, і меду, і борошна, і крупів, і риби сушеної, і грибів, і ягід сухих та ще всього чимало… А Варава коня доглядає, дорогу й стежку від снігу розчищає, дрова рубає. На ніч боярин замикає ворота й нікого до себе не допускає.

Окрім Книжника. З ним вони удвох усю ніч палять світло і щось співають. Тільки що — добре не чутно. Чи божественне, чи, може, сороміцьке, Бог його знає. Варава хотів якось уночі підійти до паркана і зблизька послухати. То сатанинська сила його ледь без ноги не залишила. Кроків два йому було до пакілля, як він ступив на гілочку, снігом припорошену. І з-під снігу вискакує товста гілляка і б’є щосили по хворому коліну. А за нею друга гілляка ззаду як вжучить. Він упав плазом і довго лежав, не міг рухнутись. Ледь-ледь дошкандибав до хати. В обід пішов подивитись на те прокляте місце, а там — нічого! Ніяких гілок, ні тонких, ні товстих. Лише столочений сніг і три дірки у мерзлій землі!..

Багато всякого бісовиння на хуторі та по околицях траплялось тієї зими. Просто я вже забула, коли що об’явилось. Адже стільки часу минуло! Можу тільки одне твердо сказати — сатана поки що людей не мордував, але весь час їм усякі знаки подавав, аби вони звідтіля забиралися. Та й справді, якщо подумати — ну що там доброго, в глухім кутку, віддалік од гурту, й місця погані. Звідти й до Лисої гори недалеко. А це всім відомо — там же погань збиралась. Тепер уся нечиста сила, все відьмацьке кодло на Лисій горі ради радить. Господи, сохрани нас від нечистої сили!

З кебетою виявився тільки Книжник. За день до того, як скресла крига, Книжник віддав борг боярину. Віддав двома дукатами угорськими, а брав копою битих півгрошів людських. Це всі знали — бо він витратив срібло на Подолі, коли купляв папір венеційський, пензлі грецькі, фарби та творене золото! Тітонька Варка угорське золото на власні очі бачила. Боярин здивувався, що його похлібник віддає більше, ніж брав.

— То ти мене за лихваря-жидовина маєш? Та ти знаєш, яка кров у моїх жилах тече? Хіба забув, що десятина й кесаревої є?!

— Цс-с-с! Мій господарю! Тихше, ще хтось із доносителів почує!..

— Вибач, але не маю часу йти до міста і наміняти на срібло. І так над усяку міру затримався.

— Я зачекаю, коли наміняєш.

— Е ні, мій володарю! Я не можу себе зраджувати! Як рушаю, то без боргів.

— Та зачекай ще трохи — поспіваємо, перехилимо по чарчині на дорогу.

— Не можна. Завтра вранці скресне крига. А мене чекають. Якщо я не повернусь вчасно!.. — Книжник не договорив.

Боярин замахав руками.

— Що ти, що ти?! Боронь Боже, я не перешкоджаю, тільки швидше вертай!

— Як Бог дасть! — перехрестив боярина і вийшов із двору…

І почалися чорні дива! Певно, сам господар пекла взявся за справу. Бо з того дня, як скресла крига, сонце почало так пряжити, що за тиждень останній сніг у ярах зник і все зеленню залилося! Боже, як згадаю, яка щедра весна була. Щедра та буйна! Не весна, а дивне свято було того року.

І боярин наче відійшов, пожвавішав. Вже не ходив сновидою із шаблею в руках, а чистив, гострив зброю, вправлявся з луком. Так лупив стрілами в пакілля тину, що аж гуло. Тітонька Варка казала, ніби там у нього в коморі зброї було на добру сотню. Він все її лаштував та коня пестив. А Вараві не дозволяв ступати за поріг брами. Коня давав вигулювати під вузду, але не давав сідлати і їздити верхи.

За якийсь час зовсім повеселішав боярин Симон. І, коли зацвіли вишні, загадав Вараві винайняти човна в перевізника на Либеді. Хотів попливти в гирло Либеді. Казав, що там добре стерляді ловляться. Тітоньці Варці наказав, аби добрих пампушок з часником напекла.

Встали вони удосвіта, забрали ще гарячі пампушки та глеків два з вином. Може, ще що з припасів, я того не знаю. Пам’ятаю лише те, що говорила тітонька Варка. А спитати хіба я, дитина, могла?! І пішли вони до Либеді. А там вже перевізник їх чехає. Човна пригнав свого найкращого і снасть привіз. Снасть боярину сподобалась, і він почастував Вараву та перевізника вином. І сам добре ковтнув. Сіли вони в човна, і тільки почало сонце сходити, як раптом розлився туман над водою. Ну просто молоко! На однім човні сиділи, а ледь могли один одного роздивитись.

Пливуть вони в тумані поволі, Варава стиха загрібає, щоб не трапити дном на пенька. А бояринові нудно сидіти. Бо й снасть тут нема чого закидати — втратиш снасть. Від нудьги та чекання, поки туман розвіється, по ковточку видудлив боярин глек. Варава йому нагадав про пампушки, а боярин відповідає:

— Ет, дурне! Хіба це вино? Не міцніше узвару! Пампушками сам смакуй.

Ну скажіть — хіба і той туман ні з того ні з сього, і глек вина, хіба то не диявольська справа?! Туман не розходився, і вони пристали до берега. І взялися, вже вдвох, за другий глек вина. Боярина зморило, він закуняв на демені. А Варава сидів і чекав, поки мине туман. Коли туман розвіявся, Варава погнав човна вниз. Боярин прокинувся і попрохав підогнати човна до берега. Сказав Вараві прямувати в гирло і там ставити снасті. А сам трохи прогуляється, щоб хміль вийшов з голови. Варава не став йому перечити. Він хто такий — просто наймит. Варава розповідав потім тітоньці Варці, а вона матусі — коли Варава гнав човна униз, то час від часу озирався на пагорби і бачив боярина. Той поспішав за човном. Стежка там по горбах петляє, і тому Варава то бачив боярина, то не бачив. Як Варава прибув до гирла і закинув снасть, то небавом прийшов на берег і боярин Симон.

Варава пригнав човна до берега, і боярин переліз на демено. Ніяк не може вмоститись на лаві. Лихоманка його тіпає, лиця на ньому немає. Питає Вараву, а сам зубами цокотить:

— У тебе… є трохи вина… щоб зігрітись?.. Щось… мене лихоманить!..

Витяг Варава з-за пазухи глиняну баклагу, з медом…

Боярин ковтнув кілька разів, обхопив себе руками за плечі, аж нігті побіліли. І як скрикне:

— Ой жах!!!

— А що сталося? — не втримався Варава, хоча слід йому було мовчати. Адже хто він? Наймит! Тож мовчи, не питай великого пана. Це ж усякий знає, відколи штани вдяг!

— А те сталося — він булавою доньку порішив!

І подивився на Вараву так, що той від дикого погляду боярина аж гикнув. У боярина лице зробилось сіре, очі звузились, білі стали.

— Дай ще! — наказав боярин, і Варава подав йому глиняну пляшку.

Боярин ковтав маленькими ковтками і, загикуючись, оповідав. Може, я дещо збрешу, але все так і було. Бо добре пам’ятаю, як тітонька Варка прийшла до нас на Великдень і розповідала матусі…

— Ти, хлопе, погнав човна униз… І, звичайно, думав про рибу, а я думав про дівчину… Ти знаєш, волоцюго старий і битий, що рибу, птицю та дівицю беруть руками!.. Ну от ти що взяв, поки мене не було? А ні-чо-го! А я зразу через груд, через другий — і вже на пасіці! Старий порався з колодами у саду. Тюкав чимось, може, теслом. Певно, підвісну борть лагодив. Я перебіг через садок — старий і не почув. Скочив на подвір’я. У вікні світлиці наче махає чи то жінка білим рукавом сорочки, чи то птах білим крилом. А двері до істобки розчинені. Я стрибнув до сіней і навшпиньки нагору. Двері світлиці трохи одхилені. Обережно зазираю, щоб сходинка не рипнула. Бачу — вона лежить на ліжку. Накрита лише золотими косами. А-а-а-а… Я скаменів. Вона до мене руки простягає. Коси з грудей спадають… і з лона… теж. Вона каже мені: «Любий, коханий! Тайна кохання розкрита, більше не варто жити. Все інше — омана і туман!» Руки до мене простягає і тремтить. Я теж весь тремчу і йду до неї. Тільки наші пальці з’єднались, як між ними ніби блискавка вибухла!.. Прийшов до тями — лежимо ми у ліжку геть голі. Вона каже: «А тобі не встид зі мною лежати?» Я кажу: «Зовсім не встид!» Тільки-но сказав, вона — раз і мене, мов коня, осідлала. Стрибає на мені й сміється. А в руці зелений гаманець тримає. Розмахує ним, монетами бряжчить… Мені раптом стало соромно, і я закрив очі. Коли щось як вдарить згори. І крик страшенний. Розкліпив я повіки — на мені лежить вона поперек, а над нею стоїть Білий Лицар. У руці в нього шишката булава. Дивиться мені в очі і крізь зуби цідить: «Мою ключницю хвойдою і содомісткою обзивала при челяді. А сама, сука, он до якої розпусти дійшла!!!»

Мені руки і ноги наче пов’язало. Й пальцем не можу ворухнути. Тоді він нахиляється, хапає її за коси, стягує з мене і кидає на підлогу. І ще б’є її в тім’я булавою. Я чув, як хруснула кістка. Убиває її на моїх очах, а я не можу ні крикнути, ні поворухнутись. Тут він приступає до мене і б’є мене булавою у ліве плече, потім у праве. Після його ударів сили мене зовсім полишили. Він підняв мене за волосся. Пхнув мені в руки мій одяг. Я тільки й зміг втримати шмаття, стільки в мене сили було. Він знов схопив мене за волосся і пхнув зі сходів. Це ганебніше за татарську наругу. Її смерть на моїй совісті. Якби я не прийшов, він би її не забив. Він застав мене на гарячому. Він схопив мене голого. Він прихопив мене беззбройного.

Боярин закляк на демені. І так сидів до самого вечора. Варава рибу зі снасті брав і пробував розговорити боярина Симона. Дарма. Боярин сидів нерухомо і мовчки.

Вже надвечір приплив до них перевізник. Видно, внутрішній голос підказав йому: з рибалками щось трапилось. Почали вони вдвох приводити до тями боярина.

Слава Богу, у перевізника був чималий глек медовухи. Стали вони його умовляти хоч ковток випити. Він їм тоді каже:

— Пийте ви з глека, тоді і я вип’ю. Не хочу, щоб мене отруїли.

Тож і їм довелося пити.

Коли сонце зайшло, вони пригнали обидва човни до перевозу. П’яні всі троє, ледь на ногах тримаються. Власне, боярин не хитався, а рухався ніби ошелешений.

Це розповіла тітоньці Варці перевізникова жінка. Коли вона їм допомагала рибу виймати із човна, на дні об’явився гаптований золотом гаманець. Боярин як зойкне, як схопить того гаманця і чимдуж до своєї садиби. Ні п’яний перевізник, ні тим пак кульгавий Варава не змогли його наздогнати. А він прибіг і зачинився у своїй садибі, перестав до себе навіть тітоньку Варку пускати. А вона до матусі прийшла, щоб взнати, чи мамка жива, і повернулась до Києва. Може, то брехали, що вони удвох із панночкою від якоїсь пошесті померли. А якщо померли, то справді на хуторі Лицаревому були перевертні-упирі. Тітонька Варка тоді була така нещасна, змучена, забрьохана. І дуже поспішала. Матуся сказала їй, що якась там веремія на Лицаревім подвір’ї сталася. Про мамку і панночку матуся нічого не чула, але обов’язково все розвідає. Тітонька Варка просила матусю прийти до неї, як щось дізнається. Та матуся відмовилась: «І не проси, і не умовляй! За тими горбами чародійські місця, звідти до гори Бусовиці недалеко і до Лисої гори теж».

Тітонька Варка похнюпилась зовсім, утерла очі й сказала: «Як же я вдруге до вас придибаю?! Це ж за три світи!» Мама промовчала, а тітонька Варка тоді розв’язала вузлика на кінчику намітки і витягла звідтіля золотого угорського дуката.

— Оце боярин мені подав через шпарину. А я вам дарую. Бо все одно, як у руки Вараві потрапить, він його або проп’є, або в кості програє.

— А ти, сестрице, йому не говорила б, а сховала…

— Якби ж то… усе винюхає чи так випитає, що вийде, ніби я йому сама віддала.

Мама похитала головою і мовчки собі посунула дуката… Коли я підросла, вона мені того дуката дала і з нього зробили дукач. Сусіда-коваль малесеньку дірочку пробив і з срібної дротини зробив вушко. І всі мені заздрили. Як вийшла я заміж за доброго шевця, то дукач був мені за посаг. І всі мені заздрили, що в мене такий скарб! Аж потім сталась біда — за борги у кас забрали дукача. Купили ми хату і найкращих шкір три паки. Та повінь підмочила їх, пішла гниль по шкірах, і майже все пропало. А позику треба повертати… Дочка того падлюки не схотіла носити дукача на дротинці. Сказала приварити вушко. От золотар і зробив вушко золоте. Такого гарного дукача не було ні в кого на всій нашій вулиці! Тільки вона з подругами пішла на вечорниці до одних людей. Ті люди у світильник замість дерев’яної олії налили білої земляної смоли. Багацька донька сиділа ближче за всіх до світла. І раптом на очах у всіх той дукач позеленів, потім посинів, відтак став сірий і розсипався. На шворці лишилось тільки вушко золоте. І ще пил золотий був у неї на сорочці та на пучках. Бо вона схопилась за дукача, коли всі із жахом споглядали, як дукач міниться барвами. Батько її, падлюка, позивав на нас до лавників, буцімто ми йому дали фальшивого дуката. А мій чоловік відповів на лаві: «Ти чого з тим дукатом до нас чіпляється? Може, ти при свідках давав дукача золотареві й при свідках забирав? Може, то він замінив справжнього дуката на архимницьку підробку?! Адже моя дружина носила його від того самого року, як у Київ приїздив їх милість великий князь Вітовт! Ось так. Якби він був архимницький, то хіба б десять років провисів на шворці і не розсипався?»

Он який він був у мене! Тільки хтось щось порушить, то він уже розумом поперед біжить і завжди своє добуде… Багацька дочка як вийшла заміж, то в неї тричі траплялись викидні. Аж поки мене не перепросила і не подарувала мені венеційські золочені пацьорки! І одразу ж понесла. Більше ніколи не викидала. Отож усе з бояринових скарбів було зачакловане і мстилося тим, хто якесь зло чинив!..

V

Кухар

Кінчалася щедра осінь, і на Житній базар понавозили всього, чого тільки можна було привезти чи принести, що могла зродити щедра київська земля. Вози яблук і груш, велетенські вози ріпи, чорної та білої редьки. А зерна скільки всякого, повні вози пахучих лантухів з конопляним насінням, торбинки, торби та міхи з маком, олія конопляна та лляна в корчагах і здоровенних баклагах та струнких полив’яних канівських глечиках. Лантухи пшениці, ячменю, поліської гарливої роботи козуби з вівсом. І якраз тут під горою, де починалися Гончарі, де починалися Кожум’яки, стояла над своїм добром вже таки підтоптана чорнява молодиця із великими чорними очима та пасмом сивини. Вона поправляла те непокірне волосся і все його заштовхувала під замизкану благеньку намітку. А водночас розглядалася на всі боки. Чи то вона була така нетерпляча, чи то була чимось стривожена, чи то сподівалась когось побачити, чи, навпаки, боялась когось зустріти. А далі там продавали всяку живність: птахів, та кіз, та поросят. І голубів, і дичину. І так сталося, що десь із Кожум’яків з натовпу раптом вийшов проти перекупки парубок, а може, ще й парубчак. Тільки було видно, що його білого лиця ще не торкалося лезо. Вуса мав густі, темні, а на підборідді вже пушилися темні кучеряві волосини. На плечах добрий кобеняк сільський, підперезаний широким поясом поліської роботи, на ногах постоли з сировиці. І шапка на ньому повстяна, бита, з вузенькою смужкою кунячого хутра. А через плече торба. Торба зовсім ще нова. Але ні руки його, ні обличчя не свідчили про те, що він займається землеробською важкою працею, що він селюк. Лице його було ніжне, свіже, не дуже засмагле. І, хоча він був одягнений так як поліщук, десь із глухого закута, у цьому розбурханому натовпі, де і музику можна було почути, і сварку, і чужу гаркаву і швидку мову, і репетування циган, і лайку литовських вояків, він зовсім не почувався розгублено. Рух натовпу виніс його до чорнявої перекупки з одного боку, а з другого випхав служницю-татарочку невисокого зросту, міцну, з геть круглим обличчям, мов яблучко, так завиненим хусткою, що здавалось, ніби вона була в паранджі. Тільки видно було круті вилиці з темною шкірою і над ними маленькі, дуже пильні очиці. А сама вона була в свиті, з-під свити визирала сорочка київська мережана, фартушок, і з-під того всього виднілися червоні китайчаті штани. На малесенькій ніжці гостроносі капці. Вона спинилась перед чорнявою молодицею і почала перебирати, пробувати горох і боби, приміряючись: чи купити? І висипала вже назад жменю тих великих пузатих бобів з позначками чорними, як парубчак у поліській ноші не втримався і кинув їй:

— Бери! Не пожалкуєш. Це сьогодні на базарі найкращі боби. Варяться враз. Тут на базарі я кращих не бачив.

Мала татарка зиркнула на нього з-під хустки, чисто промовила:

— Дурне кажеш! Просто щоб зачепити мене.

— Потрібна ти мені дуже! Я тобі кажу, що кращого сьогодні не купиш. От купи в неї, а потім купи ще в когось, звари і покуштуй.

— А чого ти сам не купуєш? — огинаючись, поводячи плечем та скоса зиркнувши, запитала татарочка.

— А тому, що в мене немає горщика і печі, де варити.

Тут і молодиця втрутилася в розмову:

— А ти що, молодче, сам і куховарити вмієш?

— А вже.

— Що можеш?

— Все можу!

— А хто ж ти такий?

— А ніхто. Вмію, та й усе. Матері все помагав… та вряди-годи і за неї куховарив.

— Ти не бре-бре? — засміялась до нього молодиця. — Хочеш — ходімо? Я тобі даю все. Ти тільки зготуй мені обід.

— То чому б ні? Можу! Лише дай посуд та з чого!

— Ти диво якесь, якщо не брешеш! Щоб ото парубок і куховарив?

Хлопець густо почервонів, коли вона його парубком назвала.

— Слухай, — вела своє молодиця, уважно розглядаючись на хлопця. — А їй-бо, ти не сільський. І руки в тебе он які чисті, і обличчя біле. Але роботу знаєш. Ти чийсь дворовий?..

— Та ні… Я ж кажу, що так усе робив…

— Однак за ралом не ходив!

— От цього не було.

— Ти, парубче, трохи пізніше можеш до мене підійти? Я ось спродамся. Рибу вмієш готувати?

— Хе! Рибу вмію. Що рибу? Я гусака можу приготувати…

— Якщо не брешеш, то приходь пізніше, як я спродамся. Та й підемо виберемо гусака. Покажеш, як ото можеш гусака… Бо в мене гусаки не виходять.

— Мені хіба важко? Почекаю. Мені нікуди поспішати…

— Що? Спродався уже?

— Та… Сьогодні ще й не починав.

— Що продаватимеш?

— А нічого. Витрішки! — засміявся ’ парубчак і повернувся, щоб іти.

Але побачив, що татарочка поруч стоїть і мовчки слухає, як він теревені розводить із цією смаглявою перекупкою.

У татарочки видобувся голос:

— А я твої боби купую. Усі боби.

— То бери! — здивувалась молодиця. — Видно, що в тебе насправді очі неурочливі і рука легка. Ти знаєш, їй-богу, продаю як для себе, а до мене за весь ранок ніхто… Як ти з’явився — у мене весь кошіль купують!..

Не встигла перекупка щось іще сказати, як татарочка крутнулась до хлопця.

— Допоможеш віднести. Тут недалеко.

Молодиця підтисла вуста і невдоволено здвигнула плечима.

— От же нахаби ці ординці! Як хлопця звати, не спитала, а вже їй віднеси.

— Мені-бо що? — і поблажливо подивився на низеньку татарочку.

По татарці було видно, що вона й чотири кошелі потягне.

— Я віднесу й прийду. Бо мені якось без діла нудно… Аби був гусак, а підсмажити — підсмажимо! — Парубчак узяв кошіль і пішов за татаркою.

Коли вже занурився в натовп, повернувся і кивнув молодиці, що насуплено дивилась йому услід. Ніби сказав: «Віднесу, щоб відчепилась, і зразу й прийду».

Проте, скільки молодиця не чекала того парубійка, він так і не з’явився. Молодиця добре спродалася, бо в неї зразу ж по тому пішов швидкий торг, як хлопець підказав татарці купити її боби. Вона і горох продала, і гречку, і квасолю, та й взагалі все, що винесла. Але настрій у неї був препоганий.

Хоч і спродалась, та стояла майже до самого кінця базару. Така сама перекупка, як і вона, спитала:

— Настю! А чого ти оце стоїш? Ти ж давно спродалася…

— Та думаю гусака купити… Чекаю… Що лишиться, то дешевше буде! — відказала вона невдоволено, а сама розглядалась по боках. Подумки сказала собі: «Це ж треба! Така легка в хлопця рука і око неурочливе! Тільки підійшов, сказав — і все збула! Як закляв… А він візьми та й не прийди. У, чортове сім’я ординське, козолупи смердючі! — лаяла вона подумки татарочку та все її плем’я. — Не треба було його відпускати з тією відьмачкою! Хлопчик він молоденький, необачний! А татарюга така вже, видно, хвойда, що нема де й тавра ставити…»

Парубчак полишив базар разом із татарочкою. І тягнув, крім кошеля з бобами, ще рибу, яку вій вибрав, бо татарка у цьому нічого не тямила. І птицю, і доброї ріпи, і квасолі, і сочевиці мірку. І навіть зайця.

Він провів татарку до високого, білого, гостроверхого тину. За болонками чулись вигуки та якась колотнеча.

Татарка застукала залізним кованим кільцем у дубові дошки брами умовленим стуком.

— Це я, Роуза! — вигукнула татарка. — Відчиняй жвавіш!

Відчинилася вузька бічна хвіртка при брамі. І в проході чолов’яга виріс здоровий. Не менш ніж на дві голови вищий за парубчака. Обличчя наче з каменюки витесане. Нічим не був схожий на татарина, окрім щілин вузьких очей. А ніс ьеликий і волосся русяве. Тільки-от щілини очей татарські, та, правда, й вилиці закруті. Парубчак здивовано подумав: «Куди це я потрапив?» А вже татарочка вела його через подвір’я чисте, на якому коней шкрябали двоє чоловіків. Парубчак на них задивився. Бо один був довготелесіший, ніж воротар. А другий чорновидий, кучерявий, з пухнастою купою волосся. А на тій копиці кучерів згори примостилась маленька червона шапочка. Він стояв до хлопця спиною і чистив високого рудого коня.

Коли вони зайшли до людської, там біля казанів, біля печі поралась служниця. Місила тісто, як зрозумів парубчак, на локшину.

Хлопець все, що приніс, розклав на столі.

— Ну добре, я тепер пішов.

— Куди ти підеш? — здивувалась татарка. — Ти ж казав, що вмієш готувати всяку страву. Рибу тим пак. Якщо ти не хвалько, візьми і приготуй!

Парубчак роздягся, пошукав кілок на стіні, щоб повісити свою свитку, шапку й торбу. Закасав рукава. Перше, що він взяв, були ножі. Помацав, чи гострі леза.

Служниці не встигли озирнутись, як він відшукав оселку, підправив леза ножів. Заходився чистити і патрати рибу, відсікати плавці. Потім схопив тих трьох качок, яких притягли з базару. Наказав общипувати. А сам вже білував зайця, відкидав кишки. І все робив з такою швидкістю, що ті двоє навіть припинили скубти качок.

— Якщо мені стільки готувати, то й поміч справжня потрібна. Давайте помагайте!..

І, поки вони скубли качок, парубчак поклав рибу в казан, заправив і взявся домішувати і вибирати тісто на локшину.

Служниця повернула до татарки обличчя і підняла брови, питаючи: «Хто це? Звідки він?» А татарка нічого не відповіла, тільки хихикнула. Вона й тут, знявши з себе свитку, не розмотувала хустки. Хустка прикривала їй лице, тільки очі блищали. По очах було видно, що вона сміється над молодицею. Молодиця полишила свою качку, стала поруч хлопця і просто заглядала йому в руки. І тоді вже він засміявся. На кухні парувало, шипіло, кипіло, шкварчало. Полум’я в печі гоготіло. Парубчак то кочергою, то рогачем підправляв посуд. Виставляв одне, підставляв друге. Підгортав і розгрібав жар, підкидав дрова.

І, коли за якийсь час почав готові страви витягати з печі, почувся басовитий голос:

— А хто це?

Хлопець повернувся і побачив: на всі двері постав сильний, високий чоловік, вбраний у дорогий одяг, при довгім, вузькім мечі на поясі. Перш за все хлопець звернув увагу на меч. Низько вклонився, потім мовчки випростався.

— Хто ти? Чого тут?

— Мене Тимком звуть. Я допомагаю їм куховарити.

— Ану скуштуємо, що ти тут готуєш.

Чоловік покуштував локшину, потім юшку, відщипнув шматочок зайчатини, ще й смаженої качки.

— Ти в кого служиш?

— Ні в кого я не служу, господине мій.

— А чий ти? Холоп? Закуп? Вільний?

— Ні, господине, я вільний… Сирота…

— Ну що ж… Хочеш до мене в службу піти? Будеш куховаром?

— Як, господине мій, скажеш…

— Гарно в тебе виходить. Тільки дивись мені: щоб не крав і не байдикував. Щоб завжди був на місці, при ділі.

Як чогось забажаю, щоб мені зразу ж і зготував. Я люблю свіжу страву. Вчорашнього не їм. Зрозумів?

— Так, мій господине…

— Особливо рибу люблю.

— Так, мій господине.

— А платня буде тобі — одяг на рік, харч з мого столу і два гроші срібних на рік! Згода.

— Згода, мій господине.

— І головне — не красти.

— Я ніколи не крав, мій господине! Навіщо мені красти?..

— Ну годі, розбазікався! Зайвих розмов я не люблю. Що тут побачив, почув — нікому ані гу-гу, десь ляпнеш у місті — голову зніму! Вони знають… — кивнув широким підбороддям до татарки й молодиці, що стояли біля печі, сховавши руки під фартушки, і за кожним поглядом господина кланялись.

— Добре, мій господине.

— Так чия ти дитина?

— Батька звали Іваном, а матір Марією…

— То де вони подівались?

— Від матері я пішов. А батька не знаю, його татари посікли.

— Це в той наїзд?

— Так.

— Ага, знаю. Ми тоді багатьох відбили. Але багатьох так і не вдалося… Зате у мене ось це надбання! — Він простяг руку до татарки.

Татарка мовчки схилила голову.

— Ну, готуй страву. Сьогодні ввечері гості будуть. Що в тебе якнайкраще виходить?

— Гуска смажена…

— Візьми гроші на гусей. Зайди в будинок до ключниці. І щоб до вечора зготував. Гості після вечірньої служби прийдуть.

Розчервонілий, спітнілий парубчак витер рушником лоба, обполоснув руки над різанкою і, швидко вдягтись, проскочив через подвір’я до будинку одержати гроші на гусаків. Там зіткнувся лице в лице з кучерявим чоловіком. Аж скрикнув, побачивши його обличчя зі звернутим набік носом, вдавленим межи вилиць. Кучерявий невдоволено сплюнув, відтрутивши від себе парубчака. Парубчак же піднявся на ганок і застукав до дверей, щоб увійти. Двері самі відчинились, і перед ним стала ключниця, червона, з золотими нитками кирсетка під розкритою свитою, фартушина вишита червоними й жовтими великими квітами. Плахта картата, і коралі на шиї. Посередині палав справжній золотий дукач. Хлопець зустрівся з її насмішкуватим поглядом сірих очей з-під пухнастих чорних вій:

— Ну от і нам служитимеш. Тобі гроші на що?

— На гусей!

Одержавши монети, війнувся повз воротаря. Здоровило облаяв його, що летить мов скажений.

Хлопець, виправдовуючись, пояснив:

— Господар послав! Треба встигнути на базар.

Він купив трьох гусаків за півціни — їх не встигли продати за цілий день.

Поспішав з тими гелготячими гусаками за Щекавицю. Одна перекупка штовхнула другу:

— Шкода, що ти не бачила! Оно туди, за ріг, до Щекавиці побіг парубчак. Потяг аж три гусаки!..

— Що за хлопець?

— Такий, у ходаках, кобеняк темний. А шапка дорога — повстяна, з кунячим хутром…

Друга молодиця скривилась від тих патякань, наче їй кислицю дали розжувати.

— А чого ж ти мені раніше не сказала? Я б роздивилась, що то за хлопець…

— Так, нічого особливого. Зовсім молоденький парубчак… Не про нас із тобою. Замолодий і ще зелений… — хихикнула єхидно перекупка, яка тягла назад нерозпроданий товар. Заздрісно штовхнула порожній кошіль подруги. — Ти сьогодні все спродала. То, може, зайдеш? По чарочці перехилимо… Добрий медок піднесли мені селюки…

— Та ні, щось у мене сьогодні голова болить…

— От якраз і годиться випити, аби голова пройшла.

— Не вмовляй, — сказала молодиця з порожнім кошелем та й почимчикувала собі у завулок.

Увечері зібралося до садиби кілька лицарів литовських і польських. Вони служили у замку на Горі.

Конюх, двоє вояків, воротар русоволосий із татарським лицем і обидві служниці смакували виробами нового кухаря в людській. І лише він бігав то туди, то сюди, то на кухню, то до істобки, то нагору — до світлиці господаря…

Коли опівночі скінчилося частування, господин проводжав гостей відповідно їхньої вельможності — чи лише з ганку, чи до воріт, чи за браму на вулицю.

Отоді ключниця-молодичка вхопила за руку нового кухаря:

— Я тут ключниця. Але, власне, все господарство на мені. Головне твоє діло — готувати і мовчати. Що б тут не коїлося. Хоч раз писнеш — тобі амінь! А так — господин щедрий. Слуг не мордує. Хіба починають базікати зайве… то з ними завжди щось трапляється… Одного кінь вдарив, як той п’яний у стайню завалився… Підковою у скроню. Другий, теж п’яний, втопився у калюжі, отам за рогом під час зливи. Третій упав з копиці на вила… Зубці дерев’яйі, а бач, серце протнули… Всі вони були дуже балакучі… А ті, хто не патякає багато, бач, як добре живуть… Дивись — на всіх новий одяг… Навіть рабиня-татарка і та он як убрана. І перстень у неї срібний. Бачив?

Новий кухар кивнув.

— Отож-бо воно! А головне — будь весь час на своєму місці… Можеш іти. Тобі постелять. Спатимеш разом із вояками…

Ще й не дніло, першим прокинувся новий кухар. І почав готувати із залишків вчорашнього учту сніданок для челяді. А заразом і обміркувати, що б його спорядити для господаря. Вночі, як скінчилось частування, той нічого не замовив, а сам не став лізти перед очі хазяїна. Тому вирішив зробити затірку, всмажити добру яєчню із салом та подати житнього хліба й кислого квасу. Коли його гукнули із господаревого будинку, він усе поставив на тацю і обережно поніс. Господар вийшов при повному уборі і потяг широкими ніздрями повітря.

— Диви! Нічого йому не казав, а він вгадав, що мені треба! Тобі хто-небудь говорив?

— Ні. Всі ще спали. Вони своє їдять, від учорашнього… Це я для тебе, пане, спорудив! — і шанобливо вклонився.

— Добре, дуже добре… Побачимо, як далі буде… Спочатку всі старанні.

Тут з’явилася молодиця, і він гукнув їй:

— Ти за ним приглядай, щоб завжди був такий, як сьогодні!

Кухар вклонився і вийшов далі розпоряджатись на кухні. Обидві служниці, побачивши, як молоденький кухар береться до справи, своєї роботи майже не порали, тільки робили вигляд, ніби допомагають, а насправді байдикували.

Двері рипнули, і вступила молодиця у своїй білосніжній свиті, обережно піднімаючи поли, щоб не забруднити. Вона мовчки підступила до служниць і, не міняючись в обличчі, врізала по шиї татарочку. За нею і другу служницю. Тихо казала:

— Ану допомагайте йому!

Після того, як ключниця дала їм прочухана, кухар зміг трохи передихнути. Вийшов на подвір’я подихати повітрям. Побачив — на рівному майданчику біля конюшні стоїть ставний, широкоплечий юнак. З тупим мечем. Проти нього з таким самим затупленим мечем стоїть господар дому. Навчає, як треба завдавати удари. Юнак повторював його рухи, але нездало, мляво. Його вчитель був удвоє старший за нього, а робив це швидко. Молодик не міг ніяк за ним устигнути.

— Невже ти не можеш швидше рухатися? — Га?

— Але милий дядечку! Я й так стараюся щосили…

Кухар зауважив, що вони дуже схожі між собою. Тільки обличчя в юнака ніжніше. І замість люті на ньому часом з’являється вираз прихованої, хитрої злості.

Той юнак і махав мечем, намагаючись пробити оборону дядькову. Нічого не виходило. Кожного разу дядько робив невловимий рух, відбивав меч. Кілька разів меч навіть вилітав з небожевих рук. Зрештою дядько спинився:

— Господи, ну тримай сильніше! Ну хіба так можна?

Він був у розпачі. Озирнувся і побачив біля дверей кухаря.

— А ти чого стоїш?

— Мій господине! Все зроблено. Зараз домліває каша…

Дядько аж скреготнув зубами:

— Чорт, і нікого немає! Ні воротаря, ні вояків, ні конюха! Ану бери меча. Тільки вдягни рукавицю! — Він дав кухареві рукавицю із грубої шкіри. — Захищайся від нього. — Почав напучувати небожа:

— Не гати сильно — головне хутчіше. Силу потім вкладеш. Тут не силою треба, а швидкістю. І щоб досягти мечем противника. Тільки обережно! Дивись не зачепи йому руки. Бо готує він чудово. Сьогодні побачиш в обід, на що він здатний… Нумо вправляйтеся!..

Кухар хотів спитати, що ж він має робити, але промовчав і тільки вхопив правицею у шкіряній рукавиці меча, виставив його перед собою, щоб Лицарів небіж не досяг його.

Мечі, звичайно, були тупі. Та кому хочеться, щоб тебе вдарили навіть тупим мечем? Коли небіж починав наступати і вимахувати мечем, кухар, тримаючи перед собою зброю, щоразу виставляв її вперед і глушив удар.

Це не сподобалось небожеві. Він став швидше і швидше наступати на кухаря. Той ходив по колу, відступав, та встигав на кожний удар підставити меча, загасити силу удару, не дати небожу торкнутися лезом…

Лицар споглядав за неоковирністю небожа з роздратуванням і зневагою. Але не говорив ні слова.

А бійці все ходили й ходили по колу. Тільки чулося їхнє важке хекання й цюкання тупих лез.

Дядько ставав все похмуріший. Аж губу нижню закусив.

— Ану, досить! Амінь! — зрештою крикнув, не витримавши. — Ти, — він тицьнув волохатою, рудою правицею Тимкові у груди, — повертайся на кухню! Ти воював сьогодні добре! А ти… небоже, і що тільки робив у залозі?.. Чому ти вчився?.. Ну добре, лаятись — не допоможе… ходім я тобі покажу від найпростішого…

І Лицар забрав у Тимка меча й рукавицю і подався за стайню навчати небожа.

Стомлений, настраханий Тимко полегшено зітхнув, потягся, аж суглоби хруснули, і пішов перевіряти, як там каша, чи вже домліла.

VI

Зима і весна

Боярин Сергій знайшов собі слуг, чи, можна б сказати, наймитів. Він поселив їх у забитій уже кілька років добрій хаті. Стояла хата на городі трохи осторонь садиби. На відстані пострілу з куші, якщо б туди підібрались татари. Цього сивого слугу з лицем темним і попеченим сонцем і його жінку, хоч і не стару ще, але добре підтоптану, посадовив жити у хаті з такою угодою, щоб вони йому городець обробляли, за садком доглядали. Бо і яблуні, і вишеньки, і грушки позабивало ліщиною та тернинами. А також прали йому одяг і готували страви. І домовився він з ними, щоб не пускали нікого на подвір’я до себе. Тільки коли буде нагальна потреба, тоді він їх гукне або вони його покличуть. Новосельці причепурили свою істобку, а жінка випрала старі шати й розвісила на тинові, що хижку обводив, оберігав з усіх боків. Тоді покликав до себе її чоловіка. Його звали Варавою. І боярин наказав йому винайняти човна в перевізника на Либеді. Бо він хоче поплисти човном до гирла Либеді і там порибалити. Спочатку Варава хотів зауважити боярину, що в гирлі Либеді риболовлі нічого сподіватись, але змовчав — боярин був веселий та верткий. Ходив подвір’ям і весело, з усмішкою, граючись, утинав шаблею вербові патики.

Жінці Варава загадав приготувати хліба, редьки, цибулі, часнику та шмат сала. Боярин відчинив стулку брами й покликав Вараву нести козуб з ковбасою, з великим глеком вина, з пухкою паляницею. Варава все відніс до човна. А також позичив у перевізника снасть, наживку, сакулю на довжелезнім держаку. Ще Варава прихопив шмат дохлятини, тільки добре обгорнув його у луб та в ганчірку, щоб сморід не йшов. То була привада для раків. Понесла їх униз течія Либеді межи зарослими берегами. Серед шерхітливого минулорічного очерету починали буяти яскраві, мов фарба ярь, — медянка чи аж білі, наче вирізані із коштовної рибної кістки, гострі молоді шпичаки.

Спочатку боярин Сергій загадав Вараві підплисти до берега і нарізати тих солодких шпичаків. Він з’їв їх, може, кілька жмаків. Варава дивився на нього, витріщивши очі. А потім наказав боярин посунути до нього козуба і витяг звідтіля глека. Відпив ковток і почав співати про витязя, що їде темним лісом до своєї коханої… Та чогось йому пісня не пішла. Щедро ковтнув вина і поновив спів. Але знов йому не сподобалось, бо узяв занадто високо. Він утретє перехилив глека з вином. І знов затяг пісню. І цього разу лишився невдоволений собою. І знов присмоктався до горлянки глека. А коли вже, певно, лишилось вина на самому денці, боярин Сергій набрав повні груди повітря і повів пісню про рибалку, який пливе до своєї коханої на золотім човнику по горах-хвилях, а вона його під явором густим чекає, щоб ніхто не бачив і не знав. Він співав потім ще якусь пісню. Далі його на сон похилило, бо сонце мчало вгору і починало припікати. Боярин позіхнув раз, позіхнув другий, потягся і сонно мовив до Варави:

— Я трохи подрімаю, а ти можеш випити. Я більше не буду.

І боярин Сергій скоцюрбився на широкій лаві-бесідці. А Варава покалатав глечиком біля вуха, як воно там плюскотить, і зробив таке сумне обличчя, ніби його обікрали на ярмарку, позирнув із глибокою зневагою та образою на сплячого боярина і допив рештки. Тоді з глибоким жалем проказав уголос:

— Ще б два ковтки!.. Тільки два! І був би рай… Боярине, боярине, ну що б тобі лишити два ковтки? І був би я геть замочений у раю… Ех-х-х!.. — Він аж зубами скреготнув.

Посидів трохи, повільно загрібаючи правилкою, далі схиляв голову то на одне плече, то на друге, немов прислухаючись до самого себе, і радісно промовив:

— А нічого, їй же Богу, нічого! Бере потроху. Якраз так і треба. І без тих двох ковтків обійдемось…

І почав сильно загрібати. По тому, як він гріб, було видно, що він чоловік бувалий і вправний. Та й снасть усю вклав як годиться. Це й боярин Сергій зауважив, коли був ще тверезий. А впився боярин сьогодні, бо відпустили його всі страхи, що заважали йому всю зиму, висмоктували його сили. І він із спокійною душею їхав сюди, до гирла Либеді.

Не зовсім до гирла. Біля гирла Либеді перейти через пагорби і якраз біля липового гаю стати, щоб побачити згори садибу Білого Лицаря.

Він дрімав, підпилий. А коли прокинувся, вже вони пропливли те місце, від якого найзручніше йти до хутора. Але боярин Сергій, підвівшись, ще з хмільною головою, виду не подав, а сказав:

— Слухай, Вараво! Може, тут спробуємо?

— Господине мій ласкавий! Тут ніякої риби не буде. Тут дідька лисого вловимо.

Боярин Сергій непомітно сплюнув через плече при згадці про чорта:

— На риболовлі негоже нечисту силу згадувати! Піджени човна он до тих кущів — я піду трохи ноги розімну. Ти став снасть, мене не чекай. Я погуляю, бо щось голова від хмелю гуде… Треба освіжитись.

— Господине мій щедрий, ти далеко не заходь…

— Не турбуйся — при зброї.

Він відхилив полу довгої киреї, і Варава уздрів, що в боярина з-за халяви дорогого сап’янового чобота стирчить кістяна колодка ножа. І ще він відхилив полу на грудях, і Варава побачив, що в нього за поясом стирчить різьблена рукоять обушка.

— О господине мій, ти при запасі… Але все ж — куди ти, господине?

— Ти найнявся служити чи ставити запитання своєму господину? Я обіцяв тебе без надоби не шарпати… Для рибалки — це поважне діло — або на полюванні допомагати! Бо в мене собаки немає… За риболовлю ти одержиш платню сріблом, і от зараз я тобі даю срібний!

Боярин видобув із калити ваговитого празького гроша. І поклав на широку, тверду долоню наймита. Боярин Сергій зауважив, що при словах «в мене немає собаки» в наймита піднялася в недобрій посмішці верхня губа. Мов у собаки, який збирається кинутись на людину і вишкіряє ікла. Засміявся боярин Сергій.

— А в тебе здоровенні ікла! Ну геть вовчі!

І, не чекаючи відповіді й не звертаючи уваги на пронизливий погляд Варави, повернувся до нього спиною і пішов за гору на хутір.

Для того, щоб потрапити на хутір, він не зразу спустився вниз, а видерся на стару розложисту липу і побачив таке, від чого його серце наче обірвалося і шалено закалатало. І хміль вивітрився з голови. Він побачив, як пасічник і мамка із козубами за спиною ішли по стежці, яка вела спочатку на Клов, а тоді до міста. В руках у них були палиці. Не боячись забитись чи поламати кістки, боярин Сергій стрибнув із липи. І майже побіг по високому груду поміж одинокими липами, що вкоренились могутніми стовбурами на самому хребті. Все озирався на стежку, по якій віддалялись згорблений пасічник і похилена від важкої ноші мамка. Коли вони зникли в глибокій оладці і їх довго не було видно, він не погордував і, скинувши сап’янові чобітки й розмотавши пояса, обхопив ним молодого, ще на цей час безлистого дуба і вмить видерся до високих гілок. Згори побачив, що старий із жінкою йдуть по дну опадки в напрямку міста. І не збираються звертати на бічну стежку. Не притишують і не прискорюють ходи, ступають виважено, як люди, що знають, куди їм йти і як довго.

Скочив на землю, босий, підхопивши чобітки з онучами, побіг по тому схилу, ковзаючись на сухому листі, з-під якого вибивалась зелена трава та різні квіточки. Кілька разів падав і їхав, вмащуючи зеленим трав’яним соком кирею. І ось він перед брамою хутора. Ступив до воріт потихеньку, сів просто на зелену травицю, з якої визирали золоті пелюсточки ранніх квіточок. Як почав обгортати онучі, зарипіла дубова хвіртка над ним і постала панночка у довгій зеленій шовковій сукні, у фартушку з червоними великими квіточками, у тугій кирсетці, туго стягненій золотим сученим повороззям на маленьких сторчливих персах.

— Це ти, мій соколе?! Якби ти не прийшов сьогодні, то в четвер я б наклала на себе руки.

— Чому?..

— А тому що то буде Страсний четвер!

— Підожди! До Великодня ще далеко!..

— Голубе мій! Це ж ваш Великдень. А наш уже ось має бути.

— Ой, а я забув… Я про те ніколи не думав, якої ми з тобою віри.

Він стояв перед нею в одному взутому чобітку, другий з онучею тримав у руці.

— Заходь, мій соколе!

— Та підожди, я взуюся…

— Заходь і тут уже взуєшся.

Тоді він переступив через поріг одною ногою взутою, другою — босою, білою, незасмаглою. Панночка швидко затулила засовку, ковану в залізні скаби.

Він ще не встиг нахилитися, щоб обгорнути онучу навколо білої ноги і натягти сап’янового чобітка, як вона повисла в нього на шиї і почала його обіймати, цілувати. І сміялась, і плакала. Плакала, просто ридала.

— Голубонька ти моя, чого ж ти плачеш?!

— Я від радості плачу! Як же мені не плакати? Я ж думала, що мені настав час накласти на себе руки. І раптом тебе побачила! Я тебе чекала всю зиму, всю зиму! Матір Божа! Хвала тобі, заступнице бідних, славлю тебе, моя єдина надіє! Ходімо, ходімо скоріш! Я вся твоя, і все, що моє, — все твоє!

Боярин Сергій присів на траву, хоч панночка його шарпала, і взувся. А вона тягла його до світлиці.

— Іди до світлиці й роздягайся швидше! А я добре замкну двері!

Ось вона забігає до світлиці і розшнуровує кирсетку, розв'язуючи пояс, спускаючи сукню, зриваючи плат з голови, розпускаючи волосся, стягує з себе одну шовкову сорочку, другу. Він не встиг ще зняти з себе кирею, як вона вже була перед ним вся. Зависла в нього на шиї і цілувала, просто кусала.

— Бери мене, бери! Віддаю все тобі, тільки тобі і більш ніколи-нікому! І не знаю, не хочу знати в тому ані гріха, ані сорому! Ані страху. Нічого! Ти єдиний мій, я тільки твоя!

Почала сама розбирати боярина Сергія. Та він відштовхував її тремтячими руками і белькотів:

— Ні-ні, ні… Я… я сам, так не годиться…

— Але ж ти мій! І не годиться, щоб я не могла тобі прислужитись!

Вона стягувала з нього чоботи, розкручувала йому пояса, підштовхувала його на постіль. Накинулась на нього…

Все відбулося так, як їй хотілося, хоч їй було боляче, не плакала і не кривилась, а сміялась і все приговорювала:

— Господи! Якісь дурні кажуть, що воно боляче. Боляче, нестерпно було чекати тебе!.. Ти ж обіцяв. А все йдеш і не йдеш… Я тебе чекала. Так чекала! Цілу зиму, холодну та снігову. Вся душа моя ніби промерзла… Стала холодною і темною, наче могила… А тепер ти прийшов! З'явився, як сонце з-за хмар! Зігрів мою душу. Розтопив кригу моєї печалі та відчаю! Тепер я все відчуваю. Відчуваю кожною частинкою своєї душі, свого тіла! Відчуваю радість на пучках пальців і на вустах…

Панночка цілувала його м'язисте, біле тіло. Маленька, рожева, з легесеньким золотистим пушком на руках і гомілках, вона говорила, а очі не розплющувала.

— Чому ти на мене не дивишся? — спитав він її.

— Бо я така щаслива… Я не можу дивитись, мені так млосно. Я не хочу дивитись, хочу тільки відчувати тебе своїми вустами й цілувати тебе всього… — приказувала вона, цілуючи його тугі квадрати м'язів на худому животі, цілуючи опуклі, сталеві м'язи на грудях, улоговину між ними. Брала жмут свого золотавого волосся і проводила ним по підчерев'ю…

І тоді він відтрутив її і проговорив, затинаючись:

— Що ти, що ти?

— Ти для мене — все. На злочин піду заради тебе. Я б і матір свою задушила, якби ти сказав!.. Тільки дай мені насолодитись твоєю красою…

Він з жахом і цікавістю дивився на те, як вона волоссям збуджувала, роз'ятрювала його. Він хотів вивільнитись від неї, та вона стисла його поперек з шаленою силою. І йому все солодко обірвалося, аж в очах потьмарилось. А панночка зразу з криком відкотилася набік, потягла його на себе, звиваючись усім тілом. Зойкнула і нараз заклякла наче вбита. Довго лежала принишкла, навіть дихання не було чутно, а потім, не відкриваючи очей, почала куйовдити пасма його волосся, гладити шовковисті, чорні вуса.

— Ти мене зневажатимеш після всього?..

— Ні, — відповів він зовсім спокійно, начебто звик до такого.

— Спасибі тобі, що не гордуватимеш мною. Я ж про тебе всю зиму тільки й снила. І, зрештою, зрештою, зрештою — ти мій… мій… Увесь… Хочу тобі висповідатись. Пробач мені… Але я повинна тобі розповісти… Знаєш… я весь час пестила себе пальцями. Та це було востаннє. Більше я цього не робитиму. Тепер мені цього не потрібно. Я відчула таку насолоду, що все в голові запаморочилось, стало млосно, я наче кудись полетіла, в якусь яму… А далі все пропало…

Вона розплющила очі.

Він побачив: зіниці в неї розширились, очі розкосились, наче у п’яної. Вона склепила повіки, підсунулась до нього і знов зачала цілувати, прикусуючи легенько його вуха, шию. Далі цілувала куточки його вуст. Відтак скроні, очі, ніздрі його тонкого, хижого носа. На мить відсахнулась від обличчя, розплющила очі й прошепотіла на вухо:

— Можна, я буду з тобою, як ти зі мною?..

— А як це?.. — не зрозумів боярин Сергій.

— Вдаватиму, ніби я хлопець… Зрозумів?

— Не знаю… Але якщо ти хочеш… якщо тобі так прагнеться…

І вона почала торсати його стегна, лапати за тугі, могутні м’язи грудей, розсувати коліньми його стулені ноги. Руки йому розкидала і нахилялась до нього, цілувала, весь час притираючись…

— О! О! О! Як мені боляче-е-е-е! Як мені солодко-о-о-о! Ох, як бо-ля-че-е-е-е! — стогнала панночка, то підводячись, то щосили притискаючись до коханця.

По всьому вона спитала його:

— Ти любиш вино?

Він здвигнув плечима, дивлячись на неї знизу. Вона нахилилась до нього і стисла йому горло, немов збиралась задушити.

— А я люблю іноді покуштувати винця! Келишок. Не більше. Може, часом і другий, і третій… — Вона засміялася і, не чекаючи його згоди, перервала любощі, зісковзнула з ліжка.

Він спробував перевернутись на бік, та вона гостро наказала:

— Лежи! Лежи голічерева! Мені так подобається на тебе дивитись! Я принесу вино, і, якщо твоя зброя буде напоготові, ми продовжимо бій!.. — Засміялась, і рожеві пипки на сторчливих персах пружно застрибали.

Вийшла із світлиці, і він бачив, як вона зникла в другій кімнаті. Потім чув: відкривала засувки й подалась кудись на подвір'я, видно, спускалась до пивниці. Бо принесла запітнілий глек вина і тримала вишиваний оксамитовий гаманець. Вся шкіра в неї пішла пуп'янками. Зобачивши, що він лежить так само, вона закричала від радості, кинулась на нього. Знов почала його торсати, ніби вона була коханцем, а він жінкою.

А як любощі вибухли своїм кінцем, впала на нього і прошамрала:

— Ти ж моя мила… ти ж моя солоденька…

Віддихалась і, схопивши з лави оксамитовий вишиваний гаманець, проказала боярину, поводячи плечима та виламуючи вуста:

— Оце тобі подарунок за те, що ти мені віддався! Ха-ха! Хи-хи! Мати й батько мною командували і тітка. Всі, крім мамки. Тому я тобою крутитиму, ти будеш моєю коханкою. Я тобі даруватиму дарунки за те, що ти мені віддаєшся.

Вона знов узялася до всяких дурощів з ним.

Він відчував, що його терпець уривається, наближається найсолодша мить. Тієї самої хвилини, коли нестримно піднімалась шалена солодощ, стисла йому скроні, напружила все тіло, наче крізь туман він почув, як зарипіли двері.

Розплющив очі й побачив: з дверей виступає увесь у панцирі Білий Лицар — Симас. Виставив вперед гострого меча…

Кліпаючи очима після сонця в сутіні світлиці, він заволав:

— Ось де ти, курвина донька? Ось що ти робиш?! Шмаркачко, знущалася з моєї ключниці! Вголос її хвойдою називала. А ти сама звичайна курва! Ще й до того содомістка? Що виробляєш із цим божевільним схизматиком? З цим грецьким псом? Га?!! — заревів Лицар і щосили рубонув мечем.

Панночка впала, розпанахана навпіл від плеча до чересел, заливши гарячою кров’ю боярина Сергія.

Звільнений від її тіла, Сергій відчайдушним поривом відкотився вбік. Та Лицар все ж устиг проколоти йому руку біля ліктя.

Біль пронизав боярина. Однак він встиг скочити і схопити ослін. Щосили жбурнув його в Лицаря і несхибно влучив, як завжди, у голову. Лицар випустив меча. І тоді боярин підхопив зброю і з відчайдушним криком кинувся на свого напасника. Викинув здоровою рукою меч уперед і тнув у те місце, де панцир не прикривав тіло.

Зі стогоном, з ревінням, з прокльонами, хапаючись за черево, з якого вивалювались тельбухи, Лицар осів на коліна. А боярин Сергій рубав і рубав його мечем по шолому, по панциру і щосили кричав:

— Ось тобі! Ось! Дітовбивця!!!

І враз хтось його обхопив ззаду і з притиском проказав:

— Та тихо, тихо. Перестань…

Боярин Сергій потроху приходив до тями і побачив, що лежить, скоцюрбившись, у човні на демені, обома руками вхопив весло. А під тим веслом потрощені черепки винного глека. Веслом він поперемішував снасті й кілька сіро-сріблястих стерлядин, що світили до передзахідного неба білими черевами.

Над ним схилився Варава, вишкіряв свої вовчі ікла з-під білих вусів і проказував:

— Господине, господине! Прокинься! Не час спати над водою та ще на захід сонця. Захворієш на пропасницю.

— Де ми? — закліпав очима боярин Сергій.

— Де? Підведись, господине, і подивись. Випливли з гирла Либеді під дніпровський берег. Тут чудове місце. Он трійко стерлядок узяв. Сомик один. Як на такий час — добре… Бо й вишні цвітуть…

— Знаєш що, Вараво? Я мислю, що нам уже вистачить на юшку… Та й випити хочеться!.. — промовив боярин Сергій, потираючи гулю на лобі. — Повертай! Там у перевізника щось знайдемо…

— А я хіба що?! Я з радістю. Може, в човняра щось є…

Веслував Варава завзято. Човен підходив під самі очерети й верболози. Але щоразу з кожним звивом його залізні руки виганяли човна все на нове й нове плесо.

І ось зрештою-решт вони опинились біля похиленого зрубу перевізникової хати, що над берегом притулилась. Боярин Сергій подумав: «Він же весь час заробляє якийсь шеляг. Чого ж у нього така убога хата? Чому не обгородить її ні тином, ні парканом?..»

Віддали снасті й човна перевізникові. Та узяли в нього добрий глек хмільного меду. Бо ні вина, ні пива у нього не знайшлося. Та й за мед довелося боярину Сергію сплатити подвійну ціну. Бо ніяк не хотів їм продавати, казав, що собі на лікування тримає.

І знов здивувався боярин Сергій: він, певно, й зіллям, і хмільним приторговує, отже, монета в нього є. А хата занедбана, і город біля неї якийсь безладний.

Боярин Сергій сидів на демені човна і ніяк не міг підвестися. Йому нічого не хотілося, крім єдиного — захмелитися, щоб забити, залити страх від того сну, що привидівся. Він припав до глека, видудлив половину, й тільки тоді полегшало. Йому допоміг вийти з човна його наймит. Варава спустошив глек після боярина Сергія, і цього разу йому було досить. Залишивши боярина Сергія на березі, Варава повернувся до човна по рибу, схилився і взяв щось із дна. Це був зелений жіночий гаманець, вишитий золотою ниткою.

— Господине мій, ти загубив ось це!

Боярин Сергій обережно-обережно двома пальцями взяв той гаманець, і почав його крутити перед очима, і розглядати з усіх боків. Звідки цей гаманець?.. Адже він спав і все йому наснилося. Заснув одразу ж, захмелівши, мов не від вина, а від якогось зілля-дурману… Не ловив рибу, не допомагав Вараві. Заїхали вони через те далі пагорбів, за якими пасіка Лицаря. Але який жах! — панночка ж подарувала йому гаманця уві сні! А він у нього в руках! Це вже не сон… Його не поранено в руку. І гуля на лобі не від удару мечем…

Але йти до човна і дивитись, що там ще лежить неймовірного, він не хотів… Хто зна, що там ще лежить?.. Так і збожеволіти можна!.. Цей гаманець — знак від нечистої сили з того світу. Це знак, що його чекає смерть. Певно, Лицар таки забив свою доньку!.. Який це міг бути сон, якщо він тримає в руках гаманця? Вона йому гаманця подарувала уві сні?.. І боярин пригадав балачки про те, що Лицар одружився з литовкою-латинянкою. А Лицарів батько вихрестився в 1385 році, під час шлюбу Ягайла з Ядвігою. І охрестив у римо-католицьку віру свого молодшого сина Семена, який тепер став Симасом. За матір’ю панночки тесть давав Симасу великі маєтки, багато срібла, дивні прикраси, добрих коней, а ще папери на багаті села і млини. Та за кілька років тесть помер. І всі ті села мали відійти за шлюбною угодою Лицареві. Проте виявилось, що вони закладені-перезакладені, ті всі маєтки, млини, діброви та поля, сіножаті та ставки, ті рибні «єзи» в ріках. І нема про що говорити чи й мріяти, щоб їх викупити! А прикраси, золото та срібло — все те спливло в перші роки веселого подружнього життя. Та й до всього не було синів у молодих. Тільки дівчинка в них народилась. Більше не народжувались живі діти. Все Лицарева жінка скидала. І тоді почав Білий Лицар відверто їй зраджувати. Бігав і за римо-католичками, і за благовірними. Бувало, й до татарок на Подолі завертав. От яким був цей Білий Лицар! Казали, весь час знущався з дружини. Одні подейкували, ніби він її замордував тими постійними вагітностями і биттям. Інші казали, що він довів її всякими доріканнями й непотребствами. Що навіть в її присутності злягався з тими полюбовницями, яких до себе приводив, і з дівчатами-служницями. Вона й наклала на себе руки, лишивши після себе малу доньку при вірній служниці. У служниці перед тим дитина померла. І вона доньку Білого Лицаря вигодувала власною груддю…

Повертався до свого хутора боярин Сергій. Тремтів як у лихоманці. Його тіпало, сіпало. Не було в нього жодного сумніву, що він має скоро загинути. Бо якщо ти бачив уві сні річ та ще тримаєш наяву у своїх руках, хоч раніше цієї речі ніколи не було в тебе, то хто завгодно повірить у віщі сни! Без сумніву, це свідчило, що його запрошують на той світ! Все! Кінець…

Непевним кроком поспішив боярин Сергій додому. А позаду тяг рибу і порожній козуб його наймит Варава.

Боярин обернувся до нього:

— Іди попереду, бо мені здається, наче за моєю спиною нечиста сила. Вона мене вхопить і вдавить. Ніби це не ти, а вовкулака за мною ступає, щоб удавити мене. Іди попереду. Бо, якщо до мене ззаду підкрадаються, можу через плече метнути ножа. І не схиблю! А прийдемо додому — вип'ємо. Якщо я бачу перед собою людину, я її не боюсь… Вдома у мене є ще добрий корець вина. Добре грецьке вино. Тримав про всяк випадок… Може, років зо три стоїть. Воно в мене стояло, як тільки великий князь збирався на війну проти крижаків. Питимеш грецьке вино?

— Як то не пити, якщо частують? У мене ж грошей немає, щоб випити! Я людина бідна, мій господине, наймит без лану й хати…

— Нічого, нічого! Веслуєш ти добре і знаєш, де ловити… Я тобі за добру службу ще сьогодні подарую срібного!..

Вони поспішили до садиби.

Боярина Сергія гнав страх і бажання випити міцного грецького вина, щоб залити дику тривогу, що хвилями напливала на його розум. Той страх підступав крижаною сіткою з усіх боків. Від вогкої, холодної землі, від туману над болітцями, від тонкого серпа місяця, що випливав з-за чорних стовбурів покарячених, поплетених, з-за вузлуватих, напружених гілок вікових розсадистих дубів.

А попереду з рибою і козубом хекав Варава, якого надія напитися від пуза грецького вина так окрилювала, що він аж на півсотні кроків обігнав свого хазяїна. Боярин Сергій крикнув:

— Б ні! Не поспішай! Не пнись раніше за мене до столу. Питимеш після мене!

— Так, мій господине, так!..

І вони обидва, не стримуючись, бігли до бояринової садиби.

VII

Привиди

Хворий боярин Сергій після виїзду на риболовлю, коли цвіли останні вишні, просив, щоб знайшли лікаря Окишу. Довго ходив Варава по церквах і монастирях, поки відшукав Окишу у Кирилівському монастирі. Там лікар замолював гріхи і доглядав за недужими ченцями та прочанами. Коли він почув, що його кличе хворий боярин Сергій, то він тихенько сказав Вараві, аби той вертав сам. А він прийде згодом, нехай боярин Сергій почекає. Бо у нього тут усякі неприємності і йому треба вийти звідсіля, щоб ніхто не помітив.

Окиша прийшов на хутір наступного дня увечері.

Боярин Сергій лежав на ліжку, вкритий ведмежою шубою. Його тіпала лихоманка. Поруч стояла корчага із кримським вином, недоїдені шматки ковбаси та ще якась каламутна рідина у пляшечці. Лікар Окиша пізнав свої ліки, що знімають біль і викликають сон.

— Що? Ти вже випив її майже всю?..

— Випив, але воно нічого не змінило в мені… Нічого не виходить… Погано мені… Я все думаю і думаю про ту дівчину…

— Про яку дівчину?! — здивувався Окиша.

— Ну як про яку?! — обурився боярин Сергій. Підвівся на ліжку, наче ще хвилю тому не він лежав розпластаний, мов мрець. Очі в нього заблищали, а обличчя пішло червоними плямами… — Про доньку Лицаря!.. Про Магдалину!.. Про ту латинянку… І про її мамку!..

— Хе!.. Гай-гай! Чоловіче добрий! Мій господине! Пасічник помер у Великий піст… Ні, брешу, помер після Хрещення… Помер… помер пасічник… Нема його… І мамки немає… Обох уже нема… Кажуть, у піст вони поїхали до Житомира. По дорозі попали у віхолу, одзимки були. Тут не було?.. А там були одзимки!.. Вже почала сон-трава розцвітати, аж тут одзимки впали! І вона застудилася. Возом переїздили через річку. Віз перекинувся, і вона впала у воду. Її витягли. І нічого. А приїхали до Житомира, почалася гарячка, і померла…

Боярин Сергій, скинувши з себе ведмежу шубу, сів на ліжку.

— Іди, іди від мене геть!.. Ти приніс найчорнішу звістку в моєму житті… Іди від мене геть, бо я… бо я не можу тебе бачити!.. А втім, ти приходив до мене, ти лікар, це твій фах… Отамо візьми… зайди в кімнату, візьми собі срібла, скільки хочеш. Отамо в скрині… Візьми срібла… Воно мені вже не потрібне. Однаково все розкрадуть, коли мене поховають. Бери та йди швидше…

Лікар Окиша метнувся до скрині й нагріб собі не одну жменю монет. І ваговитих, найкращих у світі, чітко карбованих празьких грошей, і тонкої срібної луски — московської дєньги, і дрібних, як насіння кавуна, кримських аспрів, і низькопробних лівонських шелягів, та ще й прихопив із скрині манюсіньку книжечку в коштовному окладі з камінцями і річковими перлинами.

— Іди, іди швидше геть!..

Боярин Сергій виштовхав його в плечі на подвір’я. Виштовхав за браму й закрив за ним дубові ковані стулки. Потім, залізши на драбину, склав руки трубою і покликав свого робітника Вараву. Той саме порпався на городі, обкопував редьку, чи що. Підкликав його, кинув йому кілька срібних монет і наказав купити в Києві хліба, ковбас і свічок. Наступного дня, а було це якраз на Гробки, по всій оселі розставив свічки й запалив. Свічки освітлювали всю садибу, весь хутір. Миготіли в усіх вікнах. І на першому поверсі, і на другому, й навіть у віконечку на горищі.

І жінка наймита Варави сказала своєму чоловікові:

— Сохрани й обережи, святая сило! Він же спалить увесь хутір! Ми пропали!

— Жінко, не бійся! Ми не пропадемо. Бачиш, як оно свічка горить у нього на ганку? І не блимне. Навіть павітру немає. Повна тиша. Така добра погода буває з Божої ласки на Великдень, на Святвечір та ще на Гробки. Бачиш, а не рухнеться ніщо! Бачиш, як товчуться комарі рівним стовпом?.. Тиша…

Вони стояли у дверях своєї істобки й споглядали дивно освітлений хутір. І чули звідтіля високий, чистий голос, що виспівував заупокійні молитви. Вараві набридло стояти в дверях й закортіло випити, бо ж він купив доброго вина на Подолі. А його жона вже приклалася до чари. Під хміль їй закортіло того, що жінкам ніколи не набридає. Після чого ані кволі, ані сумні не бувають. Як сказав колись один вагант: «Омніс анімає пост коітем ест трістум, нуллюм галлюм ет фаміна…» Хоча б вони вже були підстаркуваті, а серце в них завжди від того калатає, і ноги млостю наливаються, і в скронях кров тисне… Прагнучи кожний своєї втіхи, вони зайшли до хати і замкнулись на міцний засув. Якраз тут боярин Сергій почув: ідуть по стежці з цього боку, з-під гори. Не там, де стоїть хата-стобка, а з другого боку. Ідуть двоє — він добре розрізняв, адже був справжнім воїном і мисливцем. Стукотять шкіряні підбори по висохлій у цю теплінь глинистій стежці.

То були дві жінки. Тримали перед себе глиняні ліхтарі з восковими свічками всередині.

Боярин спустився тихо по сходинках з ганку до тину. Піднявся драбиною до верха гострих паколів — з жахом і радістю водночас побачив дві жіночі постаті. Панночка Магдалина і її мамка Марія. Він склав руки трубою біля вуст і стиха покликав їх. Вони спинилися, поволі повернулись і, не зводячи голів, пішли до садиби. Він видерся на драбину ще вище і голосно зашепотів їм:

— Не туди!.. Он туди!.. Там є потаємна хвіртка. Я зараз вам відчиню. Я зараз вам її відтулю. Через браму не хочу, бо побачать наймити. Двоє в мене наймитів. І, боронь Боже, може ще хтось побачити! Бо навпроти, там за ручаєм, біля млина, у старій хаті живе ворожбит Ярчук. Людина непевна, прискіплива, занудна, хоч добре на дуді грає.

Жінки не відповіли на жодне його слово, але зробили все так, як сказав.

Коли він стрибнув з драбини і кинувся до потаємної хвіртки, то вони, загасивши свічки, одна за одною прослизнули на подвір’я.

Він за ними ретельно замкнув потаємний хід. І цілу ніч горіли свічки по всьому його подвір’ю. А вранці боярин випустив жінок тим самим ходом. Що було всередині — того ніхто не знав, сім вечорів підряд боярин Сергій запалював свічки, а на світанку проводив жінок…

Варава був задоволений: стільки срібла йому дісталось від боярина. Накупив собі ковбаси доброї, а головне, хмільного трунку. Він усі ці дні пестив свою постарілу жінку. А в неї була така особливість: після пестощів вона западала в мертвий сон. Хоча це скоріш звичне для чоловіків. А Варава, чоловік, безсумнівно, міцний, після вина й кохання виходив щораз посидіти на призьбі й ковтнути ще хмільного. Раптом на четвертий чи п’ятий вечір побачив, як з-під лісу через нижній город наче пливуть дві постаті. З глиняними ліхтариками. Ось вони підступають до тину і враз зникають. Тільки-но вони зникли, як одразу ж боярин почав запалювати свічки і ставити на всі вікна. Варава й вирішив подивитись — що ж воно там таке?.. А що був чоловік спритний і мав, видно, в руках всі ремесла, натяг бортницькі гаки собі на ноги й потихеньку видерся на самий верх тину. Вибрав собі місце навпроти шибки з найчистішого, рівного скла. І побачив: скрізь у свічниках горять свічечки. А в маленькій кімнатці за маленьким столом двоє сидять. Боярин Сергій, блідий як смерть, з намащеним смоляно-чорним волоссям, чорні вуса сумно обвисли вниз. А він усе впадає коло золотоволосої, вирлатої, з мокрими рожевими вустами панночки. Волосся стрічкою золотою перевите, так, ніби утворюється справжня корона, наче обручем золотим голова охоплена. На шиї в неї дороге венеційське розписне намисто і хрест золотий. А в боярина на шиї висить на срібному ланцеві золотий хрестик. Камінчики на хрестику так і грають від свічок, аж до паркану долітає червоний спалах. Перед ними всілякі наїдки-пундики. На столі — венеційська синя карафа з позолотою. І п’ють вони нарівні — і боярин Сергій, і дівиця… Вдягнена по-німецькому — в сукню з вузькими, довгими рукавами. З великим вирізом, з якого пнуться рожеві груди. А прислуговує їм жінка, в намітці, у білій свиті, — підносить всякі наїдки, чарки й глеки ставить. І вони не стидаються її зовсім. Бо ця дівчина раптом підставляє свої оголені перса боярину Сергію для поцілунку. Він нахиляється і цілує. А потім узяв її на руки і поніс на ліжко. Тут прийшла молодиця. Та не було Вараві видно її обличчя. Тільки здавалось йому, ніби в неї засмагла щока права. Молодиця зачала розщібати гудзики на кунтуші, розв’язала стрічку червону на комірі сорочки. Далі заходилась роздягати панночку. А боярин Сергій сидів і не рухався. Молодиця стягнула з нього чоботи, розкрутила онучі, склала все обережно. Потім стягла ногавиці, а за ногавицями стягла з нього й сорочку. Варава, сидячи на паколі, аж трусився, так він роз’ятрився від баченого у вікні. Потім він усім розповідав, що ніколи в житті його не лихоманило з такою силою, як від цього бісівського видовища.

Молодиця підвела за лікті боярина, і він став над панночкою. Тоді вона, обережно підштовхнула його до дівчини. І тоді вони припали одне до одного. Молодиця їх поцілувала, перехрестила. Це було видно Вараві крізь кутове віконце. Молодиця взяла їхній одяг і повернулась, щоб іти з кімнати.

Тут Варава захлинувся власною слиною, закашлявся, забухикав нестримно. Йому перехопило горло від жаху: в молодиці не було спини! Лише голий хребет. А за хребтом, за ребрами зміїлись рожеві, слизькі нутрощі, мов гадюки. Вараві почорніло в очах. Він не втримався і гепнувся на землю, обдерши лоба й коліно.

VIII

Чужа полюбовниця

Того вечора, напередодні великих ловів, коли в заповідних лісах збиралися всі ліпші люди Києва, Черкас і Канева разом з воєводою полювати на оленів, лицар Симас повернувся пізно. Зайшов, роздратований, до своєї верхньої світлиці. Навіть не поцілував ключницю. Хоч вона йому тепер заміняла усіх жінок на світі. Того вечора він не допустив її до себе за стіл. Тільки наказав, щоб вона принесла з кухні пироги, які він вдосвіта замовив кухареві Тимкові. Спочатку пироги з потрібкою йому не сподобались. Та, запиваючи їх холодним квасом, настоянім на хроні, почав відходити. Їв з насолодою і виговорював своєму небожеві. А небожеві ані пухкі пироги, ані гострий, пахучий квас не смакували. Він дивився на вискоблені, вилизані дошки столу й не підіймав очей. Тільки коли особливо натискав дядько, небіж Климентас важко зітхав і проказував:

— Ну що я можу сказати?.. Винен я, винен…

А Лицар йому говорив:

— Якби не твої дурні гри в кості та ще у цю нову… італійську… ну… в карти! Із тим усім бидлом простолюддям у шинках на Подолі й Куренівці, то я тебе взяв би із собою на лови. Цілих п’ять днів на полюванні! Всі найкращі мужі там… І ті, хто був при Грюнвальді, і ті, хто вцілів після кривавої Ворскли. Бач, яке товариство збирається! А через твої дурні оці походеньки а бидлом, бійки з ними, всякі непотребства з їхніми дівками… Невже ти не можеш собі знайти таких, котрі б віддалися по любові або за гроші?.. Чи тобі гроша шкода?! Ти ж гарний хлопець і молодий… і все!.. Тобі ще треба було ото ґвалт влаштовувати? Гадаєш, мені було легко тебе врятувати від усіх скарг і покарань, що тобі світили?!! Ти думаєш — мені це безкоштовно було тримати тебе в Черкасах, щоб все хоч трохи забулося… А тепер сиди тут і доглядай господарство! Дивись, лишаєшся ти! Списом вправляйся. Витягни опудало і вправляйся у стрільбі з куші… Та не кривись, що зброя не лицарська! Ти от подумай: чи могло б тобі наснитись навіть, щоб змагатись із тим божевільним Сергієм? Де тобі, ледащу, такий лук нап’ясти і так влучно бити? А з кушею ти чогось вартий… Кухарчука до списа не викликай. Тут ти сильніший і можеш його поранити. А він мені біля печі потрібен! Вправляйся до десятого поту! Так, щоб і руку вже не міг звести! Рубай мечем дошки, вправляйся із лялькою. Шаблю ще спробуй. Добре б’єшся з простолюддям в шинках? А от якби хто з них був навчений кулачного бою, то ти б проти нього й двох хвилин не вистояв! Ти тільки подивись, до якої ганьби ти дійшов! Скільки разів, скільки разів я проти тебе ставив цього схизматика, хлопчака ще, зрештою! Кухаря, кухаря, ти зрозумій! Ти жодного разу не зміг його дістати! А якщо все поступово — дай то Боже! — забудеться? І, може, мені вдасться тебе до Вільна чи — о Боже, зглянься на нас! — до Кракова, то скажи мені, — як, як ти зможеш захищати честь нашого герба на ристалищі?! Ти подумав про це? Я — лицар. Мене посвятив у лицарі сам король Ягайло!!! Мені було пожалувано перед Грюнвальдом звання барона! Я єдиний барон на цій розкішній та заблудлій землі! А син моєї кузини ні шляхетно себе поводити не може, ні на благороднім мистецтві ратнім не старається!.. Ганьба! Попереджаю. Якщо не отямишся — жодного шеляга не відпишу тобі в заповіт! І матері твоїй не допоможу закладену землю викупити!.. Оце тобі завдання даю — дозирай за господарством та вправляйся зі зброєю! Повернусь — перевірю! І дивись мені — щоб ніякого неробства не було! Та не покаліч кухаря! Кухар мені так само потрібен, як добрий кінь! Щоб ніяких твоїх друзів тут не було. Сусанна мені віддана, але я не хочу молоду жінку зайвий раз піддавати спокусі! Якщо раптом я затримаюсь, то надішлю когось із хлопців…

І небіж, який завжди сперечався зі своїм дядьком або оправдувався, слухав його цього разу уважно і шанобливо. Дядько був після бесіди переконаний, що небіж зрештою взявся за розум і з нього будуть люди. Коли ще Климентас був підлітком і дядько Симас робив йому напучування, то він його слухав для годиться, весь час по-дурному всміхаючись. Коли виріс, та налився силою, і спробував її у кількох кулачних бійках, і вийшов з них переможцем, то вже нахабно дивився на дядька з-під лоба і на все відповідав: «То ви, а то я…» Цього разу дядько Симас прикликав його до себе ще минулого дня. І Климентас цілий день просидів, чекаючи дядька. Так передали Симасу його вірні слуги. Сидів у світлиці, переглядав один з дядькових скарбів — збірку старовинних книг. Дядько їх не читав. Але любив і сам переглядати, і гостям показувати. Був Климентас, кажуть, дуже чемний і нікуди свого носа не встромляв, не зирив на ключницю. Симасу доказали про це всі окремо. І татарочка Роуза, і молодиця, і воротар, і кучерявий, чорновидий вояк, і довготелесий Йонас. Тільки один не доносив ні на кого — це кухар Тимко. Йонас, його предалекий бідний родич, натякнув, що треба було б кухаря зробити вивідувачем, бо він по місту скрізь ходить, і на торжищах, і біля рибалок, і в шинках, і коло млинів, аби він розповідав, де що чути, де що говориться.

— Йонасе, мій дорогий брате! Не треба мені його мати у вивідувачах. Найкраще, якщо він у мене буде добрим кухарем. Якщо ж він буде добрим соглядатаєм, а поганим кухарем — будете ви у мене або голодні, або кишками мучитись. А так від того часу, як він у мене, в кого хоч раз відрижка була?

Йонас на те тільки розвів руками.

— Отож-бо воно, мій шановний родичу! Кожному своє. З мене досить того, що ти все мені розповідаєш. Я вас усіх люблю і ніколи не дам скривдити.

Про те, що йому розповідають і татарочка, і вдовиця, і ще цей чорновидий вояк із розтовченим носом, Лицар не говорив. Навіть по-чорному п’яний не прохопився. «Нехай кожен думає, що тільки він один служить і доносить!» Тому знав усе про всіх.

Йому Йонас ще сказав:

— Вельмишановний брате Симасе! Взяв би з собою на лови й Тимка.

— Милий мій брате! Ти зовсім проста людина. Розумієш — усі побачать, який він добрий кухар. І переманять від мене за більшу платню.

— Вельмишановний любий брате! Ти скрізь у всьому голова! Вибачай, що я тобі даю поради…

— Нічого, нічого! Ти ж це мені радив з доброю душею!

Першого дня Климентас поставив біля стайні боввана і почав у нього метати стріли з лука, потім трощив його болтами з куші. Рубав шаблею лозу, колов лози довгим списом, поки йому це не набридло. І тоді він покликав Тимка з кухні. Наказав узяти найкращий меч і оборонятися. Тимко оборонявся справжнім мечем, а Климентас наскакував на нього з таким самим бойовим мечем. Тимко від страху зблід, піт зачурів з його чола, рясно бризкаючи на сорочку. Від скреготу, від ударів дзвінких клинків всередині у Тимка все стискалося. Він напружився з усіх сил. Будь-що відбити, відхилити удар, який йому призначався. Він не знав про Лицарів наказ Климентасу не калічити Тимка. Але те, що він дав йому вигострений меч і собі взяв такий самий, було для Тимка свідченням, що цей вовкулака хоче з ним розправитись.

Лицар проти цього, певно, нічого не матиме. Тимко, тремтячи від напруги, хвилювання, від страху бути порубаним, відбивав удари з такою силою і швидкістю, що й не помітив, як сам почав наступати. І вже Климентасу доводилось відходити, відбиваючи удари хваткого кухарчука. Климентас аж раки пік, аж очі в нього побіліли від напруги та злості. Намагався пробити оборону Тимка і вже забув про дядькову пересторогу. Роз’юшився до обісіння, прагнучи протяти дядькового посіпаку! Нараз з галереї будинку почувся голос ключниці:

— Климентасе! Відпусти, будь ласка, Тимка. Мені треба йому одну річ загадати.

— Зараз, зараз!

Він ще зробив кілька оманних випадів проти Тимка. Той їх, як і попередні, відбив. І більше не наступав.

Климентас кинув у піхви вузького гранчастого меча.

Тоді й Тимко взяв за клинок меча і поклав його на лаву, під стіною конюшні. Не оглядаючись на Климентаса, не втираючи облите потом обличчя, тільки важко хекаючи, поспішив до ключниці Сусанни.

Ключниця довго мовчки дивилась пильними сірими очима, поки зрештою запитала:

— Мак з минулого року лишився?

— Авжеж, моя господине…

— Ну то добре. Розпар його і зроби на вечір добрих коржиків з маком. Щось мені закортіло.

І пішла кудись у справах. Камешилася, тупотіла по будинку, давала всьому раду. З першого ж дня, коли поїхав господар, вона час від часу кликала до себе татарку й молодицю. Наказувала їм трусити то килимок, то запинало, то ліжник, то ковдру… Загадувала чистити мідяні підсвічники, перетирати старосвітський посуд — всілякі там таці, тарілки, срібні келихи, мідні ступки та різний столовий дріб’язок. Що вона їх шарпала увесь час у дрібничках, здавалось, ніби тут готуються до великого свята.

Покликала обох служниць і загадала вимести, вичистити і витопити мовницю для купання. Після неї і вони можуть викупатись. А ні — то вільні і можуть собі гуляти. Тільки, як на Іллінській дзвіниці віддзвонять вечірню, щоб повернулися додому. Бо звідкись молодиця провідала, що Роуза ходить часом до однієї татарки, теж полонянки. Та була служницею у вірменського купця. А він тримав свою татарку так, що нікуди вона не виходила.

Коли Тимко йшов по мак у комору, то побачив, як Климентас омиває лице і руки, а йому зливає татарка. Він втирається чистим рушником, який подає йому служниця Варка. Вдягає каптан із доброго лунського сукна. Підперезується золототканим поясом, пристібує шаблю до пояса. І, заломивши набакир рогату лядську шапку, виходить із двору. Тимко дістався в комору і знайшов мак, та виявилося, що мак увесь пропав, в ньому завелися жучки і з’їли його на труху. Може, це був мак не минулого, а позаминулого року. Тимко тоді повернувся до ключниці спитати, що ж робити, як маку нема. І коли він виходив, то побачив: Варка і татарка вийшли за ворота. Тимко прийшов до ключниці й показав їй макітру з маком:

— Більше у нас маку немає. Я піду в перекупок дістану.

— А далеко? Чи довго ти ходитимеш?

— Та це аж на Куренівку, — збрехав Тимко, думаючи цього дня вирватись із своєї служби-в’язниці, яка добре годувала та весь час тримала в чаду при усті печі.

Він хотів піти до тієї чорнявої перекупки. Він про неї часто думав, так що вона йому навіть забивала думки про сірооку відьмачку, яка його вимучила влітку і яку шалено прагнув пізнати. І так само боявся до неї підступити.

І ось він збрехав, хоча й дав слово Лицареві, що не брехатиме. Одначе брехав не йому, а його полюбовниці. А хвойда — то зовсім інша справа.

— Коли ж ти повернешся?

— Та я коржики швидко зроблю. А повернуся?.. Поки туди та сюди, поки з людьми поговориш. Хіба ж одразу так їм скажеш: «Продайте мені»? Треба з людьми гречним, бути…

Йому не дуже з нею було приємно розпатякувати, бо вона весь час коли перебирала з його рук наїдки і подавала Симасу, то намагалася його за руку потримати, нахилялась і розпускала стрічку на комірі, щоб за дорогими разками коралів було видно її невеличкі, білі груди.

— Можеш іти, я трохи полежу після мовниці. Так що можеш іти до вечора. Але як почнуть дзвонити до вечірньої, щоб був на подвір’ї.

Він прийшов на Кожум’яки і заскочив за корчму. До неї впритул нахилилась довга, з чотирма дверима хата під грубим дахом, порослим зеленим мохом та жовтими грибами по піддашшю. Обережно застукав у ті двері, де жила перекупка. Але звідти нагло вискочив підпилий чоловік у сорочці поверх штанів. А штани тільки на одному очкурі тримались. Бо сорочка була висмикнута із штанів спереду і збоку. Не говорячи ні слова, Тимко навіть не встиг прикритися, як одержав по вилиці кулаком. Тимко впав на призьбу. А цей чоловік нахилився і замахнувся знов затопити хлопцеві в лице. Тимко встиг вчепитися йому в руку, підвівся. І, підвівшись, щосили вдарив головою у широке, дзюбане лице цього п’яного мужа. Той лише гикнув і дав Тимкові по вилиці зліва. Тимкові аж зелені іскри вибухли в очах. Він звівся навшпиньки і врізав головою в підборіддя п’яного. Той знову гикнув і ляснув Тимка правицею по шиї. Хлопець захитався і осів на призьбу.

Тут вибігла молодиця в одній сорочці й, простоволоса, вчепилась ззаду в чоловіка.

— Та що ти, дурню, робиш?! Чого до дитини причепився?

— Це до тебе, хвойди, це до тебе!.. Я знаю: ти шмаркачів більш за все полюбляєш! — кричав і собі підпилий чолов’яга.

Відпустив Тимка і вхопив молодицю за душу і почав товкти об стіну. А вона його вговорювала:

— Йосипе, Йосипе… Та май сором… Мене, жінку, до хлопчиська приревнувати? Ну як таке можна в голову брати?! Де ж це видано-бачено? Ти просто сказився!.. Хлопче, йди геть… Бачиш, людині з хмелю казна-що верзеться!..

Тимко отямився і здогадався, що якось треба викручуватись, що вона робить вигляд, наче не знає його, і він сказав:

— Я хотів спитати, де тут живе кравець Микита. Мені сказали, що він добре свити шиє. Мені треба свиту пошити.

У мене гроші й на сукно є… У нього, казали, є добре сукно.

П’яний чолов’яга обернувся.

— Микита? То якого біса ти сюди поліз?!

— Я недавно в Києві…

— А я думав, що ти її крутіль! Їй-богу, думав!.. Убив би!.. Але твоє щастя… Ти вибачай, що я тебе трохи того… зачепив… Іди собі, йди… Микита не тут… Його треба шукати за тим ярочком…

Добре побитий, обидва ока запливли багряними пухлинами, пішов Тимко на торжище, яке вже розрідилось і змаліло.

Побачив подругу чорноокої перекупки і спитав, чи немає в неї маку.

— Це ти весь час по базару з гусаками бігаєш? — вона відказала, посміхаючись єхидно.

— Чого це я? — обурився Тимко.

— Ти одній молодиці подобаєшся. Правда, вона вже стара. На цілих три роки старша за мене… Кажуть, що ти десь служиш у великого пана?

— Та я, їй же богу, не знаю, чи він великий, чи малий. Я в того Лицаря служу отам, під Горою… Так ото й кажу — мені мак потрібен.

— Є мак, є! Ось із горщик лишилося. Може, до мене додому прийдеш? Там у мене чимало маку… — говорила про мак, а сама уважно розглядала міцну й зграбну постать парубчака.

Сіра, вся в зморшках, тільки очі жваві. Виглядала вона старшою, але погляд у неї веселий. І щось у ньому було таке злодійкувате.

— Як буде потрібен ще мак, приходь до мене додому. У мене хата оно там! Четверта хата від церкви праворуч, якщо звідсіля йти. Хата, правда, старосвітська, маленька, зате своя, а не найманий куток, як у декого…

— А зайду, якщо мак буде смачний.

— Що ти з ним робитимеш?

— Коржики з маком.

— Як?! — здивувалась перекупка. — То ти все вмієш? І навіть коржики?

— Всього ніхто не може знати. Все тільки Бог уміє. А я тільки трошки… куховарити.

— Ну й ну. Цікаво, цікаво! Як же то буває, щоб такі парубки та й куховарську справу знали?.. А ти до кухарського цеху вже попросився?

— А чого мені туди проситись?

— Як чого? Ходитимеш на свята на братчину! Коли хто скривдить — заступляться. Спочатку учнем тебе запишуть. А витримаєш іспит — станеш підмайстром. А може, як ти такий здібний, та ще вина не дудлитимеш, то на майстра спроможешся!

— Мене до хмелю не тягне. Він мені ані гидкий, ані добрий…

— Ну то до баб тягне! — хихикнула перекупка, підморгнула Тимкові, і він геть зашарівся. Перекупка того не помітила, бо лице хлопця було й так червоне від ударів.

Вона попорпалась у луб’янім козубі і видобула звідтіля плаский шмат свинцю.

— Приклади собі під ліве око. Бо так розпливеться, що завтра вранці не розкліпиш повіки. Хто це тебе?.. Господар?..

— Господар мене не може бити, бо я йому ні раб, ні холоп… Якби він мене вдарив, я б до нього не повернувся.

— Слухай, а то правда, що вся литва, і ляхи, і німці подалися на лови, щоб там проти нас, киян, змовитись? Щоб будувати костьоли на Подолі? Щоб у Горішньому місті, біля Софії, поставити костьол?..

— Їй-бо, не чув! — здвигнув Тимко плечима. — При мені такого ніколи не говорили. А що вони там між собою по-литовському чешуть, то я не знаю, бо ще по-їхньому не навчився.

— А хіба тільки литовці у Лицаря живуть?

— Та всякі є… — відповів Тимко, згадуючи про те, що наказував Лицар, коли брав його до себе, щоб він не базікав, що робиться в його дворі.

— Свинець потім мені принесеш, коли буде непотрібен. Добре допомагає, особливо якщо у воду опустити. Як мій поб’є, я завжди прикладаю!..

— То, моя господине, — криво усміхнувся Тимко, — ти хочеш, щоб він і мене потовк, коли з’явлюся?

— Та ні! Він тільки тоді до мене приходить, коли я його покличу. Якщо ти до мене прийдеш і він з’явиться, я його зразу ж прожену. — І весело захихикала.

Тимко розплатився з нею, забрав горщик з маком і пішов до свого подвір’я.

Від дубової кованої хвіртки він мав ключа. Взяв у воротаря. Там було їх два на стіні. Чи забув на кілочку біля своєї скрині воротар, коли від’їздив з паном на лови, чи, може, лишив навмисне, щоб не згубити. Після того, коли він ледь не витрусив душу з Тимка за те, що той жартома облапав татарочку, воротар, певно, був переконаний, що нічого не посміє Тимко взяти. Хоч так усі знали, що Тимко ніколи нічого не робить без дозволу. А зараз Тимко взяв ключа, відчинив хвіртку і спокійно, не звертаючи ні на що уваги, пішов собі на кухню. Зразу ж роздмухав міхом полум’я і поставив мідного казана, щоб в окропі розпарити мак. Поки вода закипала, вийшов на подвір’я набрати холодної води. Почув голоси в мовниці. Проходячи повз віконця-заволоки чув голоси й не чув. А тепер, вертаючись із зимника з глеком меду, почув їх виразно. Навшпиньках, обережно з того боку підійшов до мовниці, де лежали дрова. Так щоб на випадок, коли хтось тут застане, можна було зробити вигляд, ніби він набирає дров або шукає смолистого поліна на щепи, на запал. Ставши до гори рубаних поліняк, почув зовсім поруч голоси: жіночий і чоловічий. Говорили вони про таке, що в нього всередині все похололо і серце наче хто залізними пазурами притис. Навіть не став спочатку зазирати у шпаринку віконця, боючись їх налякати! Бо розмова велася така, що, якби взнали, що він підслуховує, йому більше ряст не топтати! Він упізнав Климентасів голос і тієї хвойди.

— Ну скільки можна нам отако критися? Я тої хвилини, коли ти мене візьмеш, чекаю днями! Ти приходиш, і я хоч у калюжі з тобою згодна лягати… Ти ж знаєш, як я тебе кохаю! Але ж не можу весь час критися. І тобі набридло витримувати його старече варнякання… Геть уже, дурний пень, забув, як замолоду гуляв?.. «Притишся… не грай у кості, в цю, як її? — італійську гру, у карти… Не водися з черню… з простолюдинами… з бидлом…» — кривила вона Лицаря, і так вдало, що здавалось, ніби то не жінка говорить, а похмурий, прискіпливий чоловік. — А коли тобі хочеться, хоч при мені будь з ким злягайся! Тільки мене від себе не проганяй! Я тобі сама приведу, кого ти захочеш! Щоб знав: я тобі не тільки полюбовниця, я тобі більше товариш, ніж би який друг-хлопець!.. Знаєш, яку я тобі скажу зараз таємницю?.. Ти оце крутишся, крутишся, а я вже розвідала, як він все перебрав потихеньку у твоєї матері. Бо вона нездала, бо вона баба, що не знається, не розуміється… А він прибрав до своїх лабет і луки, і два гаї з бортями. Хіба ж я цього не знаю?.. Твої сестри, вони мені байдужі, але ж то твої сестри… Якщо так і далі будете господарювати, він все геть обдере… Твої сестри за простолюдинів повиходять заміж, за жебраків… За якого-небудь переписувача книжок. Як отой Ярчук! Носить, голодранець, у золочених піхвах дамаського чингала, а сам у личаках шкрьобає до першого снігу! За такого, може, твоя мати видасть дівчат? Ви лишитесь без битого шеляга! Він усе загребе! А ти терпиш… Такий вродливий, такий молодий, дужий…

— А що я маю робити?! Коли у нього вся сила… І потім, як я проти нього голос здійму?! Він же мене від узилища врятував, як та веремія сталася… Він попросив і своїх друзів, щоб мене в Черкасах прийняли, притулок дали…

— І ти віриш? А може, йому треба було подалі тебе від матері відіслати? І на ваші борті руку накласти?.. Твоїй матері сказав, що за твою свободу дав шалені гроші, тож нехай вона відшкодує йому збитки цими бортями… Якби ти став володарем садиби, то я була б весь час поруч… І, крім того, я знаю, де сховані скарби… Лицар мені одного разу, коли був п’яний, а ще я йому тертого зілля з мушкою всипала, коли геть учадів, розчулився і став базікати, як той наш Йонас. Все мені виклав. Я його так обкрутила своїми пестощами, що він не знав, яку мені радість зробити. Та й виклав, де скарби його сховані. Оті скарби — німецьке срібло, що він при Грюнвальді захопив. От яка в нього таємниця! Ти думаєш, чого він так поспішав до Києва? Адже всі ляхи та литва поперли услід за крижаками, щоб їхній чортів Мальборк захопити. Він того квапився, щоб швидше ті гроші сховати. А всім у вічі виставляв віз із німецькими смолоскипами: оце бачите, як не поталанило, — може, ці смолоскипи згодяться, щоб свиней смалити… У нього знаєш скільки срібла?! Знаєш, що у нього сімдесят кіп грошів? Справжніх празьких грошів. Ти колись бачив за один раз таку гору срібла?!! А де ті скарби, я знаю… Я гадаю, що у схові не тільки карбована монета… Не може бути, щоб там не було золота… Тільки якого?!! Я знаю місце. Він мені потім назвав його… Я тільки тоді зрозуміла, коли виклав мені під п’яну руку. Але, поки він живий, ми туди не поїдемо, бо у нього скрізь є свої люди, які все докажуть йому, а від нього не сховаєшся. Я все думала, думала, як його покинути, як від нього втекти… І все виходить — що від нього можна звільнитись, тільки як він перестане дихати… А поки що є один спосіб підступитись — і добре' знаєш — риболовля!.. Як ото куди на риболовлю поїде, то обов’язково надереться, як вовк глею… Чомусь найбільше йому подобається на Корчуватому…

— Ну про це я сам знаю! — перебив Климентас.

— От і добре, якщо знаєш… Давай його якось підмани, щоб забаглося на Корчувате…

Тут вони зашепотіли, захихикали, заприскали від сміху, і пішло звичайне при всякому перелюбові камешіння, придихання та стогони.

А після всього льопали босими ногами по мокрих дошках, хлюпали водою. Зашипіла вода на каменях, і густа, духмяна пара попливла із віконця заволоки, біля якого причаївся кухар Тимко. Йому забаглося все ж подивитись, яке вони розважаються, а не тільки чути, що вони там змовляються на чорне. Та один з окоренків випорснув з-під його ніг, і він полетів униз, добряче вдарившись боком, порвав сорочку і добре роздер шкіру на боці.

Тимко підвівся і став вибирати березові поліняки з тієї полінниці, що розсипалася. Визирнувши з-за рогу, побачив, що той чортів Климентас іде до воріт, бо до стулок дубових гуркала Варка і не могла відкрити своїм ключем. Виходить, чи Климентас, чи ключниця так зачинили хвіртку, що Варка не могла її відімкнути своїм ключем. І грюкала в дубові дошки. Климентас, який ішов їй відчинити, був одягнений, у чобітки взутий. І при шапці.

А тільки ж хвилю тому займався блудом із ключницею в мовниці! І тоді вирішив Тимко на свою голову посидіти за мовницею. Віддихатись, бо сильно забив бока, коли впав із полінниці. Чув, як по сходинках мовниці піднявся небіж Лицаря.

Раптом над головою Тимка вікно-заволока відкрилось і згори до нього проказав голос підступної блудниці:

— Ну, Тимко, ти дістав маку?

— Дістав, аякже!.. Зараз оце запарю, окріп підходить якраз. А тісто вже замісив.

— А чого в тебе лице таке побите?

— Та впав оце…

— Ой не кажи! — проговорила ключниця. — Ану, піднімись до мене! Я подивлюсь зблизька — чи то тебе помордували, чи то справді упав зараз.

— Як же так? Я не можу…

— А то наче ти мене не бачив? — засміялась вона. — Я вже одягнена. Чого огинаєшся?! Заходь!

— Не можу…

— Іди! Я тобі кажу! Не роби людям халепи! Служниці бачили, як ти з господином Климентасом на мечах вправлявся. От вони й докажуть, що господин Климентас тебе зачепив по лицю… А наш господин нам усім таке влаштовує!.. І небожа знову буде картати. Вигнати може! Ти що, хочеш, щоб через тебе родичі посварились?..

— Та ні, я нічого не хотів, — справдовувався ошалілий Тимко.

По-перше, добре вдарився. А по-друге, він же своїми вухами щойно чув, як вони змовлялись на життя хазяїна! А тепер вона таким природним голоском патякає про те, щоб, боронь Боже, Тимко не став причиною сварки між кревняками?!

Мов у тумані, Тимко обійшов мовницю і піднявся по сходах до дверей. І, вже нічого не тямлячи, відчинив двері. В доброму дубовому зрубі була піч, складена з дикого каміння. Ключниця на розпечене каміння вихлюпнула цеберко води. Пара молочними хмарами заклубочилась межи стін. Нічого не можна було путньо розібрати. Тимко тремтів — чи не заманює вона його гола? Та вона була вдягнена і не простоволоса, а й намітка вкладена як треба. Ніхто і не сказав би, що вона була тільки-но розібрана.

Ключниця повернулась до нього:

— Ану покажи, — підступила до нього, щоб добре роздивитись подряпини. Довго їх розглядала, а потім похитала головою і махнула недбало рукою. — Можеш іти!

А Тимко трусився, його аж лихоманка тіпала. Стояв перед нею, опустивши руки, бо сподівався побачити її голу. І коли повернувся, щоб вийти з мовниці, то в сінях лице в лице зіштовхнувся із служницею Варкою. Вона остовпіла, беззвучно пожувала повітря, а тоді скрикнула верескливо:

— Що ти тут робиш?! Там же вона миється!..

— Вона мене покликала. Щоб, значить, я до неї прийшов…

— Ти що, збожеволів?! Якщо брешеш, то вже бреши до пуття!!! Підглядав без стида, без сорому!.. А тепер нате вам, тітонько: «Вона мене покликала!!!»

— Та я нічого… Та я правду кажу…

— Перестань брехати!!! Помовч! Нашкодив, так ще й вибріхується! От же мерзота! Підглядати за… — Вона хотіла сказати: «за полюбовницею хазяїна», але схаменулась, знітилась. А тоді аж заверещала: — Підглядати за голою жінкою — сором де твій?!!

І тут відчинились двері мовниці, прикриваючи очі від диму й пари, що клубочилась хмарою, з’явилась зовсім нага ключниця.

— Що там?!! Ой Боже! — зарепетувала вона. — Та що таке?! Чого це ти його привела?!

— Хіба це я його привела?!! Та він тут підглядав!..

— Не може бути, щоб він підглядав! — відступаючи за двері мовниці, здивувалась ключниця.

На Тимка просто стій напав. У роті все пересохло, язик онімів, руки тремтіли. Саме тоді з’явився небіж Лицарів. Ключниця голосно скрикнула, а проте зовсім не зачинила.


Закляття  відьмака

— Що тут сталося? — запитав Климентас, швидко закасуючи рукава.

— Та оцей підглядав за нею… — зніяковіло відповіла Варка, знітившись при появі Климентаса.

— Він?! Підглядав?!!

Климентас з розмаху вжучив Тимка по лицю. Тимко залився рудою. Тоді Климентас вдруге вдарив його по вухові. Тимко відлетів і вдарився головою об стінку. А небіж Лицарів схопив його за груди і почав товкти головою об стіну.

— Ах ти ж свиня! Ах ти ж байстрюк!! Ах ти ж бидло!!!

Заверещала ключниця, стоячи у настіж розчинених дверях мовниці, гола, прикриваючись сорочкою.

— Климентасе, господине! Облиш його! Не мордуй його!..

Але Климентас бив кулаками, з усієї сили по лицю пригощав кухарчука. Нахилив, вхопивши за чуба, і під дихало дав Тимкові. Тимко був приголомшений тією напастю, в яку його без жодних труднощів заманили коханці-змовники. Він не міг отямитись, не міг захиститись. Климентасові кулаки влучали йому в обличчя. Розсікло ударом вилицю, бризнула кров. Потім напасник розтовк губу. З носа, з вилиці і з губи чуріла кров. Тут надбігла і татарка Роуза.

А Сусанна, навмисне не одягаючись, а тільки прикриваючись трошки сорочкою, стояла, хизуючись своєю голизною, і удавано прохала:

— Господине Климентасе!.. Не мордуй його! Він і без того вже надміру дістав! Ну їй-богу, він більше не буде! Ну молодий ще, дурний! Ну з ким гріха не буває?!!

Без усякої охоти, ніби тільки на прохання, Климентас погодився і заходився якимось віхтем витирати кров з п’ястука. А Сусанна прохала, обертаючись до Варки та Роузи:

— Я вас благаю, дівчата, мовчіть! Він досить одержав! Нічого господинові не кажіть. Господин Симас дуже любить його страви, а для мене понад усе — здоров’я та спокій мого господина! Як Тимко йому став готувати, посвіжішав наш хазяїн. Я вас, дівчата, прошу… Він уже, бачите, до третьої крові побитий! Досить з нього. Йому на все життя такої науки вистачить…

І так само, як спочатку Варка була обурена тим, що Тимко буцімто підглядав і ніби їй брехав, так само вона кинулась до нього обмивати його, змивати йому з лиця кров. Встигла дістати десь пляшечку оцту і, тим оцтом змочивши ганчірку, прикладала до його опухлих вилиць та очей.

Обличчя в Тимка було страшне — у червоних гулях, які з темно-багряних перетворювались на сині. І садна під обома очима і на обох вилицях. І губи репнули, і ніс потовчений. Але Варка якось його обмила, обтерла. Коли він зміг підвестися і, шкандибаючи, зійшов униз, вона хотіла його покласти на лаву. Але він тільки попросив у неї:

— Вже й тісто готове, і окріп для маку готовий… Дістань мені кухоль вина… Я вип’ю і прийду до тями… Треба коржики робити — стільки добра не може пропасти. — І спробував поворушити пальцями лівої руки. Це йому вдалося з великим зусиллям.

— Куди тобі! Я сама вимішаю…

— Ні! Так, як я, ти не вимішаєш. Я однією правою впораюсь. Тільки ти мені допоможеш. Обгрібатимеш. Щоб на руку не чіплялось.

Він таки вицідив кухоль вина. Трохи відсапався і заходився вимішувати тісто.

Йому допомагала Варка. А потім допомагала розтирати мак у макітрі і заливати туди розведений мед. Вже пізно ввечері Тимко наказав Роузі:

— Неси їм коржики з маком! Я свого слова дотримав…

За якийсь час татарка повернулася з купою коржиків на таці. Щоки в неї віддималися від солодкого наїдку. На вустах і на підборідді поналипали дрібні зернини. Було видно, що вона вперла з пожадливості більше половини того, що їй повернула ключниця Сусанна. Тимко не міг їсти ті коржики. Варка більшу частину взяла собі, а меншу віддала татарці. Та щось запихкала, а Варка показала їй кулака:

— Ти, чортове бусурманське сім’я! Скільки зжерла, поки йшла?! Га?! Чи я не бачу, не знаю? Аж у горлянці тобі сторчма стає, так поспішала!..

А татарка, прожувавши, виголосила:

— Все-таки наша гос… наша ключниця добра! Вона знов просила нічого не казати господинові! І навіть тобі, Варко, й мені дала по три мідних пули. На лакітки.

І витягла з-за відкасаного рукава сорочки і простягла мідяки Варці.

Тимкові не смакували його власні коржі, він не міг їх їсти, та Варка ще десь націдила для нього півкухля міцного вина. Він до краплі вицідив вино і завалився спати.

IX

Дударик

Книжник не мав ні своєї хати, ні постійної роботи. І не належав до жодного з подільських цехів, хоча і грав, і книги писав, і дерево умів управно різьбити. Та найкраще книги списував. Можна сказати б, не гірше переписувачів із Софії. Може, тому, що весь час переписував для багачів і не міг потім навіть глянути на свою працю, на плоди свого старання, він і вирішив переписати для себе «Одкровення» Іоанна Златоуста. Більш за всі любив цю вогненну книгу, більше, ніж до всіх інших, відчував повагу та захоплення до цього столітнього в’язня патмоського. Він, звичайно, цього ніколи й нікому, навіть і на сповіді, не зголошував. Бо хоч нічого в цьому не було гріховного, такого, що принижувало б віру та церкву, але якби люди взнали, бо вони хоч і ченці, а все ж вони люди, а значить, не без гріха. Отож часом уявляв, ніби він один із євангелістів і несе людям «добрі вісті» у цьому розрубаному на шмати світові. Де всі вельможні гризуться оскаженіло між собою, обдирають до кісток убогого трударя і то кумаються, то б’ються з ворогами віри — мусульманами та латинами… Він узяв у одного доброго купця під заставу «Новий Завіт» і думав сидіти всю осінь і зиму у знайомої перекупки, переписувати гарливо вогненні слова Іоаннові… Та до перекупки повернувся старий коханець, і вона відмовила Книжникові і в кутку, і в харчах. Довелося шукати нової позички. Щось його підштовхнуло ніби: «Іди до Сергія-боярина. Ти вже коли в нього був?.. Може, він і цього разу тобі не одмовить?..» Він ревно помолився на дорогу, щоб усе на добре звернуло, й вирушив на далекий заміський хутір.

Певно, цього разу молитву було почуто. Бо володар хутора зустрів його радо. Запросив погостювати, відпочити і, якщо є бажання, розповісти, які новини в місті та на Подолі.

Книжник, дивлячись на блідого, з чорними колами біля очей боярина, подумав: «Це тобі, господине, треба добре відпочити та й, може, зілля якого випити. Бо так виглядаєш, мов на тебе порчу хтось наслав».

Хоч і запропонував боярин відпочити своєму гостеві, але не дав. Про новини не став слухати і, як тільки вони випили по чарі вина, загадав грати на гудку та пісні співати. Книжник був людина настрою і в той день мав добрий гумор. Він не став огинатись, а швидко підстроїв гудочні струни і, вдаривши смичком по струнах, повів пісню про коня вороного. Про того коня, що несе господаря швидко на поле бою і кульгає, коли їдуть до милої. І не може зрозуміти, чого кульгає кінь, адже це не бій, а солодке побачення.

Боярин Сергій, як почув перші слова цієї пісні, заплющив очі і тільки хитався всім тулубом з боку на бік. Коли Книжник скінчив пісню про коня, боярин почав просити, щоб він ще раз її проспівав. Просто молив, ледь не плакав. І Книжник ще разів три, не менше, проспівав бояринові пісню. Боярин просвітлів лицем і почав частувати Книжника, тягти найкращі свої припаси на стіл і до торби Книжникові пхати.

Тоді Книжник, бачачи, що боярин такий щедрий, попросив у нього срібла на списування книги, пожалівся боярину, бо теж його хміль розібрав, що тепер Доведеться й за куток платити, за харчі. Та й цього року ціни підскочили і на фарби, і на папір. Певне, тому, що була війна з крижаками і купці боялись рушати в наші землі. І під заставу довелося доброму купцеві багато дати. Бо інші власники книг, хоч і знали його, Книжника, не один рік, не схотіли йому навіть під заставу свої книги дати на переписування.

— То чого тобі страждати? Бери хату мірошникову при моєму млині. І списуй там собі скільки хочеш! А щоб клопотів не було з господарством, я тобі дам ще срібла. Ти піди на Либідь до перевізника, його жінка тобі і зварить, і сорочку випере, і хату прибере.

— Боронь Боже, мій господине! Списування — діло святе, а жінка, навіть якщо вона вже баба, тільки осквернятиме дійство. Я все сам зроблю. Якщо ти, мій господине, не знаєш, то я тобі ось що повім. Молоду кортіло мені малювати та різьбити. Я полишив своїх невтішних тата й матінку, подався до Печер. Матінка страшенно побивалася, сльози щодня лила, бо її єдиний укоханий синочок не схотів жити в ясному світі, а пішов туди, де ніяких радощів та веселі немає. Матінка моя була хоч і стара, бо я в них пізно знайшовся, а все одно і гостей приймала, і всякі свята справляла, тож можна було весело посидіти. Страви готувала краще паніматки. А все вишивала, золотом гаптувала, нема що й казати.

Коли і як вона встигала, я й досі не можу збагнути. І свої візерунки вигадувала, і чужі могла так перезнятий до ниточки, до вузлика, що ніхто б не сказав, що то не венеційська робота, а її власний виріб. Певно, потяг до малювання я від матінки успадкував. Я теж, якщо трапиться красивий малюнок, чи візерунок, чи буквиця, можу повторити рису в рису і барви так підберу, що ніхто й не скаже, де справжній малюнок, а де підробка.

— Чому ти лишився без хати, без місця? Я чув, що ти навіть і постригу не приймав. Ти міг спокійно лишити монастир і успадкувати батьківські гаразди.

— Ет, господине! Як ото Вітовт з княжого стола зіпхнув Володимира Негордовита, то й почалась веремія. Володимир Олгердович — ти навряд чи пам’ятаєш, був-бо малий ще, і тебе це не стосувалось — все київське, православне заохочував. Він навіть гроші київські почав бити. Справжні, срібні. Отакенькі, як волоські аспри з Криму. Із Твер’ю та Москвою ради радив. Проте, на жаль, вони йому не допомогли, коли його Вітовт зіпхнув з престолу. І сталося те, що завжди в світі трапляється, — простих людей опального князя почали утискати, а кого й хапали й побивали. То я з кількома чоловіками монастирської братії подався на північ. Поки ми там поневірялися, мої тут померли. Мене довго не було, і всі добра відійшли церкві. Тато був при ній дяком. Нашу хату розібрали та продали. На її місці для панотця нову зрубали. Коли я повернувся, родичі мені щось віддали, але так, аби тільки люди на них не кивали. Потім, і до сього дня, я з ними не бачився.

— Я щедріший за твоїх родичів, — трохи подумавши, виголосив боярин Сергій. — Дам тобі срібла!

І справді боярин із скриньки витяг жменю монет. Там були і лівонські шилінги, і литовські денарії, і польські півгроші, і московські дєньги, і ординські дирхеми та генуезькі аспри. Все монета срібна. Копа дрібної монети точнісінько була, якщо не більше. Боярин був щедрим господином.

Книжник зрадів невимовно, але виду не подав, а ще довго грав та співав у боярській оселі…

Потім Книжник накупив за срібло паперу доброго, фарб земляних наших) і кам’яних заморських, і з Московії зелених, в’язку найкращих гусячих та лебединих пер, найсвітліших свічок воскових, ще всякого начиння до книжної праці. Кращого й більшого начиння у Книжника за все життя не було. А наостанок він за мідний пул купив у одного теслі в’язанку рівненьких липових дощечок. Потім швидко прослизнув зі своїми двома повними торбами до корчми. Тут неподалік церкви Флора та Лавра збирались завжди конюхи й конярі з Києва та купецьких валок. Корчма ця славилась як найстрашніше кубло на Подолі. Бо пили тут найбільше, горлали пісні найголосніше і найбільше грали в кості та нову волоську гру — паперові карти. Замовив собі хліба з м’ясом та чару вина.

— Бачу, ти при монеті, — прохрипів крізь заплиле товщем горло корчмар. — Заробив у ляхів на гульбищі?

— На тиждень позич колоду карт.

— Що під заставу даєш? — так само прохрипів корчмар, але тихіше.

— Дєньгу московську.

— Московська дєньга? Серед них багато підробних… Давай дві дєньги… Або… що в тебе ще є?

— Кримські аспри, денарії Вітовта, півгроші Ягайла…

— Поляки нині найміцніші. Давай Ягайлові…

— Побійся Бога. Хіба ці папірці коштують стільки? Їм ціна — ординський мідний пул!

— Якщо тобі потрібні, то варті того! І не вилигуйся. Заробив у ляхів купу срібла своєю дудою та ще й торги ведеш. Чи я тебе не виручав, як тобі кишки всихали?.. Давай монету. І не май мене за дурня — якщо тобі карти потрібні, значить, ти щось задумав. Ти з цього будеш мати зиск, і я хочу щось мати!

Книжник скривився, мов від гіркої цитрини, видлубав із широкого шкіряного пояса срібло і тихо посунув по липкій дошці шинквасу. Ховав до торби загорнуті в ганчірку засмальцьовані карти і все обурено хитав головою. Притьмом допив чару й заковтав кусник хліба. Озирнувся на столи і лави з конюхами і, не вгледівши, щоб хтось його пильнував, вискочив на вулицю.

З Дніпра тягло холодним, вогким вітром. Загортаючись у довгополу сіру свитку, Книжник просто біг подалі від води. Скоріше б у затишні улоговини між пагорбами! Шлях далекий, а треба встигнути до вечірньої зорі на хутір боярина Сергія.

Часом крізь швидкі сірі хмари пробивалось слабке осіннє сонце та виднілась блідо-блакитна небесна баня.

Книжник опустив руку до торби й намацав ганчірку з колодою карт. Спочатку подумки вилаявся на здирницький задаток. А потім зі щирою радістю почав мріяти, як він усіх цих королів, та придворних дам та лицарів, та всі чотири знаки червоної та чорної мастей перенесе, перемалює на гладесенькі, теплі липові дощечки. Затим вигострить, як лезо бритви, книпик і зачне обрізати кожну рису малюнка, звільняючи абриси на дерев’янці. І те все для самого себе! І книга, і форми для гральних карт — все своє…

Як не поспішав Книжник на хутір, а ступив туди, як уже сонце закотилось за пагорби, впала імла. Високо серед швидких хмар часом іскрами мигали височенні, холодні зірки.

Книжник спочатку рипнувся до боярської «вежі», щоб попроситись на ночівлю до боярина. Там у всіх трьох вікнах світлиці блимало золотом. Та странній спинив себе. Подумки сказав: «Тоді піду, як покличе. Він, без сумніву, наврочений. Він чогось смертельно боїться… Ще розрубає зі страху!.. Цур йому, пек! — сплюнув через плече, тоді ще й перехрестився. — Боже, прости мене грішного! Якщо ж він при тямі, то змусить пити і грати пісні. Ні, ні, треба братись до праці. Все є, все є! Чого ж тобі, дурню, ще треба?!!» І Книжник бояриновими ключами спочатку відкрив ворота млина, а тоді мірошникову малесеньку хатку. Став на порозі перед чорним отвором покинутого житла. Важкий, гіркий дух перетлілого зерна й вугілля та сажі з комина.

Ударив щербатим кресалом у рожевий камінь, і на трут сипонули вишневі іскри, трут заблимав краплиною жару. Зайнялася стружка берести і освітила маленьку істобку. Хоч зруб був, може, два сажні на чотири, зате й піч була з комином, що вростав у стелю. І світник широкою чорною рурою завис біля передпічного віконця. На гратнях навіть лежали припорошені пилом смоляні скіпки.

Книжник підніс берестину до скіпок. Спочатку вогонь кинувся по гратнях, то там, то тут сажа вибухала іскрами та високими язиками. По чотирьох стінах забутої оселі застрибали червоні й золоті відблиски, застрибала, закрутилась людська тінь…

До самісінького ранку з усіх вікон бояринової оселі та з хати мірошника лилося яскраве світло. Тільки з багатих хоромів не долітало жодного звуку. Світилися вікна світлиці — і все. А з хати мірошникової по всій околиці долинав гуркіт хатнього начиння, рипіння дерев’яних половиць, гуркіт чи то молотка, чи сокири.

Сонце вставало десь за дубовими гаями, за червоними кленовими пагорбами, над червоним опалим листом між чорними стовбурами.

В ті ранкові сутінки ступив Книжник. У правиці — старе, розсохле цебро. Рукави закасані по лікті. Спустився по шістьох кам’яних сходинках до дзюркотливого джерела. Над витоком сивим димом клубочилась пара. Тільки тут, нахилившись до джерела, відчув Книжник, що він мерзне і що таки стомився. Із розсохлого цебра нитяними цівками била кришталева вода, він подалі відставив руку, щоб йому не замочило ходаки й ногавиці.

Пройшовши півдороги до хати, схаменувся, що не можна перед списуванням напружувати правицю. Перекинув цебро до лівиці, та якось незручно — розплюскав воду на обидва ходаки і онучі. І пошкодував, що не у перекупки сидітиме зиму, а на далекім і небезпечнім хуторі. Небезпеку на хуторі він відчув не тільки тому, що боярин навіжений і в своїй біді напружений, як тятива куші. Книжник знав, від кого — не пам’ятає тільки, — вже два роки немає нікого на млині. Якби не товстий шар їдучого, гіркою пилу та сліди мишачого бузувірства, скрізь було все на своїх місцях. І посуд, і хатнє начиння, всяке знаряддя. Навіть під лавою коло сіней дві сокири: маленька та велика. І ще добрий молот із кількома клинами сталевими й дубовими.

Чим більше знаходилось у хаті всяких речей й чим більше було видно у всьому лад, тим неспокійніше ставало Книжникові.

Він вилив воду із цебра у здоровезну макітру і, витерши мокрі руки об поли сірої свити, поспішив до світника. Підкинув останні скіпки на решітку, спалахнуло яскраве світло, яке ще могло посперечатись із блідим світлом із передпічного віконця. Книжник швидко зарухав пальцями в повітрі — розганяв кров. Коли в пальцях поновилась рухливість, він витяг карти' й почав їх із шаленою швидкістю тасувати і кидати на вишкрябані дошки столу. Перекладав, пересовував, перевертав, поки з обшарпаних, засмальцьованих карт утворився дивний малюнок-візерунок. Спочатку Книжник похмуро і пильно вдивлявся у карти. Але після того, як поміняв місцями три карти, насуплені брови його розійшлися. І він посміхнувся, відступив від столу. Потім повернувся до столу, ще переклав дві карти й задоволено потер руки.

І до самого обіду й пальцем не торкався карт. Тільки час від часу полишав свої клопоти й споглядав карти з веселим лицем.

Книжникові їсти хотілося, аж починало часом нудити. Проте він не заходився коло печі, а взявся до свого діла. Перш за все перерахував аркуші паперу і прикинув, скільки зошитів він зробить, якщо аркуш зігнути вдвічі і вчетверо. На два однакових «Одкровення» вистачить, якщо списувати не дуже великими літерами напівуставу. Але тоді бракуватиме на карти. Звичайно, для простої гри їх можна і на бересті вималювати. Та, по-перше, не буває двох однакових шматів берести. І в такі карти «на інтерес» ніхто з тобою не сяде грати. По-друге, берестові кому продаси, як раптом скрутно стане?! А от паперові, якщо для них вирізати добрі дерев’яні форми, можна надрукувати, і не один раз. І, продавши, мати якусь копійку. А ті форми-дощечки, ніби для тонкої вибійки, при собі носити, якщо їх тонко-тонко обтесати рівним теслом, перев’язати-перетягти ременем щільно. І будуть ТОДІ вони як невеличка товста книга. Робота гарлива, тонка. Повністю різати лише тузів, королів, дам та лицарів. А значки мастей — тільки по одному. Змастивши фарбою, відтискуй їх на папері скільки тобі треба: шість — шістка, вісім — вісімка, десять — десятка.

Книжник обережно вирівнював і перегинав аркуші міцного й цупкого паперу. Пучками пальців, а вони були в нього украй чутливі, відчував: папір добре проклеєний. Він не помилився тоді в лавці, коли обмацував зразки з різних пак, що їх привезли венеційці до Києва. На такому папері атрамент лягатиме рівно, не повзтиме, як на польському чи німецькому.

Обережно перегинав аркуші двічі. На згинах вирівнював кістяним ножичком, зробленим із довгого ведмежого ікла. Подумав, подумав і вирішив: для себе можна й малесеньку книжечку зробити. Вона незгірше виглядатиме, ніж велика. Адже можна тонким пензликом вималювати і тонким пером так виписати, що буде не книга, а справжня золотарська річ. Та й легше таку книжечку вберегти і з собою носити. І тоді без зайвих витрат вистачить паперу і на карти.

Віконця мірошникової хати були невеликі, й на стіл досить світла падало серед дня. А тільки сонце починало котитись до обрію, в хаті ставало сутінно й доводилось присмерк розбавляти свічкою.

Книжник був людина досвідчена і зразу без похибки вибрав розмір літер і пробілу між рядками. Щоб ніде не схибити, наклав на аркушик дерев’яну рамку із туго напнутими струнами. І, по струнах посуваючи, кістяним ножичком розліновував цупкий папір. З папером треба поводитись обережно. Ледь де перетиснеш вістрям — і вже буде глибока риса. Вона одна зіпсує цілий аркуш! Це вам не шкіра-телятина. Проведеш, як проріжеш, шильцем рису через увесь аркуш пергаменту — і ніякої порчі! А з папером, хоч він і венеційський чи генуезький, треба бути вкрай обережним. Як зготував все до письма, то відчув непереборну дрімоту. Але, перш ніж влягтися на лаву, все ж зачинив двері на добру запору та ще й клином внизу біля бігуна застовбив.

Книжник спав, і йому снилось списування в одному московському монастирі. Переписував «Діяння апостолів». Забаглося йому показати своє вміння та хист, то він і буквиці поприкрашав всяким зіллям: і крином, і виноградом, і волошками, і калиною. А на берегах сторінок вималював малесеньких вершників, левів та різних птахів, від орлів до удодів. Чернець, що відав книжним начинням та фарбами, уважно придивлявся до старання молодого киянина. Довго короткозоро приглядався до всіх буквиць, візерунків та малюнків. Пішов із скрипторія, проказуючи із здивуванням: «Не книга, а справжній вертоград з квітами». А після обідньої служби викликали Книжника до покоїв єгумена. Єгумен довго й докладно розпитував Книжника про все його життя. І про книги, які він переписував у Києві. Слухав єгумен, приязно киваючи, особливо коли про Вітовтові утиски оповідав Книжник. Кивав також, коли розповідав про Володимира Ольгердовича, як той хотів утвердити грецьку віру й не давав волі латинським патерам. Коли Книжник скінчив, єгумен замислився, правицею показуючи, щоб молодик помовчав. Вирік зрештою, втопивши у засмагле лице сірі жорстокі очі, не посміхався вже.

— Треба очищатись, сину! Тільки тому тобі вибачається, що ти старався, не розуміючи, яка спокуса увійшла б у серце віруючих. Істинно віруючих. Всьому належить своє місце. Погляд повинен радіти від споглядання ікони, слух — від благісного співу. А книга — для того, щоб її читали розумом через очі. І не повинна вона мати стороннього узороччя та зайвих знамен. Це все спокуса і єресь, коли ви, кияни, і ворохобні новгородці засмічуєте книги всякими світськими зображеннями. Ви впали в єресь, бо не маєте справжнього христолюбивого володаря. А новгородці попали в диявольську єресь, бо їхні пастирі про світську владу дбають більше, ніж про дух. І взагалі, Новгород впаде. Бо його можновладців обуяла гординя. А чадь проста гірше татарви смердючої — п’яниці, нероби, злодюжки та ушкуйники. Новгородці дійшли до того, що пільги дають німцям і дозволяють латинські храми зводити!.. Отож до ранку всі сліди свого душевного блуду вичистити. І затям, синку мій, — не твоя турбота знаменати всякі візерунки, та звірів, та люди. Це зроблять знаменальщики. І швидше за справжніми християнськими канонами. Іди з Богом і все затям назавжди! Іди й виконуй мій урок! Амінь!

Наче побитий цуцик, нахилився Книжник поцілувати випещену руку єгумена. Й поплентався до скрипторію власноручно вичищати з книги свою роботу. Книжникові під кінець праці різало очі від сліз — чи то від напруги, чи від образи. Рано-вранці навідався чернець, пожалів Книжника і подав йому флягу з вином, щоб збадьоритись. Чи після безсонної ночі, чи від гризот душевних не втримався Книжник й вихилив добру чару. І зразу ж міцно заснув за столом. Ну а після цього Книжника відлучили від списування, поставили зі старих і ушкоджених пергаментів зчищати непотрібні тексти. А що було непотрібне, те вирішував єгумен.

— Е ні, тут я сам собі єгумен! — закричав Книжник уві сні і від власного крику прокинувся й сів на лаві.

Крізь віконце на стіну били промені яскравого сонця. Книжник тому несказанно зрадів — слава Богу, розпогодилось. Протер рукою очі і, нашвидку проказавши молитву, схилився до паперу. Ось вона, найщасливіша мить, — зараз він почне списувати свою книгу, для себе! І прикрасить кожну сторінку такими квітами, таким зіллям, таким узороччям, звіриною та птаством, що буде все як у райських кущах, як у вирії. Опустив перо в каламар, струсив, щоб зайва рідина не зіпсувала початку роботи, і, затамувавши подих, поклав перші слова на цупкий, білий папір. «Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог, — показати слугам своїм: чому належить статися незабаром… Блажен, хто читає і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написанного в ньому, бо час близько».

Книжник відвів руку з пером набік. Оглянув рядки рівних, карбованих літер. Заплющив очі й пошепки проказав, задихаючись від захвату, від радості, від того, що він нехай хоч трохи, а все ж прилучається до цієї мудрості, до прозріння, до неймовірних видінь Богом надхненого патмоського в’язня. «Дякую тобі, святий Боже, що сподобив мене! Це радість незрівнянна, коли розумієш списане. І ще більша радість, коли сам множиш джерела мудрості!» Далі Книжник відчув піднесення душі, аж співати хотілося, а своїх слів бракувало, аби висловити-захоплення. Думав лише, що від радості він геть п’яний. А ще десь думка, чи то мрія, чи то бажання, чи, може, заздрість до славетних а чи й не славетних пророків чи ворожбитів. І крізь все інше радісне проникало десь із глибини, із часу, із потаємної схованки одне постійне бажання — знати, що ж буде далі. Що буде тоді й отоді? Що буде з тим і тим? Що буде із самим тобою?!! Та цікавість до будучини, бажання витлумачити пророцтва супроводжували його із самого малечку. Почалося все з одного гостювання, як він ще був зовсім маленький. Гульбище було таки знамените. І був там один здоровий чоловік. Він пив без міри, обжирався варениками та галушками і танцював так, що столи двигтіли.

А один чоловік, славний знахар і цирульник, то він сказав батькові: «Завтра читатимеш йому „Заупокой“! — „Тю на тебе, — обурився батько. — Схаменися! Та він тут усіх нас переживе. Його й довбнею не доб’єш!“ — „Не від мене залежить, чи йому жити, чи не жити. Знаки бачу. От вони мені й говорять. А що буде — то не моє пророцтво. То будучина виголошується моїми вустами. Я лише сурма, що в неї сурмач дме. І нічого від мене не залежить. Я тобі прорікаю: не йди сьогодні з ночі по рибу. Краще почекай, коли тебе покличуть „Псалтир“ читати. Родичі його багаті, гонористі. І заплатять щедро…“ — „Та як ти таке можеш говорити? Побійся Бога!“ — „Як знаєш. А я своє сказав…“

Батько Книжників не став слухати того сатанинського пророцтва, а пішов з ночі рибалити на Оболонь. Риби багато не приніс, та ще й застудився. І, може, з тиждень бухикав. Ледь голос не втратив. Самі можете зрозуміти, що то значить для дяка голосом підупасти! А той здоровань на світанку, коли батько десь там кармака на судаків закидав, сіпонувся кілька разів у п’яному сні та й віддав Богу душу: І над покійником не Книжників батько читав „Псалтир“, а дяк із сусідньої церкви. Тому дякові стільки підношень зробили, що потім уже ніхто такого не пам’ятав!..

Книжник стріпонувся, стряснув плечима, немов вивільняючись від невидимого повороззя, і заходився далі списувати свою улюблену книгу. Натхненний Іоанн звертався до церков, і хвалив їх, і попереджав, і ганив, і картав, а Книжникові здавалося, що то він сам, як той Богослов, застерігає, і сварить, і умовляє ті монастирі, церкви та міста, де сам бував. Писав, і писалося так, що не усвідомлював, коли й до комина сідав, аби зготувати собі соломаху чи юшку з яшної крупи та солоних грибів, коли спав і в який час — прокидався. Поринув у „Письмо“, і воно наповнило його силою і радістю. Хоча і писав, і бачив він, і відчував речі страшні своєю силою і прекрасні у своїй незбагненності та жахові.

Розтанули перед ним закіптявілі стіни зрубу, позолотився рудий глиняний комин до сліпучого блиску, а світник, довбаний з вільхи та вмазаний глиною, став осяйним світильником на престолі.

Погода трималася вже кілька днів просто несказанна, нечувана для такої пори року. Без вітерцю» без туману, без жодної хмарини. Кричали голосами удавлеників злодійкуваті сойки на паркані млина, щосили бив у дзвінкого дуба дятел, а над дібровою писав кола в прозорім повітрі смугастий яструб.

А Книжник все писав і писав.

І боярин Сергій із своєї садиби не гукав його до себе і сам до нього не з’являвся.

Почав Книжник списувати того дня розділ шостий і дійшов до вірша дев’ятого. І враз наче й перечепився, перестав списувати. Щось йому таке в повітрі чи десь за пагорбами там відчулось. І не міг він переписувати далі, а почав читати дев’ятий вірш: «Коли відкрив п’яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. 10. І закричали вони голосом великим: Щоки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу — тим, хто живуть на землі?!» Книжник прочитав ці рядки тричі підряд і не відчув у собі справжньої впевненості, щоб списувати далі. І твердості більше в руці не було.

Книжник заплющив очі, проказав коротку молитву, прохаючи у Всевишнього допомоги у своїй слабині. Але знов-таки впевненості йому не додалося — неспокій муляв йому душу. І він вирішив, що настав час відвідати боярина. Та’ й причина наче була для того вагома — свічок вистачить не більше, ніж на дві ночі. А до Києва так не хотілося волочитись. Ні, ноги, дай Боже, ще були невтомні, як і під час першої подорожі в Московщину. Часу, часу шкода. Поки туди-сюди — і дня нема! Треба до боярина піти. Звичайно, і з боярином доведеться часу згаяти. Може навіть статися — якщо божевілля його за цей час посилилось, доведеться йому грати і для виду вина випити. Хоча, щиро кажучи, йому вино зараз було відразливе. Але, здається, незважаючи на біснуватість боярина, Книжникові вдалося привернути його душею до себе. Он який щедрий дар одержав від нього! Хіба міг він щось подібне одержати від когось із нових можновладців?! Нехай боярин і наврочений, але ж він щедріший за всіх! А вони, всі ці вельможні, і наші, і зайди, волиняни, й литвини, і литовці, хіба вони хоч шеляг дадуть? Та вони всі тепер такі, що задарма і по лаві не посунуться!.. І припасів треба попрохати, якщо при тямі і в добрім гуморі. Хоч якщо при тямі, то Книжник його ублажить. І тоді боярин щедро поділиться своїми припасами.

Більше розмірковувати не став, а вийшов на сонячне подвір’я. Примружився і задер голову. Чистісіньке блакитне небо, чорні стовбури дубів з купами пожухлого листя. Те листя до наступної весни шерхотітиме і вдень, і вночі навіть від легкого подиху повітря. Сонце таке тепле, ніби зараз не осінь, а весна-красна.

Щоб боярин його ще з куші не поцілив, Книжник, тільки-но зійшов з гребельки, ступив на стежку й закричав:

— Господине мій! Я до тебе в гості йду! Я до тебе в гості йду!

— Чого галасуєш? Хіба я глухий?! — зразу почулось з-за болонків брами.

Стулки брами рипливо порушились, лишивши вузький прохід. Але самого боярина Сергія не було видно. Книжник на мить стишив ходу і зразу ж вирівняв кроки. «Ще щось запідозрить. Щось вигадає… І вжучить болтом межи очі! Або ратищем потне! Треба йти до боярина так, ніби він здоровий, а не навіжений!..»

Ступаючи в тінь межи сірих стулок, битих часом і негодою, побачив боярина Сергія при повнім обладунку. Шабля на поясі, сагайдак при боці. За поясом гострий ніж мультянський. І за спиною сокира на повороззі.

— Доброго тобі здоров’я та вдачі, мій щедрий господине! Тисячу разів зичу тобі всіляких благ за твої щедроти!..

— Добре, добре… Не треба… ти ж не баба, що прийшла до сусідки по решето… Давай без усяких там гратуляцій…

— Господине, не можу проти звичаю… ти он хто, а я хто?..

— Дурне, Книжнику, облиш! Я воїн, і ти воїн. Ти нашу віру словом від зайд захищаєш! Тільки мало таких, як ти… Як ми з тобою… Всі стали ницими і тільки чужій владі осанну співають. До чужих і лживих пророків прислухаються… Але облишмо багатослів’я! В чому твоя потреба?

— Свічки скінчилися. Хліба нема. І борошна нема. Нема з чого галушок зварити…

— Більш нічого?

— Більш нічого. Я не жирувати сюди прибився. Я для справи ховаюсь від житейських марнот.

— Атож, не брешеш, бо справді схуд. Ходімо мерщій до комори.

В старосвітській рубленій коморі на кам’яному підмурку боярин запалив на стовпі свічку в глинянім дірчастім ліхтарі.

Різко кивнув на ліхтар, і смоляні чорні пасма волосся зазміїлись на широких, гострих плечах.

— Тепер таких не роблять… За часів Кирила ліплене на Гончарах.

Книжник хотів краще роздивитись старосвітську роботу, але боярин Сергій уже відкрив скриню із свічками.

Книжник почав вибирати свічки найсвітліші та найтовщі з велетенської купи ламаних, гнутих, обплилих, різної товщини й різного кольору — від майже білого воску до оливкового і рудо-вохристого. А боярин вже відхилив важку кришку засіка і кликав Книжника, щоб той набрав собі гречаного борошна.

— Але ж не маю торби!..

— Нічого. Сип он туди! — боярин Сергій кивнув головою в кут, де на якихось паках стояв великий берестяний козуб.

Книжник поспішив, заходився ковшиком черпати сіре гречане борошно.

Борошно крізь тоненькі щілини висипалось претонесенькими цівками. Та Книжник не звертав на це уваги, а квапився якомога швидше наповнити козуб і мерщій вийти із золотої напівтемряви комори.

Він нетерпеливився, відчуваючи на собі важкий і гострий погляд бояринів. Книжникові було мулько на душі, наче нудьга яка на плечі насіла від того погляду в спину.

І тому він полегшено зітхнув, коли, весь перемазаний, став на порозі комори, утримуючи в одній руці козуб, а другою притискуючи до свитки цілий оберемок пахучих свічок.

— Красно дякую, мій господине…

— Слухай, а сала не бажаєш?…

— Якщо твоя ласка, мій господине… — вклонився нижче, ніж звичайно, Книжник.

— Слухай, а може, ти забереш копчені язики та добрий окіст? Тобі ж ця німецька страва так подобалась… Може б, ти їх забрав?

Книжникові стисло в грудях тривогою — треба швидше звідсіля забиратись! Хоч вони й добре тоді повпивалися, але, боронь Боже, він завжди добре пам’ятав, що вони тоді споживали. Ніяких німецьких окостів копчених і тим пак копчених язиків! Не було цього нічого на столі! Боярин швидко закрив на великий висячий замок комору і покрокував до холодника. Холодник здіймався невисоким чотирикутним зрубом на товстелезних дубових палях.

Книжник спинився, поставивши ногу на перший щабель східців до холодника. І не знав, що робити: чи йти йому за господином, чи не йти?

А боярин вже відкрив товстенні двері, вони без рипіння найменшого повернулись на бігунах, і він щез у темному отворі зрубу.

— Де ти подівся?! — зачулось нетерпляче з холодника.

Книжник, полишивши на східцях козуб з борошном та свічки, кинувся в холодник.

Боярин в одній руці тримав здоровенного копченого окоста, а в другій — оголену шаблю.

— Он бачиш, скільки добра? — боярин кивнув головою, і чорні пасма волосся знову зазміїлись на його гострих плечах.

З міцної ясеневої поперечини звисла важка в’язка темних, майже смоляних, копчених язиків.

«Це він привіз із Лядщини, — подумав Книжник. — Чого ж тоді не сказав ні слова, коли ми з ним гуляли? Але ж про іншу здобич говорив докладно. І про монети, і про зброю!»

— Твоя правда, твоя правда! — кланяючись, проказав Книжник, сам думаючи: хоч і каже боярин, що всякі гратуляції зайві, однак у них, у вельможних, свої обрахунки до всього. І краще весь час удавати покірність і повагу. Тим пак з цим навіженим.

А боярин вже рубав єломанню линву. В’язка язиків полетіла вниз. Та боярин встиг схопити за кінець линви, і в’язка заметлялась у його руці, не сягаючи підлоги.

Книжник зняв з кілка старий козуб і склав у нього копчений окіст, копчені язики.

З великим козубом з борошном та іншою вуджениною поспішив із боярського двору, обертаючись, дякуючи та кланяючись…

Коли вже Книжник був, може, за півсотні кроків від брами, стулки її знову відхилились і боярин покликав гостя:

— Слухай! Ти чого на світанку біля млина на гатці порпався? Там що — гатка розсипається?

— Га?.. — заскочений цим питанням, здивувався Книжник.

— Я кажу: що там — гатка рушиться?

— Та ні, нічого… Воду відвели з лотоків, і вона ручаєм біжить.

— А я й думаю, чого це ти там вдосвіта порпаєшся. Ну, ходи з Богом.

І боярин швидко зачинив браму.

Книжник ніс два важкі козуби із щедрими подаяннями. Та він навіть не чув густого запаху вудженого окосту. Не бентежив його і запах копчених язиків. Не подумав навіть про те, що то за язики — телячі чи свинячі.

Він і ваги не відчував своїми ніжними пальцями, що їх завжди оберігав від холоду, вологи та важкої ноші. Гарячково думав про того, що на нього був схожий. Хто його двійник? Хто грає в шинках на дуді? І чого цей «хтось» весь час крутиться поруч, наче грає з ним у піжмурки? І з’являється так, щоб його за Книжника вважали. Відколи Книжник пішов до монастиря, він не пам’ятав, щоб його з кимось плутали. Його лише кілька разів сприймали за іншого. Але то було так давно… Коли ще він був хлопчиськом. Він тоді у рідкі години забав бігав купатись до Почайни чи на Оболонь на конях покататись. І чомусь ковалі його називали Лавриком. Ні човнярі, ні вантажники, ні теслі, ні гончарі, а лише ковалі. Коли він їм казав, що його звуть не Лавром, вони дивувались: «Диви-и! Схожий на того хлопчика, як дві краплі. І голосок точнісінько такий!..» Та не пояснювали, хто той хлопчик, а він і не питав. Бо він хлопчик гречний — знав правила чемної поведінки. Матусі покійній від того була радість несказанна. Вона аж розквітала, як хтось її синочка хвалив. І не було ні разу, щоб старші на нього поскаржилися. Ще від ранку, від того, як він наче поштовх відчув у повітрі, ніби невидима сила, його штурхонула в спину незбагненна тривога, і вона погнала його до боярина. Нічого дурити себе! Хай на дві ночі свічок вистачало б, та он цілий окоренок не поколотий на скіпки. Сухий, дзвінкий і смолою пахучий. І була б із нього щепа, що тільки ну! Не всяка свічка таке сильне світло дасть. Неспокій і страх погнали його до садиби боярина. А слова боярина, хоч він і навіжений, переконали Книжника, що його двійник існує. І, без сумніву, цього двійника звуть Лавром.

Коли Книжник збагнув, що його потайного двійника звати ім’ям того хлопчика, йому стало спочатку страшно до млості в серці, ноги як глиною обліпило. Але тільки він побачив, як з-за млина на греблю виходить чоловік у світло-рудій свиті, відразу ж заспокоївся і радісно вигукнув:

— Це ти, Лавре?!

Коли потім, через багато років, він розповідав про ту зустріч біля млина, то аж здригався і на його гулястім чолі виступали краплини поту. Він втирав піт і далі вже говорив спокійно:

— Він мені й відповідає. Не дуже голосно, але й не тихо: «Звичайно, я! Хіба є ще хтось так на тебе схожий, крім мене?..» Це дивно — стояти і споглядати, як ти ніби сам до себе підступаєш. Він був тільки дуже засмаглий. Такий, як я, коли з Орди повернувся. Просто чорний був, як циган. Правда, тоді цигани тільки почали з’являтись. А все інше як і в мене. Пі в чому жодної відмінності.

Ні, брешу! Руки були в нього сильно розпрацьовані. В подряпинах, темних позначках шрамів, із почорнілими, твердими нігтями. Такі пальці бувають у ковалів-золотарів та ковалів-зброярів. А в руці він тримав добру патерицю. Я зразу помітив, що вона внизу важча, а всередині, певно, у ній штифт залізний забито для міцності. Такою патерицею, якщо вміти, можна битись не згірше, ніж келепом. А хто не битий та не тертий, той нічого й не побачить — патериця як патериця… Ми з ним не цілувались, не обіймались. Тільки, підступивши до мене на три кроки, він мені вклонився, а я йому. Я його пропустив першим до подвір’я. А він так страшно напружився, і, видно, йому неймовірного зусилля коштувало, щоб не озирнутись назад. Виходить, боявся мене, ще більше, ніж я його… Чи, може, усіх боявся?.. Потім я зрозумів, що то був не страх полохливої людини, а такої, котра весь час, усі свої дні — і світлі, і чорні — між зашморгом і сокирою ката скаче… Мушу сказати, що я теж, поки він був зі мною, перебував увесь час у напрузі. Відчував не страх, не боягузтво, а саме напругу. Щоправда, була мені від нього й велика радість, і втіха. Бо, крім того, що я знайшов брата-зведенюка, взнав я стільки таємниць і дивин, що, якби все розповісти, ніхто б і не повірив… Перше я його спитав про те, хто його мати. Хто батько, нам обом було зрозуміло. Але ні до мого батька, ні до моєї матінки він не мав злості чи почуття образи. Він так сказав про мого батька:

— Є воля зверхня над нами, коли нам народитись і в кого. І де жити… Матінка моя була жінкою коваля. Я так зрозумів, що жили вони на віру, без вінчання. Кілька разів батько її сильно товк, і вона тікала від нього, а мене кидала у його матері. Я добре пам’ятаю: він матінку мою шмагав віжками. Але мене за все своє життя і пальцем не порушив, і вуха навіть не надрав. До ковальської справи він мене не привчав. Шматом хліба не докоряв. І, чи допомагав я йому в кузні, чи печерував раків на Оболоні та прислуговував купцям на Житньому базарі, мені насипали в миску стільки каші, скільки й усім… Я так тепер розумію: він був людиною вразливою, бо щоразу, як мордував матір, потім ішов до церкви і молився ревно. Мати була добра спокусниця, бо завжди поверталась додому не обдерта й змучена, а весела, вбрана в дорогу обнову — свитку львівську, чи в запаску чернігівську, а чи в черкаські чобітки. В коваля була особливість — він ніколи нікому нічим не дорікав. Просив про щось тільки один раз. І своє слово якщо вже промовив, то тримав до кінця… Я вже вигнався на отрока доброго, — як почали до нас вчащати то княжі конюхи, то хтось із путних бояр служилих. У матері почало з’являтись нове вбрання, всілякі цяцянки. А коваль її не бив і ні слова не сказав. Мені страшно стало, бо думав, що він її крутільство терпить, терпить, а тоді візьме та й заб’є на смерть. Ба, цього не сталося. Одного разу прийшла вона вся розодягнена, як бояриня, в намітці білосніжній, у нових пацьорках з дукачем, а він їй і каже:

— То хлопець із тобою піде чи зо мною лишиться?

Вона засміялась й відказує:

— Якби він дівкою був, то на щось знадобився б мені на старості. А так він ледащо — йому раки, та коні, та витрішки на базарі продавати. Бери його собі, але кажу — ніякої тобі користі з нього не буде.

— Буде. Хоча б кузню продасть, як помру, та гроші проп’є. Іди геть.

Мати й пішла, та ще весело сміялась. Більше я її не бачив. Ну, думав, тепер конюхи та путні бояри до нас не ходитимуть. Ба ні — ще більше почали вчащати. То коня підкувати, то ручку до цебра викувати, то татарські пута зварити. І до мене вони не як до байстрюка, а як до ковалевого сина. Все честь честю. Добре нам з ковалем платили, і стали ми себе добрими господарями почувати… Коли одного разу, під ніч уже було, прийшов до нас лутний боярин, який найрідше бував у нас. Щось вони з ковалем поговорили потиху. Не дуже довго радились, а тільки зразу по розмові покликав мене коваль і пішли ми втрьох до замку. Отам у замку ми з ковалем і ще з одним майстром почали для князя карбувати гроші.

Кузня була хитро влаштована — на схилі Замкової гори. На такому крутому місці, що, тільки обійшовши замок, туди можна було потрапити по вузькій стежці. Дві кузні були в самім замку. А цю поставили тут, на схилі. Бо, мовляв, у цій кузні робили гаківниці. А було всього тих зброярів четверо: Коваль, княжий коваль — холоп, його підмайстер — здоровило з Поділля — і я, ще зовсім хлопчисько. Княжий коваль був добрий знавець та умілець — виковував із кричного заліза довгі, тонкі штаби, а тоді варив їх докупи. І виходила гаківниця. Княжому ковалеві допомагав батько мій… Гуркіт такий зчиняли, як навмисне. А коли штаби варили, то з горна, мов з домниці, іскри хуркотіли!.. Та не гаківниці були головною справою в тій кузні. Мій варив срібло. Ну, брате, ти знаєш, яка то делікатна справа. Треба так вилити з тигля у форму, щоб срібло не стало дірчастим, повітря в себе не набрало. Помічник княжого коваля був моцар з перших — штаби вузлами в’язав! То він із срібла і дріт тяг. Вірніше б сказати — волочив. Мене приставили на рівні кусники дріт рубати. Княжий коваль різав на бронзовім стрижні матрицю, а потім вони удвох із моїм розплющували шматки срібного шроту і на них карбували знаки монети… Ти їх бачив, ти їх добре знаєш! А бач — не знав, що твій брат причетний до їхнього' потаємного карбування…

Посміхаєшся, Книжнику, бо, звичайно, куди тому карбуванню до празьких грошів чи крижацьких шилінгів! Звичайно. Але не набагато гірші за литовські динарії. От якою справою займався твій брат, коли ти ще вчився титли списувати та кондаки завчав напам’ять! Не думай, я не вихваляюсь, і гординя мене не збурює… І не думай, щоб я впадав колись у гординю перед тобою. Знаєш, то я за молодості міг з когось кпин гнути або підлещуватись. А після того, як я від смерті врятувався, то вже ні принижуватись, ні вивищуватись не збираюсь… Ми робили гаківниці й карбували Володимиркові потаємно срібло… Спочатку я ніяк не міг второпати — навіщо такому багатому князеві замість чужого ваговитого, тонко карбованого срібла оці лусочки клепати? Знаєш, брате, той зброяр навіть був неписьменний. Що різати, написав і намалював на матриці йому помічник княжого скарбничого.

Чому б йому не запросити, не винайняти когось із подільських — вірмен, німців або венеційців? Там такі майстри були! Тепер таких немає… Ти й сам добре знаєш… Тепер я добре розумію: маєш монету свою і меч свій — тоді і влада міцна!.. А ще назва гучна повинна у влади бути. От послухай: король, імператор, цісар! Або — дукат, динар, флорін!.. Хіба з цим зрівняється — великий князь, князь… І військо у Володимирка було строкате — литовці, тверичі, волохи та німці… Ярмарок, а не полки! Володар повинен мати військо із своїх людей! Строкатим військом добре чужу землю чавити, а не свою забезпечувати!.. Ти не думай, що я тим дорікаю Володимиркові. То не його вина, а його біда… Тільки я й тоді, ще хлопчиком, відчував, що він не так щось робить… ти думаєш і смієшся подумки, ніби я вигадую, що тоді так думав… Правда ж?.. Не сумнівайся — я вже тоді відчував: щось воно не те. Ні, тоді я ще не боявся. То потім ізлякався так сильно, як тільки може злякатись жива людина… Але повернімось до попереднього. І княжий зброяр, і мій коваль були задоволені моєю старанністю. Тільки мій не радів тому, що я з більшою охотою брався за виготовлення гаківниць, ніж до монетної штуки. Брате, я тоді такий був щасливий! Була хитра і тонка робота, були поруч міцні мужі і… жодних спокус!.. О який чудовий час!.. Наша кузня з’єднувалась потаємною потерною із замком, і кілька разів ковалів викликали вночі до замку. Один раз і мене покликали з ковалями. Князь сидів у скарбничого в світлиці. Ми чемно привітались і висипали на таці гроші з його хрестом і його ім’ям. Увійшли, а він устав із лави і підступив до столу. Ворушив пальцями монети, часом вибирав якусь і підносив до очей. Я зрозумів, що він короткозорий, бо дуже мружився і близько підносив до очей монети.

Потім узяв із гаманця монету і поклав її поруч із нашою. Приглядався то до тої, то до нашої. І важко зітхав. Кивнув бородою до свого скарбничого і щось тихо-тихо почав говорити йому. Що казав князь, я не дібрав. От тільки чув, як мовив скарбничий:

— Тільки ці надійні… Решта ледащі та базіки… Ці не п’ють… ні до коханок… Гарливо, гарливо працюють…

Так само ми спускались до кузні потерною. І знов починалося все спочатку. Я добре від’ївся на княжих харчах і добре розпрацювався від роботи. М’язи в мене були як линви, як реміняки із сировиці! І вуса густо пішли. І стала мені кузня замала. Захотілося на люди. Якось почало мені ставати ніби задушно без інших людей. І тоді я почав мізкувати, як мені звідти визволитись, але так ніби вийшло, що мене випустили звідтіля, що я не втік, а ніби вони самі мене кудись послали… Як щось людина замислить, то й починає здійснювати свій намір. От я й почав потихеньку, коли приходив помічник княжого скарбничого до кузні, питати в мого коваля, чи можуть різати штемпель вірмени-зброярі, а чи краще роблять ритинування на зброї німці й венеційці. Смішно, але на мій гачок почепився писар скарбничого. Він повів ряди-мови зі старшими. І мене послали в люди, щоб я поштовхався на Подолі та й попросився слугою до когось із трьох німців-зброярів, які тоді в нас були на Волохах. Двоє німців мене витурили, а третій взяв. Може, тому, що він був не такий вправний, а може, щось відчув у мені незвичне. Як потрапив до його майстерні, то старався з усіх сил. А він усе дивиться, як роблю, і хвалить: «Гут, гут!» І посміхається на все лице. Що, бувало, мені покаже, а що просто скаже, нічого до ладу не пояснивши. А я стараюсь, роблю, бо у княжій кузні бачив, як те чи те робиться. І дріт він мені загадав волочити. Я волочу без похибки. Не стільки силою добуваюсь, як згадую ковальські вправи у княжій кузні. А тут іще небога майстрова. Вона в нього була і за служницю, і за господиню, може, й за полюбовницю другу. Бо перша, вдова, мешкала аж біля Почайни. Він часом до неї в гості вибирався. Два його учні йшли додому, а я лишався в оселі. Ну й добувся його небоги. Чи, може, вона мене добулась. Тільки почала вона вихваляти, як у мене все добре виходить. І що не може бути такого хисту в учня сільського коваля. Бо я так був навчений писарем скарбничого. Я страшенно пишався, але виду не подавав і словом не прохопився, що я не селюк. І на людях я бував. Часом бачив знайомих з-над Почайни. Але, певно, таки геть змужнів і змінився з виду, бо вони мене не впізнали.

В місті панували напруга і безладдя. Бо тоді в Литві ворохобився Вітовт. Не поділив він землі зі своїм братом Ягайлом і, змовившись із крижаками, попер воювати свою ж Литву. А Ягайло закликав на підмогу Володимирка, теж брата, зведеного. І багато хто з ліпших людей і з купців не хотіли йти на підмогу королю римо-католицькому. Він же православної віри зрікся заради польської, латинської, корони. Та й знали, що вина за грабунок Ольжиного хреста із Софії на ньому зависла. І втікачі з Литви з’явились у Києві від розбрату, а були й біглі гродненські купці-литвини. Один литвин-купець загостював у мого господаря. Мій господар працював мало — ходив із купцем у гості та до шинку, а мені загадував робити всяку роботу, тоншу, ніж своїм двом учням. Бо в мене виходило краще, ніж у них. Його небога мов оскаженіла; де тільки в закутку зо мною зіткнеться, то так і присмоктується з шаленими поцілунками. Всі губи в мене були у синцях…

Якось у господі стало наче перед грозою. Я те відчуваю, але ніякого виду не подаю. Мені наказав писар скарбничого мовчати, я й мовчу. Небога німцева все допитується в мене, чи часом я не син того коваля, від якого жінка втекла. Я їй кажу, що в нашому селі від коваля жінка не бігала. І я не ковалів син, а син рибалки з Канева, ну, не з самого Канева, а з присілка під Каневом. Я двічі туди з човнярами подорожував, то міг брехати. І от одного разу хазяїн задав мені зробити ритини на мідних піхвах до меча. Я примостився, мов княжий коваль, до верстака і заходився різьбити. Хазяїн подивився, як я роблю візерунок, похвалив і сказав:

— Зроби печатку для купця-литвина. Він тобі добре заплатить…

— Але ж, мій господарю, я так не зроблю, як ви…

— У мене часу зараз немає. Треба палаші кувати для угрів, що служать князю. Збирається він у похід. А ти зробиш добре. Ти ж не якийсь там сільський ковалик.

Я мовчки заходився різати по мідному стрижню точнісінько так, як робив княжий коваль. Тільки у німця знаряддя було незрівнянне, стружка так і закручувалась з-під блакитного жала… Литвин був страшенно задоволений печаткою. Заплатив мені добрі гроші, а потім запросив до корчми могорич запити. Там він мене впоїв. Єдине, що я тямив, — до німця такому п’яному, бо мене від одного паркану до другого кидало, не можна йти. А литвин кудись подівся, що я й не помітив. І мене чорти й хміль понесли до ковалевої матері. Вона, як впустила до своєї хижі, почала лаяти, що я п’яниця і ледащо. Тоді дав я їй срібну монету. Та монета, я так зрозумів, мене і об’явила. Не думаю, щоб той литвин безпалий, — а в нього була прикмета — пальці ушкоджені на обох руках, — мене, хоч і п’яного, вистежив. А от шилінг лівонський мене виказав з головою. Баба завинила крамареві за борошно та олію. І наступного дня, коли я вже сидів коло верстата, пішла накупити собі всього й за борги розрахуватись. Монету крамар узяв, але потім пішов до золотаря перевірити, чи зі щирого срібла вона бита. Золотар почав питати, звідки вона в нього. Той і сказав, що вранці стара ковалиха дала, а їй подарував син втеклої невістки, який кудись повіявся із сином, а тепер вночі прийшов п’яний і лишив їй срібло!.. Що тобі, брате, сказати — молодий, та ще п’яний, дурень! Якби я дав їй московську дєньгу чи ординського мідного пула, то гуляли б ми вчотирьох і дотепер. А так під вечір того дня зчинився страшний гвалт — німець волав, ніби з його залізної скрині пропало чуже срібло й золото на оздобу палаша. Ревів, як бугай на злучці! І литвин раптом кудись пропав, і ніхто його не бачив. Побіг німець до одного з лавників, щоб прийшли і подивились, як понівечено скриню і замка. Хазяїн пішов, аж тут прибігла його небога.

Захлинається, плаче: «Тікай, ховайся десь. Та тікай з міста! Схопили литвина безпалого! Він не купець, а злодій! При ньому і золото, і срібло дядькове знайшли. А він каже, що то не він крав. Ніби ти вночі вирвав замок і зламав скриню. А його пригощав і потім дав згорток на схованку, сказав — там начиння для ритини та різаки. Швидше тікай! Я знаю — ти не винний! Але ж усім відомо, яка в тебе рука могутня! А в литвина пальці обтяті».

В мене після пиятики гула голова, за день я так і не отямився. Небога ж мені козуб із наїдком та глеком вина пхає в руки і каже, що мене виведе на сусідню вулицю через потаємну хвіртку. Я й не знав, що там таємниця. Вона мене через двір тягне — я чую з вулиці гомін, а тоді тільки по воротях гах-гах! Сторожа! По мене! Німчинова небога штовхає мене у хвіртку. Я вискакую завулком на майдан. Там підтюпцем та бочком нагору до Боричевого узвозу. На Боричевім узвозі зіступив з дорога, ніби прихопило живіт, та в кущі. Висидів там до півночі і, коли вже другі півні співали, видерся до кузні. Що лікоть підтягався по схилу, то важив головою. Однак видерся і зайшов до кузні. Всі були приявні, навіть писар скарбничого. Я перед ним покаявся як на сповіді. І на хресті присягся. Вони мені повірили. Та про всяк випадок він списав коротко, що й до чого. Коли скінчив, то поспитав, чи нема в мене випити. Тут і моє вино знадобилось, і копчені німецькі ковбаси та копчені свинячі язики. До писаря приєднались і ковалі, і робітник. Я теж випив чашу і з’їв по шмату ковбаси, цілого язика та цілу пампушку. А що в кузні було гаряче, я ж перемерз та й з похмілля не одійшов, то скоро й заснув мертвим сном… Наступного дня мене допитав скарбничий. Він пообіцяв, що мене князь слухатиме. Але князь за день від’їхав з військом на підмогу Ягайлу проти ворохобника Вітовта. Господи! Ну для чого він подався туди проти Вітовта?!! Ти ж подивися, що це за спритна зміюка. За десять років до того від Ягайла біжите до німців, хреститься у латинську віру. І вже він Віганд. З тими не зварив каші — тікає до Ягайла за два роки. Знов хреститься і стає православним князем Олександром. Ради радить із ляхами. Домагається собі маєтностей від Ягайла, а як не одержав та програв раті, тікає знов до німців-хрестоносців. З ними у згоді грабує і мордує свої отчимі, литовські, землі. Потім мириться з Ягайлом, а той тепер уже король польський. І одержує Вільно в свою управу! Ну куди з таким змієм відверто було воювати Володимиркові?! Тільки потайки, тільки підступністю! Так як діє сам Вітовт!.. За тиждень, може, почав мучитись шлунком мій коваль. Сталась у нього різачка. Спочатку він вибігав з кузні на схил, потім тільки повзав, а далі закляк за кузнею. Я хотів його втягти до кузні, але він з останніх сил прохарчав, щоб я його не чіпав, бо то пошесть. І він сконав невдовзі.

Потім прихопило княжого коваля. Теж скоцюрбився і не міг виповзти. Прохав нас із парубком допомогти йому. Ми винесли коваля, і він закляк невдовзі. Сиділи ми з парубком і трусилися: коли ж нас вхопить пошесть? Треба було тікати з проклятого місця. А ми не могли рушити. От тоді до мене прийшов страх! Не було сумніву, що ми приречені. І почало мені кишки розривати. Піт заливав очі. Все тіло покрили краплі поту. І я з жахом побачив те, чого не було в обох ковалів. Там, де найтонша шкіра, разом з потом повиступали крапельки крові!.. З розпачу я заволав! Та почув лише голосне харчання!.. Он як! Тут мені почало й очі пеленою застилати. Крізь імлу бачу — помічник княжого коваля схопився за черево і качається на порозі кузні, товче собі чоло в кров об засохлу глину… Голову мені важко тримати — все до землі сильніше хилить… Чую голоси. На стежці сторожа — волохи та ногайці. З ними литовець — замковий чатовий. Вони зупинились і стоять, дивляться, як робітник конає. А я поклав підборіддя на барило і крізь дверну щілину намагаюсь роздивитись їх і почути, що вони говорять… Литовець їм кричить, що треба хлопця, тобто мене, схопити. Бо той хлопець отруїв усіх. Волохи й ногайці щось йому белькотять, галасують. І ніхто не рушає з місця. Крізь дзвін у вухах починаю розрізняти одне: «Пошесть! Пошесть… пошесть…» Командир їм: «Отрута! От-ру-та! Писар перед смертю ска-зав! Йолопи! Це — от-ру-та!» Ще вони довго сперечались і галасували, а я зрозумів крізь дзвін і виск у вухах, що треба ховатись до потерни — вояки туди не потнуться. І поповз, втрачаючи пам’ять і сили… Кілька разів приходив до тями, але швидко втрачав притомність. Бо задихався від ядучого диму, гарячого чаду.

Ні, годі, не хочу далі про свої муки! Досить. Кузню вони разом з тілами спалили. Що з них візьмеш? Найманці та заброди! Чужії люди на землі нашій…

Порятувала мене баба стара на Гончарах. Я туди приповз. Хворів страшно. Все волосся повипадало. Навіть брови повилазили. Дістала вона мені верета найубогіші, і подався я до садиби німця-зброяра. Пройшов повз його ворота. Небога саме виходила з воріт, і я побачив: стоять у дворі німець і безпалий литвин і приязно розмовляють. Убити їх? Але я без зброї і ледь рухався — така слабість мене пойняла. Півня пустити? Будинки й садиби упритулок! Невинні люди у жебраки підуть… І я почвалав до Печер жебрати. Там старці мене відтурили на найгірше місце. І збирав я милостині менше, ніж будь-хто. Гинув під заборами монастиря, але тримався Києва. Коли прочани принесли звістку, що Володимирко із вояками вертає до Києва, я подався до замку. Але мене до нього не пустили, сказали сторожі, щоб я їм усе виповів. Коли я відмовився, тоді вони по щоках били і прогнали геть. Я перечекав кілька днів, і, коли змінилась залога, знов прохав допустити мене до князя. Та спізнився я — Володимирко, виявляється, побіг захисту шукати. До Московії подався. Я вже одійшов трохи, хоч волосся ще не відросло, і вирішив тікати. Бо раптом князь не повірить чи слуги розкумекають? Тоді зависну я на шибениці перед ворітьми замку. І, вбогий, голий та голодний, покинув багате, богоспасаєме місто Київ… Утік, одним словом, від гріха подалі… Став жебраком. Ледь ступав, але йшов. Тягло мене в латинські землі. Хотів подивитись на золото і срібло, із землі добуте. Щоб не чіплялись та не замордували, що вивідувач, казав, що прочанин, і дав обітницю всі монастирі відвідати. А йду до Святої землі. Дістався до Угрів. Подивився, як золото вимивають із піску. Потім до Чехів подався на срібні копальні. Там уже одійшов від отрути і зміг працювати в копальнях. Майстрові при варенні срібла допомагав. Не знаю, чи то від жадоби пізнати таємницю монетну, тільки в мене така сила з’явилась, що мене взяли молотобійцем на монетний двір.

Отут я й побачив, як справжні майстри штемпелі ріжуть, як карбують живу монету. Ні, до такого ремесла мене не допускали. Та я все бачив на власні очі. Головне в житті — побачити! Ще головніше — запам’ятати. Там, у Чехах, брате, посіли мене зло велике й образа на себе і на наших можновладців, на всіх людей. Ну, невже ми гірші, що у них є королі та імператори?! І карбована монета дзвінка, і військо сильне та навчане. І майстри тямущі. І всякі мови люди знають. А наші своєю ледь белькотять. Вирішив я сам собі довести, що я, киянин, православний, не гірший від тих латинян!..

Довго, брате, оповідати. Скажу тобі тільки, що за десять років я пройшов через землі Валахії, Болгарії, Сербії. Потрапив до міста Рагузи на морі. З Рагузи до Венеції. А з Венеції чорти мене занесли до Гішпанії. Там я останній вишкіл пройшов. Вважай, спустився на той світ у пекло і знов повернувся на поверхню нашої славної, Божим сонцем осяйної землі. Спочатку ковалював з циганами. Потім з юдеями злигався. Із золотарями. Це була рука долі. В одного юдея-золотаря працював чорний сарацин із землі єгипетської. То був справжній чаклун. Я це зразу зрозумів. Потім довго приглядався, як він золотить дорогу зброю. І виникла у мене божевільна думка: він знає таємницю позолоти. А якщо так, то знає і як підробити золоті дукати. Його ж усі тільки за раба вважали. Навіть хазяїн-золотар. А чоловік той був з кебетою… І от одного разу, коли ми в майстерні були удвох, упав я навколішки перед ним і попрохав відкрити мені таємницю підробки золотих. Він спитав, навіщо мені гроші. Я йому й кажу — викупити батьківську землю та садибу. Він довго думав, я ж не підводився з колін, стояв перед ним. Мені затерпли ноги, судомило поперек, та він не давав відповіді. Почулись тихі кроки. Він стріпонувся: «Зведись! Ще побачать!» Отак не погордував я чорним сарацином, уклякнув перед ним і вивідав найбільшу в світі таємницю! Я можу зробити із міді й золота дукат. Золота у сплаві буде четверта частина, не більше. Я ж так дукат оброблю, що згори буде шар найщирішого золота. Хоч на зуб пробуй, хоч на пробному камені креоли риси, хоч кислотами чи лугом трави, все свідчить — найщиріше золото. Саме трапилась нагода й хазяїна привернути до себе. Один замовник дав йому золото для сережок. Сам прийти не схотів, а прислав чорного пахолка із цидулкою, куди віднести сережки. Сережки були коштовні не тільки через золото — по три єгипетські смарагди виблискували, променились на кожній сережці. Треба було віднести їх одній пані. Хазяїн-юдей покликав мене до покоїв, куди жоден з неюдеїв не заходив. Каже таке: «Мені поставили пастку. Через жадібність ускочив я в халепу. Треба було здогадатись зразу, чому за таку роботу платять надто великі гроші. Я змушений віднести цій блудниці прикраси. По дорозі на мене нападуть і заберуть сережки. А господар тоді забере в мене всі мої гаразди». — «То нехай чорний раб віднесе сережки! Вони його пограбують, ти ж, хазяїне, лишишся чистим!» — «Мені наказано віднести до…» — «То не неси! Хай сама прийде!» — «Що ти?! Що ти?! Як я можу не послухатись?! Він граф, родич короля! У мене є хитрість — ти вдягнеш моє вбрання і віднесеш коштовність. Я тобі щедро, над усяку міру заплачу». — «Не в грошах справа. Якщо мене схоплять у юдейському вбранні, хто може сказати, що зі мною зроблять? Га?» — «Боже, що ж мені робити?! Мене заманили в пастку…» Тут я згадав зброю чеських міщан та рудокопів. Зняв молота із держака, прив’язав на ланцюг і приладнав до своєї патериці…

Перший нападник з їхнім довгим і вузьким мечем, еспадою, одержав від мене тим молотом у груди. Добре, що в нього під плащем був панцир, а то забив би його. Я підхопив еспаду. Лівою перед себе штрикаю, а правою бойовий молот кручу. Другого я по ногах попав. Він навколішки вкляк. І забрав я у нього меча. Третій і четвертий втекли. Добіг я до призначеного місця. І тут з обох завулків до мене вибігають четверо з еспадами. Я кричу: «Донно Анно! Заберіть золото!» І кручу обома руками молотом. Аж свистить. І Бога молю, щоб ланцюг не урвався. Один мене таки зачепив по ребрах еспадою.

На свою голову, бо я його так зацідив по шолому, що на всю вулицю задзвонило. Він аж до протилежної стіни відлетів.

Тут розчиняється над моєю головою вікно і такий хрипкий голос наказує: «Ану, Фернандо, і ти, дурню Карлосе, заберіть Хуана і геть з моїх очей. Та скажіть, що ви в нього непотріб! Геть!»

Мої вороги підхопили збитого. А з вікна до мене: «Віддай їм мечі». Голос, голос сатани, спробуй такому не підкорись. Голова в мене аж кипить, так швидко працює! Я хапаю одного меча і, як списа, мечу його в двері протилежного будинку. Другого хапаю і теж кидаю. Мечі ввійшли в дерево, аж загуло. Стирчать у дверях і гойдаються з боку на бік. З вікна регіт наді мною. «Полиш молота на порозі й заходь. Двері відчинені». Я ще не знав хто, але голос, голос… Я рачки, рачки до дверей. Штовхаю їх стегном, водночас кидаю молот на брук. Сталь дзвенить, двері без рипу відкочуються всередину. Переступаю боком поріг, і зразу ж хтось зачиняє двері, падає важка залізна запора.

Говорить до мене дівочий голос, щоб ішов уперед, і я проходжу до світлиці. Згори по сходах спускається чоловік. Чути, як він прикульгує і об сходинки б’ються піхви меча. У світлиці нікого. Тільки свічадо сяє десятком свічок. Зайшов чоловік, кульгавий. Грубе лице в блисках. Очі пронизливі. Меч наголо тримає. Я вже бачив такий меч, тільки бідніший. Юдею моєму принесли поновити золоті написи… Я зірвав з голови капелюха й низько вклонився. «Що ти тут робиш?» — «Донні Анні приніс прикраси…» — «Покажи!» Я видобув гаманця і витяг сережки. «Хто робив? Ти?» — «Ні. Юдей Хаїме Леві». — «Ти хто?» — «Хрещений. З міста Києва». — «Не знаю такого міста. Де це?» — «Це за турками в далеких степах». — «Землі якої віри?» — «Християнської». — «Що робиш у юдея Леві?» — «Робітником при майстерні. Зароблю гроші й піду на прощу до Сант-Яго». — «Чи знаєш, хто я?» — «Не знаю. Але твій погляд говорить — ти господар життя і смерті»… — «Правильно… Анно, іди сюди!» Вона зайшла, і тільки я зиркнув, то остовпів. Такої красуні, такої розпутниці, навіть з виду, мені не довелось ніколи бачити. Я зразу ж опустив очі і більше не зводив на красуню. Кульгавий з того почав реготати. «Бачиш, Анно! Він тебе більше боїться, ніж мене… Бери, це тобі він дарунок приніс». — «Від кого така щедрота?» — «Граф хотів на сережки, мов рибу на гачок, спіймати золото юдея Хаїме Леві. Не вийшло. Дурень мій родич — забрати золото в одного юдея — то дурниця. Треба все юдейське золото захопити!» — «Ага, король їхній дон Педро!»

Тепер — стережись! Щось тобі загадає, і сатана не сподобиться!!! Донна Анна цілує короля в губи. Я не зводжу очей. Я тільки чую. І дивлюсь на підлогу. Помічаю, що за довгими завісами вікон наче хтось стоїть. Ноги широко поставлені. Може, щоб зразу в бій кинутись, як викриють?.. Король мені каже: «Яви мені свою силу і вправність». — «Я слухаю і підкоряюсь з радістю!» — «Озирнись, і ти побачиш на стіні зброю. Візьми меча і метни, як ті два мечі на вулиці!» — «Куди метати?» — «Куди захочеш!» І надалі очей на донну Анну не зводжу. Тільки чую, як вона хапливо ковтає повітря. Меч тримаю півтораручний, ваговитий. А мені тільки такий і потрібен. Прикидаю його на вагу, приміряюсь. Я думаю гарячково: «Заб’ю того за завісою — можуть скарати потім на смерть, як убивцю. Метнути у двері — але ж король недарма мене підбиває на пригоду! Знає — за завісою людина! Ну підождіть ви, латиняни, юдеї та сарацини. Все вам буде!» Як замахнусь, як метну меча в завісу! Тріск, наче від пострілу! Донна Анна тільки приглушено, ледь чутно зойкнула. Меч стирчить у завісі. За завісою якесь камешіння, хрип, і враз хтось гепається на підлогу. Дон Педро, мов навіжений, верещить: «Хто там?!» Жодного звуку. Все завіса покриває. Він мені: «Відтули завісу!» Відтулив. А там догори ногами лежить молодик непритомний. Меч йому ніж ногами пройшов, нижче єства, і пригвоздив штани до дерев’яної стіни. Так він на своїй матні й завис. Педро, король їхній, регоче, не може спинитись. Кинув меча в піхви. «Бери це опудало і неси додому». — «До юдея Леві?» Король дон Педро регоче ще більше: «Ні, їхній будинок навпроти собору Святого Якова». Я думаю: «Порішать мене графські посіпаки. Та короля не послухати — вірна смерть». Зняв я з меча молодика, перекинув його, мов куль, собі на спину та й потяг на вулицю…

Виходжу на двір — а вже повен місяць зійшов. Коли мене знов кличе дон Педро: «Гей, чужинцю, скажи господарю, що я твій свідок. Про інше — мовчи!..» Я мовчав про все інше. Як до мене не підсипався Хаїме, я все мовчу. Але бачу, що йому аж шкварчить! Нарешті він перестав мене випитувати. Та зразу ж сарацин підсипався: «Тільки одне скажи — що дон казав про юдеїв? Тільки це! І, присягаючись ім’ям Пророка, більше нічого не питатиму!» Я помізкував, помізкував і кажу: «Вийди з кімнати, щоб я нікому нічого не говорив!» Він вийшов за двері, а я й повторив слова дона Педро… Коли чую, Хаїме щось на своїх бабів кричить, за хвилю грюкає дверима і вибігає на вулицю. А вже вечір — час молитви. Ні, яка молитва! — побіг родича попередити! От який був той Хаїме здогадливий! Кілька слів почув королівських та галасування лотрів на базарі — і враз скумекав: королівському скарбничому Леві Самуїлові кирпата посміхається! І правильно домізкував! Легко ми чужі біди вгадуємо. А сам, бач, із якимись сережками ледь усіх гараздів не стратив!.. Той Леві був такий багач, що, певно, ніколи вже такого не буде. Ти не посміхайся! Я свідок тому… Ну, та повернімось до Хаїме. Чи скоро, чи не скоро приплентався він додому. І в сльозах. Сів у майстерні на підлогу, бруд собі на голову сипле й волає: «Пропав Самуїл Леві! Пропав! Гординя застила йому очі! Пиха заткнула йому вуха!..» І ще щось по-їхньому. А слів гішпанських юдеїв я так і не вивчив… Тим часом по місту почали ворохобитись натовпи волоцюг та голоти. І все кричали, що юдей обдирає бідняків, п’є вдовині сльози, висмоктує кров трударів. Я б не сказав, що Леві був Божим подарунком для міста — з усього міг вичавити монету, з кожного шкуру здерти і не всміхнутись… Скажений той дон Педро знав, що робив, — віддав юдеєві на відкуп податки з усього Толедо! Я не знав їхніх усіх хитрощів і не міг збагнути, чого так побивається Хаїме Леві. А таємниця була ось у чому: Самуїл Леві в якийсь час одноразово вибрав у своїх клієнтів своє срібло-злото і всю лихву з позики. Торгові люди закамешились — для чого це Леві враз усі монети? Ну й хтось із вивідувачів доказав на нього дону Педро. А той хоч і скажений, он скількох людей помордував, не виходячи з-за столу, та став лагідний та уважний.

От і поспішив він у гості до Самуїла Леві. Бо ж ти тільки подумай, брате, — того Леві при людях можновладці звали «другом його королівської милості». Отож по банкеті дон Педро й каже: «Мій друже! Ти ж знаєш, як християни ненавидять юдеїв… Мені вивідувачі передавали, що по корчмах ворохобники підбурюють чернь проти тебе. Я поставлю варту проти твого будинку. Але все ж будь обережний — сховай свої монети!»

Леві йому цілує руку, дякує і каже, щоб його королівська величність не турбувались — скрині з монетами в надійному місці! Наступного дня почали ворохобники підступати до юдейського кутка і не тільки на Леві, а на всіх юдиних нащадків погрози сипати. Знов прийшов дон Педро в гості до Леві. Знов пообіцяв поставити сторожу біля дому і для супроводу Леві до скарбниці дати вояків. Знов попереджав, щоб Леві сховав скрині із золотом подалі від ворохобників. А треба сказати, що, коли почались заворушення і ворохобництво, понесли багато юдеїв свої коштовності до Леві на схованку — адже він під захистом свого короля! Тільки мій Хаїме хапався за голову: «Вай, вай! Що роблять?!!» На третій чи на четвертий день натовп кинувся на Леві, коли той ішов із скарбниці до свого дому. Вояки ледь видерли його з лабет ворохобників. І зразу ж до нього навідався дон Педро. Заспокоював, сказав, що кількох заводіїв схопили і в неділю їх стратять на сокодавері. Але нехай він подбає про свої скарби. Бо вояків зараз мало навіть в палаці — треба приборкати бунтарів у горах. Там все військо. Самуїл Леві заплакав і каже: «Я їх зберігаю у таких льохах, що ніколи й ніхто не здогадається, як до моїх скринь дістатись!» — «Але ж натовп може зруйнувати твій чудовий будинок!» — «Ваша величносте! Та в мене потаємні, ходи у льохи з-під божниці. Це завдяки вашому дозволу я зміг звести нову божницю!» — «Ну, тепер я спокійно йду спати!» — сказав той диявольський дон Педро і на прощання поцілував юдея! Брате, ти чуєш — поцілував юдея! Король, християнський король! От де диво! Та повідаю тобі, брате, — той поцілунок дорого коштував нехристові! Тієї ночі до юдея прийшла сторожа і потягла до узилища. Там його з великою охотою та пристрастю допитали. Він  і виказав усі таємниці ходу в глибину скелі під юдейською божницею. Тут шалений дон Педро згадав про мене і про мого господаря. Нас із ним притягли у підземелля. Коли Хаїме побачив, як вояки підносять донові Педро скриньки з монетами, він знепритомнів. Йому було добре — відкинувся і лежить. А мене дон Педро погнав у колодязь — чи нема там скарбів? Скарби в колодязі були — тільки не Самуїла Леві! Я назгрібав ціле цебро всяких золотих посвят — очі, руки, серця, вуха і ще всяке таке!.. Коли я виліз із колодязя, то почав роздягатись. Дон Педро на мене вирячився, але мовчить. Потім як гаркне: «Ти що, чужинець, збожеволів?!» — «Ні, — кажу, — а раптом кудись золотника прилипла? Вийде, що я вкрав?» — «О! А ти не дурень!.. Обшукайте носіїв!» Обшукали тих, хто виймав із схрону скарби. У двох знайшли золото. Дон Педро підійшов до них і по черзі вдарив кожного своїм важенним перснем у скроні. Перснем для натягування тятиви лука. Обоє небораки лягли на місці. І добивати сторожі їх не довелось… Ну гаразд, забагато я тобі про всіх цих гішпанців, та юдеїв, та сарацинів набалакав. Скажу лише, що більше нас із Хаїме шалений дон Педро не шарпав. І ми розбіглись в різні боки з-під кривавої правиці короля. А на останок Хаїме мені подарував різак для різьби по криці. Сам же він, як я зрозумів, подався через море до Африки. Там сарацини і багато їхніх — юдеїв. А я опинився через років два у столиці хрестоносців — Мальборку. На той час я непогано вивчив німецьку. Що ж до вправності в ритині, то штемпелі для підробних монет різав не гірше німецьких майстрів. Ото кубло! Порядок такий, що собі й уявити не може християнська душа! Кожен знає своє, діло, кожен щось робить. Мені кортіло все вивідати, все зрозуміти, але я себе за горло взяв, щоб ні охом, ні подихом не прохопитись, як мені не терпиться щобільше взнати їхніх таємниць. Я спочатку всяку роботу виконував при зброярні. Зі шкіри вивертався, щоб у мене не згірше німців було. Попервах не зовсім їм догоджав, бо вчився я в сарацина та юдея, а в них трохи інші схильності. У німців складні візерунки, але не такі вибагливі, як сарацинські. Кілька разів їхній коваль-майстер зробив мені зауваження. Бачу: потурять мене зі свого гнізда. Хоч могли і на раба перетворити. Рабів у них повно було в льохах та підземеллях. Все серби та прусси, жмудяки та якісь іще племена, на балтицьких невольничих базарах куплені. Вони обслуговували печі для підогріву повітря в залах, води в лазнях, чистили нужники і канали-водотоки під містом-замком. Отож я вирішив перевершити німців. Помолився добре Господу нашому, ревно і без жодного сумніву. Знав: Господь наш добро-славний допоможе мені. Мені й знак був зразу по молитві — тільки-но я скінчив молитись, як крізь загратоване вікно влетіла ластівочка. Тричі облетіла навколо мене з криком. Як вилетіла, ніхто й не збагнув. Не стало, і все. Того ж дня мене викликає коваль-майстер і показує ритину на гарді чингалу флорентійського. Питає, чи зможу я точнісінько такий візерунок на гарді й лезі відтворити. У волохів, треба сказати тобі, брате, інший звичай — у них візерунки з довшими рисами, набагато тоншими за німецькі. Їхні майстри кували флорентійські чингали, а я прикрашав їх волоськими узороччями. Коваль-майстер мені наказав: «Пі пари з уст! Інакше чайки очі тобі видзьобають!» Мене ще прочани в Сант-Яго попереджали, що тевтонці не згірші злодії за храмовників. Непотрібних і небезпечних людей спускають водяними ровами в море. Ще казали, що вони блудодїї та содоміти. Блуд бачив — привозили таємно у возах із сіном повій і селянських дівчат. Тільки тепер думаю, що не таємно, а з наказу когось із вищих. І літери їхні латинські я підробляв найретельніше. Без сумніву, саме за літери мені випала розгадка таємниці… Однієї ночі тихо мене в келії будять і ведуть кудись угору. Не відчуваю страху анітрохи. Привели у високу круглу кімнату десь у вежі під самісіньким дахом. Чисто й світло, як у вівтарі за вратами. Світильники сяють. За столом четверо сидять — двоє прехудющі, один чернець, товстий, червонолиций, сміється і очима, і вустами. І всередині наче бульбашки від сміху в череві; перекочує. Четвертий — каптур на самісінькі очі насунув і на все лице тінь падає. Згадав я зразу гішпанську приказку: «Стережися голодного вояка, ченця під каптуром та гнаного юдея!» Поклали вони переді мною на столі моє начиння — різці, ніж, пробний камінь і посох із штемпелями для дукатів. А я ж його сховав у дубовій діброві далеко від Мальборка!

Чернець з-під каптура ріже слово за словом.

— Невже ти думав украсти у нас золото і накарбувати собі дукатів?!

— Господине… отче… — Я зовсім їх не боявся. Що боятися — захотять, то заб'ють! — Я знаю німецький закон і звичай. Злочинців німці винищують. Я хотів навчитись карбувати й різати карби. А тоді повернутись до Києва і карбувати там київські срібники.

— Ха! — сміється товстун. — Руська земля не має руського володаря! Для кого ти карбуватимеш — може, для хана Тохтамиша? Чи для вервольхва Вітовта? — (Знаєш, брате, «вервольхв» — то в них значить «вовкулака»). — Вони обоє сидять у Києві!

— Отче! — Зло мене взяло, бо чую: зарубає мене кат або ще гірше — руку відсіче. — Хан Тохтамиш вже іздох. Вітовта я не знаю, бо втік із Києва, як ще на столі був Володимирко. А втік я, бо був слугою при — кузні, де карбували гроші князя Володимирка…

— Бач, утік, бо, видно, й там був злодієм. Доведеться тобі руку утнути! — з-під каптура січе чернець.

— Отче, то намір — гріх перед Богом, а перед людьми гріх — тільки дія і слово.

— Тобто?!

— Якби я кого підмовляв до крадіжки…

— Слухай! А ти часом не юдей? Як для рутенця, то розумний і хитрий. Чим доведеш, що ти не юдей? Що ти не вихрест? Є свідки, що ти уві сні вимовляв юдейські слова. І слова незрозумілі, з Каббали, певно. Говори!

— У гішпанськім місті Толедо я служив юдею-золотарю. А в нього був ще сарацин. Геть чорний. Я його випитував їхні слова.

— Для чого?

— Ну а раптом потрапив би до Африки?

— Слушно. Брешеш, як правду чешеш… Ану, роздягнись! Догола!!!

Що поробиш, брате? Перед скаженим доном Педро сам роздягся, аби голову врятувати. А тепер вимагають. Скинув із себе все і став перед ними, срамоту руками прикривши.

— Руки прибери! — галасує чернець у каптурі.

— Ого! Ішов би ти краще десь у Краків при лазні служити! — сміється товстун.

Я здвигаю плечима, бо не зрозумів, що до чого.

— Я про те, що з твоїм зубилом не срібло рубати, а шляхтянок товкти! І сріблом би осипали, і кат би не маячив тобі.

Всі зареготали й наказали вдягтись. Щось хотів товстий сказати, та його спинив той, у каптурі.

— А для кого ти виготовив штемпель дуката венеційського? Кажи, кажи!

— Це мені подарував юдей Хаїме Леві.

— Юдей зробив такий дарунок? Юдей?

— Я його врятував від загибелі…

— Який же ти християнин, якщо юдеєві помагаєш урятуватись?!!

Довелось їм усе розповідати. Щиру правду, крім штемпеля, звичайно. І лишили вони мене в тому розбійницькому гнізді під самісіньким дахом. Знаєш, брате, чим ми там займалися? Справжнім архимництвом! По-перше, нам із скарбниці приносили гроші і ми їх пробували на щирість. Там, у німців, і каміння пробірне було, і всякі кислоти, і всякі солі їдучі, всякі порошки. Я їх так і не знаю. Бід мене вони тримали в таємниці. Найкраще срібло вони тягли до скарбниці назад. По-друге, погане срібло ми плавили в тиглях і ще туди додавали домішок, міді там, олова. По-третє, з оцього фальшивого срібла ми карбували підробну монету — польські півгроші та литовські динарії. Псованою монетою німці забезпечували своїх купців та потаємно переплавляли в землі литовські й лядські. А з тих земель вигрібали добру монету. Можу тобі сказати, брате, що найщиріше срібло лежить не в чеській скарбниці, а в башті Мальборка! І, хоч вони розбиті, у них є чим відкупитись і чим звестися. Гроші — кров для держави! І взагалі, все вирішують дві речі — зброя і гроші! Тільки шляхта та бояри не вміють і не хочуть управлятись із грішми. Це не їх тями, виходить, справа! Але й купець та лихвар беззахисні перед мечем і шаблею. Тому тільки влада короля, бо він і над зброєю, і над грошима стоїть, є справжня сила. Бо влада — це володіння мечем і монетою! Скажу тобі — бачив я людей розумних, сміливих і спритних водночас. Бони могли б володіти державою. Але!… Але, щоб мати владу, ще потрібна кров і помазання. Бач, як багато треба, щоб мати владу? Бо є здатних людей немало, та кожному чогось не вистачає. А головне — золота! Зо-ло-та! Бо за золото можна все! А ті кляті ченці-архимники ще й золотом там чаклували та шахрайствували! Тільки мене до золота не допускали! Гай, гай, якби вони знали той сарацинський секрет, то мене б там і згноїли в башті! Та дзуськи! Я наче про золото й не думаю. Клепаю із зливків срібла листи для карбування. І витримав. Першим з’явився чернець у каптурі й повів мене до своєї кімнати. У нього в кімнаті затишно, охайно — всі стіни в поличках із сувоями та книгами. Бій мене до трапези запрошує — і знов на столі копчені язики й ковбаси копчені, вино біле у карафці зеленого венеційського скла. Хліб житній. Я вдаю, ніби такий вдячний за багате пригощення, а сам думаю: «Ах ти ж німецька шкуро! Сів би ти до київського столу, коли там зима й на Василя свиней колять! І кров’яна ковбаса, і-печеня, і ковбик! А ти б скуштував наш окіст!» Німець при трапезі й питає мене:

— Ти казав, що у твоєму Києві є люди княжої крові, але бідні й не при владі. Чи не збрехав?

— Ні. Був у нас князь Іван. Він мав кілька сіл під Білою Церквою. У нього кров ще від справжніх київських князів.

— Його вбито при Ворсклі татарами.

— У нього є двоє небожів позашлюбних.

— Байстрюки нам не потрібні! Син базарної повії може сказати, що він син барона. І часом це правда!

Я не розгубився і зразу йому виклав дурні балачки, що колись чув на базарі в корчмі.

— Ті обоє байстрюки ще вищі за князя Івана! Бо його брат блудив із жінкою боярина Семена. А в боярина Семена баба — донька татарського хана Ногая і небоги царгородського цісаря.

— Як ти сказав?

— А так сказав: баба Семенова — донька Ногая і небога цісаря царгородського.

— Підожди, підожди! Дай я запишу. Перевірю! — Він замовк і став швидко доїдати язики й допивати вино.

З тиждень, а може, й більше, сидів у башті й клепав фальшоване срібло. Потім знов мене викликав чернець у каптурі У нього в келії — двоє при зброї. Обоє здоровила — на голову вищі за мене. Зав’язали мені очі чорною хусткою і повели. Я, брате, нітрохи не злякався — не на страту, а кудись до вищої влади ведуть. Звичайно, поки що. Провели кудись униз, потім угору, потім знов униз. Я не чув, як і двері відчинились, а вже з мене зняли хустку. Я зразу все побачив, але почав кліпати очима, мружитись, терти очі, ніби мене світло осліпило. Мої охоронці відступили до дверей. А за столом на невисокому узвишші сидить рудий, довговолосий лицар у повному спорядженні. Нижче на стільчиках при переносних столиках для списування — двоє з папером і каламарями. Обличчя під каптурами, як і в цього старшого. Мій стоїть поруч рудого, шанобливо схиливши лису, мов яйце, голову. Вони заходилися питати від самого початку — хто я, звідкіля, де був і що вмію. Потім про князя мого Володимирка. А далі про сильників київських. Я докладно оповідаю, а вони мене перебивають:

— Не кажи про цього. Забили при Ворсклі.

Мені аж страшно стало, бо з тих славних киян, що я хлопчиськом запам’ятав, майже всі лягли при Ворсклі. З цього допиту я взнав, що і німців-лицарів на Ворсклі загинуло багато. Ти ж знаєш, брате, цей перевертень Вітовт із собою потяг проти татар німецькі полки. Сам, бач, як завжди, викрутився!.. Німці мене вирішили випробувати. Послали через лядські землі аж у Бескиди. Дійшов я Тисної. Скрізь у горах наші люди, грецької віри. Хотіли німці взнати, чи є там сила військова вдарити в спину ляхам, як війна почнеться. І заразом обміняти фальшиве срібло на чисту монету. За рік я повернувся і висипав їм цілу торбу празьких грошів і десять дукатів угорських. І сказав, що вояків їм у поміч немає. Є сила-силенна розбійників. Та вони на ляхів і на Краків не вдарять. Ляхи багато галасують, а господарюють кепсько. Хіба ледачого господаря обдереш? Що в нього грабити? Ходять ті збійники на угрів, на волохів, на чехів. Є що там лупити: і срібло, і золото буває, і коні чудесні.

Після того вони мене з одним їхнім чоловіком надіслали до Копиля. Там володарював мій князь Володимирко. Наче володарював. Як я подививсь, як він там «володарює», то мені й без розмов стало зрозуміло, що він оточений вартою Вітовта сучого. І безпалий там був при дворі. У дорогім вбранні, з ясним лицем. І все при князі. Ніяк до князя не могли ми підступитися. Хотілось мені безпалого удавити, та німець не дозволив — не було наказу, мовляв, від підскарбного Лицарського Закону. Як мені праглося його вдавити!.. Може, тому я відверто повівся. І він упізнав мене. Я сказав німцеві. Той не повірив. Але відразу, тільки всі полягали спати, потиху вивів коней із стайні на леваду. Обв’язав їм копита. Потім розбудив німця і, не криючись, вийшов із ним на подвір’я. Жінка господаря спитала, чого ми товчемося. Я їй сказав, що коні рдяться. Будемо при них на дворі спати. Певно, коні поскубли щось погане на лузі.

— Ідіть хоч у стайню, хоч на подвір’я. Бо я вже до ранку не відчиню!

Ми з німцем намостили соломи й полягали поруч із чужими кіньми. Далі поробили із свиток і сіна опудала. Понакривали згори шапками, а самі відповзли і сховались у возі з вовною. Як заспівали треті півні, вийшов.із заїзду чоловік і тінню-примарою підступив до наших опудал. Місяць був новий — перший день — і світла ледь-ледь від нього. Та все одно довге лезо зблисло, мигнуло в глупій темряві. Ми чули, як криця вдарила в ріпу, запхнуту під сіно й свитку. Тінь-примара ще по разу штрикнула опудала й метнулась до дверей заїзду.

Німець захихикав. А я йому: «Тікаймо на болото до коней. Та геть звідсіля!» Він не хоче. Подивимось, каже, що буде. Мені не можна без нього вертатись до крижаків — замордують. Можна було б утекти, та мені Лисий обіцяв показати деякі дива. Серце моє відчувало — якась там таємниця. І я не помилився. Коли ми повернулись, чернець повів мене й показав скарби нашої землі. Перша і найдорожча річ — золотий величезний таріль княгині Ольги. Ольга його повісила у Святій Софії Царгородській. А латини як зруйнували Царгород, то з усіма добрами і цей таріль захопили. Чернець мені сказав: спочатку він був у Єрусалимі, потім у лицарів-йоанитів, а звідтіль дістався до Мальборка. Це вже не нас стосується, але я бачив сам: у стіну межи цеглин вмуровано камінь мармуровий із Ісусом Христом. Дивний витвір! І літери грецькі по краю йдуть. Теж у Царгороді загребли. Так про таріль — може, два вершки в попереку! Уявляєш!? І золотий, а не золочений! По зовнішньому першому колу всякі дивні візерунки. По внутрішньому колу чотири євангелісти викарбувані. А всередині із червоного каменю — Христос на Голгофі розіп’ятий. Так наче кров’ю спливає увесь камінь! Паче вогненна жарина. Немає досконалішої різьби на самоцвітах ніде в світі!.. Ще там був і Ольжин хрест. Уяви собі — з того дерева, на якім Христа нашого розп’яли юдеї! Невеликий. Думаю, й ліктя не буде. Посередині на перехресті — золотий розіп’ятий Христос! Божа Матір та Іоанн вирізані праворуч і ліворуч у дереві. Кінці хреста окуті тонким золотом. І по одному самоцвіту на кожному кінці!

Я кажу німцеві: «Це підробка! Бо справжнього Ольжиного хреста вкрали латиняни із нашої Софії, коли Ягайло в римську віру перейшов. І вивезли його прокляті зайди до Любліна! У каплиці домініканців він був. Одні купці мені… ну, не мені, а при мені розповідали!» Німець підняв пальця: «У вас його, може, й украли. Та до нас він дарунком перейшов. Нашим послам його сам Ягайло подарував!»

Я подумав, дивлячись на той хрест святий: «Та до якого часу нашим добром чужинці один одного віншуватимуть?!»

Далі він відкрив скриню. Маленька скриня. Вишневим оксамитом із середини оббита. А в ній чотири королівських вінці. Один золотий, дуже старої роботи. Німець каже: «Корона від Папи Інокентія угорському принцу Андрію. На ваші землі! Робили римські майстри. Золото угорське. Ще й, видно, більше золота сплатили Папі за освячення корони». — «Звідки вона у вас?» — «Лядський король Казимир подарував нашим лицарям у плату за війну на Волині проти Литви. Волинь нашу Гданська комтура не відбила у Литви, а от корону придбала! На ваші, рутенські, землі. Весь світ про вас, боговідступників, забув. Але ми, браття-хрестоносці, не забули!»

Він ще показав мені вінець гранчастий. Срібний, золочений. Пояснив, що, без сумніву, цей вінець теж із Русі. Бо такий самісінький вінець Казимир Великий подарував полоцькому костьолу. А ченці-домініканці його розрубали й вирівняли. Та й прикрасили свій напрестольний хрест по поперечині. Такий вінець з чотирма хрестами-лілеями на боках був, сказав німець, у київського князя Ізяслава. Бо Папа Римський освятив корону й надіслав до Києва. А по смерті Ізяслава його корону вірні латинському хресту люди повернули до Рима. А пізніше Папа віддав її ордену… Найгіршого золота, я це зразу зрозумів, була найпишніша корона. Цю робили орденські золотарі для перевертня Вітовта. Та, поки Папа освятив її, вовкулака Вітовт уже перекинувся!.. І ще одна корона для зайди!.. А четверта корона київського князя Ярополка. Цього князя київського у Римі коронував Папа Григорій XII… Отож, брате, порахуємо все, що я бачив. Два наші князі були вінчані й на королівство. Два наші киянини — Ізяслав і Ярополк — були ко-ро-ля-ми землі Київської. Тямиш? Двоє загарбників мали дістати корони на наші, руські, землі. І ще я бачив один вінець для королівни. Нашої королівни. Тільки ж хто вона була, володарка того вінця? Жінка Ярополка? Жінка Ізяслава? Чи, може, жінка Данила Романовича? А от поки що корону князя Данила ніхто не загарбав. Казали, що її переховують правовірні отці чи то в Холмі, чи то в Перемишлі, а чи, може, й у Любліні. А меч Данилів ляхи таки загарбали. Він у них на Вавелі в Кракові. І берло королівське його сина Лева там. Німці казали: Казимир Великий вперше найкоштовніші речі та знамениті клейноди галицькі всі вивіз до Кракова. Правда, й після нього тягли з Русі. Тягнуть і тягтимуть! Поки ми не пос-та-ви-мо свого справжнього київського короля!!!

— Тю на тебе, брате! Схаменись! — кажу йому. — Ти ні вина не пив, ні браги не куштував, ані медом не налився! — І сміюся. — Бо всім відомо — немає у нас князів щирої київської крові. Якщо хто є княжої крові — все чужинці. Ха-ха! Навіть один вірменський володар-мелік сидить на Подолі. Нічого не робить, а всі вірмени за честь вважають годувати і вдягати його.

Брат мій замовк, затих, як я почав сміятись. Я подивився йому в очі. І теж замовк. У нього очі стали білі. Він прошелестів до мене:

— Ти що — не хочеш, щоб у нас була своя, київська, грецької віри, королівська влада?! Га?!! — Упух у мене гострим зором і сичить, мов змія.

— Та хто б цього, брате, не хотів?.. Була колись у нас своя влада. А як завалили косоокі наш стольний град, то вона відтоді ніколи…

— А хоча б князь Федір? Га?!

— Ні, Лавре! Федір був лялькою татарською…

— Якби Федір був лялькою — хіба б татарове подарували йому смарагд?!

— Брате Лавре, — кажу я так лагідно, але твердо. — Ти знаєшся на тих всяких коштовних речах та їхніх таємницях, про які ніхто й гадки не має. Але я теж щось тямлю. Справжні сильники щирої крові є лише в Московії та Твері… Якщо ти, брате, не знаєш, то я тобі скажу, щоб ти знав: я там у монастирях був і їхні родоводи переписував. Моє письмо й руку і московити, і їхні вороги тверяни хвалили… Що ж до князя Федора, то його татари стали підпирати, як Ольгерд почав на руські землі лізти. І не тільки той індійський смарагд…

— У Індії смарагдів немає, — перебиває мене брат мій Лавр.

— Ну, так казали…

— Неосвічені люди. Смарагди є лише в землі Єгипетській. Це ствердив чорний сарацин із Толедо. А з ним про каміння приходили радитись навіть юдеї-золотарі.

— Ну, добре, скажімо так: єгипетський смарагд на плащаницю подарували… І кінноту на підмогу слали… Та й він почав до киян підлещуватись. Той самий смарагд єгипетський, як ти кажеш, він віддав до Пирогощі на оздобу плащаниці. Якби просто хотів церкві зробити, то поніс би на Гору, до Святої Софії або Михайлівського. А так, бач, не до княжої, не до метрополичої церкви, а на Поділ подарував. Учти збирав, дарунки голоті дарував. Сулив хлопам, путним боярам зменшення «дякла» або й повне скасування. Обіцяв тільки кошення сіна та рихтування городень у замках. Я своїми очима бачив записи про Федорові «благодіяння», коли в скрипторїї скрині підновляв… Але люди-кияни йому віри не йняли, бо він прогавив своє щастя. Тоді, як знялося ворохобництво в Орді, ще до Мамая, не міг чи не схотів підняти киян проти Орди? Можна було так трусонути, що вони дорогу навіки б забули у наш край!.. Їх навіть Ольгерд розбив над Синіми Водами. А вони на той час почали оклигувати! Що ж тоді говорити про їхню силу у самім розпалі ворохобництва?! Наче знав, що через кілька років упаде на нашу красну землю шолудивий Єдигей і все сплюндрує, загидить Київщину лайном ординським. А які були тут хутори, які садки! Які млини та гатки! Та ставки й озерця! Пасіки… Скільки їх було?.. Бо тут все дубові діброви та липові гаї, і бджолам справжній рай! Бувало, зайдеш у липовий квітучий гай — то подих у тебе просто отворяється, наче в аурі, і дерева від нижніх гілок до самого вершка гудуть хмарами бджіл у хвилях золотого цвіту… Татарва гатки порушила — воду випустили, щоб і риба виздихала. Хутори попалили. Яблуні.порубали. Пасіки… і дерева з бортями попалили!.. Ну та що там про Єдигеєву навалу розводити, душу християнську роз’ятрювати? Краще повернімося на переднє — на той старий млин, у ту довгу грудневу ніч… Отож я й кажу братові Лавру таке: сильники нашої землі були вибиті татарами або й без припливу крові звиродніли… Ну хоча б той Федір… Своїх боявся більше, ніж татар. А як татари підупали, то не зміг повести за собою ні киян, ні хлопів… Ну а про чужих князів і говорити годі — хіба вони про наші землі так дбатимуть, як про свою дідизну, про своє кровне гніздо?.. Не кажу, що Володимирко був нездалий. Хороший муж. Київської старовини не чіпав, татар потихеньку витискував із степу. І ти дивись — Київ почав оживати… Але у Володимирка не вистачало швидкості й хитрості. Не встиг він усіх киян міцно згуртувати навколо себе. Тому-то його окаянний Вітовт і випхав з Києва. Але… що зараз про це мовити? Мій брат замислив божевільну справу — знайти людину, щоб у неї була справжня кров наших князів. І коронувати ту людину королівською короною. Тобто справу зовсім божевільну. Та тільки якби не знати зблизька, ну, власне, не зблизька, а з-за плеча, життя помазаників Божих… Ні, вибранців долі… Бо хіба шолудивий Єдигей — помазаник? Можна подумати, що вони всі такі розумні, святі чи вищі нас… Всі вони із того самого сміття, що й ми, проста чадь. Тільки на них аура влади… Як помажуть на стіл — так уже й вони інші. Вже над цими свинями благодать…

Розумом, духом і знанням рідко хто з них вищий за нас, сірих. Але то вже інша справа… А все, що вони встругнуть чи зі своєї ницості бовкнуть, має іншу ціну… З тих самісіньких вони кісток, калюхів і лайна, що й ми, а все вищі, а вже кращі. Ну то мій брат вигадав те божевільне діло. Ні, він не був божевільним. Він просто справу замислив божевільну. Але для своєї божевільної справи все робив так розумно, так вправно — так може діяти та людина, яка не в тенетах диявола, а на неї зійшла благодать. Щоб довго не розпатякувати, скажу лише те, що він мені виявив. Бо всіх справ мені не відкривав — боявся, якщо мене схоплять і мордуватимуть, я не витримаю…

Отож він сказав: король має бути лише киянином зроду і народженим у Києві. У короля повинно бути три намісники. І знов усі кияни. Один від бояр, один від купців, один від церкви. При королі й намісниках рада від усіх станів — від вельможних, від купців, від ремісників, від вільних селян, від монастирів. Як порадять щось із королем радці, то повинні пильно доглядати вони за тим, щоб ухвалу виконували всі люди київського королівства… Ну там ще всякого в нього було замислено… І ще одна річ обов'язкова була для всіх жителів королівства чоловічої статі: вони не тільки мають право носити зброю, а й повинні мати її і вміти володіти нею. Він казав так: якщо у всіх поспіль зброя — кожен подумає, чи оголювати її на такого ж оружного… Але знов я не зовсім досконало розповідаю про його задумку… Він мріяв, щоб короля захищав увесь народ, а король щоб плекав землю і кожного заступав своєю справедливістю. Казав, що королю потрібна для того всього сила-силенна монет. Потім йому треба розвідати все про родичів князя Івана і князя Федора, щоб не зробити помилки, кого ставити королем. І найголовніше — дізнатися в боярина Сергія, чи захоплена скриня великого скарбничого ордену. Або, як кажуть ляхи, — Закону. В скрині у великого скарбничого було не срібло. Золото було. Він мав тим зо-ло-том розраховуватись із латинськими лицарями, котрі позліталися під біло-чорний стяг Великого Магістра.

Тому він і сказав, щоб я більше не ходив до боярина. Щоб не збивав йому розмови з боярином. І він все вивідає в боярина Сергія. Стільки, скільки знає Сергій про всякі старосвітські справи, ніхто в голові не тримає. Йому був потрібен весь родовід князя Федора і князя Івана.

Я йому й кажу:

— Тільки ти не грай у дуду! Бо він і так навіжений.

А то геть повередиться розумом. Бо то ти йому грав у дуду. Коли він повертався із січі з Лядщини. А він і досі думає, що то я був. Я ж тільки на гудку вправно граю та ще… на кугичках…

— О! І я на куличках граю… — зрадів Лавр. — Гратиму йому на кугичках. Бо на гудку мені важко…

Та з першого гостювання в боярина повернувся Лавр скуйовджений, упрілий і з гудком під полою. Гепнувся на лаву й закляв ту нечисту силу, що вчепилась у бояринову душу. І гудок кляв, і свої незграбні пальці. Хоч дарма кляв. Пальці в нього були, можна сказати, не гірші моїх, а може, й кращі.

Віддихавшись та випивши узвару, він узявся до гудка і зачав його мордувати. Грав неоковирно. І все кляв, що боярин Сергій не схотів слухати кугичок. А про гудок повідомив Лаврові, що то нечиста сила грає, якась підміна. І що ніякої розмови про старосвітські діла не говоритиме, поки не заграє справжній Книжник!..

Мучив він, мучив гудок, аж мені в голові джмелі загули. Проте сиджу й пишу свою книгу. Хоч мені його гра в печінках, та все ж не припиняю письма. Бій, бачу, затятий. Та і я не дамся нікому!

Поки він перший не витримав і заволав:

— Та допоможи ж ти мені! Покажи ту пісню, що ти йому грав!

А я йому й кажу, що, може, більше десяти років чекав урвати часину і списувати книгу для самого себе. Бо вже писав і писав, та все для чужих, все для дуків-багачів. Каже йому: якщо зараз не спишу для себе книгу, то вже хто зна, чи колись зможу вдруге сісти за неї.

— Господи! Та що твоя книга?! Якщо я не витягну із боярина таємниць, нічого із короною не вийде. У нього всі таємниці! А він через цей диявольський гудок мені жодної не відкриває!..

Мені ж праглося списувати книгу! Може, так сильно, як колись хотілося з першої подорожі в Орду повернутися чимскоріше додому… (Старий Книжник і словом не прохопився, що також кортіло йому і карти перемалювати на липину та вирізати з них дошки-печатки). Однак довелося брата вчити, як із гудком вправлятись. Та, слава Богу, Лавр виявився здібним учнем. Хоч музику чи дидаскала з нього роби. Тільки що вже застарий. Навчив я його ті чотири пісні грати й співати, які більше за все боярин любив. І зразу ж пішов Лавр до боярина. Не вилазив із світлиці цілий тиждень. Я зрозумів: поки він зі мною, то перепочинку й тихого життя мені не знати. Тому й не вилазив з-за столу. Тому й зробив стільки, скільки ніколи не встигав. Аж очі мов піском позасипало, так різало від напруги. І що дивно — в такому поспіху писав, а кожна літера була якнайкраще вималювана! Повернувся Лавр з дома переметними сумами. Кинув їх на лаву, схопив мене в обійми і ледь не задушив! Що не кажіть — я був тоді ще міцний, не те що тепер — од вітру хилюся, од туману п’янію, — а був він не знаю у скільки разів сильніший за мене!.. Хоч ми з ним як близнюки — а близнюки у всім однакові! Може, тому, що я ніколи важкої роботи не робив і полюбляв жіноцтво?.. Не знаю… Тільки він мене мало не роздушив.

— Брате! Земля наша ніколи тобі не забуде твоєї музики! Якби ти мене не підучив, дідька лисого я взнав би усе що треба. Навіть більше того! Більше, ніж сподівався… Тепер до праці!

І він вже нічого мені не пояснював і не казав. Все мовчав. Тільки часом зупинявся і без звуку ворушив вустами. Не було зрозуміло, що він говорить — чи молитву святу, чи закляття своє диявольське, архимницьке, чи згадує рецепти того архимницького потаємного діла.

Перш за все він розібрав свою патерицю, про яку я зразу зрозумів, що вона із таємницею. Спершу витяг звідтіля сталевий штиль, гострий і гнучкий, як очеретяна скіпка. Потім вийняв монети золоті, дві сталеві печатки— тавра і якісь чародійські порошки в тонких козиних ріжках. Он скільки добра напхав він у свою диявольську патерицю!

А тоді заходився глину місити в різанці й робити з неї товсті оладочки, а далі на них відтискав печатки. Потім ті відбитки глиняні підсушував на гарячому черені, дорізав різачком по затверділій глині. Затим прорівняв рівчаки в них, з’їднав і виготовив ливарну форму. Тих опочок він зробив може три дюжини й добре обпалив їх у печі. І вугілля ливарне випік у горщику із дубових скіпок. Із своїх лахів витяг малесенький горщечок з білої мов крейда глини і кинув у нього дукати, шматки мідного дроту та якісь ще білі шротини і темний порошок із козиного рога. Коли ота гаспидська алхимницька суміш плавилась у горщечку, все в печі тріщало. А з горщика пихкало біле полум’я і червоний дим. На поді такий жар влаштував, що я думав — основа крізь глину займеться. І тоді вже ми з ним спечемося раніше, ніж нас княжі пахолки на вогнище потягнуть! Я, таке вздрівши, запхав усі свої добра в торбу. І онучі накрутив, і постоли нові взув! Та Бог милував! Зварив він своє архимницьке злато, хоч казав, що то сарацинське золото, і залив його у розпечені форми. Так усе в печі й залишав на поді вичахати. Навіть челюсті закрив. Щоб пекло не виходило. А мені було важко дихати, і серце заходилось, і в горлі дерло. Він же ліг на лаву, закрутившись у свиту. Мені ж наказав збудити його, як треті півні запіють.

— Та звідки тут півні? — розлютився я. Бо, поки він чародійства свої мудрував, я таки добре настрашився. — У боярина ні собаки, ні кота, не те що півня.

— А ти добре прислухайся — чутимеш, як у перевізника на Либеді півень піє! Такого голосистого ні в одному краї не доводилось чути!..

Отож він заснув, а я його вартував. Та, якщо щиро сказати, мені й не дрімалося — боявся пожежі. Він без усякої міри розігрів піч. Я не сумніваюся, що Лавр добре знав чародійську науку, хоч і не був чорним відьмаком. Бо дивіться — бояринова садиба стояла там, де нині три монастирські ставки. А перевізникова біля Перунового дуба. І я почув, як запіяв півень удосвіта! Значить, Лавр закляв мої вуха, щоб я почув те, чого повсякдень не чув. По правді, я йому заздрив, що він стільки таємного знає і може вдіяти. Але в той самий час янгол шепотів, що потаємні знання — то ве-е-елика спокуса й зайві клопоти. Добре, що янгол утримав мене від спокуси. Краще володіти вмінням, ніж таємницею. (Старий Книжник казав це, аби одвести від себе біду та донос. Бо люди часом подейкували, що він з купцями грає в кості та карти і багато виграє завдяки чародійству. Та й по Письму несхибно ворожить). Отож він прокинувся і, навіть не протерши очей, зразу до своїх алхимницьких порошків. Розчинив їх у полив’янім горщику, повиколупував з теплих глиняних опок «золоті» кружальця і кинув їх у горщика, а горщик поставив у запічок.

— Ти, брате, нікуди не виходь. Чекай, поки не повернуся. Навіть якщо боярин покличе. Крикни йому, що нездужаєш.

— А раптом він сам припреться?

— Не бійся — не об’явиться. У нього настрій бойовий — заходився зброю рихтувати. Ох і зброї в нього! На добру сотню найкращої зброї! Не садиба, а справжня зброярня. Там у нього дві такі шаблі-адамашки — на кожну можна найбагатший хутір виміняти. Але все це балачки! Брате! Пильнуй горщика. Якщо я за два тижні не повернуся, витягни його із запічка й постав у сіни, межи старого надіб’я. Щоб ніхто на нього й не поглянув!..

Він швидко вдяг кожушка-безрукавку, а згори кирею довгу, сіро-буру, з відлогою. І сховався під відлогою, мов чернець під каптуром. І згадав я ту гішпанську приказку: «Бійся ченця під каптуром…» Повісив він на себе суми і ступив до порога. Нараз обернувся, обняв мене і тицьнув у руки агарянського ножа в чорних піхвах. Я пішов за ним зачинити ворота — визирнув назовні, а він уже, наче мана, розчинився у світанковій імлі. І ходив же — ніде гілка не трісне, ніде не шерхоне підошвою об збиту стежку…

Я ворота зачинив і притьмом до праці — навіть до алхимницького горщика не зазирнув… Однак усе ж його довелось і руками брати. Бо Лавр не повернувся за два тижні… Сьогодні я виніс горщика з алхимницьким «золотом» у сіни, а назавтра чую голоси біля бояринової садиби… Ні, таки Лавр був не тільки алхимником, а й справжнім чародієм, як тепер починаю тямити. А прийшли до боярина чоловік і жінка: чи не візьме він їх до служби. Боярин спитав, що вони вміють. Вони й сказали, що вміють усе по господарству, можуть і город посадити, і подвір’я прибрати. А він їм каже, щоб вони на подвір’я не потикались без дозволу, заздалегідь казали, коли прийдуть. Він дозволив їм жити аж у тій старій істобці під самим урвищем. Вони зраділи, тобто молодиця зраділа. Я з її голосу відчув. А той бурмило, її чоловік, ледь щось пробубонів, немов у порожню діжку. Він мені одразу не сподобався. Та й вона не дуже. Бо я писав книгу. (Про різання карт, над якими упрівав, поки брата Лавра не було, він не прохопився й словом). То, без сумніву, на мене чари навіяв Лавр: я з такої відстані чув їхнє кожне слово. І що дивно, не тільки чув, а й бачив їх. Бачив, які вони. Коли вони потім приплентались до млина, то були точнісінько такі, якими я їх бачив крізь зруб і тин. Він — кремезний здоровило, сивочубий, погляд важкий, хижий з-під кошлатих, чорних брів. А вона — височенька, з пухкими литками, що аж вилазили із латаних чобіт. Обличчя у неї жовте, довгасте, щоки вже обвисли, та й ніс довгенький і покляпий. А от вуста кривила, як балакала, і з того було видно, що вона блуд полюбляє. Та ще зір осоловілий свідчив, що вона тільки про те й мислить. Не сподобалось мені явлення отих двох наймитів. Тієї ж миті мій янгол сказав мені: «Ну от! І тут тобі урвалося! Який важкий рік! Тепер усьому кінець!» А я й подумав: «І якого чорта Лавр полишив боярина? Якби він не рипався, то й боярина утримав би від цієї дурості!» Це ж треба — всіх стерегтися, всіх оминати, і ось вам! — вже йому слуги потрібні! А побий його нечиста сила!.. Мені ж так хотілося книгу викінчити!..

Спочатку наймити до мене не потикались. Та я знав, що припруться щось позичити. Першою з’явилась молодиця. Решето їй було потрібне густе, а боярина вона боїться турбувати — дуже він злий та запальний. Я вийшов за ворота, щоб через поріг не подавати. Зблизька добре її роздивився — і ще більше переконався, що вона блудниця. Просто на чолі в неї знамено, що вона принесе решето під ніч… Тільки не вона притрюхала, а прикульгав її бурмило, як вечірня зоря замигала. Ледь я відхилив стулки, як він чобіт у щілину пхнув, аби я, значить, не закривав браму.

— Сусіде, візьми своє решето і більше їй нічого не позичай. Якщо буде треба, я сам до тебе прийду…

— Добре, — сказав я спокійно і натис на стулки, наче не бачив його чобота.

Він ноги зразу не прибрав, а трохи потримав. Я добре це запам’ятав!..

Книжник не розповів нікому, як по кількох днях цей кульгавий бурмило почвалав до міста. Потім вискочила з істобки молодиця з козубом на руці. І побігла в бік перевозу вузенькою стежкою. Книжник саме тоді набирав поліняки для печі. Він підкладав холодні, важкі поліняки в тахнучий вогонь та й заходився дорізати бубнову даму. Різав тонким, мов шильце, різачком. Липа вистояна, наче воскова! А різачок з сірого візерунчастого булату вгризався у деревину, мов шпичак у ріпу. Дрібненькі стружечки так і сипались на вискоблені дошки столу. І так добре різалось, так стружечка ішла рівненько! Книжник аж замугикав пісню, що з ним під час праці траплялось дуже зрідка. І в цей щасливий час у сухі стулки воріт легенько постукала молодиця. Він закляв спересердя. Бо знав — молодиця щось йому принесла, аби була зачіпка. І знав, що впустить її до істобки, хоч обіцяв Лаврові ніколи не впускати й нікуди не виходити. Книжник обернувся на одній нозі, оглядаючи, чи не видно слідів яких і речей братових. Нічого. І пішов відчиняти цій хвойді — знав, що її кульгавий швидко не обернеться.

Так вона йому й сказала, коли вони по всьому лежали на полу.

— Я збігала до перевізникової жінки. Вони удвох — мій і перевізник поперлися на Поділ грати. Мій все чекав, коли купці зі Львова повернуться. Тепер сидітиме, поки все не програє.

— А що — хіба він ніколи не виграє?

— Та!.. — Вона махнула рукою. — Спочатку все виграє, виграє, виграє… А тоді ніби в гарячку впадає — геть себе не тямить!.. І до споднів програється. Як програється, обов’язково за чийсь кошт нап’ється і спить добу, а то й другу… Два дні його не буде — це вже напевне… Давай полюбимося?.. Га?..

І Книжник, побачивши, що вона більше й більше захоплюється любощами, просто п’яніє від них, зрадувався. Зрадів, що таку запальну хвойду зустрів, все своє вміння застосував і довів її до вереску, зойку й солодкого плачу. Поки вона відсапувалась і мліла від задоволення, він вискочив на хвилю з істобки. З-за далеких пагорбів повівав вітерець і приносив цокіт копит і людські голоси. Звуки наближались.

Книжник кинувся назад до істобки.

— Ой, голубчику мій сизий! — співала-плакала молодиця. — Давай ще полюбимося…

— Швидше збирайся — твій кульгавий з-за горба їде верхи. І ще хтось з ним.

— Ой, мій милесенький! Як тільки він подасться грати, я прийду!

Вона стояла й крутила онучі та пхала свої пухкі литки у збиті чоботи.

Схопила вузлика й метнулась у двері.

Книжник хутко вийшов за нею зачинити ворота. Тепер він виразно чув не тільки цокіт копит, а й розрізнив два голоси. Вони вели неквапну розмову. Один басом бубонів щось. Це був кульгавий сусіда.

— Того ж дня, під вечір, прийшли на хутір двоє — кульгавий наймит і підстаркуватий селюк. Селюк вів за недоуздок вороного угорця. Про нього що сказати: справжній аргамак! Селюк віддав коня боярину, а ночувати пішов до наймитів. Певно, притяг із собою доброго меду. Бо до півночі заважали мені малювати, все пісні горлали. Наступного ранку поселянина не було на хуторі. А боярин цілий день із своїм вороним товкся за гострим пакіллям паркану. Наймити клопотались біля істобки, і ніхто мені не дошкуляв. І ось на якусь ніч щось мені мулько на душі ще звечора. А вночі прокинувся — от знаю, що Лавр повернувся! Накидаю на плечі свиту й спішу до брами. Відчинив. А він мене лає пошепки, аж сичить:

— Як же ти відчиняєш, навіть голосу не почувши? А коли б кульгавий?

— Звідки ти, Лавре, знаєш про нього?

— Знаю, та й годі. Ще до тебе не підсипалися?

— Та молодиця позичалась. Решето брала. Повернула не вона, а кульгавий приніс…

— Ти з ним не дуже розпатякував?

— Здалося мені це бидло…

Звичайно, ми з ним розмовляли вже в істобці, добре двері зачинивши та віконечко добре затуливши.

Ми з ним довгенько порались, поки волосся йому підрівняли, вуса підправили та щоки й шию поголили, як у мене. І свою свиту я йому дав, коли вранці він поспішив до боярина.

Кульгавий до Лавра пильно приглядався, як побачив уперше. Щось йому здавалося незвичним.

Потім ми довго порівнювали себе один з одним. Все шукали розбіжностей. Нічого не знайшли. Нараз Лавр здогадався.

— Брате! Відміни від тебе в мене ніякої немає — і у плоті, і в одязі все сходиться. Просто ми по-різному на кульгавого дивимось. Вираз очей у нас різний! Ти, певно, зневагу до кульгавого відчув, і він це вловив у твоєму погляді. От він і здивувався, що я, а для нього це ж ти, дивлюсь на нього не так, як маєш дивитись ти…

— Це погано, що він помітив.

— Ні, ні! Це добре, адже ми зрозуміли, що саме він помітив.

І тепер знаємо, що він зовсім не простий наймит. Знаємо тепер — у нього добра кебета, тож треба його стерегтися.

І ми стереглися. Коли на Щедрий вечір вирішив боярин поїхати в місто і взяти з собою за товариство Лавра, то ми з Лавром вирішили, що ніхто не повинен лишатись у млині. Бо тоді може об’явитись, що нас двоє — я і Лавр.

— Що ж нам робити, аби він не винюхав, чим ти тут займався?

Без сумніву — він сюди поткнеться!

Я забув сказати найголовніше — коли Лавр повернувся, то заходився коло свого алхимницького золота. Повитягав із горщика кружала, тільки вже не золоті, а наче мідні, зеленкуваті якісь, шерхуваті, ніби мохом оброслі. Він їх довго відмивав, відтирав щетинною щіточкою, поки почало золото знов яскраво променитись. А тоді він почав їх лощити ведмедячим іклом. Коли відлощив з обох боків, то вони сяяли, як сонечка, потім поклав межи двома печатками-таврами і щосили вдарив молотком. Простягає мені під очі — справжній угорський!

— Це той сарацин єгипетський до такого алхимництва дійшов своїм розумом?

— Ні! На цю таємницю, щоб самому дійти, одного життя замало. Сарацин казав, що так хитро роблять золоті прикраси на далеких індійських островах. Але то так далеко, що уявити собі не можна. Там уже справжній кінець і землі, і взагалі світу…

Лавр зробив п’ять золотих із знаменом угорського короля й подарував мені. Потім вони дуже мені знадобились. Але то вже окрема мова.

Далі він почав викладати на лаві різні оздоби: персні, обручки, сережки, якісь шильця, ланцюжки й різні на них обереги — коні, качки, сокирки, голуби, гребінці, лунниці… І на всіх коштовностях поналипав жовтий глей… У мене аж щелепа відвисла.

— Ти що, брате Лавре, могили розкопував?!! З грабунку мертвих щастя не буває!..

— Не мертвих! Золото з поганських могил. Бачиш — скільки злата дивного взяв, а хреста святого жодного немає. Та ще я заговір знаю — його ніяка нечиста сила не подолає!

— Теж від сарацина єгипетського навчився?

— Ні, хрестоносці навчили. То ще раз кажу тобі, брате, не трусись. З цього золота зробимо цілий міх щирих угорських дукатів…

Так ото як на Щедрий вечір спорядився боярин, то Лавр уже половину своєї здобичі переплавив на кружальця. Він все сам порався — мені не було коли йому допомагати, я докінчував ще один зошит списувати.

Ми з Лавром домовились — я після других півнів вийду до міста. Тоді хоч і молодик ще був, та такий яскравий, хоч читай. Домовились — мені повертатись на млин, як на паркані біля заїзду, що ліворуч від Пирогощі стоїть, буде позначка крейдою. Як ми і змовились із Лавром, я повертався до млина глибокої ночі.

І, коли спускався, а спускався я обережно по засніженій стежці, побачив під віконцем істобки кульгавого наче зігнута людська постать, і наче на милицях. А поруч неї — якась тінь чи то пса, чи то горбуна… Ну, немов якась химера… Я перехрестився і проказав молитву. Та тіні не зникли. Тоді я мерщій зі стежки та за старезну дупляву липу. Звідтіля добре видно весь хутір — серп місяця ще вузький, а світить добре.

У всіх вікнах бояринового дому яскраве світло. Чути спів у два голоси та гудок. А довколо тиша така — власне дихання чуєш.

Дві тіні з-під віконця істобки поспішили за ріг. Відчинились рипучі двері, й звідтіля вийшов кульгавий — яскрава скіпка добре висвітила його патлату голову.

Він подався до бояринової оселі, погуркав у браму.

Заіржав кінь у стайні і дзвінко вдарив копитом у стовп загороди.

Кульгавому не відчинили. Він злякався і повернувся до своєї оселі. Як він зачинив за собою рипучі двері, дві прихилені тіні вийшли з-за істобки і попрямували вниз понад ручаєм, далі туди, вглиб долини. Там стежки: ширша й рівніша. Я спустився в долину з найбільшою обережністю. І не йду повз садибу бояринову. Спускаюсь униз до ручая, а від нього вже піднімаюсь до тину. Не пішов до брами ось чому: ключ від воріт був один, і я лишив його Лаврові. А він чи не лишив ключа на умовленому місці, чи я не знайшов. Тому я навіть не підступав до воріт. Отож шукав зручне місце, щоб перелізти на подвір’я. І ступаю так тихенько, так обережненько. Що казати — це тепер я старий, ногами шкрябаю. Та й вуха Лавр мені заговорив, я став чути добре, як ніколи. Чую — знов риплять бігуни дверей в істобці. Тільки поволі двері отворяються. Обережно їх відхиляють.

Дивлюсь — а світла в істобці вже немає! «Ну, — думаю, — кульгавий тепер попреться до млина». І справді, кульгавий гаткою скрадається до млина. Я впав за густим кущем. І мені все добре видно. Ось кульгавий підходить до брами, встромлює щось у замок. Раптом дзизнуло, ніби струна лопнула. І кульгавий із зойком хапається за голову. Стогне, аж харчить, і за голову тримається, хитається з боку на бік. Я закляк — не дишу. Кульгавий потупцював, потупцював перед брамою та й потрюхав назад по гатці.

Тепер я вже боявся сам хату відкривати. Хто зна, яку там ще пастку Лавр зготував на порозі хати?.. Я піднявся на протилежний схил долини і, мов на чатах, крокував на грудові туди й сюди майже до ранку. Стежив за садибою, щоб не прогавити, коли звідтіля вийде Лавр.

Я спустився швидко, проте позамітав гіллякою свої сліди.

Лавр чекав мене у розчинених воротах.

— Чому ключа не лишив? — обурився я.

— Щоб ти стерігся й не поліз до брами.

— Ти знав, що кульгавий попреться, і поставив пастку?

— Не пастку, а кушу… Куди йому поцілило?

— Схопився за голову…

— Його щастя, що глиняною кулею, а не болтом! Тепер буде обережніший або взагалі не лізтиме…

— Слухай, Лавре! Тут ще щось шастало. Людина на милицях і собака наче… Може, то привиди?

— Заспокойся. Отой на милицях і насторожив кушу.

— А хто з ним?

— Нікого.

— Як нікого?! Я ж сам бачив мару якусь!

— То в нього собака такий.

— Отак за ним ходить і не гавкає і не гарчить?

— Отакий собі собака. Навчений.

— Хто він?

— Як трапиться нагода, покажу. А так говорити — базаринку провадити. Потаємний чоловік. Такі завжди потрібні. Та годі… Ну, а раптом біда станеться — тебе замість мене схоплять. Почнуть мордувати, а ти й викажеш. І на тобі гріх, і людині добрій погибель. А так не знаєш — то й не знаєш. Зрозумів?

— Зрозумів, брате Лавре, — відповів я йому. — Але скажи мені — чому кульгавий не поліз до млина, коли нас із тобою тут не було?

— Бо він на Щедрий вечір побіг до заїзду з львівськими римо-католиками грати. Боярин йому два крижацькі шилінги подарував. Ми з боярином повернулися, а він ще день по пшиках волочився. Його хвойда мені сказала, що цього разу він хоч і вщент програвся, але за якісь гаразди приніс їй рукавички мережені, а собі вовчу шапку… Та ще й образилась, аж бурякова стала, як я її відтрутив. Я саме від господина Сергія йду вранці. І що то за диво — ніхто з ліпших, із можновладців справжніх, по ночах не може чи не любить спати. Чого б це? От і дон Педро Шалений, король гішпанський, теж по ночах шастав… То оце я й кажу, що йду рано-вранці, як засіріло, до млина. А мене перестріває з відром молодиця. Просить піднести… Підніс, а вона почала до мене моститись…

Того, що такі слова сказав Лавр своєму братові, Книжник нікому не говорив. І ось що сказав Лавр на кінець розмови:

— Не знав, що ти з нею блудив. Міг би мені натякнути. Я б її якось лагідніше спекався… Ой, брате-любомудре, милий книгочтію! Як ми один перед одним будемо критись та хитрувати, то обоє на шибениці затанцюємо!

Що було на те відповісти? Виходила Лаврова правда, а Книжникова мовчазна брехня. Після того він займався своїми справами — то алхимницьке золото варив, то бігав до боярина та співав і грав йому по ночах.

Кожного разу повертався з добрим наїдком і вином. Кілька разів, як кульгавий вирушав до міста, молодиця стукотіла підборами до млинових воріт. Хоча знала, що я сиджу, тобто Лавр сидить, у цей час з боярином при столі. Наче вона знала від когось, що я при свічках списую книгу…

(Книжник не казав, що, коли брат його Лавр спілкувався з боярином, він не писав «Одкровення», а, прочитавши покаянну молитву і відчуваючи докори сумління й сором, брався вирізати королів, лицарів і прекрасних дам на липових тоненьких дощечках. А коли розпрацювався, то вже докорів не було, а лише замилування в своїм дійстві).

Коли Лавр кілька разів кудись подавався, бувало, що й на тиждень, то зразу ж на хуторі з’являвся хтось із хлопів боярина Сергія. І привозив на коневі чи приносив за спиною якесь підношення. А після ночі на снігу, якщо був пухкий, з’являлись сліди здоровенних собачих лап і розбитих коров’ячих ратиць.

Книжник мовив про це Лаврові.

— Помітив? Хлопи приходять, щоб боярина порадувати своїм послушанням. А потім із кульгавим випити меду. Він тоді не потикається з істобки, коли його пригощають. А сліди ратиць — щоб ніхто носа не сунув на млин. Навіть боярин без мене, тобто без тебе. Зрозумів?

— Та наче второпав.

Те, що Лавр говорив правду, кілька разів підтвердилося. То кульгавий біля бояринового пакілля падав на рівному місці. То в його жінки якась сила вибивала з рук цебро з водою, коли вона йшла до істобки не битою стежкою, а навпростець. І ще сталася пригода в дубках. Неподалік від млина росли густі тернини та дубки. Добре місце для споглядання за млином. І от одного разу вранці, ще сонце не витнулось, звідтіля долинув крик.

— Як почув я крики від дубочків, то зразу загасив свічку, бо вже сидів при праці. До одного віконця, до другого віконця — не видно звідтіля. Тоді ледь зміг відхилити заволоку над запічком — і бачу  чудасію. Спочатку мені здалося, що то ведмідь на гілках гойдається. Але придивився — бачу: догори ногами висить на дубку людина. Одна нога застрягла в розвилиці дерева, другою дригає. А руками метляє на всі боки, хапається за гілля. Тільки вхопиться, підтягнеться, як воно вислизає чи обламується і знов зависає вниз головою. З лайки та хрипкого голосу я впізнав — кульгавий. Ну, я почекав, поки він добре змучився в своєму шарпанні й перестав кликати свою молодицю. Тоді вийшов з хати, зачинив двері і подався визволяти кульгавого.

Коли я поміг йому звільнитись із чудернацької пастки, він не подякував, тільки люто прохарчав:

— Чого зразу не вийшов, як кликав? Злякався?

— Чого лякатись? Солодкий сон додивлявся!

— Та в тебе ж свічка горіла!

— Та бач — запалив свічку і знов закуняв.

— Ага, — відказав кульгавий і більше нічого не говорив. Кульгаючи на обидві ноги, потьопав до своєї істобки. Я теж повернувся до праці, але не міг довго заспокоїтись — пальці від напруги тремтіли. Якби зразу сів до письма, то цілу сторінку зіпсував би! Тому заходився поратись із наїдком біля печі. І, поки камешився в хаті, з істобки лунали крики та зойки. То кульгавий вчив свою молодицю, що треба прислухатися краще, щоб чути, як чоловік гукає.

Ось і Йордан підійшов. І, хоч спокуси та підступи диявола і слабкість духу заважали мені, все ж за допомогою Всевишнього скінчив я останнього зошита. Та зразу нова спокуса почала мене допікати: чи ще лишатись на хуторі і знаменати на полях?.. І вже по всьому повернутись до міста й віддати позичену книгу?.. Чи зараз піти до міста й віддати книгу, а тоді повернутися і довершити і малюнки, і палітурні справи?..

(Книжник не сказав, що наближався час вертати корчмареві позичені під заставу карти. Шкода було застави! Як-не-як монети хоч і невеликі, а проте справжні, не алхімницькі! Якщо ж протягне час і корчмар не схоче взяти назад карт, то вже Книжник не продасть розшарпану колоду за ті гроші, що в заставу лишив… А з цими дарителями-добродіями, хоч і найщедрішими, як боярин, ніколи не знаєш, коли й чому втратив їхню ласку. Отож свою кровну монету завжди треба вертати назад… якщо є змога, звичайно).

— Аж приходить серед ночі Лавр. Ще й слова не сказав, лице в нього нахилене, бо з-під поли гудок виймає, а вже знаю, що він дуже стурбований.

— Брате! Господин наш добрий Сергій, — мене те здивувало страшенно, що мій брат так говорить про боярина Сергія, ніби той не боярин, а великий князь, — дуже хоче на Йордан поїхати. І щоб я йому грав на гудку. А мені якраз треба одну справу скінчити. Піди, брате, прошу тебе, і послужи йому з усією гречністю. Він вартий того.

— Брате! — кажу йому. — Він найкращий стрілець, але він божевільний.

— Брате! — відповідає Лавр. — Він був під владою нечистої сили, бо його мучили сумніви. Але ми з ним його сумніви розвіяли, і все погане від нього відійшло. Разом з гризотами його полишила й нечиста сила.

— Ну добре, нехай я піду з ним на Йордан, а ти лишишся на млині. Ти ж не зможеш вийти з хати, поки я не повернуся. Кульгавий і його хвойда весь час стежитимуть за млином. Якщо віконця затулиш і світла вони не побачать, то дим та іскри тебе викажуть! Чи не алхімничатимеш і сидітимеш у холодній хаті?..

Він махнув рукою, обережно поклав гудка і смичок поруч із моїми аркушами.

Я навіть зрадів, що піду до граду і все владнаю із заставою.

Може, ще куплю собі добрих фарб. Тільки дуже в мене душа непокоїлась, що за ним стежитимуть наймити. Та потім я подумав про потаємного чоловіка з дивним собакою і заспокоївся. Щось вже для безпеки вигадають вони з Лавром.

Проте справа владналась геть просто. Боярин Сергій покликав кульгавого, наказав йому і його жінці йти з нами на Йордан.

Боярин Сергій їхав верхи, а я за ним ішов і грав на гудку. Одразу за мною — кульгавий і молодиця. Вони несли два великі козуби пампушок. Боярин загадав молодиці спекти, щоб старцям при Пирогощі та при Іллінській подавати. Пампушки були запашні й пухкі, та на такім морозі враз задубіли.

Однак ноші в мене було найбільше — і книга, і зошити, і знаряддя для списування, і фарби. Отакенну торбу на собі тягнув!

Мороз був як і належить йому бути на Хрещення. І грати я довго не міг — пройду півверсти, і треба гудок під свиту ховати і пальці відтирати, відігрівати.

— Чом не граєш? Стомився? То ковтни вина — збадьоришся!

— Дякую, господине Сергію, — я вже почав до нього говорити, як Лавр.

Боярин подавав з-за спини мені пляшку міцного вина, навіть не озирнувшись. Я брав пляшку, але тільки вуста мочив і зразу ж пхав її кульгавому. Той ковтав більше. Я повертав бояринові пляшку і, відігрівши руки, знов брався за смичок. Зрештою сказав боярину, що на такім морозі струни лопнуть.

І заграв на кугичках. Кугички можна й у рукавицях тримати, то в мене вже руки анітрохи не дубіли. Під кугички й кінь вороний наче танцював. У місті я не грав ні на кугичках, ні на гудку. А день же який — золото й срібло! На всьому земному опасть срібна — кожна стеблинка, листок кожний, всякий зруб, всякий лемех чи гострий верх пакола — щирими срібними візерунками оздоблені.

Сонце невисоке й таке яскраве — на срібло опасті своє проміння золотими стрілами сипле. А людей з Подолу вийшло — аж Почайна чорна. Всі подоляни на кригу висипали. Хоч крига того року була претовстенна — а від такої сили людей аж гуде. Тут і дзвони вдарили за валом — хресний хід почався. З воріт Глибочицьких ідуть церковні люди й миряни. Полилася, полетіла до блакитного неба молитва. Заспівали-бо незліченні тлуми людей! Боже, Боже, скільки ж їх потім під Єдигеєвими копитами сконало! Ще більше сонце засяяло на срібних ризах, на золотих окладах, на корогвах, на хрестах! Підійшли отці до Йордану й занурили золотого хреста з Пирогощі. За тим зразу на березі з подільського валу гримнули гаківниці ополчення! У наших людей тоді був обладунок кращий, ніж у лицарів Вітовтових! Гай, гай, люди наші, всі вони полягли потім під дощем Єдигеєвих стріл… Над ополонкою поставили намети з хрестом.

Боярин Сергій лишив кульгавого з конем, його жінку теж. А мені кивнув головою: «Ходім» — і пішов до намету. На ходу розбирався і все віддавав мені: і вовчу шубу, і кунячу шапку, і шаблю з перев’яззю турецькою золотою, і каптан зеленого лунського сукна, і жовтий тонкий шовковий каптан, перський, і чоботи сап’янові, і штани, і онучі, і пояс златоглав. Лишився тільки в перших штанях та шовковім поясі і зайшов до намету разом з іншими молодцями. І ніхто на нього особливо не звертав уваги. Але, як він вийшов із намету тільки поясом обвинутий і поволі по снігу ступав до ополонки, мов по споришу, всі спинились, усі замовкли. І я закляк.

Коли в Крим до Кафи ходив, то бачив, як греки-рибалки витягали сіткою поганського бронзового бога. Геть голого. Бронза від води стала зеленою. Та все одно м’язи на ньому відлиті в напрузі, всі жили викарбувані. Може, очі в нього колись були вставні, а потім повипадали, і там чорніли лише дірки. Та вони дивились на тебе, наче чорна ніч. Отакі ж м’язи були в боярина і такі ж очі чорні, як у поганського бронзового бога! Жінки й дівчата подих затримували, язика прикусили й тільки на нього зирять.

Боярин підійшов до краю криги й зіслизнув у чорну воду. Без жодного плюскоту. Як видра! І з головою під воду пішов. Уже йому час виринати — а його нема. Всі до Йордані схилились і дивляться. Та що там побачиш — вода чорна парує, над ополонкою туман повисає. Почали хреститись, молитви читати. Тут вода завирувала і він вискочив із води аж по пояс і руки простягнув. Його підхопили й витягли. І він знову, мов по траві, пішов по снігу. А сніг аж рипить під його п’ятами! Я розштовхав людей і побіг за ним до намету одяг подати. Поки добіг, а він уже виходить у штанях і сорочці. Я схилився допомогти онучі обкрутити, а він мене легенько відтрутив рукою і, як мій брат Лавр, каже:

— Не мертвись! Всевишній милостивий і, якщо шлях мій йому угоден, не покарає мене слабістю та неміччю.

Спокійно вдягся і пішов до коня, тільки мені дав мокрого пояса та скойку. Він її з дна вирвав. Пояс умить взявся кригою, і я його на плече поклав. Скойку хотів викинути, а боярин Сергій повертається до мене і каже:

— Не помились! У ній має бути перлина.

Так воно і виявилось. Це був знак — тільки від кого? Від Бога чи від сатани?

Вже потім, коли все сталося, з одним відлюдником розмовляв у пущі. Він не схотів у Печерах бути й пішов у гори на Звіринець. Там пустельник і сказав мені:

— Не обов’язково, щоб він сам грішив. Може, гріх був на комусь із його рідні. От і випала йому спокуса пірнати й витягати скойку з піску. Але бачиш: скойку він тобі дав. Перлину ти видобув і багато років носив з собою. І з тобою нічого не сталося… А те, що він пірнав за нею для розваги, мовляв: «Я можу. А ви не можете!» — це гріх. Навіть якщо ти зі щирого золота, то не можеш себе виставляти перед іншими. Цим ти упосліджуєш їх. Вони — теж сотворіння Боже, і немає тобі переваги над ними. Бо і тебе, і їх один творець із глини й пороху виліпив! Подивись і побачиш, що більшість горя й зла в миру саме через зневагу однієї людини до іншої!

Потім я про це теж думав і, коли вже знав родовід боярина Сергія, не дивувався, що йому така доля випала. Бо всі його предки до бозна-якого коліна були владні й сильники. А в кого влада, той не може без злочину й гріха жити або ще й не хоче.

Страшна доля випала боярину Сергію, бо він був першим сином в третьої дівки зряду. Тобто за народженням йому слід було бути відьмаком. Його прабаба народила доньку, хоч у шлюбові, але не від чоловіка. Його прабаба була онукою Ногая та візантійської цісарівни, однак не трималась благої поведінки. І її випхали заміж за підстаркуватого боярина, але з радників самого київського князя. У неї отож донька виросла, яка, знов-таки, перш ніж заміж вискочити, блудила з князем Федором. Її й видали за п’яницю боярина. Крім дівки від князя, дітей у неї від того п’яниці не було. А тут якраз чортів литовець Ольгерд вигнав князя Федора і випхав з Русі татар. А боярин-п’яниця з блудливою жінкою при своїх маєтностях лишився. Безкоровайна донька князя Федора підросла та й собі в гречку. І народила доньку! Оця донька й була матір’ю боярина Сергія. Вона народилася від якогось посланця патріарха, що по дорозі з Цареграда зупинявся в Києві й довго щось сидів тут, поки не відбув до Москви. Що він вивідував, невідомо. Тільки мені одні престарезні люди попівського роду оповідали: той посланець від багатьох ліпших людей мав ве-еликі й до-орогі подарунки. Ті ж люди казали, що той грек хоч і грек, а мати у нього латинянка. Наче якась принцеса із Волощини. І теж блудниця! Не дівкою пішла заміж, а спочатку жила із небожем князя Івана Борисовича. Він і є справжнім батьком боярина Сергія. Ну, як і її прабабу, бабу й матір, видали заміж за старого боярина, на прізвисько Чорний. Чорний був удовий, бездітний, із багатьма маєтностями. Кажуть, він дуже любив свого підкидька. З самого малечку привчав хлопчика до коня і зброї, бо сам мав славу доброго воїна. І, коли цей вовкулака Вітовт згуртував полки проти татарви, старий боярин Чорний взяв із собою у похід і свого підкидька. На Ворсклі всі полягли. І князь Іван Борисович, і небіж князів, батько боярина Сергія, і старий боярин Чорний. А сам Сергій безвусим отроком пішов у полон ординський. Боярина Сергія чомусь не тримали під сторожею. Як помер друг Вітовта хан Тохтамиш, молодого бранця відпустили. Кажуть, не тільки викупу за нього не брали, а й ніби він повернувся на Русь із дорогими дарунками. Взяли його в похід хлопчиськом, джурою при вітчимові, а повернувся із Орди шаленим рубакою і неперевершеним стрільцем. Навчився він стрільбі й шабельному бою, але був уже тоді головою повереджений. Боярин Сергій витяг скойку з перлиною. Я супроводив боярина на берег до коня. Він на коня злетів блискавкою, ніби й рукою чубка коня не торкався.

— Книжнику, ти вільний. І вас скоро відпущу. Тільки поможіть милостиню роздати.

Я відійшов у натовп, але не побіг зразу віддавати книгу. Дивився здаля, що робитимуть боярин Сергій і його наймити.

Він направив коня до Пирогощі. Перед майданом спішився і передав вуздечку кульгавому. Взяв козуба від молодиці й роздав старцям по пампушці. Всі кланялись і благословляли його. На Подолі жебраки не розбещені. То біля Печер порозпасалися на щедрій милостині прочан. Одного козуба не вистачило, і боярин подав знак рукою молодиці, щоб вона принесла й другого козуба. І другий козуб він роздав.

Молодиця забрала порожні козуби.

Боярин тим часом поліз до суми, що при сідлі висіла, витяг звідти монети. Певно, мідні пули, бо цілу жменю сипонув у лапу кульгавому, мов кавунове насіння. І поїхав далі, навіть не озирнувшись. Молодиця підступила до кульгавого і так розмахувала руками перед його лицем, що без слів було зрозуміло — вона вимагає свою половину. Кульгавий взяв пучкою з долоні й подав молодиці. Та схопила і, втираючи очі кулаком, подалася на торжище.

Кульгавий обережно засипав монети до капшука. Обернувся на всі боки. Пильно оглянувся довкола. Настовбурчив вовчу шапку і покульгав до недалекої корчми.

Я за ним, попід парканами тулячись.

Він зайшов до корчми. Я ж почав торочки на постолах перев’язувати. Неквапно та гарливо. Спочатку на одній нозі, потім на другій. Торбу почепив на паркан і ніби на неї позираю, а насправді стежу за дверима. Аж ось дочекався — викульгує голубок. А з ним ще якийсь міцний хлоп у зеленім каптані. Каптан ще справний, хоч видно, що старий. Вони поспішили до заїзду. І не озирались. Несли кільце ковбаси печеної, хлібину-загребу і глек чималий. Нічого й мудрувати — грати поспішали! Я того, в зеленім каптані, признав. Бачив його у гурті львівських купців. Вони так роз’юшились від гри!.. Тоді я зміг піти спокійно віддати книгу господареві й забрати заставу…

Про те, що він зразу ж подався до Глибочицьких воріт, нікому не прохопився.

… У здоровенній корчмі туман від пічного чаду, від пари з розпечених страв, від густого людського дихання і вогкого одягу.

Книжник довгенько чекав, поки зміг пробитись до корчмаря. Здоровань прохрипів, як Книжник швиденько передав йому колоду карт. Корчмар відхилив дубову обгортку і гостро спитав:

— Ти ними наче й не грав?… Якими ж ти картами грав? Їхніми?

— Та-а-а, — махнув непевно рукою Книжник. — Кухоль пива і перепічку… Ну і… заставу поверни…

— Так ти програвся? — хрипко спитав корчмар.

— Та-а-а, — протяг Книжник так само непевно, нічого не стверджуючи і нічого не заперечуючи.

— Одні казали — литовців обчистив. Другі казали — нічого не було. Треті казали — литовців у сподніх ногавицях пустив… Так хто бреше, а хто правду каже? Га? — зазирав Книжникові в очі, а глек пива і перепічку тримав на дошці, але не подавав йому.

— І те… і те… Круговерть… Давай пиво, бо горло сохне… Скажи краще, ти не граєш, тобі видніше — чого литовці приперлись? Все казали — торгувати приїхали…

— Торгувати приїхали? Проте більше по місту і торжищу нишпорять. Все щось придивляються, наче принюхуються. Хтось, не пам’ятаю, із киян признав в одному Вітовтового псаря. Другий ніби признав княжого путного. Певно, ради радять із татарами…

— Диви, а я вже думав, що сусідове Київ і забули…

— Чого ж забули? І ляхи-купці приїхали. Все мужі як один, міцні, ставні. Ну мечники — й годі. І всі в монастирі помістились під Горою.

— Цікаві речі розповідаєш, господарю, але заставу поверни. Карти я тобі віддав.

Корчмар подзвонив у калиті рукою і поволі видобув кілька монет. Довго длубав масним пальцем і зрештою відсунув одну монету-лусочку.

— Застава не вся. Ти мені ще винен.

— А я хіба задарма про ляхів, литовців і татар розповідаю?

— Та я все про них і без тебе взнаю. Тільки піду на торжище і вмить довідаюсь.

— Не підеш, Книжнику, на торжище. Кудись знов сховаєшся — чи грати, чи книги списувати. Немає в тебе часу зараз про все самому взнати.

Книжник сперечатись не став, допив пиво і, доїдаючи перепічку, вийшов з корчми.

— Тепер у мене був час, і я пішов віддати книгу хазяїнові. Затим з облегшеною торбою рушив до шевця. Великий був майстер і не менший книжник. Тільки любив він всіляку світську книгу: пісні списував, дивні історії про пригоди витязів і лицарів. Сам писав, зшивав у зошити і палітурки робив не згірше венеційських. Я вам свідчу!

Загинув під копитами татарськими. І вся його книгозбірня згинула — ціла скриня книжок і згортків. Він мені й допоміг палітурку зробити з телятини і липових дощечок. А я йому за те заголовні буквиці пооздоблював візерунками і розцвітив різними кольорами. І він був без межі радий. І я був щасливий, книжка без палітурки — то лицар без доспіху. А тепер вона була надійно захищена! Отож коли я повернувся, то все що взнав розповів йому. Сіли ми з ним, почали гадати, радити, що б то значило, що по зимовому шляху приперлись і литовці, і ляхи, і смердючі татари? Без великої потреби хто по зимі коней ганятиме? Ми від світанку сиділи і день цілий, другу ніч до другого ранку. Все думали свою важку думу. Радились, радились і порішили: треба Лаврові швидше золото готувати, щоб у Молдові й на уходах хлопців спорядити кіньми та зброєю. Вирішили, що немає часу подорожувати до Царгорода і платити міхи золота, хоча б і алхімницького, за освячення корони. Вирішив брат мій Лавр умовити хлопців степових в Молдову податись і вимагати в єпископа під мечем і золотом, щоб він надяг корону і берло подав київському королю. Я йому й кажу:

— То ж гріх страшний — примучувати єпископа на таке діло!

— Одним гріхом більше, другим гріхом менше — зате своя влада буде, свій київський король. Ти не мертвись, краще подай звістку через московських купців — тут знову змова готується між татарами і Литвою на престол московський. І Твер сюди приплети. Підкинь їм звістку, що після перемоги над Законом під Грюнвальдом Ягайло справді замирився з Вітовтом і допоможе йому своїми лицарями, як на Москву литовці підуть. А син Тохтамишів гуртує татар своїх, і кримських сильників, і орду ногайську для походу на Московію. І поясни гінцеві, розтлумач йому, що цього разу ніхто з наших не огинатиметься ні Ягайлові, ні Вітовту. Нікому огинатись. Гаспидський Вітовт вправно підставив наших ліпших витязів під крижацькі мечі. А свою Литву зберіг!

Ось так Лавр вимудрував, вигадав усе.

Я відіспався і пішов до Києва з двома листами та капшуком срібла. У Лавра була золота голова! Одного листа він спорядив ніби від родичів московському купцю. Немов у нього вдома справи кепські і вони молять слізно і уклінно кинути все і швидше вертатись до Москви. Другий лист ніби посилали київські радці, про те, що готується змова проти московського князя Вітовтом і ханським сином…

Я й купця підходящого знайшов. Пояснив йому все і переконав його. Не тільки словами все доводив — я його водив по всіх усюдах, показав йому й татар, і литовців, і навіть кількох ляхів, що в монастирі латинськім перебували. І листи йому віддав. Він прийшов до свого заїзду і при всіх читав листа ніби від родичів з Москви. Його, звичайно, питали, як лист потрапив до нього. А він і каже, що в Печерах один прочанин передав. А другий лист я допоміг йому у пояс шкіряний зашити. Якраз валка саней поспішала в той день до Брянська. Він пристав до брянських купців. Я їх добре запам’ятав. Тільки через два роки знову з ними здибався і спитав про того московського купця. Вони оповіли таке: в Брянську він з кимось із старих знайомих іздибався і загуляв. Може, і не запитав би — так брянські купці збіжжя поволі споряджали до Москви. На якийсь день до того впився, що пригощав абикого… Хвалився, що багаті кияни дали йому повну калитку срібла, щоб він листа відвіз московському князю… Коли зрештою брянські купці спорядили всі сани і охорону кінну, той купець-гультіпака зник. І ніхто його по сей день ніде не зустрічав… Далі я розпитувати не став, а небавом відійшов від московських купців, щоб більше їм на очі не трапляти…

Тієї зими, на жаль, мені не довелося більше списувати книги.

(Книжник не сказав, що, власне, душу він заспокоїв, бо тепер у нього було списане його власною рукою «Одкровення» і знайшло надійний притулок до часу, як він думав, у скрипторії Фролівського монастиря. А от муляла йому ребра зв’язка липових дощечок у торбі. І хитро він зробив — якби хто поліз без нього до горби: в березовім лубі загорнутий здоровений шмат, із цеглину завтовшки, пахучого воску. Під товстим шаром воску були дощечки, міцно ув’язані баранячими жилами. Так хотілося йому сісти й у безпеці, затишку й теплі, при хорошому світлі відтиснути на цупкому венеційському папері чорні й червоні малюнки. І фарбу він підібрав якнайкращу, і клей для фарби з таємницею. Якщо на ньому звести фарбу, то після висихання і мокрими пальцями фарбу не розмажеш. Недарма ж він терпляче й не один рік випитував у старих бабів їхні таємниці — як і чим вони фарбують пряжу та полотно. І до золотарів-сницарів вчащав у майстерню, приглядався, з чого вони свої клеї варять і видобувають… Як же йому баглося — викласти на вимитий стіл усі карти й споглядати ніби біле снігове поле, а на ньому вуглини палаючі й вуглини загаслі!.. Серце його віщувало, що коли й Бог дасть, то не скоро він сяде за списування ще однієї книги для власної втіхи й доброї похвальби. А от сісти до столу й грати, й грати, поки на шальках терезів заколиваються не тільки твоя калита, твої гаразди, а й твоя вільність! Шалену гру хтось вигадав! Великої сили гра! Запальну, невитриману людину скручує, підкоряє собі не гірше хмільного вина зрадливого… Одначе як сів грати із справжніми гравцями, то на такі горнії вершини заносишся, в такі безодні падаєш! Серце і співає, і вмирає — тільки справжня кривава січа дає таке хвилювання! Змагання змагань і сп’яніння душі!.. О шаленство битви, о заклик диявольської сурми! Але мій ангел шепотів мені: «Свою книгу чи напишеш — не відаю. А в карти ще зіграєш. Тільки чужою колодою…» А шайтан шепоче в друге вухо: «Нехай так! Нехай чужі карти шматують і ламають. Твої ціліші будуть!»)

Коли вертав, у той день зранку почалась навальна відлига. До вечора вже ручаї попливли. А мені будь-що треба на млин — і Лавр наказував, та й сам спиною відчуваю: все навколо нас починає зрушатись з місця. Як вийшов за вали, враз забрьохався. А поки дійшов — і панчішки, й обоє штанів промокли. А вночі, коли дістався до млина, все кригою обросло. Іду через пагорби й опадки послизьгом та похильцем, а в самого в голові гуде, жаром груди пече. Межи лопатками піт холодний струменить. Ну, гадаю, зіб’є мене з ніг лихоманка — скоро не зведуся! Бо я хворів рідко, але як захворію, то гірше дитини — ніякої сили не маю!

Коли на останню кучугуру вийшов — заспівали перші півні на Либеді в перевізника.

Спускаюсь знайомою стежкою, і хоч воно й темно, а бачу — в істобці щілини віконця світяться. Над димарем нашої хати зелений дим клубочиться і білі іскри злітають. Я з останніх сил поспішив по кризі ручая до пакола потаємного. Ми з Лавром там лаз влаштували. Підкрався, як було домовлено, і зашкрябав у віконце. Лавр умовним стуком відповів, щоб я зачекав. Ну, чекаю, з подвір’я не йду. А чую: починаю дубіти. І не тільки ноги, а й спина, й руки, і груди тисне. Молився, щоб хутчій Лавр відчинив, і проклинав усе на світі! Як залазив у хату, то був уже геть хворий. У хаті дим їдучий, очі вигризає, у носі свербить, у горлі від нього пече. Спека страшенна. Лавр свічки засвічує. І раптом почав я чхати! Все чхаю і чхаю! Сльози в мене з очей бризкають — нічого здало не бачу.

Тільки золоте гало свічки, якісь обриси й тіні. Піч розпечена вкрай — здається, не тільки основа, а й стіни й підлога займуться. Я все чхаю та чхаю, як на погибель. Брат Лавр з мене стягає лахи обмерзлі. Лишив мене в самій сорочці і босого посадовив на лаву. Ноги ніяк не відходять. Він згасив свічку і приніс з двору цебро крупчастого снігу. Почав мені снігом відтирати ноги, затим залив сніг горщиком окропу. Попхав у гарячу воду мої ноги. Потім напоїв вином. Та яким — туди і мед, і хрін намішано, і ще щось, і таке гірке, що не приведи Боже! Наче мені хто розпечене олово влив у нутрощі. Аж корчі почали мене ламати. Проте швидко відпустило, і я незчувся, як заснув… Прокинувся після вечірньої зорі. Скіпки у світнику палають щосили. Всі п’ять свічок у свічаді запалено. Лавр до мене спиною сидить. Над столом схилився. Щось ріже. Та так напружено, що аж крекче. Перша думка: «Після відливу корону править!» Я не підводжусь, дивлюсь на нього і думаю: «Відлив корону із алхимницького золота. А як він її правитиме? Як буде лощити? „Дукати“ кинув до горщика й поставив у теплий запічок „дозрівати“. А тут, можна б сказати, залізна шапка! Добра макітра потрібна! Скільки потаємних порошків для травлення потрібно?..»

Я підвівся та й пішов до Лавра. Він не чув, як я став над ним, хоч чутливішого чоловіка я не бачив: на найменший порух звертав увагу. Після найслабшого шерхоту він завмирав і прислухався. Зараз ніякої увага! Сталевим шильцем-різачком колупає-одчищає свіжу відливку. Думав — корона із алхимницького золота. А воно — срібло. Знизу обруч пальців на два — два з половиною. Гранчастий такий обруч. З нього виростають чотири пагони крину і чотири хрестики. Я живцем жодної корони не бачив. Тільки Шапку Золоту один раз у Москві. І то здаля-здалеку. Та ще бачив тверського князя в старосвітській, ще з київських часів, шапці соболиній із срібним злащеним вінцем. Бачив у старосвітських книгах вінці цісарські та німецькі корони в одній латинській книзі.

Срібний відливок — вінець і паростки. Паче нічого й не було в тому. І лежав на звичайних дубових дошках столу. А однак щось вже було ніби навколо нього в повітрі розлите. І це ж не справжня корона, а фальшива, алхимницька! Та сила від неї променилась. Поки я роздивлявся на блискотливі грані вінця, Лавр правив шильцем нерівності відливки. Я все чудувався, як воно виходить — гранчастий такий обручик, чотири вершки крину, чотири хрестики — і в тій короні скріплено владу над усіма станами: над хлопами, над міщанами і над боярами! Багатство, силу, зброю — все тримає гілчастий обручик. Ой, нелюдську справу замислив Лавр. Та ще неймовірнішим було, що він усе витягав на своїх плечах…

Я аж здригнувся, коли він сказав:

— Брате! Іди до Обухова. Віддаси листа дякові Іллінської церкви. І зразу повертайся сюди. Одяг тобі зготував. Отам кожух і каптан. Кожух ще добрий, а каптан зовсім новий. Може, рукава короткі. Дві пари онуч. Чоботи збиті. Візьми он московську патерицю — ослоп. Зброя добра. І підпертися можна, як буде важко йти. І від вовків захист. Оно свисток із козиної кістки. Щосили дми — вовки відійдуть. Тільки сам свисту не почуєш! І не дивуйся. Ти хіба не чув про безголосні свистки, що злодії в княжих лісах вживають? Га? Чув? Ну от, ті свистки приваблюють псів, а цей відлякує. Біля Буславки є опарини. Добре випробуй кригу і викинь он те сміття. Я добре ув’язав його лубом. А ти розкидаєш усе, розпотрошиш. Торба зготована. Там хліб, сало, часник. Пляшка меду. І пляшечка зілля. Зілля обережно ковтай — пекуча річ. Тільки для бадьорості і проти пропасниці.

— А як же ти? Тут кульгавий у тебе під боком… Дуже він мені не подобається. Все крутиться, щось вивідує. Ну чий він соглядатай?

— Не мертвись! Я спочатку теж думав, що до мене підбираються княжі пси. Мені розвідали про нього. Він волопас. Його багато купців і погоничів знають. Через усю Україну та Галичину ганяє волів для львівських вірмен. Потроху всього — і п’є, і, буває, поцупить щось, але найбільша вада — гравець. У доносительстві й шпигунстві ніхто не підозрює. У найближчі дні він мені не завадить. Його в заїзді гравці так потовкли, що й за тиждень не оклигає. Боярин привіз його поперек сідла, як лантух із ріпою. Молодиця лементувала, мов недорізана. Боярин Сергій уперше звищив голос — пообіцяв викинути обох на сніг, якщо галасуватиме.

Я покріпився на дорогу і почав вбиратись. Лавр кинув срібну корону й клопотався коло мене. Допомагав мені, обмацував усе, перевіряв по кілька разів. Щоб, боронь Боже, чого не трапилось, щоб не завадило на довгім і небезпечнім шляху. Що не кажіть, а тридцять три версти. Мандрувати вночі через гори та яри, через річки й ручаї серед зими небезпечно. Мав би труситись, шарпатись. Проте невгамовний шал від Лавра ніби переливався до мене.

Як ото, буває, шаленство сатанинське від одної людини передається, перекидається до другої.

Коли я вже спішив уздовж Либеді, то думав і думав про наше королівство. Правда була братова — Києву потрібен свій король. Люди в нас владопослушні. Не те що ворохобні новгородці чи лукаві московити. Але влада в нас іноземельна, себто чужа. Наші владці — зайди в нашій землі. Тож і нема кому піклуватись про народ. А народ без свого пастиря — бидло… Пі, король конче потрібен! Князі — не те…

Я поспішав віднести потаємного листа. Без сумніву, той лист — щоб гуртувати людей і готувати поміч новому королю. Уже й не сумнівався, хто стане під королівський вінець. І водночас не міг повірити в те, що все, що Лавр робить і в чому йому допомагаю, то все правда, а не мара якась полуношна, не диявольська омана в безводнім степу або чорній пущі…

Як спускався до гирла Буславки, місяць просто посеред небесної бані завис і виявляв усе, як удень. Лише тіні були чорні. Коли я кидав до опарини шматки розбитої форми, за Дівич-горою наче кричали півні. Чий там був хутір із садом, не пам’ятаю. Після Єдигея там пустка…

Коли підходив до містечка, сонце ще з-за пакілля тину визирало. Так що дістався щасливо. Правда, десь під обід пити схотілося. Та я ні снігу, ні криги не смоктав і з джерел не пив. У дорозі треба терпіти. Почнеш пити — враз сили пропадуть. Ще дуже кортіло заспівати, бо така ж краса навкруги — сніг сріблом і діамантами грає, опасть срібла на гілках і кожній бадилині, небо вгорі — синій шафір чистої води! Тільки й славити життя і Творця співом! Проте я мовчав, щоб даремно себе не виявляти. Подумки читав псалми. І мав велику втіху. Бо людину з часом так обсідає всяка марнота та щоденні турботи, що, їй же Богу, забуваєш Святе Письмо… Іду, подумки проказую псалми, і голова ясніє, і дух твій слабий укріпляється, і сила з’являється, начеб тих верстов не було… Правда, треба сказати — одна пригода таки трапилась. Десь уже в обід, як особливо сильно пити хотілося. Вийшов я з яру на вузьку стежку, що вела до гір навпростець через широченні луки. Вже середини лугу дійшов — аж чую здалеку кінський чвал і собачий гавкіт. Озирнувся — лугом до мене мчить лисиця. За нею пси стеляться, а далі вершники чвалом коней женуть. Ну, я собі спокійно тьопаю — кому лови, а кому треба листа віднести! Однак щось примусило мене обернутися ще раз.

І досі не можу второпати, чому кілька псів відділились від зграї й на мене прямують. Дурниця якась. Не може такого бути на ловах. Але пси скоро мене доскочать.

Тоді я ослоп, як ратище, перехоплюю, а свисток у зуби — і щосили дмухаю в нього. Враз пси спинились! Один собака через голову перекинувся і, не підводячись, почав відповзати від мене подалі. Інші пси настовбурчили шерсть на чубках і відбігли від мене. Я все дму в свисток. Дивлюсь краєм ока ліворуч — лисиця засіпалась, заметалася по снігу. Гончаки від лисиці відступили й потрюхали назад до вершників. Я перестав дути в кістяний свисток. І вмить лисиця стрибками, стрибками, як ото вона мишкує, помчала до чагарників під горами. У мене серце стислося — зараз боярове над’їдуть по мене, схоплять і почнуть в чародійстві винити. Мені аж пече, проте не обертаюсь — іду лугом до гір. Чую вже ближче гупання копит, іржання та гогіт і роз’юшені голоси. Звичайно, кому із сильників сподобається, що хтось із поспільства їхню забаву перебив! Але чому ж вони не спинили псів, які на мене кинулись? Якщо по правді, я не стільки за себе злякався, скільки через те, що лист комусь у руки потрапить. Однак Бог милував, сильники мене не перейняли. І я вільно піднявся на гори, а там вже без пригод дістався до дяка. А на світанку назад до Києва. Добре, що десь небавом, може, за версти чотири, а, може, й більше, наздогнала мене канівська валка з рибою. Підвезли. І я на вечірню зорю встиг до млина. Наступного дня знов у дорогу. Цього разу поспішав до Василькова. Лист і ще пакуночок мав передати одній людині. Пакуночок важкенький. Гадаю, то гроші. Тільки не думав, що алхимницькі. Я вже Лавра ні про що не питав. Бо кілька разів намагався спитати про ті важкенькі пакуночки, але він тільки рукою махнув.

— Облиш! Якщо Бог з нами — після перемоги все поясню. Якщо не наш час — для чого тобі все знати? Як буде нещастя на Україні — одразу тікай на кілька років. Дороги тобі відомі. І тримай найдорожче при собі.

Так я ходив ще до Трипілля, до Кагарлика, до Білої Церкви, до Сквири, до Вишгорода і до Канева. Всю зиму був у дорозі. І на Стрітення, і на Благовіщення не був у Києві. До Житомира прийшов до Вербної неділі за тиждень. Така вербляниця мене застала в дорозі! Тільки-тільки дотанув останній сніг по ярах та пущах, і шалене сонце зразу щосили запряжило. В одну мить верби зажовтіли, закуріли золотим пилом всі зарості над водами. І тут ураз буря, віхола — крупи, мов з решета, посипались, а тоді й снігом густим помело. За зиму не заслаб, а тут прихопило! Чи тому, що ноги замочив: усе жалів грошей — не купував нових чобіт. А в останнім поході, як не берігся, розбив ущент. Віддав, кому брат наказав, передачу та хутчій пішов, аби той не побачив, що я хворий. Бо в нього купа дітлахів і хата вбога. Хіба я там потрібен, та ще й хворий? Вже мені й у голові гуло, і очі зеленим полум’ям заливало, та однак доплентався до монастиря. На брамі вже нічого не тямив, крім того, що це монастир. Там і впав. Оговтався не в келії, а в чепурній хаті. Багатства ніякого не було, але все так розписане, прикрашене, що очей не відведеш. Потім прояснилось — у смертельній гарячці я пішов до жіночого монастиря і впав у них на порозі. Черниці покликали кількох мирянок, і ті віднесли мене до тієї молодиці. Її чоловік років три тому пропав у Московській землі. Це коли туди Свидригайло Ольгердович бігав щастя й землі шукати. Її чоловік був у княжого боярина конярем. Усі їй казали, що він загинув. І тепер вона вдова. Але вона не хотіла повірити людським переказам. Кріпкої віри й звичаю була молодиця! Хотілося мені до неї в прийми піти — хоч і не в Києві, а все ж би мав свій куток. Вона на мої розмови про шлюб тільки відповідала:

— Поки що я мужня жона. Не маю певної звістки про смерть свого мужа. Не спокушай мене і не випробовуй. Не бери на душу гріха. Ти й так маєш на душі гріхи. Забагато гріхів…

Спочатку я подумав: може, вона свята та ясновидяча. Бо такі в неї очі були проникливі. Однак трохи по тому дібрав — то я в гарячці повиказував! Тоді перестав з нею про подружнє життя говорити, звів усе на божественне, на каяття. І розбалакав її, вона мені й виклала все, що бовкав у гарячці. Зрозумів я, що вона від мене чула і про королівство Київське, і про алхимницьке золото!.. І знов мене пропасниця затіпала: викаже вона, й зависну на шибениці перед брамою — державна зрада і потаємна змова на великого князя! От Божа кара на мою голову! О сіті диявольські! Мені й зараз жити хочеться, а тоді як хотілось, нема що й казати! Тоді для мене ще всі пісні бриніли! І чим більша була небезпека, тим більше хотілось жити!.. Почав я в неї випитувати, випитувати, чи не переповіла вона моїх слів черницям. Бона відмовлялась: нікому й нічого! Але марно вона відмовлялась, я зразу пізнав з голосу: її переконали, що треба брехати. Таких, як моя рятівниця, не можна й тортурами примусити до чогось. Тож треба умовити, і тоді вона на все буде здатна. А те, що за мною не прийшли, значило: розправа чомусь відкладається. Тож який я не був слабий, а коли вона пішла до церкви, взяв свої лахи, патерицю, — до Житомира я без ослопа відбув, — і городами, городами до річки. Попрохав одного міщанина відвезти мене до Радомишля. Пояснив йому, що хочу до чоловіка потрапити, який добре пропасницю заговорює. Я тоді такий був нездалий, що мені й Хома невіруючий повірив би! Добрий чоловік відвіз мене і плати не взяв. Ще й цілу паску на дорогу дав, бо то було на третій день по Гробках. До Києва довго йшов, може, з тиждень, як не більше. Знак був на стежці від Лавра старий. Значить, він як пішов на Благовіщення, то й досі не повертався і знака не міняв. Я подався до боярина Сергія. Побачив його — руки й ноги повіднімались. Аж сірий, аж зелений з лиця! Обріс бородою, очі каламутні! Руки трусяться. Дивився на мене, дивився та й каже:

— А ти, Книжнику, ще живий? Хіба тебе не вловили пахолки?.. Ні?.. А я от відчуваю, що мене з усіх боків обіклали… Потаємно і тихо… Молився, молився, молився і ще молився, а відчуваю, що тільки слушної миті чекають…

Побачив я — гине Лаврова справа! Не бути нам вільним королівством! Не жилець на світі цім боярин! І тут я згадав про золотий оберіг-змійовик князя-упиря Всеслава. Сказав боярину Сергію про оберіг-змійовик, бо він понавішував на себе на золотім ланцюжку хреста із п’яти перлин в срібній оправі, хреста срібного із синіми шахвірами на шовковій нитці, пацьорки кипарисові із шахвірами і з бурштиновим хрестом.

Він аж засвітився, очі заблищали, наче й щоки порожевіли.

— От і добре, що ти сказав! Я хотів піти до настоятеля і попрохати оберіг!.. Але… Ти сказав, і я вже не… Зараз сідлаю вороного і поїду… Ходім, потримаєш коня…

Вороний, окраса лицарева, втіха для ока людського, був ще страшніший, ніж його уславлений господар. Худющий, шерсть тьмяна. Не ворона, блискуча, а наче сажею притрушена або чорним порохом. Поки боярин стелив чепрак, накладав сідло, підпругу підтягував, виправляв післища, я тримав під вузду Вороного. Кінь наче сонний. Потім збрикнув разів зо два. Тільки не яро, а ніби для годиться. Ніби згадавши, що колись він вихав і рдився. Після млявих рухів і колупання сонного в збруї боярин Сергій хвацько скочив на коня і хотів їхати. Але я нагадав йому про шапку і зброю. Він отямився, весело посміхнувся. А тоді лагідним голосом попрохав винести йому шаблю, ратище та мисюрку турецьку…

До вечора я чекав його в садибі. Будинок і все в будинку він лишив мені відкритим. Та от ключів від комори й холодника не лишив. Садибу я не міг покинути, бо й від брами він забрав ключі. Роз’ятрився я вкрай, хоча й розумів — людина несповна розуму, нечиста сила майже все висмоктала. Особливо мені шкода стало Вороного — та-акий був кінь! Хотілось чи не хотілось, а довелося кликати молодицю, щоб хоч чогось попоїсти. Ну й прийшла та підстаркувата блудниця, принесла юшку з лина. Юшка — найсмачніша! Тільки хліб у неї був кислуватий. Сказала, що кульгавий з перевізником пиячить на Почайні. А вона з жінкою перевізника вже третій день самі сидять по хатах, без помочі й захисту… Все поривалась оглянути будинок боярина. Аж лихоманило, аж трусило! Просила та благала, щоб дозволив їй подивитись. Просто силою вже хотіла зайти, передиху мені не давала, всякий сором і совість людську втратила! Коли боярин Сергій повернувся, то я вже сили не мав, і перехрестився, і псалом прочитав з радості, що мої гризоти й спокуси скінчились.

Бузду мені кинув, а сам пішов комору відмикати. Поки я порав Вороного, він одніс припаси до світлиці. Запросив мене. Відпив я три ковтки вина з чари, з’їв три ложки житнього киселю. Кисіль видався мені перекислим, вже бродити починав. Медові коржі з маком були такі задубілі — хоч кліщами дери! Я тоді не звернув уваги на дивний присмак киселю. Після пропасниці ніщо не смакувало — чи гіркуватим здавалось, чи пісним. Після тих ковтків боярин Сергій вина не пив, киселю не сьорбав, до коржа не торкався. По трапезі та й перед трапезою довго читав псалми. І я з ним. Як з-за столу підвелись, питаю його: може, на гудку заграти, пісень поспівати?

— Ні, Книжнику, не треба. Ми з отцем Іваном помолились і псалмів поспівали. А брат Кирило надяг на мене оберіг і благословив на діяння!..

Він розщібнув каптан, і золоті зблиски просто вдарили мені в очі, приснули зайчиками по стінах. Мені аж лячно стало — сонце якраз сідало, і червоний промінь пробився крізь шибки і впав на змійовик. Паче змії ожили, наче кров’ю облилось золото, наче й вогнем спалахнуло! То вже був пекельний знак! І я все зрозумів, але що я міг сказати боярину? Щоб він стерігся і молився? Так невігласу зрозуміло, що він постом тільки виснажував сили та посилював хворобу свою… Бо він сидів у хаті, вночі палив світло, не спав, все співав псалми й канти. Мені доповідала молодиця. А ще вона сказала, ніби й привиди з’явились на хуторі. Певно, прийшли по бояринову душу. Бо до їхньої істобки не підступали, а от біля пакілля боярської садиби вона бачила їх кілька разів. Як тільки був туман, так і привиди з’ являлись. Казала, дві примари — одна низенька, а друга набагато вища. Я тоді подумав, що то знайомець Лавра, який пастки ставив і всякі підступи чинив кульгавому.

Я попрохав у боярина Сергія припасів, і він мені, як і раніше, усе з надбавкою дав. На прощання сказав:

— Вина тобі не дам. Вино і мед нищать волю. Тобі треба писати. На П’ятдесятницю до Києва прилізуть Лях, Литовець і Хан, і найголовніше — Грек. Ці речі ченці знають. Тож гартуй волю і сповісти хлопців. Гартуйте волю, гостріть списи! Від сьогодні я теж гартую дух і тіло. Знаю, ти сумніваєшся, бо я від посту охляв. Сам побачиш — за тиждень оклигаю! А поки що не турбуй мене — я повинен зосередитись і підвестися!

— Може, господине Сергію, я зготую тобі якогось наїдку? Для того, щоб одужати, потрібна гаряча їжа…

— Не мертвись! — Це він точнісінько сказав як Лавр. — Молодиця добре готує кисіль і затірку. Особливо юшку, коли кульгавий риби вловить. І ситу з меду добре варить. Ходи з Богом!

Він перехрестив мене змійовиком, знявши його з грудей, а коли повісив назад, то вже не дивився на мене і не говорив, а мовчки зачинив стулки тесових воріт.

Пішов я до млина й сів до праці. Та якась гризота невимовно почала мене непокоїти. Тут ураз тілесна слабість вразила мене непосильним тягарем і з’явились болі в ногах, вперше в житті. Все гнітило мене, і я тільки про свої справи й думав, розмірковував. Навіть про брата Лавра думки відступили. І про боярина Сергія теж зовсім не думав. Хоч варто, ой варто було думати! І наче криваве світло з оберега, і наїдок гіркуватий і закислий з його холодника, і ті дві примари в туманні дні. А головне — кінь захлялий. От про що треба було думати, щось вигадати розумне і діяти…

(Книжник ні слова не промовив, що вдень він у млині друкував карти, а щовечора в заростях ліщини блудив із молодицею. Бо обоє добре знали, що чоловік її туди не посунеться, якщо й непоміченим повернеться на хутір. А вона, перш ніж закасати запаску, скаржилась на кульгавого. Вона ж кульгавого від повного каліцтва, а може й смерті, врятувала. Через нього й добру працю кинула в хороших людей і в найми пішла до цього божевільного вояка. Він же, кульгавий, звідкілясь такі гроші, такі гроші дістав! Ні, не боярин навіжений їх дав за попасання цього дохлого коня. Бо вона добре знає — скільки боярин не давав грошей, ніколи не було жодного півгроша польського, срібника. У боярина повно кафинських гаспрів, московської дєньги, добрих празьких, ординських дирхемів. Є в навіженого навіть угорські золоті… Це насторожило Книжника. І він захвилювався, занепокоївся, сон йому відняло. Бо не знав, що вдіяти, — чи йти до Василькова й дати тамтешньому попові звістку до Лавра: щось замишляється довкола боярина Сергія. Чи, може, якось вислідити й зустрітись із тим чоловіком, що блукав по околицях із безголосим собакою? Все йому розповісти. Нехай передасть через вірних людей Лаврові. А тоді хай приходить і допоможе тут пильнувати, щоб чого із боярином Сергієм не сталось.

Та не встиг Книжник ні до Василькова піти, ні підстерегти знайомця Лавра, як повернувся кульгавий. У новій шапці, в нових чоботях і при новім поясі. От він зайшов до істобки, зразу ж почулася лайка, але дуже скоро все вщухло).

Я піднявся на горище і звідтіля крізь заволоку побачив, як з хати вийшов кульгавий та його молодиця. Кульгавий з великим горщиком та рушником. За ним ішла молодиця і несла глека, велику миску з пампушками, наче й ще з чимось.

Кульгавий застукав у тесові стулки. Раніше такого не було. Ніколи наймити удвох не підступали до воріт, ніколи першими не сповіщали боярина про свою появу. Завжди боярин Сергій їх кликав, коли була потреба.

Ворота відчинились, і зайшов кульгавий, заніс горщика і свіжого рушника. Молодиця стояла знадвору. Кульгавий повернувся на вулицю, забрав від неї глека й миску і знову зник на подвір’ї. Молодиця постояла трохи та й пішла до істобки. І враз з воріт вивів кульгавий сонного коня. Повів його до струмка напоїти та помити… Ну, нічого наче не було незвичного. Та все ж… Або він приніс молодиці якусь дорогу цяцьку, або ж примусив її мовчати п’ястуком. Проте з її постави й ходи було видно, що вона весела і вдоволена.

Я вирішив податися до Василькова. Сповістити Лавра, що, по-перше, з боярином не все гаразд, а по-друге, щось нечисто із кульгавим. Аби той швидше прийшов та розібрався, бо мені не під силу.

Отож треба було поспішати до Василькова. Тільки дочекатись півночі, коли зійде місяць. Тоді наймити добре спатимуть.

Так я і вчинив. У Василькові мені довелося два дні чекати, допоки повернувся попівський служка й сповістив, що моя звістка пішла далі.

Я повернувся до Києва. Знаки перед хутором не займані. Значить, Лавр і сам не приходив, і від нього нікого не було. Я доплентався геть змучений — такий день спекотний випав, такий тихий, що й у тополях павітер і листочком не шелеснув. У мене голова й досі болить, може, раз на рік, а тоді ще рідше бувало, та ні, не боліла в мене тоді голова на погоду! А тут наче кілок в тім’я забили. Я випив прегіркого найміцнішого винного настою. Лавр настояв на шелюзі. Ну, може, келехів зо три. Був келех срібний. Боярин Сергій дав його Лаврові в користування. Лавр із собою келеха не брав — ховав у кухлі на миснику. І їсти я не міг, хоч мене паніматка добре в дорогу спорядила, бо аж нудило від голови… Вночі, десь після півночі, а може й пізніше, бо я сп’янів і не чув, як у перевізника співав півень, — прокинувся від задухи і болю в очах. Мені здалося, хтось мені ніби вичавлює пальцями очі. Не встиг я ще нічого придумати, щоб зарадити своїй біді, як пішов верхами по діброві страшний шум. Загуло, загоготіло над грудами! Ось-ось земля розверзнеться! Блискавки як спалахнуть, громи як загуркотять! Повірите — млин і зруб хатки задвигтіли, заколивались. Ще трохи — і ходором підуть! Злива вперіщила — наче діжами воду хтось виливав із небес! Чи злякавсь я? Не те слово — мене жах охопив, що перуни хату спопелять або вода гатку прорве! І все потрощить, понесе яром до Либеді! Слава Богу, хоч гуркіт був пекельний, а блискавки, здавалось, зараз і землю спалять. Проте все швидко пролетіло і впала тиха чорна ніч. Бо якраз молодий місяць наставав. На омитім небі зорі блищали наче перли, наче тисячі тисяч діамантів! Гроза відійшла, і біль пропав, наче й не мордував мене, і я вмить заснув мертвим сном.

Не пам’ятаю, від чого я прокинувся — чи від сонячних променів, чи від гуркоту до брами та відчайдушних криків кульгавого.

Значить, трапилось щось надзвичайне, як кульгавий насмілився ступити на гатку й застукав до моєї схованки. Я схопив патерицю. Йшов до брами і вже не сумнівався, що боярин Сергій мертвий. Добре пам’ятаю — мене така думка анітрохи не здивувала і не вразила. Хоча й тіпала лихоманка від страху, я спостеріг, що сліди по мокрій землі ведуть тільки до стайні й від стайні. Двері до будинку відхилені. І скрізь — на дверях, на вікнах — наклеєні хрести із смужок паперу. Того самого паперу, що в мене попрохав боярин і на ньому понаписував охоронні молитви. Певно, він понаклеював хрести живицею, щоб злива не змила жодного з них.

А в стайні лежав мертвий боярин Сергій. З шаблею в руці. Лице в боярина і шия були в чорній, загуслій крові. Кров змішана — людська й руда тварини. Вороний притис його в куті грудьми. Черево в коня розпанахане, тельбухи вивалились на солому. Що мене здивувало — калюхи кінські вивалились не так, як із живого коня. Не так, якби черевіє живого коня розпороли єломанню. Коли живій тварині розтяти черево, вона кидається на всі боки, все трощить, обкаляє, обіллє гидотою і кров’ю, порозкидає свої нутрощі довкола… І ще — на шиї в боярина Сергія висів срібний хрест із перлинами та срібний хрест із шахвірами. Золотого змійовика князя-чаклуна на шиї в боярина не було…

«Кінець, — подумав я. — Якщо викрали змійовика, значить, знали, на що зважився боярин Сергій. Яка ж плата за вбивство цьому кульгавому? Сам чарівний оберіг чи монети? Ой ні! Ціни оберегу не було! Може, тільки йому дорівнював ціною смарагд з плащаниці. Скоріш за все, ціна вбивства — прощення за якийсь злочин». Ні, мене перша зустріч із ним не обдурила! У нього на чолі було тавро — колодник, злодій і безжальний кат. Я смертельно перелякався — яку ж смерть він мені і Лавру зготував!? Яку пастку? І де той таємний чоловік із німим собакою?! Та як у мене не тіпалось серце й не трусились коліна від жаху, тікати я не збирався. Якби я зразу полишив хутір, на мене б звернули бояринову смерть. Я надто довго тут товкся. Забагато людей про це знало. І потім — я повинен був дочекатись Лавра. Втікати самому із пастки, аби туди потрапив твій брат?!. Всяке з людьми буває від страху. Я покріпив свій дух короткою молитвою і кажу:

— Нехай твоя молодиця кличе перевізника — яко свідка. А потім поспішить до влади! І нехай приїде сюди хтось і сторожу приведе. А ми з тобою тут стоятимемо. Далі не ступимо, щоб наших слідів не лишилось.

Він подивився на мене з легким усміхом, тоді ще сильніше насупився і покликав свою бабу.

Вона довго не йшла, тоді він силоміць витяг її з хати. Вона була вся аж сіра і трусилася від жаху. І, коли він наказав їй піти в місто й сповістити владців, вона повеселішала і просто побігла по мокрій стежці.

З міста приперлося чимало людей — стражники воєводські, головний скарбничий замку і воєводський писар.

Потім припленталась перевізникова жінка й молодиця. Та ще таке діло: разом з воєводським писарем приїхав на колі лікар-іудей. Мерхав йому було ім’я. На колі прибув не тому, що не вмів верхи їздити, а тому що привіз його із собою воєвода Вітовтів. І юдей привів із собою осля. Але ченці пішли до воєводи і сказали, щоб юдей не їздив, як Назаретянин, на осляті. Якщо їздитиме юдей на осляті, то це буде образа православним. Тоді юдей на ім’я Мерхав сів на кобилу. І тут всі лицарі і ногайці із залоги почали ремствувати: не може христопродавець, як воїн, їздити в сідлі верхом. Юдеєві що? Він завищив плату за своє мистецтво і купив собі колу татарську із сумирною муцою кобилкою.

Отож боярина витягли з-під коня і обмили. Обмивала перевізникова жінка. Бо молодиця трусилась і все торочила, що боярина нечиста сила задавила і вона до нього не доторкнеться.

Так от, той вчений юдей при воєводі, Мерхав, довго оглядав мерця. Хоч це багатьом не подобалось. Юдея із собою притяг воєвода-литовець. І скрізь посилав того Мерхава, хоч був лише лікар.

Правда, ще казали, що він добрий звіздар і міг за обчисленням на папері й за спостереженням зірок визначити їхню Паску і наш римо-католицький Великдень… Люди вголос ремствували, що до мертвого християнина, такого знаменитого, допускають юдея. Але юдей на те не звертав уваги. І сказав ось що: боярин сконав не від удару підковою в скроню, він загинув від задушення, коли його кінь придавив. Бо ж боярин перекаляний кров’ю й не видно знаків удавлення. Коли ж його обмили, все й стало явним. І ще сказав, що кульгавий помилився: боярин загинув не сьогодні вранці, а ще вчора — це і по застиглій крові, й розкладу кінських нутрощів видно тямущій людині.

Коли перевізникова баба обмила небіжчика, настав час його обрядити. З нею піднялись нагору замковий писар і лавник. Та ще два стражники — один воєводський, другий подільський.

Люди внизу з’юрмились навколо столу, а тих все нема та й нема. Коли як зойкне хтось нагорі, а тоді вниз як загуркотить по сходах один стражник, за ним другий. Повз нас вилетіли на подвір’я. Потім збігла долу перевізникова жінка з одягом в руках. Обличчя в неї насуплене, ніс морщить, як від смороду. Стала вдягати мерця.

По тому спустились писар і страж. Обоє рукавами прикриваються.

Всі до них кинулись питати: що там таке? А вони тільки кривились і махали руками.

— Підіть самі й подивіться.

Всі й поперли нагору. Ледь не позпихували один одного зі сходів.

Я піднявся після всіх.

В опочивальні стояла скриня, просто здоровенна скриня. Різьблена, чорного дуба. Не нашої роботи. І не розмальована, як наші. У скрині на дні лежав скоцюрблений труп. Майже весь зогнилий. Одягнений той кістяк був у новісіньку білу сукню. Їй ціни не було, тій шовковій сукні, — вона гаптована щирозлотно по подолу, по рукавах, по викоту на грудях. Наші люди таких сороміцьких строїв не носять. Крізь викот видні реберні кістки із залишками зотлілої плоті. На зотлілій грудині лежав срібний хрест на срібнім ланцюжку. Хрестик був латинський. Із Спасителем. Дуже тонкого литва й карбування. Всякому тямущому відомо, що зі сріблом важче працювати, ніж із золотом.

Зразу піднявся гвалт, що то донька Симасова, лицаря-литовця… Багато всього з цього приводу можна говорити і не менше розповідати. Тільки скажу таке: коли приїхав той лицар-литовець, то він сказав, що ні сукня, ні хрест не його доньки. І що то не його донька, бо й волосся тут літньої жінки. Хоч воно й спеклося в ковтун, а нехай лишень кожен уважно подивиться, то побачить, що в ньому більше сивих волосин, ніж рудих.

Юдей же, Мерхав на ім’я, від усяких слів утримався, наче й не він себе скрізь і завжди за розумника виставляв! Одійшов трохи осторонь, тільки спостерігав. Я його та й питаю:

— Чого ж ти, чорнокнижнику, не сказав їм, що вони помиляються? Адже від початку ти побачив — кістяк уже не один рік як істлів?

А він мені й відповідає, скоса зирячи та все свої пейси на пальця накручуючи:

— Тут нема чого наперед них лізти — вони й самі все второпають. А як ні, то причому тут моя вченість, якщо мене навіть не спитали?

Отак я поруч із невірним стояв і спостерігав. Ми обидва краще за всіх бачили й тямили, що до чого. Тільки йому жижки не трусились. Його воєвода сюди надіслав, і він був під захистом влади. А мені все тут загрожувало. Одначе я не міг зразу ж покинути цей тричі заклятий хутір! Є ж такі місця, де обов’язково щось трапляється.

А будинок ходив ходором! На подвір’ї товклася сила-силенна людей. І з міста все приходили й приходили люди. Як же буває: живе людина — й наче за версту її всі обходять! Та лише загине — ніби зграї птаства злітаються на її тіло. І п’ятеро ченців із Пустині приїхали. Притрюхали на вгодованих монастирських конях. Один одного старший. Але як вони сиділи в сідлі, як поводи тримали! Недарма ж у Пустині самі старі воїни згуртувались! Вони й учинили головну розправу — забрали тіло боярина до Пустині. Сказали всім, хто не влада, вийти із садиби. Бо, мовляв, у них заповіт бояринів і там списано, що як ішов він воювати проти ордену, то заповідав по своїй загибелі все на користь братії. Я тестаменту не бачив. Ще сказали ченці, щоб воєводські стражники забрали скелета. Бо вони латиняни — ляхи та литовці, їм і слід потурбуватись про достойне поховання єдиновірного тіла.

Четверо ченців спішились і на марах понесли тіло боярина до своєї обителі. А настоятель лишився, і вони з лавниками, війтиками-радцями та писарем оглядали садибу і всі її закапелки. І все переписували. От тоді й виявилось, який-то багатир був боярин! У нього було три скриньки битих празьких грошів, золототкані пояси, шиті золотом і сріблом каптани, соболині й кунячі шапки, боброві і вовчі шуби. Повна до верху скринька із перстеньками та дорогоцінними гудзиками й жіночими прикрасами. І дивної зброї дві скрині здоровенні — дамаські й турецькі шаблі, кавказькі кольчуги, московські два колонтарі. А ще скриня з ножами, чингалами, келепами, булавами, сокирами, клевцями та обушками і кончарами. У коморі — в’язки стріл, сулиць-джидів, луки та самостріли, списи й рогатини! І ще шишаки московські, мисюрки лядські, шоломи черкеські!

Ось і ніч наступила, а справи в садибі не були викінчені. Так майже всі лишилися, тільки послали кількох стражників сповістити замок про обставини.

Садибу зачинили й запечатали печаткою до ранку. І сторожу виставили. А що було тепло, то хто просто неба при вогні сидів, а хто до істобки пішов.

Я ж попрямував до млина, хоч мені треба було щобільше почути й побачити. Коли юдей Мерхав кличе мене. Питаю: чого треба? Він до мене на млин проситься із своєю кобилою.

— А чого, — питаю його, — ти, лікарю, біля гурту не лишишся?

— Не звик я не в будинку ночувати… Та й не люблю, коли від мене носа вернуть…

По голосу чую — хвилюється він чогось. «Ага, — думаю. — Він не хоче при чужих молитись, та ще просто неба».

— Веди, юдею, свою кобилу на подвір’я та зачинись на засувку. Я прийду після перших півнів.

— Коли це? Як зірки стоятимуть, Книжнику? Бо я півня можу й не почути…

Як я пам’ятав рух зірок, то пояснив йому, хоч це не мій фах, та допоміг провести колу по греблі й пустив на млин за пакілля.

Ну, а повечеряв я зі стражниками біля вогнища. Хотілось мені почути, що вони говорять. Але вони тільки про упирів, мерців, вовкулаків, відьом та русалок базікали, один одного під’юджували, залякували.

До істобки не ходив — не хотів владі на очі трапляти. Без діла немає чого владі на очі пхатися. Владці для вченої людини, якщо ти не лакуза, гірші за упирів — завжди вигадують і загадують якусь дурну службу. Тільки щоб людина не мала вільної голови для роздумів і гартування свого духу.

А в істобці молодиця розійшлася — для ліпших людей вечерю зготувала. Загалом вона була ледаща. Просто не мала гараздів, щоб свої лінощі плекати та примхи вдовольняти!..

Я повернувся, як пообіцяв, після перших півнів. Юдей Мерхав не спав, а сидів коло столу і при світнику читав книгу. Обличчя спокійне, очі ясні. Значить, не тому не спить, що боїться, а тому, що треба йому зо мною поговорити, вивідати щось із мене.

— Прикра така історія, — почав юдей Мерхав. — Такий знатний господин і така страшна смерть. Точно як лицар Йоган… Ти ж знаєш цю історію?

— Чого це я маю знати? — здивувався я. Хоч добре знав історію, як німець-лицар продав душу сатані, а потім пішов до монастиря каятись. Але сатана туди проник і у вигляді коня погубив лицаря-послушника.

— Але ж ти, Книжнику, люди кажуть, знаєш безліч історій повчальних. Ти багато мандрував і привіз чимало всяких оповідок про інші землі.

— Ходив колись до Москви. І, як бачиш, повернувся до Києва.

— Ну це не найдовша твоя подорож… Кажуть, ти й далі, ніж до Москви, вибирався.

— Хто каже?

— Люди кажуть, — мовив мені юдей той, на ім’я Мерхав.

— Це ж які люди, — питаю його, — кияне чи замкові зайди?

— Не пам’ятаю, — каже мені юдей, — але чув не один раз.

— Ти мене перший спитав про подорожі. І я тебе спитаю про подорожі. Ти з латинських країв прийшов до нас. Я погано знаю звичаї і життя римо-католиків. То скажи мені — де краще жити юдеєві? Там у них чи у нас, у Києві?

Він тоді важко зітхнув, ще раз зітхнув і підвів руки вгору. Ніби хотів сказати: «Ну де може бути добре гнаному?»

— То чого ж ти, сам гнаний, починаєш по моїх шляхах слід гнати? Чи я тебе, зайду, не привітав та не пустив до своєї оселі?

— Це не твоя оселя, Книжнику! — стрепенувся він.

— А в замку твоя оселя? Ти її міг би купити? Чи ти можеш на Подолі купити грунт і поставити свій дім?.. Ти мовчиш, бо що можеш сказати?! Ти служиш воєводі і маєш монету. Ти лікуєш — і маєш монету. Маєш добрі гроші, але ти сам собі не господар — мусиш тулитися до того, хто володіє мечем і зашморгом. Бо ти беззбройний. Владці в одну мить можуть витрусити тебе до шеляга! А ти їм ще й ноги цілуватимеш, якщо живого залишать!

— Ти ненавидиш мене і мою віру! — заволав юдей.

— Не я починав. Не на мені гріх! Це ти пхаєшся в чужі лиха, а не я!.. Загинув мій хазяїн. Ось його поховають, і я не знаю, хто володітиме хутором. Чи не скаже новий володар забиратися геть? А ти для воєводи стараєшся і роз’ятрюєш мені душу! Не пхайся межи чужі лиха.

Книжник ні словом, ні лицем не виявив гостеві, що ним тіпає жах за себе та брата. Бо вже анітрохи не сумнівався — його братові теж заготована смертельна пастка. От тільки чи вони знають усе — що їх двоє, що вони брати, схожі як близнюки, риса в рису. Що там відомо тому павуку — Вітовтовому воєводі, який засів у розкішній і неприступній оселі? Над усім Києвом височіє, над його Горою і над Подолом. Що йому і його соглядатаям відомо?

Тут на подвір’ї наче пирснула кобилка.

Юдей Мерхав цього не чув, але мої вуха були заговорені.

Юдей щось почав мені пояснювати, та я не звертав уваги на його гаркаве белькотання.

На подвір’ї знов пирскнула кобилка.

Знадвору все тихіше долинала далека гутірка біля вогнища. Знов пирскнула кобилка і наче вдарила копитом об колу.

— Підожди! — кажу Мерхаву. — Я зараз повернусь.

— І я з тобою! — стрепенувся Мерхав.

— Тільки тихо! — наказав я йому, підійшов до світника і загасив полум’я. — Будь обережний!

Але що з юдея візьмеш?.. Я попереду йшов, він за мною. Я ж його попереджав: «Тихо!» А він, собака, широко двері відхилив, і вони як зариплять, як запищать!

Тоді я ще добре бачив у темряві. І вгледів, як з-за кобилки щось метнулося до брами і щезло в брамі. Але ж браму я сам зачиняв на добру запору! Лікар на мене ззаду наштовхнувся і ледь не збив із ніг.

— Ти що — сліпий?! — визвірився я на нього.

— Та я… нічого не бачу… — забелькотів він.

— То якого дідька поліз за мною?! — Я його годен був придушити. — Тримайся за мене. Прихились. Тепер тихо поклич кобилку. Щоб вона не сердилась.

— Вона сумирна, — прошепотів юдей.

Ми підійшли до кобилки. Мерхав кобилку за вуздечку тримав. Я обдивився і обмацав, як було можна це зробити серед ночі. Нічого на ній не знайшов і нічого не побачив. Одначе не сподобалась мені тварина. Якось незвично вона тремтіла.

Я полишив юдея з кобилкою, а сам, пригнувшись геть до землі, майже плазом попрямував до брами. Помалу-малу рухався. Та ще спинявся і прислухався. Тільки коли близько підступив до воріт, побачив, що вони трохи розведені, а запору з петель знято. Крізь ту щілину й було видно белебень перед будинком боярина. Прибиті попелом багаття. Червоний жар блимав ледь-ледь і майже не вирізняв від пітьми вояцькі постаті.

Я довго дивився, бо знав — ще будуть лиха на хуторі. Перед другими півнями приєднався до мене Мерхав. Жалівся, що замерз.

— Чого до хати не пішов?

— Зірки споглядав.

— Чаклуєш? — тепер я питав. Він зразу скинувся.

— Боронь Боже! Я чесний звіздар і тільки те говорю, що зірки показують…

Саме тоді я їх побачив — вони виступили просто із пакілля боярського тину. Я схопив його за плече і мовчки показав на постаті. Тільки від довгої напруги в мене сльозились очі, і я не міг напевно сказати потім — було дві чи три примари. Вони рухались поволі від тину до ручая. Над ручаєм вже парував туман.

— Я… я… ніч-ч-чого н-не б-ба-ч-чив… — цокотів зубами Мерхав.

Але ми з ним простояли в дворі до переддення. А лише обутріло і зарожевилось небо, ми поспішили до істобки і розповіли про примари. Всі закамешились і посунули гуртом подивитись, чи не лишилось яких слідів. Наче баби, товклися і крутилися попід тином. Якщо й були там сліди, то вони їх затовкли. Хоча й дурню відомо — привиди слідів не лишають…

У будинку печатка була на місці, але в кімнатах щось страшне — одяг розкиданий, ікони обдерті, дорогоцінний посуд потрощений. А брязкоту наче ніхто й не чув. Хтось підняв віко чорної скрині. Звідтіля вискочила здоровенна кішка! Ну, не менша за собаку! Всі відсахнулись і закричали. А кішка одним стрибком опинилась на сходах. І більше її ніхто не бачив! Тоді чернець, вголос читаючи молитву, підступив і зазирнув до скрині. Скриня була порожня! Всі ходили й трусилися. Вони вірили, і Мерхав також, що це сатана. А я знав — справа людських рук. Тільки не знав — сам кульгавий чи його друзі… Того дня до обіду все, що можна було, позабирали із садиби й повезли до Києва на десяти сумних конях. Тільки скрині шкода — отці з пустині наказали її спалити. Старосвітська робота. Різьблені русалки та китовраси. Як зібралася батова до від’їзду, приступив до мене Мерхав і питає:

— Скажи, як ти гадаєш — мою кобилку, як і вороного, хотіли оце отруїти?

— Коли ми вийшли з хати, щось майнуло за твоєю кобилкою і туди, до воріт, значить…

— Як ти думаєш — це сатана чи й людина тут діє?

— Тобі легше вгадати — ти звіздар. От і поворожи по чорних книгах та зорях. Вони дадуть тобі відповідь.

— Ай-ай, який ти злий! Я можу передрікати по обчисленнях долю тоді, коли мені відоме ім’я людини і день її народження… Прошу тебе, — він тоді вже до мене улесливо, — якщо ти тут лишишся, то сповісти Давиду про дивні новини. Звичайно, якщо вони будуть. Давид тримає крамницю біля Кінського торжища. А я тебе не забуду, як будеш у скруті, замовлю за тебе слово…

Отож усі виїхали, а я лишився. Лишився і кульгавий з молодицею.

Бо стражники лише садибу і будинок зачинили. Наймитам дозволили доглядати город до врожаю. А мені побути у млині, поки книгу не спишу.

Сів писати книгу. І стерігся з усіх сил, бо щоночі хтось кружляв навколо мене, то за греблею, то коло млина. А в цей час кульгавий з молодицею співали божественні пісні. І, певно, той, невидимий, це був знайомець Лавра. Бо одного разу на глині я побачив довгу низку його слідів. Поруч собачих не було. Сліди вели в глибокий ярок, куди ніхто не ходив з хутора… Кілька разів кульгавий перестрівав мене й жалівся, що привиди щовечора нишпорять біля садиби боярина. І до істобки раз по раз підступають. Вони тепер з молодицею, тільки сонце сідає, зачиняються в істобці. Кульгавий кілька разів ходив до міста й купував свічі, освячені проти нечистої сили. Ставив їх на стежці й на подвір’я. Як не дивно, пожежі не сталося. Але яка б тиха ніч не була, вони згасали, навіть не догорівши наполовину.

І от за два дні до Клечальної неділі пішов я до джерела по воду. Вже спускався в опадку, коли за спиною якесь камешіння. Поволі повертаюсь — і все мені захололо. Кригою пронизало. Переді мною, на відстані трьох кроків, стояв на задніх лапах половий собака! Їй-богу — він розкрив пащеку і беззвучно сміявся з мене! А тоді повернувся спиною і пішов за кущі горіха. Мені зразу відпустило — німий собака Лаврового знайомця! Пішов я за вченим собакою.

— Стій! — чую з густого куща тихий голос. — Тобі не треба мене бачити. Пес віддасть тобі калиту. Монети всі до одної щиросрібні. Поспішай. Брат благословляє тебе. Поспішай!

Я миттю повернувся до млина і склав до козуба найдорожче надіб’я. Проходячи повз істобку, сказав наймитам:

— Якщо хтось із Пустині до мене прийде, то кажіть, що я обіцяв повернутись після Клечальної неділі. А буду в місті в заїзді біля Кінського торжища.

А повернувся я на хутір через півроку після татарської пошесті. Прочани в заїзді розповідали мені, що після Клечальної наймити втекли з хутора. Ходили по всіх церквах і на Подолі ставили свічі і молились Всевишньому, щоб захистив він їх від привидів. Усім пояснювали, що не можуть більше жити на хуторі, бо їх замордували пришестя привидів. Зрозумів — я заважав їм забрати прихований оберіг. Лиш пішов з хутора, кульгавий витяг із схованки проклятий оберіг. І щошвидше втік з хутора.

А там із Києва… І брата Лавра я більше не бачив ніколи. Якось років через два була від нього звістка. Лежав я хворий і убогий в одному заїзді. Коли рипнули двері — підступає до мого полика мерзенний старець і передає мені з рук у руки засмальцьований, латаний гаманець. І водночас питає мене, чи вмію я грати в дуду.

— Ні, чоловіче, — відповідаю йому, — я граю лише на гудку.

— Ну тоді тобі гостинець ось від дударика. Згори пули московські й татарські насипані. А знизу — щире срібло…

Не встиг я нічого більше, як цей розслаблений, на своїх хитких ногах та на милицях, вислизнув із комірчини. Поки я підвівся та доплентався до світлиці в корчмі — сказали, що ніякого старця й не було.

Більше не було мені ні звістки, ні знаку від мого єдиного брата Лавра.

X

Змова

Лицар був роками старий. Проте силою не поступався молодим. А жити він любив весело і їсти смачно. Тільки важко було йому догодити. Аж поки не привела татарочка Роуза, його рабиня, з базару молоденького кухарчука. Звали його Ільком. І виявився він вправним кухарем! Лицар справив своєму кухарчукові нового каптана, добрі чоботи, шапку і нового пояса. Ну а їсти він міг від пуза. І не лише челядинське, а й панське, коли готував. Бо ж знаєте, як кухар в любові у пана, то інші не дуже йому заглядатимуть у пельку. Але всі казали, що від панської ласки кухар не розледачів і не запишався. Та все ж кухареві трапилася своя велика біда.

Почнемо знов із Лицаря. Був він удівець. І мав єдину дорослу дочку. Та кудись її до родичів відправив. Він і при жінці добре волочився, і поза домом, і всіх своїх челядниць перебрав. Поки зрештою не прижилась у нього одна зайшла молодиця. Багато всякого патякали. Одні — що вона вдова. Другі — ніби вона втекла невіста. Треті — ніби вона бігла черниця…

І ще напевно всі знали — Лицар десь її прихопив, коли вертав до Києва з крижацької війни. Повернувся Лицар раніше всіх, бо ніби захворів на пропасницю. Але про людське око — велика і таємна була в нього здобич — скарбниця одного крижацького стягу. А його джури пригнали віз із смолоскипами німецькими. Ніби іншої здобичі не дісталося славетному Лицарю! Ну, а молодичку бачили всі. Ще в Лицаря був небіж. Ледащо й нахаба, проте красень мальований. При дядькові він і не дивився на його коханку. Але їм обом і не треба було довго — в одну мить одне одного вподобали і злигалися. Злигавшись у блуді, стали думати, як їм з-під Лицаревої руки вислизнути. Думали вони та й вирішили втекти з Києва. Та який же дурень тікатиме без тугої калити?! У Лицаря повні комори добра, а в скриньках срібло і всілякі коштовності. Та знов-таки — якщо вкрадуть з дому, то їх Лицар і сам почне ловити і уряду зголосить про свою біду. Якщо ж захопити хоча б частку крижацького скарбу, то вже величезна здобич! І нікому Лицар не писне, що його пограбовано. А сам на власну руку не зможе шукати злодіїв, бо він весь час був у воєводи в замку напохваті. Спочатку змовники шукали в будинку по всіх закапелках, потім у службах, далі по всій садибі. Та все марно. Тоді молодичка Сусанна здогадалась обпоїти Лицаря дурманним зіллям і вивідати в нього самого.

Як замислили, так вони і вчинили. Лицар, обпоєний зіллям та розомлілий від її пестощів, разбалакався, розпатякався… Та, коли наступного дня прийшов до тями, щось йому здалося дивним у вчорашньому сп’янінні. Почав він випитувати свою коханку. Вона відпиралась, викручувалась. Та він до кінця їй не повірив. І настрахав тим, що пообіцяв розвідати, чи не діставала вона в кого із київських знахурок дурманне зілля. Блудниця Сусанна смертельно злякалась. І, лише випала нагода, все розповіла небожеві.

— Чом би тобі не отруїти його? — спитав наляканий небіж. — Ти з ним і спиш, і до столу сідаєш. Підсип йому. І кінець. Старий жере понадміру і п’є добряче. Ніхто й не запідозрить, якщо він раптом сконає… Скажуть — завжди не знав міри, от і трапив його наглий кінець!

— Ні, тепер уже не вийде. По-перше, по зілля мені вже не вибратись. По-друге, зараз правдиві знахурки та відьмачки пішли геть з города по зілля. Бо скоро їхні гульбища на Лисій горі. По гульбищах настануть відьомські жнива! Ти повинен його притопити на Корчуватських озерах. Він двічі тебе підбивав по минів їхати на озера. Ти відмовлявся. Тепер погодься! Обов’язково підпій його. Без усякого зілля! А там і притопиш. Скажеш, що він поліз у найгустіші корчі й там зачепився.

Вони свою змову-розмову вели в стайні. І треба трапитись такій пригоді — в тій стайні у сіні відсипався зморений Ілько. Вони запізно його побачили. Наче він і міцно спав, і лице в нього було заспане і спухле, як вийшов із стайні. Як не підсипалась Сусанна до кухаря, не змогла напевно взнати, упевнитись, що він не чув їхньої змови.

Тому й вирішили вкоротити віку хлопцеві.

Все діялось перед Великоднем. Бо якщо не сплутав по старості літ, то й наш Великдень, і латинський у той рік збіглися…

Яких тільки наїдків не наготував, не напік Ілько на свята. Лицар просто умлівав на кухні від пахощів та виду всіх витворених наїдків! І не міг нахвалитися своїм кухарем. Коли Ілько кінчив, лицар щедро його винагородив — казали, що подарував йому сарацинський срібний перстень із чорним каменем. Ніби той перстень чарівний був і носив його один знаменитий крижак. Нагородив, та відпочити не дав. Загадав допомогти завтра старому Казимирові. То був старий-престарий лях-зайда. Колись він учив Лицаря і списом управлятись, навчав лицарському звичаю. Бо казали, що був із високої шляхти. Так от до старого Казимира мали прийти на Великдень його учні. Вони вибились у Польщі на великі нобілі. А в Києві об’явились в якійсь пильній і нагальній справі королівського двору. Забаглося їм після служби розговітись не за столом воєводи, а в халупі свого старого укоханого вчителя. Тому й надіслав Лицар кухаря до свого старого вчителя. Для Сусанни і небожа — чудова, щаслива нагода. У них був вечір і ніч, щоб зготувати пастку Ількові.

Ілько вийшов із садиби, коли ще не бралося на світання. Бо в старого Казимира його чекала велика робота. Десь посеред шляху у вузькім завулку перейняли його троє волоцюг. Один мовчки підступив упритул і вдарив ножем Ілько, коли виходив з дому, сховав тацю за поясом, щоб мати вільні руки. У лівиці ніс ножі, а в правиці — доброго кованого черпака. Зі страху Ілько шарпонувся набік, і ніж, що встряв у тацю, обломився. Знов же з остраху Ілько щосили влучив черпаком по голові першого напасника. Той захитався. Він зразу ж повторив удар. Той завалився на хідник, наче куль соломи. Хоча ті двоє волоцюг спершу спинилися, але враз отямились і поперли з обох боків на Ілька. Отут Ілько й показав, що він не сірий челядинець. Влучно вправився черпаком і вибив у одного ніж, а другому розсік лоба на весь мах. Може б, він когось із них і порішив, та зопалу забув про різаки в лівиці. А напасники підхопили третього і втекли, наче зайці. Звичайно, стражники за ними не побігли. Ілька, який не гадав ні тікати, ні ховатися, потягли до лавного порубу. Щоправда, під обід його випустили і віддали все його начиння. Бо хтось із базарних стражників признав у ньому Лицаревого кухаря. У той час, коли Ілько трусився в порубі, старий Казимир почав непокоїтись. Коли сонце височенько підкотилося, він не дотримав свого гонору і надіслав із сусідським хлопцем цидулку Лицареві. Хлопець віддав цидулку тій сучій Сусанні.

Страшенно вона зраділа, бо гадала, що спекалась небезпечного свідка. Хотіла порадуватись разом із своїм крутілем. Але той чомусь не з’являвся. Хоч добре знав, що сьогодні Лицар поїде за місто в якійсь нагальній справі. Чим довше не приходив небіж, тим сильніше вона непокоїлась. Щоб якось вгамувати напругу, випила одну чарочку вина, потім другу. Хмільне її заспокоїло і розморило. Вона й заснула. Проспала до вечірньої. Тут і Лицар приїхав. І, хоча був піст, він перебував під хмелем.

— Мені час до служби. А ти принеси мені узвару, я трохи полежу й піду…

— Ой мій голубчику сивенький, я так тебе чекала, так чекала, що, як побачила, забула все. І цидулку забула тобі віддати! Ти вже мене, дурну, пробач і помилуй! Не карай мене і не вини!.. Хлопця прислав пан Казимир. Щось пан Казимир непокоївся дуже…

— А коли прислав хлопця?

— Може, під обід, соколе мій ясний!

— То, певно, він розхвилювався через вечерю для своїх хлопців. Тільки дарма — славні лицарі повернулися зі мною до міста.

— Мій господарю! Прочитай цидулку. Може, щось там є цікавого.

— Та, — мляво й сонно махнув рукою Лицар, — нема сил читати… Принеси мені трохи холодного узвару…

Вона тільки сходила до комори по узвар, а він уже міцно заснув. Вона надпила кілька ковтків запашного, як вино, напою та й заходилася розбирати свого господаря. Бо він одягся, щоб уже йти. Вона роздягала Лицаря, а сама уявляла — небожа розбирає. Розібрала свого пана й тихесенько, навшпиньках, вийшла з опочивальні до світлиці. Любила нечутно підійти і вловити когось із челядинців на гарячому. Тільки цього разу сама від несподіванки вискнула. Бо до неї із затінку виступив живий і неушкоджений Ілько.

— Спить наш пан? — спокійнісінько спитав Ілько і люб'язно їй посміхнувся. Наче й не знав про неї страшну, смертельну таємницю.

— Як, як? Це… це… це ти? — ніяк не могла вона отямитись.

— Живий лишився? — закінчив за неї Ілько.

— Ага! — бовкнула зопалу Сусанну. І вмить, зразу ж отямилась. — Таке скажеш! Казна-що вигадав!.. Я про те питаю, як ти так тихо зайшов до оселі, що я не почула?

— Та ні, ти, їй-богу, вгадала! То диво, що живий лишився. Коли я удосвіта поспішав до пана Казимира, на мене наскочили розбійники. От жах!.. Та хоч мене й посадовили до поруба, я все зготував до Великодня пану Казимиру. Тільки крашанок не робив — то справа жіноча…

— Підожди, підожди, хлопче! А як же ти зміг все приготувати, якщо тебе посадовили до поруба?

— Бо мене признав за господаревого кухаря один із базарних стражників. Ну, вони тоді, стражники лавні, почали зо мною не так люто говорити. Випитували, випитували, як все сталося та куди це я йшов так зарання.

— Я все зробив, як обіцяв господину, сказав, що йду до старого Казимира зготувати йому страви до Великодня. А що прийдуть до нього гості і які і скільки, я не сказав.

— Добре. Нехай так!.. Ну, а далі?!

— Питали, чи не впізнав я кого з розбійників. А я вчи нив, як учив мене пан… Промовчав.

— А ти що — когось із них признав?

— Я ж кажу, що промовчав.

— Кого ти з них признав? Скажи мені!

— Бо я, здається, впізнав того, кого й він знає…

— А може, ти помилився?

— Ну скажи мені! Вволи моє прохання! Мені так цікаво взнати, хто той таємний розбійник!.. Ну скажи! Хоч натякни!.. Я ж тобі ще колись не раз знадоблюсь, а ти он як до мене!..

— Не твоє це діло, хоч ти й ключниця…

І, щоб більше вона його не випитувала та не чіплялась, швидко вийшов із світлиці й прожогом вискочив на подвір'я.

Тут удруге на блудницю від страху стій напав, і вона аж зубами цокотіла. Довго чи не довго стояла вона у світлиці, та зрештою ноги в неї відпустило, і вона якось допленталася до лави. І сіла в простінку межи вікнами, їй від страху, що Ілько впізнав в одному з напасників небожа, голова паморочилась!

Знадвору крізь шибки ще трохи світла падало до світлиці. І Сусанна ніби якийсь рух унизу, на подвір’ї, побачила. Вона подумала, що то, певно, татари. Бо ж інші пішли хто до костьолу, хто до церкви. Одні оці козолупи ординські лишилися в садибі. Але вона не придивилась уважніше, хто там швендяє подвір’ям. Бо закортіло їй знову прихилитись до чарочки. Проте якщо вдень їй полегшало від однієї чарочки, то тепер вона аж три випила, і нічого… Тільки після четвертої враз відпустило. Так легко стало, але таке розслаблення найшло на неї, що не змогла із лави підвестися, голови від стола відірвати. Чи то вона куняла, чи то їй марилося, а тільки чула, як ніби хтось тихо ходив по світлиці, потім по сходах, потім знов у світлиці. Наче в опочивальні клацнуло віком скрині. Наче знову ступило до світлиці.

Поки опівночі почула, як відчинилася хвіртка і зайшли люди. Вона враз пізнала по голосу свого красунчика-крутіля. Зразу кинулась униз, щоб світильника засвітити у великій хаті. Як з ліхтарем підіймалась, то раптом уздріла на сходинці гаманця.

Сусанна підхопила і гаман, і срібник і запхала за пазуху. Запалила два малих світильники о три свічі і чекала, коли прийде її красунчик-крутіль. Її знов почало тіпати. Що буде, як, не дай Боже, прокинеться Лицар і вона не встигне розповісти Климентасу до того, як він із дядьком своїм побалакає? І водночас в її голові народилась одна хитра вигадка… Коли зрештою Климентас зайшов до будинку, вона вже вирішила, як звести Ілька зі світу. Щоб Ілько не встиг поговорити з Лицарем, перш ніж той піде з Климентасом на озеро.

Климентас як почув її вигадку, то страшенно зрадів. Бо йому тепер не треба було ані своєї голови сушити в цьому ділі, ані руки свої прикладати. І Сусанна заспокоїлась після розмови зі своїм красунчиком. Зразу їй не вдалося здійснити свою підступну вигадку. По-перше, були Великодні свята і на один день Лицар відпустив Ілька в Печери на службу. По-друге, в суботу в заутреню об’явилося страшне злодійство — із Пирогощі при цілуванні хтось відкусив із плащаниці найбільший в світі смарагд! Це був дарунок ще князя Федора! Весь Поділ і Верхній город аж гули від образи й жаху. А після Великодня поповзла чутка, що то перевдягнений латинський чернець відкусив смарагд. То вся залога воєводська була напоготові — при зброї, а хто й панцирі та кольчуги під сорочки й каптани натяг. Та потім виявилось, що втік дяк з Миколаївської церкви з усією казною. Востаннє його бачили, коли він від вечірні в п’ятницю стояв і читав на аналої «Діяння апостолів». В його помешканні нічого, крім голої лави, стола та полика, не знайшли.

А тут Гробки справляли православні християни — зовсім напруга спала, і можна було все ще раз обмізкувати. Вже зготувалася Сусанна свою хитрість здійснити, аж тут нова страшна новина — злодії задушили Сергія Стрільця і кинули його задавленого під вороного коня. Того найславнішого Стрільця Сергія не можна було голими руками взяти. Він у війну із орденом поцілив стрілами на смерть тридцять три крижаки. Рівно стільки було в нього стріл у сагайдаку. І всіх поцілив або в око, або в скроню! За нього був сам святий Юрій! Це всі знали. Але в нього часом страшенно боліла голова. Бо ще хлопчиськом при Ворсклі його втяли по тімені келепом. Отож жінка його управителя підсипала йому в ліки дурманне зілля. І, обпоєного, задушили. Потім знайшли знахурку, і вона призналася, що дала дурманну отруту для зведення Сергія Стрільця. А його, бач, довелося ще й душити, бо він такий був могутній утробою, що й отрута до кінця не здолала. Може, не тільки челядинці Сергія Стрільця були пов’язані із злодіями. Ще там при хуторі проживав один похлібник Сергія Стрільця — великий проноза та знаменитий книжник Юрчук.

Через усі ті пригоди Лицар поки що облишив думку про знаменитих корчуватських минів. Бо їздив то місця вибирати для королівського полювання у пущі, то бенкетував з литовськими та польськими нобілями. Вони зарання зібрались до Києва, чекали короля і великого князя. І ось нарешті після боліт, нетрів та пиятик приїхав Лицар додому. Зголоднів по бабству. І так товк свою ключницю, що аж кричала, і було те челядинцям чути! Старий стомився і заснув мертвим сном. Тоді вона, ще гаряча, перебігла від дядька до небожа! Якщо з дядьком вона кричала, то небіж сам стогнав і гарчав так, що на весь будинок було чути. Проте дядько не чув — спав як убитий… І небожа вона так вимучила, що він завалився спати… Отак обох приспала своїм невтомним єством. «О смоковниця неплідная, блудниця вавилонськая!..» Ті двоє хропуть, а вона, як кізонька, пострибала! Криючись та остерігаючись, дісталася до челядинської хати. І віддала зелений гаманець італійцеві. Вони так наче дружньо між собою були… Сусанна попрохала зробити їй послугу, тобто підкласти цей гаманець. Вона йому, італійцеві, й каже: «Поклади цей гаманець серед тих речей, які кухар особливо доглядає!..»

Не тільки Сусанну тіпало від усіх цих справ! Тепер цей зайда чорновидий трусився. І, кленучи все на світі, взяв у Сусанни триклятого гаманця. І поклав Ількові у берестяний козуб серед усяких його лахів. Лаявся італієць, проклинав усі ці підступні хитрощі. Але швидко забув про докори сумління та потихеньку роз’ятрився, як почала Сусанна перед ним заголитись, хизуватись безсоромно. І все випитувала, чи такі ж білі груди в дівчат у його далекій Італії. Хоч італієць і був коханкою у підстаркуватого ченця, вона і його роздрочила. Він не стримався і оволодів Сусанною в найганебніший спосіб. А їй хоч би що — сміється!

Перед самим світанком Сусанна зчинила галас, що хтось заліз до Лицаревої скарбниці. Сусанна галасувала більше за всіх. Кричала, що треба зараз же шукати, і просто тут, у садибі. Бо вона сторожко спала і не чула, щоб хтось із садиби виходив. І собаки не гарчали — значить, свій!

— Тихо! Не здіймай гвалту! — зупинив її Лицар. Татарам сказав: — Хлопці! Огляньте подвір’я — чи є сліди до паркану?

Татари та Йонас вийшли, а всі чекали, що ж буде далі. Йонас швидко повернувся і щось сказав Лицареві на вухо. Повернулись татари і привели Роузу та Ілька. Кажуть, Ілько зробився мов печений рак, а Роуза без кровинки в лиці. Тепер усі бачили, що в татар точно жовта шкіра.

— Господине наш ласкавий! Слідів немає. А ці в мовниці блудили.

Лицар махнув рукою, щоб їх не тримали.

— Ганьба! У моєму домі було тільки дві крадіжки. Одна тоді, коли Володимирко геть забрався. Тоді весь Поділ і замок довідались про мої справи. Друга крадіжка — сьогодні. І я не дозволю комусь пхати носа в мої справи. Ми самі все розплутаємо. Щоб не падала ганьба на ваші і мою голови. Шукатиме Йонас. А ви всі будете свідками. Почнемо з челяді.

Всі з дому пішли до істобки.


Закляття  відьмака

При трусі в челяді виявилось багато дрібничок. То ложка, то монета, то перстеньок, то гребінець, то гудзик цяцькований. Більше за все всякої всячини в татарочки Роузи. Вона зовсім сіро-жовта стала. Але ні писнула, ні сльозинки не пустила. Та й речі свої хитро ховала — в глибокій щілині під вікном. І скіпкою забила. Обшукали конярів. Теж якісь дрібнички з панського гаразду. Тоді Лицар спитав у вояків, чи дозволяють вони у їхніх речах трус влаштувати. Вояки спокійно згодились.

Всі посунули до їхньої половини.

А кухар Ілько жив у одній клітині з італійцем. В такий спосіб Лицар нагородив Ілька — платню йому не підвищив, а сказав жити разом з італійцем. Так і вийшло, що першим оглядали речі Ілька. Тут і виявилось — гаманець був у підкладці Ількової старої шапки.

— Так, — сказав лицар. — Хлоп, хоч його озолоти, все одно злодій.

— Сеньйоре, чи можна подивитись на роботу? Це венеційська робота, здається, — зголосився вояк-італієць.

— Чого це — здається? Венеційська! — обурився Лицар на слово свого вояка більше, ніж на Ількове злодійство.

— Мені здається… Можна подивитись?..

— Бери, — кинув гаманця, — дивись!

Італієць впіймав гаманці і підійшов до вікна. Довго дивився, обмацав кожен рубчик.

— Сеньйоре! Це фальшивий сап’ян. І робота не венеційська. Скоріш за все — німецька підробка. Крім того — заважкий він на таку товщину. Ніби в ньому не срібло, а золото…

— Дай-но сюди! — забрав Лицар гаманця і розв'язав торочки з парчі.

Лицар підійшов до столу і витрусив гаманець. На дошки висипались золоті. Так і засяяло! Всі були вражені. Але більше за всіх сама Сусанна. Вона аж руками сплеснула, рота розкрила… але тільки застогнала.

Лицар обернувся до неї і спитав:

— Що?!

— А нічого… Золото.

— І я бачу, що золото… Йонасе, шукай тепер скрізь. Може, ще якусь цікавинку знайдеш?

Справді, Йонас знайшов перстень із чорним різьбленим каменем.

— Звідки у тебе перстень? У кого вкрав?

— Подарував один воїн. Він сказав мені: «Візьми, спадкоємець!» і дав мені перстень у руку.

— Тобі? Чий же ти, похлібнику й злодюжко, можеш бути спадкоємець?! — Лицар аж захлинувся, нічого не міг далі вимовити. Аж лицем посинів. — До холодника! — зрештою, віддихавшись, гарикнув татарам. — Нехай посидить і подумає. Завтра я сам його допитаю. І мені треба добре помізкувати. А ви всі йдіть і робіть своє діло.

Того дня на снідання ще була добра їжа. Потім Лицар поїхав до замку із своїми вояками. Кажуть, був того дня дуже замислений і мовчав.

В обід він повернувся додому і за обідом все випитував Сусанну, чого вона здивувалась, як побачила золото.

— Воєвода мене увільнив на завтра від служби. Тільки щоб усі мої хлопці були в замку при ньому. Завтра мені належить все розвідати. Про гаманець, про золото, про перстень. І про Ілька, і про Роузу, і про… — він дуже пильно подивився на Сусанну, — і про тебе, серденько… Мені доповіли, що знахурки вже повернулися до Києва. І їх питатиму. Все, що мені треба, все з них вичавлю. А післязавтра поїду по минів у Корчувате. Прийде Климентас — скажи, щоб приготував сакулю на рибу. Хоч трохи від усього відпочину…

Зразу по обіді він забрав із скрині персня та гаманця із дукатами й поїхав до юдея-золотаря.

Увечері Лицар повернувся добре напідпитку. Повернувся сам — бо всіх своїх хлопців лишив у замку. Хоча п’яного Лицаря ключниця Сусанна любила, як собака цибулю, проте того вечора вона впадала коло нього, як коло малої дитини.

— Як там кухар? Скиглить, злодюжка? Ти йому хоч щось понесла поїсти?

— Голубе мій сизий… Мустафа його сторожить, як ти наказав… Мустафа казав, що він сидить тихо…

— Я тебе питаю — ти їсти хлопцеві давала?

— Трохи давала…

— Добре зробила… Він вас усіх як годував? Чомусь мені здається, що не він гаманця крав. До того ж якась нісенітниця — золоті кращої проби, ніж дукати в юдея. Виходить — алхимницькі?.. Але ж який дурень робить підробки із кращого золота, ніж королівська монета?! Ой, щось мені в шлунку пече… Ні, доведеться хлопця звільнити… Поставити кращі запори — та й усі клопоти!

І наказав він, Лицар, Сусанні принести йому хоч квасу холодного напитись.

Сусанна пішла по квас. І на дно кухля насипала зілля. Зразу не понесла, а калатала, поки зілля розчиниться. Навіть Лицар почав нетерпеливитись і покликав, щоб вона не барилась.

Сусанна всипала порошок до квасу і думала, що тепер усе буде гаразд. Тільки вона не знала, що зілля в неї викрала, тобто поцупила, Роуза. Бо Роуза через челядниць інших панів знала, що Сусанна ходила до тієї знахурки, що краще за всіх приворотне зілля готувала. І заплатила страшні гроші. От Роуза в Сусанни зілля вкрала, а підсипала їй просто якогось тертого бур’яну пахучого. Роузі зілля було потрібне, щоб Ілька приворожити. Справді — зілля зразу подіяло, як Роуза закликала Ілька до зимника.

Сусанна прилипла до Лицаря, щоб він злігся з нею. Роздрочила його, і він хотів чи не хотів, а познав її. Зразу ж заснув, як після сонного зілля. Бо змучився за цілий день з клопотами про гаманець, золото, перстень та сумніви в Ільковій провині.

Сусанна вискочила з ліжка тільки тоді, коли впевнилась, що Лицар міцно спить. Набрала всякого наїдку та вина солодкого і поспішила до зимника. Мустафа там сидів, щось мугикав своє.

Тож Сусанна найкращий наїдок віддала татаринові. І все вино. Хоча їм за законом не можна пити, але вони хитрують і п’ють. Сусанна й каже йому, щоб він пустив її до в’язня, бо і його треба нагодувати.

Мустафа розчулився і дозволив зайти з їжею до Ілька.

— Ілько! — зашепотіла блудниця. — Мовчи і слухай. У мене одна хвилина! Перстень той належить лікареві самого короля. Його пограбували у Львові грабіжники. Симаса сьогодні воєвода викликав. Наказав йому віддати тебе польським лицарям. Вони тебе в колодках відвезуть до Львова. Тікай! Я подам тобі скрізь заволоку кочергу. Мустафі я дала вино з дурманом. Як він засне, ти ізсередини відкрий кочергою засувку. Тільки обережно!

— Чого мені тікати? Я не винен… — опирався Ілько.

— А ти знаєш, що в ляхів суди — як у німців: за крадіжку руку рубають?! Га?

— Я не винен…

Але вона все одно просунула крізь заволоку ковану кочергу. І Мустафу відкликала подалі від дверей і також почала нашіптувати:

— Мустафо-ага! Не спи! Чатуй! Це справжній шайтан! Ти не думай, що перстень у нього забрали, так і по всьому! Якби воно так було! Він добре сили перебрав від чародійського каменя! Ти ж сам бачив — камінь чорний, як ніч, і знаки чародійські. Для заговору і ворожби! Після такого чародійського скарбу він із простим кілком не побоїться шаблі твоєї! І ніхто не знає, чи не переможе він тебе… Начувайся і бережись!

Мустафа був здоровилом. І вдачею суворий. Тому й мав Ілька за ніщо, за пахолка біля печі.

Але в нечисту силу і в православнім сатанизмі, і в мусульманськім шайтанстві він вірив.

Підбурила Сусанна обох — і вартового, і в’язня — один проти одного і поспішила до Климентаса, який не спав, а чекав її на першім поверсі.

Зразу ж наскочила на Климентаса і почала з ним чинити несамовитий блуд. І вищала, і голосила від утіхи в своєму нестримному блуді. Климентас спробував їй рота притулити, то вона крикнула йому, що Лицар зілля випив і спить мертвим сном.

А Лицар тим часом прокинувся. Порошок, який підмінила Роуза, викликав у нього ще більше палення в шлунку. І славний муж Симас, званий і знаний яко Лицар, вирішив звільнити кухаря і пожалувати йому новий каптан. Він хотів покликати Сусанну, але почув ізнизу її хихотіння та верещання. У гарячці схопив зі стіни не меча, а палаша угорського. І кинувся вниз.

Нараз Сусанна почала сміятися. Лицар принишк і слухав. Тепер вже і Климентас не стримувався — поклалися блудодії на силу сонного зілля.

Лицар зачаївся і довго-довго слухав, як блудодії уголос мріяли, як вони заживуть-загуляють на його скарби!

Тим часом проспівали півні.

Ілько почув, що Мустафа почав хропти. Хлопець зразу до дверей не наблизився, а ще трохи почекав. Тоді навшпиньки підійшов до дверей. І просунув кочергу в щілину та й став відхиляти поперечину. Та, тільки він послабляв натиск, поперечина зразу ж поверталась на своє місце. Він влаштовував собі перепочинок і все метикував, яким би робом відкрити двері і вийти на волю до світанку… Помізкував, помізкував і вирішив не тиснути, а зачепити кочергою і тягти вниз.

Запора зрушилась, і поперечина із страшним гуркотом впала на дзвінкі тесовії дошки. Здавалось, що гуркіт збудив увесь куток. Ілько притисся до стіни. А двері на бігунах тихо відійшли всередину зимника.

— Ах ти злодюго! — захрипів Мустафа і став у дверях із оголеною шаблею.

Двері були розчинені — лише вихід заступила чорна тінь татарина-коняра.

Хлопець щосили тнув поперед себе кочергою. Певно, зопалу і страху, бо яке в нього може бути вміння? Хто його вчив зброю тримати? Але попав так, як справжній вояк, — вище пояса, під саму грудину! Татарин, звісно, після такого удару почав падати. Завалився через поріг до зимника. Лицем гепнувся об дошки — аж руда приснула!

У той самий час Лицар зайшов до світлиці. Там Сусанна перейшла поза всяку межу, запалила глиняного ліхтаря.

При світлі ліхаря зовсім гола вилигувалась, викручувалась і танцювала посеред кімнати. Вона першою побачила Лицаря із зброєю в руках. Сусанна закричала. Климентас хоч і не був великий воїн, та, коли пришилося вузлом до гузна, де у нього відвага і тяма взялися! Схопив важку лаву і вдарив Лицаря. А Лицар був настільки обісілий від ревнощів, що не сподівався на відсіч. Не захистився, і Климентас зачепив його ніжкою лави по шиї. Лицареві забило дихання. Від болю потьмарилось в очах. Уже падаючи, просік небожа своїм знаменитим навкісним ударом. Дихання не вистачало, але він не втратив свідомості. Чув, як Сусанна кинулась до небожа.

Лицар добре втяв свого небожа по коліну й стегну. Небіж і надіслав Сусанну по рушник, щоб кров спинити і рану перев’язати.

Поки вона бігала по рушник, Лицар підповз тихо до сінешніх дверей. З останніх сил підтягся по дверях, але не втримався на ногах і покотився на землю. Та апаша не випускав. Він відповзав все далі й далі від будинку. Сила почала вертатися до нього, і дихання вирівнювалось. Але, як він не намагався крикнути, з горла тільки шипіння чулося. Він вирішив дістатися до стайні. Розбудити татар і тоді вже впоратись із падлюками.

А тим часом Ілько зачинив на хитру запору свого сторожа. І подався мерщій до конюшні, де мали бути гроші, як пообіцяла Сусанна.

Та лише він вступив у конюшню, як позаду хтось засопів. Кухар причаївся за стовпом і тільки краєм ока визирав. Постава чи то Климентаса, чи Нурли. То це не мало ніякої ваги — хто. Відступати нікуди Ількові, бо в нього виставлено вперед широке, блискуче лезо.

Ілько кинувся у прохід між стовпами і щосили тнув татарською шаблею під ребро своєму ворогові.

Той стиха зойкнув голосом господаря, впав і вже з долівки прохрипів:

— Це ти, Ілько?.. Тікай швидше з двору… З Києва тікай!..

— Мій пане, мій пане! — з жахом закричав Ілько. — Я не хотів!.. Бог тому свідок!!!

— Тихше, не верещи!.. Тікай звідсіля… Знаю — ти не винний… Це через мене тобі влаштували пастку… Наших суддів я знаю і… ваших… лавників… Добра тобі не бачити… Замордують… Тобі треба тільки… тікати!.. І подалі… І сховайся… Тікай… Тільки дай мені шаблю і поклич Нурлу.

— Нурла десь подівся… Я дивився… бо остерігався… його…

— А… Мустафа?

— Я його добре вдарив по голові і по дихалу… Він лежить без тями… Ось шабля… Тільки як же мені без оружжя? Без грошей?..

— Якщо тебе… із зброєю схоплять… ти… ти… пропав!.. — хрипів Лицар. — Ти простолюдин… і щоб… хтось… був винний, тебе й повісити можуть… Хто краще… знає… я чи… ти?.. Гроші теж небезпечно мати — гроші можуть загарбати… а щоб свідка не… було… зарізати… Тікай так… Хоча… На ось, візьми!.. Це тобі, — хрипів Лицар.

Кухар, щоб його почути, прихилив вухо просто до Лицаревих вуст.

— Ось тобі… від мене… за службу… — хрипів Лицар, — від мене… твоє ж… добро… Я взяв твій перстень… а він мені… бач що приніс?.. Хоч тепер… я знаю…, правду… Може, в цьому його чари?.. Тікай!!!

— Я покличу людей! Сусідів покличу! Ми їх упораємо! І чиста правда явиться людям!

— Щоб усі побачили… правду… про мою ганьбу… і дурість?! Я ж королівський лицар! Мого плеча сам Ягайло… торкнувся… мечем-щербецем!.. Мечем-щербецем… як посвячував!.. Ми — лицарі, а ти — поспільство… Якщо я кажу… слухай і роби… як я тобі раджу… Поспішай!..

Ілько не став виправдовуватися. Тицьнув шаблю в руки Лицарю, підхопив його під пахви й допоміг звестися.

А сам з кочергою, мов із ратищем, кинувся до челядинської хати. Схопив свою свитку, свій козуб і вискочив на подвір'я.

Вже й щербата скибка місяця звелася над дахом великого дому.

Під ганком рубались Лицар і Климентас. І хоч Лицар був сильно поранений їльком — він тіснив свого небожа. Краєм ока Ілько побачив, що на Лицаря збоку наскочила і Сусанна. Вона обома руками пхала кончар перед себе. Та Лицар влучно відбивався на дві руки — палашем і шаблею. Але дихання в нього збивалось. На все подвір'я було чути його хрипіння та харчання. Видно, він уже ні говорити, ні кричати не міг.

Ілько в затінку попід тином крався до хвіртки. Згодом він, старим дідом, розповідав: «Якби мені тоді та сьогоденне розуміння! Я їх обох упорав би однією кочергою!.. Послухався — Лицар наказав мені тікати! Як не послухатись. Тепер я розумію, що лицарство — наче одяг. Назовні. А під одягом тіло у всіх різне — в кого слабке, в кого витривале. А до тіла ще й душа є. З душею складніше — ніколи не знаєш, в кого вона виявиться до кінця сильною, а в кого й зламається».

Хвіртка була на замку. Лицар такий мав замок у хвіртці, що з обох боків потрібен був ключ. Ворота відчиняти — гуркіт зчиняти.

А позаду Климентас і Сусанна вже добивали свого покровителя. Ось вони за хвилю впорають Лицаря і кинуться до Ілька. Чи зможе він кочергою відбитись проти шаблі й кончара?

Тоді Ілько кинув свитку і козуб через паркан та й подерся на ворота, підтягся на самий верх і за мить був на вулиці.

Лицар завалився на землю. Небіж та Сусанна накинулись на нього і кололи, кололи, поки він і дихати перестав. Він їх навіть проклясти не зміг, бо голос до нього так і не повернувся.

Коли вони добили Лицаря, то вдерлися до челяді й закололи татарочку Роузу і ще двох служниць… Потім кинулись до Лицаревих скарбів. Їм треба було тікати з міста, тільки-но брами відчинять. Поки Лицареві вояки не повернулись у садибу. Отут уперше доля явила своє лице підступним злочинцям! Та вже було запізно. Виявилось — перстені, заморські самоцвіти, золоті ланцюжки, дукати венеційські та угорські золоті — хтось уже поцупив! А хто поцупив — і сьогодні ніхто не знає. Так ніколи й не дізнається.

Тож їм лишилася монета срібна — польські півгроші, та литовські денарії, та купи лівонських шелягів, та московська дрібна дєньга і небагато добрих празьких грошів. І жодного дуката. Довелося їм хапати хутро, дорогу одіж, срібні сосуди та зброю.

Абияк скрутили все і на сумного коня у двох паках приторочили.

Климентас сів на коня, бо йти він уже не міг. А Сусанна перебралася пахолком і повела коней на поводі.

Мій батько був великий жартівник. Він сказав Климентасу, коли той проїздив через ворота:

— Гей, вояче! А мито за кобилку? Тобі на ній солодко гицати, а з мене лавники три шкури спустять, що я не догледів!

Тільки тут треба сказати, що ніякої кобилки злодюги не взяли. І жодного жеребця не вкрали. У них було три коні. Мій батько із списом жартома переступив дорогу Климентасу. Звідки було Климентасу знати, що мій батько не стражник, а митник? Бо в той час, як відкрили браму, один стражник щось там порався із начинням. Другий, пхнувши списа і кушу моєму батькові, подався до рибалок по свіжу, нічного полову, рибку.

Батько казав, що Климентас від його жартів аж сірий, аж зелений став. Та не виправдовувався, а розв'язав калиту й, не рахуючи, насипав батькові повну жменю монет! Батько ж думав, що Климентас дасть йому шеляга, та й по всьому. Тут батько й сам злякався, щоб іще хтось не побачив, яка удача трапилась! Такі скажені гроші! Тепер у батька сумніву не було — справа злочинна й брудна, але ж гроші які! Втратити б їх згодився, може, божевільний чи дурник! Батько й каже:

— Скачи, вояче, швидше! Бо ще хтось захоче твою кобилку завернути. Поспішай!

Але Климентас і перебрана блудниця не стали поспішати. Поки їх було видно, знизу, із брами, до звороту, ця шльондра на коня не сідала. Боялася, щоб її зразу не викрили, коли на коня сідатиме. Що б не казали, як дівку не перевдягай, єство її десь а вилізе!..

А за якийсь час по тому, зовсім мало пройшло, як загорівся будинок Лицаря! Добре, що тиха погода була. Навіть павітер на осиці листям не ворушив! Он яке щастя! Якби вітер був, то навіть страшно й подумати!.. Казали, що то Климентас лишив жар, щоб будинок згорів і щоб порубані згоріли і сліду цього головосіку не лишилось. Я не вірю. То все паскудна блудниця!

Пожежу помітили сусіди. Почали калатати до брами. Ну, звичайно, їм ніхто не відповів. Тоді довелося брати приступом Лицареву садибу. Взяли чоловіки дубовий болонок і з розгону вдарили в браму! Куди там! Тільки з п’ятого удару висадили стулки брами! Я на власні очі бачив болонок — отакенної товщини дуб!.. І обгорілих мерців бачив — їх попоною накрили. Вони в ряд лежали. Я найбільше злякався запаху смаженого тіла! Ні їсти, ні пити не міг цілий день! І не спав цілу ніч! Мене нудило все, а от виблювати не міг… Дивно, як Бог влаштував людину — злякався духу трьох чужих людей! А коли прийшов кривавий Єдигей і спалив нашу вулицю і смаженим людським м’ясом смерділо до небес, жодного страху не було. Не нудило, а їсти й пити страх як хотілося! Ні в мене, ні в батька! Так він мені й сказав. Ми з ним лише про втечу думали. І втекли, бо нічого не боялись!

Та повернімося до Лицаревої садиби! Люду назбігалося — жах! Я пропхався, проліз вужем межи людей. І що то значить — кмітливе базарне дитя — весь час на людях, весь час серед громади. Всі з’юрмились навколо мерців, а я поліз до зимника, бо мені кортіло все обдивитись. Саме почув — щось у зимнику камешиться. Хитро був у них дерев’яний замок зроблений. Я після Єдигея таких уже ні в кого не бачив. Довго порпався із замком та відкрив його без чужої помочі. Відчиняю двері — стоїть навколішках перед дверима здоровенний татарин. Мурмотить свої бусурманські молитви, здіймає руки, а тоді падає ниць. Він сидів і молився їхньому Богові, поки не приїхали із замку вояки Лицаря. Тоді той здоровило татарин впав навколішки перед Йонасом. Це теж був родич Лицарів. Обіймав Йонасові чоботи і просив пробачення, що він не вберіг господаря від смерті. І просив пробачення, що не встеріг кухаря Ілька. Казав Йонасові, що Ілько чаклун, бо він господар чарівного юдейського персня.

Вояк той, Йонас, був чоловік забобонний і всяким базіканням про чари вірив. Ну що з нього візьмеш — він родом аж із Жмуді. Підняв із землі татарина і каже йому, я сам чув, таке:

— Не переймайся! Нема на тобі вини — якщо вони мого брата обдурили і в оману ввели, то тут тільки нечиста сила постаралась! Людині не під силу!

Я побіг до батька і все розповів йому до слова, що чув. І оповів, що бачив на власні очі. А він тоді мене в обід покликав у зарості шелюгу над самою водою. Показав мені повну жменю монет! А тоді сказав: «Тримай руки розриті!» і почав перекладати мені на долоні срібло. Три лядські півгроші, три литовські денарії, один празький щирий грош, п’ять дєнєг московських, татарських дєнєг чотири і дев’ять лівонських шелягів! Собі лишив дві дєньги.

— Це все твоє! Якщо до наступного Великодня збережеш — я ще додам срібла і купимо тобі сад над Глибочицею. Старі яблуні викорчуємо, нові посадимо. І виноград закладемо.

Хоч я був малий, зрозумів — батько мене випробовує великою спокусою. Бо я дуже на матінку схожий. А вона, царство їй небесне, була ну така язиката — ніякої таємниці не втримає до вечора! І завжди всіх винить у всьому, а сама вона — свята і безвинна мучениця. Ще мені батько сказав:

— Все як у ліпших людей вчинимо. І мито сплатимо війтам у раду, як закон вимагає. І на твоє ім’я папір запишуть!

Про мого батька, бувало, патякали на базарі, що він побріхує і людей дурить. І ще мені батько сказав:

— Сховай так, щоб зразу віднайшов! Тільки часто не перевіряй. Бо наведеш на скарб злодіїв.

Я витримав усі спокуси і зберіг срібло. Після того батько всьому мене вчив і до всього допускав.

І садок ми купили. І на другий рік по Єдигеєвій пошесті ми з батьком продали п'ять міхів яблук і корчагу вина. У нас вино не гірше, ніж у печерських отців. Звичайно, не таке, як грецьке з Криму, але все до пляшки у нас розкуповують.

А з тими що сталось? Та що — Сусанна, як гроші скінчились, втекла від Климентаса. А його друзі-пияки десь зарізали. Чогось не поділили.

Ілько ж повернувся до Києва і став поважним міщанином. До нього навіть літні люди, як хотіли смачно поїсти, приходили. А служити він більше нікому не служив, хоча йому й великі гроші сулили.

XI

Золотий змійовик

— Господи! Скільки в світі омани, брехні та диявольської спокуси! Найкраща захисниця проти диявольщини — наша християнська віра! І щира молитва — могутня захисниця християнської душі. Також рятують людей чудотворні ікони. Вони — як фортеці неприступні на шляхах сатанинського війська. Тому-то люди прагнуть завжди придбати собі чудотворні ікони. А коли й загарбати чи хитрістю заволодіти чудотворними. От хоча б така історія: мати Мономахова привезла із Цареграда до Києва ікону Божої Матері. З нащадками Мономаховими ікона потрапила до Галичини. Коли Львів остаточно став хилитися під ляхів, домінікани вициганили в Данилових нащадків цю прекрасну ікону. І поставили в своєму храмі.

Коли ж був князь Опольський намісником, ікона зачарувала його. Перед її чистим, ясним, радісним письмом не могла не зрадіти жодна душа, навіть і ница. Ніякі латинські ікони не здатні до Матері Божої рівнятись ні абрисом, ні кольором! От і вирішив князь, коли його змістив король, забрати в свою вотчину ікону Божої Матері. Як вирішив — так і вчинив! Що проти князя ченці вдіють? Та й вони не святі — не по правді дісталась їм доброславна ікона! Чи довго чи не довго ховав князь Опольський ікону, а тільки якась біда з ним сталася. І був йому голос, що все піде на краще, коли він віддасть ікону в монастир. І він віддав її в монастир до Ченстохова. А щоб сліди свого грабунку зі Львова замести, пустив поголос, що та ікона належала святій Єфросинії Полоцькій. Щоб домінікани не пожалілись королю та не повернули собі ікону… Тільки Матір Божа постала на Ясній Гурі в Ченстохові, як її сила проявилась і пролилась благодаттю на лядську землю. Не один рік покривала все поспільство лядське від бід та завірюх. Поки ті ярі таборити, повсталі чехи, та не побили тих триклятих ляхів. Чим вона, Матір Божа, не догодила чехам, а тільки вони, коли вдерлися в монастир, вдарили по ній мечем. Але чомусь не порубали її до кінця, а покинули та й подалися далі. Чи покарав їх тоді Божий гнів, чи не покарав, брехати не буду. А тільки взяли ченці ікону і повезли до нас, до русинських майстрів, щоб її поправити. Та, як не старались львівські ізографи, не трималась проста яєчна фарба на восковому письмі. Мені не доводилось підновляти воскові ікони. Я й сам їх не бачив, а тільки чув. Тому не можу достеменно сказати, що не можна підправити воскове письмо звичайним письмом. Воскове письмо найдорожче і найстаріше письмо. Зараз його ніхто вже на білім світі не вміє творити. Ну, звичайно, ясногурські ченці роззлостились, забрали у галичан ікону і повезли її в Угорщину. Бо тоді ще половина ченців з Ясної Гури були угорцями. А в Угорщині малярі-зографи довго не мудрували — здерли воскове письмо до дошки і перемалювали все спочатку. Повернулись із перемальованою іконою до свого монастиря, і почалось знову Боже благословіння!..

Могутній захист людині хрест натільний — хто цьому може заперечити?! Тільки я-от вважаю, що не варто носити дорогоцінні хрести. Доля людська перемінлива, і тому коштовність може стати диявольською спокусою для інаковірних чи й наших безбожних грабіжників. Був випадок, як Єдигей смердючий сплюндрував Київ. Потрапили двоє друзів у татарський полон. В одного був дуже дорогий срібний натільний хрест. Татари вздріли коштовність і вмить здерли. Він від грабунку, від втрати хреста наче розумом повередився. Ледь членами рухав. Хто на нього глянув би, зразу сказав би — людина приречена. Тоді його товариш пожалів його і віддав йому свого хреста. І що ж? Той врятувався, бо зразу ожив. А той, хто віддав, лишився без великого свого захисту. Загинув десь на шляху до Криму. Люди, яким вдалося повернутись із полону, розповіли про все…

Особливо ж сильні хрести, якщо в них схована хоч крихітка святих мощей… Але, на жаль, поспільство не завжди покладається на молитву, ікону та хрест. Майже всі наші люди носять всілякі обереги. Хто відверто, хто потайки. Серед оберегів трапляються надзвичайно сильні, а буває — навіть і могутні. Та все одно той, хто носить їх, ніколи не знає, в чому саме явиться їхня сила. Бо ті обереги — небезпечні, як лезо меча двосічного без піхов! Деякі обереги мають за собою такі історії, чи дивовижні, чи криваві, що страшно про них і говорити.

Бо лише розмовами, переказуваннями можна злі сили знову викликати, цур їм та пек! Але спокуса все ж велика! Хоч і гріх воно розважатись такими історіями, одначе не можу втриматись, щоб не розповісти. До того ж історія для багатьох може бути повчальною. Тільки ось що — вуха у всіх є, але не у всіх вони відкриті. Всі ніби слухають, але не всі чують! Тому-то, хто хоче почути, нехай слухає уважно. І не звертає уваги на окремі слова, а думає про зміст і божественну істину, яка є в кожній історії. Отож я попередив і тепер почну свою розповідь. І вже не вибачатимусь ні за слова, ні за їхню силу. Бо всяк повинен не до слова чіплятись, а почути і сприйняти нове душею і розумом. Почну від самого початку.

Часи міняються — міняються і звичаї. Як звичаї міняються, то й ознаки влади і місце людини міняються. Колись, у золоті київські часи, які були знаки княжої влади у нашій землі? Шапка княжа дорогоцінна, лускатий вінець золотий чи срібний, барми і меч! Тепер же той, хто є князем грецької віри у нашій славній Україні, не носить ні барм, ні вінця лускатого. А шапка, дуже дорога, соболина, вже не золота і не срібна!.. Сьогодні справжня золота шапка є у великого князя московського. Та й та шапка їм з чужини прийшла. Її в Агарянській землі майстри спорядили, а їхні володарі, ординські царі, подарували московським князям разом із ярликом на їхні землі і володіння людом хрещеним. Я не брешу. Бо знав одного дивного чоловіка, чаклуна і пронозу. Він бачив її хоч і здаля, але на власні очі. Та про того чоловіка я ще скажу вам… Отож в золоті київські часи наші князі носили дорогоцінні обереги-змійовики. В молодості мені потрапив до рук старовинний «Псалтир». Я мав перемалювати рисунки до нової книги. Вона була написана на телятині-харатеї, а я перемальовував на венеційський папір. Який папір, який папір, шовк, а не папір! На трьох пергаменах були два князі намальовані з бармами та оберегами-змійовиками. Змійовики на золотих ланцюгах висіли нижче барм. Обидва були золотом твореним вималювані.

Тоді, в славні київські часи, золоті змійовики носили великі князі. А тепер лише відуни та чародійки по волинських та чорнобильських пущах чіпляють на себе мідні обереги-змійовики! Та повернімося до самого початку.

Ще в золоті київські часи славному нашому князеві Володимиру привезли в подарунок золотого змійовика аж із самого Цареграда. А великий Володимир подарував щирозлотого оберега своєму синові Ізяславу. Хтозна, чи допомагав оберіг Ізяславові та його сину Брячиславові. А от правнукові Володимира, бісівському чародію та перевертню Всеславові, оберіг вірно служив. З усіх бід і халеп його визволяв. Від усякої смертельної рани в січах рятував!.. А потім дістався його онуці Єфросинії, діві чистій і святій. Була вельми вправна і досвідчена в книжному ділі! І як монастирем кермувала, а списування книг все одно не облишала. Книжне мистецтво опанувала досконало, не гірше мужів-переписувачів! Я на власні очі бачив на Подолі в монастирі списану її рукою книгу. І харатея тонка, і письмо досконале! Святість і жінку людиною робить! Коли преподобна Єфросинія зібралась відбути прощу до Святої землі, то їй пособляли в далекій путі небіж її Давид та сестра Євпраксія. Єфросинія ж тоді дала оберіг-змійовик князю Давиду. Бо оберіг був проти всякого головосіку та вояцької пригоди. Справді святою була Єфросинія, і Бог послав їй таку смерть, яка всяким християнином вимріяна, — поклонилась гробу Господню і віддала Богу душу в Святій землі. Потім, коли Давид привіз тіло своєї святої тітоньки в рідну землю, він повісив оберіг у храмі Святої Софії. І висів знаменитий щирозлотий оберіг у Полоцьку аж до татарської чуми, до нашого Судного Дня!.. Тоді хтось із нащадків Давидових надягнув оберіг і поспішив на криваву січу. Та перемога ще не судилася християнам!.. І потрапив могутній змійовик в лабети смердючих ординців. Батиєві пси були хитрющі та підступні. Вони завжди про чужі обереги та клейноди намагались усе досконало вивідати! Скрізь у них були для цього вивідувані. І речами, сповненими вищої сили, вони не розкидались, пильно берегли у своїх скарбницях. Знали про кожну річ усе. Мені це розповідав сам чорнокнижник Ярчук. Я вже казав про нього. Чого він тільки не знав і чого він тільки не вмів! Без сумніву, без жодного сумніву, йому пособляла нечиста сила. Без помочі вражої сили стільки знати, стільки всього вміти — неможливо!..

Отож чарівний оберіг-змійовик лежав у татарській потаємній скарбниці до того часу, поки не покликав іуда Вітовт наших витязів на Ворсклі під ординські копита. І мертвих була тьма-тьмуща, і сила-силенна потрапила в полон. Серед бранців опинився один отрок із бояр ліпших. На ім'я Сергій. Йому потім дали одне прізвисько — Боярин, друге прізвисько — Стрілець. Військові мужі звали його за очі лише Стрільцем. Але то вже потім. І не це головне! Головна таємниця ось у чому: за станом він був боярин. А от по крові — беріть куди вище! У нього серед предків навіть небога кесаря! Ке-са-ря! Але на ньому лежало тавро прокляття. Не просте прокляття, а через дикий блуд предків. Бо перед ним всі його чоловічі предки були лживі, підступні. І прапрабаба, і прабаба, і баба, і мати приживали дітей від коханців. Ну, а ви ж знаєте, це й дитина знає, якщо підряд три баби народжуються та все байстрючки, то третя — вже відьма природжена! Але замість байстрючки — народився хлопець. Дуже слухняний, розумний і дуже гарний лицем і тілом. І ще одне — силою перевищував усіх своїх однолітків.

І от чоловік матері того Сергія Стрільця взяв його, зовсім молодого отрока, на смертельну битву над Ворсклою. Сам боярин загинув. Хлопця захопили ординці з Криму, який на той час ще підлягав Золотій орді, і погнали в полон. Потрапив отрок Сергій у неволю до одних знаменитих беїв. Ті беї теж мали трохи крові небоги кесаревої. Казали, в неї багато було доньок. А чоловіком її був знаменитий правитель Ногай. От її дочки й пішли у татарські вельможні роди. Тільки одна потрапила в наші краї. То й була вона прапрапрабабою Сергія Стрільця. Почали татарове його в свою віру навертати. Тільки від перекидництва він врятував свою душу. Але не врятувався від іншого зла — продав душу їхнім чародіям. І вмить навчився краще за всіх стріляти з лука. І жив він серед них, бусурманів триклятих, і їжу їхню гидку їв, і як вони всяку гидоту чинили, то й він впадав у гріх і блуд боговідразний. Хіба що хрест на грудях носив. Ті богомерзькі ворожбити та бусурманські ченці навчили його і збуджуюче зілля ковтати, і жувати, і дурманним димом обкурюватись! Це дало йому здатність відлітати в далекі краї, розуміти звірину мову і перетворюватись на жінку! Ви тільки подумайте — перетворюватись у бабу!

Коли ті татарські родичі та їхні ченці-чародії побачили, що він досяг великих успіхів у чарах, вони вирішили відпустити його в рідну землю. А спитайте для чого? А для того, щоб захопив владу у Києві і помагав татарським царям, як раніше, ще до Федора, всі київські князі, тримати християн в прихильності й підлеглості ординцям. Що був він ще занадто молодий, то дали вони для підмоги великий дар. Ні, не охорону із воїв-джигітів. Вони вчинили диявольську хитрість: подарували йому наймогутніший оберіг — щирозлотий змійовик самого Всеслава Вовкулаки. Немає сильнішого оберега в ратнім ділі! З того часу, як надягли татарські чаклуни йому на груди ланцюг із оберегом, не зазнав він жодної поразки! Всіх своїх ворогів і суперників у змаганнях лицарських долав. Сила золотого змійовика була страшна! Але з часом він почав відчувати, що з тим оберегом йому водночас неспокійно на душі, якась напруга. Він вирішив віддати змійовик на зберігання в монастир. Зразу стало йому легше і спокійніше. Взявся він за родинний хутір. Спорядив його як маленьку фортецю. А всередині будинку вправні майстри все оздобили, наче княжі хороми. Навіть стіни помалювали: як звірів ловлять та воїни змагаються на ристалищі. Заходився коло себе вправних і вірних хлопців гуртувати. Готував собі дружину! Як колись у золоті київські часи. Хлопці всі молоді й завзяті. То були діти путніх бояр, замкової вільної челяді і вільних селян навіть.

А щоб не кидалось у вічі литовським посіпакам, то збирались ніби на гульбища, на банкети чи на полювання на поспільських землях, не на красного звіра, звичайно, а на птахів перелітних. А насправді вчив їх боярин вояцькій справі. І зброю потихеньку прикупляв. Хоч від його старого «батька» дісталося йому дивної ціни оружжя. З тими кількома найближчими друзями об’їздив свої хутори й села, бо він був страшенний багатир. По селах та хуторах теж приваблював до себе вправних юнаків. Як соколи були хлопці! Тепер таких немає! Одні під Грюнвальдом полягли, других Єдигеєві стріли накрили дощем! Які були хлопці! А він серед них — найкращий… Але те, що злигався він із бусурманськими ченцями-чародіями, давалося взнаки. Ніхто його не зобов'язував іти на війну проти німця. Бо в нього друга була служба по спадщині. А він сам пішов на війну проти ордену і хлопців своїх вірних потяг із собою. Все через тих чортових ляхів і литовців! Самі не могли впоратися з німецькими лицарями-крижаками, то Вітовт загадав з інших земель полки зібрати. Повибирав найкращих. А боярин Сергій із сотнею своїх хлопців приєднався до Київського полку і виступив у далеку Німеччину. Коли виступав полк із Києва, то не стільки на нього дівчата дивились, як на Сергієву сотню. В його сотні більше дюжини було боярських дітей, а поспільного юнацтва — не менше трьох дюжин! Усі споряджені в списи, мечі, шаблі та кончари. Всі вдягнені в каптани з лунського та волоського сукна зеленого і червоного! Про всіх подбав Сергій Стрілець. Але повів їх на загибель. Жоден, крім нього, не повернувся! Відтоді, як повернувся, почалась його загибель. Прокльони жіноцтва його вбили. І оберіг золотий не врятував. Він був йому допомогою від прямої напасті. У страшній січі сам не дістав жодного удару! Він один поклав стільки німців, скільки у його сотні було вояків! Ось вам і оберіг, ось вам і чари! Хто бачив його в бою, всі казали, що не було хоробрішої і витривалішої людини в той день! Від сонця й спраги найміцніші вояки падали з коней. А він літав по полю, як орел, і без усякої втоми! З'являвся то біля німецьких гармашів, то коло лицарів і кожною своєю стрілою посилав смерть ворогові, проклятому латинянові! Або в око, або в скроню! Жодного промаху! Лук у нього був не дерев'яний, а з сайгачих і турячих рогів клеєний! Тепер таких немає! І стріли мав калені з таємної криці, що броню пронизували! Йому їх один коваль-чародій із Глибочиці кував і варив. Ніхто тепер не вміє варити таку крицю, щоб стріла з лука панцир пробивала! Того коваля, зовсім старого чоловіка, схопили й повезли до Криму. Там же по ньому й слід загубився. Більше ніхто таких стріл не вміє робити. Ні вірмени-зброярі, ні ковалі-німці. Немає більше в Києві таких майстрів-чародіїв.

Боярин Сергій як повернувся з чужини, то тільки доїхав до Хрещатицької засіки — спішився і до Пирогощі повз навколішках. Там, де вклякнув на молитві, криваві сліди лишились! От тоді б йому покаятись, прийняти єпітимію. А потім і з ченці постригтись. Щоб замолити свої гріхи, а за те, що спокусив чисті душі піти війною в чужі землі. Та чари і гординя потьмарила його розум. Жадоба влади все перевершила. І він не постригся у ченці. І не подався з Києва в якесь своє далеке село. Лишився у Києві й почав знов замишляти, як підвестися після страшної біди. Замишляв, як зготуватись до захоплення влади. Якщо по правді, то він мав право на київський престол. Бо доводився троюрідним онуком, через бабу, князю київському Федору. А князь київський Федір був князем суздальським. І хоч вони, суздальські, були з далекої Московщини, та вони мали ярлик татарський на київський престол. Отож прав у нього було більше, ніж у цих зайд-литовців, нащадків буйного Ольгерда. Я вже не кажу про воєводу, що на той час сидів у київському замку на Горі.

Проте, якого б високого роду в твоїх жилах не стугоніла кров, якщо всі знають, що ти байстрюк, — хто за тобою піде? Хто? У Києві, правда, і на Поділлі, під Литвою, було багато людей мужніх і вправних у битвах. Не боялись вони татарви в степу, ні Литві по містечках не корились. Все лише ворохобились всякої влади й чужої сили. Про них і думав-мізкував Сергій Стрілець. Ні, не схаменувся він. Остаточно потьмарився його розум жадобою влади і надією на перемогу в цьому безумстві. Тут, мов водяник із плесу, з’явився на хуторі один дивний чоловік. Великий проноза і майстер у всіх ремеслах. Я вже про нього казав. Був він чародієм-чорнокнижником. І сумніватись нічого. От хоча б таке — в один і той же день і час він грав і на весіллі, і в корчмі воякам. Чародійство? Звичайно. Деякі прості люди казали, нібито в нього був брат-близнюк. Дивна сліпота! Та йому було анітрохи не важко навіяти людям що завгодно. От хоча б зі мною як сталося? Я вчився у майстра-скринника. Вчив мене майстер, вчив, та нічого в мене не виходило. А прийшов до нього в якійсь справі Алхимник. І зразу сказав хазяїнові: «Чого мордуєш хлопця? До тесла й сокири він слабкий. Пристав його до письма. Нехай абриси наводить і кольори підбирає!»

По-перше, якби він не знався з демонами, звідки б відав, що в мене є хист не тільки до малювання, а й до кольорів? По-друге, якби він не був чародієм, то чи переконав би мого хазяїна, що мене одразу треба до найделікатнішої справи поставити, а не випробувати від найважчого і найбруднішого? Впертішої людини я навіть серед татар не бачив. Мій господар і слова йому не сказав, а зразу ж, ще при ньому, поставив мене квіти по тиньку наводити. Від того вже, від тієї хвилі я став малювати. І не гірше за інших! Цей же Алхимник нічим особливим від інших людей не вирізнявся.

Підстаркуватий чоловік, трохи сивий, трохи скулений, зросту трохи вищого, ніж середня людина. Але що було в ньому справді дивно — це одяг. Ні, не сам одяг…

Який одяг вдягне — на той стан і виглядає. Як у свиті чи сіряку — наче справжній поселянин. У каптан вбереться — справжній купець. У киреї чорній тонкотканій — наче дяк… Так ось — той боярин Сергій і пригрів цього Алхимника на своєму хуторі. Зразу й почались дивні діла!.. І ще забув сказати: як би він без демонської сили міг одночасно з трьома чужинцями на їхніх трьох мовах розмовляти? І ще одне — ходив він швидше за всіх і на великі відстані. Хіба ж не диявол носив його на плечах, коли він перед вечірньою службою виступив до Обухова, а повернувся наступного дня ще до обідньої служби?! Бувало й таке: причепуриться він та в нове вбрання вбереться, плечі сутулаві розправить, і ніхто не познає в його поставі книжну людину. А подумає, що це колишній бравий вояк.

Може б, і вийшло що з київським престолом, може, і допоміг би Сергієві Стрільцю золотий оберіг стати володарем Києва. Може б, і допоміг йому і порадою, і хитрістю, і чарами той Алхимник. Та тільки, перш ніж з'явився Книжник, познайомився боярин Сергій з донькою литовського Лицаря. Хоч Лицар і литовець, а народився у Києві. Був воїн знаменитий. Тільки жорстокий, пожадливий і гонором вирізнявся. Бо сам король лядський Ягайло, бачите, його в лицарі посвятив! Жінка в Лицаря теж литовка. І так само, як і він, народжена в нашій землі. Її батько був чоловік не простий — барон, із нобілів. Тільки на ній од самого початку прокляття висіло — вона все дівчат народжувала. Але не це головне — всі були вже мертві… Аж нарешті народила живу і здорову дівчинку. Перед неї, може за півроку, її покоївка народила безкоровайну дитину. А господиня боялася, що того хлопчика Лицар признає за свого і всиновить. І от найняла господиня циган. Це чортове сім'я тоді в нас тільки з'явилось, і не всі ще християне розуміли, яка гидота до нас приперлася… Цигани вкрали в покоївки дитину.

Лицар про те якось провідав. Може, через ворожку. Може, ксьондз йому підказав, що то його жінка підкупила циганів, аби вони вкрали й завезли кудись дитину. Лицар не один раз блудив із покоївкою своєї дружини. Він справді зрадів, коли вона народила сина. Почав замишляти, як би кому із вельможних прилаштувати в годованці. А тут цигани й украли дитину. Лицар як обісів. Від того часу мордував жінку повсякчасно тілесно й словами, ганьбив і принижував при всіх. Та дворова челядь у нього була вишколена — всі перед ним тремтіли. А водночас і любили, бо він їх добре жалував. Потроху дійшла жінка до того, що в зашморг полізла. Щоправда, поховали її, ніби вона впала і голову розбила. Та всі знали, як воно насправді сталося. І ксьондзи покрили гріх. Не хотіли своїх перед нашим людом на ганьбу прирікати.

Лицар на свою доньку Магдалину не звертав ніякої уваги. Можна сказати б, і бачити її не хотів. Не чіпав і не лаяв, поки не привіз цю галицьку відьму, цю блудницю невтомну — Сусанну. Як він її здибав? Повертав із війни з німцями-лицарями. У тій війні страшенно розбагатів — захопив німецький віз смолоскипів. Це про людське око. Насправді ж — привіз скарбницю ковальовської комтури! І сховав монети під смолоскипи. Всім показував, яку здобич із своїми людьми взяв. Йому здавалось, що він усіх обдурив. Сатана не дрімав — підкинув йому на дорозі Сусанну — відьму і шалену блудницю. Із самої Галичини відбувала вона прощу відьомську на Лису гору… Трухала наша відьма на Лису гору. Вони з усіх наших Україн туди збираються: і з Галицької, з Подільської, з Волині і зі степу, з Полісся, навіть із Червеної Русі. Диявол не спить. Диявол розставляє і найхитрішим свої пастки. От сатана й підкинув на дорогу перед Лицарем хтиву відьмачку, щоб вона обкрутила хитруна і посягла на його срібло-золото. Не тільки я кажу, що Сусанна була відьма. Сусіди говорили і просто чужі люди, ніби бачили, як вона крізь димар вилітала і прямувала на їхній шабаш на Лисій горі. А може, й на Бусовиці. Потім у сусідів, поки вона господарювала в Лицаря, пропадало молоко у корів. Не раз і не два перекидалась вона на чорну кішку. Хоч волосся мала світло-русе, аж ніби полове, а очі справді, як у кішки, зелені. І здоровенні, отакенні завбільшки. Хтивість не можна уявити — злягалася з ким могла і де могла. Навіть одного разу, розповідали люди, під час банкету зайшла за відхилені двері і, схилившись ніби над діжкою із квасом, підставилась одному пахолкові. Що в неї було відьомське — вона не чекала, коли до неї почнуть залицятись. Перша заманювала чоловіків у свої пелени. Звісно, ніяка жінка, якщо вона не відьма і якщо їй сатана не підсобляє, не зможе такого вчинити. І потім вона зовсім не старіла! Це й Алхимник свідчив. Він її після Єдигеєвої навали бачив, вона зовсім не постаріла. На що вже був зух, але й він злякався — виглядала точнісінько так, як її вперше побачив! Жодної зморшки за всі роки їй не додалося! Потім таке — вона ніколи не стомлювалась. Ні від блуду, ні від хатньої праці, ні від довгої мандрівки. І ще один доказ — усі без винятку постраждали, з ким вона стикалася. А вона вислизнула із залізних лабет долі й опинилась десь аж на Холмщині — неушкоджена, непостаріла й жива!.. Донька Лицаря Магдалина її зненавиділа від першого кроку. Щодня знімала бучу! Гвалт і гармидер! Магдалина будь-що хотіла вижити її з оселі. Але Сусанна так догоджала, так догоджала своїм єством блудодійним підстаркуватому Лицареві, що він аж умлівав.

Ну, а коли донька ніби побила Сусанну так, що та не змогла до Лицаря в ліжко залізти, то він вислав доньку свою на пасіку. Разом з нею відіслав і мамку, її годувальницю. Пасіка стояла недалеко від Либеді за горбами. Під тим знаменитим липовим гаєм. Жив на хуторі старий пасічник — він і сторожа, він і робітник, він і підпора скривдженим бабам… Панночка Магдалина від образи і безсилої люті почала проклинати батька, свою загиблу матір і навіть стала ремствувати на Бога!.. Коротше кажучи, нечиста сила нею опанувала! Бо, коли починають у гніві проклинати і батька, який би він не був, і на Бога ремствувати, що несправедливо її карає, тут добра не чекай — за першою спокусою прийдуть легіони дияволів! Сатана ніколи не спить! Бо сатані відпочинок не потрібен! Немає йому втоми у підступах та розкиданні спокус!.. Отож донька Лицарева цілими днями то голосила, то проклинала Божу волю… Тим часом на хуторі з’явився лікар Окиша. Він був і за похлібника Сергієві боярину, і лікував його, бо в Сергія Стрільця часом боліла голова — його ще на Ворсклі вдарили келепом по тімені.

Якимось чином мамка панночки взнала, що Окиша на хуторі в боярина. Мамка й прийшла до нього по допомогу. Боялась вона, що панночка Магдалина накладе на себе руки. Бо дияволи вже добре обсіли панночку. Хоч не могли зовсім подужати, та не покидали її ні на хвилю.

Окиша прийшов і побачив, яка вона красуня. А сидить на пасіці, мов на засланні, і в самотності скніє. Отут диявол і вдихнув йому в душу спокусу! З цього, власне, все й почалося! Але ж як хитро діяв диявол — Окиша був п'яниця. Кажуть, що всі п’яниці однакові. Я кажу — дурниці! У кожного п'яниці є своя вада, якесь найслабіше місце. В Окиші теж була біда — хміль не відбивав у нього ні лікарської вправності, ні хорошої пам'яті. І не старив передчасно його тіло, як ото всіх п’яниць підточує… Хміль відібрав у нього всяку здатність не тільки до бездумного блуду, а й до звичайного дітородження. Але ж я кажу — хміль над ним дивно посміявся. Розумом він як лікар і як муж одразу зрозумів: панночка потребує будь-що любовного єднання! А що сам був нездалий через своє пияцтво, то зразу ж вирішив звести їх — боярина Сергія і панночку Магдалину!.. Не знаю, брехати не буду, бо вже й тоді ніхто не знав, але якимось там робом затяг Окиша свого господаря і благодійника славного витязя боярина Сергія на пасіку. Ще раз треба сказати — це всі свідчили — мужність боярина Сергія не мала меж. Я особисто знав одного знаменитого жебрака з-під Печер.

Він теж воював проти ордену. Той каліка бачив у бою Сергія Стрільця. Стрілець Сергій під’їздив просто до ворожих шанців, спиняв вороного і бив стрілами ворогів. Без похибки. Той каліка мені казав: «Його лук ніхто не був здатен нап'ясти». Стріли з того лука пробивали крижацьку броню, мов бив із куші! І кінь у боярина Сергія заворожений — бій гримить, січа гуркоче громом, брязкіт страшний, німці і з гаківниць палили, — а кінь не шарпається, не вихає. Жодного дотику вуздечки, жодного стискання ніг! Кажуть, власне, хто зараз знає? Казали тоді — перед походом Сергій Стрілець водив свого вороного до одного знахаря аж у Звіринець, щоб той йому заговорив октаза. Я думаю, тому знаменитому жебраку, колишньому воякові, ні до чого було брехати, але він свідчив: боярин Сергій збив на землю німця-лицаря з коня. То лицар відбіг у кущі, вихопив у латника кушу і почав її напинати. Сергій скочив з октаза і кинувся з келепом у чагарі. А кінь, мов пес, за ним іде! Упорав боярин Сергій лицаря. Кінь підбіг до Сергія і сам перед ним прихилив коліна. Господар сів на коня і помчав далі битись!..

Ворогів найсильніших, найвправніших не боявся боярин Сергій… А от жіноцтва боявся. Аби не виказати, що він їх лякається, уникав їхнього товариства, як тільки міг. Отож затягнув його Окиша на пасіку. А тим радість нечувана — гості! Пасічник та мамка почали гостей пригощати. Окиша вмів зуби заговорювати і підпоїти співбесідника. Скоро вже і пасічник, і мамка були добряче підпилі й не збирались іти до молодят у світлицю… Я й кажу, що, тільки панночка Магдалина відкрила вуста, біси проникли в неї. Не встигли за мамкою двері зачинитись, вона зразу схопила боярина за руки і в сльози: «Ти мій ясний соколе! Моє кохання і моя смерть! Яким тебе чорним вітром на мою бідну голову принесло на цей убогий хутір!..»

Боярина наче стій напав — сидить і не може від сорому ні вуста розтулити, ні рукою поворушити. Вона, таке побачивши, знахабніла вкрай — сіла йому на коліна, руками обвила і давай цілувати! Та з таким завзяттям, що в бідного боярина губи спухли, а на шиї вона йому синці понаставляла. Допалася до бідного звитяжця, мов вовчиця до свіжатини!.. Панночка була правдивою незайманицею, але якщо в дівицю увійдуть біси, то вона може таку саму радість від блуду мати, як і розгуляна хвойда!.. Крім того, потім її мамка згадувала, що вона просила їй все-все розповісти про залицяння чоловіків до жіноцтва і про гріховне злягання. Мамка була нівроку гарна молодиця, хоч їй було майже сорок років! Певно, тому, що тільки один раз понесла і один раз народила. Після пологів вона жодного разу не вагітніла, а скочити в гречку любила.

І тільки після дитини зробилась пишна.

От ті п'ють на кухні, а ті, в світлиці, милуються. Почала панночка шарпати Сергія Стрільця: «Поцілуй мене, соколе ясний! Моє ти сонечко краснеє! Поцілуй!» Ну, він її легенько так у щічку й цмокне. А їй те, що він такий нерішучий, боязкий, тільки снаги надає! Каже йому ця шалениця: «Поцілуй мене, голубе мій сизий, у вуста, у вуста! Голова мені тьмариться — так прагну твого поцілунку!» Він її цілує, обережненько так, у вуста. Від його ніяковості вона роз’ярилась, розпалилась, що вже ні стида, ні сорому, ні тями! Виставляє йому свої перса. Тільки він їх поцілував, вона як застогне, як застогне… Він злякався, бо не мав ніколи справи з жінками… Просто на ньому було прокляття всього роду і матері, і баби, і прабаби… і всіх… за їхній блуд і невірність чоловікам. І він про це знав. Знав, що він байстрюк. І боявся, що і його жінка стане такою ж. Це він потім, вже зовсім переможений демонами, обливаючись сльозами, оповідав своєму похлібникові алхимникові Ярчуку… Але тоді він ще демонами не був вкрай поневолений. Просто вона дуже зненацька його прихопила і в нього від несподіванки розум запаморочився. Тому слухався її і не перечив. Вона ж сама залізла до нього під одяг, випростала його єство назовні і сама себе його єством позбавила цнотливості!.. Воістину — де сатані не під силу, там він жінку посилає! Для простого чоловіка — просту звабу, а непереможному Сергієві Стрільцю — навіжену хвойду, блудодійку з поклику душі!

Хто зна, скільки б вони в світлиці забавлялись, а ті, на кухні, пили мед. Та чогось мамка визирнула у віконце — а далеко на горі, на лівім березі — там вершники. Мамка зразу впізнала Лицаря. Вони так боялись Лицаря, що враз протверезіли й кинулись усе ховати. А лікар Окиша та боярин — городами до липового гаю. Це було вперше, щоб боярин Сергій утікав. Він страшенно злякався, що Лицар застукає його зі своєю донькою і примусить одружитись! Бо всі знали, що він людина богобоязлива та цнотлива. І раптом такий глум?!! Якась навіжена, та ще й латинської віри, та ще й незаймана, сама його спокусила… Шалені, неймовірні справи!.. Він тікав до себе на хутір, як від нечистої сили! Та й справді, це ж були сатанинські ігрища!.. Він після того і постався, і молився, але ніяк не міг забути розпусну, навіжену панночку…

Лицар не застукав їх у себе на пасіці. Однак його люди погнали слід за Окишею і Сергієм. Тоді Білий Лицар вирішив обезпечити себе. А він не був дурним — враз зрозумів, що Сергія Стрільця потяг на пасіку Окиша. Лицареві люди прихопили Окишу, коли той з’явився на Подолі, і трохи примучили. Пообіцяли додати, якщо лікар погано затямить Лицареві слова.

Треба вам сказати, що в нього були вірні слуга — татари-ногайці. Нема що пояснювати — справжні вовкодави. Скажені і невблаганні. А він, Лицар, їх добре шанував — одяг, зброя, добра їжа — всього їм було від нього. Навіть татарочку-рабиню їм купив.

Окиша, звичайно, злякався смертельно. Бо він був — лікар, людина з поспільства. Тому втік кудись до монастиря. Там допомагав прочан лікувати, псалми співав. Голос був у нього дивної краси. Люди казали, як густе вино розливався. А душа — ница. Бо п’яничка. А п’яниця з-поміж усіх людей себе одного любить, себе одного голубить та тішить!..

Сергій Стрілець тим часом зовсім збожеволів на своїм хуторі. Хоч і постався, і молився, та спокуса ввійшла йому в душу, уразила в саме серце. Він і вдень і вночі тільки й думав і снив панночкою. Водночас і боявся, як смерті, гріха з нею, і хотів, прагнув блуду з нею більше життя! Змарнів, схуд, почав плакати. Та не міг наважитись переступити поріг садиби. Навіть коня не виводив за браму. Кінь вороний, його улюблений кінь, почав табіти, занепадати! Боярин Сергій знав, що він тане. Але не було в нього життєвої волі самому взяти та й піти до цієї!.. От як сатана підступно вдарив у спину славного витязя землі Київської. Не взяли його ні татарський аркан, ні меч німецький, ні чума кримська, ні ковтун жмудський, а навіжена баба своєю ненаситною утробою подолала! Він танув наче свіча на вітрі. Може, кілька тижнів йому лишалось. Аж тут з’явився на хуторі Алхимник. Він і Чорнокнижник, він і Гудець, він і Дударик. Хто як його звав. Я сам не знав подібної людини…

Мудрих та бувалих людей питав — усі казали, що такого як Алхимник другого не було. І, певно, вже не буде в Києві. Він усе міг. Але ніде й ніколи довго не тримався. Він побачив, що Сергій Стрілець тане. І одразу почав його лікувати. Як справжній чародій. Попрохав у Сергія хорошого вина. Той сказав, де вино. Алхимник приніс корчагу і питає: а з чого пити? Сергій Стрілець сказав у скрині срібну чашу взяти. Чаша була срібна, знаменитої німецької роботи. Згодом, по багатьох роках, бачив її у замку. Один тільки раз там був, а от пощастило таку річ побачити!

Налив Алхимник у чашу вина. Надпив половину й каже Сергієві Стрільцю до дна пити. Той узяв її, став пити. Алхимник же йому в очі дивиться і повіками й не кліпне! Як боярин випив, Алхимник зразу й каже: «Від нас біда відійде, поки вино є!» Треба тут сказати, що, коли Сергієве майно описували писарі воєводські, там було майже дві дюжини корчаг із найкращим кримським вином! Та коли на якийсь бенкет в раді хотіли подати його до столу й покуштували, то виявилось, що то все оцет! От вам ще одне діяння сатани!

Відтак Алхимник заграв на дуді для звеселення Сергія Стрільця. Кілька днів грав. І Сергій ожив. Почав оклигувати. І коня його виходив Алхимник. Такий бравий кінь відродився! Як став Сергій Стрілець вправлятись у стрільбі та коня перегонами по всіх грудах ганяти, тоді й каже Алхимник, чого він об'явився на хуторі. Він прийшов і приніс йому звістку від його колишніх татарських господарів. Вони Алхимником передали звістку своєму колишньому гостеві. Бач, яка хитрість татарська: гостем назвали, щоб не дрочити «колишнім рабом»! Передавали йому через Алхимника, що настав час здійснити задумане. У Московщині ніби чвари та непевність. А після перемоги над орденом триклятий Вітовт остаточно злигався з ляхами і хрест цілував їм на вірність. І небавом віддасть усі України — і Київську, і Черкаську, і Волинську — лядському королю та домініканцям. Ординці про це достеменно знають, бо серед Вітовтових татар є вірні їм люди. Настав час Сергієві Стрільцю зібрати надійних хлопців, потайки від Литви коронуватись і захопити замок і Святу Софію. Тільки до останньої миті діяти найпотаємніше, щоб латиняни та Литва не провідали. І надсилають вони Сергієві Стрільцю цісарський вінець золотий. Справжній, із Царгорода. Його турки у греків загарбали. А Сергієві Стрільцю він належить за правом крові — адже його прапрапрабаба з цісарського роду.

Татарські мурзи передали вінець королівський у розібранім виді. Візантійські вінці не такі, як латинські — з обруча та зубців, а збірні — із золотих розписаних лусок. І шаблю йому передали — тільки лезо із дамаської сталі, без наруччя. Цей клинок колись подарували турки темнику Ногаєві, теж одному із предків Сергія Стрільця. А знамено та берло нехай сам собі вибере. Краще когось із суздальських князів, вони його предалекі предки. І татари йому, найголовніше, надіслали ярлика на Київське королівство. По багряному пергамену твореним золотом писаний! Якби Сергій Стрілець був при повнім розумі, якби він не збожеволів від зазіхань цієї навіженої розпусниці, від усіляких диявольських оман, то й слухати не став би татарських посулів і торкатись леза та лусок золотого вінця. А він згодився відразу. І не те що ожив від підступного татарського ярлика, а просто на нього якесь шаленство найшло. Почав зброю ладнати, вправлятися щодня оружно і голіруч. Заходився коня, мов малу дитину, випещувати, готувати до походів та боїв. Але як сказав святий апостол Павло: «Всі спішать на ристалище.

Приготований кінь до бою. Та перемога — від Господа! Тож поспішайте на ристалище!» Але перемога — від Гос-по-да!..

Алхимник потім присягався всіма святими, що як він прийшов на хутір, то Сергій Стрілець і згадувати забув про панночку, доньку Лицаря… Панночку тим часом кудись на далекий хутір, десь аж під Канів, вже як зазимки надійшли, Білий Лицар під охороною татар відправив. Вона ніби кинулась у Стугну, коли переїздили мостом. Та її із крижаної шуги витягли. Звичайно, застудилася і на батьківськім хуторі довго хворіла. Хворіла, хворіла, поки й померла. Ще як була жива, все Сергія Стрільця проклинала. Що він її зрадив і збрехав, бо не прийшов, як їй обіцяв і присягався. Проклинала, щоб його жодна мрія і гадка не здійснилась, щоб уся його слава була зганьблена, щоб усі його зрадили, як він її обдурив і зрадив! Такі страшні прокльони на голову Сергія Стрільця посилала, що й мамка не витримала, молила її не проклинати так жахливо людину. І що страшне — тільки вона померла, зразу ж її прокльони почали збуватись…

На хуторі в Сергія Стрільця стояла добра курна хата. Вже під Коляди прийшли на хутір двоє наймитів — чоловік та жінка. Обоє хлопи не молоді, але міцні й бадьорі. Наймит той взагалі був справжній силач. Алхимника на хуторі, коли вони прийшли найматися, не було. І Сергій Стрілець поселив їх на хуторі, щоб вони йому по господарству все робили. Тільки умова — не ступати наймичці через поріг садиби. А наймитові без виклику не приходити й не кликати господаря.

Алхимник тим часом, як вовк-сіроманець, по всіх містечках гасав. Він людей підбурював проти литовських панів та латинських ксьондзів. Коли повернувся, то дуже був невдоволений, що Сергій Стрілець прийняв наймитів. Але не став його намовляти, щоб він їх вигнав. Не хотів, аби ті щось запідозрили. А щоб не пхалися до кузні над ручаєм, де собі окублився Алхимик, він вчинив такі заговори та чари, що наймит страшно ногу повередив. А наймичка, коли навмисно близько пройшлася повз кузню, щоб зазирнути туди, впала на відра і обличчя собі сильно розбила. Після того обоє десятою дорогою кузню обминали! В такій спосіб Алхимник думав, що застерігся від усяких соглядатаїв та дуже цікавих проноз. Але за спиною того наймита стояв страшний чаклун самого вовкулаки Вітовта. От де була таємниця!

Все йшло ніби найкращим робом. Найкращий воїн Київської землі готувався до боїв і походів. Алхимник кріпив на срібний обруч золоті платівки корони. Наймити клопотались по господарству. У городі на Подолі тим часом об’явився небіж Білого Лицаря. Його свого часу за всякі веремії заслали на службу у південні землі, за Черкаси. Як воїн повернувся, то в перший же день совокупився із Сусанною, мов пес із сукою. І так вона його вподобала, та відьма, що всі його забаганки виконувала, тільки він оком мигне! Однак дурень той, хто думає, що ніби викрутиться, якщо відьма в нього закохалася! Рано чи пізно те відьомське кохання виявляється чимось страшним або гидотою незугарною… Той небіж був великий лайно і ледащо — ні чорта не хотів робити. Навіть у такій шляхетній справі, як навчання та щоденні оружні вправи! Ну, хіба це шляхтич?!

Білий Лицар страшенно лютував, бо небіж був єдиним його спадкоємцем. І сказав: коли той не візьметься добре до зброї, то він йому не відпише ні грошей, ні маєтностей. Це подіяло, і молодик заходився сікти лозу шаблею, штрикати мечем опудало. Та робив все ліньки, без запалу! І тоді дядько, тобто Лицар, споглядаючи його дійства, вирішив поставити проти нього одного із своїх слуг. То був парубчак, слуга на кухні. Хлопець безрідний, хоча з вільних, не кріпак. Його на ярмарку куховарка примітила і взяла собі в помічники. Це саме тоді трапилось, як Лицар витурив панночку з її мамкою на пасіку. Коли мамка була в садибі, вона разом з куховаркою стояла при печі. А тепер одна куховарка не вправлялась. Сусанна ж тільки кермувала та стежила, скільки монет на базарі витратили та чого й скільки взяли в коморі та в зимнику…

Отож на цього хлопця-кухарчука надяг Лицар доспіх, дав йому меч.і поставив проти небожа. І виявилось, що кухарчук хвацький і витривалий хлопець. Лицар сказав йому, щоб він захищався від небожа, а сам не нападав. Як небіж не старався, а не міг зачепити навіть по панциру клином. Кухарчук відбивав удари або ухилявся. Ну, і небіж його зненавидів.

Але не це головне. Головне ось що. Сусанна дістала зілля в однієї знахурки-чародійки і підпоїла Лицаря. Видно, вона, Сусанна, на своє відьомство не надіялась. Бо була хоч і відьма, а зайда галицька. Може, вона сумнівалась, що її галицьке вміння тут допоможе. Тому ще в тієї знахурки-чародійки купила й закляття, всі його потаємні слова. Підпоїла і закляла Лицаря. І він їй виказав, де сховав крижацький скарб. Але вона знала, що, поки він живий, їй не забрати того скарбу. І почала думати-гадати, ворожити й заклинати, як Лицаря погубити. І наворожила, що їй не можна труїти Лицаря. Бо тоді її злочин об’явиться і вона загине. Ще випало їй на кістках, як вона їх кинула, що хтось повинен втопити її господина. Сильна вона була у ворожбі! Бо любив Лицар смажену печінку з минів. І сам печерував їх на Корчуватому. І от, як стало більш-менш тепло, загадав Лицар своєму небожеві збиратись на риболовлю…

А перед тим на хуторі Сергія Стрільця сталося ось що. Алхимник уже зібрав корону, виготовив рукоять і наруччя шаблі. І подався по Україні гуртувати хлопців і виготовляти зброю. Бо в ковальстві він був чоловік вправний, хоч ніколи цього нікому намагався не виявляти… І тут — треба таке? — на Гробки ввечері біля Сергієвого хутора з’явилися привиди. Панночка і її мамка. Почали привиди шкрябатись у хвіртку садиби й проситись у гості до Сергія Стрільця. Він перелякався, не встояв перед їхнім скигленням і впустив їх… І вони цілу ніч мучили його блудом!

Перед світанком, як півень закричав, вони вийшли із садиби і за мить щезли аж десь у пагорбах. І так кілька днів підряд. Аж поки наймит не почув якісь тихі голоси та побачив світло з глиняних ліхтарів. Він не побоявся підкрастися потихеньку до тину, бо Алхимника вже давненько не було на хуторі. Почав наймит підглядати, що ж там, в оселі, відбувається? Ну, може, якби це була інша садиба, навіть багатша, то, може, наймит і не побачив би нічого. Але в Сергія Стрільця в будинку скельця у дубових рамах були — як сльоза! Паче вода джерельна — все видно! І він побачив, що Сергій Стрілець блудодійствує з панночкою на ліжку. А мамка без всякого сорому в одній лише сорочці ходить по світлиці…

Наймитові аж дух перехопило від такого діла! Бач, який святенник його господин, он що виробляє з простоволосою дівкою! І та звідня підстаркувата, хоч на молоду виглядає, розбирається геть наголо!.. Та, коли вона поклала сорочку на лаву й повернулася спиною до наймита, той від жаху ледь свідомість не втратив! Бо хоч він із нечистою силою злигався і сатані служив, однак не бачив досі ще замість спини голого хребта кістяного та кривавих нутрощів. Від несподіванки він упав з паркану. Ледь не вбився! Якось там приповз-пришкандибав до хати, але ні про що жінці не розпатякав. Лежав до обіду — казав, що поперек прихопило. Тут його покликав Сергій Стрілець і наказав коня вигуляти по долині й попорати гарливо, бо він сам нездужає. Ну, кінь знову почав підпадати. Тоді цей слуга сатани, наймит, вигадав хитрість. Як ставив коня до стайні, то й каже:

— Мій господине! Певно, Вороного нечиста сила мучить. Певно, до стайні проникає. А я знаю спосіб, мені один чернець із Печер передав. Слухай, що скажу, мій господине, — треба на смугах паперу написати слова із Псалтиря і наклеїти їх навхрест на вікна, на двері, на щілини й дірки. І тоді ніяка сила не проникне всередину!

Сергій Стрілець був геть змучений, ніби його з диби зняли, подивився так сумно-сумно на свого наймита й питав:

— А людину теж можна захистити такими паперами?

— Тільки оселю можна захистити. А самій людині потрібен якийсь дуже могутній оберіг. Ще щось потрібно мати на тілі, крім натільного хреста…

Сергій Стрілець аж засвітився, очі в нього заблищали, і він наказав осідлати Вороного.

І поспішив щодуху в монастир по свого золотого змійовика.

Повернувся він на змиленім коні, ледь його не загнав, але був спокійний й усміхнений. Коня знов поручив наймитові, а сам сів писати молитви на паперових смугах. До вечора, скільки треба було, списав і наклеїв на всіх вікнах, на лядах і на дверях. Оберега золотого поверх каптана над яг і почав псалми співати. Він стільки псалмів знав, що можна було подумати, ніби він диякон, а не найкращий стрілець Києва.

Засіяла перша зірка, і одразу з'явилися привиди зі свічками в глиняних ліхтарях. Як ті привиди мамки і панночки не бились, як не сіпались, як не молили відчинити, як не ганьбили, як не погрожували, Сергій Стрілець не порушився. Він сидів у будинку при запалених свічах і без угаву співав псалми. Так було до других півнів. Як закричав півень, обидві мари, не згасивши ліхтарів, поспішили до Либеді і десь біля броду розчинились у тумані.

На другу ніч наймит пішов у засідку, сказав жінці, ніби Сергій Стрілець наказав йому сторожувати садибу. Жінка почала його відмовляти, щоб нікуди не рипався, бо ще заб’ють. Але не тому вона сичала, а тому, що боялась, аби не пішов він уночі до однієї вдовиці на сусідній хутір. Наймит гримнув на неї, і вона замовкла. Але не стулила очей всю ніч — все прислухалась, чи не потрюхає її чоловік по стежці на той хутір. Але не чоловік її побіг до чужої спідниці, а до сінника підступили якісь дві постаті з ліхтарями-кухликами. Звичайно, жінки — чоловіки з такими ліхтарями домашніми на вулицю не виходять. У них для того ліхтарі з залізними гратками на держаку або смолоскипи з мички та живиці. Щось вони довго з ним гомоніли, а потім зайшли за сінник, і стало зовсім тихо. Наймичку аж пропасниця била від злості та ревнощів, так їй хотілося побігти та просто очі видерти своєму чоловікові. Така вже була вона ревнива та пожадлива до любощів. Але що обличчя в неї вже було геть змарніле, то ніхто з нею, крім її чоловіка, не бажав злягатись. Як уранці він переступив поріг, то вона до нього кинулася, аж сичала, навіть крикнути не могла:

— Я тут гибію сама в хаті безборонна, а ти цілу ніч з якимись шльондрами бавишся? Я від зорі до зорі одна, як той віл, тягну всю працю! Я тобі на горілку, на закуску, на гру гроші заробляла завжди, а ти тепер мною гребуєш?! Я про всі твої шахрайства мовчу, бо я тобі вірна, а ти мене в багно топчеш?!! Я ще не сконала, а ти вже на подвір'я курви водиш?!!

Вона аж трусилася, аж слиною бризкала і слова більше не могла вимовити, загіпсувалась від люті.

Наймит так спокійно їй і каже, наче нічого особливого не трапилось:

— Дурна! Чого галасуєш? Ти знаєш — привиди приходили.

— Та які привиди!?! — аж посиніла від злості наймичка. — Хоча б трохи глузду та совісті мав, щоб так нахабно брехати! Геть пропив і програв усякий глузд!

— Не вищи, наче свиня недорізана! Приперлися ці привиди для блуду з боярином Сергієм. А від них він за молитви сховався. Вони, поки папірці з молитвами скрізь наклеєні, не можуть до нього проникнути.

— То хоч би й так було… ти тут причому?!

— А притому, що вони мені обіцяють великі гроші, щоб я обдер ті папірці.

— Брешеш ти! За дурепу мене маєш… Які можуть бути у привидів гроші.

— От і я так їм відповів. Вони пообіцяли принести сьогодні ввечері… А зараз дай поснідати і не галасуй. Як мені не віриш, то сховайся під старий жолоб і послухай, що вони скажуть… Та швидше готуй їсти, бо я спати хочу, а мені ще треба коня почистити і напоїти…

Увечері так вони й зробили, як уранці наймит сказав, — сховалась наймичка під старий жолоб. Тільки вечірня зірка заблимала, з-за броду з’явилися дві примари. Рухались нечутно. Наче ногами землі не торкали. І грудочки не зрушили, жодна гілочка під ними не хруснула. Як підійшли — привітались із наймитом. Власне, говорила тільки мамка, бо панночка весь час схлипувала. Вона, мамка, і каже:

— Ось візьми п’ять дукатів.

Наймит узяв, попробував на зуба і каже:

— Наче правдиві, не алхимницькі. Але ж тільки п’ять. Ми домовились — тридцять дукатів! Де ж решта?

— Добрий чоловіче, ну для чого тобі дукати? Раз заплатиш дукатом, два заплатиш дукатом, три заплатиш дукатом. А там хтось поцікавиться: звідкіль в нього стільки золота? Ти подумав?.. А ми тобі днями принесемо п’ять кіп щирих празьких грошів. Принесемо частину золотом, частину — сріблом. Відкрий нам хід. Ти ж бачиш — ми своє слово дотримали: п’ять дукатів у тебе в руці…

— Це мала частка, — не піддавався наймит.

— Пожалій нас! У нас тільки два дні лишилось. Ми завтра тобі борг принесемо. Молимо тебе!

— Ви на забаву до нього прийшли, а мені з жінкою на прожиток треба. Якщо я вже беру на душу гріх, то нехай хоч на старості ми з нею поживем) в достатку… За п’ять дукатів я не можу гріх на душу брати. Та й жінка не згодиться за таку мізерію душею і головою важити.

— Ти краще жінку свою не плутай в це лихо. Я бачила її у вікні, і мені її лице видалось на одну злодійку схожим… Слухай, а ти не брешеш, що вона в тебе київська? Не з Черкащини вона?

— Та ні, киянка вона, чого мені брехати?

— Дивись! Бо якщо твоя жінка та сама, на кого вона мені здалася схожою, то така кого завгодно за мідяк купить, а за срібло продасть! А втім, я її завтра краще роздивлюся і скажу тобі всю правду. А зараз відкрий нам прохід…

— Завтра відкрию. Гроші принесете — будь ласка…

— Ти такий жорстокий… Колись пожалкуєш…

— Не погрожуй!

— Ну добре, добре!.. Завтра будуть тобі гроші! — сказала примара-мамка і потягла за собою примару-панночку. — Ходімо, доню, у нього серце як у юдея — тільки від злота м’якне! Я добуду йому срібла, скільки його чорна душа править. Ходімо…

І вони пішли з хутора, ще зовсім і чорна ніч не впала.

Наймит відхилив жолоб, щоб його жінка вилізла з-під нього. Та від страху сили полишили її, і вона не могла звестися на ноги. Руки в неї трусилися, зуби цокотіли. Наймит притяг її в хату, напоїв вином, але вона так перелякалась, що цілу ніч сама не спала й чоловіку своєму не давала спати. Все йому торочила:

— Тікаймо звідсіля! Вони нас задушать!

— А гроші?!

— Та нам п’яти дукатів на десять років вистачить… Ну, а якщо коні й хату купимо і поле винаймемо, то на три роки. І ще випити тобі буде і мені солодко поїсти!.. Тікаймо!

— Дурепо ти, дурепо! П’ять кіп срібла! Вони притягнуть срібло — а по нас пил завіявся? Ти хоч бачила коли-небудь такі гроші?!

— Не бачила! Не хочу я нічого! Тікаймо! До завтрашнього вечора ми вже далеко будемо звідсіля…

— Поки гроші не візьму, і кроку звідсіля не ступлю!

І наймит дотримав свого слова — як почало сутеніти, він пошкандибав до старого сінника. Тільки з хати — його молодиця зразу двері на всі запори, ляду на горище закрила, віконця-заволоки засунула і позаклинювала цурпалками. Сама залізла в діжу і згори накрилася. Сиділа й трусилася від кожного мишачого шкрябання й писку, від кожного тріску в зрубові мертвилась і серце в неї заходилось. Їй здалося, що вона всю ніч сиділа. Але коли повернувся її чоловік, ледь двері не висадивши драбиною, поки вона відчинила, то якраз перші півні заспівали. Наймит не втримався і так вжучив їй по вилиці, що вона довгенько відпочивала на долівці. Наймит не чекав, поки вона оклигає, запалив усі свічки й розіклав на столі срібло. Чотири рази рахував, а все ніяк не сходилося — то було ніби менше, то ніби більше.

Коли наймичка очуняла, то придибала до столу. Як уздріла все срібло на столі, то ледь знов не зомліла. Так і гепнулась на лаву коло столу і слова не була здатна вимовити. Зрештою вона настільки отямилась, що приступила до чоловіка, схопила його за руки.

— Поки вони там блудствують, тікаймо геть. Тепер у нас і срібло є, і злато!

— Була ти дурною, дурною і лишилася! І дурною й здохнеш! Ми втечемо, а раптом вони його задавлять? Тоді виходить, що то ми його задушили і втекли. По наш слід воєводині пси поженуть. І лавники подільські своїх пахолків. То де ми з тобою зависнемо — на Подолі чи перед Драбською брамою?!

— Що ж нам робити?! — як заголосить наймичка. — Вони ж і нас можуть удавити!!!

— Цить! — сказав наймит. — Бо я раніше твою дурну макітру потрощу!

Вона й замовкла до других півнів, а потім почала канючити:

— Після других півнів привиди зникають… Піди подивись, що там робиться…

— Сиди, дурепо, і не рипайся! Поки сонце не зійде, нема чого туди пертися.

— А я б от пішла, якби була чоловіком! — сказала наймичка.

— Якщо ти ще хоч слово ляпнеш, я тобі останні зуби повибиваю.

Ну, зуби вона, звичайно, берегла, як усяка жінка. І не стала дрочити свого чоловіка аж до самого сонця. А він тим часом загорнув усі гроші в шкіру і сховав їх під порогом хатніх дверей.

Тільки сонце вигулькнуло з-за пагорбів, наймит і наймичка побігли в садибу.

І зразу, тільки побачили відчинену хвіртку, зрозуміли — Сергія Стрільця немає!

Вони зайшли на подвір’я, а на подвір’ї скрізь смуги паперу із псалмами, двері будинку відчинені.

Вони обережно зазирнули й побачили в опочивальні на ліжку удавленого Сергія Стрільця.

У наш ворохобний та кривавий час люди, на жаль, звикли до чужої наглої смерті. Тим пак простолюдини, особи жорстокі та нерозумні, але те, що наймити Добачили, — вжахнуло їх. Вони як стій стали на порозі опочивальні.

На Сергієві Стрільці лежав кістяк людський у білій сукні шовковій. Кістяні руки скелет поклав на посиніле горло славного воїна. З черепа цього страшного кістяка звисали довгі пасма злиплого, перетлілого волосся. Наймичці стало млосно, і наймит витяг її, як солом'яний куль, на подвір'я. Посадовив під парканом, наказав:

— Доглядай садибу! А я побіжу до перевізника. Нехай сідлає кобилу та поспішає в місто владу сповістити.

— Е ні! Я тут не збираюсь гинути укупі з кістяками та удавлениками. Я ще жити хочу!..

— Тоді поспішай до перевізника та передай йому все, що я сказав. І киян нехай сповістить, і воєводиним людям передасть. Поспішай…

А в перевізника жінка виявилась така цікава та нетерпляча, що хоч тремтіла зі страху, а побігла до Сергієвого хутора. Одночасно з нею туди притрюхав Алхимник. Його такий розпач охопив, коли він побачив страшний кінець, що він сів на порозі дому й заплакав. Ще б пак, де він міг знайти такого щедрого благодійника, як цей витязь?!

Коли був живий Сергій Стрілець, то не дуже до нього любов’ю палали — вважали, що він винен у загибелі своєї сотні. Але, коли він загинув, та ще такою страшною смертю, люду поназбігалося звідусіль! Як приїхали владці, все оглянули й переписали, то виявилось, що всі коштовності, про які поспільство знало, лишилися на місці. Тільки не могли знайти золотого змійовика. Прискіпливо допитували і Алхимника, і наймита, і наймичку, і жінку перевізника. Але ті відпирались і кожен доводив свою невинність…

Потім ще якийсь час на хуторі духи загиблих з’являлись щоночі і мордували страхом наймичку. Щоночі вона кричала, а наймит її бив, щоб вона дала йому відпочити. Не хотів ніяк іти з хутора — чекав, поки рання редька дійде та огірочки підуть. Та зрештою, видно, й наймита почали діставати привиди, бо він домовився про городину з перевізником і продав йому все на корені за якісь мідяки.

Отож до повного дозрівання капусти, цибулі, редьки та огірків на городі колупалась перевізникова жінка. А Алхимник все сидів і сидів на хуторі. Щось майстрував собі в кузні. Якусь зброю ніби — чи то кушу, чи то лука. А потім в один день щез. Його в той день бачили із сумним конем, вантаженим невеликими паками. А в руках він мав патерицю із залізним клюгом. Для вмілої людини — то добра зброя! Щез він на роки. Як повернувся після Єдигеєвої навали, вже ніхто із владців йому нічого не згадував. Бо після того, як він щез, пішов поголос, ніби він підбурював уходників, і купців, і воєводських челядників Київ од Литви одірвати. З тих, хто більш-менш добре знав історію із золотим оберегом, він один лишився у Києві, Ні, брешу! Ще Ілько-кухарчук.

З Ільком ось що сталося. Він був хлопець дуже здібний до куховарства. На весну не тільки помагав кухарці, а й сам часом готував. Але погано, що його зненавидів небіж за те, що Ілько, хлоп безрідний, та не дозволив себе жодного разу мечем зачепити. А найголовніше — кухарчук застукав небожа і блудницю Сусанну у старім сіннику. І вони боялися, що він їх викаже Лицареві. Ілько-кухарчук і гадки не мав про це з кимось патякати. Тим пак доказувати на них Лицареві. Знав-бо, що краще хлопу в панські лиха не пхатися.

Ці ж двоє змовників мізкували, як від нього позбутися! А потім Сусанна докумекала — підкинути Ількові в комірчину дорогого, шитого золотом гаманця. Цей гаманець Лицаревої доньки вона потягла з комори Лицаря. Якось Сусанна обпоїла його дурманним зіллям, зняла з нього ключика і відчинила скриню з коштовностями. Тут виявилось неймовірне — найцінніші речі і найкращі монети зі скрині поцуплено! Хтось випередив цю відьомську хвойду! Тільки литовська, польська та московська монети лишилися. Куди тому лушпинню до празьких ваговитих срібників?!

Сусанна, ця клята відьма, набрала жменю монет і тихо порозкладала на сходах, ніби хтось згубив їх, коли пограбував скриню. Тоді зняла вночі страшний гвалт. Лицар якраз повернувся підпилий з Гори — був злий страшенно. Влаштували трус усім, хто був у садибі І знайшли гаманця в Ілька. Лицар сказав своїм вовкодавам відшмагати Ілька й посадовити до зимника. А сам завалився далі додивлятись п’яні сни. Та чомусь йому далі сон не пішов. Буває таке — і голова від хмелю обертом іде, і слабість в членах, а от сон раптом пропаде і не може людина заснути… А може, то сам янгол смерті його підняв з ліжка й погнав до тієї кімнати, де Сусанна та небіж віддавалися блудові? Лицар вскочив до кімнати. Схопив зі стіни кончара. Погнув свого небожа. А що знаменитий вояк був добре п’яний, а може, ця відьма йому зілля в узвар підсипала і пригостила, коли він повернувся з Гори, тому він не тільки не вбив небожа з одного удару, він його лише в ногу поранив! Небіж схопився і кинув у дядька лавку! І так влучно, що попав просто по зубах. Усі передні зуби геть у друзки!

А Сусанна схопила зі стіни алебарду й Штрикнула клюгом Лицаря в шию. Він од них тікати.

Ілько тим часом якось примудрувався та виліз із зимника. Страж це бачив, та Ілько його випередив і по голові, по голові клятого татарина кочергою. Той брикнувся і замовк. Тільки Ілько вийшов, як на нього з-за рогу вискочив скривавлений Лицар з кончаром в руці.

Що була темрява й Лицар не міг говорити від ран, а сам Ілько був у гарячці, то він сплутав дядька з небожем. Ілько тікати за зимник. Лицар за ним, хрипить, кров’ю захлинається. Щось хоче хлопцеві сказати. Ілько в гарячці не помітив, як у кут заскочив. А потім обернувся та як ударить по руці та в черево Лицаря.

Лицареві перед смертю й голос повернувся. Шамотить, хрипить, а все промовляє:.

— Тікай звідсіля!.. Швидше тікай! Я тебе не виню і прощаю. Все це відьма влаштувала і мерзотник! На свою кров руку звів… Усе через те срібло, через той скарб із моєю коханкою злигався, тільки щоб довідатись, де скарби лежать! Тікай! Тікай кудись подалі і назовись іншим ім’ям… Бо якщо ти їх уб’єш — усе, тобі погибель… Він шляхтич, а ти холоп…

— Я людей підніму, і ми їх упораємо! — закричав Ілько.

— Не дозволю! Ніхто не повинен бачити мою ганьбу! Тікай до мого вчителя. Все йому розкажи. Ось тобі перстень. Покажеш йому, і нехай він тебе навчить, як усе робити… Тікай!

Ілько не сперечався із Лицарем, бо зрозумів миттю, що по судах його затягають, по узилищах замордують, «правду» з нього вибиваючи!

Він не став чекати, поки Лицар сам помре чи Сусанна вибіжить і доколе свого хазяїна німецькою алебардою…

Змовники вийшли з будинку. Почули, що Лицар харчить під тином, конає. Потягли його в будинок. Що було коштовного, позгрібали в міхи, приторочили до сідел і виїхали з Подолу. Ще до схід сонця пройшли крізь Печерські ворота. Бо там його друзі стояли на чатах. Такі ж халамидники та шахраї, як і сам небіж. Коли вони виїжджали із садиби, забули загасити свічку в коморі. Звичайно — поспішали, бо їм земля під ногами почала горіти! Будинок спалахнув, наче суха береста! Той татарин-сторож почав гасити пожежу. Стали люди збігатися. Певно, Лицар чи порох, чи ще яке зілля в будинку тримав. Бо як вибухнуло, то болонки другого поверху посипались і вбили двох служниць і тяжко поранили татарина-сторожа. Тіло Лицаря обгоріло, мов поліняка. Але все одно видно смертельні рани від шаблі та алебарди. Тому й вирішили люди, що небіж, Сусанна та Ілько — одна зграя головосіків. І навмисне пожежу влаштували, щоб багатством Лицаревим заволодіти й сліди сховати. Поранений татарин так свідчив.

Воєвода, звичайно, як належить у таких випадках, надіслав своїм людям, щоб, коли де побачать таких і таких, затримували, хапали і гнали до Києва. Бо всі троє душогубці й підлягають суворому суду.

Розпорядження київського воєводи, звичайно, суворе. Тільки над усім є Божа сила, і вона, зрештою, як би там люди не вирішили та диявол не користував, всім порядкує і править! Так і в цій страшній історії було.

Цілий рік ховалися Сусанна та красунчик небіж. Пили, гуляли. Та доводилось їм весь час з місця на місце переїздити. Гроші облітали, як пелюстки з яблунь, одначе воєводським слугам не вдалося натрапити на слід Сусанни і небожа.

Аж раптом їх зустрів один з небожевих друзяк. Він чув поголос, ніби Сусанна та небіж вбили Лицаря і є грамота воєводи спіймати їх. Тож поміркував, що виказати їх — дурниця. Невідомо, чи дадуть йому щось за це? А от пострахати небожа, що викаже їх, якщо з ним не поділяться, можна. Так він і зробив. Ну, вони були змушені виділити добру копу грошей. Потім почали його намовляти випити з ними вина на замирення. Але той не сів з ними за один стіл — здогадувався, що Сусанна може чогось підсипати! Розбишака, пожадливий пес, а знав, бач, що за одним столом із відьмою нічого сідати пити чи в карти грати. Пішов собі від них геть з того містечка. Іде і бачить — їде на муцому коникові Ілько-кухарчук. Жене старих волів. Бо недалеко ярмарок збирався. Видно, до когось із купців-воловиків найнявся. Спинив коня Ілько-кухарчук біля колодязя напитись і худобу напоїти. То волоцюга вирішив повернутись і виказати небожу й Сусанні, яка небезпека на них чекає. А треба сказати — цей злодій з товаришами намагався забити Ілька, коли той одного разу вночі йшов додому. Ілько його сікачем по руці попав, бо при повнім кухарськім припасі був. Напасник з рукою довго мучився. Отож розбишака повернувся й розповів їм усе. Ну, вони й подалися на ту дорогу, якою мав їхати Ілько після ярмарку. Перестріли його там, де дорога круто завертала і йшла поміж чагарями в глибоку балку.

Вій їх побачив, як почав завертати межи чагарі. Вони попереду спішились і коней у чагарнику сховали. Власне, коні іржанням і видали злодюг.

Проти Ілька стояли Сусанна з кушею і небіж із мечем. Ілько озирнувся — позаду до нього підбирається той розбишака з тесаком. Тоді як поверне, як здибить коня Ілько та з гори з усього маху його кованим шистом як потне в груди! Аж ребра затріщали! А тоді повернув коня і, заволавши до Бога, помчав на них! Недарма його старий лях-лицар навчав усяким вояцьким хитрощам. А Сусанна не злякалась і випустила стрілу з куші. І поцілила коня в око. Бо Ілько як погнав коня, то зіщулився, притисся до самої гриви. Вона, бач, цілила Ількові в голову, а попала коневі в око. Кінь упав. Та Ілько поцілив наконечником шиста небожа під дих. Той упустив меча і снопом гепнувся на землю. Ілько теж шкереберть. Та зразу ж на ноги схопився. А шист із рук не випускає! Ілько краєм ока бачить — Сусанна вже підскочила до коня, відв’язує вуздечку. Ілько добіг до неї, вдарив кулаком по голові, схопив і пов’язав. Повернувся тоді до повержених небожа і злодія, щоб зброю їхню узяти. Тільки Ілько схилився до меча, небіж висунув із рукава чингал і вдарив Ілька в черево. Та вістрям втрапив якраз у калиту з монетами. Мідяки, мов луска, посипалися з калити. Хлопець так розлютився, що з розмаху небожа шистом окутим по голові лупонув. Зразу чорна кров полилась йому з носа, ногами засучив і закляк непорушно. Ілько і кушу забрав, і різака взяв у злодія. Тільки тепер його добре роздивився і впізнав свого напасника з Подолу. Розлютився він страшенно. Диявол його гнівом і жорстокістю спокусив. І хлопець просік його мечем по голові, по грудях, по череву. Той несамовито закричав, пустив піну з рота і теж закляк. Ілько його й небожа ретельно обшукав. Все в них позабирав і склав у торбу.

Поки Ілько з побитими порався, Сусанна встигла вивернутись, зубами дістати до линви й почала її гризти. Ще трохи — розплуталась би чортова відьма! Та Ілько був добре навчений старим ляхом — він позривав з неї усі прикраси, обереги й намисто. Справді, обереги в неї були відьомські, заговорені. Як їх позбулася, одразу стала тиха і слухняна. І її по-новому пов’язав — уже вона ніяк не могла викрутитись! Поклав її поперек сідла і манівцями поспішив до Києва. Звичайно, якби не слово старого вчителя Лицаревого, що він свідчитиме яко лицар, яко шляхтич про Ількову невинність, він ніколи б не зважився повернутись до Києва.

Отож на двох конях Ілько з Сусанною манівцями пробирались до Града. Настала ніч. Вирішив Ілько спочити. Прив’язав Сусанну до дерева, сплутав коней. Не випускаючи з рук оголеного меча, прихилився під деревом поспати. Але я ще раз кажу — Сусанна була вправна відьма. Коли став він засинати, почала якийсь такий заговір говорити, що Ілько уві сні чув усі її слова. Стала вона навіювати йому свої думки, що він, сонний, встав і, не розплющуючи очей, розтяв мечем линви на дереві. Так само не розплющуючи очей, знову сів під дерево й надалі спав. Сусанна все інше повороззя сама розплутала. Але ж яка спритна — не підлізла до Ілька, щоб поцупити в нього зброю і гроші. Вона скоріше до коней полізла, почала відв’язувати від дубочка. Кінь і заржав! А все тому, що її обереги забрав Ілько і сили її зменшились. Від іржання Ілько прокинувся. І побачив — Сусанна зіщулилась біля коней. Тут з нього відьомська омана спала і він кинувся, як шуліка, до цієї триклятої відьмачки. Страшенно лютий був на неї і на її красунчика коханця: довелося йому через них і ховатися, і чужим ім’ям називатися, і манівцями ходити. Прихопив за горлянку і-почав душити. Коли на хвильку відпустив її, вона йому пообіцяла за життя та свободу Лицарів скарб. Тоді він скрутив її втретє і, не відпочиваючи, серед ночі погнав коней до Києва. До схованки з лицарським скарбом.

Цього разу вона його не дурила. В корінні старої липи неподалік від Лицаревої пасіки було сховано і срібло, і злото. Ілько-кухарчук її не розв’язував і з коня не знімав, поки не вибрав увесь скарб зі схованки. Тільки тоді зняв її з коня і розплутав. І тут вона заходилася спокушати його і словами, і тілом. Ну хіба звичайна хвойда мала б сили й снагу після таких поневірянь та ще й когось спокушати?! Відьма! І, хоч той бідний Ілько стільки через неї потерпів, вона його так розпалила, що він із нею согрішив! А воно ж відомо, що, вкусивши гріха, душа людини слабне. І ця паскудна, сатанинська личина вимолила в нього і життя, і волю! Ну що поробиш? Слабка людина від початку свого роду. Я не картаю Ілька за його слабкість. Хоча б на його місці цю відьму нізащо, ну як би вона мене спокушала і чим би не задобрювала, ніколи б не пустив у світ! Щоб вона своєю чорною, хтивою утробою світлих і невинних спокушала?!

Для Ілька то ще не всі спокуси були. Ще довелось йому багато образ зазнати. На Горі в замку не повірили, що він все срібло-злото Лицареве приніс. Навіть в узилище його посадовили. За нього і той старий лях-лицар, і навіть родич Лицаря жмудянин Йонас прохали. Йонас в усіх тих вереміях при здоров’ї і глузді лишився. Був не дуже мудрий чоловік, але правдивий, хоча й литовець. Ілько-кухарчук віддав усе: обох коней, зброю Білого Лицаря, і срібло, і злото до останнього динарія. Там, на Горі, судді та писарі особливо допитувались, чіплялись, намагались вивідати: чи не було в скарбі золотого змійовика?.. Чому вони так старалися? Бо серед монет у Лицаревім скарбі були два золоті хрести і золотий перстень з гаком для напинання тятиви. Обидва ті хрести і перстень належали Сергію Стрільцю. То виходить, що їх потяг Білий Лицар у садибі Сергія Стрільця. По тому вже, як його донька-привид задушила славного київського воїна? Саме так воно й виходило! І нікуди від цієї гіркої правди не втечеш!..

Ох, як же там, на Горі, всі ліпшії люде аж трусилися, так хотіли загарбати той вельми знаменитий і могутній оберіг!..

Та оберіг їм не дався! Він зблиснув, засяяв на мить востаннє зовсім в іншому місці. Золотий оберіг тихо лежав собі більше року в надійному схроні. Поки за ним не повернувся наймит, саме той, що служив Сергієві Стрільцю останню зиму. Наймит першим зайшов до світлиці, де загинув удавлений Сергій Стрілець. Він пограбував загиблого, в першу чергу зняв з нього могутній оберіг. Сховав оберіг під корінням старезного дуба неподалік від ручая. Потім, про людське око, побув якийсь час на хуторі і втік із жінкою на Волинь. Там він на гроші, що дали йому привиди, весело зажив. Купив не хатку, не коня чи поля шмат. Він купив собі заїзд із корчмою! Добрий заїзд у хорошому місці — при битому шляху на Волинь та далі в лядську землю. Його жінка всіма справами заправляла. А як відомо, коли хто з бруду та голоду підіймається вгору, той намагається вдовольнити всі свої невдоволені забаганки та мрії. Тож він і пиячив, і об’їдався, чи спав цілий день, чи на риболовлю ходив або по раки на болото. Жінка — навпаки. Була наймичкою, а тепер хазяйкою стала! Та ще в такому заїзді! То вона все коло господарства впадала. Не дуже журилась, що її чоловік щодня п’є та по рибу ходить. Але коли він уволю від’ївся, відіспався, то почав по  інших корчмах ходити та роздивлятись. І нароздивлявся: на другім кутку завів собі полюбовницю, молоду шинкарку-вдовицю. Хтось добрий і доказав наймичці про її підстаркуватого джигуна. Ну вона йому й виказала все, що думала і що хотіла. Та ще й пообіцяла виказати владі, як він ті гроші у привидів заробив! Як обдер з усіх вікон та дверей папірці з молитвами.

Він не став лаятись, як раніше, та бити жінку, а перепросив і сказав, що більше нікуди й ні на кого й не подивиться. Ну, його дружина, наймичка, дуже зраділа, що він став такий добрий та лагідний. Він їй і каже, що піде по рибу на озерце, а вона нехай подивиться коней та запряже, щоб їхати на ярмарок. Вони давненько нікуди удвох не їздили, тому вона ще більше зраділа. Отож він пішов на озера линків топтати. Вона по господарству все клопоталась. Потім пішла до коней. І тут вороний кінь — точнісінько такий, як у Сергія Стрільця, тільки гриву мав не сиву, а полову — як зардиться, завихає, як копитами засіче! Вона — у крик, а кінь її збив на землю і почав передніми копитами сікти. Поки люди прибігли, вороний уже її смертельно понівечив. Одна челядь побігла на озера до наймита, а другі — в містечко до лікаря. Лікарем там виявився Окиша! Він зразу побачив, що то смерть не природна, а влаштована хитро та вміло. Коли він і наймита побачив, то зразу впізнав його, хоч наймит і одяг, і зачіску змінив. Бо колись у Києві вони не раз іздибувались у корчмах на Подолі. Навіть, бувало, співали за одним столом. Наймит і не збирався ховатись перед лікарем Окишею. Він пояснив йому, що жінка через дурні ревнощі хотіла владі на нього наклеп зробити. А Окиша, щоб показати своє лікарське знання, назвав наймиту зілля, яким той нагодував коня. Ну, вони удвох поховали наймичку і так жалібно співали на поминках у два голоси, що й самі плакали, і всі навколо плакали. Потім удвох подалися до Києва. Тільки не широким шляхом, а манівцями, балками та лісами, чагарями та яругами. Ніхто їх ніде ні разу не перестрів.

Не здибались вони ані з ловцями княжими, ані з осочниками-сторожами, ані з подлазниками, ані з княжими конокормцями. Коней вони лишили в ліску, хоч і важили дуже — будь-хто міг їхніх коней звести. За кілька верстов сховали коней і далі пішли пішки. Та все одно наймит сам не підступив до сховища. Надіслав по золотий оберіг до заповітного дуба свого нового друга Окишу. А Окиша порпався, порпався, поки нарешті не віднайшов цю величезну коштовність! Він довго милувався золотим кружальцем, зовсім не криючись. Потім наймит казав, що аж на відстані сотень кроків від нього золоті зайчики стрибали по стовбуру осокора. Наймит кляв усе на світі, але й звуку не подавав. Щоб не зрадити себе. Нарешті лікар Окиша намилувався золотим оберегом і пішов до наймита. Він проліз через густий чагар і віддав наймиту скарб. І спитав, чи немає в того хоч трохи вина.

— Є, — сказав наймит. — Тільки настояне на травах. Небіжчиця щось там приворотне настоювала, щоб я од неї не бігав. Ти такого не питимеш. Трава перебиває смак вина.

— Нічого, давай швидше! — відповів Окиша. — Потім вип’ємо доброго… Не вперше бачу цей оберіг. Але тільки тепер, тільки зараз зрозумів, яка йому ціна і яка сила в цьому кружальці! Дай випити, бо мені аж руки тремтять.

Він видудлив до краплі всю пляшку! І вони пішли до схованки коней. Аж раптом, мов грім з ясного неба, почулося навісне гавкотіння, навіть сурма заграла. Наймит зрозумів, що то по їхніх слідах женуть. Значить, хтось їх вислідив і дав знак. Він страшенно розлютився на Окишу, бо той довго й по-дурному виставлявся біля хутора. У дикій люті він вдарив ножем Окишу і побіг потаємною стежкою. Відвернув від коней і попрямував до схованого озера. Собаки прихопили його над самісіньким берегом першого Корчуватського озера. І він пожбурив золотий змійовик межи пеньки та коріння. Там і намулу було по пояс. Гибле місце, найгірша частина озера!..

А лікар Окиша, перш ніж зійти кров’ю, розповів, хто він і що робив тут разом з наймитом. Певне, те зілля було дурманне, а може, то була отрута в глиняній пляшці, але помирав Окиша весело — щось співав, усміхаючись. Тільки не можна було дібрати, бо останнє дихання в ньому завмирало.

Наймитові така легка смерть не дісталась. Пси його добряче погризли, перш ніж осочники підбігли та вгамували їх.

Його мордували Вітовтові слуги на Горі. Все випитували про інші скарби та алхимницькі гроші. Але він нічого не міг їм цікавого розповісти. Проте за інші злочини, а за ним з молодості тяглася кров, наруга і розбій, — його присудили повісити на шибениці. Перед Драбською брамою.

Як його привезли на коні, із зав’язаними руками, і накинули на шию зашморга, він дуже-дуже пильно вдивлявся в натовп. Когось шукав. Так всі казали, хто там був. Я ж думаю — він шукав того диявола, який колись підбив його стати на кривий шлях розбою і головосіку. Диявол не спить! Тому завжди треба творити охоронну молитву й робити добрі діла власними руками. Бо як тільки ми забуваємо молитву і щиру працю — диявол одразу ж уловлює нас у свої сіті, липкі та отруйні, спокуси гріха і злоби!

XII

Загадка срібного персня

— Як же мені всього не пам’ятати, коли що відбувалося? По-перше, це було в той рік, коли я вперше запалила святкову свічку. І в перший день, і на другий день, бо ми не в землі. І як же забути, коли в той рік у нас на святі було стілько гостей, що був точно міньян? Тато орендував заїзд на віддалі денного переходу від Града. Всі гості були із столиці Польщі Кракова. Вони зробили свої справи в Граді й поверталися назад до Польщі. Те, що краківські купці не лишились у Граді на свято, свідчить, як нашого тата поважали й цінували. Без сумніву, більше цінували, ніж тих, хто осів за гострими паколами Подолу. Був справжній седер, тобто порядок. Сказано ж у Писанні: «Додержуй місяця Авіва і святкуй Пасху на честь Господа Бога твого, бо в місяці Авіві вночі вивів тебе Господь із Єгипту».

Я знаю слова, хоч мене за законом, як дівчинку, не вчили. Так, ми були не в землі, але слава Господа — в його таємницях. Недарма ж чоловіки пили вино, звеселяли себе і покріпляли словами: «До наступного року в Єрушалаїмі…» Був справжній седер — по чотири келихи вина на дорослого. Я й досі пам’ятаю запах його. А вино привезли двоє краківських людей аж із Криму. Ті двоє людей привезли з Криму якесь зелене листя, мов салат. Був і гіркий хрін, як треба, і червона кримська цибуля, просто золоті кримські груші й рожеві кримські яблука… Ну й усе інше — варене яйце, по три маци, по шматочку курки з кісточкою. І читали Агаду, де були списані всі казання, благословення наші, псалми для читання під час свята. Які малюнки були в тій Агаді! Кольори сяяли й світилися, наче золото, срібло та мідь оздоблені коштовними лалами, смарагдами, бірюзою та шафірами! Все там було змальовано про вихід із Єгипту! Стільки малюнків, що не злічити! А щоб не було людям спокуси і не було Господові ненависним це малярство, славний рисувальник ребе Мейлах із міста Любліна вималював до всіх людей пташині голови! Кому голову горлиці, кому орла, кому гусячу, а мерзенним фараоновим воїнам — голови стерв’ятників та вороння і всякої гидкої птиці, що й не знати, де він їх таких бачив! За все своє довге й дивне життя я не пам’ятаю такого свята Опрісноків! Щоб люди піднялись та й поїхали до людини в гості, щоб у тієї був повний міньян! От яка була тоді повага і дружба межи людьми! Бо вони знали, розуміли, яке важке в татуся життя, скільки випадає марноти різної і неймовірної небезпеки в тих краях серед тих мешканців.

Але й татусь наш був людина неабияка. По-перше, він із роду Леві. З тієї самої гілки, що походила з славного далекого міста Толедо і займалися там лихвою, золотарством та медициною. По-друге, тато знав і вмів визначати свята не за обчисленнями, а за спостереженнями зірок і місяця! По-третє, він володів таємницею обох книг Каббали. По-четверте, був знайомий із самим великим литовським князем Вітовтом! Саме Вітовт дозволив татусеві тримати той заїзд на великім шляху. Наш заїзд ніколи не затихав — завжди було гамірно від людей і худоби в дворі. Ми тоді не знали скрути з монетами. Бо татусь ще й скуповував у мешканців віск і мед, волячі шкури. Волів нам теж дозволяла влада купувати і продавати, але татусь сказав, що він сам не розуміється на худобі, а когось наймати не бажав. Він усе любив робити сам. І місцеві мешканці в ті часи до нас ставились добре. Татуся навіть поважали. Хоч треба вам сказати, що ті місцеві мешканці — страшні розбійники! Коли вони приходили в корчму, то без міри пили, щосили співали своїх пісень і танцювали, й татусь просив мене, щоб я трималась подалі й була напохваті. Бо завжди їхні гульбища кінчалися страшними бійками…

Зима перед тими святами була дуже неспокійна. Ще тільки річки позамерзали, прибув посланець від самого князя Вівтовта, щоб узяти для князя срібла. В борг. А татусь уже був утаємничений: готується невидана війна із лицарями-хрестоносцями. Тож великому князю було потрібне срібло, щоб споряджати військо. Але татусь спритно вивернувся. Він дуже боявся, що переможуть німці-лицарі. Тоді вони захоплять не тільки Жмудію, а й усю Литву. І доведеться нам тікати. Бо наш дідусь ребе Сімха, ще зовсім хлопчиком, єдиний із усієї родини зостався живий, коли в німецькім місті Кьольні настала Чорна Година. В той клятий час у німецьких землях не лишилося жодної нашої людини. Кого німці зарізали, кого втопили, кого спалили! А хто, щасливий, зміг утекти із німецької землі! Нашому дідусеві світила, певно, тоді «мазул тоф» — щаслива зірка, і він утік до Кракова! Тато знав від дідуся, що таке німці, та ще й оті хрестоносці — лицарі-ченці. Тільки він, татусь, аж ніяк не збирався лишати без допомоги свого добродія — князя Вітовта. Тому тато гарно привітав Вітовтового посланця. Наче той був найближчий родич самого Вітовта.

Вітовт надіслав своїх гінців по всіх володіннях до своїх васалів та людей інших вір, які йому чим-небудь заборгували. Татусь подарував княжому посланцеві коня. Непоганого. Але слуга Вітовтів почав коверзувати. Тоді тато подарував йому сталеву шапку-місюрку із сіткою. Один лях-лицар залишив її під заставу. Грошей не вернув і взагалі більше не з’являвся. Вітовтів слуга повилигувався-повилигувався і згодився, щоб тато дав князеві менше срібла. А замість частини срібла тато спорядив кілька саней із пшеницею, кілька саней із воском і медом, ще й кілька саней із волячими шкірами. Так він і свій обов’язок перед покровителем виконав, і срібло для сім’ї зберіг, це якби нам довелося тікати. Тато домовився зразу з одним поселянином, щоб той нас усіх відвіз у Кам’янець до родичів. На випадок, якщо раптом треба буде виїхати. Так йому татусь пояснив. І заходився спаковувати наше добро, щоб можна було все взяти й швидко скласти на воза.

Тато знав, що ні взимку, ні ранньою весною війну в тих краях не починають. Матуся підняла гвалт. Але тато був удвічі старший за красуню жінку і гарикнув на неї, що, коли вона без діла вищатиме, візьме з нею розлучення. Мама затихла. І я злякалась, бо від самого малечку не пам’ятала, щоб тато не тільки лаяв поганими словами, але щоб і голос на маму звищував!..

Як розтали сніги і підсохли дороги — через наш заїзд неймовірна, небачена кількість людей перейшла. Спочатку до Града мчали княжі й королівські гінці, путні бояри, наймані вояки, лицарі, купці та мирні татари. Потім із Града потяглися валки збіжжя, шкір, одягу, риби та солонини… Коли потому повз наш заїзд ішли воїни, мені було дуже цікаво. І, де-небудь примостившись, споглядала, як ішли на далеку війну київські полки. Все було цікаво: які в них коні, яка зброя, які в них вози з начинням та їжею. Всякого я тоді побачила воїнства. І багатих градських княжат у панцирах золочених із почтом озброєних хлопців. Чехів та волохів — воєводиних найманців з важкими кушами та здоровенними щитами. Коні у них були все руді та гніді, сильні, вгодовані. Татари, наче чорні птахи, пролетіли повз наш заїзд, тільки курява з вихором закрутилась за їхніми муцими кониками. Боярські та вояцькі батови чвалом пронеслись. І воїни співали то веселі, то такі сумні пісні, ну просто погребальні. Може, то були їхні молитви. Потім я у тій землі ніколи не чула таких пісень. А загін знаменитого ватажка — Стрільця добре запам’ятала. Охайніших, ошатніших вершників я ніколи не бачила. Коні в них були різної масті, але зросту і міцності однакової. Кожен такий кінь не менше двох угорських коштував! Це я вже добре знала. Звичайний хороший кінь коштував тоді, — не перед війною, бо перед війною все подорожчало, — кілька празьких грошів старого карбу. А на дукат ішло 13 празьких грошів, у вацлавових грошах. Або старого, чистого карбу 12 грошів і один аспр кафинський. Можна було дати замість аспра одну дєньгу московську. От які тоді були ціни! Не те що тепер — срібна монета чорніє, а золото тверде і світле. Та все одно нині на один угорський іде аж 15 грошів срібних… На конях хлопці Стрільцеві сиділи виструнчившись, лиця святкові. І ні пісень, ні сміху, ні вигуків. Тільки чвал коней і свист нагаїв. Коли скакав загін Стрільців, саме з нашого заїзду купці виводили коней, виходили' тамтешні поселяни і виступали прочани до Печерського монастиря. Татусь теж стояв із ними коло брами й не стримався — він часом бував гарячий, запальний. От і бовкнув:

— Це все вершники смерті.

Все так і збулося. Згодом вони, поселяни, закидали йому, що татусь злий юдейський чародій. Бо то він напророчив юнакам їхнім смерть. Татусь не виправдовувався, а гостро їм відповів:

— Згадайте, згадайте! Як хто їхав тоді на далеку війну? Га? Хто весело, співав, хто сумно співав, хто сміявся, хто гукав. Так чи ні? Га?! А хлопці Стрільцеві — як? Згадайте! Без жодної посмішки й без крапельки суму. Мовчки і зосереджено! Чи я брешу? Саме такі воїни б’ються й ніколи не відступають. І всі гинуть. Яка ж тут ворожба і чародійство?!

Вони нічого не могли відповісти, бо все так було, як татусь розказав. Але ще довго поселяни недобре козирили на татуся. Це дуже його засмутило. Бо коли добрі стосунки з місцевими, то й торгівля йде успішно. Та й серед наших людей не було такого змагання. Не було‘сильного утиску, як у німців, чи французів, чи в іспанців. І взагалі, поки жив Вітовт і не наповзали цілі натовпи шляхти до тих земель, жити було дешевше і простору для всякого гешефту було більше.

Після того татусь і каже мені:

— Доню моя мила! Я не можу переступити закону і вчити тебе письму. Бо як кажуть мудрі: вчити жінку письму — розбещувати її. Але ти придивляйся до всього і все запам’ятовуй! Особливо мови різних жителів у їхній землі. Вчись не тільки розуміти, а й добре говорити. Щоб не було, як зо мною, такої помилки про їхнього проклятого Стрільця і його наврочених вершників…

Так-от про тих загиблих вершників. При кожному був змінний кінь з переметними сумами. Чисто татарська хитрість. Кажуть, Стрілець ніби кілька років був заложником у Криму і вивчив усі татарські звичаї. Його вершники пройшли останніми з усіх загонів… А повернувся Стрілець перший. Я тоді його добре роздивилась. Скажу відверто — від нього справді повівало якимось прокляттям. Він був зросту трохи вище середнього. Лице засмагле, але бліде, ну наче відбілений віск. Довге волосся чорне. Вуса чорні й довгі. А борода теж чорна, але невелика. Вуса і борода росли на взірець татарських, але дуже густі. І вдягнений він був у чорну кирею. Під киреєю — сталева кольчуга. Навіть не можу сказати, скільки вона коштувала. Бо подібних дорогоцінних виробів татусеві в заставу ніколи не залишали. На грудях у Стрільця висів золотий знак — оберіг-змійовик. Страшний знак — з одного боку їхній Бог зі своєю Матір’ю, а з другого — жінка змієнога і змієрука! Страх! В оберегові було не менше тридцяти золотників. Я більше ні на кому подібного золотого скарбу не бачила! Ще на ньому був золотий хрест із перлинами. Перлинки — кожна не менше п’яти каратів. І хрест із перлинами, і золотий оберіг висіли на срібних позолочених ланцюгах. Я тоді подумала, що вони теж золоті. А вони були позолочені в найкращий візантійський спосіб, я довідалась про це, коли до нас наступного року приїхав лікар ребе Мерхав. На пальцях Стрілець мав кілька срібних перснів з різними каменями. Один був дуже схожий на перстень ребе Мерхава.

Коли той проклятий Стрілець від’їхав, я сказала татові. Але він не звернув уваги на мої слова. Бо то був жахливий для нас день. Над нами нависла страшна небезпека! Ось у чому справа — у нас зупинялись найчастіше прочани й купці. Отож приїхали двоє — старий мірошник і дуже красива молода його жінка. У них був добрий віз і коні добрі. На возі сила всяких припасів — барило з медом, кілька кругів воску, міхи з крупою, паки з салом та ковбасою, міхи з борошном, барильце з маслом, дві корчаги з конопляною олією. Той мірошник на нашу голову занедужав, а його жінка почала пиячити й співати з двома погоничами волів. Сказати по щирості, татусь дуже їх остерігався. І завжди просив мене, щоб я потихеньку за ними назирала, коли ті двоє вологонів з’являлись у нашому заїзді. У них так заведено: як сяде чиясь жінка з чужими чоловіками, то завжди ті співи та веселощі за столом кінчаються блудом де-небудь у стайні… Я від самого малечку надивилась на їхні п’яні веремії. А власне, коли вони, ті волопаси, з’явились у заїзді, то вони прибули в гості до Марії, нашої наймички-куховарки. Сивий здоровило волопас, горластий і співучий, був її полюбовником. Я не раз бачила, як вона з іншими постояльцями в закапелках ховалась. А Марія того дня зранку пішла в гості до своїх одновірців у сусіднє село. Там мало бути їхнє велике свято з пиятикою. І татусь, звичайно, її відпустив. А в Марії був син Ілляш. Це був зовсім молодий бахурім, однак біля печі ліпше вправлявся, як його мати. Ну, ми так тоді всі думали. Вона була до нього дуже жорстока. Часто била його тим, що під руку попаде. Правда, потім вже його не лупцювала, бо він зробився міцним, хоч і не був високого зросту.

Отож Марія пішла в гості, ми сиділи на нашій половині. Татусь у себе в комірчині молився. Бо день був суботній. Та ще й напередодні їхнього свята, коли вони до нас дуже люті. А Ілляш прислуговував тим волопасам і чужій молодиці. Аж тут і з’явилися вояки-литовці. Вони вертали з тієї війни з німцями. Ми, правда, вже знали, що Литва, Польща і Русь розтрощили залізних псів. Ці ж першими поверталися з війни. Це були люди Білого Лицаря. Вони їхали попереду й везли всяке добро, добуте Білим Лицарем. Коли вони спинилися в нашому заїзді, повпивались геть п’яні й хотіли забрати собі жінку мірошника; почалася бійка. Волопасів було двоє — вояків четверо. Але вояки зустріли таку відсіч, що ледь не відступили. Та все ж побили волівників. Хоч не одержали молодицю на розвагу, бо з’явився їхній пан. Він і забрав собі цю хтиву кішку. Коли тут і Чорний Стрілець прибився до нашого заїзду. Всім прибулим по черзі прислужував син нашої наймички Марії (ми так тоді думали). І ще про одне я ледь не забула сказати — при Чорному Стрільцеві був музика. Він весь час грав йому на дуді.

Кінь був у Чорного Стрільця теж чорний — вороний. Октаз у них такий кінь називається, якщо в нього біла або полова грива. Цей же вороний Чорного Стрільця був із золотавою гривою… От що таке війна — він пішов із найкращими хлопцями — всі молоді красені, всі як соколи! І в кожного перемінний кінь і добрий одяг! За мідяки-пули чи за луску-дєньги такого не спорядиш! Не один, не два фунти срібла пішло на виправу! А вертався Чорний Стрілець один на одному коні. І свого прапорця блакитного із золотим соколом десь загубив. Не було при ньому красенів-хлопців. Тільки знайшовся цей музика странній. Сидів коло нього і все надимав міх у сисак та перебирав дірочки на карабках. Про цього бадханім я ще скажу…

Чорний Стрілець сидів непорушно і пив вино з глека. Бо це було на шаббат і водночас перед їхнім святом. А татусь зачинився на нашій половині і нікому з нас не дозволяв до них виходити і з ними розмовляти. Щоб не дрочити їх своїм видом, не стовбичити перед їхніми хижими очима.

Я споглядала все, бо була така, ну просто щось страшне — скрізь проб’юся, скрізь усе побачу. Отож я під шинквасом коло ляди сиділа і все крізь щілину бачила й чула. І як Ілляш біля всіх крутився. І як вони билися. Мені було так цікаво, що я навіть не втекла, коли зброєносець Білого Лицаря вистрелив із аркебузи. От яка я тоді була! Татусь навіть кілька разів плакав, що я не хлопцем народилась. Бо, казав він, тоді досягла б я, може, неймовірного. Але не треба гнівити Всевишнього наріканнями на долю! Він, Єдиний, знає, кому ким народитися. І кому життя буде вдалим торжищем, кому полем бою, а кому смітником для нечистої тварюки свині…

Там була страшна веремія, гвалт неймовірний! А Чорний Стрілець сидів і слухав музику того бадханім. Обличчя у Стрільця було зовсім мертве. Наче скам’яніле. Він дивився просто наперед себе й ніби нічого не бачив. Потім покликав мене і так сказав: «Юдито! Іди-но сюди, не ховайся!»

Я була наче заворожена. Просто відчула — його чорні очі притягують мене до себе. Встала з-за шинквасу й підійшла. Він витяг з пояса монету — велике, геть затерте срібне кружальце із арабськими написами. «А тепер швидше тікай! Щоб тебе хто із рідні тут не побачив!» Підняв руку, напевно, щоб перехрестити мене, та зразу ж і згадав, що ми різної віри. І посміхнувся мені. Ні, не сумно. Але я цю посмішку запам’ятала на все життя. Ніяк не можу вимовити словами, розказати словами про посмішку Стрільця. Ніби це мертва людина посміхалася до живої людини. От тоді я злякалась і, здається, навіть не подякувавши, хутчій метнулась за шинквас, а звідтіля, через відхилені стулки дверей, до себе. Саме тоді я й сказала про перстень. Перстень був срібний з чорним камінчиком, а на ньому письмена. Схожий дуже на перстень ребе Мерхава. Але татусь ніякої уваги на мої слова. Татуся обсіли такі клопоти, що страх і сказати. Я зразу це відчула й теж злякалась. Страшенно злякалась.

Бо тато ніколи дарма не лякався. Хоч часто повторював приказку: «Боже, налякай мене, але не карай мене!» Тим пак було чого перелякатися — ті гості стріляли, ледь не до смерті повбивали один одного. Все кров’ю закаляне. А тут іще до всього — у своїй комірчині мірошник сконав, поки його дружина блудом займалася. Так ми тоді думали, ніби вона дружина, а потім виявилось, що він від неї голову втратив і втік із дому. Вона ж була чи то втекла невіста, чи то бігла черниця. Страшні в тих краях поселяни: ніколи не зрозумієш, що їм на розум спаде! Але й вони тоді були кращі, ніж потім. Як татарський цар Єдигей їх пограбував, попалив, порізав і тисячі тисяч погнав у полон, правда, — вони гіршими стали. Та й наші люди тепер гірші, заздрісніші, не дружні, часто й заповіді Мойсея забувають. І це в той час, коли навколо море чужих! А от як колись люди жили в своїй землі і наш Храм ще не зруйнували зайди і розбійники, то зовсім інше життя було. Багачі в Єрушалаїмі не хизувались, як нині багачі хизуються своїм золотом, вбранням і маєтностями. Навіть був тоді такий день святковий, коли молодь виходила на вулиці і веселилась, і ніхто ні перед ким не пнувся, і ніхто ні з кого не кпив. Усі танцювали і співали. Тепер теж танцюють і співають. Але зовсім не так! У той день дівчата позичали одна в одної білі сукні. Навіть із заможних родин позичали у своїх подруг. Це для того, щоб бідним дівчатам не було соромно. Красуні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і ви побачите, що найбільша вартість жінки в її красі!» Дівчата-багачки співали: «Подивіться, хлопці, на нас і беріть в жінки. Пам’ятайте, хлопці, найкраще в жінці — її доброчинність та хазяйновитість!» А негарні дівчата співали: «Подивіться, хлопці, і візьміть нас заміж! І покладіться на Господа! Те, чого він нам не дав, ви самі додайте краси золотими оздобами!» От які були часи! Але ж то було в стародавні часи в нашому граді Єрушалаїмі! А тепер ми жили серед інших. І кожну годину, кожен день треба було берегтися, треба було стерегтися, аби не трапилось чого, аби не впало яке лихо на голову. А якщо впаде, то подолати його якомога швидше!

І от, коли тато взнав, що мельник сконав, його охопив розпач. Та він миттю вирішив — треба мірошника вивезти з усім скарбом, щоб нічого не лишилося у нашому заїзді з його речей — ні батога, ні шлеї, ні мазниці, ні квачика з дьогтем. І єдиний, хто міг зробити, — був Ілляш. Татові гірко було назавжди розлучатися з нашим Ілляшем. Бо його мати (ми тоді так думали) не була такою старанною, як цей бахурім. Татусь теж його любив і казав, що з усіх поселян у нього одного тільки була природна кмітливість та завзятість. Правда, він ще молодий, казав татусь, і тому, як і багато їхніх людей, довірливий. Але з часом це мине, казав татусь. А мені було, може, ще сумніше, що Ілляш від нас ішов. Бо ми з Ілляшем дружили. Нема чого дивуватись, той Ілляш справді був дуже добрий. Він для мене і рибу ловив, і птахів лісових та польових приносив. А вже про горіхи та ягоди лісові нема що й говорити — всіх нас, татових дітлахів, завжди балував. Бо нас матуся не відпускала до лісу. Певно, теж Ілляшеві не хотілося з нами розлучатися, бо йому в нас було добре. Я думаю, що Ілляш любив татуся, бо хіба ж можна було не любити нашого татуся? Його всі любили, не тільки наші люди, а навіть і поселяни, і переїжджі, і прочани, і татари, якщо вони спинялись у нас на ночівлю. Тато, сказав Ілляшеві: треба мірошника вивезти на возі, ніби той хворий. Ілляшеві нічого не треба було пояснювати. Він усе зробив. Правда, він одержав монети за цілий рік наперед. Але іншим можна й за три роки наперед дати, однак вони все зіпсують…

Ілляш вивіз мертвого мірошника під вечір, ще й зоря вечірня не зійшла. Наш любий татусь тремтів до наступного ранку, і ми всі тремтіли, бо не знали, що станеться з нами, чи не потрапить Ілляш в лабети стражів воєводських. А якщо потрапить, чи не викаже, що його наш татусь навчив вивезти мерця із заїзду. Головне, щоб не було розбору воєводського, бо це завжди страшні витрати! Завжди грабунок! А ще татусь непокоївся через те, що не був упевнений, чи не поцупить Ілляш чогось із гараздів мірошника. Бо я ж кажу — віз у них добрий, і на возі вони везли щедрі дарунки для печерських ченців…

У понеділок вранці прийшли прочани від білоцерківського шляху і сказали, що аж у третьому селі пристав віз, запряжений буланими кіньми. Коні наче галицькі, а мрець на возі вдягнений як подолянин. Мертвий, ні, не забитий. І не пограбований — бо як почали його з воза знімати, то із шкіряного пояса посипались срібники!.. Мерця вирішили поховати в тому селі…

Як ми зраділи від розповіді подорожніх! Наш татусь просвітлів лицем і зі сльозами радості возславив Господа і звеселився серцем! Він взагалі був непитущий чоловік. Дозволяв собі впитися лише на свято Пурім. Один раз на рік. Але тоді татусь випив аж три келишки. Для нас це був справжній щасливий день. Татусь навіть сказав, я це добре запам’ятала, віщі слова. Потім мені це дуже знадобилось. Власне, не стільки особисто мені, але знадобилось.

— Молодець Ілляш! Тьху, тьху, щоб не наврочити! Все ж таки він місцевий, а вони часом бувають такі дурні! Пі, недарма я мав підозру, що його батько хорошої крові… Недарма та стара відьма із Пісків розповіла, що коли Марія притяглась до неї, то сорочечка на дитині була обшита по коміру і рукавах паволокою… Порода, що не кажіть, дається взнаки!.. От хоча б цей божевільний Стрілець! Як я злякався, коли ступив на подвір’я! Він же міг їх покласти усіх до одного! Що було б, що було б?!! Але дивіться, він хоч і божевільний, однак виховання і шляхетні манери! Ви тільки подивіться, скільки він заплатив за глек вина і медові коржі?! Заплатив великий гріш і дав ще монету…

А я кажу:

— Він ще щось дав Ілляшеві, крім монети…

— Можливо, можливо, доню! Але якщо він Ілляшеві ще щось дав, то ми про це взнаємо, коли з’явиться Ілляш… Та будемо просити Господа нашого всемогутнього, щоб ніхто з них не з’являвся. Возславимо Господа, попросимо в нього захистити наше гніздо!..

Але все ж вони повернулися до нас. Правда, не всі. Чорного Стрільця ми більше не бачили. Ніколи. Він страшно загинув. Про обставини смерті цього божевільного Стрільця нам оповів лікар ребе Мерхав наступного року. Він приїхав до нас у гості на два дні. Мій татусь і ребе Мерхав дружили. І водночас вони ніби змагались у всьому, намагались один одного випередити. А всіх інших людей вони вважали нижчими за себе. І це так і було, без сумніву. Бо хто такі татусь наш і лікар ребе Мерхав? Я вам просто скажу — на надгробках предків ребе Мерхава висікали тазик для умивання, а на могилах татусевих предків вирізьблювали руку. Тазик — знак поколінь Авраамових, рука — знак коліна Леві.

При мені розмови про загибель Чорного Стрільця не було. Я почула дуже мало, але все зрозуміла. Чорний Стрілець, попри хворобу душі, був у них великим воїном. Він, на своє горе, покохав доньку Білого Лицаря. Але Лицар був іншої християнської віри. Коли він взнав, що Чорний Стрілець вчащає до доньки на хутір, то відіслав її з тіткою в далеке село. І так, щоб не знав Чорний Стрілець. Але хтось, певно, той бадханім-дудар, що звеселяв воїна, а може, й не він, — вивідав, де схована донька Білого Лицаря. Хтось той і допоміг їй утекти з далекого села. Вони сховалися в зрубі старого осочника, що оберігав дичину в дубових і липових гаях. Це далеко, за річкою Либіддю, а там на горбах збираються місцеві чародійки. Звідтіля дівчина прибігала на побачення до Стрільця, на любодійство потаємне. Знов про це взнав Білий Лицар. Узнав він від слуги-наймита Стрільцевого. Слуга той служив Стрільцеві за город і хату. Чим вони, Лицар і ниций слуга, були пов’язані — невідомо. Певно, що не тільки грошима. Так от — Білий Лицар запалав такою лютою ненавистю до коханця своєї доньки, що підкупив слугу-наймита убити Чорного Стрільця.

Була слабина в Чорного Лицаря — він страждав сильними головними болями. Той слуга-наймит підсипав у вино зілля. І, сонного, обпоєного дурманом, задавив його. А тоді витяг з помешкання і пхнув під ноги коню. І коня він підпоїв зіллям. І кінь потовк тіло свого господина. Тоді наймит заколов коня, випустив калюхи на землю. Нібито божевільний Стрілець сам таке вчинив у своєму безумстві. Бо за кілька років перед тим Чорний Стрілець у нестямі зарубав свого коня, який йому чимсь не догодив. Що то за сила і шаленство були в Чорного Стрільця, можете собі уявити — він мечем німецьким вдарив коня по тімені. І цілком розрубав кінську голову на дві рівні частини до самих зубів! Такого шаленця можна було взяти лише хитрістю. Бачите як — і в цій землі язичників-многобожців усе повторюється: от вам Самсон, от вам і Далила! Тільки на їхній, місцевий копил.

Як я це сказала при ребе Мерхаві, він поцілував мого тата і мовив: «Твоя Юдита може стати новою Етерою!» А татусь образився і сказав: «Ти бажаєш мені, щоб вона, о горе мені, була з необрізаним?!» Ну, ребе Мерхав почав перед ним вибачатись. І, щоб якось те замазати, подарував мені угорського золотого! А татусь тоді був занепокоєний, бо він дуже хвилювався, коли мені хтось щось пророчив, — дуже боявся, щоб не наврочили. Він мене відіслав подалі, сказав, щоб я не крутилася під ногами, хоч я вже доросла, а не дитина. Потім я взнала, чому ребе Мерхав так усе добре знав, — він був із воєводськими писарями при розгляді тієї справи про смерть Чорного Стрільця.

Потім знов у нас зупинився ребе Мерхав, коли разом із княжим воєводою виїздив назустріч великому князю. Того літа була велика рада — з’їхались і сиділи на Горі в замку сам польський король Ягайло, великий князь Вітовт, його татарський приятель царевич Джалал-Еддим та ще й з далекої півночі примчав тверський князь Олександер. Я вже добре не пам’ятаю, але ніби ребе Мерхав казав, що вони раду радять супроти московського князя. Можна сказати — найзнаменитіші персони тих земель зібрались. Не обійшлося й без брехливого грека Фотія, його тоді митрополитом прислали до місцевих жителів. Він усе коло владців крутився. І взагалі, він довго в Києві сидів. Ні мій татусь, ні ребе Мерхав не могли спокійно вимовляти його імені! Ребе Мерхав аж плювався! Бо людям було погано від його підлот. Цей Фотій повернув справу так, що винними у великій лихві, торговельнім здирстві, фальшивім золотарстві та псуванні монет були наші люди і вірмени. Ну, вірмени хай, з ними ще треба розібратись… Але ж наші люди причому? Для чого він те робив, для чого туману й каламуті напускав через своїх похлібників? Дуже просто — він і сам, і його люди тим часом по церквах, по монастирях закидали сіті й виловлювали звідтіля все коштовне. Знали ми про все це від ребе Мерхава. А ребе Мерхав знав від співака з їхнього головного храму Софійського. Той грек Фотій чого тільки не повигрібав із головного храму: якість страсті Христові, окуті золотом і коштовним камінням, риб’ячої кістки посох із золотим окуттям, золотий посуд, прикрашений справжніми шафі рами! Особливо ж той співак уболівав, що сандалії їхнього Бога привласнив собі цей підступний і лживий грек! Ну й дивні у них люди — через шкіряні сандалії більше перейматись, ніж через золотого келиха!

Ребе Мерхав не сам, а через місцевих сповіщав воєвода про все те, а воєвода сповіщав великому князю Вітовту. Але чомусь Вітовт не обмежував грабунки клятого грека Фотія. Ніби й не чув доносів про його «діяння». Про наших же людей усе чув, що вигадав грек і його посіпаки. І доводилось нашим людям щоразу збирати монети на подарунки Вітовту. І вийшло так, — це не мої слова, а татові, а йому ребе Мерхав їх промовив: «Чутки про юдейську лихву, вигадані греком Фотієм, принесли вдесятеро більше монет литовцю, ніж той Фотій потяг із Києва до Москви для свого володаря — московського князя!»

Але й відвертий грабіж заброди-грека великий князь Вітовт повернув собі на користь. Він вигнав грека із своїх володінь за крадіжки коштовностей, витурив нашого хитромудрого ворога, щоб він, підручний московського князя, не підбурював місцевих поселян проти литовців…

Так-от — Фотій ще розкошував, як у райських кущах, залишених без ангелів-хранителів. А місцеві поселяни все лихіше стали позирати на наших людей. Правда, не всі, але дедалі більше було роздрочених… І от приїхав ребе Мерхав і почав розповідати татусеві про справи на Горі. Перш за все як загинув Білий Лицар.

Ребе Мерхав, сотворивши молитву, на світанку вийшов із помешкання. Піднявся на вежу до сторожового. Той, звичайно, куняв. Ребе Мерхав любив помилуватися з височини замку на Поділ і заплави, на ріку. Він тільки зиркнув на Поділ — побачив внизу пожежу. І відразу вгадав, — це ж був ребе Мерхав, — що горить садиба Білого Лицаря. Ребе збудив вартового. Той зняв алярм. А ребе Мерхав ще й крикнув, хто горить. Зразу вояки Білого Лицаря, а їх у замку десь із п’ятеро, кинулися вниз на Поділ. Ребе Мерхав, хоч тоді вже постарішав, теж поспішив за ними. Він казав, що це Боже благословення, що садиба загорілась у повну тишу! Ні вітерцю, ні павітру від ріки чи з пагорбів. Міщани вибили браму й двері в будинку. То ще встигли витягти багато речей і самого господаря. Він був геть обгорілий. Як люди у великих пожежах гинуть — скоцюрбившись і руки ніби перед лицем тримав. Ну, всі й подумали, що він згорів. Але ребе Мерхав побачив, що обгоріла кров запеклася трьома гулями в Лицаря на боці, на грудях і на стегні. Ребе Мерхав миттю зрозумів: Білого Лицаря закололи і вкинули у вогонь! Так йому його досвід і лікарська наука сказали!.. І, поки міщани, стражники та воїни заливали водою палаючий будинок та витягали з полум’я речі, ребе Мерхав обстежив усю садибу. І в істобці для прислуги знайшов ще двох мерців — посічених на смерть служниць.

У стайні все було гаразд — тільки коні рдилися від галасу, пожежі та густого диму. Остання будівля в садибі — зимник, де зберігали всякі припаси, привернула увагу ребе Мерхава. Там біля порогу лежала татарська шапка. Ребе Мерхав відчинив двері в зимник і побачив побитого, непритомного, але живого татарина-сторожа. Лікареві не треба давати поради, як приводити до тями побитого! За кілька хвилин татарин уже сидів і розповідав.

У домі Лицаря вночі була велика крадіжка — геть усе золото вийняли із скрині. Подумали, що хтось із своїх. Зробили трус. У речах кухаря знайшли дорогий гаманець. Саме той, у якому зберігалися золоті монети. Тоді кухарчука заперли в зимник, а татарина поставили стерегти зимник. Ключниця потім приходила і попереджала, ніби цей кухарчук ворожбит і його треба остерігатися, хоча він і зачинений. Але татарин легковажив її словами, думав: яким же може бути ворожбитом такий молодий і привітний хлопець? Але сталося так, як і казала ключниця, — серед ночі почав кухарчук відчиняти двері. Коли двері відчинились, проти сторожа постав кухар з довгою жердиною в руках. Стражник-татарин із шаблею — до нього, а той замахнувся жердиною, і тут тільки страж побачив — не жердина це, а бойовий ціп! То було останнє, що він бачив, бо удар ціпом оглушив його. Живим він лишився, певно, тільки завдяки своїй шапці!..

Коли ребе Мерхав сказав, зі слів татарина-стража, що кухар був молодий, я зразу зрозуміла, що це Ілляш із нашого заїзду. Після бійки між вояками та водогонами в нас у корчмі не було вже кому готувати їжу. Бо і куховарка Марія пішла від нас. Вона забрала свого покаліченого коханця, поклала його на возика й подалася геть із тих місць. Більше ми її не бачили… Почали розслідувати далі і взнали, що того дня, якраз на світанку, небіж Білого Лицаря і його ключниця покинули місто через Хрещатийську браму. Він верхи, а ключниця, переодягнена його джурою, вела за вузду гнідого сумного коня…

Погоня нічого не дала. Подорожні й прочани бачили їх на шляху до Звіринця. Але як не випитували — ні на хуторі, ні у Видубичах їх не бачили. Кілька днів шукали по всіх околицях, по всіх шляхах. І тут діяли якісь чари — їх одночас помітили на кількох шляхах в одні й ті ж дні… Коли ребе Мерхав сказав, ніби кухар Білого Лицаря — чародій, я не повірила і сказала про це тихо татусеві. А він і каже: «Ребе Мерхав! Будьте свідком! При вас мені моя доня сказала, що Лицарів кухар — то наш колишній слуга-кухарчук Ілляш. І я вам свідчу, запам’ятайте, цей хлопець не міг красти ні срібла, ні золота! Пройде час, і все виявиться. Він не чарівник і не злодій. Це все штуки ключниці й Лицаревого небожа. На Ілляша вони звернули, щоб від себе відвести підозру. А самі зарубали і Лицаря, і служниць. І татарина по голові вдарили. А він збрехав, бо заснув і вигадав про бойовий ціп. І як ви, ребе Мерхав, вчена людина, в Солуні у мудреців вчилися, могли повірити в той бойовий ціп?»

Ребе Мерхав звів руки, як зараз пам’ятаю, і звертається не до татуся, а до мене: «Я в чародійство не вірю. Я вірю в науку і спритність. Але скажіть — де ж подівся кухарчук? Чому його не вбили змовники?!»

Татусь і каже: «Він виявився спритніший од них і втік!» — «Але чому ж він не об’явився перед їхніми подільськими лавниками і перед писарями воєводи в замку?!..»

Минуло трохи часу — у нас було затишшя. Ось-ось у поселян мали початись жнива. Тут і об’явився бадханім, гравець на дуду. При ньому був хлопчик. Тихий як бувають поводирі при каліках. Він попросив води, щоб умити з дороги обличчя і руки. Я принесла глек води і подала хлопцеві. І не пішла від них, ніби чекала на глек. Насправді ж я побачила на мізинцеві в нього перстень. Може, той самий перстень, який був у Чорного Стрільця. Я сказала татові про перстень. Тато приніс їм смажену рибу, балабушок і вина. Бадханім і скажи татусеві: «Ти сам приніс мені поїсти і випити. Тоді розділи зі мною трапезу!»

А татусь йому й каже: «Ми різної віри». — «Цим ти мене з пантелику не зіб’єш. Починай їсти — я не торкався. Риба тобі не заборонена — має плавці й луску. Балабушки можна їсти — зараз не свято Опрісноків. І вино тобі вірою не заборонене».

Тоді мій тато відломив шмат риби й балабушки і випив вина. За ним те ж саме зробив і їхній бадханім. Тато його попрохав, щоб перехожий дозволив подивитися на той срібний перстень. Той, не знімаючи, простяг палець татові просто перед очі. Тато прочитав напис на камені, зробився білим і схопився за серце.

«Де ти взяв цього персня?..» — тільки й промовив татусь. А перехожий, чужий бадханім, і каже по-людському: «В Іспанії. У домі знаменитого золотаря Хаїме Леві…»

Тато тоді повертається до мене і махає мені рукою. А самого, бачу, починає задуха давити.

Я підбігла, питаю: «Татусю! Тобі погано?!» Він мені, перериваючись, і каже: «Сядь на лаву і слухай. Бог являє нам знак. Будь при цьому приявна. А ти, перехожий, будь мені гостем і розкажи, як усе було!»

І той странній музика розповів, як він був робітником у золотаря Хаїме Леві. У місті Толедо. Той Хаїме Леві, ще як був зовсім молодим майстром, то зробив золоті прикраси одній знаменитій блудниці і в неї здибався з королем Доном Педро. Тому страшному королеві він чогось сподобався, і король з ним навіть розмовляв!.. І відпустив його без всякого знущання. А тим часом король дон Педро, на прізвисько Жорстокий, через своїх шпигунів підбурив голоту проти свого головного скарбника Самуїла Леві. Влаштував ніби напад на будинок Самуїла Леві. Самуїл Леві прибіг прохати в короля захисту.

Король дон Педро дав своєму скарбнику добру охорону і наказав, порадив надійніше сховати золото. Бо ніякі стражники не втримають натовп, якщо все місто захоче пограбувати Самуїлові скарби. А Самуїл візьми та й бовкни, що грабіжники ніколи не доберуться до його монет, бо вони сховані в глибокій печері, в скелі під новою синагогою!..

Тієї ж ночі інквізитори схопили і катували Самуїла Леві, і він признався, де золото. Тут навіжений дон Педро чомусь згадав про Хаїме Леві, злотоковаля і теж нашого дуже далекого родича. Хаїме Леві вояки притягли до нової синагоги. Там охоронці короля спускалися в кам’яні печери і виносили золоті й срібні монети. Хаїме Леві король дон Педро посадовив разом з іншими своїми людьми рахувати гроші необачного Самуїла Леві. Хаїме ще викликали тричі до будинку страченого Самуїла Леві. Щоб, значить, Хаїме Леві, не дуже близький родич Самуїл і в і не дуже багатий золотар, оцінював гаразди покійного володаря будинку. Одного разу прийшов сам дон Педро перевірити його роботу і побачив напис золотом на стіні вітальні. Наказав Хаїму Леві перекласти напис. Той і переклав: «Хай буде благословен дон Педро, цей милостивіший і добродійніший наш повелитель!» Король іспанський дон Педро Жорстокий важко зітхнув і проказав: «Треба визнати — цей жид мав прекрасну душу!» І зразу ж наказав по Самуїлу Леві відслужити пишну панахиду!.. Коли ці тортури лічбою скінчились, король вирушив придушити бунтарів у горах, а Хаїме Леві втік на кілька років із Толедо. Він поспішив відплисти через море до Африки, але потім вже престарим дідом повернувся.

Татусь спитав у нього: «Що ти хочеш за цей срібний перстень?» Він каже: «Навіщо він тобі?» — «Тому що це перстень предка нашого Моше Бен Ізара Леві. Старший син його був батьком толедського Самуїла Леві, а молодший син — моїм прадідом!» — «Чим доведеш?» — питає странній. «А тим, — каже татусь, — що коли ти справді жив у майстра Хаїме Леві, — я його родоводу не знаю, це дуже далекий, певно, родич, — то ти чув, якою вони мовою розмовляли… А ось такою!» І тато заговорив на незнаній мені мові. Проказав і мовчить, дивиться на перехожого.

Той пожував, пожував вустами, ніби повторюючи татові слова, і сказав: «Тільки двох слів я не дібрав. Але це не важливо… Перстень твій!»

Тато сказав: «Чоловіче! Чим я можу тобі прислужитись?» Той і говорить, тільки очі скозирив на свого слугу: «Хлопчик ніби бачив, як дяк на Великдень відкусив смарагд із плащаниці. Ти не міг не чути про цю історію. Якщо ти що-небудь узнаєш про нього, сповісти про це торговця. І тобі з руки — ти і воском, і шкірами гендлюєш! Ніхто й не запідозрить. А лікарю скажи — якщо йому щось доносять, нехай передає через інших людей. Співаки не тільки голос втрачають від багатьох розмов, а й помирають раптово…»

Більше він не схотів ні про що говорити і спав на лаві до вечора. Хлопець сидів біля нього, стеріг його сон і мух одганяв. Потім під ніч вони пішли…

Отак, не дівчиною, а ще отроковицею, я була втаємничена в ті заплутані, смертельно небезпечні справи.

Поки тато винаймав заїзд, той їхній бадханім ще разів кілька заходив до нас. Завжди, як і перше, рибу замовляв і вино. Але ніколи не розмовляв з татусем, поводив себе так, ніби вони були незнайомі. А хлопця більше з ним ніколи не бачили.

Якось вже зовсім дорослою дівчинкою, я гостювала на Подолі в татових добрих знайомих чинбарів і годі побачила його на вулиці серед гурту хлопчаків. Він щось їм пояснював, а вони його уважно слухали. Я спитала дівчат, чи вони знають того чоловіка. Вони відповіли, що це знаменитий у цих поселян музика і книжник. Дуже добре грає на гудку.

«А на дуді?..» — «Що ти, ніколи ніхто не бачив і не чув, щоб він грав у дуду. А на гудку грає навіть генуезькі пісні, що значками записані на папері. І ще добре малює. З місцевих він найприємніший. Тільки бідний. Як казав ребе Мерхав: „Немає над ним мазул тоф…“»

Тепер повернімося до моєї оповіді про Ілляша. Він з’явився ще в той рік, коли загинули і Білий Лицар, і Чорний Стрілець. З’явився якраз у дні посту перед Судним днем. Верхи на коні гнав трьох волів. У руках тримав тонку жердину з твердого, важкого дерева. Кінець у неї окутий залізом. Наче й не спис, але зброя добра. Коли він покликав мене, так, ледь чутно, по-нашому, звичайно, дуже спотворюючи слова, я зразу його впізнала. Він привітний був, найкращий серед місцевих. Він мене, як чемна людина, питає, як татуся здоров’я і як йому торгується. Потім попрохав піти до тата й спитати, чи можна з ним поговорити віч-на-віч. Коли я прийшла й сказала, що тато його чекає за стайнею, він витяг з-за пазухи гаманця, зеленого оксамиту, гаптованого золотом. «Юдито! Візьми! І нехай він наповниться тобі золотими.» Тут я побачила в Ілляша на мізинці срібний перстеньок. Із чорним камінчиком. Наче двійник того персня, що татові віддав музика.

Вони з татом довго розмовляли, а я, незважаючи на піст, мала займатися кухнею і нюхати всякі смачні наїдки, що мені аж у голові паморочилось. Мені дуже не терпілося сказати татові про срібний перстеньок і ще — не терпілося взнати, як гаманець з-під золота Білого Лицаря знов опинився в руках у Ілляша. Адже під час трусу саме цей гаманець забрали в нього! Як і звідкіля він знову його видобув? Про що він говорив з татом і звідки дістав того навроченого гаманця, Ілляш мені не розповів. Бо непомітно щез із заїзду саме тоді, коли я поселянам подавала всякий наїдок та вино наливала в міру. Коли вони кинулись на вино та закуски, з покоїв покликав мене татусь. Він увесь аж сяяв. Він поцілував мене і сказав: «Возславимо Господа! Як Господь мене напоумив тоді сказати слова ребе Мерхаву про невинність Ілляша! Він мені сам про все розповів, як я і здогадувався. А ще просився до нас на зиму. Але я йому сказав, що і небіж Лицаря, і ключниця-блудниця, і він, усі троє оголошені воєводою банитами[1]. І ніхто не може їх переховувати. І всякий може їх схопити і видати владі. А як будуть вони противитись, то й забити. Хоч небіж Лицарів теж шляхтич. Та все одно він поза законом.»

Ілляш мене і питає: «А якщо я їх схоплю і видам владі?» Я йому кажу: «Тобі тільки тоді повірять, що ти не винен, як ти схопиш їх разом з усіма їхніми награбованими багатствами. Але навряд чи тобі пощастить: ти простолюдин — він шляхтич, а значить, воїн. Підпоїти їх ти не підпоїш. Бо до них не підступиш — вони тебе знають. Якщо нападеш із засідки і заб’єш, то де певність, що всі коштовні речі, що вони загарбали, вони носять із собою?» — «То що ж мені робити?» — «Перш за все вистежити їх, а тоді вже діяти як поведеться! Але бережись — він шляхтич і навчений воювати. Поспішай їх вистежити, бо вони прогуляють, проп’ють усі гаразди.»

Я кажу татусеві: «А срібний перстень?!» — «Доню, не переймайся, Я подивився і прочитав. Це перстень того нещасного нашого родича Самуїла Леві. Там написано: „Це олія з льоху Самуїла Бен Леві“. Я не став забирати персня в Ілляша, тим пак що це подарунок того проклятого Чорного Стрільця. А де він його взяв? Може, Чорному Стрільцеві той бадханім подарував? А може, Чорний Стрілець зняв із якогось лицаря-заброди? Туди, в місто хрестоносців Мальборк, з’їхалися з усіх християнських країн розбійники. На підмогу німцям. Може, який лицар-грабіжник із Іспанії притьопав аж до Грюнвальда, а там його смерть і наздогнала?.. Це загадка поки що. І, як Всевишній захоче нам явити розгадку, він явить!» — «А гаманець, татусю? Про гаманець ти в нього не питав?!» — «Що, ще й гаманець об’явився?! Та ще який дорогий! Ще й на венеційську роботу схожий як дві краплі води!» — «А чому, татусю, це не венеційська робота?» — «Тому, доню, що шкіряна обшивка із венеційського сап’яну зовсім не так пахне. Мій покійний татусь, а твій дідусь, служив в аптечній лавці спочатку в Кельні, а потім, після Чорної Години, сам придбав таку ж в Празі. Він мене вчив запахам. Аптекареві і кухареві без носа не вижити. Не переймайся: якщо воля Всевишнього — нам і про гаманець істина об’явиться».

Істини ні про перстеньок Самуїла Леві, ні про зелений гаманець Білого Лицаря ми так і не взнали. Небожа Білого Лицаря і його полюбовницю, дядькову ключницю, Ілляш вистежив аж через рік. Теж десь під Судний день. Навіть їх троє було. Ще один злодій з ними був. Ілляш із засідки поранив того злодюгу, потім поранив небожа. Захопив і пов’язав цю блудницю, і вона, щоб відкупитись і визволитись, назвала місце, де вони заховали скарб. Тобто все те, що вони загарбали із садиби Білого Лицаря. Ілляш покинув побитих розбійників, забрав їхніх коней, бо третій не дався, втік — та й поїхав до Града, де неподалік у гаю і було сховано скарб. Коли Ілляш у лісі виймав коштовності із потаємного місця, ключниця розв’язалась і втекла.

Як Ілляш привів коней і притяг усе добро в замок на Гору, то його схопили як убивцю шляхтича, тобто небожа Білого Лицаря, і другого грабіжника. Навіть трохи помордували. І тримали в страшнім узилищі під шпихліром. Та Ілляш був хлопець міцний — тортури витримав і себе в здирстві і головосіцтві не обмовив. Зрештою, розібрали всю його й Лицаря справу і випустили. Правда, не без втручання ребе Мерхава. Тільки тут є ще й третя загадка — в тому скарбові, що притяг Ілляш на Гору, половина зброї і коштовностей виявилась із особистим тавром Чорного Стрільця. Де було золото чи срібло, скрізь було малесеньке-премалесеньке карбування сокола в леті. Для виявлення Лицаревої зброї і речей ребе Мерхав порадив воєводі викликати родича Білого Лицаря, литовця-вояка Йонаса, і порозкладати на столах, перемішавши, речі, принесені Ілляшем. Йонаса знали як людину не дуже розумну, але чесну. І він усі назвав речі, не оглядаючи їх навіть ретельно, що належали його вбитому родичеві. Ребе Мерхав, коли вийшов Йонас, проказав дуже чемно і з великою повагою: «Таким чином, вельможний наш пане воєводо, ті речі, які приніс цей кухарчук, не всі належать родичам покійного пана Симаса. Отож їм будуть віддані лише Симасові речі. Звичайно, взявши дещо в пеню за розшук. Скільки часу шукали, скільки вояків з вартування знімали, скільки грошей витратили за розшук. Ви, вельмишановний наш пане воєводо, не подумайте, що я вам підказую, це просто в мене звичка така — вголос міркувати, як ви справедливо вчините!»

І ребе Мерхав вийшов із зали і писаря з собою повів, дав змогу воєводі відібрати Собі найкраще…

Ілляш із вдячності подарував ребе Мерхаву одного із тих коней, яких йому повернули. Бо, коли Ілляша випустили, ребе Мерхав так, мимохідь, натякнув йому, що він за нього єдиний прохав, аби його не дуже мордували. Ілляш був кмітливий і не з простих поселян, як ви далі почуєте. Він одразу ж подарував йому кобилку, і ребе Мерхав ще раз допоміг Ілляшеві — домігся, щоб у шпихлірі, в зброярській коморі, віднайшли зброю і віддали хлопцеві. Ті не хотіли, мовляв, він не шляхтич і зброю не має права носити. Але ребе Мерхав їх умовив, і вони віддали Ілляшеві списа, келеп, сокиру, лук і стріли…

Отак на коні, вже в озброєнні, Ілляш заявився до нас.

Падав перший сніг. Ілляш поспішав знайти зброю, яку він не забрав з місця бою. Пообіцяв розповісти про таємницю зеленого гаманця. Але я встигла переказати йому татусеві слова про стару відьму із Піщаного і його дитячу сорочку, золотом шиту. Він подякував і поспішив по сніжній дорозі.

Більше до нас він не приїздив. Тільки завжди з прочанами чи з купцями передавав нам, татусевим дітям, ягоди, якнайкращий мед у стільниках, горіхи, яблука й груші… Люди переказували, ніби він у борг купив собі малесенький заїзд і порядкував там. А що наїдки в нього смачніші, ніж у його сусідів, то до нього всі йшли. І кажуть, він довідався, що він не Маріїн син. Що Марія викрала його в якоїсь шляхтянки. Звичайно, Ілляшеві було не до нас. По-перше, він став сам господарем, а по-друге, почав шукати свою матір. Правда, для того йому треба було знайти Марію. Щоб у неї силоміць чи грошима вивідати ім’я своєї матері. Кажуть, через якийсь час Ілляш таки взнав, хто його мати. Але вона вже була в монастирі, і він не міг з нею побачитись. От які в них звичаї!.. Але справи в Ілляша йшли добре — за кілька років його вже всі на Подолі знали і не обминали його заїзду… А з чого все почалося? З того, що наш мудрий татусь попрохав Ілляша вивезти того мерця з нашого заїзду. Ілляш нас врятував. І в нагороду за це Всевишній після важких випробувань винагородив його. Але скажіть, чи досягає людина щастя без випробування волею Всевишнього?

XIII

Тихі собаки

Справа дуже давня і дуже заплутана. Вона з самого початку була страшенно заплутана. А що тоді йшлося і про велике срібло-злото, про могутні знаки влади і про саму владу, то кожен намагався щось виявити, а щось приховати, покрити повною таємницею. Тому що дуже велика здобич світила переможцеві, то в цій потаємній колотнечі було багато смертей. А ті, хто був винен у смертях, щоб захистити себе, пускали поголос про вовкулаків, відьом та привиди. Або про якихось злодіїв. А справжній привид був лише один: це мій дід. Бо він майже і не об’являвся перед людьми. Але все знав і все бачив. Тому я й почну з діда. Бо про всіх говорять і ще й сьогодні переказують всяке таке… А про діда ніхто й анітелень. Бо про нього ніхто й не думав, що він якось причетний до всіх справ. Але це не так!

Отож усі вони билися за всі ті добра, за владу не на життя, а на смерть. Але ніхто у знищенні противників не признавався, своїми перемогами не вихвалявся. Тому все оповивалося туманом і таємницею. Та як не крилися суперники, як не плутали сліди, все одно правда являлась назовні. Але тільки допитливим і спостережливим вона об’являлася. Для поспільства ж були в тій історії і відьмаки, і упирі, і відьми, і русалки, і чародійки, і чародії, і, звичайно, привиди. Отож ніхто й гадки не мав, що дід за всіма зворотами потаємної колотнечі ревно спостерігає. Але почну від початку.

Мені було років вісім. Бо я десь народився через три роки після пришестя до Києва того гаспидського Кутлу-Темира. Саме тоді почав дід мене брати в ліс та в поле, на річку та на болота. Він шукав різне лікарське зілля. Іще дід часто на довбанці перепливав на лівий берег і понад Долобськими озерами брав рогіз на вербову лозу. Дід виплітав корзини, кошелі, верші, морди для єзів та ще всяке домашнє начиння. Продавав. Оце й був його заробіток про людські очі. Ще він трохи мідяків мав за трави. Продавав іншим лікарям. Із залишків зілля готував ліки. Тільки не для людей. Людей дід не лікував. Дід лікував собак, коней, волів та всяку іншу скотину. Навіть птахами опікувався. Підбирав чи уражених, чи негодою збитих птахів. І завжди в діда у сінях хтось кричав, свистів чи, бувало, і пугав! Проте його за чаклуна не мали. Бо коли він якійсь тварині допомагав, то ніколи ні сам заговорів не читав, ні хазяям бидла не наказував читати закляття. Він боявся, що попи та ченці звинуватять його у чаклунстві. «Тоді мені кінець!» — казав він часто. Але й не це було його головним заробітком і ділом. Головне його діло було — лови і ловецькі собаки. Правда, не тільки ловецькі, а й сторожові. Я сам тому свідок. Ощениться сука в когось із хазяїв — дід чекав до третього тижня. А тоді брав мене з собою і йшов туди. Цуцики тоді вже починають добре чути, ну а очі в них ще десь на десятий день розкрились. Дід присяде навпочіпки, розмовляє поволі з господарем. То слово якесь собаці скаже, то губами плямкне, то пальцями тихо клацне, а розмову все веде й веде. Ще часом, бувало, потихеньку видобуде з рукава свитки тонку заячу кістку з трьома дірочками. Прикладе до вуст і легенько подме. Навіть легесенького свисту не чути, навіть не чути, як повітря дід видимає через той незвичний свисток.

Суки зразу на те подимання в заячу кістку насторожуються, вуха нашорошують. Цуцики — по-різному: одні ніякої уваги, другі починають тихенько скавуліти, треті намагаються втекти. А бувало, що й до діда прикульгають. Таких найменше. Дід брав одного, другого цуцика і уважно їх обдивлявся. Дід мій тоді був страшенно старий — він був наймолодшим псарем при дворі князя Федора, коли того чортів литовець Ольгерд скинув із київського столу, і відтоді на найхристияннішім, на найруськішім престолі засіли зайди литовці. Немає тепер у нашій землі своєї влади. Але не про це мова. Мова про те, що він добре бачив як здалеку, так і зблизька. Мій тато був непоганим різьбярем, але бачив значно гірше, ніж дід.

Отож дід подивиться і каже господареві:

— Оцього строкатого і оцю мишасту бережи. Будуть справні. Оцих усіх можеш втопити.

І як ото дід скаже, так воно й буде. Бо не пам’ятаю, щоб дід помилився. Таке вже в діда було око, що він з першого погляду все про собаку міг сказати. Але він ніколи не поспішав. Треба, мовляв, подивитись і помізкувати. Двічі ніколи не повторював. Якщо в нього починали питати або говорити те саме, він мовчки махав рукою і, випрощавшись, ішов геть. І мені ніколи нічого не повторював.

В діда я навчився з собаками порядкувати. А собак у нас було три. Власне, так — у діда два, а в мене один собака. Бо ми жили через три хати… Тато пішов до мами у прийми. Мамин батько, другий мій дід, займався різьбярством. А мій тато пішов до нього в науку. Та й прижився в його домі. Там і ми всі народилися. Я був останній. Тато й мама мали багато клопотів із старшими хлопцями й дівчатами, то вони не дуже мною й опікувалися. Зате в діда я був улюбленцем, єдиним серед татових синів і дочок. Видно, в діда було поняття не тільки про те, що з якого цуцика вийде! Він без похибки вибрав мене для своїх походів на лови. Я йому був потрібен не лише як помічник, але і як спадкоємець його потаємних ловів.

Так-от про собак. Коли дід став мене брати з собою, при ньому були два собаки — здоровенний, мишастої масті з ряботинням, як ото кінь в гречку, пес Лапко. Цей охороняв діда і допомагав Сіркові, якщо той не міг упоратись із здобиччю. Сірко був ловчим, тільки ловчим псом. У нього був нюх і низовий, і верховий. Про слух не буду й говорити, бо це важко уявити. В повній тиші Сірко за версту чув, як іде по стежці до водопою олень. А ліс же, а берег річки не були тихі. Все тут рухалось, співало, дзижчало, свистіло. Сірко ж з отакої і в лісовім гомоні міг вирізнити хід оленя і подавав дідові знак.

Мій собака був охоронцем. Дід його вибрав саме для мене із приплоду здоровезної рудої суки. За ним пішли на Оболонь, де воєводські конекормці випасали косяк жеребих маток. Сука — не те що кішка, так не кидається захищати своїх малих… Але до цієї рудої суки мій дід і не підступався навіть. Ми пішли на Оболонь, полишивши Сірка і Лапка в дідовій садибі. Дід попрохав старшого коняра взяти єдиного з усього приплоду бурого цуцика і показати нам зблизька.

Дід вибрав цього цуцика і наказав мені нести його до самої оселі… Ми вже далеко відійшли, далеко, аж із верболозу з’явилась руда сука. Як вона вишкірила свої неймовірні ікла та роззявила чорну пащеку, в мене нош віднялися. Та дід був напоготові — він щосили дмухнув у заячу кістку. Сука зразу спинилася. Немов ударилась об невидимий тин! Вона харчала, шкірилась на кутні, але не підступала до нас ближче.

Вона за нами майже до Почайни трюхала, та біля перевозу відступила від нас і помчала назад до свого кубла… А з Бурого, якого я ледь притяг додому, виріс середнього зросту, проте дивної сили і неймовірної відваги пес.

Про те, як дід навчив мене виховувати собаку, щоб він що треба умів робити, можна розповідати й розповідати. Але не це головне. Головне, що того літа, під осінь, повернувся після обжинок до Києва боярин Сергій — найкращий київський стрілець. Багатий і щедрий боярин. Він, може, був багатший за тих самостійних князів та приблудних баронів, яких нині розвелося по землях України, що вошей у кожусі. Разом з боярином Сергієм із німецької сторони до Києва повернувся Алхимник. Він був на позир звичайною людиною. Та сили й хитрості в нього вистачало на десятьох відьмаків. Тільки він відьмацтвом не промишляв. Він був справжнім алхимником. Точнісінько таким, як ото в землях німецьких бувають алхимники-золотарі та ворожбити. І цей наш київський Алхимник варив потаємно алхимницьке золото.

Коли він з’явився в Києві, то жив спочатку десь на Горі. У нього був брат-близнюк — Книжник. От вони і здибались через якийсь час на хуторі в боярина Сергія. І втрьох там задумали неймовірну, божевільну, але, присягаюсь Силою Божою, справедливу справу — проголосити київського короля і створити Київське королівство!.. Звичайно, королем мав стати боярин Сергій. По-перше, він один-єдиний був у всьому Києві найвищого роду. Бо серед його предків були люди і княжої, і ханської, і цісарської крові. Я міг би викласти його родовід, але повірте мені на слово — не брешу!

По-друге, він був знаменитий воїтель. Ще отроком, після Ворскли, потрапив у полон до Криму. Там він був куплений одними вельможними татарами. У них боярин Сергій пройшов найкращий вишкіл у стрільбі на їзді. Старі воїни казали, ніби його вчив протягом двох років сарацинський стрілець. Вчив його за чародійською єгипетською книгою. Тому, гуторили вояки, він і не міг ніколи схибити. Потім ті вельможні татари відпустили боярина Сергія під слово, і він через вірменських купців сплатив за себе викуп. Були ж колись і серед татар люди!.. Коли він повернувся з полону, то ходив у набіги на порубіжні волоські землі. За два-три походи, ще молодим парубком, зажив собі слави й сили серед уходників-дейнек. І на Угру-ріку ходив зі своїми юнаками в рік, коли Вітовт уклав ряд із московським князем… І кожного разу вертав із уходницьких Веремій із щедрою здобиччю!..

По-третє, він був багатющий чоловік. По всьому Київському князівству у нього були свої маєтності — і хутори, і лани, і діброви, і липові гаї з бортями, і садки, і ставки з млинами, і вітряки. Багате людей у нього винаймало землю. І мав він великий прибуток і дяклом, і грошима. А що не примучував нікого, то багато з його селян не боялися всякі діла свої заводити й багатіти на них. При цьому за кілька років, як він повернувся з полону і перейняв від матері управління спадщиною, розпаслися і його холопи, і вільні смерди… Скарби він тримав не тільки вдома. Частину віддав на зберігання в Софію, у Печери, на Клов.

На Клові жили ченці, колишні вояки, наче братство у них було. І серед тих ченців-вояків, кажуть, у боярина Сергія наче хтось із родичів був. Серед скарбів славний Стрілець мав особливо цінних два — золотий змійовик-оберіг і золотий хрест із зрослими отакенними п’ятьма перлинами. Власне, зрослі п’ять перлин яко хрест, а тоді вже окуті злотом і прикрашені на кінцях манесенькими лалами, яко краплинами крові.

І ще була в нього казна — срібло і злото одного крижацького полку. Начебто з Градська. Дорогу, дорогу ціну він заплатив за полкову скарбницю! Коли йому вдалося наздоганяти воза скарбничого, нікого вже не лишилося з його вірних побратимів-соколів! Як леви, билися наші хлопці і всі головами наклали! А при конях їздовим виявився старий приятель боярина Сергія — сам Алхимник! Бо вони заприятелювали, коли в полон до татар потрапили…

Тепер треба сказати про того самого Алхимника. Ще раз повторюю — їх було двоє братів-близнюків — Алхимник і Книжник. Книжника я бачив ще тоді, на хуторі в боярина Сергія. Вони були подібні, як можуть бути подібні нові монети одного карбу. Тому, можливо, що я бачив і Алхимника, тільки не знав, що саме він — Алхимник… Згодом, через кілька років, уже перед самою навалою Орди, трохи затихла історія із скарбом боярина Сергія. Дід ще був бадьорий, хоч уже такий старий-пре-старезний, що Книжник цілу зиму жив у нього. І він навчив мене добре читати й писати, бо абетку я вже знав.

Знов про Алхимника. Чи бачив я його — не знаю… Чому не знаю? Тому що там, на хуторі, ми близько не підходили до млина і не говорили з його мешканцями. Вони там обоє взимку були. Ми ж із дідом і собакою перевіряли пастки, щоб чужий хто до них не підкрався і не розвідав чого. Я думаю, що про це діда попрохав боярин Сергій. Бо діда на таке могло подвигнути лише прохання, а не платня людини із вищою кров’ю. Присягаюсь: діда не можна було ані купити, ані примучити.

Виходив кілька разів із млина Книжник і прямував до оселі боярина Сергія. Але це міг бути і Алхимник. Вони зовсім однакові були, як два гроші одного карбу. Та Книжник не признавався ніколи й нікому, що вони з Алхимником — два брати-близнюки. Він був у всьому людиною дивною, високодухом поняттями. Та у близнюцтві не хотів признаватися ось чому. Книжник був прийманим сином своєї тітки. Її чоловік був дяком при церкві Святого Миколи. І дітей вони не мали, хоча скільки разів вона відбувала прощу і до Чернігова, і до Почаєва, не кажучи вже про наші Печери. І була в неї молода родичка, добра хвойда. То з тим купцем, то з тим злигається, на рік щезне, потім повертається до Києва і знов гульки починає. Чи мала вона байстрюків від тих походеньок, дід не знав. Тільки одного разу повернулась вона і зазимувала в одного підстаркуватого коваля. Він був із приходу Пирогощі. Тихою стала, ніде ні на які гульбища, ні до яких заїздів не бігала. І по якомусь часові привела двойко байстрят. Тоді та її родичка, дякова жінка — хто вона їй там була: чи сестра троюрідна, чи тітка? — а тільки вимовила в неї одну дитинку. Хоч дід казав, що то біда — близнюків розбивати. Дід так казав. А він на родоводах та породах розумівся. Не тільки собачих. Бо все життя тим тільки голову і сушив, що про родоводи і собачі, і кінські, і людські. Він казав, що лишень під кінець життя зрозумів: закони Божі в породі, тобто в крові, суть єдині для всього живого! Для всього того, що парується і плодиться. Він казав, що близнюки — це як вилчата вишня. І негоже її розрубувати, щоб окремо кожну гілку садовити. Хоч якщо постаратись, то й таке можна вчинити. Але воно проти Божої природи…

Книжника, значить, узяла дячиха. Алхимник лишився з матір’ю в коваля. Поки хлопець був малий, отой Алхимник, хвойда сиділа тихо і навіть з ковалевою матір’ю не заїдалась. А як хлопець підріс, вона кудись повіялась і більше не вертала. Хлопчик лишився у коваля. Не знаю, яка там була між жінками угода, але ніколи вони, хлопчики-близнюки, не зустрічалися. У Книжника було дитинство, як у панської дитини. Дячиха була господиня, якої і не знайдеш! І грамоту знала добре, і вишивала, а які пироги готувала, які борщі та юшки варила, які ковбаси пекла!.. Хлопчик у неї був наче лялечка — вдягнений мов ангелочок, помитий, прибраний, завжди нагодований. Дяк був чоловік благостних правил — дитину любив і доброму навчав. І обоє вони раділи із свого прийманого чада, пишались його чемністю та здібностями до науки. Може, богомольніших людей на всьому Подолі не було: хлопчика вони з собою брали на прощу в Печери по кілька разів на рік. Ченці примітили цього хлопчика, його цікавість до слова Божого та божественних історій печерських і підманили до себе, мовляв, іди до нас в книжну майстерню, навчимо тебе книжному ділу та ізографству. Ну й спокусили — подався в Печери і став учнем у книжній майстерні. Дяк тримався і виду не показував, як йому важко розлучатися з отроком. А дячиха одразу підупала і стала все хворіти та хворіти…

Молодий Книжник виказував надзвичайні здібності. Всі його хвалили, всі йому благоволили. Він і запишався, і високо себе цінував. Але пройшов монастирський вишкіл і гординю свою умів приховати дуже добре. Тому, коли взнав, що він байстрюк, це було для нього найстрашнішим ударом. І він вирішив цього нікому не виказувати. Тому й вигадав, ніби його батько-дяк согрішив, а від того гріха в якоїсь подільської дівки знайшовся байстрюк. Усе це мені дід пояснив: «Не картай його ні вголос, ні подумки. Людина слабка і гріховна. Всяка людина. Навіть така знаменита і мудра, як наш Книжник. І ще тому нікого не засуджуй і не карай, бо ти сам ніколи не знаєш — де і в чому виявишся слабким і согрішиш!..»

Тим часом малий Алхимник жив при ковалеві і його старій матері. Стара ковалиха все дорікала синові, що він, собі на глум, цього байстрюка годує. Але коваль не проганяв з двору малого й не піклувався про нього анітрохи. І малий пропадав на базарах, вулицях, на Почайні. Проте ні злодюжкою, ні страшним бешкетником не став. Коли підбився на отрока, то без повчань чи намовлянь, сам почав до Коваля в кузню ходити.

В той час Володимирко, поки Ягайло та Вітовт змагались на заході, тут, у Києві, все більше під себе підбивав і бояр, і поспільство. Щоб ще більше себе возвеличити і утвердити, задумав власну монету карбувати. Для цієї делікатної справи він підібрав кількох ковалів. Серед них і того подільського коваля. А той взяв у підмайстри свого байстрюка. За якийсь час чортів Вітовт, цей вовкулака, придавив усіх князів литовських і баронів-нобілів. І підкрався до найславнішої Київської землі. Тільки він не сам сюди спочатку пожалував. Першими просочились його потаємні вивідувачі та похлібники. Серед них один литвин-перевертень із Полоцька. Був він знахур і травник не гірший, ніж мій дід — псар. Тільки литвин менш за все лікував. Він міг приготувати яке завгодно зілля-трутизну і для людини, і для тварин. Це він, литвин-перевертень, зварив зілля для грека із Софії. Грек пив на дружбу і здравіє із Скиргайлом, то він і всипав Скиргайлові в чару. Мій дід казав, що Скиргайло був справді пристойний литовець. Я вірю дідові й не сумніваюсь, що Скиргайло став би для киян добрим пастирем, хоча й литовець. Але й за його князювання дід не пішов до литовців служити псарем. Хоча скільки разів діда запрошували.

Відтоді, як литовці скинули Федора та утвердились у Києві, дід нікому не служив на ловах. Проте і дід, і наша родина хоч раз на тиждень, а їли і дичину з княжих борів, і рибу красну з Дніпра, і медом з бортей княжеських ласували. І жодного разу дід не попався в руки стражів. Бо він був справжнім привидом-лісовиком. І мене навчав…

Але повернімося до того труїтеля, литвина із Полоцька. Він спочатку отруїв кількох Володимирових вивідувачів, найкращих і найвірніших. За тим настала черга підскарбного князя Володимирка і ковалів-карбувальників, що йому служили. Алхимник якимось чином уцілів. Але так перелякався, що ледь живий від отрути та страху втік із Києва. А відомо, що, коли людина пускається рідного берега, доля несе її по світу, мов потік маленьку скіпку. І опинився наш киянин аж за Карпатами в Уграх. Там рив у горах золото. Він навчався у тих краях управлятись із сирим золотом, плавити його, очищати і виготовляти з нього всякі речі. Пот