Book: Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара



Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара
Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Євген Стеблівський

Звенигора

Повстанці. Шабля на комісара


Подібну історію могла б розповісти вам кожна друга родина в козацькій Звенигородці, Черкасах, Шполі, Смілі, Чигирині, Тальному.


Замініть прізвище «Рудинський» на «Стеблівський» — і це буде історія мого роду!


Окрема велика подяка Роману Миколайовичу Ковалю за проведену величезну роботу, за дослідження історії повстанського руху, які дуже допомогли в написанні цієї книги.

Замість передмови

…Не байдужий до свого краю юнак прожив шістнадцять літ в серці Вільного Коша. На Звенигородських землях сходив всі Майданівські, Губські, Хлипнівські, Мурзинські ліси, обидві Діброви, з трепетом знаходив накінечники князівських стріл на Звенигорі чи порубані шаблями черепи в лісових хащах. Шукав свідчення козацької битви з татарами на Погибній.

І ні разу за своє життя ні від кого — ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців — НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього…

Який страх потрібно розлити по землі, що треба робити з народом, як підло й безжально винищувати історію поколінь — щоб стерти вкрай таку пам'ять…

Одного дня я зрозумів, що ненавиджу совєцьку владу. Не за «счастлівоє дєтство», яке, може, було й справді щасливим, не за комсомольську й партійну жерсть, яку майже не застав у дитинстві — совєцька влада при Брежнєві давно зійшла нанівець. А саме за цю хижу й відворотну брехню, замішану на великій крові. Як сказав Висоцький: «Брехня і зло — подивись: їхні обличчя грубі, а за ними — круки і ряди домовин…»

За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили надто значною ціною. Ціною забуття — себе, своїх предків, своїх героїв. В мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєцького летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.

Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.

Для цього комусь треба бути сильним сьогодні….

Книга перша

Від Звенигори до Одеси


Розділ 1

Дорогою до схід’ Сонця

…А серце прагне січі й далини,

Твердих доріг, копит многоголосих

І молодого сонця в буйних росах,

І тучних злив на молоді лани.

Богдан тут бився, Остряниця жив,

І Кривоніс тут шаблю положив.

Їх спогади, крізь вибухи і січі

На довгі дні, на многії літа,

Як коні землю били з копита

Зоря походів падала у вічі…

А. Малишко, «Ворон», з циклу «Запорожці»

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва лезо наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Концентрація, думка про зброю, ребриста і вірна рукоять шаблі — відволікає від страху! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті — достойний раю! Це і є він — шлях воїна!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту. Десь там, за суцільною стіною снігу, за відділом йшла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Хлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я, — лісами до Холодного Яру На Звенигорі колись був замок, на вежі дзвін, у який били, коли йшли татари. Кажуть, діди на горі б'ють на сполох, як бачать ескадрони Будьонного. Били — поки «рєвкоми» не потягли всі дзвони…

У полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. В запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою. І серед них — тридцятирічний сотник Звенигородського коша, отаман Максим Рудинський…

Розділ 2

Рудинські. Конон

«У кожного в житті є своя дорога. І щастя тому, у кого зіркі очі й гострий слух — хто бачить її на перехрестях. Знаки Світу дуже тонкі: щоб розпізнати їх, потрібно пильно вдивлятись довкіл, прислухаючись на найменший шерех — бо то і може бути твоя Доля. І горе тому, хто не знайде її, або хоча б не спробує відшукати. Зціпивши зуби і вклавши всі свої сили, доклавши труд і терпіння. Щонайменше — не бачити йому щастя навіки…»

Учитель Орест Хоші

Про закваску старого Конона Рудинського в Звенигородці й до сьогодні ходять легенди. А якщо навіть і не так, то впертий рід його на кутку до сих пір звуть від його імені — «конончуки» — а це, мабуть, саме по собі говорить про дещо. Про те, можливо, свідчив і дім, який Конон побудував сто тридцять літ тому, закінчив його в день, коли сам відзначив сорок два роки, і який простояв по сьогоднішній день тринадцять десятиліть і мав шість просторих кімнат, дві веранди, п'ятнадцятиметрову кухню і кімнату куховарки — себто і тепер був кращим за значну більшість хатин, що їх наваяли люди в Містечку за двадцять останніх — і самих благополучних «совєцьких» років.

Старий конончуківський дім — складений з дубових балок, що й через сто тридцять літ сокира відскакує від них з металевим дзвоном — обкладений пласкою цеглою з орлами на боках, твердою, мов граніт, ще царських заводів, фарбований щовесни Марією Рудинською в сліпучо-білий колір, з блакитними вставками навколо вікон, з просторим ганком, великим міцним дахом, який Віктор Рудинський щоліта фарбував «сєрєбрянкою». Дім і тепер мав знадвору вигляд міцний і хазяйський.

Пам’ять про Конона передавалась у покоління. Знали, що досить незвичне ім'я він успадкував від свого прапрапрадіда, а того, в свою чергу, назвали на честь якогось пращура — воя князівської дружини. Як воно там не було, а ім'я те пішло, як кажуть одні, — з варязьких дохристиянських підвалин, з вікінгів, а інші стверджують, що й племена древніх русів мали задосить скандінавського коріння. Достеменно відомо, що найстаріший з відомих роду Рудинських мав важкий характер, відголоски якого гуляли по всьому роду як спадкова риса, що передається нащадкам.

А ще в роду Конона була своя страшна таємниця. Що таємниця страшна, малий Роман — найменший з праправнуків самого Конона — зрозумів ще років з шести, коли взагалі почав щось тямити у цьому світі. Таємницю знала стара-престара баба Келя, яка змалку доглядала Романа. Баба першою почала його звати: «Ром» — мабуть, тому, що була дуже древня й не могла вимовити трохи рідкісне ім’я.

Треба сказати, що баба Келя в роду вважалася найстарішою, любила випити чарочку й міцно зв’язувала паростки роду. До її гостинного дому візитували родичі з Литви й Франківська, з Москви, Полтави і Кривого Рогу. А тітка (для Романа — баба) Келя вміла всім догодити й влаштувати справжній відпочинок на кілька тижнів.

І от якось, коли приїздив з Вільнюса син баби Ані, тепер уже «литовець», старий Алєкс (Сашко) Рудинський, за столом зайшла розмова про Романового діда Івана Гавриловича, а тоді про те, що, кажуть, начебто дід Іван й зовсім не син старого Гаврила, а…

Тут баба Келя раптом замахала руками й, незважаючи на свій древній вік, жваво скочила, кинулася до Алєкса з криком: «Та син, син!!» — й засунула тому в рота добру стопку тернівки.

Батько Рома — Віктор Іванович Рудинський — в цей час саме вийшов з хати й нічого того не бачив. А коли повернувся, то розмова йшла собі про те та се, й Івана Гавриловича вже не торкала.

Отоді вперше Ром зрозумів, що в роду є якась «страшна» таємниця — раз така мудра й спокійна, мов удав, жінка, як його баба Келя, так злякалась одного спомину про якогось там Кононовича…

Потім Алєкс подарував Рому копію справжнісінької «Волги», в якої відчинялись дверцята, і Ром забув про таємницю надовго, аж до наступного разу, коли баба Келя знов дивно велася на усякі загадки. Враження дивини й загадковості спливало знову і знову — коли тому траплялась нагода.

А взагалі вдача в роду була чіпка й хазяйська. Конон Рудинський свого часу тримав табун коней, був «купцем» і мав у власності землю, на якій потім розмістилася ціла вулиця понад струмком Погибни. У сімдесят шість літ він сам, без сторонньої допомоги, міг завалити кабана і рубав його точно навпіл, на дві однаковісінькі половини від п'ятака до самого кінчика хвоста.

Як то часто буває, такий вольовий і достеменно деспотичний чоловік одну за одною народжував самих дочок. І лише останнім, на склоні літ народив Конон наслідника, якому дали ім'я Гавриїл.

Гаврило також мав коней і тримав стайню, а вже у нього, як стверджують всі нащадки, з'явилося двоє синів, яким і розділили потім Кононову землю, Іван і Олекса, а також дочки: Маня, Ганна, Мотря, Полина й Келя. Як те й повелося з часів Конона, у батьківській просторій хаті залишався з сім'єю старший син — спочатку Гаврило. А з Іваном знову вийшла цікава історія. Ром звернув увагу на те, що хоча Іван був наймолодшим з синів — але батьківський дім перейшов у спадок саме йому! Причому різниця в віці між ним і Олексою була досить великою.

Це дивне явище ніхто не міг пояснити. Баба Келя щось собі мимрила під ніс, а в роду ходили чутки, що Гаврило Рудинський чи то воював в гарнізоні, чи в гайдамаків, чи закопав десь у яру шаблю й нагана, як у двадцятих роках все скінчилось.

Кажуть, Олекса перебудував собі під хату кононівську клуню, син старшої дочки Конона — Федь звів хату на горбі ліворуч, і хазяйнували всі як годиться — теж мали коней, займались ділами купецькими, вирощували врожаї. Пізніше Іван вивчився в Києві на інженера, тож саме з Івана відгалужилась парість «інтелігентської'» породи, яка з болем і напругою відривалась від землі Конона — та ще й у часи, коли ніхто не сказав би чи то на краще.

Дід же Іван одружився на красуні Єфросині — після якоїсь довгої і шаленої історії, з відлученнями від роду і втечею з дому, бо рід Конона інколи відрізнявся шаленством й трагічними історіями в коханні.

Розділ З

Турецький гамбіт

«Шлях воїна — один з найкоротших до Просвітління. Той, хто має в руках зброю, хто через кров і смерть знайшов стратегію П'яти кілець, знає все про марність людського Світу. Має замало — і водночас більш, ніж вдосталь часу для духовного вдосконалення.

Великі вої вже давно покинули Замкнуте коло Долі».

Учитель Орест Хоші

Вересень 1914 р.

Улітку 1914-го — у свої двадцять років — Максим Рудинський уперше гостював у дядька Йосипа на Кубані. То аж туди завіявся материн козацький рід у сиві часи, коли рештки запорожців були змушені переселитися на Кавказ.

Пам’ятаючи свого славного предка — запорожця Максима Маламуру, в честь якого його й було названо, Максим захоплено прийняв збори кубанського війська. Казали, козаки готуються «воювати турка» — саме так, як це робив його прославлений предок.

Максим просився у військо добровольцем. Поки йшли збори, ніхто не знав, де і як будуть воювати кубанці. Кілька полків станичників сформували і відправили на Західний фронт, куди потрапив і дядько Йосип. Максим чекав другу чергу і вже місяць тинявся в таборі на зборах.

16 жовтня 1914 року все навколо прийшло в нервовий рух. Станичники казали, що імператор Микола Другий оголосив війну Туреччині. Саме цього дня турецькі кораблі раптово напали на рейди Севастополя і Одеси. Крейсери під турецькими прапорами обстріляли торговельні й військові судна в бухтах і відійшли назад у море.

Тепер усі знали: воювати будуть зі споконвічним, знайомим ворогом, з яким воювали діди, прадіди й прапрадіди — запорожці. З турком. Сорок років тому турка били. І сто років тому — били. І триста років тому — також били! Тому станичники знаходились в піднесеному, радісному і збудженому настрої — ось і прийшла їхня черга. Війна! За те й мали козаки в станицях привілеї, і земля була не поміщицька — їхня! Кожне село на Дону й на Кубані мріяло мати статус станиці, а заробити його могли сини своєю хоробрістю! І горе станиці, яку за якісь провини — або й просто за списком — розжалували в село. Кожна сім’я виряджала на війну одного-двох, а то й і три, і п’ять воїнів. Кожний кубанець брав свого коня й свою збрую, інколи шаблю чи гвинтівку. Казали, що кубанські станиці зібрали на війну більш як 20 кінних полків — тобто майже 22 тисячі вершників.

Максим потрапив у Козачу дивізію, яка мала три полки: Запорізький, Уманський і Кубанський. Уже наприкінці жовтня дивізія перейшла турецький кордон, який проходив по річці Аракс.



Розділ 4

Шабля Орла

«…Шаблі козаки використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в шість чвертей, зате дуже гострі: „як рубоне кого, то так надвоє й розсіче — одна половина сюди, а друга туди“. Леза шабель вкладали у дерев’яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова „пхати“), часто прикрашені на кінці, біля руків’я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.

Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що навіть у їхніх піснях завжди називалася „шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою…“»

Осінь 1914 — весна 1915 pp.

— Шашка должна бить льогкой, как пєро, острой, как брітва і гібкой, как лоза. Кто носіт тяжолую шашку — тот нє надєєтся на умєніє! — казав майстер-черкес Абдулвагід Рамазанов Максиму, коли кував йому шаблю. Кував клинок два тижні, поки Рудь відлежувався в черкеському аулі після поранення. Ще навіть не був в боях — їхали з полком через перевал, як раптом звідкись згори бахнули постріли. Поранили двох козаків, а Максиму куля ковзнула по литці. Добре — коня не зачепила…

Загартовував Абдул розжарену шашку вітром, верхи на коні — бо тільки обвітрена гірським повітрям на швидкості, знаній тільки самим майстром, сталь набувала твердості з поверхні, і гнучкості всередині.

— Чем ми біться будем среді гор отвєсних? Шашкамі рубіться будем. Шашка не обманєт, коль рука нє дрогнєт! Так сказал великий Ахмад Автурінскій!

— А хто він був, той Ахмат? — питав знічев’я Рудь.

— То вєлікій кавказскій гєрой, — казав йому вкотре Абдул, і Максим дрімав знов на зручному глиняному лежаку біля самої кузні.

Достоїнства шашки Абдулвагіда Рудь не раз оцінив у боях з турками пізньої осені 1914-го. Сніг до пояса, мороз до тридцяти градусів! Обмерзлі пальці, діряві черкески. Тільки шаблі начищені до блиску! Такими прийняли кубанці поєдинок з відбірними військами Евер-паші. Відірвана від тилів, напівголодна і роздягнена Кавказька армія просувалась далеко в глибину ворожих земель. Запорізький полк кубанців переправився з правого берега річки до станції. Командира полку убило. Пластуни і кіннота кілька разів ходили в атаки. Коли битва за станцію була майже програна, в бій кинули останній резерв — дві сотні кубанських розвідників-пластунів. Ті перейшли вбрід льодяну листопадову річку й мокрі й беззвучні виникли, мов привиди, в тилу ворога. Мовчки, без єдиного пострілу зійшлись врукопаш, багнетами покололи турків, й відкинули, ошелешених, далеко за місто.

У тому бою Рудь з пластунами захопив дві ворожі гармати, за що був нагороджений Георгіївським хрестом четвертого ступеня.

Тієї зими шашка Абдулвагіда не раз рятувала життя Максиму.

Та свою справжню і дивовижну шаблю він добув, як і личить козаку, в найкровопролитнішому і важкому бою.

* * *

…Полк ішов у розвідку в Персії, виславши вперед три офіцерські роз’їзди — три відділи кавалерії. Внизу блищала старовинна річка Євфрат. Максим багато читав про неї в університеті, — про «колиску цивілізацій». Таємниці шумерів, перша писемність, клинопис — Рудь ніколи не думав, що колись опиниться тут як… завойовник.

Кіннота курдів пропустила роз’їзди вперед і вирубала їх упень. Вісім тисяч диких курдських наїзників хлинули з гір і за кілька хвилин затопили долину. З ущелин висотувались залишки козаків Третього полку, яких розбили курдські орди. Сурмачі сурмили атаку.

— Якийсь придурок стріляв у мене з кремнієвої рушниці. Де він її тільки взяв? Бурку не пробив. Тож кажуть: козацька бурка — м’яка броня, — спокійно щупає бурку пальцями земляк Кость Покотило. Його біляве волосся підстрижене коротко, по-козацьки, суворий профіль з орлиним носом випромінює силу.

— Ага, броня. Спробуй багнета — тоді побачиш, що то за броня…

— Мало нас! — сказав хтось з молодих поруч.

— Козаків мало не буває! — суворо прогудів над вухом старий сотник Субота.

Сотня Максима вишикувалась поруч з дев’ятою сотнею — всього полк у тисячу двісті козаків — і по команді, зімкнутим строєм навально пішла донизу.

З ущелини застукотіли кулемети кубанців-піхоти, козаки навально вдарили по юрбі ординців, скинули ціле їхнє крило в річку. Переслідуючи супротивника, Максим помітив серед курдів турецькі фрески і прапор з червоною зіркою і півмісяцем. Серед десятка аскерів на прекрасному рудому жеребці намагався вийти на косу багато вдягнений турецький воєначальник у сіро-голубому мундирі з золотими погонами, в чорній папасі з золотими галунами. Максим пришпорив коня, за ним пішли Шрам, Покотило, Голуб і ще зо три десятки козаків. З розгону врубавшись у лінію турків, Максим пробив дорогу до штандарта з півмісяцем. Тут чи не вперше в бою він відчув недолік кавказької шашки. Двометровий аскер бив величезним загнутим донизу ятаганом, викресуючи іскри з криці, й Рудь відчував, що його легенька, гостра як бритва Абдулвагідова шашка ледь-ледь витримує той навальний натиск. На щастя, аскера звалив хтось із наших з «гвинта», а Максим прорубався до штандарта й вдарив турка, не доміряючись і куди.

Ефенді виявився міцним горішком. Він легко відбив удар, якось незвично крутив шаблею над головою й сам атакував дуже жорстко, і в той же час м’яко, на волосину від смерті — аж різанув на Рудинському одяг. Тим часом охоронці-аскери відтіснили Максима від турка, але він вихором крутнувся навколо, зненацька зайшов під ліву руку, і, мов блискавка, вразив чорну папаху. Покотило поруч вже розмахував турецьким штандартом, потім зрубав його й кинув собі поперек сідла.

— Георгій — твій, Костю! — крикнув Рудь Покотилу. Навальна козацька лава затопила косу і турецькі фрески одна по одній впали під її плином.

Коли турки полягли на півострові всі до одного, Рудинський зупинив розгарячілого коня і окинув оком берег Євфрату. З гір спускались все нові й нові хвилі курдських вершників, переходили міст і вливались в ущелину. Тре’ йти на відступ! Він з жалем подивився на свою дуже пощерблену ятаганом шашку, а тоді глянув на вбитого офіцера. Рудий жеребець конав на піску від кулі, і його дострелили козаки. А жаль. Гарний був кінь! Ефенді лежав на боці, підвернувши під себе руку, і з-під нього виглядала дивної роботи… шабля. Не ятаган, не курдської чи кавказької роботи шашка — а саме дорога шабля, наче європейського взірця, але й не зовсім, схожа на драгунку чи карабелю. Максим скочив з коня, підважив важке, мовби живе тіло полковника й взяв до рук ще тепле срібне руків’я. Щоб забрати його з рук мертвого турка, прийшлося один за одним розгинати ще гнучкі, але вже хололі пальці. Вони мертвою хваткою зімкнулися на ефесі. Не випустив зброю з рук навіть перед лицем смерті. Справжній воїн! Карі очі турка миттєво затягало смертною пеленою. Максим нагнувся і долонею закрив ефенді очі. Наче віддав шану хороброму ворогові. Прости, брате, скоро я також прийду слід за тобою. Двадцять-п’ятдесят років нічого не значать у погляді Світу!

Рудь швидко зняв з тіла ремінь з піхвами, вкинув у них вологою слюдою блискуче широке лезо й злетів у сідло одночасно з командою: «Сотня, на відступ марш-марш!».

Перешикувавшись у лінію колон, полк почав відступати уступами, назад до перевалу. З ущелини кубанці вийшли з величезними втратами.

Коли Максим після бою показав домаху Степану Суботі, той з подиву аж присвиснув. Взяв у руки, уважно оглянув, торкнув зашкарублим пальцем лезо. Трохи важча за черкеську шашку, дамаської криці, довга як карабеля. Гостре, як бритва, лезо неначе вкрите слюдою. Дорога срібна насічка, важке руків’я і широкий клинок.

— Я таких ще й не бачив… Схожа на європейську… На польську карабелю. Ось, дивись, руків’я з кістки, з навершшям у вигляді орлиної голови. А ось, на клинку, — клеймо майстра: вершник. А на піхвах — бірюза, небесно-блакитна, це камінь хоробрих… Ось тут мініатюрна ікона з зображенням Діви Марії. Значить — шабля турку дісталась як трофей. А тут — сура з Корана на арабській… Дуже схожа на шаблю Орла. Але наче й не карабеля — легша, похватніша. Навіть краща, ніж шашка!

Така оцінка тертого в боях кубанця означала найвищу похвалу. З тих пір здобута в бою гостра домаха стала для Максима божественною, живою істотою, сестрою-захисницею. Їй він довірив свою свободу, своє життя, й вона ніколи не підводила його перед лицем смерті!

* * *

Максим — лівша і, як багато хто з шульгів, добрий фехтувальник на шаблях. Ще й «перевчений» лівша — бо мати била по руках, коли тримав ложку лівою. Тож мав силу в обох. Як вчився рубатися — міг однаково бити з обох рук. Тактика шульги під час атаки: заходив на ворога зненацька, як вітер, під його ліву руку, й той мав приймати бій зліва. Незручно захищатись — через голову коня правицею. То завжди була перевага.

— У фехтуванні можна завдавати й уколи, але то рідкість, — учив його старшина з ескадрону-ескорту хана Гірея-Нахічеванського Остап Коломієць. — Укол можна нанести «витягнутою рукою». Й тільки дуже досвідчений рубака може підступно вколоти під час простого, «ближнього» бою.

— Ти б’єш, наче кулаком, — зупиняв Остап. — Техніки удару в фехтуванні й у боксі — різні. То в боксі добрий удар завдають усім тілом. На шаблях корпус тільки «доганяє» руку, а сам удар завдається кистю. Найважливіша якість доброго фехтувальника — то швидкість. Саме сильний удар і є свідченням грубим і небезпечно повільним — якщо то не «батман-удар», яким вибивають з рук зброю.

…Поки ти рубаєш його «до сідла» — він тебе шість разів покришить на капусту…

— Захищатись від шаблі важче, ніж атакувати. Саме тому новачки нападають частіше. Й дістають смертельний удар назустріч…

— Можна ховати вільну руку за спину, хоча до свічені фехтувальники так роблять рідко. Ніхто з старих рубак не триматиме вільну руку в бою нижче пояса, як і не буде здіймати високо вгору руку із шаблею.

— Фехтування — то є високе мистецтво!

Розділ 5

Рудинські. Звенигородка

«Ми живемо на шляху зі Сходу на Захід. Тому нам важко бути на західний манер меркантильними, але ми й не можемо жити спокійно і терпеливо. Зневажати будь-яке планування, а чи матеріальне благополуччя — так, як живуть на Сході.

І ще нас майже сто років криваво відучали вірити в Бога. Тому нам і найважче живеться в світі».

Учитель Орест Хоші

Сьогоднішній українець — це жорсткіший, ніж кому-небудь здається, а інколи й зовсім жорсткий, раціональний хазяїн. Доволі складна особистість, що дивним чином вміщує в собі ряд середньовічних комплексів і традицій поряд з набутками цивілізації. До того ж лихоліття постперестроєчних двадцяти літ розвередило в народі справжню махновську відчайдушність. Хоча немає в скирті захованої тачанки та кулемета, але бажаючих до цього добра знайшлося б чимало!

У старому просторому будинку сім'ї Рудинських диха життям підвал, у якому з дев'ятнадцятого по двадцять перше століття, шість поколінь цієї сім'ї, із року в рік звозили урожай — цілих сто двадцять років, з тією тільки різницею, що колись возили його з поля волами і присвічували в погребі лампадками, а сьогодні та ж міцна «куркульська» сім'я має електрику і двотонного «буса». Крім убрання дому і людей у домі, мабуть, мало що істотно змінилось, маю на увазі насамперед дух, що панує в стінах. Щовесни люди обробляють землю, садять картоплю, сіють зерно й траву для худоби, а восени збирають урожай і везуть до погребу — щоб годувати взимку худобу і птицю. А по закінченні нелегкого трудового дня сідають усією сім'єю вечеряти «на вулиці» — у дворі, за великим круглим дідівським столом при світлі яскравої лампи, й на вечерю така ж проста і смачна їжа, як і сто років тому: варена картопля з маслом і кропом, овочі зі свого городу, в суботу — карафка міцної домашньої горілки, нічим не гіршої від віскі, хіба що без приторного смаку припаленої карамелі, домашнє смажене куряче м'ясо, свинина, а двічі чи тричі на рік — золотисто-ніжна свіжина із свого ж таки домашнього кабанчика, вправно заколотого і обробленого старим дядьком Михаєм. Ну і, звісно, смачне українське «черкаське» сало: добре пропечене, смалене соломкою, яке мало хто вже вміє зробити по-справжньому — хіба той же дядько Михай та ще два-три старі колії на все місто.

Життя продовжується, хоча за сто останніх літ ця земля пережила дві страшні війни, революцію і не менш трагічні для народу «реформи» останніх десятиліть, що відновили в людях приспані почуття особливої подяки до землі-годувальниці.

Така сьогодні істинна хазяйська Україна. Такий — з усіма своїми суто українськими комплексами і недоліками — рід міцного Конона, в якому тримається той дух, «сіль землі» української.

Розділ 6

Козаки

Червень 1916 р.

…Імперія розпадалась. У червні 1916 року козацькі дивізії почали останню успішну операцію в Анатолії — у чорних ущелинах, укритих сліпучим снігом. Червоні агітатори в козачих частинах з'являлись усе частіше, інколи їх арештовували за дезертирство. Та більшовицька пропаганда ще не мала сили серед кубанців і донців. Тому південний фронт у Туреччині тримався найдовше. Козаки з покоління в покоління були воями, вони мали уяву про честь і відвагу, про вірність Вітчизні.

Саме в червні Максим був поранений вдруге — під час наступу турецької армії Вехіб-паші.

Сім козачих полків з трьома батареями, колоною по три вершники довгою вереницею йшли гірськими ущелинами. Навколо — суцільні хребти гір, безкінечні перевали. В серпні в цих горах вже лежить сніг і морози сягають двадцяти градусів. Опівдні на Івана Купала особлива козача сотня Максима перейшла ще один перевал і побачила перед собою глибоку вузьку ущелину. Ущелиною відходила турецька піхота. Видно їх було дуже добре. Це було так неждано і так принадно для кавалерійської атаки. Але козацькі полки розтягнулися в горах на кілька верст. Тому сотники зупинились на перевалі й мовчки стежили за тим, як відступають турки.

За годину кіннота підтягнулась і почала спускатися з перевалу. В авангард пішла сотня Суботи, вперед якого вислали офіцерські роз’їзди. Головний роз’їзд хорунжого Присліпи біля гірського хребта знагла потрапив у засідку. Присліпа був вбитий пострілом в голову, з ним загинули ще троє козаків. На невисокому гірському гребні сховались курди, їх підтримали один чи два батальйони турків. Полк розвернувся в лаву й атакував противника.

Куля потрапила Максиму в праве плече. Почув сильний удар і звук, неначе чвакнуло щось мокре. Згарячу він ще рубав турка лівою, та потім земля гойднулася перед очима й він припав до шиї коня. Рудь вже не бачив, як козацька лава обхопила ворога з флангів, короткий бій — і турків не стало.

Біля гори козаки забрали тіла вбитих. Їх прив’язали поперек на сідла власних коней, животами донизу, їхні руки й ноги безвольно гойдались. Курдські магазинні рушниці великого калібру залишали на тілах жахливі рани. Максиму ще пощастило, що в нього стріляв турок — хоча куля все’дно зачепила кістку.

Присліпу й козаків, вбитих з засідки і в бою з піхотою, поховали, панотець прочитав молитву про убієнних.

Максим лежав на бурці поруч ще з десятком поранених козаків. Йому було погано. Вночі пішов дощ. А вранці приморозило так, що козацькі бурки затужавіли, неначе зроблені з жерсті. Щоб козаки не захворіли на простуду, сотники роздали коньяк і ром, які були в полковому запасі. Потім поранених прив’язали на брезентових ношах до коней і відправили назад, до інтендантської роти. А потім, після довгої дороги, — в госпіталь до Тифліса.

У військах тилу вже множились комітети й об’єднання. Над імперією червоними загравами вставав привид революції.

Рана була погана й загоювалась дуже довго. За п’ять місяців зрікся цар Микола, й з військ потягнулись додому ешелони дезертирів. В армії панував хаос, подекуди вже стріляли в офіцерів. У госпіталь до Максима заїхав Степан Субота, якого з переформованим кінним полком переправляли в Карпати. Степан заскочив лише на пів години, привіз Максиму його речі та шаблю — домаху зберегли козаки.

На цьому турецька кампанія для Максима Рудинського закінчилась. Він з нетерпінням чекав повного одужання, щоб якнайскоріше повернутись у рідну Звенигородку.

* * *

Травень 1917 р.

Дорога додому була важка і довга. Почалася розруха. Потяги ходили не за розкладом. Станції переповнили дезертири, що повертались з фронтів через Україну. На кожній пересадці доводилось сидіти без їжі й без сну по два-три дні, — й то добре, що хоча б весна, а не січень.

Найперше, що впало у вічі Максиму в станційних містечках, — це величезна кількість розхристаних, брудних, нерідко п’яних солдатів. Солдати й студенти, цивільні, офіцери й навіть генерали — всі носили червоні банти. Романтика революції всім затьмарила розум. Фаетони ізвозчиків й багаті поміщицькі карети — оздоблені червоним. Кілька разів Максим бачив, як загони засмальцьованих і злих робітників з гвинтівками в руках поспішали кудись за місто.



Солдати з червоними бантами грабували перехожих — «буржуїв», на станціях шастали мародери. У Максима двічі норовили відібрати шаблю, хоча він і носив її в промасленій овечій шкурі — щоб не так кидалася у вічі. Першого разу допоміг Георгіївський хрест на грудях — солдати ще поважали звитягу. А наступного — наган, схований у кишені. Довелося скочити на ходу не у свій потяг.

Та все-таки в травні Максим, схудлий і затятий, зійшов з вагона в Бобринській. Далі потяги не ходили. Йшов сонячною, переповненою людьми платформою, знайомий теплий вітрець лоскотав шию. Ось вона — рідна земля! Черкащина! В суворих турецьких горах Максим частенько уявляв собі такий сонячний день, весну і — повернення додому! Хоча… Здається, тут, на станції, він не потрібен нікому.

Раптом біля виходу зі станції Рудь побачив озброєних людей — з шаблями, в шапках з червоними шликами. Та це ж… Запорожці! Козаки!

— Марко!

— Максим! Рудь!

Марко Вдовиченко, сусід і друг з дитинства! Марко скочив з коня, поривчасто обняв Максима. Тоді відійшов на крок, оглянув зі щирим захватом.

— Оце так! Георгій! Виправка. Воював!

— Воював…

— Де?

— З турком. В полку кубанців.

До них підійшли ще кілька… козаків.

— Знайомтесь. Це — мій друзяка, товариш, Максим Рудь. Он, Георгіївський кавалер, з турецького фронту. Козак! Це — мій побратим Іван Лісовенко. А це — наш кошовий Семен Гризло.

— Кошовий Звенигородського вільного козацтва, — суворо поправив Марка Семен. Русявий, з козацькими закрученими догори вусами, невеликого зросту, з ясними пронизливими очима, Семен відразу ж сподобався Максиму.

— Нічого собі — козаки! Ну ви даєте! Я про таке тільки мріяв! Це ж… Україна!

— То ти — з нами? Козак?

— У мене й шабля є! Ледве довіз.

Максим зняв з плеча ремінь, обережно розв’язав волохату, змащену мастилом овечу шкуру. Марко присвиснув:

— Не все ж то козак, що шаблі не має!

— У турецького паші добув. У бою…

— Вся в сріблі! — шанобливо сказав хтось з козаків.

— Довга яка. З орлом…

— Шабля орла. Кубанці кажуть, це — клеймо старого українського майстра. Тільки звідки воно — в Туреччині?

— Поїдеш з нами? Ми коней перегоним на станцію. До Єрок, — спитав Семен. Як потім помітив Рудь — у справах він завжди говорив коротко і суттєво.

— Звичайно, поїду, козаки. З вами для мене — честь!

* * *

— …Ми почали ще в березні — як тільки відрікся цар. Ананій Шевченко, Сорока, Антін Шкільний, Шаповал, Грицько Іванченко зі Смоктієм. То вони перші дістали дубові списи під стріхою. Уявляєш? Справжні дубові, ще гайдамацькі. Ніколи б не повірив, якби не бачив. Їм по сто п’ятдесят років — а вони як нові. Дуб!

Максим слухав Семена й краєм ока бачив, як у відчинених дверях вагона відбігають знайомі до болю краєвиди. Зелені поля, ліси, балки, урочища. Він не бачив рідну землю майже чотири роки! Рудь відразу ж знайшов спільну мову з Семеном. Шкільний вчитель, грамотний — мав про що говорити зі студентом університету. Хоча й провчився Максим у Києві заледве два літа.

У Семенові відчувалась величезна спокійна сила. Справедливий аж до нетерпимості, любив своїх воїнів якоюсь звірячою любов’ю, дбав про козаків коша, особливо щодо провіанту для людей і коней. Сміливий і спокійний в бою, та інколи в ньому пробивалась гаряча шаленість, яка допомагала вивести бійців з найважчої пастки. Його любили й поважали козаки, бо в краї ще досі живі традиції запорожців. Звенигородщина — козацький край, козацька земля!

— …У Звенигородці стояли військові частини, то більшовики вели пропаганду. Як зрікся цар Микола, з’явилась і рада робітничих і солдатських депутатів і навіть профспілки. Та вони чужі тут. В основному — євреї та пролєтарії зі Смоленщини. Їхня пропаганда багатьох не торкає. «Заводи рабочім» — селянам не треба. «Зємлю крєстьянам» — то земля і так наша. Селяни не розуміють, нащо ділити порівну. Це значить — у хазяїна забери, ледарю віддай! Тому більшовики тут не мають сили. А ми — маємо! В березні й пройшов перший з’їзд Вільного Коша.

— На ньому Семена вибрали кошовим отаманом, — встряг у розмову Марко. — І постанову прийняли, що до козацтва не можна приймати кримінальних злочинців та людей, ворожих до України.

— Зброї вистачає?

— Ми відразу захопили військові склади зі зброєю. Кіш боронить села від дезертирів, які йдуть з фронту. Найбільша в повіті — Кирилівська сотня — до тисячі козаків. У Моринській — п’ятсот шабель.

— А хто сотники?

— Тарасівської — Ананій Шевченко, Вільховецької — Антін Шкільний, Лисянської — Сорока, Козацької — Шаповал, Пидинівської — Красюк. В Єрках ось — брати Піхоти.

— Я на фронті більше року командував сотнею. Не вистачило два місяці, щоб отримати чин ротмістра.

— Де на сотника вчився?

— Взимку п’ятнадцятого закінчив школу прапорщиків в Горі, навесні в боях став хорунжим, а восени, в Персії — на сотню. За цей час у полку трьох сотників убило.

— Зараз сотню тобі дати не можу. Хлопці всі стоять. Але згодом — будеш сотником. Як себе покажеш.

— Як уб’ють когось на сотні? Не переймайся!

— Війна буде! Бачиш, Винниченко визнає уряд Керенського. Танцює перед Москвою. Я чув, що він взагалі боїться козацького руху. Для нас Тимчасовий уряд — не указ! Ми за тиждень можемо виставити двадцять тисяч шабель. Це сила! Її треба перетворити в армію з залізною дисципліною. А вони, — Семен махнув рукою, — бояться, що в Петрограді щось не те подумають. Досі граються в «єдіную нєдєлімую», просять автономію. Ой, боюся, дограються. Та пізно буде! Ми зараз не те що автономію — незалежність взять можем. Силою! — Семен від злості вдарив кулаком дерев’яну стінку вагона.

І та злість Семенова заслуговувала на повагу.

* * *

З поїзда Максим зійшов на станції Єрки. Трохи допоміг розвантажувати коней, та Семен його відправив додому — до матері. Максима аж взяла нетерплячка — бо дома не був більше трьох років! Матері з госпіталю передав вісточку, що живий, бо до того й не знала, сердешна, що з ним. До окраїни Звенигородки Рудя підкинув на коні Іван Лісовенко.

Поспішав по знайомій до болю стежині берегом, над Погибною — десь тут запорожці триста років тому перебили татарів, так річку й назвали, бо погибель принесла ворогові. Мав за плечима шаблю в шкурі та солдатський цупкий сидір з дарунками: барвиста перська шовкова хустка для матері, срібні східні каблучки для сестер, пляшка вогненної чачі для батька. Мав на кутку ще знайому дівчинку — мала ще була, як тікав на війну, Оленкою звали. То для неї беріг найкращу каблучку, з червоним каменем.

Стежка зазміїлась посеред верб, потім виходила на знайомі луки, на якому малими ганяли з ганчір'яним м'ячем, потім — через місточок поруч з лавкою, і вже давно — серед біленьких чепурних хатинок. Ось і бабця Воля старенька, недобачає.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, здрастуй, синку! Та це ж чий будеш?

— Рудинський я. Максим…

— Ой, божечки, живий! — шамкотіла бабуся.

Максим ішов далі, вулицею, вимощеною дрібним камінням, через вузеньку стежку над яром, мимо величезних у яру старих осокорів, мимо рідної кринички, яка ще більш вросла в землю, й перекосилась, з височенним старим журавлем. Ось і вона — рідна з дитинства вулиця Козацька! Людей на вулицях майже не було — якраз всі працювали на городах. Чи війна, чи революція — а хліб та картоплю на зиму запасти все'дно треба!

Вже видно міцну, велику хазяйську хату, яку побудував сам Конон тут, на Козацькій.

— Синочку! Радості мої приїхали!!

Мати! Старенька, якось дуже помітно схудла — Максим легко підхопив її на руки, потім обережно, як дорогоцінну ношу, поставив на землю.

Матері вже шістдесят… Скільки себе пам’ятав, мати була як втілення самої землі — праматері, природи, мудрості світу. Зналась на травах, знала яку материнку, чебрець, звіробій — коли заварити: «Коров’як, висока свічко, відкрий своє жовте личко. Будуть пити тебе люди — від хвороби, від застуди…». Мати вміла смачно готувати, гарно співала. Добре жила на світі. І от їй прийшло щастя — діждала з війни синочка…

Розділ 7

Рудинські. Роман

«На кутку» (себто в кварталі від вулиці до вулиці) дітей народжувалось не більше і не менше, ніж завжди: на вулицю Козацьку з тринадцяти хат, які відгороджували від міста з одного боку струмок Погибна з його глибоким яром, а з другого боку — смужка землі городів — завжди росло п'ять — шість хлопчаків і кілька дівчаток. У старій прадідівській хаті по черзі росли з різницею в три роки внуки Івана Гавриловича: Роман, його двоюрідні брати Ігор на прізвисько Йока і Олег — сини Олени Рудинської. По сусідству — правнучка Олекси Гавриїловича, внучка його дочки Шури — Оленка, навпроти — внук Християн Вовка за прізьвиськом Пістолет, через чотири хати — внук баби Польки (рідної сестри баби Шури) — Ігор-Лека.

Компанія з дитинства склалася досить весела. Сім'я Віктора Рудинського переїхала до старого конончуківського дому, коли Роману було чотири роки. З першого ж дня малеча влізла в шкоду. Коли батько Віктор з малим Романом прийшли, щоб навести порядок, вони залишили вузлик з обідом на підвіконні, й поки батько щось собі там копався, до двору прийшли цікаві семирічний Лека і мала Оленка. Взявши до себе в компанію Рома, вони з'їли з вузлика ковбасу, якою батько намірявся обідати, а щоб ніхто не здогадався, Лека навчив малих мовити, що ковбасу вкрали коти і собаки: «Щоб батько не сварився».

По дорозі додому Віктор інколи заходив у гості до тітки Польки, де збиралися чоловік Польки Васєн і їхня дочка Любка, друг Васєна — одноногий Льончик, що наводив на вулицю страх своєю інвалідною машиною, батько Леки і зять Польки Андрій, дорослі сини Польки і Васєна — Толя і Сашко, дочка Ніна. Після цілоденної роботи по хазяйству вони збирались по суботах в Польчиній хаті і добряче «гуляли». Льонці, як інваліду війни совєцька влада видала квадратну, схожу на зубило інвалідну машину — «жабку», він першого ж дня щіткою пофарбував її в зелений колір, врізав зеленого змія й ганяв на тій машині, як навіжений, — від чого по всьому кутку з гвалтом і скавулінням розліталися кури й собаки. Баба Полька якось навіть напоїла його керосином, та діда ніщо не брало.

Незадовго Льончик відломив від «інвалідки» дверцята, й до самої зими так і ганяв на ній, прив'язавши двері вірьовками до даху. Семирічний Лека, чотирирічні Роман і Оленка якось цілу годину зачудовано споглядали, як три здоровенні бабери — баба Полька, баба Наталя і баба Дуся, кректячи, випихали ту інвалідну «жабку» з яру. Дід Льонька сидів за кермом п'янючий, мов чіп, та ще й мав звичку здивовано балушити оченята, і облизувати довгим язиком куточок рота, як вовк з мультфільму. Коли мокрі баби внадцяте випихали інвалідку на стежку, Льонька вперто вмикав замість першої передачі задню і «жабка» з завиваннями знову їхала назад до яру. Бабиська щосили впирались своїми ножищами і сповзали травою донизу, матюкаючи діда на чім світ стоїть.

Тож не дивно, що Лека, як «старший товариш», у суботу брав з собою Романа і Оленку і, наслідуючи дорослих, наливав з собою пляшку з компотом, закуску і якусь стару домбру, і потім всі йшли в берег «на галявку» і там також «випивали», закусювали і співали під домбру пісеньку «Два веселих гуся». Десь так незадовго по тому Марія зловила їх на куриві: саме йшла біля малинника, щоб підмалювати у хаті якусь призьбу — коли побачила, що з малини густо валить стовп диму. Глянула ближче — й мало не зомліла: чотирирічний синочок у компанії таких же малюків і Леки сидів, набундючившись від пихи, в малині (вже дорослий!) і смалив добру цигарку! Потім, вже в дорослі роки, Ром згадував, як мати в той день ганяла його по всій вулиці дубчиком.

Вовчик-Пістолет дивився на все те несхвально.

— Жвездик, — бувало, казав він малому Роману, — ти не тим в жизні займаєшся. Лека тебе не тому вчить, — і на цьому слові давав Леці потиличника, бо був на три роки старший. — Ану, дай Лекі в зуби!

Лека, розмазуючи соплі, ставав у боксерську позу і кричав:

— Тільки попробуй, Ром, я тебе наб'ю!

Малому Роману було трохи жалко Леку з його балалайкою, та й, крім того, безкомпромісне батьківське виховання вже накладало вето на безоглядні дитячі розваги та бійки — бо битися недобре. Проте Вовчик не переставав виховувати у малого Романа «характер». Саме Вовчику першого вересня батьки доручили вести малого Рома вперше до школи. Цей день малий назавжди запам'ятав ще з однієї події.

* * *

По обіді, коли Ром вже перевдягнувся зі святкового одягу, батько — Віктор Рудинський — забрав його з собою на великій вантажівці, й вони їхали через пришерхлі, ще серпневі поля, аж поки на небосхилі не забовваніли високі кургани. Тоді батько взяв круто ліворуч і виїхав на вузеньку польову дорогу, якою вони дісталися першого кургану, поки вантажівка не вперлася широким носом у схили. Батько взяв Романа за руку і мовчки дерся аж на саму гору, де вони сіли біля великого каменя й довго дивились на поля, ліси і ріки, на весь той неповторний краєвид, що знайомий кожному в Україні: і велич, і небо, і сонце, й буяння фарб, і відчуття безкінечного простору до самого небокраю. А тоді батько показав на кургани, що височіли навколо, і сказав малому Роману слова, які той запам'ятав назавжди:

— Бачиш, синку, отут лежать наші хлопці…

Бо то височіли впереміш скіфські й козацькі могили, і всього їх числом було дев'ять. Батько не сказав тоді, що двадцять три роки тому, коли йому, Віктору Рудинському, тільки-но виповнилося дев'ять років, йому показав ці кургани дядько Владик майже з тими самими словами. Дядьку Владику й Івану Рудинському, може, їх показав дід Гаврило, і так воно йшло до самого Конона, а тоді й далі і далі, в глибину віків — і ті ж самі слова Ром через тридцять років скаже на цьому самому місці своєму синові. Як і древню пісню, яку співав колись малому Віктору дід Іван після чарки і яку, в свою чергу, співав йому, Івану Рудинському, прадід замість колискової:

Тож рушаймо, браття,

Поки ще є сила,

Поки до схід' сонця,

Поки до походу

Сурма не сурмила…

До схід сонця — тобто, затемно, до світанку. Але ж і — туди, де сходить сонце, до світла, до первозданості, чистого начала. До того світлого майбуття своєї землі, своїх дітей, заради якого віддавали свої життя могутні предки: великий Святослав, Наливайко, Хмель, Богун, Сірко…

Тож день першого вересня видався багатим на враження. Вранці, по дорозі в школу біля старезної стіни міського маслозаводу Вовчик показав Романові симпатичну струнку дівчинку — семикласницю, що вела за ручку такого ж малого, як Ром, чорнявого хлопчака, і сказав:

— Бач отого Чорного? Ану іди дай йому копняка!

Роман ще не знав, що Чорня, якого потім так і прозвуть у школі, стане одним із його кращих друзів, із тих, що насправді близькі духовно. Проте легка нотка такту, мабуть, уже тоді була присутня в характері, бо він підбіг і замість буцнути ногою, шарахнув малого по голові портфелем, та ще й не так щоб сильно. Чорня розхлюпався, старша сестра підняла гвалт, а Вовка-Пістолет від задоволення аж трошки підріс — бо він таки підбивав клинця до тієї гарненької смаглявої сестри Чорні Світланки.

Розділ 8

До першої крові

Липень 1917 р.

Вже з перших днів дома Максима захопила козацька вольниця. Разом із Семеном він гасав по навколишніх селах, виступав на мітингах, скликав сотні, складав списки. Десятого червня на засіданні Центральної ради в Києві був проголошений Перший Універсал. Вість про нього в Звенигородку привезли наступного ж дня — двісті верст до Києва то не відстань!

— Ми незалежні! Світ мусить рахуватись з фактом нашого існування! Тепер і в нас є своя держава! — кричав з радості Семен на міській площі.

Вже за тиждень селяни повіту самі збирали «земельний податок» по десять копійок з десятини — і везли в Київ, до урядової скарбниці. Щоб підтримати свою країну!

Та вже в кінці червня стало ясно, що в столиці щось іде не так. За вірними словами Універсалу не було вірних дій! Кажуть, прем’єр Винниченко дуже не любив військових. І таки сам їх боявся, бо хтів отримати дозвіл на автономію з Петербургу.

Другого липня уряд прийняв Другий Універсал, — у якому фактично відмовлявся від незалежності й просив згоди Росії на федерацію.

— Вони не розуміють! Вони не хоробрі! Більшовики в кожному місті вже збирають збройні загони. Армії комісарів створюються на півночі і на сході! Ще кілька місяців без війська — і буде пізно! — читав центральні газети й жахався Семен.

На початку липня прибули гінці від полуботківців, які звали не гаяти часу — йти на Київ. Змусити Центральну раду зректися. Поки що — зректися російського уряду Керенського. А там буде видно. Створити армію. Оголосити незалежність. Бо найкращий гарант суверенітету — то своє військо!

Вранці шостого липня Максим працював у полі — бо їсти ж батькам і сестрам все'дно цілий рік треба — коли почув нагальний кінський тупіт. Марко пригнав до нього змиленого коня, на бігу скочив, схопив добрячий жбан кисляку, що стояв собі у холодочку, й жадібно жлуктив, аж поки майже весь не випив.

— Ну от, все видув. А мені що? — сказав Рудь, перевертаючи жбана.

— Більшовики в Петрограді… Зробили переворот. Семен наказує всім зібратись у штабі. Там люди від Міхновського прибули…

— А хто такий Міхновський?

— Полуботківець.

— От роз’яснив! Добре, пішли до Семена…

Як виявилось, у Києві почалось повстання. Як розповів потім Юрко Тютюнник, полк імені Павла Полуботка на один день захопив Київ. Полк виступив проти слабкодухості влади. Тисячі бійців, багато з яких погано вдягнені, а деякі й неозброєні — але йшли по центральній вулиці гордо, з гідністю: козаки! Йшли коло будинку влади й гриміли:

— Слава Центральній раді!..

Вони хотіли віддати свої життя за Вкраїну.

Їхні життя були уряду непотрібні. Уряд боявся воювати. Ніхто не вийшов привітати героїв…

Ті, хто їх бачив — були вражені: вперше йшло справжнє військо під бойовими жовто-блакитними прапорами. З глибин народу вийшов збройний протест, віками терпіння, принижень — проти імперського правління, проти збитошного кремлівського: «хахли», «малороси». Не хахли — українці!

Центральна рада Винниченка цього не хотіла й боялась…

Проте й у самому уряді не всі підтримували ідеї Другого Універсалу. З Києва Звенигородському кошу прийшов наказ роззброїти частини військ західного, ще вчора — царського фронту, в яких на станціях вели агітацію комісари.

— У Христинівці й Знам'янці скупчились російські ешелони з солдатами. З кожним днем залишки царської армії обільшовичуються. Вам наказано вислати загоїш й роззброїти всіх на станціях. А потім — виступати на Київ!

Семен почав готуватися до походу.

— Треба, щоб у Раді побачили нашу силу! — казав кошовий, ретельно відбираючи кращих людей, коней, зброю. За кілька днів полки були готові. Зброя, боєприпаси, провіант, фураж. Десять вагонних ешелонів, п’ять тисяч вірних козаків рушили залізницею на столицю. Ще кілька великих загонів кошовий відправив на вузлові станції. Під Цвітковим захопили гармати. Максим завжди був поруч з Семеном, дивуючись його енергії й витривалості.

— Міхновський тривожиться, щоб весь цей червоний збрід з Христинівки та інших станцій раптом не двинув на Київ. Хтось із комісарів хвастався хлопцям, що «протів хахлов гатовіца ешелонная вайна!». То вони у німців навчились — теперечки за добу можна перекинути сто тисяч солдатів з одного кінця країни до іншого. Тепер війна йде за залізниці: в чиїх руках станції — у того й сила!

Полк завантажився в ешелони в Тальному, завели в вагони коней. Вже за Уманем назустріч поїзду пригнались змилені представники від Винниченка — начебто з питанням про потреби, а насправді — вияснити, нащо козаки йдуть до столиці.

— Бояться, ой бояться! — журився Семен. — Не буде з того добра! Вони інтелігенти зачухані. Я теж вчитель, та розумію, що ні одну республіку в світі не створили беззбройно.

Увечері ешелони стали в полі за станцією Мотовилівка. До Києва залишилось всього тридцять верст з лишком. Кошовий наказав запалити багаття, й по сотнях тут і там закурили димки: козаки варили кулешу. Семен застеріг заходити в села, нікому про мету походу не казати. Був обережний, стерігся підступу…

Стемніло… Полки ночували в полі. Підвечеряли смачної кулеші з котла. Приправили салом, дістали з мішка сухої риби, консерви. Козаки, як діти: хоч багато є — поїдять, хоч трохи — наїдяться! Максим приліг на схилі, закурив довгу турецьку люльку. Любо! Стояла тиха зоряна ніч, напоєна ароматами степу. Навколо мерехтіли вогнища сотень, чулися голоси козаків, іржали коні. Рудь почував себе, мов скіфський воєвода в степу, серед вірних воїнів і наметів, у ніч перед кривавим боєм.

* * *

Біля станції простояли добу. Наступного ранку прийшли ще два ешелони з козаками. Максим похмуро курив свою люльку під старим ясенем. Неподалік спішились Семен з кількома сотниками.

— Чому не йдемо далі, отамане? — спитав кошового нетерплячий Антін Шкільний.

— Міхновський наказав зачекати. Веде переговори з Винниченком.

— То Києву ми не потрібні?

— Москалів наші роззброїли на станціях, у Раді їх більш не бояться.

— Вони нас бояться більше за москалів.

— А брати правду кажуть, — стиха мовив Семен Максиму. — В Раді нас дехто називає «пагромнимі бандітамі». Й панічно бояться єврейських погромів…

В Києві того дня вперше стріляли. Полуботківці відстрілювались від надто жвавих поборників російської адміністрації. Було кілька поранених. Центральна рада відправила назустріч полк імені Богдана Хмельницького й наказала повсталим відійти в казарми. Й назавтра готуватись до відбуття на германський фронт. Полк скорився й збирався виконати наказ уряду — щоб не проливати братньої крові. Напівмирне повстання полуботківців закінчилось.

Полк був відправлений на фронт до Румунії, де за кілька днів майже весь загинув у страшній м'ясорубці…

* * *

Жовтень 1917 р.

Після повернення з-під Мотовилівки робота пішла бурхливо. Семен разом із Звенигородськими, вільхівецькими, моринськими сотниками започаткував з’їзд Вільного козацтва в Чигирині. 16 жовтня 1917 року з’їзд відбувся. Вслід за Звенигородським Вільне козацтво почало організовуватися на Волині, у Подолії, на Полтавщині, Чернігівщині, Херсонщині, Одещині. В Черкасах кіш очолив Яків Водяний. Поки Центральна рада домовлялась про федерацію з Тимчасовим урядом — знизу, з повітів і волостей, збиралась грозова сила. Ще пам’ятали люди козацький устрій!

— Украіна страшная страна! — казав Міхновському в Києві знайомий письменник: — Нєпонятно, откуда бєрьотся такая сила!

Бойовою одиницею запорожців завжди була сотня. З чотирьох — п'яти сотень формувався курінь, з кількох куренів — повітовий кіш або полк. То так і повелося. На з’їзд у Чигирин прибуло майже триста делегатів від шістдесяти тисяч козацтва з найбільших волостей України — і Кубані. Семен був на з’їзді першим — одягнув козацькі строї, шапку з червоним шликом, на пояс причепив криву шаблю! Склик пройшов бурхливо під запорізькими малиновими прапорами. Хтось пропонував йти на Київ, щоб провчити Раду, комусь тьмарила очі «пролетарська» ідея. Хоча небезпеку від більшовиків єством відчували всі. Селянам України совєцька власть була чужа й — непотрібна!

— Якого хріна мені нада ці старці? — гримів на трибуні шполянський «дід» Шаповал — один з найяскравіших ватажків на Шполянщині. — Вони вже збираються під корчмою, то скажу хто саме: дрантогуз Івашка — то такий рукосрач, що тільки гімно мішати, та ще Стецько Цюцюрка, два опеньки Пономаренки — нацмуляться зранку, костогриза небогий дід Лантух, цундрій Гола Васька, Йося й Шлепень Слуцькі. Червоні банти нав’язали, хочуть все поділити! То скажіть мені: що такого їм наобіцяв Ленін, що вони більшовикам готові дупи лизати? А я скажу що! В них руки із сраки ростуть, вони робити нічо' не вміють!

Зал вибухнув сміхом з трьохсот здорових горлянок.

— …Отож, кажу — ледачі! — й не моргнувши оком, продовжив «дід» Шаповал. — Нам Столипін й так землю віддав, то ми тепер газди — ті, хто думає працювати! Золота земля у нас, хлопці! Нам «Пітєр» та його червона брехня не треба! Бо я вже бачу, хто за них піде.

…Як тільки спробує хто забрати в нас землю — буде йому Коліївщина!

Закінчився з’їзд у козацьких традиціях — виборами. Військовим отаманом Вільного козацтва обрали нащадка гетьманського роду Скоропадських — генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, Полтавця-Остряницю — наказним отаманом. Семена Гризла — генеральним хорунжим!

— Ти розумієш, — гаряче ділився Семен новинами уже дома, — до Києва поїхав Полтавець-Остряниця, повіз статут на затвердження. А хлопці, яких делегували за зброєю в Раду, зустрілись з Винниченком. Так той все їх випитував, чи не думають вони йти проти уряду?! Потім виписав кожному по 10 патронів і по одній гвинтівці — на п’ять чоловік! Боже, яка благуватість! Вони самі нас запирають! А потім Винниченко взагалі переробив статут, скасував Генеральну раду козацтва й вписав нову графу. То тепер в кожному селі чи містечку козаків може бути не більш як одна сотня! І це в той час, коли більшовики збирають полки на станціях!

… Максим вже збирався йти, коли Семен зупинив його.

— Чув? — сказав уже спокійніше. — Остряниця був у Петрограді й забрав з Історичного музею козацькі прапори і шаблі. Взяв з собою збройних козаків — і вивіз. Керенський віддав наказ силою все те забрати. То Остряниця сказав: «Ми забрали тільки своє. Нам чужого не треба», — і не віддав! Чув: нам чужого не треба. Ми тільки своє заберемо. Добре сказав, правда?..

Розділ 9

Початок

Листопад 1917 р.

…Увечері 10 листопада в Києві тисяча учасників козачого з’їзду, юнкери і офіцери — члени Союзу георгіївських кавалерів — оточили більшовицький Ревком у палаці на Печерську. Ревком здався. Але його прибічники підняли в місті більшовицьке повстання. Три дні перестрілка точилась між більшовиками і загонами Керенського. Центральна Рада вважала себе сучасною революційною силою, натхненницею російської революції, — й тому зайняла нейтральну позицію. 20 листопада обнародували Третій Універсал, у якому Українська Народна Республіка — УНР — проголошувалась як одна з федеративних земель Росії. Людям у найкращих традиціях соціалістів обіцяли свободу, націоналізацію земель, восьмигодинний робочий день, місцеве самоуправління. Ревком вимагав у Ради допомоги в роззброєнні юнкерів і поки що не наважувався перекинути на Київ з-під Жмеринки збільшовичений Другий корпус Евгенії Бош. Ще не був на силі, боявся конфлікту з Центральною радою — як і вона боялась конфлікту з Петроградом. 17 грудня більшовики навіть скликали в Києві Всеукраїнський з’їзд рад, на який, окрім ста делегатів від більшовиків, з'їхались близько двох тисяч селянських представників, що просто випхали червоних зі з'їзду поміж плечі. Розлючені комісари покинули Київ й переїхали до Харкова, де й оголосили червону столицю України, червоний уряд і Радянську Українську Республіку.

Одночасно з Росії на територію України почали наступ більшовицькі війська.

Ленін і Петроградський совнарком («совєт народних комісарів») до останнього приховували свою причетність до них. На переговорах з Центральною радою вони робили вигляд, що війська Муравйова — це якісь місцеві українські більшовицькі загони. А Антонову-Овсієнку для цього навіть рекомендували залишити тільки другу — українську — частину прізвища…

* * *

Грудень 1917 р.

У середині грудня селяни з Києва привезли зашмульгану газетку. Максим забрав її у дядька на базарі, віддали її злякано, неначе грамотний чоловік читав щось стидне.

«Обращение отъ 4 (18) декабря 1917 года»,

— прочитав Рудь, —

«О признании Советамъ народных комиссаровъ Народной Украинской республики и о предъявленномъ Центральной Раде ультиматуме въ виду ея конръ-революцюнной деятельности.

Исходя изъ интересовъ единства и братского союза рабочихъ и трудящихся эксплоатируемыхъ массъ въ борьбе за соціализмъ… решениями органовъ революцюнной демократіи — Советовъ, и 2-го Всероссійскаго Съезда Советовъ, соціалистическое Правительство Россіи, Советъ Народныхъ Комиссаровъ, еще разъ подтверждаетъ право на самоопределеніе за всеми націями, которыя угнетались царизмомъ и великорусской буржуазіей, вплоть до права этихъ націй отделиться отъ Россіи…»

Оце так!

«…Поэтому, мы, Советъ Народныхъ Комиссаровъ, признаемъ народную украинскую республику, ея право совершенно отделиться отъ Россіи или вступить въ переговоръ съ Россійской Республикой о федеративныхъ и тому подобныхъ взаимоотношеніяхъ между ними».

Хитро. Але щось тут не так. Маючи вже досвід зіткнень з комісарами, Максим відчув хижу суть їхніх прагнень. «Ешелонная вайна протів хахлов!» Хлібну Україну в голодні часи вони так просто не віддадуть!.. Ага, ось що далі:

«…Мы обвиняемъ Раду въ томъ, что, прикрываясь національными фразами, она ведетъ двусмысленную буржуазную политику, которая давно уже выражается въ непризнании Радой Советовъ и Советской власти на Украйне…

Во-первіхъ, Рада перемещаетъ и отзываетъ односторонними приказами украинскія части съ фронта, разрушая, такимъ образомъ, единый общий фронтъ, до размежевания, осуществимого лишь путемъ организованного соглашения правителъствъ обеихъ республикъ.

Во-вторыхъ, Рада приступила къ разоружению Советскихъ войскъ, находящихся на Украйне.

Въ-третьихъ… Рада пропускаетъ черезъ свою территорию донские и кубанские калединские войска, отказываясь пропускать войска противъ Каледина.

Становясь на этот путь неслыханной измены революции… Рада вынудила бы насъ объявить, безъ всякихъ колебаний, войну ей… высшей государственной власти, независимой буржуазной республикой украинской… Въ случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы въ течение сорока восьми часовъ, Советъ Народныхъ Комиссаровъ будетъ считать Раду въ состоянии открытой войны противъ Советской власти въ России и на Украине.

Советъ Народныхъ Комиссаровъ, В. Ульянов-Ленин»

Тепер все так. Тепер все вірно. Інакше не могло й бути. Тільки для нас чи не занадто пізно…

* * *

Грудень 1917 р.

— Поїхали, — сказав Семен. — Тре’ зустріти представників Центральної Ради. Присилають Халабуденка, Демерлія, Сокирку — для примирення з Земською управою. Наче це допоможе!

Ангін Шкільний із загоном кінних козаків повертався зі станції. Поруч з Антіном на запасному вороному коні звично тримався в сідлі хтось… до болю знайомий!..

— Юрко!

— Максиме?! Живий?

Вершник легко зіскочив з коня, рвучко обійняв Рудя.

— Це Юрко Тютюнник! Земляк! Ми разом учились у військовій школі в Ґорі, — пояснив Максим здивованому Семену. — В дев’ятсот п’ятнадцятому. Його прислали в школу після поранень, — а мені термін на звання вийшов…

— Ти ж той Тютюнник — з Будищ? — спитав Семен, щось пригадуючи.

— З Будищ. За дві версти від Шевченка…

Юрко був старший від Максима на три роки, міцної статури, білявий, вибуховий, різкий в спілкуванні і — дуже амбітний. Саме це його прагнення завжди бути першим, безкомпромісність і деякий авантюризм в діях відразу ж насторожували людей. Але водночас у ньому була присутня харизма, жар, який кликав за собою. Білявий чуб, мужнє лице. Юрка легко можна було уявити на чолі запорожців де-небудь під Хотином. Світло-блакитні очі часом випромінювали вогонь, що запалював серця. Юрко вмить збирав навкіл себе натовп, який залюбки слухав його запальні речі. Говорити він вмів. Зрештою, як вмів і влучно стріляти. «Оратор!» — казав полковник Ізмайлов. «Командір должен умєть бить краснорєчівим!» І справді, нестандартні ораторські прийоми, справжня чоловіча розмова, залізна логіка Юрка підкоряли людей.

Ще в травні сімнадцятого року сам Керенський підписав наказ про підвищення й перехід Тютюнника в іншу частину, аби тільки прибрати його подалі від війська. Бо Юрко на той момент вже відзначився: у березні-квітні брав участь в організації «Першого українського Сімферопольського полку» — числом в десять тисяч бійців! Балачки про цей вчинок Юрка ходили і в Звенигородці. Казали, що полк пізніше загинув під Олександрівськом та Синельниковим у боях з армією Муравйова…

Тютюнник відмовився, тому що вже розумів національну суть революції в Україні. І, всупереч забороні Тимчасового уряду, поїхав делегатом на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд. На з’їзді Тютюнника обрали представником Центральної ради, й він залишився працювати в Українському революційному центрі в Києві.

Зараз Юрко їхав до рідної Звенигородки за наказом уряду. Як він сам сказав: «сторожувати козаків». Після виступу полуботківців і походу Звенигородського коша на Київ сила козацтва не давала спокою Винниченку.

З Тютюнником Максим потоваришував би ще в Ґорі, якби не одна прикра риса Юрка: той був дуже вимогливий до себе і до всіх навколо. І, в найкращих Звенигородських звичаях, кпив недоліки навіть найближчих людей. Міг сказати якусь прикру правду, як то кажуть — в самісіньку душу. Рудь змалку помічав цю рису людського характеру. Йому завжди було досадно: чому люди не вміють згуртуватися разом? Чому не можна сказати: «Так, сусід мій трохи не такий, як я. Зате — які він майструє човни і як любить дітей!» Знайти найкращі риси одне в одному. Допомогти в біді. Згуртуватися й відстоювати своє! Замість того, щоб шпиняти поза очі одне одного.

У часи миру все було б і нічого. Та в діях Леніна, більшовиків Максим уже бачив оту саму згуртованість. Протистояти якій можна було тільки всім миром…

* * *

Грудень 1917 р.

— Курва мама! Кращої нагоди у Леніна й не було! Ти бач, як йому допомагає війна! Без війни у нього б нічо' не вийшло. Як тільки у більшовиків не стає сили — агітатори їдуть на фронт, знімають цілі полки зі зброєю, гарматами, кулеметами — й кидають залізницею в нас, — завівся Семен. — … Ми отримали наказ від Скоропадського: готувати по три сотні від Звенигородського, Черкаського і Уманського коша. Криленко знімає з фронту збільшовичений Другий корпус і нагально переводить під Київ! А замість нього фронт затикають українськими частинами! Кажуть, корпусом буде командувати та навіжена есерка — Евгенія Бош.

— Так Криленко ж — главком…

— Червоний главком! Царською армією тепер командують більшовики! Ти не знав?…

Скоропадський, правда, теж не пальцем роблений, зняв тільки одну українську дивізію, а другу потай завантажив на Київ. Напереріз бошівцям. Їй ми й будем допомагати. Підеш ти, Антін Шкільний і Піхота!

— Так я ж… не на сотні…

— В отамана не дві голови на плечах! У Києві зараз важко, більшовики готують повстання. Готуйте сотні на Жмеринку, а чи й далі — на Шепетівку! Загрузка з кіньми — післязавтра в Єрках…

Розділ 10

Роман Рудинський. Хто такий Рудь?

— Чуєш, Жвездик, а баба Келя колись казала, що твого батька дід — Рудь, — якось сказав Вовчик-Пістолет Рому. — Я на шість років від тебе старший, я «помню»!

— А хто такий Рудь? — спитав Ром діда Михая.

— О-о, Рудь — то був славний козак, — сказав дядько Михай. — Він був, ну як… як Гонта чи Залізняк. Звенигородське Вільне козацтво!.. Стара баба Мотя, пам’ятаю, колись розказувала… — дядько Михай скоса глянув на Рома. — Ну, та всяке бувало… То і в тебе така розбишацька кров тече. Ти як був малий, проїжджали мимо ці… кавалеристи, історська раставрація називається. Так у них шашка була, будьоновська, настояща, тільки не нагострена. Тобі козак дав потриматися — а ти за неї обома руками як вчепився — втрьох не могли забрати. Криком кричав, плакав, аж поки мамку на покликали. Пойняв? Тільки нікому це не розказуй!

Ром повірив дядьку Михаю. Він відчував напівсвідомо, з якихось найдрібніших відчуттів, згадок, снів, розповідей старих людей, яких залюбки слухав малим. Бо звідки воно — відчуття важкого леза в руці, від якого аж солодкою судомою зводить тіло? Тому про себе вирішив: шукати, розпитувати. Не може бути, щоб за вісімдесят років так забули козаків!

В історичному довіднику Ром знайшов скупі стрічки:

«…B околицях Холодного Яру діяли гайдамацькі загони під проводом отамана Шелеста, Медвідя, Теслі, Журби, Чорного, Рудя, Тарана, Беркута.

…Отаман Рудь. Ім’я та прізвище невідомі. Сотник Звенигородського коша Вільного козацтва. Воював на Черкащині з німецько-австрійськими військами і Денікіним. Очолював загін повстанської кінноти чисельністю до 500 вершників…»

Цікаво, адже Рудь — це точно кличка, прізвисько. Рома так прозивали черкащани на спортивних зборах. То, може, той славнозвісний Рудь — також Рудинський? А якщо Рудинський — то однофамілець чи родич? Адже Рудинських в Звенигородському довіднику добрий десяток, щоправда багато з них — і родичі, хоча й з десятого коліна.

Та в роду про нього вперто мовчали. Щось знала баба Келя, щось знав Віктор Рудинський, та на всі розпити Ром чув тільки: «То все нам невідомо». В тій відповіді відчував якийсь потаємний острах.

Тепер Ром був впевнений: тут точно є якась таємниця! Пізніше, вже не від Алєкса, а з вуст самої старої баби Ані з Вільнюса почув, як захмеліла після чарчини для всіх старших в роду «тітка» Ганна сказала: «За Рудя ще й Келю по тюрмах тягали…»

Й знов — якраз коли Віктора Рудинського не було за столом, а коли той зайшов, то знов балакали про те, про се, а не про таємничого «Рудя». І запам’ятав: як це — бабу Келю, та по тюрмах? Вона ж не якийсь злочинець, а найрозумніша бабця на світі!

Розділ 11

Перша кров

Грудень 1917 р.

— Сотня, сідай!.. Праворуч по три — за мною! Руш!!!

На станцію Максим прибув уже сотником. Дощ зі снігом лив стіною. Півсотні зміїлись по схилу пагорба.

— Відділами — ліворуч! — Цією командою Максим вишикував сотню у дві шеренги.

— В атак-у-у — руша-а-а-й!!! — протяжно кричить команду Рудь, дощ б’є в лице потужними струменями, стікає по одежі й конях.

Козаки вихоплюють шаблі, не всі чують наказ у ревінні дощу, рівняються на найближчих бійців — і лава з оголеними лезами охоплює схили пагорбів. Ковані копита б’ють по кам’янистих горбах. Раптом попереду виникає струмок з обривистими берегами.

— Вперед! — кричить Рудь, і сотня з розгону падає з крутого схилу в холодну воду. Вода сягає до коліна коням, вирує під лісом копит.

Ось сотня вже на іншому березі. Червоні відбігають по лузі, б’ють з «трьохлінєйок». Рудинці спішуються, залягають і відкривають зустрічний вогонь. Більшовики потрохи задкують до улоговини, і Рудь знов дає команду: «Верхи!»

…Десять сотень з Черкас, Звенигородки, Шполи прибули сюди ще вчора — під командування Павла Скоропадського. Серед них Звенигородська сотня Максима Рудинського. Кошовий таки поставив Рудя на сотню, ще й так нагально, що той і не сподівався. Козаки проходили тут бойове хрещення. Йшли запеклі бої з більшовицькими частинами, які з західного фронту рвались до Києва. Казали, що керує «красними» сама кровожерна комісарша Євгенія Бош. Хто тримав фронт проти німців — залишалось загадкою. Агітатори більшовиків все більше розкладали армію за Збручем, цілі полки дезертирували з німецького фронту, разом зі зброєю переходили під командування Лєніна. Деякі з них мали визначені завдання й рухались чітко на свої напрямки. Ешелони Бош йшли на Київ.

…Раптом Максим бачить цепи піхоти, яка пересікає улоговину. Вони поспішають зайняти горби з кам’яними загонами для худоби, тягнуть кулемети. Якщо піхота займе загони раніш, ніж сотня — буде тяжко! Буде біда! Рудь бачить, як його перша півсотня мчить до схилу, а з другого боку до гребеня хутко біжать чоти більшовиків. Хто перший встигне — того й перемога!

Червоні біжать все тихіше й тихіше, стомлено загрузають в розмоклих, присипаних снігом схилах. Схил з боку рудинців пологіший, й ковані коні мають тут деяку перевагу, хоча деякі таки падають на мокрій траві, сповзають по кальобухах в льодяну воду.

— Вперед! Вперед!! Скоріше! Гайда!! — кричить Рудь, відчуваючи дрож, шал аж до тремтіння — бо він, командир, як ніхто в цю мить, розуміє — зараз вирішується успіх бою, їхня доля: перемогти або вмерти!

Біжать, скачуть! І з того, і з іншого боку відстань зменшується. Хто перший? Хто?! Чотири кулемети, встановлені на горбку, три сотні «гвинтів» викосять сотню зблизька, вб’ють десятки людей, його, Звенигородських, товаришів! Й він, Максим Рудинський, буде за те в отвіті пред людьми. Перед Богом!

Хто? Хто перший?!

Хвала Господу!

Козаки першими досягають гребеня, на ходу падають з коней. Відкривають з карабінів шквальний вогонь. Сірі шинелі з того боку біжать все повільніше, мов у сповільненому сінематографі, потім починають падати. Ось впали двоє, потім ще один, ще і ще — немов смертельно втомились, й повільно, суглоб за суглобом, влягаються в сиру землю. Щоб не піднятись вже ніколи.

Ось гребеня досягає друга півсотня, рудинці, мов горох, сипляться з коней, на льоту перезаряджаючи карабіни. На середині горба червоні ставлять два кулемети, та вони не причиняють великої шкоди, татакають собі тихо й безпомічно, кулі злітають десь далеко над головами, неспроможні зачепити рудинців за кам’яною стіною. Інші два кулемети не донесли, спочатку впав один кулеметник, другий хтів нести його сам, тягнув під гору, аж став задом, спиною — бо «максим» застряг у болоті, аж поки хтось з козаків не поцілив йому з «гвинта» в крижі. Більшовик впав зверху, засмикав ногами й покотився додолу разом зі станком і колесами.

Ліворуч на підмогу рудинцям підходили піші підрозділи. Коли сірі шинелі покотом вкрили схил, більшовики повернули назад і стомлено побігли у видолинок. Звенигородці стріляли їм услід, ті падали вже рідше, забігали все далі. Козаки били з «гвинтів» ще і ще, стомлені сірі постаті були вже далеко, та то там, то тут хтось із них змахував руками і падав, — чи просто розчинявся у сірому лузі…

За дві доби більшовиків удалось зупинити по всьому фронту. В запеклих боях червоних вибили зі станцій Бірзула і Вапнярка. Козаки роззброювали збільшовичених солдатів прямо на станціях і відправляли їх ешелонами на північ, через Білорусію — на Москву…

Максим привіз в Звенигородку перших загиблих. Шістьох хлопців зі своєї сотні. Троє Звенигородських — Добровольський Павло, Семен Некречий, Ткаченко Яків. Один хлопець з Гудзівки, один із Озірної, й один — з Хлипнівки. Затужила Звенигородка, й навколишні села, заплакали жінки і діти. Страшна правда: перші чоловіки, батьки й сини — закривавлені, неживі й холодні. Вбиті…

Чи думав хто, що совєти не зупинити? Й далі рахунок піде вже не на одиниці — на сотні й тисячі застрелених в боях, замучених в підвалах чекістами, мільйони — розстріляних, померлих з голоду… Жили й надіялись — на скорий мир, рідну владу, на вільне життя й добру працю.

На щедру землю, яка й в найважчі часи давала всім вдосталь хліба.

Та ніхто не думав,

Що хліб забере диявол.

Що пробив час

До скону

Захищати цю землю.

Всі, як один.

Зі зброєю в руках…

Розділ 12

Роман Рудинський. Земля

«Українці мають дві абсолютні домінанти: це духовність, що грунтується на вірі предків, і — земля…»

Й. Дідковський

Земля на якій ти виріс, має таку ж величезну силу, як вода і вогонь. До цієї сили можна підключитись у скруті, немов до електричного струму. Шляхом простих споминів, своїх рідних, пісні з дитинства. Підзарядити життєву силу, як підзаряджають виснажений акумулятор. Навіть тоді, коли ти далеко від Батьківщини.

Тільки той, хто зберіг до своєї землі справжню любов, знає просто, як це зробити.

На землі працювали з піснею. Не тримали городи лиш затяті інтелігенти. Звенигородці мали і курей, і кабанчиків, і по тридцять — сорок соток позиченої землі в селах. Ром змалку знав, що таке скопувати город (чотири сотки біля своєї хати) і — що таке збирати врожай на сорока сотих поля — десь на узліссі Діброви, у Вільхівці, в Мурзинцях чи в балках біля Водяників.

Збір урожаю ставав подією. Важка робота, криваві мозолі на долонях і надвечір — «незмінний результат»: велика втома, ціла вантажівка картоплі, моркви, цибулі, гарячо-жовтих кабаків, кукурудзи, мішків квасолі й буряків та іншого збіжжя, яке так духмяно пахне у вантажівці і яке ще треба перенести до льоху, — і гордість від того, що у всьому є його, Романова, участь.

У рідкісні хвилини безділля в полях траплялись й пригоди. Якось Ром знайшов у землі людські кості, розриті плугом. А поруч — зотліле груддя в формі хрестовини. Не знав Ром, що той хрест всередині міг бути срібним, Георгіївським. Бо саме тут сотні Рудя бились насмерть з «красними» ескадронами…

Тож, крім важкої праці, ще й загадкова безмежність степу, запах вологої землі, розбитої з груддя, високе синє небо і спів жайворонка десь там, високо-високо над головою. Незвично смачний обід у затінку: свіжі — з грядки — запашні помідори, чудом вцілілі в таку пору товстенні, жовті й смачні старі огірки. Сало, оброблене «соломкою», цибуля, смажена ніжка качки, хліб, некруто зварені жовті домашні яйця, солодкий, як мед, кавун і так само смачна, з джерела, прохолодна вода, вточена в лузі. А навкруги — просторі зелені поля, буяння трав над річкою, ставок з яскраво-синьою водою, запахи землі, зібраного урожаю, з м'якою травою під ліктями, пряним ароматом деревію, полину, материнки, дзижчанням лінивих мошок, під знайому нехитру пісеньку жайворонка в синьому-синьому небі.

Розділ 13

Рудинські. Віктор

«Ще одна сила людини — Рід! У роду треба просити сили, коли не стає опори у світі. Прийти в стару хату, молитись своїм пращурам, предкам. Черпати силу у своїх мудрих батьків, дідів, прадідів, — й вони прийдуть на поміч у скрутну хвилину навіть з іншого світу!

Задля того треба знати імена своїх предків».

Учитель Орест Хоші

Саме той авторитарний Романів батько — Віктор Рудинський, син Івана Гавриловича, майстер на всі руки, кріпкий хазяїн і інженер від Бога — виховувався у повоєнні роки у відносній свободі. Зостався сиротою в малому віці і зростав без пильного батьківського нагляду. Забрала його до себе разом з дванадцятирічною сестрою Оленою тітка Келя, дочка Олекси Гавриловича, й було йому тоді чотири роки.

Чоловік тітки Келі — Владик був затятим мисливцем і колієм. Так уже повелося в їхній сім'ї: ніхто в ній ніколи не працював на державу — у тому сенсі, як то розуміють зараз. Роботи на заводах і фабриках не мали. Дядько Владик займався традиційним для містечківців промислом: тримав городи, й на це заняття він витрачав менше зусиль і часу — рівно стільки, скільки потрібно. А основним для сім'ї залишалось ремесло коліїв: у своїх містечкових та у селян по селах купували вгодованих кабанчиків, у спеціальному дворі їх заколювали, переробляли на м'ясо і сало й торгували всим тим на базарі.

Щодо цього бізнесу чумацька Звенигородка, нарівні з Чигирином та Білою Церквою, мала добре місце з давніх часів — на самому перехресті шляхів з півдня на північ і з заходу на схід. Та з усіх навколишніх сіл і містечок. Тому тут спокінвіків діяв один з найбільших в губернії базарів, а технології переробки колії мали найбільш доцільні.

Кабанчика переробляли так досконало, що у відходи не йшло майже нічого: тонесенько оброблені кишки йшли на смачнючу домашню ковбасу, кров — на кров'янку з гречаною кашею, голова — на пресований хрусткий салтисон, ніжки — на густий холодець з часничком (чотири ніжки, дві важкі рунки, велика яловича нога і пів здоровенного домашнього півня на казан), а вуха і хвіст дочорна смалились над плитою, шкрябались ножем і водою, і то був справжній делікатес для малечі й складова для доброї печені з картоплею.

У приготуванні ж славнозвісного українського, а ще більш знаменитого — черкаського сала, є свої секрети. Ніде такого сала не скуштувати — лише в наддніпрянській Україні. І то тільки там, де ще живі старі колії. Для цього треба спеціально вигодувати кабанчика, правильно заколоти, а потім правильно обробити «лампою» — аж поки шкура на ньому не почорніє і місцями не візьметься соковитими тріщинами. Після того тушу обкладають добрим шаром золотої соломи і хвилин з п’ятнадцять печуть на запашному димку — «обробляють соломкою». А тоді залишається тільки ретельно змити попіл, обшкребти, зрізати добрячі шмати й відразу ж, по гарячому, правильно їх посолити — ні в якому разі не «городською» дрібною «Екстрою», — а обов'язково «сільською», крупною сіллю. Все те міг правильно зробити тільки справжній профі. Одним із кращих майстрів у цьому ділі став дядько Владик, а пізніше — й дядько Михай.

Тому в домі у тітки Келі завжди водилися грошенята, а у борщі незмінно виглядала груба кістка з добрим шматком м'яса (так, щоб не закривався казан) — інакше борщ у домі й не варили. А сама тітка Келя вдосвіта торгувала на базарі, а з півдня — робила в полі. А раз чи двічі на місяць у дядька Владика збирались колії, бо діло то не просте й непосильне одному чоловіку, й потребує фізичної сили. Тож у суботу інколи збирались — і гуляли по-справжньому. Малий Віктор пам'ятав, як серед коліїв у якийсь рік запала мода на денатурат — здоровенні сулії з етикеткою чорного кольору і черепом з кістками на ній — пили його з особливим смаком, а тоді сперечались до ночі. Причому, бувало, що участь у тих битвах достойно приймала й сама тітка Келя.

Дядько Владик був затятим мисливцем і мав добру австрійську одностволку шістнадцятого калібру. Ходив із своїми колегами в діброву на кабана, в поля — на зайця і перепілку. Сам вдома набивав патрони, а малого Віктора вчив влучно стріляти. Якось одного разу після доброї гулянки дядько сидів за міцним дубовим столом біля вікна і спитав малого, що грався на ліжку:

— Ану, Вітьк, влучиш у око качці?

А качка — гумова іграшка — була вмоцнена у вату між шибками, як то було заведено споконвік: між двох вікон намощували білосніжну шматинку чи вату, яку прикрашали засушеними чорнобривцями, блискітками чи яскравими цяцьками.

Дядько зарядив у гільзу одну дробинку, дав рушницю малому, а той прицілився і — бах! — влучив качці в намальоване око.

— О-о! Оце козак росте! — сказав дядько Владик.

На постріл прибігла тітка Келя і лаяла дядька за хмари диму в хаті й за дірочку в шибці, від якої промінчиками розбіглися тоненькі розколинки. А малому Віктору за те надавала потиличників.

Розділ 14

З півночі чорна повстає хмара…

Січень 1918 р.

Історія жорстоко карає наївність чільників!

5 січня бойовий і розумний командир київських козаків Ковенко самочинно провів озброєний рейд по Києву. Раптовість рейду дозволила вилучити в «Арсеналі» й тридцяти інших заводах кілька вантажівок боєприпасів і зброї. По всьому видно — готувалось повстання…

Скоропадський пропонує Центральній раді створити 30-тисячний корпус козацтва для захисту Києва, але йому відповіли, що військ уряду вистачає. Хоча підрозділи, які знаходяться у столиці, піддаються впливу більшовиків й все частіше не виконують накази.

Петлюра, розуміючи хибність такої відмови, подає у відставку. Винниченко назначає замість нього секретарем у військових справах Порша, і той взагалі розпочинає демобілізацію українських частин, які повертаються з фронту. Центральна рада залишилась практично без захисту. Єдиною силою, яка ще могла стримувати натиск більшовиків, залишалось Вільне козацтво…

Семен підготував до виступу загін і доручив очолити його Максиму.

— Ми не можемо воювати в Києві офіційно. Я пропонував вислати Києву десять тисяч шабель та артилерію. Голубович відмовився. Він нас боїться. Більше, ніж червоних. Це дуже велика помилка! Візьмеш три сотні й виступиш на Київ. Скажеш — без мого дозволу!

29 січня збільшовичені робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Цього ж дня відбувся бій біля станції Крути. Петлюра з гайдамаками вже вийшов на Крути, але отримав звістку, що почалося повстання, й повернув назад до столиці. Вранці 30 січня Винниченко склав повноваження. Уряд очолив вчорашній студент Всеволод Голубович.

Казали, що після двох днів запеклих боїв в «Арсеналі» наступ очолив сам Петлюра. Вночі 3 лютого на чолі кількох найкращих сотень, під прикриттям важкого панцирника йому вдалося ввірватись до заводу. Казали, що серед цих сотень були звенигородці. Як все було насправді — Максим не казав нікому.

* * *

Січові стрільці і козаки розбили повстання в Києві. Але карателі Муравйова вже захоплювали Дарницю.

Після кількох спроб взяти місто «в лоб» Муравйов відмовився від атак. Та вночі «червоні козаки» під командуванням молодого і хороброго сотника Прімакова перейшли Дніпро в Пущі-Водиці. Йшли по слабкому льоду, по-запорізьки накидавши під ноги коням оберемки трави й дошки. Кілька коней провалились й пішли під воду разом з бійцями. Це було дуже небезпечно, тому перехід в місті не чекали.

Вранці червона кіннота з'явилась в тилу гайдамаків, які обороняли мости. Загони спішно відступили.

У цей час збільшовичені частини з фронту захопили Проскурів, Жмеринку, Козятин. 8 лютого під прикриттям січових стрільців Євгена Коновальця і козаків Ковенка уряд і члени Центральної ради покинули місто.

Саме в ці дні Київ вперше пережив бомбардування. Важкі снаряди розривались у центрі міста, розбивали верхні поверхи будинків. Муравйов потім хвастався в листах — як він нещадно бомбив «хохляцкіх буржуєв». Боєприпасів не жалкували. Кожної хвилини на вулицях розривалось 6-10 снарядів, у центрі на бруківці і тротуарах лежали вбиті й поранені, жінки, діти.

Потім почалися вуличні бої, більшовики били по вікнах з рушниць і кулеметів, киянам довелося ховатися в підвалах довгі дні і ночі, без тепла і їжі. Люди боялися виходити на вулиці навіть за продуктами. І правильно робили.

Бо все це була прелюдія до тих жахів і крові, які навіть уявити собі не могли кияни за місяць життя з озвірілими «матросамі» Муравйова.

Розділ 15

Бобринська. Кінець армії Муравйова

20 лютого — 8 березня 1918 р.

Після боїв під Вапняркою козацькі сотні продовжували бити більшовиків. Роззброїли два драгунські полки цілої кавалерійської бригади. Командування звенигородцями Тютюнник доручив Федоту Бондарю з Кирилівки, кінних козаків очолив Семен Гризло. З Києва прибули таємні люди, які привезли Юрку Тютюннику звістку. Начебто ката Муравйова відіслали з Києва воювати з румунами, а тепер він збирається перекидати свої відділи через Бобринську. Юрко терміново збирав допоміжні сотні. З Черкас на станцію вже прибули козаки під командуванням Якова Водяного, з Елисаветграда — Кульчицького, з Умані — Безуглого. Звенигородка й навколишні села зібрали «під ружжо» більше сорока бойових сотень. І то яких! Більше двох тисяч вже обстріляних в боях вояків та ще двадцять шість сотень добровольців, яким не терпілось приміряти козацьку шапку з синім або червоним шликом!

До Бобринської козацькі війська йшли звідусіль. Муравйов, наче, повинен був пробиватися на північ, його полки налічували десять тисяч бійців. У Юрка аж свербіли руки відомстити кату за Київ! Операцією керував штаб Звенигородського коша.

— Потрібно боротися! Щоб боротьбою довести життєздатність нації! Бо мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не проллє крові! — лунав голос Юрка на мітингах у Звенигородці, Озірній, Гудзівці, Хлипнівці.

У Звенигородку зі станцій прибували трофеї. Близько двох тисяч найкращих драгунських коней, безліч упряжі, сідел, більше десятка гармат збільшовиченого Другого корпусу Євгенії Бош, які привіз ешелоном Семен Гризло з козаками.

Частини Звенигородського коша захопили більше ста верст залізниці Христинівка — Цвіткове, перепинили в повіті рух більшовицьких частин з фронту. Пропускали тільки козацькі частини братчиків — донських і кубанських козаків, які також ненавиділи совєти.

Сотні Вільного козацтва вибили більшовиків з Тального, переслідували, заганяли їх з Бірзули і Вапнярки на станцію Бобринську поблизу Сміли. Тим самим вони перерізали зв’язок Муравйова з більшовицьким командуванням Києва.

Четвертого березня війська Звенигородського коша виступили на Смілу.

* * *

… Сотні підходили до станції. Передмістя були в руках червоних, й за них йшли вперті бої. До Бобринської підтягувалися загони Івана Лютого-Лютенка, смілянця Якова Водяного. Наче відчуваючи небезпеку, підозрілий і хитрий вовк Муравйов наказав зупинити ешелони на підході до станції. Раптом попереду почувся гул, удари залізо об залізо. З-за повороту з’явилися більшовицькі броневагони. Козаки швидко розвернули до бою батарею і почали впритул бити по броньованих коробках. Від потяга відвалювалися шматки заліза, уламки, пішов дим, з вагонів стали вискакувати матроси. Бронепоїзд зупинився й почав задкувати. За кілька хвилин рудинці перейшли залізницю й підірвали в кількох місцях попереду рейки.

З боку станції чулась сильна гарматна й стрілецька канонада.

Від передмість пішла в наступ більшовицька піхота, від станції, з флангу, — вискочила кавалерія. Муравйов перевозив в ешелонах і коней. Розвідка докладала, що більшовиків десь близько восьми тисяч — одинадцять ешелонів.

У церкві на підходах до станції засіли червоні. Кулемети били фланговим вогнем. На позиції посипався град куль, кілька козаків і коней були поранені. Після півгодинного бою наступ удалося зупинити. Проте червоні прорвали позиції праворуч від станції, і сотням довелось відступити. Гармати переправили через стужавіле болото, поросле негустим лісом. Максим наказав козакам спішитись і зайняти оборону на хуторі. Сотні відходили, частина з них переправлялась по замерзлому річищу.

Жорстокий бій ішов до самого вечора. Втрати вбитими й пораненими складали вже до сотні козаків, серед червоних загиблих було ще більше. Коли зовсім стемніло, бій трохи затих.

Брав добрий мороз. У гвинтівках смілянських добровольців позамерзали затвори — мабуть, чищені поганим мастилом. Штаб Звенигородського коша розгорнули в передмісті у вцілілому поміщицькому домі. Звідкілясь постягували до штабу навіть «буржуйки» й гасові лампи. За вікнами червоніли заграви, стукотіли кулемети, дрижала земля від гарматних ударів. Розвідка донесла, що більшовики можуть почати наступ на світанні. Федь Бондар наказав вдарити назустріч опів на четверту.

О третій годині ранку Семен вишикував сотні в бойовий порядок, перейшов рейки й атакував у ніч кінним строєм. Матроси тільки виходили, частини лише стовпилися в безладі. Сотня Рудинського ввірвалася в порядки й смерчем розкидала ворожі тили. Почалась панічна втеча. Більшовики тікали по-під вагонами, їх відстрілювали на тлі білого снігу, рубали шаблями. Прострелені бушлати рясніли скрізь в снігових заметах.

З-за хмар вийшов повний місяць, і в білих снігах стало видко, як вдень. Козаки звідусіль наступали. Максим вихопив шаблю і повів відділ у наступ на передмістя. Повітря сколихнуло громове «Слава!», зблиснули шаблі. Сотня помчала вперед, як вихор. Вогонь з гвинтівок став не такий густий, потім і зовсім безладний, затих, більшовики сипнули з-за укриттів врізнобіч — з церкви, провулками в поле.

Рудинці ввірвались на станцію. На вулицях подекуди йшла рубка.

За півгодини Максим наказав козакам спішитись й завести коней на станційне подвір’я. Світало. До станції зувсібіч підтягувались черкасці, єлисаветградці, уманці. Навколо Бобринської в полях рясніли постріли — то козаки доганяли «таваріщєй» Муравйова. Восьмитисячну армію більшовиків вщент розбито. Гори ворожих трупів нагромадили козаки на станції і в передмісті навкіл ешелонів. Кілька сот більшовиків розбіглися по навколишніх лісах і селах, багато хто пробував сховатися в містечку. Пізніше «муравйовців» знаходили аж в Білозір’ї і Черкасах. Сам «червоний командант», а за сумісництвом — кат Києва і колишній російський полковник Михайло Муравйов вислизнув з рук звенигородців. Кажуть, рачкував рейками по-під всим ешелоном, від паровоза до останнього вагона, а потім перевдягнувся жінкою й втік на возі…

А жаль. Бо це ж був той самий Муравйов, який наказав пустити в Києві броньовик з надписом «Смєрть украінцам!». Який наказав зривати портрети Шевченка й топтати їх ногами. Матроси якого розстріляли три тисячі киян у парках і скверах.

Потім Муравйов до кінця життя люто ненавидів Вільне козацтво. А в публічних виступах жалкував, що не втопив Звенигородку в крові раніше…

* * *

Лютий 1918 p.

…Жлобська маса, як чорна спорчена кров, розповзалася залізницями України. Неначе отруєна лімфа, вона з часом просякала крізь залізничні артерії, ордами диких військ у здорову плоть країни — станції, міста і містечка, з часом Полтаву, Харків, а потім тричі — і Київ. Спочатку саме навколо залізниці, навколо вузлових станцій, більше ніде в в здоровому й тверезому тілі вона не мала підтримки. Бо тільки наскрізь просякнута тією жлобською кров’ю м’якоть землі української з часом починала чорніти. В чисті — сліпучі, побілені крейдою хати, пахучі травами, чисто вмитими долівками, з вишиваними рушниками на стінах, у хазяйські городи і добротні стодоли — прийшла азійська, з заводських жебрацьких «посьолків», з низьких продимлених ізб й степових кибиток, немита й чорна, що й досі їла сире, виваляне під сідлом м’ясо — орда…

Ешелони червоних башкирів, червоних татар, удмуртів і булгар, навіть киргизів, разом з табунами коней — десятками тисяч гнали з зловісних глибин Азії. Ешелони озброєних «красних» робітників з заводських селищ з Саратовської, Воронезької губерній, з Москви і «Пітєра», червоних матросів Балтійського й навіть Тихоокеанського флоту — гнали на українську землю, створювали з них «продотряди» й «рєвкоми». Десятки тисяч їх лягли в степах під козацькими шаблями, але на їхнє місце сунули все нові й нові азійські навали.

Довгими місяцями вони не могли виткнути носа за ліміти залізничних колій, бо навколо, в лісах і степах, вирувала знову оспівана козацька вольниця, вкотре пробуджена з часів Богу на й Хмеля.

І лише коли навколо залізниць все наскрізь просякло купами лайна від десятків і сотень тисяч монад азійського жлобства — зараза з вітром почала розповсюджуватись по Україні.

Правду кажуть: у великих містах революційні ідеї відразу розквітли буйно. Знайшли собі підтримку й розгорялись зустрічними повстаннями обдурених жебраків-«пролетарієв», які не мали нічого, й які нічо' не втрачали, «кромє своіх цепєй». Але в село до хазяїв ці самі жлобські монади прийшли «з красним терором», щоб відібрати хліб і корову, сікти шомполами й розстрілювати, ще в сімнадцятому! Тож селяни відразу зрозуміли, звідки вітер віє, й що криється за благородними «рєволюціоннимі» гаслами. За красивими словами — вони бачили ганебне діло!..

Залізниці вибрали не випадково. Бісівський план працював ефективно. Днями й ночами дияволи повзали по військових картах на підлозі в Харкові, видумуючи нові плани захоплення залізниць і станцій. Працювала горезвісна «ешелонна війна» Муравйова і Антонова-Овсієнка — війна проти України…

Чуєш, мій друже,

Славний юначе,

Як Україна

Стогне і плаче.

З півночі чорна

Повстає хмара,

Рикає хижо

Московська навала…

Ворог лукавий

Йде на Вкраїну,

Щоб обернути

Край наш в руїну.

Лава до лави

Станьмо, як криця,

На герць крівавий

З ворогом бицця…

Сміло ж до бою,

Брате, рушаймо,

Землі святої

Врагу не даймо.

Жереб щасливий

За край вмірати,

А не в кайданах

Вік звікувати!

Недаремне такі пісні співали в Звенигородці у 1918-у. Як кажуть: з пісні слів не викинеш!..

Розділ 16

Рудинські. Баба Келя

Баба Келя була незвичайною жінкою. Пережила дві світові війни, голодомори двадцять другого та тридцять третього років, та в свої без малого дев’яносто літ ніколи не губила присутності духу — то, мабуть, дався взнаки конончуківський характер. У самий розпал совєцької влади, з післявоєнних літ і аж до того дня, коли їй виповнилося вісімдесят шість (!), вона не рідше, як раз у три місяці сідала на поїзд і їхала майже за тисячу кілометрів до своєї двоюрідної сестри в Вільнюс. Там, поки гостила, скуповувала у поляків яскраві квітчасті хустки, справжні шерстяні добротні светри та кофточки — і все те потім продавала за совєцькі червонці через знайомих в Звенигородці. Як вся та діяльність так і не потрапила в поле зору міліції чи, боронь боже, серйозніших «органов» — залишається таємницею. Кілька разів, правда, бабу Келю забирали з базару до відділку, але вона відбувалась якимсь дрібним штрафом.

Кому пояснити — все те чинилось у роки ще міцної і «нєдрємлющої» совєцької влади! Пізніше Роману прийшлось сидіти за столом з чоловіком, який у ті самі роки на бомбардувальниках совєцької армії ганяв тони персиків на Сахалін із Середньої Азії — в зону закритого прикордонного контролю! Тітка Келя була прикладом такої ж відчайдушної заповзятливості.

Космополіт тітка Келя до останніх своїх років залишалась останньою ланкою, що з'єднувала всіх розкиданих по совєцьких республіках родичів — нащадків старого Конона. Гостинна і до останніх днів гостра на розум, вона, мабуть, таки любила людей. Любила в свято випити чарочку, любила ходити до людей у гості, і люди любили її слухати. В її хаті завжди щось діялось, завжди хтось заходив — чи просто в гості, чи за якоюсь мудрою порадою. Багато хто її й не любив — бо бувала таки «вредна» характером. При тому бачила людей наскрізь і могла сказати в очі «обидне» слово, коли їй щось не подобалось.

Майже до останніх років баба Келя доглядала города й десяток курей, а Віктор Рудинський, що жив за кілька домів від неї, доглядав і до хазяйства, і до самої тітки. А ще на життя собі тітка (Віктору тітка, а малому Роману — вже баба) Келя навіть у свої майже дев’яносто заробляла на тому ж базарі. Могла зранку вийти в ряди без копійки, у когось попросити на кілька годин курку, у другого — кошик яблук, а до обіду уже поверталась додому з прибутком, віддавши за кілька годин всі борги й заробивши собі на обід й внукам «на пряники». То була навіть не необхідність — бо одержувала тітка пенсію й заробляла досить «на товарі» з Вільнюса, і Віктор допомагав продуктами чи грошима, але то свого роду «спортивний інтерес», конончуківська завзята жилка, що не дозволяла й в старості сидіти без діла.

Як померла тітка — то й розсипалися всі двоюрідні й троюрідні родичі — у Вільнюсі і в Каунасі, в Черкасах, Дрогобичі та Івано-Франківську, Донецьку, Полтаві і Кривому Розі. П'яний племінник — уже майже чистокровний литовець — Івар в свій останній приїзд випросив у баби Келі дядькову австрійську рушницю, з якої колись Віктор влучав у око віконній качці. А так як на зброю не збереглось ніяких документів, то в Києві рушницю в нього забрала міліція, та ще й стягнула гроші, щоб не сів у тюрму за зброю. Так пропала і остання пам'ять про дядька Владика, за якою Віктор Рудинський потім жалкував ще й не раз, бо не попросив у тітки ту рушницю раніше.

А малий Ром назавжди запам'ятав бабину Келину хату — темні старообрядні сіни, кімнати з грубими дубовими балками на стелі, древні ікони, важкі двері зі старою бронзовою защіпкою, яка закривалась на слух з м'яким і затишним «шкварком» — так, як не закривались більше ні одні двері на світі! Вони з батьком завжди ходили до баби Келі на Свят вечір. Романа везли на санчатах скрипучим снігом, потім довго стукали до баби в шибку (бо трохи недочувала), вона відчиняла і стояла на порозі, як добрий дух — хранитель конончуківських традицій. Гуртом заходили з морозу в сіни, двері відчинялись з тим самим м'яким хлипом — і опинялись у затишно натопленій хаті. В дальнім кутку стугоніла жаром і потріскувала, світила мерехтливими відблисками плита, а біля неї в теплі стояв ящик з кицькою й малими кошенятами.

Потім всі сідали до столу під іконами — величезні й потемнілі, вони висіли на покутті, а на столі вже стояли дванадцять страв: смачнюча заливна риба, хрусткі карасики, капустка з картоплею, ще різна риба, чорний хліб, пісна кутя і трохи доброї тернової наливки (хоча в останній день посту і не можна, але трішки — можна, як казала сама баба Келя). Потім довго і статечно вечеряли, все було дуже смачне, зготовлене за конончуківськими рецептами, які передавались із покоління в покоління, і Марія Рудинська, в свою чергу, багато чому навчилась у баби — готувати смачний борщ, печену рунку по-литовськи, салтисон і домашню ковбаску. Баба Келя розказувала за столом цікаві різдвяні історії, і Ром пам'ятав ті розповіді напам'ять.

То було справжнє свято. Таке, як і Великдень, Паска. На Паску баба Келя раннього ранку вже приходила з церкви і прямо до ліжечка малого Романа приносила кругленькі червоні крашанки, на стіл — свячену смачну домашню ковбасу й салтисон (а в ковбасах дружина колія таки мала смак), добре і вибране зі знанням справи сало, посипану різнокольоровими пшонянками паску, також смачнючу і випечену у справжній печі. Що Романа завжди вражало ще змалку: на Великдень ніколи не йшов дощ! То завжди був сонячний, радісний день, а чи, може, він залишився таким у пам'яті саме через відчуття свята.

Ці два свята і для Віктора Рудинського, й для Романа стали найдорожчими. Саме баба Келя зуміла передати і утримати в них той старий конончуківський дух справжнього сімейного вогнища, свята Різдва Христового й свята Паски.

Розділ 17

«Монархія»

Лютий — травень 1918 р.

«Красниє матроси» ще лютували в Києві, коли в Брест-Литовську був підписаний мирний договір. За цим договором Україну визнали в Європі як самостійну державу, а більшовицька Росія відмовилась від претензій на наші землі. 12 лютого Рада народних міністрів У HP попросила допомоги проти більшовиків у Німеччини.

Майже півмільйонна німецько-австрійська армія просувалась залізницями на схід швидко, станції й великі вузли німці брали без бою. За кілька днів головнокомандувач більшовиків Антонов-Овсієнко й навіжена комісарка Євгенія Бош здали Київ.

Після звірств армії Муравйова кияни зустріли німців навіть з полегшенням. У місті припинилися грабежі й мародерство. Німецька комендатура зайняла будинок Дворянського зібрання на Думській площі (нині майдан Незалежності), й першого ж дня наказала прибрати вулиці й помити вокзали. 9 березня до Києва повернулася Центральна рада.

Але водночас і політики, й прості люди розуміли, що прийшов вчорашній ворог з власними інтересами. В Києві розмістився штаб німецьких окупаційних військ на чолі з фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном. Німці ешелонами вивозили з України сировину і продукти. Центральна рада намагалась щось змінити в країні. Рада затвердила конституцію УНР, президентом України вибрали Михайла Грушевського, селянам дозволили мати до тридцяти десятин землі. Але було вже занадто пізно…

29 квітня в приміщенні київського цирку пройшов з’їзд хліборобів, на якому шість тисяч делегатів проголосили гетьманом України заможного землевласника, генерал-адютанта, командира Першого Українського корпусу Павла Скоропадского. В ніч з 29 на 30 квітня люди Скоропадського оволоділи приміщеннями державних будівель. По всьому, план розроблявся в штабі німецьких військ, був добре продуманий і успішний. У Києві німці роззброїли дивізії синьожупанників і січових стрільців.

Кияни прийняли зміну у владі досить спокійно. Але в селах справи пішли інакше. Хоча настала пора посівної, поля в селі пустували. Голодну Німеччину цікавив крупний експорт хліба, великі земельні господарства — тож їхнє відновлення здійснювалось за персональним наказом фон Ейхгорна. Настав час платити за гетьманську булаву!

Ейхгорн віддав наказ про обов'язковий початок посівної навесні 1918-го. Німці дозволили поміщикам повертатися у власні наділи. Спеціальні земельні комісії організовували повернення хазяйств колишнім власникам і навіть — допомагали підрахувати збитки від революції, повертати розібране майно й стягувати з селян втрати господарів!

Цей наказ підірвав село, як динамітний заряд! Ейхгорн повертав права російським, царським поміщикам — і селяни це розуміли! Почались стихійні повстання. Німці встановлювали режим терору. За замах на життя й майно поміщика, за відмову сіяти поміщицьке поле чи знищене збіжжя селянина чекала смертна кара! Бунтівні села німці обстрілювали з гармат шрапнеллю.

У цей час в уряді вагу мали заможні сили, які й підтримували Скоропадського. До них належали Українська народна громада, Союз земельних власників, українські хлібороби — демократи, кадети. Переважну більшість у першому кабінеті міністрів становили так звані конституційні демократи (КД) — «кадети». Саме вони впливали на рішення про надання російській мові права державної, розпуску демократичних міських і земських рад, скасування 8-годинного робочого дня. Губернськими та повітовими старостами уряд призначав саме кадетів — колишніх поміщиків, діячів та суддів — тому більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни. Вони дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до України. Це давало опозиції привід проголосити, що адміністрація Гетьманату прихильна до ідеї «єдіной і нєдєлімой» Росії.

І правда, помітної військової виправки, завжди чепурний й ретельно вдягнений, колишній царський генерал Павло Скоропадський був не чужий російській еліті. Тож не дивно, що незабаром гетьман дозволив проведення в Києві монархічного зїзду й створення в Києві так званого «Русского союза», до яких почали з’їжджатись російські офіцери з усієї колишньої імперії.

Але водночас гетьман щиро проводив і українізацію: на українську мову було перекладено більше п’яти тисяч початкових шкіл, майже двісті гімназій. Скоропадський заснував Українську академію наук та затвердив її перший склад на чолі з академіками Вернадським та Кримським (останній — родом зі Звенигородки). На державній печатці гетьмана поєднані старовинний герб «козак з мушкетом» й тризуб. Прапором Української держави стало синьо-жовте полотнище з золотим тризубом та хрестом у центрі.

В уряді бракувало націоналістів і соціалістів, проте для подолання розрухи гетьман залучив найкращих фахівців і адміністраторів. Скоропадському вдалося створити більш-менш дієздатний державний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у державі. Але для цього широко застосовувались репресії, які чинила як українська державна варта, так і німецько-австрійська армія…

Тож 30 квітня 1918 року кияни вранці прокинулись й були дуже здивовані: виявляється, вони знову живуть у монархії…

Розділ 18

Звенигородка. Німці

Березень — червень 1918 р.

Ця нереальна й відірвана від бажань народу політика призвела до початку катастрофи. Чаша терпіння люду переповнилася — всього лиш за недовгі три місяці…

* * *

Рано-вранці четвертого червня у двері в хату Максима на вулиці Козацькій, що зразу за яром, загупали кулаками. Рудь скочив на ноги, ледве встиг натягнути свої кавалерійські штани, як в кімнату нагально зайшов гурт військових. Він побачив Семена, Никодима та Хресанта Смоктіїв, Антіна Шкільного й полегшено зітхнув:

— Вриваєтесь, як німчура. Я вже думав — за мною!

— Чого спиш, в Орлах німців побили! Давай, збирай хлопців — і у нас заколотиться. Тютюнник тут.

Як виявилось, один з каральних офіцерських загонів з Лисянки зайшов у село Орли забрати контрибуцію, заодно німці схопили кількох козаків. Терпець орлян луснув. Селяни дістали з-під стріх «трьохлінєйки», які тепер є у кожного доброго хазяїна, по відру патронів, знайшовся й кулемет «льюїс». Напад був швидкий і нещадний, з нападників ніхто живий не лишився. Звістка про повстання того ж дня дійшла до Лисянки, на площі почали збиратися обурені поміщицькими безчинствами люди. Германці розіслали гінців за поміччю в Звенигородку, Шполу й Умань до каральних загонів.

Весь день Максим разом з Семеном, Смоктіями та Шкільним таємно збирав вірних людей. На щастя, Юрка Тютюнника влада перед тим назначила уповноваженим по демобілізації — й він мав доступ до зброї. Повітовий військовий начальник Павловський не став заважати й разом зі штабом виїхав до Одеси — від гріха подалі. За кілька ночей зі складів вивезли майже десять тисяч гвинтівок, кілька десятків кулеметів, сотні тисяч набоїв. А потім зімітували грабіж і підпали.

Звенигородка готувала повстання.

Наступного дня прийшла звістка про розгром карального загону німців у Ганджалівці. Повстання перекинулось на Лисянку. На допомогу німцям зі Звенигородки прибув каральний загін кадетів. Але загони отаманів Цвітковського і Туза загнали і кадєтів і німців до лисянського костьолу, де ті відчайдушно оборонялись. Три дні повстанці не могли їх звідти дістати.

На допомогу лисянському гарнізону вийшов загін германців зі Звенигородки, та дійшов він тільки до Хлипнівського лісу. Ліс зустрів німців свинцем.

— …«Звенигородська думка» надрукувала укази Центральної ради, — приніс звістку Марко. — Рада й повітовий начальник ідуть наперекір гетьману.

— …Німці разом з кадетами вирвались з костьолу в Лисянці, пробилися мостом через Тікич! Ідуть на Звенигородку. Зрада! Варта на мосту поснула.

— …Воєначальник Звенигородки приїхав на нараду курінних отаманів в Гусакове й передав повноваження гусаківському сотнику.

Звенигородка вирувала. Озброєні козаки захопили Піски — околиці міста від Хлипнівки. Збройні сотні вийшли з Пединівки, Моринців, Вільшани. Лисянські загони повстанців догнали німців аж під Озірною, й під селом зав’язався жорстокий бій. Німецький гарнізон і загін кадетів вийшли на допомогу німцям зі Звенигородки, й обидва німецькі батальйони почали прориватись назад до міста.

* * *

Тютюнник послав Максима до Шполи — до діда Шаповала. Дід вчора під Топільною розбив німців. Сам Юрко збирався нагально мчати до Києва.

— Не хочу нашкодити справі передчасним повстанням! Може, ще не треба цього робити. Може, Центральна рада ще діє. Може, збирає силу! Бо ми вже не маєм сили терпіти!

Ніхто не розумів масштабу подій, які коїлися в Україні. Повстанці хотіли бачити загальну ціль, план дій під всеукраїнським проводом. У той час як гетьманат розцінював напад на кадетів, як злочин!

Максим їхав з козаками черкаським шляхом, як раптом у передмістя Шполи ввійшли німці. Як з'ясувалось пізніше, після поразки під Топільною пошарпані германці знов повернулись до гарнізону — чого ніхто не чекав! Максима й двох його козаків перехопив німецький батальйон. Козаків залишили на гауптвахті в містечку. Рудя, як старшого, арештували й відправили до полку в Черкаси…

Кілька тижнів Максим просидів у підвалі з бандитами і волоцюгами. Одного разу, коли вартовий виводив їх до вітру, Рудь непомітно проскочив до відчиненої комори, а тоді лупанув звідти німця по голові дровинякою, яких в кутку валялось таки чимало. Вартового затягли до комори. Трьом з відчайдухів вдалося втекти. Коли втікали, Рудь попросив рудуватого розбитного хлопчину, який був поруч:

— Почекай. Тебе як звуть?

— Тиміш. Нечай.

— Є ще одна справа, Тимоше. Допоможеш?

— А чом би й ні. Тільки швидше!

Рудь прокрався за клунями до офіцерського будинку. Поруч стояв ще один вартовий. Невеликим круглим каменем хлопці його збили, як кеглю. В руках Тиміш тримав гвинтівку — «маузер» — це він затяг вартового до комори. Максим забіг до веранди, потім до кімнати, на щастя, всередині не було нікого — німці вгамовували людей на центральній площі.

Свою домаху Рудь знайшов у кутку поруч зі зброєю. Підібрав ще й великого пістолета в кобурі, який висів на стільці. Це був офіцерський будиночок, і кирпатий малий унтер, який відібрав у Максима шаблю в корчмі — жив саме тут. Максим його запримітив, коли вартовий виводив їх якось вранці.

Коли вибігали до воріт, Тиміш зупинив Рудя.

— А тепер ти чекай.

Він швидко став на коліно, прицілився. Постріл бахнув гучно, як з гармати. Німці загаласували й забігали в будинку. Максим побачив, як здоровенний червонопикий німчура схопився за зад й гепнувся з високого ганку посеред двору.

— Відстрелив дупу! Це падло мене чоботом в філейну часть копнуло, — вишкірив Тиміш ясну посмішку на брудному обличчі.

— Ну ти й божевільний, — крикнув Максим, стрибаючи під стукіт німецьких куль через двометрового паркана.

— Не божевільніший за тебе! Геніальність і вар'ятство… це два боки однієї суті! — кричав Тиміш, гепаючись на м'які грядки поруч з Максимом.

Городами вони вибралися в заплутані дрібні провулки. Постріли в казармах гриміли ще довго, та, врешті, стріляли вже по всіх Черкасах — повстання, видно, перекинулось і в це місто…

* * *

Додому Максим дістався, коли було вже по всьому. Привіз із собою з Черкас п’ятьох зірвиголів, з якими тікали від німців, й головне, нового й відчайдушного побратима Тимоша. До нього в хату Івана Лісовенка на Замості прийшли Марко, Семен Іванченко, Софрон Рябенький, Іван Ремез. Вже в дорозі Рудь наслухався від людей про те, що сталося в Звенигородці.

За день, як Максима арештували, Антін Шкільний, рідні внучаті небожі Кобзаря Левко та Ананій Шевченки, курінний Тарасівської сотні, а також отамани Цвітковський і Туз зібрали в лісах під Звенигородкою майже двадцять тисяч повстанців. Отаман дід Шаповал таки розгромив німецький гарнізон у Шполі, відібрав у німців гармати, захопив станцію Цвіткове.

Після озірянського бою в Звенигородку прислали німецький полк і каральні загони. За непокору німці й кадети знов сікли шомполами, розстрілювали й катували селян, грабували села.

Юрко Тютюнник терміново виїхав до Києва шукати правди. Наступного дня добився до самого гетьмана. Скоропадський зробив достеменно, як Понтій Пілат, — умив руки. Зробив вигляд, що нічого не знає про кадетів, про безчинства німців, начебто розгнівався, безчинства наказом не припинив, але й на придушення козаків війська з Києва не вислав. Колишні керівники Центральної ради ніякого плану дій не мали. А весь цей час озброєний люд ішов у ліси до повстанців.

— Десятки тисяч людей взяли в руки зброю. Вони готові вмерти за свободу. Скажіть, що нам робити! Повинен бути хтось, хто поведе нас проти здирців! — казав Юрко «самостійникам» у Києві. Відповідальності на себе не взяв ніхто. Замість цього дали з собою книжечки з революційними гаслами!

Не маючи державних провідників, козаки висунули зі своїх рядів найбільш розумних і принципових старшин — Левка і Ананія Шевченків з Кирилівки. Підсвідомо штаб повстання організували в Гудзівці, в хаті біля підніжжя Звенигори, бо саме тут Гонта колись стояв табором. Зрештою, з боку Гудзівки було вигідно тримати зв’язок з Кирилівкою, Козацьким, Моринцями, Хлипнівкою і навіть Черкасами. Одна з дочок господаря якраз навчалась на фельдшера, тож могла перев'язувати поранених.

Тютюнник повернувся з Києва залізницею через Цвіткове. Далі потяги не ходили. В Шполі скрізь снували ватаги озброєних селян і козаків. Їхати на Звенигородку ніхто з дядьків і перевізників-євреїв не хотів. Казали: «Там справжня війна!»

До Звенигородки Юрко того дня ледве доїхав.

У ніч на 9 червня, через п'ять днів після початку повстання, тридцять тисяч повстанців з боку Озірни пішли на Звенигородку. Німці й кадети відчайдушно відстрілювались. Звенигородська адміністрація Скоропадського, російські поміщики й офіцери, німецький гарнізон — вже не мали надіятись на життя. Залили селянам сала за шкіру!

— Німці грамотно закріпились трикутником у місті: в горілчаних складах, ремісничій і комерційній школі, — казав Тютюнник. — Захищались запекло, ні одного дому не здали без бою. Без наказу не відступали! Всім відомо: німці — добрі вояки!

Юрко Тютюнник керував діями штабу. Всі сили повстанців кинули на те, щоб вибити хоча б одну з цитаделей — склади. Козаки вперто били по горілчаних складах з гармат і мінометів, потім атака за атакою — і таки зайшли в мури. Одна з вершин трикутника була взята. Подальша оборона позицій стала безнадійною. За кілька годин германці в двох школах викинули білий прапор…

Далі експозицію Максиму розказував сам Тюнник, який знав все досконало, бо очолював штаб повстання:

— Поки йшов бій у Звенигородці, нам сказали, що йде загін німців з Тального. Вирішили зробити засідку в Гусаковому. Я наказав взяти чотири найкращі сотні Федоту Бондарю.

— Федь добряче керував тоді в Бобринській!

— Так. А місцевими повстанцями в Гусаковому командував гусаківський сотник Іванченко. З Попівки вийшла ще одна лава, і в Паламарчиному яру під Гусаковим німецький загін взяли в лещата!

Юрко швидко накреслив на папері схему атаки:

— Ми чули, як там стали гатити з гармат, правда, недовго. А потім все стихло. Думали, що нашим каюк. А тут… Виявляється, що німці знищені, триста солдатів і офіцерів взято в полон… Гарнізон у Звенигородці також капітулював. Повна перемога! Ми — перемогли німців!

… Якби ти бачив, як потім німчура марширувала на поля сапати буряки! Три діди з рушницями командують «Ать-два!», а їх, чоловік з п’ятсот, солдати, офіцери, — йдуть і не знають, плакати їм чи сміятись. Дядьки сказали, що нема чого хліб надаремне їсти!

До 20 червня повстання охопило Таращу, Жашків, П'ятигор'я, Плоске. Таращанський повстанський штаб оголосив мобілізацію. Німецькі війська втекли в напрямку Білої Церкви. На місці вакууму, що виник після знищення німецько-гетьманської влади, в Таращі й Лисянці почали почали виникати більшовицькі ревкоми.

— … А тоді майор Лянг нагнав військо, німців, кадетів — й вони зайшли в Звенигородку. Хмара! — Розповідав вже Марко, аж захлинався: — Німці, дві тисячі австрійського війська, тернопільські батальйони, батареї, мадярські стрільці, піоніри…

Арештували Левка Шевченка й Тютюнника. Юрко потім розказував:

— Левко Шевченко якраз спав у готелі «Брістоль». То ресторатор Грановський сам лічно прибіг до нього й кричить: «Пане Левко, тікайте, німці! Штаб стоїть прямо навпроти готелю, в початковій школі!» А Левко йому так спокійно каже: «Тільки німці?» — «Так, пане!» — «То ще діждетесь французів! Пришліть до мене слугу, хай принесе цигарок, зробить каву і яєчню з шинкою». Тоді з'їв яєчню, випив кави, поголився і наказав зробити собі манікюр. Вийшов на ганок прямо навпроти німецького штабу і став палити цигарку. Німці як вибіжать, цілий взвод його оточив, як почали стріляти з гвинтівок — і арештували!

— Руські кадети давай кричати, щоб Тютюнника й Шевченка розстріляли, та німці не дали, — мовив Марко. — Люди кажуть заступився сам австрійський намісник на місце гетьмана — Василь Вишиваний.

— … Кажуть, він же австрійський князь Вільгельм фон Габсбург, — розповідав потім про свого спасителя Юрко Тютюнник. — Цей «Василь» добряче знає українську мову, з дитинства марить Україною й навіть готується на королівство! Австріяки з німцями через Вишиваного аж почубились. Бо австрійці хотіли посадити на престол свого гетьмана, щоб посунути Скоропадського. А Вишиваний — австрієць й робить все наперекір німцям. Тож і Левка Шевченка німці побоялись розстріляти, бо той знав Вишиваного. Відвезли до Києва, а там Левко втік з-під варти.

Уже в липні почалися нові селянські виступи. Повстанські загони Звенигородки й Таращі об’єдналися в полки з ескадронами кавалерії і гарматами. Після жорстокого бою під Стеблевом повстанцям довелося відступити, переправившись частинами через Дніпро.

Дійові розпорядження УНР за підписом Симона Петлюри надходили в повіти щотижня. Юрка Тютюнника з-під арешту звільнили, й він очолював таємну місію Директорії. Гетьманська влада Скоропадського все більш підупадала на силі.

Налякана розмірами повстання, розкладена зсередини власними революційними настроями «залізна» німецька армія розвалювалася. Скоро в самій Німеччині також вибухнула революція, тож німці в Україні затрималися ненадовго.

Розділ 19

Засухи. Марія

… Мати Романа і дружина Віктора Рудинського народилася в невеличкому селі Марійка, в тому самому, яке заснував старий Максим Маламура. Село, хоч і сховалося в балці неподалік від дороги Одеса — Київ, проте глухим стало від експериментів совєцької, власне — сталінської, епохи. Колись багате і щедре, після численних об'єднань і розділень з сусідніми колгоспами, втратило свої землі, школу, а потім навіть сільраду. Й перетворилось в маленьке українське село — забуте людьми і Богом. Лише в останні бізнесові часи Марійку став підтримувати один визначний український професор — її уродженець. Тепер в селі навіть процвітає ферма для страусів.

Марія народилась середньою із семи дітей баби Стефи. Сім'я злидарювала, пережили голод сорок дев'ятого, їли лободу замість хліба. Баба Стефа на свою зарплатню колгоспниці ледь годувала сімох дітей. Потім підросли старші сини, почали заробляти. Та тільки Марії виповнилось сімнадцять і вона закінчила школу, приїхав з міста двоюрідний дядько і запропонував Стефі забрати Марію в Київ — нянчити дівчинку у заможних київських родичів.

Баба Стефа довго не думала: «Їдь, дочко, хоч ти вирвешся з оцих злиднів. Тож Київ, там тобі буде краще!» І того ж дня Марія в своєму найкращому платтячку, з вузликом в руках сиділа на тряскому возі, що їхав до Жашкова. Сиділа, дивилась на село, що віддалялось — остання від поля їхня хата — і гірко плакала. Так внагле залишилась одна-однісінька, серед чужих людей, на дорозі в велике і страшне місто.

Більше в Марійку не повернулась. Ні, звичайно, приїздила в гості і з Києва, і з Черкас, а потім — зі Звенигородки. Та це вже була не маленька сільська дівчинка. Стала справжньою красунею, вміла придивлятись до «городського» життя і вчитись «цивілізації». Вивчилась на технолога, мала непогану роботу і відрізнялась тією жіночою інстинктивною мудрістю, неначе сама праматір-земля. Всі знайомі Віктора Рудинського вважали, що йому пощастило з дружиною: привітна, весела, завжди розважить гостей бесідою, гарно заспіває, за півгодини приготує смачнючі страви, яких вивчила не один десяток — кращі з усіх сімей, у яких довелося жити — у баби Махнючки борщ, у заможних Засух — вареники з сиром, залиті вершками, у баби Келі — конончуківські ковбасу, холодець, салтисон, рибу, бо дома, в селі не було до того ні вдосталь харчів, ні грошей.

Розділ 20

Кінець монархії

Липень — листопад 1918 р.

… 30 липня опівдні в центрі Києва вибухнула потужна бомба. Бомбу кинув колишній матрос, член революційної групи есерів, уродженець Рязанської губернії Борис Донськой. Вибухом розірвало генерал-фельдмаршала Ейхгорна і його ад’ютанта…

Донського повісили. В Києві почалася паніка, німці провели масові арешти. Окупаційний режим в Україні став ще більш жорстоким. У повстаннях палали вже цілі губернії.

Всі відчули, що влада гетьмана нестабільна бо немає на те волі мільйонів! Робітники вірили комісарам, селяни підтримували повстанців. Більшовики вели проти Скоропадського агітацію, в якій називали гетьмана «царським генералом», «сатрапом», який повертає самодержавство. На жаль, селяни на місцях бачили тому приклад!

Гетьман бореться за розвиток української держави. Влітку незалежність України визнає Москва, в Києві створюються посольства майже тридцяти інших країн Європи і Азії. Скоропадський казав: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство в окупації». Й це також була правда.

У жовтні кабінет міністрів уряду потрапив у кризу. Одна частина міністрів виступила з програмою приєднання України до Росії, інша була за самостійність. У боротьбі за владу виступив Національний союз, підтриманий партією хліборобів, проти — партія кадетів, за яких були великі промисловці й фінансисти. Останні отримали більшість, й уряд став проводити проросійську політику, що призвело до нової кризи.

У кінці жовтня стає ясно, що німці програють війну. Скоропадський починає терміново шукати контактів з Денікіним, державами Антанти — Англією і Францією. Саме в цей час з’являється сумнівна грамота про федерацію України з Росією. Скоропадський від дав російським офіцерам керівні посади в кращих частинах армії. Але робити це масово він теж не міг, побоюючись Національного союзу. Як не міг відкрито закликати до себе всіх офіцерів, які на той час з’їхалися в Україну.

Дев’ятого листопада в Німеччині перемогла революція, і вже одинадцятого німці підписали з Антантою договір про капітуляцію. Германські війська почали збиратися з України додому.

Німці ще не покинули Україну, а повстання вже набирало силу. За десять днів повстанці захопили майже всю територію України. Всі революційно-демократичні сили згуртувалися проти гетьмана. Повстанська армія зростала з кожним днем, загальне число повстанців значно перевищувало чотириста тисяч чоловік, а дні гетьманщини наближали кінця.

21 листопада війська Директорії оточили Київ. Гайдамацька кіннота з чорними шликами нападала на німецькі загони й поїзди, захоплювала станції. Гетьманські війська переходили на бік повсталих. Німецьке командування оголосило нейтралітет.

Під Києвом ішли бої. Біля Мотовилівки повстанці розбили сердюцький полк Скоропадського й офіцерську дружину. Офіцери запекло обороняли Київ, надіючись на допомогу від Антанти, яку їм обіцяв гетьман…

14 грудня опівдні Павло Скоропадський відрікся від влади. «Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав всі зусилля для того, щоб вивести край з важкого становища… Бог не дав мені сили справитись з цим завданням…» Того ж дня Скоропадський виїхав з Києва на захід у німецькому ешелоні…

У цей час війська Директорії — Січові стрільці й гайдамаки — вже вступали до Києва…

— Я розумію, що ми допомогли звалити, зрештою міцний уряд, — якось сказав Тютюнник. — Хоч він і протидіяв більшовикам… Що ми, вільні козаки, скинули Гетьмана Вільного козацтва. Що комісари вели агітацію проти уряду — й ми потрапили в одну чоту з ними. Що митрополит Василь Литовський з самого початку ішов проти повстання й назвав його потім злочином. Що Скоропадський правду сказав: ми самі привели більшовиків у свою хату.

Але сам народ повстав, бо не витерпів знущання «кадєтів»! І його в цій жертві мав хтось очолити. Для того, щоб зупинити кривду й хоч трохи зменшити море крові… Такої сили більш не знайшлось в Україні. Тому це зробили ми!

… А гетьман програв, бо його правда була щербатою…

Розділ 21

Засухи. Дядько Олег

Рід Маламури перейшов по доччиній лінії в прізвище Засуха. Прадід Лавро Засуха — найстаріший, кого пам’ятали в роду Засух, воював з турками в останню війну. Як колись писав німець Фрідріх: «Кавалерія формується з людей, що звичні до служби. В Прусії — з поляків. В Австрії — в Богемії, гусари — в Угорщині, улани — в польських провінціях. У російській армії — з українців, донських і кубанських жителів — нащадків запорізьких козаків…»

Материн рід брав своє коріння від запорожців. Саме прізвище Засуха було ознакою прізвиськ, якими тоді славились братчики. Та й від діда, якого Ром ніколи не бачив, переказували стаpi легенди. Про запорожця Максима Маламуру, пораненого в Лівонському поході. Та ще про самого Максима, чи вже його сина, чи внука, прославленого в битві під Хотином.

Рід якийсь час жив досить заможно, але потім упав у злидні. Після смерті діда баба Стефа виховувала семеро дітей. Більш усього Роману було жаль дядька Олега. Наймолодший у сім’ї, Олег в дитинстві хворів, мав помітний горб. Але в молодості не переймався: добре грав у шахи, тягав величезну штангу. Горбань, скромняга, був баяністом у клубі — зараз то все одно, що популярність ді-джея — добре бився на кулаках, бо мав сильні, як у всіх горбанів, руки — і в селі його поважали.

Малий Роман жалів дядька. Той вчив його грати в шахи, битися навкулачки, особливо смачно їв хліб, намастивши його домашнім маслом, посипавши сіллю і запиваючи свіжим молоком з глека. Дядько Олег чи не єдиний в роду пам'ятав геройського предка, про якого чув ще від діда:

— Поїхали запорожці в Лівонію. І з ними був Максим Маламура. Воювали вони довго й геройськи, й ніхто не міг здолати козаків. З'являлись на своїх баских конях, блискучими шаблями й відважністю сіяли страх у лавах ворога. І вже здобули перемогу, як раптом у лютий мороз біля великого лівонського міста загинув отаман Самійло Кішка. Вмер козацькою смертю: в бою, з шаблею в руках. І кажуть, — притишеним голосом, таємниче нахилявся до малого дядько, — що не могли б вороги вбити Самійла Кішку, бо він був заговорений, характерник — а зрада була велика! Вбили отамана в спину. А Максим Маламура бився пліч-о-пліч, і за мить перед тим, як впав отаман, його вдарила куля, може, й націлена для самого Кішки…

Потім Максима довго везли додому, й він дуже поморозив ноги. Тож воювати після походу більше не міг, оженився на дівчині-красуні й заснував хутір Марійка.

Вже потім в історичних архівах Ром знайшов згадки про ту битву. В дядькових переказах Максим Маламура ходив з Самійлом Кішкою і в морські походи — коли отаман втік з полону. Двадцять шість літ був прикований до весел, а тоді вирізав екіпаж турків й захопив бойову галеру.

На турків ходили на «чайках»-однодеревках довжиною в двадцять і шириною в чотири метри, в кожній з яких вміщувалось шістдесят братчиків й шість гармат-фальконетів. Екіпаж чайки вистругував собі човен з дуба, смолив і конопатив його, шив вітрила — всього лише за сім днів.

Дядько розказував, як руси під командуванням Одоакра громили гальські провінції Риму. Як племена слов’ян, антів, полян, скіфів, вихідці з світлооких варягів змішались між собою й створили новий народ під назвою «роси». І як вони ще п’ятсот літ ходили на стругах-чайках в різні походи. При тому різниця в звичках залишалась ще довго. Поляни, наприклад, стриглись «під горшок», а роси брили голови наголо, залишали чуб на маківці. Саме такий чуб носив Святослав, а потім у росів чуб — як і чайки — перейняли запорожці. Ще в слов'ян була звичка вмиватись під струменем, а в росів — мити руки водою з миски.

Про все те дядько Олег розповідав цікаво та й запам'ятався малому Рому, як людина розважна, якраз на своєму місці. Вчився добре, вивчився на агронома, вирощував у садку здоровенні яблука й суниці, і його навіть пророкували на голову агрофірми.

Та підла доля розпорядилась інакше. Коли зовсім немічною стала баба Стефа, старші брати і сестри забрали її до міста. З’їхались з усіх усюд — з Черкас, Вінниці, Києва — з найкращими намірами, склалися і купили хату в Звенигородці.

Знайшли й роботу в «городському» радгоспі, де він, сільський горбань у коричневому, дитячого розміру шкільному «піджачку», так ніколи і не прижився. Ні разу більше Ром не чув у місті, щоб дядько грав на баяні, та й самої «музики» більше не бачив. І це Олег — перший баяніст на селі!

Розділ 22

Історія «таваріща прєдрєвкома»

Листопад 1918 р.

Восени Тютюнник запропонував Максиму посаду ад’ютанта. Рудь відмовився — волів і далі йти на бойові сотні. Ад’ютантом до Юрка пішов заводіяка Цвітковський.

Семен Гризло недолюблював Тютюнника:

— Дуже він хитрий, як лис. Сухий, із води вийде. Хоча рубака добрий, і командир розумний. Тож і підчиняюсь.

Марко розповів Максиму, як Юрко ледь не розстріляв Семена в січні вісімнадцятого, скинувши його з кошового. Рудь у цей час воював з більшовиками в київському «Арсеналі». Поки Семен сидів у Звенигородській тюрмі, в місті підняла голову червона комуна.

— Знайшовся якийсь «таваріщ прєдрєвком „Богя“ Кац», який тут же проголосив «з’їзд рабочіх і крєстьян» у ремісничому училищі, — аж розхвилювався Марко, бо сам був у тих подіях учасником. — Але того ж дня з Вільхівця заїхала ватага з Антіном Шкільним, з Сидорами, в кожухах, начебто на базар, а тоді дістали з возів «гвинти» і ввірвались в училище. Стріляли в стелю, а Кац злякався і почав утікати. То Іван Рябенький, брат Софрона, догнав «Богю» аж на березі Тікича, там його й застрелили. Й кинули поруч дохлого собаку — мовляв, собаці й собача смерть.

Семена визволили з тюрми. Але Тютюнник виступив з вимогою заспокоїтись, не громити євреїв й так все повернув, що його наступного дня там же, на полі, перевибрали кошовим замість Семена. Це якраз було першого чи другого лютого. Каца наказав похоронити на кладовищі з музикою, щоб не дражнити більшовиків. Юрко амбітний і хитрий. Тож Семен його й не дуже любить…

* * *

Січень 1919 р.

Не бачив більше Максим і героя Звенигородського повстання Левка Шевченка. Після заступництва Василя Вишиваного Левка перевели з тюрми в Києві до німецької комендатури, а потім він начебто втік від німців. І скоро знов з'явився в Звенигородці. На Різдво Левка арештували за наказом нового повітового коменданта, й під час арешту він був застрелений вартою…

Розділ 23

Більшовики. Другий прихід

Лютий 1919 р.

Після приходу до влади Директорії Юрко збирався на південь, до отамана Григор’єва. Тільки-но повернувся з Києва — і їхав чи то за завданням Петлюри, чи то сам, не казав нікому.

Максим проводжав Тютюнника на станцію з охороною.

— Там збирається велика сила, Максиме, — стиха казав Юрко, їдучи з Рудем зблизька, стремено до стремена. — Мені будуть потрібні вірні люди. Якщо почуєш, що Григор’єв б’ється на боці червоних — не дивуйся, так треба. Спочатку зібрати масу…

— Ясно… А правду кажуть, що тебе збирався розстріляти Долгоруков?

— «Встать, кагда с табой разгавариваєт вєлікій расєйській князь»? Було.

— … А ти перемовився з розстрільною чотою, й вона перебила офіцерів?

— З тою розстрільною командою ми підняли повстання й захопили центр Києва. Правда.

— А що ти їм сказав?

— Я спитав: чи готові вони вмирати за «расєйського памєщіка Далгарукого»? Бо Петлюра вже під Києвом. Ну і таке інше… Слухай далі. Більшовики тут будуть скоро, так що ти не барися. Збирай людей, як про мене почуєш — відразу і їдь. В Олександрію або Єлисаветград, там мене знайдеш. Я думаю, за кілька тижнів про Тютюнника тобі кожен скаже… Зрозумів?

— Атож. Тобі дати з собою хлопців?

— Мене на станціі жде відділ. А поки — розкажи мені, як тут в Звенигородці…

* * *

Березень 1919 р.

Рівно рік минув з початку німецької аміністрації, як в Звенигородку повернулись більшовики. Вони тільки й чекали, поки повсталі козаки й селяни, Петлюра, Винниченко й Тютюнник виженуть німців, а Махно; й Григор’єв — Антанту. За ці кілька років війни більшовики робили так безліч разів. Пізніше комісари дочекались, поки Директорія, Махно й повстанці знекровлять Денікіна — й самих себе заодно. У Леніна був хист загрібати жар чужими руками. Тому й влада Директорії після вигнання німців протрималась в Звенигородці всього три місяці.

4 березня «красноармєйські атряди» зайшли в Звенигородку, й вже наступного дня організували «ревком»: військово — революційний комітет. У місті почали виникати комуни й артілі. Першу комуну з сорока чоловік створили вже скоро, «ревком» націоналізував шкіроробний та цегельні заводи Омелянова. Вулицями ходили обідранці — «комбєди» і «комуни», в дрантавих штанях, зате під музику і з червоними прапорами.

Йшла весна, наставала пора сіяти хліб й садити картоплю. Навіть у найлихішу годину звенигородці «робили» в полі — бо земля не чекала, бо численні родини хотіли їсти. В поле з собою брали рушницю і шаблю. Так було в часи Хмеля, так було й зараз.

Та цієї весни Максиму не судилося працювати. Чекісти активізувались, почалися масові розстріли і арешти. Рудь розумів, що треба виїжджати з міста — до Холодного Яру чи хоча б в ліси за Хлипнівку. Юрко Тютюнник ще в лютому дістався до Григор’єва в Олександрію. Кажуть, був там ставлений начальником штабу. Ким ставлений — Петлюрою чи Григор'євим? Ну й Юрко! Й тут виліз! На той час і Григор’єв, і Махно, начебто, воювали проти Денікіна — разом з червоними. І тепер Григор’єв Директорії не підчинявся. Чорт голову зломить у цій заворусі!

Семен Гризло завіявся на Волинь, де воював на боці отамана Оскілка й, кажуть, навіть брав участь у повстанні проти Петлюри. Хлопці з Звенигородських сотень подалися в Холодний Яр до Чучупаки. З півдня приходили чутки: Тютюнник скликає бійців з усієї Вкраїни. Тож настав час збирати хлопців з Холодного Яру…

Розділ 24

Омийте шаблі в Чорному морі…

Березень 1919 р.

…Максим їхав на чолі загону розвідки Григор'єва степами вздовж Тилігулу. Розквецяні весняні шляхи, руда глиниста земля. Так не схоже на рідні Звенигородські чорноземи! З-під ніг у коней час від часу зриваються куріпки, важкі фазани з червоно-зеленими хвостами, злинялі за весну зайці. Ще вчора хлопці підстрелили в степу кілька дроф, зварили смачну кулешу. Край багатий на дичину!

Ці місця віками належали татарам, запорожці ходили громити сюди татарські улуси. В невеличких селах кажуть, що назва «Тилігул» на татарській мові звучить як «Тіліль-Гуль» й перекладається як «Скажене озеро» через дуже часті й згубні для човнів хвилі. Не один рибалка знайшов собі смерть у цих водах.

Весняне сонечко веселить душу. Синій-синій лиман відкривається оку ліворуч — зразу ж за вузенькою смужкою кущів і зривищ — й даленіє аж ген-ген до неба. Праворуч простягаються безкінечні, рудувато-сірі степи. В такому незвичному просторові око відпочиває. Високі глинисті схили, безмежність і воля!

А он за балкою з’явилось невеличке село. А там дріботять якісь… незвичні тіні.

— Ану, хлопці, гляньте що там.

Максим дає Софрону бінокля.

— Дивись, якісь дивні почвари… В шапочках з китичками, якихось спідничках, й верхи… на собаках!

— Та то — греки! Вони нас не бачать!

— Сотня, в атаку! — кричить Максим. Грязюку збивають учвал півтисячі копит. З боку села чується безладна стрілянина й швидко стихає. Греки починають розбігатись на якихось низеньких, дійсно схожих на собак конячках. Конячки дріботять й, як у поганому сні, — втікти від козаків ніяк не можуть.

— Та то ж — віслюки! — здогадується хтось з козаків. Піднімається регіт. Осляча кавалерія! Майже всіх беруть у полон, сто тридцять чоловік — чоту! Греки перелякані, білі спіднички, бумбончики давно заляпані у грязюці. Ну і військо!

Допитали грецького офіцера, який трохи знав російську. На питання: «Звідки тут взялися греки?» — той відповів, що три грецьких батальйони (понад тисячу солдат) відправили перерізати залізницю Миколаїв — Одеса. А ці сто тридцять небог — все, що від них залишилося. Решта порубана в степах козаками, розбіглася, повернулася в Одесу, а їхній підрозділ був побитий кіннотою і… застряг біля Тилігулу.

— Григор’єв їх дуже не любить, — шепче на вухо Максиму Софрон Рябенький. Софрон полюбляє теревені, то ж знає все й про греків. — Вони на віслюках перемогли його відділ, якогось діда Трохима. Дуже переживав це стидовисько. Кричав: «Ганьба! На ослах!» То тепер наказує всіх греків порішати зразу! Вони як козаків бачать — то пісяють на місці!

— Навіщо ж порішати? — вголос думає Рудь. — Дивись, які плохенькі. Ні, краще віддамо їх Тютюннику, він їх заагітує. Тютюнник може! Будуть у нас грецькі козаки!

Зігнали всіх полонених на степок. Максим зайшов на перше-ліпше подвір’я. З хати виглянув трохи зляканий дід.

— Тебе як звуть, батьку? — спитав доброзичливо, щоб заспокоїти чоловіка.

— Леонід, — відповів дід…. — А ви… хто будете?

— Ми — козаки! Дайте води напитись…

— Стройні такісь козаки. Ще такіх і не бачів.

— Ми з Холодного Яру, Звенигородська сотня. Шевченка читали, батьку?

— Я неписьменних. А сусід чітал! Про Железняка і цього… Ганжу!

— Гонту! То земляк наш! Залізняк родом з Медведівки, з Холодного Яру, а сам Шевченко — зі Звенигородського повіту. Не зобижали вас греки?

— Та нє наче. Ще не встиглі, тільки сьодні приїхалі. То і ви нас — не зобіжайтє!

—І ми скоро поїдем. Вода у вас в криниці солона, як ви її п’єте?

— То дай Бог, що єсть. Навкруг і такой немає. Татарська степь.

— А як село ваше зветься?

— Ной-Петєрбург.

— …?

— Ной-Петєрбург!

— Ну встечися! Софроне! Чуєш?! Село як називається? Ной-Петербург!

— От холєра! То це ми в Петербурзі? А це Лєнін, чи шо? Палицю йому в гепу, шоб штани не спадали!

— Ні, це не Лєнін, це — Льоня. А з чого ж, батьку, така назва?

— А… нємецьке село. Все колоністи, ше Катерина поселила… Ось візьміте молочка, пане, це від корівки нашої, Ряби… Ще тепле!

— Та не пани ми. Ну чудасія. То греки, то німці! Добре, батьку, дякую за молоко. Тре’ йти нам. Софроне, командуй на коней! Залиш десяток хлопців, хай полонених відведуть до Юрка. Греків садіть на рідних… ослів. Хай їдуть. Все’дно не втечуть далеко.

З-за балок над Тилігулом вже виходили передові лави Григор’єва…

Розділ 25

Хто такий Рудь? Історії баби Мані

Найстарішою з роду Конона після баби Келі, яку ще пам’ятав Ром, була двоюрідна тітка батька Віктора Рудинського, баба Маня. Безмаль столітня, огрядна, з чорними, на диво ясними очима, вона тепер майже не ходила. Зимою і влітку закутана в чорну хустку, поруч з нею завжди були дві праправнучки, які допомагали бабці по хаті.

Так повелося й не тільки в роду Конона, що до глибоких літ доживали в більшості жінки, чоловіків буремні революційні, сталінські, воєнні чи повоєнні роки забирали ще молодими: війни, репресії, рани, хвороби, голод.

Як зібралися родичі на проводи у баби Мані, то Ром якось вибрав хвилину і спитав у неї про Рудя:

— Бабусе Маріє, а що колись баба Келя розповідала про Рудя? Хто то такий був — Рудь?

— О-о, то, хлопчику, був гарний козак. Я ще малою була. А вони заходили в Звенигородку з Озірянської гори. Казали, то військо отамана Квітки й отаману Рудя. На баских конях, зброя вся в сріблі, йшли, як вода весною, завтопили все місто. Шапки сиві, шлики червоні…

— Так, може, він був наш родич? Рудь. Рудинський?

— Ой, не знаю, внучку. Мала була. Колись на вулиці почула, що той отаман — Конона внук. Та тату як сказала, тато взяли паска, задерли мені спідничку, лупцювали та примовляли: «Це тобі тра’ ЧеКа на наші голови?! Як по нас прийде, то я тебе віддам, щоб язиком не ляпала». Злякалися дуже тато, я й не зрозуміла чому…

«Ага, — занотував собі в пам’яті Ром. — Значить, Конона внук!»

— Дякую, бабусю. То більше нічого не знаєте?

Баба Маня потихеньку перехилила чарчину наливки, посмакувала губами, й очі її подобрішали:

— Може, і правда, родич. Воював з комісарами, та й десь у лісах згинув. Хто каже — герої вони були. Хто каже — бандити. Хто тепер знає… ЧеКа люди боялися. А потім — еНКаВеДе. А потім — КаГеБе. То й забули від гріха подалі… А хто не забув — тих в Сибіру тепер кісточки тліють…

Розділ 26

Одеса — мамо, ми твої піжони!

Квітень 1919 р.

Одесу взяли на початку квітня. Два тижні впертих боїв на підступах до міста проти сорокатисячної армії Антанти — проти греків, французів, англійців, поляків, білогвардійців! Якось Максиму довелося двічі рубатися в бою з польськими гусарами — під Березівкою і Сербкою. Як це робили колись його предки — запорожці! Воістину, шляхи господні несповідимі. Ніколи б не повірив три роки тому — що таке буде!

Казали, що в цих боях під Григор’євим було вбито двох коней! І отаман, і його п’ятнадцятитисячне військо — були хоробрі. З гиком і свистом шалені козацькі сотні григор’євців, Рудя й Тютюнника наганяли ще більшого страху на французів і греків. Які й без того не відзначались відвагою. Саму Одесу Антанта здала майже без бою. Її війська поспішно сіли на кораблі й відчалили, залишивши повні склади зброї, амуніції та продуктів. Більшовики кипіли від злості, що все те добро потрапило в руки не їм, а отаману, але вдіяти вже нічого не мали.

Григор'єв, хоч і невисокого зросту, тропіки сутулий, мав побите віспою обличчя, але був розумний і хитрий. У війну дослужився до прапорщика, нагороджений Георгіївським хрестом за хоробрість, отримав звання штабс-капітана. Отаман вмів умовити бійців йти в атаку, його любили козаки за простоту і шаленість. Показував власний приклад, влучно стріляв, був швидкий, енергійний. Ще більше григор'євці любили отамана за щедрість — той віддавав війську більшість трофеїв. Навіть більшовики змушені заявити: отаман має військовий талан! За взяття Херсона й Одеси комісари відзначили Григор'єва орденом Червоного Прапора — майже одночасно з Махном.

Як розповідав Тютюнник, ще в сімнадцятому Григор'єв зібрав з добровольців ударний український полк. Військовий секретар УНР Симон Петлюра за це присвоїв йому звання полковника. Двічі отаману віддавали наказ створити військо в Єлисаветграді. У вісімнадцятому йому вдалося зібрати більше ста дрібних повстанських загонів, з якими й тепер він бив Антанту, тільки пір'я летіло!

Григор’єв в’їхав в Одесу на позолоченому білому автомобілі від вокзалу по Пушкінській. Парад збирали на привокзальній площі — саме там, де в січні 1918-го загони «совєтів» разом з кримінальними групами Мішки Япончика розбили війська Центральної ради. Спочатку отаман хотів заїхати в місто на білому коні — але якраз підвернулось трофейне авто. Місцеві биндюжники розказали, що ще недавно воно возило французького генерала, але машину французи в поспіху забули на Фонтані.

Бруківку на Пушкінській застелили червоними килимами, натовп радісних людей кричав «віват!», дехто поривався цілувати отаману руки. Й так весь шлях — аж до готелю «Брістоль», до будинку, де колись жив Пушкін, а вслід за білим авто Григор’єв а вулицю заполонили козаки на низькорослих степових конях, у похідному спорядженні, з шаблями й карабінами за плечима, в кудлатих сірих папахах. Окремо виділялись Звенигородські сотні: відбірні драгунські коні, здобуті у червоних в Христинівці й Бобринській, з піками, притороченими до сідел, чорні кубанські бурки, смушеві шапки з червоними шликами.

Одеса раділа. Інтервенція в Одесі закінчилась! Ці незвичні в строю хлопці — все ж не буржуї-чужинці!

Григор’єв не на жарт загордився. Він вважав себе переможцем Франції, Греції, Британії разом узятих — переможців світу, й це дуже не сподобалось Тютюннику. Вслід за григор’євцями в Одесу тихо зайшли червоні. За кілька днів у місті запрацювали «рєвкоми». Лідери колишнього більшовицького підпілля Самуїл Зацхер, Борис Юзефович, Френкель, Ройтман, Мер — які з сімнадцятого воювали проти Центральної ради, Денікіна, інтервенції. Вчорашні вороги були союзниками проти іншого ворога — поки що спільного. Але вже нами розбитого.

* * *

Після розквашених степових баталій настало сите й відносно спокійне життя. Одеса запам’яталася Максиму не баченим раніше синім морем, хитромудрістю одеситів та смаглявими й битими на язик панянками. Місто вражало своєю строкатістю. Південні галасливі торговці на базарах, смачні в’ялені бички, пряні варені креветки, скажена тилігульська абрикосова самогонка. Вірмени, греки, турки, азербайджанці. Величезні двогорбі верблюди на Старосінній площі — і звідки вони тут взялися?

Одеса кипіла від люду і «гешефтів». Незважаючи на війну і часту заміну влади, місто торгувало, хтось заробляв на війні грубі гроші. На кожному кроці продавали амуніцію і консерви з розграбованих складів Антанти. Банди Япончика періодично грабували склади, бандитів розстрілювали за наказом Тютюнника. Й то теж — позавчорашні вороги, вчорашні «союзнички».

Якось Максим був присутній при цікавій розмові. Козаки зловили «блатних» Мішки Япончика, які грабували склад на «Канаві» — Деволанівському узвозі. Хотіли розстріляти на місці. Юрко Тютюнник з Максимом якраз проїжджали на штабній машині, й Юрко наказав зупинитись.

— Ану, хлопці, заждіть! — попросив григор’ївців, які вже зводили карабіни.

— Єнті гади вже третій склад граблять! — зло вишкірився веснянкуватий хорунжий.

На гострій бруківці узвозу сиділи четверо босяків, одягнені в дорогі виваляні в пилюці камізельки, з модними хустками на шиях. Та — босяки! По виразу очей й шрамах на виді було видко, що одіж вони взяли недавно.

— Етот піжон чуть нас нє пострєлял! — пожалівся Тютюннику швидкий хлопчина з коротко вистриженими скронями — остання одеська мода!

— Ну й правильно б зробив! — відповів Юрко. — Ти ж, придурок, заради ганчір’я життям ризикував… Хоча й підстрижений по-козацьки. Навіщо живеш, хлопче?

— Как ето — «навищо»?.. Ну, — живу!

— А ти чув, як козаки з Суворовим Одесу в турка брали?

— Чув кагда-то. Дєд про казаков рассказивал…

— То й в Одесі про козаків знають?

— А я нє із Одеси. Правда, вже давно тут.

— А ось він — воював з турком. У Персії. — кивнув Юрко на Максима. — Був у кубанському війську сотником, на конях з шашками!

В очах хлопця промайнула цікавість. Він швидко глянув на чорну черкеску, башлик, й срібний пояс Максима.

— Я ж бачу, тобі не байдуже. Ось їм, — Юрко кинув гострий погляд на трьох інших. — Ні, оцим двом, чорнявим — їм все єдино. Їм якраз і треба — ґешефт, ганчір'я. Заберіть отих двох, — кивнув козакам. — Відведіть у холодну. Як будуть тікати — стріляйте! А цього стриженого й того малого — залиште, відвезу сам.

— Покажи йому свою шаблю, — попросив Максима. — Не бійся, я з «нагана» дам, якщо треба.

Й повернувся до швидкого:

— Я ж бачив, як ти на домаху дивився!

Рудь дістав клинок з піхов. Шабля вийшла з тихим зміїним свистом, сонце заграло на сріблястому лезі. Максим взяв шаблю за вістря й простягнув рукояттю бандиту. Примруживши очі, глянув йому прямо в вічі.

— Бери, не бійся, — сказав спокійно. — Тебе як звуть, хлопче?

— Міша Грек.

— Тримай. Це турецького паші шабля…

Босяк обережно взяв рукоять домахи й зважив клинок на важкість. В очах хлопця засвітилась дитяча радість.

— Нічего сєбє, шашка! Можно — махнуть?

— Махни.

Шабля зі свистом розітнула повітря.

— Ну й рубіт!

— Подобається? — спитав Тютюнник.

— Очєнь!

— Максим її здобув у бою. Кубанський полк поліг, тисяча братчиків. Але й турка зубами гризли, поклали — до п’яти тисяч. За той бій йому Георгія дали… Приходь до нас в військо. У нас багато кубанців.

— Как же я прійду — мєня ж вот оні расстрєлять хотят!

— Відпусти їх, Максиме. Й малого також. Шаблю тільки віддайте. Приходь до Дюка, там у крилі штаб. Спитаєш Тютюнника. Я тобі шаблю дам. Не таку, як його, але теж похватну!

Вони сіли в авто й рушили з місця. Босяки спантеличено стояли посеред дороги й дивились услід машині.

— Ти життя більш на ганчір’я не міняй, чуєш, Михайле! — крикнув Юрко в круті стіни узвозу.

— … Думаєш, прийде? — за якусь хвилину мовчанки спитав Максим.

— Прийде. Ти бачив, як у нього очі горіли? То козацька кров грає… Мені колись старий дід казав: хочеш перевірити на завзятість — дай йому в руки шаблю! Як схопить її обома руками, як начне плакати й кричати, коли забирають — значить, в роду кров козацька… Кров своє знає… В мене самого руки трусились, коли домаху взяв уперше…

— А я першого разу й не пам’ятаю. Змалку в діда на стіні висіла. Прадідівська. Я й тягав, як ніхто не бачив…

* * *

Місто неначе спромоглося наторгуватись востаннє, відчувало, що більш нічого цього не буде. Один з підрозділів штабу знаходився на самому березі моря, на площі біля Дюка. Два жовтаві будинки крилами охоплювали площу до Потьомкінських сходів. В одному з них колись знаходилась торгова фірма, бо в шафах лежали рахунки компаній. Мило, коноплі, канати, раки. Максим з подивом знайшов контракти, в яких одна з одеських фірм погоджувалась завезти в Швецію… два мільйони дністровських раків. Живих, перекладених вогким мохом! «Компанія Лібермана», «Фірма Милославськош», дати: 1912-й, 1913-й рік. Де тепер всі ці люди? Чи думали кілька років тому, у благополучному багатому місті, що все так складеться? Війна, революція, жертви… Шляхи Господні несповідимі…

Юрко розквартирував Рудя поруч із собою, в розкішному шахському палаці в самому центрі міста. Неподалік від пам’ятника Дюку і Оперного театру. Кожного ранку фуражири їздили на Привоз й «діставали» там різноманіття свіжої, ще живої чорноморської осетрини з ікрою, камбали-калкана, креветок й навіть тих самих величезних, заморожених з осені у льодниках дністровських раків.

Григор’єв їздив Одесою в позолоченому генеральському авто, яке в паніці покинули французи, а інколи — в позолоченій же ж шахській кареті. Палац у сімнадцятому і справді здавали в аренду шаху Мохамеду Алі, який втік з Ірану від революції, й, натомість, невдаха, потрапив у самісінький вир революції в Україні. Кажуть, за недовгий час відносного спокою шах добряче побешкетував у місті й навіть викидав з балкончика палацу своїх жінок за якісь там провини. Балкончик, правда, — зі сходів на перший поверх, але й жінок у нього було багато. Шах навіть з радістю сприйняв «пролетарську революцію», в честь чого давав гучні гулянки, аж поки по нього не прийшло чи то ЧеКа, чи денікінська контррозвідка, після чого його натхнення пропало, а потім зник і сам шах, ніхто не знає куди й подівся.

Юрко для штабу відібрав три чорні авто, які ще недавно возили французів. Тож Рудь мав у себе машину, на якій, бувало, їздив за справами з водієм Рішельєвською, Арнаутськими вулицями, Італійським, Французським бульварами, чим дуже цікавив місцевих панянок.

З часом одеські більшовики обридли Григор’єву. Ходили щодня до нього, вимагали віддати склади, пропонували йому виступити за Дністер й «експортувати революцію» в Румунію і Угорщину.

— Прислали мені тридцять штук комісарів! — жалівся отаман Тютюннику. — Кількох навіть наказав розстріляти.

— В Одесі формують «чрезвичайку», — обурювався Максим в штабі. — Привезли триста «красних» китайців й негра Джонсона — з Москви. Кажуть, звір, майстер московського ЧеКа — майстер з тортур. Таку наволоч треба забити в пень!

— Зачекай. Ще не час, — втішав Юрко.

— А коли буде час? Нам треба об’єднатись проти цієї чуми. Всім. Григор'єву, Петлюрі, Махну, Гризлу з Чучупакою. Хіба ти не бачиш, що комісари для нас — найбільша біда?

— Твої отамани — зарозумілі царки. Кожен хоче бути командантом повіту.

— Ну то вмов їх. Ти ж умієш! Умієш, та тільки не хочеш. Хочеш очолити армію замість Петлюри. Сам стати «компрєдом» в Україні — на багнетах Григор'єва…

— Мені більшовики поперек горла. Потерпи ще трохи…

— Виходить, що тепер ми заодно з комісарами. Чай з ними п’ємо!

— Я тобі колись що казав? — нагадав Тютюнник. — Як почуєш, що я у Григор'єва з червоними — не дивуйся. Так треба, вір мені. Хай зберуть для нас силу…

І справді, в кінці квітня справи пішли інакше. Амуніцію й продовольство, зброю і нафту ешелонами вивозили в олександрійські степи, де ще з сімнадцятого був центр повстанців. Назначений Григор’євим начальник гарнізону — як і начальник штабу, український есер Юрко Тютюнник — не подобались більшовикам. В Одесі проводились реквізиції у спекулянтів і лихварів, що також не подобалось комуністам. Розвідка доносила Тютюннику, що з ЦК КП(б)У (від П’ятакова) приходять накази ліквідувати Григор’єва.

Водночас у селах знов пішла хвиля насильств «продотрядов». Звістки про які надходили звідусіль — з одеських, херсонських, олександрійських, Звенигородських сіл. Безліч загонів по збору «продразвьорстки» прибули в Україну. Ці загони керувались малоосвіченими, жлобськими матросами і «пролєтаріями», дуже часто — комуністичними фанатиками, й «продразвьорстка» перетворювалась у відкриті грабежі з насильством та вбивствами. Відбирали навіть посівне зерно, прирікаючи багатьох селян на голодну смерть. «Вони не знають, як росте хліб, і не розуміють, що творять!» — кричали Тютюннику селянські «посли». Як писали самі більшовицькі лідери, котрі остерігались повстань: «Теперь каждий пуд зерна с Украіни — облітай кров’ю».

Всіх гінців зі скаргами на більшовицькі звірства Тютюнник приймав особисто, слухав — й очевидців найбільш мерзенних злодійств відправляв до Григор’єва. Отаман похмурнішав з кожним днем. Козаки хвилювались за свої сім’ї, залишені комуністам. Наприкінці квітня до отамана прийшла делегація від козацтва з проханням відвести армію й захистити домівки.

Максим не раз помічав, як Тютюнник, мов неумисне, вміло поселяє ненависть у душу Григор'єва.

З самого початку більшовики вели «колективізацію» на місцях. У селян забирали землю, командували скрізь чужинці — комуніста-латиші, комуністи-росіяни, комуністи-євреї, яких ніхто не вибирав у громадах, «рєвкоми» й «комбєди», яких назначали під страхом ЧеКа, «літучих» каральних загонів, ревтрибуналів, прифронтових «чрєзвичайних коміссій». Хто з селян не віддавав зерно, хай і призначене на посів, били смертним боєм, сікли шомполами, а то й просто вбивали…

Після одного з таких селянських «посольств» з олександрійських степів, де російський «продотряд» розстріляв чотири сім’ї з жінками і малими дітьми, Григор’єв знавіснів, схопив зі стіни шаблю і наказав знімати військо. В район Олександрії й Єлисаветграда вантажили ешелони з військовим скарбом, зброєю, боєприпасами, амуніцією.

Командуючий Південним фронтом Антонов-Овсієнко швидко втямив, що значить відхід григор’євців, й спішно телеграфував «совєцькому уряду». Просив терміново відкликати назад московські «продотряди». Інакше, застерігав комфронту, політика «продразвьорстки» призведе до грандіозного бунту!

Але «совєцький» уряд підчинявся Москві… Та й було вже занадто пізно. «Красниє отряди» надто багато ненависті засіяли в українській землі…

* * *

Травень 1919 р.

Першого травня григор'євці обстріляли з гармат совєцькі установи в Єлисаветграді. Наступного дня розгромили більшовицькі загони в Знам'янці. Сьомого травня більшовики намагались вбити Григор'єва в його власному штабному вагоні. Кілька чекістів таємно прибули на станцію, увірвались до вагона, й лише блискавична реакція Тютюнника врятувала життя отаману. Одного з нападників застрелили, інших схопили й того ж дня розстріляли на залізниці. Заодно Григор'єв наказав розстріляти всіх комісарів, які ще були при ньому.

Восьмого травня Максим Рудинський вперше побачив на станції листівки зі знаменитим зверненням:

«Народе український! Бери владу до своїх рук. Нехай не буде диктатури ні окремої людини, ні партії…

Борітеся — і поборете!

Я, отаман Григор'єв, і мій штаб… Ось мій наказ: за три дні мобілізуйте всіх, хто здатен взяти в руки зброю, і захоплюйте всі залізничні станції, на кожній з них виставляйте людей.

Кожний повіт, кожне село, збирайте загони й ідіть до району. Від кожного повітового міста по 400 чоловік кращих бійців відправте на Київ, і по 200 — на Харків. Якщо є зброя — зі зброєю, якщо нема зброї — пошліть з вилами і косами, але мій наказ прошу виконати, і перемога буде за нами! Решту я зроблю сам. Головний штаб — при моєму штабі. Тільки з вашою підтримкою ми здобудемо права для народу. Терміново організовуйте справді народну владу. Зробіть це так:

У кожному селі виберіть селянську раду, в кожному повіті — повітову раду, в кожній губернії — губернську раду. В раду мають право бути вибраними представники всіх партій. Кращі люди, порядні й сміливі!

Доля українців у раді повинна бути 80 %, доля євреїв — 5 %, доля всіх інших національностей — 15 %. При такому розподілі місць не буде засилля ні партій, ні фракцій. Глибоко вірю в те, що це буде справді народна влада.

Всілякі вбивства без народного суду, мародерство, безчинства, вторгнення в чужі хазяйства, незаконні реквізиції, агітація проти окремих національностей будуть припинені на місці силою зброї…»

… — Це точно Юрко писав! — здивовано сказав Рудь. — Це його рука! Це звернення до козацтва на всі часи — хоч на сто років вперед! От Тютюнник! Ти диви, як він Григор’єву мізки звернув… Ось вона, маса — проти червоних! То не було, а тепер є!

Наступного дня після появи універсалу Григор’єв повів повсталих у наступ. Майже двадцять тисяч багнетів і шабель, п’ятдесят гармат, сім бронепотягів і п’ятсот кулеметів. Хоча загальні сили совєцького фронту в Україні й були вдвічі більші…

З району Знам'янка — Олександрія армія Григор'єва вийшла на три напрямки. На Катеринослав виступили війська під проводом начальника штабу Юрка Тютюнника. В напрямку Києва рухалась колона під командруванням комбрига Павлова. Обурені безчинствами «продразвьорстки» совєцькі гарнізони приєднувались до повсталих зі зброєю. Кілька загонів вирушили в напрямку Одеси й Полтави.

На Черкаси й Звенигородку пішли загони кубанської кінноти під командуванням отамана Уварова. Максим попросив Тютюнника направити його на рідну Черкащину разом з кубанцями. Ще в Олександрії Рудь зустрів серед козаків Уварова сотника Степана Суботу, своїх братів з турецького фронту Костя Покотила і Голуба.

Просився в Черкаси — як знав, що йде на пошуки долі…

* * *

Повстання розгорталось успішно: за три дні звільнили Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Черкаси, Кременчук станцію Бобринську, Новомиргород, Долгинцеве… За наказом Григор’єва в цих містах скликалися з’їзди, стверджували нову владу.

Успіхи отамана вражали: за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За десять днів, крім вже названих міст, повстанці звільнили Олександрівськ, Кривий Ріг, Чигирин, Цвіткове, Шполу, Христинівку, Корсунь, Знам’янку, Помічну, Могильов, Гайсин, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні інших сіл і містечок.

Книга друга

Повстанці

Кохання, що сильніше смерті


Розділ 1

Черкаська битва. Кров і русалка

15 травня 1919 р.

— Сотня, сідай! Праворуч по три — за мною! Руш! — неголосно й хрипко скомандував Максим Рудинський.

Попереду в темряві де-не-де блимали вогники — зовсім близько Черкаси! Полк кубанців Уварова наступав на повітове місто від Білозір’я. Звідси їх ніхто не чекав. Станцію Бобринську уварівці взяли в середу.

Сонце ще не вставало, а в голові Максим чув голос Ізмайлова — полковника, який у Горі в п’ятнадцятому читав їм курси в військовій школі, їм, хорунжим, прославленим у турецькій кампанії: «Сутінки є не одні. Їх є кількоро. Астрономічні, навігаційні й — цивільні. Французька армія програла битву з індіанцями, тому що генерали переплутали різновид сутінків».

Зараз були сутінки навігаційні. Місяць — то і є козацьке сонце… Сотня тихо йшла по обочині, безгучно ступаючи на м’якій після дощу травневій землі, — тільки інколи тихо заірже кінь чи стукне хтось піхвами шаблі. Раптом попереду бахнув постріл, потім ще один.

— Сотня, вчвал — за мною!!! — крикнув Максим і рвонув Змія вперед по дорозі.

Бризнуло каміння з-під копит ста тридцяти коней, а там і полк у чотири тисячі підків задвиготів страшним галопом з вигуком «Слава!». Попереду вже не було дозорів, і Максим влетів на чолі сотні на сонні вулиці міста.

Колона кінноти скажено увірвалась в Черкаси. Поодинокі вартові червоних відстрілювались і тікали в провулки. На вулицях зрідка чорніли розвалені барикади, біля яких навіть не виставили кулемети.

Ближче до залізничного вокзалу з флангу вдарив шквальний вогонь. Хвиля кавалерії на скаженому алюрі вигнулась і пішла вправо, проскочила центр міста й вискочила до Дніпра. Черкаси перерізані навпіл! Із залізниці бив по червоних уваровський панцирний потяг.

На околиці міста черкаські гайдамаки потрапили під обстріл більшовицького бронепотягу. Той примчав на всіх парах й скажено плювався вогнем з гармат і кулеметів «максим». Одночасно з Дніпра гатили по повстанській піхоті більшовицькі бронеплави, що стріляли шрапнеллю.

Правий фланг заліг. Максим не був впевнений у пластунах, що набиралися з селян. Однак ті виявили неабияку волю і впертість. Вони падали під вогнем, стріляли в більшовиків, але вже більше не відступали, стояли насмерть. Опір червоних був зламаний. Багато хто з білозірських селян не мав гвинтівок, озброїлись косами, поставленими на кісся всторч. Тож під тинами то тут, то там, як качани — валялись більшовицькі голови. Помста за «продразвьорстку» й забраний хліб від селян була швидка й жорстока — накипіло. Ніколи не забирайте в селян хліб і землю!

У Черкасах виникла страшна паніка. Хтось із комісарів спробував організувати відступ полку до мосту, та сотня кубанців загнала комуністів у болото і вирубала дощенту. З вікон совєцьких казарм і «врємєнних» установ викинули білі прапори. З вокзалу через міст поспішно відступали «красні» бронепотяги, на які встигли лише комендант, «чрєзвичайка» і кілька більшовицьких комісарів. З порту зграйкою відпливав десяток червоних катерів.

Сотня Максима першою пройшла до річки й звернула до лісу напереріз червоним. Лівий фланг обороняв комуністичний батальйон — добровольці і єврейська самооборона. Рудинці отримали наказ: на цьому фланзі полонених не брати! До лісу ніхто добігти не встиг…

У місті вже стояв переможний клекіт. На вулицях скрізь валялись трупи совєцьких партійних і ополченців. Червоніли пожарища: горіли хати комісарів й більшовицькі заклади. Міщани заживо спалили кілька десятків «красних» міліціонерів, що зачинились у відділку. На ринку і біля складів селяни розбирали махорку, сіль, цукор і хліб, ще донедавна «експроприйований» податківцями-більшовиками.

* * *

… Комісарів та міліцію виловлювали до вечора. Приваблені блискучою навальною атакою козаків, їх виправкою і екзотичним строєм уваровців, до сотень потягнулися місцеві студенти, міські патріоти.

Рудинці вийшли на околиці міста і вперлися в сірі стіни заводу. З вікон, веж, з-за будівель заіскрили густі спалахи пострілів. То засів більшовицький Другий піхотний полк.

— Не стріляйте! — крикнув Рудь козакам. — Зараз спробуємо балачку Тютюнника.

Максим кинув поводи Змія Тимошу. Став за великим деревом скраю вулиці, так, щоб бути найближче до стін заводу — і водночас під захист від кулі.

— Хлопці! Серед вас є українці?

Мовчанка. Мабуть, не дозволяють мовити командири. Максим трохи зачекав, а тоді заспівав чистим, хоча й не дуже гучним голосом:

Наливайте, браття,

Кришталеві чаші,

Щоб кулі минали,

Щоб шаблі не брали

Голівоньки наші…

— …Хто з вас хохол? Є такі?

— Є! — через деякий час почулись голоси з-за стіни.

— А малороси є?

— Є! — почулось більше голосів.

— А черкащани, звенигородці, шполянці, смілянці є?

— Є!!

— То слухайте! Ми не хахли, на малороси, не гречкосії — ми українці! — майже крикнув Максим Рудинський. — Ви всі на собі відчули добро царської влади! То все була не наша влада, не українська! Ото вони нас і називають: «хахли», «малороси». А ми завжди були українці! За Богдана Хмеля, і за Богуна, і за Кривоноса! Чули про таких?

— Чули!

— А тепер ще скажіть — земля і заводи у нас належали хоч кому з українців?

— Ні!

— А хто і тепер веде вас за собою? Хіба українці? Лєнін — хто, українець? Зінов'єв Герш Ааронович? Йося Якір? Льова Троцький? Лєв Камєнєв? Бухарін? Комісари всі ваші — з Москви, мабуть? З Путивля? Чи ще звідкись? Правда?

За стіною почулась вовтузня, потім — крики, постріл. «То, мабуть, комісари», — сказав хтось поруч.

— То слухайте ще! На цій землі не переведеться козацька слава! В Мотронинському монастирі лежить шабля Хмеля! Тут проливали кров Залізняк і Гонга. Черкаси, Умань, Звенигородка, Шпола — козацький край! Російська армія роззброїла останній загін Гонти й віддала гайдамаків полякам! Вони зняли з наших живцем шкіру, живими палили, саджали на палі! Тридцять тисяч селян російські й польські кати замордували після Коліївщини! Саме тут — у Черкасах, Умані, Звенигородці, Шполі, Смілі…

З-за стін заводу почувся гул голосів. Там щось робилось — а що саме, звідси не видно.

— …Тепер на нашому боці правда! На нашому боці сила! Зараз я приведу полк, ми атакуєм — і ви всі помрете, як здирці! А люди скажуть: зрадники! Пішли на боці Москви — проти своїх! Обирали рідних батьків! Забирали в них хліб і худобу! Ми не оддамо своє ніякій московській «обжорці»! Ніяким «продотрядам»! Вони у ваших матерів видирають останній кусень з рота! У ваших сестер! У дітей!! Вбивають за той хліб! А ви — мовчите?! Бо комісар наказав?!! То козаки ви тепер, а чи ні?!!!

З-за стіни почулось вовтузіння, крики, потім знов постріли, ще і ще. З заводу почали вибиратися люди з піднятими догори дулами гвинтів. Червоноармійці переходили на бік Рудя.

— Кажіть ще. Бо ми ще не чули, — закричав тонкий голос з того боку.

— А будь ласка! Тут поруч, за кілька годин верхи — село Кирилівка, чули? Тарас тут народився! Тут прочитав свою проповідь українцям! І не боявся нікого — ні царя, ані поліцаїв! То чого ж ви боїтеся?! Чому служите людям, які й мову вашу зневажають?! «Хахляцкій язик»!

Солдатська маса з заводу пішла стіною. Другий червоноармійський полк стріляв своїх комісарів — й переходив на бік Уварова.

— Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди. Нехай своєю країною управляє сам народ — через вибраних чесних громадян, яким дорога Батьківщина… — гримів з трибун голос Федора Уварова.

Селяни везли до військ сотні пудів хліба. Бажаючих вступити в лави війська було стільки, що не вистачало зброї. Ще один головний лозунг кубанців: «Геть ЧеКа та міліцію!» — підтримано селом, що на своїй шкурі відчуло кровожерство і підлість комісарів.

У покинутих совєцьких казармах знайшли склади гвинтівок і патронів. З черкащан за добу сформували ще один піхотний полк у тисячу чоловік, захопили близько двох сотень коней, десятки кулеметів, гармати…

* * *

Сотні Рудинського дали чотири години відпочинку в казармах. Перев’язати поранених, озброїти і записати добровольців. У бою Максима зачепила куля — ковзнула по ребру, так, подряпина. Хоча й був на вершок від смерті. Поруч розташувався госпіталь — колись ще царський, потім армії УНР, потім совєцький… Сестри милосердя й хірурги потрібні при всякій владі. Максим тугіше зав’язав криваве ганчір’я.

— О-о, атамане, та тобі треба до шпиталю, — протягнув Тиміш. — Пішли, я з тобою.

…Дівчину звали Уляна. Лянка. Як колись і його перше кохання. Навіть зовні була дуже схожою. Біляве волосся тугою косою вкладене під пов’язкою. Зелені русалчині очі, густі вії, звабливий посміх. Гнучке і сильне тіло під сукнею сестри милосердя. Вродлива, коли йшла поруч — наче й не дивилась на тебе, крізь опущені вії прислухалась до себе, до жагучого шепоту палкої душі. Максим рвучко зайшов у кімнату, подзенькуючи шпорами, зі срібленою шаблею при поясі, з червленим шликом, ставний, гнучкий — сотник козацький. Зайшов і… скам’янів.

— Ой, дівчино ясная, зав’яжи отамана файного, — приспівував Тиміш, м’яко кружляючи навколо в своїх дорогих синіх сап’янцях. І м’яко ж, як кіт, заглядаючи в зелені дівочі очі. — Зав’яжи, та косою не прив’яжи…

— Та ну вас, — відмахнулась русалка. — Що там у пана? У Вас — кров…

— Ти… звідки така? — Ледь зміг сказати Максим. Спитав спраглими неждано губами — чи то від поранень, чи… — Наче десь тебе бачив…

— А так, бачив, бачив — у піснях та билинах, — хижо кружляв і приспівував Тиміш. — У кобзарів бачив, дівчина ясная, дівчина красная, козака полюби, себе не згуби — то це вона і є. Роксолана… Чи Маруся. Та, про яких співають. Бач, яка сарна. Чи олениця. Струнка, вродлива. З гарною жінкою завжди так — наче все життя знав. То це вона і є — жона, подруга.

— Таке скажете, — спаленіло дівча. — Уляна я. Зі Звенигори, вчилась тут, при шпиталі. Йдіть сюди, бо кров капає. Килимок закапаєте.

— Зі Звенигори? Таки з самої?

— З самої. Ворота аж та гора засипа щороку.

— Ти ж землячка моя, — врешті опанував себе Рудь. — То я тебе пам’ятаю малою. Біленька така. Ми стрілами стріляли в ворота, ще батько нас лаяв.

— Так то ви нам ворота довбали? Тоді і я Вас знаю! Батько все фарбували та лаялись.

— У Звенигородці я жив шістнадцять літ. Ще й там, мабуть, бачив. На базар же в місто ходила?

— Ага, — зраділа Лянка. — Кабанщики у вас там, колії на весь повіт.

— Козаки у нас, — сухо сказав Максим. — Сам Хмель біля ратуші з малого виріс. Ти давай, в’яжи. А то розбалакались тут. Ніколи нам… Красні он знов посунуть.

— Ой, лихо, — споважніла дівчина. — То ж ви їх сюди не пускайте. Лихі люди. Усе брешуть: земля безкоштовно, заводи навпіл. Так нічо’ не буває.

— Ну так, брешуть, — вже з цікавістю зирнув на Уляну Максим. — А ти, дивлюся, розумна. Твого б розуму та нашій Раді Центральній. Міністрам. Дурні, армію розпустили.

— Дурнів кругом багато. Йдіть сюди. Роздягайтесь.

Максим скинув пояс з шаблею, чорну черкеску, пробиту в крові сорочку, залишився голий по пояс. Скривився, зачепивши рану на ребрах. На грубих, сильних м’язах, пласкому животі стікали краплини крові. По-козачому підстрижене коротке світле волосся на скроні також злиплось від крові.

— Ні перед ким шаблю не складав, — сказав Рудь. — А перед тобою все скинув…

Уляна посерйознішала, уважно обстежила рани.

— Якби голову не склав. Бо й такі були, — так само серйозно глянула на Максима. Тому перехотілось шуткувати.

— Погляд вродливої жінки — схожий на погляд у віко прицілу. Так само небезпечно, можна втратити серце…

— Йдіть сюди, — вже м’якше сказала Ляна.

Зблизька глянула йому в вічі. Той погляд обпік, наче гостре лезо — словами торкнув дівчині душу. Її ніжні пальці обережно пробігли по тілу. Вона промила рану, широке полотно щільно лягло навколо стану. Пожаліла хлопця. Скільки їх, стікаючих кров’ю, вмираючих, майже вбитих, пройшло через її руки. Скільки померло. І скільки ще загине. А цей — такий гарний! І молодий. Ще жити і жити, може, ще й не любив нікого… Коли обв’язувала полотном, майже обняла руками, ледь торкнувшись гарячим тілом. Від того доторку обох пройняла хвиля хмільного шалу.

Прохолодні руки затримались на козацькому стані — трохи довше, ніж треба. Помітивши це, дівчина спаленіла, швидко прийняла руки, зібрала залишки полотен. Максим не міг зібрати розум докупи. Щоб хоч щось сказати, спитав:

— Знаєте оповідки про лікарів?

— Та то яку саме?

— Йде в лікарні фельдшер, за ним санітар з сокирою. Підходять до хворого.

«Цьому ампутація лівої руки». «Тюк!» Підходять до наступного: «Цьому ампутація правої руки». «Тюк!» Потім ще до одного: «Цьому вуйку ампутація лівої ноги». «Тюк!» «Я сказав — лівої!» «Тюк!» «Я сказав — ноги!» «Тюк!» «Я сказав — вуйку!» «Тюк!»

— Й зовсім не смішно… Над лікарями змиваєтесь! Хворий поводить себе погано, за що буде прооперований ще раз!

— Або ще: лікар каже хворому: «Це дуже проста операція. За годину зможете рухати ногами. За дві будете бігати навколо ліжка. А ввечері самі підете пішки додому!» «Лікарю, а можна я хоча б під час операції трішки полежу?»

Тиміш десь поруч сам собі посміявся. Про нього чомусь всі забули. Й він зрозумів усе — і собі мовкнув. Максим відчув, як від дівочої вроди завмирає серце.

— Цю історію ще моя бабця знала. Думаєте, смішно?

— А ви як думаєте?…

— Одягайтесь…

— Операція пройшла добре, сестро?

— Я не сестра… Я апостол Петро! — Уляна вже сміялась вільно і просто, відчула себе якось так звично з цим незнайомим молодим сотником.

— Бо ви вже в раю… Нічо’, загоїться до весілля.

— До весілля в раю… І скільки тепер чекати? Он, сват уже один є, — кивнув Максим на Тимоша. — Горілки хоче, пісні співає. В голові дві гулянки.

— Переб’єтесь, пане! — блиснула очима русалка. — А заживе за тиждень, чи за два мо'. Чекайте…

Взяла зі столу білу нову сорочку.

— Одягніть ось. А то Вашою дітей можна лякати.

Максим у тих очах узрів притаєний посміх. Дівча таки зачепило за серце. Підійшов ближче, аж залоскотало щоку ясне волосся.

— Кого ж тепер до вінця, крім тебе? Вродливіших і не бачив. І життя мені рятувала…

— Багато вас тут сватається. Ви б уже щось новеньке придумали… Не буде мене тут скоро. Більшовики повернуться.

— А де будеш?

— Та знаєте вже де.

— На Звенигорі? А ти будеш чекати?

— Чекала мишка кішку…

— Як червоних поб’єм — я тебе знайду!

Максим хотів обняти дівчину, та вона вислизнула гнучко, як риба.

— Руки не розпускай, пане… сотнику, — м’яко сказала. — А то… Ваша рана на голові буде важкою, прийдеться ампутувати…

— От кицька, — здивувався Тиміш. — Та на язик гостра…

Максим не міг відвести від Уляни очей…

Розділ 2

Роман Рудинський. Кохання

«Тантра учить: коли двоє знаходять духовний і тілесний контакт — це вже не є відносини двох людей, чоловіка і жінки. Насолода у мить кохання — то і є Едем, Рай, миттєве підключення Світу, присутність Бога через кохане тіло і душу. В нас самих живе Бог і живе любов — а кохані потрібні, щоб розбудити ці відчуття у собі. Це і є правда Життя. Святі хвилини, чи, в кращому сенсі, — дні, місяці любові такі малі у повному страждань і болю житті. Тому кохання і ціниться людством так дорого…»

Учитель Орест Хоші

Якраз на травневі свята Ром поспішав додому від друзів. Ішов собі безжурно, теплого травневого ранку мимо «Сайгону», в якому вони зазвичай гуляли — бо йшлося про величезні простори школи-інтернату з садками, спортивними майданчиками, здичавілим густим парком з ялинами — як раптом у яскравому світлі назустріч побачив неземне диво. Аж кров гаряче застукотіла у скронях.

Легко і зовсім безшумно, ледь зісторонившись на край асфальту — завузької для двох стежини — повз Рома прослизнула гнучка і світла дівоча постать. Тільки й запам'ятав він, зовсім зторопілий з того дива, що плавну швидку ходу, пасмо золотавого волосся, струнке тіло і ніжні риси обличчя. Не бачив навіть, які у того дівчати очі. Коли, за якусь мить, озирнувся — її вже ніде не було. Щезла у світлому травневому розмаїтті, неначе привиділась у буянні весни. А може, просто завернула за ріг кварталу.

Збитий зі звичного настрою тим видінням, Роман дійшов аж додому і вже почав збиратися на «майовку», бо десь за годину весь гурт зі Зосею, Жориком, руром вирушав до лісу із шашликами.

Коли, зрештою, зрозумів, що ж то було насправді.

Як тільки це сталось, Ром чи не вперше в житті відчув, як взялася тугою, заквилила його душа: не побачиш більше, не знайдеш… Якби Ром знав, що те диво, яке й не помітивши, ввірвалося в його життя, в силі завдавати болю знову і знову — він, може, і не став би його шукати. Але, водночас, воно обіцяло так багато, що бажання тому противитись не було зовсім. Та й доля все’дно вирішує по-своєму.

Ром повернувся до «Сайгону» й об'їздив усі вулиці навкруги, проте дівча не знайшов. Але ж — доля!

Того ж дня пообіді вони поїхали на велосипедах і «дирчиках» до самого Хлипнівського лісу (діди казали, що саме там колись збирались полки гайдамаків). Вузенька стежка зміїлась через вузлувате коріння, поміж величезних червоних сосен донизу, до самого Тікича, і нею галасливим гуртом спускались до річки. Там, серед височенних сосен, надибали велику, заплямовану сонцем галяву, і в тому червонястому й світлому від соснових тіл просторі, наскрізь пронизаному товстими сонячними променями, що в них повільно піднімались клапті м'якого павутиння та веселились великі й дрібні мошки, граціозні бабки — стрекози, на м'якому ж моху розстелили свої ряднини та готували хмиз для багаття.

Ром з Чорнею пішли до джерела за водою. Ром красувався в моднячих спортивних шортах, що недавно йому купила мама на тренування. Вони йшли узліссям, спускались до балки, коли раптом на прохолодній тісній стежині, так само назустріч, побачив знайому світлу гривку та стрункі ноженята. І наразі аж мовби вріс у землю, — так, що Чорня з розгону вліпився йому у спину.

— Привіт, — не придумавши нічо’ розумнішого, ляпнув Ром. Дівча було з подружкою, вони наче помітили той стовбняк Рома й перезирнулись лукаво. «Привіт», — сказало Рому диво, а її подружка з цікавістю позирнула на Чорню. І вони, тримаючись за руки, побігли собі з балки по стежці.

— Це хто ж такі? — спитав Чорня, потираючи забитого об казанок лоба. — На тебе що, дубняк впав?

— Не знаю, — сказав йому Ром. — Красапєта якась… Я зранку бачив її в «Сайгоні». Давай, мабуть, їх пошукаєм?

— Давай, — погодився Чорня. — Подружка у неї теж так нічого…

Та спочатку вони набрали води. Взагалі, Ром не мав великого досвіду в коханні. Інколи їздив вечорами до однокласниць на «гулянки», де траплялися й перші, мовби незумисні, торкання, хвилюючі ігри й до півночі вечорниці на лавочці. В класі у них склалася своя весела ватага, й Ром почував себе в ній досить комфортно. Називали себе чомусь «Група здоров'я», і з тридцяти учнів класу до неї входили компанійських чоловік десять. Тож всі свята і дні народження відзначали разом. Були у них в «групі» й веселі дівчатка — Свєтка і Руся, для нахабніших «здоровців» більш доступні. Руся в якусь новорічну ніч майже звабила Рома, — так закружляла його в хмільному танці. Линула до нього гарячим під тонкою блузкою тілом, обвивала гнучкими звабливими руками. Вона вже мала досвід у тому, майже доросла жінка, що напевне знала вже чоловіка. Насмішливо і гаряче блискотіла в ночі своїми рудими очима, і того вечора Ром в неї мало не закохався. Але вдень, коли прийшли гуляти знову, Руся вже фліртувала з кимсь іншим. А потім, після краплі вина, — бо пили помалу, й з того трохи п'яніли, — вони танцювали знову. Вона знов запросила Романа, і знову було те ж саме, що й вчора. Мабуть, дівчині подобалось так хвилювати Рудя.

Взагалі, Ром у такі миті почував себе трохи стидно. Походи до глухої пущі були для нього більш звичні, там його ждали справді звабні пригоди. Бо колись навколо Звенигородки росли дрімучі ліси, що тягнулись на північ на п'ятдесят — сто кілометрів — якраз на межі самого Лісостепу. Вже з дванадцяти років Ром знав звички диких звірів, знав як правильно розставити сильця — полювати на півдиких курей, що бігали на узліссях, і як потім приготувати на багатті смачну птицю, обпатравши і натерши її міцно оцтом, сіллю та чорним перцем.

Знав, як вийти з дикого лісу за сонцем (на годиннику південь: стрілку на сонце, півкута між маленькою стрілкою й віссю опів на першу) чи за нумерацією квадратів на зелених лісниківських стовпах. Знав, як зрізати березову кору для розпалювання, та як під проливним дощем назбирати найтонших — як гожа — кінчиків із сухих гілок і з одного сірника запалити ватру. Як скласти в багаття три сухі стовбури так, щоб розкошувати біля них усю прохолодну травневу ніч й снити затишні сни, яких нема і в перині. Які трави, коли й де можна збирати, щоб вони мали найбільшу силу, яке дерево потрібне для потужного лука і який очерет чи горіх для стріли, як правильно вточити накінечник для полювання — точно такої форми, як робили наші русичі-предки. Бо в копанках на Звенигорі вони знаходили ті вістря десятками — маленькі шматочки іржі, які все'дно ще можна було встромити в котик і кілька разів стрелити в старі ворота, дарма що минуло тисячоліття.

Знав, як за зорями вийти з лісу вечірніми сутінками, й любив це більше за все на світі — коли глуху пущу заливає сріблясте місячне сяйво, майже єдиним с тобою стає враз зрозумілий і сильний шепіт лісу — ось вона, велика і вічна істина Світу, ось-ось, ще зовсім трохи — і ти збагнеш щось дуже важливе, найдавнішу Велику таємницю, а під ногами м'яко вгинається товстенний шар пружної хвої, запах якої неможливо забути ніколи!

А потім від спалаху сірника розжарюється червоним оком у темряві обкурена вірна люлька, і запашний дух тютюну змішується з сотнями запахів лісу в єдиний запах — любові до Світу…

Отож в любові до лісу Роман знав, як себе вести.

Прийшов час навчитись цьому і в коханні до жінки…

* * *

Дівчину звали Владка. У Владки були золотисто-карі очі і таке ж золотаве гнучке тіло. Дивилась на Рома своїми широко розставленими, ніжними очима — так, неначе шукала щось у самій собі, прислухаючись до шепотіння життя — того дива, що подарувало їй небо. Інколи вони були полохливі, як у гордої стрункої сарни. Інколи — зверхні, мов у королеви. А інколи у тих очах на мить так і промайне якась відчайдушна, безшабашна веселість. Як сказав поет: «Чиїсь сміхотливі очі, губи забризкані вишнею…»

Роман і Чорня знайшли їх на дерев'яному місточку над самою водою. Владка була в крутому імпортному купальнику, що ще більш підкреслював гнучкість і теплоту її тіла. Сиділа на сухих теплих дошках, задумано жуючи вишневу галузку. Її біляву подружку звали Леся, і тій відразу ж сподобався Чорня — це було помітно і значно полегшувало завдання.

На Рома ж Владка ледь накинула оком, і це ще більш зміцнило бажання зрозуміти те диво. Вони посиділи на місточку, патякаючи про те, про се, взнали, що подружки вчаться в одному класі третьої школи і що вони на рік молодші за Рома — себто їм тільки виповнилося п'ятнадцять. Те немало здивувало їх з Чорнею — бо дівчатка були височенькі на зріст, на язик биті і в кишеню за словом не лізли. А тоненька граціозна Леська своїми зеленими очиськами так ворожила на симпатичного Чорню, що той, влучивши хвилинку, непомітно десь змився.

Потім подружок забрав з місточка огрядний лисий мужик у трусах, який підозріливо глянув на Рома, — судячи з усього, батько Лесі. Роман виждав трохи й, насвистуючи собі, подався шукати Чорню.

Знайшов того під сусіднім місточком, у прибережній багнюці, де Чорня, буркочучи, возився у очереті.

— Ти куди дівся? — спитав Роман зненацька, що той аж підскочив.

— Та тут ці… раки. Во! — Чорня витягнув із болота здоровенного сірого рачиська, що махав довгими лапами і загрозливо клацав величезними ножицями-клішнями.

— Раки кажеш… Та ти ж утік, як послідущий євнух! Наче ця мала страшніша за твою Мазепу!

Чорня прикопилив губу, що мало значити бозна-що.

— Ти Мазепу не чіпай. Вона, хоч і страшненька, але які в неї дині. Во! — показав на витягнуті собі від грудей руки… — І ше вона не в своє діло не лізе. А ця, конєшно, гарненька, — зітхнув Чорня: —…Але, розумієш, вона якась… надто розумна… Така ще і женить, як липне… Але я з такими за один вечір! — і Чорня, раптом розхорохорившись, опустив руки і багатозначно потер один вказівний палець об другий.

Цим зразу ж скористався старий рачище, який, здавалось, тільки й чекав миті, коли Чорня задумається про жіночу підступність. І, що було сили, цапнув того за труси в самому цікавому місці.

— А-а-ай, — заволав нещасний і, розмахнувшись, зажбурив рака в очеретиння, куди той полетів, вдячно розчепіривши всі свої вісім лап і клешні.

Ром роззувся і теж поліз до Чорні у баговиння по раки, яких вони за п'ятнадцять хвилин наловили для товариства аж чотири десятки.

Тепер Роман щось знав про Владку хоч трохи. Знав де вона вчиться, знав, якого кольору її очі. А ще хтось із пацанів сказав, що живе вона неподалік від «Сайгону»: там її кілька разів бачили друзі. Тож Ром мав тепер усі шанси й вперто поклав собі за ціль її добиватись.

Жінки з дитинства були для Рома загадкою. З малих років він ріс всупереч нудному совєцькому дійству, в якомусь своєму, романтичному світі. Весь вільний час з Жориком і Зосьою гасав лісами, бився на мечах або розгортав битви з козацьких книжок — ото і весь досвід.

Так, уривками, закохувався в однокласниць — спочатку в одну, потім в іншу, але в свої дванадцять, а чи й чотирнадцять років зовсім не мав досвіду в тому. Та й не мав з ким учитись — на вулиці подружок не було, мала Оленка з мамою виїхала давно.

І тільки тепер, після дев'ятого класу, Рому трапилось перше справжнє кохання — без жартів, романтичне, жорстоке, таке, що запам'ятовується на все життя, і саме і є тим життям — найреальнішим із усього. Це найперше і найпалкіше, як і наступні кохання в житті Рома, почалося у травні…

* * *

Ром, Жорик і Зося сиділи в надвечірньому «Сайгоні» на вибілених вітрами лавах біля довгого столу. Саме тут вони збирались надвечір, щоб потайки від батьків запалити по люльці, чи по «експресині» з синьої пачки, «підкачатись» на турніку чи провести «товариський» бій на старих боксерських пальчатках. Теплий травневий вечір буяв розмаїттям трав, запахами молодого листя та цвіту. Велосипеди лежали собі на доріжці, коли раптом Ром з подивом відзначив, що його старенький напівспортивний «ХТЗ» хтось котить до лави.

Коли він швидко, мов на верткому дзиглику, крутнувся до тієї пригоди всім тілом, то з подиву ледве не впав з лави. До нього з його ж «дирчиком» у руках ішла, наче з мрій, — сама… Владка. Була в темних джинсах і чорному пуловері з глибоким вирізом на грудях. Золотаве волосся і світла шкіра шиї на тому звабливо-округлому темному фоні аж віяли м'яким ніжним світлом. А за крок від Владки йшла така ж струнка і білозуба гімнастка Маринка — її Ром знав по спортшколі, вони не раз їздили на змагання, гімнасти і легкоатлети разом.

— Можна нам покататись? — спитала Маринка, підійшовши майже впритул до Рома.

— Я… — спробував дійти до тями Ром, не зводячи очей з Влади.

— То він, мабуть, каже, що можна, — блиснуло дівча сміхом у золотавих очах. І легко злетіло на високе сидіння, махнувши зовсім близько від Рома таким неждано сильним, обтягнутим джинсами тілом.

Маринка взяла чийогось ще ролла — її тут знали, бо більшість з хлопви, що збиралась вечорами в «Сайгоні», займалась в ДЮСШ-один спортом. А от Владку багато хто бачив тут вперше, й вона спричинила невеликий фурор. Ром з подивом відчув, що йому це приємно — хоча для дівчини він і досі не різнився від будь-кого з інших. Ну, хіба що — вона в нього попросила велосипеда.

Подружки покружляли невміло навкруг майданчика, потім поклали велосипеди край доріжки і пішли до виходу. За кілька кроків Владка озирнулась до Рома і знов майнула в очах отим золотистим посміхом. Ром стояв і дивився услід, а до дівчаток уже «підкочувався» відомий у «Совдепії» донжуан Грек.

— Уб'ю собаку, — пробурмотів собі просто так Ром, а Жорик здивовано дістав із синьої пачки сигарету «Експрес», засунув її собі тютюном до рота і надаремне пробував підпалити фільтр крутою імпортною запальничкою.

Після цього вечора Ром взявся шукати за всіма правилами мистецтва — як того і потребує операція по захопленню жінки. Знайшов малечу, яка розповіла йому, що Влада живе поруч з «Сайгоном», і що в неї є молодші сестра. А шестирічний кавалер малої за дві «жувачки» пообіцяв Рому номер її телефону. Кілька днів він не бачив Владку зовсім, але щовечора блукав навколо «Сайгону» й наприкінці тижня зустрів її «на кварталі». Вона йшла з якимось кавказцем, але Ром пристав до них так уперто й завзято, що Владці довелось утікати з парку. З кавказцем вони просто поговорили, той виявився не з безстрашних, і Ром його більше не бачив. За хвилину відшукав Владку на лавиці й запропонував провести додому. Виявилось, що то не кавказець, а циган, якийсь там племінник циганського барона, і Влада вже з тиждень не знала, як його збутись. Чи, може, тільки сказала, що не знала, але ж Ром все’дно тепер мав роль визволителя.

Дівча у спілкуванні виявилось ще дотепнішим і ніжнішим, ніж Ром міг собі уявити, й ця прогулянка зачепила його назовсім. Додому провів її аж до калиточки, і з подивом відзначив, що живе вона точно навпроти «Сайгону», якраз там, де він щовечора заходив до парку.

— Чому ж я тебе досі ніколи не бачив? — спитав задивовано дівчину.

— А тому, що я народилась на Сахаліні!

— То ви тільки зараз приїхали?

— Ми тут довго жили, але я була ще мала. А тепер знов повернулись.

— То ти, значить, сибірячка?

— Я не боюсь ведмедів, — засміялась вона і скрипнула калиточкою. — Спасибі, що відбив мені кавалера.

— Скажи номер свого телефону!

— А нащо тобі?

— Ну так, треба.

— Будеш мені ночами дзвонити?

— Не буду.

— Ну, тоді не дам, — засміялась знову і вже прослизнула до двору. — Бувай, визволителю!

— А номер я все'дно знайду!

— Знайди…

Ром зачудовано пішов по стежині додому і, коли піднімався по брукованому шосе з яру, раптом з подивом побачив прямо над дорогою яскраву зірку в чорному небі. Зійшла Венера. А там, ще вище, якраз під самим куполом, якщо дивитись від Великої Ведмедиці, сяяло знайомим півколом сузір'я Північної Корони — найулюбленіше сузір'я Рома. Корона, хоч і була маленька і знайти її було важче, ніж, наприклад, Касіопею, Велику Ведмедицю, Дракона або Андромеду, але значила вона набагато більше.

Бо коли напевне з'являлась — значить, в Звенигородку вже прийшло літо!

Розділ З

І постануть нові герої…

Травень 1919 р.

…Червоні знов і знов атакували місто. Кулі шматували повітря. Сотня Максима потрапила під щільний вогонь восьми кулеметів й двохсот гвинтівок. Козаки на скаку попадали з коней і сховались за невисоким кам’яним схилом. Більше сотні людей і коней у маленькому закуточку. Коней ховали пильніше за себе, в страшній тисняві й грязюці. Кількох під вогнем недорахувалися ще на вулицях. То тут, то там скрикував боєць, отримавши кулю в необережно висунуте плече або руку. Кількоро коней вже лежали на землі вбиті чи тяжко поранені. Кулі бджолиними роями мчали над головами козаків, обсипали їх кам’яними осколками, зі страшною силою вгризалися в стіну, аж та трусилася і двигтіла. Здавалось: ще трохи, й вона не витримає й розвалиться на шмаття від скаженої сили. Коней притисли ближче до схилу. Повітря навкруг шуміло й било в лице потоками вітру, наче під час сильної зливи.

Максим сидів під камінням, про те, щоб виглянути з-за огорожі, не могло бути й мови. Помахом руки підізвав до себе Тимоша. Той пробрався навзгинці крізь тисняву людей і коней.

— Тре’, щоб Федір відправив сюди гармати. Знайди когось, бо гаплик нам тут буде.

— Слухаю, пане сотнику!

Тиміш скинув зі себе сірий бойовий кунтуш, трохи повагався, а тоді хвацько збив шапку, й шаленими очима глянув на кубанців:

— Бережи, Боже, від скаженої воші!

Максим з подивом побачив, як побратим сам виходить з-за стіни і спокійно йде вулицею. Рудь стиснув кулаки з відчаю. Тиміш Нечай, відчайдух, яких земля не бачила! Максим побратався з ним ще в Бобринській, після важкого бою, в якому загинув Марко Вдовиченко. Козаки навкруг завмерли. Кулі вдаряли по гарячій землі, відскакували рикошетом від бруківки, світили білими лініями, клекотіли навколо Тимоша під ногами, навколо чола й грудей. Тиміш йшов спокійно всі десять-дванадцять кроків, які відділяли його від дому навпроти, йшов, притримуючи на боці шаблю й ледь увібравши голову в плечі. Постріли збивали гілки вишень навколо вже на доріжці, аж поки він не зайшов у ворота. То було не що інше, як диво!

Козаки з полегшенням перевели подих.

За кілька хвилин уваровці викотили в двори три гармати й вщент рознесли кулеметні гнізда й червону піхоту. Сотня Рудинського вийшла з-під обстрілу. На подвір’ї гімназії, де вже було більш-менш безпечно, козаки схопили на руки Тимоша і підкидали з криками: «Слава!». За годину Уваров наказав вибити червоні загони, що закріпились на околиці з півдня.

* * *

Травень 1919 р.

…Гримнули блискучі самопали,

Ковані навіки в жовту мідь.

В ярову, медвянисту суцвіть

Сотні тіл підкошено упали…

Сагайдак підвівся на стременах.

Хто згада їх в вічних іменах?

Як розвіє прах степовий вітер?

Він нагнувся низько до землі,

Шаблю в крові об коліно витер…

А. Малишко. «Ворон», з циклу «Запорожці»

На виході з міста якийсь дурнило-матрос вискочив із провулку і стрелив з «гвинта» в коня Суботи. Осавул розрубав комуняці навпіл голову.

Сотня Максима й три кінні сотні уваровців вийшли з міста стройовим масивом. За ними другим ешелоном — ще три сотні козаків, і ще. Коли в широкому степу витягнулись три колони, сотники один за одним скомандували поворот — й кіннота витягнулась в широку лаву. За двадцять кроків позаду вишикувалась друга лава, й коні кроком, а тоді вчвал все швидше йшли в наступ.

Рудь любив кавалерійські атаки. Могутня, аж до двигтіння землі, атака сотні, куреня, полку — під вагою важких коней дрижить каміння, стремено до стремена, на шаленому скаку, все свистить й мигає, серце співає в шалі відваги, замашне лезо в руці жадає смерті!

Сонце вже сідало за гору, коли козацька лава розігнала коней. Сотня Рудя йшла зліва. Зрідка навколо засвистіли кулі. Запрацювали кулемети. Пішли риссю. Кулі свистіли частіше. Прозвучала команда:

— Шаблі!!!

Призахідне сонце сліпило очі червоним. Тисяча шабель зблиснула його кривавим промінням. По спинах у комісарів побігли мурашки. Ось вона — смерть. Близько-близько! Страшна в своїй гостроті! Від зору на блискучі козацькі леза жахає нестерпна думка. Як з жагучим пекельним свистом злетить з кості твоє м’ясо від зблиску домахи. Як заб’є струменями гаряча кров з твоїх розрубаних вен і артерій. Від цієї згадки дрижаки прокочуються по спині, від смертельного холоду мліють руки. Комісари за окопами розстрілювали дезертирів. Вогонь посилювався. Густою масою вискочили резервні сотні. Лави перейшли вчвал, й Рудь повів свою сотню в обхід окопів. Вогонь клекотів, кулі свистіли, ревли й рвали повітря, аж стало не чутно коней. Головні кінні дозори зникали, мов скошені велетенською косою. З боку «красних» бахнула гармата. Лава вигнулася й потекла лівіше, обходячи вогонь кулеметів. Бійці Рудя вийшли на невеликі балки з травою, погнали в кар’єр у лінію півсотень. Так у шалених кінних атаках мчали на ворога запорожці — на страшнім алюрі, без тіні страху, жадаючи битви: жереб щасливий — за край вмирати!

Настала важка, рішуча хвилина — останній десяток метрів: чи витримають козаки смертельну зливу, чи не звернуть по кривій, скинувши коней у найближчу балку? Вся атака тривала хвилину, та, здавалось, збігала вічність. Дуга лави звернула чи не в колону й майже діткнулась червоних. У ці найважчі секунди сотня Рудя черкнула по флангу, вдаривши шаблями по піхоті. Козаки страшно вертіли піками, дужі коні збивали грудьми мордву, ополченців, гострі шаблі кришили всіх на капусту. Червоні стріляли з гвинтів, кололи коней багнетами. Тиміш вліпив кулю кулеметнику межи очі, другого зарубав Субота, третього прибила до землі похватна піка. Сотні відчули пройму в свинцевій зливі — й вдарили у фланг комісарам. «Красниє мстітелі» відступали до лісу, покинувши кулемети. Лінію оборони розрубано ‘дним ударом! Кинуті піки перехоплювались з пробитих тіл на ходу, сильним рухом підкидались вгору, летіли високо над головою кентаврів, знов схоплювались на льоту — й були готові до нової атаки!

…Сідало сонце. Поле, на якому ще тільки двигтіли козацькі коні, лунали зойки й били смертельні кулі, залила тиша. Мовчали мертві. Кінь тихо йшов серед трупів. «Хто згада їх в світлих іменах, як розвіє прах степовий вітер? Він нагнувся низько до землі. Шаблю в крові об коліно витер…» Рудь шукав своїх серед вбитих. Ось, розкинувши руки, лежить його вірний козак Голуб. Сині очі дивляться в небо, вітрець куйовдить світлу чуприну. Он, вчепившися в горло комісару, неначе й тепер бореться на смерть осавул Зомчара. А тут, постріляний і поколотий красноармєйськими багнетами, вмер у бою безстрашний козак Корж, який йшов з Максимом ще з Баязету.

Рудя мучив сумнів. Чи правильно вів атаку? Чи можна було зберегти вбитих? Славні кавалерійські атаки ідуть в минуле! Мабуть, це остання війна кінноти… Та ще потрібні стрімкі атаки, потрібні кінні полки, які ніхто не зупинить! Бо надто незмірні степи твої, Україно!

Кінний полк не зупинять в степу п’ять кулеметів! Але двадцять — зупинять… Все частіше втрачаєш друзів. Треба спішуватись, копати шанці…

І все ж сьогоднішнє голе поле не встигла б перейти ніяка піхота!

Серце боліло. За віщо кладемо кращих синів? Чи захистимо Україну? Чи обороним край від страшної облуди?

Ні, це не питання!

Навіть як вб'ють всіх до одного!

З нашої крові постануть нові герої,

Як постали ми з крові Богуна і Наливайка,

Нечая і Кривоноса.

З кривавих балад і дум Солониці,

Кумейок, Пилявців і Берестечка!

Якщо будем ми безстрашні й незламні —

Діти наші і внуки скажуть:

Славітні були наші предки,

Не щадили життя за землю —

Й ми будемо такими!..

* * *

…Сотні кубанців і козаків-уваровців та піший полк черкащан утримували Черкаси десятий день. Два з половиною десятки кулеметів розставили на церкві та баштах, на північних висотах та біля мосту через Дніпро. На панцерниках укріпили гармати.

Атаки на місто посилились. Залізницею до Христинівки і Бобринської, з Харкова й Лівобережжя підтягувались ешелони мордви й червоних китайців. У місті підняли голову комнезами й єврейська самооборона. Сотні Уварова несли втрати. На нараді рішили вийти з Черкас. Більшовики вели наступ з Лівобережжя. Міст через Дніпро захищали добровольці й загін з кулеметами. Вони боронили міст до останнього…

Полк Уварова відступав на станцію Бобринську разом з бронепотягами. Уляну в Черкасах Максим більше не бачив.

Розділ 4

Роман Рудинський. Кохання

Владка була не такою, як інші дівчата. Хоча весь рід її — Звенигородський, й народилася вона тут, у хаті біля «Сайгону» — та вісім років прожила на «Сєвєрі», на Сахаліні, і до Звенигородки приїжджала лиш влітку — на суниці й черешні, й взимку — подалі від страшних сибірських морозів. Батьки її добре заробляли, потім мати повернулася назовсім і працювала в райвно, а батько так і залишився «на нафті» й дома бував нечасто.

Тож сім'я мала непогані статки й подорожувала чимало: Москва, Сибір, Кавказ, Крим. Училась Владка в привілегійованій школі, в спецкласі, була вродлива, те знала, і одягом підкреслювала свою вроду. Навіть найзаздрісніші з однокласниць, які бачили Рома з дівчиною, сказали, що у неї «плавна походка». Владка мала достатньо легкий і веселий характер, напрочуд теплу посмішку, проте разом з тим Ром помітив у дівчатці залізну волю. Бажання чогось більшого, не міщанського Звенигородського щастя — бодай навіть у його найбагатшому сенсі. Якось Владка сказала Рому, що хоче жити в Британії і не зупиниться у тому бажанні ні перед якими тернами.

Ром відчув все те з часом і вже знав, що втримати дівча буде непросто.

Відносини в них з самого початку склалися трохи дивно. Ром любив дискотеки, й з «Групою здоров'я» вони залишались там на «центровому» рахунку, танцювати вміли, більш того — вміли «завести» всіх, вчинити справжній розгардіяш у клубі. Проте з більшим задоволенням все ж пропадав в лісах, і лиш коли з'являлася Владка — знов повертався «до світу». Влада приходила на вечори в школах чи до клубу з подругами — з тією ж Маринкою, Лесею, колежанками. Ром теж зазвичай гуляв з «групою», тож разом інколи втікали від усіх — навіть з кіно. Та Ром відчував, що Влада вагається: а чи не піддатись на залицяння Валєрки, сина першого секретаря райкому, а чи затягнутого в крутий джинс Сані, у якого батько плавав десь капітаном… Почав Ром з того, що став «вибивати» можливих конкурентів. Як тільки бачив, що хтось пробує проводжати Владку додому, спокійно ждав зручного моменту, а тоді пояснював бідоласі, що той спізнився. Так сталося з Греком і з Валєркою, навіть з однокласником Матєєм, ще з кількома донжуанами. Зазвичай, однієї розмови вистачало, бо Ром підходив до того цілком жорстоко. Та кілька разів дійшло і до справжньої бійки. Ром тренувався у легкоатлета Олекси Антоновича, який тихцем давав їм ази боксу. Тож встояти супроти нього в вуличному двобої міг далеко не кожний. А потім Владка звикла до Рома, полюбила розмовляти з ним вечорами, й залицяльники його вже не хвилювали. А може, й Ром зрозумів, що дівчинка не могла довго залишатися без уваги.

Розділ 5

Холодний Яр. Два отамани

Травень 1919 р.

19 травня більшовицька група Єгорова вибила війська Григор’єва з Кременчуга. Дніпровська флотилія бомбувала Черкаси. З півдня наступали червоні кавалерійські частини Дибенка і Олександра Пархоменка. Наприкінці травня більшовики захопили Олександрію…

Полк Федора Уварова в тисячу бійців, переважно кінних, відходив з Черкас на Білозір’я. Уваровці тримались залізниці під прикриттям григор’євського бронепотяга. Кінні відділи Максима Рудинського йшли дозорними. В сотню Рудя ввійшли найкращі з кубанців: Степан Субота, Шрам, Покотило. Бойові друзі ще з Туреччини…

Отримали звістку від дозорних. На своєму вороному Рудь примчав до Уварова.

— Селяни кажуть: більшовики в Бобринській! У Чигирині і Суботові — загони Свирида Коцура. Позавчора він вбив людей Чучупаки.

— Кто такой — Коцур?

— Я його бачив колись у Чигирині на з’їзді. Здоровий такий, молодий. У козацькому строї. Мовлять, що воював проти УНР, проти Директорії. Захопив всі великі села навкруг, його всі бояться. Селяни кажуть, що лютує. В Чигирині стоїть «курінь» десь з тисячу бійців, у них десяток кулеметів і чотири гармати. І ще — на залізниці у Коцура є свій бронепотяг. Ще кажуть, що, начебто, брат Коцура з якимсь відділом вийшов на Фундукліївку проти армії УНР. Разом з червоними.

— Что посовєтуєш? — помовчавши, спитав Федір. Уваров розмовляв кубанською говіркою, був кубанець з діда-прадіда. Лице його було нічим не примітне, в очах вгадувався сумовитий проблиск. Відразу й не скажеш, що перед тобою вольовий, мужній, меткий у воєнній справі чоловік. Ще на фронті Федір став ротмістром. — Ти ж мєстний, всьо здєсь знаєшь?

— А що тут думати? Холодний Яр! Хащі непроходимі. Гонта й Залізняк колись тут стояли. То й ми зберем сили… Тільки… Коцурів треба вибить, бо можуть напасти. Краще першими атакуємо. Нежданно.

— Думаєш получітся?

— Можна пройти непомітно лісами біля Тясмину.

— Тогда об’яві пріказ: бронєпоєзд оставить, заклепать гармати. Купить у селян вози й погрузіть двадцять пулємьотов і боєпріпаси. Ідем на Чигирин!

* * *

…До Чигирина вдалося підвести загони лісами — від Росошинців. Коцурівці помітили кінноту Уварова, лише коли вона пролетіла міст над Тясмином й розтеклася на вулиці. Бою майже не було. Після нечастої стрілянини «червоний курінь» відступив з міста.

— Я прікажу расстрєлять каждого, кто будєт замєшан в грабєжє ілі насіліі! — оголосив Уваров першого ж дня постою. В армії Григор’єва всі знали про залізний порядок кубанських сотень. Другого ж дня в Чигирині за грабіж розстріляли двох коцурівців й одного свого. І ще двох своїх зачинили в холодну — бо місцеві побоялись свідчити. За п’ятнадцять днів при Уварові чигиринці звикли виходити вечорами на вулиці.

Тим часом частини Дибенка й Пархоменка наближались з півдня. Уваров почав шукати зв’язки з Холодним Яром — з Чучупакою.

Вранці тридцятого травня до роз’їзду Рудя прибився такий собі чоловічок на плохенькій конячці. Розвів таку-сяку розмову, а потім попросився до отамана. Сказав, що звуть його Іван Деркач і він має слово від Чучупаки. Козаки привели чоловічка до Максима, той вислухав й відразу ж повів до Уварова.

— Федоре, тут боєць від холодноярців!

— Добрий казак бачіть, де отаман скачєт! Вєди! Знают чорти, когда говоріть нада!

— Здрастуй, отамане!

—І тєбє нє хворать!

— Я від Гайдамацького полку Василя Чучупаки. Чув про такий?

— А хто ж нє чув? Кажи!

— Чучупака зве тебе на склик у Медведівку. Тільки не зволікай, — бо «красні» вже тут. Завтра нарада. Опівдні.

— А ти скажи, что прідьом! Так, Максиме?

— Приїдем!

— Тут буде верстов тридцять. То я вас і поведу…

— А кто ж Чучупаке вєсточку пєрєшльот?

— А у нас і дерева мають вуха. Не переживайте…

… Виїхали з сотнею Рудя. Ще два кінні відділи привели в готовність й вийшли з міста — про всяк випадок. У Василя Чучупаки в загоні налічувалось півтисячі бійців. Та Коцур боявся й носа потикати до Холодного Яру. Знав, що гайдамаків гаряче підтримує вся округа. Новоселиця, Івківці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Жаботин, Михайлівка, Косари, Грушківка, Залевки, Бузуків, Триліси, Осоти, Цвітна — й десятки інших сіл і містечок. Десь тридцять тисяч жителів величезного лісу з глибокими розгалуженими ярами складали тепер Холодноярську республіку. Ця місцевість у всі часи була недоступною для загарбників. У кожного її жителя лежали в потайній місцині дубовий гайдамацький спис, добрий «гвинт» й стара, змащена мастилом дідівська шабля. Мотронин монастир, кажуть, пам’ятає самого Хмельницького, бо то ж і є вотчина Хмеля! Й хутір Суботів — холодноярський! Тільки важка година породила тут червоного Коцура!

А монастирські дзвони, як і дзвони церков у селах, мали свій знак: один особливий удар — «До зброї головна сотня!», два удари — «До зброї дві сотні!», чотири удари — «До зброї всі, хто може!». За добу Холодний Яр піднімав десять тисяч бійців. Коли в двадцятому вкотре хмарою прийшли комісари, найперше вони познімали з церков усі дзвони…

* * *

Шлях збігав лісовими пагорбами, через величезні галяви, діброви, що змінювали одна одну, стрімкі балки. На лісових стежках, мов привиди, виростали збройні повстанці. Деркач зупиняв валку, їхав до них сам, про щось стиха перемовлявся. Процесію супроводжували далі — до наступного заслону.

Медведівка лежала на просторому узліссі. Деркач привів Федора з бійцями до великого старого дому поблизу церкви. Біля воріт стояла козацька варта.

— Сюди, в дім Фундуклея! — припросив Йван. — Скажіть отаману: Уваров приїхав!

Зустрічати гостей на ганок вийшов сам Василь Чучупака — ще молодий, вродливий, з помітною військовою виправкою. Одягнений у френч й кавалерійські шаровари, з шаблею при боці. Вигляд мав молодецький, бравий — справжній отаман, вождь повсталих!

— Ну, заходьте, братове! — запросив до садиби.

Спішились. Коней Уваров наказав тримати біля воріт. Першим до двору пішов Федір, за ним — начальник штабу, старшини, Максим Рудинський, шестеро кубанських сотників. Зброю гайдамаки залишити не просили. Кубанців тут не боялись.

Великий, мабуть, колись поміщицький дім мав світлі вікна, в залі стояв величезний дубовий стіл для засідань. З гуркотом, дзенькаючи шпорами й шаблями, розсілись за столом, уваровці — з одного боку, холодноярські сотники й старшини — з іншого. Чучупака, як хазяїн тридцятитисячної округи, сів на чільному місці. Як хазяїн же перший почав мову. Тримав себе вільно, лише в голосі його ледь вчувалась нотка напруги:

— Здорові були, панове кубанці! Чулись’мо багато чого про вас. Чули про пана Федора. Красногузих здорово побили в Черкасах!

— І ми про вас, пане Васілій, слихалі!

— Прошу, козаки ж бо — і ми, і ви єсте! Наша козацька шана за те вам!

— У нас нє только кубанци — єсть много братчіков із Черкащіни. Вот Максім Рудинскій із Звенігородкі. Воєвал в Пєрсіі протів турка!

— Чули ми й про Максима — від Тютюнника. Тепер знаємо в очі. Гратулюємо, пане Максиме!

— Он і посовєтовал ідті к вам. І по путі Коцура пошарпать.

— Чули й про Коцура. Добре! Боїться нас, але ловить людей, як хто вийде… То давайте до діла. Кажете, до нас йшли… То, прошу, чого хотіли в наших краях такі майстерні в валєчних ділах люди?

— Шлі ми на Цвєтково, на соєдінєніє с Грігор’євим. С сєвєра путь закрила група Антонова-Овсєєнко. На Знамєнку нє смоглі вийті — Бобрінскую уже взялі красниє.

— Григор’єва розбили. В Знам’янці вже Дибенко…

— Да… Овсєєнко і Якіру сєйчас противостоят войска Діректоріі. Тютюннік питаєтся прорваться к Днєпру со Жмєрінкі. Максім вот настаіваєт ідті на соєдінєніє с Тютюнніком… Нам нужно переформировать полк, осмотрється…

— Так, тобто ви вирішили «осмотрється» у нас. У Медведівці. Я правильно розумію?

— Ми можем помочь рєшить і ваші задачі. Напрімєр, с Коцуром. Ми уже с нім знакоми! — посміхнувся Уваров.

— Це добре… Але я трохи не розумію. Ваш командир — Григор’єв — чули, воював з Директорією. А, бувало, навіть — з Петлюрою. Тобто — з нашими. Я розумію, що тепер у нас спільний ворог й що ворог мого ворога — мій друг. Але…

— Нє надо «але», атаман Васілій! Красниє — самий страшний враг сєгодня, і ваш, і мой. Я готов вмєстє с вамі зубами глоткі ім гризть! Освободіть от ніх Украіну!

— …Та він же нашою мовою не розмовляє! Може, він — із кадетів? — встряг у розмову Іван Петренко, помічник Чучупаки. Висловив якийсь загальний сумнів.

— Ти Уварова не чіпай! — скипів Рудь. — Він за Україну життя віддасть! Він хоч і не всі українські слова мовить — та зна, як ворогові жили рвати! Він кубанець! Козак! Й предки його — з запорожців. А мета — така, як і в нас: вільна Україна в союзі з Кубанню і Доном!

— Максим правду мовить, — сказав Чучупака.

— Ну, може, — знітився Йван.

— Ні, ви мені інше скажіть, хлопці, — поклав на стіл кисета отаман гайдамаків. — Але ж так не вірно, щоб в одному краї та два командири! Порядку не буде!

— Так і нє должно бить два…

— Як це?

Чучупака рокрив кисета, взяв добру пучку тютюну, натоптав у чашу довгої чорної люльки, але не закурив — тримав люльку за цибух. Запропонував кисет товариству. Козаки дістали хто папір на скрутку, хто люльки. Уваров гречно відмовився:

— Дякую, нє курю і вам нє совєтую.

Тоді зачекав, поки Чучпака запалить, й спитав:

— Ти вот, Василь, по званію — кто?

— Поручник.

— А я — штаб ростмістр. Разумєєшь?

— «Встать, когда с тобой разговаріваєт падпаручік?»…

— Нєт, я нє в том смислє. Я люто б’ю комуністов — Максім скажет. Ти іх нєнавідішь ещо больше. Ето наше общеє дело. Но рассуді сам: я старше по званію, у мєня втроє больше бойцов…

— Ну, це — не факт. Дай мені один день!

— По факту сєгодня — больше! І я лучше понімаю в воєнном дєлє. Ето — тоже факт. Ти тут больше года — но ти так і нє взял Чєркасси. І Чигирин — нє взял. А я — взял!.. Вобщєм так — єслі здєсь будєт два командіра — толку нє будєт! Ето ти правільно сказал. Бітся ми с тобой нє будем, бо у нас общая справа. Тогда мнє прідьотся уйті дальше…

Уваров вмовк й пильно подивився на Василя. Тоді повільно й важко сказав:

— Но Коцура без мєня ти нє виб’єш…

Чучупака задумався. Його пронизливі очі, здавалось, прощупували Уварова наскрізь.

— І єщо: сюда ідут Якір, Пархомєнко і Дибєнко… Антонов-Овсєєнко уже здєсь, в Жаботинє. Мнє час назад люді сказалі… Разумєєш?..

За столом запала мовчанка. Всі дивились на Чучупаку.

— Добре, — врешті сказав отаман. — Хай буде так. Разом ми сильніші. Але при умові: наш вирішальний голос на військовій раді!

— Согласєн!

— Тепер ще одне. Вас тут більше тисячі. У мене зараз — чотириста. Допоможете в заготівлі: фураж з провіантом? Риба в річках, сіно на косовицях.

— Нє бойсь, — блиснув очима Уваров. — Ми грабежі прєсєкаєм: расстрєл на мєстє! Он Максім відєл! Продукти і фураж можем закупать у сєлян, дєньгі єсть. Карбованци, гривні, ніколаєвскіє дєсяткі…

— І ми поможем харчами! Ну що ж — на тому і порішили… Але рівно за місяць, поки ви «осмотрітєсь» — скликаємо нову раду. Переглядаємо умови. Ну, й звичайно — місцева влада — за нами…

Розділ 6

Земля Залізняка й Хмеля

Червень 1919 р.

Максим вперше жив на Чигиринській землі. Квартирувався він у Медведівці, в великій «штабній» хаті поруч з Уваровим. Селяни любили Чучупаку, тож кубанців прийняли, як рідних. Хазяйка смажила смачні пироги з капустою. Федір наказав платити селянам за хліб, молоко і м’ясо. Чучупака першого ж дня привіз цілий віз ще живих коропів і сомів, ловлених у Тясмині медведівцями. Розпоряджався дати козакам з припасів то здоровенького бичка на печеню, то сотню мішків борошна.

Дисципліна в полку Уварова була залізна. Поки червоні їм дали спокій, отаман відновив козацькі навчання. Якось Василь дивився, як закінчують вправи на лузі кубанські сотні. Стояв біля коня, примружившись, й про щось думав. Кубанці скінчили заняття в лугах за Мельниками, вишикувались колоною. Дехто сидів у сідлі по-чеченськи, тобто, боком «на одну ляжку», стьобаючи коня нагайкою через луку. Потерті, колись темно-сині шаровари, м'які козацькі чоботи. Бурки зв’язані в тороки, папахи, чорні бешмети, черкески, підпоясані у декого срібними поясами. Кавказькі кинджали й шаблі в чорних піхвах, вилинялі лампаси на шароварах й червоні башлики за плечима. У багатьох через плече торби — в них козаки носили хліб і набої. Під сідлом — вороні, булані й гніді жеребці, ставити кобил під сідло у кубанців вважалося стидобою. Коли з ним порівнявся перший сотник, Чучупака торкнув коня й виїхав перед строєм.

— Ану, братці, правду кажуть, що предки ваші — запорожці?

— Та правду, батько!

— Єкатєріна Сєчь разбомбіла, мать ейо так!

— Ану гайда, я вам щось покажу. Тут недалечко!

Максим їхав нарівні з отаманом. Ліси навколо вражали. В Яру росли величезні дуби й зеленокорі дерева, схожі на ясень, але з дивною «мармуровою» корою. В повітрі духмяніли кадило, азалія, великі галяви заросли хрещатим барвінком, брусницею, яскравіли й зовсім дивні квітки — отаман сказав, що це «орхідеї».

— Он там яри: Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький. Є ще Циганський, Гадючий, Червоний, Скорбний, Чернечий.

— Как у нас на Кубані! — раділи козаки.

— Старі люди кажуть, що довжина всіх ярів нараховує двісті верст! — кричав Чучупака кубанцям. Він мав щось собі на думці. — Он там є безліч могил, найвища гора — Великодня. На ній поховано прах Богдана і його сина Тимоша. А ще, кажуть, гетьманську скарбницю! А в тому краю — гайдамацькі криниці й урочища: Гута, Ратище, Гульбище, Склик, Буда.

— Любо! Наші названія! — кричали кубанці.

— А течуть у Яру двісті струмків, й найбільші з них — Чорнобривка, Осота, Сріблянка, Суботь, Холодна!

— Наші, кубанскіє! — казали козаки.

Під'їхали до величенької галявини, ліс розступився, й передні строї вражено вмовкли. Бо насправді то була не галява, а підніжжя величезного прадавнього древа, яке, мов стіна, перекривало весь простір. У верховітті його не було видно неба!

— Ану, хай злізуть з коня в кого найдовші руки!

Кілька козаків скочили з коней.

— Обхопіть дерево разом!

Підійшли десятеро найвищих, оточили дуба, взялися за руки. Дев'ятий до руки товариша не дотягнувся. Майже десять обхватів! Чучупака й собі зліз із коня, підійшов й обняв дуба десятим, притулився до теплої шорсткої кори щокою.

— Здрастуй, о Душа лісу! — прошепотів тихо. Потім відійшов й повернувся до сотень: — Братство! Цьому дубу півтори тисячі літ! Такого дерева нема ніде на Землі! Тисячу років тому біля нього стояв великий князь Святослав! Так само, як оце ви тілько, його обнімали Наливайко, великий наш батько Хмель, Кривоніс, Богун, Максим Залізняк! Вже тоді він мав тисячу літ! А отам в урочищі є дуб Максима Залізняка! А онде — тисячолітній дуб «Склик»! Біля нього гайдамаки давали клятву — всього п’ятнадцять десятиліть тому!

То все, хлопці, — наші славні предки! Наші з вами, козацькі! Зійдіть з коней, помоліться нашому Древу! Це — душа Русі! Душа України… Помоліться за Україну!

Сотні зійшли з коней, мовчки зняли шапки. Кубанці опустилися на коліна. Тисяча по-козачому коротко стрижених голів вклонилася перед велетом. Мовчки стояли, молилися про себе, ворушились губи в православній молитві. Ворушив вітер гриви козацьких коней…

Знав колишній грамотний вчитель, закоханий у рідну землю, унтер-офіцер кавалерії, а тепер — волею долі холодноярський отаман Василь Чучупака, як розворушити святу й дитячу козацьку душу…

* * *

Червень 1919 р.

Розмістили уваровців частинами: в Мельниках, Медведівці, Головківці й Мотриному монастирі. За ті кілька днів, поки навколо панував спокій, Максим і сам оцінив велич Холодного Яру. В лісних масивах навколо Медведівки скрізь розкидані величезні кургани-могильники, німі свідки тисячолітніх культур: Трипілля, скіфів. Древні городища оточені височенними валами, які й тепер вражають уяву: тягнуться на десятки верстов. Руїни підземних пещер і церков, загадкові підземні ходи, отвори в які є в різних місцях. Найбільші городища — Скіфське і Мотронинське, розкидане на Мотронинському плоскогір’ї. В центрі городища й стоїть, власне, сам Мотронинський монастир.

Вражали круті схили плоскогір’я, вкриті дубовим лісом. Із цих високих схилів інколи даленіли навіть береги Дніпра, виднілись вежі Онуфріївського монастиря. Поля й луги навколишніх сіл. Погожого дня звідси було видко навіть Черкаси, до яких звідси добрих тридцять верстов. Це місто тепер хвилювало серце Максима. Десь там може бути Уляна. Однієї ночі Рудь з Тимошем хотів дістатись Черкас. Завадили червоні роз’їзди, й сміливці ледь не наклали головою… Душа хлопця рвалася в місто, він повинен був туди дістатись.

Попросив селян з Медведівки, щоб заїхали до шпиталю як базарники. Ті заїхали, сказали: нема твоєї красуні! Якась з сестер відкрилась козакам: як прийшли червоні — дівка зібрала речі й пташкою полетіла на Звенигородку. Максим зітхнув з полегкістю, значить — жива! А на Звенигорі він її обов’язково знайде! Дай тільки з червоними розібратись!

За кілька днів переозброїлись, поповнили боєприпаси. Підлікували хворих й поранених. Підкормились.

Якраз вчасно — до Скелівки, Старих Осот, Косарів підійшли основні сили більшовицького війська. Поткнулись, було, далі в ліси — й натрапили на повстанців. Передовий більшовицький загін стріляв зі страху з «гвинтів», йшов уперед — і чим далі, тим більш збивався в колону. А дорога ставала все вужчою, ущелинами впадала до яру.

Зверху на схилі стояв кулемет гайдамаків…

Кулемет довелося покинути — повстанці щезли в лісах, мов привиди. Але кожна куля, пущена в колони, пробила більшовицькі тіла двох-трьох чоловік…

Залишивши в лісі зо два десятки трупів, загін приволік Овсієнку на узлісся трофей — «льюіс» з викинутим затвором. Командира загону розжалували й посадили в «холодну». Більше червоноармійці колонами здуру в Яр не ходили…

Скоро Максиму довелося зіткнутись з більшовиками біля Старих Осот. Це була перша сутичка об’єднаних загонів Уварова й Чучупаки з червоними. Після цілоденного бою комісари втікли на південь до Олександрівки, звідки почали бити гармати «красних» бронепотягів…

Розділ 7

Кохання, що сильніше смерті. Історії баби Мані

Одного суботнього ранку в кімнаті Рома задзвонив телефон.

— Романчику, — почувся в слухавці не дуже знайомий скрипучий голос. — Це ти, Романчику?

— Я, — сказав Ром.

— Не чую. Альо!

— Це я, я! — повторив Ром.

— Нічого не чую. Рома, це баба Маня. Приходь до мене, я щось згадала. Приходь, чуєш? Альо, альо…

Ром поклав слухавку. Ну й баба! Могла б попросити когось із внучок. Чи то правнучок. Може, щось про Рудя розкаже?

Він вдягнув футболку і джинси.

— Ти куди? — спитала на кухні мати.

— До баби Мані. Шукала мене, щось хоче сказати.

— Тебе? — здивувалась Марія Рудинська. — Йди, звичайно. Старенька ж яка… Це ж треба… На ось, купи їй молока й печива.

Ром купив у магазині булку, пакетик соку, бо кажуть же: старе як мале. А хто ж з дітей любить молоко?

Двері відчинила мала Іринка. Баба Маня сиділа в світлиці, на покуті темніли старі ікони — такі самі, як колись в баби Келі.

— Здрастуй, Ромчику. Як мати, як Вітя?

Ром відповідав на неспішні питання, а самому не терпілося розпитати. Потім Ірка готувала чай, шукала варення, й нарешті, за паруючими філіжанками, баба Маня почала розповідати.

— А я ж забула! Тож така історія! Ми дівчатами аж плакали… А про що ж це?

— Бабусе Маріє, ви, мабуть, хотіли щось про Рудя…

— A-а! Да… Прямо як казка!

— Та розповідайте вже!

— …Так ото люди казали, що Рудь закохався в красуню, і звали її… чи Оляна… От голова. Зранку ще ж пам’ятала. Ото довго ти йшов!.. А їм весь час заважав один комісар, бо він сам полюбив Оляну. Рудь з дівчиною зустрічався потай, і таке в них було кохання… Іринко, внуцю, принеси ще Ромчику цукерок!

— Не треба цукерок! І що було далі?

— … То була дуже гарна пара! Козак — орел, отаман! І — справжня красуня! Зеленоока, білява, з довгою косою. В неї була дуже плавна «походка» — вона не йшла, а пливла, наче пава! В неї були закохані всі хлопці. А як тільки її хто зобижав — в той же день Рудь мчав до неї, де б він не був, — і карав обидчиків!

Баба Маня розчервонілась, від чаю її розморило. Раптом очі її заплющились, й стара задрімала.

— Бабусю, ну й що було далі? — поторсав її обережно за руку.

— …А, що? А!

— Про Оляну…

— A-а… Потім комісар Лазар х'тів їх розлучити. І Рудь з Оляною обвінчались. На Звенигорі! Бо він же був гайдамака, а їм не можна женитись! А комісар як почув, то обложив їх навколо хмарою війська і хотів вбити Рудя. То Рудь викопав старий гайдамацький скарб і пробився через всіх ворогів за кордон. Кажуть, забрав Оляну з собою і скарб у палац за границю!..

— Ви колись казали — в Ріо-де-Жанейро, — поправила мала Ірка.

— Так, так — в Ріодажанеро!.. В Аргантину! Тільки раніше про комісара не можна було казати… Бо тато зразу ж брали паска і лупили по чім попало…

Баба Маня знов задрімала. Ром тихенько встав, показав Іринці, щоб зачинила за ним двері.

Він був трохи розчарований. Думав, що почує щось про битви, про Рудя. А тут… Якась дівоча історія. Але потім Ром подумав про Владку. Так, отамана можна зрозуміти. Така дівчина! Ну, звісно, якщо все це — правда!

Тож він прийшов додому й ретельно записав все почуте. Так, значить — Оляна. Незвичне якесь ім'я. Треба з'їздити на Звенигору. Навколо гори не так багато й хатів — може, хтось щось знає…

Розділ 8

Райгород. Прощай, отамане!

Червень 1919 р.

…Бої продовжувались весь червень. З приходом більшовиків у Чигирин — загони Коцура переформували в «червоний полк». Коцур осмілів і все частіше ліз до Холодного Яру. Якось коцурівці на день навіть захопили Медведівку. Уваров відбив наступ, кубанці поклали кількадесят червоних.

У кінці червня прибули люди від Тютюнника. Вони вимагали вийти на поміч армії УНР. Галицька бригада, Повстанський кіш, Залізна й Волинська дивізії — визволили Житомир. Через Христинівку, Умань тепер з боями йшли в район Шполи.

Чучупака з Уваровим зібрали термінову нараду в штабі.

— До Юрка йти треба, — гарячкував Максим. — Ми в травні й збирались йому назустріч. Хотіли лиш переозброїтись й підняти поранених! Саме в стройових частинах армії — сила!

— Так, але хто буде захищати людей у повіті? — не відступав Чучупака.

— Красниє со всєх сторон. Рейд надо хорошо планіровать! — вже продумував похід Уваров.

— Тре’ об’єднуватися в полки й дивізії. Тільки тоді переможемо комісарів! — не втихав Рудь.

Вирішили: йти назустріч Тютюннику. На збори виділили тридцять годин — до післязавтрашнього ранку. Чучупака з людьми залишався тут — отаманом Холодного Яру…

Виступали сотнями — три кінні сотні Уварова, Максима Рудинського й Суботи та п’ять сотень кубанських пластунів-піхотинців. Дехто з кубанців залишився в Медведівці, як сказав Тиміш: шоб «вспомнілі» гайдамаки запорізькі звичаї.

Виходили раннього ранку, ще тільки зоря на небі зчервоніла. Прощались з гайдамаками, з отаманом назавжди, бо всі розуміли, що життя коротке: коса війни ріже густо! То в одного, то в іншого воїна — кубанця, козака — бриніли на очах зрадливі сльози. Зріднилися, завели собі друзів, у боях хоробрістю скріпили козачу дружбу. Скупу ту й стидну чоловічу сльозу крадькома втирали долонею — більш звичною до рушниці чи шаблі, ніж до батисту.

Тоді сотні скочили на коней, вйокнули на запрягу сільських возів та бричок, обозу з кулеметами й рушили довгою вереницею по лісовій скритній дорозі.

* * *

… Ще за схід сонця вийшли до залізниці. Якусь годину просувались спокійно. Вдалині з’явилась невеличка станція. Райгород! Уваров вибрав цей шлях недаремно: через Грушківку — й далі лісками мимо Михайлівки. Холодний Яр оточений загонами Пархоменка з півдня і Антонова-Овсієнка з півночі, зі сходу хлюпав болотом Тясмин, за ним — широченний Дніпро. Й тільки на північний захід був шанс знайти ходи з обложеної Чигиринщини.

Саме тут — з заходу — й закривала шлях залізниця. Ешелонна війна Муравйова й Антонова-Овсієнка працювала і досі. Ще за царських часів в Україні розвивали дороги для вивозу вугілля й мобілізації, тому довжина їх майже не поступалася європейській. Залізниця вкривала землю сіткою — зі сходу на захід, й з півночі на південь, кожні тридцять — п’ятдесят верст. Тепер цей здобуток цивілізації грав не на користь Уварову.

На шляху до возз'єднання — з Цвєткового до Кам'янки — курсували «красні» бронепотяги.

Кавалерист Уваров не любив командувати піхотинцями. Козацька кіннота пересувалася вільно, з'являлась зненацька й раптово «провалювалась під землю» — розчинялася в безмежжі степу. Пішаниця йшла довго, гаяла час війська. Лише втрата коней у боях за Черкаси, біля Осоти, в Медведівці та ще хвороба, схожа на кінську «іспанку» в Мельниках залишили в строю третину коней. Ще одна кінна сотня зволіла залишитися в строях Чучупаки. На тому й порішили — зважаючи на засилля більшовиків у повіті.

Тож саме в недостатній маневреності піхоти й була причина того, що трапилося.

… Кінні сотні якраз переходили залізницю, коли з ліска навпроти викотились червоні кінні роз'їзди. Уваровців десь тут, мабуть, піджидали, бо роз'їзди більшовики мали сильні — десь по взводу бійців у кожному. Від вигляду ворога в козаків заграла бойова кров, і сотня Суботи кинулася на червоних. Ті повернули коней — сили були надто нерівні. Півсотня Рудя помчала напереріз із цього боку дороги.

Когось із комісарів догнали, десь там зав’язався короткий бій, коли з півдня почувся стукіт колес, й з-за повороту блиснув темним залізом бронепотяг.

Він набирав пари, і от уже в прорізях металу запрацювали кулемети. Повіяли білі хмаринки, й гахнули поряд розриви снарядів. Гармати й «максими» чи «льюіси» бронепотягу — велика сила! Пошкодував Федь Уваров, що нема в нього ешелону — без користі залишили тоді в Білозір'ї!

Бронепотяг своїм нежданим виходом на «авансцену» зробив дуже погану справу. Він відрізав кінноту кубанців від пішаниці. Поки кулемети поливали пластунів біля лісу, ті залягли на пагорбах і прострілювали бійниці. Сотні Суботи й Рудя зав’язалися в сутичках з кіннотниками, яких вискакувало з лісків все більше. За півгодини з півночі підійшов ще один бронепотяг. Зі станції почала підтягуватися більшовицька піхота. Федір наказав пробиватись на захід.

Бій затягувався, й кубанці спробували вірний прийом проти бронепотягів: зайшовши на конях позаду, закласти вибухівку під рейки. Зірвавши колію з двох боків, безпомічні броневагони можна було розстрілювати на місці або брати штурмом.

Знаючи цю тактику повстанців, більшовики в паніці відкотили за пагорб. Але до того часу полки червоних вже залягли на висотах…

Максим вивів свою сотню лісками й взяв з собою медведівця Платона Салату. Платон показав Рудю глибоку й суху балку, по дну якої рудинці непомітно пройшли крізь пагорб й з піками напереваги вискочили в тилу в червоних.

Козаки вигнали коней на схили й зі страшенним галасом, свистом, гиканням полетіли за пагорб. Якраз для таких атак існує кіннота! Вдарити, зім'яти цілі піші полки навіть кількома сотнями, з флангу, з тилу — затоптати важкими кіньми, нагнати жаху, бо що може бути для людини страшніше, ніж летючий напівтонний кентавр з блискучою, гострою крицею над головою!

Рудинці рубали, кололи піками, топтали кіньми лежачі цепи. Атака Рудя наробила гвалту, й піші скупчення були змушені відступати. Подумали, що з тилу напав полк гайдамаків.

У цей час пішаниця Уварова пробувала перейти через рейки. Але бронепотяги знов викотились на пряму наводку. Заплювали вогнем кулемети, й пластуни знов відступили за насип. Кілька разів пробували вони прорватись до Рудя й знову відходили до лісу. Броневагони тримали їх відрізаними від кінноти.

Бій ішов до самого полудня. Незважаючи на загиблих, більшовики вперто наступали від станцій.

Врешті, з півночі — від Бобринської — підійшли свіжі ескадрони Овсієнко, загалом у п’ятсот шабель. Вони й вирішили результат бою. Зневірившись пройти насип, пластуни з втратами відійшли до лісу. Федір Уваров зібрав сотні й востаннє вдарив по піхоті на схилах. Проскочивши оборону червоних, він з'єднався з сотнею Рудя, й козаки разом пішли на Шполу…

Червона кіннота спробувала йти в погоню, але наштовхнулась на вогонь трьох кулеметних тачанок й такий шалений опір кубанців, що збилась в купу й не наважилась переслідувати їх далі.

Кулемети на німецькі кінні коляски наказав ставити ще Григор'єв, повернувшись від Махна з Гуляй-Поля…

* * *

…Надвечір вийшли з лісів до якогось села. Бабця на греблі сказала, що тут давно не бачили комісарів. Максим з полегшенням відвів за спину карабін на широкому ремені. Вірний друг: «маузер-98», кращий з карабінів світової війни! М’який у маслі хід затвору, потужний патрон. Зі свого «гвинта» Рудь збивав вершника за сімсот кроків. Швидкий у перезаряді, карабін бив шість стрілів за чотири секунди! Якось у бою з загоном Дев’ятої дивізії Рудь застрелив з нього п’ятьох будьонівців, ще двох зарубав шаблею. Виходить, що сам-один знешкодив відділок червоної сотні…

Козаки на конях витягнулись вулицею. Валка йшла селом, й люди подекуди виходили до повстанців. Об’їжджаючи яр, Максим втрапив стременом у сучок й ледь не вивихнув ногу. Рудь зупинився, зліз із коня. Якийсь дядько попереду підійшов і забалакав з Суботою. Степан кивнув й наздогнав Уварова. Щось сказав тому. Вони взяли двох казаків і звернули до сусіднього двору.

— Що там? — спитав Максим Покотила.

— Дядько каже, тут живе хтось з холодноярських.

— Ану, спитай хто саме, — насторожився Рудинський.

Покотило повернув до двору, нахилився з коня до дядька, потім дзигою крутнувся й полетів назад до Рудя.

— Його прізвище — Герасименко…

— А звуть?

— Каленик.

— Тож зрадник! — крикнув Платон Салата. — Він ще в березні втік до «красних»! Кажуть, був у розстрільній команді!

— Зупиніть Федора!

Та було вже пізно. Саме в цю мить Уваров ступив на ґанок.

… З тріском вилетіли зсередини двері, і з хати з ревом вискочило неждане. На порозі виник здоровенний дядько в дірявій сорочці, з вибалушеними зі страху очима, й лише потім Максим помітив вороний проблиск на рівні стегон.

Вдарив громовий вибух. Федора відкинуло з ганку — на долю миті раніше, ніж Степан вибив залізне дуло…

Придурка вмить посікли на капусту. Ще не сплинули з рушниці порохові цівки диму, як з боків вже хижо свистіли шаблі й на брудній — та все'дно ще білій сорочці репнули вузькі й довгі надрізи. Каленик ще лупав безтямно тими своїми одурілими очима, коли сорочка з нього шматками впала на землю й з грудей вдарили червоні приски…

Уваров на землі ще дихав — та був вже мертвий…

— Яка дурна смерть! — тільки й сказав Нечай…

Розділ 9

Семен Гризло

Червень 1919 р.

Уварова поховали в лісі біля сільця Раківці.

— Якби не сучок — у ту хату я міг зайти першим, — сказав Максим Покотилу.

Червоні перепинили всі дороги на Шполу. Рудь відхилився на південний захід й вів свій загін лісами. Наступного дня його наздогнали люди від Семена Гризла. До коня Максима пробився хвацький старшина в шапці з чорним шликом.

— Семен із загоном у Сухій Калигірці. Почув про ваш бій під Райгородом, послав по тебе, каже: «Скажи Рудю, що я повернувся!» В Мокру Калигірку вчора зайшла «каральна» дивізія комуняків. Вже сьогодні розстріляли двадцять селян за поміч повстанцям. Арештували ще чоловік тридцять, мабуть, почнуть стріляти взавтра. Семен каже, якщо можеш — вийди на поміч. Це займе всього один день, а потім можеш іти собі куди треба. Хоче вирізати к чорту те кодло!

— Скажи Семену — я буду… Приведу три кінні сотні. Сьогодні до заходу сонця.

— З нами Іван Лютий-Лютенко з загоном. Якщо будеш ще й ти — тоді сил вистачить для бою!

* * *

…З Семеном здоровкались нашвидкуруч — було вже за північ.

На околиці зайшли тихенько, десь близько третьої ранку. Якраз коли найміцніший сон, й вже недовго до сходу. Як хтось і втече, далеко втекти не встигне. При світлі легше шукати. Коней залишили в полі за селом під охороною десятка козаків. Планував операцію Семен разом з Лютим-Лютенком. Спочатку відділи Семена зайняли північну й західну околиці, Лютенка — південну, Рудя — східну. Ніхто не втече, ніхто! Потім пластуни-розвідники Рудя зайшли з чотирьох боків і вирізали караульних, тільки один раз хтось кавкнув. Нічна темна маса козаків зайняла центральну вулицю села, розтеклися дворами, розставили людей під вікнами — й одночасно, по команді, ввірвалися в хати, в яких спали червоні.

Упізнавали по формі, складеній біля ліжка, по чужій мові, по розрізу очей — третина «дивізії» були китайці. Червоні командири возили з собою дівок. Спочатку мовчки орудували шаблями, потім почалися постріли, в селі піднявся ґвалт. Декому з більшовиків удалось втекти через комори, й вони біліли в спідньому в садах і городах. Козаки били їх з «гвинтів», як зайців на полі в безсніжну зиму.

Потім, як усе було скінчено, Семен наказав прочесати в селі всі кущі й скирти, навколишні ліски та луги. Комісарів і китайців у спідньому знаходили й стріляли на місці. Місцевим недотепам, які поласились на совєти, дали шопмолів й можливість перейти до повстанців…

Розділ 10

Повернення до Звенигородки

Липень — серпень 1919 р.

Від Сухої Калигірки Рудь скоро вийшов на Шполу — до Тютюнника. Привів свої три сотні кінних й триста піхоти, якій вдалося розпорошитися й вийти з оточення біля Райгорода.

Після розгрому Григор’єва Юрко Тютюнник на чолі двохтисячного Повстанського коша пробився на північ до Петлюри. Він прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР якраз вчасно, бо українську армію тіснили з двох боків більшовики і поляки. Своєю енергією, ораторським і військовим хистом Юрко допоміг у відновленні українського війська. Від Житомира дві дивізії УНР разом з Галицькою групою з боями взяли Гайсин, Христинівку, вийшли через Умань до Шполи.

Зустріч з Юрком була радісна й щира.

— Радий тебе бачити, брате! — обняв Максима Тютюнник. — Чув про Федора, жаль. Стільки боїв пройшов, а тут… Всі ми під Богом ходимо, ніхто не зна’, де назначено! Й ми не знаєм… Добре, що прийшов!

— Червоні скрізь. Ледве пробились!

— Чув, совєтам дали прикурить під Калигіркою?

— Разом з Семеном і Лютим — Гонтою.

— А що ж вони не прийшли?

— Семен сказав, людей треба комусь захищати. Каже, Петлюра був і пішов. Прийшов — і знов ніде. І з ним Тютюнник. А нам тут жити.

— Бог з ним, з Семеном. Ти молодець, що прийшов! Нам кожна людина дорога. Заводь людей на станцію, відпочивайте, готуйтесь — завтра спокою не буде! Йона Якір тепер скрізь!

Антонов-Овсієнко зайняв Звенигородщину…

* * *

… Запеклі бої з більшовиками продовжувались кілька тижнів. Та раптом ситуація почала змінюватись. З півдня з'явились перші денікінські роз'їзди.

Тютюнник викликав до себе Рудя.

— Максиме, Денікін вже підступає до Звенигородки. Ось, дивись, — Юрко розстелив на вагонному столі карту: — Я отримав наказ тримати лінію Цвєткове — Христинівка. На два фронти проти білих і проти Якіра — не протримаємось!.. Бери дві сотні, йди на Звенигородку. Треба, щоб в районі Холодний Яр — Умань — Звенигородка хтось діяв у тилу білих. Ти єдиний, хто добре зна' Чучупаку. Вийди на нього. Вийди на Цвітковського — то справжній боєць! Дійте всі разом. Робіть засідки, нищіть обози. На Семена покластись не можу, Директорія йому не довіряє. Він був у Оскілка, в квітні робив переворот проти Петлюри. Кажуть, арештував кабінет міністрів у Здолбунові… Малахольний…

— Не треба, Юрку. Він брат, справді відданий справі. Мабуть, заплутав трохи.

— За те відповість все’дно — потім… З Єлисаветграда сюди йде Махно. Денікін йому відмовив у союзі проти «красних». Розізлив Батька! — посміхнувся Тютюнник. — Попробуй вийти на Нестора… — І ще… В Звенигородці з’явився якийсь комісар. Ніхто не зна’, як його звуть насправді. Він звідкись раптово взявся, лютує, розстрілює людей ні за що. Запровадив в ЧеКа страшні тортури. Кажуть, що він — Іван Андреєв зі Сміли. Ще кажуть, що він — Муравйов, син Михайла Муравйова. Але і то, і то — неправда. Чекісти називають його «таваріщ Лазар». Він приїхав сюди по спецзавданню з Москви. Залякати селян, припинити підтримку нашого руху. Попробуй провести роботу, взнай хто він. Його тре’ ліквідувати. Тільки будь обережний…

— Я вже чув про сволоту! — Рудь трохи ослобонив шаблю. Лезо вийшло з тихим шипінням. — Кулі на нього жалко. Ось вона — шабля на комісара! — кинув клинок назад у піхви.

— Чому не кажеш «для»?

— В сенсі?

— «Для» комісара. Хоча… Для нелюдської істоти кажуть «на»: «на вовка». Воно ж — не людина!

— Він мій. Тепер знаю: для нього я віз домаху!

— Добре… І пам'ятай: зв’язок буде тільки через вірних людей. Як вийдеш на отаманів, поставиш задачі — жду в себе. Думаю, ми тут застрягнем до листопада… До зустрічі, брате! Не поминай лихом!

— Бог простить… Зустрінемось!

— Виступай зараз же. Ми підганяємо ешелони…

Розділ 11

Звенигора

Серпень 1919 р.

Десь тут і живе Уляна. Місця були для Рудя знайомі. Гора височіла навпроти ставу, не така вже й висока, схожа на величезного ведмедя, поросла лісом. Усі роки схили її були покриті старими й зарослими травою копами — то охочі до легкої наживи шукали гайдамацьке золото. За легендою саме тут на горі закопав свій найбільший скарб Гонта.

Та викопували лише черепки, накінечники стріл, людські й кінські кості, кам’яні ядра від катапульти, залишки мечів та рогатин — бо на Звенигорі колись був-таки замок. І дзвін був, у який били, коли в степах горіли «фігури». Й це не легенда, бо Рудь малим сам бігав на гору й бив з лука тими вістрями, якими ще можна було встряти в старі ворота. Очеретяна стріла впиналась в дошку шматочком іржі — тільки втретє той розсипався на порох. Добру сталюку кували русичі-предки!

З часом Дзвін-гора, мабуть, трохи всохла, бо як не дивився малий Рудь з неї в поле, все не бачив далеко, хоча буйна уява хутко малювала в степу тугу куряву, кудлаті татарські шапки, низьких кривоногих коней, шаблі й луки. З вершечка гори добре видко Хлипнівський ліс, трохи поля, ставки поруч, хвилясті гори навкруги, золоті восени на схилах берези й червоні сосни.

Проте дим «фігури» з півдня помітно добре. Височенної, складеної з сухих голобль драбини з діжою смоли на вершечку, які палили, коли орда йшла з Криму. А ще краще, мабуть, чорний смоляний дим бачили з високої вежі замку. Якраз там — у блакиті полів, між Хлипнівським лісом й дорогою — як зумисне, вікно в далечінь.

Тож калатав тоді дзвін на вежі, вої й поселяни хапали мечі, шаблі, вила, коси й поспішали до замку, де хоронився запас провіанту на місяць: вода, борошно, пшоно, сало, суха риба, запас стріл і списів для частування непрошених гостей з півдня.

Рудь з дитинства пам'ятав вірш, який хтось читав йому про ту гору:

Мідний дзвін гуде-гукає: — Вільні русичі,

Гей, скоріш списи ладнайте і гостріть мечі,

Швидше сходьтеся до замку, ставайте на чати

Та готуйтеся добряче гостя зустрічати!

Насувалася орда

Ще чорніша, як біда.

Буде бойовиця,

Січа-кривавиця.

На той гук спішили люди із сусідніх сіл

І гостям несли гостинці, та не хліб, не сіль.

Зустрічали того гостя стрілами-списами,

Зустрічали посіпаку гострими мечами.

І ту гору степову

Та й за службу бойову

Люди після бою

Звали дзвін-горою.

Ще і досі серед поля височить гора

І вершиною своєю небо підпира,

І хоч зникли дзвін медяний, вежа й загородка,

Місто славне і понині звуть Звенигородка…

Таки били тут татарів, незвичних до пішадрала, а на гору, на стрімкі схили ні один татарський кінь не міг вилізти знизу. Високі стіни, таємні ходи для постачання води та їжі робили Звенигору неприступною. Не один татарин знайшов тут собі смерть. Одна з маленьких річок тут і досі зветься: Погибна. А Тікич сотні літ звуть Гнилим через тисячі татар, яких скинули в річку й перебили всіх до одного. Тоді й загнила річка від ворожих трупів на все літо.

…Ті, хто з нами воює, забули: ми козацької крові! Гонта бився тут зовсім недавно! Російська армія захопила останніх знекровлених гайдамаків й передала на страшну смерть полякам. З поранених живцем знімали шкіру, саджали на палі, пекли на вогні живими. Залізняка закували в кайдани й відправили до Сибіру.

З останнього крику катованих гайдамаків — пройшло трохи більше, ніж сто років…

Розділ 12

Максим Рудинський. Уляна

Серпень 1919 р.

Нарешті Рудь під’їжджав до Звенигори. Був обережний: кінні загони Антонова-Овсієнко шастали навкіл Звенигородки. Скрізь чигала небезпека. Червоних вже шарпали денікінці, білі підступали до Умані й Чигирина. Більшовики потрохи втікали, в Звенигородці наостанок лютував комісар Лазар. Цвітковський кілька разів готував на нього замах, але той був хитрий, як лис. Жив десь за містом, й мало хто знав його в обличчя. Довірені люди сказали Максиму, що Лазар — то видумане ім'я, а живе комісар за дві версти від Звенигородки — в Гудзівці.

Як і радив Юрко, Максим знайшов отамана Цвітковського. Цвітковський базувався в Медвині, в будь-який момент міг підняти «в ружжо» до п’яти тисяч бійців. Тож Рудь відвів сотні на Медвин, щоб люди і коні відпочили після боїв з червоними. Зализали рани. Мав кілька довгих розмов з Цвітковським. Знав його, бо Цвітковський також воював у Григор’єва. За два дні Рудь вирушив на Звенигородку.

Основний загін залишився в Губському лісі. На Звенигору Максима супроводжував десяток найвірніших бійців: Тиміш Нечай, Кость Покотило, Шрам, Данько Легкоступ, Швидкий, Степан Субота, Пилип Зомчара, Донець, Іван Чорний. Через Тікич перейшли вбрід біля Мурзинців, далі — Хлипнівським лісом, через Хлипнівку, аж до Гудзівки. Максим добре знав ці місця, міг іти з заплющеними очима. Цвітковський вогнем і мечем пройшовся по навколишніх селах: розпеченим залізом випалював більшовицьку заразу. Максим ішов на Гудзівку, щоб сквитатися з комісаром Лазарем. А тут не встигли: кажуть, Лазар з «рєвкомом» втік лісом через Майданівку.

Рудь зупинив на вулиці хлопчину років тринадцяти.

— Тебе як звуть?

— Мишко, — сказав той тихо. Дивився трохи злякано — бо в загонах Цвітковського часто одягали будьонівки, зелену військову форму — щоб заплутати комісарів.

— Хочеш стати козаком, Мишко? Таким як він, — показав канчуком Рудь на Тимоша. Червоний шлик, шабля на боці, карабін-маузер.

— Так, дядьку, хочу.

— Тоді поклич до мене Уляну. Он із тієї хати, під горою. Тільки потім мовкни, добре? Бо взнаю, що проговорився, скажу, щоб не взяли до коша. Зрозумів? Це буде твоя і моя козацька таємниця. Як комусь скажеш, то когось із них, а може, й мене взавтра підстрелять «красні». Ти ж не хочеш?

— Не хочу… А як вона спита, хто приїхав?

— Скажеш: козак поранений. На вороному коні. Я чекатиму он там внизу, біля річки.

Хлопчик чимдуж побіг до схилу, що вже танув у вечірніх сутінках. Хвилини збігали довго, як вічність.

— Від’їдьте, хлопці, он за той пагорб. Чекайте, поки сам прийду.

— Ой, чий то кінь стоїть,

— стиха затягнули пісню козаки.

Та й сива гривонька

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька…

— скоса зирнув на отамана Тиміш.

Про Уляну знав лише він.

— Не хочу, щоб знали. Лазар утік. Він тут озвірів зовсім. Кажуть, забрав в ЧеКа гудзівського діда, якого хтось бачив у лісі з гайдамакою. Сам особисто катував у підвалі, заливав гарячий сургуч на шию, а потім здирав захололий разом зі шкірою. Все питав, де криївки, де зброя.

— Он іде вже твоя краса…

Рудь скочив з коня, кинув повід Тимошу. З гори линула світла гнучка дівоча постать. Максим пішов назустріч, й вони зустрілися посеред стежини.

— Боже, це Ви?

— Я, дитинко. А там — і свати! Правда, Лазара приїхали сватати, а не тебе красуне. Та втік, падлюка мерзенний.

— Не лайтеся, пане… сотнику! Хоча… Він діда Йосипа забрав до ЧеКа. Катував ще в дорозі на Звенигородку. Зняли з нього свитку, а цей… бив канчуком зі свинцем, аж сорочка почервоніла…

…Кохання, кохання

Звечора до рання,

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде

Кохання відійде…

— лунала над річкою стара козацька дума.

— Яка сумна пісня, — стиха сказала дівчина. Відкинула з очей пасмо світлого волосся і якось дивно глянула на Максима.

— Це була улюблена пісня Богуна. Так кажуть, — сказав Рудь. Він знов не міг відвести від Уляни очей. Біляве волосся, сумні зелені очі. Сніжно-білі зубки від хвилювання міцно прикусили ніжні вуста.

— Не бійся, дівчинко. Тепер я — твій захисник. Мене звуть Максим. Рудинський.

— Я не забула… Рудинський… Рудь? То це ви?!

— Все може статися, люба.

— Правда? — здивовано повела небесними очима, аж Максиму замлоїло біля серця.

— Атож, маленька. Тому хлопчині — Мишку — тільки скажи — він миттю знайде, й за півдня хлопці будуть у тебе… Ми ж свататися приїхали, чи як?

— Та ну Вас, — посміхнулась Уляна.

— Он Тиміш хоче на весіллі гульнути, не відчепиться. Каже, такої кралі зроду не бачив. Прийдеться слухати козака. Козак скаже — як відріже. Чи не так, пані?

— А я, може, й не проти, — лукаво глянула на Максима. — Бо одна справа — сотник, хоч і козак, а інша — Рудь! Про Вас вже й казки ходять… — Тоді не стрималась звабним, чистим як срібло, сміхом: — А хто й дітей Вами лякає!

Від тривог і страхів не лишилось і згадки. Брала гору сильна, гаряча пристрасть, людська і природна, небесна, від якої в обох шаленіла кров, вибивалося з грудей серце. Рудь слухав себе й дивувався — не було з ним такого довіку. Чи з дівчиною, а чи й у найлютішому з боїв — на шаблях. От халепа! Та бачив перед собою ясні очі, лукавий посміх — й губив голову знову і знову…

Розділ 13

Рудинські. Роман. Владка

Ром довго не міг зрозуміти, що Владка знайшла в ньому — простому хлопцеві з родини інженера. Ну, знав з дитинства зоряне небо. Знав різні сузір'я й міг показати Владці навіть її маленького Овна, якого не так просто знайти в нічному небі. Знав ліс, пущу й міг завести Владку в найпотаємніші її схрони. Писав твори з літератури, від яких плакала вчителька й пророкувала йому славу письменника. Міг розповісти про Хемінгуея, Ремарка, Джека Лондона, Грема Гріна та, зрештою, й виріс на їхньому романтичному сприйнятті світу. Але ж навіть заради Владки не став донжуаном, модником і покорителем жіночих сердець — щоб звабити таку кралю.

Якось Ром спитав Владку, чому вона гуляє з ним вечорами. Вона засміялась й по-жіночому нелогічно сказала, що їй подобаються… його руки… Що у нього мужній погляд і що він про все цікаво розповідає. І ще вона любить з ним цілуватись. «Ти гарно цілуєшся», — сказала грайливо. Романа трохи приголомшили такі речі, й він удома довго роздивлявся свої руки. Руки, як руки… Сам дідько зрозуміє їх, цих жінок!

Але з часом помічав, що Владка таки прив'язується до нього. Вона із задоволенням залишала своїх подруг у кіно й на вечірках, щоб годинами блукати з ним, Ромом, цілуватись на темних вулицях чи кілька годин простояти разом біля її дому.

То були перші щасливі чотири місяці. А потім… Потім все обірвалось раптово. Що трапилось насправді, Ром так і не взнав. Якось Влада прийшла з Леською на вечірку в його, Рома, школу. Прийшла гарна, одягнута в світле платтячко в обтяжку, що відкривало стрункі ніжки, аж Тіраш присвиснув:

— Нічо собі! Це ж мала із моєї школи!

Ром тільки з того всміхнувся. Потім Владка з ним танцювала, а коли вийшли на вулицю — сказала раптом:

— Не треба мене проводжати… І взагалі, давай поки не будемо зустрічатись…

Роман заціпенів. Стояв, не вірячи в почуті слова, і не міг зрозуміти: чому? ЧОМУ?!! Й так раптово! В свої шістнадцять він ще не знав, що справжні нещастя тільки так і приходять — зовсім неждано…

Владка стояла мовчки і дивилась на нього. Мабуть, важко вбивати людину словом.

— Чому, Владо? — нарешті спитав повільно, через силу, через цілу вічність. І відчув, як всередині закипає злість і розгуба.

— Так буде краще. І для тебе й для мене… Не проводжай мене, добре?

І повільно пішла з подругою. На виході не витримала й оглянулась. Та Ром різко звернув, ішов по доріжці, дивлячись на бруковану червону цеглу і думаючи, що цю доріжку, мабуть, запам'ятає назавжди — так нагло зболіло десь у серці.

На вулиці вже геть поночіло. Ром ішов додому й не знав, що думати про те, що сталось. Владці було з ним цікаво — це факт. Він, мабуть, подобався їй, бо не раз ловив її звабний, стемнілий погляд — особливо, коли гладив її волосся чи цілував її руки. Але вона могла сказати «ні», вирішивши, що їй потрібно щось інше — чого-чого, а сили волі цій дівчинці вистачало. Могла в чомусь послухати Леську, бо та була здатна вмовити кого завгодно. Чому?… Та це вже й не було так важливо…

Дома, на щастя, не застав нікого — батьки пішли десь у гості. Довго шукав і знайшов-таки диск Брубека, якого давно не слухав. Включив центра, впав ниць на ліжко і так, не роздягаючись, слухав «Тейк файв» хвилин двадцять, потім радіо й під старий добрий «Мішел, ма белл…» якось дуже швидко заснув…

Якби хто сказав раніше, що мав через жінку такі страждання, Роман виставив би його на кпини.

* * *

…Найважчою виявилась субота. Поїхали з матір'ю до Ватутіна, щоб купити йому якусь куртку. Він цілий день ходив, як сновида, і не хотів більше нічого. Всередині щось боліло, викручувало душу. Аж ввечері, коли втік до Зосі й вони бренькали на гітарі, трохи відпустило… Потім напади повторялись — як під час затяжної хвороби: з часом все рідше й вже не такі вбивчі на силу…

Гірш за все, що за три дні Владка виїхала до Криму. Як сказала Рому Леська, Влада кожного року їздила в санаторій і навіть складала екзамени в своєму класі. Й тепер поїхала на цілу зиму.

Коли Ром почув це — в нього обірвалось серце. Три місяці — коли нема життя і години! Й ні найменшого шансу взнати що сталось, та просто — глянути їй у вічі!

Тож одужувати від кохання Рому довелось дуже довго…

* * *

… Весна прийшла в буянні теплої землі, сонця і палкого кохання. В березні Жорик і Зося поїхали з молодіжним клубом в Карпати — звали з собою і Рома, але він не захотів через Владку. Ром знав, що все так і буде. Якось йому подзвонила Леся й домовилася про зустріч.

— Це не телефонна розмова, — сказала манірно.

Зустрілися вони в «Сайгоні». Леська прийшла в теплій коротенькій дублянці, отороченій хутром. Була свіженька, гарна, поблискувала своїми синіми очиськами, руде пасмо волоссячка грайливо вибивалось з-під модної шапочки.

— Привіт! Як ти?

— Нормально. Давно тебе не бачив.

— Знаєш, я хочу поговорити з тобою про Владку.

— Ну, звичайно, про кого ж іще?

— Почекай… Їй незручно за ті слова. Ну, тоді. Вона просто повинна була їхати до Криму… В неї там колись був хлопець, але цього разу… вона в ньому розчарувалась. Мабуть, через тебе. Вона не хотіла тобі брехати. Не знала, повернеться чи ні до тебе… Розумієш? І їй зараз дуже погано. Вона каже, що її ніхто не любить.

На це Роман тільки змовчав.

— Ні, справді. Вона не хотіла, щоб я тобі це говорила, але… Знаєш, їй з тобою цікаво. Я її знаю. Хоча… Як на мене, ти не зовсім той хлопець, який їй треба… Просто навколо одні… дурні!

Від обурення Леська аж тупнула чобітками.

— Якщо думаєш, що не підходжу, навіщо зустрілись? — холодно спитав Ром.

— Я не це хотіла сказати… Не ображайся. Ти їй подобаєшся, правда. Їй хороше з тобою. Просто… Вона хоче вирватись звідси. І у неї більш нікого немає… Ну, розумієш?

— Здається, так, — сказав Ром.

— Ти їй зараз потрібний. І вона тобі також. Не втрачайте часу, у вас його і так замало!

Спочатку Ром не повірив у Леськині умовляння. Але раптом відчув, що йому приємно говорити про Владку. Та ще й з дівчиною, яка її добре знає.

Тож наступна зустріч біля кінотеатру сталася зовсім не випадково.

Розділ 14

Батько Махно. Перша зустріч

Серпень 1919 р.

У серпні Звенигородку захопили денікінці.

Як тільки денікінські війська зайшли в повіт, білі відразу ж почали повертати в господарства ненависних «кадєтїв». Тих самих, яких не добили при німцях.

— Ну, потварці! Шо німчура, шо «гаспада афіцери» — а тих самих «кадєтів» тулять, насери їм на голову! — казали селяни.

Вранці тридцять першого серпня війська Петлюри вибили більшовиків з Києва. Ввечері того ж дня до Києва з півдня ввійшов Денікін. Напруга зростала. Наступного дня під час організації спільного параду між денікінськими офіцерами і козацькими сотниками стався конфлікт, який мало не переріс в бойові дії. Війна між Директорією і Денікіним стала питанням часу. Самостійницька буржуазна ідеологія та ідеологія «єдіной і нєдєлімой» монархії ніяк не вживаються між собою.

На початку вересня загони Рудя, Цвітковського й Чучупаки вже перестрічали перші денікінські обози. Раптом в Звенигородські ліси прийшла звістка: від Дніпра просотуються загони батька Махна.

Армія Нестора Махна потрапила в скрутне становище: біля Умані його остаточно затисли між лінією фронту Денікіна та дивізіями Директорії. Вважаючи революційних українських есерів все-таки меншим злом, ніж «залатопагонних афіцеров», Махно прислав послів до польового командування УНР…

* * *

Вранці десятого вересня Максим вийшов з півескадроном до Тютюнника. Вже підходили до Умані, як раптом біля Потаського лісництва роз’їзд помітив кілька тачанок й з півсотні вершників, які вихором промчали в напрямку міста.

— То батько Махно промчав! — сказав Софрон Рябенький.

— Звідки ж ти все знаєш? — не витримав Рудь.

— Та казали ж люди, йому нема куди дітись. Тільки до Юрка на переговори!

І справді, коли під’їхали до штабу військ УНР — навколо вже стояли посилені відділи охорони. До Тютюнника не пускали. За дві години з будинку вийшла група озброєних людей з револьверами в руках, які, розтягнувшись кільцем, швидко пішли до тачанок у глибині двору. В центрі кола Максим вперше побачив Нестора Махна — зовсім невисокого зросту, в чоботях на значному підборі, в козацькій папасі й довгій зеленій шинелі — Батько мав вигляд суворий і темний. Особливо, коли згадати все, що про нього кажуть…

* * *

— Згубить усіх Денікін. Гординя йому очі застила, — базікав по дорозі додому Софрон Рябенький. — Йому Махно людей проти «красних» давав. Григор’єв міг з ним піти. Петлюра міг домовитись. «Нєт, — каже, — с бандітами і націоналістамі нє желаю! Всєх повєсить! Только єдиная нєдєлімая Рассєя!» Люди ж не хочуть, щоб повернулись назад «ваші благородія»! Воює з нами, свої й наші сили губить — і все даремно! А чекісти поки зализують рани — і спостерігають: хто кого? Й тим часом тихцем підтягують війська до кордонів.

— Ти язика трохи прив’яжи!.. — скоса глянув на Софрона Рудь.

— Та я ж нічо’! Люди кажуть. Людям язика не зав’яжеш!

— Які ж це такі — люди?

— А погоничі на тачанках!

— Коли ж ти й до них встиг? — здивувався Покотило.

— Вони самі до мене прийшли. За тютюном. Я тільки закурив поруч. Кажуть, розвідка Батьки з ночі чекала — чи нема небезпеки. Й аж тоді дали сигнал — і Махно прилетів раптово! Бо остерігаються нас, не вважають за надійних союзників.

— І ці туди само, — сказав про себе тихо Максим.

— То добалакались, що поранених махновців забере Тютюнник, підписали мирову, а наші їм ще й патронів кілька возів дадуть.

— Слава Богу, що так!

Тютюнника того дня побачити не вдалося: він виїхав з махновцями. Наступного разу — вже в вересні — Юрко спитав Максима:

— Бачив Батька?

— Бачив…

— Вовчара! Він тоді перемови затіяв, аби ми його не шарпали з тилу. А вже наступної ночі з Перегонівки вдарив на групу Слащова. Зазнач: в найслабшому місці! Кажуть, генерал бігав в самих підштаниках з «маузером» й кричав: «Казли, всєх расстрєляю!» Бо його полки тікали, як зайці. «Упир, — кажуть, — іде!» — й по кущах в спідньому — хто куди!..

— Чому «упир»?

— Махно так комісари прозвали. То й ці — туди ж… У нас хлопці Нестора в шпиталі лежать. Розказують дивні речі… Кажуть: в таких атаках Махно зазвичай на коні попереду, з домахою й маузером. Тобто, коли все зовсім погано й нема надії на порятунок… Тоді його старшини б’ються, хто перший, поруч з Батьком — в найлютішому місці! Оце командир!..

— А де він зараз?

— Вони за тиждень вибили білих з Дніпра, взяли мости й за десять днів були в Гуляйполі.

— Та це ж майже сімсот верст! З боями, за десять днів…

— А хочеш ще жарт: твій друг Коцур плюнув на більшовиків й пішов з Батьком у Гуляйполе.

— Оце так!

— Згадаєш мої слова: колись Махно буде з нами. Більшовики його зрадили, а Нестор дуже злопам’ятний. Комісарам ще віділлються Батькові сльози. Тепер більше за «красних» він не любить тільки «гаспод афіцеров»…

Розділ 15

Максим Рудинський. Уляна

Вересень 1919 р.

… Рудь вже наближався до Звенигори й побачив дівчат, які жваво розмовляли біля її двору. Одна з них раптом глянула в його бік і щось сказала подружкам. Ті відразу вмовкли, а Уляна, також кинувши швидкий погляд на Рудя, повернулась і забігла до двору.

Максим збентежено дійшов до самих воріт й не знав, що і думати. Але потім згадав усе, що в свої двадцять з лишком знав про жінок, рішуче взявся за клямку і зайшов до двору — адже цілком їх не розумієш ніколи.

Максиму подобався її двір. Тут завжди росло багато квітів. А коли подивитися на старий замшілий будинок просто двору, то здавалось, що серед столітніх сосен навпроти стоїть величезний похмурий замок. У самому дворі на клумбах ясніли піони. Рудь не любив запаху цих квітів, хоча вони й нагадували йому дитинство.

Скрипнули двері, й він почув знайомі легкі кроки. Уляна вийшла до нього й зупинилася зовсім близько. Світле волосся зібране на потилиці, красиві, мигдалевої форми зелені очі дивились з усміхом, два розстебнуті верхні гудзики на сорочці відкривали погляду образок на смаглявій шиї. На її обличчі з'явились ледь помітні веснянки, а жарке ще по-літньому сонце зробило волосся світлішим. Але коли стемніє, воно, як і її дивні очі, потемніє, і тепер Рудь уже знав це.

— А я думав, що ти вже не вийдеш. Здрастуй.

— Я не чекала тебе. Ти б злякався, якби побачив мене в таких лахах.

«Ну от, як все просто», — подумав Максим. А вголос сказав:

— Ні. Я люблю на тебе дивитись, ти ж знаєш. А тепер, коли ти гарна, підеш зі мною?

— Тепер — піду, — посміхнулась Уляна.

Вони йшли тихим провулком, звернули до річки, стежкою. Теплий вересневий вечір перетікав у сутінь, а вони не помічали того, зайняті найціннішим — пізнанням кохання, яке, наче дивна казка, звабно відкривалося перед ними. З кожним словом, рухом ніжної руки, випадковим доторком юних тіл — чи словесними ласками, від яких швидше б’ється кохане серце.

Рудь тримав Уляну за руку, і її пальці стискали долоню ледь міцніше. А потім вони якось непомітно йшли темною вулицею додому, на небі сяяли зорі, і Максим показав Уляні літнє сузір'я — свою Корону. Дівчина зупинилася дуже близько, було вже зовсім темно, і вони майже підійшли до її двору. Рудь тримав дівчину за руку, і в нього шалено калатало серце, бо він вже знав, що зараз зробить. Коли до двору залишалось кілька кроків, Максим все ще не зважувався на те, але відчував, що часу немає, бо за мить вона попрощається і піде додому. Тож зробив над собою немале зусилля — а мужності до того треба не менше, а то й більше, ніж піднятись в атаку — знагла зупинив дівчину і, взявши за руку, повернув обличчям до себе.

Вона до того щось собі щебетала, а тоді вражено вмовкла, і Рудь обняв її за стан і поспіхом знайшов вологі й теплі губи. Цілував ті солодкі вуста довго, аж вони обоє заточились, і він зробив крок до обочини, щоб не злетіти зі стежки. Коли через довгу мить відірвався від неї, вони обоє якусь хвилю мовчали. А тоді Уляна прихилила голівку йому на груди.

Аж після цього Рудь відчув себе так, немов у нього виросли крила, бо відразу після цілунку ще не знав, як зреагує на те красуня. Вони ще стояли й тримались за руки, а тоді дівчина сказала:

— Ну, а тепер — добраніч…

Тоді засміялась, і додала:

— Знаєш, останні хвилини я тільки про це й думала.

— Про «добраніч»? — спікірував Максим.

— Ні… — блиснула усміхом гарних очей. — Ну… Наважишся ти чи ні… До завтра, герою-коханцю… — і втекла, швидко стукнувши фірткою.

* * *

Від Звенигори Рудь летів на коні під білими вересневими зорями, по замшілій бруківці, а очі шукали високо в небі Північну Корону, бо він завжди відчував, що саме ці зорі принесуть в його життя щось особливе. Руки ж його аж до ночі зберегли тонкий і солодкий аромат дівочого тіла…

Це було в його житті найбільше кохання. За три дні збирались резервні сотні Цвітковського, й Максим мав вирушати до Тютюнника. Увечері залишав всі діла на Покотила, і в ці останні три дні вони були разом з з Уляною. Тримались за руки, захоплені одне одним, не помічали більш нічого на світі. Якось накрапав дощ, вони йшли під плащем Рудя близько-близько, обнявшись, і Максим відчував, як ніжно дихає під рукою її тіло. Потім зійшли на сходи біля мосту й цілувались там майже годину, відсторонившись дощем від людей і дороги.

Саме там, на сходах, Максим відчув, що володіє всім щастям світу.

Почуття було дуже сильним. Таке кохання інколи спалює саме себе, як надто потужний гніт затонку свічку. Але туга розлуки, і плач, і спів, і радість кохання залишають після себе найсвітліші спомини, заради яких і варто жити людині.

А інколи заради цього не шкода й померти.

Такі думки прийшли саме в ту хвилю, коли він тримав Уляну в обіймах там, біля мосту. І він навіть сказав їй про це, а вона тільки вдячно пригорнулася ще міцніше і прошепотіла, що їй ніхто і ніколи не говорив таких слів.

Та ні сам Максим, ні Уляна не знали, що чекає їх навіть за той місяць війни, на який покидав рідне місто Рудь, навіть — за два тижні, чи завтра, а чи й, напевне, сьогодні. Бо кохання й життя, як і кохання і смерть, існують завжди десь поруч, іскоркою зблиснуть й погаснуть назавжди в байдужій до всіх нас, яскравій і непостійній мозаїці Світу…

Розділ 16

Владка

Восьмого березня на вулицях ще лежав сніг, а ввечері взявся й невеликий мороз. Ром з «Групою здоров'я» — Чорнею, Буром, Довгим, Ісою — зібрався в кіно. Фільм про Чикаго тридцятих років, гангстерів, клуб «Коттон» — і велике кохання. Головна героїня фільму, білявка, була дуже схожа на Владку. А коли вийшли з залу, то біля кінотеатру й побачили… Леську з Владою. Леська, як завжди, липла до Чорні, а Владка лише сміялась з того, вцілюючи в серце Рома своїми усміхненими очима.

Спочатку Ром не знав, як себе вести, не розмовляв з нею, хоча всі весело пікірувались між собою. Йшли вони до леськиного дому, проводжали її — бо короткий день вже йшов на спочинок. Іса з Буром десь зникли, то ж коли біля самих леськиних воріт до них пристали п'яні «армєйці», їх залишилось п'ятеро: Ром, Довгий, Чорня, Влада і Леська.

Один з тих — широкоплечий, носатий «старшак», без шапки — відразу пристав до Владки. Обняв її за плечі, п'яно гикаючи в лице: «Яка гарна дівуля!» А другий — товстий і високий — зашипів на Рома з Чорньою: «А ви, шмаркачі, геть додому!» Закид досить прозорий — то ж розмовляти було ні до чого. Першим збоку ударив Довгий. Баскетболіст, надія Звенигородської збірної, він двинув товстого межи очі, аж той загубив шапку. Від несподіванки, і, видно, ще з забитими памороками, товстий повернувся спиною і пішов на Рома, розмахуючи лаписьками, а носатий, що приставав до Владки, притьмом кинувся на Довгого.

Він виглядав сильнішим з них двох, але Ром тільки дав копняка товстунові й, як молодий вовк, напав на кривдника, бо прагнув відомстити за дівчину. Вдарив лівою в вухо, а коли той здивовано повернувся, садонув його в зуби правицею. Носатий розлютився і зчепився з Романом не на жарт, але Ром коротко відступив вбік, як вчив його Олекса Антонович, ухилився й з відтяжкою кілька разів вдарив жорстким боковим ударом, поки «старшак» не впав на коліно. Ще кілька разів вони з Довгим мінялись «партнерами», та чи то «старшаки» були досить п'яні, чи то їх збила з пантелику молода злість цих «малолєток», чи то отримали вони відразу по повній програмі, та захищались вже в'яло й самі більше не нападали.

Десь неподалік раптом завила міліцейська сирена. Ром оглянувся й побачив, що Владки ніде немає, лиш під ліхтарем біля рогу майнула чиясь світла постать. Леськи також ніде не було видно.

— Тікайте дворами! — крикнув Довгому й Чорні, а сам біг, трохи накульгуючи, бо в «битві» хтось таки встиг копнути Рома ногою. Обидва нападники в цей час сиділи в снігу, ошелешено усвідомлюючи, що ж таке з ними сталось.

На Владку він ледь не наштовхнувся в провулку. Вона втекла за ріг, злякавшись бійки, й тепер стояла, не знаючи що робити.

— Це ти? — злякано прошепотіла Рому і потягла його за рукав до тіні. Це було справжє життя — страх, адреналін, лицарський бій з потворами за честь коханої, тож всі образи й умовності вкупі звіялися, щезли, мов дим. Ром взяв дівчину за руку і повів за собою.

— Швидше. Треба втікати звідси!..

Вона слухняно йшла за ним слідом. Вулицею, блимаючи синьою мигалкою, промчала міліцейська машина.

Вони знов, як і три місяці тому, йшли їхнім провулком, за хвилину Владка вже сміялась, згадуючи, який вираз обличчя був у носатого, коли Ром дав йому в вухо.

— Ти знов мене рятуєш від залицяльника! Так розлякаєш мені всіх Рокфеллерів!

— То я відомстив за тебе! — бундючно сказав Ром, а вона, сміючись, натягнула йому на очі шапку. І раптом перестала сміятись:

— Та в тебе ж все лице в крові!!

Ром машинально лапнув себе за щоки.

— Не бійся, то не моя кров, то їхня… — й вже не міг надивитися в її очі. Збудження від бійки раптом перетекло в якесь інше. Влада витирала йому лице носовичком, примовляючи:

— Зайдеш, я винесу тобі води. Тобі не можна так йти додо… — коли Ром обняв її і шукав наосліп дівочі губи. Владка охопила його руками за шию і зі стогоном притислась міцніше, й на довгу блаженну мить вони забули про все на світі: про кров, про бійку, про міліцію, про всі образи, злившись у хмільному, гарячому, найсолодшому поцілунку.

Так вона ще не цілувалась — шукала кожну клітинку в його вустах, стогнала від насолоди, гарячим язиком розкриваючи його зуби, а тіло її тремтіло в ніжних обіймах.

Вони помирились знову. Й Ром не питав, чому вона так рішила. Не питав, бо здогадувався про все сам. І лише хотів, щоб ця насолода — і це страждання — продовжувались якомога довше…

* * *

Так все знов почалося. Вже на початку квітня Ром щовечора збігав по бруківці до мосту і піднімався злегка по дорозі, що вела до «Сайгону». Навколо буяла ніжна весняна зелень, у тілі вирувала гаряча кров, а в ногах кипіло стільки життя, що вони самі несли його до саду (як вчать буддистські монахи: еталонний стан, «стан імангінатора»), бо в «сайгонівському» парку на лавиці вже чекали його Жорик і Зося, Тіраш і Школа. А потім, коли трохи посутеніє, він вже буде сидіти на зручному пні велетенського осокора за тротуаром, і з завмиранням серця чекати, поки з двору навпроти нечутно вислизне гнучка і світла дівоча постать, поспішаючи до нього, до Рома.

Так непомітно настало дванадцяте квітня — день народження Владки. Роман уже знав, що вона дуже любить квіти, особливо — білі лілії, ґали. І ще Роман знав, де тепер їх шукати.

За «Сайгоном» у закутку «Зелентресту» віддзеркалювали сонцем теплиці. Якось випадково Зося вгледів у відчинені двері цілий ряд ящиків з тими ж білими ліліями. Він відразу це собі примітив, бо, чесно кажучи, Зося також мав своє велике кохання. Він давно втратив голову від однієї гарненької баскетболістки з дівочої команди Звенигородки.

Напередодні Ром із Зосею провели «рекогносцировку» й з'ясували, що рами на теплицях благенькі, скло тримається на іржавих цвяхах, цвяхи легко вийняти ззовні, а розміри віконець достатні, щоб пролізти нетовстим і ловкеньким хлопам.

Тож рано вранці в неділю, навіть без участі помічниці всіх розбійників і піратів — темряви, бо навколо теплиць «росли» лише глухі стіни, Ром і Зося озброїлись обценьками, швидко зняли скло з віконця, залізли всередину й за десять хвилин мали вже по розкішному букету білих, схожих на мистецькі шедеври, квітів. Це були ґали — рідкісні для Звенигородки квіти кохання.

Дівчатка ахнуть від подиву!

Вже за п'ять хвилин Ром телефонував Владці. Гудки йшли довго, потім на тому боці взяли слухавку і досить довго мовчали.

— Ало, — врешті почув Ром голос, геть зовсім сонний.

— Привіт. Вийди, будь ласка. Я за три хвилини буду в тебе.

На тому боці знов довго мовчали. Потім той же сонний тихий голос сказав:

— Я тебе вб'ю, Ром. Сьогодні ж неділя! Ти хоча б знаєш, котра година?

Ром подивився на годинник — стрілки зависли між сьомою і восьмою ранку.

— Саме час прокидатись… Вибач, люба. Просто, тобі вже шістнадцять. І я хотів тобі це сказати!

Владка вже трохи прокинулась, і в голосі Роман почув суто жіночу цікавість.

— Ти несеш мені подарунок?

— Вийди, побачиш. Давай о восьмій…

Роман взяв квіти і помчав сходами, потім вуличкою до Сайгону — через парк і спортивну площадку.

Вона вийшла до нього ще сонна, але вже ретельно вдягнена — волоссячко стягнуте на потилиці в зворушливий хвостик, і очі її стали ще більші від здивування:

— Де ти знайшов в Звенигородці ці квіти?!

— Вони достойні майбутньої королеви! Бо ти і є принцеса з казки, Владко. Й ці квіти — для тебе… З днем народження, дівчинко!

Роман нагнувся і ніжно поцілував її в щічку. Владка відповіла йому щирим і довгим, мокрим поцілунком у губи.

* * *

Взагалі, тієї весни квіти стали візитною карткою їхнього кохання. З тих перших лілій у квітні Ром частенько вишукував різні символи любові й дарував їх Владці. Та найсильніші відчуття принесли Рому перші троянди.

Ранні кущі біля мерії Ром примітив ще в травні. Та якось, вже в розпалі весни, йшов через площу й раптом зупинився, як вкопаний. Не чекав, що вони розквітнуть так скоро й що будуть такі розкішні. Прекрасні темно-багряні троянди, великі й міцні, мабуть, привезені для партійних потреб із самої Голандії. Вже ввечері того ж дня у Владки в кімнаті стояли три перші троянди. А згодом, коли вся центральна площа забуяла темно-червоним оксамитом, Ром по-пластунськи заповзав у сутінках на те поле з-під меріївських «голубих йолок» і рубав довгі стебла гострим кривим ятаганом, якого давно знайшов за латою прадідівської хати. Приходив до Владки вночі з букетами в двадцять-тридцять троянд, коли вже спали батьки, тихенько стукав у вікно її спальні, й вона потай вкрадалася до нього в нічній сорочці й мліла в обіймах від поцілунків і шаленого аромату весняних квітів.

Востаннє Роман приніс їй троянди на свій випускний вечір, покинувши однокласників, які вже готувалися зустрічати схід сонця. Владка, як завжди, вислизнула до нього вже сонна. Шипи троянд, які опинилися між ними, кололи йому груди, Ром нахилився, щоб поцілувати дівчину, й раптом відчув, що п'яніє від тонкого і сильного аромату — хвилюючого запаху її тіла, троянд, солодких дівочих парфумів. Він втрачав голову від кохання, його шукали й знов загубили однокласники, вже скоро повинно було зійти сонце, а вони принишкли на лавочці біля її дому. Владка сиділа в нього на колінах, і він втонув в її слухняному теплому тілі, в п'янкому смаку поцілунків, квітів, її ніжної шкіри й шовкового волосся.

З тих пір запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його десь в суєті метро чи серед святкового натовпу, завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та біллю утрати.

В один з цих найкращих днів вона сказала Рому, що його кохає. Цих слів він чекав майже рік, уперто добиваючись її любові. Але там, біля їхньої улюбленої лавочки в парку, на душі йому чомусь стало важко, й він подумав про те, що буде далі з їхнім коханням.

Але те, що чекало їх насправді, Ром не міг собі уявити навіть у найвигадливіших фантазіях…

Розділ 17

Денікін

Жовтень 1919 р.

Відносний мир на Звенигородщині тривав знову недовго. Червоні відступили за Дніпро, але натомість уже з другого жовтня почалися бойові дії проти Денікіна. В жовтні — листопаді Тютюнник бився з частинами того самого генерала Якова Слащова, якого розбив Махно біля Перегонівки. На той час армія УНР нараховувала майже п’ятдесят тисяч бійців з двома сотнями гармат й тисячею кулеметів. Їм протистояли армія генерала Драгомирова, яка йшла на Київ, й армія генерала Шиллінга, з якою тепер бився Тютюнник. Тили білих шарпали батько Махно на півдні й загони Цвітковського, Гризла, Чучупаки, Зеленого, Гулого-Гуленка, Рудя — на Черкащині, десятки повстанських загонів й отаманів у Придніпров’ї. Підривали залізниці, громили обози, розстрілювали офіцерів. Позбавлений значної кількості продовольства й боєприпасів, Денікін все більш загрузав у боях в Україні, втрачаючи такий переможний спочатку темп ходу: проти більшовиків — на Москву. Хоча все це мало й позитивний ефект: у центральній Україні й на півдні — майже не залишилось комісарів…

В багатьох районах України пройшли з’їзди антиденікінських повстанських організацій, які схвалювали постанови з вимогою утворення української армії, української адміністрації, українських селянських рад на місцях.

Чотирнадцятого жовтня Червона армія відчайдушним ударом з Коростеня спромоглася вдруге взяти Київ, але вже шістнадцятого Денікін знов відбив місто…

Розділ 18

Перший Зимовий

6 грудня 1919 р.

В жовтні Максим Рудинський ще двічі відводив сотні до лінії фронту, а в листопаді в Звенигородку вже не вернувся. Обстановка була важкою, армія в боях відходила до Волині. На початку грудня армію УНР оточили біля Чуднова — Шепетівки в «трикутнику смерті» — більшовицькі, денікінські й польські дивізії. Підняли заколот отамани Волох і Божко в Люборі.

У ці скрутні часи Юрка Тютюнника призначено помічником командувача Армії УНР командарма Омеляновича-Павленка. Юрку присвоїли звання генерала-хорунжого. Тютюнник очолив Київську дивізію, Рудь командував зведеними кавалерійськими сотнями.

Для того, щоб вийти з оточення, десятитисячна Наддніпрянська українська армія прорвала денікінський фронт й пішла з Чорториї в свій блискучий Перший Зимовий похід…

За п’ять місяців Армія УНР, ведучи бої з білогвардійськими й більшовицькими військами, пройшла тилами близько двох тисяч верст. Максим по-новому відкрив для себе дар Тютюнника не губити віри в скрутну хвилину. Юрко вів військо серед ворожих частин обережно, але користався найменшою можливістю для удару — й бив нещадно, жорстоко, не знаючи страху й жалю! Саме ця його віра в успіх не раз рятувала дивізію від поразки.

Тютюнник вмів вести за собою людей, які керувались неначе гіпнотичним впливом Юрка, вірили йому, вважали непереможним. Навколо Тютюнника формувалась група, яка вважала його навіть більш яскравим лідером, ніж Петлюру.

16 грудня Тютюнник відбив телеграми в усі центри Наддніпрянської України: «Усім представникам денікінської влади. Республіканські війська прорвали фронт і вийшли в тил денікінської армії. Наказую всім представникам Денікіна відійти на Дон або переходити на бік республіканців. Всіх, хто не виконає наказу, чекає смерть!» «На нас тепер працюють жах — і повстанці!» — казав Тютюнник.

Якось, вже на Черкащині, дивізія проходила через невеличке село. Тільки-но засірів світанок, навколо стало видно степи, прорізані широкими балками. Сипав невеликий сніг. За селом дорога йшла через вузенький місток, який відразу ж запрудили численні підводи з хворими і пораненими, обози, кілька десятків гармат. Люди й коні рухались мляво, піхотинці відставали від колони. Давалася взнаки втома попередніх тижнів. Як раптом з боку села почулись постріли, й ззаду колони з'явилась більшовицька кіннота. Тютюнник наказав зберігати спокій й повернув на більшовиків всі свої кінні сотні.

Рудь вискочив на коні вперед, дав команду: «Шаблі до бою! Руш!» Майже полк козаків перескочив уже замерзлу річку й вдарив на червоноармійців.

Вогонь посилювався, падали люди й коні, але сотні вже неслися біля села, й почалася рубка. Було видно, як з села вискакували пішки червоні, скакали тачанки, бігли без вершників коні…

Поки йшов жорстокий бій, обози встигли перейти через міст й звернути до лісу.

Під час походу козацькі сотні воювали з денікінцями і червоними, відбили десятки важких атак. У кінці грудня група Тютюнника взяла Жашків і Умань. Група під началом земляка Рудя — Олександра Загродського — захопила Тальне. Юрко розумів, що їхні бойові дії, крім військового, мають ще й агітаційне значення. В Умані він наказав віддрукувати десятки тисяч примірників газети з описаннями переможних акцій походу, сотні тисяч листівок.

На Новий, 1920-й рік — група Тютюнника вибила Денікіна зі Звенигородки.

Поруч з Тютюнником весь похід пройшла його дружина — Віра, яка мужньо переносила всі незгоди. Але їй було дуже важко. Знаючи про те, що у Рудя в Звенигородці наречена, Юрко наказав Максиму виїхати з Умані за підтримкою до Цвітковського.

— Тільки тебе він послухає! Нам потрібні люди, зброя, провізія. В тебе є два дні, поки ми візьмемо напрям на південь!

Розділ 19

Уляна

Січень 1920 р.

… Білі поля сліпили очі під зимовим сонцем, ліворуч зеленів сосновий Хлипнівський ліс. Яка краса на землі! А дурні люди вбивають одне одного за ідеї та… владу. Он Тиміш зараз збирає кінні відділи у Цвітковського — домовились!

Серце Максима співало. Зараз він знов побачить Уляну! Коли проїхав місток, вже сутеніло. Ось вона, гора! Рудь звернув засніженим лугом, і там, біля невеликої річки, прив’язав Змія. Коли до Уляниного двору пройшов пішки, зовсім стемніло. Тихенько постукав у шибку — раз, потім ще двічі. За хвилину дівчина вийшла в сіни, накинувши на плечі теплу хустку. Побачила Рудя й мов скам'яніла.

— Здрастуй, сонце!

— Боже, це ти… Живий! Заходь. Заходь швидше!

Спочатку Максим не міг зважитись навіть взяти її за руку. Загрубілий, обвітрений в боях і морозах. Але в темних сінях вона кинулась йому на шию…

— Я кожного дня боялась за тебе, — сказала вже в хаті. Потім встала з-за столу і принесла яблука із комори. Прихилилася до дверей і так стояла, а Рудь зупинився поруч. Уляна підсвідомо вигнулась до нього всім тілом.

— Ти знаєш, а дід Йосип тепер живе по сусідству. Він уже воювати не може, хоча й загоїлись рани. Зі мною завжди вітається.

— Ну і добре. Він тебе любить, ти ж вродлива.

— Ні, у мене таке враження, наче він вітається зі мною, а бачить тебе — і то завжди так.

— Може. Він поважає нашу справу. Воїн поважає в своїх браттях людину куди більше, ніж вчитель.

— Їж яблука.

— Ти — змія-спокусниця…

— Твоя спокусниця трохи застудилась…

Вона посміхнулась, а потім обличчя її посмутніло. Рудь дуже любив спостерігати, як змінюються її очі. Тепер він не дивувався, коли за якісь секунди споглядав перетворення ніжної коханої в холодну красуню і відразу ж — в довірливе й миле дівча. Вона була вже дорослою, розкішною жінкою, але в душі залишалася ще зовсім дитиною.

— Про що ти зараз думаєш, дівчинко?

— Ні про що. Я тобі не скажу!

Максим погладив її волосся, потім ледь торкнувся щоки. Вона здригнулася, провела підборіддям по його долоні, притиснула щокою до плеча його руку, і Рудь поцілував її в губи.

— А ти не боїшся застуди?

— Коли буду помирати — то є за віщо… А втім — ти ж сама й полікуєш…

Вона тихо засміялась. Максим відпустив її руку, причинив двері кімнати і повернувся до неї знову.

— Не треба, мати проснеться…

Але він знову цілував її міцно, притиснув до себе. Крізь тонку тканину відчував, як б'ється дівоче серце. І раптом вона долонею відштовхнула його від себе.

— Це все минає, але… я не можу володіти собою…

Глянула Максиму в очі, потім потягнулась до нього, обійняла руками за шию і сховала обличчя в нього на грудях.

— …Сотовий мед капає з вуст твоїх, — тихо шепотів Рудь: — Мед і молоко на губах твоїх… духмяність вбрання твого, наче землі Лівану…

— О, Рудь… Ще!..

— … Хто ти, що сяє, як зоря?… прекрасна, як місяць… світла як сонце?… Прекрасні ноги твої… Округлість стегон твоїх, як коралів… вирізьблених руками майстра… Кохана…

— … Ти домігся всього, чого хочеш…

— Що ти сказала?

— Та так, нічого. Хіба ти не розчув? Тільки, будь ласка, не прикидайся глухим.

— Я й справді не почув.

— Ну і добре. Добре, коли людина добивається чого хоче. Тепер зрозуміло? Тільки я дуже боюся… Що буде з нами? І не будем про це… Краще поцілуй мене ще! І будемо хворіти разом… Любий… Як я тебе чекала!..

— …І жили вони довго й щасливо, і померли від іспанки темної зимової ночі, — прошепотів Рудь, повільно шукаючи устами гарячі, напіврозтулені дівочі губи…

Розділ 20

Двадцятий

Січень-лютий 1920 р.

За три дні Максим привів до Тютюнника три сотні людей Цвітковського зі стріливом і обозами. Сам Цвітковський приєднався з відділами вже в поході. В останні дні січня Наддніпрянська армія ще стояла на Звенигородщині, а потім направилась на південь — до Єлисаветграда. Сили Денікіна слабшали, й волею командування вирішено припинити війну з денікінцями, направивши зусилля на більшовицькі війська.

Наприкінці січня делегація від Денікіна намагалась укласти союз з Наддніпрянською армією. Але командування в цьому питанні було проти: ніяких союзів з білими, поки вони не визнають Україну як незалежну державу. Росіяни були на це просто нездатні. Й генерал Омелянович-Павленко відмовив білим в єднанні.

Частини під командуванням генерала Тютюнника вдарили в більшовицький фронт, й прорвалися в напрямку Чигирина й Черкас, знову пройшлись по Звенигородщині. Саму Звенигородку взяли у білих повстанці отамана Туза.

Тютюнник направляє Максима Рудинського до Холодного Яру — до Чучупаки, й Рудь переконує отамана взяти участь у наступі на Черкаси. На початку лютого дивізія Тютюнника разом з частинами Олександра Загродського взяли Смілу, а через два дні дві тисячі бійців Чучупаки й кінні сотні Рудинського розбивають військо білого генерала Шиллінга й знову беруть Черкаси. До дивізії Тютюнника приєднуються загони Гулого-Гуленка, який ще в листопаді підійшов до Холодного Яру.

Це була демонстрація сили! Черкащина побачила міць Армії України. Як сказав Тютюнник: «Слава йде горою!» Після Черкас червоні вже остерігались без резервів переслідувати українське військо. З приходом весни командування вирішує пробиватись на Гайсин, Христинівку — й далі на захід. Останнє завдання, яке в Зимовому поході отримує Максим Рудинський, — взяти Тальне й утримати місто, прикриваючи відхід армії…

Кінні козацькі сотні проходили, бувало, по сто верст за день.

— Насправді, всі ці незгоди й страждання — пусте, порівняно з сидінням в конторці, — розказував якось Петро Думанський Максиму в поході. — Я колись працював в одній фірмі, ми продавали до Швеції дністровські раки. Так ото, я вам скажу, пекло! Цілоденно пишеш бомаги, рахуєш десятки, записуєш сотні — й так зранку до вечора, не виходячи! І назавтра — те саме! Звар'ювати можна! Не знаєш — чи день на вулиці, чи вечір, чи дощ, чи сонце. Я якось вийшов на базар за тиждень — так радів, наче пішов до театру. Люди! Сонце!

З часом така людина вже всього боїться, й не зна' чи живе ще на цьому світі.

Бо в боротьбі є години й дні смертельної битви, або поневірянь у холоді й голоді, під крижаним вітром і при палючому сонці, але ж є і хвилини божественного натхнення, вітчуття злету, перемоги, вищості над самим собою! І ці відчуття є величними, й повними життя і снаги. Й ніхто не проміня їх на сидіння в конторці!

Дивізія Тютюнника з боями прорвалась на південь, до Вознесенська, взяла місто й величезні трофеї. Потім виступила на Ананьєв і Балту, й далі — на Тульчин, Ямпіль, де вже розпочався наступ польсько-українських військ на більшовиків — на Київ!

Розділ 21

Орда. Третій прихід

Весна 1920 р.

Біля Тального Червона армія зібрала великі сили. Максим Рудинський очолював кінні сотні й в запеклих боях відступав до Холодного Яру. Пробитись на південь до Тютюнника вже не було шансу. Червоні перекидали у Вкраїну десятки тисяч військ, у тому числі — підрозділи відомого комбрига Гришки Котовського.

З Майкопа на польський фронт через Звенигородку й Умань виходила напівдика Перша Кінна армія Будьонного.

Зусилля Армії УНР й отаманів дали про себе взнаки. На Чигиринщині і Черкащині денікінські війська були майже розбиті. Скориставшись цим, у повіти вступила Червона армія. Деякий час більшовики не проводили активних дій проти повстанців. Але в останні дні лютого Троцький видає указ про «борьбу с бандітізмом» — й в Україні знов починається «червоний терор»…

Навесні 1920 року протистояння червоним навколо Черкас, Чигирина, Звенигородки, Умані набуло найбільшого розмаху. До холодноярських гайдамаків приєднались шість тисяч бійців отамана Голого. «Красну» комуну і чрезвичайку, комісарів, самооборони, більшовицькі загони «продразвьорстки», які спустошували селянські комори, — селяни ненавиділи лютою ненавистю. За останні роки вже всі надивились на страшну потвору совєцької влади, експропріацій і ленінського «красного терору».

В жовтні Черкащиною знову прокотилась орда Кінної армії Будьонного, яка йшла на південь воювати з Врангелем. Українським повстанцям, що потрапляли в полон, перед смертю відрізали вуха, ніс, губи, виколювали очі. Улюбленим жартом будьонівців було акуратно розпороти живота полоненому і зашити ще живій людині в нутрощі живого пацюка чи кота.

Від тих борін, якими зустрічали Кінну армію все частіше й частіше, від відмов давати хліб, бійців, коней будьонівці навісніли, палили села, дотла спалили Байбузи, Тубільці, Березняки, Мліїв, підпалили Стеблів і Драбівку, Старосілля. Армія Будьонного допомагала організовувати на місцях червоні бригади, залишала по селах «красних» росіян, башкирів, китайців, з гарматами та кулеметами. По п’ятах за будьонівцями йшли загони Черкаської ЧеКа.

Повстанці також не залишались в боргу. Полонених не брали. «Прєдседателям» вудпродкому, що потрапляли їм в руки, — так само різали животи й напихали в середину пшениці, гречки або крупи — «Їж, собако, нажерися до смерті!», за відібраний у селян для червоних хліб і збіжжя.

Селяни стріляли комісарів з обрізів, кололи вилами, наводили на загони повстанців з лісу. Кіннотники палили українські хати піками з клоччям, вмоченим в нафту, — достеменно так, як це колись робили татари.

Дядьки з обрізами відступали до лісу, а старих дідів «красниє кавалєрісти» зі злості рубали шаблями насмерть. Вбивали священиків, їхніх жінок і дітей. Дикі азійські вершники вели себе, як на загарбаній території, гвалтували молодих дівчат і жінок. Полонених червоних китайців гайдамаки віддавали селянам, ті відводили їх до лісу й добивали лопатами…

* * *

Березень 1920 р.

Після впертих боїв біля Тального в березні Максим з трьома сотнями відійшов до Чучупаки в Медведівку. Холодноярська республіка, як і раніше, включала в себе майже тридцять сіл в хитросплетінні лісів і Яру, й більшовики все ще боялись потикати сюди носа. Чучупаці підчинялись загони отамана Залізняка, Чорного Ворона, Сірка та ще з десяток дрібніших. У Коцура й досі залишалась вотчина Хмеля — Суботів, у якому Максиму якось показували дев'ять посольств, збудованих ще при гетьмані.

За кілька днів до Холодного Яру з Херсонщини, з Кам'янки, вийшла Степова дивізія Костя Блакитного. Здавалось, в Медведівці збирається грізна сила. Та недовго Максиму довелось плекати справу з Чучупакою.

Зла недоля спіткала отамана в найкращий весняний день, найкращого весняного місяця. Переживши важку люту зиму, гайдамаки, мабуть, трохи втратили пильність. Бо синє небо й весняне сонце сам Бог створив для добра і безпеки… Агенти ЧеКа здали отамана.

Дванадцятого квітня Василь Чучупака разом з братом Петром на виїзді з хати лісника з Кресельців потрапив у засідку. Побачивши більшовиків тут, чи не в самому серці Холодного Яру, дорогою в Мотрин монастир, Василь очам своїм не повірив. Здалося, що це маячня, сон.

— Ні, це зараз станеться не зі мною!!!

Та все діялось блискавично. Затьохкали потужно, мов велетенські батоги, карабіни в руках хлопців, сухо вторили маузери, пішла стрільба з «трьохлінєйок». Червоні бігли зусібіч, Чучупака перекинув через сідло кулемет «льюїс», якого завжди возив за собою. Вдарила димна черга. Комісари, мов горох, посипались з коней. Гаряче дуло шипіло об вологе сідло. Не візьмете просто так Василя Чучупаку! Він повернув зброю праворуч, нажав на гашетку. Знов заклало вуха від дзвінкого дробу. Розпечені гільзи відлітали в траву. Летіли в пекло душі чекістів. Раптом — зупинилась машина. Постріли з маузерів і гвинтівок тепер сприймались, як тиша. Заклинило кулемета! Хтось вже скочив з сідла, хапав за поводи отаманового коня. Василя в бік вдарила куля. Поранений! Попливли узбіччя перед очима. На вузькій дорозі не було де й розбігтися! Полон? Ні, тільки не це! Ілюзій вже не було! Чучупака бачив людей з вирваними язиками, підрізаним сухожиллям, розчавленим мужеським достоїнством. ЧеКа зніме з живого шкіру, аби виказав товариство! Василь різко відвів «собачку» нагана. Востаннє глянув на небо, на п’ятнадцятивіковий дубище. Прощай, Душа лісу!

Прощай, Сонце!!!

Постріл з нагана вдарив у верховіття…

… Чучупака загинув, брата Петра взяли в полон й розстріляли в ЧеКа. Після кількох тижнів лютих тортур…

У квітні гайдамаків очолив холодноярець Іван Деркач. Усю весну й літо в селах навколо Чигирина, Черкас, Звенигородки, Шполи, Сміли спалахували повстання. Загони Деркача, Костя Блакитного, Рудя наскоками знищували більшовицькі «ячєйки», що безчинствували по селах. У вересні отаманом Холодного Яру вибрали Костя Блакитного.

Розділ 22

Роман Рудинський. Хто ти, Оляно?

Ром вирішив сам шукати. Спочатку хотів піти до Звенигори, бо саме про Оляну зі Звенигори розповіла баба Маня. Взяв з собою Зосю, який також зацікавився гайдамаками.

Йти вирішили єдино-вірною дорогою — повз стави, повз річечку і болото, де праворуч бовванів покинутий хутір. Можна йти й бруківкою на Гудзівку, але то нецікаво! Коли повстанці їздили на гору, то напевне сюдою!

Через якийсь кілометр стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Казанок. Тут стояв хрест сім’ї Шульги, які колись жили в цьому місці. Біля Гудзівки стежка йшла через дивну балку. Великі старі осокори переплелися між собою. Товсті дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне в верховітті. Внизу стежка вільно петляла.

Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші. В одній з них лежав камінь з цифрою «1776» — мабуть, козацька могила. Потім стежка звертала, й очам відкривався величний каньйон, порослий лісом: обривисті схили глибиною в сімдесят-сто метрів, глибокі ущелини, вимиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори ростуть у його широкій долині.

А вже після каньйону почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга, третя — а за ними й Звенигора…

Обійшли гору навколо. Зелені сосни покривали настану схилу, вище росли берези. Крутішим боком гора спускалась до лугу, а заднім — впиралася в поле. Якщо й жила тут колись Оляна, то найближчі до гори тільки дві хата.

Ворота однієї з них межували з горою. Ром колись стріляв у них із лука, як і всі покоління в дванадцять років. Копали на горі князівські вістря, встромляли до очерету — от тобі й зброя!

Тож, не вагаючись довго, постукали в браму. Завалували собаки, а тоді довго ніхто не виходив. Постукали ще раз.

— Ну хто там? — зажебонів, врешті, старечий голос.

— Це ми, бабусю! Хлопці!

Бабця довго човгала до калітки.

— Які такі хлопці?

Нарешті, вийшла. Старенька бабуся, закутана в жовту хустку, з квітами з червоної нитки.

— Тьотю, ми зі школи з Звенигородки. Пишемо твір про цю гору. Ви не знаєте, де тут колись жила Оляна?

Бабця довго на них дивилась.

— Ну, про отамана Рудя. Кажуть, то була його наречена?

— Я тут вже шістдесят сім літ живу, а про Оляну не знаю…

Про Рудя… Так, щось мата казали, — оживилась бабця… — Але то спитайте у тітки Мотрі — он там навпроти. Вона більше знає!

* * *

— Атож, про Рудя. Тут все село колись шепотілось!

«Тітка» Мотря виявилась ще старіша за бабцю.

— Але ж наречену звали — не Оляна, а Уля! Вона он в тій хаті жила, справжня красуня! Але потім її забрали. А до того вмер старий батько!

— Хто забрав, тьотю?

— Не знаю. Тоді й хата згоріла, й нові люди там поселились. І ще тоді пропав комісар червоний. Пішов на Звенигору — й не повернувся.

— Ще баба Наталя казала, що той Рудь мав червінці і таємно повіз її за границю, — сказала перша бабця.

— А перед тим вони повінчались, — встряла в розмову ще одна старенька, що підійшла тихо. — Он там, на вершечку. Хлопці й досі туди бігають з дівчатами цілуватись! Тільки про це не пишіть у тєтрадку, бо це вам ще рано!

— Не рано, тітонько. Саме впору!

Вони подякували жінкам й полізли нагору. Круті схили поросли кущами, добирались довго. Коли, здавалось, вже зовсім піднялись — то побачили, що гора добігла лише до рівнинки, яка оперізувала вершину. З неї здіймалась догори ще вершина — маленька.

Врешті, здобули й цю гірку. Ром знайшов рівне, без кущів місце й подивився донизу.

Прямо за селом, через поле зеленів масив Хлипнівського лісу. Він тягнувся ген-ген за обрій, до нього збігала залізниця й губилася в лісових хащах. Видко, як на долоні, село, ставок, річку. А ліворуч, на південь, темніли поля, балки, губилися в темно-синій палітрі. Звідти й виднілись давно козацькі «фігури»…

Так, значить — Уля. Мабуть, не Оляна — Уляна! Що ж, легенда про Рудя вже обростала плоттю!

Розділ 23

Хулігани

…Незабаром після тієї травневої ночі Владка поїхала з батьком до Криму. Напередодні вони знов довго сиділи біля її двору. Владка плакала.

— Не плач, маленька, це ж ненадовго!

— Ти восени їдеш до університету…

— Хочеш — я не поїду!

— Ти добре вчишся, що тобі тут робити? Треба бути там, де життя. Треба бути успішним! Я не зможу любити мужчину, який нічого не вартий!

— Не бійся! За два роки поїдеш вчитись до мене — в Одесу.

— Я не така розумна. Тебе заберуть в армію… І я… Я не зможу бути сама довго…

— Доти ще нескоро. Я приїжджатиму до тебе щотижня.

— Ти хороший… Знайдеш собі там іншу, ніжну і вірну. Якій крім тебе — більш нічо’ в світі не треба. А мені все одно тут не жити.

— Мені ніхто не потрібен. Тільки ти, люба…

Та Ром відчув, що це початок кінця. Що вона дуже вродлива, і її краса принесе їй якесь нове життя — велике й щасливе. Що вона розумна і сильна, і може жалкувати за ним, Ромом, але все’дно, рано чи пізно, поїде звідси — до Москви, Лондона, Лос-Анжелоса, Парижа. Що він звоював її любов ціною неймовірної впертості, романтики, безрозсудства. Намаганням торкнутися ніжної, прекрасної казки… І що він кохає її до безтями — більше за життя, друзів і рідних.

Тож прощання вийшло палким і щирим…

Потім вона поїхала. А скоро поїхав до Одеси і Ром. Екзамени до університету здав на «відмінно» — й на радощах цілий тиждень провалявся на морі.

Попереду залишалось півліта. Досить часу, щоб від туги за Владкою — вплутатись в якусь сумнівну історію…

* * *

Війна в Звенигородці почалась похмурого дощового ранку. Роман, Зося і Пшонь ішли собі до «Сайгону», коли раптом побачили на лаві скоцюрбленого Толяна Богданченка. У відповідь на всі запитання той тільки ревів від болю — у нього була зламана щелепа. Як доповіли малі, що пускали кораблики в баюрах, годину тому в «Сайгон» прийшли троє, й одного з них вони знали — то був Грек! А ще з ними наче був «старшак» (тобто старший «товариш») Татора, майже зі своїх, спортсменів. Саме він за щось і вдарив Толяна. А потім вони пішли в напрямку автостанції.

Очі у Зосі потемніли від люті.

— Шонь, залишайся з Толяном. Пішли…

Ром і Зося швидким кроком, майже бігом попрямували на автостанцію. По дорозі прихопили з собою ще кількох хлопів й хвилин за десять увірвались на приміські платформи.

Ще здалеку Роман побачив Грека, що стояв на сходах у святковій білій сорочці. З ним були ще двоє кремезних типів і дівчина, та вже ніщо не могло спинити скорої помсти. Як темний смерч повіяв понад асфальтом.

Красунчик Грек ще посміхався назустріч білозубою голлівудською посмішкою, коли Зося чорним вихором злетів по східцях і щосили зацідив Греку по пиці. Той знагла вмився гарячим приском, кров залила сліпучо-білу сорочку. Типи смикнулись було до Зосі, але поруч вихопились Ром з Шевою й відразу вибили з них бойову жвавість. Б'ючи під дих жлоба, Ром краєм ока помітив, як з блискучої «вертушки» з-за дверей виповзає хлоп на прізвисько Кактус, щоб явно заступитись за друга. З розвороту Ром так дав Кактусу в лоба, що той сторчма влетів назад в галерею. Шалено закрутилась «вертушка», театрально зачинилися високі двері. Ром почекав ще хвильку, та Кактус більше не об'являвся. Саме в цю мить Шева дав добрячого копняка іншому типу — аж той випав з доріжки на строкаті клумби.

Коли все скінчилось, вони окинули оком побоїще, повернулись лицем до платформи й… заціпеніли. Блискавична битва все ж зайняла у часі кілька хвилин, впродовж яких внизу на платформах зібрався великий натовп і з цікавістю слідкував за «побиттям ягнят» біля каси. Тим більше, що дії розгортались на горішній площадці, на три східці вище асфальту — зовсім як на великій сцені.

Побачивши юрбу в півтисячі глядачів, Ром відчув себе як актор, що збирає аншлаг у театрі. Та в ту ж мить помітив міліціонера, який пробивався крізь натовп з протилежного краю платформи — тихо сказав Зосі: «Гайда!», і вони непомітно щезли з вокзалу через малий провулок.

З цієї хвилини у Звенигородці почалася війна. Справжня битва між елітним районом «Совдепія», в якому в скупченні п'ятиповерхівок жили Грек, Кактус, Валєрка, більшість мажорів, діток колишніх партійних діячів міста і їхнім «Сайгоном» — «Лісом», у якому збиралися відчайдушні хлопи, романтики й авантюристи.

Десь з місяць Звенигородку колотило. Коли «лісовики» ловили десь типів з «Совдепії» — вони їх били і ганяли вулицями, коли «совдепівці» ловили «лісовиків» — сплачували їм тією ж монетою. Зо два рази Ром потрапляв у засідки, одного разу навіть у руки розлюченому Кактусу, який досі ходив з величезним синцем під оком. Та йому все щастило. Третього разу вороги підловили, коли мати послала його до центру за сіллю. Кактус притягнув із собою напівкримінального авторитета, «старшака» Яструба. Чоловік шість оточили Рома й притисли в кутку за клубом. В спину йому впирався невисокий грядець паркану. Кактус вже зловтішно потирав руки, хоча ближче підійти боявся, а Яструб підскочив і труснув Рома за лацкани. На його нещастя верхівка паркану надломилась й Ром беркицьнувся назад у клумбу. Коли він скочив на ноги, «совдепівці» тупцювали по той бік паркану, а старшак від несподіванки стояв, вилупивши очі. Тож Ром не став довго чекати, влупив що є сили кулаком по червоній від люті Яструба пиці — аж у того кров приснула з носа — і з криками: «Я вас по черзі зловлю, гібриди!» — смикнув клумбою через городи. Бо, хоча бійка проти десятка противників і вважалась честю для його пращурів-запорожців, — «та нема в мене гострої шаблі, щоб порубати їх на капусту!».

За чотири тижні кривавих бійок в «Сайгон» приїхала делегація. Ром, Зося, Пшоль і ще зо п'ять хлопів сиділи на лавах у парку, коли знов прибігла замурзала малеча і сказала, що їх шукають «совдепи». Через хвилину до столиків підкотила інвалідна машина, в якій сидів десятикласник-інвалід Вадюха з дужими руками, який крутив на турніку «сонце» й бився залізними милицями, як сам диявол. А позаду підтягувались ще бійці з «Совдепії» — усього чоловік п'ятнадцять.

— На танках приїхали, — насмішкувато сказав Ром.

Переговори затягнулися. Добалакались до такого: зустрічаємось за тиждень, у суботу — на пустирі за старим тиром. Сто на сто. Без ціпків, бит і ножів — і там вияснимо, хто сильніший. Вже того ж вечора напівбандит Вася Шитка, який сидів по «малолєтці» і підтягнувся з Ватутіно на підмогу «Сайгону», дістав з кишені «фінку» й сказав: «Вони в мене потанцюють!»

До суботи не дочекались. Вже зранку в середу в місті задиміли вихлопними газами «воронки» міліції, які за решітчастими вікнами звозили до райвідділку «бійців» з «Лісу» і «Совдепії». Як потім сказали: «стуканув» у міліцію Сашок Астрахан з «совдепівців». Романа на «обізянніку» не возили, бо начальник міліції просто подзвонив батькові на роботу. Злий, як чорт, Віктор Рудинський пригнав додому ще до обіду, не дав Роману навіть як слід одягнутись, і той, ледве накинувши штани і сорочку, в домашніх капцях заліз до батька в машину.

— Ну що, догрався? — кричав йому батько. — Сам начальник подзвонив, каже: вези свого синочка в камеру!

Тож всю дорогу до райвідділку Роман мав що слухати.

Слід сказати, що Астрахан постарався скрупульозно. Коли всіх, кого вдалося зловити, посадовили в актовому залі райвідділку: по один бік від проходу «совдепівців», й «лісовиків» — по інший, у залі зібрались чоловік сто тридцять, тобто більше половини всіх «гладіаторів». Списки були досить повні, і міліції залишилось лише встановити адреси й номери телефонів.

Напруженість зростала. Ні Ром, ні інші хлопи не знали, чого чекати. Та хвилин через сорок у залу ввійшов високий чорнявий капітан — начальник дитячої кімнати міліції, й прочитав гнівну тираду про кримінальну відповідальність. Потім пригрозив, що всіх, чиї імена є в списку, міліція тепер навіки бере на замітку. На тому все і скінчилося.

Коли вони вийшли з райвідділку, батько лиш розлючено сопів, а тоді сказав:

— Завтра поїдеш до Одеси, в гуртожиток. І щоб до осені ноги твоєї тут не було!

«Одеса-мама, ми твої піжони», — чомусь промайнула в голові у Романа стара босяцька пісенька. Невже таки всіх босяків неодмінно шлють до Одеси?

Тож о шостій годині наступного ранку Ром вже трусився через поля, через лани й круті пагорби в старому пошарпаному «Лазі», який рівно за шість з половиною годин повинен був привезти його до самого синього моря…

Розділ 24

Отаман Цвітковський

…Зоря зелена в небі погаса,

Коней з ковшів дубових напоїли,

Самі ж у битві не пили, й не їли,

І притупила слух шаблюк яса,

І припилила зір важка пилюга,

На бирки випала, на кунтуші

І лиш не вкрила полум’я душі,

І лихо з ним, а серце добре стука…

А. Малишко, «Ворон», з циклу «Запорожці»

Серпень 1920 р.

…Об’єднаний загін Цвітковського спільно із повстанцями отамана Дашківського зненацька ввірвався в Звенигородку. Атаку готували заздалегідь, ще в липні Юрко Тютюнник передав людиною зі Львова — сприяти повстанню! Рудь привів свої сотні з Холодного Яру — спочатку до Цвітковського в Богуслав, потім до Медвина, що неподалік Богуслава.

Після удару на Звенигородку з міста вирвався загін червоної самооборони. Сотня Рудя хутко йшла на жашківський напрямок, куди й відступала тепер червона міліція — на з’єднання з рябоконцями. Саме звідси повстанню загрожували загони військового комісара Рябоконя.

Червоних наздогнали за Рижанівкою, рубали сходу, не зупиняючись, залишили позад себе зо два десятки трупів. Десь розвіявся степами ще з десяток. Відпускати не можна, бо приведуть до Звенигородки підмогу. Кубанці Плаксун і Печений взяли з собою відділ козаків й пішли на захід дозорами.

Максим скочив з розгарячілого коня. Нагнувся до потічка й набрав у долоні чистого срібла. Плеснув до лиця, тоді кілька разів вмився. Сам не пив, й коневі пити не дав, щоб після погоні не втяжив.

Спадав шал кавалерійського бою. Гаряче сонце золотило навкіл поля, в блакитній високості дзвенів жайворонок — скоро жнива! Колосяться в полях хліби, чекають селян. А тут знов люди вбивають людей… Засіяли звенигородці врожай, не дивились на війну і кров! Робили так завжди — за татар і поляків, за більшовиків і німців. Жити завтра чи ні, а дітям їсти щось треба! Тому й живе нація — у всіх лихоліттях! Тому й ласа до цієї землі вся мерзота навкіл. Бо є хліб! Бо є труд!

— Перебили ми людям жнива… — сказав Данько Легкоступ.

— Це ж не ми до них прийшли! — аж сіпнувся Максим. — Своїх, українських більшовиків ми побили б за місяць! На своїй родючій землі нікому не потрібні голодранці й «комбєди»!

— Та ні, це я… нічо’… — зрозумів, що бовкнув зайве козак.

— Українці роблять у поті чола й — воюють. Тому й вижили у всіх лихоліттях! Але ж нас тепер душить величезна, страшна держава!

До них з Даньком підходили ще козаки.

— … Тютюнник казав, що у вісімнадцятому Лєнін прислав в Україну з Росії сімдесят тисяч гвинтівок, тисячі кулеметів, гармат і — сто мільйонів карбованців! Москва озброїла комісарів! А тепер більшовик завозить сюди мільйонну армію — з усієї Росії! Китайців! Татар! Навіть киргизів! А звідси забирає хліб і скотину — у наших матерів і сестер, у наших дітей! Німці за весь вісімнадцятий рік вивезли сім мільйонів пудів хліба, а Совєти за весну — тридцять! Це зробив комісар — наш найлихіший ворог!

— Смерть «красним»!

— Смерть!!

— Куди ти — туди і ми, батьку!

— Покришим на капусту сволоту!!

… Скоро повернулись дозорні з вісткою: попереду йдуть загони Конармії. Три кінні ескадрони по неповні двісті будьонівців.

— Звідки тут будьонівці? — не зрозумів донесення Рудь. — Будьонний же біля Львова.

— Може, й не будьонівці, але схожі. Мабуть, поповнення на польські фронти. Йдуть на північний схід, до станції — може, від самого Фрунзе.

Рудь послав Покотила з хлопцями за підмогою.

Максим знав свої сотні, як самого себе. Триста вісімдесят відчайдухів, вишколених у найшаленіших рубках — у кожного з них рахунок герців йшов на десятки, тобто кожний вбив хоча б з десяток червоних — китайців, мордву, комуністів, зрубав на ходу, з льоту, в лаві, в погоні. Зараз ніхто з них не думав про смерть, чули запах крові, як лісові вовки, йшли на нього.

Сотні йшли круп у круп, тісно, риссю, так, як вчив їх Рудинський. Сам Цвітковський часом дивувався: всі сидять у холодку, сплять, ніжаться, а сотня Максима розвертається в лузі в лаву, ходить з рисі на галоп і назад, до нудоти робить розвороти лінією — під началом кубанських сотників…

Та в бою те навчання було, як знахідка.

Рудинці заходили з балки у фланг ескадронів в степах під Водяниками. Червоні побачили їх запізно. Перший загін на втомлених конях — десь із двісті червоних шабель — звернув на Умань. А зараз, хвилин за двадцять, йшли ще два — неповні чотири сотні, без бокових дозорів, яких з-за пагорбів й захопили зненацька. Усього — майже шістсот вершників!

Лава йшла на колону. Хтось з червоних не витримав, гримнув з «гвинта», хмарки диму попливли там і тут по більшовицькій колоні. Червоні похапцем намагались викривитися у лаву. Сотні з вершини пагорба перейшли вниз із рисі на галоп, як раніше казали: в «намет», і, здавалось, зійшлись ще щільніще, стремено до стремена, і тільки коли до знетямлених «красних» залишилось з десяток кроків Максим хрипко крикнув команду: «Шаблі!!!» — і по лінії вдарило громове «Слава!!!». Спалахнули в руках чотириста блискавок, навчені коні не стишили шаленого галопу — й козацька лава потужно вдарила в стрій червоноармійців, неначе хмара каменю з тугої пращі.

За якусь мить до удару Калита і Вовк вихопились уперед Максима, й їхні здорові, вгодовані на холодноярських лугах коні збили хлялих кобилиць «заградотряда».

Звідкись збоку на хлопця попер здоровенний русявий комісар, та Максим миттєво нагнувся до шиї Змія, швидко рубанув впоперек й відчув, як від удару застугоніло в руку. Страшно свиснула шабля, комісар зломився навпіл, як лялька. Козацька лава пройшла, мов туга хвиля, майже не зупинившись. Коні збили грудьми кілька десятків кобил, криваві козацькі шаблі з замаху рубали руки, пальці, навпіл голови в гостроверхих будьонівках. Щербилась криця степових «шашок» під ударами козацьких шабель, скривавлені тіла вкрили польову дорогу. Сотня проскочила на пагорб, навчено розвернулась і пішла назад знову.

— Тримати стрій! Щільно! — кричав у бойовому запалі Максим, й в страшному замаху свистіло ошую блискуче коло. Назустріч трапився ворог, Рудь різко смикнув повід вправо, вихором пронісся поруч, помітив, як відділилась від тулуба рука вершника й цвікнула в небо червона райдуга…

…Будьонівці бились запекло. Конармія славилась відчайдухами. Будьонівки з червоними зірками встилали поле. Максим віддав команду: «До лави!» Найвправніші кавалеристи не можуть втримати удару пліч-о-пліч. Як часто перемога оберталась поразкою через розпорошеність кавалерії. Кубанські козаки перемагали кавказців лавою. Чеченці й черкеси, яким не було рівних у герцях віч-на-віч, були безсилі перед козацькою виучкою. Тримати стрій — от чого вчили кубанці! Вони ж — пізні нащадки запорожців! Маленький свіжий загін, який щільно тримає лаву й має навчених коней, може перемогти цілий полк, якщо той сліпить погонею.

Нашвидкоруч оглянувши схили, Максим зрозумів: двох будьонівських ескадронів більше немає. В траві й піску на відстані в триста сажнів безрушно лежали чи повзали в калюжах крові, дригались близько сотні червоних. Багацько збивались пішки кущами, позбувшись коней. Решта розвіялася в різні боки. Поранені втікали верхи — з тих, хто міг втриматись на конях. Мало хто прорвався навздогін першому ескадрону. Козаки втратили десятків зо два вбитими і поки ще не ясно скільки пораненими. За звичай припадає три на одного.

Хлопці залишились з пораненими. Рудинський гарцював полем, збиваючи сотні назад у лаву. Подивлявся на південь, куди втекли рештки «заградотрядів». Звідти ніхто більше не повернувся.

Ескадрон червоноармійських кавалеристів атакувати козаків не наважився. Розпорошені два ескадрони й залишки самооборонців теж десь поділись. Сьогодні їм пощастило: мабуть, вже п’ють чай десь у комісарів.

Тепер чекай гостей з ревізією…

* * *

… Звенигородку захопили й утримували кілька днів, відбивали атаки червоних. Після взяття міста Цвітковський майстерно вивів частину піших загонів в ліси над дорогами: з півночі в Хлипнівський, зі сходу — в Діброву, з півдня — в Потаський, з заходу — в Губський, де організували засідки з кулеметами. Били червоних на марші. Втрати у більшовиків були колосальні.

«Рєвкоми» перепудились і ввели в повіті військовий стан та комендантську годину. Всіх, кого підозрювано в агітації проти совєцької влади, могли розстріляти. Всіх взагалі підозрюваних, тих, хто співчував повстанцям, мав серед них родичів чи просто неблагонадійних, негайно відправляли до тюрем, передавали під суд «рєволюціонного трібунала».

Ця сама військова майстерність Цвітковського зробила йому славу в повіті. Був десь однолітком Тютюнника — в дев’ятсот сімнадцятому мав двадцять вісім. Хоробрістю на німецькій війні заслужив звання штабс-капітана. Доброго здоров’я, різкий і активний в поводженні. Й при тому — напрочуд обережний. Про нього мало хто знав — й по імені його не звали ніколи. Навіть прізвища його достеменно не знали: казали то «Цвітковський», то «Квітковський», то «Цвєтковський» — а він і не поправляв ніколи.

До Звенигородки приїхав улітку сімнадцятого з Волинського полку, мабуть, після першої хвилі українізації. Тютюнника знав ще по Центральній раді. Максим кілька разів пересікався з Цвітковським у справах, і той завжди цікавив знанням людської вдачі, таємничістю й — умінням підіймати десятитисячні збройні загони!

Отаман добре показав себе в боях з німцями. В Лисянці разом з отаманом Тузом загнав у польський костел всі загони підкріплення — разом з німецькими гарнізонами. Потім привів кілька тисяч повстанців й з Левком Шевченком брав штурмом Звенигородку.

— У Цвітковського є проблеми з євреями, — казав про отамана Тютюнник. — Він громив Боярську єврейську самооборону, Корсунську самооборону, оборону в Стеблеві. Казав: «Вони жертвують гроші „красній“ армії! Вони всім жертвують: і „красним“, і „білим“, і махновцям! За ту поміч кожне наступне військо й б’є їх…». Пожаліла кішка мишку. Але ж погроми для нашої землі — не є добре. За погроми навіть Махно розстрілює без розбору!

— …Дивись, брате, — застерігав Юрко, — Цвітковський це тобі не Семен! Може колись втнути штуку. Він вже в Умані раз служив у червоних, правда, недовго. Підняв повстання й зірвав совєтам мобілізацію… І все ж — будь з ним обережний!

Розділ 25

Хроніки кам’яних лабіринтів. Чемпіон

«Усе в світі відбувається не випадково. Багатство, кохання, нещастя, хвороби — кожний стан, кожне дійство має свої закони. І дійти його можна, тільки слідуючи законам. Якщо Ви спіткнулись на сходах, то зробили це не так „просто“, а порушили „закон спотикання на сходах“. Тобто звершили цілу ланку дій, які неминуче призведуть до цього малоприємного факту: перебрали лишку учора, погано зашнурували кросівки, не дивились під ноги, не вкрутили лампочку в коридорі. Й таке інше… Й тільки той, хто має неабияку жадобу до пізнання Світу, зможе ці закони корегувати. Не зразу, а коли відкриє для себе Душу Світу…»

Учитель Орест Хоші

На першому ж занятті з фізкультури у величезному університетському спортзалі здоровенна баба-завкафедрою «строїла» групу. Роман споглядав усе те з глядацької зали, прикусивши зубами вишневу галузку з парку і бовтаючи ногами. У вікно світило ще тепле вересневе сонце.

— Ти, «Пума», — кричала бабера на сина мера з Балти Валєрку в спортивному костюмі фірми «Пума». — В строй!!! Больниє, хромиє, дєгєнєрати! Я із вас сдєлаю суперменов!

Рому тут не сподобалось. Його завжди нудило з виду довгих шеренг, вишикованих у чотирикутник. Сто двадцять студентів стали по команді «Струнко!», Ром сплюнув галузку — і пішов до секції боксу.

Бокс Ром полюбив ще з дитинства — чи не з оповідань Лондона та Хемінгуея. Та в Звенигородці не було боксерської секції, не було тренера (ще один недолік малого міста), бо інакше вибір Роман зробив би ще в дитинстві. Замість того довелося бігати навкруг стадіону, добігався майже до кандидата в майстри спорту. Добре, що техніці бою трохи вчив ще Олекса Антонович.

В молодшу групу збірної Ром записався до відомого на всю Одесу Євгеніча. Коли Ром з трепетом у душі відчинив двері до темного вдень боксерського залу — з натягнутими в кутку канатами рингу — то побачив у залі чоловіка зі старанно зачесаним світлим волоссячком.

— Хто там? — спитав чоловік, зблиснувши в напівтемряві золотими зубами. Засвітив до Романа з кутка привітною посмішечкою. Спочатку Ром навіть не повірив, що бачить перед собою тренера з боксу.

Цей маленький зграбний чоловічок насправді був таким собі Доном Кінгом в одеському студентському боксі.

На відміну від романтичних уявлень з книжок бокс виявився жорстким видом спорту. Перші місяці тренувань Ром змушував себе йти до залу, зціпивши зуби, бо вже знав, що його, новачка, зараз будуть бити в скроні, «по пєчєні», під серце, жорсткою дев'ятиунцевою перчаткою, від якої голова відлітає незгірш від вуличного кулака. Та грала, видно, козацька кров у жилах — жаждав відомстити збитошникам, не хтів здаватись одразу.

Після перших тренувань його чомусь пригледів собі «старшак» Славік — хлоп із «бригади» Стоянова. Пізніше його застрелили десь на «сходці» з бандитами. Кандидат у майстри спорту, він брав Рома в спаринг й шість раундів по дві хвилини по-хижацькому безжально бив точними «виборочними» ударами, примовляючи: «Будеш знать, шо такоє бокс, паря!»

Так тривало весь перший, другий і, мабуть, частину третього місяця, поки Ром таки не навчився азам легкої танцюючої манери боксу, «уклончикам» і «нирочкам». Жорстким «від корпусу» контрударам і вбивчому свінгу правою. Це була чоловіча школа! Тренування майстер Євгеніч вів жорстко, не даючи передихнути. Й оте його знамените: «Уклончики, хлопчики, уклончики, нирочки. Ручку заворачіваєм» — високим деренчливим голосом — не давало спокою ні на секунду.

Десь на третьому місяці занять Ром вперше вийшов «на область», потім ще, а взимку сталась трагедія, яка тільки підтвердила серйозність вибраного ним спорту.

На другий день товариської зустрічі «універів» у всіх на очах загинув Сашко Ранта.

Клінічна смерть настала на рингу… Сашка відвезли спецмашиною до лікарні, штучно підтримували життя. Він помер за кілька годин, так і не прийшовши до тями: крововилив у мозок.

Євгеніча півроку тягали по судах й ледве не засудили…

* * *

Сонячного квітневого ранку, без особливих зусиль потрапивши до фіналу після двох перемог, Ром прийшов до зали боксу й побачив свого останнього супротивника. Претендент на звання чемпіона університету, кремезний хлоп, чорний як араб, з набитими до мозолів гулями на кулаках — чи то інгуш, чи чеченець. Цілком застрашливий з виду «качок», з м'язами, налитими силою. Добре, що не афганець… Розминаючись перед боєм, Ром відчув у животі холодок неприємного остраху. Але зціпив зуби і ще затятіше лупцював жорстку університетську грушу.

Покладем турка!

Козаки-прадіди били, й ми не згірші!

Вихід на ринг проголосили раптово. І вже з перших швидких ударів Ром побачив здивовані очі суперника, який і раз, і вдруге, і втретє губив його з виду, після власної ж жорсткої атаки. Класично, як вчив Євгеніч, Ром ступав коротенький «шажок» назустріч, швидко скручуючи пружину лівого плеча вниз і вправо, пригнувшись. І тут же, замашно розкрутившись знизу, бив жорстку серію ударів правою-лівою збоку й між розведені руки страшного з виду кавказця. «Уклончик»! Бив джеб з відтяжкою, подвійний удар правою («через ручку»), пробував зустрічний хук і сайд-степ, лякав ворога різким рухом плеча. Все, як учив Євгеніч!

Супротивник виявився міцним, з ніг не падав, та від ударів голова його хиталась, як китайський бовванчик, а очі з кожним разом чамріли все дужче…

Після хвилини другого раунду рефері зупинив бій. Перемога! П'янке бурління адреналіну в крові, відчуття пережитої небезпеки!

Битись Ром вивчився професійно. Й зрозумів ще одну річ: коли часто отримуєш по голові — це не додає мізків точно!

До завкафедрою прийшов аж у травні, коли здавали заліки з фізкультури. Ще в коридорі почув знайомий хрипкий бас, що означав початок прийому на залік усіх звільнених від фізкультури: «А тєпєрь — больниє-хромиє-дєгєнєрати!» «Фізкультурша» довго шукала його прізвище у списках, а потім злорадісно промурчала:

— Ага! А у вас, Рудинскій, нєт НІ ОДНОГО посєщєнія! І нікакіх справок! Славненько, славненько!! — і з підозрою оглянула його міцну постать.

— А ви подивіться в журналі боксу.

Завкафедрою пішла до шафи, довго шукала журнали, потім знайшла, почитала, закрила й поклала назад у шафу.

— Чемпіон універсітєта, — з ноткою розчарування сказала помічниці, яка записувала результати. — Поставь отмєтку, — потім якось навіть схвально махнула: — Ідіте, Рудинскій… І позовітє слєдующего!

То була маленька помста за «больних-хромих-дегенератів»…

Розділ 26

Медвинська республіка

Серпень 1920 р.

З кожним днем більшовики стягували в Звенигородку все більші сили. Максим кидав свої сотні то на Піски, то на Замостя, затикаючи діри в обороні. Все частіше рудинцям доводилось спішуватись й займати місце в окопах. Дашківський почав виводити своїх бійців на Гудзівку — до Хлипнівського лісу.

Цвітковський стояв вперто, користувався своїм ораторським хистом — набирав добровольців. Велику поміч у тому робив напівсліпий кобзар загону Цвітковського — Антін Митяй з Медвина. Як вихор, скакав він на своєму буланому жеребці в самому пеклі бою, влучно стріляв «червонопузих» на слух з маузера. Не одному сивочолому газді стікала скупа сльоза по обличчю від плачу його бандури. Не один звенигородець кинув шапкою об землю й пішов до Холодного Яру після Митяєвої думи про Богуна чи Хмеля. Й не тільки заслуга Цвітковського в тому, що до загонів стікались все нові й нові сотні бійців зі Звенигородки, Хлипнівки, Озірної. Комісари вже допекли людям до живого, а спів бандури лише пробуджував у людях відчуття волі…

20 серпня до Звенигородки пробився холодноярський повстанець Дем’ян Ступка.

— На пробі, отамане! — впав з коня хлопчина. — Більшовики твій Медвин палять! Хома Лебідь зве на поміч!

Як виявилось, за кілька днів перед тим у Медвин і з’явились більшовистські «продотряди». Нахабні комуняки стали вимагати віддати весь хліб «на нужди революції», а юнакам оголосили «мобілізацію в Красную армію». Медвинці першого дня почухали потилиці й розійшлися, а коли наступного ранку повторилось те саме — роззброїли «продотрядовцев», а потім їх розстріляли. Заодно постріляли й всіх своїх комуністів. 19 серпня в Медвині проголосили Вільну республіку.

— Тоді більшовики пригнали до села два полки військ з артилерією й кулеметами, — душили сльози молодого Ступку. — На Гордієнкові пагорби вийшло старе й мале. Бились усі! Відкинули комісара. То комуняки гарматами запалили хати, горить Медвин! Рятуй, отамане!

Повстання охопило й сусідні Ісайки. Медвинці спробували підняти на боротьбу сусідні села, захопили у червоноармійців зброю й боєприпаси.

Цвітковський червоним залізом випалив більшовицькі порядки в Звенигородці. Зруйнував совєцькі установи й розстріляв «рєвкоми». Спантеличені опором, більшовики відступили від міста, збирали сили. Отаман прийняв рішення йти на Медвин — то була його лісова база!

Військо виводили вночі мимо Губського лісу. Рудь вислав на розвідку козацькі роз’їзди. Робили все звично, як «на турках» з кубанцями. Кінні загони Цвітковського й Рудя за ніч пройшли сорок верст й сходу атакували Медвин. Піхота з возами поспіла надвечір.

До схід сонця козацькі сотні напали на червоний табір. З гиканням і свистом, зі страшним гвалтом. В Ісайки зайшла отаманська кіннота, одягнена в будьонівки й більшовицьку форму — того добра в обозах знайшлось багато. Більшовики обманулись й були порубані всі до одного.

Помічником отамана став Платон Слуцький. Він смертельно ненавидів «красних» — його батька зарубали будьонівці.

Селяни цілими селами йшли в ліси до повстанців…

Розділ 27

Звенигора

«…Поляки мали шляхту, котра жила за принципом „Не позволям!“ — один голос шляхтича на сеймі міг повернути хід історії. Це зруйнувало Польщу як державу, але дало їм міцну республіканську традицію. У нас своя традиція — козацька, і це ще краще, адже шляхтич був „уродзоним“, а козак мусив шаблею здобути гідність… Це була повага до своєї шаблі та долі…»

Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії Академії наук України

Жовтень 1920 р.

…Несамовита воля, затята впертість. То є гонор древньої шляхти, козацької старшини. Не гамуй у собі свободи, пся крев! Не будь рабою, холопом! Бо все навколо, всі — хочуть бачити тебе покірним! Батьки, вчителі, сусіди. А поміщик, пан, директор, комісар, хазяїн — хочуть тебе доїти. Жити за твій рахунок, солодко їсти, м’яко спати. Хочуть, щоб ти мовкнув і працював на них мовчки, заробляючи їм таляри, червінці, доляри!

Не буде того! Тільки вільний орел має право на шаблю, не питаючи того права ні в кого. Хіба що в Господа Бога, бо перед Господом кожний має отвіт за власну душу!

Шабля — от що дає безмежну свободу, скажену лють в отвіт на найменшу зневагу, образу, на криве слово на склизький погляд. Кривого ножа по руків’я в дошку столу — і свисне блискуче лезо, стинаючи мерзенність, пиху, наклеп, очищаючи від них Всесвіт!

Всеочищаючої шаблі на поясі — от чого нам бракує! Щоб кожний був в отвіті сам за свою мерзенність. Щоб міг дати отвіт тобі сам, у цю мить, у цю саму хвилину!

Тоді кожен з нас, усі ми — враз стали б іншими…

* * *

До Звенигори йшли манівцями. Битий шлях контролювався роз’їздами. Зі Звенигородки вийшли на Кучугурівку, через ставок, берег, болотистою місциною, яку Максим знав, як свої п’ять пальців. Так, вздовж річки пройшли до болота, повернули праворуч, де в пойму впадала ще одна болотиста річка, а ген на горбах виднівся невеличкий хутір. Перейшли пойму вбрід через хащі. Через якусь версту стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Шульгове. Казанок. Хутір старого служивого Федора Шульги, та його зятя Павла Никоненка.

Доля Никоненків складалася трагічно. Восьмеро дітей, хутір не раз червоні оббирали до нитки. Шестирічний синок загинув у вісімнадцятому. Никоненко знав, що совєцька влада не принесе йому нічого доброго — уже відбирає врожай й скоро відбере землю, хутір — тому допомагав повстанцям від серця.

Далі, біля Гудзівки, плутана стежка йшла через дивну балку. Величезні старі осокори одчахнулися від вітру гілками, переплелися між собою, перегородили стежку. Товстезні дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне десь у верховіттях, вже сухі, мертві, неначе схопились обіруч в останній битві. І так стояти їм, може, довіку — аж поки не спорохнявіють й не впадуть з гуркотом, розсипляться на дрібні шматочки.

Зате внизу стежка вільно петляла між велетами, неначе для них байдуже — що там за дрібнота вештається під ногами.

Довелося спішитися, коні ледве йшли під колодами. Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші й величніші. На дні однієї з них лежав старий камінь з надписом «1776» — мабуть, козацька могила, насліддя Коліївщини. Потім стежка звертала, і раптом відкривався вид — величний і несподіваний. Величезний каньйон, порослий угорі лісом, кущами обліпихи й терну, обривисті схили глибиною в сімдесят-сто сажнів, обвалені з усіх сторін величні шпичасті вежі, глибокі ущелини, промиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори стояли окремою купкою на самому дні каньйону, в нижчій його долині. По ній і пройшли коні й знову звернули на стежку уздовж болота.

Далі почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга — а там уже височить заросла соснами й поодинокими березами — сама Звенигора…

Розділ 28

Армія

…Я вважав би, що ти

Білий день без дощу,

Але сльози на твому

Обличчі.

Я сказав би тобі —

Ти моя, не моя,

Але ти не пускаєш мене…

Славко Вакарчук «Відпусти»

На «провожанку» до Рома прийшли всі.

Він роздав дружбанам свої речі, щоб носили «на гражданці» і його згадували. Майже новісінькі, «зафарцовані» в іноземців ганчірки. Махачкалі подарував свою гітару. Собі залишив тільки широченні круті джинси-банани, таку ж круту зелену натовську майку-сіточку, руді кросівки та білу котонову куртку.

Наприкінці залишилось ще одне діло. Батько складав сумки, а Ром збіг сходами нагору, де жили п'ятикурсники, і з ноги вибив благенькі «общагівські» двері. Заступив за поріг і на мить зупинився. Тоді позгрібав книжки і різний непотріб з полиць біля ліжка. Уважно проглянув ящики письмового столу, шафи, тумбочки. Ні документів, ні грошей не було ніде. Перевірив одяг і постіль, речі на підлозі, та не знайшов нічого. Ром знав, де ще можуть бути хазяї кімнати, тож попрямував до блоку на другий поверх.

Зайшов без стуку. Двері в «діловий» блок були відчинені, в кімнаті сиділи троє хлопів — всі старшокурсники, всі відслужили армію. Юрик розвалився в кутку на ліжку, Мачо — праворуч біля столу, Рудий — на стільці посеред кімнати.

— Юрчику, дай подивлюся твою прописку. Бо ти ж поїдеш! — заявив Ром голосно і рішуче.

Фактор несподіваності подіяв. Всі замовкли. Юрчик ошелешено простягнув руку до сумки, що лежала поруч, але враз зупинився. Ром відчув, що потрібно мовити далі, поки «старшак» нічого не втямив.

— Ти ж знаєш, нас забирають в армію. Я хочу власними очима побачити твою адресу — мене тут два роки не буде.

Причина, схоже, заспокоїла, і Юрчик перестав нервуватися: все ж таки — їх троє проти шмаркатого першокурсника..

— Я чо — смотрі на здоров’я!

Роман примружився й зробив крок ближче до ліжка.

— Ану, дай гляну поближче…

Він простягнув руку, обережно взяв книжечку за край, потім повільно й кріпко мацнув її пальцями — і раптово висмикнув з рук ошелешеного знову Юрчика.

Продивився відхилену на прописці сторінку, потім закрив пашпорта і поклав собі до кишені.

— Це я заберу собі. Отримаєш, коли повернеш те, що повинен… Віддаси Жорику або його батьку — Михайлу Петровичу. Все, я пішов.

Не відводячи погляду від розгубленої з такого нахабства компанії, Ром спиною відступив до дверей, коли Юрчик вибухнув істерикою:

— Ти, душара, ще пожалієш! Сопляки, нюх совсєм потєряли!!

Юрчик ще бушував на ліжку, коли Ром обережно зачинив за собою двері. В коридор за ним ніхто не вийшов. Імідж боксера та мешканця інтернаціонального блоку № 812, де, опріч Рома, жили руський дагестанець Серьога Махачкала, буйні болгари з Софії Атанас Петков і Іордан Іорданов, індіанець з Перу Гіл’єрмо Мендес, молдаванин Скалозуб і негр Джон з племені людоїдів тупі-гуарані — зробив свою справу. Ром перевів дух. Чесно кажучи, останні п'ятнадцять хвилин він не почувався таким спокійним, як думалось.

Тепер можна було йти в армію.

* * *

Додому з моря Ром повернувся з батьком пізньої ночі. Вже проїхав «Сайгон» і раптом, нежданно для самого себе, зупинив машину. Батько куняв собі на сидінні. Звично відчинив фіртку, пройшов доріжкою й легенько постукав у знайоме віконце — так, як робив це завжди. Світло у вікні не засвітилось, але Ром пішов до воріт й зірвав терпку гілочку вишні. Шорстке дерево звично кололо плечі.

Владка вийшла за кілька хвилин у халатику, накинутому на нічну сорочку. На якусь мить застигла біля дверей, потім впізнала і останні кілька кроків уже не йшла — а бігла до нього.

— Боже, це ти?!

— Я…

— Який ти смаглявий… Який ти…

Вона гладила долонями його жорсткі біцепси, провела рукою по грудях, туго обтягнених крутою майкою. Ром відчув, що своєю боксерською статурою й фарцовим одягом здивував дівчину. Хай знає, що Ром завжди буде більш крутим, ніж якийсь там Грек чи Валєрка!

— Ти звідки? Ти надовго?

— Мене післязавтра в армію забирають.

— Як… в армію?

— А от так. Прийдеш на провожанку? О четвертій?

— Прийду… Не знаю. Це ж значить — чекати?..

У Романа защеміло під серцем, але він нарочито безшабашно посміхнувся:

— «Ждать — нє провожать». Як захочеш, приходь. Давай, іди спатки, вже пізно.

Він взяв її за руку й уткнувся губами в щоку трохи ближче від вушка. Відчув знайомий запах волосся, по ледь помітному поруху зрозумів, що вона підставляє губи, і — відступив на мить швидше, ніж це потрібно. Відчув, як зболіло під серцем. Не думав, що все так всерйоз і надовго. Так довго не бачились, здавалось — перегоріло.

— Добраніч.

— Добраніч, Ром…

Батько щось невдоволено бурмотів, коли він вернувся в машину.

— Чому так довго?

Ром сів за руль, включив стартер і рушив з місця ледь різкіше, ніж треба.

* * *

Вранці, поки мати й тітки накривали на стіл, Ром з батьком вирушили до лісу. Поля морем стелилися до горизонту. Траса в’юнилася серед поля, а вдалині, на тлі блакитного неба, темніли древні кургани. Ліс з'явився несподівано, темно-зеленою густою стіною, потім траса звернула й зав'юнилася між пагорбів, наростаючи буками і старими дубами.

Тут вони відпочивали веселим гуртом, тут він познайомився з Владкою. Ну, й біс з ним! Ром прощався з безтурботним життям. Сьогодні на те і день, щоб випити з друзями склянку вина і не думати ні про що більше. На те вони і проводи в армію!

Музику привіз старший товариш Рома і Жорика, схожий на Юрика Шевчука з «ДДТ», теж Юрко на прізвисько Змій — серйозний, в очках, він підробляв ді-джеєм, умів навести справжній бардак, вмів відпочивати сам й — творити відпочинок для інших. Вже з другої години по обіді в дворі Рома шумів «Нічний проспект», і йому гундосо підспівував, плутаючи слова, Жорик:

«Ночной проспект освещен, словно днем,

Над ним поют свою песнь провода.

Под очарованным летним дождем

Кружится жизнь, как цветная юла…»

Натовп за столами зібрався вже до четвертої. Спочатку давали спіч родичі: «за майбутнього солдата» і «захисника неньки-України». Потім пили «за батьків майбутнього солдата» й «захисника Вітчизни» і за те, «щоб не було війни».

— Зараз пацани йдуть на війну з духами! — почав тост дядько Іван. — Хоч ти, Роман, і боксер — то таких якраз і беруть в десант… — дядька Йвана з усіх сторін зацикали, а Марія Рудинська зблідла, рука з чаркою зрадливо дрижала.

— Ні, то я… — зніяковів Іван, — …щоб не було війни.

Потім вже випивали просто так. Ром майже не пив — настрій мав якийсь дивний. Виходив на перекури з друзями, а сам ловив себе на думці, що йде з двору й чекає — а чи не прийшов ще хто…

— Добре, добре, тьотки, — гудів дядько Миколай. — Ану, давайте щось веселіше!

— Наливайте, браття,

Кришталеві чаші,

Щоб кулі минали,

Щоб шаблі не брали

Голівоньки наші!

— То є стара козацька пісня, — нахилився до Рома дід Михай. — Прадід казав, сам Хмель її дуже любив!

— Тож рушаймо, браття,

Поки ще є сила,

Поки до схід сонця,

Поки до походу

Сурма не сурмила!

…Владка з'явилась до восьмої. Струнка, білява, вдягнена в світлу блузку і вузьку спідничку в обтяжку, в тон з підстриженим у каре світлим волоссям, в контрасті до темних очей — мала дуже ефектний вигляд. Тітка Галя, пробігаючи повз Рома в руках зі смаженою гускою, шепнула: «Це твоя дівчинка? Я так і подумала — найвродливіша!»

— Була колись, — буркнув у відповідь Ром, сердячись на себе за те, що чекав її, як останній дурень…

«Ночной проспект освещен, словно днем

Над ним сверкают, как луч, фонари.

Под очарованным летним дождем

С тобой гуляли всю ночь до зари…»

* * *

П'яний від близькості її тіла, Ром танцював в напівтемряві на шорсткому асфальті. Владка шепотіла: «Перестань, на нас дивляться!», а він її пригортав до себе, відчував під руками струнке тіло. Потім музику зупинили і всіх запросили до «прощального» столу. Вона озирнулась до нього і — швидко вийшла із двору.

Владка вміла враз щезати, як мавка. Вже на вулиці Ром помітив світлий обрис під липою й відчув, як його обвивають гарячі руки…

Вона щось шепотіла і цілувала його вологими, теплими губами, а він божеволів від поцілунків, від запаху її тіла, ніжних рук і прекрасних очей…

Через цілу вічність Владка відпустила його від себе. Ступила назад до стежки, облита місячним сяйвом..

— Я піду, Ром… Не проводжай мене. Я… Не забуду тебе ніколи!

Він стояв і дивився на таку знайому плавну ходу, на струнку постать в світлій доріжці й відчував, що серце стукає все сильніше, що серце зараз вибухне від туги і болю, але воно, безталанне, зшерхло від палкого кохання, від тих рубців скам’яніло — й не могло вже розірватись від горя.

Вона оглянулась й помахала йому рукою:

— Щасти тобі, Ром. Напиши мені, добре?

— Добре, любов моя, — прошепотів він, і, зібравши в кулак всю свою волю, повернувся і ступив до двору.

За годину його несли на руках («Тільки не ногами вперед!!!» — кричав дядько Миколай), поклали в машину. Туди ж сіли батько і мати, Жорик — й під завивання «Європи» Ром поїхав «на службу»…

Розділ 29

Чорний Ворон

28 жовтня 1920 р.

… Загін Чорного Ворона прийняв бій першим.

Ще до схід сонця Степова дивізія вийшла з Медведівки. Кость Блакитний вирушив на Катеринослав, й новим отаманом Холодного Яру став Лютий-Лютенко.

Рудь з півсотнею розвідників йшов у супроводі дивізії. Кость привів свої тисячі до Холодного Яру ще весною й після смерті Чучупаки був тут обраний отаманом. Максим із здивуванням впізнав Костя — вони вчились в різних клясах й трохи в різний час в Горі, але в одній і тій же військовій школі — разом з Юрком Тютюнником. Й бачились там кілька разів, й навіть раз «воювали» на полігоні. Гора з горою не сходиться… Революція виплеснула нагору найрозумніших й найактивніших! Тож в момент нападу Рудь їхав поруч з Костем, згадуючи дні «Німецької» (Першої світової) — війни.

… Червоних тут не чекали. Вранці вийшли через Осоти, Китайгород, Розумівку на Сентове, як раптом Софрон Рябенький показав Максиму чоловіка, що чимдуж біг по полю. За мить з балки вихопились вершники. Вони швидко нагнали чоловіка, почувся постріл, кінь одного з вершників упав, а тоді зблиснули шаблі, й кіннотники накинулись на нещасного.

Максим махнув рукою козакам й… побачив, як з балки піднімається кіннота Будьонного. Дивізії Першої кінної повертались з польського фронту на південь — через Чигиринщину…

З несподіванки перша сотня Блакитного повернула до лісу. Кость подав команду: «Вогонь!», але було ясно: кіннота ввірветься в лаву на плечах відступаючих. Все ставалося дуже швидко. Окремі вершники вже летіли повз Рудя. Охоплені панікою, три десятки степовиків промчали поруч. Козаки Рудинського згуртувались навколо Максима. Треба будь-що збити навальний хід комісарів. Праворуч гримнув залп, потім ще один. Чорний Ворон перейшов у наступ. Рудь зібрав своїх людей і холодноярців у кулак й пришпорив коня, заходячи через невеликий ярок ліворуч. Софрон Рябенький, Іван Думанський, Мовчан йшли поряд. По ходу загін Рудя збирав розпорошених бійців Блакитного.

— Куди?! Назад!! Той не козак, хто боїться собак! — кричав Софрон Рябенький, луплячи втікачів держалном списа. Козаки Рудя розтягнулися в цеп, завертаючи блакитнівців. За кілька хвилин зібрали ще майже сімдесят шабель, повели їх з ярка в балку і зненацька вдарили в тил червоним. Комісари розгубилися. Їхня лава збилася в купу й частково розвернулася проти Рудя. Чорний Ворон скажено атакував червоних по фронту. Йшла запекла рубка.

З поля з’явилися густі лави червоних. Відділ Чорного Ворона почав повільно відходити до узлісся. Розстрільні червоноармійців вийшли й з боку Сентового. Кіннота комісарів обходила з флангу. Півсотня Рудя потрапила під кулеметний вогонь, змішалась, червоні відтісняли її від холодноярців. Максим спробував повести козаків за собою, поруч опинились його надійні брати — Думанський, Тиміш, Софрон, Настач. Мовчана Рудь вже давно не бачив — десь впав, скошений кулею. Більшість же зібраних блакитнівців крутились на конях дзигою. Їхній бойовий дух був надламаний.

Нові хвилі кіннота затопили узлісся, й Рудя зовсім відтіснили від гайдамаків. Червоні підтягнули артилерію й били снарядами по гайку, в якому дорого віддавав життя Чорний Ворон. Максим волів прорубатись до нього — й сам потрапив під гарматні сальви. «Красні» оточили відділ повсюди. Йшла люта січа. Рудь наказав пробиватись до лісу. Згуртував кулак найвірніших й шаленим ударом розсік лаву. Вже на виході бачив, як вершники з зірками на лобі з трьох боків рубали Думанського, й як той падав під ударами шабель. Повернулись до Думанского, зрубали десяток «красних», Настач підняв товариша й кинув поперек сідла. Той був вже, напевне, мертвий. Поранений Софрон йшов пліч-о-пліч, прикриваючи Рудя збоку. З клинків стікали потоки крові…

* * *

…Максим бив шаблею об скелі. Чотири шабельні і дві стріляні рани кривавіли, сили покидали отамана. Гірський Тікич змивав кров загиблих: загін повстанців зупинив тут сотню Будьонного. До польової дороги на узліссі пробилися всього тринадцять. Триста козаків Чорного Ворона й тридцять сім рудинців полягли в бою — всі до останнього. Зіткнувшись з їхнім шаленим опором, червоні загубили слід Степової дивізії.

Тут, на берегах річки, лягли всі. Софрона з хлопцями відтіснили за ліс, і там ще лунав гул бою, постріли, дзвін шабель. Навкруг хололи десятки порубаних будьонівців уперемішку з його гайдамаками. Рудь бив шаблею граніти. Сталь не щербилась, меч дзвенів об камінь. Його закривавлені губи вперто шептали рядки з героїчної саги — з того, минулого життя в alma mater:

— Моя домахо, як блищиш на сонці! Здобув тебе в кривавому бою. Жагу твою вручив господній ангел! Не хочу, щоб тобою комісари — козацьке тіло різали би завтра!

Сталь не щербилась, лиш кресала іскри.

— Хай не послужить гострота твоя упирям! Хай не дістанешся ти в руки боягузу!

Бив — й не міг домаху вибити об камінь…

Холодний піт зросив скривавлене чоло. Рудь ліг в жовтаву і м’яку траву. Дивився на схід сонця — там гора… Всього лиш двадцять верст — і все життя! Звенигора!..

Клинок незламний вклав собі на груди. Козацький хрест — руків’я й гарда шаблі! Хай бачать всі, що не віддав він волі!

Що Рудь загинув — й переміг в бою!

* * *

…За годину Софрон відбився від «красних» й вернувся за отаманом. Рудя знайшли селяни — пораненого, без пам'яті, на березі Гірського Тікича. Сховали й уже дали знати в Звенигородку.

Як прийшов до пам'яті, перші слова, що почули гречкосії, були: «Де хлопці? Де моя шабля?»

— Тут хлопці. Й шабля тут, не переживайте! Ну й криця! Ви нею там все каміння порубали — й хоч би щербинка на лезі!

Коли Максим трохи очуняв, Тиміш з козаками перевіз його в Шульгове до Никоненка — за версту від Звенигори. Павло поклав Рудя в лісовій хатинці в хащах Казанка, й туди до нього щодня прибігала Уляна. Приносила ліки, робила перев'язки. Її прохолодні руки лікували краще за трави…

Розділ 30

Розвідбат. Засідка на Бубука

…Півроку служби тягнулися нескінченно. Останнім акордом натаскування в «учебці» став випускний сержантський екзамен. Ясного осіннього ранку їхнє відділення готувало засідку на бойову розвідувально-десантну машину командира роти — «земляка» Рома, капітана Бубука з Одеси. Засідку на танковій трасі, в поліських лісах, за дванадцять кілометрів від містечка Десна.

Часу на підготовку мали вдосталь, і вони — сержант і семеро курсантів — відшукали ідеальне місце для засідки: за поворотом, у точці найбільшого перепаду дороги. Звично розбились на три групи — ударну, забезпечення й вогневої підтримки. Вибрали окрему сосну до повороту, ще одну — на самому згині й одну — після. А тоді стали копати яму на дні глибоченького спуску.

Малого шустрого киянина Саньку заслали на сосну — на «фігуру», щоб дав сигнал, як їхатиме машина. Здоровань Ковнір з «Дніпра» тим часом підрубав решту сосен — так, щоб упали від легкого поштовху. Потім півтораметрової глибини яму прикидали сосновим гіллям, зверху постелили плащ-намети й присипали піском — як під час полювання на мамонта. Група підтримки залягла вздовж узбіччя, ударна замаскувалась на узліссі — навпроти самої ями.

Потім лежали собі на теплій землі, дожидаючись знаку з «фігури». День видався сонячний, ліс наростав у кронах поривами легкого вітру, здавалось, що він розповідає величну казку. Останні теплі дні осені, в повітрі сріблиться павутиння, дерева ще не втратили своє золотаве, червоне, а подекуди й ясно-зелене листя. Ром мимоволі згадав свій ліс, пущу, в якій вони провели щасливу юність. Досвід лісовика дуже допомагав у розвідці. Міські хлопи часом були вражені, скільки він всього знає про ліс і як орієнтується в найглухіших його ярах і хащах.

…Сигнал прийшов несподівано. Санька імітував голос горлиці, більш звичний для городянина, й — полювання на «мамонта» почалося.

Завиваючи двома газонівськими двигунами, плямиста БРДМ-2 вигреблася лісовою дорогою — й секунди потяглися напрочуд довго. Через цілу вічність «броня» досягла орієнтиру — червонястого від стиглих плодів куща шипшини — й кадри побігли, мов у прискореній зйомці.

Спочатку лунко затріщала сосна попереду, звалена здоровенним Ковніром, і тільки коли вона уже падала, Ром з жахом побачив, що капітан Бубук сидить не на своєму командирському місці всередині, біля командирського ж стереоскопу, а розлігся зверху на броні з біноклем в руках. І сосна Ковніра падає просто на його дурну голову.

Через якусь мить затріщала друга сосна — та, що на повороті, і Ром, усвідомлюючи кожну соту, тисячну долю секунди, побачив, що й ця сосна ломиться на башту нещасної «беердеемки». Одночасно дві сосни, хрест-навхрест падали на бубуцьку голову, а той безтурботненько собі «возлежав» зверху на броні, на сонечку, застромивши в командирський кашкет ідіотську ромашку.

На щастя, саме цієї миті машина впала у викопану розвідниками яму…

Вигребтись перед тим зверху на горб, БРДМ з розгону покотилась униз і на самому дні перепаду, уже коли на неї згори падали дерева, сторчма з розгону встромилась у закидану гіллям пастку…

Велетенські стовбури гучно хряснули, підстрибнувши на твердій броні кілька разів, з дороги здійнявся густий стовп куряви, машина нагло заглохла і за мить на узліссі запанувала пекельна тиша…

… Коли пилюга розвіялась, на місці, де за мить до цього насвистував безтурботні пісеньки Бубук, хрест-навхрест лежали дві грубезні сосни, а сам щасливчик матюкався в кущах метрів за сім, куди його закинуло силою встирчання з розгону совєцької броньованої розвіддесантної машини в викопану такими ж розвідниками першого відділення третього взводу третьої розвіддесантної роти під командуванням старшого сержанта Кості Саніна (уродженця села Муровані Курилівці) яму.

Ще якусь хвилину відділення вражено мовкло, мабуть, не вірячи, що вся та катавасія на дорозі — то їхніх рук діло. Але потім, почувши з кущів матюки капітана, «диверсанти» зрозуміли, що ротний вижив, всупереч здоровому глузду, й побігли в атаку. Шалено палячи з автоматів й кидаючи в кущі учбові гранати. Автоматні черги і гучні вибухи заглушили і хитромудро закручені в'язі Бубука, й обурені крики «механіка-водітєля», злість якого помітно згасла після кинутого в люк товстенького «взрив-пакета». Після цього тримплекси командира й піхоти професійно накрили плащ-наметами. Щоб вороги-комісари не виглядували…

Коли очманілих і трохи контужених штабних офіцерів повитягували з машини і розклали на узбіччі обличчям у глину, з кущів урешті видряпався обдертий і в синцях, але живий капітан Бубук. «Ну, щас влетить!» — шепнув, пробігаючи, Рому сержант Кость. Добігши за кілька кроків до ротного, він перейшов на «стройовий» крок для доповіді, та той тільки роздратовано махнув рукою у відповідь і пошкутильгав до контуженого екіпажу «беердеема». «Всі живі?» — спитав непевно, і, почувши ствердну відповідь, що всі, син захисника острова Даманський, атеїст, герой обмеженого контингенту спеціальних військ, командир роти з семилітнім стажем капітан Бубук — неждано навіть для самого себе перехрестився.

Тоді довго викликали по рації танк, і ще довше витягали з ями всторчену БРДМ. За весь час розлючений ротний не сказав розвідникам і сержанту Костю ні слова — неначе тих і не було поруч.

Звечора в строю батальйону їхню засідку назвали найкращою, а сержант Костя Санін одержав тижневу відпустку додому, в свої Муровані Курилівці, що на Вінниччині.

* * *

Вже потім, коли Ром став «дідом», сусіди-сапери поселили в акумуляторній двох веселих дівчаток. Офіцери туди заходили рідко, акумуляторна по уставу зачинялась зсередини, тож дівулі жили собі там усю зиму, мов у Бога за пазухою, аж поки їх не застукав голими якийсь московський генерал з перевірки. Ото був скандал, так скандал!

А поки що їх кормили сухпайком і одягали в офіцерські мундири, збираючи цілі відділення на «воєнний стриптиз», звісно ж, за «валютно»-матеріальні цінності.

Якось на Різдво Ром зайшов до своїх казанських друзяк з пляшкою «Ризького бальзаму». Вони якраз сиділи з Олежкою за армійськими емальованими кружками з чорним еліксиром на денці, коли в жарко натоплену «дєжурку» з кімнати відпочинку наряду випливла напівгола краля. В парадному кашкеті, з блискучим «крабом» на лобі. Накинувши смішливим оком на зчудовілого Романа, вона низьким грудним голосом проспівала: «О-о, солдатик новенький!», по-свійському підчепила Олегову кружку і відпила ковток з неї. Тоді нагнулась до нього, загортаючись у напівшерстяний розстебнутий кітель, з якого випорскували важкі білі груди, — й, пирскнувши від сміху, щось шепотіла. Потім взяла сигарету зі столу й, похитуючи напівголими стегнами, попливла назад у кімнату.

— Ну ви даєте! — аж присвиснув Ром.

— Та вони вже дістали, — скривився Олежка. — Хочеш?

Роман подивився на двері кімнати, на яких ще, здавалось, похитувався звабний образ.

— Ну, — сказав через паузу. — … «Стрьомно» якось.

— А я тепер того… бридую, — тяжко зітхнув Олежка. — Віриш, — прошепотів Рому, позиркуючи на двері, — їх тут мала вся рота. І якби ж вони хоч були красавіци. А то — та чорна, як циганка, а ця — косоока.

— Вона? — подивувався Роман. — А я й не помітив!

— А ти не туди дивився, — захихотів Олежка. — Я теж першого разу не помітив. У неї погрємуха — Камбала!

— От біда!

— Ну, давай краще вип’єм!

— Давай!

Вони, вихилили ароматний міцнючий напій, що аж забивав дух, і Ром відчув, як по його тілу миттю розливається рідкий жар.

— За що люблю цей бальзам — за те, що зі ста грамів вставляє!

— То вам пощастило, — позаздрив Олежка. — У вас «духи» з Прибалтики.

— Ну… Прізвище знаєш яке? Цибулькіс. Він каже, що у них, у Литві, «лук» називають «цибуля», як і в нас в Україні!

— Та ну!

— Так. Бо Литва ж у нас правила сімдесят літ. Аж до Чорного моря, там, де зараз Одеса.

— От папілюкаси!

— Ну… Та бог з ними. От пійло у них — те, що треба. І ще — маринована рунка до пива!

— Слухай, Ром, а може, по справжній траві? Покурим? У мене тут є трохи. «Запас в ж. пу нє єб. т!». Ну, як хочеш. Тоді бери ще бальзаму!..

* * *

Неначе відчуваючи настрій Рома, саме в ці дні Владка йому написала. Листа. І якого!

Листа Ром одержав вранці, при вході на плац віддав листоноша-єфрейтор. Взвод якраз виїхав на полігон, й увесь день Ром носив листа біля серця, мов велику коштовність, — відкладав приємні хвилини на спокій.

Провалюючись по коліно в снігу, розвертаючи й звертаючи в цеп змокрілих від вправ новобранців, Ром відчував зліва на грудях тепло шматочка паперу. Від неї!

Потім «слони» розклали біля старої верби багаття, й сержанти — Ром з Арменом — зробили привал на соснових гілках, за термосом міцного чаю. Ром зненацька відчув, як нестерпно повільно відлічують секунди його позолочені «командирські» (ті годинники потай курочили з НЗ в «бееремках»).

Щоб швидше йшов час, вони підобідали сосисочним фаршем в консервах і погнали свої замилені взводи «в дозор» через поле. До вечері, коли верталися в казарму, новобранці падали від утоми.

Сержанти також втомились й не сиділи в «каптерці» після відбою. Коли всі вгомонились, Ром вмостився найзручніше за столом у високому кріслі, в галіфе з підтяжками й чистій полотняній сорочці — то був ексклюзивно сержантський «шик» у розвідці — вишикував рядочком три тонкі й довгі сигари «Койба Есплендідос», які привезли комусь із синків багаті матусі, тут же прилаштував сірники і попільничку — й тільки тоді акуратно ножничками розрізав конверта…

Лист його приголомшив. Ром перечитав два чи три рази, тоді закурив запашну сигару. Й почав з початку. «Милий Ром! — писала йому Владка: — Мені ніхто в житті не дарував стільки квітів! Я не можу забути твої поцілунки, я дуже люблю тебе цілувати, я люблю, коли ти шепчеш мені такі ніжні слова і торкаєшся мене так ніжно…» Лист був довгий-довгий, і в ньому була така злива емоцій, що Ром відчув себе в справжньому водопаді. А на останній сторінці сяяв подарунок саме в стилі Владки: слід від губів її помади, яка ледь ясніла під світлом і від неї йшов знайомий тонкий запах.

Ром запалив ще сигару й знов перечитував листа уважно, запам’ятовуючи дрібниці, а потім обережно торкнувся відпечатка її вуст своїми…

Й раптом відчув на губах солодкий смак коханої жінки…

Розділ 31

Уляна

Листопад 1920 р.

— …Уляно, серце моє, кохаю тебе так сильно! Побачив тебе тоді в шпиталі вперше, мов з очей твоїх щастя напився! Не знав такої краси у світі… Захотілося пригорнути до серця твою ніжну голівку, цілувати зелені очі, твоє біляве волосся! Й не відпускати ніколи!

— Люблю тебе, Рудю! Та боюся… Кохання наше народилося в лиху годину. Ледве не загинув ти, ледь врятувала! Бережи себе, любий, добре? Он Лазар утік, гірше звіра. Повернеться сюди — всіх у крові втопить.

— Не бійся, Улянко. Як Лазар повернеться — швидко дай знати. Я знаю, що його заспокоїть!

— Знаєш… А мені все’дно, що буде. Хай, може, дасть Бог нам хоч рік щастя. Чи місяць, чи день, чи годину, — шепотіла гаряче, обхопивши Рудя за шию. Її сльози стікали по його обличчю. — Щастя все’ дно не втримати завжди. Яка різниця, як довго воно триває. Важливо, що воно у нас є… і було. І буде!

— Нехай ніхто більше не розлучить нас з тобою. Нехай Богом буде освячене наше щастя!

— Добре, коханий… Як скажеш…

Тихий вечір. Довгий, солодкий поцілунок. Уляна пригорнулася до нього всім тілом, тремтіла, й його, Максима Рудинського, сотника, отамана Рудя, бив дрож, аж трусились руки. Які не зраджували — в найшаленіших поєдинках…

Розділ 32

Хроніки кам’яних лабіринтів. Журналіст

«Усе в світі змінюється, й немає в світі нічого, крім чоловіка.

Щастя, нещастя, поблажливість чи жорстокість — є особливості сприйняття нами великого світу… Якщо настав вечір, і життя йде марно — ляж поспи. Вранці засяє сонце — й буде інакше. Ти станеш іншим. Бо Світ не може бути до нас жорстоким чи добрим — ми надто малі, щоб звертати на нас увагу. Є наш внутрішній стан, яким Ми і сприймаємо Світ — не таким, як він є насправді».

Учитель Орест Хоші

… Вони звернули до старого будинку, протупотіли на широких мармурових сходах і далі — довгим коридором у височенні й добротні двері, подзвонили і зайшли до вітальні. Вчитель сидів у напівтемряві оббитого горіховим деревом кабінету, в глибокому зручному кріслі й палив карпатського узору люльку. Запашний дим клубочився в променях сонця, а на стінах й на великому столі під стіною висіли, лежали, стояли різні цяцьки східних цивілізацій — фантасмагоричні чорні африканські маски, фігурки Будди, підвісні металеві пластини, що тремтіли на протязі тонким різнобарвним дзвоном, підсвічники і курильні для ароматних масел, і книги — безліч книг: східних, з психології і буддизму, окультних наук, товстенні коштовні фоліанти великих релігій світу. А над всим тим сидів він — Орест Хоші, великий, сивоголовий, з хижо зламаним носом і важким підборіддям. Легким порухом кивнув Славі Рамусу і показав на канапу. Той посадовив Рома, щось прожебонів тихо Оресту і — здимів, щез, неначе його й не було, немов у кімнаті почались якісь дивовижні чари.

— Що, юначе, привело Вас до мене? — спитав Учитель по довгій паузі, несподівано високим голосом. Ром почав свою розповідь, і вона зайняла у нього багато часу. Орест слухав мовчки, нічого не перепитував, не зупиняв плутану й непевну розповідь і лиш потягував свою ледь жевріючу люльку…

… Дим клубився в повітрі, в променях сонця. Ром спочатку знічев'я дивився на той дим, аж раптом побачив у ньому високий білий будинок, газетні шпальти, а потім — бліде лице юнака, і постаті з білими пов'язками на руках, людей зі зброєю вздовж якогось мосту — та так реально і гостро, що аж сахнувся від почуття гострої небезпеки.

Вчитель стомлено дивився на Рома, немов би знав, що той бачить насправді.

— Бо це і є твоє минуле чи твоє майбутнє — все'дно. Твоя Доля. Той Закон Безмежних Слідувань, який ти творив всіма своїми Думками, Вчинками і Намірами всі свої двадцять з лишком — років. І який твоя підсвідомість знає наперед дуже добре, але дає тобі доступ до нього нечасто, як просвітління… Вибачте, юначе, але я трохи стомився. У мене, як і у Вас, був важкий день…

* * *

…Якось у жовтні Ром йшов площею повз восьмиповерховий, сліпучо-білий бескид видавництва, коли ноги його самі понесли до входу. Вже кілька днів Ром творив перше оповідання.

Піднімаючись нагору не ліфтом, а сходами, Ром добре бачив двері редакції. Дві перші йому не сподобались через назву — в них було щось совкове. А ось і цікава третя: «Незалежна газета». Ром звернув до приймальні. Секретарка десь вийшла, й він безсовісно зайшов до кабінету редактора.

Там, за величезним жовтим столом сидів маленький чорнявий чоловічок незрозумілого віку, схожий на Карцева-сміхотвора. З кошлатими сивими бровами, сивим волоссям й жаб’ячими очима.

— Доброго дня, — сказав йому Ром. Чоловічок глянув й не обізвався. — Я приніс вам статтю. Це перша в житті стаття, хочу вам показати.

Чоловічок навіть не глянув на списані від руки листочки.

— О чьом ваша статья? — спитав раптом тихим вкрадливим голосом.

— Про ті події в столиці.

— Ви там билі?

— Ні, це просто мої думки. Взагалі.

Чоловічок подивився на Рома, нащось взяв зі столу золоту ручку. Покрутив її в руцях. Сказав:

— Ну вот, молодой чєловєк, ми сєйчас сядєм і будем размазивать соплі, вот тут прямо на столє — «взагалі». Да?

Намальована булькатим картина була така показна, що Ром зібрав аркуші в руки, сказав: «Прощайте, шановний!» й піднявся поверхом вище.

На п'ятому знаходилась теж совкова (судячи з назви) газета, але Ром все’дно зайшов до приймальні. Трохи потинявся коридором, вслухався в перестук друкарських машинок. Потім спитав редактора й почув, що той у відпустці. «Не дуже й хотілось!» — подумалося про себе.

Подякувавши, знову вийшов на сходи й піднявся на шостий поверх…

* * *

Газета «Час X» колись називалась «Молодь Одещини». Популярна редакція, молоді журналісти. Ці стіни бачили немало талантів — у Москві й Сан-Франциско є редактори, які починали з «Молоді…».

Ром постукав у двері. Вже п’яті сьогодні.

За столом у кімнаті сидів плечистий, спортивного вигляду чолов'яга років під сорок. Його смоляне волосся й маленькі вусики нагадували бразильєро. Чоловік подивився на Рома й привітно кивнув на стілець ліворуч:

— Сідайте, юначе.

— Я приніс вам статтю…

— Ви бачите себе журналістом? — спитав наче аж схвально.

— Так, бачу!

— Давайте ваші шедеври.

Редактор продивився папери, на якомусь з абзаців затримавсь надовго. Закивав головою.

— Ну що ж, непогано. Як вас звуть, хлопче?

— Ром… Роман.

— Зайдіть до п'ятої кімнати, Романе, у відділ культури. Спитайте Олега. Покажіть йому матеріал, скажете: я дивився. Мене звуть Аркадій.

— Добре, — сказав йому Ром.

Так він став журналістом.

Стаття Олегу сподобалась. Той виявився зовсім хлопчиною, трохи старшим від Рома, але вже мав сотню статей «на виході».

Олег дещо поправив в доробці, відніс Аркадію, й за три дні стаття була в номері. «Я — прославився!» сказав сам собі Ром, отримав перший у житті гонорар й купив собі дорогу ручку.

* * *

Робота в редакції почалась бурхливо. Ром так довго мріяв про журналістику, що пірнув в неї з головою. Поки що мав свободу й писав про те, що цікаво. Спочатку в «Часі X» вийшло інтерв'ю з жокеями іподрому, потім — з директором першого магазину зброї. Відразу почалися й скандали. Директор магазину зброї телефонував у редакцію і вимагав сатисфакції. «Мене знає все місто! — обурено кричав він у телефон. — Який такий „Чоловік без імені“?! Я візьму пістолет з дозволом і приїду до вас в редакцію!» «А чого ж ви тоді не назвались?» — резонно питав його Ром. За тиждень редактор надрукував вибачення: «Директор „Граману“ має ім’я, але не хоче, щоб його всі знали». Така собі сатисфакція.

Скоро у відпустку пішов дока «криміналитету» Слава Касімич — і Ром поспішив на його ниву.

То були швидкоплинні дні. Спочатку Ром щодня їздив до міліції «писати сводку». Йому видали спеціальний пропуск, і він йшов повз вартового до холу, на третій поверх повз двері «Кримінального розшуку», «УБОЗу», «Кримінальної лабораторії» й заходив у велику залу, де в кутку грілася комірчина прес-служби. Майор Новак виносив грубезну книжку й давав Рому на підпис: три-п'ять сотень злочинів на добу!

Потім Новак став брати Рома з собою на виклик. Вбивства й грабежі, криваві драми, нашестя наркоманів і проституток — чого тільки не надивився він за цей місяць. Інколи їхав о шостій і дивувався: спокійне південне місто, сонце, вродливі жінки й світла одіж, відчуття свята від багатьох кав’ярень на тротуарах, сотні людей на вулицях — а зовсім поруч, за стінами темних старих будинків, чиняться страшні речі…

* * *

Робота захопила Романа. В свої двадцять три він споро вчився професії, прочитав силу книг з журналістики, реклами і психології. З півроку опановував тонкощі моделінгу, пишучи про модельні агентства Одеси. Тож рік пожив «тусовочним життям» у нічних клубах, на вечірках і кастингах. Разом з тим — продовжував «вести кримінал» для «Часу X». Писав репортажі з моргу, місць катастроф і аварій. Ходив за завданням редакції в театри і стриптиз-клуби.

З часом все знов обридло, й він захотів вийти на прикордонників. Як і його славний предок, Ром ганявся за турками на патрульних «чайках»-сторожовиках прикордоння, «ходив» в екіпажі легенди — кап-три Льови Наумкіна. Цивільній особі, журналісту, не можна потрапити в бойове патрулювання, але Рому якось щастило. Наумкін прославився в кількох вдалих операціях проти контрабандистів, особливо після того, як йому дали хабаря в двадцять п’ять тисяч «баксів». Кап-три кинув гроші на палубу, арештував судно, після чого Наумкін ще довго носив бойову гранату в кишені. «А я так думаю: офіцер повинен сказати: „Маю честь!“ — і мати честь попри все! Інакше — в нього нема держави!»

Ром ходив у патрулювання з прикордонниками і в грудні — січні: «на камбалу-калкан». Турки винищували камбалу тоннами. Прикордонний «сторожовик» Наумкіна захищав море від браконьєрів. Одну зі шхун Льова протаранив під час погоні, іншу вони розстріляли з двадцятиміліметрової гармати.

Ром літав на гелікоптерах на острів Зміїний, — за який віками воювали з румунами, й добре бачив згори схожу на камбалу його форму, де в самому «хвості» скажені хвилі перелітали камінь — й під час шторму ти повертався до сторожки як хлющ мокрий. Ходив у нічні рейди кордонами на військових джипах і мав навіть сутички з контрабандистами — і все це потім було в його репортажах.

Якось вони з майором Новаком супроводжували міліцейський «спецприйомник»: закриту, без вікон і дверей залізну будку на старому «газоні». Попереду їхала іномарка з одним або двома хлопами у цивільному: вони «знімали» на вулицях «дівчаток». Садовили їх до себе в машину, давали гроші, констатували факт купівлі-продажу тіла, й… за хвилину під'їжджав такий собі «спецприйомник». Злі язики казали, що потім проституток відвозили за місто й задешево продавали корейцям «на помідори». Під охороною здоровенних собак, без документів — вони ще довго збирали в полях врожаї.

За містом і справді зеленіли величезні плантації перцю і помідорів, які «тримали» корейці. Й на них справді робили молоді дівчата. Але на всі суто професійні запитання Рома — а то був би справді матеріал сенсаційний! — батраки відмовчувались, а охоронці погрожували нацькувати собак — величезних кавказьких вівчарок. З такою плантацією й справді кепські жарти!

Зарплату Ром отримував з легким відчуттям подиву: за таку роботу ще й платять? А «шеф» бурчав, що то вони ще повинні йому доплачувати: «на шару» їдять у ресторанах, гуляють в клубах, ганяють на джипах, ще й стріляють у браконьєрів. Природно, що й сама зарплата при цьому була досить помірна.

Тож взимку Ром працював на газету, а на початку літа збирався до Сахаліна. В «сахалінській бригаді» їх стало восьмеро: Звенигородські хлопи і одесити. Щоліта їздили по-різному: на півтора, два, а то й на п’ять місяців. Робота дозволяла, бо журналіст мав право на гонорарну систему й тоді міг писати хоч з іншого боку земної кулі…

Восени Ром повертався схудлий, засмаглий, з цілим стосом написаних на уривках обгорткового паперу, мішків від цементу чи поштових бандеролей — рукописів про екзотичні й забуті Богом сопки, про браконьєрів, контрабанду, бійки з «бичами» — але вже по інший бік «барикади». Про червону ікру, лосося, гарячих вродливих метисок, дику тайгу і міцну дружбу. Приїжджав з набитими грошима кишенями і трилітровими бутлями «червоного золота», яке вони заробляли чи вимінювали на горілку, як в повістях Джека Лондона. Одного разу за ікру Рома вмовляли взяти порядний «бумер» — той самий, на якому їх підвозили з вокзалу боксери.

Дівчатка легко «чіплялись» на ікру та гроші, але Ром все ще не міг забути Владку. Часом у нього були романи — то знов з якоюсь моделлю, то з тридцятип'ятирічною діловою леді, та надовго не вистачало — втікав від того на Сахалін чи в чергове довготривале відрядження…

* * *

Та де б не був Ром, у його мозку завжди спрацьовувала якась згадка: «клац» — «це може бути корисним „для Рудя“». Ром вчився працювати в архівах. Мало хто в редакції любив подібні завдання. Тож на пропозицію Аркадія щось відшукати в архіві Ром відкликався першим. Їхав на вулицю Пушкінську, до сірої, старої і схожої на замок будівлі, замовляв собі допуск і копався годинами в документах. Знаходячи свідчення, власноруч підписані графом Воронцовим чи Дюком де Рішель’є, які потрапляли йому до рук вперше з якогось там 1824-го року. Мало хто з одеситів вивчав своє місто так скрупульозно.

Такі речі приголомшували. Ром писав ексклюзивні статті про чуму 1837-го, про полонених моряків з англійського «Тигра», яких, виявляється, з Одеси етапом відправили на Урал до Оренбурга, де вони майже всі померли. Про хмари пилюги від коліс прольоток — бо центр Одеси колись вимостили крихкими ракушняковими плитами: «Я жил тогда в Одессе пыльной» — тепер ясно, звідки рядки! Про Пушкіна, який у ті роки одночасно згорав у двох коханнях — небесному, оспіваному в поемах до дружини одеського губернатора Воронцова, і — земному, гарячому, в палких ночах з чорнявою донькою одеського торговця-єврея.

А в голові, десь там, в якомусь куточку свідомості, Ром тримав собі згадку: ось так він приїде колись до Звенигородки — і професійно, зі знанням справи, перериє архіви в пошуках Рудя!

Розділ 33

Звенигора

Звенигора — міфічне місце. Ця гора тепер — точний географічний центр України, саме її серце. Звенигородщина у всі часи народжувала кращих синів. Звідси, з Кирилівки, родом Тарас Шевченко. З Вільхівця — Вячеслав Чорновіл. З Будища — Юрко Тютюнник. В козацькій Звенигородці провів десять років свого дитинства — Богдан Хмельницький! Саме тут ввібрало його серце відвагу степових лицарів, свободу червоних сосен і степу. На цю гору піднімалися князь Володимир і Святослав Великий. У її глибинах, кажуть, заховали свій величезний кривавий скарб Залізняк і Гонта…

Тут у всі часи проходив кордон між Лісом і Степом. Між споконвічними землями слов’ян, русів, — і хижими степовими ордами. Тому й родило прикордоння людей хоробрих і сильних, — які володіли мечем краще, ніж плугом.

* * *

Грудень 1920 р.

У грудні повстанський рух на Черкащині став згасати. Степи наводнили дивізії Будьонного й Примакова. Очолив власну «каральну експедицію» Гришка Котовський. Кажуть, він записався до комуністичної партії. Кажуть, що це Котовський придумав брати в селах «отвітчиків», тобто шанованих людей, старійшин — а чи й просто кожного десятого жителя — яких вбивали за невиконану «продразвьорстку». Або за поміч села повстанцям.

— У нас хлопчик один у тюрмі сидів, — якось розказував Покотило.

Стояла ясна пора, сонце іскрило сліпучо-білі поля. Вони неспішно добирались до Звенигородки з Холодного Яру. Стежили сторожко за горизонтом й знічев’я терли про всяку всячину. Дорога ж не така й близька. Позаду трюхикало ще десятків п’ять хлопців:

— Так-от, він в Одесі сидів за щось там. Якраз сидів і Котовський. Каже, Котовський в тюрмі потоваришував з Пашкою-Грузином — це з тим, який згвалтував і вбив тридцять п’ять одеських жінок. Каже, він там гнув підкови, займався боксом, тягав залізо. А тоді Гришка вбив у камері злодійського князя Ваньку-Козлятника. Пальцями видушив йому очі!

— Здоровий гад! Я його в Одесі бачив. Він з Мішкою-Япончиком водився.

— Це той, з бандитів?

— Так. Ми стріляли його бандюганів за грабежі. А Гришка в цей час тихцем вивіз з Держбанку всі гроші. Кажуть, золото й брильянти віз на трьох вантажівках… Я так думаю, ці брильянти й допомогли йому стати «героєм гражданской» і «красним командіром».

— Малий каже, він сидів за грабежі і вбивства. Почав з того, що грабанув свого попечителя, який їх з дитинства вигодував й навіть оплатив навчання в училищі.

— То він грамотний?

— Так, вчився на землеміра. Але як став управителем у поміщика, то кажуть, що першого ж дня втік з грошима. Комишник! І так робив ще три рази — чим в тюрмі і хвалився. За те його вперше й посадовили.

— А скільки ж раз він сидів?

— Багато. А як назначили смертну кару за вбивства, то заступилась сама жінка Брусилова. Отак і пішов на фронт — спокутувати кров’ю провину…

— Добрий дядько, яких світ не бачив. Тре’ його кінчати, бо він ще багато лиха наробить!

…Розстріли заручників і «отвітчиків», спалені села, конфіскація останнього шматка хліба, картоплі, худоби — таким був почин комкорпуса на Звенигородщині. Котовці видирали з рота останній шмат хліба, лишали селян у зиму на голод. Якщо зерно не здавали — грабували й спалювали цілі села. «Красний терор» спирався на сотні тисяч багнетів напівбандитських червоних армій. Уже з осені в селах почався голод, який тривав і весь рік 1921-й.

Голод й терор вкрай виснажили українське село. Вслід за селом рідшали й ряди повстанців. У цю найважчу для боротьби зиму…

Для протидії Красній армії відділи об’єднались: разом нарахували десь чотири тисячі повстанців. У грудні вирішили знищити ката. Вислідили Котовського й напали біля Умані на підрозділ. Саме там у бій встрягли загони Семена Гризла, Гулого-Гуленка, Дерещука та Цвітковського.

Рудь у тому бою приймав участь. Воля людська не всемогутня. Як повернеться бій — ніхто завчасу не знає. На все воля Божа. З кавалерією сорок п’ятої дивізії повстанці зіткнулись певно. Що там буде «лисий» — Дерещуку нашептав Нухим-цирульник. Тоді з цього жарту ще посміялись. Але треба ж, щоб саме в годину бою з-під Жашкова повертались ескадрони Примакова. Тепер кінні загони «красних» ганяли скрізь, де прийдеться.

Бій вийшов затяжний й не на користь повстанців. З Умані вийшли ще війська, загрожували флангам, тож гайдамаки відступили до лісу. Останню групу червоні оточили щільно — й всіх перебили…

Котовський потім брехав начальству, що отамани в цьому бою були вбиті — й Гризло, й Цвітковський, і Гулий-Гуленко.

Настрій у повстанства був кепський. Аж тут… На сцену знову вийшов незламний Батько.

* * *

Загони Махна, як завжди, йшли неждано. Почали просочуватись з півдня й зі сходу — від русла Дніпра. Грізна сила Батька чулася в сотнях тачанок, швидких переходах і зухвалих штурмах. Перелякані більшовики підняли проти нього п’ять кінних дивізій, і в новорічну ніч біля села Буки сталась велика битва. Батько вночі поколошматив червоних і вийшов у боях до Тального…

Розділ 34

Роман Рудинський. Владка

Після останньої зустрічі пройшло вже багато часу. Владка Романа з армії «не діждалась». Старе, як світ поняття. Ну була історія в Києві з югославами… Тож Ром просто побув вдома місяць, й виїхав до Одеси. Владку навіть не бачив. Але в своїх любовних пригодах Ром завжди пам’ятав перше кохання. Якось знов отримав її листа з відбитком губ на сторінці. Вона знов писала про те, що ніхто й ніколи не дарував їй стільки квітів. І що вона не забуде троянди, які приносив Ром того літа. Великі букети добутих із ризиком темно-червоних троянд із краплями роси на серці…

* * *

За кілька місяців мати забрала Владку в Бендери. Ром часто планував відрядження, в деякі й сам їздив. Тож не дивно, що якось він опинився у Придністров’ї. Разів зо два бачив її будинок з автівки. Втретє не витримав — і заїхав. Стояв довго на площадці, мимо ходили люди й з підозрою дивились на добре вдягненого, високого молодого мужчину, що стояв у нерішучості перед дверима — а він не міг заставити себе подзвонити.

Потім зробив над собою зусилля. Десь у глибині квартири ніжно закалатав дзвоник. Потім почулися знайомі легкі кроки. Кроки затихли — вона дивилася в вічко. Двері широко відчинились.

Вона стояла на порозі, біляве волосся зачесане в гарненьку гривку, золотисті очі стали ще більші від здивування. За мить поривчасто кинулася йому на шию.

— Ром!!

Він обережно тримав у руках її струнке тіло, обережно, наче велику коштовність. Золотисте волосся лоскотало йому обличчя. Й раптом відчув, як його серце накриває до болю знайома гаряча хвиля.

Цю дівчинку він, мабуть, не забуде ніколи…

Владка щиро зраділа зустрічі. Їм завжди було цікаво разом. «Струмочок їхнього спілкування не пересихає довіку», — казав про такі стосунки Орест Хоші. Вона показувала йому південне місто, вечорами гуляли разом звабними вулицями, ходили в кіно і… — нічого більше… Потім Ром займався роботою, але все’дно зустрічав Владку: в натовпі біля універмагу, чи на дорозі до річки, або в холі университету. Безпомилково, з першого погляду впізнавав її струнке тіло, її одяг, волосся — з будь-якої відстані, анфас, у профіль, зі спини або навіть її постать, у якісь долі секунди, в людському потоці. Це було схоже на чари.

З ним коїлися дивні речі.

Дванадцятого квітня Ром приїхав знов по роботі. Навмисне вибирав дату, бо це ж був її день народження. Довго вибирав подарунок, й зрештою, купив каблучку «Тіффані» в формі ніжних пелюсток.

Вони знов гуляли містом і забрели в кафе під вишнями. Замовили каву з тістечками, розмовляли. А потім Владка раптом вмовкла посеред розмови.

— Що з тобою? — спитав її Ром.

— Знаєш, у мене загинув вітчим…

— Як?

— Він мив у дворі свого джипа і його вбило струмом. Пилосос був несправний…

— Ти його любила?

— Любила — по-своєму. Але бачила нечасто… Яка дурна смерть.

— Смерть не буває розумна. Вона просто — смерть… Знаєш, дванадцятого квітня загинув Василь Чучупака. Я його завжди згадую, бо це — твій день народження… Вибач. Раз вже зайшла мова про смерть. Мені шкода твого вітчима. Шкода таку хоробру людину, як Чучупака. Смерть — вона до всіх приходить, рано чи пізно. До неї треба звикати… Але тільки — не в Happy birth Day!

Владка посміхнулась.

— Ну так. Почали «за здравіє»… А хто був — твій Чучупака? А, знаю — це хтось з тих гайдамаків. Ти ж їх розшукуєш. Ну як, знайшов свого діда?

— Не діда, а… Ще не знаю. Вже записав багато. Знаю тепер де шукати…

— Це так цікаво! Особливо — про те кохання! Коли він знайшов скарб і забрав її в Ріо!

— То, певно, баба Маня придумала…

— Яка різниця! Зате красива легенда!

— Ну да. Ріо-де-Жанейро, Лос-Анджелес… І то згодиться, — лукаво глянув на Владку. — І зі старим можна, аби з мільйоном. Як золота настріляю — поїдеш зі мною?

— Та ну тебе, баляндрас… Цицькі-пицькі…

Ром засміявся:

— За що люблю тебе — з тобою не прісно!.. Сама ти — цицькі! Ще й які гарні!

Владка кинула в нього серветку.

— Ну тебе, довбешка!.. Тільки за це?

— Що?

— Ну, любиш?

— За пицькі? Звісно!

У Рома полетіла нова серветка:

— Тупина макоцвітня!

Посмішка ще блукала на губах Рома. Він звів гарячий погляд на неї, аж обпік очі. Нахилився ближче й сказав на вушко:

— Люблю за ласку, за смішливі очі… За ніжність, що розриває серце… — продовжив стиха. — За струнку постать, за ноги, міцні як у сарни — а я й не знаю, які вони, бо дивлюся на губи!.. За шовк волосся, коли цілуєш. За його трав’яний і терпкий запах. Воно пахне травами, сонцем, красою… За ніжні руки, дотик яких зупиняє серце — а тоді знов прискорює до нестями… За запах твоєї шиї — там, на згині, куди так солодко цілувати. Бо шкіра твоя пахне трояндою, відсвічує золотом, вона ароматна й терпка після поцілунку… За твою посмішку, від якої заходить розум, за сміх, як срібний дзвіночок, за щирість в очах, за повагу до моїх повстанців — бо вони й твої також, за цікавість, за любов до зірок, які показував вечорами. За пристрасні поцілунки під Короною, під Оріоном і Ведмедицею… За поцілунки повільні, солодкі, за тремтіння в тугому тілі, за хотіння мене й схлипи, за повні гарячі груди…

— Не треба… — простогнала Владка. Очі її стемніли від зваби. Вона торкнулася його скроні, запустила глибоко пальці в його волосся, і щоки її раптом зблиснули мокро. Дівчина плакала…

— Спасибі тобі… За ці слова…

Вони разом мовчали, переживаючи сказане, коли до них раптом підійшла шикарно вдягнена, схвильована жінка.

— Вибачте, я могла б звернутися до вас з проханням? Будь ласка, не відмовляйте мені, — заспішила вона, помітивши досаду в очах Рома, — адже це — справжня дрібниця.

Ром спочатку хотів було звар’ювати, але потім зазирнув у очі жінки і в них побачив безмежну тугу.

— Мене звати Луїза, — сказала жінка. — Ви молоді і щасливі. Допоможіть мені розкласти карти, добре? Я покажу як.

Владка мовчки витерла сльози.

Жінка нерішуче подивилась на Рома, неначе ждала, що їй відмовлять. Потім розстебнула коштовну сумочку і дістала карти — товсту й широку колоду, витрусила її з витонченої оксамитової упаковки.

Як тільки карти лягли на стіл — гримнув лункий удар. Потім ще і ще. Владка здригнулась.

— Що це? — спитала Рома.

— Це стріляють у садах — сказала жінка. — Там йде війна, про яку вголос не кажуть.

Карти мали якийсь дивний вигляд. У всякому разі Ром такі бачив вперше. І їх більше, ніж в звичайній колоді.

— А ви не бійтесь. Для вас це зовсім безпечно. Я не можу зробити розклад сама й не можу просити про це знайомих. Вони тепер далеко звідси… Допомогти мені може тільки світла душа — хоч би закохані, такі, як ви. Мені дуже потрібно!

Жінка знову з благанням подивилась на Рома. Владка мовчала.

— Як? — Ром рішив якнайшвидше покінчити з усім цим.

Луїза швидко переглянула карти і поклала на стіл одну з них. Владка присунулась ближче. Картинка була як жива, вражала незвичайним темним пейзажем, величністю простору. Здавалось, між ними стало похмуре озеро, а за ним у сірій імлі височіли гори з блискавками в верховіттях. На березі озера, в дубовому кріслі сиділа оголена велична жінка. Голову її вінчала корона, в руках вона тримала меч, що відбивав над темною водою місячне сяйво.

— Ось, візьми, — Луїза швидко дала Рому в руки решту колоди. — А тепер повторюй за мною: «Для тебе, Та, Що Шукає!»

— А без цього не можна? — спитав Ром, жалкуючи, що вліз у це безглуздя. В очах у Владки жевріла цікавість.

— Так треба. Якщо ти вже згодився мені помагати.

Ром глухо повторив дивну фразу.

— Дякую. Тепер перетасуй колоду. Добре перетасуй, тричі… Тепер давай я зніму… і ще раз…

Луїза відсунула вбік чашки, сиділа за столом рівно, груди її здіймались.

— Досить. Тепер розкладай сорочками догори, першу — поруч з королевою… Тепер ще одну. І ще… Сюди. І ще…

Поволі на столі вимальовувався хрест з десяти карт, поруч з яким простягнувся ще ряд.

— Все, дякую… — сказала Луїза й перестала цікавитись Ромом, перекинула догори малюнками іншу карту.

— … Ми вам більш не потрібні? — спитав Ром.

— Ні, дякую… Якщо хочете, можете подивитись.

— Ви знаєте… — Ром хотів було підвестися з-за столу, але Владка смикнула його за рукав й виразно подивилась на нього.

— Ми побудемо, якщо ви не проти, — сказала Владка якомога м’якше. Вони знов сіли й дивились.

Карти влипали в стіл, одна жаскіша за іншу. Рому запам'яталось колесо на фоні темного неба, з якого падали маленькі людські фігурки. Потім дикий розшарпаний силует з блідим, як у мерця, обличчям. Коли ж Луїза перекинула грату з дев'ятьма оголеними мечами, вона знервувала і мовчки змішала карти. Різкими рухами пошукала в сумочці і дістала звідти тонку сигарету й запальничку.

— Ти можеш ще раз розкласти? — вже без вагань спитала Рома.

— Можна. Якщо не довго.

— Тоді перетасуй, я зніму, і повтори розклад… Будь ласка!

У розкладених хрестом картах знову випали дев'ятка мечів й фігурка, що танцювала. Луїза довго і мовчки вивчала їх, беззвучно щось шепотіла пересохлими губами. Коли вона, врешті, підняла голову і відсутнім поглядом подивилась на Владку, Романа вразила краса цієї жінки — тонкі риси обличчя проступили крізь бліду маску. Вона розслабилась і закурила, роблячи це невміло.

— Дякую, ваша поміч була дуже потрібна… Хочете, дам корисну пораду? Не ждіть майбутнього — живіть сьогодні і зараз! Майбутнього може просто не бути…

— А ви… могли б погадати нам? — раптом спитала Владка.

— … Ти дуже цього хочеш?

— Так.

— Добре. Тільки не сприймай розклад як неминучу долю. Долю можна змінити, якщо знаєш, що готує завтра… І якщо хочеш її змінити…

Жінка уважно обдивилась обох. Коли Ром зустрів погляд її темних, глибоких очей, йому стало трохи не по собі.

— Тобі це треба більше, ніж їй. Давай почнемо з тебе.

Влада розчаровано зітхнула й зайорзала на стільці.

— Я не люблю, коли мені гадають, — сказав Ром.

— Ми спитаєм не від тебе, а від імені Того, Хто Шукає. Хочеш, я погадаю на твоє минуле?

— Ну, хіба що на минуле…

Жінка тричі перетасувала колоду.

— Зніми…

Розклала карти і стала мовчки їх споглядати. В розкладі було багато людей з посохами і чашами.

— …У тебе в минулому не було нічо’ особливого. Було чи є велике кохання, багато емоцій і марнославства. Ось вплив короля Жезлів — це, мабуть, батько… Сильний вплив… Цей розклад я зробила на півтора роки тому.

Вона знову перетасувала і розклала карти, й на цей раз на темних пейзажах випали сильні люди з мечами, оголені молоді жінки, місяць і вже знайоме колесо з фортуною. Перекривав усі карти темний силует старого з пронизливим поглядом й піднятою рукою. Потім на стіл лягла ще одна дивна картинка, і Луїза знову змішала карти. Розклад Роману чомусь не дуже сподобався.

— Що там? — спитав він з напускною байдужістю.

— Так, нічого. З першого разу може вкрастися помилка… Я гадала тобі на майбутнє.

— Ні, на майбутнє краще не треба!

— Ти впевнений?

— Так. Я не дозволяю нікому!

— Ну як хочеш.

Луїза подивилася на годинник, що важким золотавим кільцем облягав її тонке зап'ястя.

— Мені треба йти. Вже надто пізно.

— Ви обіцяли мені погадати! — сказала Владка.

— Вибач, дорогенька. В мене більше немає часу. Прости. Прощавайте й спасибі…

Жінка точним порухом взяла сумку зі столу й легко пішла на вихід. Услід їй оглянулись кілька мужчин із залу.

— От злюка! — не втрималась Владка.

— З тобою було щось подібне?

— Ні. Вона ж мені обіцяла!

— І карти у неї якісь дивні. Я чув, що такі тягнуть на штуку баксів.

— А, ну її, — ображено протягнула Владка. — Я через неї вже півгодини не можу вийти. Почекаєш мене тут?

— Добре.

— Я швидко.

Владка ще йшла до чорного ходу, коли Ром знову побачив знайому постать. Луїза йшла прямо до нього. Сіла за столик, взяла за руку, й Ром опинився так близько від неї, що відчув, як її волосся лоскоче щоки.

— Ви не будете разом. Вона принесе нещастя, — сказала йому дуже тихо.

— Спасибі, ми вже якось самі! — Ром підбирав слова: — Вона й так принесла немало страждань… Але кохання варте того… А Вам я б радив не совати ніс в чужі справи!

Жінка не образилась.

— Так кажуть карти. Але ти можеш змінити свою долю… Візьми собі карти — вони мені не потрібні.

— Нащо вони мені? — противився Ром. Її очам хотілося вірити. Вона бажала йому добра.

— Візьми, не бійся. Ти ж бачив розклад. Я гадала тобі на майбутнє. У тебе все буде непросто. Візьми, вони тобі допоможуть.

— Я навіть не знаю, що це!

— Так просто. Дивишся на них й — бачиш усе. Це буде твоя інтуїція, твоя підсвідомість — вона все й так знає. Дивись на них, коли в цьому є необхідність.

— Знаєте, краще не треба!

— Ну, як хочеш. Я спробувала допомогти. У тебе є щось в очах. Прощавай.

Вона хотіла вже йти, але Ром торкнувся її плеча.

— А Ви, що Ви побачили там для себе?

Луїза з якось болісно посміхнулась.

— Ти бачив дев'ятку мечів? Оце і є моє найближче майбутнє…

— А що вона значить?

— Це чекає на всіх. Рано чи пізно… У мене нема більше часу. Не витрачай і ти свого. Прощавай!

Коли Луїза зникла за дверима, з чорного ходу вже піднімалась Владка. В своїй небесного кольору сукні в обтяжку. Коли Роман подивився на неї, він відразу забув про всі ідіотські карти на світі. В цій сукні Владка вражала просто ангельською красою…

* * *

Потім Ром повернувсь до Одеси й історію цю згадував, як дивну пригоду. Знов їздив у відрядження й бачив, що резони політиків завершились. Далі за класикою повинен сказати слово «товариш Маузер». У можливість війни вірити не хотілось.

Із Владкою бачився рідко: не міг звертатися до минулого. Знав, що вона знов шукає. Таких дівчат знаходять миттю — досить лиш відвернутись. А вона вперто хотіла виїхати з країни.

Розумом тямив. Та кожного разу, коли бував в Бендерах, шукав зустрічі з нею. Бо розум у ділах сердечних — не найкращий порадник…

Розділ 35

Семен

Грудень 1920 р.

Під Новий рік Максим люто полаявся в Іваньках з Семеном через Махна. Останнім часом Семен базувався в цьому селі: не пускав «красних» на цукроварні. Бо Котовський цукроварні прибирав до рук першим: кажуть, що й не гребував приторговувати відібраним у селян цукром.

— …Нестор перейшов Дніпро по льоду. Зараз він біля Умані. В нього три тисячі шабель, дві тисячі піхоти на тачанках, дванадцять гармат і сто п'ятдесят кулеметів. Батько прорвав заслін дивізій Першої кінної і Гришки Котовського! Тепер іде на Київ і завтра буде у нас.

— Нема йому тут шо робити. Він вже всім як колька у боці. Фрунзе зі своїми броньовиками й аеропланами приповзе й у Медведівку. Нехай іде куди хоче!

— Те саме ти казав Лютому-Лютенку. І Костю Бакитному. Де вони зараз? Кость мертвий. Лютий пропав у застінках. Комісари топлять нас всіх окремо, як собачат! До Нестора приєднався Пугач, Залізняк.

— Гулий-Гуленко не пішов. І Петро Дерещук, Яблочко, Хмара Пилип — не пішли. Жуйвода, Завгородній… Зрозумій, брате, на Махно полюють Фрунзе з Котовським. Зібрали армію в триста тисяч! Ми його не врятуєм. А як загинемо, хто підніме наших селян? Цвітковський також — не хоче!

— Знаєш, — задумливо сказав Рудь, — я багато часу воював поруч з кубанцями. Вони до останнього б’ються «за єдіную Россію». Хоча вони майже всі — українці! Й у нас багато таких людей — особливо в містах. Ми от штири роки воюєм, а щось не те. Не так. Недостатньо нагайками вчити мови — так ми всіх повідлякуємо. Дивись, он Махно. У нього в загонах жиди і росіяни воюють, за батьку життя кладуть. А чому? Бо він за погроми своїх розстрілює. Людина зна’ справедливість. А Денікін, наче й великого розуму генерал — а не мудрий. Де він тепер? Бо Махно йому пропонував об’єднатись, а той що одвітив — «Бандітов і націоналістов, — каже, — буду вєшать на пєрвом суку! Я за єдіную і нєдєлімую!» Довішався: поки рік воював з нами і Нестором, більшовики всіх подушили. Аж потім попросився — коли вже не було війська.

— Чого ж ти сам хочеш?

— Мені здається, людям треба щось розумне пропонувати. Справедливу державу. Об’єднати людей справедливим урядом — без золотих палаців із золотими автомобілями. Як Кампанелла — Республіку Сонця! І щоб ми могли той уряд контролювати. Як на козацькій Великій раді! Не гожий гетьман, не гожі старшини — скинули геть собаку! А то й розстріляли! Бо поки ми це не можем — нам нав’язують інші. Підступні і хитрі.

— Так Лєнін он пропонує: «Братство і справєдлівость»!

— Я й кажу — інші! Страх і ЧеКа — от його «братство»! Воно будується на крові, цього тільки дурень не бачить. Ні, треба щось інше! Наші люди самі ще не знають — хто вони. Дехто думає, що вони досі імперські. Дехто — що вони «руські». Предки ріками проливали кров за цю землю. І як не крути, а називається вона — Україна! За неї бився Хмель, Наливайко, Кривоніс, Богун, Сагайдачний. Сотні тисяч їх поклали свої життя. Тепер — ми на черзі!

Гонта вірно сказав: «Наші жертви не впали марно! Бо на нашій крові виростуть ті, хто докінчить справу!».

— Бачу, не один він хотів славно померти!

— Наша задача тепер — така сама. Боронити землю. Не дати цій наволочі вбити пам’ять! Тільки через спротив ця земля має душу! Після сотень тисяч, мільйонів вбитих, закатованих, померлих від голоду багатьох об’єднає пам’ять. Вони будуть знати своїх героїв, гордитись ними. Нами! Й будуть готові самі взяти шаблю Хмеля, бо ще КОЗАЦЬКА МАТКА НЕ ВМЕРЛА! Отоді й народиться вона — Україна. Заможна і сильна!

— Щось поки не дуже схоже на силу…

— Нічого, життя саме вчить. Навіть оці негаразди колись будуть корисні. Як перебили отаманів, пересадили по тюрмах, то наступні на їхніх помилках чомусь і навчаться. Я ось — учуся. Бо після перемог отамани гризлись між собою, не могли дійти ладу. Бо не були жорстокі до ворога, як перемагали. А ворога треба — вбивати! А ми добрі та чуйні.

Он Лєнін, євреї: Камєнєв — Зінов’єв — Троцький — це вміють. І вміють домовитися між собою.

— То чому ж ми не вміємо?!

— Мабуть, євреїв навчила кров. Стільки її вони пролили по світу! І тоді лиш навчилися домовлятись… Тільки біда вчить, тільки страждання. Мабуть, у кожного народу є своя міра крові. Ще недостатньо її пролито, недостатньо для нас. Ще мало…

— А ти не боїшся, — примружив око Семен, — що поки будеш з Нестором мед-вино пити — нас тут самих повирізають. Що ти тоді хлопцям скажеш?

— Я бачу одне: поодинці ми не сильні! Я хочу зрозуміти Махна. В чому його сила. Махно єдиний, хто не боїться вийти проти червоних. Лава на лаву! Дивізія на дивізію! Треба з ним об’єднатись. Хоча б спробувати. Коли ще не пізно.

— Ні. Нестор вже не жилець. З ним нас усіх точно виб’ють.

— Я йду до нього! І мої люди! А ти… Дивись жиром не зарости на цукроварні. Бо як комісари смажитимуть — їм до смаку буде порося покірне. Нехай краще кістками вдавляться…

Книга третя

Шабля на комісара


Розділ 1

Батько Махно

1–3 січня 1921 р.

Проти Махна під Холодним Яром більшовики кинули піхотну армію і п’ять кавдивізій. Комдиви Котовський, Пархоменко, Городовиков, Коробков, комкор Примаков псували карти, малюючи кільця оточень. Та Махно вирубувався з найлютіших пасток. Холодноярські отамани шукали зустрічі з ним у круговерті. Струк і Орлик знайшли Нестора, але не домовилися ні до чого. Завгородній, Гулий-Гуленко, Дерещук і Цвітковський — не захотіли стрічатись. Махно був злий на холодноярців. Рудь зі своєю сотнею шукав Батька, другий день ганяв ярами, рубаючи червоні роз’їзди.

2 січня в степах біля Умані Махно знов потрапив в оточення. Батько, як старий безстрашний лис, запекло, люто вирубувався з лабетів, втратив шосту частину бійців, обози, кулемети, був поранений сам. Та вирвався на волю, порубавши вдвічі більше червоних. «Упир!» — зі страхом мовили комісари. Це було перше з дев'яти великих оточень.

Рудь ішов за Батьком слід у слід. Кілька разів зіткнувся з кавескадронами, від них вдалося відірватися на свіжих конях, бо у котовців коні давно пристали. Остання звістка прийшла з Тальянок, де під Новий рік Батько вирубався з лабетів.

Третього січня, рано-вранці, сотня виходила з лісків біля Бузівки. Рудь добре знав ці місця: поруч — Вороне, за шляхом та лісом — Марійка. Та сама Марійка, хутір Максима Маламури.

Раптом у сутінках виникли дві тачанки. Рудинці швидко нагнали коней, їх оточили.

— Ви кто такіє? — російською мовою спитали звідти.

— Ми — своі, — не розгубився Тиміш. — Ми с кавдівізіі таваріща Прімакова! А вот ви — кто такіє? — грізно насупив брови Тиміш. Рудь з хлопцями під’їжджав до тачанок.

— Я — начальнік группи по барьбє с бандитизмом! Что-то ви нє по формє одєти!

— Рубай! — лише крикнув Тиміш, й козаки навкіл дістали шаблі. Гримнули постріли.

Великий чоловік у кудлатій шапці, весь в портупеях, стрілив з «маузера», дістав криву шаблю. Максим влетів йому під ліву руку. Коротко зблиснула хижа сталь — й велет повалився під ноги.

За кілька хвилин бій завершився. Коні виплутались з постромків і затупотіли ген десь у темряві. Хтось із козаків засвітив із кресала.

— Це ж штаб чотирнадцятої кавдивізії! — сказав Тиміш. Осьде журнали…

— А то — Пархоменко! — крикнув Буц. — Отой, у кудлатій шапці! Це його сумка з посвідченням.

— Ну, діла! — присвиснув Максим. — Самого Пархоменка порішив. Є ралець для Нестора!

— Вістовий утік! Скоро тут будуть «краснопузі»!

Вдалині випливали з сутінок кудлаті вершники. Тачанки Махна відходили до Тального. Насилу Рудь знайшов Батька…

* * *

… Поранений Махно важко зійшов з тачанки. Зовсім невисокого зросту, носив високу, смушеву, схожу на генеральську папаху, чоботи на високих підборах, темно-синє козацьке напівгаліфе, при шаблі й револьвері — то й зріст його не впадав в очі. Увагу ж привертав гострий погляд холодних, чи то синіх, чи темних очей. Колір їхній рідко бував один і той же, а в хвилини небезпеки очі у Махна ставали й зовсім стальними, сірими. Жорстка складка навколо губ, виснажене бліде обличчя. Довге, аж до плечей, волосся. Коли був у доброму гуморі, його сині з хитринкою очі все’дно світили силу волі і твердість. На вигляд мав років тридцять — сорок, точніше не скажеш.

Долоня його була міцна й жорстка, в ній відчувалась велика сила. Кажуть, що у Батька залишилась одна легеня — після туберкульозу в Бутирці.

Коли Махно заговорив, Максима вразив незвичний голос — високого тембру, співучий, з нежданими переливами.

— Ну шо ж. Добре, що знайшли мене. У вас чорний прапор — і у мене! І ворог у нас один! Про Пархоменка знаю. Добре! Порубалі весь штаб чотирнадцатой арміі! Начальник штаба вже взял єго сумку. В нєй є пісьмо от брата, дуже цікаве… Ти — Рудь? Цвєтковскій казав мнє. Жаль, шо остальні ваші атамани нерозумні. Давно надо було рубать всім вмєстє і красних і бєлих, не пустили б нікого в Україну!

Махно примружив очі від болю. На знак руки до нього підскочив ад’ютант, допоміг сісти в тачанку.

— Нічого, заживе, як на собаці. Чєтирнадцать ран, три клінічні смерті от тіфа… Селяни самі могли б управлять Україной бєз Скоропадского і Вінніченка. Тє только грались в ігри, пока всьо нє просрали… Хлопци вам поможуть освоіться. Ось Льова поможе. Хорошо, шо прийшли разом, большевіков біть — краще!.. В дєвятнадцатом году Красная армія целими дівізіями переходила на нашу сторону… Пєрвая і Вторая конная думаєт. Люди давно розуміють, шо більшовики несуть зло! Ми повинні поднять сотні тисяч красноармєйцев. Мілліони селян! Ми верни своїй ідеї — і будем битися до останнього! В добрий час, хлопци!

Розділ 2

Війна

Мама колись казала Рому, що пташка завжди приносить від рідних вісточку. «Якщо синичка стукає дзьобиком в віконце, — значить, ти подзвониш, чи листа принесуть, або приїде хтось із рідних». Зараз він відпочивав удома, в Звенигородці — взяв на роботі відпустку. Материні слова згадав за сніданком, бо в вікно билась мала пташина. Жорстка робота вчила: нові відтінки, чуття, поведінка й навіть незвичний жест, раніш не притаманний чоловікові — несуть важливі реляції. Світ розповіда тобі щось, застерігає на доступній йому образній мові. І його треба слухати. Чути, навіть якщо нове ти ледь помітив. Навіть якщо тобі ввижалось. «Розумні ті люди, що стережуть нюанси» — вчив Рома знайомий ейчар Саня Суворов. «Тут нема нічого спільного з забобонами, хоча — може і є, хто знає…» Він раптом згадав степ дивного кольору, чорні вершини й сліпучо-білий спалах блискавки в темному небі. Звідки? То був якийсь сон. А чи дивні карти, які принесла вродлива жінка?

Він допив молоко і ввімкнув телевізор. У новинах показували якусь війну з танками. Оператор знімав уривками, камеру трусило від вибухів. Йшли вуличні бої за мерію. Ось і місто, вулицями бігли вояки з автоматами. Місто здалося Рому… знайомим, — знайомі вулиці, знайомий міст і дім — на даху зі снайперами… Раптом його наче вдарило струмом: це був дім Владки, перший на тому березі річки!

Картинки на екрані швидко змінювали одна одну. Ось міст, перегорожений бетонними плитами. БТР із озброєними людьми на броні. Танки в бузкових парках. «Вісточка!» — ошелешено подумав Ром: тривожний перестук в домашнє вікно.

Спочатку він цілу годину пробував додзвонитися в придністровську фірму. Телефон Владки не відповідав, інші номери також мовчали. Зв'язок з Бендерами, схоже, знищили. Ром налив собі чашку кави й відсипав тютюну до люльки. Думай! За час роботи в журналістиці він став більш прагматичним. Кинути все і мчати до Владки — не дуже розумно. Куди? І, головне, — навіщо? У неї давно вже є хтось, й для себе вона живе добре. В тім, що є, Ром просто не сумнівався.

Але тільки зараз він зрозумів, що і вступ до університету, і цікава робота, і подружки-моделі — все мало й інший стимул: доказати, що в цьому житті він не лузер. Собі — і їй. Владка потрібна йому навіть далеко, й навіть якщо вона з кимось іншим. Знати, що з нею можна зустрітись. Хоч зрідка хвастнути перед нею подружкою «з ногами від шиї» або новою машиною й — бачити в її очах захоплення й заздрість. А вночі вкрасти її з хмільної вечірки чи батьківського дому й — завезти до теплої річки. Де знову відчути себе шістнадцятирічним «без башні»…

Так вже було не раз і не двічі. Вони мали особливу спільність стосунків, міцну ниточку розуміння, яка зв’язує теплом людські душі, хоча в щось більше обоє віри не мали.

І потім йому набридла вся ця суєта навкіл грошей. Чорт забирай, послати б усіх до біса, приїхати з «калашниковим» до її дому, врятувати життя, а тоді відвезти до церкви і обвінчатись. Або щось у цьому сенсі. Заради неї можна відомстити за Батьківщину або прийняти яке-небудь мусульманство. Уява дістала злого румуна, який рве блузку на грудях Владки — й отримує здоровенного копняка від нього, від Рома. Чому саме румуна — не міг точно сказати.

Зараз, дивлячись на знайомі будинки й вулички на екрані, тремтіння камери, вибухи, на стовпи пилу й руїни, він зрозумів, що повинен знайти Владку. Що боїться за неї, боїться втратити її зовсім. Що хоче дивитися в її очі…

… За дві години, зібравши нашвидкоруч у сумку речі й написавши мамі записку — мовляв, негайно визвали на роботу — Ром знову трусився в старенькому автобусі через ліси і поля, ріки й озера — прямо, прямо на південь…

* * *

Він грюкав у залізні двері консульства до тих пір, поки на стук не вийшов сторож в білій сорочці.

— Косте у себе, companiero?

— Ви від митрополита Агафангела?

— Ні, я друг сеньйора консула, Роман Рудинський. Він знає. Скажіть йому, що я збираюся до Доброва.

— Почекайте одну хвилину, сеньйоре.

Двері зачинились, Ром почув, як доріжкою віддаляються чіткі кроки. М'яко і знайомо вдарили двері. Чекати довелося хвилин десять.

Врешті знов відчинились двері, почулися кроки. Залізна калитка відчинилась, й охоронець сказав з ледь помітним акцентом:

— Заходьте, сеньйоре. Консул у себе вдома.

Ром пройшов доріжкою за охоронцем, зайшов у будинок і повернув праворуч, нагору, на круті мармурові сходи. Ще один поворот праворуч, у подвійні двері — й він опинився в великій і по-казенному незатишній кімнаті. З вицвілими ще, мабуть, з радянських часів килимами.

Серхіо Косте Фаес сидів у кріслі напроти входу й дивився новини. За ті кілька місяців, що його Ром не бачив, він не змінився. Та ж лев'яча з сивиною грива, прорізьблені глибокими зморшками щоки, засмагле, як у кастильських грандів обличчя, й чорні веселі очі.

— О-о, здраствуй, дарагой Рамон, здраствуй! — випускник московского МГГМО, Косте говорив російською з ледь помітним акцентом. Нагнувшись, наче збираючись встати, однією рукою вказав на сусіднє крісло. — Рауль сказал мнє, что ти знаєшь Доброва?

— Так. Тобто ні. Вибачте, що я без дзвінка. Справа нагальна!

— Ти можеш заходіть к нам в любоє врємя, я всегда рад тебя відеть! А ти єщо пішешь для своєй газети?

— Я тепер вже не часто пишу, консуле. Те інтерв'ю з вами було останнім.

— А ти мнє нє сказал. Жаль, із тєбя вишел нєплохой журналіст.

— Я знаю, Косте, мені казали… Хіба б ви вгощали мене сигарами й ромом, якби знали, що я не пишу для газети?

Серхіо засміявся:

— А ти хітрєц, Романа. Ладно, — сам научіл.

Консул піднявся з крісла і взяв з бару пляшку і стопки. Косте Фаес називав Рома на кубинський манір — то «Рамон», то «Романа». Ром вже й відзивався.

— Ти знаєшь, ти мнє на прийоме етім понравілся… Коньяк нє прєдлагаю — на Кубє тяжолиє врємєна. А вот ром і сігари — пожалуй ста!

Косте налив у стопку янтарний ром, простягнув Роману довгу сигару, товщиною з палець.

— Ето «Койба есплендідос», тєбє понравітся… Ну, давай, за мір, за Кубу і за Украіну!

Відчув, як тепла хвиля розлилася по тілу, розслабила напнуті нерви.

— Закурівай, — консул простягнув йому запальничку. — Закурі і рассказивай.

— Спасибі… Пам'ятаєте, ви колись збирались їхати до Доброва — ще хотіли взяти мене з собою.

— Помню, помню. Ти нє волнуйся так, всьо нормально.

— Ви ж чули, що там війна. У мене там залишилась подруга… Кохана. Ви казали, що хотіли б з Добровим навести дипломатичні стосунки. Пам'ятаєте? Що у нього і у вас тепер останні в світі соціалістичні країни. Ну, я й подумав, може, дасте від консульства листа для мера — «надайте підтримку»…

— Ти єдєшь как журналіст?

— Ви ж знаєте — журналістика в наші дні стала брудною…

— Я подумаю… Нікакіх діпломатіческих отношеній с німі бить нє может. Республіка іх нє прізнана. Но просто пісьмо я тєбє дать смогу. С однім условієм. Ти мнє, когда верньошься, все подробно расскажешь. Всьо, что там відел. Хорошо, Романа? Я как діпломат ето знать должен.

— Добре, Косте. Хоча, що я там побачу? Я тільки заберу Владку.

— Ну, давай за твою удачу і випьєм! Salut, amigo!

— Salut, консул!

Випили. Консул взяв зі столу аркуш паперу і «Паркер», трохи подумав і розмашисто написав на листі кілька речень. Потім також розмашисто підписався.

— Косте, ви могли б поставити ще печатку — для статечності?

— Нєт, дарагой. Ето уже будет офіциальноє вступленіє в войну нашей рєспублікі, — засміявся Серхіо. — Подпісь я тебе тоже поставил свою… — він явно підбирав слова —… ліповую. Я напісал, что я прошу своєго друга Ф. Доброва помочь моєму amigo в лічной просьбе, вот і всьо. Ето неофіціально, — пояснив консул. — Но я увєрєн — он не откажет моєму другу. А на словах передать єму, что іх дело поддерживаєт кубінская революція.

— Дякую, Косте.

— Ти когда вернешся, у мєня к тєбє будєт єщо одна нєбольшая просьба. Ти виполнішь єйо, хорошо?

— А то яка саме…

— Я здєсь уже четирє года. А ето максимальний срок для діпломата. Мєня могут срочно визвать на Кубу. Єслі ти мєня уже нє застанешь, здесь останется мой чєловєк. Єго зовут Родрігес. Запомнішь?

— У мене непогана пам'ять.

— Поддєржівай с нім хорошіє отношенія. Єму нужна будєт связь с прессой. Хорошо?

— Якщо зможу, консул.

— Понімаєшь, ми с вамі остаємся друзьямі. І нам важно, чтоби наш імідж здєсь всегда бил хорошим… Как тєбє сігара?

— Чудова. Але чому ви курите домінікану?

— Я рос на восточном побережье і к нім прівик больше. І я тєбє говоріл — доставка с Куби обходітся подороже. Ну, давай, випьєм за твою удачу — і мнє нужно ідті работать.

— Ваше здоровья!

— Salut!

Консул поставив на столик стопку й піднявся з крісла, блиснувши в усмішці голлівудськими зубами.

— Пусть тєбя твоя дєвушка ещо больше полюбіт, гєрой. Я смотрю, ти сільно переживаєшь, — широкою темною долонею поплескав по плечу Романа: — Нє пережівай! — Потім жестом вказав на шафу: — Піджак твой мастер хорошо пошил. На Кубе такие нє носят. У нас жарко!

— Я вам порадив найкращого майстра в Одесі, — сказав Ром. І додав улюблений жарт Косте Фаєса: — ЦРУ платить консулам хороші «бабки». Може собі дозволити!

Консул засміявся:

— Рамон, ми нє будем вспомінать СБУ і твоі лакірованниє туфлі. Ладно, вернешься — угощу хорошей сігарой.

— Тільки кубинською!

— Обязательно, amigo. Рауль, открой дверь журналісту!

— Сіао, консул!

— Сіао! Прівєт Доброву.

Розділ З

Махно. Битва під Сабадашем

Січень-лютий 1921 р.

Червоні полювали на Батька. Загін Рудя йшов з ним в ар'єргарді: виходи з оточень, сорок боїв за шість тижнів. З кавдивізіями Котовського, Першої кінної, Чотирнадцятої Пархоменка. Кожного дня — по битві.

Незважаючи на талан і удачу, Батько мав справу зі стоголовою гідрою. Яка зараз стягує проти нього сили з величезної території — від Балтійського до Охотоького моря. Зганяє силою російських, башкірських, навіть, киргизьких селян, Заволзську, Сибірську дивізії, Башкирську бригаду, червоні полки з Могильова, оголошує мобілізації, заповнює степи України міліонною армією — й проти неї навіть він, батько Махно, з його умінням серед степів знагла щезати й так само з'являтись нізвідки, з полководським і ораторським даром, який, після півторагодинного спічу, цілі дивізії «красних» змусив кинути шапками в землю й перейти на його, Батька, правду, — навіть він на цій землі тепер не хазяїн! Хоча махновські полки, чи не єдині, могли битись на рівних з «красними» в полі.

* * *

… Вісім полків Махна вишикувались на рівнині. Над лавами майоріють чорні знамена. Серед них — чорний прапор Холодного Яру. Навпроти стоїть військо з червоними прапорами. Мороз! Білий сніг. Червоне і чорне!

Якийсь час лави стоять навпроти. Сіре небо звисає низько над полем. Зараз сніг окропиться гарячою кров’ю!

Врешті червоні полки рушають з місця. Набирають швидкість, женуть через поле — й тоді назустріч руша махновська кіннота. Рудинці йдуть з лівого флангу.

Коли строї вже неслись назустріч, махновці круто звернули й повели кінноту у фланг червоним. Сотня Рудя вчилася в кубанців, звична маневру — й махновці признали її за рівну! Сніг летів з-під копит, поле двигтіло, подекуди було слизько.

Більшовики викотили гармати. Вдарили кулемети. Комісари, врешті, бачать загрозу й пробують спинити атаку. Вони вигинають фронт, щоб закрити фланги, та марно! Лава Махна вже врізається в ряди червоних.

Починається страшна рубка. Максим проскочив із розгону через фронт «красних», попереду й з боків йшли козаки, зусібіч свистіли удари, дзвеніли шаблі. Чорне знамено Холодного Яру з надписом «Воля чи смерть!» — несе Покотило, воно гуртує навколо махновські сотні.

…Бій кінноти йшов три години. Батько кидав у бій свіжі сотні. Козаки вихором змітали більшовиків з цілих ділянок. Дії Махна були неждані. Махновці воювали на кшталт запорожців: «розгардіяш», удавана втеча, перевдягання в ворожу форму, хитрість, нежданість. Легка артилерія, яку швидко тягали кіньми. Й махновський винахід — панська бричка з насмерть пригвинченим кулеметом — славнозвісна «тачанка». Кінні сотні Махна чітко йшли на маневри.

Після п’ятої години бою запала тиша. Кінна стіна Махно розступилась, й у широкий прохід, як на весіллі, вийшли двісті запряжених кіньми «трійок». На повному ходу розвернулись — й ударили з двохсот кулеметів. Полк махновських тачанок викосив цілі сотні карачаєвських кавалеристів.

… Сідало сонце. Завалене трупами поле в який раз переходило з рук у руки. Свіжі «червоні» чи «чорні» сотні йшли до бою, з розгону збивали противника з поля — в сніги і балки. Потім підходив резерв з іншого боку — і дійство на карті поверталося на зворотне. Вбитих вже почало засипати снігом. Мороз ставав лютішим. Крига на снігу ранила коням ноги. Скривавлені коні несли на собі скривавлених вершників. Кому пощастило — вкритих квартами чужої крові. Кому ні — струмками своєї…

До крові цим полям не звикати! Саме тут, біля Сабадаша, Богун у січні виграв битву «Дрижопіль»! Коли звелів за ніч звести високі, мерзлі на камінь стіни з… тисяч вбитих поляків, политих водою…

Максим вкотре збирав і перешиковував під чорним прапором сотню. Після перестрою Махно знов і знов посилав їх до бою. Був уже двічі поранений Покотило, Рудь бився з перев’язаною головою. Сотня втретє опинилася в западині, де снігу насипало по живіт коням. Двічі Рудь виводив козаків із западини через балку — і нежданно бив у тили червоним. Вони вискакували з яру, як дияволи, з піками напереваги, зімкнутим кінним строєм, неждано атакували ззаду, топтали кіньми, рубали шаблями, кололи піками. Й то була справжня бійня.

Після третього разу вовки з рудинської сотні мали страшний вигляд: скривавлені, залиті чужою кров’ю обличчя, руки, криваво-червоні гриви коней, пощерблені об кості шаблі. Навіть звиклі до смерті махновці шарахались з виду козаків Рудя.

…Двадцять вісім хлопців Рудинського полягли в полі. За кожного з них червоні заплатили дорогою ціною. Три сотні Карачаєва і Потапа розбіглися від флангових атак звенигородців, ще сотня була порубана. Бій кипів з ранку до вечора. Довколишні села — Сабадаш, Охматів, Марійка, Сорокотяги — причаїлись від страху. Сотні поранених несли нажахані коні. Несли дорогами в двори і господи. Хто переможе в цій лютій січі: «красні» чи «чорні»? Махна тут поважали. Анархісти-соціалісти — то майже революціонери! Навіть за зміну коней Нестор доплачує грошима. А мародерів Батько «лічно» розстрілює з нагана!

Чекістів-більшовиків уже ненавиділи і боялись…

Сутеніло. Люди ледве трималися в сідлах від цілоденної битви. Бій закінчився нічиєю. Махно не дав бійцям відпочити. Він зібрав залишки полків й повів їх до Дніпра — на Канів. Розвідка донесла, що до «красних» іде підмога — свіжа дивізія Котовського, кочубеєвці, полк «незаможників», башкирська кінна бригада. Коні зі скривавленими від насту копитами кульгали замерзлими полями. Люди ледве трималися в сідлах від утоми.

…За кілька днів Махно перейшов Дніпро біля Золотоноші. Комісари такого ходу не ждали: чекали Нестора біля мосту. Батько знов обдурив чекістів. Ішли просто через Дніпро, закидавши слабкий лід соломою, дошками, одежею. Кілька коней провалились й пішли під лід разом з вершниками…

Того ж дня перейшов річку й збірний кавалерійський корпус Гришки Котовського. Йти за Батьком по льоду було вже не так і страшно!

Зневірившись об'єднати холодноярських отаманів, Махно вирішив іти на Полтаву. Тут же зіткнулися з загоном самооборони. Бахнуло кілька пострілів. Козаки зрубали шістьох ополченців, комнезамівці поспішно відійшли від містечка. Селяни сказали, що десь тут ошивається штаб Фрунзе, тож далі вирішили йти лісами.

На Полтавщині взимку піднялося селянське повстання. До зброї взялись кілька тисяч. Загін Рудинського ріс, як на дріжджах. Знавіснілі від «продразвьорсток», комнезамів, загсамів, ЧеКа, ЧОНів, червоних диких дивізій, Першої кінної, селяни йшли до повстанців. У січні в загоні Рудя до зброї стало понад чотириста хлопців, у боях відбили тридцять кулеметів «максим» і «льюіс».

Махно тримав курс далі — до Путивля і Дону. З надією об’єднатись з отаманом Антоновим.

* * *

Спекатись Гришки Котовського було важко. На Василя червоні загнали Батька «в мішок» біля Бригадівки на Полтавщині. Мали семикратну перевагу в людях. Махно знову дав бій уночі, йшов на коні першим, устилаючи шлях за собою сотнями трупів. Вирубався з лабетів — упир! Після цього дивізія Котовського йшла вслід за Махном двадцять днів, з переляку не зважуючись атакувати. Котовський не любив потім згадувати ці походи.

Батько спішив на східні кордони — «на Волчанський».

Про Нестора ходили легенди. Якось він хитро перейшов лінію трьох бронепоїздів. Оточений червоними, попереду мав залізницю з потужними броневагонами, з десятками кулеметів й гарматами. Опинившися в, здавалось би, безвихідному положенні, Батько знов виказав хитрість старого лиса. Розвідка захопила червоного комвзводу з посвідченням, й з цим документом ад’ютант Махна помчав до бронепоїзда.

— Не стріляйте, це наші! — кричав він ще здалеку. Потім пригнав до амбразури, сунув папірець «красним» в очі. — А ото — показав на червоних — махновці! Бий з усіх кулеметів!

«Красні» вдарили з кулеметів, тоді додали ще й з гармати. Поки там розбирались, Махно провів полки через бронезаслони…

Розділ 4

Війна. Бій у мерії

… Айзек метався в диму і вибухах, як войовничий дух Азії, брудний і чорний, з диявольськими вогнями в очах. Ще тридцять вісім чоловік у будинку поклялись загинути, та не здатись!

Ром й досі не міг втямити — настільки швидко все сталося. На вокзалі в Одесі він випадково знайшов хлопчину, який також їхав у Придністров’я: «Там „калаш“ міняють на паспорт». Група, в яку записалися вони з Айзеком, вийшла з темрявою. Почалося все тихо, пластуни збили заслони, та на розвилці доріг за мостом почалось справжнє пекло.

До «дев'ятиетажки» залишалось яких-небудь триста метрів.

Під безладним вогнем загін пробивався до мерії. З самого початку з’явились поранені. Перші з них впали ще на мосту. Від бетонних плит «проїжки» за ними під обстрілом повзла козацька піхота. Вже на тому березі річки оглушливо лопнув снаряд румунської гармати-«рапіри» — й усі подальші події Ром пам'ятав погано. Мозок фіксував якісь окремі кадри, які не зв'язував воєдино: ось зелені і червоні пунктири трасерів, рожеві хвости «алазані», ось — вогнений шлейф і гуркіт гранатомета, чиєсь закривавлене лице в мерехтливому світлі бою…

Об'єднаний загін чорноморських, донських і кубанських козаків встиг зайти до мерії в останню хвилину: у його захисників вже закінчувались патрони. За п'ять хвилин з боку церкви виповзли БТРи, і кільце навколо мерії защепилось. Волонтери сховали броньовані машини в провулках, в «зеленці» парку. Виїжджали на пряму наводку — й тоді в п'ятиповерховій будівлі все тонуло в диму і полум’ї. Під час першої ж артпідготовки бойовий мер Федір Добров наказав усім збігти в підвали і вести оборону з вузьких віконець. Ручні кулемети навіки заспокоїли під час атаки кількох волонтерів, а важка і схожа на буряк граната з РПГ-7 через вулицю вбила струмінь вогню в стіну будинку поруч с баштою БТРа.

У цей час Ром ще тільки прийшов до тями, сидів на підлозі в колишньому кабінеті й дивився, як кулі з шипінням відколювали шматки штукатурки. Раптом біля вікна з’явився чоловік з товстою трубою. Тут вдарило з такою силою, що їх обох аж підкинуло в повітря. Від другого вікна полетіли шматки бетону. Під час спалахів на вулиці Ром впізнав у силуеті Атінгера, з яким його познайомили перед вилазкою.

— Чому вони не розриваються? — прокричав Ром, ледве впізнаючи власний голос, і його крик пролунав на диво глухо і здавлено.

— Тому що б'ють «болванками», — почув крізь удари слова у відповідь. — Тут парк, осколочні рвуться в гілках, своїх калічать… Ч-чорт, — вилаявся Атінгер, засовуючи в трубу довгу гранату, яка нагадувала цукровий буряк на палиці. Алік швидко перейшов на середину кімнати, нащось подивився на широкий проліт, що чорнів ззаду нього. Двері виходили в коридор мерії.

— Закрий вуха! — діждавшись кількох дружних спалахів за вікном, прокричав Рому: — Закрий вуха руками, — піднявся з коліна і, згорбившись, якусь мить поводив перед собою видовженим кінцем «ерпегеша». Через долоні Рома вдарила вибухова хвиля, довгий струмінь вогню вирвався з раструбу гранатомета точно в двері позаду і понісся коридором, здіймаючи клуби пилу.

З вулиці почувся звук потужного удару, крики, задзеленчали на асфальті якісь залізяки. Атінгер криво посміхнувся до Рома:

— Один «звір» є! А тепер чешем звідси. Швидко!

Ром поплівся за ним на ватяних ногах. Десь у лабіринті напівпідвалу він ледве не зіткнувся з хижим, розколошканим Айзеком.

— Ти живий? Давай вниз, там поранені!

Через розбите вікно він мигцем побачив, як серед площі горів БТР, підбитий Атінгером. Решта «броні» відкотилась назад і обстрілювала з провулків вікна п’ятого поверху. Крупнокаліберні кулемети вибивали навколо вікон страшні ями. В кущах парку залягли сотні волонтерів.

Після відкату бронетехніки знов пішла в атаку піхота. Бодров наказав швидко підняти кулемети нагору. Кулеметники не дуже вдало обстріляли зверху «зеленку», волонтери залягли на бетоні. Хвилин за десять з правого боку площі два танки вийшли на пряму наводку — по всьому, готуючись до атаки. Козаки знов стрімко зійшли донизу і косоприцільним вогнем із напівпідвалу розстріляли цеп атакуючих. Трупи волонтерів на площі схожі на розкидані мішки з ганчір'ям. Навпроти входу і біля вікон одна за одною почали вибухати міни.

Ром врешті дістався другого поверху. Паморочилась голова, і підгинались ноги.

— Де Добров? — спитав козачка, що біг донизу. Той махнув рукою й Ром попід стіною став підніматися далі.

Добров з десятком козаків розмістився в невеличкій кімнаті і, перекрикуючи гуркіт, розставляв вогневі точки в будинку. Він помітно кульгав, аскетичне його лице навіть у цьому пеклі виражало кам'яний спокій. Ром підійшов до нього. Кричати прийшлося чи не в саме вухо:

— Ви Федір? Вам передав листа кубинський консул!

— Який консул? Ти що, хлопче, «поїхав»?

— Звідки він? — кивнув на Романа сотник.

— Каже, від Фіделя Кастро.

Ром простягнув Доброву листа, і той пробіг його очима при світлі.

— Сказав, що подумки вони з нами.

— Добре, хлопче, тепер йди донизу. Рєбята, Фідель Кастро обіцяє підтримку!!

Ця химерна звістка дивним чином облетіла будинок. Здавалось би, який ще Кастро, де він й при чому? Та в екстремальних умовах навіть така чутка підтримувала відвагу. Особливо — за відсутності будь-якої підтримки!

«Фідель» «лічно» передав листа через консульство! Хай тримаються! Скоро прийде підмога!

— Льоха, забери парня донизу, хай перев'яже Степана, — крикнув Федір міліціонеру в закопченій сірій формі.

Поранених у мерії було вже чоловік вісім. Трьом з них дісталось добряче, інші знову взяли в руки зброю. Ром допомагав переносити «важких», розривав на пов'язки смугасті «тєльняшки», відчуваючи, як руки його липнуть від крові. І тільки зараз він усвідомив, що й його — ось так, запросто — могли вбити. Від цього відкриття йому стало жарко, й Ром сів прямо в криваве ганчір'я.

Через цілу вічність передали наказ Доброва: економити патрони, стріляти одиночними — двійками. За порушення наказу — відповідальність несе кожен! На площу підтягнулися гранатометчики, броньовані машини били по вікнах вже з десятка «стволів», на верхніх поверхах розгорілось справжнє пекло. В будинку всі глухли від розривів. Айзек притягнув з собою автомат Атінгера — Алік ще з одним козачком готувався до вилазки. Кулі зрідка влітали в кватирки і дірявили брудні стіни.

— Потримаєш мій ствол, пацан, довіряю, — білі зуби в посмішці світились на замурзаному обличчі. — А то знахабніли зовсім, не дають у вікно глянути!

Хтось з козачків сидів біля стіни, звісивши голову на груди.

— Треба постояти біля вікна замість мене. Дивись, щоб ніхто не заліз.

Алік зручніше взяв «РПГ», козак з сумкою довгих гранат на спині замашно пірнув слід за ним.

— З Богом!

Ром обережно виглянув із вікна, і в цю ж саму секунду шум на вулиці став сильнішим. БТРи і танки рушили через площу. Від спалахів їхніх сальв ніч стала схожа на день. Стіни будівлі двигтіли, в кімнатах все частіше свистіли кулі. Не стало чим дихати від важкої пилюги. Потім у загальному гуркоті Ром почув, як вдарив гранатомет, потім — ще, й на вулиці зажевріли червоні заграви. За секунду з вікна гримнув вибух, і на нього хлюпнула гаряча хвиля. Він сів до прохолодної батареї й дивився на зоряне небо. Націливши дуло автомата в верхню частину рами. Так, на фоні зірок сюди ніхто не зможе залізти.

Про те, що він буде робити, коли хтось спробує сюди влізти, Ром поки не думав. Пальці на гладенькому прикладі стискали дерево, аж побіліли. Він щільніше притиснув до плеча дуло, щоб ложе не стукало об трубу батареї…

Розділ 5

Повернись, брате!

Лютий 1921 р.

За сорок днів рейду Махно вивів армію з дев'яти потужних оточень. На початку лютого Батько повернувся в Україну — й відразу ж потрапив в оточення біля Кам'янки. Він із втратами прорвався крізь заслін червоних, але комісари згубили в цьому бою цілу кавалерійську бригаду…

…У ніч на двадцяте лютого біля села Берестового на військо Батька знову напала більшовицька кіннота. Загони Махна розпорошилися в степах, — щоб за кілька днів знову зібратись. У селі Заливному нежданим ударом махновці розгромили дві кавалерійські бригади й полк червоних. В полон взяли до шести тисяч «красних», половина з яких записалась до лав непереможного Батька…

Махно був найрозумнішим і найдосвідченішим командиром з усіх, кого знав Рудь. За два місяці рейду він багато чому навчився. Махно майстерно користувався перевагами степу. В степах, начебто рівних і просторих, — скрізь тягнулись невидимі балки. З них й виникали безшумно махновські загони під чорними прапорами. Сіяли паніку в рядах червоних. Батько пробивався рейдами в глибокі тили, захоплював величезні обози, непомітно проходив через заслони.

У найважчих діях Махно йшов в атаку першим. Командири й бійці запекло змагалися між собою: хто піде поруч з Батьком! Може, в цьому й ховався секрет його сили. При тому, що за перші кілька років війни — не був поранений в боях ані разу! Махно мав всі прикмети традиційного запорізького кошового.

Батько дуже добре володів шаблею і карабіном, влучно стріляв з маузера, вмів влучити в ціль і з гармати. Й при всьому — власна пильність полководця. Кажуть, що в вісімнадцятому він майже місяць спав ночами на столі вдягнений, з револьвером і шаблею. Що не раз рятувало йому життя.

…Зашкарубли від крові, від недосипання, козаки, від рубки по червоних костях боліли руки. Щоки і вилиці обсипало чорними цятками від пороху сотень пострілів. Зривались шалено, розкривалися в лінію, в колону, мали потужних, швидких, навчених коней. Коням Максим завжди наділяв увагу — і коні для сотень у червоних відбирались найкращі! Тому й махновці виходили з оточень пругко, одним ударом, пробиваючи найкращі війська на вузькому фронті. Кулемети перед проривами оглядав сам Батько — й жорстоко карав за найменший гандж у зброї.

Ні одне подвійне, потрійне оточення «красних» не могло витримати удару потужних кавалерійських полків Батька. Удару згуртованого кулака сотень Рудинського. Заходили в фланг, обхідним маневром. Реагували механічно, робили звичну справу швидко, без страху, з відчуттям помсти. В проривах несказанно допомагали славнозвісні махновські тачанки.

Жалю не знали, полонених червоноармійців часто рубали на місці. Зі старої сотні з Максимом залишились найлютіші бійці: вірний побратим Тиміш Нечай, Софрон Рябенький, Степан Субота, Кость Покотило, Пилип Зомчара, Донець, десятеро кубанців — ще з полку Уварова. Всього зі старої сотні — чоловік тридцять звенигородців. Решта — близько трьох сотень бійців — були новонабрані, мінялись, гинули, ставали до зброї нові…

* * *

У затишку між боями до Рудя прибився чоловік з червоноарміців Нестеровича. Він був один з тих, що перейшли на бік Махно біля Заливного.

У сільську хату, де розмістився штаб сотні, Тиміш завів дивного чоловіка. Той був кульгавий, з великою бородою, в червоноармійських галіфе, кожусі, в рудій будьонівці з великою синьою зіркою на лобі.

— Тут, Максиме, ось яка справа… — зам'явся Тиміш. — Ось він каже, що прийшов від Семена.

Рудь відклав вбік шаблю, якій підправляв лезо.

— Тебе як звуть? — грізно спитав «будьонівця».

— Дмітрій. Мєня Семьон попросил. Брат мой у нєго в атрядє!

— Як же так — брат у Семена, а ти — у «красних»?

— Да так… Получілось. Брат узнал, что Махно в Камянке, попросіл вас найті. Сказал, что он провінілся перед Семьоном, но єслі я виполню просьбу, то єму нічого нє будєт. Вот я і тут…

— А як прізвище брата?

— Чєрєвічний.

— Не знаю такого.

— Он недавно в отрядє.

— Його звуть Сашко? — вмішався Покотило.

— Нєт, Антін.

— Був такий, — сказав хитрий Кость. — Ще брат у нього — Іван.

— А як же ти потрапив до «красних»?

— А мєня по дарогє — мобілізовалі. Вот я і подумал, что так будєт даже лєгчє. І прі пєрвой вазможності — сдался вашім…

— Що просив Семен?

— Он сказал, что іх окружают. Что очень нужна каждая сабля. Чтоби ви возвращалісь. Сказал Вам на словах передать: «Йди на поміч, брате!». Й — вот пєрєдал:

Дістав з кишені зпиляну кулю від «трьохлінєйки». Семена куля. З прикладу його карабіна дістали. Якраз навпроти серця.

— Давно ти зі Звенигородки?

— Вчера как нєдєля.

— Добре. Йди. Тимоше, нагодуйте Дмитра, й… відпустіть. Або… Хай краще йде з нами. До брата.

— …Як думаєш, не провокатор? — спитав Тиміш Рудя, як Дмитра вивели.

— Не знаю. Але чутки звідтіля йдуть недобрі. Недавно у Нестора були люди від Струка. Казали, добре, що Батько пішов з Холодного Яру. Там, кажуть, більшовики зовсім лютують… Тривожно мені… Мабуть, тре' повертатись…

Розділ 6

Роман Рудинський. Вилазка

У мерії вирішили зробити вилазку, коли БТРи знов стали проти будинку. Козакам з ручних гранатометів вдалося спалити одну машину, інші поспіхом відступили. Ще один БТР сховався в «зеленці». Бив звідти з крупнокаліберного кулемета. Загинув хтось із козаків. Снаряди крушили пусті кабінети, а в будинках навпроти засіли ворожі снайпери. Розривом гранати контузило молодого гвардійця, тим часом БТРи знов вийшли на пряму наводку. На вилазку вирішив іти отаман з двома добровольцями…

(Газета «Час X», спецвипуск).

— Алік, бери РПГ на «охоту». На улице Лєніна хіщниє звєрі, — підняв Атінгера несамовитий голос Степана Бриглова. — Ми їм, мать, зараз покажем, суки. Кошовой ідьот і Айзек — пацан молодой, шустрий!

— А можна я з вами? Мені… Треба, — неждано для самого себе сказав Ром. Бриглов здивовано глянув на нього й не сказав нічого. З того боку вулиці закашляв міномет, звідкись миттєво відскочив здоровенний шмат бетону й під стелею прошурхотіли осколки.

Про себе прочитав молитву.

… Козаки бились запекло. Вікна пристріляв снайпер, і Айзек, Бриглов та Атінгер майже одночасно випали з бокового балкончика, про який всі забули. Ром з кошовим вистрибнули за ними.

Під прикриттям кулеметів і двох танків волонтери знову спробували взяти мерію. Дірява, мов решето, половинка склопластикових дверей криво вчепилася на завісах. Вхід закидали барикадою меблів. Козачок вдарив крізь двері з «калашникова», темні фігури залягли на площі. Біля дверей тут же розірвалась міна, потім ще одна, і ще, після них на бетоні залишались плоскі воронки, що клубились ядучим димом, — схожі на сліди м'яча на м'якій весняній землі. Осколки від розривів зірвали двері і зашелестіли по холу.

За кілька хвилин БТРи поспіхом повернуться в провулки. Але цього разу двадцятихвилинний спочинок дасться захисникам дорогою ціною.

Бій був нерівний. Із невеличкого скверика Алік Атінгер спокійно всадив гранату в бік броньованої машини, що плювалась вогнем у стіни мерії, і швидко змінив позицію. Через секунду по кущах, із яких він розстріляв «броню», заляскали кулі снайперів. Збоку рявкнув гранатомет Бриглова і заряд прошив чотири колеса ще одного БТРа — так, наче це були повітряні кульки.

Баштові дула ще обмацували смертоносними цівками кущі парку, коли знов завив вогнем РПГ Атінгера. Кумулятивний струмінь легко пробив двосантиметрову броню й випалив середину третього БТРа разом з усим екіпажем. За хвилину міна збила з ніг Бриглова, який ледве встиг перезарядити зброю, а дві точні кулі снайперів зробили на вході акуратні дірки в тілі Аліка Атінгера. Третій гранатомет у вилазці не встиг подати і знаку — кошовому майже відразу прострелили бік з «калашникова», він лежав під деревом і не міг поворушитись від болю.

В цей час Айзек автоматом Атінгера прикривав лівий фланг, звідки волонтери так і не ризикнули наступати, а Ром з-за високого бетонного бордюра справа стежив за перехрестям. Коли вмовкли гранатомети Атінгера і Бриглова він, перехопивши РПК, повернув було назад до сквера, але в останню секунду побачив на вулиці неясні тіні. Ясно розгледів білу пов'язку на рукаві однієї, ліг назад за бордюр, поставив кулемет на сошки і став чекати. Точно знаючи, що в ріжку залишилось двадцять два патрони — все, що змогли виділити на вилазку в мерії.

Тіні знову виникли зовсім поруч. Пригнувшись, першим йшов той, з білою пов'язкою, і Ром чекав ще хвильку — аж поки не з'явились ще кілька. Як учили в розвідці — плавно, не шарпаючи курок, натиснув на спуск. РПК вдарив у плече. Різко запахло пороховим димом, гільзи задзвеніли на бетонній доріжці. Зелені нитки трасерів прошили навскоси тіні й зникли десь там, у глибині парку. Неначе й не було на їхньому шляху теплого людського тіла. Не чекаючи кінця «вистави», Ром звично взяв зброю за ремінь біля ложа — «на руку», й поповз до іншого краю бордюра. Волонтери втікли, забравши своїх — вбитих, поранених — цього не дано взнати ніколи. Кущі ліворуч прошерстив цілий рій куль, ззаду розірвався і розсипався іскрами заряд гранатомета, а в стіну мерії влупив ще один — шквальний вогонь тривав хвилин двадцять, і Ром поки не міг пробратись до скверу.

Тіні з флангу більш не з'являлись. БТРи відступили в провулки, сховались навіть ті, що стояли в «зеленці», крім двох останніх, підбитих з гранатометів, і третього, що догоряв на площі.

Роман знав, що сталося лихо. Атінгера він знайшов кроків за двадцять й навіть у напівтемряві зрозумів, що той мертвий. Рукав сорочки Ром вмочив у теплій і липкій калюжі, що натекла з-під тіла, але не відразу й помітив. Витер рукою піт, що заливав очі. З мерії зачастили короткі черги — козаки пробували прикрити відхід групи. Групи більше не було. Ром згадав білозубу посмішку Атінгера, його зухвалу постать, й брудний піт на обличчі змішався зі сльозами злості… Він схопив кулемет і дав кілька черг у бік волонтерів. Суки! Тут живе триста тисяч українців! Ви не візьмете цю землю!

Пірнув у кущі і поповз далі, волочачи кулемет, розмазуючи сльози рукою. Всередині ворушився холодний клубок, злегка нудило, й, незважаючи на духоту, дрібно стукали зуби. Ось саме так, мабуть, його пращур Максим Маламура пробирався ворожим містом, визволяючи бранців. Може, й тут, саме у цьому місті, може, й на цій древній вулиці — бо Самійло Кішка, здається, громив турецькі Акерман і Тігіну.

Кроків за десять Ром почув стогін. Кошовий був ще живий. Верхня частина гімнастьорки з правого боку блищала від крові. Пальцями Ром нащупав дві дірки в тканині — на плечі і вгорі грудини, кошовий сіпнувся від болю і застогнав голосніше.

— Тс-с, — прошепотів Роман, — тихо, батя, все добре.

Доброго було мало. Знов ожили снайпери, й тягнути пораненого через дві доріжки і клумбу до мерії — надто великий ризик. Залишалось одне: праворуч від перехрестя, яке він прикривав, до будинків навпроти. Після нових відчутних втрат волонтери не поспішали бігти на площу.

Піднімаючи кошового, Ром відчув, як липне від крові його сорочка. Атінгер якось сказав, що у деяких людей на війні нема страху, навіть коли у самого осколком вириває шмат м'яса. Хіба що більше думаєш про смерть. Таких людей Атінгер називав «псами війни», себе відносив до їх числа. І ось — лежить в калюжі теплої крові, мертвий, у міському парку. Ром вперше відчув, як в глибині свідомості ворушиться темна хвиля первісного жаху.

Ноги готові були бігти геть, далеко від цієї «зеленки», від крові і трупів. Стоячи на весь зріст, він став величезним, дула всіх кулеметів були націлені прямо на нього, темрява кудись відступила, і його, Рома, здавалось, бачили всі приціли. Зціпивши зуби, він старався не думати про страхи і всю увагу зосередив на кошовому.

Від болю той злегка прийшов до тями і зміг прокульгати через кущі найнебезпечніші кілька метрів, потім вони з розгону гримнули на траву парку, ламаючи тріскучі гілки. З того боку заблискали сухі спалахи пострілів, але, на щастя, звук їм почувся правіше. Думати про смерть не було часу.

— Давай, батя, ще внуків нянчити встигнеш! Давай! — примовляв Роман, волочачи на собі важезного Івана. Ще через кидок боліли всі м'язи, неначе після трьох раундів з Мартіном Боффое. Більш за все Роман остерігався відкритої, хоча й темної вулички. Але ж потрібно поспішати, поки є передишка ціною життя Атінгера. Й, може, — Айзека.

У мерії також повинні це розуміти.

Вуличку Ром перейшов, майже волочачи на собі обм'якле тіло. Наприкінці спіткнувся об бордюр і впав, боляче обдер коліна й ледь не вивихнув руку. Сил не залишилось. Ром тягнув кошового за комір, робив це довго, болісно, і уперто. Біля першого ж під'їзду залишив пораненого, прокульгав по сходах й почав барабанити в перші двері…

* * *

Айзека не було ніде. За Степаном Бригловим Ром повернувся, коли знов почали стріляти. Чесно кажучи, за морокою з кошовим про Степана Ром забув геть. І лише в квартирі у немолодої переляканої жінки, випивши теплої води з бутля, він зрозумів, що Бриглов також лежить десь там в парку — поранений чи убитий. Повертатись під кулі дуже не хотілось. Жінку не прохав — наказав перев'язати кошового. Квартира виходила вікнами в двір. Незважаючи на духоту, вікна позачиняли — немов скло могло захистити від осколків. Та канонада біля мерії відчувалась тут добре — двигтіла підлога і бряжчали шибки на кухні. Помітивши жах в очах хазяйки, Ром вперше себе оглянув: одежа розірвана і залита кров'ю. «Не моя», — швидко підказав інстинкт самозахисту. — Івана! Й Аліка — згадав гарячу калюжу під ліктем у поритому кулями парку.

Хазяйку ще раз — вже попрохав: «Врятуй козачка!», — але на порозі не стримався: «Повернусь — перевірю!»

… Степана він знайшов у кущах парку — порубані осколками гілки, з корінням збиті дерева. Міна розірвалась зовсім поруч, і Бриглов залишився живий лише дивом. Він майже нічо’ не тямив, не міг розмовляти, з багатьох дрібних ран сочилась сукровиця. Тонкі цівки пробивались крізь пил і бруд біля рота. Йти Бриглов, хоч з горем пополам, та все ж міг — й цього разу Рому довелось трохи легше. Хоча й Степана майже ніс на собі, як дитину. Вже знайомий шлях до «п'ятиетажок» цього разу зайняв менше часу — зате під випадковим обстрілом з того боку, коли з десяток куль із вищанням, мов злі шершні, співали близько.

Декілька разів кулі били в асфальт совсім поруч…

Розділ 7

Остання битва Семена

5 березня 1921 р.

— …Кращих вбивають, курви! Нічого, ще є Цвітковський, Тиміш, Лаврін Завгородній…

З очей у Максима котилися злі сльози.

— Як ви могли залишити отамана?!

— Та він… сам наказав!

— Він був поранений! У нього могла бути гарячка! Ви могли не виконати наказу! Повинні були врятувати його, або… вмерти!

Рука Рудя потягнулась до шаблі. Карась злякано відступив.

— Відходили ми, мело дуже. Як під Іваньками пробились, то з нас половини не стало. А вже під Новоселицею, коли вийшли з хутора, — напали червоні. Будьонівці й міліція, з самооборони. Семену з гвинта вибили праве коліно, півноги вивернуло. Ще й коня вбили… То він за хвилину опритомнів і каже: «Їдьте, гайдабури, я вас прикрию, мені все’дно не жити!»

— Чому, чому мене не було поруч? — застогнав Максим від пекучої втрати. — Може, правий був Семен, коли не пускав до Батька?!

— …Лежачи, з-за коня він десяток «красних» поклав. Коли закінчилися патрони, Семен дістав шаблю й пішов на них. Комбєди так боялись підійти близько, що розстріляли його з гвинтів з півста сажен. Потім прив’язали тіло до коней і так тягли за собою. Кидали в нього кізяками й раділи, мов недоумки. «Дєті рабочіх», — сказав Тримайло.

— … Мені вчора сон наснився, — раптом глухо повів Рудь. — Наче лежу в снігу, й приходить Семен «Йди, — каже, хлопче, я побуду за тебе» «Та ні», — мовлю, — а навколо будьонівці пролітають, мов тіні, і нас не бачать. «Максиме, йди, — каже Семен. — Тільки залиш мені кулемета».

Я наче й не хтів — комісари все’ дно нас не чують. «Не піду», — кажу. А навколо сніги білі-білі іскряться, сліплять, сонце аж співає, гарно навкруг, любо. Але так стало важко на серці, так тужно. «Семене, — кричу, — ти де, Семене?» А його нема. Ніде нема… Не встиг… На один день не встиг…

Рудь відчув, що з Семеном щось сталось. Бо був йому майже як брат. Більше, як брат — побратим. Й думав, як помирав кошовий. Знав, як… Бо так само все було б з ним…

… Холодне поле, заметіль, хурделиця. На тіло наплива важка слабкість. Світ темніє в очах, й за мить бере розпач: сам, в холодних снігах, на один з ворогами… Невже кінець? Невже все востаннє? Може, хлопці з підмогою повернуться? Може, Рудь з військом наспіє?

Під коліном розпливалась червоним кров, гаряче парував від крові сніг, танув аж до чорної масної землі. Хтось із хлопців зав’язав ногу паском, трохи збив кровотечу.

Та слабкість минала, брала гору бойова злість. Ах ви ж вилупки! Бандюки, чужинці. З-за вбитого коня, між шиєю і ногами взяв приціл карабіна. Добре видно упирів, хороший огляд! Потріскані губи прошептали вперто:

— Наші жертви…, — м’який шварк затвору. Постріл: Да-дах!.. Не впали марно… Шварк. Да-дах! — Вершник з червоними ромбами на грудях зсунувся коню на шию. Шварк. Да-дах!

— Вилетіла й зашкварчала в снігу гаряча гільза. Два недоумки бігли один за одним, так і впали обидва — скошені одним стрілом. — …Бо на нашій крові… Да-дах! — голова міліціонера розлетілась вдрузки червоним шматтям —… Виростуть ті, хто… Да-дах! — Є! —…Хто докінчить нашу справу! Да-дах!!

— З коня звалився хтось з комісарів. — Так сказав Гонта… Да-дах! — І Богун!.. Да-дах! — І Сагайдачний! Да-дах! — Є!! — І Коновалець!

Червона мла закривала очі. Погано бачив приціл, холонули руки, смертельним холодом застилало серце.

Клац! Останній патрон. А хай тобі чорт! Запасні обойми придавило конем у тороках. Є ще наган, там теж набій — останній.

Кулі вдарили поруч, Семен пригнув голову. Комісари йшли зовсім близько.

Все! В шаленому пориві Семен дістав свою криву дідівську шаблю й, страшно посміхаючись, піднявся на ліву ногу. Спирався на не потрібний вже карабін, як костур. Підняв гостру шаблю над головою, і вона зблиснула хижо в скупому промінні. У когось з червоних здали нерви, й вони почали безладно стріляти. Здригнувся всім тілом: кулі з тріском рвали зболілі м’язи. Поривчасто здійняв руки до свинцевого неба. Там, вгорі, крізь сірі лютневі хмари вперше проглянуло весняне сонце.

— Во-о-о-о-ля!!! — пролунав над лісом останній смертний зойк Людини.

Семен впав навзнаки мертвий. Його сині очі дивилися в сумне небо, на ще теплих віях танули легкі сніжинки. Сонце востаннє зблиснуло в сині очей й згасло, сніг пішов сильніше, немов хтів швидше сховати від чужих рідне обличчя.

…Над лісом згасала блакитна смужка. Свинцеве небо плакало з жалю: від крові й горя до своїх нещасних дітей, яким не залишилось на землі місця. Блакитна смужка на сірому небі з’явилась дивовижно, потім так само швидко танула, зникла, пішла назавжди — й забрала з собою душу Семена…

Небо плакало цієї зими востаннє…

* * *

Лицарської смерті не оцінили. Були нездатні. Зі страху дострелили ще раз вже мертвого. Зразу ж почали здирати добрі ялові чоботи, нову портупею. Шаблю з навіки зціплених рук не могли забрати — поки хтось не надрубав пальці.

— Что он там крічал? — дерся крізь хуртовину малий чорнявий песь в рудій будьонівці.

— Валю какую-то звал.

— Ану дай єму па мордє, чьоб нє крічал.

— Так он ужо мьортвий.

— А ти всьо равно дай!

— І я!..

…Убитого отамана комісари привезли спочатку до містечка Кальниболото. Замерзлий на камінь, Семен посміхався зневажливою, важкою посмішкою. Червоноармійців мороз дер по шкірі, коли вони на нього дивилися — тож гуртувалися купками, кпили й насміхались, поставили тіло до стіни, кидали в нього кізяками і каміннями, щоб загасити ту страшну посмішку. Вели себе як школярі молодших класів перед лицем одного-єдиного розбишаки. Тут же у дворі чекали похорону чотирнадцять трун «красних» кавалеристів і міліціонерів — свідоцтво останнього бою загону Семена Гризла. Проводжали краснопузих в останню путь — а він стояв собі й усміхався…

Потім міліціонери поклали тіло на підводу й повезли до Звенигородки. Мороз вечорами стояв ще тріскучий. Семена кинули посеред вулиці, потягали за ноги й поставили варту з червоноармійців.

Кровожерність більшовиків уразила й найлихіших.

— Як це так, не по-православному?

— Хіба ж можна померлого — посеред вулиці?

— Так навіть татари не робили…

По доріжці йшов собі чоловік, випив, мабуть, горілки, бо йшов та заточувався. Й мугикав під ніс сороміцьку пісеньку. Пройшов, подивився на задубіле тіло, підкурив у міліції й пішов далі. Вартові змерзли, ні на що не реагували — стояти їм треба до ранку.

Максим відійшов за ріг, опустив комір старенького пальтечка.

— Псячі ноги, матері вашій хиря… Стоять і зі злості, що в ніч стояти, копають тіло ногами.

На очі навертались сльози.

— Ну, нічого, ще вам сьо’дні ткнеться…

Ввечері, коли мороз дійшов до півсили, до вартових пришкутильгала бабця:

— О шо то ви, хлопці, мерзнете. Ось попийте узвару з яблучок. Гаряченького!

Красноармійці з радістю взялись за узвар. Видудлили по жбану.

— От бачиш, Хведю, — а ти кажеш, що нас не люблять. Бабця то добра. А то до ранку здохнем це сторожити.

— Та нє «Хвєдю», а Фьодор! Мнє єнта бабка по-боку. Дура старая. Лучше би водкі принесла!

Та «водка» їм не знадобилась. За годину, вже як зовсім стемніло, «Хведь» раптом відчув, як його «прориває дно».

— Ой мамочкі, — загундосив «Хведь», покинув гвинтівку й бігом побіг у клумбу.

— Ей, ти куди? — тільки й встиг спитати напарник, як сам схопився за живота й чкурнув слідом. Та тільки-но примостився поряд з «таваріщем», як раптом з подивом побачив, що «Хведь» солодко спить у клумбі, знявши штани й пускаючи великі вітри. Льон і крушина, та сон-трава відьми-«бабці» діяли за часом й по-черзі.

Хтів щось сказати, як раптом чорне небо здійнялося стіною й стукнуло його по лобі…

* * *

…Максим спав до обіду. Прокинувся бадьорий, але на душі зі смутком, одягнувся й вийшов до міста. У Лісовенка знайшов заспаного Тимоша.

— Ну, що люди брешуть? — спитав замість «здрастуй».

— Та, кажуть, що отамана у більшовиків вкрали.

— Та невже? От ловкенькі хлопці! Хто б то же міг бути?

Вони змовницьки переглянулись.

— А ще що?

— Та, кажуть, що вартові напились й на клумбі поснули.

— А ще?

— Та кажуть, що на клумбі ті два дристуни одне одного в попи грали.

— Й що?

— Та відморозили собі дупи. А під ранок їх і зовсім не стало — зникли! Кажуть, відьмаки з цвинтаря встали й забрали з собою. За те, що над християнським тілом глумились. Совєти їх до сих пір шукають.

— Ну чудасія…

…Максим, Тиміш, Шкільний та Софрон усю ніч довбали могилу. Дядько носив гарячу воду від сторожа, бо мерзла земля не здавалась. Поховали Семена на старому цвинтарі, поруч із пам’ятником сім’ї Вишневецьких — щоб запам’ятати де саме. Поклали Семену в могилу шаблю, «наган» й карабін-«маузер» — точно як скіфському воєводі, як отаману в поході. Червону китайку на обличчя, між покалічені пальці вклали шість мідних набоїв. По-козацьки… В болісній мовчанці кинули по грудці землі…

Про місце поховання Першого кошового не сказали нікому.

Як все минеться — поставим пам’ятника герою!..

* * *

…Мати завжди Рому казала:

— Бачиш, Романе, маки у полі? То козацька кров червоніє! На цьому місці колись — впали козаки…

Біля Новоселиці, де полягли повстанці Семена, яріли червоні маки.

А в полі, де востаннє впав кошовий, червоніла калина…

Розділ 8

Роман Рудинський. Бендери

…Кошового й отамана жителі видали за цивільних й на «швидкій допомозі» відвезли в лікарню. В будинку мерії в цей час вже почали складати списки: щоб рідні змогли впізнати тіла загиблих… Після опівночі групі з восьми чоловік вдалося перебратися через вулицю, вогонь по волонтерах тепер вели з двох боків проспекту. Ближче до ранку почали пробиватись ополченці з боку церкви, принесли два цинки патронів. Потім прорвався ще один козачий десант…

(Газета «Час X», спецвипуск)

…Коли перші ополченці прорвалися й принесли з собою патрони, Ром вирішив, що настав час згадати про Владку. Десятки трупів на вулицях, вибух снаряда мало не під ногами, легка контузія — ввели Рома в стан якоїсь прострації. Ще вчора він не міг собі такого й уявити. І де — в благополучному південному місті, земному раю, серед рясних садів і виноградників: «Moldova mia, Republika Floare!» (Неточно: «Моя Молдова, республіка серед квітів!»). Все це просто не вкладалося в голові. «Я повинен її знайти, — думав Ром. — Мій прапрапрадід десятки разів бував у таких валках. Я не буду себе поважати, якщо не знайду!..» Він метнувся в куток й розкидав сумки, звалені під столами. В одній з них, з нашитою матовою бляхою, впізнав сумку Михая. Михай упав ще за мостом, мабуть, хтось з козаків встиг схопити його «калаш» і патрони. Певними руками Роман дістав сумку з купи речей і під жорстким брезентом нащупав знайомі гладенькі форми.

Виваливши на стіл вміст сумки, він знову тримав в руках вороновану сталь «ТТ-геша», який своїми формами нагадував голову смертельно небезпечного пса. Чорний метал м'яко відбивав скупе місячне світло. Серед дріб'язку на столі масляною чорнотою виділялись обойми з патронами. Автомат Ром залишив захисникам мерії.

З будинку він виліз із того ж вікна, що й минулого разу з Атінгером. «Ти куди?» — спитав його здивований козачок, та Ром тільки махнув рукою. Сплигнув на м'яку землю парку і тут же зіщулився, чекаючи страшного удару. Але страшного не сталося. З того боку стріляли, та вогонь БТР-ів вже стримували козаки зі сторони церкви. Ром пішов тим самим шляхом, яким ніс на собі Івана і кошового. Перебігши провулком, він пірнув у двори, пройшов біля знайомого вже під'їзду й майже біг, тримаючись якомога правіше, назад, до будинку, який вже бачив минулої ночі.

Міст ще був у руках волонтерів, але через річку вище і нижче від мосту вплав переправлялись нові загони козаків і УНСО. Подекуди вони натикались на добре організовану оборону схилів, гинули і відступали, але більшості вдалося прорватись, і вони вступали в вуличні бої з волонтерами. Тому натрапляючи в передсвітанковій імлі на групи людей, Ром старався причаїтись за деревом чи де-небудь у підворіттях — не знаючи напевне, хто це. До «дев'ятиетажки» він дістався десь за годину. По дорозі в напівтемряві його кілька разів окликали ополченці, а потім, мабуть, й волонтери, та універсальним паролем і для тих і для інших став крик: «До мерії!», який він винайшов інстинктивно. Озброєні люди зупинялись, тримали раду — й тоді таки бігли далі.

До знайомого під'їзду він біг, ледь не зірвавши двері, і майже відразу нагорі вдарив постріл. Куля з дзвоном вцілила в батарею, відщепила штукатурку на стінах. Ром кинувся на підлогу, потім рачки швидко виповз із під'їзду. Пригнувшись, відбіг на площадку й помчав до будинку навпроти. Діючи майже інтуїтивно, він піднявся на третій поверх, рвонув на себе ручку однієї квартири, потім іншої. Зачинено. Бігом піднявся на четвертий й з розгону вибив слабенькі совєцькі двері прямо по коридору.

Це була двокімнатна, покинута хазяями оселя. Ром за інерцією пролетів до кухні, потім майже бігом вернувся до коридору і опинився в колишній спальні.

У кімнаті ясніло від пожеж біля мосту. На підлозі за шафою сиділа напіводягнена молода жінка, з розірваних джинсів виглядали круглі коліна.

— Вибачте, — ніяково пробурмотів Ром. Сховав «ТТ» і пройшов до вікна повз жінку. Звідси виднівся будинок Владки, крізь вузькі віконця видно якусь метушню на сходах, між другим і третім поверхами горіло світло. Потім світло на площадці згасло — мабуть, там розбили лампу. Ром мовчки присів на стілець біля штори. На вулиці поволі світало. Дівчина біля стіни заворушилась і Ром в напівтемряві зловив на собі її погляд. Вона взяла зі стільця сорочку кольору хакі й накинула на голі плечі.

— Ви кто? — пошепки спитала Рома.

— Я — ніхто, — чомусь також пошепки відповів той. І відчув, що вона в сутінках бачить руків'я «ТТ», недбало засунутого за пояс. — Я свій.

— Мнє т-тєбя нє нужно бояться? — спитала вона ледь голосніше, і Ром звернув увагу на помітний акцент у її мові.

— Ні.

Внизу, далі вулицею, гримнув вибух.

З даху одного з будинків вдарили гранатомети. Вогненні хвости прошерстили небо й зникли за рогом. Десь там знову вибухнуло — ще й ще. Небо світлішало — наставав ранок. Із під'їзду будинку навпроти вислизнули якісь люди і побігли в глибину двору. Їх було семеро. Ром піднявся з-за штори й спостерігав за будинком. Потім відсунув стілець і пішов на вихід.

— Нє іді, — почув раптом з-за шафи. Від несподіванки зупинився. В її гарних очах світилось благання. Дівчина боялась.

— Тебе як звуть? — спитав, не знаючи, що сказати.

— Крістіна.

— Не пісяй в компот, Крістіна!

Вона непевно всміхнулась, і Ром зрозумів, що тепер й сам не боїться. Хизувався перед вродливою жінкою? Грав героя? «Коли ти сам не сміливий — вдавай з себе сміливця! Й тоді всі будуть думати що ти сміливий!» Добре сказали! Хто це? Хтось із древніх.

— Бувай. Я прийду за тобою. Тільки загляну в одне місце. — Пірнув в темряву коридору, не без зусиль відтягнув перекошені вхідні двері і побіг сходами донизу, переступаючи через східці. В темряві це було зробити непросто. Остання сходинка виявилась неждано низько, й Ром майже випав на вулицю, потім пробіг під стіною, завернув за вугол і — опинився в обіймах козака в фуражці і портупеї. Під прикриттям будинку ховались ще кількоро людей з автоматами.

— Стоять! Ти кто? — почав вже з традиційного для сьогоднішнього ранку питання.

— Я з мерії, від Доброва. Ледве прорвались.

— А тут чому?

— Подружка у мене…

— Документи?

— Ось, студентський. З Одеси.

— Хто там? — спитав хтось позаду.

— Та, наче, свій, — кинув козак невидимому. — Пацан. — І, вже звертаючись до Рома: — У двір не виходь — в тому домі волонтери, зразу підстрелять. Слухай, тут якась сука з даху лупить. Снайпер. Баба-литовка, «білі колготки» — чув про таких?

— Ну.

— Тут вже чоловік шість замочила. Давай, поможеш нам. Сірий, залишайся — стережи вихід.

Вже на сходах старший оглянувся і якось недобре развеселився:

— Знайдемо — «ластівкою» з даху запустим суку!

Вони бігом піднялись на верхній поверх, невисокий кремезень, граючись, вибив двері на дах, з ним на горище полізли ще двоє. Решта козачків розсипались квартирами на восьмому й дев’ятому поверхах. Обшук провели швидко.

— Чисто. Майже всі квартири порожні. Двері вибиті.

— Давай нижче.

Сьомий і шостий поверхи. Огляд зайняв трохи більше часу — перевіряли документи жінок, що залишилися в квартирах. Деякі не відчиняли, і козаки грюкали в двері прикладами, лаючись і погрожуючи зірвати гранатою. П'ятий і четвертий поверхи. Ром пішов на четвертий і, ще не збагнувши до кінця двозначність становища, зайшов у знайому вже квартиру — прямо по коридору. Крістіна сиділа в кутку, обхопивши коліна руками. Роман мовчки зупинився перед нею, дівчина просто дивилась на нього, і в світанковій сірості Ром прочитав у тому погляді лише велику байдужість і втому. А в пам'яті стали слова козака про «ластівку». В коридорі загриміли кроки, і з сусідньої кімнати спитали:

— Ну, що там?

— Все нормально, — відповів Ром, все ще не зводячи очей з Крістіни.

— Там, на даху знайшли гвинтівку з оптикою. А діваха сама, видно, щезла.

Дівчина поклала голову на руки. Ром дивився на неї і нічого не хотів знати.

— Ходімо, треба продивитись поверхи нижче.

Ром повернувся і майже зіткнувся з козачком у дверях. Той підозріливо заглянув через його плече в кімнату, проте дівчину не побачив.

— Тут все розграбували. Мабуть, волонтери.

— Зверху також, собаки.

Решту квартир додивлялися вже поспіхом, бо обставини в районі змінилися. В квартал прорвались БТРи, й за ними крізь провулки просочувалась піхота. Група козаків, з якими Ром обшукав «висотку», пішла пробиватися до проспекту. Він залишився, й ще раз спробував зайти в будинок навпроти.

Цього разу йому майже вдалося. На сходах не побачив нікого. На стук у двері квартири зсередини не почулось ні звуку. Сусідські оселі були або розтрощені вщент, або ж з-за міцних, як у Владки, оббитих залізом дверей ніхто не відповідав. Він кликав її по імені — крикнув кілька разів, так що за сірим вікном злякано затріпав крилами голуб.

Поверхом нижче на грюкіт у двері хвилин за п'ять відізвалась якась бабуся.

— Я старая і больная женщина, оставьте мєня в покое! Все уєхалі, нє стучіте так в двер, у міня тут всьо сипєтся!

— У вас, часом, Владки немає? — спитав через двері Ром.

— Какой ватки, нічєго у мєня нєт!

— Влади, дівчини з верхнього поверху?

— Я нічего нє знаю, оставьтє мєня в покоє!

У відчаї Ром зійшов з площадки і сів на запилені сходи. Тепер він не знав що й робити. За хвилину вирішив, що треба їхати в дім Владкиної тітки. Та поки що в тому районі, схоже, біснувалися волонтери. Звістка про те, що виїхали сусіди, трохи заспокоїла Рома. Влада теж могла поїхати з міста. І все ж він вирішив перевірити остаточно. Раз вже опинився в цьому чортовому пеклі.

На вулиці розвиднялося. В провулку він уперше побачив волонтерів при світлі: зовсім близько, чоловік десять. У деяких на голові або рукавах ясніли брудно-білі пов'язки. Група обережно йшла під стіною у напрямку від Романа. Ром дістав з-за пояса пістолет і швидко звернув до першого-ліпшого під'їзду — того самого, в якому бачив Крістіну. Коли до дверей залишилось зо два метри, згори зблиснув потужний спалах, слід за ним із завиванням промчав вогненний струмінь — й між волонтерами розірвався заряд гранатомета. Блиснуло сліпуче полум'я, хвилею здригнулася земля під ногами. Він ще встиг побачити, як людей у білих пов'язках розкидало, неначе скіпки, відчув, як гаряча хвиля кинула його на решітку. Згарячу піднявся на якийсь поверх, майже не відчуваючи болю. Вже на другому чи третьому прольоті праворуч якось враз потепліло, на руці Ром побачив кров, але продовжував йти, шукаючи квартиру з світло-коричневими дверима.

Рану вперше відчув, коли потроху відсунув двері. Ввійшов до квартири і тільки прокрокував через коридор до кімнати, коли відчув, що світ пливе перед очима.

Він так же бадьоро прошкутильгав до шафи. Крістіна сиділа на ліжку в своїй зеленій сорочці й, побачивши Влада, скочила, не впізнавши.

— Тепер ти! — сказав їй Ром і сповз по стінці біля самого ліжка. Вирішивши, мабуть, що вона його зрозуміла. Хотів сказати, що прийшла її черга. Врятовувати життя.

* * *

«Знаешь, мы никогда не забудем

Игры, в которые играют люди.

Нас с тобой, наконец, настигли

Люди, которые играют в игры…»


Від болю Роман відходив довго. Вона то відступала, то захоплювала його знову. Потім Крістіна витягла з шафи зелений ранець й дала йому випити з фляги гіркого настою. Від чого він зовсім перестав чути біль. Відчував на обличчі лише ніжні прохолодні долоні і на її прохання ковтав вогняний напій знову.

— Нє бойся, родной, все хорошо. Ет-то пустяк, до свадби заживьот, — чув лагідний голос Ром крізь тихий передзвін у знетямленій голові — й не міг зрозуміти, що з ним. Потім спав довго і солодко. Просинався і бачив на вулиці білий день. Потім засинав, просинався знову спокійний і легкий, з приглушеною свідомістю. На вулиці знов була ніч.

— Що зі мною? — спитав у темряву. Побачив біля вікна гнучку сильну постать, хотів вмоститися на ліжку зручніше і застогнав від болю.

— Тіше… Возьмі випєй єщо, ет-то поможет.

Роман обережно помацав свій бік і в присмерку виявив широкі смуги пластирю з аптечки і вправну, професійно накладену пов'язку.

— У тєбя там нічего серьйозного. Осколкі прошлі всколь по ребрам… Я т-тєбє давала тібетский настой, оттого і спал. Долго. Зато тепер у т-тєбя будєт сіла.

У сутінках дуже нагадувала Владку. Місячне сяйво заплуталося в лляному волоссі, великі і трохи азійські, розкосі очі віддзеркалювали таємничою глибиною.

Ром взяв в руки флягу і знов відчув гіркий, ароматний смак бальзаму. Випив ще, в голові зашуміло. Біль відступила. Він відчув, як дівчина сідає поруч на широкому ложі.

— Лєжи спокойно, тєбє нєлзя дєлать рєзкіх двіженій, — зашепотіла вона. Ароматом трав пахло її волосся. — Ет-то снімєт боль і усталость.

Ром знову ковтнув ароматного напою й за хвилину відчув себе захмелілим. Простягнув пласку фляжку Крістіні. Вона взяла й мовчки дивилась на нього. Напівлежала на краю ліжка зовсім поруч, у неї були теплі руки, гаряче і сильне тіло.

— Спі. Ти спас мнє жізнь… — м'яко сказала хлопцю.

Роман зробив ще кілька терпких ковтків і йому здалося, що в темряві його гладила Владка.

— Я люблю тебе, — сказав він і втонув у гарячому мареві.

Розділ 9 Амністія

Липень 1921 року

В березні Котовський знов переслідував Батька — й Махно знов прорвався з оточень. Отаман Пилип Хмара повів свої загони на Черкаси й був розбитий біля Золотоніського мосту. З півночі прийшла звістка про повстання Кронштадта. Лозунг був той самий, що й у Нестора: «Совєти без комісарів!». Деякі з повсталих матросів вижили, й повезли Україною страшні свідоцтва: про десятки тисяч курсантів, кинутих на смерть на дві тисячі кулеметів й корабельні гармати — й то була справжня м’ясорубка. Про звірячі розстріли Дибенка.

Після безуспішного переслідування Махна Котовський знов повертає на Чигирин, Умань, Звенигородку — й люто мститься селянам за страх, який він пережив від проривів Батька. Козаки Цвітковського й Рудя, Сороки, Лиха все частіше вступають у бої з котовцями. Гришка тепер командував в Умані Другим кавалерійським корпусом. В травні його перекинули на Тамбовщину для придушення повстання Антонова. Котовці топили в крові тамбовські «дєрєвні» по-звірячому: розстрілювали села з гармат, травили селян бойовими газами.

Повстання Холодного Яру й Антонова не пройшли марно. Вони примусили Лєніна відійти від кровожерної політики «воєнного комунізму». Хоча Лєнін й тут вдався до хитрощів. Після кривавих повстань Чигиринщини Совнарком розуміє, що подальше введення «продразвьорстки» підніме до повстань всю імперію. Тому навесні більшовики почали заводити нову економічну політику. НЕП. Продразвьорстку замінили продовольчим налогом. Селян сповістили: беріть землю, сійте скільки хочете — а нам заплатите десятину. Селянам навіть дозволили брати землю в оренду. Протягом двох років імперія відновила довоєнне виробництво хліба.

Найкращі й найпрацьовитіші — вже брались на олівець як кандидати на «розкуркулювання». Підла політика комісарів вкотре готувала селянам пекло…

* * *

З’їзд у Холодному Яру відбувся бурхливо. Постанова Якіра-Троцького про амністію, введення НЕПу пробуджували надію. Багатьох, хто стомився роками жити, як вовки в лісі, мерзнути в зимові стужі, спати в снігу, підпливати водою в осінніх сирих землянках. «Звання козацьке, а життя — собацьке», «Дожилися козаки — нема ні хліба, ні табаки», — жалілись слабкіші з гайдамаків. Омана спокою в теплі й затишку затьмарювала й найстійкіших.

Повстанці розділилися. Саме цього й домагались найперше лукаві наркоми…

Цвітковський прибув на нараду з Ніковського лісу під Уманем, де об’єднався з загонами Мартиновськош.

— Знаєте, що я бачив у Києві у вісімнадцятому? — спитав Рудь отаманів, Цвітковського: — Бійню губернського ЧК на Садовій. Там був гараж з цементованою підлогою — по щиколотку в крові. Та не тільки крові. То була кров, змішана з людським мозком, кістками черепів, волоссям — шматками всього, що розліталось від куль маузера. Там були стіни з тисячами дірок від куль, заліплені мозком і шматками шкіри з голови людей. З підвалу йшов стік, півметра шириною, півметра глибиною, десять сажнів у довжину — він був заповнений кров’ю. А поруч, в саду, ледь прикидані землею сто тридцять трупів нещодавно розстріляних. А всього їх там були тисячі…

— Та що ти нам тут розказуєш… страшилки. Тут вопрос серйозний! — вмішався Цвітковський. — У Києві вже арештували Національну козачу раду. Всіх! Я ледве не потрапив більшовикам у лапи! Нема кому воювати! А ще Лєнін НЕП вводить — селяни від нас відвертаються!.. Амністія дасть всім нам можливість…

— Я чув, в Одесі, — встряв у розмову Денис Гупало, — з московського ЧеКа виписали негра Джонстона, який за п’ять хвилин здирає з живої людини шкіру. Хлопці казали, які ледь утікли звідти. Чекісти ставили жертвам клізми з битого скла, заливали гарячим сургучем шию, щоки. Вони цілий місяць розстрілювали в «чрєзвичайках» по триста чоловік за ніч.

— Це правда, — сказав Рудь. — Я його бачив. Негра. Григор’єв казав — був у тих підвалах. В катівні чекісти підвісили опудала, набиті соломою, — з людських шкір. Залякували живих.

Цвітковський роздратовано махнув рукою:

— Не те кажете, браття. В добрі часи я мав під рукою двадцять тисяч козаків! Ходив у тяжкий Зимовий похід. Брав Звенигородку, нищив усе, що бачив з боку совєтів. Хрещеного батька мого, медвинського священника, зарубали будьонівці. Все те я знаю!

— Не все. В першу ж ніч після евакуації в Симферополі Блюмкін розстріляв близько двох тисяч людей. Ловили всіх, у кого не було мозолів, хто був одягнений в костюм із галстуком, у кого не було документів, хто просто мав інтелігентний вигляд… Потім розстрілювали щоночі. Цілі вулиці біля місць розстрілів виселялись, тікали до родичів — бо недобиті й поранені щоночі виповзали з ям, повзли до домівок, стогнали й просили рятунку. А за поміч убогим більшовики розстрілювали на місці… Всього, кажуть, у Криму за рік вбили тридцять тисяч людей…

— Правда, отамане. Як їм вірити? Краще вже по одному пробиратися за кордон, — підтримав Рудя Микола Василенко.

Максим тихо продовжив:

— … А на вулиці Єлисаветинській в Києві я бачив ще одну чекістську бійню. Там було те саме — кров і страхіття. Але там була ще бетонна балка, яку кидали і розчавлювали голови кільком людям відразу. Була колода, на яку клалась голова жертви і розбивалась ломом. А під колодою — яма глибиною в два метри, повна людського мозку. Куди після удару ломом мозок з відбитого черепа зразу ж падав.

— Тьху, та що ти, Рудь, таке мерзенне кажеш, — сплюнув від відрази Косинський.

— …В шафах чекістських, — ще підвищив тон Максим, — знайшли цілі стоси флаконів з-під кокаїну. Бо людина не може творити такі речі з собі подібними в здоровому глузді.

— Що було, те пройшло. Тепер нові часи. Може, не хочуть більш воювати. На амністію вже пішли Пугач, Бойко, Замогильний й з ними триста бійців. Комісари всіх відпустили, — сказав Цвітковський.

— Тоді, після взяття Києва Муравйовим, у парках знайшли вбитими три тисячі киян. Вбитими по-звірячому. Тих самих — інтелігентних, у шляпах і галстуках, яких хапали на вулицях. І багато тих, хто просто розмовляв українською мовою… Ви вірите, що ці звірі вас облишать?

В очах холодноярців запеклася ненависть. Вони вже довгих п’ять років вели боротьбу з підлим, сильним й нелюдяним ворогом — й знали все і самі. Просто… Дуже хотілося вірити, що в житті ще буде хоч крихта щастя…

— Чуєте мене: «Революційний терор» — не є тимчасовий! То є політика Бухаріна, Лєніна, Якіра, Троцького. Страх на крові — от чого вони хочуть. Щоб ніхто більше і голови не підняв! Вони не зупиняться й будуть чинити таке й надалі! ЧеКа, міліція, тюрми. І хто зна — може, ще й в гірших реалях!

У хижі знов запала зловісна мовчанка. Отамани думали тяжку думу.

— …Для того, щоб розстріляти мільйон людей, треба мати хоча б сто тисяч катів, — продовжив Максим Рудинський. — Як бачимо, кати є. Це селекція нелюдя Дзержинського. Їх відбирали, вчили, і їх дуже багато. Відбирали жлобів, найбільш фанатичних, бездушних. Садистів. Неспроможних сприйняти страждання іншої людини — бо ніхто з нормальних людей не працюватиме катом.

— Я большевицькій амністії не повірю ніколи! — сказав отаман Гонта.

— Тепер вони скрізь, браття. У виконкомах, повітових і губернських ЧеКа. Сестри з Червоного Хреста там, на Єлисаветинській, казали, що чекісти Угаров, Асмолов, Нікіфоров, Абнавер та Гусиг, Авдохін, Терехов — то люди вже ненормальні. Садисти, кокаїністи — люди, зі зсунутою психікою. То є нелюди, в простому розумінні цього слова… Там, кажуть, бачили і Звенигородського Лазаря… Надіятись на їхнє милосердя нерозумно!

Вибач, отамане. Я й мої люди не йдемо на амністію. Я бережу шаблю, — високо підняв Рудь свою домаху на перев’язі. Вогнем зблиснула в світлі срібна насічка. — Це шабля на Лазаря! Кулею не вбити перевертня!

Піднялися Герасим Орел-Нестеренко, Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Микола Василенко, Карась, Заболотний, Мефодій Залізняк, Трохим Компанієць, Леонід Мушкет, Пилип Хмара — все героїчні отамани, які тисячі разів дивилися в лице смерті.

— Мені тільки досадно, — сказав Рудь наостанок. — Ми були тут найбільшою силою. Двісті тисяч козаків Вольного Коша — встали би під ружжо в сімнадцятому. Двісті тисяч отаманських загонів — у дев’ятнадцятому. Ні в білих, ні в більшовиків не було стільки сили! А тримали фронти — всього сорок тисяч. Замість того, щоб об’єднатися — сиділи дома, розтирили армію по закуточках… Як оце зараз…

Цвітковський не підняв очі. Втомлені боротьбою на чолі з сотником Василем Бойком вирішили домовлятись з комдивом Яхонтовим у Звенигородці. Отаман так і сидів за дубовим столом, коли нескорені повстанці вийшли з хати.

— І ще, — Максим зупинився біля дверей. — Семен ніколи не пішов би до них… кланятись… Він вбивав би їх, як скажених собак, до останнього. Як, власне, й зробив там — під Новоселицею..

* * *

— Чому ти сказав «на Лазаря»? Правильно сказати «для Лазаря», — спитав Максима вже на вулиці Мехтодь Русалівський.

— Що? — не зрозумів задуманий Рудь. — А, це ти, Мехтодь. Не до того мені. Придумай щось собі сам, ти ж учитель.

— Коли щось призначене для людини, кажуть «для».

— Бо він не людина, — сказав Рудинський. — Його вже навіть не назвеш звіром.

— Я так і подумав. Тоді помилки нема.

— А я більше не помиляюсь. Не маю права…

* * *

Повстання розгорілось з новою силою. Отамани Нагорний, Орел, Хмара, Деркач, Іллєнко, Завгородній, Мамай, Грозний — били комісарів по всій Черкащині. Вісімнадцять тисяч повстанців піднялись, як один.

Рудь не знав, що бачив Цвітковського востаннє. Ясного липневого дня 1921 року отаман привів залишки свого загону до Медвина. Загін з п’ятдесяти чоловік заїхав у двір виконкому і склав зброю. Взимку 1923 року, після багатьох місяців допитів і катувань, чекісти розстріляли Цвітковського в Умані. Розстріляли, як бандита і грабіжника, засудивши до смерті «справедливим совєцьким судом».

Доля інших чотирьох десятків «амністованих» склалася по-різному. Обережніші того ж дня непомітно виїхали з села й зникли навіки. А ті, хто повірив більшовикам і повернувся до рідних, за кілька років були тишком, ночами арештовані ЧеКа й розстріляні всі до єдиного.

Розділ 10

Роман Рудинський. Білі панчохи

«На кожній війні ходять легенди про „білі панчохи“. Я думаю, це через прагнення мужчин до романтики в брудній і кривавій бійні. А що є збудливішим для солдата, ніж вродлива дівчина-снайпер у білих рукавичках та білих панчохах на сильних стегнах? Яка вбиває так само — чисто й красиво…»

«Особисто я ні одну жінку-снайпера ні в Придністров'ї, ні в Абхазії, ні в Чечні не бачив», — засвідчив у своєму інтерв'ю в Одесі лідер Української національної Асамблеї Дмитро Корчинський.


Майже добу Крістіна провела біля пораненого Романа. Заснула, стомлена, аж під ранок. У вікно світив повний місяць, і Ром добре бачив обриси її тіла. Вродлива, мала красиві стегна і пружні, з крупними сосками груди. Ще тоді, при світлі, Ром помітив, що під майкою у неї немає бюстгальтера й те, як туго розтягують цю маєчку її груди.

Прокинувся він дуже швидко, в якомусь дивному стані: надто чітко все бачив і майже не відчував болю. Лише відчув на губах легкий присмак крові. Підвівся на здоровому лікті, дивлячись, як дівчина спить — у сяйві срібного світла. Мабуть, у той східний бальзам намішано зілля — ледве подумалось Роману, як знову його зморили легкі сновидіння.

За вікном розвиднялось. Рома немов піднімали потоки м'якого вітру.

— Ти знаєш, Крістіна, я вже давно не відчував себе так спокійно.

— Ет-то комплімент?

— Вважай, що так.

— Ет-то бальзам. Сєйчас тєбє нато бєреч своі сіли…

— Поспи ще. Ти, мабуть, стомилась.

Роман відчув, що його хвилею накрила туга. Він почав тверезішати, бік болів дужче. І раптом згадав, що непокоїло його вчора.

— Скажи…

— Что?

— Це правда? Те, що казали козаки? Це була ти?

— Нє спрашівай мєня ні о ч-чем. Латно, Ром? Ми с тобой на войнє і просто помоглі друг другу.

— Але ти і справді литовка?

— Ет-то вєдь нічего нє значіт!

— А якщо значить? І те, що вони сказали про вбитих?

— Єслі би сдес била женщіна-снайпер, он-на би нє стала стрелять в женщин! Мужиков вон хватаєт! У ніх у всєх здєсь — рукі в крові… І у т-тєбя вєдь тоже, Роман?

Крістіна гнучко піднялася з ліжка й взяла в руки сорочку.

— Очєнь прошу тєбя — нє спрашівай ні о чем. Хорошо?

— Добре… Тільки я… може, й не вбив нікого…

— Тогда зачєм ти здєс, с оружієм?… Ет-то тєпєрь только вопрос врємєні… Убійство…

— У тебе ще залишився бальзам?

— Да.

— Слухай, це тибетське зілля?

— Ет-то нє зєльє…

— Ну, бальзам твій. Ти, може, знаєш щось про ці східні карти? На яких гадають?

— Їх єсть много.

— Що в них означають числа? Карта з дев'ятьма мечами? Карусіль?

— Ето — таро зємлі-целітєльніци. Ілі — таро вєдьм Елен Руж… Мєчі — ето нє очен хороший знак. Дєвят — ет-то чісло завєршенія, когда уже нікто нічего нє может ізмєніть… Дєвять мєчєй — ет-то смєрт, бєзисходност. Может — прєдательство… Карусель — ет-то судьба. Так говорят чісла… Зачєм ет-то тєбє? Тєбє гадала женщіна?

— Та ні, це я так… Так ти мені даси свій бальзам?

— Сєйчас дам… Єслі тєбє гадалі на такіх картах — будь осторожен. Ето серйознеє, чєм ти думаєш…

Вона пошукала в темряві і простягнула йому флягу. Напівроздягнена, в відблисках заграви з вулиці — була дуже гарна…

— На, випєй… І можеш посмотрєт, как я раздєваюсь. Ет-то тєбє мой подарок. Кто знаєт, дожівьом лі до завтра…

Розділ 11

Тютюнник. Остання зустріч

…Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні. І кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас.

А в кого спідлене, — до того ми самі озвемось!

Микола Махновський.

Вересень 1921 р.

— …Вдохновення перед лицем смерті — то і є лицарська слава! Пізнання його — понад людський розум. Висвободження себе, вихід за межі людського. Напряму до Бога. От що таке смерть за землю! Подвиг божественний по своїй суті. Герой — то є посередник між землею і небом! Пожертва заради інших. Героя жде рай…

Дядьки мовчали. Максим обвів очима юрбу.

— Але ж… І жити ж треба, — потупилися дядьки.

— Жити? Жити треба… Але як? Як жити?! — майже закричав Максим. — Байда, Наливайко, Хмель, Богун. Сірко, Кривоніс, Сагайдачний! Триста літ живуть ці імена! Триста літ!!

Рудь оглянув палаючими очима селян.

— В Києві, — продовжив тихо, — в січні вісімнадцятого було від сорока до ста тисяч царських офіцерів! Багато хто з них — українці, Якби за Україну зброю взяв хоча б кожен десятий — зупинили б Муравйова… А вийшли триста студентів під Крутами! Й за тиждень «красні» матроси вбили тисячі киян — і офіцерів різали в першу чергу! Священиків. Митрополита Київського Володимира Богоявленського. Тих, хто розмовляв українською мовою. Та й цивільних. І потім нищили ще тричі!

… Юрко Тютюнник йде в похід на Вкраїну. Петлюра. Вони готують повстання. Більшовиків скрізь ненавидять…

— Коли?! — питали дядьки.

— Скоро! Ми повинні бути готові. Наша земля тримається на героях. Коли відійдуть останні, коли хата, бричка на колесах та ковбаса візьмуть верх над свободою — настане кінець цій землі. Настане кінець нам усім!

Рудь вмовк і подивився на сонце. За якусь мить продовжив тихо:

— …Вони звірі. Вони заберуть останнє. Коли триматимете на руках свою мертву дитину, а живі будуть просити марно: «Тату, хліба!» — тоді спитаєте себе: чому?! Чому не взяли ви зброю? Чому не полягли у битві, щоб не жити у рабстві?! Щоб не мерли з голоду діти! Що ви отвітите їм? Що?! Втрете криваві сльози й згадаєте оцю мить! Згадаєте в більшовицькому підвалі, у відділку під тортурами. В тюрмах, найупослідженіші, забуті, без роду, без імені! Обдерті податками, без права голосу! Навіть найпідліша душа заплаче і скаже: чому?! Чому не пішов я з товариством і не положив голову у страшній битві?!!

— Та хай йому грець, — кинув шапку об землю дядько Степан.

— Давай мені ружжо, піду з вами!

— І мене пиши, — почувся несмілий голос з юрби.

— І… мене…

— Й мене!!

* * *

Листопад 1921 р.

Остання зустріч з Юрком Тютюнником в Овручі була зовсім недовгою й — якоюсь сумно-тривожною. Завжди впевнений у собі й різкий Юрко виглядав стомленим. Його глибоко посаджені очі світили страшнуватим блиском.

— Знаєш, хто проти нас? Котовський! Обложив тут, курва! Злодюга, бирки колись крав на базарах!

— Старий знайомий?

— Ну. Його ще до Григор’єва комісаром тулили. То він зрозумів, де раки зимують, відмовився. Прикинувся хоруватим.

— Залили йому трохи сала за шкуру!

— …Знаєш, вони — розумні, підлі і сильні, — раптом сказав Юрко, розпалюючись. — І сила їхня навіть не в мільйонній армії. Вони відкривають українські школи. Вперше!! Вони вибивають нас своїм НЕПом! Селяни стомились від війни, хочуть трохи пожити. Починають казати нам: «Хлопці, йдіть назад до свого лісу! Я хочу вторгувати зерна. Я не хочу, щоб мене ростріляли!»… Я знаю, як все це буде. Селян обмануть, обберуть до нитки, зашлють до Сибіру. Через три, п’ять, сім років — потім… Коли, не дай Біг, останні з нас вронять з мертвих рук зброю… І Лєнін таки зробить тут національну державу!

— Ми зробили все, що могли, Юрку…

— Важко сказати… Хто виявив більше впертості: чи росіяни в намаганні нас обеззброїти, чи українці — в потребі зберегти збройну силу… Бо лише зброя — дійсна гарантія суверенітету! Москва ніколи не дозволить нам свою армію. Тож ми її не дуже й питали!

Юрко якось дивно помовчав.

— … Знаєш, вони виявили більшу волю і міць національного центру. От чого нам не вистачало!.. Якби мене арештували й нікого більш не залишилось — я б, може, й хотів подивитись… Чим все це скінчиться… Але я тобі скажу єдне: оця політика, оце «право націй на самоопрєдєлєніє» зараз відкриває їм шлях до влади. Але це бомба, закладена в підвали! Саме це право й розвалить колись совєти! Ми видеремо в них незалежність! Правда, доти виб'ють не знати скільки народу. Й для цього треба багато років. Я б хотів дожити… Тож, як буде все зовсім погано — чекай і зарийся. Ми ще станем потрібні, брате!

Максим раптом відчув, що бачить Юрка востаннє. Вони рвучко обнялися, тоді Тютюнник скочив на коня й не озираючись, погнав до сотень…

Рудь повів свої відділи на південь. І вже там, в боях під Рибницею, де край був повинен весь загорітись повстанням, почув про трагедію Базару. Про останній бій хлопців під Миньками. Серце стиснулось від горя. Лише потім розповіли, що Тютюннику й цього разу вдалось врятуватись…

Розділ 12

Роман Рудинський. Смерть

Ром заснув, захмелілий від настойки з трав — й від жінки, що врятувала його, обвила материнським теплом. Вона також пахла травами.

Йому приснився дивний сон, який з кожною хвилею ставав більш реальним — і потім став реальним настільки, що вже нічим не відрізнявся від світу. Потім він прокинувся в тій самій покинутій спальні. Все тіло ломило від болю, голова важко гуділа. Спочатку навіть взяв сумнів: а чи не привиділась йому гаряча дівчина поруч, бальзам і лихоманка від рани. Він уже міг ворушитись, рана не так боліла. Бік акуратно обклеєний пластом, на ліжку знайшов сріблясту заколку, й скрізь духмяно і терпко віяло зіллям. Так пахло вві сні її волосся.

Ром довго й болісно одягався, потім застромив за пояс «ТТ» й подивився у двір. Там вже зовсім розвиднилось. Який це день? Другий? Третій? Скільки проспав?

Він вийшов на сходи. Взуваючись, не зміг нагнутись, щоб зав'язати кросівки. Зав’язував лежачи, підтягнувши до грудей ноги. Донизу йшов обережно. Коли виходив з під'їзду, привчився йти майже нормально — лише спочатку бік віддавав тупим болем. Майже не кульгаючи, перейшов через двір у дім навпроти. Він влягав на ногу сходами нагору, і люди з білими пов'язками на чолі спускались йому назустріч. В руках у Романа опинилась зброя, він зайшов у розбитий тамбур, люди пробігли поруч і його не піймали. Пішов далі сходами, нагору, врешті побачив, що двері Владкиної квартири відчинені — й з надією торкнувся її рукою…

З чорноти коридору на нього з ревом обвалився хаос. Чорна пульсуюча струна ревла на високій ноті на рівні простягнутої руки і в рухах її причаївся муторний, первісний страх смерті…

Коридор був порожній, а в спальні Ром побачив на підлозі мертву жінку в зеленій сорочці, джинсах і розірваній на грудях майці. У неї було світле волосся. Поруч, біля відкритої шафи, сидів рудий, зарослий щетиною чоловік. На рукаві у чоловіка сіріла колись біла пов'язка. Він повернув голову й усміхнувся Роману. Той спіймав його погляд і чудом побачив — ні, скоріше відчув якимось шостим чуттям — повільний рух «акеема», що стояв прихилений до стіни поруч.

І раптом відчув у руці важкість «ТТ» зі зведеним вже затвором…

Коли він вийшов з квартири, отупілий від зненависти і болю, на руках холола тепла кров, а внизу на сходах стояв темнолиций старий у довгому піджаку й з посохом у руках. У старого було надто вузьке і довге лице. Ром, готовий убити всякого на шляху, підняв ще гарячий, з гострим запахом пороху «ствол». Йому здалося, що він десь бачив цього дивного старика. Знизу тупотіли сходами люди в білих пов’язках. Ром повернувся і, як сомнамбула, пішов нагору, подалі від людей, від усього, що приносить біль і зненависть.

… Він піднімався все вище і вище. На руках у нього холола кров, а знизу ішли люди в білих пов'язках. Він піднявся на останній поверх, потім вийшов на дах по залізній драбині, і в лице йому вдарив тугий подих гарячого вітру. Внизу до самого горизонту тягнулись залиті сонцем сліпучо-білі руїни, але розвалене місто чомусь не було похмурим — навпаки, його переповнювали сила і спокій. Якась світла і тріумфальна сила, яка казала: «Все буде добре!» Ром відчув, що хтось стоїть за спиною. З-за широкого лежака вентиляційної шахти раптом безшумно вийшов великий чорний пес, не схожий ні на одну собаку на світі. Він мирно сів зовсім поруч і подивився на Хазяїна за спиною Рома.

— Не оглядайся, — почув раптом глибокий і заспокійливий голос, що огортав його величним спокоєм. І одночасно відчув потік енергії й світла, ще більш потужний, ніж той, що витікав із руїни. Знизу вже чутно кроки. Їх багато. Ром зняв пістолет з запобіжника, сів біля стіни прямо напроти входу. Він уже зрозумів Сутність, цей дивний спокій і світло. Залишалось тільки віднайти останню відгадку, найпростішу й найлегшу, і він поспіхом шукав її й не міг віднайти, — коли оглушливий смерч підхопив і кинув його в шалений спалах яркого світла…

* * *

Ром лежав на ношах й стогнав від болю щоразу, коли його нахиляли на площадці сходів.

— О-о, цей пацан був з нами в мерії! — неначе крізь марево, почув ледь знайомий голос Доброва. — Під кулями рятував кошового. Несіть його обережно. Козак парєнь!

— …То не я — козак. То прадід мій — козак. Рудь… І другий Максим… З Кішкою… Самійлом… На турок… А-а…

— Марить хлопець. Везіть його до шпиталю. Швидше!

Розділ 13

Склик Гамалії

20 вересня 1922 р.

Він, що пройшов війну в кубанських полках, розумів, що справжня сила є лише в регулярного війська. Такого, яке з кожним днем міцнішало у червоних.

«Чому в нас тепер замість сотень — напівпартизанські відділи? Замість полків — отаманські загони? Чому Тютюнник і Петлюра не змогли об’єднати двохсоттисячну армію отаманів? Чому затягнули з повстанням навесні двадцять першого?

Тому, що нам треба звикнути ладнати одне з одним, домовлятися. Вмінню залізної дисципліни й покорі — ради спільного блага!

Тоді не буде місця й для зради…»

* * *

До Майданівського лісу, де стояв табором загін Рудя, пробився одягнений у будьонівську форму Тиміш Компанієць. На змиленому гнідому коні ледь знайшов їх у лісових хащах. Тиміш зіскочив з коня, на натруджених ногах зашкутильгав до Максима й відразу ж попросив вийти всіх з лісникової хати — видко, справа нагальна. Тиміш уже кілька років був ад’ютантом Лавріна Завгороднього.

— Ледве не застрелили твої хлопці в цій бісівській одежі… — кинув на стіл будьонівку з червоною зіркою на лобі.

— Максиме, полковник Гамалія збирає нараду в Звенигородці! Лаврін просив передати, що чекає на всіх: на тебе, й на Залізняка, й на інших. Передай отаманам. Це секретний наказ штабу. Ось, дивись!

Тиміш довго відривав підкладку своєї командирської сумки, потім дістав десь аж з нутрощів її цупкий лист паперу. Простягнув Максиму.

«НАКАЗ № 10 від 16 вересня Отаманам дивізій і частин Чорноморської повстанської групи.

Панове отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні довести свою щирість в боротьбі за незалежність краю. На цих днях починається загальний рух. Яку вас, так і по іншим групам повинно бути вирішено, чи починати 29–30 вересня рух тут, чи йти підтримати прикордонну смугу, котра почне першою і на котрій лежить велика відповідальність. З огляду на наступний рух, 30 вересня призначаю груповий з’їзд для вирішення плану руху та інших справ. Місцем з’їзду призначаю м. Звенигородку. На нараді бути всім командирам дивізій, полків і головам організації. В саму Звенигородку входити обережно, по кілька чоловік, щоб не викликати підозру. Командира кінної Холодноярської дивізії і отамана Завгороднього по указаному маршруту вести начальникові штабу сотнику Завірюсі.

Підписав:

Командуючий Чорноморською повстанською групою генштабу полковник Гамалія».

— Їдуть Ларіон Завгородній, я, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля. Чекаємо і всіх інших, — пошепки сказав Тиміш.

Максим уважно перечитував документ, ще і ще. Компанієць нетерпляче переминався на лаві.

— Ну, що скажеш? — таки не втримався він.

— Щось мені в цій «бумазі» не подобається, — врешті сказав Рудь. — Не можу зрозуміти що.

— Так ти їдеш?

— Дай подумати.

— Думай швидше. Залишилось менше тижня. Я поки всіх об’їхав… Цими хащами. Дуже важлива справа! Лаврін наказав усім передати, — знову перейшов на шепіт Компанієць: — Буде повстання!

Тиміш запхав листа назад до надрів сумки, суглоб за суглобом відірвався від лави й стомлено потягнувся:

— Я вже третій день на коні. Ледве ноги волочу.

— То лягай поспи годинку.

— Не можна. Ще треба до Гупала і Мушкета.

— То поїж хоч щось. Дичина смажена є.

— У мене з собою. Поїм на коні.

— Ну… Привіт Завгородньому.

Максиму раптом майнула здогадка.

— Чекай. Лавріну скажи… Підозріло мені… Чому ми можем ПОСТАНОВИТИ САМІ — де й коли буде повстання? Це значить, що у Всеукраїнського штабу немає нічого — ні плану бойових дій, ні команди?! Це якось… безглуздо.

— Я сам думав. Та Завірюха, знаєш який хлопець. Вогонь! Наш хлопець! Шаблею орудує — куди там мені!

— У Будьонного чекісти п’ятий рік по степах з шаблями гасають… — задумливо сказав Рудь. Потім враз ожив, як спалах: — Знаєш, це не безглуздя! Це — пастка! Скажи, хай Лаврін добре подумає! Хай сам не їде! Краще пошле… ад’ютанта!

Тиміш скочив на коня і вже згори вишкірив білі зуби в усмішці:

— Тобто — мене? А ти весельчак, отамане! Я йому казав. Та він — все’дно поїде. Впертий! І вірить у справу. Бувай! Ми тебе ждем!

Тиміш пришпорив коня, і за мить його хвацька постать уже щезла поміж кущами. Тільки чувся ще якийсь час м’який тупіт кінських копит лісовими теренами…

Розділ 14

Газета «Час X», спецвипуск:

Н. Брадіс. «Лист загиблому другові»

«…На місце прибули звечора. За даними розвідки ворог саме тут готується перерізати магістраль. Перед нами позначилася велика робота. Тільки одиниць бронетехніки ми нарахували більше, ніж у нас гранатометів „Муха“.

Ми розсередились по всьому фронту — там, де можна провести атаку. День видався не по весні холодний. Після заходу сонця пішов льодяний дощ. Потоки води і грязюки швидко наповнювали окопи. Здавалось, саме небо розгнівалося на нас. Цілий великий світ не міг дати спасіння трьом десяткам грішних, погано озброєних душ на цьому маленькому клаптикові землі, де зійшлися насмерть дві сили…

Ще не вляглася в душі образа від почутого з українського радіо: „Президент Мірча Снєгур виступив проти бандформувань терористів“.

А нас чекають у Тирасполі. Поки що непогода пасує. По такому місиву вони не підуть. Їхні „бетеери“ не наберуть швидкість. Вони не хочуть, щоб ми їх перестріляли. Дощ ішов до ранку. Вдосвіта ворог став палити патрони, призначені для прориву, і ми втямили: вони не підуть.

Дивно, але після тієї ночі ніхто з нас не підхопив і нежиті…

За кілька тижнів, на іншій ділянці фронту наша рота, вже  обстріляна і збройова, знов чекала атаку. Наша розвідка помилялась рідко: батальон піхоти й близько десяти БТР-ів. Настрій ворога говорив однозначно: „Підуть!“ З-за горизонту в мільярдний раз вийшло сонце. Для когось із нас — востаннє… Для кого? Застугоніли мотори, й на нас пішла смертоносна лава. Вивергаючи вогонь, метал, невпинна, вона росла на очах. Кожний постріл адресований саме тобі. Вже можна розгледіти обличчя піхоти. Команди „вогонь“ все нема.

Чи було страшно? Було жахливо. Й лише коли терпіння не стало — прийшла команда, й десятки стволів вивергнули вогонь. Завили гранатомети.

Встигаю помітити, як продумано, короткими чергами строчить твій автомат. Наші лікті вдавлені в суху глину, вони проросли корінням. Саме ним із земних глибин піднімалась відвага. Вона наповнювала плечі й груди, вростала в серце, кипіла в крові й бушувала — непереможною силою. Саме її відчув і об неї розбився ворожий вал…

Коли команда „припинити вогонь“ була продубльована голосом, ми вже „сушили весла“. Ми не стріляли їм в спину. І тільки їхні БТР-и завмерли й продовжували стріляти — прикривали відхід піхоти…

Те, що сталося наступної миті, врізалося в мою пам'ять назавжди. Я бачу, як у твій бруствер ударяють дві кулі, як вибивають вони грудочки землі — неначе їх викинули зі своїх нірок миші. На черзі — мій бруствер. Я встигаю пригнутись і бачу, як ти сповзаєш на дно окопу. На твоєму обличчі нема болі чи страху. Тільки досада.

Я вирішив, що ти поранений. Я не думав, що тебе вбили… Коли ми підняли тебе на траву, на ще тремтячих віях блищали сльози. Тобі було боляче. Я вперше звернув увагу на те, який ти юний. Пройшло п'ять років, але мої руки ще пам'ятають вагу „плащ-палатки“. А ми піднімали в кузов те, що було тобою. Афганці називають це страшно: „Вантаж двохсотий“…

Зустрічай, Тирасполь, своїх синів. Накривай на стіл. Не шкодуй вина. Ми — щит твій. Чи підніме хто автомат на тебе, знаючи, які хлопчиська підростають у твоїх оселях?

… Мати дуже здала після твоєї смерті. Дружина замучилась в „чєлночних“ рейсах. На п'ятиріччя батальону ми їздили на місце боїв. Селяни посадили дерева на наших шанцях. Твоя тополька росте швидко… Недавно зустрів твою дружину і дочку. Я дивився на маленьку й не знаходив, чим вона схожа на тебе. Як раптом мала подивилась на мене твоїми очима. Не втримався і спитав: „Ти пам'ятаєш батька?“ Вона не пам'ятає. Вибач за безтактність.

Інколи кажуть: „Не було того літа нічого. Ну, побігали ви з автоматами в садках два тижні…“ Чому ж не вирили вони свої шанці поруч? Чому не захистили свою землю? Ми вчинили так, як тільки і могли вчинити. Ми не впустили смерть у свої домівки…»

Так було у всі часи, правда, Айз?…

Розділ 15

Зрада

Вересень 1922 р.

До табору Максима в Майданівському лісі на змиленому коні примчав посильний від Карася — Андрій Чорнота.

— Біда, отамане, — заволав козак, на ходу скочивши з коня. Схопив у ад'ютанта жбан води, який той ніс отаману, вижлуктив половину, решту вилив собі на голову. Голова з буйним оселедцем від того аж запарувала.

— Що сі стало? — збіглися козаки.

— Біда… Отаманів у Звенигородці пов’язали…

— От покручі, стерво, холєра ясна! — не втримався від лайки Рудь. — Я ж Тимошу казав!

— Їх Завірюха повіз, їхали переодягнені в будьонівську форму. Спішили встигнути на 28 вересня, бо наче повинен був приїхати Гулий.

— Хто поїхав?!

— Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Компанієць, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля, Льоня Мушкет…

— Усі…

— Ми потім хлопців послали на вивідини, то казали, наче їх люди бачили біля якоїсь хати.

— Нащо ж вони поїхали? Тиміш казав, наче Завірюху провіряють…

— В останньому листі, який привіз Завірюха, їх поназначали командирами дивізій, полків. Наче ось-ось мало початись повстання під проводом Гамалії! Та й час підходящий — люди урожай зібрали…

— Герасим Орел-Нестеренко не поїхав з ними… Він один…

Розділ 16

Газета «Час X». Спецвипуск «За сорок хвилин від війни»

…Коли з одеської траси в'їжджаєш у Бендери — на перехресті доріг бачиш хрести. Розкидані тут і там увсібіч — прості, залізні, дерев’яні, невеличкі пам'ятники. На пагорбах — козацькі осьмиконечні, на місці загибелі чорноморських, кубанських, сибірських козаків. На кругу біля мосту — ще хрести. Козаки, ополченці, бійці УНСО… Дати народження на табличках різні, — від зими сорок четвертого до осені сімдесят другого. Дата смерті на всіх одна: «23.06.92».

«Пам'ятайте: Бендери — це передмістя Одеси, — жорсткувато сказав мер міста Федір Добров. — До вас менше години дороги. Наступного разу біженців буде півмільйона». Якщо наступний раз прийде — можна не сумніватись: буде…

…На центральній площі Бендер вам і сьогодні покажуть сліди від розриву мін — схожі на тарілку, пласкі сліди кинутого на м'яку землю м'ячика — але ж то не на землі, а на бетоні! Фасад виконкому на площі ще нагадує віспу на обличчі людини: кулі й осколки не залишили живого місця на п'ятиповерховій будівлі. На даху вокзалу, «дев'ятиетажок» ще помітні місця кулеметних «точок» і снайперів.

…Тоді, в ніч на 22 червня, була спроба захопити казарми Парканського інженерно-саперного батальйону. В ту ніч вибухнули склади з мінами, за даними розвідки загинуло 26 російських військових. Того ж дня два літаки МіГ-29 Молдови завдали бомбового удару по мосту через Дністер. Через погану підготовку пілотів бомби впали за півтисячі метрів вбік від мосту — на село Паркани. Залишили після себе дванадцятиметрові воронки. «Бомбити можна просто річку, в неї не промахнешся — якщо грамотно зайти вздовж течії. Тоді вибухова хвиля в воді зіб’є опори. В Афгані наші хлопці зі збитими прицілами бомбили „по олівцях“, з точністю до метра. Ну добре, скинули бомби ближче чи далі від цілі. Але щоб на 500 метрів вбік? Так не буває», — дивувались професійні військові.

23 червня біженці втікали з Придністров'я. Вокзали Тирасполя були переповнені. Чутки про тисячі вбитих людей у Бендерах змушували панікувати. Тільки за один день в Україну відправлено п’ять залізничних потягів з біженцями, всього ж в червні — липні Придністров'я покинуло близько ста тисяч людей. Більша частина з них повернулась додому аж у кінці літа…

Війна забрала життя майже тисячі мирних жителів, поранено чотири тисячі чоловік. Дві третини з них — літні люди, жінки і діти.

Трагедія сталась лише за годину їзди від Одеси…

На території Придністров’я й зараз проживає майже третина мільйона українців…

Розділ 17

Повстання в тюрмі

Лютий 1923 р.

…Вранці дев’ятого лютого вертухай внутрішнього караулу Лук’янівської тюрми подавав звичний ранковий кип’яток до камери № 1. Перша — завжди важлива. Значить — камера смертників. У камері цій сиділи чотирнадцять отаманів Холодного Яру, засуджених «чрєзвичайкою».

«Красні» завжди були непрофесіоналами. «Кухарка можєт управлять государством!» — чого ще треба! Така досада! Але ж брали своє — обманом, підлістю, зрадою!

Тож і «красноармєєц» прийшов халатний, як зюзя. «Чекіст». Вирвавши чайник з рук вертухая, Лаврін Завгородній плеснув йому в очі окропом. Поки краснопузий вив і шкарябав руками підлогу, арештанти забрали ключі і зброю й відкрили ще кілька камер.

Начальник варти підняв тривогу, коли арештанти вже пройшли коридором й захопили гвинтівки в канцелярії. Відразу ж були вбиті троє червоноармійців, ще четверо поранені. Бій тривав чотири години. Завгородній наказав стріляти з вікон й прикривати кількох наших, що проривались у двір Тюрподу. Троє прорвались — але наткнулись на кулемети…

…Помалу закінчувались патрони. Пробились до виходу з в’язниці, але й тут наразилися на кулемети.

Отамани вирішили краще вмерти в бою, аніж, як вівці, чекати кулі в потилицю. Всього у звіті Тюрподу було записано тридцять вісім прізвищ. Шістнадцятеро зі списку — серед них Лаврін Завгородній, Тиміш Компанієць — залишили по останньому патрону. Стали навпроти й, за командою, стрелили одне одному в серце. За звичаєм запорожців — щоб не потрапити в полон бусурманам!

Ті, хто ще залишався живий, підпалили матраци, й в сильному диму пішли атакою на кулемети…

Останніх розстріляли в тюремному дворі. Кільком пораненим начальник тюрми комуніст Ріхтер відрубав голови сокирою…

Розділ 18

Хутір Бенедикта

Весна 1923 р.

Після арешту Цвітковського, зради Завірюхи й загибелі холодноярських отаманів — Рудь перебрався з загоном на хутір Бенедикта. Хутір стояв у глибині ярів, був напівпокинутий, дід Бенедикт давно помер, й біля двох хатин і хазяйства господарював його самотній небіж Філіпко. Зробили підземні ходи в лесі — далеченько, на два боки яру, два з хати й один з комори. Рудинців так просто взяти не вдасться!

У боях разом з отаманом Орлом Рудь ходив у рейд на Балту й Бар, де повстанці винищували «совработніков» у містечках. Весь двадцять другий рік на Черкащині тривав голод. Максим помітив: комісари мучили голодом саме ті повіти, де були сильні повстанці. Відбирали рештки хліба, які ще не пішли в «продразвьорстку». Люди, що приїхали з батьківщини Махна — Гуляй-Поля — розказували страшні речі. Тільки за три дні від голоду в повіті померло більше ста чоловік! Більшовики боялись, голодом нищили непокірних. Хоча самого Махна вже давно не було в Гуляй-Полі: ще влітку двадцять першого з тяжкими боями Батько пробився до кордону з Румунією.

Розлючені через голод селяни били «незаможників», грабували пункти збору зерна — забирали своє! — нападали на продзагони, які навіть у голод продовжували відбирати весь хліб!

Загін Рудя рубав продзагонівців по повітах. В сотні залишилось близько п’ятдесяти бійців. Багато хто загинув ще під час боїв з котовцями, дехто поласився на «амністію». Рудь кілька разів ішов на з’єднання з загонами отаманів Струка і Орлика…

Проте ходити степами ставало все важче. «Красноармєйци» були вже озброєні броньовиками й аеропланами, які врешті й змусили відступити Махна. Залізницями й шляхами — снували більшовицькі армії. Боротьба зовсім перетворювалась на партизанську.

… Крім хутора Бенедикта в рудинців залишилось ще кілька скритних таборів у лісах — в Холодному Яру, Майданівському, Чорному, Губському. Місцезнаходження загону міняли, остерігаючись чекістських агентів. В Холодному Яру умови для підземель непогані — багато грунтів, які добре тримають склепи. Потрібна лише вентиляція, в якій знались холодноярці: селяни споконвік будували погреби і ями. Добрі підземелля ще з Хмельниччини знали й у Суботові — в них можна було завести цілу сотню. Якось там пропав кінний відділ Чучупаки, якого оточили коцурівці, й з’явився аж біля… Мотронинського монастиря. Майже тридцять верст! В тому древньому козацькому ході міг проїхати вершник! Та Чучупака нікому не відкрив свою таємницю.

Повстанці часто брали більшовиків у шаблі. Тож до Холодного Яру ті не дуже й лізли. Якось Рудь приймав участь у знищенні спецзагону «по борьбє с бандітізмом». Більш як 250 досвідчених чекістів з самої петроградської ЧеКа зайшли до лісу, й… ні один з них не повернувся. Щезли. Зате люди казали, що з тих пір у гайдамаків з’явилось кілька сотень добротних й на той час дуже модних «шкірянок». Їх ще довго потім носили повстанці.

Однак прийшов час й гайдамакам закопуватись у землю. В Холодному Яру рудинці зробили собі резиденцію в лесі: ще в часи Уварова Софрон знайшов у ярах не знану ніким велику печеру. Поряд у схилі вирубали ще одну — для коней, з’єднали між собою ходами, для підтримки стелі поставили стовпи з соснових колод. Землю на конях вивезли подалі, а з підземелля вивели чотири запасні виходи під землею — два з «хати», в різні боки схилу, й два — зі «стайні», з позиціями для стрілу. Й виводили ці ходи не прямо до яру — а далеченько від сховку. В стінах ходів зробили виямки для смолоскипів, пробили вентиляційні шахти. Побачити печеру можна було, лише спустившись зовсім близько до яру — через тернові хащі. А виходили до хащі на конях — через струмочок, який відразу замивав слід до сховку.

Закінчили роботу за тиждень. Біля стін виклали височенькі землянки, долівку й стіни вимостили сухим зрізом. Збудували глиняну піч з плитою, дим вивели в чагарі, щоб не було видко нізвідки. Дров у лісі багато. Жити можна!

Розділ 19

…А зраднику — паля…

Червень 1923 р.

— …То Микола Зав’ярний, псевдо: Чикита. Чекістський стукач! Був осавулом у Черкасах. Завгороднього, Дениса Гупала, Залізняка — він продав. Це до його хати, іуди, заводив усіх Завірюха. То Чикита сказав, що Гулого-Гуленка зустрів у Чорному лісі й записку наче від нього привіз для Лавріна. А Гулий у той час уже був у ЧеКа в арешті… І ще там був цей, Іван Андрєєв. Люди біля тієї хати впізнали.

— Лазар?

— Вони не знають. Кажуть — Андрєєв, зі Сміли.

— Лазар, падло. Він! Швидко візьміть Зав’ярного, допитайте і… Нехай не вмирає легко. Хай буде усім наука… Тиміш — за старшого! Я з хлопцями до Холодного Яру — може, хтось залишився!

* * *

— Кажи, Лазар був з вами? — вкотре питав Нечай Зав’ярного.

— Какой Лазар?

— Андреєв зі Сміли — це Лазар?

— Нє знаю нікакого Андрєєва.

— Покотило, скажи йому…

— В хаті на вулиці Грецькій, будинок на розі. Тебе поселили.

—І что?

— А те, що люди тебе там бачили. Там, де Завгороднього пов'язали й Компанійця, Гупала, Залізняка, — всіх продав. У твоїй хаті! І Лазар там був!

— Лазар — це Андреєв? Питаю востаннє!

— Я не знаю нікакого Андрєєва.

— …На палю зрадника, — тихо мовив Тиміш Нечай.

— На какую палю? — не повірив собі Зав’ярний. — Нє-а, нє биваєт паль, ви что, очамрелі тут, что лі? Двадцатий вєк на дворє! А-а-а-а!

Гайдамаки схопили Миколу під білі руки, поволокли на галяву. Сокирою обточили чотириметрову молоду липу з дитячу руку завтовшки, роздовбали між старим корінням яму вглиб на сажень. Свирид кинув моток міцної мотузки. Доточили лезом кінець липи до гостроти олівця, змастили півпалі милом. Осавул кричав, мов навіжений. Козаки зупинились і подивились на Тимоша. Приготування закінчено. Зі слів наказу минуло ледь півгодини. В повітрі зависла мовчанка: мо’ пожартував Нечай?

— Андрєєв со Смели — ето он, Лазар і єсть! — верещав Зав’ярний: — Пріслан к нам із Маскви. Хата конспіратівная у нєго в Гуздовке. Ето он план прівьоз, всьо прідумал! І хату мою он вибірал. Он! Я нє прічьом!

Козаки зупинились, ждали вказівки Нечая. Зав’ярний кричав далі:

— Палковнік Петро Трохименко — то і єсть палковнік Гамалія, а сотнік Юхім Терещенко — ето Завірюха. Їх пєрєхватілі, когда шлі в Холодний Яр із Польши…

Тиміш ще раз глянув на осавула. І махнув рукою.

З нещасного вмить здерли штани, перев’язали за спину руки. Довгими мотузками прив’язали ноги — кожну до одного з двох коней. Палю тупим кінцем уперли в корінь біля стінки ями, а гострий вмоцнили Зав’ярному поміж ноги. Братанич нагнувся й примостив гостряк точно як треба. Тоді встав і крикнув козакам на конях: «Гайда!» Ті стиха вйокнули коней, мотузки напнулись — і паля почала підніматись. Чикита страшно кричав. Він повільно піднімався все вище, неначе ріс на очах. Тупий кінець палі ривками з’їжджав вниз по стінці ями, загрузав у ній усе глибше. По світлій, без кори, липі зверху потекли багряні потьоки крові.

Нарешті паля стала сторчма й важко гупнула на дно ями. Коней зупинили. Чикита кричав і звивався до неба, десь там, угорі, високо над товариством. Поволі з’їжджаючи під вагою власного тіла все нижче, — аж поки гостряк не напнув йому шкіру на шиї. Потім він втратив свідомість, а за кілька хвилин був уже мертвий.

— Так буде з кожним зрадником, — неголосно сказав Нечай. Та в німій тиші його всі почули. Тиміш мовчки повернувся і пішов до коней. В цю мить він був зовсім один. Той, хто добре знав хлопця, міг побачити, що голова і плечі його мовби задерев’яніли від горя.

— Це він ще легко вмер, — сказав Братанич. — Ляхи на палі прибивали поперек дощечку — десь так на рівень живота, щоб не сповзали. Тоді хлопці мучились, було, цілий тиждень!

Козаки цитьнули на Братанича і ще деякий час стояли й дивились на страшний фінал зради, що височів над галявою…

Розділ 20

Вісточка про Максима

У госпіталі, як вже йшов на поправку, Ром знічев’я гортав бендерські газети. Якось йому на очі втрапив цікавий нарис. Це було інтерв’ю про отамана Григор’єва — з місцевим краєзнавцем Думбровським. У статті згадали й про начштабу Тютюнника, й… про помічника Юрка — сотника… Максима Рудинського!! Який воював у тилігульских степах з греками! Ром гарячково пролистав всю підшивку — й знайшов ще одну згадку! Про холодноярську козацьку сотню, що прийшла на поміч Тютюннику… Значить — Максим! Оце так Думбровський! Ще й де — в госпіталі в Бендерах!

Шляхи Господні — несповідимі! Для цього знання прийшлося встряти в війну, а пожертва, яку прийняв Світ за статтю — його пролита кров… І десяток дрібних осколків…

* * *

… Священика на Звенигору Максим привіз зі Звенигородської церкви. Заїхали на гору з боку поля, кіньми. Панотець два роки воював у загоні Василя Чучупаки, тому добре мав себе верхи. Максим хотів вінчатись негайно — хоч у капличці у Шульговому. Батюшка благословив Уляну на шлюб на Звенигорі, а тоді відізвав Рудя й сказав неголосно:

— Я б тобі посовітував повінчатись… в Медведівці. Тут нехристи не дадуть зробити спокійно. А для жінки — це на все життя пам’ять. Ну й… знати хто буде менше. Зроби це для неї! Тобі — совітую!

Тож вінчання за тиждень провели — в Миколаївському соборі. За дружок Уляна взяла сестер, щоб мовкли, розкішну весільну сукню привезли до Медведівки кравці з Медвина, золоту корону для молодої — козаки Рудя. Гостем на весіллі був останній отаман Холодного Яру.

Весілля було схоже на казку: з величним храмом, баскими кіньми, козачими старшинами в однострої…

Розділ 21

Любов комісара

Травень 1924 р.

…Лазар навіть скочив з коня. Його жадібні оченята блукали звабними вигинами дівочого тіла.

— Будєшь моя — будєшь как сир в маслє кататься! В золоте, в парчє і шелках. Я внєбрачний син самого Муравйова! Я буду компрєдом ВЧК уєзда!

— Йдіть собі, пане. Чи, як Вас там… «Таваріщ». У Вас своя дорога, у мене своя.

— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.

Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.

— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.

Комісар вмовк і жорстко дививсь на Уляну.

— Дам тєбє трі дня! А там ілі ко мнє сама вєчером прідьош, ілі — за тобой таваріщі прідут із ЧеКа…

Лазар вже давно поїхав на сивій кобилі, а Уляна стояла, зціпенівши, біля свого двору. Потьм’яніло ясне сонечко, набігла на світ чорна хмара: «Боженьку, та що ж за біда, що за нелюди проявились? Гірше орди татарської, люди для них — як худоба, кров людська — як водиця. Навіщо мені краса дівоча, коли по ній таке лихо?..»

Ніжні дівочі вуста схвильовано розтулились, міцні білі зуби прикусили від туги нижню губку — аж зросились яскраво-червоною краплиною крові.

Квилило гаряче серце, прекрасні очі сплили гіркою сльозою. Де ж вони — полки козацькі, які ще нещодавно йшли містами? Браві й сильні, захисники й визволителі? Де сотник Максим Рудинський — козак, несхитний, як молодий дуб?

Гинули в нерівних боях, не здаючись, билися в степах і лісах, кладучи десятки тисяч темних азійських душ, та, як помножений з кожної вбитої голови по десять, у брехні і облуді, — з усіх боків сунув на українську землю червоний морок…

* * *

Відразу ж по розмові з Лазарем Уляна постукала до Мишка. Вони про щось шепотілись, потім хлопчина взяв дідівську підводу, запряг коней і поїхав битим шляхом до Звенигородки. Повернувся аж надвечір. Рано-вранці понад горою протупотіли коні…

— Любий, що мені робити?

— Не бійся, кохана. Знаєш що? А ти скажи йому, щоб приходив. Надвечір. На Звенигору. На самий вершечок. Ну, мовляв, ти його там чекаєш таємно, щоб не бачили люди. Клюне?

— Він аж слину пускає, коли мене бачить… Але… Що як він не один прийде. Що мені тоді робити?

— А тебе там не буде. Ти не прийдеш.

— Як не прийду? А…

— Отак. Нікому не казала й не прийшла. Передумала.

— Він же мене потім в ЧеКа віддасть.

— Не бійся. Все буде добре. Роби, як кажу. Тільки будь обережна…

Розділ 22

Прощай, кохана!

У госпіталі Ром пролежав кілька тижнів. Війна закінчилась, зв'язок в республіці налагодили, й вже днів за десять він зміг телефонувати додому. Рани мав неважкі — так, подряпини, радше відходив від двох несильних контузій. Уже в госпіталі взнав від Зосі, що на початку війни Владка встигла виїхати до Тирасполя й за кілька днів повернулася в Звенигородку.

В останній день до госпіталю зайшов Федір Добров. А надвечір прислав хлопця в шкірянці, який привіз трохи грошей. На всі заперечення Рома хлоп твердо вклав їх у руку, сказавши: «Це на ліки. Й ми — запрошуємо тебе на роботу. Нам такі герої потрібні!» Ром подякував, хоча вже зараз знав, що не погодиться. Йому треба жити в Україні. А зараз — пора вертатись в Одесу.

Коли Ром врешті приїхав, сусідка сказала, що йому телефонувала дівчина, «яку звуть Владислава». Він кілька разів набирав її номер, та зв’язок був відсутній. Цілий день Ром не виходив з дому, а потім вона подзвонила ще раз. Й сказала, що хоче приїхати до нього в Одесу — за кілька тижнів.

…Це була остання зустріч. У Рома ще залишалося три сотні «зелених» — з тих, що йому передав хлопець в шкірянці. Він купив пляшку «Хванчкари», вірменський коньяк, скляну банку лососевої ікри — ікра в склі завжди краща, фрукти, а потім Владка прийшла до нього. Вона шукала своєї долі, хотіла вийти заміж за міліонера і виїхати з цієї неспокійної країни. З її красою в Бендерах на це мала більше шансів, ніж у Звенигородці. Того злощасного літа пробувала залишитися в столиці, та там їй не пощастило…

Вони пили терпке вино, їли фрукти. Ром дістав із холодильника півлітровий слоїк ікри, і Владка вперше в житті їла «ікру ложкою». На столі в кімнаті горіли свічки. Їм було весело, зігріта добрим вином молода кров розкривала серце. Владка сміялась, а потім… плакала. Ром їй був небайдужий, й вона приїхала до нього — мабуть, востаннє. Дивлячись на таке знайоме золоте волосся й сумні очі, Ром знов відчув, як крається його серце. Не хотіла йому казати, але… Хай краще він дізнається від неї, ніж від когось… В Бендерах вона познайомилася з американцем, він втратив голову і тепер приготував їй документи на виїзд. У Сполучені Штати. Назавжди. Він славний, та вона його не кохає. Війна все це відклала на півроку, але тепер до від'їзду майже все готове.

Прощаючись, Владка ще плакала, цілувала Романа в губи і — залишилась у нього до ранку.

Це була їхня перша й остання ніч. Ніч, спомини про яку Ром залишив тільки для себе.

Про те, що шукав її на війні і стріляв там в людей, Владці він не сказав.

Розділ 23

Знаєш, що вони зроблять потім?

Травень 1924 р.

…Бізнес пішов у тінь. Начальники-більшовики займались конвертацією влади у гроші. Навколо Умані, де стояв корпус Котовського, взяті в оренду всі цукрові заводи. Він пообіцяв забезпечити цукром всю Червону армію в Україні. Більшовики загребли собі торгівлю м’ясом, виробництво хмелю. Все це приносило великі доходи, особливо після введення «золотого червінця». В корпусі створили напіввійськове товариство з хазяйствами і цехами: шили чоботи, костюми, ковдри. Корпус контролював млини більш як в двадцяти селах. Солдатів корпусу використовували як безплатну робочу силу. В Вінницькій області Гришка організовує першу Бессарабську сільськогосподарську комуну. Обіцянки-цяцянки більшовиків виявились облудою. Найбільшими грошима, урожаями, хлібом, цукром й надалі розпоряджалась червона верхівка.

* * *

Травень 1924 р.

— Знаєш, дядьку, що вони зроблять потім? — зрештою сказав Максим. — Вони втоплять НЕП у крові. Коли ви зрадите останніх із нас і не стане вам заступників. Вони, як овець, покладуть вас на підводи і вивезуть до Сибіру. А невдоволених заведуть у підвали і «кончать». Знаєш, як це: ба-бах — і мізки на стінку. Хіба ти не бачив ті, перші підвали ЧеКа, в яких й досі слизько від крові?.. Отоді буде вам і земля, і хазяйство… Бувай, дядьку. Сліпі ви. Дай Бог, щоб ти не пожалкував гірко за оцю годину, що не взяв сьодні в мене з рук зброю… Щоб не ламав руки, не плакав страшно, згадуючи цю годину і не казав: чому я не пішов до Яру і не вмер, як воїн, не вронивши шаблі! На жах ворогу, возвеличений духом, і — вільний навіть у смерті…

Максим легко скочив у сідло, і повів Змія з воріт, гнучко похитуючись у сідлі. В чорній козацькій черкесці і чорному бешметі, підпоясаний кованим кавказьким поясом у срібній оправі. Шапка сивого смушку, на грудях навхрест — патронташ з бойовими патронами, за плечима — червоний башлик і карабін-«маузер». Козацькі сап’янці з м’якої шкіри, червоні лампаси на шароварах. На поясі — вірна домаха, наган і ніж у срібній оправі. Козак…

Дядьки мовчки дивились йому вслід. Стояли, дивились і мовчали, навіть коли постать вершника стала зовсім мала, а потім і геть зникла десь там, у червоних променях сонця…

Як малі покинуті діти, стояли дядьки на сільській битій дорозі й дивились услід останній зрадженій ними надії своєї, колись такої великої волі.

В очах у дядьків застигла сива, як туга, ворухка і темна здогадка…

* * *

Травень 1924 р.

— …Добре, таваріщу Лазар, я прийду, — сказала Уляна. — Але не хочу, щоб бачили мене з Вами. Як сонце зайде за лісом — я на Звенигорі. Там, де трава висока, на вершині.

Обличчя Лазаря розпливлося в масній посмішечці.

— Вот маладєц. Вот так би і сразу. Умная дєвочка! А то другіє дури, всьо равно па кругу пашли у мардви, только в тюрьмє уже. І всьо равно я у ніх пєрвий бил! Мардва патом!

Уляна здригнулась. Боже, що він таке каже? Закуталась тісніше в платок — хоч від землі пашіло теплом.

— Потім розкажете. Не треба мені на ніч таке страхіття… Тільки листа з собою візьміть, чи не брешете. А то… Збрехати Вам… як води випити… І… не кажіть нікому. Мені ще тут жити.

— Канєшно, понімаю. Харашо жіть будєшь! Абєщаю! Я, Лазарь, сваіх тьолок нікагда нє давал в абіду!

— Кобилу свою поцілуйте! «Тьолок» нема тут. Я козачка. Ідіть уже, і приходьте, — строго наказала Уляна. — Бо передумаю зараз. Снаги нема слухати таку бридоту…

Комісар вмовк, якось аж зіщулився, а тоді хвацько скинув кобилу і звузив очі в радій гримасі.

— Во как артачішься! Нравітся мнє… Нравішся ти мнє! Такіх нігдє нє відєл. Вот, прієхал к тєбє спєциально, хотя мнє в Маскву уєзжать нада. На повишеніє. І тєбя заберу! А деваца тєбє всьо равно нєкуда! Із-пад землі найду!

Розділ 24

Шабля на комісара

«Як не вірять у Бога, — так не вірять і в психолога в цій країні. Колись рамки життя окреслювали боги, батьки, первісна громада. Сьогодні людині дали свободу — і виявилось, що залишена на саму себе, без рамок, табу і обмежень, вона стала слабкою й нездатною подолати власні бажання, а єдиним сенсом життя стали пошуки задоволень. За зламаними іконами Бога ми загубили джерела надії і смиренності. А позаду химер наразилися на сліпі і сховані сили джунглів — безжальні до слабкості, без людяності і співчуття.

Релігія православ'я чи буддизму, енергоінформаційна теорія чи психономіка — це все віра, направлена на духовність. Дати людині центр рівноваги, який, немов „ванька-встанька“, дасть їй змогу здолати найбільші нещастя і при тому знов і знов підніматись, не втрачаючи вміння бути щасливим.

Це і є практичне завдання духовних прагнень. Глибокої віри в Вищу силу і в себе — бракує нам на цій нещасній землі».

Учитель Орест Хоші

Травень 1924 р.

…До Звенигори комісар ішов не сам. Підозріливий і хитрий — нікому не вірив. Знав — та хіть не зволила пригнати роту чекістів. Надто солодкою була дівка. Ану ж бо — і справді прийде. Бо не дурна ж наче. Не хоче лягти під мордовців.

Він дряпався на гору з двома хортами з ЧеКа. Йшли, важко дихаючи перегаром з учора. Хортів лишив нижче, а сам поліз на вершечок. Очі його збуджено блищали, коли оглядав м’яку траву на галявах.

Сонце сідало над Хлипнівським лісом. Максим вийшов з хащі за спиною чекістів. Саме в цю мить ближчий з них — той, що білявий, — ступив між осиками, й густа павутина йому влипла на очі. Коли він бридливо здер липку сітку з обличчя, зненацька почув гострий посвист. Останнє, що побачив син «воронєжской губернии» — темну постать перед собою. Криваво зблиснула в призахідньому сонці шабля — й блондиниста голова підскочила, стала на місце — й впала на підставлені руки.

Блондин стояв серед квітів бузку, тримаючи голову у власних руках. Голова кліпала очима й здивовано круглила рота. Другий — чорнявий і маленький, встиг тільки кавкнути з переляку, кинувся бігти, та ногу його мовби схопили залізні руки. Чекіст впав, Рудь вдарив удруге. Краєм ока побачив, що нога конаючого по коліно провалилася в яму поміж камінням.

Звенигора допомогла вбити чужинців.

Сонце сліпило червоним. Рудь примружив очі й подивився нагору. Лазар повертався з вершини, продирався через кущі прямо до нього.

— Абманула, сучка! Піздєц єй будєт!

Сонце било в очі, й комісар не бачив, хто стоїть біля нього. Рудинський тихо зробив кілька кроків і став зовсім поруч, аж почув хрипке дихання чекіста.

— Тепер я буду тебе любити! — сказав знагла, аж той здригнувся.

— Євдокімов, Фрідман, ко мнє!!

— На! — кинув Максим йому голову Євдокімова.

Лазар від несподіванки аж сахнувся. Й раптом відчув, що ноги його провалюються під землю. Він закричав, схопився за кущ бузку й видряпався нагору. Копанка осіла під його ногами.

— Я так і знал, что ето бил ти, Рудь! Что єйо с тобой відєли! Сука! Надо било єйо кончіть в подвалє!

Лазар спробував дістати маузер, але Максим вдарив першим. Рубонув домахою навскоси зліва, та комісар, як вправний боєць, відскочив назад. Маузер полетів кудись у траву. І тільки тоді витяг шашку і різонув нею збоку, ледь не зачепивши Рудя. Максим зробив два швидкі удари навхрест і — зовсім несподівано — вниз по литці. Удар лезом у ноги новачок не прораховує ніколи — цього не показують на дуелях в театрі. Шабля лише ковзнула, у комісара репнув офіцерський чобіт і ледь бризнула кров. Лазар охнув від болю. Та рана була незначна, подряпина, товста волова шкіра врятувала ногу, лише схований револьвер заплутався в порізах штанини.

Поєдинок двох майстрів шабельного бою не схожий на театральний. Майстер б’є рідко, скоріш за все він буде м’яко кружляти, шукаючи відстані для удару, вижидатиме — а тоді рубане всього раз… Дистанція — то в бою щонайперше! З малої відстані сутужно захищатись, з великої — нема контратаки. Новачка ж можна на слух впізнати за гучними ударами, звичці ритмічно і сильно стукати по клинку супротивника, адже саме так фехтують театральні «герої». Такий фехтувальник зазвичай не встигає дістати майстра ні разу…

Бій йде блискавично, інколи триває долі секунди — до першого, часом смертельного випаду. А буває, що випадів і зовсім немає — коли досвідчені бійці шукають лише вірної дистанції, кроку, який вирішує все. Й тоді зміїсто блисне лише один — перший і останній удар…

Лазар був досвідчений воїн, два роки гасав із шашкою степами у Прімакова. Максим відчув, що бій йде на рівних. Спробував кілька ударів навхрест і тут же — навідліг в ліву скроню. Домаха свиснула й ледь не знесла Лазарю голову. Та комісар вивернувся і вдарив ріжучим потягом. Шашка розпанахала одяг, рука потепліла від крові. Максим відчув, як запаморочилося в голові від різкого болю. Поєдинок міг скінчитися погано. Та Рудь мав у запасі удар. Старовинний удар, який знали тільки козаки і який перейшов кубанцям від їх предків, самих січовиків-запорожців. Удар називався «польським». Мабуть, тому, що саме польська карабеля мала руків’я у формі орлиного дзьоба і найкраще пасувала для нього.

Виждавши, поки комісар нападе знову, Максим відбив випад, раптово ступив крок вперед, блискавично кинув ліву руку найвище — й лише гроном руки, страшним невловимим рухом, різко впустив домаху донизу, ледь зачепивши за «дзьоб» мізинцем. Сонце востаннє зблиснуло над лісом й засліпило очі чекіста.

Шабля коротко клюнула комісара в саме тім’я. В очах у Лазаря застиг подив — наче його зненацька вразило громом. Він випустив шашку, схопився за голову обома руками. З-поміж пальців зав’юнились червоні цівки. За мить він похитнувся, впав на коліна, потім м’яко повалився на бік…

Відбити «польський» випад Максима не міг ніхто. Незважаючи на легкий мах лише самим лезом, що падає власною вагою, гостра сталь домахи за іграшки розрубала череп…

— Спасі мєня… Моя фамілія… Блюмкін… Яша — мой брат… Он памилуєт тєбя… в Масквє… — наостанок прошептав Лазар.

— Звенигора вбиває чужих, комісаре!

Очі Лазаря скляніли в промінні Звенигородського сонця…

* * *

— …Нічого собі, то це ж кат Блюмкін! — сказав Покотило.

— Не він. Це Лазар — його брат, якщо не збрехав.

— Перед смертю не брешуть!

З нього стане! Оті розстріли десятків тисяч людей в Криму — очолював Блюмкін, Яков. І кронштадських матросів він стріляв.

— Недаремне шептали, що Лазар з Москви приїхав, зі спецзавданням ЧеКа. І як звуть його — ніхто не знає. Казали — Іван Андреєв, чи ще якось…

— Тож своє діло я зробив, — сказав Рудь. — Вірніше — шабля на комісара!

І він обережно вкинув до піхов осяяне слюдяним блиском лезо.

Розділ 25

Звернення Рудя

Червень 1924 р.

— … І хай хтось скаже, що ми були бандитами і пролили море крові. Але знайте: ми всі на цій землі — козацького роду! І бились ми за свою землю запекло, нас були сотні тисяч, й перевага часто була за нами! — сказав Рудь своїм хлопцям.

— Три роки воювали ми з цілим світом, у битвах упень розбивали ворогів десятки, сотні разів. І лише на четвертому році битви, після навали німців, французів, греків, англійців, поляків, Денікіна, трьох більшовицьких наступів — після кожного з яких совєтів вибивали з України так, що вони знов опинялися аж у Москві, — на четвертому році навалилися з усіх боків. Ешелонами привезли міріади солдатів: «красних» башкирів, «красних» китайців, «красних» татар, «рускіх» і навіть — киргизів, яких ловили в степах, наскоруруч озброювали й десятками тисяч запихали в вагони — «красная мобілізація!». І задушили, як колись задушили Богданову козацьку республіку.

…Ніякі внутрішні українські «большевікі» без допомоги Москви не змогли б нав’язати Україні демонську «красну» силу! «Совєти» в Україні б не прижилися, були тут чужі, непотрібні. Ніяка внутрішня сила — ні Центральна рада, ні гетьман, ні Директорія — не змогли б загнати в тюрми цю суто народну, козацьку волю. Земля наша матінка годувала нас безо всяких «комбєдов» і «комнєзамов»…

… Тепер стало зовсім важко, хлопці. Не можу вас насильно тримати. Хто хоче — розходьтеся по домівках! Сховайте і бережіть зброю! Будьте готові щохвилини стати під чорний прапор Холодного Яру! На захист своїх прав й України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Тридцять чоловік з неповної сотні відійшли з краю. Чотири десятки хлопців залишились з Максимом у лісі.

* * *

— …Знаєш, що буде потім? — спитав по всьому Рудь Покотила. — Комуністи уб’ють Бога, і підмінять його на ідола. Вони прийшли надовго. Страх, брехня на крові може правити і двадцять років, і тридцять. Та страшне навіть не це. Коли брехня так набридне всім, що стане сміхотворною — все це розвалиться. Й Бога не стане зовсім. Навіть того кривавого більшовицького ідола.

Отоді почнеться найстрашніше. Брехня і зло приведуть до ще більшої брехні, до підлоти. За гроші брат зрадить брата, продасть сестру і дітей своїх у дім розпусти. В душах більше не буде Бога. І я б не хтів жити у ті часи. А ви?…

— Ми — як ти, батьку!

— Євреї хитрі — то будьмо за них хитрішими, — сказав Максим Рудинський. — Комісар підступний — то будьмо підступнішими! Москаль тримає військо під страхом розстрілу — то хай буде в нашому війську ще залізніша дисципліна! Візьмімо від ворогів і сусідів саме кріпке, що є в них, й будуймо свою державу! Бо я буду сміятись, коли ми не зсилимо — ми, величезний народ на ситій землі, а перелякані столітніми погромами євреї збудують свою державу десь у пустелі, бо більш їм ніде не дадуть землю, і тоді, повірте, то буде кріпка держава! Вони будуть триматись за неї зубами, за горло, віддадуть останнє, віддадуть життя, навчені горем, биті століттями на чужих оселях. Віддадуть, не задумуючись ні на мить, бо вони знають що таке — втратити свою землю! Вони знають — а ми ні! Хоча й нашою достеменно та земля давно вже не була…

* * *

— Біля Персії є такі племена — таліби, — сказав хлопцям Рудь.

— Вони зробили іслам основою держави. Їх ніхто не зміг перемогти — ні перси, ні англійці. От і нам би свій — православний талібан! Бо більшовики хочуть забрати в нас Бога — і це найгірше! Ця земля повинна жити за православним законом, шанувати десять божих заповідей. Вкрав у людей — геть з держави! Вбив за гроші, вбив ні за що — смерть! Без винятку — чи проста людина, чи можновладець! Бо інакше буде всім страшно жити…

Розділ 26

Дядько Михай

Дядько Михай сидів на своєму топчанчику і слухав телевізор «Соні-трінітрон» — Задорнова, бо він завжди саме слухав, а не дивився. Тоді сплюнув у серцях, встав і пішов на ганок викурити цигарку. Задорнова він не любив.

— Чуєш, Романе, — не витримав, вернувся на поріг, розминаючи в руках сигарету:

— Як він виділяє: «Послушайте только, — УКРАІНЄЦ, — каже, — і говоріт: „О’кей чи не о’кей?“» Він нас наче й за людей не вважає. Ми триста літ були під поляками і литовцями, а вони, значить, — під татарами. В нас навіть Медвин з його трьома тисячами селян мав Магдебурзьке право. Двісті літ! Баба Келя он рунку по-литовськи як смажила! А слово «цибуля» звідки, думаєш?

— Ну, цибуля, як цибуля… Наше ж слово…

— Ага! Литовське слово! Поняв? А «кохаю», «пробачте», «людяність», «воля» — то польські. А «хліб», «меч», «щит» — варязські. Не татарські! із Європи слова. А ти кажеш — однакові!

— Та я і не кажу…

— Кажеш, кажеш. А я тобі ось що скажу: хай той Задорнов хоч тисячу раз каже: он ми які особливі, яка руська душа «загадочна». А в Московії як було з татарів все на крові, на зневазі людській та на «бакшиші»-хабарах збудовано, так і є — і скоро майже тисячу літ буде. У татарів навчились, од татарів «государство» і будували — з тими самими «тємніками» і «намєснікамі». А я не хочу, щоб мої правнуки в тій крові борбалися!

— Ну ти, дєд, даєш! — аж зсунувся з крісла Ром. — І де ти такій грамоті вчився?

— А я тут побільше знаю, чим ти в своїх інстітутах! Я тобі ось що скажу. Як ми бачимо десь в музеї чи на історицькій раставрації козацьку шаблю — у кожного чоловіка аж руки сверблять. Бо то козацька кров грає! А у кого не сверблять — то йому пряма дорога в гарем євнухом або до Борі Моісєєва!

— Ну я від вас дурію! — зайшовся Роман.

— А то! У нас же тут все всі бачать. Маленька Звенигородка, нічо’ не сховаєш. Як на вибори хотіли рефрижератор сиру вивезти — бачили. Як заводи спочатку до ручки доводили, і хто це робив, і з ким, і навіщо — бачили! І як потім ці заводи на металолом розпиляли — теж бачили. І за скільки вони це все продали — знаємо. Про кожного все знаємо. Отут записано, — дід постукав пальцем по лобі. — А щоб той завод заново відбудувать — то треба мільйони доларів. А вони за копійки розпиляли, й собі все в кишеню. А тепер і землю хочуть так само. Ой, дограються скоро. Проснеться козацький дух, проснеться… Спить довго в кожному з нас, але потім… Не доведи Господь, правда!

* * *

Восени Роман повернувся до Одеси. Там його чекав лист від Владки. Лист був, як останнє «прощай». Вона писала, що шостого вересня відлітає до Чикаго. І що дуже хотіла б його побачити. Ром знав, що відчувала вона, коли писала цього листа. Він сам згадував її потім, завжди, коли купував багряні троянди, і запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його в суєті метро, в школі чи серед святкової площі, тепер завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та болем утрати…

Розділ 27

І кожний день — як останній…

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва, лезо, наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті, достойний раю! Жереб щасливий — за край вмирати!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим у лід рукавом і пришпорив коня. Червоноармійський заслін — шість міліціонерів. Всі лягли в полі під снігом. Десь там, у хурделиці, за відділом ішла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Xлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я — лісами до Холодного Яру.

В полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. У запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою.

За відділом йшла погоня. В селі взяли сани, посадовили на них поранених. Поставили кулемети. Та з пораненими вже втратили швидкість. Навпроти самої Звенигори, в полі до лісу, — червоні на свіжих конях наздоганяли Рудя.

— Відходьте, отамане, прикриєм! — кричав Покотило. Він був поранений у живіт, його млоїло. Сани круто розвернуло, й вони пішли поперек шляху червоним. Із саней зкочувались зранені гайдамаки. Сім сажнів — один, ще сім — ще один. Поле перекрила розстрільна. Впавши в сніг, зразу відкривали вогонь. Поранені хлопці розуміли: сани від коней не втечуть. Краще дорого продати своє життя! Як Семен!

Останнім зупинив сани Кость — й на фланзі від лісу заговорив кулемет. Другий ударив від краю села. Обидва фланги червоних косили гарячі бджоли. Кінний загін Рудя зник в лісі. Червоний ескадрон збився в купу, тоді кинувся вбік і назад, затанцював під смертельну зливу. Червоноармійці падали з коней, дехто спішився й відстрілювався з коліна.

Раптом позаду ескадрону вилетіла чорна хмара.

— Не стріляйте! — крикнув Покотило.

Кулемети вмовкли, гаряче парували над снігом. З лісу з блискучими лезами в руках вдарили рудинці. Максим провів загін лісом й вийшов з тилу у «красних».

Рудь йшов у лаві першим. Тиміш Нечай і Субота змагались за місце поруч. Летіли голови з плечей комісарів. Свистіли в польоті страшні піки. Кулемети знов почали свою шалену пісню, звично відсікаючи від Рудя другий загін червоних — той хтів обійти розстрільну городами від Гудзівки.

Залишивши на полі десятки трупів, червоні відступили до Звенигородки.

Коли Максим повернувся назад до саней, до нього вже везли Покотила. Куля пробила Костю скроню. Насмерть. На самому узліссі спасенного Хлипнівського лісу…

Розділ 28

Розгадка

Ром приїхав до Звенигородки у відпустку на два тижні. Тепер він мав посвідчення журналіста, мав дозвіл працювати в архівах. Навчився цьому в газеті. Рано снідав й відразу ж збирався, як на роботу. Працював до обіду. Робив замовлення на документи, передивлявся старезні, пожовклі від часу папки. Знаходив папери, які за сотню років хтось брав у руки вперше. Знаходив геть дивні свідчення, — такі, що аж остерігався недобре.

З самого початку Віктор Рудинський від ідеї Рома був не в захваті:

— Хтозна, що ти там нашукаєш… А мо’ хтось з дідів сидів у тюрмі? Був бандитом… Або якимсь ребе… Як тоді з оцим жити?

Але сходив до кінця другий тиждень, з гори паперів рябіло в очах — а користі не було зовсім. У Рома з відчаю опускались руки.

І ось настав останній день відпустки. Зранку Ром зайшов до Зосі. Трохи посиділи на сонечку, згадали минуле. До десятої вже був у архіві. Звично вдихнув застояне, курне повітря. Ще в понеділок давав замовлення на документи з церкви — й тепер їх мають принести. Маленької церковки в урочищі Шульговому, яка й проіснувала всього сім років: від Денікіна до комуністів. Схоже, що замість церковки була там лиш капличка, бо священика в тридцять третьому розстріляли, церковку спалили. Про це Ром знайшов папери.

Тож переглядав гори папок знічев’я, аж поки не принесли архів із церкви. Ром узяв зшиток, відкрив старий жовтий аркуш… і вражено скрикнув. Потім прочитав ще трохи, скочив з-за столу й — станцював біля дверей дикий танець. Із кімнати якраз усі вийшли. Потім знову кинувся до столу.

Маленький папірець, приколотий до зшитку першим. У ньому від руки написана дата: 27 лютого 1925 року. Запис до метричної книги, зі свідченням народження дитини. Запис свідчив: «Рудинській Іван Гаврілович, род. 27 фєвраля 1925 r.». Та не це найбільше вразило Рома. По батькові, нашкрябане на папері, було наведене поверх старого чорнила. Перше ж — було вказано щось інше. Й потім замарано. Коли добре придивитися — під низом читалось щось наче «…аксимович»… Максимович!

Від несподіванки Ром навіть не знав, що робити. Другий напис був певно пізніший. Тобто… Виправлений. Навіщо? З обережності! Бо остерігались чекістів. Тобто — щоб малий Іван не був сином Максима — Рудя, «врага народа» — записали не на батька — на діда! Й записали пізніше. Мабуть, дід Гаврило сам попросив священика виправляти. Мабуть, десь на початку тридцятих. Коли комуністи вже трусили архіви. Шукали ворогів народу. Якраз тоді совєти почали перебирати документи з церков до РАГСУ.

Ось вона — розгадка таємниці роду! Ось вона — пропала ланка Рудинських! Все сходиться! І велика різниця у віці між Гаврилом й Іваном. І те, що конончуківську хату переписали не на старшого Олексу — а на малого Івана, бо він був сином єдиного сина Гаврила — наслідник!

От і виходить, що отаман Рудь, Максим, — наче й пропав у архівах, наче й не був ніколи. А Гаврило Кононович на папері став не дідом — а зразу батьком Івану! Тож у більшовиків до малого й питань не стало. Бо дітям ворогів народу була одна дорога — до Сибіру… Що робили з людьми, кляті!

А Максим Рудинський — Рудь, славетний отаман Рудь — його, Романа, рідний прадід! Оце так! Оце предок! І стільки Ром про нього тепер знає!

Розділ 29

Нащадок геройського предка

… Коли Ром вийшов з хати, на вулиці вже світало. Заливались співом пташки, пробирала ранкова свіжість. Роман тільки-но закінчив студіювати стосу папок — в архіві дозволили копіювати. Звіти, доповідні, документи ЧеКа… Ще більшу стосу продивився на місці. Найважливіше записував у грубий зошит. Як результат — два товсті зшитки, майже двісті сторінок!

Отже, він, Роман Рудинський, не однофамілець, а прямий нащадок, правнук отамана Рудя! Нащадок запорожця Максима Маламури й повстанця, сотника Вільного козацтва! Оце так! І Рудь — рідний внук несамовитого Конона, його, Рома, прапрапрадіда!

Тепер Ром знав, хто він. Ким були його предки. Недаремне оглядався Віктор Рудинський: прадід був найзлішим ворогом совєтів у місті. Останнім! За таке ще років тридцять тому — КаГеБе тягало б в свої підвали! Шили б «антісоветчіну». Тож старі й не хотіли про те ділитись «малому-дурному». Йди знай, кому дитина все те розкаже! А, мо’, вже й не знав ніхто. Бо забули…

Та тепер все інакше. Він, Роман Рудинський, витяг на світ божий історію свого предка — і ніхто тепер не має права забути! Ніхто!

* * *

…Максим Рудинський після того бою не повернувся. Казали, що загинув у Хлипнівському лісі. Казали — б’ючись з цілим загоном совєтів. Хтось заперечував, мов би його зі взводом повстанців бачили ще й 1926-го, влітку, коли він громив сільраду в Буді. Точно відомо одно: його карабеля з срібною насічкою і слюдяним блиском в руки ворогу не потрапила. Ніхто з комісарів не носив таку шаблю. Не потрапила рідкісна зброя й до музею. Ні на озброєння совєцьких полковників. Бо з нею Рудь міг розлучитися тільки мертвий…

Із цього старий дід Засуха зробив єдино вірний висновок: значить, Рудь вижив. Зміг таки разом з Уляною вибратись через Польщу — до Німеччини, Канади чи Аргентини. Мов би їх бачили родичі Тютюнника в Кракові: орла — отамана і його вродливу дружину. А вже як склалася їхня доля в лихолітті Другої світової — то сам Бог знає…

Проте Ром в це не вірив. Надто мало шансів було у Рудя. І надто запекло ненавидів він ворога, щоб втікати. Та й якби вижив — то неодмінно би повернувся або хоча б подав вісточку рідним, шукав би сина. Бо малого Уляна привезла до діда Гаврила морозного лютневого ранку й сказала, що вони йдуть надовго. Й то була їхня остання зустріч… Більш за все, що загинув Рудь у лютому бою, під чорним прапором Холодного Яру, поклавши наприкінці ще не одного комісара, бо міг вронити шаблю з руки тільки мертвий…

Чи правий був старий Засуха, чи сталося так, як гадав Ром, невідомо. Ясно одне: історію його прадіда, отамана, вдалося вийняти із забуття, влаштованого совєтами. Важливо, що пам’ять про Рудя тут, у його рідній Звенигородці, тепер житиме вічно. Й він, Роман Рудинський, правнук Максима, прикладе для цього всі сили!

Розділ 30

Повернення до схід' Сонця

«Минуле — міраж, а країна привидів не придатна для того, щоби в ній жити. Его знов перемагає, а душа, яка вже побачила світло в кінці тунелю, знов тоне в мороці… Тому ж, хто хоче таки звернутись до святих предковічних традицій, — потрібно надихнути в минуле свіжої крові. Бо жити потрібно не затишним теплим учора — а сьогодні і зараз…»

Учитель Орест Хоші

Автобус до Звенигородки рушив, і Ром з печаллю подумав: ось, в кіптяві й гарчанні від'їжджає його дитинство. Його грубе, дороге дитинство, з відчуттям холодної нетопленої хати, запаху солярки, якою змочене клоччя, а тоді в’юнкі язички поповзуть угору, охоплюючи сухі скалки, і ще за хвилину в грубці вже весело і затишно потріскуватиме теплий вогник. За годину холодна кімната нагріється і стане зовсім комфортною.

А ще старенький автобус, який повзе до Звенигородки довгі вісім годин. Спочатку бували дома щомісяця, потім — на Різдво, Паску, канікули, потім — раз у півроку, а потім — на рік. Десятки, сотні разів тим, тисячу разів ремонтованим автобусом, з його знайомим запахом старої шкіри та диму.

Тепер це зовсім інше, далеке життя, овіяне щасливими споминами дому, запашної землі у квітні, відданої дружби і палкого кохання. Часи романтичних мрій і відкритих доріг молодості, часи захоплюючих книжкових пригод і новітніх історій: жовті піщані береги Африки, сліпучо-білі хатини тропіків, незвідані моря й океани, рушниці і коркові шоломи колонізаторів. Все це залишилось там, куди з гарчанням від'їжджав зараз старий автобус.

Здавалось, вороття туди вже не буде ніколи…

* * *

Після бурхливої юності настало інше розуміння життя. Ром заробив вдосталь грошей, щоб відкрити якесь своє діло, мав затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.

У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.

Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…

…Давай махнемо, друг, на Тилігул!

…Давай поїдем і візьмем тарані,

Картоплі наберемо, «Жигуля»,

По тютюну скаженому, по люльці.

Подалі від родинних революцій

Пора і нам чумацьки загулять.

Самотності! І тиші!

І старе

В собі почути знову Alter ego.

Давай поїдем зараз же, бо завтра

З човнів розбитих зробимо костер,

І чорна ніч, чорніша від асфальту

На наших грудях

Сфінксом проросте!

Борис Нечерда знав, що пише!

Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!

Щоб зрозуміти цю просту річ, йому, Роману Рудинському, потрібно було прожити половину життя, пережити палке й трагічне кохання, роками вчитися в обридлому інституті, бити в лоб таких самих неборак на рингу, рвати жили в розвідці — й бути готовим вмерти за це в безплідних душманських горах, шість літ підряд добиратись за одинадцять тисяч кілометрів на край світу, чи стріляти в таких же, як сам, людей у місті, створеному для земного раю. Стати журналістом, «перекопати» знизу доверху хитромудро-блатну морську столицю, а потім кривавити серце в бізнесових джунглях, шукаючи тієї дороги, Сенсу, — втікаючи від самого себе. Бо істина простіша простого — ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…

Ром зрозумів, що колись повернеться й напише тут книгу. Про свій рід, про свою землю, про своїх предків. Що здійснить свою мрію і буде довго тут працювати. Саме тут, де тебе підтримує й дає наснагу сама земля, кожна травинка, найменший подих весняного вітру. Це й було його вище призначення, те, для чого він народився, написати про любов до цієї землі, щедро политої кров'ю, про своїх предків: Максима Маламуру, Лавріна Засуху, Максима Рудинського. Про розстріляну пам’ять безстрашних воїнів: Семена Гризла, Юрка Тютюнника, Цвітковського, Ларіона Завгороднього. Про козацьку славу, рубану мечами, про кохання до білявої української мавки — але ж сказати це зрозуміло для всіх, бо хто ж це зробить, як не він, який пам'ятає своїх предків до п’ятого коліна, який виріс у Звенигородці — і зміг вистояти в жорсткому «русскоязичному» бізнесовому місті?

Він зможе написати тут не одну повість, адже він, Роман Рудинський, пережив стільки пригод, що їх вистачило б на чотири життя. Тож, виходить, важкий конончуківський характер недаремне ганяв його світами в пошуках ідеалу. Колись він найме кращих майстрів, відремонтує старий конончуківський дім і викупить прадідівську землю. Бо хтось же з двадцяти однокласників, що розлетілися по всьому світу, повинен піднімати й це місто. Побудує поруч з хатою Конона новий будинок, догляне стареньких батьків. У сімдесят шість років, біля конончуківського ганку він ще на спір зможе точно розрубати власноруч заколотого кабана — від носа до кінчика хвоста, й розібрати його як годиться, а потім запросити до старого дідівського подвір'я на свіжішу численну рідню. Адже якось на світанку в домі його предків, який міцно стоятиме уже сто п'ятдесят два літа, у нього, Романа Рудинського, — як то й трапляється в конончуківськім роду, — народиться двійня — хлопчик і дівчинка. І народить їх йому білява дружина, з очима, як у стрункої сарни…

І ще з'явилась у Рома справа життя — знайти могилу Рудя, Семена Гризла, Костя Покотила, їхніх товаришів, віднайти згадки про їхні життя.

А, може, все буде й зовсім не так. Адже життя стрімко летить вперед, воно непередбачуване, повне страждань, втрат, дорогих подарунків, натхнення — і ні з чим не зрівняного відчуття життєвої сили, яка вказує нам дорогу до Бога…


Звенигородка, Одеса, Тилігул,

2010-2012pp.

Дійові особи:

Роман Рудинський — студент, журналіст. Хоче знайти таємницю роду Рудинських — розшукати дані про легенду, отамана Рудя. Хто він: просто однофамілець, чи родич?

Максим Рудинський, отаман Рудь, — сотник Вільного коша Звенигородського козацтва, отаман повстанців у 1917–1925 pp.

Уляна — кохана дівчина отамана Рудя.

Владка — перше кохання Романа Рудинського.

Конон Рудинський — купець, хазяїн, жив давно, найстаріший з роду Рудинських, якого пам’ятають сьогодні.

Гаврило Кононович Рудинський — син Конона, прапрадід Романа Рудинського.

Іван Гаврилович Рудинський — внук Конона, дід Романа Рудинського.

Віктор Іванович Рудинський — батько Романа Рудинського.

Баба Келя — дочка Гаврила Рудинського, баба Романа.

Баба Маня — двоюрідна сестра баби Келі.

Юрко Тютюнник — учасник революційних подій, Звенигородський кошовий, пізніше — генерал-хорунжий Наддніпрянської армії УНР.

Семен Гризло, отаман Цвітковський, Федір Уваров, отаман Григор’єв, батько Нестір Махно, Василь Чучупака, Лаврін Завгородній, Кость Блакитний, Чорний Ворон — славетні повстанські отамани Черкащини 1917–1921 pp.

Андрій Чорнота — козак Карася, примчав до Майданівського лісу зі звісткою про арешт отаманів.

Антін Митяй — сліпий кобзар отамана Цвітковського.

Бенедикт — старий хазяїн хутора в глибині Холодного Яру, бази Рудя.

Братанич — козак сотні Рудя, брав участь у страті зрадника Зав’ярного.

Голуб — бойовий товариш ще з Персії, загинув у бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Данько Легкоступ — був з Рудем у бою під Водяниками.

Дем'ян Ступка — козак з Медвина, примчав до Цвітковського за допомогою під час нападу на Медвинську республіку.

Дмитро Корчинський — командир загонів УНСО у боях в Придністров’ї в 1992 р.

Донець — козак сотні Рудя, йшов з Максимом на Звенигору в серпні 1919 р.

Думанський Петро — козак, був у Першому Зимовому поході з Рудем.

Залізняк — отаман, брав участь у повстанні в Лук’янівській тюрмі.

Засуха, дід, — родич Максима по матері.

Зомчара — осавул, кубанець. Загинув у бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Іван Думанський — козак, загинув в бою біля села Сентово.

Іван Лісовенко — козак-звенигородець, помічник Семена Гризла з самого початку. Підвозив Максима додому з Єрок.

Іван Ремез — козак-звенигородець, приходив до Максима в хату Івана Лісовенка на Замості (після німецького арешту).

Іван Тримайло — був разом з Семеном біля Новоселиці. Розповідав Рудю про останній бій Семена.

Іван Чорний — бойовий товариш.

Карась — козак, помічник Семена. Був разом з Семеном біля Новоселиці. Розповідав Рудю про останній бій Семена.

Компанієць Тиміш — ад’ютант отамана Лавріна Зав городнього.

Корж — кубанець, йшов з Максимом з Баязету в Туреччині. Загинув в бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Кость Блакитний — отаман повстанської Блакитної дивізії. Дивізія відійшла з Холодного яру після бою, в якому загинув Чорний Ворон.

Кость Покотило — бойовий товариш ще з Персії. Брав участь у всіх боях аж до кінця, разом з Максимом Рудинським. Загинув в останньому бою біля Звенигори в лютому 1925 р.

Марко Вдовиченко — друг дитинства Максима, помічник Семена, загинув у бою з армією Муравйова за станцію Бобринська 6 березня 1918 р.

Мехтодь Русалівський — козак, колись вчитель — був на нараді у Цвітковського по амністії.

Мовчан — козак, загинув біля села Сентового.

Настич — бився з Рудем біля села Сентового.

Некречий Семен, Добровольський Павло, Ткаченко Яків — Звенигородські козаки. Загинули в грудні 1917-го в боях з корпусом Євгенії Бош під Жмеринкою.

Печений, Плаксун — кубанці, йшли в дозор під Водяниками.

Пилип Зомчара — козак, йшов з Максимом на Звенигору в серпні 1919 p.

Платон Салата — холодноярський гайдамака. Пішов з Уваровим на Шполу. Виводив сотню Максима в бою через балки.

Пономаренко — бойовий товариш Рудя.

Присліпа — козак, хорунжий, вбитий у бою з курдами в Персії.

Семен Іванченко — козак, приходив до Максима в хату Івана Лісовенка на Замості (після німецького арешту).

Серхіо Косте Фаес — консул Республіки Куба в Україні.

Софрон Рябенький — козак з Вільхівця, найближчий соратник Рудя, воював з Максимом в боях на Тилігулі, в бою біля Сентового (де загинув Чорний Ворон), у боях в війську батька Махна.

Степан Бриглов, Алік Аттінгер, Айзек, кошовий, — захисники мерії у Бендерах в червні 1992 року.

Степан Субота — старий сотник, кубанець, бойовий товариш ще з Туреччини. З Максимом знову зустрілися в Уварова.

Тиміш Нечай — побратим Рудя, разом втікли з німецького полону в 1918-му, побратався з Максимом після важкого бою в Бобринській. Був з Максимом у всіх боях.

Філіп — жив на хуторі Бенедикта, його небіж (племінник?).

Федір Добров — мер міста Бендери.

Швидкий — бойовий товариш.

Шрам — бойовий товариш Рудя з Персії.

Список використаної літератури:

1. Коваль P. M. Коли кулі співали;

2. Тютюнник Ю. Й. Перший зимовий похід;

3. Тютюнник Ю. Й. Революційна стихія;

4. Денікін А. И. Путь русского офицера;

5. Махно Н. И. Воспоминания;

6. Єлісєєв Ф. И. Перед Тапаризским перевалом;

7. Савченко В. А. Дванадцять війн за Україну;

8. Щербатюк В. М. Звенигородське збройне повстання;

9. Тумшис М. КВД против ГПУ;

10. Данилов Н. Советская деревня тазами ВЧК — ОГПУ — НКВД; 11.Врангель П. Н. Записки;

12. Дубинский И. В. Враг не сдается.



Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

home | my bookshelf | | Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара |     цвет текста