Book: Наступна станція - смерть



Наступна станція - смерть

Валерій і Наталя Лапікури


Наступна станція - смерть

НАСТУПНА СТАНЦІЯ - СМЕРТЬ


Гроза над морем


(замість передмови)


Описати коротке життя і карколомні пригоди нашого друга Олекси Сироти, який служив у середині сімдесятих років минулого століття в Київському карному розшуку, ми остаточно вирішили рівно п’ятнадцять років тому, за півтори з гаком тисячі кілометрів від нашого з Олексою рідного міста

Наприкінці травня 1995-го року Чорногорія ще не відділилася від Сербії, а Перша Балканська війна в Боснії та Сербській Країні ще тривала. Ми розкошували кавою по-чорногорськи на балконі п’ятизоряного ще довоєнної будови готелю на Будванській Рив’єрі, вмостившись у зручні легкі шезлонги. До того ми ніколи не бували у п’ятизоряних готелях, та ще й над Адріатикою, та ще й за чашкою справжньої кави. Бо в державі, де ми прожили майже все своє життя, п’ятизоряних готелів не існувало як поняття. Ті, котрі пристойніші - «інтуристівські», а простіші - для «командировочних». Просто приїхати до міста і зупинитися в готелі було нереально. А біля моря - в Криму чи на Кавказі - й поготів.

З гір стрімко злетіла ніч, десь над Адріатикою шаленіла гроза, але так далеко, що не чутно було грому. Тільки блискавиці беззвучно переполовинювали чорний небосхил десь аж над самою Італією.

Ми котрий день чекали зв’язкового, який знову мав перевести нас повз блокпости оонівських миротворців на першу лінію фронту. Настрій був не з найкращих. Хорватський «поглавник» натякнув нашому Гаранту, що ми останні, кого він хотів би бачити у прицілах своїх снайперів. Генерал Ратко за чутками люто погавкався зі своїм президентом, котрий вважав, що приїзд делегації російських поетес для нього важливіший, аніж небезпека прориву фронту. Пулковник Нікола, колишній естет, скульптор, драматург і актор після контузії остаточно збожеволів і бомжував у Белграді, бродячи вулицями у камуфляжі на голе тіло і порепаних старих берцях.

Дві групи наших італійських колег, яких кришували оонівські миротворці, зникли без сліду на північному заході Боснії в районі, контрольованому напівміфічним шостим корпусом ісламських фундаменталістів.

Проте, попри все це ми не втратили здатності насолоджуватися новими для нас відчуттями: Адріатикою, чорною кавою на балконі і далекою грозою над морем. І не думали про те, що буде завтра. Ми пригадували, що діялося двадцять років до цього дня. А також нашого друга Олексу Сироту. Він мав би бути поряд з нами, бо на балконі стояли три шезлонги, а кава по-чорногорськи у ресторані готелю не закінчувалася навіть о третій ночі.

Дивна штука пам’ять. Замість того, щоб обговорювати, що буде з нами, ми пригадували те, що було з ним: філософом за університетським дипломом і капітаном радянської міліції, старшим інспектором карного розшуку за фахом. І присяглися один одному, що як усе буде гаразд і ми повернемося з цієї ескапади до Києва, то сядемо нарешті і напишемо не про криваві дев’яності на Балканах, а про зовні тихі сімдесяті у Києві. І про нашого друга Олексу.

Провідник, хоч і з запізненням, але прибув. Ми втрапили на фронт за добу до фіналу югославської трагедії. Якраз під вогневу завісу. І вирвалися звідти з останнім конвоєм.

Пройшло п’ятнадцять років. З наших балканських друзів у живих не залишилося нікого. Хтось зник, наче повернувся в минуле - як генерал Ратко і пулковник Нікола - когось розстріляли на порозі церкви, як останнього гайдука, польового командира Аркана. Але першою найболючішою втратою друзів у нашому житті був Олекса Сирота.


«Кажуть, є спосіб варіння кави без самого… варіння. Дрібно змелені зерна розтерти з цукром і залити крутим окропом із розрахунку: ложка окропу на ложку суміші. Далі збивати до появи густої піни, після чого долити гарячої води. Я пробував. Паскудство!»

З рецептів Олекси Сироти


«Ту-104 - самый лучший самолёт!

Ту-104 - самый быстрый самолёт!

Экономьте время! Зберігайте час!

Ту-104 даром поховає вас!»

Реакція радянського народу на заклик користуватися послугами «Аерофлоту». Співається на мотив похоронного маршу Ф. Шопена


Вот солнце закатилось,

замолк шум городской,

Маруся отравилась,

вернувшися домой.

Маруся ты, Маруся,

Открой свои глаза.

Маруся отвечает -

Я умерла! Низзя!

Народна «переживательна» пісня


1.


- Ти знаєш, за що я люблю нашу радянську цивільну авіацію?

- Напевне, за сервіс?

- Близько, але не те. Для нас сервіс - це коли на прохання принести чаю не посилають матом вздовж вагону, а ввічливенько пояснюють, що чаю не буде, бо заварка закінчилася ще на станції Мотовилівка, якщо ти їдеш на південь. Або на станції Носовка, коли вибираєшся на північ.

- Тоді за швидкість: «Добу поїздом, годину літаком»?

- Плюс дві доби у черзі по квитки, плюс дві години з міста до аеропорту, плюс обов’язкова година до вильоту з аеропорту, плюс дві години від аеропорту до міста, плюс - невизначений строк сидіння в проміжних аеропортах, якщо летиш транзитом. Не кажучи вже про легендарну фразу: «За погодних умов рейс переноситься на…»

- То за що ти її любиш?

- А за те, що на території, підвідомчій цивільній авіації, не відбувається, згідно офіційних документів, ЖОДНОГО злочину. Людину можуть вбити, пограбувати, зґвалтувати, скалічити, нарешті, роздягти до нитки і пустити голим на люди - все одно у звітах напишуть, що це відбувалося не в аеропорту, а на його території. Відчуваєш різницю? Рай для лягавих!

Ця розмова відбувалася поблизу злітних смуг київського аеропорту «Жуляни». Сама радянська цивільна авіація мала до описаних нижче злочинів посередній стосунок. Просто ми з Олексою, якщо мені не зраджує пам’ять, нікуди не летіли, а мали когось зустріти. Прибуття потрібного нам борту весь час відкладалося - то за якихось там погодних умов в аеропорту вильоту, то за цих же умов за місцем посадки, себто в Києві. Тому ми сиділи на другому поверсі аеровокзалу, з відразою пили те, що в меню чомусь називалося кавою і споглядали злітну смугу (злітно-посадочну, зе-пе-ес, уточнив тоді Олекса). Я ще поцікавився:

- Ну, якщо тут рай, то чому ж ти, Олексо, сюди не переведешся, - у цю, як її? - авіаційну міліцію? Облітав би на халяву весь Союз, стюардеси тебе б любили. Возив би коньяки з Кавказу і «Вана Таллін» з Прибалтики. До кави. І головне - ніхто б стружку не знімав за кепську статистику.

- Кликали мене. Тільки я висоти боюсь. А щодо «халяви» - то якось мені за хабара цивільна авіація такий злочин підклала - вік не забуду.

«Аерофлот» - на той момент уже «цивільна авіація» - в семидесяті-восьмидесяті роки став зоною, остаточно виведеною поза критику. Керівник цього суто цивільного закладу мав військове звання маршала авіації СРСР. Навіть безглузда загибель бортпровідниці Надії Курченко, загибель, яка засвідчила повну непідготовленість єдиної в СРСР авіакомпанії до боротьби з повітряним тероризмом, була хутко обернена на подвиг. Київська кіностудія ім. Довженка оперативно зляпала відповідний фільм, освячений іменем відомого класика української радянської літератури. Хоча і досі невідомо, яке відношення ця талановита людина мала до приписаного їй сценарію. На той же час дуже доречними виявилися ще два фільми. Першим була екранізація популярної п’єси Е.Радзінського «Сто чотири сторінки про кохання» - про красиву неземну любов, що спалахнула між фізиком і стюардесою. Сотні тисяч провінційних дівчаток після перегляду цієї стрічки брали штурмом нечисленні курси бортпровідниць. Сивочолі кадровики з колодочками бойових орденів зачинялися від цієї орди в туалетах або викидалися у вікна без парашутів. Ті, що мудріші, по-батьківському посміхались і брали дівчаток… в телеграфістки. І дівчатка охоче погоджувалися, в душі сподіваючись: «Аби зачепитись, а вже там…», але кожне наступне прийняте ними повідомлення про авіакатастрофу примушувало замислитись - і в результаті вони залишалися на землі.

Другим шкідливим фільмом - це вже значно пізніше - був «Екіпаж», у якому доблесні лицарі цивільної авіації ані у вогні не горіли, ані у воді не тонули, і навіть землетрус, обтяжений пожежею на бензосховищі, їх не взяв.

Але то в кіно. А в житті, якщо погода дозволяла і паливо підвозили вчасно, «Аерофлот» загалом виправдовував своє популярне гасло: добу поїздом - годину літаком. Однак часто-густо, особливо влітку, виходило так, як говорив з естради тоді ще молодий і заборонений до друку Михайло Жванецький: «Коли підрахували, виявляється - не швидше. Зате дорожче». Добре, що радянська людина, як природжений оптиміст, вірила в краще - і терпіла. Бо в принципі «Аерофлот» був таким же породженням Системи, як і решта її інституцій. За порівняно недорогий квиток пасажир діставав повний комплект послуг - від «халявної» скляночки мінералки до хамства з боку бортпровідниць, які замість сторінок власного кохання підраховували кількість своїх абортів. Крім того, аби дістатися, наприклад, з московських аеропортів Внуково, Домодєдово чи Шереметьєво вночі, коли вже не ходять рейсові автобуси, до самої Москви, доводилося платити здирникам-таксистам суму, яка перевищувала вартість квитка від Києва до союзної столиці.

Однак про «Аерофлот», як і про мертвих у древньому Римі, говорили виключно або добре, або нічого. Офіційно авіакатастроф не існувало. Потрібно було дочекатися зіткнення двох літаків, коли загинула ціла футбольна команда вищої ліги - «Пахтакор» - щоби про це повідомили крізь зуби. Але тільки про смерть футболістів і катастрофу того літака, в якому вони летіли. Про решту пасажирів і про другий лайнер - жодного слова!

А щодо повітряної міліції, нагадав мені Олекса, то її створили після вбивства нещасної Наді Курченко. Це офіційна причина. А втаємничені подейкували, що ідея стрелила в голову високому начальству після іншого випадку. Група якихось чи то бандитів, чи то дисидентів спробувала захопити у повітрі літак аби загнати його до Китаю, а може й Японії. Звідки їм було знати, що в цьому ж лайнері летіли урядові фельд’єгері, природно, при табельній зброї. От ці придурки і вирішили погратися у вестерн. А літак, кажуть, зсередини збити - однієї кулі досить. Герметизація порушилась - і гаплик! В результаті літак впав на рідній території, ніхто не вцілів. Отоді й були створені спеціальні підрозділи повітряної міліції. Але й тут не обійшлося без нашої класичної брехні. Офіційно ніде не йшлося про боротьбу з повітряним тероризмом. Бо й справді, хіба нормальна людина захоче втекти з країни, де найкоротший у світі робочий день, найдешевші квитки на літак, найдешевша варена ковбаса з абсолютно безплатним лікуванням наслідків її споживання і де з кожного заробленого карбованця трудящий одержує на руки аж п’ять копійок. Ні, нормальна людина з такого раю навіть не подумає тікати, тільки божевільна! Тому створення аерофлотівської міліції власті пояснювали приблизно так (я тобі цитую по пам’яті, але майже дослівно):

«Вчора (дата, місяць) о 14-й г. 20-й хв. у Махачкалі невідомий злочинець під загрозою зброї забрав 534 карбованці і револьвер «Наган» у відділенні зв’язку, а в 16 годин 30 хв. цей же невідомий злочинець під загрозою зброї заволодів виручкою галантерейного магазину - 524 крб - і зник. Прикмети: мужчина 23-25 років, зріст 160- 165 см, середньої статури, обличчя смагляве, вилицювате, волосся темне. Був одягнений у сорочку вилинялу, темну з білим коміром. Розмовляє російською мовою».

Остання прикмета дуже суттєва, бо у Дагестані, чия столиця Махачкала, якщо ти лакець або кумик, а продавщиця - аварка, то фразу «Давай гроші, бо вб’ю!» краще кричати мовою міжнаціональною спілкування. Якщо говоритимете рідними мовами, один одного не зрозумієте. У них у Дагестані такий собі маленький мовний Вавілон. Не дуже надихнула сискарів і згадка про вилинялу темну сорочку з білим коміром. Бо якщо ти протягом двох годин десяти хвилин збагатів на 1058 крб плюс старий, але безвідмовний, як теща, револьвер системи «Наган», то нову сорочку ти вже собі організуєш.

- Спасибі за інформацію, при нагоді врахую. Щоправда, я не лакець і не кумик…

- Слава Богу. Мені ж легше. Бо ота радіограма, надіслана до підрозділу міліції Київського аеропорту «Жуляни» закінчувалася життєрадісно: «Прошу зорієнтувати особовий склад на затримання злочинця і, в позитивному випадку, повідомити в УВС м. Махачкали».

Тепер прошу уваги, бо зараз треба викласти логіку властей щодо створення авіаміліції. Берем отого, конкретного злочинця з темним волоссям і у вилинялій сорочці.

- Сорочку я вже за твоєю порадою поміняв. Тепер я в ковбойці з галстуком. Стюардеса як побачила - тацю з мінералкою впустила…

- Не суть важливо. Важливо, що ти робиш після того, як розбагатів на 1058 крб народних грошей? На думку властей, мчиш у аеропорт, де сідаєш до літака рейсом «Махачкала-Київ». Там, доки затуркана своїми проблемами стюардеса вітає пасажирів від імені «командира корабля та екіпажу», ти розслаблюєшся, випиваєш мінералку і взагалі поводишся нахабно. А даремно, бо в цей час під «Марш кінної міліції» зорієнтовані радіограмою жулянські колеги в Києві уже готуються зустріти тебе біля трапу.

- З оркестром?

- Ні, з наручниками. Потім тебе, лебедика, але вже окольцьованого, зворотнім рейсом етапують на історичну батьківщину. УВС м. Махачкали радісно трансформує молоденького баранця в шашлик. Галантерея виставляє вина. І всі хором заспівують старовинну дагестанську народну пісню «Вот кто-то с горочки спустился…» Кінець фільму! І ніякого тобі повітряного тероризму. Ледь не забув! Борт із Махачкали сідає не в Жулянах, а в Борисполі. А решта точнісінько так.

- Умовили, товаришу старший лейтенант. Ні за які гроші я не буду грабувати галантерейні магазини в столиці Радянського Соціалістичного Автономного Дагестану. А ти за мою майбутню зразкову поведінку розповіси мені про оте розслідування «на халяву».

- Будь ласка. Воно розпочиналося отут, на цьому ж поверсі. Он за тими дверима…

В цей час дикторка з садистськими інтонаціями повідомила, що прибуття очікуваного нами борту переноситься на завтрашній ранок - тепер уже за технічних причин. Тому нам тільки й залишалося, що поїхати до Олекси з одним-єдиним серйозним наміром.

Річ у тім, що ми давно збиралися освоїти варку кави по-турецькому. Отож купили в художньому салоні, ясна річ, по блату, нормальну металеву джезвочку з дерев’яною ручкою, в гастрономі - пляшку коньяку, по дорозі набрали на дитячому майданчику піску, вдома насипали його у стару чавунну пательню і поставили на газ. Отут і почалася халепа: тільки-но пісок прогрівався, то одразу починав смердіти кицьками. Ми висипали його в унітаз, відмивали пательню і починали все спочатку. Після п’ятого разу Олекса висловив слушну думку: пісок треба було взяти на будові, котра через вулицю. Я заперечив, не менш аргументовано, що тоді б він смердів не кицьками, а будівельниками. В результаті - ми випили весь коньяк, куплений як інгредієнт, але кави так і не зварили. Старим способом набридло, нового не освоїли. Що залишалось? (Як у щоденниках Тараса Шевченка: «Замість чаю ми поголилися…»). Себто - насолоджуватися не кавою, звареною «не по-нашому», а черговою історією з багатого Олексиного міліцейського досвіду. Тим більше, погода сприяла. Пізня осінь, паскудство у небі і на землі. На вулицю не тягне навіть за великі гроші. Тому Олекса почав розповідати, а я звично нашорошив вуха.




2.


Олекса Сирота:


Злочини останнім часом пішли якісь нецікаві. Ні, їх не меншає. Нас переконують, що з року в рік ми живемо все краще і краще. Здається, в це вірять тільки злочинці. Бо їх стає все більше і більше. І що характерно, ніхто з них не читав «Основних напрямів розвитку СРСР до двохтисячного року», але всі хочуть вже зараз жити згідно вказівок партії і уряду, як у двохтисячному році. В результаті - в кримінал поліз дилетант або, як кажуть професіонали, фраєр. І наша робота стала нецікавою.

Ну, проштиркнули таксиста загостреною велосипедною спицею. Та при цьому понаставляли відбитків пальців навіть на даху «Волги». Я потім запитую затриманого шмаркача: що ти на даху робив? Гроші ж у водія в кишені лежали. А він каже - мене, мовляв, занудило і я сперся обома руками об машину, щоб не обляпатись. Якщо шлунок слабкий, треба грати в лотерею. Багатим не станеш, зате довше проживеш. Або ще придибенція: приїздіть терміново, у нас вбивство на сексуальному ґрунті. Розігналися! Всім відділом! Цікаво ж!

І що? Старий будинок, четвертий поверх, до землі - дванадцять метрів над рівнем моря. Надміру темпераментний залицяльник замість побажати своїй дамі серця «на добраніч», притискає її до перил і намагається зґвалтувати. Проте громадянка трапилася не в тім’я бита. Замість верещати «тільки після загсу!» вона бере типа на прийом і перекидає через себе. У проліт сходів. І лежить собі нещасний, мов той комарик, що не дише, ручками-ніжками не колише, тільки ширінка розстібнута і з неї стирчить знаряддя спроби злочину. Кажуть, так і поховали, прикривши букетиком! Але до чого тут карний розшук?

Таке враження, що райвідділам міських сискарів викликати - все одно, що дурному з гори побігти. Оце вчора посеред ночі: «Вбивство жінки!» Ми примчали, через місто, через дощ, мокрі як коні. Де жертва? Ось вона, будь ласка, відома трьом поколінням київських ментів почесна бабуся столичної проституції. Страшна, як атомна війна. Але і на цей товар знайшовся покупець. Забита лежить на закривавленій брудній підлозі в білизні невизначеного кольору. Причину смерті видно з порогу - розрубана голова. Знаряддя вбивства - теж до ваших послуг. В комплекті зі вбивцею. П’яний, як чіп, ханига спить тут-таки, стискаючи в руці закривавлену сокиру. Мотив? Осьдечки, в лівій руці сплячого - недопита пляшка шмурдяку. Не поділили… Воно, звичайно, смішки з чужої лемішки, але до чого тут ми? Це ж робота для зеленого дільничного інспектора. Вся справа, включно з поданням прокурора, оформлюється за дві години без втручання міського розшуку.

Може, я вже потихеньку починаю божеволіти. Але і Старий на те ж саме скаржиться. Мовляв, не служба пішла, а нудота. Ні вкрасти, ні вбити по-людському вже ніхто не вміє… як тобі такий чорний гумор? Віриш - мені вже вночі почали снитися нормальні злочини з закрученою інтригою. А що? Якби такий трапився, то не гріх би й попобігати.

Напевне, і в лягавих на небі хтось є. Почув, зглянувся, розпорядився. І от уяви мій стан, коли я дізнаюсь, що в нашому тихому, тупому, засмоктаному Києві нарешті сталося щось, гідне уваги професіонала. Інформація приходить випадково, але у сискарів випадок - то святе. Розповідаю по порядку. Дзвонить мені з «Жулян» мій однокурсник. Тільки не з філософського, а з історичного відділення. Але закінчували одного року і разом загриміли до війська «дворічниками».


Від автора: «дворічники» - то жертви експерименту, який проводився в Радянській Армії на рубежі шестидесятих-семидесятих років. Після хрущовських реформ зі скороченням збройних сил у війську катастрофічно не вистачало молодших офіцерів. Тому випускникам вузів, у яких були військові кафедри, чіпляли лейтенантські погони і на два роки затикали ними армійські дірки. Більшість з «дворічників», віддавши Батьківщині належне, тікали з армії якомога далі. Хоча дехто і лишався. Кому на «гражданці» нічого не світило. Тож замість зміцнення вийшло, як завжди…


Олекса Сирота:


Ти мені постійно дорікаєш за довгі передмови, що начебто не мають ніякого відношення до справи. Але це «начебто». Так і цього разу: закрив я одну справу, котра вже точно до моєї історії ніяким боком не дотична. Але, як сказав Генерал, вивчаючи документи, ну не можу я втриматися, щоб хоч як-небудь, хоч мимохідь, але не вбрикнути наших сусідів з контори.

Старий запропонував відправити мене куди подалі. Тимчасово. Скажімо, в відпустку. Я так нібито байдуже процитував старий анекдот про Чапаєва: «Ви все погрожуєте, погрожуєте…». Тим більше, що у мене вже зібралося три невикористаних, а надворі - літо, а в таке щастя простому радянському сискареві дуже важко віриться.

Та все ж Генерал наказав писати заяву - і я навіть не пішов до себе, а полетів, на ходу виспівуючи на весь коридор: «Та-ра-ра-рам-пам-пам, Одеса-мама! Одесу-маму пер-вер-нули, гоп-ца-ца!», уявляючи, як я в цій самій Одесі на пляжі буду пер-вер-татися.

Я вже простягнув руку до телефону, заміряючись подзвонити своєму однокашнику. Я вже прокручував у голові, що я йому скажу. Я скажу: алльо, невже я маю щастя розмовляти з самим начальником транспортної міліції нашої славної цивільної авіації, а заодно і з моїм другом і однокурсником? Так, друзяко, це я, а як ти здогадався? Слухай, дорогенький, мене нарешті у відпустку виганяють. Не може бути? Згоден, та все ж чудеса трапляються. Так от сиджу я і думаю: чи то мені до моря пішки йти, чи то другові найщирішому поклонитися, щоби квиток організував…

Поки я все це обдумував, телефон задзвонив, і я зрозумів, що мої мрії про відпустку так мріями і залишаться. Правда, Старий побідкався, що злочинці - народ несвідомий, у нас весь відділ у розгоні, а вони трупи підкидають. Тож ти, Сирота, швиденько там розберись - і у відпустку з чистою совістю.

І я поїхав розбиратися.

Уяви собі: на пустирі, прилеглому до кладовища, копирсалися у смітті два бомжі. Раптом один із них побачив за цвинтарним парканом ще досить ціле простирадло: воно з купи старих вінків стирчало. Ясна річ, вхопилися за нього обидва, як в тій казці, тягнуть-потягнуть - і бачать, що простирадло не просто там завалялося, в нього був замотаний труп. Голенький. Бомжі так репетували, що патрульний «газик» під’їхав практично миттю.

Чергова бригада на чолі з твоїм покірним слугою теж часу не втрачала. Уяви собі: ми навіть кінолога з собачкою прихопили. А що? Хай повітрям подихає сучечку маю на увазі.

От із кінологом ми й зчепилися з приводу того, яким-таким нетрадиційним чином цей самий покійник на кладовище втрапив. Одне з двох: або сам у такому вигляді прибіг, а потім уже дуба дав, або його вже готовенького сюди привезли і скинули.

Кінолог хмикнув:

- І з якої б це радості він от так голим бігав?

Я висловив припущення:

- А що? У коханки чоловік застукав - не до штанів було. З виду товариш точно не легкоатлет. Біг-біг, серце й не витримало.

- Ага, а перш, ніж дуба дати, ноги помив. На п’яти його подивись - чистенькі! Як у цьому свинюшнику пробігти и не заквацятися?

- Так я тобі про що торочу: в будь-якому випадку он там коло дороги якийсь слід цілком може відшукатися. Тож - дай собачці ганчірочку понюхати. І не кривись.

- Ти вважаєш, що в цьому смороді можливо щось унюхати?

- Можна подумати - не їй, а тобі це робити доведеться.

Поки ми отак от сперечалися, поки кінолог бурчав, що нам би тільки собачку надаремне ганяти, а у неї цуценятка, між іншим… на відміну від декого,- цуценяча мати слід уже взяла. Потягла хазяїна вздовж дерев’яного паркану, що відгороджував пустир від кладовища, ми за нею, а за нами потягнулась і решта бригади, включно з патрулем і водієм «газика». На місті лишився тільки медексперт - знахідку стерегти.

Ми пробігли через якісь старі двори, занедбаний сквер і вперлися в іще один дерев’яний паркан у людський зріст.

Звичайно, можна було б і хвіртку пошукати, але собака з кінологом на повідку проскочила через діру в паркані. Опергрупа - за ними, попутно вибивши ще кілька дощок.

З того боку паркану ще якийсь двір. І двоповерхівка. Нам би з головного входу зайти, на вивіску подивитись, але навіщо. Якщо собака, впевнено тримаючи слід, веде нас до відчинених дверей чорного входу.

Вриваємося, біжимо по коридору до зачинених дверей, собака кидається на них і починає гавкати. З-за дверей густий розв’язний бас:

- І хто там бреше?

Що залишається після такої заяви? Ногою в двері, влітаємо всією бригадою - і остовпіли. Перед нами за столом с випивкою і закуссю стоять три міліцейських мордовороти в брудних білих халатах, наопаш форми.

Першим отямився старший патрульний. Сховав пістолет у кобуру і єхидненько так вимовив:

- Палкий привіт працівникам медвитверезника номер два від колективу міського карного розшуку.

Я моргнути не встиг, як пляшки і закусь зі столу зникли, а трійка переляканих витверезних сержантів уже переді мною навитяжку стоїть. Коли почули, в чому справа, дружно заголосили:

- Товаришу капітан, це не ми!… Ми йому нічого не робили! Це він сам!

- Що - сам? Роздягнувся догола, загорнувся в простирадло, переліз через два паркани на кладовище, заліг за кущики, прикрився віночками і задубів? Може, ви йому ще й налили на доріжку? Посошок…

- Дуба дав - сам. Тут, на койці. Ми нічого… ми навіть обмити не встигли… тільки роздягли, пішли душ вмикати, повернулись, а він уже не дихає.

- Звідки його привезли?

- Доставили з цього… же-де вокзалу. На нашому «луноході», тобто - транспорті. Ще за світло. Не буянив, не висловлювався, не погрожував…

- Може, він взагалі п’яний не був? Он у сусідній області теж доставили - і теж з вокзалу. Не висловлювався, не буянив… але теж помер. Від діабету.

- Та ні, горілкою від нього смерділо - будь здоров.

- Ну, чим від кого смерділо, і хто від чого вмер… чи найближчим часом преставиться - цим уже служба внутрішнього розслідування займеться. Ви, певно, і кишені йому вивернули?

- Ні! Тобто - так, але грошей у нього не було. Тільки документи.

- Документи, сподіваюсь, не викинули? А то, розумієш, нормального радянського громадянина десь уже чекають… а він - на пустирі лежить: мертвий, голий і в казенному простирадлі.

- Та ми що? Ми тільки перелякалися, що смерть на нас спишуть… А паспорт у нас, у нас! Перелякались ми…

- Тобто це ви його з переляку, як він був, голий, замотали в простирадло і швиденько скинули за якийсь паркан?

- Так думали - ніхто не докопається.

- Ага. Ніхто не докопається! А казенний штамп з номером витверезника на простирадлі - це для кого?

Люди мої потихеньку від сміху давляться. І тільки кінолог незадоволено констатував:

- Я ж казав - нічого було казенну собаку ганяти. Можна було пішки пройти і пивка по дорозі випити.


3.


Словом, почала наша Управа цей факт розкручувати. І посипалися кримінальні епізоди, як пір’я з казенної подушки. Виявляється, обслуга витверезника гроші у п’яних крала, рукам волю давала, а у жіночому відділенні особливо агресивних клієнток стригла «під нуль». Ну, паскудниками не наш відділ займався. Нам з головою небіжчика вистачило. Привезли його з «Києва-пасажирського». Документів у нього не було. Щоправда, від одягу тхнуло горілкою і лежав він на першій платформі, неподалік депутатської зали в стані, який здався залізничній міліції «глибоким алкогольним сп’янінням». Бо мужчина вже навіть не мимрив, а лише рукою відмахувався. Викликали спецмашину з витверезника. А треба було - «швидку». І негайно везти до токсикології. Якби здогадалися, бідолаху можна було б врятувати. Бо токсикологія вважай поряд з вокзалом - в Калінінській лікарні навпроти Політеху. А заодно вдалося б дізнатися чимало цікавого, але…

Щоправда, особу померлого ми встановили оперативно. Його, до речі, вже шукали. Я Старому так і доповів.

- Що за людина?

- П’ятдесят років. Працівник районної ланки. Аграрій.

- Що він у нашому місті робив?

- Транзитник. Повертався з відрядження. Кінцевий пункт - Рубіжне. Чекав поїзда на пересадку.

- За місцем проживання не дізнавався - сам він у це відрядження їздив чи з якоюсь особою жіночої статі?

- Сам. Один. Без баб-с. Хоча - міг у поїзді познайомитися. Чи на вокзалі. Часу у нього було достатньо. Добрих півдня.

- А що багаж? Навряд чи він у відрядження з одним портфелем їздив.

- Якраз із портфелем: окрім ділових паперів - труси-шкарпетки-зубна щітка. Поїздка термінова і короткострокова. Тож якщо і поживилася, то тільки гаманцем. Але як у ньому що й було, напевне у ресторані залишили. Хто ж у таку поїздку велику суму бере?

- Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки - і на вокзал.

Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.

Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було - окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.

Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.

- Громадянине, пройдемо!… До вияснення обставин…

Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав - привітався, чи що?

- Та годі тобі, Гансе, - обірвав його Старий. - чи я не знаю, що у тебе музичний слух!

Це ж треба - у Ганса тут же голос прорізався:

- Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?

- Тебе шукаю. Є розмова.

- Угу… «Казав сліпий - побачимо, казав глухий - послухаємо, казав німий - побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?

- Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався - чув?

- Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?

- Звідки знаєш, що він помер?

- Так цей же… ваш… стахановець - це він про мене - щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.

- Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.

- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!

- Ага, так ви її все ж таки бачили!

- Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.

- А ну, викладай. І докладніше.

- А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно - не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.

- Ця робота почекає.

- Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.

Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:

- Ганс - це що, кликуха така у блатного?

- Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.

- І де ж його, як він сказав, трудова книжка?

- Він адміністратор в театрі глухонімих.

- М-да… тиха робота. На відміну від нашої.

- Не подобається наша, - буркнув Старий, - йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.

Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:

- Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство - ні міліцейське, ні партійне - не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?

- Чекати наступного покійника.

- Добре, гуморист, поїхали!


4.


Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.



Генерал тоді спитав:

- Коли у нас останнього разу пасажирів насмерть труїли?

Старий, котрий, здається все, що було від Різдва Христова, відповів:

- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Поїзд «Одеса-Москва», відомому картярському шулерові ціаністий калій у чарці піднесли.

- Ото ж! Сто років жили тихо, а тут - на тобі!


Хто поцупив трудові заощадження аграрія, залишилося невідомим. Персонал витверезника божився, що «його так привезли», транспортна міліція на знак моральної чистоти скинулась із зарплати «на покійника». Вокзальні злодюжки того дня на роботу не виходили, бо напередодні їх добряче шугонули. Коло замкнулось. Якби його непритомним з поїзда витягли, тоді інша справа. Однак, поїздні злодії своїх клієнтів снотворним труять. І не до смерті. Для них важливо, як пишуть у протоколах, «довести потерпілого до непритомного стану аби полегшити здійснення крадіжки». А налити в чарку те, що випив гість з Рубіжного, - це вже скидалося на вбивство зі заздалегідь обдуманими намірами. Кому воно треба?

На пам’яті карного розшуку і транспортної міліції пасажирів спроваджували на той світ в найрізноманітніший спосіб: пристрілювали, брали на ніж, душили шворкою і голіруч, проламували голову кастетом та спускали на ходу під укіс. Колись, під час бандитських розборок, одразу після війни навіть кинули в купе з конкурентами ручну гранату. Але щоб людину свідомо труїли, та ще й хімічною гидотою, - цього не пам’ятали навіть ветерани розшуку.


Від автора: Олекса тоді або не знав, або не ризикнув розповідати мені таємничу легенду часів Лаврентія Берії. Поважаних людей з провінції викликали до Москви. Начебто для вручення високої нагороди або нового призначення. Характерно, що разом з відрядженням громадянину давали в руки вже куплений квиток до вагону СВ. Друге місце в купе займав добродій із зовнішністю, яка не запам’ятовується. За одну-дві станції до Москви мовчазний попутник виходив зі своїм маленьким чемоданчиком, а щасливого пасажира після прибуття до столиці нашої Батьківщини знаходили мертвим, без зовнішніх ознак насильницької смерті. Сім’я одержувала урну з прахом і довідку про смерть раптову від, як тоді казали, «розриву серця». Про обґрунтованість цієї легенди свідчив той факт, що повоєнні провідники боялися служби у СВ-вагонах на Москву, як чорт ладану. Хоча і зарплата, і прогонні там були дуже високі. Подейкували, що в такий спосіб люди з МДБ прибирали тих, кого з різних причин не можна було знищити в традиційний для цього відомства спосіб - оголосивши ворогом народу. Нещасних труїли спеціальною гидотою, розробленою у таємних лабораторіях беріївської безпеки. Вже в часи «гласності» Ельдар Рязанов поклав цю легенду в основу одного зі своїх фільмів.


Олекса Сирота:


Поки ми розбиралися з цим випадком, усі якось і забули, що я начебто у відпустку збирався. І хто б ти думав, нагадав? От якраз мій однокурсник!

- Ну нарешті! Бо я вже грішним ділом побоювався, що до його історії ти так і не доберешся.

- А ти май терпіння слухати. Розумієш, у нас із ним ситуація подібна була. Його в армії прийняли до партії. Святе діло, особливо для кар’єри. Ну я, ти пам’ятаєш, встряв у цю організацію ще в Університеті. От наша рідна партія і мобілізувала нас обох ще раз: прямою дорогою одразу після армійського дембеля - до міліції. Тільки мене в розшук, а його - в аеропорт. Зустрічати злочинців біля трапу літака. Якщо серйозно, в теорії, задум був непоганий. Бо, як я тобі вже казав, злочинець, котрий себе поважає, після серйозного епізоду не відлежується у швагра на хуторі Козюльки. Він хапає квиток і летить через увесь Радянський Союз, бажано з пересадками, туди, де побільше народу. Що ж виходить на практиці? Доки оголосять всесоюзний розшук, доки відіб’ють і приймуть радіограми, то злочинець уже встиг забігти якомога далі від території, підконтрольної транспортній міліції. Він уже десь ближче до нас - міських сискарів циганочку з виходом витанцьовує.

Повертаюся до однокурсника. Дзвонить він мені з «Жулян» і криком кричить:

- Олексо, рятуй, складний випадок!

А я йому, щоправда, ввічливо, але з підтекстом:

- Якщо ти щодо громадянки Піпкіної, вона ж Череповська, вона ж Козловська, вона ж Тетяна Титаренко, вона ж Лебеденко, - волосся коротке, але може відрости, пофарбована у чорний колір, але може бути перефарбована у інші кольори, - так ти даремно займаєш службовий телефон.


Від автора: в цій історії наведені цитати зі справжніх радіограм, які в ті роки приходили в аеропорт «Жуляни» на адресу транспортної міліції.


Олекса Сирота:

- Твої колеги, - продовжую я, але вже єхидно, - оті Козлови, а точніше - Мудакови зеленого поняття не мають про ази розшуку. Краще б читали до кінця дані зі всесоюзної картотеки. Там чітко написано: Тетяна Володимирівна, вона ж Олена Миколаївна, літаків боїться. Користується виключно залізничним транспортом. Хай твої колеги зі станції «Київ-пасажирський» замість вокзальних повій по шпалах ганять, прочешуть кімнату матері і дитини. Бо ця падлюка «на довірі» саме там краде!

- Ні, - каже авіаційний колега, - я не про Піпкіну. У мене справді проблема.

- Та яка проблема? Цигани літак вкрали? Так вони його в утиль здали, щоби за талончик «Королеву Марго» купити.

- Олексо, мені не до жартів. Допоможи! З мене кава. Щоправда, розчинна, але велика нерозкрита банка. А потім, я машину пришлю. Якщо згоден, підскоч на Хрещатик до нашої Управи. Побачиш «рафік», - то по тебе. Доїдеш з комфортом. А то переведешся в таку спеку на сухофрукт.

Що було робити? Справді, липень, спека, сорочка мокра, вітру немає, вентилятор перегорів, новий обіцяють у грудні, холодильник не обіцяють взагалі… тому я нахабно так кажу:

- А до нашої Управи виїзд подати - слабо?

- Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.

- Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.

Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».

Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:

- Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!

Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:

- Що таке аеропорт влітку - ти знаєш. Якщо забув - сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!

- А ти переведись до нашого моргу, що на Оранжерейній. Там по-перше, завжди прохолодно, по-друге, доплата «за вредність», а головне - клієнтура спокійна. Ніхто не кричить, не матюкається, поза чергою не преться, ну і за петельки не хапає.

- Не хапає, кажеш? Зараз! Працював я на Оранжерейній - ще студентом підробляв. Якось зимового ранку приходжу на зміну, а напарник каже: до нас вночі відомого артиста привезли. На вулиці підібрали - впився вусмерть. Хочеш глянути? Біля вікна лежить, заслужений! А як грав!

Я, дурень молодий, підійшов, нахилився, а покійник як підскочить і хап мене - якраз за петельки! Виявилося, що він не помер, а переохолодився в кучугурі. А у нас відігрівся, прокинувся і подумав, що він у витверезнику, бо ж голий. І лише коли я свідомість втратив, до нього теж дійшло, де він. «Швидку» вже нам обом викликали.

- Припини проливати сльози в мою неіснуючу жилетку. Злякався «висяка» - так і кажи. Ближче до діла.

- Тільки не треба мене звинувачувать у відсутності професійної гордості, бо пошлю подалі. І каву заберу. До діла - то й до діла! Якийсь час тому наш міліцейський сержант помічає у цьому тирлищі цікаву пару. Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою - от і все. З нею мужчина - солідний, років п’ятдесят, зодягнений в трійку, хоча й спекота. Чорнява його не стільки веде, скільки на собі тягне, бо дядькові виразно недобре. Очі закочуються, весь мокрий, ноги тягне. Сержант підійшов, відрекомендувався і запропонував допомогу. Жінка навіть зраділа: треба, каже, чоловіка на свіже повітря, в тіньок вивести, бо йому од задухи зовсім погано стало. Зверни увагу, поки що ніякого криміналу. Сержант саме тому й підійшов, що вони здались йому солідною парою. Ну, повітря повітрям, а може, каже, краще до нашого медпункту відведу? Там полежить, ліки дадуть, якщо треба, те, се - до рейсу перечекаєте. До речі, коли ваш літак?

Жінка наче не все розчула:

- Дякую, - каже, - але до поліклініки далеко, доки дійдемо по спеці, йому ще гірше стане. Краще вже на лавочці в тіньочку віддихається.

Отут би сержанту зреагувати - звідки сторонній людині знати, де у «Жулянах» поліклініка? Вона ж відомча, в закапелку поміж двома авіаремонтними заводами, дорогу тільки свої знають. А він їм про службовий медпункт говорив, де пілотів перед вильотом перевіряють, а це - зовсім поряд, в лівому крилі аеровокзалу. Однак, сержант добиває зміну, його теж спека проймає і зайве змикитити сили немає. Він виводить мужчину надвір, у тінь, зганяє з лавочки молодняк, садовить нашу пару. І йде собі геть у своїх справах.

- Вибач, ти, часом, у вільну від роботи хвилину не пописуєш до журналу «Радянський міліціонер»?

- Ні, тільки моделі літаків клею, а що?

- Бо стиль у тебе швидше журналістський - максимум емоцій при мінімумі інформації. Ти можеш по-людському: сержант пішов, побачив, зафіксував, відпровадив… що там далі було з цим служакою?

- Не перебивай, бо заберу свої пасочки і забуду, на чому зупинився. Ага! У цій колотнечі сержант через п’ять хвилин уже нічого не пам’ятав. Але через п’ятнадцять мусить вийти на площу, бо веде за вуха двох циганят, аби посадити їх у тролейбус і спровадити подалі. Дурний номер! Бо вони вискочать через зупинку і назад прибіжать. Але треба щось робити з неповнолітніми вуркаганами.

І отут, біля самого тролейбусу, сержант знову бачить оту пару. Мужчині вже зовсім кепсько, він лежить на лавці, а жінка йому обличчя картузиком прикриває. Сержант розуміє, що яке там «віддихається» - людина взагалі зараз дихати перестане! Він відпускає циганчат і бере ініціативу в свої руки: негайно в медпункт! Жінка заперечує, але сержант піднімає непритомного чоловіка, бере його під одну руку, жінці наказує взяти під другу - дядько ж не худенький! І ось так вони в прямому розумінні цього слова заносять бідолаху в ліве крило аеропорту і віддають медикам. Ті одразу здіймають тривогу, бо свідомості у клієнта вважай немає, пульс слабенький… може бути летальний випадок. І тут жінка круто міняє тактику і починає верещати:

- Що ви його лапаєте, негайно викликайте «швидку»! Він же зараз помре!

У нас у медпункті прохолодно, тихо, тому сержанту стало легше і йому щось не сподобалось. Попросив документи. Жінка обидва паспорти вийняла зі своєї сумочки. У чоловіка в руках взагалі нічого не було. І отут, увага! - перший сигнал: прізвища в паспортах різні. Місця проживання теж різні - навіть не одна область. Жіночка очі опустила і дуже природно зашарілась:

- Ми разом в Одесі відпочивали. Знаєте, як воно в житті буває: у мене сім’я, діти, у нього теж. Тільки й щастя, що ці два тижні. Нам скандал не потрібен, тому й не одразу погодились до медиків іти. А тепер робіть усе, що можете, бо коханий помре.

Тут уже я встряв:

- Якщо вони живуть навіть не в одному місті, то і квитки мають бути в різні напрямки.

- Це я теж сержанту сказав. Але він совістливий, це в нашій роботі зайве. Звернув увагу, що у мужчини в паспорті квиток. А от про те, де квиток жінки - не запитав. У її паспорті не було. Можливо, вона взагалі нікуди не летіла. Але це ми потім такі розумні стали, а тоді сержант віддав їй паспорти і пішов до кас ветеранські мордобої розтягати. Десь через півгодини викликають його по селектору в медпункт:

- Вас знайшла ота жінка, що з хворим чоловіком була?

- А що їй коло кас робити, коли другові кепсько?

- Як? Вона ж хвилини через дві вибігла, дожену, каже, сержанта, нехай допоможе квитки переоформити, бо схоже, що сьогодні ми нікуди не полетимо. І в двері - тільки й бачили.

Сержант плечима знизав:

- Мене сліпий вже двадцять разів міг знайти. Я від кас не відходжу, бо якраз бронь зняли і бійка почалась, як завжди. Може, вона не хотіла мене зайве турбувати, стала в чергу і стоїть? Піду гляну…

А лікарка йому:

- Як знайдете, то підготуйте морально. Бо її чоловік, чи хто він їй там, щойно помер. І «швидкої» не дочекався.

Сержант оббігав увесь аеропорт, по радіо кілька разів передали, потім викликали підмогу - прочесали всі околиці… як у воду впала! Ані жінки, ані документів! Маємо неопізнаний труп з усіма наслідками. І невиразні свідчення щодо супутниці. Бо і сержант, і медики не стільки на неї, скільки на мужчину дивилися. Щоправда, кіоскер із «Союздруку» начебто бачив якусь чорняву молодичку з двома чемоданами, котра сідала у тролейбус. Однак, чи це була саме та, котру шукали, залишилося невідомо.

- Ну добре, - сказав я колезі, - і коли все це сталося?

Авіамент глянув на годинник:

- Дві години, як труповозка на Оранжерейну в морг поїхала.

Я сплеснув руками:

- Май повагу до мертвих! Небіжчик ще не охолов, а ти вже його мені спихаєш.

- Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.

Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:

- Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?

- Якого перепою, ти що? Хоча ресторан вони відвідали. Ми вже допитали офіціантку. Вона цю пару запам’ятала - сиділи довго, розмовляли, замовлення хороше зробили: шампанське, котлети по-київськи, ікра… коньяк вони, правда, з собою принесли, але вона вже не присікувалася.

- Коньяк? І що - всю пляшку прикінчили?

- Та ні! Вона йому всього один раз налила в фужер, тож сто грамів у два прийоми, а коли йшли - недопите з собою забрала. Хто ж вірменський коньяк залишає? Сама ж осилила лише півпляшки шампанського. Так недопите на столі й залишилося.

- То добре, що залишилося, хоч пальчики візьмемо.

- Які пальчики! Шампанське дівчата одразу допили, а порожню пляшку прибиральниця сполоснула і забрала, щоб після роботи здати. А крім того, офіціантка сказала, що за столом наливав мужчина. Його скляночка на місці, а от її фужер зник. Лікар зі «швидкої» вважає, що дуже схоже на отруєння, але потрібен розтин і аналізи.

- Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?

- По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку - висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно - в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку - чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки - що на цю фігуру начеплено.

- Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?

- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?

- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?


5.


Кажуть, в Америці сержант - то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових - то суцільне «село і серце відпочине».

Питаю його:

- Куди той мужик летів?

- У Кратово, - а сам сміється.

- Яке Кратово? І чого смієшся?

- Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»

- Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?

- В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.

- Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така - «Гоп-стоп, Зоя…»?

- Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.

- В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?

- У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…

- Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?

- Бачив.

- У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?

- Ну я ходив.

- Коли це було? Торік?

- Ні, сьогодні.

- І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?

- Забув.

- Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?

Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця - ані руш!

- Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки. Кажеш, складне прізвище? Українське, російське, єврейське чи, не дай Боже, грузинське? Менгвіцетухесія, наприклад. Дуже легко запам’ятовується.

Сержант хіба що не перехрестився:

- Та ні, російське прізвище. Щось із тваринами пов’язане.

- Козлова, Пєтухова, Баранова, Тєлічкіна, Щєннікова? Чи може, все ж таки, Сидорова?

- А до чого тут Сидорова?

- Бо коза - Сидорова, дурню! - не витримав я. Сержант не образився. Напевне, не я першим констатував цей факт.

- Ну, там щось не просто про тварин, а таке, як ото людина коло скотини ходить. Вроді як Скотникова, але не Скотникова.

- Тоді точно Козлодоєва!

Взагалі-то, прізвище жінки було, як потім з’ясувалося, Курощапова. Але до цього ще треба було дожити. А тоді мій колега попив казенної мінералки з холодильника і сказав:

- Я з вами, лягавими, здурію через п’ять хвилин. Це ж треба було так голову забити нормальній людині. До чого тут ваші тухеси з козодралами. Він же летів з Одеси на Волгоград через Київ. Прямого літака немає, російський борт затримувався, тому в них був час випить і погулять. Хвилин через п’ять літак, в який вони мусили сідати, вирулює на злітну. Реєстрація давно закінчилася. Ти, юний натураліст, чеши в касу, візьми список пасажирів рейсу. У нас, хвалити Бога, не електричка Київ-Фастів. Квитки іменні. Зараз подивимося, хто не сів і не будемо морочить собі голову. Матимеш, Сирота, і його прізвище, і її. Бо у мене таке відчуття, що летіти вона передумала.

Мої глибоко заховані підозри почали поступово набирати чіткі обриси. Тому, не чекаючи, доки сержант принесе список, я сказав:

- Його прізвище ми зараз дізнаємось. А от її - чорта лисого. Переконаний. Якщо, звичайно, сержант не сплутав Кратово з Карагандою, Краснодаром чи Кизил-Юртом. З нього станеться. Але і в такому разі максимум до вечора з’ясується - хто запізнився на посадку, а хто не з’явився взагалі. Ото й буде наш клієнт, котрий помер. Чи котрого вколошкали, як ерцгерцога в Сараєві. Втім, ні…

- Що ні?

- Фердинанда застрелили, а цьому отруту дали. Як Сократу.

- Аристотелю, ближче до тіла! Жіночого!

- А щодо жінки, то вона, як та молодість із пісні - не вернеться. Бо ніякого відношення до пасажиропотоку, чи як це у вас в авіації називається, не має. Як і до Одеси, і до Кратова з Волгоградом. Інтуїція тебе не підвела, це справді моя клієнтура. Більше того, я вже, здається, з цією баришнею заочно познайомився.

- Слухай, - мене раптом осінило, - тут така історія розкручується, що однією кавою ти у мене не відбудешся. Тягни коньяк! Тільки не роби вигляду, що не розумієш.

Колега вигляду не робив, тільки пробурчав щодо алкоголю в таку спеку. А я, у свою чергу, пояснив, про що йдеться. Бо поки слухав історію про притруєного пасажира, все повторював про себе: десь я це вже чув. Ну звичайно - пасажир з залізничного вокзалу!

Ми ж тоді знайшли свідка-вантажника, який пригадав, що бачив отого пасажира ще коли він стояв, притулений до стіни вокзалу, але вже в дуже кепському стані. Носильник якраз штовхав возика з валізами по першій платформі, дивився, щоб ніякий телепень під колеса не вперся - так от біля залу «для контингенту» наш клієнт йому під колеса просто таки падає. Бо жінка, що його підтримувала, раптом від нього відбігла зі словами: «Потерпи, я зараз!».

Яка жінка, яка з себе? Молода, без речей, із самою лише чорною сумкою через плече. За мить вона зникла в натовпі.

Ми довго мотузили свідка, але все, що змогли з нього витрусити, вкладалося в два-три рядочки протоколу: «Швидше худа, ніж повна, бо бігла, не засапавшись. Швидше молода, ніж літня, бо красиво рухалась. Начебто темна, але не впевнений, бо дивився проти сонця. Начебто довге волосся, а може і заколота на потилиці коса - сонце світило в очі, не роздивився». Звісно, коли протягом зміни перед тобою мерехтять тисячі рук, ніг, голів та інших частин тіла, то мимоволі в пам’яті все переплутається. Особливо, якщо в цей час відходить поїзд номер один на Москву і з усіх динаміків нарізають марш «Прощання слов’янки». Тож на моє двадцяте «Ну, пригадайте, будь ласка, може, ще щось бачили… ви ж людина бувала…», носильник відрізав:

- От тому, що бувала, то й дивлюсь тільки на возика, щоб валізи не поцупили, і на ті, звиняйте, дупи, що перед возиком метушаться - щоб не наїхати. І ні сантиметром вище!

Ага, «ні сантиметром вище»! А Гансові стукнути, що на його території чужа пасеться, спосіб віднайшов!

Та найцікавіше почалося, коли покійник до рук нашого медексперта втрапив. Спочатку на всі питання «Що новенького?» він, медексперт себто, тільки пирхав. Але коли в кінці дня до лабораторії зазирнув Старий і теж спитав: «Ну, що у нас новенького?» - випростався, зітхнув і «обрадував»:

- Здається, є для вас подаруночок. Висновки, як завжди, попередні, але, на мою думку, до витверезника втрапив не традиційний клієнт «у стані сильного алкогольного отруєння», а чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю…

- А як же «горілкою від нього смерділо»? - вискочив я.

- Яке там до біса смерділо, брехня! Нюхав я його одяг. Він горілку взагалі не пив - коньяк. Та й то ледве сто грамів.

- Ага, коньяк…

- Не перебивай. Дай думку закінчити… чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю прийняв конячу дозу певної отрути.

- Що за отрута? - стрепенувся Старий.

- Це, власне, і не отрута, а, так би мовити, медпрепарат.

Я не був би я, якби не став докопуватися, в чому, власне, різниця.

- Розумієш, - пояснює медексперт, - все залежить від дози. Скажімо, від зміїної отрути можна загнутися, а можна й розігнутися.

- Дотепи у тебе…

- Я подивлюсь, яким ти будеш дотепним, коли тебе радикуліт скрутить, а під рукою віпратоксу не буде.

Старий із розумінням кивнув, а медексперт продовжив:

- Коротше - в нашому випадку клієнта напоїли…

- Та чому ж «напоїли»? Відчув себе кепсько, випив одну таблетку, не подіяло - так він цілу жменю зажував. От тобі й передозування.

- Розумієш, це тобі не валідол і навіть не нітрогліцерин. Я тому, Сирота, кажу «напоїли», що це препарат, котрий - у рідкому стані - застосовується у хірургії. Конкретно - для складних операцій на серці.

- Для анестезії?

- Не зовсім. Для абсолютного розслаблення м’язів. Щоб серденько під скальпелем не смикалося.

- Однаково не втямив.

- Якщо в операційній, та потрібна доза, та під апаратом штучного дихання - тоді все гаразд.

- А якщо на лавочці та після конячої дози… тоді все ясно.

Але медексперт, певно, втомився зі мною сперечатись і повернувся до Старого:

- Ще не все ясно. Бачите, товаришу підполковник, ця, так би мовити, гидота в аптеках не продається. Навіть під червону печатку. Її перед кожною операцією лікарняні фармацевти готують - кожному пацієнтові ін-ди-ві-ду-ально.

- Так, - зітхнув Генерал, коли ми йому доповіли про цю розмову, - заварилась каша… Добре, за роботу! Цих «трьох богатирів» з витверезника - ік бісовій матері геть з органів! Анулювати прописку - і в село їх, у село!

- «В деревню, к тётке, в глушь, в Саратов…»

- А в розвиток теми: капітане Сирота, встановіть, як це покійний впотребив такого йоржа чи, як кажуть деякі молоді і самовпевнені, коктейль. А потім будемо розбиратися, що з цим фантом робити.


6.


Я співставив обидва епізоди - на вокзалі і в аеропорту. В обох випадках потерпілими були мужчини середнього віку, солідні, грошовиті транзитники. І там, і там дуже легко загубитися серед натовпу. Та головне - таємнича жінка. Вона зникає разом з гаманцем мужчини в момент, коли потерпілий остаточно втрачає свідомість. І ще - в кожному епізоді отрута наливалася в алкоголь. Офіціантка з ресторану в «Жулянах» пригадала пару, бо вона сиділа довго, не поспішаючи. Ну, там ресторан невеличкий, працює до двадцять першої нуль-нуль, тому можна запам’ятать. А вокзальний - то вже стадіон зі столами. І цілодобовий конвеєр. І не чути нічого, крім оголошень диспетчера: «Громадяни пасажири, у зв’язку з запізненням, стоянка швидкого поїзда Сиктивкар-Жмеринка скорочується до двох хвилин. Вихід на посадку - через приміський вокзал на четверту платформу…».

Тож ніхто нічого не запам’ятав. Це ми логічно вирахували щодо ресторану. Бо не випадало таким людям розливати пляшку горілки по склянках на брудній лавці в залі чекання.

Мій авіаційний колега, коли я йому все це розповів, просто таки вчепився в мене, як кліщ:

- То значить що - ти у мене цю справу забираєш? Зрозумій - у нас не сьогодні-завтра інспекторська перевірка. А тобі яка різниця - розслідувати одну справу чи дві однотипних?…

- Коли я тобі востаннє казав, що ти свиня?

- На останньому курсі. Коли ви мене всією групою тепленького в багажник таксі запихали.

- Так таксист відмовився тебе в салон брати! Ти ж перед цим у калюжі скупався - в своєму охрініло білому!

- Так привід же який був! Випуск!

- Добре. Закрили меморіал. Все зрозуміло. Ти мені наміряєшся скинути свій «висяк» за нещасну чашку розчинної кави і пару чарок коньяку? А я повинен карячитися перед «групою товаришів»? І хто ти після цього?

- Коли ти зазирнеш до багажника машини, котра тебе назад повезе, ти мене свинею обзивати перестанеш.

- Невже за свої?

- Взагалі-то… з конфіскату… з митниці. Але це навіть краще!

- А що повезуть у багажнику моєму начальству?

- Сирота, не бери в голову. Ось тобі течка, тут усе, що ми накопали плюс документи для передачі - від нашого столу до вашого столу.

- Це, дорогий мій, вже ті столи, де нам по вусах текло, а до рота не попало…


Мій друг, виявляється, мав якісь приватні зв’язки в експертизі. Бо результати аналізів я одержав через добу - нечувана оперативність. Хімічний склад отрути з епізоду на вокзалі повністю співпадав з отрутою, котра вбила транзитника в аеропорту. Унікальність почерку злочинниці, а може, злочинців, виключала співпадіння. Навіть мій улюблений закон парних випадків тут не пасував.

Я пішов до нашого Полковника, доповів усе по формі та й попросив дозволу забрати у транспортників справу щодо отруєння, поєднати її з нашою - вокзальною, об’єднати епізоди під однією палітуркою і передати розслідування мені. Я, чесно кажучи, чекав, що він мені влиндить за мій «інтелігентський лібералізм»: мовляв, нам що - мало своїх покійників, що ми мусимо їх у транспортників позичати? Та цим ледарюгам - їм лише раз поступись, то вони всіх своїх мертвяків будуть нам під двері Управи підкидати!

На моє здивування, Полкан навіть зрадів:

- Сирота, ти геній! Одним «висяком» більше, одним менше, погоди не зробить! Все одно премії за цей рік нам не бачити. Зате нехай тепер хлопці з транспортної спробують не забезпечити мене з жінкою квитками на Адлер і назад! Я їм стільки «висяків» накидаю, що не розігнуться. Всі нерозпізнані трупи будуть знаходитися виключно на території транспортної міліції.

А потім мій начальник споважнів і сказав уже без жартів:

- Головне для нас обох, Сирота, щоби ця невідома особа жіночої статі зашилася десь якомога глибше і, як мінімум, до мого повернення з відпустки. Бо плодити глухі справи до нескінченності нам з тобою не дозволять. А це саме такий випадок.


Від автора: я тоді почав кепкувати з Сироти. Мовляв, оце і є омріяний ідеальний злочин? Теж мені, романтика! Спека, суміш вокзального смороду, «амбре» людського поту, дезінфекції… пасажири напхані в касові зали, мов оселедці до бочки. Голі трупи, казенні простирадла, придуркуваті сержанти. Сказитись! А де ж романтика тихих осінніх вечорів, коли ще тепло, але навколо кожного ліхтаря світиться велика куля з крапельок туману? На тротуарах лежить перше пожовкле листя, що опало з дерев. На другому поверсі старовинного особняка хтось грає на фортепіано Ф. Шопена… І всю цю ідилію обриває чийсь моторошний крик з будинку навпроти.

Пригадую реакцію Олекси Сироти на такі міркування.


Олекса Сирота:


А от не треба… не треба на ніч Агату Крісті читати, я про це вже не раз говорив. Бо це у неї в романах що не вбивство - то лялечка. Труп лежить, як для підручника з криміналістики. Слідів небагато, бо у них, за бугром, дурних злочинців немає. Капіталістична система їх не терпить. Але водночас доказів достатньо, щоб розумний інспектор Скотланд-Ярду, тямущий бельгійський приватний детектив або просто ота бабця-пенсіонерка, як її там? - змогли показати, на що вони здатні.

- У часи нашого з тобою, Олексо, дитинства це називалося «схилянням перед Заходом». Невже у наших, радянських злочинах немає нічого хорошого?

- Ти хоча б сам зрозумів, що ти ляпнув? Хоча у нас, до речі, міс Марпл або здали б до психушки самі міліціонери після першої ж пропозиції допомогти, або спровадили на той світ як «стукачку» рідні та близькі правопорушника. І взагалі, в Радянському Союзі, де соціалізм переміг нас повністю і остаточно, навіть вбивства прості, мов віник: зарізали на танцях, втопили в сортирі на третій день весілля, зарубали на літній кухні під час проводів до армії, задушили голими руками за пропиття тринадцятої зарплати. Бо у нас і життя, і смерть загальнодоступні як і освіта, робота та охорона здоров’я. Хоча потерпи! «Буде вам і білка, буде і свисток…» Матимеш і романтику, і ліхтарі вздовж набережної, і навіть музику. Щоправда, не Шопена, бо останнім у Києві під класику вбивали Столипіна в 1911-му році. Однак, і не блатну «Мурку». Мають бути у марудній біографії інспектора карного розшуку маленькі чисті острівці надії… Тьху, на лірику потягло! Це ти винен. Треба обов’язково послухати «Если кто-то кое где у нас порой…» - одразу пройде!

До речі, мій колега з Жулянського аеропорту виявився людиною з почуттям християнського милосердя і любові до ближнього, бо до багажника мені закинув не тільки пляшку вірменського коньяку, а й трилітрову банку кавових зерен. Возрадуйся, Сирота!


7.


Попереднє слідство встановило, що ми з волгоградським рейсом витягли, як любить казати Старий, «дубль-пусто». Сержант таки все переплутав, бо небіжчик у «трійці» мав летіти не до Кратова. Він був там лише прописаний, а збирався до Риги. В Одесі не відпочивав, то вже «деза» таємничої брюнетки. Він там був лише у відрядженні, а поправляти здоров’я мав на Балтійському узбережжі, де на нього уже чекала родина. Розслабився, називається, перед законним відпочинком у колі сім’ї! Тепер про мій «ляп»: до Кратова мужчина не міг би долетіти навіть при великому бажанні. Хіба що міліцейським вертольотом, бо це не місто десь поміж Воронежем і Саратовом, а селище в Підмосков’ї. Звичайно, ніякого аеропорту там немає. Так що, крім хабара, я ще одержав анкетні дані на потерпілого по другому епізоду. Наші хлопці з Управи теж не в пелену сякались: оперативно з’ясували, ким була жертва свавілля у витверезнику - за два тижні до випадку в аеропорту. Забігаючи наперед, скажу, що моя законна відпустка спочатку відсунулась, а після знахідки в «Жулянах» взагалі накрилася. На південь замість мене полетів Полкан. Без проблем.

Кажуть, у Сполучених Штатах усю чорнову роботу проробляють комп’ютери, тому йде на усю справу кругом-бігом півдня. Сподівання, що колись таке і в нас буде, особисто у мене викликало лише посмішку. Бо навіть у нас в Управі всі друкарські машинки на обліку в кадебе стоять, а біля єдиної копіювальної машини - охорона мало не з кулеметом. І це в міліції!


Від автора: молодим читачам у це важко повірити, але свого часу кожна нова технологія в галузі поліграфії викликала у радянського керівництва тваринний жах: «Це ж ВОНИ тепер будуть контру і порнуху друкувать!» Штучне стримування комп’ютеризації, між іншим, пояснювалося тим, що біля кожного принтера не можна було поставити співробітника КДБ, навіть позаштатного, а залишити це діло без контролю - ні, краще вже траєкторії ракет розраховувати на папері в стовпчик. Тому у французькому фільмі «Врятуйте «Конкорд» вихід із аварійної ситуації наземні служби оперативно знайшли з допомогою комп’ютера, а в радянській стрічці «Екіпаж» за полірованим столом сиділо двадцять старих придурків - соратників В. П. Чкалова - і радилися, що б такого зробить, аби при посадці у лайнера хвіст не відвалився.


Олекса Сирота:


Що тобі сказати? Залізна коняка перемогла селянську шкапу. Але розумна машина на допомогу нашій дурній голові ніколи не прийде. Мені експерти розповідали про цікаву історію на одному славетному орденоносному київському заводі. Там існувала ділянка гарячої штамповки пластмаси - шкідливе виробництво! Працювали на пресах жінки, котрим таке заняття було шкідливим удвічі, бо випари хімії били не тільки по легеням, ниркам та шлунку, а й по суто жіночій сфері. Тому ударниці або не доношували далі п’ятого місяця, або народжували таке «щось», що жоден спецінтернат не приймав. Дізналися про це товариші вчені з академії і розробили механічного робота, котрий замінив усіх трудівниць до одної. Вони в крик - не хочемо робота! Справа в тому, що за «шкідливість» їм щодня безплатно півлітра молока видавали і цілих три дні до відпустки. Щоправда, здоров’ю це допомагало, як покійному баня. Довелось жіночок наказом переводити в інші цехи, з тими ж заробітками, але без молока і трьох зайвих днів. І що? Не минуло й тижня, як на нічній зміні хтось невідомий вимкнув струм у цеху якраз в той момент, коли над механічним роботом електромагнітний кран проносив важелезну сталеву плиту. Природно, від автоматики залишилася жменька металобрухту і потрощених плат.

Генеральний конструктор нахапався потім неприємностей по партійній лінії, бо спересердя ляпнув при свідках, що відтепер він як і сконструює щось для орденоносного колективу, то тільки автоматичну шибеницю багаторазового використання підвищеної міцності. Аби й танком не розтрощили! Шкідливе обладнання запустили знову, і жіночки радісно продовжили труїтися. Зловмисника, природно, не знайшли.

- Треба було тебе запросити. Ти б знайшов.

- Не підлизуйся.

- А ти не збивайся на манівці. Бо тебе з аеропорту «Жуляни» занесло до заводу «Більшовик». І то була одна підозрювана, а стала - ціла ділянка гарячої штамповки. А покійники лежать і чекають, доки інспектор Сирота перестане розтікатися «мислію по древу».

- Добре, повернемося до наших покійників. Отой жулянський виявився неабияким цабе із московських структур. Ми навіть чекали, що справу перебере на себе Контора. Однак пішов у відпустку Щербицький, а разом з ним і всесильний генерал Федорчук. Тому поменшало народу в органах, котрі нас контролювали, і справу з отруєними транзитниками у нас не тільки не забрали, а навіть не поставили у себе на контроль. Проте від не залежних од мене причин одразу взятися до роботи я не зміг, бо впала на голову чергова надзвичайна подія. Якийсь «Богдан Михайлович Лисов, 1954-го року народження, зріст 180 см, обличчя овальне, шия тонка, брови дугою, вуха великі, відстовбурчені» дременув із Радянської Армії, прихопивши АКМ з двадцятьма бойовими набоями. Я ще подивувався - що то за підрозділ, де вартовому на пост видають один неповний магазин в той час, коли статут караульної служби вимагає як мінімум двох, споряджених повністю, - по тридцять штук набоїв у кожному. А на віддалених від частини об’єктах видавали і по чотири магазини. Невже і в армії розгардіяш розпочався?

Скільки себе пам’ятаю в міліції, кожен озброєний дезертир породжував стереотипну реакцію партійних органів: «А раптом?» Таке враження, що в їхній підсвідомості замість привида комунізму бродить привид дезертира з Радянської Армії, озброєного автоматом Калашникова. Взагалі - хід думок у наших вождів не був позбавлений логіки. Не знаю, як щодо Б. М. Лисова, 1954-го р. н., а от його зброї треба було боятися, бо АКМ - то вам не макаровська «пукавка», з якої і за десять кроків у хлів не вцілиш.


Від автора: через багато років я дізнався, що страх радянських вождів перед озброєними дезертирами мав стовідсотково матеріалістичне обґрунтування. Наприкінці 60-х двоє солдатиків дременули з частини, прихопивши не лише автомати, але й два наплічники з патронами. І не в тайгу на звіра полювати, а в Москву - розстрілювати “головних комуністів за їхні злочини проти російського народу”.

До столиці їм дістатися не вдалося, тому вирішили задовольнитися вендетою в одному з обкомів партії. Але підняте по тривозі вояцтво всіх родів збройних сил вже перекрило все, що можна перекрити. Тоді дезертири увірвалися в перший-ліпший будинок, перебили в першій-ліпшій квартирі всіх мешканців і відкрили вогонь на ураження по натовпу людей, що спішили на роботу.

Поки готували і узгоджували штурм квартири в облозі, поки шукали тих, хто зміг би це здійснити, нерви у одного з солдатиків не витримали. Він застрелив приятеля і здався.

Історію цю, ясна річ, суворо засекретили. Тож цілком ймовірно, що Сирота про неї не знав.


Олекса Сирота:


Сам дезертир своїх намірів не розголошував, однак згідно даних з армійської контррозвідки мав родичів аж у двох обласних центрах Радянської України. Рідня та була, щоправда, - через город навприсядки, невідомо навіть, чи знав солдатик про їхнє існування. Хоча, як припече, то й не таке згадаєш!

В ході подальшого слідства військові «особісти» розшукали офіційну наречену тонкошийого втікача. Півроку тому вона переїхала з села до Києва і влаштувалася на якусь «скриньку», тобто військовий завод. Жила в гуртожитку, чекала повернення коханого з армії, писала йому збуджуючі листи із присяганням «в любві до гроба».

Довелось і міліції кидати печене-варене і лаштувати в цьому гуртожитку засідку. А це справа тонка і делікатна. Можна, звичайно, прийти, сісти за стіл у кімнаті і чекати. Але, пом’яніть моє слово, за такого варіанту вже через півгодини діточки з цього будинку будуть радісно хвалитися на сусідніх вулицях:

- А у нас в сто сімнадцятій кімнаті засідка! Лягаві дезертира ловлять!

За справу взявся Старий, великий майстер щодо міліцейських хитрощів. Влаштувалися ми з комфортом. Там у торці поверху було щось на взірець каптьорки, переробленої з пожежного виходу. Ми зачинили на ключ двері, що вели туди, і навіть ручку зняли, аби ніякий дурень не смикався. Перед порогом влаштували барикаду з відер, щіток та мітел, а вихід на чорний хід розблокували, щоб непомітно міняти людей у засідці. Притягли з червоного кутка пару крісел, щоб можна було ноги простягнути, подбали про лампочки в коридорі, бо нам потрібне було цілодобове освітлення, прокрутили в лутках пару зайвих дірок і затаїлися.

Старий час від часу заходив до нас у закапелок - перепочити пару годин у звичній для часів його оперативної молодості обстановці. Другого дня очікування на Лисова Старий порадив випиляти шмат фільонки, а дірку прикрити спеціальним дзеркалом - з коридору звичайне люстро, з нашого боку - прозоре скло. Комфорт піднявся до світових стандартів.

Б. М. Лисов на побачення з нами не квапився. Виходячи з подальших інформацій, які надійшли (спасибі їм!) від «особістів», то був ще той клієнт. До армії встиг не просто посидіти у колонії для неповнолітніх злочинців, а й добре засвоїти бандитське ремесло. Згідно з законами, його не можна було призивати навіть до будівельного батальйону, але хто на ті закони дивиться, коли рознарядка припре? Зрозуміло, що Лисов не буде швендяти навколо Кремля в армійському «хабе», чоботях і з автоматом за плечима.

- Перш за все він позбудеться форми і переодягнеться в цивільне, - одразу сказав Старий, - потім відкрутить у автомата приклад, аби зручніше було ховати його під одягом, а штик-ніж прилаштує так, щоб миттю вихоплювати. Він не шмаркач, який топить зброю у першій-ліпшій калюжі і біжить навпростець до мами. Знає, що його чекають в Україні, на заході, тому попрямує на схід. Там спокійно відлежиться у когось з «корешів» по колонії. Далі два варіанти - або здобуде чужі документи і розчиниться на одній шостій земної кулі, або спробує прорватися за кордон.

- Що з цього виходить для нас? - продовжив старий лягавий. - Сюди, до коханої, може прийти, а може не прийти. Хоча, якщо надумає дітись «за бугор», то вибір у нього маленький. Китай далеко, до Туреччини -лише через Кавказ. Але там зараз усе Політбюро відпочиває. Тільки Лисова з автоматом не вистачає. Що залишається в загашнику? Одеса або Іллічівськ, бо сухопутний кордон для нього - дохлий номер. Навіть якщо прорветься, брати-демократи назад віддадуть. Будемо чекати…

Я так детально все переказую, бо в ту ніч, коли Старий вирішив почергувати в засідці до ранку, ми з ним пошепки не про дезертира, а про таємничу брюнетку розмовляли. Старий, як справжній корифей, почав мало не з часів Адама:

- Загалом поїздні та вокзальні злочини - то не наша справа, а транспортної міліції. Але ж навіть професіонал вічно на колесах не житиме. Треба десь відіспатися, помитися, крадене збуть, а це вже наша територія. Колись поїздні були злодійською елітою. Серйозна компанія. Бо тут треба і актором бути, і психологом, і взагалі - організованою людиною. Бо поїзд - це тобі не ГУМ, в будь-яку секунду не вийдеш. Мало вкрасти - треба ще й так на зупинці зійти, щоб тебе, як мінімум, не запам’ятали. Крім того, у Хацапетівці, звідки до цивілізації півдня автобусом, теж не заховаєшся. Одне слово - в поїздні йшли ризиканти. У вокзальних простіше, бо вокзал нікуди не їде і на ньому чимало клієнтури. Тут своя спеціалізація була - хто біля кас кишені чистив, хто в залах чекання «на довірі» працював, а хтось п’яних обкрадав. Ну, алкоголь використовували і поїздні - для надійності. Снотворне у СВ переважно підсипали, бо там клієнт особливий, грошовитий. І свідків немає, тільки ти та «фраєр». Клофелін з’явився відтоді, як снотворне почали під круглу печатку продавати. А з хімією таких проблем немає. Що цікаво, клофелінщики - це, як правило, жінки. І то не будь-яка «Маруха», по котрій зону за три кеме видно. Мені розповідали, що цей промисел починали ті, котрі раніше «на довірі» працювали. Запам’ятай про всяк випадок цю подробицю. Спочатку клофелін тільки в поїздах капали, тепер на ресторани перейшли. А що, приємно і корисно. Випили, закусили, потанцювали, потім мужику «на коня» у шкляночку енну кількість крапель, він і з копит. Залишається всього нічого: клієнта на лавочку, його гаманець - собі на пам’ять, і - на добраніч, діти!

- Мене інше цікавить. У офіціанток, як правило, пам’ять професійна, особливо, у таких ресторанах, як вокзальний. Там якщо гав ловитимеш, то вирахують більше, ніж заробиш. А нашу пару вони так і не пригадали.

- Щоб ти знав, Олексо, клофелінниця, якщо клієнт «попливе» до розрахунку, платить офіціанту з власної кишені. Їй скандал не потрібен, вона не «динамо крутить», а серйозною справою займається. Вона, навіть якщо й завалюється, то в зоні спить на нижніх нарах, ближче до батареї. Тому наша й поводилася так, щоб увагу до себе не привернути, навіть зайве виделкою об тарілку не дзенькнула. В твоїй історії мене інше дивує - досі клофелінниці своїх клієнтів до смерті не доводили. Їм аби памороки людині забити. І ще - експерти розповіли, що та хімія, котру брюнетка підливала, від клофеліну набагато сильніша і доза була обидва рази - стовідсотковий гаплик! А це вже на розстрільну статтю тягне. Щось воно не тулиться, Олексо… Можливо, їй не гроші потрібні були? Ну, вчинили покійнички їй коли-небудь щось таке, що тільки вбивство душу заспокоїть? Може, помста?

- Цих мужиків нічого не об’єднує, - заперечив я, - де Кратово, а де Рубіжне? Вони ніколи один одного в очі не бачили. Навіть на партконференціях - я перевіряв.

- Господи, Сирота, ти наче не в міліції служиш! «Нічого не об’єднує, ніколи не бачились»… Я пам’ятаю один епізод із юною дурепою, вона ще на суд в піонерському галстуку прийшла. Погодилась увечері піти на квартиру до малознайомого дорослого дядька. Він її напоїв, побив і зґвалтував. Піонерка вирвалася, вибігла на вулицю, гальмонула машину: швидше везіть до міліції! Аякже! Там троє бугаїв сиділо - дали в голову, завезли на Берківці, там зґвалтували і кинули непритомну поміж могил. Ще слава Богу, що не вбили! Взяли ми їх усіх. Так от оті троє з четвертим, який фактично був першим, зустрілися на лаві підсудних. Що характерно, не тільки по одній статті, а й по одному пункту разом пішли. Хоча до того один одного в очі не бачили! Їх об’єднала потерпіла.

- А з нею що було?

- Та ти її знаєш, Сирота. У неї тепер кликуха «Гроза трипдачі». Зрозумів? Думаєш, якщо у нас людина людині друг, товариш і брат, то все почуття помсти в анонімки виродилось? Якби! Є ще молодша сестра помсти - заздрість називається. Тільки вона коли в гудок виходить, а коли з помстою в парі лазить.

Цікаві філософські міркування Старого перервали звуки кроків у коридорі. Усі синхронно зиркнули на годинники - за чверть друга ночі. Через наш ілюмінатор ми побачили спочатку овальну клаповуху голову на тонкій шиї, потім усю фігуру, десь під сто вісімдесят сантиметрів зросту. Молодик був зодягнений в спортивний костюм та якусь подобу темної куртки, на ногах мав солдатські чоботи, які грюкали на весь коридор. Хтось із наших прошепотів:

- Він?

Я огризнувся:

- Вийди і попроси - хай скаже «кукурудза». В об’єктивці на Лисова було таке: «не вимовляє літеру «р».

Старий стусонув мене кулаком під ребро і жестом показав, аби відчиняли двері. Добре змащений замок навіть не клацнув. Тим часом клаповухий підійшов до дверей, за якими спала подруга Лисова, і рефлекторно витер чоботи об ганчірку коло порога. Старий уже підняв руку, щоб дати сигнал, але в цей момент на стелі розчинився люк, який ми вважали забитим наглухо, і звідти на голову дезертиру впало троє мордоворотів. Як потім з’ясувалося - військових особістів. Бідолаха навіть не квакнув.

Коли солдатика відкачали, а подругу добряче притисли, виявилося, що це не Лисов, а його сексуальний дублер, котрому, щоправда, не обіцяють «любві до гроба», зате регулярно пускають у койку. Частина, в якій служив солдатик, квартирувала за дві вулиці, а самоволка для страждальця - не проблема.

Справжнього Лисова через місяць вбили у перестрілці наші прикордонники. Він проривався в Китай…


8.


Я спокійно повернувся до історії з потруєними транзитниками, радіючи, що дезертира вбили не в нашій республіці. Інакше б довелося міліції брати участь у старовинній партійній забаві: «нагородження непричетних, покарання безневинних». Кажуть, в аналогічних випадках шеф республіканського КДБ Федорчук, обов’язково в присутності самого Ве-Ве, знімав невидиму пилинку з мундира нашого міністра і лагідно цікавився: «Що ж це твоя міліція вже зовсім мух не ловить? Мої прикордонники мусять твоїх клієнтів перехоплювати, наче шпигунів для них мало. Ну-ну! Я вже доповів Юрію Володимировичу Андропову». Подейкують, що наскакувати на командуючого округом та його особістів голова КДБ чомусь не наважувався. Можливо, військовики мали сильнішу, аніж андроповці, позицію у Політбюро. Тому всі відігрувались на лягавих.

Наше хитре начальство швиденько спровадило на Орджонікідзе рапорт, в якому особливо наголосило на тому, що міліція провела спільну з особістами операцію в обстановці, максимально наближеній до бойової. Хай нас Бог милує від реальної ситуації - перестріляли б один одного! Лисов, кажуть, половину прикордонної застави «дембельнув»: кого через госпіталь, а кого через домовину з музикою… і це з двадцятьма патронами в ріжку! Ворошилівський стрілець.

Цього разу нам обійшлось.

Ще до початку полювання на Лисова я надіслав запит щодо всіх зафіксованих «хімічок». Матеріали надійшли швидко. Я розглядав фотографії цих баб і думав про сексуальну невибагливість деяких мужиків. Щодо спрямованості дій потерпілих, я не мав ніякого сумніву, бо для чого ж іще випадкову знайому до ресторану тягнуть. Напевне ж не для того, щоб показувати їй фотографії своїх дружини і дітей. Я, особисто, цих баришень не те що нікуди б не запрошував, я б за ними в гастрономі черги не займав! Таких у пору моєї юності чомусь називали «вампірками».

Старий викликав і особисто притис Ганса. Той уважно вивчив фото галерею і сказав:

- Маєте рацію, Іване Борисовичу. Щоб на такі пики клюнути, треба пити безперервно від Калінінграду до Новосибірську. Завтра ж починаю чистку кадрів. Дякую, товаришу підполковник, за науку.

Старий тільки рукою махнув.

Однак, естетичні смаки - то одна справа, а слідство - зовсім інша. Я показав усі фотографії тим, хто бачив нашу брюнетку в аеропорту. Сержант і лікарка сказали: навіть близько не схожі! Мент додав: «То була справжня дама, а це - лахудри!» Офіціантка була ближче до істини: «Може, якби декого із них відмити, зачесати і розфарбувати, то здаля, через три столики в тіні, щось би і нагадувало. Але тої, що вам треба, серед них немає. У цих - погляди якісь перелякані чи навіть зацьковані. А у тої, - офіціантка пошукала потрібне слово, - різкий! Я щось у неї запитала, то вона так на мене зиркнула! І примружилася трохи».

Переляканий погляд! А який він іще буде, коли тебе фотографують у слідчому ізоляторі, і не на добру пам’ять громадянину начальнику. Зиркнеш тут! Що там мені Старий вночі про мотиви казав? Помста?… Ну, я знаю таку форму ревнощів. Може вбивством закінчитися в порядку розплати за реальну чи надуману зраду. Але тут не те.

Чув я від старших оперів, що бувала помста за події часів війни. Колишні партизани і підпільники старі порахунки зводили. Особливо 9-го травня, після тостів «За Родину, за Сталина!» Знову ж таки не підходить, бо війна тридцять років, як закінчилась. Обидва потерпілих в партизанах не були, бандерівців з бункерів не викурювали, на якихось ворогів ніколи не скаржились. Отже, і це порожній номер. Хоча… той же Старий розповідав, як одному герою, нині секретарю обкому, якийсь відвідувач на особистому прийомі об голову горщик з квітами розбив. З’ясувалось, у роки війни його сім’ю німці розстріляли, а він вцілів, бо у баби гостював. Скільки йому тоді було, років п’ять, здається? У тої баби після цього з головою стало негаразд з горя, вона і вбила хлопцю в мізки: мовляв, могли твоїх батьків та братів з сестрами партизани врятувати, але не захотіли. Затуркала малого, от він виріс, розшукав колишнього командира тих партизанів - і горщика з квітами йому в лоб. А партизан наш про цю сім’ю гадки не мав, ані в війну, ані після неї, бо його загін тоді взагалі за три області в болоті від німців відстрілювався.

Як там мене Старий наставляв: жінка може об’єднувати абсолютно незнайомих людей? А може, не жінка, а жінки? Маємо класичний варіант «закону парних випадків»?


Від автора: закон, на який часто посилався Сирота, не зустрічається в жодному підручнику криміналістики. Це одна з легенд карного розшуку. Кажуть, якщо десь у регіоні чи великому місті скоюється важкий злочин і його одразу не розкрито, за якийсь час відбувається другий, дуже схожий. Але це лише аналог, бо його здійснить інший злочинець, котрий може і не знати про перший епізод. Хоча співпадінь буде дуже багато. Через те старі сискарі, маючи на руках лише два епізоди, не поспішають говорити про єдиний почерк, а чекають для цього третього випадку.


Олекса Сирота:


Поміркувавши добряче, я відмовився і від цього, рятівного варіанту. Могло бути таке, що транзитника з вокзалу притруїла одна «хімічка», а клієнта «Аерофлоту» - зовсім інша. За однієї умови - якби обидві використали клофелін. Але тут отрута була вельми екзотична. Більше того, експерти стверджували, що її смертельний ефект проявляється виключно у сполученні з алкоголем. Чортівня якась! Таке враження, що зараз не семидесяті роки двадцятого століття, а середина дуже середніх віків, і що це не Київ, а яка-небудь Венеція, де коханки труять коханців, племінниці - дядьків, а доньки - тата з мамою. Однак це не підстава сидіти в двадцятому віці, склавши руки, і чекати, доки таємнича брюнетка спровадить на той світ ще одного або більше транзитників.

Є такий вираз, який дуже любить наше неміліцейське начальство - профілактика правопорушень. Дурня все це! Можна, звичайно, попередити ту ж саму вокзальну міліцію, аби частіше зазирала до ресторану і тримала в полі зору пари, в яких жінка - молода брюнетка, а мужчина - солідний громадянин віком під п’ятдесят. По-перше, лягаві будуть тримати в голові цю інформацію рівно три дні, бо людський мозок має здатність забувати. Ще який-небудь Лисов з кулеметом втече, або троє мужчин, з вигляду - геологи, ощадкасу візьмуть, і все! Простий радянський міліціонер не може тримати в голові забагато інформації, це протиприродно… По-друге, уявімо, що завтра наша брюнетка перефарбувалась у блондинку і закадрила не мужика під п’ятдесят і з пузом, а стрункого, молодого, довгоногого кандидата в збірну Союзу з шахів. Куди вона тоді дінеться, твоя профілактика? Ні, як на мене, то найкращий спосіб упередити злочин - зловити самого злочинця. Нехай сидить в зоні і не псує статистики. Тому я поставив перед вокзальними та аеропортівськими колегами дещо інше завдання: «Не спіть, імітуйте активність. Швендяйте по території, зазирайте в обличчя, перевіряйте документи. Робіть вигляд, що вас багато. Як не зловимо, то хоч налякаємо!»

Чуда не сталося. Брюнетка або не звернула уваги на нашу активність, або чхати вона на неї хотіла. Третій варіант, ближчий до дійсності - не було ані активності, ані її імітації. Таємнича незнайомка виринула в ресторані аеропорту «Бориспіль». Працювала дуже ризиковано, бо це вам не вокзал з десятьма платформами і сотнею вулиць навкруг, і навіть не «Жуляни», які давно вже в’їхали в саме місто. Це «Бориспіль», маленька автономна структура посеред поля. Пішки далеко не забіжиш - звідусіль видно, а на автобуси і таксі черги. І все ж вона ризикнула.

Цього разу її ледь не схопили. Хоча, здавалось би, все передбачила: і обставини, і клієнта відповідного. Уяви собі: ресторан аеропорту. Звуковий фон - окрім гудіння літаків за вікном, оркестр нестямно врізає романс «Коли б я мав золотії гори…».

За одним із столиків - немолодий чоловік у номенклатурній трійці і наша жінка. Біля них - офіціант з блокнотом.

ЧОЛОВІК:…і коньячку, коньячку!

ЖІНКА: Ой, ні! Я тільки шампанське п’ю. А коньяку поки що не треба, досить по сто грамів горілочки… у мене є одна ідея. (підморгує чоловікові).

Офіціант відходить.

ЖІНКА: Тут коньяк не дуже… вони його горілкою розводять… А мені ось перед відльотом друзі пляшечку хорошого подарували, справжнього вірменського. Так чому б не випити його просто зараз?

ЧОЛОВІК: Чудова ідея!

Офіціант приносить замовлення, відкорковує шампанське, ставить бокал, горілчані чарки і карафку. Йде. Жінка дістає з сумки сувенірний «мерзавчик» із коньяком, наливає в горілчану чарку чоловікові, озираючись на офіціанта, мовляв, щоб не побачив, ховає пляшечку в сумку.

Чоловік розпливається у посмішці. Потім піднімає чарку з коньяком, встає, зігнувши руку по-гусарськи. Жінка, сидячи, бере бокал із шампанським.

На повторення рефрену романсу: «…щоб мною володіла ти…» чоловік хвацько перехиляє чарку - і тут же хапається за горло і падає долілиць, перекинувши стіл.

Дзвін посуду, вереск жінки, оркестр замовкає…

Річ у тім, що той, котрий став її новою жертвою, мав якусь там рідкісну ваду організму. Отрута на нього подіяла не поступово і за якийсь час після вечері, а одразу. Випив - і миттю впав. Спочатку обличчям об стіл, а далі - на підлогу. Не знаю, хто часом рятує від розплати кримінальний елемент. Зрозуміло, що янголів-охоронців у нього немає, але якийсь антихрист з крильцями, напевне, є. Пояснюю з подробицями.

Отже, клієнт нашої красуні, солідний транзитник в костюмі-трійці випиває чарку коньяку і з гуркотом вирубається. Фізіономія - в один бік, ноги - в другий, стілець - в третій. За звичайних умов увесь зал впірився б у потрібному для міліції напрямі. Офіціанти погнали б на місце події, як дурні з гори. А тут, уяви собі, саме в той момент, коли душа жертви без усяких транзитів летить на небо, до ресторану заходить Муслім Магомаєв під руку зі своєю дружиною, - прізвище забув, але це народна артистка Тамара Синявська. Оркестр негайно врізає: «Ах, эта свадьба пела и плясала!», народ зривається на ноги і починає ляпати в долоні, співак удає, що йому незручно, але приємно, музиканти переходять зі «Свадьбы» на «Катюшу», бо цю пісню його дружина завжди в концертах співає, а в результаті - вже мертвого пасажира помітив один-єдиний офіціант. Та й той не одразу пропхався до столика. І тут треба констатувати, що у нашої дами таки залізні нерви. Вона сама кидається назустріч офіціанту, хапає його за петельки і кричить:

- Моєму чоловікові погано! Де у вас телефон?

Офіціант автоматично показує на двері до вестибюлю. Жінка вигукує:

- Благаю, допоможіть йому, а я по «швидку»!…

І вибігає у вказаному напрямі. Офіціант схиляється над мужчиною, намагається розстібнути йому комір сорочки і розуміє, що то вже зайва процедура. Клієнт більше ніколи і нікому не заплатить. Хіба що Харону… Усвідомлення цього факту мобілізує офіціанта в правильному напрямі. Він не пробує воскресити покійника, а стрімголов кидається до підрозділу міліції. Бориспіль - то не Жуляни, у ньому, між іншим, і митниця є, і прикордонна служба, - для міжнародних рейсів. (Були вони і в Жулянах, на випадок паскудних метеоумов Борисполя, але звідки Олексі було про це знати? - авт.)

Та й хлопці з «Контори» тут не випадкові гості. Плюс міліціонери повітряного супроводу, ті, котрі в цивільному літаки супроводжують. Загін чималий, бо рейсів багато. Через кілька хвилин усе, що було в змозі бігати, стріляти і гавкати, розпочало облаву на прилеглих територіях. Подзвонили військовим льотчикам, які мають в Борисполі свою зону, і їхні вартові негайно перекрили той сектор.

Першою примчала підмога з містечка Борисполя. Столична міліція прибула трохи пізніше, але даішники на КПП харківської траси вже через три хвилини після того, як інформація прийшла в Управу на Богдана, почали зупиняти і перевіряти всі машини, що йшли з боку аеропорту. Їм допомагали хлопці з Дарницького райвідділу. Жінка - як у воду впала. Від’їхати вона не могла теоретично, бо на автобус-експрес була велика черга. Крім того, єдину машину, що встигла відійти за цей час, гальмонули на КПП. На таксі черга була менша, але кілька хвилин все одно треба було почекати.

Я вважав, що жінка приїхала з «ліваком», який чекав її десь поряд з аеропортом, але не дуже на виду. Він же й повіз потім брюнетку, але не через Дарницьке КПП, а лісом до Броварської траси. Максимум - до кінцевої зупинки метро. Старий зі мною не погоджувався:

- Вона нікуди не тікала. Заскочила до жіночого туалету, змила косметику, заховала перуку, потім спокійно забрала з автоматичної камери схову сумку, в якій було щось на взірець літнього плаща, і тихесенько передрімала у всіх під носом. Їй навіть не треба було імітувати пасажирку, що відлітає. На крайній випадок сказала б, що чекає спецрейс із Уренгою з вахтовиками - там її чоловік. Бо, якщо чесно, то самого будинку аеропорту так ніхто і не перевірив. Прочесали кожен кущик, до самої траси, а про зали чекання навіть не подумали.

- От же халепа: здавалось би цього разу свідків більш ніж достатньо…

- Ти пам’ятаєш старе міліцейське прислів’я? «Бреше, як свідок». Я б усі їхні свідчення за один-єдиний відбиток пальчика її віддав. Але - не з нашим щастям. Офіціант казав: вона в то-о-оненьких таких рукавичках була…

- Зате словесний портрет ми, як то кажуть, змалювали. Є з чим працювати. Хоча жінці зовнішність змінити - раз плюнути. Перефарбувала волосся, змінила зачіску, намалювалась, окуляри одягла… ось і тут - окуляри.

- То вона що - весь час в темних окулярах була? Чи тільки на вулиці?

- Ні, і в ресторані теж.

- Жінка не знімає темних окулярів у приміщенні в трьох випадках: коли у неї під оком “ліхтар”, коли вона не встигла нафарбуватись і коли вона не хоче, щоб її пізнали.

- І четвертий - якщо мужчина скаже, що їй ці окуляри личать. Але, на мою думку, у нас не той випадок.

- Гаразд, не відволікайся на лірику.


9.


Єдине, що нас втішило - жінка не встигла поживитися. Гаманець залишився у внутрішній кишені піджака, небіжчиків «дипломат» - під столом, чемодан - у камері схову. Пасажир летів зі Львова до Новосибірська через Київ, рейс затримали - погані погодні умови на Південному Уралі. Ніяких матеріальних слідів жінки і цього разу не залишилось. Ніж та виделка були акуратно витерті, бокал зник.

Офіціант бідкався, що посадив пару в тінь - на їхнє прохання. Тому запам’ятав лише коротку, «під пажа», зачіску жінки, її темне волосся, косметику, що більше скидалася на грим. Решта подробиць - то вже не факти, а враження: «Красиво ходить, бо ніг не волочить». Розмову мужчини і жінки офіціант не чув, тому що оркестр грав голосно, а оголошення про затримки прибуття та вильотів передавали ще голосніше. Клятий циклон над Уралом і нам, лягавим, зіпсував роботу, тому що пасажирів в аеропорту набралось ледь не втричі більше.

Про те, що незнайомка прихопила з собою бокал, я вже казав. Крім того, вона попросила офіціанта прибрати весь посуд і тільки після цього накапала своє зілля в чарку приятелю. Але тут вона сама себе перехитрила, бо мало не відкритим текстом пояснила нам, лягавим, що вже мала справу з кримінальним кодексом - і неодноразово. Бо добре знає, що таке прямі та непрямі докази.

З цього приводу відбулася дуже цікава дискусія у нас в Управі. Старий викликав до себе в кабінет нашу групу і вмив, як останніх шмаркачів:

- Ну, на що авіаміліція схалтурила, так від цього нікуди не дінешся. У них своя специфіка: схопить і скрутить злочинця до того, як він витягне зброю. Мені пояснювали, що збити Іл-18 можна одним-єдиним пострілом зсередини. Аби куля влучила туди, куди треба. Тому хлопці з Борисполя зробили те, що мали зробить - одразу кинулись навздогін. Добре, облишимо, бо з них своє начальство стружку зняло на всю глибину різця. Але ж ви нормальні сискарі, без крилець. У вас повинен бути тільки один пропелер… самі знаєте, де! А ви що? Побігли слідом за авіаторами, перетрушувати те, що вони вже перетрусили. А треба було що? Перше - поставити раком усі зали, включно з депутатською. Сирота, нічого хмикати за чужою спиною. Зайдеш до мене, я тобі покажу посвідчення «Члена Президії Політбюро ЦК КПРС», хоча такого органу ніколи не існувало. Але один розумний аферист із цією «липою» обкоми партії дурив! А зляпати посвідчення якогось якутського чи калмицького автономного депутата - півдня роботи.

- Поїхали далі, - продовжив Старий, - стосовно відбитків пальців. Те, що вона вчасно спровадила посуд на мийку, - «один-нуль» на її користь. Але ж отой бокал - вона що, з ним по аеропорту бігала? Ні, викинула в якусь урну чи в корзину для сміття в жіночому туалеті. До речі, спасибі за підказку. Треба буде спеціально підсилити вашу групу кількома жіночками з бригади, яка ловить кишенькових злодіїв. Хоча б для перевірки жіночих туалетів, душових і тому подібного. А потім у них реакція миттєва, у цих баришень. І кисті рук міцні - як стисне, то й Жаботинський заверещить.


Від автора: зараз уже важко встановити, в чиїй високій керівній голові народилася дурна ідея вивести жінок зі штатів оперативних підрозділів міліції. На ті часи прекрасній половині дозволялося служити тільки в інспекції у справах неповнолітніх та відділах експертизи. Навіть у згаданій бригаді по кишеньковим злодіям жінки працювали напівлегально. Такий підхід добряче давався взнаки слідству, особливо, коли воно стикалося з жінками-злочинницями.

Стосовно Жаботинського - то він був у семидесятих роках абсолютним чемпіоном і рекордсменом світу по штанзі. Серед болільників мав ніжне прізвисько «нечиста сила». На жаль, наші діти при згадці про Жаботинського і його попередника Юрія Власова кліпають очима. Щоправда, Юрію Власову повезло. Він став письменником, потім засідав у Верховній Раді СРСР - при Горбачові і, кажуть був навіть депутатом російської Держдуми.


Олекса Сирота:


При згадці про урни та корзини зі сміттям хтось із молодих інспекторів скривився. Отут Старий і видав свій улюблений монолог про деяких інтелігентів, котрі хочуть і рибку з’їсти, і на його місце сісти, і кісточкою не вдавитися.

- Ваше діло собаче, - кричав Підполковник, - винюхувати і розгрібати! Офіціантів допитали, але це і сільський дільничний зробив би. А пасажирів, котрі вже другу добу в аеропорту стирчать, хто-небудь опитував? Вони, між іншим, зранку, коли розпогодилося, порозліталися на всі боки і передавали вам привіт. Ви що думаєте - я про сміття зараз пригадав? Ні, як тільки мені подзвонили про всю цю веремію. Але у нас в черговій частині раптом заповажали старість, і я дізнався про все це лише коли прийшов на роботу. Тепер єдиний наш доказ, отой бокал, спочиває на міському звалищі. Що, послати всіх вас туди, аби ви рученьками розгребли і перебрали? Варто було б, та шкода часу. Бо ця ваша триклята брюнетка, чи яка вона там, скоро знову виступить! Чого дивитесь на мене, наче ніколи не бачили? Скільки часу пройшло між першим і другим епізодами? Два тижні. Між другим і третім? Місяць. Гроші, які вона взяла у відпускника, напевне, закінчились, інакше б вона не ризикувала у Борисполі. Тепер у неї порожньо, бо зірвалось - клієнт помер до того, як вона йому кишені і «дипломат» почистила. Якщо вона така, як я собі її уявляю, то четвертий епізод буде останнім. Їй у Києві залишатися не можна, а дременути подалі - потрібні башлі. От і все, а тепер геть звідси, щоб я вас не бачив… до шістнадцятої години. Принесете пропозиції! А Сирота, як я бачу, вже дозрів для бесіди, тому залишиться.

Всі розійшлися, крім мене. Старий за звичкою не поспішав. Дістав зі старого срібного портсигара з трьома богатирями свою «біломорину», старанно розім’яв, припалив, кілька разів з насолодою затягнувся і відклав недопалок на край попільнички. І лише тоді перейшов до суті:

- З чимось незгоден, Сирота?

- Із собою, товаришу підполковник.

- Хвалю! Ти знаєш, як Сидір Артемович Ковпак інформацію ділив?

Я чув цю байку разів п’ятдесят, однак щоб утішити Старого заперечливо похитав головою. Він докурив свою цигарку і пояснив:

- Найвірогідніша інформація: «Сам бачив». Далі йде: «Думаю». І вже наостанок - «Хлопці казали». Кажи, що бачив?

- Нічого крім трьох трупів і кількох дурних свідків, які стояли поряд зі вбивцею, але головного так і не помітили. Наприклад, такої дрібнички - чи у нашої дами своє волосся, чи перука.

- Хай буде! Тепер - що думаєш?

- Думаю, що наші інструкції писав сліпоглухонімий начальник антарктичної станції. Бо вони не мають нічого спільного з реальністю. Подивіться - по третьому епізоду авіаміліція першою куди подзвонила? Своєму начальству. Потім вислухала їхні розпорядження. Після цього транспортні полковники повідомили нарешті нашу Управу, здавалося б - кілька зайвих хвилин. Але для кого вони не зайві? Для вбивці. Тепер пригадайте, як втрапили до нас два перших епізоди. Добре, що мій приятель здогадався викликати мене всього через дві години. А скільки днів перший труп перекидали з однієї служби до іншої? Тут би не те що доктор Ватсон - Шерлок Холмс усі подробиці позабував би. Ми з вами хто - розшук! Повинні приїздити, як пожежна команда. А нас, в кращому випадку, викликають водночас із труповозкою. Тож не дивно, що у нас не тільки бокали, а й небіжчики зникають.

Старий не витримав:

- Олексо, ти мені на цю тему вже десятий раз плачешся. Говори конкретно про справу, а філософію віддай замполіту.

- Конкретно не подобається одна обставина. За моїми підрахунками грошей, які вона взяла в Жулянах, вистачило б надовго. Чому ж вона засвітилась у Борисполі замість того, щоб лежати у Гідропарку і грітися на сонечку?

- Напевне, тому, що взята нею сума в обох епізодах була приблизно однаковою. У того, з вокзалу було при собі двісті карбованців плюс квиток. У жулянського фраєра приблизно стільки ж. Якраз на місяць нормального життя, якщо не шикувати щовечора по ресторанах. Але вона в них не шикує, а тільки працює.

- А от і не однакова сума була у небіжчиків. Бо у того жулянського крім відпускних ще й оздоровчі в гаманці лежали.

Старий пхикнув:

- Теж мені, гроші - оздоровчі!

- Не кажіть! Звичайно, мої п’ятнадцять карбованців і ваші тридцять, то не гроші. А ви знаєте, скільки належить «на поправку» таким, як отой в чорній трійці? Мінімум два місячні оклади. Згоден, що «нічого собі!» Отже, загальна сума така, що наша сколопендра в спідниці могла не те що до бабиного літа - до Дня міліції нікуди не рипатись. (В СРСР цей день відзначався десятого листопада - авт.) А вона вискочила. Це перше, що мені не подобається. З нього випливає друге. Точно сформулювати поки що не можу, однак прошу, щоб хлопці з фотолабораторії збільшили мені всі три портрети жертв хоча б до розміру дев’ятнадцять на двадцять вісім.

- Через годину матимеш, - пообіцяв Старий. - А як сформулюєш конкретику, то до ранку не чекай. Буди мене хоч посеред ночі. До речі, хочу тобі сказати про запити щодо аналогів. Тут ти недопрацював. Звідки ти взяв, що тобі потрібні тільки ті «клофелінниці», котрі працювали по Україні, Молдавії і Білорусії. А раптом ця пташечка до нас із Далекого Сходу прилетіла або зі столиці нашої Батьківщини Москви. Бо хід думок у тебе, як у того Вовочки з анекдоту - правильний. Може бути, що вона спочатку з клофеліном працювала, доки не «прокололась». Клієнт заміцний трапився, снодійне прострочене чи свідок невчасно вискочив. От вона задля надійності тепер усіх фраєрів трупом кладе. А те, що в обох епізодах склопосуд зник, то це дуже добре. Гуляють десь її пальчики! Подавай на Всесоюзний розшук, я сам до Генерала понесу. До речі, у тих аналогах, що надіслали, крім клофеліну якась інша зараза фігурує?

- Є, але суцільна «побутовка». Зять тещу притруїв, бо вона дружину проти нього настроювала. Кохані онуки стару паралізовану бабусю на той світ спровадили, бо набридло за нею доглядати. Один випадок взагалі унікальний. Дружина зрадливому чоловікові ціаністий калій в розчин для лікувальної клізми сипонула. Експерти ледь не сказились - клінічна картина за всіма підручниками судової медицини, а гірким мигдалем з рота небіжчика не пахне.

Старий розреготався:

- Ну, якщо ти вже мені анекдоти розповідаєш, то це означає одне - нічого ти толком не шукав. І не махай руками, я не муха. Ти чекав третього епізоду, аби мати свіжі докази і спробувати звести кінці з кінцями. Ну от, маєш - свіжий небіжчик і ніякого прогресу. Слухай мене: доходили чутки, що за останні два-три роки зникли без сліду або були знайдені в стадії трупів кілька золотошукачів з Магадану. Вони, як правило, летіли місцевими авіалініями до найближчих великих аеропортів. Переважно в Якутськ. У кожного при собі було пару кілограмів грошей, це офіційно, і крім того золотий пісочок та заникані самородки. Все це багатство зникало або разом з господарем, або з його речами. По цій справі вилітали аси з союзного міністерства і генпрокуратури. Єдине, що вони встановили - жоден із золотошукачів не випивав у звичних випадкових компаніях, які формуються в літаках, аеропортах, поїздах і на вокзалах. А тепер уяви собі, скільки часу можна прожити на ці гроші, не рахуючи золота. Як мінімум рік, при умові, що не будеш вечеряти в ресторані і замовляти двадцять разів підряд пісню про «Ванінський порт». Однак, і для спокійного життя краще залетіти якомога далі від холодної Якутії. Скажімо, в Україну. Остання пропажа людини при золоті зафіксована рівно за рік до того, як у нас притруїли транзитника на вокзалі. До чого я веду - а раптом і там наша брюнетка пальці вмочила? Можливо, сама, а можливо - з партнером, котрий трупи ліквідовував. Москва так ні до чого й не дійшла. Тому не барися з матеріалами Всесоюзного розшуку. Більше того, проси інформацію за останні чотири-п’ять років. Мужиків відкидай, вивчай тільки жінок. Марудна справа. Ти цього не любиш, але куди дінешся. Ти уявляєш, що буде, якщо одного дня наша баришня зніме клієнта у депутатській залі? З неї станеться.

Я уявив. Мені стало моторошно. А Старий ще й додав:

- Особисто для мене ситуація вже вималювалася - і дуже чітко. Загинай пальці. Почнуться плітки, що об’явилася якась таємнича месниця, котра вбиває страшною смертю заслужених номенклатурних товаришів. Це раз. Більше того - деякі дисиденти допатякаються до того, що злочинниця, мовляв - це не жива жінка, а привид, мстить мало не всій радянській владі за якусь особисту кривду. Це два. Головний “конторський” і про це в Москву настукає, а звідти, відповідно, всиплють навіть не мені, а Генералові. Мало?

- Головному “конторському” слід би книжки писати - для дітей та юнацтва. На кшталт Майн Ріда чи Бусенара.

- У нас кожен пише те, що йому належить - хто подання на нагороду, а хто явку з повинною.


10.


Старий ще пообіцяв накрутити хвоста оперативникам аби понишпорили в київських ресторанах - чи не з’явилася там крім штатних повій якась новенька, котра знімає клієнтів задля власного задоволення. Але то була версія для керівництва.

Вже через кілька днів на мене посипалися конверти з документами, котрі міліціонери між собою називають «орієнтировка». Ніколи не думав, що по нашій неосяжній Батьківщині гуляє така кількість невпійманих злочинців. Частина паперів являла собою передані по телетайпу чи телеграфу описи прикмет, частина - віддруковані у форматі листівок-оголошення «Їх розшукує міліція». Я розсортував усі надходження за статевою ознакою і вже хотів покласти «сильну половину» до сейфу, коли раптом довбонула мене в тім’ячко думка - парадоксальна й дурна водночас. А раптом ми маємо справу не з жінкою, а з переодягненим мужчиною? Я розреготався і сказав сам собі вголос:

- Все, Сирота, доїздився! Хапай мішки, вокзал відходить.

Після чого зачинив усі «орієнтировки» на мужчин до службового сейфу і заходився аналізувати групу «Ж». Серед них переважали дві категорії: аферистки і злодійки «на довірі». Було ще пару співучасниць вбивств і кілька розтратниць «в особливо великих розмірах». Хоча, не тільки вони. Була в розшуку, наприклад, жіночка середніх років, яка підозрювалася в неодноразовому привласненні чужих дітей. Слово яке делікатне знайшли - «привласнення»! Нема щоб написати - викрадення. Так ні, «не положено». То в Америці дітей крадуть, а у нас тільки привласнюють. Я здогадуюсь, скільки поту пролили невідомі мені колеги зі служби розшуку, доки вигадали це обережне формулювання.

Коли-небудь я розповім тобі про збоченця, який на початку шестидесятих років зґвалтував у Києві понад сотню дівчаток-підлітків, а зо двадцять із них ще й убив. Його шукала, чи робила вигляд, що шукала вся столична міліція. Безрезультатно. Більше того, справу спеціально розбили на окремі епізоди і порозкидали по всім райвідділам, щоб не псувати статистики. Нарешті один батько не витримав і в якийсь спосіб прорвався до Брежнєва. Той тільки-но замінив Хрущова. Леонід Ілліч написав на його скарзі: «Попередити населення». І тільки після цієї резолюції самого генсека київське начальство наважилося надрукувати у «Вечірці» одну-єдину інформацію про одну-єдину дитину, котра зникла. Ані про зґвалтування, ані про вбивство там не було навіть натяку. Однак, і цього було досить, щоб через кілька днів робітники з «Арсеналу» скрутили злочинця, який вибрався на полювання у двір заводського сімейного гуртожитку.

Минуло мало не десять років, київська міліція знову втрапила в аналогічну ситуацію, щоправда, з меншою кількістю жертв, і наш Старий пригадав цю історію з резолюцією Брежнєва. Пішов до керівництва і попросив дозволу попередити населення як не через газету, то хоча б через трудові колективи. Прохання передали «нагору», а закінчилося все так: Генерала викликали на Орджонікідзе. Спочатку протримали дві години під дверима кабінету, потім запустили всередину, поставили струнко і, постукуючи олівчиком по столу, розтовкмачили, що шановний Леонід Ілліч мав на увазі конкретну ситуацію в конкретній справі, а не самі принципи оперативно-розшукової роботи. І не треба з окремого факту турботи генерального секретаря про конкретну просту радянську людину робити абсолютно непотрібні узагальнення.

Повертаюся до нашої брюнетки. Складність моїх пошуків полягала в тому, що я одержав матеріали тільки на тих жінок, які перебували в розшуку. Бо якщо котрась із «клофелінниць» відбула за свої хімічні досліди належний строк, вийшла на волю і сидить собі тихенько, під пильним міліцейським оком, не викликаючи підозри, то дані про неї, кажуть, є у напівміфічній московській картотеці чи то нашого міністерства, чи то міністерства юстиції, куди відсилають копії судових вироків. Але для того, щоб одержати доступ, потрібен дозвіл республіканського міністра і згода московських начальників на службове відрядження. Доки діждешся, наша дама половину Києва перетруїть. Тому залишається ще і ще раз переглядати папери під грифом «Розшукується за скоєння…»

Розклав я жіночі фотографії на підлозі, бо на столі місця було мало, ліг на стіл, ноги на підвіконня примостив і почав видивлятися, котра ж із них наша. Спочатку відклав убік всіх блондинок та темноволосих, у котрих довга зачіска. Потім згадав, що волосся можна і перефарбувати, і підстригти. А ще одягти перуку. Пішов іншим шляхом - відклав усіх старших за сорок, невисоких і пухкеньких, мов булочка, бо наша підозрювана висока, худорлява, обличчя продовгувате, вік - в районі тридцяти. П’ять років можна накинути за рахунок вмілої косметики і поганого освітлення у ресторанах. І ще одна, здавалося б, другорядна причина примусила мене відкласти вбік корпулентних блондинок з обличчям у формі бубона. Всі вони були корінними росіянками і займалися злочинним ремеслом переважно вздовж Великої Сибірської залізниці. У цих, напевне, була типово російська вимова, обтяжена місцевими діалектами. В Україні це одразу б кинулось… ледь не сказав: у вічі. У вуха, звичайно, різало б слух. Я навмисне випитував у свідків щодо того, як говорила підозрювана. Ніхто з них не зафіксував чогось особливого крім «говорила російською, як усі». Ані тобі волзького «окання», ані московського «акання» з випаданням більшості голосних, одне слово: «національність - українка, російською мовою володіє вільно».

Я поступово відкладав фотографії одна за одною, аж доки їх не залишилося всього кілька штук. Взагалі то краще було б прикнопити їх до стінки, але єдине вільне місце на вертикальних площинах моєї шпаківні займали три великі фотографії небіжчиків. Решту перекривали сейф, шафа для паперів та вішалка. Крім того, мені подобалось дивитися на кандидаток у вбивці згори вниз. Дрібничка, але надихає. Що сказав би про це Зиґмунд Фрейд, здогадуюсь, але оприлюднювати не буду.

Коли я нарешті зробив остаточний вибір і зліз зі столу, то ще хвилин п’ятнадцять не наважувався йти до Старого. Нарешті взяв себе за шкірки, встромив голову в двері його кабінету і попросив зайти в мою келію - чи собачу будку. Як кому більше подобається.

Нашого ветерана чимось здивувати важко. Він лише зупинився на порозі і запитав:

- Пасьянс розкладаєш?

- Розкладаю, «Могилу Наполеона», тільки в колоді самі дами.

- А котра козирна? Хоча ні, стривай, спробую сам вгадати.

Кілька хвилин Старий уважно розглядав мою експозицію, потім нахилився і підняв одну картку:

- Вона?

- Думаю, що вона. Як вгадали?

- У мене своя метода. Спробував уявити, як має виглядати жінка, яка труїть нашого брата, мов тих тарганів на кухні. А ти як вирахував?

- За поглядом. Більшість свідків запам’ятала, як вона зиркала на людей. Офіціантка з Жулян говорила: «Різкий погляд». Бачите - інші баришні або перелякано дивляться, або в нахабну грають, а у цієї - різкість.

- Що там про неї пишуть?

- Прикмети сходяться. Тридцять один рік, виглядає молодшою. Обличчя випещене, часом зловживає косметикою. Зріст - вище середнього, статура - худорлява, спортивна. Волосся темне, любить фарбувати у чорний колір. Особливих прикмет у вигляді татуювань, шрамів чи родимих плям немає. Українка, народилась на Хмельниччині, жила в Росії.

- Це все, Сирота, приказка. Тепер давай казку.

- Будь ласка! Освіта у неї - середня спеціальна, закінчила медучилище, спеціалізувалася по фармацевтиці. Отже, тямить і в ліках, і в отрутах, і в дозуванні. Дивно, що має лише одну судимість, та й ту за хабарі. Розшукується за численні квартирні крадіжки, яким передувало смертельне отруєння господарів.

- А хто ж їх труїв - вона?

- Скажімо так - її підозрюють. В «орієнтировці» написано: «Є обґрунтовані підозри, що смерть потерпілих не мала характеру самогубства чи нещасного випадку, а була пов’язана з особистістю такої-то». Входила в довіру до немолодих самотніх жінок, поселялась у них, потім ці старенькі раптово помирали, а худа, чорнява, струнка, величава зникала в невідомому напрямку. Разом з нею - трудові заощадження небіжчиць та цінні речі. Інформація надійшла з обласного управління Куйбишева, розмову з ними на завтра я вже замовив. Бо сьогодні там уже нікого нема - різниця в часі. Які будуть вказівки?

Старий втягнув щоки, то у нього нервове:

- Нехай фотографи негайно розмножують портрет. Передамо в Бориспіль і Жуляни. Самарцям скажеш, як є якісь зачіпки щодо родичів чи знайомих в Україні - хай женуть алюром «три хрести».

- А це як, товаришу підполковник?

- Я й забув, що ти в кавалерії не служив, і взагалі коней не бачив. Якщо на пакеті з донесенням намальовано три хрести, то вершник мусить летіти стрімголов, щодуху, скільки коняка витримає. Ти попроси колег, щоб не барилися з додатковою інформацією. Скажеш так: якщо не встигнуть, то доведеться їхні папери разом з нашими погонами класти на чергову свіжу могилу небіжчика номер… Скільки там на ній?

Я сказав. Старого заціпило. Потім прорвало:

- Так це що - одна-єдина самотня жінка чи банда «Чорна кішка» у повному складі? «Ах, Самара-городок, неспокойная я, неспокойная я, успокойте меня!» - Підполковник процитував повоєнний шлягер і майже не сфальшивив.


11.


Оперативність колег із Куйбишева, він же Самара, перевершила наші сподівання, бо вже надвечір наступного дня прибув фельд’єгер - і то не якийсь там засмиканий лейтенант, а капітан карного розшуку. Увірвався до нас з лантухом в’яленої риби і каністрою свіжого справжнього «Жигулівського», звареного-таки на пивзаводі міста Жигулівська. Колеги не забули і те, що ми просили - папку зі слідчими матеріалами. Ми, звичайно, теж не в попа обідали - спровадили росіянам-колегам ящик «Української з перцем», вилучений нами із речових доказів однієї гучної справи по статті розтринькування соціалістичної власності.

- Браття-хохли! - забасив капітан, причиняючи за собою двері, - рятуйте, бо за ці «глухарі» мені вже світить посада дільничного Аніскіна на Землі Франца-Йосипа з попереднім розжалуванням до молодшого лейтенанта!

- А з полярним коефіцієнтом чи без? - поцікавився хтось із наших ерудитів, - бо як із полярними, то це ще нічого.

- Нема чого сміятися над чужим нещастям,- втрутився Старий, - прізвище ваше як, товаришу капітан?

- Прозвища не імєю, а фамілія наша - Царьов, - озвався нещасний.

- І як це ви в епоху розвиненого соціалізму та з таким монархічним прізвищем до капітана дослужилися?

- А чого? В Сталінграді свого часу був генерал-особіст на прізвище Царьов - і нічого… Тільки не питайте, чи не родич. Мене вже задовбали.

Тут і я вліз зі своїми штанами в жлукто.

- Аби людина була хороша. От у нас в Києві на телебаченні генеральним директором Власов. І теж нічого.

- Аби не Бандера, - буркнув Старий. - Годі теревені правити, пішли до Генерала.

Начальник наш, як ми й передбачали, широкий жест самарських колег оцінив високо. Бо одразу ж подзвонив до буфету і звелів накривати стола. Давно у нас так жваво не проходили оперативні наради.

Наступного дня ми провели капітана Царьова з його «багажем», занесли в літак ящик київського «алаверди» і повернулися в Управу догризати вчорашню тараню.

- І взагалі, - підсумував наш Генерал, попиваючи «Жигулівське», - хай живе мир і дружба між лягавими!

Потім він розвинув свою думку:

- У нас, товариші, як учив великий Ленін, повинні бути дві програми. Програма-мінімум - знайти, опізнати, затримати і передати мадам у Росію за скоєні нею злочини. Казали мені в парткомі міністерства, що скоро декада української культури в Москві - буде дуже доречно. Програма-максимум - не просто виявити цю падлу, а взяти її на гарячому, але так, щоб клієнт не вмер. До речі, скільки на ній епізодів?

- Десять, товаришу генерал. І всі - зі смертельним фіналом.

Генерал похлинувся пивом:

- Ні-і-чо-го собі! Це ж я уявляю, як самарських ментів довбають у їхньому обкомі! Пожлобилися волгарі! Могли б для активізації нашої оперативно-пошукової діяльності і баличок підкинути…

Натхненний таранею і пивом на халяву, я підняв руку і сказав:

- У мене є план.

Старий порушив субординацію і прореагував раніше Генерала:

- Сирота, коли ти кажеш, що у тебе є план, я починаю гадати - чи мене відправлять у відставку з усією повагою, чи просто виженуть з роботи до чортової матері. Від твоєї ініціативи нормальні люди дуже швидко втомлюються.

- Спокійно, товаришу підполковник, - втішив його Генерал, - виганяти будемо інспектора Сироту під духовий оркестр Київської міліції, а ми з вами ще повоюємо. Сирота, ви ще не передумали щодо свого плану?

- Не передумав! Пропоную створити зону видимої оперативної тиші!

Тут уже застогнав Полкан:

- Сирота, відставити! Минулого разу в результаті вашої «видимої тиші» всрались: один підозрюваний в момент затримання і ще половина Куренівки у своїх квартирах. Бо ми, по вашій милості, за п’ять хвилин вистріляли місячний ліміт бойових патронів. Називається, «тиша»! Добре, що один одного не перестріляли! До речі, ви не підкажете, яка це сволота заверещала тоді у мене над вухом явно зміненим голосом: «Німці Фастів взяли!»? Га? Щось дуже знайомі були інтонації!


Від автора: історія стосовно «зони видимої оперативної тиші» буде з усіма подробицями описана в повісті «Вилов бандюг по-науковому». З неї ви переконаєтеся, що і в житті лягавих трапляється хвилинка для веселого дружнього жарту, навіть якщо задля цього витрачаються надаремне бойові патрони.

А якщо серйозно, то «видима оперативна тиша» - це форма оперативно-розшукової роботи, яка застосовується переважно з метою виявлення і затримання озброєних грабіжників та сексуальних маніяків. Для цього в районі ймовірної дислокації підозрюваних припиняється зовнішня, видима діяльність міліції, а щоб відволікти увагу злочинців, де-небудь у протилежному кінці міста влаштовується гучна демонстративна акція. Як правило, прийом досить ефективний. Бандити втрапляють у добре замасковані засідки.


Олекса Сирота:


Генерал, на моє щастя, був іншої думки:

- Даремно ви гарячкуєте, товаришу полковник! Звичайно, мали місце недоробки, тут я з вами згоден. Зате були масштаб і розмах! Старші товариші це відзначили. Головне, що після цього на Куренівці не було зафіксовано жодного факту вуличного грабунку. А якщо хтось обробився на місці, не добігши до унітазу, то його проблеми. Доповідайте, Сирота, ваш план.

Полковник мусив погодитись, але зробив це з таким виразом обличчя, з яким Понтій Пілат казав: «Оцього, як там його, забув фамілію, віддайте їхнім первосвященникам. Хай судять. До речі, коли гарячу воду нарешті подадуть, а то нема де руки вмити?».

- Що я пропоную? Підозрювана діє в районах аеропортів і вокзалу. Точніше, в ресторанах на їх території. Загинаємо пальці: в Жулянах їй світитися не з руки, в Борисполі вона прокололася, назад не повернеться.

- Я вам більше скажу, - перебив мене Старий, - на Центральному вона цілком могла спокійненько в натовпі роззяв стояти і дивитися, як ми лікті кусаємо.

- Ну то й що з цього випливає? - нахмурився Генерал. А я навіть підскочив - адже Старий мені просто таки чудову підказку підкинув:

- А те, що вона, швидше за все, знає, що ми їй на п’яти наступаємо. І вхопиться за найменшу ж можливість рвонути з міста. Та я б на її місці так рвонув! Один, пішки, по шпалам, босяка!… зараза!

- Ти би рвонув, - зітхнув Старий. - А вона ні. Ця зараза красиво зійти зі сцени повинна - з усіма зручностями. Що нам не випадає сидіти, склавши руки, і четвертого «висяка» чекати, це зрозуміло. І що краще - на п’яти нашій дамі наступати чи все ж забігти вперед і зустріти її з розкритими обіймами - теж не питання. Питання таке - де вона хапатиме цю саму можливість для відходу? Га, Сирота?

- Не знаю, як стосовно залізничного вокзалу, але думаю, що якраз на ньому варто влаштувати добрячий «хамішуцер». Нехай вважає, що ми на неї саме там чекаємо. Тепер - де будемо робити засідку? Ресторанчик автовокзалу на Московській відпадає - тісно, брудно, на додачу туди увесь час забігають хлопці з Московського ж райвідділу. А найголовніше - клієнт не той! Автобусами їздять люди небагаті. Отже, в прикупі у нас тільки Річковий вокзал. Для того, аби влітку, не поспішаючи, згуляти пароплавом вниз по Дніпру і назад, потрібні гроші, і то чималі! До того ж, ресторан у Річковому дуже непоганий. З точки зору нашої брюнетки… Там немає горішнього світла, самий інтим…

Моє начальство перезирнулось і миттю знайшло ідеальне рішення:

- Операцію проводить Подільський райвідділ, ми координуємо. Відповідальним буде Сирота.

Якщо по чесному, то не відповідальним, а крайнім. Але з начальством не сперечаються. Тому я пішечки почалапав тихим, зарослим кущами Андріївським узвозом вниз на Поділ.

Колеги з райвідділу спочатку аж затанцювали:

- Ми разом із нашими дамами займемо більшість столиків так, аби муха не вискочила. А кілька місць для нормальних клієнтів залишимо подалі від входу. Давайте почнемо вже сьогодні!

- Хлопці, халяви не буде! По-перше, бухгалтерія не затвердить кошторис на таку широкомасштабну п’янку. Хіба що - за рахунок майбутніх премій до Дня міліції.

Перспектива випити в борг чомусь не зігріла. Не пройшла й ідея скромно посидіти власним коштом. Мені пояснили, що районний карний розшук - то не ДАІ. Потім, у кожного - сім’я, діти…

- Добре, що нагадали стосовно сім’ї. Давно хотів запитати, чого це дружини деяких подільських міліціонерів скаржаться нам в Управу, що їхні чоловіки з’являються додому в чужій помаді? Кажете, в трамваї випадково зачепили, коли до виходу проштовхувався? Цікаво, цікаво! Напевне, це на Подолі лягаві їздять в трамваях, роздягшись до сімейних трусів, бо помада не на одязі, а під ним. У решті районів форма одягу традиційна. Добре, тепер по суті. Вільних місць має бути з точністю до навпаки: два столики наші, решта - клієнтам. Інакше брюнетка, котра нас цікавить, наїде на табличку «Вільних місць немає» і скаже своєму кавалєру: «Коханий, давай через швейцара візьмемо пляшечку і посидимо на лавочці коло Дніпра. Студентську юність згадаємо». Потім коханий випадково втрапляє у воду, а ми з вами - у велику… халепу. Єдина втіха - операцію починаємо сьогодні.

Подільські пінкертони ревонули: «Ура!» і розігнались займати місця негайно. Довелося на ходу зупиняти їх і пояснювати, чому Річковий вокзал - то не Жуляни і не Бориспіль, де цілодобовий кругообіг людей у природі. На Річковому, аби пригробити клієнта, потрібні сутінки, а краще - темрява. Домовилися розпочати чергування з восьмої вечора.

Я відпустив колег, повернувся на Богдана в Управу, зайшов до свого кабінетику, сів верхи на стілець і знову почав розглядати три фотографії на стінці. Знаєш, колись у студентські роки я півдня простояв у Ермітажі перед «Портретом Жанни Самарі», аж доки не заболіли ноги. Так от, портрети п’ятдесятирічних мордатих транзитників, притруєних вже відомою нам жінкою, я роздивлявся з не меншою увагою. Тепер я розумів, що між ними є певна схожість. Однаковий вік, статура, обличчя - високі залисини, консервативна стрижка, добре відгодовані карк і щоки. І ще - вираз власної значимості в погляді. З такою пикою сидять в президії урочистих зборів і фотографуються для районної дошки пошани. Таку фізію не мають - її носять!

Що там казав Старий під час нашого нічного чатування на дезертира? Мотив помсти? Але шляхи цих трьох перетнулися в одній-єдиній географічній точці лише один раз, коли вони юними піонерами відпочивали в «Артеку». Щоправда - в різні зміни і в різних загонах. От якби вбивця була їхньою ровесницею… Та це вже версія з розряду «сон рябої кобили».

Аби мені не заважали, я повісив з того боку дверей табличку, поцуплену з трансформаторної будки. Череп і відповідне текстуальне попередження мали натякати колегам, що мені краще дати спокій. В Управі знали, що я не жартую. Особливо після того, як довелося відкачувати позбавленого почуття гумору колегу з відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності. Коли він якось втретє підряд проігнорував табличку і мої усні попередження, я вистрілив в нього зі стартового пістолета, спорядженого капсулями від мисливської зброї. Одержав догану і святий спокій.

Мотив помсти… Кому - зрозуміло. Ось вони, переді мною на стінці. Але як це пов’язати з сімома старими самотніми жінками, котрих брюнетка притруїла на просторах Російського Нечорнозем’я? Немає логіки. Добре, дамо спокій бабусям, будемо вважати, що вона на них технологію відпрацьовувала. Зосередимося поки на наших небіжчиках. Можливо, їй не подобаються немолоді лисуваті мужчини з фізіономією для дошки пошани? Тоді чому не руді або з ластовинням? Гітлеру, наприклад, не подобались євреї і цигани… Все, приїхав! Для повного щастя нашому Генералу не вистачає тільки версії щодо расистського мотиву. Куди він мене з нею пошле, важко навіть уявити. Але нову роботу після цього мені доведеться шукати дуже довго.

Мої філософські міркування перервав дзвінок від Старого.

- Привіт довбанутому інспектору від старого лягавого. Зайди, щось покажу. Знадобиться на старості років.

Виявляється, Підполковник скликав громадську експертну раду зі швейцарів ресторанів, у яких з’являлася або могла з’явитися наша дама. Надзвичайно цікавий народ! По-перше, майже всі - колишні менти у відставці або на пенсії. Єдиний виняток - Дядько Чорномор із Борисполя. Він, виявляється, у кадебе працював, нажив там виразку і лікувався на свіжому повітрі аеропорту. По-друге, професійні рефлекси у швейцарів залишилися на рівні. Після уважного вивчення фотографії підозрюваної майже всі опізнали її. Виявляється, в останні дні вона крутилась і на залізничному вокзалі, і в Жулянах. Щоправда, в аеропорту вона лише зазирнула у двері ресторану, побачила того сержанта, котрий забув її прізвище, і вирулила десь на висхідну позицію. Придурок з личками глипнув на неї, як баран на нові ворота, і не впізнав, а от швейцар запам’ятав, наче сфотографував. До ресторану аерофлотівського готелю, що через дорогу, вона не потикалася. Чому - незрозуміло. У Бориспільський ресторан, природно, жінка теж не рипнулася. Я думаю - після такого галасу, як вона зняла, на це б не наважилась навіть божевільна. А от до Річкового - не просто зайшла. На таксі підкотила посеред дня, коли людей було мало, попросила пачку сигарет, - як сказала, «справжніх». І без здачі.

Сховала сигарети в сумку - і до метрдотеля:

- Як у вас затишно…

- Стараємося. Що зволите?

- У вас завжди так мало людей?

- Та ні, через годинку набіжать…

Дама подумала…

- Знаєте - у мене завтра особливий день. Я хотіла у вас повечеряти, та от подумала - якщо в цей час тут багато народу…

- Та не так уже й багато. Ви не сумнівайтесь, вас обслужать, як у кращих ресторанах Парижу!

- Ну добре, залиште за мною он той столик. Поставте легку закуску… скажімо, м’ясне і рибне асорті… салатик, шампанського пляшечку. Решту я потім замовлю. Ви завтра теж працюєте?

- Ні, але ви не хвилюйтесь. Все зробимо! Ви будете не сама?

- А як ви вважаєте?…

Залишила заклад і пішла, сказала тільки: до завтра!

Старий сяяв:

- Сирота, запам’ятай - старого псяру інтуїція ще не підводить! Розмах розмахом, техніка технікою, скоро оцих ваших роботів скрізь понаставляєте, але і я чогось вартий!

І раптом спохмурнів:

- Одразу треба було про швейцарів здогадатись! Е, не той вже нюх, і вік не той…


12.


Назавтра на бойове чергування я, як і належить начальникові, прибув першим і заздалегідь. Оркестр на Річковому починав грати якраз із 20-ї години. Раніше грошовита публіка не приходила, а якщо й приходила, то не впивалася до стану гострої потреби послухати улюблені мелодії і ритми радянської та зарубіжної естради. Спецгрупа з райвідділу з’явилася зі швидкістю гарно змащеної блискавки. Всі сяяли відполірованими штиблетами і виголеними фізіономіями. І всі, не змовляючись, одягли модні сорочки: теракотового кольору, з планкою і довгими гострими кінцями коміра. Я засумував: навіть сліпий, забачивши цих інкубаторських, збагне, з чиєї вони птахоферми.

- Ви що, змовились? - прошипів я на вухо старшому.

- Так це ж самий писк: у такій сорочці майор Томін в останніх «Знатоках» ходив!

В ресторані метрдотель показав нам, який столик замовила дама і на який час. Має бути вже десь за годинку. Тож ви сідайте…

Двоє оперативників розсілися за столом, зображаючи компанію шукачів легких пригод. Я нагадав їм, що нічого на всі боки головою крутити, але дивитися слід так, щоб тримати під контролем весь зал. Офіціантка за сигналом метрдотеля поставила перед ними каву. Я відправив решту “інкубаторських” прикидатися пасажирами, а сам зайшов до комірчини адміністратора, де вже сидів і сумував мій безпосередній начальник. В залі він не світився, бо міг перелякати декого з відвідувачів, котрі його добре знали. Через відхилені двері Старий озирав зал і хмурився.

- Щось тут, Олексо, не те…

- Точно! Кава - гидота, горілку не інакше як розвели до міцності пива, а ми, між іншим, не по перерахунку, а готівкою платимо.

- Я не про те… не тулиться щось одне до одного. Вона раніше ніколи столик заздалегідь не замовляла.

- Почерк змінила? Ви ж самі казали: діє за обставинами.

- Так то воно так, та трішечки не так… добре, йди, пильнуй!

Я, здається, обіцяв колись розповісти про омріяний мною антураж для ідеального злочину: бузковий туман над мокрою набережною, ліхтарі, під якими, згідно класичного жарту, найтемніше, тихе сопіння пароплавів, які лаштуються за місяць-другий закрити навігацію і залягти в затонах до весни. Це по той бік вікон, а по цей - характерний гамір ресторану, соло саксофона в оркестрі (комусь припекло «Вишневий сад» послухати), спітніла пляшка шампанського спочиває у відерці з льодом… Останній ковток коньяку в склянці мужчини: «За любов треба пити тільки міцне!» Необережний жест дами, косметичка летить під стіл, слідом лізе змилений кавалєр. Там йому дають помилуватися видовищем голих жіночих колін, які пікантно розхилилися… Фривольний ракурс! Варто затриматися на кілька зайвих секунд. А тим часом випадкова подруга додає в його келишок до неповторного аромату вірменських гір непередбачений Держстандартом інгредієнт. Без кольору, запаху і смаку - ідеальна штука для аналогічних ситуацій. Партнер вилазить з-під столу, вдовольнивши естетичні запити і роздрочивши сексуальні. «За любов - до дна і навстоячки!» Бідолаха! Доки ти видивлявся в напівмороці фасон її трусиків, вона вже витерла ножа і виделку і подала знак офіціанту прибрати посуд. За кілька хвилин гусара знову тягне під стіл, але вже не з естетичних міркувань. Турботливий жіночий голос: «Тобі погано, милий? Тут задуха, вийдемо на повітря. Ні, давай я розрахуюсь, бо ти посієш гроші по всьому ресторану». А ще за якийсь час - плюскіт води в затоці, і цокання жіночих каблучків поступово затихає десь у пасмі туману, котрий дуже доречно вкриває місце вимушеного приводнення кавалєра.

Втопіться у своїй Сені, товаришу Сіменон! А ви, громадянко Агато, пошліть йому вінок! Авіапоштою! Бо навіть у державі планової економіки і стихійного дефіциту є місце для витончено рафінованих злочинів!

Голос офіціанта стяг мене зі світу солодких мрій до реальності радянського ресторану:

- Вас до телефону! От сюди, за буфетом. Кажуть, дуже терміново! Мовляв, покличте старшого тої засідки, у вас у залі сидить.

Матюкаючи вголос ту невідому падлу, котра мене засвітила, я озирнувся по залу. Дехто з відвідувачів відверто намірявся пірнути під стіл. Але нашої дами, здається, ще не було. Швейцар від дверей заперечливо похитав головою. Цього разу він був проінструктований не тільки на реальну Курощапову, а й на прикмети її гіпотетичного супутника. У телефонній трубці тріщало і квакало, так що я не одразу збагнув, хто і звідки говорить. Виявилось - колишній чекіст, швейцар ресторану аеропорту «Бориспіль»:

- Якщо вас усе ще цікавить ота дама, чию фотографію ми сьогодні розглядали, так вона щойно зайшла до нашого ресторану. З нею солідний, як для Кривого Рогу чи Білої Церкви клієнт. Немолодий, з животиком, більше лисий, ніж з волоссям. Вас чекати?

Отак, Сирота, вмийтеся вашою філософією! Ви для вбивці «зону видимої оперативної тиші» на Подолі приготували, а вона вас вирахувала. І не просто вирахувала, а зготувала свою «оперативну видимість». Засвітилася для міліції на Річковому, а сама пасе наступного кандидата в небіжчики за тридцять чотири кілометри від міської зони. Так хто кого перехитрував? Або, як любить говорити наш Старий, хто кого тримав за фраєра?

Я заскочив до комірчини адміністратора і загорлав дурним голосом:

- Шеф, вона в Борисполі!!!

Водій «газика», побачивши, що ми вилітаємо з дверей ресторану, як корки з шампанського, миттю повернув ключ запалювання. В машину ми стрибали практично на ходу.

- Вперед, у Бориспіль, швидше! - заволав я, на що водій з інтонаціями радянської стюардеси скомандував:

- Товариші пасажири, пристебніть ремені, злітаємо. Наш лайнер приземлиться в аеропорту «Бориспіль».

Господи, як ми мчали того вечора через туман по мокрому асфальту - спочатку Набережною, потім через міст Патона, Ленінградську площу, Червоний хутір і, від КПП - по трасі! Сто разів ризикували накритися колесами, останніми словами лаяли власну самовпевненість і благали долю, щоб витримали покришки наших машин і вистачило коньяку у карафці на ресторанному столику. Ми навіть не подзвонили хлопцям з авіапідрозділу, тільки наказали по рації даішникам:

- Повну блокаду аеропорту «Бориспіль» з усіх боків до особливого розпорядження! І викликайте підмогу для нас!…

Коли ми, стікаючи гарячим потом, дісталися мети, то почувалися так, наче оці півсотні кілометрів пробігли власними ніженьками на рекорд. Однак це не завадило нам з першого погляду оцінити професіоналізм колишнього конкурента з Контори. Швейцар уже встиг переодягнутися в офіціантський смокінг і гукнути на допомогу ментів з крильцями. Сам він стояв у залі, біля колони, і незворушно перетирав рушником фужери зі службового столика. Кремезні колеги із роти супроводження рейсів блокували головний вхід, вдало удаючи нафтовиків у відпустці. Службовий хід через кухню, зрозуміло, теж був перекритий наглухо.

А за метр від «нашої людини» зручно вмостилася на стільці та, котру ми палко бажали побачити на власні очі. Її клієнт відповідав опису - пика, хоч пацюки бий або чіпляй на дошку пошани. Щоправда, він виявився не депутатом Верховної Ради, а модним московським стоматологом. Але з іншого боку, у нього точно половина пацієнтів - депутати. І не тільки…

Стоматолог якраз витрушував до своєї скляночки останні краплі коньяку, а дама непомітно підштовхувала свою косметичку до краю столу. Я так зрозумів, що швейцару нашому і під час служби в КДБ не раз доводилось удавати офіціанта. Жоден з його рухів не викликав найменшої підозри і, водночас, жоден жест тих, хто сидів за столом, не поминав його пильної уваги.

Ми полегшено натягли на наші стурбовані фізіономії маски безтурботних гуляк і, начебто видивляючись вільні столики, посунули по проходу на бойову позицію.

І в цей момент сталося те, про що довго говорили у високих інстанціях, що мало серйозні наслідки, а головне - потягло за собою дуже принципові висновки. Щоправда, до нашої операції цей інцидент мав дуже посереднє відношення. Ні, до залу не увійшов Магомаєв з дружиною чи Алла Пугачова зі своїм Орбакасом. Все було набагато гірше!

Біля естради з оркестром ще на момент нашої появи в дверях відбувалась якась незрозуміла метушня. Коли ж до потрібного столика залишилося пройти усього кілька кроків, чийсь владний голос із виразно командирськими інтонаціями гаркнув:

- Мовчати! Всім встать! Панове офіцери!…

Гамір вщух, народ повернувся до естради і побачив там, у самому центрі оркестру, п’янючого, мов чіп, капітана Радянської Армії в польовій формі. В руках він тримав відібрану в музиканта трубу, а перед естрадою закінчували шикуватись в шеренгу по одному ще п’ять хоробрих захисників Вітчизни зі шклянками коньяку в правицях. Аби не впасти від надміру випитого, лівою рукою кожен міцно вчепився за портупею сусіда.

- Гімн! - загорлав той, з трубою, і підніс інструмент до губ.

Усі, включно з нашою опергрупою, остовпіли. Бо товариш капітан заграв не «Союз нерушимый» і не «Живи, Україно, прекрасна і сильна», і навіть не «Ще не вмерла», хоча останнє уявити дуже важко, - ми ж не в Мюнхені і не в Торонто!… Офіцер почав, оркестр дружньо підхопив… «Боже, царя храни!» А п’ятірка патріотів, тверезіючи від благородних почуттів, заревла, кожен у власній тональності: «…сильный, державный, царствуй на славу, на славу нам!» Щелепи в усіх повідпадали, всі впірилися в естраду - крім двох людей, яким не зрадила витримка. Першою була наша брюнетка, котрій не треба було вже зіштовхувати косметичку зі столу, бо її партнер і так відвернув голову на 180 градусів. Жіноча рука блискавично простяглася до скляночки, з якої пив чолов’яга. Але в цей час в розвиток подій так же блискавично включилася холоднокровна особа номер два, старий чекіст у смокінгу офіціанта. Рефлекси його не зрадили. Він упустив на підлогу фужер та рушник і, перш ніж вони впали на килимок, його руки міцно, мов лещата, затисли долоню отруйниці разом з флакончиком. Та так міцно, що вона від болю ледь не втратила свідомість. Її дикий вереск повернув до тями нашу групу і ми за лічені секунди в прямому розумінні слова на руках винесли парочку з-за столу у фойє. Мужчина, щоправда, при цьому випадково налетів причинним місцем на ріжок столу, але то навіть краще - не зміг чинити опору. Жартики п’яних офіцерів обійшлися дорого їм, зате дуже допомогли нам, бо майже ніхто не звернув увагу на миттєву акцію Київського карного розшуку.

Уже в вестибюлі я раптом голосно розреготався. Старий здивовано глянув на мене:

- Ти чого?

- Несемо, як ікону Казанської Божої Матері,- на руках і під «Боже, царя храни!» Рєпіна на нас немає!

- Хреста на тобі немає, а не Рєпіна, - відреагував Старий, котрий, хоч і вважав себе атеїстом, однак ніколи не поминав надаремне ані Господа, ані Матір Божу.

Але тут повз нас, грюкаючи чобітьми, як копитами, вже промчав до ресторану підсилений комендантський патруль. З-під землі вони виринули, чи що? Вірнопідданий спів трансформувався в класичну п’яну армійську бійку з биттям посуду.

Солдатики комендантської роти з автоматами в руках вистрибували зі свого автобусика, коли ми виносили обох затриманих через двері головного входу до нашого обдертого «газика».

Я ще встиг проспівати «Броня крепка и танки наши быстры…», але тут же заробив могутній потиличник від Старого - і стулив писок.


Від автора : звичайно, в історію з виконанням царського гімну в радянському ресторані повірити важко. Проте коли я дізнався з вірогідних джерел прізвище отого хвацького капітана, всілякі сумніви мене одразу полишили. Бо Гуртовенко Олександр Олександрович, син, онук, правнук і праправнук офіцерів Радянської та дореволюційної армій, міг і не таке! Ми познайомилися з ним в Золотоноші, де він, вигнаний з повітряно-десантних військ за «образу словом і погрозу дією генералу Н.» дослужував комбатом у бригаді протиповітряної оборони. А я тягнув там строкову після Університету.

Справді, Сан-Санич міг і не таке. Якось комендант гарнізону прокинувся після могутньої чорної випивки і побачив у себе на грудях власні хромові чоботи. Він швиргонув їх куди подалі і за мить дикий комендантський зойк зірвав на ноги офіцерський гуртожиток і прилеглу до нього територію. Бо чоботи хтось прив’язав на шворці до предмету чоловічої гордості нещасного офіцера. Подейкували на капітана Гуртовенка, однак він спокійно пояснив, що справді, о третій ночі, коли всі вже лежали під столом, особисто дотяг колегу до його кімнати і поклав на койку. А хто вже потім, що саме і за що коменданту прив’язував, то не його, Гуртовенка, клопіт. Пити треба було менше!

А ви кажете - гімн!


13.


Олекса Сирота:


Музичні імпровізації ансамблю під управлінням О. О. Гуртовенка знайшли гідну оцінку у спеціальній постанові Головного управління культури Київського міськвиконкому «Про неприпустимі порушення репертуарної політики окремими колективами Київського об’єднання музичних ансамблів (КОМА)». Найуживанішими словами в постанові, як водиться, були: вказати, попередити, увільнити, оголосити… і, наприкінці: «створити міжвідомчу комісію для поглибленого вивчення з метою подальшого недопущення…» Наскільки я знаю, справу доручили комсомолу, і він, як водиться, її блискуче завалив. Але то вже не наш, ментівський, клопіт. Ми своє зробили. Особу злочинниці встановлено, її саму виявлено і затримано. На додачу - упереджено ще одне вбивство. Решта - то вже для прокуратури, яка починає бити копитами, коли всю брудну роботу виконали інші. Хлопцям і дівчаткам з Різницької дістануться всі лаври - і на голову, і в суп. А з нас, можливо, познімають накладені раніше стягнення. І дадуть догуляти три тижні минулорічної відпустки.

Догуляти мені не дали. Хоча і прокурорські візники цього разу не гнали коней. Ще б пак! - десять епізодів убивств і одна спроба. Все це в особливо підступний спосіб, із заздалегідь обдуманими корисливими намірами. До того ж, злочинець - дама. Тільки не пікова, як у Пушкіна, а трефова. За такий пасьянс летять великі зірки з погонів або прокурорських петличок і перевиконується ліміт по смертним вирокам. Боюсь, що в нашій країні планової економіки існує і такий норматив.


Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства - отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви - спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)


Олекса Сирота:


Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів - і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа - зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша - встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»

Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.

- Ану, киш звідси! - гукнув я. - Це вам що - жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!…

Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:

- Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає - не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко - терпи! Прикрутить по малій потребі - напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!

Жінка сиділа спиною до входу. На мою появу зиркнула через плече, але не встала.

- Вибачайте, що в ресторані я не привітався і себе не назвав. Я Сирота, прізвище таке, старший інспектор Київського карного розшуку. Дозвольте сісти, бо сьогодні добряче набігався через вашу милість.

Вона зміряла мене поглядом, але промовчала.

- Оскільки в «зону» ви вже ходили, не буду співати колисанку про щиросердне визнання, котре пом’якшує покарання.

Жінка іронічно всміхнулась, але я зрозумів, що іронія стосується не мене особисто, а самої інституції «щиросердного визнання».

- Я вже не кажу про явку з повинною. Хоча за певної долі фантазії можна уявити, що опергрупа винесла громадянку Курощапову з ресторану на руках виключно з почуття великої радості від факту готовності вищеназваної громадянки добровільно припинити свою злочинну діяльність і співпрацювати з Органами в інтересах слідства.

І тут жінка вперше від моменту затримання заговорила. У неї був трохи хриплуватий низький голос, який добре звучить по телефону і дуже збуджує деяких мужчин:

- Із «Боже, царя храни» ви здорово придумали. І заникались, як треба. Бо в ресторані на Річковому я вашу лягавську мишоловку одразу просікла.

- Цікаво, як?

- Нормальний мужик красиву бабу з ніг роздивляється. Потім груди оцінює і, вже наостанок, обличчя. А мент на «шість на дев’ять» негайно витріщається, співставляє - та чи не та. В залізничному ресторані теж вами смерділо, навіть креозот не перебивав. А в Жуляни теж нічого було потикатися, бо хоч сержант отой і тупий, як сибірський валянок, зате в офіціантки погляд відьомський. Точно, що запам’ятала! Ось у Борисполі було чисто, інша зміна, тому й ризикнула, взяла клієнта. А ви мене - теж взяли, та ще й під оркестр! А я спочатку зраділа, що не треба косметичку на підлогу кидать і фраєру під столом проміжність показувати. Думаю, доки він либиться, я йому в чарку накапаю. От і накапала! На свою голову!

Я подумав і вирішив не ділитися славою з армійським капітаном. Бо якщо, висловлюючись мовою злочинців, «інспектору горбатого не зліпиш», то хай так воно буде. Тому я лише мовчав і співчутливо хитав головою. Жінка жалібно зітхнула:

- Допитувати прийшли чи просто роздивитись?

- Спасибі, надивився. Мені ваше, як ви там кажете, «шість на дев’ять» щоночі сниться - в парі з Дзержинським.

- А він тут до чого?

- Його портрет у мене в кабінеті перед очима висить. А під ним - ваше фото на кнопці. Допитувати вас я теж не збираюсь - ось вони, мої рученята! Ані блокноту, ані ручки. От посидите до ранку тут, потім у Лук’янівці парашу понюхаєте, скучите за мною, тоді, може, і поспілкуємося через протокол. А зараз я прийшов виключно, аби поглибити вашу ерудицію. Ви чули, що за останні роки практично всім жінкам-убивцям вищу міру замінили на п’ятнадцять років?

- Казали. Хоча, теж не мед, особливо, якщо перші п’ять років у в’язниці. Там або з глузду з’їдеш, або сухоти нараз підхопиш. Та ж сама «вишка», тільки в розстрочку.

- Бачу, ви поінформовані, хоча після відсидки вас на жодній «малині» не засікли. Втім, як каже мій старий Підполковник, хіба зараз «малини»? Дешевий бардак! Проте, як учили вас у школі, майже з кожного правила є свій виняток. Коли я згадував, що жінок практично не розстрілюють, це не означало - жодної жінки не стратили! Про Анку-Кулеметницю вам розповідали?

- Це що - кликуха, чи та, котра в кіно про Чапаєва?

- Вибачте, я забув, що ця історія розкрутилася, коли ви свій строк мотали. До того ж проходила ця кулеметниця не через міліцію, а через КДБ. Ви вгадали, то зовсім інша Анка. Була така, ніжна, дивовижна, відмінниця і, здається, навіть комсомолка. Перед самою війною. Коли німці прийшли, пішла до них служити - у каральний загін, і то не секретаркою. Ну, карателі, вони і є карателі - повне зібрання усілякої наволочі, по якій зашморг плаче. А наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати - з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати. З кулемета, звідси й кликуха. Вбивала наших полонених, партизанів, євреїв, просто заручників. Для неї - що дитина, що каліка на костурах, що вагітна жінка - різниці не було. Усіх косила!

- Сучка! - сказала Курощапова і вилаялася. Хто б казав…

- Не заперечую. Війну вона пережила, вийшла заміж за інваліда Радянської Армії, до речі, єврея. Народила дітей, дочекалась онуків. Отут її і прихопили. Чекісти хвалились у пресі, що вони, мовляв, шукали її довго і наполегливо. Та я думаю, взяли випадково, коли зовсім іншу справу розкручували. Це вже ролі не грає. Головне, хоч була вже наша «кулеметниця» на заслуженому відпочинку, все одно її розстріляли. Інакше народ би не зрозумів нашу найгуманнішу в світі Радянську владу.

- Правильно зробили, - погодилась вона, - але до чого тут я? Батьківщини не зраджувала, євреїв и партизанів не розстрілювала. Ну, притруїла пару кобелів, так просто не розрахувала дози. Вбивство з необережності - до чого тут «вишка»?

- До того, що ви маєте шанс стати наступним винятком із правил - після «Анки-Кулеметниці». Бо і цього разу народ не зрозуміє гуманізму. Перед трьома «кобелями», між іншим, було сім беззахисних бабусь. І серед них жодної єврейки, до речі.


14.


Вона нічого не сказала, тільки взяла у мене цигарку з пачки, котру я ношу на допити. Посиділи, помовчали, послухали, як черговий під дверима сопе. Нарешті вона заговорила по-людському, без «фені»:

- Колись та це мало закінчитися - чудес не буває. Щастить не до смерті. Що мені залишається, інспекторе Сирота, симулювати божевілля? Можна, задля різноманітності. Що акторський талант у мене є - це ще в школі казали. Але який сенс? Прописатися довічно у спецпсихушці? Щоб збожеволіти там поступово і по-справжньому? Ні, краще вже одразу до ями з кілочком замість надгробка та бляшаним номерком замість прізвища.

Але я так розумію, що прийшли ви не задля цікавості. Вважайте, що сьогодні я добра і без протоколу скажу про все. А далі - то вже моя справа.

- Спасибі за хороші наміри, бо цікавістю тут і не пахне. Я теж сьогодні добрий: ви, нарешті, сидите не в ресторані, а я за вами більше не бігаю. Тому, щоб знали, не відчуваю ніякого задоволення від вашого арешту. Мене взагалі нудить від жінок-злочинниць. А ви - вбивця. Однак, для професійного зросту все ж таки хотів би знати: чому ви спроваджували на той світ лише самотніх старих жінок та підстаркуватих бугаїв із середньої номенклатурної ланки?

Вона сіла зручніше, вирівняла спину і глянула на мене так, як дивиться кандидатка у золоті медалістки в очі екзаменатору:

- У вас прізвище - Сирота, і я теж сирота. Батька не пам’ятаю, матір померла, коли мені було десять років. Далі жила у баби, маминої тітки. Забрала вона мене не з великої любові, а з великого інтересу. Після мами на книжці п’ятнадцять тисяч залишилося - на старі гроші. Але два «Москвичі» на них тоді можна було купити, першого випуску, звичайно, і з брезентовим верхом. Баба виявилася садисткою. Била мене з ранку до ночі за будь-яку провину і просто так. Як стомлювалася, то ставила голими колінами на гречку, а сама перед іконою гріхи замолювала. Через півроку такого життя мене вже вітром хилитало. Коли раптом, одного дня, чую, як сусідки пліткують: Марківна щось розходилася останнім часом. Дивись - затовче дівку. А може і не затовче… дівка живуча, видряпається. Отак торочать: «затовче - не затовче», наче не про живу людину, а про кошеня яке говорять.

І тут мені як хто на вухо шепнув: це ж вона мене вбити хоче потихеньку, щоб мамині гроші собі забрати. Страшно стало, і я втекла з її дому. Добігла до станції, там платформи стояли з брикетами сіна. Я межи ними вмостилась і заснула. Не чула навіть, як состав рушив. Зняли мене аж за Волгою. Я тільки своє ім’я назвала та вік, а про решту повторювала, мов папуга: не знаю, не пам’ятаю. Ну, синці від бабиних побоїв кращими за паспорт виявились. У дитячому розподільнику довго не присікувались, підгодували, помили, постригли, воші вивели, в казенне переодягли - і в дитбудинок. Я знаю, що ці установи в Україні давно вже в школи-інтернати переробили, а в Росії вони і досі є. Що це таке, ви, напевне, не знаєте. Але не те, про що Макаренко в книжках писав. Хоча, як з чим порівнювати. В «зоні» - гірше. У нас хоч директор совістливий був, тому годували нормально, з одягом теж проблем не було. А вихователі різні траплялись. Були такі, що дівчаток розтлівали, і такі, що хлопчиків…

- Подальші спогади можна опустити, - обірвав я її, - Десь я це вже чув. Чи читав. «Тяжке дитинство без материнської ласки, іграшок і ласощів». Щоправда, я теж виріс без батька, але вдома. Проте, серед моїх однокласників сиріт із дитбудинку було чимало. Тож, як там жили, і хто що виробляв, знаю добре. І що зараз там діється - теж. У нас влітку розподільник аж тріщить від втікачів з російських дитбудинків. Але уся ця частина вашої біографії - не для мене. Розкажете адвокату і психіатрам.

Жінка смиконулась:

- Я ж вам казала, що не буду «дурку косити»!

Тут і я не стримався:

- Будете, не будете - вас не питають. Ви не курва, я не клієнт. Вас звинувачують не в порушенні правил радянської торгівлі, а в десяти вбивствах! І то не через необережність. Плюс - одна доведена спроба замаху на життя. Ви що, тому фраєру в коньяк французькі парфуми збирались накапати? При такому розкладі статей, як у вас, психіатрична експертиза обов’язкова. І взагалі - ближче до теми. Одразу до самотніх бабусь. Це ви їх за те, що вони на мамину тітку схожі?

Знову смиконулась, але мовчить. Ну, думаю, передав ти, Сирота, куті меду. Зараз вона мою ідею про психекспертизу розвине і почне «косить». Причому - професійно, бо у неї медична освіта. Про це я, дурень, забув. Як і про те, що вона в «зоні» у медчастині працювала. А там стільки «артисток» - на всі столичні театри вистачить і ще на цирк залишиться. Для початку вона на собі одяг порве, потім почне об стінку головою битися. Черговий на мої інструкції начхає і побіжить по допомогу…

На щастя, сирота з маленької літери наді мною зглянулася:

- Щодо бабусь, ви вгадали. Та про це не зараз. Я відчуваю, що вас більше бугаї цікавлять. Це вже не дитячі спогади і не дитбудинок. Це коли я в медичному технікумі вчилась… Ви маєте знати, як держава про своїх сиріт дбає. Після сьомого класу - проси, не проси - за шкірки і до ПТУ. Рознарядка прийшла, директор виконує. Чемоданчик фібровий в зуби, а в ньому - придане: дві постільні зміни, труси літні х/б, панталони зимові, два ліфчики, дві пари панчіх… Путівка в життя! Привіт від Антона Семеновича! Комусь цього, може, і достатньо було. Але не мені! Я зубами в науку вчепилася. Дівчата через вікно, паркан, і на танці, а я - за підручники. Світло у спальні згасять, так, повірите, у туалеті читаю. І таки прорвалася - не у якийсь там «телячий» технікум, а в медучилище. Звичайно, сирітство допомогло, бо такі, як я - поза конкурсом. Ну, вчилася добре, вистачало часу і на спорт, і на самодіяльність, друзів завела нормальних. Що, ще ближче до суті? Гаразд.

Я зрозумів, про що йтиметься. Проте вирішив більше не переривати, дати виговоритись. Нехай! «Автозак» із Лук’янівки ще не скоро прийде, а на самоті у камері різні думки у голову лізуть. Особливо, якщо тобі з гарантією розстріл світить. Краще хай вже говорить.

- Вляпалась я через друзів. Була у нас одна студентка, у котрої тато в начальниках ходив. Як ви сказали, «номенклатура», чимале цабе, бо з депутатським значком. А донечка його - ну, така вже дурна телиця, що й батькове депутатство не допомогло її навіть в обласний педінститут приткнути. Училище вона ледь тягла, але, найсмішніше, була дуже доброю. Батьки їй щотижня такі торби передавали з харчами, що вся наша кімната об’їдалася. Не жлобилася, ділилася всім. У цій історії мені її найбільше шкода. З торбів, до речі, усе і почалось. Приїхав якось тато з черговою передачею, а доньки немає - розминулися. Він в область, а вона - в район. В гуртожитку в кімнаті одна я, бо куди ж сироті дітися і на свята, і у вихідні. Посидів зі мною татусь, поговорив, і одразу впала я йому у вічі. Було мені вісімнадцять, виглядала на шістнадцять, тож потягло старого бугая на телятинку. А мені що, багато треба? По голові погладили, добре слово сказали, смачненьким пригостили - я і пішла. Ну, а він мені на додачу ще й золоті гори обіцяв, мовляв, нехай тільки його телиця технікум закінчить і на ноги стане, то він зі своєю законною розведеться і на мені одружиться. Обіцянки обіцянками, а я вірила. Відтоді у нас в області мало не щосуботи наради для районного активу розпочалися. То мій бахур таке для жінки вигадував, аби до мене смиконуть. Як вже він примудрявся викручуватись, не знаю, але здурів зовсім. Бо на канікули на Кавказ мене повіз, видаючи за дочку, пару разів до Москви вискочили… Життя було на три літери, «рай» маю на увазі.

Ну, і доскакалися, що зовсім він голову стратив. Дружина його на якісь курси до нас у місто приїхала, стало ризиковано «на наради» їздити. От він і додумався - мене до своєї власної хати у район посеред тижня привезти. А його благовірна, виявляється, була вже в курсі чоловікових пригод. Агентура у неї працювала, що твоєму Кузнєцову! Відслідкувала нас до самого будинку, зачекала, скільки належить, а потім своїми ключами тихенько двері відчинила і разом зі свідками - вперед! У кімнаті - кіно «крім дітей до шістнадцяти років»! Я, гола-голісінька, на килимі акробатичні етюди роблю, а він у кріслі коньячок попиває і дозріває до кондиції. Найсмішніше, що його бабу не це дістало, а те, що мої трусики висіли на стінці, на їхній весільній фотографії.

Яке там одруження, яке там світле майбутнє! Життя знову пішло на три літери, але вже інші. Слава Богу, що з училища не викинули, зглянулися над сиротою. Проте по закінченню за призначенням у таку глухомань запхали, звідки в дощ на тракторі не виїдеш, а про сімнадцятий рік майже ніхто не чув. Остання велика подія - рік сорок сьомий, бо тоді гроші поміняли за десятку рубель, а ціни старі залишили. Уявляєте, як мені було після Москви, Кавказу, моря, ГУМу, ресторанів?… І досі не розумію, як я не спилась за оті три роки, що треба було після диплому відпрацювати.

Перебралася до сусідньої області, влаштувалась у районній лікарні і почала з нуля, тобто з койки в гуртожитку. Коли раптом згадала: стій, а мамині гроші у садюги-тітки?!! Розшукала, приїхала… Баба зовсім здитиніла, бо мене вже не пізнала, усе мені на мене ж скаржилась. Мовляв, яка я свиня невдячна - втекла, кинула стару жінку напризволяще, тепер немає кому і води подати. А сама, між іншим, не забула свого часу через суд оформити мене, як таку, що десь померла, і забрати усі мамині гроші собі. Забрати - забрала, а жадібність задавила, ні копійки не витратила. За іконою ховала. Берегла, для чого? Мені її навіть шкода було.

Я не витримав і обірвав її звіряння:

- Пожалів вовк кобилу, залишив тільки хвіст та гриву! Ще хвилина, і я буду ридати на вашому плечі над сумною долею нещасної бабусі. Дозвольте лишень поцікавитись: ви стареньку коли притруїли? До того, як гроші забрали, чи після?

Отруювачка мало що не підскочила:

- Що, докопались?

- Докопувались, викопували, або, науково висловлюючись, ексгумували вашу родичку мої колеги після того, як співставили дивний збіг раптових смертей самотніх бабусь із короткочасним перебуванням у них темноволосої стрункої молодої жінки, медсестри за фахом. Хто ж відмовиться від такої квартирантки - не п’є, не курить, бахурів не водить, та ще й ліками вгощає на дурняк! Я вас, образно кажучи, сидячи за столом, викопав. Робота у мене така. Хоча, визнаю чесно, від ваших хитрощів у мене і досі голова болить. Бо ви, як кажуть спеціалісти, дотепно почерк змінили. Інша б на вашому місці і далі бабусь притруювала. А ви на мужиків перейшли. До речі, ви щойно, самі того не підозрюючи, зробили щиросердне визнання щодо одинадцятого епізоду. Бо офіційний реєстр міліція вела вже після того, як ви в «зону» сходили. Між іншим, досі не розумію - вкоротили ви життя нехорошій бабусі, забрали гроші. Нормально! Потім ви їх витратили. Теж зрозуміло! Так чого ж вас на аферизм потягло? Що, всі підходящі самотні особи літнього віку в районі без вас перемерли?

- А ви, начальнику, як собі думаєте - мені однаково, що людей, що пацюків труїти? Вибачайте!

Я вибачив. Курощапова заспокоїлась:

- Мамині гроші швидко закінчилися. Купила дещо, у відпустку на Кавказ з’їздила, а там сонце, море, вино-шашлики… Збиралася на кооператив відкласти, дивлюсь - скоро і за квартиру нічим буде платити, бо з гуртожитку я виїхала. Ну і вигадала оцей трюк щодо вступу до медінституту. Розпустила чутку, що у мене там блат: людина маленька, не все може, але чесна. Як не вдасться йому прилаштувати клієнта, гроші назад віддає. Вибрала з-поміж претендентів кількох тямущих дітей, взяла у батьків гроші, склала руки і чекаю результатів екзаменів. Більшість не пройшли, то я хабара повернула до копійки - мені ще дякували за порядність! А пару таки проскочило, тож я і перезимувала. Грішми вже не розкидалась, думаю - наступного року повторю номер.

Фраєрам щастить, але тільки раз. Отій відьмі, котра наді мною знущалася, записали навіть без розтину «гостру серцеву недостатність», та й край. Бо мене, напевне, в містечку ніхто не бачив - надвечір приїхала, над ранок - на поїзд, і гайда! Гратися з отрутою, скажу чесно, більше не збиралась. Лотерея з блатом в інституті мене більше влаштовувала. Жадібність згубила! Вийшли на мене голова колгоспу з головихою і дочкою на додачу - дитина тупа, аж дзвенить, і по очах видно, що їй не вища освіта потрібна, а колгоспний бугай-симентал. Вранці, вдень і ввечері. Так ні, вони її до інституту пруть, та ще й на «сан-гіг». Сказилися, то ж факультет виключно для майбутніх дружин завідуючих базами і директорів ресторанів. Не з її щастям і не з її задницею! Та батьки за неї такі гроші дали, що я не витримала, подумала - а раптом якось викручусь. Ні, щоб узяти худеньких, страшненьких і в окулярах, зате розумних. Або, на крайній випадок, повернути хабара. Однак, примудрилась я ті гроші ще до екзаменів розтринькати. Отямилася в камері. А на суді мені пояснили, що відтепер шлях у медицину для мене закритий - хіба що санітаркою в морг у лікарні, що за сто кеме від обласного центру.

На додачу, ані слідчий, ані суддя не повірили, що я звичайнісінька аферистка. Вважалось, що я - лише посередник і прикриваю когось великого в інституті. Тому і вліпили мені строк по максимуму. Відсиділа, вийшла на волю з довідочкою в руках і з анульованим дипломом. Роби, що хочеш. Туди поткнулась, сюди поткнулась, згадала жарт судді - пішла в морг найматись. Е, ні, кажуть, нащо нам цей клопіт? Краще вже алкоголіка, але без судимості. Пригадала свій перший досвід зі старою родичкою… Знаєте, скільки на світі старих, самотніх і жадібних людей?

Я не став продовжувати дискусію. Набридло!

- Не знаю і знати не хочу. Закінчу замість вас: десь після сьомої притруєної вами бабці виразно запахло смаленим. Ви ж в радіусі ста кілометрів від обласного центру крутились, думали, що всі лягаві - ідіоти! Трохи правди в цьому є, бо вас запідозрили не міліціонери, а медики. Середньостатистична цифра раптових смертей людей літнього віку по області чомусь підскочила. От вони, всупереч вашим надіям, по останній жертві за всіма правилами експертизу провели, а потім і всіх попередніх викопали. Навіть пару зайвих, як виявилося. Міліція ваше фото під кожним райвідділом наклеїла, так ви зачіску змінили, підтемнили волосся,- і на історичну батьківщину. Думали, де та Самара-городок, а де Київ - «мать городов русских». Однак труїти тутешніх бабусь уже не наважились. Здибали по дорозі транзитника, схожого на вашого кривдника з депутатським значком - і що, легка здобич?

- Ще б пак! Місцевий - він як? Або прибіжить за п’ять хвилин до відправлення, або вискочить одразу по прибутті - і додому, повз вокзал. А у транзитника квиток у кишені і купа часу, котрий він не знає, куди подіти. Місто ж чуже. От і шукає пригоди на свою… і одержує від мене по повній програмі.

- З транзитниками теж розібралися. Те ж почуття помсти, тільки прибутку більше.

- Прибутку… прибуток, звичайно, річ корисна. Жити ж за щось потрібно. Але я таких, як цей, даром би труїла.

- Та за що ж так жорстоко?

- А от за те. За очі масні, за руки нахабні, за натуру хтиву. Та коли такий за коліно мацав - я його на місці вдавити ладна була. Чоловіки… сволота! Лиш у начальство пролізе - і вважає, що йому все дозволене!

- А до речі - якщо не секрет - чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?

- Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча - різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!

- І за це ви його… пригостили?

- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.

- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?

- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!

- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.

Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.

От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.

Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…


РУШНИЦЯ, ЯКА НЕ ВИСТРЕЛИЛА


“Кава по-турецькому вариться, звичайно, найшвидше. І смакує найкраще.

Насипав у джезву цукор і каву, залив окропом, перемішав

і встромив у гарячий пісок. Або на маленький вогник поставив.

Тут два секрети є: пару разів акуратно перемішати гущу,

що пішла нагору, бажано дерев’яною паличкою

(в наших широтах можна вишневою - аби не сосновою чи ялиновою),

щоб відтягти кипіння. Це перше.

І друге - довести до кипіння, але не кип’ятити.

А потім двічі-тричі: зняв-поставив, зняв-поставив…”

З рецептів Олекси Сироти.


Послухай, класичний філолог, тобі в Університеті не казали, звідки приказки беруться?

- Напевне, звідти ж, звідки й загадки.

- А до чого тут загадки?

- Ну, тобі, менту, це ж ближче - загадки розв’язувати. Так от, щоб ти знав, їх вигадує один здитинілий графоман із села Пидоси, а потім розсилає по редакціях.

- Знущаєшся?

- Щодо Пидосів?

- Ні, щодо графомана.

- А чого б це мені знущатися? Ми от недавно одержали від нього дев’яносто вісім сторінок із загального зошита, з усіх боків списані загадками. Як тобі така, це по твоїй лінії: «На шиї у тата затягнута шпагата, свято наступає - сильніше затягає».

- Яке свято? День народження Захер Мазоха?

- Не обов’язково. Може бути і День радянської міліції. А взагалі це загадка про галстук.

- А ну тебе разом із твоїм пи-до-якйоготамським графоманом! Я тебе серйозно запитую: звідки всі ці прислів’я з приказками з’являються насправді?

Я подивувався такому незвичному запитанню мого друга Олекси Сироти, але почав старанно переповідати йому відповідний розділ вузівського курсу фольклору. Та він не дослухав:

- Облиш теорію, мене конкретика цікавить. Звідки оце пішло: «Віддай дружину дяді, а сам іди до…»?

- Вибачай, Олексо, у нашому підручнику було лише про любов до праці, до Батьківщини і класову боротьбу. А стосовно того, чому треба йти до незаміжньої сусідки з підозрілою репутацією, на жаль, ані слова.

- Тоді я скажу. Це не інакше, як якісь дореволюційні лягаві придумали. Бо точніше не скажеш.

- Якщо у тебе виникають сексуальні асоціації на рівному місці, Олексо, то це означає лише одне - начальство знову використало тебе у якості пасивного партнера. Тож давай, полегшуй душу.


Від автора: у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку Олекси Сироти було, як я вважав, три породи начальників. Перша - його безпосередні зверхники в Управі. Все той же Старий, наприклад, чи Генерал. Ці хоча могли і обкричати, і навіть послати по інфернальній трасі, але швидко відходили і до них знову можна було йти, як до людей.

З другою породою - партійною - Олекса, на щастя, майже не пересікався. «Керівну і рушійну силу радянського суспільства» - так Конституція СРСР обзивала компартію - в Управі репрезентував замполіт, особа не дуже великого розуму, метушлива, ідейно витримана, але не така вже й небезпечна для довкілля. До того ж, коли черговий комісар починав виявляти надмірну ініціативу або нахабно втручався в справи оперативні чи слідчі, його без зайвого галасу спроваджували куди подалі. Скажімо, в Комі або в Якутію. Звісно, з підвищенням. Але краще було зайвий раз у кабінет до «рушійної сили суспільства» не зазирати. Набагато не безпечнішими були ті партійці, котрі сиділи у відділах контролю райкомів, міськкомів та інших «комів» КПРС, але туди тягали на цугундер не таку дрібноту як інспектори карного розшуку, а виключно вище міліцейське начальство.

Натомість порода номер три офіційно НЕ керувала міліцією. Зате шкоди могла наробити, що тільки ой! Ці начальники були високоосвічені і бездоганно виховані, до того ж не вдягали два дні підряд одну й ту ж сорочку. Вони ніколи не лаялися матом вголос і взагалі ніколи цього голосу не підвищували. Спілкувалися виключно на ви та по імені-по батькові, однак після такого спілкування різне бувало. Хтось сам ішов з роботи, а хтось взагалі зникав, як булька на воді. А той, хто лише втрачав почуття гумору, міг вважати себе щасливцем. Ці начальники сиділи в Конторі, вона ж - Комітет державної безпеки УРСР. Як ви розумієте, в той бік краще було навіть не дивитися. І зайве не поминати.

Та того дня, коли Сирота раптом зацікавився тонкощами усної народної творчості, я дізнався про існування ще й четвертої халепи на голову чесного радянського міліціонера. І називалася вона - прокуратура.


Олекса Сирота:


Мені так пояснювали, що прокуратура, як інституція, була задумана з найкращими намірами. І перший генпрокурор, Криленко, кажуть, був людиною цікавою і талановитою. На Ельбрус лазив, боротьбу самбо в міліції запровадив, у шахи грав на рівні нинішнього гросмейстера. Його офіційно за це і розстріляли у тридцять сьомому. «За шкідництво в радянських шахах…» Що там можна було нашкодити? Ферзя поцупити? Чи підлогу на дачі замість паркету краденими шаховими дошками викласти?

Але політика мене не цікавить. Моя професія - ловити вбивць, грабіжників, ґвалтівників і їм подібних сексуальних збоченців - як ти розумієш, специфічна. Далеко не кожен одержує задоволення від необхідності рити землю голими руками, аби видряпати з-під неї чергового сучого сина. Особливо, якщо його вже вбили, закопали, і напис написали. Ексгумація називається!

Мало кому з простих радянських людей сподобається регулярно одержувати по ребрах, в голову, нижче пояса, а то й ножем у живіт від тих же вищезгаданих сучих синів.

Я не мазохіст, мені це теж не подобається, але все компенсує момент істини. Це коли ти лебедика зрештою вислідив, скрутив, притяг, притис!… Зараз, зараз він усе викладе, чесніше, ніж на сповіді! А у тебе десь між дупою і лопатками виростають крила. Вони розгортаються, ось-ось - і ти злетиш… І тут двері роблять «ба-бах!», на порозі виростає «хвигура» з прокурорськими петличками, котра жодного разу не заробляла по морді. Бездоганно чистюсінький мундир цього індивідуя ніколи не обригували, мізки у нього, як сіднички у новонародженого, бо звивина лише одна, та й та пряма, - і от ВОНО навіть без «добрий день» кидає тобі в спину:

- Підозрюваного ми у вас забираємо.

Молоді та наївні, звісно, підхоплюються і починають гнівно вимахувати крильцями:

- А чому?!

І одержують у відповідь:

- А тому!

Ні, буває, що оте «воно» являє милість і опускається до детальнішого пояснення:

- Так належить, товаришу як-вас-там… я поцікавлюсь у вашого начальства, чому ви про ЦЕ не знаєте.

Але найчастіше на тебе мовчки дивляться, як на ту стінку, знизають плечима і повертаються на сто вісімдесят градусів, демонструючи добре вгодований, як казав Маяковський, нижній бюст. І замість скромного котрою весь день вантажили гній, а потім кинули в куток, навіть не помивши. Єдине, що втішає - ти не поодинокий у тому кутку, бо й твоє безпосереднє начальство у своїх затишних кабінетах на цей момент переживає щось аналогічне. Тільки ти п’єш із горла горілку, а Генерал заливає образу хорошим коньяком з кришталевого гранчака.

Кажеш, прокуратура теж бере участь у розслідуванні від самого початку? Де це ти вичитав? Знаю я цю книжку, два брати-акробати написали. Прізвищ не запам’ятав, але точно, що не Сирота і не Хряпа. Ні, офіційно так має бути. Більше того - прокурорські повинні з нами виїжджати на місце злочину. І виїжджають, але переважно в кіно. В реальності теж виїжджають, але вже на наших шиях. Бо то у них людей не вистачає, то судових справ накотило… а коли вже немає чим відбріхуватися, то, бачите, зайняті, бо здійснюють НАГЛЯД! Ти б знав, як мене бісить саме це слово! Бо воно викликає одну-єдину асоціацію: наглядач у в’язниці чи в концтаборі.

Ні, ти тільки глянь на них! Партконтроль наглядає так, що не встигають нові кабінети добудовувати. Народний контроль теж не пасе задніх. Комсомол зі своїм «прожектором» в душу без мила лізе. В кожній конторі свої ревізори… о, ти диви! І у мене приказка народилася. Дожився.

В кожному міністерстві свої контрольно-ревізійні управління. В Конторі швидкість стуку вже давно перевищила швидкість звуку. Тю! Знову приказка, бодай їй!

- Це ти до чого?

- Це я до того, що всі контролюють, прокуратура наглядає, а знайомий майор з обехаесу на п’яну голову виляпав, що у нас щороку розкрадають на суму, яка дорівнює державному бюджету країни. То на ікса воно такий нагляд?

- Для ІКД - себто імітації кипучої діяльності. Але ти щось не в той степ повернув.

- А про що я говорив? Про участь прокуратури у слідстві? Та хай би було. Але переважно, коли треба виписати ордер на арешт та обшук. Тут без них ніяк. Згідно з законом. Однак, коли припре, то можна й без ордеру. Головне - результат. Ну, от як у цій історії, котра мене ледь зі світу не зжила.

А почалося все це п’ять років тому. Якраз Оболонь заселялася. Кому новосілля, а лягавому - смерть на бойовому посту. Бардак повний, бо народу прибуває, а штати райвідділу переглянуть тільки після нового року. Квартирних злодіїв розвелось, як тих бліх на собаці, а обкрадені громадяни не можуть навіть міліцію викликати, бо телефонну станцію здали до чергового свята, тобто, достроково, і вона одразу вийшла з ладу. Доки людина добіжить до райвідділу, то ризикує бути ще раз пограбованою на темній вулиці, це не рахуючи мокрих ніг, подряпаних колін і розбитого носа. Бо коли газ тягли, випадково екскаватором порвали силовий кабель і тому ліхтарі на вулицях не горять. А в деяких будинках і в квартирах очима світять бо ліхтарики, гасові лампи, не кажу вже про звичайнісінькі свічки, у нас у дефіциті. Кому сльози, а кримінальному елементу - рай!

Десь у травні, якраз, коли солов’ї над Дніпром відспівали, викликає нашу групу сам Генерал і каже:

- Товариші офіцери, на Оболоні якийсь «партизан» з’явився. До речі, товаришу підполковник, це, здається, по вашій лінії.

Наш Старий, як справжній ковпаківець, в кишеню по слово не поліз:

- Дозвольте уточнити, товаришу генерал: чий саме партизан? Наш, ковпаківський, чи сабурівський, або ж Мринського? А може, то взагалі не наш, а якийсь поляк із Армії Крайової, чи, не дай Боже, хтось із бандерівців зі схрону виліз? Тоді це не наша справа, а Контори. Вони всіх цих партизанів з сорок першого пасли, то нехай і далі ловлять.

Генерал у відповідь, теж, щоправда, ввічливо так:

- А оце ви, товаришу підполковник, разом зі своїми людьми і з’ясуєте… а ви, Сирота, чого крутитеся? Запитання є?

- Так точно, товаришу генерал. Що він, цей народний месник, конкретно робить? Пускає під укіс ешелони на станції Петрівка? Чи вішає червоні прапори над районною службою працевлаштування?

Розумної відповіді я чомусь не дочекався.

- Нема чого тут нам «Молоду гвардію» цитувати, Сирота. Як ти такий цікавий, то будеш безпосередньо відповідати по цій справі. І людей не дам - сам впораєшся, розумник… можеш оболонських узяти. Тільки без жартиків. Бо точно вклею. Іване Борисовичу, проконтролюйте.

До оболонського райвідділу я вплив у доброму гуморі. Але жартувати мені перехотілося, ледь я перегорнув перші сторінки протоколів. Заповідалося на щось складніше, ніж троє петеушників із вкраденим у санчастині ефіром. (див. «Вилов бандюг по-науковому» - авт.) Бо по-перше, грабіжник виходив на «велику дорогу» самотній, як той герой класичного вірша М.Ю.Лермонтова. І теж у тиху нічну пору, коли народ з останнього автобуса чимдуж біжить до рідного під’їзду кремнистим шляхом по суцільних вибоїнах і в темряві. А по-друге, як знаряддя переконання, грабіжник використовував не ножа і навіть не пістолет чи револьвер, а карабін. Справжнісінький армійський карабін на базі трилінійної гвинтівки конструкції капітана Мосіна. Діяло безвідмовно і блискавично, ніхто й не пипснув.

Все, що змогли встановити хлопці з райвідділу, так це те, що нападник був високого зросту, хоча може й просто видався таким з переляку. І ще - ніхто не запам’ятав його обличчя, бо він ставав спиною до далеких ліхтарів. Карабін бачили, а от обличчя - фактично ні. Оце і вся цінна інформація. Плюс чималенький списочок потерпілих. І, звісно, оберемок копій скарг на бездіяльність міліції, адресованих в усі вищі інстанції.

Сіли ми у райвідділі, перекурили, позітхали, подивились один на одного, мов ті студенти на суворого викладача - хтось і каже:

- Що будемо робити? Може, поїдемо на місце епізодів?

- І що ми там побачимо? Це ж тобі не сніг і не зоране поле.

- А може, «зону видимої оперативної тиші» зробимо? - це вже в мій город камінчик.

- Не зробимо. Ми ще ті вистріляні патрони не посписували. А потім, це ж вам не беззбройні петеушники. У нього карабін. От хтось із вас зможе на нападника з рушницею голіруч піти? Особливо, коли у нього патрон в патроннику і палець на гачку? Пістолет ще сяк-так можна вибити, якщо заняття по самбо не сачкував, а карабін… не знаю, не знаю.

Оболонські колеги збагнули нарешті ситуацію.

- Сирота, що ж нам тепер буде?

- Доки ніхто «нагору» не настукає, то й ми ще житимемо. А так - ви собі уявіть: Контора довідується, що столицею Радянської України містом-героєм Києвом безкарно розгулює злочинець із армійським карабіном в руках. Те-те-ха (тактико-технічні характеристики, - авт.) цієї цяцьки знаєте? Прошиває автомобіль марки «Чайка» за п’ятсот метрів. Запитання будуть? У Контори - так! Бо це вам справжня зброя, а не пістолет системи «макаров», з якого і тещу толком не вб’єш.

- А армія ж куди дивилася? Порозкидали свої цяцьки…

- Не шукай крайнього, однаково ним зроблять тебе. Армія зняла ці карабіни з озброєння ще в п’ятдесят четвертому році. Щось передали ВОХРу, якусь дещицю геологам, аби їм у тайзі від комарів відстрілюватися. Ну і маленькі партії були у професійних мисливців, що на кабана та лося ходили. Тут усе під обліком, усе вже перевірено. Без вас і без мене. Ви ось що краще зробіть: дістаньте мені карту Оболонського району і позначте точно всі місця нападів. Є у вас така карта?

- Тільки та, що у начальника в кабінеті висить. Але то лише для службового користування.

- Даруйте, а я що - в неї оселедці загортати збираюся?

Мене провели до кабінету, з усіма пересторогами відсунули шторку і продемонстрували «державну таємницю». Я скривився:

- Ні, ця для мене завелика. Навіть якщо у дванадцятеро складу, в кишеню не влізе. Що хочете робіть, але знайдіть меншу.

- І все?

- Ні, ще моліться, іроди!

- Чого раптом?

- Не чого раптом, а про що. Щоб у вашого ворошилівського стрільця вистачило розуму не натиснути на спуск, коли якийсь Матросов попре на амбразуру. Отоді побачите!

- Що побачимо?

- Смаженого вовка, село ви не заасфальтоване! Шукайте карту.

Я не буду відволікатися розповіддю про те, як ту карту шукали. Бо схема вулиць Києва, котру продавали в кіосках «Союздруку», не годилася з двох причин. Перша: з якихось невідомих нікому таємничих обставин її масштаб абсолютно не відповідав дійсності. А по-друге, на ній не було… Оболоні, бо в цій п’ятирічці внесення змін і доповнень у схему не планували. Військкомат і цивільна оборона зажадали від нас листа за підписом Міністра, у райвиконкомі єдиний екземпляр порівняно точного плану вулиць мав розміри три на чотири метри і був наглухо прибитий до стіни в кабінеті голови. Виручила скромна установа - управління по землевпорядженню. Їхні документи мали такий високий рівень точності, що ЦРУ вдавилося б від заздрості. У них, американських чекістів, нічого такого й близько не було. Не там шукали…


Від автора: зараз, коли всі кіоски, не кажу вже про Інтернет, переповнені найдетальнішими картами будь-якої місцини колишнього СРСР, а в кожній другій машині стоїть навігатор, котрий ніжним жіночим голосом підказує, в який бік вам повернути через триста метрів, проблема, з якою зіткнувся Олекса Сирота, може видатися надуманою. Як це так - не можна було дістати справжньої карти? А так - не можна було. Мав я в молоді роки друзів, поведених на туризмі. Ну, було таке масове суто психічне захворювання серед радянського населення. Ліквідація комплексу неповноцінності - якщо за кордон нікого не випускають, то бодай об рідну землю ноги до крові зіб’ємо. Хоча можуть бути й інші точки зору… Так от, вищезгадані приятелі і колеги ставали на вуха не в пошуках найкрутішого туристського спорядження. Коли треба було, гідрокостюми самі клеїли, а не те що - якісь там рюкзаки чи вітровки. Все впиралося у відсутність нормальних топографічних карт. Я знав групу, котра успішно облазила рік за роком всі відроги Кавказу завдяки… німецьким трофейним картам часів Другої Світової війни. Як вони вже до них втрапили - то тема окремого детективу. Але що було, то було.


Олекса Сирота:


Коли через пару днів Старий за звичкою рипнувся до мого кабінетику, то перше, що він побачив - це мої сідниці. Бо я стояв у характерній позі над розстеленою на підлозі картою і з’єднував позначки на ній прямими лініями олівцем під лінійку.

- Ну, нарешті! - зрадів ветеран партизанського руху. - Взявся за розум. Карта - це серйозно. Хочеш, я тобі свій бінокль принесу? Сам Вершигора колись подарував. Муху за сто метрів видно!

У списку по-справжньому святих людей колишній начальник розвідки з’єднання Ковпака займав у розповідях Старого третє місце: після самого Сидора Артемовича і комісара Руднєва. Тому я не загострював ситуацію:

- Ну, товаришу підполковник, чогось та й ви нас навчили.

- Та годі вже тобі, філософ. Розказуй!

- Подивіться, товаришу підполковник: усі місця нападу розташовані приблизно на відстані півгодини ходу від уявного центру. Отже, бандит або там живе і перед сном виходить подихати свіжим повітрям, або він там працює - і то в нічний час.

- Молодець. Логіка залізна. І без усякої там науки. Хто працює вночі? Третя зміна на підприємствах, сторожі і кочегари. Є ще таксисти, але тоді не було б такої кучності. Якраз навпаки - сьогодні тут, а завтра в Дарниці.

- А післязавтра, товаришу підполковник, міліція почала б обшукувати всі машини, що їздять уночі, бо ми б це вирахували. І хтось би та й знайшов карабін під сидінням.

- Кажи далі, Сирота. Приємно слухати, а ще приємніше Генералу показати.

- А що, він уже цікавився?

У нього вже цікавилися.

- Хто? Ті, що через площу навприсядки, з міському партії, чи, не дай Боже, з Великої Хати на Орджонікідзе?

- Ні, поки що наші, міністерські, з Богомольця. Але це поки що.

- А хіба настукав хтось?

- Гірше. Отой партизан пограбував тещу одного з заступників Федорчука.

- Воістину правду казав Володимир Ілліч Ленін: людина з рушницею - то все!

- Сирота, стули писок! Головне, що Контора на сьомому небі від щастя.

- Ну, начальства ніхто не любить.

- Я не про те. Федорчук, на відміну від нашого Міністра, своїх людей зневажає. Але у нього на Головченка зуб іще з часів спільної служби в Конторі.

- Згоден, товаришу підполковник, це вже всім непереливки.


Від автора: Головченко Іван Архипович (1918-1992 рр.) довше від усіх його попередників і заступників - аж 20 років - керував міліцією радянської України. До появи в МВС у 1962-му році служив у КДБ на посаді заступника Голови республіканського комітету.

Версія щодо того, що інтереси Головченка і Федорчука перетнулися ще в чекістські часи вперто побутувала серед міліцейського люду, хоча документальних підтверджень цього знайти не вдалося. Федорчук від сорок п’ятого до шістдесят другого року служив у Відні, Берліні та Москві, а Іван Архипович - виключно в Україні. Подейкують лише, що перший секретар республіканського ЦК Петро Шелест хотів бачити керівником республіканської Контори саме Головченка. Але не склалося.


Олекса Сирота:


Старий присів навпочіпки біля мого мальовидла, роздивився і, не підводячись, звелів:

- Теорію разом із плітками встроми, сам знаєш, куди. Давай конкретику. З чого почнеш шукати ствол?

- Підприємств і установ із тризмінним циклом в цій зоні немає. Залишаються сторожі і кочегари. Рутинна міліцейська перевірка.

- З обшуками, чи без?

- Як по мені - то навіть без появи у цьому районі чужих ментів у формі. Виключно через відділи кадрів.

- А що, є ще якісь дані крім того, що він високий і ймовірно «мужської статі», як сказала одна з потерпілих?

- Немає, але я вирахував, як той єврей з анекдоту. По-перше, він має бути місцевим, не лімітою з якихось там Перебродів чи Романового Хутора. І не просто місцевим, а десь із Куренівки.

- Сирота, ти що - до ворожки ходив?

- Яка ворожка, громадянине начальник? Чистісінький матеріалізм! Він добре знає цей район, навіть уночі. Бачите - тут новачок ногу зламає, а він орієнтується, мов той кіт. Отже, десь тут ріс, ходив на Довбичку рибу ловити, лілії на протоках для дівчат зрізав. І працює десь тут же від перших новобудов. Гляньте, це ж не просто шмат району. Оці мікрорайони здали і заселили найпершими.

- Ще щось тобі твій матеріалізм підказує? А якщо він не сторож і не кочегар, а, скажімо, художник? Або простий радянський інженер, яких мільйони? До вісімнадцятої горобцям дулі дає за свої сто десять каербе, потім приїздить із трьома пересадками додому, приходить до тями, вечеряє і, як ти кажеш, перед сном виходить подихати повітрям, а заразом - підробити до скромної інженерської зарплати. Тоді тобі треба всіх у цій зоні трусити. А це ж тисячі людей!

- А в мене вибору немає, товаришу підполковник. Я мушу, як вчить нас журнал «Радянський міліціонер», перебрати подумки всі версії і зупинитися на одній.

- Ну, тисни на гальма, зупиняйся. Нема коли кататися. Ти що, не втямив: ми вже приїхали!

- Як приїхали? Куди? Що я маю втямити?

- А те, що вже вся Оболонь гуде: міліція, мовляв, вирахувала, хто це перехожим кишені чистить - і ось-ось заловить на гарячому.

- Та невже? Та я ж нікому! Ну… майже нікому. Так, парі хлопців з райвідділу.

- Ото тепер сиди і молись, як ти любиш казати, щоб наш грабіжник не ходив на базар і не перекурював у своєму дворі з пенсіонерами.

Старий нарешті підвівся, підійшов до вікна, витяг «біломорину» і в перервах між затяжками пояснив мені, що сталося.

Всупереч відомій блатній приказці основною згубою для фраєра є не жадібність, а пиха. Вона мене і підвела. Повихвалявся перед оболонськими лягавими, який я розумний, а хтось із них своєму місцевому начальству доповів, те начальство вдома за чаєм розляпало, теща на базарі розповіла, ну і… повний абзац оперативним таємницям.

А все ж було так добре продумано, що хоч зараз вписуй до підручника з криміналістики! Я від самого початку поставив на нічних сторожів. Ні, спершу я грішив на кочегарів з нічної зміни. Але всі вони не вписалися в мою версію. Більшість охоронців - теж. Крім одного-єдиного.

Молодий слюсар з відомого київського заводу, шостий розряд, «майстер золоті руки», кращий за професією у галузі, раптом кидає роботу і влаштовується нічним сторожем. На сімдесят каербе і голий вассер. Добро би він овочеву базу охороняв, а то ж - звичайнісіньку установу, самі канцтовари, та й ті пораховані. І не хворий, і ні з ким не конфліктував, і ні в що не вплутався (мається на увазі кримінал), а на утриманні у нього двоє дітей малолітніх і дружина, котра не працює, здається, з моменту зачаття старшенького. А він з двохсот десяти-двохсот двадцяти, плюс квартальні премії, плюс тринадцята зарплата - раптом переходить на сімдесят… мимоволі замислишся.

Усе це я виклав Старому, не приховавши своїх марнославних намірів заловити підозрюваного на гарячому максимум за пару найближчих ночей аби привести його до кабінету Генерала і наче так, між іншим зауважити:

- Тут дехто з присутніх не раз підколював інспектора Сироту, що він своїх злочинців вишукує лекційно-семінарським способом. Так от вам мій контраргумент - живий злочинець, якого я вирахував на кінчику пера! Прийміть і розпишіться.

Старий пирхнув і навіть плечима знизав з погордою:

- Вирахував ти його й справді непогано. Як для екзамену в середній школі міліції. А як для нормального життя, то є тут одна придибенція. Маємо потерпілих, склад злочину, навіть сяких-таких свідків, але! Мотив, синку, мотив! Який? У нас мільйони живуть на сімдесят п’ять карбованців у місяць. А по селах - ще менше. Але майже ніхто з них не виходить на нічне полювання з карабіном у руках. Хто підробляє, хто підкрадає, хто відверто цупить. Але «людина з рушницею» - це вже, синку, не жарти. Це, між іншим, на всі п’ятнадцять років тягне. У нього що - ще два життя в запасі?

- А може йому припекло? Може він сам хворий чи хтось із рідних, на ліки не вистачає?

- Сирота, не тринди. У тебе якась версія щодо мотиву є?

- Немає.

- Ото ж! Сподівався - візьмеш на гарячому, злочинець сам усе розкаже?

- Була така думка.

- Дурна думка.

- Згоден.

- Та не лізь поперед батька в пекло! Для цього старші за тебе є. Затям: пом’якшуючі обставини не тільки адвокат шукає, а й слідчий. От ти кажеш: хлопець кинув золоту роботу і перейшов на ту, де сімдесят чи сімдесят п’ять на місяць платять.

- Кажу.

- Тоді ще скажи ось що: ця ідея роздобути карабін і грабувати перехожих коли йому на думку спала?

- В якому розумінні?

- У прямому. Він з хорошої роботи пішов для того, щоб на грабунках ще більше заробляти? Чи навпаки - семидесяти п’яти рублів виявилося замало і він у такий спосіб сімейний бюджет поповнює?

- Не знаю. Не думав. І потім - у вироках як пишуть? Грабунок із корисливою метою чи з метою особистого незаконного збагачення. А коли ця дурна думка в його дурну голову влізла - хіба це має якесь значення?

- От і подумай. Аби тільки часу вистачило.


На жаль, глибоко замислився і підозрюваний. Після того, як його викликав до себе придурок-кадровик, вигнаний з армії по статті «три-б» (параноя) і ляпнув приблизно таке:

- Тут я чув, що міліція, начебто, думає на когось із нічних сторожів, що то він людей грабує, але все то розраховано на дурників. Це вони хочуть перевірити у нас дисципліну праці. Ще, чого доброго, ревізора пришлють о третій ночі. Так щоб ти цеє… з роботи ні ногою! Не підводь мене.

Колишній «майстер золоті руки» і справді добре знав Оболонь та Куренівку. Він відірвався від нашого «хвоста», якого ми йому завчасно вчепили, і розчинився посеред приватного сектору за пташиним базаром. Та ще й встиг десь приховати карабін. А потім мертво ліг на дно. І цим остаточно себе видав. Бо що зробив би справжній професіонал на його місці? Заховав би якомога надійніше зброю, а потім повернувся городами у свою сторожку, де нахабно сказав би тим, хто на нього чекав: «Вибачайте, дорогі радянські міліціонери, а які у вас є докази? Хтось мене зафіксував, тобто, опізнав? Чим я можу довести свою присутність на робочому місці в такі-то дні? А чим ви можете довести мою відсутність? Кажете, хтось схожий на мене, грабував людей? Так он ваш сержант теж на мене схожий. Що ви ще проти мене маєте? На робочому місці не застали? Готовий нести повну відповідальність згідно з Кодексом законів про працю. А не з кримінальним, наголошую. Зараз, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік, коли за п’ятнадцять хвилин спізнення давали п’ять років таборів». І найсумніше те, що підозрюваний був би правий…

Звичайно, якби не ті ляпала з райвідділу і шизонутий кадровик, ми б учинили інакше. Слідкували б за ним удень і вночі і, врешті решт, скрутили б на місці чергового злочину. А може б, не чекаючи, самі цей напад спровокували б. Оскільки сексуальний момент для нашого «партизана» не мав ніякого значення, підсунули б йому, як «підставу», кількох хирлявих інтелігентів в окулярах… і зі званням майстра спорту СРСР по самбо. Вони б цього «партизана» навколо його карабіна вузликом зав’язали. Але, знацця, не судилося.

Федорчук таки придумав, що йому робити з нашим «фантом». Ні, він і не збирався рятувати честь пограбованої тещі свого заступника. Він вчинив, як справжній єзуїт. Доповів Щербицькому, що «дев’ятка» (дев’яте управління КДБ по охороні керівників партії і уряду, - авт.) поки що не в змозі гарантувати повну безпеку шановному Ве-Ве під час поїздок на дачу в Петрівцях. Бо міліціонери генерала Головченка бездарно проґавили особливо небезпечного озброєного злочинця і той зараз швендяє з армійським карабіном у руках уздовж урядової траси.

Ве-Ве прореагував адекватно.

Я чекав, що одразу розпочнеться роздача слонів, покарання всіх причетних, починаючи від вищезгаданого кадровика і закінчуючи одним надміру самозакоханим старшим інспектором міської Управи, але, але, але… Кадровика, звісно, вигнали ік бісовій матері. І навіть ненадовго посадили за розголошення державної таємниці. Щоправда, не одразу, а десь згодом.

Стосовно ментів, то Генерал викликав усіх, хто був під рукою і сказав у властивій йому манері:

- Товариші лягаві, в ружжо! Ніхто нікуди не розходиться. Цілодобова готовність! Спати, харчуватися, перекурювати і відправляти природні потреби будете водночас. Ловимо «партизана». Як кому не подобаються умови праці, хай пише рапорт, але після закінчення операції. Одне слово - настукала якась падла. Самому Міністру ґнота вставили.

Ми й без начальника розуміли, що таке наполоханий любитель із карабіном в руках посеред столиці. Тому ніхто не ремствував. Швиденько розбилися на групи, позалишали засідки на квартирах родичів та друзів підозрюваного, а самі заходилися прочісувати горища і підвали, руїни, недобудови та зелені зони.

І тут я зробив першу помилку у цій справі, а вона потягла за собою наступні. Мені чомусь дуже не хотілося висиджувати довгі години в тісній «хрущовці» під переляканими поглядами рідних і близьких підозрюваного. А надто - допитувати дружину, точніше, схиляти її дати свідчення проти власного чоловіка і батька її дітей. Ні, я розумію, що працюю в карному розшуку, а не в інституті лікувальної косметики, що навпроти Центрального універмагу. Але саме цей неприємний момент я вирішив відкласти на потім, коли затримаємо «партизана». Окрім того, весна була в повному розпалі, вона стрімко переходила в літо, у квартирах було жарко, а на вулиці, особливо в тіні - приємна прохолода. На додачу того року звереснула мода дівчатам не носити ліфчики. І моє інтимне життя одразу набрало нових вимірів. Одне слово - я напросився шастати вулицями і перетрушувати підвали та горища.

Та от біда, щоб не сказати гірше - дні ставали довшими, ночі коротшими, а наш «партизан» жодного разу не засвітився. З міста за всіма агентурними даними він не втік, отже, ліг на дно. Але де? Знову ж таки, жодної втішної інформації.

Полювання на озброєного бандюгу - паскудна справа. Бо він має перед тобою ту перевагу, що не просто озброєний, а й стрілятиме без усяких інструкцій. А ми вимушені за будь-яких умов чітко дотримуватися правил, вигаданих якимсь кретином, котрий не те що не нюхав оперативної роботи, а й ніколи не тримав у руках зброї. Якщо мені скажуть, що все це напридумував мудрагель із прокурорських, то я не здивуюсь. От послухай:

Перш, ніж застосувати зброю, працівнику міліції слід голосом чітко і виразно попередити підозрюваного про свої наміри. Потім зробити попереджувальний постріл угору, а якщо працівник міліції не впевнений, що підозрюваний зрозумів усю серйозність ситуації, то слід повторити попереджувальний постріл. І лише після цього повести вогонь на ураження, уникаючи влучання куль у життєво важливі органи підозрюваного.

Розумієш, «після цього»! Після того, як випадково залишишся живий. Я тобі іншим разом розкажу, у що це нашому брату менту обертається. (див. у наступному томі повість «Непосидючі покійнички» - авт.) І зауваж - якщо матимеш достатньо глузду в макітрі не дотримуватися цих правил дуже вже буквально, баєчка про те, що затримуваний був поранений у дупу, бо з переляку високо підскочив і у польоті зустрівся з попереджувальною кулею, (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.) спрацьовує лише раз.

Підозрюю, що наказ про моє негайне звільнення з органів уже був заготовлений. Просто начальство вирішило до певного часу не вискакувати з ініціативою, як Пилип з конопель. Інша справа, коли пройдуть усі відведені строки, і на вулиці Богомольця або, не дай Боже, у Конторі зацікавляться результатами розшуку - от тоді наш гуманіст Генерал стане струнко і доповість: затриманого немає, зате є винний. Старший інспектор Сирота, він у нас уже давно не працює. Звільнений зі служби в органах рішенням офіцерського суду честі.

Що це за інстанція така, я толком не знав. Бо у нас в Управі суд честі був чимось на взірець бабая. Ним нас лякали, але до нього поки що ніхто не втрапив. Однак мені чомусь не хотілося зробити з цієї страшної казки ще страшнішу реальність.


Проте, раптом сталося таке, про що довго розповідали всім салагам, котрі приходили на службу в київську міліцію. Було це через три доби, три безсонних доби біганини, пошуків і розшуків здимілого «партизана». Ми якраз прочесали всі залізничні пакгаузи та будки від станції «Київ-московська» аж до Видубицького монастиря. Вже вечоріло і начальство зглянулося:

- Відпочивати до шостої ранку, вас підмінять курсанти з вищого училища.

Троє хлопців з групи і я видряпалися по вулиці Кіквідзе до гастроному неподалік Печерського мосту. Народу було небагато, але ми розділилися. Хлопці зайняли черги до різних відділів, а я став до каси. Рештки сил ішли у мене на те аби не заснути отут-таки, навстоячки, як той кінь. І тут хтось ззаду не дуже ввічливо стукнув мене по плечу і гукнув у саме вухо: «Ворушись, чого став? Черга…»

Я обернувся аби відгавкнутися нахабі і остовпів. Бо за мною стояв власною персоною особливо небезпечний злочинець, якого вже другий місяць надаремне шукала міліція за пограбування зі вбивством одного багатого тіньовика десь у Дніпропетровську.

Ми не були особисто знайомі. В усякому разі, моя фотографія не висіла у нього на стінці, приколота поряд із портретом Брежнєва. Але щось він, напевне, «протелепатив», бо сягнув рукою за борт спортивної куртки.

Я не став повторювати його помилки і втопив свого кулака йому у сонячне сплетіння. А потім іще додав свій улюблений прийом: удар обома стиснутими руками згори по потилиці і вчасно підставлене під перенісся коліно. Це сталося так блискавично, що черга навіть не встигла обуритися. Мої колеги з криками: «Я за вами, я зараз!…» підбігли, коли я вже одягав на непритомного бандита наручники. Вражений народ мовчав, ловлячи дрижаки.

«Швидка допомога» привела затриманого до свідомості вже в Управі. Він ушморгнув носом криваві соплі і прошелестів:

- Давай, начальнику, папір, напишу «щиросердне». Бо як настали такі часи, що менти на кожному кроці - то нема чого тут видригуватися і клеїти горбатого до стінки.

- Може, відлежишся у в’язничній больничці, а вже потім усе намалюєш?

- Ні, начальнику, належні процедури я вже від вас одержав. І що цікаво, по дорозі до каси.

Потім він дряпав ручкою по паперу і тихо бідкався:

- Що ж це воно за життя? Справжній блатний і пачки цигарок не купить без того, щоб йому лягавий в дихало не заїхав! Хоч у «зону» не встромляйся - засміють пацани!


…Мій щасливий випадок, звичайно ж, був поданий «нагору» як результат складної планомірної операції по розшуку і затриманню вбивці. Міністр із полегкістю витяг ґнота, встромленого йому за «майстра золоті руки» і навіть висловив сподівання, що колектив нашої Управи і надалі, і так далі, і таке інше. А нам дали переспати аж дванадцять годин!

Коли ми відмилися, відіспалися і поголилися, то почало здаватися, що справа «партизана» потихеньку перетвориться у черговий «висяк». Напевне, він все ж таки дременув кудись із Києва. Залишалося сподіватися, що десь там він втратить пильність і зайде одного дня до продмагу аби зайняти чергу за тамтешнім ментом у цивільному. Замполіт на урочистій літучці з нагоди затримання вбивці тіньовика так і ляпнув:

- Наше щастя, що отой із карабіном нікого не застрелив. Бо тоді б нам нічого не допомогло. Нехай би ми навіть усі «висяки» розкрили.

- А тіпун тобі на язик! - спересердя гукнув Старий, який загалом намагався з нашим комісаром не заїдатися. Мені здалося, що він навіть тишком перехрестився під столом. Але було пізно.

Колишній слюсар не дав нам навіть перевести подих. Бо наступного ранку за площею Шевченка, неподалік автовокзалу «Полісся» знайшли два трупи. Відпускники - будівельники з Чорнобильської АЕС - не доїхали додому. Обох убили пострілами з карабіна в голови. Гроші, речі і документи зникли. Експертиза досить швидко встановила, що стріляли з армійського карабіна на базі мосінської «трьохлінійки» зразка тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.

Єдиною підставою для маленької втіхи було те, що згідно з результатами балістичної експертизи куль та гільз, із цієї рушниці ще нікого не вбивали. Після сорок п’ятого року і до вчорашнього дня. Це втішало. Більше того - фактично цього карабіну вже давно не існувало, його одразу після війни передали міністерству освіти як учбову зброю, а потім списали в металолом. Але що з тої освіти візьмеш, коли на головного партача вже затвердили міліцію.

Нам не треба було нічого казати. Начальству теж. Навіть миршавий пацюк, загнаний у куток, чіпляється собаці в горло. Ми загнали «партизана» у безвихідь - він і почав кусатися.

І все ж таки ми його ледь не проґавили. Він ховався від нас у геніально простий спосіб. Того року літо було дуже жарким. Люди почали купатися ще на початку травня. А в червні всі пляжі в Пущі Водиці були переповнені з ранку до вечора. Той, кого ми шукали, роздягся до трусів і вилежувався спокійненько на сонечку. На нього втрапив «найзеленіший» з нас - молоденький дільничний інспектор з Оболоні. Саме йому спало на думку зняти штани і пройтися понад берегом, начебто роздивляючись дівчаток у сміливих купальничках. На щастя, вистачило розуму не кидатися на «партизана» з криком: ви заарештовані! Хлопець побіг до нас.

Далі все було справою техніки і досвіду. Ми не брали його на самому пляжі - ану раптом у нього під одягом лежить ніж чи ще якась зброя? З такого станеться. Роздобув же він десь карабін. Ану в тому місці, де він його спіонерив, ще й іменний маузер товариша Котовського зберігався? З патронами.

Враховуючи гіркий досвід затримання петеушника, ми дочекалися, доки наш клієнт почвалав до туалету, відбув там належне - і прийняли на виході. Отут скоїлася маленька придибенція, така собі дрібничка, на яку я навіть спочатку не звернув уваги. Слюсар знався на металі, але не на бійці. Тому фактично не чинив опору. Але я трошки посковзнувся, коли проводив захват і це здоровило вдарилося вилицею об мій лікоть так, що у мене рука затерпла. А в нього одразу набубнявів здоровенний синяк на пів обличчя. Це вже потім ми дізналися, що у хлопа були дуже слабкі судини, а відтак навіть при невеликому, слабенькому ударі виникав непропорційно великий синець.

Привезли ми його до Управи, посадили, дали водички, потім - закурити. Я розпочав допит за формою: як звати, коли і де народилися, ким будете, де прописані? Фіксую в протоколі, коней не жену, але даю зрозуміти, що два вбивства і п’ятнадцять епізодів збройного пограбування - то вам не тещу до першоджерела послати. Навіть при свідках і дільничному. Потім з усією делікатністю починаю пояснювати, що він сам повинен усвідомити практичну безвихідь ситуації і покластися на чудо, яким у даному випадку є щиросердне визнання. А суд, мовляв, зарахує і ударну працю на уславленому підприємстві, і перемоги у соцзмаганні, і двох маленьких дітей… дивлюсь, він теж на душевну розмову настроюється, бо просить ще цигарку. Я даю, я добрий. І то не якусь «Приму» витягаю, котра «мейд ін Прилуки», а «Дніпро»! Сам теж затягуюсь із насолодою. Сидимо, мовчимо, дим пускаємо, на взаєморозуміння настроюємося.

Я ще свою сигарету до кінця не докурив, як зрозумів: «партизан» у мене не з фраєрів. Інший би мені давно вже в ногах валявся і туфлі цілував. Мовляв, рятуй, начальнику, бо я дурню впоров, а жить так хочеться!

А цей мовчить. І вже єхидненько так позирає. Доведеться притиснути.

- Зрозумій, хлопче, дурником кидатися сенсу немає. Не та у тебе ситуація.

- А яка?

- Глухий кут! П’ятнадцять епізодів збройного грабунку, по кожному - заяви потерпілих. Поки що п’ятнадцять. Бо як Оболонь дізнається, що ми тебе пов’язали, набіжить решта покривджених. І черга стоятиме… сам знаєш…

- Ну, це ще довести треба. Заяву написати - це як дурному з гори побігти. Хіба мало у нас по району бандитів лазить? Чому обов’язково я?

- По-перше, грабували мирних жителів лише під час твоїх нічних змін. По-друге, всі напади здійснені на відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин швидкої ходи від твого об’єкту. Бігцем - ще швидше. По-третє, твоя зброя. Карабінів під носа людям в Києві не стромляли років так… від сорок восьмого, здається.

- То все слова.

- Не перебивай дядю. По-четверте, якщо ти святий та божий, чого ж ти від нас ховався?

- З жінкою полаявся. Задовбався бути вдома і за тата, і за маму. Ну і вирішив: хай без мене трохи поживе, а я хоч відісплюсь від того крику.

Пропустив я тоді ці слова повз вуха - щодо дружини і крику вдома. Каюсь! Поспішав дотиснути:

- Як за великим рахунком, хлопче, то ми всі ці грабунки можемо й не розслідувати. Тільки час та папір переводити. Бо двоє вбитих тобою на автостанції - це розстріл з гарантією. Не відкрутишся.

- Доведіть, що то я!

- Ну, знов за рибу гроші. Ти ж про відбитки пальців чув або читав? На дурного ж не схожий, тож знаєш, що це таке. Карабіна твого ми й справді не знайшли. Але знайдемо. Я тобі всю його історію можу розказати. Але то таке… головне, що гільзи ти забрати не встиг. А на них - твої пальчики. Тож можна коней не гнати, а спокійненько підшивати відбитки до справи. Залізний доказ!

- Що мені світить?

- Я ж тобі казав: розстріл. Тільки не вигадуй друга Васю, котрий і карабіном бавився на Оболоні, і будівельників застрелив, а ти тільки пару разів у нього взимку зброю позичив і на зайчиків у Пущу Водицю вибрався. От звідки начебто твої відбитки на патронах.

- Спасибі за підказку.

- Будь ласка. Але врахуй: можеш Васю вигадати, Петю, Колю, яких ми, звісно, не знайдемо. Але для слідства це ще краще.

- Чому?

- Бо по вбивству не одна стаття є, а кілька. По одним - «зона» світить, але без розстрілу.

- Це в яких випадках?

- Це коли ти сам «партизанив». А з Васею, навіть якого не знайдуть, це вже інша класифікація. І стаття інша. Сімдесят сьома! Вбивство з корисливих мотивів у складі організованої групи з двох і більше людей. Однозначно розстріл. Тобі - так точно. Бо ти у нас в руках, а Васю ще шукати треба.

- А якщо без Васі?

- Господи, я ж тобі від самого початку про що кажу? Про те, що чудеса бувають навіть у радянських судах. Ти ударником комуністичної праці був? Був. Рекорди ставив? Ставив. «Вражих голосів» ночами не слухав? Політику партії та уряду під сумніви не ставив? Анекдоти про Брежнєва навіть на п’яну голову не розповідав? От бачиш! Судимостей, затримань, штрафів за перехід вулиці у невстановленому місці немає? Теж згодиться. Плюс дружина і двоє маленьких дітей. Думай, йолопе, тільки швидше!

Колишній ударник трохи помовчав, зрештою наважився і попросив помити руки і дати ще одну цигарку. Я, звісно: мий, можеш навіть мій рушник узяти, тримай цигарку, ось папір, ось ручка, пиши «щиросердне», а я даю тобі чесне ментівське, що за мною не заіржавіє.

Коли раптом двері - «ба-бах!». Крик із коридору: «Ми його у вас забираємо!» І лише після цього влітає таке собі прокурорське цабе у спідничці і ніжки іксиком. Фізія відповідна. А потім одразу:

- Ой, хто це вас так?

Це не до мене, це до затриманого. Вони там у прокуратурі всі ввічливі. Всім «викають», навіть безнадійним. «Партизан» одразу ожив і мовчки в мене пальцем тицьнув. Оцей, мовляв, нелюд роду людського. Прокурорша так на мене зиркнула, наче я її улюбленого котика у помийному відрі втопив.

- Ми його НЕГАЙНО забираємо! А з вами я не прощаюсь - готуйтеся. Ми не дозволимо розпускати руки!

Мене таке зло взяло, що я навіть не заперечив. Махнув рукою, мовляв, беріть оце лайно, ми не збідніємо. Вперше, чи що? Підписав папери без коментарів, випросив відгул, заліз у ванну, напився кави… і там таки у ванні заснув.

Точніше, спочатку я поцікавився, звідки така дивовижна оперативність у нашої прокурорської служби. На затримання баришня з нами не виїздила і взагалі не мала досі ніякого відношення до цієї кримінальної справи.

Якщо чесно, то я не просто поцікавився, а увірвався в кабінет до Старого і загорлав з порогу:

- Товаришу підполковник, яке це «б», а також «г», «д», «ж», «з», «м» і, звісно, «йо» нас прокурорським здає?

- Стосовно «з» - це ти що маєш на увазі? А, зрозумів, наш замполіт. Саме той.

- А це як у нього вийшло?

- Доки ви «партизана» з пляжу в Управу везли, він сів на телефон і розтеревенив, куди тільки встиг, що особливо небезпечний злочинець, який загрожував життю першого секретаря ЦК компартії республіки, заарештований.

- І звісно ж, завдяки замполіту, як представнику партії в правоохоронних органах. Ну, зараза!… Ні, не зараза. Гірше! Інфекція. Бубонна чума!

- Що ти хочеш, Олексо! Прокуратура спрацювала за принципом «хапай мішки, вокзал відходить!»

- Ще й погрожують, Іване Борисовичу!

- Хто конкретно?

- Ну, така: губки курячою дупкою, а ноги іксиком.

- А, ця! Олексо, щиро тобі раджу: тримайся від неї якомога далі.

- Та у мене на неї навіть на безлюдному острові…

- Синку, відставити! Інакше матимеш такого іксика на кар’єрі… і не тільки на кар’єрі… Негайно бери відгули і відіспись. А там подивимося. Може, пронесе. Особливо як цій… збентеженій за наші заслуги орден дадуть. Виконуй наказ!

Я так і зробив. Пішов додому, напустив води у ванну, зварив каву, занурився у воду і там-таки виспався. Снилася дурня - але не будемо про це. Відіспався, повернувся на службу. З прокуратури - анішелесь. Ну, я й раденький, що дурненький.


Служба далі покотилася, минув червень, за ним липень, серйозні блатні, як завжди, «на юга» подались. І нам, лягавим, легше дихати стало. Коли раптом - передають через Генерала виклик до прокуратури. Думаю, чого це раптом? Може, вирішили в якості свідка заслухати? Це траплялось, але дуже рідко. Нехарактерно. Бо як про мене згадували, то викликали прямо до суду.


Від автора: коли я переглядаю зараз по телевізору американські детективи, то мимоволі питаю себе - що сказав би Олекса Сирота про обов’язкове американське правило Міранди, котре має виголосити кожен коп в момент арешту підозрюваного. Ну, те, щодо права зберігати мовчання, права на виклик адвоката і попередження, що все, надалі вимовлене заарештованим, може бути обернене проти нього. Господи, які церемонії, яка турбота про права злочинця! За часів Олекси затриманий часто-густо бачив адвоката лише ПІСЛЯ закінчення слідства, коли справу вже передано до суду. І яке там «право мовчати», коли улюбленою фразою всіх радянських слідчих була сентенція: «Твоє мовчання лише обтяжує твою провину». Я розумію, що сьогодні вчинки Олекси Сироти довели б до гикавки не одного експерта з якогось там Європарламенту, чи як його там… Але він жив і працював в такі часи, коли інших варіантів просто не існувало. І змінити ситуацію можна було лише в один спосіб - вийти з гри. Сироту не врятувало і це…


Олекса Сирота:


Куди дінешся - їду на Різницьку. Хороша назва вулиці для такої установи. Заходжу до нового будинку Прокуратури - краса! В коридорах як чимось і пахне, то виключно свіжою фарбою, а не хлоркою, як у нас в Управі. І стелі високі. Дбають про себе люди. Знаходжу потрібний кабінет, стукаю в двері, заходжу… здрастуйте, давно не бачилися! За столом моя знайома захисниця побитих грабіжників, тільки в петличках вже не чотири маленьких зірочки, а одна велика.

- Поздоровляю, - кажу, - з підвищенням.

Не дякує. Лише на стілець показує. Сідайте, мовляв, бо розмова довга буде. І крізь зуби.

- Ту справу, котру ви, капітан… поки що капітан, ледь не завалили, ми закінчили. Якщо вас цікавить, суд уже відбувся, вирок вступив у законну силу.

Ігнорую натяк на «поки що капітан». Мене часом тричі на день обіцяють розжалувати. Прямим текстом, без натяків. Мені не звикати.

- Спасибі за інформацію. І що хлопу відписали? «Вишку» чи п’ятнадцять?

- Жартуєте, Сирота? Яка «вишка», які п’ятнадцять? Суд розглянув усі обставини і дав три роки «хімії».

Колись Старий пожартував, що збити мене з пантелику можна лише з допомогою буфера тепловоза. Але це був якраз той випадок.

- Чекайте, яка «хімія»? Там же два вбивства і збройний грабунок! П’ятнадцять доведених епізодів! Плюс незаконне зберігання зброї. Та ще якої! Армійського карабіна!

- Ви, капітане, здається, остаточно запрацювалися у своїй ментурі. Звідки зброя? І де ви там побачили грабунок? Було звичайне хуліганство, щоправда, з обтяжуючими. Ось, прошу, послухайте: «Підсудний визнає, що змайстрував із дерева макет карабіна, пофарбував його у чорний колір і з хуліганських міркувань почав лякати ним запізнілих перехожих». Розумієте, громадянине Сирота, людина різко змінила ритм життя… Незвичні умови, нудьга, недопрацювання з боку колективу. Власне, який у нічного сторожа колектив? Зарплату - й то нарізно одержують. Маємо негативний вплив самотності. От він і розважався. Так йому здавалося. Він же, на відміну від декого, філософських факультетів не закінчував, кави на роботі не пив, забороненої літератури не читав.

- Ви, часом, не цікавилися, чого це він раптом ритм життя змінив? І рівень зарплати теж? Одержував двісті двадцять, а тут раптом перейшов на сімдесят. З двома малими дітьми на шиї і дружиною, яка ніде не працює.

- До суті справи це не мало ніякого відношення. Це ви зі своїх слідчих справ детективну макулатуру робите. Судді скаржаться. У нас у прокуратурі це не проходить. Повторюю: людина просто розважалася.

- А гроші і сумки він теж задля розваги забирав?

- Що значить - забирав? Ви там взагалі у себе на Богдана знахабніли! Вибиваєте з людей фальшиві зізнання, залякуєте. Ордени хочете заробить? Заробите. З усією строгістю закону! Між іншим, потерпілі визнали, що підсудний НЕ забирав у них гроші. Вони їх самі ховали від дружин, а звалювали все на якогось грабіжника.

- Пробачте, що, отак усі п’ятнадцять потерпілих вирішили звалити все на грабіжника?

- Які п’ятнадцять? Там було лише два епізоди. І обидва, як ви кажете, потерпілі з переляку кинули сумки з продуктами і втекли. Так що - ніякого грабунку не було, бо він навіть до цих сумок не доторкнувся. Нічого, попрацює знову на благо Держави і більше не буде хуліганити. Не маленький.

- А вбивства?

- Які вбивства?

- За автовокзалом.

- А оце й мене цікавить, громадянине Сирота. Зараз ви візьмете папір і для початку напишете два пояснення. Перше - як ви вибивали з затриманого неправдиві показання проти нього ж. І друге - як ви намагалися почепити два вбивства на безневинну людину аби врятувати себе і все ваше управління від відповідальності за нерозкриття. Попереджаю: ваша подальша доля залежить від щиросердності пояснень. Інакше ви звідси не вийдете!

Замість обуритися, замахати руками, почати виправдовуватись, я чомусь розлютився. Зі мною це не часто буває - аби накотила під самі очі холодна, чорна лють.

- Сподіваюсь, баришня, ордеру на мій арешт ви ще не випросили. Інакше б хапали мене на робочому місці під марш кінної міліції і везли б сюди в наручниках. Що, сучка прокурорська, ще одну зірочку захотіла? А хоч три начепи, фригідкою так і здохнеш! Одержиш від мене пояснення - як рак свисне. Ти про лягавих із анекдотів знаєш, а я серед них живу, бо сам такий. І запам’ятай: твій хуліган безневинний через три роки вийде на волю. Карабіна ви так і не знайшли, бо не шукали. Бігли навздогін за нагородою, аж трусики змокли. Так от: він уже крові спробував, яка вона на смак. Вийде на волю, дістане зі схову карабін і знову почне вбивати. От тоді пригадають і твоє слідство, і твою версію, що мента втопила, зате звіра поміж людей випустила. Тоді й наплачешся, бо я мовчати не буду.

Доки я все це говорив, баришня то червоніла, то біліла, то ставала жовтою, як гепатитник. Але до нормального кольору обличчя так і не повернулося. Проте, я її недооцінив.

- А ти, Сирота, і не доживеш до того дня. Ти забув, що у капезе з колишніми ментами роблять? А тебе туди встромити - раз плюнути і два розтерти. Ми - державний нагляд, державне око! А ти хто? Мент із вищою освітою? Отже, виродок. А виродків топити треба. Аби не розплоджувалися. Іди, поки що гуляй. А мокрі у мене трусики, чи сухі - то мій клопіт. Треба буде - і виперуть, і висушать із задоволенням на власній мордяці. І не такі, як ти!

Я пішов пішки, бо у мене раптом виникло дике бажання напитися. На щастя, від цього емоційного наміру мене порятував сам Ве-Ве, котрий наказав свого часу позакривати всі алкогольні заклади навколо орденоносного заводу «Арсенал». А потім я пригадав погрозу прокурорші і сказав собі: стоп, дурню! Ти вип’єш, тебе одразу заметуть, по дорозі до відділення кудись зникнуть документи, суддя негайно оформить п’ятнадцять діб за появу в нетверезому стані на вулиці, тебе відвезуть до «діда Лук’яна» і начебто випадково встромлять у камеру до блатних. І все. Прокуратура слів на вітер не кидає.


Від автора: практика «ліквідації» невгодних міліціонерів руками кримінальників за часів Брежнєва була досить таки поширеною. «Зробити козу ментам» вважалося хорошим тоном і в прокуратурі, і в КДБ. Цікаво, що для своїх людей, котрі необережно «залітали», у високого міліцейського та прокурорського начальства існували і добре захищені слідчі камери, і спеціальна колонія, де не було жодного блатного - виключно колишні правоохоронці. Називалося це чудо соціалістичної законності «установа номер 13». В народі - «червона зона» для своїх.

Олекса Сирота ніколи не намагався бути «своїм». За те й потерпав.


Олекса Сирота:


По дорозі нічого такого не сталося, щоправда, я переходив вулиці виключно на зелене світло і дуже обережно, а також оминав десятою дорогою всіх підозрілих типів. На роботі, як я й здогадувався, вже все знали. Старий чекав навіть не в моєму кабінетику, а на вулиці, біля головного входу.

- Що ти цій… шпичці у ліфчику наговорив?

- Нічого особливого. Обмінялися враженнями.

- То чого ж у генеральського телефону мембрана вилетіла?

- Фабричний дефект, напевне, товаришу підполковник.

- Сирота, я не повинен цього говорити. Для тебе було б краще, якби ти побув підвішеним, сам знаєш за що, бодай пару днів. Але тут не одного тебе під монастир підводять, а всю Управу. Уявляєш - два трупи і невіднайдений карабін на нас почепили! І хто - нехай би міський прокурор, чи хтось із Генеральної! А то ж - оце нещастя! Їй колись племінник союзного прокурора з великого перепою один раз під спідницю заліз. А потім по доброті своїй, щоб скандалу не було, прилаштував на Різницьку. От вона і гребе під себе, аж голови летять.

- Втішили, товаришу підполковник. Що накажете робити?

- Повернутися, звідки прийшов, зґвалтувати її прямо на столі і тут же, як порядний мужчина, оженитися… хоча, не вийде. Дуже вже ти їй допік.

- Не вийде з іншої причини, товаришу підполковник. У мене на неї навіть під пістолетом не зерегує. Я, до речі, їй натякнув.

- Не зреагує, не зреагує… харчами почав перебирати, Сирота. Пішли до Генерала.

Генерал, всупереч моїм песимістичним прогнозам, аніскілечки не гнівався.

- Капітане, воно, звичайно, жінку треба поважати не тільки Восьмого березня. Навіть якщо ця курва старша від тебе за званням і служить у прокуратурі. Я цю породу знаю. Спочатку вони тримаються на своєму місці тому, що з кимсь сплять. Потім їх не звільняють, бо вони колись із кимсь спали, а раптом і досі сплять? Потім ще якийсь час тримають, бо ж незручно виганяти жінку тільки за те, що вона з кимсь колись виспалась, а потім цим козиряла. Зате, коли всі строки проходять, її так викидають за двері - летить далі, ніж очі бачать. Але то таке… як ти кажеш - лірика. Зробимо ось що: ви, товаришу підполковник, підготуйте службову записку на ім’я прокурора міста, що до закінчення службового розслідування поведінки капітана Сироти в такій-то кримінальній справі Управління не вбачає необхідним розпочинати проти нього слідчі дії з боку прокуратури. Я підпишу. Тепер щодо тебе, капітане. Звичайно, можна було б забрати твою зброю, посвідчення і погнати додому, аби ти сидів і чекав, доки старші товариші вирішать, що з тобою далі робити.

- От і я кажу, товаришу генерал, що треба було б Сироту з педагогічних міркувань у куток поставити. Голими колінами на гречку.

- Згоден. Але гречку видають тільки діабетикам і тільки за рецептом лікаря. Тож не будемо переводити дефіцит.

З інтонацій Генерала я відчував, що голим по кропиві мені таки доведеться побігати. Але виключно з власного бажання, а не під прицілом прокуратури. І це поволі повертало мене до життя. Генерал зрозумів, що я оцінив ситуацію і звернувся до Старого:

- За правилами я мав би спровадити капітана Сироту на час службового розслідування у відпустку. Але то завелика розкіш для Управи. У нас не вистачає людей - і тут, і в районах.

Старий зі зрозумінням закивав головою. Генерал десь навіть зрадів:

- От і домовилися! Іване Борисовичу, якщо надійде офіційна «бомага» від іксанутої прокурорші, відповісте без узагальнень: тимчасово відсторонений, ведеться службове розслідування. Про результати… і так далі.

- У мене в розшуку теж жодного зайвого оперативника немає, товаришу генерал. Та куди подінешся. Сьогодні ця дурепа верещить: де карабін? Завтра з тим же запитанням з’являться інтелігенти від Федорчука, а післязавтра… мовчу, мовчу, мовчу! Єсть! - відсторонити. Єсть - у разі чого повідомити.

- Капітан Сирота! З завтрашнього дня я відряджаю вас у розпорядження Шевченківського райвідділу. Зональним інспектором на Татарку. Тимчасово. Хоча - слід подумати. Але час є. Прошу працювати по-чесному. І ще, Олексо, якщо побачу тебе або в Управі, або навіть коло неї - сам візьму за шкірки і відвезу на Різницьку. З тельбухами. Не чую?…

- Єсть! - відбути, єсть - працювати, єсть - не показуватися в Управі і поблизу неї. Навіть уночі.

- Йди! Але затям: це востаннє. Не чую?

- Востаннє, товаришу генерал! Ліміт вашого терпіння щодо мене вичерпався. В черговий раз.

- Ой, колись дожартуєшся, Сирота! Передай усі свої справи Іванові Борисовичу, а «стєчкіна» залиш собі. Мало що… місця на Татарці дикі, кажуть, взимку й досі вовки з Куренівського цвинтаря забрідають.

- Цілком реально, - погодився Старий. - Вночі ярами, повз стадіон «Спартак» - і на Смородинку. Цілком! Хоча до зими ще далеко.


Назавтра я прийняв майно рухоме і нерухоме. Рухоме - трьох дільничних із шести за штатом, старшину, молодшого лейтенанта та ветерана, що засидівся у старлеях. Нерухоме - службове приміщення на першому поверсі довоєнної п’ятиповерхівки з мансардами. Проектували його як двірницьку - із запасним виходом у двір, коморою для лопат та мітел, кухнею і тісненьким туалетом з чавунним унітазом і таким же бачком під стелею. Коли смикали за дротяну петлю, прикручену замість ланцюжка, бачок випльовував мізерну порцію води і починав зітхати, мовляв, він усе на світі бачив, а от стати свідком заміни труб йому, певно, не доведеться.

Плиту з кухні чомусь демонтували, але залишили кран із раковиною. Напевне, щоб стромляти під струмінь холодної води гарячі голови.

У невеличкому передпокої під стіною, до якої колись назавжди припасували чотири алюмінієвих гачки для верхнього одягу, дорозсихалися три старі стільці і клишоногий ослінчик.

- Головне, що не по-панському, - підсумував я оглядини. - Жодний перевіряючий не скаже, що міліція порозводила собі хороми, мов ті письменники.

- Знайдуть щось інше, - заспокоїв мене підстаркуватий старлей, - служба у них така: людям життя псувати.

Його колеги промовчали, а я подумав: старшина служить за обіцяну «гостинку», молодший лейтенант - за направлення до вищої школи міліції аби повернутися звідти у нашу Управу або й на Богомольця. Ветеран догрібає до пенсії. Я відбуваю покарання. Цікаво, чи залишився ще в Києві бодай один нормальний дільничний із тих, що коли біда, люди біжать до нього, а не до телефону.

- Ви, товаришу капітан, на роботі не дуже засиджуйтеся, - попередив молоденький старшина, - бо тут у молоді звичай є такий: новим дільничним хрещення влаштовувати.

- Водою з вікон обливають?

- Шиби б’ють. Першого ж вечора.

- Нервова у вас молодь. Не інакше як у ранньому дитинстві няньки їх міліціонером лякали.

- Тут така публіка, - додав старлей, - що і лякати не треба. Кожний третій сидів, а кожний другий притягався. Особливо ті, що в дореволюційних клопівниках на Юрківській живуть. І в приватному секторі коло старого цвинтаря.

- А яка спеціалізація?

- Широкий профіль, як у сільських механізаторів. Самогон, браконьєрство, крадіжки майна - державного і особистого. Хто розумніший - дефіцитом на Житньому базарі спекулює. Хто відважніший - контейнери на «Київ-товарній» чистить. А ще маємо своїх циганів. Вони, щоправда, на Хрещатику людей дурять: косметика з гуталіну, фальшиве золото… ну, звісно, «позолоти ручку, то погадаю»…

- Багата ти на таланти, Україно, - зітхнув я і подумки подякував Генералові.

- Ледь не забув! - похопився ветеран. - Проституція!

- Де?! - зрадів я.

- У вас під боком. Через дорогу. Одноповерховий будиночок бачите? Сімейний бардак. Мамуня - проби ніде ставити. Афоризм, крадіжки на довіру, звідництво. Персонал - п’ять її дочок.

- Скільки-скільки?

- П’ять! Всі від різних батьків, як водиться, і всі курви. З тринадцяти років. І не дивіться ви так на мене, товаришу капітан. Наче ви не знаєте, що у нас легше секретаря обкому зняти, ніж шалаву за проституцію притягти.

- Знаю. Стаття про притони розпусти є, а щодо проституції - немає.

- Так ото ж!

- А за дармоїдство притягати не пробували?

- Яке дармоїдство, товаришу капітан? Вони ж працюють! Аж гай шумить. Правда - без патенту.

- От-от-от! Оформлюйте незаконну трудову діяльність.

- Зараз! Це ж їх треба на гарячому зловити. В момент передачі грошей за послуги. То що я маю - над ними зі свічкою стояти?

- Облаву зробіть. Наші з Управи допоможуть. Сказав би навіть - із поросячим вереском.

- А що облава? Мамуня скаже - до дочок кавалєри прийшли. А чого вони без штанів? - бо з серйозними намірами. А чого щоночі інші? Ну ви ж, товаришу міліціонер, знаєте, яка зараз молодь перебірлива. Це ж не так, як я колись: аж два роки одному тільки майору конвойних військ давала - і більше нікому.

Ми посміялися, домовилися зустрітися завтра об одинадцятій, після чого дільничні розбіглись, а я залишився, доки двірничка на моє прохання наводила в цій новій «шпаківні» бодай якийсь лад у обмін на півмішка порожніх пляшок, знайдених мною у шафі для паперів.

Ветеран не помилився. «Хрестителі» не забарилися. Ледь стемніло і вулиця спорожніла, як у підворітті чотириповерхівки, що на розі, замерехтіли невиразні тіні і чотири вогники цигарок. Я обережно, не вимикаючи світла, вийшов на темну кухню, пововтузився зі старим іржавим засувом, тихо прочинив двері і вислизнув у двір. А звідти - під стінкою, ховаючись у густу тінь будинку, підійшов до підворіття на таку відстань, що міг би згасити цигарку прицільним плювком. Але не став цього робити.

Тіні нарешті матеріалізувалися у чотирьох отроків, зовсім не подібних на вигляд на випускників музичного училища імені Глієра. Телепні покидали недопалки на асфальт, озирнулися на всі боки і підтяглися ближче до освітленого вікна опорного пункту. Один із них вийшов вперед і жбурнув щось у вікно, за яким я кілька хвилин тому розмірковував про сенс буття. Камінь втрапив не в шибу, а в раму і відскочив. Повторити спробу отроки не встигли.

Чим хороший у аналогічних ситуаціях звичайний спортивний стартовий пістолет? По-перше, з нього навіть випадково не заподієш шкоди. Хіба коли вистрелиш упритул. По-друге, він дає звук, що не поступається обрізу трилінійної гвинтівки і лише трохи тихіший за постріл тридюймової армійської гармати. По-третє - водночас із пострілом зі ствола виривається добрячий стовп вогню, що в темряві виглядає особливо вражаюче. Ось чому я час від часу залишаю свого «стєчкіна» в сейфі зброярської кімнати, але зі стартовим пістолетом не розлучаюся ніколи.

Після першого «ба-баху» той жлоб, що пожбурив камінь, підскочив, упав на асфальт і накрив дурну голову руками. Ще не стихло відлуння від четвертого пострілу, як решта сміливців на бігу трощили флору вже десь між вулицею Фрунзе і Петрівкою. Заповідалося на світовий рекорд із кросу по пересіченій місцевості.

Світло в усіх квартирах на Овруцькій і Айвазовського вимкнулося, як по команді. Тільки з єдиного освітленого вікна кострубато лунав «етюд Черні для фортепіано» в супроводі жіночого вереску:

- Грай, скотино безвуха, грай, бо я тобі зараз пальці повідламую!

Я заховав свого пугача у внутрішню кишеню і підійшов до фігури, що лежала на асфальті. Хлопак був живий, бо не тільки дихав, а й відтворював деякі інші фізіологічні звуки. Я штурхонув його носаком:

- Вставай!

- Не можу! Я мокрий.

- Тоді лежи і слухай. Сьогодні я добрий, тому стріляв у повітря. Наступного разу зроблю ваших дітей сиротами.

- У мене ще нема дітей…

- Тим краще, не будеш розмножуватися. Лежи і сохни. А виступиш іще раз - розкажу всій Татарці, як ти, ледь побачивши лягавого, напудив з переляку у штани.

- Дядьку, не треба! Краще заберіть у капезе!

- Буду ще я тобі біографію робити. Обійдешся!


Наступного ранку я приймав громадян. Точніше, вони прийшли самі, дізнавшись про появу нового дільничного. Напевне, у цій найвищій точці Києва чутки поширюються набагато швидше, ніж на Подолі чи Куренівці.

Першою рівно о восьмій об’явилася бабця в темній хустині, зав’язаній під підборіддям, довгій чорній спідниці, старомодній кофтині такого ж кольору і старих хромових чоботях чоловічого крою.

- Товаришу міліціонер, або ця профура перестане вибивати свою чечітку, або я пожалуюся товаришу Калініну!

- Яка профура?

- Ну, та, що наді мною живе.

Посилання на всесоюзного старосту, котрий помер майже тридцять років тому, одразу викликало у мене певні підозри. Але я сам був не в тій ситуації, щоб перебирати харчами, тому ввічливо пообіцяв обов’язково все з’ясувати, вжити заходів і повідомити. Задоволена бабця подибала собі, а на порозі замалювався ветеран Першої Світової, громадянської і всіх наступних воєн, персональний пенсіонер місцевого значення і так далі і таке інше. Цей зажадав аби на вибори йому приносили додому не лише бюлетень з урною, а й дефіцитні продукти з виїзного буфету на виборчій дільниці. Я так і не второпав, яке відношення до цієї делікатної проблеми має міліція, але пообіцяв на наступних виборах (а до речі, коли вони?) цей недолік виправити.

Коли об одинадцятій надійшли мої дільничні, я вже був у милі, мов той кінь.

- Тепер ви зрозуміли, товаришу капітан, - пояснив вічний старлей, - чому на нашій роботі люди довго не тримаються? Клімат тут специфічний!

- Зрозумів. Визнаю і каюсь.

- Бабця Межинська заходила?

- Менжинська? Вдова покійного голови ОДПУ В’ячеслава Рудольфовича?

- Ні, Ме-жинська. З одним «н». У хромових чоботях.

- Котра Калініну скарги досі пише на сусідку? Заходила.

- Та сусідка вже десять років, як померла, а бабця все скаржиться.

- А ветеран усіх воєн - він що, теж теє?…

- Ні, ветеран справжній! У Котовського воював. Але стаття по медичній частині - в наявності. Стосовно голови.

- Фронтова контузія?

- Еге… котра Сталін Йосип Віссаріонович! Цей котовець з його ласки вісімнадцять років у таборах кайлом махав. Тож самі розумієте… але він тихий. Тільки перед виборами у нього загострення. То його або вдома під замком тримають, або у психушці, якщо місце є.

- Дивні діла твої, Господи, дуже дивні. А багато у вас таких на районі?

- Як я ще починав - більше було. З таборів повертались якраз. А зараз вимирають потихеньку. Одна у них радість залишилася - раз на місяць до ветеранського магазину доповзти, там у них щось наче клуб старих більшовиків.


Від автора: я особисто не належав до жодної з категорій радянських громадян, ощасливлених можливістю, як тоді казали, отоварюватися в одному з закритих магазинів-розподільників. Проте якось колега, що прихворів, попросив мене одержати чергову пайку продовольчого дефіциту для родича-ветерана, котрий у свою чергу вже не виходив із хати навіть на балкон.

Цей розподільник ховався на тилах звичайного овочевого магазину між Московською і Голосіївською площами. Родич колеги був неабияке цабе - п’ятдесят років стажу в КПРС, до 39-го року слідчий «важняк» у прокуратурі, потім військовий прокурор, голова трибуналу. А після війни - прокурор одного з найбільших районів Києва. І чим же йому віддячила рідна партія і радянська влада за всі звитяги?

Я запам’ятав на все життя: півлітра кукурудзяної олії, дві банки шпротів на межі терміну придатності, зім’ята банка горбуші в оливі, кілограм зеленої цибулі, половину ваги якого складала грязюка, та банка індійської розчинної кави радянської розфасовки з підозрілим запахом перепаленого в сільській кузні заліза в суміші зі смородом самої кузні і коней, яких там підковували.

І це все! За свої ж гроші, раз на місяць.

Стосовно ж номенклатурної еліти, то її не отоварювали, а завантажували практично без обмежень у спеціальному котлопункті на Печерську - у дворі навпроти Держбанку. Звісно, самі вожді пролетаріату і навіть їхні дружини туди не їздили, а надсилали помічників чи референтів. І вже ті напихали багажники службових «волг» вірменським коньяком, ікрою червоною та чорною, баликом і шинкою, ковбасою напівсирого і сирого копчення, гранульованою кавою, розфасованою там, де вона росте, а не у Львові чи Одесі.

Це сьогодні той номенклатурний рай, як казали в народі, «панського розподільника» виглядає бідним родичем на тлі навіть пересічного магазину в нормальному райцентрі. А тоді то була стіна між партією і народом, набагато вища і міцніша, ніж Кремлівська.


Олекса Сирота:


На четвертий день свого заслання я прийняв перше бойове хрещення.

З вечора запрацювався над паперами, котрих тут, виявляється, було не менше, ніж у нас у розшуку. Тому додому не поїхав, а вирішив переспати в опорному пункті на завбачливо привезеній з дому розкладачці. Ліг - і під фортепьянні етюди та вереск невдоволеної матусі з будинку навпроти заснув.

Ледь сонце встало, як дільничний, котрий старшина, лупає в двері:

- Товаришу капітан, вставайте! У нас шкандаль на всю губу! Гастрономчик, що через стінку від вас, обікрали!

То не просто шкандаль, як казала Проня Прокопівна. То ганьба джунглям! Обчистити торгівельну точку під носом у зонального дільничного, який дає хропака через стінку - то, сам розумієш… як казала Ніна Жарикова, добра знайома нашого Старого, повний пардиманокль!

Гастрономчик, про який ішлося, був невеличким, але не слабеньким. Зранку тут можна було навіть м’яса настояти. Щоправда, тільки мороженої яловичини, але це краще, ніж нічого. Головне - виторг був непоганий, бо двічі на день через цю точку пролітав потік працівників величезного інституту автоматики, а вдень у горілчаному відділі ґрунтовно затоварювалися постояльці єдиного на кутку готелю «Спорт». Переважно чемпіони з роздрібного продажу цитрусових на Бессарабці.

Доки я однією рукою вмивався, а другою нашвидкуруч голився и чистив зуби, старшина описав ситуацію. Ввечері напередодні експедитор добряче запізнився і привіз товар хвилин за двадцять до закриття. Природно, обидва вантажники гастроному були вже п’яні. Ні, вони все витягли, перетягли і навіть поставили. Але коли заносили останній ящик, то переплутали вітрину з дверима. На щастя - без шкоди всім, крім вітрини.

Щоб довго не морочитися, хлопці разом із продавщицями виламали великий шмат дерев’яної огорожі з сусіднього довгобуду, притягли, поставили його впритул до дірки у склі, ще й підперли двома стовпчиками. І розійшлися.

О пів на восьму продавщиці з’явилися на робочих місцях - і одразу побачили, що стовпчики валяються на асфальті за кілька метрів, а імпровізований дерев’яний щит відсунутий. Дочекалися завмага, відчинили двері, звірили наявність із відсутністю, здійняли крик і подзвонили в міліцію. А хто з ментів найближче до місця злочину? Не райвіддільські, вони сидять у Рильському провулку біля самої площі Богдана Хмельницького. Підвідділ - на Сирці за двома діючими і одним старим цвинтарем. А от дільничний - за два будинки куток знімає. Видзвонили, він одразу по мою душу.

Прибігаємо, дивимося: батальний живопис пензля Верещагіна: продавщиці виють, завмаг обіцяє повіситися в м’ясному відділі (бо тільки там є гак), місцевий люд уже випадає з вікон і балконів, хлопці з підвідділу під’їхали і витягають з машини двох собак-шукачів. А ті невиспані - і теж гавкають.

Та найстрашніше для слідчого - через півгодини по території народ попре на роботу і затопче всі сліди.

Я вже був морально готовий телефонувати в міський розшук і просити підкріплення, аж тут молоденький старшина, котрий досі мовчки стояв перед розбитою вітриною, раптом загорлав:

- Баби - цить! Що вкрали?

Собаки перестали гавкати, жінки плакати, а завмаг пояснив нарешті:

- Два ящики горілки, пів ящика консервів «кілька в томаті», упаковку «Прими», упаковку «біломору» і три блоки «БТ».

- Нащо тобі «БТ», коли ти «біломор» смалиш, - замислився вголос старшина. - Не інакше, якийсь інтелігент до гурту затесався… що ще взяли?

- Три буханці хліба і пів батона ковбаси. Собі на сніданок залишили.

- Більше нічого?

- Нічого.

- Тоді - тихо всім! Баби, я кому сказав? Цитьте! Чи ви хочете за все вкрадене самі заплатити?

Погроза подіяла. Старшина, уважно вслухаючись, закрутив головою. Потім вказав пальцем у бік Смородинки:

- Чуєте?

Ми нашорошили вуха. Пустотливий ранковий вітерець приніс із найближчого гайка фрагмент хорового співу:

- Мати, мати, стала коло хати, а навкруг в диму село…

Від такої наруги над шедевром композитора Шашкевича ми остовпіли. І тільки старшина не втратив гумору:

- Наші люди. Не блатняк. Патріоти. Пішли брати їх, поки тепленькі… гей! Собак заберіть у машину! Тут по-чесному крали.

- А раптом опір вчинять? - стривожився вже на ходу хтось із підвідділу.

- Їх троє, - відмахнувся старшина, - двоє несли по ящику горілки, третій цигарки, кільку і хліб. Одну ходку зробили. Пили, либонь, усю ніч. Зараз поправляють здоров’я. Тікати не в змозі, опору чинити теж не встануть. Навпаки, запропонують з ними випити. Я ж кажу - по-чесному крали.

І тільки наступного дня я згадав, де я чув цей оригінальний вислів: красти по-чесному. У того з Толстих, котрий дзеркало російської революції. Ну, щодо мене, то це зрозуміло, а от звідки старшина такий обізнаний? Невже лише прикидається недовченим?

За повсякденними клопотами і не помітив, як закінчилося літо. На самому початку осені мене викликав Генерал. До того рідна Управа жодного разу не цікавилася моєю долею навіть по телефону. У свою чергу я дотримав слова і не показувався на Богдана, не дзвонив і взагалі не мав поняття, як там справи з отою прокурорською п’явкою. Тому виклик до Шефа мене стривожив. І небезпідставно.

Генерал виглядав заклопотаним - і це був кепський знак - але не злим, що трохи заспокоїло. Не обриваючи, вислухав до кінця мій статутний рапорт щодо мого прибуття, згідно з його наказом - і лише потім подав голос:

- Сирота, минулого разу я тебе не розпитав, що ж такого ти наговорив на Різницькій, але прокурорша чомусь цього забути ніяк не може.

Я навіть не зморгнув:

- Поняття не маю, товаришу генерал, яка муха її вкусила. Ми спокійно, по-колежанському обговорили тонкощі розподілу повноважень між нашими відомствами у світлі останніх постанов пленуму союзного Верховного Суду.

Генерал підозріло примружив око:

- Обговорили, кажеш. По-колежанському? Хотів би повірити. Але не виходить. Так от, внутрішнє розслідування ми завершили на твою користь.

- Велике спасибі, товаришу генерал.

- Не мені, а експертам. Вони розкопали в заводській поліклініці за передостаннім місцем роботи «партизана» його медичну карточку. Виявляється, у цього типа якась рідкісна патологія судин. Навіть якщо його комар вкусить, нажене фінгал, як від джеба правою на боксерському рингу.

- І я теж дивувався. Ніхто його не бив, я тільки випадково ліктем зачепив. А прокурорша одразу: пиши пояснення про незаконні методи допиту!

- Не скачи, Сирота, танців не буде. Це сучило повернуло наше пояснення і написало нову скаргу, вже на мене особисто. Що я, мовляв, покриваю грубі порушення соцзаконності і так далі.

- Товаришу генерал, вона, вибачайте, хоч розуміє, на кого «туп» ногою робить? Ви ж не просто начальник столичної міліції, а ще й заступник міністра!

- Ну, понесло дурну бабу, як ту кобилу, котрій шлея під хвіст втрапила. Але це ще півбіди. Конторські у казочку про дерев’яний карабін не повірили.

- От бачите - я ж казав!

- Не перебивай. Не повірили, але тиснуть на нас. Мовляв, знайдіть, доки він ще якомусь ударнику п’ятирічки до рук не втрапив.

- То може я сам того карабіна з дерева виріжу і їм принесу, щоб заспокоїлися?

- Сирота, тобі не вирізати з дерева, а нарізати звідси треба! І якомога швидше. Туди, де міська прокуратура влади не має.

- То про що мова? Дайте мені відпустку, я зашиюсь десь у гори Саяни… чи аж на Камчатку.

- Кому що, а брудному лазня. Це ж падло тебе в розшук оголосить. Тобі воно треба - через увесь Союз в наручниках під конвоєм до Києва вертатися?

- Так, дістала вона нас, товаришу генерал, як той Мауглі з анекдоту.

- Ну, нічого. Повторне службове розслідування влаштувати доведеться. Тоді вона не зможе ордер на твоє затримання виписати. Але… ти знаєш, капітане, що на всяку хитру гайку є свій болт з лівою різьбою? Так от, у нас на твою міську прокуроршу, щоб ти знав, є Республіканська Прокуратура. І одна велика людина звідти має до нас прохання. Їй залежить. А це важливо, в першу чергу - для тебе. Так співпало. Я поважаю товариша з Республіканської Прокуратури, товариш прокурор поважає мене і ми обидва, як каже Райкін - поважані люди. А тобі, Сирота, знову пощастило. Поїдеш у термінове відрядження, як писав Зощенко, до глибокої провінції. Ось тобі телефон, дзвони, домовляйся про зустріч.

- А як же моя Татарка без зонального інспектора?

- А він уже є. Відсьогодні. Твій старшина. Точніше, вже лейтенант.

- Як лейтенант?

- Міністр підписав наказ: за блискуче розкриття серйозного кримінального злочину - пограбування гастроному - хлопцеві присвоїли офіцерське звання і підвищили до зонального інспектора. Вчись, Сирота! Може й тобі колись пощастить. У тій самій провінції.

Я подзвонив, домовився, зустрівся, вислухав, звісно, погодився, спакувався - і відбув. У глибоку, дуже глибоку провінцію. Все це протягом кількох годин.

Не скажу, що цього разу моє міліцейське щастя впало мені в руки, як той пайок із дефіцитними продуктами під професійне свято. Відробляти довелося, та ще й як! Про мою провінційну польку з вихилясами я тобі розповім іншим разом. Бо то довга історія, і я знову забуду, з чого почав. Тому повернемося до нашого ударника комуністичної праці з карабіном навперейми.

Доки я зникав з Києва, потім знову виринав, писав пояснення, відповідав на запитання незворушних офіцерів з відділу внутрішніх розслідувань - минула осінь. Настала холодрига, жіноцтво повитягало з нафталіну те, що тепліше, отже - найдорожче. І по Києву прокотилася хвиля крадіжок хутряного і шкіряного дефіциту. Причому, крали нахабно, серед білого дня: в їдальнях, перукарнях, гардеробах поліклінік, шкіл, вузів і театрів. Включно з філармонією. Заскакували також в установи, відслідковували кабінети, звідки народ традиційно вийшов «на хвилинку» попліткувати в коридорах за цигаркою і чашкою кави - і нахабно хапали все, що кепсько лежить чи висить.

Райвідділи не встигали реєструвати заяви та виїздити на місця злочинів. Тим більше, що часто-густо між самою крадіжкою і її фіксацією проходило від півгодини до повної робочої зміни. За цей час досвідчений злодій міг відскочити на достатню безпечну відстань навіть пішки. А що вже доїхати!

Велике начальство, як завжди, заворушилося, коли поцупили щось хутряне у когось із наближених до номенклатурного тіла. Тож довелося нашому Генералові скликати термінову розширену оперативну нараду. Всі наші служби присягалися, хіба що не навколішки, що зробили все аби упередити і виявити! На жаль, нехарактерний збіг обставин плюс чергова амністія з нагоди чергової річниці-чогось-там не дають поки що можливості бодай з’ясувати, чия це робота.

Генерал слухав-слухав, а потім бахнув кулаком об стіл:

- Товариші офіцери, я теж не дурний! І в Управу не з місяця впав. Я знаю, що начальству навішують і куди саме. Хто у нас головний по спекулянтам? Встаньте!

Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності слухняно підвівся. Генерал теж встав.

- Тут хтось вдає незайману після семи абортів, товаришу підполковник? Чому мовчить ваша агентура?

Начальник відділу гумору не зрозумів:

- Це не по нашій лінії! От якби все це розкрадали з фабрик чи складів - тоді ми б мобілізували всі зусилля. А тут - особисте майно, не наша компетенція.

Генерал слова «компетенція» чомусь не любив. Відтак ворог особистої власності дістав, як кажуть у народі, не відходячи від каси:

- А ви що, товаришу підполковник, затримуєте і притягаєте тільки тих, хто державу зобидив? А що гроші на наше з вами утримання відраховують із заробленого тою самою простою радянською людиною - не знаєте чи знати не хочете?

- Розумієте, товаришу генерал…

- Не розумію і не хочу розуміти! Всім відділом, на чолі з вами - під магазини, на базари, на легальні і нелегальні барахолки зі списками вкрадених речей у руках. І досить мені нидіти про приватновласницькі інстинкти. Ми не на політзанятті. У нас, між іншим, третина продовольства не в колгоспах з радгоспами виробляється, а у приватному секторі. На присадибних діляночках. Там що - не радянські люди проживають?

Отут виліз наш замполіт:

- Товаришу генерал, звертаю увагу, що сам Щербицький в останньому виступі на партзборах заводу «Арсенал» наголосив, що з приватновласницькими інстинктами, особливо серед членів партії, слід боротися аж до виключення.

Настала тиша. Генерал виразно зиркнув на мене і одразу перевів погляд на люстру, мовляв, не вискакуй, Сирота, бо тебе з прокурорського гачка ще не зняли.

Пауза затяглася. Борці зі спекуляцією, котрі вже налаштувалися на вихід, спочатку зупинились, а потім почали потихеньку сідати на вільні стільці. І тут підвівся Старий.

- Товаришу генерал, дозвольте? До яких пір на наших закритих оперативних нарадах будуть присутні сторонні особи?

Максимум за кільканадцять секунд сенс сказаного дійшов до всіх. Крім замполіта. Він навіть глузливо усміхнувся:

- Іван Борисович має на увазі свого улюбленця капітана Сироту, якого відсторонили від оперативної роботи за порушення законності.

Старий, не дивлячись у бік замполіта, як відрізав:

- Капітана Сироту повернули на оперативну роботу рішенням Республіканської Прокуратури на підставі висновків наших внутрішніх службових розслідувань. А я маю на увазі того, кого у нас у коридорах обзивають комісаром паніки.

Замполіт зірвався з місця і замахав руками. Мовчки, бо йому відняло мову. Старий тим часом вийняв зі своєї течки папери і показав Генералу:

- Ось секретна інструкція щодо порядку проведення оперативних нарад. У пункті третьому - перелік осіб, допущених до участі. Заступник по політроботі тут не фігурує, товаришу генерал.

Найбільше здивувався, здається, наш Шеф. На його обличчі було написано великими літерами: якщо це так, то чому замполіт завжди з’являвся на оцих клятих оперативках? А Старий тим часом продовжував забивати гвіздки:

- Пункт п’ятий, підпункт один встановлює, що інформація, яку я зараз доповім, є особливо секретною і не підлягає аби її виносили о-о-он за ті двері.

- Іване Борисовичу, - нарешті подав голос Генерал, - та не мучайте вже. Кажіть, кажіть!

- Кажу. Точніше - доповідаю. В результаті оперативних розробок встановлено, що один зі старших офіцерів нашого Управління поширює в публічних місцях службову, а також секретну інформацію, котра не підлягає розголосу. Зокрема щодо змісту наших оперативних нарад.

Генерал зблід:

- Іване Борисовичу, якби це сказав капітан Сирота…

- До речі, товаришу генерал, цей же старший офіцер надав міській прокуратурі через вашу голову неперевірену наклепницьку інформацію про капітана Сироту.

- Настукав, падло! - буркнув хтось за моєю спиною.

- Ось мій рапорт на ваше ім’я, товаришу генерал, де вказане прізвище цього офіцера та конкретні факти. Де ляпав язиком, коли, про що конкретно - все зафіксовано. Прошу прийняти до розгляду.

Старий поклав рапорт на стіл перед Шефом і повернувся на своє місце. Генерал глянув на першу сторінку, підвівся, обсмикнув мундир і, не підвищуючи голосу, повідомив:

- Цей офіцер, щоправда, є номенклатурою міськкому партії, але він один із моїх заступників. Тому я відсторонюю його від роботи на час службового розслідування. Та якого там біса службового! Не знаю, що там партія скаже, але по нашій лінії тут кримінальною відповідальністю тхне! Полковник, звольте вийти - і негайно!

Коли те, що залишилося від замполіта, витекло в коридор, Генерал вже спокійно звернувся до Старого:

- Здогадуюся, що ви, Іване Борисовичу, працювали ці дні не тільки над тим, як втопити нашого дурня.

- Так, по темі наради маю розробки. Готовий доповісти, бажано особисто.

Генерал погодився, закрив нараду і зачинився в кабінеті разом зі Старим, головним кадровиком і начальником відділу внутрішньої безпеки.

Тим часом Управа гула! Ніхто не працював, у кабінетах, коридорах, курилках і навіть біля пісуарів обговорювали ранкові події. Найактивнішими, як водиться, були ті, кого зазвичай не запрошували на оперативки. Одні висловлювали обґрунтовані побоювання, що замполіт уже побіг поперед батька в пекло, тобто, капати на Генерала у міськком партії. Інші заспокоювали, що черговий на виході присягався: комісар паніки повз нього з Управи не виходив. Треті пропонували наче випадково зачинити гада в його кабінеті і відімкнути на щитку його телефон.

Але з’ясувалося, що наш Старий ще мудріший, аніж ми вважали. Бо винуватець переполоху вже через хвилину після того, як його вигнали з оперативки, засів у своєму кабінеті з покладеними на коліна руками у компанії двох мовчазних офіцерів з ВВБ. Після цього дискусія перейшла на «чому і як». По першому питанню думки загалом співпали. Наш Старий свого ставлення до інституту комісарів ніколи не приховував. А от стосовно «як», всі лише розводили руками. Бо достеменно знали, що наша агентура, з допомогою якої Іван Борисович сплів личаки замполіту, крутилась у середовищі, яке офіційно називають кримінальним. А наш чистоплюй такі «публічні місця» обходив десятою дорогою. Але Генерал повірив Старому, ледь глянувши на його рапорт. Дивина!

Намагалися витрусити бодай щось із мене, мовляв, Сирота, ти ж завжди все знаєш. Але я кліпав очима, мов те безневинне ягнятко з байки Глібова і стояв на тому, що для мене сьогоднішня ситуація - найбільша несподіванка в моєму житті. І, чесно кажучи, не лукавив. Бо найболючіша моя проблема ще не вмерла, а, як кажуть медики, лише впала в кому, з якої ще могла і випасти в будь-яку мить.

Так, добра людина з Республіканської Прокуратури взяла мене під захист. Але мою ворогиню лапала за ерогенні зони нехороша людина з Прокуратури Генеральної, себто союзної. Субординація однак! А потім - зі свого міліцейського досвіду я добре знав, на що здатна розлючена жінка. Ніякий Конан Дойль із Сіменоном і Шейніним до купи навіть з могутнього бодуна не вигадають.


Від автора: класиків світового детективу сера Артура Конан Дойля та Жоржа Сіменона спеціально представляти не треба. Їх і досі всі знають. І знатимуть. А от про Шейніна пару слів сказати варто. Хоча б тому, що протягом тридцяти з гаком років тиражі його книг в СРСР напевно перевищували спільний тираж вищезгаданих метрів жанру.

Лев Романович Шейнін (1906-1967 рр.) свої перші оповідання написав у перервах між роботою в Генеральній Прокуратурі СРСР, де він працював старшим слідчим з особливо важливих кримінальних справ. Увійшов до новітньої історії як один із обвинувачувачів від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі (1946-47 рр.).

У 1949-му році Шейніна заарештували як «безрідного космополіта і резидента американських та міжнародних сіоністських спецслужб». Він витримав чотири роки катувань у спецв’язницях МДБ, аж доки після смерті Сталіна його не амністували, а згодом реабілітували. Щоправда, витуривши з основної роботи на пенсію.

Останні 14 років свого життя Шейнін заробляв на шмат хліба перевиданням своєї єдиної вартої уваги книги «Записки слідчого», а також написанням сценаріїв уже забутих фільмів і кон’юнктурних п’єс.

Мій друг Олекса не випадково пригадав саме Шейніна, бо у професійному середовищі було добре відомо, що Лев Романович як «важняк» гучно проколовся лише двічі. І що характерно, на вбивствах, скоєних розлюченими жінками на ґрунті ревнощів.


Олекса Сирота:


Десь за годину Старий подзвонив до моєї «шпаківні» і кинув одне лише слово:

- Приходь.

І це було добрим знаком, бо коли йшлося про неприємності, то наш ветеран казав:

- Зайди!

Після обнадійливого запрошення Іван Борисович подзвонив ще раз - за кілька секунд:

- Прихопи з собою чайник, бо мій погорів. І ту каву, що ти з обехаесників за консультації витрушуєш.

Ну точно цей рік - не мій! Всім так і кортить на мене настукати. В борщ я їм наплював, чи що?

Натяк на чайник і хорошу каву свідчив про те, що буде розмова. До того ж - ґрунтовна. Я не помилився. Доки перша порція справжньої гранульованої розчинної кави охолоджувалась у щербатих чашках службового сервізу заступника начальника кримінального розшуку, я почув таке:

- Що ти про всі ці крадіжки думаєш?

- Ну, взагалі-то я більше по вбивствам…

- Не викручуйся! Бо переведу в злодійську бригаду.

- Крадіжки ризикові. Але це вигідніше, ніж по кишенях у трамваї нишпорити. Чи навіть кіоски чистити. Ви ж знаєте ціни на цей дефіцит.

- Нагадай.

- Рік тому, коли ми ловили отих шмаркачів-петеушників на Куренівці (див. повість «Вилов бандюг по-науковому», - авт.), самопальний кожушок від підпільного кушніра вартував мінімум чотириста рублів, до того ж - це якщо зі свого краму. Готовий - ще плюс двісті. Дублянки, думаю, теж не подешевшали - від шестисот до тисячі. А за хороше імпортне шкіряне пальто з теплою підкладкою, що відстібається, можна виторгувати і півтори тисячі.

- Ти правий. Стільки грошей ніхто в гаманцях не носить. Хіба що цеховики, але вони в трамваях не їздять. Навіть якщо барига собі півціни забере, все одно остача непогана виходить.

- А якщо, Іване Борисовичу, наші «невловимі месники радянській торгівлі» працюють за принципом «сам п’ю, сам гуляю»?

- Оце мені, Сирота, і не сподобалося. Не мали наші перекупники ніяких виходів на цю публіку. Жоден. Хоча трусили ми їх - по першому розряду. Дивні якісь злодії… дуже дивні. Схема «украв-продав-пропив-знову вкрав» не спрацьовує. Красти - крадуть. Але чомусь не продають і не пропивають. Це ми точно встановили.

- Що не продають, Іване Борисовичу, є пояснення. Чекають, доки зима по-справжньому прихопить. Отоді народ торгуватися не стане.

- По-перше, скільки у нас тої зими, а по-друге, звідки ти знаєш, що вона по-справжньому прихопить?

- Читав у «Сільських вістях».

- От бачиш - а нормальні злодії газет взагалі не читають. То їм не в масть.

- Але ж ви самі сказали, що маємо справу з ненормальними злодіями.

- Сирота, що ти, як той вужака під вилами? Не стільки сам говориш, скільки від мене відкручуєшся. Я тебе покликав не для того, щоб об дурня постукатися. Кажи!

- Єсть! - казати. Наскільки мені відомо, товаришу підполковник, жодний епізод у цих «невловимих» не зірвався. Нікого не прилапали, нікому не довелося тікати з краденим у руках або кидати його і робити ноги. Був дефіцит - нема дефіциту. І все! А про що це свідчить? Кожний епізод бездоганно підготовлений. Вони заздалегідь знають, що брати, у кого, де воно висить, а головне - коли саме народ гав ловить.

- Як це називається, Сирота?

- Розвідка, товаришу підполковник, розвідка.

- Але ж навідників серед тих, хто по місцю крадіжки постійно працює, ми теж не виявили.

- Це у звичайних злодіїв, Іване Борисовичу, навідники. А у наших - роз-від-ни-ки. Отже, як казав Папанов в «Ад’ютанті його превосходительства», знову ми з вами на інтелігенцію напоролися. Котра не тільки краде, а й над нами насміхається. Перша ознака інтелекту - одержувати кайф не стільки від результату, скільки від процесу.

- Спасибі, втішив, синку. А щодо «знову напоролися» - ти про що? А, згадав! Фальшиві чеки, котрі під універмагом замість реальних килимів продавали. (див. повість «Прищепка на хвості», - авт.). Але ж почерк не співпадає! Там афера, тут чистісінька крадіжка.

- Це у тупого злодія почерк один і той же. А розумний його постійно змінює. І двічі не повторюється.

- Але щось спільного має ж бути навіть у цих твоїх розумних.

- Давайте подумаємо. По-перше, зухвалість. Міліції вони не бояться не тільки тому, що вважають себе розумнішими за нас.

- Я б не сказав, що вони так уже й помиляються.

- Це ви про замполіта?

- Це я про деяких начальників, котрі нас зі своїх кабінетів оперативній роботі вчать. Продовжуй.

- Отже, зухвалість, самовпевненість, старанна розвідка і ще - вміння залишатися непоміченими в натовпі. Оті потерпілі їх впритул не бачили. Хоча крали під самісіньким їхнім носом, мало не на очах.

- Студенти з Карпенка-Карого до стипендії підробляють? Жартую.

- А я - ні. Вам такий актор як Горбачов на очі втрапляв?

- Нагадай.

- Старий уже фільм «Ревізор».

- Точно! Геніальний хлопець!

- Так от, він театральних інститутів не закінчував. Самодіяльний театр Московського університету, історичний факультет. А тепер ось - народний артист, лауреат усіляких там премій. Що цікаво: за іншими знаменитими акторами у тому ж Ленінграді шанувальники натовпами ходять. А Горбачов зійшов зі сцени, розгримувався, вийшов на вулицю - і все, простий радянський вчитель історії, яких мільйони.

- Так, талант у портмоне не заховаєш. Отих розумних під Універмагом теж ніхто не запам’ятав. Хоча витріщалися на них дві сотні свідків годину підряд. А що запам’ятали? Двох хлопців у синіх робочих халатах і молоду касирку, теж у халатику. Добре, Сирота, що тобі ще у цій справі муляє?

- Те, що крадуть тільки у двох районах Києва. А конкретніше - по обидва боки Хрещатику. З перукарень, котрі тільки для своїх, та й то по запису, з театрів, куди теж небідна публіка ходить, зі шкіл, де діти неслабеньких батьків вчаться. І нарешті - з установ, де служить народ, запакований у суцільний дефіцит. Ну чистісінькі тобі кармелюки та робінгуди: як у тій пісні. «Я багатих роздягаю, бідних одягаю!» Щоправда - кого вони одягають, ще не встановлено.

- А мене, Сирота, більше бентежить, що оті твої кармелюки роздягають багатих якраз тоді, коли в міліції ранкові оперативки, а в патрульному полку перезмінка. І ні на хвилину раніше, і ні на хвилину пізніше.

- Товаришу підполковник, ви що? Невже наше партійне ляпало всю цю операцію провернуло? Він же дурень!

- Олексо, колись у всіх установах у кожному кабінеті і коридорі плакати висіли: «Балакучий - знахідка для шпигуна!». Чи для розвідника - це з якого боку подивитися.

- То виходить, ви нашого замполіта нейтралізували не тільки тому, що він у всіх уже в печінках сидить, а й щоб він нам цю операцію не перекапустив?

- Одне другому не заважає. Звісно, він співучасник, але мимовільний. Його втемну використовують. А от те, що крім цього дурня серед наших «невловимих» є або діючий, або колишній мент - не хотів би навіть думати, але мушу.

- Партизанська інтуїція?

- Міліцейська практика, синку. Свого часу розслідував крадіжки у міськкомі партії.

- Де-де?

- У міськкомі, отому, що через площу. Розважався наш, щоправда, колишній. Але ганьби від того не менше. Ну, а про історію нальоту на квартиру заступника Голови Ради Міністрів - на Печерську, під самим носом у «дев’ятки» - ти, звісно, чув.

- Аякже! І про вашу особисту участь теж, і про стрілянину…

- Можна було б і без стрілянини обійтись. Але начальнички, котрі забули, як пістолет виглядає, пхали нас у сраку. Мовляв, швидше хапайте, беріть негайно, бо ж треба відрапортувати! От і відрапортували: один бандит убитий, другий у в’язничній больничці сконав, а у нас половина групи рік із шпиталю не вилазила. Та я не про це. Я про того, хто злочинців на цю квартиру навів.

- Ходили чутки.

- Так ото ж. Його всі перевіряли - і партійці, і «конторські», і ми, грішні. До дев’ятого коліна. І що? Допомогло, як мертвому припарка.

- То кого шукати, товаришу підполковник? І де? Тобто, я розумію, що розвідника, такого, що скрізь у відкриту ходить, розмовляє, може навіть вказівки дає. Але його ніхто не запам’ятовує. Міліціонер, пожежний, листоноша, кур’єр? Сантехнік, прибиральниця?

- Сантехнік із прибиральницею - вже тепліше, бо вони можуть у кількох установах за сумісництвом працювати. Хоча… бери-но, Сирота, ноги в руки, ходи і думай. Думай і ходи. Тільки не в кабінеті, а по місцях злочинів! Кроком - руш! Спасибі за каву. Чайник можеш залишити, він тобі поки що не знадобиться, а як мого відремонтують - віддам.

І я пішов. Від міністерства культури до профради, від профради до спецперукарні «Чарівниця», де, до речі, зміг причарувати популярну майстриню на прізвище Шуляк, правда, сам не знаю, навіщо, бо майстриня працювала в дамській половині салону. З перукарні зазирнув до кав’ярні на другому поверсі готелю «Україна» і пересвідчився, що дістатися туди можна лише, пробивши подвійну оборону: першу лінію зі швейцарів на головному вході і другу - цербера біля дверей самого закладу. Щоправда, це не завадило «невловимим» винести звідси верхній одяг половини делегації японського міста-побратима Кіото. Добре, що не Хіросіми!

З готелю до Жовтневого палацу, звідти через філармонію до мінсільгоспу, а по дорозі - до якоїсь контори з маленької літери, зате союзного підпорядкування… і скрізь розглядав, розпитував, вислуховував, нотував. І так до кінця робочого дня. Коли я повертався до Управи, де на мене вже чекали в черзі потерпілі, почалася друга дія «мармезонського балету»:

- Коли ви нарешті?!…

- А ви хоч знаєте, у що мені це обійшлося? Та я після цього з Феофанії не вилажу!

- Я буду на вас скаржитися! Вже сьогодні! Ні, завтра зранку!

Я у свою чергу відповідав ввічливо і стереотипно:

- Докладемо всіх зусиль аби віднайти і повернути.

- Я не знаю, у що це вам обійшлося, хоча здогадуюсь. Рекомендую поміняти Феофанію на районну лікарню. Як рукою зніме!

- Будь ласка, скаржтеся. Тільки не забудьте вказати джерело ваших доходів та реальну вартість вкраденого.

Коли емоції втихомирювались, я розпочинав нормальну розмову.

- Чи було щось незвичне між тим моментом, коли ви востаннє бачили ваше хутро, дублянку, шкірянку і тим, коли ви виявили пропажу?

- Чи не з’являвся у вашій профраді, міністерстві, театрі, конторі, перукарні хтось сторонній окрім персоналу, звичних відвідувачів чи клієнтів?

Спочатку мені казали: «е-е-е…», потім: «м-м-ме…», нарешті - «треба подумати». Процес напруженого мислення не без моєї допомоги призводив до сумних висновків: при розумній організації експропріації обікрасти цю публіку - все одно, що дурному з гори побігти. В ролі дурного, звісно, виступали самі потерпілі. Бо на так званих робочих місцях вони займалися чим завгодно, крім роботи. Тринділи по телефону, пліткували, читали дефіцитну літературу, чоловіки годинами стирчали на перекурах, а жінки, зібравшись у тихому закутку, пили каву, а потім ворожили на кавовій гущі. І лише позирали на двері, щоб не проґавити появу перевіряючого з… ну, в кожній конторі свої ревізори, я тобі, здається, це вже казав.

Вахтери і навіть постові міліціонери виконували функції живих меблів, вони ж - порожні місця. Повз них можна було винести (і виносили ж!) все, що завгодно - від казенних канцтоварів до казенного ж концертного роялю чеської фірми «Баррандов». Пригадую, як ще в моєму дитинстві народ у кінотеатрах лягав покотом від репліки героїні Ріни Зеленої, мовляв, зайшла бабуся водички попити, попила, а потім хазяї похопилися - «піаніни» немає. Так це якраз той випадок.

Про дисципліну праці по обидва боки Хрещатика згадували за п’ять хвилин до початку робочого дня і забували п'ятнадцять хвилин потому. Один із потерпілих чесно визнав:

- Ту роботу, що мені належить, можна лівою ногою через праве вухо виконати за дві години. А решту часу треба якось вбити. Розумієте - вбити! І так не один день, не два, а майже все життя, Господи!

Що ж до походження дуже дорогих украдених речей, то відповіді теж не відзначалися різноманітністю:

- Заощадила…

Якщо співставити вік і зарплату потерпілої та вартість вкраденого хутра, то ощадити вона почала ще до власного зачаття.

- Родичі з села купили. В кооперації, за лікарські трави. Рік косили, сушили, здали, ще трохи доклали - от і вийшла шкірянка на хутрі.

- Швагер-полярник подарував. У них там це як спецодяг.

Версії: подарував знайомий академік, секретний фізик, капітан дальнього плавання, родич з Канади, але він в їхній компартії.

- Купила за півціни у подруги. На неї, корову, не налізло, а на мене якраз.

На прохання показати мені корову, яка продає дефіцит за півціни аби випадково на ній не одружитися, я чомусь одержав відмову.

І, звісно, ніхто з цієї гоп-компанії нічого незвичного і нікого зайвого не бачив, не помічав, не фіксував. І лише після того, як я вдесяте пропонував ще раз подумати, лунало сакраментальне «здається».

- Здається, хлопці-зв’язківці лінію перевіряли. Бо начебто були скарги, що коли нам дзвонять, то в їхніх телефонах тріщить.

- Здається, ходив якийсь чоловік у формі з погонами. Може, міліціонер, а може пожежний. Бо разом із комендантом вікна-двері перевіряв.

- Так, заходив, заходив. Молодий такий майор з цивільної оборони. Посвідчення? Перепрошую, не питав. Але по-перше, він у формі, а по-друге, цікавився, де у нас плани евакуації і чи не захаращені запасні виходи. Кому це треба знати, крім цивільної оборони?

- Пожежний? Ах, так він пожежний? Я так і зрозуміла, бо він попросив з-під вікна вчительської відсунути сміттєві баки аби на випадок пожежі міг вільно під’їхати їхній транспорт.

- Було двоє… так, двоє електриків. З драбинкою. У щитку колупалися. Ще гукнули: не хвилюйтеся, п’ять хвилин буде темно, хто хоче, нехай цілується, а хто не хоче - кричить «Ура!» А через п’ять хвилин, коли ми накричались і націлувались, увімкнулося світло і зникли наші дублянки! Канадські! Фірма! Жах!

- Аякже! Посвідчення він показав. Ми навіть не питали, він сам. Червоне таке, з гербом СРСР. Прізвище? Розумієте, він палітурочки так тримав, що не видно було. Але фото його, велике, чітке таке.

- Щоб ви знали, ми в учительську навіть батьків не пускаємо. Всі розмови або в вестибюлі, або на зборах у класах. Але ці двоє ввічливі такі, сказали, що вони з ка-де-бе, пред’явили посвідчення і попросили дозволу перевірити телефон в учительській. Так, верхній одяг ми залишаємо саме в учительській, а не в гардеробі. Для чого ка-де-бе перевіряти телефон? А вони сказали - є підозра, що хтось його підслуховує. Ми так злякалися! Ви ж знаєте, чия дружина у нас викладає. Господи, яке щастя, що у неї того дня не було уроків!

- Той інженер сказав, що у нас на запасному виході пошкоджена лінія і що його треба закрити аби не було короткого замикання і пожежі. Ми закрили, а він забрав ключа і пообіцяв, що завтра його люди все полагодять. А назавтра нам обчистили службовий гардероб.

- Чи ті, з ка-де-бе, знайшли щось у телефоні? Так, бо попросили нас усіх вийти з учительської, самі вийшли і сказали потерпіти півгодинки, вони повернуться зі своїми техніками і все ліквідують. Звісно, вони не повернулися, вчительську відчинили запасним ключем, а що ми там побачили - я вам, товаришу капітан, уже казала.

- Той, з цивільної оборони попросив опустити затемнення і вимкнути світло, щоб подивитися, чи немає щілин. Щілин не було. А от він здимів одночасно зі шкіряним пальтом нашого шефа.

- Як той майор виглядав? Ну, молодий, у формі - от і все.

- Електрики? Звичайні! В синіх халатах, не старі, ну хіба що горілкою від них не тхнуло. А більше нічого не пам’ятаю.

Далі можна було не розпитувати. Ніхто не запам’ятав таємничих візитерів, ніхто не вчитувався у їхні посвідчення, навіть коли їх пред’являли, вистачало кольору обкладинки і герба Союзу. Чи варто казати, що ні пожежні, ні цивільна оборона не посилали у ці дні за відповідними адресами своїх людей для розчистки запасних виходів, а також під’їздів і виїздів. Що ж до перевірки «жучків» у телефонах однієї ну дуже елітної школи, то каюсь, «конторським» я нічого не повідомив. Думаю, вони дізналися про це раніше нас. І виключно з якихось своїх причин ще не насипали нам солі в каву.

Я звів усі свої спостереження і протоколи допитів у зручну для начальства форму, після чого разом зі Старим подався до Генерала. Доповідав цього разу Іван Борисович, а я сидів мовчки, не відриваючи погляду від бюстика Дзержинського на столі у Шефа.

- Ну що, товаришу генерал, спочатку про наробітки. Склад групи ми встановили. Думаю, не більше, ніж чотири-п’ять чоловік. Максимально чітка організація роботи, старанна попередня розвідка. Хоча… не бридують і імпровізацією. Працюють під прикриттям професій, на які у нас ніхто не звертає особливої уваги: зв’язківці, електрики, пожежні і так далі.

- Хоч якісь словесні портрети маєте?

- Надзвичайно ґрунтовні! Порівняно молодий, не старий, у формі з погонами, у синьому халаті… от вам і весь міліцейський живопис.

- Відбитки пальців?

- Як любить казати капітан Сирота, вагон і маленький возик! Це ж не місця злочину, а прохідні двори! Весь наш відділ дактилоскопії у службовому приміщенні одного лише театру тиждень мотузився. А толку? Ну зняли, ну співставили, половина відбитків своїх, тобто працівників і акторів, половина чужих, які, до речі, в наших картотеках не фігурують, а на додачу - дві тачки скарг у ЦК, що міліція ображає провідних діячів радянської культури необґрунтованими підозрами.

- Втішили, Іване Борисовичу, нічого сказати, втішили, - зітхнув Генерал. - Словесних портретів немає, перспективних відбитків теж, підозрюваних нуль цілих ікс десятих, свідків… нормальних маю на увазі… як кіт наплакав. Слухайте, а може, це якісь гастролери налетіли? Товаришу полковник, що ви там мовчите у своєму кутку, як той об це? Хто у нас розшуком керує? Ви чи капітан Сирота?

- Ви, товаришу генерал, - нахабно огризнувся Полкан, - і я не ховаюсь, а почуте аналізую.

- І які ж у вас результати аналізів, дозвольте поцікавитися?

- Якби це були гастролери, то наші агенти давно б уже кожного розкусили, змалювали і настукали. А так - справи набагато гірші.

- Куди вже гірші! Піввагона дефіцитного барахла як корова язиком злизала! Кажіть, не тягніть!

Полкан встав, обсмикнув за звичкою кітель і чітко відрапортував:

- Радянська інтелігенція в особі окремих невстановлених представників перейшла від хорового співу блатних пісень до реальних дій.

Генерал встав, обіперся обома руками об стіл і наказав:

- Підстави, мотив? Викладайте.

- Мотив? Будь ласка. З такими зарплатами, як у наших вчителів та інженерів, залишається тільки красти. Що вони й роблять. А оскільки люди вони творчі, талановиті, то роблять це з фантазією. І крадіжка - це ще півбіди. У Москві нещодавно в одному величезному НДІ молоді фахівці вбили двох інкасаторів і касира. Здобич - сто тисяч карбованців. А головне - чисто працювали. Вляпалися абсолютно випадково. Про це навіть «Літературка» писала. І що цікаво - у жодного з них не було ніяких зв’язків зі злочинним світом.

Генерал повільно сів і махнув рукою Полковнику, мовляв, із нього досить. Потому благально глянув на Старого:

- Іване Борисовичу, хоч ви щось втішне скажіть!

- Скажу. Крадіжки дефіцитного верхнього одягу припинились, як і почались. Одразу. Тиша!

- Невже ми їх сполохали?

- Навряд, товаришу генерал. Вони, вибачайте, не фраєри. Їх жадібність не згубить. Прорахували заздалегідь, скільки їм потрібно до повного щастя, свій план виконали - і все!

- Таке вже було, Іване Борисовичу, з отими килимами під Універмагом, пам’ятаєте?

- Вік не забуду. Як перше побачення і першого вбитого німця. То які будуть розпорядження по розшуку?

- Повертаємося до нормального режиму роботи. Спецгрупи розформувати, матеріали систематизувати і передати злодійській бригаді. Продовжити спостереження за комісійними магазинами, базарами і особливо нелегальними барахолками.

- І хімчистками! - раптом виявив свою обізнаність Полкан. - бо ту ж саму дублянку кольору пряженого молока перефарбувати у чорний - і ходи у ній під вікнами Управи! І ніхто й уваги не зверне.

- Погоджуюсь. І хімчистки. Має ж це крадене десь сплисти, врешті решт. Не будуть же вони його самі носити!

Тут і я нарешті пробився:

- Дозвольте, товаришу генерал! Якщо спливе, то не у нас у Києві і навіть не в Україні. А там, де клімат суворіший і люди більше заробляють.

- Спасибі за ідею, Сирота. Доведеться, либонь, і тебе спровадити для продовження служби туди, де клімат суворіший. І люди теж. Щоб охолов. Для тебе зараз головна проблема - аби на Оболоні новий народний месник не сплив зі старим армійським карабіном. Бо поради давати у нас є кому, а от бандитів ловити… Запитання є?

- Товаришу генерал, я тут доки по всім цим прохідним дворам бігав, то зовсім зв'язок із життям втратив. Я ще на гачку у міської прокуратури чи вже ні?

- Сирота, якщо недочув на оперативці, то повторю ще раз, спеціально для тебе. Тебе повернули на оперативну роботу розпорядженням Республіканської Прокуратури.

- Товаришу генерал, вибачте, але ви краще мене знаєте: ота «Д-2Ц»…

- Що-що?

- «Дошка-дві цицьки» - так вона не тільки на Генеральну Прокуратуру попре, а й навіть на Генерального Секретаря… Організації Об’єднаних Націй, маю на увазі.

Генерал з бойової стойки перейшов у розслаблену і навіть посміхнувся:

- Товаришу полковник, заберіть цю жертву прокурорського свавілля до себе в кабінет і введіть у курс, що там у нас… гм… з дошками. Товариші офіцери, всі вільні!

Полкан не був би самим собою, якби не упередив розмову у своєму кабінеті до-о-овжелезною мхатівською паузою. Потім почав здалеку:

- Може ти чув, Сирота, що доки ти бігав по театрах у Москві помер один ну дуже серйозний прокурор, племінник якого наглядає за нашою Республіканською Прокуратурою.

- Це той, котрий нашу «плоскодонку» лапав?

- Той самий.

- Про те, що його дядько гигнувся… звиняйте, відійшов, я не чув. Але, присягаюсь, що не маю до цього сумного факту ніякого відношення.

- Я так і думав. Хоча були сумніви. А тобі відомо, що племінник з горя занепав здоров’ям?

- Буває, товаришу полковник, що небожі переживають більше, ніж рідні діти.

- Це точно. Наш небіж допи… допереживався до того, що його за станом здоров’я мусили перевести в районну прокуратуру десь у Костромській області.

- Прикро. Особливо його пасії.

- Звісно. Бо й пасію - того… поки що коротнули за штатом. Не повіриш - скирдує папірці в архівному управлінні. Але найгірше для неї ще попереду.

- Як, це ще не все?

- Ні, не все! З’ясувалося, що вона хімічила зі слідчими справами, робила собі хорошу статистику.

- Розкажіть, товаришу полковник, може й нам знадобиться?

- Цить, дотепнику! Вона брала собі тільки стовідсотково надійні справи, а решту або закривала начебто за відсутністю доказів, або перекваліфіковувала на легку статтю. А це вже кримінал. Уявляєш, як її в жіночій «зоні» зустрінуть?

- Мотузочка урвалася, Каштанка застрелилася.

- А тобі, Каштанко, наука: навіть якщо у тебе є дуже впливовий дядько, не дуже на нього покладайся. Родичі, знаєш, матерія не вічна. Тож вертайся у свою вбивчу бригаду і радій, що обійшлося.

Мені би порадіти чужому горю, та було ніколи. Злочинний елемент повернувся з південних берегів Чорного моря і, як водиться, розперезався. Ну і своїх справ накопичилось, доки з мене верблюда тригорбого робили. Не до свят було, не до свят. А якщо врахувати, що ті два вбивства так на нас і повисли, то ти мене зрозумієш. Нам про це високе начальство щомісяця нагадувало, шукайте, мовляв, шукайте, погано працюєте, товариші… А що його шукати? Сидить он той, хто це зробив, точніше - працює на будовах народного господарства, згідно з вироком нашого найгуманнішого в світі суду. На роботу ходить без конвою, ночує в гуртожитку, на вікнах замість ґрат - фіранки. Щоправда, за околицю не можна виходити без дозволу міліції. Але хіба звикати? Всі ми живемо у величезній «хімії» розміром в одну шосту глобуса.

Щодо «невловимих месників радянській торгівлі», то хлопці зі злодійського відділу скинули опис краденого в усі без винятку союзні республіки і навіть примудрилися до кінця року закрити справу за відсутністю реальних підозрюваних. Хоча, як по правді, то була у мене одна версія, котру я так і не став розкручувати.

Де найпростіше дістати будь-яку форму з відповідними погонами? Звісно, на кіностудії в костюмерному цеху. І не тільки дістати, а й підігнати по фігурі начебто для кіно проб у черговому шедеврі соцреалізму. А де, знову ж таки, найпростіше виготовити будь-яке посвідчення, котре зовні не відрізняється від справжнього? На тій же кіностудії. А якщо додати до цього, що деяким свідкам обличчя перевіряючи і електриків здалися знайомими, то вимальовується дуже чіткий слід. Все, що треба було зробити - взяти в акторському відділі студії Довженка фотографії служителів Мельпомени відповідної вікової категорії і продемонструвати свідкам та жертвам зухвалих крадіжок. А також з’ясувати, хто з колишніх ментів зараз крутиться у тих колах.

Але я цього не зробив. І навіть ніде про це не заїкався. Бо й сам десь у глибині душі вважав себе інтелігентною людиною.


Про колишнього стахановця з карабіном я, звичайно, цікавився, як йому там, на «хімії» живеться. Десь собі записав навіть відгук із зони: працює за фахом, норми перевиконує, користується авторитетом, правил не порушує. От тільки одна дивинка спостерігається - свою частину зароблених грошей сім’ї переводить - і крапка. Більше ніяких контактів. Дружина приїздила на побачення - навіть не вийшов. Листи від неї відсилає назад, нерозпечатані.

І отут я зробив другу помилку.

Мені б насторожитись, але після того, як я колись дістав цеглиною по голові від однієї дами, котру врятував від садиста-благовірного, то забожився надалі не втручатись у сімейні проблеми. Життя не раз доводило помилковість моїх суджень, але нічому не навчило. Наприклад, якщо ти йдеш на роботу і настрій у тебе на рівному місці - якнайкращий, то це означає лише одне: невдовзі тобі його зіпсують. А я й про це забув.

Власне, не стільки забув, скільки завчасно заспокоївся. Бо вважав, що до виходу оболонського вбивці на волю у мене ще принаймні пара років. От випустять його - і ми без усякого там поспіху та зайвих імпровізацій візьмемо його під такий нагляд, що нікуди він не дінеться. Бо порушення повторного розгляду закритої справи вимагає все ж таки міцних доказів. А їх, завдяки отій заразі з прокуратури, не було.

Якби знати, де впадеш! Та ще й так боляче!

Іду якось на пізньої осені коридорами Управи, черевики блищать, як лисина у негра (ти десь лисого негра бачив, ні? - так ото такі у мене черевики), на голові у мене модна шапка зі штучного хутра фасону «Абрам Царевич», а запах мого «шипру» перебиває навіть традиційне управське «амбре» - хлорка плюс мастика, - йду і Окуджаву наспівую: «Я дежурю по апрелю…» Повертаю за ріг, а там уже Старий стоїть і печально так на мене дивиться:

- Гальмуй, Олексо, доспівалися. Наш «партизан» на свободу вирвався. Як той юний барабанщик під гуркіт канонади.

- Втік? Та йому ж іще півтора року відробляти.

- Якби! Достроково звільнили, за ударну працю.

- Товаришу підполковник, я так розумію: якби наші «золоті рученята» знову пустувати не почали, ви б мене зранку в коридорі не чекали.

- Це ти в саму точку. Зайди.

А в кабінеті у Старого вже всі наші сискарі - запасні обойми по кишенях розпихають. Ну, тут у мене передчуття з великим запізненням, але спрацювало.

- Що, таки віднайшовся карабінчик?

І не тільки віднайшлася зброя, а й вистрелила. Аж вуха позакладало. Одне слово - по порядку.

З вокзалу «партизан» не одразу додому поїхав. Він попрямував до тайника, де всі ці півтора року спокійненько лежав аж ніяк не дерев’яний, звичайно, карабін і набої. Змащені і запаковані, як і належить для тривалого зберігання. А про що це свідчить? А про те, що наш «партизан» був морально готовий до того, що його в будь-який момент залапати можуть. Тайник він влаштував у нас під самим носом - на тому об’єкті, де він працював сторожем. Ми там сто разів усе обнишпорили і простукали - надаремно. Що ж, звання «майстра золоті руки» дурням не дають.

Потім цей нежданий-негаданий дістався до рідної хати, але в двері дзвонити чомусь не став. Піднявся в квартиру пожежною драбиною, заліз у вікно, мов той кіт і на очах у дітей впритул розстріляв свою дружину. Потім про всяк випадок розбив уже мертвій жінці голову прикладом і гайнув у світ. Якраз сонце тільки зійшло, сусіди останні сни додивлялися, тому наяву ніхто нічого не бачив. Постріли, щоправда, почули, ще б пак, армійський карабін - то вам не дитячий пугач, але грішили на якусь машину з несправним глушником. І тільки коли діти почали плакати, кричати і стукати в двері, здогадалися, що сталася біда. І вхопилися за телефони.

Але найбільше злякалися не діти і навіть не сусіди, а той відділ Контори, котрий за охорону вождів відповідає. Бо отой будинок, в якому мешкала родина вбивці, стояв усього за тридцять метрів від урядової траси, по якій сам Ве-Ве щовечора їздив відпочивати у Пущу Водицю, а щоранку - повертався на роботу. Ну, а сама думка, що армійський карабін і за півкілометра урядову машину проб’є, доводила загалом витриманих чекістів до стану групового оскаженіння. Хочеш - не хочеш, а мусили доповідати і своєму генералу, і в московську Контору. Ну, а у цій Конторі є свої ревізори: звідти таке прискорення дали, що вистачило б долетіти до Марса і назад. Навіть без дозаправки на Місяці.


Від автора: Олекса Сирота дещо применшив талант російського зброяра капітана Мосіна Сергія Івановича. Прицільна дальність його армійського карабіну складала не шістсот, а всю тисячу метрів. А з оптичним прицілом - майже вдвічі більше! Ось чому ця чудо-зброя й досі використовується спецназом саме у снайперському варіанті.


Олекса Сирота:


За що я люблю нашого Старого, так це за одну його геніальну рису - чим гірша ситуація, тим він спокійніший. Знаєш, є такий старий дореволюційний київський анекдот про пожежу в борделі на Ямській. Всі кричать, верещать, бігають. Брандмайор кричить: подайте воду на другий поверх! А з вікна йому спокійно: і два пива, будь ласка, в шістнадцятий нумер. Так оце про нашого Старого.

- Синки, - сказав він, - доки наші і конторські генерали бігають вздовж траси і заважають один одному, ми працюємо. Півтора роки тому ми цього ворошилівського стрільця шукали навмання. Зробили дурницю. Зараз у нас на це немає часу. Заховайте ваші стволи подалі аби нормальних людей не полохати - і бігом на Куренівку. Допитувати всіх, хто хоч щось знає - і про вбивцю, і про вбиту. Нам його, як каже Сирота, вирахувати треба. Бо хлоп збрендив. І то давно.

Того дня я мало не щохвилини подумки матюкав придуркувату прокуроршу, котра вихопила у мене з рук «партизана», не давши навіть допитати. Якби я знав тоді стільки, скільки довідався за якихось пару годин зараз, то дідька лисого вона б у мене його забрала. Бо на першій же розмові - з сусідкою-двірничкою я заробив, як ми жартували в Університеті, «фейсом об тейбл».

- А мені, товаришу начальник, тільки діточок-сиріток шкода. А цю сучку, прости Господи, ні на копійку.

- Ну, гріх же так про мертвих…

- А їй не гріх було стільки років чоловіка пиляти? Коли ти, мовляв, злидень, почнеш заробляти, як усі нормальні люди? Або: коли ти жити навчишся, он, у того машина, той учора купив «дивана і шкафа», а в тебе самі почесні грамоти. А як він оте звання одержав, то вона навмисне вікно відчинила, аби всі чули, і кричала на весь двір, куди він має ті «золоті руки» собі увіпхнути. Бо їй справжнє золото потрібне, котре з пробою.

- Так увесь час і кричала?

- По правді, за місяць перед тим, як ви його пов’язали, притихла.

Я думаю! Якраз за місяць до арешту він хапонув у сумі десь шістсот карбованців за вечір.

Сусід навпроти не тільки підтримав двірничку, а й поглибив образ убієнної:

- Ви знаєте, нормальні люди як уже сваряться між собою, так намагаються, щоб хоч ніхто не чув. А ця спеціально - то кричить, як несамовита, то в дворі його перехопить і трясе, то вікна пороз’ячує. А то на порозі стане і верещить. Ми чітко знали, коли у нього на заводі получка. Вона тоді репетувала: ці копійки старцям віддай, а мені справжні гроші потрібні.

Ну, а останні мазки на цьому портреті маслом зробила вчителька старшенької дитини:

- Дівчинка засмикана, перелякана. На кожен різкий звук аж підскакує. Плаче без причини. А матір? Що вам сказати? Приходила на батьківські збори і казала: ви не волнуйтеся, як свою дочку воспитувати, я лучче вас знаю.

- Саме так і казала? «Не волнуйтесь», «воспитувати»? Не перебільшуєте?

- Я не перебільшую, товаришу капітан, я цитую.

- Як писав класик - село і серце відпочине!

- Саме так, село. І то не Моринці, а Старі Задрипанці. Зображала з себе велику пані, а сама ліміта в сьомому поколінні. У нас у школі прибиральницею працювала, доки цього дурника не обкрутила. Не розумію, як ви, чоловіки на отаке от ведетеся. Засліплює вас, чи що? У мене племінниця - красуня, інтелігентка, з квартирою, а от уже скоро тридцять - і ніяких варіантів… вибачте, як то кажуть, у кого що болить…

- А може він вважав, що така освічена і розумна, як ваша племінниця, за нього не піде?

- Дурниця! У моєї однокурсниці чоловік лекальником працює на номерному заводі. Теж, до речі, «майстер золоті руки». І що? Вона за його міцною спиною і Університет закінчила, і аспірантуру, і докторську захистила. Зараз у нашому ж Університеті завкафедрою. І живуть душа в душу, і діти «недовченого» тата обожнюють.

- А тут, бачите, не вийшло. Ну такі ми, чоловіки, дурні: на макуху ведемося. Натуркотять нам на вухо - ми й віримо… А коли у покійниці оці от підвищені запити з’явилися?

- Думаю, одразу, як тільки в загсі штампи в паспортах поставили. Я не знаю, що там покійниця до весілля туркотіла, а після нього - все, я більше робити не буду, хай мене з дітьми чоловік утримує. Ось вам іще: коли перша дитина народилася, ми, звісно, теж до пологового прийшли, поздоровити. Все ж наша співробітниця, в декрет від нас ішла. І що? Всі породіллі, що з вікон визирають, своїм благовірним розповідають, на кого дитинка схожа, а наша кричить: Толік, ти не забув? Що не забув? Виявляється, за першу дитину він їй мав золотий ланцюжок подарувати. А ще якби син - то з кулоном. Але першою донька вийшла…

- Так, вимоги до життя жіночка ставила підвищені.

- Ставила? Витрушувала! Тільки як цей бідолаха сів, трохи притихла, забігала. Жити ж треба - то допомогу випрошувала, то путівки, то молодшого в цілодобову групу в дитсадочку прилаштовувала. Та, як бачите - пізно похопилася, хай земля їй буде пухом.


Від автора: я так відчуваю, що ще років п’ять, і мої коментарі до спогадів Олекси Сироти займуть більше місця, ніж власне розповіді мого друга. Це як із першим томом «Войны и мира» Л. Н. Толстого (вулична кликуха - «зеркало русской революции»). Там до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в перших розділах граф шмаляв цілі сторінки діалогів французькою мовою. І що дивно - читачі всю цю двомовність розуміли. Ну, а коли радянська влада оцих от аристократів розміняла в чека і провела кампанію поголовної ліквідації неписьменності, то довелося оту от не нашу мову перекладати на державну. А відтак - зросли видатки на друкування класичних творів улюбленого письменника В.І.Леніна.

Але я про що? Про ліміту. В нормальному світі аби жити краще удосконалюють так звані знаряддя виробництва, а ширше - технологію. При цьому відбувається скорочення робочих місць, що викликає т.зв. безробіття (К. Маркс і Ф. Енгельс, том з першого по тридцять восьмий, на кожній сторінці). А відтак, гуманна радянська планова економіка пішла шляхом «до навпаки». Тобто, на верстат ДіП-200 (догнати і перегнати) ставили не одного і не двох, а трьох пролетарів. Відповідно, з цієї залізяки двадцять сьомого року випуску витискувалося все, що можна і не можна. А оскільки переважна більшість міського населення чомусь не поспішала «доганяти і переганяти», то в робочий клас терміново вихрещували сільську молодь. Кожен завод, кожне велике підприємство мало свій ліміт збільшення кількості робітників для виконання зростаючих планів. А відтак - оця вже не сільська, але ще не міська публіка була охрещена в народі лімітою. До речі, обізвати етнічного городянина «лімітою» означало автоматично одержати у відповідь у зуби. Без коментарів.

Чим відрізнялися лімітники? Вирвані зі свого рідного гнізда, кинуті в чужий для них світ міської субкультури, ці люди втрачали все краще, що мало споконвіку українське село і ніколи не піднімалися до рівня «города». Хоча й намагалися. Але як? Вони чомусь вважали, що їхнє сільське походження видасть єдине - українська мова. І тому переходили на «руську» - ні, не на російську, а саме на «руську», - так вони самі називали отой неоковирний суржик, яким послуговувалися.

Пригадую, років двадцять п’ять тому настав мені час сина до школи віддавати. Пішли, записали, йдемо назад - зустрічаємо маму двох дівчаток-близнючок із Богданового дитсадка. Богдан одразу похвалився, мовляв: а мене до школи прийняли. Нас теж, вистрибують дівчатка. То що ж, питаю, в садочку в одній групі були, то може, і в школі в одному класі?

- А ви в яку записалися?

- Та ось же, в цю…

- Е, ні. То ж українська. А ми - у руську!

Тут мій семирічний синок пирхнув і гордо промовив таке, що примусило мене його заповажати:

- Я українець - тому ходитиму до української школи!

… Ледь не забув. Прізвище тих дівчаток було - ви не повірите - Сердюк. Сердючки, одне слово. Але немає нічого такого кепського, щоби не вийшло зрештою на краще. Під час грудневого дві тисячі першого року перепису населення України підслухав я випадково діалог двох жіночок:

- То як ви сьомий пункт записали?

- Ну, ми з чоловіком так, як у радянському паспорті - росіяни.

- А дітей?

- Про що ви питаєте? Звичайно ж українцями. Їм же тут жити…


Олекса Сирота:


Мотив і цього вбивства, і попередніх почав чітко вимальовуватися. Як і причини раптової перекваліфікації передовика виробництва в нічні сторожі. На даний історичний момент залишалося встановити головне: де він зачаївся? Бо одна справа брати його голого-беззбройного на порозі «об’єкту типу сортир», а зовсім інша - коли він загнаний, як звір, у руках армійський карабін, а кишені напхані набоями. Доки ми зі своїми пукавками на дистанцію пострілу підійдемо, він нас здаля на друшляк подірявить. А ми навіть не збагнемо, звідки вогонь ведеться.

Врятував нас усіх чоловік двірнички, одноногий каліка на костурах:

- Вона йому, хлопці, навіть виспатися не давала. Все пиляє, пиляє, пиляє… То він спочатку терпів, а потім, як вона заверещить, за шапку - і з дому. Піду, каже, Степановичу, відпочину.

- Сто грам з горя випити, чи як?

- Та ні, що ви! Він же все до копійки - на дітей. Просто відпочити, виспатися. Бо як не тікав з дому, то вона до середини ночі верещала.

- А де ховався? У когось зі знайомих?

- Еге, я спершу теж так думав. А потім якось запитав, а він: є, каже, одне місце, де тебе ніхто не смикає і голову не дурить. Цвинтар.

- То він що - на цвинтарі спав?

- Ну так. На цвинтарі. А що? Влітку там добре, тепло, хулігани не лазять, міліція - і та десятою дорогою обходить.

- Степановичу, не тягніть кота за хвіст, скажіть швиденько, на якому кладовищі отой затраханий жінкою бідолаха пересип влаштовував?

- Звиняйте, а ще міліція. Не на Байкове ж він бігав! А на наше, Куренівське. Там, щоправда, ніяких «членів» не ховають, але воно, либонь, чи не найстаріше в Києві. Ні, ну його років зо двадцять, як закрили і тепер там… як це його… слово забув… ну, підзакопують вроді. А так - тиша, благодать, пташечки співають. Якби не мої костури, я би теж туди з чекушкою додибував.

Перш, ніж ми «додибали» до місця вічного спочинку куренівських аборигенів, якийсь нечистий приніс двох чекістів з чистими руками, гарячим серцем і пістолетами під пахвою. Їм чомусь видався підозрілим хлоп років тридцяти, котрий спокійненько йшов вздовж вулиці, тримаючи на плечі кілька загорнутих у мішковину саджанців. Звичайна людина подумала б - чи не запізно висаджувати? Але ж ці онуки «залізного Фелікса» звикли саджати у будь-яку пору року, тому лише поцікавилися:

- Перепрошуємо, але що це у вас?

- Груша. Дичка.

- І куди це ви її?…

- Тещі на могилку.

- Ги-ги! Що ж ви на «бере зимова Мічуріна» не спромоглися?

- Не заслужила.

- А глянути можна? На всяк випадок.

Чолов’яга сказав: а чого ж… І відразу зацідив згортком в голову спочатку одному кадебісту і тут же другому. Обидва збагнули, що в мішковину загорнуто не тільки саджанці за мить до того, як втратити свідомість. Але, згідно з заповітом Ф. Е. Дзержинського, до чека набирали людей не просто з холодною, а й з міцною головою. Мається на увазі саме череп. Тому від удару, який спровадив би в глибокий нокаут навіть колгоспного бугая, андроповці лише захиталися і на хвилину втратили орієнтацію в просторі. Та цього було досить, аби «зять» відбіг на безпечну відстань. Чекісти вихопили таки персональну зброю і здійняли стрілянину, як у сорок п’ятому під Рейхстагом. Слава Богу, що ми були неподалік. Щоправда, перспектива одержати кулю з карабіну майже впритул дещо охолодили наш запал, а тому ніхто не став зображати з себе Олександра Матросова.

Ми культурно полягали на асфальт, але встигли відслідкувати, куди побіг отой «мічурінець». Тому Куренівське кладовище було оточене вже через п’ятнадцять хвилин.

Ну загнали, ну оточили. Але він нас і тут перехитрував. Заскочив у старий склеп і зайняв класичну кругову оборону. Позиція - маршал Жуков краще не вигадав би. Він на горбочку, а ми у нього, можна сказати, на долоні. Або, як інтелігентно висловлювався мій армійський старшина Тарас Васильович Головко, як та воша на барабані. Це точніше. Залягли ми за надгробками, носами землю риємо, а наші начальники через мегафон пропонують «майстру золоті руки» почесну капітуляцію. Зараз! Встане і вийде з піднятими руками під «вищу міру» за три вбивства.

Було це… стривай, зараз порахую. Від прокурорші дали йому три роки, строк пішов з моменту арешту. Скрутили ми його на початку червня, відсидів він півтора року… ну, доки оформили дострокове звільнення… правильно, останні дні листопада. Якраз перший сніжок випав. І приморозило. А ми лежимо, як у серпні на Трухановому острові. В голові у мене суцільна дурня крутиться. Чомусь пригадалось, як свого часу мені Старий розповідав, що вхідний отвір від кулі з цього карабіну такий собі невеличкий - чи то сім-шістдесят два, чи то дев’ять міліметрів. А от на виході, як у груди вдарить, то половина ребер вилітає. Уявив собі мої закривавлені ребра, розкидані поміж старими надгробками - і засумував. А оборонець склепу продовжує відповідний настрій створювати: кричить аби ми не підходили і з карабіна на всі боки прицілюється. Ще годинку полежали, і що характерно - плоть охолоджується, а мізки навпаки, гріються. У мене, як у нашого Старого, кебета працює на максимумі або при «плюс тридцять», або нижче нуля.

- Хлопці, - кажу, - скільки він набоїв вистріляв? Три начебто?

- І ще прикладом, - відгукуються з-за сусіднього надгробка, - теж тричі. Один раз жінку і двічі андроповських.

- Та чхати я хотів на андроповських! Стріляв він скільки разів?

Замислилися. Підраховують. Тим часом «конторські» вже захрипли гавкати у мегафон і передали його нашим. Ну, ті й ревонули, аж перший іній з дерев посипався.

- Сирота, це ти питав про постріли? Так їх п’ять було.

- І всі в хаті?

- А, ні, не тільки в хаті. Там він тричі вистрелив, а ще два рази по «конторським» шмальнув, доки вони за ним бігли. Але навмання, не обертаючись.

- А більше він не стріляв?

- Ні, тільки ми по ньому. На вулиці - вгору, бо люди кругом були. А тут по ногам цілили. Але не влучили.

- З вашим щастям тільки в слона влучати. Та й то, коли його до пальми за ногу прив’яжуть.

Тут чую - збоку хтось сопе. Старий підповз. І то професійно так - ані голови, ані сідниць не задирає. Що то школа Сидора Артемовича!

- Сирота, ти про що?

- Я про те, чому він не стріляє.

- А я про те ж саме думаю. Як ти вважаєш, скільки у нього набоїв?

- А це ви запитайте у тої прокурорші, котра його пожаліла. Слухайте, давайте цю дурепу сюди привеземо, виставимо замість живого щита. Невже він стане в свою рятувальницю стріляти?

- Стоп, Олексо! Не бухти. У нього мосінський карабін, отже - п’ять набоїв у магазині. Це тобі не СВТ і не СКС.

- Так ото ж п’ять… Колись на автовокзалі він два набої витратив. П’ять і два - сім, навіть якщо він мав тільки дві обойми, то у нього ще три патрони. Ми лежимо перед ним, як тюлька на тарілочці, а він не стріляє.

Якийсь гуманіст за два надгробки від мене свої п’ять копійок додав:

- А може, він усвідомив?

Тут уже Старий не витримав:

- Аякже, усвідомив! Сидить в отому доті і пише явку з повинною. Можеш піти забрати. А я поки що представлення на твій орден напишу. Посмертно.

Гуманіст чомусь не пішов. Напевне, примерз до ґрунту. Але і «партизан» мовчить. Я би на його місці бодай би раз на п’ять хвилин пострілював - для остраху. А головне, аби до темряви протриматися. Дні зараз короткі, ночі темні. Тут уже щастя було б на його боці. Він кожен кущик знає, а може, на додачу, з того склепу підземний хід кудись веде. Старі люди про цей цвинтар різне казали…

Лежимо, мовчимо. Він теж мовчить. Ствол карабіна у вибиту віконницю вистромив і час від часу ліворуч-праворуч поводить. Але мовчить. А ми - лежимо.

Першим Старий не витримав:

- Ну, так хто сьогодні буде Олександром Матросовим? На пальцях кинемо, чи хтось добровільно?

Мовчать.

Одна справа - на наших колективних п’янках співати про комсомольців-добровольців, а інша - вставати під кулі на весь зріст. Я ще трошки полежав, подумав, потім підвівся, скинув куртку, потім піджак, здійняв руки над головою і пішов уперед.

Це вже, як усе закінчилося і в мене влили два гранчаки «Столичної», я щось про точний розрахунок варнякав. А насправді - єдине, на що я розраховував, так це, як не дивно, на одну конструктивну особливість цього карабіна, через яку я ще в школі двійку з військової підготовки вхопив. І ще - на свій пістолет, завчасно запхнутий ззаду за пояс. Ну, а здійняти руки і продемонструвати порожню кобуру, як ти розумієш, то чистісінький понт. Злодюга в законі мене б одразу розкусив. А цей мужиком був - мужиком і під розстріл піде.

Іду до склепу, дивлюсь: ствол мені просто в груди націлений, падати ніколи буде. Хіба що - з діркою в серці. Ще кілька кроків зробив, відчуваю: від спини пара йде. Дурна така думка майнула: ану, мій «стєчкін» заіржавіє? Коли я його востаннє змащував?

А ось і наш, єдиний, коханий і неповторний. Стоїть, розчепірившись, палець на гачку, а погляд такий, що краще навіть уві сні не бачити. Я вже впритул підійшов, грудьми на ствол наїхав… хлопці потім жартували: від тебе, Сирота, пара йшла, як від коня. А я їм: у вас би на моєму місці не лише запарувало б, а й закапало. Сльози маю на увазі, а не те, що ви подумали!

Що далі? Далі я лагідніше, аніж мій Старий у скрутні моменти, кажу:

- Ану, дай-но сюди цю залізяку, хлопче, бо ще бабахне.

Беру делікатненько двома пальцями за ствол, відвожу його вбік і без ґвалту тягну на себе. А слідом за карабіном і «тричі вбивцю Радянського Союзу» витягаю зі склепу на світ Божий.

Карабін, звичайно, без затвору. Він його, коли від чекістів тікав, на ходу пересмикнув, затвор разом із гільзою й вилетів. Я ж казав, що є у цієї моделі така дурна особливість. Ми той затвор потім з собакою знайшли, у купі листя. А йому шукати було ніколи, бо чекісти вже оговталися і стрілянину здійняли. От і вийшло - набоїв повні кишені, а нас довелося «на пушку» брати. У прямому розумінні цього слова.

Я його так, майже ніжно, як брата за плечі на доріжку вивів, а потім врізав кулаком з усієї сили в скроню. Далі у мене руки затрусилися, ноги підігнулися. Сів я на щось м’яке, як з’ясувалося - на непритомного вбивцю, сиджу… народ біжить, руками махає, щось кричить. Старий мене підвів, Генерал обійняв, аж ребра затріщали. Чекісти руку тиснуть, наші по спині луплять. Аж дивлюсь - на цій картині народного тріумфу прорізається абсолютно сторонній кольор. Фокусую погляд - так і є! Зелені прокурорські петлиці. Якесь цапидло з великими зірочками до мене пропихається і вже рота роззявило. Ну, тут я остаточно з котушок злетів, рвонув пістолет з-за пояса, і закричав:

- Тримайте мене, бо я це лайно зелене зараз отут і поховаю!

Як там у «Сімнадцяти миттєвостях?». Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу? Нормальна ситуація! Він теж об гестапівські довбешки склотару розбивав.

І що характерно: порятували мене «конторські». Вхопили живчика під руки і так йому суворо:

- А де ви були, коли наші люди зуби на тротуар випльовували? Геть звідси, доки не притягли за бездіяльність! Марш у нашу машину і чекайте там! Поїдете до нас, на допит щодо ваших фокусів, через які озброєний убивця знову по урядовій трасі гуляв!

Скажу чесно - не люблю я їх, отих, що на три літери. Але вочевидь і у них раз на п’ятирічку щось людяне прокидається. Бо одразу Генералу нашому руки потисли:

- Спасибі за співпрацю, приємно було… забирайте, то ваш клієнт. Ми зі свого боку офіційно підтверджуємо, що це не контрик, а ваш злочинець, ви його і розробляйте. Бажаємо успіхів!

Ніхто ні про що розпоряджень не давав, але коли я нарешті оговтався і руки-ноги дрижати перестали, перше, що я відчув - присмак горілки в роті і чиюсь присутність у кабінетику. Все справедливо. Я життям ризикував, щоб оце одоробло сиділо переді мною в наручниках із синяком на півмордяки. Це все, чим моє начальство могло мені віддячити - правом першого допиту.

- Будеш говорити чи ще один фінгал поставити для симетрії?

- Та чого вже там, буду.

- От спасибі, порадував. А ти знаєш, що я півтора року тому для тебе, іроде, пом’якшуючі обставини шукав? Як би тебе з-під «вишки» вивести. Щоб діти сиротами не росли.

- І що?

- І нічого. Скажи спасибі придуркам з прокуратури - тепер не діждешся. Карабін твій я роздивився. Де потяг? Зі школи чи з ДОСААФу?

- Зі школи. Їх там списували і недорахувалися.

- Сам на бойовий переробляв чи хтось допоміг? Хоча, про що я? Ти ж у нас - «майстер золоті руки»! Кращий за фахом. Вибач, що образив твою професійну гідність.

- Та нічого, питайте далі.

- Про що? Тут і без суду все зрозуміло. Хоча ні - де патрони брав?

- На Лютіжі. Там коли глибоко копнути, можна і танк знайти.

- Ще раз дякую, що ти не глибоко копав. Я собі уявляю, як би ти в танку по Куренівці вночі шастав. Вистачило б розуму.

- А може я теє… явку з повинною?

- А чого ж, пиши. А я потім її в трубочку скручу, встромлю тобі, сам знаєш куди, і підпалю. У нашій країні всяке буває, але від трьох мокрих справ ще ніхто не відмивався…

Хоча стривай. Пару питань у мене все ж таки є. Коли ти додому не зароблені, а грабовані гроші став носити, твоя благовірна заткнулася?

- Ну, не кричала більше.

- А вона хоч здогадувалася, чого це ти раптом розбагатів?

- А навіщо це вам? Вона ж мертва. За співучасть не притягнете.

- А я, знаєш, тут одружитися збираюсь, тож хочу знати, чого від жінок в принципі можна чекати - в екстремальних ситуаціях.

- Ну, раз для загального розвитку… я не казав, вона не питала. Але звичайно ж здогадувалася. Вона ж не дурна, тобто не зовсім дурна. Я от тепер, коли від тебе заробив, то навіть думаю, що вона цього хотіла. Бо як іще у нас багато грошей узяти, крім як украсти або пограбувати?

- А тобі ніколи не спадало на думку замість гасати ночами з карабіном, та зняти з нього ремінь, та скласти його вдвоє, та приписати своїй законній дурепі такої припарки, аби потім з неї хірург труси по ниточці пінцетом знімав?

Довго мовчав. А потім ляпнув:

- Ні, такого не зміг би. Бо я її люблю.

- Оце ти їй на тому світі розкажеш. А до кримінальної справи твоя любов ніякого відношення не має.

Так співпало, що цього «партизана» на суді довелося захищати моєму знайомому адвокату. Призначили, звичайно, згідно з графіком. Хоча він чесно відпрацював свій скромний, бо від держави, гонорар: посилався на інтереси двох дітей-сиріт, котрі повинні бодай колись побачити батька живим, валив усе на гнітючий психологічний клімат у родині, на байдужість громадськості, на важке, знову ж таки, дитинство підсудного. І нарвався. Суддя обірвав його на півслові:

- Ви тут, товаришу захисник, не морочте нам усім голови своїми психологіями. В усіх важке дитинство. В мене, між іншим, теж було… У сорок сьомому, щоб з голоду не здохнути, кору на деревах обгризав і баланду з лободи сьорбав. А щодо дітей, то не хвилюйтеся, наша держава виховає їх краще, ніж підсудний. Ми вже не першого такого, як він, розстрілюємо, так що в курсі. Я вам більше скажу: то правда, що мені часом дзвонять і тиснуть, мовляв, тому треба добавити, а цьому скинути. Так от, нехай мені хоч сам, ви знаєте, хто - не те що подзвонить, а й до суду з’явиться особисто, так я його навіть на поріг дорадчої кімнати не пущу!

І, не моргнувши, засудив «партизана» до вищої міри покарання. І лише після оголошення вироку вибачився перед адвокатом за свою різкість і додав:

- Шкодую про одне: засуджую до вищої міри я, а при розстрілі присутній прокурор, котрому що горілка, що кулемет - аби літери закону дотримуватися. Навіть якщо ваш підзахисний касацію не напише, зробіть, будь ласка, це за нього.

На спорожнілу квартиру набігла ціла купа жінчиних родичів із глибокої старозадрипанської провінції, але тут уже вибухнула вчителька, про яку я згадував. Вона одягла всі свої нагороди, обійшла всі райкоми і таки наполягла, аби житлову площу залишили за сиротами, котрі з дня вбивства опинилися у школі-інтернаті. І то не в простенькому, а в «китайському», де й справді вчать цю чудернацьку, як на наш слух, мову. Звичайно, ані перекладачів, ані дипломатів, ані розвідників з них не вийде - я переконаний. Зате після школи матимуть не койку в гуртожитку, а свій дах над головами. А то вже щось.


Від автора: нещодавно у одній із газет втрапило мені на очі інтерв’ю з колишнім, ще радянської пори прокурором, про якого згадував суддя. Йому справді за штатом належало бути присутнім при стратах засуджених. Виявляється, діялося це мало не в центрі Києва у спеціальному розстрільному блоці Лук’янівського слідчого ізолятору на вулиці Пархоменка (нині Дігтярівська).

Прокурор запам’ятав, як приводили у виконання вирок «київському робітнику високої кваліфікації, передовику виробництва, ударнику п’ятирічки, котрого засудили за вбивство трьох людей, серед них і власної дружини».

В СРСР існувала добре продумана процедура, завдяки якій приречені до останньої секунди не здогадувалися, що з ними вдіють. Зазвичай їм говорили, що їх ведуть у спеціальну кімнату, де засідає комісія депутатів Верховної Ради, щоб ще раз його вислухати. І хто знає - може і замінять вищу міру на максимальний строк? А на порозі отої таємничої кімнати обнадієний засуджений діставав кулю в потилицю.

Потім тюремний лікар констатував смерть, прокурор з начальником ізолятора підписували відповідний акт, а тим часом безпосередні виконавці вироку накривали в окремій кімнаті стіл з випивкою і закускою. Гроші на це спеціально виділялися з державного бюджету, їх було достатньо аби купити продукти не в зашморганому продмазі, а на Лук’янівському базарі.

За спогадами колишнього прокурора пили небагато, але й немало. Не менше трьохсот грамів на особу.

Труп розстріляного тим часом холонув у сусідній камері.

«Майстер золоті руки» був чи не єдиним, хто не купився на історію з комісією від Верховної Ради. Ледь прокурор розпочав про депутатів, як засуджений його обірвав:

- Не розказуйте казочок, я не маленький. Розстрілюйте швидше - та й край.


Замість епілогу: у мого друга Олекси Сироти з-поміж багатьох його дивних звичок була й така. Він ніколи не цікавився, який строк одержав той чи інший злочинець, котрого він вислідив, виловив, запакував і віддав під суд. Зараз я розумію, що набагато важливішим для Олекси був той моральний вирок, який він сам виносив за скоєне. І, на відміну від професійного судді, завжди враховував і власну міру провини. Як у тій історії з рушницею, котра в фіналі все ж таки не вистрелила.


This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

11.05.2010


home | my bookshelf | | Наступна станція - смерть |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 1.0 из 5



Оцените эту книгу