Book: Стожар



Ярина Каторож

Стожар

Трилогія «ПАЛІМПСЕСТ»



Передмова

Що ти знаєш про Стожарів?

«Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях».

Ярина Каторож. «Палімпсест»

Жанр фентезі — найпопулярніший сьогодні у світі. Читаюче людство просто обожнює міфічні світи, заселені казковими супергероями з суперсилами, багатоголовими драконами, дивними істотами чи безсмертними персонажами. Можливо, це пояснюється тим, що вигадані світи не такі вже й фантастичні. Це не завжди плід уяви письменника, який їх начебто «створив». Інколи вони навіть дуже справжні. І почасти герої та антигерої в цих світах вирішують ті самі першочергові питання, які турбують і нас. Блискуча обгортка світу фентезі, маючи свої закони, доволі вміло показує, наче у кривому дзеркалі, наші нагальні проблеми, оголяючи їхнє страхітливе обличчя. Тому що одвічна боротьба добра і зла вершиться не тільки у вигаданих світах, вона зараз триває просто за вікном, за дверима, хоч ми вперто себе переконуємо — цього бути не може, тому що цього не може трапитися ніколи.

Світобудова Ярини Каторож — молодої львівської письменниці — саме така: нереально-реальна, де міцно переплелися вигадане і повсякденне, навіть дуже сучасне. Любов та ненависть, самопожертва та віроломство, віра та розчарування, війна та оманливий мир у поневолених світах, майже забута мова, яка таки не мертва, допоки нею розмовляє останній зі Стожарів… У світі Ярини, як і нашому, багато всього.

Ця книжка — перша історія з трилогії «Палімпсест», і прочитала я цю історію на одному подиху. Після дебютного роману «Алхімія свободи», чесно зізнаюся, чекала від Ярини також чогось схожого — казкового, трішки наївного і чарівливого. В результаті отримала набагато більше. Тому що її «Палімпсест» — не тільки історія з продовженням, це історія визволення від рабства, спроби подивитися на наші українські реалії через призму вигаданого світу, поневоленого, майже втраченого, але… Так, майже… Що стається, коли втрачене отримує надію? Я поки не знаю. Тому що надія вже є, а продовження наразі пишеться, і всі відповіді вміло заховані авторкою в наступних частинах трилогії.

Про що ця книжка? Спробую заінтригувати тебе, мій любий читачу!

Уяви собі, що ти не просто людина. Ти — людина-палімпсест. Точніше жінка-палімпсест. Тобі з невідомих причин стирають пам’ять, для того щоб перетворити на… Ти поки не знаєш, ти лишень неусвідомлено розумієш через призму розгубленості, люті, невідомої сили, яка народжується в тобі, що ти в цей загублений світ втрапила невипадково. Згодом ти з’ясовуєш, що покликана звільнити поневолений загарбниками-белатами край — чарівну Патрію, правітчизну велетів, які мешкали поруч з людьми і нікого не боялися, крім Стожарів. І та сила, яка живе в тобі, то сила того самого Стожара. Ти розгублена. Бо ти звичайна жінка. «І який з мене Стожар?» — не один раз ти себе запитаєш. Бо ти навіть не звідси. Ти чужинка, яку силою впихнули в цей нещасний світ, який вже вісім віків у ярмі, який майже забув материнську мову, втратив самобутність, але… але… але… Ніколи не буває запізно. Комусь нагорі цей народ небайдужий. І ось тепер ти маєш стати їхньою надією чи прокляттям.

Про що ще ця історія? Про двох дівчат із різних світів, які раптом опинились в одному, хоч і продовжують жити кожна своїм життям. Одна — багата, але добра. Інша — бідна, але не така вже і… хоча не все так просто. Бо насправді тут немає абсолютного зла і сліпучо-білого добра. В житті так не буває, не буде і в цій історії. Ніякої ідеалізації, просто оповіді, котрі переплітаються одна з одною. І кожен читач матиме власне судження, коли потрапить до світу вигаданої Патрії — на землях якої переплелись давньоукраїнські імена, вишивані сорочки та древня зброя з прихованими механізмами, що готові от-от показати свою міць. Тут панують нещадні белати, а в далеких лісах Дикого краю наче завмерли в очікуванні скелі з обличчями велетів.

Ця книга — клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі запитання: а чи довго ще до нового розділу: можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?

То хто ж такий насправді той Стожар? Читайте. І ви не зможете відірватися, допоки не перегорнете останню сторінку.


Дара Корній,

володар титулу Золотий письменник України



Частина 1

Забуття


Пролог

Чи задумувались ви колись, як почуваються книги? Коли їх гортають, стирають з них пил, ставлять дбайливо на полиці, або, навпаки, видирають з них сторінки чи й узагалі спалюють. Як почувається книга помираючи?

Мабуть, вона просто зникає. Та й книги взагалі, скоріш за все, не вміють відчувати.

Та якби вміли… Як почувалась би книга, якби з її сторінок змили чорнило і чиясь неждана рука по нечітких залишках рядків почала виводити новий текст? Як почувалась би ця книга, не книга вже, а палімпсест, вмістилище не цілком забутого старого, і недостатньо чиста, щоб чітко відображати нове? Недокнига, недороблена…

Не знаю, як почувалась би книга. Та що відчуває людина-палімпсест — я знаю достовірно.

А все починалось зі світла і чистих сторінок у моїй голові.

Розділ 1

Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.

А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.

Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»

Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.

Руки…

Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.

Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.

Тоді прийшли сльози.

Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:

— На допомогу…

А тоді голосніше, налякана, у відчаї…

— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!

Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.

— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.

Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.

— Хто ти?

Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.

Відповідай. Бо він піде.

— Я не знаю, — прошепотіла я. І звук мого голосу злякав ще більше. — Допоможи мені.

Мій голос сам вирішив говорити не запитаннями і не проханнями.

Це прозвучало, як наказ.

І злякало мене так, що аж памороки забило.

— Прошу… — додала я, побачивши, що незнайомець не поспішає.

— Ти проклята? — спитав він.

— Не знаю.

Я не знала, що означає «проклята». Може, так, а може — ні.

Якусь мить тривала тиша. Мого словникового запасу, з якого я оце здобула всього кілька слів, явно не вистачало, так само, як і фантазії. Я не знала, як його переконати. Мені було страшно, боляче і холодно.

І сльози потекли з новою силою. В обличчі чоловіка щось змінилось.

Він поклав свою сяючу кульку на землю і за мить я почула тріскотіння. А тоді моя права рука стала вільною.

Незнайомець звільняв мене.

Я ледь змогла сісти.

— Як ти? — спитав чоловік.

Я поглянула на свої руки — було видно, що всі вони в подряпинах. Кров стікала зап’ястями і скрапувала додолу. Мабуть, все тіло таке.

Боліло повсюди.

— Погано, — мовила я перше слово, що спало на думку.

— Якщо хочеш жити, потерпи. Ходімо. Сервуси вже недалеко. Вони ще не бачать нас, бо зір їхній гірший, ніж мій, та їхні вогні я вже помітив біля підніжжя пагорба. Треба спускатись іншим боком. Пішли.

Він простягнув мені руку і я без вагань схопилась за неї. Долоня в нього була сухою і теплою, а ще вся в мозолях.

Мене захитало, коли я підвелась, а проте було відчутно, що я ще маю сили іти. Невідомо, хто такі ті сервуси, але внутрішній інстинкт підказував, що краще іти за своїм рятівником.

— Що це? — спитала я, поглянувши на місце, де пролежала довгий час. Вузлуваті пагони з шипами, листям і червоними квітками вкривали всю землю.

— Ми на Трояндовому пагорбі. Ходімо.

Без дозволу вчепившись у руку свого рятівника, я пішла за ним так швидко, як могла. На щастя, він не відкинув мою руку.

Взуття на мені було поганеньке і зовсім не рятувало ноги від гострих трояндових кущів, що повили весь пагорб. Коротка легка сукня, вся подерта через колючки, не захищала від крижаного вітру і нічної вологи. Коли ми спустились з пагорба і побігли травою, що досягала моєму рятівникові шиї, а мене майже цілком ховала, я від несподіванки зойкнула.

Чоловік спинився і я наштовхнулась на нього.

— Що таке? — прошепотів він.

— Холодно. І… недобре.

— Потерпи. Треба минути цей луг і дістатися лісу. Там перепочинемо. Скоро світає. Слід заховатись.

Слово «світає» змусило мою голову смикнутись вгору. Небо, що нещодавно було чорним і всіяним зорями, тепер починало пломеніти. Ця зміна викликала в мене дивовижне піднесення.

— Ти дуже дивна, — мовив чоловік, побачивши, що я усміхаюсь.

— Просто… сонце сходить.

— І викриває нас перед сторонніми очима, — сказав він трохи роздратовано і дещо здивовано.

Ми прямували далі — і чим світліше ставало, тим краще я почувалась. Не фізично, ні. Фізично я відчувала не тільки біль і холод, а й втому та голод, що було дивно, по-новому.

Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.

Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.

І я безсило опустилась на траву.

Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.

Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.

— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.

— Я не знаю. Заради кого?

Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.

Очі виявились сірими.

— Жартуєш?

Тут до мене дійшло, що мова про мене.

— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.

— Не знаєш, хто ти?

— Ні.

— Ім’я?

Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.

— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?

Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.

— Тигран.

— І хто ти, Тигране?

— Я — Шукач.

— І що ти шукаєш?

— Різне. Ось, тебе знайшов.

— Дякую.

Я поглянула на свої руки — вони всі були в подряпинах. Кров запеклась, а шкіра була стягнутою і сухою. Ноги виглядали ще гірше. Пальці аж побіліли від холоду. Я була вдягнена в тоненьке синє платтячко, що тепер радше нагадувало лахміття. На ногах було легесеньке взуття, що складалось із підошви і кількох шкіряних мотузочків.

— Щось ти не по погоді одягнулась. Осінь наступає, за кілька тижнів почнеться сезон дощів. У такому одязі можна запросто застудитись і навіть померти. До того ж, у цих краях дуже мало поселень. Ти пам’ятаєш, як тут опинилась?

— Я пам’ятаю сліпуче світло. А тоді пітьму і зірки в небі. І кущ, що мене скував. Що це таке, там, на пагорбі?

— Там колись творилась велика магія і тепер те місце вважається проклятим. За трояндовим кущем пролягають безкраї Загублені рівнини, де я збирав останні з трав, які можуть знадобитись для виживання взимку. На Загублених рівнинах завше панує холод, тому там дуже мало що росте, а коли все ж може — то це безцінні компоненти для ліків. Цьогоріч зима приходить швидше і вбиває до весни усі рослини. Поспішав, як міг, бо цього року збори були важчими.

— Як ти мене знайшов? — я слухала, що він говорив і не могла швидко зорієнтуватись, зрозуміти, що то за Загублені рівнини, чи що за збір відбувається. Але я намагалась, хоч від мислення голова раптом почала боліти.

— Верхівка Трояндового пагорба на якусь мить засяяла, а тоді знову потемніла. Та я ніби відчув, що там щось сталось. Я тільки сподівався, що сервуси не дістануться туди швидше за мене.

— Хто такі сервуси? Ти їх боїшся.

— Я їх остерігаюсь, — виправив мене Тигран. — Це військові, вони патрулюють кордон, що пролягає трохи південніше звідси.

— Кордон?

— Патрії. Країни, на території якої ми зараз знаходимось. Хоча нам і треба чимшвидше її покинути. Зараз відпочинемо у сховку, а вночі продовжимо рухатись на схід. Завтра ввечері перейдемо кордон.

— Ти береш мене з собою?

— А ти маєш інші плани? — криво всміхнувся Тигран. Він мав сірі очі, що були то теплими і привітними, а то блистіли прохолодою — коли він надто уважно до мене придивлявся.

— Ну, я про них не пам’ятаю, — призналась я. — А чому ти мене береш із собою? Чому врятував?

— Мені цікаво, хто ти. І ти або не брешеш, або ж робиш це так майстерно, що я не можу тебе викрити. Від цього стає ще цікавіше.

— А куди ми підемо?

— У Дикий край. Землі за Патрією. Сервуси бувають там нечасто.

— Чому?

— Звідти важко повернутись. Усе, годі теревенити. Трохи відпочила?

— Трохи, — наголосила я.

— Підводься і ходімо. Тут годину йти ще. Тоді поспиш трошки.

— А їжа є? — наважилась я спитати.

Тигран якусь мить дивився на мене.

— Щось придумаю. Ходімо.

Він простягнув мені руку і допоміг підвестись. Отак, з палицею зі скляною верхівкою і поправивши на плечі велику шкіряну торбу, він пішов уперед. На поясі його висів у піхвах довгий ніж, яким він вночі звільнив мене від пут.

Я попленталась слідом.

Аж раптом через щось перечепилась і впала.

Зойкнувши, поглянула через плече на перешкоду — і нажахано застигла. На землі лежала людина. Вона хрипко дихала, а з грудей її стирчав десяток стріл. Червона кров стікала білою тунікою з нашитою на ній емблемою у вигляді чотирикутної зірки.

— Забилась?

Голос Тиграна наче вирвав мене з реальності на мить. Я моргнула і побачила, що помираючий зник. Зашпорталась я за корінь дерева.

— Що з тобою? Куди ти дивишся?

Я вдивлялась у гілку, але та не мала в собі нічого дивного.

— Я бачила чоловіка. Він помирав, — прошепотіла я.

— Що? — Тигран вперше справді здивувався. А тоді раптом ривком підняв мене за плечі з землі і струснув. — Що ти вигадуєш? Тут нікого немає!

— Але був, — заскімлила я. Було страшно, неймовірно страшно. Від Тигранових пальців, якими він стискав мої плечі, було боляче. Та я раділа, що відчуваю його дотик. Хотілось притиснутись до нього всім тілом. До живого, хай і роздратованого. — Він був у білій туніці. З зображенням чотирикутної зірки.

Тигран навіть перестав мене трясти.

— Пішли звідси. І не падай більше.

— Ти щось знаєш про це?

— Потім.

Ми йшли дуже довго. Хоч, може, то мені так здалось. Очі в мене злипались, тіло судомило від холоду. Хотіла попросити в Тиграна його куртку — але щоразу відганяла нав’язливу думку геть. Мало того, що врятував, то ще й мерзнути через мене буде?

— Думаю, тобі слід помитись, перш ніж ми заліземо до сховку. Ось, — хлопець порився в сумці і дістав звідти білий відріз тканини, — використаєш замість рушника.



— І де я маю помитись? — запитала я, отримуючи в голові такі асоціації: вода, чистота, пара. Лазня.

Лазня?

— Що таке лазня? — спитала я перш ніж Тигран відповів.

Хлопець витріщився на мене.

— Те, що на нас ще довго не чекатиме. Отам, — показав він рукою на кущі неподалік, — тече потічок. Можеш в ньому помитись. Я чекатиму тебе тут. Краще випери свою сукню, вона вся брудна. Ще занесеш хворобу.

— Хворобу? — тупо перепитала я.

— Так, — втомлено мовив хлопець, явно не бажаючи давати жодних пояснень. Виглядав він дещо роздратованим.

Я понуро попленталась до потічка.

Вперше в житті, яке я пам’ятала, я побачила воду. І це було прекрасно! Прозора субстанція, холодна, м’яка і сильна водночас — вода втамовувала спрагу і гамувала біль. А ще після неї ставало, на диво, тепліше (хоч спершу й зимно, диво!). Тому я без вагань зняла сукню і почала обмивати тіло. Правда, доводилось оминати дивні елементи одягу, що були в мене на стегнах і грудях, — чорного кольору, з мереживом і ще досить чистими. А тому роздягатись догола не було сенсу.

Щось підказало мені, що мити волосся не слід, а ноги, які почали вже синіти, не відчували тепер ні холоду, ні тепла. Зуби відбивали швидкий танок, а в спину наче вставили кілок. Тремтячи, я пішла назад до Тиграна.

— Ти геть змерзла, — мовив він тихо, поглянувши на мене — я обгорнулась тканиною, яку він дав, але біле полотно не сягало навіть колін, намокло і зовсім не захищало від холоду. Мокра сукня дратувала, але я прихопила і її. Виглядала, мабуть, жалюгідно. І не мала сил навіть роззиратись довкола.

— Ще далеко? — спитала я, цокочучи зубами.

— Ні, кілька хвилин. Дай сюди своє шмаття, тобі від нього тільки холодніше. — Тигран забрав мою мокру сукню і пішов далі. Я попленталась слідочком, намагаючись потішити себе тим, що холодна і незрозуміла прогулянка добігає кінця.

Попри те, що я вже була цілком вимучена і голодна, і навряд чи дуже звертала увагу на довколишнє середовище, та відчула неабияке здивування, коли хлопець, що ішов попереду, раптом вхопився за чималий висохлий пень, смикнув його вгору і відкрив тим самим діру в землі достатнього діаметра, аби в неї могла спуститись доросла людина.

— Обережно намацай ногою сходинку драбини і спускайся вниз. Коли досягнеш долівки, відійди вбік і почекай, коли я спущусь, добре?

Я кивнула і зробила, як було велено. Спуск під землю був недовгим, але під пеньком мене чекала цілковита темрява і сирість, тож задоволення було не з приємних. Я ледь примусила себе відступити з кола світла, аби дати місце своєму рятівникові. Тигран опустив за нами пень і в цілковитій темряві спустився вниз — на глибину десь чотири метри під землю. Я мало не заплакала від полегшення, коли він стукнув палицею по підлозі, чим запалив свій диво-ліхтар. Яскраве світло залило підземну кімнатку розміром десь три на три метри. Я заморгала, роззираючись довкола.

Стіни кімнатки, так само, як і стелю та підлогу було оббито деревом, що справляло досить затишне враження, хоч де-не-де дошки посиріли. Під однією зі стін стояла велика скриня, на іншій висіли різні господарські причандали, як-от лопати чи мотики, та кілька ножів. Посередині кімнати було місце для вогнища — залізна бляха, оточена колом з камінців. Я спохмурніла від думки, що раптом прийшла мені в голову.

— Навіщо тут місце для вогнища, якщо диму немає, куди діватись? Ми задихнемось, якщо ти розпалиш тут вогонь.

— Якщо ти нічого не пам’ятаєш, то як здогадалась спитати про це? — мовив Тигран. У сховку він помітно розслабився.

— Я згадую щось, коли мене до цього підштовхнути чи щось показати.

— Мертвих більше не бачиш?

Я здригнулась від несподіванки.

— Ні.

— Добре. Ми не задихнемось, бо це місце не для вогню. Зараз побачиш.

— А нас не відслідкують? Сервуси не йдуть слідом?

— Ми йшли сюди, роблячи кілька кіл і заплутуючи сліди. Тому надіюсь, що не відслідкують. — Тигран пройшов до скрині і підняв важке віко.

— Ми кружляли? — спитала я, відчуваючи несподівану злість.

— Повір, що краще ти будеш втомленою, ніж полоненою. Чи мертвою. Та про всяк випадок я вирішив тобі цього раніше не повідомляти, — мовив хлопець незворушно, дістаючи зі скрині кілька трохи поцвілих і вогких, але цупких ковдр. Покидавши їх на підлогу, він вийняв ще й кілька камінців та акуратно поскладав їх у місце, що, як виявилось, було призначене не для вогню.

— Що це буде?

— Тепло. Тут зараз буде тепло. Я б перепочив і так, але ти помреш від застуди, якщо не відігрієшся.

Я зацікавлено спостерігала, як Тигран витяг зі своєї похідної торби невеличкий мішечок, розшитий золотими нитками. Акуратно він висипав собі з мішечка на долоню трохи золотавого порошку, а тоді посипав ним призначені для обігріву камінці. І — о диво! Не виділяючи ні диму, ні запаху, камінці почали нагріватись і вже за мить перетворились на розпечені червоні грудки.

Я захоплено присіла поряд з ними, простягнувши до живлющого тепла задубілі руки.

Тигран заховав мішечок у торбу і витяг фляжку білого кольору.

— Що це?

— Алкоголь. Треба промити тобі подряпини, щоб не запалились. Забери тканину і повернись до мене спиною.

Хоч і зніяковівши, я послухалась. Тканину розвішала на цвяшках, що були вбиті в стіну, аби висохла. Те саме зробила і зі своєю сукнею.

Тигран налив повну долоню якоїсь гостропахучої рідини і почав розтирати мені спину, плечі та поперек. Я намагалась не зойкати — ставало тепло і боляче. Ранки пекли і, схоже, досі трохи кровоточили. Я ледь примусила себе зробити таке саме розтирання вже самостійно — на руках, ногах та животі. Благо, нижня білизна трохи захистила ніжну шкіру на грудях.

— Ще обличчя. В тебе подряпані щоки. І ніс, — мовив хлопець, уважно слідкуючи, аби я нічого не пропустила. Доклавши неймовірних зусиль, я примусила себе умитись тою самою рідиною. Найдужче запекли губи — я їх ще й обвітрила.

— Молодчина, — похвалив мене Тигран. — Я знаю, що це неприємно.

Зі своєї чудо-сумки він дістав ще теплі шкарпетки і сорочку з довгими рукавами, яка мені сягала колін і була явно цупкішою і теплішою за мою попередню одежину. Одягнувши все це добро, я почувалась просто пречудово. А що ноги лишились голими — так їх грів жар, що йшов від розпечених камінців.

— На жаль, штанів запасних не маю. Свої не віддам, — сказав Тигран, оглянувши мене.

— І так прекрасно. Дякую! — мовила я вдоволено.

— Їжі також нема, мусиш потерпіти до вечора. В лісі мають бути якісь горіхи. Полювати не буду, можу наразитись на ворогів.

Я трохи розчарувалась, але тепло і відчуття чистої сорочки зробили своє діло — я розімліла і почувалась майже щасливою.

— Закутайся в ковдру і постарайся поспати. Вночі довго йти, — мовив хлопець, сам прилаштовуючись біля протилежної стіни — тої, на якій висіла зброя. Я помітила, що він ліг на ковдру, не накриваючись і не знявши навіть куртки, хоч в кімнатці ставало все тепліше.

— Ти не роздягнешся? — спитала я, кутаючись у ковдру. — Тут тепло.

— А ти хочеш, щоб я роздягнувся? — Тигран поглянув на мене, піднявши одну брову.

Я відчула, як шаріюсь. Якісь дивні відголоски спогадів промайнули в голові, примусивши мене зніяковіти, хоч і не проявились чітко.

— Ні, я… не те, щоб…

— Жартую, — мовив він несподівано тепло. — Коли я подорожую, то ніколи не роздягаюсь. Мій одяг допомагає мені не відчувати перепадів температур. Мені не буває ні холодно, ні жарко. Мені було дуже жаль тебе, коли ти тремтіла в лісі, але якщо я зніму куртку бодай на якийсь час, щоб позичити тобі, то більше не зможу зігрітись. Такі правила.

— Ясно, — сказала я, хоч і не цілком зрозуміла пункт щодо правил. Тигран загасив свою палицю і в кімнатці стало майже темно. Тільки червонясте світло від розпечених камінців вихоплювало з темряви силует хлопця і ще часом зблискувало на лезах приладь, що висіли на стіні за ним.

А в якусь мить і ці відблиски, і червонясте світло, і темний Тигранів силует почали зникати. Якусь мить лишались ще запахи цвілі від ковдри і вогкий дух стін з дерева. Гадаю, я відчувала їх ще й тоді, як поринула в сон.

Розділ 2

— Час прокидатись, незнайомко, — пролунав наді мною тихий голос. Хтось лагідно потермосив мене за плече.

— Ще трішки, мам. П’ять хвилин, — пробурмотіла я…

— Дуже гарні звуки, але я не розумію мови, якою ти говориш, незнайомко.

Я сіла так різко, що мало не протаранила Тигранове чоло своїм. Він ледь відсахнувся.

— Не пригадала нічого? Ти розмовляла іншою мовою.

— Я… говорила до мами. Але я не можу згадати, як вона виглядає чи як її звуть. Знаю тільки, що була.

— Так добре, що хоч це знаєш. А батько?

Я стенула плечима. Тигран підвівся і простягнув мені руку.

— Гаразд. Вставай, пора йти. Я тут дещо тобі знайшов у скрині.

Я мало не заплакала від щастя, коли побачила чоботи з високими халявами і довгий плащ. Тепер не страшно навіть, що я без штанів, — захист від вітру буде пристойний.

— Але мусиш лишити тут свій попередній одяг і взуття. Може, комусь згодиться. Не можна брати, не лишаючи чогось взамін.

— Ой, та нема питань! — радісно вигукнула я, взуваючи чоботи. Вони виявились трохи завеликими і дещо застарими, але цілком теплими і міцними. Плащ смердів пліснявою та мав погризену міллю хутряну підкладку, яка радувала моє тіло, що передчувало холод там, нагорі. До слова сказати, камінці вже згасли і Тигран ховав їх назад до скрині. Вочевидь, порошок має всього кількагодинний ефект. В підземеллі знову ставало холодно.

— Я лізу перший, ти — за мною. Але треба загасити сферу, щоб не привертати увагу.

— Гаразд.

Мені було навіть шкода покидати це місце. Хай я була голодна, але тут принаймні зігрілась і добряче відпочила.

* * *

Ліс оповила ніч. Темрява, густа як сметана, небо без зірок і місяця, і запахи — міцні в безвітряному просторі. Пахла вогка земля — вдень пройшов дощ; голова паморочилась від прілого, гнилуватого аромату листя, що вже почало опадати, і навіть крижаний струмок, який ми минули, здавалось, мав свій запах — наче вкривав ніс кіркою льоду, коли ми йшли неподалік.

Тигран бачив у темряві — його сірі очі блискотіли, як у кішки. Це і лякало, і захоплювало водночас. Не знаю, що він був за людина, але в мить, коли вперше побачила цю його особливість, то взагалі задумалась, чи він людського роду. Але знань в моїй голові не вистачало, аби мати якісь теорії — адже все, чим я жила раніше, забулось. Тому я мовчки крокувала, тримаючись за руку хлопця — він не засвітив сферу, щоб не привертати уваги. Рухались ми повільно, до того ж, я неймовірно затримувала той хід. Нічого не бачачи, орієнтуючись лише на те, куди вів мене Тигран, я повсякчас шпорталась за коріння, гілки кущів та дерев чіплялись за плащ і заважали йти, а ще лякали — мені здавалось, що хтось мене ловить з пітьми. Кілька разів я злякано зойкала і Тигран сильно стискав мою руку, аж до болю: мовчи, мовляв. Та все ж мені вдалось зробити те, чого він остерігався: привернути увагу.

Зір і слух в Тиграна були значно сильнішими за мої. Я б, мабуть, не дожила до світанку, якби не він. Бо за звуком шурхотіння листя та трави у нас під ногами і не розчула одразу, як після котрогось мого зойку зашуміли кущі ліворуч від нас.

Тигран на мить відпустив мою руку і сипонув чимось просто мені в лице. Я не встигла ніяк зреагувати, як хлопець затулив мені рота долонею і притис до найближчого стовбура. Його блискотливі очі опинились біля самого мого обличчя — роздратовані, темні. Я злякано, а тоді нервово ворухнулась, бо не зрозуміла причини його дивної поведінки — а тоді завмерла.

Бо пітьма поряд з нами заворушилась. Я відчула, як щось високе і важке пройшло поряд, черкнувши мою руку вогкою шерстю. Від жаху я навіть не ворухнулась, стиснувшись у душі в маленький клубочок. А тоді холодний мокрий ніс торкнувся моєї щоки і, засопівши, відсунувся.

Звір пішов далі, ламаючи кущі.

Якусь мить ми стояли, як були — Тигран притискав мене до дерева і затуляв долонею рота, але в погляді його вже не було роздратування. Спершу напруга. А потім — я відчула, як розслабилось його тіло, — полегкість.

А тоді він відступив і раптом підхопив мене на руки, давши тримати свою палицю.

Так ми рухались значно тихіше і швидше — здавалось, хлопець ступав невагомо, майже не шурхочучи листям, не торкаючись коріння, що повистромлювалось із землі й гілок, котрі черкали мене по обличчю. Було неймовірно соромно, але я тихенько стиснулась у нього на руках, встромивши ніс Тигранові в комір куртки і заплющивши очі.

Не знаю, скільки часу минуло, коли він нарешті зупинився. Я зіскочила на землю і роззирнулась — ми були на узліссі і тут не було так темно. В далині, в степу, виднілись вогні.

— Я… мені дуже соромно, що нашуміла і ти мав мене нести, — прошепотіла я. Хлопець прихилився спиною до дерева і відпочивав, заплющивши очі.

— Все гаразд. Я знаю, що тобі там геть нічого не було видно.

— Чим ти сипонув мені в обличчя?

— Порошком, який перебиває людський запах. А надто запах страху. Вовк прийшов саме на нього. На жаль, то була остання дрібка.

— Вовк? — я здригнулась. — Він був… величезний.

— Це через те, що неподалік Дикий край, там тварини взагалі дикорослі, великі і дуже небезпечні. Ближче до зими трапляються і в південних районах Патрії. Тут легше вижити, бо чим далі на південь — тим важча зима. Птахи замерзають у польоті.

— Ага, і туди ми йдемо? — спитала я.

Тигран усміхнувся і розплющив одне око:

— Маєш щось проти?

Я примирливо здійняла руки.

— Просто уточнила. Не знаю ж, може, я люблю зиму. Треба перевірити, — я поглянула на далекі вогні: — Що це там?

— Одне з прикордонних селищ. Взагалі-то перше й останнє на нашому шляху.

— Ми його обійдемо?

— Звичайно.

— Там сервуси?

— Так, але здебільшого прості патрійці.

— Їх треба боятись?

— Якщо розпізнають у мені жителя Дикого краю — спалять на вогнищі. У кращому випадку.

Якусь мить ми мовчали.

— За що спалять?

— За те, що бояться сервусів, які накажуть так вчинити. Насправді патрійці непогані, вони просто поневолений народ. Зацьковані і заморочені.

— А сервуси — панівний народ?

— Ні, сервуси — насправді ті самі патрійці, тільки на військовій службі. Їх підлітками забирають до військової школи і муштрують, а потім вони десять років наглядають за порядком у містах та селах. До слова, тепер патрійців називають метеями. Їм заборонено навіть вживати назву своєї країни.

— Якщо вони всі патрійці… то в чому проблема? Чому не повстануть?

— Бо над сервусами стоять елітні військові — дарвенхардці. Більшість з них походить з народу завойовників — белатів. Але є і особливо вдатливі до запроданства метеї. Вони не мають ні сімей, ні жодних симпатій — просто служать на благо белатів. Убивають без співчуття і роздумів. Зацькований народ не повстає в таких лещатах.

— І як давно це все відбувається?

— Вісім століть.

— А з якого народу ти? Хто живе в Диких землях?

— Давай будемо іти і дорогою поговоримо. Ніч не вічна, а нам треба минути це поле, щоб дійти до наступного лісу.

— Наступного лісу? — скривилась я.

— Так. Там знову перепочинемо, а потім вже не будемо ховатись вдень і тобі стане легше йти. Моє поселення трохи віддалене від кордону, сама розумієш.

— А чому вас не завоювали? — спитала я, коли ми рушили з місця і попрямували далі.

— Ми дуже невеликий народ. Циркута любить завойовувати когось… вартісного.

— Циркута?

— Імперія белатів. Безкрайня, жахлива. Одинадцять поневолених народів. П’ять тисячоліть могутності. Патрія не мала шансів. Дикі землі їм не потрібні наразі — йдуть війни в інших місцях, важливіших.

— Зрозуміло. А куди ми йдемо? У вас місто, село?

— Побачиш.

— Мені там загрожує небезпека?

— Можливо.

— Тобто ти ведеш мене на смерть? — тихо спитала я. Тигран ішов трішки попереду і на тлі далеких вогнів, які ми обходили дугою по лівій стороні, його силует був цілком чорним. Хлопець не озирнувся та мить помовчав.

— Не брехатиму тобі. Можливо.

— Врятував, щоб згубити?

— Ні. Якщо ти та, хто я думаю — тобі нічого не загрожуватиме, а якщо хтось наважиться напасти — я захищу тебе. Якщо ти ніхто і нічого з себе не представляєш — тебе теж залишать у живих. Але якщо з твого боку буде найменша загроза, якщо ти виявишся шпигункою чи щось подібне — тебе чекає смерть.

— Ким ти мене вважаєш? — запитала я, ніскільки не втішена відповіддю, яка майже нічого мені не пояснила. Лиш пригнітила.

— Я не можу тобі сказати.

— Чому?

— Не можна.

— Я — проклята?

— Іноді мені здається, що всі тут прокляті, тому не приймай близько до серця. Але що б ти не розуміла під словом «прокляття», можу тебе запевнити, що в цих краях його буває дуже важко відрізнити від благословення. Можливо, твій розум не розкривається тільки до певного часу. Не побивайся. Просто прямуй за течією.



— Але це… це ж моє життя. Моя пам’ять. Як можу я ігнорувати все, чим я є?

— Я не кажу ігнорувати. Я кажу набратися терпіння. В мене в житті є багато чого, що я хотів би забути чи бодай на час приховати від себе. Але я не можу цього зробити. В тебе ж є шанс бути ким завгодно, діяти і обирати, не оглядаючись назад. Може, це те, що потрібно кожній людині бодай раз у житті?

Я задумалась над його словами.

— Деякі відчуття чи слова викликають у мене в голові певні асоціації…

— Я щось викликаю? — перебив мене Тигран.

Я відчула, як шаріюсь.

— Що? — його голос став хитрим.

— Розвідник. Це слово, яке ти викликав у моїй голові.

Хлопець тихо засміявся і похитав головою.

— Чому?

— Бо з тобою хочеться говорити, — просто відповіла я. — То як, я правильно сказала? Ти розвідник? Крім того, що Шукач?

Він помовчав.

— Багато запитань. Ти… не маєш пам’яті, але не безпорадна.

Я всміхнулась.

— А що ти можеш сказати про мене? Кого ти бачиш?

— Молоду дівчину, високу і гарну, — почав Тигран з усмішкою. Я собі уявила, яка я вродлива — другий день без гребінця. — Судячи з того, які в тебе руки і нігті, я можу сказати, що важко ти не працювала. А зважаючи на те, яка ніжна шкіра в тебе на стопах і як швидко ти їх натерла, коли ми вчора йшли з пагорба, то ти не звикла до таких шляхів, як той, який ми здолали. Найпевніше, ти була багатою і доглянутою.

— Звучить якось… нудно, — мовила я з усмішкою. — А чому…

— Розвідниця.

— Що?

— Розвідниця, — повторив він. — Ти маєш дзвінкий голос, а тому — менше запитань. Звуки в лузі розносяться далеко.

Ми йшли мовчки доволі довгий час, аж поки вогні селища не перемістились нам за спину.

— Поглянь ліворуч і скажи, що ти бачиш, — раптом мовив до мене Тигран. Я подивилась і, крім темного лугу і так само темного неба з ледь сіруватими прожилками між важкими хмарами, не побачила нічого. Взагалі-то я і Тиграна сприймала, як темний силует у густих сутінках, та з блискучими очима.

— Нічого.

— Добре.

— А що там?

— Застава сервусів. Але якщо ти їх не бачиш, то і вони нас теж. У них такі самі очі, як і в тебе.

— А якщо там є ці дарве… давне…

— Дарвенхардці? Я побачив би їх хіба з дуже близької відстані, тому напевне сказати не можу. Та їхній зір не гірший за мій.

— Як ти впевнишся, що вони не переслідують нас, коли ми підходитимемо до твого поселення?

— Перед світанком, якщо встигнемо дійти, ми перетинатимемо широке плато, на ньому всіх видно, як на долоні. Тоді і впевнюсь.

Хоч шкарпетки, які дав мені Тигран, були товстими і добротними, проте ноги жорсткі чоботи натерли добряче — не згірше за моє попереднє взуття. Тому, коли небо ліворуч засіріло, а ми якось непомітно почали йти вже не лугом, а земляним підйомом, я відчувала свої стопи як щось болюче, ниюче і важке. Ледве переставляла ними, але не скаржилась. Бо попри біль і втому, була ще й голодною. А коли так багато проблем, то нарікати на щось одне вже якось безперспективно. Живіт бурчав і це викликало в мене роздратування. Взагалі почувалась отупілою і нещасною. Тому коли Тигран повідомив, що за дві години ми піднімемось на плато, я не відчула взагалі нічого.

Від спраги пересохли губи.


Ставало світліше. Коли ми піднялись на плато, небо на сході вже геть зарожевілось, а хмари відчутно розійшлися. Праворуч від нас висів ще в небі блідий місяць, а на плато було вітряно — великий простір без трави і дерев, вкритий білою кам’янистою породою розлігся попереду. І десь там, далеко, було видно ліс.

— Хіба розумно іти по такому відкритому просторі завидна? — спитала я і сама здивувалась, як голос охрип.

— Тут ніде сховатись, треба рухатись далі. Я знаю, що ти втомилась, але мусиш потерпіти. Тримай, — він дістав із сумки невеличку флягу.

— Що це?

— Звичайна вода. Ти давно не пила.

— Дякую. Я не знала, що вона в тебе є.

— Я не їм, але ж п’ю. Без цього ніяк. Не казав тобі раніше, бо ти б усе вихлебтала ще на узліссі.

Я ледь всміхнулась і надпила трохи води. В голові прояснилось.

Дивно, але плато ми минули досить швидко. В мене з’явились сили, щойно з-за горизонту з’явилось сонце. До того ж, іти було легко — по рівній, твердій землі. І тут дув вітер — південний, стрімкий, свіжий. Волосся в мене на голові розвівалось, часом темною хвилею закриваючи світ. Я прибирала його з обличчя і мимоволі всміхалась. Кілька разів ловила на собі задумливі погляди Тиграна.

Коли ми опинились на узліссі, я відчула просто неймовірне задоволення: нарешті!

Ліс навколо був несхожий на попередній. Дерева тут росли старі, вищі та ніби якісь міцніші. Коріння так обплітало землю, що часом доводилось іти лише по ньому.

— Зараз ми поліземо на дерево. Маєш ще сили?

Мій настрій різко впав.

— Думаю, що я не маю вибору.

— Повір, що на дереві значно краще відпочивати, ніж тут, у сирості.

Не знаю, як, але я полізла на те кляте дерево. Благо, що Тигран дерся попереду, в особливо важких місцях подаючи мені руку та підтримуючи. Голова крутилась від голоду, а тепер стало геть хижо від страху висоти. Неймовірним зусиллям волі примушувала себе не дивитися вниз, на землю. Добре хоч, що дерева тут мали багато розлогих, міцних гілок.

Гнізда… Величезні гнізда ховались у кронах дерев. Складені з товстих гілок та дрібних м’яких соломин, травинок, навіть пуху. Кілька пір’їн довжиною в половину мого зросту застрягли між гілками. Я сторопіла.

— Ну як? Краще тут буде спати, ніж на землі, правда ж? — спитав задоволено Тигран, допомігши мені залізти в гніздо.

Ми були біля самої верхівки дерева — звідси було видно все довкола. Там, звідки ми прийшли, простягалось велике плато, а за ним, ховаючись у далині — безмежна зелена рівнина. Лісу, в якому провели попередню ніч, мені видно вже не було — він зник десь там, далеко, за зеленою хвилею. Хмари сірими клаптями повзли небом — важкі, дощові. Але сонце пробивалось крізь них і це було воістину велично — золоті промені буквально розривали захмарене небо, проливаючись на землю життєдайним світлом. Низько над землею пурхали зграйки маленьких пташечок, а десь аж на краю плато — там, біля самого спуску в луги, якими ми прийшли, — ходила якась тварина. Я не могла розгледіти, хто то був, але цілком можливим здавалось, що то один з величезних вовків. Вітер дув сильний — землею пливли величезні тіні від хмар, міняючись місцями зі світлими клаптями.

А там, куди ми прямували, панувало царство зелені, гілля та пагорбів. В голові у мене зринуло слово «море» — ми були на височині, але чим далі, тим нижче спадали хвилі лісу, і чим далі, тим вищими ставали дерева. Тільки те, що ми перебували на підвищенні, дозволяло бачити ліс на багато кілометрів далі. Де-не-де із зелених хвиль виринали гострі скелі — коли на них падало сонячне проміння, вони нагадували зуби. Ліс шумів високими кронами, колишучись і змінюючи забарвлення від темно-зеленого, майже чорного — і до жовтого там, де листя торкалась осінь.

— Це… неймовірно, — промовила я тихо, а тоді поглянула на Тиграна. Той уважно спостерігав за мною. — Цей ліс величезний. Скільки днів треба йти, щоб він закінчився?

— За три тижні ходу він переходить у гори. До краю яких я ніколи не доходив, хоч і намагався якось. Але там дуже небезпечно, і гори ті височенні. Я був підлітком і, чесно кажучи, в якусь мить зрозумів, що навряд чи зможу знайти дорогу назад, якщо прямуватиму далі. Довелось обирати між подальшою мандрівкою і поверненням.

— А… ти пішов так далеко один? Чому?

— Втік з дому.

Я витріщилась на нього.

— Ти втік з дому в дрімучий ліс сам-один?

— Так.

— А чому повернувся? Чи не міг сам виживати?

— Я вже тоді був хорошим мисливцем. Я б вижив, — хлопець потягнувся і пригладив волосся рукою. — Просто згадав, що забув про дещо важливе вдома.

Зрозумівши, що більш розгорнутого пояснення не буде, я змінила тему. Де й поділась моя втома від захвату!

— А де ж твоє… поселення? — я знову поглянула на ліс — густий і безмежний. — Я не бачу звідси жодних проміжків у зелені, де б можна було щось збудувати. Тут хоч галявини є?

— Галявини є, але далеко звідси. Їх не видно. А я і не казав тобі, що живу в поселенні.

— Тобто ти живеш у лісі? Отак просто — в лісі? — здивувалась я.

— А чому дивуєшся?

Я стенула плечима.

— Не знаю.

— Ти лягай і відпочивай, дощу ніби не має бути. А я сходжу і пошукаю щось тобі перекусити, — мовив Тигран.

— Добре, а… птахи?

— Які птахи?

— Ну, які тут мешкають. Не повернуться?

Хлопець засміявся, побачивши побоювання в мене на обличчі.

— Ні, не хвилюйся. Вони відлетіли кілька тижнів тому зимувати в тепліші краї, — мовив хлопець і почав спускатись. Я помітила, що свою палицю зі сферою він лишив, а от сумку — ні. Не довіряє.

А він і не мусить. Я ж сама себе не знаю.

Я думала, що довго лежатиму і дивитимусь у небо, поки Тиграна не буде. Але заснула, тільки-но вмостившись у гнізді.

Він не будив мене — я сама прокинулась, коли сонце почало заходити. Тигран спав, лежачи на спині і склавши на грудях руки. Поза якась аж надто спокійна і розслаблена — сама я спала, згорнувшись у калачик, намагаючись якомога щільніше закутатись у плащ, аби не пропускати пронизливий вітер. Я позіхнула і потягнулась, а тоді спробувала розчесатись з допомогою пальців — що виявилось цілком невдячною справою. Волосся в мене було довгим, довше пояса, і за минулу добу сплуталось так, що дати з ним раду без гребінця було несила. Від того, що в пасмах заплутались гілочки і листочки ставало тільки гірше.

— Вдома дам тобі гребінець, — зронив тихо Тигран. Я поглянула на нього — хлопець розплющив одне око і спостерігав за мною.

— Ти не спав?

— Трохи. Але ти розмовляла вві сні, а це неабияк збиває.

— Ну вибач, — мовила я трохи роздратовано. — Ти зрозумів щось з того, що я говорила?

— Ні слова. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я… — я замислилась. За боротьбою з волоссям і не задумувалась над цим. А тоді раптом відчула щось на щоці. Провела рукою — сльоза. — Я плакала?

— Схоже на те.

— Мені здається, я в чомусь винна. Але не пам’ятаю, чим провинилась і перед ким.

— Не переживай. Якщо зараз не пам’ятаєш, то, може, це й на краще. А в мене є дещо, щоб підняти тобі настрій.

Хлопець сів і, порившись у кишені куртки, простягнув мені великий листок, зв’язаний лозою.

— Що це? — спитала я, розгортаючи подарунок. — Горішки?

У листочку справді була чимала жменя чогось, схожого на горішки.

— Вони. Нічого більше не росте о цій порі. Їх не дуже багато, але енергії тобі додадуть.

— Дякую, — всміхнулась я. — А ти їв?

— Ні.

— То бери половину, — я простягнула йому горіхи. Якийсь незрозумілий мені вираз промайнув обличчям Тиграна і він ледь відсунувся.

— Я не буду, їж усі.

— Але чому?

— Мені не можна їсти, доки не вернусь додому. Не переживай.

Якусь мить я сумнівалась, а тоді стенула плечима і почала їсти горіхи по одному. На смак вони виявились ледь солодкуватими і загалом дуже хорошими.

Несподівано відчула, що голод трохи відступив. Горішки були невеликими, але поживними!

* * *

З величезним трудом я сповзла з дерева і потягнулась так, що аж хруснули кістки. Усміхнулась, поглянувши на Тиграна, що вже чекав на мене, а тоді раптом відчула, як до щік прилила кров.

Страх.

Але значно швидше, аніж спрацювала моя незрозуміло чітка інтуїція, Тигран перестав усміхатись і невловимим рухом дістав довгого ножа з піхов на поясі. І спрямував його на мене.

Чи на когось, хто стояв за мною.

Я різко обернулась, мало не впавши. І щось важезне перевернулось у мене на душі, неначе скеля зрушила з місця. Я аж охнула і схопилась руками за груди, варто мені було побачити чоловіка, що стояв метрів за десять позаду мене. В сутінках було видно чорняве волосся і довгий шкіряний плащ. І величезний лук, на тятиву якого було покладено стрілу. І вістря її було спрямоване на мене. Крім того, лук було оснащено двома гострими сталевими шипами, що теж спрямовувались у мій бік.

Хвиля небезпеки, майже матеріальна, вдарила мені в обличчя так, що я вкотре похитнулась. Переді мною вбивця. З чорними, непроникними очима.

Та це була всього мить. Бо щойно я обернулась, чоловік раптом зробив крок назад, ніби не вірячи своїм очам. Вістря стріли трохи опустилось. А я дивилась на незнайомця і відчувала, як його обличчя викликає у мене в голові якісь смутні образи. Я не могла вирізнити їх візуально та багатство емоцій всередині мене вражало. Я відчула злість і сором, і водночас палку ненависть; десь поза свідомим промайнув спогад сильної та водночас ніжної руки, що піднімала моє обличчя назустріч пожадливим губам. Злість ішла в купі з якоюсь напівстертою ніжністю і захватом.

Не знаю, що відбилось на моєму обличчі в ту мить, як я побачила незнайомця. Та попри те, що я не могла згадати, хто він і звідки, видавалось очевидним, що ми знайомі. Його обличчя, яке тільки на мить виразило сумнів і здивування, знову стало незворушним, та стріла, що трохи опустилась у сильних руках, які раптом стали не такими впевненими, доводили, що це правда.

Ми знайомі. Це неймовірно, але правда. І саме це, схоже, врятувало нам з Тиграном життя. Бо я навіть не встигла цілком зорієнтуватись, як чоловік у плащі перевів погляд з мене на мого товариша і тихо, так що я ледь розібрала слова, сказав:

— Забери її звідси і поспішіть. Ми вертаємось на північ. Особисто я б ще здивувалась. Або засумнівалась чи щось би запитала. Та Тигран не став питати зайвого, а рвучко розвернув мене до себе і прошепотів:

— Ні звуку.

А тоді раптом закинув мене собі на плече і помчав на південний схід через сутінковий ліс. Я спробувала ще раз поглянути на чоловіка, з яким ми оце зустрілись, але його вже й слід зник.

Розділ З

Зі мною на плечі Шукач рухався значно швидше і тихіше, аніж йшли б ми пліч-о-пліч. Було некомфортно й незвично перебувати в ролі ганчір’яної ляльки, яка не може самостійно бігти і яку несуть абияк — та якось не довелось скаржитись. Я думала, що виплюну нутрощі — при кожному кроці плече Тиграна боляче тиснуло мені в живіт, а темна земля проносилась перед очима стрімко-стрімко, полишаючи в голові неприємне запаморочення. Хотілось вирватись і повернутись на власні ноги, але щось в чоловікові, якого ми зустріли, в його словах і особливо в стрілі, а ще в поспішності Тиграна й обережності, підказувало: треба замовкнути і терпіти. Бо буде непереливки.

Зрештою десь за півгодини Тигран раптом спинився і опустив мене на землю. Від несподіванки я ледь втрималась на ногах і схопилась руками за найближче дерево. У лісі довкола нас стемніло, та й виглядав він моторошним і неприємним. Було чути шурхіт дерев і кущів, а ще нікуди не зник крижаний вітер. Я спробувала щільніше загорнутись у плащ, проте холод однаково проникав під спід.

Та навіть це не турбувало мене зараз так, як нещодавня зустріч. Я поглянула на Тиграна, не певна, що вже можна говорити. У темряві не могла зрозуміти виразу його обличчя. Було чути, як важко хлопець дихає — схоже, пробіжка з вантажем у вигляді мене, посоха і сумки темним лісом далась йому нелегко.

— Ти ж розумієш, що найбезпечнішим для мене зараз буде твоє вбивство? — раптом тихо спитав він. Від колишньої доброти в голосі не лишилось і сліду. Я здригнулась і відступила на крок.

— Але я цілком безпечна.

— Правда? Нас відпустив дарвенхардець. Не якийсь провінційний сервус чи вояка-доброволець. Дарвенхардець. Він спрямував стрілу ще до того, як я його помітив. Ми мали бути мертві. Але ми живі. Дарвенхардці не вагаються і не милують. Поясни.

— Що тобі пояснити?

— Чому він нас відпустив. Він сказав: «Забери її звідси». Забрати тебе. Чому?

— Я… я не знаю.

— Брехня. — Ні.

— Я бачив твоє обличчя. Брехня. Ти його впізнала.

Запала мовчанка. Я кусала губи і відчувала, що зараз просто сяду на землю і заплачу. Але робити цього не можна було. Бо сталось щось таке, що змінило Тиграна. Він уже не добрий і не милосердний, як раніше. І як це неймовірно не звучить, але мене зараз можуть просто убити, незважаючи на те, що я ні в чому не винна. Або принаймні не пам’ятаю цього.

— Я… його обличчя мені знайоме. Це все.

— Брехня, — так само холодно повторив Тигран. Пітьма довкола не була суцільною, але його очі вже починали виблискувати. І від цього мені було ще більше не по собі.

— Гаразд. Він викликав у мені шквал емоцій, але я не знаю, чому. І був якийсь… слід спогаду.

— І що ж це за слід?

— Поцілунок. І, здається, не тільки. Схоже, ми… — я набрала повні груди повітря, не вірячи в те, що збираюсь озвучити. Це ж прозвучить, як повний ідіотизм: — Схоже, ми… були коханцями… Або щось таке.

— Або щось таке? — перепитав Тигран. Не знаю, чи на добре, та щось в його голосі змінилось. А тоді він додав якось втомлено: — Ну гаразд.

— І… і ти повірив? — я не змогла приховати здивування.

— Ну, або ти щойно сказала правду, або мені пора на покій, якщо я не можу відчути брехню. А цього мене вчили з дитинства. Та я…

— Убий тоді, — буркнула я, відчуваючи злість.

— Що?

— Убий мене, якщо не віриш. Бо я сама себе не знаю. Можливо, я несу небезпеку. Може, той чоловік приходив по мене, або має на мене якісь плани і тобі буде безпечніше, якщо ти мене позбудешся. Я не благатиму про помилування, бо я сама не знаю — може, я шпигунка чи навіть дарвенхардка.

Я сама не чекала від себе такої полум’яної промови. І Тигран, здається, теж. Якусь мить ми дивились одне на одного. Я — з викликом, він — втомлено.

— Пішли далі, — сказав він і пішов у хащі. — Не мені забирати твоє життя.

Я попленталась слідком.

* * *

Це було неймовірно. Так, я боялась, і тепер не тільки невідомого, а й самого Тиграна. Та місця, якими він мене вів, були захопливими настільки, що страх притуплювався.

Коли я усвідомила, яким дивним лісом ми йдемо, то не втрималась і зупинилась, а тоді схопила Тиграна за руку, перш ніж він віддалився від мене.

— Що? — спитав він тихо, вперше за довгий час подивившись на мене. Очі його сяяли в пітьмі холодним стальним блиском.

Каміння тут було повсюди. І таке ж величезне, як і дерева — здавалось, це ліс якихось велетів, надприродних створінь, і таким дрібним комашкам, як ми, тут місця немає. Цілі скелі височіли поміж деревами — їх верхівки прорізали склепіння з гілок. А ще ці скелі мали обличчя, яскраво освітлені місячним промінням, що робило їх настільки моторошними, що в мене волосся мало не ставало дибки.

Так, саме обличчя. Це було лячно і шокуюче, та водночас так божевільно-чудно, що я не могла відвести очей. Могутні трикутні носи і насуплені брови, заплющені очі та скривлені роти — схоже, це таки були велети. Кимсь переможені і скам’янілі, або ж просто поснулі століття тому. Мох та лишайник вкривав їх потилиці, прикривав повіки. Ліани вились довкола носів і губ. А я дивилась на заплющені очі і знала, якщо зараз бодай одне розплющиться і погляне на мене — я просто вмру від страху і від захвату.

— Ці… ці скелі… вони були живими?

— Кажуть, що так, — Тигран поглянув на мене, злякану, і, може, мені здалось, але вираз його обличчя став м’якшим. — Дуже давно, за тисячоліття до завоювання Патрії.

— І не страшно, що знову оживуть?

— Буває.

Помітивши, що в мене руки затремтіли, Тигран стиснув мою долоню і мовив заспокійливо:

— Але я дуже сумніваюсь, що це станеться саме сьогодні. Я ходжу повз них усе життя і вже не боюсь. Тож і ти перестанеш. Давай відпочинемо.

— Можна води?

— Так.

Ми всілись в тіні однієї з моторошних скель на опале листя. У лісі його було так багато, що часом воно майже досягало пояса і було важко йти. Місяць далеко вгорі видавався величезним на тлі чорнющого неба. Дерева, значно вищі за ті, що росли на краю лісу, обступали скелі щільними стінами. Я чула шурхіт листя і виття вітру між кронами, що скрипіли. Було холодніше, ніж удень. Руки в мене замерзли і пальці майже не згинались.

— Нам довго ще йти?

— Приблизно до світанку.

Я зітхнула і почала розтирати долоні.

— Давай їх сюди, — мовив Тигран. Здавалось, він трохи завагався, бо його руки здригнулись, коли він взяв мої долоні в свої, теплі.

Це було схожим на примирення.

— Я справді не пам’ятаю, хто такий той чоловік.

— Добре.

— Тигране, я не…

— Я не думаю, що ти брешеш. Але ти маєш розуміти мої перестороги.

— Я розумію.

— Коли ми прийдемо до мого поселення, нічого не розповідай про ту зустріч, зрозуміло?

— Але чому?

— Бо тоді тебе одразу ж вб’ють.

Ми помовчали.

— Будемо сподіватись, що я не ворог. У мене навіть є дві важливі причини.

— Які ж?

— Я дуже хочу прийняти гарячу ванну і поїсти.

Я відчула, як Тигран ледь всміхнувся.

— Прекрасні причини.

— Ти вважаєш?

— Так. Восени це, мабуть, найкращі причини для того, аби лишитись живою.

Я теж усміхнулась. Хоч мені і було трохи сумно.

* * *

Ранок обійняв ліс густим сірим туманом. Не було видно птахів, але тільки-но сонце почало сходити, їхній гучний спів сповнив усю округу — і якесь дивне щемке почуття наповнило мої груди.

Тигран довго не випускав моєї руки. Не знаю, що він відчував і про що думав, але я була рада його підтримці. Попри плащ і чоботи промерзла до кісток, зуби мої цокотіли так голосно, що, здавалось, часом заглушали пташиний щебет на пару з моїм буркітливим животом.

Наші пальці несподівано розлучились, коли ми вийшли на одну велику галявину. Тут світу білого не було видно через туман.

Туман?

Десятки хмар диму виривались з-під сухої землі і линули до неба. Навіть на відстані було чути, що під землею тепло — на краю галявини було значно тепліше, ніж у лісі. Дим затуляв похмурі небеса, та світла було достатньо, аби роздивитись сіру кам’янисту землю під нашими ногами. Тут не було навіть трави, хоч у лісі за нашими спинами її вистачало. Я не могла роздивитись, де протилежний край галявини і чи галявина це взагалі, а чи ліс уже скінчився.

— Ласкаво прошу до краю пари і тепла, — мовив тихенько Тигран і стиснув моє плече.

— Ти живеш на задимленій галявині? — здивувалась я.

— Hi-і. Я живу під нею. О, нас уже зустрічають.

І справді — з пари й сутінків з різних сторін галявини йшли люди.

Високі. Напружені.

Я мимоволі зіщулилась.

— Якщо ти нічого не приховуєш, то нічого боятися. А я буду поряд, — прошепотів хлопець.

Та його слова мало мене заспокоїли, коли темні силуети стали людьми і я побачила, що вони озброєні. Четверо здоровенних чоловіків у чорному. І як Тигран збирається мене захищати?

— Коли перший з наглядачів відправив мені звістку, що ти привів сторонню дівчину, я ще сумнівався. Але коли від інших трьох патрульних прийшли такі самі новини, я зрозумів, що це буде жахливо — дивитись, як тобі зітнуть голову, — мовив один з чоловіків — коренастий, чорнявий, з густою бородою. На вигляд йому було років сорок, а може, більше. У руці він тримав довгий ніж — схожий на той, що мав при собі Тигран.

Від слів незнайомця я здригнулась, а Тигран тільки усміхнувся і раптом відпустив моє плече.

— Забудь про закон номер один і згадай про номер п’ять, Власе.

Якусь мить тривала мовчанка, а тоді всі чоловіки раптом засміялись і Влас ступив крок до Тиграна і потиснув йому руку.

— Ну, будемо сподіватись, що тобі є чим довести свої слова. Радий, що ти вернувся, хлопче. Надіюсь, що в цій дівчинці є щось більше за гарне личко. До слова, Євсей буде не в захваті, що ти віддав їй його плащ. Він збирається у подорож і планував забрати свої речі на шляху до Трояндового пагорба.

— Нічого, понесе в руках, — буркнув Тигран. — Ходімо. Я не їв майже тиждень, та й дівчина ледь жива.

— Але дивиться сердито, — зауважив інший чоловік — худорлявий, рудий, молодий.

Отут я дійсно спохмурніла — чому це я дивлюсь сердито? Почувалась я наляканою. Мало того, що не розуміла, про які закони говорив Тигран, так не знала взагалі, чого чекати далі.

Усі рушили вперед і мені не лишалось нічого іншого, як попрямувати слідом. Добре хоч, що Тигран йшов поруч. Хай там як, а його я знала найкраще і довіряла явно більше.

Метрів за чотириста всі зупинились біля круглого отвору в землі, що був діаметром десь у метр. З нього, як і з сусідніх, валив чи то дим, чи то здіймалася пара.

— Доведеться стрибнути. Не бійся, ти не обпечешся і не розіб’єшся. Я стрибну першим, ти — за мною, — сказав Тигран.

— Стрибнути… туди? — пробурмотіла я ошелешено, чим викликала усмішки в незнайомців.

— Так, — мовив хлопець, а тоді раптом притиснув до грудей свою сумку й палицю зі сферою і зник у задимленому отворі. Я від несподіванки відступила на крок і врізалась спиною у Власа.

— Підштовхнути? — спитав він весело.

Я окинула поглядом присутніх і вирішила, що як помирати, то принаймні з гідністю.

І полетіла під землю слідом за Тиграном.

Розділ 4

Я не стрималась і заверещала як ненормальна, коли широким кам’яним жолобом, в якому нічим було дихнути, полетіла під землю. Було страшно настільки, що мені памороки забило. Та не встигла ще й перевести подих, як жолоб раптом зробився пологим і за кілька секунд я вилетіла з нього просто в якусь купу соломи.

— Та не кричи ти так, — зі сміхом сказав Тигран, а тоді різко підхопив мене з долівки на руки — і саме вчасно, бо за мною, регочучи, вилетів на солому Влас. І швиденько звівся на ноги — адже за ним вже стрибнули товариші.

Я замовкла і Тигран поставив мене на ноги. Один за одним на солому повилітали й інші наші зустрічаючі.

— Пішли, тут нічим дихати, — мовив Влас і ми попрямували за ним крізь тьмяне приміщення, повне пари. А що це пара, а не дим, я переконалась остаточно — повітря було вологим, теплим і важким, а на шкірі я відчула краплини води.

Ми пройшли кілька кроків і раптом вийшли із задушливої кімнатки. І я охнула.

Тут не було пари. Тільки широкий скелястий коридор, що зникав десь у темряві, а на стінах його висіли сріблясті сфери, схожі на ту, що її тримав Тигран. Тільки ці були дрібніші і давали менше світла. Висіли вони високо, під самою стелею, що була метрах у чотирьох над нашими головами. А в коридорі снували люди. Чоловіки і жінки, старі й молоді. На нас ніхто спершу не звертав уваги. Окрім невисокої арки, через яку ми вийшли із задимленого приміщення, у кам’янистих стінах підземного тунелю було ще багато схожих.

У мене в голові запаморочилось від несподіванки. За останні дні я не бачила людей, окрім Тиграна та ще того дарвенхардця. Ба більше — я взагалі не могла пригадати нікого з тих, що їх бачила раніше. Тож натовп вивів мене з рівноваги.

Але часу пристосовуватись я не мала. Тигран взяв мене під руку і повів вперед — швидко, впевнено, так, що люди, які помічали нас, хоч і озирались здивовано, та не встигали нічого сказати чи зробити. І це було добре. Бо погляди, які на мене кидали, не були доброзичливими. Настороженими, здивованими, враженими, зляканими чи навіть злісними. Аж ніяк не щасливими.

Я тут незвана гостя.

Тунель, здавалось, був нескінченним, та перевіряти мені не довелось. За кілька хвилин ми різко звернули в один з менших ходів, вужчий і ще менш освітлений. Тут я знову відчула теплу вологу — та не таку міцну, як у приміщенні, куди ми потрапили через жолоб. У неясному світлі сфер було помітно тонкі струмочки пари, що проникали крізь тріщинки в підлозі та зникали в таких самих розколинках у стелі. У цьому тунелі не було інших людей, окрім нас, і з часом шум, який створював негустий натовп позаду, став ледь чутним, а тоді взагалі зник.

Попереду з’явились міцні двері. Спершу мені здалось, що вони у тріщинах, але потім я зрозуміла, що то на дереві вирізано зображення павутиння.

Влас прочинив двері і ми зайшли всередину.

— Чому ти вирішив померти, Тигране? Наскучило бігати Патрією?

Рука Тиграна на мить скам’яніла на моєму плечі.

— Ні. Я просто проявив фантазію.

— Закон перший.

— Закон п’ятий.

Я роззирнулась. Ми опинились в округлій кімнаті, у центрі якої розмістився басейн. У світлі сфер було видно, що водичка в ньому чиста і прозора, а ще — ледь сяйлива. Більше в кімнаті нічого не було, крім десяти рядків невідомих мені рун, вирізаних у камені на стіні навпроти дверей.

На краю басейну, вмочивши ноги в воду, сиділа дівчина. Ми були з нею десь одного віку, та я б не подумала, що така молода людина може мати настільки жорстокий і зверхній вираз обличчя. Не знаю, як не замерзала вода в басейні від її погляду, та коли наші очі зустрілись, я відчула, наче тонке крижане лезо пройшлось у мене по обличчю, і охнула від несподіванки. Дівчина криво посміхнулась, оголивши рівні білі зуби, і поправила товсту чорну косу в себе на плечі.

Тигран мигцем поглянув на мене, а тоді кивнув у бік стіни з рунами:

— Ти розумієш, що там написано?

Я похитала головою.

— Поглянь уважніше.

Я здивовано подивилась на нього і помітила, яке в хлопця напружене обличчя. Майже таке, як тоді, коли ми в лісі зустріли дарвенхардця. І чомусь мені стало моторошно від цього. Тигран обіцяв захищати мене, та той факт, що кожен зустрічав його словами про якісь закони, вказував на те, що щось тут не так. Може, я теж можу якось його захистити?

Я знову поглянула на стіну і напружила зір.

І тут сталось неймовірне — незнайомі знаки раптом почали наче напливати на мене і приймати в голові чіткі обриси відомих слів.

Не розкривати місцезнаходження Павутиння стороннім. Нікого не приводити до Павутиння.

Служити народу Павутиння вірою і правдою, захищати його інтереси та місцезнаходження ціною власних інтересів та життя.

Від першого і до останнього подиху підкорятись наказам Ради.

Захищати слабших і молодших жителів Павутиння. Дбати про їхній добробут ціною власного.

Якщо на землях Патрії є предмет чи артефакт, що може бути використаний в інтересах Павутиння та не несе загрози його жителям, можна принести цей предмет чи артефакт на розгляд Раді.

— Я — предмет чи артефакт? — спитала, поглянувши знову на Тиграна. Його обличчя прояснилось від моїх слів.

— Артефакт. І, сподіваюсь, дуже цінний. Людина-артефакт, якщо забажаєш.

— Прекрасно, дякую, що попере…

— Ніхто з Патрії не знає мови древніх, — пролунав холодний голос дівчини. Вона витягла ноги з води і підвелася, виявившись ледь нижчою за мене. Була одягнена в тонку білу сукню. Полишаючи мокрі сліди на холодній кам’яній підлозі, підійшла і подивилась на мене ще непривітніше, ніж до того. — Хтось із наших зрадив Павутиння і навчив мови древніх чужинку.

— У тебе є інше пояснення? — спитав Влас Тиграна, підходячи ближче і встаючи так, що опинився між мною і дівчиною. Та невдоволено насупилась, але нічого не сказала. А мені наче відпустили горло, здавлене крижаною рукою. Мимоволі я відчула до Власа вдячність.

— Не впевнений, що вона взагалі з Патрії.

— А звідки ж? Виросла в лісі, як грибочок?

Я подивилась на дівчину, високо здійнявши підборіддя. Так, я налякана, але насмішки не потерплю.

І тут щось сталось. Не знаю, як, та я наче побачила тонку темну нитку, що пов’язувала незнайомку з Тиграном. Навіть не так — то була не нитка, а, скоріше, промінь. Не знаючи, навіщо, але я простягла руку і торкнулась його.

— Ох… яка ж ти зла, — пробурмотіла я. — Тигране, ти…

— Що? — спитав Тигран.

— Ти її образив? Вона страшенно зла на тебе.

Погляди людей в кімнаті й так були напруженими, а тепер усі дивились на мене мало не злякано. Дівчина спохмурніла — чи не вперше її обличчя виразило розгубленість.

— За що ти тримаєшся? — спитала вона. Я прослідкувала за її поглядом і опустила руку, відпустивши темний промінь, який, вочевидь, бачила тільки я одна. Відчувши біль у долоні, поглянула на неї — і помітила щось на кшталт опіку в тому місці, де моя шкіра торкнулась дивовижі.

— Звідки це? — спитав Тигран. — Твої подряпини майже загоїлись, а опіків взагалі не було…

— Її злість матеріальна, вона… — я не встигла договорити, як позаду прочинились двері і до кімнати почали один за одним заходити люди. Мимоволі я притиснулась до Тиграна і зраділа, що він не забрав руки з мого плеча. Бо, окрім тих, хто вже був у підземеллі, зайшло ще п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, усі в шкіряному одязі та з однаковими медальйонами на шиях — круглих павутинках зі срібла. Вочевидь, павутиння — символ Тигранової домівки.

— Чому Павутиння? — прошепотіла я тихо, поглянувши на хлопця. Він похитав головою: мовляв, пізніше.

— Що ж ти коїш, хлопче? — спитав один з чоловіків, які щойно зайшли. Він був високий і худорлявий, з вигляду мав років сорок. І що найдивніше — лице його здалось мені знайомим. Він мав біляву борідку, заплетену в косичку, і карі очі. Не скажу, що його погляд був таким самим жахливим, як той, що кидала на мене босонога дівчина, та надії вселяв мало. — Ти знаєш, яке покарання за твій вчинок.

— Я можу пояснити.

— Ти маєш всього одну можливість, Тигране. Ми неприємно вражені твоїм безрозсудством, — мовила жінка, що стояла найближче до дверей. Вона, здавалось, була наймолодшою з п’яти — років тридцяти, невисока, з круглим і трохи обвітреним обличчям. Чорняве волосся було стягнуто в недбалий вузол на потилиці.

— Гаразд, тоді слухайте, — мовив хлопець. — Я знайшов цю дівчину на Трояндовому пагорбі. Вона лежала, вся обплутана пагонами троянд, зранена і задубіла. І спочатку говорила незнайомою мені мовою. Та коли заговорив я, вона одразу ж перейшла на нашу мову.

Я подивилась на Тиграна ще здивованіше, ніж інші. То я спочатку розмовляла іншою мовою? Чому ж він не казав?

— Це була перша причина, чому я вирішив її звільнити. А оскільки в околицях перебували сервуси, то часу розбиратись у нас не було, а тому я просто повів її з собою. Коли ми дійшли до краю Південного лісу, дівчина почала бачити привидів.

— Тобто, вона так сказала. Чи ти сам їх бачив? — уточнила все та сама круглолиця жінка.

— Вона так сказала.

— Тоді це ще не доказ.

— Ви ставите під сумнів мою здатність розрізняти правду і брехню? — спитав Тигран з роздратуванням. І це була перша мить, коли я зрозуміла, що він справді має значний авторитет, тому що попри свій лихий настрій жінка опустила очі.

— Звісно, що ні, Шукачу.

— Тоді це доказ? — вперся Тигран.

— Так. Та все ж сумнівний.

— А ще вона змогла прочитати наші закони на цій стіні, — додав хлопець, вказавши рукою на руни. — Мову древніх тепер навіть не всі жителі Павутиння знають.

— І що ж, яких ти дійшов висновків?

— Ну, по-перше, я діяв згідно з п’ятим законом, а не помилявся щодо першого, — на цих його словах я ледь стримала усмішку. — А ще я вважаю, що ця дівчина — Стожар.

Усі охнули, а босонога аж відступила від нас на крок.

Якусь мить у підземеллі мовчали, а тоді почали говорити одночасно. Їхні голоси почали сприйматись, наче крізь вату, і голова в мене розболілась.

Мимоволі я скривилась.

— Тобі погано? — спитав тихо Тигран, уважно поглянувши на мене.

— Трохи.

Він нахилився і прошепотів мені на вухо:

— Якщо мене благополучно виправдають, то вже за півгодинки ти нормально поїси. Трохи потерпи.

Хвиля вдячності сколихнулась у мене в грудях, але я не знала, що сказати. Невідомо, чи Стожар я, чи ні — а що це слово взагалі означає? — та я однаково була рада його підтримці.

— Усе, заспокоїлись! — вигукнув раптом той самий білявий чоловік, що заговорив першим. — Нам треба порадитись. Ви, — поглянув він на мене й Тиграна, — почекаєте тут. Власе, ти зі своїми хлопцями їх охороняєш і не даси покинути залу, поки не буде наказу. Тобі поможе Златодара. Ми повернемось незабаром.

— Пошліть по Волю, Ждане. Якщо вона справді Стожар, я з нею не впораюсь, — мовила босонога дівчина, яка виявилась Златодарою. Я витріщилась на неї. По-перше, я навіть не знаю, хто такий Стожар, тож якщо я й він, то це навряд чи мені поможе. А, по-друге, у дівчини виявилось ім’я занадто гарне для такого стерва.

— Добре, Златодаро, — кивнув білявий Ждан, а тоді вийшов услід за іншими.

— Якщо вона справді Стожар, тобі доведеться проявити більше поваги, — тихо мовив Тигран, холодно змірявши дівчину поглядом.

 Якщо, — уточнила та. І в цю мить я помітила, як наче темна хмарка закручується в неї біля лівого боку грудей.

— Ти хвора? — спитала я швидше, ніж зуміла себе спинити. Яке мені діло до неї? Хай собі буде хоч лиса, хоч без рук. Насправді мене більше мало б хвилювати те, які дивні речі я почала помічати довкола. Та слова вже вихопились.

Златодара від несподіванки здригнулась.

— Перестань! — вигукнула вона. — Годі так на мене дивитись, бо виколю очі.

Я була надто втомленою, аби сперечатись, та й не мала на це бажання, а тому просто стенула плечима і мовила:

— Взаємно.

Насправді я думала, що Рада — а так виходило, що загадкова п’ятірка і була тією Радою, що про неї написано на стіні — буде відсутньою довго, та вони повернулись швидко — схвильовані, розпашілі — і попереду них до кімнати буквально забігла ще одна незнайома жінка похилого віку. Й одразу ж завмерла, побачивши мене.

— Як довго ця земля тебе чекала, дівчинко моя, — прошепотіла вона і я вражено побачила, як щоками жінки течуть сльози. Я моргнула і на мить вгледіла, як довкола старої розсіюється слабке сяйво. Вона незвичайна, ця жінка. Мабуть, це Воля.

— Ти відчуваєш це, Златодаро? Яка вона надзвичайна? — прошепотіла жінка.

— Я відчуваю силу, — нехотя мовила Златодара.

— Можна твою руку? — спитала Воля і я невпевнено простягнула правицю, де все ще був опік на долоні. — Ти вхопила промінь! — охнула жінка. Її пальці були теплими і лагідними. — Отак одразу ж, інтуїтивно… Ти знаєш, хто ти?

— Ні.

— Як тебе звуть?

— Я не пам’ятаю, — прошепотіла я і вловила ще більше здивованих поглядів, аніж до того. Не знаю, хто була ця жінка, та її поведінка зробила диво — радники більше не дивились на мене вороже. І це вже викликало в мене симпатію до Волі.

— Я так і думала. Твої знання надто великі, щоб їх одразу ж осягнути… Тому ти забула, хто ти. Пам’ять захищається, так і має бути… А поки ми називатимемо тебе так, як звали всіх твоїх попередників. Тигране… — стара подивилась на хлопця й усміхнулась йому, — Тигране, ти, мабуть, благословенний самим небом. Бо на проклятому пагорбі ти знайшов найціннішу з усіх квіток. Ти привів до нас Стожара.

Розділ 5

Не знаю, що там чекало на мене в майбутньому і ким я взагалі виявилась, та пожинати переваги буття Стожаром почала одразу ж. Воля заявила, що я надто втомлена і поговоримо ми завтра, а сьогодні мене мають нагодувати, напоїти, помити і вкласти спати. Не те, щоб я була проти — ноги гули від напруги, голова йшла обертом від голоду і пережиття, а опік на долоні неприємно поболював. Тому в ту мить, як я зрозуміла, що нічого мені наразі не загрожує і ніхто мене не вбиватиме, то одразу розслабилась і всі почуття мої притупились. Наче в тумані проминули повз мене обличчя радників та інших присутніх у кімнаті, коли Тигран, віддавши Волі свою сумку («Ой, ти назбирав мені трав!» — вигукнула жінка щасливо), повів мене лабіринтом тунелів і за якісь десять хвилин всадив на стілець у просторій підземній залі, де стояло багато довгих столів і не було людей, окрім кількох чоловіків та жінок у фартухах, що метушились біля величезних казанів, у яких булькало щось, що пахло просто прекрасно. Тільки цей запах ще втримав мене від падіння головою на стіл — очі просто злипались.

— Та ти геть розклеїлась, — усміхнувся Тигран, сідаючи поряд, а тоді гукнув до гурту людей біля казанів: — Гей, Мале!

Від казанів до нас підбіг верткий, худорлявий хлопчина. На зріст він був нижчий за мене на голову.

— Тигране! Ти спізнився на день і ми вже почали хвилюватись, що з тобою щось трапилось.

Хлопці обійнялись і Мал поглянув на мене. Очі його округлились.

— Ти привів патрійку? — прошепотів він вражено.

— Ні, вона не з Патрії.

— І як ти ще живий?

— Були обставини, — всміхнувся Тигран. Мал знову поглянув на мене:

— Я — Мал. А тебе як звуть?

— Ммм… не знаю. Стожар поки що, — мовила я непевно. Хлопець засміявся.

— Ну так, звісно.

І тільки поглянувши на Тиграна, аж схопився за груди:

— Вона серйозно?

— Серйозніше нікуди.

Мал, здавалось, не міг відвести від мене очей, я аж занервувала. Це незручно, коли на тебе дивляться так захоплено.

— Щось не так? — запитала я.

— Це так, ніби зустріти богиню з давніх легенд, — прошепотів хлопчак.

— Ну все, ти доводиш її до зніяковіння. А вона, до слова, ледь жива. І голодна. Ти ж не хочеш, щоб богиня з давніх легенд померла на нашій кухні?

— Ага, — мовив Мал, так і дивлячись на мене.

— Мале, — поторсав його за плече Тигран. Той нарешті відвів від мене погляд і подивився на друга.

— Га?

— Вона голодна. А я тиждень пив саму воду.

— Так, зараз.

Наче зачарований, Мал відійшов від нас і подався до казанів.

— Хто я така? Чому він такий шокований? — спитала я тихенько. — Може, вже минув час таємниць і ти можеш мені розповісти?

— Ні, я розповім тобі завтра. Після того, як виспишся і відійдеш з дороги. Ти надто сонна, щоб сприймати подібну інформацію, — мовив Тигран безапеляційно.

Я відчула роздратування, що, схоже, граничило з істерикою. Очі почало щипати. Чому він нічого мені не каже? Завів невідомо куди, де мене спершу хотіли вбити, а тепер богинею називають, а пояснень ніяких не дає.

Аби не потекли сльози, я закліпала і поглянула в той бік, куди побіг Мал. Під казанами горів вогонь, а дим виходив у широкі щілини в стелі. Мал щось захоплено шепотів, часом озираючись на нас, і водночас ополоником з довжелезною ручкою наповнював дві миски бульйоном з одного з казанів. У мене аж слинка потекла. Інші кухарі недовірливо дивились то на хлопчака, то на нас.

— Не плач і не засмучуйся. Я більше нічого від тебе не приховуватиму, — тихо сказав Тигран. Я вперто дивилась у інший бік. — Ну ж бо, поглянь на мене.

— Не хочу.

Він тихо засміявся.

— Не вірю.

Я повернулась до нього. Хлопець виглядав втомленим і, як і завше, спокійним.

— До завтра нічого не зміниться. Якщо хочеш знати щось про себе, то скажу тобі, що ти — дивовижна.

— Я зараз несприйнятлива до компліментів, — сказала я сухо.

— Це не комплімент, а правда. Стожари зникли багато століть тому. Це диво, що ти з’явилась.

Я зітхнула.

— Я зовсім не відчуваю себе надзвичайною.

— Хіба сонце усвідомлює, яке воно сліпуче?

Я не встигла нічого відповісти, бо перед нами поставили дві миски бульйону і ще одну — з тушкованим м’ясом.

— Смачного, — побажав Мал і сів навпроти. — У вас є небагато часу до того, як почнеться обід. Тут буде сила-силенна людей, а Стожар не виглядає готовою до сотень запитань і знайомств.

— Ми підемо до того, — кивнув Тигран. — Стожаре, не поспішай з їжею. Ти надто голодна і тобі може стати погано.

Намагаючись не залити в себе все одразу ж, я мовчки пила бульйон маленькими ковтками — гарячий, неймовірний. Шлунок вдячно буркнув і затих.

Покінчивши з бульйоном, я поглянула на Мала.

— М’ясо одне.

— Воно тобі. Тигран до завтра питиме тільки бульйончик, — всміхнувся той.

Я здивовано поглянула на Тиграна. Він кивнув.

— Я тиждень не їв, треба, щоб шлунок адаптувався. Мене просто знудить.

Я стенула плечима і прийнялась за м’ясо, черпаючи розварені соковиті грудочки великою дерев’яною ложкою.

— Як взагалі можна не їсти тиждень і залишатись таким сповненим сил, як ти?

— Завдяки Волі та її зіллю. Вона тобі все розповість. Та й узагалі, Шукачів тренують з дитинства.

— Я принесу тобі попити, — мовив Мал і за мить повернувся з кухлем якогось ароматного чаю. Я випила половину і відчула в животі болючий спазм. Схоже, трохи об’їлась. І не дивно.

Але воно того варте.

— Все, пора йти, — промовив Тигран підводячись. — Наїлась?

— Так. Дякую, Мале, — сказала я.

— Приємно було познайомитись, — кивнув Мал і, схопивши брудний посуд, зник у якомусь сусідньому приміщенні.

— Зараз приймемо ванну і завалимось спати, — мовив Тигран, знову ведучи мене тунелями. Тепер, на повний шлунок, вони не здавались мені такими похмурими, як спершу. — Ми йде…

— Як ти мене злякав!

Щось стрімке, з довгим білим волоссям, врізалось у Тиграна, мало не збивши його з ніг. Хлопець засміявся і поцілував високу дівчину в ніс.

— Налякав?

— Ти затримався на день. Хоч ніколи не затримувався й на годину! — дівчина перевела погляд на мене. — А ти — Стожар?

— Схоже на те, — відповіла я.

— Треба тебе відмити, — усміхнулась вона. — Мій брат зовсім не вміє дбати про дівчат у дорозі.

— Ну, я не замерзла на смерть і не померла з голоду завдяки йому, — усміхнулась я у відповідь і перевела погляд з дівчини на Тиграна.

Отже, це його сестра.

Здивована, я відчула полегшення.

— Павутиння вже гуде, чутки тут розходяться швидко. Я взагалі здивована, як тунелі не розвалились від купи цікавих.

— Ми просто йшли сюди обхідними шляхами, — мовив Тигран. — До речі, Стожаре, це невиховане створіння, яке не вміє представлятись під час знайомства, — моя сестра Либідь.

Десь ліворуч з тунелю почулись голоси.

— Змиваємось, — проказала Либідь і ми пішли в протилежний бік.

За якийсь час стало жаркіше і тунель знову почав роздвоюватись.

— Так, я — ліворуч, ви — праворуч, — мовив Тигран. — Либідь, не лишай її ні на мить, ясно?

— Ясно, командире, — промовила дівчина з усмішкою і, перш ніж я встигла щось сказати, взяла мене за руку і потягла в тунель ліворуч.

— Він не може з нами піти, бо зазвичай чоловіки і жінки миються окремо, — пояснила дівчина. Тим часом тунель почав розширюватись і сповнюватись парою. А тоді раптом скінчився просторою підземною залою, ще більшою, ніж та, в якій ми вечеряли. І я охнула від здивування — в залі, у світлі сфер, виднілось п’ять, а може, й більше, великих басейнів. Вода в них парувала, а краї були обкладені світлим каменем. Було дуже тепло.

— Як це можливо, під землею? — прошепотіла я.

— Нижче, значно нижче протікає гаряча ріка. В деяких місцях її води намагаються пройти нагору і ми це використовуємо. Не бійся, в басейнах вода тепла, а не гаряча. Роздягайся — зараз час вечері, ніхто не прийде купатись. Я принесу тобі простирадло, бо те шмаття, в яке ти загорнена під плащем, треба попрати і полатати. Потім дам тобі нормальний одяг.

Либідь пішла в якийсь менший, бічний тунель, а я на мить завмерла в нерішучості.

А тоді так швидко, як могла, скинула з себе і плащ, і сорочку, і білизну, і тим паче остогидлі чоботи та шкарпетки, та обережно, мало не навприсядки, спустилась кам’яними східцями в найближчий басейн.

Якби можна було розтанути від блаженства — я б розтала.

* * *

— Вставай, Стожаре. Вже ранок.

Я розплющила очі. Цієї ночі мені нічого не снилось. У кімнаті Либіді було так само, як і тоді, коли я засинала, — темряву розганяли дві невеличкі сяючі сфери. Ніяких ознак ранку я не побачила — та й не могло їх бути під землею.

— Тут завжди темно, звикай, — мовила Тигранова сестра, простягаючи мені кухоль з водою і гребінець. — Рушник на стільці. Умивайся і вдягайся. Я піду розбуджу Тиграна, він після подорожей втрачає відчуття часу. Твої нові речі поряд з рушником. Принесли за Ждановим наказом. Одяг, який могла запропонувати я, виявився, на його думку, занадто простим для Стожара.

Я не зрозуміла, що ховалося за останніми словами Либіді, бо та вже покинула свою кімнату — тільки завіса, що заміняла тут, під землею, двері, сколихнулась.

Я сіла і позіхнула. А тоді умилась, а воду, що лишилась, просто випила — в горлі було сухо, як у пустелі. Повіки в мене трохи набрякли від довгого сну, а все тіло було неймовірно розслаблене. Опік на долоні почав загоюватись і майже не докучав.

Після вчорашнього купання мені було ліньки розчісуватись, а тепер це становило серйозну проблему. Довге волосся за останні кілька днів сильно заплуталось і довелось буквально продиратись крізь сплутані пасма. Та все ж я впоралась і, позичивши в Либіді шкіряну стрічку, зав’язала нею доволі товсту косу. А тоді поглянула на старий дерев’яний стілець і зрозуміла, про що говорила дівчина.

Люди, яких я встигла побачити вчора, ходили тут переважно в поношеному, старому одязі. Вочевидь, під землею не прийнято викидати речі, якщо вони ще можуть служити. Більш-менш розкішно були вдягнені тільки члени Ради. Схоже, вони вирішили зі мною поділитись. Не знаю, звідки той Ждан розбирається в жіночих розмірах, та мій він вгадав. Бо чорні туніка та штани з якоїсь міцної, але м’якої тканини, «лягли» ідеально. Шкода, що в кімнаті Либідь не тримала дзеркала — я б з радістю поглянула на себе, а надто після того, як взула новесенькі шкіряні чоботи з розшитими срібними нитками халявами та накинула поверх туніки шкіряну жилетку з прекрасним вишитим узором. Нитки на жилетці теж були срібними, та під промінчиками сфер невловимо змінювали своє забарвлення.

Взагалі я була б не проти дзеркала й з іншої причини. Вода в басейнах парувала так, що не було видно свого відображення в ній. А я б дуже хотіла на себе подивитись.

Я б хотіла знати, яке в мене обличчя. Тигран казав, що я вродлива. Але вродлива — це яка? У мене світла шкіра і чорне довге волосся. А які в мене очі, якого вони кольору? А губи? Які в мене губи? Чи є в мене ямочки на щоках, чи лице овальне, а чи кругле?

Дзеленькнув дзвоник, за мотузочку якого смикнули з протилежного боку ширми. Так тут «стукали». Без дверей важко було б придумати щось інше.

— Ти вже переодягнулась? Можна зайти? — крикнула Либідь.

— Так!

Ширма відсунулась і до невеликої кімнати зайшли Тигран із сестрою. Я не змогла стримати усмішку, побачивши посвіжілого хлопця — він позбувся своєї шкіряної куртки і був одягнений тепер у штани та просту сорочку, комір якої був розшитий звичайними нитками, не срібними. Може, це зробила Либідь.

— Ого, яка ти… — здавалось, Тигран не міг підібрати слів. Я не стрималась і сказала, що це на нього не схоже.

— Я так добре відпочив, що досі не можу прийти до тями, — усміхнувся він. — Ходімо, сніданок вже почався, прийдемо останні, то нам нічого не залишать.

Ми вийшли і опинились у підземному коридорі з багатьма арками, завішаними ширмами — ще вчора Либідь пояснила мені, що так виглядають усі житлові сектори Павутиння. На окремий сектор з кількома кімнатами тут можна було не розраховувати.

— А як же діти? Маленькі діти живуть разом з батьками?

— Дітей тут немає. Вони в іншому місці ростуть.

— Чому?

— Тут надто близько до кордону.

Увечері я не мала сил на запитання. На відміну від ранку.

— Скільки людей тут живе?

— Півтори тисячі.

Я округлила очі.

— І як усі поміщаються?

— Підземелля більші, ніж ти могла подумати.

Я вловила на собі зацікавлений погляд якоїсь жінки, що саме вийшла зі своєї кімнати в коридор.

— Будь готова, що всі тебе розглядатимуть, — усміхнулась Либідь, поглянувши на мене краєм ока.

Вона мала рацію — коли ми зайшли до їдальні, де вчора були лише кілька кухарів, то на мене поглянули десятки чи й сотні очей. На якусь мить розмови стихли. І я б завмерла в нерішучості на порозі — якби Тигран не взяв мене легенько за руку і не повів за собою.

— Не переймайся, скоро звикнеш, — мовив він. Ми пройшли до одного з крайніх столів і сіли поряд — не знаю, чи навмисне, та Либідь сіла ліворуч від мене, а Тигран — праворуч. Я була вдячна їм за це — все ж почувалась трохи комфортніше. У чоловіка, що сидів навпроти, ложка завмерла на півдорозі до рота, коли він побачив мене.

— Я ніколи не бачила стількох людей, — прошепотіла я.

— Думаю, ти просто цього не пам’ятаєш, — всміхнувся Тигран. — Ростику, каша стигне.

Чоловік, що був завмер, тут же проковтнув свою кашу й усміхнувся мені.

— То ти справді Стожар?

— Думаю, так, — невпевнено всміхнулась я.

— Подивись, яка вона гарна. Звісно, вона Стожар, — почувся знайомий голос і переді мною поставили миску з якоюсь кашею і шматочками м’яса.

— Привіт, Мале, — мовила я радісно.

— Доброго ранку, Стожаре, — усміхнувся хлопець і, поставивши іншу миску перед Либіддю, зник.

— Ти і далі нічого не їстимеш? — спитала я в Тиграна.

— Буду. Мал зараз принесе.

І справді — незабаром Мал з’явився з горням якогось ароматного чаю і шматком дивного хліба зеленуватого кольору.

— Апетитно, одначе, — мовила я, скептично приглядаючись до хліба.

— То прекрасний хліб, ти нічого не розумієш, — мовив Тигран і відкусив шматочок з виразом невимовного задоволення. — Особливо після тижневого голодування.

— Воля сама пече його для Шукачів. Спочатку дає якесь зілля, щоб людина могла довго не їсти і не втрачала сили, а потім допомагає повернутись до нормального харчування з допомогою отаких хлібців, — зауважила Либідь. — Все, годі розмов. Скоро інші прийдуть і будемо голодні.

Ми швиденько поснідали — каша й чай, який знову ж таки приніс Мал, були смачними і ситними. Я відчула, що знову хочу спати — не відійшла ще після довгої дороги.

— І що тепер? — спитала я, коли ми встали з-за столів. На повний шлунок легше було сприймати цікаві погляди довкола.

— Ідемо до Волі. Думаю, їй не терпиться з тобою побалакати, — мовив Тигран. — А мені потрібні очні краплі.

Я подивилась на хлопця — очі в нього були цілком нормальні.

— Навіщо?

— Вона крапала мені спеціальний відвар, щоб покращити зір на період перебування в Патрії, а тепер треба зняти напругу з очей.

— Я вас покидаю. Будь чемна, — проказала Либідь на виході з їдальні й жартівливо погладила мене по голові. Від несподіванки я мотнула головою і мало не розбила носа Тигранові.

— Тихо ти, — засміявся він.

— Пішла збирати гриби, — прощебетала Либідь і побігла в один з коридорів. Я пішла за Тиграном в інший.

— Збирати гриби? — перепитала я.

— Так. Сезон заготівлі ще не завершився. Зима буде довга і важка, цього року холоди настали раніше, ніж звичайно. Ти ще не освоїлась тут, та скоро зрозумієш, що в Павутинні кожен має щось робити, аби всі були в безпеці і не голодні.

Якийсь час ми йшли мовчки, минаючи розгалуження тунелів і я зовсім втратила орієнтацію в цьому дивному місці. Одні ділянки шляху освітлювались яскравіше, а інші були тьмянішими. То тут, то там з тріщинок біля стін виривались хмаринки теплої пари, тунелями ходили люди. Хоча кожен і розглядав мене, та ніхто не намагався заговорити — і я не знала, чи це має мене турбувати, чи ні.

— Про що задумалась?

— Якого кольору в мене очі? — запитала я не подумавши. Тигран якось дивно на мене глянув.

— Що? Я справді не пам’ятаю. Не можу згадати свого обличчя.

— Карі. Я сказав би навіть, що золотисті… — якусь мить він помовчав. — Золотисто-теплі. Як рання осінь.

Слова викликали у мене в душі дивне тепло, мабуть, таке, як він мав на увазі, називаючи мої очі золотисто-теплими. Хотілось запитати ще щось, наприклад, які у мене губи, та я чомусь вирішила, що таке запитання примусить зніяковіти нас обох.

— Дякую, — це було все, на що я спромоглася.

За якийсь час волога і сируватий теплий запах підземелля почав змінюватись і наповнився чимось трав’янистим та міцним. У голові в мене зринув образ відкоркованої пляшки і концентрований винний запах, що навівав думки про терпкий дотик рідини до язика і виноград — дитя сонячного літа, ув’язнене в скляній посудині.

За якусь хвилину тунель розширився і в неясному світлі сфер стало видно велику різнобарвну ширму. Тигран потягнув за мотузочок, на якому висів дзвоник.

— Хто?.. — долинув приглушений вигук.

— Шукач зі Стожаром!

Почулось тупотіння, а тоді ширма різко відсунулась і з’явилось усміхнене обличчя Волі.

— Доброго ранку!

Жінка була одягнена в щось на кшталт білого халата, а на голові красувався вінок із сушеного листя. В голові зринув невиразний образ — «М’ята».

Помітивши, куди спрямований мій погляд. Воля засміялась:

— Тут не всі так ходять, тільки я. М’ята знімає головний біль і допомагає думати. Прошу, заходьте.

Воля, вочевидь, була привілейованою особою — їй виділили аж три кімнати. В тій, у яку ми зайшли, було дуже світло — тут на стінах та стелі було прикріплено зо два десятки сфер, які яскраво освітлювали два довгі столи та десяток полиць. Повсюди стояли якісь пляшки, глечики та миски. В другій із кімнат виднілись полиці та багато сушених рослин, підвішених попід стелею. Вхід до третьої кімнати був завішаний — схоже, там знаходилась спальня.

Зайшовши до кімнати, я відчула стійкий трав’яний дух і ще щось, ледь вловиме. Повітря ніби вібрувало місцями. Я простягнула руку і здивовано відчула, як простір наче загустів. На мить я завагалась, не знаючи, чи варто мені продовжувати свої дії.

— Що ти відчуваєш? — поцікавилась Воля.

— Наче повітря загусло.

— Схопи його і потягни.

Я послухалась.

Якби можна було вловити світло — це було б саме те. Бо під тиском моєї руки ледь помітні промінці сфер, що перетинались у кімнаті, заломились і там, де я торкнулась повітря рукою, простір наче поплив і вигнувся, а обриси столу, що був найближче з усіх предметів, почали моторошно стягуватись у бік моєї долоні. Я зойкнула і розслабила пальці. Простір у ту саму мить повернувся на своє місце.

— Дивовижно, правда? — спитала Воля, поглянувши спершу на мене, а тоді на Тиграна. Хлопець провів рукою по волоссю і похитав головою.

— Як на мене, то доволі моторошно.

У цьому я була з ним згідна.

— Що це було?

— Ти можеш торкатись простору і часу. Можеш зазирати в минуле і проникати крізь нитки теперішнього у майбутнє. У цій кімнаті найбільше сприятливих для цього місць, бо я часом бавлюсь з різними замовляннями, а вони змінюють довкілля. Та зараз ти просто торкнулась його, але ніяк не змінила, для цього необхідна практика, — досить туманно пояснила Воля. — Зараз ми про все поговоримо. Проходьте і сідайте. А я принесу краплі для Тиграна.

Воля зникла в кімнаті з полицями, а ми з Тиграном знайшли стільці і сіли. Я втупилась у стіну навпроти.

— Це було страшно.

Я перевела погляд на хлопця і помітила, що він усміхається. Мені було зовсім не смішно.

— Тобі весело?

Він похитав головою.

— Якщо ти робиш щось дивовижне, це ще не означає, що воно погане.

— У тебе якісь ідеалістичні погляди на Стожарів, тобі не здається? — буркнула я.

— Пам’ятаєш, що казав Мал? Це — як зустріти богиню з давніх легенд. Ми з дитинства чуємо розповіді про таких, як ти. Чесно кажучи, ніхто не думав, що ще десь є живий Стожар. Та навіть якби був… я думав, що це буде сивий бородань, мудрий-мудрий, спокійний і розважливий. А ти молоденька, без пам’яті і будь-яких знань. Здається, Воля вважає, що це добре. А Радники, мабуть, шоковані. Можу посперечатися, що вони не спали цю ніч, думали, як з тобою бути. Стожари володіли величезними знаннями і силою. Це дивно і небезпечно.

— Я тут полонена? — запитала я тихо. — Чого від мене хотітимуть?

— Ти не полонена, — мовила Воля, повертаючись у кімнату. В руках вона несла малесенький скляний флакончик, закритий кришечкою. Рідина в посудинці була яскраво-бірюзовою. — Ніхто не наважиться полонити Стожара. Навіть белати. В своєму страху і незнанні вони повбивали всіх Стожарів. А тут ніщо не загрожує твоєму життю.

— А волі?

— Тобі доведеться її відстояти. В Павутинні кожен мусить щось робити, аби заслужити право на захисток та житло. Від тебе захочуть допомоги, — кивнула жінка. — Та попри все, ти не лежиш десь у полі, обвита трояндовими пагонами, тебе не мучать дарвенхардці. Ти тут. Звичайно, Радники вкажуть тобі на це і захочуть чогось взамін. Та перш ніж відмовлятись у своїй гордості, подумай, чи варто… Тигране, закинь голову.

Говорила жінка спокійно і дружелюбно, але вона була права — вже сама думка, що мене хтось захоче використати, викликала почуття спротиву. Але тут я захищена, одягнена і сита. Хіба цього не досить, аби зробити щось, як мене попросять?

— Не противитимусь, якщо не захочуть щось геть неможливе, — мовила я зрештою. Тим часом Воля закрапала Тигранові в очі бірюзову рідину і він затулив обличчя руками без жодного звуку. Його реакція була оманою і наслідком неймовірної сили волі. Не знаю як, та я вловила хвилю болю. Сильного болю.

— Як довго йому болітиме? — спитала я тихо, поглянувши на Волю. Та зітхнула.

— Кілька хвилин. А тоді ще кілька годин він погано бачитиме. Потім зір відновиться і стане нормальним, але не таким досконалим, як у час вилазки.

Я встала і, підійшовши до Тиграна, торкнулась його рук, які він все ще притискав до обличчя. Він зловив мою руку, не розплющуючи очей. Його пальці ледь тремтіли.

— Це ціна, яку платять Шукачі. Все гаразд.

— Я можу якось зняти біль?

— Ще зарано, — мовила Воля, а тоді віднесла флакон назад до сусідньої кімнати. Повернулась вона з товстою книгою. — Давай зараз я розповім, хто ти така.

Воля, вочевидь, вирішила, що раз я встала, то більше не сідатиму, а тому вмостилась на моєму стільці і, поклавши книгу на стіл, розгорнула. Я мимоволі зробила крок уперед.

— Патрія, за межами якої ми перебуваємо, — дуже давня країна. Понад три тисячі років тому її землями ходили велетні та дивовижні звірі. Небом ширяли птахи — величезні, мов скелі. Мабуть, це було таке покоління, коли поряд з велетами жили такі ж величні звірі, а дерева в південних лісах росли такі, що людині знадобилось би декілька днів, щоб видертись на крону. Це були дерева-гори. В Патрії жили створіння-велети. І люди. Люди, не схожі на тих, що мешкають зараз, — ті вміли поважати та не боятись тих, хто був вищим та міцнішим за них. Та навіть найсміливішим потрібна основа для мужності. І основою патрійців були Стожари.

Ті, перед ким схилялись наймогутніші з велетів. Люди, що утримували рівновагу між жителями Патрії. Як не жаль це визнавати, та там, де мешкають різні групи створінь, обов’язково котресь захоче домінувати. Так виникають війни. Стожари утримували велетів та людей на цій межі протягом двох тисяч років.

Воля замовкла і перевела дух. А тоді вказала на першу сторінку книги.

— Прочитай, що тут написано.

Символи були мені невідомі і я певний час не могла достатньо зосередитись, щоб їх зрозуміти. Бо якщо письмена в кімнаті, де я була вчора, були старовинною мовою та доходили до мого розуміння плутаною вервечкою, то текст, написаний в цій книзі, був нещадно древнім. Письмо нагадувало орнамент, в якому знаки складались то в округлі, то в кутасті елементи. Останні під час детального розгляду наче дряпали мене по очах, дивитись було фізично боляче.

Не знаю, яка така надприродна впертість не дозволила мені відвести погляд одразу ж, та я вдивлялась у символи до того часу, як відчула, що з очей покотились сльози.

— «Дев’ять променів», — мовила я, відводячи погляд і витираючи мокрі щоки. — Це все, що я змогла прочитати.

Тигран, що вже розплющив очі і підійшов до нас з Волею, зазираючи мені через плече, здивовано зітхнув.

— Звичайно, я все бачу розпливчасто… та мені здається, що сторінка — чиста.

Якусь мить я мовчки дивилась на нього, а тоді перевела погляд на Волю.

— Ти теж нічого на ній не бачиш?

— Не бачу, — похитала головою стара і всміхнулась. — Цю книгу писали Стожари і лише вони зуміють її прочитати.

Я розповім тобі історію коротку і таку, що може повідати стара жінка, яка все життя чекала зустрічі з тобою. Але історію справжню, знання істинні ти можеш здобути тільки сама і з цієї книги, останньої, яка лишилась нам від Стожарів.

Воля простягнула мені руку і я стисла її долоню.

— То розкажіть вашу історію. Бо своєї я не пам’ятаю.

Розділ 6

Воля була жвавою жіночкою, в помешканні якої повсякчас товклися люди, котрі потребували її допомоги. Воля розраджувала, лікувала і допомагала всім, чим могла. Вона була трохи лікаркою, а трохи — зовсім трішечки — чаклункою. Так само, як я вловлювала біль чи інші почуття, я інтуїтивно відчувала доброту, що линула від старої, а тому поряд з нею почувалась захищеною та спокійною.

Воля допомагала мені освоїтись у Павутинні — підземному місті з тунелів та залів, освітлених сферами і подекуди сповнених пари. Як виявилось, тут майже на кожному перехресті були певні позначки, що допомагали орієнтуватись у просторі. І навіть така необізнана людина, як я, швидко вчилась визначати, в яке крило втрапила.

Їдальня в Павутинні була одна, так само, як і купальні. Туалети траплялись частіше — то були невеликі приміщення з дірами в підлозі і десь там далеко внизу струменіла ріка. Коли ти заходив до туалету, то просто засовував за собою завісу і інші знали, що потикатись не слід. Взагалі, відсутність дверей, до яких я звикла (хоч і не знала, коли і де жила раніше), мене дратувала, та з часом я змирилась.

Житлових секторів було чотири і головним для мене було запам’ятати, як втрапити в свій. Наступного ж дня, як я прийшла до Павутиння, мене відселили до окремої кімнати з цілком пристойним матрацом, ковдрами, стільцем і навіть кількома поличками, що для простих жителів Павутиння було розкішшю. Мені дали змінний одяг, але коли я спитала про дзеркало, то Либідь, яка показувала мені нове житло, похитала головою.

— Дзеркал тут немає.

— Ви ніколи не дивитесь на себе? — спитала я розчаровано.

— Коли хочемо, то вибираємось нагору. Там є таке місце… сама побачиш. Краще за будь-яке дзеркало.

— Можна мені піти?

— Треба обговорити це зі Жданом.

— Він головний серед Радників?

— Ці два роки. На початку наступної весни вони або оберуть його знову, або ж буде хтось інший. Такі правила.

Я похнюпилась.

— Це для тебе так важливо?

— Я не пам’ятаю, як виглядаю. А тут немає жодної дзеркальної поверхні, — пояснила я. — Я б роздивилась себе у воді, та через тепло вся вода тут парує.

— О, — Либіді, здавалось, така причина не спадала на думку. — Попроси Волю, вона його переконає. Але нагорі може бути небезпечно.

Та прагнення побачити себе здалось мені недостатнім, щоб турбувати Волю. Вона була такою доброю і повсякчас зайнятою то розповідями про давню Патрію, то лікуванням людей, що я якось не наважувалась хвилювати її дрібницями.

Завдяки Волі я познайомилась з багатьма підземними жителями — оскільки повсякчас сиділа в її помешканні, а багато хто приходив туди з певної причини, то я часто перетиналась із новими людьми. Деякі не приховували свого захоплення, побачивши мене, а інші — здивування. В ці миті я розуміла їх — народ все життя живе у вигнанні під землею, а тоді з’являється людина, про яку вони чули ще в казках. І то мав би бути хтось досвідчений, хтось сильний. А не дівчина, яка не пам’ятає свого імені.

— Зазвичай Стожарами народжувались. Пам’ять дитини була чистою і вільною до здобуття знань. Тобі ж хтось передав право бути Стожаром, це — особливий випадок і особлива честь. Тому ти нічого не пам’ятаєш. Аби осягнути знання, якими володіли сотні твоїх попередників, потрібно, щоб твоя свідомість була достатньо сильною і чистою. Всі наші спогади — і щасливі, і погані — наче нитки, якими вишивають по полотну. Зверху на них нічого не накладеш, щоб виглядало добре. Тому твої старі спогади тимчасово заховались. Спочатку почни освоювати знання Стожарів, стань сильною — і тоді зумієш впустити колишню пам’ять, — Воля на все мала пояснення.

— А що, як я назавжди забула, ким була? — питала я в моменти сумніву.

— Але ж ти сама казала, що пам’ятаєш провину. І розмовляла невідомою Тигранові мовою. Твоя пам’ять зовсім поряд. Та не спіши повертати її, доки цілком не будеш впевнена. Доки не зміцнієш і не заспокоїшся. А поки читай книгу.

І я читала. Розбирала кілька слів — і плакала від болю. За тиждень здолала лише першу сторінку. На ній розповідалось, що кожного століття в різний час народжується дев’ять Стожарів. Одні з них вчать інших мудрості, передають свої спогади і знання, тож останній з дев’яти є носієм думок, спостережень та досвіду восьми своїх попередників зі свого століття та ще всіх тих, що були до них. Важка ноша. Але тільки завдяки цьому Стожари мали таку силу і владу, що могли стримувати будь-кого.

— А вони не воювали? Не прагнули бути правителями? З такою силою…

— Ні, — похитала головою Воля.

— Чому?

— Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях. Стожари ловили чужі почуття, біль, страждання, радість і знали причини сліз кожної дитини. Ти не можеш хотіти владарювати над іншими, коли тобі відкриті такі тайни.

Побачивши, що я розгубилась, Воля всміхнулась:

— Ти маєш сама це відчути, щоб зрозуміти.

— А коли я це відчую? Коли дочитаю книгу?

— Думаю, що значно раніше, ніж гадаєш.

— А ти не можеш цього осягнути? Ти ж також маєш певний дар. І Златодара…

— Ми — слабкі відголоски минулого. Носії іскорок сили, що давно згасла на цих землях. Я не можу навіть торкнутись простору, як ти це зробила, не те що змінювати його. Як і Тигран, я не бачу нічого з книги Стожарів.

Тож я читала далі. Не тільки з впертості. І не з жадоби знань.

А тому що почувалась самотньою.

Усі мої попередники не були такими. Вони з дитинства були Стожарами, їх виховували ті, хто розумів їх. А я виявилась ніким, людиною без минулого і з туманним майбутнім. Тому читала, катуючи себе, розпитувала Волю — робила усе, щоб стати кимось. Щоб пізнати бодай не себе минулу, та хоч таку, якою стала.

До мене ставились привітно, кілька разів навіть навідувались Радники — так що з часом я запам’ятала імена кожного з них. Правда, головний радник, Ждан, кудись подівся одразу ж після мого приходу в Павутиння, але я чомусь раділа, як не бачила його. Коли розпитувала Тиграна чи Либідь про Раду, то про Ждана вони говорили неохоче. Я не розуміла, чому, та не наполягала.

Мене більше хвилювали дві цілком реальні персональні проблеми — читання книги Стожарів та відстоювання свого «Я». Останнє стосувалось насамперед тих моментів, що я проводила в товаристві Златодари.

Златодара була донькою Радниці Біляни, високої жінки з таким самим чорним волоссям та сірими очима, як і в доньки. Правда, в її косі вже була сивина, а погляд хоч і був чіпким, та не таким злобливим. Кілька разів вона приходила до Волі по снодійне, і ще раз чи два — до мене, щоб запитати, чого я навчилась і як мені життя в Павутинні. Не знаю, як, та я поки стримувала бажання попроситись нагору — постійні сутінки та волога у підземеллі наганяли відчуття, наче не існує ні дня, ні ночі, попри чіткий розпорядок життя в Павутинні, а тому я відчувала щось на зразок туги.

Біляна не виказувала до мене ворожості, на відміну від її доньки. З нашої першої зустрічі, коли я відчула темну хмаринку біля її грудей, Златодара наче відгородилась від мене незримим щитом, так що я не бачила ні хмаринки, ні променів, які, я відчувала, тягнулись від кожної людини, пов’язуючи її з іншими людьми чи предметами. Я іноді помічала ці промені, особливо коли почуття були сильними, — та Воля радила мені не зациклюватись на них. Поки я не хотіла їх бачити, вони не ставали матеріальними. А що роблять матеріальні промені, тобто ті, на які я звернула увагу, я пам’ятала завдяки тонкій смужці рубця від опіку, якого завдала мені злість Златодари до Тиграна.

Дівчина була єдиною ученицею Волі, оскільки лише в них двох на усе Павутиння були певні магічні здібності. Однак вони були цілковитими протилежностями. Златодарі не приносило задоволення вивчення приготування мазей та зілля, лікувальних нашіптувань чи щось подібне. Найчастіше під час занять, коли Воля казала їй щось виконати, Златодара робила усе повільно і без завзяття. Але робила — як я дізналась раніше, в Павутинні мешкали тільки ті, хто був чимось корисним.

А я не була корисною. Я увесь день або читала свою книгу Стожарів, або вчилась чогось у Волі, або розмовляла з її гостями. Та поки що мені просто раділи — і це було тим, за що Златодара палко мене не любила, ба навіть зневажала. Гадаю, вона ще й заздрила, бо попри всі свої амбіції, була значно слабшою за мене. І кожне моє просування, кожне вдале відкриття вона сприймала як особисту образу. Хоч при Волі вона не наважувалась грубіянити, та хіба сліпий не зауважив би між нами напруги. А коли до Волі приходив Тигран, то повітря буквально паленіло від емоцій — не знаю, чим там хлопець її образив, але Златодара не могла навіть приховати злість за своїм щитом — я відчувала червоні згустки, що випромінювало її тіло. Хоч вони були невидимими для інших, та я розуміла, що вони можуть завдати шкоди Тигранові. І несподівано для себе почала вчитись того, про що Воля поки мені не розповідала.

І це було несподіване, неждане і небезпечне знання.

Та воно було неймовірним.

* * *

Я здивувалась, коли на сторінці книги Стожарів перед очима раптом з’явився жмут золотистого листя. Втерши сльози, які зазвичай проступали з очей під час втомливого читання, — побачила усміхненого Тиграна. Златодара, що сиділа за сусіднім столом, окинула нас похмурим поглядом.

— Де ти їх взяв? Я думала, нагорі давно дощі, — спитала я радісно, беручи листя до рук і зариваючись у нього обличчям. У ньому були запахи вітру, лісу і свободи.

— В одній долині, де гілля дерев таке високе, що дощ майже не потрапляє на землю. Там збереглось кілька сухих листочків.

— Вони прекрасні.

Я провела пальцем по одному з листочків і на мить він став зеленим. А тоді знову висох. Та від цієї маленької іскринки магічної сили я відчула шалену радість. Це було щось… таке прекрасне. Таке… з ароматом свавілля.

— Ого, у тобі, я бачу, прокидається весняний настрій, — із захватом мовив хлопець.

— Можна мені нагору? Хоч на трішки? — я благально подивилась на нього. Тигран похитав головою.

— Ти ж знаєш, що поки не можна. Ждан ще не повернувся. Ти надто цінна та ще не вмієш захищатись, а нагорі небезпечно.

— Там же наче є ваші вартові, а патрійці в ці ліси не забрідають?

— У лісі найстрашнішу небезпеку несуть аж ніяк не люди, а голодні пізньої осені хижаки. Чим далі на південь, тим місця дикіші. Почекай трошки, вернеться Ждан і ми з ним обговоримо, коли тобі можна буде вийти на прогулянку.

— Ти обговориш щось із Жданом? — пирхнула Златодара. Ми поглянули на неї.

— А в чому проблема? — спитала я.

— Тиграна питай. Чому він не може знайти спільної мови зі своїм…

— Замовкни.

Златодара урвалась не договоривши, і з кривою усмішкою поглянула хлопцеві у вічі.

— Що, страшно поділитись усіма своїми таємницями з подружкою?

Тигран мовчки підійшов до столу, за яким сиділа дівчина і, впершись руками в стіл, нахилився до неї.

— Одного разу вже поділився.

Златодара підвелась, не зводячи з нього погляду. Не знаю, що між ними було раніше, та зараз кімната буквально сповнилась страшної напруги. В якусь мить дівчина забула про те, що вирішила ховати від мене свої емоції, пелена спала і я побачила, як її тіло буквально розливається хвилями злості. Тигран їй не поступався, та випромінював він не злість, ні. Презирство. І Златодара це відчувала, не могла не відчувати. І це ранило її найбільше. Бо злість викликає супротив, а презирство… Образу.

Ображена жінка.

Ображена чаклунка.

— Одного разу я повірив подружці. Пам’ятаєш, чим це закінчилось, Златодаро?

— Тим, що ти мене зрадив.

— Це ти мене зрадила.

Ого.

Не знаю, як я вгадала цю мить, а може, й не вгадала. Здавалось, я просто знала, що це трапиться, бо встигла схопитись зі свого місця і підбігти до Златодари й Тиграна за мить до незворотного. Образа і злість в серці дівчини закрутились у страшний коловорот, змішаний з чорним фізичним болем, що розривав її груди, і, ставши багряним, сповненим сили променем, вирвався з її тіла разом зі злісним вигуком.

Я простягла руку і вхопила промінь, водночас неймовірно боячись того, що він може зробити з моїм тілом. І страх, відчуття небезпеки та прагнення самозбереження неймовірним чином ніби обгорнули мою долоню невидимою рукавичкою. Не відчуваючи болю, я смикнула промінь, ніби вириваючи його з грудей Златодари, і кинула в стелю.

БА-БАХ!

Тигран ледь встиг збити мене з ніг, перш ніж здоровенний шмат печерної стелі приземлився на мою нещасну голову. Ми впали на підлогу і я боляче вдарилась потилицею, та свідомості, на щастя, не втратила. Перед очима замиготіло, а за якусь мить побачила над собою злякане обличчя Тиграна:

— Ти жива?!

— Здається. Я… ти… Златодара!

Не зовсім коректно відштовхнувши Тиграна, я зірвалась на ноги і, хитаючись, кинулась туди, де під розсипом каменів та залишками столу лежало тіло в білій сукні. Я відчувала її біль — тільки біль, ніякої злості, ніякої образи. Златодара важко дихала, а ногу їй придавило столом, на який впало кілька брил зі стелі, де тепер красувалась широка тріщина. Благо, що нас не засипало цілком, адже стеля могла зовсім впасти.

Я впала навколішки біля дівчини і побачила, що сукня на грудях в неї почервоніла від крові.

— Що я наробила?!..

Дівчина хотіла щось сказати, та закашлялась і не змогла. Схоже, я перехопила не лише її емоції — я зранила її фізично.

У паніці я озирнулась на Тиграна — він похитав головою. Був блідий, як смерть.

— Ти нічого не вдієш…

Нічого не вдію? Вмирає людина — людина, яку я поранила, в чиїй смерті я буду винна… Хвилі її болю били мене по обличчю, а кривава пляма на грудях збільшувалась. І знову, як у мить, коли я схопила її емоції та висмикнула назовні, я відчула, що маю робити. А може, це завжди знав Стожар у мені.

Я поклала тремтячу руку на її груди, відчуваючи, як б’є в долоню тепла кров. Але не ці відчуття я шукала. Треба було зцілити її. Та я не могла зробити цього, не відчувши того, що шукала.

Ось він, темний згусток. Десь у неї в серці. Він повсякчас завдавав їй болю, а зараз почав убивати, не дозволяючи серцю нормально качати кров після травми, блокуючи його удари, пожираючи залишки життя.

Заплющивши очі, щоб не бачити крові, я намацала промінчик, чи радше щупальце — чорне, жорстке. Насправді його не було видно, я знала це — та це щупальце існувало, воно вело до згустку, було його частинкою і допомагало мені знайти ваду.

Вкрай обережно я потягла щупальце і відчула, що рука стає кам’яною. Та в цю мить серце Златодари зробило сильніший удар. І це дало мені сили — вхопивши міцно темну нитку, я рвонула її.

І висмикнула з тіла дівчини! Златодара здавлено скрикнула. В моїй руці було щось невелике і криваве.

Я нічого не встигла з ним зробити — бо раптом відчула, що вже не рука кам’яніє, а мої легені перестають впускати повітря. Перед очима потемніло, в грудях пекуче заболіло — а тоді мене огорнула важка пітьма.

Розділ 7

Насправді, коли прокидаєшся, обплутана колючими трояндовими пагонами, — то це не найгірше, що може трапитись у житті. Це вже повірте. Бо з колючок ще можна вирватись, хай з болем, та можна.

А коли ти в полоні у болю, що сковує зсередини, — це зовсім інша справа. Бо із собою завше найважче боротись.

Я поринала в темряву та виринала з неї, одразу опиняючись у пеклі. Спасіння не було — або миті поза свідомістю, в нестямі, або — в лещатах нестерпного болю, що розривав груди. Губи пересохли, я відчувала скрипіння піску на зубах, а ще моє тіло спітніло і було гаряче. Кінчики пальців дивно поколювали і у мареннях чомусь здавалось, що зараз вони розсипляться; це лякало мене десь на задвірках втомленої муками свідомості. А ще то тут, то там я чула або лагідний голос якоїсь жінки, що називала мене донькою, — мабуть, це була моя мати, та я ніяк не могла пригадати її обличчя, — або вкрадливий, звабливий голос якогось чоловіка. І мимоволі я пригадувала його очі — та не більше. Вони були чорними. А потім ставали раптом очима Тиграновими — стурбованими, добрими. І я чула, як він просив мене триматись, але не могла нічого відповісти — язик зводило судомою. А ще я ловила вдалині голос Волі — і те саме прохання. Триматись. Боротись.

І я боролась. Бо хай яким страшним був біль, але темрява лякала більше. Я відчувала, що як піддамся спокусі там лишитись, сховатись від болю — то так воно і станеться, тільки я ніколи вже не повернусь. Просто помру. Терпіла. Здається, що минуло кілька століть, коли, зрештою, темрява почала відступати, а біль перестав бути таким нещадним.

І одного разу я прокинулась, не відчуваючи його більше. Вгорі була сіра кам’яна стеля, десь праворуч сяяло неяскраве світло, а в повітрі витали запахи трав. Я спробувала здійняти руку — та не змогла. Не вистачило сили. Тільки пальці трішки смикнулись — і одразу ж почувся результат.

— Невже отямилась?

Лагідне, схвильоване обличчя Волі аж засяяло, коли вона схилилась наді мною.

— Дівчинко моя… яка я рада!

Я хотіла щось спитати, та з горла вирвалось тільки якесь сичання. Воля правильно його зрозуміла — і за мить піднесла мені до губ горня з водою, іншою рукою припіднявши мені голову.

Я зробила кілька ковтків і мені здалось, що я заново народилась, таким прекрасним було відчуття прохолодної водички в роті.

— Як довго я була без тями?

— Доволі довго. Але тепер все гаразд. Ти вирвалась із полону пітьми. Тепер все буде добре.

— Вона отямилась?

Поряд з Волею з’явилось обличчя Тиграна. Він усміхався — але усмішка ця була невпевненою.

— Як ти?

— Жахливо, — просипіла я.

— Побудь з нею, я зараз прийду, — мовила Воля і кудись зникла. Тигран лагідно торкнувся моєї щоки.

— Як Златодара?

— З нею все добре. Значно краще, ніж з тобою, — сказав він із несподіваною злістю.

Неймовірним зусиллям я зуміла підняти руку і торкнутись його пальців.

— Не злись. Її мучив біль, тому вона була такою злою.

— Я не злюсь. Просто ти мало не вмерла.

— Але я жива.

Вернулась Воля і примусила мене випити якусь гіркувату, але холодну рідину. Я мало не поперхнулась.

— Що це?..

— Додасть тобі сили.

Не скажу, що відвар чимось поміг, але присутність друзів явно заспокоювала.

— Що сталось? Що я з нею зробила?

— Врятувала життя, — буркнув Тигран, а тоді взяв мою руку і легенько поцілував. — Своїми чарівними руками.

Я відчула, як до щік мені прилинула кров.

— Своїм чарівним і милосердним серцем, — додала Воля, погладивши мене по голові. Якби я була котиком, то б замуркотіла від їхніх ніжностей, їй-богу. В грудях стало добре і тепло, незважаючи на слабкість. Болю наче й не було.

— У Златодари було хворе серце. З народження. Кілька років тому хвороба загострилась, — Воля чомусь поглянула на Тиграна і той, на моє здивування, понуро опустив голову. — 3 того часу її мучив біль. А ти її вилікувала. Ніхто не міг, а ти змогла.

— Високою ціною, — тихо мовив хлопець. Я стиснула його руку.

— Про що ти?

Воля зітхнула, коли Тигран не відповів.

— Ти всотала її хворобу, витягла з тіла і ввібрала в своє. Ми думали, що помреш. Ти боролась з хворобою два тижні. З трудом вдавалось тебе поїти відварами, які мали б допомогти, та ти зцілилась сама. Але це було жахливо. Ти не приходила до тями і металась у гарячці. Аж нарешті почала заспокоюватись десь позавчора, — жінка стиснула другу мою руку.

Якусь мить тривала мовчанка і я намагалась переварити все, що почула.

— Я можу зціляти людей від смертельних хвороб?

— Я хочу взяти з тебе обіцянку, що ти ніколи так більше не робитимеш, — мовив раптом Тигран.

Я здивувалась.

— Але хіба ж це не чудово?

Хлопець поглянув на Волю і вона похитала головою.

— Насправді тобі пощастило. Більшість хвороб вб’ють тебе, яким би сильним чарівником ти не стала. Не можна так робити. Стожари не можуть знищити смертельну хворобу в чужому тілі — вміють тільки перетягти в своє. А що з цього виходить, ти відчула на собі.

— Тобто, навіть якщо якась дитина чи…

— Твоє життя цінніше за інші. Ніколи так не роби, добре? Обіцяєш? — перебив мене схвильовано Тигран.

— Ні, — мовила я тихо.

Чим заслужила важке зітхання.

— Я хочу її побачити, — сказала я. Куди й поділась моя неприязнь до Златодари! Я врятувала їй життя і це породило в мені якісь настільки дивні відчуття і таке прагнення на власні очі переконатись, що з дівчиною все гаразд, що в цю мить мене перестала цікавити навіть причина їхньої з Тиграном боротьби.

— Побачиш. Але спершу маєш одужати, гаразд? — мовила лагідно Воля.

— Гаразд.

* * *

Прийшовши до тями, решту шляху до одужання я здолала швидко. Тепле вологе повітря печер, дбайлива допомога Волі та підтримка інших мешканців підземель додавали мені сил. Тому вже на третій день після повернення до свідомого існування я повернулась до своєї кімнати, а ще — до звичних повсякденних турбот. Часом ще паморочилось у голові, бувало, важко йти, та загалом самопочуття врегулювалось.

За усі дні, що минули, я не бачила Златодари — і непокоїлась. Які б стосунки між нами не були до того, та я все змінила. І хотіла впевнитись, що з дівчиною все гаразд. Воля мені сказала, що та поки в своїй кімнаті і не хоче нікого бачити, що б це не означало; тому я змирилась. Принаймні поки.

Бо в моєму звичному житті сталась ще одна зміна — повернувся у Павутиння той, кого я і чекала, і водночас остерігалась: Ждан.

Його волосся, зібране в хвостик на потилиці, трохи відросло, а світло-карі очі дивились уважно, як і в першу нашу зустріч. Було видно, що чоловік тільки з дороги — його одяг був вогким від дощу, а сам Ждан виглядав втомленим і невиспаним. Та попри це, так само, як колись у лісі я відчула небезпеку, що йшла від дарвенхардця, я відчувала силу, що йшла від Ждана. Не знаю, за які заслуги його обрали головним у Раді, та особисто для мене інтуїції було достатньо, щоб визнати: переді мною — безумовний лідер.

І вдруге риси його обличчя видались мені наче знайомими.

— Привіт, Стожаре, — мовив він тихо, зайшовши до лабораторії Волі. Я саме сиділа там сама — Златодара ще не повернулась до нас, а стара цілителька пішла десь у справах. Я мимоволі здригнулась від несподіванки, хоч голос чоловіка і був тихим та спокійним. Я одвела погляд від уже двадцятої сторінки книги Стожарів — і звично стерла сльози з лиця.

Чоловік вивчав моє обличчя.

— Привіт, Ждане.

— Мені казали, що ти хворіла.

— Застудилась, — невідомо чому збрехала я. Голос мій прозвучав доволі іронічно.

Несподівано аура сили довкола Ждана видала його цікавість.

— Не знав, що можна застудити серце.

— Мабуть, можна. Мало б допомогти свіже повітря. А мені казали, що ти єдиний тут, хто може дозволити прогулятись нагорі, — не стала зволікати я.

Ждан підійшов і сів навпроти мене. Під столом наші коліна торкнулись одне одного і я ледь втрималась, щоб не відсунутись.

— Ти не виглядаєш такою, що потребує дозволу.

— Але я маю бути ввічливою з тими, хто надав мені притулок і захисток.

— Правильно, — чоловік перевів погляд з мого обличчя на книгу Стожарів. — Як успіхи?

— Під кінець дня мені здається, що я сліпну, — призналась я.

— Я дещо тобі приніс. Довелось довго шукати цю річ, та я її знайшов, — чоловік порився у кишені куртки і дістав якийсь невеликий овальний предмет, загорнений в темну тканину. Простягнув мені: — Тільки обережно.

Я взяла річ, розгорнула, і побачила скельце.

— Скло? — здивувалась я.

— Кришталь Стожарів. Помагає читати такі книги, як ця, і взагалі є досить сильною річчю. Допоможе тобі концентрувати власну силу і бути менш розсіяною. Рідкісна річ, хоч кажуть, що раніше кожен Стожар мав таку. Його тримали в селі вигнанців за багато днів ходу звідси. Я був там ще малим, а тому трохи втратив час, згадуючи дорогу. Сподіваюсь, тобі пригодиться.

— Дякую, — я не знала, що ще сказати. Це було трохи дивно. Я ніби й не відчувала загрози з боку Ждана, і розмовляли ми нормально. А ще він потратив кілька тижнів на пошуки амулета для мене. Однак те, що ні Тигран, ні Либідь не хотіли говорити про Радника, а ще загальне побоювання перед його персоною примушували мене бути обережною.

— Чи винна я щось за цей Кришталь? — вирішила я уточнити про всяк випадок.

— Ти повсякчас очікуєш, що тебе використають для своєї вигоди? — спитав Ждан, ніскільки не здивувавшись, а навіть усміхнувшись кутиком рота.

— Не те, щоб кожної миті, але буває.

— Тобі нічого переживати. Якщо мені щось буде потрібно, я попрошу, але конкретно за цю річ ти мені поки нічого не винна.

«Поки».

— Гаразд, — стенула я плечима.

Ждан втомлено провів долонею по обличчю і позіхнув.

— Я радий, що ти тут, Стожаре. Особливо в такі дні, коли над нами вирує злива і в Павутинні всі готуються до важкої зими.

— То як щодо мого першого питання? — нагадала я. — Я хочу вийти нагору.

— Гаразд, — просто сказав чоловік. — Але лише зі мною. І тоді, коли мине дощ і земля вкриється першою памороззю.

— Чому так?

— Я втомився від цього нестерпного і всюдисущого болота. А ще йдучи сюди, ти застала останні спокійні дні в лісі. Тепер там неймовірно холодно, мокро і небезпечно. Багато звірів пішли в тепліші краї і навіть вдень можна натрапити на голодних хижаків, що лишились без здобичі. Я хочу бути впевненим, що ти в безпеці.

Якусь мить я мовчала, не знаючи, що відчуваю. З одного боку, я просто неймовірно хотіла нагору. З іншого — чи варто аж так довіряти Жданові, йдучи з ним вдвох з безпечного Павутиння до сповненого небезпек лісу?

— Я хочу, щоб з нами пішов Тигран, — мовила я.

Ждан криво усміхнувся.

— Не довіряєш мені?

— Справа не в цьому. А в тому, що я йому довіряю, — проронила я. Чоловік засміявся і кивнув.

— Воля Стожара. Я згоден.

* * *

Я певний час стояла і не наважувалась смикнути за мотузку з дзвоником. Але зрештою вирішила, що раз прийшла, то слід це зробити, бо виглядаю дурнувато.

Дзвоник легенько дзенькнув. Відповіді не почула.

Я почекала трошки і знову дзеленькнула. А тоді мовила в коричневу ширму:

— Златодаро, я розумію, що ти можеш не хотіти мене бачити, але мені треба знати, що з тобою все гаразд.

Знову ніякої відповіді.

«Може, вона кудись відійшла?»

Я повернулась, щоб піти, а тоді раптом з-за ширми пролунав невпевнений голос:

— Заходь.

Я відсунула ширму і зайшла до кімнати Златодари.

Дівчина сиділа на матраці, обхопивши руками коліна. Вона була одягнена в чорні штани і білу туніку — я помітила, що білий взагалі досить часто фігурує в гардеробі Златодари, а тому є, мабуть, її улюбленим кольором. Хоч як вона умудрялась не забруднити його тут, під землею, видавалось мені загадкою.

Я потупцяла біля входу, а тоді підійшла і сіла на землю поряд з дівчиною. Вона дивилась кудись вбік.

— Як ти почуваєшся?

— Усе добре, дякую.

— Нічого не болить?

— Ти мене зцілила.

Якусь мить ми мовчали.

— Що ж, рада це чути. Мабуть, я піду, — мовила я непевно. Я не знала, про що ще можна її спитати. Златодара видавалась апатичною і наче перебувала вві сні. Може, не слід було й приходити?

Я почала вставати, як тут міцна, але ніжна рука вхопила мене з зап’ястя. Я поглянула на Златодару — дівчина дивилась на мене, а по її щоках текли сльози.

— Вибач, що так поводилась з тобою.

— Нічого страшного.

— Ні, справді. Мені страшенно соромно. Я заздрила тобі і ревнувала Тиграна. А ти навіть секунди не вагалась, рятуючи мене, і мало не померла через це.

У мене в голові щось аж дзеленькнуло від її відвертості. Я почувалась зніяковіло і не знала, що сказати.

А тому я просто її обійняла.

— Усе буде гаразд. Ми обоє здорові, — прошепотіла я. — І ти ні в чому не винна. Зрозуміло?

— Так.

Розділ 8

Я навіть не знаю, що можна сказати про наші нові зі Златодарою стосунки. Я отримала друга, який — як це ідіотично, мабуть, прозвучить — ну зовсім не вмів дружити.

Воно, в принципі, не дивно. Горда і хамовита, Златодара, скоріш за все, просто не мала шансу з кимось порозумітись. Але тут з’явилась я, врятувала їй життя — і ось зустрічайте геть оновлену людину.

Тепер у мене було аж дві подруги, що для дівчини, яка не пам’ятає, як її звуть, зовсім непогано. Перша, Либідь, дуже не любила другу, Златодару, і навпаки. Тому посиденьок утрьох чекати було годі. Але ми справлялись.

З Либіддю ми снідали, обідали, вечеряли і часто просто гуляли. Зі Златодарою ж бачились переважно в кімнатах Волі — і скажу, що проводити там час без постійних шпильок та злісних поглядів стало значно приємніше. Часом ми розмовляли про роботу, навчання у Волі, а іноді Златодара розповідала щось про себе — якісь незначні дрібниці, на кшталт улюблених страв чи випадків з дитинства. Ми ніколи не говорили про Тиграна, хоч я знала, що коли-небудь муситиму дізнатись, що ж між ними сталось. Це питання гризло мене, як черв’ячок.

Тим не менш, поки все було дуже навіть непогано. Взагалі Златодара, отримавши новий шанс на життя, стала якоюсь тихішою і смирнішою. І тільки якийсь далекий вогник у неї в очах не давав мені забути про те, що переді мною — горда і свавільна особистість. І я була цьому рада.

З Тиграном все було значно складніше. Ні, між нами нічого особливо не змінилось, проте він ще більше озлобився на Златодару після тих подій, що завдавало мені болю. Врятувавши дівчину і здружившись із нею, я часом навіть сумнівалась, кого б стала захищати в разі сутички — її чи Тиграна. Останній був моїм другом і довіреною особою, але мій магічний вчинок заклав між мною і дівчиною якісь дивовижні узи, тож я почувалась трохи відповідальною за неї. На щастя, коли Тигран і Златодара перетинались, то навіть не розмовляли, а значить і не сварились.

* * *

За два тижні після мого одужання, одного вечора, у моїй кімнаті задзеленчав дзвоник.

— Хто там? — спитала я, йдучи до «дверей».

— Ждан.

Я відсунула завісу.

— Можна зайти?

— Так, звичайно.

Чоловік окинув поглядом мою кімнату. Він виглядав втомленим — як і зазвичай в ті рідкісні моменти, що я його бачила. Чим він займається?

— Тобі тут зручно? Можна знайти більшу кімнату, в іншому секторі.

— Дякую, все чудово.

— У тебе тут неподалік живуть друзі?

— Так.

Справді, в цьому секторі мешкали і Либідь з Тиграном, і Златодара — в найвіддаленішому коридорі.

— Зрозуміло. Я прийшов з гарною звісткою.

— Ми йдемо гуляти?

Ждан усміхнувся моїй радості. Я мимоволі усвідомила, що усмішка в нього дуже гарна, коли не іронічна.

— Так. Я вже повідомив Тиграна. Завтра вранці тобі підходить?

— Будь-коли підходить, — мовила я втішено.

— Добре. Одягайся тепло і візьми ось це. Можеш сховати в халяву чобота. Звісно, ми з Тиграном будемо поряд, та про всяк випадок перестрахуймося.

Ждан простягнув мені тонкий ніж. Я взяла його. На рукоятці було вигравіювано ініціали «КЗ».

— Чий це ніж?

— Прекрасної людини, яка вже давно померла, на жаль. Він дуже делікатний, якраз для такої дівчини, як ти.

— Дякую.

Ждан, здавалось, хотів іще щось сказати, але передумав.

— До завтра. Стожаре.

— До завтра.

* * *

Ми прямували до річки.

Я не могла надихатись. Повітря було морозним і чудовим, височенні дерева довкола вкрились інеєм, а земля замерзла. Сніг ще не випав, тож крокувати було легко. Та попри все, я не могла йти швидко — по-перше, не могла надивитись на світ білий і це неабияк відволікало від, власне, ходьби, а по-друге — я почувалась хай і щасливою, проте втомленою.

І Тигран це помітив.

Десь над головою спурхнула з гілки на гілку пташка і я підняла погляд вгору. Каптур зісковзнув з голови і хлопець миттєвим рухом закинув мені його назад. Я засміялась:

— Не розтану!

— Ти можеш застудитись. Ти ще слабка.

— Не слабка.

— Справді? — іронічно спитав Тигран. — Я бачив тебе сильною, коли ми йшли сюди від Трояндового пагорба. А сьогодні ти задихалась, підіймаючись на поверхню.

— Таких довгих сходів я ще не зустрічала, — образилась я.

— Або ти цього не пам’ятаєш.

— А чому троянди на тому пагорбі не в’януть? Воля якось згадувала про це.

— Там зник останній Стожар. Коли белати захопили Патрію. Він утік на пагорб і після того його не бачили. Кажуть, той чоловік перетворився у кущ і тому той не в’яне, бо наділений магією. Насправді той пагорб лякає усіх. Не уявляю, як ти там опинилась.

— Може, так мало статись, що новий Стожар з’явився там, де зник останній, — тихо мовив Ждан не обертаючись. Він ішов трохи попереду від самого початку прогулянки.

— А Патрія велика? — допитувалась я.

— Якщо йти пішки, то за три місяці можна досягти північного кордону.

— А Циркута?

Тигран на мить задумався.

— Патрія не є найбільшою її частиною.

Я присвиснула.

— Як вони все контролюють?

— Белати?

— Так. Невже їх так багато?

— Насправді багато. Але справа не в цьому. Якщо хвороба вражає ногу, її можна відрізати і решта тіла буде здоровою. Та коли хвороба контролює мозок і серце — від цього нікуди не подінешся. Белати завжди були сильними стратегами і мали відмінну дисципліну. Вони повсякчас у стані бойової готовності. В цьому їхня перевага. У них прекрасна армія.

— Дарвенхардці?

— Ні. Я маю на увазі армію із сервусів, жителів підкорених країн. Одна дитина з кожної сім’ї обов’язково вчиться у військовій школі, а тоді відбуває службу протягом десяти років. Цих солдатів відправляють у віддалені райони, щоб вони не шкодували населення, яке триматимуть в узді.

— І ніхто не перечить цьому порядку? Самі солдати…

— Були випадки, особливо в перше століття після завоювання. У цих вояків просто знищували родини. Або й усі села чи містечка, з яких вони походили. Ти можеш беззаперечно плисти проти течії, якщо тобі немає чого боятись. Але навіть найсміливіший повстанець не переступить через життя своїх рідних. Хоча, звісно, бувають винятки. Правда, Ждане?

Тигран поглянув на чоловіка, що на останніх словах обернувся і подивився на нас важким поглядом:

— Іноді бувають, — погодився він.

— Що з вами обома? — роздратувалась я.

— Давня справа, — холодно мовив Ждан і пішов далі.

Я спохмурніла. Їхні стосунки додавали ложку дьогтю до мого прекрасного настрою.

За весь час нашої мандрівки вони більше ні словом не обмовились. Мимоволі я почала зауважувати дивні емоційні нитки, що пов’язували цих двох, але поки не наважувалась їх розплутувати. Якщо Тигран захоче, то хай сам мені розповість про те, що між ними сталося. Мені здавалось нечесним дізнаватись про все без його згоди.

Втім, я забула про все, почувши шум води, що наближався.

— Вже недалеко, — мовив з усмішкою Тигран.

Ми вийшли на широченну кам’янисту галявину. Посередині її перетинала широка бурхлива ріка. Та навіть не це прикувало мій погляд — метрів за триста праворуч був водоспад, що зривався вниз, стікаючи кам’яним обличчям велета з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима. Те обличчя буквально лежало на дні річки, а ніс виступав з води. Я здригнулась.

— Це… це… страшно, — прошепотіла я зупинившись. Тигран усміхнувся і обійняв мене за плечі.

— Я знав, що тобі сподобається.

— Це місце має якусь назву?

— Спраглий Мисливець, — мовив Ждан, а тоді підійшов до якогось каменя і сів, простягнувши перед собою довгі ноги. — Так називається водоспад. А річка називається Дівчиною… Я посиджу тут і попильную. А ви собі йдіть до води, якщо хочете.

Я не стала зволікати і потягла Тиграна вперед.

— Чому саме Дівчина? — спитала я, підходячи до води.

— Бо норовиста і ніжна водночас, я гадаю. Це завжди приваблює в дівчатах, — сказав хлопець з усмішкою. Я не знати чому, зашарілась.

Ми підійшли до води, але я не наважувалась поглянути донизу. Так давно хотіла побачити своє обличчя. Біля берега річка була досить спокійною, і мала можливість себе розгледіти. Та в останню мить завагалась.

— А я норовиста і ніжна?

— Ти? Перше не викликає сумніву.

— А друге?

— Я ще не мав змоги перевірити. Та зараз ти схвильована і я навіть здогадуюсь, чому.

Хлопець раптом взяв мене за руку і лагідно провів пальцями по зап’ястку.

— У цьому немає потреби. Заспокойся.

Я подивилась на нього. Тигранові сірі очі, здавалось, відбивали похмурі небеса. Але дарували тепло, як і завжди. Це було дивовижним у ньому.

— Чому ж я схвильована?

— Бо ти хочеш подивитись на своє відображення, а не наважуєшся. Либідь казала, що ти просила дзеркало. То чому ж ти зараз дивишся будь-куди, а не на воду, де зможеш побачити себе?

— Що, як це нашкодить?

— Як саме?

— Я не знаю, — прошепотіла я.

— То давай подивимось разом.

Якусь мить я ще вагалась, а тоді кивнула.

І перевела погляд з Тиграна на воду біля своїх ніг.

Щойно я поглянула на своє відображення, як поряд з моїм лицем у воді впала перша сніжинка.

* * *

Дивовижно, але було одне питання, в якому Тигран та Ждан одразу ж дійшли згоди — снігопад треба перечекати в захищеному місці. Не скажу, що зраділа перспективі сидіння у лісі в сутінках, але снігу за годину нападало по коліна, та й вітер здійнявся не на жарт. А тому чоловіки вирішили, що чекати в укритті ми будемо до ранку.

Неподалік Спраглого Мисливця височіли скелі — звичайні, без облич. В одній із них була печера, де ми і заховались від хурделиці — Ждан розпалив вогонь, назбиравши під пишними гілками сосен сухе гілля, а в сумці Тиграна, яку він прихопив із собою, виявились досить непогані хлібці і фляга з чимось ароматним, солодкуватим і, схоже, алкогольним, що дуже тішило після прогулянки на холоді.

Ми сиділи в печерці, освітленій тріскотливим вогнем, і я розглядала своїх супутників. Ждан чомусь викликав у мене в голові слово «варяг», що б воно не означало, — міцний, широкоплечий, вищий за мене на голову. Його світла борода була заплетена в косичку, а карі очі дивились на вихід з печери — наче й спокійно, проте уважно.

Тигран же справді нагадував великого кота — він рухався найтихіше з нас трьох і був навдивовижу граційним у будь-якому русі. Він навіть гілки у вогонь підкидав якимись такими плавними рухами, що я завмирала, спостерігаючи за його руками. Тигран був трохи нижчим і худорлявішим за Ждана, проте я не могла не помітити схожості в їхній енергетиці. Ще один лідер. І якийсь наче розлючений, коли дивиться на іншого.

Щойно помітила це, перевела погляд на вогонь. Не варто…

Жоден з них не поцікавився, чи сподобалось мені моє відображення в річці. Я слухала її шум, що долинав до печери крізь завивання вітру, і розуміла, що не могла б дати однозначної відповіді.


Я була вродлива. Звісно, я не можу бути геть об’єктивною в судженнях про себе, та все ж… Я зустрічала багатьох жінок і дівчат у Павутинні, та й мої подруги були красивими… Либідь взагалі уміла усміхнутись так, що ніби квіти довкола розквітали. До того ж, я повсякчас помічала її схожість із привабливим братом… а Златодара хоч і відштовхувала своєю вродженою агресивністю, але риси обличчя в неї були по-королівському прекрасні — ідеальний овал обличчя, гарненький носик, в міру пухкі уста. І все ж…

Овал мого обличчя був ідеальнішим.

Великі карі очі та чорне, як ніч, пряме волосся. Я аж нахилилась до води, щоб переконатись, чи справді мої вії, як здалося спершу, — довгі та густі, і такі ж чорні, як і волосся, та ідеальні дуги брів. Шкіра — ніжна, без недоліків. Губи — не дуже пухкі, вишневого кольору. На щоках не проступали ямочки від усмішки, але вони були б навіть зайвими. Ніс — прямий, акуратний. Здавалось, на мене з води дивиться не дівчина, а якась загадкова, чарівна русалка.

Але не добра і привітна, а прекрасна і холодна, наче мармурова статуя.

У моєму погляді були тільки сум і холод. Я навіть усміхнулась, аби це змінилось — та губи вигнулись у гарну, неживу усмішку.

Дивилась я на себе недовго.


— Чи допоміг Кришталь Стожарів? Я повсякчас забуваю спитати.

— Я більше не плачу. Спасибі, — мовила я, полегшено зітхнувши. Голос Ждана вивів мене з важких роздумів.

— От і добре. Тигране, вартуєш першим. Я подрімаю кілька годин. Ясно?

— Так, — сказав Тигран.

На відміну від Ждана, я ще зовсім не хотіла спати. Але спина і ноги після мандрівки лісом боліли, тому я вирішила, що лягти не завадить.

Я поміркувала, що на підлозі моїй бідній голові буде холодно, тож поклала її на коліна Тигранові.

Я не бачила його обличчя, бо повернулась до вогню, але відчула, як він усміхнувся.

А тоді раптом розплів мою косу і почав бавитись з волоссям.

— Я не взяла гребінця. Буду завтра схожа на чудовисько.

— Ну то й що. Згадаємо нашу першу зустріч. Ти тоді ще й у землі була і вся обдряпана, — мовив він тихо, перебираючи пасма. — А взагалі ти мене недооцінюєш. У мене ж сестра молодша. Знаєш, скільки разів я плів їй косички?

— Не уявляю, — усміхнулась я. Ми трохи помовчали.

— Ти щось притихла після того, як поглянула на своє відображення. Ти собі не сподобалась?

— Не дуже.

— Це жахливо. І що ж не так? Оченята чи носик?

Я махнула рукою, аби дати йому щигля в ніс, але промазала і влучила в око. Тигран зойкнув і на мить випустив моє волосся.

— А от нема чого знущатись. Я досить гарна. Просто мені не сподобався мій погляд, зрозуміло?

Тигран знову взявся за моє волосся.

— А що з ним?

— Не знаю. Сумний, чи що. Якийсь неживий.

— Нормальний в тебе погляд, не вигадуй. Просто ти дивилась на себе вперше і була настороженою. Це природно.

— Ну, ти б собі теж не сподобався, якби дивився холодно на себе, правда?

— Дай руку.

— Нащо?

— Дай.

Я підкорилася.

Тигран потримав її, а тоді відпустив.

— І що це тобі дало?

— У тебе навіть руки тепліші за мої. І погляд теж дуже теплий.

Я мимоволі усміхнулась.

— Порівняв.

— Сперечаєшся із Шукачем?

— Сперечаєшся зі Стожаром?

— Я — старший.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вередлива, як маля.

Я набурмосилась. Хоч мені було приємно, що для нього я не така холодна, як здалась собі.

— А коли я злюсь? Виглядаю дуже лихою?

Тигран засміявся. Я швидко зиркнула на нього.

— Що?

— Пам’ятаєш, як Златодара сказала під час вашої першої зустрічі, що виколе тобі очі?

— Ну?

— От ти виглядаєш страшнішою, коли злишся. В рази. І я серйозно. Я не знаю, в кого з вас сильніший характер, але точно бачу, що ти їй не поступаєшся. А я Златодару, попри все, поважаю.

— Ти мене боїшся? Я відчуваю, що дехто боїться, — зронила я несміливо.

На щастя, Тигран не став кепкувати.

— Тебе треба боятись, ти — найсильніша людина в усій Циркуті. Та попри все — і найвразливіша… Та навіть без цього… я тебе не боюсь.

— Чому?

— А мені варто?

— Ні. Звичайно, ні.

Здається, він справді плів мені кіски. Я поглянула на Ждана — той лежав на спині, простягнувшись впоперек печери найближче до виходу. Лице його було спокійним і мирним. Може, дійсно спить, а може, прикидається.

Сильний порив вітру надворі сколихнув на мить полум’я вогнища. Я заморгала.

— Розкажи щось, ти ж Шукач. Напевне, багато чого знаєш і бачив.

— Що тебе цікавить?

— Патрія. Як далеко ти заходив?

— Я був у столиці Патрії — Колісії. Це місто лежить за два місяці мандрівки звідси, на півночі. Гарне місто, величезне, усе на пагорбах, оточене мурами, які збудовано ще до завоювання Патрії. Колісія означає «пагорб», назву міста белати навіть не змінювали, бо кращої не придумаєш. У Колісії живе велика кількість людей з усієї Циркути — белати, патрійці, горти та староти, що мешкають іще далі на північ, піфи зі сходу, зрештою, ще багато хто. Купці, воїни, ремісники. Багатьох іноземців переселили до Колісії для того, аби «розбавити» патрійське населення, а багатьох патрійців виселили в інші частини Циркути. Я ніколи не був далі Патрії.

— А що ти робив у Колісії? — я лягла на спину і повернула голову так, щоб бачити Тиграна. Він сидів із задумливим виразом обличчя, вочевидь, згадуючи часи своїх мандрівок.

— Це була моя перша втеча з дому. Про другу ти вже знаєш.

— Ого. Тебе ж могли спіймати!

— Але не спіймали.

— А чому ти втік? — я вирішила, що ми вже достатньо знайомі, аби зважитись на такі запитання. — Був важким підлітком?

— Можна і так сказати. Моя мама померла і я… мені було п’ятнадцять, від горя трохи зірвало дах. Кинувся в мандрівку Патрією, потім — лісами. Подобалось жити наодинці і в постійній напрузі та боротьбі за виживання. Я в Колісії прожив майже тиждень. Найнявся мити посуд в одній таверні. Дивовижно, але у великому місті виявилось напрочуд легко сховатись. Там стільки жебраків і бідноти, що сторожі на голодного розпатланого хлопчиська і уваги не звернули. Але мені швидко остогидло життя в столиці — надто вона гомінка і подекуди смердюча, і я знову подався в степи Патрії. Мандрівка лісами була радше відпочинком — не треба було весь час ховатись, лякатись белатів, красти їжу. Але тоді я відчув, що дичію. Не був у Павутинні понад півроку. Зрештою вирішив повернутися.

Я потягнулась і торкнулась його щоки рукою. Тигран поглянув на мене — у світлі вогнища його очі видавались не сірими, а золотистими.

— Ти казав, що вернувся заради когось. Хто це був?

— Либідь. А ти що думала?

— Може, в тебе була дівчина, я звідки знаю, — усміхнулась я.

— О ні, тоді моя голова не була зайнята такими дурницями. Від дівчат самі проблеми. Не скажу, що зараз ви викликаєте їх менше.

Ми засміялись.

Мені було затишно і тепло. Плащ, в який я загорнулась, оберігав від холоду землі і повітря, на колінах Тиграна голові спочивалось дуже добре. Вогонь потріскував і пахло сосною. Вітер надворі трохи стих і шум ріки та водоспаду став гучнішим.

— А твоя мама? Якою вона була?

— Чудовою. Я вже казав тобі, що діти ростуть до певного віку окремо від батьків. Та вона навідувалась до нас з Либіддю значно частіше за батька. Вона любила нас більше за будь-кого. І це не заважало їй бути Радником і виконувати дуже багато обов’язків. Ви чимось схожі. Моя мама була дуже сильною, і водночас — доброю. Крім того, в них з батьком є ще двоє синів — вони молодші за нас з Либіддю і ще не живуть у Павутинні.

— Як їх звуть?

— Гліб і Вітан. Одному десять, іншому — дев’ять.

— А коли діти повертаються до Павутиння?

— Після дванадцяти років.

— Сумуєш за ними?

— Я їх майже не знаю. Навідувався кілька разів. Але після смерті мами… не міг робити це часто. Чи не хотів. Не знаю.

— Ти звинувачуєш батька в її смерті?

Тигран раптом поглянув на мене не так, як зазвичай, — гостро, насторожено. Я зіщулилась.

— Вибач, я не хотіла… Просто ви…

— Я не хочу про це говорити. Гаразд?

— Добре, пробач. Я не мала… Просто я увесь день відчувала ці струни болю, що вас єднають, але не розуміла, чому. А коли збагнула, то випалила не подумавши. Пробач.

Тигран — Жданів син. Я не хотіла торкатись ниток, що їх єднали, справді не хотіла! І радше не вони підказали мені правду, а те, як Либідь з Тиграном не хотіли говорити про Ждана, а ще — миті, погляди, слова, учинки, що раптом склались у мозаїку в моїй голові.

Я різко сіла, аж в голові запаморочилось. Але моє волосся, з якого Тигран де-не-де понаплітав кісок, зачепилось за пряжку на чоботі хлопця і я своїм ривком мало не зняла сама собі скальп.

Голосно зойкнувши, завмерла.

— Ти що?.. Хочеш голову відірвати собі?..

Тигран акуратно вивільнив моє волосся.

Я випрямилась і знічено на нього подивилась. Хлопець не виглядав роздратованим чи злим, але мені однаково було ніяково.

— Ну і чого ти смикаєшся? Усе гаразд.

Тигран простягнув мені руку і я несміливо вклала в неї свою. Його долоня була більшою і теплішою — збрехав одначе.

Хлопець притягнув мене до себе і обійняв.

— Я не хотіла лізти не в свою справу. Чи образити тебе.

— Щоб мене образити, треба щось більше, аніж Ждан у ролі мого батька.

Я не могла бачити Ждана і тільки тихо сподівалась, що він спить.

Тигран трішки відсторонився і поглянув на мене.

— Лягай і не переймайся, дурненька.

Якусь мить ми так і сиділи — Тигран обіймав мене і був так близько. В мене серце чомусь закалатало швидко-швидко.

Але він не робив нічого, просто дивився на мене — серйозно, спокійно.

Я знову лягла і поклала голову йому на коліна. Зніяковіння минуло.

— Тепер твоя черга щось розповідати, — сказав Тигран.

— Знаю я не так і багато. Здебільшого про Стожарів.

— І що ж ти знаєш про Стожарів?

— Що вони уміли чути думки бджоли і бачити очима змій, мишей, вовків та усіх інших тварин. Відчували биття сердець усіх, кого зустрічали, могли ходити із заплющеними очима, просто відчуваючи нутром, що і де знаходиться, а не бачачи очима.

— Ти пробувала щось робити?

— Трошки… Одного разу почула биття серця Волі. І кілька разів примусила волосся Златодари позеленіти, хоч уявлення не маю, як. Добре, що ми тепер не ворогуємо, бо раніше б Злата видерла мені коси за таке. Тепер тільки сміється.

— Злата? — в голосі Тиграна промайнуло щось дивне. — Вона дозволила тобі так себе називати?

— Згодна, це неймовірно. Але знаєш, вона зовсім непогана насправді. Хоч і вредна.

— Ну, а що далі? Стожари і зелене волосся?

— Ну, я часом наче пальцями пролажу крізь простір… І бачу якісь елементи минулого чи, наприклад, речі, що стоять у кімнаті, стають старішими — вочевидь, це майбутнє. То дуже маленькі миті і вони мене лякають, — на якусь мить я замовкла.

— Розкажи щось, що можна прочитати лише в твоїй книзі. Якщо ти не проти, звісно, — мовив тихо Тигран.

Я усміхнулась.

— Першим Стожаром був Земовит. І, як і я, він не народився надзвичайним. Тривала війна між велетами та людьми й останні значно програвали, сам розумієш, чому. А Земовит був одним із кращих воїнів, він один міг вбити велета, що дуже і дуже непросто. Умілий був — і жорстокий. Його сім’ю знищили велети і Земовит вирішив помститись. Прокрався в село — адже те, що він людина, давало певні переваги в розмірах, а значить — і непомітності. Проник до будинку головного велета — а там — тільки дитина маленька, молодший велетів син, спить. Земовит видерся на колиску, взяв списа — і прицілився дитині в око, бо інакше велета не вбити. А той розплющив очі та як заплаче — та без крику. Тільки сльози, великі, гіркі з очей котились. Здригнувся спис у руках воїна — і не зміг Земовит вбити дитину, хай велета, але невинну ще. Понурився, давай з колиски злазити. А дитина — за ним, нахилилась, і одна її сльозинка впала на Земовита та майже всього його вмила.

— І що ж сталось?

— Недоторканим став Земовит. Де не йшов, ніхто не міг його вразити — жоден велет. Хотів наступити — то падав, вкинути каменюку на Земовита — сам від неї страждав. І там, де проходив чоловік, не могли одне одного кривдити — ні люди, ні велети. Зброя їхня проти них самих оберталась. Так і почався мир — можна сказати, нав’язано. Але ж почався. Війна припинилась. Велети жили собі окремо, люди — собі. Аж тут у Земовита і його нової дружини народився син. Ріс, і було видно, що, як і батько, не такий, як усі. Чув він думки чужі і почуття бачив. Тож міг розсудити, хто що кому винен, хто правий, а хто — ні, хто брехливий, хто — чесний. З мудрим суддею стало ще легше в мирі жити. Потім стали інші діти народжуватись — незвичайні. По дев’ять у століття. Старші передавали знання молодшим, а ті мали і свої особливі риси, не схожі на інших.

— А чому вас Стожарами назвали?

— Я не знаю. Ще не знайшла значення цього слова. Але щось воно мені нагадує, щось забуте…

Ми проговорили довго, аж ніч надворі запала чорнюща і тиха. Здається, снігопад припинився, коли я почала засинати. Тигран щось тихо говорив, перебираючи моє волосся, заколисував мене своїм голосом і рухами, теплом рук і слів.

* * *

Мені марились далекі часи, Земовит і дитина-велет. Снився маленький хлопчик Тигран, якого обіймала мати — її обличчя я роздивитись не могла. Та руки її були такими ніжними і теплими, як і в її сина. Снилась сумна дівчина, з очей якої текли сльози, аж стали річкою, яку заковтував ненажерливий велет, Спраглий Мисливець.

Він усе пив і пив воду, а я стояла на березі, охоплена страхом перед міццю видовища, яке споглядала. Мені було страшно і я закричала.

Аж раптом прокинулась і зрозуміла, що надворі ранок, сніг більше не падає, а я дійсно стою на березі Дівчини та дивлюсь на скелю, що стирчить з води — ніс Спраглого Мисливця.

І кричу, кричу так, що аж вуха закладає.

А за ніс Мисливця хтось тримається. Хтось, до болю знайомий, такий рідний і чужий водночас, хтось, промоклий до нитки. Його зносить течія і він не має сил триматись за скелю, ще трохи — і той хтось зірветься у воду і його поглине не Мисливець, а Дівчина, бо вона з її водоспадом таки єдина, хто тут є ненаситним.

— Стожаре!

Мене хтось хапає за плечі і трусить — стрімко, сильно. Я замовкаю. Нічого не розумію, але вже мовчу. Не пам’ятаю, як тут опинилась.

Ждан…

Повз нас проноситься Тигран — не знаю, коли, але він встиг скинути свій плащ, сумку і навіть чоботи.

Стрибок! Тиграна не видно. Я хапаюсь за Ждана, роздивляючись воду, молюсь невідомо до кого, аби він виплив — і так, Тигран випливає! Далеко від берега, він пливе до Спраглого Мисливця!

Не знаю, як він зумів побороти течію, не знаю, як зумів не тільки сам проплисти річкою, в якій нормальна людина померла б від холоду і знемоги. Але Тигран не тільки повернувся на берег — він виволочив і того чоловіка, що чіплявся за ніс Спраглого Мисливця. Відпихнувши руку Ждана, я підскочила до них і опустилась поряд на коліна.

Незнайомця трусило, він стояв на чотирьох і відкашлював крижану воду. Тремтячи, я простягнула до нього руку — і торкнулась обличчя, примушуючи поглянути на мене.

Гаряча хвиля прокотилась моїм тілом від пальців, якими я торкнулась його щоки. Голову пронизав різкий спалах болю. Я зойкнула і незнайомець підняв голову. Вражено глянув.

— Анна?



Частина 2

Мораль


— Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваши леви лижуть мені ноги.

І ваши слуги насміялись з вас.

Ліна Костенко

Розділ 1

У моєму селі вродливі жінки зазвичай мали дві ролі — або виходили заміж і ростили дітей, або ж ставали коханками белатів. Останнє становище робило менше честі, але давало більший достаток.

Чесно кажучи, я завжди боялась і першого, і другого. Мені видавалося дивним, що доведеться бути слухняною дружиною, виховувати дітей і піклуватись про чоловіка, а ще смиренно працювати на господаря. Та становище ляльки багатія, якому належало наше село, викликало в мене огиду. Моя тітка, мамина сестра, була такою — однією із жінок господаря. Саме жінок, дружина в нього була одна — жорстока і несимпатична Ліса. Та вона мала беззаперечну перевагу над усіма мешканками нашого села — вона була белаткою. Так само, як і її чоловік Киян. І їхні четверо дітей.

А я народилась метейкою. І, ким би я не захотіла бути, метейкою і помру.

Зрештою, коли мені виповнилось п’ятнадцять, я вирішила, що ні дружиною, ні коханкою я не буду. Та й не можу. В Циркуті є закон — одна дитина із сім’ї обов’язково має пройти військову службу і прослужити на благо імперії десять років. Таких воїнів називають сервусами. У моїх батьків було двоє дітей — я та молодший на рік брат Полян. Зазвичай хлопчиків віддають в армію.

Але не все так просто. Мій брат народився хворим і слабким, а тому не пережив би й дороги до військової школи, не те що навчання. Батьки не могли обрати між нами, а тому вибір я зробила сама. На все життя запам’ятаю сльози Поляна і його благання передумати.

— Я все одно помру швидше, ніж інші підлітки. Краще ти лишишся вдома і будеш з батьками. Не хочу бути їхнім тягарем і причиною твого від’їзду. Тебе ж можуть поранити чи… чи… — його мольбу перервав жахливий кашель.

— …чи я вернусь за чотирнадцять років, жива і здорова. Ти ж знаєш, що за гарну службу і платять добре. Я привезу грошей, ми віддамо борги і житимемо в своїй хаті, а не в господаревій. Обіцяй мені триматись і помагати батькам.

— Ханно, я…

— Ти хороший брат, Поляне. І я люблю тебе. Для мене ти зробив би те саме.

Мама плакала не менше, а тато хоч і намагався стримуватись, та повсякчас ходив такий розсіяний і невеселий, що мені аж у грудях все стискалось від їхнього вигляду. Я знала, що батьків брат загинув на службі — це було ще до мого народження. Але люди помирають і в нас у селі, з цим можна тільки змиритись і йти далі.

Останні мої дні перебування під рідною стріхою були такими сповненими жалю і скорботи, наче я вже померла. Напевне, давався взнаки мій паскудний характер, а може, я ще була замала, аби все осягнути, та вже потім, коли минуло вдосталь часу і я із жахом почала усвідомлювати, що забуваю риси облич своїх рідних, прийшло і розуміння того, що треба було тоді сісти і поплакати разом з ними. Але… Вважала, що коли і я плакатиму, то тільки зроблю всім гірше. Я намагалась бути сильною, сміливою і безпристрасною. Напевне, так було правильно. Мій юний вік зіграв зі мною не одну моторошну гру — попри все, що я втрачала і за чим мала шкодувати, я вбачала в своєму від’їзді ще й наявні плюси. Я не буду ні коханкою, ні дружиною, не митиму підлогу в панських покоях, а ще… я вирвусь з того маленького сільця, де росла і зазнала, попри любов близьких, багато лиха і знущань белатів та їхніх прихвоснів. Я жертвувала собою і водночас їхала туди, де могла побачити хоч трохи світу — а тому, коли обличчя моїх рідних, сумні та заплакані, разом з батьківськими обличчями інших підлітків, яких поряд зі мною посадили на віз, зникли вдалині разом з нашим селом, я відчула вину за несподіване полегшення.

Я була і героїнею, і егоїсткою. Гадаю, саме в той день зародилась моя дволикість. Я обрала свій шлях. Плач матері за стіною, кашель Поляна щоночі — все зникало, як щезав за пагорбами мій дім.

Хоча, попри все, життя брата завше було для мене найважливішою причиною від’їзду.

Ha возі нас їхало десять — і навіть один мій знайомий, хлопець із сусіднього села, Адам. Він навіть допоміг мені і моїй сумці вилізти на віз.

Усі їхали бліді та напружені. Я ховала очі — не тому, що плакала, а якраз навпаки. Всі дівчата на возі, крім мене, ридали, і я почувалась ніяково через свої сухі очі.

— Я так і думав, що ти підеш цього року, — мовив раптом Адам. — Ніяк не дочекаюсь, коли одягнеш одну з тих тонких шкільних форм, які, як я чув, носять у Сколісі.

Нічого собі, його почуття гумору ще живе?

— Ти там знаєш, які в Сколісі форми, — буркнула я, але мені трошки полегшало, що поряд сидить хтось і не рюмсає.

Дорога до Сколісу тривала одинадцять днів.

Це були одинадцять днів кошмару.

Мої припаси їжі, які дбайливо наготувала мама, закінчились ще на третій день, тож доводилось харчуватись підгорілою і несмачною кашею, якою пригощали дітей-метеїв провідники-белати, які супроводжували нас до Сколісу. Для себе ж вони смажили соковите м’ясо на вогнищах, а ще забирали в селах, крізь які проїжджали, свіжий хліб. Усе для них було дозволено, могли отримувати, що хотіли. Більшість із провідників були дарвенхардцями і в їхній присутності підлітки-новобранці намагались бути непомітними та тихими.

Щодня вервечка возів з новачками більшала, і ті, що їхали найдовше, виглядали не найкраще. У мене із собою було трохи грошей, але я не збиралась нічого витрачати принаймні до приїзду в школу. Тому доводилось терпіти голод і незгоди.

Ще однією проблемою була ночівля. Ні намети, ні ковдри для нас не були передбачені, а тому доводилось спати на голій землі — сирій, холодній, маючи на собі одну сукню і загорнувшись у запасну. Куртки в мене не було — я, щоб мама не бачила, лишила її вдома, для неї ж, виклавши перед самим від’їздом з торби. В Сколісі мені дадуть новий одяг, а мамі куртка згодиться. Щоночі ми з Адамом спали обійнявшись — так було тепліше. Настав вересень і ночі ставали все холоднішими і непривітнішими, небо чимраз, тим дужче затягувалось хмарами, і за тиждень, зрештою, пішов дощ. Усю ніч просиділи ми, змерзлі та закляклі, в ялиновім гаю, тулячись до стовбурів і потерпаючи від крижаних крапель, які не затримували голчасті дерева. Не знаю, як мені вдалося заснути, але вранці я прокинулась від холоду й голоду, уся мокра і з болем у горлі. До обіду мене мучив кашель і жахливі прогнози боягузок з нашого воза, але день видався теплим, навіть припікало сонце, тож моя застуда, на щастя, швидко минула. Надалі я почувалась добре, на відміну від багатьох інших підлітків, які захворіли і до Сколісу ледь дотягнули.

Вервечка возів, нарешті прибувши до пункту призначення, привезла школі обшарпаних, голодних і смертельно втомлених хлопців та дівчат.

* * *

Масивні круглі колони були першим, що впало мені у вічі. Вони підпирали овальну громіздку будівлю, досягаючи метрів тридцяти, і кінчались аж під скісним дахом, що широким козирком нависав над стінами, в яких було лише кілька вікон на верхніх поверхах. Краплі дощу, що почався ще вночі, робили монументальну будівлю ще похмурішою і моторошнішою. Сонце вже заходило, та в поодиноких вікнах не світився жоден вогник. Школу оточували скелясті пагорби, порослі хвойними деревами і чагарниками. Нещасні і мокрі, ми дивились на Сколіс, що нагадував радше в’язницю для якихось покидьків, аніж навчальний заклад.

— Вишикуватись строєм по двоє! — гаркнув сивоволосий дарвенхардець, — якого я бачила кілька разів під час подорожі. — Речі беріть із собою!

Ми з Адамом встали в стрій, тримаючись за руки, щоб нас, бува, не розділили. Зчинився невеликий шарварок, поки всі вистроїлись, але часу багато це не зайняло, — люди були надто потомлені, аби сперечатись.

Коли школярі вистроїлись довгою вервечкою, величезні ворота Сколісу, оббиті ланцюгами і шипами, прочинились до середини.

— Заходьте! — крикнув той самий чоловік. Він першим пішов до середини, ми — за ним. Пройшовши під високою аркою, ми ввійшли у просторий овальний внутрішній двір школи. Тут стіни мали багато вікон — на кожному поверсі. І в цих вікнах переважно горіло світло. Попід пристінками щільним рядом стояла десь сотня чоловіків і жінок в однакових чорних одежинах з великими луками за спинами — дарвенхардці. У мене мурашки побігли спиною, коли я усвідомила, що, ймовірно, саме вони нас і навчатимуть. Я міцніше стиснула руку Адама. Як на зло, колону учнів розбили на кілька, ми опинились у крайній, і я — найближче до дарвенхардців.

Усього новобранців було понад чотирьохсот. Сколіс — одна з дванадцяти військових шкіл Циркути, знаходиться в нашій частині імперії. Це ж скільки підлітків прибуло до усіх шкіл цьогоріч?

Хтось кашляв, хтось бурмотів щось незрозуміле. Але всі притихли, коли пролунав гучний жіночий голос:

— Встали рівно! Ліво-о-оруч повернись!

Довелось відпустити руку Адама і розвернутись. Я опинилась просто навпроти високої світловолосої жінки-дарвенхардки, яка щойно командувала.

— Ти! — крикнула вона мені прямо в обличчя. Я була певна, що її голос чули навіть у будівлі. — Кинь речі на землю!

Я кинула.

— Крок уперед!

Я вийшла й опинилась дуже близько до неї. Відчувала її подих, а в сутінках, які вкривали землю, могла розрізнити краплини дощу на обличчі дарвенхардки. З півхвилини тривала тиша, жінка дивилась мені у вічі, а я стримувалась від того, щоб відвести погляд.

— Ім’я!

— Ханна.

— Встань біля мене, — скомандувала вона.

Я підкорилась і опинилась поряд, обличчям до інших новобранців. Переляканих і втомлених.

— Цю дівчину звуть Ханною. Ви маєте запам’ятати її, як приклад того, що станеться з вами, якщо вчините неправильно, — жінка дістала з-за спини свій лук.

Я нервово ковтнула слину, очікуючи, що ж зараз зі мною буде. Нічого хорошого не передбачалося.

Я не знаю, на що вона натиснула на своїй зброї, та раптом по обох кінцях лука, перпендикулярно до древка, вискочило два гострі стальні шипи. Всі аж підскочили. Жовтувате світло, що лилося з вікон, пройшлось по шипах яскравим відблиском.

— Якщо ви вирішите втекти, — дарвенхардка махнула луком і я відчула, як смертоносне вістря одного із шипів торкнулось моєї ноги, — ми зробимо так, що ви більше не зможете бігати.

— Якщо вирішите порушити дисципліну, — шип перемістився вище, неприємно торкнувшись мого живота, — вас піддадуть виховним тортурам. Під словами «порушення дисципліни» маються на увазі спізнення, невиконання домашніх завдань та пропуски занять. А також перебування поза ліжками у час відбою.

— Якщо ж ви вирішите якимось чином піти проти своїх наставників, а за історію існування школи знайшлося кілька таких дурнів, — шип зупинився перед моїм оком і я перестала дихати, — покарання буде незворотним. Вітаємо в Сколісі. Мене звуть Маїна, я директор цієї школи.

Вона забрала свою зброю, а я все ще не могла прийти до тями. Серце калатало, страх холодними лапами взявся за моє горло. Та ця жінка божевільна!

А якби я померла від страху?..

Адам, що стояв попереду мене в другому ряду, стис зуби і зблід. Але що він міг зробити?

Хто з нас міг би щось зробити?

— Залишайтесь на місцях, доки вас не розділять на класи і не пояснять, що робити далі, — Маїна знову щось натиснула на зброї і шипи зникли. А тоді пішла до одних із відчинених дверей школи.

— Встань у стрій і візьми свої речі, — сказав мені якийсь дарвенхардець. Я виконала все, але перебувала, наче в тумані.

Я опинилась у тринадцятій групі, Адам — у восьмій. Почуваючись неймовірно жалюгідною і самотньою, попрямувала разом з іншими дівчатами зі своєї групи — а їх виявилось дев’ятнадцять — до нашої кімнати, чи радше — казарми.

Це було просторе приміщення з двома десятками ліжок. З однієї сторони кімнати розміщувалося чотири вікна — вони виходили, як я зрозуміла, у внутрішній двір. Кожне ліжко було застелене чистою постіллю з теплою ковдрою, а поряд стояло по стільцю та невеликій тумбочці. Освітлювалось приміщення свічками в чотирьох канделябрах по кутках — тож у вечірній час було досить тьмяно.

— Не так і погано, — промовила одна з дівчат, займаючи ліжко поряд зі мною. Я чомусь, як зайшла, то одразу попрямувала до найвіддаленішого по лівій стороні. Я подивилась на сусідку — вона була низенькою, тендітною, з білявим волоссям, що вилось кучериками, і з великими блакитними очима. Справжня красуня. І дуже ніжна для місця, де ми опинились.

— Я теж думала, що буде гірше, — погодилась я.

— Я — Лада.

— Ханна.

— Я знаю. Всі знають. Ми бачили, що саме тебе викликала Маїна. Не уявляю, що ти пережила. Але ти дуже смілива — навіть оком не змигнула, коли вона махала луком.

Я усміхнулась, хоча від пережитого зуб на зуб не попадав.

— Мене заціпило від страху.

— І все-таки на твоєму місці я б втратила свідомість, мабуть, — повела плечима Лада.

Я кинула свою торбу на стілець, зняла сукню і, лишившись у самій лише тонкій нижній сорочці, пірнула під ковдру. Вперше за багато днів я отримала можливість поспати в теплому ліжку, а сил уже не лишилось навіть на розмови.

— На добраніч. Ладо.

— Добраніч, Ханно, — почула я, а тоді майже миттєво поринула в сон, не помічаючи більше шуму, який спричиняли решта дівчат, що ще розселялись.

Розділ 2

Розбудив мене незрозумілий оглушливий звук.

Враження було таке, наче я опинилась усередині величезного дзвона і в нього вдарили не менш здоровенним молотком.

Мої мізки запрагнули перетворитись на желе. Я різко сіла і затулила вуха руками. Але вже за мить запанувала тиша. Я ошаліло роззирнулась довкола: інші дівчата з моєї групи також попрокидались, дехто сидів, як я, з руками біля вух, а інші взагалі позривались із ліжок.

— Що це було? — спитала мене злякано Лада. Вона стояла поряд зі своїм ліжком — розпатлана, сонна. Я позіхнула, намагаючись опанувати себе і вдати незворушність — більше, щоб заспокоїти її, ніж себе. Аж раптом помітила, що ще кілька дівчат із сусідніх ліжок запитально дивляться на мене. Я що, маю все знати?

— Сподіваюсь, що не дзвінок на уроки, — мовила я зрештою. Хтось пирхнув, хтось видав смішок — і загальна увага до мене розсіялась.

Я поглянула на Ладу.

— Одягайся, бо застудишся.

Лада слухняно почала шукати свій одяг. Подумавши, що й мені пора збиратись, я неохоче відкинула ковдру і сповзла з ліжка. Намацала черевики, взулась, одягла сукню. Саме полізла в торбу за гребенем, як двері в кімнату прочинились.

Хтось із дівчат верескнув. Хтось неодягнений постарався швиденько прикритись простирадлом — у кімнату увійшов той самий дарвенхардець, який вчора ввечері заводив усіх до Сколісу. Перше, що впало мені в око в його зовнішності, був шрам над лівим оком, що серед зморщок нагадував просто-таки борозну.

Окинувши нас понурим поглядом, він мовив:

— Це був дзвін швидкого скликання. Коли він б’є, це означає, що у вас є дві хвилини, аби бути готовими покинути кімнату. Я даю вам двадцять секунд — і щоб усі були в коридорі.

Він вийшов і зачинив двері. Довкола зчинилася паніка — дівчата кинулись чимдуж одягатися. Дехто ще тільки сповзав з ліжок. Усі ще були втомлені після виснажливої подорожі. Я розчесала волосся і сяк-так заплела в косу. А тоді помітила боязкий погляд Лади, спрямований на мене. Дівчина вже одяглась.

— Що?

— Вийдемо разом? — запитала вона тихенько. Я зітхнула — схоже, Лада розраховує на мою опіку над нею. Але я не збираюсь брати верховенство, коли сама страшенно налякана і напружена. Я вже хотіла сказати про це, а тоді зрозуміла, що просто себе накручую.

Товариство мені не завадить, особливо в перший день навчання.

— Ходімо.

У коридорі панувала метушня — новобранці шикувалися в одну довгу шеренгу, керовані кількома дарвенхардцями. Зрештою усі попрямували на подвір’я, де нас вишикували півколом. За нами повставали в ряди старші учні Сколісу, одягнені у форму сірого кольору. Обличчя більшості з них були напруженими, а то й наляканими. Мабуть, нечасто лунає дзвін швидкого скликання.

Пройшло кілька хвилин, на подвір’я вийшли останні учні і запанувала тиша. Я, як на зло, знову опинилася в першому ряду.

— Учора сталася неприємна подія, — промовила Маїна, виходячи в центр подвір’я. Двоє дужих чоловіків витягли за нею попідруки налякану до напівсмерті дівчину. — Під час вечірньої пробіжки одна з учениць нашої школи втратила свідомість. У лазареті сказали, що вона вагітна уже понад три місяці. Цей факт і те, що учениця намагалась його приховати, порушує аж два шкільні правила. Я вирішила, що розібратись з інцидентом слід публічно, щоб першокурсники раз і назавжди запам’ятали, якого покарання заслуговує необережність і дурість. Доки ви навчаєтесь у Сколісі та перебуваєте під нашим наглядом, маєте бути обережні у стосунках з протилежною статтю, оскільки вагітність є причиною, з якої учениця має перервати навчання, а значить — не дотриматись свого громадянського обов’язку.

Усі завмерли. Дівчина підняла втомлений і зацькований погляд на директорку. Маїна дивилась на неї уважно і холодно.

— Янко, чи визнаєш ти, що порушила правила Сколісу?

— Так, — голос хрипкий, але твердий.

— Шкодуєш про це?

— Ні.

— Хто батько дитини?

Мовчанка.

— Тебе буде відправлено на острів Горис, де ти в спеціальному закладі народиш дитину і перебуватимеш з нею рік. Потім тебе чекає двадцять років роботи в шахтах, у Східних горах Бактрії. Дитину ти більше не побачиш.

Я не знала, що відчуваю. Мені було неймовірно жаль Янку, але водночас я усвідомлювала, що дівчина сама винна в тому, що сталось. Звичайно, чотирнадцять років — це багато, але після навчання в Сколісі та служби в якості сервуса можна без перешкод вийти заміж і народити дітей, яких ніхто не забере. Тепер же Янка втратить і дитину, і молодість, а може, й життя — усі в Циркуті знали, що умови праці в шахтах Бактрії — нелюдські. Дивлячись на бліде обличчя Янки, обліплене пасмами чорного волосся, я відчувала, як в мене стискається горло.

Попри це я встигла зауважити і ще дещо — дарвенхардці, які стояли за спинами Маїни та Янки, уважно розглядали обличчя учнів. Я стисла губи і спробувала виглядати незворушною.

— Я наказую хлопцеві, причетному до інциденту, зробити п’ять кроків вперед, — мовила Маїна, розглядаючи юрбу. — Інакше з кожним учнем Сколісу буде проведено допит, і ми, повірте, знайдемо винуватця.

Запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся.

— Я піду на єдину поступку. Якщо винуватець вийде зараз, йому і Янці буде призначено не по двадцять, а по десять років роботи в шахтах.

Знову тиша.

Аж раптом…

Крок. За ним ще один і ще. Юрба десь ліворуч від мене розійшлась і до Маїни підійшов високий світловолосий хлопець. В Янки з очей потекли сльози і вона захитала головою, не в змозі щось сказати.

— Благородно, Данку. Тебе відправлять до Бактрії сьогодні ж, — Маїна махнула рукою. — Заберіть їх.

Хлопця і дівчину забрали — але не одразу. В останню мить вони рвонули одне до одного — і навіть встигли схопитись за руки.

Я опустила очі додолу, коли непритомні від ударів дарвенхардців закохані попадали на землю.

— За непослух — не по десять, а, як і заведено, по двадцять років у шахтах. Я так бачу, милосердя тут зайве. Винесіть їх нарешті з-перед моїх очей, — пролунав роздратований голос Маїни.

* * *

— Я ще такого не бачила. Жахіття, — прошепотіла Лада, коли ми повернулись до школи, прямуючи за сивим дарвенхардцем до гардероба.

Я кивнула.

— Нічогенький початок навчального року.

— Ти така спокійна.

— Не зрозуміла? — я подивилась на дівчину.

— Ну… роззирнися.

Я подивилась на інших підлітків. І тут мене осяйнуло. Я переживала все тільки всередині. Деякі дівчата тихо витирали сльози, хлопці нервово перешіптувались. Відчувалась шалена напруга, всі хвилювались. Я перевела погляд на Ладу — в неї тремтіли губи.

А моє дихання було спокійним. Не тремтіли ні губи, ні коліна, не набігали на очі сльози. І це було вперше, коли я усвідомила власну відмінність від інших. Я могла контролювати себе, не видавати емоцій навіть тоді, коли було страшно, і зараз, і навіть в ту мить, коли нас забирали з домівок від батьків, а я єдина на возі не плакала.

— Я просто шокована, — буркнула я.

Форму нам видали сіру, по два комплекти. Усе було теплим і комфортним. Ще дали по три пари шкарпеток, нижню білизну, рушник і по дві пари черевиків — однакових, шкіряних і дуже навіть зручних.

Потім уже такий знайомий сивий дарвенхардець відвів нашу групу, в якій було двадцять дівчат і двадцять хлопців, до їдальні. Я намагалась запам’ятати дорогу, але це було складно — заважало безліч сходів та однакових кімнат.

Їдальня виявилась величезним довгим приміщенням на другому поверсі, вздовж стін якої рівними рядами йшли колони та стояло багато довгих столів з лавами. Між колонами в стінах розташовувались каміни з розведеним у них вогнем. Це поки було найтепліше і найзатишніше місце, яке я побачила в школі. А зважаючи на те, що тут ще й годують, то їдальня, напевне, стане моїм улюбленим місцем у Сколісі.

Ліворуч від входу стояв стіл з мисками і ложками, а здоровенний чолов’яга в засмальцьованому фартусі насипав їжу з величезного казана. Ми з Ладою встали в чергу і невдовзі отримали свої порції. Нам видали кашу з м’ясом — мій шлунок після майже добового голодування захоплено забурчав. Крім того, кожному давали ще й по кухлю з трав’яним чаєм. Було дуже смачно.

За якийсь час напруга, що панувала між учнями від недавно побаченого, почала спадати. Простір сповнився звуками ударів ложок об миски і задоволеного жування. Кожен стіл тут був підписаний двома цифрами — на нашому була цифра «13», тобто номер нашої групи. Я роздивилась довкола, але не побачила Адама чи ще когось з тих, хто їхав разом з нами на возі. Чомусь мені стало сумно.

— Першаки!

Розмови миттю стихли. Навіть старші курси позамовкали. Між столами йшов той самий сивий дарвенхардець, що командував нами вже другий день.

— Мене звуть Берн і я куратор вашого курсу. І буду ним усі чотири роки. Зараз я розповім вам коротко про те, що таке Сколіс і як у ньому вчитись. Заняття починаються о восьмій ранку. Підйом — о сьомій. Один день на тиждень — вихідний. До початку занять ви мусите привести себе до ладу, поснідати і одягтись у форму. З восьмої до дев’ятої відбувається загальна розминка на шкільному подвір’ї. Присутність кожного учня — обов’язкова. З десятої до дванадцятої — заняття фізичного напрямку, до яких входять: загальна фізична підготовка, стрільба з лука, фехтування, біг, боротьба і плавання…

— Плавання? — схвильовано прошепотіла Лада.

— …після цього, з дванадцятої до другої у вас є час, щоб переодягтися, помитися і пообідати. З другої до шостої — теоретичні заняття: історія Циркути, географія, медицина і законознавство. Вечеря — о сьомій. О десятій — відбій. Все ясно?

Учні непевно загули.

— Коли я запитую, ви маєте чітко відповідати: «Так, Берне!» чи «Ні, Берне!» — гаркнув він десь над самим моїм вухом. Я мало не вдавилась. — Звертання по імені розповсюджується на усіх ваших вчителів, окрім директора Маїни. До неї звертатись: «Директоре Маїно!», і ніяк інакше. Зрозуміло?!

— Так, Берне! — гримнули учні.

— Ви, — Берн поглянув на кількох старших учнів, які щойно зайшли до їдальні зі стосами паперів і виглядали явно невдоволеними через те, що їм довелось пропустити сніданок, — роздайте першокурсникам усе потрібне!

Скоро переді мною на столі опинився план будівлі, на якому було позначено всі класи і приміщення школи, товстий зошит, перо й чорнильниця, а ще аркуш з розкладом. Я проглянула його — сьогодні, на щастя, була субота, отже, завтра вихідний. В першій частині дня стояла боротьба, а в другій — медицина.

— У вас є ще двадцять хвилин до першого заняття, тому, користуючись планом, віднесіть речі до своїх кімнат, переодягніться і приходьте до класів без запізнень. Аби не виникало проблем з орієнтацією в часі, зверніть увагу, що майже в кожному коридорі, а також у ваших кімнатах, стоять пісочні годинники з позначками. Їх справно перевертають чергові учні старшого курсу опівдні, тому час усюди правильний. В бібліотеці висить розклад і завжди вказано, яке зараз число і день тижня в Циркуті. На випадок, якщо заплутаєтесь чи зіб’єтесь. Усе, поспішіть.

— Вибачте, Берне! — озвався якийсь хлопець з-за сусіднього столу.

— Що? — Берн нахмурився.

— Ви казали, що буде плавання, але в розкладі його немає.

— Це розклад на осінь і зиму. Плавання буде навесні та влітку, бо зараз ви всі похворієте. Тільки учні останнього курсу пірнають в ополонку. Ще запитання?

— Ні, Берне!

— От і добре. Розходитеся.

Розділ З

Маїна холодно зміряла нас поглядом світло-сірих очей. Вона була трохи нижчою за мене і мала міцне, фізично досконале тіло. Чорний одяг облягав його так, що можна було побачити майже кожен м’яз, через що вона нагадувала агресивну чорну кішку. Я навіть знала, де кігті цієї кішки — заховані в лукові, що зараз стояв у кутку зали тренувань. Пообіч дарвенхардки стояло двоє — хлопець і дівчина, обоє в чорній спортивній формі з сірими пов’язками на правому передпліччі. Що означає ця пов’язка, я поки не знала. Шикуючись, я використала всю свою хитрість, аби опинитись у другому ряду — не вистачало ще на занятті з боротьби опинитись навпроти директриси, як учора. Благо, що тут було дві групи, тобто вісімдесят осіб, тож загубитись у натовпі виявилось легко, чого й прагнула більшість підлітків. У повітрі явно відчувався страх учнів. Адже викладачем цієї дисципліни була божевільна дарвенхардка.

— Вітаю, дванадцята і тринадцята групи. Це ваше перше заняття з боротьби. Я навчатиму вас увесь рік, і, можливо, наступний. Все залежить від вас. На другому році я обиратиму найсильніші групи з усіх.

Голос Маїни прокотився великою залою — вона була вдвічі менша від їдальні і розміщувалася поверхом вище. Усього, згідно з планом, навчальних залів у Сколісі було вісім. Тут теж стояли колони, що підтримували стелю, в кутках було складено мати, а на стінах висіла зброя — переважно дерев’яна.

— Познайомтеся з Уласом і Даною. Вони — учні другого курсу Дарвенхарду і проходять у нас обов’язкову шестимісячну практику. — Маїна розвела руки і вказала на тих, хто стояв пообіч неї. — Улас і Дана — мої особисті помічники. Ставтесь до них з відповідною повагою. Почнемо з розминки. Ви маєте стати гарними бійцями, а такі обов’язково мають вміти дихати. Правильно дихати. Це перше правило — завжди слідкуйте за тим, чи достатньо у ваших легенях повітря і чи не перехопило вам дух.

Насправді все пройшло не так і погано. Ми робили плавні вправи, ніхто нікого не вбивав. Маїна ходила поміж рядами учнів і командувала, а Улас і Дана показували, як правильно виконувати вправи. І, хоч вони й не були ще повноцінними дарвенхардцями, та їхня граціозність зачаровувала. Як би я не ненавиділа белатів, і надто метеїв, котрі стають їхніми прихвоснями, перетворюючись на дарвенхардців, служачи із завойовниками пліч-о-пліч, я не могла не визнати їхньої відмінної фізичної підготовки. Виконуючи найлегші вправи, я собі здавалась неповороткою дитиною. Я заточувалась і зойкала. Втішало, що більшість учнів поводились так само.

Маїна не особливо чіплялась і більше мовчки спостерігала за нами. Кілька разів пройшла повз мене, нічого не сказавши на мої неповороткі рухи, що мене несказанно втішило.

Медицина виявилась заняттям менш рухливим, але довге сидіння за партами компенсувалось тим, що наш вчитель виявився найгарнішим і найколоритнішим дарвенхардцем, якого я досі бачила. Не скажу, що це пом’якшило моє негативне ставлення до вчителів, але дивитись на нього було приємніше, аніж на холодну Маїну чи вічно похмурого сивого Берна. Вчитель Ільяс народився не на території нашої частини Циркути — в його вимові відчувався сильний акцент. Високий, чорнявий, з хвилястим волоссям нижче плечей і бородою, Ільяс завідував великим приміщенням, повним трав, пляшок-банок-склянок та кісток. Причому як кісток людей, так і тварин.

— За увесь час навчання ви навчитесь лікувати не тільки людей, а й звірів. Здоровий кінь може врятувати вам життя в потрібний момент, а якщо знатимете, як запобігти поширенню певної хвороби худоби, то можете убезпечити від голодної смерті якесь село чи навіть місто. Сервуси мають слідкувати не тільки за тим, аби не ставалось злочинів, а й за здоров’ям мешканців Циркути.

Хоч як це по-дурному не прозвучить, але половина нашої групи, схоже, одразу ж закохалася в Ільяса. Не скажу, що опинилась серед таких, але мене приємно здивувало, як цей чоловік розмовляв і діяв — спокійно, не вороже, намагаючись справді нам щось пояснити, а не залякати до смерті.

Згодом медицина стане чи не найулюбленішим моїм предметом завдяки Ільясові.

У нього були дивовижні сині очі.

* * *

Неділя стала «днем знайомств» нашої групи між собою і з тими, що мешкали в кімнатах по-сусідству.

Не скажу, що одразу запам’ятала силу-силенну імен, але ліжка поряд зі мною займали кілька цікавих дівчат. Серед них була веселунка Вишена, дівчина з яскраво-рудим довжелезним волоссям і прегарними зеленими очима. Вона першою підійшла до нас з Ладою і запросила знайомитись зі своїми подругами.

Поряд з Вишеною ліжко займала спокійна пампушка Ламія, невисока, з русими кучериками на голові. Вона увесь час наче перебувала в якомусь іншому просторі — могла дивитись в одну точку, майже не моргаючи і маючи при цьому геть відсторонений погляд. Спочатку це трохи лякало, але з часом ми всі позвикали. Попри все, дівчина виявилась добрячкою.

Найяскравішою персоною нашої кімнати виявилась Купава. До речі, вона ж виявилась і найгарнішою, і найбільш бойовою. Я знала таких дівчат — ця пальця в рот собі покласти не дасть.

Вона була схожою на мене. І внутрішньо, і зовні — чорноволоса, висока, з білою, аж молочною шкірою. Тільки очі мала не блакитні, а темно-карі. Була навіть трохи вищою.

— Привіт, Ханно. Я — Купава, — привіталась вона поважно, потискаючи мені руку. — Вчора була ошелешена всіма тими подіями, що відбувались, але нині все ж варто познайомитись. Запам’ятала, як на твоєму прикладі нас повчала Маїна. Ти реально безстрашна.

— Приємно, — мовила я. Її рука була прохолодною і доволі сильною.

Домашніх завдань нам поки не давали, тож увесь час, попри той, що були в їдальні, ми проводили у себе в кімнаті.

Виявилось, що більшість дівчат, як і я, приїхала з невеликих сіл і були доньками бідних метеїв. Дехто, зокрема Лада і Вишена, народилися в місті. Я ніколи не бачила жодного міста, а тому вирішила при нагоді повипитувати в дівчат все про їхні домівки.

Купава ж виявилась донькою багатого законознавця з невеликого містечка Хугір. Її мати була простою метейкою, яка пішла в житті тим самим шляхом, що й моя тітка — стала коханою белата.

— У мене є дві старші та дві молодші сестри. Мене ніхто не заставляв йти сюди, але я вирішила, що краще потрапити до Сколісу, аніж щодня дивитись на товстого панка, якого навіть батьком називати не можна. Він примушував мене чистити чоботи його «справжніх» дітей. Правда, вони не знали, що я їм всередину халяв плюю щоразу, як маю можливість. Певне, й досі не розуміють, чому в них ноги такі заслинені, — розповідала Купава, сидячи на ліжку, схрестивши ноги.

Першими хлопцями, з якими ми познайомились, були Світик і Тихослав. Вони підсіли до нас в їдальні під час обіду, зайнявши місця навпроти мене та Лади, між Вишеною і Купавою.

— Привіт, дівчатка, — мовив золотоволосий високий хлопчина з веселими бісиками в очах. Він поставив свою їжу на стіл і підморгнув Ладі. Я помітила, як та зашарілась. — Давайте знайомитись? Я — Світик, а це — мій друг Тихослав.

— Один світить, інший — мовчить? — підняла одну брову Купава. Світик оживився.

— Часом і навпаки. А вас як звуть?

Ми погомоніли трохи, а потім разом пішли на прогулянку внутрішнім двором школи. Я раніше цього не помічала, але по периметру тут стояло багато лав. А ще я зауважила, що разом з нами зі школи не вийшла Ламія. Вона, здавалось мені, узагалі побоювалась відкритого простору.

Я вибрала для себе роль мовчунки. Ще життя у моєму селі навчило, що іноді варто не теревенити, а слухати і спостерігати. Вродлива Купава раз по раз сходилась у жартівливому словесному герці зі Світиком, а добра Вишена пробувала розговорити Тихослава і Ладу, мене особливо ніхто не займав. Тихослав дійсно відповідав за характером своєму йменню — говорив неголосно, небагато. Він був нижчим за друга і не таким худим, мав карі очі і коротке каштанове волосся. А ще він дуже мило усміхався.

Я роззирнулась довкола. Стояв прохолодний день. Небо застилали сірі хмари, які стрімко мчались кудись далеко — вочевидь, там, за стінами школи, неабиякий вітер. Розсіяне сонячне проміння робило Сколіс якимсь примарно-нерухомим. Хоч би десь вікно рипнуло, відчиняючись, абощо. Тільки на подвір’ї було людно — але його заполонили переважно першаки. Вочевидь, учні інших, старших, курсів не мали багато часу в єдиний вихідний, аби просто гуляти.

Перший поверх Сколісу з одного боку мав ряд незасклених віконних арок — там була галерея. Я придивилась і помітила, що в одній з арок стояла Дана і ще якась дівчина у формі студентки Дарвенхарду. Вони про щось говорили і розглядали подвір’я. До мене не долітало жодного слова, адже знаходились вони далеко, проте я змогла роздивитись незнайомку — в неї було світле волосся, зібране у вузол на потилиці, і великі очі, кольору яких я роздивитись не змогла. Напевне, я дивилась на неї надто довго, бо дівчина повернула голову і поглянула на мене.

Я одразу ж відвела погляд. Мені стало незатишно.

І тут я помітила, що в деяких вікнах першого поверху видніються силуети в чорних одежинах. Як школа могла здатись мені затишною? Вона аж кишить ними, за кожним нашим кроком неодмінно слідкують.

— Ханно, ти чуєш? Ханно, аго-о-ов… — веселий голос Вишени вивів мене з мовчазного споглядання. Я здригнулась.

— Що таке?

— Ти чому така набурмосена? Щось сталось? — зелені очі дівчини дивились на мене уважно і добродушно.

— Вам не здається, що вчорашній день пройшов дуже легко?

— Ти про що? Про те, як двох учнів відправили у штольні? — здивувався Світик. Усі втупилися в мене.

— Ні, про саме навчання. Я чула, що учнів тут мучать. А вчора в нас було заняття в Маїни і все пройшло дуже спокійно. Жодних сутичок, принижень тощо.

— Ти завжди така похмура? Це ж школа! — вигукнув Світик. Я подумала, що попри веселість і те, що загалом він був гарненьким, хлопчина — дуже наївний. А може, й недалекий.

— Ну дійсно, Ханно. Не можуть тут весь час з нас знущатись. Гадаю, вони жорстокі тільки тоді, коли це необхідно. Інакше учні б не доживали до кінця навчання, — мовила лагідно Купава. Я подивилась на неї. Гадаю, з усіх, вона найкраще мене розуміла, але й найбільше намагалась бути спокійною.

— Ви не помітили цього? На подвір’ї переважно новобранці. Старших майже немає.

— Ну, може, вони зайняті. Нам ще не давали домашніх завдань. Хоча виконати щось для вчителя Ільяса я б не відмовилась, — мовила замріяно Вишена. Всі засміялись.

— Ханно!

Я озирнулась і відчула полегшення. Адам.

Ми не бачилися всього добу, але мені вже здавалось, що з ним щось сталось.

Я підвелась і пішла йому назустріч.

— Це твій хлопець?! — гукнула мені навздогін Вишена. Присутність Адама мене підбадьорила і я, не втримавшись, розвернулась і показала новим друзям язика.

— Симпатичний!

— Ого, в тебе вже ціла компанія, — усміхнувся Адам.

— Так. І дівчата встигли на тебе запасти, — мовила я. Хоч яка я не була спокійна, за версією Лади, але не могла приховати радості, побачивши земляка. І так, він дійсно був вродливим. Вищим за мене, з хвилястим каштановим волоссям і яскраво-блакитними очима. Важка робота в селі забезпечила Адама гарною мускулатурою. І чому я раніше не дивилась на нього в такому світлі?

— Як ти?

— Від’їлась. Відіспалась. Непогано. Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

Ми вже попрямували до гурту, як Адам нахилився до мене і прошепотів:

— Ця форма шалено тобі пасує.

Несподівано для себе я відчула, що щоки мої запашіли.

Розділ 4

На загальній розминці в понеділок нас ганяли, як Сидорових кіз. Подвір’я школи виявилось достатньо великим, аби забезпечити усіх учнів змогою бігти коло за колом. При цьому рухатись треба було в одному швидкому темпі — разом з усіма. Тих, хто здавався, «відновлювали» дарвенхардці і, з усієї сили схопивши за плечі ззаду, кидали на землю. Лада опинилася в болоті ще на другому колі, Лишена — на третьому. Бідолашну пампушку Ламію мало не затоптали ще на першому. Мене вгатили в калюжу, розмішану сотнями ніг, на четвертому колі. Ледь жива, Купава, не чекаючи допомоги, рухнула на землю на п’ятому, впавши поряд з Тихославом, якого перед цим шпурнув донизу дужий дарвенхардець.

Ще гірше було з віджиманнями. Тут поміж рядами ходила сама Маїна, яка за попередніми знущаннями спостерігала збоку, не бажаючи, мабуть, витрачати власні сили. Як на зло, зосередилась вона саме на нас, новачках. Двічі я відчувала на спині її чобіт. Третього разу, коли я, борсаючись у болоті, не зуміла навіть на міліметр піднятись догори, на мене наступив Берн — не настільки сильно, аби щось зламати, але достатньо, аби я хляпнулась у мокру гидку земляну масу самим обличчям.

— Ти була права, перший день пройшов підозріло легко, — мовила Лада, йдучи поряд зі мною в душ. На неї, бідолашну, наступали аж вісім разів. У дівчиська тремтіли ноги, а зуб на зуб не попадав від холоду.

Я не знала, як ми маємо пережити час до обіду, адже фізичні заняття ніхто не відміняв, але добре, що до того в нас була ще година. Майже половину часу ми всі відмокали в душі, вимиваючи болото з волосся, а потім прибігли на стрільбу з лука з вогкими шевелюрами.

Стрільбу викладали два чоловіка-дарвенхардця — Батур та Булут. В них теж були помічники з Дарвенхарду — двоє хлопців, один рудий і високий, здається, Аран, і більш приземистий блондин Дар. Неймовірно, але Батур і Булут були братами-близнюками. Сиві, худі, з холодними очима, і… жорстокі.

Кілька перших занять ми засвоювали, як правильно стояти і тримати луки. Нас примушували стояти непорушно інколи половину заняття, а часом — і все. Коли в когось з учнів не витримували руки, і лук трохи опускався, один з близнюків бив нас по плечах чи попереку широкою міцною палицею. Іноді діставалось сідницям. Іноді моїм. Це видавалось особливо принизливим, хоч і не таким болючим, як по спині.

— Хтось із вас обов’язково захоче стати дарвенхардцем. Тоді лук стане вашим найвірнішим і найближчим другом, частиною вашого єства. Але навіть найгірший сервус на світі не має права неналежно з ним обходитись! — говорив один із вчителів, ходячи поміж нас. Я ніяк не могла їх розрізнити, чесно кажучи. Але навряд чи це колись мені знадобиться — я не збиралась до цих двох звертатись. І я краще здохну від їхніх палок, ніж стану однією з них.

Понеділок виявився настільки важким, що пообіді, на занятті із законознавства, де всі мали просто сидіти і записувати лекцію, мабуть, найстарішого в школі дарвенхардця на ім’я Зарій, я ледь не плакала від того, як тиснула тверда лава на мої побиті сідниці. Про те, аби зосередитись на інформації, яку нам нудним голосом читав з великої книги старий дід, не могло бути і мови. За кілька тижнів у нас буде тестування і треба підготуватись. А поки що я усвідомила, що коли і далі так піде, то я сконаю ще до кінця семестру.

А Лада і того швидше. Я помітила, що вона кілька разів під час уроку законознавства витирала зі щік сльози від болю. Волосся вона зав’язала у хвостик, і трохи нижче шиї, з-за коміра було видно величезний синець. Не знаю, чи виною тому був Берн з його важким чоботом, чи палиця одного з близнюків, — та я їх усіх зненавиділа.


Виявилось, що свої речі ми маємо прати самостійно. Прання форми та чищення черевиків чекали нас, схоже, щодня. Добре, що в одній зі стін нашої кімнати був великий камін: він не давав тепла достатньо, аби обігріти приміщення, але поряд з ним розміщувалися перила, на які ми вішали по черзі свій одяг, щоб він підсох. До слова, вогонь у каміні розводили чергові старшокурсники, щовечора до того, як ми поверталися в спальню. І хтось із них дійсно щоразу опівдні перевертав годинник у ніші на стіні.

— Яка турбота, — прошипіла я, коли Лада несміливо вказала на ці факти. Дівчина аж здригнулась — і мені стало її шкода.

У вівторок нас знову чекало ранкове побоїще під час бігу та інших вправ на ранковій розминці. Ми ставали все більш схожими на примар — бліді, усі в синцях, подряпинах. Купаві в рану над ключицею потрапило болото і та сильно запалилась. Я помітила, як дівчина не може повернути голову вже за вечерею.

Під час другого заняття з Маїною, яке цього разу виявилось не таким страшним, як ми чекали, обіду та медицини, на якій навіть привабливий Ільяс більше не міг відволікти потовчених дівчат від жахливого самопочуття, Купава не подавала і знаку, що з нею щось не так. Але в якийсь момент у їдальні хтось із учнів випадково зачепив дівчину плечем і вона заплакала.

— Що? Що з тобою? — повернулась до неї понура Вишена. Від її веселості за два дні не лишилось і сліду.

Купава зажмурилась і похитала головою.

— Скажи, що таке? Тут усім болить, але ніхто не плаче, — мовила я тихо. Вставши, я обійшла стіл і присіла поряд з дівчиною. — Ну ж бо, покажи мені.

Купава відгорнула комір сорочки і я побачила рану — не дуже велику, кров на ній запеклась, але шкіра довкола потемніла і набрякла так, що, здавалось, у дівчини втричі збільшилась ключиця.

— На мапі школи є лазарет? — спитала я Ладу. Та уважно роздивилась свою карту і похитала головою.

— Ми підемо до Ільяса, — мовила я. — Доїш, а тоді підемо вдвох. Ти можеш захворіти.

— Ханно, я не піду, — в очах Купави я вперше побачила страх. — Ільяс, звісно, найпривабливіший з наших вчителів, але це подряпина, а він — дарвенхардець. З такими дурницями до нього не ходять.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

Купава вперлась не на жарт. І я помітила, що більшість дівчат, попри те, що їм було її шкода, так само бояться іти до Ільяса.

— Ханно, давай дочекаємось ранку, може, до завтра пройде, — мовила тихо Лада, торкаючись мого плеча.

— До завтра вона не зможе підняти руки. І Берн уб’є її на розминці, — проказала я холодно, а тоді повернулась на своє місце, мовчки доїла вечерю і, не сказавши більше ні слова подружкам, які виявились просто боягузками, попрямувала до класу, де в нас проходили заняття з медицини. Сподівалась, що вчитель все ще буде там.

Втім, моя лють на дівчат і жалість до Купави зменшувались з кожним кроком в напрямку до класу Ільяса. А що, як мене покарають? Що, як дівчата насправді не бояться, а просто правильно мислять? Що, як…

Що, як сказати, що було зачинено? Повернутись і збрехати?

Я вже майже дійшла, але зупинилась. Зиркнула у вікно — й зустрілась з власним поглядом. Поглядом зляканих очей на блідому обличчі у відображенні у віконній шибі.

Хто це такий наляканий? Я? Не провчившись у Сколісі й тижня?

Краще вмерти, ніж вернутись боягузкою та брехлом! І хто сказав, що одного дня мені не знадобиться допомога? Якщо не хочу помагати по-доброму, то поможу, аби й мені колись віддячили тим самим.

Сповнена відчуття власної гідності та корисливості (як тільки людина може себе підбадьорювати, одначе!), я дійшла до класу медицини і постукала.

Тиша.

Я постукала ще раз. Може, його немає?

Але я помилилась — двері рвучко відчинились. Перед цим не було чути й кроку. Кляті дарвенхардці! Рухаються, наче тіні.

— Ти хто? — спитав мене Ільяс. Він виглядав так само, як і на занятті — чорне волосся, чорна борода — ну геть усе, навіть одяг. Цікаво, йому ніколи не набридав цей колір? Тільки очі — як озера.

— Ханна, я з тринадцятої групи.

— Перший рік?

— Так.

Якщо чоловік і здивувався, то не показав цього.

— Ну заходь, Ханно, з тринадцятої групи.

Я не знала, радіти чи боятись. Ільяс відступив і впустив мене до класу.

Здивовано помітила, що частина парт відсунута до стін, а посеред приміщення стоять два столи. На одному з них було поскладано якісь інструменти, а на другому лежав… труп. Молода жінка, може, й дівчина. Довга біла коса звисала з-за столу аж до землі. Я завмерла.

— Не треба боятись мертвих, Ханно. Завжди бійся тільки живих, — мовив неголосно Ільяс, а тоді обійшов мене і, взявши зі стільця, що стояв поряд, простирадло, накрив покійницю. Я була здивована його поведінкою. Ільяс що, шкодує мої нерви? — Чому ти прийшла?

— Моїй однокласниці в рану потрапив бруд і почалось запалення. Над ключицею все дуже набрякло.

— Чому вона сама не прийшла?

Я промовчала.

— Вона боїться йти до мене?

— Можливо.

Ільяс знову не проявив здивування, але й ворожості також. Зрештою він кивнув:

— Ти впевнена, що справа серйозна?

— Зовсім не впевнена, але їй вже дуже болить, а завтра вона б не витримала й розминки. А потім у нас урок в близнюків.

— У близнюків? — брови Ільяса вперше смикнулись догори і я зрозуміла, що впорола дурницю.

— Перепрошую, — зніяковіла я. — У вчителів Батура та Булута.

— Отак краще. Якби ти сказала на них просто «близнюки» в їхній присутності, могла б опинитись тут, — Ільяс кивнув на стіл з мертвою жінкою. Я здригнулась. Його голос звучав без тіні жарту.

— А при вас можна?

— Тільки по дурості, більше не намагайся.

— Ясно.

— Я дам тобі мазь для твоєї подруги, — мовив дарвенхардець і підійшов до однієї із шаф з баночками. Дістав звідти невелику скриньку і поставив на стіл з інструментами. Тоді відкрив її — в скриньці було повно маленьких кульок сірого кольору. Витягнувши з-під інструментів шматинку, Ільяс обережно взяв одну з кульок, загорнув і простягнув мені. — Розтопиш у долонях і помажеш подряпину. Від невеликих ран допомагає.

— Дякую, вчителю Ільясе, — мовила я поштиво, приймаючи згорточок.

— Ти смілива, Ханно, з тринадцятої групи. Але тобі слід знати: якщо в когось з твого класу буде дрібна подряпина, ви можете просто попросити на кухні горілки і зробити компрес. Сьогодні я допоміг тобі, бо вже пізно. Та до мене слід приходити в серйозніших випадках. Я допоможу, бо не дуже люблю, коли помирають першокурсники.

Я не знала, чи пожартував він, чи сказав це серйозно.

— Буду знати, вчителю Ільясе.

— Все, йди. Мені треба працювати.

Я швидко вийшла з класу і пішла до своєї кімнати.

* * *

Наступного разу до Ільяса я потрапила дійсно з дуже серйозної причини.

На четвертий тиждень навчання я вже пробігала, майже не падаючи, усі вісім кіл. Почали сходити синці від чобіт Берна.

Щоправда, тримати лук правильно я досі не навчилась, але те, що така проблема була абсолютно в усіх, трохи мене заспокоювало. Ми з дівчатами навіть виділили два вечори на похід у бібліотеку задля надолуження теоретичних предметів, які ми майже запустили через фізичні навантаження. Бібліотека в Сколісі була величезна: вона складалася із тисяч книг. Усі — писані від руки, важезні, великі. Для читання був організований ряд столів з лавами, і виносити книги категорично заборонялось. Узагалі, їх тут цінували дуже високо — замість бібліотекарів було аж четверо дарвенхардців, які пильно слідкували за тим, аби якийсь учень часом не пошкодив той чи той манускрипт. Не скажу, що така висока концентрація дарвенхардців в одному приміщенні робила навчання приємним, але вони мовчки ходили і нікого без причини не займали, тому це ще можна було стерпіти.

На фехтуванні нас, подібно до уроків стрільби з лука, також навчали спочатку правильно тримати зброю і робити основні рухи, а ще — просто правильно ходити з мечем. Благо, зброю нам видавали поки дерев’яну. Вчителем виявилась невисока чорнява дарвенхардка, наймолодша з усіх наших наставників. У неї було дві помічниці й однією з них виявилась та сама білявка, яку я бачила другого дня в Сколісі на галереї, поряд з Даною. Її звали Кармою. Ім’я було дивним і викликало неприємні відчуття, але сама дівчина виявилась дуже спокійною. Не те, щоб дружелюбною — але, на відміну від деяких учнів Дарвенхарду, як я помітила, не знущалась із сколісців без причини. А що таке в школі було, я вже переконалась. Та сама Дана, помічниця Маїни, часто любила штурхнути котрусь дівчинку, йдучи коридором, або просто на когось накричати. Найчастіше з нашої компанії їй під гарячу руку траплялись Лада і Ламія. І хоча Лада і була тендітною, та не такою вже й пестункою, як я, було, подумала про неї під час першої зустрічі, то Ламія від таких нападок почувалась вкрай жалюгідно і могла не розмовляти потім увесь день.

У мене таке ставлення викликало не обурення, і в жодному разі не відчуття меншовартості. Воно породжувало в мені озлобленість. Саме так я ставилась до таких, як Дана, — я вважала їх нижчими створіннями, які просто мусять когось ображати, аби самоствердитись.

І десь у своїй злості я мріяла колись принизити Дану.

Що ж, напевне, наші думки матеріальні.

Так-от, того самого четвертого тижня, коли життя в школі для першого курсу почало потроху налагоджуватись, Маїна, вочевидь, вирішила, що годі нам просто так собі розминатись.

— Сьогодні ви битиметеся. Вставайте в пари. Не завдавайте ударів, які можуть убити, але калічити одне одного я вам дозволяю. Усе одно навряд чи комусь вдасться зробити це якісно. Ви достатньо вивчили основи, тепер я хочу подивитись, як ви застосуєте їх на практиці. Ти і ти! — я з жахом усвідомила, що Маїна вказала пальцем на якусь руду дівчинку з дванадцятої групи і… на мене! — Ви битиметеся із моїми помічниками. Уласе, ти займешся рудою. Дано — ти працюватимеш з брюнеткою.

Дана підійшла до мене і я мимохідь подумала, що вона зовсім негарна. Її ніс був занадто круглим, а очі — занадто маленькими для обличчя.

Напевне, Дана відчула, про що я думала, бо одразу ж врізала мені кулаком прямісінько в лице!

Я впала.

Пари довкола, що складались зі звичайних учнів, на мить завмерли. Їхні удари й близько не були такими сильними і впевненими. Я відчула, як запашіла вдарена щока — я ще й прикусила її! Рот наповнився кров’ю.

— Вставай, шмато, — мовила погордливо Дана. Я поглянула на неї — така самовпевнена, так закохана в себе. І така від цього розсіяна…

Я вдала, що зводжусь, а тоді знову впала. Дана засміялась… і я врізала п’ятою, як це сотні разів показувала нам Маїна, дівчині просто по коліні! Не думала, що вдасться, але її сміх… так мене… взбісив…

Я на все життя запам’ятаю, як спаленіло лице Дани, коли вона рухнула на уражене коліно, ледь обіпершись руками об підлогу, аби не впасти цілком. Її темне волосся війнулося.

А вже в наступну мить я опинилась на лопатках. Удар! Ще і ще! Моя голова металась у різні боки, як у ляльки, і я лише боялась, щоб не зламалась шия — бо тоді все, кінець, моїм першим і єдиним тріумфом у Сколісі закінчиться таке, насправді, вбоге життя. Кров тепер була не тільки в роті — вона текла з розбитого носа, з підборіддя. Гула потилиця від удару об підлогу.

Я навіть не оборонялась. Не могла, надто боліло, надто стрімкими і сильними були удари. Перелякані обличчя підлітків, що припинили тренування, яке щойно тільки почалось, розмивались перед очима багряними плямами.

— Зупинись, — долинув до моєї затьмареної свідомості голос Маїни.

Напевне, Дана не дочула, або ж надто захопилась. А такого робити не слід — наказ директора для нас усіх прирівнювався мало не до святині.

Ривок! Маїна здерла Дану з мене, просто схопивши за волосся, і пожбурила на підлогу. Почувся зойк. А я не мала навіть сил підняти голову з підлоги, аби подивитись, що відбувається.

— Чого тебе вчили? Чого вчили?! Як могла першокурсниця поставити тебе на коліна?!

— Директоре Маїно… я…

— Мовчати!

Такої люті в голосі Маїни я ще не чула. Мало не померши від запаморочення, я зуміла відліпити голову від підлоги і трохи звестися на ліктях. Перед очима все розпливалось. Я побачила грізний силует Маїни — вона буквально нависала над Даною, що завмерла на підлозі. На колінах, зі схиленою головою.

Маїна сердиться на Дану? Але за що?

За те, що пропустила удар?

— Ти на випробному терміні. Тобі лишилось тут два місяці, так? Молись, аби вони минули спокійно. Бодай одна маленька помилка — вилетиш з Дарвенхарду! Я сьогодні ж напишу твоєму керівнику. Геть!

Дана звелася і пішла з тренувального залу, жодного разу не озирнувшись.

Я застогнала і знову рухнула на землю. Розлючена Маїна ввела усіх учнів у стан тваринного жаху — до мене ніхто не наважувався підійти.

Директорка підійшла сама і нахилилась наді мною.

— Ти жива?

— Так, директоре Маїно, — прохрипіла я.

— Ти мусиш встати. Сама.

— Я не…

— Ти поставила мою помічницю на коліна. Треба за це розплачуватись.

Що вона має на увазі? Моє лице, мабуть, схоже на відбивну. Як ще я маю розплатитись?

— Вставай.

Величезним зусиллям волі я примусила неслухняне тіло звестись спершу на лікті, а тоді перевернулась на бік. Харкнула на підлогу кров — хтось з учнів злякано відсахнувся. Тоді я зігнула ноги і встала на коліна, все ще спираючись на підлогу руками. Маїна терпляче очікувала. Усі інші, здавалось, не дихали.

Звелася. У голові закрутилось так, що я знову мало не впала.

Але я піднялася на ноги.

Я піднялася з підлоги!

— Молодець, — мовила тихо Маїна. Обличчя її було незворушним, але похвала вразила мене в саме серце. Це і є наслідком? Так я розплачуюсь? Я виросла в її очах? — Я звільняю тебе від фізичних занять та ранкової розминки на весь наступний тиждень. Одужуй. А зараз іди до вчителя Ільяса.

— Добре, директоре Маїно, — прошепотіла я і пішла, ледь пересуваючи ноги. Чому вона не скаже комусь допомогти мені?

Я вийшла з тренувальної зали, тримаючись за стіну. І рухнула б на підлогу, якби хтось мене не підхопив.

— Хто це зробив?

Жіночий голос. Я поглянула вбік.

Карма. О ні, вона ж теж з Дарвенхарду.

Але брехати чи мовчати не було сенсу.

— Дана.

— За що?

— Я вдарила її в коліно і вона впала.

— Зрозуміло. Ти до Ільяса? Я допоможу.

Не знаю, чому вона мені допомагала і навіщо. Але я була вдячна. Дівчина була сильною і буквально потягла мене на собі.

— О, Ханна з тринадцятої групи! Ну, тепер причина твого приходу дійсно важлива.

Мабуть, вчитель Ільяс здивувався вдруге в житті, побачивши мою розбиту фізіономію, коли Карма лишила мене в коридорі, а сама покликала його з класу, де саме відбувався урок.

— Кармо, заведи її в сусідній клас, там нікого немає. Я до вас зараз прийду.

Розділ 5

Верхня губа розпухла так, що, аби щось вимовити, доводилось докладати чималих зусиль.

— Краще не кажи Маїні, що я допомогла тобі дійти, — мовила Карма, спостерігаючи за тим, як Ільяс швидко і професійно порається з моїм лицем. Він приніс до порожнього класу скриньку з якимись пляшечками, бинтом та нитками. Десь там, певне, є і голка. Мені зашиватимуть рани?

— Чому? — пробурмотіла я.

— У Дарвенхарді не поважають поранених, які не в змозі самі дійти до лікаря, якщо в них, звісно, щось не зламано, — пояснив за дівчину Ільяс. — Директор Маїна практикує це і в Сколісі.

— А ви їй не скажете?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо якби не Карма, ти впала б в коридорі та пролежала до перерви, доки тебе б не знайшли. Голова крутиться?

— Дуже.

— Отож-то. Ha, надпий трохи, прополощи рот, а тоді проковтни. — Ільяс простягнув мені якусь маленьку пляшечку з темною рідиною.

— Що це?

— Ти завжди така балакуча, чи тільки тоді, коли головою вдаришся? — запитав він, змірявши мене уважним поглядом.

— Завжди, — прибрехала я, не зумівши промовчати. А тоді зробила так, як мені сказали — за мить у мене занімів спочатку весь рот, а тоді губи, горло і частина обличчя. Біль раптово стих. Знеболювальне. Дуже сильне — мене раніше не раз лікували, але таких хороших ліків у моєму селі годі було й шукати, хіба в панському домі, де метеїв не жалували, ясна річ.

— Тепер помовчиш, — мовила Карма. Я скосила на неї погляд — дівчина усміхалась.

Дивно.

— Я мушу зашити тобі губу, вона найбільше розбита. Тобі не болітиме, не бійся і не смикайся.

Ільяс зашив мені губу, а тоді намастив решту подряпин на обличчі якоюсь маззю, що пахла неймовірно приємно.

— Прийдеш завтра, перевіримо, як все загоюється. Зараз ти вільна. Сама дійдеш?

Я не могла говорити, тому просто стенула плечима.

— Ясно. Кармо, проведи її, але не допомагай, хіба що падатиме. Тоді Маїна не сердитиметься на тебе.

— Добре, вчителю Ільясе, — мовила Карма. — Ходімо, Ханно.

Я хотіла подякувати, але говорити все ще не могла. Зрештою Ільяс хоч і дарвенхардець, але поставився до мене дуже по-людяному. Тому я просто приклала руку до серця — так робили в нас у селі на знак вдячності.

Чоловік помітив мій рух, але нічого не сказав, а почав складати своє причандалля назад у скриньку.

Я відчула себе ніяково.

Ми з Кармою мовчали всю дорогу. Ішли без поспіху — я швидше просто не могла. Нишком поглядала на неї — біляве волосся, заплетене в не дуже довгу косичку, кирпатий носик, тонкі гарні губи. Цілком звичайна, симпатична, мила дівчина. Чому вона пішла до Дарвенхарду?


У кімнаті я була не те що героїнею дня, а більше — героїнею року!

— Я так хотіла підійти до тебе, але Маїна всіх налякала до смерті, — бідкалась Лада, сидячи поряд зі мною і тримаючи мене за руку. Інші наші подруги маячіли в неї за спиною, ба більше — за обідню перерву, половину якої дівчата провели не в їдальні, а поряд зі мною, до нас навідалось багато учнів з інших кімнат. Я шукала поглядом Адама — але того не було. Може, він ще не дізнався, який я дурнуватий відчайдух?

Дану не любили всі. Схоже, усім було наплювати на те, що вона обов’язково метатиметься мені, а може, ще більше діставатиме інших. Через мене вона опинилась на колінах! Це спричинило нереальний фурор.

Якби я не була така побита і втомлена, то обов’язково відчувала б тріумф. Але наразі я просто хотіла спати.

Маїна звільнила мене тільки від фізичних вправ, але я подумала, що в такий день можу дозволити собі прогуляти й наступне, теоретичне, заняття. Тим паче, що проводитиме його Ільяс.

Я помітила, що уроки медицини в нас у розкладі стоять неодмінно після уроків боротьби. Спершу це здавалось мені збігом, але тепер я в цьому засумнівалась.

Гадаю, в цій школі багато що відбувається не просто так.

* * *

Найгарнішим звуком Сколісу я вважала ранковий передзвін. Він тривав близько хвилини щоранку — будив учнів і вчителів о сьомій. Відтоді, як ми прибули до школи, минуло досить часу, але дзвону швидкого скликання більше не чули. Не ставалось нічого надважливого. А тому вранці дзвонили в кілька дзвонів, різних за звучанням. Часом їх дзвін був монотонним, а інколи наче нагадував якусь мелодію — що навело мене на думку, що дзвонарів тут є кілька, і в декого з них більш творча душа, аніж в інших. А може, дзвонарів тут і не було, і їхню роль виконували, чергуючи на той момент, дарвенхардці. Я не знала. Чомусь мені здавалось, що коли лунає гарніший передзвін, то черговим є Ільяс.

Навчання в Сколісі на мене справляло багато вражень, іноді дуже незвичних. По-перше, я сумувала за домом. Дійсно сумувала. Мені не вистачало батьків і брата, навіть важкої роботи не вистачало, і дірявих шкарпеток та зшитої з різних шматків тканин ковдри в мене у кімнаті. Бракувало вічно похмурих сусідів, тепла біля печі на кухні. Не вистачало того, як скрапувала вода зі солом’яної стріхи — в Сколісі такої не було. Не вистачало радостей і неприємностей тих часів, коли я жила вдома. Відколи я поїхала, негаразди зникли з пам’яті, і я майже повсякчас згадувала про дім лише хороше. У грудях щеміло. Надто, коли чула звук дощу.

Нам не дозволялось писати додому листи.

По-друге, Сколіс був для мене на смак як тепла каша з м’ясом, якою нас переважно і годували, — а ще — болота. Того самого, якого я наїлась, коли мене обличчям вниз кидали на землю, доки не навчилась гарно бігати і виконувати інші вправи.

По-третє, Сколіс сповнений духом невільництва. Учні не могли покидати його стін, хіба старшокурсники, та й то — під наглядом вчителя. Вікон у зовнішній стіні було дуже мало — але часом я простоювала біля котрогось з них годинами. Я вияснила, що на північ від школи лежить якесь містечко — схоже, година чи півтори пішого ходу. А загалом пейзаж був похмурий, скелястий. Довкола майже не росли дерева. А у внутрішньому дворі школи не росла трава — її стоптали сотні учнівських ніг. Двір був великий, частина його нагадувала стадіон — там ми бігали та розминались, а в іншій частині, меншій, стояли лави, на яких можна було сидіти. І все. Навіть жодного кам’яного вазона з рослиною чи скульптури. Нічогісінько зайвого, погляду в пошуку краси не було навіть де зачепитись. Якось Купава зауважила, що школа з таким великим подвір’ям нагадує радше кількаповерховий товстелезний мур, всередині якого планували щось збудувати, але так і не зробили цього. Я була з нею згодна.

По-четверте, навіть у цьому осередку неволі, болю і холодних протягів було щось хороше. Це були мої друзі. Хоч і не всі посиденьки з ними закінчувались очікувано і приємно.

Якось ми з дівчатами сиділи на подвір’ї, був вихідний і перший день, коли земля вкрилась памороззю. Я вже відвідувала всі заняття — шви з губи Ільяс зняв, рани позатягувались, лишилось хіба кілька синців, але це вже були дрібниці. Сонце саме стояло в зеніті, а значить, його проміння потрапляло до двору. Не можна було в такий день не сидіти надворі. Балакали ні про що.

Підійшов Адам. На його вилиці також красувалась довга подряпина — у п’ятницю він випадково впустив лук на занятті в близнюків, за що поплатився.

— Ну, порівняно з тим, що зробила з тобою Дана, то мене наче котик подряпав, — мовив він, коли я побачила його вранці в неділю і занепокоїлася. — Не хвилюйся.

— Я спостерігаю за вами вже кілька тижнів і ніяк не можу зрозуміти, чи ви пара, чи ні, — проказала Купава, хитро поглянувши спершу на мене, а тоді на Адама.

— Ми не зустрічаємось. Просто ми жили в сусідніх селах і часом бачились, — відповіла я.

— А даремно. Мати хлопця чи дівчину зовсім непогано. Я б навіть сказала, що весело, — дівчина замріяно звела очі до неба. — У мене був, але я поїхала в це кляте місце. Тож уже немає.

— У мене також був хлопець. Взагалі ми дружили з дитинства, а потім якось так склалось, що почали зустрічатись. Обіцяв мене чекати. В нього старший брат тут вчився, тому моєму Івові вже не довелось. Я сказала йому на прощання, щоб не дурів і не чекав, — геть зажурилась Вишена. Її зелені очі сповнились слізьми.

— Я теж з деким зустрічалась, — мовила Ламія, несказанно всіх здивувавши.

— А ти? Ладо? Така мила дівчинка обов’язково мала когось причарувати. Був кавалер? — спитала Купава. Сором’язлива Лада почервоніла і похитала головою.

— Не діймай її, бачиш — ніяковіє, — усміхнулась я.

— О, а ти, панно Набити-Пику-Дані? Напевне, не одне серце розбила? — очі Купави загорілись.

— Замолода я ще, — буркнула я. Всі подивились на мене, Адам аж якось надто уважно. — Я серйозно, це не дуже цікава тема.

— Ну хоч цьомчики були? — Купава не на жарт розхвилювалась, намагаючись хоч щось у мене вивідати.

— Ти не заснеш, якщо я розкажу.

— Справді, так пікантно?

— Так гидко, якщо чесно. Впевнена, що хочеш знати? — мовила я, починаючи сердитись. — Одного разу мене до сараю притиснув байстрюк нашого пана, Ширко, він у нього служить кінним і дуже зазнається. Поцілував, хоч я і не хотіла. То я зі злості й страху відкусила йому шматочок язика. Ширко досі шепелявить.

Усі завмерли.

— Найгірше те, що я той шматочок проковтнула, — мовила я, здригнувшись від власного спогаду. Здавалось, що когось зараз знудить. Але почавши, я вже не могла не виговоритись. Жахлива історія мого першого поцілунку крутилася в голові, як навіжена, бажаючи вистрибнути з пам’яті. — Ширко пожалівся панові. Той хоч і не дуже вступався за своїх байстрюків, проте я, як проста метейка, належала в його очах до найнижчих істот на землі.

Я підтягнула правий рукав куртки і продемонструвала три тонкі білі смужки.

— Це ті, що лишились після багатьох ударів різкою по руках. Напевне, ці три були найглибшими, чи що. В будь-якому разі, на лівій руці все зійшло. Мене хотіли бити батогом, але моя тітка впросила пана. Після того всього не дуже хотілось ще з кимось цілуватися.

— Цінуй ці шрами, дівчино, — почувся голос позаду. Я аж підскочила і озирнулась. Просто за нашою лавою стояла Маїна. Вона уважно дивилась на мене. Я просто-таки бачила власне відображення в її сірих очах — трохи злякане, трохи заціпеніле. — Цінуй кожен шрам як доказ того, що ти відстояла себе.

Не сказавши більше ні слова, директорка пішла в інший бік подвір’я.

— Вона, напевне, думає, що я якась ненормальна. Нападаю на учнів Дарвенхарду, кусаю хлопців, — простогнала я, затуливши обличчя руками. Адам легенько обійняв мене за плечі.

— Ти таки найненормальніша з усіх у цій школі. І, безумовно, найкрутіша, — прошепотіла Лада, захоплено дивлячись на мене.

— У мене розболілась голова, — збрехала я. — Я піду.

— Я з тобою, — мовив Адам. Я не заперечувала.

— Напевне, всі ці дівчачі розмови та посиденьки не для мене, — сказала я, коли ми зайшли всередину.

— Ну, я теж не люблю дівчачі розмови, — всміхнувся Адам.

— Хлопчисько.

— Атож. Слухай, Ханно…

— Що?

Адам якусь хвилину мовчав. Я поглянула на нього. Хлопець почухав потилицю і здався мені геть несміливим. Геть на Адама не схоже.

— Я вразила тебе своєю історією? — здогадалась я.

— Я… так, напевне. Я не знав про це. Але спитати хотів не зовсім про…

— А про що ж?

— Ти з тих пір, мабуть, не дуже полюбляєш хлопців?

— Ну, хіба придурків.

— А якби котрийсь захотів би тебе поцілувати? Ти б і йому язик відкусила?

Я поглянула на нього. Адам вдав, що розглядає вікна, повз які ми проходили.

Він хоче мене поцілувати?

Якщо це так, то я не знала, чи хотіла б цього.

Але я була б не я, якби розвіяла його страхи:

— Аби дізнатись це, йому довелось би ризикнути.

Хоч, чесно кажучи, романтика в стінах Сколісу не викликала в мене ентузіазму. Мені видавалось, що усе світле і чисте тут просто відмирає. Залишається хіба шукати ніжності. Та хіба може прорости ніжність у людях, яких раз за разом кидають у болото?

Я пригадала тих двох дурнів, які зійшлися один з одним, а тепер ніколи не побачать свою дитину і зустрінуться хіба в шахтах, де сонця ще менше, аніж тут.

Його там немає взагалі. А тут його убивають.

* * *

Маїна знову поставила мене в пару з Даною — і я знала, що то було останнє заняття, коли та була в ролі помічниці директорки. Те саме стосувалось і Уласа. Завтра вони мали відбути до Дарвенхарду, аби продовжити навчання там, тоді як до Сколісу надішлють інших учнів.

Не знаю, чому директорка вирішила знову нас випробувати, але я ледь стрималась, аби не відступити, коли Дана встала переді мною. Так, я трохи підучилася за ті два місяці, які минули з нашого попереднього «парного бою», але мені годі було й рівнятися до майстерності учениці Дарвенхарду. Особливо мене лякало те, що відтоді вона не зачіпала мене в коридорах, не ображала на заняттях. Узагалі на мене не дивилась. Навіть ні до кого особливо не чіплялась. Знаючи Дану, я усвідомлювала — щось насувається. Біда.

Нащо Маїна знову поставила нас одну проти одної?

Я цього не знала.

Я завдала першого удару.

Дана перехопила мою руку і, кинувши мене на підлогу, наступила на вивернуте передпліччя ногою. Без жодних слів. Холодно, ненависно.

Хрусь! Дана відійшла. Вона домоглась свого — наш поєдинок тривав всього кілька секунд, але я була точно не переможцем.

Я ще в житті так не кричала. Вона зламала мені руку.

Розділ 6

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато наказів. Стіни бібліотеки були списані ними. Часом вони нам снились.


Дні в Сколісі були одноманітними, важкими, сповненими зусиль, поту і крові. І, разом з тим, вони бігли невимовно швидко.

Я сильнішала. Витягнулась, стала жорсткішою. Моє тіло набуло м’язів. Долоні вкрились мозолями. Близнюки все рідше били мене палицею — я навчилась не тільки тримати лук, а й стріляти точно в яблучко. Я зуміла стати однією з кращих у своєму класі. І вперше в житті собою пишалась. Хоч у школі моя гордість за себе наче зависла в затхлому місці. Один день був схожий на інший. І кожна мить була подібна до попередньої. Але я не могла поділитись своїми здобутками з батьками і братом. І це пригнічувало мене… Тому жодні мої надбання не були насправді важливими.

Минув час і настав останній рік навчання в Сколісі. Я знала, що після цього всі охочі, які відмінно складуть випускні іспити та отримають гарні відгуки від вчителів, зможуть спробувати вступити до Дарвенхарду. Але я хоч і одна з кращих учнів, та була переконана в тому, що стану сервусом. Не дарвенхардцем, ні. Мої переконання не змінилися: ні коли мені було п’ятнадцять, ні у дев’ятнадцятирічному віці.

Ми з Адамом таки поцілувались. Вірніше, він ризикнув і поцілував мене в кінці першого курсу. І я його не вкусила — хоч, визнаю, бажання трохи його налякати виникло.

Та я хотіла тієї… ніжності.

Власне, це те, що можна було сказати про наші з ним стосунки. Гадаю, Адам був закоханий в мене, хоч ніколи не говорив про це. Він був гарним, а з роками ставав ще кращим. І я знала, що за ним впадає не одна дівчина з нашої школи, зокрема, як не дивно, і Вишена. Ми з нею не сварились через це, навіть ніколи не обговорювали цю тему — хоч, я знаю, вона хотіла. Та я була надто сильною, вона — надто несміливою. Але я не тримала Адама біля себе.

Хоч і не проганяла. Захотів би — пішов. А він не йшов. Ми ніколи не тримались за руки, не вели романтичних бесід. Просто часом цілувались десь у порожньому коридорі, чи в якомусь класі, або бібліотеці, за стелажами, ризикуючи попастись на очі дарвенхардцям (це чомусь особливо мені подобалось). Він одного разу спробував залізти мені під сорочку — і отримав такого штурхана в живіт, що більше не намагався це зробити.

Я не хочу провести все життя в шахтах.

А ще я не хотіла, аби наші з Адамом стосунки змінювались. Мене усе влаштовувало. Часом мені це надоїдало і я могла уникати його тижнями. Часом сама його десь ловила і притискала до стінки. Зазвичай це було після якогось іспиту чи особливо важкого тренування, коли мені хотілось розслабитись і відчути поряд когось сильного. Не знаю, чи він був так само задоволений нашими стосунками і тим, яка я холодна і колюча. Я заспокоювала себе тим, що не тримаю його.

Насправді я його мучила.

І це мені іноді дуже подобалось.

У тій школі, без зеленої трави і яскравого сонячного проміння, моє серце кам’яніло і ставало жорстоким.

Та, зрештою, усі ми кам’яніли. Так було легше.

Хоча минуло всього кілька років, та я майже забула, як виглядають мої рідні. Часом вони снились мені — і я не бачила їхніх облич. Після таких снів я прокидалась, спітніла і злякана, і крутилась у ліжку до світанку.

Часом я згадувала, як Лада в перший день навчання сказала, що я добре тримаю себе в руках. Я тоді думала, що просто гарно контролюю емоції, але з часом почала розуміти, що насправді я не мала, що контролювати.

Одного разу, коли ми сиділи в бібліотеці і робили домашнє завдання з історії Циркути, я раптом відчула сильний головний біль. Відвела погляд від величезної книги в шкіряній обкладинці, яку ледь донесла від одного зі стелажів, і роззирнулась. На столах, за якими працювали учні, а ще на стінах бібліотеки було багато канделябрів зі свічками, тому приміщення освітлювалось добре. Тільки дарвенхардці, що неквапом походжали то там, то тут, нагадували чорні тіні.

Дивно, але мені завжди здавалось, що підлога тут зроблена з червонястого каменю, але сьогодні вона раптом стала бляклою. Те саме відбулось і з дерев’яними стелажами та книгами на них — вони видались мені сірими. Я труснула головою, але нічого не змінилось.

— Чому тут усі книги сірі?! — нахилилась я до Лади. Та поглянула на мене збентежено. Заправила за вухо білявий кучерик.

— Що ти маєш на увазі?

— Палітурки книг… вони усі сірі. Ти не бачиш?

Лада похитала головою.

— Ханно, ти добре почуваєшся?

Я стенула плечима. Чомусь почувалась неприємно.

— Не знаю.

— Може, сходи до котрогось з вчителів медицини? До Ільяса?

— Не варто, — похитала я головою.

Лада погладила мене по спині.

— Ти просто дуже втомлена.

Я кивнула. Напевне, я дійсно дуже втомлена.

Наступного дня палітурки книг знову стали різнокольоровими: бурими, коричневими, чорними, білими.

Але десь за місяць я зрозуміла, що мої блакитні очі в дзеркалі іноді здаються мені сірими.

Я нікому про це не сказала.

* * *

У Сколісі не було канікул, розпорядок ніколи не змінювався. Хіба що влітку: коли ми з вчителями плавання залишали стіни школи і йшли до озера, що знаходилось неподалік. Це були найкращі дні мого життя в школі. Ми наче оживали — веселились, раділи, що покинули Сколіс бодай на кілька годин.

Але з часом і ця радість приїлась.

Я запам’ятала слова Купави, яка мало не щомісяця мала нового кавалера, що здавалось мені просто дурістю:

— Я не відчуваю, що жива, коли все стає нудним і звичним. А легкі романи — це єдина зміна, яку ми можемо собі дозволити в цих стінах. Кожен новий хлопець дарує якісь нові відчуття, хай навіть я його не люблю. А дехто дарує навіть пристрасть. Не подумай нічого, мені подобається твій Адам, але ви не виглядаєте ні закоханими, ні особливо щасливими після стількох років. Може, варто щось змінити?

Я не думала, що змінюватиму щось просто, «аби було». Я не бачила когось кращого за Адама в цих сірих стінах.

Проте слова Купави засіли мені в голові.

Не знаю, з ким там зустрічалась Ламія до школи, але на другому році навчання вона несподівано зійшлась зі Світиком, а Вишена кількома місяцями пізніше почала зустрічатись із Тихославом. Я б радше могла уявити, якби все було навпаки, і весела Вишена зустрічалась би з активним Світиком, а Ламія разом би мовчала з Тихославом, але, напевне, моя логіка не була завжди правильною, бо обидві пари здавались цілком щасливими. Хоч Вишена, я знала, більше любила Адама, а не свого хлопця.

Ну, та й нехай. Мені було байдуже. Напевне, мені було б так само байдуже, якби Адам мене покинув і пішов до неї. Хоч він не йшов. І я точно не могла сказати, чому. Він же, напевне, не був таким крижаним всередині, як я.

Часом мене нудило від себе.

Пам’ятаю, як одного разу на мене найшло просвітління — я неправильно виконала якусь вправу і Маїна, яка і далі навчала нас боротьбі четвертий рік поспіль, вдарила мене по потилиці. Сьогодні вона сама ходила поміж учнями — було дивним те, що нових помічників, які мали прибути вранці, досі не було. Заняття тривало вже понад годину.

Маїна та близнюки були єдиними вчителями, які викладали в нас усі чотири роки. Інші змінювались щороку. Хоча я б краще увесь рік ходила тільки до Ільяса, замість одного-однісінького заняття з близнюками…

Але…

…Голова моя мотнулась так, що я врізалась у плече однієї з дівчат, що стояли попереду. З носа заюшила кров.

— Витри кров і виконай вправу правильно, — скомандувала Маїна. Її біляве волосся було сьогодні з нотками сірини.

Вона почала сивіти?

Я послухалась. Правда, кров все текла і текла, тож виконати наказ виявилось не так і легко. Я закинула голову назад і тут же скрипнули двері, що вели в коридор. Краєм ока я побачила, як до тренувальної зали зайшло двоє хлопців.

— Хто такі? — запитала Маїна, вийшовши з-поміж рядів учнів.

— Я — Всевлад, а це мій товариш Бразд. Нас направили сюди з Дарвенхарду. До вас у помічники. Ви ж директор Маїна? — мовив один із хлопців. Я ризикнула повернути голову в попереднє положення, аби їх роздивитися.

Всевлад був вищим за мене десь на голову, мав чорне волосся, стягнуте в хвостик на потилиці, і такі самі чорні очі. Саме чорні — не карі, не просто темні. Чорнющі. Аж до моторошності. Повнуваті губи, високі вилиці, різкі розчерки смоляних брів, рівний ніс, засмагла шкіра. Його голос був низьким і приємним. Те, як тримався Всевлад, дивувало мене. Зазвичай помічники розмовляли з Маїною, трохи побоюючись. А він тримався під її пронизливим поглядом спокійно. Як з рівною.

Він мене зацікавив.

Його товариш, Бразд, був трохи нижчим за Всевлада і стояв на півкроку позаду. Він навіть, я б сказала, був симпатичнішим. Тримався не так самовпевнено, але також спокійно. І, як я помітила, він передусім оглянув наші ряди, а надто — дівчат. Що мене дещо насторожило. В нього був ніс з горбинкою, ясно-блакитні очі та коротке темне волосся. Було дивно, але коли я побачила нові обличчя, то не сумнівалася в тому, що всі кольори сприймаю правильно.

Обоє були одягнені в дорожні плащі, вкриті пилом, що було зовсім нехарактерно для помічників.

— Ви мали прибути ще вчора, аби сьогодні без запізнень прийти на заняття, — мовила Маїна холодно.

— Вибачте нам, директоре Маїно, мій кінь зламав ногу. Ми були в полі, тож мусили йти пішки, склавши всю поклажу на коня Всевлада, — проказав неголосно Бразд.

— Зрозуміло. Зараз ідіть та влаштовуйтесь, від сьогоднішнього уроку я вас звільняю. З розкладом занять та прийомів їжі ознайомтеся в чергового на вході до школи.

— Уже ознайомились, — мовив Всевлад.

— Прекрасно. Ідіть.

Маїна повернулась до нас, але її погляд був розсіяним, наче вона намагалася щось згадати. Тоді глянула на мене.

Я стояла, притискаючи до скривавленого носа руку.

— Іди й умийся, Ханно, — за три роки Маїна вже знала, як мене звуть. — Закінчиш вправу, коли повернешся.

— Добре, директоре Маїно.

Вийшовши з тренувального залу, я попрямувала до туалету, що був неподалік, йдучи зумисне повільно. За рогом саме стихали кроки нових помічників Маїни і я не хотіла з ними зіштовхнутись, будучи в крові.

У туалеті я умилась і поглянула на себе в дзеркало — моє лице було блідим і втомленим. Темне волосся повилазило з коси під час тренування, на сорочці було кілька плям від крові. Під час ранкової розминки я вже забруднила одну сорочку, тож довелось випрати її і повісити сушитись. Навряд чи вона висохла до цього часу — а значить — передягтись я не зможу. Щосеместру нам видавали однаковий одяг в тій самій кількості, а старий викидали. Тож доведеться до кінця дня ходити в куртці, защипнувши її до шиї — Берн терпіти не міг, коли хтось із учнів виглядав неохайно і його не хвилювало, що в нас обмежений гардероб.

Я саме виходила з туалету, коли почула голоси.

— …симпатичні, ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти не матимеш часу про це думати. Маїна не виглядає на…

Всевлад замовк на півслові, коли я вийшла в коридор.

— О, ну що я казав. Ця школа сповнена красунь, — мовив з посмішкою Бразд, окинувши мене зацікавленим поглядом. — Не допоможеш нам? Ми трохи заблукали в цих клятих однакових коридорах.

— Куди вам потрібно? — запитала я. Хотілось чимшвидше піти від них і повернутись до тренувального залу. Мене дратував погляд Бразда.

Добре хоч, що Всевлад дивися просто мені в очі, а не оцінював від потилиці до п’ят.

— У західне крило.

— Корпус вчителів?

— Мабуть.

Я трохи повагалась. У голові стояла сцена: я проблукала школою півгодини уроку Маїни і за це вона розмазала мене по стінці. Страх її несхвалення був сильнішим за можливість зіпсувати стосунки з її помічниками в перший же день.

— Це далеко, — мовила я вагаючись.

Хлопці переглянулись.

— А хіба ти не маєш слухатись нас так само, як вчителів? — запитав мене Бразд. Його голос автоматично похолоднішав.

— Ні, якщо я поспішаю на урок Маїни. Спустіться на перший поверх, там ходить більше дарвенхардців, котрийсь обов’язково допоможе. Ідіть коридором, вікна якого виходять на внутрішнє подвір’я і поверніть на сходи, які не будуть гвинтовими, — відповіла я. — Вибачте.

Відчуваючи, як над моєю головою згущуються хмари, я все ж наважилась повернутись і піти. Вже, було, звертала за ріг, як до мене долинув голос Всевлада, який до того мовчав:

— у тебе текла кров з носа?

— Що? — я зупинилась і обернулась до них.

— У тебе текла кров з носа. Скажеш, що довго не зупинялась. Проведи нас у західне крило. Негайно, — його обличчя було нерухомим, він не виглядав ні злим, ні роздратованим. На відміну від Бразда, щоки якого почервоніли від злості.

Всевладів спокій справляв значно сильніше враження.

Я завмерла. В мені боролись усі попередні аргументи і раптова тверезість в оцінці ситуації. Я уважніше подивилась на них. Я знала, що учні Дарвенхарду проходять практику в звичайних школах або на другому, або на третьому році навчання. Ці виглядали старшими. Значить, вони навчаються у Дарвенхарді останній рік. Отже, вони вже майже випускники.

Напевне, їхні накази ігнорувати не слід. Якась жіноча впертість ще манила мене піти негайно на урок Маїни. Але холодний розум усе ж переміг.

— За мною, — мовила я командним тоном. Це була моя маленька помста за примус. Зрештою вони хоч і є майже дарвенхардцями, але я — майже сервус.

До західного крила іти хвилин дванадцять. Так само — назад. Разом з тим часом, що я провела в туалеті, вийде півгодини. Я закусила губу.

Напевне, розкажу Маїні правду. Хтозна, може, я все роблю правильно.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я крокувала трохи попереду, роздратована і зла, але все ж намагалась вдавати спокій. Як тут пролунав голос Бразда, який, вочевидь, уже заспокоївся:

— Як тебе звуть?

Я обернулась і мимоволі стишила крок, порівнявшися з ними.

— Ханна.

— Скільки тобі ще тут навчатись, Ханно?

— Останній рік.

— Потім що?

— Як що? Служба.

— Ти гарно вчишся?

Я не розуміла, до чого він хилить.

— Непогано.

— Якщо вчитимешся гарно, зможеш навчатись у Дарвенхарді. І вже тоді сама зможеш вказувати, хто і куди може тебе проводити. Чи не так, Всевладе?

Його дружелюбний тон виявився обманкою. Бразд не забув мою відмову.

Всевлад змовчав.

— Обійдусь, — мовила я сухо.

— Ого, яка, — Бразд хижо посміхнувся, але більше запитань не ставив.

Нарешті ми опинились у коридорі, що вів до західного корпусу.

— Вам туди, — зронила я, кивнувши в бік коридору. — Учням у цей коридор не можна.

— Ось бачиш, Ханно, ти провела нас і не померла від цього, правда?

Всевлад нічого не сказав і першим пішов коридором. Напевне, він уміє тільки командувати — подумала я.

Бразд пішов слідом.

Я зачекала трошки, коли вони звернули за ріг, а тоді побігла назад якомога швидше.

Влетіла в зал тренувань. Учні саме змагались у парах.

Маїна стояла, хитаючись з п’ятки на носок і тримаючи руки за спиною.

— Я думала, з тебе там вся кров витекла, — мовила вона холодно, коли я зайшла.

— Вибачте, директоре Маїно. Ваші нові помічники заблукали і я провела їх до західного крила.

— Вони попросили? — її очі хижо звузились.

— Вони наказали, — відповіла я неохоче. Хоч і була спокуса ляпнути, що, власне, Бразд спочатку просив. Але я знала, що Маїна такого не оцінить. Вона любила стриманість. І не схвалювала, коли учні починали зазнаватися.

— Але ти запізнилась. За це будеш битися зі мною.

Звичайно, я не зуміла навіть жодного разу її вдарити. Але зачепила кілька разів — а це вже було досягненням. Зазвичай Маїна рухалась так стрімко, що учень не встигав навіть підступити.

Натомість я отримала кілька серйозних стусанів і протерла своїм одягом всю підлогу.

Розділ 7

— Ви — просто нікчемні залишки народу, який давним-давно вимер. Далекий його віддих, тінь останнього хрипу. Ви — ніхто… Повторіть! — вчитель суворо поглянув на нас і різко вдарив указкою по столу перед руками Али. Маленька Алюся — а вона жила по сусідству, я знала її з дитинства, — втиснулась у стілець. Я сама була дуже наляканою.

— Ми — ніхто… — видихнув клас.

— Ваше життя — служити істинному і єдино сильному народу Циркути, белатам!

— Наше життя… — почали тоненькі дитячі голоси…

Я любила в Сколісі одне місце. Хоч ні, я його не любила, бо любити щось в цій школі було неможливо і навіть гидко, але це місце мені подобалось. То було вікно на верхньому поверсі, що виходило на захід. То був кінець одного з коридорів і в ньому я нечасто зустрічала людей. Тут можна було постояти і уявити, що ти не в Сколісі. Щоправда, десь після другого року навчання я розучилась уявляти, а в пам’яті ті місцини, де було щось, що не належало до цієї проклятої вічно замкнутої пастки, були якісь сірі та напівстерті.

Сірість почала з’являтись повсякчас.

Крізь те вікно можна було дивитись на захід сонця. У Сколісі все було темне — одяг, коридори, взуття, штори на деяких вікнах, віконні рами, дощ, який стікав шибами і здавався гидко-липким, навіть вогонь. О ні, ні-ні-ні-ні! — але навіть вогонь якось дивно втрачав свій колір і наче сірів у Сколісі. А ще були обличчя учнів, які теж сіріли. Сіріли зелені очі Вишени, біляве волосся Лади закручувалося сірими кучериками, часом я сама сіріла у відображенні дзеркала. Незабаром і чорного кольору не лишилось, навіть у найгустіших тінях. Часом я думала, що сліпну. Мені ставало гірше, але я не наважувалася звернутися до Ільяса. Іноді мені здавалося, що божеволію, бо часто я вмивалась водою і та сіріла. Адам пригортав мене сірими руками, цілував сірими губами, я відчувала його сіре дихання на своїй сірій шкірі, я дивилась в його очі, і все там — і білки, і райдужка, і зіниці, і навіть повіки — все було сірим. Сірів мій розум і мої думки. Під час тренувань я стікала сірим потом. І тільки кров найдовше лишалася червоною.

Це навело мене на думку, що очі в мене здорові. А значить, проблема в мене з головою.

Про що нікому знати не слід.

Часом я навмисне роздряпувала собі шкіру на руках, аби виступило хоч трохи крові. Та одного дня я помітила, що і вона Сіріє.

Я знала, якщо не побачу іншого кольору, то просто помру. Від того, що моє серце засіріє до смерті. Звичайно, це все були просто ігри розуму, але я не могла цього зрозуміти. І підкорялась.

А там, нагорі, на верхньому поверсі, було вікно, і за ним сідало сонце. Одного дня на початку останнього року навчання, то саме був вихідний, я ледь дочекалась кінця занять. Я не пішла на вечерю — стрімко побігла сходами догори. Блукала і блукала давно вивченими коридорами і дорога видавалась мені довгою, мені здавалось… я… не… доживу…

Я підбігла до того вікна… і біля нього залишилася живою.

Був вересень, землю вже оповивала сутінь, але далеко-далеко, над нерівним скелястим горизонтом, пломеніла багряна смуга.

Один із останніх променів — слабкий, жовтавий — ще був на підвіконні. Я торкнулась того місця рукою. І там, де живе світло потрапило на шкіру, я побачила, як вона з сірої стала нормальною.

І…

І я…

І я заплакала.


Я плакала так, що, здавалось, мав чути весь Сколіс. Але всі були на вечері — тому ніхто мене не чув. Може, якийсь дарвенхардець хіба блукав десь недалеко, але не звернув увагу.

Я плакала за мамою і татом. Я плакала за братом. Я подумки так і казала на нього — «брат». Я недостойна була більше згадувати його ім’я. Я плакала за тим усім болотом, в якому мене обваляли і яке, напевне, замінило мені кров. Я плакала за тим, що у моєму ЖИТТІ немає цього самого ЖИТТЯ, що в поцілунках Адама немає любові, що в дружбі з дівчатами майже немає тепла. Я плакала ЗА ТИМ і ПРО ТЕ, що мене закрили в проклятому місці, що не випускають і тримають як псяру, готуючи служити, забираючи мою юність і молодість, забираючи мою красу і все моє життя підкоряючи собі. Я плакала, бо могла скільки завгодно вчитись, бути сильною, холодною, гордою, сміливою, старанною, але будь-якою я завжди буду їхньою рабою. Тобто я не буду взагалі. Ніщо не може існувати.

НІЩО.

Я плакала так тужливо, як не плакала ніколи в житті. Ні тоді, коли я відкусила язика тому малому покидькові, ні тоді, як мене били різками, ні тоді, як мене одного разу вдарив обкутим залізом чоботом у живіт охоронець пана, ні тоді, коли вирішила поїхати замість брата до Сколісу, в жодну мить мого паскудного життя я так не ридала. Я думала, що Сколіс висушив мої сльози навіки, як висушив моє серце.

Але я ридала і не могла спинитись.

Це все можна було припинити тільки померши. Лише так. Я не уявляла, як зможу повернутись у ту остогидлу за багато днів і ночей спальню, як слухатиму, кого підчепила цього разу Купава, як сміятимусь, як їстиму там, у їдальні, і як вчитимусь у тих класах, де все і всі… СІРІ.

Сіре НІЩО.

Тут, нагорі, на самоті, вловивши останній сонячний промінь, я вперше за довгий час почала щось відчувати. І навіть мить ПРОЖИЛА.

Гадаю, краще померти, хоч трохи поживши, відчуваючи себе реальною, хай нічого не вартою, хай нещасною, але… відчуваючи…

Я відчинила навстіж вікно, залізла на підвіконня і звісила ноги донизу. Вітер був доволі сильний і гойдав мої стопи. Підбори черевиків шкрябали по сірому камінню.

Я поглянула на горизонт — там сяяло хіба кілька жарин сонця, що вже сіло.

Очі мої висохли.

І на серці раптом стало ЛЕГКО. Хотілося зупинити цю МИТЬ.

Хотілось полетіти і звільнитись. Нарешті.

Я розкинула руки і заплющила очі, затримуючи в уяві ті червоні жарини, які насправді гаснули одна за одною.


Чиясь рука опустилась мені на плече. І я б зірвалась вниз, як і хотіла, — але мене надто сильно схопили. Я закричала, але мені затулили рота рукою. І смикнули назад — та я вчепилась пальцями за раму, не збираючись так просто здатись. Якусь мить ми боролись.

А тоді я зуміла повернути голову і раптом помітила, що рука, яка тримала мене за плече, зовсім не сіра. Від несподіванки я відпустила віконну раму і здалась. Невідомий затягнув мене назад до коридору.

Остання жарина на горизонті згасла.

Розділ 8

— Наскільки я знаю, у Сколісі літати не навчають, — промовив мені на вухо рятівник. Я здригнулась, бо впізнала голос, хоча чула його тільки один раз чи два. Коли він розмовляв з директором і коли наказував. Наказував мені. Нещодавно.

Всевлад.

Помічник Маїни.

Він розвернув мене, боляче схопивши за зап’ястя, і я опинилась дуже близько до чорних, цілковито непроникних очей.

Але вони були чорними, а не сірими.

Я здригнулась і відчула, як мені стає душно.

— Навіщо ти це зробив?

— У цій школі всі дівчата — такі дурнуваті? Чи тільки ти?

Його слова мене образили.

— Я не просила втручатися.

— А я не питав.

— Може, я хотіла цього.

Він дав мені ляпаса, але я не впала, бо він досі тримав мене за руку.

Різкий біль. Іншою рукою я доторкнулася до своїх губ — і побачила на пальцях кров.

Напевне, я таки божевільна, бо побачила, як кров із сірої стає червоною.

Злякана несподіваною здогадкою, я поглянула на руку, яку тримав Всевлад. Смикнула вільною рукою догори рукав сорочки. Від того місця, за яке тримав мене хлопець, моя шкіра знову набувала нормального кольору. Це було, як мара.

А він узагалі видавався нормальним. В його темному одязі я раптом розібрала неймовірну кількість відтінків кольорів. Аж в очах, що вже звикли до однотонності, зарябіло.

Його чорні очі та чорне волосся видались мені найяскравішими за усе довкола.

Я заморгала, відчуваючи, що на очі знову набігають сльози.

— Що з тобою? — запитав він. У його голосі я почула настороженість.

Ще б пак. Напевне, я видавалась йому божевільною.

— Я… ти… я нежива.

— Що?

— Не жива. Не жила. Я…

— Ми йдемо до Маїни. Хай вона з тобою розбирається, — сказав Всевлад. Його терпець уривався.

— Ні! — крикнула я і вчепилась у нього рукою. — Не до Маїни! Ні!

— А як я можу бути певен, що ти не стрибатимеш знову?

— Можеш. Поцілуй мене.

Я його здивувала. Дійсно здивувала. Але, як це не дивно, я відчувала в ньому потребу. Він не був сірим і виганяв мою сірість.

Я чекала, що він потягне мене до Маїни, що знову вдарить за такі слова, що… що… що хоч перепитає.

А він узяв і поцілував.

Моє серце забилось з такою силою, що, здається, увесь світ запломенів кольорами за мить.

* * *

Тоді ми більше не говорили. Після поцілунку Всевлад потягнув мене за передпліччя і не відпускав, доки ми не спустились на перший поверх.

— Вечеря ще триває, — мовив він сухо, відпускаючи мене. — Смачного.

І пішов не озирнувшись.

А я стояла, як дурепа, в коридорі, що вів до їдальні, і не могла зробити й кроку. Не знала, що відчуваю. Образу? Ні, це не була образа.

Це було сум’яття. І якесь дивне полегшення в душі.

Його вже давно не було видно і стихли й так ледь чутні кроки в далині, як я на ватних ногах пішла до їдальні, що вже майже опустіла.

Я взяла їжу і не торкнулась її.

Але випила три кухлі чаю.

Горло боліло після плачу.

І ніяк не вдавалось змити смак Всевладових уст з моїх.

* * *

Після ранкової розминки наступного дня усім учням четвертого курсу наказали залишитись. Ми чекали, доки молодші підуть, а тоді вишикувались строєм, який Маїна поставила в чотири ряди.

— Четвертокурсники! Я вітаю вас із тим, що ви розпочинаєте останній рік навчання в Сколісі. Триватиме він до кінця червня, тоді вас очікують випускні випробування. Від їх результатів залежить, куди вас направлять на службу — чим гірші будуть результати, тим в найбідніших і найвіддаленіших районах ви служитимете. Для тих, хто відмінно пройде випробування, з’явиться шанс скласти вступні іспити до Дарвенхарду. Прошу тих, хто хоче там опинитись, вийти з колони і зробити три кроки вперед.

Спочатку ніхто не рухався. Я краєм ока спостерігала за учнями довкола.

Потім хтось заворушився.

Вийшло троє хлопців і двоє дівчат.

Двох із хлопців я знала в обличчя, та не пам’ятала, як звуть. Третій був одногрупником Адама і звали його, здається, Гаранан. Я не могла пригадати, як звуть біляву дівчину, що стояла поряд з ним, але ми з нею кілька разів перетинались за час навчання і навіть якось розмовляли. Я не могла пригадати, коли це було і чому.

А другою дівчиною була Вишена.

Я різко видихнула.

Вишена, наша Вишена! Моя подруга з перших днів навчання в Сколісі. Ми разом їли кожного дня, жартували, вчились, спали в одній кімнаті і майже на сусідніх ліжках. Звісно, вона народилась у місті й не знала тої бідності, що її зазнають метеї в селах. Батьки Вишени були слугами в домі багатого купця-белата, вся їхня сім’я мешкала на території його маєтку. Можна навіть сказати, що поміж усіма нами Вишена була з найзаможнішої родини, вони не їли черствого хліба і пліснявого сиру та не мусили спати взимку під тонкими ковдрами, бо єдина перина використовувалась для того, аби заткнути велику діру в похилій хаті, як це було в мене. Але ж вона все одно була метейкою! І хотіла потрапити до когорти тих, хто допомагав белатам тримати нас у залізних рукавицях. Хотіла добровільно, свідомо.

Я зневажала їх усіх, а Вишену — особливо.

Та її це, схоже, не дуже хвилювало. Дівчина стояла, впевнено дивлячись перед собою, з високо піднятою головою. Її зазвичай усміхнене лице зараз було спокійним і серйозним. Руде волосся видавалось мені золотим.

Вона була прекрасною. Але я не хотіла більше бути її другом.

Я бачила перед собою золоту змію. У скронях дуже голосно пульсувала кров.

І я вперше подумала — як добре, що Адам обрав мене, а не її.

— Дивіться і беріть приклад, — мовила Маїна. В її голосі звучало схвалення. — Ці учні показали себе як люди, які хочуть служити Циркуті. Жоден метей не достойний стати її сином чи донькою, але прагнення віддати за неї життя і бути її захисником — найбільше, чого ви всі можете досягнути в житті.

Дарвенхардка поглянула на п’ятірку.

— Ви мусите гарно постаратися. Цьогоріч з цього Сколісу приймуть до Дарвенхарду тільки одного з вас. Решта стануть сервусами, як і інші воїни-метеї.

Я помітила, як лицем Вишени майнула тінь, і відчула торжество. Що, не так усе просто, руда?

— До того ж, нагадаю, оскільки ви є четвертокурсниками, ви всі є найдосвідченішими учнями Сколісу. Ваш куратор Берн сьогодні ввечері чекатиме вас тут після останнього заняття, аби дещо пояснити. В розпорядку Сколісу відбуваються певні зміни, цього затребувало вище керівництво. До цього часу ви вже виконували обов’язки чергових у їдальні та для зміни часу. Відсьогодні вас чекатиме більше роботи. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно! — крикнули одночасно учні.

— Вільні, — мовила вона і подалася усередину.

Вишена підійшла до нас, але я навіть не поглянула на неї.

Натомість відчула розчарування, що виявилась єдиною, хто був налаштований так категорично, — Лада, Ламія та Купава не ігнорували її, а розмовляли, як завжди.

Я не розуміла, чи то я дивачка, чи з цим світом щось не так. Невже вони забули про те, хто ми такі? Як можна терпіти поряд зрадницю?

— Ханно, ти… — почала була Лишена, але я відвернулась і зайшла у будівлю.

Набалакались за три роки, досить.


Берн був так само похмурим, як і завжди. Мені здалось, що останнім часом він якось постарів. Голова стала цілком сивою, борода поріділа. Його шрам над лівим оком скидався на прірву на помережаному зморшками обличчі.

— Четвертаки! — зневажливо звернувся він до нас. Я завжди відчувала себе якоюсь неповноцінною під Берновим поглядом. Напевне, таке відчуття виникало в усіх учнів Сколісу. Якийсь час він мовчав, спостерігаючи за нами.

Сонце вже заходило, десь там, за стінами, коли ми зібрались на подвір’ї. Тут було б геть темно, якби не смолоскипи, ввіткнуті в землю. Вогонь потріскував у вогкому повітрі. Було дуже холодно. Багато хто казав, що зима цьогоріч прийде швидко.

Вогонь вигравав на обличчях учнів. Я поглянула на Вишену, що стояла поряд зі мною, а вона повернула голову до мене. Відблиски вогню в її очах зробили їх із зелених золотистими. Я пригадала, як вдень сяяло її волосся. Вона була гарною, ця чужа людина.

— Ханно, я…

Я похитала головою і знову подивилась на Берна. Помітила на його чорному плащі, внизу, латку. Таке часто траплялось — дарвенхардці, попри свій високий статус, були дуже бережливими людьми. Вони не змінювали одяг, доки він не зношувався. Крім того, я ніколи не бачила, аби дарвенхардці, що були тут, в Сколісі, носили якісь прикраси.

У нас в селі на постійній варті було двоє-троє дарвенхардців. Вони мешкали в будинку пана, і я знала, що така кількість для села — більше за норму. Просто ми жили близько до південного, дикого, кордону Циркути. Коли вони ходили самі, без пана, то також одягали все чорне, проте коли пан їхав кудись урочисто, на день об’єднання Циркути, або ж до господаря села приїжджали якісь гості, «наші» дарвенхардці одягали плащі зі срібною вишивкою. Один з них, який мешкав у селі останні кілька років до мого від’їзду, не мав ока. То в звичайні дні він носив просту тканинну пов’язку, а в особливі — шкіряну. В Сколісі я такого не спостерігала, навіть влітку, коли відзначався день об’єднання Циркути. Подейкували, око своє той дарвенхардець втратив під час одного з рейдів південними лісами. В дитинстві я чула, що там ще живуть якісь бунтівники, але нашу країну завоювали вісімсот років тому, тож я дуже сумнівалась, що це правда. Які бунтівники? Хто, де? Навіщо? З чим тут боротись? Циркута — величезна імперія, в якій поневолені народи підкоряються і контролюються безупинно, жорстоко. Такі, як я, все життя животіють у дерев’яних хижках із земляною долівкою. Нас і читати вчать з примусу, бо кожен метей повинен розуміти укази белатів, які повсякчас вивішують на стовпах чи деревах, або прибивають просто на стіни наших хиж. І якщо накази белатів, які видавались для усієї імперії, були не надто частими, то місцеві з’являлись мало не щотижня. Зазвичай вони просто виражали волю господаря певного населеного пункту. Якось наш наказав, аби всі жінки та дівчата ходили в хустинах чорного кольору — бо, написав він, усі метеї — то просто чернь. І ми ходили.

Розважались господарі, як могли…


— Ви всі — дорослі люди, — мовив Берн, вивівши мене з роздумів. — І за дев’ять місяців ви вийдете звідси військовими. Я вітаю вас із цим. Директор Маїна повідомила мене, що п’ятеро з вас хочуть стати дарвенхардцями. Підніміть праву руку ті, про кого йдеться.

Рука Вишени зметнулась.

— Зрозуміло. Опустіть руки. Ну що ж, вам треба буде добряче для цього попрацювати. Зрештою усім треба буде попрацювати. Якщо ви погано закінчите цей рік, то служитимете сервусами в Бактрії. Вас, звісно, не примусять працювати в шахтах, але ви станете наглядачами там і житимете в постійній чорній пилюці. Повірте, що за десять років служби ваші легені перетворяться на смолу.

Берн обвів нас уважним поглядом. Мені здалось, але на мить він затримав погляд на Вишені, а тоді перевів на мене.

Я ковтнула слину, що раптом стала гіркою.

— Цьогоріч вас чекають певні зміни в плані навчання. Узагалі заведено, що сервуси — це піші військові. На конях вони пересуваються переважно поміж місцями, де служать. І заняття з верхової їзди відбуваються здебільшого в останню чверть вашого навчання. Та цього року заняття почнуться швидше, з початку жовтня. Керівництво дійшло висновку, що випускники шкіл подібного формату справляються з кіньми на неналежному рівні, адже в деяких районах, особливо тих, де є великі міста і служить велика кількість дарвенхардців, за їхніми кіньми слідкують сервуси, а не звичайні конюхи. Такий порядок. Тому вас більше навчатимуть верховій їзді, а також відбуватимуться додаткові заняття з догляду за тваринами. На цю справу вам виділяють вівторок і неділю. Сколіс цього краю — десята школа у Циркуті, до якої вносять такі зміни. Тепер у вас не буде вихідного, але ви зможете покидати стіни школи не тільки для занять з плавання, а й для верхової їзди. Я знаю, що цього ви прагнете всіма вашими метейськими серцями відтоді, як опинилися в цій школі, — його голос став зневажливим, але це нічого. Я відчула, як в серці виростає радість. Учні весело переглядались. Нам дозволять два дні проводити поза школою! Два дні!

Загули, мов бджоли.

— Тиша! — всі одразу ж заспокоїлись. Берн спохмурнів іще більше, якщо таке взагалі можливо. — Політика школи така, що ви маєте зайти сюди темними метеями, а вийти уже вишколеними освіченими сервусами. І на час занять поблизу села діятимуть ті самі правила, що й у шкільних стінах: не спілкуватися з селянами, не покидати заняття, не мати жодних стосунків зі сторонніми людьми, зокрема і романтичні. Якщо тут ми ще заплющуємо очі на те, що ви часом мацаєте одне одного в коридорах, і караємо вас тільки у випадку, якщо виникають ситуації, котрі загрожують навчальному порядку, то поза школою вам не можна навіть дивитись на представників протилежної статі! Дівчат це стосується особливо! Бо інакше поздаю вас усіх до борделів!

Берн погрожував, але радість наших сердець була надто сильною. Коли він нас відпустив, я вперше за довгий час ішла на вечерю з усмішкою. І потім з нею ж засинала.

Розділ 9

В останню неділю, яка ще була нашим вихідним, я сиділа наодинці на подвір’ї і дивилась на небо, яке вкривали важкі сірі хмари. Вітер дув сильний, навіть тут, у захищеному високими стінами просторі. Він доносив запах вогню — напевне, в селах зараз палять солому, що лишилась після жнив і не була потрібною в господарстві.

У метеїв не було своїх полів. Але за роботу нам платили по мішку пшениці, картоплі та вівса на хату. Для нашої сім’ї, яка складалася з чотирьох людей, один з яких був хворим, це було занадто мало. У нас було кілька курей та общипаний півень, та й це не дуже допомагало. Курку можна було зарізати тільки з якогось важливого приводу, або коли хтось хворів і треба було зварити бульйон. Зазвичай хворів брат.

Нас часто рятувала тітка Леля, та сама, що була коханкою нашого господаря. Вона мала від нього двох дітей, яких пан, звісно, не визнавав. Але їм трьом давали вдвічі більше їжі, аніж нам чотирьом. Іноді на панській кухні Леля діставала яйця, молоко та сир. Іноді — свинину чи яловичину. Вона нас дуже любила і завжди ділилась. Часом випрошувала в пана ліки для мого брата, коли йому ставало зовсім погано. Якби не тітка, він помер би ще дитиною.

Мені було гидко думати про те, що і я можу стати такою, як вона, — продавати своє тіло за їжу. Але я не могла не бути вдячна Лелі. Вона була в моїй дитячій свідомості найпершим прикладом того, що життя дуже неоднозначне. І дуже нелегке.

Я не знала, що чекатиме її за кілька років. Вона працювала так само важко, як і більшість жінок нашого села. В полі, коло худоби, прибирала в покоях пана, вишкрябувала бруд з його черевиків. З таким життям навіть найвродливіші жінки в’януть передчасно. Потім вони стають непотрібними.

Я знала, що Леля прагнула в житті одного — бути цікавою панові до того часу, як її діти підростуть і самі зможуть працювати та заробляти. Її старшій доньці зараз було дванадцять, а молодшій — вісім. Напевне, старша побачить Сколіс вже за три роки.

Чи варті були жертви Лелі? Вона народила дітей, життя яких не буде кращим.

Колись я розповіла про свою тітку дівчатам.

У той день Вишена про це згадала. Я сиділа на лавці і дивилась на небо, коли дівчина сіла поряд.

— Ханно, давай поговоримо.

— Я не хочу з тобою говорити. Я спілкуюся тільки з метеями, — відповіла я, дивлячись в небо.

— Я — метейка.

— Ні, більше ні. Пам’ятаєш, ти мені розповідала, що бачила, як дарвенхардець прострелив руку старому, який хотів підняти із землі мідну монетку, що викотилась на дорогу, якою якраз ішов якийсь поважний белатський пан? Той чоловік нічого не зробив, а став калікою. Старим калікою. Як думаєш, чи довго він ще прожив після того… І тепер ти вирішила стати однією з них.

— Я все пам’ятаю. Я нічого не забула, просто вирішила вирватися з усього цього, — дівчина обвела рукою довкола, вказуючи на подвір’я та школу. — В нашій ситуації — стати дарвенхардцем означає тільки можливість більше не підкорятися.

— Справді? — я подивилась на неї. Щоки Вишени палали.

— Так. Я знаю, звісно, що в дарвенхардців є своя ієрархія, проте для метея не може бути вищої посади. До того ж, уже років сорок Циркута не веде воєн. Можливо, що на нашому віку цього робити не доведеться. І не треба буде вбивати та калічити людей.

— Дарвенхардці здійснюють смертну кару. І ти це знаєш, їм не треба війни, аби вбивати.

— Так. Я це знаю. І знаю так само, що сервуси теж убивають, коли є потреба. Убивають метеїв. Та інших підкорених.

— Тобто, якщо ти станеш дарвенхардкою, то просто матимеш на це більше прав? Чи просто стане менше совісті? — я сама не чекала, що в моєму голосі буде стільки отрути. Але я не могла себе пересилити. Вишена трималась спокійно, та я бачила, що мої слова її зачіпають.

А так і треба.

— Якщо ти підеш до Дарвенхарду, я тебе зневажатиму, — мовила я. — Зневажатиму до кінця життя. Не знаю, чи це має для тебе значення, але я хочу, аби ти про це знала.

— Я знатиму, — кивнула Вишена. Її очі наповнилися злістю. — Я знатиму, що мене зневажатиме лицемірка!

— Це я лицемірка?!

Я не пам’ятаю, коли ми зірвались на ноги. Вишена стояла переді мною — руки стиснуті в кулаки, лице пашить, груди здіймаються і опускаються у шаленому ритмі від дихання та злості. Її лице, гарне, веснянкувате, зараз видавалось мені страшною маскою.

— Пам’ятаєш, ти розповідала мені про свою тітку?! Коханку белата?! Казала, що віддала б усе, аби не стати такою самою, аби не обмінювати своє тіло на милість?! І ти пішла до Сколісу, аби уникнути цього, признайся, брат був тут ні до чого! Ти просто хотіла стати сильнішою і отримати трохи влади, але ти занадто велика лицемірка і занадто дрібне брехло, аби зважитись піти далі!!!

— Як ти смієш!!!

Я вдарила її. Вишена була нижчою та легшою і їй майже вдалось ухилитись від мого кулака — та я зачепила її щоку кісточками. Дівчина крутнулась, а тоді вдарила мене ногою в груди. Я виставила блок руками, та однаково удар видався сильним і я відскочила на кілька кроків, а тоді заточилась і рухнула додолу. Викрутившись, ногою підкосила ноги Вишени і вона впала — і вдарилась головою об кам’яну лавку.

Я закричала так, що, мабуть, почули в тому далекому селі, де палили сіно.

Хтось уже біг до нас, якісь учні, здається, навіть хтось із дарвенхардців. А я присіла навпочіпки біля непритомної подруги і тремтячими руками торкнулась її шиї.

Вишена дихала. Серце билось.

Але очі її були заплющені, а з-під потилиці на землю текла кров.

— Ні-ні-ні-ні-ні, навіть не думай, — зашепотіла я.

— Відійди, — скомандував мені хтось. Я не послухалась і мене просто відштовхнули. Поряд з Вишеною присів Всевлад і, так само, як я, перевірив пульс. Довкола нас згуртувалась зграйка учнів — вони були перелякані і щось говорили, запитували, шепотіли. А мені їхні голоси злились в один.

Почався дощ. Сильний. Краплини стікали пасмом волосся Всевлада, що впало йому на чоло. Він зосереджено оглядав Вишену. Учнів розштовхав Бразд.

— Занесеш її до лікаря? — спитав його Всевлад. — Шию вона не зламала, але сильно вдарилась головою.

Бразд кинув на мене швидкий погляд.

О-о-ох, що це був за погляд! Пітьма там була, сама пітьма.

— Це ти зробила?

Я не заперечувала.

Хлопець більше не сказав мені ні слова, а взяв Вишену на руки і поніс усередину, кинувши на ходу Всевладові:

— Зроби їй боляче.

Якусь мить Всевлад мовчки дивився на мене і я не могла зрозуміти, що означав його погляд. Зневагу? Презирство? Чи байдужість?

Він стрімко підвівся і, схопивши мене за комір, смикнув догори, як мале кошеня. Я скорилась. Так ми і пішли. Учні розступились і я побачила трьох дарвенхардців у них за спинами. Вони стояли і просто спостерігали. Одним із них був Ільяс. Я не впізнала його лиця за маскою жорсткості.

— Куди ти її ведеш? — запитав він, вставши на шляху Всевлада.

— До Маїни.

— Ти знаєш, що чекає її за бійку?

— Так.

— Веди.

Нам дали дорогу.

Я і сама знала, що мене чекає.

Удари батогом. Стільки, скільки треба буде, аби моя спина перетворилась на шматок скривавленого м’яса.

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато чого.

Стіни бібліотеки. І слова, вкарбовані у пам’яті, якими ми з Вишеною знехтували. Тепер вона поранена, а мене покарають.

Заслужено. Хоч я була певна, що вони знають правду — за подвір’ям завжди спостерігали дарвенхардці, але якщо мене спитають, хто почав бійку, я признаюсь, що це я. Хоч те, що на допомогу нам прибігли їхні помічники, означало тільки те, що самі дарвенхардці не були в ній так вже й сильно зацікавлені.

Так, мене покарають і це буде заслужено. Але це тільки тому, що такі правила. Якби Вишена померла, їм було би байдуже.

Я молилась невідомо до кого, аби її лікував Ільяс.

Хай навіть він не був добрим, хай зараз мене зневажав, але я пам’ятала, як він передав мазь Купаві. Він був наймилосерднішим з немилосердних.

Якщо учні бились між собою, їх ставили на коліна на всю ніч посеред подвір’я, зі зв’язаними за спиною руками, лицем одне до одного.

Якщо ж хтось, як я, завдавав серйозної травми супротивнику, його чекали спочатку удари батогом, а тоді — стояння на колінах усю ніч.

Нехай.

Нехай заб’ють мене до того, як я перетворюсь на болото під їхніми ногами.

Коли ми зайшли до школи, Всевлад трохи сповільнив крок.

— Відпусти мій комір, будь ласка, я не втечу, — мовила я тихо.

— Не любиш почуватися приниженою? — запитав він. Зі здивуванням я зрозуміла, що в його голосі немає злості.

— Не люблю.

— І правильно.

Він відпустив мій комір.

— Через що ви побились?

— Дівчачі дурниці, — буркнула я. Всевлад ледь усміхнувся. Я була настільки засмучена, що не могла придумати, як не грубіянити йому. Після мого невдалого самогубства і нашим досить-таки вдалим поцілунком він жодного разу не заговорив зі мною і, як мені здавалось, намагався навіть не дивитись у мій бік на заняттях Маїни. А зараз я його раптом зацікавила. Після того, як мало не вбила свою подругу.

— Я вас бачив. Ти вдарила першою. Хоч ти не схожа на людину, що піддається пристрасті. То чому?

— Я не знаю. Вона назвала мене лицеміркою, і була права. А я розлютилась. Ось і все.

— Ти лицемірка? — спитав він насмішкувато.

— Після сьогоднішнього дня я королева лицемірів.

Ми саме піднімались сходами, як Всевлад раптом сказав:

— Ти здаєшся мені божевільною, але я знаю людину, яка вважає тебе непоганою дівчиною.

Це здивувало мене настільки, що на мить я навіть забула про почуття провини і пригніченість. Подивилась на нього. Всевлад дивився на мене.

— Моя сестра Карма. Вона була тут кілька років тому. Розповідала про шалене дівчисько, яке поставило ученицю Дарвенхарду на коліна.

Від несподіванки я завмерла. Всевлад усміхався. Його усмішка була гарною.

— Ходімо, не спиняйся, — він легенько підштовхнув мене в спину. А я згадала незвично привітну дівчину з Дарвенхарду з кирпатим носиком і білявим волоссям. Згадала, як вона допомогла мені, хоч не повинна була.

А я цілувалася з її братом. Ой, лишенько.

Ми зупинились перед кабінетом Маїни.

— Перш ніж із мене зроблять відбивну, можна тебе про дещо попросити? — прошепотіла я, поглянувши на хлопця.

Від здійняв брови.

— Ти можеш відправляти листи?

Всевлад кивнув.

— Передай Кармі вітання, гаразд?

Перш ніж ми ввійшли до кабінету Маїни і обличчя Всевлада стало звично непроникним, він кивнув і востаннє легенько всміхнувся. Було дивним, але від цього мені трошки полегшало. Не знаю, чи задумав він мене підтримати, і чим я це заслужила, але в ту мить між нами була іскра доброти.

І запалив її він, а не я.

Втім, всі іскри гаснуть в присутності Маїни.


Її кабінет був невеликим і аскетичним, як і все у світі дарвенхардців — голі стіни, вікно, що виходило на подвір’я, шафа з книгами і якимись паперами, письмовий стіл та стілець. До стіни було прибито великий гак, на якому висів плащ директорки, лук і сагайдак зі стрілами. В кутку стояв спертий до стіни меч у піхвах. Той меч був першою гарною і витонченою річчю, яку я побачила за довгий час — його руків’я було срібним, з великим чорним каменем в основі леза.

Маїна примусила мене все розповісти.

І, чесно кажучи, я отримала певне задоволення від того, що висловила своє ставлення до дарвенхардців просто у вічі директорові Сколісу. Вона не змигнула й оком — сиділа за столом і слухала.

А я розповідала. Позаду мене стояв Всевлад і я не уявляла, що він про мене думав. І чи думав щось узагалі. Я дивилась у вічі Маїні та знала, що зараз вона моргне — і з мене здеруть шкіру. За все, що я наробила і що сказала.

Врешті, коли я замовкла, Маїна поглянула на Всевлада і тихо мовила:

— Почекай за дверима. Я покличу.

Він вийшов. Якусь мить директорка мовчки дивилась на мене, а я розглядала її лук.

— Хочеш такий?

Запитання було настільки непередбачуваним, що я завмерла, розкривши рота.

— Візьми. Зніми його зі стіни.

Я підкорилась. Мені було боязко і цікаво.

— А у мене не відсохне рука? Це було б гарною наукою, — мовила я, підійшовши до зброї і простягнувши руку.

— Не грубіянь. Це не робить тобі честі. Візьми лук.

Я взяла зброю і зняла з гака. Лук був значно довший і важчий за ті, на яких нас учили стріляти.

— Чудово. Тепер дістань одну зі стріл. Яка подобається.

Це здалось мені ще дивнішим, але я дістала стрілу. Її оперення було чорним, а наконечник — срібним.

Специфічне відчуття елегантності.

Директорка встала з-за столу, підійшла до вікна і сіла на підвіконня, закинувши на нього ноги в чорних шкіряних черевиках.

— Встань біля дверей.

Я встала. Тепер це не видавалось мені цікавим. Я почувалась не в своїй тарілці. Я відчувала щось недобре.

— Стріляй.

— Що?

— Стріляй в мене! — гаркнула Маїна.

— Ні.

— Це наказ. Інакше я візьму одного з твоїх друзів і зроблю те, що в нас роблять за втечу. Ти пам’ятаєш, про що я? Або зроблю те, що обіцяється за зраду. Я можу взяти Купаву чи Ламію. Або Ладу. Чи твого хлопця Адама. Я знаю про них, я знаю, що ти цілуєшся з ним у бібліотеці, як знаю і те, що ти не любиш його. Але не захочеш, аби він помер. Я знаю, що ти шалено шкодуєш про те, як вчинила з Виїденою. І, хоч то вона, на твою думку, зрадила тебе і всіх метеїв, насправді це ти зрадила її, осуджуючи вибір друга. Ти дійсно лицемірна. Ти холодна, як крига, і в тобі не менше зла, аніж у будь-якому з дарвенхардців. То чому ти боїшся зброї одного з них? Ти ж вважаєш себе вищою та благороднішою за нас усіх. Ти не…

Я вистрілила. Стрімко здійняла лук, вклала стрілу і натягнула страшенно тугу тятиву так сильно, як змогла. Я цілилась Маїні в голову — просто, щоб вона перестала говорити. Але промазала, бо зброя виявилась занадто потужною для мене. Стріла полетіла нижче, і врізалась би в стіну під підвіконням, якби жінка блискавичним рухом не сягнула вниз і не спіймала її. Одразу за наконечником.

— Я хочу, щоб ти склала вступні до Дарвенхарду. Ти маєш здібності, — мовила вона спокійно. Я тремтіла.

— Я не хочу бути дарвенхардкою. Я метейка. І я не збираюся зрікатись батьків.

— Ти — давно не метейка. Вишена сказала правду про тебе. Дай мені відповідь на одне запитання: якби твій брат був здоровий, чи лишилась би ти вдома, чекаючи, коли він піде навчатись на сервуса?

— Так, — видихнула я злісно.

— Ти не вмієш брехати мені. Я знаю, коли ти це робиш. Відповідай знову. Чи був твій брат єдиною причиною, чому ти тут?

— Я… не…

— Ти знаєш!

— НЕ ЗНАЮ!!! — заволала я.

Маїна зіскочила з підвіконня і, обійшовши стіл, підійшла до мене впритул.

Схопила мене за плечі і труснула.

— Відповідай!

— Ні!

— ТАК!

— Мій брат не був єдиною причиною, — прошепотіла я. Було важко дихати. Важко було навіть думати про таке, та я сказала це в голос.

— Ти не хочеш бути коханкою господаря, як твоя тітка. Але такі, як ти, не можуть бути дружинами. Чому ти зустрічаєшся з тим Адамом? Він, може, й непоганий, але він слабший за тебе. Ти розважаєшся, правда? Тобі не хотілось би бути самій, аби не було до кого пригорнутись, але ти занадто розумна, аби зустрічатись з кимсь і дозволити собі його полюбити, бо любов робить нас дурними і слабкими. Ти закінчиш цю школу, відслужиш десять років і повернешся до свого села. Я знаю, як живуть люди в таких селах, як твоє. Так, у тебе буде певне забезпечення за службу, але ти не настільки альтруїстична, щоб повернутись додому заради забезпечення близьких, які на той час будуть тобі цілком чужими людьми. Хтозна, чи й доживуть вони до того дня. Ти вже жорстока, а за десять років, коли тобі буде двадцять дев’ять, твоє життя не стане легшим чи світлішим. Як думаєш, чи зможеш ти вийти заміж? Чи знайдеш ти чоловіка слабшого і він підкорятиметься тобі, чи все буде навпаки — однаково те життя буде нестерпним. У службі сервуса є багато плюсів, але вона закінчується, і тоді доводиться вертатись до життя метея. Хіба ти захочеш бути сервусом довічно? Але ти заслуговуєш на більше. У тебе є шанс вирватись із цього. Твоя подруга Вишена виявилась найрозумнішою з вас. Вона гарна учениця, але значно вразливіша за тебе. А тільки одна людина потрапить до Дарвенхарду з метейського Сколісу цьогоріч.

— І ви хочете, щоб це була я? — спитала я тихо, вражена її промовою. Обличчя Маїни було зовсім близько. І я раптом зрозуміла, чому тим кольором, який ламав мій мозок, був сірий. Очі Маїни були сірими. Очі людини, яка знала про все, що відбувалось у цій школі, яка знала кожного з сотень учнів. Якій розказували про кожен наш крок.

Я ненавиділа її.

Але я здогадувалась про що вона не знала. Про те, що сталось біля вікна горішнього поверху.

Я вже й забула, що Всевлад досі стоїть за дверима.

Цікаво, чи чув він наші слова?

— Я хочу, щоб ти спробувала.

— Але навіщо?

— Я так хочу. Ти нагадуєш мені одну людину.

— Я нагадую вас? Ви були метейкою?

Маїна дала мені ляпаса. Не надто сильного. Радше символічного.

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями. Ніколи не запитуй жодного з нас про таке. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно, — мовила я.

— Розмову закінчено. Всевладе! — крикнула вона.

Двері відчинились. Він стояв просто за ними.

Не знаю, чи здивувався Всевлад, що ми стоїмо поряд, а я досі тримаю лук Маїни в руках, чи ні — але жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

— Директоре Маїно?

— Відведи її до підвалу і зачини. Після вечері виконаєш покарання. Тридцять ударів.

— Можливо, після того руки зв’язати спереду, а не ззаду? — запитав він. — Вона може не встояти потім, спина болітиме сильніше, якщо їх зв’язати ззаду.

Маїна поглянула на мене.

— Виконуй все так, як має бути.

Ми із Всевладом не розмовляли. Він мав стати катом, а я — його жертвою. Про що тут говорити.

Я вже шкодувала про те, що знаю, що Карма — його сестра, і що я попросила переказати їй вітання. Це непотрібні емоції, непотрібне нам зближення. Краще було б, аби він був безликим.

До вечора я сиділа в підвалі — тут було влаштовано справжні камери, куди учнів кидали за особливий непослух.

Я ще не чула, аби хтось із моїх друзів чи знайомих тут побував.

Всевлад мовчки передав мене похмурому дарвенхардцеві на вході в підвал і пішов.

Мені не приносили ні їсти, ні пити.

Мене зачинили в кімнаті метр на метр без навіть маленького вікна. В слабкому світлі, що лилось з-за рогу, де сидів наглядач, я ледь розрізнила маленький стілець. Торкнулась його — і з-під ніжки вискочила миша. Я аж скрикнула від несподіванки.

А тоді підтягла стілець до ґрат і сіла на нього, спершись боком до залізного пруття.

Хотілось плакати, але сліз не було.

Натомість я спробувала подрімати — мене чекали довгий вечір і ще довша ніч.

Мені снилась мама. Як і раніше, я не розрізняла її обличчя, але цього разу я лежала головою в неї на колінах, а вона гладила моє волосся. Мені було добре в тому сні.

Розділ 10

Учням не наказували дивитись на покарання, як це не дивно, але деякі все ж прийшли. Був тут і Адам — я помітила його обличчя за іншими. Він дивився на мене, блідий, напружений.

Я боялась, аби він нічого не вчинив. Нащо мені його жертва?

Самими губами я мовила йому: «Іди». Але він похитав головою.

Тоді я чомусь вперше усвідомила, що він мене любить.

Мої подруги теж були тут. Хоч я не знала, як вони до мене тепер ставляться — після того, що я вчинила з Вишеною.

Мені прив’язали руки до двох стовпів і примусили встати на коліна. Маїна стояла ліворуч і спостерігала то за мною, то за учнями.

За час свого навчання в Сколісі я бачила таке покарання тільки один раз — якісь хлопці побились за дівчину. Один з них скинув іншого зі сходів і той згодом помер.

Я знову молилась за Вишену. Я дивилась на небо. Там вже не було хмар, тільки з’являлися зорі. Я дивилась на них і просила, аби Вишена вижила.

Довкола горіли смолоскипи. А земля була мокрою після дощу, який пройшов вдень.

Всевлад нахилився до мене ззаду і тихо промовив:

— Я розірву на тобі сорочку до пояса, щоб тканина і нитки не потрапляли до ран.

Я повернула голову до нього. Його лице було блідим, губи — міцно стиснені.

— Вишена жива?

— Так, їй стало краще. Вона прийшла до тями і просила тебе не карати.

Я відчула, наче підлітаю догори, до тих прекрасних зір. Тепер хай б’ють.

Я не вбила її.

Хай б’ють мене за мою дурість.

Голос Всевлада прозвучав біля самого мого вуха:

— Ільяс змочив нагайку спеціальним відваром. Твої подряпини заживуть.

— Дякую.

Всевлад роздер мені сорочку на спині — рівно до пояса, щоб вона втрималась на тулубі і я не стала раптом ще й голою. А тоді дав у зуби палицю, обмотану шкірою.

Я підняла голову і побачила, що, хоч на подвір’я і вийшло небагато учнів, але з вікон спостерігає, мабуть, уся школа.

Всевлад відійшов і приготував батіг.

— Один! — скомандувала Маїна.

Свист. Біль.

Я застогнала.

Я була вдячна, що в роті в мене та палиця, бо не хотіла принижуватись і кричати, а біль був жахливим. Тож я могла тільки скімлити.


Коли усе скінчилось і мене відв’язали, я ледь зуміла втриматись на колінах. По спині текла кров.

Учні почали розходитись. Близився час відбою. Я підняла голову, аби знайти своїх друзів, та перед очима все розпливалося. Я була знесилена. В голові все помутніло.

— Маїно, ти дозволиш?

Я не могла зрозуміти, хто говорить. Але, мабуть, вона щось таки дозволила, бо поруч зі мною хтось присів.

— Ханно з тринадцятої групи, не відключайся!

— Вчителю Ільяс, — прошепотіла я. — Ви лікуєте Вишену?

— Так. З нею все буде гаразд. На, це тобі допоможе.

Він притулив до моїх губ горличко якоїсь фляги і перехилив. Я зробила кілька ковтків і закашлялась. Рідина була пекучою і не смачною. Але в голові у мене трохи проясніло.

— Я маю змастити твою спину маззю, аби рани не запалилися до ранку від холодного повітря. Твоя смерть не входить у план покарання. Буде боліти, але ти мусиш терпіти.

— Боліти? Ще більше? — прошепотіла я.

— Напевне, що так.

Я вчепилась руками в землю, зариваючись нігтями глибше, аби не зіскочити з місця і не побігти.

Боліло.

Та я б не побігла. Мої ноги б мене не послухались.

Мені зробили одразу кілька поблажок. Аби я не вмерла принаймні до ранку. Дозволили встати колінами на дерев’яну дошку — це було боляче і незручно, але не настільки холодно, як тоді, коли я стояла в болоті.

А ще на мою уражену спину накинули простирадло, згорнуте в кілька разів. Воно було легким і не мало завдавати зайвого болю.

Але завдавало.

І найгірше мені стало, коли Всевлад зв’язав мені за спиною руки.

Його пальці ледь відчутно тремтіли.

* * *

Як не зійти з розуму, коли спина вся в ранах, а ти стоїш годинами на колінах на дошці, одяг увесь просяк кров’ю та болотом, а ще, крім болю і втоми, відчуваєш, як повільно замерзаєш? Коли єдиним звуком, який ти чуєш серед ночі, є стукіт власних зубів?

Напевне, ніяк.

Напевне, я вже була божевільна.

Я згадувала. Довкола мене була величезна темна школа, у якій давно всі спали. Навкруг панували порожнеча і пітьма. Не було, за що зачепитися поглядом. А тому вперше за довгий час я згадувала.

Не знаю, може, Всевлад дійсно якось із цим пов’язаний. З тим, що мій світ пригадує свої кольори. Як тоді, біля вікна, коли він мене поцілував. І так само зараз, адже саме він завдав мені усього того страшного болю, хоч і наказувала Маїна, після дотиків його рук я могла згадувати.

— Мого брата звуть Поляном, — прошепотіла я.

Я не могла пригадати все, то було як щось нереальне — мої спогади. Вони приходили уривками, картинками й епізодами. Я заплющила очі і видива виявились дуже яскравими.

Я не любила нашу хату, бо там повсякчас гуляли протяги; в нас була одна-єдина грубка і, хоч ми мали три кімнати, та взимку мусили спати всі в одній, де було тепліше. Та хата на півметра вгрузла в землю, в ній були маленькі вікна, а тому в кімнатах завше було темно.

Та я пригадала ті дні, коли я любила свій дім. Таких днів було не дуже багато, але все ж… То були часи, коли надворі панувало тепло і яскраво світило сонце, від світанку і до заходу світлі промені пронизували діряві дерев’яні стіни і створювали в кімнатах якийсь ірреальний світ.

Я пригадала обличчя батьків. Моя мама була нижчою за мене, а тато — вищим на півголови. Вона мала найніжніші на світі руки і свої блакитні очі я успадкувала від неї. Мама рано постаріла, але її добре серце, здавалось, завше лишалось молодим. Тато мав густу чорну бороду і, коли він їв, вона вкривалась крихтами хліба. Мама казала, що тоді його борода нагадує зоряне небо. Ми називали татову бороду «зоряною бородою» навіть тоді, коли вона почала сивіти і крихт на ній вже не було добре видно.

Тато мав великі мозолясті руки і трохи кульгав. Він рубав дерева для господаря і одного разу великий стовбур впав і придавив йому ногу. В нього був перелом і кістки неправильно зрослись.

Я пригадала, що ми завжди робили запаси їжі — з чого тільки могли. Я знала безліч їстівних грибів, трав і корінців. Коли ставало геть сутужно, ми варили з них юшку, яка виходила препаскудною на смак, але досить поживною.

А ще ми всюди, де могли, збирали яблука і груші — тихцем у пайовім саду, коли ніхто не бачив і можна було заховати їх в сорочку, при дорозі, понад річкою. Потім ми різали їх і сушили, а взимку варили з них і трав чаї.

Ті чаї нас також рятували.

Я згадувала все і майже нічого: як тато гарно різьбив. Як мама пекла хліб. Як Полян розпалював в грубі вогонь і співав пісні, доки не заходився кашлем.

Але звуку самого кашлю я не пам’ятала. Як дивно.

Мені знадобилось майже чотири роки в Сколісі, тридцять ударів батогом і ніч на колінах у жахливому холоді для того, аби згадати хороше.

І від того, що я згадувала, мені ставало трішечки тепліше.

Розділ її

— Тебе приніс Всевлад. Схоже, що під ранок ти втратила свідомість. Маїна наказала йому принести тебе сюди. На той час ти марила. Кілька разів назвала його «сраним дарвенхардцем», що було досить весело. Але в основному ти плакала і горнулась до нього.

— Який жах.

Вишена лагідно всміхнулась.

— Думаю, що з нас трьох найбільш ніяково було саме йому.

Ми не вибачались одне перед одною, не розпитували, як хто почувається. І без того все було зрозуміло.

Лежали на ліжках у якійсь кімнаті, де я раніше не була. Поряд стояло ще чотири ліжка. Напевне, тут кладуть людей, яким уже геть паскудно, бо коли Дана зламала мені руку, то я спала в себе в кімнаті, поряд з усіма іншими дівчатами.

Я лежала на животі. Приходив Ільяс, допоміг мені роздягнутися (я не мала сил навіть червоніти). Так само поміг, як малій дитині (мене хитало, мов п’яну), одягнути чисті штани, які приніс хтось із моїх подруг. Сорочку одягати мені категорично заборонили. Ільяс обмив мою спину і знову наніс лікувальну мазь. Боліло не так сильно, як ввечері, але теж немало. Дав мені випити гарячого бульйону (це було божественно!), який сам же і прихопив із собою, а тоді ще втулив якісь ліки, бо в мене, виявляється, піднялась температура. Сама я була така розбита, що геть нічого не відчувала.

— Ви вчитель року, ви знаєте про це? — пробурмотіла я, коли він допоміг мені лягти на живіт. Раніше я б такого ніколи не сказала.

— Знаю, — відповів він у притаманній йому безпристрасній манері, накриваючи мене простирадлом, а тоді — дуже обережно — ковдрою. У стінах школи було холодно і сиро. Тоді дарвенхардець наказав мені поспати і пішов.

У Вишени була перемотана голова і вона лежала на спині, потопаючи у великій м’якій подушці. Коли дівчина спромоглась повернути голову до мене, через подушку я побачила тільки одне її око.

І те око було щасливе мене бачити.

Здуріти можна!

Ми ще зовсім нещодавно бились і сварились, а через добу лежимо на сусідніх ліжках, ледь живі, і не відчуваємо одна до одної неприязні.

Я більше не засуджувала її і не хотіла навіть про це думати. Я знала, що люблю її, що вона — мій друг.

— Я шалено рада, що не вбила тебе вчора, — прошепотіла я.

— І я рада, що ти мене не вбила.

Ми засміялись.

Надворі було навдивовижу сонячно. Напевне, нас поклали на четвертому поверсі або вище, бо вікно тут виходило назовні школи. Я шкодувала, що не маю сил встати і підійти до нього. Може, звідси видно ту саму частину полів і далекого села, що й з вікна, з якого я хотіла стрибнути?

Вперше мені захотілось туди повернутись. Не для того, аби стрибнути, ні. Просто повернутись на те місце, де життя знову стало кольоровим.

— Ми пропустимо перші заняття з верхової їзди, — мовила тужливо Вишена.

Я поглянула на неї.

— Ти їздила колись на коні?

— Ні. А ти?

— Так. Багато разів. Та й хто в селі не їздить верхи? Ми, як були малі, гляділи господарів табун…

— Як називається твоє село?

— Далеке.

— І чого б то?

Ми знову засміялись.

І я почала розповідати їй про свою домівку.

Моє село було Далеким у повному сенсі цього слова — найближчим було село Адама, Заїждже, — десь за дві години ходу, а довкола розташовувалось ще кілька хутірців та заїжджих дворів. До інших поселень треба було їхати значно довше. З одного боку нас оточували безмежні лани, а з іншого, південно-західного, — ліси. Як я скучила за тими лісами) Вони були окрасою нашого краю. Природа взагалі видавалась мені гарнішою за світ людей. Там діяли дикі закони, але кожен володів правом на життя, якщо мав голову на плечах, знав, де роздобути їжу і як заховатись від великих хижаків.

— Я пам’ятаю, як одного разу до нас з півдня, де ліси дрімучіші та ще страшніші, забрів величезний вовк. Він убив чотирьох лісорубів, друзів тата. Господар відправив дарвенхардців на полювання за ним. Їх не було кілька днів. Одного з них вовк поранив так, що той до кінця життя мав роздерту щоку. Всі дітлахи через той страшний шрам боялись його до смерті. Ми дуже зраділи, коли його перевели на службу в інше місце.

— А вовка впіймали?

— Так. Дарвенхардці зробили собі коміри до зимових плащів з його хутра, а величезну голову з роззявленою пащею було повішено в господаря вдома, у вітальні. Ми з друзями були малими і тишком бігали та зазирали до вікон, аби її побачити. Пам’ятаю, я мріяла стати вовком. Він був першою істотою, про яку я знаю, що вона змогла завдати шкоди дарвенхардцеві.

— У моєму Ліліумі вовків ніколи не бачили. Місто лежить у болотному краї, у нас повно водяних квітів, п’явок та очерету. Коли хтось одружується, то нареченій плетуть вінок з лілій і суджений дарує їй перстень, вирізьблений із зеленого болотного каміння. — обличчя Вишени набуло мрійливого виразу. Я уявила її у вінку з лілій. — А у вас які звичаї?

— У нас обручки — з дерева, спочатку вони виглядають дуже гарними, але за роки темніють і стають майже чорними. А наречену не квітчають, а плетуть вінок з гілочок дуба — він вважається у наших краях царем над деревами. Такі вінки одягають на голови обом нареченим. Весілля — єдиний день в житті метеїв Далекого, коли ми можемо відчути на голові щось схоже на корону, — усміхнулась я.

— Ти хотіла б заміж? — спитала мене Вишена.

— Не знаю. Не дуже, якщо чесно.

— А я б хотіла.

— Справді?

— Ага.

Вишена пробула в кімнаті для хворих ще вісім днів, а тоді її забрали назад до загальної спальні і дозволили відвідувати заняття. Я раділа, що їй стало краще, але водночас почувалась тоскно — рани в мене на спині затягувались, та ще не настільки, аби повернутись до нормального життя. І температура не спадала понад тиждень. Я скинула кілька кілограм, бо не могла кілька днів примусити себе їсти. Ільяс був цим незадоволений, але зрештою я знову почала відчувати голод.

А Маїна заборонила учням навідувати мене. Про це мені сказав той самий учитель медицини.

Пам’ятаю, як десь третього дня самотності я присвятила свій вільний час (тобто взагалі увесь) вигадуванню способів вбивства директорки. Тіні від вікна довшали, а я прив’язувала Маїну за волосся до вітряка, вкидала до ями з отруйними жабами, які мучили її ще багато днів, вішала гаком за пупець над річкою неподалік Далекого…

Здається, я задрімала. Скрипнули двері.

— Ви щось сьогодні довго, вчителю Ільясе, — мовила я дружелюбно, навіть не розплющуючи очей. Окрім нього, нікому було сюди прийти.

— Вчителя Ільяса сьогодні не буде. Йому довелось покинути Сколіс на певний час.

З дрімоти мені видалось, що до кімнати зайшов Бразд. Я спробувала різко сісти, але, оскільки лежала на животі доволі довго, це виявилось досить непростим завданням і я мало не впала з ліжка.

— Спокійно, Ханно, лежи!

Я завмерла, тицьнувшись носом у подушку. Поряд зі мною присів Всевлад — наші обличчя опинились на одному рівні. Його волосся сьогодні не було зав’язане в хвостик.

Ми не бачились з дня моєї кари.

— Ти що, злякалась?

— Я не впізнала твій голос.

— Навіть якби це був не я, тобі немає чого робити такі різкі рухи.

— Не впевнена в цьому.

— Ільяс дозволяє тобі сідати, правда?

— Так, але не надто часто. І ходити мені теж можна.

— Давай сядь трошки, я хочу поглянути, чи все з тобою гаразд.

Він допоміг мені сісти. Оскільки я все ще використовувала замість верхнього одягу простирадло та ковдру, то загорнулась у них, наче в плащ. Мені було ніяково без сорочки в присутності Всевлада.

— Тебе хвилює, чи зі мною все гаразд? — мовила я з посмішкою, аби розрядити обстановку.

Він сів на ліжко, де раніше лежала Вишена. Наші коліна майже торкались одні одних.

Напевне, я дурепа, але мене це схвилювало.

— Можливо, — мовив він, уважно дивлячись на мене. Я помітила, що він приніс пляшечку з маззю, яку зазвичай мав із собою Ільяс. — Як ти почуваєшся?

— Кості вже скриплять від постійного лежання, а ще крутиться голова від ледарства. А так непогано, дякую.

— Мене цікавить спина, — сказав він трохи роздратовано.

— Злегка болить, але не як тоді, коли ти бив по ній батогом, — мовила я не стримавшись. Він не опустив погляд, тільки схилив голову на один бік.

— Це був наказ. Ти зробила б те саме.

— Не факт.

— Справді? — одна його брова трохи підскочила догори.

— Ну, я б не була такою впевненою. Але для мене краще, що це зробив ти, аніж якби це робила сама Маїна.

— Тобто, я бив легше за неї?

— Ні. Просто я вважаю, що це було менш принизливо.

— Он як, — він трошки нахилився вперед і усміхнувся. В сутінках, які панували в кімнаті, його усмішка видалась мені хижою. Я мимоволі здригнулась. — У тобі багато гордині, метейко.

— Метейко? — я відсахнулась, несподівано навіть для себе.

— Хіба ти не метейка? — він усміхнувся ширше. Його погляд був хитрим. Всевлада не так просто ввести в зніяковіння.

— І багато в тебе було таких метейок, белате?

— Чому ти вирішила, що я — белат? У Дарвенхарді навчаються і ті, і ті.

— У тебе на чолі написано, — огризнулась я. — Ти — белат! Та ще й кучерявий, як виявилось!

Всевлад скосив очі та подивився на своє волосся, що легкими хвильками вилось до широких пліч.

— Це що, мало мене якось принизити? — спитав він насмішкувато. — А в тебе взагалі на голові віник.

Я втратила дар мови і мимоволі пригладила волосся рукою. Від цього руху занили ледь затягнуті рани на спині.

Здається, я справді дні три не розчісувалась. Мені було байдуже, як я виглядаю перед Ільясом. Кров вдарила в обличчя.

— То можеш іти!

— Не можу. Ільяс сказав натерти тобі спину.

— У нього що — своїх помічників немає? Взяв Маїниного?

— Його помічники зайняті.

— Мене це не хвилює. Забирайся.

— По-моєму, не ти тут керуєш. Розвертайся, — Всевлад встав і розкоркував пляшечку з маззю. — До речі, ти знала, що залікувати твої рани можна було за чотири дні? Просто Ільяс використовує мазь, яка не лише загоює рани, а і не дає утворитися шрамам. Твоя прекрасна спинка залишиться без недоліків.

Я схрестила руки на грудях. Це виявилось непросто, адже тримала ними ковдру, якою прикривалась. Але я впоралась.

— Я не дозволю тобі мене торкнутись! — гаркнула.

— Не будь дитиною, Ханно. Я роблю це для тебе.

Я набурмосилась. Напевне, я дійсно поводилась по-дитячому, але мені не хотілося, щоб він підходив і торкався моєї голої спини.

Тому, що він був белатом. Занадто гарним белатом.

Я пригадала Лелю. Наш господар також колись видавався їй вродливим?

— Я відвернусь, щоб ти могла перемістити ковдру.

Всевлад дійсно відвернувся. Я дивилась на його широку спину в чорній сорочці, і вагалась.

А тоді все ж послухалась.

Встала з ліжка, відвернулась від нього, а тоді зняла ковдру зі спини і притулила її спереду, прикриваючи груди та живіт.

— Готово, — буркнула я.

Позаду почула, як черкнуло кресало, а тоді в кімнаті стало світліше — Всевлад запалив свічку на столику між ліжками.

Якусь мить він стояв позаду мене і нічого не робив. Просто розглядав.

— Що, не така вже і прекрасна спинка, белате? — прошепотіла я. Світло від свічки вигравало на голих кам’яних стінах і стелі. За вікном геть стемніло.

Всевлад промовчав. Зачерпнув пальцями мазь, що пахла чимось гарним та свіжим, і почав обережно наносити мені на спину. Його пальці виявились трохи шорсткими, але теплими. Я здригнулась.

— Не бійся, — мовив він неголосно.

Його тепле дихання залоскотало мені шию.

— Якщо тебе цікавить, чи багато в мене було метейок, то скажу, що ні. Ти здивуєшся, але белатки теж бувають привабливими. Були тільки вони. Метейок не було.

Його рука перемістилась з моєї правої лопатки на ліву, а тоді — нижче, до попереку.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому не було метейок? Боявся забруднитись?

Його рука завмерла.

— Ні. Просто це було б…

— Це було б..? Як?..

— Я не люблю наказувати.

— Ніколи не повірю. Ти мені за першої ж зустрічі…

— Ти зрозуміла, про що я.

Якусь мить ми мовчали. Я не наважувалась до нього повернутись.

Його рука торкнулась мого плеча і ковзнула до шиї. Там, де пройшлись його пальці, на моїй шкірі проростали полум’яні квіти. Тоді та сама рука легенько зачепила підборіддя і ніжно примусила мою голову повернутись ліворуч. Я відчула, як його обличчя наблизилось до мого, і заплющила очі, ледь опустивши голову.

Він узяв мене за передпліччя і розвернув до себе. Я ще сильніше притиснула до себе ковдру.

— Ти дуже холодна, — мовив він тихо. — У цій школі, мабуть, і літа не було за той час, що ти тут навчаєшся.

— А в тебе теплі руки, — прошепотіла я.

— У мене ніколи не було метейок. Але якщо хочеш — можеш стати першою.

Я розплющила очі та поглянула на нього. Він був так близько. Я здивувалась — не хотілось відходити.

— Ні.

Він легенько всміхнувся.

— Боїшся забруднитись?

Я не відповіла.

Встала навшпиньки і легенько торкнулась його губ своїми. Моїм тілом пройшло тремтіння. Хотілось відкинути ковдру і пригорнутись до Всевлада цілком і без перешкод.

Але я лише сильніше притисла її до себе. Відхилилась від нього.

— Це все, що я можу тобі дати.

— Цього достатньо.

Наступний поцілунок так швидко не закінчився. Але це був тільки поцілунок.

Всевлад був правий. Я була холодна. Я хотіла розтанути в його руках, він дарував мені барви в похмурому світі, я почувалась живою-живісінькою в його обіймах. Та я ніколи йому про це не скажу. Так, він бачить, як сяють мої очі та горять щоки після його поцілунків.

Але я ніколи йому про це не розповім.

Я ніколи не поступлюся белату.

Розділ 12

За два тижні мені наказали повернутися до своєї спальні. На спині лишилось кілька світлих смужок — але вони мали незабаром зійти.

Я не хотіла повертатись. Я хотіла знову понести покарання, аби лишатись у тій кімнаті.

Не знаю, чи дійсно Ільяс попросив Всевлада доглядати мене, чи той сам усе якось організував. Та він приходив щодня, вечорами. Їжу мені приносив один із кухарів-метеїв, як це було і за Ільяса. Але ввечері приходив Всевлад. Офіційно — щоб намастити мої рани маззю.

Неофіційно — щоб спершу вкрити мою спину поцілунками. Рани його не лякали.

На помічників вчителів так само діяло правило відбою, як і на учнів, тому він не міг лишатися на ніч. Я навіть трохи раділа цьому — мало що, ночі ставали все довшими. Та він завжди був зі мною так довго, як міг. І ті два тижні були найщасливішими в моєму житті.

Ми небагато говорили про те, що нас розділяло, — тобто про життя метеїв та белатів. Єдине, про що я знала, хоч навіть радше здогадалась із кількох випадкових фраз, — Всевлад походив з дуже могутньої і багатої родини.

Я розповідала йому про ліси. Він — про краї, де побував. А подорожував Всевлад багато.

Часом ми могли мовчати увесь вечір — просто лежали поряд і тримались за руки. Або цілувались. Годинами. І я забувала, що в мене болить спина і що саме він наніс ті удари. Я пломеніла в його руках. Я була живішою за себе колишню і за всіх у Сколісі разом узятих.

І так, тепер я щодня причісувалась, милась, і заново заплітала косу.

Всевлад повсякчас розплітав її і бавився з моїм волоссям. Його дивувало, як дівчина, що проходить військове навчання вже четвертий рік, змогла зберегти волосся таким гарним і довгим.

Мене тішив його подив.

Я танула в його руках. І я йому не вірила. Не вірила, бо не знала, що він відчуває. Чи закохався він у мене? Напевне, ні. Як може белат з впливової родини покохати метейку? Але щось було між нами. Я і сама не знала, що відчуваю до нього, і чи відчуваю насправді.

Напевне, він просто мене бажав. Але ніколи не робив нічого, що б мене насторожило чи не сподобалось. Йому або справді вистачало наших поцілунків, або він дуже гарно грав свою роль.

І поки все було так, я була дуже щаслива.

* * *

— Ти якось змінилась, — мовила якось Лада, поглянувши на мене уважно. Ми сиділи в бібліотеці: я, Лада, Ламія, Тихослав і Адам. Решта друзів десь швендяли. Був вечір п’ятниці. В неділю мало відбутись перше заняття з верхової їзди, на якому я буду присутня. Вперше чогось у Сколісі я чекала з таким нетерпінням.

Окрім зустрічей із Всевладом, звісно.

— Що? — я неуважно підняла голову. Лада дивилась на мене підозріло. Це було на неї не схоже.

— Кажу, що ти якось змінилась. Погарнішала.

— Немає тут Купави, обов’язково сказала б, що ти закохалась, — мовила Ламія, замріяна, як і завжди.

— Не верзіть дурниць, — заперечила я. Щоки чомусь запалали. Я помітила, як поглянув на мене Адам. Я все робила з часу свого одужання, аби не опинитися з ним наодинці. Я не хотіла більше бути з ним — чи як ще охарактеризувати наші відносини. Це видавалось мені підлим. Але я не знала, як йому про це сказати і чим все пояснити. — Я просто виспалась. Вперше майже за чотири роки. От і все.

Ми вже виходили з бібліотеки, як Адам взяв мене за руку.

— Поговоримо?

— Про що?

— Просто.

Я скорилась. Не втікати ж від нього.

— Гаразд.

Ми відділились від компанії та вийшли в галерею, що була на першому поверсі та простягалася вздовж одного боку внутрішнього двору. На цій галереї я колись вперше побачила сестру Всевлада.

Тепер я все пов’язувала з ним.

— Що з тобою таке? Ти повсякчас від мене бігаєш.

— Не бігаю.

Я стояла, впершись руками в підвіконня однієї з арок, і дивилась будь-куди, тільки не на Адама. Хтозна, чому це було так важко.

Я завжди думала, що він небагато для мене означає. Виявилось, що все не так просто.

— Поглянь на мене, Ханно.

Я подивилась. Його очі були втомленими.

— Скажи, як є.

— Я хочу припинити наші стосунки.

— Чому?

— Я…

Я маю іншого.

Я не кохаю тебе.

Я не хочу, аби ти мене ще хоч раз поцілував.

Я похитала головою.

— Я не хочу більше з тобою зустрічатись. Просто не хочу. Це все.

Я обрала найбанальнішу з фраз.

Вираз обличчя Адама майже ніяк не змінився. Тільки на чоло набігла тінь.

Він опустив голову.

— Хто він?

— Хто «він»?

— Той, з ким ти тепер хочеш зустрічатися?

— Немає нікого.

Адам зітхнув. Я бачила: він мені не повірив.

— Гаразд. Щасти тобі, Ханно.

Я відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Адам якусь мить постояв, роздивляючись мене — і пішов. Просто пішов.

Я лишилась сама.

На мить затулила обличчя руками, а тоді повернулась на подвір’я.

Далеко, з іншого боку, стояли двоє знайомих мені людей: Маїна і Бразд. Директорка щось сказала, дивлячись у мій бік, а Бразд кивнув.

Я не уявляла, про що вони говорять. Я була така втомлена останніми хвилинами, що не мала навіть сил їх ненавидіти.

Не знаю, чому, але почувалась вкрай паскудно.

* * *

Минуло кілька днів. Нарешті і для мене почались заняття верхової їзди.

До повного щастя мені не вистачало Всевлада. Я була б навіть готова стерпіти Маїну в ролі вчителя цього предмета. Втім, то було б надто ідеально — директорка мала свої справи, а навчав нас Хорт. Молодий, високий і худий, він справді нагадував мисливського пса. Він мав двох помічниць, що було дуже незвично. Зазвичай помічниками ставали або двоє хлопців, або хлопець і дівчина. Хорт мав довгу чорну бороду, заплетену в косу, і чисто виголену голову. На потилиці в нього було витатуйовано символ Дарвенхарду — літеру «Д», яка нагадувала натягнутий лук, який наскрізь пронизувала стріла. Хорт видався мені моторошним і дуже-дуже незвичним дарвенхардцем.

А ще він був таким сильним, що одного разу зумів закинути мене на спину коневі, просто підкинувши однією рукою. Вочевидь, його худорлявість була оманливою.

Я остерігалась Хорта, але була в захваті від того, як він викладав. Одну половину дня ми гарцювали на конях на великому гарно втоптаному полі, а іншу — приводили тварин до ладу в довгих стайнях, збудованих на його краю.

Нас вчили правильно вичісувати гриви та шерсть, діставати бруд з-під підків. Одного дня мали навчити самих підковувати коней. Я боялась цього і чекала водночас.

Почувалась неймовірно вільною на тих заняттях. Іноді я просто сміялась, коли мчала на коні — навіть Хорт визнав мою вправність; я і відчувала тварину, як свого найкращого друга. Зазвичай я їздила на гарному вороному жеребцеві. Звався він Темним Солем.

Я не знала, що означає це ім’я, але мені подобалось.

Найгірше з моїх друзів на тих заняттях справлялась Лада. Вона повсякчас не могла добре і вчасно залізти на коня, за що Хорт наказував їй робити найбруднішу роботу в стайнях. Кілька разів дівчина навіть падала з сідла, хоч нічого, на щастя, собі не зламала.

Узагалі, я хоч і ходила окрилена через більшу свободу і Всевлада, з яким ми бачились переважно біля того вікна, де вперше поцілувались, та не розтратила своєї уважності та тверезого мислення. І бачила, що з Ладою щось не так.

З нас усіх їй найбільше не щастило в особистому житті. У присутності хлопців дівчина починала повсякчас говорити якісь дурниці, затинатись, і це всіх тільки веселило. Друзі жартували з неї, зокрема і я, і це було по-доброму, але одного дня я зрозуміла, що Лада глибоко і насправді ображається. Її миле личко могло таїти в собі злобу, не притаманну ні пристрасній Купаві, ні веселій Вишені, ні мрійливій Ламії. Єдиною з дівчат, хто міг відчувати щось подібне, була я — але ніколи до друзів, тільки до дарвенхардців, а надто після бійки з Вишеною.

Гадаю, що вечори, проведені в прибиранні кінського гною, стали для Лади останньою краплею.’Вона ходила замкнена і похмура. Я переживала, аби це не вилилось у серйозну сварку з кимось із нас.

Часом я ділилась своїми побоюваннями із Всевладом. Це було дивовижно — але я дійсно розмовляла з белатом про своїх друзів, і такі розмови виходили цілковито природними для нас обох. Здавалось, я можу поділитись з ним геть усім, що мене турбувало.

Чим далі, тим важче мені ставало йому не вірити.

— У мене шестеро братів і сестра, з нею ти знайома. І один з них, другий по старшинству — найпідліший. Він усе життя здавав нас батькам і вчителям. Гадаю, в компаніях друзів теж таке буває.

— Але Лада нікого не здає. Вона просто… нещасна, — пробурмотіла я, намагаючись не сприймати його слова близько до серця.

— Будь з нею обережна. Ти сама відчуваєш недобре, інакше б нічого мені не сказала. Просто будь уважна, гаразд?

— Гаразд.

Я поглянула за вікно, де вже було геть темно. До відбою десь півгодини. В коридорах висіли канделябри зі свічками, але в цьому закутку їх ніколи не було. Це було нам на руку.

Мені подобалось бути із Всевладом у темряві. Не тому, що я не любила на нього дивитись — я любила. Але коли ми бачились при світлі, то майже завжди на уроках Маїни — і часто могли навіть не дивитись одне на одного усе заняття, аби ні в кого не викликати підозри. Я знала, що в нас обох можуть виникнути неприємності. Він — майбутній дарвенхардець і від народження белат. І між нами щось інше за ті стосунки, які дозволяє суспільство для подібних пар. Не знаю, чи зробили б щось зі мною, але його могли б за таке покарати. Ризикувати не було потреби. Хоч іноді я згорала від бажання торкнутись його. Раз чи двічі я була винагороджена за своє бажання — Всевлад підходив і поправляв мої рухи, взявши мої руки в свої і керуючи ними, а сам притискався до мене ззаду. Це було абсолютно нормально — з іншими учнями працювали так само. Але не думаю, що в когось із тих вісімдесяти людей, які приходили на урок Маїни, так само серце пташечкою літало в грудях, коли їхні рухи поправляв один із помічників. До слова, Бразд іноді теж керував моїми рухами — переважно, завдаючи мені стусанів. Це було б принизливо раніше, а тепер мені начхати. Він був для мене ніким. В такі миті я думала про вікно на горішньому поверсі.

Тепер, коли вже минав листопад, ми не встигали зустрітись тут до заходу сонця і за нашим вікном завше панувала ніч. Іноді ми рахували зорі.

А часом просто дивились на вогні селища вдалині.

Бувало, Всевлад притискав мою руку до шибки і цілував кожен пальчик.

Я не уявляла, про що він в ці миті думав, і чи думав взагалі.

Я тоді точно про це не думала, хоч все ж не вірила йому.

Чи можете ви уявити себе людиною, чиє серце повсякчас стиснуте крижаними кістлявими пальцями розуму? А я такою була.

Але я була щасливою. Мої пальці, яких торкались його губи, були моїм щастям. Тремтіння від його дотиків було моїм щастям. Рум’янець, який вкривав мої щоки від його погляду, був моїм щастям.

Може, він і сам був моїм щастям. Яке народжувалось із недовіри і глибокої радості.

* * *

Настав грудень. Землю вкрив густий сніг. В перший ранок після снігопаду ми бігали подвір’ям по пояс у тому снігу.

Коли поблизу не було дарвенхардців і вони слідкували за учнями інших груп, ми з Вишеною напихали повні роти сніжинок і видмухували їх у морозне подвір’я. І реготали. Потім похрипли і майже не могли говорити до самого вечора.

Всевлад дістав нам флягу з чимось смачним і, напевне, алкогольним, від чого горлу стало краще. Вишена не питала, звідки я взяла ті ліки, а я не розповідала.

Іноді мені здавалось, що чорноокий белат має в школі владу, не меншу за вчителів. Часом я помічала, з якою обережністю ставляться до нього інші помічники вчителів. І я задумувалась — хто ж він поза Дарвенхардом? Що вони знають про нього, чого не знаю я?

Але я пізнавала його такого, якого не знали вони. І це було стократ мені необхідніше, аніж відповіді на зайві запитання.

До певного дня.

За сніданком Лада, що виглядала якоюсь незвично напруженою навіть для останніх тижнів, нахилилась до мене і прошепотіла:

— Вишена сьогодні не ночувала в спальні.

— Що?

Я різко повернула голову до Лади.

— Що ти таке говориш? Вона лягала разом з нами і вранці була в ліжку, я сама бачила.

— Вона пішла, коли всі заснули, і вернулась перед світанком, — мовила Лада, явно ображена моєю недовірою. — Я бачила, бо вставала в туалет і помітила, як вона вислизнула за двері спальні. Я не спала всю ніч і дочекалась, коли вона вернулась.

Почуте не вкладалось мені в голові.

— Я думала розповісти…

— Кому? — я схопила Ладу за руку під столом, аж вона підскочила.

— Комусь… вчителю… бо буде краще, якщо її покарають зараз, ніж якщо вона… вона… завагі…

— Тихо, — прошипіла я, нахилившись до неї. Лада нервово ковтнула.

— Ти робиш мені боляче, Ханно.

Я не послабила хватку на її руці. Напевне, це було грубо з мого боку, та мені було байдуже. У скронях сильно запульсувала кров.

— Потерпиш. Ти хочеш здати Лишену? Вчителям? Ти забула, як мене випороли і поставили на коліна у дворі? Хочеш, аби з нею зробили те саме? Надворі мороз і вона просто помре.

— Але вона…

— Вона наш друг, — мовила я грубо. — І твій, і мій.

— Вона не була твоїм другом, коли ви бились, — в голосі Лади прозвучала отруйна нотка. І це була та мить, коли я усвідомила, чому вона сказала мені про все, а не пішла до вчителів. Вона думала, що я зроблю це за неї. Розраховувала на те, що я досі відчуваю до Вишени ненависть.

Лада — боягузка. Паскудна боягузка.

— Я помилялась. І ти щойно теж мало не помилилась. Більше нікому — ні слова. Зрозуміла?

— Але…

— Я тебе вб’ю. Якщо з Вишеною щось станеться — ти не побачиш наступного світанку, — прошипіла я, нахилившись до її вуха. Збоку все виглядало так, наче ми просто перешіптуємось. Я сподівалась лише, що ніхто не помітить, яка я ошаленіла, і яка Лада перелякана.

— Ти не забула, що я теж умію битись? — пискнула вона тоненьким голосом.

Я поглянула їй у вічі і дівчина сахнулась. Біляві кучерики спурхнули в повітрі.

Якби не люди довкола — я б убила її в цю саму мить. Клянусь.

Заради Вишени — убила б.

— Я все владнаю. А ти тримай язик за зубами, — сказала я тихо, а тоді відкинула її руку і, взявши свій посуд зі столу, встала і пішла.

Мене трясло.

Розділ 13

Напевне, не про мене надто довго почуватись щасливою. Почуватися в безпеці. Саме так — із Всевладом я почувалась захищеною. Але ось з’явилася реальна проблема — і я усвідомила, що він нічим не допоможе. Хто б не був причиною відсутності Вишени вночі — я маю розібратись із цим самостійно.

Не можна нікого в це вплутувати.

Я ледь дочекалася вечора, аби без проблем поговорити з подругою.

— Хто? — спитала я її. Вишена вийшла зі мною до одного з коридорів — усміхнена, життєрадісна. Як завжди. А я мало не плакала, бо відчувала, як над нею згущаються чорні хмари. Я хотіла розігнати їх, розсунути своїми руками, своєю любов’ю до цього дурного дівчиська — та не досягала їх навіть кінчиками пальців. Ці хмари обіцяли дощ з отрути.

— Що?

— Хто, Вишено?!

— Я тебе не розумію! — вона склала на грудях руки.

— З ким ти провела сьогоднішню ніч?

Вишена зблідла, як смерть, і відступила від мене до стіни.

— З ким? — я підбігла до неї і вчепилася в її руки. — Скажи мені, з ким?

— З Браздом.

Її голос був тихим, а в моїй голові прогримів, наче канонада.

— Ні…

— Не говори так, наче ти свята, — мовила Вишена. Вона була несподівано спокійною.

— Що?

— Бразд знає і мені розповів. Я знаю про твої стосунки із Всевладом.

— Що?..

— Знаю. І попереджаю: якщо ти закладеш мене — я зроблю те саме у відповідь.

— Я… я не збиралась тебе закладати, — прошепотіла я. — Я… Вишено, це ж Бразд!

— І чим він гірший за Всевлада?

Як же їй пояснити?! Я стисла руки в кулаки. Як пояснити, щоб вона зрозуміла, а не образилась?..

Як?

— Всевлад — інший.

— Справді? І я знаю, ким він народився. Бразд був метеєм принаймні.

— Та ну?

— Скільки ночей ви провели разом?

— Жодної.

— А чи довірила б ти йому хоч одну?

— Що?

— Не довірила б. Я тебе знаю. Ти надто обережна. Ти не кохала Адама і так само, напевне, не кохаєш Всевлада. Або ж просто не довіряєш йому. Ти — дурепа, а не я. Я цю ніч була в кімнаті Бразда. І знаєш, що? Він і пальцем мене не торкнувся.

— Не вірю.

— Не віриш? — брови Вишени поповзли догори.

— Ні, я… — я глибоко вдихнула. Це видавалось мені неймовірним, але я мала їй повірити. Та й для чого Вишені брехати? — Я вірю, звісно.

— Тоді розмову закінчено.

Тріпнувши своїм довжелезним рудим волоссям, Вишена стрімко пішла назад до того коридору, який вів до спальні.

Перша краплина отрути впала на мене, завіяна вітром від її рудих пасом. Праву руку запекло — я поглянула на неї, але нічого не побачила.

Це була та рука, якою я колись вдарила Вишену.

* * *

— Поговори з ним. Або з нею. Бо мене вона не слухає! — я майже кричала. Ми не бачились кілька днів і я не мала змоги розповісти йому про те, що дізналась, хоч хотіла неймовірно. Надто після провальної розмови з Вишеною.

Всевлад потер пальцями чоло.

— Я не буду, Ханно. Це не моя справа.

— Але вона — моя подруга! А ти знаєш Бразда.

— Знаю.

— І що? Як думаєш, чи довго він ще вдаватиме невинність? Ти знаєш Бразда, — повторила я з натиском. — І ти знаєш, що буде з Вишеною, якщо це не припинити. Я не знаю, що він їй наобіцяв, але…

Всевлад зітхнув. Я бачила, що він засмучений моїми словами. І непохитний. Він не збирався нічого робити!

— Ханно, ми такі самі, як і вони, ти не розумієш?

— Ні. Ти не заперечуєш, що белат.

— Що?..

На його обличчі промайнуло здивування.

— Скажи мені, що я помиляюсь, і Бразд був метеєм, як і сказав Вишені.

Якусь мить Всевлад дивився на мене.

В його чорних очах щось було. Недовіра?

— Ні, Бразд — белат. Ми знайомі з ним з дитинства і разом навчались в Еліті.

Еліт — школа для белатів. Як Сколіс, тільки там не примушують їсти болото за розминкою.

— Припини це, — прошепотіла я. — Я знаю, ти зможеш.

— Ні.

— Прошу. Для мене. Чи я геть нічого для тебе не значу?

— Ханно, це не наша справа, — наполягав він. — Якби він її до чогось змушував, тоді б я міг на нього натиснути. А так — не буду. Вишену ніхто ні до чого не силує. Вона сама бавиться зі своїм життям. І має на це повне право.

— Якщо він її скривдить — я вб’ю його.

— Ханно, не кажи дурниць.

— Я й не кажу. Це не дурниці. Можеш так передати своєму другові. Чи ти сумніваєшся в мені?

Мої щоки палали.

Ось і перша наша сварка. Все біля того самого вікна.

— Я не сумніваюсь. Але ти вимагаєш від мене того, чого мені робити не слід.

— Визнай просто, що не хочеш вступитись за метейку.

— Так.

Я думала, він заперечить. Або хоч промовчить.

Якусь мить я стояла, відкриваючи і закриваючи рот, як риба. А тоді почала відступати.

— Дякую за чесність, — я не впізнала свого голосу.

— Ханно, якщо я зіпсую стосунки з іншим учнем Дарвенхарду через метейку, якій він нічого не заподіяв, — мене можуть вигнати зі школи. А якщо Бразд усе розкаже — покарають і Вишену, бо вона втікала до нього вночі, і тебе, бо ти знала, та не сказала, і Ладу — за те саме.

— А якби йшлося про мене? — запитала я. Відстань між нами ставала все більшою.

— Лишися, — він простягнув руку. — Прошу тебе, лишися.

Я повернулась і побігла. В очах стояли сльози.

Я не хотіла його бачити.

Але і відступати не збиралась. В усій цій ситуації лишилась єдина людина, з якою я ще не з’ясувала стосунки — винуватець.

Бразд.

* * *

Як можна влаштувати зустріч чи бодай перемовитись із людиною, яку ти зневажаєш, ненавидиш і усіма силами намагаєшся триматися від неї подалі?

Правильно — треба викликати цю людину на герць!

Мені навіть здалося, що я налякала половину присутніх у тренувальному залі, бо коли Маїна наказала розділитися на пари, я стрімголов помчалась поміж учнями, а тоді наче ненароком відіпхнула дівчисько, яке саме стало до бою з Браздом.

— Агов, ти! — дівчисько спаленіло і кинулось би на мене, але Бразд, зачудований моєю з’явою, а ще більше тим, як чудернацько я виглядаю після пробіжки — з розпатланим волоссям і червонющими щоками — спинив її порухом руки:

— Знайди когось іншого.

Вона відійшла.

Я випрямилась, дивлячись на нього.

Він трошки нахилив голову на бік і блимнув своїми блакитними очима, як кіт.

— Я хочу, щоб ти залишив Вишену в спокої.

— Одразу до діла? Покажи, як сильно ти цього хочеш, — мовив він, а тоді зробив рух руками, припрошуючи мене нападати. Нічого не заперечував. Я скрипнула зубами і зробила легенький випад ногою приміряючись. Я знала, що Бразд значно вправніший і сильніший за мене — тому хотіла бодай зрозуміти, в якому стилі він рухається. Він без проблем блокував мою ногу, але чомусь не атакував у відповідь. Його рухи були плавними і дуже-дуже гарними. Навіть я це визнавала. Юнак був трохи вищий за мене і важчий кілограмів на двадцять. Я думала, він буде трішки повільнішим, але прогадала.

— І все? Я не буду з тобою так розмовляти, — мовив він насмішкувато.

Я вдарила знову. Ще і ще.

Так само, як і Всевлад, Бразд уже був майже повноцінним дарвенхардцем. Як і Маїна, він рухався так, що мені важко було навіть зачепити його, не те що серйозно нашкодити. Це мене розлютило.

Бразд бавився зі мною, як кішка з мишкою. Провокував, посміхався і — ухилявся. Я почала задихатися. Крутилась довкола нього, вертілась — і не могла наздогнати його рухів. Встигла забути, який він насправді лицемір. На мить подумала, що так і мине наша бійка — аж тут він підкосив мої ноги з такою силою і швидкістю, що я впала з усього маху на підлогу і вдарилась потилицею. В очах замерехтіли зірочки.

Я зціпила зуби, щоб не застогнати.

Бразд підійшов і… подав мені руку.

— Вставай.

Я проігнорувала його руку і підвелась похитуючись. Учні довкола з усіх сил намагались вдавати, що займаються своїми справами, але насправді всі їхні бої перетворились у фарс. Ніхто не знав, що відбувається між мною і Браздом, але усім було цікаво, чому ми так дивно поводимось. Краєм ока я помітила Всевлада — він саме взяв за барки і відкинув хлопця, з яким встав у пару раніше, аби мати можливість поглянути на нас із Браздом.

Його очі просили мене зупинитись.

Я поглянула на Бразда — і отримала удар в обличчя. Не встигла навіть закрити його руками.

— Звикла нападати? — прошепотів хлопець, а тоді вдарив мене ногою в живіт — і я впала на одне коліно. — Пора знати міру!

Він знову мене вдарив — я встигла згрупуватись і виставити блок. Його нога мало не проламала моє передпліччя. Я перехопила його стопу і шарпнула на себе — але Бразд не впав. Та заточився. Він також людина. Небездоганний.

І я, зірвавшись з місця, головою врізалась у його тулуб. Не знаю, як, але завдяки своїм дурнуватим і непрофесійним ударам зуміла його нарешті дістати.

— Звик багато розмовляти?! — я закричала як навіжена.

Ми впали на землю. Бразд схопив мене за підборіддя і знову вдарив потилицею об землю. Я дала йому ляпас — просто, по-дівчачому. Очі його розширились від гніву. Але хватка на мить ослабла — радше від здивування, аніж від неуважності. Я скинула руку зі свого обличчя, а тоді грубо обхопила Бразда руками за шию і підтягнулась до його обличчя своїм.

— Я сказала, щоб ти лишив Вишену в спокої! — гаркнула я.

За це поплатилась тим, що він знову вдарив мене в обличчя. Рот наповнився кров’ю. Потилиця вкотре бемкнулась об кам’яну підлогу.

— Непереконливо.

Удар, потім ще і ще. Я дістала його шию, він мало не зламав мені ногу.

— Вже краще, — прошепотів Бразд. У кутику його рота текла кров.

— Хочеш іще?.. — спитала я так само тихо. Спробувала завдати йому удару ногою по гомілці, спершу зробивши обманний замах у бік тулуба, але він не повівся. Схопив мою стопу в польоті та з розмаху пожбурив усю мене кудись у бік. Я й забула, як близько ми були до стіни! Вона складалася із рельєфного каменю. Найбільший удар прийшовся на голову.

Таких небезпечних прийомів на тренуванні з учнями не застосовувала навіть Маїна.

Я думала, що померла, коли в очах усе потемніло, а у вухах на мить запанувала цілковита тиша.

Але ось я відчула, як хтось нахилився до мене і обдав моє вухо гарячим диханням. Бразд.

— Я чекатиму тебе сьогодні вночі. Тоді я її залишу. Ти цікавіша.

Я підвела голову і плюнула йому в обличчя. Кров’ю.

Він знову мене вдарив — цього разу носаком чобота в живіт, а тоді відійшов.

— Вставай, — почула я голос Маїни. І пригадала перший рік навчання — коли я поставила на коліно Дану і та побила мене до півсмерті.

Ну звісно, зараз мені також не допоможуть.

Я була напівжива і перебувала на межі свідомості. Та я була настільки сповнена ненависті, що не могла залишатись на землі та дозволити собі поринути в забуття.

Коли я звелась, то одразу знайшла поглядом Всевлада. Його фігура розпливалась.

Але я бачила достатньо — Всевлад дивився не на мене.

Він дивився на Бразда. Його погляд палав.

Я простояла кілька секунд — а тоді знову впала. В темряву.

* * *

Мене вивертало кров’ю. Це було нестерпно. Гадаю, тепер я могла б без пересторог стати першою коханкою-метейкою Всевлада. Подумалось, що після тих страшних ударів, яких завдав мені Бразд, я навряд чи колись матиму дітей.

Голова боліла, температура піднялася дуже високо. Вишена, яка міняла мені змочені ганчірки щохвилини, забирала їх абсолютно сухими. Ільяс, який був відсутній кілька тижнів, саме повернувся до школи, — буквально за день до моєї нової «пригоди». І я знову опинилась в його дбайливих лікарських руках. Я мало що розуміла, бо мені було страшенно погано, — але я заплакала з радості, коли побачила його.

В його погляді щось перемінилось. Він опустив очі. Вчителям в цій школі не можна любити учнів, а учням — любити вчителів. Але він був найкращою людиною з них усіх. І зараз він мене не покидав. Він наказав Вишені йому допомагати. Було вже далеко за північ.

У горлі пересохло. Я не могла говорити. Вони боролись за моє життя вже багато годин. Я згорала від жару. В мене був струс мозку і дуже багато забиттів на спині й особливо на попереку. А ще тріснуло кілька ребер. Голову розривала страшна мігрень. Я дивилась на все крізь білі плями.

Часом я втрачала свідомість. Я хотіла вхопити Вишену за руку, хотіла молити не йти. Але я не мала сил навіть підняти пальця. І лишень шепотіла щось безладне. Очі мої закочувались. Я виринала з пітьми і бачила обличчя то Ільяса, то Вишени.

Одного разу її лиця не виявилось поряд. Я закричала.

Ільяс подумав, мабуть, що це від болю — і щось влив мені до рота. Я поринула в забуття.

Опритомніла за кілька днів.

Розділ 14

Цього разу я пробула в лікарняній кімнаті навіть довше, ніж тоді, коли мене покарали за бійку з Вишеною. Я не могла ходити і навіть сидіти. Я увесь час плакала. Я не знала, що з моєю подругою — бо вона жодного разу мене не навідала. Я плакала через неї. Я плакала, бо мені повсякчас було боляче. Я плакала, бо боялась, що не зможу ходити.

Цього разу Маїна не забороняла мене навідувати — але Ільяс був суворий щодо цього — мої друзі не мають права мене турбувати. Він заборонив приходити навіть Всевладові.

До мене приставили доглядальницю-метейку, яка була зацькованою і тупуватою, і майже не говорила зі мною. Але коли Ільяс не мав занять та інших нагальних справ, він сидів поряд зі мною.

Якось, коли ми були самі, я наважилась спитати його про вік.

— Тридцять п’ять.

— Чому ви стали дарвенхардцем?

— Я хотів стати сильнішим. Ти не спитаєш мене, ким я був до того?

— Маїна заборонила мені подібні запитання, — прошепотіла я. — Але я здогадалась. Ви були з дуже бідної сім’ї?

— Дуже.

— Я також. І як? Ви стали сильнішим?

— Я став просто іншим. Хай тебе не обманює моя доброта. Це залишки минулого. Я такий самий, як і вони… інші дарвенхардці. Усі, хто закінчив цю школу, стають однаковими. Цього не уникнути.

Я не запитувала, чому.

— Маїна сказала, що хоче, аби я вступала до Дарвенхарду. Що ви про це думаєте?

— Тобі там не місце.

— Чому?

— Ти добра.

— А Всевлад каже, що я холодна, як крига.

— Від криги в тобі більше духовної чистоти. А холодними нас зробило наше дитинство, чи не так? Але ти добра. І вірна. А чим більше в тобі добра, тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Тобі там не місце.

Така розмова була всього одна. Втім, Ільяса часто цікавили мої знання лікувальних трав. Він приносив мені різні трави, а я говорила йому, що це. Я знала майже все, хоч він показував мені більше трав, аніж представляв нам на уроках. Він дивувався.

— Звідки ти знаєш, що це?

— Я росла в чарівному лісі, — усміхалась я.

— Зрозуміло. Що можна робити з цією травичкою?

— Прикладати до хворого зуба.

— Правильно. А з цією?

— Їсти, коли болить живіт.

— Правильно.

Мені здавалось, що я знайшла в цій школі когось нового під гарно створеною маскою.

Коли він вже показав мені всі свої запаси трав і квітів — я раптом поворушила ногами. Було це після трьох тижнів лежання без руху. Ще за тиждень Ільяс дозволив мені сісти. Тоді до мене вперше впустили друзів. Прийшли і дівчата, і хлопці. Адама не було. Вишена плакала увесь час, що сиділа поряд зі мною, і стискала мене в своїх обіймах. А в мене серце розривалось. Та я не могла її ні про що запитати, доки навколо було стільки людей.

Всевлад прийшов до мене тільки один раз. Увесь той час я шалено за ним сумувала, але коли побачила, то відчула раптом, як заболіло в мене у грудях.

Ми трохи поговорили з ним про моє самопочуття. Він був радий, що я видужую — я це бачила. Але мені чомусь боліло все дужче.

— Всевладе…

— Ханно?

— Мені потрібно трохи часу. Без тебе. Це не тому, що між нами щось не так і я не хочу більше тебе бачити. Просто в мене в грудях щось болить, і я хочу, аби це минуло. Ця історія… Ти не винен ні в чому, просто…

Я затнулась. Я не знала, як пояснити. Він був тим, хто викликав у мені вир почуттів, але потрясіння з Вишеною і Браздом, бійка, а ще те, що Всевлад… навіть не хотів поговорити з тим… тим… несло за собою й інші, негативні, емоції. Я не могла це пояснити навіть собі. Знала тільки, що хочу ще якийсь час тримати серце і розум ясними. Я не хотіла, аби Всевлад асоціювався в мене з чимось поганим, але зараз так було. І я хотіла, аби це минуло.

Він уважно на мене подивився.

— Скажеш, коли мине.

— Добре.

Він підійшов і поцілував мене в чоло. Я заплющила очі та відчула, як по щоці скотилась сльоза.

— Одужуй, Ханно.

Наприкінці січня я почала ходити. За два тижні мені дозволили повернутися до теоретичних занять. Одного разу, йдучи коридором повз клас медицини, я почула, як Ільяс і Маїна сваряться. Це було неймовірно — вони сварились!

Я ризикувала, але все ж підійшла до дверей і вирішила підслухати.

Маїна хотіла повернути мене до занять з боротьби.

— Я забороняю вам це робити, директоре Маїно. Її спина ще не оговталась. Ви зробите дівчину калікою. Як директор ви маєте тут найвищу владу, але як медик — найкомпетентніший в Сколісі я. Якщо ви зробите по-своєму, я напишу керівництву.

Напевне, Ільяс володів правом погрожувати Маїні і мав на те підстави. Бо коли я наступного ранку зустріла її в коридорі, то директорка тільки окинула мене холодним поглядом і нічого не сказала.

* * *

Однієї ночі я прокинулась від того, що хтось у кімнаті схлипував.

А я, було, подумала, дозволила собі подумати, що раз за ті дні, що я вже ходжу на заняття, Вишена нічого не каже, то з нею все добре. Що все минулось. Я навіть дозволила собі не питати її ні про що.

Натерпівшись, я дозволила собі легкодухість.

Я встала зі свого ліжка і лягла поряд з нею. Вишена розридалась ще сильніше. Я знала, що це означає.

Вона збрехала мені, коли казала, що їхні стосунки неблизькі. Виявилось, що у Сколісі процвітав чорний ринок різних трав і засобів, що мали б убезпечити дівчат від вагітності. Про це знали ті, хто цікавився. Напевне, всі, крім мене.

Вишену трави не убезпечили.

А ще — Бразд переконував її, що як їхня необачність матиме наслідки, він за неї заступиться — і тоді їй просто дозволять повернутися до життя метейки.

А тепер він навіть не дивився у її бік.

— Я сама винна, — шепотіла дівчина.

Я була з нею згодна.

— Так, ти винна. Але я їм тебе не віддам. Ми втечемо.

Вишена здригнулась від моїх слів і навіть перестала плакати.

— Ханно, ні. Ти забула, про що нас попереджала Маїна першого дня в школі? Я вже пропала. Ти помреш ні за що.

— Краще я помру за дружбу, ніж згнию такою, як вони.


Минув тиждень. Я все підготувала. Вкрала в тренувальному залі довгу мотузку — аби спуститись по зовнішній стіні з того вікна, біля якого ми зустрічались із Всевладом. То був найглухіший і найнепопулярніший куток серед вартових, який я знала.

Яка ж я дурна. Треба було обрати прохідний коридор, аби мати шлях для відступу. Але коли боїмось — ми помиляємось.

Я досі пам’ятаю ту ніч по хвилинах. Як ми крались коридорами — темними-темними. Я шкодувала тільки про те, що ні з ким не попрощалась. З друзями. З Ільясом. Особливо із Всевладом. Мені було шкода, що ми так безладно розстались.

Але яке б ми могли мати майбутнє? Настав час перестати себе обманювати. Ми з надто різних світів, і обоє — надто сильні, аби бути разом. Краще так.

Я тримала руку Вишени і відчувала, як та тремтить. Я чула її уривчасте дихання.

Коли ми минули вже всю школу і завернули за ріг, пройшли останнім коридором і дійшли до того єдиного, що було тут, потрібного нам вікна, я зупинилась.

— Вишено…

— Що?.. — видихнула вона. Те «що» багато років висітиме в повітрі поруч зі мною.

— Воно завжди було відчинене. Замка не було.

Ручки вікна було перемотано ланцюгом, на якому висів замок. Я вчепилась за нього руками і почала трясти, трясти, трясти…

З-за рогу з’явилось світло від смолоскипів. Почулось ледь чутне тупотіння — значить, дарвенхардці вже близько. На дальшій відстані ми б їх і не почули зовсім. Я подивилась на Вишену — в світлі місяця вона видалась мені блідою і прекрасною. Її очі були величезними.

Її очі виглядали приреченими. І люблячими. Такою я її і запам’ятала.

Бо то був останній раз, коли я стояла поряд з нею. Вишена раптом щось закричала до мене, здавалось, це було: «Я не повернусь з тобою в ту кляту спальню!», а тоді вирвала свою руку з моїх і вдарила мене так, що я впала головою до стіни і втратила свідомість.

Розділ 15

Я прокинулась у своїй кімнаті. Спочатку не зрозуміла, що відбувається і що тут роблю. Зірвалась з місця — дівчата не спали. Це було незвично. За вікном щойно світало. Всі вже були одягнені.

— Очуняла!

Хтось вхопив мене за руку. Я глянула — перелякана на смерть Купава.

— Що за?!

Я глянула на ліжко Вишени — порожньо. Зіскочила з постелі.

— Де вона?! Купаво, де Вишена?!

— Її забрали, Ханно… Тебе принесли… Ми знаємо, що ти хотіла її повернути, але Вишена вдарила і ти втратила свідомість.

Ноги раптом підкосились і я рухнула на підлогу. Купава сіла поряд зі мною і пригорнула до себе. Я вирвалась і обхопила її лице руками.

— Чому ви всі одягнені?

— Ми одяглись, коли дізнались, чому Вишену забрали. Тепер чекаємо…

— Чого?

— Його. Ти знаєш. Звуку.

І він пролунав — дзвін. Оглушливий, страшний.

Але насправді то не дзвін бемкнув. То так розірвалось моє серце.

Коли ми вийшли в коридор, я не могла зрозуміти, чому досі не захлинулась у власній крові. Напевне, Всевлад був правий. Я була холодною.

Я була безсердечною.


Крок. Крок. Крок.

Ми йдемо коридором.

Стук. Стук. Стук.

Гримають двері. Учні виходять з кімнат. Першокурсники перелякані та нічого не розуміють. Розтріпані, неохайно одягнуті.

Бах. Бах. Бах.

Кров стугонить у мене в голові. В очах від кожного удару серця стає червоно.

Нарешті — внутрішнє подвір’я.

Сильний вітер жене хмари. Земля замерзла. Сніг нападав за ніч і вкрив її білою кіркою.

Я в першому ряду. Як колись. Не бачу нічого довкола. Дивлюсь на головний вхід — скоро звідти вийде та, яку я чекаю.

Даремна жертва.

Я збираюсь усе зіпсувати.

Вийшла Маїна. Зібрались і вишикувались усі учні. Я знаю, що говорить директорка, хоч і не чую її. Чи справді вона повірила в те, що я хотіла повернути Вишену в кімнату? Ні, звісно, ні. Вона знає правду. Чому ж я тоді тут, а не стікаю кров’ю від шипа її лука в тілі? Напевне, вона має на мене якісь плани. Та мені байдуже.

Маїна обводить нас поглядом своїх хижих очей — і в ранковому світлі її сірі очі раптом видаються мені червоними.

Вона запитує Вишену, хто батько дитини. Та мовчить.

Чому вона мовчить?

Настає мій хід. Я бачу за спиною Маїни Бразда. Він стоїть і дивиться… на мене. Його очі — сам лід. Вони також червоні. Його руки в крові.

Я на мить опускаю повіки. Не треба піддаватися марі.

Але треба розповісти їм, хто батько дитини. Хто згубив Вишену.

Хай це нічого не дасть. Але я скажу це, а тоді нападу на Маїну.

І вона мене вб’є.

Я не житиму по-їхньому.

Я заношу ногу, щоб зробити перший крок. Як тут чиясь сильна і шорстка рука зупиняє мене.

Не за руку. Не за плече, як колись.

Його пальці обхоплюють мою шию.

— Якщо зробиш хоч крок — я зламаю тобі шию, — шепоче Всевлад мені на вухо. Я навіть не знала, що він стоїть позаду мене. — Це буде безславна смерть, ніхто і не помітить. Ти так не захочеш.

Так і стоїмо.

Він тримає мене за шию — так сильно, що я майже не дихаю. Не можу нічого сказати, не можу поворухнутись. Я починаю плакати — цілком беззвучно. Я бачу Браздові й Маїнині червоні очі. Я бачу, що крізь натовп, від стіни, з Вишени на мене переводить погляд Ільяс — і ледь помітно хитає головою. Він хоче від мене того самого, що й Всевлад, — аби я нічого не робила. А Всевлад силою примусив підкоритися йому.

Белат. Це те, як він чинить зі мною. І як чинять усі вони. І чинитимуть усе моє життя, знову і знову. Він вкотре намагався мене врятувати, але цього разу я помочі не потребувала, і була впевнена в цьому.

Вишену забирають — вона йде слухняно, але не з опущеною головою. Вона дивиться на нас, своїх друзів. Зупиняє погляд на мені — і я бачу в її зелених очах сльози. А тоді вона заходить у будівлю з дарвенхардцями, які її навіть не торкаються — адже вона не опирається. І дівчина й не дивиться на Бразда. Я відчуваю гордість за неї і плачу ще сильніше. Мої сльози — це той отруйний дощ. Він нарешті впав з небес.

Сестра. Вона стала мені сестрою. Світло довкола її рудого волосся видається мені короною.

Ми ще побачимось, сестро. Я знайду тебе, де б ти не була. Витягну тебе з глибин земель Бактрії. Витягну звідки-небудь. І я знайду твою дитину.

Я не віддам вас їм. Ми втечемо.

Але до того… Я стану сильною.

Я стану дарвенхардкою.



Частина З

Доріан


Розділ 1

— Ти пам’ятаєш, хто він? — запитав мене Ждан. Виглядав він втомленим. Ще б пак — вони з Тиграном дві години тягнули напівпритомного хлопця лісом, аж доки той не опинився у кімнаті Волі.

Я кивнула, спостерігаючи за тим, як стара жінка з допомогою Златодари намагається напоїти хлопця теплим чаєм. Голова юнака падала, було видно, що він перебуває на межі свідомості — повіки тремтливі, дихання нерівне. За весь час, крім мого імені на березі Дівчини, він не промовив ні слова. А за час, що його, мокрого, тягли по морозу, він став геть слабким. Мав коротке руде волосся і був одягнений в чорну куртку та темно-сірі штани.

— Ти не хочеш говорити?

— Справа не в цьому, — похитала я головою і подивилась на Ждана. Його погляд був уважним. Я відчувала ореол настороженості довкола чоловіка.

— Стожаре, ми порушили закон, привівши незнайомця в Павутиння. Здається, ті закони з твоєю появою взагалі перестали бути однозначними. Проте ми маємо бути певні, що він не несе загрози.

— Я розумію. Він назвав моє ім’я і я багато що пригадала. Просто я… він… не несе загрози.

— То хто він? — наполягав Ждан.

Я шумно зітхнула. В грудях народжувалось щось жахливе. Я згадувала. Згадувала і розуміла, що краще б знову забути. Краще б знову опинитись на Трояндовому пагорбі без спогадів. Тому що вони виявилися страшними.

Там, де раніше була тиша, повстала стіна з болю і горя.

Провина. Провина була тим почуттям, яке я пам’ятала з минулого.

Я поглянула на рудого хлопчину.

Провина була перед ним. Та не лише… Бо була й нашою спільною. Вона пов’язувала нас і, здається, затягла його в цей світ за мною.

А в тому, що ми з ним з іншого світу, я вже не сумнівалась. Наче крізь вату до моєї свідомості пробивались обриси багатоповерхівок і шумних авто. А ще нестерпно стійкий аромат кави.

— Здається, він мій коханий.

— Ще один? — прозвучав холодний голос Тиграна. Всі поглянули на нього — і я, і Ждан, і Воля зі Златодарою.

— Що? — здивувалась я.

Тигран мовчки дивився на мене. Він досі був мокрий і промерз не гірше за незнайомця. Але він був Шукачем — сильнішим і витривалішим за звичайних чоловіків. Він вже випив спеціальний відвар, який приготувала Воля, і стояв, загорнувшись у теплу ковдру. Погляд його був важким. Дуже важким.

Але Тигран мовчав, не даючи пояснень. І тут я згадала — він говорив про того дарвенхардця, якого ми зустріли багато тижнів тому в лісі. Якого я назвала…

— Коханий і коханець — різні речі, — мовила я тихо.

— Он як.

— Так.

— Про що ви говорите? — запитала Златодара, переводячи погляд з мене на Тиграна, і навпаки. Шукач повернув голову в інший бік.

— Про те, що вже не має значення, — відповіла я. Колись я скажу Тигранові, що тоді помилилась. Дарвенхардець не міг бути моїм коханцем, бо тоді ми зустрілись вперше. Але був інший, схожий на нього, як дві краплі води…

— Як на закохану жінку ти проявляєш не багато турботи, — мовив Ждан спокійно. Він не засуджував мене і не повчав, від чого мені стало трохи легше. — Ти навіть не торкнулась до нього жодного разу, крім як на березі Дівчини.

— Я…

— Не діймайте її. Аура Стожара сповнена такого болю і страху, що вам двом і не зрозуміти. І не зрозуміти жодному з чоловіків, — буркнула Воля. — Тигране, іди й переодягнися, ти увесь мокрий, а навіть Шукач може застудитись. Ждане, ти теж можеш піти відпочити. Цей хлопчина не очуняє ще кілька годин чи навіть днів, він цілком безпечний. Златодаро, сходи на кухню і скажи, щоб хтось приніс нам сюди попоїсти. Стожар потрібен мені тут.

Воля просто хотіла лишитись зі мною наодинці, і це зрозуміли всі. Було видно, що Ждан цим незадоволений, але сперечатись він не став. Тигран мовчки вийшов з кімнати, а Златодара перед тим, як пішла, легенько стиснула моє плече в знак підтримки.

Вона бачила мої почуття так само, як і Воля.

Щойно в кімнаті лишились ми з Волею і непритомний хлопець, я мовила:

— Я не можу бути Стожаром.

— Допоможи мені його роздягнути. А тоді принеси із сусідньої кімнати найдовшу із сорочок, яку знайдеш. Ти знаєш, де вони лежать?

— Так, — сказала я тихо, не знаючи, як сприймати те, що Воля не відреагувала на мої слова.

Ми роздягнули хлопця, а тоді вдягли його в сорочку, яку я принесла. Воля натягла йому на ноги теплі шкарпетки, а тоді вкрила двома теплими ковдрами. В кімнаті — а була це спальня Волі — світились дві невеличкі сфери. В їх неяскравому світлі я розрізнила вицвілі зображення листочків на верхній ковдрі.

— Що означає лисиця на його грудях? — запитала стара після довгого мовчання. Я відгорнула ковдру і сорочку з лівої частини грудей хлопця.

Там була чорна стилізована лисиця. Я торкнулась її тремтячою рукою.

— Це я. Він називав мене лисичкою.

— Він теж тебе любить?

— Вже ні. Колись любив. Ми… ми зрадили одне одного. Він знайшов іншу. І я її вбила.

Воля поглянула на мене.

— Вбила?

— Через мене вона загинула.

— Отак і кажи. Це як «коханий і коханець». Трошки по-іншому звучить, а різниця разюча. Як звуть цього хлопця?

— Тарас… Я… Воле, я не можу бути Стожаром. Ти бачиш, на що схожа моя аура? На що схожа моя… душа?

— Ha зоране поле без життя.

— Тоді ти розумієш, чому…

— Скажи мені, коли перший Стожар отримав свій дар? — перебила мене жінка. Її добрі очі в сузір’ї зморщок дивились на мене дуже і дуже уважно. М’ятний вінок на її голові чомусь привертав мій погляд і заважав думати.

Раптом я відчула себе дуже втомленою.

— Земовит?

— Так. Що він робив, коли став Стожаром?

— Хотів убити дитину велета. І передумав.

— Він хотів убити дитину. Дитину, Стожаре. Невинну. Так, Земовит передумав, але скількох велетів, молодих і старих, він убив до того? Ти знаєш, що цілі села спалювали? Велети палили людей і навпаки. Не було безгрішних Стожарів. Жодного не було. Хтось був злим більше, а хтось — менше. В часи спокійніші й Стожари були чистіші. А зараз країни, якій вони служили, вже не існує. Її названо Метейською, що з мови белатів означає «країна болю». Тобі не розповідали, що з більш ніж десяти підкорених народів патрійці були найнепокірнішими? Циркута наважилась полонити державу Патрію тільки після того, як цілковито скорила одинадцять інших, сусідніх. А зараз Патрія в ярмі вісім століть. Якого ще Стожара вона заслуговує? Чистого і невинного? Такий тут не виживе.

Я вражено дивилась на неї.

Воля кивнула.

— Так. Я розумію, що тобі важко. Як усвідомлюю і те, що ти почуваєшся винною. Напевне, через твої розбурхані почуття цей хлопчина тут і опинився. Ви ж з іншого світу, правда?

— Так. Але хіба є Стожари в тому світі?

— Цього я не відаю. Та знаю напевне, якщо ти тут опинилась, то прийшов час і ця земля тебе потребує. Потребує Патрія. Я ще не розумію, для чого, але ти тут неспроста. І цей Тарас… ти маєш розібратись у своїх почуттях до нього, вирішити цю справу і тоді тільки зумієш почати нове життя. Тому він тут. Ти притягла свою провину, аби її не стало, і ти змогла оновитись.

— Я можу відіслати його назад? — запитала я з надією.

Воля стенула плечима.

— Я не знаю, люба. Ти маєш і надалі читати книгу Стожарів і пізнавати себе, тоді й дізнаєшся.

Тарас раптом поворушився в безпам’ятстві і щось забурмотів.

Стримуючи тремтіння руки, я торкнулась його чола. Воно було гарячим.

— У нього жар.

— Так, він перемерз. Але ми його виходимо, правда? — мовила лагідно Воля, обійнявши мене за плечі. Я відчула, як на очі набігають сльози і схлипнула. Її полотняний одяг пахнув травами.

— Так, Воле.

* * *

— Мій світ зовсім інший, ніж цей. Те, що існує тут — магія, зілля, холодна зброя — для нас, як казка. Такі світи, як ваш, ми вважаємо вигадкою. Дехто пише про них книги чи знімає фільми.

— Що таке «фільми»? — запитала Златодара, схиливши голову набік. Ми сиділи з нею вдвох — дівчина принесла мені бульйон і пиріг з грибами, і поки я їла, Злата вирішила трохи повипитувати. Тим часом до Волі хтось прийшов і жінка вийшла до своєї лабораторії. Було чутно, як вона з кимось розмовляє за ширмою. Тарас досі був без тями, тільки часом легенько ворушився. Я здригалась від кожного його руху та ще змінювала пов’язки на чолі та зап’ястках хлопця, і змочувала їх холодною водою, аби збити жар.

Я хвилювалась, що він не одужає, і водночас боялась миті, коли повернеться до свідомості. Тоді почнеться щось… геть інше. Не схоже на моє попереднє життя в Павутинні. Минуле і теперішнє почали переплітатися.

Я труснула головою.

— Це коли люди створюють якусь історію, в ній грають актори, і потім можна переглянути її на одному зі спеціальних приладів.

— Хіба це не магія?

— Ні, це наука.

— І у вашому світі немає Стожарів?

— Наче ні.

— То як ти така народилась?

— Я не знаю. Я не народилась Стожаром. Хтось наділив мене цим даром, та я не розумію, хто і як. Коли починаю думати про це, голову пронизує болем і я пригадую тільки яскраве світло. Я погано пам’ятаю останні миті життя в своєму світі.

— Ти сумуєш за ним?

— Не дуже.

— А як же твоя сім’я? У тебе є батьки?

Я протерла очі пальцями. Повіки були гарячими, наче у мене також був жар.

— Мої батьки давно розійшлися. Тато пішов до коханки, а мама повсякчас займалась молодшим братом, в якого слабке здоров’я. Коли батько пішов із сім’ї, я «розкрутила» його на квартиру.

— На що?

— Ha власне житло. Я з багатої родини. Чесно кажучи, я страшенно переживала через те, що вони розлучились, але до цього давно йшло. І коли це сталось, то просто втекла від обох.

Сірі очі Златодари дивились співчутливо, що було для неї рідкістю.

— А цей рудий тут до чого? — кивнула вона в бік хлопця.

— А цей рудий, — легенько всміхнулась я, — повернув мене до життя.

— Хто він?

— Художник.

Розділ 2

Іван мене вдарив.

Дав ляпаса — сильного, болючого. В скверику біля мого будинку. За те, що ігнорувала його два дні. Йому набридли мої книжкові «запої».

Пішов.

То був перший раз у житті, коли мене хтось вдарив. Я навіть не плакала — просто прийшла додому і залізла в душ. Не подумала про те, аби прикласти до щоки лід, і на наступний день на ній красувався чималий синець. Одногрупники зацікавлено дивились на мене, але ні про що не запитували. Ще б пак. Вони не наважувались. Усі знали, що особистих пригод я на обговорення ніколи не виношу.

А я почувалася жахливо. Після того ляпасу і на наступний день не могла примусити себе взяти жодну книжку до рук. Десь на краю свідомості, поза ураженою гордістю і больовими рецепторами, хотілось подзвонити Іванові і попросити, щоб приїхав. Владнати з ним стосунки, щоб життя стало таким, як раніше. Зрозумілим. Таким, в якому мене не б’ють, коли я не хочу бачитись. Таким, де мені дарують квіти, водять у ресторани, цілують, тримають в обіймах, дарують щось смачне або красиве.

…І зустрічатись з ним так само, як раніше. Як з ним, як з тими, хто був до нього. Багатими. Вродливими. Сильними.

А що він сильний, я відчула на своєму обличчі.

Саме сиділа в коридорі університету — пари закінчились і пора було йти додому. Коридори порожніли. Тримала в руках телефон і мізкувала. Я не звикла, аби зі мною обходились, як з непотребом. Позустрічатися ще трохи? А тоді покинути? Я знала, що як вдам із себе засмучену, він приїде. На своєму дорогому авто, яке боготворить. Або ж…

— З тобою все гаразд?

Я здригнулась і від несподіванки впустила на землю телефон. Сягнула рукою донизу, аби його підняти — але хтось мене випередив.

Руда маківка опинилась в мене перед обличчям, коли хлопчина присів, аби підняти мій телефон.

— Тримай. Ти що, злякалась?

Я мовчала. Хлопчина сидів навприсядки навпроти мене, і лице його було трохи нижче мого. Рудий, весь у веснянках, він мав зеленуваті очі, був одягнений в зелену футболку і чорні джинси. Про таких кажуть — милий. Джинси потерті на колінах.

— Ти береш телефон, чи як?

Його голос був приємним. Вивів мене зі ступору.

— Ні. Викинь його з вікна, будь ласка.

— Що-що? — обличчям хлопчини промелькнуло здивування. — Ми на четвертому поверсі. А телефон не з дешевих.

— Я знаю. Викинь його, — повторила я вперто. Той телефон був моїм сумнівом. Звісно, я могла б просто змінити «сімку». Але це було б не те. Треба знищити і телефон також. Надто часто на його екрані висвітлювались імена чоловіків, один з яких мене вчора скривдив. Побачивши, що рудий вагається, я тихо додала: — Зроби це для мене.

І він зробив. Підвівся, відчинив пластикову раму і, зробивши замах, пожбурив мобілку надвір. Я зірвалась з лавки і підбігла до вікна — якраз вчасно, аби побачити, як невеликий темний предмет впав внизу, налякавши зграйку студенток. Вони позадирали голови догори, а я засміялась і повернулась до хлопця.

Він усміхнувся.

— Як тебе звуть, марнотратко?

— Анна.

— Дуже приємно, Анно. Я — Тарас.

Так почалось наше знайомство.

— Звідки в тебе синець? — спитав він, зацікавлено розглядаючи мене. — Твоє обличчя надто гарне, щоб отак його прикрашати.

— Допоможеш покарати того, хто зіпсував це обличчя?

Тарас здійняв брови в німому запитанні. Він хотів деталей.

— Мене вдарив хлопець.

— Ти хотіла сказати: колишній?

Я криво усміхнулась.

— Так.

— Добре. Але я захочу дещо взамін. Тобі буде до вподоби.

— Побачимо.

* * *

У моїй квартирі було дві кімнати — спальня та бібліотека. Гостей я не полюбляла, подруг близьких не мала, а з кавалерами любила зустрічатись на нейтральній території, тому в вітальні потреби не виникало. Спальня моя була салатово-біла — починаючи від стін і закінчуючи меблями, постіллю на ліжку та навіть мотузочкою на жалюзі — білою, із салатовими китичками, які я сама до неї попричіпляла. Кольоровий одяг надійно ховався за дверима білої шафи. Над ліжком в мене висіла велика картина, яка була єдиним предметом багатоколірності — на картині було зображено велике вовче око. Я купила її в художника на вулиці, два роки тому в Будапешті, коли їздила туди зі знайомими відпочивати. Око було намальоване великими мазками і найкраще воно сприймалось на відстані трьох-чотирьох метрів, тобто якраз біля входу в кімнату, де і справляло найсильніше враження і стимулювало бажання піти звідси якнайшвидше. Особливо в батька, який бував у мене в гостях нечасто — один раз на три-чотири місяці, оскільки мешкав після розлучення в столиці, де не так давно отримав нову посаду. Одного разу він приїхав до мене зі своєю пасією, Мариною.

— Як можна вішати таке страхіття на стіну? — спитала вона невдоволено, побачивши тоді те око вперше — і востаннє, оскільки більше до мого житла Марині приходити не кортіло. Я відверто не раділа її появі, а те, що око звіра відлякувало довгоноге стерво, я сприйняла як знак — і почала вважати картину майже оберегом.


У бібліотеці в мене стелажів не було і жодних основних кольорів в інтер’єрі не передбачалось. Тут стояла канапа — під вікном, а простір між нею та дверима займали стоси книг.

З одного боку кімнати були ті, які я прочитала, а з іншого — ті, що купила, але прочитати вирішила пізніше. Я дуже не любила, коли в цю кімнату хтось заходив — вважала її особистою «печеркою». А тому зазвичай просто зачиняла, коли в квартирі бувала не сама. Я перебувала тут в часи, коли шукала спокою, — іноді це були хвилини чи години, вечори, ранки чи ночі, часом могла не ходити на пари і кілька днів майже не покидати бібліотеку; любила спати на канапі, читати або просто лежати і вдихати запах паперу. Кожна книга мала свій аромат, кожна сторіночка — окремий його відтінок, окремий настрій, нотка, мить, порив, пломінь. Я була закохана в книги, і тому зачиняла свою книжкову обитель на ключ, щоб до неї не потрапили сторонні. Поза бібліотекою я була Анною, відмінною від тієї, яка жила написаними іншими людьми історіями.

Усе почалось, коли розлучились мої батьки. Я ніколи не була особливо емоційною чи вразливою, але розвал сім’ї все ж виявився потрясінням. Пам’ятаю місяці після того, як від нас пішов батько, — вони були сповнені кричущої тиші у квартирі, пронизливого холоду, що витав кімнатами і серцями. Бідна моя мама! Вона старалась, просто неймовірно старалась пережити все так, щоб це якнайменше зачепило нас із братом Олегом. Але я знала, що вона часто плаче. І бачила, як багато сили мами йде на те, щоб піклуватися про Олежка, в якого загострились болі в грудях.

Мені було вісімнадцять.

Я просто втомилась від усього, що мене оточувало. Батько саме намагався показати, що він нас з братом любить, попри те, що повсякчас катався з Мариною закордонами, і періодично запитував, чи нічого не треба його любим діточкам. Мати завжди була трохи гордячкою, хай часом несміливою, та все ж, а тому брала дещиці, найнеобхідніші для життя. Я так не звикла.

Я вимагала для себе квартиру і гроші на життя, а Олегові — рахунок у банку, щоб він міг навчатись, де захоче, коли прийде час, а мама не переймалась тим, де взяти гроші на лікування і поїздки в санаторії з малим. Олежику було тоді десять і навряд чи він добре розумів, за які фінансові справи я взяла на себе відповідальність, але я була певна, що колись він мені за це подякує. Бо коли Марина — молода, вродлива, корислива — народить батькові нових дітей, про нас він може призабути. А тоді йому, високопосадовцю, що довгий час вів подвійне життя, звик до грошей та влади, все ж було трохи соромно переді мною та Олежиком. І він дав усе, чого я хотіла.

Коли горить хата, слід врятувати хоча б стодолу.

Я була вдячна батькові за те, що забезпечив нас із братом. Не стану приховувати, я боялась, що він відмовиться. Але… знала, що батько любить нас попри все. Навіть тоді, коли захоплений якоюсь іншою жінкою, а не нашою мамою. І це мені боліло.

Мамі я завше була вдячна за любов та ніжність, за її увагу, за — усе. І мені було боляче, коли я повідомила про переїзд. Та мені було необхідно втекти, а мама не стала мене тримати, хоча прагнула цього безмежно. Та розуміла, що не змогла б втримати, а тому навіть не спробувала. Я була дорослою. Втім, з мамою та Олежиком ми бачились значно частіше — один-два рази в тиждень, частіше навідувалась до них я, а іноді — і вони до мене. Я спостерігала, як росте Олег, як змінюється, дорослішає. Я любила свого брата, хоч, мабуть, не завше уміла це показати.

Тому що попри все, чим мене наділила сім’я, було те, що цілковито мене вирізняло, — мій характер.

Криця.

Хоча ні, не так. Криця передбачає силу. Я її мала не так вже і багато.

Крига.

Холодне серце, яке любило хіба рідню. Холодний розум. Я була вродливою і мала дуже гарне тіло завдяки рокам тренувань у спортзалі, але, мабуть, краса не цілком торкнулась у якусь мить моєї душі, бо років до двадцяти я була переконана, що не вмію, не можу, не хочу любити когось іще. Я зустрічалася з хлопцями, мені подобалось, коли мене добивались, впадали, загравали зі мною, кохали. Мені подобалось бути в обіймах. Бачити захоплені очі. Подобалось — і швидко набридало. У дні, коли я нудьгувала, як тоді — після розлучення батьків, внаслідок стресів, потрясінь, важких перелетів чи переїздів, — я переставала існувати для світу на кілька днів і читала.

Коли мені набрид Іван, я за це поплатилась синцем на щоці.

Він поплатився також, бо однієї ночі на капоті його автівки, яку він необачно поставив далеко від будки охоронця на парковці, та ще й не під ліхтарем, з’явилось нашвидкуруч видряпане сумне сонечко.

Сигналізація вила настільки пронизливо, що, мабуть, прокинулось півміста.

Ми з Тарасом бігли так швидко, що, певне, серця готові були пробити клітки ребер і пурхнути до зірок.

Я щасливо сміялась. Почувалась божевільною. Ніколи подібного не робила! Знала, що для Івана перефарбувати капот буде невеликою витратою, але він любить свою машину так сильно, що, певне, вимите від злості через наругу над нею.

— Куди тепер?.. — видихнула крізь регіт, коли ми спинились, пробігши чотири нічні квартали. На вулицях було темно і безлюдно — ще б пак, четверта ранку, найтемніша пора листопадових ночей. Ті листопадові ночі надовго стануть для мене найтемнішими та найсвітлішими водночас. Найсолодшими аж до гіркоти. За відчуття свободи, що несподівано проросло в грудях у ніч, коли вперше переступила закон.

Що сказав би зараз мій батько-суддя?

— Ти ж наче мала план? — спитав Тарас, весело усміхаючись. Він скинув капюшон чорної куртки, в яку вбрався, йдучи «на справу», і в світлі ліхтаря довкола його рудого їжакуватого волосся наче утворився німб. Це мене насмішило і роздратувало водночас. Я вхопила Тараса за рукав і пересунула в бік. Від несподіванки він піддався. Світіння щезло.

— Але ж не план після закінчення плану? — уточнила я.

Він здивовано на мене витріщився.

— Чому це ти мене сунеш, куди заманеться?

— Бо так мені подобається. То що? Є ідеї, куди у Львові можна піти о четвертій ранку?

— Є. Ходімо.

Він привів мене в свою студію, що розташовувалася на стрісі одного зі старих будинків. Тарас виявився художником.

Тут витав стійкий запах фарб, розчинника і деревини. Стояли старий продавлений диван, мольберт та кілька стільців. А ще — з десяток різних ламп. Полотна великі — переважно пейзажі. Але подекуди — жінки. Різного віку, статури, кольору шкіри. Подекуди — оголені. Подекуди — закохані. Я бачила це в їхніх поглядах.

У поглядах — мені недоступних.

З єдиного не дуже великого круглого вікна було видно майже всю центральну частину міста. Тут було чудово.

— Малюєш коханок? — запитала перше, що спало на думку. Тарас гмикнув.

— Іноді. Чай, кава, вино, пиво, коньяк, горілка, ммм… тепла чи холодна вода? — почав перераховувати варіанти випивки. Я поглянула в куток студії — там стояв стіл, вщерть заставлений пляшками.

— Ти що, пиячина? Звідки в тебе стільки алкоголю? — спитала здивовано.

— Я не пияк, та сповнений сюрпризів.

— Давай вино.

— Поліземо на дах? — запропонував Тарас, шукаючи потрібну пляшку.

— Що?

— Тут є вихід на дах. Дощу наче не було, має бути сухо. Чи лишаємось тут?

— Ні, давай на дах.

Ми сиділи на старій дахівці, звісивши ноги над безоднею темної вулиці, пили напівсухе вино з пляшки, дивились на місто і довго мовчали. Я відчувала, як починаю тремтіти — від холоду пізньоосінньої, такої дивної, такої мінливої, насиченої, іншої, геть з незнаного життя ночі, від пережитого, від скоєного, від того, що могло (має?) статись. Тарас приніс картатий плед і ми обоє в нього загорнулись.

— Ти тремтиш, — мовив він тихо.

— Знаю.

Мій голос прозвучав різко.

— Ти усім своїм колишнім хлопцям машини дряпаєш, чи тільки особливим? — спитав Тарас. Я дивилась на сяючий Високий Замок. Було прохолодно, та безвітряно.

— Першому і останньому, який наважився підняти на мене руку.

— У тебе дуже гарні очі. Я хочу їх намалювати. Тебе… Тебе намалювати. Це буде те, чого я прошу взамін, послуга за послугу.

Я промовчала. Але Тарасові, здається, й не треба було відповіді.

— Як це називається? Я знав, але забув.

Я зрозуміла, про що він.

— Коли очі різного кольору? Гетерохромія.

У мене справді були різні очі. Одне — блакитне, інше — каре. Я знала, що це декого лякає, але багатьом чоловікам така диковина видавалася чомусь привабливою.

— Знаєш, до них важко підібрати колір тіней. Доводиться обходитися стрілками.

— Це жахливо, — мовив Тарас серйозно, хоч я відчувала в його голосі смішок.

— Не уявляєш, наскільки.

Я прихилилась до нього, поклала голову на плече. В його обіймах було дуже спокійно.

Я хотіла його поцілувати.

Ні, не те.

Я хотіла, щоб він поцілував мене.

Ми ще про щось говорили. Тарас щось розповідав. Говорив тихо і спокійно. І не цілував мене, навіть не намагався.

А мені було добре. І я заснула.

Розділ 2

Він не цілував мене і, здається, я його як дівчина й не приваблювала. Тарас цікавився тим, хто я, як живу. А я розповідала. Це було дивно, незвично для мене. Ми мало не посварились, коли я запросила його до себе, але не захотіла відчинити бібліотеку. Він хотів її побачити. Я чомусь боялась. Тоді хлопець почав мене лоскотати і, паралельно, обшукувати. Знайшов ключі. Я висіла в нього на спині, коли він зайшов до бібліотеки. Зважаючи, що Тарас мав зріст метр вісімдесят, а я — метр сімдесят п’ять, то я радше не висіла на ньому, а волочилась слідочком.

Але я знала, як і він, що якби хотіла — спинила б насправді. Не спинила.

— Боже, ти справжній книжковий хробак!.. Хробачиха! — вигукнув він, побачивши сотні книг на підлозі.

Оце було даремно.

— Сам ти хробачиха! — крикнула я і кинула в нього першою ж книгою, що потрапила під руку. Книга виявилась важкою — і вже за годину ліва щока Тараса набула яскравого синього відтінку. Просто, як моя.

— Ми схожі на двох ідіотів, — мовила я, коли ми стояли поряд у ванній перед дзеркалом. Обоє із синцями.

— Після всього, через що ми пройшли, а надто твоєї жорстокої розправи над тою безневинною дорогущою машиною, ми схожі радше на спільників, жінко! Чи на команду. Так гарніше звучить, — проказав Тарас життєрадісно. Я поглянула на нього — у яскравому сонячному промінні чупринка юнака набувала золотисто-солом’яного кольору.

— Зі своїми патлами і синьою щокою ти нагадуєш національний прапор.

— Цить, хробачихо!

Він був першою і єдиною людиною, якій я дозволяла не те що перебувати в бібліотеці — ай навіть валятись там на канапі і їсти морозиво.

Я собі таке не завше дозволяла!

— А це що? — спитав він, зайшовши до спальні і побачивши картину над ліжком.

— Картина. Міг би знати. Знаєш, коли людина фарбу кладе на полотно…

— Ну ду-у-у-уже дотепно! Я не це мав на увазі. Ти мені нагадуєш лисичку, а не вовка. В тебе холодна врода, але надто теплий погляд, щоб таку картину любити.

— У мене теплий погляд? — запитала я тихо. Ніхто раніше не бачив у моїх очах тепла. Я сама не бачила.

— Так, теплий. Тому тут має бути не вовк, а лисиця.

І він намалював око лисиці — і воно в нього вийшло дійсно гарне, добре, а не хитре, як я сподівалась побачити. Припер картину до мене за тиждень. Сам забив цвях і повісив полотно на стіну поряд із вовчим очиськом. Навіть розмір обрав той самий.

— Зоопарк, — буркнула я. Хоч була щаслива — і Тарас дуже добре це знав.

Він теж видавався мені щасливим.

Був він таким завжди чи тільки поряд зі мною?

Я не знайомила його зі своїми друзями, бо близьких не мала, а всі інші, кого я радше йменувала знайомими, були з того самого тіста, що й Іван, або ж їхніми подружками. Я не хотіла, аби той світ дотикався до іншого, де існував художник і у моїх холодних різноколірних очей був теплий погляд. Тарас же мене зі своїми друзяками познайомив, і я щиро цьому раділа.

Щосуботи, підвечір, в його майстерні збиралась ціла компанія художників, переважно хлопців. Зазвичай це була незмінна трійця — Олесь, Вася та Стасик. Інколи приходив ще хтось. Олесь був замкнутий в собі, чорнявий, з довгим волоссям, повсякчас у картатих чи в смужку сорочках та продертих на колінах джинсах. Вася мав славу душі компанії — він же й постачав переважну більшість напоїв до «бару», який я примітила ще першого разу, опинившись у майстерні Тараса. Де Васька брав алкоголь і чому завжди «на халяву» — історія замовчує. Але він умів робити дуже класні коктейлі, гарно співати під гітару та розповідати веселі історії, і це перетворювало кожну суботу на якийсь міні-фестиваль. Вася мав простодушне лице з великим носом і веселими очиськами, які робили його гарним.

Часом із хлопцями приходила Діна — весела білявка, яка, як я зрозуміла, ще в шкільні роки навчалась разом із Тарасом в художній школі. Діна була маленькою, моторною, завжди привітною. Але я помічала, як у товаристві вона часто притихає і позирає на Василя, який, по-моєму, в цьому сенсі був або ж тупуватим, або ж просто вдавав, що нічого не помічає. Часом він приводив із собою якусь пасію — в такі суботи я сама мішала коктейлі з більшим вмістом алкоголю для посмутнілої Діни. Не скажу, що ми стали подругами, але спілкувались непогано.

Зауважу — часом поруч з Діною і, найбільше, мабуть, Олесем, я почувалась, як з іншого світу. Перша була занадто простою і наївною, я не звикла до таких людей в своєму звичному оточенні. До того ж Діна навіть тушшю не користувалась, і це мене неймовірно дивувало. А Олесь, по-моєму, трохи остерігався мене. Це не викликало дискомфорту. Радше просто почуття відмінності.

Інша справа була зі Станіславом. Або ж Стасиком, як його усі називали. З усіх хлопців, що приходили до майстерні, цей найбільше був схожий на тих, з ким я раніше зустрічалась. Він був заможний — про це свідчили ключі від автівки та дорогий, хоч наче й простий, одяг. Стасик значно впевненіший у собі ніж Олесь та менш говіркий ніж Василь. Та в нього усе ж було гарне почуття гумору та гострий розум. Мав привабливий низький голос, яскраво-сині очі та русяве волосся. Він був гарнішим за своїх друзів.

Я йому подобалась. Я бачила це і, можливо, бачили інші. Тарас ніколи про це не говорив, принаймні мені, і я не знала, що він про це думає. Так само, як і Василь, Станіслав іноді приводив на посиденьки якусь подружку — гарненьку, доглянуту, зверхню. Схожу на мене і таких, як я. На моїх знайомих. На татову Марину. Можливо, Стас не до кінця розумів, що відбувається між мною та його другом, а тому займав позицію «я чекаю». Він дожидав. Часто просто спостерігав за мною увесь вечір. Можливо, раніше це б мене зацікавило. Або роздратувало. Та не тепер.

Бо мене він не приваблював. Жоден з них, крім мого художника. Того, хто бачив теплоту моїх очей. Того, чиї руки завжди були теплими і трохи у фарбах, у волоссі бавились золотисті іскорки, а в очах — сонце. Багато сонця. Він жодного разу не цілував мене, але часто обіймав. І ці обійми, найменша їх мить, були для мене найкращими, справжніми, теплішими, ніжнішими за будь-яку близькість з іншим.

Не знаю, чи відчував Тарас до мене те саме. Чи ревнував до інших. Чи помічав погляди Стаса, які той кидав на мене. Чи ніжився у дотиках моїх рук так само, як я в його.

Не знаю, що він почував в ті тижні, які для мене були сповнені сонця і тепла посеред сірого дощового міста.

Він часто казав, що хоче мене намалювати — і не малював. А я не наважувалась запитати, чому. Боялась, що коли почне, коли створить картину, яку задумував — усе скінчиться. Жила кожним днем, слідкувала за його руками, коли він малював. За краплинками різних фарб, що всотувались у мікротріщинки на пальцях, за палітрою та пензлем, за його зосередженим спокійним обличчям… Я б сама змогла його намалювати, якби уміла — по пам’яті, настільки гарно вивчила Тарасове обличчя. Переривала його полиці та розглядала старі роботи, створені ще в студентські роки. Він сміявся і казав, що я можу їх спалити, якщо захочу, бо йому руки до них не доходять, а зберігати там нема що. Я мовчки хитала головою.

З його робіт я б не виокремила жодної некрасивої.

Може, це тому, що я його любила.

А може, тому, що Тарас дійсно був талановитим — у свої двадцять два він уже готував другу персональну виставку, третій рік винаймав майстерню, тоді як його друзі (не Стас, звісно, а бідніші), малювали, де прийдеться, а переважно — вдома. Тарас не мав відбою від замовників. Я не знала, де він мешкає, знала тільки, що з якимось другом, бо його батьки і старші брат та сестра жили в Ужгороді.

Він багато працював. Часто — цілодобово, виділяючи на сон кілька годин між роботою протягом багатьох днів. Але ніколи — навіть у дні авралів чи поганого настрою, важкого дощового неба, сірих калабань і промоклих кросівок, відсутніх усмішок у перехожих, — ніколи-ніколи він не забував про мене. Навіть тоді, коли у мене розпочалася сесія, а в нього з’явилось багато роботи і ми не бачились понад тиждень — Тарас не забував подзвонити чи написати щось смішне в SMS. Завжди по телефону — він не реєструвався у соціальних мережах (вважаючи, що вони забирають час), з’являючись лише на персональному сайті.


Промайнула осінь. Разом з нею минули калабані та мокрі стріхи. Стало холодно вилазити на дах майстерні. Прийшла зима. Львів вкрився візерунками морозу на вікнах, льодом потягнуло по бруківці, коти позалазили в щілини між підвіконнями та батареями, а люди загорнулись у теплі, часто смугасті, шарфи.

У мене закінчився семестр і я часто байдикувала чи читала, валяючись на протоптаній, кривуватій канапі в майстерні Тараса, коли він малював. Тут тепер було прохолодно — старе горище, як-не-як. На Миколая Тарас купив мені капці, більше схожі на чоботи, і теплу камізельку з капюшоном білого кольору, щоб я почувалася затишно серед протягів. А я подарувала йому ще один плед і пару однакових великих горнят ручної роботи.

Був саме переддень нового року. Я увесь день була якась сама не своя — вранці заїхала до мами та брата, завезла їм подарунки на новий рік, посиділи, погомоніли. Потім пройшлася крамницями в пошуках фруктів — сама не знала, чого хотіла. Врешті купила чотири види до біса дорогого винограду. Їхала в маршрутці — і забула там пакет з купленим. Втомлена, сердита, знічена, саме збиралась піти додому, як подзвонив Тарас. Аж тоді згадала, що нині субота, а значить — звичні посиденьки.

— Що з голосом, лисичко?

— Накупила винограду і забула в маршрутці, — мовила я роздратовано.

— Неприємно, але не смертельно. Пирога хочеш? — пролунало після миті мовчання.

— Ти що, спік пиріг?

— Ні. Але можу, якщо прийдеш.

— У тебе немає духовки.

— Це вже деталі. То ти прийдеш?

— Так. Буду за годину. Треба ще заскочити додому.

— Гаразд.

Колись, як я мала поганий настрій, мама сказала, що жінці, аби захотілось усміхнутись, варто для початку гарно виглядати. А для цього треба вдягти сукню.

Приїхала я до Тараса не за годину, а за дві — гарно нафарбована, в короткій чорній сукні, на підборах.

— Ти дуже вродлива, знаєш про це? — запитав він тихо, коли я зайшла і повісила пальто на гачок біля дверей.

— Ти не даєш забути, — мовила я, легенько всміхнувшись. — А де всі?

— Я подумав, що сьогодні не захочеться багато галасу. День був важкий.

Подумалось — а мене запросив же.

— Не образяться?

— Ні, звісно. Кожен має свої клопоти перед новим роком. Та й Різдво незабаром.


Ми сиділи в майстерні, загорнувшись у пледи, і пили гарячий чай з нових горнят. Їли куплений Тарасом пиріг. За круглим вікном лягала сутінь, біліли засніжені дахи і загорались жовтаві електричні вогні на вулицях та у вікнах. Від вікна трохи тягнуло, торшер, що стояв поряд з канапою, світив тьмяно. Тарас вимкнув «велике» світло, бо увімкнув калорифер — а через паскудну напругу лампочка вечорами починала блимати. Я знала, що коли мене не було, хлопець часто жертвував опаленням заради гарного освітлення, через що в майстерні заледве було сім-вісім градусів тепла. Втім, зазвичай я мерзла сильніше, навіть надворі, коли ми обоє були закутані, а тому Тарас не застуджувався і не переймався такими незручностями.

Сьогодні він був одягнений в блакитну сорочку, яка личила до його солом’яного кольору волосся, а в тьмяному світлі почала видаватись сірою. Тарас збирався розповісти мені одну із казок, що почув у дитинстві — його бабуся знала їх багато і переповідала онукові зазвичай перед сном. Не пам’ятаю, коли він розповів мені першу з них, але коли ми були наодинці, таке часом траплялось. Я сама його просила. В його казках часто згадувався Ужгородський замок та його привиди. Я ніколи там не була, але після знайомства з Тарасом неодмінно хотіла поїхати в перлину Закарпаття.

— Взагалі, як ти знаєш, найпопулярнішою історією Ужгородського замку є та, що про «біле дівча», — почав Тарас, і я кивнула.

— Ага, про доньку володаря замку, замуровану живцем.

— Але, як на мене, ця історія вже така заїжджена і туристично приваблива, що зациклюватись на ній — зась.

— То про що ж я сьогодні слухатиму?

Тарасове обличчя набуло таємничого виразу, і він прорік:

— Про чарівний туалетний горщик.

— Що-о? — я округлила очі, хоч починала вже давитися сміхом. Невдалий день щезав десь там, далеко, за колом світла, яке давав торшер.

— А чому ти смієшся? Ти маєш щось проти туалетних горщиків?

— Абсолютно нічого.

— Ну то слухай тоді, — Тарас поставив своє горня, що було уже без чаю, на підлогу, і потягнувся. І тут раптом я помітила щось дивне. Щось майнуло від його руху, якась плямка, там, де трохи нижче коміра була розщепнута його сорочка. — Одного разу…

— А це що таке? — запитала я, мимоволі торкнувшись рукою його грудей.

— Що? — осікся він.

— Під сорочкою. В тебе тату?

Тарас промовчав і це видалось мені дивним. Я ніколи не бачила його без сорочки, але те, що він насторожився зараз, розбудило мою цікавість.

— Лисичко, ти дуже хитра. Знаєш про це?

— Знаю. Покажеш?

Не знаю, чому це тоді видалось мені таким важливим. Можливо, запрацювала так звана жіноча інтуїція. Чи вже тоді я мала якесь надприродне чуття.

— Чи зустрічала ти колись людину, настільки досконалу, що страшно на неї не так поглянути чи не так дихнути в її присутності? — тихо спитав хлопець. Я дивилась на нього і відчувала, як тілом повзуть мурашки. Що це він каже? Про кого? Про… мене? — Як думаєш, чи може художник зобразити когось ідеального? Чи вистачить мені таланту? Чи можу я наважитися щось зробити після багатьох спроб у власній голові? Я подумав… що перед тим як все може закінчитись провалом, можна спробувати знайти бодай символ своєї музи, і зробити так, аби він завжди був біля мого серця.

Він розщепнув сорочку. На його грудях, біля серця, було татуювання — чорна стилізована лисичка.

— Це?.. — мене заціпило. Крізь раптовий туман у голові, що виник з блиску його очей і жовтавого світла торшера, я не могла зрозуміти значення тих дивних слів, які він говорив.

— Ти.

— Навіщо? І чому ти не хотів показувати?

— Боявся тебе злякати.

— Чим? Я не муза, бо ти мене не малюєш, я не твоя дівчина, бо за всі тижні ти й не намагався якось зі мною зблизитись. Між нами, по суті, нічого не відбувається, і я не знаю, чого чекати, а тут ти раптом робиш тату лисички, кажеш, що це я, і…

— Тим, що я знав багатьох дівчат, але ти перша, яку я розумію настільки, наскільки ти дозволяєш. Ти чарівна, вродлива та приваблива, але водночас настільки часом холодна, горда і далека, що я не знаю, як до тебе підступити. Ми бачимось з тобою чи не щодня, але я не можу зрозуміти, навіщо це тобі, і чим я міг тебе зацікавити. Я бачу, як ти спілкуєшся з моїми друзями, зі мною, але водночас тоді, коли тобі хочеться закритись, — ти робиш це з легкістю, одразу наче опиняючись за муром.

Ого. То його що, мучить те саме, що й мене?

— А чим тебе зацікавила я?

Я дивилась на нього. Тарас хвилювався, я бачила це. І я хвилювалась також. Та якась тупа витримка, пережитки, броня не давали мені цього показати. Щось підказувало — обличчя моє не надто емоційне. Таке саме, як і завжди. Як показати, що я не така крижана і неприступна, як він думає?

— Я… — він затнувся.

І я торкнулась пальцями лисички в нього на грудях. Спершу несміливо — а тоді накрила всією долонею. І відчула, як шалено гупає в його грудях серце.

— Бачиш? Моя рука тепла. І серце в грудях теж не з льоду, — всміхнулась я. — Ти можеш пробувати мене малювати. Ти можеш робити це чи ні. Але ніколи не бійся, що відштовхнеш мене, якщо захочеш щось зробити чи сказати. Ти відштовхуєш мене ховаючись.

— Якби вся справа була в тому, що я хочу бачити тебе на полотні, це не викликало б проблем. Але ти хвилюєш мене значно і значно сильніше. Шалена дівчина, яка дряпає машини колишнім хлопцям, і явно не з мого світу. Зі світу, де живуть чоловіки, здатні дати значно більше ніж такий, як я.

— Дурень, — мовила я, забираючи руку.

А він її перехопив. А тоді поцілував долоню. Я завмерла.

Тарас нахилився до мене і поцілував в уста. І серед запаху розчинників та фарб, львівського морозу, що намагався втрапити до приміщення крізь те благеньке вікно, в колі світла від несміливого світильника, серед усього цього — той поцілунок видався прекрасним.

* * *

— Ти ж ніколи не працювала, правда?

— Я іноді мию посуд, — буркнула я. Тарас усміхнувся. Він розглядав мої руки. Був ранок, світло пробивалось крізь вікно, що мало зовні ажурні ковані деталі, та падало на нас, створюючи на ковдрах та голих плечах і руках вигадливі візерунки. Було добре, тепло і навдивовижу легко. Калорифер за ніч нагрів кімнату незвично добре.

— Так. А ще я знаю, що тобі подобається мити мої пензлики. Я досі не розумію, чому.

— Я і сама не знаю.

Я зніяковіла. Я дійсно перемила всі пензлі, які могла знайти в майстерні — ті, якими він повсякчас працював, навіть давно забуті на полицях та засохлі, і, щонайдивніше, — зовсім чисті. Мені просто подобалось тримати, перебирати різнотипний ворс.

— Під час першої зустрічі, коли ти потяглась за тим телефоном… я найперше побачив твої руки. Вони видались мені прекрасними. Але коли вони почали пахнути скипидаром та олією після твого дивного фанатичного прибирання в майстерні, я їх полюбив.

— Тільки руки?

— Ні. І їхню власницю також.

Я промовчала. Поставила провокативне запитання і напоролась на відверту відповідь. Зраділа і відчула недовіру водночас. Але мені було добре, затишно, щасливо поряд з ним, в його обіймах.

Втім, я була дівчиною, а дівчата мають звичку не замовкати, коли, може, і варто б трошки помовчати.

— То що? Я вже не видаюсь тобі такою досконалою, як учора?

Тарас поглянув на мене. Я уявила, як виглядаю — макіяж, певне, потік, туш порозсипалась мало не на щоки, очі сонні, волосся — кошлате.

А ще жив страх, що тепер усе закінчиться. Класичний жіночий страх. Я вперше його відчувала, бо зазвичай не чоловіки йшли від мене, я — від них. Ну, за винятком Івана, який тепер фарбуватиме капот. Але поряд з Тарасом все було не так, все було по-іншому. Я була іншою. Прекраснішою, кращою, сором’язливою.

Але — ні. Не скінчилось. Бо пролунали слова:

— Сьогодні ти прекрасніша, бо — моя.

З того дня він мене малював. Сотні зарисовок. Полотно за полотном. Сонну, веселу, оголену, в хутрі, в пальто, надворі, на канапі, з горням чаю в руках. Різну. Здавалось, він намагався вловити кожен настрій, на який я була здатна. Змалювати кожен образ, якого я набувала.

І ніхто з нас іти не збирався.

До пори…

Розділ З

За час, проведений у Павутинні, я пізнала багато різного. З книги Стожарів я вичитала про їхні звичаї, про те, що Стожари могли спілкуватися без слів, лише думками. Навіть не думками — настроєм. Вони могли зазирати в минуле та майбутнє, розсуваючи завісу простору. Я також училась це робити — розмішувала пальцями повітря, і воно вигиналось — іноді я могла помітити, як на тому місці утворюється діра і видно фрагмент події, що відбувалась чи відбудеться на цьому місці. Як хтось пройде чи щось зробить. З часом я навіть починала відчувати, що бачу — минуле чи майбутнє. Могла змінювати щось, заглиблюючись подумки в його структуру. Примушувала воду закипати — самою думкою, бажанням. Але перетворити на лід поки не могла, від чого інколи ставала сердитою. І втомленою. Воля завше лагідно мене заспокоювала.

Я почала відчувати не лише стосунки між людьми, особливості їхнього характеру чи думок. Я стала передбачати, який в людини намір — гарний чи поганий. І, звісно, я бачила ставлення до себе, яке зазвичай в жителів Павутиння було позитивним, та все ж мінялось у деяких випадках. Тому в спілкуванні з тими, хто став мені близьким та дорогим, я намагалась не використовувати цих своїх надзвичайних можливостей, адже це видавалось нечесним. Випадок з виявленням родинних зв’язків між Тиграном та Жданом лишив по собі неприємний слід.

Так само, хоч Тарас ще не прийшов до тями, я боялася «сканувати» його ауру. Я могла побачити там горе чи біль, або ще щось. Боялась, не хотіла… не могла. Не наважувалась. Була боягузкою.

Тарас не приходив до тями чотири дні, і увесь цей час я сиділа поряд з ним. У якісь миті, знеможена чеканням і хвилюванням, засинала, поклавши голову на руки, складені на ліжку поряд з хлопцем. Йому ставало гірше — попри все, що робили я, Воля та Златодара. Я хвилювалася, що це через мене. Через страх, що Тарас отямиться. Але ж я прагнула цього, дійсно прагнула! Чому ж?..

У короткі миті безпам’ятства мені снились дні, сповнені зими та сонця, його теплих рук і відчуття ворсу пензликів, які я любила мити. Кілька разів мене будила Злата, останнього разу збудив Ждан. Він зайшов, бо почув, що я уві сні плачу. Я різко смикнулась і мало не впала зі стільця. Чоловік підхопив мене, пригорнув — і я розридалась. Плакала мовчки і тужливо, а Ждан гладив мене по голові й обіймав. Ні про що не питав. Я не знала, про що він думав чи що відчував, а дивитись на його ауру не хотіла. Я просто була вдячна йому, що не сама.

— Стожаре, чого ти боїшся? Що він отямиться, чи — що помре? — запитав тихо Радник, коли я трохи заспокоїлась.

Я підняла до нього заплакане обличчя і похитала головою. Я не знала.

Ждан вийшов, а тоді повернувся — приніс ще один стілець із сусідньої кімнати. Я чула, як вони перекинулись кількома словами з Волею — мабуть, та спитала, що сталось, а Ждан сказав їй не заходити. Він поставив стілець поряд з моїм і сів на нього. Повернувся до мене. Його лице було спокійним, тоді як я в ту мить не могла тримати маску. Хотілось вибігти звідси і ніколи не вертатись. І водночас хотілось сидіти тут вічно.

— У нашому світі є казка про дівчину, що поцілувала хлопця, який спав вічним сном, і той отямився. Кажуть, та дівчина була Стожаром. Чи стала згодом — я вже не пам’ятаю. А ще кажуть, що любов уміє воскрешати так само, як і вбивати. Може, перевіримо це? Поцілуй його, і він або очуняє, або ти закінчиш і його, і свої муки. Віриш чи ні, але за тебе переживає усе Павутиння. Новини тут розходяться дуже швидко. Усі бояться, що Стожар заморить себе горем через якогось чужинця.

— Якби я не була Стожаром, це б так усіх не хвилювало, — усміхнулась я сумно. — Правда ж?

Якусь мить Ждан дивився на мене — уважно, торсаючи бороду вказівним і великим пальцями.

— Ні, не правда. Я б переживав і за тебе, Анно. Це ж твоє ім’я, правда?

— Так. Я думала, ви з Тиграном не розчули. Бо всі, як і раніше, називають мене Стожаром. Я гадала, ви б перестали, знаючи ім’я.

— Ні. У Павутинні просто мешкають доволі дисципліновані люди, якщо ти не зауважила. Ми не любимо лізти іншим у душу. Тебе називатимуть Стожаром, доки ти не захочеш інакше. Може, ти не віриш, але тебе тут поважають. І навіть люблять.

— Настільки, що Тигран вже п’яту добу не заходить, щоб побачитись? Це так він переживає? — вихопилось у мене. — А, гаразд, забудь про це, я…

— Мій син ще надто молодий і не завше поводиться так, як личить Шукачеві і навіть другові. Але і ти можеш зрозуміти, що він має право на поведінку хлопчиська, навіть тоді, коли це не дуже доречно, — у голосі Ждана чи не вперше за увесь час нашого знайомства прозвучали вкрай жорсткі та роздратовані нотки. — Усі ми маємо певні почуття і не завжди даємо з ними лад. З вашої перепалки я зрозумів, що між вами щось відбувалось чи відбувається в особистому сенсі. Але, гадаю, це слід відкласти на потім. Розбирайся зараз з цим хлопцем, Тигран почекає.

Я на мить задумалась, а тоді зрозуміла, про що він. Та дурня, «коханий і коханець», ввела всіх в оману. Ніхто не знає про того дарвенхардця, тепер усі думають, що я і Тигран… Я мало не схопилась за голову і не застогнала. Чи не загарчала. Але все ж вчасно схаменулась — хай так. Хай поки що буде, як є. Адже, попри все, Тигран тримає язик за зубами, а про дарвенхардця нікому знати не слід.

Я кивнула.

— Гаразд. Ти кажеш, що мені варто його поцілувати? Це дивно, але в моєму світі є інша історія. Там дівчина прокидається від поцілунку хлопця. Прекрасного принца.

— Я не можу тобі вказувати, та й не хочу. Але якщо хочеш знати мою думку — пора перестати страждати, жаліти себе та ховатись. Поцілуй його і поглянь у вічі своїм бажанням.

— Якщо він помре…

— Він і так скоро помре від лихоманки. А так — є шанс на його спасіння.

Я стиснула зуби. Ждан правий.

Я встала і поглянула на Тараса. Блідий, аж з лиця спав. Він вже давно не був на межі яву й сну. Майже добу перебував у глибокій непритомності, тільки здригався часом. Його лихоманило дуже сильно, я ще такого не бачила. Тут би антибіотики… Але звідки вони в цьому світі? Я відчувала, що можу його зцілити, але не могла достукатись до потрібного куточка, вивільнити належну силу…

Може, Ждан правий? Потрібно перестати себе жаліти. Годі вагатись. Де мій характер, де крига, коли вона так потрібна? Бо через мою легкодухість може померти людина.

Я схилилась до Тараса і поцілувала в сухі, гарячі уста. Мимоволі накрила рукою те місце на його грудях, де під сорочкою була лисичка.

Він зітхнув. І те зітхання прокотилось моїм тілом, як гаряча хвиля, як щось стрімке, неспинне, невловиме, щось таке, що я вже відчувала, але втратила — давно, багато місяців чи літ тому. Втратила і не думала вже віднайти.

Віднайшла.

Сльозинка впала з моєї вії йому на щоку і від того місця жар у Тарасовому тілі почав спадати. Не через поцілунок — через сльозу. Я заплющила очі та відсунулась від його обличчя на кілька сантиметрів, не бажаючи відходити далі.

Колись така сильна, завжди трохи у фарбі, тепла, а тепер слабка рука торкнулась моєї щоки.

— Привіт, лисичко. Я думав, ти померла.

— Я думала, що вмер ти, — прошепотіла я. Розплющила очі, заморгавши від сліз, що набігали рікою. Тарас дивився на мене своїми зеленуватими очима. В них була втома. І ще щось. Мимоволі вловила світіння довкола його очей — світіння почуттів. Знову злякалась — адже обіцяла собі цього не робити! І з переляку вихопила лише одну ноту з мелодії.

Він скучив.

— Іди сюди.

Хлопець пригорнув мене і я впала в його обійми, знову заплакавши.

Через те, що він живий.

І через те, що саме цього я хотіла понад усе.


Але раптом я відчула, як задихаюсь. Усе це було надто ірреальним. Тарас живий і з ним усе добре — а значить, хвилюватись немає чого.

— Я… Зараз прийде жінка, вона принесе тобі цілющий чай. Випий його, гаразд? А тоді відпочивай. Я прийду пізніше.

Вирвалася з його рук, навіть не зустрівшись із хлопцем поглядом. Пробігла крізь ошелешеного Ждана, вирвалася з кімнати Волі. Бігла тунелями і задихалася від втоми і пережитого.

А потім мало не заснула в купальні. Настільки потребувала відпочинку і так добре почувалась у гарячій воді, що більше ні про що й не мріяла. Втомилась так, що в якусь мить величезна кількість запитань і проблем, які з’явились останнім часом, відійшли на задній план.

Так сталось, що нікого не зустріла дорогою до купелі, ні в самій печері з басейнами. Якийсь час знадобився мені, аби усвідомити причину — зараз ніч. Усі сплять.

Напевне, і мені слід.

Я була така втомлена, що не мала сили прихопити свій одяг з купальні — поскладала його на краю одного з басейнів і пообіцяла забрати, коли відпочину. Зайшла до сусідньої печери, що освітлювалася лише однією сферою — і знайшла там те, що шукала. Стоси чистих полотен. Їх використовували в Павутинні всі, хто мав потребу. Але потім обов’язково треба було випрати, висушити і повернути на місце. Обравши одну з білих тканин, я загорнулась в неї, наче в тогу. Тіло від гарячої води видавалось червоним, неслухняним і наче трохи набряклим, а легка тканина приємно огортала шкіру. Ноги боліли так, що я не змогла примусити себе взути чоботи — так вони мені набридли, за останній тиждень жодного разу не роззувалась. Лишила їх поряд з одягом.

І так, у простирадлі, з мокрим волоссям, босоніж почимчикувала у свою кімнату.

Не пам’ятала, як дійшла до потрібного крила. Перед очима все зливалось — сфери, стіни, підлога. Мета була одна — маленька кімнатка-печера за сірою ширмою. Вже майже добрела до неї, як раптом ноги підкосились.

Впала на коліна. Захотіла піднятись — і не змогла. Не вистачило сил. Чи бажання. Сіла на підлозі і прихилилась до стіни. Боже, скільки всього!

Повіки злипались. Тягар тиснув на мої плечі так сильно, що в якусь мить вони не витримали і опустились.

— Стожаре, що з тобою? — пролунав поряд схвильований голос. Я не одразу зрозуміла, хто говорить. Я навіть не чула, щоб хтось підходив.

А цей «хтось» присів поряд і підняв рукою моє підборіддя, зазираючи в очі.

Тигран. Стурбований, зблідлий.

— Тобі погано?

— Іди геть, тебе це довго не хвилювало, — огризнулась я. Спробувала відштовхнути його руку — і не вистачило сил. Натомість просто вчепилась у його зап’ястя пальцями.

— Якщо сваришся, значить, все гаразд, — мовив Тигран з усмішкою. — Ходи-но сюди.

Він підняв мене з підлоги, як пір’їнку, і заніс до моєї кімнати — як виявляється, я не дійшла зовсім трошки.

— Відпусти мене, патлатий, — прошепотіла я. В серці жевріла образа. Я вже не могла пригадати, через що саме, але продовжувала злитись.

— Це я — патлатий? Ти себе бачила взагалі? Чому ти мокра? І чому… скажи, на милість, чому ти боса?!..

— Мені стало жарко і я роззулась, — буркнула я.

Тигран засміявся, поклав мене на матрац, як дитині запхав під голову подушку, а зверху вкрив ковдрою, ще й попідтикав її, аби мені не дуло.

— Спи, Стожаре. Бажаю прокинутись у гарному гуморі.

Я хотіла сказати ще щось образливе, але заснула.

Розділ 4

Прокинулась я не в гуморі. Мізки нагадували безбарвний кисіль. Якийсь час відчуття були схожими на ті, які панували в моєму серці до того, як я почала згадувати минуле. А тоді все водночас врізалося у голову — минуле, теперішнє, любов до Тараса, осінній Львів, далекі вогники Високого замку, смугасті шалики, гарячий чай, аж раптом — обличчя Тиграна, дуже близько, там, у печері, аура його емоцій, шум Дівчини за темрявою ночі, вогонь.

А ще очі, чорні очі з минулого. І не кохання. Чи таки воно?.. Темрява. Пристрасть, біль у серці. Щось у ритмі танцю. Відблиск свічок на келихах з вином, більше схожим на кров.

Я застогнала, вчепилась руками у волосся, і різко сіла.

— Гей-гей, спокі-і-і-йно!

Хтось присів поряд зі мною. Ніжні руки торкнулися моїх зап’ясть. Либідь.

— Ну чому ти сполошилась?

Я схопилась рукою за горло.

— Либеде, я не можу тут вдихнути. Мені треба вийти.

— Давай вийдемо.

— Ти не зрозуміла! З Павутиння, на поверхню! — крикнула я і поглянула на дівчину. Її очі округлились.

— Стожаре, ти ж знаєш…

— Я не запитуватиму Ждана. Ви знаєте, що я нікуди не подінусь. А з небезпекою я впораюсь.

Я зірвалась на ноги.

Либідь перехопила мене за плечі.

— Стожаре, я принесла твій одяг. Ти лишила його вчора в купальні. Нагорі дуже холодно. Накинь щось, ти ж в простирадлі! Я тебе не стримуватиму, але піду з тобою, добре?

Якусь мить я стояла невдоволена, що мене затримують. Та крізь туман у голові пробився все ж промінець раціональності.

Так швидко я ще в житті не одягалась. Коли все було готово, Либідь ще примусила мене розчесати волосся і перев’язати його стрічкою:

— У Павутинні багато говорять. А з таким розпатланим волоссям ти схожа на божевільну. Хай краще всі думають, що усе гаразд, і вийти ми маємо у справі. Жданові так одразу ж все і скажуть.

— Гаразд.

Доки я причісувалась, Либідь принесла свій теплий плащ. Ми пішли.

Взагалі в Павутинні було кілька виходів на поверхню, і найближчий, до якого мене повела дівчина, мав вивести нас до південної частини галявини, вкритої парою. Внизу нас перепинила варта. Четверо чоловіків — авжеж, адже кожен вихід тут охороняють. Я не знала жодного з них, на відміну від Либіді. Але й мене вони впізнали.

— Стожаре, з усією повагою — ми не можемо вас випустити на поверхню без прямої вказівки Радника Ждана, — мовив поштиво один із чоловіків — сивуватий, високий, худий.

— Ми скоро повернемось, — зронила я, відчуваючи, як голова починає боліти. Як вони можуть мене тут тримати силоміць? Що це таке?!

— Стожаре, ми…

Головний біль раптом став нестерпним. Всередині мене вибухнули злість та роздратування. І я раптом зробила щось, чого не вміла раніше, — дмухнула на варту, і ті завмерли. З витріщеними, зляканими очима.

Не знаю, чому, але я відчула втіху від того, на що виявилась здатна.

— Що ти зробила?.. — видихнула поряд Либідь.

— З ними все буде гаразд. За кілька хвилин знову зможуть рухатись, — відповіла я.

Дівчина схопила мене за руку. Я поглянула на неї.

— Це на тебе не схоже, Стожаре.

— Я просто хочу ненадовго вийти з Павутиння, нагору! Ні ти, ні Ждан не можете мене тут тримати проти моєї волі! — гаркнула я, вириваючи руку. Либідь була бліда, напружена. Я зрозуміла, що не можу дозволити їй вийти разом зі мною. Вона буде мене затримувати.

— Стожаре, ти…

Я відступила на крок, і здійняла руку, обриваючи її.

— Пробач.

Ще один мій подих — і ось Либідь стоїть закам’янівши. Її нерухомість завдала мені біль. Виглядало так, наче я її зраджую. Але біль у голові наростав і прийшло розуміння — ось-ось щось станеться. Якийсь вибух. Щось таке в мені, сильне, лихе, рвалось на волю. Краще, аби в цю мить я була сама і не в підземному місті із сотнями людей.

Я відступила ще на крок.

— Пробач. Я скоро повернусь, — мовила я і пішла до ширми, за якою починалися стрімкі сходи нагору. Перед ширмою я зупинилась і знову озирнулась на Либідь. В її очах стояли сльози.

— До слова… тепер я — Анна.

І побігла нагору.

Галявина, ліс, ліс, ліс… перестрибнула струмок, мало не послизнувшись на вкритому льодом бережку. Загрузла в снігу майже по пояс, втрапивши в яму. Вибралась. Знову — біг.

Дерево за деревом, всі — як змазані плями, повз мене лишаються позаду. Свіжість і блакитне небо далеко вгорі, до якого мені так важко підняти очі — від цього голова починає боліти ще сильніше.

Я не пам’ятала, як довго бігла. Не пам’ятала, чи відчувала втому. Напевне, що так. Гілки часом шмагали мене по обличчю, руки заніміли від морозу. В якусь мить я скинула плащ — він заважав мені, — і лишила на землі. Побігла далі — у сорочці. Груди розривало від болю та холоду. А я все бігла.

Втікала від себе. Від усього, що наробила, і що страшенною стіною падало тепер на мене. Стіна падала — а я намагалась з-під неї втекти, хоч, мабуть, достеменно і не знала, в який бік мені нестися.

В якусь мить усе злилось перед очима — дерева, небо, голі гілки, земля. Все стало білим — і я майже осліпла від болю. Впала на коліна. Завмерла.

Десь спурхнув птах — я не бачила його, але почула. Простягнула руку, намагаючись подумки його відчути. Не могла. Майже дійшла відчаю — аж тут сильні кігті стиснули моє передпліччя. Зігнула руку так, що птах опинився біля самого мого обличчя. Біля моїх раптом осліплих очей.

— Допоможи. Птаху, допоможи мені.

Він вдарив крильми. Один раз, потім другий. Бив мене по обличчю, аж раптом черконув по очах — і з них потекли сльози. Я заплакала — і закричала. Біль минав. А тоді відчула, що біла пелена з очей спадає — і побачила в себе на руці чорного орла.

А за ним — голову велета, ту саму, біля якої ми з Тиграном зупинялись кілька місяців тому, коли йшли до Павутиння. Очі велета були так само заплющені, величезний ніс, тім’я та надбрівні дуги вкривав сніг. Здавалось, що велет вкрився на зиму.

Я встала на тремтячі ноги. Птах лишався у мене на правій руці. Через те, що я не мала захисної рукавиці, кігті його впинались мені в шкіру і з руки текла кров. Але мені було байдуже.

Я підійшла до голови велета і торкнулась її рукою.

І несподівано ясно відчула, як глибоко в скелі, в давно відмерлій плоті, теплиться життя. Як десь далеко під землею, один раз на годину, або й рідше, — б’ється потужне серце.

Це відчуття видалось мені прекрасним. Я встала на коліна і обіперлась до велета боком.

Я не відчувала холоду.

Я прозріла, хоч, крім птаха й велета, чомусь не могла нічого розгледіти.

* * *

Я не відчувала холоду. Тієї зими. Жодного дня.

А навесні Тарас презентував нову виставку. П’ятнадцять великих полотен. На кожному — щось від мене. Рука в мереживній рукавичці на столі. Босі ноги з краєчком сукні. Вигин шиї. Ключиці. Спина. І тільки на одній — обличчя. У студії стояло багато моїх портретів, але на загальний огляд він виставив тільки цей. Найкращий. Де я сплю.

Я навіть не знала, що він його намалював. Це стало для мене сюрпризом — вперше я побачила те полотно за день до виставки, коли Тарас привів мене, щоб першій показати експозицію.

Було багато людей. Усі вітали художника, багато хто підходив до мене — щоб познайомитися з музою. Тарас був трохи п’яний і зайнятий спілкуванням з іншими, а я — немов у тумані. Стояла з келихом шампанського в руці та відчувала, що стала мовби Доріаном Греєм — Тарас узяв так багато моєї душі, щоб заховати у цих полотнах. Чи то я її йому забагато подарувала? Разом з коханням?

Але чи можна подарувати забагато кохання?

Почувалась втомленою. Раділа за Тараса, але водночас прийшла несподівана думка — це вже без мене. Я можу бути музою, дівчиною, натхненням. Але те, як багато людей розглядають щось таке «наше», близьке, майже інтимне, з моїми і його почуттями на полотнах — це занадто. Захотілось додому.

— Давно не зустрічав такої краси і художника, здатного її зобразити.

Я повільно обернулась. Позаду мене стояв чоловік, що був, може, років на чотири за мене старший. Юнак. Високий, широкоплечий. З хвилястим чорним волоссям, зав’язаним у низький хвостик, та чорними очима. В темно-синьому діловому костюмі. Гарний. А ще якийсь такий… З чимось, що приваблює в чоловіках сильніше за вроду. Сила? Харизма? Елегантність?

Гадаю, усього було достатньо.

— Яка з них подобається вам найбільше? — запитав він мене.

— Я не знаю, — чесно призналась я. Він усміхнувся. Його усмішка була гарною.

— Справді? Я б її купив, якби ви сказали, яка саме.

— Усі.

— Тоді я усі й придбаю, — мовив він, стенувши плечима.

— І що ви з ними зробите?

— А що роблять з картинами? Повішу їх у себе в будинку. Не переживайте, я не зроблю з вас ідола. В мене вдома висить багато картин, ці п’ятнадцять матимуть достатньо сусідів.

Я легенько всміхнулась, опустивши на мить голову. Тоді поглянула на чоловіка з-під лоба.

— Це такий ненав’язливий спосіб розповісти, що ви багатий, бо можете скупити усю виставку, і ще й маєте дуже великий будинок, де вона загубиться серед інших творів мистецтва?

— Можливо. Хочете його оглянути?

— Що оглянути?

— Будинок.

Я засміялась і похитала головою.

— Навряд.

— Даремно. Я вас не «клею», красуне. Я просто справді хотів би показати вам свій будинок. Я знаю, що вас би зацікавило багато речей з нього. Наприклад, книги.

— О, справді? Ви думаєте, я люблю читати?

Чоловік мовчки вказав на одне з полотен. Те, з моїми ногами. З босими стопами, що стояли серед книг.

Я згадала, коли Тарас робив начерки до цієї картини — у мене в бібліотеці, де усі книжки стоять на підлозі.

Я знову засміялась.

— Боюсь, не зацікавлена.

— Даремно.

— Аню? Привіт! — до нас хтось підійшов. Стас. Я майже зраділа його з’яві. — Привіт, Стасе!

— О, кого я бачу! — всміхнувся хлопець, а тоді потиснув руку брюнетові з хвостиком.

— Радий зустрітись, брате, — мовив той.

— І я. Коли ти вернувся? Що, Австрія трохи набридла?

— В Австрії немає таких жінок, — кивнув на мене, як виявилося, брат Стаса. Від того, що ці двоє знайомі та ще й родичі, я відчула дискомфорт.

Станіслав ледь всміхнувся.

— Що правда — те правда. Познайомився уже з музою нашого Тараса?

— Узагалі-то, не познайомився, — промовила я сухо.

— Справді. Пробачте за це, — мовив юнак з хвостиком, зовсім не покаянно всміхаючись. — Але я вже почув, як вас звуть. Аня, так?

— Анна, — мовила я прохолодно. Але все ж простягнула йому руку, обтягнуту чорною атласною рукавичкою.

— Артур.

Він взяв мою руку в свою і стиснув. Щось ледве вловиме — наче маловідчутний удар струмом пробіг по шкірі від місця дотику і до ліктя. Не знаю, як, але я втрималась, аби не висмикнути долоню з його пальців. Добре, що рукавичка була довгою — я знала, що волосинки на руці стали дибки, наелектризовані.

Подивилась на Артура наче іншими очима. В голові трохи проясніло. Відчула себе так, як раніше на світських заходах. Впевнено, в своїй тарілці.

Артур нахилився і поцілував мою руку.

Удар струму номер два.

— Прекрасні руки. Чому Тарас їх так мало малює?

— Він малює достатньо, — сказала я тихо і вивільнила руку з його пальців. А тоді додала, бажаючи його вколоти: — Усе, що хоче намалювати.

Станіслав поглядав то на мене, то на Артура. Я бачила, як він про щось розмірковував. За усе наше з ним знайомство ми так довго, як я оце з його братом, жодного разу не розмовляли.

— А ви рідні брати? — спитала я Станіслава.

— Ні, двоюрідні, — відповів він, усе ще поглядаючи на мене з підозрою.

— Зрозуміло, — мовила я, і сама не знаючи — а що ж це мені тепер «зрозуміло».

Якусь мить ми мовчали. Станіслав стояв насупившись, а Артур мовчки розглядав мене, наче порівнюючи з картинами.

— Я хочу, щоб ця, — вказала я на картину, де моє обличчя було зображене із заплющеними очима, — висіла одразу біля входу у ваш будинок. Як найкраща з картин. Або ж не вішайте жодну з них!

Станіслав поглянув на мене здивовано, а Артур… я не зрозуміла, що було в його погляді. Наче тінь майнула. Якась чорна тінь. Як в очах хижака.

Я не стала з цим розбиратись і попрямувала до Тараса та людей, які все ще юрмилися біля нього із питаннями і побажаннями.

Розділ 5

Сталося щось. Не знаю, чим це пояснити і як назвати. Я так боялася спершу, що Тарас покине мене після того, як ми будемо близькі, чи як намалює бажану картину. Чи коли закінчиться осінь. Або промайне зима.

Усе сталось не так. Він не розлюбив мене і не покинув. Просто після тієї виставки, коли полотна було виставлено на загал, зникла якась часточка між нами — і він не міг сісти мене малювати. Минув місяць, тоді другий — Тарас писав усе, що завгодно: пейзажі, тварин, часом просто небо. Малював на замовлення інших людей. Його картини були гарними, але якимись… технічними. Прекрасною оболонкою без того змісту, який сповнював серію, написану з мене.

Це призвело до спустошеності. Не його — моєї. Я не могла зрозуміти, чому, адже ті роботи не були єдиним, що нас єднало. Ми й далі зустрічались, були щасливими в товаристві одне одного, проводили час з друзями, коли наставали суботні посиденьки, гуляли містом, а сидіти на даху з дня на день ставало все тепліше. Він подарував мені перстень — не обручку, ні. Просто перстень. Срібний, з рубіном. Сказав, що він нагадав йому мене. Наче холодний, але з пристрасним серцем. Тоді я відчула себе щасливою. Але в дні, коли я в його майстерні зіштовхувалася з людьми, яких він малював, я відчувала в душі щось… образу? ревнощі? злість?

Напевне, усе однаковою мірою.

І я перестала до нього приходити. Мені боліло, я не знала, що відбувається зі мною і Тарасом, з його натхненням, винила себе, його, картини, ту кляту виставку. Не хотілося більше мити його пензлики.

Як не хотілось щось вигадувати — і я тиждень не піднімала слухавку. Назбирались сотні пропущених дзвінків та SMS. Перестала відвідувати пари — знала й так, що татові гроші все залагодять, якщо буде треба. Принаймні тут все було, як зазвичай. Боялася зіштовхнутись із Тарасом, або побачити, що він прийшов, у вічко — і виходила з квартири рано-вранці, а поверталась пізно ввечері. Знала, що поводжусь дико, не так, як він заслуговує. Але щось темне, чого раніше не відчувала, нуртувало в серці, рвалось нагору разом з болем. Мене тягло кудись, а я не розуміла — куди? Навіщо? Чому вириває звідти, де було так добре, де я така кохана, така бажана, така — радісна?

Тинялася містом, сиділа у кав’ярнях. Дивилась в одну точку годинами. Хотіла піти до нього, повернутись. Бути нормальною. Хотіла подзвонити.

Кілька разів тягнулась рукою в сумку, по телефон — і розуміла, що лишила мобілку вдома.

Одного разу повернулась додому, вийшла з ліфта — й побачила Тараса. Він сидів на сходах біля входу в мою квартиру. Заснув.

Першим моїм порухом було одразу ж втекти — але не змогла. Стояла і дивилась на нього.

Так скучила за ним! Як божевільна. За його руками у фарбах, за солом’яним волоссям і веснянками на носі, за тонкими губами. За цими його потертими джинсами.

Він розплющив очі. Поглянув на мене — без злості.

— Де ти була?

Я стенула плечима. Я не пам’ятала добре, де. Останні дні злились у пам’яті в одну-єдину пляму. Відчувала тільки, що змерзла і болять ноги від довгої ходьби.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

Я похитала головою. Підійшла і простягнула йому руку. Тарас взявся за неї і підвівся. Рвучко притиснув мене до себе. Прошепотів на вухо:

— Аню, що відбувається?

Я не відповіла. Заплакала.

Він пригорнув мене сильніше. Тоді взяв з моїх тремтячих рук ключі, відімкнув квартиру і заніс мене досередини. Відкоркував вино, зварив глінтвейн. Примусив мене, попри те, що я продовжувала рюмсати, переодягтись у халат і капці, вклав у ліжко, як малу дитину, змусив випити гаряче вино. Закутав у ковдру. Сів поряд. Зачекав, коли зігріюсь. Тоді взяв моє обличчя в долоні — і довго дивився в очі.

— Ти мене більше не любиш? — запитав тихо.

— Люблю, — мовила я. Голос тремтів. — А ти мене?

Розмова була схожою на перемовини дітей чи підлітків.

Але такою важливою.

— Люблю. Чому ти пішла?

— Бо ти… ти…

— Перестав тебе малювати?

— Так.

Він зітхнув.

— А це настільки важливо? Ти мене любиш, чи лише картини?

Я різко сіла і дала йому ляпас.

І сама злякалась.

Він завмер, торкнувся пальцями щоки.

— Чудова відповідь.

Поцілував. Мене, мої сльози, мій біль. Усе незрозуміле, що було в мені. Приймав такою, якою я була. Він завжди був безкорисливішим. Не вимагав, аби я щось для нього робила — малювала, хвалила, навіть любила. Але робив це все для мене. Він був кращим, ніж я. Насправді ми обоє були митцями. Він малював — а я хотіла, аби він це любив. Тому я пішла. Бо любила його. І любила себе — такою, як бачив мене він.

* * *

Ми помирились, але тепер я просила, аби Тарас попереджав мене, коли в його майстерні є інші натури. Він прохання виконав, хоч я і відчувала, що воно не принесло йому радості. Я все ускладнювала і ми обоє це розуміли.

Минуло ще два місяці. Одного разу, на початку серпня, Тарас сказав, що нас запросили на прийом.

— Хто запросив?

— Артур Русин. Не знаю, чи ви знайомі, він…

— …купив твої роботи з виставки, — мовила я тихо. — Я пам’ятаю його, ми з ним тоді познайомились.

Насправді я нечасто згадувала того Артура. Хіба іноді, особливо в той тиждень, що не бачилася з Тарасом. Картала себе за ті свої слова, за те, що сказала, що картина зі мною мусить бути головною в його домі. Що це таке було? Навіщо? Що мені до того Артура взагалі? Від того випадку почувалась ще гірше, але інші проблеми в моїй голові з часом витіснили його. Щоправда, часом прокидалась вночі, бо снилось те відчуття — електричний розряд від дотику.

У такі ночі я приймала холодний душ. Який зливався з моїми сльозами.

Втім, коли Тарас тоді прийшов до мене, і пізніше, коли я знала, що він поряд, такі сни мене не турбували. І Артур Русин не цікавив узагалі. Та коли мій хлопець заговорив про прийом, я відчула, як по спині наче забігали мурашки.

— Я, мабуть, не піду, — мовила я. — Він мені не сподобався.

Тарас поглянув на мене здивовано.

— Як хочеш, просто я подумав, тобі буде цікаво.

Я помітила, що говорить він не цілком щиро.

— Ти щось не договорюєш, — зауважила я, торкнувшись його руки.

— Та ні, все о’кей.

— Не бреши мені. Ніколи мені не бреши.

Тарас зітхнув і почухав потилицю, як робив зазвичай, коли йому було незручно.

— Ну гаразд. Просто це зовсім інший рівень замовника, ніж був раніше, і ще там будуть інші поважні люди… мистецтвознавці, художники. З тобою я почуватимусь значно комфортніше.

Я на мить заплющила очі, борючись зі своїми страхами і звичним егоїзмом. А тоді поглянула на Тараса і легенько всміхнулась.

— Яку сукню краще одягти? Чорну чи си…

— Думаю, завтра ми купимо тобі щось нове і гарне. Як компенсація…

— Мені не потрібна компенсація, — почала я сердитись.

Тарас засміявся.

— Гаразд. Я просто хочу побачити тебе в червоному. Так підходить?

— Вже краще, — буркнула я.

* * *

Прийом Артур влаштував вдома — у своїй квартирі. Я чомусь думала, що він живе в особняку, але — ні. Він мешкав на верхньому поверсі однієї з новобудов неподалік центру міста. Квартира його була справді величезною, та ще й двоповерховою. Одна зі стін у холі та вітальні була повністю з вікон від підлоги до стелі. За ними відкривався просто неймовірний вид.

Щойно ми з Тарасом зайшли, як я побачила її — себе. Сплячу, раннього ранку, з візерунком від кованої ґратки на круглому вікні, у формі завитушки, що ніжно лягла мені на плече та ключицю, коли сонце кинуло своє проміння у вікно.

— Ого, — видихнув Тарас і поглянув на мене. В його погляді промайнуло щось… припущення? Сумнів?

Чи здогадувався він тоді, чому я не хотіла йти на той прийом?

Біля входу нас зустріла жінка в чорному діловому костюмі з яскраво-червоними устами. Привітно, завчено всміхнулась. За її спиною перебувало багато людей.

— Доброго дня! Назвіть, будь…

— Усе гаразд, Владлене, це одні з моїх найпочесніших гостей! — почувся знайомий голос. До нас вийшов Артур — я тільки зараз зауважила, що він мав десь два метри зросту, оскільки явно вивищувався поміж багатьма гостями. Втім, він був плечистим і струнким, що підкреслював чорний костюм. Який коштував дуже, дуже дорого.

— Тарасе, Анно. Радий, що ви прийшли, — мовив він. Чоловіки потисли одне одному руки, я ж тільки кивнула і усміхнулась, не протягаючи Артурові руки. Досить, минулого разу вистачило.

— Прошу, проходьте. Як справи в митця? Над чим працюєш, Тарасе?

Вони про щось говорили, але я не вслухувалась у розмову. Крокувала під руку з Тарасом, роззираючись довкола. Зауважила, що по периметру величезних вікон зовні розташований відкритий балкон. І не страшно йому тут жити? Це ж просто цукерка для грабіжників — верхній поверх, балкон, житло, сповнене різноманітних творів мистецтва.

— А не страшно, що хтось у вікно залізе? — спитала я, зауваживши на собі цікаві погляди кількох чоловіків та жінок. Гадаю, обличчя з «головної» картини не так і важко впізнати. Хоча червона сукня з глибоким вирізом на всю спину, мабуть, теж привертала увагу. Коли Тарас раптом провів рукою в мене по оголеній спині, вздовж розрізу, я відчула дивовижний трепет у грудях, й усміхнулась.

Я ще й зачіску зробила високу, відкривши цілком шию і плечі. Одягла срібне кольє та довгі сережки без коштовного каміння — аби гармоніювали із значно скромнішим та приємнішим для мене перснем на лівій руці.

— Тут скло куленепробивне і високий рівень сигналізації в усьому будинку. А охорона базується у сусідньому кварталі. Було б непросто, — мовив Артур без пафосу. Просто розповів, як є.

— Непогано, — зауважила я, продовжуючи роззиратись. Вітальня була величезною і займала, мабуть, майже увесь поверх. То тут, то там білі чотирикутні колони підпирали стелю. На стінах висіли картини, поряд стояли різні скульптури. Але я не помітила більше жодної зі мною. Відчула майже полегшення.

— Ви в курсі, що ваше житло нагадує радше музей, а не житлове приміщення? — спитала я, поглянувши на Артура. Він звів брови. Я помітила, як Тарас ледь усміхнувся, опустивши голову.

— Запевняю вас, що другий поверх значно затишніший. Особливо спальні. Там навіть кухня окрема. Я купив цю квартиру тому, що люблю приймати в себе гостей, а на цьому поверсі можна влаштовувати прийоми формату, який мені потрібен. І зберігати велику кількість творів мистецтва.

— А навіщо вони вам? Невже всі так подобаються?

— Я люблю колекціонувати красу, — мовив Артур і я знову помітила в його чорних очах ту дивну тінь. Пригадала, як він назвав мене красою в першу нашу зустріч. Відчула холод. Втім чоловік і далі провадив своїм спокійним, приємним і низьким голосом: — А ще моя сім’я довгий час займається продажем творів мистецтва. У нас є кілька галерей в Європі. Тому картини я купую з різною метою. Втім твої, Тарасе, я продавати наразі не збираюсь. У них є щось таке… не для продажу.

— Гадаю, це комплімент, — промовив Тарас обережно.

— Звичайно, комплімент.

— Де тут можна припудрити…?

Артур не дав мені закінчити речення, махнувши до когось рукою. До нас підійшов один із офіціантів.

— Чим можу допомогти, пане Артуре?

— Вікторе, проведи Анну до вбиральні на другому поверсі.

— О, може, не варто? На першому немає? — забелькотіла я.

— Там зараз так багато леді, що до дзеркала в черзі стоятимете, — з посмішкою зауважив Артур. — Повірте, на другому поверсі значно спокійніше.

— Що ж, дякую, — буркнула я.

— А я тим часом познайомлю вашого хлопця з кількома цікавими колекціонерами, моїми друзями.

Тарас поглянув на мене якось трохи винувато. Я легенько всміхнулась: мовляв, чого ти? І пішла слідом за Віктором до гвинтових сходів, що вели нагору.

Я не могла зрозуміти, чому Артур проявляє до мене інтерес, і чому він докладає для цього стільки зусиль, але те, що він зробив, справді мене вразило.

На першому поверсі висіла тільки одна картина зі мною — як я і просила. Інші були на другому. Вісім пообіч коридору, яким ми йшли. Інші — десь за зачиненими дверима кімнат. Тільки одні двері, повз які ми проходили, були прочиненими, — це був кабінет, що нагадував радше бібліотеку. Стільки там було книг! І там, просто за розкішним письмовим столом з червоного дерева, висіло полотно з моїми ніжками серед книг. Я охнула. Коли влетіла до вбиральні, що виявилась трохи далі, моє серце так сильно калатало, що, здавалось, от-от знепритомнію.

— Навіщо?

Я стояла на балконі, вчепившись пальцями в бильця. Артур підійшов і зупинився поряд. Я дивилась на місто внизу.

Вітер розвівав пасма волосся, що вибилися з зачіски. Охолоджував моє розпашіле лице.

— Що — навіщо?

— Навіщо? Це все? У мене таке враження, що я в гостях у маніяка. Знаєш, жінку можна підкорити багатьма іншими способами.

— Я тебе не підкорюватиму.

— Тоді для чого це? — запитала я роздратовано, поглянувши на нього. Чоловік був цілком спокійним. Хоч його темні очі наче ледь мерехтіли, коли він дивився мені у вічі. Він був вродливим. Я відчувала впевненість і силу, яка оточувала його, наче ореолом, — і це приваблювало ще сильніше за зовнішність.

Він простягнув руку — я ледь стрималась, аби не відступити.

Але я не відступаю. Чоловікові не вивести мене з рівноваги.

Прохолодні пальці ковзнули моїм плечем — і я відчула на оголеній шкірі наче іскристий слід. Мимоволі здригнулась.

— Відчуваєш це? Ось навіщо. Я купив ці картини і розвішав їх не для того, аби тебе злякати. А щоб пізнати.

— І як успіхи?

Він ледь усміхнувся і не відповів.

— Знаєш, я взагалі-то з іншим. З тим, кого ти запросив сюди, — мовила я тихо. У грудях стало і гаряче, і холодно водночас. У роті пересохло.

Ну цього ще не вистачало — що за мара? Бракує мені проблем з одним, а тут ще й інший?

— Кохаєш його?

— Так.

— А він тебе?

Я набурмосилась.

— Звичайно.

— А я б не був таким упевненим.

Його слова вдарили мене в груди холодним вітром. Мара щезла. Я почала відступати до дверей балкона.

— Ти нічого не знаєш про нас… Дай мені спокій!

— Я знаю чоловіків, — спокійно мовив Артур, ледь схиливши голову на бік, наче вивчаючи мене.

Я розвернулась і пішла. Якомога спокійніше підійшла до Тараса, що саме сміявся з чийогось жарту, стоячи в колі з іншими чоловіками та жінками. Всі погляди звернулись на мене.

— Аню? З тобою все добре? Ти бліда, як простирадло! — сказав Тарас. Стурбовано і водночас наче… Видно було, що його, крім мене, цікавить і те, що відбувається довкола.

— Мені погано. Пішли, будь ласка.

І ми пішли. Я знала, що він не хотів. Але все ж пішов — без зайвих слів. Я намагалась переконати себе, що все гаразд.

Та навіть Тарасові обійми та тепло не рятували мене тієї ночі від холоду, що заповз у душу на тому клятому балконі.


А наступного дня я побачила в майстерні кілька полотен, обернутих до стіни. Я не помічала їх раніше.

Взагалі Тарас ніколи нічого не перевертав до стіни. Виглядало так, наче він щось приховує. Або хоче, аби так видавалось. Щоб хотілось на них подивитись?

Я довго вагалась, але зрештою попросила Тараса сходити по сік. По душі щось зашкребло. Коли він вибіг у магазин, я підійшла до тих полотен і відхилила їх, щоб роздивитись намальоване.

Там була дівчина. Чотири полотна. Русява, мила, життєрадісна. Якась аж наче — тепла. На одному полотні — на вулиці, біля велосипеда. На іншому — сиділа на підвіконні, мені незнайомому. На третьому — нахилилась, взуваючи черевички.

Побачивши четверте, я охнула.

— Аню, що ти?.. — Тарас зупинився на порозі.

Я взяла велике полотно і обернула до нього.

— Ти пройшов з нею той самий шлях, що й зі мною, аби намалювати це? — прохрипіла я.

Дівчина була в одному лише простирадлі, притискаючи його до грудей. Сиділа на тій самій канапі в його майстерні, де так часто сиділа, лежала, читала та-й-до-біса-всього-багато робила я. Трохи розпатлане русяве волосся хвильками спадало по її плечах.

— Ні. Між нами нічого не було, — сказав хлопець, ставлячи куплений пакет із соком на підлогу.

— Але ти хотів би, щоб було?

Він промовчав. Ніколи мені не брехав і не хотів.

— Я мушу когось малювати. Ти сама знаєш, що вибір я роблю не такий, який би й сам хотів. Не завжди.

— Ти знаєш, чому мене перестав малювати? Знаєш, правда? Що ти відчув тоді?

Тарас якусь мить мовчав. Я бачила, що він вагається. Але, напевне, він і сам розумів, що краще сказати зараз — більше шансу в нас не буде.

— Одного дня просто побачив, що ти… інша. Перестав помічати промінчики сонця на твоїй шкірі. І радість в усмішці. Часом вона поверталась. Але загалом — ні. Мені просто не хотілось творити. Мені шкода, що це має для тебе таке велике значення. Я кохаю тебе. Кохаю як жінку, яка була моєю музою, але із серця нікуди не пішла. Невже тобі цього мало?

— Знаєш, мені завжди було тепло поряд з тобою. До останнього, — прошепотіла я. Щокою збігла сльоза. — Тепер і ти можеш зігрітись, не відчуваючи при цьому провини переді мною. І не ховаючи полотна так, щоб я неодмінно їх знайшла.

— Аню, не йди, я благаю тебе. Не йди.

Пішла.

За тиждень заболіло так, що вирішила вернутися сама. Але вже не змогла.

Внизу, біля під’їзду, що вів до майстерні Тараса, я побачила його. Оповитого чужими руками. З її устами на його. Біля того її клятого велосипеда. Такого дурнуватого, з кошиком.

Йому знадобився усього тиждень.

Напевне, ми не завжди можемо повернутись. Навіть тоді, коли хочемо цього понад усе. Рано чи пізно сонце сідає і перестає кидати проміння та тіні від завитушок на вікні, вкриваючи ними оголені плечі та руки, усміхнені обличчя. Сонце сідає, і не стає видно вже й одягу на підлозі, і пензликів, які треба помити. Сонце сідає, і любов, гаснучи в грудях одного, іншого перетворює на в’язня болю.

Сонце сідає.

І життя зупиняється на довгу мить.

* * *

Мені боліло так, що, здавалось, я помру. Прийшла додому і напилась як чіп, та заснути однаково не могла. Шпурляла книги в бібліотеці об стіни, стелю, вікна. Жбурляла їх ногами, видирала сторінки, відривала палітурки. Кричала так голосно, що, здавалось, мав почути увесь світ. Та ніхто не чув. Чи то сусідів не було вдома, чи то всім було байдуже на покинуту ненормальну. Потім впала серед купи сторінок, що поопадали на підлогу, та дивилась на стелю, яка крутилася вгорі. Видавалось, що за мною тягнуться довгі мотузки, канати, на іншому кінці оповиваючи Його — єдиного, такого жаданого, такого коханого. Такого більше мені не вірного, такого, якому я більше не була потрібна. Такого, що забув мене так швидко!..Тягнуться і рвуться один за одним. Вони рвались і били мене в серце. Так сильно, що воно готове було зупинитись, і так гучно, що ляскіт перекривав мій крик. Бриніло у вухах. Лежала і не могла дихати. Безпомічно хрипіла.

День за днем. Голодна, втомлена. Не хотіла ні їсти, ні спати. Лежала і дивилася в стелю. І кожен подих — натужний, болючий, — розривав тіло та душу на шматки.

Не йдіть. Коли кохаєте — не йдіть. Не залишайте, коли вас просять. Прощайте. Боріться за своє. Не йдіть у надії, що за вами побіжать.

Один раз — можливо. Але усе завершується.

Я хотіла рвати на собі волосся, усвідомлюючи, що сама вчинила це з нами. Сама себе накручувала. Сама придумувала причини бути від нього подалі. Сама завдала нам так багато болю. Та я не мала сили. Канати, що обривались, завдавали нестерпного болю. Та їх було надто багато. Ті, що лишались, викачували з мене все, чим жила.

Не могла повірити, що не кохав. Але чому ж тоді? Та… інша?

Така тепла, сонячна. Невже він справді перестав бачити теплоту в моїх очах? Та як він міг?! А серце, серце моє, що тріпотіло пташечкою від найменшого його подиху на моїй шкірі, найлегшого дотику, найкоротшого погляду… Хіба він його не чув?

Не міг не чути.

Серце, яке б’ється від такої любові, може почути весь світ. Хіба ж Тарас не чув? Не чув, як воно б’ється, коли я побігла сходами донизу?

Він мав чути. Може, так і було.

Але за мною він не побіг. Бо…

Я широко розплющила очі. Минуло скільки днів? Два? Три?

Десь там, у його серці, яке любило мене, народжувалось іще щось. До неї. Тому не наздогнав.

Хотів іншу.

Я пригадала, як сказав мені колись, що я — наче ковток свіжої джерельної води.

Вочевидь, коли довго пити таку воду, захочеться чогось іншого. Хай не такого свіжого, хай не…

Нехай. Цього разу я пішла не тому, що не малював. І не тому, що розлюбив. Не через сотні інших неважливих дрібниць.

А тому, що кохати себе наполовину я не дозволю.

Розділ 6

Боліло. Боліло і ламало мене всередині. Довго-довго, і щодень не легшало. А наче було ще гірше.

Та я б не була собою, якби дозволила і далі лежати серед понищеної літератури та займатися самобичуванням. Одного ранку просто встала, прийняла душ, поприбирала У квартирі. Сльози перестали текти наче самі собою. Тільки в спальні ходила обережно, не піднімаючи голови на стіну над ліжком — аби не дивитись на лисяче око. Не мала сил.

І не вистачало поки духу його зняти. Так дивно було — висить на стіні картина, свідок мого щастя, багатьох-багатьох гарних днів, свідок усмішок і хвилювань. Висіла тоді, коли він був поряд. Малювалася ним з любов’ю.

А тепер його вже поряд немає, а світ довкола цього і не помітив. І картина, мабуть, також.

Довго рилась у речах, не знаючи, що хочу одягнути. Обрала, зрештою, чорні облягаючі джинси і легку синю блузку з глибоким вирізом. Знала, що маю в них дуже привабливий вигляд. Навіть підмалювалась — хоч іти наче нікуди й не хотілось.

Але, як виявилось, то спрацювала моя жіноча інтуїція, розрахована на те, аби хазяйка не опинилась у паскудному вигляді перед гостями. У двері подзвонили.

Побігла до них жвавою білочкою і якусь мить просто дивилась у вічко, не розуміючи, нащо до мене прийшов той… гм, хто прийшов. Станіслав. Друг Тараса.

Звідки він знає мою адресу?

Не дуже рада, я все ж відчинила, хоч думка проігнорувати нежданого гостя в голові промайнула.

— Привіт, Аню, — мовив Стас. Чи не вперше в житті я бачила, що йому ніяково. Раптом він — весь такий гарний, причесаний, заможненький, — видався мені просто хлопчаком. Невпевненим, юним. Я мимоволі пирхнула. Він аж підскочив.

— Якими шляхами?

— Я… дізнався, що ви з Тарасом… — Що в нього нова дівчина? Я теж нещодавно дізналась, — грубо урвала я хлопця.

— Ти… гарно виглядаєш. Я думав…

— Стасе, чесно скажу: я не плачу і самогубство скоювати не збираюся. Але і гостей зараз не дуже охоча приймати.

— Я розумію. Але все ж я прийшов, щоб запросити тебе на один… захід.

— Захід?

— Ну, пікнік. Завтра. Підемо разом?

— Боже, Стасе, ти що, збожеволів? Скільки часу пройшло, як ми з Тарасом… як він… я… ТА Я ДИВИТИСЯ НА ВАС УСІХ НЕ МОЖУ!!! — закричала на увесь під’їзд.

Я лише сподівалась, що він встиг відскочити перед тим, як двері мали вдарити його в ніс.

На щастя, Станіслав більше в двері не дзвонив і просто пішов собі. А я металась увесь день квартирою, як розлючена тигриця, не знаючи, що й думати.

Ввечері задзвонив стаціонарний телефон. Це було неймовірно дивно, адже я ніколи ним не користувалась і телефонувати до мене на цей номер могло дуже обмежене коло людей — батьки і брат. Зрештою я пригадала, що давно не заряджала мобілку, а значить, та лежить вимкнена… ну, десь лежить собі.

А телефонувала справді мама. Стурбовано запитала, чи все зі мною гаразд, потім трохи посварила за інший, вимкнений, телефон. Я не стала поки розповідати їй про Тараса — натомість чимшвидше перевела розмову в інше русло. Розпитала про брата, його успіхи в школі. У них усе було гаразд.

Від чогось спустошена, поклала слухавку — і раптом телефон озвався знову. Одразу ж. Мама забула про щось сказати?

— Мам…? — приклала я слухавку до вуха.

— Ти розбила моєму двоюрідному братові ніс своїми дверима, ти в курсі? — пролунав мені у вухо приємний низький голос. Я оторопіла, стиснувши слухавку пальцями так, що ті аж заніміли.

— Ти де взяв мій номер?.. — запитала тихо. Так, що сама на себе розізлилась.

— Ти запитуєш очевидні речі. В довіднику, звісно. Електронному, — в голосі Артура зазвучав смішок. — То ти йдеш завтра?

— Куди? — запитала я, нічого не розуміючи.

— Та на пікнік. Тебе запрошував Станіслав. Він це зробив для мене, я просто не мав сьогодні часу. Ходімо, буде багато людей, яких ти не знаєш. Все, як тобі зараз потрібно.

— Мені не потрібні люди. Ні зараз, ні взагалі.

— Неправда, — мовив він уперто.

— Не йду. Йому сказала, що не йду, і тобі повторюю! — загарчала я. — Облиште мене!!!

Кинула слухавку.

Наступного дня, ближче до полудня, коли я саме переривала порожній холодильник у пошуках чогось їстівного, знову озвався телефон.

— Я ж чекаю біля під’їзду. Ти ще довго? Годі там себе жаліти, спускайся, — скомандував Артур і сам поклав слухавку.

У мене було таке враження, наче я з’їхала з глузду. Підійшла до вікна і визирнула назовні.

Він справді чекав на мене. Увесь у чорному, обіпершись на мотоцикл.

Він їздить на мотоциклі!

Якусь мить я вагалась, а тоді пішла одягатись.

На противагу його вигляду, одягла усе біле — шорти, майку та кепку. Навіть губи підмалювала безбарвним блиском. Нечасто так одягалась, надаючи перевагу темним кольорам. Але сьогодні відчувала — так треба. Так хочеться.

Болить. Дійсно, болить. Але я голодна, а внизу мене чекає чоловік на байку, готовий відвезти мене туди, де, найпевніше, будуть вогнище, алкоголь і багато м’яса. Усе, що мені потрібно. А на людей я не зважатиму.

Я заборонила собі думати і просто вийшла з квартири.

— Ти схожа на сонячного зайчика, — мовив він усміхнувшись, коли я вийшла на вулицю.

— А ти — на придурка, — буркнула я. Артур засміявся. — Якщо полізеш до мене — покалічу, — попередила я, вмощуючись позаду нього і обвиваючи чоловіка руками. Цього разу я відчула просто тепло, що йшло від його мускулястого тіла, і ніяких іскор. Чи то вогонь лише розгорався, чи то згас у зародку.

Він косо на мене поглянув.

— Взаємно, зайченя.

* * *

У житті якось так очікується, що смуги йдуть по черзі, за пітьмою настає світло, за сплеском почуттів якийсь час має тривати спокій… і навпаки. Та в моєму житті все йшло вперемішку — навіть коли кохала, то боялась втратити, а коли втратила — покохала ще сильніше.

А коли не хотілось нікого бачити, з’явився Артур.

Того дня, вже майже вночі, після пікніка, що минув, як у тумані, він відвіз мене додому, а тоді зник на два місяці. За той час якось захистила диплом бакалавра і поступила на заочне в магістратуру — просто так, без бажання чи мети. Знайшла неподалік від дому притулок з покинутими тваринами і взяла чорне кошеня. В той самий час почала бачити дивні-предивні, чарівливі, подекуди жахливі сни, в яких опинялась то на безкрайніх просторах сірих земель, то — на березі нуртуючого моря. Прокидалась від того, як гулко калатало серце, і не могла зрозуміти, чому. І сідала писати.

Зазвичай казки. Трохи моторошні, але сповнені любові.

Я сумувала за Тарасом.

І не знаю, чому, але я страшно сумувала за Артуром. За хлопцем, якого бачила кілька разів у житті, і з яким мене нічого не пов’язувало.

Пізніше я дізналася, що він їздив до батьків, в Австрію, тому так довго був відсутній.

А коли повернувся, то одразу з аеропорту приїхав до мене.

Не знаю, може, якби не листопад, що от-от мав настати і не щемливе почуття безнадії, яке охоплювало мене тієї осені, коли все і скрізь нагадувало те, що втратила, я б його зігнорувала. Але мені було боляче на самоті, я не мала сили встати вранці і лягти ввечері. Попри те, що батько не був у захваті, я іноді працювала волонтером на різних заходах — концертах, форумах. Аби бодай якось розбавити кисіль, на який перетворювалось моє життя.

І тому, коли Артур з’явився в мене на порозі, я просто зробила те, чого він захотів — зібрала речі, взяла кота і переїхала до нього.

У дім, де дивним чином позникали всі Тарасові картини, крім тієї, що висіла в передпокої, і на яку я натрапляла щоразу, як заходила в квартиру. Картина, яку я не хотіла прибирати, але бачити яку було водночас і сумно, і десь аж нестерпно.

Він не займав картину, бо хотів, аби я зуміла побороти своє минуле. Він поважав мене і визнавав за рівну в багатьох питаннях — крім цього. Бо тут я виказала слабкість. Не просила його знімати картину і не наважувалась зробити це сама, але й не могла позбутись холоду та жару, що водночас оповивали серце, при вигляді власного обличчя — такого щасливого вві сні, розслабленого, гарного. З Артуром я була іншою — ще холоднішою, ще свавільнішою і незалежнішою, ніж раніше. Але я не йшла від нього, бо… нам було добре одне з одним. Він був розумним, освіченим і відмінним маніпулятором. Його шарм приваблював мене настільки, що іноді я переставала навіть бути настороженою. Часом я ставала розслабленою. Артур був цікавим та щедрим. Коли ми прозустрічались всього місяць, він подарував мені чорне спортивне «БМВ», і я прийняла подарунок. Просто тому, що авто мені сподобалось. Мала колись одне, теж недешеве — батько подарував невдовзі після купівлі квартири. Я защемила в ньому педаль газу і втопила автівку у Винниківському озері, дізнавшись, що то — стара машина Марини, і коханка просто віддала її мені. Та історія навчила мене не цінувати речі, що викликали огиду, хоч і дарували розкіш.

Я стала окрасою Артурового дому, ходила з ним на прийоми та різні заходи, а часом ми ганяли на байку, гуляли в парку чи на озері. Навесні подорожували Європою. Я була його красою, він — тим, хто не дав мені опустити руки, часом керував мною, а інколи і сам міг скоритись. Вдень він бував спокійним, іноді зовсім небалакучим. Вечорами — цікавим. Він не був невиліковним романтиком, але робив милі подарунки — просто, щоб мені було приємно. Вночі його спокій ставав несподіваною шаленою пристрастю. Він умів вразити і схвилювати.

Артур ніколи не розповідав мені про себе усе, я знала тільки, що значну частину свого життя він провів у Австрії, з батьками, а вищу освіту чомусь вирішив здобувати в Україні, де й керував частиною родинного бізнесу. Він мало розповідав про свою сім’ю: батьки — українці, колишні художники, тепер — бізнесмени. Двоє молодших братів та сестра. Станіслав — племінник його батька. Усе.

Тільки одне в наших стосунках було моєю слабкістю — та картина. Доки вона висіла в передпокої, я часто прокидалась ночами від того, що мені сниться Тарас. Але з часом ці сни минали — натомість у них з’являвся Артур. Він не знімав картину, бо хотів, аби я була вільною. І я ставала такою, та водночас завдяки йому почувалась захищеною. Минали місяці, знову прийшло літо, за ним — осінь. Здавалось — минуло. Перейшло.

Я зняла картину і обернула її до стіни.

А наступного дня Артур влаштував великий прийом. Просто так, без приводу.

Але я знала — це для мене.

* * *

Я випила багато шампанського і була весела та розкута, як ніколи. Танцювала і, здається, перебалакала з половиною гостей. Напевне, багато з них здивувались, почувши, що завжди дещо відсторонена і трохи зверхня дівчина їхнього ділового партнера, спонсора чи просто покровителя, уміє так сміятись. Я була одягнена в легку шовкову сукню чорного кольору з глибоким декольте і вирізом на спині. Та сукня спурхувала м’якими лискучими хвильками, коли я робила найменший крок чи оберталась. Мені було легко і добре.

Аж тут я побачила, як до «зали з картинами», як я називала перший поверх, заходять двоє. Він і вона, під руку.

Тарас з тією дівчиною, яку я вперше побачила на його полотнах у день, коли ми розійшлися. Майже рік тому. Та хай коли то було — а в пам’яті її лице лишилось настільки чітким, мовби ми спілкувались роками.

Біль, відчай… страх. Усе давно полишене повернулось в одну мить. Я стиснула келих з шампанським так, що він хіба дивом не розлетівся на друзки.

Не знаю, чи чекав Артур десь обіч, чи випадково опинився поруч в цю мить. Напевне, чекав. Бо ж усі гості були тут за його запрошенням.

Він підійшов та зупинився — поряд і трошки позаду. Я спиною відчувала, як він стоїть поруч, а його дихання лоскотало мені шию і ліве плече.

— Я йду, — мовила я тихо, не спромігшись більше щось придумати. Його рука стиснула моє ліве передпліччя — ніжно, але водночас сильно.

— Нікуди ти не йдеш. Чи ти думала, картини буде достатньо, зайченя?

Я дивилась на Тараса — той поки не бачив нас, він привітався з кимось, кого знав, і вони стояли балакаючи. Дівчина поряд з ним нагадувала польову квітку — не така гарна, щоб вразити в саме серце, але мила і… проста. Саме так. Ніяких тобі пристрасті та загадок. Одягнена в квітчасту сукню до колін. Серйозно? З нею він точно не дряпав автівок. І, тим не менш, вони разом вже більше ніж рік. Довше, ніж була з ним я.

— Одне твоє слово — і я зроблю з ним будь-що. Або з нею. Або з обома. Тільки, щоб ти більше не прокидалася вночі, видихаючи його ім’я. Я хочу, аби з твоїх уст злітало лише моє.

— Я не хочу нічого з ним робити. Чи з нею. Хочу забратися звідси.

— Такого варіанту в цьому домі не передбачено. Доки ти тут, ти зобов’язана збороти свій страх. Він робить тебе слабачкою. Слабачки мене не цікавлять.

— Доки я тут? — я обернулась до нього. Відчувала, що видаюсь, мабуть, білою, як смерть, та ще й в ореолі чорного волосся і в чорній сукні. Та такої темряви, як в його очах, не було в моєму образі й близько. Я взагалі не бачила його зіниць. Раніше якось не надавала цьому аж такого великого значення, та в цю мить раптом відчула страх. Все довкола зблякло — гості, музика, картини, яскраві кольори. Звук долітав до моїх вух повільно, тягуче. Лишились тільки ці чорні-пречорні очі.

Інша б злякалась і пішла. Але я б не була собою, якби не зробила навпаки. Бо страх змінився стійким, пристрасним відчуттям спротиву. Артурові, який вважає, що може мною керувати. Тарасові, який закохав мене в себе, а сам не зумів покохати цілком. Спротиву собі за те, що так довго страждала, чекала, бідкалася. За те, що коротку казку проміняла на золоту клітку, в якій дверцята відчинені, а відлітати не хотілося.

Та клітка не була домом Артура. Та клітка була моїм серцем.

— Ти можеш піти, якщо не готова робити так, як слід. І страждатимеш до кінця життя. Або…

— Хіба нам не слід привітати гостей? — спитала я холодно, урвавши його монолог.

Артур якусь мить дивився мені у вічі, а тоді раптом смикнув до себе з такою силою, що мало не порвав й без того вже відверту сукню, та вп’явся мені в губи поцілунком.

Коли відпустив, я відчула на губах кров — він мене вкусив.

Витерла її рукою і засміялась. Зауважила довкола здивовані погляди. Та було байдуже.

— Ходімо, королево! Привітаємо.

Обійнявши за талією однією рукою, Артур повів мене в інший бік зали.

Я просто уявила собі, якими ми видались Тарасові та його подружці. Обоє з чорним волоссям, у чорному одязі.

Я — з почервонілими губами, не від помади — від поцілунку з болем. Високі, горді. Разом. Як двоє круків чи темних вовків.

Хоч, як я часто згадувала, Артур любив, коли я одягала біле. Я часом здавалась і носила білі штани і кофтинки, але ніколи — сукні. Боялась стати схожою на наречену.

Насправді, як це не було б важко визнати, навіть опинившись в іншому світі, я визнала, що в той момент не хотіла йти від Артура не лише тому, що боялась лишитись боягузкою, а й тому, що просто хотіла й надалі бути з ним. Чим би не були мої почуття до нього, — коханням? прив’язаністю? любов’ю до сили? — та вони робили мене сильнішою і вільнішою за найщиріше кохання до Тараса.

І останнє слід було приглушити остаточно. Чи бодай спробувати.

Мені здавалось, я не хочу помсти. Та разом з тим щось темне і густе закручувалось довкола серця, не даючи забути, що моє щастя було зруйноване, а кохання — знехтуване.

— А ось і наш чудовий художник, — мовив приязно Артур. Тарас обернувся до нас з усмішкою. Його дівчина — також. Я прикипіла до них поглядом.

Вона тримала його попід руку. Невисока, з ластовинням.

Боже…

Я перестала дихати.

— Привіт, Артуре, — мовив Тарас за мить оговтавшись. Я відчула, як Артур легенько і ніжно водить пальцями в мене по талії. Він був дуже розслабленим і, може, намагався передати це відчуття й мені. — Привіт… Анно.

— Радий тебе бачити! Точніше, вас обох.

Чоловік потисли одне одному руки.

— Ем… це — Маргарита, моя дівчина, — представив русявку Тарас, явно намагаючись триматись незворушно.

Я ледве стрималась, аби не пирхнути. Маргарита? Марго? Справді? Та для неї найкращий варіант — це якась Полінка, Василинка чи Іринка. Але точно не Маргарита.

— Можете називати мене Маргариткою, — мовила лагідно дівчина, протягаючи руку Артурові. Він нахилився і, взявши її долоньку у вільну руку, легенько її поцілував. А тоді стиснув іншою рукою мою талію — значно сильніше, ніж до того, аби привести до тями. Я мало не зойкнула.

— Анна, — мовила я цілком спокійно. Дотик руки дівчини до моєї простягнутої долоні був подібний до розпеченої сталі.

— Маргаритка, — знову повторила вона. А тоді додала: — У тебе неймовірні очі, Анно.

Я не встигла відповісти, та й не дуже хотіла. Мені кортіло піти геть, але я стримувалась — та не знала, що робити. Тим часом з іншого боку зали, де квартет щось тихо награвав, почулась голосніша музика — а значить, були охочі потанцювати. Повз нас пройшов офіціант, один з тих, яких Артур наймав на час прийомів, — і я взяла з таці келих.

— Чи не хоче квітка-Маргаритка потанцювати? Думаю, це слід зробити, аби розслабитись у цьому колі набундючених багатіїв, — запитав Артур спокійним, м’яким голосом, простягаючи руку дівчині. Не знаю, хто більше насторожився — я чи Тарас. Але тільки не Маргарита. Вона поглянула на Тараса — о ні, вона справді чекає на його схвалення?.. Хлопець усміхнувся, і Артур з Маргариткою зникли в юрбі.

Якусь мить ми мовчали. Я пила шампанське і дивилась будь-куди, аби не на Тараса.

— Ти стала ще вродливіша, ніж була. Якщо таке можливо.

Я поглянула на нього. Тарас дивився на мене — трохи — сумно. Трохи — захоплено. Як на чудову річ, яка колись була твоєю, але ти продав її іншому, бо не було за що жити.

— А ти не змінився. Так само, як і Маргарита, — вимовила правду.

— Я сумував, — несподівано сказав Тарас. Я примружилась і засміялась.

— О, ти сумував? Я знаю, як ти сумував, бачила вже за тиждень, біля твого під’їзду. Думаю, поцілунки Маргаритки дуже швидко тебе заспокоїли. А взагалі, знаєш, а я… А я не сумувала. Я просто помирала.

Допила шампанське і, поставивши келих просто на підлогу, розвернулась і пішла на балкон.

Не знаю, чому там було пусто — в залі ж бо товклось повно людей, було навіть жарко. Але подихати повітрям саме в цю мить вийшла тільки я.

І Тарас — за мною.

Я різко розвернулась і штовхнула його в груди рукою. Він зупинився.

— Перестань за мною бігати! Як же ти мене дістав! Чому ти взагалі сюди прийшов?

— Артур запросив. І, до слова, я чув, що ви разом, але якось аж не вірив. Стас якось прохопився… Та я… Хотів сам переконатись.

— Переконався?

Я дихала так швидко, що аж у грудях було боляче. Я втратила усю свою незворушність. Здавалося б, чому? Ми ж не бачились так багато часу, ми зустрічаємось з іншими людьми, і кожен з нас по-своєму щасливий. Я б хотіла протриматись незворушною, бути схожою на Артура, я б хотіла бути схожою на себе… поряд з ним.

Але вистачило кількох хвилин без мого хлопця, в присутності Тараса, як я знову стала такою, як була раніше… Не коханою, ні. І не щасливою.

Просто я стала знову відчувати і не мала змоги ті почуття сховати. Напевне, я надто часто чекала цієї зустрічі та уявляла її, аби тепер зробити і сказати все так, як планувала. Плани полетіли в тартарари.

— І чому це ти не міг повірити, що ми з Артуром разом?!

— Бо я добре знаю тебе, і достатньо — його. Ти не така, як ті жінки, які зазвичай супроводжують чоловіків, схожих на Артура.

— Супроводжують? Я що тобі, собака якась? Чи продаюсь? Ми живемо разом уже більш ніж півроку, і, повір мені, що з ним я, може, не така зашкалююче-ясно-щаслива, як з тобою, але принаймні не знаю відчуття страху, наче я можу його втратити будь-якої миті, коли у нього настрій зміниться!

— ЦЕ ТЕБЕ Я ВТРАЧАВ, КОЛИ У ТЕБЕ НАСТРІЙ МІНЯВСЯ! — крикнув Тарас так голосно, що я аж підскочила. — Це ти щоразу від мене втікала!!!

— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ ВІД МЕНЕ?! — я закричала не менш пронизливо.

Він підійшов впритул. Ми важко дихали і дивились одне на одного, а найбезглуздіше те, що я була на високих шпильках, а відтак навіть вища за нього.

— Ти щаслива тут, Аню?

— Тут я Анна. І так, я щаслива. Я не хочу більше бачити тебе, бо коли бачу, то серце моє розривається на шматки.

— А якщо б ми все вернули?.. — запитав тихо. Він тремтів. А я думала, думала, думала… чому він раніше… не…

— Немає чого вертати. Сонце вже сіло. Потяг поїхав. Ту-ту-у-у-у… І, до того ж, як же Маргаритка?

Він відступив від мене на півкроку.

— Тільки не кажи, що готовий тут же кинути її і вернутись до мене. Бо ти розіб’єш її серце. А воно чистіше і за твоє, і за моє. І я тебе після такого не прийму. Занадто ти вже розкидаєшся дівчатами, друже. Зустрів її — мене розлюбив. Побачив знов мене — розлюбив у мить її. Знайди, може, третю, і спробуй заново, бо то якесь замкнуте коло. Що за ідіотизм? Вернути все? Чому ж увесь рік не вертав?

— Я знав, що ти… ти… ти з ним. Пробач мене.

Він вперше сказав щось дуже тихо відтоді, як ми вибігли на балкон.

Я відступила на крок. Шокувало те, як мало нам знадобилось часу після розлуки, аби одразу ж поринути в таку розмову. Видавалось божевіллям, що Тараса прорвало на таку відвертість. І мене. Треба було стати каменем…

— Пробач, прошу. Я думав, що з тобою все минуло. Наші останні тижні… були важкими. Я збрехав. Я цілувався з нею, ще коли був з тобою. Але лише цілувався… я…

Його безладне лопотіння раптом мене заспокоїло. Так, я все ще любила цього хлопця. Та знала, що не хочу більше його бачити. Хотіла закінчити все тут і зараз. Це занадто велика мука — аби він і далі був у моєму житті, хай навіть у думках і переживаннях, а не насправді. Це дійсно робить мене слабкою.

— Знаєш, у колі, де я виросла, модно заводити коханців. Ну, з ними не лише цілуються, сам знаєш. І, може, якби ви навіть не лише цілувались, навіть якби ти щось до неї відчував, але сказав про це мені прямо, а не так, що я вся вимучилась і потім ще й знайшла ті полотна… Я більше не хочу з тобою бути. Я не пробачаю тебе і впевнена, що й ти мені не пробачиш всього, бо і я винна багато в чому. Просто не хочу більше тебе бачити.

Я розвернулась і пішла б, але він схопив мене за руку.

Поглянула на нього. Тарас стояв, на диво, серйозний. Емоції минули. Ми прощались.

— Чому ти не схопив мене за руку тоді, коли я вибігала з майстерні?

— Бо я… не знав, чого хотів тоді.

— А тепер знаєш?

— Ні. Але знаю точно, чого не хочу.

— Ти…

Я не встигла договорити, як він, стрімко шарпнувши мене за руку, за яку тримав, притиснув до перил, за якими починалося провалля вечірнього міста, і поцілував.

Не так, як раніше. Не так, як колись. Не ніжно, так, наче цілував скульптуру, чи якесь неземне творіння. Він вкусив мене — в ту саму губу, що вже кривавила. І це мені сподобалось. Ловив мене руками, не даючи втекти, проникаючи пальцями у виріз на спині і притискаючи до себе. І — байдуже на всіх. На людей, що були за високими вікнами і, найпевніше, чудово нас бачили. На рік, що минув. На його дівчину і мого хлопця.

Я відчувала, що зараз заплачу. Від любові чи — щастя. Або від горя. Цілувала його у відповідь… і відчувала десь глибоко в серці чи мозку, що це вже — не те. І не так.

— …не хочу відпустити тебе просто так… — видихнув мені на вухо, на мить відірвавшись від губів. І в цю коротку секунду, коли він відхилився, я побачила за склом єдиного, хто нас справді помітив — Артура. Він стояв з келихом шампанського в руці.

І посміхався. Сухо. З палаючим поглядом.

Це видалось мені диким.

Ненормальним. Нестерпним.

Поцілунки Тараса стали гірші від укусів.

Не можна так.

Я відштовхнула хлопця від себе. Він поглянув на мене — і я вдарила його в обличчя. Кулаком, вперше. Так сильно, що Тарас мало не впав, а я — заледве не зламала руку.

Скрикнула від болю, притискаючи кулак до грудей, і тут вже помітила, як далеко в залі, за вікнами, біля самого входу майнуло квітчасте плаття і русява маківка.

— Біжи за нею, біжи!!! — закричала я так голосно, що, схоже, навіть музика перестала грати за вікнами. Більшість людей в залі тепер дивились на нас.

— Ні, — мовив Тарас випрямившись. — Не треба. Їй буде краще без…

— ЯКЕ Ж ТИ СЦИКЛО!!! — гаркнула я, відштовхнула його з дороги і помчалась залою поміж здивованих, зловтішних, різних-різних облич. У коридор, звідти — до ліфта. Бігла за дівчиною колишнього хлопця, бо, як виявилось, той узагалі не вмів нікого втримувати біля себе. Не вмів любити.

Бігла за нею, бо за мною не побігли.

І вже тоді, хоч і не була ще наділена жодними надзвичайними здібностями, я відчувала, що насувається біда. Я маю її наздогнати… Наздогнати…

НАЗДОГНАТИ МАРГАРИТКУ!

Я саме вибігла у вестибюль, коли вона вилетіла за парадні двері. Бідна, бідна Маргаритка… Прийшла в гості до хлопця колишньої дівчини свого хлопця… Боже, як заплутано… яке заплутане життя… прийшла і одразу ж пізнала зраду. І гру, в яку її втягнули, а я погодилась своїм «Хіба нам не слід привітати гостей?»…


Машина збила її саме тоді, як я вибігла з будинку і була в тридцяти метрах позаду. Вона ще озирнулась на мій крик… і все. Кров.

І я заверещала. Кричала так, що, напевне, почули в іншому світі. Бігла до неї, кричала, горланила, волала… Обіймала її, нерухому. Белькотіла щось неясне, коли приїхали медики і забрали дівчину в квітчастій сукні, що почервоніла від крові.

А потім був період у моєму житті, який називається «провал». Я майже нічого б не могла про нього розповісти. Напевне, я не настільки стійка і холодна, якою мене вважали інші, вважала я сама. Приходили люди — мама, тато, брат, поліцейські, інші люди, яких я не знала, запитували про щось, говорили заспокійливі слова, розпитували про той вечір. Я знала, що фактично ніхто не винен у тому, що сталося, адже Маргарита вибігла на проїжджу частину сама, без примусу, з неуважності. Її ніхто не штовхав, не примушував. Те, що сталось, було нещасним випадком.

А ще… вона не померла. Впала в кому і мала переламані руки та ноги, пошкоджений хребет, роздроблене плече. Лікарі збирали її тіло докупи, по шматочкам, методично, година за годиною. І дівчина не померла, хоча й живою її назвати достеменно ніхто б не наважився. Батьки сиділи біля її ліжка, не лишаючи й на хвилину. Там був і Тарас — я про це знала. Розповів Артур. Тарасова вина була не меншою, а, мабуть, більшою за мою. І він її не лишав.

Чи надовго? Я не знала, та запитувати не хотіла. Я не хотіла його бачити, і не хотіла з ним говорити. Я перейшла межу між коханням та ненавистю і втрапила тією дорогою в найтемнішу з темнот. Так, як я ненавиділа себе, ніхто не міг мене ненавидіти.

Я й далі жила в Артура, бо не хотіла більше нікуди йти. Не хотіла вертатися в свою квартиру. Боялась, що там, прокинувшись від жаху і спогаду про дівчину під колесами машини, уб’ю себе.

А навіть тоді, коли відчай наповнив мою душу по вінця, я не хотіла помирати.

Тому лишалася з Артуром ще деякий час. Не дозволяла йому себе торкатися, ми навіть майже не розмовляли. Та й я ні з ким не хотіла розмовляти, чесно кажучи.

А десь через місяць після аварії Артур поклав переді мною на стіл платіжну картку.

Я підняла на нього погляд.

— Що це?

— Мільйон гривень. Пін-код — твоя дата народження. Документи, що додаються до картки, — у вестибюлі, на комоді. Я знаю, що ти зараз трохи у прострації, але все ж вирішив тобі сказати. Лікарі вмовляють батьків Маргарити відключити дівчину від апаратів, бо це обходиться дорого, а шансів на вихід дівчини з коми практично немає. Якщо хочеш, можеш віддати цю картку їм.

Я заніміла. Зважаючи на все, що сталось, і на те, що Артур заплатив чималі гроші структурам, аби поліцейські до нас не чіплялись, і щоб наші імена не світились у ЗМІ, я не думала, що його хвилює, власне, Маргаритка.

— Навіщо це тобі?

— Це потрібно тобі. А ти — мені.

Щось защеміло в мене у грудях. Він ніколи подібного не робив і так мені нічого не говорив.

Я встала з-за столу і пригорнулась до нього. Вперше з того вечора не відчула до нього відрази. Тільки вдячність і спокій. І раптово — любов.

Майже як у нормальної пари.

Артур зарився обличчям мені у волосся і якусь мить так ми й стояли. Потім він поцілував мене в чоло, що видалось якимось аж братським жестом.

— Я чекатиму тебе, зайченя. Я кохаю тебе.

Я не змогла нічого сказати, тільки кивнула. Він вийшов з кімнати.

Якби ж він знав тоді, як довго йому доведеться терпіти те чекання. Може, й не говорив би такого.

Я віддала гроші батькам Маргарита, хоч вони, мабуть, і не знали, хто я. Тараса там не було, на щастя, тож я вийшла з лікарні без зайвих розмов.

Ішла вулицею і відчувала, як важкий тягар наче на коротку мить перестав тиснути мені на плечі, хоч і не зник. Зате якась та тиша, що повсякчас супроводжувала мене останніми тижнями, те відчуження, яке не дозволяло бачити світ довкола, поменшали. До вух увірвались звуки — голоси людей, шум автівок, сміх дітей. Стояв теплий жовтневий день.

І тут я почула дзвін. Обернулась. Дзвонили в церкві неподалік — був ще ранній ранок неділі, люди йшли на службу. Пішла і я.

Просто пішла. Я добре не знала навіть, як молитись, бо робила це хіба в дитинстві з бабусею. Мої батьки вважали себе християнами, але точно не ревними. Ми бували в церкві хіба на Великдень. Я й сповідалась усього один раз — перед першим причастям.

І так страшенно захотіла зробити це зараз, сьогодні, що не боялась навіть навчитись молитов. Я більше узагалі не боялась.

Я йшла до церкви, а потім майже бігла.

Та коли вже була десь на середині вулиці та вже бачила такі потрібні мені куполи, коли звук дзвонів відбивався у голові співом когось високого і натхненного, раптом сталося те, чого не буває в жовтні — гримнув грім і вдарила блискавиця.

І втрапила прямісінько в мене.

Оповила жаром і світлом.

А тоді я розплющила очі. І побачила зорі. І відчула біль.

І опинилася в іншому світі, ставши Стожаром. Та найменш з-поміж усіх заслуговуючи на це.


Прозріла. Безіменний палець на лівій руці раптом запік. Я поглянула на нього — нізвідки, сяючи холодним світлом, обпікаючи шкіру, на пальці з’явився срібний перстеник з невеликим ромбоподібним рубіном.

Я б зарилась пальцями у сніг, аби полегшити біль. Але не могла — на руці все ще сидів чорний орел і незмигно за мною спостерігав. Кров з-під його кігтів, з моєї руки, крапала на сніг.

Серце боліло сильніше за руку.

І водночас з тим, як перстень з’явився в мене на пальці, я відчула, як у лісі неподалік хтось стоїть. Двоє. Чорні згустки енергії, непроникні, потужні, сильні. Стоять і дивляться на мене. Вичікують. Спостерігають.

— Виходьте, — мовила я хрипко, але досить голосно. — Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось повіє вітер — і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула.

І вони вийшли з-за дерев. Обоє в чорному, і з душами, сповненими пристрасті, болю, навіть… любові. І пітьми, великої пітьми.

Чоловік, як дві краплі води схожий на Артура.

І жінка — схожа на мене. Лишень блакитноока.



Частина 4

Дарвенхардка


Пролог

Якась така дурна була, що не йняла віри багатьом людям. Наприклад, Ільясові, коли той казав, що чим більше в людині добра — тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Сумнівалась. А потім побачила на власні очі.

Випускні іспити для бажаючих потрапити в Дарвенхард стали змаганням поміж нами. Я стала горем для своїх суперників. На що здатна людина, в якій ненависть і жаль випалили геть усі гарні почуття? Напевне, з кожною жариною в ній просто згорає те саме людське, необхідне для душі.

Часом я прокидалась від хрускоту кісток, які переламала. І тепер зовсім не бачила у снах рідних мені людей. Я і на яву перестала їх бачити — припинила спілкуватись геть з усіма друзями. Останні місяці у Сколісі я провела в новій марі — просто не помічала тих, хто раніше був такою важливою частиною мого світу. Купави, Світика, Адама, Ламії та інших. Мені стало байдуже, з ким я встаю в пару під час двобою — я майже не знала поразок. Тобто до дня випуску я не зазнавала їх узагалі. Мої колишні друзі, люди, з якими я просто спілкувалась раніше, навіть помічники дарвенхардців — я почала помічати це з часом — остерігалися мене, а то й побоювалися. Я ж не боялась нічого, ні дарвенхардців, ні навіть директора Маїни. Напевне, вона раділа. Я ставала тою, ким вона хотіла мене бачити. Може, вона дійсно бачила в мені щось від себе, та насправді глибоко помилялась. Я знала, що попри жорстокість та силу, Маїна є ще й властолюбною та марнославною. Вона обожнювала бути при владі, хай навіть і в одній-єдиній школі. Тому вона була такою холодною і зверхньою. Я ж зреклась друзів не тому, що вважала себе кращою. Просто далі наші шляхи розходяться. От і все. Вони стануть сервусами, відслужать на благо Циркути десять років та заживуть спокійним життям. Я ж… шукатиму щось геть інше. Помсту? Можливо. Радше силу. А знайти її буде неможливо, спілкуючись з тими, хто не здатен відстояти своє. З тими, хто, як і я, відпустив Вишену, закрив очі на дії лицеміра Бразда, і робить таке щодня, щохвилини, щомиті свого існування. Байдужі, мляві, дарма, що фізично сильні та, якби захотіли, дужі духом. Я не хотіла більше до них. Я хотіла краще потрапити в саму пітьму, в найгірші місця, що є на землі, аби не залишатися з ними. Стати гіршою, та не стояти на місці, не схиляти голову, лижучи черевики тих, хто народився з правом бути володарем, а не виборов його. Хай я буду їхньою слугою до кінця життя, бо цього не змінити. Нехай. Можливо, тоді вони навчаться боятись своїх слуг.

Бразд та Всевлад покинули школу ще до того, як я відновила тренування. Із жодним із них я більше не розмовляла і не дивилась в їхній бік.

Я згадаю про Бразда тоді, коли стану сильнішою — рівнею йому. Тоді я зможу його убити.

А поки… поки йтиму в найтемнішу з темнот.

Розділ 1

Сколіс був жариною у вогнищі, яке чекало мене на тому шляху, який я обрала. Бо Дарвенхард перетворював на зло не лише добро, що жевріло в людині, яка його обрала, він кришив кістки, сушив органи, робив з людини прах, кидав у вогонь, аби ми могли відродитись уже іншими.

Тут не було класичних іспитів, на які, я гадаю, багато хто чекав. Вступали до Дарвенхарду ті, хто зумів пройти шлях, який приведе нас до школи. Кожному з нас дали зброю — ніж, меч, лук та сагайдак зі стрілами. І наказали йти крізь густий ліс, що перемежовувався глибокими урвищами, ріками та скелями. І все б нічого, навіть дикі звірі, — якби серед усього цього ще й люди не вбивали тих, кого хотіли випередити. Без примусу. Просто, щоб прийти першим і самому не стати жертвою. Чим менше супротивників — тим безпечніший шлях.

Те дійство, та рубка, що була спричинена задля нічого, навіть мене не залишила байдужою. Як звір, скрадалася лісом, оминаючи відкриту місцевість, від найменшого шелесту здригаючись, вслухаючись у кожен порух вітру, вдихаючи запахи лісу та намагаючись серед них вирізнити щось, притаманне людям чи небезпечним звірам. Видивлялась сліди серед листя, стараючись своїх не лишати — йшла корінням, де траплялось густо переплетене, іноді вилазила на дерева і сиділа там від кількох хвилин до кількох годин — коли здавалось, що щось запідозрила. Дитиною я росла поряд з лісом, а тому почувалась у ньому комфортніше та віднаходила шлях швидше і легше за тих, хто зростав в іншій місцевості. Першого дня інтуїція мене не підводила чотири рази — і піді мною, між листям гілок, на які я залізла, проходили постаті в такому самому, як і я, чорному одязі з білими пов’язками на передпліччях. Інші, які хотіли пройти дорогу. Троє хлопців і одна дівчина. Усі йшли сторожко і тихо, але все ж недостатньо, бо я почула їх заздалегідь. Тримала під прицілом стріли, сидячи на гілці високо вгорі, доки не втрачала з виду. Але жодного разу не вистрілила — зареклась, іще не ставши дарвенхардкою, стріляти в тих, хто мене навіть не бачить. Це було б не те що неправильно — просто нечесно. Про те, що йде бій, мають знати обоє його учасників, інакше це буде просто холоднокровне вбивство, а до цього я ще готовою не була.

Останній з таких випадків стався надвечір. Я просиділа десь із півгодини на дереві після того, як високий білявий хлопець зник у лісі. Нахилилась, аби обтрусити штани від світлих залишків кори — і завдяки цьому залишилась живою. Стріла міцно застрягла в стовбурі якраз там, де до того була моя голова.

Я мерщій схопила лук і сагайдак, які до того приперла до дерева та, притиснувши їх до себе, покотом заховалась у найближчих кущах. Доки катулялась, за мною в землю встромилися ще дві стріли.

Ривок! Присіла, поклала стрілу на тятиву, кинула оком, в який бік вказує оперення на останній, якою мене атакували, — і вистрілила туди ж, намагаючись бути абсолютно точною. Щось зашурхотіло поміж деревами — і стихло. Утік — не влучила, але сполохала. Сутінки, що вже почали панувати, заважали роздивитись бодай щось, крім стовбурів найближчих дерев.

Я глибоко вдихнула і роззирнулась. Позаду мене було дерево, а за ним, якщо добре придивитись, починався якийсь спуск. Куди він вів, і чи було там полого, чи не дуже, я не знала, та залишатися на одному місці не видавалось перспективним. Ким би не був мій невидимий ворог, він має значну перевагу — знає моє точне місце розташування.

Тож я, вчепившись міцно руками в зброю, швиденько поповзла до спуску. Створювала забагато шуму, але зупинятися вже було пізно. Страшенно заважав меч, що висів у піхвах на поясі. Кров билась у скронях.

Спуск був крутий. Я мало не полетіла вниз головою, але вчасно сахнулась назад і з’їхала на спині. Якийсь дрючок, що стирчав із землі, зачепився мені за штани і роздер їх якраз під коліном. Судячи з гострого болю, роздер він не тільки тканину, але часу про це думати не було. Опинившись у ярі, на відкритій, по суті, місцині, я різко звелась і розвернулась, цілячись із лука. Руки почали тремтіти, дихання збилось. Я уявила, як за це мене б’є по спині один з близнюків, і все припинилось.

Кущі, які поросли довкола яру, якийсь час залишались нерухомими. Та я не вірила, що встигну втекти. Лишалось цілитись і сподіватись на удачу.

Секунда, дві… Спурхнула десь позаду мене пташина, та я не дозволила собі відволіктись. Звісно, і там хтось може бути. Але де ворог точно є, так це там, звідки я скотилась. Скронею потекла краплина поту.

Тиша. Тиша. Тиш…

Маленький потічок сповз з-під одного з кущів. Стріла злетіла з тятиви легко, пружно.

— Ай!

Хтось упав там, за кущами. Влучила!

Не чекаючи, я розвернулась і побігла яром так швидко, як могла. Зупинилась, певне, за годину, коли знову глибоко занурилась у густі зарослі. Як білка, видерлася стовбуром одного з дерев, і зачаїлась, діставшись зовсім близько до вершини. Дерево хиталось, але було цілком безпечно. Чисте темно-синє небо над головою не віщувало бурі, а значить, втримаюсь і тут, аби не зісковзнути. Втім, тут мені пощастило — стовбур мав у собі неглибоке дупло, невелике, але достатнього діаметра, аби моя спина і голова опинились у відносному захистку. Сама не вчулась, як задрімала.

Прокинулась від того, що яскраве світло било мені просто у вічі, а ліва нога нестерпно боліла. Ледь продерши очі, я мимоволі застогнала, затуляючи долонями обличчя. Спочатку злякалась, що то вже полудень, а значить, інші учасники давно мене обігнали. Але ні — небесне світило щойно зійшло. Просто дерево, на яке я видерлась, було високим, і ще й росло на пагорбі, чого я вчора не зауважила, отож східна частина лісу була просто в мене перед очима. Я завмерла.

Пейзаж був воістину прекрасним. Стояла пізня весна, і все буяло. Зелене море, з ліва й направо без межі та краю, колихалось м’якими хвилями. Птахи щебетали так голосно, що я не могла наслухатись. Тиждень тому я вийшла зі Сколісу. Де рік за роком найпрекраснішим, що я бачила, був захід сонця, видимий з вікон, і постійна скеляста пустка. А тут… Світанок. Прекрасний, дзвінкий, свіжий. Я вдихнула на повні груди і відчула, що хочеться сміятись. Але не могла собі цього дозволити — якщо хочу вижити, уста мої мусять залишатися німими.

Втім, мене аж пересмикнуло від болю, коли поворухнула лівою ногою. Вона не хотіла згинатись. Стиснувши зуби, я нахилилась і поглянула на коліно ближче. Гілка під ним вкрилась засохлою кров’ю — добре, отже, кровотечі вже немає, а це означає, що то і не рана зовсім, а радше подряпина, просто в дуже паскудному місці, якраз на згині. Я торкнулась ділянки під коліном пальцями — і намацала довгий свіжий рубець. Порядок. Головне, щоб не потрапила якась зараза, але і це можна виправити. Зараз у лісі повно лікарських рослин, можна бодай розтерти якусь із них та прикласти до ранки, щоб лікувала. А ще треба знайти щось поїсти. Може, вполювати? Але приготувати не вдасться — за запахом чи димом мене обов’язково знайдуть. Спершу пошукаю ягоди та горіхи. А втім… якщо голод геть долатиме, і сире м’ясо згодиться на якийсь час.

Взявши ніж, я відрізала шматок сорочки і перев’язала коліно, досить міцно його стягнувши. Якщо кров знову потече, не вистачає ще, аби такі сліди когось до мене привели.

Потягнувшись, я вже зібралась злазити, як щось на сході знову привернуло мою увагу. Я примружилась і поглянула уважніше. Ліс тягнувся безкрайньо зліва направо, але на самому сході… туди, куди я від початку прямувала… щось блискотіло. Море. До нього — день або трохи більше шляху.

Фінал. Там, де море, найвпертіших і найхолоднокровніших чекатиме винагорода. Дарвенхард.

Я не могла повірити, що ця школа може знаходитись у такому прекрасному місці. Почекати б у цьому лісі, коли всі побіжать вперед, і податись, куди очі бачать…

Труснувши головою, почала важкий спуск донизу, з ногою, яку намагалась зайвий раз не згинати і не навантажувати, уся обвішана зброєю, як віслюк.

Другого дня мені щастило більше. Хоча, з якого боку глянути. Я оминула трьох незнайомців у чорному, не наступила на чотирьох змій, натрапила аж на два струмки, де вдосталь напилась (бурдюками для запасу води нас ніхто не забезпечив), та промила ранку під коліном. А ще назбирала потрібної трави і приклала до неї, що обіцяло гарний початок.

Двічі на мене напали — і двічі невдало. Перший хлопець вискочив на мене з-за дерева з мечем, який виявився повільнішим за мою стрілу. Не знаю, яким дивом я зберігала таку ясність розуму та зосередженість, але вони врятували мені життя. Я прострелила нападнику стопу і зникла далі в лісі, знаючи, що він навряд зуміє одразу ж мене переслідувати. Втім, хлопець голосно кричав від болю, чого нас роками учила не робити Маїна. Гадаю, його одразу ж почув ще хтось. Навряд чи він добереться до фінішу.

Другого разу на мене знову напали зі стрілами, але не так продумано. Дівчисько сиділо на дереві і думало, що цього для переваги досить. Втім, стріляла вона досить добре — її стріла черкнула мені плече, лишивши червоний слід, навіть не подряпину, прорвавши сорочку.

А моя стріла… моя стріла збила її з дерева, як грушку. Я влучила просто в груди. Тіло в чорному зісковзнуло з гілки і гепнулось додолу.

Мені перехопило подих. Стояла, так і не опустивши лук, і дивилась на першу свою жертву. Убивця.

Задля захисту, звісно. Але убивця. На тренуваннях, хай і найболючіших, навіть коли я ламала кістки своїм опонентам, все було не так. Не так, як тепер. Її рана не загоїться.

Спершу я хотіла просто побігти далі. Може, так і варто було зробити. Але ноги не послухались. Я простояла ще кілька хвилин, а тоді пересилила себе і підійшла до дівчини. В неї було довге руде волосся, що різко і болюче нагадало мені Вишену. Я здригнулась. Та невидющі очі були сірими, а обличчя — несимпатичним. Я вчинила зло, але не слід уявляти, наче я вбила свою подругу. Вишена зараз десь у Бактрії, а цю дівчину я ніколи раніше не бачила.

Я нахилилась і опустила їй повіки, чого раніше ще не робила. Вони, певна річ, були ще теплими.

У грудях щось захололо. Іще сильніше, ніж раніше.

Я пішла далі.

За якийсь час пощастило натрапити на кущ їстівних ягід та відкопати кілька поживних корінців. Ні голоду, ні смаку чомусь не відчувалось. Їла інстинктивно, бо так було треба, щоб не знесиліти.

Ночувала знову на дереві. Не спала, а радше перебувала в якомусь маренні, де була крайка лісу та море за ним, а потім з’являлись ще й хвилі рудого волосся. Суцільне божевілля. Цього разу з дуплом мені не пощастило — а тому я мало не зірвалась униз від несподіванки, коли десь під ранок просто піді мною хтось закричав. Якась дівчина.

Я вчепилась у гілку, на якій сиділа, так міцно, як могла. Але крик внизу раптом обірвався, а тоді почулись швидкі кроки, що віддалялись. У темряві внизу геть нічого не можна було розгледіти. Ще й небо позатягали хмари. Значно похолоднішало. Хоча про наше харчування дарвенхардці і не потурбувались, та куртками забезпечили доволі добротними. Вдень у такій куртці, накинутій поверх сорочки, та ще в штанах із цупкої тканини і високих чоботах було жаркувато, але за поганої днини — в самий раз.

Закутавшись і вчепившись у дерево мертвою хваткою, я просиділа так до ранку, більше не стуливши очей.

Перед світанком, коли почало розвиднюватись, наважилася сповзти донизу. Там побачила тіло якоїсь чорнявки, що лежало обличчям донизу. Цій вже не допоможеш, а перевертати її, аби перевірити, чи заплющені в покійниці очі, я не наважилась. Руки затремтіли при самій думці про це.

В її руці був закривавлений меч, а темні блискучі сліди на листі вели на схід. Схоже, вона все ж намагалася захиститись, і — непогано.

Я пішла далі. В повітрі щось змінилось. Якийсь інший запах. Нова свіжість. Щось солоне і таке… хвилююче.

Я ніколи раніше не бачила моря. Навіть великих озер чи рік не бачила. Плавати вміла гарно — завдяки урокам у Сколісі.

А якщо нам скажуть ще й море переплисти?

Та ні, це вже дурня…

У цей день почувалася розсіянішою і слабкішою, ніж у минулі дні. Наступила на змію — якби не груба шкіра, з якої був пошитий чобіт, гадина вчепилась би зубами мені в ногу. Я мерщій відтяла їй голову. Придивилась: отруйна.

Голова почала боліти від фізичного та нервового виснаження.

Брела далі. Зривала поодинокі їстівні ягідки, що траплялись дорогою, і закидала до рота. Потроху починала відчувати смак.

Людина до всього звикає.

Сонце піднялось майже до зеніту, а я так нікого й не зустріла. Чи то всі один одного поперебивали, чи лишились найобережніші.

Тіло свербіло — від нервування я пітніла, а помитись не було можливості. Хотілося скупатися. Зняти жорсткий остогидлий чорний одяг і вбратися у щось зручне. Ранка під коліном нила, і просто вже осточортіла. Руки, шия і обличчя вкрились брудом і дрібними подряпинами від гілочок. Очі щипало. Шия затекла, чоботи понатирали стопи.

Пригадала, як колись у дитинстві гуляла з товаришами з Далекого у лісі і набридливі реп’яхи чіплялись у поділ сукенки. Зривала їх тоді і дратувалась. Була дуже нетерплячою.

А тепер терпляча. І давно сукенок не вдягала. Востаннє — як від’їжджала з дому в п’ятнадцять. А нині самостійно йду довгим шляхом, убиваю, намагаюсь вижити. Як звірюка.

Потрусила головою. Геть такі думки!

Як колись відчувала полегшення, зірвавши з плаття останній реп’ях, так несподівано відчула попуст, побачивши, що дерева попереду рідшають.

Пришвидшила крок. Тоді побігла.

Вчепившись руками у стовбур одного з дерев, завмерла, коли досягла узлісся. Не могла надихатись, не могла надивитись.

Попереду, скільки сягало око, простягалась велика вода. Хвилі набігали на берег, сильні, стрімкі. Хмари на небі були темні, вітер від моря поривами зривався у бік узбережжя, вдаряючи в лице солоним запахом. І хоча до моря було ще метрів п’ятсот, я вже відчувала бризки на обличчі. Не треба бути експертом, аби усвідомити: починається шторм!

Треба поспішати.

Роззирнулась.

Праворуч від мене, далеко, десь у кілометрі, тяглась через воду від берега довга смуга. Я спершу не могла зрозуміти, що то, але потім допетрала.

Дорога. Довга кам’яна дорога. Чи довгий міст? Прослідкувала, куди він веде.

А вів той дивний міст до острова, що лежав десь за два кілометри від берега. Острів був великий, безлісий, кам’янистий. І на ньому здіймалась високими гострими вежами в небо чорна фортеця з височезним муром.

Дарвенхард.

Розділ 2

Не наважуючись висунутися з лісу, я бігла між деревами в бік мосту, тримаючись якомога ближче до узбережжя. Де й сили взялись! Аж у легенях полегшало. Мета, ось вона, мета!

Навіть коліно перестало непокоїти.

Втім, набута за останні роки обережність все ж далась взнаки, коли я підбігла до того місця за деревами, яке було на достатній відстані від мосту, щоб усе добре розглядіти. Я зупинилась, а тоді ретельно оглянула ліс позаду — наче чисто. Тоді я подивилась на міст — і насторожилась. Ним хтось рухався. Від берега до Дарвенхарду. Якісь люди — поодинці, одні були вже майже біля школи, інші — далі.

Такі, як я. Вступники.

Може, поплисти морем?

Але те наче змовилось зі школою, аби завдати новачкам якомога більше труднощів, — хвилі здіймалися вище і вище, оповиваючи берег, розбивались об каміння, що стирчало з води біля узбережжя, та починали вже вихлюпуватись на міст, що був дуже широким, метрів двадцять — але кам’яним, а від того слизьким через воду і небезпечним для бігунів. А ще — він не мав навіть найменшого поруччя. А негода робила його єдиним шляхом до школи. Хоча чому я вирішила, що існує якийсь інший? Хтозна, що там, під водою?

Я вирішила трошки почекати і віддихатись. Зараз на мості десь десять людей. Обов’язково будуть й інші. Не хотілось би ще когось вбити на останньому рубежі. Тож потрібно, аби бігун попереду мене, і той, що буде позаду, знаходились на достатній відстані.

Я схилилась, заспокоюючись і відновлюючи дихання.

Раптом хтось вибіг з лісу метрів за п’ятдесят правіше від мене — я аж підскочила від несподіванки. Якийсь хлопчисько.

Чудово. Тепер треба трохи почекати, як він буде на мості, і почати перебігати кам’янистий пляж, який проліг між лісом та водою. Півкілометра, перш ніж досягну мосту, я буду як на долоні. Там треба буде обернутись і перевірити, чи біжить хтось слідом. Якщо ні — можна буде трошки перепочити. Якщо так — то є шанс втратити своє життя. Не факт, що той, хто мчатиметься слідом, так само не захоче убивати, як я.

А щоб швидко бігти, мені треба стати легшою.

Подумавши, я відщепнула ремінь, на якому висів меч, та залишила його на землі. Так само позбулась куртки. Коли бігтиму, буде жарко, а вона, як намокне від бризок води, стане геть важкою, холодною і вогкою. Непотрібний баласт.

Лук і стріли лишила, почепивши на спину тятивою та ремінцем — навскіс тулуба. Як і зазвичай.

Ніж, що висів у мене на ремінці на стегні я запхала у чобіт. А ремінець кинула у купу з курткою та мечем.

Поглянула на міст — хлопчина, який нещодавно вибіг з лісу, якраз його досягнув. Озирнувся, як планувала і я, на мить зупинився, щоб віддихатись, і побіг далі.

І я побігла. Чимдуж, намагаючись якомога швидше відбігти від лісу, звідки може прилетіти чиясь стріла.

Я дісталася мосту і з полегшенням пригальмувала. Ну ось, задихалась! А раніше така відстань була на один зуб… Усе це — перевтома і голод, а ще попередня пробіжка…

Майже з усмішкою озирнулась і побачила недалеко від лісу двох хлопців.

Дуже схожих між собою. Двійнята. А значить, вони разом. За двісті метрів позаду. Дужчі, вищі за мене, міцніші… і небезпечніші.

Вони бігли, як видавалось, посміхаючись. Мені.

Я зірвалася з місця й одразу ж мало не впала на мокрому камінні. Вилаялась і чимдуж помчала далі.

Милосердя, як виявляється, карається. Якби не боялась знову забруднити руки кров’ю, полетіла б одразу за тим хлопцем, що попереду, і, в разі потреби, застрелила б. А так ні… чекала… пропускала…


Біг, біг, біг… Серце вистрибує з легень, у вухах — шум. Шум прибою, хвиль — чи то страх шепоче? У голові виринула давно призабута пісенька, яку співали, як страшилку, бешкетники в селах, лякаючи молодших дітей:

Біжи, убивце, біжи.

Хай на тім світі присняться тобі погані сни.

Біжи, пропащий, біжи.

Хай на тім світі у тебе не буде мети.

Я загарчала, намагаючись позбутись дурнуватих слів у голові.

Дурнуватих? А що, як мене зараз уб’ють, і я справді блукатиму іншим світом без мети і щастя?

— Я МАЮ МЕТУ! — закричала я собі. Лише собі. І вітер відніс мої слова разом із сильною хвилею, яка накрила мене з головою, примусивши трохи пригальмувати. Я озирнулась — переслідувачі не наздоганяли, але і не відставали. Може, вони не хочуть мене вбивати?

Але надія — зведена сестра наївності, як сказала колись Маїна.

І рідна мати дурості.

Що ж, зараз я була з нею цілком згідна, і перевіряти ті слова на своїй шкурі не збиралась.

Бігла так швидко, як могла. Чверть шляху, третина, половина…

Ще трохи, он вони — ворота, а перед ними — опущений розвідний міст…

Хлопчина переді мною саме прошмигнув ним до подвір’я школи.

Порятунок… близько…

З кожним хрипким видихом я все ж надіялась. Надіялась… надіялась…

Розвідний міст… близько… П’ятдесят метрів… сорок… тридцять… двадцять…

— А-А-А-А-А-А-А-А-А!

Так голосно я не кричала відтоді, коли Дана зламала мені руку. Навіть з Браздом собі такого крику не дозволяла. Сповненого болю, відчаю, якогось нелюдського, ненормального, божевільного розчарування!!!

Не знаю, чого було більше в тому воланні — болю чи злості на той клятий, несправедливий світ!

Стріла влучила мені в праву гомілку. Я впала. За два метри від розвідного мосту. І десь за п’ятнадцять — від брами. Встигла побачити, що за нею скупчились люди. Новачки, які вже не змагались, і просто чекали, хто ж іще прибіжить, і дарвенхардці. Кілька десятків.

І жоден з них мені не допоможе. Вони — тільки глядачі. Я ще не на території школи, зараз мене уб’ють, а їм буде байдуже. Скинуть у море.

Це усвідомлення раптом неймовірно сильно прояснило мій мозок.

Настільки, що я буквально відчула, як до мене добігають кривдники. Брати, яким зовсім необов’язково було в мене стріляти. Вони зробили це для задоволення. Аби показати себе перед величезною кількістю людей.

У мить болючого розуміння пізнався дивний спокій. За кілька секунд до того, як мене б наздогнала цілковита розправа, я різко крутнулась, вислизнувши з-під ще однієї стріли. Треба. Треба рухатись. І залишатися спокійною.

Що мені втрачати? Життя?

Чого варте життя убивці?

Біжи, убивце, біжи.

Я вже пропала. Але навіть пропасти можна красиво.

Висмикнула з ноги стрілу. Підвелась. Здавалось, навіть хвилі на мить перестали шуміти.

Стоять, двоє. Якісь аж радісні.

Садисти прокляті!

— Ого, а ти красива. Навіть коли брудна, — присвиснув один з них. Обоє засміялись.

— Вас двоє. Дайте мені тридцять секунд — і ми будемо на рівних.

Я не впізнала свого голосу. Чужий, якийсь аж надривний. Як у божевільної.

Їхній сміх став ще гучнішим.

— Маєш сорок, — мовив один з братів, який тримав у руках лук і стрілу на тятиві. Отже, стріляв він. Почав рахувати:

— Один, два, три…

Я випрямилась, а тоді почала розщіпати пасок на штанах. Близнюки округлили очі, але відлік продовжувався.

— …дев’ять, десять…

Нахилилась, стягнула паском праву ногу вище рани, під коліном.

— …двадцять, двадцять один, двадцять два…

Дістала з чобота ніж і відрізала зайвий шмат паска.

Повільно випросталась.

— …двадцять дев’ять… трид…

Він не встиг договорити. Я метнула ніж, який тримала в руці. Стрімко, сильно. Точно. Просто йому в горло.

Вчепившись у рукоятку, з-під якої потоком ринула кров, парубок, захлинаючись і божевільно витріщивши очі, зробив кілька кроків назад і впав з мосту в воду.

— ТИ!!! — озирнувся на мене інший, що перед тим безсило слідкував за братом.

— Я. Не. Просила. Більше. Часу, — мовила я, тримаючи його на прицілі. Миті, на яку той відволікся, вистачило, аби я змогла дістати з-за спини лук і покласти на тятиву стрілу. Говорила тремтячим від люті голосом, наголошуючи на кожному слові. — Всього тридцять секунд. Не знав, що не треба жаліти людину, яку зробив своїм ворогом?

Він потягнувся за ножем, але я вистрелила йому в руку.

— Це за підступність. Вам не обов’язково було в мене стріляти.

Я не знала, чому раптом стала такою красномовною. Але відчувала лють. Справжню, чисту. То не був праведний гнів, а — відверте бажання помсти.

То було бажання убити того, хто хотів убити мене.

Він закричав від болю.

— Я б дала тобі шанс зайти першим. І ми б обоє вчились у цій школі. Та я не дозволю людині, яка хотіла мене вбити, спати зі мною під одним дахом.

Я вистрілила знову. І цього разу остаточно.

Його тіло не впало у воду, а лишилось лежати перед розвідним мостом. Я поглянула в той бік, звідки прийшла, — на мості, не б’ючись між собою, а мовчки спостерігаючи, стояло аж шестеро. Вони не наважувались підійти близько.

Зробила крок у бік брами, вставши на розвідний міст зраненою ногою.

Було боляче, але я мусила. Мене ще в першій школі навчили, що треба йти, коли зранений, коли болить, коли нічого не хочеться.

Біжи, убивце, біжи.

Розділ З

Я поворушила пальцями на правій нозі. Чим ще славляться дарвенхардці, попри уміння убивати, — так це майстерністю лікувати. Чим там намастив мою ногу лікар, я достеменно не знала, бо навіть Ільяс не посвячував нас у такі секрети, та рана не боліла, не кровоточила і, здається, одразу ж почала загоюватись під шаром бинтів.

— Ти гарно стріляєш.

Я поглянула на того, хто говорив. Хлопець. Високий, худорлявий, з білявим волоссям, що після трьох днів боротьби за виживання нагадувало радше гніздо, та довгим гострим носом. Його блакитні очі дивились на мене уважно і, здається, весело.

Серйозно? Йому весело?

— Бачив виставу перед мостом? — сухо спитала я.

— Ні, я, на жаль, прибіг на кілька годин пізніше. Одна скажена дівка зарядила мені стрілою просто над коліном, — він трохи підвівся з койки, на якій сидів, і покрутився переді мною, демонструючи ліву ногу, туго обмотану бинтом від коліна до стегна. Все виглядало досить смішно, бо лікар не зняв з нього штани, а відрізав одну зі штанин, аби мати змогу дістатись до рани. З-під бинтів виглядала худа волохата нога.

А швидко він дійшов, ще й поранений! Не знаю, чи була б на таке здатна.

— Ти… це ти в мене стріляв тоді?

— Я.

Я пригадала невидимого супротивника в сутінках, в якого поцілила радше завдяки удачі.

— Ти теж стріляєш… непогано, — визнала ламаним голосом. Все не могла розговоритися. — Козел.

Хлопець засміявся. Його сміх пролунав у лазареті так дивно і неприродно, що дехто аж озирнувся. А довкола дійсно було чимало людей — кожного, хто добирався до школи живим, відсилали сюди, чи приносили. Мене притягли на ношах як пані. Пройшовши крізь браму, я зупинилась і не могла зрушити з місця. Впала б — але мені не дозволили цього зробити. Зловили попідруки, занесли до лазарету, підлікували і лишили на койці відпочивати, принісши води. Від такої турботи мене коробило. Втім, більше мене не займали, бо троє лікарів, що опікувались цим місцем, і без того мали багато роботи — саме в той день більшість дісталась до школи. Двоє-троє на годину. Часом — більше. І всіх лікували.

— Як тебе звуть, дикунко?

— Відвали, — буркнула я, і повернулась на інший бік. Спілкуватись не хотілось.

Учні доходили до школи ще майже тиждень. Останніми виявились ті, хто просто перечекав основний потік і вибрався з лісу майже неушкодженим, але страшенно голодним.

З майже півтисячі дійшла менше ніж половина.

* * *

Я пробула в лазареті три дні, моя рана майже цілком загоїлась. Це було чудом з чудес. При всій вправності Ільяса я не могла пригадати, аби хтось у Сколісі так швидко одужував після подібних уражень. І вже згодом я усвідомила — справа не тільки в лікарях. Просто для метеїв, хай навіть майбутніх сервусів, белати не давали таких якісних ліків, як для дарвенхардців.

За кожним з тих, хто вижив дорогою до школи, приходив окремий дарвенхардець. До того часу ніхто з новачків не покидав великого приміщення з холодними кам’яними стінами і високою стелею. На койках, яких, як не дивно, вистачало усім, відпочивали після дороги десятки хлопців і дівчат. Тих, хто прийшов раніше і був без сильних ушкоджень, уже забрали, тож з ними я не зустрілась. А багато хто лишився, як я, на кілька днів.

Нам нічого не пояснювали, а розмовляли хіба лікарі — та й то у справах. Не було ні привітальних промов, ні чогось подібного. Тричі на день приносили у великих баняках і роздавали голодній молоді їжу. В коридори виходити було суворо заборонено. Втім, був і плюс — душ з гарячою водою та туалети, до яких можна було втрапити через двері з самого лазарету.

Хоч як мені боліло, та на другий день перебування в Дарвенхарді я зрозуміла, що не можу більше бути вкрита кіркою бруду, крові та поту, і, взявши в одного з лікарів милиці та рушник, пішла до ванної. Там вкрай обережно знявши сорочку та стягнувши штани і нижню білизну так низько, як дозволяла перебинтована і страшенно ниюча нога, помилася просто в раковині. Тут було з два десятки душових, і я заздрила тим, хто мав змогу в них залізти. Мені ж лишалась широка кам’яна раковина, вода в якій текла тільки холодна. Але, якщо чесно, після усього пережитого, прохолода мене лякала вже чи не найменше.

Моє волосся трохи врятувало те, що воно під час мандрівки було заплетене в косу, а тому не дуже заплуталось. Проте часу, аби вимити з нього грудки землі та гілочки, пішло чимало.

Помившись, я вперше за останні дні відчула себе живою. Усе, що сталося — те сталося, і мертвих, бодай вдень, я лишила мертвими. Знала, що вони приходитимуть уночі, але так мені і треба.

Я й у Сколісі не була говіркою, а тут — тим паче не збиралась. На відміну від багатьох інших.

Лікарняна палата гула від безлічі голосів. Хлопці та дівчата знайомились, розмовляли, загравали одне з одним. Я намагалась їх зрозуміти, і якась частина мого єства була на це здатна. Людська природа потребує спілкування… Але ж хіба ми не перекреслили в собі людське, убиваючи інших задля того, щоб потрапити в це місце?..

До слова, ніхто особливо не намагався розговорити мене, хіба білявий хлопчина на ім’я Гал, якого я підстрелила в лісі. Він доволі швидко знайшов спільну мову з іншими нашими сусідами, і періодично щось мені казав чи підморгував, хоч я й не відповідала. Це викликало в нього сміх та інтерес, а в мене — глибоке роздратування.

Я мовчала, але слухала. Визначала в юрбі сміливіших, зухваліших… оптимістичніших.

По Гала прийшли за два дні — невисока коренаста жінка середнього віку. Він життєрадісно помахав мені на прощання, і дехто довкола засміявся. Я пирхнула.

Але коли хлопчина пішов, несподівано відчула себе самотньою. Хоч він і намагався раніше мене убити, та за час, проведений на сусідніх койках, я перестала відчувати до Гала ворожість.

— Підйом, лучнице, — мовив хтось наді мною на світанку третього дня. Голос був тихим, але власним. Я повільно розплющила очі, і мимоволі знову замружилась — сонце, що саме встало, заливало палату яскравим промінням. У цьому промінні, поряд з моєю постіллю, стояв високий чоловік. Трохи за сорок, з коротким каштановим волоссям, сивими скронями та світло-карими очима. Ніс — прямий, губи — тонкі. Високе чоло і гострі вилиці. Одягнений він був у чоботи до колін, шкіряні штани та полотняну сорочку — все, звісно ж, чорне. Сорочка мала довгі рукави, та я помітила, як з-під них видніються кутасті елементи татуювань на обох руках. За спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Дарвенхардці що, ніколи їх не знімають?

Я сіла, стиснувши зуби, аби не зойкнути. Ліки, які дали мені вчора ввечері, перестали діяти, і нога, що хоч і вже загоювалась, почала сильно боліти. Але чоловік дивився на мене незворушно і без краплі співчуття, а тому я не хотіла проявляти слабкість.

— Бери милиці, якщо тобі важко йти, і ходімо.

Спершу я хотіла спробувати пошкутильгати, але вчасно схаменулась — не вистачало ще впасти. Взяла милиці.

Ми вийшли з лазарету і пішли коридорами. Крило було західним, а галереї тут мали багато вікон, які виходили на той ліс, яким новачки прийшли до Дарвенхарду. До узбережжя вела вже знайома мені дорога — її було добре видно внизу, так само, як і берег. Сьогодні море було спокійним, і хвилі м’яко накочували на пісок. Вони були золотистими.

У мене в голові аж паморочилось від солоного повітря. Це було прекрасно.

Сивуватий чоловік нічого не говорив, а просто неспішно простував трохи попереду мене. Дорогою нам траплялись інші дарвенхардці, чоловіки та жінки. Усі — зі знаменитими дарвенхардськими луками на спинах. Я мимоволі пригадала шипи, які приховують ці луки, і як один з них свого часу був близько від моїх очей — в перший день мого навчання в Сколісі.

Дарвенхард був величезним. Ми навіть не покинули, наскільки я ще орієнтувалась у просторі, західної сторони замку, тільки піднялись на три поверхи вище. Мені було вкрай важко іти сходами — але я мусила. Піднімалась так довго, що, здавалось, уже настає вечір. Проте мій супроводжуючий не спішив і нічого не говорив, хоч і не допомагав, тож це трохи заспокоювало. Зрештою я впоралась.

Не усі коридори тут мали вікна, як і слід було очікувати. Один з них мав багато однакових дверей, куди й привів мене мовчазний чоловік. Він відчинив переді мною одні з них.

Там виявилась невелика кімната з маленьким вікном, одним ліжком та стільцем. На столі лежало кресало та стояла свічка, а на стільці — невелика миска. На підвіконні — залізний глек, мабуть, з водою. На ліжку було акуратно складено дві купки — одна з постіллю та рушником, інша — з моїм новим одягом. Зверху на ній лежали невеликі ножиці та гребінь. Більше в кімнаті нічого не було, кам’яну підлогу не встеляв навіть благенький килимок. Ставні на вікні були відчинені, але я припустила, що від холоду вони не надто захищають.

Келія.

— Як тебе звуть? — запитав мене чоловік, вперше заговоривши відтоді, як ми пішли з лазарету. Голос він мав приємний і низький. Чимось нагадав мені Ільясів, хоч і не мав того виразного, привабливого акценту, що був у сколіського лікаря.

— Ханна, — мовила я хрипко, але голосно. Він кивнув.

— Це буде твоя кімната, Ханно. Ким ти була до того, як потрапила в цю школу?

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями, — відповіла я, спершу засумнівавшись. Але як іще захистити інформацію про своє минуле? Чоловік якусь мить дивився на мене та нічого не говорив, і я вже, було, злякалась, що сказала щось не те, і за самовпевненість мене покарають.

Але ні.

— Правильно, Ханно. І хоч ти ще не дарвенхардка, але так відповідатимеш будь-кому, хто запитає. Моє ім’я — Ярий, і я буду твоїм наставником у Дарвенхарді. Кожен учень тут має свого вчителя, і якщо хтось інший і дасть тобі якийсь урок, то тільки якщо цього захочу я. У Дарвенхарді є правила, які ти вивчиш пізніше. Зараз головне, аби ти засвоїла: за старанність тебе чекатиме винагорода і продовження навчання в школі. За недбалість — покарання, за серйозний проступок — суворіша кара. За три серйозні порушення тебе чекає виключення. Зрозуміло?

— Так…

— Називай мене вчителем.

— Так, вчителю.

— От і добре. Я даю тобі тиждень на одужання, цього часу буде достатньо. Ти маєш самостійно ходити в лазарет по ліки для ноги, оскільки ночуватимеш тепер тут. Я пришлю одного зі старших учнів, аби він ознайомив тебе з усім навколо. За тиждень зустрічаємось у західній тренувальній залі на четвертому поверсі. Усе ясно?

— Так, вчителю.

— Одужуй, Ханно, — мовив він, і поки я думала, чи варто дякувати за побажання, вийшов.

Розділ 4

— Бачиш того чоловіка з рудою, майже сивою бородою? Це мій вчитель, його звуть Камерій. Він строгий, але доволі справедливий.

Оскільки вчителі та учні в Дарвенхарді їли одночасно і в одному залі з шістьма довгими столами, то знайти серед кількох сотень одягнених у чорне чоловіків і жінок саме того, на якого вказувала Мелана, виявилось непросто.

— Я не бачу, — визнала я трохи роздратовано.

— Другий стіл від нас, сидить чотирнадцятим від входу, обличчям до нас, — уточнила дівчина. Це роздратувало мене ще більше, але я постаралась це приховати. Хвилини за дві нарешті розгледіла Камерія. Він був старшим за мого вчителя і мав років шістдесят. І його борода та волосся до плечей вже були майже цілком сивими.

— Знайшла, — мовила радісно.

— Це важко, але ти маєш навчитися швидко знаходити свого вчителя серед усіх інших.

— А чому тут, — прикинула я на око, — чому… я думала, в Дарвенхарді навчається більше учнів.

— У цій залі — новобранці. Учні другого і третього року та їхні вчителі обідають в іншій. Було б надто тісно. Тут і без того забагато людей, бо ж новобранців супроводжують старші учні, як я тебе. Для цього доставили два столи.

— А є ще більша зала?

— Ні. Просто учнів після першого року зазвичай стає менше, — відповіла Мелана. Я поглянула на неї.

— Тобто? А що з ними стається?

— Різне. Хтось вмирає, когось виганяють… Хтось іде. Піти можна тільки на першому місяці навчання. Побачиш, багато хто не витримає. Тих, хто хоче піти пізніше, страчують за дезертирство, оскільки вони вже знають забагато. Але на самому початку… нікого не змушують тут навчатись.

— Що стається з тими, хто йде?

— Вертаються до своїх сімей.

— І підкорені також? — здивувалась я.

Мелана кивнула.

— Якщо ти не загинув дорогою до Дарвенхарду, і був з підкореного народу, тебе звільняють від служби сервуса. Можна вернутись додому. Це — величезна спокуса, але вона дається саме для того, щоб в цій школі залишились тільки ті, хто справді цього хоче і достойний.

— А чому підкореним взагалі дозволяють вступати до Дарвенхарду? Чому белати не проти?

Мелана якось дивно на мене поглянула і я прикусила язик.

— Про це тобі краще запитати у свого вчителя, Ханно. Не в учня.

— Ясно, — мовила я, хоч це і було неправдою.


Дарвенхард був справді величезним. А ще тут можна було виходити і гуляти островом, на якому височів замок. Він мав лишень один мур, крізь який можна було пройти двома брамами, перша з яких була з підйомним мостом, що вів на довгий кам’яний міст, яким усі й потрапляли до школи. І я зрозуміла причину цього після того, як ознайомилась із фортецею детальніше.

У замку мешкала десь тисяча дарвенхардців. Більшість з них була вчителями, проте їхня кількість щороку змінювалась — усе залежало від того, скільки учнів дійшло до школи дорогою, і скільки залишилось до кінця навчання. Ті дарвенхардці, які не мали учнів, складали собою осердя белатської армії. Вони й мешкали в Серці замку, як називали його тут, — п’яти великих вежах, з’єднаних між собою, найвищих на острові. Довкола Серця замку, відділеного величезним внутрішнім подвір’ям, яке радше нагадувало площу, вимощену каменем, була збудована інша частина замку, що й виконувала, в моєму розумінні, роль великого муру — вікна тут розташовувалися високо, стіни були крутими, каміння біля фундаменту зовні замку — гостре. Біля підніжжя деяких стін узагалі не було землі — тільки море. Зовнішня частина замку мала дванадцять веж, нижчих за ті, що складали Серце замку. В цій частині фортеці знаходились всі тренувальні зали, класи, бібліотеки Дарвенхарду, поштове крило, звідки відсилали за потребою голубів, господарські приміщення, конюшні і псарні, велика частина арсеналу школи та інше. Звідси було два виходи, якими могли користуватись і вчителі, і учні. Один з них вів до брами на міст. Інший, крізь великий сад, — до воріт, що вели на пристань. Попри всі мої уявлення, які я склала, дивлячись малою на похмурих небезпечних чужинців у чорному, Дарвенхард не був місцем, зануреним як не в тишу, то в крики болю, і більше нічого. Це була велика школа, в якій мешкало багато людей, яких треба було годувати. А ще ці люди вміли воювати не лише на суші, а й на морі.

До Дарвенхарду припливали кораблі з товарами та провіантом. Сушею їх майже ніколи не доставляли. Але навіть не Це здивувало мене найбільше — дарвенхардці мали неймовірної краси флот. Я ніколи не бачила до того кораблів, але час, проведений в цій школі, дозволив мені побачити безліч торгових суден, які пошарпало море і роки. Кораблі ж дарвенхардців були прекрасними. З чорними вітрилами та високими щоглами, менші за торговельні, вужчі та розраховані на те, аби долати море швидко і без зайвих зусиль. Я нарахувала двадцять таких вітрильників. На найвищій щоглі кожного розвівались два прапори. Вище був білий прапор з чорним колом, з якого проростали шипи, і яке нагадувало і сонце, і терня водночас. То був герб Циркути. На другому прапорі, червоному, був дарвенхардський знак — стилізована «Д», що нагадувала напнутий лук, з покладеною на тятиву стрілою.

На тих кораблях гребцями були злочинці з народів, яких називали в Циркуті підкореними. Метеї були одними з таких. Сотні засуджених чекали, коли будуть потрібними, в підземеллях Дарвенхарду. Це місце було не лише школою, а й в’язницею для рабів.

— Це — не найбільша частина флоту дарвенхардців, — розповідала Мелана. — Основні сили зосереджені в Белаті, центральній частині імперії. Адже столиця її також збудована на березі моря, проте іншого, не Південного, а Златоводного. Оскільки дарвенхардці — еліта армії, і не так їх вже й багато, то коли виникає термінова військова потреба і треба задіяти багато кораблів, вони пливуть на них разом із сервусами, оскільки кораблі тих повільніші. Буває, що ударна частина армії пересувається кораблями дарвенхардців, а решта наздоганяє сервуськими. Кораблі сервусів теж хороші, проте поступаються у швидкості та маневреності дарвенхардським.

Були запитання, які я не наважувалась ставити нікому. Наприклад, в якій частині Циркути ми знаходимось.

Як це не парадоксально, але ні в Сколісі, ні дорогою до Дарвенхарду, яка тривала сім тижнів, ніхто нам цього не пояснював. Проте я розуміла, що знаходжусь вже не там, де народилась. Ми їхали кіньми і здолали величезну відстань, рухаючись на північ.

У пошуках відповіді я вперше пішла до дарвенхардської бібліотеки.

Школа знаходилась біля самого кордону з центральною частиною Циркути, в Парфії. Не знаю, чому, але це вразило мене дуже сильно. Я вперше в житті покинула Метейський край. Тепер від нього мене відділяла велика частина Парфії і ще одна підкорена держава — Персеполь.

Але я могла б повернутись додому, якби захотіла. До кінця першого місяця навчання.

Ця думка не давала мені спати. Як і те, що якоїсь миті я усвідомила, що Всевлад здолав той самий шлях, що і я, аби потрапити до Дарвенхарду. І, попри все, він умів бути ніжним. Він слухав про те, що мене непокоїло, він врятував мене, коли я хотіла напасти на Маїну в день вигнання Вишени. Він був здатен співчувати попри те, через що пройшов. Він шкодував, коли мусив завдавати мені ударів батогом, він піклувався про мене. Але чи був здатен Всевлад любити? Раніше я вірила, що він до мене небайдужий, але тепер не знала, що і думати. Чи то він був особливим, чи я значно швидше розгубила свою чуттєвість, свої співчуття і вміння бути щирою? Відтоді, як забрали Вишену, я перестала бути такою, як раніше. Хоч тепер обіцянка знайти її і видавалась мені думками з якогось іншого життя. І я не знала вже, що з нею робити. Бо я тільки-но втрапила до Дарвенхарду. І вбивати інших вступників мене точно не Вишена змусила чи пам’ять про дружбу з нею, а я сама. Чи пам’ятатиму я про цю обіцянку за три роки, раз я вже стала іншою?

А Всевлад…

Тільки потрапивши до Дарвенхарду, я зрозуміла одну річ. Він довіряв мені.

Бо сказав, що був белатом, і розповів про свого товариша. Бразда. Хоча якби я десь бовкнула про це, і дізнався якийсь інший дарвенхардець, Всевлада неодмінно б покарали.

Він ризикував, довіряючи мені.

Чи здатен він був любити?

Чи вже зумів покохати метейку?

І чи здатна я кохати?

Чи умію насправді любити і цінувати? Його, мою сім’ю, Вишену? Чому я сумніваюсь в тому, що захочу її визволяти, шукати її дитину, коли прийде час?

Чому я роздумую на тим, чи повертатись мені додому і знову ставати метейкою?

Напевне, тому, чому я і прийшла до Дарвенхарду насправді.

Я перестаю бути метейкою.

Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями.

* * *

Я заздалегідь розшукала західну тренувальну залу на четвертому поверсі та без проблем знайшла її після сніданку у потрібний день. Рана на нозі вже загоїлась і не турбувала мене. Завдяки чудовій медицині дарвенхардців на шкірі не лишилось і сліду від ушкодження.

Ніщо більше не нагадувало мені про те, що сталось на мості. Ніщо, крім спогадів і пісеньки, що часом лунала в голові.

— Вчителю, — мовила я, зайшовши до зали. Вона була великою і яскраво освітленою, завдяки багатьом вікнам; з дерев’яною підлогою. І, на диво, безлюдною. Тільки Ярий стояв спиною до мене і дивився в одне з вікон. Ніякої зброї на стінах чи лав не було. Лише кілька круглих мішеней на протилежній стіні.

Але… як я могла таке подумати? Зброя була — лук на широкій спині Ярого.

— Як твоя нога? — запитав учитель не обертаючись. Я зупинилась на кілька кроків позаду нього, не наважуючись підійти ближче.

— Загоїлась.

— Добре, — мовив він і запитав без паузи: — Скажи мені, що ти відчувала, коли вбивала тих хлопців на мосту?

— Я… — я затнулась.

Ярий все так само стояв до мене спиною. Він мовчав очікуючи.

— Злість. Страх. Їх було двоє, а я… понад усе хотіла вижити, якщо чесно. І ще мені було шкода просто вмерти, не дійшовши кілька кроків до школи. І мене роздратувало те, що вони напали на мене вдвох.

— Чи відчуваєш ти провину?

— Я не знаю.

— Брехня.

Я зітхнула. Було моторошно про це говорити, але я усвідомлювала, що коли вчитель так прямо про щось запитує — треба відповідати.

— Я відчуваю жах від того, що забрала їхні життя. Це не просто провина.

— Уяви, що ти можеш все переграти. Чи вчинила б ти так само?

Я мить помовчала.

— Так.

Ярий постукав пальцями по підвіконню, а тоді повернувся до мене. Його обличчя було цілком спокійним.

— Я бачив тебе там, тому і обрав. Хоча за більш ніж двадцять років, що я є дарвенхардцем, я вибирав собі когось в учні лише двічі, і в обох випадках це були люди, які показали в собі щось таке, що справді відрізняло їх від інших. Мені сподобалось, як ти вчинила на мосту. Твої рішення були позбавлені паніки, а ще тебе не дезорієнтував біль. Крім того, ти добре стріляєш, краще за багатьох з тих, хто приходить сюди вперше. Часто вони чудово долають неживі мішені, але згодом не можуть поцілити в живу людину. Не через невміння, ні, а через емоції, — Ярий трохи схилив голову набік, розглядаючи мене. Примружився: — Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі. Ти маєш пам’ятати про це. Ти вмієш виживати. Це дуже добре. Та якщо дбатимеш лише про це, то перетворишся на тварину. Я цього не допущу. Я зроблю з тебе дарвенхардця. А ми уміємо виживати, вбивати, змагатися, холоднокровно і розумно мислити, боротися і підкорятися наказам. Останнє для тебе зараз — найважливіше. Ти дуже свавільна, хоч і намагаєшся з усіх сил це не показувати. Проте з нас двох наказувати має право тільки один — і це не ти. Зрозуміло?

— Так, вчителю, — мовила я слухняно.

— Але, окрім цього, ти маєш пам’ятати, що є ученицею вищої військової школи в імперії. А тому попри тих, хто вже став дарвенхардцем, усі інші мають виявляти до тебе повагу. Навіть белати. Навіть якщо ти була підкореною.

Його слова звучали фантастично і я дуже сподівалась, аби моє обличчя не виразило чогось зайвого.

— Добре, вчителю.

— А ще ти маєш право ставити мені будь-які запитання. Але вчись думати, перш ніж говорити, якщо досі цього не вмієш.

Якусь мить я мовчала, вирішуючи, чи варто одразу ж щось запитувати. Найперше, що мене хвилювало: чому метеям та іншим з підкорених народів дозволяють вчитись у Дарвенхарді? Але попередження Мелани все ще бриніло в моїй голові.

Тому я обрала інше запитання.

— Хто був вашими учнями? Ви сказали, що їх було двоє.

— Перший був давно, щойно я став дарвенхардцем і заслужив право навчати. Його кличуть Кушком і, якщо не помиляюсь, зараз він служить десь на півночі. Другого учня звуть Всевладом і він вчився тут якраз перед тобою.

Мені перехопило подих. Всевлад?

Може, слід було присмирити свою цікавість, але я не могла:

— Високий, з чорним хвилястим волоссям до плечей і чорними очима? Так виглядає Всевлад?

Брови Ярого вперше злетіли догори. Йому стало цікаво.

— Ти з ним знайома?

— Була колись, — сказала я, а тоді з жахом відчула, як щоки почервоніли. Звісно ж, Ярий це помітив.

— Зрозуміло. Світ дуже тісний, — мовив він зрештою. А тоді зняв зі спини лук і простягнув мені.

Я несміливо прийняла зброю.

— Ти отримаєш свій лук тільки тоді, коли заслужиш. До того часу навчатимешся з моїм. Такі правила. Тут немає навчальної зброї, а дарвенхардські луки робляться для кожного окремо, запасних не буває. Тобі не можна брати інший лук, що належить не твоєму вчителю, чи давати комусь мій. Ясно?

— Так.

Ярий зняв і так само віддав мені свій сагайдак. Як і лук, стріли були важчими за ті, якими користувалась раніше. Я пригадала, коли вперше взяла до рук зброю дарвенхардки — Маїни.

Ярий махнув рукою в бік мішеней.

— Ну, стріляй, — наказав.

Перша стріла зірвалась з тятиви і застрягла біля нижнього краю мішені.

— Овва, а Всевлад у свій перший раз влучив на три пальці вище, — мовив з ноткою іронії Ярий. А тоді підняв мою руку з луком на кілька сантиметрів вище.

Я труснула головою, відчувши роздратування і злість на себе.

Моя цікавість колись мене згубить.

Розділ 5

У мене в житті було багато страшного і поганого. Але той день, коли я вирішила не вертатись додому, був одним з найважчих і найгірших. Більше я не зможу звинувачувати інших у тому, що лишаюсь не з рідними. Ярий напередодні попередив мене, що я маю дати відповідь на світанку: або я забираюсь геть, або назавжди відмовляюсь від минулого, віддаючи своє життя службі в рядах дарвенхардців. Службі тим, хто тримає мій народ у страшному гонінні. Хто забирає дітей від батьків і робить з них військових. Хто вважає себе вищим за всіх інших, і кому я стану вірною до скону.

Белатам…

— Я залишаюсь.

Слова злетіли з уст і обпекли мені язик. Ярий кивнув.

Він виглядав задоволеним.

Навчання в Дарвенхарді було дуже своєрідним. Тут усі були водночас і покірними наказам, і вільними тоді, коли ніхто чітко не вимагав протилежного.

У Сколісі нас муштрували і вчили жити за годинами. Дарвенхард же учив дисципліні зовсім не так. За роки, проведені в попередніх школах, усі учні вже вміли прокидатись, коли треба, а тому ніякого передзвону вранці не було. Більше того, учні третього курсу мали по два вихідних на тиждень — і користалися правом покидати школу на цей час. Їм можна було брати коней зі школи. Такі привілеї мене шокували, та водночас ставало зрозумілим, що саме на останньому році навчання в школі виховували воїнів, рівних вчителям, а не рабів.

— Куди можна поїхати на два дні? Довкола ж суцільний ліс! — запитала якось Ярого. Тривав п’ятий місяць мого навчання і ми вже тиждень жили в лісі. Не вертаючись до школи навіть вночі. Ходили серед опалого підгнилого листя, Ярий учив мене полювати, замітати сліди і слухати ледь чутні звуки ночі. Стріляли, бились на мечах. Часом — врукопашну. Звичайно в порівнянні з його вміннями, мої були на досить низькому рівні, але чим більше часу минало, тим краще в мене виходило. Крок за кроком, тренування за тренуванням. Спочатку мені було якось незручно бути з ним аж настільки наодинці, але десь на третій день я несподівано для себе відчула, що мені комфортно поруч з цим чоловіком. Якась дивна довіра виникала між нами, чи що. До того ж, іноді ми просто розмовляли, а не бились, — годинами. А часом виникали ситуації, коли починали розуміти одне одного без слів.

А ще Ярий взяв із собою словник мови, назву якої навідріз відмовився мені повідомляти, та яку я зобов’язана була вивчити. Цей момент був найнуднішим за той тиждень, як і години, проведені за тим навчанням.

Тоді я усвідомила, чому дарвенхардці зазвичай виконують якесь завдання вдвох чи втрьох. Попри те, що кожен з них сам по собі був досконалим воїном, ще в школі нас привчали до вміння працювати з напарником. Учитель ставав першим, з ким ми через це проходили. Він вчив мене не боятись його, але поважати.

— Якщо їхати вздовж узбережжя, не занурюючись у ліс, то десь в чотирьох годинах від Дарвенхарду є доволі велике село, що називається Приморне. Там можна посидіти в таверні, випити вина чи пива. Взагалі, там є ще розваги, але їх більше полюбляють хлопці, — відповів Ярий.

— Чому так? — не зрозуміла я.

— Ну, ти маєш бути готовою до того, що прості юнаки, і навіть белати, побоюються дівчат, які навчаються у Дарвенхарді. А от повій звання учня Дарвенхарду не відлякує, а навіть приваблює. На третьому році навчання учням починають непогано платити.

— О, — мовила я ніяково. Ярий якось дивно на мене поглянув, але ні про що не спитав.

До слова сказати, він давав мені достатньо особистого простору, коли ми блукали в лісі. Коли я йшла до річки, неподалік якої ми зазвичай простували, купатись, переважно надвечір, він завжди лишався в таборі, начебто для того, щоб підтримати вогонь чи засмажити впольовану здобич, але насправді, звісно ж, і для того, аби я не соромилась роздягатись і спокійно хлюпалась у воді, скільки мені хотілось. А я робила це, аж поки геть не замерзала і ледь потім одягалась, бо руки від холоду переставали слухатись. Дні ставали все коротшими, а льоду на берегах річки — все більше.

Зрештою випав сніг.

— Завтра ми повертаємось до школи, — мовив Ярий надвечір восьмого дня нашої мандрівки. Я саме здирала шкурку з кроля, впольованого вдень. Мимоволі руки мої завмерли. Я поглянула на вчителя.

— Що ти відчуваєш з цього приводу? — спитав він, за звичкою випитуючи мене про емоції. Він завше так робив, і я вже звикла. За довгі місяці це майже не викликало незручності.

— Жаль.

— Чому?

— Я почуваюсь тут вільною.

— Дарвенхардець вільний завжди. Ти маєш прийняти це і позбутись неспокою. В засніженому лісі чи кайданах — ми завжди міркуємо однаково. Свобода — в нас самих. Накази не обмежують її, тобі не слід їх боятись. Покора не знищує твою волю, а спрямовує дії, щоб вони не суперечили завданням.

Така філософія викликала в мені суперечливі думки.

— Раз так, то чи закуєте ви мене в кайдани? — запитала я, намагаючись бути спокійною.

Ярий несподівано всміхнувся.

— Тебе це лякає?

— Так.

— Отже, закую. Одразу по поверненні в школу.

— Надовго?

— Доки не перестанеш їх боятись.

Я мовчки перетравлювала почуте. А тоді закінчила патрати кроля і почала зрізати з кісток м’ясо і нанизувати його на довгий залізний прутик, який два дні тому несподівано знайшла на березі одного зі струмків, і тепер ми використовували його для приготування їжі над вогнем. Ярий не дивився на мене, він задер голову і поглядом блукав пітьмою між верхівками дерев. Коли ставало темніше, очі вчителя починали легенько мерехтіти, і це мене захоплювало. Дарвенхардці бачили в темряві.

— Татуювання, що видніються у вас на руках… — почала я, поставивши м’ясо смажитись.

— Що з ними? — запитав він, не міняючи пози.

— Можна побачити їх повністю?

Ярий поглянув на мене, а тоді зняв куртку, що, як і моя, була підбита теплим хутром, і стягнув через голову сорочку. Я вперше побачила його без неї і від несподіванки широко розплющила очі. Не через тіло, ні, хоч воно було в нього дуже навіть гарне. Через ті тату.

Руни. Кутасті, вигадливі. Вони переплітались, утворюючи незвичний візерунок чорного кольору, і вкривали всі його груди, плечі та руки аж до зап’ясть. Я встала і обійшла вчителя, поглянувши на спину. На ній теж були візерунки, як на лопатках, так і на попереку. Деякі їх кутики заходили й на шию.

— Гадаю, час тобі дізнатися, що не всі дарвенхардці однакові, — мовив Ярий тихо і теж встав. Оголений до пояса, на морозі він не відчував дискомфорту. В нетривкому світлі вогнища, яке кидало на нього червоні відблиски, з узорами на тілі, що в якусь мить просто вливались в тіні, він виглядав надзвичайно привабливим. Я нервово ковтнула, сама такого не чекаючи. Хотілось торкнутись його, але я не наважувалась.

Нічого хорошого з цього не вийде.

— Що ви маєте на увазі? — мій голос виявився хрипким до невпізнаваності.

— Я не знаю, ким ти була до Дарвенхарду, і це мене взагалі не хвилює. Тому я розкажу тобі про те, про що не дуже добре знають підкорені, і що відомо усім белатам, а ти просто слухатимеш, навіть якщо тобі все відомо. Мені не потрібне твоє минуле, але я розповім тобі про своє, бо ти обов’язково ще зустрінеш когось, схожого на мене, за стінами школи. І муситимеш знати, що робити. Сідай. Навіть якщо ти була белаткою, але не належала до панівної верхівки, ти дізнаєшся дещо нове.

Я слухняно сіла.

Ярий знову одягнув сорочку і куртку, і я мимоволі полегшено видихнула. Дивитись на нього, не бачачи тату, було звичніше і спокійніше.

— Як ти знаєш, Циркута складається з дванадцяти частин. Головна зветься Белатою, це — серце імперії, з нього все починалось. Інші одинадцять — підвладні їй, підкорені держави. Серед белатів є заможні люди, а є — і з меншим достатком, але є ті, хто керує усім. Зараз їх дванадцять, і походять вони з Вищих Родів. Спершу їх було менше, але коли часом якась родина, що не входила до кола Вищих, провокувала підкорення нових земель і гідно очолювала цю справу, здобувала перемогу, то цю родину й ставили над завойованою державою, приймаючи до панівної верхівки. Представники Вищих, які входять до кола тих, хто керує не лише своєю частиною імперії, а й самим її осердям, організувались у Раду Величних. Таким Величним був мій батько. Я — старший його син і Спадкоємець. Влада в Раді передається від батька до старшого сина, і це здійснюється рівно за п’ять років після того, як син закінчить навчання в Дарвенхарді. Ми — єдині белати, які, пройшовши навчання в цій школі, можемо відмовитись від служби і зайняти своє місце в Раді. Мої тату — це символи мого роду. Їх наносять Спадкоємцю одразу ж, як закінчить Дарвенхард. Якщо ти була белаткою, то можеш впізнати деякі символи, але значення усіх знаємо тільки ми, Спадкоємці.

У мене голова пішла обертом від його слів. Не всі белати однакові? Є винятки? Є ті, хто може перестати бути дарвенхардцем?

— Але ж ви… ви закінчили Дарвенхард не п’ять років тому, — мовила я.

— Так. Але мало кому відомо, що Спадкоємець має право відмовитись покидати службу і передати право бути Величним наступному в роді, хто претендує на це місце. В моєму випадку таким був мій молодший брат. Він теж пройшов службу в Дарвенхарді. А потім зайняв місце мого батька. Про це знають тільки ті, хто належить до Величних, а також дарвенхардці. Іншим белатам про це знати не слід. Бережи цю таємницю, вона дуже важлива. Звичайний белат може щось запідозрити, побачивши тату, що визирають з-під моїх рукавів, але, зрештою, деякі дарвенхардці просто набивають собі різні візерунки, а тому тут непосвячений не знатиме, чи правий він, чи ні.

— Чому ви відмовились?

— А оце вже я тобі не розповідатиму, — мовив Ярий, спокійно, але наполегливо. Я опустила погляд, а він продовжував: — А тепер запам’ятай: слово Величного для тебе — більше, ніж закон. Для кожного з нас. Величні — обрані з-поміж усіх белатів. І для дарвенхардців їхні накази важливіші за все. Запам’ятала? Це надзвичайно важливо. Тільки під час зустрічі з Величним дарвенхардець схиляє голову в поклоні. Ні перед ким іншим.

— Добре, вчителю, — сказала я.

— Молодець. А тепер їж і лягай спати. Завтра нам іти увесь день, ми далеко відійшли від Дарвенхарду.

* * *

Коли ми вернулись до школи, я отримала вдосталь часу на роздуми над отриманою інформацією. Бо Ярий втілив свої слова в реальність — скував мої руки кайданами. Але це ще було не все.

Він закував мене в пута і посадив до в’язниці. Спершу я думала, що це якийсь жарт, а після довгого перебування в лісі ситуація викликала в мене паніку — вперше в Дарвенхарді. Мені навіть убивати не було так страшно, як опинитись у камері.

Камері, повній ув’язнених підкорених.

Зі скутими руками. В одязі учениці Дарвенхарду. Чорному, з сірою пов’язкою на плечі.

Я не наважилась благати, коли Ярий зачиняв за мною двері, що складались з товстелезних прутів. Він би не послухав. Але я вчепилась в ті прути з такою силою, що, здавалось, от-от вирву їх з кам’яної підлоги.

Не вирвала.

Ярий ледь торкнувся моєї щоки пальцями і пішов. Від жаху я не могла усвідомити, що це все означає.

У ту мить він точно не здавався мені привабливим.

Розділ 6

Коли я дивилась на них, то бачила в зморених обличчях кожного в’язня когось з минулого. Жіночі лиця, почорнілі від голоду і бруду, видавались мені обличчями Вишени, Купави, Ламії та інших дівчат зі Сколісу. Я намагалась і не розглядати їх, і водночас не могла стриматись — я мала переконатись, що тут немає тих, кого я знаю. Одного разу мені привиділось, що я бачу маму — я витріщилась на ту жінку так, що заболіли очі. Вона сахнулась від мене. Не мама, ні.

Я пополотніла.

У камері було близько двох десятків жінок та чоловіків. І таких камер тут було багато. Хтозна, може, в якійсь із тих, що далі по коридору, і є хтось з… з…

Я заплющувала очі, щоб не бачити їх. А вони мене боялись.

То було випробування для всіх. Мене годували краще, приносили їжу таку саму, як споживали інші учні в їдальні нагорі, тоді як в’язням давали смердячу кашу. Я відчувала їхні голодні погляди, хоч як піднімала на когось очі — він опускав голову долу. Я не сміла поділитись.

Хоч безмежно хотіла.

Якби ж то Ярий дав мені книжку чи щось, що відволікало б мене. Але ні, він не дав. Я сиділа, ходила камерою, спала на підлозі поряд з людьми з усіх кутків Циркути, яких привезли сюди чекати, коли чоловікам доведеться працювати на кораблях гребцями, а жінкам — коли їх викуплять торговці-белати, що приїздили сюди набирати рабів у Бактрію.

Вони тихо розмовляли, часом ледь чутно співали. За кілька днів чи то звикли до мене, чи просто зрозуміли, що і я тут не зі своєї волі. Мене спершу дивувало, чому вони не нападають на мене, чому не намагаються відібрати їжу чи просто якось нашкодити. Я майже не спала, я чекала чогось поганого, я… я очікувала, що мене покарають за все, що я накоїла.

Але не напали. Вони були зацьковані настільки, що боялись дивитись на мене і не говорили, хоч я була сама, скута кайданами з коротким ланцюгом, а вони — без ланцюгів, бо з камери не можна було вибратись, та ще переважали мене більшістю. Серед ув’язнених були люди з різних частин імперії; коли вони розмовляли, я відрізняла одну говірку від іншої, хоч і не могла достеменно сказати, хто звідки походить. Окрім двох людей, чоловіка і дружини.

Напевне, їм було трохи за тридцять, але виглядали вони на всі сімдесят. Кістляві, аж чорні, з запалими щоками й очима, — ледь живі. Вони мало розмовляли. Та з їхньої мови я зрозуміла, що переді мною — метеї. Сиві, не молоді і не старі, люди без долі та сенсу життя. Можливо, опинились тут, бо вкрали їжу чи заперечили панові. Або ще з будь-якої провини, яка навряд чи була важчою за котрусь мою, бодай одну із багатьох.

Спочатку я не могла на них дивитись. На них усіх. Переважно сиділа з напівзаплющеними очима, намагаючись слідкувати лишень, аби на мене ніхто не напав. Та ніхто й не намагався.

І десь за тиждень я прокинулась посеред ночі. Хтось тихо і тужливо співав пісню: про зелений ліс поряд із селом, про квіти, що вкривали узлісся. Про сонце, що пестить щоки, та хлопця, який цілує в уста. Я впізнала той голос — то співала жінка-метейка.

В її голосі було життя.

Але жити вона не намагалась. Боротись теж. Жоден з них. Тому вони не нападають. Не нападають тут, як не роблять цього і в селах, і містах, й усьому Метейському краї, і в усій Циркуті. Хоча їх більше.

Їх більше там, поряд з белатами і дарвенхардцями, поряд із сервусами, якими стали їхні діти. А вони не нападають. А вони не змагаються. Їх більше там, як більше тут, де я одна, закута і зморена чеканням, та настільки втомлена психологічно, що часом не можу навіть встати. Вони могли б дочекатись, коли я засну міцніше, бо ж щодень я справді ставала більш втомленою і розсіяною. Вони б могли спробувати примусити мене покликати на поміч, відчинити клітку, напасти на охоронців. Більшість доби ніхто за ними не спостерігав. Але вони не робили цього. Хоч їм і не було вже що втрачати.

Чому?

Страх.

Двадцять боялись однієї.

Як тут, так і там. Причина вже навіть не в белатах. У самих підкорених. Вони раби настільки, що вже й не думають про те, що можна бути вільними. Вони раби в своїх душах, серцях, у власних головах. Пани вже могли б нічого не робити з цими людьми.

Я ж не заподіювала їм нічого поганого. Але я бачила їхній страх переді мною.

Колись я була такою самою.

Але тоді, тієї ночі, почувши спів жінки, я вперше відчула разючу відмінність між нами. Хай я йду в пітьму, та я принаймні йду.

А вони — ні. Вони вже поховані. І навіть не ті, хто сидить за ґратами. А ті, хто пасе панських коней замість своїх. Хто вишиває сорочку господині, а не свою. Хто отримує удари нагайкою за надто голосний сміх, і знову покірно йде працювати.

Ярий… він знає, ким я була. Може, не те, що саме метейкою, але що підкореною — точно. Тому він посадив мене сюди. Він знає, хто я, чи те, ким була, він настільки гарно розуміє мене, що вчить ламати страх перед кайданами, посадивши серед тих, хто про це й не думає.

Він кував з мене зброю. А будь-який метал перед тим, як стане вістрям стріли, потрапляє у вогонь і плавиться. Опісля твердіє.

Він вкинув мене у вогонь, щоб я стала іншою.

Не кращою. Сильнішою.

* * *

Я просиділа в тій в’язниці десять днів, перш ніж Ярий нарешті спустився, щоб на мене поглянути. І коли ми зустрілись, я знала, що виглядаю спокійною. Я вже не хапалась за пруття клітки. Знала, що та не робить мене переможеною. Бар’єр подолала, учителя зрозуміла.

Найбільше в житті я тепер хотіла вибратися з того смороду і голоду, і помитись. У підземеллях водились блохи та інша мерзота, від якої все моє тіло почервоніло і свербіло.

Вчитель зупинився перед ґратами.

— Я вже думала, ви ніколи по мене не прийдете, — мовила я тихо і злісно.

— А хіба тобі тут погано? — спитав він з легкою посмішкою. Але погляд його лишався холодним і зосередженим.

— Мені недобре будь-де, але тут ще й блохи. Випустіть мене. І зніміть нарешті окови.

— Впевнена?

— Так.

Я говорила наказовим тоном і це явно його розважало. В камері ніхто не дихав.

Ярий витягнув з кишені велику в’язку ключів і випустив мене. Тоді знову зачинив клітку.

Ми мовчки йшли коридором якийсь час. Я швидко крокувала попереду. Тіло, що звикло бути в русі, хотіло повернутись до звичного порядку від скніння на одному місці. Зрештою піднялись сходами нагору, минувши тюремну варту, і опинились у внутрішньому дворі. Я вперше за десять днів побачила білий світ, бо в камері було таке вузьке вікно, що крізь нього проникав всього один-єдиний промінь на світанку.

— Ти так боялась, що навіть не подумала сказати мені, що не хочеш сидіти у в’язниці.

— Бо ви вчите мене покорі, — буркнула я, навіть не дивлячись на нього, і йшла далі. Внутрішньою площею ходили учні та дарвенхардці. Я помічала на собі зацікавлені погляди. Ще б пак — брудна, зла, десять днів не розчісувалась і не вмивалась; все в тому самому одязі, що мандрувала лісом.

— Так. А ще я вчу тебе мудрості. Сьогодні ти сказала, що хочеш вийти — і я тебе випустив. І вчинив би так в ту саму мить, коли зачинив камеру. Але ти боялась про це сказати. Ти боялась, — мовив Ярий і, раптом схопивши мене за плече, притиснув до стіни. Я важко дихала, дивлячись на нього знизу вгору. Він був вищий за мене десь на голову, майже так само, як і Всевлад. Я відчувала таке роздратування, що аж тремтіла.

— Дарвенхардці виконують накази не тому, що бояться. В цю школу нікого не заганяють силою. Це — вибір, свідомий і незалежний. Ти його зробила. Ти вибрала Дарвенхард, а значить, обрала службу белатам.

— Якщо не страх, то що має мною керувати? — прошипіла я, вчепившись у його руку. Ярий тиснув мені на ключицю, завдаючи болю. Він нахилився так, що наші очі опинились дуже близько одне до одного.

— Вірність, — прошепотів він, а тоді труснув мене так, що я від несподіванки вдарилась потилицею об кам’яну стіну.

В очах замерехтіло від болю. Я була втомлена і роздратована, і не чекала цього.

Але роки і дурнувата вдача беруть своє.

Вірність потрібно заслужити, так само, як і повагу.

Я вдарила його. Сильно, не стримуючи себе. Вперше не боячись, не будучи впевненою в тому, що не зможу завдати йому шкоди. Я просто хотіла зробити йому боляче. Вдарила лівою рукою, затиснутою в кулак до хрускоту пальців. І вчитель або ж не чекав цього, або просто був впевнений в тому, що я, як завше, буду трохи скута. Боятимусь. Не сподіватимусь на перемогу.

Та десять днів у підземеллі з підкореними довели мене не лише до спокою. До шалу.

Я вцілила, як і хотіла. Ярому в праву вилицю. Його голова метнулась вбік і він трохи розтиснув пальці в мене на плечі. Цього було досить — я відштовхнула чоловіка від себе, а тоді спробувала довершити справу, влучивши супротивнику ногою в сонячне сплетіння. Та Ярий, вмить оговтавшись від несподіваного нападу, схопив мене за литку і, продовживши силу удару, запустив мною просто в землю. Я впала, а тоді одразу ж перевернулась на спину і стрімко підвелась. Роздратовано здерла з себе куртку — надворі стояв мороз, але мені було жарко.

А ще куртка заважала рухатись.

Ярий стояв і спокійно дивився на мене. Натомість усі, хто до того займався на подвір’ї своїми справами, витріщились на нас.

— Десять днів з підкореними у в’язниці! — прогарчала я, встаючи в бойову стійку.

— Ти не протестувала, — мовив Ярий тихо.

Я знову напала. Ефектно, з розбігу хотіла влучити йому в голову ногою, але отримала удар у бік. Відскочила і зайняла оборонну позицію, бо в бою противник знову б ударив у такій ситуації, і я цього чекала. Але Ярий не бив. Він знову зупинився.

Він бавився зі мною.

А я вкотре наскочила на нього. І знову він був швидшим.

— Дістанеш мене ще бодай раз — і, може, я повірю в серйозність твоїх намірів, — сказав чоловік.

Бій був довгим і зібрав чимало глядачів. Не щодня учениця нападає на свого вчителя, та ще й за такої кількості народу. Я напосідала і щоразу Ярий уміло перехоплював мене, наче знущаючись. Привселюдно повчаючи. І хоч я була слабшою та не такою граційною, як він, та від цього розпалялась іще більше. Зрештою він схопив мене ззаду, заключивши в кільце своїх сильнющих рук, а тоді шарпнув, спіймавши за зап’ястя, і завів їх мені за спину. Я завмерла. Холодне повітря роздирало легені.

— Здавайся, Ханно. На сьогодні досить, — мовив Ярий. Чи не вперше його голос видався мені втомленим.

Дихала так важко, що, здавалось, нутрощі от-от не витримають перенавантаження. Несподівано для себе помітила серед дарвенхардців, які оточили нас колом, знайоме лице. Та очі сльозились, і я засумнівалась, чи все так, як здається.

Не може бути…

Я ледь повернула до Ярого голову.

— Це наказ?

Він похитав головою.

І я таки влучила йому в підборіддя. Своїм чолом.

Вивихнувши при цьому собі одну з рук, які він стискав.

Розділ 7

Мені було погано. Почувалась безмежно втомленою і розбитою після бійки з вчителем, якій передували паскудні обставини. Найгіршим був мій емоційний стан, як не дивно. Руку вправили і, хоч вона й продовжувала боліти, та все ж той біль був терпимим. Перш ніж я дала лікарю перев’язати свою потерпілу кінцівку і прибинтувати її до тіла, щоб знерухомити, я вперлась і домоглась таки права спершу прийняти душ. Стояла під потоком гарячої води, відчуваючи як щойно підлікованою правицею, яка безвольно звисала вниз, бігають болючі мурахи. М’язи розслаблялись. Але мені не стало краще на серці. Я помилась спеціальним милом, від якого повиздихали всі блохи, одяглась у сорочку за коліна, бо більше ні з чим однією рукою б не впоралась, дала лікарю перебинтувати пошкоджену кисть і пішла до своєї кімнати, одягнувши важкі шкіряні чоботи просто на босі ноги. Зайшовши в кімнату, роззулась і безсило впала на ліжко, з трудом вкрившись ковдрою. Не одразу вдалось провалитись у важкий сон.

Мені здавалось, що я пережила грозу, а тепер мене чекає буря. Не могла викинути з голови бідолах у підземеллях і того, наскільки змінило мене життя.

Був обід, коли заснула, а надвечір крізь сон я раптом почула, як прочинилися двері кімнати. Подумала, що то Ярий, і трохи злісно пробурмотіла:

— Що, скучили вже, вчителю?

— Скучив, — пролунала відповідь. Голос не належав Ярому. Низький, бархатистий, з виразним акцентом.

Я сіла на ліжку так різко, що аж в голові бемкнуло. Мабуть, то мізки вдарились об череп — подумалось мимохідь.

Вперше з часу мого перебування в Дарвенхарді груди сповнила безмежна, тиха радість.

У кімнаті стояв Ільяс. Ми не бачились півроку, а не розмовляли ще більше, але здавалось — минула вічність.

— Не вставай, — мовив він тихо, коли я смикнулась йому назустріч.

— Тоді ви сідайте, — пробурмотіла я, не в змозі приховати радість. Сама від себе такого не чекала. — Мені здалось, що я побачила вас у натовпі, але я… ну, була трохи зайнята.

— Я помітив, — мовив Ільяс, уважно дивлячись мені в обличчя. Наче шукав у ньому щось. Що саме? — Як твоя рука?

Підійшов і сів поряд зі мною на ліжко.

— Бувало й гірше, — відповіла я. — Ви ще, може, не забули?

— Такі травми, як отримувала ти, жоден лікар би не забув. У принципі, я не здивований, що й сьогодні ти викрутилась із ситуації, завдавши собі ж шкоди. Ханно…

— Що?

Він виглядав якимось сумним. Хоча він завжди був трохи таким. Ільяс…

Він же також учився у Дарвенхарді. І зберіг здатність бути милосердним. Як?

Я намагалась про це не думати.

— Як тобі тут? Ти не повернулась додому, як я розумію.

— Ну, я щойно десять днів просиділа у в’язниці з двадцятьма напівживими підкореними, а ще дорогою до школи вбила трьох людей. А так нормально, дякую, — мовила я так життєрадісно, що це злякало нас обох.

— Я говорив тобі…

— Я знаю.

Якусь мить ми мовчали.

— Ви теж не повернулись додому, коли був шанс. Чому?

— Тому ж, чому й ти. І тому ж, чому тебе випустив з в’язниці Ярий. Ми з ним розмовляли сьогодні. З усіх учнів він обрав саме тебе, що мене зовсім не дивує. Тобі пощастило. Він хороший вчитель.

— Я помітила, — мовила я трохи з образою. — Ви розповіли йому, де ми бачились раніше?

— Ні. Просто, що знаю тебе.

— І що він сказав про мене?

— Що ти дурнувата, але відважна. Я і в Сколісі це знав, тому Ярий не відкрив мені нічого нового. Але якби ти просто так здалась сьогодні, то розчарувала б його.

— А вас?

Ільяс промовчав, і я спитала:

— Що ви тут робите?

— Виконував роль посланця. Лист від Маїни керівництву, і навпаки. Часом доводиться, коли йдеться про важливий документ, — мовив він, а тоді раптом дав відповідь на моє попереднє запитання: — Ти не розчаруєш мене, що б не зробила.

Я відчула зніяковіння від його слів. І водночас щось тепле ворухнулось у грудях, що давно замерзло. Несподівано навіть тут, у Дарвенхарді, я зустріла людину, яка пам’ятала мене справжню.

Придивилась і зауважила, що в його чорному волоссі з’явилось кілька сивих волосин.

— До речі, тепер ти можеш називати мене на «ти». Я більше не твій вчитель. За два роки ми станемо рівними, — сказав Ільяс і поправив ковдру, що сповзла в мене з плеча з перев’язаною рукою.

Я відкрила рот, аби щось сказати — і не змогла. В горлі утворився клубок, що заважав говорити. Чоловік сидів і дивився на мене своїми вражаюче-синіми очима — сумно і водночас якось ніжно. Не так, як Всевлад колись, бо в тому погляді завжди вирувала не лише ніжність, а й пристрасть. А Ільяс… я не знала навіть, хто він. Учитель? Колишній підкорений? Дарвенхардець? Лікар? Людина?.. Але його погляд був добрим. Це було нонсенсом у цьому світі, зітканому з жорстокості, покори і наказів. Добрий дарвенхардець? Невже це можливо?

Та… хіба в житті лишилось щось однозначно хороше чи зле? Після всього, що я накоїла, чи стала я справді злою? Чи лишилась по-несправжньому доброю? Чи не була такою ніколи?

— Я теж за вами скучила, — мовила я тихо. Зігнорувала його останні слова, бо так мені було простіше.

Він не забрав руку з мого плеча після того, як поправив ковдру. І я торкнулась її своєю. Пальцями пройшло тепло. Його рука була засмаглішою за мою навіть пізньої осені.

Він не відсторонився і руки не прибрав. Я провела пальцями лівиці по його зап’ястку, вище, просуваючись передпліччям до плеча. Трохи нахилилась вперед, не вірячи в те, що роблю, і не в змозі зупинитись. Він був тут, біля мене, живий, теплий; чоловік, що не покидав жодного разу в дні, коли я майже помирала, коли практично не була людиною, і — собою… Ільяс не побоявся показати те, яким лишився навіть після багатьох років, коли його заганяли під ярмо наказу, як зараз чинили зі мною. І мені хотілось наблизитись до нього.

Не відводячи погляду від синіх очей, ледь провела пальцями по його щоці. Здавалось, в його очах зосередився в ту мить увесь мій світ. Він, як і той, інший, довіряв мені, бо розповів, ким був до того, як став довічним слугою белатів. Він, як і той, інший, не був до мене байдужим.

Ільяс прихилився обличчям до моєї руки. І тоді я встала на ліжку на коліна та поцілувала його. Заплющила очі.

Несміливо, так, наче то був мій перший поцілунок. А він, якщо подумати, і був першим для нової Ханни. Мав смак і запах польових трав.

Ільяс поцілував мене у відповідь і я відчула, що по моїх щоках течуть сльози. Це не були сльози ні щастя, ні горя. Можливо, полегшення. А може, я вперше за дуже довгий час розслабилась. Я не кохала його. Довіряла.

Обережно, аби не зачепити мою пошкоджену руку, Ільяс обійняв мене за талію і посадив собі на коліна. Тоді трохи відхилився, облишивши мої вуста.

Я не хотіла розплющувати очі. Прошепотіла це вголос.

— Не розплющуй, — тихо мовив він.

Хіба може одна людина так розуміти іншу? Він міг. Завжди міг.

Ільяс пестив моє волосся, цілував повіки, щоки і губи. Цілував пальці на моїй лівій руці і ніжно водив своїми, окреслюючи контур моїх ключиць.

Насправді він робив саме те, чого я хотіла. Просто був поруч. Ніжно, терпляче. Як раніше.

Але й зовсім по-іншому. Тоді я була зі Всевладом, і він знав про це. А ще тоді він був учителем і не мав би на це права.

Тепер мав, і беріг мій спокій. Став світлим днем між грозою та штормом. Днем, сповненим сонця, смаком літа і степом посеред вкритого кригою острова.

Зрештою він знову вклав мене в ліжко і сидів поруч, тримаючи за руку, поки я, все ще втомлена після в’язниці та бійки з Ярим, не заснула.

А коли прокинулась вранці, то уже поїхав.

* * *

Луки та стріли дарвенхардці робили цілком металевими, зі спеціальних сплавів. І чим довше я використовувала зброю Ярого під час тренувань, тим легше мені було її тримати, тятива перестала сікти пальці, а ремінець від сагайдака — натирати плечі. Лук було зроблено з металу, що водночас нагадував і дерево — своєю гнучкістю. Всередині нього було встановлено дивовижний механізм, який керував двома довгими шипами, що вихоплювались по краях лука при нескладній комбінації натисків на спеціальне місце в його центрі. Крім того, змінивши комбінацію пальців на центральній частині лука і натискаючи ними в іншій, складнішій послідовності, можна було зробити так, що пообіч лука, на тій частині, що дивилась у вічі ворогу, трохи на відстані від шипів, з’являлись два леза, що дугою зменшувались до центру, стаючи тупішими в близькості до руки дарвенхардця, та завершуючись невеликими, тонкими, але шорсткими, хоч і не гострими виступами — аби рука не зслизала і не ранилась об власну зброю. Побачивши таку дивовижу, я мимоволі подумала, що луки дарвенхардців нагадують музичні інструменти неймовірної складності. Леза помагали при бійці з ворогом, озброєним мечем, але доки я навчилась ними користуватись, багато разів різала собі руки. Не дивно, що я раніше не бачила цієї особливості зброї у дарвенхардців — Ярий пояснив, що застосовувати її слід тільки в бою зі справді сильним ворогом, а показувати перед слабшими взагалі не заведено.

У ті дні вчитель вперше дав мені скуштувати напій, який назвав «трунком сили». Попри дивну назву напій шкоди мені не завдав, а навпаки — допоміг, як це не дивно, стати сильнішою. Точніше — не послабшати після здобуття перших серйозних успіхів.

Ось чому дарвенхардці постійно перебували в ідеальній фізичній формі. Коли учні досягали нового результату, кращого за попередній, їх пригощали «трунком сили» — і він наче закріпляв здобуте вміння, вводячи його в нормальний, постійний стан. Після цього легше було рухатися далі. Не просто — але легше. А відчуття сили, що зростала, п’янило. Дивне вариво навіть зір і слух робило кращими, ніж у простих людей. Я почала бачити в темряві, що водночас і лякало, і захоплювало до запаморочення. Швидкість, досягнута одного разу, ставала звичною, і хотілось рухатись іще стрімкіше. Удар, завданий з чималою силою, ставав легшим для тіла, і можна було бити ще сильніше.

Це вражало.

Ярий вчив мене варити відвари з трав, раніше мною не бачених. Ті трави привозили до Дарвенхарду з усіх куточків Циркути. Він навчав лікувати людей та тварин, розуміти поведінку усіх — від зайця до найзаможнішого белата. З Ярим я вперше опинилась у Приморному — ще не маючи права на самостійну подорож туди, бо було це на другому році навчання. Ми сиділи там просто на вулиці й обговорювали людей, які йшли, хто куди, стояли чи щось робили. Я вчилася читати по губам.

Я дізнавалась багато нового і дещо забувала. Дивовижний напій робив мене сильнішою і я помітила, що починаю думати як дарвенхардець, який знає про свою перевагу над іншими, необдарованими високими можливостями, людьми. Ярий учив мене, скажімо, лікувати переломи — і то були справжні скалічені кінцівки живих підкорених. А я, перебувши з ними разом у в’язниці та раз і назавжди зрозумівши нашу відмінність, та ще почуваючись емоційно піднесено від своєї міці, — переставала відчувати жалість. Просто робила, що було треба, не зважаючи на зойки чи прохання. Училась загоювати переломи і водночас починала розуміти, як їх завдати, схоплювала, де людині боліло найбільше, чого вона боялась понад усе.

Часом ми розмовляли тією мовою, назву якої Ярий пообіцяв повідомити мені перед закінченням навчання. Я не розуміла, чому так, але відчувала, що за всім цим криється щось значно більше.

А ще, наслідуючи Ярого, я почала зав’язувати на голову, впоперек чола, шкіряну стрічку з символами, значення яких він пояснював мені поступово. В основному ті символи означали значення на кшталт «холодний розум» чи «ясність рішень» — тобто те, що було притаманне дарвенхардцям.

Дні летіли стрімко і, визнаю, захоплююче.

Я вирішила стати дарвенхардкою, відчуваючи до них ненависть. Але чим ближче було до закінчення навчання і чим краще я розуміла те, чому дарвенхардці чинять так чи інакше, тим більше в мене виникало до них поваги.

І дивної вірності. Я не забула, ким була, але вода камінь точить. Я вперше в житті перестала боятись будь-чого, і не завдяки минулому, а завдяки Ярому. Навчилась поважати себе. І розуміти. Пізнала спокій і холодну розсудливість.

На третьому курсі пройшла практику в Еліті Персеполю — сама обрала школу белатів. Частково з цікавості. Почасти — бо не хотіла в Сколіс, у жоден з них, ні в метейський, ні будь-який інший, де навчались діти підкорених.

Однієї такої школи мені цілком вистачило.

Я не хотіла більше вертатись до метеїв.

І з кожним днем все більше не боялась стати дарвенхардкою.

Розділ 8

Зорі видавались краплинами роси, що замерзли на темній тканині неба. Дихалось легко і гарно, повітря було кришталево чистим і холодним — наближалась зима, це відчувалось навіть тут, біля Східного краю імперії, куди морози добирались не так швидко, як на продуту вітрами пустельну північ чи в дикі гори півдня.

Йшов п’ятий місяць моєї служби. І другий — на цьому місці.

За спиною — стальний лук зі смертоносними шипами та лезами, захованими всередині, та сагайдак з чорними стрілами. На плечах — теплий плащ, підбитий хутром.

Я стояла на мурі Східного замку Норта Циркутського — сина нинішнього Величного Белати, Батаря. Норт, звісно ж, був дарвенхардцем, і ще відбував службу в іншому місці, та до дня, коли він мав зайняти місце батька, лишилось кілька тижнів, і родовий замок готувався до святкувань. Звичайно ж, основна їх частина пройде в Медії — столиці Белати. Але потім новий Величний приїде до Східного замку, де відбудеться його весілля з донькою іншого володаря Циркути.

Східний замок було збудовано на скелястому, похмурому пагорбі, біля підніжжя якого розкинулось одне з найбільших міст Белати — Орієн. Високі шпилі його пронизували зоряне небо, нагадуючи зуби.

Більшість белатских міст мали гостру, кутасту архітектуру. Будинки переважно будували або білі, або ж чорні — і значно рідше траплявся сірий камінь, та ніколи — кольоровий. Сірими були хіба халупи підкорених, з яких складались значні приміські райони Орієна.

Я почула ледь чутні кроки позаду себе. Дарвенхардець. Тільки ми чуємо кроки одне одного, для інших людей вони занадто тихі.

— Ведане? — запитала тихо, не повертаючи голови. Більше нікого не могло бути на мурі о цій порі.

— Тобі лист, Ханно.

Я повернулась до нього, відводячи погляд від чорних шпилів. Срібнобородий Ведан підійшов і зупинився біля мене. Його лиса голова видавалась білосніжною в світлі зір. Чоловік простягнув мені сувій.

— Чому його принесли серед ночі? — запитала я, приймаючи лист. Звично перевірила, чи не пошкоджена і не підроблена печатка, що належала керівництву в Дарвенхарді, і тоді ж зламала її, розгортаючи послання.

— Гонець щойно прибув.

— Зрозуміло. Дякую.

Я пробігла листа очима. Мені не треба було запалювати світло, аби бачити, що там написано.

— Якісь новини? — запитав Ведан, хоч ми обоє знали — я можу й не відповідати. Та причин для цього не було, лист не був секретним.

— Мене переводять, — мовила я неохоче, відчуваючи роздратування. Мені подобався Східний замок та Орієн, їхати не хотілось. Лист виявився неприємною несподіванкою.

— Куди?

— У Метейський край, на кордон з Диким краєм.

— Це нагадує заслання, — сказав повагавшись Ведан, озвучивши й мою думку. Та чоловік явно не засмутився — не було чого, власне. Ми надто мало одне одного знаємо.

— Простий перевід. Може чекати кожного з нас.

— Звичайно, Ханно.

В його голосі пролунали нотки примирення.

Я не відповіла, і Ведан пішов собі. А я лишилась стояти на стіні. І дивилась на зорі, почуваючи злість, а не трепет перед незворушною красою.

Мене відсилали в глушину.

* * *

— Патрійська. Мова, яку ти вивчила, називається патрійською, — мовив тихо Ярий. Нас чекало придушення повстання в одній з північних частин Циркути. То було моє перше завдання після отримання свого лука та прийняття присяги в столиці Белати. Вчитель поїхав зі мною. Усього нас було десять — величезна кількість дарвенхардців, як на маленьке село, куди ми прямували.

— Я ніколи не чула цієї назви.

— Ти й не могла. Ця назва заборонена і її не вживає ніхто, крім Величних та ще дарвенхардців, бо нас було створено для боротьби з тими, хто пам’ятає подібні мови чи культури. Патрія була завойована багато століть тому, і донині вважається найнепокірнішою землею в Циркуті. Тому цю частину перейменували, і саме після її завоювання по всій імперії заборонили вживання будь-якої іншої мови, окрім белатської. Хочеш знищити народ, лишити його без суті, — убий насамперед його мову. Спів матері дитині. Присяги наречених. Пісні в полі чи байки при вогні… — Ярий на мить замружився, ніби згадуючи те, чого насправді не міг пам’ятати. — Тим, хто не слухався, виривали язики. Сім’ям, родам. Іноді — цілим поселенням. Знадобилось двісті років, аби люди перестали боротись, навіть підкорені. Особливо на колишніх землях Патрії. Але навіть зараз часом хтось згадує… і ми їх караємо.

— Ми… вирвемо їм язики? — запитала я, намагаючись, аби мій голос звучав спокійно. Я ніколи не була надто емоційною, але на те, аби вдосконалити це вміння, пішло багато років.

— Ми заберемо їхні життя, — мовив просто Ярий і мене кинуло в жар.

Повстання, як такого, навіть не було. Просто якийсь дурень понаписував на більшості хат у селі прокльони на адресу белатів. Патрійською.

Я була певна, що більшість жителів навіть не розуміли, що ті символи означають.

Ми приїхали вночі, як тіні, як чорні ворони з довгими, важкими крильми, які мали гострі шипи по краях… Я була єдиним новачком серед інших дарвенхардців, і відчувала їхні погляди… Наче не відверті, наче приховані. Та в них ясно читалось — убивай, або уб’ємо. Вірність має бути доведена.

Ярий майже не лишав мене… майже, бо теж мав роботу. Я не знала, чи захистив би він мене, якби не наважилась убити людей, в чию домівку увірвалась, коли вони саме лягали спати… Молоді батьки та донечка. Чи сам би вбив усіх нас?

Я зупинилась перед ними, звівши стрілу, покладену на лук. Мить на самоті з чужими, відчайдушно наляканими людьми… Зустріч поглядом з батьком, що стискав у руках кочергу, дружиною у нього за спиною, що притискала до себе дитину…

Позаду я вже чула кроки. Я знала, що за ними буде.

На секунду опустила лук. А тоді вістрям стріли вказала на дівчинку і — на куток під ліжком. Кочерга в руках незнайомого чоловіка ледь опустилась. А жінка мимоволі зойкнула — не вірячи своїм очам. На них виступили сльози.

А тоді заштовхала малу під ліжко, надірваним шепотом наказавши не рухатись і не дивитись. Я сподівалась, що та послухається.

Саме опустила зброю, як до хатини за мною увійшов Ярий. Він важко дихав, і в ту мить я не впізнала його, свого вчителя. Того, кого поважала і кому, на відміну від белатів та дарвенхардців, і точно метеїв, була вірною… Кого, здається, я встигла полюбити… В чиєму обличчі не побачила більше нічого знайомого. Переді мною стояв убивця. І я стала такою самою.

Ярий окинув поглядом два тіла на підлозі зі стрілами в грудях — і просто вийшов та пішов далі, не поставивши запитань. А я вибігла за ним, намагаючись не озиратись у той бік, де в кутку кімнати, під ліжком, закинутим нашвидкуруч ковдрою, жевріло налякане життя. І тільки подумки просила зорі, як робила це вже колись давно, коли боялась, що убила Вишену, аби дитина мовчала, поки ми не підемо з села. Аби не вийшла. Аби не ворушилась.

Потім довго не могла спати. Довго запихала в себе їжу над силу, під неспокійним поглядом Ярого, просто тому, що так було треба.

— Як назвали Патрію після її підкорення? — спитала я. То були мої перші слова після вбивства, на третій день нашої подорожі до спустошеного містечка. Ми сиділи в таверні і, як звично, довкола панували приглушені голоси. Мене вражало те, що навіть самі белати, які й створили дарвенхардців, лякались нас. Боялись говорити надто голосно в нашій присутності. Боялись напиватись і сперечатись. Знали ж бо — поряд присутній вищий за їхнє походження Закон. В той вечір я пригадала й інше запитання, яке так цікавило мене колись, та яке з часом призабулось… або не хотіло бути згаданим.

Чи відповідь не хотіла бути почутою.

— Метейський край, — відповів Ярий не вагаючись. Він і далі уважно дивився на мене, вивчаючи моє лице. Що він у ньому бачив? Залишки метейки? Залишки людини?

Я чекала цієї відповіді.

Здогадувалась, що саме такою вона буде, з тої самої миті, як він розповів мені про Патрію.

Чоловік підніс до губ келих і зробив великий ковток. Мій погляд впав на кутики татуювання, що визирали з-під його чорної сорочки. Колишній Спадкоємець… Чому він відмовився?

Та про це я вже його запитувала.

— Чому белати дозволяють підкореним ставати дарвенхардцями?

Колись я вже запитувала про це дівчину з Дарвенхарду, Мелану. Її обличчя стерлось із моєї пам’яті, як багато інших… А потім… потім не наважувалась спитати про це Ярого, хоч, мабуть, давно пора було.

— А сама не здогадуєшся? — вчитель підняв легенько брови. Я важко зітхнула, говорилось погано. Язик заплітався — хоч пили ми саму воду. Дарвенхардці не п’ють нічого іншого, хіба самі це зварили. У воді ми одразу б відчули щось не те. — Як ти думаєш, з кого все почалось?

— З патрійців.

Ярий кивнув.

— Але чому? — спитала я. Вперше за багато років відчула, що руки тремтять. Стиснула ними кухоль, аби не було помітно. Маленька скалка вп’ялась мені в палець.

— Бо з одинадцяти мов, які знищили белати, саме патрійська досі живе десь у пам’яті тих, хто давно забув, ким вони були. І не лише на землях Метейського краю, як ти знаєш… По всій Циркуті. Давно забутий символ, він ще не до кінця викорінений. Він — надія. А надію слід придушувати. Та перед ким беззахисний найвідважнійший? Перед тими, кого любить. Як батьки перед своїми дітьми, так і метеї — перед тими з них, хто став дарвенхардцями. Присяга, яку ти дала в Медії, — не просто слова, Ханно. Ніколи про це не забувай. А невинна кров, яку ти пролила, скріпила її назавжди.

У мене голова пішла обертом від його слів. Я на мить подумала, що Ярий отруїв мене. Отже, я — не просто відступниця, а зброя насамперед проти свого ж народу?

Я… я… патрійка?

Десь ляснули ставні від сильного вітру. Якась белатка нервово засміялась злякавшись. Я окинула таверну поглядом, але не побачила нічого — в очах побіліло. Слова Ярого пульсували в скронях разом з кров’ю, яку гонило неспокійне серце.

Я так багато в житті пережила… і ніколи б не подумала, що бодай щось — після болю, кривд, убивств, Сколісу, Дарвенхарду, усього-усього — ще зможе мене вразити. Вразило. У саме серце.

— Коли ви… коли ви… — я замовкла, не в змозі вичавити з себе слова. Ярий знав. Ярий завжди знав, ким я була.

І навчав мене? Чому? За більш ніж три роки я не відчула й тіні посмішки чи чогось подібного в його поведінці. Він ніколи не показував, що знає, що я — метейка. Але ж белати… Не такі. То в чому ж справа?

— …зрозумів, хто ти? — продовжив моє запитання чоловік, незмигно дивлячись на мене. Від його погляду було нестерпно жарко. І боліло десь у лівому боці грудей. — Перша думка була, коли я побачив тебе на тому мості. Коли ти вбивала близнюків. В Еліті готують не гірше, ніж у Сколісі, Ханно. Але те, що показала ти… Белатам часто заважає пиха. Вона й згубила тих хлопців. Інші підкорені, навіть ті одиниці, що добираються до Дарвенхарду, завше несуть за собою шлейф зацькованості… Але ти… Ханно, я ніколи не візьму собі більше дівчини в учні. Я просто знаю, що ніхто тебе не перевершить. Коли ти тільки зайшла у ворота Дарвенхарду — а зайшла ти з кривавою раною в нозі! — я побачив, хто переді мною. Ти висмикнула стрілу і пішла далі! Нескорений дух. Не метейка, ні. Метейки лишились там, де ти виросла. Патрійка.

Ярий раптом встав і пішов до виходу з таверни, махнувши мені, щоб я слідувала за ним. Я не хотіла.

Та не перечила.

Покора і вірність.

Два відчуття, що перероджувались у моїй душі в щось нове. Геть інше.

У що?

Я поки не знала.

Покрокувала за ним.

За рогом, серед безлюдної нічної вулиці, Ярий схопив мене за руку і зупинив, розвернувши до себе.

— Ви завоювали мій народ і знаєте, хто я. Ви дозволили мені стати дарвенхардкою. Я убила невинних за вашим наказом. Чому ж ви ризикуєте усім, розповідаючи мені про те, ким були метеї? — запитала я тихо.

— Бо тільки патрійці свого часу гідно протистояли белатам. І хай більшість із нас про це забули, та Величні пам’ятають. Чотири тисячоліття Циркута та Патрія співіснували, як рівні.

— Як же сталось, що Циркута перемогла? — спитала я, відчуваючи, як на очі набігають сльози. Я не плакала три роки. За винятком, коли мене тримав у своїх обіймах Ільяс.

Тепер же я не могла звільнити руку з хватки Ярого.

— Я не скажу тобі, Ханно. Хоч і не сумніваюсь у твоїй вірності.

— Що ж зашкодить мені вас зрадити? Тепер, коли я все знаю? — прошипіла я, наближаючись до нього. Вільною рукою стиснула вже його зап’ястя. Вітер холодними хвилями бив нас по обличчях, і я відчувала, що щоки мої горять. Ми стояли неподалік ліхтаря, що висів над воротами якогось белатського будинку, і червоні відблиски падали на бліде лице Ярого, а карі очі його наче іскрились. Від того вогню, чи від внутрішньої пристрасті — я не знала.

Те, що він говорив, і те, як на мене дивився… Я ніколи ще не бачила, аби белат так дивився на метейку. Він визнавав мене за рівну, він вважав мене такою, зрештою, сам поміг нею стати. Як, як… чому?

Чому вони так чинять з нами? Відбирають одиниці, дозволяючи стати схожими на людей, та втратити все, що єднало нас з тим, що справді дороге і важливе? Як виглядають зараз мої односельці, які обличчя в мами з татом, як…

Я з жахом відчула, що забула лице брата. Забула… його ім’я. Як колись давно… в Сколісі.

Напевне, якби мене повсякчас не називали Ханною, я б і це ймення лишила в минулому.

— Завадить маленька рудоволоса дівчинка, яку ти врятувала два дні тому, — прошепотів мені в обличчя Ярий. Я сахнулась від нього — але чоловік міцно схопив мої руки. Навіть попри те, що я була тепер сильнішою за більшість простих людей, завдяки рокам тренувань та «трункові сили», я все ж поступалася Ярому. Або просто звикла, що так завше було.

Я загарчала від безсилої люті.

— Це буде тобі уроком на майбутнє. Наші почуття роблять нас слабкими.

— Що ви з нею зробили?! — скрикнула я, вириваючись з його рук. Наступила ногою в калабаню і від несподіванки послизнулась. Якби не Ярий — упала б.

Дарвенхардка підсковзнулась!

Моя лють робила мене вразливою. Я завмерла важко дихаючи.

— Нічого не зробив, — мовив Ярий. А тоді раптом відпустив мої руки, відступивши на крок. — Ти хоч уявляєш, що чекало б тебе, якби не я, а хтось інший побачив, що ти зробила?

— О, він вчинив би милосердніше, вбивши мене! — гаркнула я, штовхаючи його в груди. Геть втрачала самоконтроль.

— Не кричи. Якщо хтось побачить, що дарвенхардці сперечаються — мені доведеться зламати їхні шиї, — сказав чоловік погрозливо. Я притихла, хоч злоба моя і не втамувалась.

— Я не вбиватиму тебе. Ти — моя найкраща учениця. І хоч ми вже рівні з тобою, та я дам тобі ще один урок. Виконуй накази, дівчино. Кожен твій неправильний вчинок тягтиме за собою щось гірше, значно гірше. Ця дівчинка стане першим наслідком. Якщо я дізнаюсь, що ти пішла проти тих, кому присягнула на вірність, — врятоване тобою життя пізнає мук, про які ти й не чула. Доки ти вірна нам — усе з нею буде гаразд. Усе зрозуміло?

Я мовчки кивнула. В мізках дзвеніло від його слів і від того, що тягнула за собою його довга розповідь та моя необережність-милосердя.

— І ще. Аби в тебе не викликало дурних думок, запам’ятай: про те, ким ти була, здогадався хіба що я. І знають про це лише люди з твого минулого, яких на просторах Циркути зовсім небагато. Тому якщо хтось назве тебе метейкою — ти маєш примусити його про це пошкодувати. Зрозуміло?

Я знову кивнула. Щелепу звело і я не могла говорити.

— Я дуже сподіваюсь, Ханно, що ти впораєшся з дурнею, яка, мабуть, заскочила в твою голівку, і житимеш так, як обрала сама. Завтра я попіклуюсь про те, аби тебе перевели на якесь більш-менш постійне місце.

Ярий підійшов до мене і ніжно торкнувся долонею моєї щоки.

Я ж прораховувала можливість убити його, аби ніхто і ніколи не міг тиснути на мене з допомогою врятованої дитини.

Прораховувала, і розуміла — не зможу.

Не тому, що слабша. Ні. Я не слабша. Тепер — ні.

Просто я не піду проти нього, як він не йде проти мене. Ось і все. Не знаю, чому і як, та я відчувала — Ярий не видав мене іншим дарвенхардцям не просто, щоб мати на мене важіль впливу. І не лише через дивний захват перед тими, хто проніс крізь століття спадкового рабства дух патрійців. А тому, що я заслужила його вірність так само, як і він мою. Тільки це почуття занадто непідхоже, аби існувати в світі саме по собі.

Я відчула, як він вклав мені в руку щось холодне — скосила погляд і побачила: маленький металевий свисток.

— Коли здаватиметься, що ти сама — подуй в нього. Гаразд?

Я відсмикнула голову від його руки і пішла, не сказавши й слова. Свисток з того часу носила з собою, у внутрішній кишені плаща.

Згодом мене справді перевели до Орієна. А потім я опинилась на широкій та довгій дорозі, що вела до Метейського краю. Ця назва означала «країна скорботи».

Я пригадала значення слова «Патрія», вивчене ще в Дарвенхарді. Тоді я вважала те слово звичайним, бо воно нічого для мене не важило.

А тепер? Я не знала.

«Патрія» означало «Батьківщина».

Розділ 9

Ханна не була б Ханною, якби робила все так, як нормальна людина. Напевне, якщо не кожен, то принаймні більшість, вирісши в рабстві і пізнавши на власній шкурі всі незгоди і болі зростання поміж недругів, ухопився б за знання про велич землі, з якої походить.

Але не я. Я злякалась і постаралась не згадувати про те, що дізналась. Про дівчинку. Зараз мені було достатньо, що вона жива і неушкоджена, а більшого я для неї зробити не зможу. І навряд чи вже захочу після всього. Чи шкодувала я за своїм милосердям? Ні. Але на цьому зупиняюсь. А ще… Постаралась не згадувати про Патрію. Усе моє життя та частина однієї великої імперії називалась Метейським краєм. І хай так і буде.

Безстрашна Ханна. Та, що зайшла з простромленою ногою в найвищу військову школу Циркути. Та, що до поламаних ребер билась за подругу із сильнішим. Та, що… що…

Що насправді більше не має батьківщини, бо присягнула великій нездоланній імперії белатів. Пора облишити нерозвинуті зачатки героїзму.

Тижні подорожі мали закінчитись у найпівденнішому селі Метейського краю — Барговому. Воно пролягало всього на відстані сорока кілометрів від того місця, де я народилась, хоч я й ніколи не заїжджала так далеко, коли була метейкою. Я прямувала до Баргового і намагалась впізнати бодай щось, хоча б якесь місце з минулого — і не могла. Сім з половиною років стерли ті місця з пам’яті, якщо вони там і були раніше.

Але я впізнавала не щось окреме, ні — я згадувала метейські ліси. Трави, які росли тільки тут, та ще дерева — височенні, як на Циркуту. Більше в жодній з її частин не було таких високих дерев. Як не було і вовків зростом з людину — а про одного з них я все ж пам’ятала. Як той зашкодив дарвенхардцю з нашого села.

Я не боялась ні того вовка, ні інших, схожих на них. Десь потай в душі я сподівалась на зустріч з ними. Навіщо? Мабуть, аби перевірити, чи досконалий лук у моїх руках з тою самою легкістю скуштує крові тварин, що й людської.

Чотири тижні їхала з Орієна до Баргового — і той час став першим у моєму житті, коли я була справді сама. Засинала і прокидалась лише в товаристві вірного коня Зозулина — чорного стрункого дарвенхардського жеребця, подарованого мені на третьому році навчання Ярим. Часом доводилось заїжджати до містечок і селищ, аби поповнити запаси їжі та помитись, але ті дні минали, мов у тумані. До товариства людей я почувала глибоку байдужість. За всі дні мандрівки я зустріла чотирьох дарвенхардців — і хіба з ними я ще почувалась більш-менш звично. Решта людей видавались мені надто повільними і водночас надто суєтними, вони дуже галасували і повсякчас супроводжували мене полохливими поглядами. Можливо, я запишалась би з того, що мені гарніше сидіти і спостерігати, мовчати і слухати тишу, яка могла сказати дуже і дуже багато, що мені легше читати їхні думки за виразами облич, жестами, поглядами, нервовими зітханнями, краплинами поту на скронях та тремтливими руками, аніж слухати слова. Можливо, я запишалась би, якби не було так байдуже до них усіх. Якби вони не стали раптом такими однаковими і нецікавими. Навіть сервуси, за рідкісним винятком. Часом траплялись такі, що вставали струнко при моїй появі тому, що були зобов’язані, а не через страх чи улесливість. Я це відчувала, і тільки це мені ще подобалось.

Щодня ставало холодніше, іноді лив дощ. Три дні я змарнувала на північному кордоні Метейського краю — якраз почалась злива, і міст, через який нам із Зозулином треба було перебратись, знесло рікою, яка вийшла з берегів. Усе навколо затопило болотом. Довелось чекати, коли стане бодай трохи видно дороги і полагодять переправу.

Потім, десь за тиждень, у повітрі запахло морозом. Болота попідмерзали.

Якось задрімала аж перед світанком, а коли прокинулась — навколо залягла разюча біль, вкривши поля та ліс, що виднівся вдалині, перетворивши світ на суцільне снігове покривало. Мій кінь спав і довкола нас не було жодного недоліку на сніговому покрові — просто тому, що ми були на цьому краю світу цілком самі. Снігу було багато, але я спала так міцно, що навіть не відчула, коли він падав — і вся була так само вкрита білим пухом. Коли заморгала, сніжинки посипались з повік.

Я сіла і потягнулась. Скинула ковдру, якою накривалась поверх плаща. Мені було зовсім не холодно — не тому, що одягнена була тепло, просто Дарвенхард відучив мене мерзнути.

Небо над головою було ясно-блакитним і таким чистим, що, здавалось, сніг, коли падав на землю, помив його від хмарок. Ні вітерцю. Ні поруху.

Білий-білий світ. І сонце стоїть якраз посередині неба — ідеальний полудень. Стоїть сонце, та не гріє. Світить яскраво-яскраво, аж очам боляче.

Дивно, що я проспала так довго. Завше-бо підривалась на світанку.

Згідно з моїми розрахунками, дістатись до Баргового я мала надвечір того самого дня. Але все сталось не так, як гадалось, — вслід за погожим полуднем, в обід почалась завірюха неймовірної сили. Раптово, стрімко. Я йшла, ведучи за узду Зозулина, намагаючись коритись своїм внутрішнім інстинктам, гостреним у Дарвенхарді, і не здаватись. Довкола не було й натяку на якийсь сховок — а тому треба було йти і йти. Просто, щоб не замело. Та в якусь мить я почала сумніватись — а чи рухаюсь бодай в тому напрямку, куди мала. Година минала за годиною, надворі геть стемніло, Зозулин почав харапудитись. Коневі стало страшно — і не дивно. Я міцно тримала узду, хоч, може, слід було його відпустити — може, тварина без мене швидше б знайшла правильну дорогу. Але я дуже боялась лишитись і замерзнути наодинці. Натренована і сильна, а головне — вперта, я вела його далі, аж раптом не витримала — і впала на коліна. Несподівано для себе. Здавалось — ще зможу іти, ще ноги тримають. А встати не змогла. Розум огорнули неспокій і туга. Зір, що дозволяв бачити в темряві, не допомагав — бо не було, на що дивитись. Сніг падав і падав, в якусь мить я опинилась у ньому по пояс, тож коли впала, він сягнув мені шиї. М’який, але колючий і холодний. Сильний вітер забивав сніжинки за комір, у каптур, вкривав, засипав очі. Я замружилась на мить.

Здалось — стою на березі моря. Позаду височіють вежі Дарвенхарду. Поряд — Ярий.

«Коли здаватиметься, що ти сама…»

Загарчавши, піднесла вільну руку до обличчя і зубами стягнула рукавицю. Виплюнула її на сніг — і сягнула неслухняною, замерзлою рукою за пазуху. Чим він поможе, той свисток? У мене он ноги замерзли й не відчуваю ні їх, ні рук. Здавалось, замерзають мізки, засипає їх снігом, білим-білим… Зір, мій ідеальний зір, притупився від втоми та відчаю.

Піднесла маленький залізний циліндрик з двома дірочками до губ і видихнула в нього.

Ледь чутний, та дивовижно пронизливий звук пролинув довкола, розчиняючись у пітьмі, долаючи снігово-вітряну пелену.

Подула знову. Те саме — звук пішов, та й згубився.


Завмерла. Розвернулась до Зозулина, побачила, як блиснули його очі. Притулилась обличчям до морди і відчула, як тремтить від холоду вірна тварина. І я затремтіла.

Минула, здавалось, вічність. Уже не йшли — не було куди. Втратила лік часу і відчуття напряму. Здалась. Стояла, обійнявши коня, та намагаючись не померти раніше за нього — щоб не лишати одного. Холод, а за ним дивовижна, манлива безчуттєвість огортала тіло. Хотілося спати. Пальці руки, з якої скинула рукавицю, наче примерзли до вкритої кристаликами льоду шерсті Зозулина. Сніг продовжував сипати. Тепер, стоячи на ногах, я була поглинута ним вище, ніж по пояс.

Заплющила очі. Страх минав.

Я ж дарвенхардка. Ми якщо й боїмось, то не надто сильно. І не надто довго.

Втома навалилась на плечі. Сніг заліплював напівзаплющені повіки.

Аж раптом — наче відблиск світла. Ні, не те… не відблиск, ні. Просто… щось… щось…

Тонкий звук. Свист, неголосний, наче різонув по вухах. Схожий на той, що його створила я своїм свистком… але я давно не свистіла.

Повторився знов.

Розплющила очі. Не могла позбутись отупіння, що огорнуло свідомість, та якась маленька іскринка, якийсь незгасимий вогник всередині наказали: давай ще. Свисти.

Напевне, нічого важчого в житті не робила, як підносила свисток до губ рукою, яка не хотіла згинатись. Піднесла — і зробила в нього один з останніх подихів, на які ще здатні були замерзаючі легені.

Засвистіла.

І — впала в сніг, відпустивши Зозулина.

Розділ 10

Пальцями відчувала шерстинки хутра, на якому лежала. Заморгала, проганяючи сон. Зір відновився і знову став прекрасним — я бачила найменші порошинки, що кружляли під стелею в світлі поодиноких променів сонця, їх шерстисту поверхню, розрізняла сотні відтінків. Ковзнула правою рукою ліжком і намацала поряд з ним лук та сагайдак. Порядок.

Порядок?!..

Сіла так стрімко, що в очах на секунду потемніло. Роззирнулась, миттєво схопивши лук і наклавши на тятиву стрілу.

Я лежала на ліжку, встеленому хутрами, посеред просторої кімнати, всуціль оббитої деревом. Кімната мала одне вікно, завішане вишитими фіранками, а посередині приміщення висіла мотузка із ширмою, що мала ділити його на дві рівні частини, але зараз була відсунена. В іншій частині кімнати стояли дерев’яна купіль та, ближче до протилежної стіни, — довгий стіл з різноманітним посудом. Над столом на стіні було багато полиць з порошками, мінералами та оберемки сушених трав. Ліворуч від столу — двері. З високої стелі звисало дерев’яне колесо зі свічками, які місцями сильно оплавились, а тому додолу обвисали воскові бурульки. Ліворуч від ліжка був камін, перед ним — розстелено шкуру величезного вовка. Я мимоволі витріщилась на те сіро-біле хутро, вражена його розмірами — близько п’яти метрів від холки до хвоста.

З іншого боку від ліжка знаходились ще одні двері, менші. І — кілька гачків на стіні — на них висіли всі мої торби, привезені з Орієна, та два чорні плащі, дуже схожі між собою — з добротної шкіри, з розкішними хутряними комірами. Один з плащів точно належав мені, інший… теж був дарвенхардським.

Я відкинула хутро і поглянула на своє тіло — мене одягли в звичайну лляну сорочку сірого кольору, в яких зазвичай сплять сільські жінки. Ще й з мережкою біля пелени. Ні на ногах, ні на руках не було й сліду обмороження. Мене врятували, виходили, лишили в теплі, а поряд поклали всі речі, включаючи зброю, аби не хвилювалась.

Я встала і підійшла до вікна — перебувала на другому поверсі. Внизу люди прогортали стежки в заметах, що засипали нешироку вулицю. Будинки навпроти були нижчими — напівземлянками. Їх майже повністю вкривав сніг — селяни метушились, намагаючись вивільнити свої домівки з білої кірки. Сонце заливало село. За дахами я побачила дві кам’яні, але невисокі сторожові башточки — вочевидь, пообіч воріт. Муру чи частоколу з вікна я не розгледіла.

Невже той, хто знайшов мене в заметілі, не лише врятував, а й доправив до кінцевого пункту моєї мандрівки, Вартового?

Втім, доки я не з’ясувала, що тут до чого, зброю опускати не слід. Прислухалась.

Знадвору долітали веселі голосочки дітей, захекані перемовини дорослих, звичні для малих поселень перегуки з однієї вулиці на сусідню; шкряботіння лопат об сніг. Я нечутно підійшла до менших дверей: тиша. Штовхнула їх — за дверима виявилась невелика кімната з кількома книжковими шафами, заставленими вщерть. Не стала вдивлятись в назви книг, зачинила двері, і пішла до наступних. Прислухалась — знизу, з першого поверху, долинали голоси, але надто далеко, аби я могла їх чітко розрізнити.

Прочинила двері й опинилась у неширокому коридорі. Навпроти — ще одні. Торкнулась — зачинені. Ліворуч — шлях до сходів.

Знизу вже чіткіше чувся чоловічий голос:

— З Осерднього надійшли вісті про зникнення чотирьох мисливців. Вочевидь, ви були праві, і цьогоріч вони не відкриватимуть зимову ярмарку.

Я легко збігла дерев’яними східцями і опинилась у просторій вітальні з каміном, так само оббитій деревом. Тільки тут ще стояли дерев’яний стіл, вкритий білосніжною скатертиною, та кілька стільців.

У кімнаті було двоє. Я ще не встигла зорієнтуватись, хто саме, але стрімко, інстинктивно підняла стрілу, покладену на лук, на того, хто говорив (він одразу ж замовк), а тоді — перевела на іншого. Не для того, щоб убити, щоб — перестрахуватись.

Вперлась вістрям своєї стріли в таке саме, розташоване буквально в десяти сантиметрах попереду.

Те чуже вістря було першим, на чому я сфокусувала погляд, наступним виявились спокійні та такі темні, що видавались аж чорними, очі.

— Доброго ранку, Ханно, — мовив Всевлад з легкою усмішкою.

Ми водночас склали зброю.

* * *

Я сиділа на кріслі, п’ючи гарячу трав’яну настоянку та загорнувшись у ковдру, яку приніс маленький хлопчик-метей за наказом Всевлада, і слухала господаря Баргового, якого звали Аццо. Того самого, на якого спершу й спрямувала стрілу. Він був високим та дужим, мав сиве волосся і бороду, та розміняв уже, здається, шостий десяток літ. Попри широку усмішку його чіпкі темні очі мені не сподобались.

Але, тим не менш, познайомившись (після того, як я поставила зброю неподалік, сперши до стіни), Аццо сказав, що радий вітати мене в Вартовому і запропонував разом поснідати. Доки я повернулась з другого поверху, де