Book: Овернський клірик



Овернський клірик

Андрій Валентинов

ОВЕРНСЬКИЙ КЛІРИК

Роман


©

Овернський клірик
 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Овернський клірик

Серію «Main stream» засновано у 2007 році


АВЕНТЮРА ПЕРША

ПРО ТЕ, ЧИМ СКІНЧИЛАСЯ РИБОЛОВЛЯ В НОТР-ДАМ-ДЕ-ШАН

I

…Гачок не витримав. Короп — здоровезний, щонайменше два фунти вагою — зірвався й, переможно блиснувши сріблястою лускою, шубовснув у воду. П’єр зойкнув і закляк, стискаючи в кулаці вудку, з якої тепер не було жодної користі. До всього риба, перш ніж безвісти згинути в темній воді, на мить визирнула й, як мені привиділося, кинула на невдачливого рибалку глузливий погляд.

Цього П’єр, і без того вбитий тим, що сталося, вже не витримав:

— От диявол! А хай йому! Кров Христова, повернуся до Сен-Дені, я цьому отцю Єгудиїлу ноги повисмикую! Казав я йому — залізо паскудне, а він…

Отець Єгудиїл — наш монастирський коваль — справді останнім часом став партачити, проте ця обставина аж ніяк не виправдовувала ані змісту, ані форми сказаного.

— Брате Петре, — неголосно погукав я, відчуваючи, що П’єр готовий відмочити наступний пасаж із приводу коропа, вудки, гачка й отця Єгудиїла. — Брате Петре…

П’єр спересердя пожбурив вудку об землю, ввібрав якнайбільше повітря, роззявив рота, й отут до нього, нарешті, почало доходити. Я мигцем озирнувся — брат Ансельм стояв із незворушним виглядом, але в очах його виразно стрибали бісенята. Втім, з першого погляду й не помітиш — тримати себе цей хлопчина вміє.

— От-тче Гільйоме… — затинаючись почав П’єр. — Я… ну…

— Латиною, прошу, — так само спокійно попросив я, чим змусив П’єра остаточно зніяковіти. Тому що, крім суворо забороненого божіння й згадки нечистого, він примудрився проказати все це на «ланг д’уї»[1] з дикою нормандською вимовою.

— Я… ну… Риба…

— Далі, — підбадьорив я, спостерігаючи, як П’єр, миттю зашарівшись і сполотнівши, з надзвичайним зусиллям добирає неслухняних слів латиною.

— Я ловити, я ловив… — П’єр зітхнув і потер величезною п’ятірнею свою фізіономію в ластовинні.

— Ми ловили, — погодився я.

Я знов озирнувся — брат Ансельм сміявся, але непомітно — самими лише кутиками губів. Уже не вперше подумалося про те, де хлопчина так навчився себе тримати? Усе ж таки йому заледве вісімнадцять, та й то за документами, які не лише в мене викликали сумніви.

— Ми ловили, — приречено повторив П’єр. — Отець Єгудиїл — в абатстві святого Діонісія коваль є. Він поганий коваль є. Він зробити… зробив поганий…

Схоже, слово «гачок» забулося, й П’єр болісно добирав підходящий еквівалент.

— Він зробив погане знаряддя… Знаряддя вудити… Отче Гільйоме!

— Так…

Я відклав убік вудку й зміряв П’єра промовистим поглядом. Здоровань зіщулився й закліпав.

— Брат Петро погана пам’ять мати, — зітхнув я. — Брат Петро забути, як ми домовлятися…

— Отче Гільйоме! — знову заблагав нещасний, змахнувши ручиськами, від чого в нерухомому вечірньому повітрі знявся свіжий вітер.

— Ви — майбутній священик, Брате Петре. У вашій практиці буде чимало епізодів, порівняно з якими цей нещасний короп — справжня дрібничка. Ви повинні зберігати спокій і не збиватися на простонародну тарабарщину, з якої, на ваше щастя, я не зрозумів жодного слова… Дюжину «Отче наш» і дюжину «Вірую» перед сном. Ви здається посміхаєтеся, Брате Ансельме?

Усе ж таки я заскочив хлопця зненацька.

Та лише на мить. Дев’яносто дев’ять із сотні сказали б у такому випадку «Ні!», але Ансельм зухвало блиснув очима й покірно відповів: «Так, отче Гільйоме».

Я хотів поцікавитися, що саме брат Ансельм почув смішного, та вирішив, що це буде зайвим занудством.

— Дві в’язки хмизу, Брате Ансельме. І миття посуду після вечері.

— Так, отче Гільйоме.

Хлопець знову посміхнувся, і я раптом збагнув, що сьогодні й без того його черга мити посуд.

— Гаразд, — резюмував я, — як там у нас із уловом?

Незважаючи на епізод із гачком, улов був непоганий. Утім, ставки в Нотр-Дам-де-Шан завжди славилися чудовою рибою.

Вечерю варили на тому ж місці — йти до старої занедбаної кухні, де не готували вже два десятки років, відтоді, як старий граф де Корбей розорив тутешній монастир, не хотілося. Хлопці розклали вогнище, й П’єр уже звично дістав ножа, щоб узятися за рибу, але я зупинив його:

— Юшку сьогодні приготує брат Ансельм. А ви, Брате Петре, сподіваюся, не забули, що заборгували мені байку?

— Яку байку? — кліпнув П’єр, котрий встиг уже заспокоїтися, очікуючи вечері.

— Байку «Лисиця й відображення місяця» зі збірки «Робертів Ромул». Ви мали вивчити її ще вчора, але вчора у вас, здається, був нежить…

— Не нежить… — зітхнув бідолаха. — Мені… цеє… голова боліла.

— Співчуваю, Брате Петре. Сподіваюся, зараз усі неприємності позаду й ми маємо змогу послухати, нарешті, байку.

— Зараз… Я… ну… повторю.

Я не сперечався й став спостерігати за Ансельмом. Вечірня юшка — маленький реванш за помилку з посудом. До того ж мені було дуже цікаво, як хлопець поведеться.

Досі я жодного разу не бачив Ансельма на кухні. У Сен-Дені його туди й близько не підпускали. Схоже, й там, де він жив раніше, його маленькі охайні руки не знали чорної роботи.

Утім, якщо це було й так, Ансельм цього не виказав. Він швидко приніс води й рушив у келію за припасами, після чого, діставши цибулю, часник, селеру й морквину, взявся до риби. Виходило в нього непогано — ніж різав рівно й швидко. Вочевидь я все ж таки помилився, куховарити хлопчині вже доводилося. Краєм ока я помітив, що П’єр теж стежить за Ансельмом, причому не без затаєних ревнощів. Юшка — коронна страва нормандця, котрий, як я вже пересвідчився, й без того чудово готує.

— Отже, Брате Петре, — нагадав я, — ми вас слухаємо.

— Байка, — почав П’єр якнайбадьорішим тоном, — зі збірки…

Пауза затяглася, але я не квапив. Згадалося, що ще два роки тому П’єр, котрий провчився в монастирській школі чи не десять років, не міг зв’язати латиною й кількох слів. Усе ж таки хлопець молодчага, хоча, бачить святий Діонісій, я теж дуже старався.

— Зі збірки. Називається «Лисиця й відображення місяця»…

На губах Ансельма знов промайнула посмішка, і я вкотре подумав: звідки прийшов до Сен-Дені цей хлопчисько? Латину він знав просто чудово, краще за мене. Таке ще можна пояснити, але Ансельм знав грецьку, і, як я нещодавно дізнався, арабську…

— Якась лисиця йшла вночі біля річки й побачила в оній річці відображення місяця. Побачивши оноє відображення, вирішити… вирішила вона, що то є сир…

Я раптом збагнув, що за весь день П’єр жодного разу не відкривав книжку. Так, пам’ять у хлопця чудова й треба було добряче постаратися, щоб за кілька років нічого не навчити цього нормандського бурмила. П’єр не був ледарем — він щиро хотів закінчити школу й стати священиком десь на селі. Та донедавна ця мрія була від нього далека, немов стіни Єрусалима.

— …Заходилася оная лисиця хлебтати воду. Гадала вона, що випити… вип’є річку, після чого дно висохне й згаданий сир дістанеться їй…

Тим часом у казанку вже щось починало закипати. Я принюхався й залишився задоволений — вечерю явно нам забезпечено. Щоправда, запах був трохи незвичайний. Пахло чимсь незнайомим — не селерою і тим паче не цибулею.

— …Хлебтала оная лисиця воду безперестанку, аж поки не захлинулася…

П’єр задоволено зітхнув у передчутті закінчення тортур і випалив:

— А мораль цієї байки така: людина жадібна рветься до наживи з таким зусиллям, що сама себе завчасу в темну могилу зводить!

Слідом за цією повчальною фразою на П’єровій мармизі розцвіла зовсім недоречна посмішка. Я не втримався й усміхнувся у відповідь.

— А тепер нехай брат Ансельм розповість, — остаточно розгороїжився П’єр. — Бо ж, отче Гільйоме, ви його байки вчити не змушуєте!

Не хотілося пояснювати, що «Робертів Ромул» Ансельм читав років у сім, коли не раніше, але наш сьогоднішній кухар відразу ж відгукнувся.

— Байка «Людина, що молилася».

Я відчув несподіване сум’яття. Річ не в тім, що цю байку зазвичай не рекомендують читати учням. Вразив тон — Ансельм відгукнувся на П’єрову пропозицію аж надто серйозно.

— Одна людина мала звичку приходити до церкви пізно, схиляти коліна й молитися завжди одними й тими самими словами: «Господи Боже, будь ласкавий до мене, й до дружини моєї, й до дітей моїх, а більш ні до кого»…

Ансельм на мить замовк, тонкі губи стислися, побілішали, в темних очах блиснув недобрий вогник.

— Почув це якось його сусіда й теж став молитися: «Господи, Господи, Боже всемогутній, покарай ти його, й дружину його, й дітей його, а більш нікого»…

— А… а мораль? — здивовано запитав П’єр, не дочекавшись пояснення.

— Там немає моралі, — Ансельм відвернувся й заходився поратися біля казанка. П’єр почухав потилицю й став неквапом нарізати хліб.

…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.

Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…

Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.

— Точно, — підтримав мене П’єр. — Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!

— Не ображайся, брате Петре, — Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. — Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…

— А де це — в тебе на батьківщині? — бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.

Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:

— В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.

— То ти звідти?

— Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.

Щось таке я й припускав. Для кастильця чи грека Ансельм надто правильно говорить латиною. А для окситанця надто смаглявий.

— Ну от! А то мовчати все! — П’єра остаточно понесло, але я чомусь не втрутився. — Бо ж як виходить? Ми ж нічого не приховувати, живемо разом, із однієї миски їмо. А тебе й запитати нічого не можна!

Цікаво, що відповість Ансельм?

— А може, я великий грішник, брате Петре? — на вустах у хлопчини так само була усмішка, але очі дивилися серйозно.

— Ти? — П’єр змахнув рукавом ризи, мало не перекинувши казанка. — Ну, Ансельме, ти й бовкнути…

— Брате Ансельме, — стиха виправив я, і П’єр, нарешті зметикувавши, що заговорився, замовк.

Може, Ансельм і був великим грішником, але знати цього нікому не дано. Сповідався він особисто абатові. Навіть коли отець Сугерій їхав — а траплялося це часто — ніхто не мав права приймати в хлопця сповідь.

— Ти й сам не про все розповідаєш, брате Петре. — Ансельм спритно повернув удар.

Нормандець ледь не впустив ложку.

— Я?!

— Ти, певна річ, — Ансельм незворушно сьорбав юшку, та в очах його стрибали бісенята. — Через що ти з села втік?

— Я? Втік? — П’єр перевів подих й понуро закінчив:

— Ну, втік. Цеє… Треба бути… було…

Я, звісно, знав, у чому річ, — хлопець от уже рік, як мені сповідався. Втім, особливих гріхів у П’єра, як у його колишньому, селянському, так і в теперішньому, чернечому житті, не водилося. Щоправда, обжерливість вважається смертним гріхом, але щедра кухня Сен-Дені давно вже змушує сповідників м’яко підходити до цього дражливого питання.

Після вечері я звелів П’єрові прочитати вголос вдячну молитву, причому зробити це тричі, поки той не спромігся вимовити її без помилок, і на довершення відправив його по дрова. Здивований кивок у бік Ансельма я проігнорував, розсудивши, що духовне начальство просто зобов’язане інколи виявляти сваволю, — інакше поважати перестануть.

Ансельм потягнувся до казанка, але я відсторонив його, сам наповнив казанок водою і поставив на вогонь.

— Сядь-но, брате Ансельме.

Він кивнув і слухняно присів на одну з колод. З озера подув вечірній вітерець, а десь удалині, за лісом, глухо вдарив дзвін.

Я мимоволі перехрестився, збагнувши, що за всі ці дні ми жодного разу не відслужили вечірню.

— Брате Ансельме… — я хотів запитати зовсім про інше, та останньої миті не зважився. — Ти прочитав третій розділ Ареопагіта?

— Так, отче Гільйоме.

— Готовий поговорити про це?

— Так, отче Гільйоме…

Ансельм відповідав спокійно, немов ми сиділи в нашому старому класі, але мені здалося, що він, як і я, думає зовсім про інше. І раптом я зрозумів, що зовсім не хочу говорити про Ареопагіт.

— Зробимо так, брате Ансельме. Ти прочитаєш книгу до кінця, а потім ми влаштуємо диспут. Ти захищатимеш Ареопагіта, а я спробую тебе спростувати.

— Як отець Бернар?

Я здригнувся. Хлопчик підносив сюрприз за сюрпризом.

— Отець Бернар не проти святого Діонісія Ареопагіта, — обережно почав я. — Він сумнівається в деяких… практичних висновках з його праць.

— Так.

Я не без побоювання глянув на Ансельма.

Це «так» могло означати що завгодно, але, схоже, в цьому випадку хлопець просто насміхається з мене.

Мені раптом пригадалося вродливе, але холодне, немов виліплене із блакитнуватого гіпсу, обличчя отця Бернара. «Річ не в цьому, брате Гільйоме…»

— Річ не в цьому, — повторив я вголос. — Отець Бернар, звісно, не схвалює, коли церковний вівтар прикрашають золотом і коштовним камінням і при цьому посилаються на святого ДіЬнісія, але річ усе ж таки не в цьому…

Ансельм чекав, що я поведу далі, але договорювати я не став. Розумному досить — усі навколо розуміли, що суперечка точиться не навколо прикрашання нового вівтаря Сен-Дені й не навколо канонічності поглядів Ареопагіта, а щодо того, яке з абатств — Клерво чи Сен-Дені, — спрямовуватиме життя Королівства Французького. Тоді, кілька років тому, моя місія в Клерво була вдалою. Отці абати домовилися…

— А я не розумію…

Я здригнувся з несподіванки. Брат Петро примудрився підібратися непомітно, й навіть оберемок хмизу в його могутніх ручиськах жодного разу не хруснув.

— Не розумію, — повторив він, — що є погане…

— Що поганого, — виправив я.

— Що поганого, якщо нашу церкву перебудували й прикрасили? Адже церква вона… це… Дім Божий на землі є!

Я подивився на Ансельма, переадресовуючи запитання. Хлопець прийняв виклик.

— Поганого в тому нічого немає, брате Петре, але отець Бернар вважає, що вкривати золотом гробницю Святих Мучеників — усе ж таки не найкращий спосіб їх ушанувати.

— Ну, ні!

П’єр жбурнув на землю хмиз і набурмосився, збираючи воєдино весь свій запас латини.

— Чути я це вже, брате Ансельме. У церкві не робити скульптур, картин, не прикрашати золото…

Брата Петра давно слід було спинити й змусити повторити все те саме, але правильно, проте я не став цього робити. Не так часто наш нормандець вступає в богословські суперечки.

— І тоді не Дім Божий, а хлів бути. Ти, брате Ансельме, не із селян бути. Ти не розумієш. Коли селянин приходить до храму, він що бачить? Він бачить Дім Божий…

По Ансельмовому обличчю промайнула легка гримаса. Певна річ, він уже чув щось таке, тільки в словах набагато вишуканіших. Наш абат полюбляє висловлюватися на цю тему.

— Мир вам, брати, — зупинив я марну суперечку. — Брате Петре, коли ви так сильно зацікавилися даною темою, ми з вами прочитаємо «Апологію Вілельма, абата Святого Феодора», яку написав отець Бернар, і разом обговоримо її.

— Я… цеє… краще по хмиз ходити, — згадка про чергову книгу подіяла на П’єра витверезливо, й за мить ми залишилися з Ансельмом наодинці.

— Стже, ми з тобою домовилися, брате Ансельме? Влаштуємо диспут?

Він кивнув, думаючи явно не про це.

— Отче Гільйоме, подейкують, буцімто отець Сугерій посварився з Абеляром саме через святого Діонісія?

Є! А я все чекав, коли ж він заговорить зі мною про Абеляра? От уже півроку його сумлінні сусіди доповідали отцю Сугерію, що в келії молодого ченця зберігається рукопис великого єретика. Абат вирішив не втручатися, я — також. Зрештою слава Абеляра настільки велика, що Сен-Дені вже починає потроху пишатися тим, що цей великий грішник колись перебував у наших стінах.



— Це почасти так, — я мимоволі всміхнувся, згадавши те, на що натякав Ансельм. Господи, як давно це було! Тоді я тільки-но освоювався тут і отець Сугерій видавався грізним і недоступним…

— Ризикну нагадати тобі, брате Ансельме, що Сен-Дені засновано в пам’ять Святого Діонісія. Вважається, що наш патрон — той найперший єпископ афінський, котрого Апостол Павло зустрів на ареопазі після своєї проповіді.

Я поглянув на Ансельма й помітив легку, ледь помітну посмішку. Хлопчині було весело. Він знав! Він знав це й багато іншого, й зараз, схоже, просто екзаменував мене. Чи то на щирість. Чи то на щось іще…

— Але Абеляр… Не ризикую називати його «брат Абеляр», позаяк наш орден відкинув його…

Ансельмова посмішка стала помітнішою.

— Абеляр знайшов у працях Біди Високоповажного пасаж про те, що покровитель Сен-Дені — не єпископ афінський, а всього лише якийсь Діонісій Коринфський, котрий, слід зізнатися, нічим особливим не знаменитий…

— І що «Ареопагітика» написано не Діонісієм, а якимось сірійським ченцем за п’ять століть по тому, — стиха закінчив Ансельм. — Вибачте, отче Гільйоме, але це тут настільки зворушливо приховують…

— У Римі над цим насміхаються? — зважився я.

Ансельм кивнув, і на мить мене відвідала не найкраща думка. Ні, молодий італієць не міг бути споглядальником Курії. Споглядальники не приходять посеред ночі й не вимагають побачення з абатом. Споглядальники не вестимуть відверті розмови з такими, як я.

Цього разу наближення П’єра можна було вгадати без особливих зусиль. Хлопець продирався крізь кущі з неабияким шумом. І я, вже не вперше за цей ідилічно спокійний вечір, відчув тривогу.

— Там… Отче Гільйоме!

Вигляд у П’єра був не просто розгублений — парубок здавався сам не при собі.

Отже, не розбійники — тут нормандця не злякати. І не посланець із Сен-Дені. Я зітхнув і підвівся. Здається те, чого боявся отець Сугерій і чого я сам хотів би уникнути, все ж таки сталося.

— Цей… Мул. Із дзвониками…

П’єру явно забракло слів, але він героїчно намагався говорити латиною. Отже, мул із дзвониками. А на мулі…

— У капелюсі! Отче Гільйоме! У капелюсі!

Ансельм теж підвівся, на його смаглявому обличчі не було й натяку на усмішку. Він теж Збагнув. Так, недарма отець абат відіслав нас трьох якнайдалі від Сен-Дені, до забутої Богом каплиці Божої Матері на Полях.

Відіслав від гріха далі — та, виходить, марно.

Не минулося.

— У капелюсі! — з жахом повторив П’єр. — Його… Його Святість![2]

Тон хлопця був настільки щирим, що першої миті я уявив собі неможливу картину— Намісник Христа верхи на мулі біля воріт Нотр-Дам-де-Шан. Але потім отямився — Папа, звісно ж, був там, де йому й слід бути, — в Римі, а в гості до нас завітав дехто інший. Щоправда, у цій ситуації я б надав перевагу, напевне, зустрічі з Його Святістю.

Кажуть, він теж полюбляє риболовлю…


II


Перед очима тьмяно блиснув перстень. Я приклався до великого темно-червоного рубіна й випростався. Джованні Орсіні, Його Високопреосвященство, Кардинал Курії й легат Його Святості в діоцезах Галлії, тобто в Королівстві Французькому, дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Він був молодий — молодший за мене років на сім — і несподівано вродливий. Чомусь я уявляв його злим згорбленим старцем із погаслим поглядом.

— А от і ви, брате Гільйоме! Сподіваюся, риболовля була вдалою?

Тонкі червоні губи, як і раніше, всміхалися, темні очі світилися добротою, й на мить мені стало по-справжньому страшно. Погано, коли до Франції раптом відряджають із Рима легата з надзвичайними повноваженнями.

Погано, коли цей легат вирушає простісінько в Сен-Дені. Але зовсім погано, коли легатом виявляється той, із ким я давно знайомий, нехай і заочно. Від того самого дня, коли рукопис моєї книги про Святого Іринея Ліонського потрапив до Рима.

— Так-так. Вечеряти ми не будемо, та на сніданок обов’язково скуштуємо ваших коропів… Хто ці юнаки, брате Гільйоме? Познайомте нас.

Поки я відрекомендовував кардиналові очманілого від вигляду червоного капелюха П’єра й зовні незворушного Ансельма, розгубленість поступово зникала. Адже я знав, що так і буде. Джованні Орсіні обов’язково захоче побачити мене. Щоправда, я не міг і припустити, що легат Святого Престолу замість того, щоб викликати мене назад в абатство, вирішив сам поїхати до Нотр-Дам-де-Шан.

Утім, Орсіні молодий і цікавий, а отже — нетерплячий. А, може, є ще й інша причина.

Кардинальський почет — п’ятеро міцних парубків у темних ризах із дорогої матерії — вже діловито наводив лад. Із келій, щоб улаштувати Його Високопреосвященству гідну ночівлю, викидали мотлох, який назбирався там за довгі роки.

— Отже, брате Гільйоме, радий вас нарешті побачити. Щоб не викликати у вас гординю, скажу відразу, що поїхав у ці місця не лише заради вас, але й заради тутешніх вод — як запевняли отець Сугерій та отець Ерве, вони цілющі… А вони справді цілющі, брате Гільйоме?

— Воістину так, Ваше Високопреосвященство.

Це вигадав наш пріор — отець Ерве. Старому стало легше в цих місцях, і він увірував у цілющість тутешніх джерел. Ніхто не став сперечатися. Отець Сугерій, котрий завжди дивився у корінь, розпорядився старанно поширити чутки про це диво, а заразом упорядкувати стару каплицю, чекаючи на прочан.

— До вечірні ми трохи запізнилися, проте, гадаю, її все ж таки слід відслужити… Втім, спершу поговорімо.

Кардинальський почет уже зайняв каплицю, діловито оглядаючи всі закутки. Цікаво, що вони там шукають? Гадають, що десь там причаївся асасин із кривим кинджалом? Або ж ми заховали про такий випадок гадюку у вівтарі?

Кардинал доброзичливо кивнув мені, запрошуючи стати ліворуч. Праворуч прилаштувався височенний здоровань із похмурою фізіономією. Мені раптом здалося, що під ризою в нього заховано кинджал. Цього не могло бути, але кинджал чомусь уявився мені так, немов я побачив його на власні очі — в темних піхвах, із найкращої дамаської сталі, з невеличким золотим кільцем на руків’ї…

Ми неквапом рушили стежкою, що вела до зруйнованих ще в давні роки воріт. Старий граф де Корбей потрудився добряче — від них залишилися тільки підвалини кам’яних стовпів.

— Ви одержали мою відповідь, брате Гільйоме? Я відіслав її ще три місяці тому.

— Одержав, Ваше Високопреосвященство. І прочитав з усією увагою та шанобливістю.

Ми листувалися вже кілька років. Прочитавши мою книгу, Орсіні відразу ж звинуватив мене в усіх смертних гріхах, а заразом — у «замаху на єресь». Я не втримався — й відповів. Тоді він написав мені особисто…

— Дуже хотілося б поговорити. Боюся, на пергаменті я не завжди висловлююся точно… До речі, брате Гільйоме, ви самі вирішили сховатися тут чи це ідея отця Сугерія?

— Сховатися? — я зобразив на обличчі найбільший подив і навіть зупинився, розвівши руками. — Ваше Високопреосвященство! Я лише скромний чернець, посланий нашим високовченим і вельмишановним абатом на риболовлю.

— Так…

Усмішка зникла, темні очі зблиснули.

— Брате Гільйоме! Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною настільки ж відверті, як і я з вами. Або принаймні настільки, наскільки ви відверті в своїй полеміці.

Я мовчав і намагався дивитися вбік — туди, де над далеким лісом неквапливо опускалася ледь помітна хмаринка нічного туману. Вогкість — напевне, єдиний недолік цих місць…

— Ви — не скромний чернець, брате Гільйоме. Я не кажу про те, що ви захистили дисертацію в Болоньї, написали відомий усьому християнському світу трактат і є правою рукою вельмишановного отця Сугерія. Якщо не помиляюся, він ладнає вас у пріори.

Орсіні не помилявся. Місяць тому, коли отець Ерве вкотре серйозно занедужав, абат говорив зі мною про це. Очевидно, нашу тиху розмову було почуто далеко за стінами Сен-Дені.

— У нас багато спільного, брате Гільйоме. Я — князівського роду, нащадок римських патриціїв. Ви колись мали ім’я графа Андре де Ту… Ви — хрестоносець, вас посвятили в лицарі біля Гробу Господнього…

— Це було давно, — не витримав я. — Відтоді багато що змінилося. Якщо ви хочете розмову на рівних — вдягніть на мене червоний капелюх!

У відповідь почувся сміх — веселий, щирий.

— Отак краще! Боятися мене немає сенсу — адже на цій землі, в Королівстві Французькому, нині я — голос Його Святості і його воля. Я можу закрити Сен-Дені, накласти інтердикт на всі Галльські діоцези…

— І тому вас не потрібно боятися, — знову не втримався я.

— Певна річ! — цього разу він не сміявся. — Я можу легко відправити на вогнище мого давнього опонента, звинувативши його в скотолозтві або шпигунстві на користь Єгипетського султана. Але, брате Гільйоме, ви ж розумна людина…

Договорювати він не став, але я зрозумів.

Його Високопреосвященство натякав на свою об’єктивність. Між нами вже багато років триває наукова суперечка — не більше.

— І все ж таки ви звинуватили мене в єресі.

— Можете додати «Ваше Високопреосвященство», — на його обличчі знов була усмішка. — Прозвучить страшніше. Брате Гільйоме! Я ніколи не звинувачував вас у єресі! Я лише відзначив, що деякі погляди, які ви наводите у вашій праці… Не ваші власні! Йдеться про деяких тлумачів Святого Іринея, на яких ви посилаєтеся… Так от, ці погляди справді можуть бути трактовані, як замах на єресь. Уловлюєте різницю?

— Уловлюю, — погодився я. — Проте в декого негаразд зі слухом. Іноді досить одного слова «єресь».

Він зітхнув.

— Дика Галлія! Схоже, я справді погарячкував. Бачить Всевишній, мені не хотілося завдавати вам неприємностей, брате Гільйоме. Інша річ, я категорично не згодний з багатьма положеннями, які ви із завзяттям, гідним кращого застосування, захищаєте й далі…

Я злякався, що зараз він порине в міркування про тлумачення деяких найцікавіших висловлювань Іринея Ліонського, але Орсіні й сам зрозумів, що говорити про це зараз не час. Він знов усміхнувся:

— Отже, ви вирішили сховатися…

— Не я, — моя усмішка вийшла, здається, не менш щирою. — Отець Сугерій у своїй невиреченій мудрості вирішив відіслати мене на якийсь час порибалити. Втім, я не заперечував…

Орсіні кивнув.

— Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки — П’єр та Ансельм — хто вони?

Я знизав плечима.

— П’єр — з Нормандії. У Сен-Дені вже років із десять, мріє стати священиком. Я допомагаю йому з латиною. Брат Ансельм — з Італії, у Сен-Дені недавно. Про нього я знаю мало…

Кардинал замислився.

— Найгірший і найкращий учні вашої школи? Я не помилився?

Він не помилився. Якщо йому не повідомили все заздалегідь, то мій опонент доволі спостережливий.

— Тепер розумію. Отець Сугерій вирішив відіслати порибалити всіх, хто трохи вирізняється з-поміж загалу. Ох, ця провінційна мудрість! І ви знаєте, брате Гільйоме, ваш абат майже досяг своєї мети. Я поспішаю, у мене справи в Парижі, тож я не збирався затримуватися в Сен-Дені. Але вчора я отримав листа…

Він знову не став договорювати. Звичка не з найкращих — месіри в червоних капелюхах не бажають марно витрачати слова. Втім, і цього разу все було зрозуміло. Щось в отриманому листі потребувало негайної зустрічі з автором «Житія Святого Іринея».

Я чекав продовження, але його так і не було. Орсіні неквапом дійшов до зруйнованих воріт, кинув швидкий погляд на ліс, що темнів удалині, й, мерзлякувато зіщулившись, повернув назад. Чернець-охоронець нечутно рухався поруч, раз у раз кидаючи на мене промовисті погляди. Отже, розмову відкладено. Його Високопреосвященство вирішив трохи помучити мене очікуванням. Дарма — років із двадцять тому таке могло б подіяти. Тепер — уже ні. За ці роки я навчився багато чого, зокрема й терпіння.

На півшляху назад Орсіні, котрий, здавалося, цілковито поринув у відомі лише йому думки, раптом стрепенувся.

— Ну, звісно ж! А я все думаю, що не зробив із того, що мав! Вибачте, брате Гільйоме, я повинен був сказати про це раніше. Ви пам’ятаєте графа Карачіоллі?

Я здригнувся. Орсіні вмів вражати.

— Лодовіко? — я все ще не вірив. — Він живий?

Кардинал усміхнувся.

— Живий і здоровий. Нещодавно приїхав зі Святої Землі. Ми бачилися з ним в одній досить дражливій справі… Втім, це не важливо. У цьому випадку важливо, що він вас пам’ятає й шле найкращі побажання, а також просить не забувати, як він висловився, старого друга в своїх молитвах.

— Лодовіко…

Я змусив себе не згадувати. Це минуло назавжди. Це було не зі мною… Але я зрозумів — не забуду. Навіть якщо мине ще двадцять років. Чи й навіть усі сто.

— Він і досі такий самий чорнявий красень? — бовкнув я — й одразу ж прикусив язика. Орсіні, скоса глянувши на мене, похитав головою.

— На жаль, зараз його називають Сивий Карачіоллі.

— Сивий?

Мені все ще не вірилося. Лодовіко — той, за яким зітхала половина Єрусалимських дам, якого дужче за чуму боялися татусі, що мали донечок на виданні, гульвіса й найкращий меч у всьому королівстві!

— Сивий, — кивнув Орсіні. — Й дуже набожний. Ми з ним довго говорили. Зокрема й про вас, брате Гільйоме.

— Навіщо? — не стримався я.

Зачарування зникло. Його Високопреосвященство нічого не робив марно. І ця розмова — теж не марна. Я рано заспокоївся.

— Ну… — Орсіні чарівно всміхнувся. — Ми з вами всі ці роки знайомі лише заочно. Два клірики, що сперечаються про Святого Іринія. Хотілося дізнатися про вас більше. Знаєте, брате Гільйоме, я був дуже здивований, довідавшись, ким ви були в миру. Граф де Ту, хрестоносець, герой оборони Аскалона й, здається, навіть поет.

Я ніяк не реагував. Усе це можна дізнатися й без розмови з графом Карачіоллі.

— Я, як ви знаєте, теж зі знатного роду й, зізнатися, дуже пишаюся, що я Орсіні. Але я — молодший брат, і сутана мені судилася від самого народження. А так хотілося, якщо казати по правді, побувати там, де ви! На жаль, ми не любимо полишати наш римський барліг[3], — він тихо засміявся. — Залишається сподіватися, що моє наступне легатство буде в Святій Землі… Ви — старший син у родині, брате Гільйоме. Спадкоємець.

Я мовчав. Його Високопреосвященство не такий уже й премудрий. Шаховий етюд, причому не з найскладніших. Йому щось від мене потрібно. І задля цього перекірливому братові Гільйому слід про дещо нагадати.

— Я довго не розумів — чому ви пішли з миру? Те, що сталося двадцять років тому, — воістину жахливо, та аж ніяк не всі навіть після такого випробування полишають шлях, який перед вами відкривався. Загибель вашої дружини й сина — трагедія, але ще не привід, щоб піти з миру.

— Як, на вашу думку, цього не досить? — якомога спокійніше поцікавився я.

— Ні. Людина у вашому віці… Вам тоді було двадцять один, я не помиляюся? Людина у вашому віці й із вашим походженням радше прагнутиме помститися, залити кров’ю ворогів усю Палестину. Коли ви висловили бажання піти з миру, Гуго Паенський пропонував вам вступити до ордену Святого Іоанна, щоб лицарем-ченцем продовжити війну з невірними. Ви ж поїхали. Проте після розмови з вашим старим другом я дещо зрозумів. Граф Карачіоллі був досить відвертий.

На жаль, Лодовіко завжди був простакуватий. Схоже, роки не навчили його тримати язика за зубами. Втім, Орсіні вміє розмовляти щиро й не з такими, як Карачіоллі.

— Їдучи зі Святої Землі, ви досить голосно та, як мені здається, необережно, заявили, що розчарувалися в справі, якій служили. Більше того, ви привселюдно зірвали з одягу знак Святого Хреста…

Я поморщився.

— І багато ще ви зуміли дізнатися, Ваше Високопреосвященство?

Його усмішка стала воістину янгольською.

— Ще дещо, брате Гільйоме. Ваша дружина, котру ви називали Інесою, не була хрещеною. І ви не вінчалися з нею, хоча стверджували протилежне. Отже, ви були одружені з мусульманкою. Подейкують, її попередній шанувальник, якийсь бедуїнський царьок, вирішив помститися й за вашої відсутності напав на замок.

Я глибоко зітхнув. Спокійніше, брате Гільйоме, спокійніше!

— Ваша правда, Ваше Високопреосвященство. Мій замок спалив Касим абу Ірман. Та якщо ви були послідовні в своїх розпитуваннях, то мали б знати, що допоміг йому в цьому гідний християнин Альфред де Буа, який ворогував із моїм сюзереном — королем Балдуїном.

— І ви вирішили, що справа Святого Хресо і та перетворилася на звичайні чвари баронів, анітрохи не кращі за ті, які вже не перше століття тривають на землях Італії або Королівства Французького?

Дивно, тон Його Високопреосвященства був більш ніж серйозний. Я знизав плечима.

— Я зрозумів щось більше. Гризня в Палестині прирікає християн у Святій Землі на неминучу загибель. Тільки негайний мир між ними й сарацинами може врятувати Хрест над Єрусалимом.



— Тому ви виступали за замирення з атабеком Імадедіном?

Я мимохіть усміхнувся. У битві біля Мосула ми зітнулися із атабеком сам-на-сам. Він розтрощив мені шолом, я продірявив йому плече. Потім, коли ми вели переговори, було що згадати.

— І ми підписали цей мир, Ваше Високопреосвященство. Не я винен, що пізніше його було порушено.

Орсіні похитав головою.

— А ми в Римі дивуємося, чого це абати Сен-Дені, Клерво, а заразом і Клюні настільки ревно виступають проти нового Хрестового походу? Причому наводять такі цікаві подробиці…

Я розвів руками:

— Якщо в цьому є частка моєї провини, отже, я недарма прожив тут ці роки.

— Так… — Орсіні зітхнув. — Зізнатися, така позиція Галльських діоцезів нас спершу навіть шокувала. Коли достойний отець Сугерій виступає проти Хрестового походу, це ще можна зрозуміти — він надто близько до серця бере інтереси короля Людовика, забуваючи про потреби Всесвітньої Церкви. Але коли проти походу висловлюється сам Бернар із Клерво… Як ви його переконали?

Відповідати я не став, хоча тут було чим пишатися. Гіпсову статую переконати неможливо, та коли я кілька вечорів поспіль розповідав про спокуси, які чигають на щиросердних християн на розпусному Сході, про те, на що перетворюються ордени Святого Іоанна й Святого Храму, про розкоші палестинських монастирів… Гіпс мало не тріснув, а наступного дня отець Бернар вибухнув своїм першим посланням щодо Хрестового походу. Висловився він, як і завжди, досить переконливо.

— І найдивніше, брате Гільйоме, що в цьому питанні Курія з вами солідарна…

— Як?!

— Отже, і я можу вас чимось вразити… Неймовірного в цьому нічого немає. В останні роки Королівство Єрусалимське аж ніяк не в усьому підтримує Святий Престол, та й становище в Європі не найсприятливіше для чергового походу. Крім того, є ще одна причина… Але про це ми згодом поговоримо.


Цієї ночі я вперше за довгий час майже не спав. Коли над ранок я нарешті забувся, то побачив давній сон, який уже багато років не відвідував мене: пустеля, легкий вітер здуває із сірих барханів пісок, що рипить на зубах, низьке зимове небо — і темпі вершники на обрії. Вони наближаються безмовно, неминуче. Я намагаюся крикнути, але язик не слухається, і я лише дивуюся, чому мовчить вартовий. І от, нарешті, чути крик: «Тривога!», але… Це всього лише вдарив старий надтріснутий дзвін каплиці Нотр-Дам-де-Шан.


III


Розмова з Його Високопреосвященством відбулася надвечір наступного дня. Цілий день Орсіні був зайнятий — або ж вдавав, що зайнятий. Він сумлінно оглянув джерело, що настільки припало до смаку отцю Ерве, випив води, напоїв свій почет, а потім особисто витяг із води трьох коропів. Після цього він зумів якось непомітно поговорити з моїми учнями, підкликаючи їх до себе одного за одним. Після розмови П’єр ледь стояв на ногах, витираючи із чола рясний піт і не в змозі зв’язати два слова не лише латиною, але й рідною «ланг д’уї». Брат Ансельм, навпаки, був спокійнішим, ніж зазвичай, і навіть усміхався. Дивно, але мені здалося, що після розмови з ним Його Високопреосвященство мав дещо збентежений вигляд. Схоже, у двох італійців знайшлася якась спільна й досить цікава тема.

Я вдавав, ніби все це мене не обходить, намагаючись думати про речі приємні. Хоча б про те, що візит легата Святого Престолу до Нотр-Дам-де-Шан відразу ж забезпечить наплив прочан і отець Сугерій має бути вдячним за це мені. І що він не дозволить мене образити, навіть якщо Джованні Орсіні жадатиме моєї крові. Певна річ, легат Його Святості може все — навіть зачинити Сен-Дені, але робити цього, звісно ж, не стане. Більш того, в абата Сен-Дені достатньо впливу, щоб захистити свою паству, нехай навіть такого грішника, як я. І що слід обов’язково поговорити з П’єром, на котрого червоний капелюх Орсіні подіяв аж занадто.

Його Високопреосвященство пішов до своєї келії, щоб, як він пояснив, розібрати деякі документи, а я рушив на пошуки нормандця. Далеко йти не довелося — як виявилося, П’єр був на тому ж місці, де вчора ми рибалили. Цього разу він навіть не взяв із собою вудки — просто сидів на колоді, над чимось зосереджено розмірковуючи. Я зупинився, не наважуючись наблизитися. П’єр у роздумах — видовище рідкісне.

— Отче Гільйоме! — він усе ж таки почув, як я підійшов.

Я всміхнувся й присів поруч.

— Про що ваші думки, брате Петре?

— Думки? — схоже, це слово його спантеличило. — A-а, думки… Я не думати… Не думаю.

Я був трохи розчарований, але потім збагнув, що «думками» П’єр, напевне, вважає щось серйозне. Свої власні міркування він до цього розряду не зараховує.

— Сподіваюся, розмова пройшла успішно?

— А? — хлопець замислився. — Розмова? Ми не розмовляти… Не розмовляли. Його Святість…

— Його Високопреосвященство, — посміхнувся я. — Брате Петре, будьте уважнішим.

— Високо… преосвященство, — зосереджено повторив П’єр. — Він хвалити… хвалив, як я розмовляти латиною.

Я уявив собі, як Орсіні нахвалює мого нормандця, й насилу стримав усмішку. Але я був вдячний Його Високопреосвященству — підтримка П’єрові була дуже потрібна.

— І ще він розповідати… розповідав. Як добре бути священиком у селі. Як його — священика— всі поважають, як дарують подарунки… Він запитувати… запитував, чи не потрібно поговорити з отцем Сугеріем, щоб мене швидше висвятили… посвятили.

«А про що ще він запитував?» — хотів поцікавитися я, але стримався. П’єр і сам скаже.

— Він запитував про брата Ансельма. Він хвалив брата Ансельма. Він хвалив вас, отче Гільйоме. Він називати… називав вас дуже вченим і дуже розумним.

Ну, певна річ!

— Він, напевно, хотіти… хотів, щоб я розповів про вас щось. Але я не розповідав щось. Я мовчав. Він дуже хитрий, Його Високо… преосвященчество…

— Високопреосвященство, — механічно виправив я.

— Високо-прео-священ-ство, — доклавши чималих зусиль, насилу вимовив П’єр. — Він вирішив, що я — зовсім дурний.

На П’єровій фізіономії раптово розцвіла усмішка. Орсіні явно недооцінив мого нормандця.

— А я згадати байка… Байку. Про те, як лисиця хотіла обдурити зайця.

Ніколи не думав, що вивчення байок буде настільки корисним. Втім, П’єр і без читання «Робертового Ромула», схоже, не з тих простаків, які дозволяють обвести себе круг пальця. Навіть тим, хто в червоних капелюхах.

— Він хотів дізнатися щось, — повторив нормандець. — Про вас щось, отче Гільйом. І про брата Ансельма щось. Він думати… думав, що я не помітити, як він хвалив брата Ансельма, але ще навіть не розмовляти з ним.

— Не будемо засуджувати Його Високопреосвященство, — примирливо зауважив я.

Брат Петро раптом гмикнув і проказав щось «ланг д’уї». Цього разу його нормандська вимова була справді страшенною.

— Так кажуть у нас у селі, — повторив П’єр. — «Наша хитрість хоч у свитці, та ще й при поганій пиці… Але теж згодиться!».

— Як-як? — я мимохіть розсміявся, і П’єр із задоволенням повторив ще раз.


Орсіні викликав мене надвечір. Його Високопреосвященство сидів, обклавшись сувоями та щось занотовуючи в невеличкій книжечці.

— Сідайте, брате Гільйоме, — почав він, не відриваючись від роботи. — 3 вашої ласки довелося тягти весь цей тягар із собою. Дещо переплуталося, і я, грішний, уже кілька разів згадував вас не найкращим чином.

— Прошу мені пробачити, — смиренно відповідав я. — Якби я знав, що настільки потрібен Вашому Високопреосвященству…

— То сховалися б де-інде ще далі, — коротко розсміявся він. — Брате Гільйоме, завтра вранці ми повертаємося до Сен-Дені. Як ви вже, напевно, здогадалися, мені потрібна ваша допомога. Я спеціально приїхав сам, а не послав своїх людей, щоб ви часом не вирішили відкласти нашу зустріч на невизначений час. Насамперед — прочитайте.

Пещена біла рука метнула в мій бік невеличкий сувій. Я ледь устиг перехопити його.

— Читайте! — нетерпляче кинув Орсіні.

Я знизав плечима й розгорнув пергамент. Єпископ округу Пам’є повідомляв Його Високопреосвященству про те, що такий собі Умберто Лючіні зник після поїздки до села Артигат і всі спроби знайти його виявилися марними.

— Це була ваша людина, Ваше Високопреосвященство? — поцікавився я, починаючи дещо розуміти.

— Один з найкращих з-поміж моїх людей, — Орсіні смикнув щокою. — Його, звісно ж, не знайдуть. Я здогадуюся, хто його прибрав і за що. Але річ не в цьому…

Кардинал замовк, даючи мені змогу впоратися з подивом. Пам’є — це, здається, неподалік від Тулузи. Місця, звичайно, неспокійні. Вальденси, а в останні роки — катари[4]. Не дивно, що кардинальського посланця «прибрали», — як висловився Його Високопреосвященство. Але ж до чого тут я?!

— Півроку тому Курія отримала відомості, що в окрузі Пам’є діються дивні речі, — кардинал заговорив спокійно, дещо приглушеним голосом. — Єпископ — монсеньйор Арно де Лоз — лихвар і перелюбник, тамтешній сеньйор — Гуго д’Еконсбеф — катар і, можливо, сатанист, церкви порожніють, селяни справляють шабаші й поклоняються цапу з кривими рогами. А над усім цим стоїть його світлість граф Тулузький, котрий робить усе, щоб відгородити своїх гідних підданих від нашого втручання…

— Ну то й що з того? — доволі неввічливо поцікавився я. — «І ти, Віфлеєме, земля Іудина, нічим не менший за воєводства Іудині…»[5]

— Не богохульствуйте, брате Гільйоме! — його Високопреосвященство знову скривився, та я бачив, що він цілком мене розуміє. Те, що діялося в окрузі Пам’є, — звичайна картина для всієї Окситанії. Звісно, такі розповіді, точніше, оповідки, слід було б одразу ж ділити навпіл, а ще краще — на чотири, й лише по тому це обговорювати. Але те, що на південь від Луари неспокійно, а графи Тулузькі якнайменше бажають допускати в свої володіння представників Рима, — річ цілком зрозуміла.

— Зазвичай ми вирішуємо такі питання без особливих труднощів, хоча й не так швидко, як хотілося, — вів далі Орсіні. — Граф Тулузький теж не прагне відкритого скандалу, тож у принципі можна позбавити єпископа посади й порадити сеньйорові д’Еконсбефу іноді з’являтися в церкві, щоб не бентежити підданих. Це ми зробимо. Але в окрузі Пам’є сталося ще дещо…

Він постукав пальцями по столі й розгорнув наступний сувій — більший, проте читати його не став. Було помітно, що Його Високопреосвященство вагається.

— Якийсь час тому в окрузі Пам’є відбулося… точніше було скоєно дещо, що підпадає як під карний, так і під церковний суд, — цього разу слова було дібрано дуже ретельно. — Справа гучна, й у Курії вирішили, що місцева влада зайве затягує її вирішення. Більше того, у нас склалося враження, що справу розслідують неправильно, намагаючись приховати деякі важливі докази…

Я ще й досі не розумів. Що ж, і таке трапляється…

— Так, справа гучна, неприємна, та все ж таки дрібна, тому я вирішив не їхати сам, а відправити туди брата Умберто. Він людина досвідчена й має міцну руку…

— Мав, — не втримався я.

Орсіні невесело посміхнувся.

— Мав… Цілком імовірно, що хтось із уже згаданих — монсеньйор єпископ або сеньйор д’Еконсбеф — подбав про це… Я перечитав звіт брата Умберто й виявив там дещо, мною раніше не помічене. Це сталося саме в день мого приїзду до Сен-Дені. Я відразу згадав про вас, брате Гільйоме. По-моєму, такий збіг — вказівка згори…

— Збіг? — час було порозумітися. — Ваше Високопреосвященство, якщо ви шукаєте заміну братові Умберто, то я — найгірша з кандидатур!

— Ви прочитаєте звіт, — кардинал нетерпляче мотнув головою. — Прочитаєте уважно, не пропускаючи жодної літери. На полях є мої позначки, вони вам допоможуть. Це ви зробите до ранку. Вранці, дорогою до Сен-Дені, ми продовжимо розмову.

Біла пещена рука нетерпляче сіпнулася, але я не поспішав іти.

— Ваше Високопреосвященство, вже смеркає…

— То й що з того? — різко кинув Орсіні. — Адже я працюю вночі!

— Для цього потрібне світло, — якомога спокійніше пояснив я. — Отець Сугерій відіслав нас рибалити, а не переписувати книжки. У нас немає жодної свічки.

Насправді запасливий П’єр захопив їх із півдюжини, та мені схотілося трохи подражнити італійця. Бажання, звісно ж, грішне…

— Запаліть скіпку! — обличчя в Орсіні знову сіпнулося, і я ледь стримав усмішку.

— На жаль, Ваше Високопреосвященство, мій зір…

Вуста посланця Курії отверзлися, і я почув дещо, що за інших обставин могло б коштувати Його Високопреосвященству суворої покути. Найбезневиннішим висловлюванням була згадка Вакхової крові. Біла рука знову сіпнулася й заходилася копирсатися в одному з ящиків. Мить — і в мій бік полетіла в’язка свічок. Свічки були такі, що замилуєшся, — рожеві, кручені, з тонесенькими позолоченими обідками. Я вклонився, залишивши Його Високопреосвященство наодинці з його проблемами. Здається, я його розлютив, і це неабияк потішило мене.

…Округ Пам’є розмістився в передгір’ях Піренеїв і входив до графства Фуа. Та от уже півстоліття, як він перейшов під міцну руку графів Тулузьких, котрі засилають туди своїх представників. Зараз там править Гуго д’Еконсбеф, який отримав ці землі в ленне володіння двадцять років тому. Його замок стоїть неподалік від Пам’є — невеличкого містечка, де мешкає кілька сотень обивателів.

Околишні селяни сіють просо, рибалять у річці Лезі, та головним чином розводять овець. Розмовляють в окрузі Пам’є «ланг д’ок», але в передгір’ях зустрічаються села, де панує говірка басків…

Усі ці подробиці, які наводив сумлінний брат Умберто, я прочитав з певним подивом.

Звичайнісінький окситанський округ, більше того, цілком благополучний, оскільки брат Умберто особливо відзначив, що ні вальденси, ні катари в цьому окрузі себе ніяк не виявили, із чим я подумки привітав нашу Святу Католицьку Церкву. В інших місцях, особливо ближче до Тулузи, стан справ набагато гірший. Фраза Його Високопреосвященства про храми, які порожніють, видалася явним перебільшенням.

Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.

Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.

Спочатку я нічого не зрозумів. Сумлінний брат Умберто викладав історію якогось Санксі де Гарра, що приїхав до Артигата з Басконії, чоловіка Бертранди де Ро. Обвінчалися вони двадцять один рік тому, від цього шлюбу мають єдину дочку Жанну, котрій цього року має виповнитися двадцять…

Око зачепилося за дивну деталь — селяни чомусь писалися із префіксом «де», немов Куси або Рогани. Втім, брат Умберто пояснив і це. «Де» — лише місцева традиція. Де Гарр міг володіти хутором Гарр, млином Гарр або однойменним сараєм, а також бути нащадком якогось Гарра, тобто з його роду.

Ну, проти традиції не підеш.

Я хотів був уже читати далі, сподіваючись добратися до суті, але тут помітив на полях дрібні охайні літери. Його Високопреосвященство говорив про якісь позначки… «Дивися вище». Це ж перо підкреслило дату-рік переїзду родини Гаррів до Артигата. А вище…

Шукав я недовго. Гарри переїхали до Артигата того ж року, коли сеньйор д’Еконсбеф одержав у своє ленне володіння даний округ.

І Орсіні не вважав це випадковим збігом.

Я сподівався, що йтиметься про Санксі де Гарра, але помилився. Брат Умберто писав про його дочку. Отже, Жанна де Гарр, «лицем миловида, вдачею жвава, місцевою говіркою володіє погано, позаяк змалку висловлюється басконською…».

Я мимохіть усміхнувся. Устав Святого Бенедикта, що визначав останні двадцять років моє життя, досить терпимий навіть до таких заблуканих овець, як я. Коли мені починає до смерті набридати риба, отець Сугерій супить брови й повчально пропонує вживати м’ясо. Я й вживаю, причому без особливих докорів сумління. Про міцні напої навіть згадувати не випадає, адже, як то кажуть, «слався сік вина священний, ґроном пінним порожденний; стіл, тобою благословенний, сповнений благодаттю».[6] Усе так, та от щодо Євиних дочок компромісів не передбачалося. їх слід уникати в кожному разі, а коли це неможливо, розмовляти, потупивши очі й лише про речі духовні. Цікаво, а читати про них дозволено? Ймовірно, так, інакше Його Високопреосвященство не став би піддавати мене такій спокусі.

Отже, Жанна де Гарр — миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти й шити, чистила рибу й ходила коло корів. Але в чотирнадцять років…

Я мимоволі здригнувся. У чотирнадцять років Жанну де Гарр послали прислуговувати в замок д’Еконсбефа. Навпроти цього абзацу стояла позначка, зроблена рукою Орсіні, та цього й не було потрібно. Ще один збіг?

Тепер я читав уважно, справді не пропускаючи жодної літери. Два роки Жанна прислуговувала в замку, за що її батьки отримували стільки-то ліврів на рік. Нарікань від жодної зі сторін не було. За два роки, коли Жанні виповнилося шістнадцять, батько забрав дочку із замку, позаяк «настав час їй виходити заміж». Нареченого звали Арманом де Пуаньяком, він був з Артигата, причому з досить заможної родини. Весілля мали гуляти восени, після того, як пострижуть овець і зберуть просо, та за тиждень до цієї важливої події згадана Жанна зникла із села…

Є! Як висловився Його Високопреосвященство, «дещо, котре підпадає як під карний, так і під церковний суд». Під карний — якщо дівицю де Гарр зарізали розбійники, й під церковний, якщо згадана вище дівиця, порушивши шлюбне зобов’язання, втекла з якимось циганом…

Як я зрозумів, ці й подібні до них версії було розроблено досить ретельно. Дівицю де Гарр шукали довго, але марно. Батьки зниклої вже замовили поминальну службу, проте за чотири місяці, напровесні, Жанна де Гарр повернулася…

На жаль, саме в цьому місці брат Умберто був небагатослівний. Дівицю де Гарр було піддано церковному покаянню, вона помирилася з батьками, з нареченим, але… Але нічого не повідомила про те, де перебувала всі ці місяці!

На полях рукою Орсіні було виведено: «д’Еконсбеф?». Що ж, цілком можливо.

Щоправда, нижче сказано, що цноту зазначеної Жанни було підтверджено, але ж знаємо ми ці сільські хитрощі! Вочевидь обидві родини — і де Гаррів, і Пуаньяків — хотіли залагодити скандал. А може, хтось — чи не д’Еконсбеф? — подбав, щоб їм виплатили кілька повновагих ліврів…

Отже, весілля. В належний час — за дев’ять місяців — Жанна, тепер уже де ІІуаньяк, народила дитину чоловічої статі, яку хрестили в місцевій церкві й нарекли Пелегреном.

Три роки минули без особливих подій, але навесні — знову навесні! — у місто Пам’є до монсеньйора єпископа приїхали три черниці з монастиря Святої Агнеси, що неподалік від славного міста Мілана. Серед них була сестра Цецилія, котра заявила єпископові, що вона і є… Жанна де Гарр!

Я перевів подих і ще раз уважно прочитав це місце. «Котра заявила єпископові, що вона і є Жанна де Гарр». Та-а-ак, дуже вражає! Але ж дозвольте, як так?

…Зазначені черниці привезли із собою послання від архієпископа Міланського, де підтверджувалася особа сестри Цецилії, в миру — Жанни де Гарр. Сестра Цецилія, не бажаючи виходити заміж за Армана де Пуаньяка, надала перевагу втечі й, діставшись до Мілана, звернулася в обитель Святої Агнеси з проханням прийняти її до сонму наречених Христових. При цьому сестра Цецилія стверджувала, що заміж її хотіли віддати силоміць, більше того, Арман де Пуаньяк уже був одружений. Матері-абатисі цього пояснення було досить. Три роки сестра Цецилія мирно перебувала в монастирі, аж поки випадково не дізналася про те, що відбувається в неї на батьківщині. Тоді вона звернулася до абатиси, та — до архієпископа…

…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.

Далі — більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі — батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…

Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…

Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?

Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні — й зрозумів.

Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей — судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…

Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?

З нареченим? З батьками Жанни? Отже, перебуваючи в змові з кимось, застосувала свої чарівницькі здібності, надавши невідомій вигляду зниклої дівиці де Гарр. Можливостей вдови де Піо виявилося досить для того, щоб обман тривав три роки й закінчився лише з появою справжньої Жанни.

Запахло запаленим хмизом. Бідолашна вдова де Піо! Очевидно, хтось хотів якнайшвидше закрити цю дивну справу. Напевно, вона лікувала корів і виводила бородавки в дітей. Певна річ — відьма! Казав я отцю Петру, що такі книги, як його «Сентенції», призводять лише до розпалення інстинктів темної мужичні, та на жаль! Навіть отець Бернар, нехай він і гіпсовий, і той зрозумів, до чого ведуть такі теоретичні вишукування.

А ось отець Петро й надалі заготовляє хмиз, і комусь це дуже потрібно…

Удові Піо було присвячено кілька об’ємних абзаців, прикрашених ретельно виконаними малюнками. Брат Умберто постарався, перелічуючи знайдені у відьми незаперечні докази її лиходійств. Ну, звісно! Сім в’язок грибів, старий віник і віник новий, горщик з якимось зіллям… Я знову пом’янув отця Петра Ломбардського, як раптом очі ковзнули по одному з малюнків. Табличка, точніше, уламок того, що колись було овальною табличкою. Дивні, нерівні позначки… Я вдивився й похитав головою. Для провінційних відьмоловів це, певна річ, доказ. А взагалі-то, звичайний напівуніціал[8], до того ж старий, нинішнім грамотіям майже недоступний. Цікаво, звідки це в поважної вдови?

Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто — теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.

Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще — й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.

Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»

…«Овернський Клірик» — саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я — о, суєта суєт! — у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.

Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.

Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9] Тулузького графства. До того ж додала, що вона — жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…

Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».

Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…

Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!

Брат Умберто, складаючи звіт, теж це вловив, адже зауважив, що заарештована тоді Жанна, точніше, та, що себе за неї видавала, теж зажадала сеньйоріального суду, знову ж таки посилаючись на стародавній кутюм.

А ще кажуть, що дива більше не трапляються! Дві неписьменні селянки, котрі навряд чи знають взагалі, що таке кутюм, роблять сильний і майже безпрограшний хід, сподіваючись якщо не уникнути суду, то принаймні відкласти його. Звісно ж, їм це підказали. Але хто?

Його Високопреосвященство вже розв’язав для себе цю задачку, позаяк на полях стояло: «Д’Еконсбеф!». Можливо… У будь-якому разі, логічно. Обидві жінки зверталися до того, хто був у цьому замішаний, інакше вони не мовчатимуть.

І тут, нарешті, втрутився єпископ. Його легісти[10] легко довели, що кутюми графства Тулузького не мають жодного стосунку до округу Пам’є, оскільки той знаходиться в графстві Фуа, хоча й підлеглий Тулузі. Та, напевне, в заарештованих усе ж таки вистачило часу, щоб обміркувати захист. Тому, що тільки-но обох їх викликали в Пам’є до єпископа, вдова Піо рішуче заявила, що її обмовили, причому назвала сусідів, з якими в неї були якісь чвари через майно, а та, що називала себе Жанною де Гарр, звинуватила в самозванстві… сестру Цецилію! Хтось дуже розумний і спостережливий підказав їй, що лист від архієпископа Міланського скріплений трохи дивною печаткою…

Саме в цей момент брат Умберто прибув до Пам’є. Спочатку він намагався розібратися, знову опитавши свідків. Результат виявився двозначним — свідчення змінювалися, й чаша терезів цього разу переважувала не на користь сестри Цецилії. І тоді посланець Орсіні розсудив, як він вважав, розумно: заарештувати не тільки сестру Цецилію, але й прибулих разом із нею черниць, і разом з усіма іншими відправити в Тулузу, щоб одержати надалі дозвіл від графа Тулузького перенести розгляд до Рима. Арешт відбувся, але відправлення чомусь затримувалося.

Зіставивши дати, я зрозумів, що брат Умберто дізнався щось важливе й вирішив знову з’їздити до Артигата. Він відправив звіт і поїхав.

Більше кардинальського посланця ніхто не бачив…

Я ще раз перечитав подробиці цієї цікавої справи й пошкодував, що отець Сугерій не відіслав мене рибалити кудись за Рейн, а ще краще — за Ельбу. Цілком очевидно, що за всім цим безладом крилося щось цілком земне. І це земне досить імовірно мало місцеперебування в замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа. Займатися цією справою надзвичайно не хотілося. Водночас я зрозумів, чому Його Високопреосвященство згадав про мене. Залишалося дізнатися, чого він від мене хоче…


IV


Отець Сугерій рідко сидить на місці. Або стоїть — мене завжди вражало, як він примудряється вистоювати літургію, особливо святкову. Ми всі звикли, що отець-абат бігає, причому в буквальному розумінні. Якщо має відбутися розмова сам-на-сам, він запрошує гостя — або когось із братії — до своєї келії, садовить на знамениту кольорову ковдру, що застеляє його ложе, й починає бігати від вікна до дверей, розмовляючи на ходу. Він якось обмовився, що якщо перестане бігати, то ми можемо замовляти йому мармурову плиту разом з епітафією.

Отже, отець Сугерій здійснював свою звичайну пробіжку, а я сидів на тій самій знаменитій ковдрі. Знаменитою вона стала ще багато років тому, ще до того, як я потрапив до Сен-Дені. Брати-бенедиктинці пошепки переказували один одному, що новий абат знаменитого монастиря накриває своє ложе кольоровою — кольоровою, уявляєте! — ковдрою. Звісно, статут Святого Бенедикта— аж ніяк не зразок суворості, та кольорова ковдра в абата Сен-Дені! Велика спокуса для малих цих!

Отець Бернар у нашу першу зустріч одразу ж зажадав докладно описати келію отця Сугерія. Слухав він мовчки, й блакитнуватий гіпс його обличчя дихав крижаним холодом.

Я не міг змовчати про ковдру, але вже знав, що грізний голос із Клерво не прогримить, тому що привіз від отця Сугерія згоду на відмову від посади королівського сенешаля Етьєна де Гарланда — давнього недруга отця Бернара. Заради цього гіпсовий ідол був згоден стерпіти багато чого — навіть кольорову ковдру…

Чи то через забудькуватість, чи з іншої причини, але Орсіні не зобов’язав мене зберігати все почуте від нього в таємниці.

Тому мені було що розповісти отцю Сугерію, котрий викликав мене відразу ж, щойно ми повернулися з Нотр-Дам-де-Шан, відправивши попередньо Його Високопреосвященство з візитом до молодого графа Корбея. Спадкоємець гідний свого татуся — першим із візитом не з’явиться навіть до кардинала.

— Прикро, прикро, брате Гільйоме… — отець Сугерій підбіг до вікна й похитав головою. — Як невчасно!

— Так, отче, — кивнув я.

— Ми саме збиралися їхати на заготівлю лісу для ремонту, — долинуло вже від дверей.

— І дивитися ескізи нового вівтаря, — підкинув я дровець до вогню.

— Вівтаря! — абат на мить зупинився й схопився за голову. — Ох, брате Гільйоме, я, звісно, поважаю бажання Його Високопреосвященства, але чому саме вас? Ох, казав я вам, що вашу книгу! Ваша книга!

Отець Сугерій відразу ж збагнув, у чому суть. Він справді не радив оприлюднювати «Житіє Святого Іринея». Хтозна, може, він і мав рацію.

— В окрузі Пам’є відбувається щось, на думку Його Високопреосвященства, не зовсім звичайне, — обережно почав я. — На його високовчену думку, тут справа рук не лише людських…

— Але чому туди слід посилати саме вас? — вигукнув отець Сугерій, знов опинившись біля дверей, і зовсім нелогічно закінчив:

— Ох, брате Гільйоме, це все ваша книга!

— У моїй скромній праці я звернув увагу на думку, висловлену Святим Іринеєм у його знаменитому трактаті «П’ять книг проти єресей», про те, що Церква недооцінює міць і вплив Ворога роду людського. Що волею Творця тому, кого йменувати тут не будемо, дано на землі більше влади, ніж нам здається. Святий Іриней писав про знахарство, перевертнів, ламій…

— Ламії! — отець Сугерій навіть підстрибнув. — Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! Що ви таке кажете? Вся ця мерзенна погань, вами згадувана, є лише наслідок темних марновірств, як і сказано в каноні «Єпископи»![11]

Я мимоволі всміхнувся. У догматиці отець Сугерій не надто сильний. Точніше, сильний саме настільки, наскільки потрібно абатові, який керує не лише монастирем, але досить часто — й усім Королівством Французьким.

— Саме це я й наважився написати в своїй книзі. На жаль, Його Високопреосвященство розсудив трохи інакше, не лише сприйнявши, але й, так би мовити, поглибивши думки Святого Іринея. Він вважає, що ми просто сліпі й Ворог роду людського вже відкрито вийшов на бій. Положенням канону «Єпископи» він протиставляє не тільки слова Іринея, але й думки Оригена, Григорія Назианіна, Іоанна Дамаскіна й нині живого й здорового отця Петра Ломбардського.

Абат пирхнув — в оцінці отця Петра і його творінь ми з ним не розходилися.

— Але тоді… — отець Сугерій на мить зупинився й здивовано закліпав. — Навіщо ж посилати в цей, як його, прости Господи! — Пам’є вас, брате Гільйоме, якщо ви не поділяєте його поглядів?

— Імовірно, щоб мене переконати, — я мимоволі посміхнувся. — До того ж, якщо я не впораюся…

— Не кажіть так! — абат змахнув руками. — Його Високопреосвященство — дворянин, він на таке не здатен!

Отець Сугерій, за чутками — син шевця, ще й досі зберігав якісь ілюзії щодо стану, до якого я колись належав.

— Є ще одна обставина, — нерішуче заговорив я, розмірковуючи, чи варто повідомляти про це абатові. — У справі двох Жанн де Гарр є таке, що нагадує деякі епізоди житія Іринея…

Отець Сугерій знову кліпнув і на мить сповільнив хід, порівнявшись зі мною:

— Даруйте, добрий брате Гільйоме, невже через подібність із історією сина купця з Масилії?

От уже й гадки не мав, що наш славний абат настільки пам’ятає мою книгу! Тим паче, історію з сином Авла Росція, купецького сина з Масилії, було поміщено в «Доповненнях» як вочевидь апокрифічну.

— Істинно так, отче, — кивнув я. — Подібність є, хоча там ішлося про обман ще підступніший, тому що в ролі псевдо-Авла виступав сам Нечистий. Але річ не тільки в цьому. В «Діяннях Іринея», які я використовував, хоча й засудив за багато явних вигадок, розказано історію про Іринея й чаклунів-дерґів. Там наводяться їхні заклинання, які автор «Діянь» не посоромився переписати…

— Дерґи, які є лоґри,[12] — край ризи отця Сугерія прошелестів поруч мене, але голос долинув уже від вікна. Я, не втримавшись, усміхнувся.

— Лоґрами славного короля Артура вважали дерґів жонглери з Окситанії. Швидше за все, дерґи — один із друїдських орденів, з якими справді зіткнувся Святий Іриней. Але важливо інше. У жінки, котру запідозрили в чаклунстві, знайдено невеличку кам’яну табличку з написами. Це заклинання — ті самі, що їх вважають дерґськими. Вона й згадала дерґів…

— Ох, навіщо вам було переписувати таке! — благав отець-абат уже від дверей.

Я знизав плечима.

— Я й не думав переписувати цю чортівню…

Отець Сугерій на бігу перехрестився й посварився на мене пальцем.

— …Але «Діяння Іринея» згадав, а Його Високопреосвященство виявився уважним читачем. Ці «Діяння» є в бібліотеці Болонського університету, де я працював.

— І ви вірите, брате Гільйоме, що в окрузі Пам’є діє та сама погань, із якою боровся Святий Іриней?

— Я вірю, отче, що в окрузі Пам’є зіткнулися дикі марновірства місцевих вівчарів з хитрими задумами декого із числа людей досить грамотних і освічених. Але Його Високопреосвященство вірить в інше. Він бажає, щоб я довів присутність в окрузі Пам’є самого Ворога й підготував показовий процес.

Отець Сугерій сповільнив хід, і я повідомив йому те, що почув на завершення нашої розмови з Орсіні, коли ми вже під’їжджали до Сен-Дені.

— Приклад Пам’є має показати всій Церкві небезпеку підступів Ворога й послужити приводом для створення особливої служби, підпорядкованої безпосередньо Риму. Ця служба здійснюватиме самостійне розслідування випадків знахарства та єресі.

— Самостійна служба? — абат проказав це повільно, але таким тоном, що я поквапився підвестися.

— Так, отче. Самостійна служба, яку в Римі хочуть назвати Найсвятішим Звинуваченням.[13] Вона буде вищою за місцеву церковну й… королівську владу.

— Королівську?

Отець Сугерій злякано кліпнув, та відразу ж його обличчя змінилося. Очі засвітилися недоброю посмішкою, губи викривилися, щоки почали наливатися червоним. Таким нашого найдобрішого абата ми бачили рідко, хіба що в тих випадках, коли він отримував послання з Парижа про чергову дурнувату витівку нашого Найхристияннішого Короля.

— Рим бажає створити самостійну судову систему на території Королівства Французького!

— Не лише у Франції, — спробував докинути я, — але й у всіх католицьких…

— Королівства Французького! — вперто повторив абат, і очі його блиснули молодим запалом. — Цей італієць, цей нащадок горлорізів із Кампаньї…

Я вирішив перечекати й просто помилуватися отцем-абатом. Мене, та й усіх інших завжди дивувало, як міг отець Сугерій, котрий, здавалося, по вуха загруз у перебудові головного храму Сен-Дені, у чварах із приводу околишніх лісів, у сварках із бравими рубаками де Корбей, у збиранні з миру по нитці перлів для Великої Дароносиці — керувати Королівством Французьким. У Парижі він бував нечасто, навіть листи посилав туди не щотижня…

— І це перед Хрестовим походом, коли Його Величності доведеться залишити Францію, коли Її Високість, забувши про свій обов’язок, готова зрадити інтереси королівства[14], коли цей безбожний англієць…

Абат шумно зітхнув і зробив швидкий жест. Я не повірив своїм очам — таке могла показати перекупка риби своїй сусідці в запалі сварки. Очевидно, зір почав мене зраджувати.

— Ось йому! — знову показав абат незримому Орсіні, і я заспокоївся щодо своїх очей. — А дулі з маком не хочеш, італійчику?!

Я спробував стримати усмішку — вже вкотре — й знову марно. Отець Сугерій відсапався й знову взявся бігати.

— Сьогодні ж напишу в Клюні… й отцю Бернару в Клерво… І, звісно ж, у Париж… Ні, у Париж я краще поїду… Брате Гільйоме!

Абат зупинився й глянув мені просто у вічі.

— Ви, певно ж, пам’ятаєте, мій любий брате, що ви не тільки син Святої Католицької Церкви, але й вірний підданий Його Величності.

Я кивнув, цього разу без усякої усмішки.

— Так, отче. Я підданий товстуна Людовика й не забуваю про це. І я не для того залишив меч, щоб спалювати людей на вогнищах.

— Істинно так, істинно так, брате Гільйоме! — нескінченний біг поновився. — Такі, як цей італійчик, воліють убивати хворих, замість того, щоб боротися з хворобою!

Отець Сугерій продовжував пробіжку, а я мимохіть згадав листа, якого він надіслав гіпсовій статуї з Клерво. «Ви пам’ятаєте всі заповіді Христові, брате Бернаре, крім головної — возлюби ближнього свого». Але ж ішлося про того самого Абеляра, любити котрого в отця Сугерія немає особливих причин…

— Проте це зовсім не означає, — абат, не припиняючи бігу, тицьнув у мій бік пухким пальцем, — що ви повинні виявляти м’якість або нерішучість у виконанні місії, дорученої вам Його Високопреосвященством. Коли непорядки в окрузі Пам’є справді наявні, то ви будете гідним звання вірного сина Сен-Дені!

Я знову кивнув.

— Так-так! Буде дуже важливо, що неподобства в графстві Тулузькому припинить саме посланець Сен-Дені. Його Високопреосвященство обіцяв наділити вас усіма повноваженнями, я ж у свою чергу напишу його світлості графові Тулузькому… Крім того, вам знадобляться гроші…

— Ченцеві-бенедиктинцю досить чаші для милостині, — негайно додав я.

— …І, можливо, чималі гроші, — пухкий пальчик знову насварився на мене. — Я дам вам листа до одного ломбардця. У нього контора в Тулузі, й він мені дечим зобов’язаний. До речі…

Абат зупинився, й тон його з діловитого перетворився на дещо стурбований.

— Його Високопреосвященство натякнув, що поїздка може бути певною мірою небезпечною. Міг, звісно, й не натякати! Їхати в це катарське лігвище! Отче Гільйоме, ви свято шануєте й виконуєте статут Святого Бенедикта, ви — взірець для молодих братів, але… Але ваша кольчуга й ваш меч, як і раніше, зберігаються в нашій каплиці.

Свою зброю я віддав саме туди, не бажаючи передавати її моєму недостойному молодшому братові. Отець Сугерій не заперечував, щоб меч, кольчуга й щит, які побували в Святій Землі, зберігалися в каплиці. Іноді, не втримавшись, я приходив поглянути на них, а кілька разів навіть торкався знайомого руків’я…

— Думаю, гріх не буде настільки страшним. Якщо вас, брате Гільйоме, це хвилює, то я прийму цей гріх на себе.

Спокуса була великою. Бачать Господь і Святий Бенедикт, наскільки вона була великою! Та я стримав себе.

— Ні, отче. Я клявся, що ніколи не візьму до рук меча. Колись я не вступив до ордену Святого Іоаина, тому що не хотів бути ченцем із мечем у руках…

— Похвально, похвально, брате мій… — у голосі абата пролунало явне розчарування. — Меч — зрозуміло, але, може, кольчуга? І кинджал… Невеличкий… Ну, зовсім маленький…

Я не витримав і розсміявся. Абат зітхнув і на мить зупинився біля вікна.

— Його Високопреосвященство справедливо вирішив, що вам не слід їхати одному. Він висловив мудре побажання, щоб вас супроводжував брат Петро з Нормандії, тому що помітив, наскільки він відданий і шанобливий, а також наскільки наділений від Господа різноманітними здібностями.

Я задумався на мить і вирішив, що Орсіні цього разу розсудив розумно.

— Я без сумніву виконаю побажання Його Високопреосвященства. Для брата Петра поїздка буде корисною, тому що на південь від Луари йому доведеться говорити винятково латиною.

Отець Сугерій гмикнув — він дотепер не міг повірити, що П’єр коли-небудь навчиться висловлюватися якоюсь іншою мовою, крім «ланг д’уї».

— Ми зарахуємо йому поїздку як останній семестр у школі, брате Гільйоме. Більше того, Його Високопреосвященство натякнув, що в Окситанії для нашого брата Петра цілком може знайтися вільна парафія. Священик із Сен-Дені — це завжди добре.

— Істинно так, отче, — мене завжди вражало вміння отця Сугерія знаходити вигоди в будь-якій ситуації. — Мені чомусь здається, щодо брата Ансельма в Його Високопреосвященства були дещо інші побажання?

Абат кинув на мене насторожений погляд, але я не здавався.

— Брат Петро щедро наділений від Господа здібностями, які стануть у пригоді нам у подорожі. Але в брата Ансельма теж є здібності, хоча й інші. Мені знадобиться грамотний помічник… І, крім того, мені здається, що поки Його Високопреосвященство перебуває тут, хлопчині краще бути від нього якнайдалі.

Отець Сугерій зупинився й затарабанив пальцями по стіні, що означало найвищу міру непевності.

— Але, брате Гільйоме! Його Високопреосвященство чітко висловив побажання, щоби брат Ансельм не залишав Сен-Дені…

— Тим більше підстав йому поїхати, отче.

На обличчі абата повільно проступила посмішка.

— Нехай буде так… До речі, отче Гільйоме, якщо похвальна запопадливість щодо правил нашого ордену не дозволяє вам узяти навіть кинджал, то, може, ви все ж таки надягнете кольчугу?


V


З Орсіні мені довелося розмовляти ще двічі. Вперше — разом з отцем Сугерієм, де я вже цілком офіційно одержав розпорядження виїхати в округ Пам’є як представник Його Високопреосвященства і вдруге, сам-на-сам. Кардинал був небагатослівний і тримався напрочуд сухо. Втім, я аж ніяк не жадав лицезріти його усмішку. Орсіні ще раз коротко пояснив суть моєї місії та вручив мені невеличкий пергаментний сувій. Роки в Сен-Дені навчили витримки, та коли долоні торкнулися пергаменту, я здригнувся. Його Високопреосвященство наділяв мене своєю владою в окрузі Пам’є й у графствах Фуа та Тулузькому. Тепер я міг усе — накласти покаяння на весь округ, відправити на вогнище єпископа, зрівняти з землею головний храм Тулузи. Усе — аж до інтердикту.[15] Я ставав не просто ченцем із Сен-Дені й посланцем кардинала Орсіні, а голосом і волею Його Святості. Звісно ж, я не збирався накладати інтердикт на Окситанію, але усвідомлення того, що й таке в моїй владі, першої миті приголомшило. Орсіні, здається, зрозумів, і на його пещеному обличчі вперше промайнула посмішка. Напевно, щоб дати мені час отямитися, він швидко переказав свої заперечення із приводу мого останнього листа, пообіцявши до мого повернення підготувати невеличкий трактат, присвячений нашій багаторічній суперечці про Святого Іринея. І раптом мені здалося, що Його Високопреосвященство твердо знає, що ця наша зустріч — остання, і йому немає потреби вишукувати аргументи для продовження нашої вченої суперечки. На мить стало страшно, але я переборов себе. У моєму житті бували й небезпечніші поїздки. Так, у будь-якому разі, думалося того дня…

Брата Петра я знайшов на задньому подвір’ї. Нормандець стояв біля стосу заготовлених на зиму дров і хвацько орудував сокирою, засукавши рукава ряси. Кілька старших братів з побоюванням дивилися, як сокира, немов жива, раз по раз падає на грубе поліно.

— Отче Гільйоме! — П’єр на мить припинив роботу й повернувся до мене. Могутні груди дихали рівно та спокійно, немов він не тесав поліно, а віддавався пообідньому відпочинку.

— Брате Петре! Що ви робите із цим ні в чому не винним древом? — запитав я, бо відразу ж побачив, що до рубання дров це заняття не має людного відношення.

Нормандець глянув на мене безневинними очима, кліпнув і розплився в усмішці.

— Ґирлиґу, отче Гільйоме!

— Як? — майбутня «ґирлиґа» обіцяла бути заввишки як сам брат Петро.

— Ґирлиґу, — П’єр знову кліпнув. — Отець-абат веліти… велів мені йтить…

— Йти… — зітхнув я.

— Йти з вами та братом Ансельмом. Дорога довга є. Дорога нерівна є… Дорога небезпечна є, — додав він, трохи подумавши.

Сперечатись я не став — ченцеві меч не личить, але отакецька «ґирлиґа» та ще й у П’єрових ручиськах, цілком може стати в пригоді. Нехай змилується Господь над тими, хто потрапить під виріб брата Петра!

— Отче Гільйоме! — нормандець швидко роззирнувся й заговорив пошепки. — Вранці я в селі бути…

— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше, будь ласка!

Чоло нормандця зазміїлося зморшками.

— Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…

Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.

— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?

— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…

— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!

Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.

— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.

П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:

— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…

Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:

— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…

— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.

— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…

— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!

— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…

Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.

— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!

— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…

— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!

Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…

З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.

Більше ховати нікуди — келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.

— Що там у вас, брате мій? — поцікавився я найбезневиннішим тоном.

— Н-нічого, отче Гільйоме, — твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.

Я задумався.

— Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок — він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.

Кинджал — чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився — той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.

— Це ваш герб, брате Ансельме? — поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».

— Мого діда по матері, — Ансельм стиснув губи. — Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…

— У мене немає слів, брате Ансельме, — зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії — тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.

— Отче Гільйоме! — обличчя хлопця поблідло. — Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!

— І все ж таки, брате Ансельме…

Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…

— До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, — помітив я, розглядаючи зброю.

Ансельм ледь помітно знизав плечима.

— Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]

— Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.

— Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений — там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.

— А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?

Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.

Італієць не боявся — він знав, що каже.

— Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.

— Щодо мерзенностей… — механічно повторив я. — Брате Ансельме, мушу зауважити, що вперше почув від вас неправильне, більш того, цілковито вульгарне висловлювання. Будьте стриманішим, прошу вас. Не судіть Його Високопреосвященство, то й не суджені будете. Навіть якщо ваше попереднє з ним знайомство було не надто приємним.

Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу — те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.

— До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами — вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент — вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.

Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.

— Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.

Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:

— Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?

Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.

Брехати хлопцеві не варто.

— Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу — її для вас уже приготували в бібліотеці.

— «Ареопагітику»? — пожвавішав Ансельм. — Ви хотіли влаштувати диспут…

Я всміхнувся:

— Діонісієм, єпископом Афінським, ми з вами займемося по поверненні. Із собою ж ви візьмете «Світильник» Гонорія Августодунського, книгу досить повчальну, яку вам слід вивчати разом із братом Петром.

Ансельмова фізіономія витяглася, і я насилу стримався, щоб не розсміятись. «Світильник» був призначений для читання в молодших класах. Зазвичай його рекомендували, щоб закріпити навички у латині.

— Ви допоможете братові Петру опанувати цю напутню книгу. Сподіваюся, вона вам більше припаде до душі, аніж писання грішного брата Абеляра.

Метнувши цю парфянську стрілу, я залишив Ансельма розмірковувати про філософський сенс рубання дров і тягання води з криниці. Уже за дверима я трохи запізно збагнув, що прямо не заборонив хлопцеві брати із собою зброю. Та повертатися не став — нехай Ансельм чинить на свій розсуд.

Зрештою, отець-абат обіцяв взяти гріх на себе.


VI


Від’їзд було призначено на ранок, і я, відстоявши вечірню й одержавши дозвіл не бути на всеношній, відправив П’єра й Ансельма спати. Цього мене навчили ще тоді, коли я був зброєносцем, — перед походом просто необхідно як слід виспатися. Уже командуючи загоном, я строго дотримувався правила воїни повинні вчасно відпочивати. Інколи це було нелегко. Молоді хлопці, особливо з числа щойно прибулих у Святу Землю, заводили довгі розмови, згадуючи рідну домівку, а ще більше — мріючи про завтрашні подвиги. Та я це припиняв, справедливо заслуживши репутацію людини суворої й відлюдькуватої. Роки в Сен-Дені не додали веселості, натомість ще більш навчили цінувати рідкісні хвилини відпочинку. Ченцеві не належить відпочивати, але перед далекою і небезпечною дорогою я просто зобов’язаний змусити моїх хлопців виспатися.

На жаль, самому мені заснути не вдалося, хоча за останні роки я навчився спати в будь-якому місці й у будь-який час — як і належить ченцеві. Спочатку хотілося ще раз продумати все, що стосувалося подорожі, згадати дрібниці, які зазвичай забуваєш перед дорогою, відновити в пам’яті деякі важливі подробиці про округ Пам’є. Потім згадався — не до діла й не на часі — Його Високопреосвященство, його безглузда ідея про Найсвятіше Звинувачення, що запалить вогнища по всій Європі.

Ймовірно, його запопадливість викликана не лише міркуваннями, мною чутими, але й тим, що він бачить на посаді Головного Обвинувача не кого-небудь, а свою власну скромну персону. Про родину Орсіні вже давно говорили всяке. Його Високопреосвященство був, схоже, її гідним представником.

А потім, забувшись, почав згадувати те, що було давно, що я заборонив собі пам’ятати, й ця небезпечна подорож повела мене далеко — надто далеко…

Стукіт у двері змусив здригнутися, потім підхопитися. Перед поїздкою мене не повинні турбувати — отець Сугерій обіцяв особисто подбати.

Стукіт — тихий, але наполегливий — повторився. Я провів рукою по обличчю й накинув рясу. Взагалі-то в Сен-Дені входять без стукоту, проте для деяких братів роблять виняток. Я перехрестився, пом’янув Святого Бенедикта й відчинив двері. На мене глянула сонна фізіономія молоденького послушника.

— От-тче Гільйоме! — до всього бідолаха ще й заїкався. — В-вас…

— Хто? — насамперед на думку спав абат, потім — Орсіні.

— От-тець Ельфрик. В-він… в-вас…

Спочатку я подумав, що мені почулося, або хлопчисько переплутав спросоння. Отець Ельфрик? А чому не мармурова статуя Святого Діонісія в головному храмі?

— К-к-кличе! — вичавив із себе послушник, і я, нарешті, зрозумів, що все ж таки не почулося.

…Після приїзду Його Високопреосвященства я міг очікувати чого завгодно, та все ж не цього. Хоча б тому, що отцю Ельфрику ось уже багато років немає жодної справи до марноти, яка попри всі старання заповнює Сен-Дені. Отцю Ельфрику взагалі ні до чого немає справи — якщо, звісно, не враховувати головного, навіщо ми й прийшли в обитель.


Про отця Ельфрика я почув ще до того, як переступив поріг Сен-Дені. Розповіді — точніше, легенди — про великого затворника ходили по всіх монастирях Королівства Французького. Отець Ельфрик кинув виклик світові, та на відміну від більшості братів, зумів вистояти. Його не цікавили монастирські справи — і монастирські чвари, він не писав наукових праць, не дегустував знамениті бенедиктинські вина. Розповідали, що він, прийнявши постриг, відразу ж зачинився в келії, проводячи час у молитвах і суворому пості. І це триває не рік, і не два, а вже сорок років!

На відміну від більшості подібних легенд, історія отця Ельфрика виявилася цілковито о правдивою. Уже в Сен-Дені я дізнався, що сорок років тому у ворота обителі постукав літній подорожанин, котрий прийшов невідомо звідки. Його впустили, і він залишився, щоб стати живою легендою, однією з тих, на яких і стоїть наш орден. Затворник залишав келію лише у великі свята, й тоді всі, хто був у храмі, з повагою дивилися на високу, трохи сутулу постать у темній рясі із глибоким каптуром, що закривав обличчя. Отець Сугерій потай уже розпорядився записувати всі розповіді про праведника, що ходили серед братів. Хтозна, чи не доведеться невдовзі складати життєпис нового святого?..

У келії отця Ельфрика я жодного разу не бував. Туди взагалі ніхто не заходив, окрім абата й отця Ерве. Тому я переступив поріг не без ніяковості й певного побоювання. Я зовсім не знав затворника — і ніхто його не знав — але відчував, що старий чернець чимось відрізняється від усіх нас, хто метушиться за стінами Сен-Дені.

— Я потурбував вас, брате Гільйоме, але ви, якщо не помиляюся, не спали.

Ще до того, як розгледіти темний силует, що застиг біля вузького віконця, крізь яке сочився нічний сутінок, я встиг відчути неабиякий подив. Вразила мова — абсолютно правильна, навіть вишукана латина. Чомусь гадалося, що майбутній святий висловлюється трохи інакше.

— Сідайте, брате Гільйоме, ліворуч — ложе. Я непогано бачу в темряві, та якщо бажаєте — запалю скіпку.

— Ні, не треба, — я нарешті впорався зі своєю ніяковістю. — Я теж бачу, але мені треба трохи звикнути.

Темний силует гойднувся — отець Ельфрик відійшов від вікна й опинився поруч.

— Он як? Це рідкісний дар… Вам болить голова, брате Гільйоме?

— Що? — я мимохіть підніс руку до скроні, що нила ще з вечора.

Раптово я відчув, як біль зникає без сліду. Схотілося негайно перехреститися, але я стримався, щоб не скривдити старого. Здавалося, він зрозумів — у темряві почувся такий несподіваний у цих суворих стінах сміх.

— Годі вам, брате Гільйоме! Вибачте, іноді забуваю…

Що саме він забуває, отець Бльфрик уточнювати не став, а я не зважився перепитувати.

— Брате Гільйоме, у вас попереду важкий і небезпечний шлях…

Отець Ельфрик зробив паузу, а мене навідала грішна думка. Отець-абат обіцяв нікому не розповідати про нашу місію…

— Не судіть суворо отця Сугерія, — я здригнувся, настільки слова затворника були доречні. — Він дуже непокоїться за вас. На жаль, те, про що він просить, вище за мої скромні сили.

Просить? Напевно, отець-абат і сам почав вірити в розповіді, які ходили про отця Ельфрика. Я відчув раптове роздратування.

Зараз старий запропонує мені який-небудь оберіг з кутнім зубом Святої Катерини…

— Тепер ви гніваєтеся на мене, — отець Ельфрик похитав головою, й мені стало ніяково. — Розумію! Доведеться розбиратися в підступах єпископа Пам’є та сеньйора д’Еконсбефа, а тут серед ночі вам нав’язує своє товариство божевільний старигань, що вже сорок років не виходив за монастирську огорожу!

Очі звикли до темряви, і я вже міг розгледіти його. Цього разу він був не в рясі, а в простій сорочці, й обличчя було відкрите — худорляве, з різкими гострими рисами. Дивним блиском світилися глибоко посаджені великі очі. Затворник зовсім не виглядав стариганем — але ж йому мало бути щонайменше вісімдесят!

— Отче Ельфрику, я…

— Не треба, — довга худа рука нетерпляче смикнулася. — Не називайте мене так. Я — брат Ельфрик, такий самий смиренний син Сен-Дені, як і ми всі. І я просив вас прийти зовсім не для того, щоб вручити вервечку, якою оперізувався Святий Ашель, аби вона оберігала вас від підступів окситанської погані.

— Я б не відмовився, — думка видалася кумедною, та в глибині душі всі ми віримо, що такі дитячі дива трапляються.

— На жаль… Я не така вчена людина, як ви, отче Гільйоме, але давно зрозумів, що лише Сила Божа може захистити від Ворога. Проте цю Силу не збережеш у релікварії. Нехай будуть із вами Господь і Святий Бенедикт!

Він осінив себе хрестом, і я вчинив так само. Запала тиша. Мені здалося, що отець Ельфрик хоче сказати щось важливе. Хоче — але не наважується.

— Брате Гільйоме, у розмові з отцем Сугерієм ви згадали дерґів.

— Так… — от цього я аж ніяк не сподівався. Яке діло затворникові із Сен-Дені до моїх учених штудій?

— Ви вважаєте, що дерґи — це таємна секта, яка збереглася з давніх часів?

— Збереглася? — я здивувався ще більше. — Брате Ельфрику, я не стверджував такого! Мені здається, що дерґи — таємний орден, який існував у перші століття після Різдва Спасителя. Від них збереглися перекази, документи, написи, але вони самі…

— Дерґи існують, — голос пролунав тихо, й першої миті я вирішив, що мені почулося. — Вони існують, брате Гільйоме.

Певна річ, треба було просто погодитися й не сперечатися зі старим, та звичка взяла гору.

— Вибачте, брате Ельфрику, але таке мені вже випадало чути. На жаль, жодних доказів немає. Дерґи — це легенда, заснована на якихось реальних, але вже забутих фактах.

— Забутих? — голос старого пролунав сумно. — Це правда, брате Гільйоме. Дерґів забули, але вони ще існують. Це не секта й не орден. Це плем’я.

Я знизав плечима. Таке теж доводилося читати.

— Так, це плем’я. Або народ. Не знаю, як висловитися точніше. У цього племені дивні звичаї й дивні легенди, але вони такі самі — або майже такі самі — люди, як і всі інші.

— Самі дерґи вважали інакше, — я згадав один стародавній манускрипт, який знайшов. у скрипторії Клюні. — У суперечці зі Святим Іринеєм один дерґ стверджував, що він — демон. Ба, навіть бог. Начебто він та інші дерґи посварилися з Юпітером, і той відіслав їх на Землю…

— Сподіваюся, ви не надаєте значення поганській маячні? — голос отця Ельфрика пролунав суворо й різко. — Дерґи — звичайні люди й здебільшого — добрі християни. Їх… нас хрестив Святий Патрик, той, хто приніс світло Істини в Бретань та Ірландію.

— Нас?!

— Нас. Я — дерґ, брате Гільйоме.

Чомусь я повірив відразу. Може, причиною був голос — так не брешуть. А може, про щось таке я почав здогадуватися, щойно старий згадав дерґів.

— Зараз нас залишилося небагато, але колись — ще до галлів — дерґи жили по всій Франції. Є легенди, що вони прийшли з-за моря. Кажуть, частина нашого народу відокремилася, й тепер живе десь далеко на Сході. Різне кажуть, брате Гільйоме… Але я вирішив вам розповісти, що знаю й у чому впевнений. Може, це стане вам у пригоді.

— Дякую, брате Ельфрику, — я підвівся, але наказовий жест старого змусив знов опуститися на тверде дерев’яне ложе.

— Дерґи — звичайний народ, але поміж них справді зустрічаються небезпечні чаклуни. Дуже небезпечні. Це не жалюгідні сільські бабці, які не страшні навіть напівписьменному священикові. Може, це взагалі не чаклунство, а якесь стародавнє знання. Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно. Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя, щоб не заподіяти зла безневинним людям…

— Ви… — я обірвав себе, але брат Ельфрик, звісно ж, зрозумів.

— Розумному — досить, брате мій… На жаль, я не можу вручити вам чарівний талісман або хоча б непробивну сорочку, щоб захистити від удару ножем у спину. Але я колись був лікарем… У вас останнім часом стали втомлюватися очі.

Я кивнув. Роки, проведені над рукописами, не минули безслідно.

— Ось, — поруч зі мною опинилася невеличка глиняна чаша. — Це настій із трав. Мені приніс їх отець Сугерій — він дуже турботливий. Промийте очі, брате Гільйоме.

— Зараз? — здивувався я. — Я вдячний вам, брате Ельфрику, але…

— Зробіть ласку старому.

Ображати затворника не хотілося, і я слухняно вмочив пальці в холодну воду, що пахла чимось гострим і незнайомим. Отець Ельфрик простяг мені чистого рушника.

— Це, звісно, не чудодійна вода із грота в Лурді, та настій мені добре допомагає. Вам відразу ж полегшає. Примружте очі й посидьте кілька хвилин.

Я послухався. Відчуття справді було приємним — ні болю, ні печіння. Мені здалося, що по всьому тілу розходиться легке, ледь помітне тепло. Раптом пальці старого торкнулися мого обличчя, потім — ще раз. Я здивувався, та відразу ж зрозумів — його рука накреслила хрест. Потім пальці торкнулися грудей.

— Зараз я прочитаю молитву, брате Гільйоме. — Це молитва Святого Патрика — вона мовою дерґів. Із цією молитвою він прийшов до нас…

Слова пролунали дивно, але я відразу вловив щось знайоме. Так, у древніх рукописах я зустрічав щось схоже — деякі фрази, що збереглися від дерґської говірки, настільки не схожої ані на латину, ані на грецьку, ані на знайомий з дитинства овернський говір…

Пальці старого накреслили ще один хрест — на моїх грудях. Рантом здалося, що крізь заплющені очі я відчуваю світло — хрест на моїх грудях світився. Ні, не хрест — дивна фігура, що нагадувала нерівне колесо. У цьому теж було щось знайоме, уже бачене…

— Розплющте очі, брате Гільйоме.

Напевно, я вже освоївся в темряві, а може, подіяв настій, та здалося, що в тісній келії посвітлішало. Отець Ельфрик сидів поруч, на його худому костистому обличчі була усмішка.

— Не буду вас більше затримувати, брате мій. Дякую, що зайшли до старого. Тепер вам треба поспати до ранку.

— Навряд чи я засну, брате Ельфрику, — заперечив я, підводячись. — До того ж невдовзі світанок…

— Поспите, — голос отця Ельфрика знову став суворим. — І малий сон корисний. Попереду у вас тяжка подорож. Я погано бачу майбутнє, але одне знаю напевно — до Сен-Дені ви вже не повернетеся колишнім.

— Шкода, що ви не пророк, брате Ельфрику, — мимоволі посміхнувся я. — Гарне пророцтво мені б не завадило.

— Шкода…

Старий відвернувся до вікна. Я обережно позадкував до дверей, але раптом знову почув його голос — такий само суворий:

— Зараз ви заснете й прокинетеся бадьорим і здоровим, брате Гільйоме. Якщо ж Господь пошле вам сон — постарайтеся його запам’ятати. Не всі сни брешуть…

Може, слова отця Ельфрика все-таки подіяли, а швидше за все, я просто добряче втомився за безсонну ніч. У будь-якому разі, заснув я миттю й одразу ж побачив сірий пісок і вершників у чорних бурнусах…


Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки — й тиша у відповідь. Я один — навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп'ячому обличчі я помічаю подив і щось, схоже на погано приховуваний страх.

— Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям…

Відповідати нічого — атабек каже правду.

Але чому він переляканий?

— Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?

Я починаю розуміти — на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.

— Це час, — слова нарешті приходять на язик. — Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.

Сміх — юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.

— Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися — яка користь — рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря…

Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше — таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся — але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії…


АВЕНТЮРА ДРУГА

ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМ’Є

І


Я послав брата Петра на ринок по харчі — й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке — ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину — миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.

Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували П’єра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику — і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.

— Ет! — нарешті не витримав я. — Треба було самому йти!

— Даруйте, отче Гільйоме, — відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. — Брат Петро чудово знається на цибулі…

Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат — тим паче.

— Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту — сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».

— А мені ж бо за що? — безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.

П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру — підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.

Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:

— Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?

— Так, отче Гільйоме.

Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:

— І… як вам воно?

— Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце — і непогане, — сумно обізвався нормандець, — але інше, але поганеньке сумно смокче братія…

— Як?!

Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.

— І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…

Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…

— А мені можна, отче Гільйоме?

Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.

— Так… — сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…

— Землячку зустрів, — П’єрове ручисько вже тяглося до риби. — Вона тут усе знає. Неї батечко…

— Її батько, — механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:

— І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?

Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:

— Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…

— Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, — напівголосно прокоментував Ансельм. — У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…

— О Святий Бенедикт! — заблагав я. — Ну що мені з вами робити, брати?

А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…

— Благословіть трапезу, отче Гільйоме, — наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.


У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож — якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».

Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.

Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали — місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків — солодкою, немов мед.

Але я стримався. У замку Ту давно господарює мій молодший брат, з яким ми ніколи не мирилися, та й що робити під рідним дахом?

Я не був там надто довго, й стіни родинного замку видадуться мені склепінням усипальні. Мене забули — і шкода, що я нічого не забув…

І от Тулуза, звідки кийком кинути до Пам’є. Але перш ніж їхати до передгір’їв Піренеїв, слід було дещо з’ясувати в столиці графства. Хтозна, чи не звідси тягнеться павутиння, в якому заплуталися мирні мешканці Артигата?


Щоб братові Петру життя не здалося надто легким, я змусив його після трапези прочитати вдячну молитву, причому вголос і виразно.

Помітивши помилку — прямо скажемо, не суттєву, — я звелів прочитати молитву ще тричі, а потім — так само вголос — провідміняти слово, що ніяк не давалося йому. Трохи задовольнивши своє почуття справедливості, я вирішив зайнятися братом Ансельмом, щоб той не навчав наївного нормандця того, чого не треба, але нахабний парубійко випередив мене, поцікавившись нашими подальшими планами.

— Брате мій! — відповів я, розмірковуючи, чим би спантеличити зайве життєрадісного Ансельма. — План ваш полягає в тому, щоби смиренно — чуєте! — смиренно виконувати накази отців ваших духовних.

— Істинно так, отче Гільйоме, — хлопець лицемірно зітхнув. — І нехай буде вихованець, немов труп, у руках вихователя…[18]

Мене пересмикнуло.

— Брате Ансельме, де ви почули таку мерзоту?

На його обличчі з’явилася крива усмішка:

— У Римі, отче Гільйоме. Від одного іспанського кардинала. Він був дуже незадоволений браком шанобливості до отців духовних… До речі, графа немає в Тулузі.

Напевно, вигляд я мав досить ошелешений, оскільки негідник Ансельм знов усміхнувся, цього разу своєю звичайною усмішкою, й пояснив:

— Я почув це біля воріт, поки ми чекали, коли відчинять. Один вартовий сказав іншому… Граф два дні як виїхав на полювання, його чекають не скоро.

У хлопця виявився гострий слух і до того ж уміння вчасно вставити потрібне слово. А взагалі-то міг сказати й одразу, розумник!

— Справді немає, — підтримав Ансельма нормандець. — Я на ринку довідатися… довідався. Мені це сказала… торговець худобою…

— Сказав торговець худобою, — виправив я, вдавши, що нічого не помітив. — Отже, Його Світлості немає в місті.

— Ви підете до архієпископа? — стиха поцікавився Ансельм.

Отець Сугерій, людина завбачлива, спорядив мене листом не лише до графа, але й до Його Преосвященства, але я несамохіть задумався.

— Архієпископ Рене — не та людина, до якої варто…

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку. — Я, здається, вже просив вас не висловлювати подібні судження про князів Церкви…

— Гріх мій, отче Гільйоме… Ви, звісно ж, маєте рацію. Монсеньйор Рене — пастир, відомий усьому світові своєю непідкупністю, небажанням наближати своїх родичів до керування єпархією й, головне, любов’ю до ближнього свого.

— Ну от і добре! — здивувався П’єр, вловивши якусь невідповідність у словах і тоні, яким вони були вимовлені. — Бо я чув, що він із цими… отроковицями…

Я насилу стримався, щоб не схопити їх обох за вуха. Втім, мені самому випадало чути про монсеньйора Рене й дещо гірше.

— Непідкупність Його Преосвященства, — обережно почав я, — на жаль, мало чим відрізняється від непідкупності інших, досить гідних ієреїв. Його родичі… На жаль, і це зустрічається часто…

— А! — з розумінням кивнув П’єр. — Ця, як її? Содомія!

Ансельм кліпнув і, не стримавшись, звалився на траву, задихаючись від реготу.

П’єр, не зрозумівши, що сталося, витріщив очі на італійця, який корчився в конвульсіях, а потім здивовано повернувся до мене.

— Не содомія, а симонія, брате Петре, — пояснив я якомога спокійніше. — Від імені Симона Мага, котрий намагався купити в Апостолів Духа Святого. А содомія — від назви міста…

— Ну, отож-бо… — розгубився нормандець. — Я думати… думав, що вони в Содомі цим і займалися…

— Не треба! — вичавив із себе Ансельм, марно намагаючись підвестися. — Помру!

Новий напад сміху перекинув його на траву.

— А чим вони в Содомі займалися? — почав був П’єр, але мені довелося зупинити його законну цікавість, щоб не погубити достойного брата Ансельма остаточно. Відсміявшись, той, нарешті, знову набув вертикального положення й довго витирав сльози.

— Отже, про Його Преосвященство, — продовжив я. — На жаль, його… кгм… любов до ближнього справді добре відома. Більш того, відомо й інше…

— Що він таємний катар, — уже без будь-якого сміху зауважив Ансельм.

П’єр широко роззявив рота, потім насупив брови й присунув ближче свою «ґирлиґу», яка перед тим мирно лежала осторонь. Я похитав головою:

— Скажемо обережніше — він не надто дбає про боротьбу із цією богопротивною єрессю. Але церковна субординація вимагає, щоб ми відрекомендувалися монсеньйорові Рене. Крім того, у нас в Тулузі є й інші справи. Треба отримати гроші в ломбардця й з’ясувати, де зараз заарештовані. Вони давно вже мають бути тут.

— Задля цього нема чого ходити до архієпископа, — заперечив Ансельм. — Гроші отримати треба, а решту я можу дізнатися сам.

— Точно, — підтримав його П’єр. — Я теж сходити… сходжу на ринок і порозпитувати…

— У торговця худобою, — кивнув італієць.

Брат Петро знову зніяковів і взявся зосереджено пригладжувати свою відрослу за останні тижні рудувату чуприну.

— Отже, йдемо до архієпископа, — підсумував я. — Отець Сугерій просить його в листі ознайомити нас із обстановкою в графстві.

Округ Пам’є донедавна вважався спокійним, там навіть катари ніяк себе не виявили.

— То чого до архієпископа йти? — здивувався щиросердний П’єр. — Треба в цих катарів і запитати!

Я поглянув на брата Петра, після чого той зашарівся, потім почав бліднути. Уже збираючись висловитися, я раптом піймав себе на думці, що нормандець у чомусь має рацію.

— Я б не відмовився, брате Петре. Але навряд чи їхні вожді захочуть зі мною зустрітися.

Нормандець при цих словах полегшено зітхнув, і його фізіономія поступово набула природного кольору.

— Ну, а ми їх попросити! — бадьоро заявив він і погладив свою «ґирлиґу».

…Цей невибагливий виріб уже послужив нам непогано. Дорогою від Везеле до Лa Шаріте до воза, на якому ми їхали, підійшли четверо похмурих з вигляду голодранців, котрі вичікували свого часу в дорожній канаві. Хазяїн воза вже збирався втікати в ліс, рятуючи своє тлінне тіло, але брат Петро дістав «ґирлиґу» і кілька разів покрутив нею над головою. Цього вистачило — здійнявся вітер, який миттю здув непроханих гостей з дороги…

— Отче Гільйоме, ви справді хочете поговорити з керівництвом катарів? — стиха поцікавився Ансельм. Запитував він настільки серйозним тоном, що я мимохіть затримався з відповіддю, намагаючись правильно дібрати слова.

— Напевне, так. Я переконаний, що катари — не розбійники й не вбивці. Вони не схочуть, щоб в окрузі Пам’є й у всій Окситанії запалали вогнища. Але навряд чи вони виявлять бажання говорити з посланцем кардинала Орсіні…


II


Архієпископський палац розмістився на головній площі Тулузи, яка буквально кипіла різноманітною публікою. Монсеньйор Рене ще не приймав, і двері його оселі виявилися замкненими. Досить швидко я з’ясував, що охочих потрапити туди чимало, й мені доведеться чекати своєї черги до вечора, якщо не до завтрашнього ранку. Звісно, зі мною був пергаментний сувій, який відчиняв будь-які двері, але я не поспішав показувати документ, вручений Його Високопреосвященством. Щоб брати Петро й Ансельм не нудилися, я відіслав їх прогулятися, порадивши зайти до знаменитого собору Святого Константа, відомого своїми чудовими мармуровими статуями. П’єр охоче погодився, але рушив чомусь у бік ринку.

Куди пішов брат Ансельм, я так і не зумів помітити — хлопець миттю розчинився в галасливій юрбі.

Час плинув повільно. Я тримався ближче до входу в палац, прислухаючись до співучої окситанської мови. Іноді так можна дізнатися чимало цікавого, але цього разу мені не пощастило. Ті, хто очікував прийому в монсеньйора Рене, перемовлялися про різні дрібні оборудки, а також про те, скільки доведеться заплатити секретареві за зустріч із Його Преосвященством. Як я зрозумів, останнім часом ціни зросли. Слухати таке неприємно, але щодо цього секретар архієпископа чинить цілком у дусі традиції, й добре якщо бере лише за прийом, а не за щось суттєвіше. Словом, я почав нудитися й жалкувати, що відіслав хлопців. Саме час перевірити, як вони засвоїли черговий розділ «Світильника»…

Несподівано натовп зашумів. Удалині почувся різкий звук мисливського рогу. Застукотіли копита, люди розступалися врізнобіч, звільняючи прохід. Над юрбою промайнуло пір’я — кілька вершників клуса мчали до палацових сходів. Мене відтіснили вбік, я зміг помітити лише кольорові шапки й засмаглі бородаті обличчя.

Натовпом прошелестіло здивоване зітхання, відтак посипалися гучні фрази «ланг д’ок». Уже за хвилину я зрозумів, що вершники в шапках — ловчі графа Тулузького, які привезли від Його Світлості подарунок Його Преосвященству. Ще за хвилину я дізнався й про причину загальної цікавості. Подарунок виявився незвичайним — здоровенний вовк, якого мисливці піймали живцем і тепер тягли на ланцюгах перед світлі очі монсеньйора Рене. В останні тижні, попри те, що стояло літо, околишні вовки неабияк знахабніли, й мисливський успіх графа викликав загальний ентузіазм.

Оскільки інших розваг не передбачалося, я, зваблений гріховною цікавістю, взявся просуватися ближче, щоб поглянути на трофей. У нашій Оверні повно сірих розбійників, і мій батько не раз брав мене на полювання.

Одну вовчу шкіру — величезну, незвичайного чорного кольору — я прихопив із собою до Палестини, а потім подарував атабеку Імадеддіну, чим викликав у нього справжній захват. Атабек — затятий мисливець, але чорні вовки водяться лише в Оверні.

Продиратися крізь натовп довелося довго, та нарешті я опинився в другому ряду й обережно зазирнув через плече здорованя, котрий щось голосно говорив своєму сусідові. Здається, він нарікав на тих самих вовків, які минулої зими тягали його овець.

Спочатку я помітив вершників. Їх було четверо, вони красувалися на своїх міцних жеребцях, перемовлячись із юрбою. Ловчі розмістилися квадратом, до центру якого вели тонкі залізні ланцюги. Вочевидь там і був бранець. Я витягнув шию, звівся навшпиньки — і відсахнувся.

Це був не вовк. Те, що стояло рачки в залізному нашийнику, до якого тяглися ланцюги, мало страшний, моторошний вигляд — але ця істота ніколи не була звіром.

Сплутане волосся, розірвана ударами бича шкіра, божевільний погляд засклянілих очей, піна на покусаних губах… Людина!

Точніше, ця істота колись була людиною.

Тепер «це», чому я не міг дібрати ім’я, стояло рачки й тихо вило, похитуючи головою.

Я помітив на очах у нещасного сльози, але не сльози болю чи образи — так міг плакати лише безумець…

Я перехрестився, провів долонею по обличчю й знову глянув. Ні, не привиділося. «Це» стояло зовсім близько, і я помітив на його шиї майже схований довгим заплутаним волоссям натільний хрест.

Натовп навколо гомонів, мене кілька разів добряче пхнули охочі протиснутися ближче, але я не реагував, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось божевільний — або я, або всі навколишні. Я бачу нещасного в нашийнику, вони…

— Перепрошую, добрий чоловіче, — до мене нарешті повернулася можливість говорити, тож я торкнув за плече здорованя, котрий стояв переді мною.

— Чого тобі? — буркнув він досить неприязно, обернувся — й тут помітив мою рясу. — Вибачте, отче…

— У вас часто зустрічаються такі… звірі?..

— Га? — парубок мить роздумував. — А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…

Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»

— Що сталося? — почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:

— Кров Христова! Перевертень!

Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:

— Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!

Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:

— Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!

Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта — вовка. Але щойно я торкаюся когось…

Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке — подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав — хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!

Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?

Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок — у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість — влада світська владі духовній…

Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр — незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.

— Вітаю тебе, брате!

Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» — так вони звертаються навіть до єпископів.

— Радий вас бачити, — я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». — Я — брат Гільйом із Сен-Дені.

— Брат Джауфре… Щось сталося?

— Мені… — на мить я знову відчув невпевненість. — Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?

— Так, — у голосі окситанця звучав подив. — Я з монастиря Святого Хреста.

Я кивнув — обитель Святого Хреста була в самому місті.

— Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?

Він усміхнувся:

— Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.

Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.

— Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…

Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.

Знайомого здорованя на місці вже не було — напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед — ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.

— Ви… Отче, ви бачите цього вовка?

Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.

— А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене зітхання, рука окситанця сіпнулася до чола, очі блиснули.

— Ви бачите? Ви бачите, отче?

— О Господи… Фірмен Морі!

Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.

— Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?

Я знову торкнувся його плеча.

— Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі — хто це?

Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися:

— Фірмен Морі, син міського старшини… Він давно у сварці з Його Преосвященством. Той звинуватив його в єресі, а Фірмен заявив, що монсеньйор вимагав від нього хабаря, щоб зам’яти справу. Тиждень тому цей юнак зник, його дотепер шукають…

— Знайшли, — я відпустив його плече, й брат Джауфре повільно заплющив очі.

— Дякую вам, брате Гільйоме… Кажуть, у будь-якому місті завжди знайдеться кілька праведників. Але в Тулузі їх, схоже, не залишилося, й хвала Господу, що ви залишили стіни Сен-Дені.

— Але що робити? — поквапив я. — Зараз цього нещасного відведуть до звіринця.

— Не відведуть, — очі окситанця були знову розплющені, в погляді блиснула сила й упевненість. Рука неквапливо зняла з шиї наперсний хрест.

— Брате Гільйоме, будьте поруч…

Я кивнув, намагаючись здогадатися, що він замислив. Брат Джауфре затримався на мить, потім зробив крок уперед, піднімаючи хреста.

— Діти мої!

Голос пролунав несподівано гучно, й на мить настала мертва тиша. Окситанець обвів поглядом натовп і впевнено продовжив:

— Діти мої! Я — смиренний брат Джауфре з обителі Святого Хреста За Стінами. Ви впізнаєте мене?

Юрба зашуміла, люди здивовано перезиралися.

— Отець пріор! Отець пріор! Пріор зі Святого Хреста!

Окситанець вдоволено усміхнувся, але відразу ж обличчя його знову стало суворим.

— Діти мої! Слухайте мене й робіть, як я велю! Покладіть руки на плечі один одному або візьміться за руки…

Я почав розуміти. Тулузці, нічого не розуміючи, стали здивовано переглядатися, почулися смішки, але авторитет пріора з обителі Святого Хреста був великий — люди підкорилися. За хвилину юрба стала схожа на танцюристів, готових розпочати весняний хоровод.

Напевно, це спало на думку не лише мені.

— Отче пріоре! — вигукнув хтось. — Музик кликати?

— Музик! — почувся регіт. — Затанцюємо вовчий танець!

— Не поспішайте! — брат Джауфре змахнув хрестом. — Не час для танців! Діти мої, погляньте на того, кого ви вважаєте звіром!

Окситанець взяв за руку городянина, який стояв поруч із ним, а я, остаточно зрозумівши, що він задумав, торкнувся його плеча.

Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить — і загальний крик покрив усе навколо:

— Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!

Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.

— Стійте! — Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. — Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?

— Так! Так! — луною відгукнулися люди. — Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!

— У нього на шиї хрест! — вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.

— Ми відведемо нещасного до монастиря, — вів далі брат Джауфре. — Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!

— От вони! От вони! Чаклуни!

Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.

— Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!

Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший — літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:

— Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…

— Звершилася недобра справа! — повторив брат Джауфре. — Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!

— Слава отцю Джауфре! — вигукнув хтось. — Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!

— Діти мої! — але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».

Брат Джауфре повернувся до мене:

— Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!

Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!

— Отче! — нарешті вимовив я. — В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.

— Але чому? — брови окситанця здивовано злетіли вгору. — Ваш подвиг прославить Сен-Дені…

— Ні! — свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. — Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… — я перевів подих, — безпеки Королівства Французького!

Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.

— Нехай буде так, брате мій. Та знайте — наша обитель і я, грішний, завжди готові допомогти.

Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…

— Отче Гільйоме! — П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій — надкушений калач. — Отче Гільйоме, що тут відбуватися?

— Відбувається, — звично виправив я. — Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.

— А-А-а! — задумався хлопець. — А кричали: перевертень!

— Перевертнів не буває, — зітхнув я. — А де брат Ансельм?

— Отут! — італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.

— Мир вам, брати! — час було перехоплювати ініціативу. — А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?

— Е-е-е-е, — в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».

— Ну, брате Петре, — почав я, вдавши, що нічого не помітив, — чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?

— Кгм… — нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. — Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!

— Гаразд, — кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.

— Тільки я їх не бачив! — зарепетував П’єр. — Я не бути… не був у соборі! Я був на…

Слово «ринок» ніяк не пригадувалося, й нормандець, нарешті, видихнув:

— Торговище!

— «І ввійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав у ньому й купував, — безсторонньо прокоментував Ансельм, — говорячи їм: написано: «Дім Мій є дім молитви…»[19]

— Брате Ансельме, — застережливо зауважив я. — Я вас попереджав: не судіть! Бо ж і у вас можу запитати, чи сподобалися вам статуї в храмі Святого Константа?

Обличчям італійця промайнула зневажлива посмішка:

— По-моєму, скульптор працював винятково зубилом. Богоматір ліворуч від вівтаря ще нічого, а от Святого Петра він ліпив, схоже, зі свого сусіда-різника. Я вже не кажу про Святого Луку в ніші праворуч…

Я зітхнув. Брат Ансельм невиправний, але в соборі таки побував.

— Гаразд, брати, — підсумував я. — Нехай воздається вам за гріхи ваші вільні й невільні, причому найближчим же часом. Що чули?

— Ну, цеє… — П’єр вочевидь остаточно заспокоївся. — Подейкують, у Пам’є погань це… гуляти. Розгулятися…

— Дуже глибоке спостереження, — погодився я. — А що ще?

— Ну, ловлять цього… жинглера.

— Жонглера, брате Петре, — виправив Ансельм. — Якогось Тіно Міланця, котрий обікрав ризницю в сусідньому селі. Тільки не ловлять, а вже впіймали. Шукають його дочку Анжелу…

— Знаю я цих жонглерів, — П’єр махнув ручиськом. — Перші злодії! От до нашого села прийшов якось один…

— Помовч! — перебив балакучого нормандця Ансельм, і той слухняно замовк, не доказавши своєї повчальної історії.

Я вже давно помітив, що італієць упевнено взяв командний тон у розмовах із П’єром.

Але ж добросердний житель півночі старший за нього років на десять! Та в братові Петрі дотепер живий селянин, котрий звик безмовно терпіти образи від панів. А от брат Ансельм…

— Отче Гільйоме! — почав він, швидко озирнувшись, немов побоюючись невідомого вивідача. — Заарештованих з Пам’є до Тулузи не привозили. За чутками, черниці з Мілана все ще гостюють у єпископа, а Жанна де Гарр…

— Перша? — уточнив я.

— Так. Вона повернулася до Артигата.

— От-так-та-а-ак…

Те, що відбувалося, починало подобатися все менше й менше. У Пам’є й не думають підкорятися розпорядженням папського легата. А в самій Тулузі Його Світлість посилає монсеньйорові Рене дивні подарунки…

— Ідемо до Пам’є, — вирішив я. — До Тулузи повернемося потім, тоді й поговоримо із графом та Його Преосвященством. Буде про що…

— Гроші в ломбардця, — нагадав Ансельм, але я похитав головою:

— Ні. Забираємося звідси зараз. І тримаємо язики на припоні.

Ансельм поглянув мені в очі й кивнув. Ми зрозуміли один одного — у ломбардця на трьох братів із Сен-Дені можуть уже чекати. Напевне можуть. Повинні.

— Як же так, отче Гільйоме? — здивувався щиросердний П’єр. — Без грошей?

— Будемо постувати, — посміхнувся я. — Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!

— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]

Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…


III


Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на стежки, якими насилу міг пробратися мул із поклажею. Звісно, навіть тут можна подорожувати «стій-возом», але я вирішив не ризикувати.

Зайвий день у дорозі — не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…

Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.

Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?

Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він — ні…

Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.

У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…

Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.

Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.

Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:

— Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!

— Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? — поцікавився той.

— Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…

Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:

— Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.

— Ні! — хлопець зблід. — Отче Гільйоме, тільки не це!

— Коріться, брате мій!

Ансельм приречено зітхнув і підкорився.

Брат Петро, вирішивши, що його цього разу минула чаша ця, задоволено посміхнувся й хрумко розгриз сухаря, та я поквапився вивести його із приємної омани:

— Закінчуйте трапезу, брате Петре, та приєднуйтеся до нас… Отже, брате Ансельме, подивимося, як ви засвоїли четвертий розділ цієї славетної праці.

Ансельм зацьковано глянув на мене й зашурхотів сторінками. Я чекав.

— А тепер поясніть, у якій подобі янголи з’являються людям?

Почувся смішок П’єра, котрий явно недооцінив ситуацію. Я негайно повернувся:

— Ви бажаєте відповісти, брате Петре? Прошу вас.

Бідолаха застиг з роззявленим ротом, потім покірно зітхнув і почав:

— Вони… які янголами є… являються людям у людську подобу…

— У людській подобі, — м’яко виправив я. — А чому, брате Ансельме?

— Тому, що так написав цей недоумок Гонорій! — не витримав той. — Насправді…

— Не прагніть показати свою вченість, — зітхнув я, — позаяк сказано: «блаженні злиденні духом».

— І нічого не сказано! — Ансельм збуджено підхопився й махнув рукою. — І ви туди ж, отче Гільйоме! Ви ж чудово знаєте, що в Євангелії від Матвея це місце неправильно перекладено через те, що Святий Ієронім не спромігся як слід вивчити койне.[21] В оригіналі сказано: «блаженні добровільно злиденні». А в Ієроніма виходить, що блаженні недоумки!

— Справді-бо? — вразився брат Петро, мало знайомий із проблемами перекладу Святого Письма.

— Так-так, — піддав я вогню. — До речі, пізнання примножує скорботу… Та все ж таки, брате Ансельме, чому янголи являються людям у людській подобі? І, будь ласка, ближче до тексту.

— Оскільки — тілесна — людина — не може — бачити — духів, — то — вони — набувають — вигляду — повітряного — тіла, — яке — людина — може — бачити — й — чути, — відчеканив Ансельм.

Я зазирнув до книги — текст було відтворено дослівно.

— Отче Гільйоме! — італієць здійняв долоні до неба. — Помилуйте! Я розумію, що в Гонорія непогана латина, але поясніть, чому не можна було взяти з собою щось менш…

— Благочестиве? — безневинно поцікавився я. — Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский — людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.

Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.

— Якби ж вона хоча б легшою була, — буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.

Сперечатися не випадало. «Світильник» — книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.

— До того ж, — додав я, — книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…

Я озирнувся — П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.

— А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?

— Га?! — бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.

Я терпляче чекав.

— Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!

— А чому?

П’єр застогнав:

— Т-тому, що раз… нараз… після…

— Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…

Від несподіванки я здригнувся й обернувся. Невисокий хлопчина у довгій, не на зріст, бенедиктинській рясі примудрився непомітно підійти й тепер стояв поруч, співчутливо дивлячись на бідолаху П’єра.

— …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я — брат Октавій з Неаполя.

— Мир вам, брате Октавію, — я поквапився підвестися. — Ми — смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, — їхній наставник, брат Гільйом.

— Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» — звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.

— А це — гідні високовчені брати Петро й Ансельм.

Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий — напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі — великі, темні й дуже виразні — типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало — більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.

Тим часом брат Октавій повідомив, що прямує до Фуа. П’єр уже роззявив рота, щоб викласти мету нашої подорожі, але Ансельм вчасно штурхнув його ліктем і поквапом докинув, що нам, імовірно, по дорозі. «Імовірно» залишало можливість розпрощатися з несподіваним попутником просто біля переправи. Але я не став цього робити. Бенедиктинці — дружна родина. Залишати брата одного на пустельній дорозі негоже.

— Мій абат направив мене до монастиря Святого Євстафія, що неподалік від Фуа, — пояснив брат Октавій. — Наказано мені, грішному, залишити рідну обитель…

— І за що це тебе так? — відразу ж поспівчував добряга П’єр.

Брат Октавій зітхнув:

— Отець-абат розсудив, що я, грішний, не завжди дивлюся туди, куди належить… І на тих, на кого належить. Овва, мої браття! Тому й наказано йти мені всю дорогу босоніж, із насунутим каптуром, до того ж нічим не харчуючись окрім хліба, молока й овочів.

Нормандець гмикнув — цього разу з розумінням, але сказати нічого не встиг. Почулися збуджені голоси — поромник нарешті з’явився, тож усі, хто чекав на переправу, стали швидко збиратися.

— Ну що ж, — вирішив я. — Нехай буде так. Поквапмося, браття.


IV


Від переправи ми звернули праворуч і пішли вузькою курною дорогою вздовж берега невеличкої, але глибокої річки, яка трохи нижче за течією впадала в Гаронну. Річка звалася Ар’єж і, якщо вірити повідомленню брата Умберто, славилася своїми линами та окунями. Якось так вийшло, що П’єр разом із нашим новим супутником опинилися попереду, ми ж з Ансельмом ішли позаду. Я відразу ж помітив, що італієць став несподівано мовчазним і задумливим.

— Відкинь грішні думки, брате, — стиха порадив я. — Брат Октавій не схожий на споглядальника.

Хлопець кинув на мене дивний погляд і знову задумався.

— У нього ані торби, ані суми, — нарешті промовив він.

Це я теж помітив, але всяке буває. Може, суворий абат звелів грішному братові Октавію харчуватися лише доброхотними дарами?

— Я з ним поговорю, — вирішив Ансельм. — Тільки ви, отче Гільйоме, не втручайтеся.

Я зітхнув і з докором похитав головою:

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! Ви настільки молодий, а вже настільки недовірливий! Але, чиніть, як собі знаєте… Поки ж не гаймо часу й поговорімо. Оскільки «Світильник» важко дається вам, поговорімо про «Ареопагітик». Грецькою, звісно ж.

Темні очі італійця задерикувато блиснули — Ансельм прийняв виклик.

Дорога, якою ми йшли, була абсолютно безлюдною. Як я зрозумів, місцеві жителі частіше добиралися до Пам’є уздовж берега Лези, яка текла трохи на захід майже паралельно до Ар’єжа, відділена від нього невисоким гірським хребтом. Але та дорога вела через кілька сіл, а заходити туди не хотілося. Наш візит до Пам’є мав стати сюрпризом, тому я навіть радів, що нам не трапляються подорожани, а ночувати доведеться просто неба. Головне — не заснути солодко, а прокинутися живим.

Коли почало сутеніти, ми піднялися трохи вище по схилу гори, яка підступала до самісінької дороги, й розклали багаття. Ансельм був, як і раніше, мовчазний, а П’єр і наш новий супутник продовжували розмову, розпочату в дорозі. Як з’ясувалося, йшлося про навчання латини.

— Нам легше, — пояснив брат Октавій. — Я розповідав братові Петру, що наша мова «сі»[22] дуже близька до латини й майбутньому священикові достатньо завчити десятків зо два слів для меси. Крім того, зовсім не обов’язково зубрити латину за «Світильником» або «Діяннями»…

Я кивнув.

— По-моєму, наш брат Ансельм думає так само. Він теж не бажає читати «Світильник», зате змушує брата Петра запам’ятовувати недостойні вірші.

Ансельм ніяк не зреагував на ці слова, П’єр зніяковів, а брат Октавій, схоже, був дуже здивований.

— Але це — звичайний спосіб, отче Гільйоме! Звісно, вірші мають бути достойними. Хоча б Овідій…

— Овідій гірше запам’ятовується, — байдуже кинув італієць. — Нинішня поезія заснована на римі, та й зміст її може зацікавити учня.

— Це про пастушку й школяра? — не витримав я. — Чи про гру в зернь?

Ансельм знизав плечима.

— Можна щось більш благочестиве. Про місто Рим, наприклад. Знаєте такий вірш, отче Гільйоме?

Я здогадався, що він має на увазі, але завадити не встиг. Ансельм підморгнув П'єрові й тихо почав:

— «Рим усіх і кожного грабує ганебно; пресвята курія — то ринок мерзенний! Там права сенаторів продають відкрито, там усього досягнеш, як гаман набитий…»

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:

— «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти — дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому — оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»

— І ці дикі варварські рими, — не витримав я, — ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?

— Ні, це я називаю Римом! — відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.

— Чуй, брате Октавію, — П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. — Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?

— Не «чуй», а «слухай», — втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. — А ще краще — «скажи».

— Ми теж кажемо «слухай», — заступився брат Октавій. — Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.

— Справді? — зацікавився Ансельм. — Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!

— Істинно так, брате Ансельме, — зітхнув наш супутник.

— У отця Джеронімо? — італієць розвів руками. — Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?

Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.

…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.

Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.

— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?

Ансельм гмикнув:

— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.

— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.

— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.

— Вона, — стиха уточнив я.

Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.

Я похитав головою.

— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?

— З трьох капловухих із Сен-Дені! Ну, це ж треба!

— Ну, не такі ми вже й капловухі… До речі, гідний брат Октавій говорить як житель півночі? У Мілані говорять так само?

— У Мілані? — Ансельм мить роздумував, а потім присвиснув:

— У Мілані? Тіно Міланець, жонглер! І його дочка!

— …яку розшукують по всьому графству Тулузькому. І що ми будемо робити, брате Ансельме? Як ми вчинимо із грішною рабою Божою Анжелою?

Ансельм знизав плечима. Схоже, це питання було йому малоприємне. Мені, зізнатися, теж.

— Вона злодійка, — нагадав я. — До того ж обікрала храм.

— Ото лихо! — пробурмотів італієць. — Подумаєш!

Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим — дрібниці.

— Ходімо, — вирішив я, — поговоримо.

Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, — точніше, та — миттю розплющила очі.

— Брате Октавію! — стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. — Треба поговорити.

У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:

— Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.

«Брат Октавій» незворушно кивнув.

— Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони — не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.

— Це складне питання, — мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. — Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось — що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.

Я мимохіть здригнувся — в її голосі була не іронія, а неприхована ненависть. Ми із братом Ансельмом перезирнулися.

— Ми говоримо зовсім про інших братів, — спокійно зауважив я. — Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.

— Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, — «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. — Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?

— Ні… — повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. — Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.

Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.

Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу — спрацювала багаторічна звичка.

— І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? — дівчина розсміялася. — Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.

— Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, — я знизав плечима. — На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.

Вона замислилася — всього на мить, потім різко труснула головою.

— Ці собаки схопили батька, — у голосі дівчини знову бриніла ненависть. — Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого — навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…

Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.

На жаль, життя навчило іншого.

— Розберімося, — запропонував я, збагнувши, що втікати вона не збирається. — Припустімо, ви не грабували ризницю…

— Припустімо? — її голос затремтів від обурення.

— Припустімо, — незворушно вів далі я. — Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?

— Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, — перервала мене Анжела.

Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:

— Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.

— Ну, звісно! — дівчина зло засміялася. — Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер — злочинець!

«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.

— Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?

«Згадана Анжела» — маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.

Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.

— Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, — незворушно провадив далі Ансельм. — Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце — округ Пам’є.

Спочатку я не дуже повірив — надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.

— Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, — закінчив Ансельм. — Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?

Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.

— Ти здогадливий, юне попеня! — тепер її голос дзвенів гіркотою. — Тільки ми з батьком — не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.

Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.

— Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…

Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.

— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.

— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.

Дівчина розсміялася:

— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?

— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?

Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.

— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. — Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?

Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.

Ансельм повільно повернувся й підвівся. Кілька митей вони дивилися одне одному в очі.

— Ви дуже гарна, донно, — стиха, але дуже серйозно промовив італієць. — Хто скаже інше, воістину буде брехуном перед лицем Господа та людей. Однак, у кожного своя обітниця. Ваш батько ніколи не крав. Я прийняв обітницю бенедиктинця й зобов’язаний її дотримуватися, інакше буду нічим не кращим за злодія. Прошу мене зрозуміти, дочко моя.

Так, хлопчик іноді вміє говорити переконливо. Анжела помовчала, потім опустила голову й тихо промовила: «Пробачте, отче…»

Ансельм кивнув і рушив до погаслого багаття, навіть не озирнувшись.

— Я його образила? — Анжела зітхнула. — Пробачте, отче Гільйоме, але я завжди вважала, що ченці — ненажери, розпусники, святенники…

— …І лицеміри, — докинув я. — А ченці вважають жонглерів злодіями, розбійниками і єретиками. Нехай буде пробачено нам усім… Час спати, брате Октавію.

… Я довго не міг заснути — можливо, заважало могутнє хропіння П’єра, котрий безтурботно бачив сьомий сон. Озирнувшись, я помітив, що Ансельм теж не спить.

— Брате Ансельме, — пошепки погукав я. — Що вас турбує? Ви вважаєте, що ми вчинили не так, як мали б?

— Ні, — трохи помовчавши, відповів він. — Мене турбують зовсім інші речі.

— Які?

— Сеньйор д’Еконсбеф і порожня дорога.


V


Вранці ми продовжили шлях, але вже в іншому порядку. Брат Ансельм прилаштувався до П’єра, щоб, як пояснив він, позайматися з ним латиною. Я здогадувався, що наївного нормандця навчатимуть чергової пісеньки, та заперечувати не став. Ми з «братом Октавієм» ішли позаду. Анжела кілька разів намагалася заговорити, та я відповідав коротко, й зрештою вона замовкла, вирішивши, напевне, що я все ж таки святенник і лицемір.

Мене ж непокоїло інше. Не треба читати «Логіку» Стагіріта[24], щоб зрозуміти: в Пам’є відбувається щось дуже серйозне, і ми — непрохані гості, яким ніхто не зрадіє. Ані єпископ, ані сеньйор, до якого віз послання жонглер Тіно Міланець, ані всі інші. Ансельм має рацію — треба остерігатися сеньйора д’Еконсбефа й порожніх доріг. А дорога справді була порожньою.

По полудні ми звернули в невисокий гірський ліс. Дорога перетворилася на широку стежку, повіяло прохолодою, й крики птахів раптом стали здаватися лиховісними.

На нашому шляху ми вже багато разів ішли лісовими стежками, й ліси були густіші та вищі, але саме тут мене охопило давнє, вже забуте відчуття небезпеки. Схоже, всі інші відчували щось подібне. Я анітрохи не здивувався, коли на привалі П’єр, котрий, здавалося, безнадійно поринув у вир відмінювання неправильних дієслів, раптом, похмуро озирнувшись, запропонував надягти кольчуги. Я хотів заперечити, та несподівано погодився.

… Кольчуги ми отримали особисто від отця Сугерія — нові й легкі, вони облягали тіло, немов рукавички. Мене так і підмивало розпитати, де їх узяв наш найдобріший абат.

Чутки про те, що в підземеллях Сен-Дені є справжній арсенал, уже не здавалися мені неймовірними. Ще б пак! Мати таких сусідів, як граф де Корбей…

Анжела незворушно спостерігала, як мирні брати перетворюються на слуг Церкви Войовничої. Втім, кольчуги — половина справи, а з решти в нас були тільки ціпки: менший і тонший — у брата Ансельма, та завбільшки як голобля «ґирлиґу» брата Петра. Для того, щоб відлякувати кількох розбійників — саме те, але для чогось серйознішого — недостатньо.

Й отут я спіймав себе на тому, що знов розмірковую, як воїн. Про що це я? Ми — ченці, ми мирні брати із Сен-Дені…

Ночувати в лісі не хотілося, й ми продовжували шлях, навіть коли почало сутеніти, сподіваючись вийти на відкритий простір.

Але ліс усе тягся, стаючи густішим і непролазнішим. Стежка звузилася, нею стало важко йти навіть удвох. Тому, побачивши невеличку галявину, я махнув рукою, звелівши зупинитися на ночівлю. Ансельм уже почав збирати хмиз, але П’єр, ставши раптово дуже серйозним, жестом зупинив його.

— Що з тобою, брате? — почав я, але нормандець приклав пальця до губів.

— Т-с-с… Цеє… чую… Ходити…

У таких випадках П’єр рідко помиляється. Я хотів був дозволити йому через особливі обставини заговорити на «ланг д’уї», але нормандець усе ж таки не марно витратив час, штудіюючи «Світильник».

— Давно чую… Позаду… Збоку… Ходити… Багато.

Ансельм примружився й торкнувся пояса. Я прикинув, що в нього там може бути, із запізнілим жалем подумавши, що був надто суворий, розмовляючи з ним про зброю. Чи він усе ж таки мене не послухався?

П’єр крутнув головою й підняв із землі свою «ґирлиґу». Ансельм вчинив так само.

— Ви, отче Гільйоме, у центрі стояти, — звелів нормандець. — Ми — ліворуч, праворуч, позаду.

Диспозицію було викладено не дуже грамотно, але цілком зрозуміло. Анжела ледь помітно знизала плечима, й у руках її з’явився вузький стилет. Я зітхнув — на неї, як і на Ансельма, надії мало.

Вечірню тишу прорізав хвацький переливчастий свист. І тієї ж миті почувся тріск розламаного гілля й зусібіч на галявину вивалила юрба обірваних бородатих здорованів, які стискали в руках застрашливі з вигляду палиці. Втім, у двох чи трьох я помітив мечі.

Оце вже гірше.

Непрохані гості на мить зупинилися, дивлячись на мирних ченців, що стали спина до спини. Потім почувся регіт, уперед виступив широкоплечий парубок у новому, але явно з чужого плеча, каптані й шапці з пером:

— Ну ви, товстопузі! Годі нас смішити, бо мої хлопці вже насилу на ногах тримаються. Я — Роберто де Гарай, і цей ліс — мій. Хочете жити — віддавайте золото!

Брат Петро недобре гмикнув й хитнув «ґирлиґою». Здоровань розреготався:

— Ось так завжди! Ви — нікчемні святенники, готові повіситися за жалюгідний мідяк! Ну, то ми вас навчимо, що бідність є благо. Здається, так ви пояснюєте в своїх проповідях?

Поки він теревенив, я уважно придивлявся до одного зі здорованів, що стояв усього за три кроки. В нього був меч — дуже гарний меч! Тим часом П’єр неквапом підняв «ґирлиґу» і крутонув її над головою. Над галявиною загув вітер. Роберто де Гарай насупив брови:

— Гаразд, годі вже! Віддавайте золото, нікчемні попи! Не бійтеся, воно піде на богоугодну справу — ми роздамо його жебракам і вдовам, яких ви пограбували.

— Ми згодні! Тільки не вбивай нас, славетний де Гараю!

Ансельм швидко всунув мені в руку свого ціпка й, низько вклонившись, ступнув уперед. Рука лежала на поясі.

— Отак би й одразу! — де Гарай задоволено гмикнув і вдарив себе кулачиськом у груди. — Я — шляхетний розбійник! Я захищаю народ від усякої знатної сволоти й від жадібних попів. Я… Гаразд, кидай гаманця, попе!

Ансельм кивнув, і його рука на мить зникла під рясою. Тої ж миті П’єр озирнувся й шепнув: «Зараз!»

Що означає «зараз», я здогадався відразу.

Ансельм випростався, рука рвучко смикнулась, і навколо шиї шляхетного розбійника оповився тонкий шкіряний ремінь. Ривок — і де Гарай уже лежав на траві, а брат Ансельм стояв над ним, тримаючи в руці кинджал — той самий, з білокрилим лелекою.

— Назад, падлюки! Інакше заріжу вашого ватажка!

Над галявиною знову загув вітер — брат Петро звалив із ніг двох найближчих розбійників. Початок виявився непоганим, і я міцніше стиснув у руці ціпок. Здоровань, котрого я обрав, устиг підняти меча, але удар по зап’ястю змусив його впустити зброю.

Мить — і в моїй руці опинилося ще тепле руків’я. Серце тенькнуло — меч! Я пірнув під палю, що зметнулася над моєю головою, й ударив щосили… плиском. Наступний удар був по чиїйсь лапі, потім я змахнув зброєю над самісінькою головою якогось здорованя, змушуючи його присісти, й одразу ж зацідив йому черевиком по зубах.

Над галявиною стояв гвалт. «Ґирлиґа» брата Петра літала понад головами — і по головах. Тим часом брат Ансельм стояв над поваленим де Гараєм, зі свистом обертаючи в повітрі батіг. Я помітив, що ще один розбійник із мечем підбирається до нього збоку, й поспішив опинитися між ними. Меч у негідника виявився довшим за мій, але користувався він ним приблизно так само, як палицею. Побачивши мене, він вирішив як слід розмахнутися. Подумки похваливши його за настільки своєчасне бажання, я двома швидкими ударами — під коліно й по руці, — змусив його з вереском покотитися по землі, впустивши зброю, якою відразу ж заволодів Ансельм.

Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї — два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.

— Брате Ансельме, покладіть зброю!

Італієць блиснув білосніжними зубами — схоже, сутичка його дуже потішила — і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.

— Мир вам, браття, — я оглянув галявину й задоволено зітхнув. — Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.

— Амінь! — П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. — А хирляві отут вони є!

— Вас… не поранено, браття? — озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. — Я… я просто не встигла… не встиг…

— Та чого там, брате Октавію! — гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. — Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.

— Так, даремно, — я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка — просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…

— «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, — задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, — і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]

— Брате Ансельме, — зітхнув я. — Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею — не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.

— «…а столи їхні перекинув…»[26] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.

Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.

— Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.

— «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27], — незворушно відреагував італієць. — Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…

Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.

— Вони не повернуться, — мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. — Я знати цих мужиків! А добре ви, отче Гільйоме, мечем махати… махнути… розмахнути…

При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.

— Саме що «розмахнути», — я на мить забувся. — Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися — і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою — й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого — так не годиться.

— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…

— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.

— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!

— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.

— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.

— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.

— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…

Я зітхнув:

— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.

Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.

— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!

На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.

Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.

— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.

— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!

Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.

— Тільки одного! Найстаршого!

— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.

— Н-не знаю.

Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.

— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!

Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.

— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!

Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.

— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!

— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.

Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».

— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!

Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.


VI


Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!

Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.

Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…

— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!

Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.

— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?

— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!

— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.

— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.

Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.

— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.

— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?

— Хто вас знає, відважних розбійників? — незворушно зауважив я. — Може, ви й справді боїтеся темряви?

— Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…

Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:

— Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!

— Спокійно! — в руках у мене вже був меч.

Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім — ще один. Хтось ішов — розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.

Ішов просто до нас.

— Він! Він! — шепотів розбійник. — Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!

Кроки голоснішали. Було зрозуміло — це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах — або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…

— Браття! Прокиньтеся!

Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.

— Хтось іде, — я намагався говорити спокійно. — Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.

— А-а-а… — П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.

— Брате Октавію, втікайте! — я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. — Хутко!

Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.

— Розв’яжіть! — знову закричав розбійник. — Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!

Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.

З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася — гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.

— Святий Бенедикт! — П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. — Та що ж оце?

Я теж побачив — «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина — тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів — ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук — і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.

Почувся сміх — Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:

— А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він — по мене!

Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.

Я швидко озирнувся — П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.

Величезна постать колихнулася — чудовисько зробило крок. Воно не поспішало — здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло — не втекти.

Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі…

Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути — дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню — величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар — дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.

Але чудовисько було спритним. Мить — і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар — дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило — Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед…

І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:

— Овернь і де Ту! — наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. — Іди сюди, нелюде!

У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це — сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися…

Що сталося далі, я так і не помітив. Удар — і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я відсахнувся, але зрозумів — усе марно.

Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…

Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…

— Згинь! — я зірвав із шиї хрест. — В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!

…Старий хрест — темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.

Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.

— Згинь! — я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь — бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?

— Господи, пробач мені невір’я моє!

Знову гарчання — цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.

— Та гаразд! Забирайся — й не сварімося!

Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.

Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».

Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий…

— Отче Гільйоме! — Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. — Отче Гільйоме…

— Анжела! — я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. — Що із нею?

— Я тут, — дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.

— Не ухилилася, — жонглерка посміхнулась і похитала головою. — Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів… А ви — дуже хоробра людина, отче Гільйоме!

Остання фраза пролунала дивно — дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.

— Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! — голос, нарешті, став звичайним. — Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!

— Ми всі виявилися маловірами! — несподівано заговорив Ансельм. — Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я… я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.

Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він — по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.

…Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.

— Браття! — радісно заволав він, підводячись. — Святий Бенедикт і Свята Діва Марія почули нас!

Ансельм коротко розсміявся.

— Ось хто істинно віруючий, отче Гільйоме! Дякуємо, брате Петре! Твої молитви й хрест отця Гільйома…

— Злякатися я… — П’єр зітхнув, але потім усміхнувся. — Але згадав, що коли сім разів прочитати «Радій», то будь-який демон, цеє, поринути…

Анжела повірила в звіра, мої хлопці — в демона. Але я вже знав, — те, що мало не вбило нас, — не демон. Не звір і не демон. І не людина…

— Амінь, — я приліг на траву, накинувши на голову каптура. — А тепер, брате Петре, прочитайте молитву — й спати. Ви, брате Ансельме, чергуєте, потім розбудите мене.

Я вже засинав, коли до мене нечутно підсів італієць. Якусь мить він мовчав, не наважуючись заговорити.

— Ви щось хочете запитати, брате Ансельме? — підбадьорив я.

— Багато чого. Наприклад, чому ви мені більше не говорите «ти»?

Дивно, я цього не помітив. Залишалося відбутися жартом:

— Брате мій! Позаяк ви тепер стали наставником, навчаючи славного брата Петра латини, то й звертаюся до вас відповідно… Що тебе мучить, брате мій?

— Отче Гільйоме… — Ансельм зітхнув, — якщо хтось… Якщо я страшно згрішив. Мені… мені ще можна врятуватися? Мені обіцяли, що коли я піду з миру, Христос мені простить. Мені відпустив гріхи Його Святість…

— Ви думаєте, брате мій, що цей демон приходив по вас?

— Так. Я — небезпечний супутник, отче Гільйоме. Але я думав… Папа обіцяв мені…

Я не знав, що відповісти. Пояснити хлопцеві, що до нас навідався не посланець пекла, а щось цілком земне, хоча й небезпечне?

Але тварюка злякалася хреста… Не допоможе — демон брата Ансельма в його душі. Що міг зробити цей хлопчина?

Не дочекавшись відповіді, Ансельм тихо відійшов і присів біля вогню. Майже відразу ж почувся шурхіт — поруч зі мною опинився П’єр.

— Отче Гільйоме… — достойний нормандець явно перебував у нерішучості. — Отче Гільйоме, мені ввижатися почало…

— Перехрестіться, — порадив я. — І півдюжини «Вірую».

— Читав, — почулося важке зітхання. — Однак ввижається. Нібито брат Октавій перетворився на якусь юницю…

— Та бути такого не може! — пробурмотів я, знову накидаючи каптура. — Ще дюжину «Радій» — тільки без помилок. І тричі «Отче наш».


Уночі мені знову наснився сірий пісок, порожній покинутий табір і темні вершники, що віддалялися до близького обрію. Я біжу за ними, але знаю — не наздогнати. Я знесилений, падаю, у ніздрі забиваються холодні вологі піщинки. Здаля долинає регіт, і знайомий голос атабека Імадеддіна звучить поблажливо, з легким презирством:

— Куди біжиш, старий? Ти змарнував час, Андре де Ту! Молися своєму Ісі й чекай!

— Смерті? — я озираюся, та навколо порожньо. Голос звучить немов нізвідки, хоча кожне слово чується ясно й чітко.

— Смерті? Та хіба ж ти живеш? Хіба так повинен жити воїн? Чому ти не вмер від моєї руки?

— Ти занадто впевнений у собі, атабеку! — в душі прокидається давня гордість. — Скажи, плече дотепер ниє до негоди?

Знову регіт:

— Ниє! Але ти не вбив мене, а я — тебе. Тепер тобі немає куди втікати. Чекай! Білий Лицар прийде…


Уранці, в променях яскравого літнього сонця, галявина здалася затишною і спокійною. Молитви брата Петра допомогли знову — Анжела зникла. Вона пішла на світанку, коли нормандець, котрий чергував біля погаслого багаття, ненадовго задрімав.


АВЕНТЮРА ТРЕТЯ

ПРО ЩО ВІЩАВ ДЗВІН В АРТИГАТІ

I


Єпископський палац виявився насправді звичайним будинком, щоправда, великим і двоповерховим. У всьому ж іншому він мало чим відрізнявся від решти будинків славного містечка Пам’є — вузькі вікна, закриті масивними віконницями, жовтаві вапнякові блоки нерівної кладки, червона пласка черепиця на даху й високий ґанок, над яким нависав фігурний металевий козирок. Напевно, у зимові місяці, коли із близьких Піренеїв сповзають хмари, він має захищати від дощу й снігу, але й зараз, у спеку, виявився корисним. Хвилини спливали за хвилинами, а на стукіт (важкий чорний молоток висів на бронзовому ланцюжку поруч із дверима) ніхто й не думав відчиняти.

— Я чувати… чути, що в них удень цеє… — П’єр наморщив чоло, пригадуючи потрібне слово, — …сієстум.

— Сієста, — Ансельм ще раз окинув поглядом закриті віконницями вікна. — Це кастильське слово, брате Петре. Боюся, монсеньйора ми не побачимо.

— Ну, це ми ще подивитися… подивимося! — П’єр зітхнувши підняв «ґирлиґу». — Агов, люди добрі, відчиніть!

Я не встиг втрутитися — від першого ж удару двері тріснули. Усередині почулися збуджені голоси, кроки, нарешті, зарипів засув.

— Чого треба? — голос був сердитим і водночас переляканим.

— Сієста скінчилася, — резюмував Ансельм.

— Ми, смиренні брати-бенедиктинці, — почав я. — Нам потрібно побачити монсеньйора…

У відповідь почулася пишномовна фраза басконською, в якій згадувалися зламані двері й багато іншого, що зазвичай у домівці єпископа не вимовляють. Важка стулка грюкнула.

— Легше! — встиг вигукнути я, перш ніж П’єрова «ґирлиґа» урізалася в двері.

Цього разу відчинили миттю. На порозі стояли двоє — дебелий пикатий парубок, імовірно, воротар, і невисокий огрядний чоловічок у темній рясі.

— Ми смиренні брати… — знову почав я.

— Пройдіть на заднє подвір’я, — чоловічок увесь кипів від обурення, але споглядання «ґирлиґи», схоже, змушувало його стримуватися. — Вас нагодують. Можете переночувати в хліві.

— Щиро дякуємо, — відповідав я. — Особливо за хлів. Але нам треба поговорити з монсеньйором Арно де Лозом.

— Забирайтеся геть! — чоловічок кинув оком на похмурого нормандця й додав трохи ввічливіше:

— Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.

Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався — Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.

— Я — Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, — чоловічок похитав головою. — Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.

— Ага! — П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.

— Я не маю наміру… — почав він, але мені вже набридла суперечка.

— Прочитайте, брате Жеанаре.

Сувій — страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів — інакше розмови не вийде.

Де Юр пробіг очима перші рядки, сполотнів, потім взявся судомно ловити золоту печатку, що звисала на шнурку. Впіймавши, він швидко приклався до неї губами й простяг мені документ.

— М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.

«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.

— Я — брат Гільйом, — уточнив я. — Куди накажете пройти?

Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені — перлина у вінці Церкви — багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.

Не цінуємо ми нашого абата!

Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.


Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним— ідеальне крісло для відвідувачів.

Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.

Жеанар де Юр теж сів у крісло — ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.

— Коли монсеньйор виїхав до Фуа? — поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. — І навіщо?

— П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.

Яке саме — де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.

— Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.

— Але… — очі вікарія забігали. — Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!

Із шухляди з’явився сувій, потім — другий, третій…

— Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…

Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився — до нашого приїзду підготувалися.

Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником — явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?

— Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.

Чоловічок кивнув, потім заговорив — швидко, звичною канцелярською скоромовкою:

— Слідство, проведене за наказом Його Преосвященства Арно де Лоза, єпископа окруту Пам’є, за сприяння шляхетного сеньйора д’Есконбефа й місцевого суду громади Артигат показало…

Він перевів подих. Вдалині вдарив дзвін — полудень. Церкву ми вже бачили — стару, давно не ремонтовану, убогу навіть за тутешніми мірками. Єпископові покої мали значно багатший вигляд.

— Усі події, що сталися в громаді Артигат та на околицях, викликано виключно лихими чарами відьми й чаклунки, відомої як удова де Піо. Зазначена де Піо зі злості до роду людського, а також посварившись із родинами де Гаррів і де Пуаньяків через ділянку пасовиська, відомого як Косий Клин, вступила в змову з невідомими спільниками з Мілана. Зазначені спільники…

Мілан? Ну, звісно! З Мілана приїхала сестра Цецилія. Але з Мілана їхав також Тіно Жонглер!

— Зазначені спільники ввели в оману й спокусу сестру Цецилію, котра за належного розгляду виявилася слабкою на голову й розум, переконавши її, що вона і є Жанна де Гарр. Після чого зазначена відьма своїми чарами ввела в оману й жителів громади Артигат, змусивши їх визнати цей обман. У чому цю відьму було викрито…

— Заждіть! — скоромовка вікарія вже встигла набриднути. — Що означає — викрито?

— Одностайними свідченнями сусідів, — де Юр зітхнув. — А також «корпусом доказів», знайдених при обшуку в помешканні зазначеної вдови.

Віники, сушені гриби, ягоди — й табличка з дерґськими заклинаннями. Цікаво, що сказала сама вдова?

— Перебуваючи в змові з Ворогом роду людського, вдова де Піо виявила нерозумну затятість, не бажаючи давати свідчення навіть після наполегливих умовлянь. Однак наявних доказів виявилося цілком достатньо, щоб визнати…

— Заждіть! — я помітив дещо дивне у жвавій розповіді вікарія. — Отже, вона так і не зізналася?

— Але… — здивований Жеанар де Юр. — Свідчення сусідів… Докази…

— Отже, не зізналася! Навіть після катувань?

— Її не катували! — де Юр розвів руками. — Монсеньйор сподівався, що отчі вмовляння допоможуть заблуканій нашій дочці…

— Де вона зараз? — втрутився Ансельм, але я вже знав відповідь. Заарештована не збиралася сама складати собі вогнище, а катувати її не наважилися. Інакше вдова могла б і заговорити…

— Суд Божий… — стиха вимовив де Юр і перехрестився. — Стався Суд Божий, брати мої…


II


Про Суд Божий і решту всього, що було пов'язано з цією дивною справою, ми прочитали в сувоях, переданих вікарієм. Справа була оформлена ретельно — набагато ретельніше, ніж зазвичай оформлюють такі документи в глухій провінції. Розповіді свідків були гладенькі й цілковито збігалися, їх завірили й навіть підписали — акуратними маленькими хрестиками, нібито власноруч проставленими мешканцями Артигата. Настільки ж ретельно були описані докази — віники, в’язки грибів, опудало сови й навіть «ключка стара, підозріла з вигляду». Згадувалася й табличка із заклинаннями, але, звісно, без малюнка.

Усе це вже не мало сенсу, позаяк над вдовою де Піо вже звершився Суд Божий. Вона просиділа у в’язниці славного містечка Пам’є досить довго, так нічого й не сказавши. Відтак, щоб допомогти їй відректися від влади Ворога, її відвели до церкви на недільну службу. Під час літургії зазначену вдову почали бити корчі, її окропили святою водою, але це лише прискорило справу. Над вечір удова де Піо померла в муках, «оскільки той, хто оволодів нею, вже не міг опиратися владі Святої Церкви й, не маючи сили панувати над душею грішниці, погубив її…».

Це сталося два тижні тому. Тіло померлої урочисто спалили, попіл розвіяли, а заразом вкинули у вогонь і «корпус доказів», щоб не «поганити землю». Вдовин дім в Артигаті також було спалено, після чого проведено урочисту службу, а мешканцям села призначено триденне покаяння. Серед тих, хто каявся, була й визнана невинною Жанна де Гарр, котра повернулася до чоловіка.

Загибель відьми найпозитивнішим чином подіяла на розум сестри Цецилії, яка привселюдно оголосила, що вона — не Жанна де Гарр, що й було засвідчено за всіма правилами.

— Ну, як вам, брате Ансельме? — поцікавився я, коли останній сувій було прочитано. Італієць довго мовчав, потім знизав плечима:

— Один мій зануда-вчитель… Я не маю на увазі вас, отче Гільйоме…

— Інший зануда, — з розумінням кивнув я.

— Інший зануда. Він казав, що не такий важливий Гомер, як коментарі до Гомера.

— І які будуть коментарі до Гомера?

Ансельм зважив на руці сувій, поморщився, покотив його по столі, потім спритно впіймав і поклав на місце.

— Оформлено за всіма правилами. Коли в Тулузі або навіть у Римі таке прочитають, підкопатися буде важко. Єпископ не виконав наказ Орсіні й не відправив заарештованих до Тулузи, але він може послатися на те, що діяв у межах своїх повноважень. У крайньому разі йому скажуть: «Ай-ай-ай!».

— Не скажуть, — я ще раз переглянув відповідний розділ справи. — Монсеньйор Орсіні не давав письмового наказу. Брат Умберто передав його усно, а поки прийшло підтвердження… Та я не чую коментарів до Гомера.

Ансельм клацнув пальцями:

— Отче Гільйоме, вам не здається, що монсеньйор де Лоз трохи перестарався? Якщо справу закрито, навіщо нацьковувати на нас де Гарая? Чи не логічно прийняти нас із усіма почестями, напоїти, нагодувати й вручити ці сувої?

— А чому прибрали брата Умберто? — посміхнувся я. — Можу додати коментарів, брате Ансельме. Якби все було закінчено, Його Преосвященство не поїхав би до Фуа на неіснуюче свято. Ми приїхали пізно, але щось ще вони не встигли сховати. Отже…

— Їдемо до Артигата, — зрозумів Ансельм.

— Так! Завтра ж.

…Достойний брат Жеанар довго вмовляв нас зупинитися в єпископському будинку, але я розсудив, що не варто зловживати такою гостинністю. Місцевий заїджий двір теж не викликав довіри, але П’єр, покрутившись у Пам’є, поки ми з Ансельмом вивчали справу, домовився з господарем одного будинку, порожнього і на околиці. Будинок цей не мав даху, натомість зберіг міцні двері з потужним засувом.

— Я все дивитися, — повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. — Я все слухати… Слухав.

— І як тобі басконська? — поцікавився Ансельм.

П’єр хитро всміхнувся:

— А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»

Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.

— І що ж там написано, брате Петре?

— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.

— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!

П’єр зітхнув.

— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти — гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».

Воістину, успіхи в латині були очевидні.

Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.

— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…

— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!

— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.

— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…

— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…

— Як у вас у селі, — ввернув італієць.

— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…

— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.

— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!

Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:

— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.

— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…

— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?

— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.

— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!

— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.

— Що?!

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.

Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.

— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.

— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

— Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

— Наскільки я розумію, брате Пайсе…

— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.

— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?

— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?

— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.

— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.

— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.

— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.

— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.

— А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця. Ви — автор книги про Іринея, ви сперечаєтеся з Петром Ломбардським… Невже ви не бачите, що правда на нашому боці?

— Тобто? — здивувався я. — Що ви маєте на увазі?

— Ви, певна річ, знаєте, що «чисті» бачать у світі два рівновеликі первісні начала — Світло й Пітьму. Все наше життя, вся історія людей — боротьба між цими началами.

— Так стверджували маніхеї, — вставив я, — а також богумилі та інші єретики, прокляті на Соборах.

— Саме так. А ваші католики хіба стверджують щось інше? Хіба Іриней Ліонський не вважав, що у світі відбувається війна з Дияволом? Хіба Петро Ломбардський…

— Заждіть! — я мимохіть поморщився. — Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.

— Так вважаєте ви, — знову почувся сміх. — А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.

Я знову поморщився — брат Пайс полюбляє красиві слова.

— Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.

Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина…»

— Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.

У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.

— Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, — обережно почав я. — Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!

— Ні, — здається, брат Пайс невесело посміхнувся. — Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]

— За що він мусив відповісти, — докинув я.

— Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!

— Ні… — на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь — і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…

— Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…

Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.

Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.

— Ви… поговорили, отче Гільйоме?

Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:

— Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.

— За це — дякую, — я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:

— Брате Ансельме! Ви — син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці — ще гірші!

— Чому? — тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

— Я — не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!

«Заради якого Бога?» — хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.


III


Дзвін було чути здаля. Ми тільки-но встигли вибратися з лісу й піднятися на високий пагорб, звідки виднілися червоні черепичні дахи Артигата, як почули мірний тужливий дзвін. Я перехрестився, й брати відразу ж вчинили так само — дзвін був похоронний.

Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.

Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи — спуститися з пагорба.

Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук — гучний тупіт копит. Я озирнувся — кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Пам’є. Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Дорога на північ, — зауважив італієць. — Десь там замок д’Еконсбефа.

Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.

Вершники були вже близько. Перший — явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.

Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.

— Мир вам, святі отці!

Перше враження не зрадило — незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці…

Під’їхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.

— Благословіть, отче!

Поводився він чемно — набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь — вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.

Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.

Я благословив його й вирішив, що треба назватися.

— Брат Гільйом? — на засмаглому обличчі промайнув подив. — Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?

— У такому разі ви — сеньйор д’Еконсбеф, сину мій, — зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.

— Молодший, — усміхнувся він. — Домінік д’Еконсбеф, до ваших послуг, графе.

— Тут немає графа, — нагадав я. — Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати П’єр і Ансельм.

Д’Еконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше й теж кивнув, але вже без усмішки.

— Схоже, звістки в цьому окрузі розносять птахи, — мимохідь зауважив я, коли знайомство відбулося.

— А-а-аІ — зрозумів він. — А ви як думали? Народу в нас мало, кожен подорожанин — уже привід для розмови. А тут троє бенедиктинців приходять просто додому до монсеньйора, доводять мало не до непритомності цього пройдисвіта де Юра…

— І єпископа, — нагадав я.

— Так. Тиждень тому він одержав листа й відразу ж поїхав геть. Монсеньйор, звісно, не квапився ділитися новинами, але Пам’є — містечко маленьке. Вже наступного дня всі знали, що Його Високопреосвященство Орсіні відряджає до нас високорозумного брата Гільйома із Сен-Дені, котрий колись хоробро рубав мечем біля Аскалона й Мосула…

Монсеньйора де Лоза було завчасу попереджено. Втім, про щось таке я здогадувався.

— То ви теж на похорон, отче Гільйоме?

— На похорон? — я мимоволі озирнувся в бік села, звідки, як і раніше, долинав дзвін.

— На жаль, привід для візиту не найвеселіший. Утім, ви її не знали.

— Кого? — я раптом відчув тривогу.

— Як-то — кого? — д’Еконсбеф знизав плечима. — Хіба — вам не повідомили? Два дні тому померла Жанна де Гарр.

— Що?! — вирвалося в мене, й одразу ж почувся короткий злий смішок — сміявся Ансельм.

— На жаль, — повторив д’Еконсбеф. — Сумний випадок. Треба поквапитися, бо спізнимося. Прецінь…

Він обернувся до одного зі слуг:

— Жане! Жени просто на цвинтар і скажи, щоб без мене не закопували. Пішов!

Мене пересмикнуло — в тоні сеньйора найменше відчувалася повага до померлої.

Д’Еконсбеф знаком звелів другому слузі зійти з коня й, кивнувши нам, став спускатися з пагорба.

— Мені пізно повідомили, — вів далі він, трохи скривившись. — Тутешні вілани доволі дурні… Шкода сердешну, адже я її непогано знав. Вона служила в нас і була досить старанною. Батько хотів видати її заміж за одного з псарів, та цей дурень — її батько, — волів узяти в зяті де Пуаньяка. Що з цього вийшло — самі знаєте.

— Як вона померла?

— Погано, — д’Еконсбеф знову скривився. — Після всіх цих неприємностей бідолашна була трохи не при собі, часто втікала до лісу. Пішла й цього разу… Шукати стали лише надвечір. Коли знайшли — впізнали тільки по волоссю й сукні.

— Вовки? — запитав я перше, що спало на думку.

Д’Еконсбеф похитав головою:

— Зараз літо, отче Гільйоме. Та й вовків тут мало. Ведмідь! В останній рік їх стало дуже багато — спустилися з Піренеїв. Щоправда, біля Артигата вони траплялися рідко, та Жанні не пощастило. Кажуть, череп повністю розбитий, з тіла вирвано шматки…

Мене знов пересмикнуло від його тону.

— Спочатку дурень-староста грішив на розбійників, але потім оглянули місце, побачили сліди. Ведмідь! Причому, кажуть, величезний.

— Ведмідь… — повторив я й глянув на Аносельма, який мовчазно крокував поряд. Відповіддю була похмура посмішка. Перекладати не було потреби. Хлопець не вірив у такий збіг: із усіх жителів села не пощастило саме безталанній Жанні — причому саме перед нашим приїздом.

— Здогадуюся, про що ви думаєте, брате Ансельме, — мій співрозмовник виявився досить спостережливим. — Та в монсеньйора де Лоза немає ручного ведмедя. Залишається вірити в Суд Божий.

…Про це ми вже чули, причому зовсім недавно. Суд Божий відбувся над удовою де Піо. Тепер настала Жаннина черга.


На цвинтарі ми застали десятків зо два селян, які оточили щойно викопану могилу.

Проста дерев’яна труна, вже забита, стояла на невеличкому підвищенні. Я помітив дещо дивне — зазвичай на похорон сходиться все село. Тут було явно не так.

До нас уже поспішали двоє — літній огрядний селянин, який поквапився низько вклонитися д’Еконсбефу, та священик, побачивши якого я трохи розгубився, бо вперше бачив католицького священика з великою сивою бородою. Бородатих попів я часто зустрічав у Палестині, але це були схизмати, з яких ми дружно посміювалися. Імовірно, тут, на кордоні з Басконією, звичаї інші.

Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно — труну саме збиралися опускати в могилу.

Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався — чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше — ні в кого на обличчі я не побачив сліз.

Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за руку маленького хлопчика років чотирьох. Арман де Пуаньяк і Пелегрен — чоловік і син. Обличчя хлопчика здавалося переляканим і розгубленим, а Пуаньяк-старший насилу міг приховати таке несподіване в такому місці відчуття полегкості.

Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:

— Відкрийте!

Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.

Перше, що я побачив, — пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг — на обличчя й груди було накинуто біле полотно.

— Зніміть! — д’Еконсбеф махнув рукавичкою.

Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.

Біле полотно впало на землю.

— О Господи!

П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.

Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…

П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю — Жанну вбили.

Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь — невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути — що саме тут не так…

Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…

На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина — й чорний локон!

— Брате Ансельме, — стиха заговорив я латиною. — Пригадайте, яке в неї було волосся?

— Усе збігається, — у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. — Руде…

Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.

— Погляньте, брате мій, ще раз.

— Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…

Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.

Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив — пасмо була чорним.

— Брате Петре!

Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:

— Вона руда є… Руде пасмо бачу.

Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.

Починалося щось безглузде, дивне…

Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.

Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.

— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.

Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:

— Була рудий, стала чорний. Потім — знову рудий!

— Так, — голос Ансельма звучав спокійно. — Підтверджую, отче Гільйоме.

— Ви готові заприсягтися в цьому на суді?

— Так, отче, — твердо відповіли обоє.

Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.

А головне, я остаточно повірив собі.

— Отже, вона… — шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.

Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.

Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.

…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.

— Дурні вілани! — по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. — Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.

Його тон знов — уже вкотре — викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.

— І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!

Ми з Ансельмом перезирнулися — слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений — він радів.

— Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку — ці вілани стали надто марновірними.

Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.

— Ну, мені вже час, — сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. — Моя вам порада — не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ — цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.

Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:

— Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?

— Імовірно, — обережно погодився я. — У нас можуть виникнути деякі запитання.

— Звісно! Ми — я й батько — будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?

— Т-так, — від несподіванки П’єр здригнувся.

— Ну звичайно! — по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. — Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!

П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.

— Отче Ансельме! Отче Гільйоме! — тепер його обличчя стало серйозним. — Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!

Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.

— Півень! — з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.

— Він ввічливий! — одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. — Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!

— А такі, як ти, на ченців спускають собак! — очі італійця зло блиснули. — Недарма кажуть: «Якого роду мужик? — Віслючого!».

— Брати! — поквапився втрутитись я. — Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!

П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.

Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:

— Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви — брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..

Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.

— Брате Петре! Я…

Він поморщився, і, нарешті, вичавив:

— Вибач! Мені, слово честі… соромно.

— Та чого там! — добряга-нормандець махнув ручиськом. — Це я перший задиратися почав!

— Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.

П’єр посміхнувся:

— Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми…

Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.

— А тепер, брати, — резюмував я, — час до справи. Про те, що бачили, — мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!


IV


Я запалив кілька поганеньких лоєвих свічок, позичених в отця Жеака, й потер стомлені за день очі. На жаль, настій, який зазвичай допомагав у таких випадках, залишився в моїй келії в Сен-Дені. Ансельм, свіжий і бадьорий, водив етилом по восковій табличці, закінчуючи чернетку допиту. Попрацювали ми сумлінно — за два дні вдалося опитати практично всіх, хто мав відношення до Жанни де Гарр і до дивних подій, які відбувалися в Артигаті. Таких набралося кілька десятків, починаючи від Армана де Пуаньяка й старих де Гарр і закінчуючи сусідами та просто цікавими. На щастя, ми не вели офіційною розслідування й могли не фіксувати кожне свідчення. Втім, записів все одно набралося кілька сувоїв і ще близько півдюжини табличок, позичених у того ж таки отця Жеака.

— Стомився, — повідомив я, вирішивши, що про справу покійної де Гарр я сьогодні не скажу більш ані слова. — Цікаво, де зараз брат Петро?

Нормандця, погано знайомого з латинською грамотою, я першого ж дня відпустив блукати Артигатом, що він із великою старанністю й виконував.

— Удень бачив його біля церкви, — відгукнувся Ансельм, відкладаючи табличку.

— Це добре…

— Він розмовляв з однією духовною дочкою. Досить милою.

— А це — недобре, — розсудив я. — Особливо недобре, брате Ансельме, що ви не змогли зберегти це в таємниці від мене.

— А мене вчили, що доносити — перший обов’язок ченця, — гмикнув італієць. — До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її рум’яні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.

Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися — і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.

— Я теж стомився, — італієць взявся масажувати кисть. — У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?

Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.

— А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!

— Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, — не витримав я. — Вони — такі самі створіння Господні…

— Яких створив Творець п’ятого дня,[31] — кивнув Ансельм.

— Брате мій, — зітхнув я. — Сподіваюся, ви мали на увазі овець.

Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей — слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні розпитування. Втім, іншого я і не сподівався. Не здивувало й те, що свідчення майже дослівно збігалися з тим, що я знайшов у сувоях, переданих вікарієм. Жителі Артигата були помірковані. Щоправда, я мав змогу ставити ті запитання, які слідство чомусь обходило…

— Час уже братові Петру повернутися, — зауважив Ансельм. — Бо без вечері залишимося.

— Брате мій, — ласкаво всміхнувся я. — Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.

— Як? — обурився він. — Я ж учора…

— Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.

Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.

Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.

Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.

— А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.

— Помітив, — погодився я. — Але, їй Богу, давайте не зараз!

Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.

Харчі нам видавав староста. На жаль, окрім овочів і м’яса, в Артигаті нічого не було.

Риба, про яку писав сумлінний брат Умберто, в останні тижні чомусь завзято не бажала потрапляти в сіті. Ласувати м’ясом щодня ми не могли, а тому обмежувалися овочевою юшкою, яка встигла за два дні смертельно набриднути. Втім, ми теж явно набридли місцевим вівчарям. Вони, певна річ, не обурювалися, але зрозуміти їхні почуття було легко.

— Кого вони так бояться? — не витримав я. — Єпископа? Д’Еконсбефа?

— А може, вони просто бояться, — знизав плечима італієць. — Ці селяни ненавидять усіх — і всіх бояться, від священика до вартового.

— І не без підстав, брате Ансельме. Гаразд… — Я зрозумів, що поговорити таки доведеться. — Поки триває творення юшки…

— А хтось комусь колись докоряв богохульством, — докинув італієць.

— Дрова, — зітхнув я. — Той стос, що біля порогу, і другий — біля хліва… Отож поки триває тво… кгм… поки юшка вариться, давай-но подумаємо, що ми дізналися нового.

— Те, що в труні лежить не Жанна де Гарр. Отже, це була справді самозванка. І вдова де Піо, як не дивно, справді відьма.

— Із приводу першого згоден, — кивнув я. — Це — не Жанна де Гарр, і підміна відбулася саме тоді, коли якась дівиця прийшла в Артигат під виглядом зниклої дочки достойного поселянина Санксі де Гарра.

— Якась чорнокоса, — уточнив Ансельм.

— Якась чорнокоса. А з приводу відьми… Брате Ансельме, ми, здається, з тобою обидва не надто віримо у відьом!

— Як і написано в каноні «Єпископи».

— Так. Але якщо вони й існують… Над самозванкою багато разів здійснювалися церковні таїнства, вона сповідалася, причащалася, над нею було проведено обряд очищення… Поганої ж ви думки про нашу Святу Католицьку Церкву! Якась сільська відьма виявилася сильнішою за церковні таїнства.

— Але не сильнішою за доброчесного отця Гільйома із Сен-Дені.

Я поглянув на хлопця — він був серйозний.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Не знаю і пояснити не можу. Оберегів не ношу, квіти папороті не збираю й інколи пропускаю як всеношні, так і утрені. До того ж, вкушаю м’ясо. Іноді.

— Святих у рідні не було? — безневинно поцікавився Ансельм.

— Не було. Брате Ансельме, а якщо серйозно?

— Серйозно? — італієць знизав плечима. — Якщо серйозно, то прислухаємося до поради Секста Емпірика й утримаємося від судження. Приймемо як даність — вам вдалося побачити те, що недоступне іншим.

Мені так і кортіло розповісти, що сталося біля палацу архієпископа Тулузького, але щось стримувало. Нехай Ансельм поки думає, що це — якась випадковість.

— Тепер друге, — вів далі він. — Ввічливий сеньйор д’Еконсбеф кепкував з марновірних віланів. Проте, ми цього демона мали щастя бачити на власні очі.

Я кивнув.

— Отже, логічно припустити, що й того разу цей демон виконував наказ тих, кому не до вподоби наш приїзд. Коли чесно, раніше я думав інакше…

Згадався дивний, нервовий сміх, меч у його руці… «Він по мене!»

— У єпископа Пам’є немає ручного ведмедя, — нагадав я слова д’Еконсбефа. — Натомість у когось є ручний демон.

— Котрий, одначе, злякався вас… Або вашого хреста, — замислено промовив Ансельм.

— Або молитов брата Петра, що настільки ж логічно. Ну, а з приводу того, що нам розповіли?

Італієць задумався:

— Ну… Усі підтверджують, що після свого повернення Жанна поводилася дивно, перестала спілкуватися з подругами, не любила згадувати минуле… Але ми вже знаємо, в чому річ.

— Так, — погодився я. — Знаємо. І тепер, брате Ансельме, мене цікавить не чорнокоса самозванка, а сестра Цецилія з Мілана.

Упіймавши здивований погляд Ансельма, я спробував сформулювати те, що вже давно спадало на думку.

— Якщо вірити матеріалам слідства, погляд жителів Пам’є скаламутила вдова де Піо, й вони визнали сестру Цецилію за справжню Жанну. Ця ж підступна вдова скаламутила розум самої сестри Цецилії. Але згадайте, брате Ансельме! Сестра Цецилія до Артигата не приїздила. У Пам’є були батьки Жанни, де Пуаньяк і кілька сусідів. З усіма ними ми зустрічалися. І що вони нам сказали?

— Те саме, що й на слідстві, — знизав плечима Ансельм.

— Не зовсім. Я навіть дещо записав. Усі — точніше, майже всі — говорили, що сестра Цецилія справді схожа на Жанну, якою та була до заміжжя. Після народження дитини жінки часто змінюються, а сестра Цецилія нагадувала їм колишню де Гарр. Нагадувала! Руде волосся, ластовиння… Єдиною людиною, що відразу ж упізнала сестру Цецилію, був…

— Де Пуаньяк, — кивнув італієць. — Тому сестрі Цецилії й повірили. Адже хто, як не він мав знати! Чоловік — тобто в цьому випадку колишній наречений — підтвердив, а решта сказали, що схожа.

— Так. Цікаво, правда? Пізніше де Пуаньяк від своїх свідчень відмовився, пояснивши, звісно, усе це відьминими підступами. Але тоді ж він її впізнав! Причому єдиний! Батько Жанни сумнівався, мати теж, а він…

— Здається, юшка готова, — замислено промовив Ансельм. — І бачить Святий Бенедикт, я не маю наміру чекати на брата Петра…

Подумавши, я розсудив, що він має рацію.

Наш нормандець цього вечора гуляв зайве довго. Ми дістали ложки й уже збиралися з молитвою взятися до нашої скромної трапези, як за дверима почулися кроки. Зарипіли незмазані завіси.

— А чого? Уже вечеряти? — П’єр здивовано подивився на казанок, потім на нас і зітхнув. — А я думати…

— Ти, брате Петре, не думати, — Ансельм зачерпнув юшку, скуштував і гмикнув. — Могло бути й гірше… Ти, брате Петре, йди дрова рубати. Щоб більше не спізнюватися.

— Брате Ансельме, не позбавляйте себе задоволення, — заперечив я. — Дровами займетеся самі, а брат Петро зараз прочитає нам «Вірую» — вголос і без помилок.

Нормандець зітхнув і скорився. Втім, «Вірую» він знав тепер твердо, й незабаром ми щодуху працювали ложками. Та, дивна річ, П’єр майже не їв і взагалі вигляд мав якийсь дивний. Нарешті, коли в казанку залишалася ще половина, він відклав ложку вбік.

— Брате Петре, щось сталося? — стривожився я.

— Ну… — нормандець почухав потилицю. — Я ходив… Я розмовляв…

— Басконською, — не втримався Ансельм.

— Та по-всякому… Слухати… Вони мені спочатку не вірити… не вірили. Боялися. Вони чужинців бояться. Але я про село з ними говорити, про овець говорити…

Ансельм гмикнув, а я схвально кивнув.

Звісно, хитрість брата Петра в рогожі, але… теж нічого.

— Вони Жанну шкодувати. Хлоп’я шкодувати. Де Пуаньяка лаяти. Сильно лаяти. Він винуватий, вважати.

— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше!

— Вони… вважають… його… винуватим, — зосередився він. — Удову Піо не дуже лають. Я був, де її дім стояти.

Ми з Ансельмом теж ходили на попелище. Борці з поганню спалили не лише будинок, але й усі двірські будівлі, й навіть паркан. У центрі величезної чорної плями височів грубо збитий хрест.

— Демона бояться. Вони його бачити… бачили. Такого, як ми бачили. У горах ходить. У лісі ходить. Біля села ходить.

— Давно? — поцікавився Ансельм.

П’єр замислився:

— Я запитувати. Відповідати так: давно демони тут жили собі. Потім зникли. А років… двадцять… Ні, більше… У той рік, коли велика сарана бути, він знову з’явився. Спершу маленький. Потім вирости…

— Уперше чую, щоб демони росли, — Ансельм здивовано похитав головою. — Хоча, повинні ж вони колись бути, кгм, демонятами?

Важко сказати, чи говорив він серйозно.

Мене зацікавило інше.

— Сарана… Чекайте! Ми тоді були в Аскалоні, до нас приїхав один священик з Кастилії… Двадцять два роки тому!

— Ого! — Ансельм теж збагнув. — У той рік, коли до Артигата приїхав Санксі де Гарр і…

— …І д’Еконсбеф. Напевне, панотець нашого знайомого, одержав Пам’є в ленне володіння тоді ж, — закінчив я. — Отже, одного й того самого року в окрузі з’являються селянин з Басконії, сеньйор і демон…

— Малолітній демон, — уточнив італієць. — Який ріс-ріс, виріс і почав бешкетувати.

Я відклав ложку — їсти перехотілося. Брат Петро, сам того не бажаючи, схопив головне.

Слідство, так само, як і зниклий брат Умберто, припустилося тієї самої помилки — вело розслідування від зникнення Жанни де Гарр.

А ця історія почалася значно раніше — із приїзду до Артигата її батька. А може, навіть ще раніше. Удова де Піо заявила, що багато років служила д’Еконсбефу. Де? Коли? У будь-якому разі, не тут.

— Отче Гільйоме!

Я відірвався від роздумів і подивився на П’єра не без подиву — настільки в нормандця був незвичайний вигляд.

— Отче Гільйоме, нам треба виходити… Нам треба поговорити.

Його обличчя сіпнулося, і я раптом зрозумів, що П’єр мені підморгує. Точніше, намагається. Багато ж чого мало б статися, щоб П’єр почав підморгувати! Тому я не став сперечатися, і ми з нормандцем вийшли на двір.

Там було темно — ніч у цих місцях настає швидко. П’єр озирнувся, потім ще раз і поманив мене до хліва.

— Я ходити… — зашепотів він. — Я гуляти… Я вівці дивитися… Я в ліс заходити, де люди демона…

— Бачили, — поквапливо вставив я. — Бачили, брате Петре.

— Бачили. І там я зустріти… Зустрів…

— Демона? — цьому б я не надто здивувався, але нормандець помотав головою й показав на двері хліва.

— Він що, там?

П’єр не встиг відповісти. Старі розсохлі двері зарипіли, й із темряви з’явився хтось дуже знайомий у плащі до п’ят і насунутому на вухо капелюсі.

— Добрий вечір, отче Гільйоме! — Анжела всміхнулася й співчутливо подивилася на П’єра, котрий поквапився опустити очі долу. — Отець Петро, напевно, волів би зустріти нашого нічного знайомого.

— Тепер ви не брат Октавій, — констатував я.

— Так. І цей плащ разом із капелюхом я теж, на жаль, украла, але в опудала, що трохи пом’якшує мою провину.

— Це я вкрав, — зітхнувши, зізнався нормандець. — Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…

— …Була без плаща, — бадьоро закінчила дівчина. — На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?

— Я приносити юниці Анжелі юшку, — заявив П’єр. — Я їй залишати…

Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!

— Брате Петре! — зітхнув я. — По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».

Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.

— Дочко моя…

— У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, — цього разу в її голосі не було й тіні сміху. — Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…

Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.

— Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…

— Ні! — вигукнула вона. — Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!

Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла — явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?

— Гаразд, завтра подумаємо, — я визирнув надвір. Почувся стукіт — хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.

Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.


V


Уночі мені знову наснилася пустеля, та цього разу сонце було в зеніті, над барханами плавав сизий, хисткий серпанок, а я мчав на своєму вірному Попелі, наздоганяючи воїнів у строкатих чалмах, котрі втікали в сум’яті. На душі було легко й спокійно.

Я знову молодий, у моїй руці — батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою — гвардія атабека втікає, і зараз головне — не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи — і ми наздоженемо боягузів…

Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.

Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали — вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.

Ну, що ж…

Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» — горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків — ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлоп’ячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.

Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:

— Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!

Усе це правда — про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!

Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руків’я батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі — й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця— в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими — дуже знайомими — очима, і я розумію…


Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.

Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.

Брат Ансельм! Але говорив він — точніше читав — не звичною м’якою латиною, а бездоганною «ланг д’ок», трохи ґрасируючи й налягаючи, як це роблять провансальці, на звук «а»:


— На глоді листя у саду тремтить, де донна з другом ловлять кожну мить: от-от ріжок вже перший засурмить! На жаль, світанок, ти занадто поспішив…

— Коли б то ніч Господь навіки дав, — відразу ж вступив дзвінкий Анжелин голос. — І любий мій мене не полишав. І страж забув свій ранішній сигнал. На жаль, світанок, ти занадто поспішив…


Підслуховувати, хай хоч що там каже поганець Ансельм, гріх, та шкода ж переривати таке. Тим часом дівчина замовкла, й знову почувся голос італійця:


— Красуня мила й чарівлива, любов’ю ніжною розцвіла, чому ж тоді їй так тужливо? На жаль, світанок, ти занадто поспішив!


Мовчання… Я вирішив, що час наводити лад, але тут знову заговорив Ансельм, цього разу звичною латиною:

— Ця альба не з найкращих, та ви добре читали, дочко моя.

— Ви теж, отче, — тепер у голосі Анжели чулося глузування. — Ви б цілком могли виступати разом із жонглерами.

— Ну, звісно! Бачиш, брате Петре, до чого ми дожили? Шляхетні альби читають голодранці на площах!

— А вам не здається, отче, що ви мене ображаєте? — цього разу дівчина не жартувала.

— Я вже казав якось: ви дуже гарна, донно, — настільки ж серйозно відповів італієць. — Ваш голос чистий і благозвучний, самі ви смілива й відважна. Але ви — жонглерка. Я не суддя вам, та якщо б мав право судити…

— То відіслали б мене в монастир до Страшного Суду!

— Брате! Дочко моя! — почувся розгублений П’єрів голос. — Ну що ви сварити!

Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті — дві в білих плащах, одна — в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець — трохи зляканим.

— Мир вам, діти мої, — зітхнув я. — Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?

— І повергнути в геєну вогненну, — сумно відгукнувся П’єр. — Де бути волання, крики й скрегіт зубам…

— Зубів, — я похитав головою. — Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.

— Пощадіть, отче Гільйоме! — відразу ж забубонів П’єр. — Бо не робити я нічого грішного, а лише відносити цій юниці вечерю, щоб не померти їй від голоду.

— Пощадіть, великодушний отче! — у тон йому заґуґнявив Ансельм. — Бо прийшов я до хліва цього, щоб не залишати брата Петра наодинці з юницею, як і велить статут Святого Бенедикта. І не запалювали ми вогню, щоб не бачити її лику, — як, знову ж, наказує наш статут!

— А мене й щадити не треба, — доволі нахабно зауважила юниця. — Якщо ченцям не можна спілкуватися з дівицями, то дівицям спілкуватися із ченцями ніхто не забороняє.

— Відлучу, — вирішив я. — Відторгну негідні члени від тіла церковного…

— …Як паршивих овець від череди, — підхопив Ансельм. — А що, отче Гільйоме, ви можете.

Я присів поруч із П’єром, який мовчазно сопів, укотре прикидаючи, як би на моєму місці вчинив Святий Бенедикт. Нічого путнього на думку не спадало.

— А розмови ми вели безневинні, — вів далі нахаба Ансельм, — навіть душеспасенні, позаяк говорили про переваги любові духовної над любов’ю плотською. І як приклад згубності останньої, читали альбу, яку ви, отче Гільйоме, напевно, чули, стоячи за дверима.

— Ага, — підхопив нормандець. — Ми цеє… душекорисно розмовляти!

— Геть! — не витримав я. — Бігцем! І дивіться — кого спіймаю, їй-Богу, придушу!

Братів ніби вітром здуло. Анжела всміхнулася й, наче нічого й не сталося, сказала добраніч.

…Брат Петро вже щосили похропував. Я відкликав Ансельма вбік і кивнув на ослін.

Італієць знизав плечима:

— Не треба, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що я — людина ще молода, а в моєму віці мирські спокуси особливо згубні. І що я не повинен потурати не тільки своїм слабкостям, але й слабкостям таких смиренних братів, як наш брат Петро. І що читання віршів про любов — недостойне заняття для брата-бенедиктинця…

— Ну-ну, — вставив я, — продовжуй.

— Продовжую, — Ансельм помовчав мить. — А якщо серйозно, то я справді не хотів відпускати брата Петра самого до цієї юниці. І не тому, що вони могли віддатися блуду просто в стійлі…

— Посоромтеся, брате! — не витримав я.

— Соромлюся… Я побоювався іншого. Знаєте, про що вона почала розпитувати, не встигнувши навіть скуштувати юшки?

Він замовк, зважуючи, який справить ефект, та я зрозумів, що знаю відповідь.

— Про справу Жанни де Гарр.

— Так! Її дуже цікавило, що ми тут робимо, — прикидатися ця юниця не надто вміє, їй, певна річ, відомо, навіщо ми прийшли до Артигата.

— І вона сама опинилася тут не випадково.

— Звісно ж! І зустріла першим саме смиренного брата Петра. Сподіваюся, він не встиг їй розповісти чогось важливого. Довелося заговорити про трубадурів і альби… Яка вона все ж таки паскуда!

— Брате Ансельме! — не витримав я.

— А як це ще можна назвати? Вона просить допомоги, просить захисту, а сама…

— Вивідачка, — підказав я. — Так, схоже на те… Знаєш, брате Ансельме, ти зараз чомусь нагадав мені Його Високопреосвященство Джованні Орсіні. Він такий само гарячий.

Хлопця пересмикнуло. Обличчя спотворила гримаса, губи скривилися:

— Ні! Тобто… Чому?

— Ми з ним були знайомі заочно, але мене відразу ж вразили його нерозважливість і безапеляційність. Адже він, як на мене, не така вже й лиха людина — бувають кардинали й гірші. Та коли його понесе… Знаєш, брате Ансельме, Сен-Дені навчив мене багато чого, зокрема й ставити себе на місце іншого — навіть лютого ворога. Ти вважаєш цю дівчину вивідачкою, котра їсть наш хліб і зраджує нас. А хтось, імовірно, вважає нас вивідачами, які прийшли відбирати жертви для вогнища. Може, Анжела думає, що обманює катів.

— Але ж ви…

— Я? Я — ні. Та й ти, здається, не прагнеш підкладати хмизу. Але нас послав Його Високопреосвященство, а його саме понесло… Що про нас думають ці селяни? Ким нас вважає д’Еконсбеф? І, до речі, «чисті» брати теж.

Після моєї зустрічі з братом Пайсом ми жодного разу не говорили з Ансельмом про катарів. Я все не наважувався — й, напевно, даремно.

— «Чисті» брати, — поволі проказав Ансельм, — добре знають, хто такий отець Гільйом. Вони читали його книгу. Вони стежать за його суперечкою з монсеньйором Орсіні й отцем Петром Ломбардським. Вони знають, що він не збирається підкладати хмизу. Вони готові допомогти, але не знають — як. Справа де Гарр для них — така ж загадка.

— Про що я вже чув від поважного брата Пайса, — кивнув я. — У кожному разі, не судімо суворо… Правда, це не означає, що ми зобов’язані розповідати Анжелі про наші успіхи…

— …І невдачі, — Ансельм задумався. — Тоді… Отче Гільйоме, ми не говорили братові Петру про наші висновки. Не говорімо й надалі.

Погано. Дуже погано! Гіршого немає, ніж коли брати починають підозрювати один одного. У зрадництві, у дурості — все одно.

— Брате Ансельме! Хочу повідомити вам, що знаю брата Петра багато років. Більше того, вірю йому. Можу навіть сказати, що в будь-який момент довірю йому своє життя…

— Я теж, — Ансельм залишався незворушним. — Ви довірите йому своє життя, але не дасте читати Абеляра. Адже ви знаєте, у мене в келії зберігається Абеляр! Вам, напевне, доповіли, й отцю Сугерію теж. Але мені його читати можна. Чому?

— Тому, що ти розумний хлопчик, брате Ансельме.

— Нехай так, — «хлопчика» він проковтнув напрочуд спокійно. — Але уявляю, що буде, коли Абеляра почне читати брат Петро!

Я теж уявив, і мені стало недобре.

— Справа Жанни де Гарр — не просто історія про сільську відьму й зниклу дівчину.

У чомусь хлопець мав рацію. І поки я сам не розібрався, братові Петру краще не знати деяких деталей. Анжелі — тим паче.

— Тоді завтра йому знов доведеться вивчати місцевих овець, — вирішив я. — І нехай не спокусить його одна зовсім не смиренна вівця, що приблудилася до нашої череди. Ми ж, брате Ансельме, спрямуємо свої стопи туди, де нам слід було б побувати ще першого ж дня.

— У церкву? — з явно недоречною насмішкою поцікавився італієць.

— Ні. У дім Санксі де Гарра.


VI


Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.

Ми троє — господар, Ансельм і я — сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.

Проте лише виглядало. Де Гарр — міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.

…Ні, він більше нічого не може сказати. Так, звичайно, останнім часом його нещасна дочка поводилася трохи дивно, але все це через ту божевільну черницю, прости її Господи! Так, звичайно, проклята відьма теж винна, і горіти їй у пеклі! Так, із удовою де Піо вони справді сперечалися через Косий Клин…

Басконець твердо тримав оборону. Цікаво, чи знав він, що поруч із ним усі ці роки була не його дочка? Звісно, вона жила із чоловіком, але вони напевно зустрічалися щодня.

Та про таке не запитаєш, і я перевів розмову зовсім на інше.

Санксі де Гарр був здивований. Більш того, був готовий спалахнути й обуритися.

Такі запитання, на його думку, зовсім зайві й до справи не мають жодного відношення.

…Так, він приїхав до Артигата двадцять два роки тому, саме після великої навали сарани. Ні, не здалеку. Він виріс неподалік, у Лабруа, й справжнє його прізвисько Дагарр.

Ні, з Лабруа він виїхав ще хлопчиком — пішов у море, плавав з рибалками. Де? Та скрізь, аж до Тунісу, нехай покарає Господь його безбожного султана. А переїхав тому, що посварився з родичами через майно, а вони підкупили суд. Чому до Артигата? Та так вийшло, переїхав і переїхав!

Залишалося поставити запитання, що цікавило мене вже давно. Відповідь була швидкою і чіткою. Ні, з сеньйором д’Еконсбефом, ні зі старшим, ні тим паче з молодшим, до переїзду він не був знайомий. А Жанну, вічна їй пам’ять, взяли до замку за рекомендацією старости — за ґречність і працьовитість.

Ні, не нинішнього, а дядечка П’єра. Ні, з дядечком П’єром поговорити не можна, позаяк він, царство йому небесне, уже рік, як помер…

Час було йти — цього дня я збирався зайти ще до де Пуаньяка, — але щось затримувало в цьому непривітному домі. Ще не знаючи, чого шукаю, я попросив показати Жаннині речі. Так, усі, які залишилися. Звичайно, вони в чоловіка, але, може, щось збереглося й тут? Одяг? Звичайно. Прикраси? Тим паче!

Похмурий господар стиха поговорив про щось із дружиною, та принесла величезний мідний ключ і довго порпалася у замку скрині, що стояла біля вікна. Я терпляче чекав.

Ансельм, про щось задумавшись, дивився вбік. Раптом по його обличчю ковзнула усмішка.

— Він не баск!

Ансельм говорив грецькою. Я не встиг навіть здивуватися, як італієць знову посміхнувся й ледь помітно кивнув у бік господаря:

— Рудий! Рудих у Басконії мало.

Думка була проста й очевидна, але я все ж таки засумнівався:

— Туди могли переїхати його предки.

Італієць постукав пальцем по столі й хитнув головою:

— Басконську він знає, але це не його рідна мова. Зустрічаються слова…

Наш діалог був перерваний господарем, котрий запросив підійти ближче. Нам було продемонстровано сукню, ще одну сукню, фартух, черевики, ще одні черевики — маленькі, дитячі. Усе, що залишилося…

Я кивнув, швидко оглянувши речі, які колись носила маленька Жанна. Звичайний селянський одяг.

— А чому перешита? — несподівано запитав Ансельм.

Я подумки похвалив хлопця, вилаявши себе за неуважність. Так, одяг перешивали, сукню звужували. Для кого? Адже це Жаннин одяг?

Подружжя де Гарр перезирнулося, Бертранда щось буркнула чоловікові, той зітхнув, знизав плечима й неохоче погодився.

Так, одяг перешитий. Його перешивали для їхньої молодшої дочки — Рози де Гарр, Жанниної сестри. Так зазвичай роблять, адже вони люди небагаті…

Он воно як! Кілька місяців триває слідство, списано цілі манускрипти, справою зацікавився Рим, а ніхто навіть не спромігся дізнатися, що в родині де Гаррів є ще одна дочка — Роза де Гарр, котра носила ті самі сукні й ті самі черевики!

Господар знову знизав плечима, пояснивши, що бідолашна Роза до справи не має жодного відношення, тож про неї і мови не було. А не має відношення, позаяк померла чотири роки тому, коли їй було всього чотирнадцять. Так, Господь тяжко карає їхню нещасну родину, тому що більше дітей у них нема.


З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося — даремно.

— Роза де Гарр, — замислено проказав Ансельм. — Чому про неї жодного разу ніде не згадали?

— Роза Дагарр, — уточнив я. — Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?

— Згадав! — раптом скинувся Ансельм. — Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!

— І говорить замість «уї» — «ує», — кивнув я.

— Хіба ви не помітили? — обличчя італійця пашіло від збудження. — Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…

Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися — мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим — отець Христофор!

— Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, — я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. — Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…

— Бретань! — Ансельм клацнув пальцями. — Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.

— Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.

— Певна річ! Це легко перевірити — Лабруа поруч, — нетерпляче перебив італієць. — Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…

Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.

Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.

Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму — зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.

— А ось і брат Петро! — Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.

Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав — навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.

Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:

— Демон! На узліссі! Страшний!

Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.

— Хоробрі вілани! — пробурмотів Ансельм, підводячись. — На кшталт наших тосканців.

— Отець Жеак брати хреста, — повідомив П’єр. — Брати святу воду…

— Ну, тримайся, зла сило! — італієць потягнувся. — Отче Гільйоме, чи не піти й нам?

Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.

Як відразу ж з’ясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох — він, його молодша сестра й батько з матір’ю.

Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.

Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.

— Гаразд, — вирішив я. — Піду подивлюся.

Отець Жеак і П’єр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же — явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні — насамперед для самих себе.

…Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався? На кипарисовий хрест, який зупинив нелюда тієї ночі? Або…

Або на щось інше, що я почав відчувати в собі після подій біля архієпископського палацу?

Поруч хруснула гілка. Я рвучко обернувся, рука смикнулася до пояса, де колись — дуже давно — був пристібнутий меч. І відразу ж насилу стримався, щоб не згрішити, висловившись рідною овернською говіркою.

— Отче Гільйоме! Що сталося?

Анжела стояла під високим деревом, тримаючи в руках шапку, наповнену горіхами.

Плащ, знятий з опудала, виглядав на ній доволі безглуздо. У такому вбранні, та ще й з обстриженою головою, жонглерка навіть більше нагадувала хлопчика, ніж у чернечій рясі. Худий незграбний хлопчисько з переляканими очима…

— Ви даремно залишили свій притулок, дочко моя, — тихо, щоб не накликати кошлатого гостя, почав я. — Зараз тут буде все село.

— Горіхи… — дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.

— Горіхи, — повторив я. — Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.

— Демона?

— Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.

Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.

— Я… Я зараз піду! Я непомітно…

— Стій тут! — тепер уже було не до жартів. — Наш нічний гість, здається, вирішив відвідати Артигат. Дійшло?

— Але… Цей…

Здається, дійшло. Я кивнув їй, показуючи, що краще сховатися за деревом і, вже не озираючись, пішов далі. Ліс здавався порожнім, навіть птахи замовкли, лише десь позаду чулися голоси переляканих мешканців Артигата. Ще крок, ще… Раптом я завмер — позаду почувся легкий шурхіт. Здається, о мисливець дістався до дичини. Щоправда, важко визначити, хто з нас хто.

Я повільно озирнувся. Серце кевкнуло — мій кошлатий знайомець був поруч. При світлі дня він справді скидався на ведмедя — величезний звір, вкритий чорною шерстю з рудуватими підпалинами. Тільки голова була не ведмежа, не по-звіриному дивилися великі круглі очі, та й не на кожному ведмеді можна побачити багатий, гаптований золотом пояс із фігурною пряжкою у формі Фенікса!

Десь хвилину ми дивилися один на одного, не рухаючись. Нелюд був за два кроки, і йому нічого не було варто дістати мене величезною лапою із кривими чорними пазурами.

Але він не рухався, й у темних очах читалося таке знайоме мені почуття. Знайоме — тому що я відчував те саме — страх. Ми обидва боялися. Я — удару пазуристої лапи, він…

— Ну що? — звук власного голосу трохи підбадьорив. — Із зустріччю?

У відповідь почулося неголосне бурчання.

Чудовисько покрутило страшною вухатою головою й раптом почало повільно відступати. Я посміхнувся й поклав руку на груди, де висів батьківський хрест. І тут сталося несподіване — нелюд загарчав, відступив на крок, і в його лапі — чи руці? — опинився дивний предмет. Дві невеличкі рівні гілки, грубо сплетені уривком мотузки. Зброя? Але чудовисько не нападало. Воно відступало, тримаючи цей дивний виріб перед собою, немов щит. Оберіг? Але ці дві безглузді палички схожі… Я відчув, що ноги починають приростати до землі.

Хрест! Перевертень захищався від мене хрестом!

— З’ясуймо! — я відійшов трохи назад, відчуваючи, що починаю божеволіти. — Я — брат-бенедиктинець, я — вірний син Церкви…

Нелюд нахилив голову, вслуховуючись у мою мову, і раптом рикнув. Лапа із хрестом метнулася в мій бік, потім чудовисько вдарило себе по грудях і вказало на мене. Дивний, безглуздий жест — волохата лапа торкнулася чола, потім лівого плеча…

— Ти це облиш!

Дотепер ніхто ще не захищався від мене хрестом. Стало незатишно. Я вважаю його перевертнем, а він — мене…

Лапа простяглася до мене. Я, нарешті, зрозумів — чудовисько вказувало на мої груди.

— Хрест, — кивнув я. — А чого ти чекав?

Вухата голова гойднулася з боку в бік — чудовисько розуміло. Розуміло — і хотіло щось пояснити.

— Ось що, — стомлено промовив я. — Іди звідси, гаразд? Людей налякав, мене в спокусу вводиш… Іди, га?

Гарчання — цього разу зле й ображене.

Лапа знову вказала на мене, темні очі недобре блиснули. Легкий шурхіт, хруст потривожених гілок — і нелюд зник. Я озирнувся — навколо було порожньо, тільки на траві лежали дві гілки, сплетені мотузкою.

…На півдорозі назад я зустрів ціле військо, ведене отцем Жеаком. Поруч із бородатим священиком крокував похмурий П’єр, тримаючи в руках величезну палицю, напевно, щойно виламану на узліссі. Ансельм тримався трохи позаду, на його обличчі грала бридлива, трохи поблажлива посмішка. Моя поява викликала радісний крик. Хоробрі жителі Артигата палали бажанням розквитатися із супостатом і довго не могли повірити, що небезпека минула. Нарешті отець Жеак прочитав вдячну молитву, й селяни почали розходитися. Ми троє, не кваплячись, пішли слідом, у ар’єргарді.

— Навіщо без мене ходити? — обурювався нормандець. — Я молитву згадати! Я ікону брати… брав… взяв…

Я скоса глянув на палицю, що виявилася чи не вдвічі більшою за його «ґирлиту», але змовчав.

— Даремно ви, — підтримав його Ансельм. — Я думав, ви просто вирішили подивитися…

Відповідати не хотілося, розповідати — тим паче. Нелюд захищається хрестом… І ще одне ніяк не виходило з голови — Анжела із шапкою, наповненою горіхами. Що їй тут робити? Знову збіг?

Хвилювання вляглося несподівано швидко. Селяни розійшлися в своїх справах, ніхто навіть не подякував, окрім отця Жеака, котрий запросив мене на вечірню службу. Я чемно відмовився — настрій був явно невідповідний. Крім того, багато чого ще треба було зробити.

По обіді я послав П’єра до Армана де Пуаньяка, щоб попросити молодого вдівця затриматися вдома. Час було поговорити з чоловіком Жанни де Гарр. У мене з’явилися запитання — багато запитань.

Ансельм спробував розпитати мене про зустріч із демоном, але я не захотів говорити.

Італієць похитав головою:

— Дивний демон… Цікаво, до кого він приходив?

— Що? — вразився я.

— Інакше не виходить, — Ансельм знизав плечима. — Якщо його й справді послано на погибель Артигата, то не ховався б він у лісі. А те, що він прийшов удень, свідчить…

— …про поспіх, — закінчив я. — Залишається дізнатися, чим усе це скінчиться.


Дізналися ми навіть раніше, ніж думалося. З’явився збентежений і трохи навіть розгублений П’єр, повідомив, що Арман де Пуаньяк утік. Утік при першій звістці про появу демона, захопивши із собою плаща, нову шапку й усі гроші, які були в домі. Маленький Пелегрен із плачем шукав батька, до пошуків підключилися сусіди, але з кожною хвилиною ставало все зрозуміліше — чоловік Жанни де Гарр не повернеться. Демон приходив не даремно…

Я збагнув, що спізнився. З Пуаньяком слід було говорити відразу та якомога суворіше, але в нашу першу зустріч я лише придивлявся. Отже, Жаннин чоловік виявився тямущим. Я пом’янув царя Давида й усю смиренність його, та подався до отця Жеака.

Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.

Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася — адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.

Точніше, не має права.

Я зрозумів — таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.

Навіть якщо вона брехала, священик, звісно, зрозумів, що перед ним — інша людина.

Отже, він не має права підтвердити, що з де Пуаньяком обвінчалася самозванка, але може згадати деякі дрібниці. Наприклад, дівчина, повернувшись до Артигата, поводилася в церкві спочатку досить дивно, ніби раніше ніколи тут не бувала. Але ж Жанна мала славу ревної парафіянки. Й хрестилася вона трохи інакше — це легко було помітити. Так, він сповістив про це єпископа, коли приїздив до Пам’є. Ні, він точно не впевнений, адже всім властиво помилятися, але про свої спостереження, звичайно ж, доповів суду. Так, йому звеліли мовчати, тому що монсеньйор Арно де Лоз хотів уникнути непотрібних чуток.

Отця Жеака пристрахали, й він мовчав. Утім, тепер мене цікавило зовсім інше.

Слідство завзято займалося самою Жанною, але ж був ще її достойний чоловік…

Тепер отець Жеак насилу вичавлював із себе фразу за фразою. Так, ходили чутки, буцімто Арман був заручений. Чутки ходили, але він може лише повідомити, що офіційного оголошення не було. Ні в Артигаті, ні в сусідніх селах. Так, історія дуже погана, але більшого сказати він не має права.

Залишалося з’ясувати ще одне, й отець Жеак неохоче задовольнив мою цікавість.

Так, він бачив сестру Цецилію. Звісно, вона схожа на Жанну. Важко сказати, наскільки.

Вона була в ризі, до того ж, голову закривав каптур — вона зняла його лише на хвилину.

Певна річ, за три роки людина може змінитися… Ні, ні, де Пуаиьяку видніше, адже він упізнав її! Так, він, звісно ж, потім відмовився, але ж це все підступи…

Бородань брехав — тепер це вже не викликало сумнівів. Я зрозумів, що розпитувати далі немає сенсу. А так хотілося дізнатися більше й про Пуаньяка, й про вдову де Піо, й про сеньйора д’Еконсбефа, й, звісно ж, про Санксі де Гарра. Але отець Жеак брехав — брехав і боявся. Більше мені тут робити нічого. Поки що, принаймні…

Увечері я відвідав будинок Армана де Пуаньяка. Пелегрена повели до себе сусіди, тож я міг уважно оглянути кожен кут, кожну річ. І насамперед, звісно, Жаннині речі. Не можна сказати, що огляд нічого не дав. Деякі сукні були не просто перешиті, а трохи вкорочені. Жанна могла перешивати одяг, але вкорочувати власні сукні не мало сенсу.

Це лише підтверджувало те, що мені й так відомо. На гребені я виявив кілька жіночих волосин — чорних, як те пасмо, що вибивалося з-під хустини.

У невеличкій дерев’яній скриньці я знайшов кілька ниток скляного намиста, мідні обручки, срібну нагрудну іконку — звичайні прикраси селянок. Із запізнілим жалем згадалося, що в будинку де Гаррів теж були якісь прикраси, до яких у мене не дійшли руки. Я подумав, що треба знову зазирнути до старого Санксі, й отут на дні скриньки помітив щось невеличке, кругле, схоже на оберіг. Я підніс свічку ближче — так, оберіг досить грубої роботи. Очевидно, отець Жеак не надто запопадливий у викритті марновірств перед своєю паствою. На лицьовому боці маленького диска сплелися змійки — подібне мені вже доводилося зустрічати. А на зворотньому…

Спочатку я не повірив — настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.

Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося — кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…

Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти — оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий — звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.

Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую їм цілонічне читання «Світильника»! Раптом я почув тихі голоси. Говорили «ланго сі», й спочатку я просто слухав, як дзвінкий голос Анжели, дочки Тіно Жонглера, змінюється глухуватим голосом смиренного брата Ансельма. На душі відразу стало кепсько. Не люблю підслуховувати, але ж не повертати назад на темну вулицю! Ех, брате Ансельме!..

— Не треба, дочко моя, — італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. — Ми обоє розуміємо, що це…

— Гріх! Ну, звісно, святий отче! — Анжела гірко засміялася. — Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…

— Ченці не пишуть канцон.

— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

— Це псевдобрати.

— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!

— Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.

— Вечеря готова, брате Ансельме?

— Так, отче Гільйоме.

— Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.

— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.

— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…

— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?

— Усе гаразд, брате Петре…

У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали — але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.

— Усе гаразд, брате Петре, — повторив я. — Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.

— Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?

— Брате Ансельме! — безнадійним голосом благав П’єр.

Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.

— Ні, брате Ансельме. Їхня смерть — не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.

Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя — надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.

— Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.

…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.

— Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня — точніше, того вечора — ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.

…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.

— Так, напевно, не буває, — повільно промовив Ансельм. — Або буває тільки в казці.

— Напевно, — погодився я. — Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.

— Вам треба було поїхати! — різко кинув Ансельм.

Його тон здивував, та лише першої миті.

Я зрозумів — італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.

— Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн — не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя — не надто велика ціна за кілька днів щастя…

— Отже… — хлопець зам’явся. — Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…

— Ансельме! — гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».

— Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям — я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.

Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть — і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.

— Це… Ну… — П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. — Отче Гільйоме, а чому священикам не можна одружуватися?

— Що?!

Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:

— Чернець — він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…

Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.

— Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, — найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.

— У к-кого? — П’єрові очі покруглішали.

— У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.

Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.

— Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».

Нормандець слухав з роззявленим ротом.

Ні, Папа помилився — дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний — навіть занадто розумний.

— А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.

Нормандець напружено думав:

— А я чути, що ці… химати можуть женитися.

— Схизмати, — намагаючись не всміхнутися, уточнив я. — Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…

— Про це є пісенька, — Ансельм кинув на мене лукавий погляд. — Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.

Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.


Чутка йде по Англії, слухає громада:

Сполошились клірики в тім краю прекраснім —

До життя смиренного кличе папи влада

Пишнолюбців, що жили у привіллі сласнім.

Тяжко стало на душі — непосильна втрата.

Підірвалась в духовенства віра у прелата.

Раду радять на соборі: чи ж воно годиться

превелебному в сутані з жінкою водиться?


Я знав цю пісню — вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.

Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.


Перше слово ієрею зразу ж перепало,

Він підвівся і рече, зляканий немало:

«Не бажаю, — оглашає, — відпускати любку.

Я ж бо так її кохаю, як голуб голубку».

Другий голос, що вступив у дискусій шквали,

Був від скромного ченця (навіть не чекали!).

Мовить той: «Мені, о браття, буде справжнє лихо,

Як не спатиме зі мною наша повариха»…


Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.


Третій каже: «Всі зі мною мусять бути згодні!

От колись я мав жінок, може, близько сотні,

А тепер одну тримаю, менше так турботи, —

Радше золото віддам, ніж її щедроти!»

Ще один на ноги звівсь, гнівом аж палає:

«Вимагає неналежне ставлення святая…»


Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.


АВЕНТЮРА ЧЕТВЕРТА

ПРО ДОҐРІВ, ЯКИХ ЩЕ ІМЕНУЮТЬ ДЕРҐАМИ

I


— Замок прямо, — Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. — Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.

— А праворуч? — поцікавився я.

Ліс у цих місцях порідшав, але йти стало нелегко — дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати — просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.

— Праворуч? — дівчина задумалася. — Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.

Я не повірив, але сперечатися не став.

Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.

Напевно, навіть брат Петро вже зметикував, що й до чого.

Дорогою я кілька разів намагався розпитати дівчину про замок і його мешканців, але відповіддю було мовчання. Жонглерка йшла мовчки, й вираз її обличчя мені подобався все менше й менше. Спочатку вона хвилювалася, але потім обличчя її скам’яніло, ставши холодним і сумним, немов на похороні.

— Отже, не знаєш, дочко моя, — я поглянув на Ансельма, той криво посміхнувся у відповідь.

— Отче Гільйоме, — П’єр похмуро дивився на порожню дорогу. — Тут небезпечно ходити… йтить…

Мені й самому не подобався наш похід у цей схований у лісових передгір’ях замок, але я знав — тільки там я можу отримати відповіді на свої запитання. Звісно, якщо мені схочуть відповісти.

— Отче Гільйоме, — Ансельм, перезирнувшись із П’єром, відкликав мене вбік. — Я… Ми… Так не годиться. Я впевнений — брат Умберто теж вирішив зайти до д’Еконсбефа.

Я теж був у цьому впевнений. Схоже, ми йшли слід у слід за сумлінним посланцем Орсіні.

— Якщо ми зникнемо, всі скажуть, що нас викрав демон.

— Або ж розбійнички славного де Гарая. Що ти пропонуєш, брате Ансельме?

Італієць знизав плечима:

— Тут і пропонувати нічого. Підемо ми із братом Петром. Ви повернетеся до Артигата й зачекаєте. Постараюся дізнатися все, що можна… Отче Гільйоме, вони не наважаться нас зачепити, бо тоді втрутитеся ви. У вас повноваження легата.

— І я оголошу хрестовий похід… Брате Ансельме, в Артигаті немає кам’яних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.

Я підкликав Анжелу й П’єра.

— Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?

Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є. © http://kompas.co.ua

— Дочко моя, не так важко здогадатися, що ти й твій батько йшли до д’Еконсбефа. Саме в д’Еконсбефа ти сподівалася знайти допомогу. Він обіцяв виручити батька?

Анжела кивнула.

— І тобі веліли знайти нас в Артигаті й постаратися якнайшвидше привести до замку. Хто звелів — сеньйор Домінік? Його батько?

Вона не відповідала, але цього й не було потрібно.

— Вона нас зрадила, отче Гільйоме, — Ансельм скривився й відвернувся, щоб не дивитися на дівчину. — Я ж казав вам…

— Ансельме! Ти не розумієш! — у її голосі чувся розпач. — Моєму батькові загрожує смерть! Сеньйор Домінік сказав, що хоче тільки поговорити з вами.

Поговорити… Із братом Умберто вже поговорили.

— Вони не вбивці! — Анжела повернулася до італійця, потім — до мене. — Вони обіцяли…

— Отче Гільйоме! — Ансельм взяв мене під руку й відвів убік. — Ми повинні змусити її розповісти. Вона щось знає!

— Схоже, — погодився я. — Але вона не схоче.

— Не схоче? — смагляве обличчя побілішало. — У такому разі… У такому разі, є засіб…

— Що?

Мені здалося, що мені почулося. Дворянин, брат-бенедиктинець, молодий симпатичний хлопець, пропонує катувати дівчину, котра зовсім недавно зізналася, що він їй небайдужий!

— У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви — представник легата. Ви маєте право. Вона — втікачка, злочинниця й зрадниця!

Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]

— Гаразд, — кивнув я. — Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!

Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.

— Відпустіть мене, — тихо проказала дівчина. — Я піду… Я не повернуся до замку…

Я їй не вірив — вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…

Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.

— Брате Петре!

Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.

— Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, — я поглянув на небо, — коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді — дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться — можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.

Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:

— Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.

З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив — розбере. І ще яму викопає.

— Тільки май на увазі, Анжела — жонглерка.

— Не втече, — П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.

— Брате Петре, — Ансельм уже встиг отямитися. — Дорога праворуч! Подивися!

Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.

— Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.

— Так, святий отче, — несподівано покірно відповіла вона. — Я не втечу.


Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.

— Отче Гільйоме… Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.

— «Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним»[33], — кивнув я. — Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.

— Ми розслідуємо складну справу, — Анстсельм махнув рукою. — Ні, страшну справу! Тому…

— Тому ми теж повинні стати страшними. Брате мій, грішна сестра Анжела якось назвала ченців лицемірами. Не підтверджуй її думку. Ти думав не стільки про Жанну де Гарр, скільки про образу.

— На неї? На Анжелу? — здається, хлопець був щиро обурений.

— Ні. На самого себе. А те, що вона хотіла зрадити нас… Якщо справді хотіла… Згадай: «любіть ворогів ваших…»[34]

— Вона не ворог. Вона…

Ансельм не договорив, а я не став перепитувати. Нехай подумає. Іноді це корисно навіть для таких знавців Ареопагіта, як цей хлопчик.


II


Замок з’явився несподівано. Точніше, спочатку ми побачили гору — високий сірий схил, порослий чагарником. Дорога вивела нас із лісу просто до підніжжя. Невеличка пересохла річечка, дерев’яний місток, за ним — зруйнований частокіл. Колись гору охороняли краще, але й зараз піднятися можна було лише неширокою дорогою, що починалася біля підніжжя. Шлях вів угору, де на самій верхівці темніли високі зубчасті стіни, складені з великих, грубо обтесаних блоків. Рівно та грізно височіли кутові вежі.

Я мимоволі зупинився, милуючись мовчазною твердинею, її похмурою досконалою красою.

— Такі замки я бачив у Ломбардії, — тихо проказав Ансельм. — Але цей взяти, як на мене, нескладно. Ні рову, ні валу…

Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.

— Високий шпиль! — італієць кивнув на замок. — Навіть звідси видно.

Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?

— Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? — Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.

— Зник! Коли я торкнувся до вас.

Він взяв мене за руку… Я почав розуміти — вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини…

— Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?

— Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…

Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.

— Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.

Італієць похитав головою:

— Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!

— Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.

Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.

Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто — поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.

Навпаки…

Біля воріт — старих, обшитих грубим залізом, — нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.

— Ікона! Над ворітьми…

— Потім.

Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових — ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч — невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.

— Отче Гільйоме?

Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін — і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму — той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.

Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли смолоскипи, й зупинилися.

— Темнувато, — промовив італієць, роззираючись.

— І вогко, — погодився я. — Зазвичай тут немає проходу. Перед облогою вхід до донжону замуровують, а якщо є час — закладають кам’яними блоками.

— А якщо треба вийти?

Я не стримав посмішки — хлопчик жодного разу не тримав облогу. Ну то й слава Богу!

— Для цього є інший вхід, але його гостям не показують.

— Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете — можу показати.

Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.

— Мир вам, святі отці! Радий бачити вас у цих стінах. Прошу за мною — батько чекає.

Кручені сходи — перший проліт, другий, десятий… Стало світліше — час від часу почали траплятися вузькі бійниці, які пропускали сонце. Д’Еконсбеф зупинився й віддав смолоскип слузі, що мовчки супроводив нас, тримаючись трохи віддалік.

— Скільки вам знадобиться воїнів, отче Гільйоме, щоб захищати цей донжон?

Дивне запитання… Звідки мирному братові-бенедиктинцю знати таке? Але думка вже працювала.

— Три зміни по п’ятнадцять, сину мій. Якщо, певна річ, штурмуватимуть постійно.

— І ще семеро для катапульт — у нас їх дві на верхньому майданчику. Бачу, ще не забули, як це робиться, святий отче?

Тон мені не сподобався — схоже, Домінік д’Еконсбеф вважав нас за вивідачів. Хоча в чомусь він мав рацію.

Нарешті ми дійшли на невеличкий майданчик і зупинилися перед високими дубовими дверима.

— Ми з братом живемо внизу, — пояснив Домінік. — А батько любить свіже повітря. Він вибачається, що не зустрів вас, та, на жаль, ноги його вже не слухаються… Прошу.

Короткий темний коридор, знову двері…

Отже, господарів троє — батько, Домінік і його брат, про якого я досі нічого не чув.

За дверима було світло. Велика кімната з високими вікнами, гобелени на стінах, яскравий малюнок килима під ногами…

— Батьку! Ми прийшли.

Старий сидів у глибокому кріслі, вкритий строкатою ковдрою. Бліде худорляве обличчя, яскраві блакитні очі, такі не схожі на очі Домініка. Білі губи всміхалися:

— Мир вам! Благословіть, святі отці!

Я підняв руку, благословляючи схилену сиву голову. Старший д’Еконсбеф був старий — занадто старий для батька тридцятирічного сина. Блакитнуваті вени проступали під зморшкуватою шкірою великих і колись дуже сильних рук. Зріст вгадати було важко, та мені здалося, що старигань вищий за мене й Домініка на цілу голову.

Для мене знайшлося крісло, для Ансельма й Домініка — табурети. Господар зачекав, поки ми влаштуємося, й кивнув синові:

— Домініку! Сподіваюся, обід не спізниться? Прошу вас, підіть перевірте. Ці слуги настільки кволі…

Домінік здивовано глянув на батька, але слухняно підвівся й вийшов із кімнати. Пояснень не було потрібно — старий відсилав молодого сеньйора, бажаючи поговорити з нами наодинці. Стало цікаво.

— Отже… — почав старший д’Еконсбеф, коли ми залишилися в кімнаті втрьох. — Радий вас бачити, святі отці. Наскільки я розумію, ви — отець Гільйом, а ви…

— Брат Ансельм, — бути «отцем» поруч із цим старцем було для молодого хлопця занадто.

— Дуже радий. Сподіваюся, з вашим третім побратимом — його звуть, якщо не помиляюся, отець Петро — все гаразд?

— Отець Петро зайнятий розслідуванням в Артигаті, — я ледве стримався від посмішки.

Нас тут явно чекали втрьох. Що ж, приємно іноді не виправдати сподівання.

— Я — Гуго д’Еконсбеф. Із моїм старшим онуком Домініком ви вже знайомі…

Онуком?

Старий усміхнувся.

— Домінік і Пилип — діти мого єдиного сина, Жеана. Він загинув, коли Пилип — молодший — ще не встиг народитися. Мати померла за рік, і я став для моїх хлопчиків батьком.

Скільки ж йому років? Щонайменше вісімдесят — рідкісний вік навіть для ченця, не кажучи вже про лицаря.

— Домінік дуже схожий на батька — і на мене теж. — Сеньйор Гуго знов усміхнувся. — Тільки очі карі — як у матері. А Пилип… Його мати дуже важко перенесла смерть чоловіка. Хлопчик народився хворим. Йому майже тридцять, але він так і не навчився розмовляти… Хай допоможе йому Господь!

Ми з Ансельмом перехрестилися. Стало зрозуміло, чому про молодшого онука сеньйора Гуго мало хто знає. Хворого не показують гостям і не пускають у гості.

— На жаль, ми — останні, хто залишився з нашого роду. Адже ви знаєтеся на гербах, святі отці?

Сеньйор Гуго кивнув у бік каміна, над яким емаллю й золотом було викладено герб.

Дивний герб…

— Лазурове поле, хрест Святого Грааля… — здивовано промовив Ансельм. — А це що? Я не знаю цієї фігури!

Я теж не знав. Посередині герба, над граалевим хрестом, було щось, що нагадувало вінець. Але його зубці нічим не з’єднувалися, — корона, у якої стерли обруч…

— Герб новий, — пояснив господар. — Ми отримали його від діда нинішнього государя. Але ці зубці — древній знак нашого роду, який король наказав закарбувати на гербі.

— Роду д’Еконсбефів?

— Ми не завжди носили це прізвисько. Д’Еконсбефом став мій батько, коли купив замок Еконсбеф на Луарі. Колись нас звали інакше. Тепер наше ім’я стало девізом.

Ансельм, не втримавшись, підхопився й підійшов до герба.

— «Ко Пендра гену»… Це… Це грецькою?

Я вже зрозумів — не грецькою. Щось знайоме почулося в дивних словах.

— «Ген» означає «король» однією стародавньою мовою, — спокійно пояснив сеньйор Гуго. — «Ко» — «за». «За короля Пендру».

Ансельм розгублено подивився на мене.

Не дивно — в літописах і хроніках нічого не сказано про короля Пендру. Та все ж таки в девізі було щось знайоме. Пендра-Гену…

Пендра-гену…

— Пендрагон! — видихнув я і вражено подивився на господаря. — Ви… Ви нащадки Пендрагонів?

— Що? Сеньйоре Гуго, ви — нащадок короля Артура? — від подиву Ансельм геть-чисто забув, що наш господар для нього не «сеньйор», а «син». Схоже, це потішило старого.

— Так, святі отці. Ми — останні з Пендрагонів. Тільки, отче Ансельме, не думайте, що споріднення з Артуром робить нам честь. У нашому роду не люблять цього бастарда, цього Ведмедя-Волопаса…

Поки Ансельм намагався отямитися, я зміг оцінити гру слів. Справді, Ведмідь, а заразом — і Волопас[35]. Дивно, що це нікому не спадало на думку. Хоча, чого дивуватися? Артур! Великий Артур!

— Але… Сеньйоре… Сину мій… — бідолаха Ансельм зовсім розгубився. — Король Артур — найкращий лицар світу! Він створив Круглий Стіл. Він — взірець для кожного дворянина…

Сеньйор Гуго з усмішкою дивився на схвильованого італійця. Час було прийти на допомогу.

— Брате Ансельме! Ви, звісно ж, маєте рацію. Той Артур, про якого ходять легенди, — справді взірець для кожного лицаря.

Я перевів погляд на господаря. Настав час натякнути, що й цим нас не здивуєш. А якщо й здивуєш — то не надмірно.

— Проте, високоповажний сеньйор д’Еконсбеф має на увазі, напевне, інші перекази. Згадайте, сину мій! Артур — незаконний син короля Утера.

— Якщо він взагалі був його сином, — кивнув господар. — Звичайний розбійник, що замолоду насправді пас корів. Тільки й було в нього, що сила й підступність. І його так званий Круглий Стіл — лише глузування з Ордену Лоґрів.

Отут уже і я перетворився на слух. Лоґри!

Звісно ж! Утер і Артур правили лоґрами.

— Ваша правда, святі отці. Переказів про лоґрів багато, й вони різні. У нашому роду розповідали так. Лоґри прийшли з-за моря дуже багато століть тому. Колись вони правили землею, яку поглинуло море. їхні нащадки були владиками заходу — тих країн, якими пізніше володів імператор Карл.[36] До часів Утера панування лоґрів послабшало, вони правили тільки Бретанню та частиною Англії. Але Утер загинув, а Артур, котрий назвався його сином, перебив законну династію. Та йому була недосяжна мудрість лоґрів. Недарма він шукав Грааль. Шукав і не знайшов…

Я згадав хрест Святого Грааля на гербі. Он воно як!

— Грааль зберігали справжні нащадки Великого Владики Пендру — Анфортас і його сини. Артурові там не було чого робити. Він зібрав усіляких розбійників і спробував наслідувати лоґрських королів. Як ви пам’ятаєте, скінчилося це погано. Артур загинув, але чвари погубили лоґрів. У Англії почали правити сакси, а Бретань розпалася на дрібні феоди. Зараз лоґрів майже не залишилося…

Сімейний переказ виявився не таким уже й далеким від того, що написано в хроніках. Згадалося дещо з прочитаного.

— У найбільш ранніх британських літописах ніде не сказано, що Артур був королем. Крім того, він постійно сварився із Церквою.

— От бачите! — д’Еконсбеф посміхнувся. — Втім, я надто відволікаюся, святі отці. Ви прийшли сюди в справі…

Ми з Ансельмом перезирнулися. Сеньйор Гуго найменше скидався на стариганя, який позбувся розуму. Розмову про лоґрів було заведено не просто так.

— Отже, ви розслідуєте дивні події в Артигаті. Це могло б видатися кумедним — відьмині підступи! Та, на жаль, через дикі марновірства вже загинули люди… Я розповім, що знаю.

Старий на мить заплющив очі, і його обличчя здалося мені неживим, зліпленим з жовтого воску. Раптом воно нагадало щось знайоме, вже бачене. Але я ніяк не міг згадати — що…

— Багато років тому наша родина жила далеко звідси — в Бретані. У нас у замку служив конюхом наш серв[37] — Жеак Дагарр. Ви напевно вже здогадалися — батько того, котрого зараз називають де Гарром. Його предки багато поколінь служили нам — і в Бретані, і на Луарі, і в Еконсбефі. Якось у селі, що було неподалік від замку, сталася страшна подія — вілани вбили одну жінку. Її вважали відьмою — нехай простить Господь цих темних мужиків! У неї залишилася дочка, і ми взяли її до замку, щоб бідолаха не пропала…

— Удова де Піо! — вигукнув я.

— Ви здогадалися. Так, пізніше вона вийшла заміж за місцевого красеня Анрі Дапіо, який невдовзі загинув. Загинув, як і багато інших. Почалася війна. Герцог Жан взяв у облогу наш замок і заприсягся винищити всіх д’Еконсбефів. Загинув мій син, загинули наші люди… Мені вдалося вирватися разом з уцілілими. Нас переслідували, немов диких собак. Ми не могли допомогти нашим людям. Жеак Дагарр разом із сином Санксі виїхали за море — до Басконїї, Лізетта — та, кого ви називаєте вдовою де Піо, — до Окситанії. Я з онуками зумів дістатися до Бургундії.

Отже, я не помилився. Де Гарр, удова Піо й д’Еконсбеф були знайомі ще до приїзду в Пам’є. Дещо стало прояснюватися.

— Потім нас запросив граф Тулузький. Він наш родич — дуже далекий. Він запропонував нам оселитися в цьому замку. Звісно, Артигат і його околиці — володіння небагате, але ми раді і цьому. Коли про це дізнався Санксі Дагарр, він теж переїхав, щоб бути ближче до нас. А Лізетта Дапіо жила в Артигаті вже кілька років. У Дагарра-молодшого була родина, й він не схотів перебиратися до замку, але коли нам знадобилася служниця, ми запросили його дочку — Жанну. Вона була дуже гарною дівчиною. От, здається, й усе.

— Усе? — вразився я. — А що було далі?

Старий розвів руками:

— Далі? Про це ви знаєте, напевно, більше, ніж я. Жанна була заручена з Арманом де Пуаньяком, але перед весіллям втекла, потім повернулася. А за три роки почалася ця безглузда історія…

— Ви знаєте висновки слідства?

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, монсеньйор де Лоз надіслав мені копію. Звісно, не все переконує, але, по-моєму, це найкращий результат.

— Найкращий? — не витримав я. — Кращий, ніж знайти істину?

— Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».

— Почнімо, сину мій, — погодився я. — Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.

— Через відьмині підступи, — блідо посміхнувся сеньйор Гуго. — Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…

Я згадав звіт брата Умберто — табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!

— …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.

Я не став сперечатися — йому видніше.

Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.

— Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?

Старий розвів руками:

— Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді — її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало — у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…

Натяк був зрозумілий — сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.

— Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім — до старшої…

— Що? — Ансельм, не витримавши, підхопився. — Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?

— Вона була дуже вродлива — Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…

— Отже, вони були заручені, — я перевів подих. — Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…

— Ні. Дружиною.

Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.

— Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.

— Я? — старигань украй здивувався. — Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?

У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»

— Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля — це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг — і більше нічого.

— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?

— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.

«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»

— Це відповідь на запитання «кому вигідно».

— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?

Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:

— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?

Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.

— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…

Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:

— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».

Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.

— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.

— Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!

— Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри — звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні — або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.

Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?

— Усі ці оповідки — вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри — нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.

— Заждіть! — Ансельм на мить задумався. — Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]

— Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, — усміхнувся сеньйор Гуго. — Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…


III


Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах — або на звичайних обідах — багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало — сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг — тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.

Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.

Спочатку здалося, що це — хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів — ні, не слуга.

Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…

Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.

— Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.

Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, — темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина — перелякана, розгублена дитина.

— Пилипе, це наші гості. Вони добрі…

Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.

— Не давайте йому вина, — швидко шепнув старий. — Йому не можна.

Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.

Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.

Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.

Але кілька разів я відчував на собі його погляд — переляканий і недовірливий.

До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому — крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.

Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою:

— Отче Гільйоме… Ви помітили?..

— Не помітив, — перебив я його. — Потім.

Хлопець посміхнувся й насилу проказав:

— Не знати… вони всі мови. Я — ти розумієш?

Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити — хлопець говорив арабською.

— Розумію, — я всміхнувся у відповідь. — Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!

Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.

— «Настання години — як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39], — повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]

Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів — приймати гостей, як рідних братів, — і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.

Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки — не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…

Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.

— Нічого… — я спробував усміхнутися. — Просто злякався.

— Ви?!

Я скоса глянув на італійця — цей поганець до всього ще й підлабузник!

— Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.

— Але чому? — хлопець справді не розумів.

Я ж не міг отямитися — і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.

— Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.

— Ну то й що?

Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?

— Потім, — вирішив я. — Давай-но розповідай!

Ми прискорили крок, намагаючись швидше залишити замок позаду. Ансельм якийсь час мовчав, збираючись із думками, потім почав:

— Якщо коротко… Хрест над церквою. Вартові на вежах. Слуги за обідом. Слуги в коридорах. Багато слуг — і багато воїнів.

— А насправді? — посміхнувся я.

— А насправді замок порожній! І ще — нам наливали вино, бідоласі Пилипові — малинову воду. А самі пили щось інше.

Цього я не помітив. Гостре око в Ансельма!

— І ще. Пилип тримав ліву руку то за спиною, то під каптаном. Але коли він поліз по печеню, я помітив — на ній рукавичка.

— Так, — я це теж побачив, але не надав особливого значення.

— Або ж рукавичка надто щільна, або ж його ліва кисть удвічі більша за праву.

— І ще пояс, — кивнув я.

— Пояс? — італієць задумався. — Так, пам’ятаю. Але в ньому немає нічого незвичайного. Хіба що дуже широкий. Пилип затяг його на останню дірку, але ж він — дебелий парубок… Втім, отче Гільйоме, до чого тут лоґри?

— Потім, — повторив я. Тепер я вже не сумнівався, кого нагадало мені обличчя старого сеньйора. «Дерги існують. Вони існують, брате Гільйоме…» Брат Ельфрик! «Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно! Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя…» У келії…

Або в занедбаному поміж гір старому замку.

…Біля перехрестя ми опинилися вчасно, сонце от-от мало торкнутися верхівок старих дерев. Я роззирнувся — навколо порожньо.

Де ж П’єр? Ансельм уважно роззирнувся на всі боки і запропонував пройти дорогою, що веде праворуч. Та я вирішив зачекати. Нормандець повинен з’явитися! Не такий він хлопець, щоб не дотримати слова або дати себе погубити.

— Сподіваюся, він її зв’язав, — зненацька заявив Ансельм, зручніше влаштовуючись на траві.

— Кого?! — не збагнув я.

— Анжелу. Я розумію, чому ви не хотіли залишати її зі мною.

Я скоса глянув на нього, вирішивши вже взятися до спасенної розмови, аж тут італієць гмикнув і підхопився, вказуючи на дорогу. Я полегшено зітхнув — брат Петро, спираючись на свою «ґирлиґу», велично прямував до нас. Анжела йшла поруч, звісно, не зв’язана.

— Мир вам, святі отці! — посміхнулася вона, підійшовши ближче. — Повертаю вам доброчесного отця Петра цілим і неушкодженим.

Я поглянув на П’єра. Той був спокійний і зосереджений.

— Отче Гільйоме! Я приходити вчасно?

Він прийшов вчасно — сонце саме торкнулося верхівки найвищого дерева.

— На брата Петра слід накласти покуту, — відразу ж втрутився Ансельм. — Усе ж таки брат-бенедиктинець і якась донна проводять разом ніч…

Нормандець розгублено кліпнув, і я вже зібрався прийти йому на допомогу, коли втрутилася Анжела:

— Не слухайте його, отче Гільйоме! Воістину отець Петро вчинив як славний лицар Тристан, тому що поклав між нами ґирлиґу замість меча.

— Та що ти таке казати! — нарешті обурився П’єр. — Ми взагалі не спати… не спали. Я вогнище… багаття запалив. Демон ходив. Я молився. А потім два демони приходити…

— Що?

Це вже занадто. Хоча якщо навколо Артигата ходить один демон, чому б не з’явитися цілій дюжині?

— Там погане місце, отче Гільйоме. Дуже погане.

— Ага! — знову втрутився Ансельм. — Дорога праворуч. Я ж казав! Вона нас обманювала, отче Гільйоме. Вона все тут знає!

Я зітхнув:

— Брате Ансельме! Коли говориш про присутніх, не можна називати їх «він» або «вона».

Італієць криво всміхнувся.

— Нехай! — Анжела виразно глянула на хлопця, й той поквапився відвернутися. — Ви воістину втілення любові до ближнього, отче Гільйоме! Так, каюся, я непогано знаю ці місця. Ви, напевно, вже зрозуміли це, отче Гільйоме. І праворуч нам ходити не варто.

— Погане місце там, — підтвердив нормандець. — Демони…

Я задумався, не знаючи, на що зважитися. Певна річ, можна повернутися до Артигата, радіючи, що нам пощастило більше, ніж братові Умберто. Мене не посилали ловити — або виганяти — кошлатих демонів. Але все це якось пов’язане з Жанною де Гарр. Цими дорогами ходила вона, коли служила в замку. Вочевидь, саме сюди вона втекла перед весіллям.

— І все ж таки подивимося, — я підвівся й кивнув П’єру. — Веди нас, брате Тристане! «Погане місце» може бути різним. Наш добрий брат Христофор, наприклад, вважає «поганим місцем» шинок, де розбавляють вино. Отець Сугерій вважає «поганим місцем» королівський двір, особливо апартаменти принцеси Аліонори. А от отець Бернар упевнений, що «погане місце» — це наше Сен-Дені. Особливо його дратує новий собор — йому більше до вподоби стара руїна, тому що Господу, як вважає абат Клерво, слід служити в строгості…

«Погане місце» брата Петра спочатку не здалося таким уже й поганим. Десь за годину дорога вивела нас у невеличку долину, по дну якої біг вузький струмочок. Тут дорога закінчувалася й починалася стежка, де насилу могла пройти одна людина.

— Сюди, — кивнув П’єр, — тільки краще не ходити.

— Гаразд, — я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. — Що там?

— Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…

— Брате Петре! — обурився я. — Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.

…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».

П’єр сполотнів — жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:

— Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!

— Продовжуй, брате мій, — задоволено кивнув я.

— Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…

— І не ходитимуть, — не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.

— Чудово, брате мій, — констатував я. — Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?

Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:

— Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.

— І які вони — примари? — поцікавився Ансельм. — Білі, кістками гримлять?

— Темні. Майже чорні.

Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.

— Гаразд. Подивимося.


IV


Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки — багато рук — зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила — хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.

— Я, здається, таке бачив, — зауважив Ансельм. — У Калабрії. Але там вхід був невеличким.

— Так, щось знайоме, — погодився я. — У Калабрії, щоправда, не бував, та от у Сирії й у горах Лівану… Печерні храми! Їх будували ще за римлян. Але вони, звісно, менші.

— Не схоже, щоби тут славили Христа, — італієць похитав головою, вказавши на вхід. — Хай хоч що тут раніше було, але присягаюся — це не хрест… Брате Петре, то це тут демони бешкетували?

— Демони тут були, — нормандець скосив на мене око й зітхнув. — Демони тут шуміли. Демони тягали камені.

— Точно! — Ансельм гмикнув. — Отче Гільйоме, я, здається, зрозумів!

Він віддав дорожню торбу набурмошеному П’єру й швидко підбіг до входу. Зазирнувши туди, помахав рукою:

— Сюди! Дивіться!

Ми підійшли ближче. Я помітив — Анжелі недобре. Зрозуміло, вона вже бувала тут. І, можливо, не тільки зовні.

— Вони завалювали вхід! Отче Гільйоме, схоже, тутешня погань здогадувалася, що ми збираємося до неї в гості.

Хлопець, здається, не помилявся. Величезні камені загороджували прохід. Їх поклали недавно — зовсім недавно. Демонам довелося неабияк попрацювати. Зблизька вхід здавався величезним — щонайменше на три людські зрости заввишки. Ансельм поторкав нижні камені, перехрестився й почав обережно підніматися вгору.

— Ансельме, не треба! — крикнула Анжела, але італієць лише розсміявся й зник у тіні.

Ми мовчки чекали, прислухаючись до шурхотіння й легкого стукоту каменів. Нарешті Ансельм виринув назовні, й вигляд у нього був досить задоволений.

— Брате Петре! Довго ця нечисть тут орудувала?

— Ми біля багаття сидіти… сиділи. Ми шум чули… — обережно почав П’єр.

— Недовго, — втрутилася Анжела. — Ми почули шум, і отець Петро вирішив подивитися. Я його вмовляла…

— Ого! — вигукнув Ансельм. — Ти, брате Петре, герой!

Сперечатися не доводилось.

— Я молитву прочитав, — поважно промовив нормандець. — Я пам’ятаю… пам’ятав… як отець Гільйом демона хрестом гнати… гнав.

— І гнатиме! Так ось, отче Гільйоме, наш скромний демоноборець їх, схоже, злякав. Каміння накидано добряче, але пролізти можна.

Отут уже і я зацікавився. У демонських лігвиськах бувати ще не випадало, до того ж, нелюди не даремно намагалися закидати вхід.

— Не треба! — зненацька мовила Анжела. — Святі отці! Заради Господа! Не ходіть туди! Там смерть.

— Це яка? — італієць підморгнув П’єрові. — З косою? Дочко моя, цього замало, щоб зжерти трьох братів із Сен-Дені! Чи не так, отче Гільйоме?!

Я лише зітхнув — доблесному отцю Ансельму заледве вісімнадцять. Ще зовсім недавно він скакав на дерев’яному конику…

Італієць зістрибнув униз і взявся знімати пояс, після чого кивнув П'єрові. Статут Святого Бенедикта, який велить нам підперізуватися мотузкою, виявився дуже доречним. Знявши свого пояса, я підійшов до Анжели:

— Дочко моя! Розумніше тобі розповісти все зараз.

— Розумніше? — Її очі блиснули. — Ви так кажете всім, кого тягнете на вогнище?

— На вогнище? Дочко моя, за пограбування ризниці нікого не спалюють. Чи… ти маєш на увазі щось інше? Адже тобі часто доводилося бувати в замку д’Еконсбефів?

Вона відвернулася, не відповідаючи.

— Демон, якого я зустрів біля Артигата, приходив із замку? Він приходив до тебе, дочко моя? Вогнище не загрожує тим, хто не зробив нічого злого. Але Жанну де Гарр убито!

— То була не Жанна де Гарр, — Анжела різко повернулася, обличчя побіліло, губи стиснулися. — І ви це знаєте! Тому, що ви самі — демон!

— Ти чого сказати-говорити? — П’єр почув останні слова й погрозливо рушив просто на дівчину, засукуючи рукава. — Єретиця безбожна! Та я тебе…

Я жестом зупинив розлюченого нормандця. Вже вдруге мене вважали нечистою силою. Ця дівчина й…

— Тобі сказав це твій приятель? Кошлатий такий, із поясом?

— З яким? — Анжела озирнулася й відступила на крок. — Я не знаю…

— Дуже гарний пояс. Із пряжкою у вигляді фенікса. Той самий, якого демон позичив сеньйорові Пилипу д’Еконсбефу.

Дівчина знов озирнулася й раптом кинулася бігти. Я залишився на місці. Не лише тому, що негоже ченцеві гнатися за юницею.

Її слова про вогнище починали скидатися на правду.

Напевно, вона непогано бігала, але довгий недоладний плащ, якого Анжела не здогадалася скинути, заважав. Почувся свист — Ансельм миттю скинув рясу та кинувся слідом.

Дівчина була вже на узліссі, ще мить — і вона зникне за деревами, але край плаща зачепився за гілку. Анжела похитнулася, впала, спробувала підхопитися — та Ансельм був уже поруч. Поштовх — дівчина знов опинилася на землі, італієць схопив її за руку…

— Потолоч! Дияволиця!

Крик. Я поквапився до них, помітивши, як хлопець, притискаючи її голову до землі, другою рукою вивертає кисть. Я знав цей прийом — ще відтоді, як хлопчиськом бився на подвір’ї нашого замку.

— Кажи, погань! Що ви задумали?

— Ансельме!

Дівчина знову скрикнула, але я встиг схопити італійця за руку.

— Брате Петре!

Нормандець, який із небаченою спритністю опинився поруч, поквапився відтягти Ансельма вбік. Я нахилився над дівчиною. Анжела повільно підвелася й застогнала.

— Устань, дочко моя, — я переконався, що з нею все гаразд, і повернувся до італійця.

— Брате Петре, відпустіть брата Ансельма.

Хлопець важко дихав. У його очах горіла ненависть. Згадалося те, що я чув уночі: «Вродливий злий хлопчисько». Дуже вродливий хлопчик. І дуже злий.

— Брате мій, — я спробував говорити спокійно, розуміючи, що крику він просто не почує. — Якось ви сказали, що ви — великий грішник. Не знаю, що було з вами раніше, але зараз бачу — це правда.

Я глянув у його очі — гнів минав. Він чув мене. Чув — і міг думати.

— Ви — брат-бенедиктинець. Ви — син Сен-Дені. Але я хочу нагадати про інше. Ви — дворянин, брате Ансельме. За те, що ви зробили, ваш герб належить перевернути, а вас — не пускати на збори сеньйорів.

Він чув. Він розумів. У очах промайнув біль.

— А тепер усе ж таки згадайте, що ви чернець. Вона — ваша сестра во Христі. Ви хотіли її катувати. Просто дворянинові я сказав би, що на її місці могла бути його сестра. Вам цього казати не треба — вона і є ваша сестра. Розумієте?

— Отче Гільйоме, — тихо промовила Анжела. — Не треба… Він не хотів…

— Ні, — Ансельм закусив губу, помотав головою й раптом став навколішки. — Я хотів цього. Я хотів тебе вбити. І не тому, що ти — посібниця демонів.

Він закрив обличчя руками, потім різко випростався:

— Отче Гільйоме! Брате Петре! Я бажав зла цій дівчині, тому що хотів її саму. Це мій гріх, і гріх цей увів мене в ще більший…

— Брате Ансельме! — розгублено прогудів П’єр. — Та як же…

— Простіть мені… Простіть мені, донно!

Настала тиша, порушувана лише шумним зітханням нормандця. Нарешті Анжела сумно всміхнулася:

— Я пробачаю вам, сеньйоре. Простіть і ви мені.

Здається, лише достойний брат Петро не зрозумів змісту останньої фрази.


Три наші вервечки, зв’язані разом, виявилися цілком придатними для того, щоб допомогти перебратися через завал не лише мені й Анжелі, але й не надто спритному в таких справах нормандцю. Перш ніж вирушити в цю небезпечну путь, завбачливий П’єр наламав сухих соснових гілок, щоб не блукати в темряві. Відразу ж за завалом, куди ще проникало кволе денне світло, ми знову підперезалися й запалили смолоскип. Ансельм пішов попереду, ми з Анжелою — за ним, а П’єр у ар’єргарді. Перед тим, як виступити, нормандець наполіг на тому, щоб прочитати молитву Святого Бенедикта. Прочитав він її сам — уголос і без помилок.

…Широкий, рівний коридор. Мерехтливе світло смолоскипа падало на гладенькі, немовби лаковані стіни. Не втримавшись, я торкнувся рукою. Так, стіни колись полірували. Я прикинув розміри проходу й похитав головою. Навіть демонам довелося б попрацювати не один тиждень.

Двічі ліворуч і праворуч траплялися бічні проходи, але їхні склепіння були значно нижчими — очевидно, ми йшли головною дорогою. Підлога здавалася чистою, та кілька разів я помічав невеликі камені, явно принесені з поверхні. Поступово прохід став похилим — ми почали спускатися вглиб, у надра гори.

— Що там? — шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів — їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.

Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…

Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:

— Шум! Ви чуєте?

Слух у хлопця чудовий — за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:

— Вода, — тихо проказала вона. — Лише вода.

Невдовзі я зрозумів, — так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…

Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.

Світло смолоскипа блимнуло.

— Сходи! Тут, здається…

Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.

— Ого! — італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:

— Оце так!

«Оце» справді виявилося гідним уваги.

Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала — величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.

— Смолоскипи!

Брат Петро постарався не даремно. Чотири смолоскипи змусили пітьму відступити, й подив наш лише посилилося. Зала була справді величезною — в багато разів більшою за новий собор Сен-Дені, Ліворуч, біля протилежної стіни, з каміння вибивався потужний потік і з шумом падав у великий круглий колодязь.

Над водостоком колись було вирізьблене в камені зображення, та чиїсь руки постаралися й тут, знищивши все. Ці ж руки пройшлися по стінах, залишивши скрізь сліди зубила.

Зала виявилася цілковито порожньою, якщо не враховувати того, що було в центрі.

Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що це. Велике, кругле, із цільного каменю…

— Стіл! — збагнув Ансельм. — Кров Христова, стіл!

Ми підійшли ближче. Хлопець не помилився. Це справді був стіл — рівний, полірований, із широкими кріслами навколо, теж із цільного каменю. Посеред столу чиїсь руки вибили хрест — нерівний, незвичної форми.

— Одне, два… чотири, — італієць взявся обходити навколо дивну споруду. — Десять… Отче Гільйоме! Дванадцять крісел! Це ж…

— Круглий Стіл, — посміхнувся я. — Залишається зачекати на месіра Артура.

— Але ж… Лоґри! Отче Гільйоме, пам’ятаєте?

Я, звісно ж, пам’ятав.

— Брате Ансельме! Захоплююся вашою фантазією. Зазирніть під стіл, там часом не лежить Ескалібур?

— А хто такі ці… лоґри? — поцікавився П’єр. — Вони що, гноми?

— Зважаючи на крісла, ні, — італієць ніяк не реагував на мої слова, але під стіл таки зазирнув. — Лоґри, брате Петре, це ті, ким правив Артур.

— А хто такий Артур?

Увесь цей час Анжела стояла мовчки, і я ніяк не міг зрозуміти, чого вона боїться, У залі нічого страшного немає, і навіть Його Високопреосвященство Джованні Орсіні не знайшов би тут нічого гідного осуду. Хрест — і той був.

— Тут колись теж жили лоґри, — збуджено заговорив Ансельм, нашвидку пояснивши братові Петру, хто такий Артур. — Напевно, в кожного лоґрського короля був свій Круглий Стіл. Пам’ятаєте, отче Гільйоме, сеньйор Гуго згадав якийсь Орден Лоґрів?

Я кивнув — фантазії італійця несподівано здалися не такими вже й неможливими.

— І ти думаєш, брате Ансельме, що д’Еконсбефи не даремно переїхали сюди?

— Ну, звісно ж! Тут має бути ще щось…

Ансельм ще раз обійшов стіл, потім рушив до найближчої стіни.

— Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!

— Тут теж коридор є, — повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. — Але його хтось завалити.

Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.

— Стійте! — раптом скрикнула Анжела. — Не треба туди! Будь ласка!

— Але чому? — італієць тупнув ногою з нетерплячки. — Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!

— Там… мертві. Мертві! — слова пролунали глухо й моторошно.


V


Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.

П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.

— Є! — Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. — Дивіться!

Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно — дуже давно.

— А хреста ж то немає, — раптом гмикнув Ансельм. — Ай-ай-ай!

Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.

Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.

— Я бачив таке, отче Гільйоме, — страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. — У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.

Коридор вів далі — довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.

— Дуже старі, — бурмотів Ансельм. — Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!

Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.

Я відчув мимовільну полегкість і водночас — розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.

Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:

— Отче Гільйоме! Сюди!

Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.

Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.

— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.

— Хто це, дочко моя?

— Ні… Не знаю… Не питайте!

Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.

Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.

Клапті тканини, довге рудувате волосся.

Жінка.

— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!

Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.

— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…

— Жанна де Гарр.

Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.

Ансельм знову взявся розглядати нішу.

Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.

— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.

— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.

— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!

— Брате Ансельме! — П’єр злякано відсунувся. — Гріх це!

— Зараз покладемо на місце! — відмахнувся той. — Дивіться, отче Гільйоме!

Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…

— Я запам’ятав. Покладіть.

Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.

— Отже… — почав я.

— Отже, — підхопив італієць, — Жанна де Гарр — справжня — мертва. Напевно, було так — перед весіллям вона втекла до замку, і там…

— З нею щось сталося, — перебив я.

— Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?

— А щоб її в замку не шукати, — раптом заявив П’єр.

— Точно! — італієць клацнув пальцями. — Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!

Я кивнув — усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.

— А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? — тихо запитала дівчина.

Ми перезирнулися.

— Ну… Якщо дотримуватися логіки, — трохи поблажливо почав італієць, — це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому — й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає — чому?

Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:

— А от чому! Самозванка повернулася до села — точніше прийшла — із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.

— І все ж таки, — тихо, але вперто повторила Анжела. — Це може бути й не вона.

— Теоретично, — погодився я. — Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз — ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…

— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.

— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.

— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву. Я озирнувся — Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.

— Амінь, — я перехрестився. — Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.

Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.

— Анжело, що там попереду?

Дівчина пересмикнула плечима:

— Ще одна зала. І вихід на поверхню.

— То ти тут бувати… бувала? — до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.

— Стійте! — Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:

— Піднімайтеся! Тут тихо.

Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням — старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.

Шукати тут нема чого — прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.

— Відпочинемо, — вирішив я. — Брате Петре, діставайте сухарі.

Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям— сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.

Недолугі кошлаті чудовиська, здатні перетворюватися на людей. Довго — може, сотні років, вони жили тут, щоб зникнути назавжди. А потім тут з’явилися їхні далекі нащадки, котрі шукали місця, де можна сховатися від нас — людей.

— Артур, — раптом промовив Ансельм, — Арктурос… Тепер ви розумієте, отче Гільйоме, чому він — Ведмідь?

Я уявив собі Круглий Стіл, шляхетних лицарів — і чудовисько, що сидить поміж них.

— Але ж ми про це читали, отче Гільйоме! Недарма його лицарі багато років проводили в лісі! Його сестра Моргана — чаклунка…

— Брате Ансельме! — зітхнув я. — Це ж легенди!

— Легенди? Пам’ятаєте, що казав сеньйор Гуго? Артур — не чистий лоґр, можливо навіть — не Пендрагон. Грааль був йому недоступний. А хто знайшов Грааль? Хтось із лицарів Столу? Ні! Анжело, ви пам’ятаєте?

— Про що ви, отче Ансельме? — стомлено зітхнула дівчина. — Здається, його знайшов Персиваль.

— Саме так! А він народився й жив у лісі. Дикун! Як там?.. «А королівський хлопчик зростав у своїй глухій самоті, удалииі від лицарських забав. З королівських ігор лише одну було йому дозволено: до лісових прислухаючись звуків, блукав він із саморобним луком, і натягнувши тятиву, пускав він стріли у блакить…» І в той же час у першій же сутичці він убиває Червоного Ітера, причому без зброї!

— Брате Ансельме! — заперечив я. — Якщо ви згадали легенду, згадайте й те, що Персиваль був надзвичайно вродливим.

— У людській подобі! А в бою наганяв жах! А чому його було допущено до Грааля? Адже він не праведник! За три роки — дві дружини, не враховуючи просто… Його допустили до Грааля тому, що він був рідним племінником Анфортаса, Короля-Рибалки. Грааль мали зберігати справжні лоґри!

— Грааль — священна реліквія є, — зненацька заговорив П’єр. — Отець Сугерій нам усе розповідати. Грааль — чаша, з якої Господь на Таємній Вечері пив. Як можуть перевертні Грааль зберігати? Побійся Бога, брате!

Ансельм, схоже, поривався заперечити, але нормандцеві аргументи виявилися надто вагомими. Так, фантазії завели хлопця задалеко. Нелюди зберігають Грааль! Якщо, звісно, Грааль — справді чаша Христа, а не щось інше. Адже подейкують, буцімто це був чарівний казан із кришталю…

Було про що подумати. Я заплющив очі — й раптом помітив, що крізь повіки пробивається слабке світло. Так, у залі вже не було темно, хоча смолоскип майже догорів. Я трохи бачу в темряві, але тепер не доводилося вдивлятися в чорний морок. Повітря світилося, і я вже міг розгледіти всю залу — нерівні стіни, каміння на підлозі. Світло виливалося звідкись ззаду. Я озирнувся.

Чорна ніша зникла. Замість неї я побачив осяйні двері — високі, набагато вищі за людський зріст. Світло було дивним — білим, але не холодним, не схожим на мертвотне світіння болота чи кладовища.

— Брате Ансельме, — я повернувся та вказав на двері. — Бачите?

Хлопець кілька хвилин вдивлявся, потім здивовано знизав плечима.

— Ні. Темно, смолоскип зараз погасне…

На мить стало страшно. Він не бачить. Ні він, ні інші. Знову я зумів помітити щось, доступне лише… Кому? Погані?

Я підкликав Ансельма й торкнувся його руки.

— О Господи!

Ансельм перехрестився. Я поквапився забрати руку й почув полегшене зітхання.

— Попередили б, отче Гільйоме! А красиво!

— Чого красиво? — поцікавився П’єр.

Ми перезирнулися. Я похитав головою — втаємничувати щиросердного нормандця не варто. Принаймні, поки що.

— Там ніша, — я підвівся. — Ми з братом Ансельмом подивимося.

Зблизька світло не здавалося таким яскравим. На мить подумалося, що в стелі просто пробито колодязь, який виводить нагору. Та відразу зрозумів — ні, це не денне світло. Та й ніша виявилася не нішею, а вузьким коридором, який закінчувався глухою стіною. Короткий коридор, щонайбільше кроків десять.

— Треба подивитися, — я кивнув Ансельмові й обережно переступив поріг…

Нічого не сталося. Ліворуч і праворуч — гладенькі стіни, підлога, вкрита товстим шаром пилу. Я озирнувся, намагаючись знайти джерело світла, але марно. Здавалося, світиться повітря. Зітхнувши глибше, я відчув незвичайну свіжість, немовби десь поруч щойно відгриміла гроза.

Я зробив ще крок і раптом завмер, насилу стримавшись, щоб не кинутися назад. Я був не сам — біля стіни, в кінці коридору, повільно проступав темний силует.

Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.

Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.

— В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!

Нічого не змінилося — темний силует залишився на місці. Я вже бачив — це не демон.

Людина — або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.

…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною — дзеркало. Але, звичайно, це не так.

Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!

Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець — не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.

Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, — на проклятого Імадеддіна — такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся — навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…

Ще крок, ще — і ми вже стояли віч-на-віч.

Тепер зрозуміло — переді мною не людина, не перевертень — примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…

Так, я вже бачив його. Уві сні — коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого — того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.

Я згадав. Нарешті згадав!

Звичайно, він приходив до мене уві сні.

Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі — у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.

Обличчя — моє обличчя.

Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж — молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму — згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…

— Хто ти?

Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я — інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.

— Отче Гільйоме!

Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.

— Що там було? Ви з кимось розмовляли?

— Так. Ходімо, брате Ансельме!

— Що там у вас бути? — гукнув П’єр. — Мені йти до туди?

Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.

— Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!

— Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!

— Я — ні, — всміхнувся він. — Зате ви побачите!

Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.

Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.

Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.

Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.

Назустріч Ансельмові йшов мрець!

Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.

Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.

Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?

Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.

— Повертайся, сину мій!

І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».

— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!

— Я трохи злякався. Особливо спочатку…

— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!

«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.

— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.

— Жінка?

Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.

— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.

Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:

— А яка вона? Молода?

— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!

Італієць зніяковів і поринув у роздуми.

Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.

— І чого там бути? — нетерпляче поцікавився П’єр. — Чого ви мене не пускати?

— Там у камені прохід бути, — гмикнув Ансельм. — Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.

Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.

— Ну що, час? — поцікавився італієць. — Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте — повітря?

Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.

— Час.

Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.

— Дочко моя, — сказав я, — треба йти.

— Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…

Я здивувався — зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…

— А що там попереду? — відразу ж поцікавився Ансельм. — Анжело, та не темни!

— Ні! Ні! — в її голосі знову чувся страх. — Краще назад!

— Це ти через примар? — П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». — Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.

— Ви не розумієте! Це не примари людей.

Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.

— А, ти про цих… чорних? — згадав Ансельм. — Отче Гільйоме, як думаєте?

Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.

Під зоряним небом якось спокійніше.

— Підемо вперед, — вирішив я, — і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Анжела більш не сперечалася, але я відчував — їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут — і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?


VI


Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок — повітря ставало свіжішим і чистішим — ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою — чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.

— Еге! — Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. — Свіжий! Навіть пилюкою не припав!

Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка — лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.

— Світло! — Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.

Величезна арка — трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися — між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.

— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.

П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.

— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:

— Зломанути?

— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.

Замка не було — лише величезний засув.

П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:

— Нібито не демони?

На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився — після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:

— Вода! Вина їм шкода, чи що?

— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.

— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

— Отже?

— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

— Анжело? — я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

— Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?

— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.

— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

— Ну… хтось вирішив викрити обман і…

— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.

Ансельм скривився, але відповісти не було чого.

— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?

Дівчина задумалася:

— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.

— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.

— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.

— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.

— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…

— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!

— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.

— Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! — Анжела встала, її обличчя зблідло. — Ви навіть не уявляєте!

— Чому не уявляємо, дочко моя? — італієць хитро всміхнувся. — Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…

— Брате Ансельме! — вигукнув я, але було пізно.

Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.

— Ви… Ви бачили?

— Ха! — італійця понесло. — Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?

— Тварюки? — дівчина похитала головою. — А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші — не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…

— Ого! — Ансельм застережливо підняв пальця. — Дочко моя, обережніше!

— Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?

— Ну-у-у… — хлопець розгублено подивився на мене. — Ми — ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

— Мир вам, — нарешті, зітхнув я. — Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся — й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше — набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго — не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної — і, безсумнівно, грішної — зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?

За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні— з коридору — почулося скреготіння і стукіт — хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.

…Кроки — легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.

— Мир вам, святі отці!

Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?

— Ви чекали не мене? — сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. — Пилип побоявся прийти.

Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:

— Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.

— Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? — стиха запитав Ансельм.

— Так. З Еконсбефа — теж… Ми двічі прокляті — й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.

— Заждіть, сину мій, — не витримав я. — Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…

— То чому ж ніхто не може допомогти нам? — сеньйор Домінік різко змахнув рукою. — Чому? Ми — добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!

П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:

— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.

— Пилип? — зрозумів я.

— Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!

— Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс — той самий, що й на демоні.

Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою — але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.

— Я не розумію.

— Розумієте, — сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. — Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу — дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.

Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме — чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?

— Сеньйоре Домініку, — подумавши, почав я. — Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.

Його обличчям промайнув дивний вираз — Домінік був явно здивований. Навіть вражений.

— Але ж… — його очі зупинилися на Анжелі. — Хіба вона…

— Я нічого їм не сказала, — швидко промовила дівчина. — І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!

Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:

— Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас — дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два — батько не може ходити.

— Я не змушую вас їхати! — здивувався я. — Але мені треба, щоб ви сказали правду.

— Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?

— Їх убито, — якомога спокійніше відповів я. — Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип — адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!

— Напасти? — схоже, Домінік був вражений.

— Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.

Д’Еконсбеф поволі похитав головою.

— Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…

— Що? — Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.

— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?

— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!

— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.

— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!

— Так, — погодився я. — Шкода, що нам не хочуть допомогти.

— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?

— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…

— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.


VII


Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.

І тут я помітив попереду щось незвичайне.

Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.

…Вершина гори — царство чорних примар.

Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…

— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?

— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:

— Мадонна! Отже, і це правда!

— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.

— Я ж казала, — Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. — Я ж…

— Брате Ансельме, що ви бачите? — повторив я.

— Я? — до нього почало доходити. — Я… Я бачу…

Він задумався, потім посміхнувся:

— Я бачу… Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два кам’яні стовпи… Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.

Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?

— Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.

— Еге ж, — втрутився П’єр. — Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?

— Анжело, а ви? — поцікавився я.

— Так… — дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. — Сьогодні вони — як хмара. Але іноді вони бувають схожі… Ні, не можу…

Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..

— Брате Ансельме, візьміть мене за руку.

— О Господи!

Він побачив — побачив те, що я помітив відразу.

Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.

…Храм. Незбагненний, моторошний — і невимовно красивий.

— Матінко рідна! — П’єр підняв руку до чола, але перехреститися забув. — А-а… Куди…

Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра за руку.

— Що? — Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.

Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.

Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.

Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.

— Що ж це? — Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:

— Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!

— Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, — пробурмотів П’єр і обережно доторкнувся до мого ліктя. — Знову! Святий Бенедикт!

— Не галасуй! — Ансельм нетерпляче смикнув плечем. — Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб — дивний герб д’Еконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними — граалів хрест. «Ко Пендра гену»…

— Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут — храм, у підземеллі — склепи. Тут їхнє капище!

— Було, — я обережно звільнив свій лікоть. — Було, брате Ансельме. Тепер — це лише примара…


АВЕНТЮРА П'ЯТА

ПРО ТЕ, ЯК В ОКРУЗІ ПАМ’Є ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА

I


— Ви даремно не зачекали мене, сину мій! — тон монсеньйора Арно де Лоза не обіцяв нічого доброго. — Ваші дії… Я навіть не знаю, як їх називати!

Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.

Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.

— Не знаю, — повторив монсеньйор. — Як це назвати…

— Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, — не витримав я. — Це можна назвати виконанням обов’язку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу — що вам більше до вподоби.

— Обов’язку? — останньої моєї фрази він волів не почути. — Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей…

— Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.

Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.

— Не забувайтеся, сину мій! Ви — у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до Святої Церкви! Ваше розслідування зайве. Ні, воно просто небезпечне! Ви змушуєте людей думати, що моє слідство велося недбало! І це в той час, коли кляті катари починають простягати свої клішні до Пам’є!

Я оцінив і пасаж про «клішні», й щиру турботу про спокій славного міста Пам’є.

— Але, Ваше Преосвященство, слідство справді…

— Помовчіть!

Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати…

— Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?

…Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» — улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею пов’язано, вже почали забувати.

— У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?

— Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.

…Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше — попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет — синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.

Санксі де Гарр був доволі неговіркий, та все ж пояснив, що прикрасу купив багато років тому на ярмарку в Тулузі. Браслетів було два — один носила Жанна, інший — її молодша сестра…

Єпископ обвів мене похмурим поглядом, потім його очі ковзнули по сувою, що лежав на столі. Коли б не він, монсеньйор швидше за все не став би навіть говорити зі мною.

Але повноваження, отримані від Орсіні, змушували його стримуватися. Я знав таких людей: спочатку крик, удари кулаком по столі, потім починається справжня розмова.

— Гаразд… Сину мій, чого ви хочете?

Тон був іншим, та й голос став тихшим і глухішим, немов Арно де Лоз трохи застудився.

— Спочатку відповідей на кілька запитань, монсеньйоре. Якщо бажаєте, ми попросимо брата Жеанара простежити за…

— Обідом, — кивнув єпископ. — Брате Жеанаре…

Коротун підхопився, зміряв мене поглядом, сповненим щирої братньої любові, й вийшов, обережно причинивши двері.

— Слухаю вас, сину мій.

Найправильнішим було б запитати його відразу, навіщо знадобилося фальшиве слідство, але такого він міг і не пробачити. Краще почати з іншого.

— Де сестра Цецилія, монсеньйоре? Я б хотів із нею поговорити.

Червонувате, налите кров’ю, обличчя де Лоза скривилося.

— Он як? Я б теж хотів поговорити із цією самозванкою! На жаль, брате Гільйоме, зараз це викликає певні труднощі. Ця підлота втекла!

Я ледь стримався, щоб не поморщитися. А ще вважають, що ченці — найгірші лихослови! Чи це тільки в моїй присутності Його Преосвященство не церемониться?

— Давно треба було її просто заарештувати й підвісити на дибу. Не хотілося сваритися з Міланом… Вирвати б кілька нігтиків з її білих ручок, одразу б заспівала! Протобестія!

Пасаж про «білі ручки» пролунав не просто переконливо, а з явним почуттям. Чимось невідома мені сестра з Мілана встигла добряче зачепити монсеньйора. Чи не в цих білих ручках річ?

— Уявіть собі, сину мій! Десь за два тижні до вашого приїзду сестри Агнеса й Перепетуя — ті, що приїхали із цією шахрайкою з Мілана, — попросилися назад у монастир. Я не став заперечувати, але ж, певна річ, зажадав, щоб сестра Цецилія залишилася.

— Але навіщо, Ваше Преосвященство?! — не витримав я. — Слідство закінчено. Наскільки я зрозумів, у всіх лиходійствах винна вдова Піо, котру й наздогнав Суд Божий!

Посмішка — хитра й водночас поблажлива:

— Ми ж із вами розумні люди, брате Гільйоме!

«Ми із вами»! Монсеньйор волів спуститися до рівня скромного ченця із Сен-Дені. Напевно, саме час запишатися.

— Слідство, сину мій, займалося історією Жанни де Гарр і було проведене в повній відповідності до інтересів Святої Католицької Церкви й нашої єпархії…

Сподіваюся, при цих словах у мене був досить серйозний вигляд.

— …Та дещо залишилося поза межами розслідування. І насамперед, який диявол приніс цю…

Я поквапився перехреститися, він — теж.

Напевно, Його Преосвященство збагнув, що його кості викинули «тринадцять», а тому закашлявся, почервонів і, нарешті, видихнув:

— Прости Господи! Коли я подумаю про цю ханжу, про цю тихоню…

— Сумно дізнатися, що сестри з обителі Святої Агнеси відрізняються настільки непорядними якостями.

Він знову почав багряніти — цього разу страшно, до чорноти. На мить я справді злякався за єпархію, якій загрожувала небезпека овдовіти. Нарешті, монсеньйор різко видихнув і ляснув по столі широкою долонею:

— Брате Гільйоме! Давайте домовимося. Ви проводите роки в своїй келії й ведете єлейну балаканину, від якої, зізнатися, мало користі. Я захищаю інтереси Святої Церкви в цих горах, де часто потрібен воїн, а не богослов. А тому ставтеся з повагою до мене й до мого сану! Бачить Господь, я іноді нестриманий… Я маю на увазі, нестриманий у висловлюваннях. Але все це заради збільшення слави Господньої!

Сподіваюся, я сприйняв догану з належною смиренністю. Обличчя Його Преосвященства поступово перемінило багряний відтінок на світло-морквяний. Він легенько відкашлявся й зітхнув:

— Думаю, ви мене зрозуміли… Отже, я хотів дізнатися, навіщо сестра Цецилія приїхала в Пам’є. Звичайно, в усьому винна ця клята відьма, яку справді наздогнав Суд Божий і з приводу чого ви, здається, насмілилися іронізувати. Але навіщо їй сюди їхати? Може, в неї була змова із вдовою де Піо?

Я відвернувся, щоб не заробити ще нотацію. Зовсім доладно — черниця з Мілана змовляється з відьмою з Артигата, щоб приїхати в Пам’є й там зазнати її злочинницьких чарів! Не дивно, що це навіть не зважилися записати в документи слідства.

— Отже, ці дві сестри благополучно відбули до Мілана. Я зібрався до Фуа, сестра Цецилія висловила побажання їхати зі мною, щоби відвідати знаменитий собор Святого Інокентія. Ми виїхали, й наступного дня вона втекла.

Отже, сестра Цецилія втекла. Трохи раніше десь у горах заблукав брат Умберто, а трохи пізніше самозванка де Гарр зустріла розлюченого ведмедя. А ще пізніше…

— Монсеньйоре, — зауважив я. — Коли посилатимете своїх людей на пошуки сестри Цецилії, нехай заразом пошукають і Армана де Пуаньяка. Це друга людина, з якою хотілося б поговорити.

Темні брови здивовано піднялися.

— Із цим віланом? Але навіщо? Нехай ним займається староста Артигата! Я вже з ним говорив, причому не один раз.

Я кивнув. Отже, де Пуаньяка шукати не будуть. Може, й на краще, інакше йому теж загрожує зустріч із ведмедем.

Розмова явно добігала кінця. Я вже хотів відкланятися, але де Лоз зупинив мене рухом широкої долоні:

— Не поспішайте, брате Гільйоме. Як ви вже зрозуміли, Його Високопреосвященство ввели в оману. Слідство закінчено, й закінчено в цілковитій відповідності до закону. Та все ж таки присутність його посланця дуже доречна. Так, доречна!

Він покрутив товстими пальцями, потім кинув на мене швидкий уважний погляд:

— Брате Гільйоме! Ви… справді бачили демона?

Казати правду не хотілося, брехати — теж.

Я знизав плечима:

— Я бачив якусь істоту, досить схожу на ведмедя. Але чи демон це…

— Бачили! — вказівний палець зметнувся вгору. — І бачили його неподалік від замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа.

— Так, Ваше Преосвященство.

Він був задоволений. Більш того, монсеньйор Арно де Лоз був у захваті.

— Отже, ви його бачили! Це вже не вигадки дурних віланів, яким ввижається демон за кожним кущем! Сподіваюся, ви й ваші супутники зможуть це підтвердити перед Його Високопреосвященством?

Він до чогось хилив, чогось домагався. Адже «демони» живуть у замку, про який Його Преосвященство щойно згадав!

— Тепер ви розумієте, сину мій, наскільки відповідальний мій сан і наскільки тяжка ноша. Округ Пам’є — це не Іль-де-Франс! Отже, сину мій, я сміливо зможу посилатися на вас…

— Заждіть! — я підхопився, відчуваючи, що діється щось дивне. — Ваше Преосвященство! Я зовсім не впевнений, що ця істота — справжній демон. Може, це творіння Господа…

— Дозвольте Святій Церкві судити про це! — єпископ теж підвівся, маленькі очиці блиснули, долоня знову вдарила по столі. — Свята Церква все відає й усе зуміє зважити! Чекаю вас на завтрашній месі, я сам служитиму. Ідіть, і нехай благословить вас Господь.

Товсті пальці знехотя піднялися. Я схилив голову, розмірковуючи, чи не варто після цього благословення тричі прочитати «Отче наш»?


У нашій скромній оселі — ми розмістилися там само, де й у перший приїзд до Пам’є — на мене вже чекала вечеря. Задоволений брат Петро розкладав на столі свіжі овочі, які мали слугувати обрамленням трьом величезним смаженим коропам. Ансельм, не звертаючи уваги на цю грішну благодать, забився в куток, де в світлі недогарка вивчав невеличку книжку в простій дерев’яній оправі. Поки я вихваляв старанність славного нормандця, Ансельм устиг переміститися до столу, причому книжка немов би чарами випарувалася.

— Завтра йдемо до меси, — повідомив я, коли коропам було віддано належне. — Не суптеся, брате Петре, інакше я подумаю, що ваше невдоволення має відношення до майбутньої проповіді монсеньйора де Лоза.

— Єпископ варту збирати… збирав, — повідомив П’єр, пропускаючи мої слова повз вуха. — Навіщо?

— Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? — докинув Ансельм.

Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.

— І що вам повідав монсеньйор де Лоз? — поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього — сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П'єра:

— Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, — я повернувся до італійця. — І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те — все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…

— І навіть мрію, отче Гільйоме, — кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. — Може… Ми погуляємо трохи. Я…

П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.

— Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!

Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів — справді треба. Щось сталося — або може статися.


II


Пам’є — містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.

Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.

Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.

— Вас щось бентежить, брате мій? — поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.

Ансельм смикнув плечем.

— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…

— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.

Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…

Ансельм винувато розвів руками.

— Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!

— А-а! — навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:

— Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.

Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?

— Адже ви вчилися разом із ним?

— Із братом Абеляром? — здивувався я. — Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.

— А я думав, що ви разом були в Болоньї! — розчаровано протягнув хлопець.

Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?

— Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.

— Єресіарх, — стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.

Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця — заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.

— До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…

Ансельм кивнув:

— Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?

Я задумався. Відповісти не так уже й просто.

— Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного — сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.

…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.

— Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.

— А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?

Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.

— Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.

— Як?

— Страх, — я посміхнувся. — І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час — час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.

— А ви вважаєте інакше?

Ансельм зупинився — точнісінько на перехресті.

— Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…

— Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?

— Звичайно, — кивнув я. — І ця Сила — Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…

Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.

— Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків — обидва з краю світу. Один — Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий — з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!

— Що?! — хлопець остаточно обімлів.

— Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?

— Напевно, вогнище горіло довго, — з розумінням зітхнув італієць. — А на чому їх спалили — на мокрій соломі?

Я похитав головою — згадувати про це було приємно.

— Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти — ліворуч чи праворуч?

Ансельм відсахнувся — запитання влучило в ціль.

— Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?

— Ні.

Він помовчав, збираючись із силами, потім різко підняв голову:

— Отче Гільйоме, прошу вас — ходімо зі мною. Мене просили показати вам… дещо.

— Хто? Ті, хто дав тобі Абелярові листи? «Чисті» брати?

— Так! — у його голосі чувся виклик. — І ви невдовзі зрозумієте, що в них є право судити нас!

Знову — судити… Монсеньйор Орсіні готовий уже зараз збирати хмиз для катарів. Але й вони, виявляється, вважають себе суддями.

— Ходімо, — кинув я, не бажаючи сперечатися. Ансельм хвилину зволікав, потім швидко рушив вузькою стежкою, що вела через ліс.

У цих місцях я не бував. Донедавна здавалося, що округ Пам’є — звичайний глухий закапелок, яких повно в Королівстві Французькому. Тепер дещо вдалося побачити, ще більше — дізнатися. Що ще нового можна зустріти в цьому лісі?

Ішли довго. Кілька разів доводилося гукати Ансельма, щоб він зачекав — бити ноги об коріння, що так і намагалось потрапити під черевики, не хотілося. Ми піднімалися на невисокий пологий схил. Ліс густішав, і я знову подумав про де Гарая, й заразом — про месіра Пилипа. Втім, відоме зло — не найстрашніше…

Попереду позначився просвіт — стежка виводила кудись на відкритий простір. Ансельм підняв руку, і я слухняно завмер. Почекавши трохи, італієць повернувся, приклав пальця до губів і кивнув на дерева, що обступили стежину. Рвати рясу не хотілося, та відступати було пізно. Я накинув каптур, щоб сліпа гілка не влучила в обличчя, й став обережно пробиратися крізь хащу. Ансельм кілька разів зупинявся, прислухаючись, потім знову кивав, і ми йшли далі. Нарешті, він повернувся:

— Тут! Отче Гільйоме, за цими деревами — галявина. Ми зараз визирнемо…

Чомусь згадалося полювання на тетеревів — улюблена розвага мого батька. Підкрастися, визирнути з-за кущів…

— Це не смішно! — різко кинув Апсельм, помітивши мою усмішку. — І заради Бога, отче Гільйоме, не шуміть!

У його руці неяскраво блиснув знайомий кинджал. Хлопець повернувся й став обережно протискатися вперед.

…Спочатку я побачив багаття — воно горіло зовсім близько, за кілька кроків від узлісся. Галявина — невеличка, оточена зусібіч високими старими деревами. Поруч із багаттям я помітив дивну кам’яну споруду, що нагадувала напівзруйнований вівтар. І людей — чимало, чоловік із тридцять.

Вони не шуміли. Темні постаті оточили вогонь, сидячи навпочіпки. Щось дивне було в них, але спочатку я ніяк не міг збагнути, що саме. Я ще раз оглянув галявину: багаття, мовчазні люди, схожі на кам’яні статуї, напівзруйнований вівтар. Вони чекали — зараз щось має статися…

— Бачите? — нетерпляче шепнув Ансельм, який прилаштувався збоку. Я хотів уточнити, що він має на увазі, але тут в очі вдарив яскравий спалах — багаття, яке досі мирно потріскувало, виплюнуло в небо стовп зеленого вогню. Я мимохіть примружив очі, й раптом почув глухе й злите: «Ах-ха-а-а!»

— Є! — Ансельм присунувся ближче. — Прийшов!

Я розплющив очі, але першої миті нічого не помітив, крім високого, переливчастого полум’я. Потім, коли очі звикли, я зрозумів — на галявині все змінилося. Ті, хто сидів, тепер стояли, здійнявши руки вгору й дивлячись на вогонь.

— Ах-ха-а-а!

Руки опустилися. Низький уклін — комусь, чий силует я нарешті зміг роздивитися на тлі полум’я. Широкий темний плащ, дивна велика голова… Й у всіх інших було щось дивне…

— Ах-ха-а-а!

Руки знову зметнулися вгору, і я, нарешті, зрозумів: на всіх, окрім великоголового, немає одягу. Чоловіки, жінки, діти — всі голі, лише дехто мав короткі пов’язки на стегнах.

Великоголовий ступнув ближче, і тут я розгледів, що голова в нього цілком звичайна, але на ній — маска. Дивна маска з великими вирізами для очей і високих кривих рогів.

— Гарний? — Ансельм кивнув у бік рогатого. Відповідати я не став, нарешті збагнувши, куди й навіщо привів мене італієць.

Рогатий щось різко крикнув, у відповідь пролунало дружне виття. Один за одним люди падали додолу, потім вставали й підповзали ближче до рядженого. Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім здогадався — вони цілували коліно, яке рогатий завбачливо виставив уперед. Це тривало довго, і я почав поступово приходити до тями. Такого я ще не бачив, хоча чути доводилося.

— Діти пітьми! — пролунав гучний знайомий голос. — Славімо Владику! Славімо того, кому ми віддаємо наші душі й наші тіла!

У відповідь — дружний хор вигукує дивні незрозумілі слова. Вслуховуватися я не став — усе й без того зрозуміло. Чорна меса!

Найгірша мерзенність, яка є під сонцем — точніше, під місяцем, який саме починав неквапом сходити над високими кронами.

— Упізнали? Ви його впізнали? — шепотів Ансельм, але я застережливо підняв руку.

Шуміти було не варто — якщо вони нас помітять, кинджал навряд чи допоможе. Того, хто з’явився при світлі зеленого полум’я, я, звісно ж, упізнав.

…Нелегка єпархія дісталася монсеньйорові Арно де Лозу!

— Зараз… Зараз вони… — знову почав італієць, але я взяв його за руку й потягнув назад, у лісову хащу. Що буде далі, я здогадувався, але не мав ані найменшого бажання бачити таке. Та й хлопцеві це ні до чого.

Поки ми пробиралися поміж старими, вкритими мохом стовбурами, я зважував, що сказати Ансельму. Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства, мав рацію. Тільки він шукав сатанистів у замку д’Еконсбефа, вони ж виявилися зовсім поруч.

— Що тобі ще сказали «чисті»? — поцікавився я, коли ми, нарешті, вибралися на стежку.

— Сказали, щоб я подумав. Просто подумав, — стиха відгукнувся Ансельм.

Ми пішли назад, а я все ще не уявляв, що мені казати хлопцеві. «Горе тобі, земле, коли цар твій — отрок»[41]. Горе єпархії, де єпископ — сатанист! Та все ж таки…

— Брате мій, — нарешті, почав я. — Думаю, ми однаково ставимося до того, що бачили.

Короткий злий смішок:

— Ні, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що не всі єпископи поклоняються Вельзевулу. Що є добрі єпископи. І добрі архієпископи…

Згадалася площа в центрі Тулузи — й скована ланцюгами людина. Фірмен Морі, який наважився суперечити архієпископові Тулузькому…

— Ви скажете, що є навіть гарні кардинали… І що Свята Католицька Церква— аж ніяк не синагога Сатани, як це кажуть заблукані брати-катари.

Звісно ж, слід було заперечити, але я раптом уявив, як доповідаю про побачене Його Високопреосвященству. Мені здалося, що я бачу глузливий вираз на молодому гордовитому обличчі, чую його поблажливий голос:

«Тепер ви переконалися, брате Гільйоме? Ви ж самі бачили!».

Так, я бачив. Бачив і те, чого поки що не міг побачити Ансельм. Вогнища — десятки, сотні вогнищ, на яких горять нечестивці — справжні й гадані, всі, на кого вкаже Найсвятіше Обвинувачення. А у відповідь — інші вогнища, біля яких блазні в рогатих масках закликатимуть свою паству до помсти. Й уважні очі «чистих» братів, які спостерігають за цим божевіллям, щоб дочекатися свого часу…

— Завтра ми надягнемо кольчуги, — вирішив я. — І відтепер — ані кроку без мого дозволу.


III


Собор був повний. Точніше, переповнений. Люди тіснилися поміж громіздких сірих колон, юрмилися в проході, заглядали в широко розкриті двері. Меса закінчувалася.

Монсеньйор — цього разу не в рогатій масці, а в розкішній митрі, — священнодіяв під мелодійний передзвін дзвіночка, якого тримав служка. Мені здалося, що я бачив хлопчика вчора вночі на галявині. Ну що ж, отже, мірошницьке жорно на єпископовій шиї буде ще важчим…

Ансельм, П’єр і я сиділи неподалік — ліворуч від вівтаря. З набагато більшим задоволенням я б влаштувався десь віддалік, чи то й взагалі постояв у дверях, але перед месою брат Жеанар особисто проводив нас на почесні місця. Не можна сказати, що ця увага викликала відповідний відгук у моїй душі. Монсеньйор щось задумав, і все це — неспроста.

Востаннє продзвенів дзвіночок, під високим склепінням прогриміли голоси півчих, і в соборі запала тиша. Його Преосвященство вийшов до амвона. Ліва рука різко зметнулася вгору:

— Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана![42]

По храму прошелестіло легке зітхання.

Ми з Ансельмом перезирнулися — непогану тему для проповіді обрав Його Преосвященство! Схоже, дуже близьку його християнській душі!

— Діти мої! Християни Пам’є! Вірні сини нашої Святої Католицької Церкви! Прийшов час покаяння, тому що той, хто ходить, немов лев рикаючи, вже близько!

Знову шелест — цього разу голосніший. Я помітив, що люди починають здивовано перешіптуватися.

— Тож не поставтеся ви легковажно до слів моїх, фпати! Тож не заспокойтеся в ганебній сліпоті. Ворог близько, він нишпорить біля нашого славного міста, й сліди його видно повсюдно!

— Ще б пак! — не витримав Ансельм. П’єр з подивом поглянув на мене, і я поквапився заспокоїти гарячого італійця.

— Згадайте! Не охолонув ще попіл проклятої відьми — Лізетти де Піо, яка творила свої згубні підступи в Артигаті. Долоня Церкви покарала нечестивицю, й дехто посмів заспокоїтися. Але згадайте: «Коли нечистий вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, й, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним; тоді йде й бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, й, увійшовши, живуть там — і буває для людини тієї останнє гірше за перше»[43]. Воістину справедливі ці слова, брати мої! Тому що злий дух, якого ми вигнали, знову повернувся до Пам’є й привів із собою інших, ще гірших…

— Чи не про нас він? — тихо мовив Ансельм, і я мимоволі здригнувся. Ідея непогана — цілком у дусі монсеньйора.

— Не раз, і не двічі чули ми про злобливого демона, що блукає навколо. Чули — але не слухали. Тому, що мало залишилося віри, й не поспішаємо ми на пожежу, хоча дім уже горить, і завалюються крокви…

Я мимохіть озирнувся — люди слухали уважно. Здається, про демона вже знали всі.

І я, нарешті, почав розуміти.

— Дійшло до мене й таке: про демона теревенять, мовляв, темні вілани, які не можуть відрізнити лівої руки від правої. Горе вам, маловіри! Позаяк багато вже очей узріли погань. От перед вами три брати зі славної обителі Сен-Дені, які можуть засвідчити — це правда! Диявол прийшов у Пам’є. Диявол послав своїх слуг, щоб погубити вас і дітей ваших!

Собор вибухнув гучними голосами. Люди підхоплювалися, дивлячись на нас. Здивований П’єр підвівся, чим викликав нову хвилю криків і вигуків. Ансельм про щось шепотів мені на вухо, але я не чув. Треба щось робити. Швидко — інакше буде запізно. Але що?

— Діти мої! — громовий голос єпископа змусив людей замовкнути. У тиші, що настала, чулося лише істеричне ридання — якась жінка не витримала.

— Діти мої! Свята Церква пильнує вас! Але найстрашніше ще не сказано. Бо що може бути страшнішим, аніж коли гинуть отці наші? Знайте ж, що прокляті демони, прислані Князем Пітьми, погубили тих, кому Король і Його Світлість граф Тулузький доручили опіку над вами, — наших добрих панів д’Еконсбефів. О, плачте люди, позаяк сеньйора Гуго та його дітей убито!

Ревіння — нелюдське ревіння потрясло склепіння. Руки стискалися в кулаки, очі наповнювалися слізьми жалю й гніву. Я приплющив повіки, не бажаючи дивитися. Якби ще можна було залити воском вуха…

— Так, наших добрих сеньйорів убито! їхнє місце зайняли кляті демони, що набули їхньої подоби. Але свята Церква викрила сатанинський обман! Чи пробачимо ми? Чи побоїмося помститися?!

— Ні! Ні! — гриміло навколо. — Помстимося за нашого доброго сеньйора! Помстимося!

— Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!

— На замок! Помстимося! Смерть погані!

Я зрозумів, що спізнився. Вони вже не почують. Але що я міг сказати? Я бачив демонів. Я говорив із ними. Я бачив навіть те, про що клятий сатанист і не здогадується…

— Завтра на світанку всі дорослі чоловіки виступають у похід. Нехай візьме кожен зброю, яку зможе! Нехай візьме із собою харч, аби зміцнити тіло! — Нехай очистить свою душу перед святою борнею! Збирайтеся по парафіях, ваші священики поведуть вас!

Далі можна було не слухати. Його Преосвященство більше не бажав розмінюватися на дрібниці. Для самозванки знайшовся ведмідь, для брата Умберто й сестри Цецилії — безвісна яма десь у лісі. На тих, хто живе в замку, монсеньйор де Лоз вергав гнів заляканих до смерті людей. І не залишиться нікого, хто знає й пам’ятає…

Натовп виніс нас на вулицю, й ми поквапилися пірнути в перший же прохід між будинками. Повз нас бігли очманілі жителі Пам’є — збирати зброю, молитися й убивати, убивати, убивати…

— Отче Гільйоме! — нічого не розуміючи, П’єр з переляком поглянув на мене. — Що він сказати? Чому? Хіба сеньйор д’Еконсбеф — демон?

Я вже хотів відповісти «ні», але згадав підземелля, страшні кістки, примару зниклого храму. Гріхи дерґів… Дорого ж за них доведеться заплатити останнім з роду Пендрагонів!

— Вправно це він! — зло гмикнув Ансельм. — Д’Еконсбефи, певна річ, знали про його справи. І він вирішив одним ударом…

Знали! Згадалися слова сеньйора Домініка: «Він і сам загруз по самісінькі вуха!». Напевно, це знання допомагало д’Еконсбефам домагатися від монсеньйора багато чого, зокрема й у справі де Гарр. Але тепер, коли справою зацікавився Рим, де Лоз вирішив не зволікати.

— А чим ви невдоволені, брате Ансельме? — не витримав я. — Пригадую, ви вважали д’Еконсбефів єретиками і язичниками!

Хлопець хотів відповісти щось різке, але стримався, потім задумався, нарешті, похитав головою:

— Я не хотів, щоб так… Не можна виганяти Сатану силою Вельзевула, князя бісівського! Треба розібратися…

— І відправити д’Еконсбефів на вогнище, цілковито дотримавшись закону?

Ансельм не відповів. Я зрозумів — він і сам не знає. Не знав і я. Що гірше — демони, які сховалися від людей у далекому замку, чи юрба божевільних віланів під проводом єпископа-сатаниста?

— Не треба нам туди йтить, — несподівано сказав нормандець. — Погано це є.

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— «Й умив руки перед народом, і сказав: не винний я в крові…»[44]

— Так, — кивнув я. — Доведеться йти. Бачить Бог, браття, краще б ви залишилися рибалити в Нотр-Дам-де-Шан!


IV


Натовп заповнив усю дорогу — величезний, схожий на гігантську змію, хвіст якої ще не виповз із Пам’є, а голова вже зникла в лісі. Я й гадки не мав, що в окрузі стільки люду. Щоправда, монсеньйор де Лоз подбав заздалегідь, послав веління до кожної парафії, і тепер до тих, хто вийшов із міста, приєднувалися все нові й нові загони. Ми йшли в самій гущавині, оточені бородатими пастухами у вивернутих хутром назовні куртках, що пахли димом і козячим гноєм. Кожен ніс ломаку або спис, — здаля натовп нагадував збіговисько кошлатих демонів. Люди крокували мовчки — вони вже накричалися до хрипоти, й тепер над юрбою зависла похмура мовчанка, порушувана лише тупотом безлічі ніг, взутих у грубі черевики, скрипінням возів і кінським іржанням. На наші білі ризи поглядали з повагою й кілька разів пропонували підсісти на одну з підвід, що везли припаси. Спочатку я відмовлявся, але потім погодився — бити ноги в цьому псевдохрестовому поході не хотілося. Ми прилаштувалися на возі, завантаженому якимись курними мішками. Безжурний брат Петро відразу ж дістав із торби сухаря, питально поглянувши в наш бік. Ми з Ансельмом відмовилися — апетиту не було, до того ж курява, яка висіла над дорогою, вже починала скрипіти на зубах.

— Напевно, це не схоже на війну, — зненацька зауважив італієць. — На справжню.

— Це на яку? — я мимохіть усміхнувся. — Коли блискучі лицарі в золочених панцирах і червоних плащах рухаються рівним ладом, співаючи пісень?

— Ну-у… А хіба не так, отче Гільйоме?

— Буває. Особливо коли в похід ідуть новачки. їх вистачає до першого ж привалу.

Потім плащі стають сірими від куряви, а обладунок доводиться знімати, особливо в спеку. На палестинському сонці в повному обладунку важко витримати більш як годину. Втім, коли доводиться пробиратися по овернській багнюці, краси ще менше.

— Напевно, — Ансельм зітхнув. — А трубадури пишуть про красу битви! Про те, наскільки прекрасні лицарі, коли вони повертаються з перемогою.

— А прекрасні дами махають їм носовичками з верхівки вежі, — кивнув я. — Хто заперечує? Пригадую, якось ми вв’язалися в облогу якоїсь маленької фортеці неподалік Мосула.

Ми так і не дізналися, як називається цей хлів, та й не до того було. На третій день до сарацинів прийшла підмога на чолі із самим Імадеддіном. І почалося! А колодязь був один — саме посередині…

— І ви билися за цей колодязь? — хлопцеві очі блиснули.

— Спочатку намагалися. А потім просто домовилися з атабеком влаштовувати щоранку перемир’я. Напоїмо коней, умиємося — й уперед. Курява там була!..

— Війна — це погано є, — втрутився П’єр. — Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сварилися. Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сильно воювали. Їхні воїни в наше село приходили. Ми дівчат ховати, корів ховати. Вони хати палили…

— Вибач, брате, але ти розмірковуєш, як вілан! — знизав плечима італієць.

— А ти — як хто? — буркнув П’єр і відвернувся.

— Мир вам! — я зрозумів, що настав час втрутитися. — На війні погано всім. І не дай вам Господь, брате Ансельме, побачити поле найпереможнішої битви, особливо вночі, коли туди збігаються шакали.

Повз нас проскакав латник у темному плащі — один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво — зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато — чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників — ціла армія.

— Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? — несподівано запитав нормандець.

— Зупинити, — машинально виправив я. — Зупинити, брате Петре…

Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.

— Це не так легко. Таке сонмище — не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це — натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них — порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це — лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую — але не зараз.

— Добре, що на нас кольчуги, — гмикнув Ансельм. — Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?

Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…

— У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.

— Але ж вони побачать інше! — гаряче зашепотів італієць. — Вони побачать десятки воїнів — те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!

Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.

Здається, зчепилися два вози. Так, армія…

Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!

Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.

Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі — якщо, певна річ, вони дізналися.

Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.

— Господарство тут багате є, — резюмував він. — Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.

— Тобі б цю єпархію, — докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. — Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».

— А чого? — незворушно погодився П’єр. — Єпископ — він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.

Я був вражений — виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.

— Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій — помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…

Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів — це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П'єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?

— Ні, — П’єр сумно похитав головою. — Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…

Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок — або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.

Крик залунав майже одночасно — попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба — люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.

…Вони втікали — козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.

Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики — й шкіряні, й дерев’яні.

Паніка.

Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі— попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.

— А ось і він! — стиха мовив Ансельм, зістрибуючи з підводи й дістаючи кинджал. П’єр набурмосився й міцніше схопив вірну «ґирлиґу». «Він» ішов по дорозі, щойно заповненій людьми, а тепер порожній, — величезний, кошлатий, з обламаним біля коріння деревом, затиснутим у лівій руці — точніше, в пазуристій лапі. Білі ікла скалилися, шерсть на зашийку стояла сторч, дивно виглядав на темно-бурій шерсті багатий малиновий плащ, застібнутий біля горла.

Демон.

— Старий знайомий, га, брате Петре? — італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися — хлопець молився.

— Це не він, — зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. — Хоча ми з ним теж зустрічалися.

Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою — пружною, швидкою.

— Святий Бенедикт! — протяг Ансельм. — Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?

Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.

Нелюд ішов швидко, і я вже хотів скомандувати відступ, аж раптом усе змінилося. Почувся різкий гортанний клич, у повітрі проспівав ріжок. Із-за дерев — ліворуч і праворуч — вибігли воїни в темних плащах і блискучих обладунках, тримаючи в руках довгі списи.

Єпископові латники.

— Овва! — Ансельм, забувши про втечу, рвонувся вперед. — А молодці!

Воїнів було близько півтора десятка, але кожен насилу сягав плеча чудовиська. Удару пазуристої лапи буде досить, щоб розірвати ворога навпіл, а тут ще ломака — ціле дерево! — готова впасти на голови в блискучих шоломах. Проте латники не чекали, коли нелюд, який був уже зовсім поруч, схопить першого з них. Різка команда — й вони стали пліч-о-пліч, виставивши вперед списи. Демон заревів, кинувся вперед, але відразу ж зупинився, побачивши перед собою півтора десятки блискучих жал.

— Молодці! — шепотів Ансельм, не відводячи погляду від того, що відбувалося на дорозі. — Так його!

Утім, нелюд і не думав відступати. Різкий рух, ривок — і крайній воїн упав. Загримів обладунок, сіпнулася в конвульсіях рука… Але тієї ж миті знову почулося ревіння — кілька списів устромилися в чудовисько. Здавалося, зараз його проштрикнуть наскрізь, та нелюд змахнув лапою, і почувся тріск. Два списи зламано, ще один упав па дорогу…

Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.

Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни — ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда — й стріли лягли на тятиву.

Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.

— Є! — крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи — вирвані з ран стріли впали на дорогу.

Стрибок — і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.

— Утік… — розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.

— Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!

Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.

— Вони не злякалися, — раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. — Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?

Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.

— Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?

— Тобто… — я справді почав розуміти. — Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…

Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.

— Розумно, — посміхнувся Ансельм. — Такі й Латеран спалять — не поморщаться.

На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.

— Звичка до перемоги, — Ансельм теж зрозумів це. — Мій батько… — він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:

— Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше — виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.

— Ага, — підтримав його П’єр. — Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне — першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…

— О мої кровожерливі брати! — зітхнув я. — Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв — один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…

— Вдавати! — зрозумів італієць. — Горації й Куріації![45]

— Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.

— І що? — Ансельм нетерпляче зітхнув. — Усіх? Ніхто не втік?

Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато — під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з ним і познайомилися…

— Отче Гільйоме! — не второпав нормандець. — А чого — Куріації — це сарацини є?


V


Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.

Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.

Отже, вночі сюрпризів не буде.

Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.

П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».

— Мир вам, святі отці! — невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.

Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.

— Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? — Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.

— Д-дочко моя… — такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. — Ти… Навіщо?

— Цибулина є, — простодушний П’єр сприйняв те, що відбувається, набагато спокійніше. — Візьми, дочко моя. У наявності хліб ще є…

— Дякую, отче!

Анжела, ніби нічого й не сталося, розгризла цибулину й — чи не привиділося мені? — підморгнула Ансельму. Той здригнувся й відвернувся.

— А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? — поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку — від такого видовища зводило щелепи.

Дівчина помотала головою:

— Анітрохи. Багато доброчесних… і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Пам’є вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?

— Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? — різко кинув Ансельм. — Ти… Ти…

— Вивідачка, — спокійно кивнула вона. — Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?

Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.

— На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?

Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.

Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.

— Ми… Ми не хотіли, — італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. — Ми пішли тому… Тому, що… їх треба зупинити!

— Тоді зупиніть! — різко кинула дівчина. — Підніміть свого хреста й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного — він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?

Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.

— Правду? — Ансельм гірко посміхнувся. — Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?

Очі дівчини блиснули — гнівом і образою.

Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.

— Мир вам! — зітхнув я. — Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.

— Їм нікуди йти, — тихо й стомлено відповіла дівчина. — Вони хотіли піти, але потім вирішили — досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?

— Вони — не люди! — відрізав італієць, дивлячись убік.

— Нехай так. Але вони — створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони — добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?

Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.

— Сеньйор Гуго — гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік — ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.

— Тебе б, брате Петре, в курію! — Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. — Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?

Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.

— Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп — гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках — гірша за отруту.

— Якщо не винні? — спалахнула дівчина. — Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?

— Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.

Вона похитала головою:

— Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!

— Дай-то Боже. Та в кожному разі — нехай втікають. Зараз, негайно!

Дівчина сумно посміхнулася:

— Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.

— Від долі… — повторив Ансельм. — Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?

Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.

— Ну, звісно! — посміхнувся він. — У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»

Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..

— Анжело, — нарешті, почав я. — Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.

Дівчина не відповіла, і я зрозумів — вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.

— Ну, не розумію! — не витримав я. — Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?

Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:

— Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.

Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.

— А ти, брате Ансельме, великий грішник, — замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.


VI


Десь опівдні ми почули крики. Вони лунали попереду, в голові колони. Дорога, якою ми рухалися, була незнайома, але я прикинув відстань і зрозумів — авангард досяг замку.

Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч — дорога, якою ми йшли з Артигата.

Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.

Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:

— На стінах воїни. Багато.

П’єр вдивився й згідно кивнув:

— Воїнів чимало є.

Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:

— Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?

Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:

— На стінах нікого немає, — зашепотів він. — І огорожа… Вона здається новою.

Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.

Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Пам’є, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.

— Ого! — італієць теж уважно оглядався довкола. — Ціла армія! Тисяч із п’ять… Ні, більше!

— Хіба річ у числі? — я знизав плечима. — Брате Ансельме, із усього цього збіговиська для д’Еконсбефів небезпечні тільки тридцять латників монсеньйора де Лоза! І ще лучники — якщо, звісно, вони вміють влучати не лише з трьох кроків.

— Юрбою повалитися… налягти, — зауважив П’єр. — Ворота нести… винести.

— Як скажеш, Зу-Карнайне, — погодився Ансельм. — Ти в нас стратег.

— Ти цеє… — нормандець, схоже, образився. — Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!

Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.

— Брате Ансельме! — зітхнув я.

— А що? — безневинно моргнув той. — Стратег — це, брате Петре, значить — полководець. А Зу-Карнайн — великий герой, щоправда, сарацин.

— Сам ти сарацин бути, — буркнув анітрохи не заспокоєний П’єр.

— Зу-Карнайн — арабське прізвисько Олексісандра Македонського, — терпляче пояснив я. — А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.

— Олександр Македонський? — П’єр, здається, не дуже повірив.

— Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.

Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:

— Здається, так… «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади»… Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».[46]

П’єр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.

Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий[47] — зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену…

— А наш Олександр Пам’єнський, як видно, щось задумав, — Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів — вони бачать перед собою не похилі кілки, багато з яких згнили, інші ж давно лежать на землі, а неприступну перешкоду.

Але от перший, спираючись на плечі товаришів, підтягся, упав, на зміну йому полізли інші. Невдовзі авангард був уже за частоколом. Десятки рук вчепилися в колоди, розтягуючи їх і звільняючи прохід.

Поступово юрба рідшала. Більшість ще переходила струмок і вовтузилася біля колод.

Лише півсотні найпрудкіших, можливо, ті самі пастухи в хутряних куртках, що звикли до гір, завзято дерлися вгору. Я прикинув напрямок і похитав головою. Зопалу мало не половина піднімалася явно не туди — просто до підніжжя неприступних стін. Щонайбільше два десятки прямували до воріт. Але до них ще треба було дійти. Попереду — пастка, кам’яний коридор, приготований зумисне на такий випадок.

— Ансельме! — я обернувся до італійця. — Що в проході?

— Порожньо. Там нікого немає, — Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. — Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…

Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…

— Колоди! — Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:

— Отакої…

— Що там? — квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.

— Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…

Тим, хто на схилі, було не до роздумів.

Я уявив себе на їхньому місці — крута гора, підйом, що не крок — дедалі важчий, і раптом — величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно — навіть якщо знаєш, що очі брешуть.

Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав — точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним — другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів — перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…

Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів — юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло — й не могло вийти. Навіть без колод.

— Отче Гільйоме! — запитав П’єр, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається. — А як треба? Щоб правильно?

Вочевидь, порівняння із Зу-Карнайном таки залишило свій слід.

— Спочатку посилають розвідку, — почав я, думаючи про те, що вчу парубка зовсім не того, що потрібно сільському священикові. — Усе навколо слід оглянути, а вже потім діяти. У кожному разі, з цією юрбою штурм неможливий, надто без підготовки. Я на місці монсеньйора де Лоза розбив би табір і наказав варити обід.

— Облога? — Ансельмові очі блиснули.

— Такий замок доведеться тримати в облозі дуже довго. За три дні люди почнуть розбігатися. Це не армія.

— А я чути, що треба велику вежу будувати, — подумавши, зауважив нормандець. — Велику вежу до стіни підводити…

Ансельм, вражений такою ерудицією, пробурмотів: «Поліокрет!» і скосив на мене око. На жаль, довелося розчарувати П’єра, а заразом зменшити запал гарячого італійця.

— Така вежа називається «геліпола». Ми якось будували її, коли брали замок Крак. Але тут гора, стіни надто високі. Ні, цього наброду д’Еконсбефам боятися нічого. Якби не латники й не сам єпископ…

Другий штурм — якщо, звісно, для такого неподобства можна застосовувати військові терміни, — відбувся години за три по тому. За цей час у долині виросло ціле містечко. Подекуди біліли намети, біля підвід вирувало життя, мандрівні торговці гучно пропонували свій товар, а просто біля зруйнованого містка якісь жонглери влаштували виставу. Здавалося, поблизу замку відкрився великий ярмарок, відвідувачі якого, поторгувавши, випивши й повеселившись, надвечір роз’їдуться по домівках. Однак, люди прийшли сюди воювати, й запал ще не згас.

Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось — сам де Лоз чи його підручні — готував атаку.

Вона почалася несподівано. Кілька десятків молодих хлопців без криків і шуму перетнули струмок і почали підніматися схилом.

За ними, не кваплячись, пішли інші. Спочатку здавалося, вони вирішили повторити те, що не вдалося раніше, та невдовзі я зрозумів — задум став іншим. Ті, що рухалися першими, спритно обійшли кам’яну пастку стороною. Підніматися було важко, й подекуди сміливці використовували заздалегідь приготовані мотузки. Незабаром авангард опинився вище за кам’яний заслін. До кількох мотузок додалася ціла дюжина, й ті, хто йшов за сміливцями, взялися помалу підніматися вгору.

Задум став зрозумілий. Монсеньйор вирішив зібрати найсміливіших і найрішучіших біля самих воріт і потім кинути їх на приступ. Щоправда, на стрімкому схилі навряд чи вдасться розмістити більш як сотню, проте для замку, який захищають четверо людей, каліка й дівчина, цього цілком досить.

Колод — справжніх чи начаклованих — не боялися. Кам’яна пастка позаду, а зі стін і веж багато скинути не вдасться. Та й нерівний схил давав змогу сховатися — і від каменів, і від колод.

Поки штурмувальники підтягувалися ближче до воріт, унизу теж не гаяли часу. Із-за найближчих дерев з’явилися міцні хлопці, тягнучи чималого щойно зрубаного дуба.

Величезна вага не давала йти швидко, але до них уже поспішала допомога. Здоровезний стовбур ніби знехотя переповз струмок, проліз у прохід між колод частоколу. Згори хтось уже спускав мотузку, точніше, цілу линву. Потім другу, третю… Зрубане дерево затремтіло, сіпнулося й поволі поповзло вгору. Тим, хто тягнув його, було несолодко, але по схилу вже лізли нові добровольці. Кілька разів здавалося, що руки, які тримали линви, не витримають, і громаддя покотиться донизу, та в останній момент стовбур вирівнювали й знову починали підтягувати ближче до вершини.

Ми мовчки спостерігали за цими грізними приготуваннями. П’єр супився, напевне, уявляючи, наскільки важка така робота, воістину гідна древніх циклопів. Ансельм зло щирився, а я намагався зрозуміти, на чиєму він боці. Схоже, йому просто подобалося те, що відбувається, і я вкотре подумав, що змусило цього хлопчика надягти рясу.

Йому б у зброєносці до такого, як я! Точніше, до такого, яким був би я, коли б сам не надяг рясу бенедиктинця.

Нарешті стовбур опинився вгорі, й одразу ж його підхопили десятки рук. Треба було ще піднятися на сотню кроків, але це вже не було настільки складно. Я спостерігав за цією мурашиною метушнею, не розуміючи, чому ж мовчить замок. Навіть двоє лучників здатні в такий момент неабияк попсувати нерви штурмувальникам. Але, може, у д’Еконсбефів немає навіть лука? На що вони сподіваються?

Стовбур був уже біля самісіньких воріт, точніше, біля підніжжя надворітної вежі. І тут я вперше відчув, що замок може не встояти. Звісно, ці орачі й козопаси втікатимуть і від десятка лицарів, але важко втримати фортецю, коли її не захищають.

Вище, вище… Юрба вже здолала останні виступи схилу й вивалила на рівний майданчик перед воротами. Стовбур важко опустився на землю. Люди метушилися, з острахом поглядаючи вгору, але замок, як і раніше, мовчав. Нарешті, величезне дерево знову піднялося над землею. Його обрубаний кінець дивився просто на окуті залізом стулки. Я знав — дюжину ударів ворота витримають. Дюжину — але не більше. Правда, за ворітьми — вузький простір надворітної вежі, але за бійницями немає лучників, здатних перестріляти штурмувальників.

Навіть якщо д’Еконсбефи подбали про те, щоб населити вежу примарами, козопаси рано чи пізно розберуться. Отже, все? Кінець?

Стовбур здригнувся й поповз уперед — повільно, потім швидше, швидше… Я чекав удару — першого, від якого ворота здригнуться. Ще мить…

Крик — тисячоголосий, розпачливий. Ансельм зблід і схопив мене за руку.

— Слава Богу!

— Ага-а! — неабияк переляканий нормандець теж доторкнувся до мого ліктя. — Цеє…

Ну… Цеє!!! «Цеє» я так і не побачив. Зате побачили інші. Стовбур здригнувся, похитнувся й раптом упав на землю. Люди-мурахи розбігалися, падаючи, котячись донизу схилом.

Слідом за ними рушив і страшний таран.

Спочатку повільно, погойдуючись на вибоях, потім дедалі швидше, підстрибуючи, змітаючи невисокі кущі. Ось він наздогнав одного з тих, хто втікав, зім’яв, прокотився по тілу й помчав далі. Впали ще двоє, потім ще…

Долина ревла. Людське море взялося хвилями, й отут я помітив, що від цього моря відділяються перші, поки ще маленькі струмочки тих, хто кинувся навтьоки до лісу.

Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.

— Брате Ансельме! — не витримав я. — Що ви бачите?

— Ви не повірите! — на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. — Ну, штукарі!

— Вогонь, — зітхнув П’єр. — Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…

Я спробував уявити — просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!

Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід — виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?

— Дивіться! — крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.

Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…

— Здається, він, — збуджено промовив італієць. — Єпископ!

— Він із хрестом стояти, — прокоментував П’єр. — Вогонь до нього підходити.

Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!

— Вогонь поруч є! — продовжував нормандець. — Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не горіти!

Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар — і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.

Алілуя!

— Вогонь спадати, — спокійно констатував П’єр. — Вогонь гаснути, вогонь ітить.

— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.

Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.

— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.

Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.

— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.

— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!

Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.

Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.

Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти — колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто — якби не де Лоз…

— Браття! — почав я. — Зараз ви зробите те, що я скажу…

Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.

— Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…

Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.

— Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати — дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?

— «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48], — пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.

— До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?

П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.

— Що? — не зрозумів я.

— «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?

— У будь-якому разі,не за Апостолів! — розлютився я. — Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?

— Отче Гільйоме… — прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:

— Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви — лицар, дворянин. Я — теж. Я не піду звідси!

Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині — з гарячими очима, в яких світився страх — страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.

— Якби я був лицарем, — спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, — і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці — за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!

Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.

— Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».

— Що?! — обімлів нормандець.

— «Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.

Поки вражений П’єр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь — нічого. Це був не страх — просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.

— Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє ім’я, але це не так важливо — головне, печатка легата. Коли що — це найкраща зброя.

Ансельм кивнув і швидко взяв документ.

Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні…

— Усе зрозуміли, брати?

— Якщо з вами щось станеться, — повільно промовив Ансельм, — я їх спалю — всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі — по три години кожного.

П’єр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.

— Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.

Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.


VII


Перед обличчям, брязкнувши, схрестилися списи. Латники монсеньйора байдуже дивилися на мене, явно не збираючись підпускати ближче. Завбачливий пастир подбав про надійну охорону.

— Ім’ям Господа! — я підняв руку, й на обличчях вартових відбилося щось, схоже на сумнів. Нарешті, один із них, очевидно старший, знехотя повернувся, й рушив до великого намету, де розмістився де Лоз.

Я терпляче чекав. Звісно, найзручніше розмовляти з Його Преосвященством не тут, а серед люду. Латники не стануть мене слухати, особливо ті, хто пам’ятає монсеньйора в рогатій масці. Але вибирати не випадало.

Запинало піднялося, з намету виринув брат Жеанар. Злякано поглянувши на мене, махнув рукою воїнам і поквапився знову зникнути. Латники неохоче відсунули списи, і я підійшов до намету. І відразу побачив де Лоза — єпископ ішов мені назустріч, на його червоному обличчі грала усмішка.

— Мир вам, сину мій! Втішно зріти вас у святому воїнстві! фін був задоволений собою. Трупи на схилі не бентежили монсеньйора.

— Увечері я служитиму просто тут. Сподіваюся побачити вас у співслужінні.

Я насилу стримався, щоб не скривитися.

Завелика честь для ченця із Сен-Дені — служити месу разом із монсеньйором-сатанистом! Втім, це вже не важливо.

— Ваше Преосвященство! Владою, наданою мені легатом Святого Престолу, ім’ям Його Святості, наказую вам негайно розпустити людей і повернутися до Пам’є!

Усе сказано. Більшого зробити не можна.

Жеанар де Юр, що саме знову виповз із намету, побілів, немов полотно, й застиг на місці. Єпископ залишився незворушним.

— Ви перевищуєте свої повноваження, брате Гільйоме. Вас відряджено для розслідування справи де Гарр — і не більше.

Я вже зрозумів — він не послухається. Але залишався ще один шанс.

— Якщо ви не підкоритеся, я накладу інтердикт на Пам’є.

— Дурень! — червона різницька пика вищирилася. — Про це слід було думати раніше! Зв’яжіть його й заткніть рота, щоб менше язиком ляпав!

— Але Ваше Преосвященство! — не витримав брат Жеанар. — Ви…

— Я усуваю вас із посади та позбавляю сану, — якомога голосніше промовив я, розраховуючи, що латники почують і зроблять висновки. — Кожного, хто торкнеться до мене, буде проклято!

— Дурень! — де Лоз знизав плечима й відвернувся. Тієї ж миті хтось міцно схопив мене за лікті. Я зрозумів — цих прокляттям не налякаєш.

— Отже, мене позбавлено сану, — замислено проказав монсеньйор. — Вам залишається відлучити мене від церкви.

— У цьому немає необхідності, — посміхнувся я. Наші очі зустрілися, й ми зрозуміли один одного.

— Я б тебе спалив, ченчику! — де Лоз широко вискалився, показав величезні жовті ікла. — Щоб була наука Джованні Орсіні й усім, хто побажає пхати носа в мої справи. Для початку підкинув би тобі в торбу воскову фігурку з короною на голові й шпилькою в серці, а решту ти розповів би сам — на допиті. Мені нещодавно привезли з Кастилії непоганий пристрій, називається «чобіток»…

Він махнув рукою, й один із вартових узявся скручувати мені руки за спиною.

— Але ти мені не цікавий. Яка користь від того, щоб палити звичайного ченчика з Сен-Дені? Ти просто згинеш, а з Орсіні я поквитаюся інакше.

Де Лоз знову махнув широкою міцною долонею, і на мої губи лягла щільна пов’язка.

Два латники відтягли мене вбік, посадили біля намету. Не можна сказати, що я був здивований чи, тим паче, обурений. У мене було п’ятдесят шансів зі ста. Я програв, а Його Преосвященство виграв. Хіба що здивувала фраза про Орсіні. Чим цей провінційний Симон Маг міг насолити кардиналу Курії?

Де Лоз щось наказав братові Жеанару, й той поквапом пірнув у намет. Я роззирнувся — навколо стояли латники, ніхто з юрби, яка загатила долину, не звернув уваги на те, що сталося. Поміж темних курток і зелених плащів я не побачив нікого в білій бенедиктинській рясі. Отже, хлопці послухалися. На душі стало трохи легше.

Його Преосвященство, як і раніше, стояв біля входу до намету, час від часу нетерпляче притупуючи й поглядаючи на замок. Він чекав — цікаво, чого? Капітуляції?

Я спробував сісти зручніше й послабити мотузки на руках. На жаль, вартові свою справу знали, крім того, двоє з них були зовсім поруч. Ні, втекти не дадуть. Хіба що захисники замку влаштують вилазку.

Немов відповідаючи моїм думкам, десь неподалік голосно проспівав ріжок. Де Лоз здригнувся й подивився вгору, в бік замку. Я теж поглянув туди — й не повірив своїм очам.

Ворота повільно відчинялися.

Вилазка? Я уявив собі демона — або навіть двох, — які мчать з гори просто на воїнство єпископа. А чому б і ні? Якби не латники…

Ріжок проспівав знову, й біля воріт з’явилися люди. Сонце відбилося на блискучих сталевих обладунках. Латники де Лоза! Звідки?

Червона пика монсеньйора розтяглася в задоволеній усмішці, і я, нарешті, зрозумів.

Сталося неймовірне — замок узято!

Навколо вже кричали — радісно, з почуттям неймовірного, позамежного полегшення. У повітрі літали шапки й ковпаки, хтось, не стримавшись, пройшовся на руках просто перед наметом єпископа.

— Перемога! Перемога! Смерть демонам!

Я переводив погляд з бурхливого людського моря на глузливу фізіономію Його Преосвященства й намагався зрозуміти — як? Втім, чекати залишилося недовго. Латники — їх виявилося чоловік із вісім, — швидко спускалися з гори. Вони були не самі. Попереду підстрибом біг хтось у сірому селянському одязі, а посеред блискучих панцирів, майже непомітний збоку, йшов ще хтось. Точніше не йшов, його тягли, підганяючи списами. Інші списи гордовито дивилися в небо, й на двох з них я помітив щось дивне, ніби воїни де Лоза вирішили пожартувати, наколовши на вістря два великі гарбузи. Гарбузи? Сарацини теж любили так жартувати, особливо після вдалого бою, наколюючи «гарбузи» на списи або встановлюючи на зубцях стін. Отже, двоє вбитих і один полонений. Я подумав про Анжелу, й на душі стало кепсько. Братові Ансельму не доведеться підпалювати багаття, але це — єдина радість, яку їй залишать.

— Усе дуже просто, брате Гільйоме! — єпископ волів звернути на мене увагу. — Адже ви колись воювали? Віслюк, нав’ючений золотом, візьме будь-яку фортецю.

Пов’язка заважала відповісти, та й говорити не було чого. Я вже зрозумів — зрада.

Цілком підходяща зброя для Його Преосвященства. Поки сотні віланів лізли по стрімкому схилу, найголовніше відбувалося десь у тиші.

Латники були вже неподалік від струмка. Селянин у сірому одязі, як і раніше, біг попереду, й раптово здалося, що я бачу його не вперше. Я придивився, картаючи свої короткозорі очі, й нарешті зрозумів. Святий Бенедикте, мені слід було здогадатися! Це Пуаньяк! Арман де Пуаньяк, чоловік псевдо-Жанни, татусь покинутого без нагляду маленького Пелегрена. Отже, монсеньйорові ні до чого було його шукати. Сам знайшовся!

Латники перебралися через струмок. Тепер їхній стрій розімкнувся, і я зміг побачити полоненого. Спочатку я не впізнав його — людина була напівгола, босоніж, у дивних широких штанях, уся обв’язана грубими мотузками. І лише коли воїни були вже зовсім близько, я впізнав бідолаху. «Демон»! Бідолашний Пилип д’Еконсбеф.

Юрба оточила переможців, але латники, відштовхуючи цікавих ратищами списів, рушили просто до намету. Люди бігли слідом, проте варта зімкнула стрій, пропускаючи лише тих, хто вийшов із замку. Першим до Його Преосвященства підбіг де Пуаньяк. Він був веселий — і водночас переляканий. Упавши навколішки, Арман швидко проговорив щось басконською. Єпископ посміхнувся й простяг йому внизану перснями руку.

Вартові, вдаривши списами об землю, застигли перед наметом. Двоє штовхнули Пилипа, й хлопець упав на коліна. На його обличчі я помітив сліди крові. Молодший д’Еконсбеф захищався — але явно не в шкірі «демона».

Арно де Лоз нетерпляче махнув рукою, й двоє латників опустили перед ним списи зі страшними трофеями. Першу голову я впізнав одразу — слуга, той що старший. Обличчя другого заливала кров, і лише придивившись, я зрозумів, хто переді мною. Поганий жереб випав старому сеньйорові Гуго! «Лорґи — нащадки янголів, які спустилися на землю…». Якщо й так, то Високе Небо залишило їх.

Командир варти взявся доповідати — теж басконською, точніше дикою сумішшю басконскої й «ланг д’ок». Дещо вдалося зрозуміти. Підземний хід! Пуаньяк провів ним латників, вони ввірвалися в донжон… Вартовий не без задоволення розповів про те, як вдалося захопити одного з «демонів» живим.

Здається, й тут не минулося без Пуаньяка.

Тепер дещо стало зрозуміло. Де Пуаньяк добре знав сестер де Гарр, які бували в замку, й одна з них, напевне, показала йому підземний хід. А потім єпископ запропонував Арманові вуздечку того самого віслюка, нав’юченого найпотужнішою зброєю. Втім, особливо вантажити віслюка не довелося. Де Пуаньяк давно потрапив на гачок, адже він напевно знав, що його дружина — самозванка, тож його легко можна було притягнути до справедливого єпископського суду. А може, за ним водилися й інші гріхи.

Єпископ вислухав вартового й підняв угору руку з хрестом. Гомір поволі почав стихати.

— Діти мої! — загримів над долиною сильний густий голос. — Добрі християни міста Пам’є й усієї нашої благочестивої єпархії! Волею Господа ми здолали клятих демонів у їхньому лігвиську. Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його!

— Хай воскресне! Смерть… Смерть демонам! — відповіла тисячоголоса луна.

— Великою є влада пекла, але вона — ніщо перед силою Господньою. Ніщо не врятує слуг Ворога! Зараз ви побачите, як зброя, освячена в ім’я Господа нашого, вразить нелюда!

Я поглянув на Пилипа — хлопець застиг, повільно поводячи головою. Схоже, він навіть не усвідомлював, що відбувається. І я раптом повірив: д’Еконсбеф-молодший — не вбивця. Усе, що він міг нахимерити, — це вийти до багаття, біля якого відпочивають подорожани, й змахом пазуристої лапи відмахнутися від меча, ніби від обридлої оси.

Шестеро вартових схилили списи, і єпископ, не кваплячись, окропив вістря святою водою. Навколо стояла мертва, страшна тиша. Люди чекали. Зараз на їхніх очах відбудеться неймовірне — те, що розповідатимуть онукам, а ті передадуть далі, далеким нащадкам. Страта демона! Велика перемога Христа над Ворогом і слугами його.

Воїни підняли списи. Ті, хто стояв, оточуючи Пилипа, поквапилися відійти вбік. Я хотів відвернутися, та все-таки змусив себе дивитися. Я повинен побачити. Навіть якщо нікому буде розповісти…

— Стійте! — голос пролунав, немов нізвідки. Здавалося, той, хто говорив, десь поруч, але слова долинали згори, немов заговорило небо.

— Стійте! В ім’я Господа, не чіпайте його!

— Он він! Он! Демон! — сотні голосів, перебиваючи один одного, загриміли над долиною, сотні рук простяглися в бік замку. Я озирнувся — між зубцями однієї з веж темніли два силуети.

— Демон! Демон! З ним баба! Ця… демониця!

Гадати не доводилося — Анжела й сеньйор Домінік. Латники де Лоза полінувалися як слід оглянути замок.

— Не чіпайте його! — голос знову затопив долину. — Якщо ви до нього доторкнетеся, то загинете! Загинете всі!

Крики стихли. Люди здивовано оглядалися — голос, який долинав з небес, змушував задуматися.

— Ми — добрі християни. Відпустіть мого брата, інакше, клянуся кров’ю Христовою, дуже мало хто з вас повернеться додому!

— Діти мої! — Його Преосвященство, нарешті, отямився. — Великою є сила Ворога. Але не піддамося їй. На коліна, діти мої! Славімо Господа!

По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо…».

Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.

Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.

— Підніміть його!

Латники налягли на списи, й тіло д’Еконсбефа повільно піднялося над землею.

— Смерть демонові! — прогримів голос єпископа. — Нехай уславиться Господь!

— Смерть! Смерть! — відгукнулася долина. — До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!

Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу кам’яні брили…

— Не піддамося! — де Лоз підняв руку із хрестом вище. — Помолімося, діти мої!

Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.

— Ми візьмемо замок! — прогримів голос єпископа. — Ми зруйнуємо це диявольське капище!

І тут в очі вдарило світло — нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полум’я. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін…

Мені схотілося протерти очі, але руки були зв’язані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.

— Не вірте диявольському обману! — прокричав єпископ. — Моліться, діти мої! Я з вами!

Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися — й вірили.

Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом — останнє, що може створити сеньйор Домінік.

Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.

Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.

Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ…

А Його Преосвященство несподівано сховав хреста й дістав зі складок ризи таке, що зовсім йому не личило, — плаский жезл із масивним верхів’ям, на якому я встиг роздивитися золоте зображення черепахи. Рвучкий жест — де Лоз обвів жезлом себе й тих, хто стояв поруч. Товсті губи заворушилися — Його Преосвященство читав молитву.

Молитву? В обличчя вдарило жаром — вогненна стіна підповзала до підніжжя пагорба. Здогад — неймовірний, та водночас такий простий, змусив похолонути. Я бачив полум’я. Бачив, тому що воно — справжнє.

Малинова хвиля линула в долину. Її край зачепив одного із селян, який застиг у молитовному мовчанні, й одразу ж почувся крик — голосний, нелюдський. Спалахнули одяг, волосся, полум’я перекинуло нещасного, й він покотився по землі, чорніючи та розпадаючись на великі темні жмути. Вогонь дістався до другого, третього…

Єпископ молився. Молився — але не Тому, Чию допомогу обіцяв своїй приреченій пастві. Чорний жезл із золотою черепахою застиг непорушно, а червоні губи закликали Іншого, — того, в кого де Лоз справді вірував.

Жар близького вогню дихав запахом горілого м’яса. Полум’я було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив — але я не запалив вчасно світильник…

Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полум’я охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.

Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.

В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.

Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіп’ється в очі… Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів ім’я Господа й розплющив очі.

Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.

Язики полум’я вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід — страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів… Лігвисько… Капище.

Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників. Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:

— Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся — це вас не врятує.


АВЕНТЮРА ШОСТА Й ОСТАННЯ

ПРО ТЕ, ЯК ТРЬОМ БРАТАМ НЕ ДОВЕЛОСЬ ПОВЕРНУТИСЯ В ОБИТЕЛЬ

I


Підвода рипіла, шумів ліс, безтурботно співали птахи, повітря було прозоре й свіже. Усе це можна чути, можна вільно дихати, навіть розмовляти, але не бачити — тепер пов’язка лежала на очах. Щоправда, зараз цього й не було потрібно. Можна було просто лежати на спині, відчуваючи під собою м’яке сіно, а під боком — гострий куточок дерев’яної оправи. «Світильник», який випав зі згорілої торби й теж неабияк обгорів, везли разом зі мною. Я попросив — і мені не відмовили. Отже, я знову їхав «стій-возом», але вже не з доброї волі.

Поруч були троє, що говорили басконською. Це були не вартові де Лоза. Ті стерегли мене до вечора, потім зав’язали очі й передали комусь іншому. Віз їхав повільно, то пнучись на невисокий підйом, то спускаючись із гірок, і залишалося тільки вгадати, де ми й куди прямуємо. Я живий, і буду живий ще якийсь час. Розправу із зайве цікавим братом-бенедиктинцем відкладено, інакше ні до чого було везти мене з укритої попелом і посипаної обгорілими трупами долини.

Я живий. Це трохи дивувало, хоча особливих сподівань у мене не було. Його Преосвященство волів натякнути на якусь капость, яку він готує монсеньйорові Орсіні. Можливо, це теж було частиною плану.

— Агов, по-о-опе! — голос був грубий, з дикою басконською вимовою. — Не спи-иш?

Відповідати я не став, але цього й не чекали. Почувся регіт — моїм супутникам стало весело.

— Люблю попі-ів душити! Страшенно люблю! Вони на-арод обманюють! Що попи-и, що дворяни!

Усе це було викладено жахливим «ланг д’ок» і призначалося, без сумніву, мені.

— Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!

Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.

— Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?

Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.

— Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру — на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня м’ясо їли-и!

Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Пам’є!

Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв — до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.

…Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги…

Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода м’яко зупинилася.

Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Пам’є». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.

— Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!

У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.

Почувся регіт.

— А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!

Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.

Нарешті хтось крикнув: «Стій!».

— Скинемо? — запитав чийсь голос. — Нехай кістки розімне!

— Не дозволено-о! — відповіли йому. — Сказано: в цілості-і.

— Гаразд… Агов, попе, прямо перед тобою — сходи. Не звалишся — твоє щастя!

Спускатися донизу вузькою дерев’яною драбиною зі зв’язаними руками й нічого не бачачи, — не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.

— Іди-іди! Два кроки вперед!

Я скорився.

— Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!

Мотузки на зап’ястках послабшали. Чиясь рука зірвала пов’язку з очей.

— Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?

Спочатку я побачив купу соломи — старої, прілої. Кам’яна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі… Підвал — чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.

— Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!

Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!

— Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!

Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.

— Хутко! Бо копирсаємося тут…

Вибийоко — кремезний бородатий мужик із чорною пов’язкою на обличчі — тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня… Відразу ж з’явився молоток, мене штовхнули до стіни.

— Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!

Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно — руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.

— Ну, бувай попе! Може, які прохання є?

Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.

— Книгу дайте!

— Що-о?! — бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:

— Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!

Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».

— Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.

Бородані діловито перевірили ланцюги й почали підніматися вгору. Потім драбину прибрали, гримнула ляда. Я залишився сам, якщо не враховувати, звісно, твору отця Гонорія…

Того, хто обживав підвал до мене, звали Умберто. Он як, виявляється, закінчив свої дні посланець Його Високопреосвященства!

На підлозі я знайшов глиняний глечик із водою та олив’яну миску — порожню. Втім, ні їсти, ні пити не хотілося. Мене цікавили лише дві обставини — через скільки днів мене збираються закопати, й наскільки ці друзі народу пильні.


II


Ніч минула швидко. Мене ніхто не турбував, і я встиг, як і належить в'язневі, докладно обстежити свою в’язницю. Щоправда, я міг рухатися лише в межах двох кроків, наскільки дозволяли ланцюги. Але цього вистачило. Отже, підвал — звичайнісінький, зате міцний і доволі вогкий. Ланцюги встигли взятися рясною іржею, цементівка на стінах почала відставати, оголюючи грубий камінь.

Віконце виявилося дуже вузьким, та й було надто високо. Камінь, залізо, цементівка…

Тільки ляда в стелі була дерев’яною, але дотягтися до неї не видавалося можливим. Та й навіщо? Нагорі раз у раз бухали ножиська — сторожа була на місці.

Мною не цікавилися, але придивившись, я зумів помітити велику щілину в ляді саме над моєю головою. Отже, за мною можна спостерігати. Інша річ, наскільки їх турбує моя персона…

Коли за віконцем уже почало темнішати, ляда від’їхала вбік, і в отворі з’явилася бородата пика; мене запитали, чи не потрібна його милості свічка, щоб почитати перед сном. Перегар, який заповнив підвал, свідчив, що охорона віддала данину «соку вина священному». Певна річ, вони не падали з ніг, але й це було добре. Вночі у підвалі темно, а п’яне око не надто уважне.

Я лежав на соломі, поклавши скуті руки на груди, і вдавав, що сплю. Насправді сон не йшов — перед очима стояло малинове полум’я, чорні постаті, які корчилися у вогні. Геєна вогненна… У дитинстві якось запитав у отця Костянтина, нашого духівника, що означає це дивне слово. Священик трохи розгубився, але пообіцяв дізнатися — і справді дізнався. Виявилося, що геєна — лише піч, де пекли коржі. Втім, пізніше я прочитав, що Геєною називали також яр біля Єрусалима, в якому спалювали сміття. Домінік д’Еконсбеф вирішив спалити сміття — точніше, пацюків, які напали на його замок.

Я не міг судити того, хто втратив батька й брата, але жах не відпускав. Страшним було не тільки побачене. Набагато страшніше те, що хтось — людина чи лоґр — може керувати цим пеклом. Отже, дерґів не даремно проклинали, не даремно гнали й цькували?

Але ж д’Еконсбефи жили мирно, і якби не божевільна витівка Його Преосвященства…

Хоча не така вже й божевільна — тепер ніхто не згадає єпископові його давніх гріхів і всі лиха можна огулом списати на «демонів» із замку. Та я відразу ж виправив себе: Арно де Лоз усе ж таки прорахувався — сеньйор Домінік уцілів, жива Анжела… Цікаво все ж таки, яку роль у всьому цьому грала дочка Тіно Жонглера? Так, вони живі; живі й на волі — я молив Господа про це — П’єр і Ансельм, живий і я. Принаймні поки що.

Нагорі все стихло. Я розплющив очі й обережно підвівся. Ляда мовчала, тож я сподівався, що браві розбійнички мирно дрімають. Справді-бо, чого їм боятися? Ненависного попа надійно сковано, стін не проломити, підлоги не прокопати…

Рука потяглася до «Світильника». Згадалися сповнені щирого обурення промови Ансельма, скорботне мовчання нормандця…

Бідолашні хлопці, намучилися вони з твором отця Гонорія! Тягти таку маячню від Сен-Дені до Пам’є!

Я зважив книгу на руці й мимоволі посміхнувся. Важкий томик! Надто важкий для звичайної книги з бібліотеки Сен-Дені.

Добре, що латники де Лоза й народні заступнички де Гарая не звернули на це уваги. Перші — зопалу, другі — з праведної ненависті до клятих грамотіїв. А може, допомогло благословення отця Сугерія, котрий вручив мені цю книгу.

Рука лягла на обгорілу тверду оправу. Ну, з Богом!

Дерев’яна стулка піддалася легко. Так і задумано — намацати ледь помітну щілину, трохи потягти… Нехай допоможе високорозумний брат Гонорій своєму скромному побратимові! Подвійні стінки розійшлися, і я нетерпляче застромив руку в схованку. Мотузка! Тонка, зате міцна, з безліччю вузлів.

Незамінна річ для в’язня, особливо якщо доведеться спускатися з якоїсь вежі чи стіни. На жаль, я був у підвалі, а тому відклав мотузку вбік. Ніж! Хитрий винахід отця Єгудиїла, котрий так не потрафив братові Петру з гачком. Так, гачки в нашого коваля не найкращі, зате ножі… Я примірявся до зручного маленького руків’я та обережно натис на виступ біля основи. Лезо вискочило безгучно — довге, двогостре. Жало!

Якби не ланцюги! Втім, і для них у схованці було дещо — і для ланцюгів, і для ґрат.

Терпужок — маленький, зручний — і пилка.

Отець Єгудиїл запевняв, що й те, й інше йому привезли просто з Дамаска, а там ці настільки тонкі вироби одержали з таємної майстерні асасинів. Люди Гірського Старця знаються на подібних речах!»

Другу стулку оправи я розкривати не став. Квапитися ні до чого. Нагорі було тихо, і я обережно провів терпужком по іржавому металу. Іржа — це добре. Це просто чудово! Вранці можна спокійно замаскувати нічну роботу. Я приплющив очі, прочитав подумки «Отче наш» і «Вірую» і взявся до справи. Хреститися не став, щоб зайвий раз не брязкнули ланцюги.

Коли настав ранок, я спав настільки міцно, що не чув, як мої янголи-охоронці відкрили ляду. Прокинувся від поштовху в бік.

— Уставай, попе! Хто рано встає, тому Бог дає! Потім доганяє й додає!

Регіт… Я відразу згадав про ніж, але він був надійно захований біля пояса. Все інше знову спочивало в надрах воістину бездонного витвору отця Гонорія…

— Жерти будеш, по-о-опе?

«Жерти» — сильне дієслово, особливо для тих, хто вже два дні не обідав. Щоправда, шматок ячмінного хліба, кинутий просто на солому, ніяк не відповідав асоціаціям, які викликає це слово. Мої тюремники, втім, вважали дану обставину кумедною:

— Тобі, попе, велено поститися. Попив народної крівці, та й досить!

Сперечатися я не став, не бажаючи подовжувати їхнє перебування в небезпечній близькості від «Світильника». Тільки б не здумали подивитися на «малюнки» або знову перевірити ланцюги! На щастя, їх цікавило інше.

— А правда, попе, що у вас у Сен-Дені всім дещо відрізують? Тому ви й такі праведні?

Знову нахабне «га-га-га!», й безстрашні розбійники полізли вгору. Я побажав їм щасливої дороги, постаравшись вдати найбезнадійніший настрій. Я зламався, мені страшно, мені соромно за діжки випитої мною народної крові…

Нагорі довго не могли вгамуватися — схоже, узливання тривало. Незабаром хрипкі голоси затягли пісню, початок якої я вже чув. Отже, рід людський повстане й поділить усе по справедливості. Увесь світ гноблення й насильства буде зруйновано дощенту, а відтак каторжники й волоцюги побудують істинний Град Божий. Для цього всім потрібно збиратися на останній і рішучий бій, щоб перерізати попів, панів, грамотіїв і всіх, у кого немає мозолів…

Співали довго, й під цей акомпанемент я ризикнув знову розкрити «Світильника», точніше його хитру оправу. Часу мало, слід було ризикнути. Уночі я зробив не все, хоча настільки милі серцю моїх тюремників мозолі — навіть криваві водянки — встиг заробити.

І все ж таки я не встиг. «Браслет» на лівій щиколотці ще не піддавався, коли ляда заскрипіла й почала від’їжджати вбік. Я швидко сховав терпужок за спину.

— Отут ві-ін!

У отворі промайнула знайома бородата пика. Потім з’явилася друга— теж уже бачена. Грюкнувши впала дробина, по щаблях протупали шкіряні черевики.

— Мир вам, отче Гільйоме! Як вам у нас?

Безстрашний де Гарай був тверезий, що мені дуже не сподобалося. П’яним він влаштовував мене набагато більше.

— Не зміг вас учора особисто зустріти, але ви, сподіваюся, не образилися.

Чому б йому не прийти на годину пізніше? Чому б не випити разом зі своїми друзяками?

Розбійник, не кваплячись, пройшовся підвалом і присів на солому, щоправда, тримаючись від мене подалі.

— Нам треба поспішати, але хотілося б спершу поговорити з вами, отче Гільйоме.

Минулого разу він звертався до мене на «ти». Імовірно, різки, якими його почастували П’єр і Ансельм, навчили де Гарая ввічливості.

— Ви — чернець, а отже — ворог трудового люду. Але я не хотів, щоб ви забрали на той світ хибне уявлення про нас.

— Про вас? — не витримав я. — Помилуйте, сину мій, ваші шляхетність і людинолюбство не потребують доказів!

Де Гарай поморщився, і я раптом зрозумів, що розбійник відчуває певну незручність.

— Ви відпустили мене того разу. До того ж ви — хоробрі хлопці, а я таких поважаю. Ви, напевно, вважаєте мене найманцем…

— Найманцем? — у захваті вигукнув я. — Та бути такого не може!

— Ми служимо народові! — де Гарай підвищив голос. — Народові, якому ви, попи й дворяни, вже багато століть не даєте зітхнути. У боротьбі з вами всі засоби годяться, тому я й зійшовся із цим мерзотником і душогубом де Лозом, який анітрохи не кращий за вас.

— Гірший, сину мій. Він до всього ще й сатанист. Вам не шкода своєї душі?

Він здригнувся — мої слова влучили в ціль.

— Ну-у-у… Я чув, що ви, попи, все брешете. Сатана — він теж за народ. Він повстав проти цих… поневолювачів.

Цього разу поморщився я. Слухати таку маячню було огидно.

— Сину мій! У вас що, звичай такий — вести душевні розмови із тими, кого збираєтеся прикінчити?

— Ні! Ми — за народ. Ми нікого не вбиваємо даремно! Але ви прибули до Пам’є, щоб заарештовувати й спалювати безневинних. Вашого попередника ми вже покарали…

— Спалювати безневинних! — не витримав я. — А скільки загинуло біля замку з милості де Лоза?!

— Так… Єпископ теж заслужив кару. Але поки що він потрібен. Хай його лиходійства переповнять чашу терпіння, й тоді народ повстане. А поки ми будемо обрубувати щупальця, які простягає до нас проклятий Рим. Нас не заскочиш зненацька!

Усе стало зрозуміло. Шляхетний розбійник вважає, що використовує монсеньйора де Лоза. Той вважає трохи інакше. І раптом я зрозумів, що тверезий де Гарай кращий за п’яного. Адже народний заступник не просто душогуб, готовий зарізати за мідний деньє, — він ще й розмірковує. Тож, добре, що він зараз тверезий. Однак я не зміг би встромити йому в горло осине жало ножа…

— Отже, ви мрієте, сину мій, що народ, обурений лиходійствами де Лоза, повстане? І Пам’є стане Градом Божим?

— Так! — очі де Гарая блиснули. — Але не тільки Пам’є! По всьому Королівству Французькому, по всій землі! Всі пригноблені об’єднаються…

— Угу.

Я помовчав, збираючись із думками. Важко говорити з недоумком, особливо якщо він марить, немов у гарячці. Та спробувати варто.

— Єпископ думає інакше. Він просто використовує ваших шибеників…

— Ми не шибеники! — де Гарай навіть підстрибнув від обурення. — Ми — шляхетні розбійники!

— Він просто використовує ваших шляхетних розбійників, щоб покрити свої лиходійства. Він злий і хитрий, монсеньйор де Лоз, але не надто розумний. Він думає, що вбивство посланців кардинала Орсіні замете сліди, а те, що сталося біля замку, дасть змогу звалити все на демонів. Сам же він залишиться при своєму.

Я помовчав, даючи можливість де Гараю переварити почуте. Так, усе саме так і є. Як дико й страшно скінчилося те, що почалося зі зникнення простої селянської дівчини з Артигата!

— Але Його Преосвященство помиляється, втім, як і ви, сину мій. Курії байдуже, хто винен у тому, що сталося. Демони — навіть краще, переконливіше. Рим не буде розмінюватися на дрібниці. Те, що відбувається в Пам’є, стане приводом для запровадження нового порядку. І тоді народом, яким ви так опікуєтеся, займуться вже не п’яниці-священики й не злодії-єпископи, а Найсвятіше Обвинувачення. І цих щупалець вам уже не відрубати.

Я мигцем глянув на де Гарая — розбійник слухав. Здається, він навіть замислився, хоча в останньому можна було засумніватися. Те, що блукає в цій голові, важко назвати думками.

— Найсвятіше Обвинувачення, — поволі проказав він. — А що це?

Пояснювати довелося довго. Борцеві за народну справу Свята Католицька Церква уявлялася не набагато більшою за єпископство. Він ще мав якесь уявлення про архієпископа Тулузького, але далі вже була пітьма. Отже, слід було пояснити: Папа, конклав, всемогутні монастирі, гіпсова статуя в Клерво, отець Петро Ломбардський з готового в’язкою хмизу. І, звісно ж, Його Високопреосвященство Джованні Орсіні.

Нарешті, де Гарай кивнув:

— Зрозумів…

Він мовчав, і я сподівався, що хоч якийсь здоровий глузд у цьому черепі все ж таки зберігся. Думав розбійник довго, потім криво посміхнувся:

— Ач, сволота! Та як же після цього вас, попів, щадити? Нічого, якщо ви таке зробите, весь народ підніметься! Та ми ж вас на кілки візьмемо!

Я зітхнув — отже, даремно старався! Здорового глузду в цій голові ще менше, ніж я думав.

— Ми, це, об’єднаємося! Всі, які за народ! Ми всіх попів і лицарів перевішаємо. Так! Ми об’єднаємося…

— Із сарацинами? — не витримав я. — Чи з маврами? Сину мій, а вам відомо, що таке інтердикт? Якщо Його Святість ворухне пальцем, вас почнуть цькувати, немов скажених псів, — причому ті самі вілани, яких ви вирішили захищати. А ви знаєте, що таке армія? Справжня, а не ваш набрід?

— Ну-у… — де Гарай знову задумався. — Я служив у найманцях… Усе одно, попе, не налякаєш! Таких, як я багато!

— Мало, — посміхнувся я. — На щастя, таких недоумків…

— Я — народний герой! — розбійник підхопився й ударив себе кулачиськом у груди. — Я не недоумок! Я доумок!

Збагнувши, що ляпнув щось зайве, розбійник трохи скис і знову опустився на солому.

На щастя, таких доумків не так багато.

Частину перевішають, а частину переманять на службу. Наприклад, на посаду начальника єпископської варти. Харчі, житло — і влада, звісно ж.

Він взявся чухати потилицю. Я зрозумів — клюнуло. Нарешті, де Гарай недобре гмикнув:

— Гаразд… Тоді поясніть мені, отче Гільйоме, чому я вас повинен відпустити? Адже ви до цього ведете, чи не так? Ви — посланець Орсіні, ви — чернець найбагатшого монастиря королівства…

— Тому, що я не хочу палити людей. Я спробую завадити Його Високопреосвященству. Як — ще не знаю. Але ви нічого не втрачаєте, доблесний сеньйоре де Гарай. Якщо не вийде, мене, швидше за все, вб’ють і без жодного вашого втручання. Не єпископ, то Орсіні.

Схоже, ідея йому сподобалася. Розбійник знову гмикнув:

— Кажете, ваш абат — отець Сугерій — теж проти Орсіні? Гаразд… А якщо я вас відпущу, де Лоз одержить своє?

Я хотів відповісти щось невизначене, але з подивом почув свої слова:

— Я цю падлюку спалю!

— Отак уже краще! — де Гарай зареготав. — А то — «не хочу палити!» Добре, попе, може, й порозуміємося. Мені самому вся ця витівка не надто до душі. Тільки от що…

Він зам’явся, потім скосив око вгору, в бік ляди.

— Де Лоз обіцяв моїм хлопцям дещо, коли вас прикінчать. Не дуже багато, певна річ. Ви не подумайте, ми, звичайно, за народ… І як як вас випустити? Мої хлопці, вони… Ну, не зовсім доумки… Ви ж заковані!

Отже, я не дарма старався! А може, й дарма — треба було відразу ж цьому заступникові за народ запропонувати пригорщу золотих.

Я посміхнувся й відігнув підпиляний «браслет» на лівій руці. Потім звільнив праву.

— Це для початку, сину мій. Зараз ви підніметеся й поставите своїм доумкам ще діжку вина, щоб випити за перемогу над попами й сеньйорами. А це вам на похмілля.

Я підсунув до себе «Світильник» і відкрив другу схованку. Пальці намацали туго згорнутий пергамент. Ні, не це. Те, що мені потрібно, під ним.

— Тут двадцять візантійських солідів. Досить?

Очі де Гарая полізли на лоба. Їхній вираз мені не дуже сподобався, а тому я дістав із-за пояса виріб отця Єгудиїла.

— А це для тих, хто буде надто жадібний.

Я натиснув на виступ — і лезо, ледь здригнувшись, застигло просто перед носом розбійника. Він клацнув щелепою, потім ковтнув:

— Двадцять солідів… — він переводив погляд із золота на вістря ножа, і я зрозумів, що розбійник вагається. Гроші перед ним, а мій ніж — слабкий захист. Отже, треба викинути ще одну карту.

— А це — я дістав пергамент, — доручення на дім Барді в Тулузі. За цим документом я можу отримати будь-яку суму під поручництво Сен-Дені. Але отримати можу лише я — і ніхто інший.

Щелепа захисника пригноблених знову клацнула, потім почала відвисати. Нарешті він перевів подих:

— Ну, попе! Ланцюги ж бо… Ну, хитрий! Покажи доручення!

Він довго зі знанням справи розглядав пергамент, потім повернув і похитав головою:

— Усе точно! А я все думав, чого ви тоді нас дрюками почастували? Ну, звісно, — за золото своє боялися. Усі ви попи такі, за мідяк повіситеся! Просту людину готові зі світу зжити за грошенята. Он тиждень тому в Тулузі — страшно згадати!

— У Тулузі? — я неквапливо сховав золото в пояс, застромив пергамент у рукав і, діставши терпужок, зайнявся останнім «браслетом». — І що було в Тулузі, сину мій?

Він був згоден, і я вирішив не звертати уваги на теревені.

— Он як? — він косував на терпужок. — Вам би, отче Гільйоме, в розбійники, а не в попи! А в Тулузі ваші схопили одного жонглера і його дочку за те, що ті ризницю обчистили. Він — це ще таке, але ж вона зовсім дівчинка. То їм руки відрубали, падлюки. Та ще й замкнули у в’язниці до кінця днів!

Я мало не впустив терпужок. Анжела?

Але що він каже? Тиждень тому?

— Кого схопили? Жонглера? — якомога байдужіше поцікавився я.

— Ну, так. Із Мілана. Ризницю вони обчистили хвацько, що й казати…

Отже, Тіно Міланець і дочка його Анжела сидять у тулузькій в’язниці. Так, цікаво… Бачить Святий Бенедикт, як цікаво!

— Піду! — де Гарай підвівся й знову скосив око на ляду. — Поставлю хлопцям ще барило. Тільки, попе, щоб без обману!

Я міг би побажати йому того самого, але стримався. Не обдурить! Розмова про плани Його Високопреосвященства була корисною, але головне — вексель на дім Барді. Отець Сугерій знав, яку книгу брати нам у дорогу…

Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.

— Агов, отче Гільйоме! Швидше!

Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…

У домі всі спали — хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір — точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.

— Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.

Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».

— Золото… Яке хлопцям…

— У Пам’є й отримаєте, сину мій.

Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:

— Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі — самі знаєте…


III


Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців — або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?

Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.

Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:

— Отче Гільйоме!

Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.

— А що ж далі, отче Гільйоме?

— Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…

— Та не про те я…

Знову — важке зітхання.

— Роз’ятрили душу! Отже, нам попів і дворян не перемогти? А що тоді робити?

— Ви мене запитуєте? — здивувався я. — Попа й дворянина?

— То ви ж священик! Порадьте!

Згадав! Цікаво, якої поради він від мене чекає?

— Треба йти, — нагадав я. — Поговоримо на ходу.

Він кивнув, і ми пішли далі. Я задумався — треба відповідати.

— Сину мій, цей світ несправедливий. Але він ніколи й не був справедливим, відтоді, як наш праотець Адам згрішив, а Каїн пролив першу кров. Він і не буде справедливим — ще довго, поки Господь знову не спуститься на землю.

— Чув, — відгукнувся розбійник. — Вам легко казати!

— Мені не легко це казати. Простіше сказати, що світ легко виправити. Якщо є багаті й бідні, досить лише перебити багатих, і тоді бідних не буде? Так? Зруйнувати владу світську, принизити владу духовну й побудувати щось справедливе. І щоб якомога швидше.

— Думав я про це! — голос де Гарая пролунав якось невпевнено. — Ми із хлопцями як вип’ємо, так і починаємо про це саме справедливе суспільство радитися. Але що виходить? Без влади людям не можна — це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є — Жан Зжуйбарана…

— Як?!

— Ну-у-у, — трохи зніяковів розбійник. — Він, взагалі, Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося… То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.

— Ви самі відповіли, сину мій, — кивнув я. — У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор — отець Гонорій — пише, що суспільство — як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити — це вже вам видніше. Ви ж народний герой!

Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с…», — після чого обережно пройшов уперед.

— Усе тихо! Ходімо.

Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину…

— Святий Бенедикт! — прошепотів я й перехрестився.

…Купа темного каміння — залишки кам’яного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.

— Навіщо ми сюди прийшли?

— Але так — найкоротший шлях! — здивувався де Гарай. — Звідси до Пам’є доберетеся?

— Так… — я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…

— Тоді, — розбійник кахикнув, — щодо грошей…

Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:

— Цеє… Ну, щодо векселя… На дім Барді який.

Я мимоволі розсміявся:

— Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.

Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.

— Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть… Мені б… Сиротам допомогти.

Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.

— Ну, хоч трохи… У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж — загуляє, вона в мене така…

— То у вас є родина?

Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.

— Ну-у… З її мамцею я не те, щоб вінчаний… Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака…

— Що? — здригнувся я. — Брат Петро?

— Так, здається його звуть Педро. Він у Пам’є. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів… Я вас до нього приведу!

Отже, я недарма повертався до Пам’є! П’єр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.

— Ні, сину мій. У Пам’є я не піду — щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» — запам’ятали?

Розбійник кивнув.

— Повернетеся до ранку — тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!

Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»

— Чекатиму тут, — повторив я. — Вийдете на галявину, я вас побачу.

Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.


IV


Місячне сяйво заливало галявину, на високій траві лежали гострі тіні, а нічна прохолода змушувала щільніше загортатися в рясу. Вівтар був зовсім близько. Мертвотне світло давало змогу розгледіти кожен камінь і навіть травинки, що проросли зі зруйнованої кладки. Здавалося, вівтар світиться, і я раз-по-раз починав читати молитву.

Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах — надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Пам’є, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й П’єра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель… Ні, до Пам’є йти не можна.

І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!

…Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полум’я, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме…». Якого поля ягоди?

Я наблизився — вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця… видимий же всім і невидимий… розіп’ятого ж за нас при Понтійському Пілаті…».

Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.

Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!

Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки — символи Ворога.

Спаскудили!

Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся. Старий храм — напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка — християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар — він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша…

Забувши про мерзотників, які споганили древній храм, я підійшов ближче й узявся уважно розглядати старі камені. Поміж сірого, нерівного вапняку блакитнувато блиснула полірована поверхня. Мармур… Колись ця плита прикрашала вівтар, тепер же, скинута й розколота, вона лежала в густій траві.

Я обережно скинув дрібне каміння, зчистив землю… На мене дивилося чиєсь обличчя — спокійне, кам’яне, з рівними, ледь усміхненими вустами. Юнак, майже хлопчик, літами не старший за Ансельма. Збоку напис.

Різке місячне світло зробило літери чіткими й зрозумілими: «Фелікс присвятив…».

Якому богові? Кого зображено тут — самого Фелікса, який давно вже перетворився на порох, чи того, у кого він шукав захисту?

Я дивився на молоде мармурове обличчя, й мені здавалося, що цей усміхнений юнак знає щось важливе, нині вже забуте назавжди нами, безпам’ятними нащадками. Але доречно згадався премудрий отець Петро Ломбардський, котрий запевняв, що древні боги — це біси, кумири, яких слід неухильно розбивати, перетворюючи на порох. Кого ж могли вшановувати наші предки до того, як прийшов Спаситель? Адже навіть Мойсей звелів спорудити мідний кумир Змія…

— Це Ескулап, бог лікарства, — вимовив тихий старечий голос. Я завмер, не відводячи погляду від мармурового обличчя, але страху чомусь не було. Голос здавався знайомим, хоча найменше я очікував почути його тут, на руїнах древнього храму.

— Сподіваюся, ви не надто злякалися, брате мій.

Я повільно перевів погляд ліворуч, звідки почув голос. Світло місяця впало на білу бенедиктинську рясу. Каптур був опущений на обличчя, але я вже впізнав цю людину.

— Добре, що ви тут, брате Гільйоме. Тут ви зможете не тільки чути мене, але й бачити. Як і я вас.

— Отче Ельфрику! Але як ви тут…

— Я не тут. Я зараз у своїй келії, а отець Сугерій невдовзі прийде до мене зі Святими дарами.

Я вже зрозумів це. Білий силует ледь помітно колихався, немовби від вітру, а голос чувся глухо, начебто йшов із колодязя.

— Я помираю, брате Гільйоме. От, зайшов попрощатися. Вибачте, якщо завадив.

— Ви… — я зовсім розгубився. — Треба покликати лікаря!

— Мені багато років, — білий каптур майже непомітно здригнувся. — Дуже багато. Так довго не живуть навіть дерґи. Мені не страшно, хоча я був грішником — великим грішником, брате мій. Нещодавно я отримав листа від Його Святості. Він дуже добрий і занадто високо цінує мене. У листі Його Святість запевняє, що всі мої гріхи пробачено. Та не це головне. Я відчуваю, що Високе Небо зглянулося наді мною.

Високе Небо! Я вже чув ці слова.

— Брате Ельфрику! Ви грішні тому, що були лоґрським… дерґським чаклуном?

— Так, — білий каптур знову колихнувся. — Я був гарме — верховним жерцем усіх дерґів. Але Христос вчасно зупинив мене. Шкода, що не всі дерґи слухають Його.

— Отче Ельфрику, — заквапився я. — Тут, у Пам’є, жила родина лоґрів… дерґів… Вони…

— Не треба… — примарна долоня, крізь яку просвічувало місячне світло, піднялася вгору. — Я вже закінчив рахунки з цим світом. Упевнений, ви розберетеся в усьому самі, брате. Я зробив, що міг.

— Зробили?

Згадалася наша остання зустріч, як його пальці доторкнулися до моїх повік. Господи, як же я не здогадався!

— Я відкрив вам очі. Тепер ви бачите так, як дерґ, і вам не страшні примари. Я накреслив на ваших грудях знак вищої влади — він невидимий, але будь-який дерґ відчує його.

— Мене… — я насилу перевів подих. — Вони мене бояться! Навіть захищаються хрестом!

Сміх — тихий, ледь чутний.

— Звичайно! Уявіть, що на вашім шляху зустрівся якийсь чернець із осяйним німбом. Навіть ні! Багато дерґів є добрими християнами, й ви їм бачитеся трохи інакше.

— З рогами й копитами? — я мимоволі здригнувся, згадавши рогату маску де Лоза. «Одного поля ягоди…»

— Не зовсім так, брате Гільйоме. Радше це те саме, якби вам зустрівся Аполлон чи навіть Юпітер з його блискавками. Вибачте за старечий жарт, але, сподіваюся, він вам допоміг… Мені час, я чую кроки отця Сугерія.

— Заждіть! — я підхопився, відчуваючи, як багато ще треба дізнатися. — Дерґи володіють страшними заклинаннями! Вони викликають вогонь…

— Так. Але не всі. Незабаром підуть останні.

Голос почав повільно стихати, білий силует зблід.

— Прощайте…

— Отче Ельфрику!

Я здригнувся від власного голосу — навколо було порожньо, лише байдуже місячне світло заливало мертве каміння. Я перехрестився й почав неголосно читати молитву. Господи, прости мені невір’я моє! Я не вірив у праведників, я не вірив навіть у дива, хоча Той, Хто прийшов на землю, Сам засвідчив це…

Мармуровий лик Ескулапа байдуже всміхався, й мені раптом уявилося інше обличчя, настільки ж гарне, але вкрите густою південною засмагою, а усмішка на ньому була іронічною й трохи презирливою. «Ви ж самі бачили, брате Гільйоме! Ну, зізнайтеся, Овернський Клірику, ви помилялися…»


Так, Ваше Високопреосвященство, я помилявся, коли сперечався з вами. Помилявся, коли писав про Іринея. Легко приховувати за ввічливими й шанобливими зворотами глузування над Святим, котрий злякався. Але ж Іриней знав! Знав — і попереджав, що не все, що діється в світі, від Бога! Є інші Сили, які можуть творити дива й диктувати людям свою волю. Іриней сперечався з дерґами, він писав про їхні заклинання, здатні руйнувати гори й стрясати землю. Писав про перевертнів, про нелюдей… Я не вірив і насміхався над Святим, котрий повсюдно бачив підступи Ворога. Ми не залишали Дияволові шансу. Для нас, тих, хто збирався в Болоньї багато років тому, Ворог був у крайньому разі небесним інквізитором[50], що виконує Вищу волю. Все інше — лише марновірства, вигадки темної мужичні…

Але я бачив! Чиєю волею творять дива дерґи? Хто вони? А якщо все це не від Бога, що робити? Орсіні побоюється удару в спину, коли хрестоносці підуть у Святу Землю. Отже, вогнища?


Напевно, я просидів довго, дуже довго поміж високої трави й старого обвітреного каміння. Місяць устиг піднятися в зеніт і тепер починав знехотя повзти до обрію. Я не відчував холоду. У скронях лунко відбивався пульс, і в такт йому хтось невидимий повторював раз за разом: «Дерги… Дерґи… Дерґи…»

…Різкий свист. Ще не розуміючи, не встигнувши усвідомити, я підхопився, рука звично схопила нехитру розбійницьку зброю. Як же я забув? А якщо це латники?

Я озирнувся й зрозумів — гості.

Першим ішов де Гарай. Виглядав народний заступник досить дивно. Ішов він якось невпевнено, тримаючи руки чомусь за спиною. А позаду…

Брат Петро крокував, величаво спираючись на свою «ґирлиґу». Вигляд у нього був поважний, майже врочистий. Поруч ішов хтось у темному плащі з каптуром, — невисокий, теж знайомий. Ансельм? Але я вже зрозумів — хтось інший, хоча теж відомий.

— Отче Гільйоме! Отче Гільйоме! — голос розбійника звучав розгублено, майже жалібно. Я придивився й гмикнув.

Руки де Гарая були зв’язані, а сам він ішов, як мул на прив’язі, причому мотузку тримала міцна долоня нормандця.

— Ви все гаразд? — заклопотано поцікавився П’єр, підходячи й штовхаючи невдачливого народного героя на найближчий камінь. — Я себе хвилювати… А ти сидіти!

Останнє явно стосувалося де Гарая. Той покірно кивнув і присів на камінь, злякано поглядаючи на своїх супутників.

— Не «ви», а «з вами». Не «себе хвилювати», а «хвилюватися», — зітхнув я. — Здрастуй, брате Петре! У мене все гаразд.

— А чого ж він говорити, що ми з вами більше не читати «Світильника»? — «ґирлиґа» загрозливо здригнувся. — Чого-чому не читати? Я йому показати!

— Мир вам, святий отче! — Анжела — Анжела?! — скинула з голови каптур і теж присіла на камінь. — Яке дивне місце!

— Мир вам, брате Октавію, — кивнув я. — Місце справді дивне. А тепер розповідайте.

— Я знайшов брата Педро, — заторохтів розбійник. — Але він напав на мене, він зв’язав…

Ручище нормандця безцеремонно схопило народного героя за комір, і той злякано замовк.

— Отче Гільйоме! Я молити, щоб ви знайшлися. Я шукати вас. Мене ловити, але я однаково шукати. Ви повинні сказати, що мені робити.

— Вони схопили Ансельма, — тихо промовила дівчина. — Завтра його хочуть стратити.

— Що?!

Ще не вірячи, я опустився на холодний камінь. Ні, не може бути! Чомусь здавалося, що об Ансельма вони поламають зуби…

— Коли вас схопити, ми з братом Ансельмом іти, як ви й звеліти. Потім вогонь горіти… горів, ми бачити… брат Ансельм мене не слухати, він близько підходити до де Лоза. Він підходити до його будинку…

— Сьогодні в Пам’є оголошено, що Ансельм зізнався, нібито він — посібник демонів, — додала Анжела. — Завтра опівдні його мають спалити на ринковій площі. Це у вас, здається, називається Акт Віри…

«У вас» пролунало недвозначно, але не час з’ясовувати нюанси. Он воно що задумав де Лоз! От чому мене не вбили відразу. Вони чекали, чи зізнається Ансельм!

— Його катували, — зовсім тихо сказала дівчина. — Його дуже сильно катували, отче Гільйоме. Тому він і зізнався.

— Так, звісно…

Хлопець не витримав — як і кожен на його місці. Уранці де Лоз дізнався про це й звелів прикінчити мене. Не зрозуміло лише, чому їм потрібен саме Ансельм. Хоча зі мною Його Преосвященству довелося б поморочитися, а він поспішає. Напевно, половина Пам’є в жалобі. Потрібна жертва, потрібен цап-відбувайло.

— Брата Ансельма багато людей охороняти, — зітхнув нормандець. — Мені їх не побити. Брат Ансельм мені грамоту важливу передавати, але чого з нею робити, я не знати… не знаю.

Я теж не знав. Від сувою, даного Орсіні, зараз ніякої користі. У тому ж бо й вигадка — оголосити кардиналових посланців слугами Ворога. Де Лоз хитрий…

— Розв’яжіть мене, святі отці! — закликав забутий усіма де Гарай. — Отче Гільйоме, ми так із вами не домовлялися!

— А ну, мовчати, душогубе! — цитькнув П’єр, і захисник сиріт негайно замовк.

— Розв’яжіть його, брате Петре, — звелів я. — Він не втече.

Розбійник довго розтирав руки, нарікаючи, що вузол був занадто тугий. Я терпляче чекав. Здається, де Гарай цілком дозрів.

— Сину мій, ви чесно виконали обіцяне. Вам належить винагорода.

— Га?! — народний заступник сіпнувся, потім полегшено зітхнув:

— Так-так! Я все зробив, як веліли.

— Тут, — я дістав з рукава доручення, — золото. Дуже багато золота. Я можу отримати сто ліврів. Або тисячу. Або й більше.

Рот де Гарая роззявився, очі з жадобою дивилися на пергамент.

— Дещо із цього перепаде вам, сину мій, тому що воістину ви жалібник за народ, заступник вдів і сиріт, друг усіх гноблених…

— Та шахрай він! — не витримала проста П’єрова душа. — Його відшмагати на площі треба!

Де Гарай сіпнувся, ймовірно згадавши вселяння, отримане не без допомоги свіжих лозин, але очі його, як і раніше, ласо дивилися на пергамент.

— Завтра, за годину до полудня, ви, сину мій, приведете своїх хоробрих доумків на ринкову площу. Зі зброєю. Змішаєтеся з натовпом. Я теж буду там, і ви, сину мій, мене знайдете. Це зрозуміло?

Розбійник покосував на П’єра.

— Так, звичайно… Але… Отче Гільйоме, там будуть вартові. У них теж зброя!

Важко говорити з народними героями! Важко — але все ж таки можливо. Якщо розгадати їхню героїчну душу.

— Золото, — я помахав пергаментом. — Дуже багато золота!

— Я не найманець! — запізніло писнув де Гарай. — Я — захисник народу!

— І весь народ складатиме пісні про вільного стрільця Роберто де Гарая та його відважних хлопців, які врятували безневинну людину від вогнища й покарали жадібного й жорстокого єпископа… А чиясь дочка одержить придане.

— Кгм… — розбійник знову покосував на П’єра й підвівся. — Ваша правда, отче Гільйоме! Ми захистимо безневинного. Ми покараємо ворога трудового народу де Лоза. Ми всіх попів і дворян переріжемо!

— Останнє можна й відкласти, — заспокоїв я його. — Щоб не надсадитися. Ну, чого ви стоїте, сину мій? Біжіть, і хутко!

Бігти де Гарай не став, але пішов таки з чималою швидкістю. Ми провели його поглядами, потім П’єр зітхнув:

— Я йому не вірити… не вірю. Надто до золота пожадливий. Такий за золото чого завгодно зробити.

— На це й сподіваюся, брате Петре. Хоча ти трохи помиляєшся, він не тільки пожадливий, у нього ще й ідеї є.

— Як усіх попів і панів перебити, — гмикнув нормандець. — До нас у село такі заходити. М’яса вимагати… вимагали масла, хліба. Казали, що вони за народ усіх грабують.

— І ви їх видали владі? — різко кинула Анжела.

— Навіщо? — щиро здивувався парубок. — Ми їм штани знімати, мало-трохи розуму вчити. Потім у дьоготь занурювати, пір’ям прикрашати, свято влаштовувати… Вони дуже дякувати!

Я уявив собі це видовище, й мені стало шкода невідомих борців за народну справу.

Втім, зараз не до них.

— Потрібно переодягтися. Мені й тобі, брате Петре. Ряси знімати не будемо, потрібні довгі плащі з каптурами, як…

Я скосив око на дівчину.

— Як у брата Октавія.

Нормандець здивовано кліпнув і задумався.

— А-а-а! Ви це жартувати, отче Гільйоме! Я не завжди розумію, коли ви жартувати… Плащі такі є. Вони на ринку є. Їх пастухи носять. Уранці купити можна.

— От лихо! — я згадав про золото, яке віддав розбійникові. — Гроші потрібні, брате Петре!

— Гроші? — знов здивувався той. — Гроші в нас є. Вони в мене є багато. Я ваші гроші в розбійника забрати…

— І він дуже дякувати, — докинула дівчина.

Он воно що! То ось чому в народного героя такий пришиблений вигляд!

— Ходімо! — я підвівся. — Поговоримо дорогою…

Про Ансельма я намагався не думати. Потім. Ми не дамо де Лозу спалити хлопця! Як — я ще точно не знав. Нічого, як казав граф Лодовіко Карачіоллі: «Встрягнемо в бій — буде видно!».

Скориставшись тим, що прудкий нормандець опинився попереду, я повернувся до дівчини.

— Чому ви тут, дочко моя? Чому не…

— Із сеньйором Домініком? А як ви думаєте, святий отче?

— Через брата Ансельма?

— Через отця Ансельма.

Слово «отець» пролунало з неповторним сарказмом, але я вдав, що не помітив. В італійця зараз з’явилися набагато серйозніші проблеми, аніж стосунки з цією дивною дівчиною. А от із нею самою не завадить поговорити — хоча б про Тіно Жонглера. Але почав я з іншого.

— Дочко моя, ви знали, що д’Еконсбефи можуть викликати вогонь? Справжній?

Дівчина відповіла не відразу. Здавалося, її більше цікавила стежка, якою ми йшли. Нарешті вона смикнула плечима.

— Напевно, знала. Мені казали, я не вірила… Але я не жалію тих мерзотників, які вбили Пилипа й сеньйора Гуго! Шкода тільки, не згорів де Лоз! От його б я…

— Не треба. Ті, хто загинув, не відали, що діяли.

— Не відали? — дівчина рвучко зупинилася; навіть у темряві я помітив, як блиснули її очі.

— Не відали? Ви, попи, спочатку обманюєте народ, ведете його на бійню, а потім починаєте жалкувати! Всі ви такі!

— І брат Петро? — я намагався говорити спокійно. — І брат Ансельм?

— Отець П’єтро…

— Га? — почувся голос нормандця. — Ви чого стояти? Йти треба!

— Зараз! — дівчина нетерпляче махнула рукою, але заговорила тихіше. — Отця П’єтро мені шкода. Він ще не такий. Але стане, на жаль. А Ансельм… Ви ж пам’ятаєте, як він обіцяв мені вогнище?

— І ти хочеш його врятувати? — вразився я.

— А це вже моя справа! — в її голосі дзвенів виклик. — Поквапмося, отче Гільйоме.

Я кивнув, і ми пішли далі. Стежка вивела на знайому приміську дорогу, а я ще й досі не знав, чи варто розпитувати дівчину про Тіно Міланця. Напевно, ні. Не зараз.

Раптом згадалося те, що я не встиг запитати в отця Ельфрика. Може, наша дивна супутниця знає?

— Дочко моя, — обережно почав я. — дерґи… лоґри вміють викликати віщі сни?

— Що? — тепер у її голосі чувся подив. — Як — викликати?

Відповісти було нелегко, але я спробував:

— Ну, уявімо, що лоґрський чарівник, їх називають гарме…

— Гарме? — вона здивувалася ще більше. — Сеньйор Гуго казав, що в Королівстві Французькому не залишилося більше гарме. Він дуже дивувався, звідки у вас на грудях Знак Влади. Останній гарме пішов до монастиря багато років тому.

— Але все ж таки уявімо собі. Лоґрський чарівник пообіцяв комусь, що той побачить сон. Віщий сон.

— Це може будь-який дерґ, — подумавши, відповіла дівчина. — Є дуже просте закляття…

Вона не стала продовжувати, але я й не наполягав. Отже, отець Ельфрик не дарма порадив мені запам’ятати сон! Але чому мені сниться Імадеддін? Чому снюся я сам? Що означає дивне видіння в печері?

Хотілося ще багато про що розпитати ту, яка називала себе Анжелою, але дорога вивела з лісу, й ми побачили перед собою застиглі в невірному місячному світлі непоказні будиночки славного міста Пам’є.


V


Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни — скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному — напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.

Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.

Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.

Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!

Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…

Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля — молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз — злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він — не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.

Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…

Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, — вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.

Я зрозумів — сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.

Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся — з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів — це не він. Хтось інший, теж знайомий.

— Вирішили бути присутнім на Акті Віри?

На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.

— Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…

Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм — друг «чистих»!

— Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?

— Кому? — сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. — Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква — воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…

Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз — мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…

Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:

— Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.

Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.

— Отче Гільйоме! — на моє плече лягла чиясь рука. — Насилу знайшов вас. Така юрба!

Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.

Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.

— Довелося трохи причепуритися, — пояснив розбійник. — Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.

— Вчасно.

Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників — їх залишилося щонайбільше десять.

Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн — недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.

Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі — обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.

— Перепало парубкові, — кивнув де Гарай.

Я подивився на П’єра — нормандець теж побілів, рука стисла «ґирлиґу», блакитні очі горіли гнівом. Анжела… Але та, що називала себе дочкою Тіно Міланця, дивилася вбік.

— Гаразд, — я знову обернувся до де Гарая. — Скількох людей ви привели?

Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:

— Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.

— Що?!

Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.

— Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…

Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.

Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…

— Навіщо ж ви прийшли? — не витримав я. — По золото?

— Та йди ти зі своїм золотом, попе! — розбійник скривився. — Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!

Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.

— Я зараз туди ходити, — задумливо промовив нормандець. — Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.

— Не вийде! — різко кинула дівчина, не обертаючись. — Їх надто багато!

— А чого не вийде? — втрутився розбійник. — Тільки бити його не треба — відразу схоплять. От коли б відволікти…

Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?

— Брате Петре, давайте сюди грамоту.

Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.

— Ось! — П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:

— Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!

— Ага! — в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.

— Отче Гільйоме! — почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.

Коли я нарешті опинився в першому ряду, брат Жеянар уже розгорнув довгий сувій. Що там написано, я здогадувався. Зараз почне читати…

— Стійте! — я збагнув, що кричу латиною, й повторив на «ланг д’ок». — Стійте! Ім’ям Найсвятішого Престолу!

Натовпом пронісся легкий шерех. Вартові перезирнулися, Жеанар де Юр здригнувся та впустив пергамент. Я скинув свою хламиду й ступнув на поміст:

— Я, брат Гільйом із Сен-Дені, повноважний представник легата Найсвятішого Престолу, наказую вам відпустити цю людину!

Мимоволі поглянувши на Ансельма, я з полегшенням помітив поруч із ним накладне бородисько де Гарая. Чудово!

— Брате Гільйоме! — розгублено вимовив Жеанар де Юр, дрібними кроками відходячи вбік. Я посміхнувся й повернувся до єпископа.

— Діти мої! Ім’ям Його Святості я зміщую Арно де Лоза, що називав себе єпископом Пам’є, та позбавляю його сану. Заарештуйте його!

Натовп зашумів, вартові загрозливо заворушилися, але Його Преосвященство мовчав.

Он як? Я подивився на нього — і здивувався ще більше. Арно де Лоз не посміхався, його обличчя побіліло, губи безгучно ворушилися.

Злякався? Я зрозумів — йому напевно повідомили, що я мертвий. Дуже добре, Ваше Преосвященство!

— Той, хто називав себе єпископом Пам’є, насправді мерзенний злочинець і ворог нашої Святої Католицької Церкви!

Відповіддю був гнівний лемент — юрба отямилася. Це додало нових сил де Лозу. Обличчя налилося фарбою, почервоніло:

— Убийте його! — товстий палець тицьнув у мій бік.

Іншого я й не сподівався. Тільки б не підвів де Гарай!

— Стійте! — я підняв угору грамоту Орсіні. — Цей документ надає право…

Але мене вже не слухали. Латники підняли списи, з юрби до мене тяглися здоровенні ручиська, намагаючись схопити за край ряси. На обличчі єпископа повільно проступила посмішка. Все…

Спис ударив у плече, ковзнувши по кольчузі. Я втримався на ногах, але наступний удар — просто в бік, — відкинув мене на дошки помосту.

— Демон! Демон! — волав хтось. — Хреста! Хреста сюди!

Вони вже знали, як убивати демонів… Я перекотився вбік, рятуючись від чергового удару, й запізніло пожалкував, що в руках нічого немає, крім пергаменту, від якого жодної користі. Хоча до чого жалкувати?

Ніхто не завадить мені прошепотіти наостанок «Овернь і де Ту!». Прости їм, Господи, бо ж не відають…

У вухах дзвеніла кров, і я не відразу почув те, що змусило натовп замовкнути, зупинивши занесені для останнього удару списи.

Грім! Оглушливий грім, який упав просто з безхмарного літнього неба!

— Єретики й грішники! — нелюдської сили голос загримів над площею. — Ви, хто посмів підняти руку на своїх сеньйорів і своїх пастирів! Зупиніться!

Тиша, що зависла над юрбою, знову змінилася криками, цього разу в них чувся не гнів, а жах.

— Он він! Он він! Дивіться!

Сотні рук простяглися, вказуючи на високий двоповерховий будинок, що стояв саме навпроти помосту. Я повернув голову й побачив на даху високий темний силует у широкому плащі.

— Я, Домінік д’Еконсбеф, ваш законний пан, прийшов покарати винних у бунті й насильстві!

— Демон… — невпевнено відгукнувся хтось, але решта мовчали. Д’Еконсбеф повільно підняв праву руку. У сонячному світлі яскраво блиснуло червоне золото.

— У мене в руках хрест! Я — добрий християнин і вірний слуга короля. А ви — бунтівники й слуги Диявола!

— Ні… Ні… Помилуйте нас, сеньйоре! — юрба почала відсовуватися далі від будинку, звідки гримів голос. Дехто опустився на коліна.

— Ви вбили мого батька й брата. Ви розорили мій дім. На що ж заслуговуєте ви?

— Сеньйоре! Сеньйоре! Нас обдурили… Помилуйте!

Я повільно підвівся, розмірковуючи, що саме час зникнути поміж цієї переляканої череди. Але щось зупинило. Що задумав останній із Пендрагонів? Кинути малинове полум’я на Пам’є?

— Отче Гільйоме! — нормандець був уже поруч із помостом. — Отче Гільйоме, швидше втікати!

Я відсторонив його руку й повернувся до де Лоза. Але той не бачив мене, дивлячись у бік нерухомої темної постаті.

— Ви, собаки, що вкусили руку, яка годувала вас, заслуговуєте на смерть! Але є серед вас той, хто винен тричі. Де Лоз, ти нацькував цих людей на мій замок!

Хрипкий регіт — єпископ тремтячою рукою діставав зі складок одіяння знайомий жезл із золотою черепахою.

— Мерзенний демоне! Я не боюся твого вогню. Хочеш — спали ще сотню дурнів!

Поруч зі мною нечутно з’явилася Анжела. За нею промайнуло чорне бородисько де Гарая.

— Ансельм вільний! — шепнула дівчина. — Отче Гільйоме, треба йти звідси! Сеньйор Домінік…

Але я не став слухати. Я теж не боявся малинового вогню, та вже було зрозуміло — д’Еконсбеф не зробить найстрашнішого. А от щодо Його Преосвященства…

— Агов, ви! — де Лоз, схоже, остаточно отямився. — У кого є луки — стріляйте! Решта — вперед! Я беру на себе ваші гріхи!

— У тебе їх і так досить! — громовий голос д’Еконсбефа змусив людей завмерти на місці. — Ти не боїшся вогню, тому що вкрав дерґський оберіг. Ти до всього ще й злодій, де Лоз! Але це не врятує. Тебе не торкнеться полум’я, але погублять твої ж гріхи. Перед тими, хто вірив тобі, велю: нехай буде кожне твоє слово — правдою!

Де Лоз завмер, потім полегшено зітхнув — дах спорожнів. Темний силует зник так само несподівано, як і з’явився.

— Діти мої! — хрипкий голос єпископа пролунав над площею. — Не вірте демонові в людській подобі, нелюду, котрий гадає, що цей дурнуватий Христос врятує його від пекла!

— А-а! — злякано скрикнув хтось. Над юрбою зависла страшна, мертва тиша. І в цій тиші почувся хрипкий регіт:

— Барани! — де Лоз почервонів, на очах його блиснули сльози. — Дурні барани! Згоріть у пеклі ви всі, бо ніхто з вас не гідний мого Великого Пана!

Він знову зігнувся від реготу, товста рука зірвала наперсний хрест.

— Що?! Бачили? Так я сміюся після кожної меси! Хай славний буде Сатана, до якого я відправлю ваші нікчемні душі!

Метал брязнув об поміст, нога в черевику з дорогої шкіри наступила на хрест.

— Ось! Ось! Бачите! Ось що я роблю з вашим Богом!

«Нехай буде кожне твоє слово — правдою!»

Від цього заклинання вкрадений оберіг не зміг захистити.

— Ось! Ось! — де Лоз, забувши про все, і далі топтав розп’яття, але люди вже отямилися.

Хтось застрибнув на поміст, хтось повільно вийняв кинджала з піхов…

— Що? Злякалися? — де Лоз із викликом поглянув на юрбу, але ті, хто ще недавно вірив псеьдо-пастирю, вже знали, що робити.

Люди йшли повільно, тихо. Мене відсунули вбік. Мить — і десятки людей мовчки кинулися на єпископа. Здавлений крик… Юрба колихнулася, вгору злетіла позолочена митра, зламаний посох упав під ноги…

— Вогнище! — розірвав тишу чийсь дзвінкий голос, і відразу ж десятки інших відгукнулися:

— Вогнище! Вогнище! Несіть смолоскипи!

Натовп розступився, утворюючи живий коридор, і по ньому потягли щось страшне, безформне, вкрите плямами крові й бруду.

Рештки де Лоза жбурнули на хмиз, і відразу ж кілька смолоскипів увіткнулися в підніжжя вогнища. Тріск… Високе полум’я, майже прозоре, непомітне в гарячому літнім повітрі, зметнулося вгору. І немов у відповідь, сотні голосів одночасно затягли: «Тебе, Боже, хвалимо…». Люди співали, піднявши обличчя до байдужого неба, сподіваючись, що Той, перед Ким ми всі такі грішні, змилується над ними…

— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — чиясь рука нетерпляче смикала моє плече. Я обернувся — на мене дивилося спотворене жахом обличчя де Юра.

— Брате Гільйоме! Я не винен! Не винен…

Я не став відповідати. Може, цей хабарник і справді не винен. У будь-якому разі, не так, як покійний де Лоз.

— Ви скажете? Ви підтвердите? — коротун ніяк не зважувався відпустити моє плече. — Що ж тепер буде?

— А що такого буде? — здивувався я. — Добрі християни Пам’є покарали лиходія, котрого я ім’ям Його Святості позбавив кафедри й сану.

— A-а… Ага! — вікарієві очі блиснули. — Так-так, звичайно! Ви очолите єпархію, брате… вибачте, отче Гільйоме? Так, певна річ… Поки архієпископ розбереться, поки Його Світлість скаже своє слово, мине чимало часу. Єпархія не повинна осиротіти.

— Брате Петре! — покликав я нормандця, що похмуро споглядав, як полум’я знищує рештки головного сатаниста Пам’є. — Брате Петре, ходіть-но сюди!

— Ви, здається, знайомі? — я повернувся до де Юра. — Брат Петро — доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.

П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:

— Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…

Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи «ґирлиґою».

— Поклич де Гарая! — шепнув я, але розбійник уже був поруч. Накладна борода зникла разом із ковпаком, нерівні зуби скалилися:

— Ви все ж таки спалили його, отче Гільйоме! Ну то що, як там із цим?

Схоже, народний герой поспішав отримати «це» і зникнути. Але міцна рука нормандця вже тримала його за пазуху.

— Сину мій! — повчально почав я. — Народ страждає…

Де Гарай смикнувся, але П’єрова хватка не ослабла.

— Страждають удови й сироти, вілани стогнуть на ріллі, працюючи на сеньйора, а вдома плачуть голодні діти…

— А-а… це? — зітхнув шляхетний розбійник. — Отче Гільйоме, ви ж обіцяли!

— Юних дів тягнуть на поталу розпусним дворянам…

— Зрозумів! Зрозумів! — завив герой. — Тільки відпустіть!

— Сумирно стій! — порадив нормандець. — З тобою отець Гільйом говорити!

— Коротше! — підсумував я. — Житло, харчі, платня й сто ліврів на весілля дочки! Від цієї миті ти — начальник варти округу Пам’є. Щоб за півгодини в місті був порядок!

— Я вам не слуга! — в очах народного заступника блиснув праведний гнів. — Я проти попів і дворян. Я за це… справедливе суспільство!

— Сину мій! — П’єр смикнув рукою, й підошви де Гараєвих черевиків відірвалися від землі.

— 3-згоден! Тільки… сто двадцять ліврів!

— Благо тобі, чадо! — зітхнув я. — Нехай буде по-твоєму! Отче Петре, простежте, щоб повінчали месіра де Гарая з його співмешканкою. Недобре жити в гріху. І не здумайте, месіре начальнику варти, брати когось зі своїх доумків на службу. Крім тих, хто сьогодні прийшов сюди, звісно.

— Ну, це я й сам розумію, — відчувши тверду поверхню під ногами, колишній розбійник явно заспокоївся. — Тільки… Вартовий — кепська посада…

— Будеш погано служити, сину мій, я тебе напоумлю на путь істинний тілесно, — пообіцяв П’єр, і де Гарая немов би вітром здуло.

— Брат Жеанар введе тебе, брате Петре, в курс справи, — підсумував я. — Коли що, напоумляй його. Можна тілесно… Іноді.

— Ага… — нормандець наморщив чоло. — Треба б до завтра скарбницю перевіряти. Бо розтягти, шахраї!

Переконавшись, що єпархія в надійних руках, я обернувся, сподіваючись побачити ту, що називала себе Анжелою. Але дівчини поблизу не виявилося. Тим часом очманілі від усього, що відбувається, вартові, скоряючись наказам де Юра, взялися наводити лад, намагаючись запобігти тисняві. Справа посувалася кепсько, та раптом почулася різка команда, й вартові, немов отямившись, жваво взялися до неї. Я впізнав голос де Гарая і заспокоївся. Напевно, в іншій ситуації латникам довелося б довго пояснювати те, що сталося, але тепер вони охоче корилися першому, хто підвищив голос. І добре, що так.

Анжелу я знайшов у сусідньому провулку.

Тут люду було трохи менше. На кинутій просто на бруківку соломі лежав Ансельм. Кілька доброзичливців, геть забувши, що прийшли сюди подивитися, як цього хлопця спалюватимуть, зібралися навколо, даючи безглузді поради.

— Послали по лікаря, — дівчина стомлено витерла обличчя, і я помітив на її щоці глибокий поріз.

— Випадково, — вона спіймала мій погляд. — Побилися з вартовим, поки де Гарай і його хлопці несли Ансельма. Нічого, загоїться… Отче Гільйоме, що вони з ним…

Вона не договорила, але все було зрозуміло без слів. Я присів у головах. Ансельм повільно розплющів очі.

— Отче Гільйоме!..

— Не треба! — я застережливо підняв руку. — Потім… Усе потім.

— Ні! — сірі губи смикнулися, і я помітив, що в хлопця немає передніх зубів. — Я зізнався… У всьому… Я хотів мовчати, але…

— Заспокойся, брате мій, — я заспокійливо погладив його по холодній руці. — Ніхто б не витримав. Ні я. Ні отець Сугерій. Ні Його Святість…

— Нога… — італієць застогнав. — Вони називали це «чобіток»…

Брудне ганчір’я вкривало рану, але я зрозумів — справи кепські. Ходити хлопець зможе не скоро. Якщо взагалі зможе.

З’явився лікар — дідок у неодмінній довгій хламиді — й різким жестом відігнав нас убік.

— Нам треба поговорити, дочко моя, — я глянув дівчині просто в очі. Вона сумно посміхнулася й знизала плечима.

— Навіщо? Невже вам цікава дочка Тіно Жонглера?

— Дочка Тіно Жонглера в тулузькій в’язниці. Їй відітнули руку за крадіжку. До речі, ризницю вони справді обчистили.

— Он як? — у її голосі не було й сліду подиву. — І що ж далі, о проникливий отче Гільйоме?

— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — Жеанар де Юр виник немов з-під землі. Коротун важко дихав, але вигляд мав задоволений. — Ми заспокоїли народ. Треба сказати… Ви повинні оголосити… Вас чекають!

— Зараз, — кивнув я, розуміючи, що справ ще багато. Треба оголосити про призначення П’єра керуючим єпархією. Треба подбати, щоб вчасно сповістили всі села округу, скласти повідомлення до Тулузи й, певна річ, написати Його Високопреосвященству. Треба простежити, щоб лікар не надумав лікувати Ансельма свіжим щурячим м’ясом…

— Поговоримо пізніше, дочко моя.

— Якщо хочете.

Отут Жеанар де Юр, до цього зайнятий своїми думками, підвів очі й помітив дівчину. Почулося здивоване: «А-а-а!»

— Ви що, знайомі? — поцікавився я.

Вікарій важко ковтнув, розвів руками й нарешті з зусиллям вичавив:

— С-сестра Цецилія?!


VI


Крізь прочинені двері долинали голоси: різкий, нервовий — Жеанара де Юра та спокійний, розважливий — брата Петра. Розмова точилася серйозна — новий керуючий єпархією знайомився з видатковими книгами. Моя допомога не була потрібна. Як я вже переконався, нормандець хіба що латинські буквиці виводить так-сяк, натомість рахувати він уміє пречудово. Я сподівався, що ревізія книг минеться без «напоумлення тілесного», тож спустився з другого поверху єпископського будинку на перший. Тут, у невеличкій кімнаті для прислуги, яка нині спорожніла, ми домовилися зустрітися із сестрою Цецилією.

Дівчина вже чекала на мене. Її обличчя, освітлене восковою свічкою, приліпленою до підвіконня, здавалося сумним і дуже стомленим.

— Я була в брата Ансельма, — повідомила вона, кивнувши у відповідь на моє вітання. — Йому краще, але лікар каже, що видужувати доведеться довго. І ще нога…

Я присів на високу скриню, яка заміняла тому, хто жив тут раніше, ліжко, й запитливо глянув на дівчину.

— Ви чекаєте сповіді, отче Гільйоме? — усміхнулася вона. — Я не готова. Хоча, зізнаюся, грішна. Дуже грішна.

— Воістину так, сестро, — не хотілося починати з цього, але не я обрав тему. — Ви — черниця, ви — наречена Христова…

— Ходжу в чоловічому одязі, видаю себе за іншу людину, до того ж, дивлюся на деяких чоловіків не так, як належить дивитися сестрі, — підхопила вона. — Грішна, отче Гільйоме!

Сказано це було легко — дуже легко. Занадто легко.

— Не в тому річ, — повільно промовив я. — Ви допомагали д’Еконсбефам. Кому ви допомагали, сестро? Безневинним людям? Демонам? Ви знаєте відповідь?

— А ви?

— Ні. Не знаю. Але я повинен знати! Від цього багато що залежить, сестро Цециліє! Та давайте почнемо з іншого. Чому ви приїхали до Пам’є? Чому видавали себе за Жанну де Гарр?

— Видавала? — на її обличчі знову була усмішка. — Отче Гільйоме, ви, напевно, вже все знаєте. Або майже все. Хто я, по-вашому?

У її очах стрибали бісенята, і я раптом відчув себе цілковитим віслюком. Як же я не збагнув! Святий Бенедикте, як же я міг так схибити? Браслет був не один…

— Браслетів було два! Два однакові сині браслети, які Санксі де Гарр купив у Тулузі!

— Про що ви? — вона, схоже здивувалася, але я не мав сили, щоб стриматися.

— Сестро Цециліє! Ви добряче водили мене за носа, але я цілком на це заслужив! Я побачив браслет, який лежав у підземеллі поруч із тілом рудої дівчини й вирішив, що це Жанна. Жанна де Гарр! Але точнісінько такий браслет був у її сестри. У… У вашої сестри, Жанно!

— Так, — усмішка зникла, обличчя стало сумним і суворим. — Там, у підземеллі, лежить Роза — моя сестра. Тепер ви розумієте, чому я не хотіла спускатися… Її тіло знайшли в озері за тиждень по тому, як вона… як її вбив Арман де Пуаньяк.

Я кивнув — про щось таке можна було здогадатися. І не тільки про це. Варто було лише уважніше подивитися на стрижену голову «брата Октавія». Руду голову. Щоправда, вона зняла каптур лише раз, та й то в темряві. Та все ж таки…

— Розповідайте мені все, сестро Цециліє. Якщо хочете, я вважатиму це сповіддю й нічого не повідомлю кардиналові.

— Мені байдуже, — дівчина похитала головою. — Уже байдуже… Батько й мати від мене відмовилися, сестра мертва, загинув навіть Пуаньяк, якого я колись кохала. І мій нещасний брат…

— Брат?!

— Невже не зрозуміли? — Жанна де Гарр невесело посміхнулася. — Все-таки не здогадалися, святий отче? Пилип д’Еконсбеф — мій двоюрідний брат. Ми з ним дружили змалечку.

Вона відкинулася назад й заговорила повільно, тихим, майже байдужим голосом, немов ішлося про когось зовсім стороннього.

— Ви вже знаєте, отче Гільйоме, що колись д’Еконсбефи жили в Бретані. У їхньому замку служила родина Дагаррів — давно, вже кілька поколінь. У одного з них була надзвичайно вродлива дружина. А сеньйор Гуго був тоді молодий і, кажуть, гарний, крім того, він — пан, а панам не відмовляють. Так народився мій батько — Санксі Дагарр. Усі знали, чий він син, але сеньйор Гуго, певна річ, не міг визнати його. Адже він дворянин, крім того, давній закон забороняє дерґам змішані шлюби. Колись за це карали на смерть…

Вона помовчала, тонкі сильні пальці зчепилися вузлом.

— Потім юрба напала на замок. Мій батько виїхав до Басконії — подалі від тих, хто хотів нашої смерті. Через багато років д’Еконсбефи оселилися в замку біля Пам’є. Ви вже знаєте — колись тут було дерґське капище. Але, клянуся вам, святий отче, д’Еконсбефи — добрі християни!

— Вірю, — кивнув я — Швидше вони вважали демоном мене.

— Так вважав бідолаха Пилип… Лізетта Дапіо теж приїхала сюди, ближче до колишніх господарів. Вона була поганою жінкою, погрожувала донести на д’Еконсбефів, постійно вимагала грошей… Я не жалкую, що вона отримала своє. Батько не любив сеньйора Гуго, мого діда, але не заперечував, щоб я пожила в замку. Я не була служницею, отче Гільйоме! Дід дуже любив мене, ми дружили з Пилипом. Я вчилася…

— А я ще дивувався, звідки дочці акробата знати латину? — вставив я. — Ще й «Світильник»!

— Ну, «Світильником» мене загодовували вже в монастирі, — посміхнулася дівчина. — Дід не давав мені таких книжок. Він був дуже освіченою й розумною людиною. Був…

Вона замовкла, але я не квапив. Тепер уже не потрібно було пояснювати її відданість д’Еконсбефам. Напевно, коли б Жанна була законною спадкоємицею Пендрагонів, поети прославляли б її. Дівчина на стіні замку в облозі…

— Мені добре жилося з дідом. Ми дружили з Пилипом, сеньйор Гуго багато чого мені розповідав… Та все ж довелося піти — через сеньйора Домініка. Ми з ним не в злагоді… Ні, не так — це я з ним не в злагоді, він же просто не вважає мене сестрою. Для сеньйора Домініка я — дочка вілана, з якою можна не панькатися. Словом, дід звелів мені повертатися до Артигата. Коли я повернулася додому, де Пуаньяк уже домовився з Розою про весілля.

Було помітно, що з кожною фразою їй стає все важче розповідати.

— Роза була дуже вродлива. Вона кохала Армана, але батько хотів спочатку віддати заміж мене, як прийнято в селянських родинах. Де Пуаньяк запропонував Розі таємно обвінчатися, вона погодилася, але із цього нічого не вийшло…

— Батько пообіцяв позбавити дочку спадщини, — кивнув я.

— Так. І навіть подати в суд на Армана. Це ви знаєте. Але до всього Роза чекала на дитину. Арман зрозумів, що його можуть вигнати з Артигата, коли не гірше. І от якось він прибіг у село й сказав, що Роза зникла. Її шукали, знайшли одяг біля озера…

— …І вирішили, що вона втонула, — додав я. — Сестро, якщо вам важко про це говорити…

— Важко. Адже я любила Розу… й Армана. Потім… Потім я дізналася, що він задушив її та кинув тіло у воду. Розу знайшов Пилип. Ми поховали її в дерґському підземеллі, адже вона все-таки внучка сеньйора Гуго.

Я згадав кістяк у ніші, рештки рудого волосся, синій скляний браслет… А я ще жалів Пуаньяка, коли малинове полум’я охопило цього мерзотника, перетворивши на чорний свічковий недогарок!

— А потім у нас із Арманом були заручини. Я ж нічого не знала! Але одного разу ми посварилися, він був п’яний, проговорився, й отоді я довідалася… Що було робити? Я розповіла батькові, але той заявив, що Роза сама винна. Батько хотів, щоб наше весілля з Арманом будь-що відбулося. Де Пуаньяки — заможна родина. Ви ж бачили Артигат, отче Гільйоме. Там готові вбити за оберемок сіна!

Може, вона й перебільшувала, але я знав віланів. Удова Піо ненавиділа половину Артигата через якийсь Косий Клин…

— Я втекла до замку, але залишатися там довго не могла. Арман вимагав мого повернення, погрожував донести на д’Еконсбефів — адже ми з Розою йому дуже багато розповіли! До того ж була ще одна причина…

— Домінік, — зрозумів я.

— Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго — цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…

На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.

— І з Анжелою — вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено — чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…

— Жанною де Гарр, — закінчив я. — А як це вийшло?

— Через Пуаньяка. Він не хотів втрачати посагу, а надалі думав стати спадкоємцем мого батька. Арман погрожував донести на д’Еконсбефів, звинуватити їх у чаклунстві… Сеньйор Домінік уже тоді пропонував виїхати, але дід вирішив інакше. У замку жила дівчина. Ми звали її Ельзою, вона — родом із Німеччини, але насправді — звичайна циганка. Її за щось вигнали з табору, й вона оселилася в нас. Де Пуаньяк їй подобався, тож коли дід запропонував їй стати мною…

— Вона погодилася. Та невже де Пуаньяк не зрозумів, хто йде з ним до вінця?

Жанна здивовано знизала плечима.

— Звісно, зрозумів! Але його це цілком влаштовувало — у придане він одержав гарну ділянку землі. Йому було так навіть краще — адже я, справжня, знала, як загинула Роза. Батько теж знав — і мовчав…

— І священик… — підказав я, згадавши бородатого отця Жеака…

— І священик теж. Усіх усе влаштовувало, але тут приїхала я. Можете здогадатися, що почалося!

— Трохи уявляю, — усміхнувся я. — Де Пуаньяк, напевно, злякався!

— Не те слово! — посмішка стала злою. — Він відразу ж мене визнав, вимолював пробачення. Але батько й інші… Вони заявили, що я лише схожа на Жанну — не більше. А потім я почала розуміти, що відбувається.

— Тоді д’Еконсбефи вирішили зам’яти справу й підкупили де Лоза, — вставив я. — І в усьому виявилася винною вдова де Піо.

Дівчина кивнула.

— А я погодилася стати жертвою «чаклунських чарів». Не хотілося підводити діда, крім того, де Лоз міг не випустити мене живою. Але тут приїхав брат Умберто Лючані, а потім де Лоз дізнався, що кардинал шле сюди трьох братів із Сен-Дені…

— Тобі треба було поїхати звідси, — зауважив я.

— Поїхати? — щока у неї смикнулася. — А де Лоз розсудив інакше. Він повіз мене до Фуа, а дорогою наказав своїм вартовим просто перерізати мені горло. На щастя, ці шибеники виявилися не тільки жорстокими, але й хтвими. Вони вирішили трохи побавитися з молоденькою черницею… Ну, битися я вміла ще змалечку, до того ж у мене був ніж. Ви пам’ятаєте, я розповідала.

Так, це вона розповідала. Щоправда, тоді йшлося про дочку жонглера, яку ловили за крадіжку.

— У Пам’є мені робити було нічого, в Артигаті — теж. Треба було повернутися до замку, але я вирішила спочатку дізнатися, кого це надсилає до нас Орсіні. Я знайшла вас у Тулузі, а потім наважилася підійти. Я й не думала видавати себе за дочку Тіно Жонглера, та коли ви назвали мене так, відмовлятися не стала.

— А чому Пилип напав на нас у лісі?

— Напав? — вона знову здивувалася. — Ні, він просто гуляв. Того дня він випив, а пити йому не можна — зовсім не можна. Я взяла смолоскип, щоб він упізнав мене, але на нього немов щось найшло. Ви вдарили його мечем, а це його розлютило…

— А потім він помітив на моїх грудях Знак Влади.

— Так. Він миттю протверезів і побіг до замку, щоб повідомити про прихід посланців гарме.

Усе стало зрозуміло. Або майже все.

— Самозванка, — нагадав я. — Циганка Ельза. Хто її вбив?

— Хто завгодно, але не Пилип, — твердо відповіла дівчина. — Ми вже помітили, що в останні місяці почали зникати люди — й одразу ж хтось розпускав чутки про демонів.

— Це міг зробити де Лоз, — припустив я. — Або сам Пуаньяк. Адже ми збиралися до Артигата, і все випливло б назовні.

Жанна промовчала, а я не став розвивати цю тему. Хай хоч хто зробив це — він уже отримав своє. І не це тепер важливо.

— Сестро Цециліє, — обережно почав я. — Якби ви не були черницею, я просто побажав би вам щастя й порадив помиритися з батьком. Але ви, як і я, — дитя нашої Святої Католицької Церкви, ви — наречена Христова. Те, що сталося в Пам’є, може скінчитися дуже погано. Я повинен вам пояснити…

— Не треба, — дівчина похитала головою. — Ансельм… Брат Ансельм мені розповів. Монсеньйор Орсіні бажає організувати щось страшне…

— Найсвятіше Обвинувачення, — підказав я.

— Так. Знаєте, отче Гільйоме, коли я говорила вам про попів і ченців, я не лукавила. Напевно, ви зараз скажете, що ченці бувають різні…

— Вони бувають різні, сестро. Я сподіваюся якось залагодити цю справу. Цілком імовірно, що мені допоможуть.

— Ви ще погано знаєте Орсіні! — різко кинула вона.

— Я? Напевно. Але ви говорите про Його Високопреосвященство настільки впевнено…

— Ансельм розповідав, — Жанна подивилася мені просто в очі. — Адже він добре знає свого дядька!

— Що?!

Усе ж таки вона даремно назвала мене «проникливим». Я повинен був здогадатися сам. От кого мені постійно нагадував Ансельм! От чому ним так цікавився Орсіні. От чому де Лоз хотів спалити його, а не мене!

Племінник Джованні Орсіні, кардинала Курії! Це не якийсь брат Гільйом…

— Він не казав мені…

Напевно, у моїх словах пролунала гіркота, оскільки дівчина поспіхом додала:

— Отче Гільйоме, він вас дуже поважає! Дуже, повірте! Але він знає, у яких ви стосунках із його дядьком. Крім того, Ансельм для того й пішов у Сен-Дені, щоб ніхто не знав, хто він.

Так, напевно. Для того й ідуть в обитель. Для того і їдуть до чужої країни.

— Дядько не хоче, щоб Ансельм повертався до Сен-Дені. Він взагалі жалкує, що його небіж став ченцем.

Згадалася розмова з Його Преосвященством, розпитування про мене, про те, чому я надяг рясу. Тоді здавалося, що монсеньйор просто бажає натякнути на своє всевідання…

— Заждіть! — я навіть завмер від здогаду. — Орсіні? Чезаре Орсіні? Два роки тому! Ну, звісно, про це говорили в Сен-Дені…

І не тільки в Сен-Дені. Про цю історію просторікувала, напевно, вся Європа.

…Всесильний рід Орсіні вже не перше століття боровся з настільки ж всесильним родом Колонна. У хід ішло все — вбивства, доноси, обман. Два роки тому Колонна підкинули главі роду Орсіні листа, який сповіщав про зраду його дружини. Це була неправда, але старий Чезаре Орсіні був гарячий і нестриманий. Він узявся за меча…

— Чезаре Орсіні вбив свою дружину, — тихо промовила дівчина. — Убив на очах у сина. І тоді Ансельм схопив кинджал…

Так, я теж згадав. Тільки звали хлопчика не Ансельм, а Гвідо. Гвідо Орсіні, єдиний спадкоємець всемогутнього Чезаре.

— Я чула цю історію ще в Мілані, отче Гільйоме. Ансельма виправдали, адже він не пам’ятав, що зробив. Йому пробачив Папа…

Йому пробачив Папа, але хлопчик собі не пробачив. Я згадав дивне видіння в лоґрському підземеллі — старого в закривавленому вбранні, який благословляє свого вбивцю. Може, я даремно збрехав тоді Ансельмові?

— Не кажіть йому про те, що знаєте, отче Гільйоме. Ансельм сам вам розповість.

— Не буду, — погодився я. — Гвідо Орсіні вже немає, а братові Ансельму ще довго жити. Сестро Цециліє! В