Book: Діти Праліса



Діти Праліса
Діти Праліса

Тарас Завітайло

Діти Праліса


Діти Праліса

У пошуках утраченого

1


…Вітер шумів листям велетенських беріз. Здається, таких Пташка зроду не бачила… Чи бачила? Вона стояла на крутій горі, а точніше — на високому березі якоїсь річки. Вода в річці була чомусь дивного, мутнувато-рудуватого кольору. Раптом вітер зміцнів, хмари швидко понеслися над землею, сонце яскравою дугою пролетіло по небу і настала ніч. Дівчина враз розвернулася і побігла в густу діброву, що росла зовсім поруч. Але добігти їй чомусь не вдавалося. Нічне повітря зробилося густим і тягучим, як мед. Зненацька її хтось гукнув. Пташка обернулася і побачила велетенський дуб, а під ним дві постаті: високого чумака в баранячій кучмі і кумедного, схожого на кота, малюка.

— Пташко! — гукнув чумак, а малюк замахав їй рукою.

— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина і кинулася до них, але фігури раптом почали віддалятися і згодом зникли з поля зору.

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки цей голос?

— Дівчино!

Хтось лагідно торкнувся її голови.

— Прокинься!

Пташка розплющила очі. Над нею схилилася сивокоса літня жінка у дивному просторому вбранні. Волосся її стримував сріблястий обруч з великим яхонтом посередині.

Дівчина підвелася. Лежала вона в кубельці з моху і трави. Місцевість була незнайомою.

— Добридень, бабусю, — сказала Пташка, з цікавістю розглядаючи незнайому стару жінку.

— Добридень, дитинко.

Жінка стояла, спираючись на покручену, але гладеньку палицю й вигляд у бабусі був досить-таки розгубленим.

— Звідки ти тут узялась, красуне? — спитала вона.

Пташка роззирнулася.

— Де це я?

— У Діброві Смутку…

— А до Дніпра далеко?

Здалося, це питання ще дужче спантеличило жінку.

— До Дніпра? Звичайно, далеко! А от до Рудки рукою подати… Як ти сюди потрапила!?

Пташка насупила бровенята.

— Рудка? Ніколи про таку не чула! Я заснула в Очеретянці, що під Черкасами… А до Черкас далеко?

— Ще й як далеко! — сказала бабця, не перестаючи дивуватися з дівчини.

— Ой! Як же я тоді тут опинилася? — злякалася та.

— От і мені цікаво… Стороннім сюди ходу немає… Як звати тебе?

— Пташка. А вас?

— Пташка… Гарне ім’я, — сказала жінка. — А мене клич бабою Одаркою. — Стара якусь мить помовчала і згодом сказала: — Ну, ходімо зі мною, Пташко.

— А куди? — поцікавилася Пташка.

— Побачиш. Тут недалеко.

І баба Одарка, накульгуючи на ліву ногу і спираючись на палицю, рушила стежкою з гаю. Пташка пішла поруч. Стежка була доволі широкою, і вони зовсім не заважали одна одній. Пташка роздивлялася діброву. Точнісінько, як у її сні! Казково-велетенські берези впереміш із дубами-велетами оточували її, між дерев росли дивні, досі небачені дівчиною квіти. Пташиний щебет наповнював діброву дзвінкими переливами.

— Як тут гарно! — із захопленням вигукнула дівчина.

Баба Одарка доброзичливо всміхнулася.

— Гарно, але трохи сумно, — відповіла вона.

— Чому? — здивувалася Пташка.

— Стара то історія, дитинко, як світ. Стара і страшна, — баба Одарка тяжко зітхнула.

Стежка звернула трохи вліво, і дівчина почула хлюпання води.

— Річка! — вигукнула вона.

Жінка кивнула і зробила жест рукою.

— Ото і є Рудка.

— Чому така дивна назва? — поцікавилася Пташка.

— Бо вода руда у ній, того й Рудка.

Стежка вийшла на крутий схил, і Пташка побачила річку — доволі широку. Вода в ній справді була рудуватою, а трохи осторонь, у діброві, дівчина угледіла велетенський дуб. Мабуть, про такого дуба й розповідав їй дядько Андрій, тільки той був на Хортиці… Ураз якийсь дивний спогад майнув у свідомості дівчини. У дубі було велетенське дупло, розташоване зовсім низько.

— Стривайте, бабусю, заждіть трохи, — сказала раптом дівчина й пішла до дуба. Жінка зупинилася.

Пташка підійшла до могутнього дерева й торкнулася кори. Щось до болю знайоме було в шелесті його листя…

«…Леле, маленька…»

Дівчина зазирнула в дупло. Всередині було кубельце з моху й запашних трав…

«…Спи, дитятко…»

Пташка відчула, як мимоволі зронила сльозу.

«…Що це, мамо?..»

— Чого це ти, Пташко? — гукнула її баба Одарка.

Пташка труснула головою, немов відганяючи якісь тривожні думки, і витерла обличчя.

— А й сама не знаю, бабусю! — посміхнулася вона і швидко повернулася на стежку. — Мара якась! Далеко ще?

Баба вказала рукою.

— Та прийшли майже! Де річка звертає, там і живемо.

— А як село ваше зветься?

Стара посміхнулась.

— Село? Та то й не село… Так, верболози… Березова-Рудка зветься.

Невдовзі річка взяла круто вправо, і з’явилися ті «верболози». Пташка зупинилася, від подиву широко розплющивши очі. А дивуватися було чому. Високий берег річки був як на долоні. По ньому хаотично розкидані дивні «хати». Власне, це і справді були верболози.

Товсті і водночас гнучкі верби росли колами, утворюючи стіни «хат». Вони зрослися між собою і міцно сплелися вгорі, лише подекуди виднілися дивні віконця, а також дверні пройми, які закривалися зв’язаними з очерету дверима. Над «дахами», що за них слугували верхівки верб, трохи вбік відходили кам’яні димарі.

Пташка перевела здивований погляд на жінку.

— Це справжнє диво! Хто ви? Ви люди?

Жінка знову посміхнулася.

— У більшості — так. Згодом побачиш сама. Але нічого не бійся.

— А я і не боюся, — усміхнувшись, відповіла Пташка і попрямувала до дивних «хат».

А звідти почали виходити люди і з цікавістю розглядати дівчину. Були тут як зовсім старі, так і діти, і всі були в таких же білих одежах, як і баба Одарка. Загалом їх було десь із півсотні. До Пташки підійшли двоє: старенький сивий дідок і молодий русявий стрункий юнак.

— Познайомтеся, — сказала баба Одарка, вказавши на дівчину. — Це Пташка. А це мій дід Липень і онук Первосвіт.

Хлопець привітно всміхнувся дівчині, а дід здивовано крекнув.

— Добридень, — привіталася Пташка, вклонилася, і присутні закивали їй у відповідь головами.

— Одарко, звідки ця дівчина? — спитав нарешті дід.

— Знайшла в діброві біля Переводу. Каже, лягла спати десь під Черкасами, а прокинулася в нас…

— Дивина, та й годі! — почухавши потилицю, сказав дід.

— Яке гарне в тебе ім’я! — заговорив і юнак. — Хто так назвав тебе? Батько чи мати?

Пташка задумалась.

— Мабуть, батько… Його звати Мефодій, він… знахар…

Раптом з-за плеча діда визирнула баньката і волохата пика. Пташка сплеснула у долоні.

— Водяник!

Нечисть підійшла до дівчини і посміхнулася. Пташка зауважила, що і зростом, і статурою він був як дві краплі схожий на її давнього знайомого водяника Никодима.

— А як ти здогадалася, дівчино? — здивувався водяник.

— Та я вашого брата за версту чую, і один мій добрий знайомий Никодим — теж водяник!

— Микита, — вклонився водяник. — А не того, часом, Никодима, що на Січі обтирався?

Пташка здивовано звела брови.

— Атож! Того! А звідки ви це знаєте?

Водяник усміхнувся.

— Та світ чутками повниться. І якщо то той самий Никодим, тоді знахар Мефодій…

Водяник раптом затнувся.

— Як він може бути твоїм батьком?

Пташка розгубилася, легкий рум’янець вкрив її щоки, але, якусь мить подумавши, гаряче сказала:

— А от і може! Названим…

— А-а-а, — протягнув Микита, — тоді зрозуміло!

— Чого причепився до дитини!? — раптом гримнув на нього дід Липень. — Хіба в дідька лисого не байдуже, хто її батько?

Але водяник лише знизав плечима, мовляв, їй видніше.

— Він упир, — спокійно пояснила Пташка.

— Знахар — і упир? — здивувався дід.

— Так.

— Удень ходить?

— Так.

— Отже, опир, а не упир. А то ж різні речі! — тицьнув дід вказівним пальцем угору і тут-таки скинувся на оточуючих. — А ви чого позбиралися?! Дитини ніколи не бачили? Он як зашарілася!

Натовп швидко розійшовся. Кожен подався у своїх справах.

— Ну, а ми гайда до оселі нашої, — сказав далі дід. — Ти, Одарко, її знайшла, нам і розбиратися.

— Її шукати будуть! — гукнув Микита.

— Ясне діло, що будуть, — буркнув дід і звернувся до дівчини: — Як село твоє зветься? Пошлемо когось туди…

Пташка опустила голову.

— Очеретянка… хутір Дніпровий… От тільки чи є до кого ще послів відправляти… Мо’, й полягли всі…

Проте цікавість узяла гору, і Пташка, піднявши голову, почала розглядати дивне поселення. Липень, а за ним і Одарка з Первосвітом, рушили до одного з «верболозів». Пташка пішла слідом. Жодної вербової гілочки не було на «стінах-вербах» тих осель! Легенький вітерець погойдував їх віти, пестив зелене листя та щось тихо шепотів, і все вселяло в душу дівчини чарівливий спокій. Солодкувате повітря п’янило, і Пташка відчувала з кожним його подихом щось рідне, до болю рідне, але чомусь утрачене…

Але Липень із родиною вже зайшов до «верболозу», і Первосвіт поманив за собою Пташку.

— Заходь, дівчино, — мовив він та усміхнувся.

І вона, зітхнувши, увійшла до «хати».

— Сідай на лаву, — вказав дід на тесану дубову лавку, що стояла зліва від входу. — 3 якого це дива вони мали полягти? — продовжив він розмову.

І дівчина, затинаючись, переказала події останніх трьох тижнів. Оповіла, як козацьке військо рушило в степ назустріч війську чорної нечисті, а їхній маленький загін на чолі з двома старими козаками прибув до Очеретянки. Дід уважно слухав, мимоволі накручуючи на палець свого довжелезного вуса, і час від часу кивав головою.

— Ми знаємо, ми відчували це… Але якщо й полягли, то не марно! Зло пішло. Забралося геть до пекла! — сказав нарешті старий.

Пташка тихо заплакала.

— Але ж я геть нічого не знаю… Як же вони там?

Дід погладив дівчину по голові.

— Ну, не плач, не плач, дитино. І не бійся: ти в добрих руках! А як вони — дізнаємося!

2

Мефодій не знаходив собі місця. Ходив по хаті з кутка в куток, курив і лаявся.

— Чортівня якась! Як же так, Свириде? Недогледіли, Явтуше! Де, куди вона могла дітися? Як у воду канула!

У хаті сиділи Івась, Свирид з Явтухом, Андрій з Гапкою та біла нечисть: Мурко, конюшний Коник, гном Нікель та водяник Никодим.

— Чи жива іще!? — не вгавав Мефодій. — Стільки погані всякої кругом вештається!

Свирид з Явтухом понурили голови.

— Не ятри душу, Мефодію, — буркнув Явтух. — Зупинилися ми в старій хаті баби Галі, спати лягли… Пташка ще звечора марудилася, але лягла з усіма… А зранку — катма! Як корова язиком злизала! Усе обшукали.

Мефодій всівся на лавку і обхопив руками голову.

— Усе село на ноги підняли, — додав Свирид.

До хати зайшов лісовик Жменька.

— Гапко, Вітряку зовсім зле, ти б пішла до нього?

Гапка встала і хутко вийшла з хати.

Мефодій якийсь час сидів, втупивши погляд у долівку, але раптом знову схопився на ноги.

— Що ж робити? Я їду її шукати! Івасю, друже, сідлай коня!

Івась кивнув і встав, але Мурко схопився і підбіг до Мефодія.

— Стр-р-ривай, — сказав він, кумедно, як завжди, розтягуючи звук «р», — дочекайся ночі…

Мефодій здивовано подивився на малюка.

— Навіщо?

— Якщо вона сер-р-ред живих, я знайду її.

— Як? — скривився Мефодій.

— Треба заснути. Ваш зв’язок дуже міцний… На диво міцний!

Тут підвівся Нікель.

— Послухай його, Мехводію. Мухко діло каже! — гаркавив гном. — Пам’ятаєш, як він допоміг Андхію зізвати хахактехників?

— Пам’ятаю.

— То де її шукатимеш? Довіхся Мухкові.

— Довір-р-рся, — промуркотів малюк.

Мурко взяв упиря за руку, і той знову опустився на лавку.

— Але ж я не засну! — заскиглив упир. — Як тут заснеш?!

— Тобі Гапка поможе, — сказав Андрій. — Вона таке зілля відварить, що й вола покладе!

— Гаразд, спробуємо, — погодився Мефодій. — Уже сутеніє… Я піду до Гапки, зілля зваримо…

Мефодій вийшов, і в хаті зависла важка, гнітюча тиша.

А в невеликому курені, що стояв неподалік хати, Гапка чаклувала над Вітряком. Мефодій увійшов і співчутливо глянув на домовика, якого лихоманило.

— Як він? — запитав упир.

— Нічого, — відповіла жінка, — вичухається.

— Гапко, є справа… Ти закінчила з Вітряком?

Жінка прибрала з очей пасмо волосся і пильно глянула на упиря.

— Так. А що за справа?

— Маємо відварити зілля — таке, щоб приспало мене…

— Навіщо? — здивувалась вона.

— Мурко зголосився допомогти відшукати Пташку, але для цього я маю заснути.

Гапка задумалася.

— Я знаю, про що ти. Мурко розповідав мені якось, що може знаходити людей на відстані. Але яке ж зілля тебе приспить?..

Мефодій знизав плечима і благально подивився на знахарку.

— Гаразд, — зітхнула та, — щось придумаємо.

І тут же, у курені, упир і жінка заходилися варити зілля. Гапка дістала купу всіляких трав і на око почала їх змішувати.

— Треба робити все скоріше, — квапилася Гапка, — маєш випити до заходу сонця, а то не візьме…

До заходу встигли. Такого міцного відвару Гапка ще ніколи не варила. Воно могло не просто приспати, а навіки приспати не один десяток дебелих чоловіків, але ж Мефодій був не зовсім людиною…

Упир узяв кухоль.

— Має подіяти, — запевнила його Гапка.

Мефодій випив усе до краплі.

За цим спостерігав зі своєї лавки Вітряк.

— У! Ну, що? — спитав домовик, лунко клацаючи зубами, — його все ще лихоманило.

— Та не знаю, — непевно сказав Мефодій і враз виронив з рук кухоль; очі його вмить зробилися скляними. — Взяло… — тільки й мовив він надтріснутим голосом, в якому, проте, відчувалося приємне здивування, і каменем гепнувся на вислану запашним сіном долівку.

Гапка кинулася надвір.

— Мурку! — гукнула вона. — Сюди! Мерщій!

Малюк усе зрозумів і швидко помчав до куреня. Слідом за ним побіг і Андрій.

— Можна? — спитав він Мурка, зупинившись на порозі й не наважуючись зайти до куреня.

Малюк кивнув і попрямував до Мефодія, який лежав на долівці й тільки сопів.

— Добр-р-ре, — промуркотів він і сів поряд з упирем.

Гапка з Андрієм вмостилися на лавці біля Вітряка.

А Мурко тим часом всівся поруч з упирем, взяв його за руку і заплющив очі. Посидівши отак хвильку-другу, Мурко почав розгойдуватися з боку в бік і раптом тихенько заспівав. Це була якась дивна, казкова пісня, дуже мелодійна, але жодного слова ані Гапка з Андрієм, ані Вітряк зрозуміти не могли. У Мурка був дуже приємний, високий голосок, і спів його заколисував.

Тим часом сіло сонце, і обличчя упиря змінилося. Риси трохи загострилися, з-під верхньої губи з’явилися ікла.

У курені горів каганець, його вогник зненацька затремтів, і все зробилося якимсь химерним і нереальним. Раптовий подих вітру невідомо звідки загасив вогник, але темно не стало…

Навколо Мурка з’явилося дивне блакитне сяйво, яке миттю оповило й упиря. Спів стих, і Мурко припинив розгойдуватися. У блакитному сяйві почали вимальовуватися дві постаті, обриси їх ставали дедалі чіткішими. Андрієві від побаченого аж дух перехопило, а Гапка ледь не скрикнула від здивування: це були Мурко і Мефодій, точніше, їхні відображення в якомусь іншому вимірі. Вони були легкі й прозорі, неначе зіткані з повітря, а марево під ними…

— Та це ж Дніпровий! — не стрималася Гапка. — Тільки якщо дивитися згори…

І справді, в дивному мареві можна було роздивитися долину Дніпрового. Річку і Дніпро, в який вона впадала, місток, садок, хати та курінь, у якому вони саме були.

Раптом це марево змінилося новим, цього разу це була Очеретянка. Але фігури Мурка та упиря залишалися нерухомими.

— Вони шукають її, — прошепотів козак.

Навіть Вітряк від подиву перестав цокотіти зубами.

Картини швидко змінювали одна одну. Якісь ліси, тоді степ, і знову якась річка й місто.

— Це Сула, — шепотів Андрій, — Лубни… Я пізнаю…

Далі знов непролазні хащі і знову річка.

— Пирятин, — продовжував Андрій, — а річка — то Удай.

І ось марево образів змінилося білим як молоко туманом. Дуже важко було щось розгледіти, і Гапка побачила, що Мурко, який сидів на долівці, дивно смикнувся, і ось нарешті туман зник. І знову річка, з дивною, рудуватою водою, на крутім березі якої ростуть велетенські берези… Марево знову змінилося, те саме місце, але вже ніч. Діброва, велетенський дуб, а під ним…

— Пташко! — раптом гукнув «астральний» Мефодій, а Мурко замахав дівчинці рукою.

— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина, але раптово з’явився білий туман, і все зникло.

А каганець знову дивним чином спалахнув.

— Оце то так… — тільки й видавив з себе приголомшений Вітряк. — невже це…

Гапка теж не зводила здивованого погляду з Мурка. Андрій був не менш вражений, хоча вже й бачив подібне, коли збирав характерників на битву під курганом.



Мурко розплющив очі й підвівся.

— Дуже дивно… — задумливо мовив він. — Ми знайшли її, ви бачили… Але я не р-р-розумію, як вона туди потр-р-рапила? По-пер-р-рше, це дуже далеко, а по-др-р-руге, там була якась пер-р-репона, і її дуже важко здолати, а звичайній людині — майже неможливо.

— Чари? — здивовано запитала Гапка.

— І дуже потужні, — відповів Мурко.

Раптом Мефодій застогнав уві сні і смикнувся.

— Оце так зілля, — мовив Андрій, дивлячись на сплячого упиря.

— Людину таке б убило, — сказала Гапка, встаючи з лавки. — Що ж, давайте вже відпочивати, я певна, що Мефодій завтра-таки рушить на пошуки Пташки, і я піду з ним.

— Я теж, — підвівшись, сказав Андрій.

Мурко подивився на упиря.

— І я.

Саме тієї миті до куреня зайшли Коник і Никодим.

— Куди це ви зібралися? — спитав водяник.

— На пошуки Пташки, — відповів Мурко.

— Тоді й ми з вами, еге, Конику?

— А то ж як!

— Холера ясна, — вилаявся невдоволений Вітряк.

— А ти, хлопче, лежи і не рипайся, — посміхнувся Коник.

— Та куди вже мені, — скрушно зітхнув домовик і відвернувся до стіни.

3

Ранок видався не надто привітним. Падав дрібний дощ, було сіро й вогко.

Мефодій справді прокинувся першим і відразу почав збиратися в дорогу.

І яким же був його подив, коли, вийшовши з куреня, він побачив Жменьку, Коника, Никодима, Нікеля та Мурка, всі як один уже були готовими рушати. Упир витріщився на них як баран на нові ворота.

— Ти як хочеш, упиряко, але ми з тобою, — сказав Никодим, взяв лантух, що стояв біля нього, і закинув за плече. — Ми всі любимо Пташку, еге, хлопці?

— Атож! — відповіла нечисть.

Із хати вийшли Гапка з Андрієм.

— І нас заждіть, — сказала Гапка і кинулася до річки — вмиватися. — Я швидко, та й рушаємо.

Мефодію нічого іншого не лишалося, окрім вдячно вклонитися друзям.

До Мефодія підійшов Андрій.

— Ми вирішили з тобою йти. Я знаю дорогу. До Пирятина, а там уже якось знайдемо!

— Дякую, братику, — відповів упир, зняв шапку й обняв Андрія.

Із віконця третьої хати показалося невдоволене обличчя баби Галі.

— До Пирятина! — скрикнула вона. — Світ за очі, і не поснідавши! Хай Бог милує!

Мефодій зробив рішучий жест рукою.

— Зберіть нам з собою, бабо Галю, — мене аж марудить, так тягне в дорогу.

Тим часом Андрій підійшов до нечисті.

— А скажіть-но мені, братіє, — сказав він, — чого це ви усім нечистим скопом з нами вирішили?

Никодим нахмурився.

— Мурко розповів нам, що він бачив, і нам здається… Ні, ми впевнені, що знаємо, куди потрапила Пташка!

— Ми здивовані, гм-м-м, — мотнув головою Коник.

— І стурбовані, — додав Жменька.

— До чого це ви ведете? — стривожився упир.

— Назва Березова-Рудка щось тобі говорить? — спитав його Никодим.

Упир насупив брови.

— Н-н-ні…

— А й не дивно, — посміхнувся Коник. — А ось Жменька, хоч і Муромський, а про Рудку чув. Еге ж? — конюшний запитально глянув на лісовика.

— Аякже! Хоча й не був там.

— Та що за Рудка така?! — крикнув, не витримавши, упир.

— Вітряк знає. Але зачекаймо, хай підійде Гапка, — спокійно відповів Никодим, — вона теж має знати, куди ми йдемо.

Гапка не забарилася.

— Гайда в курінь, до Вітряка, — скомандував Никодим.

І всі восьмеро зайшли до куреня.

Вітряк теж прокинувся. Його вже не лихоманило, і він напівсидів на своїй лежанці.

— У! Доброго ранку!

— Як ти, Вітряку? — спитала його Гапка.

— Краще. Прийшли про Рудку послухати? — посміхнувся домовик.

— Вітряк єдиний з нас, хто там був, хоча родом ми всі звідти, — зауважив Никодим.

Вітряк узяв кухоль, що стояв на долівці коло лавки, зачерпнув води з цебра, яке було тут же, і жадібно приклався до неї.

— Ух! Сушить, неначе тиждень пиячив! — видихнув він. — Із чого почати?

Никодим почухав потилицю.

— Ну, з самого початку давай.

Вітряк кивнув.

— Гаразд, слухайте. Розкажу я вам, звідки нечисть рід свій веде, адже, як мені відомо, ми аж ніяк не створіння Божі. Отож слухайте.

— Чи знаєте ви, що Сатана — найбільший у світі зрадник?

Усі мовчали, адже знали, що це так.

— Так-от, цей нечистий зрадив Бога і був скинутий з неба. Його підтримала ціла зграя подібних йому покидьків, які згодом теж зрадили Бога і стали демонами. Але відомо, що хто зрадив раз, зрадить і вдруге… Серед тих демонів було три брати, і звали їх Одін, Сет і Праліс. Вони збунтували проти Люципера і пішли від нього. Брати покинули пекло і оселилися на землі. Одіну дісталися Захід і Північ, Сету — Південь і Схід, а Пралісу — ті землі, де згодом оселилися древні слов’яни. І почали брати створювати нечисть. Наприклад, ельфи, ґноми, мурки, німфи — то діло рук Одіна, іфрити, ламії — Сета, а ось нашу братію створив Праліс.

— Гм, ніколи такого не чув, — сказав Андрій. — І де ж вони тепер, ті демони?

— Слухай, — повів далі Вітряк. — Сет прожив недовго. Створені ним іфрити і ламії були надто жорстокими і ненависними до всього живого. Вони не терпіли ніякої влади над собою і вбили Сета майже одразу після свого створення.

Одін прожив довше, але…

Вітряк глянув на Мурка, і той продовжив розповідь:

— Ельфи дізналися пр-р-ро якусь стр-р-рашну таємницю Одіна, р-р-розгнівалися і знищили його. Після того вони безслідно зникли.

— А Праліс? — спитала Гапка.

— Праліс живий, — відповів Вітряк, — але він спить у кургані. Мавки приспали його.

— Чому? — здивувався Андрій.

— Нечисть почала знатися з людьми, — відповів Вітряк, — а Пралісу це не подобалося, він лютував з того. Але нас однаково тягло до людей. І мавки вирішили його приспати. Головна мавка, Берізка, знала магічний танок і пісню. І одного разу мавки зібрали шабаш і почали співати й танцювати для Праліса. Вони довго кружляли навколо нього в химерному світлі багать і болотяних вогників, співали йому, і Праліс нарешті заглибився у сон — міцний і непробудний. Потім перенесли сплячого демона у заздалегідь приготовану гробницю і сховали там навіки. І найголовніше: мавки напустили чари на те місце, де спить Праліс, і ніхто зі смертних не може подолати тих чар. І те, що ви бачили у видінні Мурка, той туман…

— …то й були чари, — здогадалася Гапка.

Вітряк кивнув.

— Курган стоїть на березі річки Перевод. У тій місцині мешкають лише чаклуни і нечисть. Вони майже не підтримують ніяких стосунків з навколишнім світом. Час там зупинився, і ви рушаєте саме туди! У-у-у! І я ніяк не можу зрозуміти, як же Пташка туди потрапила?!

— Саме про це ми і хочемо дізнатися, — відповів Никодим.

До куреня зайшла баба Галя.

— Я зібрала вам торби. А може, все-таки поснідаєте?

Гапка поцілувала бабу в щоку.

— Дякуємо, бабо Галю, але маємо рушати.

— До Очеретянки підемо й купимо Муркові, Гапці, упиру та Жменці з Нікелем коней, — сказав Никодим і потрусив чималим гаманцем, у якому задзвеніло срібло-золото.

Івась тим часом уже вивів засідланих коней — Коника Андрія (жереба, подарованого покійним Дорошем) і Ряску Никодима.

— Сивий, — звернувся Никодим до Андрія, — а що робити з копитами Коника і Мурком? Малюка можна в торбу сховати, а копита оті куди подіти? — вказав водяник на конюшного.

Коник розгублено чухав гриву.

— Я це вир-р-рішу, — промуркотів Мурко.

— Або я, — знизав плечима Андрій, — напущу туману в очі, і ніхто тих копит не побачить!

4

Пташка і Первосвіт сиділи на пологому березі Переводу, а неподалік вирувало гирло каламутної Рудки, води якої стрімко вливалися в чисті води Переводу.

— За версту звідси, — казав Первосвіт, — ще можна бачити, як рудуваті потоки Рудки плинуть Переводом до Удаю, а далі Перевод уже поглинає їх.

Прямо біля гирла Рудки було збудовано невелику дерев’яну пристань і, прив’язані до неї, на хвилях погойдувалися кілька дубів і невеличкий човен.

— Рудкою можна дістатися Дніпра, — продовжував Первосвіт. — Так казав дід Липень. Рудка впадає у Перевод, Перевод в Удай, Удай у Сулу, а Сула в Дніпро, десь біля Черкас. Я так хотів би спуститися туди дубом… Подивитися…

Пташка здивовано глянула на хлопця.

— Ти так кажеш, наче нічого не бачив, окрім Рудки!

Хлопець зітхнув.

— Так і є. Але колись… — Первосвіт змовк.

— Що «колись»? — спитала Пташка.

— Мабуть, тобі можна сказати, — мовив він по хвилі. — Колись я стану справжнім знахарем і піду поміж люди. Таке наше призначення.

— Чиє?

— Жителів Рудки.

Пташка дивилася на протилежний берег Переводу. Там, у далині, виднілася висока й непроглядна стіна туману.

— Що то за туман? — вказала вона рукою. — І чому він ніколи не спадає?

— То давні чари, — відповів хлопець, — їх наклала одна могутня мавка-чаклунка… Але не питай мене про це, бо маю мовчати. Ніхто з наших не знає, як ти пройшла той туман, а ти не пам’ятаєш…

Первосвіт чомусь знову змовк, а потім раптово спитав, серйозно глянувши на дівчину:

— Ти чаклунка?

Але дівчина лише щиро розсміялася.

— Та ти що? Куди мені! Ось Гапка — та чаклунка, і Андрій! Вони точно пройшли б той туман! Андрій — характерник.

Хлопець кивнув.

— Я чув про характерників, але то не та, так би мовити, «школа».

Вечоріло.

— А ти бачила хоч колись, як падає туман? — раптом спитав Первосвіт.

— Ні, — відповіла Пташка.

— О! То зараз побачиш! Ходімо в долину.

Хлопець і дівчина спустились вниз до річки.

— Сідай ось на вербу, — вказав він на старе, повалене буревієм дерево, — та дивись. Це дуже гарно!

Сонце вже наполовину сховалося за обрієм, і від річки потягло прохолодою.

— Он, дивись, — показав Первосвіт на долину.

Невідомо звідки над землею раптом з’явився невеличкий білий горбочок і почав швидко збільшуватися. То тут, то там почали з’являтися такі самі горбочки. Тепер вони з’єднувалися між собою, утворюючи пелену туману, що швидко наближалася до річки, і ось уже густі клуби скотилися берегом до води і закрили її собою.

Сонце нарешті сіло.

— Як гарно! — видихнула Пташка.

— То вечірній туман, — пояснив хлопець, — скоро він розсіється, а ближче до світанку випаде вранішній.

— Ой, уже ж пізно? Нам не перепаде? — захвилювалася Пташка.

— Не хвилюйся, не перепаде, — сказав юнак, закрив губи долонями, щось прошепотів — і раптом з-під його ніг злетіла в повітря невеличка срібляста кулька і зависла над головами дітей.

Пташка від захвату заплескала в долоні і залилася дзвінким сміхом.

— Яка краса!

— Болотяний вогник, — посміхнувся хлопець.

Пташка й Первосвіт трохи відійшли від гирла, коли милувалися вечірнім туманом. Зненацька до них долинули дивні, мелодійні звуки, схожі на дзеленчання маленьких срібних дзвіночків. Звуки долинали від гирла Рудки.

— Що це? — здивовано спитала дівчина.

Хлопець потягнув її за собою.

— Хутчіше! Ти маєш це побачити! Це берегині вийшли з Переводу. Зараз місяць зійде, і ти побачиш, як вони танцюють у світлі болотяних вогників! Ходімо, це надзвичайне видовище!

До звуку дзвоників несподівано додалися трелі сопілки. Її ніжні, тужливі переливи тихо линули над берегом ріки, сповнюючи довкілля щемливим настроєм загадковості.

Спустившись до берега, діти побачили болотяні вогники, які кружляли над берегом, а край берега на траві сидів водяник Микита і грав на сопілці. Помітивши дітей, він кивнув їм, і вони сіли біля нього, а тим часом вогник Первосвіта уже приєднався до інших, що ширяли над берегом. Велетенські верби, що поодиноко росли вздовж річки, низько-низько опустили свої віти до води, і ось у світлі вогників і місяця-молодика діти побачили, як під ті верби вийшли на берег річкові берегині, і їх переливчастий сміх залунав ще дзвінкіше. Одна за одною дванадцять берегинь вийшли з річки на берег.

Тонкі, майже прозорі постаті у білих довгих сорочках закружляли в дивному танку, і вогники почали рухатися в такт із ними. Гнучкі, мов змії, і прудкі, мов кішки, річкові красуні то плавно припадали всім тілом до землі, то різко, здіймаючи руки вгору, скидалися на ввесь зріст, і ось уже кружляли навколо дітей і Микити.

Пташка зачаровано дивилася на них. Нічого подібного вона ще не бачила. Ті історії, що розповідала їй колись баба Галя про берегинь, що, мовляв, вони можуть залоскотати до смерті, за мить зникли з пам’яті дівчини, і вона бачила лише дивних, прекрасних, казкових створінь. Але раптом одна за одною берегині чомусь припинили свій танок і здивовано подивилися на Пташку.

— Ми її не знаємо, — мовила одна з них мелодійним голосом.

— Не знаємо! — підхопили інші.

— Ти дивна дівчинка, — звернулась до Пташки та сама берегиня. — Як звати тебе?

— Пташка, — сміливо відповіла дівчина. — А вас як?

Берегині розсміялися.

— Берегині не мають імен, — пояснив Микита.

— Але чому? — здивувалася Пташка.

— А навіщо? — відповіла та сама берегиня й погладила Пташку по голові. — Бувай, дивна дівчинко! — вигукнула вона, і берегині побігли до річки.

Знову почувся плескіт води, сріблястий сміх, а тоді все стихло. Вогники згасли, залишився лише вогник Первосвіта.

— Гаразд, — сказав хлопець, — тепер рушаймо додому.

— Як же тут гарно, — захоплено прошепотіла Пташка.

— Микито, ти з нами? — спитав Первосвіт.

— Так, — відповів водяник, — ходімо.

І всі троє рушили до селища.

Вечірній туман розсіявся, прохолода долини Переводу змінилася теплим подихом Діброви, в яку зайшли діти і водяник.

— Микито, — звернулася до водяника Пташка, — а скажи-но мені, чому ця діброва зветься Дібровою Смутку?

Водяник насторожено глянув на дівчинку.

— Колись вона мала іншу назву — Діброва Квітів, але тут дещо сталося…

Водяник замовк, бо не хотів розказувати дівчинці нічого, але Пташка так пильно й благально дивилася на нього, що Микита не міг відмовчатися.

— Володаркою цієї діброви була могутня мавка, звали її Берізка. Це була дуже гарна і добра жінка. Вона багато зробила добра як для нечисті, так і для людей, і саме завдяки їй ми живемо у такій гармонії…

— То вона наслала чари туману? — спитала Пташка.

Микита кивнув і продовжив:

— Але трапилося лихо…

Серце Пташки чомусь болісно стислося.

— Одного ранку, — продовжив водяник, — її знайшли мертвою.

— Хто ж це зробив? — прошепотіла дівчина, і в її очах забриніли сльози.

— Скоріш за все, лісові марюки… Злісні істоти, але ми терпіли їх до того часу… Після смерті Берізки діброва перейшла до її сестри, Вербички, і та загнала марюк у болота, де вони і зараз поневіряються, якщо ще не повиздихали.

Пташка раптом зупинилася.

— Тихіше! Ви чули!? — вигукнула вона.

Микита і Первосвіт зупинилися.

— Що? — спитав хлопець.

— Хтось кличе нас он звідти! — дівчина вказала рукою у напрямку дрімучого лісу. — Ось знову! Чуєте, якийсь чоловік!

Ні водяник, ні Первосвіт не відповіли дівчинці, і вона обернулася до них. Жах, що непідробною гримасою так і застиг на обличчях Микити і хлопця, вразив її.

— Чого це ви? — спитала Пташка.

— Хутчіш ходімо звідси, — пошепки відповів водяник. — Лихо тим, хто чує голос привида.

— Але ж… — почала було Пташка.

— Швидше! — прошепотів Первосвіт якимсь не своїм голосом і смикнув дівчину за рукав.

Але це ніяк не вплинуло на Пташку. Вона лише знизала плечима і пішла слідом за хлопцем та водяником. На ходу вона ще раз обернулася, і до неї з глибини лісу знову долинули важкі, сповнені, як їй здалося, невимовного болю й страждань, зітхання…

5

На узбіччі шляху, що вів від Пирятина до Лубен, недоїжджаючи до самого Пирятина, де закінчуються ліси, порізані глибокими балками, і починається степ, стояла невеличка пузата корчма.

Надворі вже була глупа ніч, а вогник у віконці корчми горів і досі.

Чути було, як десь у стайні пофиркували коні, а в сажку сонно репетували стривожені чимось свині.

У самій же корчмі, скупо освітленій двома каганцями, окрім корчмаря, який куняв, сидячи на великій діжці, було ще троє чоловіків. Вони сиділи за столом, щедро заставленим наїдками і питвом.

Двоє з присутніх, з усього видно, були звичайні селяни — у сірих свитках, полотняних штанах і добряче намащених дьогтем чоботях; біля кожного лежала бараняча шапка.

А ось третій був людиною вочевидь не з бідних: у дорогій, яскраво вишитій сорочці, в шароварах із дорогого сукна і блискучих чорних постолах. Він сидів, спершись ліктями на стіл, і його карі недобрі очі якось хитро поблискували з-під густих брів.

— Кажеш, золото? — мовив один із селян і почухав потилицю. — Що скажеш, Карпо? — звернувся він до свого товариша.



— А що, Мусію, Дідюн діло каже, — мовив той. — От тільки… моторошна справа…

Той, кого звали Дідюном, відкинувся на спинку лавки.

— От уперті, — процідив він крізь зуби, знову недобре зблиснувши очима, — кажу вам: не тільки золота, всякого добра там повно. Матимете майже все. Лише розбийте камінь і розрийте курган!

Дідюн нервово затарабанив пальцями по столу. Селяни задумливо мовчали, опустивши голови. Нарешті Карпо, чоловік років сорока, рудий, мов лисиця, підвів голову.

— А тобі який з того зиск, чаклуне? Чому «майже все» віддаєш нам? Що лишиш собі? Га?

Дідюн зловісно посміхнувся.

— Знання. А вам, бовдурам, воно ні до чого.

Опецькуватий, бульбоносий Мусій завовтузився на лавці.

— Але ж то прокляте місце! — вигукнув він. — Ми такого про ті місця начулися, що чуб дибки стає!

Дідюн, глянувши на Мусія, мимоволі посміхнувся: той був лисий як бубон.

— Якого у тебе немає, — зауважив чаклун і гримнув кулаком по столу. — То як, погоджуєтеся, чи ні?! Бо знайду інших!

— Чорти тебе нарили, — буркнув Карпо і глянув на свого товариша. — Я згоден. А ти, Мусію?

Товстун, здавалося, вагався, та врешті-решт зважився і, махнувши рукою, сказав:

— А! Лихо б мене взяло, згоден!

Дідюн розсміявся, і від того сміху у селян аж мороз по шкірі пробіг.

— За три дні, як місяць уповні буде, під вечір тут вас чекаю. Тримайте! — Чаклун кинув на стіл туго набитий гаманець. — Купіть собі коней, заступи, взагалі що треба! Та глядіть, не пропийте!

Карпо швидко сховав гаманця.

— Та що ти! Щоб ми?! Ні-ні! — протягнув він.

— Дивіться мені! Не запізнюйтесь! — і гукнув до господаря корчми: — Корчмарю!

Заспаний корчмар підскочив, протер очі і здивовано закліпав ними на Дідюна, не розуміючи, як же це він заснув?

— Тримай!

Чаклун кинув корчмарю дві срібні монети, швидко вийшов надвір — і темний, непроглядний морок беззоряної ночі поглинув його.

Чи був Дідюн і справді чаклуном, не знав того ніхто. Але в тому, що володів він деякими таємними знаннями, впевнені були всі.

Років з десять тому оселився він поблизу Пирятина, на одному з порослих лозами островів Удаю. Найняв людей, які збудували йому добротний курінь, і щедро розплатився. По всьому видно було, що людина він не бідна, та ще й достобіса розумна!

Одного разу захворів був сотник пирятинський, а Дідюн уже й тут.

Підходить до дверей сотникового будинку, а там — сторожа. Хотіли хлопці дорогу йому заступити, а він:

— Я чув — зле сотнику.

І як глянув в очі вартовим, так ті й розступилися.

Словом, за два дні сотника на ноги поставив. Той хотів розплатитися, але де там! Не взяв Дідюн грошей, зате відтоді став із сотником запанібрата.

Потому не одного заможного міщанина Дідюн на ноги поставив, але до сіромані був байдужий…

Просили, щоб до міста перебрався, але вперся чаклун, на своєму став, і з острова не пішов.

А одного разу засидівся Дідюн у шинку, а як виходив, то троє напали на нього, бо ходили чутки, що набрав чаклун золота у нечистого і має його завжди вдосталь.

Але той тільки глянув на нападників, і ті розбіглися хто куди, а три дні по тому знайшли їх у яру біля річки мертвих, розпухлих і страшних, наче з місяць тут лежали. Ледве розпізнали.

От хто був той Дідюн, що залишив у корчмі Карпа і Мусія з важкими серцями і химерними мріями про золото…

6

Запряжені волами вози поволі просувалися чернігівським шляхом. Невеличка ланка чумаків із десяти підвод поверталася від Перекопу.

Шлях тягнувся вздовж болотистих берегів Супою, і ця ділянка була найважчою. Приблизно версти зо дві справжніми перепонами ставали трясовини, накриті лозовими гатями.

Вечір застав чумаків на болоті, хоча вони давно мали пройти це місце і розбити табір на відомому їм пагорбі.

— От стерво! — вилаявся молодий чумак, підійшовши до юного запорожця з довгим сивим оселедцем. — Ну кому це припекло гаті порозтягати?!

— Не кажи, — відповів козак, і був це не хто інший, як Андрій.

Козак стурбовано хмурився. Річ у тім, що біля Черкас невеличкий загін Андрія нагнав ланку чумаків, яка прямувала до Чернігова, а головою ланки виявився старий Андріїв друзяка і бойовий побратим — Степан Бородавка. Слово за слово, що та як, і зав’язалася бесіда. Та й вирішили заночувати в одній корчмі, а вранці розійтися кожний своїм шляхом.

І розійшлися б, якби не трапилося лихо.

Попереду цієї ланки йшла інша, і ось під ранок, коли чумаки вже мастили колеса своїх возів, а Андрій от-от мав рушити зі своєю ватагою до Пирятина, на двір корчми ступив знесилений чумак.

— Іване! — висунувся з-під воза голова ланки Панас Кривий. — Чого це ти вернувся?

Чумак знесилено опустився на перекинуте цебро.

— Ой, не питай, Панасе! Бо посивієш…

— А що трапилось, чоловіче? — підійшов до нього Андрій.

— Біс його, холеру, знає, — відповів чумак, — ніби на нашу ланку напали.

— Як це «ніби»? — здивувався Кривий.

— А так. Перед трясовинами Супою змащували ми колеса. Змастили і рушили далі. З годину десь проїхали, і захотілося мені закурити. Я до торби — гай-гай! Нема! Згадав, що там де вози мастили, забув я її. А в торбі гостинці жінці й дітям. «Ну, — кажу, — хлопці, я по торбою, а тоді нажену!» Ну й ушкварив я назад. Торбу знайшов, сів, перекурив, і гайда наздоганяти ланку! А як до трясовин доходити став, то вже й смерклося. Коли чую, як завиє щось, та так, що чуб дибки став, і одразу зчинився ґвалт і стрілянина… Я до своїх… А за лозами їх не видно було… І раптом стрілянина стихла… А в хащах як завиє щось, і зойк чийсь… Я на ноги і ходу! І ось я тут…

Серед чумаків повисла тиша.

— Отакої, — стурбовано мовив Андрій.

Гапка одразу зрозуміла, що Андрій піде з чумаками до трясовин. Із ним зголосилися іти Нікель, Никодим, Жменька і Коник.

Коли ланка підійшла до трясовин, побачене вразило всіх. Попереду були лише поламані та перекинуті вози і жодної живої душі. Козак і нечисть їхали верхи попереду ланки і, зупинившись, спішились.

До Андрія підійшов голова ланки.

— Сивий, що це в біса таке? Хто міг таке зробити? Якщо це таті, то навіщо вони отаке утворили?

Андрій і сам розумів, що це не злодії. Весь крам, який везли чумаки, був розкиданий навколо возів. А судячи з того, як були розламані підводи, ті, хто це зробив, мусили мати неабияку силу.

— Моторошно тут якось, — прошепотів молодий чумак, який їхав на першому возі, а Іван, що був з побитої ланки, зблід, як мрець.

Сонце остаточно сховалося за обрієм, і моментально зробилося так темно, що хоч в око стрель. Небо було затягнуте хмарами, навіть світло майже повного місяця не могло пробитися крізь них. Зловісна тиша запанувала на болоті.

Чумаки заходилися запалювати смолоскипи і назад перевертати вози.

— Андрію, — підійшов до козака голова ланки Панас, — ми вертаємо. Треба виїхати на сухе місце і розбити табір.

— І чому я не рушив наперед і все не перевірив… — картав себе Андрій. — Давайте хутчіше, щось тут є, і це «щось» дуже лихе… І накажи своїм хлопцям дістати зброю.

Панас віддав наказ і чумаки дістали з возів шаблі та рушниці.

Нечисть весь цей час мовчала і лише неспокійно озиралась довкола.

Вози рушили, цього разу Андрій з нечистю їхали позаду. І не встигла ланка від’їхати й на двадцять кроків від страшного місця, як раптом гном Нікель вигукнув:

— Святі печери! Що це в біса таке?!

Усі зупинились і обернулися. Ззаду чулося гучне чвакання по багнюці: хтось упевненим кроком наздоганяв ланку. Люди не бачили нічого, але погань, яка чудово бачила в темряві, одразу вхопилася за зброю.

— До бою! — крикнув Никодим.

До звуків упевнених кроків приєдналися нові. Тоді ще, і ще… І ось світло смолоскипів вихопило з темряви того, хто переслідував їх. Чумаки відчули, як їхніми спинами забігали мурашки, а волосся на головах стає дибки.

Істота, яка вийшла на них, була на голову вища за найдебелішого козака. Спочатку здавалося, що це людина, але коли вона підійшла ближче, чумаки мимоволі здригнулись.

Усе тіло потвори було вкрите дрібною лускою мідного кольору. Ніякого одягу на потворі, звичайно, не було.

Голова була трохи сплюснутою. Над холодними чорними очима виступали кістяні дуги. Зверху голова була вкрита безліччю шпичаків завбільшки з палець. Такі ж шпичаки — навколо безгубого рота, з якого час від часу висовувався роздвоєний зміїний язик. На кожній кінцівці потвори було по чотири пальці з довгими і гострими пазурами. І жодних статевих ознак.

За першою потворою з темряви виступило ще з десяток.

Коні заіржали і стали дибки, а воли несамовито заревли.

— Господи, що воно таке? — прошепотів Панас, нашвидку перехрестився і, прицілившись, пальнув з рушниці в того, що був попереду. Пролунав постріл, куля влучила потворі в груди, але вибила іскру і відлетіла геть, не завдавши жодних ушкоджень. І тут, як по сигналу, тварюки завили і сунули на людей та білу нечисть.

Почалася стрілянина, але вразити істот кулями було неможливо.

Тварюки, вишкіривши гострі ікла, кинулися до возів. За мить коні скинули вершників і розбіглися, верхи втримався лише Коник. Він щосили стис боки своєму Чортові і потяг на себе повід. Кінь став на свічу і загарцював на задніх ногах.

— Вйо, Чорте! — крикнув Коник, розвернув оскаженілого коня на одну з потвор, і той, опустившись, копитами розчавив голову тварюці.

— Ага! — злостиво вигукнув Андрій. — Таки смертні!

А потвори, шаленіючи, перевертали і трощили вози, намагаючись розправитися з людьми.

Одна з них дістала якогось чумака, схопила його за горло, і гострі, як лезо, пазурі відтяли бідоласі голову. Кров фонтаном бризнула з безголового тіла так, що аж заляпала потворі пику.

Зачувши кров, і без того перелякані скаженим виттям потвор і криками людей, воли розламали дишла і, як і коні, теж кинулись навтьоки.

Але монстрам були потрібні тільки люди, вони осатаніло ревли і кидалися на них.

Ті ж відчайдушно відбивались. Ні блискавичні випади Андрія, ні могутні удари сокир гнома й водяника, на жаль, не завдавали тварюкам бодай якоїсь шкоди. А тим часом уже другий чумак звалився на землю замертво.

Маленький Жменька крутився як навіжений, сиплячи удари наліво й направо. Й ось, несподівано для нього самого, його шабля таки врізалася в тіло потвори: він, підстрибнувши, вдарив навідліт і якимсь дивом вцілив тварюці під ліву пахву. Істота протяжно завила і повалилася долу.

— Є один! — крикнув лісовик. — Під пахви бийте, з лівого боку.

Першим зреагував Коник. Вихопивши лука, він швидко прицілився і пустив стрілу, яка глибоко ввійшла в тіло істоти.

— О-го-го! — загорлав Никодим. — Бий гадів! — І його сокира, з тріском ламаючи ребра, аж по самий обух ввійшла під лівицю однієї з тварюк.

Та потвори не надто переймалися з того, що їх щораз меншає, і запекло атакували далі.

Чумаки не вирізнялися військовою майстерністю, тому лише непевно відбивалися, уникаючи смертоносних ударів потвор. Зате Андрій і біла нечисть почали безжальне винищування і дуже швидко з потворами було покінчено. Останню тварюку влучним пострілом з лука поклав Коник.

— Гм-м-м, що ж це воно таке? — спитав він радше самого себе, аніж когось.

Всі обступили мертве тіло однієї з тварюк.

— Дякую вам, — голос Панаса тремтів, коли він звертався до козака й нечисті, — нас могла спіткати доля Іванової ланки, якби не ви.

— Ет! — відмахнувся Коник і пнув ногою труп істоти. — Я, здається, чув про них, але думав, що їх уже не існує!

— І що ж воно таке? — спитав Андрій.

Всі уважно дивились на конюшного.

— Ну… — зам’явся Коник.

— Та кажи вже! — не витримав Нікель.

— Це те, що першим явив світу Праліс!

Чумаки здивовано подивились на Коника.

— Про що це ти? — спитав Панас. — Це якась погань, так? Ненавиджу погань! — Чумак плюнув на потвору.

Никодим криво посміхнувся.

— Та годі тобі! Так, це погань.

— А… — хотів був спитати щось Іван, але Андрій перебив його.

— Гайда краще звідси, може, вони тут не одні…

Чумаки заметушилися.

— А вози? — непевно запитав один з них.

Андрій підштовхнув його.

— Іди вже, возів йому тре’! Що їм станеться тут?

Чумаки забрали все необхідне для ночівлі і подалися назад, на дорогу, подалі від триклятого болота. А версти за дві розбили табір.

— Завтра, Іване, підеш до села з Андрієм, привезеш попа. Хлопців поховати треба, і щоб на гатях відправив, — сказав Панас.

— Авжеж, — погодився Іван.

— А ми, хлопці, — зранку волів шукати і гаті класти, та й збиратися геть!

— Щоб я ще колись цією дорогою пішов, хай йому грець! — буркнув один з чумаків. — Нізащо!

Нечисть сиділа осторонь від чумаків, навколо окремо розведеного багаття.

— Дивні вони якісь, — кивнув у бік нечисті Панас.

— Не дивніші за нас з тобою, — відповів Андрій і покрокував до своїх «дивних» друзів.

— Сідай, — посунувшись, сказав козаку водяник.

Андрій сів і задумливо подивився на вогонь.

— А я думав, що знаю хоч і не все, але дуже багато, а насправді не знаю нічого…

Нечисть мовчала.

— Я думав, — продовжував козак, — що водяника створив водяником, а виявляється, що він народився на цей світ у муках, як і я! Розкажіть мені свою генеологію.

— А це ще що таке? — здивувався Коник.

— Від кого ми ведемо рід, — пояснив Нікель.

— А! Ну, це можна! — сказав Никодим і повернувся до Коника. — Що ж, ти, Конику, у нас розумний, от і давай, розкажи Сивому, як воно було.

Коник кивнув гривою.

— Гаразд, Сивий, слухай, — погодився конюшний. — Скажу одразу, що зараз ти ніде не стрінеш маленького домовика, водяника або ще когось із нашої братії. Ми чомусь втратили змогу продовжувати свій рід, і то дуже давно. Наймолодшому з нас не менше… — Коник раптом зам’явся.

— Та кажи вже! — підштовхнув його Никодим.

— …тисячі років, — продовжив Коник, і козак від здивування аж кашлем зайшовся. Коник повів далі: — Гм-м-м… Так-от, усі ми мали своїх пращурів, яких і створив Праліс. Першими з’явились оті потвори. То була невдала спроба. Слідом за ними з’явилися болотні відьми, анциболоти, перевертні й вурдалаки, а також лісові хащуни. Хоч як дивно, та анциболоти розмножуються і досі. Далі за ними з’явилися ми, тобто нам подібні, які згодом стали називатись конюшними, домовиками, звичайними домовиками, вітрогонами, бо були дуже прудкими, ну, ти знаєш, як Вітряк, водяники, козодої, сирени, мавки і берегині, а також лісовики. А тепер слухай. Від сирен народжувалися конюшні і козодої, але люди винищили сирен, і рід наш урвався. Від мавок — вітрогони й лісовики, від берегинь — водяники. Але вже багато-багато років жодна мавка, жодна берегиня не народжувала. Чому — не відомо. Ось так, Сивий, воно було, так є і зараз, — сказав Коник.

Козак мовчки дивився на вогонь.

— А чи лишились оті, перші? Чи живі зараз створені Пралісом, а не народжені?

— Перші були смертними, — відповів Коник.

— Чому? — здивувався козак.

— А й сам не знаю, — знизав плечима конюшний.

— Дивно… — проказав Андрій і почухав за вухом. — І все те пішло з Рудки?

— Атож, — кивнув Коник, — звідти.

— Ясно, — не зовсім упевнено мовив Андрій.

— Гаразд, давайте вже спати, — сказав конюшний. — Мені зранку коней ловити.

Усі погодились, лягли і скоро поснули. Лише Андрій ще довго не міг стулити очей, все думав про почуте. Щось марудило козака, не давало йому спокою, і він заснув, лише коли небо вже почало сіріти.


Пташка прокинулася від власного крику. Чоло її було рясно вкрите крапельками холодного поту, очі заплакані. Прокинувшись, вона побачила стурбоване обличчя бабусі Одарки.

— Що, дитинко, знову той сон?

Декілька ночей поспіль, під ранок, дівчинці снився один і той самий сон: висока струнка білява жінка з недобрими очима стоїть на крутому березі Рудки; все кругом сповите непроглядним мороком, під буйним вітром гнуться і стогнуть велетенські берези, але жодна волосина на голові жінки не ворухнеться; вона щось кричить Пташці, але дівчина не знає цієї мови; тоді з’являються чорні страшні тіні. Якісь волохаті створіння з огнистими очиськами тягнуться до дівчинки такими ж волохатими лапами з довжелезними гострими пазурами, і здається, ось-ось дотягнуться ті лапи, ось-ось торкнуться її шиї… І тоді Пташка прокидалася з криком та слізьми на очах.

Дівчина витерла долонею спітніле чоло.

— Так, бабусю, знову цей сон… Ви вже знаєте, до чого він?

Баба Одарка скрушно зітхнула.

— Не розумію я його, дитино, дивний сон твій.

Пташка сіла на ліжку. До хати зайшов дід Липень.

— Вернулись посланці з Дніпрового, — мовив він.

Пташка рвучко сплигнула з ліжка і вхопилася за серце.

— Ой, дідусю! — зойкнула вона. — Невже самі?

Липень посміхнувся.

— Заспокійся, доню, — старий говорив лагідно, очі його світилися ніжністю, проте в голосі відчувалася деяка гіркота. — Всі твої живі-здорові, окрім, хіба що, вітрогона — він поранений, але швидко видужує, та ще…

Дід зам’явся.

— Кажіть все! — твердо мовила дівчина.

— Лісовик загинув, Кулака.

Пташка опустилася на ліжко і заплакала. Дід підійшов до неї і погладив по голові.

— Ну-ну… Він загинув славною смертю, врятував козака Андрія, того, про якого ти розповідала. Затулив собою від перевертня.

Дівчина втерла сльози.

— Я добрішої істоти в світі не стрічала, ніж він… Хай буде мир душі його.

— До речі, — мовив далі дід, — за тобою вже ідуть, як ми й передбачали. Всі твої друзі: і Мефодій, і Гапка, і козак, і нечисть, звичайно, — усі крім вітрогона, але, я думаю, щойно він очухається, то і сам сюди прибуде, — сказав дід і додав, тихенько так, наче про себе: — Цікаво буде побачити дітей Одіна…

— Що? — перепитала Пташка.

— Та нічого… — ухилився від відповіді дід.

— Але ж… — Пташка пильно глянула на діда, її чорні бровенята здивовано злетіли вгору, мов крила ластівки. — Як це ваш вістун повернувся, а їх ще немає?

Дід посміхнувся.

— Гей, Повітруне, ходи-но сюди! — гукнув він надвір, і в хату зайшов невисокий чоловічок, худенький, з невеличкою борідкою, підстрижений під макітру.

— У! Здоровенькі були! — привітався він.

— Та це ж… — скрикнула Пташка, але затнулася і здивовано глянула на незнайомця.

— Вітрогон Повітрун, — договорив за неї Липень. — Рідний дядько вашого Вітряка. І наш вістоноша.

Домовик вклонився.

— Вітряк геть зледачів і майже не використовує своїх можливостей! У! А я швиденько — туди і назад! У! О!

Дівчинка мимоволі усміхнулася. Схожість Вітряка зі своїм дядьком була надзвичайна.

— І де ж вони зараз? — спитала дівчина вітрогона.

Той знизав плечима.

— День-другий, і будуть у Пирятині. Так що чекай, дитино!

Вітрогон стояв і пильно дивився на дівчину.

— Кого ж ти мені нагадуєш… у!… і ніяк не пригадаю…

— Про що це ти? — спитала баба Одарка.

— Та так… Не знаю… — непевно відповів Повітрун. — Ну, гаразд, бувайте! — І вийшов із хати.

Пташка, трохи постоявши', накинула хустину на плечі і теж вийшла.

— Куди це ти? — спитав дід, коли та вже ступила за поріг.

Пташка на мить затрималась у дверях, і потім якось непевно відповіла:

— Вмитися.

І втекла.

Липень опустився на лавку біля вікном.

— Слухай, Одарко, а де Первосвіт? — раптом спитав він у баби.

— Та ще вдосвіта взяв вудку і пішов на Перевод, а що?

Дід покосився на Пташку, яка, вийшовши з хати, попрямувала до річки.

— Мені Микита дивне розповів, — сказав Липень. — А Первосвіт тобі нічого не казав?

Жінка здивувалась.

— Ні, нічого, а що? Трапилося щось?

— Пташка привида діброви чула. Як тобі це? Микита лише сьогодні розповів, а мав би зробити це раніше…

Баба Одарка схопилася за серце і присіла поруч з дідом.

— Ой лишенько! Ще цього бракувало… То їй марюки уві сні ввижаються, а тепер ще й привида почула! Що з цією дитиною таке?

Липень задумливо знизав плечима.

— Не знаю, Одарко. Вона справді дуже дивна… Не повіриш, але я з нетерпінням чекаю на упиря і ту чаклунку… Гапку, о! Серцем відчуваю я, щось лихе жде нас…

Дід підвівся і вийшов з хати, а Одарка, важко зітхнувши, зайшлася готувати якесь зілля.

Пташка тим часом уже встигла вмитися в Рудці і тепер прямувала до Діброви. По дорозі вона стріла декількох жителів селища і чемно привіталася з ними. Жителі теж привітно всміхалися їй, проте вона явно бачила тінь смутку та тривоги в їхніх очах. Її це певною мірою збентежило, хоча вона навіть не здогадувалася, з чим це могло бути пов’язане. Бо не знала, що чутка про привида вже облетіла Рудку.

Дівчинка прямувала вже добре відомою їй стежкою, збираючись завернути до того місця, де її вперше знайшла бабуся Одарка, і підійти до того велетенського дуба, який чомусь так стривожив її душу…

Пташка йшла і дивувалась із величезних беріз, що росли навкруги, і зненацька почула чийсь голос: «…от би мати це в собі навіки!»

Дівчина зупинилася біля однієї з беріз і торкнулася її кори. Тієї ж миті вона відчула щось схоже на солодку млість, якісь дивні вібрації по всьому тілу, а душа сповнилася неймовірного відчуття спокою та радості. Пташка притулилася до дерева щокою, розсміялася і рушила далі, а за декілька кроків звернула зі стежки й попрямувала до дуба, який виднівся ще здалеку.

Дівчинка підійшла до дерева. Нічого дивного цього разу вона не відчула. Тоді Пташка обійшла навколо дуба, зупинилася проти дупла і зазирнула всередину. Нічого не змінилося, те ж кубельце із трав та приємний запах, який чомусь нагадував дитинство, якого вона не пам’ятала…

Раптом знявся легкий вітрець і зашумів листям велета.

Пташка прислухалася. Чи то лише здалося, чи в шурхоті листя їй справді почувся чийсь голос?

— Сюди-и-и… — лунало десь із глибини діброви.

— Хто це кличе мене? — вигукнула дівчина, озираючись довкола.

— Сюди-и-и… — знов розлягся таємничий шепіт.

— Та це ж той самий голос, що я чула вчора… — промурмотіла дівчина. — Привид?..

Страху вона не відчувала зовсім. Лише непереборне бажання якось допомогти…

— Іду-у-у! — рішуче крикнула вона і побігла на дивний голос, що і далі шепотів їй:

— Сюди-и-и…

Пташка побігла швидше. Краєм ока вона завважила те місце, де її знайшла бабуся Одарка, але не зупинилася, а щодуху помчала на звук дивного голосу, що лунав, здавалось, у самому серці. І ось Пташка вибігла на невеличку галявину, де, нарешті, й зупинилася. Серце несамовито калатало в грудях, але дівчина дуже швидко віддихалася і заспокоїлася, а тоді почала оглядати галявку.

Жодного кущика чи деревця не було, лише якась дивна, сивувата трава і яскраво-червоні квіти росли на ній.

Дівчина поволі рушила галявиною. Зробивши декілька кроків, вона зупинилися.

— Хто ти? — пошепки спитала вона. — І чому кликав мене?

У відповідь холодний вітер дмухнув їй в обличчя.

— Я тихий смуток днів осінніх…

Пташка різко обернулася. Позаду нікого не було.

— …Я жовте листя, що кружляє…

Дівчина відчула певну напругу в повітрі. Вона підвела голову. Просто над нею, низько, так низько, що, здавалося, можна дістати рукою, почали збиратися хмари. Вони клубилися, немов дим.

— …Самотність сутінків вечірніх…

Пташка відчула різкий крижаний холод. Вітер дужчав, сутінки згустилися і невідомо звідки з’явився туман.

А голос вів далі:

— …Мене туман огортає…

Дивно, але Пташка зовсім не відчувала страху, хоча сутінки вже перейшли в непроглядний морок і дівчина нічого не бачила, а тільки чула, як ревів навколо неї вітер. І раптом темрява вибухнула світлом. Ані галяви не було видно, ані трави, ані квітів. Пташка стояла у серці круговерті, стіни якої обертались зі скаженою швидкістю. Дівчина зацікавлено чекала, що буде далі, і ось у вирі, що її оточував, з’явилися колоди, з яких зазвичай кладуть стіни будинків. Колоди почали складатися у стіни, і Пташка побачила, як навколо неї виріс справжній будинок. І ось коли з’явився дах, усе стихло. Вона стояла в просторій хатині, освітленій декількома свічками. Посеред хати був стіл, а біля нього — дві лавки. На стіні зліва від Пташки виблискувала зброя. Надворі було темно, і дівчина почула спів цвіркунів.

Але зараз її увагу займало зовсім інше. Навпроти дівчини стояв високий чорнявий чоловік у білій сорочці і білих штанях. Він зацікавлено розглядав дівчину своїми сумними карими очима.

— Здрастуйте! — привіталася Пташка, і чоловік ледь помітно кивнув головою.

— Ви — привид? — спитала дівчина.

— Так, — відповів незнайомець.

Пташка підійшла до стіни і доторкнулась до неї рукою.

— На дотик — справжня, але ж цього будинку не існує! Його немає на галявині!

— Він примара, як і я, — відповів привид, — будинку давно вже немає, але я добре пам’ятаю, де були його стіни… Будинок з’являється, коли спогади мої стають надто яскравими…

Болісний здогад стиснув серце Пташки.

— Ви не можете покинути цього місця? То скільки ви вже тут? — співчутливо спитала вона.

Привид опустив голову.

— Дуже давно. Я втратив лік рокам… На цій галявині для мене вічна осінь, і я приречений блукати туманами цього світу вічний і неприкаяний, у пошуках давно втраченого, зі скорботною надією про спокій…

Дівчина відчула, як по щоках її покотилися сльози.

— Але ж це несправедливо, — проказала вона, — адже мені кажуть, що інший світ кращий… Як би я хотіла вам допомогти!

— Коли втрачене відшукають і справедливість переможе, прокляття спаде, — з сумом відповів привид.

Пташка схопилась за серце.

— Я відшукаю для вас це! У мене є друзі, ми відновимо справедливість! Але що шукати? Що?! Вас убили!?

Тихий болісний стогін сколихнув тишу в примарній хаті.

— Я не знаю… Не пам’ятаю, а вона не встигла мені сказати… Відлетіла… Ти дуже дивна дитина. Ти нагадуєш мені…

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки пролунав цей жіночий голос? В хаті нікого, крім неї та привида, не було.

— Ти чуєш мене?! Відповідай!

Ураз здійнявся шалений вихор, колоди миттю розлетілися навсібіч, привид чоловіка зник і нестерпно яскравий спалах світла засліпив дівчину. Вона заплющила очі.

— Чому ти не відповідаєш мені? — пролунав той самий жіночий голос.

Пташка поволі розтулила очі. Вона знову стояла на галявині.

Жодної хатини і жодного привида вже не було, а проти неї стояла висока білява жінка і суворо поглядала на Пташку. Дівчинка, затамувавши подих, дивилася на неї. Вона вже бачила це обличчя. Уві сні.

7

Вночі на березі Удаю палало багаття, біля якого гучно реготала нечисть Андрія. Як звичайно, Никодим травив якісь побрехеньки.

— Тож як пропучило мене від тієї браги, — розповідав водяник, — то в ставку всі карасі поспливали!

— Всі? — давлячись сміхом і витираючи сльози, перепитав Нікель.

— Чистісінько всі, що були навколо мене! А в Микитиної берегині ледве переляк не трапився!

— Ой брешеш, поганцю! — ледве видавив з себе Жменька.

Поруч з лісовиком по землі катався Коник.

— Не бреше — ги-и-и! — я на березі був! Так смерділо, наче кабан здох!

Мефодій, який увесь час після зникнення Пташки був мов не при собі, зараз не зміг втриматися і теж гучно реготав.

Мурко здійняв догори руки, і з них раптом вилетіли кумедні кульки, склалися у фігурку водяника, з-між сідниць якого вилітали різнокольорові бульбашки, і погань знову похапалася за животи.

Гапка ж з Андрієм сиділи трохи віддалік на якійсь колоді біля самої води. Поряд з ними на хвилях погойдувався чималий човен, який вони купили у Пирятині. Андрій задумливо дивився на воду, на якій вигравала місячна доріжка.

— Що з тобою, Андрію? — спитала Гапка. — Якось дивно, що ти не рвеш кишок з чергової дурні Никодима?

Андрій подивився на жінку.

— Турбує мене дещо, Гапко, — відповів він.

— Пташка?

— Так. Дивно, як вона потрапила в Рудку? Але це не все.

— Що? — зацікавилася Гапка.

Андрій знову задумався. Жінка не квапила його з відповіддю.

— Може це і дрібниця, — нарешті мовив козак. — Коник казав, що жодна мавка і берегиня давно не народжували… Але ж вовкулачиха, яка вбила Кулаку… При першій нашій зустрічі вона була людиною! А за декілька років… І корчмариха не знала, хто її чоловік. І ще два вовкулаки, яких ми порішили у байраках… Вони називали відьму «мамкою»!

Гапка здивовано дивилась на козака.

— І це тебе турбує? Коник нічого ж не казав про вовкулаків! Попитай у нього. І було б чого голову собі сушити!

Вранці Андрій і Мефодій погнали до Пирятина коней. Про те, щоб їхати до Рудки верхи на конях, не було й мови. І саме для цієї останньої подорожі й було куплено човен.

Залишивши коней в опіку одному корчмареві, Андрій і Мефодій попрямували на базар запастися харчами.

Пирятинське торжище, розташоване на крутім березі Удаю, було невеликим, хоч краму та наїдків усяких тут не бракувало, тож Андрій із Мефодієм неспішно походжали між рядами. Всі з цікавістю розглядали молодого ставного запорожця у зсунутій на потилицю баранячій кучмі, в розшитім каптані, чорних чоботях і червоних широченних шароварах. Сонце вигравало на дорогоцінних оправах пістолів, а з лівого боку погойдувалася шаблюка.

Річ у тім, що запорожці, які виходили з Січі на Україну, завжди виряджалися у найдорожче, що в них було, аби заохотити своїм вбранням нових людей на Січ. Хоча загалом на Низу більшість запорожців були просто голопуза босота!

Невеликий ринок вирував своїм торговим життям.

Якийсь циган на все горло вихваляв кострубату, сухозаду кобилу, яка з байдужим до всього виглядом жувала сіно, а декілька чоловіків стояли біля нього, чухаючи потилиці і дивуючись циганській майстерності у крамарстві, вже майже готові почати торг за те нещастя, яке їм пропонував спритний циган.

Якийсь пузатий, неначе діжка, червонопикий чолов’яга торохтів, переминаючись з ноги на ногу:

— Макуха!.. Духмяна макуха!.. Купи макухи, козаче! — звернувся він до Андрія, що саме проходив повз нього.

— Тю на твою дурну голову! — вибухнув козак. — На біса мені твоя макуха? Чи ти думаєш, я сам її їстиму!?

Чоловік почервонів ще дужче, але не припинив торохтіти:

— Макуха!.. Пахуча, духмяна макуха!..

— Гей козаче! Купи коня! — весело вишкірившись гукнув циган.

— Та ж він і на ковбасу не годиться! — відмахнувся Андрій. — Маєш і без мене покупців на свою шкапину!

Мефодій штурхонув козака під бік.

— Дивись, Сивий! Чумаки!

Андрій посміхнувся.

— І досі свою братію нутром чуєш?

— І досі, — скрушно зітхнув упир. — А ходімо до них. Сіль у нас скінчилася.

Козак і Мефодій підійшли до чумаків.

— Здоровенькі були! — привітався Андрій, знявши кучму і вклонившись. — А насипте нам, братове, солі в оцю торбинку!

Козак простягнув чумакам торбочку, куди ті насипали солі, а Мефодій розрахувався.

— Тепер купити цибулі, бо гном без неї здуріє! Жере її, як ті яблука, і хоч би що! — сказав Андрій, потягнувши за собою упиря.

— І сала треба багацько! — додав упир. — А також гречки.

— І в шинок завернемо, — зауважив козак, — візьмемо бочечку на всяк випадок.

— Аякже, — сказав Мефодій так, наче це само собою зрозуміло.

— В далеку дорогу збираєтеся? — пролунав за їхніми спинами незнайомий голос.

Козак і упир обернулися. Перед ними стояв гарно й багато вдягнений чорнявий чоловік.

— Мене звати Дідюн.

Андрій окинув незнайомця поглядом.

— А мені хоч би і Люципер, чоловіче!

Дідюн насурмачив брови.

— То так ти завжди, козаче, до незнайомців мовиш?

— А з якого це я дива маю тобі казати, куди збираюся? Га? — насупився й козак: незнайомець одразу справив на козака недобре враження.

— А в тобі щось є, козаче, — не звернувши уваги на далеко не привітний тон Андрія, мовив далі Дідюн. — Характерник?

Від такого нахабства Андрій аж остовпів. Мефодію це теж не сподобалося.

— Іди собі, чоловіче, від гріха подалі, — сказав він нахабі.

Але той вів далі, так наче й не чув Мефодія.

— І подорожні в тебе дивні, а надто вже цей чумак.

Дідюна врятувало те, що він був неозброєний. Андрій скипів.

— Ану котися звідси ковбасою! Бо зараз дам я тобі «подорожніх»!

Дідюн хижо вишкірився.

— Я дав би тобі гідну відповідь, — прошипів він, — але не бажаю зараз портки з тобою міряти. Скажу лише ось що: тримайся далі від Рудки, козацький чаклуне!

— Ах ти хробаче! — вибухнув Андрій, але Дідюн розвернувся і швидко пішов геть.

— От наволоч! — Андрій палав від злості. — Весь настрій зіпсував!

— Гей, козаче! — До козака підходив той циган, що продавав кобилу.

— Що тобі? — незадоволено буркнув Андрій.

— Недоброго ти ворога нажив собі, козаче! Ой недоброго!

— А йшов би ти краще до своєї кобили! — відмахнувся козак.

— А вона вже не моя! — знову вишкірився циган.

Андрій обернувся і побачив, що якийсь чоловік уже повів циганову кобилу.

— Ох і спритний! — мимоволі всміхнувшись, сказав цигану й одразу кивнув упиреві: — Гаразд, Мефодію, гайда швиденько по базару, і до своїх.

Скупившись, козак і упир попрямували до Удаю, де на них чекала решта друзів.

— Як думаєш, Сивий, — задумливо сказав Мефодій, коли вони з Андрієм звернули з уторованої колесами дороги на вузьку стежку, що вела до ріки, — хто то був?

— Думаю, якийсь місцевий чаклун, — відповів Андрій, — узрів я в ньому щось чорне і бридке.

Мефодій кивнув.

— І я відчув це. Тебе не турбує, що він так багато знає?

Андрій знизав плечима.

— А нам що з того? Заберемо Пташку, та тільки нас і бачили. А як ще його побачу — зад надеру так, що пожалкує, що на світ Божий родився. А перед нашими краще помовчуй про це.

— Гаразд.

Андрій і Мефодій спускалися до річки. Ще здалеку вони почули гучний регіт нечисті.

— Мабуть, знову Никодим якусь дурню гуде! — зауважив упир, і не помилився.

Підійшовши ближче, козак і упир побачили Гапку, що стояла осторонь від усіх і вочевидь була чимсь украй незадоволена. Підійшовши ще ближче, Андрій зрозумів, у чім річ: трохи вище за течією сидів Никодим з довгою соломиною в руках, надував жаб і пускав їх на воду. Жаби борсалися, кумедно перебирали лапками і переверталися, намагаючись пірнути.

Побачивши козака, Гапка вигукнула.

— Андрію, ти подивися, що він творить!

Водяник замахав Андрієві соломиною і пустив чергову жабу на воду.

— Та що їм станеться! Годі тобі, Гапко, а зілля з жаб варити, хіба то краще? — посміхнувшись відповів водяник.

— Так то ж для діла! — не вгавала Гапка.

— А це задля розваги, — наполягав на своєму Никодим, — жаб однак поздуває! От якби ми по них камінцями кидатись почали…

— Ще чого бракувало! — вигукнула Гапка.

Андрій лише усміхнувся.

— Годі, Никодиме, дурня клеїти. Час рушати в дорогу, — звернувся він до водяника.

Никодим одразу відкинув соломину і відпустив ще ненадуту жабу.

— Скупилися? — спитала Гапка.

— Атож, — відповів Андрій.

— Цибуля є? — одразу підійшов до прибулих Нікель.

— Є, — відповів Коник, який уже копирсався в торбі, — гайда!

Погань позакидала торби до човна, а Никодим підняв вітрило.

— Рушаємо! — вигукнув він, і човен пішов угору по Удаю, до гирла Переводу.

Далі за Пирятином по річці не було жодних поселень. Скрізь, куди сягало око, тяглися болотисті плавні, а за ними, вдалині, височіли ліси.

Відчуваючи, що вже скоро вони досягнуть своєї мети, вгамувався навіть Никодим.

Краєвид відкривався і справді казковий. Навколо була дика, недоторкана природа. За бортом хлюпотіли хвилі, і човен швидко йшов за попутним вітром.

Один Коник не милувався довколишньою красою.

— Гм-м-м, невже не можна було піти верхи? Адже Вітряк мені казав, що дорога є!

— Дорога то є, — відповів Никодим, — але потаємна. Рудка оточена лісами і болотами, які тягнуться на багато верст. А водою, хоч і накинемо гак, але не заблукаємо. І шлях, який бачили Мурко й Мефодій, пролягав по воді.

— Так-так, — погодився Мефодій. Він почав помітно нервувати. — Уже скоро Перевод, а там і Рудка під боком!

Никодим, який сидів на стерні, розкурив люльку і сказав:

— Чесно кажучи, я завжди хотів тут побувати, але все якось не до того було.

— Це за ті роки, що ти по цьому світу поневіряєшся? — посміхнувся Андрій. — Скажи краще, що ліньки було!

— Може, й ліньки, — спокійно погодився водяник.

— Гир-р-р-ло! — раптом вигукнув Мурко.

За поворотом ріки, по правому борту, справді виринуло широке гирло Переводу. Мефодій придивився.

— Так. Це те, що ми бачили, — погодився упир.

Никодим скерував туди човна.

— Дуже скор-р-ро ми досягнемо того місця, де в Пер-р-ревід впадає Р-р-рудка… А далі туман. Там дуже небезпечно.

Всі глянули на Мурка.

— Про що це ти, друже? — спитав малюка гном.

— У тому тумані — чор-р-рна погань Праліса. Вона блукає сповитими туманом хащами та болотами, пильнує і нападає на кожного, хто насмілиться туди ступити.

— А раніше не міг сказати? — пробурмотів Жменька.

— Не хотів вас лякати. То чар-р-ри зігнали всю чорну нечисть до туману і зробили її охоронцями Рудки.

— Мефодію, — звернувся до упиря козак, — а ти чого мовчав?

Але упир і сам здивовано дивився на Мурка.

— Я нічого такого не бачив! — відповів він.

— Бо вся твоя увага була спрямована тільки на Пташку, — пояснив Мурко.

— А що за нечисть? — спитала Гапка.

— По болотах і річці — анциболоти і болотяні відьми, а по лісах — перевертні, вурдалаки і хащуни.

— Всі наші старі знайомі, — зневажливо кинув водяник і сплюнув за борт. — Ми з Коником про це знали.

— Ніколи не бачила цієї погані, — зауважила Гапка.

— Та краще б і зовсім не бачила, — невдоволено відказав на те Андрій, — але назад вороття нема.

Одразу за гирлом Перевод розходився багатьма рукавами, і Никодим завагався, куди саме він має скерувати човен.

— Мурку, куди далі? — спитав він малюка.

— У мене що, мапа є? — відповів Мурко. — Хто з нас водяник?

— Гаразд, підемо, де найбільша течія.

І човен зайшов у невеличку протоку. На ніс став Андрій з довгою жердиною в руках і став намацувати нею дно.

— До дна не дістати! — вигукнув він. — Глибоченько!

Очерети були височенними, навіть більшими, ніж на Низу у Великому Лузі. А протока ставала дедалі вужчою. Вітрило обвисло, вітер шумів десь над велетенськими очеретами. Нечисть і козак сіли на весла. Човен звернув. Тут вузенька протока розгалужувалася на дві ширші і не з такою сильною течією. Човен скерували у праву.

— Оце так, — трохи розгублено сказав Никодим, — справжній тобі лабіринт! Навіть на Низу я не бачив таких очеретів!

Протока потроху почала ширшати, і згодом човен вийшов на велику воду. Перевод був доволі широкою річкою, оточеною з усіх боків болотами, а подекуди над водою здіймалися невеличкі острівці.

Погань щиро налягала на весла, човен стрімко линув водами Переводу, минаючи острівці. Праворуч вже з’явилося гирло Рудки, а вдалині піднімалася до самого неба височенна біла стіна туману. До неї було верстов зо п’ять, а надворі вже вечоріло. Раптом вітер різко змінив напрям із попутнього на зустрічний; і здійнялися чималі хвилі.

— Ось воно, — прошепотів Мефодій.

— Щось мені не дуже хочеться пертися на ніч у той туман, — сказав Никодим і глянув на Андрія з надією, що той його підтримає. — Мало того, що він зачарований, так ще й поганню кишить! Мо’ до острівця пристанемо та переночуємо? Чи як?

— Мабуть, так і зробимо, береженого й Бог береже! — погодився козак.

Інші лише мовчки кивнули, і Никодим скерував човна до найближчого острівця.

Нечисть витягла човен на берег, розвела багаття і заходилася готувати вечерю. Щойно сонце зайшло за обрій і густі сутінки оповили довкілля, як зі сторони туману раптом долинуло моторошне виття і несамовите ревіння…

8

Пташка інстинктивно відчула небезпеку, і від того її мов заціпило.

— Чого ж ти мовчиш? — знову суворо спитала жінка. — Із ким ти тут розмовляла?

Пташка вирішила не казати всієї правди.

— Я почула дивний голос і пішла на нього, — відповіла дівчина.

— А чому на мене уваги не звернула?

— Перелякалася, — Пташка опустила очі.

Здалося, жінку влаштувала така відповідь.

— Недобре людям чути голос привида! Ти, мабуть, — Пташка?

Дівчина кивнула.

— Я володарка цієї діброви. Мене звати Вербичка.

Пташка з цікавістю подивилася на жінку.

— То ви — мавка?

— Так, — відповіла та.

— То ви теж можете чути привида? — спитала Пташка.

Жінка скривилася, так наче дівчина сказала їй щось неприємне.

— Так. І коли захочу, можу й побачити, варто лише зібратися з силами. Але навіщо? — жінка знову скривилася. — Я знала його ще за життя! Через нього загинула моя сестра — Берізка… Він проклятий! І заслуговує цього.

— А людина може його побачити, якщо збереться з силами? — пошепки спитала Пташка.

Мавка розсміялася.

— З якими силами? Людина нічого не може! Але ж ходімо звідси, мені неприємно бути тут…

Жінка пішла до стежки, Пташка рушила за нею.

— А от і неправда, — заперечила дівчина, — я знаю відьму Гапку і характерника Андрія! То вони таке можуть, що о-го-го!

— Жалюгідна тінь того, що можемо ми, — не обертаючись відповіла мавка.

Пташка не відповіла нічого, хоча її й образили слова мавки.

— А куди ми йдемо? — спитала вона трохи згодом.

— До річки. Маю дещо тебе запитати.

За деревами вже виднівся берег Переводу. Вербичка і Пташка вийшли на галявину і мавка опустилася на березову колоду.

— Сідай.

Пташка вмостилася поруч.

— Що ви хотіли мене запитати? — Пташка відчувала пильний погляд на собі і теж зиркнула на мавку.

Мавка так дивилася на Пташку, що тій здалося, ніби погляд мавки сягає самої душі.

— Як ти сюди потрапила? — нарешті спитала Вербичка.

Пильний і незмигний погляд мавки збентежив дівчину і вона опустила очі долу.

— Я не пам’ятаю, — тихо відповіла дівчина.

Мавка пирхнула.

— Такого не буває! Треба просто вміти згадати. Заплющ очі!

Пташка слухняно виконала наказ. Мавка торкнулася її чола. Одразу неначе блискавка спалахнула в голові дівчинки і вона побачила стару хату в Очеретянці. Усі в хаті спали. І Явтух, і Свирид, і баба Галя, й Степан та інші, а вона сама стояла серед хати з заплющеними очима. Тоді за якусь мить вона вихором вилетіла надвір і зупинилася на ґанку. Очі її все ще були заплющеними. Потім вона раптом почала обертатися, не роблячи при цьому жодного руху ногами, оберти щораз ставали швидшими й швидшими, і за якусь мить вона вже перетворилася на суцільний вихор. Але ось оберти пішли на спад, і вона зупинилася. Очі її розплющилися, а з них двома яскравими променями вдарило світло. Здавалося, що воно сягає краю самої безмежності… Пташка бачила далеку Рудку. Дівчина поволі почала підніматися в повітря, і раптом з шаленою швидкістю помчала за світлом своїх очей. І ось уже немає ні хати, ні Очеретянки, а є величезний дуб у Рудці! Неподалік від нього Пташка закриває очі і лягає в якесь кубельце…

Коли Пташка розтулила очі, то побачила вкрай здивоване обличчя Вербички.

— Оце так, — не ймучи віри промовила мавка.

Пташка була не менш здивована несподіваним спогадом.

— Як же це я так? — вголос подумала дівчина.

Мавка уважно дивилася на неї.

— Не «ти так», а «тебе так» …Тебе хтось спрямував… Хтось із наших… Мавка, мабуть, бо людина так не зможе.

Пташка не знала, що на це сказати. Мавка теж мовчала і стурбовано дивилася на дівчину.

— Гаразд, іди, — нарешті мовила вона, — мені треба подумати.

— До побачення, — проговорила Пташка, встала і в задумі поволі пішла до селища. Стільки вражень за один ранок не могли не приголомшити дівчину.

Вербичка довго дивилася вслід дівчинці, доки та не зникла у березовім гаю.

— Неймовірна схожість, — пролунав чийсь низький і хрипкий голос за спиною мавки і та різко обернулася.

Постать у чорній просторій накидці, схожа на примару, стояла поруч; ані обличчя, ані рук, ані ніг видно не було.

— Ти вважаєш це збігом? — спитала постать.

Вербичка відвела очі.

— А хіба може бути інакше? Це звичайне дівчисько!

Постать обійшла колоду і стала проти мавки.

— Убий її! Вона небезпечна! — прохрипіла вона.

Вербичка кинула на постать спопеляючий погляд.

— Навіщо? За нею вже йдуть. Вбивши її, ми наживемо собі неприємностей. Тобі, Марюко, аби лише вбивати! Годі вже, навбивалися…

— Дивись, Вербичко, не схиб! — злостиво проговорила Мара і, замиготівши, розчинилася в повітрі.

Вербичка встала і пішла до селища, хоча дуже не любила туди ходити.

«Марюка права, — думала мавка. — Схожість надзвичайна… Я побуду поруч до того, як за нею прийдуть.»

Раптом мавка зловісно посміхнулася і вже вголос додала:

— Якщо пройдуть туман!

А Пташка тим часом вже дісталася селища. Але йти їй туди зовсім не хотілося. Вона краще б залишилася у діброві, біля річки і поміркувала над тим, що трапилося. Вона не знала, казати Липню та Одарці про привида, чи ні. Хіба що Первосвіту?

Взагалі, люди і нечисть, що жили в Рудці, ставилися до неї дуже добре, але з якоюсь осторогою, вважали її справді дивною.

«Хто б уже казав, що я дивна! — інколи думала дівчина. — Кругом самі чаклуни та нечисть, а я, бачте, дивна!»

Хоча про себе вона відзначала, що в Рудці їй дуже подобається і почувається вона тут як удома.

Дівчина зайшла в селище і попрямувала до «верболозу» Липня.

Дід навчав Первосвіта магічних справ.

— Я не заважатиму? — спитала Пташка старого.

— Та ні, — відповів той, — сідай.

Первосвіт привітно всміхнувся дівчинці і якось по-змовницьки підморгнув.

— Отож, — продовжив науку Липень, — якщо поперек зводить від наговору, вощина почорніє… Що треба для зілля?

Первосвіт звів очі догори, щось пригадуючи, і розмірено, помірковано почав:

— Спіймати гадюку з двома хвостами і менший відрізати. Тричі прочитавши «Отче Наш», висушити над осиковим вогнем, розтовкти і змішати з висушеним, потовченим коренем живокосту, залити горілкою і настоювати три дні у дубовій посудині. Тоді поперек цим натирати.

— Де настоювати? — спитав дід.

— Краще десь на горищі, щоб сухо було і тепло, — відповів хлопець.

— Правильно. Молодець, — усміхнувся Липень і тут же звернувся до дівчини: — А де це ти була, Пташко?

Пташка знітилася.

— Та… у діброві.

Дід усміхатися перестав і насупив брови.

— Хоч привида не чула?

Пташка зітхнула.

— Та чула… Я там мавку стріла, Вербичку.

Дід насторожився.

— І що?

— Вона допомогла мені згадати, як я сюди потрапила.

— Ну, і як? — знову спитав дід.

Пташка переказала, що бачила.

Дід і Липень на якусь мить язики поковтали.

— Але ж такого навіть Вербичка не вміє! — нарешті вигукнув старий. — Що вона тобі сказала?

— Що мене сюди спрямувала якась мавка, мабуть.

Дід похитав головою.

— Але ж таких могутніх мавок вже не існує! Такою, кажуть, була Березка, сестра Вербички.

Пташка задумалася.

— Дідусю Липню, а розкажіть-но, що ви знаєте про Березку і як вона загинула через того привида? Ну, що на галявині?

— Звідки це ти знаєш? — здивувався Липень.

— Вербичка сказала, — відповіла Пташка.

Дід невдоволено завовтузився на лаві, а Первосвіт з цікавістю подивився на нього.

— Розкажеш? — спитав хлопець.

— Ет! — махнув рукою дід. — Раз ти його чуєш… Тільки Вербичці ні гу-гу! — Дід застережливо покивав пальцем.

Пташка кивнула.

— Кажуть, за життя привид той кохав Березку, а вона його. Але це зараз ми з нечистю в мирі живемо, а тоді… Хоча Праліса вже давно як приспали…

— Кого? — здивувалася Пташка.

Дід затнувся, навіть рота рукою прикрив, але тут-таки знайшов рятівне:

— Та то я так… Старий, забалакуюсь… Не зважай… Так-от, тоді ми терпіли одне одного, а тепер, бач, зжилися. Але щоб яка людина нелюда покохала або навпаки! Такого ще не було… Ну й довідалися про те кохання марюки лісові і підступно вбили спочатку того чоловіка, а тоді й Берізку. Бо ненавиділи марюки людей лютою ненавистю. Отак-от!

Пташка слухала мовчки, похнюпившись.

— А за що ж тоді привид той страждає? — одразу спитала дівчина.

Дід здвигнув плечима.

— Не знаю, дитино, але якщо душа не відлетіла, то має ще справу на цьому світі…

Пташка стисла свої маленькі кулачки і ледь чутно прошепотіла:

— Коли відновлять справедливість…

9

Моторошне виття та гарчання не вщухало всю ніч, воно то віддалялося, то загрозливо наближалося, але мало хвилювало подорожніх, що перебували тієї ночі на одному з островів Переводу.

Щойно сонце вийшло з-за обрію, Мефодій усіх підняв на ноги.

— Вставайте, вставайте! — гукав упир. — Сонце встало, мусимо рушати!

Люди і нечисть неохоче підводилися, позіхаючи і потираючи заспані очі.

Водяник потягнувся.

— У-У-У, день уже білий! Так, ви збирайтеся, а я піду пірну разок-другий.

Водяник побіг до річки, і незабаром уже чувся гучний плескіт і голосне пирскання Никодима.

Мефодій підійшов до Андрія.

— Чув, Сивий, як вило всю ніч?

— Та ні, — відповів козак, — спав як убитий!

Острівець, на якому вони зупинилися, був круглий, як тарілка, і його береги порослий молодим підліском.

— Нікелю! — гукнув Андрій.

— Га? — Ґном саме зайшовся нагострити каменем сокиру.

— Ходім до лісу, палів нарубаємо. Підуть за списи. — сказав Андрій і, не дожидаючись відповіді, взяв сокиру Никодима і зник у гущавині підліску.

Гном на знак згоди кивнув лисою головою, що блищала на сонці не гірше за його наточену зброю, і провів пальцем по вістрі.

— Готово, — сказав задоволено, впевненим кроком рушив за Андрієм, і незабаром з лісу почувся дружний дзвін сокир.

Мурко й собі тим часом вирішив поплескатися у водичці і побіг туди, де купався Никодим.

Гапка з Мефодієм, нашвидкуруч вмившись, заходилися коло сніданку: різали сало, ковбасу, чистили цибулю та часник.

Раптом до них долинув бас Никодима, який щось вигукнув, а слідом дзвінкий регіт Мурка.

Гапка махнула рукою в бік річки.

— Знову це чудо болотяне щось утнуло! — вигукнула вона.

Мефодій посміхнувся, згадавши розповідь Андрія про Січ.

— Мабуть «німецький поплавок» чи «сомове око» показує, — проговорив упир.

— А це ще що? — здивовано спитала Гапка, і тут же, здогадавшись, що воно може бути, почервоніла і, розсміявшись, фиркнула: — Тьху, гидота!

З-за кущів знову почувся регіт Мурка.

Коник оглядав свій сагайдак, а Жменька й собі взявся підводити шаблю.

— Треба бути готовими, — проговорив лісовик.

— Атож, — погодився Коник, підтягуючи свій лук так, що той аж потріскував від натуги.

Нарешті з лісу показалися козак і гном. Кожен ніс із собою по п’ять довгих загострених палиць.

— Гей, — гукнула Гапка Никодиму та Муркові. — Гайда снідати!

— Снідати, і в путь! — додав Андрій. — Часу катма, а справ — море.

Никодим з Мурком повиходили на берег, хутко повдягалися і підійшли до розстеленого рядна зі сніданком; малюк час від часу вибухав сміхом.

— Чого це ти? — спитав його козак.

Водяник лукаво підморгнув.

— Німецький поплавок, — сказала Гапка, і Андрій сам зареготав.

— Було б з чого сміятися, — буркнула жінка.

— Та було, було… Вся Січ реготала…

Нашвидку поснідавши, повантаживши все в човен, рушили в дорогу, взявши курс на туман. Ранок був тихий, безвітряний, і човен ішов на веслах. Із туману почулося ревіння.

— Реве, як те дурне теля, — сказав Коник, щоб хоч трохи зняти напругу.

— Анциболот, — упевнено сказав Никодим. — І, мабуть, чималенький!

Слідом почулося скавчання і верещання.

— О! І відьми болотяні, — спокійно додав водяник.

І знову запала тривожна мовчанка. Було чути тільки скрип і плескіт весел.

Коли до туману вже було рукою подати, раптово здійнявся сильний вітер, якимсь дивом повернув човен і почав відносити його назад.

— Ось вам і перша перепона! — вигукнула Гапка. — Чари!

Никодим щосили наліг на стерно і розвернув човен знову проти вітру, але той дедалі дужчав і відносив човен далі й далі.

— Шкода, що немає Вітряка, — вигукнув Коник. — Він би — гм-м — зарадив!

— Всі на весла! — гукнув Андрій, і всі, навіть Гапка, взялися за них, налягли, і човен поволі почав просуватися вперед.

— Холера ясна! — лаявся Жменька, напружуючи всі сили. — Оце так чари!

Човен ішов дуже повільно, всі, зціпивши зуби й напруживши м’язи, викладалися на повну.

— Ще трохи! — підбадьорював Никодим, вправно керуючи стерном. — Р-р-раз! Іще раз!

Мурко висолопив язика і сопів як їжак, а гном бурчав щось на своїй мові, і, судячи з того, як на нього поглядав малюк, щось не дуже улесливе на адресу вітру. Але тільки-но ніс човна торкнувся туману, як вітер вмить ущух, і човен, мов пущена з лука стріла, прорізаючи біле вариво, влетів усередину.

— Суши весла і до зброї, — тихо проговорив Андрій, — нас уже чекають… Мефодію, Мурку, веслуйте потихеньку.

Раптом з лівого боку, де сидів Мурко, щось шкрябонуло по борту, малюк здивовано обернувся і тієї ж миті з туману вигулькнула вишкірена пика болотяної відьми, гострі ікла клацнули коло самого обличчя, руки з гострими пазурами потяглися до малюка.

Ніхто й оком не встиг змигнути, так миттєво все сталося. Мурко тільки ледь чутно писнув і, не відпускаючи правою рукою весла, лівою запустив прямо в гидку пику потвори вогняну кулю. Потвора на якусь мить застигла, і всі мимоволі ахнули: на місці лівого ока в неї зяяла наскрізна діра завбільшки з яблуко. Потвора лише видала щось схоже на схлип, похитнулася, і її пика знов зникла в тумані, опісля чого почулося глухе булькання.

— Ой! — раптом вигукнув Никодим і схопився на ноги. — Хто це мене за зад кусає!

— Никодиме, — гримнув Андрій, — нам зараз не до жартів!

Але водяник не жартував. Він обернувся, і всі посміхнулися: вчепившись однією клешнею за штани, ззаду висів маленький анциболотик. Никодим зірвав його і щосили жбурнув у річку, глузливо кинувши:

— Іди к своїй бісовій матері!

І мати не забарилася! Дике ревіння і страшенної сили удар був миттєвою відповіддю. Він був такий дужий і раптовий, що всі ледве встигли вхопитися за борти, а сам човен ледь не перекинувся. Ніхто навіть подиху не встиг перевести, а величезний анциболот уже навалився ззаду на човен, до половини висунувшись із води. Тварюка розмахувала клішнеподібними кінцівками і клацала всіяною довжелезними іклами пащею. Першим оговтався Андрій. Він вхопив один зі списів і щосили жбурнув його в розкриту пащу анциболота. Спис майже повністю засів у горлянці потвори. Від болю анциболот зімкнув щелепи і перекусив списа. Несамовито заревівши, потвора кинулася за борт, здійнявши цілий фонтан води.

— Ого! — вихопилося в Никодима. — Я таких ще не бачив!

Тієї ж миті звідусіль почулося моторошне скавуління та завивання, і на човен з усіх боків полізли болотяні відьми.

— Мурку, Мефодію, веслуйте, що є духу! — заволав Андрій і вихопив шаблю.

Біла нечисть теж уже була напоготові.

На ніс човна видерлася мала, з приплюснутою пикою відьма. Вона присіла, готуючись до стрибка і вочевидь цілячись на Гапку, але тут-таки скрипнув сагайдак Коника, свиснула стріла і вцілила прямо в плескатого, порослого чорним волоссям лоба потвори.

Никодим покинув стерно.

— Веслуйте разом, — вигукнув він, — тоді човен піде прямо!

Мурко виявився на диво дужим малюком і веслував на рівних з упирем.

На лівий борт човна насіло одразу чотири потвори. Мурко зіщулився, але весла не випускав. Спереду його прикривав Жменька, з корми — Никодим, так само захищали Мефодія Андрій і Нікель. Гапка лишалася на носі, а Коник перебіг на корму.

Лісовик і Никодим швидко зняли потвор з борта, але на місце загиблих лізли нові відьми.

Гапці довелося знову вдатися до магії Мурка, і вона жбурляла вогняні кулі одну за одною.

— Дивись не спали човна! — кинув їй Андрій жартома.

— Ти роби своє діло! — відповіла йому жінка і, на мить відволікшись на Андрія, таки трохи зачепила кулею борт.

Вода навколо човна так і кипіла, і не відомо, чи втримали б свої весла Мурко й Мефодій, якби ті не були закріплені.

Коник стояв на самому краєчку корми, пускаючи стрілу за стрілою.

— Надто близько до краю! — крикнув йому Никодим, і цієї ж миті з туману раптом виринула гігантська клешня і вгилила конюшного так, що той, задерши копита, перелетів аж на ніс човна.

А на корму знову навалився анциболот, з його пащі цебеніла кров, він лютував і скаженів від болю.

— От не здохнути б тобі відразу! — крикнув водяник і кинувся на анциболота з сокирою.

Мить — і вона глибоко ввійшла потворі межи очі. Анциболот рвонув назад, і водяник не втримав своєї зброї — вона вислизнула з рук і лишилася в голові тварюки.

— Сокиронька! Моя сокиронька! Ох ти ж холеро ясна! — зарепетував на все горло Никодим. — А щоб тебе твої ж діти з’їли, та ще й вдавилися, жабо лупата!

Проте довго перейматися зі своєї втрати водяник не міг, бо Жменька сам не встигав скидати в річку набридливих відьом, захищаючи Мурка. Тому він хутко витяг з піхов шаблю і повернувся на своє місце.

— Що ж ви лізете, як мухи на кізяк! — ревів водяник, хрестячи відьом шаблею; його неабияк розізлила втрата улюбленої зброї, і він лютував. — Посічу! Порубаю!

Оточені захищалася так завзято, що й не помітили, як човен раптом вилетів з туману, а тому ще якусь мить продовжували розмахувати шаблями навсібіч.

Першим отямився Мефодій.

— Прорвалися! — вигукнув він на радощах.

— Ху-ух… Нарешті… — полегшено зітхнули інші.

Туман лишився позаду, попереду був якийсь берег.

Андрій підійшов до Мурка. Той був весь мокрий і геть знесилений.

— Давай далі я повеслую, ти своє вже відробив сповна… Мефодію, давай до берега, перепочинемо трохи.

Никодим сів на стерно і спрямував човен до піщаної коси, що кроків з десять не доходила до туману.

— А не заблизько? — спитала Гапка. — Вони нас не полишать.

Було чути, як у тумані ревли і лютували потвори.

— Хай їм, — злобливо кинув водяник, — хай слиною вдавляться!

Човен був увесь заляпаний кров’ю потвор, а на дні навіть валялося кілька відрубаних кінцівок. Коник позбирав їх і викинув у воду.

Коли пристали до берега, конюшний підійшов до водяника.

— Никодим-м-ме, дякую! — сказав він і мотнув головою — вклонився. — Якби не ти, то не тупцяти б мені зараз копитами по цьому пісочку!

— А! Пусте! — махнув рукою водяник і всівся на пісок.

Поруч прилаштувався Нікель.

— Шкода сокири, добра була, — зі співчуттям проговорив гном. — Але не сумуй! Придбаєш нову, може, й кращу…

Але хоч що кажи, а водянику надзвичайно шкода було його, як він казав, «доброго друга», і він лише кисло посміхнувся й зиркнув з-під лоба у бік Нікеля. І добре, що глянув, бо раптом погляд його впав на якийсь нечіткий силует, що виринув із туману біля коси.

— А щоб тебе! — водяник схопився, як ошпарений, і кинувся до туману.

— Куди, дурню! — побачивши водяника, вигукнув Андрій і кинувся йому навперейми, але не встиг: Никодим стрілою пронісся повз козака і за мить уже стояв по пояс у воді за крок від зловісної завіси і, обхопивши щось руками, щосили смикав.

— Є! — нарешті крикнув водяник і підняв догори свою сокиру. — А цю падлюку вже дітки обліпили!

Никодим, радий з того, що його «добрий друг» знов при ньому, підійшов до самого туману і висунув язика.

— Бе! Ось…

Та не встиг водяник продовжити свою «промову», бо з туману раптом вилетіли велетенські волохаті лапи хащуна з довжелезними пазурами, слідом за якими на мить з’явилась і його потворна пика. Але Никодим устиг відскочити назад, а хащуна знову затягло в туман.

— От засранець! — вилаявся водяник. — Гапко, ану відвернись!

Жінка зрозуміла, що зараз буде, і відвернулася.

Никодим скинув шаровари, нагнувся і показав хащуну голий зад.

— Осюди мене й поцілуй! — зареготав водяник і надів шаровари.

— Все? — спитала Гапка.

— Все! — відповів Никодим.

— Кому-кому, а тобі так точно сором очі не виїсть, — вдаючи обурення, сказала Гапка.

— Швидше я йому їх повиїдаю, — сказав Никодим і, цілком задоволений своїм дотепним жартом, гордо розлігся на піску.

Тим часом Мефодій не знаходив собі місця і ходив вздовж коси біля човна.

— Мо’, рушимо вже? — зупинившись спитав упир. — До Рудки звідси рукою подати… Чого його чекати?

Усі розуміли хвилювання упиря, і оскільки вже трохи одпочили, то посідали в човен, відштовхнулись від берега й попливли вздовж туманної стіни.

Дмухнув вітрець і погань підняла вітрила.

По цей бік туману береги Переводу були іншими: ані грузьких боліт, ані високих очеретів; самі ж береги були крутими і порослими густим березовим лісом. Деякі берези були просто велетенськими, поміж них виднілися неймовірних розмірів кремезні дуби, а попід берегами росли крислаті верби. І жодних ознак перебування тут людини!

Водяник дивився за борт на воду.

— Бачите, — вказав він рукою на каламутні, руді вихори у воді, — це Рудка, ми майже на місці.

— Березові гаї, яких світ не бачив, і річка Рудка, — задумливо проговорила Гапка. — То звідси й така гарна назва — Березова-Рудка?

— Так, — відповів Никодим.

— Пташка потрапила у неймовірно гарне місце, — сказав упир.

— Але як саме потрапила? — доречно зауважив Андрій, але Мефодій його не почув.

— Дивіться! — раптом вигукнув Никодим. — Під вербами!

Усі глянули туди, куди вказав водяник.

Під вербами, над самою водою, сиділи вродливі молоді жінки і розчісували коси. Побачивши човен, вони привітно замахали вербовими гілками.

— Берегині! — гукнув їм водяник і помахав рукою.

— Схоже, нас уже чекають, — сказав Андрій чомусь не дуже радісно.

Берегині пострибали у воду і незабаром виринули біля човна. Водяник одразу ж підтягнувася, розправив плечі, розгладив вуса, в його очах заграли бісики, а вуста розпливлися в солодкавій усмішці. Берегині у відповідь зайшлися дзвінким сміхом і заходилися пірнати, плескатися і грайливо кружляти круг човна.

Вони уже ввійшли у гирло Рудки, а берегині і далі супроводжували їх. Мефодій встав і почав тривожно вдивлятися в далечінь, де вже виднілася пристань Березової-Рудки. Люди на березі теж помітили човен, заметушилися і почали збігатися до причалу. Мефодій стояв і очей не зводив звідти, бо людей щораз більшало. Його друзі позирали то на пристань, то на нього. І ось тривога в очах упиря змінилася радістю, обличчя проясніло і упир заусміхався: наперед з юрби виступила невисока, струнка чорнява дівчинка, і Мефодій одразу впізнав її — так, це була Пташка, вона замахала рукою, і упир привітав її у відповідь.

Човен пристав до берега.

— Здоров був, Никодиме! — привітався водяник Микита, спускаючись до човна.

— І тобі дай Бог здоров’я, Микито, — усміхаючись, відповів Никодим і кинув Микиті мотузку, щоб той підхопив її і намотав на кілок.

Мефодій першим вискочив з човна на берег; назустріч йому вже бігла Пташка.

— Мефодію! — кричала дівчина, і по її обличчю бігли сльози.

Підбігши, дівчинка кинулася упиреві на шию, обняла і міцно-міцно поцілувала в щоку.

Упир не втримався і собі схлипнув.

— Пташко… Дівчинко моя… Як ти тут?

— Та добре, добре, — тихо відповіла дівчина, тулячись до грудей упиря.

Андрій, Гапка і інша нечисть теж вийшли на берег. До них підійшли Липень, Вербичка, Одарка і Первосвіт.

— Як добралися? — чемно запитав старий знахар.

— Та добре, — відповів Андрій.

— Навіть цікаво було! — мотнув гривою Коник.

Дід глипнув на заляпаний кров’ю човен.

— Та бачу, бачу, — сказав старий. — Дісталося, мабуть, добряче…

— Авжеж, та тільки не нам! — посміхнувшись, відповів Никодим.

— Ти, мабуть, Никодим, — сказав Липень, з цікавістю розглядаючи його, — водяник-запорожець…

Никодим ґречно вклонився і розгладив вуса.

— Пташка розповідала багато про вас, так що позаочі ми вас усіх знаємо. Мене ж звати Липень. Ось моя баба Одарка, це — Вербичка, мавка, володарка нашої діброви, а це — онук мій, Первосвіт.

Усі троє вклонилися прибульцям, Андрій, Гапка і біла нечисть відповіли їм.

— Ласкаво просимо до нашої оселі, — запросив Липень і рушив до своєї хижки.

Усі пішли слідом. Дід шкандибав, накульгуючи на ліву ногу, і потай розглядав Мурка та Нікеля. А ті, роззявивши роти, дивилися на дивні хати-верболози. Пташка йшла поруч з Мефодієм, тримаючи його за руку.

— Як ти сюди потрапила? — спитав її упир.

Пташка посміхнулася.

— Мабуть це краще розповість Вербичка, — відповіла дівчина, подивившись на мавку, яка йшла поруч, — бо я сама недоберу. Так, Вербичко?

Мавка зробила над собою зусилля і посміхнулася.

— Та розповім уже, хоча й сама не дуже розумію, як таке могло трапитися.

До мавки тим часом підійшов Мурко і зненацька торкнувся її руки. Вербичка з несподіванки смикнула руку і трохи відсахнулася.

— Чого ти? — здивовано спитала вона малюка.

— Силу маєш, — відповів Мурко.

— Звичайно, — відповіла Вербичка, — я ж мавка! А ти ельф?

— Ні, але їхній р-родич. Я Мур-р-рко.

— Так, Мурко, я знаю, — посміхнулась мавка.

І ось уся славна компанія підійшла до верболозу Липня.

— Заходьте, — запросив дід, і всі ввійшли до оселі, де стояв уже накритий стіл.

— Які дивні житла, — зауважила Гапка, — жодної мертвої гілки!

— Відобідаєте? — запитав Липень.

— А то ж як! — відповів Никодим, з задоволенням розглядаючи стіл. — Гріх відмовитися!

Обід був доволі гамірним. Липня дуже цікавило, як ся має нечисть у далеких землях, чи дружить між собою, чи знається з людьми, розпитував про це Нікеля та Мурка, ті охоче розповідали про все старому.

— А чаклуни, знахарі?

— Є, — відповідав гном, — але інквізиція нищить усіх підряд, чи то білі, чи чорні, різниці немає. А погань людей стороною обходить, зовсім не ті стосунки, що у вас.

Липень зиркнув на Вербичку.

— Та й у нас так не завжди було.

Мавка вочевидь була чимось невдоволена, не їла зовсім, лише попивала квас.

— Вербичко, то як усе-таки Пташка потрапила сюди? — спитав нарешті Мефодій, трохи посмілівши від березової настоянки.

Мавка задумливо глянула на упиря.

— Спосіб, за допомогою якого вона сюди прибула, дуже дивний, — відповіла Вербичка. — Так роблять тільки дуже могутні мавки. Вони можуть покликати когось і за мить перенести на велику відстань, що, мабуть, і сталося з Пташкою, але я не знаю зараз мавок, які володіють такою силою…

— Берізка, — зауважив Микита, облизуючи ложку, — володіла такою силою.

— Облиш це, — сказала як відрізала мавка.

Мефодій глянув на Вербичку з неприхованим подивом. Він не розумів причини такої різкої відмови, але продовжувати розмову не став, задовольнившись тим, що вже розказала мавка.

— Погостюєте у нас? — запитала баба Одарка.

— Та, може, — відповів Андрій, — день-другий, бо що нам тут робити?

— А от і є що! — сказала раптом Пташка.

Здивовані погляди втупилися в дівчинку.

— Я обіцяла декому допомогти!

— Кому ж це? — здивовано запитав Мефодій.

— Привиду.

Мавка рвучко підхопилася.

— Про що це ти, дівчино? — обурено вигукнула вона, кутики її губ нервово затремтіли.

Пташка затнулася.

— Там… на галявині… Я не все вам сказала. Я вас не бачила, тому що саме була в хаті…

Очі мавки округлилися і сповнилися неприхованої злості.

— Я розмовляла з тим чоловіком, — продовжила Пташка, — який багато років страждає…

— Як ти посміла… — процідила крізь зуби мавка. — Збрехала мені, негідне дівчисько! Мала людська погань!

Мефодій і собі схопився на ноги.

— Но-но! Жінко! Я не дозволю нікому так розмовляти з Пташкою!

Мавка повернулася до упиря і гнівно зиркнула на нього.

— Пекельний вилупку! — крикнула вона. — Я вб’ю тебе тут-таки.

Мавка різко змахнула рукою, і Мефодій відлетів до стіни, хоча її рука й не торкнулася упиря.

— Згинь! — крикнула вона і знову підняла руку, але в цю мить пронизливо закричала Пташка:

— Не смій чіпати Мефодія! — Дівчинка рвучко викинула вперед руки, наче відштовхуючи Вербичку, і…

До мавки було декілька кроків, і Пташка, звичайно, не могла до неї дотягтися, проте Вербичка несподівано скрикнула і відлетіла у протилежний від Мефодія бік, вдарившись головою об стіну. Всі завмерли, а мавка дико вирячилася на дівчину.

— Мавка… — прошепотіла вона, і в голосі її чувся непідробний страх. — Але цього не може бути!

Пташка якусь мить стояла непорушно, сама дивуючися з того, що відбулося, а потім повільно опустилася на лавку. Вербичка тим часом підвелася з долівки.

— Тримайся якнайдалі від діброви, — опанувавши себе, спокійно сказала вона і пильно глянула дівчині в очі. — А не послухаєшся, — знищу!

І мавка враз зникла, наче її й зовсім не було.

У хатині зависла німа тиша. Такий несподіваний поворот усіх неабияк приголомшив. Пташка й сама не розуміла, що сталося, і лише здивовано дивилася на свої руки.

— Оце так… — прошепотів Микита. — Справжня молода мавка…

До Пташки підійшов Мурко і взяв дівчину за руки.

— Сила, якої раніше не було, — упевнено сказав малюк. — Пташко, віднині ти змінилася навіки!

Дівчина перелякано подивилася на Мурка, а тоді схопилася на ноги і вибігла з хати.

— Що це було? — здивовано проговорив піднявшись з долівки Мефодій, — то Пташка — мавка?

— Е-е-е… — озвався нарешті і Липень, якому з дива дивного теж раптово заціпило. — Виходить, що так…

Мефодій вискочив надвір слідом за дівчиною.

Пташка не відбігла далеко. Вона стояла кроків за десять від верболозу Липня, обхопивши голову руками, скинувши обличчя до неба і заплющивши очі.

Мефодій кинувся до неї.

— Дитино моя, як ти? — вигукнув упир.

Пташка розплющила очі, поволі опустила руки, одразу ж жалісно зойкнула, затулила вуха руками і знову заплющила очі.

З тієї миті як дивна сила Пташки вивільнилася, вийшла назовні, неабияк приголомшивши саму дівчину, відчуття її надзвичайно загострилися. Тепер заховані десь на рівні підсвідомості нечувані голоси зазвучали, змішуючись зі звуками природними, світи небачені раніше химерно переплелися з реальністю. Вона чула водночас і переливчастий сміх берегинь у Переводі і шепіт листя у діброві, відчувала аромати дивних квітів і трав Березової-Рудки й Очеретянки, чула щебет сотні тисяч птахів та мовчання безлічі лісових звірів. Чула і… розуміла їх.

Пташка безсило впала на коліна.

— Мефодію, забери мене звідси! — у розпачі закричала вона, і її голос, здалося, сколихнув усе довкілля. — Зроби що-небудь!

Мефодія охопив панічний страх. Він відчув страшенну безпорадність і не знав, що робити. За мить усі, хто бачив дивну сцену у верболозі Липня, повибігали надвір.

— До води її! — крикнув на ходу Микита, й упир, підхопивши дівчину, стрілою метнувся до Рудки.

Мешканці селища, не розуміючи що відбувається, сахалися в сторони від упиря.

Мефодій швидко збіг крутим берегом, Микита підтримував його, щоб той не впав. Зайшовши по пояс у рудуваті води, Мефодій почав обмивати обличчя Пташки водою. Микита став віддалік. Дівчина стислася, згорнулася клубком на руках Мефодія і лише тремтіла.

— Та що ж це… — причитав упир. — Та як же це! Дитино, отямся!

На березі раптом виник вітрогон Повітрун.

— Що трапилося? — крикнув до водяника.

— Молода мавка! — відповів водяник. — Пташка — молода мавка!

Вітрогон спустився до води, слідом за ним — Андрій з Гапкою і нечисть.

На берег тим часом почали збігатися жителі Березової-Рудки.

Повітрун зайшов у воду, підійшов до упиря і поклав долоню на чоло дівчини. Очі його розширилися.

— Дівчинко, отямся, опануй себе, — якомога лагідніше проговорив він. — Заспокойся, зараз усе минеться.

Упир благально дивився на Вітрогона, і той усміхнувся йому.

— Я знаю, що з нею діється! У! Змінилося її світосприйняття. Зараз їй треба опанувати себе, а згодом вона навчиться це контролювати. Неймовірну силу Пташка твоя має, лише єдина мавка мала таку силу…

— Берізка… — прошепотів Микита. — А ця вклала на долівку Вербичку, коли та підняла руку на упиря!

Пташка поволі отямилася і якось дивно швидко заспокоїлася, її дихання стало рівним, і вона розплющила очі.

— Минулося… — прошепотіла вона і тут же залилася рясним потоком сліз, бо зрозуміла, що це вже ніколи не минеться. Вона стала на ноги, відпустила упиря, поволі вийшла на берег і опустилася на пісок. Мефодій та Повітрун вийшли слідом. Гапка підійшла до дівчинки, накинула її на плечі хустину і сіла поряд.

— Я вже не людина… — прошепотіла вона і велика сльоза скотилася щокою; Гапка обняла її і притисла до себе.

— Що ти! — вибухнув упир. — Ти людина більше, ніж усі ми разом узяті!

Микита і вітрогон перезирнулися.

— Берізка… — задумливо мовив Повітрун, дивлячись на Пташку. — Таке враження, ніби в цій дівчинці відродилася сила загиблої мавки!

Микита почухав потилицю.

— Чого вже й казати, вона навіть схожа на Берізку, ось тільки чорнява, як…

Микита осікся. Неймовірний здогад приголомшив його.

— Як Василь, — пошепки закінчив за нього Повітрун.

Пташка не дослухалася до тієї розмови, а ось Андрій і Мефодій слухали уважно.

— Про що це ви? — здивовано запитав козак.

— Давайте відійдемо трохи, — сказав Повітрун.

Мефодій, Андрій та Микита пішли за Повітруном. Відійшовши кроків на двадцять від Пташки, зупинилися.

— Спершу я дещо запитаю, у! — почав вітрогон. — Як потрапила до вас Пташка? Де ви знайшли її?

Мефодій розтулив було рота, як раптом озвалася сама дівчина:

— Не треба. Я сама. Я все згадала!

— Неймовірно, — здивуався Мефодій. — Вона почула нашу розмову…

— Авжеж, вона тепер мавка, — сказав Микита.

Пташка й Гапка підійшли. За ними підійшли Никодим, Коник, Нікель та Мурко.

— Я пам’ятаю гарну русяву жінку, схожу на Вербичку, — мовила Пташка глухим, неначе чужим, голосом. — Вона співає мені колискову і мостить зручне кубельце з запашних трав у дуплищі велетенського дуба, що росте на галявині з дивними квітами. Вона чомусь плаче і прощається зі мною…

Всі як заворожені дивилися на дівчину.

— Вона цілує мене і торкається губами очей моїх. Я засинаю, я бачу, як закривається дупло, а потім чую лише шелест дуба і спів птахів…

Дівчина підійшла до упиря і пригорнулася до нього.

— Сон мій довгий і міцний, — продовжувала вже пошепки Пташка. — І ось дуплище знову відкривається. Я бачу яскраве світло і заплющую очі, а коли розплющую їх знову, то вже стою серед степу, а далі…

— Я знайшов тебе, — сказав упир і обійняв дівчину.

У натовпі людей, що зібрались на березі, з уст в уста передавалося лише одне: «Мавка! Молода мавка!»

Раптом понад голосами юрби пролунав голос Липня.

— Розходьтеся, люди добрі! — гукнув дід. — Чого його дитину хвилювати. Бачите, вона ж сама не своя, розходьтеся.

І мешканці Березової-Рудки, як по команді, почали розходитися.

Липень ще трохи постояв, а потім, узявши під руки бабу Одарку і Первосвіта, теж повів їх до верболозу.

На березі лишились Гапка, Андрій і нечисть, до якої тепер належала і Пташка.

Всі мовчки дивилися на дівчину, яка тулилася до упиря, схиливши голову йому на груди.

— Я не розумію, — нарешті порушив довгу мовчанку Микита, — як же таке може бути?

— Цілком може, — мовив Андрій.

— Звідки така впевненість? — здивовано глянув на нього Повітрун.

Характерник знітився, проте сказав:

— Я знав перевертнів, народжених смертною жінкою, а ви з вовкулаками, даруйте, одного роду-племені…

Никодим демонстративно прокашлявся в кулак.

— Взагалі-то воно так, але вони нижчі істоти…

— У! — ляснув раптом себе по лобі Повітрун. — Я знаю, хто нам потрібен! Хто стверджує, що він — наполовину людина?

— Борода, — здивовано відповів Микита.

Коник і Никодим перезирнулися.

— Г-м-м, навіжений лісовик, — сказав конюшний, почухавши гриву. — От не думав, що колись зустрінуся з ним!

Пташка підвела голову.

— Він і справді — напівлюдина? — недовірливо запитала вона.

— В усякому разі, він так стверджує, — непевно відповів Повітрун. — У Березову-Рудку його принесла одна смертна жінка. Було це дуже давно, коли той лісовик був ще немовлям, але єство його, так-би мовити, вже проявилося тоді, і ніхто не міг знати напевне, що та жінка казала неправду. Борода ріс разом із Вітряком. Жінка та, звісна річ, померла, так нікому й не повідавши таємницю Бороди.

— Правду кажучи, — мовив і Микита, — він завжди трохи відрізнявся від нас. Словом — дивний він, та й годі.

— То ходімо до нього! — одразу ж захопилася бажанням новоявлена мавка.

— А й справді, нам нема чого втрачати, — погодився упир, — а він, можливо, і зможе щось пояснити.

Жменька помітно нервувався. Він давно не бачив лісовиків, окрім тих, яких привів із Кулакою на Україну, і хоча в Березовій-Рудці його родичів жило чимало, зараз вони всі вешталися деінде.

— Ходімо, — кивнув вітрогон, — хоча це й досить далеченько, майже коло границі з туманом, на іншому березі Рудки!

Усі гуртом пішли за Повітруном до пристані, сіли в човен і швидко перепливли на інший берег Рудки. Річка була хоча і не дуже широкою, але доволі глибокою, з безліччю чорториїв.

На іншому березі пишнів рясно вкритий ще не зовсім достиглими яблуками і грушами сад.

Мурко одразу почав смикати Андрія за краї одягу.

— Андр-р-рію, зір-р-рви мені онту гр-р-рушку, як твоя ласка!

Андрій усміхнувся і зірвав малюкові вказаний плід.

Мурко протер грушку й одразу вп’явся за неї зубами. Почувся твердий хрумкіт, груша була зеленою, але це зовсім не бентежило малюка. Він і далі смачно хрумтів, воркочучи, як кіт, від задоволення.

— Дивно мені, — ніби між іншим сказав козак, звертаючись до вітрогона, — як же ви долаєте той бісів туман?

Повітрун лукаво всміхнувся.

— У! Хитруєш, козаче! Та, гадаю, вам сказати можна. На березі Рудки є таємний підземний хід, він проходить під Переводом і виходить назовні неподалік туману, але його охороняють лісовики. Хід доволі просторий, по ньому навіть віз з конем пройде, у!

Одразу за садом ріс осиковий гай. Швидко минувши і його, люди й нечисть вийшли на невелику галяву, порослу духмяними квітами, а за нею, кроків за сто, здіймалася висока стіна густого лісу-кругляка.

— Ось там і живе Борода, — вказав рукою Микита.

— А чого ви назвали його «навіженим»? — раптом запитала Пташка, яка досі весь час мовчала.

Відповів Повітрун.

— У! А хто ж він, як не навіжений? Обвішався весь якимись цяцьками, люльку турецьку без перестанку смалить, та ще й, бачте, грає «музику майбутнього»! І стверджує, що його не розуміють!

— Як це? — запитала Гапка.

Саме в цей момент компанія увійшла в ліс, і всі дійсно почули якусь дивну музику. Щось протяжно завило, а тоді загарчало. Звуки були ні на що не схожі і долинали з-за розкішних кущів бузини. Одразу за ними виднілась хатина лісовика, «зроблена» на той же манер, що й в усіх жителів Березової-Рудки, але зовсім невеличка. Сам же хазяїн сидів біля неї на колоді і тримав у руках дивний інструмент. Із першого погляду він нагадував іспанську гітару, яку бачили Мурко, Нікель і Мефодій, але за розміром набагато більшу. На інструменті було шість залізних струн, які вдарялися об срібну пластину, що знаходилася під ними, а до місця кріплення струн було прироблено якийсь важіль, і коли Борода тягнув за нього, інструмент нестерпно вив або гарчав!

Побачивши, що до нього наближаються чимала юрба, де незнайомців було більше, лісовик відклав інструмент убік і встав.

На зріст він був невисокий, трохи вищий за Жменьку. Мав гачкуватий ніс, русяві косми і трохи рудувату, рівненько підстрижену бороду. Одежа на лісовику була строката і різнокольорова. Лоб обперізував шкіряний пасок. Такі самі паски, але вузлуваті, було нав’язано на руках. Взутий він був у добротні шкіряні постоли.

— Мир вам, — привітався Борода.

— І тобі того ж, чоловіче, — відповів повітрун, а інші вклонилися.

Лісовик швидко окинув поглядом своїх гостей і зупинився на Пташці. Від здивування брови лісовика поповзли вгору. Звичайно, як і вся погань, Борода відчував собі подібних, а Пташка, яка й раніше дивним для себе чином відчувала нечисту братію і в якої зараз ці відчуття значно загострилися, побачила в цьому лісовикові, якщо не брати до уваги його зовнішність, щось дуже значуще, таке, що істотно відрізняло його від іншої погані.

— Молода мавка! — вигукнув лісовик. — Оце так! І як же вона схожа на Берізку!

— Я Пташка, — вклонилася дівчина, — а це мої друзі: Андрій, Гапка, Мефодій Коник, Нікель, Мурко… Інших ти, мабуть, знаєш?

Борода добродушно всміхнувся.

— Знаю. Здоров був, Никодиме! — лісовик підійшов до водяника і подав йому руку. — Як там Вітряк?

— Здоров, навіжений, — посміхнувся водяник і потис руку лісовику. — Та живий. От тільки поранений…

Усмішку як вітром здуло з обличчя Бороди.

— А то як це?

Але Никодим лише відмахнувся.

— Мабуть, уже оклигав! На ньому як на собаці!

— А дивну музику ти граєш чоловіче, — долучився до розмови Андрій, — нічого начебто, ось тільки… як би це сказати… Важкувата, ось! Не дивно, що тебе не розуміють.

Борода уважно подивився на Андрія.

— Хоч одна тямуща людина знайшлася, — зітхнув лісовик. — Та нічого, колись ще згадають Бороду з його «важкою музикою»! А ви, як я бачу, не просто так прийшли? Напівлюдина? — кивнув у бік Пташки лісовик.

Наперед виступив Мефодій.

— Так, — сказав він, — і ти, чоловіче, вже поясни нам, як таке бути мо…

— А тобі навіщо це, упирю з душею людини? — перебив його Борода. — Це я маю пояснити мавці, а вона вже, якщо захоче, сама повідає вам.

Мефодій насупився, але Никодим смикнув його за рукав.

— Не переч, — шепнув водяник, — такий уже він є…

Упир, зітхнувши, відступив.

— Іди-но сюди, Пташко, — поманив дівчину рукою Борода, і молода мавка пішла за лісовиком.

Борода відчинив двері свого верболозу, і Пташка увійшла досередини. Лісовик заліз слідом і зачинив за собою двері.

Хижка приємно вразила дівчину своєю простотою та охайністю.

Всередині було напрочуд чисто, уся долівка була встелена пахучим сіном. Одразу при вході, в кутку, на долівці було викладено солом’яну постіль, на якій лежало кільки вишитих подушок. Посеред хижки — невеличкий низенький столик, накритий білою лляною скатеркою, жодного тобі табурета чи лавиці біля столу не було, зате на ньому стояла, як сказав Повітрун, «турецька люлька», яка насправді була не що інше як кальян.

Приємно пахло сіном. До цього запаху примішувався ще якийсь приємний, але незнайомий дівчині аромат.

— Сідай.

Борода жестом запросив Пташку, подав їй одну з подушок і дівчина всілася біля столу, а лісовик вмостився навпроти неї.

Пташка мовчала, а Борода зацікавлено її розглядав.

— Я впевнений, — нарешті заговорив лісовик і посміхнувся, — що ті бовдури одразу помітили, що з тобою щось негаразд, але боялися собі у цьому зізнатися. Коли проявилася твоя сутність?

— Сьогодні за обідом, — відповіла дівчина, — я поклала на долівку Вербичку…

Борода здивовано подивився на Пташку.

— Ого! Це не жарт… Я певен, що ти донька Василя і Березки. В тебе очі і волосся від батька, а обличчя і статура — від матері.

Лісовик трохи помовчав.

— А Вербичка — твоя рідна тітка, — сказав він, хоча й розумів, що Пташка й сама до цього вже дійшла.

Пташка опустила очі.

— Я рада, що знайшла свою рідню.

— Хе, — крекнув Борода, — я б так не радів… Важка вдача у твоєї тітки, і вона зараз володарює у діброві, яка по праву належить тобі.

— То й нехай… — почала було дівчина, але Борода зробив категоричний жест рукою.

— Ні! Твоя природа своє візьме, і Вербичка повернеться у мій кругляк, інакше й не може бути… Сутички між вами не минути, хіба що… — лісовик на мить змовк. — Хіба що Вербичка сама поверне тобі діброву, а, наскільки я її знаю, цього ніколи не буде. Вона не визнає тебе!

Пташка перелякано подивилася на Бороду.

— Чому?

Лісовик гірко посміхнувся.

— Тому що ти — напівлюдина, а Вербичка терпіти не може людей, хоча й живе вже стільки років з ними. Ми з тобою — не звичайна погань! Ти маєш це прийняти і жити з цим.

— З чим? — скривилася Пташка.

— Та ж із тим, що ти — напівлюдина! І запам’ятай назавжди: це твоя основна слабкість. Ти, як людина, більш вразлива, більш чуйна, твоя кров більш гаряча, і в поєднанні з безсмертям — це небезпечні риси! Ти будеш наражатися на небезпеку там, де її можна обійти, ти будеш міркувати як людина! Це — твоя слабкість… — Лісовик раптом задумався, а по хвилі додав: — І це — твоя сила! Пам’ятай це, дитино, і не переймайся з того… У тебе добре серце, я бачу це… І його ти успадкувала від обох своїх батьків… Та усміхнися ж урешті!

Пташка підвела очі й усміхнулася лісовикові.

— Так набагато краще! — Борода й собі посміхнувся. — А тепер розкажи мені, як ти потрапила сюди?

І Пташка поволі, спершу трохи непевно, затинаючись, розповіла Бороді свою дивну історію, починаючи з того, як загін Андрія рушив на битву, і закінчуючи спогадом про втрачене минуле на березі Рудки. Борода слухав уважно, і лише зрідка перебивав дівчину, щоб дещо уточнити.

Закінчивши свою розповідь, дівчина відчула, як на душі зробилося легко, так наче вона скинула якийсь тягар.

— Безперечно, ти успадкувала всю силу Берізки! Але, цілком можливо, ти ще й могутніша за неї… — задумливо мовив Борода. — Хочеш спробувати свою силу?

Пташка на якусь мить злякалася, але швидко опанувала свій страх і здивовано запитала:

— Тут?

— А чом би й ні? — звів брови лісовик.

— Хочу… — непевно, але твердо сказала мавка.

Борода потер руки і встав. Пташка теж підвелася.

— Давай повторимо те, що ти вже раз зробила уві сні. Хочеш побачити Вітряка?

Від бентежного передчуття чогось несказанно-таємничого у дівчини закалатало в грудях, вона здогадалася, що саме хоче від неї Борода.

— Перекажу йому твої вітання, — сказала вона і розсміялася.

— От і добре! Заплющ очі і уяви собі свій хутір Дніпровий… Подумки ти маєш линути туди всім серцем! Ну!

Пташка заплющила очі й уявила хутір. Їй справді захотілося побачити знайомий садочок, бабу Галю, Явтуха зі Свиридом, Вітряка і, звичайно ж, усіх інших… Але нічого не відбулося, лише на мить зникли запахи, що ними була сповнена хижка лісовика…

— Щось не те, не виходить, — проговорила вона не розкриваючи очей.

— Святий Петре! — почула раптом дівчина знайомий голос. — Цур мене! Свириде, Пташка!!!

Мавка розплющила очі і з несподіванки аж зойкнула. Вона стояла біля хати Явтуха і Свирида у Дніпровому, а самі діди, роззявивши роти від подиву, не зводили очей з неї.

— Рідненькі мої! — гукнула, сплеснувши в долоні, Пташка і кинулася обіймати дідів. — Вийшло! Вийшло! А де ж інші?!.

У старих козаків так і відібрало мову, вони дивилися на Пташку, як на якусь мару.

— Це я, Пташка, невже не впізнаєте? Де всі наші?

— Е-е-е-е, — мовив нарешті Явтух, — жінки… з дітьми… на Дніпрі…

— Івась в Очеретянці, — видавив з себе Свирид, — а Степан у млині… А ти…

На крик із куреня вискочив Вітряк. Він встиг зробити лише кілька кроків від порогу, бо, побачивши Пташку, так і закляк на місці, вирячивши на неї і без того великі очі.

— Пташко! У-у-у-у! Та ти ж… — Вітряк запнувся.

— Мавка! — крикнула Пташка і, підстрибуючи, забігала навколо дідів. — Мавка, мавка, мавка! Тобі вітання від Бороди!

— Дякую! — якось дивно белькнув Вітряк, а Пташка враз зупинилася: божевільна думка майнула в її голові.

— Дай мені руку, Вітряку! Дай руку, я хочу спробувати!

Домовик підійшов, простягнув руку, і дівчина міцно стисла її.

— Бувайте, любі мої! Ще побачимося! — крикнула вона дідам, які все ще не могли отямитися від побаченого, і заплющила очі…

Цього разу Пташка відчула щось схоже на легенький поштовх, який пішов від землі, а вже за мить вона знову вловила запах сіна у хаті Бороди і відкрила очі.

Лісовик сидів на одній з подушок, намагаючись розкурити свою «турецьку люльку», і від побаченого аж зайшовся кашлем: поряд з мавкою стояв Вітряк і лише тупо кліпав очима.

— Здоров, Бородо! — не своїм голосом пробелькотів домовик і від несподіванки гепнувся на долівку.

— Кхе-кхе! — давився кашлем лісовик. — Здоров — кхе-кхе! — брате! Пташко — кхе-кхе! — ну, перенести когось могла і Берізка, закликати… Але щоб разом!

Вітряк смикнув себе за вухо.

— Бородо, це ти? У! Я що, марю?.. Чи з глузду з’їхав?..

Лісовик підвівся, Вітряк теж схопився на ноги.

— Ні, друже, не мариш і при своєму глузді! — відповів Борода й обняв домовика. — Ходімо надвір! Ото всі здивуються!

— Хто це — «всі»? — запитав Вітряк, намагаючись опанувати себе.

— Ходімо, побачиш, — сказав Борода і вийшов надвір, Пташка й Вітряк пішли за ним.

Коли Вітряк постав на порозі верболозу лісовика, «всі» мимоволі ахнули.

— Ходімо до Липня, — лукаво підморгнув присутнім лісовик, — я знаю, що він завжди приховує від Одарки кілька бочок пива!

10

Троє вершників щойно звернули з київського шляху і стишили шалений галоп своїх коней. Абсолютно ніякої дороги далі не було, лише густі зарості терену і глоду. Ніч була тиха і місячна. Вершники все далі заглиблювалися в дикі хащі, що обступили їх зусібіч.

Попереду їхав Дідюн, слідом — Карпо і Мусій. До сідла чаклуна було прив’язане чимале ягня, а до сідел інших — прикріплено заступи.

— Чи немає шляху іншого, — незадоволено бурчав Карпо, — сорочку і штани на ганчірки порвемо об цей клятий терен!

— Є, — не обертаючись відповів чаклун, — але мені та дорога заказана.

Просуватися ставало дедалі важче, здавалося, що колючі гілки терену наче зумисне загороджували дорогу, чіплялися за одяг і дряпали боки коней, немов попереджали: «Стій, подорожній! На загибель ідеш!»

Невідомо яким чином чаклун орієнтувався в цих хащах. Мусій і Карпо втратили відчуття часу, та ще й попереду, десь вдалині, щось гарчало і вило, наводячи непереборний жах на чоловіків, і піт рясно стікав по їхніх обличчях, хоча ніч була доволі прохолодною.

І ось раптом зарості терену закінчився і вершники виїхали на галявину. Дідюн підняв руку і зупинився. Попереду, кроків за сто від них, здіймалася стіна густого, білого туману, і не було їй ні кінця ні краю. І саме звідтіля долинало несамовите гарчання й завивання.

Карпо з Мусієм відчули, як волосся на голові стає дибки. Вони вже ладні були кинути все, забути про омріяне багатство і забратися звідси під три чорти вибриком, аби тільки не підходити ближче до тієї неприродно непроглядної завіси, але біда в тому, що ще більше за туман вони боялися чаклуна!

— Слухайте мене уважно, — глухо пробасив Дідюн, — як рукою махну, одразу коней в галоп пускайте, і ні на півкрупа від мене! Я метнусь убік — і ви за мною! Маєте стати тінню моєю, інакше — смерть!

Карпо втер спітнілого лоба і ковтнув тугу грудку, що враз підступила до горла, а Мусій тремтів, як у лихоманці, так що аж було чути, як цокотять його зуби.

Тим часом Дідюн відв’язав ягня і пустив його на землю.

У тумані щось люто гарчало і вило. Коні нервово тупцювали на місці.

Бідолашне ж ягня не подало ні звуку, воно лише раз подивилося на людей приреченим поглядом і, опустивши голову, поволі пішло до зловісної завіси, неначе якась сила притягувала його і воно знало, що йде на неминучу смерть!

Дідюн поволі рушив за ягням, тримаючись на відстані семи-десяти кроків від нього. Чоловіки їхали слідом, тримаючись чаклуна.

Що ближче вони наближалися до туману, то гучніше і лютіше ставало ревіння невидимих істот.

На самій межі ягня на мить зупинилося, але в ту ж мить з туману вилетіли величезні лаписька і схопили жертву.

— Вйо! — крикнув чаклун і підняв руку.

Величезна яскрава куля болотяного вогника раптом спалахнула попереду Дідюна, вергнулася стрілою в туман, і чаклун кинувся за нею, зірвавшись одразу на галоп. Чоловіки рвонули за ним. Картина, яку освітила куля чаклуна, змусила чоловіків здригнутися! Якісь волохаті монстри шматували ягня і за якусь мить вони всі як по команді обернулися до вершників і кинулися їм навперейми. Чаклун різко дав убік, чоловіки за ним. Якась велетенська істота загородила шлях Дідюнові. Очиська її вилізли з орбіт, лапи з довжелезними пазурами злетіли догори, і чаклун знову кинувся вбік, але там на нього чекала інша потвора. Сама завбільшки з бичка, вона являла собою жахливу суміш людини і вовка. Тварюка присіла, готуючись до стрибка, але чаклун змахнув рукою, і ще одна куля вдарила прямо в ікласту пику потвори. Істота завила і стрибнула, але, засліплена яскравим світлом, пролетіла якраз між Дідюном і Карпом.

Чоловік від жаху заплющив очі і, низько пригнувшись до кінської гриви, вчепився в неї зубами. Думка, що потвора могла вибити його з сідла, сповнила серце Карпа невимовним жахом.

І саме в ту мить, коли Карпо з переляку мало не завив, туман раптом закінчився. Куля чаклуна згасла, і вершники стрілами вилетіли на доволі широку лісову галявину.

— За мною! — крикнув Дідюн, навіть не давши чоловікам оговтатися від страшного переляку, і спрямував свого коня в осиковий ліс, що виднівся попереду. Карпу з Мусієм нічого не лишалося, як слідувати за ним.

— Чи далеко ще? — тільки і запитав Мусій.

— Не розпускай нюні, хробаче, майже прибули!

Те, що вони побачили, дало зрозуміти чоловікам, що ціна, яку доведеться заплатити за химерне багатство, може виявитися занадто високою.

Вершники в’їхали в осиковий лісок і відчули, як на них війнуло свіжістю і прохолодою, що свідчило про те, що десь поблизу вода. Коли виїхали з осичняка, перед ними постала гора доволі високого кургану. Дідюн підняв руку, і вершники зупинилися.

— Ми на місці, — сказав він і зійшов.

Чоловіки теж спішилися, ноги їхні тремтіли і були як налиті свинцем.

— Беріть заступи і за діло. Я вкажу, де копати.

— Та що ж ти, чоловіче, з нами робиш! — перехрестився Мусій. — Це ж могила!

Чаклун гнівно насурмачив брови.

— Робіть що кажу, — грізно відрізав він і почав оглядати курган. — Так, саме з цього боку, — сказав Дідюн неголосно, наче говорив сам до себе. — Вперед!

Чоловіки неохоче рушили до кургану і, підійшовши, зупинилися. Дідюн залишився стояти на місці.

— Тут? — гукнув Карпо.

— Лівіше, — відповів чаклун.

Чоловіки поступилися вліво.

— Тута?

— Ні, трохи вище!

— То підійди і покажи! — нарешті не витримав Мусій.

Але Дідюн лише розреготався.

— Якби я міг підійти, то навіщо ви мені були б потрібні?! Жодна істота, яка володіє чарами, не може підійти до цього кургану!

І, на підтвердження своїх слів, чаклун ступив крок уперед, і земля круг його ноги одразу взялася вогнем. Чаклун відскочив назад, і вогонь зник.

— Бачите? Берізка знала свою справу… Рийте там, де ти стоїш, Карпе!

І чоловіки узялися за роботу, Земля була м’якою і діло просувалося доволі швидко.

Час ішов. Люди копали. Чаклун то нервово ходив туди-сюди, то стояв і незмигно дивився на курган, то знову ходив, і коли нарешті заступи, дзенькнувши, вдарились об щось тверде, він здригнувся і на якусь мить ніби заціпенів.

— Це камінь, — гукнув він по хвилі. — Він загороджує вхід. Його треба обкопати, обв’язати мотузками й за допомогою коней вийняти.

Знову закипіла робота. Минуло ще трохи часу, і камінь було повністю обкопано. Чоловіки обв’язали його і потягли кінці мотузок до коней. Дідюн допоміг їм прив’язати шворки до сідел.

— Вйо! — гукнув чаклун, і коні загарцювали на місці, намагаючись зрушити велику каменюку, але з першої спроби їм це не вдалося.

— Паскудні ішаки! — роздратовано вигукнув Дідюн і схопився за батіг. — Ви зрушите його! Зрушите!

Батіг засвистів, і коні жалісно заіржали.

— Давайте, ледацюги, — лютував Дідюн, і чоловіки, налякані люттю чаклуна, відійшли в сторону.

І ось нарешті камінь посунувся з місця і гулко скотився до підніжжя кургану, відкривши доволі широкий прохід. Дідюн на мить так і застиг з батогом у руці, та вже по хвилі, відкинувши його вбік, підбіг до своєї торби, витяг звідти лампу, запалив її і подав Карпові.

— Всередині — труна, — холодно сказав Дідюн. — Винесіть її з мавчиного кола!

Карпо взяв лампу і, увесь трусячись, пішов до кургану. Слідом за ним подався і Мусій.

Коли лампа Дідюна освітила вхід, Мусій і Карпо побачили, що від входу до низу ведуть сходи.

Чоловіки спустилися. Сходинок було всього десять. Вони опинилися в доволі просторій поховальній кімнаті, посеред якої стояла звичайна дубова домовина. Ніякого золота чи якихось інших коштовностей тут не було.

— Навіщо це все? — пошепки проказав Карпо, так наче мрець міг його почути. — Моторошно тута…

Мусій втер спітніле чоло.

— Не знаю, — відповів він також пошепки, — давай покінчимо з цим якнайшвидше!

Карпо лише кивнув.

— Бери спереду, а я ззаду!

Чоловіки підняли труну і пройшовши до виходу, почали підніматися сходами.

— Важка, — зауважив Карпо. — Мо’, там золото? Мо’, відкриємо?

— Тьху на твою дурну голову! — перелякано забубонів Мусій. — То справа Дідюна, хай йому грець! Нехай розрахується з нами і якнайшвидше виведе з цього триклятого місця, більше я нічого не хочу!

Чоловіки вийшли нагору і поставили труну на землю.

— Чого поставили її? — крикнув чаклун, і його явне незадоволення змусило здригнутися чоловіків.

— Дай дух перевести — важке, стерво, — відсапуючись, відповів Мусій.

— Гаразд, тільки недовго, — роздратовано буркнув Дідюн.

Чоловіки, віддихавшись, знову взялися за труну і пішли до межі мавчиного кола. І раптом вони відчули, як земля під їхніми ногами почала тремтіти і здригатися.

— Ідіть! Не зупиняйтеся! — закричав чаклун, і очі його, здавалося, от-от вилізуть на лоба від люті.

Чоловіки йшли, а земля вже гула і двигтіла під ними, і коли вони перетнули межу кола, здалося, ніби увесь Всесвіт разом здригнувся.

Чоловіки ще не встигли покласти домовину на землю, коли раптом здійнявся шаленої сили вітер і віко з тріском відкрилося і полетіло долу. Мусій і Карпо як по команді випустили домовину з рук, вона гепнула на землю і той, хто лежав у ній, різко піднявся…

— Мрець! — заволав Мусій і впав на коліна, закривши обличчя руками.

Поряд з ним упав і Карпо, хрестячись і нашіптуючи молитву.

Дідюн же стояв і з неприхованим захопленням дивився на повсталого з могили. Той підвівся, і повітря навколо нього спалахнуло яскравими язиками полум’я.

Зодягнений у просторий чорний балахон, повсталий був доволі високим і дужим чоловіком, обличчя його було трохи видовжене, облямоване густою багряно-рудою бородою; довге волосся такого ж вогняного кольору вільно спадало на плечі. Зіниці його очей були сліпучо-білими. Але він не був сліпим. Обвівши білим поглядом присутніх, повсталий зупинився на Дідюнові.

— Чаклун? — запитав він низьким, утробним голосом.

Дідюн низько вклонився.

— Мене звати Дідюн. З поверненням, Пралісе!

Демон перевів холодний погляд на двох чоловіків, що, зіщулившись і зібгавшись, стояли перед ним навколішках і всім тілом тремтіли, нагадуючи беззахисних зайців, яких зненацька заскочив хижак.

— Ви чекаєте на винагороду? — запитав він, але чоловіки мовчали; перелякані, вони були не в силі й слова вимовити.

— Підніміть ваші голови, — сказав демон, і Мусій та Карпо, як зачаровані, підвели голови.

Демон глянув людям в очі.

«Нічого, геть нічого не змінилося за час моєї відсутності… За якийсь гріш душу ладні чорту продати…»

— Буде вам винагорода, — сказав він, і тон його голосу був таким, що в чоловіків мурашки по спинах пробігли. — Буде. — І торкнувся руками облич Карпа і Мусія.

Дідюн дивився на все це як зачарований. Обличчя чоловіків потемніли, нижні щелепи виступили наперед, чоловіки страшно закричали і зірвали з себе одежу руками, на яких уже з’явилися міцні пазурі, а за мить двоє перевертнів, якими стали Карпо і Мусій, кинулися геть до лісу.

— А чого хочеш ти, чаклуне? — знову звернувся Праліс до Дідюна і той облизав пересохлі губи.

— Безсмертя!

Праліс опустив голову.

— Я проспав дві тисячі років… Берізка і справді знала свою справу! Але дух мій заточити вона не змогла. Я бачив все, що творилося на землі… Як вірна мені погань, діти мої, відступила від моїх заповітів. І пристала до людей. Я бачив диво, що сталося півтора тисячоліття тому… Люди, ваш гріх спокутувано! Але ж ні, ви завжди прагнули одного і боялися одного — смерті!

Праліс подивився на Дідюна своїми вогняними очима.

— І ти знехтував тією спокутою, пробудивши могутнього демона. Заради чого? Звичайно — безсмертя!

Чаклун знову облизав губи.

— Я знаю твою таємницю, як знала її Берізка.

Демон насупився.

— Але я мовчатиму. Я надто поважаю тебе, Пралісе, за те, що ти зробив!

— Ще хтось знає? — запитав демон.

— Думаю — ні… Берізка забрала ту таємницю з собою в могилу. Мара не схибила! Якби не я, ти спав би ще невідомо скільки…

— Я зроблю те, що ти хочеш. Підійди, — перебив його Праліс. Дідюн підійшов і опустився на коліна. Демон підняв руку.

— Але прошу, — чаклун подивився знизу вгору на Праліса, — залиш мені мою подобу.

— Гаразд, — кивнув демон і торкнувся чола Дідюна.


Діти Праліса

Володарка діброви

1

На березі Рудки, під вербами, палали багаття. У повітрі ширяли яскраві, різнобарвні кульки болотяних вогнів. Вони то кружляли між величезними вербами й над водою, підлітаючи до самого берега і майже торкаючись піску, то раптово злітали у височінь, розсипаючись міріадами вогняних бризок.

Берегині у білосніжних просторих убраннях з вінками на головах кружляли навколо багать і разом з ними, голосно сміючись, кумедно підстрибував Мурко, взявши за руки Пташку. Жменька, Борода, Вітряк, Никодим з Нікелем та Коник з Повітруном і Микитою примостилися неподалік багаття біля величезної бочки з пивом і щось бурхливо обговорювали. Поруч стояли Мефодій та Липень і з ледь помітними посмішками спостерігали за казковим дійством, яке затіяли берегині. Вони виконували танок з болотяними вогнями. Здіймаючи руки догори, берегині випускали з рукавів різнокольорові кульки і кружляли разом з ними. Гапка з Андрієм сиділи на перевернутому човні на самому березі. Жінка пригорнулася до козака і не зводила очей з берегинь і молодої мавки.

Це була ініціація Пташки і, звичайно ж, на цьому святі не було Вербички, рідної тітки дівчинки. Завтра Пташка повинна була вступити у володіння своєю вотчиною, Дібровою Смутку, знову названою на честь доньки Берізки Дібровою Квітів.

Свято було в самому розпалі, коли на півночі раптом щось вибухнуло і задвигтіла земля… Болотяні вогні згасли, а полум’я багать спалахнуло сліпучо-яскравим світлом. Усі присутні як один звернули свої погляди на північ, а там, за обрієм, небо вже палало кривавими загравами.

— Курган Праліса! — скрикнув Микита.

— О Боже! — скрикнув Липень, і голос його був повен відчаю й розпуки. — Лихо нам, лихо! Демон прокинувся!..

2

Біля північної межі стіни туману, там, де починалися чорні трясовини Переводу, куди не сміли ступити ані нечисть, ані чаклуни Березової-Рудки, біля невеличкого багаття сиділа Вербичка. Вона обхопила коліна руками і задумливо дивилася на вогонь. Поряд з нею сиділа Марюка — та сама, що радила їй убити Пташку.

— Я ж казала тобі, — сичала Марюка, — знищ її! Не послухалася!

Але мавка мовчала.

— Зараз її ініціюють у володарку діброви, — продовжувала мара. — Твоєї діброви! Тобі доведеться повернутися у свій круглик… — Мара підступно нахилилася до мавки. — …Якщо не добереш способу вбити її… І зараз це буде набагато, набагато важче, всі стали на її бік і…

Марюка не встигла договорити, бо в цю хвилину земля здригнулася, як від потужного вибуху. Мавка і Марюка схопилися на ноги, і Мару тієї ж мить стало розпирати, як повітряну кулю. Потвора заревіла і скинула свій балахон. Шкіра на ній стала репатися, сама ж вона почала рости і збільшуватися прямо на очах у мавки, і за мить перед Вербичкою вже стояла висока кремезна істота, вся обросла чорною густою вовною; червоні очиська люто виблискували на ікластій пиці. Різким рухом Марюка підняла до нічного неба кігтисті лапи, задерла морду і протяжно завила.

— Володар прокинувся! На Рудку! — скрикнула вона і за мить зникла, наче її й зовсім тут не було.

Вербичка не знала, чи варто їй теж радіти, як раділа Марюка, але таки спрямувала свою думку на Березову-Рудку.

Так, вона не Берізка, але таку відстань, звичайно ж, здолає!

3

Гуркіт і гриміння вщухло. Люди і нечисть на якусь мить так і позаклякали, хто де був. Далі берегині поволі почали збиватися докупи, з острахом озираючись довкола. Раптом повітря біля одного з багать ніби стислося, і прямо з вогню на берег вискочила Марюка. Вона трохи присіла, розставивши руки, і грізно загарчала. Поруч з нею за мить з’явилась і Вербичка.

Андрій з Гапкою підбігли до нечисті, яка вже подіставала зброю; козак на бігу вихопив шаблю.

Цієї самої миті багаття, з якого вискочила Марюка, заіскрилося, розлетілося сніпом іскор і на його місці постав Праліс.

— Шабаш, і без мене… — зловісно всміхнувшись, сказав демон.

Нечисть розійшлася, утворивши півколо і приготувавшись до бою.

Всі мовчали.

— Що ж це ви, діти мої, зрадили мене? — продовжив Праліс, окинувши поглядом присутніх. — На батька руку піднімаєте?

— Облиш нас! — пробасив Никодим. Його пальці нервово грали на руків’ї сокири.

Демон підняв палець і насварив водяника.

— Ну-ну… Знаєте, я на вас дуже сердитий і мушу вас покарати.

— Тільки спробуй, — вигукнув Андрій, — і так скуштуєш моєї шаблі, що мало не буде!

Демон уп’явся поглядом у козака.

— Не для мене ковано твою шаблю, чоловіче! Вона ще зробить свою справу, але я гадаю, не зі мною… Гм… Ти та твій загін хоробро билися під Курганом, і я майже тебе поважаю!

Очі Андрія округлилися від здивування.

— Але ж…

— Він усе бачив і все знає, — хрипло проговорив Липень. — Ми підозрювали, що Берізка не змогла зламати його дух!

Демон ствердно кивнув.

— А ти розумний як на людину. Але не хвилюйся, козаче, — знову звернувся Праліс до Андрія, — я не зроблю нічого поганого твоїм друзям, але друзями вони вже тобі не будуть. Я зрозумів свою помилку…

— Гм-м-м, це ми ще побачимо, — проговорив Коник.

Але демон лише посміхнувся.

— Вербичко, — звернувся він до мавки, — ти лишишся володаркою діброви, а Пташку я відправлю в кругляк. Така моя воля! Ти вірно служила мені, і мій гнів тебе не стосується!

— Дякую, — вклонившись відповіла мавка.

Демон змахнув рукою і з багать повалив густий чорний дим, який швидко оповив весь берег і всі присутні зайшлися кашлем. Але дим ураз розвіявся. Здалося, земля знову здригнулася. То гучно зареготав Праліс. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, що трапилося і лише за мить люди відчули на собі ворожі погляди погані. Андрій з жахом завважив, як відпали вуса і оселедець у Никодима, а натомість з’явилося густе кучеряве волосся і борода. Водяник відскочив убік і хижо вишкірився на козака. Берегині, злісно засичавши, кинулися в річку. Обидва вітрогони за мить опинилися біля Праліса і лісовики рушили за ними, але…

Ступивши кілька кроків, Борода знову зайшовся кашлем, з його вуст повалив чорний дим і він упав. Те саме трапилося і з Пташкою, проте за мить вони знову підвелися.

— Лісовику, до мене, — скомандував демон, — а мавка — в кругляк!

— Апчхи! — голосно чхнув Борода. — Хрін тобі в горлянку, а не до тебе! Вітряку! — Борода глянув на домовика. — Брате, отямся!

Вітряк вишкірився.

— У-у-у! Зрадник!

Він вихором метнувся до Бороди і, з розгону заїхавши йому в щелепу, знову в мент ока став коло Праліса.

Пташка підбігла до упиря.

— Мефодію! Що трапилося? — з жахом вигукнула вона.

— Демон напустив чари на нечисть, — глухо відповів упир, — вони тепер не з нами… Пралісе! — вигукнув Мефодій і очі його спалахнули пекельним полум’ям. — Ще одне слово супрти Пташки, — Мефодій вишкірив міцні білі ікла, — і я скуштую твоєї горлянки!

— Погроза! — заревіла Мара і махнула лапою у бік Мефодія.

Тієї ж миті невідомо звідки, просто з темряви, на упиря кинулися дві лісові марюки, трохи менші за ту, що стояла поряд з Пралісом. Але Мефодій, здавалося, чекав цього. Упир засичав, одяг на ньому пішов по швах. Тіло і лице вкрилося чорною блискучою шерстю. Він розправив крила і, високо підскочивши, злетів.

Хоч як дивно, але ні на Мурка, ні на Нікеля чари Праліса не подіяли. Малюк миттєво змахнувши рукою, випустив кулю, пропалив у голові марюки величезну діру, і та впала, конвульсивно дриґаючи ногами. Другу ж ухопив упир і знявся з нею в повітря. Пролунав скажений зойк марюки і гарчання упиря, і вже за мить потвора гепнулася на землю.

Мефодій опустився поряд з Пташкою, ікла його були в крові.

Праліс поплескав у долоні.

— Браво, браво! Справляє враження! Що ж, про мене, так можеш забирати собі цю дівчину. Мені такі не потрібні.

Андрій швидко зірвав з себе сорочку і простягнув її упирю, щоб той прикрився, бо знову став людиною.

— А ви, значить, діти Одіна? Мого меншенького брата? — звернувся демон до Нікеля з Мурком.

Ґном лише сердито засопів, а Мурко хотів був відповісти, та згадав, чого його вчив Никодим, і скрутив демонові зі своїх трьох пальчиків красномовну відповідь у вигляді невеличкої, але доволі мальовничої дулі.

— Дуже гарно, — скривився Праліс.

— Він навчив! — вказав малюк на Никодима.

Увесь цей час Вербичка не зводила очей з Пташки, а та лише скоса, але з цікавістю, поглядала на свою тітку.

— Радо поспілкувався б з вами ще, але маю справи! — пафосно вигукнув Праліс і моментально розчинився в повітрі.

Слідом зникли Марюка і обидва вітрогони.

Микита з Никодимом шубовснули в річку, а Жменька попрямував до лісу. Слідом рушив і Коник. І невідомо звідки пролунав голос Праліса.

— Люди! Забирайтеся звідси! Бо віднині смерть чатує вас на берегах цієї річки!

І все стихло. На березі лишилася одна Вербичка.

— Не наближайся до діброви, — нарешті звернулася вона до Пташки, і здалося, голос її затремтів, — загинеш…

Можливо, мавка хотіла сказати ще щось, та натомість лише кинула зверхній погляд на Пташку і зникла.

4

Наступного ранку мешканці Березової-Рудки почали готуватися до від’їзду з селища. Вони розуміли, як небезпечно тепер залишатися тут. Слова Праліса не були пустим застереженням. Здичавіла погань могла будь-якої хвилини напасти на них. А в селищі були діти. Та й битися з поганню (а вони могли це!) люди не хотіли, — хоча б тому, що ще вчора ділили з ними хліб-сіль…

Від однієї думки, що Повітрун тепер йому ворог, у Липня стискалося серце.

— Не розумію, як це сталося, — зітхав дід. — Хто ж міг розбудити Праліса?! І куди ж нам тепер?..

— Їдьте до Пирятина, — запропонував Андрій, — там же є ваші?

— Є то є, — з сумом відповів Липень, — але ж як важко лишати ці милі серцю місця!..

— Як я вас розумію, — з душею проговорила Гапка, що стояла поряд з козаком, — це дійсно дивовижне місце, але тепер надто небезпечне!

Пташка прощалася з Первосвітом.

— Ми маємо лишитися, — пояснювала вона хлопцеві, — тут наші друзі, і їм потрібна наша допомога.

— Розумію, — кивав хлопець, — я б теж зостався, але ж… — Первосвіт скоса глянув на свого діда.

Зібралися швидко і, навантажені усіляким добром, підводи рушили до Рудки. Попереду йшов Липень. Наблизившись до пристані, дід підняв руку і вигукнув якесь закляття. Пристань була зроблена у вигляді коробки, збитої з товстих дубових колод. І ось колоди розійшлися, відкривши підземний хід, в який і рушила ланка Липня.

Люди йшли, похмуро опустивши голови, важко зітхаючи і весь час озираючись.

Останнім зайшов Первосвіт. Він обернувся, помахав на прощання Андрію, Гапці, Мефодію, Пташці і Бороді рукою і зник у тунелі, а колоди самі собою стали на місце.

— Ходімо до мого верболозу, — запропонував Борода, — маємо вирішити, як нам бути далі.

Перепливши на інший берег Рудки, вже знайомою стежкою вони добралися до кругляка, в якому був верболіз Бороди.

Зайшовши досередини, Андрій відразу повів носом, як хорт, але коли погляд його зупинився на кальяні, він мимоволі розсміявся.

— То ось яка твоя «турецька люлька»! Тепер зрозуміло, звідки запах.

— Я багато подорожував, — пояснив Борода, — це привіз зі Стамбула. Допомагає розслаблятися.

— Курив і я таку цяцьку, — кивнув Андрій, — нічогенька!

Борода жестом запросив присісти на подушки.

— То як нам далі бути? — задумливо сказав лісовик, звертаючись радше до себе, ніж до інших. — Як відправити ту наволоч назад до кургану, або й у самісіньке пекло?

Андрій витяг шаблю.

— А ось як! Не він перший, не він останній!

Борода сумнівно посміхнувся.

— Це тобі, козаче, не простий чорт… А на шаблі твоїй і срібла немає, не візьме! — відмахнувся Борода.

— Ще й як візьме, — заперечив упир і коротко переповів історію шаблі.

Борода одразу пройнявся повагою до зброї козака.

Він устав і підійшов до стіни, на якій висіло якесь червоне рядно. Лісовик відсмикнув його і всі побачили, що стіна завішана зброєю. Були тут і турецькі ятагани, і важкі шотландські палащі, шпаги, шаблі і рапіри.

— Я збираю зброю, — пояснив лісовик.

Андрій і ґном підвелися, щоб краще роздивитися «трофеї» Бороди.

— Однак, — зауважив лісовик, — до Праліса нам не підступитися. Спочатку треба…

— Навернути на свій бік погань, — раптом втрутилася в розмову Пташка.

Гапка і Мефодій перезирнулися.

— Я гадаю, — непевно сказала знахарка, — що ми з Мефодієм зможемо зварити зілля, яке поверне їм пам’ять… А як їх примусити його випити?

Всі задумалися.

— Хіба що силою, — зауважив козак і зітхнув: — Ех, сюди б Бородавку!

Пташка підвела голову.

— А це можна влаштувати! Аби знати, де він.

— Пташко, ти можеш потрапити лише туди, де вже була, — підказав їй Борода.

— Гадаю, він у курені покійного Дороша, а там Пташка бувала! — повернувшись до мавки, сказав козак.

— Я готова! — рішуче сказала дівчина.

5

Оточена зі сторони дикого поля високим кам’яним валом з ровом біля підніжжя, з інших боків надійно захищена глибокими, порослими терням байраками і оточена засікою, серед степу стояла козацька застава. Козаки цього степового укріплення пильнували Чорний шлях, часто-густо тут же даючи відкоша непогамовним татарам.

Одразу за валом стояв курінь — чималий, розрахований на півтори сотні козаків. Поряд з ним — стайня і невеличкий зруб. Маленькі віконця всіх цих будівель були нічим іншим, як бійницями, що свідчило про постійні військові загрози життю тут. Хоча не завжди козацькі паланки були бойовими укріпленнями. Загалом, паланкою називалася не споруда, а, швидше, земельний наділ того чи іншого куреня коша, іноді з осередком у вигляді укріплення. Козаки деяких паланок займалися риболовлею або ж полюванням чи бортництвом.

Взагалі-то паланки були не дуже велелюдними місцями, проте в цій завжди перебувало не менше сотні січовиків, і сьогодні тут було бучне гуляння.

А справа була ось у чому. Небагато козаків доживало до старості і мало хто з них помирав своєю смертю. А ті, хто й наживав сивого чуба та барило, зазвичай влаштовували гулянку, тринькаючи нажите в боях добро, і відправлялися у монастир, де тихо доживали свого віку, замолюючи «численні гріхи» бранної молодості, або ж зникали безслідно у неосяжних плавнях Великого Лугу.

Цього разу винуватцем бучної гульні був не хто інший, як сам Степан Бородавка. Старий характерник уже відвоював своє, то ж, як він сам сказав, пора й честь знати. Проте доживати віку старий характерник вирішив на хуторі Дніпровому, але аж ніяк не в монастирі!

«Одвоював, — кисло всміхаючись, казав козак, — поїду до баби Галі, під тепленьке жіноче крильце, мо’, ще й людям послужу!»

І хоча козаки й могли дорікнути старому козаку, мовляв, обабився Бородавка, здурів, на старості літ до баби потягло, але ніхто б навіть не наважився такого сказати, бо поважали характерника козаки! Багатьох Степан від смерті врятував, багатьох і від ран страшних лікував, повернувши майже з того світу.

Але перешіптувалися між собою козаки про те, що зламалося щось усередині бувалого характерника після тієї битви в степу.

Мало хто з козаків додому повернувся з того походу і більша половина тих, що були зараз у паланці, нічого не знали про ті події, бо вцілілі вперто мовчали, лише видно було, що втратили вони значну частину запалу та своєї колишньої веселості і часто можна було застати когось із них, коли той сидів, похмурий й самотній, задумливо дивлячись удалечінь або ж просто понуривши голову, на березі невеликої річки, що в долині за байраками бігла до Дніпра.

І була в тому, що казали козаки, частка гіркої правди. Безглузда, як здавалося Бородавці, смерть Дороша дуже гнітила старого характерника і він винуватив себе у ній.

Але сьогодні Бородавка сміявся і жартував, як і колись, або ж в усякому разі добре вдавав це.

Гуляли з розмахом. Бородавка закупив на Січі у Мойші горілки, пива й усіляких харчів. Столи накрили неподалік куреня і «гули», як то кажуть, на всю! Багато наїхало козаків з Січі та інших паланок, бо навряд чи можна було знайти лицаря, який би не знав характерника Бородавку, або хоча б не чув про нього.

— Одне засмучує, — говорив козак, — Сивого нема з нами. Непосидючий, чортяка!

— А що ж таке? — запитав старий товариш Степана, козак Швайка.

Бородавка спохмурнів.

— Лихо саме не ходить. Пташка зникла. Та, котру Мефодій донькою називає. Один з білої нечисті, Мурком зветься, знайшов її. От і рушив козак з усім своїм нечистим скопом на допомогу… — Бородавка похилив голову і вус його затремтів.

Швайка, який і сам був характерником, поплескав Степана по плечу.

— Сумуєш, що з собою не взяли? — з серцем запитав він товариша, але той лише махнув рукою.

— Та куди вже мені!

Але в цю мить один з козаків зненацька вигукнув, тицьнувши пальцем на браму:

— Тю на мене! Хлопці, онде дівка, а чи мені мариться?!

Всі як один озирнулися на браму, Бородавка і Швайка теж.

— Пташка! — скрикнув від несподіванки Степан і скочив, як ошпарений. — Як!? Звідки!?

Дівчина вклонилася.

— Дядьку Степане, можна тебе?

Бородавку як вітром зірвало з лавки.

— Ого, старий! — зареготали козаки. — Щоб ми живі були отак на старості бігати!

Степан схопив дівчину за плечі.

— Що? Де Сивий?!

Пташка всміхнулася, і Бородавка раптом відсмикнув руки і здивовано подивився на долоні, а тоді знов торкнувся дівчини.

— Ди… дитино… — затинаючись, проговорив він. — Але ж… ти…

— Мавка, — пошепки відповіла та, — лихо у нас. Допомога твоя потрібна.

Бородавка зблід.

— Ні, ні, всі живі, — тут же заспокоїла його Пташка. — Збирайся, за мить будеш коло Сивого.

Бородавка мовчки крутнувся на місці і галопом побіг до куреня. За мить кулею вилетів надвір, на ходу чіпляючи шаблю; друга шабля вже висіла на поясі, а в зубах характерник тримав ятагана. Козаки, нічого не розуміючи, лише здивовано лупали очима.

— Бувайте, браття! — вигукнув він, вихопивши ятагана з рота, — лихим словом не поминайте, а як зобидив кого — вибачайте!

Козаки ошелешено дивилися на характерника, а той уже зайшов з дівчиною за курінь.

— Степане! — спохватився один з козаків. — Та куди це ти, бісів сину!

І побіг слідом за Бородавкою, але за мить повернувся назад з переляканим обличчям.

— Зник, — вигукнув він і перехрестився. — Пречиста Богородице! Зник!

І лише старий Швайка, всміхнувшись у вуса, потягнув з кухля пива і ледь чутно проговорив:

— Таки маєш своє, старий шибенику!

6

Вечоріло. У хаті Бороди приємно пахло кальяном, від якого не відмовилися ані Бородавка, ані Андрій. Старий характерник на диво спокійно слухав те, що повідав йому Сивий, і лише час від часу кивав головою.

Гапка з Мефодієм, не гаючи часу, чаклували над зіллям і біля них постійно крутилася Пташка, більше заважаючи, ніж допомагаючи.

Усі необхідні трави для настою зібрали в кругляку Бороди, і тут Пташка дійсно допомогла. Її чуття рослин було неймовірним і вона безпомилково визначала ту чи іншу квітку, травину чи бур’янину, сама не розуміючи, як таке може бути.

— Спадковість, — пояснив Борода.

— Все, нарешті закінчили, — видихнула Гапка, заливаючи суміш трав горілкою, — на ранок буде готове.

— Кого першого ловимо? — потерши руки, запитав Бородавка.

— Вітряка, — не вагаючись відповів лісовик, — цього мерзотника малого потягне на млин, який стоїть за моїм кругляком, — Борода потер щелепу, яка добряче розпухла від Вітрякового удару.

— А як не прийде? — запитав Нікель.

— Прийде! Я його як облупленого знаю! Завтра по темному брати будемо.

На Березову-Рудку спустилася ніч. Спокійна, тиха, місячна ніч огорнула землю, сповнивши повітря ароматом нічних квітів і таємними шерехами лісу. Ніщо не вказувало на біду, яка зненацька прийшла у цей райський куточок, лише пугачі — віщуни лиха — невгамовно перегукувалися у верховітті велетенських осик.

Уранці прокинулася першою Пташка. Вона тихенько вийшла з верболозу, причинивши за собою двері.

Сонце лише почало вставати, і ранкові промені вигравали на росяній ковдрі квітів і трав міріадами блискіток. Дівчина поволі ступала босими ногами по тих росах, відчуваючи кожною клітиною свого тіла ту неймовірну близькість з природою, з усім, що оточувало її. Її вже не лякало надприродне відчуття навколишнього і вона з радістю віддавалася своїм почуттям. З нею вірні друзі і все має бути добре. Адже який чудовий ранок! Що може бути в світі лихого?! І справедливість, без сумніву, восторжествує. Прокляття спаде, а Андрій і його друзі відправлять негідників до пекла!

— Пташко! — пролунало раптом за спиною дівчини.

Пташка, з несподіванки перечепившись об якусь бур’янину, ледь не впала і різко обернулася. Позаду неї стояла Вербичка. Дівчина затулила обличчя руками.

— Не бійся, — проговорила мавка, криво посміхнувшись, — це я маю тебе боятися…

Пташка опустила руки.

— Чому?

— Бо ти справді успадкувала всю силу моєї сестри, ба навіть перевершила її…

Мавки стояли одна проти одної, пильно дивилися просто в очі, й раптовий страх поволі відпустив Пташку. Так, вона відчувала свої сили і була впевнена в них.

Вербичка провела по чолу рукою, прибравши пасмо світлого волосся.

— Як же ти схожа на Берізку! Я одразу відчула, ба навіть здогадалася, хто ти, але боялася повірити в це.

— Ти прийшла вбити мене? — холодно запитала юна мавка.

На мить незрозуміле відчуття якогось внутрішнього болю спотворило обличчя Вербички.

— Та ти що!? — глухо вигукнула вона. — Я, попри все, твоя тітка… Я не знаю, що зі мною діється! — У голосі мавки чувся непідробний відчай. — Не мене стережися, а Праліса! Якщо він дізнається про твою силу, то або забере тебе, або накаже вбити.

Пташка здивовано дивилася на Вербичку.

— Навіщо ти мені все це кажеш? — запитала вона.

Вербичка опустила голову.

— Не знаю… — пошепки відповіла вона. — Я не вберегла сестру, то, може, хоч доньку її врятую… Ви не знаєте, з чим маєте справу, тікайте, доки не пізно!

Але Пташка повільно похитала головою.

— У діброві страждає дух мого батька, а друзі в біді, як же тікати!?

Вербичка з повагою глянула на Пташку.

— Ти гідна своєї матері! Але — стережися! Це місце не належить людям, — сказала мавка і зникла.

Якусь мить Пташка ще постояла на галявині, тоді розвернулася і швидко пішла до верболозу. Вона вже підходила до дверей, коли ті відчинилися і на порозі постав Борода.

— Доброго ранку, Пташко, — привітався лісовик.

Дівчина кивнула у відповідь.

— Тут щойно була Вербичка, — сказала вона; Борода саме потягнувся і солодко, в увесь рот позіхнув, коли Пташка це сказала, і від почутого лісовик зубами клацнув.

— Як?! — вигукнув він. — Чого вона хотіла???

Пташка знизала плечима.

— Застерегти.

З-за спини Бороди вигулькнув Мефодій. Він усе почув і відсторонив лісовика.

— Вона погрожувала тобі? — стурбовано запитав він.

Пташка повільно похитала головою.

— Вона радила забиратися нам звідси.

З верболозу один за одним вийшли Андрій, Гапка, Мурко, Нікель і Бородавка.

— Що тхапилося? — запитав ґном. — Хто це «хадив» тобі таке?

— Вербичка, — відповіла дівчина.

— Зась їй! — відповів старий характерник.

Але Пташка лише важко зітхнула. Почуття дівчини до Вербички були доволі суперечливими. Вона на боці Праліса, отже — ворог… Але ж вона — її тітка!..

Нашвидку поснідавши, всі зібралися на млин, що стояв одразу за кругляком Бороди.

Звичайно ж, там нікого і нічого не було. Збіжжя і борошно вивезли березоворудчани; ранковий вітерець поволі рухав крила вітряка.

— Гадаєш, він пр-р-рийде сюди? — запитав Мурко лісовика.

— Прийде, — запевнив Борода, — але зловити буде дуже важко.

Усі зайшли досередини. Зубці коліщат потихеньку обертали жорна. До механізму підійшов гном і почав роздивлятися його.

— Скхипить, — зауважив він.

— А в Очеретянці Вітряк слідкував за млином, — зауважила Гапка. — Наш мірошник завжди вихвалявся своїм домовиком…

Нікель провів рукою по механізму і посміхнувся.

— Мухку! — звернувся він до малюка.

— Що?

— Бачив біля входу товсту палицю?

— Бачив.

— Неси!

Малюк швидко збігав надвір і приніс її гномові.

Хто його зна, навіщо він там стояв, але, здається, Нікель щось придумав. Дрючок з акації був доволі міцний, і гном устромив його між зубців механізму — той одразу зупинився.

— Ось і хобота Вітхяку, — посміхнувся гном, — я зхоблю ахкан і покладу його пхоти коліщат. Наскільки я знаю, Вітхяк обов’язково захоче їх полагодити, і запустити механізм, до якого я пхиєднаю ахкан. Нам навіть не доведеться бути похуч!

За кілька хвилин усе було готово. Залишалося тільки дочекатися ночі.

7

Під вечір піднявся вітер. Він гудів і бив у крила вітряка, намагаючись покрутити їх, але крила млина, звичайно, не крутилися.

Час минав, а Вітряк все не з’являвся. Люди і нечисть зачаїлися в кущах бузини, що росла неподалік млина, і терпляче чекали.

Чекали мовчки, намагаючись навіть не ворушитись, бо знали, який слух у Вітряка і наскільки він обережний.

Андрію і Бородавці страшно кортіло запалити люльки, але нічого не вдієш, — мусили терпіти!

І ось, щойно перевалило за північ, якась тінь промайнула біля входу до млина. Борода пильно стежив за дверима і, завваживши тінь, стиснув плече Нікеля. Гном кивнув. Він теж її помітив.

По хвилі знову дивна тінь вихором пронеслася біля входу, і цього разу скрипнули двері.

Всі чекали, затамувавши подих. Вітряк міг здогадуватись про пастку, але…

Крила млина раптом піддалися черговому натиску вітру, двічі прокрутились, але зупинилися знов, і за мить зсередини млина почулося несамовите голосне виття.

— Є! — голосно скрикнув Борода і кинувся до вітряка.

Всі побігли за ним. Забігши всередину, Пташка запалила велику кулю болотяного вогника і та освітила таку картину: догори дриґом над самісінькою долівкою звивався Вітряк, охоплений міцною потрійною петлею. Вона тримала руки домовика прив’язаними до тулуба трохи нижче плечей і коло зап’ястків, а також обкрутила його ноги. Вітряк шалено смикався і вив, неначе його різали живцем.

— Попався, голубе! — пробасив Бородавка.

Борода підбіг і вхопив Вітряка в обійми.

— Тримайте його! — загорлав він. — Цей вуж зараз вислизне, петлі його довго не втримають!

На допомогу підбігли Андрій і Мефодій, а ґном перерізав мотузку, яка тримала Вітрогона, підвішеного догори дриґом. Вітряк ще деякий час пручався, намагаючись вирватися, але все було марно і тоді він почав плюватись, намагаючись влучити Бороді в обличчя.

— Та схаменися ти! — вигукнув лісовик, облишив домовика і став витирати обличчя.

— Хр-хр… Тьху! — Вітряк влучив лісовикові прямо в підбите око.

— Цить, погань! Тебе чути аж на тому березі Рудки! Нічого тобі не станеться! — гаркнув Борода.

Вітряк на мить замовк, переводячи дух, і з ненавистю подивився на Бороду.

— Хр-р-р-р, тьху! — вітряк знову влучив Бороді в лице.

— У-у-у-у! — затягнув він, і цього разу ще голосніше.

Тут Борода не витримав і вліпив Вітрякові кулаком просто під ліве око.

— У-у… — затнувся млиновий і знову набрав повітря в легені, але лісовичок випередив його, зацідивши цього разу під праве.

Голова Вітряка обвисла.

— Вибач, брате, — проговорив лісовик, потираючи кулак, — але так треба. А тепер гайда до мене у верболіз!

Вітряка перенесли до оселі Бороди, де одразу залили зіллям, приготованим Гапкою і Мефодієм. Домовик прийшов до тями і знову почав плюватися навсібіч, та цього разу вже спльовуючи зілля.

Борода схопив його за нижню щелепу і розкрив рота.

— Ковтай, засранцю! — процідив крізь зуби лісовик, коли Андрій заливав зілля.

І, не зважаючи на спротив Вітряка, більшість зілля таки потрапила у шлунок.

— Як швидко має подіяти? — запитав Борода.

— Та майже відразу, — відповіла Гапка.

— Почекаємо, — сказав лісовик, усе ще тримаючи щелепи Вітряка.

Але нічого не відбулося. Вітряк і далі вороже зиркав на всіх, хоча вити більше не намагався. Зрештою, горілчана настоянка вдарила йому в голову, і він заснув у кутку, куди його поклали.

— Не розумію, — здивовано сказав упир, — мало ж подіяти! Мо’, чогось не вистачає?

— Будемо відпоювати, поки не подіє, — сказав Бородавка, — може на ранок візьме…

Але й на ранок не відбулося ніяких змін.

Гапка з Мефодієм знову заходилися робити настій, перевіряючи кількісне співвідношення трав. Вони не помилилися, зілля мало діяти, але щось було не так…

Вітряк прокинувся, завовтузився, засопів у своєму кутку. Борода налив у чарку зілля і підійшов до домовика.

— Одкрий ротяку, — гаркнув він.

Вітряк відкрив рота, випив зілля і відригнув.

З-за спини пролунав сміх Мурка.

— Чого ти? — здивувався Борода.

— Ти його похмелив, — відповів малюк.

Борода зітхнув і відставив чарку.

— Може, таки подіє?

Але не подіяло. До обіду лісовик споїв домовика начисто і той щось тихенько мугикав собі під носа.

Гапка з Мефодієм були у відчаї.

— Ну як? — запитав Нікель, повернувшися з полювання і кинувши на підлогу коло порога двох жирних селезнів.

— Ніяк… — розгублено відповіла жінка. — Ми нічого не розуміємо…

Весь цей час Пташка крутилася поруч, але Мефодій постійно відганяв її, та коли упир і жінка відійшли від столу, Пташка знов підступилася до зілля. Вона по-хазяйському насупила брови і взяла склянку.

— І чого ж тут не вистачає?.. Дуже дивно…

Вона понюхала настій, який віддавав чебрецем і горілкою.

— Е-ех… — зітхнула вона і хотіла вже було поставити склянку на стіл, аж раптом здивовано вигукнула:

— Гапко, Мефодію, дивіться!

Упир знехотя підійшов до дівчини.

— Що таке, Пташко?

— Зілля, воно стало блакитним.

Мефодій глянув на склянку і його брови поповзли вгору. Одразу підійшла і Гапка.

— Що ти зробила? — здивовано запитала вона.

— Та нічого такого… Я взяла склянку і сказала «чого ж тут не вистачає?..»

— І все? — здивувався упир.

— Ну… А ще сказала: «Е-ех…» — зітхнула вона і блакить у склянці стала ще більш синьою і насиченою.

— Ось знову! — вигукнула Пташка.

Бороду наче громом уразило.

— Дурень же я, дурень! — раптом скочив він. — Ну звичайно, — подих мавки! Дай мені зілля!

Пташка віддала йому склянку і Борода кинувся до Вітряка.

— Пий, поганцю!

Вітряк сьорбнув рідини і якось дивно смикнувся.

— Вітряку! — Борода уважно подивився домовику в очі.

Вітряк раптом ікнув і затягнув:

Браття, сестри, не сумуйте,

Надто сумно ми живем!

Стане все на своє місце,

Все шляхом своїм піде!

Лісовик вихопив з-за пояса ніж і швидко перерізав мотузки, якими був зв’язаний Вітряк.

— Що ж ти робиш! — закричав Бородавка, який теж ходив на лови і приніс зайця і саме зайшов до верболозу, повернувшись. — Втече чортяка!

— Не втече, він повернувся, це моя пісня!

Вітряк підвівся на ноги, його хитало і він гикав.

— Бра-а-ате — гик! — Бо-о-ородо — гик! — дай-но я тебе — гик! — обійму-у-у!

Борода розвів руки, щоб обхопити Вітряка, але той щосили заїхав йому під око й гепнувся на підлогу.

— Гик! Квити, шельмо — гик! — бородата! Я тобі — гик! — лише одне око підбив… А тепер і — гик! — і друге…

Але лісовик лише розреготався. Вітряк намагався підвестися.

— Відведи мене до вітру — гик! — Ледве терплю — гик! — У-у… Гик!

8

День був погожий і теплий. На березі Переводу, неподалік калинового гаю, у густих осокорах паслися двоє жеребців. У їхні густі білі гриви і хвости понаплутувалося повно реп’яхів, які купами то тут то там росли в гаю. Видно, перетинаючи гай, коні понабиралися тієї гидоти, та так, що спокійно дивитися на них було неможливо. Коні постійно трясли гривами і метляли хвостами. Раптом вони підняли голови і збуджено зафиркали. Якесь дивне шарудіння у кущах верболозу, що ріс при березі, стривожило їх, коні тихо заіржали і повернули голови в той бік.

Із кущів висунулася голова дивної істоти, з волоссям, схожим на їхні гриви. Істота роззирнулася навсібіч і підстрибом побігла до коней. На ногах її були копита.

— Г-м-м-м, бідні конячки! — співчутливо сказала вона. — Як же вас в оті кляті реп’яхи поперло! Але ж я допоможу…

Коні не зводили з істоти очей, а та підбігла до першого, огряднішого, жеребця, і потяглася до його гриви… Аж раптом той, що був стрункішим і стояв збоку, вишкірив зуби і, заіржавши, проговорив:

— Купився, бовдур! На те саме купився! Лови його Степане!

Коник, а то був не хто інший, як він, високо підстрибнув і перелякано заіржав.

Коні раптом зникли в мареві, а на їх місці з’явились Андрій і Бородавка, який міцно схопив конюшного за ногу. Цієї ж миті з гаю кулею вилетів Вітряк, тримаючи в руках склянку з зіллям.

— Мори його, у-у-у! — завив домовик.

Коник пручався і брикався, але козаки міцно тримали його і Вітряк влив у розкритий Андрієм рот Коника настій. Конюшного відразу відпустили. Той зірвався на ноги, але одразу присів, схопившись за голову.

— Ой-йой-ой! Дякую вам, друзі, — видихнув він і якось жалісно подивився на козаків і Вітряка.

— Ти теж відчував те, що й я, — швидше не запитав, а ствердив Вітряк.

— Так, — конюшний опустив гривасту голову, — я все розумів… Усе чудово пам’ятав… Але не міг нічого з собою вдіяти! В голові постійно лунав голос Праліса…

— «Так має бути, це природно, ти звикнеш…» — перебив його Вітряк.

— Саме так. Він пригнічував моє друге «я»… Він… Гм-м-м… Мерзенний покидьок.

Андрій почухав потилицю.

— Хотів би я знати, що це за таке «друге я» — ледь чутно проговорив він. — Ну та Бог з ним. Ходімо до Бороди. Нам ще потрібні Жменька та Никодим, і тоді — в гості до Праліса! Маю до нього кілька дуже цікавих запитань…

9

Борода з великим зусиллям пробирався густими хащами, що розкинулися на правому березі Переводу на багато верст з півдня на північ. Так далеко він заходив дуже рідко. Але знав, що наближається до своєї мети. Жменька мав бути близько, Борода відчував його. Лісовик знав, що той не відійде далеко від води і навряд чи наважиться самотужки перетнути межу туману, а рухатиметься у північному напрямку, бо саме звідти він і прийшов — з північного сходу. Борода також знав, що Жменька може бути небезпечним і тому він прихопив з собою важкий палаш, але мав надію, що ним не доведеться скористатися. А хащі довкола все густішали і густішали. Колюче гілля терену чіплялося і шматувало одяг. Подекуди тернові кущі були плетені-переплетені повзучим диким хмелем, і це ще більше ускладнювало пересування.

Уже почало сутеніти, і Борода зупинився, щоб огледітись і вибрати підходяще місце для ночівлі. Зненацька в кущах щось зашаруділо, і Борода почув:

— Ані руш!

Цей наказ примусив Бороду мимоволі підняти руки догори.

— Обернися!

Борода обернувся.

— Не думаю, що ти вмієш нею користуватися, — поволі проговорив Борода, кивком вказавши на шаблю, — я прийшов з миром.

Але Жменька, здавалося, не чув його.

— Чому ти полишив кругляк? Праліс звелів тобі бути в кругляку.

Борода криво всміхнувся.

— Ну і що в цьому страшного? Га? Лісовики завжди ходили один до одного в гості.

— Щось не пригадую, — набурмосившись, відповів Жменька.

— Ну, то у вас, муромських, так, а от у нас — по-іншому! До речі, а де Кулака?

Жменька опустив шаблю.

— Ти знаєш Кулаку? Де він?!

— А ти хіба не пам’ятаєш?

Жменька потер рукою чоло, він вочевидь силився щось пригадати.

— Ні… ні… не пам’ятаю…

— Поговоримо? Я гостинців приніс… По чарочці перехилимо…

Борода зробив крок до Жменьки, але той знову погрозливо підняв шаблю.

— Праліс казав, що ти полукровка, і я маю тебе стерегтися…

Борода знову посміхнувся і зняв з плеча торбу.

— Я такий же лісовик, як і ти. Просто вип’ємо, поговоримо…

Він поволі дістав з торби баклагу, дві чарки і шматок печеної оленини.

— Сідай!

Борода відстьобнув піхви з палашем і відкинув у бік, налив собі і Жменьці. Той підійшов і сів біля Бороди, але все ще тримав шаблю напоготові.

— А як отруїш? — запитав він.

Борода мовчки перехилив чарку.

— Хух! — видихнув він і глянув на Жменьку. — Тепер віриш?

Жменька взяв чарку і перехилив… Рука його здригнулася і чарка впала.

— Кулако, братику мій… — сказав Жменька і раптом розплакався.

— Цей вилупок примусив тебе забути рідного брата, — прошепотів Борода і налив ще по чарці, — а тепер, друже, пом’янемо світлу пам’ять Кулаки!

10

Там, де Перевод круто вертав на північ, упираючись у стіну туману, лівий берег його сходив на долину, порізану протоками і порослу густим очеретом і осокорами.

Мало хто насмілювався бродити тут, бо не одну душу поглинули тутешні трясовини! Течія у протоках була дуже повільною, і вони поросли ряскою і взялися жабуринням.

У долині тій, посеред протоки, здіймався невеличкий острівець з самотньою величезною вербою над водою.

Якщо іти човном по річці і добре придивитися до острівця, то можна було розгледіти на ньому чи то кубло, чи то якусь халабуду з очерету, поряд з якою курився димок багаття, а на гілках верби сушилися щуки, коропи та всяка інша риба. І дивно було б тому, хто побачив би це, з того, кому і навіщо вдарило в голову оселитися в цьому Богом забутому місці.

По обіді, як сонце вже добряче прогріло річкові очерети і звідти повилазили всі ропухи — від маленьких жабенят до здоровецьких жаб, — у кублі на острівці щось зашаруділо і звідти визирнула волохата пика водяника Никодима. Він, повівши носом, понюхав повітря і, як той ведмідь з барлогу, сопучи та покректуючи, вибрався зі свого сховку назовні.

Брудний, зодягнений у якесь лахміття, водяник мав не вельми привабливий вигляд. У косматій бороді та сковтуненому волоссі позаплутувалася ряска, листя та всяка гидота, а обличчя все була вимазане мулом.

Водяник потягнувся і не довго вагаючись шубовстнув у річку. Побовтавшись досхочу в річковій каламуті, поплававши то на череві, то на спині, він погріб до берега. Вийшов з води, підійшовши до верби, зірвав з гілки коропа і почав чистити його.

Коли водяник вже зібрався був смачно чи то поснідати, чи то пообідати, увагу його привернув човен, який прямував просто до острова.

Водяник приклав долоню до лоба, прикриваючись від сонця, і придивився до човна.

У човні сиділи Коник і Вітряк. Водяник посміхнувся, потер руки, встав і підійшов до берега. У човні також помітили його, і Вітряк замахав Никодимові вудкою.

Човен пристав до острівця.

— Яким вітром? — пробулькав водяник.

— Осьо, — відповів Вітряк, вказуючи на свою вудку, — рибалити приїхали! Здоров був, водянику!

Никодим кивнув головою.

— І ви не хворійте. А чого аж сюди поперло?

Коник і Вітряк вистрибнули на берег.

— Та ж Микита казав, гм-м-м, що тут і коропи кращі, і сом бере… — відповів Коник.

Водяник кивнув.

— Правду казав Микита. А чого ж із вами не пішов? — Никодим підозріло глянув на гостей.

— У! Та він саме у Праліса… — ухильно відповів Вітряк, мнучи свою торбу.

— Ну, проходьте, коли приїхали, — запросив Никодим, — рибкою пригощу.

Вітряк і Коник послідували за водяником до його халабуди і всілися на колоди коло попелища, в якому ще тліли жарини вчорашнього багаття.

Никодим вказав їм на рибу.

— А візміть-но собі самі, га?

Вітряк встав, підійшов до верби і став вибирати собі рибину; Коник зробив те саме.

— А й ми не з порожніми руками, — вигукнув домовик, — у! Горілочки принесли!

Никодим огидливо скривився.

— Самі пийте ту людську гидоту!

Вітряка так і заціпило від несподіванки, а Коник з подиву заіржав.

— Г-м-м-м-м, чому ж це воно гидота!

— Бо все, що від людей — гидота, — відрізав Никодим.

Домовик і конюшний вмовкли. Вітряк угледів на вербі жирного, злегка підкопченого ляща і потягся до нього. Та тільки-но він смикнув за рибину, як щось клацнуло, з верби гепнулась велика каменюка, і Коник з Вітряком опинилися у сітці, яка підняла їх і зависла разом з ними над землею.

— Піймалися, зрадники! — зареготав водяник. — Ось я вас до Праліса і відведу!

— Гм-м-м! Чи ти здурів! — заволав Коник. — Які зрадники??

Никодим хижо посміхнувся і потер руки.

— Чули-чули вже про вас! Мавка-зрадниця вас розчаклувала, але нічого, вилікуємо!

Вітряк і Коник запручалися, забилися в сітці що було сил, та марно! Сітка була зроблена на совість, а ножі лишилися у човні.

Никодим на радощах почав витанцьовувати. Нечисть у сітці затихла, а Никодим не помітив, що між очеретів під водою рухається щось велике та чорне, аж раптом під берегом щось хлюпнуло і водяник різко обернувся. Біля самісінького берега з води на нього втупилася пика велетенського сома!

— Оце так! — захоплено прошепів Никодим. — Учіться, рибалки, зараз голіруч візьму!

І водяник, зігнувшись, порачкував до сома. Біля самісінької води він зібгався клубком і зненацька стрибнув на рибину.

— Є! — викугнув він, і… від несподіванки ледь не вдавився ряскою: замість сома на нього дивилася вусата пика Андрія, вимащена тванню та баговинням.

Водяник рвонув назад, але козак міцно тримав його.

— Гр-р-р-р! — загарчав Никодим і витяг Андрія на берег.

Характерник і водяник миттєво зчепилися, як два нацьковані один на одного хорти, і покотилися по землі.

— Степане! — загорлав Андрій. — Не втримаю!

Раптом дивне марево край очеретів розвіялося, здивований водяник на мить застиг і побачив човен, у якому були Мурко, Нікель, Бородавка, Гапка, Жменька, Борода, Мефодій і Пташка.

Лісовики веслували, що було духу, але зрозуміли, що можуть не встигнути. Якщо водяник вирветься, то тільки його й бачили!

Вітряк і Коник знову завовтузилися у своїй сітці.

— Зілля у нас! — закричав Вітряк.

Мурко вмить зметикував, як може допомогти, хутко пробрався на ніс човна, прицілився і пустив вогняну кулю просто в мотузку, яка тримала сіть. Мотузка обірвалась, нечисть гепнулася на землю і швидко вибралася з тенет.

— Я тримаю! — закричав Андрій. — Заливайте!

Никодим гарчав і пручався, як дикий звір! Коник схопив його за нижню щелепу і відкрив рота, а Вітряк почав заливати зілля. Водяник фиркнув і вивільнив одну руку, вчепившись у баклагу і намагаючись вирвати її з рук домовика.

— Пустіть! — загорлав він.

— Не пускайте! — Крикнув з човна Бородавка. — На нього не діє!

— Діє! — знову загорлопанив Никодим. — Пустіть, баклагу віддайте, супостати!

Вітряк віддав йому баклагу, і водяник присмоктався до горловини, гучно ковтаючи.

Андрій, Коник і Вітряк облишили водяника, підвелися й поставали навколо нього, відхекуючись, а той і далі лежав, жадібно сьорбаючи настій, аж поки не видудлив усю баклагу. За тим він устав і витер бороду.

— Ох, як же важко було без тебе, рідненька!

До берега саме пристав човен з людьми та рештою нечисті.

— Здоровенькі були! — пика водяника розплилася в широкій, щирій усмішці.

Першим з човна вискочив Бородавка, підійшов до водяника і обняв його.

— З поверненням, побратиме!..

11

Нарешті всі були разом!

Всі, крім водяника Микити, та вітрогона Повітруна — їх, на жаль, відшукати не вдалося.

Зараз вся славна компанія — і люди, і нечисть — розташувалась у покинутій оселі Липня, тобто на території Праліса, бо мала тверді наміри повернути діброву Вербички Пташці, тож, після повернення водяника до верболозу Бороди вирішили не вертатися.

Андрій саме голив Никодима — той уже встиг помитися і перевдягтися, бо тхнуло від нього нестерпно.

Бороду козак уже збрив, залишивши довжелезні вуса, і тепер перейшов до «макітри» Никодима. Вправно орудуючи ятаганом, Андрій врешті-решт залишив на голові водяника одне довге пасмо, яке Никодим одразу закрутив за праве вухо.

— Хух! — видихнув водяник. — Дякую, друже! Холера їм, тим патлам.

— Прошу, — відповів козак і ляснув Никодима по лисині.

— Ну ось і знову разом! — вигукнув Мефодій. — Тепер хай начувається Праліс!

— Авжеж, — погодився Никодим і потер лисину.

Андрій витер ятагана і сховав у піхви.

— Ми маєм справу не з рядовим демоном, — зауважив він. — Праліс так просто в руки нам не дасться, він же не дурний! Тим більше, що один раз його вже обдурили та приспали. І в нього добрі сердюки!

— Махюки, — прокартавив ґном, — я раніше ніколи з такими не зустрічався!

— Вони демони дрібні, — пояснив Коник, — і за Праліса кістками ляжуть!

— А ми ляжем за Пташку, — спокійно проговорив Никодим, — по тому і край!

Тим часом Гапка з Пташкою накривали стіл у верболозі. На вечерю був дикий смажений кабан з квашеною капустою, вареники і борщ.

— Гайда до столу! — гукнула жінка, і всі як один пішли до верболозу.

— Я тепер не знаю, коли на ту рибу подивлюся, — пробуркотів водяник, — у Липня ще є заначки?

— Є! — поплескав його по плечу Борода, — старий ховав від Одарки не одну бочку з пивом!

І то була свята правда! У льосі, біля верболозу, була потаємна схованка, і саме там стояло Никодимове омріяне пиво.

— За перемогу, браття! — високо підняв чималенький кухоль Бородавка. — На праве діло йдемо! І хай скільки нас є, а разом ми — сила! Не раз пройшли хрещення вогнем і шаблею пліч-о-пліч, не раз і кістлявій в очі дивилися! Тож будьмо!

— Будьмо! — підхопили всі і перехилили кухлі.

Та не встигли вони й об стіл кухлями стукнути, як двері верболозу відчинились. На порозі стояв Липень.

— Мир вам!

— Липню! — вигукнув Борода. — Ти?

Дід усміхнувся і вклонився.

— І не тільки я! Гляньте-но надвір!

Всі вийшли надвір і буквально остовпіли: на крутім березі Рудки стояли всі березоворудчани, окрім дітей!

— То недобре, що ви без нас відстоюєте нашу землю, — сказав Липень, — бо жили ми тут з діда-прадіда і разом з вами станем на захист своєї вотчини! — Липень опустив голову. — І не вірю я, щоб Повітрун з братією своєю на нас руку підняв, хай що поробив йому той клятий чорт!

Наперед виступив Вітряк.

— Твоя правда! Нас відчаклували, але й до цього щось усередині, десь глибоко в серцях, тягло нас до людей, у!

Усі, кого привів Липень, були озброєні, навіть жінки, вони суворо поглядали в бік діброви, і погляди ті були сповнені рішучості. Вони не відступляться!

Дружина Андрія низько вклонилась.

— Дякую вам, — щиро сказала Пташка.

— І не варто чекати! — вигукнув Липень і вихопив шаблю. — Гайда в гості до Праліса!

— Оце діло! — розсміявся Никодим. — А що, братове, справді ж бо — чого його чекати!

Раптом гучний, подібний до грому, сміх пророкотав над берегами річки і луною прокотився гаями Березової-Рудки.

— Праліс! — вигукнув Коник, і всі обернулися на захід, де сонце, яке вже сіло за обрій, раптом зробилося червоним, як кров.

Із гаю вийшов демон. Праворуч від нього йшли Марюка і Вербичка, а ліворуч — Повітрун і Микита. Слідом сунули мавки, лісовики, домовики, берегині та інша погань, і не дивно, що всі вони були озброєні.

— До бою! — вигукнув Андрій, і його загін приєднався до березоворудчан.

Військо Праліса зупинилося. Чисельністю до двох сотень, воно вдвічі перевершувало захисників Березової-Рудки.

Демон вийшов наперед.

— Дурні! — вигукнув він. — Дозорці донесли мені, що ви пройшли підземним ходом. Треба було одразу завалити його! Але хто ж міг подумати, що у вас стане нахабства повернутись…

— «Нахабства»! — обурився Липень. — Це наші землі, а твоє місце у пеклі, коло Люципера! Відпусти погань по-доброму і забирайся геть!

— Ой бійня буде, — прогарчав Никодим.

— Як Бог дасть, то ні, — тихо відповів Андрій.

Раптом демон звернувся до козака.

— Як я розумію, ви тут заради молодої мавки?

— І не тільки, — відповів Андрій, — але тобі цього не зрозуміти.

Демон знизав плечима.

— Я й не намагатимусь! Але мені не потрібна, як висловився водяник «бійня». Нехай усе вирішать мавки!

— А то ж як це? — роздратовано заперечив Мефодій. — Я — проти!

— А тебе, пекельнику, ніхто і не питає, — грізно кинув Повітрун.

— Якщо переможе Пташка, — повів далі Праліс, — ви лишитесь, а якщо Вербичка — заберетесь геть!

Мефодій хотів був заперечити, але наперед вийшла Пташка.

— Я згодна!

Праліс розсміявся.

— Сміливе дівча! Не вбивай її, Вербичко, тільки дай доброго прочухана!

Вербичка якось дивно подивилась на демона і очі її спалахнули ненавистю, але Праліс того не помітив.

— Гаразд, — відповіла вона і вийшла наперед.

— Стривайте! — вигукнув Мефодій і підійшов до Вербички. — Якщо ти щось заподієш Пташці, — просичав він мавці, — я стану твоїм жахом на все твоє нескінченне життя! Зрозуміла?!

Вербичка мовчки кивнула.

Мавки стали одна проти одної і підняли руки. Всі затихли. Праліс задоволено посміхнувся, щось прошепотів на вухо Микиті, і той кивнув головою.

І ось погляди мавок зустрілися. Вони дивились одна одній у вічі. Світ навколо них почав змінюватись. В одну мить зчинився вітер і закрутився враз вихором навколо Пташки і Вербички. Вихор дужчав і гудів, під його поривами застогнали столітні берези, а мавки стояли непорушно.

Праліс занервував і почав уважно дивитися на Пташку. Щось було не так… Звідки така неймовірна сила?.. Може, від Вербички? Хіба Пташка могла успадкувати силу Берізки!?

Вихор раптово обхопив велетенську вербу, що росла на березі, і вирвав її з корінням…

— Вона навчає Пташку! — несамовито заревів Праліс. — Жодна мавка не володіє такою силою!

Вербичка зробила крок у вихор, він підхопив її, закрутив, а за мить усе вщухло.

Вербичка стояла біля Пташки і посміхалась дівчині.

Праліс отетеріло вирячився на мавок.

— Невже ти думав, що я підніму руку на рідну племінницю! — кинула демонові Вербичка і обняла дівчину. — Та я ліпше загину, ніж зроблю це!

— Зрада! — заревіла Марюка.

Праліс гнівно вихопив довгого і вузького меча.

— Ви поплатитесь за це! — з ненавистю крикнув він. — До бою, діти мої!

В цю мить на галявину між військом Праліса і березоворудчанами вибіг якийсь чоловік. Це було доволі несподівано, і всі завмерли.

— Дідюн! — вигукнув Липень. — Яким вітром!?

Але чаклун не звернув на діда уваги.

— Що ти зробив зі мною, демоне!? — крикнув він Пралісу і скинув свій балахон.

Всі з жахом і відразою подивилися на Дідюна.

Тіло його було вкрите жахливими струпами, з боків стирчали ребра, з яких звисала відмерла шкіра.

— Що? — знову вигукнув чаклун.

Праліс подивився на нього і презирливо скривився.

— Геть з-перед очей моїх! Маєш, що хотів!

Дідюн відірвав від себе клапоть шкіри і жбурнув в обличчя демонові.

— То це твоя подяка? — визвірився він на демона. — Ти обіцяв мені безсмертя! А що я тепер?!

— Геть з очей! — гаркнув Праліс.

Ніхто не розумів, про що йдеться, і всі здивовано дивилися на чаклуна.

— Ну ні! — прогарчав він. — Зуб за зуб! Берізка змовчала, а я не змовчу! Погань! — вигукнув він. — Зараз почуєте правду…

— Замовкни! — перебив його Праліс.

— Ні! Слухайте…

Праліс вказав на чаклуна пальцем, і на нього моментально накинулася Марюка. Дідюн обернувся і підняв руки, захищаючись від потвори, але та одним махом відтяла чаклунові голову і та покотилася по землі.

На мить зависла незрозуміла тиша.

— От так Праліс! — розреготався раптом козак. — То таки моя правда! Ось чому загинули Одін і Сет — погань пізнала істину!

— Стули пельку, козаче! — огризнувся демон.

Андрій вихопив шаблю.

— Мене так просто не візьмеш! Може, годі брехати? І в першу чергу — самому собі!

— Про що це ти, Сивий? — здивовано запитав Никодим.

— Ну, що Пралісе? — неначе не почувши водяника, знов звернувся до демона козак. — Правду?

Праліс мовчав.

Андрій вийшов наперед.

— Ось вам правда! По-перше: хто такий Праліс?

— Наш батько! — крикнув йому Повітрун.

Але Андрій лише похитав головою.

— Помиляєтеся. Він — демон. І достобіса вигадливий! Ви кажете, що він вас створив? — звернувся козак до погані, що стояла за Пралісом. — Дзуськи! Створити може тільки творець, Бог! А що ж може зробити демон? Спотворити!

Погань здивовано дивилася на козака.

— Усі знають, що Берізка — матір Пташки. Чому це нікого не здивувало? Вона ж народила від людини! А вовкулаки! Я бачив вовкулаків народжених відьмами! Не дивно? А мені дивно! А де перші, від яких ви пішли? Чому вони були смертними? То що ж так розгнівило ельфів, що вони порішили Одіна? Правда! Ти з братами спотворив людей! Шановна погань, — вигукнув Андрій, — ви — не що інше, як спотворені люди!

Це було як грім серед ясного неба! Очі погані і білої нечисті звернулися до Праліса.

— Чого мовчиш, демоне? — знову їдко розсміявшись, звернувся до Праліса Андрій.

Демон з ненавистю подивився на козака.

— А от і правда! Я зробив з них нову расу. Расу надлюдей. Є у вас невідомі механізми, якими керувати ви не вмієте, і невідомо чи навчитеся! Я змінював вас століттями, задіявши ті механізми. Я переміг старість, смерть, хвороби!

— А вурдалаки, вовкулаки, болотяні відьми? Чим вони завинили? — гнівно перебив його Андрій.

Але Праліс лише скривився.

— То були лише помилки. Але хіба вони не варті цього!? — демон обвів рукою погань. — Спочатку я робив це тільки з тваринами!

— Анциболоти і ті мерзенні потвори на трясовинах… — задумливо проговорив Мефодій. — Чому ти, Андрію, не поділився з нами цим жахливим здогадом?

— Бо то був лише здогад, — відповів козак.

Погань і біла нечисть була приголомшена. Усі з жахом і огидою дивилися на Праліса. І це він не дозволяв їм спілкуватися з людьми! А вони — люди!

— Ах ти скурвий сину! — заревів Никодим, який неначе прокинувся зі сну. — Чого ж ти мовчав і не казав нам правду!? «Дітки мої!?» Ось я зараз дам тобі «діток»!

Водяник вихопив сокиру й кинувся на Праліса, але Андрій зупинив його.

— Стривай, брате, не так! Слухайте мене, Пралісова погань! — крикнув козак. — Ви — люди! Споганені, спотворені, але люди! То чи варто нам битися одне з одним?! Та ще й через цього брехливого покидька?

Погань мовчала.

Першим від Праліса відійшов Повітрун. Він розвернувся і рушив до стану людей та нечисті Андрія, і ніхто не зупинив його…

Микита стояв, опустивши очі долу.

— Я вагаюся, Пралісе, — проговорив він, підвівши голову. — Хто ми? Люди?

— Ні! — вигукнув демон. — Ви вмієте більше, можете більше, ви вічні!

— Чи народить колись від мене берегиня?

— За все треба платити! То ваша ціна!

Микита відвернувся.

— Вона зависока, — сказав він і пішов не обертаючись до людей.

А за ним… Одне за одним погань переходила на бік березоворудчан. Праліс зостався сам. Якщо не брати до уваги з десяток демонів на чолі з Марюкою.

Вітряк обійняв свого дядька.

— Все буде добре, у! Ти все згадаєш… Є зілля…

Марюки обступили колом Праліса, який понуро опустив голову.

— Залиш нас, — звернувся до нього Вітряк, — зникни!

Демон підняв голову.

— Куди?

Не відомо, що трапилося з ним, але в голосі Праліса чувся відчай. Він повільно дістав меча з піхов, узяв його обома руками і підняв догори.

— Козаче! — звернувся він до Андрія. — Викликаю тебе на двобій!

— Приймаю! — вигукнув Андрій і перехрестив повітря шаблею.

— Чекайте! — сказала Пташка, виступивши наперед. — Годі смертей. Я можу зв’язати його сили!

Вербичка провела рукою по голові дівчини.

— Це правда. Вона може!

Андрій опустив шаблю і подивився на демона.

— Маєш вибір. Або я, або вона. Позбудься демонічної сутності і живи.

— Хай живе! — почулися поміж поганню поодинокі вигуки.

— Так, хай живе! Хай стане рівним з людиною!

— Хай живе! — лунало вже з усіх боків.

Праліс розгубився і опустив меча. Цього він не очікував.

— Слов’яни, — гірко посміхнувшись, проказав він, — ви завжди були великодушними! Але не зараз!

Демон знову підняв меча.

— До бою! — сказав він, і марюки, вишкірившись, приготувалися до нападу, але Праліс зупинив їх: — А ви — ані руш!

Андрій скинув сорочку і пішов до демона.

Клинки зустрілися. Одразу було видно, що обидва бійці володіють зброєю досконало. Козак і демон пішли по колу. Хтось мав загинути. В ті часи жоден двобій не тривав довго. Кожен з бійців володів своїми прийомами бою, які тримались у таємниці. Один випад, хитромудрий маневр… І смерть!

Клинки дзвеніли і затихали. Бійці вивчали один одного, то розходячись, то знову сходячись у бою.

— А ти гідний противник, козаче! — вигукнув демон, відступаючи. — Вправний, швидкий, сильний і гідний…

Праліс вивернувся, відбивши шаблю Андрія, і змиг ока заніс свого меча над Андрієм і… Всі охнули, але демон чомусь завагався, і шабля козака блискавично пронизала його груди.

— …гідний моєї смерті, — видихнув Праліс і випустив меча.

Марюки дико завили..

— Чому, — крикнув Андрій і висмикнув шаблю, — ти піддався? Ти знав, що я зреагую!

Переможений Праліс упав на землю, повалившись набік. Він мав тут же зникнути, але був демоном вищої касти, наділений неабиякою силою, тому не зник одразу.

— Це мій вибір, — прошепотів він, — мені… мені…

Андрій встромив шаблю в землю і провів рукою по спітнілому чолу.

— Тобі мало було померти! Ти хотів зникнути!

До приреченого підійшов Мефодій.

— Ти міг позбутися пекельних сил і спробувати спокутувати свій гріх…

Праліс закрив очі.

— Немає мені спокути… Є лише вічний тягар зради…

Рана Праліса спалахнула вогнем, і вже за мить демона не стало, а вся погань, окрім дружини Андрія, зайшлася кашлем. Із вуст Пралісових «дітей» повалив чорний дим. Вони падали, але швидко підіймалися. Чари Праліса розвіялися, погань усе пригадала, але це мало втішило її. Все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Ті, хто раніше відчували свою зверхність над людьми, тепер розгублено дивилися одне на одного, намагаючись осягнути свою нову — стару сутність. Сутність, давно втрачену і загублену в віках, а тепер знову віднайдену й повернену. З нею треба було навчитись жити. Минуле кануло в безодню забуття разом з Пралісом і згадкою про нього.

Сонце сіло і березоворудчани, скинувши руки догори, запалили болотяні вогні. Одна з берегинь, посміхнувшись, і собі запалила вогник, слідом за нею сотні рук злетіло догори, і вогники погані приєдналися до людських. Марюки загарчали і поволі відступили в тінь, а Повітрун підійшов до Липня і обняв його.

— Ну, здоров був, Липню, — щиро всміхнувшись, сказав він. — Гадаю, нам є що відсвяткувати!

Дід і собі обняв вітрогона.

— Твоя правда, друже, є!

Та раптом вдалині, десь за Переводом, пролунав глухий вибух, схожий на удар грому. Він луною прокотився над Березовою-Рудкою, і все стихло, а з темряви жахливо завили марюки.

— Що це було? — здивовано запитав Андрій.

Вербичка і Пташка стурбовано прислухалися, і очі їх спалахнули, як ті болотяні вогні.

— Лихо! — крикнула Вербичка. — Туман упав! Праліс помер, чари Берізки стали непотрібними, і зараз осатаніла погань мчить сюди, щоб помститися нам за тисячолітні блукання у тумані. Готуйтеся до бою!

— Я вже чую їх, — тремтячим голосом проговорила Пташка, бо попри всю свою силу, вона лишалася лише «необкуреною димом чар» дівчиною.

Андрій вихопив шаблю і закрутив над головою.

— Вербичко, звідки їх чекати?

— Звідусіль! Їх у тумані незліченна кількість, звідусіль!

— Тоді колом ставайте, спина до спини! — скомандував козак.

І справді, за мить з усіх боків почулося виття і гарчання, воно швидко наближалося. Болотяні вогні освітлювали берег Рудки, де з хвилини на хвилину мала розпочатися жахлива драма. Відблиски вогнів зловісно вигравали на шаблях, палашах і топорах. Нечисть і люди стояли пліч-о-пліч, стояли тихо, прислухаючись до скаженого виття і жахливого гарчання, яке невпинно наближалося. З води вже чулося грізне гарчання анциболотів та верещання болотяних відьом. Озброєні сокирами та ятаганами, на них уже чекали водяники на чолі з Никодимом і Микитою. І ось болотяні відьми та анциболоти постали у смузі світла, вони йшли щільною стіною, вишкіривши жовті ікла. Озброєні гострими пазурами, лаписька відьом і клешні анциболотів потяглися до людей і погані. З боку лісу на світло виступили з мороку потворні фігури вурдалаків, перевертнів і хащунів. До них приєдналися і марюки. Чорна нечисть ринула одночасно і звідусіль. А від їхнього ревіння, гарчання, виття й верещання, здавалося, здригалася земля! Біла нечисть і люди підняли зброю, і острівець їхнього війська потонув у чорній хвилі наступаючих нелюдів.

— Ось тобі і кінець! — намагаючись перекричати гуркіт і рев бойовища, крикнув Андрій. — Ми не вистоїмо! Я стільки чорної нечисті за все життя не бачив!

Це була правда. На місце збитого «чорного» ставало десять нових, а судячи з того, як швидко згасали болотяні вогники над головами бійців, «білих» і людей ставало все менше й менше. Мурко бився поряд з мавками, запускаючи вогняні кулі з обох рук. З кожним змахом Никодимового топора якась відьма падала в корчах, а то й декілька відразу, так щільно вони йшли! Кілька лісовиків, завбільшки з покійного Кулаку, зійшлися у смертельному двобої з анциболотами.

Біла погань і люди билися запекло, намагаючись якнайдорожче продати свої життя, але падали одне за одним, як мухи…

— Як же Бер-р-різка загнала таку силу в туман? — прокричав Мурко до Вербички.

— Їх було менше! — відповіла мавка. — Розплодилися!

Малюк подивився на Пташку, страху в очах дівчини вже не було. Була лише холодна рішучість, притаманна справжній мавці.

— А якщо спр-р-робує Пташка? — знову прокричав він.

— Це неможливо. Їх дуже багато, і Пташку ще не ініціювали до кінця. Вона має вступити у володіння Дібровою Смутку, а для цього треба саме заступити межу Діброви. А як це зробити? Тут же не пробитися!

— Вар-р-рто спр-р-робувати. Сивий! — заволав Мурко, що було сили.

Козак пробився до малюка.

— Маємо слабку надію!

Мурко швидко пояснив козаку, що й до чого, і Андрій не вагаючись погодився.

— До Діброви! — голосно закричав козак. — Клином пробивайтеся до діброви! Там надія на порятунок!

Наказ швидко передавали з вуст в уста. Ніхто не став сперечатися, і військо березоворудчан почало витягуватися клином, вістря якого було спрямоване до діброви. Попереду йшли Вербичка і Пташка. З кожним змахом їхніх рук чорна нечисть розліталася, як солом’яні ляльки. Військо поволі рухалось до Діброви.

— Може, хай її перенесе Мефодій? — прокричав Коник.

— Упир поранений. Він і сам би радий, та ледве на ногах тримається. До того ж вона має зробити це сама.

Праве плече Мефодія справді було страшно поранене — розірване щелепами перевертня, і він ледве відбивався лівою рукою.

До Діброви Смутку вже було рукою подати, але оборонців ставало все менше й менше. Ще крок — і Пташка зайде за межу!.. Але шлях їй перетнули марюки.

— Маєм прорватися, дитино, — рішуче сказала Пташці Вербичка, — ще крок! Ну! На три, я буду поруч!

Мавки змахнули руками.

— Р-раз! — вигукнула Вербичка і марюки поточились назад, але встояли.

— Два!

Дві потвори відлетіли вбік.

— Три! Біжи, Пташко! Я поруч!

Дівчина кинулася до Діброви. Крок, ще крок… Але одна з марюк кинулася їй навперейми — вона витягнулася в карколомному стрибку, і пазурі її були спрямовані в горло дівчини… Пташка закричала, але в останню мить молоду мавку прикрила собою Вербичка, і гострі, як леза ятагана, пазурі увійшли їй під серце. На підмогу нагодився Андрій. Блиснула шабля — і кудлата голова потвори покотилася землею, а Пташка ступила у Діброву.

Падаючи, Марюка потягла за собою і Вербичку. Демон конвульсивно смикнувся і вивільнив пазурі з тіла мавки. Вербичка схопилася на ноги, навіть не завваживши, що по її сорочці струменить кров… Їй було байдуже до себе, цікавило лише одне — Пташка встигла!

І тут Вербичка похитнулась і, подивившись на свої груди, впала на коліна.

— Вітаю тебе! — напівзгаслим голосом крикнула вона Пташці, піднявши голову і глянувши на дівчину. — Ти — Володарка Діброви!

Невідомо чому, але обидва війська враз зупинилися. Всі були приголомшені відчуттям могутньої сили, яка раптом, неначе дикий вихор, вирвалася з діброви.

Пташка зринула в повітря. З її очей і рук вдарило яскраве, сліпуче світло, і його промені, мов гострі шпичаки, пронизували чорну нечисть і зганяли її докупи.

Відьми, марюки, анциболоти, перевертні, вурдалаки верещали, гарчали, намагалися чинити опір, пручалася і звивалася, але невідома сила зводила їх докупи і, піддаючись їй, вони рушили до Переводу. Пташка подумки відшукала недавню хижку Никодима, оточену з усіх боків тягучими трясовинами, і чорна нечисть, волаючи та завиваючи, стрімголов кинулася з високою берега в річку, за світлом мавчиних очей. Воно підхопило їх і всім скопом відкинуло у саме серце трясовин.

І стало тихо. Пташка опустилася і підбігла до Вербички. Мавка лежала на траві, Борода підтримував її голову, а Гапка намагалася перев’язати рану.

— Марно, — кволо відмахнулася Вербичка, — я помираю…

Обличчя її посіріло, погляд почав згасати.

— Тітонько! — Дівчина взяла мавку за руку. — Дякую вам! Ви ж мене врятували!..

Очі Пташки заблищали від сліз.

— А ти врятувала всіх, — кволо всміхнувшись, відповіла Вербичка, — от і відновлено справедливість, а втрачене знайдено… Вибач… То я не завадила Марюці вбити твого батька… і кров Берізки, я вже не маю сумніву, на її лапах… Вона знала все, а я, дурна… загнала дрібних марюк у болото! Втішила себе… Вибач…

Тіло Вербички раптом затремтіло, а очі чи то від жаху, чи від подиву широко розплющилися: вона бачила щось — невидиме нікому.

— Дивись, Пташко! — з останніх сил вигукнула вона. — Дивись: Василь і Берізка! Вони кличуть мене і кажуть, що все давно пробачили і забули!

Пташка зібралась з силами і побачила… Світло! Світло, в якому чітко вимальовувалися дві постаті: жіноча — з далеких снів дитинства, і чоловіча — з примарної хати на галявині. Вони усміхалися їй! Пташка відчула, як затремтіла рука Вербички і як мавка враз затихла. І тут-таки, поруч з двома фігурами, з’явилась третя. Пташка підвелася, по її обличчю покотилися сльози. Раптом усі три постаті спалахнули яскравим світлом і осяяли собою всю Діброву. Це вже бачили всі, спалах був миттєвим, але таким, що на мить аж очі засліпив.

— Усе, — прошепотів Микита, — прокляття спало. Немає більше привида діброви…

12

Новий ранок був сповнений і радості, і жалоби. Багато полягло як людей, так і нечисті. Берег Рудки ряснів білими сорочками, заляпаними кров’ю оборонців селища, а поряд з ними горами лежали трупи чорної нечисті, яку стягали до річки і скидали у воду.

Своїх же полеглих вцілілі вирішили поховати у спільній могилі і насипати курган. Під вечір похорон було скінчено. За селом виріс високий курган, а чорні трупи навіки зникли у глибоких і швидких водах річки.

Повітрун і Микита стояли поруч та дивилися кудись удалечінь. До них підійшов Липень.

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав він, — ми навчимося жити по-новому!

— Туман зник. У Березову-Рудку прийдуть інші люди…

— А може, це й на добре, — зітхнув Липень, — хай ідуть, аби тільки краси цієї не сплюндрували і берегли її, полюбивши всім серцем.

— У! Так воно і буде, Липню, — сказав Вітряк, який підійшов слідом за старим. — Але не скоро ще люди прийдуть сюди! Бо довго ще житиме дурна слава про зловісні тумани на болотах, а вони тут ой як часто бувають!

А нечисть Андрія збиралася в путь. Бо хоч і милими стали їм береги Рудки, але п’янке повітря Запорожжя було стократ миліше. Тільки Мефодій лишався з Пташкою.

— Чекайте в гості будь-якої миті! — цілуючись на прощання з Галкою, сказала Пташка, — адже я добре пам’ятаю, де Дніпровий.

— Шкода, — сумно мовила Гапка, поцілувавши в щоку Мефодія, — шкода, що втрачаємо такого славного знахаря…

Упир зітхнув і відвернувся.

— Кхе-кхе, — прокашлявся Бородавка і смикнув Гапку за спідницю, — а що скажеш на те, що я в Дніпровий перебиратися надумав? Га? Чи приймеш?

Обличчя жінки просяяло.

— Так, авжеж, але…

— Відвоював, — махнув рукою Бородавка. — Е-ех…

13

Човен Андрія відпливав усе далі й далі від пристані Березової-Рудки. Попереду — Перевод, Удай, Сула і Дніпро. Козак і його дружина не поспішали, йшли за течією і милувалися чудовими краєвидами, широкими розливами, мальовничими острівцями і неосяжною блакиттю небес, у якій тонуло усе лихе, яке трапилося з ними, і відчуття безмежної радості сповнювало їхні серця, бо не відали вони, що чекає їх далі.

Лишилася позаду Березова-Рудка з новою Володаркою Діброви — Пташкою! Незліченні полчища чорної нечисті, які безслідно зникли у грузьких трясовинах, витоптали чарівні квіти в її Діброві, але вона, без сумніву, насіє і зростить нові…

І, може, знайде, нарешті, спокій Мефодій на берегах Рудки, поряд з названою донькою своєю!

Нечисть і люди дивилися тепер по-іншому одне на одного і хто знає, мо’, й народиться колись у Березовій-Рудці маленька берегинька чи лісовичок…


Діти Праліса

home | my bookshelf | | Діти Праліса |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу