Book: Тіні забутих предків. Новели



Тіні забутих предків. Новели

Михайло Коцюбинський

Тіні забутих предків. Новели (збірник)

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011


© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2011


ISBN 978-966-14-2736-4 (fb2)


Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:


Коцюбинський М.

К76 Тіні забутих предків. Новели [Текст] / худож. А. Печенізький. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.: іл.

ISBN 978-966-14-0428-0 (серія).

ISBN 978-966-14-1085-4 (т. 14).

ББК 84.4УКР1

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875–1876) та Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Через тяжке матеріальне становище родини юнакові не вдалося отримати університетську освіту.

У 1886–1889 рр. він давав приватні уроки і продовжував навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працював репетитором.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси. 1890 р. львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У цьому ж році юнак побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема І. Франком.

Поїздка започаткувала постійну співпрацю Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він поїхав до с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднував роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури. За один 1891 рік з-під його пера вийшли оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х років частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітницькими ідеями, утворила організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок.

У 1892–1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду – філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань. Залишивши роботу в комісії, він виїхав до Житомира, де обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський дістав роботу в чернігівському земстві. У Чернігові він закохався, одружився, став господарем дому та батьком чотирьох дітей. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі у майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина… Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стала соціально-психологічна новела. У п’ятиліття перед революцією 1905–1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana» («Киевская старина», 1904).

У 1906–1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», а також повість «Тіні забутих предків».

Під час візитів на острів Капрі письменник зустрічався з Горьким, узимку 1911–1912 рр. жив у нього. Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., стали останніми творами Коцюбинського.

12 (25) квітня 1913 р. Михайла Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Тіні забутих предків

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері[1], чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі[2] на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

– Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь зеленими цáринками[3], маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги[4] кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

– Іва!.. Мо-ой! – гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдавати голоси птахів та всі ті звуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресáню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах[5], і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого постала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що áрідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржи´нку[6]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях[7] нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Тепер він вже мав обов’язки – його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.

Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась.

Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий ґрунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м’які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м’яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і áфин[8] запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити.

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри[9], з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.

Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.

І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, – і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…» – розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози… Є мої кози…» – заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.

Він хтів тікати – й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром.

Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам’ятає.

Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, – мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п’ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є мої кози… Є мої кози…» – щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови – жовтаня і голубаня, – просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.

Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта[10], оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.

То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.

Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків.

Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.

Сідлались коні, і суточками[11] зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай[12] гейби червоним маком.

По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.

Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий.

Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки – спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди – Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь[13], кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

– Нічьо… В мене є другі… май ліпші.

Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

– Мені неня купила нову запаску… і постоли… і мережані капчурі… і…

Він все ще не знав, що сказати.

– Я си обую файно та й буду дівка…

Тоді йому заздрісно стало.

– А я вже вмію грати в денцівку.

– Наш Федір зробив си таку файну флояру… та й як зайграє…

Іван надувся.

– Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилась на нього.

– А нашо ж ти б’єш си?

– А ти нашо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою.

Витягла врешті довгий цукерок.

– Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.

– На!

Він завагався, але узяв.

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова – сліпа на одно око – покрала у них муку… і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце…

І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.

Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.

Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.



Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б’ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята.

І як вони пасли!

Білі ярки, збившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.

– Чуєш, Іва? – шепотіла Марічка.

– Чому б не мав чути? А чую.

Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.

Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі кýрбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло.

Марічка перша змерзала і пускалася бігти.

– Стій, – гукав на неї Іван, – звідки ти?

– З Я-вор-рова, – цокотіла зубами синя Марічка.

– А чия ти?

– Ковальова.

– Бувай здорова, Ковальова! – щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву.

В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби.

Іван нахилявся понад потоком і питав жабу:

– Кума-кума, шо-с варила?

– Бурак – борщ. Бурак – борщ. Бурак – борщ… – кректала Марічка…

– Бураки-ки-ки!.. Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! – верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.

І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.

Коли вони старшими стали, забави були вже інші.

Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила у запліткáх, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – земля, в блакитній – небо… А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу…

Трембіта!.. Туру-рай-ра… Туру-рай-ра…

Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу… Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайнá, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.

Б’ють плóви[14] весняні, ричать громом гірські верхи – і дух злого холодом віє од Чорногори… а тут раптом з’являється сонце – праве Боже лице – і вже дзвонить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця…

Ой прибігла з полонинки

Білая овечка –

Люблю тебе, файна любко,

Та й твої словечка…

Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки коров, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки.

3 лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають, – і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила… от тепер вже співаночка комусь си скінчила…

Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть в горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека – все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:

Зозулька ми закувала сива та маленька.

На все село іскладена пісенька новенька…

Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.

А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап пéрчить козу або баран валує вівці, – все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:

– Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?

– Єк Бог даст, моє солодашко.

– Ой ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.

Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.

– Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.

– Ой мой-мой! Шо ти говориш…

– Шо чуєш, душко.

І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.

Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.

Жура гризла Івана.

– Мушу йти в полонину, Марічко, – сумував він заздалегідь.

– Шо ж, йди, Іванку, – покірно обзивалась Марічка. – Така нам доля судилась…

І вона співанками косичила їх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

– Ізгадаєш?

– Ізгадаю, Марічко.

– Нічьо! – потішала вона його. – Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицю та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков – тоту бачить Іванко…

Тільки співати залишу…

– Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.

Але вона тільки сумно головою хитала.

Співаночки мої милі,

Де я вас подію?

Хіба я вас, співаночки,

Горами посію, –

стиха обізвалась до нього Марічка.

Гой ви мете, співаночки,

Горами співати,

Я си буду, молоденька,

Сльозами вмивати.

Марічка зітхнула і ще сумніше додала:

Ой як буде добра доля,

Я вас позбираю,

А як буде лиха доля,

Я вас занехаю…

– Отак і мені… Може, і занехаю…

Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, ґруні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…

* * *

Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину.

Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням[15]. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

– Слава Ісусу!..

– Навіки слава.

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились гострі дашки оборогів[16] з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвóри, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини – «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.

А стежка вела все далі, кудись у лóми, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих Богом й людьми, де лиш гóтури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни´ застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…

Треба було спішити.

За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю[17], закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб було де ночувати при вівцях. Вáтаг занятий був добуванням живого вогню.

Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась й скрипіла.

– Слава Ісусу! – привітався Іван.

Але йому нічого не одповіли.

Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Вáтаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей.

– Навіки слава! – обернувся він до Івана. – Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озимéся маржини та й нас, ирщених…

І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин[18] та голих лавиць йшов запах пустки.

– Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, – обізвавсь вáтаг і розповів, що Іван має робити.

Щось було спокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського ґазди.

– Мико!.. – гукнув він у двері. – А розклади борше ватру у стаї…

Тонкий кучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь.

– Ти ж хто, браччіку, будеш – вівчар? – зацікавивсь Іван.

– Ні, я спузар, – одкрив зуби Микола, – маю пильнувать ватри, аби не згасла через все літо, то була б біда!.. – Він навіть з жахом озирнувся навколо. – Та й піти до потоку води, та й у ліс дров…

Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав вáтаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах.

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму.

Чотири сильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть.

День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи.

Микола кликав вечерять.

Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з’їсти свою першу полонинську кулешу…

* * *

Яка ж тота полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..

Високий вáтаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змієм. На воротях стоїща, куди мають переходити вівці, вáтаг кида вогонь, а сам наслухає. Він чує хід полонинський не тільки вухом. Він серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та рвуть береги, з тихих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки, і під ногами її радо зітхає земля. Він чує далеке дихання отари, ричання корів і ледве вловимий голос пісень. А коли врешті показалися люди і підняли угору довгі трембіти, позолочені сонцем, щоб привітать полонину серед синіх верхів, коли заблеяли вівці і шумливим потоком залляли всі загороди, ватаг впав на коліна та підняв руки до неба. За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати…

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку…

* * *

Полонинко, верховинко, чим-єсь так згорділа, чи не тими овечками, що-сь тільки уздріла?

– Гісь! Гісь! – підганяє ззаду вівчар. Вівці ліниво згинають коліна, тремтять на тонких ніжках і трусять вовну. – Гісь! Гісь!.. – Голі морди, з старечим виразом зануди, одкривають слиняві губи, щоб поскаржитись бозна-кому: «Бе-е… Ме-е…» Два вівчарі ведуть перед. Червоні гачі мірно розтинають повітря, од руху киває на ході за кресанею квітка. – Бир-бир!.. – Вівчарки нюхають вітер і одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють пухнаті хребти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє отара. – Птруá… птруá!.. – Горляний поклик все навертає крайніх в отару, тримає повідь у берегах. Гори голубіють навколо, як море, вітер громадить на небі хмари. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок. – Бир! Бир!.. – Стелить отарі під ноги полонина свій килим, а вона накриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь… «Бе-е… Ме-е!..» Хрусь-хрусь… Тіні од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з місця на місце. Ходять, здається, гори, як вали в морі, і тільки далекі непорушно голубіють на місці. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в ній, запалило трави зеленим вогнем, за вівчарями ідуть довгі їх тіні. – Птруá… Птруá!.. – Хрум-хрусь… хрусь-хрусь… Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м’яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні. Дз-з… – тонко співає він в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з… – обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: «Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?» – «Бо зелена полонинка за мене не піде», – сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б’є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б’є… Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить біль нестерпучий, плаче самотній сум… Дз-з… дзи-и… Невгавуче, безперестанку. Висотує жили і крає ножем по серці. Хтів би не слухать, але не можна, хтів би втекти – та де? – Гісь-гісь!.. А ти куди?.. Шляг би ті трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. – Але Мурко вже навертає. Обганяє вівцю, вітер настовбурчив на ньому шерсть, а він зловив вже зубами за карк вівцю і кинув в отару. Дз-зи-и… Дз-зі-і-і… Так зуби болять одноманітним і нестерпучим болем. Зціпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек ті та цур! Що воно плаче? Відай, се «той», бодай скаменів!.. Отак, здається, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав… Бо вже не годен… Дз-зи-и… Дзіу-у!.. Йой!..



Іван виймає флояру і дме у неї що має сили, але «той», навіжений, сильніший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кінь, б’є копитами трави і розмечує гривою згуки флояри. А Чорногора, мов відьма, блима за ним більмом – сніговим полем з-під чорних розпатланих кіс, і лякає. Дзи-и… Дзі-у-у!..

Закотилися вівці в долинку, і тут тихіше.

На сірому небі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. Озерце в небі виступа з берегів і вже широко розлило води. Заголубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця.

Іван дивиться вниз. Там десь, між горами, де люди, по зеленій отаві походжають білі ноги Марічки. Її очі звернені десь на полонину. Чи співає свої співанки? А може, справді порозсівала по горах, вони зійшли квітками, а Марічка замовкла?

Ой як будуть вівчарики

Білі вівці пасти,

Будуть мої співаночки

За кресаню класти… –

згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню.

– Птруá… птруá… – Сонце пече. Робиться душно. Котяться вівці, пирхають на бігу, кривлять старечі губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собі свіжі бабельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють хребти, як в озері хвильки… «Бе-е… Ме-е…», а собаки усе тримають отару у берегах.

Потомились вівчарки. Лягають і носять боками в траві. На довгий червоний язик, що звиса між іклами, сідають мухи.

– Бир-бир! – сердито гукає Іван, і вже собаки при вівцях.

Далеко, на полонині, під густим лісом, пасуться корови. Бовгар[19] сперся в задумі на довгу трембіту.

Так поволі тягнеться час. Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно – сокотися…

Гісь-гісь! Трусяться вівці зеленим полем, м’яко ступають по траві постоли… Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах. Сон налягає. Кладе м’якеньку лапу на очі, на лице і шепче до вуха: спи… Вівці тануть перед очима… от вже з овець стали ягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой не обдуриш, небого, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком…

І раптом дике передсмертне ревіння корови викидає його зі сну. Що? Де? Бовгар як стояв, опершись трембітою в землю, так і застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зігнув воласту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, високо скаче і рве ногами траву. Ріже ногами повітря. Бовгар стрепенувся і поспішає за ним до лісу. Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах… – загриміли з рушниць верхи. Бах-бах-бах… – озвались дальші, і все німіє. Тиша.

«Певно, “вуйко” зарізав корову», – дума Іван і пильніше оглядає свою отару.

– Птруá-птруá… – Сонце наче заснуло, вітер затих і перенісся з землі на небо. Він вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхів, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає…

Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти. Він приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним тремтінням оповідає, що кошари чекають на вівці…

– Гісь-гісь… – Мечуться пси, блеють овечки і ллються перистим потоком в долину, трясучи вим’ям, обважнілим од молока…

* * *

Вже третю добу сіє на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці[20] під час доїння.

Іван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дійницю. Біля нього – чорний пелехатий козар[21], що за кожним словом клене, а там ще вівчарі. Нетерплячі дроб’єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде… Лиш по одній…

– Рист! – сердито кидає ззаду гонінник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом. – Рист! Рист!.. – підбадьорюють вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця. – А! Бодай би-с… – клене козар і не кінчає: ану скажеш в таку годину!

Навиклим рухом Іван хапа вівцю за хребет і тягне до себе задом понад широку дійницю. Покірно стоїть вівця, невигідно розчепіривши ноги, така дурна, і слуха, як дзюрить з неї молоко у дійницю. – Рист! – хльоска ззаду гонінник. – Рист! Рист! – покликують і собі вівчарі. Здоєні вівці, немов стуманілі, падають в загороді на камінь, кладуть голову на лапки і кривлять голі старечі губи. – Рист! Рист!.. – Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару. – Рист! Рист! – Вскакують вівці, як очманілі, розчепірюють над дійницями ноги, і десять вівчарських рук мнуть тепле вим’я. Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав. – Рист! Рист!..

Козар сміється очима до своїх кіз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохі вівці, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цікаво підняли ріжки і дивляться в мряку, наче крізь неї щось бачать, і так бадьоро трясуться у них тоненькі борідки…

* * *

Опустіли кошари. Тиша і пустка. Може, там десь, в глибоких долинах, звідки гори починають рости, і лунають сміх людський та голоси, але у се віриться мало. Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша.

Лиш в стаї тріщить невгасимий вогонь і все висилає синій дим свій на мандри. Здоєне молоко важко спочиває в дерев’яній посудині, над ним схилився ватаг. Він вже його заправив. З пóдри[22], де сохнуть великі круглі боханці будзу, повіває на ватага вітер, але не може прогнати зі стаї запаху вугля, сиру і овечої вовни. Бо тим самим пахне і ватаг. Нові бербениці й барильця німують в кутку, хоч тільки запукай до них – і обізветься голос, що там жиє. Холодна жентиця[23] світить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дітей. Все воно – чорні лавки і стіни, ватра і дим, будз, бербениці й жентиця – все воно близьке і рідне, на всьому спочила його тепла рука.

Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тоді ватаг вийма з-під череса цілий жмуток дерев’яних колодок і починає читати. Там закарбовано все, в тій дерев’яній книзі, хто скільки має овець і що кому належить. Турбота зсува йому брови, а він уперто читає: «Мосійчук має штирнадцять дроб’єт, а му належит…»

За стінкою стаї спузар виводить:

Питається у баранця

Круторіжка вівця:

«Ци ти вробиш, баранчику,

Зеленого сінця?»

– Розспівався! – сердиться ватаг і наново перелічує карби.

Не знаєш ти, круторіжко,

Яка буде зима,

Ци ти вийдеш, ци не вийдеш

З полонинки жива… –

докінчує спузар у сінях і входить в стаю.

Закопчений, чорний, згинається над вогнем, і білі зуби блищать у нього. Вогонь потріскує стиха.

Молоко в путині жовкне і гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навіть суворий. Розщібає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком…

Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в німому чеканні, бербениці затаїли у собі голос, притаїлись будзи на полицях, поснули сном чорним стіни і лави, вогонь ледве диха, і навіть дим соромливо тікає в вікно. Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду…

Ватаг легко зітхнув. Тепер і спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватагові на втіху і на пожиток людям…

Одчиняються двері нарозтіж, вітер дме з подри, ватра з радості лиже чорний котел, в якому сироватка гуля коломийки, і серед диму й вогню блищать в спузаря зуби…

А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко…

* * *

За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. Раз він побачив дивну картину. Мав уже гнати вівці до стаї, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась і укутала ліс, а він став легкий і сивий, як привид. Тільки полянка зеленіла під ним та чорніла одинока смерека. І ось та смерека закурилась і почала рости. Росте та й росте – і ось виступив з неї якийсь чоловік. Став на полянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зараз вийшли з лісу олені, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращі та веселіші. Гуртом вибігли серни, потремтіли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмідь їх заверне, отак як вівці вівчарка. А той білий пасе – ще й погейкує на худібку. Тут раптом звівся вітер, а те стадо як пирсне, так і пропало. Отак як би хукнув на скло, воно запітніє, а потому щезне усе, наче нічого не було. Він показував іншим, але ті дивувалися: «Де? Сама лиш мряка».

За два тижні «великий» – так вівчарі пошепки називали ведмедя – зарізав ще п’ять корів.

Часто нéгура[24] заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи. «Ге-ей!» – кликав Іван перед себе. «Ге-ей!» – відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, що кричав, – невідомо. Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягши руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, і кликав: – «Гей!..» – «Де ти?» – обзивалось вже ззаду – і Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. Так вони розгубили кілька овечок.

«Вуйко» роздер ще дві корови, але то було востаннє: добирався вночі до стаї та й настромився на кіл. Тепер його шкура сушиться на кілках і на неї брешуть собаки.

Часом била на полонині пловá. Святий Ілля воювавсь з тими – цур їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці – свят єси, Господи! – що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів’єся туди-сюди – та й шусть під камінь… Він, щез би, глумиться Богові, підставляє свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до нитки…

У Петрівку упали зими – і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг. Тоді розчахнулось багато овечок…

Зрідка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:

– Що чути селом?

І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки[25] нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова Ілена померла.

Потому всі разом пили за здоров’я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в мирності знову спускались в долини.

Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без «челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.

Іван, перше ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого:

– Мико!.. Ходи д’ мені, браччіку!..

– Почекай, браччіку Йва, я зараз, – гукав до стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана його співанка:

Чорногора хліб не родить,

Не родить пшеницю,

Викохує вівчариків,

Сирок і жентицю…

Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці», – говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.

Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:

– Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш…

З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.

В долинах дрімали гори.

– Відай, ростут, – кидав наче до себе Іван.

– Хто?

– Гори.

– Перше росли, тепер перестали…

Микола мовкне, але потім додає стиха:

– З первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» – запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був áрідник. Бог про него не знав, бо він був, як Бог, з первовіку. Дав Бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини – не знає, бо Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього – та й каже: «Я бих туди пронир». – «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв Бог глину, розсіяв. «Більше нема?» – «Нема». Поблагословив Бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. «Плюй!» – радить Бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б Бог не закляв. Відтоді перестали гори рости…

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.

– Кажи, браччіку, далі, – просить Іван, а Микола знов починає:

– Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. А Бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив Бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі – мудрощі, штудерація всяка, – то все від нього, від сотони. Де що лиш є – віз, кінь, музика, млин або хата, – все вигадав він… А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то…

Раз áрідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов Бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знає, чого він. «Все ти, – каже, – у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться áрідник, а Бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у Божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…

Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили…

* * *

Занедужав Микола – і Іван замість нього пильнує ватри. Проти вогню, на лаві, спить вáтаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють тіні од бербениць, постогнує хорий. В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгорі, під дах, і вилітає крізь гонти. Часом нечистий дихне у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван встромлює очі в живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не вберіг! Весела грань сміється до Івана з-під важкого накладу і раптом чезне. Перед очима пливуть вже зелені плями, розпливаються у царинки, у смерековий ліс. По царинці ступають білі ноги Марічки. Вона кида в поліг граблі і простягає до нього руки. І у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м’яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки. «Ху, пек ті та цур!.. Невже заснув?» Жар з ватри кліпає оком, вáтаг хропе, а під чорним покривалом рухливих тіней стогне Микола.

Чи не пора варити кулешу на сніданок для вівчарів?

Іван виходить з стаї.

Тиша і холод обіймають його. Десь в загородах диха худібка, збились вовною вівці, слабо блищать біля зáстайок ватри. Вівчарки обступили Івана, витягують залежане тіло, гребуться і труться до ніг. Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи ще щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а між ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.

А може, нема нічого. Може, ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужний спокій, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій – і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед ґвалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. «Ов-ов-во!..» – одзиваються збуджені гори… «Га-га-га…» – повторяють в тривозі далекі верхи, і знову зімкнулась розбита тиша. Вівчарки вертають назад, скалять до Івана зуби та махають хвостами.

Але зробилось іще сумніше. Схотілось сонця, веселого шуму ріки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом почув він тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!..»

Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але він вагається ще. Куди іти? І знову, утретє, долітає до нього звідкись: «Іва-а!..» Марічка… вона… напевно… Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки чув голос, але стрічає лиш прірву, кудою не можна ні збігти, ані дістатись на полонину. Стоїть й загляда у чорну безодню. Тоді йому робиться ясно: се його кличе лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він повертає до стаї.

Пора варити кулешу. В киплячий казан він сипле муку, крає її навхрест, і скоро запашна пара мішається з запахом диму. Ватаг потягається вже… почина дніти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марічка?

Його тягне подивитися ще, коли стало видніше. Йде в полонину. Холодні роси сідають йому на постоли, небо зачервонілось, і зблідли зорі. Іван виходить на верх – і раптом холоне. Де він? Що з ним? Куди ділися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, і полонина пливе самотою в безкрайому морі. Од Чорногори подихнув вітер, повні води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибині, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стікає вода. Сильніше подиха холод, зростають вали на морі, і верхи, один за другим, пробиваються з білої піни. Світ наче наново родився. Води постікали з верхів і ходять вже під ногами, сонце простелило на небі свою корону і ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний голос трембіти і будить зі сну полонину.

* * *

Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать здоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки вáтаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилось чого для неї.

* * *

Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи´[26] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц[27] і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати.

Іван не вірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали Марічку.

А коли зо всіх боків чув лиш те саме, рішив шукати тіла. Мусило ж прибитись десь до кашіци[28], десь люди мали його спіймати. Пішов вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті.

В одному селі знайшов-таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта річним камінням, як у млині…

Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогóзи, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати.

Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений навіть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим носом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, – він не журився.

Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства – не на те гуцул жиє на світі – саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра ґаздиня, і свої вічні турботи він ділив з нею.

– Ну і сусіди дав нам пан Біг! – жалілась вона чоловікові. – Війшла даві в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: «Їй! Які вони файні!» На, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, а двоє ягнєт закрутилось на місці – та й вже по них… Ігій на тебе, відьмо!..

– А я йду сночі, – оповідав Іван, – повз її хату та й дивлюся, – кочеється шос кругле, гейби капшук. Та й світиться так, наче зірниця. Став я й дивлюся, а воно по царинці, через вориннє та й просто в Химині двері… Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачі, може б, ними відьму імив, а так пропало…

З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі.

Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд пекучих очей мольфара, спльовував непомітно: «Сіль тобі в оці!..»

Проте найгірше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.

Ряба корова на очах худла і все менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона підглядала, говорила примівки, по кілька разів на вечір бігала до корів, вставала навіть вночі. Раз наробила такого крику, що Іван біг в загороду як навіжений і мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелізти у хлів. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипів вже голосок Химин:

– Добрий вам вечір, сусідонькі красні… хе-хе…

Безвстидна!

Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї чотири кілки, неначе дійки, – і надоїть повну дійницю.

Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно в’язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину…

Тоді він кидав роботу і десь пропадав.

Фудульна Палагна, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала, пишаючись красним лудінням, сердито дорікала за його примхи. Але він гнівавсь:

– Заткнися. Пазь лиш своє і дай мені спокій…

Він сам сердивсь на себе: «Нащо воно?» – і винувато йшов до худоби.

Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим’я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу.

В кошарі його обливало ціле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря свого, сі барани і ягниці, і з радісним беканням терлись до його ніг. Він запускав пальці в пухнату вовну або з батьківським почуттям брав на руки ягня – і дух полонини віяв тоді над ним та кликав у гори. Ставало спокійно і тепло на серці.

У сьому була Іванова радість.

Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, наче всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки – ото диво яке! – і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.

До них теж приїздили чесні ґазди в гостину.

– Слава Ісусу. Як жінка, маржинка, ци дужі?

– Гаразд, як ви?..

Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Так йшло життя.

Для праці – будні, для ворожіння – свято.

На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, – але вони не були ласкаві, і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з’являлись ніколи, – і легко зітхав.

Палагна чекала в хаті. Вогонь в печі лежав втомившись, тихо дрімаючи жаром, страви спочивали на сіні, різдвяна мирність спливала з темних кутків, голод тягнув до їжі, але вони ще не сміли сісти за стіл. Палагна поглядала на чоловіка – і в згоді вони разом згинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері ті душі, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бýтинами побиті[29], дорогами покалічені, водами потоплені. Ніхто за них не згадає, ані встаючи, ані лягаючи, ніхто не згадає, дорогою йдучи, а вони, бідні душі, гірко пробувають у пеклі, чекаючи вечора святого…

І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка, а душі нагло померлих невидимо сідають на лави.

– Продуй перше, ніж маєш сісти! – вимагала від Івана Палагна.

Але він знав і без неї. Старанно продмухував місце на лаві, щоб не привалить яку душу, і засідав до вечері…

На Маланки до маржини у загороду приходив сам Бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари.

Прокинувшись вночі, Іван наслухав і, здавалося, чув, як лагідний голос питає маржинку: «Ци ти, худібко, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе ґазда?» Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови – ґазда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан Біг напевно обдарує його новим приплодом.

І Бог давав приплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались.

Палагна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Палила поміж маржиною ватру, аби вона була світуча, красна, як Боже світло, аби до неї не мав приступу злий. Вона робила, що тільки знала, аби худоба була така тиха, як корінь в землі, така манниста, як у потоці вода. Вона так ніжно промовляла до неї:

– Ти меш годувати мене і мого ґазду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, шобис рідко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урік…

Так йшло життя худоб’яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік.

* * *

Завтра велике свято. Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею. Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій закосичить ліси і царинки, вівця ме обростати у вовну, як літом земля травою, а сінокоси спічнуть од худібки, заростаючи вéлико зéлом. Завтра – весна, день радості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає смереки прозорим серпанком. А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими одлетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра уліті, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попіл.

Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати.

Палагна збудилась, як тільки почало дніти.

– Чи ще не рано? – подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на царинку. Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагна розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси, як ченці, строгі посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались в тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош.

Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе.

Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї.

Вона хотіла крикнуть на нього – і не могла. Хотіла закрити груди руками – й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти – і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу.

Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього:

– Чого вилупив баньки? Не видів?

Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:

– Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів.

Й закинув ногу через вориння.

Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні.

Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара… блискучі зуби в отворі рота… напівпідняту руку… Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла.

І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати.

Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші.

Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє…

Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало – то вже пропало… Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись… От було дати в лице та й вже… Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в’язав.

Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того була сердита на мольфара.

Раз вони стрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула:

– Як спали, Палагночко, душко?

На язиці в неї вертілась відповідь: «Гаразд, як ви?» Але вона здержалась, закопилила губу, гордо підняла голову і минула його, немов не бачила навіть.

– Як дужі? – почула ззаду удруге.

Але не обернулась.

«Ну, тепер начувайся біди!» – подумала зі страхом.

І справді, ледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, що здохла ягничка. Але, на диво, їй анітрошки не жалко було ягнички. Навіть злість брала, що Іван так побивається дуже за нею.

Юра більше не переходив Палагні дороги. Однак її думка все частіше зверталась до нього. Цікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили.

Її серце часами в’яло для корів і чоловіка, вони там блідли, як розсівається мрич, що на хвилинку сіда на смереки. З нудьгою вона йшла на царинку, під бук, і там почувала на своїх грудях тепле дихання Юри, залізні пальці його руки. Він мав би з неї любаску, коли б тоді з’явився.

Але він не з’являвся…

Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бігли безперестанку хмари та виливались дощі, на які збоку світило сонце. Так було парно, що Палагна нізащо не полізла б на ґрунь, коли б не приснився їй сон, який віщував для худоби недобре. Вона хотіла одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од мричі, наче скипіли гірські потоки й запарували. Черемош знизу шумів. Йому твердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. Але ледве встигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вітер і захитав дерева. «Коли б не було бурі», – погадала вона і обернулась лицем до вітру. Ну, так і є… Там клекотіла важка синьо-біласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вітер біг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після пожежі. Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом смереки. Смерека скрипіла. Здалеку м’яко котився грім, тіні прудко бігли по горах, змиваючи фарби, а високі гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. «Ще аби градом не вергло», – лякалась Палагна, загортаючись у кептар.

А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі. «Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна худібка», – думала гірко. Але не встигла скінчити думки, як вдарив грім. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить – і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру.

– Цес, певно, до мене… – налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив.

Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

– Стій! Я тебе не пускаю!..

Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.

– Ой! – закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.

Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

– Ага! Ти так! – крикнув Юра до хмари. – То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…

Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.

– Нещастя! – стиснула руки Палагна. – Чисто виб’є сіна…

Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо – то й він направо, хмара наліво – і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав… Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю… Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався ґрунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:

– Стій!..

І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:

– Пусти! Де ся подіну?

– Не пущу!

– Пусти, бо гинем! – кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.

– Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути… Туди пускаю тебе…

І дивна річ – хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

– Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

– Нічьо, Палагночко, душко, нічьо… Ади! Я одвернув бурю…

І простяг руки до неї…

Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.

– Де ти волочишся все?! – сердивсь Іван. – Гляди, ґаздине!

Але Палагна тільки сміялась:

– Овва! То вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було.

Бо, стрівшись раз у корчмі, Семен вдарив Юру в лице.

– А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?

Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:

– Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! – і затряс барткою в Юри перед лицем.

– Ти купив її на торзі? – спалахнув Юра.

Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.

– Потеруха б тя стерла!..

– Опришку єден!..

– На, маєш.

Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі і об’юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.

– На безоружного з бартков не йду!..

Тоді вони взялись за барки.

Їх ледве розборонили.

Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду.

Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі.

«Не інакше, як мольфарова справа, – гірко думав Іван, – наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить…»

Він ходив до ворожки, та одвертала, – не помогло: відай, мольфар сильніший.

Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.

Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брами. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови.

– Б’ю кілок тут, – шептав зловісно, – і сохнуть руки та й ноги. В живіт – карається на живіт; не годен їсти…

– А єкби у голову вбив? – питала цікаво Палагна.

– Тоді гине в той мах…

Се ж вони на нього змовлялись!..

Свідомість того туманом шибнула до голови Івана. От скочить через баркан і забити обох на місці. Іван стиснув рукою бартку, зміряв очима баркан, але раптом зів’яв. Знесилля й байдужність знову обняли все його тіло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Він змерз одразу, безсило опустив бартку і посунувся далі. Ішов спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку. Червоні круги літали перед його очима та розпливались по горах.

Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки… «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину…» І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він… Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне…

Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки.

Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.

А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі.

* * *

Іван прокинувсь.

– Вставай, – будила його Марічка. – Вставай, і ходім.

Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.

Підвівся і вийшов з нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.

– Чого-сь так змарнів? Ци ти недужий? – обізвалась Марічка.

– За тобов, душко Марічко… за тобов банував… – Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

– Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі на шию та й цілувала кучерики любі?

– Ой пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду…

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

– Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров…

– Ти побігла потому, я кинув твої ýплітки в воду, а ти дала мені цукерок?..

– Я тебе покохала одразу…

Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалась шумом піниста сваволя потоків.

– Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, шо ти зробив зо мною?..

– Ха-ха!

– Ігій! Безвстиднику єден…

Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього.

– Ха-ха! – сміявся Іван.

– Ха-ха! – сміялися обоє, притулившись до себе.

Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце.

– Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Шо там робив-єсь?

Івана кортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна, прибравши голос Марічки, але він обминав тоту згадку. Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись.

Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар – все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.

– А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів’яв… Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов’яли…

– Не кажи так, Марічко, не кажи, любко… Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем…

– Довіку? Ха-ха…

Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно озирнувся на неї.

– Смієшся, Марічко?

– Шо ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!..

Вона благала – і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням – йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини… Е, що там… не хотів думать.

Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби – гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці.

Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів.

Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі.

Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчі у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам’ятатись.

Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи на місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав:

– Марічко!..

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

Іван стривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не знав, в який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутись.

Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи під сподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку.

Іван сів на пеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малина. Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда борода.

Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку і вдивлявся в вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він чує її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, вона… Хотів встати і піти їй назустріч, але не встиг.

Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.

Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його впізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана:

– Куди побігла?

– Хто?

– Нявка.

«Се він про Марічку, – з ляком подумав Іван, і серце закалатало йому в грудях. – Ось чого вона зникла!..»

– Не знаю… Не видів, – байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра:

– Сідайте.

Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги.

Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти.

Але чугайстир сам допоміг.

Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався:

– Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?

– А чому б ні? – радо піднявся Іван.

Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю.

Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався.

– Ну, починай!..

Що ж, як починати, то починати.

Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся.

– Гайдук раз! Ще такий! – кричав на Івана і бив п’ятами в землю.

– Ще кривий!.. Ще сліпий!.. – піддавав жару Іван. – Го-го! Як танцювати, то танцювати.

– Най буде так! – плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе.

– Ха-ха-ха! – хльоскав себе по стегнах Іван.

Хіба він не годен вже танцювати?

Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці.

Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці.

– Може, вже буде? – сапав чугайстир.

– Е, ні… ще трошки.

Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був весь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих.

– Я ще заграю до танцю, – бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. – Ти ще такої не чув, небоже…

Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: «Є мої кози!.. Є мої кози!..» – і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п’яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому.

Тепер Марічка могла бути спокійна.

«Тікай, Марічко… не бійся, душко… твій ворог танцює», – співала флояра.

Шерсть прилипла до тіла чугайста, наче він тільки що виліз із води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли…

Нарешті чугайстир знемігся:

– Буде, не можу…

Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом.

Врешті чугайстир стиха хихикнув:

– Ну й вимахавсь нині я файно…

Пом’яв задоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись.

– Дякувать красно за танець…

– Ідіть здорові.

– Май ся гаразд…

Розсунув сухі гіллячки смереки і впірнув в ліс.

Полянку знов обняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком.

Але де була Марічка?

Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя… Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку.

Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши в грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду.

Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:

– Іва!..

Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці.

Значить, Марічка була не тут.

Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись.

І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом:

– Іва-а!..

Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир.

Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одкривала на нього свою ненажерливу пащу.

– Іва-а! – стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.

«Іду, Марічко!» – билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.

Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос:

– Іва-а!..

– Я тут! – крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, – і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя…

Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.

* * *

Сумно повістувала трембіта горам про смерть.

Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди, на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші – на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах.

Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість.

Трембіти плакали під вікном.

Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.

В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла:

– Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.

– Файно голосить… – кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.

– Ми разом пастушили в полонині… Раз якось пасли-сьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі… Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик… – оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом.

– Ти пішов, а мене саму полишив… З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. – питала чоловікову душу Палагна.

В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.

Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.

Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.

Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.

– Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив… – жалілась Палагна. – Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти…

А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю.

Чи не багато вже суму мала бідна душа?

Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.

– Ей ти, носатий, купи у мене зайця! – басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх:

– Ха-ха! Носатий!..

– Не хочу.

Починалась забава.

Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця.

– Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..

Світло коливалось од сміху і чаділо димом.

Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.

По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…

При сінешніх дверях вже цілувались.

– А на ким висиш?

– На Анничці чорнявій.

Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:

– Йди, дівонько, йди…

І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.

Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.

Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознайомляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.

Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.

Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.

Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.

Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.

– Ха-ха!.. Ха-ха!.. – котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт.

Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев’яним клекотом згуків.

– Що маєш молоти? – завзято вигукував «мельник».

– Маємо кукурудзу… – пхались до нього дівки, і сварились між собою «жиди», приліпивши довгі бороди з клоччя.

Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти.


Жовтень 1911 р., Чернігів

Новели та оповідання

Нюренберзьке яйце Нарис

Мабуть, всі ви, діточки, бачили годинник; можете дізнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночі, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрізняли лише весну, літо, осінь та зиму, а добу ділили на день та ніч. В літній ясний день, коли сонечко весело сяє на небі, – пізнавали люди, яка пора; але вночі або в глуху осінь не вміли дати собі ради. Не раз і не два думали люди над тим, як запобігти лихові. Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити одинакових каганців, розчислити, скільки їх може згоріти в добу, і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрібненьким піском і злучали їх шийками докупи так, щоби пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню – перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але і з ним чимало замороки, – раз у раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзиґарі вежові. Хто й як перший вигадав се диво – незвісно. Кажуть, начебто араби перші вміли робити дзиґарі і що арабський каліф Гарун-аль-Рашид в році 807 прислав дзиґарі в дарунок французькому королеві Каролю Великому.

Тодішні дзиґарі не дзвонили і не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII віці. Тоді також поділили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великій пригоді стали людям дзиґарі. Але їх можна було побачити лиш на баштах королівських та князівських замків. Мандрівник не міг користати з них, бо були дуже здорові і тяжкі. Про бідних людей годі і казати: вони мусили вдовольнитися поміччю сонця, котре однаково світить і багатим, і бідним.

Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигідніший та дешевший, щоб всі люди могли користати з нього.

На початку XVI віку в городі Нюренберзі проживав один мідник – Петро Гельє. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника. Опріч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механіці. Раз якось навідався до нього один італіянець, з котрим Гельє, мандруючи, запізнався в Флоренції. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілим дням читав книжки, рисував і вирізував всілякі шруби та коліщатка.

Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу, і від світання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє і, кинувши власну оселю, перебрався до своєї заміжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його і, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старість. На лихо, чоловік її, кравець, був страшенно цікавий і відтоді, як старий тесть оселивсь в його хаті, на хвилинку не мав спокою. Цікавий кравець не знав механіки, і всякі коліщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Він слідив очима за кождим кроком тестя.

Одної днини старий мідник пішов до міста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьової кімнати, радий, що може заспокоїти свою цікавість. Здивований, майже з острахом роздивлявся він по кімнаті, оглядав кождий кусок дроту, міді, заліза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вглядів він кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотіла і сичала. Спершу подумав він, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха – стукотить; приклав до другого – не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і, не довго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираючись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву.

«От воно що! – думав він, – от чого коханий тесть зачиняється в хаті, ховається від людей! Недармо ж жінка та діти витрутили тебе з хати! Спізнався з чортом і зачинив його в машинці! Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони Боже, на суд потягнуть!..»

Вернувшись додому і побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стільки праці, стільки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в одній хаті з чортом. Нещасний Гельє зв’язав в вузлик своє майно і вибіг з хати на вулицю.

Тяжко йому було. Він думав: «Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть і разом зо мною покладе в домовину і мою думку… І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще ніхто не йме віри, всі цураються мене, мов божевільного. Що мені робити бідному на світі? Ось що зроблю: піду до судді, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже ніхто не перешкоджатиме мені». Так подумав та й пішов до судді.

Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів йти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався.

– Добродію! – сказав Гельє, – зробіть мені велику ласку: звеліть мене ув’язнити.

Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на нього.

– Чого ж тобі так забажалось тюрми? – спитав він.

– Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкоджали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.

Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув’язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про нього що більше, суддя пішов до його жінки й почав розпитувати її про чоловіка.

– Мій чоловік божевільний, – відказала жінка, – він закинув роботу, цілими днями порається з книжками та всякою дурницею.

І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна дочка плакала, боронила батька, як вміла, але її ніхто не слухав.

Повірив суддя, що Гельє справді збожеволів, і звелів всім родичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напевне завіритися, що він божевільний.

В визначений день зібрались в судді всі родичі Петра Гельє. Послали в тюрму за ним і незабаром привели його.

Він увійшов до зали з повагою. Очі його дивились ясно та розумно. Лице сіяло тихою радістю. В руці тримав він невелику штучку, схожу до яйця, в котрій щось стукотіло.

– Панове судді, – сказав Петро, – от чого мені так бажалось дістатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-італіянцем довго вчились механіки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зроблені дзиґарі на баштах, і напослідок самі наважились зробити такий годинник, тільки маленький. Приятель мій постачав мені книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нікому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обійдеться. Опріч сього, в Нюренберзі чимало зручних механіків, і я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скінчена, – не маю з чим таїтись.

З сими словами він показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всі судді і хто лиш був в залі з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а він кождому розказував, як той годинник зроблений.

Жінка та сини засоромились і почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощів, а зять переконався, що в машинці нема нечистої сили.

Скоро вістка про новий годинник розійшлась по цілому Нюренберзі, почали всі поважати мідника Гельє.


1891 р.

Харитя Оповідання

I

В печі палав вогонь і червоним язиком лизав челюсті. В маленькій хаті було поночі, по кутках стояли діди. На постелі лежала слаба жінка й стогнала. Се Харитина мати. Шість тижнів поминуло, як помер її чоловік, батько Харитин, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсім злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всі, хто вміє жати, подались на ниву збирати на зиму хліб. I вдовине жито поспіло, та нема кому його жати; сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі… Лежить бідна мати Харитина та б’ється з думами…

Рипнули двері.

– То ти, Харитю? – почувся млявий голос слабої.

– Я, мамо!

3 дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява головка дівчинина, нахилена набік до відра, а далі права рука, піднята трохи догори. В хату увійшла Харитя і поставила коло печі відро. Їй було вісім років. Десь дуже важким видалось Хариті те відро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути. Але се було одну хвилину. В другій метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра.

– Що ти робиш, доню? – поспитала мати.

– Вечерю варитиму, мамо.

Слаба тільки зітхнула.

А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку солі та зо дві чи зо три картоплини, налила в горщик води і приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися – вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навіть і за нові червоні кісники, що двічі обмотували її русяву, аж білу, головку. Кісники ті були її радість, її гордощі. Оце третій день, як хрещена мати подарувала їй ті кісники, а Харитя й досі не натішиться ними.

Мати стиха застогнала.

Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка.

– Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що у вас болить? – ластівкою припадала вона коло недужої.

– Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?

Харитя почула, що її маленьке серце заболіло, наче хто здавив його в жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала матері до рук і почала їх цілувати.

– Що ми робитимемо, доню? От довелось мені злягти саме в жнива… Хліб стоїть у полі невижатий, осипається… І вже не знаю, як мені, бідній, недужій, запобігти лихові… Як не зберемо хліба – загинемо з голоду зимою!.. Ох, Боже мій, Боже!

– Не журіться, мамо! Не плачте! Адже ж Бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати… Правда, мамо?.. Правда?..

II

Поки Харитя говорила ті слова, в біленькій головці її промайнула думка: як-то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп і жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалічений палець! Але торік вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили, і руки побільшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно важке, те відро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотіли їсти, а то відколи слабі – саму воду п’ють), візьме серп і піде в поле. А вже як буде жати! I не розігнеться! I уявилась Хариті вижата нива, а на їй стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. I сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звезти хліб у стодолу. От що вона зробить: піде до хрещеного батька, обійме його рученьками за шию і скаже: «Тату мій любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрійка, буду йому за няньку, тільки звезіть наш хліб та складіть у стодолу!» Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе хліб. А як же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже «А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що Бог поможе нам зібрати хліб? Увесь хліб у стодолі!» Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду…

В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало.

То збігав куліш.

Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого кулешу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і стала навколішки перед образами молитися Богу. Вона складала ручки, хрестилась, зітхала та здіймала очі догори і дивилась пильно на образ, де був намальований Бог-Отець. Вона вірила, що Господь любить дітей і не дасть їх на поталу. Адже не дурно тримає він у руці золоте яблучко з хрестиком: певне, він дасть те яблучко добрій, слухняній дитині. I Харитя своїм дитячим лепетом прохала у Бога здоров’я слабій матусі, а собі сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою. Їй хотілося швидше діждатися ранку. «Ляжу зараз спати, щоб завтра раніше прокинутися», – подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву. Але сон не зліплював їй очей, він десь утік з цієї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у вікно і на комині намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, і думала свою думу. А надворі так місячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сіла на лаві і глянула у вікно. В імлистій далині, окутані срібним промінням місячним, сяяли широкі лани золотого жита та пшениці. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорі тихо тремтіли. «А що, якби тепер вийти на ниву? Е, ні, страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці…» I Хариті справді стало страшно, вона знов поклалася на лаві і одвернулась од вікна.

– Чому ти не спиш, доню? – питає мати.

– Так… я зараз спатиму, мамо!

Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бідні мама! Все болить у них. Коли б той добрий Бог послав їм полегкість! Аж ось трохи згодом і слаба мати, і копи на полі, і русалки, і вовк, і ясне вікно на комині змішуються в якійсь кумедній плутанині. Сон, влетівши до хати, бере Харитю під своє крило. Срібний промінь місячний тихо сяє на білій головці дівчинки, всміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та по білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.

Харитя спить солодким сном.

III

Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась і Харитя. Хутенько зварила куліш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кілька ложок. Упоравшись, зняла серп з полиці, поклала в торбинку хліба та цибулі і зав’язалась рябенькою хусточкою. Далі поцілувала маму й каже:

– Піду я, мамо, на вулицю до дівчат, побавлюся трохи.

– Iди, доню, та не барись…

Iде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. I справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. I над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. I добре Хариті на ниві, і страшно. Стала вона й не знає, чи йти далі, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і хвору маму, і чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям, Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки. Харитя мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі. Аж ось і їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось і рівчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. Тільки цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькій руці, колосся лоскоче спітніле личенько… Аж ось щось наче впекло Харитю в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальці кров. Серп випав Хариті з рук, лице скривилося з болю, на очі набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не нагадала про свою бідну маму. Швиденько обтерла кров з пальчика спідничкою, затерла врізане місце землею і почала жати. Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великими краплями падає на землю, а бідна дівчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жміньку, глянула навкруги – і страх обхопив її. Адже вона одна на ниві! Ану, який страх вискочить із жита й задушить її! Раптом – фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кілька ступнів своє тяжке, сите тіло. Серце закалатало Хариті в грудях з переляку; далі наче спинилось, і Харитя скаменіла на місці. Однією рукою стиснула жміньку жита, другою – серп. Лице пополотніло. Здорові сиві очі з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи відійшла. Серце знов застукало в грудях, Харитя наважилась тікати.

Стежкою наближались дві молодиці. Харитя постерегла їх, знов нагадала недужу, бідну маму і, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижати жито! Вона мусить потішити свою добру нещасну маму!

Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.

– Ти що тут робиш, Харитю? – спитали разом. Харитя здригнулась, підвела очі на молодиць і засоромилась.

– Жну… мати слабі лежать… нема кому хліб вижати… з голоду згинемо зимою…

В голосі її тремтіли сльози.

Молодиці знав глянули одна на одну.

– Бідна ж ти, дитино, бідна!..

Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколені стернею, згадався переляк недавній – сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала.

Молодиці кинулись до неї.

– Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть Бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квіточко!

Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.

– Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину…

Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя йшла і тихо хлипала.

IV

Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.

Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:

– Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть вам здоров’я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..


Липень 1891 р., с. Лопатинці

Ялинка Оповідання

Настав Святий вечір.

В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.

«Чого батько журяться? – думав він. – Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»

Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.

– Добридень вам, – удався він до Якима. – Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної…

Яким помовчав.

– А що б ви дали? – спитав він перегодом.

– Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…

– Три карбованці дасте, – відповів Яким.

– Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.

На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.

– Добре, я дам три карбованці, – обізвався чоловік, – але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.

– А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, – сказав Яким.

Чоловік глянув на Василька.

– Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати – годину… Завидна завезе, завидна й поверне…

Яким подумав і махнув рукою.

– Якось воно буде… містечко не за горами.

Чоловік дав задаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.

Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.

Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.

В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.

Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям… Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг… Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав по снігу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.

– Васильку, го-ов! а йди сюди! – гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.

– Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снігу не було, – казав Яким, удивляючись у край неба, – наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…

На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.

II

Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в зáтоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в’їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг… Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір… Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли праворуч. Враз сани пішли в зáтоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над’їде та дасть мені яку раду», – подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь… Василько ступнув кілька ступнів наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.

В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти дорогу, – подумав Василько. – Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою». Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе», – подумав він і повернув уліворуч.

В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.

Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі веселі, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька… А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату… Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу… Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову… То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! – і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! – відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його в голові. Він в нестямці затяв коней і зник поміж деревами.

Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на дорозі… Се дорога до села, де живе мій дядько… недалеко до села…» Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають під лісом?.. Що се чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки», – подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогінці бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти… А хуртовина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.

III

Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув: він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити… Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати…

Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.

Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг.

Аж дівчатка, бавлячися під вікном, радісно скрикнули:

– Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір!

Олена та Яким разом глянули в вікно.

– Ой лишенько! Як той бідний Василько приб’ється додому в таку негоду? – скрикнула Олена.

Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві», – подумав він.

– Ну, що? – спитала Олена, як він увійшов до хати.

– Завірюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над’їхати.

А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася.

Вже смеркалося, а Василька не було.

Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би. Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце її обливалося кров’ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив надвір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос…

Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з Святим вечором!» – проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» – поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як Бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…

IV

Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, і чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у білу сорочку.

Скоро розвиднілось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. Олена намоглася їхати з ним.

Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на його. Вони в’їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги…

– Коли б хоч їхав хто, – обізвався Яким, – розпитали б, чи не бачив чого в лісі.

Зустріли якогось жидка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.

– Я бачив зламані сани, а на них ялинку, – сказав той. – Подайтесь лісом управоруч.

– Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! – заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.

Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, – думав він, – Василька з’їли вовки…» Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.

– Ти звідки взявся тут? – скрикнув Яким.

– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.

– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким і Олена.

– Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.

– Чи ти не брешеш?!

– Хіба ж я пес – брехати! – обізвався Петро.

– Слава тобі, Господи! – зраділи бідолашні. – Слава тобі, Господи, що він живий!

Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.

Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька. «Ми вже думали, що не побачимо тебе», – казали вони. А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.


Листопад 1891 р., с. Лопатинці

П’ятизлотник Оповідання

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.

Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.

– Старий!..

Тихо.

– Хомо! – голосніше обізвалась Хима.

– Агов!

З-за грубки почулась шамотня.

– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці…

– І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пýдити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..

Хима тихенько зітхнула.

І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…

«Починається!.. – думав Хома. – Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».

Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур – толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок… Коли б же хоч тих десять мірок змолоти – усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки…

Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, і заробити ніде. Покликали його раз до двора дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку – і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер – не дай, Господи, – дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…

– А йди вечеряти, старий! – перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилась над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю і, мачаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шептати молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насущний…

Другого дня припало свято – Введення. Хима завилась гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними головками, взулась у червоні чоботи і подалась за Хомою до церкви на службу Божу.

Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим ладану, що виповнює вівтар та хмарою літає по церкві, співи, шептання молитов навкруги – все те робить дивне враження на Химу; вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки… Старечі уста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокі зітхання…

Виходить батюшка і читає проповідь… Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, і те читання видається їй жалібним, таким дивно жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з-за пазухи хусточку, обтирає сльози, голосно сякає ніс… І дивна річ! З усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка. О, про недорід читають… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! Всюди лихо товчеться, а там таки справжнє лихоліття… голод… Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть…

Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба…

По обіді Хома взявся за Псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла сеї осені, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі з самого споду вийняла якусь ганчірку, зав’язану вузликом, і поклала її на коліна. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої; вона обмацала вузлик, обережно розв’язала його і вийняла звідти старий білий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона віддавалась, бабка її кинула їй того п’ятизлотника на посаг; з того часу «білі гроші» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дівчинку, баба подарує того п’ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам’ятку, знатиме, що мала бабку… Не раз і не два марила Хима над сією думкою та звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитись з п’ятизлотником… Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, і, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню.

А Хома не довго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку і задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити – ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба – годі обійтися… Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома цілий день ходив, мов зварений, не знаходив собі місця… І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…

Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертавсь на всі боки та мов примовляв: «Подивіться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останній!..» Порожня діжа з борошна переверталась догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї…

Не витримав Хома.

– Химо, ти спиш? – поспитав він з печі.

– Не сплю… а чого там?..

– Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?

– А за що ж ти її братимеш?.. Жид набір не дасть…

– Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки…

Хима аж скочила на полу, мов опечена.

– Не дам!.. І в голові собі не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!

– Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!.. А тут аж шкура на голові болить від тих думок… Ховай, не давай!..

Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом…

Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.

І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через «білі гроші».

Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди… І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.

«Господи! – думав Хома. – Коли б хто заглянув у хату; може б, мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…»

Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі…

– Здорові були, свате!

– Здорові будьте й ви! Яким се побитом? – здивувався Хома.

– Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться… От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?

Хима вилізла з-за печі.

– Як вас Бог милує, свате?.. Що там сваха? А моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! – припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»

Хома балакав зі сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару: він пам’ятав, що сват завсіди частував його горілкою та що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: як тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.

– Стара! – почав він тихим та несмілим голосом. – Годило б ся почастувати свата чаркою…

– Та вже ж годило б ся…

Хома замовк та все чухав потилицю.

– Може, там у тебе де є, Химо, хоч на кварту…

– Адже ти знаєш, що нема… Возьми пляшку та біжи до корчми, може, шинкар дасть набір…

– Навряд! – сказав Хома, але взяв шапку та пляшку і пішов пробувати щастя.

Лихий та збентежений повертав Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу в сіни і показав їй порожню пляшку…

– Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… – улесливо шептав Хома. – Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій твого п’ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачі тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так…

– Се смерть моя, а не чоловік! І чого ти напосівся на того п’ятизлотника? Казала не дам – і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут – не дам!..

– Дай, кажу!

– Не дам!

– Дай!!!

– Не дам, не дам і не дам!

– Тьфу, сатано!..

Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов надвір. Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п’ятизлотника… А вернутися без горілки ніяким побитом не можна. На щастя, трапився кум і позичив на кварту…

Стара зварила бараболі, і так-сяк прийняли свата.

П’ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг вбгати в голову думку, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші, невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну діру в господарській потребі… Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми»; вона так звикла до своєї мрії подарувати п’ятизлотника внучці, що намагання видати п’ятизлотник на що інше дратували її, гнівали несказанно.

На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав: кожному сього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида, так, без великої надії, пам’ятаючи приказку: «Тільки в мене рідні, що жиди одні». Але й жид не дав: «Багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а ніхто не квапиться віддавати…» Похнюпишись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома чекає його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать…

– Почекайте, люди добрі, – благав Хома, – я віддам… А тепер, їй же Богу, не маю… Хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий: нема хліба, нема де й заробити…

– Ми вже се чули, старий! Давню пісню співаєш! Нам що – нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить, і так уже наслухалися за тії недоїмки! – загомоніли сільські посіпаки.

– Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..

– Знайдемо, що взяти… Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.

– Кажу ж вам, що не маю! – скрикнув в роз’ятренні Хома.

– Не маєш?.. Добре! Гей, бери свиту з жердки! – крикнув соцький на десятника.

Десятник прискочив до жердки і потяг Химину свиту.

– Не руш! – скочив Хома до десятника і вхопив за свиту. – Не руш! Я не допущу, щоб у мене грабували одежу… Ей, Химо, давай того п’ятизлотника сим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка!..

Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про п’ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї і міцно вчепилась за віко.

– Не дам! – крикнула вона. – Не діждете взяти п’ятизлотника!

– Пусти! – штовхнув Хома жінку. – Я сам дістану!

Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилась руками за скриню, і Хома ніяк не міг стягти її з скрині.

– Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло! – кричала Хима. – А п’ятизлотника не дам!

Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плече і подавсь з соцьким з хати.

Хима сиділа на скрині бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку, посоловілі очі нестямно дивились на двері.

Хома важко дихав, аж сопів; він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку і вийшов з хати, хрьопнувши дверима…

Лишившись сама, Хима заплакала. «Господи, – думала вона, – за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак на старість караємось?..» Сльози котилися по її старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п’ятизлотник, який недавно боронила від ненаситних зборщиків…

Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, їй було не до світла…

Ввечері прийшов Хома, хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву і задивився в куток.

– Хомо!

Тихо.

– Хомо!

– Ну?

– Я оце надумала… Пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, піди й ти та попроси гарненько, може, змилується…

– Ет, не дасть!

– А ти піди, попроси красненько, може, й дасть…

Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве примітним промінням осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани…

Другого дня ввечері вертавсь Хома від пана.

– Ну? – зустріла його на порозі Хима.

– Дав! П’ять дав на відробітки, на буряки…

Хима перехрестилась.

Щасливі, зараз нараялись відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяної муки на малаї, бо житня дорога. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.

Повечерявши, старі полягали спати.

Та не спалося старим.

Усе, що пережили вони за сих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутись від його, боялись думати про його… Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день позбутись гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядались у свому лихові, самі зазирали в вічі свому ворогові, бо він і тепер ще маяв над їми своїм чорним, сухим крилом…

«А що було б, – думав Хома, – якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду?.. Що то – голод? Невелике слово, а страшне… Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав, як пес… А кажуть, в якійсь стороні тепер голод… Справжній голод… І не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…»

Хома не знав, у яких се сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять, він лиш чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та голоду мало не гавкають, як пси, і нізвідки поради немає бідолашним…

«Виставили в церкві карнавку, – думав Хома, – і дав би чоловік на тих голодних що змога, та що ж – дай, голоде, хліба!..»

Хима лежала на полу, розплющивши очі, і в її голові снувалися думи: «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… Хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п’ятизлотником. Намігся водно: дай та й дай!.. Та що з тих грошей? Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А у тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть, і картоплі немає! От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… З щирої душа запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється…» І перед очима Химиними просувалися картини, одна одної сумніші, одна одної страшніші; і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми… «А може… – і в голові її промайнула думка. – Ні-ні! – відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю. – Не дам!.. То не моє, то внуччине… А може…» Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою…

«Господи! – думав Хома. – Чого ті голодні ввижаються мені сьогодні? Може, се мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці – голому сорочка. Кортить мені сказати щось бабі, так боюся… Вона вже й так лиха на мене за того п’ятизлотника… А може, сказати?..»

– Химо! – насмілився Хома. – Ти спиш?

– Ні, чогось мене сон не бере…

– І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються з тих країв, де голод…

– Се справді! Й мені вони на думці вертяться… Мабуть, горюють там, бідолашні?!

– Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю…

– Про п’ятизлотника?

– Еге ж… якби нам його… теє… в карнавку…

Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.

– Віддамо… Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.

– Отак краще! – вільніше відітхнув Хома.

Старі помовчали, зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.

Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.

Після служби Божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.

Цок!..

Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук «білих грошей» лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.

Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому…

* * *

Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.

– Дивіться, – казав він, розглядаючи старі гроші, – а я й не знав, що межи моїми парафіянами є такі багатирі!..


29 лютого 1892 р., с. Лопатинці

Помстився Образок

«Стиха, стиха Дунай воду несе…», а ще тихіше, ще спокійніше над пишним Дунаєм. Південне повітря, убравши в себе, мов губка воду, усі проміння сонця, висить тремтячими грудьми над чудовим краєвидом, тисячами сліпучих іскорок обсипає широку річку, що ледве помітно для ока гойдає свою жовту воду межи піскуватими берегами… А на румунському боці, ген-ген понад тихим Дунаєм, зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на варті поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту…

Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченними, що но мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють в далечині високим комишем…

По цім боці Дунаю, де розкинулось м[істо] Рені, над самою річкою сиділо двоє людей. Клунки з прив’язаним до них казанчиком, що лежали осторонь на пісочку, запорошені чоботи й одіж свідчили, що то подорожні. Оден з їх, одягнений в широкі сині шаровари та молдуванський капарáн[30], мав не більш як двадцять п’ять літ. Від білої качýли[31], насуненої мало не на брови, виразно відбивалось смугляве енергічне обличчя з орлиним носом, з трохи грубими устами під чорним вусом, з карими очима, що, повні смутку й задуми, визирали з-під густих брів.

Товариш його – людина літ під сорок – насамперед бив у вічі буйним рудим волоссям на голові, довгими розкуйовданими вусищами та неголеною бородою, що, мов щітка, стирчала рудою щетиною. Бліде, мов налите чим, обличчя його було зібране в дрібненькі зморшки і сливе не оживлялось мутними сивими очима.

Подорожні щойно викупались. Рудий розгортав ще мокрі вуса, з яких стікала вода, та застьобував свою безбарвну піджачину, що враз з такими ж пошматованими штанами, забучавілими капцями на босу ногу та заяложеним кашкетом складала його мізерну одіж.

– А-а! добре!.. – покректав рудий. – А глянь-но, Свириде, як вода підживає!.. – звернувсь він до товариша.

– Десь у верховині дощі випали, – відповів Свирид. – Трудно нам буде, Луко, через Прут перехопитись у Молдаву, бо й Прут, мабуть, стоїть повний, як повесні…

– Не журись, козаче! Най тії журяться, що гроші мають… Одно погано: вода розливає, а в горлі посуха! Але ми зараз порадимо на се, – казав Лука, присовуючи до себе чималу баньку з вином та приязно всміхаючись до неї. – Три ока джіну! поміть собі!.. – Лука приклав баньку до рота і з усмішкою раювання на змарнілому виду пожадливо почав дудлити з неї. – А-а! бун джін![32] Добре вино… На, пий!.. Добре вино, кажу… а було колись, брате мій, що я на таке вино й не глянув би… Угорське, шампан благородний, портвейн, бордо – от мої трунки… Було колись: його благородіє, поручик Лука Йванович, дідич подільський, а тепер… босявка, дідич ринштоку міського, матульняк-заволока[33]!.. Дай-но, брате, ще джіну… Отак! Ти чому не п’єш? Пий, закушуй; от тобі бриндза, перець… Їж, покіль є що їсти! Е, було колись… А знаєш, кого я зустрів отут у Ренях?.. Ні, зроду не вгадаєш… Та й як тобі вгадати, коли ти і в вічі її не бачив, а мене оце два місяці, либонь, як зустрів на матулі?.. Іду я собі по джін оцей до шинку, коли бачу – стоїть на порозі молодиця… Як глянув я на неї, так і впізнав відразу. Вона! Коханка колишня!.. Змарніла трохи, схудла, та лишився той стан гнучкий, ті очі глибокі, що, здається, усе бачать, що в тебе заховано в серці від себе навіть… Вона зирнула на мене, та не впізнала, мабуть, бо й не ворухнулась з місця… Мені ніяково було забалакати до неї, бо, бач… таке було межи нами: п’ять літ оце минуло, брате мій, як я не з баньки кружляв, як тепер, і не з матульняками гуляв, а в благородній кумпанії дворянській розливав вина коштовні, мов воду тую… Бо була, брате мій, і земля своя, і двір, і челяді повно… сказано – дідич… Було, та збігло, не знать куди поділося… отак, ф’ю-ю!.. та й нема… Так що ж я мав казати?.. Еге, про дівчину. Саме за рік перед тим, як жиди забрали за довг усе майно моє, стала в мамєньки моєї за покоївку дівчина одна. Оця сама, що зустрів у Ренях… Гарна була дівка, така гарна та свіжа, що мене, було, аж коло серця запече, як гляну на неї… А горда та пишна, й не приступай!.. Я колись до неї – а вона як стусоне мене в груди!.. Мене – дворянина!.. Ще й відправитись хотіла, та мати не пустила. Чекай же, думаю собі, завзялась ти, завізьмусь і я… Розсердився спершу… Такий лихий та сердитий, що й не приступай… Лише гримаю на дівку. А далі, брате мій, потихенько, помаленько почав я укоськувать її. То словом щирим обізвуся, то гостинця привезу… От моя дівчина й залишила брикатися… Крутив я, вертів я, мов ту рибу на гачку водив, поки не діп’яв свого… І жив я отак, брате мій, мов у раю, щось з півроку… Тут тобі бенкет безперестанку, день у день, кумпанія гарна, вино, аж шумить, ллється, карти, розкоші всякі… а тут дівчина пригортає, душу вивертає своїми очима глибокими та синіми, мов море в годину… Дай-но, брате, джіну! Х-хе! бун джін!.. Недовго я раював отак. Помітила мамєнька моя покійниця, що погано з дівкою, порадились ми – й відправили її. А тут незабаром попродали усе добро моє за довг, мамєнька померла, товариші відцурались, і лишивсь я оден, як палець, без грошей, без захисту… Е, що я брешу? без захисту! Захист був: від шинку до шинку, від Сруля до Мошка – скрізь своя хата, скрізь свої люди!.. Нап’юся гарно, висплюсь ще краще: рівчак під боки, камінь під голову, небом загорнуся – сплю; всі минайте його сіятельство пана матульняка, дідича міського ринштоку!.. Приїзди, Свириде, в гості: прийму тебе у власній господі так, що й не здякуєшся!.. А ти чого сидиш сумний та, мов сич той, напижився?.. Пий та не журись! Най тії журяться, що по дві сорочки мають, а хто має одну – кинь лихом об землю та пий, поки й останньої не позбудешся!..

– Чого я сумний, питаєш? – обізвався Свирид. – Так мені чогось журно нині… Змовились ми з тобою на Молдаву податись, пошукати долі за кордоном… Та ввижається мені, що не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не загубимо його й у плавнях, переховуючись… Скрізь нам, бурлакам, однаково… Чотири роки блукаю я по Бессарабії, гадаючи втекти від лиха, що залишив на Вкраїні, а ніяк не можу… Я від недолі – а вона за мною. Піду тихіше – біда мене нажене; піду швидше – сам біду дожену… Що з того, що я бурлакую, гірко працюючи? Що я маю з того?.. Свята голизна, та й годі!.. У других хоч родина є, втіха якась у житті, а сирота – мов те покотиполе, що вітер жене по степу, відірвавши від корінця… Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим – і заступили.

– Чудна ти людина, Свириде! – перехопив Лука. – Шукаєш щастя по всьому світу широкому, а воно тут, у цій баньці пикатенькій, на дні спочиває…

– Зазирав я туди аж на дно саме, а не знайшов своєї долі, не втопив там і лиха свого… Колись і я був щасливий, колись і до мене доля всміхалася… – казав Свирид наче до себе, підперши голову долонями. – Як тепер бачу я долю свою: стан гнучкий дівочий, очиці сині, аж чорні часом… за брови світ би віддав, коли б мій був, такі веселі та хороші… Ластівкою падала коло мене дівчина… А я не кохав її, ні… було, аж за серце мене ссе щось, як день не бачу… Хто його знає, чи в шавлії купано її змалечку, чи в любистку… Тільки грошей, мабуть, не кидано в купіль, бо такою вбогою зросла, як і я… Покохалися ми, – побрати б ся, одружити б ся, та ба! Не поставиш хати з лободи, як кажуть, а іншої немає… У приймаки пристав би – так родина велика, сини підростають, до старшої дочки зятя прийняли. Порадились ми з дівчиною, побідкались і стали на тому, що вона піде у найми, складе за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Бессарабію на зарібки… Щоб хоч хату було за що поставити та на таке-сяке господарство спромогтися… А там – як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію, так не хотілося, як живцем у яму… наче серце віщувало… Та не послухавсь, пішов. Так по Масниці, по пущенню, першого дня посту й вирушив. Ще ніколи не кидав я рідного села, уперше вибрався в такий світ далекий – тож на серці було неспокійно, лячно чогось, журно… Що там чекає в чужій стороні?.. З чим і як повертатиму?.. Пам’ятаю, поганий був ранок: туман наліг на землю, гемзило[34], ноги грузли в підмитому водою снігу, брудна вода стікала в долину… Погано було, як в мене на серці… Вийшов я на гору, став під фігурою і озирнувсь востаннє на село; туман лежав над селом ще густіший в долині, ніж на горі… Коли це з-за фігури щось так тихо: «Свириде!» – каже. Я аж жахнувся, затремтів весь… Озираюсь – аж то вона, Марія моя, з-за фігури сльози втирає…

– Оце добре! – перехопив Лука. – Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі – як за гріш маку!.. Ну, випиймо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

– Жалко мені стало її… дурне серце мов у лещатах стис хто, – казав далі Свирид, не звернувши уваги на тост за Марій. – Взяв я вмовляти її, взяв їй казати, як вірно кохаю її… «Бачиш, – обізвалась вона, – як той сніг водою понявся? Гляди ж, щоб і кохання твоє не стануло отак на чужій стороні, далеко від мене…» Наворожила, та не мені, а собі наворожила… Гей, та пішов я, брате мій, степами, та пішов ланами у той край, про який чував лиш від бувальців… Ідеш, ідеш – над головою небо, під ногами поле… А чиє воно, поле оте, – хто його знає… Чужина. І несеш у чужину ту свою долю сирітську, до якої всім байдуже, та ще силу молодую на пожиток жмикрутам-дукам… Став я в болгарина. На весну й на літо найнявся. Платня нічого, краща, ніж в наших сторонах, а робота така, як на доброго вола… Та дарма!.. Аби мене люди не шкодували, а я себе не пошкодую… Спершу за роботою нічого не помічав я… Гей та соб! соб та гей! – звісно, як наймит, від світання до смеркання в роботі… А далі, як звик уже, оговтався, розглянувся навкруги, і завелась у серці шашіль… Вийду на степ – ні, не наші степи… і точить шашіль… Гляну на людей – ні, не наші люди – і знов тая шашіль у серці ворушиться… Не так мені пташки щебечуть, не тої мені пісні вітер співає… Почав я банувати. А найгірше за Марією… Жалко мені стало за тими нічками тихими, що бачили женихання наше, що чули любу розмову… Жалко стало й за селом рідним, де я зріс, хоч не зазнав змалечку щастя. Хто його зна, що зі мною поробилося: тягне мене, мов гаком тягне в свою сторону; рветься серце назад, у село, бридка та навісна стає мені сторона чужа… І був би не витримав, був би кинув все та подавсь назад, коли б не Марія… Задля неї, задля власного щастя лишивсь я, наваживсь перемогти себе… І вона, згадав я, поневіряється десь, бідна, у наймах, і їй не з медом… Збігла мені отакечки весна, збігло й літо. Взяв я в хазяїна, як оден гріш, шістдесят карбованців і подався… не додому, а в Миколаїв, де, як раяли люди, можна знайти роботу на осінь й на зиму. Пішов я туди, бо що б почав з тими шістьма десятками?

Цілу осінь мішки носив на пароходи, а на зиму за збіржака[35] став у хазяїна. Ніколи було, здається, думати про дівчину, а проте вирвуться згадки на волю й полинуть на село рідне до дівчини коханої… Надворі завірюха, сніг летить в очі, а я сиджу на санках – і ввижається мені вечір теплий з пахощами весняними, з хрущами, з вишняком, білим від цвіту рясного, а на перелазі сперлась Марія і грає до мене очима… Було аж жахнуся, як гукне хто на вулиці: «Звощик!», – а вітер із снігом так і шмагне в очі… Листів до неї не писав я, бо не знав, де вона служить. Від неї теж не мав звістки, бо сама не вміє, а другого прохать написати – соромно дівці… Ну, та байдуже, на весну побачимось. Склав я за зиму ще півсотні, і так ото в середохрестя подався додому… Іду я тими степами, тими ланами розлогими, що й торішньої провесни, а не чужі вони мені, не лякають, а мов осміхаються приязно… Тала вода дзюрчить по дорозі та пригадує, що казала Марія торік під фігурою, а я тільки осміхаюся на тую згадку… Хороше мені… весело мені… жайворонок немов весільної співає… І чого поспішавсь?.. Коби знаття… ба! коби знаття!.. Та хто ж його знав, що буде, як в пісні співають: «Кохалися, та не побралися, тільки серце жалю набралося…»

Свирид замовк.

А сонце вже сідало. Високо, високо під небом вечірнім пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком, що, мов відгомін далекого дощу, пронісся понад тихим Дунаєм. Небо над Галацом жевріло, як розпечене залізо; широка річка понялась на заході вогняною барвою, далі зарожевіла, засяла блакиттю, а там заблищала сизою барвою холодної криці… Вербовий гай на тім боці повивсь у темряву, почорнів, блакитні гори стали синіми та хорошими… По тихих водах Дунаю, мов лебідь, проплинув парохід і виразно виткнувся на палаючому обрію, як з чавуну вилитими чорними щоглами. Захвилювалась вода, мов жито від вітру, покотилась валами до берега, наблизилась – і вдарила з глухим стогоном в пісок, розбиваючись на тисячі білих крапельок… І знов усе стихло; тільки сполохана річка, гойдаючись в своїх берегах, мелодійним хлюпанням жалілась жовтому пісочкові на докучливих гостей…

Зачаровані подорожні сиділи й мовчали. Ось збігла на берег дівчина, прихапцем зачерпнула мідяними кухвами жовтої води і знов подалась на прикрий берег. Ось ставний мокан[36] в своїй мальовничій білій одежі привів до води коня напувати. Кінь порскає, голосно втягує в себе воду і, напившись, чвалає назад, ліниво переступаючи з ноги на ногу. І знов усе тихо. Кордонна сторожа розклала на тім боці багаття; червоний відблиск від нього осяває нижні гіллячки чорних верб, додаючи ще більше принади чудовій картині наддунайського вечора…

– Дивись, – сполохав тишу хриплим голосом Лука, – вода таки піджива… мало не до ніг моїх дійшла, а де була, як ми купались!..

– Піджива… отак мої згадки підживають, як тая вода… – почав знов Свирид, мов чекав, щоб його торкнуто. – Як нині пам’ятаю, вже посутеніло, коли я вздрів своє село, повернувши з Бессарабії… І не радісно, а турботно забилось у мене серце, скоро побачив я дим з коминів у селі рідному… Що там? Як там? Де Марія моя? – турбуюсь водно. Іду вулицею, зустрічають мене, впізнають, розпитують, де пробував, чи щастило, а мене так і кортить розпитать про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувать… Подавсь я тою вулицею, де хата старих. У хаті світиться, каганець блимає… Я під вікно, та так і припав до його. Стара півмітки з скрині виймає, старий чобіт розглядає та копирсає шилом, а зять з жінкою про щось радяться біля печі… Марії нема. Може, пішла до дівчат… А може… я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки. Та ні, не так вона кохала мене, щоб, не дочекавшись, віддатися…

– Свириде, голубе мій… – перепинив п’яним голосом Лука, – подай мені баньку… Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю… А-а! таре бун джін. Це єдина потіха… всіх матульняків… і простих, і вельможних… Ну, кажи, кажи… слухаю…

– Входжу я до хати, – провадив далі Свирид, – привітався, забалакав. «Щось ви подались, тітко, – кажу до старої. – Чи всі у вас живі-здорові?» – питаюся… «Усі, хвалить Бога», – відказує… «А де ж Марія, – наважився я, – що її в хаті немає?..» Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема… умерла… утопилась… Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: «Де Марія?..» – то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані… «Де Марія? – кричу я. – Де ви поділи її? кажіть!» Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: «Що тобі, хлопче?» – питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: «Занапастили дитину нашу, занапастили… пішла в найми, як і людські діти… та недолюдок той, пан з Бобрика… звів її… й заподів кудись, що й путь її пропала…» Я вже не слухав далі… мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна… На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі… Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче… пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь… люто помщусь… на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, – швидкою ходою пішов я у Бобрик… Біжу… тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі… І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені… В Бобрику вже спали, ніде не світилось… Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого… Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги… Сиджу, схиливши голову на груди… і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те, що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке… Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі… І чогось жалко мені стало, тужно так, журно… Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого… Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом… у саме серце впекла… Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. «Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!» – думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось… І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги… Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: «Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого», – а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли… – «Нема, кажуть, поїхав десь…»

– То ти був у мене в Бобрику?.. – забелькотав Лука. – То моя Марія була твоєю судженою?.. А я й не знав… а я й не відав…

– Як?! – скочив Свирид. – То ти пан Гаєвський?..

– Був колись… був колись, брате мій, поручик Лука Йванович Гаєвський, село мав, а тепер – його сіятельство господин матульняк, дідич міського ринштоку!.. Смірно-о!.. – заверещав він п’яним голосом і бовтнув ногою по воді, простягаючись на бік.

Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, що вже чотири роки як проминуло, але колишнього гіркого, болючого, принесли з собою і відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим. Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п’яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на прикрий берег.

– Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе!.. – казав Свирид до себе, важко відсапуючи.

Він хотів бігти, але зупинивсь. Сливе над самим вухом його розтягся пронизуватий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчавсь потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.

За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерті людини. Боротьба та тяглась одну йно хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п’яний Лука, похрапуючи носом. Свирид на превелику силу витяг з води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон, звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю: на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця, й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстановку. Він похитавсь трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату:

– Око джіну для його сіятельства пана матульняка!.. Діграбе[37]! – і вилаявсь поганою молдуванською лайкою.

Свирид вискочив з шинку, дуже зворушений, й подавсь назад, до тої хати, де на порозі бачив жінку. Жінка й досі стояла на тому ж місці. Свирид наблизився до неї, зазирнув їй в обличчя та й пізнав Марію.

– Маріє!.. – сказав він тремтячим голосом і нервово скинув шапку з голови.

Жінка жахнулась, підійшла до Свирида і пильно глянула на нього.

– Свирид!.. – прошепотіла вона, подаючись назад.

– Маріє… – І враз сильним рухом роздер він свою шапку надвоє й кинув її під ноги Марії.

– Отак з моїм серцем!.. – додав.

Хвилинку обоє стояли нерухомо: вона – з спущеними долі очима, він – блідий і тремтячий.

– Маріє… – наблизився Свирид до неї й узяв за руку. – Скажи мені, що з тобою було?..

Марія звела на нього очі, і, мов горох покотився, закапали з їх сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина.

Свирид відвів її набік, під баркан.

Марія, обливаючись слізьми, оповідала йому про свій сором несвітський, про те, як вона з дитиною малою, боячись вернутись додому, тинялася по наймах, тяжко бідуючи, як, урешті, вмерла їй дитина, як якась пані завезла її до Рені, де вона стала за наймичку в грека, що держить шинк… А Свирид слухав, мовчазний, не обзиваючись і словом, не оповідаючи ні про свої муки, які вона завдала йому, ні про думку помститись на ній за зраду.

– Прости мене, Свириде! – скінчила благанням Марія.

– Най тобі Бог простить… Слухай, що скажу… Не маю я волів круторогих, нема в мене й червінців у чересі… Є в мене самі йно руки оці жилаві та роботящі, що не злякаються жодної праці… Годувавсь я з них досі, вигодую й родину… Як я тобі не гидкий, Маріє, не обридлий, то будь мені дружиною та помандруємо на Молдаву, щоб ніщо не пригадувало нам лиха нашого…

Марія хотіла кинутись йому на шию, але не посміла і тільки відповіла ревним голосом:

– Спасибі тобі…

А другої днини рано-вранці, коли ще «дідич міського ринштоку» солодко спав десь на вулиці, загорнувшись небом, Свирид та Марія вирушили в дорогу. Вони подались на Джурджулешти, аж під Слободзею, де, як кажуть, легше перехопитись через вузький Прут, легше обминути кордонну варту… З плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, закриваючи блакитні гори, заступаючи світло сонця… Мряка ця віщувала, однак, чудову днину… Так і в серці подорожніх зоріла надія на щасну долю, що розвіє колись й самі згадки сумного минулого…


20 лютого 1893 р., Вінниця

Посол від чорного царя Оповідання

Спека врешті знесилилась. Сонце ще не зовсім сховалось за обрій, немов зачепилось за гору, а ніч уже облягалась по вогких та холодних долинах й чигала звідти на мент, коли можна буде обняти гори, оповити широкі бессарабські лани кукурудзи.

Дзвоник земської пошти, якою я їхав, дзеленькав монотонно – по долинах глухо, по горах гучніше – і разом із карканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі.

Коні, важко ступаючи, злазили на гору; в далекому закруті долини чорніли купою садки і виноградники. Поштар пужалном показав мені на ту чорну пляму як на ознаку близькості людських осель і ознайомив, що незабаром проїдемо через руснацьке село[38]. Але я не дуже йняв віри тому «незабаром», знаючи з топографічного боку середню Бессарабію, де пасма гір, чергуючись із долинами, затаюють далечінь. Здавалося, що земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, як дикий звір шкуру, та й так і захолола. Щоб доїхати до якого близького на око пункту, треба було без кінця спускатися в долину, здійматися на гору, немов плисти з хвилі на хвилю по розбурханому морю.

Отож ми проїхали добрих п’ять верстов, поки побачили врешті село, що привітало нас серед темряви осяяними вікнами та гавкотнею собак.

Я попрохав поштаря їхати ступою. Мені приємно було, бувши на чужині, опинитись враз немов у закутку Вкраїни, серед чепурних хат, густих садків, рідної гутірки; мені не хотілося швидко розлучатися з тим, що війнуло просто в душу якимсь близьким, рідним теплом…

Проїздячи повз крамничку, я згадав, що не маю чим запалити цигарки, і зліз купити сірничків.

В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом, так що незвикле вухо не могло зразу вхопити суть розмови. Крамар нахилив голову над касою і чогось там шукав, так що передо мною була лиш копиця чорного волосся. Але коли він підняв голову, я, не вірячи власним очам, зі здивуванням скрикнув:

– Солонина!.. Ви що тут робите?

– А, це ви!.. Крамарюю… це моя крамниця… Посидьте тут, з ласки своєї, хвилинку, я зараз вийду до вас…

І, відчинивши двері до ванькирчика, він кликнув:

– Федьку!..

Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов із ванькирчика і став за касу, а Солонина, закликавши руснаків, що, очевидячки, чекали на нього, подався з ними до ванькирчика й причинив за собою двері.

Я нічого не розумів. Мені не містилося в голові, щоб той Солонина, якого я досі звик бачити в товаристві провінціальної «золотої молоді», пишного своєю бездоганно модною одежею, коректністю та аристократичними звичками, цей урядовець із блискучою пришлістю та впливовими родинними зв’язками, – опинився раптом на селі в ролі сільського крамаря!.. Я пригадав собі, що стрічався з ним і в іншому товаристві, де він держався крайніх поглядів та виставляв себе демократом. Він мені не подобався. Його погляди так слабо в’язалися з порожнім життям, його демократизм так трудно було припасувати до панських примх, занадто дорогої одежі і т. ін., що я просто не йняв йому віри. Своїм демократизмом, лібералізмом та іншими «ізмами» він лише прикрашав себе, як от чесучевим піджаком свою ставну постать, і так же легко, як чесучевий піджак, міг скинути й ті прикраси нематеріального характеру. Ніщо не захоплювало його глибоко; лиш одній фотографії віддавався він із дивним запалом, а його фотографічний апарат, справді дорогий і гарний, був його гордощами. Перед очима в мене встала його хата, закидана ванночками, кліше, об’єктивами, фотографіями, наклеєними і в рурках… Згадалась мені та гарячкова енергія, з якою він робив екскурсії зі своїм апаратом, вишукував гарні краєвиди, типічні обличчя.

І от цей блискучий панич розлучився з безжурним порожнім життям, проміняв свою кар’єру на становище сільського крамаря! Що привело його до сього стану? Фантазія чи якісь нещасливі випадки загнали його у сю глушину? Я зацікавився.

Проминуло доброї півгодини, аж двері ванькирчика знов одчинилися, і за селянами, що прощалися з хазяїном та про щось жваво гомоніли, з’явився Солонина.

– Вибачайте, що затримав вас… Ви куди їдете?

Я сказав.

– Знаєте що? – запропонував він. – Вам, певно, обридло тіпатися на поштовій тарадайці, а ночувати таки доведеться де-небудь. Відправте свою пошту та й підночуйте у мене. Я такий радий вас бачити…

Я згодився.

Ми ввійшли до ванькирчика, бідно вмебльованого двома тапчанами, сільської роботи ослончиками і великим столом, оден кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб. В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв’язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата здавалась веселим затишним закутком.

Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна в сій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього салонового панича. Почать з того, що замість ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз – вираз поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщібнену сорочку виглядали волохаті груди.

Я бачив в одчинене вікно, як він із відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним коминком.

Вскочивши по що-небудь до хати, він перепрашав мене:

– Вибачайте, що лишаю вас на самоті… у мене слуг немає, я все сам…

– Що з вами, Солонино? Я вас не пізнаю.

– Хіба? А й справді я вже не той став, – осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хвилин самовар пихкав уже на столі, а мій хазяїн, запевняючи, що дуже радий нашій стрічі, присував мені склянку чаю.

– Ви дуже змінилися з того часу, як я вас бачив уостаннє, – почав я. – Я щось і апарата вашого не бачу.

– Ви пам’ятаєте той апарат? – радісно скрикнув він, і вогник блиснув йому в оці, але вмить погас. – Гарна була машина… Отож той апарат і ставсь почасти причиною зміни в мому житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і одсунув од себе склянку.

– Ви дивуєтесь?.. А воно так дійсно було, от я вам зараз оповім… Ви, певно, пам’ятаєте мою пристрасть до фотографічних екскурсій? От і добре, пам’ятаєте, значить… Так ото одного разу довелось мені проїздити через невеличке руснацьке село. Вже саме село страх сподобалось мені – в садках, над струмком, із похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись із балки по горах. Словом, жива історія зросту села. А до того, й народ гарний, типічний: парубки, як молоді дубчаки – пишні й горді, – ідуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата – стрункі, як дикі кози; діди кремезні, заґудзовані; молодиці – хоч води напийся… От сюди б забратися з апаратом!.. Привернув я до громадської хати, викликав старосту, хвалю йому народ.

– Нічого, каже, гарна гуцулíя…

– Як гуцулíя?

– Та то руснаки з других сел так дражнять нас, тим що діди наші повтікали од панів десь із Буковини чи що… «Гуцулíя п’яна не знає робити – іно їсти, пити та в корчмі сидіти», – приспівують нам гицлі.

Я сказав старості, що незабаром приїду до них із такою машинкою, що нею патрети здіймають, та й подавсь собі… За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину…

Була неділя. Днина видалась чудова, тиха, тепла, яка буває лише в маю. Коли ми під’їздили до села і я з гори глянув на різнобарвну юрму, якою захряс майдан коло корчми, серце моє – серце завзятого фотографа – жвавіше затріпалось у грудях. Наш візник-молдуван зикнув на коні і пустив їх з гори щодуху. Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви, промчались проз музики, проз корчму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на приладжений товаришем триніжок і тільки що нап’явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об’єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якесь сум’яття, дівчата кинули парубків, збились у купу, а відтак із страшним криком урозтіч… Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслись через городи по грядках, вибігали за село на лани і там никли поміж високою кукурудзою… Музики раптом увірвали. Парубки під корчмою глухо загомоніли. Що таке сталося? Ми нічого не розуміли. Ми лише бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злості, стільки ненависті, що нам аж ніяково зробилось.

– Що таке сталося? Чого дівчата повтікали? – поспитав я.

– Га! хіба я не казала? – прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. – Хіба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік оден з другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали!.. А все зле та немудре на вашу голову!..

Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний ущерть келих. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було, з одного боку, плач, з другого – лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:

– Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха… щодня, щодня… Цить, дурна, кажу їй, а вна: «Повішуся, утоплюся, каже! Вже май[39] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти…» Цить, дурна, кажу їй, а вна…

– Ти чого став, як свиня перед гарбузом! – гукала друга на чоловіка. – Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічать! Чи й ти під чорного царя схотів?

Що за чортовиння?.. Чорний цар… машина, що людей калічить… Нічого не розумію, хоч забий! Виловлюючи, однак, із несказанного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може, дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось чорного царя, який припоручив «вибити патрети» з дівчат, а потому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія, простіша, твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей… Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли…

– Тьфу на вас, дурні баби! – кажу врешті. – Може, ваші чоловіки розумніші. – Та за свій апарат, та до чоловіків. Але тільки мій триногий друг зробив зі мною кілька ступенів у сторону чоловіків, що мовчки стояли осторонь, гей, як не шарахне від нього моя гуцулія, немов од чорта…

Що тут діяти в світі Божому? Вже я і об’єктив здіймав, і апарат розбирав, показував, що він не стріляє, як запевняли баби, – ніщо не помогло. Ніхто навіть не підходив ближче: всі з острахом, з неймовірою стежили за кожним моїм рухом, боячись якоїсь несподіванки. А баби все під’юджують, усе наштирують:

– Ото нам батьки! Ото нам парубки красні! Коби їм із-перед носа вхопили дочок та дівчат – вони б лише дивились, роззявивши рота на тото…

Чоловіки спершу лише вороже позирали на нас, та дедалі й між ними здіймався гармидер. Якийсь дід в одному шматті, розхристаний, без шапки, почав лаяти й клясти панів. І Господи! чого тільки він не бажав панам, як тільки не кляв їх! Коли б хоч десята частина з його бажань здійснилась, земля б стала вільною від панів, ба й сама пам’ять про них щезла б на віки вічні. Юрма серед реготу й кепкування підхопила дідові лайки – і пішло! Я не буду переказувати вам тих лайок, та й не зможу. Скажу тільки, що лаялися страшенно: опріч українських, руснаки попереймали молдуванські лайки, сі ж, останні, пройшовши крізь фільтр української вигадливості, стали гнучкішими, дошкульнішими; тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, Богородицю, душу, ворота і навіть свічку!.. Таку експресію, смакування і сприт у лайках знайдете хіба лиш у італійських лазароні.

Наше становище робилось неприємним.

Юрма дедалі напомповувалась власними вигадками, дедалі розпалювалась. Я хотів звернутися до старости, що принаймні знав мене, та, на лихо, староста поїхав у город на ярмарок.

Та от, на наше щастя чи нещастя, з юрми вийшов якийсь огрядний чоловік, сміливо підступив до нас, оглянув на всі боки апарат, обмацав його і, заохочений нами, попрохав «вибити» з його патрета.

Ну, хвала Богові, одітхнули ми: ачей не пропаде марне наша екскурсія.

– Знаєте що, чоловіче? – кажу. – Підмовте-но кілька розумніших парубків, то вже разом сфотографуємо вас…

– А добре! – каже. Та й пішов поміж народ.

Звістка про наш замір «вибити патрета» з парубків блискавкою розлетілась по майдані серед збуреного натовпу; всіх разом осяла одна думка: чорному цареві треба до війська гарних хлопців, і ми, посланці того царя, за тим власне й приїхали у село з проклятою коробкою. До нашого чоловічка прискочила його жінка і з голосінням потягла в юрму. Баби зняли лемент, як по покійнику, чоловіки грізно загули. З корчми вибігли п’яні парубки, кинулись до плотів, витягай кілля і до нас…

– Бий їх!.. Лупи по голові! Трощи чортову триногу коробку! Не діждуть бачити нас під чорним царем!

Нас оточили зо всіх боків, стиснули. Червона, роз’юшена жінота верещала над нами, сікалась до нас із дрючками. Прудка гутірка «гуцулії» злилась в оден безладний гук, в одно безконечне «май-май-май!». Я вхопив у обійми апарат і тим урятував його від неминучого загину; здоровий кіл, що націлився в нього, мигнув мені лише перед очима і гупнув по землі… Мій компаньйон, наляканий до смерті, вхопив чорне сукно і підняв його високо над головою, мов корогов.

– Ґвалт! – кричав він у нестямі. – Рятуйте!

Хто його зна, чим скінчилась би ся історія, коли б наш візник-молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми через тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець на тому. Парубки за нами.

– Перекидай воза… перекидай воза… май борше, бре… май борше! – заохочували їх із юрми.

Кілька здорових хлопців прискочило до брички, підважили васаг і були б, напевне, перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались із гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами навздогін із свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками…

Солонина відсапнув, провів рукою по чолу, немов хотів зігнати звідти хмарку неприємних згадок, і випив духом склянку холодного чаю.

– Цілу дорогу я лютував. Темний, дикий, безглуздий народ! Через якусь дурну вигадку, якусь нісенітну легенду він ладен був розбити мені дорогий апарат, скалічити або й позбавити мене життя. Та пишна, ставна гуцулія здавалася мені тоді розбійниками, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я лаявсь, та не міг із лайками викинути злості, що клекотіла у мене всередині. Вже дома я трохи заспокоївся, але ніч мав неспокійну. Тяжкі сни, перериваючи сон, чергувалися з прикрими споминами, з якимсь глухим несвідомим почуттям, що здіймалось десь із глибини й турбувало мене. На другий день мені було недобре. Щось мулило на серці. Надаремно намагавсь я розважити себе в гостях, на забаві. Як ішов, так і повертав сумний, роздратований. Що за мара? Невже ота нещасна пригода, що могла б скінчитися гірше, ніж скінчилася, так сколотила мій спокій? Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою – ні, не помагає. Я втратив сон, апетит, в моє життя влізло щось, з чим ніяк не могла впоратись моя звичайна урівноваженість. Я перестав виходити між люди, нікого не приймав, я зачинявсь у хаті із своїм неспокоєм, зі своїми думками. Але той темний, дикий народ, проклятий мною, і тут не давав мені спокою. Пам’ять уперто малювала недавню пригоду, а думки, як роздратовані оси, напосілись на мою голову… Я думав: поруч живуть люди – одні безпомічні, здичілі з темноти, другі – освічені, узброєні в знаття – і не злучаються, не єднаються, мовби Бог зна які кордони розлучали їх. Се мене вражало. Світло стоїть поруч із темрявою і не розгонить мороку. Навіщо таке світло? Що воно варт? Згадались мені кращі люди, яких-но я знав: згадалось, як на збірках однодумців маніфестували вони свою любов до народу (Пам’ятаєте мої промови? Мені й досі соромно за них), – і я побачив, що у тих людей, часто-густо щирих, не стає чогось, не стає властиво зваги взяти розбрат із життям у привілейованих класів і замість великих слів робити хоч мале, та справді пожиточне діло… Оглянувся я й на власне життя – сите, безжурне, порожнє. Що воно мені дало? Чи мав я хоч одну чисту радість, чи хоч раз почув задоволення од сповнення кращих, людських обов’язків, хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні, яка недавно мало не поглинула мене, хоч трохи розвиднілось? Всі сі думки не нові були для мене. Скільки раз я красно виголошував їх на зібраннях! Але ніколи досі ті думки не чіпали мене глибоко, та й ніколи не відносив я їх до власної особи. Аж тепер, під свіжим враженням недавньої пригоди, я чув, як щемить моє серце, не маючи відповіді на пекучі питання, як мучать мене ті думки. Все те, з чим раніш годився лише розум, але не приймала ослаблена воля, не пускали до серця егоїстичні побудки – все те з непереможною силою встало перед мене і прикликало сумління до відповіді. Годі вам розказувати детально про боротьбу, яку я зчинив з собою, із своїми звичками, застарілими поглядами – скучно воно буде, та й ви самі і так усе се найкраще зрозумієте… Доволі, що я, худий і похмурий, ледве плентавсь по світі. Знайомі розпитували, чи не слабий я? А я й справді був слабий од зворушених думок, розбудженого сумління, од порожнечі життя. І дивна річ! Відтоді я зненавидів свій апарат, наче він був винуватцем моїх мук… Я зібрав усі фотографічні причандали, скинув їх жужмом у куток біля апарата і накрив усе чорним сукном. Сумний, у жалобі позирав на мене з кутка мій колишній приятель, але мені було не до нього…

І знаєте, чим скінчився перший акт моєї драми? Гомеричною гульнею!.. За два місяці я стільки випив усяких трунків, що другому стало б на ціле життя… Два місяці п’яний туман розпирав мені голову, а на серці як нудно, так нудно… Треба мати залізний організм, як у мене, аби витримати хоч два місяці такого життя. Отож тіло витримало, та не витримав збунтований дух… Я не залив черв’яка, що точив мене безупинно, тра було якось інше рятуватись…

І от одної безсонної ночі я зваживсь…

Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому наймення світло знаття і любові.

Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати?.. Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жодного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя. Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамар. А маленькій особі тим часом, уже хоч би через її незначність, ліпше наблизитись до селянина, ліпше вплинути на нього, робити діло.

Тільки чи багато зробить одна людина? – додав Солонина по хвилевій задумі.

Вечір непомітно минув. Крізь одчинене вікно дивилась на нас чорна ніч, на світло лампи летіла роєм нетля і билась крилами об скло, самовар тихо виводив останню пісню, а ми ще довго, до пізньої доби, вели бесіду в бідно мебльованій кімнатці серед глухого руснацького села.

З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком, а я слухав і чув, як спочиває моє серце, як мені хочеться разом з ним і вірити, і надіятись.

Пізно ми обляглись тої ночі, а другої днини, лише сонце встало й туман заграв через гору, а чорногузи по стріхах, витягшись на одній нозі, одностайним клекотанням вітали ранішнє сонце, я покидав руснацьке село, розбуджене до праці чудовим літнім поранком…


17 січня 1897 р., Вінниця

В путах шайтана Нарис

Емене сиділа долі на розпеченій землі свого подвір’я. Сьогодні Байрам, свято, мати пішла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджі Бекір Мемет-оглу, як і всі правовірні, удруге вже подавсь до мечету.

Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мінарета, долітають скрипучі, як немазане колесо, різкі згуки побожного поклику мулли:

– Ла алла… іль алла-а… Магомет расуль алла-а…

Емене поклала голову на долоні, уперлась ліктями в коліна і дивилась.

Перед нею, мало не з-під ніг, збігали вниз по кам’яних горбах плантації тютюну й винограду. Рівні лінії кущів виглядали, немов зелені рядки величезної книги, розгорненої до читання; плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї.

Ще нижче, по піскуватій лінії берега, серед тінистих садків, біліли розкішні вілли «гяурів» з рядками чорних струнких кипарисів.

А далі було море.

Блакитне, сліпучо-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить…

З правого боку горбатою тінню ліг в море Аю-Даг і, мов спраглий у спеку звір, припав до води.

Емене байдужно дивиться на знайомий краєвид: їй нудно. Вона дівчина – «киз», і не для неї се невідоме, повне чар море: вона ніколи не перепливе його, як ніколи не переступить похмурої яйли, що он там, за батьківською хатою, за селом, грізно здіймає догори кам’яні хребти, одділяючи Аллахів край од сторони невірних.

Ще в будень, коли Емене не покладаючи рук садить тютюн, підгортає виноград, поливає городину або порається коло набілу, – вона не почуває нуди; але в свято, от як тепер, коли буркотлива мати поснула, батько молиться, а робота чекає будня, дівчина не знає, що з собою чинити.

Круг неї тиша і мертвота, як на землі, так і на небі. Сонце стоїть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою, кожним камінчиком. Рівний, гарячий, мов з велетенської печі, дух іде від землі, з неба, з моря, од сірих кам’яних громад яйли. Блідий широколистий тютюн насичує повітря наркотичною парою. В самому повітрі розлита нуда, про нуду тихо дзюрчить струмок по камінчиках подвір’я, од нуди скаче на ланцюгу старий пес і, глухо побрязкуючи залізом, хрипливим голосом скаржиться небові:

– Алла-алла!.. Алла-алла!..

Одинока жаба вилізла з калабатини і зрідка меланхолійно кумкає… На темних лапатолистих фігах завзято, мов сотня тріскачок, до одуру, до самозабуття тріщать цикади. А проте тихо, а проте нудно од тих одноманітних згуків.

Емене докучило врешті сидіти на гарячій землі. З лінивими рухами одаліски вона потягнулась, розпростувала гнучке молоде тіло, звелася і апатично обвела круг себе очима. Що їй робити, чим заповнити святну нуду? Випадково очі її зупинились на жабі. Велика, розчепірена, вона припала животом до теплої землі, підняла окату голову і випускає з себе згуки, раз жалібні, повні скарги й мелодії, то знов сердиті, буркотливі, немов всередині у неї, в її великому біластому череві, щось клекотить.

Емене тихесенько, навшпиньках, почала закрадатися до одинокої, як і вона, ропухи. Але жаба помітила непроханого гостя і шубовснула у воду, витягши задні ноги та піднявши зо дна стовп намулу.

Дівчина стала над ковбаню й дивилась, як поволі осідав намул і вода очищалась. Але й се видалось їй нудним.

Емене скинула з ніг капці, затиснула поміж коліна червоні шаровари і почала мити ноги. Сліпуче сонце осявало струнку постать татарки, грало на рудих, свіжопофарбованих косах, жовтому халаті і червоних шароварах, і підмальовані чорним брови і червоні, теж пофарбовані, нігті на руках і ногах так і блищали до сонця, мов наведені політурою.

Дівчина хлюпалась у теплій воді, коли враз, глянувши на прибережні оселі, вона так і заклякла, зігнута й зацікавлена. Те, що її зацікавило, було не що інше, як троє осідланих коней під ґанком вілли, а коло них татарин-провідник, видимо, чекав на когось. Та ось од білої стіни будинку одділились дві жіночі постаті, тонкі, високі, мов молоді кипариси, і підійшли до коней. Тут Емене не витримала, вискочила з води і без капців, мокрими ногами, перебігла подвір’я, злягла на тин і цікаво виставила голову з-за дерева. Серце в неї тьохнуло: вона пізнала Септара – красу кучуккойського парубоцтва, завзятого провідника, образ якого бідна дівчина довго носить у серці, хоч не сміє й очей звести на свій ідеал, як се й пристало порядній татарській «киз». Але тихо! Ось жінки підходять до коней. Септар підставляє долоню, жінка кладе на неї ногу, злегка торкається до його плеча і, мав м’яч, вискакує на коня… Тц… тц… тц… крутить головою Емене і чує, як гаряча хвиля крові б’є їй до серця й голови.

«Алла-алла! – думає Емене. – Ти справедливий, але чому невірним жінкам краще живеться на світі, ніж правовірним?..»

Грішні думки путаються в голові у дівчини. А нині Байрам, а нині свято! Досадно дівчині, що до неї приступає шайтан, і нашіптує неподобні думки, і хвилює дівочу кров… Він приковує очі її до того місця, де перед хвилею бачила вона милого й таке неподібне до власного життя, і вона не може одірвати їх, хоч уже нічого не бачить там, опріч спустілого місця перед ґанком вілли…

За кілька хвилин тупотіння кінських ніг по твердій дорозі збудило Емене з задуми. Дівчина стрепенулась, сквапно прискочила до частоколу на другому кінці подвір’я і припала лицем до шпари. Серце в грудях тріпалось, як риба в руці, а очі пожадливо захоплювали клаптик дороги, що виднівсь у шпарку. Але ще пусто на дорозі, нема нікого. Та ось задудніла земля і показалась кавалькада; попереду жінка в сірому, а за нею жінка в синьому; поруч з останньою їхав Септар.

Емене так і їла очима провідника. А він, круто упершись рукою в бік, випинав золотом шиті груди і зухвалим хижим поглядом оглядав жінку в синьому… На його гладко голеному, червоному й блискучому, як стиглий помідор, виду, що виглядав з-під круглої з золотим верхом шапочки, малювалась зарозумілість з одтінком презирства до жіноти, яка свідчила, що він добре розібрав смак провідницького життя, та що не одна московська «бариня єго любил… денга давал», і що він на ті «денга гулял». Емене любувалася його міцним, здоровим, як огірок, тілом, тісно затягненим в тонке сукно, його нахабним поглядом, який приймала за ознаку сміливості й лицарського духу. Він здавався їй ясним місяцем, що одбився в морі її серця та простяг блискучий шлях до щастя.

Враз при фіртці калатнув розбитий дзвоник. Емене здригнулась, мов зловлена на гарячому вчинку, і, забувши на капці, прожогом кинулась у сіни. Дзвоник прохрипів ще раз. То був знак, що надходить чужий мужчина. І справді, ледве Емене встигла сховатися, як у двір увійшов її батько, старий хаджі Бекір, в товаристві молодого різника Мустафи. З сим богобійним різником, що наскрізь пропахся овечим лоєм, старий хаджі вічно мав справи, в яких будучність Емене грала не останню роль.

Саме в той мент кавалькада виїхала на найвищий пункт дороги, і ставна постать Септарова виразно вирисувалась на тлі блакитного неба. Хаджі Бекір глянув туди, і його очі блиснули з-під чалми. Він підняв руку і, погрозивши нею в спину провідникові, хрипливим голосом буркнув:

– Кєпек[40]!..

І, сплюнувши з огидженням услід кавалькаді, він повів гостя на веранду, коливаючись на зігнутих, як у рахітика, татарських ногах та похитуючи головою, завитою в білу чалму. Та чалма, вкупі з білою довгою бородою, надавала йому вигляд старозаконного патріарха.

Емене підгледіла ту сцену і почула в серці образу.

«Кєпек! За що кєпек? – думала вона. – За те, що він не цурається гяурів, з ними їсть, п’є, говорить? Адже й гяури вірять в Аллаха…»

Незвикла до думок голова її якось недобре працювала, зате серце її чуло, що тут щось не так, що справедливість не на батьковому боці, що Септар не має за собою вини, не заробив презирства за свої вчинки. Вона бідна невільниця, замкнена в тісних межах свого подвір’я, в заґратованій, пильно стереженій від мужеського ока жіночій половині, – все ж таки мала очі і дивилась туди, вниз, на білі оселі серед розкішних гаїв, і не могла не бачити іншого, ніж їхнє татарське, життя, не могла не рівняти того життя з власним. Вона, наприклад, бачила там жінку – істоту вільну, товариша – не рабиню мужчини, жінку, до якої належав, як і до мужчини, весь світ… Вона бачила, як та «невірна» жінка гойдалася на човні, сміялася, жартувала з чужими мужчинами, як вона гарцювала на коні або лазила по горах та лісах, заходила до мечету, мов до себе в хату, тоді як вона, правовірна дочка Аллаха, не сміє переступити й порога мечету, немов яке нечисте створіння… «Кєпек! Кєпек!» – ображено думає Емене, і чує в серці жаль до батька, і чогось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні думки, каламутить спокій!

А з веранди, через заґратовані вікна, чутно скрипучий, монотонний голос батьків. Старий хаджі, може, сотний раз оповідає свою подорож до Мекки. Мати прокинулась, бряжчать філіжанки, пахне кавою.

– І прийшли ми до Мекки, до Ель-Хораму, – тягне-скрипить хаджі Бекір, – і запалало моє серце великим вогнем радості…

І враз яскраво, мов перед очима, уявляється Емене картина, яку вона колись бачила з виноградника і яка її сильно вразила. Там, над морем, під злотистими від заходячого сонця кипарисами, танцюють гяури. Мов різнобарвні метелики, пурхають дівчата по зеленому моріжку, а хлопці підбігають до них, обіймають отак впоперек, стискають руки… зазирають в очі і крутяться разом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, веселі поклики лунають по гаях, а в Емене росте серце і горять очі. Мов зачарована, дивиться вона вниз. «Хіба гурії в раю веселяться отак з праведними», – шепче вона і не може відірвати очей від дивовижного видовиська, не може насититися ним… Чудовий образ принесла вона тоді під батькову стріху, і той образ раз у раз оживає в її уяві, і міниться, і грає барвами.

– І сподобив мене милосердний Аллах поклонитись Каабі і очистити гріхи свої, діткнувшись Есваду… – скрипить хаджі Бекір, і покректує в одповідь йому богобійний різник.

Та Емене не слухає.

Очі її, як і думка, блукають десь по далекому безкрайому морю.

А воно, невинне і чисте, як дівчина, в сліпучо-блакитних шатах, з низкою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до берега, і пеститься, і тулиться до нього, немов кохаюча істота. Далеко од берега грає в морі табун веселих дельфінів: чорні потвори, мов виводок чортів, виплигують з глибини, перекидаються в повітрі, стрімголов пірнають в море і знов виринають, щоб наново розпочати веселі грища.

А ще далі, де лиш око сягає, – не знать, чи по воді, чи по небі, – легкою тінню просовується пароплав з довжезним позад себе хвостом диму, і розпливається в блакитній далині, і чезне, як привид, як мара… Море дихає; свіжий, солоний віддих його шелестить листвою, пестить обличчя, бадьорить груди.

– Емене! Кель мундá[41]!.. – розтинається з подвір’я пискливий голос матері.

Значить, гостя вже нема і можна вийти з хати.

Емене вийшла на поклик материн і мало не звалила з ніг двох європейок, що розмовляли з її матір’ю, очевидячки, не розуміючи одно одного. Дівчата щось поясняли старій на мигах, показували на дім, на село, але все надаремне: стара не розуміла, хоч махала головою та удавала, що дуже добре тямить, чого вони хотять. З бесіди, проте, нічого не виходило. Спочатку гості були збентежені, але, побачивши, що їх старання йдуть намарне, весело зареготались. Се осмілило татарок. Емене, яка досі скоса поглядала на чужинок, підступилась ближче і почала оглядати їх з голови до ніг. Очі в неї розбігалися; все її цікавило у тих не знаних їй істотах. Спочатку вона злегка смикнула одну з дівчат за одежу, а далі зважила на руці важку косу і, з захватом поцмокуючи, промовила:

– Карош… карош урус…

Ті сміялись і не боронились.

Цілком осмілена, Емене просто накинулась на гостей: вона гладила їм руки, лице й волосся, зазирала в очі, плескала по плечах, тулила до себе, розглядала й обмацувала кожну дрібничку їх туалету. Поцмокуючи та похитуючи головою, вона приязно й прудко белькотала щось не зрозумілою їм мовою. Стара татарка теж не одставала од дочки, і незабаром європейки опинились немов у неволі у диких; вони почали уже боятися коли не за цілість боків, то за одежу. Не випускаючи їх з рук, татарки назносили їм усяких ласощів: частували їх кислим молоком з брудної посудини, свіжим інжиром та смаженими на овечім лою коржиками.

– Кушай, урус… кушай! – припрошували вони і заглядали їм у рот.

Коли гості відійшли, Емене ще довго дивилась услід сміливим жінкам, що самі, без провідника-мужчини, прийшли з-над моря і тепер повертають назад, ні перед ким не ховаючи свого гарного обличчя.

І знов Емене сама, і знов їй нудно. Вона никає по подвір’ю, без цілі забігає в хату, скрізь шукає розваги або якого діла. Та діла нема, а для розваги у татарської дівчини оден лиш ресурс – строї. На тому й скінчилося. Емене розчесала й заплела дрібушками свої червоні, як поломінь, фарбовані коси, накинула на себе новий халат з дивними арабесками і підперезалася косинкою так, що яскраво розмальований кінець її закривав її фігуру, відповідно етикетові, ззаду нижче стану. Потому вона начепила на шию своє багатство – рясне намисто з золотих дукачів, а на голову накинула маленький фез, густо зашитий монетами. Легка чадра на плечі і червоні капці доповняли її туалету. Лишалося ще нарум’янити лиця та звести докупи фарбою дуги брів. Коли вона була готова, то виглядала, як індійський божок, і була дуже задоволена з себе.

Та на подвір’ї, куди вона повагом вийшла, нікому було милуватися красунею. Бідна дівчина зітхнула.

День уже гас. Бліде втомлене море ліниво хлюпало в берег. Кам’яні шпилі яйли рожевіли на небі, синій морок ховався по розпадинах скель, а ліси по схилу гір чорніли, немов спалені.

Емене глянула догори, на село. Притулене до горба, воно виглядало, як величезний щільник, поставлений сторч. Ряди небілених хат з плоскими земляними покрівлями стояли оден над другим так, що покрівля одного дому служила подвір’ям для другого. Серед лісу колонок, якими були підперті піддашшя, чорніли двері і вікна, немов входи до печер, а разом все те нагадувало нори річних ластівок на крутому березі річки. По пласких покрівлях сиділа купками жінота та, мов різнобарвні квітки, закрашала святними строями сіре тло голого села. Стара генуезька башта, облуплена й погризена зубом часу, стоячи оддалік, грізно позирала з високості на татарське муравлисько, що ворушилось у її стіп.

Емене нагледіла врешті кого їй треба.

– Фатьме-е-е!.. – вереснула вона тонким проймаючим голосом.

– Емене-е-е! – почулася од села така ж писклива відповідь.

Емене жваво вхопила мідний кухоль і подалася до «чішме» по воду.

Вона бігла вгору, поляпуючи капцями по каменистій дорозі – струнка і зручна, як молода кізочка, – і чула передсмак усіх дрібних спліток дріб’язного життя татарської жінки, з якими чекала на неї біля чішме подруга. Однак на шосе вона мусила зупинитись – знайома їй кавалькада чвалом проскочила повз неї: попереду жінки, а за ними красунь Септар, рівний, як кілок, з випнутими золотими грудьми, з нахабним, певним у собі поглядом.

Кавалькада давно вже промчалась, а Емене усе стояла на місці та дивилась услід їй, немов чекала – чи не вернеться її щастя, що зникає з-перед очей, та чи не візьме її з собою у ширший, вільніший світ, ніж заґратована жіноча половина в батьковій оселі? «Кєпек!» – пригадалось їй згірдне батькове слово й повна ненависті постать хаджі.

Серце в неї упало, сльози закрутились в очах…

* * *

В селі темно і тихо. Крамниці й ятки замкнені, провідники розсідлали свої коні, всякі продавці «ямурта» (яєць), винограду, чадр і іншого одклали свої справи на будень; взагалі весь той рух, що чигає на повні кишені гяурів, зупинило свято. Муедзин востаннє проскрипів з мінарета «ла алла»… і правовірні спочивають. Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велет видихає з себе денну спеку, та зорі тремтять в нічній прохолоді, ховаючись одна по одній за чорні, як хмари, шпилі яйли.

У стіп генуезької башти блимає світло. Там, у закопченій димом розколині, як у дуплі великої деревини, вариться на розжарених вуглях кава. Круг вогню, підобгавши східним звичаєм ноги, сидять бородаті хаджі у великих завоях і прості мусульмани у фезах. Хаджі Бекір займає почесне місце: він сидить попліч з миршавим турком у білому халаті та зеленій чалмі. То софта[42] з самого Стамбула, і його мудрих та святих речей зібралися послухати правовірні.

Усі мовчать, усі поважні.

Навіть красунь Септар, що примостився оддалік, склавши свої сильні, з духом кінського гною, руки на батіг, якось не так гордо випинає золотом шиті груди, з меншим зухвальством позирає навколо.

Вогонь бліками грає на червоних фезах, осяває смаглі обличчя. Мідяний імбрик[43] сичить на вогні, далеке море ритмічно бухає…

Та ось кава запарувала у малих філіжанках в руках гостей – і софта почав.

Він говорив тихо, скрипучим монотонним голосом, квітисто і довго. Він почав від Адама. Яскравими фарбами малював він колишню славу й велич татарського племені, його бої з невірними, в яких стяг Магометів обійшов мало не півсвіту. Він звеличав пишність й мудрість великих ханів, розчулився на згадку побожності правовірних й відкрив серце Аллаха, ущерть повне радістю й задоволенням з вірних слуг пророка Магомета. Як місяць серед зірок, як орел серед птахів – такими були мусульмани серед інших народів. Він прикликав у свідки одвічні гори, що в своїй непорушності бачили колишню славу великого народу, здавався на башту, під котрою сидів: вона пам’ятає ті часи, коли по стінах її спливала кров гяурів, а на шпилі сяяв півмісяць…

Майстерно й поетично оповідав він усім відомі й усім дорогі легенди люду, викликав із могил тіні святих і героїв, що поклали голови за віру й на славу Аллаха й Магомета. Тексти й пророцтва з Корану переплітались у бесіді, мов у штучній сітці, з казками люду й чарівним запиналом покривали минувшість. В чорних софтиних очах горів вогонь, а бліде лице ставало ще блідшим. Правовірні слухали, скупивши увагу та в такт гойдаючись на підобганих ногах.

А софта вів далі.

Він пригадав усі кривди, які заподіяли гяури правовірним. Вони знищили їх царство, зруйнували їхні оселі, їхнє добро, цвітущий, як квітка, край обернули в пустиню. Де ті людські селитьби, де той народ, що, мов працьовита комашня, оселяв колись родючу землю? Його нема, його прогнав з власної землі ворог. «Погляньте, – гукав він, обводячи навколо рукою, – руїна, все пожерли невірні… Вони залляли берег моря, загарбали кращі землі, одтіснили рештки татар в гори, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за ступенем переходять татарські землі до рук невірним, і скоро не буде місця тут для святого мечету, не буде де славити Аллаха й Магомета… Та й чи буде кому? Старі звичаї ламаються, пропала чесність, простота, щезає страх Божий… нечестиві заразили гріховними болячками правовірних… розпуста… ракія[44], крадіжка навіть… Алла-алла!.. Ти бачиш!»

І блідий миршавий турок зняв руки до місяця, що саме виринув з моря і облив усе синім світлом. В урочистій тиші чулось лиш бухання моря та срібне, мелодійне цвірінькання південного цвіркуна. В далеких гаях тоненьким голоском плакала сплюшка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні гори стояли, мов привиди, й дивилися на злотистий від місяця шлях на морі, що весь тремтів і мінився золотою лускою.

Софта зітхнув. В зітханні тому почувся ревний жаль за могутнім колись краєм, уболівання над занепадом одновірного народу.

Але ще не все пропало. Ще милосердний Господь заховав для правовірних землі, де гяур не має сили й не знущається над вірними. Над тою щасливою країною простяг свою потужну руку справедливий і мудрий султан і, як мати дітей, захищає підданих. Туди, серед одновірних і співплеменних, визволятись від гріхів, рятувати свою душу!.. Годі чекати на смертний час у сьому нечестивому краю, бо коли зложиш тут свої кістки, тяжко буде встати на останній суд серед грішного, чужого люду. Правовірні! Старий і малий, багатий і бідний, слабий і дужий – отрусіть з ніг своїх порох нещасної землі; вступіть у сліди богобійних предків ваших, збирайте своє добро, своїх жінок і дітей й виселяйтеся звідси під можну правицю правовірного монарха, ближче до святих мечетей, до посвяченої стопами пророка землі… І хай западеться ся загарбана гяурами земля, хай справедливий Господь пошле з неба вогонь, спалить її і розвіє попіл по безкрайому морю! Ла алла іль алла – Магомет расуль алла!

І софта зняв руки й простяг над землею, немов прикликав на неї гнів грізного Аллаха.

У хаджі Бекіра горіла душа. Він дививсь на софту блискучими очима, він бачив спадаючий з неба вогонь, а там, за морем, в далекій перспективі, сяли перед ним мусульманські реліквії.

Настала тиша. Жар під баштою попелів, і повний місяць з високості поглядав на зібрання.

Правовірні, однак, сиділи зі спущеними очима, і немов лукава усмішка блукала по їх смаглих лицях.

«Ба, – думали вони собі, – гяур, гяур… А з кого ж ми живемо, як не з гяура?..»

І пригадались їм всі незчисленні способи заробітків та баришів, які давали їм гяури. Пригадались усі ті «ямурта», виноград, молоко, підводи, провідники, комірне і т. ін., всякого роду «бакшиш», усі ті багаті жнива, що збирає з гяурів, не сіючи й не орючи, татарин. «Куди їм виселятись? Пощо?» – питали вони себе, і їх брала хіть в живі очі розсміятися мудрому, та несвідомому станові речей софті.

Однак вони мовчали.

Мовчанка врешті ставала прикрою, усім було ніяково, та визволив Септар. Він приступив ближче, сперся своїми здоровенними ручищами на батіг й промовив до софти:

– Ти кажеш, чоловіче мудрий: виселяйтеся звідси… А скажи нам, чого се від вас, з Туреччини, тісниться до нас така сила обдертого робучого народу та відіймає від нас зарібки?.. Чого вони йдуть сюди, коли там добре? А ти нас кличеш туди… Гляди, чи стежкою правди слова твої ходять?.. Ти кажеш: гяур, невірний, – а у нас багатий гяур більш важить, ніж двоє праведних… Гяур жиє і нам дає жити. У нас так: на яйлу ходив – гроші заробив; по морю поплив – гроші заробив; гяура возив – знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнадцять карбованців, – і Септар брязнув в кишені монетою, – а що ти нам даси в Туреччині, де нема гяурів?..

І, випнувши свої гаптовані золотом груди, він з нахабністю видивився на збентеженого софту, чекаючи на відповідь. Правовірні аж цмокнули. Правда, суща правда! Він як вийняв їм з уст ті слова, які вони могли б сказати в відповідь софті.

Тільки хаджі Бекірове серце спалахнуло гнівом праведним, і, мечучи блискавки з очей, він гримнув на Септара:

– Мовчи ти, поганий наймите гяурів!

Та Септар не змовчав:

– Ей, старий, я знаю, тебе заздрощі хапають на мої зарібки, яких ти через власну запеклість не маєш…

Ах, се була правда, глибоко, старанно затаєна правда – і хаджі не витримав. Забуваючи на свою повагу й гідність хаджі, він схопився з місця і все своє обурення виплюнув в лице Септарові:

– Кєпек! Асма кєпек[45]!..

Очі в провідника наллялись кров’ю і вилізли наверх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.

– Ей, старий, пильнуй своєї бороди, коли присвятив її, – погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.

Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по-давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці, і навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, немов вони цілком поділяли Септарові погляди. Ба, навіть за хвилину почали розходитись, вимовляючись тим, що вже пізно, а завтра чекають на них справи…

Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе – в голові його немов щось світало.

– Пута шайтана… пута шайтана… – шепотів він зсинілими устами, звернувши бліде обличчя до обуреного хаджі Бекіра.

Але той в безсилій злості лишень плював та сипав прокльони…

Останніми покинули башту хаджі Бекір та софта.

Мов привиди ті, сунулись вони по залитій місяцем вулиці, волочучи за собою довгі й головаті тіні. Сумні і розчаровані, виливали старі один одному свої жалі – і, немов спочуваючи їм, зітхало оддалік море та тоненьким голоском плакала в гаях сплюшка…


28 вересня 1899 р., Чернігів

По-людському Оповідання

Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепéтний віддих поновленої землі, повітря було таке п’яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…

Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так само щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера! То не їх діло, вони заробляють.

Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, – і часто якийсь рух або одне слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.

Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.

Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі – чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник – і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.

Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, – він був весь пóрив і одвертість.

– Ви добре знаєте Карпа? – поспитав я.

– Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.

– Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?

Максим осміхнувся:

– Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…

– Як напало? Що напало? – зацікавився я. – Розкажіть, Максиме.

Максим спалахнув. Рум’янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.

– Багато розказувати, – запнувся він і зараз же почав: – Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято – Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат – не хоче.

«Що я, – каже, – почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого…»

«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» – жартують було.

«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…»

Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…

Ми з Карпом товаришували – звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.

«Ходім, – каже, – до мене, я тобі краще щось розкажу».

Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, – про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить. Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб’ється, запутається.

«Ні, – каже, – не так, піду спитати в учителя».

Недовго й ходив – поїхав учитель…

Засмутився Карпо, не їсть, не п’є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть: «Що ти, батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».

«А ти б до нової вчительки… вона б тебе довчила», – рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.

Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя – то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.

«Дивлюся я, – каже, – на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Карпа.

«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»

«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»

Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, – не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…

«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»

Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, – от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, – він, було, лається в громаді: «Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».

Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую – новина: Карпова тітка померла – десь у городі служила – стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! – думаю собі. – Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м’яса, мов на Великдень. Ввійшов у хату – в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь – на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.

«Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…»

«Та спасибі Богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».

«Воли собі купиш або десятину поля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м’ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…»

Молодиця поставила печеню.

Частують мене. Карпо трощить, аж сопе: «І не хочеться вже їсти, а треба».

«То не їж, коли не хочеш».

«Ба! А пам’ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?»

«Пам’ятаю…»

«І як я скочив рятувати Івана?»

«Ну?»

«І як на мене гримнув тоді урядник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: «Двічі, – каже, – на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам’яті, воно йому й вадить з незвички».

Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою – і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.

Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.

«Що, – питаю, – підновив кров свою трохи?»

«Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш – легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, – локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров’я – чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світа бачив, чув, може…»

А мені і сміх, і досадно: не витримав я – кажу йому: «Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці – чи про кого розказуєш – і живуть по-людському, а нам воно не личить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії витребеньки…»

Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором: «Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»

«А скажу…»

«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»

Крутнувсь – і пішов.

«Пожди, – гукаю за ним, – не сердься-бо».

І не озирнувся.

«Прощавай, – відгукує, – ех, шкода, нема вчителя!»

Не хочеш говорити – вольному воля.

Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір’ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому – тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.

Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру – пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує: «Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»

Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.

«А, це ти, Максиме? – зрадів Карпо. – Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На їж і ти…»

Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.

«Я, – каже, – жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».

«Аякже, аякже», – піддакую, щоб не гнівити вже його.

Коли це враз – бом, бом, бом. Я аж жахнувся.

«Та то дзиґарі, – сміється Карпо, – клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б’є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».

Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.

«Що ж воно таке?»

«Термометром називається. Подивись – і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір – показує холод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як “нащо”? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».

Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.

Коли так надвечір, – майструю я ще коло стодоли, чую, – в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається – і голос по знаку. Прислухаюсь – аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» – думаю собі, та й приступивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! – кричить тесть. – Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».

«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» – сердиться Карпо.

«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».

«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково, як з тим кілком!»

«Що ти мені сказав?»

«Те, що чули».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бувай здоров, небоже!»

«Щасливо».

Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.

А Карпо й собі надувся, мов індик.

«Йди, – каже, – під три чорти, обрид».

Овва! думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.

Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу, рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді – приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано – огер. Хвалиться Карпо, радий такий.

«Правда, – каже, – дешево купив?»

«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».

«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».

Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.

На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.

«Нема, – каже, – мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».

Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.

Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно – стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Карпиха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» – питаю з порога.

«Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».

От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату – лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт – гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.

«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи, де?..»

Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.

«Обшукайте його, – раю, – скрізь, може, де знайдете».

«Нема, – каже, – я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»

«Де ж це він начастувався?»

Чоловік той і розповів: «Їхав він, – каже, – до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь – хто його розбере – чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, – каже, – діло погане, вивів його з корчми, глип – аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди – шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»

«Давайте раду», – благає Карпиха.

Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль – хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.

Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…

Тільки я в хату – суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.

«Eгe, – кажу, – отак наші по-людському живуть…»

Глянув він на мене – та так жалібно, аж за серце вхопив.

«Ні, – каже, – це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…»

«Хіба ж я не казав?»

Повісив голову, мовчить.

А тут біда: піп править п’ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся – такий сердитий.

«Що, – каже, – пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер…»

Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася – так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.

Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:

«Маємо, – кажуть, – заступника… Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка…»

Навіть діти з-за тинів дражнять: «Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»

Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, – думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день – од світання до смеркання – товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині… Он гляньте, – закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, – як старається!..

Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, – виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об’являючись синім димком з короткої люльки.

– Гей, Карпе, – гукнув жартовливо Максим, – старайся мені, не лінуйся… Роби по-людському

Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже…

Я замислився.

А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, на теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.

«Чи скоро ж діждемо гармонії й в людському житті?» – витала надо мною думка…


1900 р., Чернігів

Лялечка Етюд

Triste comme un beau jour Pour un coeur sans espoir.[46]

F. Соррeе [47]

Драбинястий віз, запряжений одною конякою, раз у раз підскакував і немилосердно трусив, не попадаючи в колію. У земської вчительки Раїси Левицької, що їхала на возі, почало од труської дороги боліти під грудьми – і се було добре, бо одривало її од прикрих думок. Вона ще не прохолола після історії з попом, мов відламок розірваної вибухом бомби. Перед її очима, як на злість, вставало худе, єзуїтське, скривлене від злості обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, інакше вона не могла вчинити: його вічні доноси на неї, похід проти земської школи, підбурювання селян та втручання в її шкільну працю стали нестерпучими, нерви її не витримали – і вона зробила попові бешкет при школярах та селянах. Піп побіг жалітися інспекторові та свому начальству, а матушка тим часом ускочила з наймичкою в школу, побила горшки і, світячи зеленими, як у роздратованої кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулась із кулаками на «зухвалу вчительку» – і, напевне, побила б, коли б та не втекла з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської управи[48], було слідство, допити – і все скінчилося тим, що її перенесено до другої школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ся гидка історія гнітила її, як сонна мара – і мутила, й підіймала в серці злість. Се вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу – і хто знає, що чекає її на новому місці, де, певно, – ох, Боже! – є піп і попадя.

Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватись гірким думкам.

Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пересипався на вітрі. Раїса задивилась, як курився над землею, немов дим, білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези, як русалки, маяли на вітрі зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазури у здобич. Було, невважаючи на травень, душно, як улітку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, на заході вставало щось грізне, і росло, і сварилось далеким гуркотом. Раїса все поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од бурі, при одній згадці про яку вона холола і здригалась. Візник в одповідь на її прохання цмокав на шкапину і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.

В’їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі яро-зеленої молодої березини гаптувались чорні гілки сосни, а там, де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась уся в цвіту дика груша або кущ черемхи з медовим запахом білих делікатних китиць.

За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися униз, і візок усе котився вузькою, нев’їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.

Та ось і село. Серед низькодолу і мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами.

Візок котився вулицею, а Раїса цікаво роздивлялася по обидва боки. Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом, стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи. Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозі: смагле, як кора на дереві, обличчя, цупкі, порепані й припалі землею руки, грубі, як пеньки, ноги. Он вибігла з чорної хати молодиця, приклала долоню до очей і дивилась на подорожню. Сонце грало на її бронзових голих ногах, як на стовбурі похиленої над тином верби. На вулиці, попід хатами, валялася деревня; діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од тої темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, впоміш із собаками і свинями, роїлася попідтинню. Худі підсвинки на високих ногах, з заболоченими черевами никали по вулиці. Скрізь тхнуло гноєм. В долині, в озерці, хлюпали праниками підкасані, з червоними, як у буслів, ногами, молодиці. За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами, під якими тихо спочивали, обернувшись у землю, трудівники землі. А далі розлягалось поле, рівне, сіро-зелене, на якому червона спідниця робітниці здавалась одинокою польовою квіткою.

За закрутом, на горбочку, з-за великих пишних кленів виглянула біла церква. У Раїси раптом стиснуло серце, і вона міцно стулила вуста. Ну що ж, їй не першинка, коли доведеться, буде воюватись.

Через дорогу, проти церкви, стояла школа, нова, висока, під залізом, на горбочку, як сорока на тину. Візник завернув і в’їхав у великий, зарослий споришем двір.

Показалося, що школа замкнена. Раїса обійшла навкруги її, зазирнула у вікно, звідки глянула на неї пустка, поторсала колодкою на дверях од чорних сіней – нікого і нічого. Якийсь чоловік сперся од вулиці на тин і з цікавістю стежив за маніпуляціями Раїсиними.

– Не знаєте, в кого ключ од школи?.. Я нова вчителька… – звернулась до нього Раїса.

– Та, мабуть, у сторожихи, у Тетяни… Бігай-но, та швидко, по Тетяну, вона поле в мачухи на городі!..

Услід за сими словами почулася лопотнява босих ніг, і щось біле мигнуло на вулиці.

Раїса сіла на лавці під школою і чекала сторожиху. Навкруги було тихо і безлюдно. Біла церква серед могутньої зелені робила приємне враження. На великому зеленому дворі паслась розпряжена вже візником коняка, а він сам приліг у холодку під возом.

Минуло так більш півгодини. Врешті ляпнула хвіртка і на стежці показалась Тетяна. Суха пристаркувата дівка, вона міцно держала в замазаних свіжою землею пальцях ключ, з неймовірою поглядаючи на Раїсу.

– Здрастуйте…

– Здрастуй… одчини школу… я приїхала до вас за вчительку…

Тетяна прожогом, з рухами москаля у спідниці, кинулась одчиняти школу, впустила Раїсу, а сама побігла зносити з воза речі.

Гучно залунали по пустих хатах Раїсині кроки, і сперте, з сильним запахом соснової дошки повітря затамувало їй віддих. Вона швидко поодчиняла вікна. Тепле зеленасте світло виповнило хати, і глянула у вікна широка блакить неба.

Тетяна тим часом позносила усе манаття з воза, унесла води, подала учительці вмитись і, налапавши в мішку самовар, витягла його звідти за вуха, аж він забряжчав.

– Самовар вам ставити?

– Настав…

Поки сторожиха поралась коло самовара, Раїса пішла оглядати школу.

Школа була простора, нова, недавно поставлена. У великі вікна невпинно перлось сонце і так пекло високі соснові стіни, що на них виступала живиця. Жовто помальовані парти, зсунуті в кутку докупи, були покриті пилом. В шибку билась здорова муха і жалібно дзижчала. Од чорної шафи з книжками до шкільної дошки павук снував павутиння. Раїса обійшла усі покої, скрізь була пустка і тиша, школа нагадувала порожній вулій, перекинутий під хатою на сонці. Кватира вчительки складалась із двох невеликих хатинок. Особливо мала була спальня. В ній заледве могло поміститися ліжко, маленький столик і невелика скриня. Коли Раїса прилягла на ліжко, їй здалося, що вона опинилась на дні глибокого колодязя, бо нетинковані соснові стіни, що тісно обступали її навкруги та високо здіймались до стелі, дуже скидались на цямрину. Друга хатинка була трошки більша, і з вікон її було видко білу церкву серед зелені високих дерев.

Поки учителька підживлялася, сторожиха стояла коло дверей, уважно розглядаючи її та її пакунки зо всіх боків. Врешті вона насмілилась, сіла скраєчку на канапку, і почалась розмова, в якій сторожиха намагалась якнайбільше довідатись від Раїси та якнайбільше розповісти їй.

Раїса дізналася, що школа стоїть порожньою ще з посту, коли учителька злягла та й хутко й душу Богові оддала; он там, у тій маленькій хатинці, де Раїса буде спати, – там мучилась одинока, як палець, вчителька, і коли б не старі матушка, не було б кому і очі закрити.

– Хіба піп старий уже?

– Ні, піп не старий, він удовець, має одну дівчинку-підлітка, стара ж матушка – то мати попова… Багатир, великим хазяйством орудує, а що в селі панів нема – нема де й заробити, то люди йдуть, за що дасть, до батюшки, а більш за гріхи йому одробляють… Тепер зажерся з дяком, ніяк не поділять приносів…

Тут Раїса довідне дізналася, що й коли саме сказав піп дякові, що одповів йому дяк, що з того вийшло і як та історія одбилася на кривій Семенисі, якої чоловік доводиться братом у других дяковому кумові…

Оповідання Тетянине, як хвилі од вкинутого в воду каменя, все ширшими і ширшими кругами розходилось по селу, займало масу осіб, захоплювало далекі кутки і плутало такі деталі різних сторін життя, що в голові Раїсиній усе змішалося, і вона перестала слухати гомінку сторожиху.

Розташувавшись абияк, нашвидку, в своїх двох покоїках, впорядкувавши свою дівочу постіль, Раїса рано лягла у ліжко. Та спати не могла. Свічка блимала на столику в головах, а вона, витягшись під свіжим рядном, водила очима по дощаних соснових стінах тісної хатини. При тьмяному світлі стіни ще більше нагадували колодязну цямрину. Раїса лежала на дні колодязя, а там, вгорі, куди світло ледь доходило, починався світ і життя.

Життя… вона думала про нього. От їй уже тридцять перший рік пішов, а чи багато дало їй те життя? Вона тільки й жила, що в останніх класах духовної школи, коли семінаристи, називаючи себе родичами її, приносили їй «заборонені» книжки, вели з нею розмови про любов до народу, про політику й навіть про те, що нема Бога… Їй було страшно і любо; вона ховалась зі своїм скарбом, зачитувалась до болю голови, тремтіла од нових думок і почувала в собі таку любов по нещасного «народу», що спочатку хотіла вмерти для нього, а потому роздумала і поклала жити. Вона уважала себе за щось вище од своїх подруг та й од тих людей, що були навкруги, в грудях у неї радісно билась хвиля нової сили. Вона рвалась із шкільних стін на волю, на службу «народові». І сталося. Батько, старий убогий дяк, забрав її додому, на село. Але там не було того улюбленого страдника – народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були самі мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила. Вдома, у бідноті, у великій сім’ї, де не було місця зайвому ротові, жилось невесело. Правда, батько із шкури ліз, щоб одягти Раїсу не гірш од попівни, аби дати їй спромогу їздити по весіллях та по храмах, де можна було знайти жениха-богослова. Та жених якось не знаходився, бо ні багачкою, ні красунею панна не була, біда вдома не меншала, і по двох роках, змарнувавши батькові надії, Раїса мусила піти в учительки. Тринадцять літ вчителькою! Тринадцять літ вона сохла, як яблуко у сушні. Спочатку хоч потішала себе думкою, що вона не зайва на світі, що вона служить високій справі, але ся теорія з кожним роком блідла, половіла і з часом зовсім загинула. Життя, таке одноманітне, таке безбарвне, текло вузьким коритом і нічого не давало для особистого щастя; вироблялись однобічні, професіональні інтереси, поза якими вона почувала себе мухою восени. Вона так і називала себе – «осіння муха». Раїса не раз питала себе, чи любить вона свою школу? Так, вона любила школу, любила свою роботу, при якій втрачала голос, хрипіла, надсаджувала груди і вела безперестанну війну зі школярами, їх батьками, попом і начальством. Вона любила се все, як любить мужик оранку, жнива або тверду лаву, на якій спочиває його натомлене, струджене тіло.

Однак для серця було сього мало. Правда, воно не раз розцвіталось під змінливим промінням щастя, цвіло закинуте, невідоме, у тиші, і, не маючи надії кинути насіння в родючий ґрунт, зів’яло, зсохло, як зсохли її лице, груди, руки, як зсохла вона вся, мов польова квітка з гербарію.

І ось, кинута долею в чуже село, ще більш одинока, ніж досі, перевертається вона з боку на бік на дні колодязя, і не може заснути, і з жахом думає, що мусить же вийти колись із сього колодязя і стрітися з дійсністю, в якій центральне місце на сей раз займає така дрібничка, як відносини з попом.

Вже почало дніти, коли Раїса заснула. Розбудив її чужий голос під вікном:

– Я ще вчора бачив, як щось під’їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька? А вони й посилають: «Піди, – кажуть, – до Тетяни, дізнайся, хто, звідки й що воно…»

Раїса, мов опечена, скочила з постелі і застукала в вікно. Яке йому діло! Се не церковна школа, а земська. Вона його не знає і знати не хоче, він для неї ніщо, він тільки законовчитель, та й то не тепер, на вакації. «Се просто нахабність», – думала Раїса і хвилювалась.

За кілька день була неділя. Раїса не пішла до церкви. Зумисне. Вона никала по порожніх хатах, перечитувала старі книжки, сиділа в садочку під деревом або приймала школярів, що приносили їй суниці, аби познайомитись із учителькою. Поїхати на вакації вона не мала куди: батько давно помер, до родичів не хотілося.

Піп нічим не об’являвся, і Раїса трохи заспокоїлась. Їй найбільше подобалось сидіти під вікном у своїй «чистій» хатинці, звідки було видно білу церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.

Одного вечора, коли Раїса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з’явилась висока постать. У Раїси стрепенулося серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обі двері виходять у двір і вона напевно стрінеться з попом. Раїса перебігла клас, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раїсу під стіною.

Обоє змішалися.

Він зняв бриля, і рум’янець збентеження поповз йому аж на лисину.

Вона – зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.

Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала, і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому Божого… Вона тут людина нова, нікого не знає… і коли трапиться потреба, він просить звернутися до нього – свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять йти поруч.

Він не помітив лихого вогника в Раїсиних очах, яким вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:

– І я, і моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте… Скоро приїде на вакації моя дочка Тася… вам буде веселіше…

Раїсу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була «з духовних», прищепило їй певну повагу до людей духовного стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.

«Цур йому!» – рішила Раїса і слухала далі.

Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріше жіночу, ніж чоловічу, постать до садової лавки.

Раїса теж сіла скраєчку.

Отець Василь за півгодини, яку просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п’яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раїси, хто вона й звідки, і злегка докорити покійній вчительці, що не вміла защепити молодшому поколінню духу покори.

Раїса неохоче і коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раїсу в гостину.

Раїса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов’язку. «Треба було покликати до хати… Перший раз прийшов… Е, цур йому, – удруге подумала вона. – Образиться? Покірно прошу… Не треба мені ніяких зносин із ним…»

Та зносини не порвалися.

Стара матушка прислала їй якось тарілку малини, а коли Раїса трохи занедужала і Тетяна сповістила про се батюшку, він дав їй кілька порошків хіни і потому розпитував у Тетяни про здоров’я вчительки.

Проте Раїса не показувалась ані в церкві, ані в попівській господі, хоч була певна, що сим ображає духовну родину. «Нехай!» – уперто говорила вона і одводила тоді очі од вікна, в яке дивилася на неї біла церква в обіймах зелених велетнів.

Минув травень, почалася червнева спека. Один день видався особливо гарячим. Ще з самого ранку Раїса почувала якусь тривогу в тілі. «Неодмінно буде буря», – з жахом думала вона. І справді, після завзятої, хоч тихої, спеки якось швидко смерклося і запав морок. Небо і земля стемніли, на обрії з’явилась чорна смуга. Скоро на смузі тій щось блимнуло, немов спалахнув сірник і погас. Трохи згодом показалось слабе світло у другому місці, а далі знов спалахнуло на першому. Небо переморгувалось. Проблиски світла, спочатку такі бліді й тихі, чимдалі розросталися, потужніли. Почало здаватися, що за чорною смугою хмари то здіймається, то падає, щоб піднятися на другому краї, хвиля вогняного моря. Та ось у новому місці щось моргнуло. Світло блискавки притьмарилось, зате вибухи прискорили темп. Чорне небо безперестанку моргало блискавкою, осміхалось кривим усміхом.

Раїса все більше і більше хвилювалася. Бо хоч хмари могли пройти стороною, і тоді кінчилося б далекою блискавкою, та могло бути й інакше, а тут, як на те, вона пустила додому Тетяну і лишилась сама у порожній школі. Раїса засвітила перед образом лампадку, забилась у куток, далеко від вікон, і здригалась кожен раз, коли вікна раптом блакитніли од сильної блискавки і меблі, заскочені світлом, немов розбігались із якоїсь таємної наради.

Ніч бистро надходила.

Чорні хмари росли на крайнебі, насувалися над чорною землею. Надворі стало чорно, як у комині. Зате блискавка розгорялася, жевріла, ставала сліпучо-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрії на одну мить з’являлась в огняних рамах чорна сильветка з тополь, з хат і вітряків. Околишня тиша насичена була тривогою, жахом навіть, тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося, велетенський звір-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і ховалось усе живе. Звір усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум’ям… чулось уже далеке ричання… І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось убік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати… Воно мчалось наосліп, у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева і все, що стояло на його дорозі. А навздогін за ним так само мчалась чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум’ям…

Раптом – гар-р-р…

Від того рику затремтіла земля, забряжчали шибки і йойкнуло серце.

Раїса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась у кутку, поміж двома стінами, і стиха постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся у неї стало тверде, як дріт, і щось холодне раз у раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні, як лід, а всередині у грудях котилася клубком тривога. Але коли почалась канонада і над головою її прокотились небесні гармати, Раїса скорчилась уся і забилась у куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лампадка перед образом згасла, і Раїса не мала сили встати засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небу літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум’я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небу такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались із місця і з грюкотом гасали в порожньому класі.

Канонада тяглась довго і уперто. Та ось все стихло, причаїлось, наче збиралось із силами. І раптом небо пойнялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулась, стіни в школі розсипались, і все щезло і затихло.


– Панно Раїсо, чи ви ще живі й здорові? – почула вона коло себе якийсь чужий голос.

Спалахнув сірник, і в блідому світлі з’явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну й сперту атмосферу зачиненої хати вогкість і свіжість літнього дощу, і надвірне повітря трохи очутило Раїсу.

Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде, аж жовте, обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:

– Що з вами, Боже мій!..

Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раїсиного лиця і стурбовано поспитав:

– Що з вами?

Раїса мовчки дивилась на нього поширеними зіньками, хоч, здавалося, пізнавала гостя.

О. Василь зложив пучки своєї пухкої, як у попаді, руки і, обвіваючи лице Раїсине холодом вогкого рукава, перехрестив її великим хрестом:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

Раїса звелась на ноги, повела тривожно по хаті очима і тихо поспитала:

– Бурі… нема вже?..

Нема… Випав гарний ливний дощ, і небо тепер ясне… Ну й буря була!.. Коли вдарив останній грім, він думав, що запалило церкву, і побіг оглядати, але показалося, що все гаразд, хоч вдарило десь близько коло церкви або коло школи. Тут він згадав, що Раїса лишилась сама, бо пустила Тетяну додому, і схотів довідатися, чи не сталося чого з Раїсою, чи не налякало її… тим більш, що двері од школи одчинені були… Аж тут он що… Ну, як же вона себе почуває?.. Лучче?.. І слава Богу!.. От тільки в хаті душно, не здорово, краще одчинити вікна… Що? Вона боїться?.. Але ж небо зовсім ясне й зоряне, а повітря чисте й тихе… Правда?.. Їй так лучче буде. Чи може він чим помогти їй? Може б, послати по Тетяну, а то вона ще не зовсім очутилася… Звісно, коли вона не хоче, він не посилатиме, хоч, на його думку, так було б краще… Зате він зараз пришле їй настоянки на зіллі, півчарки якої прожене з лиця її блідоту і заспокоїть серце. А тепер він побажає їй на добраніч і сподівається, що завтра вона встане цілком здорова…

І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя, сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раїса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як – вона була йому вдячна.

– Посидьте ще, – несміливо попрохала вона о. Василя, не випускаючи його руки з своєї. – Чого ви так хапаєтесь? У мене мусить бути готовий самовар, я ще до бурі наставила його… Нап’ємося чаю…

І, не даючи йому часу на одповідь, вона пірнула в темряву сусідньої хати…

Самовар радісно клекотів і випускав пару. Лампа під білим абажуром золотила нові соснові стіни. Дух свіжого чаю мішався з озонованим повітрям, в одчинені вікна дивилось зорями небо. Раїса дзвонила склянками. Її суха фігурка в білій одежі метушилась по хаті, як на вітрі пір’їнка, чорні очі блищали, на зів’ялих лицях грав легкий рум’янець, а в голосі чулася така нотка, наче електричність, пронісшись над землею, лишила дещо в сьому утлому тілі.

О. Василь, заклавши ногу на ногу і пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався сій раптовій зміні в настрої учительки, хоч ся зміна була йому приємна. Йому приємна була й та чистота, якою блищали золото самовара, молочний абажур лампи, соснові стіни, сукня хазяйки і зоряне небо.

Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим.

Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам’ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раїса нічого й не відала.

– Єдина потіха лишилася у мене в житті – се моя дівчинка, Тася… Вона завтра або позавтра приїде…

І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя у нього ставало добрим і сірі очі променіли.

Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою.

Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих, і тут Раїса мала чимало несподіванок. Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семінарист, який, сюсюкаючи, провадив їй ідеї Фейєрбаха[49], носить тепер камилавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.

– Що ви кажете? – не вірила вона власним ухам.

– Єй-богу… Хіба ви не читаєте «Епархиальных[50] ведомостей»?

Ні, вона ніколи не читала «Епархиальных ведомостей» – і він обіцяв принести їй їх.

Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, нагороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бринів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам’яті давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…

По відході о. Василя Раїса пірнула в ліжко, на дно колодязя. Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок. Перед очима її стояла велика постать зі спокійним обличчям, з променистими очима, зі складеними над її чолом пучками пухкої руки…

За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими догори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували Фаню – і Раїса зразу догадалася, що то Тася. Погано пошита перкалева сукенка не укривала оцупкуватої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі литки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпались наверху, як свинячі вуха.

Тася проскочила повз Раїсу і, не помітивши її, оббігла усі класи, стукаючи черевиками та заглядаючи у всі закутки, наче вона вернулася до свого дому і обдивлялась, чи все гаразд. Врешті вона наскочила на Раїсу і засоромилась. Але не надовго. За кілька хвилин вона вже засипала Раїсу безладними питаннями:

Чи є в неї сестра? А вишні в садку вже достигли? Чи й в неї була та сама начальниця в школі? Які конфітури Раїса любить, бо вона любить всякі… і т. д. і т. д.

Тася швидко сприятелювалася з Раїсою, не випускала її руки з своїх, тягла до себе в гостину. Раїса пішла.

В попівських горницях вони нікого не застали. Та о. Василь скоро надійшов і дуже зрадів Раїсі.

– Матусю!.. Матусю!.. – гукав він у другу хату, витираючи впрілу лисину. – Гостя маємо…

Десь іздалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по помості. Трохи згодом у дверях показалася чорна баба з ціпком у руках, од якого походив той чудний згук.

– «Матусю… матусю… – передражнила вона сина, – гість…», а який то гість? Вчителька… могла б давно вже прийти.

Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши уваги на Раїсу, хату, сіла на стілець і замимрила:

– «Матусю… матусю… вчителька… вчителька…»

Невважаючи на неласкаве вітання, Раїса одразу почула симпатію до сеї старосвітської фігури в чорній міщанській одежі. Голова в матушки була пов’язана чорною хусткою, з якої виглядала замість обличчя печена картопля.

– Мати на всіх нас бурчить отак… – прохав вибачення о. Василь.

– «Бурчить… бурчить…» – повторила стара попадя, встала, перейшла, постукуючи, хату, сіла на другий стілець і замурмотіла собі щось під ніс.

На неї очевидячки не звертали уваги.

Тим часом Раїсі видко було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою, запустила в неї руки, щось довго порпалась там і витягла врешті звідти слоїчок із конфітурами. Знявши обережно папір, вона запустила всередину палець, обмазаний в попіл, і швидко сунула в рот. Вона з такою насолодою лизала конфітури, що чорні очка блищали в неї, як у звірка, а настовбурчені вуха червоніли, як свіжо нам’яті.

О. Василь хвалився своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні, дав їм добру рекомендацію, познайомив її з запахом стайні, з болотом корівника і скликав для неї усе кудкудакаюче, гегаюче і крякаюче пернате царство. Зо всіх звірків, які оточали Раїсу на великому дворі попівської господи, найбільше жвавим і цікавим була Тася, оцупкувата фігурка якої шмигала поміж телятами або вривалась серед несказанного ґвалту в гусяче стадо.

Пили чай на веранді при тихому заході сонця. Велика й благодушна фігура о. Василя, безперестанне бурчання старої матушки, що нагадувало дзюрчання води з-під ринви, жвавість молодої кізочки у Тасі, ся проста розмова й обстанова навівали на душу спокій. В одчинені у хату двері дивились із портретів архіреї над старинними червоними меблями і збільшували невеличке товариство, в якому Раїса не почувала себе одинокою.

* * *

Лід рушив, знайомість зав’язалася.

Раїса рада була, коли Тася часом із самого ранку забігала до неї і тягла її в ліс або в поле. Часом вони брали з собою о. Василя. Він мусив з ними шукати гриби, насилу згинаючи свою ситу постать у білому підряснику. Коли він втомлювався, а довгі коси мокріли од поту, вони позволяли йому спочити. Потому часто прибігали дивитися, як він лежав на траві та пахкав папіроскою. Вони носили йому визбирані губи.

Стару матушку Раїса швидко підбила: вона варила їй конфітури, помагала в пекарні, доглядала робітниць. Стара була дуже рада і виявляла се бурчанням, як і на всіх домашніх.

Всі четверо складали немов родину.

Особливо веселими були у них недільні обіди. Зараз після служби Божої Тася тягла Раїсу до себе, і та мусила йти до кухні, щоб зготувать для маленької ласухи яку легумінку. Розпечена коло вогню, з засуканими рукавами, влітала вона у столову, гриміла посудою, помагала наймичці накривати стіл і проганяла о. Василя, що валявся з газетою на канапі.

– Ідіть до себе, ви нам заважаєте! – весело кричала вона йому.

За обідом виходила з о. Василем, як звичайно, суперечка. Рахували, скільки о. Василь випив чарок.

– Ви вже п’ять випили!.. – з обуренням гукала Раїса. – Вам се шкодить, а ви п’єте та п’єте!..

– Яка з вас вчителька: до п’яти порахувати не годні; я випив чотири, а не п’ять…

– Ні, п’ять… Я вам забороняю більше пити – чуєте!..

– Овва!

– «Овва!» – дражнилась Раїса і швидко хапала з стола пляшку.

О. Василь боронив свої права і йшов війною на Раїсу, обертаючись раптом зі слуги Божого в слугу Марса[51]. За столом здіймався страшенний заколот, Тася вищала, як зарізане порося, стара попадя бурчала, переходила з місця на місце та невдоволено стукала ціпком, аж посуда дзвеніла.

Кінчалось звичайно тріумфом слабішої сторони, та в ґрунті задоволені були всі, хоч апетит Тасин так загострювався од боротьби, що з солодкого сливе нікому нічого не лишалося.

Разом вони їздили на сіножать, у поле, на пасіку. О. Василь звикав до вчительки. Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках або приручав одвезти полудень косарям. За сими приємними, звичними розривками Раїсі непомітно збігав час, тим більш непомітно, що вона почувала себе в сім’ї о. Василя, як у рідній. В кінці літа Тасю одвезено до школи, і всім стало сумно. Зате о. Василь мав причину частіше навідуватись до школи, щоб поговорити з Раїсою про свою улюбленицю. Опріч того, він приносив з собою «Епархиальные ведомости», які йому ліньки було читати самому, і вони читали удвох. О. Василь насамперед розгортав одділ хроніки. Там стояли все знайомі назвища, описувались всякі випадки й зміни в житті місцевого духовенства. Спочатку Раїса цікавилась сим із ввічливості, щоб не образити о. Василя, а потому втяглася і перейнялася інтересами колишніх, ще за часів бурси, своїх знайомих. Лучалося, що, коли привозили пошту, а о. Василя не було вдома, Раїса перша перечитувала новинки і нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитися з ним тими новинками.

– Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника? – стрічала вона його.

– Невже? Звідки ви знаєте?

– А ось читайте…

І вони обоє нахилялися над газетою так, що чорна гривка Раїсина лоскотала лисину о. Василеві.

Скоро знайшов о. Василь роботу в школі. Батьки приводили дітей записувати до школи, і Раїса таким способом знайомилася з селянами.

Тут о. Василь був дуже корисним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку й діти, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у класі, о. Василь порядкував:

– Сього можна прийняти… мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби Божої…

– А! Й ти, Іване, привів до школи хлопця?.. Хочеш, щоб і син був такий великорозумник, як батько?.. Ні, сього не записуйте, я його знаю…

– Змилуйтеся, батюшко, не гнівайтеся, я ж у тому спашу не винен…

Тут починалися рахунки за спаш або за якесь покрадене жито; о. Василь сердився, пирскав, червонів і настоював, щоб хлопця не записували. Се сердило Раїсу, та при людях вона уважала незручним нагадувати попові свої права. Коли ж Раїса довідалась, що селяни почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення. О. Василь, однак, потрапив заспокоїти Раїсу; все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому. Та й як було не дякувати або не слухати його! О. Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, – о. Василь зараз знаходив майстрів. Потребувала учителька дров на зиму – о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раїса їхати в управу або в містечко – о. Василь ставав у пригоді кіньми і т. д., і т. д.

Раїса справді була вдячна йому за незчисленні дрібні услуги та ради, без яких вона у чужому селі почувала б себе далеко гірше.

Опріч того, він їй подобався. На її погляд, він був гарний; од його високого чола била чесність і шляхетність, сірі очі променіли щирістю, освічували тихим світлом ціле обличчя. І він був нещасний, лишившись так рано удівцем. Раїса чула часом у серці певну ніжність, якесь матерне почуття до сього знівеченого життя, їй легше було вибачити о. Василеві, ніж кому іншому.

По від’їзді Тасі Раїса умовилась столуватися у старої матушки. Щодня утрьох вони ділили хліб-сіль. Се зближувало їх, немов ріднило. Раїса навіть де в чому впливала на духовного отця. Вона поволі зменшувала звичайну порцію чарок, яку о. Василь заживав при обіді, і врешті о. Василь зовсім залишив пити. Коли він розповідав їй, як він багато міг випити та скільки часом випивав, серце її сповнялось гордістю, що оце вона змогла своїм впливом викоренити таку застарілу й згубну звичку.

Довгі осінні вечори вони проводили разом за круглим столом попівської їдальні, при світлі тьмяної лампи. Під буркотання старої матушки велись безконечні бесіди про Тасю, згадувалось у найдрібніших подробицях її дитинство, її вигадки, словечка. Вони укладали план її виховання, мріяли про її долю. Атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою. Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світу. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одно одному.

Часом вони читали довгі і скучні романи без кінцевих карток, витягнені в коморі з покритої пилом зáвалі. Читала Раїса. О. Василь ходив перехильцем по хаті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі голову, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя.

Стара попадя дрімала. Інколи спросоння вона чіплялась до якогось слова, бурчала, стукала ціпком та розходилась так, що Раїса мусила зупинятись. Її вгамовували – і знов точився по хаті рівний голос, брав штурмом хату осінній дощ і лазила по стінах ведмежа тінь.

Та справжніми святними вечорами були ті, коли о. Василь читав написані їм для неділі проповіді. Він присував до себе ближче чадну лампу, закладав за вуха непокірні коси і обертався в деспота. Найменший шум, найменша, хоч би й похвальна, увага старої матушки просто його розлючували. Він читав свій твір, і ясні очі його метали іскри, а вібруючий голос, злегка гугнявий, викидав цілі стоси енергічних слів. З легким рум’янцем на щоках, з глибокою зморшкою поміж брів – о. Василь громив своїх парафіян, як старозавітний пророк. Крадіжка, неслухняність, п’янство, байдужність, вбивство душі і тіла густою хмарою нависали над головами, а на стрічу тій хмарі йшла ще чорніша, ще грізніша хмара страшних обіцянок пекельної кари, і пахла сіркою, і дихала полум’ям. А серед сих чорних хмар, як білий невинний голуб, здіймалась у височінь огрядна постать натхненного проповідника і вбирала в себе зачаровані погляди обох жінок.

– Я їм покажу, я їх допечу!.. – страхав о. Василь неприсутніх парафіян.

Правда, все се було гарне і сильне, та деякі місця не вдовольняли Раїсу. Їй здавалося, що одні думки треба було пояснити, розвити, другі зовсім викинути; до того алегорії не завжди були ясними і консеквентними. О. Василь не допускав жодної критики. Як написав, так написав.

– Ні слова зміни! – розпалювавсь він.

Однак Раїса стояла на своєму, доводила. Починалась палка суперечка, в якій часом необережне слово з уст о. Василя ображало Раїсу. Кінчалося на тому, що Раїса брала олівець і робила в рукописі вставки та поправки, з якими о. Василеві таки доводилось згоджуватися.

У неділю Раїса раніше бігла до церкви, з нетерплячкою чекала проповіді. Вона уважно помічала, який вплив зробить проповідь на парафіян, особливо в тих місцях, що були змодифіковані нею, і їй здавалося, що баби з більшим почуттям сякають носи, а обличчя чоловіків набирають розумнішого виразу.

Проповідь здавалась Раїсі величною, а о. Василь гідним здобутого тріумфу. Проміння тої слави осявали і її, бідну вчительку, бо й вона частиною свого «я» впливала на маси. Се її підносило у власник очах.

Потроху й непомітно Раїса прив’язалась до о. Василя.

Особливо відчувала вона се у ті дні, коли о. Василь їздив до благочинного або на з’їзди попівські і Раїса вечорами лишалась вдома. Вона нудилась, сновигала по своїх чистих хатинках, не знаходила собі місця. Школа видавалась їй тоді сосновою домовиною. Не знаючи, що з собою робити, куди себе подіти, Раїса бігла до старої матушки. Цілий вечір удвох вони розмовляли про високі душевні прикмети о. Василя й про те, яке то нещастя лишитись удівцем у молодому віці.

В дивному настрої верталась вона од матушки і довго не могла заснути. Лежачи на свому вузькому келійному ліжку в слабо освітленій свічкою кімнатці, вона чула в грудях приплив теплої хвилі. Мимохіть згадувався їй той радісний трепет, з яким приступала вона, дівчинкою, до причастя, або тепла, солодка, до млості приємна молитва віруючого серця! Давно се було…

Вона хотіла б знов пережити ті хвилі, упитися ними. Та чи можливо ж се?

Вона лежала і сподівалася, що воно прийде знов, те чисте, зазнане в дитинстві почуття, і, як весняний дощ, оживить засохле серце. Вона сподівалася і разом з тим боялася сподіватися.

І воно приходило.

З високості, де вився морок і куди Раїса зводила очі, спливала на одиноке серце Божа ласка, і воно розцвіталося, як квітка папороті, пишним, хоч недовговічним цвітом…

Вона засипала з одсвіженим теплим тілом, їй було соромно і хороше, як дитині після довгого і ревного плачу.

Часом після такої ночі Раїса почувала у грудях гостро-гранчасту крицю. Та криця різала її, ранила, доводила до розпуки.

– Не треба ілюзій, не треба омани… – сердилась на себе Раїса. – Годі закривати дійсність… я не дитина. Коли моє життя не вдалося, не можу ж я осолодити його цукерком в розмальованій обгортці… Я не хочу себе дурити, не треба мені марних надій, не треба мені нікого й нічого… Так, нікого й нічого…

Вона нікого не хотіла тоді бачити, не ходила обідати, жовкла і худла за один день і сухими гарячими очима різала, як ножем.

Стурбований, що вона не з’являється на обід, о. Василь заходив у школу, і хоч Раїса кричала йому з спальні, що не хоче його бачити, що в неї голова болить, сідав у світличці і доти потішав її, доти розважав, поки вона не заспокоювалась.

І знов-таки вона мусила бути йому вдячною…

Раїса старалася оддячити о. Василеві чим могла, користувалась всякою нагодою. Здоров’я ж о. Василя взяла вона спеціально під свою опіку. Доволі було о. Василеві вискочити без шапки в холодні сіни або у двір, як се він звик завжди робити, уже Раїса мчалась за ним навздогін із шапкою та з хусткою на шию. Спочатку о. Василь байдужно приймав се піклування, та врешті воно почало йому докучати, особливо коли Раїса робила йому сцени за те, що він не бережеться.

Вона не розуміла, як можна не дбати про здоров’я людині, що має обов’язки не тільки родинні, але й громадські. Він, такий чесний, такий ідейний, з могутнім даром слова, може і повинен впливати, мусить жити для вищих цілей, для добра своїх парафіян. Він має місію.

Вона говорила з селянами про ту місію. Правда, вони притакували їй, та часом дивувались трохи, що слова проповіді і вчинки батюшки не зовсім сходяться якось. Раїса гнівалась, замикалась у собі і почувала відразу до невдячних.

Однак, поминаючи моменти невдоволення, Раїса мала свої приємності. Раніш вона ніколи б не могла повірити, що така проста, звичайна річ, як піст, якій вона не надавала досі жодного значення, може бути джерелом втіхи. Столуючись у матушки, Раїса почала постити. Вона худла і блідла, чуючись трохи ослабленою від посту при великій праці у школі, але та стриманість, та дисципліна, якими вона підіймала дух в утлому тілі, давали насолоду.

Другою втіхою її стала рання служба. Вона схоплювалася з ліжка в темній, вистудженій за ніч хаті, боячись заспати утреню, й кидала оком на годинник. Було ще рано. У вікно дивилась зимова ніч, зорі тремтіли в морозному повітрі, досвітчáне світло в далеких хатах блимало, як вовчі очі. Вона блукала по темних, ледве освічених свічкою хатах, кулилась і тремтіла од дотику холодного повітря, а кроки її гучно лунали в околишній порожняві. В чорній одежі (іншу вона перестала носити), з накинутою на голову темною хустинкою, вона, немов послушниця, бігла до церкви з першим дзвоном. Там при двох-трьох жовтих плямах світла сторож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на грубо помальованих богах, на убогій позолоті. Вгорі висіла темрява і гучала жалібним акордом розбитих дзвонів.

О. Василь, розгладжуючи ще мокрі од вмивання коси, великими кроками проходив через церкву до вівтаря і нашвидку стискав руку Раїсі. Архангел Гавриїл усувавсь йому з дороги, і о. Василь зникав у вівтарі.

Поволі по церкві то тут, то там займались вогники, мов сходили зорі, на образах виступали сухі і чорні обличчя, од входу чулося чалапання ніг, а по церкві розходилась струмками сива пара з ротів і носів перемерзлого люду.

Вся ся обстанова викликала у Раїси молитовний настрій. Вона ставала за криласом із правого боку перед дерев’яним богомазом середніх віків. За нею сякався на цілу церкву старий дяк і помекував, пробуючи голос.

Служба починалася. Раїса перебирала в голові молитви; деякі з них здавались їй поетичними. Стоячи на колінах, вона виливала їх з повного серця і все дивилась на о. Василя, наче чекала, що він забере ті молитви і однесе до Бога.

Шепчучи слова покори й благання, вона помічала у нього тремтіння червоних уст під темним вусом, ловила полиск сірих очей і була певна, що од високого, аж до лисини, чола б’є тихе світло.

А коли о. Василь у хмарах синього диму здіймав свої пухкі руки до першого проміння ранішнього сонця і волав до Бога м’яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раїсина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там разом із димом ладану в золоті недільного сонця.

Раїса перша підходила цілувати хрест. З солодким стисканням серця, з трепетом побожності припадала вона устами не тільки до холодного металу, але й до м’якої руки о. Василя, наче з тим поцілунком переходила в її тіло благодать Божа…

Погідною й тихою верталась Раїса з церкви. Тіло її робилось таким легким, наче вона зразу схудла, спина трохи мліла, віддих ставав вільнішим. Вона сідала у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою і заживала проскурку, се пречисте тіло Боже, з таким настроєм, немов святний день далекого дитинства кидав на неї свою тінь.

Праця в школі втомлювала Раїсу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок – все се було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб ся зміна дивувала її, – навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла жити так довго іншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала.

Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раїса мала таке почуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила і набирають сили до льоту.

З покорою називала вона себе ученицею о. Василя. Вона мала потребу раз у раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раїса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть рахувала день свій з тої хвилі, коли могла врешті бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала зі свого життя.

Коло різдвяних свят о. Василь трохи занедужав. Раїса присвятила хорому весь свій час, всі свої сили. Вона з таким запалом виповняла обов’язки милосердної сестри, що навіть докучила о. Василеві.

Раз вона прокинулась серед ночі з ясною і страшною думкою: о. Василь вмирає. Вона могла б присягти, що хтось їй зараз сказав: «Умирає». Вона боялась думати про се – і разом з тим уявляла собі бліде обличчя з заплющеними очима на руці чорної матушки і розхристані, схвильовані передсмертним віддихом груди.

Вона прихапцем накинула на себе одежу і, мов загіпнотизована, вибігла зі школи. Надворі сніг синів та грав вогнями, в морозному повітрі предмети здавались твердішими, гострішими. Навкруги було тихо й пусто. Сніг рипів під Раїсиними ногами (калоші вона забула взути), а вона бігла і уявляла собі світло у вікнах, грюкання дверима, охання і лемент, а на руках у чорної матушки смертельно бліде обличчя і напівмертві уста вимовляють її ім’я…

– Іду… – шепче Раїса, поспішаючи.

Вона біжить щосили, хоч ноги під нею тремтять і вгинаються. Вона не вірить, що добіжить, і посилає наперед свою душу. Вона певна, що варто їй добігти – і станеться чудо, він оживе і одужає. Вся кров збігається до її серця, і тільки одно воно живе та готове на боротьбу.

Раїса чує, що ноги її не витримають, ось-ось підігнуться. Вона добуває останніх сил… додає ногам жвавості рухами цілого тіла. Та ось врешті блимнуло світло… В одному вікні, в другому… і Раїса грудьми наскочила на хвіртку у високому баркані…

Хвіртка зачинена. Раїса припала лицем до шпари. В широку розколину хвіртки глянув на неї білий і холодний, як з криги, дім з чорними заспаними вікнами. Було тихо. Навіть пси спали.

Раїса обперлась плечем у хвіртку й заплющила очі. Не радість, а втома обняла її. Наче кров, що збіглась до серця, парою взялась у морозному повітрі, в грудях стало пусто і слабо.

Коли Раїса одкрила очі, перед нею в синьому сяйві біліли сніги, блищала в’їжджена дорога, дрімали убогі хати, немов білі гриби на чорних корінцях. Навіть сліди у глибокому снігу бачила вона виразно, значить, се був не сон, а дійсність.

Їй стало соромно.

Схиливши голову, вона тихо попленталась назад.

«Коли б хто не побачив», – думала вона, озираючись.

Вона боялась стріти свідків своєї нічної мандрівки. Скрізь було безлюдно й тихо. Тільки коло церкви сторож так несподівано ляпнув у калатало, що Раїса мало не впала.

На другий день Раїса довідалась, що о. Василь спокійно проспав цілу ніч і почуває себе сливе здоровим…

О. Василеві почала докучати безперестанна опіка над його особою. Коли він виходив із хати, його одежа підлягала контролю, на нього намотували стільки хусток, наче він збиравсь за тридев’ять земель, фуфайки ж, сплетеної Paїcoю, він не мав права скидати цілу зиму. Кожен кашель, навіть дуже легкий, викликав докори в необережності. Брак апетиту вів за собою усильні припрошування, а великий апетит – благання не об’їдатися. Се дратувало о. Василя. Се просто якась змова проти нього. Чого їй треба від нього, тій старій панні?

– Ви мені в рот дивитеся, а самі нічого не їсте, скоро з вас мощі будуть…

Грубий тон і роздратування о. Василя ображали Раїсу. Вона покірно зносила його деспотизм, нічого не сказала йому, коли він прогнав Тетяну та найняв на її місце, кого сам схотів, хоч новий сторож вічно стирчав у попівській пекарні і нічого не робив у школі. Вона навіть не протестувала, коли о. Василь вигнав зі школи двох найкращих школярів через якісь свої рахунки з їх батьками. Але та зневага до найкращого її почуття боліла Раїсу.

О. Василь не помічав того. Однак Раїса бачила, що він ухиляється од давніх бесід та суперечок, які так подобались Раїсі.

Вечори вони проводили разом, хоч то вже були не давні вечори.

Після чаю стара матушка примощувалась під грубою, ставила перед собою решето з пір’ям і скубла, злегка дрімаючи. Раїса протягувала руку до книжки і несміливо питала:

– Може, почитаємо?

– Е, не хочу, докучило… Що там у тих романах… Не знаю, для кого вони пишуться… Хіба для старих паннів, щоб кров розгрівати.

З сими словами о. Василь кидав скісний погляд на Раїсу і позіхав. Він чалапав по хаті, позіхав, нудився або сідав на канапу… і знов позіхав, з смаком і з кряканням.

Матушка за пір’ям вторувала.

– Ти б пішов спати, а то щелепи роздереш… – радила вона йому.

– А справді піду… чогось сон наліг на мене, – позіхав о. Василь і йшов спати, невважаючи на те, що було ще рано і що Раїса сиділа в столовій.

Часом він забирався до писання церковних книжок, немов не помічав Раїси.

Інколи ж його просто ґедзь нападав – і тоді він ставав нестерпучим: пускав Раїсі шпильки, глузував із її екзальтації, осміював навіть її поверховність, сперечався проти того, що сам раніш обстоював. Стара матушка мусила брати під оборону збентежену й засмучену Раїсу, сварилась на сина і стукала ціпком, щоб перервати неприємну розмову.

З приїздом на Різдво Тасі відносини поправилися, о. Василь знов став милим і веселим, а Раїса почувала себе добре, немов викинула з пам’яті усе неприємне.

Та згода була недовгою. Тася швидко поїхала, і о. Василь занудивсь. Він блукав по хатах млявою ходою, спустивши голову, і не знав, що з собою робити.

Врешті одного вечора підійшов до шафи, вийняв пляшку з горілкою і налив собі чарку. Раїса видивилась на нього великими переляканими очима. О. Василь походив, походив і знов налив чарку. Раїса з жахом дивилась на нього. Та коли він згодом налив третю чарку, вона раптом знялась, мовчки попрощалась з о. Василем і вийшла з хати.

Не роздягаючись, не світячи світла, Раїса впала на канапку у своїй світличці. Вона лежала така тиха, пригноблена, розтоптана і розуміла лиш одно: що вона одинока. Одиноке, самотнє, занедбане всіма серце сходило кров’ю у темній сосновій домовині.

Надворі вив пес. Уперто, жалібно тяглася нота скарги у темряві. Отак вона могла б вити, коли б мала силу. Та нащо вити? Вона буде лежати тут без руху, без надії, аж поки ся пітьма не зміниться у вічну. Як жива квітка поміж картками книжки. Вона не хоче чути того чикання дзигарів, виття собаки, не треба тих усіх згуків, що нагадують життя, хай буде тиша і невтишний, щемлячий біль одинокого, безнадійного серця. Хай воно сходить кров’ю…

Як довго лежала отак Раїса, вона не знала. Вона пам’ятає тільки, що раптом почула на свому серці чиюсь теплу, м’яку руку. Вона розплющила очі. Над нею, схилившись., стояв Христос, а на чорному ліфі, там, де було у неї серце, лежала його біла і м’яка рука. Раїсі стало соромно і страшно. Вона скрикнула і зірвалась з місця. Привид щез. Тремтячою рукою засвітила вона свічку і обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик теплої чужої руки.

З того часу Раїса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раїси стала покора. Чим більше о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крові свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку, ногою, вона б з любов’ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась у жовтому, висохлому тілі.

Вона черпала сили у тій покорі, знаходила в ній терпку насолоду, високу поезію. Грубі вибрики о. Василя Раїса приймала за об’яв енергії та непохитної волі, а його неуважне, нерівне і часом згірдне поводження з нею поясняла собі тим, що о. Василь живе вищими інтересами і йому трудно звертати увагу на дрібниці.

І вона залюбки приносила в дар незвичайній людині своє серце і свою покору, як її навчив той, що лишив на її серці теплий слід руки. То був Христос, напевне, Христос. І вона чула, що любить його. Вона йому молилась. В тиші й самотині вела з ним солодкі бесіди. І він розумів її.

Тим часом Раїса танула.

Разом з весняними водами спливало й її здоров’я.

– Ви б порадились лікаря, полічили б ся, – говорив о. Василь, зупиняючи погляд на її восковому лиці.

Вона нічого не одповідала і тільки дивилась на нього прозорими, смутними очима.

Весна здалась Раїсі на те, щоб щослужби Божої ставити у вівтарі свіжі букети. То була її офіра. Вона вставала удосвіта і зеленими, росяними ранками блукала по луках, збираючи квітку до квітки.

– Чи ви не закохались часом, що ходите по досвітках на rendez-vous[52] аж за село? – жартував о. Василь, дізнавшись про ті ранішні екскурсії.

Після служби один із букетів Раїса брала собі. Їй здавалося, що він змінявся. Запах і барва квіток ставали сильнішими, свіжішими, наче ласка Божа, що сходила під час відправи на вівтар, радісно розтуляла їх віночки. Раїса притискала букет до уст і серця і ставила у себе в спальні на столику.

Там, у сій монастирській келії з білосніжним дівочим ложем і чорною одежею на стіні, під чистим рядном, вона спорудила собі щось на взір вівтаря, заквітчаного запашним зіллям, свіжими й сухими квітками. На видному місці стояла рядом із букетом велика фотографія о. Василя.

Раїсі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем і з очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа й посилала йому молитви свого серця. Йому, одному йому одкривала вона серце. Вона скаржилась йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй… Нащо ж ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце!.. Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мов пити в гарячці. До ніг твоїх, пробитих на хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу його кохання. Ти добрий, ти гарний, вона буде тобі вірно служити, буде твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свою руку, утиш бунтівливий трепет його, як ти се зробив раз… Боже!.. Ісусе!..

Затуманена запахом квіток, сп’яніла скаргами з дна серця, вона здіймала руки до неба, завмирала в благаючій позі і з вірою в чудо прикликала до себе потіху.

Потіха приходила звідти.

Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум’ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір’їнку, підіймав її, – вона чула, що одривається од землі, – і клав собі на груди.

Невимовна розкіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млості вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалося гарячою кров’ю, палало небесною радістю… Невпинні сльози змивали її обличчя.


– Ти розумієш, – вела далі своє оповідання Раїса близькій приятельці і шкільній подрузі, що несподівано заїхала до неї, – ти розумієш – се людина незвичайна, не простий сільський піп… Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну… ти б була зачарована їм… Він гарний… Його сірі очі променіють тихим світлом, на блідому виду й високому чолі спокій і погода… Волосся трохи рудаве, але се не псує їх, навпаки – уста при них здаються свіжішими… Голос музикальний… Ти його побачиш, ти мусиш побачити… Його, може, не всі люблять, бо він має енергію і непохитну волю… Сій людині не тут місце, не на селі… Тут він пропадає… І от уяви собі моє горе – він збирається до о. Івана на храм…

– Яке ж тобі тут горе? Хай їде…

– Ти не розумієш, ти не хочеш розуміти… Він не повинен туди їхати… Там не місце йому… там буде лише п’янство, карти, гульня… Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим… Він кинув пити… Я його так прохала, так благала, щоб не їхав… Невже я… Невже він…

Раїса сиділа мовчки, а рясні сльози тихо котились по її виду, такому жалібному, нещасному, з виразом питання й муки. Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивилися кудись у простір…

– Ти не розумієш, – почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:

– Ні, я дуже добре розумію: ти його кохаєш.

– Що ти сказала?

– Я кажу, що ти його… – і не скінчила.

Раїса раптом одхитнулась од приятельки і тихо скрикнула, як ранений птах.

Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля. Глибока, морочлива, чорна безодня. Раїса потиху спускалась туди, і з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленів церква.


Вересень 1901 р., Чернігів

На камені Акварель

З одинокої на ціле татарське село кав’ярні дуже добре видно було і море, й сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу, з колонками, веранду так і перлась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м’які синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір.

З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, тислись до вікон або сідали на веранді. Навіть хазяїн кав’ярні, кривоногий Мемет, пильно стежачи за потребами гостей, кидав свому молодшому братові: «Джепар… он каве… бір каве[53]!» А сам вихилявся в двері, щоб одітхнути вогким холодком та зняти на мить з голеної голови круглу татарську шапочку.

Поки червоний од задухи Джепар роздував у коминку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий каймак[54], Мемет вдивлявся у море.

– Буде буря! – обізвався він, не обертаючись. – Вітер дужчає. Он на човні збирають вітрила!

Татари повернули голови до моря.

На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді звивали вітрила. Вітер надував їх, і вони виривалися з рук, як великі білі птахи; чорний човен нахилився і ліг боком на блакитні хвилі.

– До нас повертає! – обізвався Джепар. – Я навіть пізнаю човен – то грек сіль привіз.

Мемет теж пізнав греків човен. Для нього це мало вагу, бо, опріч кав’ярні, він держав крамничку, також єдину на все село, і був різником. Значить, сіль йому потрібна.

Коли баркас наблизився, Мемет покинув кав’ярню і подався на берег. Гості поспішили вихилити свої філіжанки і рушили за Меметом. Вони перетяли круту вузьку вулицю, обігнули мечет і спустились каменистою стежкою до моря. Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною. Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега. Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак[55], стрункий і довгоногий, вибивались із сил, налягаючи на весла, однак їм не вдавалося розігнати човен на береговий пісок. Тоді грек кинув у море котвицю[56], а дангалак почав швидко роззуватися та закасувати жовті штани вище колін. Татари перемовлялись з берега з греком. Синя хвиля скипала молоком біля їх ніг, а відтак танула і шипіла на піску, тікаючи в море.

– Ти вже готовий, Алі? – крикнув грек на дангалака.

Замість одповіді Алі перекинув голі ноги через край човна і скочив у воду. Зручним рухом він підхопив у грека мішок з сіллю, кинув собі на плече і побіг на берег. Його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та синій куртці, здоровий, засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі блакитного моря. Алі скинув на пісок свою ношу і знов скочив у море, занурюючи мокрі рожеві литки в легку й білу, як збитий білок, піну, а далі миючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до грека і мусив ловити мент, коли човен опускався врівень з його плечем, щоб зручно було прийняти важкий мішок. Човен бився на хвилі і рвався з котвиці, як пес із ланцюга, а Алі все бігав од човна на берег і назад. Хвиля здоганяла його та кидала йому під ноги клубки білої піни.

Часом Алі пропускав зручний мент, і тоді хапався за бік баркаса, і піднімався разом з ним догори, мов краб, приліплений до кораблевого облавка.

Татари сходились на берег. Навіть у селі, на пласких дахах осель, з’являлися, незважаючи на спеку, татарки і виглядали звідти, як купки квіток на грядках.

Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну. Під човном клекотіло, кипіло, шумувало, а він підскакував і плигав, немов нісся кудись на білогривих звірах. Грек часто обертався назад і з тривогою поглядав на море. Алі прудкіше бігав од човна на берег, весь забризканий піною. Вода при березі починала каламутитись і жовкнути; разом з піском хвиля викидала зо дна моря на берег каміння і, тікаючи назад, волокла їх по дну з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало. Прибій за якої півгодини перескакував уже через каміння, заливав прибережну дорогу і підбирався до мішків з сіллю. Татари мусили відступити назад, щоб не замочити капців.

– Мемет! Нурла! Поможіть, люди, а то сіль підмочить! Алі! Йди ж туди! – хрипів грек.

Татари заворушились, і поки грек танцював з човном на хвилях, з нудьгою позираючи на море, сіль опинилась у безпечному місці.

Тим часом море йшло. Монотонний ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий стріл гармати. На небі сірим павутинням снували хмари. Розгойдане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної з піною води.

– Ге-ге! Буде буря! – кричав Мемет до грека. – Витягай на берег човна!

– Га? Що кажеш? – хрипів грек, намагаючись перекричати шум прибою.

– Човен на берег! – гукнув щосили Нурла.

Грек неспокійно закрутився і серед бризків і рику хвиль почав розпутувати ланцюг, ув’язувати мотуззя. Алі кинувся до ланцюга. Татари скидали капці, закочували штани й ставали до помочі. Врешті грек підняв котвицю, і чорний баркас, підхоплений брудною хвилею, що з ніг до голови змила татар, посунув до берега. Купка зігнутих і мокрих татар галасливо витягала з моря, серед клекоту піни, чорний баркас, немов якусь морську потвору або величезного дельфіна.

Та ось баркас ліг на піску. Його прив’язано до палі. Татари обтріпувались і важили з греком сіль. Алі помагав, хоч часом, коли хазяїн забалакувався з покупцями, він нишком позирав на незнайоме село. Сонце стояло вже над горами. По голому сірому виступу скелі ліпились татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць. Криві стежки вились по каменистій спадині, щезали на покрівлях і з’являлись десь нижче просто од мурованих сходів. Чорно і голо. Тільки на одній покрівлі росла якимсь чудом тонка шовковиця, а знизу здавалось, що вона розстеляла темну корону на блакиті неба.

Зате за селом, у далекій перспективі, одкривався чарівний світ. В глибоких долинах, зелених од винограду і повних сизої імли, тіснились кам’яні громади, рожеві од вечірнього сонця або синіючі густим бором. Круглі лисогори, мов велетенські шатра, кидали од себе чорну тінь, а далекі шпилі, сизо-блакитні, здавались зубцями застиглих хмар. Сонце часом спускало з-за хмар у імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток – і вони перетинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях.

При цій казковій панорамі татарське село здавалось грудою дикого каміння, і тільки рядок струнких дівчат, що вертали од «чішме»[57] з високими кухлями на плечах, оживляв кам’яну пустелю.

Край села, у глибокій долині, біг поміж волоських горіхів струмок. Морський прибій спинив його воду, і вона розлилась поміж деревами, одбиваючи в собі їх зелень, барвні халати татарок та голі тіла дітвори.

– Алі! – гукнув грек. – Поможи зсипати сіль!

За ревом моря Алі ледве дочув.

Над берегом висів солоний туман од дрібних бризків. Каламутне море скаженіло. Вже не хвилі, а буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких з луском одривалися довгі китиці піни і злітали догори. Буруни йшли невпинно, підбирали під себе зворотні хвилі, перескакували через них і заливали берег, викидаючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь було мокро, поналивано, в берегових ямках лишалась вода.

Раптом татари почули тріск, і рівночасно вода полилась їм у капці. То сильна хвиля підхопила човен і кинула їм на палю. Грек підбіг до човна і ахнув: у човні була діра. Він кричав од горя, лаявся, плакав, та рев моря покривав його лемент. Довелось витягти човен та й прив’язати знов. Грек був такий сумний, що, хоч запала ніч і Мемет кликав його в кав’ярню, не пішов у село і лишивсь на березі. Мов привиди, блукали вони з Алі серед водяного пилу, сердитого бухання та сильного запаху моря, що проймав їх наскрізь. Місяць давно вже зійшов і перескакував з хмари на хмару; при світлі його берегова смуга біліла од піни, наче вкрита першим пухким снігом. Врешті Алі, зваблений вогнями в селі, намовив грека зайти в кав’ярню.

Грек розвозив сіль по прибережних кримських селах раз на рік і звичайно боргував. На другий день, щоб не гаяти часу, він наказав Алі лагодити човен, а сам подався гірською тропою збирати по селах довги: берегова стежка була затоплена, і з боку село було одрізане од світу.

Вже з полудня хвиля почала спадати, і Алі взявся до роботи. Вітер тріпав червону хустину на голові дангалака, а він порався коло човна та курникав монотонну, як прибій моря, пісню. У відповідний час, як добрий мусульманин, він розстеляв на піску хустинку і ставав на коліна в богомільному спокої. Вечорами він розкладав над морем огонь, варив собі пілав з підмоченого рижу, що лишивсь на баркасі, і навіть лагодився ночувати при човні, та Мемет покликав його в кав’ярню. Там лиш раз на рік, як наїздили покупці винограду, трудно було здобути місце, а тепер вільно й просторо.

В кав’ярні було затишно. Джепар дрімав коло печі, завішаної блискучою посудиною, а в печі дрімав і попелів вогонь. Коли Мемет будив брата покликом: «Каве!» – Джепар здригався, схоплювався і брався за міх, щоб розбудити вогонь. Огонь у печі скалив зуби, пирскав іскрами і поблискував по мідяній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої кави. Під стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайкою ослонах, сиділи татари; в одному місці грали в кості, в другому – в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості: старий суворий мулла Асан, у чалмі й довгому халаті, що мішком висів на його кістлявому задубілому тілі. Він був темний і упертий, як віслюк, і за це всі його поважали. Був тут і Нурла-ефенді, багатир, бо мав руду корову, плетену гарбу і пару буйволів, а також заможний «юзбаш» (сотник), посідач єдиного на ціле село коня. Всі вони були родичі, як і ціла людність того невеликого закинутого села, хоч це не заважало їм ділитися на два ворожі табори. Причина ворожнечі таїлась у невеличкому джерелі, що било з-під скелі і стікало течійкою якраз посередині села, поміж татарськими городами. Тільки ця вода давала життя всьому, що росло на камені, і коли одна половина села спускала її на свої городчики, у другої боліло серце дивитись, як сонце і камінь в’ялять їм цибулю. Дві найбагатші й найбільш впливові особи в селі мали городи на різних боках течійки – Нурла на правому, юзбаш на лівому. І коли останній спускав воду на свою землю, Нурла затамовував потік вище, одводив його до себе і давав воду своєму куткові. Це гнівило всіх лівобережних, і вони, забуваючи на родинні зв’язки, боронили право на життя своїй цибулі, розбивали один одному голову. Нурла і юзбаш стояли на чолі ворогуючих партій, хоч юзбашева партія немов переважала, бо на її боці був мулла Асан. Ця ворожнеча помічалась і в кав’ярні: коли прихильники Нурли грали в кості, то юзбашеві з презирством дивились на них і сідали до карт. В одному вороги сходились: усі пили каву. Мемет, що не мав городу і, як комерсант, стояв вище партійних суперечок, усе шкандибав на кривих ногах од Нурли до юзбаша, зацитькував і мирив. Його гладке обличчя і голена голова лисніли, як у облупленого барана, а в хитрих очах, завжди червоних, блукав неспокійний вогник. Він вічно був чимсь заклопотаний, щось вічно розмірковував, пригадував, лічив і раз у раз бігав у крамничку, у льох, то знов до гостей. Часом він вибігав з кав’ярні, піднімав лице уверх, до пласкої покрівлі, і кликав:

– Фатьме!..

І тоді од стін його дому, що здіймався над кав’ярнею, одділялась, мов тінь, завинена в покривало жінка і тихо проходила через покрівлю до самого її краю.

Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким скрипучим голосом, коротко і владно, як пан служебці, – і тінь зникала так само непомітно, як і з’являлась.

Алі раз побачив її. Він стояв коло кав’ярні і стежив, як тихо ступали жовті патинки по кам’яних сходах, що єднали Меметову хату з землею, а ясно-зелене фередже[58] складками спадало по стрункій фігурі од голови аж до червоних шароварів. Вона спускалась тихо, поволі, несучи в одній руці порожній кухоль, а другою притримуючи фередже так, що тільки великі довгасті чорні очі, вимовні, як у гірської сарни, міг бачити сторонній. Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця.

Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх з собою.

Над морем, лагодячи човна та курникаючи свої сонні пісні, він дививсь у ті очі. Він бачив їх скрізь: і в прозорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на гарячому, блискучому на сонці камені. Вони дивились на нього навіть із філіжанки чорної кави. Він частіше поглядав на село і часто бачив на кав’ярні, під одиноким деревом, невиразну фігуру жінки, що була звернена до моря, немов шукала своїх очей.

До Алі скоро звикли в селі. Дівчата, проходячи од чішме, ніби ненароком одкривали обличчя, коли стрічались з красунем турком, потому паленіли, йшли швидше й шептались поміж себе. Мужській молоді подобалась його весела вдача. Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висіли над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни[59], примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумними, хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь, мужську звичайно. Їм зрозуміла була пісня Сходу, і скоро в тіні кам’яних осель, перетканій блакитним світлом, починалась забава: зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти, й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:

– О-ля-ля… о-на-на…

З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів гір, з другого – лягло долі погідне море, й зітхало крізь сон, як мала дитина, і тремтіло під місяцем золотою дорогою…

– О-ля-ля… o-на-на…

Ті, що дивились згори, з своїх кам’яних гнізд, бачили часом простягнену руку, що попадала під промінь місяця, або тремтячі у танці плечі і слухали одноманітний, в’їдливий приспів до зурни:

– О-ля-ля… о-на-на…

Фатьма теж слухала.

Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, й забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світу, нема доріг навіть звідси…

– О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забирає єдину прибережну тропу… Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує своїм спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати… Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся… Воно скрізь, воно дивиться на неї… Часом воно дрочиться: укриється білим, як сніг на горах, туманом; здається, нема його, щезло, а під туманом усе-таки б’ється, стогне, зітхає… Ось як тепер, о!..

– Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

– О-ля-ля… о-на-на…

…Б’ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть угору довгі подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять у хату, сідають на серце, навіть сонця не видно… Та от тепер… от тепер…

– О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер вона часто виходить на дах кав’ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов’язкою на голові чужинця, немов сподівається, що побачить його очі – великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка – гірський крокіс…

– О-ля-ля… о-на-на…

Зорі висять над землею, місяць – над морем…


– Ти здалеку?

Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.

Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:

– З… п-під… Смірни… далеко звідси…

– Я з гір.

Мовчанка.

Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.

– Чого забився сюди? Тобі тут сумно?

– Я бідний – ні зірки на небі, ні стебла на землі… заробляю.

– Я чула, як ти граєш…

Мовчанка.

– Весело… У нас у горах також весело… музики, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?

– Близько нема.

– Йохтер?[60] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?

– Ні. У нас замість моря пісок… Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…

– Цсс!

Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.

Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.

– Ти не боїшся, ханим[61], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?

– Що він схоче…

– Він нас заб’є, як побачить.

– Як він схоче…


Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами і лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам’ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав’ярнею. Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.

– Мемет, Мемет! Кель мунда![62]

Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.

– Мемет! Де Алі? – питав Нурла.

– Алі… Алі.. тут десь… – і він обвів зором порожні лавки.

– Де Фатьма?

– Фатьма?.. Фатьма спить…

– Вони в горах.

Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав’ярню і виглянув надвір. На дорозі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море. Мемет вернувся до Нурли.

– Чого ти хочеш?

– Ти божевільний… Я тобі кажу, що твоя жінка втекла з дангалаком, я їх бачив у горах, як повертав із яйли.

Меметові очі полізли наверх. Дослухавши Нурлу, він одіпхнув його, вискочив з хати і, коливаючись на своїх кривих ногах, поліз по східцях наверх. Він оббіг свої покої і вискочив на дах кав’ярні. Тепер він справді був як божевільний.

– Осма-ан! – крикнув він хриплим голосом, приклавши долоні до рота. – Са-алі! Джепа-ар! Бекір! Кель мунда-а! – Він обертався на всі сторони і скликав, як на пожежу: – Усе-їн! Мустафа-а-а!

Татари прокидались і з’являлись на пласких покрівлях.

Тим часом Нурла помагав знизу:

– Ас-ан! Маму-ут! Зекерій-а-а! – гукав він не своїм голосом.

Сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю і збирав народ. Червоні фези з’являлись скрізь і кривими та крутими стежками збігались до кав’ярні.

Нурла поясняв, що сталося.

Мемет, червоний і непритомний, мовчки поводив по юрбі вибалушеними очима. Врешті він підбіг до краю покрівлі і скочив униз зручно й легко, як кіт.

Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному голови в сварці за воду, єднало тепер почуття образи. Зачеплено було не тільки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана. І коли Мемет виніс із хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши ним на сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий.

– Веди!

Нурла рушив попереду, за ним, налягаючи на праву ногу, поспішався різник і вів за собою довгу низку обурених і завзятих родичів.

Сонце вже показалось і пекло камінь. Татари злазили вгору добре відомою їм стежкою, витягшись у лінію, як колонка мандруючих мурах. Передні мовчали, і тільки ззаду рядка сусіди перекидались словами. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить уже дичину. Мемет, червоний і понурий, помітніше шкандибав. Хоч було ще рано, сірі маси каміння нагрілися вже, як черінь печі. По їх голих випнутих боках, то круглих, як велетенські шатра, то гострих, мов вершки заклятих хвиль, слався м’ясистим листом отруйний молочай, а нижче, туди ік морю, сповзав поміж синяві груди каміння яро-зелений капорець. Вузенька стежка, ледве помітна, як слід дикого звіра, щезала часом серед кам’яної пустині або ховалась під виступом скелі. Там було вогко й холодно, і татари піднімали фези, щоб освіжити голені голови. Звідти вони знову вступали у піч – розпалену, душну, сіру й залиту сліпучим сонцем. Вони уперто дерлись на гори, подавшись тулубом трохи вперед, погойдуючись злегка на вигнутих дугою татарських ногах, або обминали вузькі й чорні провалля, черкаючись плечем об гострий бік скелі та ставлячи на край безодні ноги з певністю гірських мулів. І чим далі вони йшли, чим важче їм було обминати перешкоди, чим сильніше пекло їх зверху сонце, а знизу камінь, тим більше завзяття одбивалось на їх червоних упрілих обличчях, тим сильніше запеклість випирала їм з лоба очі. Дух цих диких, ялових, голих скель, що на ніч умирали, а вдень були теплі, як тіло, обняв душі покривджених, і вони йшли обороняти свою честь і своє право з незламністю суворої яйли. Вони поспішалися. Їм треба було перейняти втікачів, поки вони не добралися до сусіднього сільця Суаку та не втекли морем. Правда, і Алі, й Фатьма були тут людьми чужими, не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті – і на це рахувала погоня. Проте, хоч до Суаку лишилось небагато, ніде нікого не було видно. Робилось душно, бо сюди, в гори, не долітав вогкий морський вітер, до якого вони звикли на березі. Коли вони спускались у провалля або злазили на гору, дрібні колючі камінці сипались їм з-під ніг – і це дратувало їх, упрілих, стомлених і лихих: вони не знаходили того, чого шукали, а тим часом кожен з них покинув у селі якусь роботу. Задні трохи припинилися. Зате Мемет поривався наперед з затуманеним зором і головою, як у роз’юшеного цапа, і, шкутильгаючи, то виростав, то опадав, як морська хвиля. Вони почали тратити надію. Нурла опізнився, це було очевидячки. Проте йшли. Кілька раз заломистий берег Суаку блиснув їм згори сірим піском й зникав. Раптом Зекерія, один з передніх, сикнув і зупинився. Всі озирнулись на нього, а він, не мовлячи ні слова, простяг руку вперед і показав на високий кам’яний ріг, що виступав у море. Там, з-за скелі, на один мент мигнула червона головна пов’язка і зникла. У всіх закалатало серце, а Мемет стиха рикнув. Вони ззирнулися – їм прийшла до голови одна думка: якби вдалося загнати Алі на ріг, то можна взяти його там голіруч. Нурла мав уже план; він поклав на уста палець, і коли всі замовкли, розділив їх на три частини, що мали оточити ріг з трьох сторін; з четвертої скеля стрімко спадала в море. Всі стали обережними, як на вловах, тільки Мемет кипів і рвався наперед, просвердлюючи жадним оком скелю. Та ось виткнувся з-за каміння краєчок зеленого фередже, а за ним злазив на гору, мов виростав із скелі, стрункий дангалак. Фатьма йшла попереду – зелена, як весняний кущ, а Алі, на своїх довгих ногах, тісно обтягнених жовтими ногавицями, в синій куртці і червоній пов’язці, високий і гнучкий, як молодий кипарис, здавався на тлі неба велетнем. I коли вони стали на вершечку, з прибережних скель знявся табун морських птахів і вкрив блакить моря тремтячою сіткою крил.

Алі, очевидячки, заблудився і радився з Фатьмою. Вони з тривогою оглядались на кручу, шукали стежки. Здалеку виднілась спокійна бухта Суаку.

Раптом Фатьма жахнулась і скрикнула. Фередже зсунулось з її голови і впало додолу, а вона з жахом втопила очі у налиті кров’ю скажені чоловікові баньки, що дивились на неї з-за каменя. Алі озирнувся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на скелю, чіпляючись руками й ногами за гостре каміння, і Зекерія, і Джепар, і Мустафа – всі ті, що слухали його музику і пили з ним каву. Вони вже не мовчали; з грудей їх разом з гарячим віддихом вилітала хвиля змішаних згуків і йшла на втікачів. Тікати було нікуди. Алі випростувався, уперся ногами в камінь, поклав руку на короткий ніж і чекав. Од його вродливого лиця, блідого й гордого, била відвага молодого орла. Тим часом за ним, над кручею, кидалася, як чайка, Фатьма. З одного боку було ненавидне море, з другого – ще більш ненавидний, нестерпучий різник. Вона бачила його побаранілі очі, недобрі сині уста, коротку ногу і гострий різницький ніж, яким він різав овець. Її душа перелинула через гори. Рідне село. Зав’язані очі. Грають музики, і різник веде її звідти над море, як овечку, щоб заколоти. Вона розпучливим рухом закрила очі і втратила рівновагу. Синій халат в жовті півмісяці нахилився і зник серед крику сполоханих чайок…

Татари жахнулись: ця проста і несподівана смерть одкинула їх од Алі. Алі не бачив, що сталося позад його. Як вовк, поводив він навкруги очима, дивуючись, чого вони ждуть. Невже бояться? Він бачив перед собою полиск хижих очей, червоні й завзяті обличчя, роздуті ніздрі й білі зуби – і вся ця хвиля лютості раптом наскочила на нього, як морський прибій. Алі оборонявся. Він проколов руку Нурлі і дряпнув Османа, та в ту ж хвилю його збили з ніг, і, падаючи, він бачив, як Мемет підняв над ним ніж і всадив йому між ребра. Мемет колов куди попало, з нестямою смертельно ображеного і з байдужістю різника, хоч груди Алі перестали вже дихати, а гарне обличчя набрало спокою.

Справа була скінчена, честь роду визволена з ганьби. На камені, під ногами, валялось тіло дангалака, а біля нього стоптане й пошматоване фередже.

Мемет був п’яний. Він хитався на кривих ногах і вимахував руками, його рухи були безглуздими і зайвими. Розіпхнувши цікавих, що товпились над трупом, він ухопив Алі за ногу і поволік. За ним рушили всі. І коли вони йшли назад тими самими стежками, спускаючись униз та злазячи на гору, розкішна голова Алі, з обличчям Ганімеда[63], билась об гостре каміння і спливала кров’ю. Часом вона підскакувала на нерівних місцях, і тоді здавалося, що Алі з чимось згоджується і каже: «Так, так…»

Татари йшли за ним і лаялись.

Коли процесія вступила врешті в село, всі пласкі покрівлі вкрились барвними масами жінок і дітей і виглядали, як сади Семіраміди[64].

Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря. Там, на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи чорний баркас, мов викинений в бурю дельфін з пробитим боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини, кидала на берег мереживо піни. Море зливалось з сонцем в радісний усміх, що досягав аж ген далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси – до сірих нагрітих громад яйли.

Все осміхалось.

Без слів, без наради татари підняли тіло Алі, поклали його в човен і при тривожних жіночих криках, що неслись із села, з пласких дахів, як зойк наляканих чайок, дружно зіпхнули човен у море. Шурхнув по камінцях човен, плюснула хвиля, загойдався на ній баркас і став.

Він стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала піною і потиху, ледве помітно односила в море.

Алі плив назустріч Фатьмі…


Січень 1902 р., Чернігів

Поєдинок Образок

Вони вже повечеряли – пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.

Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунка руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.

Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверху на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:

– Тут… тут…

І він ішов устами по синій жилці уверх, до білої й м’якої округлості, осяяної матовим світлом столової лампи.

Раптом – т-ррах… трах-трах!..

Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали.

Вони стрепенулись і витріщеними очима уп’ялись у чорні шибки, в які лізли з саду обліплені снігом гіллячки дерев.

– Хто? Що?!

– Чоловік… він все бачив…

І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванні чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господар дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, з злими очима й тремтячою бородою.

Він вже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.

– Геть!.. геть з хати!..

Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, нащось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря, через другу хату – до сіней. Він чув, як позад його здушеним, глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:

– Опам’ятайся!.. Миколо… ти з глузду…

– Геть! Геть з хати! – верещав тонким, не своїм голосом пан Микола й тупав ногами в калошах.

Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напівроздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька:

– Татусю!.. татусю!.. не виганяй пана Вана…

Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й декламував:

– Прийняв у хату, як сина, як чесну людину… поїв, годував, платив… Га-а-а!..

Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя – та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.

Гострий струмінь морозного повітря… осяяні в домах вікна… чиїсь голоси… дзвінки звощика… стережись!.. і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду – з морозу чи з зворушення, – а в ухах лунало: геть!.. геть з дому!.. Скандал… сором… Кров шуміла в ухах, до горла щось котилося… Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою…

Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури – різкі. Дерева, будинки, тини – такі тверді, мов висічені з мармуру, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло, гостре, колюче, немов замерзло.

Учитель нічого не помічав – він біг вулицею й мав одно бажання: швидше добратись додому, сховатись од людей, од сорому.

Геть!

Те «геть» бігло за ним слідком і гнало вперед.

Стрічались звощики. Він хотів їхати, та згадав, що не стане п’яти копійок.

Піддубний вскочив у свою кімнатку і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.

Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов, безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось зробити… Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу й вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-літня дама, багата дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний щогодини, щохвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусив купувати їй ґудзики, нитки, полотно і меблі. Вона тягала його по крамницях. Потому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замість одної години він присвячував їй три, а позаяк обід приходився посередині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевняла чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусив слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засиджувався вечорами пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна, і, йдучи вранці на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.

Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбиральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками і кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию – аж йому голова паморочилась…

– Івась… Івашечко… Іванко… єдиний, маленький… – стогнала вона між поцілунками. – Ти мій володар, пан мій… кров мого серця… поезія життя… ти мій Ромео…

Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розгладжувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємниче:

– На! Це тобі!

По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.

Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя, що хотіла, могла робити.

Лист був насамперед довгий, на п’яти-шести сторінках. Він був писаний трохи старим, квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфічним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витиснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. «Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання… Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитись там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш… Ти мій володар, мій пан, моє життя і моя смерть…»

Вона щонайменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальта і посилала по пошті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфічним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Він мав обов’язок виставляти перед нею оголену душу – і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він не приносив одповіді або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а по тому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжності вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста або виривала для себе папіросу від нього – й тоді її зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом з тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в її очах – і ось тепер:

– Геть!.. – І він пішов, як пес.

Піддубний застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хіба він знає!

Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. Потому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна безформена невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.

Вона приходила до нього в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.

– Боюсь… боюсь… мій милий, я боюся… – шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах, – і одпихала його від себе, й неспокійно озиралась по кутках.

Він не мав чого боятися і не слухав її. Тоді вона тремтіла і пищала, як муха в павутинні, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.

– Ой, ах!.. милий, єдиний… боюся… он хтось іде!.. ой!..

І вона тікала від нього, лишивши в йому бажання…

Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечорами слухати музику, переважно класичну – Баха, Гайдна, Бетховена, – і після якоїсь фуги або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах:

– Подобається тобі?

Він говорив щось невиразне:

– Так… ні… бачите…

Тоді вона міряла його злими очима:

– Осел! Ви нічого не розумієте…

Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.

Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.

Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.

– Татусю, не виганяй пана Вана!..

Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей…

Нащо вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..

Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом, – ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!.. Та що сказала б вона?

Міщанин!.. галабурдник!..

Їй треба декорум… поєдинок…

– Ну, що ж – хай буде поєдинок…

Це він говорить уголос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.

І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось роману. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль… синій димок – і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стаікає червоний струмок…

Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки…

Ні, він цього не може!.. не може!..

Він підскакує усім тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію… Це певне… це зовсім певне… А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція – він опинився б у смішнім становищі. Що ж буде?

Піддубний лежить довго один у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.

– Ну, добре! – каже Іван і знов сідає на ліжко. – Ти зробив свинство. Вліз у сім’ю, взяв чужу жінку… Май же сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо… На свої десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?..

Щось встає зсередини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло… Стару? Рештки?.. Ні!..

Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров’ю свій пекучий сором.

І знов картина.

Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того, – і він труп, і він герой!

Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи – безконечні рядки на дорогому папері, – листи, яких він ніколи не прочитає…

Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого, – він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо – от нізащо! – не підставить чола під цівку пістолета.

– Мі-щанство-о!.. – прогучав чужий голос в його ухах.

Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати – і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев’яні і не згинаються, як з пап’є-маше. В голові пустка, в грудях пустка… Рота не можна закрити, з горла видобути згук…

І в пристраснім імпульсі життя він видав горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.

Х-ху!.. Він протестує!

Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси, й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.

Він врешті вловив ту ідею, ось вона!

Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки – і вона не допустить до крайності ні в той, ні в другий бік.

Він сливе веселий скочив на ноги.

Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.

Піддубний засвітив свічку.

В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там, певно, можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! Десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться – «з повним презирством»; йому прийшла до голови чудова думка: «з повним пр-р-ре-зир-ством!».

«Шановний добродію!»

І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.

Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:

«Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним презирством Іван Піддубний».

Потому він зачеркнув «з презирством» і написав «з поважанням», переписав і заадресував: «Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи».

О!

Було ще рано, пів до восьмої, Цюпи ж вставали так коло дев’ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.

Снігу багато, тепло і сонячно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвів лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.

Пролетіла ворона і сіла на тину.

Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки?

Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.

Женуть гурт товару в різниці… ціла купа рудої шерсті, ніг, рогатих голів.

Як гарно дихається – п’єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.

Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй – вона виходить. «Лист? Од кого? Давай сюди…» Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.

Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в’ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить… витріщив очі…

– Однеси лист… Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? Десять копійок дістанеш.

І він намацав у кишені останні десять копійок.

Ходить по вулиці й чекає.

Москаль повертає, зігнувся.

– Самій пані?

– До рук.

– На…

І повертає назад, до себе.

– Що то буде, що то буде? Чим скінчиться?

День довгий, безконечний, тривожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.

Ходить і думає.

Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?

По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев’яний, і нічого не чекає.

Якось-то воно буде.

Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.

Стук… стук…

До кого б се?

– Можна?

Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.

– Увійдіть…

Він… пан Микола. Голос хрипливий, дивиться вбік, шуби не знімає й не подає руки.

Сідає.

Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.

– Не турбуйтеся… не треба.

Іван все шаркає сірником.

– Ви… ви… – хрипить пан Микола, – ви не гнівайтесь на мене – я був учора п’яний. Просто п’яний, і більш нічого… більш нічого… Ну, а коли п’яний, ви розумієте…

Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п’яний, п’яний, як швець… і більш нічого… більш нічого. Як це він не помітив, що той був п’яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб!.. ха-ха!.. Як це він не помітив?

– Людя скучає за вами… приходьте завтра не лекцію й не пам’ятайте того, що було між нами…

Ха-ха!.. Ах ти, п’янюго, він був п’яний, як… і більш нічого… Ну, він прийде, конче прийде… ха-ха… Все сміється у нього всередині, все радіє, і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радості, ні своїх бажань.

Добре, він прийде… і більш нічого… ха-ха-ха!..

А про лист ні слова!

Свиня!..

Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий. Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію. Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив в куток парасоля, – згадки линýли на нього холодною водою і скували вільність рухів.

На дверях з хати стояла вже Людя, й підскакувала на своїх довгих ногах, і простягала худі рученята до пана Вана.

– Пан Ван… пан Ван… – радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.

Вони зараз взялись до роботи.

Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.

І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.

Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніна виглядала втомленою, але сяяла і, користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.

Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто, може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього:

– Їж-жте… їж-жте…

І те «ж-ж…» виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.

Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам’яті, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.

Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щипала Йванові ногу.

Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала й здіймала очі до Бога.

Спасибі тобі, добрий Боже!.. Тепер усі щасливі!..


1902 р., Чернігів

Цвіт яблуні Етюд

Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи – вгорі темний, похмурий, важкий, під ним – залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому черному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. A свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко… Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..

Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук – і моє серце падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне – й обірветься життя. Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як воно дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б’ється живчик. Я знаю – тo тривога. Вона держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..

A я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев’яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв’язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м’якими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель… Hi згуку, нi блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…

Я стрепенувсь. Боже! Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав yxo до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Meнi самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!

Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілy, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?

Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..

I знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… A тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Biн мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. I я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

Вже пізно. Лампа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло – то підіймається, тo падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.

Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лампу. B хаті стає темніше, пропали блиски й різні тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон… гідрохінон… гідрохінон…» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам: вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… He чую свисту, затихло калатало…

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ci два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

З-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало…

Вікно сіріє. B хаті все так само, як i досі було: так само нагинається од pyxy повітря жовте полум’я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, a проте є щось нове. Певно, ciрe вікно.

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Двері од кабінету рипнули, і в хату тихо входить лікар. Хороший, давній друже! Він тільки що зі спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. I я розумію його. Нема рятунку? – Нема, – кажуть його чесні очі. Він непотрібний і одходить, a нa порозі стоїть жінка і повним благання й надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.

Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав’язане грубим жмутом, таке м’яке і тепле. Bсe се я бачу. Я все cе бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її нe тільки як друга, a як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. He все пропало. Ще у нас будуть…» А, підлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмиpaє… Hi, cе нe може бути… Ce дико… cе безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий… мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… A, cе безглуздо врешті, кажу я!..

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, a я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити. «Се підло, cе безглуздо», – кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Ce насильство!» – бунтує моя істота. «Се закон природи», – говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… A-a!

Я сиджу так довго.

Чи тo мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно – кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. A може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеться, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата? Хіба ж cе неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, a проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!

Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула. Коли б заснула… To я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…

Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла. Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь наосліп, все перекидаю, б’юсь руками об двepi й наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію. Аж ось кінець.

Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці.

Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, a мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку[65] кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… нi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, a я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках…

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж – сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як трудно повірити мені сьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість – ні, п’ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно – просто, здається, вчора було – стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось сине небо, a на траві гралось весняне сонце.

A от тепер…

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.

Коли я чесався щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», a замість «стидно» казала «стиндо».

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, – моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, – i в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, натикаюсь на стіл, a на ньому…

To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, a цілих шість…

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. Ha ній коротенька біла сукенечка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними.

B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюcь на cе воскове тіло, i дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв’язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам’яті, відбилось там золотим промінням.

A моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал.

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?


1902 р., Чернігів

Він іде! Образок

Прикмети були погані. Становий, здається, незадоволений був з того, що взяв, і хоч запевняв, що не допустить погрому, але йому вірили мало. Найгірше було те, що ніхто напевно не знав, чи одмінять процесію з образом Спаса, яка мала відбутись завтра по церковній відправі. Про се з тривогою говорили в містечку, і крамарі, забувши за покупців, лишали свої крамниці на Божу ласку, а самі збирались купками на майдані серед містечка. Тут притишеними, таємничими голосами, тривожно озираючись навкруги, переказували одні другим про якихсь непевних, чужих людей, що з’явились недавно в містечку, про чорносотенних панків, які були б раді погромові, та про те, що їхні «пуриці», багатші купці, ще зрання почали тікати з містечка з своїми жінками й дітьми. Часом розмова ставала гарячою, бурхливою, слова бряжчали, немов вози з залізом, і білі крамарські руки тільки мигтіли перед рудими бородами. Але коли розтинався раптом голосний туркіт коліс по бруку і велика балагульська бричка підкочувалась під один з багатших домів, що всіма вікнами дивились на площу, розмови стихали і всі похмуро і з злістю дивились, як виносили похапцем із дверей всяке манаття, скрині та подушки і бричка ущерть виладновувалась жінками та кучерявими дітьми. Коли ж бричка зникала нарешті у хмарі сірого пилу, розмови знов оживали і переходили в крик. Візник Йосель, міцний, високий чоловік, метушився по базару з батіжком у грубих вузлуватих руках і хвалився, що вже одправив усі три свої фургони. Він запевняв, що до вечора не буде в містечку ані одної хурманки.

Ще сонце не зайшло, а вже крамниці почали зачинятись. Скрізь рипіли залізні засуви, бряжчали колодки і ключі, стукали двері, заслоняючи чорні отвори, і вмить сірі старезні мури ринку викинули з себе людей. Майдан на хвилину ожив, залюднився. Старі «балабусти» зібрали з столиків бублики й булки, покриті пилом, – увесь свій мізерний крам. Охали, стогнали та, вгинаючись під важкими кошиками, поспішали додому. Чорні купки похилених, схвильованих людей розтікались з базару по тісних вуличках, і на площі зробилось так пусто і тихо, наче весь вереск життя обернувсь раптом у сірий камінь.

Наближався вечір. Сонце росло, палало і тихо спускалось додолу. Червоний туман уставав на заході, і немов криваві примари насувались звідти на місто. Спочатку несміливо, поодинцю, а далі цілими лавами. Безгучною процесією пройшли вони поміж спустілими мурами, лишаючи на камені гарячі червоні сліди та одбиваючи у шибках вікон свої криваві обличчя. Старезні мури тремтіли з жаху усіма зморшками стін, і тільки червоні маки, що росли вгорі по карнизах, вітали гостей сміхом. А коли сонце сіло і прийшла ніч, як чорна дума землі, червоні гості щезли, й містечко зовсім завмерло…

В хаті старого шохата Абрума при світлі лойових свічок ішла нарада. Там зібрались самі старі, поважні люди, зі зморшками досвіду на блідих лицях, з білими бородами, як у далеких предків. Всі говорили разом, бо всіх одно турбувало. Одні хотіли зібрати ще грошей для станового, другим приходила до голови думка прохати попів, щоб заступились. Інші знов радили зійтись до синагоги і в молитвах провести ніч. Великий Бог, що вивів Ізраїля з пустині, що не дав йому досі втопитись у хвилях зненависті інших народів, ще раз одверне од нього ворожу руку. Все се було добре, але не могло ні об’єднати, ані заспокоїти. Коли ж візник Йосель, що мав сильніші груди, таки перекричав усіх і заявив, що молодь поклала оборонятись, що вона буде стріляти – і витяг перед себе батіг, як револьвер, – жах стулив всім уста, і білі бороди, немов зів’ялі, упали на груди. Потому зчинився ґвалт. Старий шохат Абрум, який на своєму довгому віку спокійно перерізував горло тисячам курей та гусок, збілів увесь і закричав. Як! Вони хочуть стріляти! Ті нерозумні, ті божевільні! Оті «політики»! Вони хочуть пролити кров, яка впаде на наші ж голови. Вони викличуть помсту – і помста, як вовк, пожере наші діти, увесь спокійний народ!.. Ай-вай!..

І всі кричали разом з Абрумом, кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрості й досвіду, скакали бороди й білі та худі руки. І од обурення й крику всім стало душно і навіть легше, так, наче криком вони прогнали з хати тривогу.

Те гостре обурення, однак, скоро пройшло, і крики поволі затихли. Знов встало питання – те саме, що і спочатку, – що ж мають робити? Час йшов, і кожна хвилина, що конала навіки, родила другу, а та наближала страшну невідомість. Ніхто вже нічого не радив. Всі почували втому. І чим ясніше ставало, що нема ради, що не можна навіть втекти, бо нема коней, люди почали вірити в чудо. Станеться щось таке, що одверне біду, процесія пройде тихо і не зачепить нікого. Ще, може, нічого! Може, нічого не буде!

Комусь прийшла думка: що скаже сліпа Естерка? Ведіть сюди Естерку!.. Вона вгадає…

І всі забажали почути, що скаже Естерка.

Візник Йосель і зять Абрумів піднялись привести сліпу.

Вона ще не спала. На порозі темної, як і хазяйка, хати вона сиділа чорною купою і, здавалось, співала. Тихі жалібні згуки, мов плач дитини, йшли знизу, з чорної купи, і було так чудно і навіть страшно чути той спів, що Йосель спинив свого товариша і не зважувавсь обізватися до старої. Він не міг розібрати, чи вона співає, чи плаче. Врешті наваживсь і стиха покликав:

– Бобе!.. бобе Естерко!..

Долі тремтіли ті самі згуки.

– Бобе!.. Слухайте, бобе.

Спів стих, і почулось довге жалібне сякання носа.

Коли їй розпавіли, чого прийшли, вона мовчки встала і простягла у пітьму тремтячі руки, шукаючи опори. Ії взяли під руки і повели. Двері од темної хати лишились отвором.

Скрізь, де вони проходили попід освітлені вікна й одчинені двері, до них приставали жінки й чоловіки; діти бігли за ними, неначе курява. Одні другим шептали, що сліпу Естерку, яка вгадала смерть своїх дітей, а потому виплакала очі за ними, ведуть до шохата.

В світлиці Абрума набилось стільки народу, що стало дихати трудно. Коли ж одчинили вікно, щоб впустити повітря, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога.

І всі побачили Естерку, її скаменілий од горя вид, її червоні очі, з яких без упинку стікала сльоза. Мов вітер повіяв по всіх обличчях. Ай-вай!

Абрум хотів її посадити, але вона не сіла. Тільки оперлась на поруччя стільця. Її щось питали, щось говорили, але вона не чула. Що їй було до того? Вона, що носила у серці велике горе, яке не могло там зміститись і спливало крізь темні очі, бачила тільки своїх синів, про них говорила. Вона описувала усі подробиці, яких ніколи не бачила, бо була далеко від того, малювала картину так, наче вона випечена була у неї на червоних повіках, що закривали очі. І голос у неї гучав, як в стародавніх пророків:

– Я бачу звірів… скрізь звірів… В очах у них вогонь, а на зубах кров… людська, червона… А в серці мають вовчу жадобу… Вони несуть свого бога, і на дрючках, що в їх руках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!

– Ай-вай! – стиха зітхнули десятки грудей у хаті й попід вікном.

– А їхні попи співають і чорними устами хвалять Господа Бога, а на ризах в них кров… людська кров… І ричать разом із попами криваві звірі, і розбивають об камінь голови діток маленьких… Ай-вай!

– Ай-вай! – тремтить зітхання довкола, і меркне од нього у хаті світло.

– Ось під ногами у мене кров… чорна, запекла… великі чорні калюжі… Лежать жінки, білі, як крейда, і дивляться їх мертві очі на чоловіків… на трупи дітей… І скачуть по дітях сп’янілі звірі, і ревуть: смерть! смерть!

– Ай-вай! – стогнуть у хаті і плачуть надворі.

– Вогонь і смерть!.. Я бачу руки, я бачу очі, що благають рятунку… Я чую крик… Валяться стіни… стріляють… пекло… Ой, мені душно… Ой, моє серце… А тепер чуєте? Ша! Біжать по сходах… ламають двері… А там мої діти… мої сини любі. Ай-вай!.. Рятуйте. Не бийте… Лежить мій Хаїм… лежить мій Лейба, що годували стареньку маму… і більше не встануть… Ой-ой! Ай-вай!..

– Ай-вай!.. ай-в-вай!.. – усі підхоплюють лемент, і стає сумно і страшно, як в Судний день.

А бобе Естерка все говорила, а сльози усе стікали з їі сліпих очей. Розбитий старечий голос часом дзвенів, як голос пророка, і тоді довкола робилось тихо, люди таїли віддих і складали на дно серця кожне слово старої, як важкий жаль. Може, то не Естерка говорить, а їхня доля, і той червоний туман, що тепер навис над ними, перетвориться завтра у дійсність. Може, ті діти, що тепер тулять теплі обличчя до колін матерок, завтра будуть валятись по вулицях мертві і їх будуть толочити важкі чоботища п’яної юрми… Ай-вай!..

Народ навис над вікном і все прибував. Якась розхристана, в одній сорочці жінка просовувалась крізь натовп ближче до хати і притискала до грудей кривий семисвічник із старого срібла – єдину, може, цінну родинну річ. Великі жили на руках у неї ясно синіли на світлі. Налякані діти починали ревіти, жінки їх гамували і витирали сльози руками. Крайні зітхали; і весь той жаль, і всі ті сльози збирала блакитна ніч та громадила в хмару, що вже здіймала чоло на нічному крайнебі.

Коли ж Естерка замовкла і її, схилену, спустілу, вивели під руки з світлиці, народ розступився, загомонів і посунув за нею аж до її хати.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з собою на ніч тривогу.

Неспокійну ніч перебуло містечко перед християнським святом. До рання світилось по хатах світло і товклись люди, готуючись на завтра, як до пожежі. В’язали клунки й ховали все, що тільки можна було сховати. І скрізь був плач та стогін.

А коли сонце зійшло, до нього всміхнулись тільки червоні маки з карнизів ринку та ще дороги, зарослі маком, що розтікались, немов криваві ріки, поміж зеленим хлібом од мурів містечка. Будинки були похмурі, всі в тінях, і тіні лягли в людей під очима. Старий мечет, сповнений нині так густо зерном, як колись правовірними за панування турків, був чорний од чорних згадок про криваві події, що минули, здавалось, навіки, а сірий ринок стояв похмурий, весь в зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії.

Містечко було безлюдне. Спустілими вулицями блукали лиш кози. Коли сонце стало високо, вдарив з дзвіниці дзвін; хитнув повітря й ножем пройшов у серце. З’являлись люди. Спочатку рідко, як і окремі дзвони. Та коли дзвони, схитнувшись разом, пішли у танець, великі, середні й маленькі, і заскакали в повітрі, як метелиця, з усіх усюдів сипнули люди, так, наче дзвони тягли їх до себе. І сотки наляканих очей дивились услід їм крізь шибки вікон…

Блідий невиспаний шохат Абрум теж слухав дзвонів, хоч вони вже давно замовкли. Він весь тремтів і сам дивувався, що у нього так скачуть щелепи, так трусяться руки і ноги. Бо ще невідомо, чи піде процесія, чи ні, чи буде що, чи не буде. Але ж він поважна духовна особа і не може бути лише свідком народного лиха. Врешті він зважився і переступив поріг своєї оселі. Дрібним, непевним кроком, озираючись та оглядаючи стрічного «гоя» так, наче вперше стрічався з ним, він спочатку пішов бічною вулицею, тепер безлюдною, а далі звернув як до майдану. З вікон і з дверей дивились на нього його одновірці, і він привітно хитав їм головою та кривив в усмішку свої бліді уста. Він навіть пробував щось говорити хриплим та здушеним голосом, але за кожним разом змовкав, таким чудним та дивним здававсь йому його власний голос. Та й взагалі йому здавалось, що то не він йде, а хтось чужий, незнайомий так чудно ступає тремтячими ногами по якійсь чудній, немов легкій, землі. І він навіть бачив, як той «чужий» іде. По дорозі йому стрічалась молодь, що бігла з майдану, од церкви. Йому здавалось, що він питав, але він тільки стояв і мовчки дивився стрічним у вічі. І йому оповідали. На ходу, поспішаючись, коротко, уривчасто. Багато народу… з сіл… і з околиць… Ідуть до церкви, а збирають каміння… кладуть за пазуху… Хтось бачив сокиру… попід полою… І бігли далі.

На одній вулиці, де народ у тривозі висипав з хат, він бачив, як якась кругловида кучерява дівчина (чия вона?) кидалась поміж люди з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали. Її стрічали болісним усміхом і одмовляли, але своїми благаючими, сливе божевільними очима вона сіяла жах.

Абрум пішов далі. Повз нього проскочив кіньми становий, злегка підплигуючи на м’яких ресорах. Абрум підняв руки і щось закричав, щоб його зупинити. Але той навіть не озирнувся. Блиснув на сонці білим мундиром та золотом погонів і зник. І раптом шохат почув у серці пекучу злість. Його аж струснуло. Тепер він опам’ятався і міг говорити. Він переймав стрічних і всім кричав, що так не можна… Треба оборонятись. Треба стріляти із револьверів і всіх перебити… Закидати дровами, бити дрючками, колоти ножами… Підняв страшенний галас. Залякані люди вибігали із хат та благали, щоб він замовк…

– Тихо, реб Абруме, тихо будьте… ша!

Але він не міг вгамуватись.

Блідий, запінений, з страшними очима, він кричав на цілу вулицю, немов хотів заглушити криком свій власний жах:

– Для чого мовчати? І доки мовчати? Ми все мовчали…

– Реб Абруме… ну, будьте ж тихо… ша, реб Абруме…

Ті, що не знали, від чого зчинився крик, гадали, що вже почалося. Вони вибігали з домів напоготові, з жінками, з дітьми, з клунками в руках, і задвірками, через городи, тікали в поле, у високу пшеницю.

Коло Абрума збирався народ. До нього простягалися руки, його оточали бліді, зжовклі обличчя, червоні од нічниць очі. І всі благали: ша! Тихо… не клич біди… Абрум замовк. І серед тиші йому зробилось страшно. Тут, в тім містечку, де він родився та зріс, де стільки літ, до старості самої, провів у праці для себе й других, він опинився як серед моря на кораблі, який зараз потоне, а навкруги б’ють хвилі і реве вітер у чорних просторах. І нізвідки нема рятунку. Абрум обвів усіх очима. Ті неспокійні блискучі очі, з якими стрівся, так само казали: нема рятунку…

Все тіло дивно напружилось у нього, і він відчув серцем той крик розпуки, що глибоко таївся в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти.

Йому зробилось страшно… страшніше тут, серед людей, ніж в своїй хаті…

Раптом Абрум почув, як щось звалилось на нього й розбіглось по тілу дрібними кольками. То серед тиші впали на голову дзвони і побігли по місту з вискоком й реготом. Од майдану щось тупотіло і чувся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»

Може, там бійка, може, там кров… Він нічого не знав. Може, там ріжуть, грабують… Він тільки тямив, що все круг нього заворушилось і якась сила раптом вхопила його, що його з усіх боків штовхають, що над ним важко дихають, що він біжить, і чує довкола великий тупіт ніг, і чує у грудях, як скаче серце. Щось велике, стоноге, гаряче бігло з ним разом, а він бачив перед собою лиш довгі поли чийогось халата, що кумедно розлітались на вітрі. За ним щось гналось. Він мчав по тісних вулицях, місив ногами глибокий пил, минав доми, звертав убік, і піт заливав йому очі. Ось дім Мойше Цвейлібе, а ось хата убогої Хани. Знов якась вулиця… ще один дім, – і чий то дім? Чий же то дім? А там уже поле… Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж маки, такі страшні, червоні… як людська кров… Коли б добігти, коли б сховатись, щоб вже не чути дзвонів, червоних дзвонів, що мчать навздогін, 6’ють в саме серце, скачуть і регочуть, як божевільні…

Містечко спустіло. Всі, хто лишень міг, утекли в поле або у ліс. Лишилась тільки сліпа Естерка, яку забули взяти з собою, та голодні негодовані кози, що блукали круг неї з жалібним плачем. А в дивній мертвій тиші містечка справляли танець дзвони. Великі, середні й маленькі. Сонце сміялось і вистеляло дорогу дзвонам, як килимами.

Естерка сиділа на порозі своєї хатини, закривши лице руками. Вона сама стріне те, від чого всі повтікали, що там, в Одесі, одняло од неї синів. Але вона не почувала страху. Чого боятись, коли найстрашніше пройшло вже крізь її серце вогнем і спалило там все? Не страх, а зненависть запікалась у її грудях, коли вона слухала дзвонів. Естерці здавалось, що то не згуки, а сотки кривавих рук простяглися од дзвіниці і жадібно тріпочуть довгими пальцями понад домами. І їй хотілось вступити в бій з тими руками та власним тілом одвести од людей лихо. Вона встала з порога, простягла вперед руки, підняла лице, по якому стікали з сліпих очей сльози, й пішла назустріч дзвонам. Згорблена постать старої з простертими перед себе руками, суха й рішуча, здавалась страшною серед безлюддя. Вона йшла і жадібно вбирала у себе згуки, що перетворялись в зненависть.

Раптом Естерка серед дзвонів почула щось інше. Спочатку як тихий плач, а далі мов виття вітру. З часом ті згуки грубшали, хрипіли, оберталися в рик. Немов товар ревів на оборі або градова хмара неслась по небу.

То йшла процесія.

Тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря, лопотіли на волі корогви, і грубими, нелюдськими голосами ревіли гладкі попи, як з бочки, а довгі коси їх, розмаяні на вітрі, тріпались по цупких золотих ризах. Високо над ними хмурилось зчорніле лице убогого Спаса, що ледве витикалось із кованих багатих риз, важких і незручних. І грали Богові славу дзвони, і співали її од повного черева грубі попи.

Естерка спочатку не розуміла, звідки ті згуки. Може, то хмара, страшна і чорна, надходить над головою і паде дощ? Але згодом, коли процесія була вже близько, вона почула знайомий спів і зрозуміла. І раптом спалахнула злістю; недобра радість наллялась їй в серце.

– Ага! Він іде!.. Він іде!.. – кривились в усмішку її уста, і навіть сльози з очей перестали спливати. Вона спішила назустріч.

Процесія все наближалась.

Коли ж нарешті її обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. Слова зливались у неї в горлі у невиразний крик. Вона трясла руками і так стояла з відкритим ротом. Сильне зворушення, гнів відняли їй мову. Вона кричала щось невиразне, а їй здавалось, що вона говорить і викидає з себе весь біль, все горе і всю зненависть.

– Слухай ти, жидівський сину! – кричала вона словами, що лишались у неї у горлі. – Ти знов ідеш? Ти, що одняв моїх дітей! Мого Лейбу і мого Хаїма… Ти знов благословиш розливати кров твого народу! Слухай, віддай мені моїх синів… Се я тобі кажу, я… сліпа Естерка, що виплакала очі… я, мати синів моїх бідних… Слухай, куди ти йдеш, спинись… Доволі крові…

І вона трясла кулаками і кричала словами, що лишались глибоко в грудях. Сльози, що спливали з невидющих очей, заповняли старий чорний рот із двома пеньками жовтих зубів.

А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й маленькі…


1906 р.

Сміх Оповідання

Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала:

– Ви ще не одчиняли віконниць?

Варвара кинула стирку і наважилась бігти.

– Зараз поодчиняю.

– Ні… ні, не треба… Хай будуть зачинені цілий день! – бистро й налякано наказала вона наймичці.

Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя.

– Сьогодні десь неспокійно в городі. Лихі люди ходять тепер раз у раз по вулицях. Коли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на базар. Чи в нас є що варити?

– М’яса нема.

– То нічого. Обійдеться… Варіть, що є. На вулицю ж не виходьте і нікого не пускайте в хату. Нас нема вдома… розумієте? Усі виїхали. Хіба хто з знайомих, то інше діло.

Пані Наталя говорила ті слова притишеним голосом сливе на вухо Варварі, а її ясні короткозорі очі неспокійно тоді блукали.

Коли Варвара вийшла, пані Наталя розглянулась по хаті. В хаті стояв присмерк, і тільки жовті смужечки світла пробивались крізь шпари зачинених віконниць та розтягались в повітрі каламутними течійками. Пані Наталя поторсала залізні прогоничі од віконниць, поправила гайки і тихо посунула в інші хати, зігнута і біла, як мара. Оглядаючи всі віконниці од вулиці, вона прикладала часом до вікна вухо і напружено слухала. Звідти неслись якісь невиразні, змішані згуки, що видавались їй часом незвичайними та тривожними.

Вона думала про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Мало ще топтали людей кіньми, не доволі пролили крові, – треба було ще нацькувати темний народ на інтелігенцію. Скільки вона прохала чоловіка: поїдьмо куди на сей час, заберім діти – не схотів… і от тепер дочекалися… Ах, Боже! І за що ж?

Їй мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище. Так, адвокат Валер’ян Чубинський… Се прізвище було ненависне поліції, й тепер воно стояло у списках…

В сусідній хаті почувся дитячий регіт і крик.

Пані Чубинська кинулась туди.

– Тс! Цитьте!.. Ах, Боже мій! Перестаньте ж кричати!..

Вона розпучливо махала широкими білими рукавами, як птаха крилами, а коло блідих уст лягли у неї складки невимовного болю. Вона зацитькувала дітей і озиралась на вікна, немов жахалась, що ті живі голоси долинуть крізь них на вулицю.

На поміч прийшла Варвара. Її спокійні рухи, з якими вона вешталась по хаті, збирала одежу та натягала дітям панчішки, певний, важкий хід босих ніг, поважне обличчя – все те навівало на паню Наталю спокій. З такою вірною, розсудливою людиною було немов безпечніше.

– Ви були, Варваро, на вулиці? – поспитала пані Наталя.

– Ні, не була. Постояла трохи на хвіртці.

– Що ж там… спокійно?

– Та так… Приходили якісь люди, питали пана.

– Люди приходили? Які ж ті… люди?

– А хто їх знає… люди…

– Що ж у них… було що в руках?

– В руках? Ціпки були.

– Ціпки?

– Я сказала, що пана нема… Усі виїхали.

– Добре зробила, Варваро, добре… Пам’ятайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає… Ах, Боже!..

– Варваро! Варваро-о! – почувся з столової роздратований голос пана Чубинського. – Чому досі віконниці не одчинені?

Пані Наталя затримала рукою Варвару і метнулась в столову.

Там стояв напіводягнений чоловік її і жмурив посліпуваті очі. Він ще не встиг накласти окуляри, погано бачив, і лице його серед білявого волосся здавалось змішаним і пом’ятим.

– Валер’яне, милий, нехай так буде… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я тебе сьогодні нікуди не пущу…

– От дурниці. Нехай зараз одчинять віконниці.

– Ах, Боже мій… Ну, я тебе прошу… Для мого спокою… для наших дітей…

У пані Наталі виступили на лицях червоні плями.

Пан Валер’ян сердився. Що за вигадки! Однаково нікуди не втечеш! Але в глибині душі він чув, що жінка зробила добре.

Незабаром Варвара внесла самовар. Всі сіли до столу.

В хаті було темно і якось чудно. Жовті зайчики світла тремтіли на стінах і на буфеті, вітер рвав віконниці і стукав ними. Діти – хлопчик і дівчинка, – здивовані незвичайною обстановкою, шептались поміж себе, пан Валер’ян роздратовано тарабанив по столі пальцями. Склянка чаю холола перед ним, а він нетерпляче закусував свою біляву ріденьку борідку та дививсь кудись поверх окулярів. Вже кілька днів помічав він якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов. По ночах біля вікон бовваніли якісь темні фігури і тислись попід паркани, коли на них звертали увагу. А вчора, проходячи по вулиці, виразно почув позад себе лайку, що напевне відносилась до нього. «Оратор, оратор», – злісно шипів якийсь здоровенний чорний хлоп і блимнув на нього очима, коли він озирнувся. Пан Валер’ян нічого не сказав про те жінці, щоб не турбувати її. І враз промайнуло у нього перед очима ціле море голів… голови, голови й голови… впрілі, загріті обличчя і тисячі очей, що дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з віддихом у груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо й влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалось так просто й яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість… Так, але що буде сьогодні?.. Чи буде що справді сьогодні?

Чубинський глянув на жінку. Вона сиділа витягнена і прислухалась. На блідому обличчі застиг вираз наляканого птаха.

Ті зачинені вікна справді дратують. Що там за ними, на вулицях, на тих невідомих річках, якими пливе чужий тобі народ, що кожної хвилі ладен розіллятись морем пристрасті та затопити береги?

Раптом щось грюкнуло в віконницю.

Пані Наталя аж підскочила на стільці.

На хвилину всі заніміли.

– Ну, чого ти жахаєшся? – розсердився пан Валер’ян. – Певно, діти, пустуючи, зачепили віконницю, як се часто буває, а ти зараз не знать що подумала…

З кухні вбігла Варвара.

– Що сталося, Варваро? – налякалась пані Наталя.

– Панич Горбачевський прийшли… Вони через двір зайшли до кухні.

– А-а!.. нехай заходить, нехай… – Студент Горбачевський уже вихилявся з-за спини Варвари.

– Що там чувати, розказуйте!.. – привітався до нього господар.

– Здається, погано. Цілу ніч, кажуть, у Микитки був чорносотенний[66] мітинг. Пили і радились, кого мають бити. Насамперед буцім поклали знищити «раторів» та «домократів»…

– Ах, Боже…

– Ви не лякайтесь, пані… може, нічого й не буде. На вулицях якийсь непевний рух. Бродять купками по три-чотири… Обличчя сердиті, суворі, а очі хижі, лихі, так і світять вогнем, як вглянуть інтелігента… Дайте мені чаю…

Пані Наталя тремтячими руками налляла склянку чаю і, розплюскуючи по дорозі, подала студентові.

– Ну, що ж далі? – питався пан Валер’ян, зриваючись з місця та бігаючи по хаті.

– Спасибі. Пройшов через базар. Народу багато. Там роздають горілку. Ідуть якісь таємні наради, але про що говорять – трудно сказати. Чув тільки кілька фамілій: Мачинського, Залкіна, вашу…

– Ах, Боже…

– Ви не лякайтесь. В неділю звичайно більше народу і п’ють горілку… Чи не можна попрохати хліба? Спасибі. А все-таки дивуюся, чому ви не виїхали на сей час з города? Біжу оце до вас – бачу: віконниці зачинені, значить, нікого нема, забіг тільки поспитати – куди й чи надовго, – аж ви тут сидите собі… Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте…

– От бачиш. Чи ж я не казала, чи ж я не благала його – поїдьмо куди, заберім діти… – мало не плакала пані Наталя, притискаючи руки до грудей та дивлячись на гостя благаючим поглядом, як тоді на чоловіка.

– Ет, що тепер про се говорити! – роздратовано скрикнув пан Валер’ян і далі бігав по хаті. Він курив папіроску за папіроскою і розбивав головою хмари синього диму, що повзли за ним довгими хвилями, як туман в горах.

– Ах, що робиться… що тільки робиться…

Се говорив хтось інший високим жіночим голосом.

Всі обернулись до дверей з кухні, звідки, впускаючи на мить світло, влетіла в столову маленька кругленька жінка. Шапочка з’їхала в неї на бік голови, руде волосся розтріпалось і палало, наче вона принесла на ньому пожежу з вулиці.

– Ах, як тут темно. Де ви? Де ви? – Вона ні з ким не привіталась, підбігла до столу і впала на стілець.

– Мої милі, мої дорогі… ви ще живі? А я думала… Вже почалося… Юрма ходить по вулицях з царським портретом. Я тільки що бачила, як били Сікача…

– Котрого?

– Молодшого, студента… Не зняв шапки перед портретом. Я бачила, як його, уже без шапки, червоного, в подертій тужурці, зігнутого вдвоє, кидали з рук до рук і всі били. Очі в нього такі великі, червоні, божевільні… Мене обхопив жах… Я не могла дивитись… І знаєте, кого я бачила в юрмі? Народ… Селян… в сірих святних свитах, в великих чоботях, простих статечних хліборобів… Там були люди з нашого села, тихі, спокійні, працьовиті…

– То гірший елемент, Тетяно Степанівно, – обізвався студент Горбачевський.

– Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п’ять літ учителюю в тому селі… А тепер втекла звідти, бо мене хотіли побити: то стара дика ненависть до пана, хто б він не був. У нас усіх зруйнували. Ну, ще там багатих… Але кого мені жаль, то нашої сусідки. Стара вдовиця, бідна. Один син у Сибіру, другий в тюрмі сидить… Тільки й лишилося, що стара хата та сад. І от знищили все, розібрали хату по брусові, сад вирубали, книжки синів подерли… Вона не хотіла прохати, як другі. А деякі виходили назустріч юрмі з образами, з дрібними дітьми, ставали на коліна в грязь і благали цілими годинами, руки мужикам цілували… І тих помилували…

– Ах, жах який, – шепнула якось механічно пані Наталя.

Вона все ще сиділа витягнена, напружена, немов чогось чекала.

– Тс… цитьте… – нетерпляче перебила вона розмову.

З вулиці донісся далекий галас.

Усі замовкли, обернулись до вікон і, витягши шиї, завмерли в увазі.

Шум немов наближався. Було в ньому щось подібне до далекої зливи, до глухого урчання звірів. «А-а-а… а-а-а…» – одбивали високі стіни змішані згуки, і тут десь близько почулось тупотіння ніг по камінню вулиці.

– А, підлість… підлість… Я йду на вулицю… – стрепенувся Чубинський і забігав по хаті, чогось шукаючи.

Але на нього накинулись всі. Вони кричали на нього притишеними, зміненими голосами, що він не повинен виходити, бо його тільки шукають, що там він нічого не вдіє, що не можна кидати жінку й діти. Жінка казала, що вмре без нього.

Тим часом галас зменшався і скоро затих.

Тільки налякані діти плакали в кутку, хлипаючи все голосніше.

– Варваро! Варваро! – гукав пан Валер’ян. – Заберіть дітей у другу хату, втихомирте як-небудь…

Ввійшла Варвара, важка, спокійна, з червоними, голими по лікоть руками, і заговорила до дітей так, що вони зразу замовкли. Вона обняла їх тихими грубими голими руками і забрала до себе.

В столовій теж стало спокійніше.

– Які ви щасливі, – обізвалась Тетяна Степанівна, – маєте таку славну наймичку.

Пані Наталя зраділа, що знайшла хоч один ясний пункт серед тих страшних подій, на якому можна спочити.

– О! Моя Варвара – золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна. І, уявіть собі, бере всього-на-всього три карбованці на місяць…

– Добрий характер має, – додав пан Валер’ян. – Четвертий рік служить… Ми звикли до неї, вона до нас… І дітей любить.

Поговоривши на ту тему, гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона, властиве, прийшла. Їй здається, що панові Валер’янові після його промов на мітингах небезпечно сидіти вдома. Лучче б перечекати сей лихий день десь у сусід, в певному місці.

Горбачевський перечив. Навпаки, лучче сидіти вдома, не з’являтись на вулиці. Квартири їхньої добре не знають, бо вони недавно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.

– Ні, ні, я лишуся вдома… Що буде, те й буде… – заспокоював їх на прощання Чубинський.

Чоловік і жінка лишились самі. Він бігав по хаті серед хмар з диму, немов хотів розбити неспокій.

Пані Наталя сиділа пригноблена.

Нарешті Чубинський сів біля жінки.

– Ну, не турбуйся ж так дуже, – заговорив він до неї, намагаючись бути спокійним. – Ніхто нас не зачепить… От погукають трохи та й розійдуться…

– Я… я спокійніша… Ти не звертай уваги… так, трохи нерви… Я теж гадаю, що нічого не буде…

Вона ледве здержувала себе, щоб не тремтіти.

– Я певний, що хуліганів мало, народ не піде за ними…

– Та-ак, певно, що хуліганів…

– …І не дійде до того, щоб проливалась кров…

– Ах, Боже!.. певно, не дійде до того, щоб…

Тепер, коли вони лишились самі, без людей, в сій темній хаті, оточеній чимсь грізним і невідомим, та намагались скрити в розмові один од одного свої думки і свій неспокій, тривога зростала, збиралась круг них, немов гримлячий газ.

Бо чи ж він годен опертись сліпій злобі дикої маси, яка не знає, що чинить, він, беззбройний!

Вона те знала.

Ну, а коли прийдуть до них? Що ж, коли прийдуть, вони заставлять двері меблями і будуть захищатись до краю. Вони забарикад…

– Дзень-дзелень… дзень-дзень!

Сильний, різкий дзвінок вдарив у передпокої.

Чубинський аж скочив.

– Не ходи… – не одчиняй, – благала пані Наталя, заламуючи руки.

А дзвінок скакав, хрипів, казився.

Чубинський кинувсь до кухні.

– Варваро! Варваро!..

– Тс… не кричи так…

Але Варвари не було.

Що ж робити? Треба щось робити.

Де ж та Варвара?

Вбігла нарешті Варвара.

– То пан доктор дзвонять… Зараз ідуть через кухню.

Доктор сливе вбіг. Високий, здоровий, він махав руками, як вітряк крилами, і ще на ходу кричав:

– Сидите собі, голубчики, і не знаєте, що діється… Б’ють, забивають… Поріжуть, кажу вам, як курчат… Розбили квартиру доктора Гарньє, знищили всі його струменти. Жінку волочили за коси, а Гарньє забрали з собою: носить тепер портрет на чолі хуліганів. Маєте раз.

– Ах, Боже!

– Іваненка стягли з звощика і розбили голову. Маєте два. Залізко мусив присягати на самодержавіє, бо били люто. Маєте три. Акушерку Рашкевич, кажуть, на смерть забили. Поліції нема, щезла. Нас оддали п’яній голоті… Треба всім зібратись на майдан коло Думи. Чуєте? Зараз. Зараз треба зібратися і одбиватись оружно!

Доктор кричав так сильно, немов на площі перед народом.

Пані Наталі той крик розривав груди. «Ах, тихше… тихше… почують…» – благали її очі і болісний вираз.

Притискала до грудей руки і все з жахом шептала:

– О пане докторе… пане докторе… будьте ласкаві… Ах, Боже…

Але доктор не слухав.

– Беріть револьвер, – кричав він, – і ходім зараз!

– Я не маю револьвера, – сердито скрикнув Чубинський.

– Ф’ю-у! – аж свиснув доктор. – Як, ви не маєте оружжя? То ми вміємо тільки промови говорити, а як прийде що до чого… Нє-е, голубчики, так не можна… Сидіть же собі тут, поки не накриють, як курку решетом, а я піду…

– Куди? – кричав собі пан Валер’ян. – Це ж безглуздя, ви нічого не вдієте…

Але доктор махав руками і з криком вибіг із хати.

На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о ні, а всім, це очевидячки… Він озирнувсь по хаті. Жінка стогнала напівпритомна і стискала руками голову. Варвара тупала біля столу. Втекти? Куди? Десятки планів займались у його мозку, як блудні вогники, і зараз гасли. Ні, не те… не те… Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів. «Не втрачай голови… не втрачай голови…» – говорило щось у ньому, а думки так і бігали в нього, як у звіра, що піймався в пастку. А? Що таке? Чого вона хоче? Що-о?

– Сніданок чи подавати?

Ах, то Варвара.

Це трохи опам’ятало його.

– Що ви говорите?

– Чи подавати, питаю, сніданок?

– Сніданок? He треба. Ви ж чули?

– Чому не чула… Х-ха!

Те «х-ха!» зупинило його серед хати. Він помітив, як здригнулось лице Варвари, мов спокійна вода од виплеску риби, і одна з хвиль докотилась до нього.

– Панів б’ють… – жалібно пояснив пан Валер’ян і з здивуванням побачив, що сите тіло Варвари тіпається, немов од стриманого сміху.

– Чого ви?

– Я та-а…

І раптом сміх той прорвався.

– Ха-ха!.. Б’ють… і нехай б’ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати… ха-ха-ха!.. Слава ж тобі, Господи, дочекалися люди…

Вона аж перехрестилася.

Лице в неї наллялось кров’ю, очі спалахнули, вона підперла боки червоними, голими по лікоть руками і хиталась од сміху, як п’яна, аж великі груди її скакали під заяложеним убранням.

– Ха-ха-ха!.. а-ха-ха!..

Вона не могла здержати сміху, непереможного, п’яного, що клекотів у грудях і лиш, як піну, викидав окремі слова:

– Xa-xa-xa! всіх… викоренити… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. – вона аж хлипала.

Той дикий регіт один скакав по хаті, і було од нього так болісно й лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було убійче і смертельне в його переливах і наводило жах.

Чубинський аж ухопився за стіл, щоб не впасти.

Той сміх бив йому просто в лице. Що вона говорить? Щось неможливе, безглузде…

Пані Наталя перша скочила з місця.

– Геть! – скрикнула вона тонко й пронизувано. – Геть!.. Вона ще дітей мені поріже!.. Жени її геть!..

Варвара вже не сміялась. Лиш груди в неї все ще скакали, а голова схилилась низько. Вона поглянула скоса на паню й, забравши в оберемок посуду, важкою ходою подалась до кухні.

Босі ноги гупали по помості. Чубинському зробилось душно. Він увесь тремтів. Зробив кілька кроків услід Варварі і став… Щось неможливе… незрозуміле… Якийсь кошмар.

Побіг до кухні й одчинив двері.

Там було ясно.

Побачив Варвару. Стояла біля стола зігнута, зів’яла, спокійна і щось стирала.

– Вар…

Хотів говорити і не міг.

Лише дивився. Великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими. Обіймав ними цілу картину й найменші дрібниці. Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… То ми все з’їли, разом з обідом… Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду й чаду… ледве прикриту… Як у берлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… робота… робота… робота… і все для других… для других… для других… щоб їм було добре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї приязні!..

Не міг говорити. Пощо? Все таке ясне і просте.

Вибіг із кухні назад в столову.

– Ти бачила? – кинувсь на жінку. – Не бачила? Піди подивися… Чом вона не страйкує? – кричав якимсь незвичайним для нього голосом. – Чом не страйкує?

Бігав по хаті, наче хто бив його пугою; йому було душно, не мав чим дихати.

Підбіг до вікна й, не пам’ятаючи, що діє, почав одкручувати гайку. Швидко й нетерпляче.

– Що робиш? – кричала на смерть перелякана жінка.

Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний бовт з брязком ударив у віконницю, аж луна пішла під високою стелею. Вікно відскочило, вдарилось половинками в лутки, і в хату віллялось жовте каламутне світло. Осінній вітер кинув досередини цілу хмару дрібного холодного пилу і якихсь невиразних хаотичних згуків.

– Чом вона не страйкує?

Ловив грудьми холодне повітря і не помічав навіть грізного клекоту вулиці.

А вулиця стогнала.

– А-а-а… – неслося десь здалеку, як од розірваної греблі.

– А-а-а… – котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми… Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний… Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста.

– А-а-а… а-а-а…


1906 р., Чернігів

В дорозі Оповідання

Дe б Кирило не був, що б не робив, скрізь оточала його атмосфера, густа й своєрідна, що заслоняла багато предметів, наче їх зовсім не було на світі. Атмосфера гаряча, тривожна, вся – небезпека і боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почуття сили й знесилля і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло… Дорога, якій, здавалось, кінця не видко. Цілий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад крові і танець смерті, гарячий ворожий віддих, що припадає до сліду, й те вічне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розірвали, розжевріти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квітка запах. Вона одіпхала од нього родину, у ній розплились колишні звички й потреби молодого життя, розвіялось навіть прізвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» – хіба він звався коли інакше?

Краса природи, принадність жінки, чари музики і слова – все се котилось, як хвилі в далекому морі, чужі й невидимі. Природа – се були день або ніч, зима чи літо – час зручний або незручний задля роботи; жінка – товариш чи ворог, пісня – лиш те, що кличе до боротьби. І двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість…

Високий, стрункий, білявий; блакитні очі, притомлені трохи; темна сорочка, широкий пояс – такий приїхав він в город.

Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тільки треба зачекати листа.

А тим часом Кирила повели аж на край міста, де в певному захисті міг перебути.

Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сіло сонце, і на золоті неба, як на тлі візантійського образу, зачорніли сильвети тополь та дахів. Товариш говорив щось нервово, наче хотів впевнити не тільки Кирила, але й себе, що справа цікава, а тим часом в його облізлій фігурі і в поруділім пальті чулось щось винувате і безнадійне.

На квартирі їх стріла хазяйка і показала кімнату. Ну, тепер на добраніч. Як тільки надійде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам і байдужно дивився, як ніч обгортала садок – чорна, густа і тепла. Сів на порозі і закурив. Було так тихо, спокійно. Червоний вогник цвів серед ночі, як квітка щастя, в пітьмі думалось ясно, як ніколи при світлі. Він думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, і чорний павук-турбота почав уже ткать свої сіті.

Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе і безтурботне. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю і щезло. А тоді виплив на небо місяць. Кирило вийшов у сад і якось разом убрав у себе важкі дерева, повні, як губка, водою, сріблястий регіт мокрих листочків, шептання крапель поміж галузок, обійми тіней з зеленим світлом і синє глибоке небо, просте, спокійне. Природа зітхнула повними грудьми, зітхнув і Кирило.

Невже він сього ніколи не бачив?

Було якось чудно і по-новому приємно, що лоскотали чоло холодні краплі, що спливало на нього зелене світло, що в серці стало так само спокійно, як і на небі…

Довго не міг заснути.

На другий день прокинувсь пізно – і перша думка була про лист. Побіг до хазяйки і одчинив двері.

– Добридень! Ніхто не приносив до мене листа?

– Ай!

Високе, чисто жіноче і різко-дзвінке, воно в блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг. Ляснули двері і – стало пусто.

Знадвору в сіни вступала хазяйка. Ні, лист не приходив.

Се було дивно, що ту одповідь прийняв так байдужно.

Взяв шапку.

День був блискучий, літній. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, наліво стелились зелені луки і вигинались фестони лісу. Направо? Чи вліво? Вагався хвилину – і подався на луку.

Наче нічого не одмінилось за сей короткий час, а чогось очі не так дивились і думки були не ті. Щось наче згубив і не хоче підняти, щось наче змив з нього вчорашній дощик – через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердій стежці, відчувати роботу тугих мускулів ніг. Раз-два!.. Підставляти лице під сонце і вітер і йти кудись без цілі, без думки про обов’язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тіло в золотих хвилях, а очі в блакиті. Як дикий звір. В тім було нове щось і ганебно солодке. Надвечір тільки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квітів.

Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те «ай!», сполохане вранці, молоденьке, біляве, з ніжною лінією тіла, курносе і синьооке.

Кирило простягнув руку.

– Я налякав вас уранці?

Воно пирснуло сміхом й надуло рожеві губки, повні і вогкі.

І знов Кирило почув у собі чудне щось: його надила лінія губ і їх рожева вогкість.

Ну, звісно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена і не сподівалась, що хтось одчинить двері. Він просить вибачити, бо не міг знати, що в сьому домі є така… «Яка така?» – «Ну, така, така… панна Олена…» – «Олена?» – «Хіба не вгадав, що її звати Олена?» – «Ха-ха! А може, і не Олена?» – «Ну, то Наталя». – «Якраз! Ха-ха!» – «Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марія…» – «Ні й ні, ніколи він не вгадає, а от вона знає, що він Петро». – «Ба ні, не так…» – «Петро, Петро, Петро…»

З другої хати гукала хазяйка:

– Усте, де ти там щезла!

Ага, ось воно й вилізло шило з мішка. Для першої стрічі з панною Устею він їй дарує отсі квітки. «Отсей бур’ян?» Ну, коли се бур’ян, то він забирає назад.

Але Устя уже вхопила квіти й побігла з кімнати.

Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Він марнує дорогий час, а вони там сидять собі згорнувши руки. І се партійна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хаті великим та легким кроком, наче злість одривала його од землі, і дув на полумінь злості, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились підземні джерела і гасили вогонь. Ловив нещирість і чув знеохоту, що блукала у ньому, як тінь бистроплинної хмарки. І се викликало у ньому гнів. Треба піти у город і розпитатись. Швидко зібрався, вийшов на вулицю і… повернув в поле.

А як тільки в розкриті очі вступило зелене, що котилось буйними хвилями луків та лісу, як тільки небо спустилось і ніжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тільки в груди ввіллявсь золотий напій повітря, його сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, і впало десь у безодню все, чим досі жив: спека роботи, вогонь небезпеки, чад крові і боротьби… Так, наче він тільки вчора родився, в один день з молодою природою. І не мав сили, не хтів спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всі думки й сумніви, як гуси з крил воду, перепливши нарешті річку.

Брів серед жита і дивився новими очима… ні, не новими, а тими, що довго спали під вагою безвладних повіків, – дививсь, як скипало молоде жито синім шумовинням колосся, як било хвилями у чорний ліс. А ліс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнів. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорні корони, мов волохаті папахи. Здалека йшли, переходили річки, фіолетові дороги, глибокі багна – й замазали ноги, бо до половини пні були сірі, як засохле болото. Йшли і щезали у сизій млі.

Коли ж Кирило вступив у ліс, ноги сковзались у нього, як на паркеті, над головою химерно корчились гілки – клубки жовтих гадюк, гойдались кошлаті віти, наче фотелі, де спочивало сонце, а маленькі галузки, пучечки соснових гілок стелились на небі, як дороге гаптування по блакитному шовку. І сонце горіло за ними, як за китайським екраном.

За лісом дрімали луки, наче стоячі води під матом ряски. По них блукали тіні летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах.

Попадались маленькі озера, що грали лускою і тріпотіли, як срібна риба, кинута з річки на надбережну траву. Або великі – з муром синього очерету, з білим обличчям водяних лілій, з багнистими берегами, чорними і блискучими, як мокрі спини гіпопотамів, з теплим духом води і намулу.

І все було таке здорове, ціле, безжурне, і все співало хвалу безлюддю…

Кирило не питав вже хазяйку про лист. Але одного разу, як збирався виходить, вона сама подала йому листа.

Ага! Хіба се до нього? Ну, добре, добре… Взяв машинально і, не глянувши навіть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив до нього і не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти і конче сьогодні? Ну, добре, добре… Чудесні квіти, – і який смак має та панна Устя…

Тепер по цілих днях лежав над берегом річки і дивився на небо. Його займали хмари – ся неспокійна небесна людність, за якою він стежив; вічно жива, вічно рухлива. Часом здіймались там бучі, народні повстання. Мчали обурені юрми, чорні од гніву, грізні, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб, з червоними прапорами. Точились небесні війни, падали трупи, а їм толочили груди все нові лави. І невідомо, хто переміг.

Або знов було спокійно – і людність гуляла, як на бульварах. Радісно й легко пливли веселі громади в білих та синіх серпанках, ніжні дівчата, пишні жінки, рожеві діти, – і скрізь було повно радощів, сміху.

Часом з’являлись бліді хмаринки, довгі, худі, прозорі, немов сухотники проходжались десь на курорті понад блакитним морем.

Або паслися вівці – цілі отари білих ягнят, і як пастух – золоте сонце.

Кирило стежив творчі процеси, що відбувались на небі. Хтось невідомий, великий майстер, ліпив з сірої маси звірів, людей, птахів, будинки, вежі, городи цілі – і пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все те було сире, не встигало ствердіти і утрачало форму. Звірі змінялись у вежі, з людей виходили гори, з городів – птахи; будинки приймали форму людей, а ті знов змінялись у скелі, що оточали глибокі, повноводі озера. Валились розкішні храми, розтавали на альпах сніги, і з пишних троянд осипались рожеві платочки. А невідомий вже шаленів – творив драконів, крилатих коней, грифів та крокодилів; але й ті жили тільки хвилинку, щоб перетворитись у щось нове. Тоді, знемігшись, в розпуці, мішав все разом у сірий хаос і сам розпливався у сум.

Цікаві теж були тіні і їх життя. Кирило зорив за ними, як вони корчились попід кущами, пнями дерев, під берегом річки, їм було боляче і невигідно. І тільки тоді, як сонце втомлялось і од вершечка слави спускалось униз, тіні помалу і обережно простували скорчені члени, росли і лізли все далі та далі. Надвечір вони лягли вже у весь свій зріст, лягли по долинах без краю довгі чорні тополі, тонкі крилаті вітряки, шпилясті дзвіниці, димарі фабрик – весь город циклопів, чорний, німий і ниций.

Кирило не чув докорів. Красу природи і її спокій пив хтиво, як спраглий воду, без думки і без сумніву. Як щось належне. Загублене щось і знайдене знову. Здалеку часом, як з-під землі, долітала до нього луна знайомих сигналів, але така бліда, безсила, що зараз вмирала. І він не хотів її слухать. Зате по ночах його мордувало. У сні здавалось, що він щось мусить, щось конче мусить зробити – й не може. Не має сили. Збирає всю міць, напружує волю, змивається потом – й не може. А мусить… Боліло.

Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний промінь, що тягся до нього крізь шибку, вбирав у себе ту сонну мару і вертав сили.

Тепер Кирило ходив вже не сам – панна Устя знала чудові куточки, оази квіток. Вона йшла перед нього, свіжа і чиста, з блискавичною лінією тіла, і сміялась весело й тепло, як сонце. В лісі вона сідала десь на галузку і гойдала ногами, тугими і молодими. Наче русалка.

– Не дивіться на мене.

– Коли я хочу.

– А я не хочу.

– Мені байдуже.

– А я закриюсь.

– А я одкрию.

– Тільки насмільтесь.

– Уже насміливсь.

– Ай!

І знов те «ай», таке високе, лоскотливо-жіноче і срібно-дзвінке.

Він держав руки, а вона жмурила очі, ховала лице, і сміх сипавсь їй з горла, як лісові горіхи у кришталеву вазу.

Перекидались словами, пустими і незначними, аби подати один одному голос, і слова ті приставали до них, як будяки, що трудно одірвати з одежі.

Над берегом річки вона роззувалась, бродила по мілкій воді. Вода позволяла дивитись на її ноги, такі бліді, як віночок нарциса. По блакитній воді пливли й щезали легенькі хмари, а вона здавалась одною з них – рожева, прозора, позолочена сонцем.

Кирило надимав легкі і пускав берегом, наче стрілу:

– Ус-тя!

Тоді високий берег й його заломи, мур лісу і всі горби складали губи так, як Кирило, і вертали в одповідь:

– Ус-тя!

А Устя сміялась.

Разом, як дві берізки з одного пня, вони з’являлись тут, там, збирали квітки, вигрібали з-під листя гриби, купались в сонці і в холодках або, взявшись за руки, збігали з горбів у сочисті долини. І він не міг одрізнити її од шелесту лісу, од льоту хмар, запаху зілля. Вона була така наївна і така хитра, так мало і так багато знала, як та мурашка, що будує пишні палати і живе в темних комірках.

Лежали у високій траві, серед моря квіток, і роздивлялись: там, на самому споді, жовтіли черевички і дрібна потентиля, як зерна золотого піску, а над ними здіймались топольки вероніки, то сіро-блакитні, то густо-сині. Червоні помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили щетину з трилистих підставок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори геліотроповий килим. Кашка розкрила скрізь парасольки. Серед білих наметів її тріпались крильця синіх метеликів. Часом на парасольку спускався жук і ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла віддих, щоб його не злякати. Похмурий звіробой викидав купи зірок, яскраво-жовтих, проте сумних, як золоті кутаси на чорних боках домовини, а обік нього виганяв сіре та вузлувате стебло петрів батіг, по якому дряпались зрідка блакитні квіти, полинялі й нечесані. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрібні дзвіночки розбігались по луці і сіяли сум, такі делікатні і такі ніжні, що самі дивувались, як животіють на світі. Недоступна кропива, обважніла насінням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.

А там знов волохата центаврія хилилась на всі чотири боки, немов хотіла засипать синьо-рожевим цвітом усі простори. Оддаль кінський щавель, зруділий на сонці, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, і стояли поважно, як золоті семисвічники по древніх храмах, коров’яки. Кирило показував Усті долини, де евфорбія таємничо котила в сочистих та сирових, як дійки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жовтих кругленьких розеток. На високих місцях поріс, як джунглі, сивий полин і п’янив повітря гіркими пахощами, густими й задушливими.

То там, то сям простягались до сонця котячі лапки, сухі, бездушні, м’якенькі, немов оксамит, а між ними польова м’ята кожну пару листочків прибрала в пояс з геліотропів. Усті з Кирилом здавалось, що наївні діантуси червоніли в траві, як дитячі обличчя, а над ними схиляв свої віти журливий дрік і плакав золотими сльозами. Окремо займали великі простори будяки, сині, аж сизі. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком. А там, по луках, світила жовта кульбаба, як зорі на небі, крутилась на одній ніжці берізка, міцно тримався землі деревій, кивала сірими вітами собача рожа і на горохах сиділи, як метелі, біло-рожеві, червоно-сині і жовтогарячі квіти. Се була оргія квітів і трав, п’яний сон сонця, якесь шаленство кольорів, пахощів, форм…

Устя лежала і гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зілля й припав до нього гарячим обличчям. І от без слів, без намови очі їх стрілись, як чотири найкращих квітки, і уста простяглися до уст. І разом з солодкою вогкістю в одно зіллявся смак гіркої трави…


Раз після того щось сталось. Коли був сам, серед ночі у своїй хаті, хтось кинув слово:

– Зрадник.

Голосно і виразно.

Зрадник? Хто?

Кирило озирнувся, але тіні спокійно лежали і спокійно блищали при світлі лампи малюнки на міщанських шпалерах.

Він сів на ліжко і несвідомо схопивсь за кишеню, де й досі лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась відраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому і тихо сидів та прислухався, як у порожніх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров і шугнув холод, як у щілину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля піднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зігнала Кирила з ліжка.

Чорт! Він має право. Право на повне життя… право двадцяти літ… Право одного життя, що не повториться більше… Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його «я», стерти всі кольори, знищити запах… хоч би то було потрібне для тисячі других? Других, яких навіть не знає. Чорт! Він не оддасть їм всього… він має право й собі щось лишити…

Все в нім кипіло і гнало по хаті, од стіни до стіни, з кутка в куток.

«Зрадник!» Хай йому скажуть се у лице! Тоді побачать…

Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє і невгомонне «я». «Я», що так ясно горіло у ньому… палило в полум’ї все особисте, нечисте, звіряче. Але перше змагалось, боролось, хотіло жити, кричало про своє право й тягло до себе.

Їх помирила втома. Безбарвна і каламутна, вона дрімала десь в глибині, наче туман під водою, і тільки ждала, щоб простягти звідтіль свої липкі обійми…


Що діялось в світі? Хіба він знав? Не мав навіть охоти. Газет не читав, листів не було, і ніхто не приходив до нього. Спочатку навідувавсь хтось, але не міг застати Кирила й покинув ходити.

Вечорами, правда, як місто тихо світилось і тихо зітхало після денної утоми, він брав Устю за руку і йшов туди.

Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, і врешті спинялись десь під вікном, щоб послухать музику. Ховались у затінку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспівувала стиха і стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвітались, як квітки до схід сонця. Пливли на хвилях світла, що лилися з вікна, й родили тугу. За чимсь прекрасним і невідомим, таким далеким і таким близьким…

Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику.

– А!

– А!

– Се ви?

– Я.

Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кирилові руку.

Яким побитом?

Обняло злегенька за стан і повело.

Нагнулось й прохало.

Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачі. Побачить жінку і їхнє життя, згадають колишнє. Два роки… так, так, два роки, як вони бачились…

Рука Кирила лежала в чужій руці, і дружнє тепло пестило збоку, але він чув якусь нехіть. А! Знову газети… і ті розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, крові і сил.

Ні, він не може.

Він пам’ятає того «бандита», що гримів на зібраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, любимий… і його жінку, таку маленьку, рухливу, що ще недавно була осередком. «Товариш Марія…» Яким чудом вони ще на волі?

Ні, він не хотів би опинитись між ними.

Його прохали, силоміць брали, і ранком він був вже на дачі.

Їх стріла «товариш Марія». Яка вона стала гладка й сирова у своєму капоті, що нашвидку застібала на голій шиї, ося годована гуска! Вона була така рада, тільки скрізь – ай, які непорядки!

Стискала руку і кинулась до стола, звідки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатані, в тумані пилу.

Чи ж їх тут не читають?

Іван сміявся так добродушно і передягся зараз в широку блузу. У вікна дивились грядки капусти і ліс кукурудзи, а квочка квоктала десь поблизу так хазяйновито, як і «товариш Марія».

На балконі їх чекав чай.

За чаєм Іван зразу, немов поспішався, підвищеним тоном почав розмову про сучасні події. Марія стиснула уста і з виразом затятого болю уперто мішала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так, наче слова спадали в порожню бочку і там вже зростали. І щось непотрібне і легке було у них, так, наче хорий потішав хорого на смертельному ложі. Всі почували – Марія, що уперто мішала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Іван, який голосно кидав гарні слова, – всі почували, що десь недалеко, в сусідній кімнаті, лежить мрець, якого треба і не можна забути. І через те тільки ведеться розмова.

Навіть квочка квоктала про се біля ніг, але на неї не звертали уваги. Тільки тоді, як стрибнули курчата на ноги, а звідти на стіл і покотились, мов жовті клубочки, поміж склянками, слова Івана розпливлись в усмішку і скотились додолу по чорній бороді.

– Цип, цип, цип… – лепетав ніжно Іван не тільки устами, але й очима, і вплів жовтий клубочок у чорну бороду бандита.

– Цип, цип, цип… – витягала губи Марія і тулила до рожевої шиї жовтий пушок.

Повітря зробилось легшим, порушились вільно стільці, розмова зразу ожила і перейшла раптом на породи курей.

Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство.

Корова звалася Гашка, мала чудове вим’я і всім лизала руки. Каченята котились поміж ногами, сірі й кругленькі, як грудки землі, чепурні кури, задерши нескромно шпичасті хвости, порпались в гною і справно неслися на радість хазяйці. Може, він хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги і тупо вперся очима в баркан, але він був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвір’я.

– Не бійтесь, нагніться… Чухайте… чухайте… поміж ногами, бо він се любить… Ах ти, кабасю!.. Чистої крові беркшир…

– Але ж, Іване: йоркшир…

– Гм… дивно… вічно ти плутаєш…

І раптом очі впали в город, на синє море капусти.

– Марусе, бачиш?

– Ах, Боже… свині в городі… Біжи переймай…

Тріснув патик, плигнуло тіло… Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали ноги, мигтіли блузи поміж зеленим… Ас-са! Ги-ги!.. Одчиніть хвіртку!.. Ку-ві… ку-ві…

Тверде, щетинясте розтяло повітря, як куля, й черкнулось об ноги… Війнуло теплом людської пари, свиснув короткий віддих, мигнули червоні обличчя – і тоді тільки Кирило побачив, скільки сил коштувала гонитва…

Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокійним. Звідки ж, замість спокою, ворухнулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей й кололо? Щось несподівано прикре?

В будні Іван їздив на службу і повертався пізно – в обідню пору. Лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злісно з тих лібералів, що так швидко змінили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних відносин, брудне й криваве шумовиння життя, – і в тому чулась зла радість. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!.. Привозив новини. Між одною й другою ложкою борщу подавав звістки про страту на смерть. Вісім повішених. На смерть засуджено троє. Все молоді, ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антракті ставало відомим, що по селах стріляють людей, як дичину. І все говорилось з таким спокоєм, з холодом навіть, наче факти з середніх віків, які можна згадати, але не можна збагнути. Марію цікавили часом деталі – одірвані бомбою ноги, скалічені діти, місце смертельної рани, але все се вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись.

По обіді вони лягали спати. Спати – і по обіді! Вони, може, навіть хропли – мітинговий оратор Іван і «товариш Марія»!..

Кирило вибігав з хати, щоб того не чути.

Спав і Кирило – правда, не вдень, – і по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що він щось мусить… от конче, до болю чує, що він щось мусить… мусить – й не має сили, і сам не знає, що таке мусить…

Вечорами приходила з сусідньої дачі кучерява курсистка, заслана звідкись. Вона приносила на обличчі казковий, не з сього світу, захват, а під пахвою книжку. Її стрічали радо. Марія цілувала, а в Івана усмішка хвилями плила по чорній бороді. Вони наче цілий день ждали її приходу і зараз сідали за стіл. При світлі лампи, в маленькій кімнаті, що була як острів на морі ночі, вони читали. Щось чудне, нездорове, химерне, з запахом мускусу – «A Rebours» Гюїсманса, «Сад муки», де кохання гнило, як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом; оргії духу і тіла, надприродні інстинкти і той протест всього проти усього…

Або сперечались.

Тоді їх обличчя горіли, в Марії червоніли кінчики вух й блищали очі, Іван ходив по кімнаті з натхненним обличчям та дивував всіх зразками найкращих промов, а курсистка сиділа в казковому захваті, як королева в підводному царстві.

І чим далі стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дійсність, тим міцніше чіплялись за неї всі троє, наче спішили проплисти, заплющивши очі, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля.

Читання кінчалось пізно. Іван одводив курсистку додому, а повернувшись, заставав жінку при лампі. Затуливши долонями вуха, вона гарячково дочитувала книжку, і в тиші лопотіли сторінки, наче їх вітер перегортав.

Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на ніч забере книжку.

– Ти дочитаєш завтра, бо я ж піду вранці на службу, – протестував Іван.

– Мені лишилось кілька сторінок. Можна б, здається, дать мені спокій… – сердилась Марія.

– Ти дбаєш тільки про себе…

– А ти?

І виходила сцена.

Тепер ніхто вже не знімав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли Кирило приїхав на дачу. Гість дістав вже належну честь, чого ж ще треба? Але се, як контраст, вставало непрохане і говорило. Щось невиразне, гнітюче, тривожне, – і тільки часами здавалось Кирилові, що він ось-ось зловить, ось-ось розв’яже, що саме мусить зробити…

Кожен раз, як Іван прокидавсь по обіді з припухлими трохи очима, блідим обличчям та збитим волоссям і позіхав довго і смачно, – Кирило корчився якось та тікав з хати, щоб того не бачить…

А хіба ж завтра не буде те саме – служба, телята, символізм і капуста? Припухлі очі і позіхання?

Він мав доволі того «спокою». Йому робилось душно од того повітря – і, не стямившись навіть, він кинув нарешті:

– Як можете… ви… Свинство!

Він хвилювався; слова виривалися трудно, наче з-під купи грузу, де довго лежали.

– Ви, що… коли навкруги…

Вони боліли, били не тільки Івана, оті слова, такі короткі і обом зрозумілі. Розривали всі перепони і вилітали, наче ракети.

Як він міг! Іван здвигнув плечима. А що ж він має робити? Серед загального знищення, апатії, втоми?.. Він не герой… і хто має право вимагати од нього геройства!.. Він робив, коли можна було робити… Ніхто не має права…. так, так, ніхто не має права його попрікнути…

Підняли голос і обидва кричали. Сердито, злісно. І в кожнім зокрема кричав власний біль, сором, кричала утома… кричала потреба, б’ючи другого, ранить себе…

Розбіглись сердиті, обидва схвильовані.

Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи він був правий? Чи не образив даремне Івана? Ні, треба наново розглянуть справу, без гніву, спокійно. Він мусить зараз побачить Івана. Певно, він, бідний, мучиться десь після грубої сцени. Назад, додому!.. Тут близько… Ось вже біліють стіни… баркан, синя капуста… А ось…

Побачив Івана й Марію. Вони пололи на грядці, зігнувшись.

На зеленій низині, облитій вечірнім сонцем, серед капусти виднілись тільки їх круглі зади, великий чорний і менший синій, що нерухомо тулились рядочком, як емблема спокою. І було в образі тому таке гидке щось, таке противне, що Кирило здригнувся.

Не пішов на город, а подався до себе. І перше, що він зробив, – заклав руку в кишеню і витяг лист. Потертий, пом’ятий і сірий. Роздер коверту й читав. Ні, ще не пізно. Знайшов нарешті, що мусить зробити! І коли розбирав так при тьмяному світлі знищений лист, до нього з балкона донісся голос Марії:

– Йдіть чаю пити! У нас сьогодні пиріг!..

– Пи-ріг, ріг-ріг… – проспівав басом Іван у добрім настрої, так, наче нічого не сталось.

Але Кирило не обізвався.

Збирався в дорогу.


Вересень 1907 р.

Persona grata[67] Оповідання

Лазар ненавидів тюремного смотрителя, якому тюрма дала прізвище Морда. За все: за грубу пику, на якій не хотіло рости волосся, за маленькі жорстокі очі, що завжди дивились кудись поза людину, хоч все помічали, за його вдачу мучителя. Ті рідкі випадки, коли їх очі стрічались, були пам’ятні Лазареві і віщували недобре. Через те Лазар почував себе якось непевно, коли помітив, що останніми днями Морда наче навмисне спиняв на ньому свої маленькі очі, мов мацав ними все його тіло, руки, і ноги, і похилені кремезні плечі. Тоді Лазар залазив у себе, запинав арештантський халат, душив у собі злість, а опісля довго чув ще у зморшках обличчя чужий застряглий погляд. Дійшло до того, що, проходячи двором, Морда нерішуче спинявся, підходив до Лазаря, встромляв у нього очі і щось хотів казати: ворушив губами, але мовчав. Оглядівши цілого, переводив погляд в простір і мовчки йшов далі. Се помічали і другі, бо покидали роботу, і з-під сірих суконних шапок блимали вогкі блискучі білки, цікаві й глумливі.

Раз Морда заговорив:

– Що, братєц Лазар, погано живеться у нас?

Лазар загорнув поли халата і весь підібрався, як перед нападом. «Чого нав’яз?» – говорила вся його постать, якось зразу вкорочена і ствердла. Але Морда не дав йому одповісти. Приторкнувся двома пальцями до його руки понад ліктем і, дивлячись кудись через голову, загадково промовив:

– Нічого, братєц… може бути і краще…

Потому пішов через двір військовим маршем, обережно несучи на плечах свою нерухому, як дерев’яна коробка, голову.

Лазар скосив жовті білки і, скривлений, дивився услід йому з лихою цікавістю.

На другий день після тої пригоди покликали Лазаря до контори. Розмова велася довго, коло години, а на тюремному дворі сірі халати перекидались догадками, цинічними увагами та переморгувались.

Врешті Лазар з’явився. Його обступили, питали, кололи очима. Він щось їм плів, просте, незначне, а в очах у нього лежало щось скрите і запечатане. Се було помітно. Щось він приніс в собі, якийсь посів, що давав проріст десь в глибині.

Здавалось, все йшло, як і перше, а таки була якась одміна. Бо серед зойку тюремної юрби Лазар раптом стихав і слухав тільки себе. В хвилях спочинку сідав десь оддаль, клав жовте обличчя на жовту руку, прижмурював очі і прислухався. Там, усередині, щось ворушилось. Давнє, забуте і неприємне, засипане вагою новіших подій, останніх вражень. Робив розкопки, порпався, збирав окремі дрібниці, складав докупи і намагався зліпити ціле. Все, як воно було. І коли перше, за свіжої пам’яті, йому вчувались передсмертні крики порізаних ним людей, ввижались дитячі руки, підняті до нього, щоб захиститись од смерті; коли він бачив перше п’ять трупів у глухій корчмі, що не могли вже спинити грабунку, тепер увагу займало друге – він сам. Чи думав вбивати? Чи було страшно? Хіба тоді, як почали кричати, щоб хто не почув. Як він зарізав першого? Чи других легше було забити? Чи кінчав зразу, чи, може, мучив? Дивився в очі? В обличчя? Лінива пам’ять, важка й каламутна, ледве тяглася у його мозку. Невважаючи на те, що він напружував її і підганяв, йому не вдавалося ясно згадати всього, уявити себе, всі свої вчинки і почуття. Він ще й ще раз вертався до тих самих дрібниць; і коли втомлена пам’ять, одмовляючись брати, сковзалась на місці, як ключ у зіпсованому замку, його думка стрибала у інший бік та блукала по іншому полі. Як буде тепер? Трудно чи легко? Страшно чи, може, звикне? І враз згадалось, як ще малим хлопцем повісив кота. Нещасного, з обдертим хвостом і вухами, зацькованого псами кота…

Йому не дали скінчити згадки, треба було виносити цебер, – і він став на роботу спокійний, байдужий, хоч в очах було щось скрите і щось запечатане.

Дрючок лежав на плечах, великий цебер плавно гойдався, і хлюпали млявими хвилями сірі помиї; попереду стирчала чужа спина і жовта воскова шия, а обдертий, заморений кіт знов несподівано виплив, бився на мотузку, корчив хвіст, лапи і витріщав великі криваві очі. Що буде далі? Чи довго буде скакати? Чи скоро заплющить очі, опустить додолу лапки? Тріпалась в ньому тоді цікавість, як кіт на мотузці.

А як буде тепер?

Втомлявся. Важко краяли мозок думки, як плуг суху землю, і докучали. Щоб одпочити, починав сварку, грубу, сердиту, без всякого приводу, глушив себе й других цинічними лайками, од яких гнило повітря. Радів, що помічав у собі злість, і намагався її роздути, збудити, роздратувать.

– Гей, ти! Один з другим! – кричав тонким баб’ячим голосом. – Сволоч, драбуги! Перевішать би вас на одній гілляці, коли б така здорова знайшлася!..

Сірі халати забавлялись тим криком, і сміх розходивсь по їх обличчях, як вогкість по стінах…

А Лазаря брала ще більша лють, і він підіймав ще вище голос, робив рухи так, наче тягнув когось за ноги, аби прискорити смерть. Йому хотілось тоді різати, вішать, колоти не тільки тих, що гидко сміялись з нього, а й других, що були там десь, поза мурами. Хіба велика штука! Скрутив горобцеві головку – і амінь… А разом з тим, немов комар коло вуха, бриніла настирлива думка: як воно буде?

Заспокоївшись трохи, він знов приймався за роботу – носив воду і дрова, замітав двір так, наче нічого не сталось. Очі дивилися в себе, губи під стриженим вусом стулені щільно, і те, про що він знав, було в нім скрите. На ходу часом він діловито щось собі мимрив, загинав пальці і рахував.

– Один – двадцять п’ять, за двох – півсотні, за десять буде триста без п’ятдесяти… та ще одежа…

Щось шелестіло в уяві, щось так принадно дзвеніло, що раптом щезала тюрма і сірий халат, зникав з-перед очей повішений кіт і затихало передсмертне хрипіння.

Згадував тільки розмову: «Справишся, братєц?» – «Будьте спокійні…» – і круглу безвусу Мордину пику, немов не таку вже противну.

Життя Лазареве круто змінилось ще з тої ночі, як його потай од всіх забрали з тюрми і посадили в вагон. Замість халата була на нім жовта сорочка, картуз і високі халяви. Якось так чудно було бачити ноги в чоботях, а не в «котах», такою легкою і чужою здавалась сорочка, що Лазар не радів зміні. Але жандар, що сидів проти нього, розмовляв просто і так прихильно, що Лазар почав звикати. Забув, що він арештант. Ну, що ж, він справді хурман або який двірник з багатого дому, що сів собі вільно в вагон і веде приємну розмову з сим важним жандармом у синім мундирі й при шашці. «Ну да… положим…» Ніхто не впізнає. Жандар дедалі ставав говіркішим, усе щирішим. Оповів перше, що тепер їм на службі «труднó», а далі звів мову на тих, через кого стало «труднó». Лазар притакував. Коли ж жандар приніс пляшку горілки і вони випили вдвох, обидва стали кричати і проклинати, стискали один одному руки і щось обіцяли. В голові злегка шуміло, було так тепло і так приємно од того, що сей важний жандар, в мундирі й при шашці, стискає руку і говорить, як з рівним. Вони їхали ніч, цілий день і приїхали знов уночі. Після довгих переїздів на звощику Лазар опинився в тюрмі. Тут, невважаючи на пізню пору, його прийняв смотритель. З того, як оглядали його, ззирались та щось шептались, Лазар виводив, що він не проста особа. Короткий прийом скінчився, цокнув замок – і Лазар вступив у камеру. Хтось незвичайно поспішно повісив лампу, і Лазар побачив високу хату з одним вікном, доволі чисту, з ліжком, чепурно засланим, стіл під настільником, а в кутку образ: Спас підняв руку і благословив.

– Ну, тепер спи, – кинув смотритель якимсь тремтячим, наляканим голосом. – А коли треба – звертайсь до Івана або до Каленика.

Всі вийшли, цокнув замок два рази, і Лазар лишився між чистим ліжком, столом під настільником, напроти Спаса. Він сів на ліжко, помацав ковдру, подушку – все було добре, м’яке, якого ніколи не мав. Коло столу стілець, новий, блискучий, в кутку миска й вода – все як для пана. І коли б не високе, в залізних ґратах вікно, коли б не параша – Лазар міг би подумать, що ночує десь в горницях в пана. Обвів очима стелю, лампу і образ, поклав свої плечі на рябеньку подушку, підняв в чоботях ноги і за хвилину заснув, не гасячи світла, не роздягнувшись.

Вранці Каленик приніс чайник, а під пахвою булку. Поклав на стіл, обернувся до ліжка і згорнув руки на животі. Лазар побачив низеньку людину, наче не злу, на якій все – вуси, волосся, старий мундир – звисало і опадало, наче довго лежало в воді і тільки що вийняте звідти. Його вимоклі очі спочили на Лазарі, а далі полізли по плечах, руках і ногах, і усмішка вдоволення повзла йому під затабаченим носом. Лазар подумав, що ся людина мусить довго і вперто кашляти блідим скрипучим кашлем.

І справді, Каленик скрипнув, мотнув ласкаво головою і мокро втягнув у себе повітря.

– Здоро-овий дядєнька! – тихо сказав він і розсипав легенький сміх. – Йдіть чаю пити… А спати на ліжку в халявах не полагається… Ну, та то другим… вам усе можна…

– Ти почім знаєш, що мені можна? – зацікавився Лазар і навіть зліз з ліжка.

– А знаю… приказано, значить… – І він знов розтрусив сміх, як сніжок.

– Бо ви казенний чоловік, – додав він згодом зовсім поважно, – для отечества, значить…

– О, так-таки й все? Ну, а горілки?

– Можна.

– І карти?

– Скільки завгодно… зо мною можна… І тут которий другий, Іван… приказано.

Однак показалося, що не все можна. Не вільно було одчиняти вікна, виходити з камери хоч на поріг. Приказано. З вільної людини, якою Лазар почувавсь у дорозі, він знову став арештантом. Тут, видко, гірше, ніж там, звідки приїхав. Бо там ходив він по двору, бачився з людьми, і хоч робота була часом важка, а проте звична. І знов стукнуло в голову те саме настирне питання, що вже забувалось: як воно буде?

Лазар умився, бо чай холов і булка принадно всміхалась. Не встиг він напитись чаю, як одчинились двері і щось загуркотіло. Високий, худий прислужник пер в двері м’яке велике крісло, обдерте ззаду і споловіле. З грюком пересадив через поріг і поволік у куток, де й притулив до стіни. Слідом ввійшов Каленик. Ніс обережно в обох руках царський портрет, трохи засиджений мухами, і ворушив ротом, наче жував.

– Подержи, Йване!

Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив. В камері стало ще краще. Видно було, що про Лазаря дбають.

Обід подали хороший, ситний, була горілка, а по обіді – карти. Іван усе програвав і сердивсь; Каленикові везло: йшла раз у раз карта, і кожну щасливу гру він притрушував сміхом, хоч грав нечисто: за ним треба було дивитись.

Дні минали за днями. Лазар спав досхочу, наїдався і грав у карти, напивався горілки і, розлігшись у м’якім кріслі, коверзував. Бо він тут пан! І що він схоче, те і роби. Спочатку на самоті його турбувало: коли ж се буде? І як воно буде? Лазар чекав. Ось-ось покличуть і поведуть; почнеться нова робота, нове життя. Час йшов, а Лазаря ніхто не кликав, життя не змінялось, і він вже думав, що про нього забули.

Але раз несподівано його збудили вночі. Спросоння не розібрав, що то не Каленик, а невідомий жандар торса за плечі. Лаявсь, не хтів вставати, і світло лампи різало очі. Однак мусив звестися, довго натягав чоботи, одягав жовту сорочку. Жандар стиха бряжчав острогами, мовчки подав йому якийсь піджак поверх сорочки, і вони вийшли. Ще ледве-ледве світало. Повітря було холодне. Коли ж минули тюремну браму і Лазар побачив коні, він догадався, і щось сіпнуло його за серце.

Їхали довго серед, безлюдних вулиць, поміж тихих домів з сонними вікнами. Потім звернули в поле. Стало ясніше, і жита вже синіли, холодні та свіжі. Жандар позіхнув й перехрестив рота.

– М-да-а! – протяг він ліниво. – Хороші жита!

А повітря ставало ще дужче прозорим. Далеко на обрії чорнів лісок, а в долинці, під лісом, слався туман, густий і білий, як вата.

Врешті приїхали. Лазар ще здалеку побачив стовп. Він виліз з брички, підійшов до риштування і тупо поглянув на мотузку, нерівну і трохи скручену.

– Ну, приготовсь! – сказав жандар.

Лазар зліз на риштування, доторкнувся до петлі, гойднув її і так само тупо стежив за її рухом. Він був неначе сонний. Все в йому спало: злість, мозок, кров.

– Засукуй рукава! – коротко кидав жандар.

І зараз Лазар почав одщібати рукава, без думки: навіщо? Піджак заважав. Він стяг його з себе і пожбурнув назад; тоді поволі, розважно почав одгортати рукава аж вище ліктя і сам розглядав свою руку, темну, всю в синіх жилах, як в мотузках.

Жандар наблизивсь до нього і приклав злегенька до голого місця пучку. Потім зараз вийняв годинник.

– Вже скоро будуть…

І закурив цигарку.

Пройшло у мовчанці кілька хвилин.

Ранішній вітер стиха гойдав мотузку та обвівав заголені руки. А в синім, холоднім полі дерчав деркач і вився димок од цигарки жандара.

Враз несподівано збоку почувся брязкіт рушниць, показалися люди. Попереду плутався в полах високий піп, за ним смотритель, ще якісь люди; позаду – чорні солдати, між ними щось біле. І була та ясна плямка серед чорної купи така чудна і незвичайна, що потягла до себе Лазарів погляд. Перше, що він побачив, – се ясне, як льон, волосся. Біла хустинка сповзла з них на плечі, і тонкі волосинки світились, як золоті. Щось йшло маленьке, ніжне, якесь дівча, і так бадьоро, весело навіть, що Лазар одвів од нього очі і став шукати іншого – того, для кого зійшлися сі люди й поставили стовп.

Вдивлявся в кожне обличчя – такого не було.

«Невже дитина?» – питав він в себе і чув усередині якесь невдоволення, так, наче його обдурили. Згорнув на грудях заголені руки й чекав. Ось підійшли близько й поставили дівчину під риштування. Чому не плаче? Чом не кричить? Ні, стоїть тихо, дивиться просто, а золоті волосинки сяють круг лоба. Сказав щось смотритель, підійшов піп, простяг до неї хрест. Ні, їй не треба – і одвела рукою. Гукнула щось твердо, голосно, ясно, так, наче крикнула чайка. Усі пани й солдати стояли бліді, винуваті, а вона обернулась і сама збігла на риштування. Лазар стояв і дивився, неначе забув, що має робити, мов бачив все те у сні. Не почував в собі ні злості, ані цікавості.

– Зв’яжи їй руки! Балван!

Се його опам’ятало; накинувсь на неї грубо й незручно. Не боронилась. Сама заклала руки, так хрест-навхрест, і тихо стояла, поки він, мокрий од поту, плутав мотузку та в’язав вузлик.

– Де запинало? Йолоп!..

А він забув.

Врешті подали – білий і довгий мішок. Він так старався і поспішав. Руки тремтіли, зачіпляли волосся, а потім сковзнули по теплій і м’якій шиї. Той дотик його опік, стрепенув усім тілом. А проте Лазар був як у сні. Щось в йому спало й не прокидалось. Сонний, напівсвідомо накинув на шию зашморг, поправив і, замахнувшись, вибив з-під ніг у неї дошку. Фуркнула мотузка, наче струна, а біле стрибнуло і закрутилось. І стало довге, велике, закрило обрій, людей, весь світ. Як біла стіна. Потому зменшилось зразу, зсохло і заблищало на сонці, що сходило саме. Тоді тільки Лазар побачив поле й почув тишу, якусь незвичайну, смертельну тишу, що ссала серце. А в тій порожній тиші тріпалось плечима біле, дерчав сухим горлом деркач й блищав годинник в руках у лікаря.

До Лазаря наблизивсь смотритель. Він підняв руку, щоб потріпати його по спині, і зараз одсмикнув руку, не приторкнувшись. Блідий, чудним здушеним голосом кинув:

– М-молодець!..

Одвернувся од нього і підкрутив вуси. Тоді забряжчали рушниці, заметушились люди, і був кінець…

Того дня Лазар міг пити, скільки хотів. Іван і Каленик втомились носити пляшки, а він все пив і все говорив, щоб не було у хаті тихо, а сам надаремне старався згадати, що вона крикнула тоді, перед смертю? Голос він чув, але слова сховались в тумані, у соннім сповитку, яким окутало мозок. Докладно нічого не міг згадати. Підвечір упився і намагався битись, та Іван і Каленик втекли, а Лазар звалився на ліжко й заснув.

У п’яному сні йому щось верзлося, але помалу туман шугнув, розтанув, і він виразно почув слова, так гордо кинуті всім у лице, хоч їх не розумів і не думав над ними. Ясно побачив тонкі волосинки, мов золоті нитки. Дрібненькі руки, як у дитини. А теплий дотик ніжної шиї жив на його руці та розлазивсь по тілу, неначе мурашки. Тепер він бачив всі її рухи, вираз очей, бліде обличчя, зморшку на чолі, подолок спідниці, як розвівався, коли ступала. Всякі дрібнички, всю її постать, малу, м’якеньку, наче курчатко з жовтим пушком. Бачив, як тріпотіла під білим рядном, схиляла голову, шию, а довгі, гострі передки черевичків стирчали в обидва боки, мов хвіст у ластівки. І йому снилось, що він дивився на свої руки, чи не пристало до них чого…

Після сього випадку будили Лазаря часто. Вставав серед ночі і йшов на роботу, байдуже, холодно, без цікавості. Тепер не цікавило його вже питання: як воно буде? Не почував злості, яку старався роздути у собі перше, ще там, в тюрмі. Було навіть дещо приємне: він бачив поле, зеленіли жита, повзли по небу хмари, і шумів вітер. Бачив схід сонця.

Мав діло з різним народом. Одні йшли сміливо, гордо, говорили гарні слова, що йшли од серця. Другі, бліді, як трупи, ледве сунули ноги, мліли, і треба було зводить їх вгору. Інші знов лаялись, кляли і не давались. Таких волік він за шию, крутив їм руки і вовтузився довго, аж прів. Чоловіки й жінки, старі і саме в силі, малі та сухорляві, мов діти, пани й свій брат. Часом вдавалось – і робота виходила чисто. Іноді зашморг зсувався з шиї і крутив голову вбік. Тоді білий клунок скакав, корчився довго і не міг вмерти. Щоб покінчити муки, Лазар чіплявся за ноги, витягував тіло, аж щось хрустіло, – і був кінець. Раз обірвався мотуз – і довелося вішати вдруге. Іншим знов разом трапилось так, що шнур був занадто довгий, і, коли він вибив дошку з-під ніг, тіло стрибнуло, немов скажене, і одірвалось. А в білій сорочці лишилась голова і літала на шнурі, як змій, заливаючи кров’ю все полотно. Тоді його лаяв смотритель і довелось наново прати білий мішок.

Кожний з «клієнтів», стрічаючись з Лазарем в останню годину, лишав йому дещо на спомин: погляд, якийсь особливий і незвичайний, голос, колір волосся і форму шиї, рухи, слова. Всі сі дарунки прилипали до нього, жили у ньому своїм таємним життям. Се те живе, що лишалось по мертвому. І дивна річ – усе те спливало на пам’ять лиш в сні, а не увіч. Вдень найчастіше він нудився або ходив похмурий, сердитий, вередував. Ганяв Каленика, Івана, шпурляв у них чобітьми, коли не зараз робили, що загадав. Лаявсь і пив. П’яний туман повивав йому голову, родив химери, дикі бажання і лють. Кричав на всіх, лупив у двері і докучав.

Раз вранці, своїм звичаєм, Іван подав окріп до чаю, та Лазар не схотів пити: «Подать самовара!» Іван перечив і поясняв, але Лазар вхопив чайник й шпурнув ним в Івана. Побив посуду, а Івана попік. Приходив старший, почав кричати, а Лазар став як скажений, бив кулаками в стіл і ревів дико: «Подать самовара!» Старший утік, а самовар принесли. Почувши силу, Лазар все більше та більше з них вимагав. Опріч горілки, він схотів пива – і щодня давали пиво. Носили на його бажання дорогі страви; всю хату прибрали у килими, бурчали, низали плечима, а слухались далі. І се п’янило Лазаря.

– Сволоч! – гукав він на них. – Робіть, що схочу, бо я ваш пан!..

Слухняність тих, що були сторожами й начальством, викликала у ньому потребу мучить. Здавалось, його затуманений мозок безупинно був зайнятий тим, щоб вигадать щось нове, докучливе та понижаюче.

Він кликав Каленика – і коли той ставав перед ним, наказував коротко й гостро:

– Кашляй!

Каленик всміхався і нерішуче мовчав.

– Кашляй!

Каленик тупав на місці, кривив сердито рота, але починав вже покашлювать стиха.

– Ну, дужче, йолопе, чуєш?!

– Кахи-кахи! – скрипів Каленик.

Незабаром той штучний кашель переходив у справжній і виповняв хату невпинним бухиканням, з свистом й затягуванням.

А за кілька хвилин Лазар знов кликав:

– Каленик! Кашляй!..

З п’яних очей він уявляв себе графом, великим начальником, що приїхав в тюрму, аби дати у всьому лад, захистить арештантів од кривди. Починав з того, що робив «смотр» Іванові і Каленикові. Вивертався у кріслі, одкидав ноги у довгих халявах, підпирав боки у жовтій сорочці й сердито наморщував сіре, у цеглястих плямах обличчя, а жовті вуси у нього кумедно стирчали, як у собаки.

– Як тебе звать? Йваном? Брешеш. Я знаю, що ти Кручок. Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма! Зачим ти мучиш людей? Він дума, свиняче рило, як арештант, то вже не людина. А може, він кращий за тебе, бо за гріхи приймає муку, а тобі за них платять. Гля-ади! Як тільки дізнаюсь, я тебе… я тебе… в двадцять чотири години…

– Ну, тепер другий. Як звать? Каленик? А, чорт з тобою, нехай Каленик. Ну, лепортуй. Ногу… як ти ногу держиш? З ким ти говориш, га? Крадеш? Годуєш борщем з червою? Б’єш в морду? На арештантах сорочки чорні! Пацюк ти з квасу, обсмоктана миша… Скрізь непорядки, я вас!.. Подать смотрителя!..

Смотрителя не подавали, тоді Лазар ліз битись. Ті йшли жалітись, і врешті приходив смотритель, якийсь несмілий, немов боров щось в собі, перемагав. Не сердивсь, а умовляв, прохав, соромив, і кисла, винувата усмішка розтягала його обличчя.

А Лазар розумів, що йому годять, що він потрібний, що все йому можна, як важній особі.

Й вигадував далі.

Часом на нього нападав страх; усього боявся, все було вороже, все проти нього; закрадалось, чигало і не давало спокою.

Чогось йому здалось, що за ним стежать Іванові очі. Підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину. Лазар притихне, причаїться і раптом крутнеться на місці. Але очі встигли втекти вже і сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили.

Лазар тоді приходив у лють і кричав на Івана:

– Не дивися на мене! Забери свої очі, чуєш, бо видеру з лоба!..

Але очі верталися, лазили по обличчю, по шиї, грудях і, злегка лоскочучи, вертіли дірки углиб. Се дратувало, приносило втому. Взагалі було важко. І все докучало. Стіни, горілка, Іван і Каленик. Немов легше було в першій тюрмі. Легше носити цебер, замітати подвір’я, тягати воду. Там було сонце, рух, люди. Про нову роботу Лазар не думав удень, зате по ночах чув під рукою то м’яку шию, то теплі коси. Злітали до нього десь з темряви очі – карі, сірі і голубі, а з них розпучливим криком кричали смерть і життя. Розцвітались, як квіти, гарні слова і, мов будяки з пилом, – прокльони. З’являлось все, все, що лишалось йому на спомин, всі подарунки смерті, які прилипли до нього і жили в ньому своїм окремим таємним життям. І се будило знеохоту і втому.

Його одривали од снів. Він мусив іти по нові подарунки, хоч старі не забулись і не давали спокою. Лазар бурчав, насилу підводив обважнілеє тіло і одягавсь. А після того знов нудний день, п’яний туман, коверзування.

Так минали дні й ночі.

А ночі все ж були кращі.

Одної ночі прийшов до нього той, що залишив на спомин великі очі. Сів на постелі край ліжка, там, коло ніг, і межи ними почалась розмова.

Він. За що ти мене вбив?

Лазар. Хіба я знаю? Звеліли.

Він. Неправда. Хіба можна звеліти комусь забити, коли він сам не схоче. Признавайся: ти вбив за гроші?

Лазар. Я ще раніш зарізав п’ять душ.

Він. Ти не крути. Нащо зарізав?

Лазар. Вони кричали… Мені страшно стало… боявся: прибіжать люди і зловлять.

Він. Ну, далі.

Лазар. І сам не знаю, як се зробив. Я не хотів… не мав на думці.

Він. От бачиш. Ти не хотів. Ти з переляку взяв гріх на душу й за се прийняв кару й покуту. Ти захищався. Ну, а тепер? За що ти губиш людей? Чи за горілку? За гроші? Що вони винні тобі?

Лазар. Не дивися на мене! Забери очі… чуєш, ти! Чуєш!

Він. Ні, буду дивитись на тебе. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і що звеліли вбивати… Ти темний, ти невидющий, ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, у них достатки…

Лазар. Ти думаєш – легко мені? Втомився я дуже… душею і тілом. І ссе мене щось коло серця… Не дивися ж на мене… забери очі… чуєш, що кажу: забери очі…

Але той не забрав: одділилися очі, страшні, великі, з яких кричали смерть і життя, поплили в повітрі і тихо сіли йому на груди. І Лазар чув, як крутились на однім місці та влазили в груди все глибше, глибше…

Прокинувся Лазар з важкою головою. Було дуже нудно і світ немилий. Так було тісно, сіро і душно у камері, а тіло стало лінивим, млявим. Не хотілось навіть горілки, але він пив. Горілка сьогодні була гірка, смердюча й не мала сили – не брала. Тоді Лазар почав кричати й коверзувати, знущатись з Івана, мучить Каленика. Почув потребу, щоб хата сповнилась криком, гамором, рухом, щоб стіни двигтіли, вікна бряжчали і все тріщало. Трощив посуду, грюкав у двері і в стіл кулаком. Не прогнав тиші. Вона дивилась на нього з високої стелі, зо всіх кутків і вищиряла зуби. Перемогла.

Лазар замовк, поклався на ліжко, заплющив очі і став чекати. Чи не прийде до нього той, що був уночі. Але той не прийшов. Лазар встав з ліжка. Плентавсь важкими ногами по хаті, натикався на стіни, прихилявсь до холодного муру, щось думав і, скрививши обличчя, говорив вголос: «Сволоч!» Знову ходив, знов снував думки, як павутиння, і крізь зуби шипів на когось: «Сволоч!»

Стискав кулаки.

Вночі до нього знову прийшло. Правда, не той, що сподівався, а та, перша, з русявим волоссям. Сіла в ногах і зараз спитала:

– За що ти вбив?

Лазар не знав. Не мав що їй казати, а хотів, щоб вона говорила, все розказала, все пояснила. Коли він хоче – добре! Тоді тим голосом, що жив у нього в вухах, вона розповіла, що в неї лишилась старенька мати і тепер плаче. Що їй не хотілось вмирати, а він забив її лиш через те, що йому заплатили. За гроші. Невже так було треба тих грошей? Дали вони спокій, принесли щастя, веселість, здоров’я? Позбавить життя людину і за те мати тюрму, горілку і гріх? Чи йому краще тепер, ніж перше?.. Вона говорила, а тонкі волосинки світилися в неї над лобом, як золоті.

Лазар хотів, щоб вона ще щось сказала, про що він знав, та сам не смів сказати, а бліде, як хмаринка, дівча немов вгадало його бажання:

– А все ж ти кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить…

Щось ворухнулось у Лазаря в серці. Радість чи жаль? До неї? До себе?

Тепер він хтів тільки знати, що вона крикнула тоді, перед смертю.

Але дівча тихо всміхнулось і з докором сказало:

– Чому не слухав?


Іван і Каленик поклали, що Лазар, мабуть, перепився. Се вони вивели з того, що він якось чудно поводивсь. Став невеселий, тихий і все щось дума. Ходить по хаті і раптом, ні з того ні з сього, простягне руки, огляне долоні, пальці й сховає в кишені. Потім знов ходить, зирне, чи не стежать, виймає руку, огляне уважно і зараз ховає. Що він там бачив?

Ся нова звичка особливо була їм помітна, коли грав в карти. Часом серед гри він кидав карти на стіл так, що вони бачили, яка у нього масть, і ховав руки під стіл. Коли ж йому здавалось, що Іван або Каленик скидали оком на його руки, він кидав грати, засував руки в рукави або ховав позад себе і, сердитий, розлючений, виганяв їх із хати.

Тепер Лазар їв мало. Каленик розказував Іванові, що Лазар боїться хліба. Раз він підгледів, як Лазар простяг руку до хліба і враз одсмикнув. «Бо він святий», – сказав наголос. Ха-ха! Бо він святий! Хо-хо! – і обидва сміялись.

Вже кілька днів по Лазаря не приходив жандар. Та кожен раз, лягаючи спати, Лазар думав про нього і сподівався. Хто посилає жандара? Смотритель? Ні, він сам, як Лазар, він теж сокира в чужій руці. Хто ж посилає? Які ті люди? Один чи багато? Він хотів би побачить людей, од яких він навіть кращий. Людей, що тільки сонця їм стидно, бо кінчають роботу, поки не встане. Але де їх побачиш і хто їх покаже? Хто їх вгадає? Його немічна думка билась, як муха об шибку, й, знесилена, падала вниз. Зате всередині в нього росло щось, як тісто у діжці, бродило, немов опара. Йому робилось душно од думок, не ставало повітря для грудей. Він залазив на стіл і одчиняв вікно, хоч сього не дозволяли. До нього з-за ґрат влітали вогкість і тиша, а око жадливо ловило все, що могло. Там було вільно й спокійно. Там були високі чорні дерева, а між ними синіло небо, як глибокі блакитні озера, ущерть повні води, в яких плавали зорі, як золоті рибки. Понад землею тривожно спала важка та чорна хмара й здригалась од легкої блискавки. А долі, на вогкій землі, світились червоні вікна, і скрізь був спокій.

Тільки Лазар не мав спокою, бо зараз з’являвся Каленик, щоб зачинити вікно. Щоб хто не побачив Лазаря часом.

Ось як! Його ховають. Їм навіть сором показати його. Які ж ті люди?

* * *

– Лазар, вставай!

То йому снилось; слова повзли по тілі, як гусінь. Хотілося скинути гусінь – і не ставало сили. А вона лізла по ньому, бридка, волохата, і лоскотала плече.

– Лазар, вставай!

Лазар розплющив очі – над ним схилився жандар.

Лазар підвівся, спустив з ліжка ноги.

Посидів хвилину, покліпав очима до світла і знов ліг на ліжко.

– Ну!

– Я не піду.

Ха-ха! Се було забавно! Він не піде! Жандар сміявся, і бряжчала враз з сміхом жандарова шабля.

– Ну, не дурій, Лазар, пора!

Але Лазар не думав дуріти. Похмуро й уперто він кинув знову:

– Я не піду.

В голосі була така рішучість, що жандар вже розсердивсь.

Він не піде! Коли начальство чекає! Коли все вже готове! Та що він дума собі, нарешті? Хто він такий? Великий пан, старший, начальник? Ще розмовляй з ним, з якимсь мерзенним катом! Вставай, говорять!

І Лазар встав, але так швидко, що жандар аж відскочив. Відскочив й побачив нове обличчя, скривлене гнівом, два вовчі ока, голі широкі груди, покриті волоссям, і кулаки. І все те лізло на нього, пашіло жаром, хрипіло:

– Ти кращий за мене? Кращий? Ти сам не вішав? Сволоч!

Велике тіло хиталось на босих ногах та викидало, як із безодні, лють.

– Покажи руки: чисті? Я тільки кат? Нащо ж ви годите катові, сволоч!

І перше аніж отямивсь жандар, Лазар схопив м’який фотель і кинув долі. Крякнув фотель і розсівся на всі чотири ноги.

– На ж тобі, на!.. Збирай своє…

– Він п’яний! – гукнув жандар. – Зв’язать його зараз!

Нелегко було зв’язати. Лазар кидавсь по хаті, великий, сильний, немов сердитий ведмідь з вилами в грудях, і нищив все, що попадало в руки: стягав килимки, мотлошив, рвав, кидав під ноги.

– На тобі… на… бери!

Здавалось, не люди його гнівили, а все, чим прибрана хата.

Знявсь в хаті пил, як хмара, тріск, стогін і метушня.

На його напали, а він боровся і не давався.

Проте в’язали і били.

Приходив смотритель, лаявсь та умовляв. Як можна? Йому так годять, так доглядають. Хто з арештантів має такі вигоди? Не треба багато пити горілки, бо от що з того виходить…

Зв’язаний Лазар лежав серед руїни. Він важко дихав, втомлений бійкою, а всередині в нього тремтіла зла радість, що сьогодні страти не буде і що від нього, ката, залежать ті невідомі, що мають силу вбивати.

* * *

Потім, надалі, Лазар скорився. Затих і вже не сперечався, коли будили по ночах. Йшов на роботу байдужий, як ремісник, але в очах у нього з’явилось знову щось скрите і запечатане.

Тепер він більше мовчав, покинув коверзування, був тихий, слухняний. Каленик з Іваном не могли нахвалитися ним. Навіть стежили менше.

Вони поклали, що з того часу, як ката провчили, він краще збагнув силу начальства, бо найчастіше розмовляв з ними тільки про старших. Ну, от смотритель або жандар – вони ж не самі, хтось є над ними. Так. А у тих старших є знову начальство. А там знову є хтось, хто каже: «Хай буде», – і так усі роблять, як каже він…

Той «він», далекий, таємний, про якого ані Іван, ані Каленик не могли до ладу розказати, найбільше цікавив Лазаря. То «він» скаже: «Забий», – і становлять стовп, ведуть до нього людину, жандар приходить до Лазаря, а Лазар накладає на шию мотузку. Немов павук, гладкий, окатий, сидить в павутинні і стежить, чи не літає муха. У темній, тісній голові ката, де думки перше були такими, як спутані нитки, тепер вони звивались в тугий клубок. Йому здавалось, що зло сидить в одному місці, простяга звідти руки на усі боки і все ворушить. Що коли б отак підійти, узяти в пригорщу зло і здушити, всі б руки спустились безсилі і перестав би будити його по ночах жандар.

Тепер вже Лазар думав про нього. Хто він? Який? І де шукати? Йому уявлялось, що він такий, наче смотритель Морда: груба безвуса пика, маленькі жорстокі очі. Лазар підходить близько до нього, до самої пики, і каже: ти зло? – і бац-бац! по щоках. Ти лихо? Ти кривда? – і знову – бац-бац!.. Ти розливаєш кров?

Потім він би його повісив. Не так, як других, ні, без запинала. Щоб видко було обличчя і всі на йому муки, щоб корчився довго, без краю, щоб тіпали плечі, зчорніло лице і вилізли з ямок неситі очі.

Він знає, як се зробити: його навчили.

І перший раз, після утоми і знеохоти, після огиди до своєї роботи, – уперше почув він смак душогубства.

Почув ненависть у серці і розкіш муки.


1908 р.

Іntеrmеzzo

Присвячую Кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома.

Ниви у червні.

Сонце.

Три білих вівчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залізна рука города.

Людське горе.


Лишилось тільки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, – вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків – тисячі чорних ротів – вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мій розум, мою волю і моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе – люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

* * *

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?

А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках…

…Одна знайома дама п’ятнадцять літ слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах… Дивізія наша стояла тоді… трах-тарах-тах… Ви куди їдете?.. Прошу білети… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах…

Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

* * *

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре було б стати «нічим» – безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце – стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми – в м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні – по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя – і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя?

Хіба я що знаю? Хіба я знаю… Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері… отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили… Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви… сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки… Ви дивитесь на мене з докором – і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний солодкий смак… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!

…Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін: «Ку-ку! ку-ку!» – і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір – він вже поглинув мою кімнату, – я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку… ку-ку… Добридень!..»

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені.

Біжу на подвір’я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годі, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки… Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав… Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію – ланцюг… Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене… То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами – і без пам’яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж – як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, – тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.

Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, – Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ікластої пащі.

* * *

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того – синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі – усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя – і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво – і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені – все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати – плодючість. Я тільки тепер побачив село – нужденну купку солом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно… так буде вічно… іn saecula saeculorum… іn saecula saeculorum[68]

* * *

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «Ку-ку!.. ку-ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

* * *

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот – і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих й звіряче сильних.

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.

Я тебе люблю. Бо… слухай:

З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)

Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.

Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо.

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар…

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.

Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

* * *

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті – і не виходить. От-от, здається… Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх… І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

А згори сипле та й сипле… витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.

Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.

Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

Врешті таки підгледів.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

* * *

Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому.

* * *

Ми таки стрілись на ниві – і мовчки стояли хвилину – я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами… блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями… пранцюватих дітей всуміш з голодними псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.

Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори…

Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог… А в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна.

«П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка».

Говори, говори…

Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру… Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду…

«Раз на тиждень б’ють людину в лице».

Говори, говори!..

Як тільки неділя – люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам.

«Найближча людина готова продати».

Говори, говори!..

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.

«Між людьми, як між вовками».

Говори, говори…

Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…

* * *

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…


9 вересня 1908 р.

Сон

Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся. І та фігура, що йшла назустріч, – чиновник із казначейства. Похитала чорним пальтом, защібнутим глухо од голови до ніг, мигнула розчосом фарбованих баків і ліниво підняла над безбарвним обличчям бриля.

Перш розмовляла при стрічі, а тепер перестала. Та й нащо? Антін наперед знав, що міг би почути. Матовий голос клекотів би в защібнутих грудях та пропускав крізь густо фарбовані баки історію клубового шлема або об’яви катарального стану кишок.

Фігура давно за плечима, а Антін помічає, що він так само розхитує тулуб, як і чиновник із казначейства.

Тепер знов пусто в алеї. Деревця, недавно посаджені, були поламані вщерть і простягали до неба свої цурпалки, тверді, колючі, обдерті, з клаптями шкури – кори. З лавок, де хтось насипав купами землю, текли на стежку брудні патьоки. Між деревами, в наметах рудого листу, щось пахло непевно, осіннє небо нудьгувало понад бульваром, і все те – сіре, слизьке, убоге – ворони вкрили сіткою крил, засіяли грубим, скрипучим криком.

Антін дійшов до краю бульвару і повернувся назад. Перед очима знов встала пустка, якою тільки пройшов. І тут він помітив, що уперто рішає настирне питання і не може рішити: що значить сон, який приснився сьогодні жінці?..

Жінка спустила з постелі ноги, голі і білі, наче застигле сало, і смачно, трохи хрипло зі сну, оповідала, що їй снилось, ніби вона доїть корову. Одтяга дійки, а що сикне в дійницю, то насподі не молоко, а чиста вода. Що воно значить? Чиста вода…

Він не знав вранці, не думав про се удень, а тепер ось рішає се непотрібне, зайве питання уперто, завзято, наче хоче смолу од підошви оддерти. Що значить чиста вода?

Се питання держить його серед дерев бульвару, білих на сірому небі, як ряд кісток з риби, в брудному кориті алеї. І здається, що коли б він вирвався звідти, воно, може б, лишилось позаду нього, засипане криком ворон…

Антін покидає бульвар і виходить на міську площу, де в самому центрі – калюжа. Йому не треба дивитись на місто. Він може глянуть в калюжу і побачити город: важкий білий собор в шапці зеленої бані, цегляний будинок управи і жовті стіни суду. Все се змістилось в одній калюжі.

На тротуарі теля. Три фігури, що мають наче одно обличчя, в синіх штанах «під студента», заганяють в калюжу теля. Теля не хоче, підійма хвіст, лупить налякані очі, а коли їм нарешті вдається і чотири тоненькі ніжки розбивають на бризки собор, управу і суд та грузнуть в болоті, дурний ображаючий сміх наче твердне у сірій мряці і важко спадає в стоячі води калюжі.

Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу.

Антін не чекав.

Щось каламутне осідало на серці. Воно починалося вдома, а кінчалося тут, в безбарвній міській нудоті, як довгий іржавий ланцюг. Вдома був спокій, день біг за днем. Як в калюжі весь город, так в окремому дні він бачив ціле своє життя. Вранці, ще лежачи в ліжку, він слухав жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність, пив чай нашвидку за столом, заслідженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась після вечері, і біг в школу на службу. Потому обідав, все в тій самій годині, з вічно захопленим: «А в нас сьогодні зелений борщ!» – і чув нарікання на куховарку. По обіді жінка дрімала, а він йшов в город в надії чогось нового, що кожний раз заводила марно, і знову ніс на вечірній вогник додому ту ж саму зануду, з якою виходив.

Вечорами збирались часом до жінки сусідки і грали невинно в карти, для апетиту більше. Він в карти не грав і йшов до себе, чужий тому всьому, курив і в клубах диму писав щось, чого ніколи не повинно побачить стороннє око, тільки для себе, аби задовольнити потребу.

Часом траплялось нове щось – привозили дрова, і треба було приймати, або заслабла дитина. Але все мало кінець – і життя знов плило спокійно в старім кориті…

Антін безцільно блукав по тихих, малолюдних вулицях міста. Липка і темна муть все осідала на серце, але з-під неї уперто, як се часто траплялось, щось добувалось та проростало. Молоде щось, свіже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси.

По дорозі стрічались дівчата, провінціальні кози, з блиском вогкого ока, з свіжим овалом обличчя, еластичними рухами тіла. Щось лишалось од них в повітрі, як після весняного грому, будило і освіжало. Хотілось щось пережити, сильне і гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згорнувши крила. Він знайшов би нові слова, не ті, що листям осіннім шелестіли попід ногами, а повні, багаті й дзвінкі.

Але в осінній мряці усе зникало, і він йшов далі попід мокрі паркани, за якими скучно дрімали голі галузки.

Смеркалось. Антін в’яло минав квартал за кварталом. Дивився, як поволі дерева пірнали в сизий туман та рисувались на небі, як темні жилки на перламутрі. В переривах кварталів – молочна мла, за якою чулось далеке і безконечне. З неба сіяв дрібненький дощик і ніжним холодком осідав йому на обличчя. Світили вже світло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечірні тіні дерев. Капало з стріх. Все частіше краплі стікали з дахів, з ринв, з стін. Вони грали, співали, дзвеніли, міняли темп, силу і голос. Незабаром вулиця обернулась в симфонію крапель. Непомітно випливали з туману ліхтарники, розносячи світло. Тихими вулицями в вечірній мряці по всіх усюдах розтеклися з легким гойданням червоні вогні. Чорніли тільки в ліхтарника ноги, а над ними гойдався вогник. Оживлялась музика крапель, сумних і веселих, лінивих і жвавих, глухих та дзвінких. Вдалині м’яко блимнули вікна, і чиясь невидима рука тихо зводила половинки віконниць, наче очі до сну стуляли повіки.

Потреба краси, що жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало. Правда, колись він бачив далекі краї, де сонце і море навперейми намагались розгорнуть перед ним всі свої дива, але то було давно, і буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у сні тільки, оживали на мить, викликаючи потім пекучу тривогу. Він любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночі, невідомому, чорному. Які пригоди там стрінеш, що там побачиш, переживеш, поки темні хвилі ночі не викинуть тебе на ясні береги дня?..

Час був вертатись додому. Антін уже бачив картину, яку застане: усі кімнати спочивають у пітьмі, тільки в столовій ясно. Кипить самовар, діти п’ють чай з молоком, а жінка плете щось гачечком. На нього війнуло, як з гнилого болота улітку, тим знайомим теплом їдальні, молока з чаєм, розпареним жінчиним тілом й котом, що вічно валявсь на канапі. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жінці і дратував Антона.

І справді він все те побачив…

– Добре, що ти вже прийшов…

Марта стріла його спокійно і діловито. Їй було душно од вічних турбот. Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить широку шию та голі руки.

– Приходив тут скляр, пора вікна склити, а я не знаю…

Вона налляла Антонові чаю і присувала булку.

Ах! Скільки було турбот!

Діжку конче треба купити на огірки… А може, краще замовить… Вона хотіла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.

Він обговорював з нею докладно, що нову діжку треба вимочить добре, щоб огірки не пахли, що капусти сей рік треба наквасить менше, бо щось не їсться, що в теплі ковдри добре б додати вати…

Марта розчервонілась, розімліла уся і пашіла теплом через одкритий комір та широкі рукави.

Вона пішла за ним навіть в його кімнату, і коли він нагинався та збирав із стільців її спідниці, що ще ховали в собі повні жінчині форми і тепло тіла, вона механічно кидала вічне «ах, вибачай» та спокійно приймала з рук чоловіка одежу.

Вона ще не скінчила. Їй хотілось порадитись добре про матеріал і фасони дитячих курток, про запас буряків, про тисячі всяких дрібниць в хазяйстві. Він неуважно слухав, дивлячися, як м’яко драгліло за кожним словом підборіддя у жінки, і думав: «Чи сподівалися ми, що за дванадцять літ по шлюбі не знайдемо інших тем до розмови, що між нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?»

Навкруги було тихо, лампа рівно горіла, і в молочному світлі плавав дим папіроски.

А жінка все говорила, більше для себе, аніж для нього, бо була певна, що чоловік непорадний і непрактичний, що він мало навіть до чого здатний.

А врешті все було тихо і спокійно, як завжди. Мертвий спокій калюжі не могла скаламутить сильніша хвиля, і се так дратувало Антона, що йому хтілося крикнуть, чимсь пожбурнути або вибити шибку, щоб з тріском і дзвоном впустити в хату свіже повітря.

Одного ранку Антін прокинувсь якийсь інакший, весь заслуханий в собі. В той день він не міг би сказати, чи оповідала жінка свій сон, чи біліли, як завжди, її литки, поки нога ліниво шукала капців; все се не дійшло нині до нього. В рухах, в його ході було молоде щось, тривожне й нове.

Не допив чаю, смоктав папіроску, давно погаслу, і дививсь оком на все невидющим. Неспокійно бігав по хаті.

До обіду спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей, і був як неприсутній.

Марта помітила зміну.

– Ти сьогодні якийсь чудний.

Вигляд Антона занепокоїв Марту.

– Що сталось?

Вона мусила повторити своє питання, але він сквапно закрився словом «нічого!», якому трудно було поняти віри. Зелений борщ не зробив на нього враження, він мало їв і на питання давав не до речі відповідь.

– Що ти говориш? Де ти? Прокинься…

Тоді він зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, перше ніж мав сказати, й порожнім оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собі.

Цікавість Марти зросла, коли Антін, по прохідці, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона чула розмірені кроки, що одбивались, наче такт думки, часте чиркання сірника об коробку, а зачинені двері вабили більше, ніж вільний вхід. Нарешті вона одхилила двері в його кімнату.

– Можна до тебе?

Він кивнув головою.

– Що з тобою, Антоне?

Антін, очевидно, вагався. Йому не хотілось сказати і разом боляче хтілось, щоб жінка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з переповнених грудей.

– Нічого.

Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що їй нетрудно його зламати.

– Говори вже, що там таке?

Антін спинився, глянув на жінку і по хвилині вагання в його зірвалось:

– Я бачив сон.

Марта легко зітхнула.

– Ах, тільки сон!

Вона була розчарована навіть. Однак вигідніше розсілась у кріслі і зробила гримасу ласої кітки, яка колись так була їй до лиця.

– Цікавий сон? Ну, то розказуй.

Вона любила сни.

Але він зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозуміє? Для нього не було різниці між дійсністю і сном. Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?

Антін ходив по хаті і чув, як хлюпає в ньому і готове розлитись все пережите за ніч.

Врешті спинився і таємничо сказав:

– Я знов був там… в далекім, теплім краю…

Жінка зробила круглі й порожні очі, а він мусив їй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його житті.

– Розумієш, я стояв ранком на острові серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синім тумані, потопала стара земля. Мені здавалось, що в молодій гордості острів одірвавсь од землі і поплив в світ творити самостійне життя, власну красу. Море було таке гладеньке і синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скільки було блакиті! Ціле море у небі і ціле небо у морі. Од блакитних просторів на душі в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п’яний од духу дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням. Срібна сивина його ніжно світилась, немов вдень, навіть осяяна місячним світлом. Він навис над урвищем скель і тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.

Тихим морем послались біласті дороги. Я дивився і думав: «Для кого вони? Хто ними поїде? Вони списали синє полотно моря, як давні ієрогліфи, а хто прочитає те таємне письмо?» Я весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель.

Раптом ззаду я почув голос, чистий і гармонійний, наче родився з тепла блакиті:

«Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?»

Я озирнувся.

На скелях стояла жінка з блідим обличчям в золотій рамі волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чорній одежі срібні малюнки. В другій руці палали маки.

В обох нас ворушилось одно і те саме питання, і я одповів:

«То записи щастя».

Вона подивилась на мене.

«Можливо. Дихне легкий вітрець і раніше зітре записи щастя, ніж встигнеш їх прочитати».

І понесла до мене вінок золотого волосся, важке срібло полинів на одежі, маки і ще щось: очі – два озерця морської води.

– Ого! – засміялася Марта.

– Не заважай. Ми сіли, як давні знайомі, на теплу кам’яну лавку. Я не дивився на неї, а бачив, як в легкім диханні повітря тремтіли над чолом тонкі волосинки у неї, немов язички вогняні, а в озері ока переливалась тепла блакить.

Мовчки дивились на море. Тепер на море налітали білі вітрила, як рій метелів. Бог знає звідки з’являвся на морі човен, перебирав лапками весел, наче мурашка по скатертині, і враз розцвітався білим вітрилом, як з пуп’янка квітка. Лягав боком і тремтів на блакитному полі.

В лице нам тепло дихнуло повітря. Раз, другий. То вітер будився, і дороги поволі щезали. Під берегами море починало горіти.

«Вам не здається, – обізвалась сусідка, – що тепер море як синій птах щастя: занурило голову в блакитний туман і розпустило павиний хвіст під самі скелі, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивіться!»

Ми нахилили наші обличчя над урвищем вниз, і коли очі наші добігли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздріли, як воно тріпалось тихо в сітці яскравих бліків, наче зловлене в невід з синіх, зелених і рожевих мотузок, а крізь ту сітку на нас дивилась мозаїка дна: фіолетові плями густих водорослів, блакитні очі підводних пісків, стара бронза і темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.

«А ви не помічаєте, – обізвався я, глянувши в море та показавши їй рухом руки на білі вілли, залиті сонцем, – вам не помітно, що ми пливемо? Острів, як спрут, занурив у море шершаві лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вічно пливе, куди – не знає, в теплі і сонці, у блакитнім тумані. Розтулив пащу широким отвором півкола і вишкіряє здорові зуби, наче сміється рядами білих домів».

Антін потер чоло і говорив тихіше:

– Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкім просторі рядом, плече з плечем, і вся маса морського повітря, весь запах солі, полинів, сонця – проходив крізь нас. Ми були чисті, міцні, як корабельні канати, і, певно, світились.

«До моря! На берег! Швидше!»

Вона скрикнула так, наче мала владу наді мною, і плеснула в долоні, аж червоні платочки дикого маку облетіли їй на спідницю. Один холодком доторкнувся моєї руки.

Ми спускалися вниз.

Тепер скелі росли перед нами, теплі, навіть гарячі, так, наче в їх кам’яних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломів сяло часом золото дроку, блищав срібний полин або п’ялися мирти в своїм весільнім убранні. То знову з-під ніг стрімко здіймала скеля міцні і голі груди, на якій око скучно спочивало од фарб. Зате як радісно було, коли ми там одкривали милу блакитну квітку, що приліпилась до скелі, наче сіла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитні тумани моря. Я не знав, як її звати, – і від того вона двічі мені миліша.

«Правда, вона виглядає, як гніздо аметистів на сірій скелі?»

Правда, вона виглядала, як гніздо аметистів.

З правого боку збігала вниз з нами течійка кривавих маків, а зліва, на кожнім закруті стежки, осміхалося море. Далекі скелі, всі у заломах, м’яко убрались в зелень і виглядали, наче старий, потертий місцями оксамит.

Ставало душніше. Горіли скелі, дорога, пил під ногами, палали повітря і море. Ми теж пашіли жаром.

Ящірки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпечені скелі двигтіли, здавалось, од їх безупинних хвилястих рухів. Мигне тільки рябенька спинка або гострий шпичастий хвостик – і зникне. І знову звідкись вона з’являлась, приплющена жаром, на кривих ніжках. Спинилась, підняла гадючу головку і сторожко водить круглим, підкресленим оком. Видко, як під тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тільки тінь впала або шеберхнуло щось – вже вона зникла у непомітній шпарці, наче влізла просто у камінь.

Не знаю, хто з нас назвав ящірку душею каміння, живчиком, що вічно б’ється в важкій і нерухомій масі.

Нарешті дихнуло море. І ми дихнули. Здається, починався сироко.

«Берег!» – легко зітхнула моя сусідка, побачивши сірі піски. І коли вона бігла до нього, я любувався, як на тлі моря світився німб золотого волосся.

Море несло на собі хвилю і, докотивши, коротким навиклим рухом скидало її на берег, неначе карти здавало.

На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний сміх, виплески тіла, зелений фосфор його в воді і примостились в безлюднім куточку. Море сліпило. Воно все розцвіталось срібними квітками. І хоч вік їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замість зів’ялої квітки розпускалася сотня нових. Блисне сліпуче, як срібна зірка, і згине. А на блакиті нові.

Ми бачили звідси острів од моря аж до вершків. Хвилі бились і розбивались об стрімкі скелі Монте-Соляро, об фаральони. Острів шипів, як розпечений камінь, кинутий в воду, і круг нього кипіла вода.

Ми мовчки сиділи, розпущені наче в блакиті, і слухали моря.

Врешті я поспитав:

«Про що ви думали зараз?»

Вона обняла мене очима – а в них я побачив все море і ціле небо – і одповіла тихо:

«Дивлюсь на південь, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку і аромати Єгипту, а я мрію про край білих пісків і чорних людей, про кактуси, пальми і піраміди. Котиться з Африки хвиля і, як далекий братерський привіт, цілує скелі. І може, та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги як символ єднання…»

– Як гарно!

Се скрикнула Марта і перервала оповідання.

Антін спинився, наче вперше побачивши жінку.

Вона була тут!

Світло од лампи, здивовані жінчині очі, немов вони бачили щось незвичайне, розщібнутий ґудзик на її грудях, пасмо тютюнного диму поперек шафи з книжками і чорні холодні шибки, на яких дощ пальцями тарабанив свої нудні мотиви…

Антін нетерпляче струснув плечима і тим рухом наче щось скинув із себе. Забігав по хаті і знов заговорив:

– Ну, ми розстались. Я не знав навіть – на час чи назавжди.

Була обідня пора. Коли я входив в столову свого готелю, перше гудіння гонга густо пливло над рядами білосніжних столів, в той час ще порожніх. Я зайняв своє місце. Між стовпи колонади, яку повернуто було в їдальню, перлося море, немов величезні марини, вправлені в рами білих колон. На виднокрузі розпускалась вітрилами яхта, як дерево цвітом. Сонце лягло на Кастельоне, що дрімав з правого боку, й закучерявило гору рядами маслин, оповило її кілька раз в чорний турецький пояс. Виноград горів між ними зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцінне каміння. Ще нікого не було в столовій, але я бачив добре знайому, застиглу в оці картину: чорний смокінг у білих штанах мовчки і методично ріже криваве м’ясо, а біля нього дама, у білім уся, впірнула між дві половинки червоного Бедекера. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться сміх, булька вино, грає радісно море, а чорний смокінг в білих штанах, як машина, старанно ріже криваве м’ясо і біла британка так само тоне в червоній оправі книжки.

Перші з’явились в столову німці. Простукали каблуками подовж столів. Дами й мужчини, рядком, як гуси. Зайняли окремий стіл і зараз забряжчали склянками. Вони обгородили стіл муром широких спин, облямували скатерть колом здорових рум’янців, змішали з дзвоном посуди свій грубий сміх і свою мову.

«Ja-ja… Ja-ja…»[69] – тріщало понад столом, а під столом стукали ноги, грубі литки у панчохах з грубої вовни та в запорошених капцях. Їх дами, негарні, у ластовинні, здіймали кості плечей в погано пригнаних блузках і механічно викидали із себе, як ті ляльки, що їм треба притиснути у відповідному місці: «Ach!.. Wunderschön!»[70]

«Ja-ja… Ja-ja…» – рубали мужчини.

«Kolossa-al!..»[71] – співали дами, кладучи собі на тарілку величезні порції страви.

За окремим столом похмуро обідав руський і боязко позирав навкруги, як загнаний вовк.

Тихо пересувались лакеї у чорних фраках, замкнувши в обличчях повагу, блищало срібло посуди, п’явсь виноград по колонах, за нами шуміли пальми, а перед нами море.

«Ach!.. Wunderschön!»

«Kolossa-al!..»

І ось раптом на тлі синього моря пропливає корона золотого волосся. Морські очі встромлені в мене, і біле обличчя привітно киває. Вона трохи спізнилась.

– Як! Знову вона? – скрикнула Марта.

Однак їй зараз стало досадно за вигук.

– Вибачай, вибачай… я вже мовчу…

Марта почервоніла. Непевний вогник блиснув їй в оці. Вона механічно схопила шитво, нахилилась над ним і нервово затикала голкою.

Але се не спинило Антона. Він був не тут.

– Дивно, що ми говорили навіть тоді, коли мовчали… Що наші думки згучали в одповідь, як інші струни, коли зачепиш одну. Що коли я дивився на хмари над морем, вона бачила зараз, як їх тіні купались в синій воді. Або на хмаринку на скелі – я знав одповідь: «Се поцілунок неба». А що дивніше, коли так розмовляли, панувала велика тиша, немов крім нас нікого не було на світі. І тут я вперше побачив, що в неї червоні губи…

Марта поклала шитво.

Вона сиділа рівна, наче виросла зразу, з очима, міцно вставленими в оправу повік.

– Було б тобі одружитись з блондинкою…

– Ти думаєш так? – неуважно кинув Антін, випускаючи з легких новий клуб диму.

Він вже не міг спинитись. Оповідав, як в спеку, коли скелі аж біліли од неї, а груди пили гаряче повітря, мов лаву вулкана, вони блукали по безлюдних вулицях міста, серед диких садів маслин, сірих, з зігнутими колінами, з жилавими руками-галузками, як раби, що каменіли на скривавленій маком землі. Гаряче повітря танцювало тарантелу по скелях, а в сірих маслинах цикади грали на кастаньєтах. Ішли межи стін, грубо зложених з сірого каменю, вишитих блідими перами папороті. Над нею стирчала друга стіна, з опунцій, де круглі листя так само грубо складались один над другим, як і каміння. Се було щось дике, оті опунції, незрозуміле, безладне, налякана юрма колючого листя. Вони лізли одні на других – сі краби рослинного царства, – і їжились на них колючки, наче волосся од смертельного жаху. Кричав десь осел. Крик ослюка бився поміж опунцій, такий же колючий, як і вони… Часом спинялись, щоб дати дорогу жінкам, які підіймались з водою по сходах. В казанах, наче прикипілих до голови, важко гойдала своє тіло вода та хлюпала в побіленій чаші. Вони пропускали повз себе ряд нерухомих, застиглих облич, жили на шиї, як дротяні; короткий віддих, як віддих собаки на ловах, і ноги, спечені на суху фігу, що липнули чіпко до кам’яних східців. І знов йшли далі по камінцях, що розсипались з-під підошов, серед килимів дроку, золотого і запашного, над яким чорне ріжкове дерево пускало зелені сльози стручків. Раптом ставали, осліплені морем. Воно виринало несподівано, зразу, і зворушало душу своїм радісним світлом, синьою млою, серед якої плавав на морі Везувій, наче велика блакитна медуза. А далі знов був сивий полин, акулині пащі агав, камінь і дрок, мов дротяна щітка, якою чесалось сонце, полишивши на ній пасма свого золотого волосся.

Антін бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском уяви він оглушив Марту, скорив, водив за собою. Вона йшла з ними покірна, непотрібна, та третя, як тінь, і дивувалась силі, яка не давала їй змоги опертись. Як в чарівному сні, вона ходила за ними по вузеньких провулках з застоялим теплом, що порізали скрізь садки винограду й цитрин, то білі на сонці, то сірі у холодках. Здавалось, з гір потекла колись бистра вода і лишила по собі висхлі кам’яні ложа, на дні яких безгучно блискав хвилястий рух ящірки, сірої, немов душа каміння. А ось перешкода. Од стіни до стіни заповнила вуличку в’язка колючого сіна на голові жінки. Мигнуло на мить підборіддя, кінчик рівного носа або вогонь чорного ока – і знову так само пусто і мертво в ложі вмерлої річки. Тиха поступ селянки пропала у спертім теплі – і тільки знову безгучно мелькає, немов гадючка, гострий хвіст ящірки по мозаїці стін. А з-за мурів огорожі дихає виноград холодками і висять жовті великі цитрини, наче жіночі з ципками груди…

– Ми входили в гори, поміж дикі уламки скель, в закаменілу трагедію велетнів. Щось, певно, страшне колись сталось, коли земля була молодша і гарячіша. Одвічна непорушність двигтіла, скреготали кам’яні маси, ламався світ – і скелі в гніву одривали од матернього лона непокірних дітей. З того часу стоять одірвані скелі з застиглим виразом надлюдського жаху, дивлячись все на громади порожнім застиглим оком, кричачи вічно широко одкритим ротом німим криком мертвої маски…

Ми злазили вище, на самі вершки. Ах, що там було! Там вітер віє в міжгір’ях, напоєний дроком і полинами, там молодіють кущі, як свіжі дівчата, там сонце бродить поміж камінням, міняючи бистро сум тіней на радість блиску, там бачиш, як море грає вогнями і розмовляє десь в глибині, а далі стелить шовкові поли своєї одежі до самого неба.

Я сідав на траву, вона лягала на теплий камінь, сама гаряча, наче вбирала у себе все тепло скель, що служили їй за підставу. І поки вітер грав золотом її волосся, а я в її очах дивився на небо й на море разом, ся жінка оповідала своє життя.

Вона була, здається, з Кавказу. Принаймні я зрозумів, що під час революції вона билась там з військом. Залягала у горах, робила трудні переходи, невтомима, як найкращий юнак, байдужна до смерті. Вночі перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої. Вона мала навіть рану од козака. Розщібнула рукав і показала шрам, а я став перед ним на коліна і уклонився.

Ми були самі серед сього простору, під чистим високим небом, і острів плив з нами на морі, як хмара на синьому небі. Я був чистий і свіжий, ти розумієш, я був молодий, не чув своїх літ і свого тіла, того лепу брудного життя, я міг би летіти… Ти розумієш, що значить молодим бути і чистим? Ти не забула?..

Голос в Антона міцнішав, ріс, і він не помітив, що вже кричить.

Марта сиділа зів’яла і винувата. Обняла руками коліна, схилила голову вниз, і лице потопало у неї в скорботних тінях волосся.

Йому нарешті упала в око жінчина постать і знизила тон. Він став спокійнішим.

Не був навіть певний, чи все те бачив у сні, про що говорив; чув тільки потребу творити, жадібно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висік із скелі.

Тихо, з очима, покритими мрійним туманом, він говорив їй про хід вечорів. Ще вершки скель біліли на сонці, а вже тіні од них малювали на морі фіолетові сильветки[72], шпичасті, як зубці башти. Вечірнє сонце скувало срібну підставку для одиноких скель в морі, легких й прозорих, наче розтоплених в спеці. А коли вечір накидав врешті на скелі фіолетовий або рожевий плащ, вони – Антін і та жінка – подавались на piazz’y[73] дивитись на захід сонця. Іскія вже золотилась, як стиглий овоч. Монте-Мікеле одяглася в червоні базальти, а Везувій наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небі м’яко сіріли перловим тоном Неаполь, Пуцолі, Прочіда і островки. Сонце спускалось все нижче. Іскія чатувала на нього і чорніла в золотому тумані, немов обличчя муринки під жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востаннє кривава рука – і зарожевіли дерева цвітом мигдалів, а виноградні кущі грізно підняли високі хвилі в зеленому морі. Криваний круг сонця уже черкався об гору. Тоді Іскія скинула з себе серпанок і, чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вічна жерунка сонця! І був кінець. Земля напнула буденну одежу, сади одцвітали, а Іскія у спокої травила свою вечерю.

Сіро і сумно ставало на острові по заході сонця: всі фарби линяли, як в акварелі, що її підмочили. Здавалось, що тихий присмерк вишив злинялим шовком острів на сталевому морі, що острів простелився на морі, як старий гобелен.

А коли тіні поволі гусли, спокійна затока надівала на шию разок дорогого намиста – неаполітанських вогнів, і в тихі ночі тéпло світились в сірих мурах католицькі каплички…

Вже було пізно. Заспана куховарка втретє просунула голову в двері і плаксиво жалілась на холодну вечерю.

Марта піднялась, штучно спокійна, холодна, байдужно кинувши на ходу:

– Ходім вечерять.

Лампа в їдальні прикручена була. На холодних тарілках неясно чорніла печеня. Діти вже спали.

Вони вечеряли мовчки. Механічно Марта присувала до чоловіка печеню і вибирала кращий шматок. Він їв її швидко, хоч неохоче, наче підганяв його дощ, що хльоскав батогами в холодні вікна.

Тихо було і в спальні, коли облягались. Він щось спитав у неї, але так в’яло і непотрібно, що коли вона навіть не одповіла, він не звернув уваги. Марта вдавала, що спить, а він гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не читає.

Марта чула в серці лід. Отся людина, яку вважала найближчою в світі, сьогодні одійшла од неї далеко, і кілька кроків між їх ліжками в спальні розтяглися тепер в холодні, безконечні простори. Їй хотілось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але їй не вдавалось. Палітурки закривали його лице, і пальці, рожеві од свічки, нервово перебирали сторінки.

Причаївшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, він гляне на неї, заговорить, розтопить лід. Але надаремне. Почула згодом, що шелестіння сторінок затихло, рука розігнулась і поклала книжку на постіль. Антін заснув, не погасивши світла.

Тоді вона встала і, затаївши дух, підійшла тихо до ліжка. Підняла книжку і поклала на столик. Хотіла загасить свічку, але не гасила. Мало не гола, тільки в сорочці, що як на те сповзла з плечей, вона тремтіла, щоб його не збудити, щоб він не побачив її, і гостра цікавість прикувала погляд її до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його лице строгі й глибокі тіні. Може, він спить? І що він бачить у сні? Що говорить йому душа, вільна од буденних клопотів? Хіба вона знала! Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од світу цілого. Одвела очі од чоловіка і окинула зором все своє тіло, од грудей до пальців ніг. «Хіба я стара?» Але зараз подумала гірко: «Що тіло?» Їй хотілося плакать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-під ковдри. Марта обережно старалась її закутать. «І тут я дбаю про тіло», – згірдно осміхнулась до себе і загасила свічку.

Але думки не давали спокою і в ліжку. Вічна турбота про тіло! Щодня, роками, вона тільки й дбала про його тіло: щоб мав що їсти, щоб мав вигоди, доволі одежі, не застудився. Не жаліла для нього ні часу, ні праці. Се був її обов’язок, такий натуральний, що перестав бути навіть важким. Життя досі складалось тихо, спокійно, в неї не було причини жалітись. Вони не сварились, люди їх поважали, у них не було навіть довгів! Вона була горда, що чоловік не грає в карти, і всім хвалилась.

Аж ось сьогодні він сколотив усе, посіяв тривогу, встав перед нею незрозумілим питанням, яке конче треба було рішити. Досі Антін здавався простим і зрозумілим. Все було в нім ясне, добре відоме, укладалося в рамки, а от… Марта чула жаль до Антона: він її обдурив. Затаїв скарб, цінне щось, на що мала і вона право. Роками вони ділились лиш тілом, оддавали його один одному для грубих втіх, для радощів піклування, дрібних турбот, німуючи духом. Може, в тім була її вина? Може, в тім було прокляття життя?

Слова, які чула сьогодні, краса, яку здатна відчути тільки багата душа, будили в Марті давнє й знайоме. «Ти розумієш, що значить молодим бути і чистим? Ти не забула?» Так, вона пам’ятає, хоч, може… хоч, може, мало і не забула. Коли вони брались і ще в перші часи по шлюбі – у них були інші слова, але життя їх потроху стирало і розвівало до того, що Антін, котрий якимсь чудом зберіг їх, здававсь тепер Марті незрозумілим і загадковим.

Антін ворушився на ліжку. Марта підіймала голову од подушки і прислухалась. Якась гостра цікавість притягала її увагу до тої людини, яка, їй здавалось, навіть диха сьогодні інакше, ніж завжди. Ніч заважала бачить Антона, але се викликало тільки яскравішу уяву. Марті здавалось, що вона все іще бачить, як він біга по хаті з помолоділим зразу обличчям. Вона хотіла, щоб швидше настав уже день, хоч невідомий, але принадний тим невідомим.

Вранці Антін стрів Марту тільки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачіпливе й гостро-лукаве в її сухім, підкресленім оці, яким метнула на нього погляд. Але він зачіпки не підняв.

День був насуплений, сірий. Накрапав дощик. Ліниво, байдужно, без надії спинитись.

Коли в обідню пору Антін повертався додому, стрів несподівано Марту. Ішла назустріч, затягнена в синій новий костюм, що був їй так до лиця. На пері капелюха тремтіли дрібні краплини. Вона була свіжа і легша сьогодні.

– Куди ти? – здивувався Антін.

– Треба було купити дещо в крамницях.

Краска залляла її обличчя. В руках у неї нічого не було.

Видимо, вона вийшла тільки для того, щоб його стріти, бо повернула і пішла разом.

Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулиці і доми, блискучі залізні дахи, мокрі коні і люди, текли фіакри, дерева і вікна в крамницях. Наче дощ хотів змити всі фарби й рисунки з землі. Не правда ж?

Проти них бігла білява панна під широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п’ятах, а вже Мартині щоки залляв густий рум’янець. Вона обізвалась наче до себе:

– Терпіти не можу білявих.

Йшли далі, то мовчки, то розмовляли, але Антін кілька разів помітив, що жінка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих, на кого він глянув.

Обід був вже готовий. Стіл у столовій парадно білів, і на ньому, у високій кришталевій підставці, червоніли свіжі троянди. Се несподіванка була – ся свіжа скатерть, а особливо квітки в таку пізню осінню пору! Антін до того не звик.

Він здивовано глянув на жінку, вона наче навмисне спустила очі, уникаючи дати одповідь, і вибігла в кухню.

Настав вечір. Антін ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотілось оповідати і хотілось в собі затаїти все пережите, як щось дороге, йому тільки зрозуміле й цінне.

Але Марта ввійшла. Весела, нервова трохи, і очі блищали у неї.

– Ну, ось і я.

Сіла, рівна, невигідно на кріслі і подивилась на чоловіка:

– Прийшла дослухать твій сон.

Він вагався неначе, тоді вона знов зачепила:

– Ти не сказав мені навіть, як звалась твоя блондинка.

– Моя блондинка?

– Ха-ха! Твоя блондинка.

– Я сам не знаю. Я не питав.

– Ні, не повірю. Ви ж були все вдвох.

– Що ж з того? Я не цікавився йменням. Коли ми стрічались, наші очі однаково пили блиск сонця і моря, – і з нас було сього доволі. Ми разом пили красу з зеленої чаші, де стигне сік винограду, цитрин і помаранчів. Се нас єднало… Що ж тобі ще розказати?..

Замовк на хвилину і знову почав:

– Звичайно ми сходились вранці, брали човен і плили в море. Небо було синіше од моря, море було синіше од неба. Мені здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалині тріпотіли вітрила човнів, як крила голубів в небі. Ми плили здовж сірих скель, оточених рядом кольорових молюсків. Море гойдалось. І як тільки воно одхилялось од скелі, вона окривала червоні ясна. Але зараз м’яким любовним рухом, як поцілунком, море знов затянуло той свіжий, здоровий рот.

Тепер, з моря, ми краще бачили острів. Сонце обертало звичайний камінь у мармур і змусило його годувати рослину. Він, здавалось, тремтів весь в напруженні творчої сили, і лиш часами, коли блукали по ньому тіні од хмар, стихала оргія сонця, блиску і фарб, – і се була коротка хвилина спочинку.

Звідси нам зрозумілими стали вічні наскоки моря на острів. В якому б настрої воно не було, воно вічно штурхало камінь, вічно гризло його. Підгортало каміння під ноги і покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скорені бестії, вони лежали на дні тихі, гладенькі, безсилі, і покірно давали одягти себе рудою вовною водорослів. Згризений в гальку, камінь сірів берегами, а там, де море встигло стерти його в білий пісок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високі скелі, гордо навислі над морем, піддались, нарешті: море вигризло в них високі й глибокі гроти. Навіть не гроти, а цілі храми для культу казки. Ми заїздили туди. Лягали на дно човна і за хвилину опинялись в казковому царстві. Там були дива, яким не вірилось зразу. Там води горіли шафіром або смарагдом, там була піна, рожева, наче троянда, склепіння в містичному сяйві, зеленім, блакитнім, там вода крила сріблом човен, весла і наші руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцінне каміння, грали брильянти, а різнобарвні молюски своїм тілом цяцькували підводні скелі.

Біля блакитної гроти море здималось і раз у раз вливало в неї срібло своїх хвиль. Наш провідник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми підіймались на хребті хвилі, і море раптом вплювало човен в тісний отвір. Він летів серед бризків і піни, скрегочучи, б’ючись боками об скелі, і нарешті тихо гойдався, як заспокоєний лебідь. Перше, що я помітив, піднявшись з човна, – се білі зуби моєї сусідки. Їх одкривала радість блакиті. Може, і в мене так само світились зуби. Навіть напевно. Я не годен описати тобі блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепіння з литого срібла, розпустить в рідину дорогий туркус, щоб він гойдався, і грав вогнями, і голубу кидав оксидировку на стіни, коли б тобі вдалось зібрати з неба і моря усю блакить, щоб наситити нею повітря печери, ти мала б щось слабо подібне до тої гроти. А як світилось тіло у тій воді! Воно горіло синім вогнем. Ми гойдались на човні, наче плавали в небі, зачерпали долонями воду, а висипали з неї дощ самоцвітів. Срібна хвиля безперестанку вплювала в гроту нові човни. А ми дивились, як з них підіймалися люди, і радість блакиті одкривала їм зуби…

Для одміни ми їздили в море ловити рибу. Запускали волосінь в глибину, і коли риба клювала, волосінь билась на пальці, як живчик. Ми їх витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, більше подібних до екзотичних квітів, аніж до риб, трибарвних віоль, червоних чортів і кардиналів, собачих рибок і королівських; ми збирали з дна моря розкішні букети.

Повертались засмалені сонцем, обвіяні вітром, солоні од морської води…

Але траплялось, що сусідка не з’являлася зовсім… Тоді…

Антін урвав. Встав знову з крісла і заходив по хаті важким, виразним кроком, наче втоптував в землю затаєні згадки.

– Тоді?.. – підняла Марта кинуте слово.

Їх очі стрілись на мент, як кремінь й кресало, у злій боротьбі…

– То-ді… – помалу, цідячи слово по слові, одповів їй Антін, – тоді блукав я сам… Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни… німий, як людина, що несподівано втратила голос… Я її кликав, ту невідому… кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь і не бачив. Я її кликав, а вона не з’являлась…

Марті здалося, що Антін навіть зітхнув.

– Звели нас знову місячні ночі. Я сидів десь на скелі. Місяць ще не зійшов. Хор цвіркунів м’яко сюрчав в сухій траві, а один з них, покриваючи все, дзвінко тягнув свою ноту, наче між землею і небом, понад застиглим морем снувалась й дзвеніла безконечна срібна струна.

«Вам сумно?» – почув я знайомий голос з-за виступу скелі і тоді тільки її помітив.

«Мені теж сумно. Ми належимо з вами до самотніх, здається, як і наш острів».

Вона сіла поруч зо мною і протягла руку над морем.

«Ви подивіться, він все пливе. Вічно самотній в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хіба місяць вночі збудує золотий міст, з’єднає острів з далеким і невідомим. Але міст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тільки мрія зважитись може ступити на нього і легким, нечутним кроком помандрувати у далечінь…»

Я почув її голос і перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос мій знов обізвався у грудях і очі видющими стали. Я бачив, як сходив місяць, як море простелило йому під ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями віял, вітали – «осанна!». Почув одразу, як тепла хвиля повітря, зіткана з сяйва, з запаху моря і диких трав, тихо колихалась поміж маслин і била в лице нам ароматним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, які ніколи його не старять, – все те дике каміння, що розсілось по схилах амфітеатром, як в древнім театрі, задивившись на сцену моря, де місяць творить свою одвічну містерію.

Антін задумався. Видимо, він силкувавсь щось пригадати, напружував пам’ять і безпомічно мовчав.

– Тут в сні мойому якась перерва, – почав винувато, – якась чорна безодня. Не пам’ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землі, і зникли зо мною острів, море й вона. Все впало у прірву.

Не пригадаю, як я опинився в човні. Не я, а ми. Ми були вдвох. Місяць висів над морем. Далекі скелі ближчими стали. Фіолетові зморшки лягли на їх обличчя, і якась тепла, матерня турбота нахилила скелі над морем. Якась добрість з’єднала берег і море, згода і смуток. І поволі, поки ріс місяць і блід, росли скелі і блідли. Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу, і встав перед нами острів із моря – весь як міланський собор. А місяць вимостив злотом дорогу до нього.

Наші весла тихо плескали в морі. З-під них скакали вогні. Дрібні, маленькі, зелені, як блищаки у петрівчані ночі. Ми зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні. Здавалось, що весла вигрібали із моря скриті в ньому скарби. Вона розщібнула рукав, закасала аж до плечей і встромила у воду руку, блакитну в місячнім сяйві!

«Дивіться!» – гукала і випускала з-під пальців веселі вогні, що зараз гасли.

«Тепер ми, як боги!» – сміялась. – Кричіть: «Хай буде світ!»

«Хай буде світ!» – повторяв я за нею і теж занурював руку.

Ми нахилялись над краєм човна, такі близькі до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, і дивились, як виринали з таємного глибу і скакали крізь наші пальці зелені іскри, одна, друга, десята…

Потому я виймав руки, з них стікала вода, а я брався за весла й плив далі, сиплючи ними дощ іскор.

Часом наш човен натикавсь на рибацький. Ліхтар на ньому кидав червоне світло на море, на снасті, канати, бік барки і добре, обсмалене вітром лице.

«Щасливого лову!» – кивала вона головою рибалці.

«Щасти і вам, мадонна!» – обзивався глибокий голос, і чорний бриль поважним рухом розрізував світло.

Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволі було зворухнуть тільки той чорний сон, як він будився цілим пожаром, снопами іскор і перетворював воду в зоряну ніч.

У Гроті святих обняв нас містичний, таємний страх. Ми бачили тільки удень той морський склеп, де каміння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрімали кам’яні люди. Так само спала жінка навзнак, покрита рядном, і по колінах у неї, на покривалі, блукав місячний промінь. Білий, в глибокій дрімоті, схилився старець, поклав на долоні зажурене чоло. Вгорі, по склепіннях готицького храму, блимало світло невидимих лампад і все блукало по стінах, наче вітер гойдав лампади. Через зелену, прорізану місяцем воду видно нам було, як дрімала на дні голісінька жінка з дитям на колінах, і світло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таємних закутків гроти безперестанку, самі собою, спливали наверх зелені зірки і тихо гасли…

Потому ми виплили в море. Далеко в ньому світились вогні рибацьких човнів. Море гойдало нас злегка, а ми сиділи попліч, і наші тремтіння зливались в одно. І коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такі червоні, що навіть ніч…

Марта не дала йому скінчити.

Вона піднялась, уся збіліла й сувора.

– Ти цілував її?

В її питанні була жахлива впевненість.

Дивилась на нього, наче хтіла випить таємну отруту з його очей, і рука її важко лягла на стіл.

Антін теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке і гостре, як наточений ніж, мигтячий бажанням зранить.

– Так, цілував!.. – крикнув він жінці нестямно. – Цілував, чуєш? Я цілував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душі… Хіба не маю права? Хіба вони не варті? Ти хотіла б, щоб я навік занімів, неначе камінь, неначе ти… Ні, я ще живий… чуєш, живий!.. Я цілував!

Чув, що її ранить, й жорстока радість од того солодко тріпалась в ньому.

Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крісло, а він дивився на її плечі, що скакали в риданні, і чув полегкість.

Потому, раптом опритомнівши, кинувсь до жінки:

– Що ти? Марточко… Марто! Не треба… Ну, що ж ти… се ж тільки сон…

Але Марта одпихнулась од нього і тупнула злісно ногою.

– Геть! Не смій торкатись до мене.

– Та годі ж бо, Марто… – благав Антін і намагався одняти руки їй од лиця… – Зрозумій же, що се лиш снилось, що нічого того не було.

Але Марта тільки голосніше ридала. Вона нічого не хотіла слухать.

– Ти її цілував…

Він стояв на колінах, намагаючись заспокоїти жінку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе.

– Не будь же дитиною, Марто. Зрозумій врешті, що ти говориш дурниці, що в снах ніхто не винен…

Вона заспокоїлась наче, витерла хусткою очі і, одіпхнувши Антонові руки, підвелась з крісла.

– Я розумію, що то був сон, – сказала зимно. – Але ти здатний зробити те, що тобі снилось…

І хотіла вийти з кімнати.

Тоді Антін загородив їй дорогу. Ні, він не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто.

Можливо… Можливо, що в сні він був собою, що він здатний на такий вчинок, але винна у тому вона…

Вона? Ха-ха!

Вона. Вона не вміла шанувати життя, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грузом життя, аж зробила з нього смітник. Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя – злочин.

Марта горіла злістю.

А він? Хіба він не зачинявся од неї, не ховав живу воду душі, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тільки вона?

Ні, спочатку він був інакший, але не можна ж зростити квітку на безводному ґрунті. Вона зів’яне. Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте вино, і той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.

За вікнами билась осіння негода, а в хаті, душній і димній, що одна тільки жила серед сонного царства дитячих ліжок, йшов бій невдоволених душ.

Вони нагадали один одному найменшу вину, гріхи проти духа святого, докоряли за байдужість, свою самотність, здичіння в болоті життя.

– Ти обросла буденним, наче корою! – кричав Антін.

– А ти був вдома тільки столовником!..

Їм було душно. Антін розщібнувся. Розтріпаний весь, він носився по хаті, наче хтів розіпхнути плечима стіни тісної кімнати, і довге волосся гналось за ним у тій біганині.

Марта розчервонілась, упріла, обтирала хустинкою шию і блищала очима.

– Ти… ти, як Цирцея, хотіла б обернути мене в свиню.

– Іди цілуйся з ким хочеш… мені байдуже!

Вони посварились.

* * *

Тепер між ними часто була незгода. Дикі, пристрасні сварки, як злива, розсікали їхнє життя, досі таке спокійне, одноманітне, «щасливе», як ще недавно думала Марта. Але доволі щоб прошуміла буря, її серце, омите сльозами, цвіло й молоділо. Яка вона була щаслива, коли між двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спільну з Антоном мову!

Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всіх і всього. До стрічних жінок, до природи, до вечорів, коли він замикався у своїй хаті, до його думок і мрій. Їй хотілось мати його тільки для себе, неподільно, цілком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вічно тримала її в тривозі, робила трохи чужою для чоловіка. Тепер Антін не бачив щоранку голих жінчиних ніг, не чув скучних і прозаїчних снів, не прибирав по всіх хатах спідниць. Щось молоде, давнє, дівоче прокинулось в Марті, якийсь фермент; він нищив спокій, ще недавно такий бажаний. Але у тім, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власність, таїлась нова принада, відгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурі, але тепер вже частіше червоніли за їх столом троянди…


Травень 1911 р., Чернігів

Подарунок на іменини

Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

– Фу-ти! Бардачні звички!..

Сухий, гарячий, весь в поросі день вже гас за вікном. На столі каламутне біліли дві порожні тарілки, а перекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.

– Сусанна!

– Несу! – обізвався з глибин десь низький, осиплий голос.

Карпо Петрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний комір тер шию, а кітель ще й досі перуть!.. Вони пе-е-руть!..

І ледве стримавсь од грубої лайки.

Нетерпляче пощипував хліб і жував, сопучи носом.

Лакеровані чоботи дрібно скрипіли під столом.

У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який і білий, як з сирового тіста, вона проплила од порога до столу, мов літня хмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.

– Мусила гріти… все прохололо…

– А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках…

Сусанна зробила великі очі.

– Де?

Карпо Петрович одігнув палець, ткнув ним назад себе, в вікно, й застиг у гніву вирячкуватих очей та червоного кулака.

– Бардачні звички!..

– Цс… – цикнула жінка на нього, – там Доря.

Карпо Петрович скоса поглянув на щілку в дверях, звідки пробивалося світло, і тепер тільки почув дзвінкий хлоп’ячий голос, який безперестанку співав:

– Сім раз по вісім – п’ятдесят шість… сім раз по вісім – п’ятдесят шість.

Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи оком світлицю.

В кутку, під образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гімназичне пальто, ловлячи в ґудзики гострі червоні бліки.

Хіба завтра неділя? Фу-ти, ну-ти! Як він забув? Завтра ж Дорині іменини…

Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квітках, збирала з помосту своє волосся.

Бардачні звички!.. Згадав! Ну, і була в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках… А тепер – надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває…

Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.

Вона сердито вийшла з кімнати.

Карпо Петрович жував і в задумі м’яко тарабанив пучками в стіл.

– Доря!

Доря став на порозі, сірий й незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.

– Тебе сьогодні питали?

– З географії п’ять.

– А ти часом не того… не бре-бре?

Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.

– Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.

– Що се за Козеріг?

– Там один в нас… Дорька Сосновський…

– Віце-губернаторський син?

– Ми його добре сьогодні нам’яли. Аж кров носом пішла…

Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.

– Дорь-ка! – крикнув він строго. – Руш мені тільки ще хоч разок – я тобі дам!..

Фу-ти, ну-ти, Господи Боже… віце-губернаторський син…

Він підняв палець в важкому персні і накивав.

Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.

Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.

– Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.

Він почав їсти хтиво і неохайне, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був він щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..

Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.

– Чого ти смієшся?

Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.

– Хе-хе!

– Хі-хі!

– Завтра наш Доря кінчає десятий рік… – мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.

– Покажи, Сузя… що там таке?

Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.

– Цс… – писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м’яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.

– Потому покажу… А ти що йому подаруєш?

Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.

– Я…

Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!

Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.

За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.

– Чого ти там, Дорик?

Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:

– Задачі не можу рішити.

– Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.

Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.

Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:

– Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад – наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається, не трудно… Другий мав грошей два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом… Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.

Але Карпо Петрович і сам не вірив, що це так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.

– Ідіотська задача! Чого вас там вчать!

Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.

– Як вони мучать бідних дітей!.. – обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.

Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.

– Теж арихметик! – напалась на чоловіка Сусанна. – Не міг розділити кілька рублів…

І обняла щасливим оком сіру фігуру сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.

– «Арихметик»!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! – буркнув сердито Карпо Петрович. – У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.

Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.

Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.

Зелене світло од лампи м’яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бубонів за дверима.

Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м’яв у долоні сукно.

– Матеріал добрий, здається… і пошив непогано…

Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.

– Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…

– Скільки взяв Шмуль за картуз?

– Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копійок…

– Ах, сучий син… Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?

Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків – незрозумілим і таємним для нього символом шкільної мудрості.

Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.

– Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!

– Хі-хі… і з географії п’ять.

Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.

Доря прийшов сказати добраніч.

Вони лишились самі.

Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:

– Показуй, що ти купила?

Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у неї сухо затріщала пружина.

Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.

Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.

– Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?

Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчки стежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустив далі.

Потому ще раз накрутив.

– Прийми свій хвіст! – нетерпляче гукав на жінку, коли пароходик ткнувсь носом в її спідницю. – Розсілась!..

Він навіть лазив за ним по помості.

Сусанна сиділа щаслива, одкривши зіпсовані зуби, вся в тінях од широкого кола волосся, на дві третини чужого.

Пароходик дирчав.

Врешті Карпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами.

– Ет, чортзна-що…

– Як чортзна-що? – здивувалась Сусанна.

– Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.

– Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він – «чортзна-що»!

Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто в діжі.

– Цікаво, що ти придумав?

Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.

– Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.

– Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…

– Та не тягни ж бо…

– Нехай має чим згадувать батька. Буде старий – унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…

– Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу?

Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:

– Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.

– Ах, ах! – налякалась Сусанна. – Як можна дитину…

– «Дитину, дитину»… – Перекривився Карпо Петрович.

Власне, дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?

Він вже кричав і своїм криком вганяв в м’яке тіло Сусанни свій план.

– Ви-хо-ву-вать треба!..

– Ах, ах! – вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. – А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справді, нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера… а ніхто не побачить, лиш Доря…

Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий…

Забувала про Дорьку і всі думки звернула на себе. Їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги…

– А кого вішати будуть? – блиснула вона очима.

Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.

– Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти – гляди мені – ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.

– Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь…

Карпо Петрович замахав з ляку руками.

– Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно…

Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.

Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.

Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра… Можна б зробить йому свято.

– Само собою! – розвеселився Карпо Петрович. – Нехай погуляє!..

Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.

– За ката, певно, Яким… – кинула наче про себе Сусанна.

– Яким.

– Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.

– Розпився, стерво.

Вона все більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!

Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.

І, сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.

– Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!

* * *

– Одчепись, мамо!

Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.

Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір’ям до батька, а коли п’яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м’яко над ним:

– Одягайсь швидше. Зараз поїдем.

Доря підняв на батька очі.

Поїдуть? Куди?

На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище – луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. «Бовть!» – сказала вода, ковтнувши камінчик…

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись і тікати назад… Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…

Хотів запитати у батька, але його вже не було.

І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?

– До гімназії нині не підеш, Дорик, – зрозуміла його Сусанна.

Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташки і знову присів над своїм пароходом.

Але його звідти нагнали.

Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки од холоду сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь світ, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнізді.

Незащібнутий, з поясом у руці, оббігав весь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, в столовій батько допивав чай.

Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.

«Оселедець!» – згадав своє прозвище в класі, – і до сліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.

Ранок стояв тихий і теплий, але Дорі звеліли надівати ватну шинелю. Грубий комір підпирав йому шию, а мати, вся ще у білім, схилялась над ним припухлим од сну лицем і лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи ґудзики у нові петлі.

– Ну, пора їхать.

Вулиці були безлюдні. І так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невідомо для чого, і тато мовчить. Батькові руки, в білих нитяних рукавицях, важко лежали на держалні шашки, а візникова спина сонно хиталась часами з боку на бік. Минали гімназичний будинок, застиглий в повазі важких колон і чорних холодних вікон. Шкода, що ще так рано і ніхто не побачить, як Доря їде у невідомі краї в теплій новенькій шинелі. Прощайте, прощайте! Не вернусь ніколи!.. І позаду лишились би тільки заздрі погляди хлопців, розкриті од сміху роти, повні білих зубів.

З міста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлівом, і маленькі доми дрімали, як по оборах корови.

– Тобі добре сидіти? – поспитав батько, і Доря зловив його погляд на свому гербі, на блискучих од ґудзиків грудях.

Починало вже дніти. Густий запах пізніх гречок і сухої стерні повівав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перисті крила, як в метеля, а в зеленому небі родилися голоси.

Земля будилась. Гречка поплила білим пінистим шумом, до ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небі хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних соків, і одвітно обзивалась в Доринім тілі гаряча кров. Куди ще їхать? От злізти б тут, побігать по широкому полю або полежать в траві.

Зійшло б гаряче сонце, і простяглось би по полю, як струни, бабине літо.

Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Він боявся спізнитись. Його кортіло сказати Дорі, куди вони їдуть. Говорити чи ні? На квадратовім чолі поклались рядками одна на другу дрібненькі зморшки, а руки втратили важку непорушність. Ні, не треба казати, нехай се несподіванка буде. Він любовно обняв Дорю за стан і пригорнув до себе.

Біла візникова кобила помітно кульгала. Підіймала заднє копито і старалася бігти на трьох. «Ах, стерво, мучить бідну коняку… Фу-ти, ну-ти, не підкував, скотина…» І тут тільки в нім ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набігла згадка – і він заспокоївсь. Ще в дитинстві його возили дивитись на розстріл трьох москалів, і ся картина лишилась у нього на ціле життя, тоді як другі подібні, які він часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хіба що треба було роздобути дозвіл од директора Дорі.

– Доря! Ти боїшся директора свого?

– Корови?

– Якої корови? – здивувався Карпо Петрович.

– У нас так директора дражнять.

Доря надувся, всунув голову в плечі і важно процідив в ніс:

– Пано-ве гімназисти повинні вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…

– Ха-ха! – не вдержавсь Карпо Петрович. – Як, як?

Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз і нерухливий, як тільна корова.

– Ах ти, капшук! Як ти смієш дражнитись з свого начальства?

Але Доря не вірив у нещирий гнів батька. Він надувся, аж червонів, ставив ноги, наче поліна, і, важно розчепіривши пальці, гугнявив:

– Тих, що будуть займатися соціалізмом або ходити по шостій до міста…

– Ха-ха!.. – реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. – Чисто комедіант!.. Стій! – раптом штовхнув він візника в спину. – Не бачиш, приїхав…

Збоку од шляху дві дикі груші тремтіли дрібненьким листом у ранішнім холодку.

– Завертай під груші…

Ще червоний і тремтячий од сміху, Карпо Петрович виліз з дрожки, взяв Дорю за руку і підвів до дерев.

Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-під ніг, на дні ями чорніють люди, а в густих передранішніх тінях виразно біліють стовпи.

– Що се таке?

Йому видалось зразу, що сьогодні народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка і загойдаються на гойдалці люди.

Він був розчарований трохи.

Батько міцно стиснув йому руку і глухо, з свистом переднього зуба сказав:

– Дивися й не пропускай нічого. Старайся, щоб тебе ніхто не помітив. Найкраще сховайся за грушу…

Потому почав спускатися в яр, мигтячи сріблом погонів і обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягнені в рукавички, плавали у повітрі, як голуби.

Ранок яснішав. На крайнебі, за яром, легкі хмаринки займались, як од вогню солома, а важкі червоно тліли, наче дубовий вугіль.

На поміст, під соснові стовпи, хтось виліз і потягнув мотузку, наче хотів дізнатися, чи міцна.

– Яким! – зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очі Якима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.

– А де ж музика?

Однак замість музики він побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктем немов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, і два рядки ґудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисою головою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.

«Молебень?» – подумав Доря.

Йому зробилося скучно, і він почув над головою дрібне, метушливе шептання груші.

Озирнувся на візника. Зігнувшись, звощик копирсав щось в колесі пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землі, наче спідниця. Біла коняка дрімала на трьох ногах, зігнувши четверту.

Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.

Доря знов глянув в долину. Тепер він помітив жінку серед купи мужчин. Косинка, зв’язана вузликом під бородою, зливалась з її лицем в одну білясту пляму, а на темній одежі світилися руки, прозорі й молочні, як поночі порохно.

– Приїхав дивитись, паничу?

Візник підійшов ззаду і став недалеко.

– Або що? – обернувся до нього Доря.

– А нічого – дивись. Виростеш – здасться.

В його круглому оці – друге візник зажмурив, – в голосі, в кутках уст було зачіпливе щось, образливе.

– Молебень будуть править, Семене?

– Кха! – кахнув Семен. – Молебень, таку його маму… Вони їй справлять молебень…

– Ні, справді, Семене, – прохав його Доря.

Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, ж