Book: Смерть кентавра



Смерть кентавра

Смерть кентавра

Ден Сіммонс

Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -


Вчитель і хлопець піднімалися стрімкою галявиною, що відкривала краєвид на південний вигин річки Міссурі. Часом вони поглядали на величавий, кам’яний особняк, що знаходився на самій вершині. Ряди високих вікон та широкі скляні двері відбивали хаотичні візерунки голих гілок на фоні сірого неба. І хлопець і молодий чоловік знали, що великий будинок, скоріше за все, порожній – його власник проводив у місті тільки кілька тижнів у рік – але підійшовши так близько, вони мали змогу побачити прекрасний пейзаж, і до того ж, відчути приємне збудження від вторгнення на чужу власність.

Метрів за тридцять від особняка вони зупинилися і посідали, спинами до дерева, яке захищало їх від легкого вітерцю і закривало від випадкових поглядів з будинку. Сонце пригрівало оманливим весняним теплом, яке неминуче прожене ще принаймні одна сніговиця, перш ніж воно повернеться надовго. Простора галявина, яка опадала вниз на сто вісімдесят метрів до залізної дороги та річки, подекуди була вкрита зеленими плямами розталої землі. В повітрі пахло суботою.

Вчитель зірвав коротку стеблинку трави, скрутив її пальцями і почав задумливо жувати. Хлопець і собі потягнув стеблинку, певну мить покосився на неї, і теж почав жувати.

-- Містере Кеннан, гадаєте річка цього року знову підніметься і затопить все, як колись? – запитав хлопець.

-- Не знаю, Террі, -- відповів молодий чоловік. Він не повернувся, щоб поглянути на хлопця, а підняв обличчя до сонця і закрив очі.

Хлопець покосився на вчителя і зауважив, як руді волоски його бороди виблискують в сонячному світлі. Террі спер голову на шершаву кору старого в’яза, але був занадто збуджений і за кілька секунд відкрив очі.

-- Гадаєте, Мен теж затопить?

-- Сумніваюся, Террі. Така повінь буває тільки раз в кілька років.

Жоден зі співрозмовників не вважав дивним, що вчитель обговорює події, свідком яких він сам не був. Кеннан прожив у невеличкому містечку штату Міссурі менше ніж сім місяців. Він з’явився в неймовірно гарячий День Праці, незадовго до початку навчального року. На той час пройшло вже чотири місяці, як всі забули про повінь. Террі Бестер, якому було тільки десять років, за своє життя бачив три таких повені і пам’ятав прокляття та грюкіт в ранковій темряві минулого квітня, коли пожежники-добровольці покликали його батька споруджувати дамбу.

З півночі до них долинув свисток потяга, через ефект Доплера його звук пролунав м’яко у теплому повітрі. Вчитель відкрив очі, щоб не пропустити товарний потяг на Сент-Луїс, що вирушав об одинадцятій. Обоє лічили вагони поки потяг гуркотів повз них внизу; дизель пульсував, свист зростав, потім почав стихати, коли останні вагони зникли за поворотом, у напрямку міста, по колії, з якої вони щойно зійшли.

-- Фу, добре, що нас тама не було, -- промовив Террі голосно.

-- Там, -- поправив містер Кеннан.

-- Га? – сказав Террі і поглянув на вчителя.

-- Нас там не було, -- повторив бородатий молодий чоловік з легким роздратуванням в голосі.

-- Еге ж, -- погодився Террі і запала тиша. Містер Кеннан знову заплющив очі і опер голову об стовбур дерева. Террі встав та почав кидати в особняк уявні камені. Відчувши невдоволення вчителя, він припинив пантоміму, став обличчям до дерева, приклав підборіддя до кори і примружившись поглянув вгору на гілки. Високо над ними скочила білка.

-- Двадцять шість, -- сказав Террі.

-- Що?

-- Вагонів у потягу. Я налічив двадцять шість.

-- Гм, я налічив двадцять чотири.

-- Еге ж. Я теж. Я саме це і хотів сказати. Двадцять чотири. Справді.

Кеннан випрямився, крутячи стеблинку трави в руках. Його думки були десь далеко. Террі їздив по колу на невидимому коні, імітуючи гортанним голосом стукіт копит. Він добавив звуки пострілів, схопився за груди і звалився з коня. Хлопець покотився з пагорба наче ганчіркова лялька і зупинився покручений, вкритий травою десь за метр від вчителя.

Кеннан зиркнув на нього, а тоді поглянув на ріку. Міссурі текла повз них, коричнева мов кава, сплетіння узорів з коловоротів та вирів, що ніколи не повторювалися.

-- Террі, ти знав, що це найпівденніший вигин Міссурі? Он там?

-- Ага, -- відповів хлопець.

-- Це правда, -- сказав вчитель і поглянув на дальній берег.

-- Гей, містере Кеннан?

-- Так?

-- Що буде в понеділок?

-- Це ти про що? – запитав Кеннан, прекрасно знаючи, про що питає хлопець.

-- Про Історію.

Молодий чоловік засміявся і викинув геть стеблинку трави. На якусь мить, Террі подумав, що вчитель кидає, як дівчина, але відразу ж відігнав цю думку з голови.

-- Ти знаєш, що я не можу розповісти тобі раніше за інших, Террі. Це було б нечесно, згоден?

-- Ееех, -- простогнав хлопець, але це було показне скиглення, і щось в його тоні вказувало, що йому сподобалася відповідь. Вони встали. Кеннан обтріпав штани на сідницях, а потім повитягував траву зі скуйовдженого волосся хлопця. Разом вони пішли назад, з гори вниз, в напрямку залізничної колії та міста.


Кентавр, неокішка та мавпа-чарівник рухалися по безкрайньому Трав’яному морі. Джернісав’єн була занадто низька, щоб бачити у високій траві, тому їй доводилося їхати на спині в Рауля. Кентавр був не проти – він навіть не помічав її ваги – і йому подобалося розмовляти з нею, коли він брів по груди в траві лимонного кольору, що похитувалася на вітрі. Позад них йшов Доббі; він комічно крокував, випрямившись немов людина і мугикав обривки нерозбірливих мелодій.

Дев’ять днів вони пробиралися через Трав’яне море. Далеко позаду залишилися Страхітливі Руїни і небезпечні щуропавуки. Далеко попереду – їх ще навіть не видно – їхня найближча мета, Серпанкові гори. Щовечора, Доббі знімав свій важкий ранець і виймав схожий на велику шовкову парасолю намет. Заплутані оранжеві узори прикрашали блакитний купол. Джернісав’єн любила слухати, коли здіймався вечірній вітер і коливав тисячі кілометрів трави, а над ними шелестів шовковий намет.

Вони були дуже обережні з вогнем. Від однієї необережної іскри могло спалахнути ціле море і тоді не врятуватися нікому.

Рауль повертався з вечірнього полювання, з закинутим через плече луком і нерухомою здобиччю в масивній руці. Після вечері вони тихо розмовляли, або слухали, як Доббі грав на дивному духовому інструменті знайденому в Людських Руїнах. Коли опускалася ніч, Доббі показував їм сузір’я – Лебідь, Лук Меллама, Кришталевий Небесний Корабель. Рауль розповідав історії про мужність та самопожертву, які передавалися вже шостим поколінням воїнів клану Кентаврів.

Одного вечора, після того як вони ретельно загасили вогонь, заговорила Джернісав’єн. В блиску зірок її голос видавався крихітним і майже губився серед зітхання вітру в траві.

-- Які в нас реальні шанси знайти Перекидач?

-- Цього ми не знаємо, -- почувся рішучий голос Рауля. – Ми просто повинні рухатися на південь і зробити все, що в наших силах.

-- Але якщо Чаклуни доберуться до нього першими? – наполягала руда неокішка.

Цього разу відповів Доббі.

-- Краще не згадувати Чаклунів вночі, -- сказав він. – Як сяде сонце, ніколи не говори про істот вкритих лускою, завжди повторювала моя бабуся.

Вранці вони з’їли холодний сніданок, поглянули на чарівну стрілку в шукачі напрямку Доббі і знову вирушили в подорож. Сонце наближалося до зеніту, коли Рауль раптово завмер і показав на схід.

-- Дивіться!

Спочатку Джернісав’єн не побачила нічого, але вона схопила для надійності Рауля за гриву, встала на його широкій спині і тоді розгледіла – вітрила! Роздуті білі вітрила на фоні блакитного неба. А під натягнутими парусами вона побачила корабель – велетенський корабель – який рухався зі скрипом на дерев’яних колесах, щонайменше шість метрів висотою.

І він рухався прямо на них!


Клас був в жахливому стані та надто тісним. Довший час його використовували як склад і навіть зараз на стінах залишилися сліди і глибокі подряпини від ящиків та металевих футлярів з картами, які там зберігалися.

Кімната, як і школа, була старою, але не такою ж мальовничою. Вона не викликала приступів ностальгії, як полотна Нормана Роквелла. Колись високу стелю опустили за допомогою неприпасованих підвісних плит, які обрізали верхню третину вікон. Трубчасті лампи денного світла висіли на сірих планках, що стирчали з отворів у підвісній стелі. Колись гладка та полакована підлога, була тепер настільки потрісканою, що в дощовиті дні, учні не ризикували знімати промоклі кеди.

Двадцять вісім столів з рожевого пластику та коричневого металу заповнювали простір запроектований на три ряди дерев’яних парт з попереднього століття. Столи були доволі старі; їхня поверхня вкрита глибокими порізами і подряпинами, а бридкі, трубчасті ніжки видовбували нові тріски з підлоги. Якщо на поверхню стола ставили олівець, він обов’язково з шумом скочувався, а кожного разу коли дитина піднімала кришку парти, щоб дістати підручник, маленьку кімнату наповнювало відлуння скреготу металу і звук зошитів, що падали на підлогу.

Вікна були високими та кривими, з них тільки одне відкривалося. Минулого вересня, коли температура не опускалася нижче тридцяти градусів і кросівки учнів тонули в асфальті дитячого майданчика, в кімнатці, куди напрочуд рідко залітав легкий вітерець, було майже неможливо висидіти.

Дошка була шириною десь метр двадцять і мала тріщину вздовж правої сторони. Одного разу Кеннан скористався нею, щоб проілюструвати розлом Сан-Андреас. У свій перший день він виявив, що в класі немає крейди, тільки одна ганчірка, ні лінійки, ні глобуса, тільки одна карта ( та й та ще довоєнна), немає книжкових поличок, а годинник назавжди завмер на двадцять три по першій. Третього вересня Кеннан подав заявку на настінний годинник і до кінця січня, біля дверей, повісили якісь старенькі ходики. Вони постійно зупинялися, тож Кеннан тримав у себе на столі дешевий будильник. Його тікання стало звичним супроводом до всіх інших звуків в кімнаті. Інколи він виставляв будильник, щоб той вказував закінчення контрольної чи періоду тихого читання. В останній день перед Різдвяними канікулами, будильник задзвенів о другій, сповістивши про кінець роботи та початок годинної Різдвяної забави. В інших класах забава тривала тільки останніх двадцять хвилин, і хоча директор оголосив Кеннану догану за те, що той не прочитав брошуру з шкільними правилами, цей інцидент підтвердив підозри більшості учнів, що в класі містера Кеннана весело.

Спогади Кеннана про той Різдвяний сезон назавжди будуть пов’язані з Універмагом Реардонс, полинялим і занедбаним, дешевим магазином на Вотер-стріт, де одного пізнього вечора він купляв подарунки своїм четвертокласникам. Один за одним, він вибирав дешеві персні, баночки з рідиною для бульбашок, іграшкових солдатиків, моделі літаків та конструктори – для кожного він підготував особливе послання – приніс їх додому і запаковував до самого ранку.

Кеннан обклеїв потріскані стіни класу плакатами, включно з ілюстрованою картою Бостона, що три роки провисіла у нього в гуртожитку. Кожних три тижні він обновляв дошку оголошень. Тепер вона могла похвалитися великою картою планети Гарден, на якій позначали події з Історії.

Він не міг позбутися легкого запаху прогнилої штукатурки і стічних вод, що просочувалися в клас. Він також не міг нічого вдіяти з лампочками, що дратували своїм гулом та мерехтінням. Але він купив на блошиному ринку старе крісло, а у власника квартири, яку винаймав, позичив килим, і кожен день десять по першій, відразу після обідньої перерви і перед уроком англійської мови, Кеннан сідав у м’яке крісло, а двадцять сім учнів втискалися на килим в кутку кімнати й розповідь продовжувалася.


Джернісав’єн і Доббі віддали свої дві останні монети за вхід на велетенську арену, де був запланований бій Рауля з Непереможним Шрайком. Навколо них були темні алеї та гострі дахи легендарного Карвнала. Вони протиснулися з натовпом крізь вхідний тунель і вийшли в багатоярусний амфітеатр, де сотні смолоскипів кидали на трибуни химерні тіні.

Навколо круглої ями юрмилися всі раси Гардена, а вірніше, всі раси, які вижили після протистояння зі злими Чаклунами: вкриті каптурами Друїди, деревні жителі з Великого Лісу; група пухнастиків у своїх яскравих оранжевих мантіях; багато воїнів-ящерів, що сичали, і сміялися, і кричали; коренасті малюки з Болотного Народу і сотні мутантів. Нічне повітря заповнювали дивні звуки і ще дивніші запахи. Торговці перекрикували шум, вихваляючи смажені крильця арго та холодне пиво. Бригади робітників на арені засипали піском калюжі крові в місцях, де попередні учасники Гри Смерті програли Шрайку.

-- Чому він повинен битися? – запитала Джернісав’єн, коли вони зайняли свої місця на грубій лавочці.

-- Це єдиний спосіб заробити тисячу кредитів, необхідних щоб завтра вранці вирушити на південь на Небесному Галеоні. – відповів Доббі тихо. Високий мутант сів біля нього на лавочці і йому довелося потягнути за кінчик своєї пурпурної накидки, щоб звільнити її.

-- Але чому б нам просто не піти з міста чи сісти на пліт? – наполягала Джернісав’єн. Хвостик неокішки махався туди-сюди.

-- Рауль все пояснив, -- прошептав Доббі. – Чаклуни знають, що ми в Карвналі. Напевно, вони вже контролюють міські ворота і доки. До того ж, пішки чи на плоту, нам ніколи не відірватися від їхніх летючих платформ. Рауль має рацію, це єдиний спосіб.

-- Але ніхто не може перемогти Шрайка! Згоден? Його генетично створили як машину для вбивств під час Війни з Чаклунами, хіба ні? – жалюгідно сказала Джернісав’єн. Вона примружилася так, наче світло від смолоскипів різало їй очі.

-- Так, -- відповів Доббі. – Але він не мусить перемогти щоб отримати тисячу кредитів. Досить протриматися три хвилини на одній з ним арені.

-- Комусь це коли-небудь вдавалося? – прошепотіла Джернісав’єн нерівним голосом.

-- Ну… гадаю… -- почав Доббі, але його обірвав звук фанфар з арени. Шум в натовпі відразу стих. Здавалося, що смолоскипи запалали яскравіше і з одного боку широкої ями піднялася важка герса.

-- Що таке герса?

-- Це великі, важкі ворота з шипами внизу. Очі всіх присутніх на стадіоні звернулися до чорного отвору в стіні. Настала така глибока тиша, що можна було почути потріскування і сичання смолоскипів. І тоді вийшов Шрайк.

Він мав два метри тридцять сантиметрів росту і виблискував у світлі немов відполірована сталь. З різних частин його гладкого, металевого екзоскелета виступали гострі, як бритва шипи, схожі на леза коси. Його лікті та коліна захищали кільця природної броні, також вкриті короткими шипами. Один шип стирчав навіть з високого чола, прямо над червоними, багатогранними очима, що сяяли наче вогняні рубіни. Замість рук в нього були лапи з п’ятьма кривими, металевими лезами, які стискалися і відкривалися так швидко, що виднілися тільки розпливчаті обриси. Від лап доносилося вжик-вжик.

Шрайк повільно рухався на середину арени, похитуючись, немов статуя з гострими краями, що вчиться ходити. Він підняв голову, клацнув бойовим дзьобом і його червоні очі оглянули натовп, наче шукаючи майбутні жертви.

Раптово тишу прорвали сотні глядачів, які почали свистіти, глузувати і кидати малі предмети. Шрайк зустрів все це нерухомо і мовчки, немов не помічаючи шуму і шквалу метальних снарядів. Тільки раз – коли велика диня вилетіла з трибун прямо в голову Шрайка – тільки тоді він зволив поворухнутися. Але як він поворухнувся! Шрайк відскочив убік на шість метрів з такою неймовірною швидкістю, що на секунду ця жахлива істота стала невидимою. Натовп благоговійно замовк.

Тоді знов загриміли фанфари, відчинилися високі, дерев’яні двері і з’явився перший учасник Пізніх ігор. Це був кам’яний гігант, дуже схожий на того, що гнався за Доббі, коли вони переходили через Серпанкові гори. Але цей був більший – щонайменше три з половиною метри росту – і виглядав немов складався з суцільних м’язів.

-- Сподіваюся він не переможе Шрайка і не забере нагороду перш ніж Рауль вийде битися, -- сказав Доббі. Джернісав’єн кинула на мавпу-чарівника осудливий погляд.

Все закінчилося за двадцять секунд. Щойно противники стояли один навпроти іншого, а за мить Шрайк знов знаходився посеред кола, а кам’яний гігант лежав у різних частинах арени. Деякі шматки все ще здригалися.

Було ще чотири учасники. Двоє були явними самовбивцями – їх натовп голосно засвистав – один -- п’яний воїн-ящір з потужним арбалетом, а останній – лютий мутант з власною бронею і бойовою сокирою вдвічі більшою за Джернісав’єн. Жоден не протримався й хвилини.

Тоді знов загриміли фанфари і на арену легким галопом вбіг Рауль. Джернісав’єн дивилася крізь пальці, як красивий кентавр, верхня частина тіла змащена олією і блискуча, наближався до нерухомого Шрайка. Рауль мав тільки свій мисливський спис і легкий щит. Ні – зачекайте – на ремінці навколо шиї висіла маленька пляшечка.



-- Що це? – запитала Джернісав’єн загубленим і тремтячим голосом.

Доббі відповів не відводячи погляд від арени.

-- Хімікат, який я знайшов у Людських Руїнах. Дай Боже щоб я змішав його правильно.

На арені Шрайк розпочав свою атаку.


Дорога Уітні,

Так – ти маєш цілковиту рацію – ця місцевість дійсно забута Богом і людьми. Інколи я спускаюся по вулиці (мій “дім” тут знаходиться на пагорбі, звичайно якщо можна назвати домом мебльовані кімнати в старому, напівзігнилому, цегляному будинку) мені на очі потрапляє Міссурі і я пригадую ті чудові деньки, що ми провели на Мисі під час весняних канікул нашого останнього року в школі. Пам’ятаєш, як ми їздили верхи біля пляжу і з Затоки раптово налетів штормі Гранат перелякався? (І нам довелося… гм… перечекати його в сараї для човнів?) Радий, що тобі подобається працювати в офісі сенатора. Всі учениці Коледжу Веллслі відразу отримують таку роботу, чи більшість потрапляють в Школу Майбутніх Секретарок Кеті Гіббс? (Вибач… хтось, хто застряв у Світовій Столиці Люльок як я, не повинен кидати камінь… Ти знала, що всі люльки з кукурудзи в західній півкулі походять з цього міста? Це підтверджують п’ять сантиметрів білої сажі на моєму підвіконні й на капоті машини!)

Ні – я не їжджу часто в Сент-Луїс. Це приблизно вісімдесят кілометрів, а моє Вольво стоїть на приколі вже понад місяць. Полетіла прокладка циліндра, а поки сюди пришлють якусь запчастину мине років з десять. Мені взагалі пощастило, що я знайшов майстерню де були відповідні інструменти. Хоча три тижні тому я все-таки з’їздив у Сент-Луїс на автобусі. Поїхав у п’ятницю відразу після школи і повернувся в неділю ввечері; ще залишався час, щоб впасти в депресію і підготувати план уроків. Закінчилося все тим, що я не побачив нічого крім трьох фільмів і великої кількості книжкових магазинів. На закінчення я сходив подивитися на арку Ворота Заходу. (Ні – я не буду набридати тобі подробицями.) Найкращим за ці вихідні була можливість протягом двох ночей насолоджуватися вигодами хорошого готелю.

Відповідаю на твоє запитання – я не дуже шкодую, що поїхав на захід, в Сент-Луїс, здобувати ступінь магістра. Це була хороша програма (що може бути кращого ніж магістр за 11 місяців?), але я не очікував, що буду настільки бідним, що не зможу втекти з цього клятого штату, не відпрацювавши тут рік вчителем. Та навіть це було б не так погано, якби я влаштувався у Вебстер Гроус чи Юніверсіті Сіті… але Світова Столиця Люльок? Це місце – і люди – немов живцем взяті з фільму Звільнення.

А втім – це тільки рік і якби я знайшов роботу в академії Ховейн чи в Експериментальній школі (ти бачилася з Фенворсом останнім часом?), цей рік міг би стати безцінним життєвим досвідом.

Кажеш, хочеш довідатися більше про моїх учнів? Ну що можна сказати про сільських четвертокласників? Я вже розповідав тобі про кривляння Божевільного Дональда. Якби в цій глушині були хоча б якісь програми для особливих дітей, він вчився б там. Замість цього, я закидаю на нього ласо і доглядаю, щоб він нікого не скривдив. Про кого ще б тобі розповісти?

Моніка – місцева дев’ятирічна секс-бомба. Вона задивляється на мене, але якщо я залишуся недосяжним, то вона погодиться й на Крейга Стірса з шостого класу.

Сара – солодка дитина. Маленька красуня з кучерявим волоссям і обличчям у формі серця. Сара мені подобається. Минулого року в неї померла мама і я гадаю вона потребує додаткової ласки.

Бред – Бред класний дурник. Тупіший від Дональда, якщо це можливо. Його двічі залишали на другий рік. (Так… тут провалюють на екзаменах… і шмагають дітей.) Справа не в дисципліні. Бред просто великий, тупий придурок у комбінезоні з нагрудником і зі стрижкою під горщик.

Тереза – ось дівчина, яка припала б тобі до душі, Уіт. Шаленіє за кіньми! Має свого мерина і бере участь у місцевих виставках та в Іллінойсі. Але боюся вона просто захоплюється ковбойською романтикою. Напевно вона б не змогла вказати англійське сідло, навіть якби сиділа на ньому. Мала кожен день приходить в школу в ковбойських чоботах і тримає в парті скребницю. А ще є Чак і Орвіль(!), і Вільям- називайте-мене-Біл, і Тереза (інша) і Боббі Лі, і Аліса і близнючка Аліси Агнес і т.д. і т.д…

Ага, я згадував Террі Бестера минулого разу, але хочу ще розповісти тобі про нього. Це непоказний хлопчисько – з неправильним прикусом і безвольним підборіддям. Волосся падає йому на очі і мати мабуть що обрізає його секатором. Кожен день він ходить в тій самій брудній картатій сорочці, в нього подерті черевики, а один взагалі без каблука. (Уявляєш собі? Прямо як у фільмі Тютюнова Дорога!)

Та все одно – Террі мій улюбленець. У свій перший день в школі я щось доводив і як завжди театрально розмахував рукою, а Террі (який на відміну від інших хлопців, сидить за першою партою) раптово кинувся на підлогу. Я збирався розізлитися на нього за те, що він пустує, але тоді побачив його обличчя. Хлопчина був переляканий до смерті! Його вдома явно лупцюють і він кинувся на підлогу за звичкою.

Здається, що Террі сповнений рішучості втілити кожен стереотип бідної дитини. Він навіть тягає за собою саморобну коробку для чищення взуття і заробляє кілька мідяків поліруючи чоботи селюкам в корчмі Краплина Роси чи в барі Беррінгера, де зависає його батько.

Коротко кажучи, хлопець проводить багато часу зі мною. Він часто з’являється на моїй веранді о пів на шосту чи о шостій. Нерідко я запрошую його повечеряти – хоча коли я кажу йому, що зайнятий, мені треба писати чи ще щось, то він не ображається, а приходить наступного вечора. Інколи, коли я читаю, то забуваю, що він тут до десятої, а то й одинадцятої години. Здається його батьків не обходить, де він чи коли повертається додому. Коли я повернувся з Сент-Луїса, мій приятель Террі сидів на сходах, зі своїми безглуздими інструментами для чищення взуття. Хтозна, може він сидів там з п’ятниці.

Минулого тижня він спокійно сказав щось, від чого в мене волосся стало дибом. Він сказав, що минулого року, коли він був в третьому класі “ма і старий затіяли жахливу бійку.” Врешті, коли п’яний батько вийшов на ґанок покричати на сусідів чи ще щось, ма замкнула вхідні двері. Коли цей тип не зміг повернутися, він розходився щораз більше і більше і почав кричати, що повбиває їх всіх. Террі каже, що обіймав свою шестирічну сестричку, ма плакала і верещала, і тоді старий виламав двері. Потім він вдарив маму Террі по обличчю і потягнув дітей до своєї вантажівки. Він повіз їх по Соумілл-роуд (у місцевому національному лісі Буна) і зрештою виштовхав дітей з кабіни і вихопив дробовик. (Тут всі возять зброю в машинах. Я подумую встановити стійку для рушниць у своєму Вольво!)

Уяви собі, як Террі розповідав мені це все. Час від часу він зупинявся, щоб змахнути волосся з очей, але його голос був спокійним, наче він розповідав мені сюжет телепередачі, яку колись дивився.

Тож батько тягне восьмирічного Террі і його сестричку в ліс і наказує стати на коліна і благати в Бога пробачення, тому що він збирається застрелити їх. Террі каже, що старий п’яничка вимахував двоствольним дробовиком прямо перед ними і що його сестричка, Сінді, “зараз же намочила штанці.” Замість стріляти, батько Террі пішов хитаючись далі в ліс і стояв там кілька хвилин, проклинаючи небо. Тоді він знов запхав дітей в кабіну і відвіз додому. Мати навіть в поліцію не звернулася.

Я бачив містера Бестера в місті. Він нагадує мені персонажа, не пам’ятаю імені, з екранізації Вбити Пересмішника. Ну того фермера расиста, якого вбиває Бу Редлі. Зачекай хвилинку, я перевірю. (Боб Евелл!)

Тепер ти розумієш, чому я дозволяю Террі проводити стільки часу зі мною. Йому потрібен позитивний чоловічий зразок для наслідування… а також чуйний дорослий, з яким можна поговорити і чогось навчитися. Я навіть подумав би, чи не всиновити Террі, якби це було можливо.

Тепер ти маєш хоч якусь уяву, як живе бідніша половина людей. Саме тому цей рік такий важливий, навіть якщо це було суще пекло. Якась частка мене прагне повернутися до тебе, до моря, до справжнього міста, де можна зайти в закусочну і замовити каву фрапе і на тебе ніхто не витріщиться. Але інша частка знає наскільки важливий цей рік – і для мене, і для дітей з якими я стикаюся, перебуваючи тут. Взяти хоча б історію, яку я їм розповідаю – знайомство з усною творчістю, якого не відбулося б за інших обставин.

Що ж, в мене закінчується папір і вже майже перша ночі. Завтра до школи. Передавай вітання рідним, Уіт, і перекажи сенатору, нехай продовжує плідно працювати. Якщо пощастить (і прокладка циліндра дозволить), побачимося в середині червня.

Бережи себе. Пиши, будь ласка. Мені самотньо в цій глушині.

З любов’ю, Пол


Великий Небесний Галеон рухався поміж високими берегами шарувато-купчастих хмар, що відбивали останні рожеві промені вечірньої зорі. Рауль, Доббі та Джернісав’єн стояли на палубі і спостерігали, як велетенська сонячна куля повільно опускається в шар хмар під ними. Час від часу, капітан Кокус викрикував накази матросам шимпанзе, які стрімголов бігали серед оснащення і вітрил над палубою. Іноді капітан обертався і бурмотів тихі накази своєму помічнику, який повторював їх у металевий рупор. Джернісав’єн відчула легеньку корекцію в прихованих баках з антигравітаційною рідиною.

Зрештою світло поступово зникло, за винятком мерехтіння перших зірок і двох маленьких місяців, що мчали понад шаром хмар. Невидимі матроси запалили навігаційні вогні, що звисали зі щогл і рангоуту. З хмар, що здіймалися немов велетенські вежі, зникли залишки заграви і Доббі запропонував спуститися вниз і почати готуватися до забави з нагоди весняного сонцестояння.

Забава вийшла на славу! Довгий капітанський стіл вгинався від вишуканих страв і рідкісних вин. Там були соковита печеня з бізона з Північних степів, риба-меч з Південної затоки та крижані джамбу з далекого Екваторіального архіпелагу. Тридцять гостей – навіть два суворих Друїди – їли й сміялися як ніколи раніше. Офіціанти постійно доливали вино в стакани й невдовзі тости почали проголошувати швидше, ніж лилося вино. В якийсь момент Доббі встав і запропонував тост за капітана Кокуса і його чудовий корабель. Доббі хотів назвати бувалого, сивого небоплавця “моїм людиноподібним приятелем”, але запнувся посеред фрази й під загальний сміх йому довелося починати з початку. Капітан Кокус відповів компліментом на комплімент, проголосивши тост за відважне тріо та похваливши Рауля за мужню перемогу на Іграх Смерті в Карвналі. Ніхто не згадував про ганебну втечу з міської причальної щогли, коли трьох останніх пасажирів переслідували два загони воїнів-ящерів. Навколо чулися оплески та схвальні вигуки.

Прийшов час розпочинати Бал. Зі столу прибрали, скатертину стріпали, тоді сам стіл розібрали на частини й винесли. Гості стали навколо широкого майданчика на найнижчій палубі та ще раз наповнили стакани. Вервечкою зайшов корабельний оркестр і почав готуватися.

Коли все було готове, капітан Кокус заплескав у долоні й запанувала тиша.

-- Ще раз офіційно вітаю всіх на борту Милосердного Зефіра, -- прогримів голос капітана. – і бажаю всього найкращого в цей сезон сонцестояння. А тепер… розпочинаються танці!

З останнім ударом його долонь, ліхтарі потьмяніли, заграв оркестр, великі дерев’яні заслінки на дні корабля опустилися вниз і тепер між пасажирами й небесною безоднею не залишилося нічого, крім прозорої підлоги Навколо всі ахнули та інстинктивно відсахнулися. Та відразу ж вибухнув сміх і оплески та почалися танці.

Великий, повний грації Небесний Галеон мчав нічними повітряними ріками. Якщо поглянути на нього зверху, то можна побачити тільки блиск навігаційних ліхтарів, а єдиними звуками були зітхання вітру, шелест вітрил і час від часу вигуки вартових на марсі “Все спокійно!” Але знизу, на кораблі сяяло світло і лунали мелодії настільки древні, що про них говорили, що вони походять з легендарної Старої Землі. Лісові німфи і напіврослики танцювали і крутили піруети на висоті тисячу п’ятсот метрів над вкритими темрявою пагорбами. В якийсь момент, твереза Джернісав’єн опинилася в незручному становищі – вона танцювала з кентавром, міцні руки Рауля підняли її високо, а копита вистукували свій власний ритм на бездоганно гладкій, прозорій підлозі. Перш ніж забава закінчилася, налетіла буря і капітан наказав погасити світло, щоб товариство могло спостерігати, як в них під ногами, далеко внизу, блискавки розривали грозові хмари. Після хвилини тиші, оркестр заграв Гімн Сонцестояння і Джернісав’єн, на своє здивування, виявила, що разом з усіма співає цю стару, сентиментальну баладу. На очі їй навернулися сльози.

Коли прийшла пора лягати спати, гості розійшлися непевною ходою по палубі, що стрімко тікала їм з-під ніг. Навіть повітряна буря не стала на заваді більшості змучених пасажирів, які відразу ж заснули мертвим сном. Доббі лежав розкинувшись навзнак, пурпурний берет на подушці поряд з ним, він широко відкрив великий, усміхнений, мавпячий, рот і хропів на всю кімнату. Койка Джернісав’єн виявилася завеликою для неї, тож вона спала скрутившись у відкритій шухляді, яка легенько висувалася, а потім закривалася назад під рівномірне погойдування корабля. Тільки Рауль не міг спати і переконавшись, що в друзів все гаразд, піднявся на палубу. Він стояв там, тулячись від холодного вітру, і спостерігав, як перше, зодіакальне світло світанку торкається буремних хмар.

Рауля не покидали похмурі думки. Він знав, що якщо їх не перехоплять летючі машини чаклунів, їхня подорож до Південної затоки триватиме ще тільки кілька днів. Звідти ще чотири чи п’ятиденний марш сушею до ймовірного розташування Перекидача. Вони вже і так знаходилися занадто близько від Цитаделі Чаклунів. Шанс, що троє друзів доживуть до кінця тижня, був мізерним. Рауль постукував по кинджалі на поясі і дивився, як починається новий день.


Містер Кеннан стояв на асфальтованому майданчику, навколо нього бігали і гралися четвертокласники, і насолоджувався приємним весняним днем. В цей теплий день він не потребував своєї військової куртки, яку так часто обговорювали діти, та все одно накинув її зверху, разом з спортивною кепкою. Час від часу він посміхався без причини і потирав бороду. Це таки був прекрасний день!

Навколо настрій дітей вказував на наближення літа. Маленький майданчик, який протягом довгих, зимових місяців, нагадував похмурий двір для прогулянок в’язнів, перетворився зараз на найприємніше місце на землі. Покинуті куртки та светри валялися на траві, а діти висіли на турніках, бігали до прилеглої алейки і назад, чи грали в кікбол біля цегляної стіни шкільного будинку. Дональд і Орвіль були поглинуті маленькою гілочкою, що плавала в брудній калюжі, навіть Террі пройнявся святковою атмосферою і ганяв наввипередки з Біллом і Бредом. Кеннан випадково почув, як хлопчина говорив Бреду, “Ти будеш Доббі, я – Раулем і ми битимемося з щуропавуками.” Білл почав протестувати, коли троє друзів побігли в кінець майданчика і Кеннан знав, що той відмовляється бути неокішкою, навіть на десять хвилин, які залишилися до кінця перерви.

Кеннан глибоко вдихнув і знову посміхнувся. Здавалося, що після місяців холодної самотності, життя завирувало знову. Хто б міг подумати, що в Міссурі (вони належали до Конфедератів? … чи хотіли…) можуть бути такі холодні, сірі, нескінченні зими? П’ять днів падав такий сніг, що заняття довелося скасувати. Після двох таких днів наступили вихідні і Кеннан з жахом усвідомив, що чотири дні ні з ким не розмовляв. Чи прийшли б вони шукати, якби він помер? Чи знайшли б вони його в мебльованій кімнаті, опертого на саморобний стіл, оточеного рукописами і поличками з мовчазними книжками?

Зараз Кеннан посміхнувся на саму думку про це, але протягом темних, зимових днів ця похмура фантазія не покидала його. М’яч пролетів повз приймаючого гравця і покотився до Кеннана, який стояв серед незмінної юрби закоханих дівчат. Він картинно підхопив м’яч і жбурнув його нетерплячому кетчеру. Кидок не вдався і м’яч відбився від підвального вікна в класі малювання.

Кеннан відвернувся і поглянув на дерево в сусідньому дворі, вкрите яблуневим цвітом. Молода трава росла поміж доріжками алейки. Він відчував запах річки, що текла за кілька кварталів звідси. Залишилося тринадцять днів! Він очікував кінця навчального року з тривожним смутком змішаним з безмежним піднесенням. Він не міг дочекатися, щоб забратися звідси – загрузити кілька коробок зі своїм нехитрим скарбом і книжками в нещодавно відроджену машину і виставивши руку під теплі, літні промені сонця, вирушити по сімдесятій трасі на схід. Кеннан уявляв собі свою неквапливу втечу з Середнього Заходу – як він перетинає здавалося б безкінечний бар’єр з кукурудзяних ланів, як наростає рух по Пенсильванській магістралі, як скорочується відстань між містами, знайомий з’їзд на Массачусетс, запах моря… Однак, це був його перший клас. Він ніколи не забуде цих дітей, а діти ніколи не забудуть його. Він уявляв собі, як вони розповідатимуть своїм дітям і онукам довгу, епічну історію, яку він вигадав для них. Протягом останніх тижнів в нього час від часу виникала думка залишитися ще на рік в Міссурі.



З невеличкої юрби дівчат, що слідували за своїм вчителем по п’ятах, виступила Сара. Вона взяла містера Кеннана під руку і кокетливо поглянула на нього. Кеннан посміхнувся, погладив її мимохідь по голові і відійшов від дітей на кілька кроків. Він засунув руку в кишеню куртки, вийняв зім’ятого листа і вдесяте перечитав уривки з нього. Тоді заховав його і задумливо втупився на північ, в напрямку невидимої річки. Раптово серед гравців у кікбол зчинився галас і повернув його до реальності. Кеннан роздратовано поглянув на годинник, підняв пластиковий свисток до рота і подав сигнал про закінчення перерви. Діти схопили безладно розкидані куртки і побігли шикуватися.


Біля Південної затоки було набагато тепліше. Рауль, Доббі та Джернісав’єн рухалися вздовж узбережжя до легендарного Перекидача. Згідно з древньою картою, знайденою Доббі в Людських руїнах вже так багато місяців тому, кінець їхньої подорожі знаходився тільки в кількох днях ходьби на захід. Джернісав’єн носила на шиї ключ, знайдений в архівах Карвнала і оплачений смертю їхнього старого друга Фенна. Якщо Старі Книги не помилялися, цей ключ активує вже давно бездіяльний Перекидач і Гарден возз’єднається з Всемережжям. І тоді з тиранією жорстоких чаклунів буде покінчено.

Саме в тіні цих чаклунів наша трійця друзів подорожувала на захід. На півночі лежали гострі Зубасті гори і десь в їхній тіні знаходилася страхітлива Цитадель Чаклунів.

Друзі рухалися під прикриттям буйного, тропічного листя і не спускали очей з неба, остерігаючись летючих платформ чаклунів. Джернісав’єн була вражена пальмами вздовж дороги, які досягали шістдесяти метрів.

Ввечері третього дня вони зробили привал у гирлі невеличкої річки, що впадала в Південне море. Доббі поставив шовковий намет під деревами, де він колихався і тріпотів від теплого вітерцю. Рауль переконався, що намету не видно з повітря і тоді вони сіли до своїх сухих пайків. За взаємною згодою, після приземлення в Південній затоці, вони обходилися без вогню і харчувалися сухарями та холодним в’яленим м’ясом, які вони придбали з запасів Милосердного Зефіру.

Захід сонця в тропіках був дивовижний. Здавалося, зорі вибухнули в нічному небі. Доббі показав їм Південного Стрільця, сузір’я невидиме з їхніх домівок в північній частині континенту. Джернісав’єн відчула приступ ностальгії, але відразу ж відігнала смуток, вона торкнулася древнього ключа на шиї та уявила собі хвилювання, коли заново відкриватиме портали Перекидача у сотню світів. Які з цих зірок містять інші світи, інших людей?

Здавалося, що Доббі прочитав її думки.

-- Не віриться, що наша подорож наближається до завершення, правда?

Рауль встав, потягнувся і пішов в темряву, розвідати околиці струмка.

-- В мене з голови не йдуть пророцтва того Пухнастика, -- сказала Джернісав’єн. – Пам’ятаєш, Будиночок на дереві Тартюффеля?

Доббі кивнув масивною головою. Як можна забути жахливі проблиски майбутнього, показані кожному з них дивним, маленьким створінням?

-- Більшість з них вже позаду, -- пробурчав мавпа-чарівник. – Навіть Шрайк.

-- Так, але не мій сон – сон, в якому я оточена Чаклунами в жахливій, маленькій кімнатці, -- відповіла Джернісав’єн. Це була правда. З усіх снів про майбутнє, сон неокішки був найбільш жахливим, найбільш зловісним і про нього намагалися не згадувати.

Прив’язана ременями і безпомічна на операційному столі з нержавіючої сталі; над нею схилилися Чаклуни з нап’ятими на голову каптурами. Тоді найвищий виступив вперед у криваво-червоне світло… повільно стягнув каптур…

Джернісав’єн здригнулася на згадку про це. Неначе, щоб змінити тему, Доббі встав і оглянувся навкруги в темряві.

-- Де Рауль? – його увагу привернули два місяці, що здіймалися над покровом джунглів. Тоді він збагнув, що місяці не сходять так рано…

-- Втікай! – закричав Доббі і штовхнув перелякану неокішку в напрямку дерев. Але було пізно.

Повітря заповнив різкий свист летючих платформ. Промені вогню вилетіли з повітряних машин і крони дерев перетворилися у вогняні кулі. Джернісав’єн збило з ніг, жар обпалив їй хутро і вуса; вона бачила Чаклунів у каптурах на завислих в повітрі машинах, чула крики ящерів-солдат, що зіскакували на землю.

Як на признаного боягуза, Доббі бився мужньо. Він ухилився від першого випаду списа ящера, схопив за довге древко і вирвав його. Доббі встромив списа переляканій рептилії в горло і повернувся до ще п’ятьох шиплячих ворогів. Він положив двох ящерів і піднімав своїми довгими, міцними руками третього високо в повітря, коли ударом ззаду його збили з ніг.

Джернісав’єн закричала і кинулася до друга, але не встигла вона зробити й п’яти кроків, як над нею невиразно вималювалася вкрита лускою постать і щось вдарило її по черепу. Наступні кілька хвилин промайнули немов у тумані. Вона прийшла до тями, коли її та Доббі повантажили на дві платформи, які піднялися в повітря.

Тоді голосно, солодко, чітко пролунав запальний звук, від якого в неї стільки разів трепетало серце – бойовий ріг Рауля. Виклик з п’яти чистих нот прорвався крізь гул і тріск полум’я.

Рауль пронісся галопом через поляну, зі списом готовим до бою, високо піднятим щитом і кличем клану Кентаврів на губах. Ящери-солдати падали як кеглі. Чаклун випустив вогняну стрілу, але Рауль відбив її щитом з священного металу. Його довгий спис зламався, коли він простромив трьох ящерів, які намагалися сховатися один за одним, тож Рауль викинув його і дістав свого смертельного, короткого меча. Він знову викрикнув бойовий клич свого клану і накинувся на зграю шиплячих, озброєних мечами ящерів.

Джернісав’єн відчула, як платформа здригнулася і зупинилася над верхівками дерев. Вона почула, як закутаний чаклун за пультом управління прохрипів команду і тридцять ящерів вистрелили з арбалетів. Повітря заповнив свист оперених стріл, який змінився криками ящерів, коли смертельні постріли досягнули кентавра. У Джернісав’єн похолоділо на серці, коли вона побачила, як принаймні шість стріл вцілили Рауля в груди і в бік. Великий кентавр звалився на груду трупів ящерів. Зелені хвости і вкриті лускою руки все ще здригалися в цій смертельній купі.

Джернісав’єн видала з себе пронизливий, жалібний крик люті і тоді Чаклун вдарив її кулаком по голові і відправив у блаженне забуття.


Четв., 20 травня

Сьогодні тепліше. Весь день температура біля 25 градусів. Здається, що вечір ніколи не закінчиться.

Цей вечір провів у бібліотеці. Відправив своє резюме ще в три школи – Філіпс-Ексетер, Латинську і Грін Маунтін. Досі немає відповіді від Уітні про Експ. Шк. Надіслав їй анкету майже два тижні тому & вона збиралася поговорити з доктором Фентвортом, як тільки отримає її.

Купив собі курятину в Полк. Сандерсі. Околиця по-справжньому ожила – при відкритих вікнах, я чую, як діти кричать і граються на подвір’ї школи на П’ятій вулиці. ( Вже по дев’ятій, але на вулиці ще трохи видно.) Пізно вночі я чую гуркіт корабельних двигунів, коли баржі піднімаються вгору по річці & тоді хлюпіт хвиль об бетонні палі в кінці Локаст-стріт.

Поговорив з містером Еппетом і доктором Нортом (Заст. Дир.) про наступний рік. Все ще можу поновити контракт, якщо захочу. (Що малоймовірно.) Інші вчителі кружляють навколо мого класу як стерв'ятники. Місіс Кайл приклеїла шматок скотчу зі своїм іменем на мою шафу з документами, а місіс Ріардон (захланна стара корова – краще б вона займалася тільки крамницею чоловіка і кричала на дітей, щоб ті не читали комікси) застовпила крісло, глобус (який ми тільки в березні отримали) і етажерку. Вона не може дочекатися, щоб я забрався звідси. (Тоді в них знову будуть тільки два четвертих класи…) Коли я поїду, школа може скотитися назад в середньовіччя. (Не дивно, що Т.Ч. та інші називають її школою Клімактеричного періоду.)

Гучний гудок з ріки. Звуки ринди. Нагадують мені дзенькіт коров’ячих дзвінків на щоглах невеликих човників на якорі у Ярмуті.

Історія просувається по графіку. Донна, Сара і Аліса сьогодні плакали. (Деякі хлопці теж, але вони намагалися приховати це.) Вони заспокояться, коли почують продовження в понеділок. Раулю ще не час помирати – коли він помре, це станеться в найкращих традиціях епосів. У всякому разі, ця історія навчає дружби, вірності та честі. Закінчення буде сумним – Рауль пожертвує собою, щоб звільнити інших – стримуватиме Чаклунів поки його друзі не активують телепорт. Але сподіваюся, що остання серія, де Джернісав’єн і Доббі повернуть людей на Гарден і розіб’ють Чаклунів затьмарить цей смуток. Принаймні, кінцівка буде феєричною.

Я повинен все це записати! Може цього літа.

Вже повністю стемніло. Світло ліхтаря на вулиці сяє крізь кленові листки, прямо в моє вікно на другому поверсі. Знявся вітерець. Гадаю, піду прогуляюся до річки, потім повернуся і ще попрацюю.

Джернісав’єн отямилася від ударів крижаного вітру по щоках. Дев’ять платформ Чаклунів парили в зоряному світлі над білими вершинами гір. Повітря було розріджене. Руки Джернісав’єн звисали з платформи. Якби вона перекотилася, то пролетіла б сотні метрів і розбилася.

Маленька неокішка невиразно розрізняла на фоні зірок силуети інших платформ і на кожній бачила фігури Чаклунів у мантіях, але жодного сліду Доббі.

Джернісав’єн почула, як Чаклун на її платформі прошипів щось до ящера за пультом управління і поглянула вперед. Платформа мчала до гори, що немов зламаний зуб височіла прямо по курсу. Ящір навіть не намагався змінити курс і Джернісав’єн зрозуміла, що з такою швидкістю вони вріжуться у вкриту льодом скелю менше ніж за тридцять секунд. Неокішка приготувалася скакати, але в останню мить ящір спокійно натиснув кнопку на панелі і платформа почала сповільнюватися.

Попереду, бік гори сковзнув вверх і відкрився вхід у велетенський тунель. З отвору сочилося червоне, немов щойно пролита кров, світло. Тоді платформа залетіла всередину, позад них, стіна опустилася на місце і Джернісав’єн стала в’язнем у Цитаделі Чаклунів.


В суботу вранці містер Кеннан повіз Сару, Моніку і Террі на екскурсію на цілий день. Террі був невдоволений компанією двох сміхотливих дівчат, але з байдужим виглядом власника зайняв переднє сидіння та ігнорував дурне перешіптування, яке час від часу лунало позаду. По дорозі через річку в Національний ліс Даніела Буна містер Кеннан жартував з усіма дітьми. Дівчата не могли стримати нові смішки і збуджений шепіт за кожним разом, коли він до них звертався, але Террі, як завжди, відповідав на жарти похмуро розтягуючи слова.

Кеннан став на стоянку біля місця для пікніків і вони цілу годину лазили по купі валунів серед дерев. Потім вчитель відправив Террі назад до машини і той повернувся з кошиком для пікніків. В гастрономі супермаркету містер Кеннан купив сандвічі, а також напої в бляшанках, кукурудзяні чіпси і пачку плеченьок Орео. Вони посідали на високому камені та їли в компанійській тиші. Як завжди, містер Кеннан дивувався вовчому апетиту цих маленьких людей.

Після обіду, вони знову перетнули міст і вирушили трасою на північ, а невдовзі повернули на захід, рухаючись вздовж річки. Через двадцять кілометрів вони були в Хенманні, маленькому, мальовничому німецькому містечку, в якому зберігся Вікторіанський шарм, який сусідні містечка або втратили, а то й ніколи не мали. Тут проходив Травневий фестиваль і Кеннан оплатив дітям поїздку на скрипучому чортовому колесі, а потім запросив на справжнє шоколадне морозиво у вуличному кафе. Жінки в яскравих селянських нарядах танцювали зі старшими чоловіками, кумедними у своїх ледергозе. На білій естраді сидів оркестр і жваво грав польку за полькою для невеликого натовпу.

Вже був час вечеряти, коли Кеннан повіз їх додому. Моніка скиглила і підлещувалася, поки вчитель не сказав Террі пересісти назад і пустити Моніку на переднє сидіння. Ця заміна не пішла на користь нікому. Террі та Сара сиділи в крижаній тиші, а Моніка нервово совалася кожного разу коли Кеннан звертався до неї, або дивився в її бік. Врешті вони зупинилися на заправці, нібито щоб сходити в туалет і на останні десять кілометрів повернулися на свої старі місця.

Дівчата прокричали для годиться “Дуже-дякуємо -було-дуже-гарно” і кожна швиденько побігла до своїх вхідних дверей. Коли Моніка зникла з його поля зору, Кеннан театрально зітхнув і повернувся до свого останнього пасажира.

-- Ну, Террі, куди? Може заїдемо в Dog'N'Suds на вечерю?

На диво, хлопець запропонував альтернативу.

-- Краще на пікнік зі смаженою рибою.

Кеннан зовсім забув про пікнік зі смаженою рибою. Цей щорічний захід проводився у відпочинковій зоні Мисливського Будинку, п’ять кілометрів за містом і вважався визначною подією.

-- Гаразд, -- сказав Кеннан. – Нумо спробуймо смаженої риби.

Там зібралася половина міста. В двох велетенських наметах містилися столи, де гості об’їдалися смаженим сомом, картоплею фрі та капустяним салатом. Біля паркінгу, у високій траві знаходилося кілька облізлих атракціонів. В саморобних будках продавали пиріжки, спробу кинути м’ячем у закріплені пляшки від молока і лотерейні білети з шансом виграти кольоровий телевізор. На бейсбольному полі, чоловічі команди по софтболу проводили свої останні турнірні матчі. Трохи далі на галявині, дві протиборчих групи пожежників-добровольців цілили шлангами з високим тиском у підвішену на кабелі бочку. Вони штовхали її туди-сюди під схвальні вигуки невеликого натовпу.

Кеннан і Террі сіли за довгий стіл і поласували сомом. Вони гуляли серед будок і всі жителі міста віталися з Кеннаном. Вчитель впізнавав приблизно одного з десяти. Разом вони спостерігали за грою і поки матч закінчився, сонце сіло і загорілися гірлянди. Карусель видала чотири ноти, що імітували звуки калліопи, а на краю лісу замигали світлячки. Кілька хлопчаків пробігли поряд і покликали Террі. Кеннан вклав два долари у долоню здивованому хлопцю і Террі побіг за ними в напрямку атракціонів.

Кеннан подивився на початок нової гри в світлі жовтих прожекторів, а тоді повернувся в намет за пивом. Там він зустрів Кей Беннет, шкільного психолога, і взяв ще по пиву поки вони сиділи і спілкуватися. Кей приїхала з Каліфорнії, це був її другий рік тут і так само як Кеннану, їй здавалося, що вона застряла в цій глушині. Вони взяли свої пластикові стакани і побрели далі від світла. Широка стежка бігла від Мисливського Будиночка до невеличких котеджів серед дерев. Вони блукали стежками і спостерігали, як повний місяць сходить над галявиною. Двічі вони наткнулися на учнів старших класів, що обіймалися в темряві. Кожного разу вони посміхалися з розумінням, весело переглядалися і звертали геть. Кеннан відчув, як сам збуджується, стоячи в місячному сяйві поряд з молодою жінкою.

Пізніше, повертаючись додому, Кеннан стукнув по керму і пошкодував, що не познайомився з Кей ближче на початку року. Зима була б тоді цілком іншою!

Вже в своїй квартирі, Кеннан дістав пляшку Чівас Рігал і сів за кухонний стіл, почитати Вольтера. Легенький, нічний вітерець дув крізь вікно. Після двох стаканів він прийняв душ і заліз в ліжко. Він вирішив не писати в щоденник, але посміхнувся, згадавши день повний подій.

-- От лайно, -- сказав Кеннан, сідаючи в ліжку. Він швидко вдягнувся, забувши про шкарпетки і натягнув нейлонову куртку поверх піжами.

Яскравого світла місяця вистачало, щоб їхати не вмикаючи фар, коли він гнав Вольво крутими поворотами сільської дороги. Паркінг був порожнім, а все поле вкривали глибокі колії. Атракціони були все ще на місці, але складені та готові до завантаження на трейлери. Кеннан оглянув залиту місячним сяйвом галявину і з полегшенням переконався, що вона порожня. Але тоді він побачив невиразний силует у верхньому ряду порожньої трибуни.

Коли він підійшов ближче, то в місячному світлі побачив на вкритому порохом обличчі хлопця сліди від сліз. Кеннан зупинився в нижньому ряду, почав говорити, йому забракло слів, він замовк і знизав плечима.

-- Я знав, шо Ви ся вернете, -- промовив Террі. Його голос звучав доволі бадьоро. -- Я знав, шо Ви ся вернете.


Рауль був живий. Він з зусиллям звільнився з-під груди мертвих ящерів. Це все сорочка. З Карвнала він носив яскраво прикрашену туніку, яку Фенн дав йому в Трітопс. Це не просто прикраси. Хіба не це сказав дивний, маленький Пухнастик? Так, саме це. Сорочка зупинила шість високошвидкісних стріл арбалета. Безперечно, вона була ефективнішою ніж кольчуги, які все ще вкривали трупи ящерів навколо.

Рауль встав на чотири ноги і зробив кілька непевних кроків. Він не знав скільки часу пролежав непритомний. Було боляче дихати. Рауль обмацав верхню частину тулуба і запитав себе чи сила удару не зламала йому ребро.

Не має значення. Він пройшовся по галявині, спочатку підняв лук, а потім позбирав стріли. Свій короткий меч він знайшов там, де розколов щит, шолом і череп ящера. Його клановий спис був розтрощений, але він відламав наконечник зі священного металу і кинув його в сагайдак. Коли він так-сяк озброївся, піднявши довгий бойовий спис ящерів, то помчав на край галявини.

Деякі пальми все ще тліли. Платформи Чаклунів відлетіли недавно. І Рауль знав куди вони направилися.

На півночі відсвічували високі вершини Зубатих гір. Зморщившись від болю, Рауль закинув щит і лук за спину. Тоді, він перейшов на легкий, поглинаючий відстань галоп і вирушив на північ.


Ніч. Стурбована хмара комах танцює навколо ртутних ламп. Кеннан стоїть в телефонній будці біля невеличкого продуктового магазину. Магазин закритий і темний. Бічна вулиця безлюдна.

-- Так, Уіт, я отримав її… -- в темряві чути тільки голос Кеннана.

-- Ні, я знаю… Я розумію, що побачитися з Фентворсом не так легко.

-- Звичайно, але все не так просто, Уіт. Я не тільки… в мене контракт. Там чітко сказано…

-- Ці останні дні мають значення…

-- І що він сказав?

-- Послухай, яка різниця чи я побачуся з ним зараз, чи коли він повернеться в серпні. Це він вирішує хто займе цю посаду, вони не можуть прийняти когось поки він не повернеться, правильно? Якщо мені вдасться домовитись…

-- Ах так? Так, розумію. До того, як він поїде? Так. Так. Ага, ясно…

-- Ні, Уіт, мені важливо, щоб ти там була. Тільки річ у тім, що… в мене немає грошей на літак. І тоді мені доведеться летіти назад по речі.

-- Так. Так. Можна спробувати, але я не хотів би пропустити ці останніх кілька…Я не знаю. Гадаю, що так, чому ти питаєш? До біса, Уітні, ти вже була в Європі… чому б тобі… ні, дійсно, чому б тобі не сказати батькам, що ти не можеш приєднатися до них до червня або…

-- Так. Правда? Твоїх батьків не буде? А… як там її, домогосподарка, так, Міллі… Доки?

-- Чорт. Так, дійсно, звучить непогано.

-- Ні, ні. Я ціную це, Уітні. Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене…

-- Так. Ага, це має сенс, але, послухай, мені важко пояснити. Ні, послухай, завтра п’ятниця, так… потім вихідний понеділок, бо День пам'яті. Потім вівторок, середа і останній день в четвер. Ні… тільки табелі роздати і таке там. Послухай, це може почекати тиждень?

-- Ага. Так. Гаразд, я розумію. Добре, послухай, дай мені подумати до ранку, гаразд?

-- Я знаю… але ж він буває в суботи, правда ж?

-- Гаразд, послухай, я передзвоню тобі завтра… в п’ятницю ввечері…і скажу тобі, що…ні, хай йому грець, Уіт, я бідний, але не настільки бідний, я не хочу щоб твої батьки платили за… послухай, я передзвоню тобі о дев’ятій, це… е… одинадцята в тебе, гаразд?

-- Ну, ти можеш подзвонити йому в суботу і сказати, що я буду в середу, або я можу почекати в надії, що щось з’явиться. Ага, ага… тоді давай… дай мені подумати, гаразд? Так… добре, я візьму це до уваги, не переживай.

-- Слухай, Уіт, в мене закінчуються монети. Так. В дев’ятій… тобто в одинадцятій. Ні… я теж. Був радий почути твій голос… Так. Гаразд. Поговоримо завтра. Так…з нетерпінням чекаю зустрічі. Я тебе теж. Бувай, Уіт.


Після невдалої спроби втекти, Доббі підвісили на ланцюгах на стіні. Зі стола, до якого вона була прив’язана, Джернісав’єн не бачила, чи він ще дихав. В червоному світлі виглядало немов з нього живцем здерли шкіру.

Високі, закутані постаті рухалися в кривавих сутінках. Коли Чаклуни не дивилися на неї, Джернісав’єн з усіх сил напружувала зап’ястя і щиколотки, сковані металевими обручами. На марне. Сталь не піддавалася. Неокішка розслабилася і оглянула стіл, до якого вона була прикована. Збоку гладкої поверхні були металеві канавки і маленькі дренажні отвори. Джернісав’єн задумалася про їхнє призначення, і відразу ж пошкодувала. В неї швидко забилося серце і неокішка злякалася, що воно вискочить з грудей.

Принаймні вчорашня спроба Доббі втекти відвернула увагу охоронців і Джернісав’єн встигла підняти руки, взяти ключ і проковтнути його.

Вона помітила якийсь рух в сутінках і найвища з укутаних фігур виступила вперед, в червоний промінь світла. Чаклун повільно відкинув каптур. Джернісав’єн з жахом дивилася на шкіру вкриту лускою, обличчя схоже на череп богомола, великі очі, що виглядали немов озера застиглої крові та ікла, з яких капав густий слиз.

Чаклун сказав щось, але Джернісав’єн не зрозуміла. Повільно він підняв кістляву, вкриту лускою руку. Огидні кігті стискали скальпель…

Менше ніж півкілометра звідти, Рауль з трудом пробирався крізь велетенські снігові замети вгору. Підкови ковзали по вкритій льодом скелі. Двічі він оступився і тільки сила його масивних рук дозволила йому підтягнутися і врятуватися. Падіння означало неминучу смерть.

Сорочка, подарована Фенном, трохи зігрівала верхню частину тіла, але решта замерзала. Руки швидко ціпеніли і Рауль знав, що вони не врятують його, якщо він послизнеться знову. Та ще гірше, що почало сідати сонце. Кентавр знав, що не переживе ще одну ніч на цій висоті.

Якби він тільки знайшов вхід!

Коли він почав впадати в розпач, Рауль почув, як під ним провалюється камінь і крижаний вітер доніс тихе прокляття. Він підповз на край снігового виступу і поглянув вниз на двох вартових ящерів, не більше, як десять метрів від нього. Вони стояли біля важких, металевих дверей, помальованих на біло, щоб не виділятися на фоні вкритого снігом схилу гори. Ящери мали на собі білі парки з каптурами і якби не прокляття, Рауль ніколи б не побачив їх.

Сонце зайшло. Крижаний вітер лютував на схилах і жбурляв кристали льоду в тремтячі боки кентавра. Рауль припав до снігу. Замерзлими пальцями, він потягнувся за луком і стрілами.


З особняка на пагорбі, вид на річку значною мірою закривало весняне листя. Але від широких дверей веранди можна без проблем спостерігати, як хлопець і чоловік підіймаються зеленою галявиною. Вони йшли повільно. Чоловік говорив, а хлопець дивився на нього.

Чоловік сів у траві та жестом показав хлопцеві зробити те саме. Хлопець похитав головою і зробив два кроки назад. Чоловік знову заговорив. Він протягнув руки і розчепірив пальці. Він нахилився вперед, енергійно жестикулюючи, але хлопець відступив ще на два кроки. Коли чоловік встав, хлопець розвернувся і швидко пішов вниз з гори. Чоловік зробив кілька кроків за ним, але зупинився, коли хлопець почав бігти.

Менше ніж за хвилину, хлопець зник за поворотом залізничної колії, а чоловік залишився сам на горі.


Кеннан проїхав на Вольво по вузькій бічній вуличці і зупинився навпроти будинку Террі. Він довго сидів, поклавши руки на кермо. Коли Кеннан потягнувся до ручки дверцят машини, з будинку вийшов містер Бестер і спустився з високого ґанку на подвір’я. Чолов’яга був одягнений в мішкуватий комбінезон на голе тіло. Він нагнувся, щоб придивитися до чогось під будинком і на його коротко стрижене, сиве волосся впало світло. Кеннан зупинився на мить, а тоді поїхав геть.

О другій годині Кеннан все ще складував книжки в картонні коробки. Коли він проходив повз вікно, йому здалося, що він почув якийсь шум на вулиці. Він поклав купку книжок, підійшов до вікна і почав вдивлятися крізь сліпучий блиск вуличного ліхтаря і тіні дерев.

-- Террі?

У відповідь тиша. Тіні на газоні не рухалися і через кілька хвилин Кеннан продовжив пакуватися.


Він планував виїхати у неділю рано вранці, але поки загрузив речі в машину була майже десята. Було на диво холодно і з сірого неба впало кілька краплин дощу. Власника будинку не було вдома – мабуть, що в церкві – тож Кеннан залишив ключ в поштовій скриньці.

Він об’їхав навколо міста двічі, чотири рази попри школу, а потім тихо вилаявся і вирушив по головній трасі на захід..

На 55 трасі машин було мало і вони рухалися переважно з ввімкненими фарами. Іноді дощ капав на вітрове скло. На захід від Сент-Луїса він зупинився поснідати. Офіціантка сказала, що на сніданок вже пізно, тож він з’їв гамбургер з кавою. На фоні буремного неба, кафе здавалося темним та холодним.

Коли він проїжджав центр Сент-Луїса, дощ лив як з відра. Перетинаючи Міссісіпі, через складну ситуацію на дорозі Кеннан пропустив арку Ворота Заходу. Річка була такою ж сірою та бурхливою як небо.

Вже в штаті Іллінойс, Вольво повернуло на схід по 70 Магістралі, подорож звелася до шелесту коліс по мокрій дорозі і монотонного скрипу двірників. Невдовзі це пригнітило Кеннана і він увімкнув радіо. Він зі здивуванням почув рев двигунів і крики – йшла трансляція гонки Індіанаполіс 500. Він слухав трансляцію, в той час як великі вантажівки зі свистом пролітали повз нього у мряці. Через пів години диктор в Індіанаполісі описав штормові хмари, які насувалися з заходу і Кеннан вимкнув радіо, впевнений, що гонку перенесуть.

В тиші він їхав на схід.


У вівторок, після Дня пам’яті, четвертокласники містера Кеннана зайшли в клас і побачили, що за вчительським столом сидить місіс Борчердінг. Всі знали її, бо минулого року вона заміщала постійних вчителів. Дехто пам’ятав її, як свою першу вчительку під час її останнього року перед пенсією.

Місіс Борчердінг являла собою суцільну гору сала, складок і підборідь. На руках звисав жир і коливався коли вона жестикулювала. Її ноги -- опухла маса плоті, що випирала з компресійних панчіх. Її руки та обличчя були рясно вкриті старечими плямами, а все тіло виділяло легкий запах розкладу, який невдовзі поширився по всьому класу. Діти сиділи незвично чемні, поклавши руки на парти, і мовчки дивилися на неї.

-- Містер Кеннан був змушений залишити нас, -- сказала примара, занадто млявим, не схожим на людський, голосом. – Здається, захворів хтось з родини. Як би там не було, я вчитиму вас ці останні три дні. Ви повинні зрозуміти, я очікую, що всі в класі будуть працювати. Мене не цікавить, три дні залишилися, чи триста. Мене також не цікавить, чи досі ви працювали так, як належить. Ви будете старатися, поки я не відпущу вас в четвер після обіду. Ваші табелі вже заповнено, але не сподівайтеся, що ви можете тепер бешкетувати. Містер Епперт дозволив мені міняти оцінки так, як мені заманеться. Також оцінку за поведінку. Цілком можливо, що дехто з вас залишиться в четвертому класі, якщо протягом цих кількох днів мені це здасться необхідним. Питання є? Немає питань. Чудово, виймайте підручники з арифметики. Будемо робити вправи.

Під час перерви, діти оточили Террі, вимагаючи інформацію. Він стояв мовчки, як скеля, об яку билися хвилі допитливості та розпачу. Скупа інформація, якою він поділився, змусила дітей повернутися один до одного і бурмотіти, як статисти з масовки в мелодраматичній сцені.

Пройшло пів дня перш ніж хтось набрався сміливості запитати місіс Борчердінг. Звичайно, що виступила Сара. В мертвій тиші, під час вправи з письма, тоненький голосок Сари пролунав пронизливо і наполегливо, як надокучливе дзижчання бджоли. Місіс Борчердінг вислухала, насупила брови і поки Сара поверталася на місце, зосередила свій похмурий погляд на першому ряду.

-- Террі Бестер.

-- Так, -- обізвався Террі.

-- Гмммм… Саллі каже, що ти… ее… хочеш поділитися з нами чимось, -- почала місіс Борчердінг. Клас захихотів, почувши, як назвали Сару, але відразу ж затих, коли маленькі очі місіс Борчердінг забігали в пошуках джерела шуму. – Гаразд, оскільки клас, очевидно, чекав цього, ми закінчимо з цією… історією… негайно і перейдемо до суспільствознавства.

-- Ні, мем, -- сказав Террі тихо.

-- Що ти сказав? -- місіс Борчердінг довго і пильно дивилася на хлопця, готова встати з крісла, при вияві будь-якої непокори. Террі сидів і ввічливо слухав, склавши руки на зошиті. Тільки міцно стиснені губи вказували на непослух.

-- Було б непогано покінчити з цим зараз, -- повторила вчителька.

-- Ні, мем, -- повторив Террі і перш ніж шокована товстуха змогла щось сказати, швидко продовжив. – Мене попросили розповісти її в останній день. В четвер. Ось шо він сказав.

Місіс Борчердінг поглянула на Террі. Почала щось говорити, закрила рот так, що аж щелепа клацнула, тоді почала ще раз.

-- Ми використаємо велику перерву в четвер. Перед прибиранням. Ті, хто хоче пропустити перерву, можуть залишитися в класі та послухати. Решта може йти на вулицю гратися.

-- Так, мем, -- сказав Террі і повернувся до своїх вправ.


Ранок в середу виявився по-справжньому літнім та гарячим. Діти заходили в клас з очима сповненими надій, що ставали понурими, як тільки вони помічали масивну місіс Борчердінг за столом. Вона рідко вставала з крісла, і, наче щоб зрівноважити її нерухомість, діти були ув’язнені за партами. Про систему індивідуальних завдань і центри для самостійної роботи, організовані містером Кеннаном, було забуто. На кожній перерві Террі оточувала юрба дітлахів, які прагнули почути хоча б маленький фрагмент історії. Це було не притаманно йому, та їхня увага не тішила Террі. Він шукав найдальші закутки ігрового майданчика і стояв, жбурляючи камінці в огорожу.

Перед початком уроків в четвер, поширилися чутки, що минулого вечора на Мейн-стріт бачили Вольво містера Кеннана. Моніка Девіс вечеряла в центрі, в ресторані Емберс, коли побачила, як поряд проїхав містер Кеннан. Сара взялася передзвонювати всім однокласникам, щоб поділитися цією інформацією і з радістю вислухала нотації розлючених батьків, невдоволених ранішніми дзвінками від четвертокласників. П'ятнадцять по восьмій, за сорок п’ять хвилин до дзвінка на уроки, більшість однокласників зібралася на майданчику. Білл зголосився зайти в школу і розвідати ситуацію.

Він повернувся через три хвилини. Один погляд на його зажурене обличчя сказав більшості з них все, що вони хотіли знати.

-- Ну? – наполіг Бред.

-- Борчердінг, -- сказав Білл.

-- Може він ще не прийшов? – припустила Моніка, та в це мало хто повірив і дівчина поникла під їхніми осудливими поглядами.

Коли настав час заходити в клас, реальність сиділа перед ними в тій самій готовій тріснути сукні з фіолетовим узором, яку вона носила у вівторок. День тягнувся з тією млявістю, яку так важко описати і яку може викликати тільки останній день в школі. Ранок наповнила старанна праця, тим більше прикра, що в решті школи панувала лунка тиша. Більшість класів організували пікніки. Містер Кеннан вже давно запланував прогулянку до парку Ріверфронт на цілий день, де їх очікувала “ вакханалія з софтболом і ласощами”. Кожна дитина зголосилася принести особливі ласощі. Тепер про це не було й мови. Коли учні піднімали погляд від книжок, виконуючи команду місіс Борчердінг, у всіх в очах був однаковий вираз. Вони раптово почали розуміти, що світ не стійкий, що існують двері в реальність, які можуть несподівано відчинитися. Це був урок, який всі діти колись інстинктивно знали, але були настільки дурні, що, оточені захисним кільцем магії, тимчасово забули його.

День доплентався до обіду. Діти поїли у майже порожній столовій, де сиділи тільки покарані першокласники і п’ять слинявих учнів з окремого класу для відсталих.

Крики на майданчику лунали якось приглушено. До Террі ніхто не підходив. Якщо він і хвилювався, то не показував цього; він стояв, опершись на стовп для тетерболу і схрестивши руки на грудях.

Після обіду вони здали книжки – Бреду і Дональду довелося заплатити за загублені та пошкоджені книги – і сиділи мовчки, поки місіс Борчердінг старанно проводила інвентаризацію. Діти знали, що останні півтори години шкільного року вони будуть скребти парти, здирати плакати зі стін і вкривати книжкові полиці папером. Вони знали, що це намарне, бо через тиждень чи два прибиральники і так винесуть все з класу і приберуть його знову. Вони знали, що місіс Борчердінг зволікатиме до останнього, перш ніж видати табелі, весь час натякаючи, що дехто з них не перейшов в наступний клас -- чи безсумнівно не заслуговує на це. Вони також знали, що перевели всіх.

П’ять по другій, місіс Борчердінг важко встала і поглянула на двадцять сім дітей, що мовчки сиділи за своїми незвично чистими партами. Високі купки книжок оточували їх як захисні мішки з піском.

-- Гаразд, -- сказала місіс Борчердінг . -- Можете йти на перерву.

Ніхто не ворухнувся, за винятком Бреда, який встав, поглянув збентежено на нерухомих однокласників і з дурною посмішкою, сів на своє місце. Місіс Борчердінг зашарілася, почала щось говорити, раптово зупинилася і важко опустилася на крісло.

-- Террі, здається, ти хотів щось сказати, -- прохрипіла вона. Вона поглянула на поламаний годинник на стіні, потім – на будильник, який діти потайки продовжували накручувати. – В тебе тринадцять хвилин, юначе. Постарайся не змарнувати всю перерву.

-- Так, мем, -- сказав Террі та встав. Він підійшов до довгої дошки оголошень і підняв руку до намальованих фломастером трикутників гір, що тяглися вздовж південного узбережжя, зображеного від руки, континенту. Він нічого не сказав. Діти мовчки кивнули. Террі опустив руку і пішов на середину класу. Коли він йшов, його вельветові штани легенько шаруділи.

Посеред кімнати, він повернувся обличчям до однокласників. Через відчинене вікно залітали мляві потоки спекотного повітря, дзижчання комах і віддалені крики. Террі відкашлявся. Коли він почав говорити, в нього побіліли губи, але його високий, м’який голос був сповнений рішучості.

Рауль був на скелі біля двох ящерів, шо охороняють двері в місце, де Чаклуни тримали Доббі та Джернісав’єн. Не забувайте, шо саме в цей час той здоровенний чаклун діставав ножа, би розпороти Джернісав’єн і дістати ключ. Коротше, пальці Рауля замерзли, і він знав, шо мусить вбити ящерів дуже швидко, бо другого шансу в нього не буде. Навколо нього лютувала хурделиця і стрімко темніло.

Ящери сиділи навпочіпки і типу щось там бубоніли один до одного. Вони були вдягнені в дуже грубі, схожі на парку, куртки і Рауль знав, шо якщо він не поцілить куди слід, стріла не проб’є ті штуковини. Особливо, якщо вони мали ще й броню.

Тож Рауль дістав дві стріли. Одну він встромив гострим кінцем в сніг, а іншу вставив у лук. Його руки немов у грубих рукавицях, але це не так. Він не чує пальців і переживає, шо може вистрілити занадто рано і зрадити свою позицію ящерам. Але він намагається не думати про це і з усіх сил натягує тятиву. Не забувайте, шо це особливий лук, який дістався Раулю в спадок від його старого, який був ватажком усіх кентаврів і ніхто крім нього не міг натягнути його до кінця.

Натягує. І мусить тримати його так, поки прицілюється. Його м’язи замерзли і на мить ним починає трясти, але він глибоко вдихає і наводить… лук… на першого ящера, того, шо стояв ближче до дверей. Вже панує цілковита темрява, але з-за дверей вибивається смужка червоного світла.

Вжик! Рауль відпускає тятиву. Не встиг він випустити першу стрілу, як вставляє в лук другу і знову натягує тятиву. Перший ящір, ближчий до дверей, видає дивний звук, коли стріла потрапляє йому прямісінько в горло і висувається з іншого боку. Другий ящір, він дивиться в інший бік і коли він повертається, щоб поглянути, шо відбувається – вжик – і з його шиї теж стирчить стріла, тоді він падає, сковзає через гребінь гори і сунеться по замерзлій кризі три кілометри вниз, жоден з них навіть не пікнув.

Тоді Рауль спускається з гори, типу з’їжджає на ногах і мчить прямо до дверей. Це дуже великі, металеві двері, в них немає клямки чи ще чогось, і вони замкнені. Але перший ящір -- той, шо лежить мертвий в снігу – має зв’язку ключів, а на ній десь шістнадцять великих ключів. Пощастило, шо це не він впав з гребня гори. По-любому.

Рауль встромляє ключ і двері ковзають вбік, попереду відкривається довгий тунель, залитий червоним світлом, в ньому типу лячно. Він заходить в тунель, і або він зробив шось не так, або там є камера спостереження, чи шо, бо раптово звенять дзвінки, здіймається тривога.

-- Ну, почалося, -- думає Рауль і мчить по коридору на повній швидкості. Він закинув лук за плечі та вийняв меча.

Тим часом, не забувайте, шо Джернісав’єн була прив’язана до стального стола і над нею стояв чаклун, який збирався розрізати їй живіт та витягнути той ключ від Перекидача. Він тримав ножа, це був типу ніж, як в лікарів, такий гострий, шо ним можна було б різати масло і чаклун стояв над нею, типу вирішуючи, де зробити надріз, а тут тривога.

-- То Рауль! – кричить Доббі, який висить на стіні, він все ше живий.

Чаклун, він повертається реально швидко і перемикає якісь рубильники і засвічуються всі телевізійні екрани. На деяких екранах видно, як біжать ящери-солдати, на інших – кілька чаклунів типу розглядаються навколо, а на одному Рауль мчить по коридору.

Чаклун бовкнув шось по-чаклунськи до інших чуваків в мантіях і вони всі разом погнали з кімнати. Доббі та Джернісав’єн залишаються самі, але вони не можуть нічого зробити і їм залишається тільки дивитися на екрани, бо вони зв’язані.

Рауль, він вибігає з-за повороту і звідки не візьмись перед ним купа ящерів і у всіх них арбалети, а в нього тільки меч. Але всі вони в шоку, ше більшому ніж Рауль і він опускає голову і влітає в них на повній швидкості, перш ніж вони встигають зарядити свої арбалети, він розмахує мечем і навколо літають голови, хвости та інші штуки ящерів.

Джернісав’єн бачить це по телевізору, і вони з Доббі радісно кричать і таке там, але їм видно також інші телеекрани, а тама всі коридори забиті ящерами і чаклуни на підході. Доббі, він починає з усіх сил тягнути і тягнути за ланцюг. Не забувайте, шо його руки сильніші ніж видається, як ми всі довідалися, коли він тримав Будиночок на дереві Тартюфелла.

-- Шо ти робиш? – каже Джернісав’єн.

-- Намагаюся дістати оту штуку, -- каже Доббі і вказує на стіл за яким працювали чаклуни, повний пробірок, пляшок і всяких хімічних штук.

-- Нашо? -- каже Джернісав’єн.

-- Це ядерне паливо, -- відповідає Доббі. – А ота блакитна рідина – то антигравітаційна рідина, як в небесному галеоні. Якшо їх змішати…

І Доббі продовжує тягнути за ланцюг, поки на його голові не виступили вени, але нарешті одна з тих штуковин на ланцюгу зламалася і Доббі висить на одній руці, але він занадто змучений і не може продовжувати.

-- Зачекай хвилинку, -- каже Джернісав’єн. Вона дивиться на екран.

Рауль мочив ящерів направо і наліво, він вже був десь метрів за тридцять від місця, де тримали Доббі та Джернісав’єн, але він цього не знає і раптово вискакують чотири чи п’ять чаклунів з вогняними пістолетами. Рауль, він ледь встигає підняти щит. Вони обпалили йому волосся і гриву і спалили всі його стріли і всякі штуки в нього на спині. І батьківський лук теж спалили.

Рауль починає відступати, він знає, шо вони намагаються відрізати його, бо бачить, як ящери біжать бічними коридорами. Він розвертається і мчить щодуху, але чаклуни наближаються головним коридором і коли вони зможуть точно прицілитися, йому кінець. Рауль зупиняється, піднімає арбалет і типу не підпускає їх, стріляючи в їхньому напрямку.

Несподівано, він опиняється в цій великій кімнаті, де чаклуни тримають свої летючі платформи. Рауль підбігає, перескакує через поручні та починає розглядати панель управління. Він натискає кнопку і стіна піднімається, це двері на схилі гори. Рауль визирає і бачить свіже повітря, і зірки, і таке інше. Коли він озирається назад, то бачить дверний отвір забитий ящерами, а на підході чаклуни зі своїми вогняними пістолетами і Рауль розуміє шо, якшо залишиться, то не зможе ухилитися від всіх. Рауль не так боїться померти, як того, шо його сильно поранять і прикують поряд з Доббі та Джернісав’єн.

Тож Рауль, він натискає кнопки, поки летюча платформа не злітає в повітря, чаклуни смалять з усіх пістолетів, але він вже назовні, в нічному повітрі тому вони не можуть прицілитися, коли він, петляючи, відлітає геть.

Ми знову в залі, де Джернісав’єн і Доббі спостерігали за всім цим на телеекрані. Обличчя Доббі завжди було сумним, але тепер воно сумніше ні будь-коли.

-- Ти можеш звільнити другу руку? – каже Джернісав’єн.

Доббі тільки хитає головою – ні. В нього немає на шо опертися.

Джернісав’єн, вона пам’ятає, шо ключ все ше в неї в животі. І вона пам’ятає, шо чаклуни збираються скористатися ним, шоб дістатися до всіх світів з Всемережжя. І може люди відіб’ються від них, але здається це буде реально важко, бо чаклуни налетять на них несподівано. Джернісав’єн пригадала собі всі ті розмови про те, як вони дійдуть до Перекидача, всі ті планети, які вони відвідають, всіх тих людей, яких вони зустрінуть.

-- Було весело, ну ні? – каже Доббі.

-- Так, -- каже Джернісав’єн. А тоді каже: -- Давай. Зроби це.

Доббі знає, шо вона має на увазі. Він посміхається, і ця посмішка типу сумна і щаслива одночасно. Тоді він нахиляється реально сильно, аж поки не стоїть на стіні боком. Тоді вони чують кроки чаклунів у коридорі. Тож Доббі починає розмахувати правою рукою, тією з якої звисав ланцюг і б’є ним по ядерному паливу та інших штукенціях на столі і розбиває це все.

Рауль відлетів десь кілометрів на десять, коли бачить, як гора вибухає. Вершина типу відірвалася і злетіла в повітря, як у вулкані. Рауль достатньо далеко і достатньо високо, тому його не розірвало на шматки. І він знав, хто зробив це. І навіщо.

Я не знаю про, шо ше він думав. Але він залишився зовсім сам. І він літав навколо самотньо, поки лава стікала з гори, а в повітря підносилися іскри. Тепер йому немає куди податися. Сам він не може запустити Перекидач. Ключ був у Джернісав’єн і тільки Доббі знав, як увімкнути його.

Рауль довго кружляв у темряві. Тоді він повернув платформу і полетів геть. Ось і все.


Запала тиша. Діти сиділи абсолютно нерухомо і спостерігали, як Террі повертався за парту. Його вельветові штани легенько шаруділи. Коли він сів, кілька дівчат почали схлипувати. Багато хлопців опустили очі, або підняли кришки парт, щоб приховати власні сльози.

Місіс Борчердінг була розгублена. Вона повернулася до годинника, потім сердито повернулася до будильника, і підняла його між собою та класом.

-- Бачиш, що ти зробив, юначе? – спитала вона різко. – Ти змарнував цілу перерву і тепер ми відстаємо від графіка по прибиранню. Хутко беріться скребти свої парти!

Діти протерли очі, глибоко вдихнули і послушно взялися за останнє завдання, яке стояло між ними і свободою.


Переклад з англійської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -



home | my bookshelf | | Смерть кентавра |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу