Book: Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка



Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Мор Йокаї

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

* * *

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Частина перша

В облозі

1. «Вогняний глек»


Герой низки цих історій — унтер-офіцер. Але не з того гонорового прошарку суспільства, члени якого, стоячи по обидва боки Ланцюгового мосту, попереджають кучерів: «Об'їзд справа, поворот ліворуч!» Він радше керівник угрупування, завдання якого — руйнувати. Що більша руйнація, то більша слава цього угрупування. Він — офіцер артилерії.

У хроніці значиться тільки його ім'я: Х'юго. Напевно, аби приховати походження нашого героя[1].

Під час воєнного походу 1688 року, коли французи тримали в облозі Кобленц, Х'юго був командиром батареї найвіддаленішої точки Монталамбера — вежі Еренбрайтштайн.

Кобленц та Еренбрайтштайн розташувалися на берегах ріки Рейн так, як Буда та Пешт на Дунаї. Гора Геллерт дивиться на нас так само, як цитадель Еренбрайтштайн на Кобленц.

Це місто також укріплене довкола і звикло до того, що його почергово беруть в облогу то французи, то пруссаки, то австріяки, то шведи.

Цього разу древнє місто немилосердно обстрілювали французи, завдаючи великої шкоди. Їх снаряди з точністю накривали помешкання князя та коменданта міста. Не допомагали ні постійні зміни їх дислокацій, ні інші заходи безпеки. Дивно, що французи завжди знали, куди цілитись, хоча і не мали змоги бачити розташування будинків усередині фортеці. В цьому було щось надприродне.

Батарея Х'юго обороняла вежу Монталамбер — найнеприступнішу точку фортеці Еренбрайтштайн. Тож обороняти її було особливо відповідально.

Вежа Монталамбер — це не якась там халупа, а складна конструкція з різних геометричних фігур та зигзагоподібних ровів. Один бік вежі захищає інший, а з усіх боків гармати вовком дивляться одна на одну. Нагорі хитро змонтований барбет[2] витримував тягар важких гармат.

У ті часи спілкування з гарматами було не таким привабливим заняттям, як з теперішніми виробами Круппа та Ухатіуса[3].

Хоч важкою наукою досягалось вміння витягти до білого розпечене гарматне ядро, а потім знову запхати його в нутро гармати. Якщо ж після пострілу ядро застрягало всередині, то звідти його діставали довжелезним штопором, шомполом, кліщами, аби тільки дістати. Після кожного пострілу «душу» гармати обстежували дивним приладом, схожим на жезл Меркурія: а чи не залишило недбале ядро дірку чи вибоїнку всередині жерла? Та все ж цього можна було навчитись.

Набравшись досвіду, товаришували навіть зі «слоном», а якщо учень тямив у квадранті, то й важкі ядра вистрілювали недаремно.

Набагато більше досвіду та майстерності потрібно було унтер-офіцеру, аби не зазнати поразки з такою стратагемою, як «вогняний щит». Це — коли з тридцяти п'яти отворів вилітало тридцять п'ять ядер у бік наступаючого ворога. Перевершувала щит тільки «вогняна бочка». Її колеса наповнювались порохом, циліндр прикрашався гострими ножами і вся ця «краса» налітала на супостата. Якщо вдавалось одночасно підпалити обидва колеса, то ворога атакував розлючений бик: одному випалював око, іншому бороду, а третього чикрижив ножами. Однак, якщо колеса підпалювались з різницею бодай у півсекунди, вся ця стратагема оберталась проти свого ж хазяїна.

В ходу були також ядра, зчеплені ланцюгом, кулі з «ручками», які нагадували дві залізні ложки, скріплені кільцем за язички.

Проте справжню революцію в артилерійському бою склали два винаходи — один німецький, другий французький.

Німецький винахід — це саме й було дітище Х'юго — славнозвісний «домашній бомбардувальник» Він скидався на велику ступку з виїмкою всередині для п'ятдесятифунтової бомби з прикріпленимим за периметром вісьмома меншими п'ятифунтовими бомбами. З одного заряду вистрілювали всі дев'ять отворів. Можна уявити собі подив французів, котрі чули один постріл, а отримували величезну свиноматку в супроводі восьми поросят.

Однак французи в боргу не залишились.

Вони вигадали «вогняний глек».

Це була копія звичайного глека для води, якого селяни беруть із собою на жнива. Тільки у французькому залізному глеку була не вода, а вогонь. Крім того, мав він не одну ручку, а чотири, в кожній була дірка, з якої виривалося полум'я.

Де падав глек, там горіло все, що могло горіти.

Хоча у німців були схожі знаряддя, та у цього була своя особливість.

Адже тоді бомби зазвичай мали два різновиди.

Одні поступово викидали вогонь і поступово спалювали все навколо, інші — вибухали миттєво.

«Вогняний глек» поєднував у собі і те, й інше.

Спершу він спалював, а потім вибухав.

Взагалі з палаючими снарядами обложенці боролись успішно.

Німці пробували застосовувати досвід захисниці Мукачівського замку Ілони Зріні — накривати мокрою телячою шкурою залізне чудовисько, що пирскало вогнем. Як і будь-яка жива істота, залишившись без кисню, помирає, так помирав і палаючий снаряд.

Однак «вогняний глек» не давав можливості з собою провернути такий фокус. Коли його накривали телячою шкурою та затикали всі чотири отвори, він вибухав. Німці розліталися на стільки шматків, зі скількох частин і складалися — тут голова, там чоботи.

Тож у них пропало бажання возитися з «вогняним глеком».

Та якось такий глек залетів у окоп батареї Х'юго, видихнув усю свою отруту і не вибухнув. Артилеристи почекали, поки він захолоне, та й віднесли його Х'юго.

— Тепер-то я дізнаюся, що живе у цьому чудовиську, — сказав унтер-офіцер, — і тоді я спробую створити щось схоже для франциків.

На шийці глека був ковпачок, схожий на звичайні закрутки на флягах. Його треба було розкрутити.

На це дійство Х'юго покликав: коменданта фортеці, начальника поліції, князя, губернатора міста, начальника артилерії, солтиса та княжого алхіміка, аби вони стали свідками відкриття глека.

Але кожен з них подумав: «Якщо збираються всі, то навіщо там ще і я? А раптом бісів глек вибухне, коли відкрутять ту кришку?»

І всі залишилися вдома.

То ж тільки одному Х'юго стало відомо, що саме знаходилося на дні глека.

Він одразу виготовив схожі глеки, заповнив їх так само, як французи, і на очах у коменданта та князя відправив до французького табору.

Великі мужі припали до підзорних труб та з радістю спостерігали, як вогняні глеки потрапляють в ціль, наче дракони. Вони спалювали все, чого торкались, а потім вибухали.

Але один-два глеки полетіли вдало, кілька наступних у французьких окопах не вибухнули. Що ж, невдачі були і у ворога. Щодня декілька французьких глеків пропадали даремно.

Х'юго прагматично використовував такі подарунки і, повторно наповнивши глеки сумішшю, відправляв їх попереднім власникам.

Ех, до чого ж весело проходили обстріли в ті часи! Два противники «по-дружньому» обстрілювали один одного. Славетна була епоха!

Ще в 1809-му році Наполеон, у битві під Ваграмом, зібрав двадцять вісім тисяч гарматних ядер противника та вистрелив ними в австріяків.

Якби ця битва тривала ще два дні, то одні й ті ж ядра літали б між ворогами туди-сюди.

Князь нагородив кмітливого унтер-офіцера за перехоплений винахід: підняв йому платню із шістнадцяти до двадцяти талерів, ще й подарував бочку темного пива. Командир артилерії образився, адже йому, начальнику, дісталася бочка тільки світлого пива.

Багато хто заздрив Х'юго, однак ніхто не наважувався чіплятись до нього.

Х'юго був справжнім силачем. Голова з розкішною копицею рудого волосся робила його схожим на лева. Обличчя, вкрите слідами від віспи, було завжди усміхнене, без жодної тіні збентеженості чи остраху. Печаль та страждання не залишали на ньому своїх відбитків. Хоч йому вже було під сорок, на яку жінку він клав око, та була його! Він любив добряче поїсти і хильнути. Через це в його кишенях гуляв вітер.

Він умів з усього обирати лише найкраще.

Ця його здатність страшенно дратувала солтиса. Адже його, як міського старшину, начальника унтер-офіцера, той перевершував у всьому.

Ось гарненька прачка Ріке добряче била солтиса по пальцях, коли той намагався до неї чіплятись, а унтер-офіцеру навіть дозволяла себе обійняти.

Через облогу ціни на продукти в обох містах дуже зросли. Сталося так, що торговка на ринку запросила три талери за відгодованого гусака — а це божевільні гроші. Дружина солтиса накинула оком на гусака, однак не могла його купити. Тоді прийшла гарненька Ріке і сказала: «Скільки просиш? Давай його сюди!» Купила гусака і пішла.

Солтис дізнався, що гарненька Ріке запекла гусака для Х'юго.

— Чуєш, унтере, — каже наступного дня солтис Х'юго, — щось тут нечисто. Ти щодня з'їдаєш цілого гусачиська, а мені перепадає тоненький шмат сиру чи шмат оселедця до хліба, а я ж то — солтис! Ти за місяць отримуєш двадцять талерів. А щодня витрачаєш по три. Ану, звідки тягнеш гроші?!

На це унтер-офіцер відповів:

— Бачите, пане солтисе, якби я зараз хотів збрехати, то сказав би, що це все не мої гроші. Гарненька Ріке на мені помішалася. Чим я її так зачарував? Ну, якщо ти сам цього не знаєш, то від мене не дізнаєшся. Закохалась дівка і витрачає на мене свої гроші. А звідки їх бере, то вже не моя справа. Але я не хочу тебе обманювати. Скажу правду. Та прошу нікому про це не розповідати, бо не хочу з попами діло мати. Скажу тобі пошепки: у мене є чарівний талер. Звати його «хекеталер». Щоразу, коли його витрачаю, він тут же до мене повертається.

— Егей, а як же це чарівний талер до тебе потрапив, унтере?

— І це тобі скажу, тільки не проговорися капуцинам. В Хогстратені, на болотах, дали мені його «диявольські лицарі».

— Но-но! Ти ж не продав за нього душу?

— Та ні. Я схитрував. Підсунув «творцеві» єврейського хлопчика замість себе.

— Ну, це варто тримати в таємниці.

Солтис одразу кинувся ділитися почутим із князем. Той зауважив, що було б добре, коли б і всі його талери стали хекеталерами. Тоді вести війну було б значно легше.

Слава унтер-офіцера Х'юго невпинно росла. Тепер ходили чутки про його договір з «диявольськими лицарями» та про його нескінченний скарб — магічний талер.

Водночас французи продовжували обстрілювати «вогняними глеками» Кобленц та Еренбрайтштайн. І кожного дня вони влучали в чергове житло князя.

Зрештою князь визначив винагороду тому, хто знайде таємничого запроданця, котрий щодня повідомляє французів про його місцеперебування. Адже хтось мусив це робити, не дивлячись на те, що виходи з міста пильно охоронялися. Жодна жива душа не могла оминути варту. Навіть голубину пошту не використовували для передачі інформації, позаяк вже давно з'їли всю домашню птицю.

У солтиса надзвичайно швидко з'явилася версія, хто може бути зрадником.

В обох обложених містах люди плачуть, ниють, моляться, лаються, голодують і тільки одна людина холоднокровно спостерігає за навколишнім світом — п'є, їсть і насвистує.

Коли летить палаюче чудовисько, кашляючи та виючи, всі розбігаються хто куди, ховаються в підвали. І тільки та одна людина йде шукати, куди воно впало, викопує із землі, якщо воно не вибухнуло, і тягне до себе додому.

Це більше, ніж нерозсудливо.

В своїй підземній майстерні унтер-офіцер розбирає цей глек, знову наповнює і стріляє ним у ворога.

Це так потішно.

Одного разу, коли Х'юго знову витягнув глека зі своєї майстерні, до нього звернувся солтис:

— Стій! Ану, відкрий, хочу побачити, чим ти його наповнив.

Х'юго з холоднокровним виразом обличчя відкрутив ковпачок, і верхня частина розпалася на дві половини, розкривши обгорнуту тонким полотном запальну суміш.

Далі унтер-офіцер роз'яснив солтису скільки частин пороху, деревного вугілля, сірки, каніфолі, смоли, нашатирю, бури та свинцевого цукру потрібно змішати, аби створити незгасиме полум'я.

— Це все дуже гарно і цікаво, але що знаходиться під нею?

Пекельна суміш наповняла глек тільки наполовину.

— Під нею знаходиться глиняна пластина, котра закриває вибуховий матеріал, який знаходиться на дні глека — це ніщо інше, як порох. Коли вогонь згорає, то пластина розжарюється і порох вибухає. Ось і весь секрет подвійного вибуху.

— Я хочу побачити, що знаходиться під глиняною пластиною, — сказав солтис.

На ці слова унтер-офіцер різко оглянувся назад. У його блискавичному погляді авантюриста відбилися гнів, відчай, злість і переляк — але тільки на мить. Його оточили охоронці солтиса, відрізавши шлях відступу.

Тоді він голосно розсміявся та знизав плечима.

— Ну, то подивися, що там під нею.

Солтис кінчиком ножа розколупав шар глини. Під ним не було пороху, а тільки пісок, а на дні глека знайшли папірець-нотатку — детальний опис стану речей у фортеці.

— Закувати його! — переможно загорлав солтис. — Тут безперечні докази проти тебе, мерзенний зраднику. Тепер матимеш і гарненьку Ріке, і товстого гусака!

Х'юго продовжував реготати навіть коли на його руки одягли кайданки.

А для повноти картини з французького боку прилетів глек та врізався в окоп, не вибухнувши. Його дістали, розкрили і знайшли в ньому що? Двісті талерів.


2. Тортури


Рисунок руки, що вказує, та дві лінії в протоколі

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
(для скорочення) означали тільки те, що голова суду жестом наказував кату сильніше затягувати мотузки. Після чого секретар записував кожне слово, сказане під тортурами, аж до благання «змилуйтесь, пощадіть».

Князь зайняв місце за окремим столом у кріслі під чорним балдахіном, яке нагадувало трон.

Головував солтис.

Перше питання до підсудного:

— Як твоє ім'я?

— Моє ім'я на Поділлі: Ярослав Тергузко; в Збаражі: Кочановський Зденко; в Оденсе: брат Іларій; в Гамбурзі: юнкер Еліас; в Монстері: Страмм Вільгельм; в Амстердамі: мінхер Тобіас ван дер Буллен; в Сінгапурі: махараджа Конг; на морі: капітан Руж; в Хогстратені: лицар Малкх; в Ліллі: шевальє де Мон Олімп; в Пфальці: доктор Сарепта; тут я Х'юго фон Габернікс.

— Інших нема? — здивовано питає голова.

Це було таким дивним питанням, що всі зареготали. Спершу підсудний на дибі, потім князь, потім члени трибуналу, навіть викладений на столі череп — і той сміявся. Тільки голова суду був незворушний.

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Друге запитання:

— Якої ти віри?

Відповідь:

— Я народився єретиком в Аугсбурзькій общині. В Кракові я приєднався до соцініанів, в Україні прийшов у лоно православної церкви, після того я став справжнім римо-католиком, потім розенкрейцером та квакером. Я також упав в обійми індуїстського Брахми. А врешті-решт я приєднався до атеїстів та дияволопоклонників манехейців. Іншими словами, став каїнітом.

— Прекрасна колекція, — підмітив голова.

Секретар записав зізнання.

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Третє запитання:

— Яке твоє звання?

— Прапороносець, — в'язень, — раб, — харампаша, — селянин, — княжий мажордом, — жебракуючий паломник, — церковний слуга, — паламар, — благородний лицар, — торговець мушлями, — спекулянт, — капітан корабля, — віце-король, — морський пірат, — вчитель, — гицель, — відьмак, — «диявольський лицар», — кат, — чудо-лікар, — пророк і унтер-офіцер…

— Еге-гей! — гаркнув голова. — Секретар не встигає за тобою.

І знову присутні не могли втримати сміху від такої кількості божевільних звань. Сміялися також і підсудний, і череп. Сьогодні у них був винятковий настрій.

Четвертий пункт катування після

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
наступний:

— У скоєнні яких злочинів визнаєш себе винним?

Відповідь катованого:

— Я був членом банди розбійників.

Заради більшої вірогідності сказаного солтис диктував секретарю номенклатуру латиною.

— Primo aetrocinium!

— Спокусив дружину благодійника свого до гріховної любові.

— Secundo adulterium!

— Обікрав церкву, котру мені довірили охороняти.

— Tertio furtum. Sacrilegium!

— Видав себе за благородного мужа під вигаданим ім'ям.

— Quarto larvatus.

— Виготовив собі фальшиве свідоцтво.

— Quinto falsorium!

— Убив свого друга на дуелі.

— Sexto homicidium ex duello!

— Обманув своїх партнерів.

— Septimo stellionatus.

— Продавав довірені мені державні таємниці.

— Octavo felonia!

— Торгував чужим майном.

— Nono barattaria!

— Приєднався до ідолопоклонників.

— Decimo idololatria!

— Взяв собі другу дружину, поки перша ще жила.

— Undecimo bigamia.

— Взяв собі і третю, четверту, п'яту і шосту.

— Duodecimo trigamia, polygamia!

— Убив короля.

— Decimo tertio regicidium!

— Був морським піратом.

— Decimo quarto pirateria.

— Убив свою першу дружину.

— Decimo quinto uxoricidium!

— Займався відьмацтвом.

— Decimo sexto sorcelleria!

— Змовлявся з дияволом.

— Decimo septimo pactum diabolicum implicitum.

— Був фальшивомонетником.



— Decimo octavo adulterator monetarum.

— Запровадив нову релігію.

— Decimo nono haeresis! Schisma!

— Лікував отруйним зіллям.

— Vigesimo veneficus!

— Я зрадив місто, яке мені довірили.

— Vigesimo primo crimen traditorum.

— Їв людське м'ясо.

— Vigesimo secundo antropophagia! Cannibalismus! — закричав голова, вдаривши долонею по постаменту. Піт стікав його масним чолом.

Тут катований зробив паузу.

— Це все? — запитав замученим голосом солтис, після чого підсудний залився голосним реготом. Однак цього разу він сміявся один.

Кат неправильно зрозумів

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
жест солтиса та ще міцніше затягнув мотузки на зап'ястках та ногах катованого, у котрого крик та регіт зійшлися в іншому звукові: ніби його душили та лоскотали одночасно. А солтис лише подав знак про те, що на сьогодні допит завершено і в'язня можна відвести в камеру.

Це неймовірний випадок! Стільки злочинів в одній купі! Цю людину потрібно досконало вивчити.

Сам князь зацікавився, який же зв'язок може бути між усіма вищезгаданими злочинами і званнями. Він наказав не починати наступного допиту без його присутності.

В обвинуваченого ж була поважна причина реготати. Адже поки він розповість суддям історію кожного з двадцяти двох названих ним злочинів, доти французи захоплять Кобленц, звільнять його з в'язниці та врятують від страти. Це додавало снаги сміятись.

І що ж робити з такою людиною?

Те, що його потрібно стратити — це однозначно. Але яким чином? Це дуже важке питання.

Якби він тільки зізнався у тому, за що його затримали: у дружбі з ворогом та зраді. Тоді все було б просто: «куля в потилицю». Але після такого складного зізнання суддям нелегко буде обрати міру покарання.

За розбій — колесування; за багатоженство, тобто шестиженство — розчленування на стільки ж частин; за вбивство короля — розірвати, прив'язавши за кінцівки до чотирьох коней. А як це зробити, якщо перед цим його розчленують на шість частин? За підробку документів обов'язково відрубують праву руку. За поклоніння дияволу — смерть на вогнищі. Але як тоді його забити в ступі — така кара за вбивство дружини. Ну і якщо покарати його всіма вищезгаданими методами, то яким чином покарати його за канібалізм, розплата за який — голодна смерть?

Все вирішило князеве соломонове рішення.

— Приведіть обвинуваченого до суду. Нехай докладно розповість, як він учинив всі ті злочини, по-порядку! Який злочин буде здаватися найтяжчим, за той його і покарайте.

З таким рішенням погодився навіть солтис.

Судді ж, порадившись, вирішили, що під час наступного допиту не прив'язуватимуть його до диби, а застосують катування водою: лежачому на спині в'язню запихають до рота ріжок і через нього заливають воду, доки той не зізнається.

— Краще піддаймо його моральним тортурам, — сказав князь. — Оголосимо йому смертельний вирок та відправимо до камери смертників. Години, проведені там, — це найстрашніше покарання для лиходія. А народ, котрий збіжиться погледіти, принесе з собою хліб, вино та м'ясо. Таким чином його утримання буде безкоштовним. Коли лиходій добряче попоїсть та нап'ється, приведете його до суду та накажете розповісти про всі свої злочини в деталях, та по-порядку. Людина, яка добряче хильнула, любить розповідати. Наступного дня знову відішлете його до камери смертників і так робитимете доти, доки все, до останньої йоти, не буде записано в протоколі.

Судді погодилися з князем.

Лише солтис залишився незадоволеним та бурмотів: мовляв, підсудному там буде краще, ніж деяким суддям тут, котрі за часів облоги звикли голодувати та помирати від спраги.

Повірений його одразу заспокоїв:

— Не заздріть чортиську в цій малій радості перед помостом та шибеницею! Знаєте, як воно: «Сьогодні тобі, завтра мені!»

Частина друга

Серед розбійників

1. Печера Прес'яка


Я був прапороносцем імператорської армії в полку генерала Мельхіора Гацфельда (саме так почав своє зізнання Х'юго після першого дня перебування в камері смертників.) Там я насправді добре себе проявив, бо вміло вправлявся з гарматами. За це, під час облоги Кракова, генерал і призначив мене унтер-офіцером артилерії.

Тоді це місто тримав у облозі трансільванський князь Ракоці Дьордь, котрий змовився зі шведами, щоб завоювати Польщу. Разом вони вже майже придушили поляків, коли останнім на допомогу прийшли імператорські війська.

Не хочу довго розповідати про облогу Кракова, аби шановні судді не подумали, ніби я навмисно наповнюю своє зізнання зайвими деталями. Розповідатиму про речі, які найтісніше пов'язані зі злочинами, що їх я вчинив.

Під час облоги я познайомився з донькою одного польського вельможі, котра в мене закохалася. Тоді я ще був симпатичним молодим юнаком.

Це була прекрасна, чорноока, молода дівчина, їй ледве виповнилось шістнадцять. Якщо добре пам'ятаю, звали її Марінка. Вона навчила мене польської і ще дечого, що стало ходячою бідою мого життя: кохати жінку.

Під час облоги генерал посилав мене у розвідку до угорських позицій. Я був тим безстрашним, хто протягом ночі насмілювався доходити до передмість Кракова. Ще б пак, адже мене там чекала кохана. Так, не за золото генерала я ризикував щоночі головою, а за сяючі очі Марінки, котра виходила до воріт замку мене зустріти боса, аби нікого не розбудити.

Була в замку одна стара відьма. Вона викрила наші таємні зустрічі і розповіла усе вельможному пану.

Однієї ночі в кімнаті, яку заливало місячне сяйво, Марінка найсолодше навчала мене, як правильно вимовити польською «Kocham Pana z calego serza» (кохаю пана всім серцем), як раптом ми почули кроки та бурмотіння старого вельможі на сходах.

Я злякався. Каюк мені.

— Не бійся! — шепоче мені у вухо дівчина. — Виходь через двері і сміливо йди старому назустріч. Що б він не казав, ти тільки відповідай: «Бог один!»

Після чого виштовхала мене за двері і зачинила їх за мною. Я залишився в коридорі сам.

Старий вельможа повільно піднімався сходами, бо, на моє щастя, міг ступати тільки однією ногою, друга була в нього паралізована після кульового поранення. Його безжальне, багряне, квадратне обличчя мені було добре видно, бо в одній руці він тримав здоровенного мушкета, а в другій запалений гніт, котрий постійно роздмухував, аби той не згас. На додачу, вогонь настільки засліпив його, що він помітив мене тільки тоді, коли дуло мушкета вперлося в мої груди. Він грубим голосом окрикнув:

— Kto to tam? Stoj! (Хто це? Стій!)

Я ж послухався дівчини і вимовив:

— Бог один!

Що ще я міг зробити?

Після цих слів старий одразу пом'якшав до мене: погасив гніт чоботом, закинув мушкета за плече і звернувся, як до брата. Після чого, взявши мене попідруч, повів риплячими сходам до себе в кімнату. В каміні палав вогонь. Ми сіли на лавицю, вкриту ведмежою шкурою, і він поставив переді мною пляшку вишнівки. Після цього дістав маленьку книжечку, яку можна було заховати за халяву чобота, і почав з неї читати щось на кшталт того, що на світі немає потреби в Святій Трійці. Для того, що твориться на сьогодні у світі, самого Бога цілком достатньо.

Від почутого волосся у мене на голові стало дибки. Тільки тепер я зрозумів, в яку халепу встряв. Марінчин батько був соцініáнином[4] та ще й їхнім пастором. Він явно хотів зробити мене прозелітом[5]. У Польщі дуже поширеним було вчення Бландрата. Через жорстке переслідування послідовники поширювали свою релігію таємно. Замок старого поляка був одним із пунктів, де збирали навернених. Зробивши висновок, що я вже достатньо просвітлений, він дістав товсту книгу, і сказав, аби, поклавши на неї руку, я повторював за ним клятву. Мене було загнано в кут.

Якщо не поклянусь — доведеться зізнатись, що сюди я прийшов через його доньку. А там і мушкет за плечем, і пряма дорога в рай.

Якщо ж я поклянусь, то шлях заведе мене в пекло.

Що ж обрати?

Миттєвий квиток до раю, без зупинок, блискавичний експрес, чи повільний маршрут до пекла, з довгими зупинками, тихий та спокійний?

Я був молодий, шкода мені стало моєї кучерявої голови, тож я вибрав останнє.

Відтоді я щоденно приходив до старого поляка, де вночі збиралися соцініани.

Як неофіт, я міг брати участь в зібраннях лиш доти, поки вони співали. Коли починались проповіді, мене відправляли на пост, чатувати на нежданих гостей. Цьому я дуже радів, адже не йшов до воріт, а ліз на високого горіха, котрий доходив до балкона кімнати моєї коханої. А звідти я спокійно заходив і отримував свій osculum caritatis[6]. Старий надійно замикав двері кімнати своєї доньки і був певний, що цього достатньо. І поки мудреці обговорювали догму одного бога, доти ми, двоє пустоголових, удосконалювали догму єднання двох пристрасних сердець, будучи певними, що допоки триває contio[7], доти старий звідти не вийде.

Одного разу на зібрання прийшло дуже багато люду. Приїхали угорські вояки з Кракова, котрі теж були соцініанами.

Старий прийняв їх з великим задоволенням, особливо коли довідався, що в Трансільванії релігія соцініан дуже поширена і її сповідує сам князь. Якби він був польським королем, то ніхто б більше не переслідував єретиків, а всі церкви віддали б соцініанам.

Коли цю новину я передав своєму генералу, той від злості мало не луснув. Мовляв, це нечувано, наскільки угорці розуміються на агітації! Якщо вони перетягнуть соцініанів на свій бік, то їх ніхто і ніколи не вижене з Польщі.

На щастя, в схизмі угорців та поляків була суттєва різниця.

Варто зазначити, що через деякий час у старого поляка виникли підозри щодо мене. Він перестав виганяти мене на варту під час проповідей. Навпаки, вважав, що я маю брати участь у дебатах. Так я довідався про все те, що розповідатиму далі.

Різниця між угорцями та поляками крутилася навколо природи нашого Господа Спасителя.

Угорці стверджували, що Христос, хоч і не Бог, але як син Господній розплатився за нас грішних власною кров'ю. На пам'ять про це, за кожної зустрічі нашим обов'язком було демонструвати відданість, випиваючи вино.

Відданість угорських панів була настільки великою, що коли старий поляк діставав з підвалу повну корчажку і пускав її по колу, то поверталася вона до нього вже порожньою.

Коли він трусив корчажку і розумів, що вона порожня, я бачив по його обличчю, що старого починали гризти сумніви.

Спершу він сперечався тільки про те, навіщо постійно згадувати пролиту кров Христа? Достатньо було б робити це тільки по неділях чи на свята. У відповідь угорці читали з Біблії: «Проклятий той, хто бачить різницю між днями».

Тоді старий спробував атакувати саму догму.

Він почав вести проповідь про те, що Христос не був сином Господнім, а тільки людським, отже, був просто людиною.

Угорці з цим погодились, але підмітили, що Ісус був сином доброї людини, тому і сам він був добрим. Відтак, уважити пам'ять про його жертву годиться келихом вина. Ще одна корчажка зникла.

Старий почав більш фанатично переслідувати мого Небесного Спасителя. На наступних зборах він проповідував, що Христос взагалі не був доброю людиною. Ба більше, його і поважати не варто: по-перше він був євреєм, по-друге закликав до сплати податків, тому заслужив на смертну кару.

Та угорських вельмож це не спинило. Вони сказали: «Ну, якщо вже він був такою поганою людиною, то наш обов'язок пролити його кров — у вигляді випитого вина!»

(— Тямущі люди ці угорці! — сказав великий князь.

— Чорта лисого! — огризнувся солтис. — Адже вони насміхаються!

— Habet rectum![8] — сказав великий князь. — Продовжуй, сину мій!

Х'юго продовжив своє зізнання.)

Нарешті, після останньої спорожнілої корчажки, старий польський пророк сказав, що на наступному зібранні проповідуватиме про те, що Ісуса взагалі не існувало, і все це тільки вигадки попів. Таким чином угорці перестануть бути фанатами.

(— А ти брав участь у цьому блюзнірстві? — накинувся на обвинуваченого солтис.

— О, та що ви, милостивий пане! Я б не наважився на таку безрозсудність. Навпаки, в мене з'явилася дуже набожна думка, яку я обговорив — через горіхове дерево — з моєю коханою. Тепер батько тримав її під міцним замком. План був таким: коли єретики знову зберуться, я під приводом того, що варто оглянути територію, візьму велику жердину, підпалю і запхаю в дах вівчарні. І от коли розпочнеться блюзнірська проповідь, то її різко обірве сполох про пожежу. Всі порозбігаються в різні боки. Із замку почнуть виносити на подвір'я все, аби не згоріло; з конюшні повипускають коней, і за молодими панянками ніхто не дивитиметься. Тоді моя Марінка збере у клунок прикраси та родинні коштовності, які були доручені їй на зберігання. Я спіймаю двох звільнених скакунів. І ми, разом із скарбами, поскачемо непомічені в полум'яному переполосі до мене додому, в табір, де заживемо собі як чоловік та дружина.

— Так, це і справді дуже набожна думка з твого боку! — зауважив князь.

— Ваша світлість, ну що ж тут дивного, — зірвався солтис, — адже «incendiarii malitiosi comburantur!»[9], крім цього, він «raptus» та «rapina»[10], за перше «decem juvencis puniatur»[11], за друге «palo affigatur»[12].

— Habet rectum, — заявив великий князь. — Дорогий сину, за підпал тебе треба самого спалити, за викрадення дівчини стягнути плату в розмірі десяти телиць, за крадіжку посадити на кіл. А тепер продовжуй.)

Звичайно, втілити наш набожний план в життя не вдалося, позаяк стара відьма, що про неї йшла мова раніше, здогадалася про наш намір і все доповіла старому вельможі. Мене знайшли, спіймали і розтягували на дибі доти, доки я не зізнався, хто я такий. Я німець та шпигун. Старий поляк хотів було повісити мене на колодязному журавлі, однак благочестивий угорець мене пожалів, мовляв, шкода так бездарно псувати мою шкуру, краще зробити мене рабом. Домовились вони з старим поляком, і за шістнадцять польських грошів я перейшов у власність угорського пана, котрий забрав мене до Кракова, де господарював його князь.

Тут мені жилося досить непогано. Одна біда: щодня треба було молоти перець для солдатів угорської армії, які люблять усе страшенно перчити. Мої очі завжди були червоні від перцю, а ніс набрякав, як огірок.

На господаря у мене була тільки одна скарга — він вимагав з'їдати всі харчі, що видавались для мене: «Аби не жалівся, що не маєш що їсти! Поки що я твій хазяїн!» А їжі було б забагато і на трьох людей. Коли наступала мить, що я не міг вже більше їсти, він брав мене за плечі, трусив, немов мішок, і запихав мені до рота всю їжу, яка залишилась на тарілці. Чесно кажу, мене брав переляк, коли приходив час обіду і я бачив ложку, вдвічі більшу за мій рот. Не віриться, що найгірші тортури — це шлунок, переповнений їстивом.

(— Ну, такого ми ще не пробували, — сказав князь.

— І не будемо, — відрізав солтис.)

Я довго благав, аби щось витягло мене з цього становища, але тільки тоді зрозумів, у яку халепу загнав себе сам. Мені не було більше кому молитися.

Якби я прийняв іслам, там був би пророк Магомет; молився б йому. Якби я став євреєм, то покликав на допомогу Авраама, святого Давида чи чотирьох архангелів. А тепер у мене не було нікого, до кого б я міг звернути наймізернішу молитву.

А такі, нікому не адресовані молитви, годяться тільки для того, щоб їх перехопив якийсь злий янгол, котрий виконає її так, що й не подякуєш.

Я молився тільки для того, аби хоч хтось мене визволив з цього зловісного угорського полону, коли раптово нас оточили татари і забрали декількох із нас разом з угорцями. От тобі і звільнення з полону!

(— Що ти тут заливаєш! — втрутився солтис. — Яким чином сюди потрапили татари? Здається, обвинувачений забув, що ми знаходимось під Краковом, у Польщі. Не з неба ж туди впали татари!

— Зараз я поясню, звідкіля там впали татари. А було це так: турецький повелитель розгнівався, що його васал, трансільванський князь Ракоці Дьордь, простяг руку за польською короною, незважаючи на його, султанові, застереження. Тоді султан наказав кримському хану, на ім'я Гірей, зібрати кінноту з двома сотнями тисяч осіб та напасти з тилу на угорське військо. Хан дав слово і дотримав його. Одним нальотом змолотив Трансільванію та оточив трансільванське військо в Польщі, взявши деяку частину у полон.

— Це вже інша справа! — сказав князь. — Таким чином татари могли бути в Кракові.)

Краще б їх там не було! Про це я мріяв найбільше. Занадто дорого мені обійшлася султанська «милість». Взявши угорське військо в полон, першочергово усі багатства розділили між собою татарські воєначальники, лейтенантам дісталися коні полонених, а простим татарам продали полонених. Все як на звичайному базарі — кожен купував стільки, скільки йому дозволяла кишеня. Мого хазяїна купили за п'ять грошей, а мене за дев'ять, бо в мене були широкі й дужі плечі.



Один татарин придбав нас обох. Це був страшний, обшарпаний чолов'яга — я б за нього не дав і двох польських грошей. Насамперед він нас роздягнув і, нап'явши на себе наше убрання, вдягнув нас у своє лахміття. Розмовляти із ним ми не могли, але розуміли один одного непогано. Татарин помацав тканину наших сорочок: в угорського пана вона була з льону, а в мене зі звичайного домотканого полотна. Таким чином татарин зрозумів, хто з нас великий пан, а хто — бідний хлоп.

Тоді він дістав із гаманця золоту монету і на долоні тицяв її під ніс угорському пану, другою рукою накинув йому аркана на шию і почав то стискати, то розтискати монету в кулаці, при цьому постійно потягуючи за аркан. Так він довідувався, скільки родина угорця заплатить за його свободу.

Угорець десять разів поспіль закрив та розкрив обидві долоні, що означало «сто».

Татарин поскреготів зубами, мовляв, цього замало!

Тоді мадяр ще десять раз повторив свій рух — двісті.

Тоді татарин запхав йому в руку кінець мотузки. Це означало, що цього достатньо.

Потім настала моя черга. Він так само показав мені золоту монету на долоні. Та що йому дадуть за мене мої рідні?

Я тільки потряс головою, мовляв: нічого не маю.

Однак, у татарів трясти головою означає згоду. Він зрадів. І чекав відповіді, скільки ж я йому заплачу.

Я ж не знав, яким чином пояснити йому своє бідняцьке становище, тож просто плюнув йому на долоню.

Це він зрозумів. Заховав золото, дістав срібло і поклав переді мною. Я знову плюнув.

Тоді він вийняв великого мідяка… Однак, побачивши мою байдужість, він зробив останню спробу: взяв мою руку, почав загинати пальці, намагаючись пояснити суму, за яку він мене відпустить і котра не вжене його у збитки. Тоді я просунув великого пальця поміж середнім та вказівним, намагаючись якомога доступніше пояснити, що від мене він нічого не дочекається.

Ох і добряче відлупцював він мене нагайкою по хребту!

Врешті татарська орда зібралась і повернула туди, звідки прийшла.

Новий хазяїн, зв'язавши мене разом з моїм колишнім господарем, погнав нас перед собою.

З гіркотою згадалась мені моя стара матінка, котра завжди казала: той, хто за життя ображатиме Ісуса, ще до смерті перетвориться на віслюка.

І зрозумів я усю гірку правду цих слів, коли пополудні хазяїн кинув переді мною сухого перцю, яким вдома годують віслюків. Це було моїм обідом та вечерею. Щоправда, він не запихував до мене ложкою залишки їжі, як попередній хазяїн.

Ще більше я переконався в істині слів моєї старенької матері, коли на п'ятий день мадярський пан почав жалітися, що у нього болять ноги і він іти пішки далі не може. Дійсно, він був великої статури і ходити пішки просто не звик.

Татарин злякався, що заможний бранець пропаде, тоді не бачити йому двісті золотих! Він зліз з коня, помацав за ноги угорця та й посадив його верхи замість себе.

Ой, якої благородної душі татарин!

Тоді він підійшов до мене, — і помацав мої п'яти. Я подумав, що робить він це для того, аби і мене посадити на коня. Та він був зовсім іншої думки. Не встиг я озирнутися, як татарин заскочив мені на шию та схрестив ноги на моїх грудях, вчепившись руками у мого чуба.

Так і довелось тягти його на плечах.

На моє щастя, він виявився не дуже важким, не важчим тої ноші, яку я звик носити солдатом. Було б більше біди, якби він посадив мені на плечі угорця — мого старого пана.

Мадяр же самовдоволено сміявся з мене, зрозумівши з виразу мого обличчя та стиснутих у п'ястуки руках, що я хотів би помолитись, однак не маю кому.

Ще й знущався з мене, їдучи верхи на коні. Казав, що коли людина має справу з ворогом, то молитися ні до чого. Тут треба тільки лаятись. Ех, той вмів лаятись! Була в нього одна страшна лайка, котру він безліч разів коло мене повторював. До цих пір не можу вибити її з голови. Справжньою зловісною угорською мовою вона звучить так: «Tarka kutya tarka magasra kutyorodott kacskaringys farka!»[13]

(— Зупинись! — сказав князь. — Це може бути якесь закляття.

— Щось на кшталт «abraxas» чи «Ablanathanalba»[14], — обурено сказав солтис.

— Це потрібно позначити та передати придворному астроному, нехай розбереться за допомогою вчених. Продовжуй, сину мій. Як довго тривали твої тортури?)

О, тільки доти, доки я знову почав волати подумки чи то до землі, чи то до небес, чи до самого пекла, аби хтось прийшов і визволив мене від цього приниження. І раптом перед нами постав хвойний ліс.

Як тільки татари в нього увійшли, почався якийсь хрускіт. Небеса наче розкрились, гілля та стовбури наліво-направо били татар разом з їхніми полоненими. Невідомий ворог попідпиляв могутні дерева у лісі, через котрий татарам треба було пройти. І коли вони зачепили одне дерево, воно повалило собою всі інші. Один стовбур причавив нас до землі, де ми і залишились. Моє щастя, що на своїх плечах я ніс татарина. Падаюче дерево розкришило йому череп, мене ж тільки причавило до його тіла. Весь цей гам оглушив настільки, що я навряд зможу пояснити, як вибрався з того пекла. Знаю лише, що коли відкрив очі, зрозумів — я серед грізних гайдамак.

Ох, гайдамаки — величний народ!

Вони не були однорідною нацією. Серед них траплялися поляки, чехи, русини, ханаки, волохи, козаки, угорці — цвіт різних держав і перші претенденти на шибеницю. За допомогою сокири, свинцевої палиці чи ножа вони, особливо напідпитку, вирішували між собою будь-які проблеми. Тільки питання національностей торкатись було заборонено.

Хто мав славу завдяки якомусь злочину, здобував місце серед наближених; хто ж був найхоробрішим та найбезстрашнішим — ставав ватажком.

Як тільки десь в Сепеші, Польщі, на Подолі чи Червоній Русі, в якомусь великому ключовому місті готувались до жахливої церемонії страти, там раптово з'являлись гайдамаки. Вони наче виростали з-під землі, вбивали варту, звільняли приречених та брали їх в свої ряди.

Якщо вродливій жінці виносили вирок «спалення на вогнищі» за зраду чоловікові чи через чаклунство, як тільки під ногами її займався вогонь, з'являлись гайдамаки і забирали прекрасну грішницю з собою.

Вони були надією, втіхою, проблиском для кожного нещасного, якого стискали тенета смерті за крадіжку, розбій, підпал, вбивство, фальшиве карбування, викрадення жінки чи ще чогось подібного.

Тому вони мали велику повагу серед простолюду.

У них не було своєї хати, однак їхніми домівками були всі дикі ліси, кожна недосяжна гірська ущелина від Матри до Волги.

У них не було законів; що сказав гарамбаша[15], те і було законом для всіх.

З того, що награбували, ніхто не смів привласнити хоча б один динар, все віддавалось ватажку, і вже він ділив награбоване серед інших. Ті, хто вирізнявся доблесною службою, отримували в нагороду дівчину, котру визволяли з вогню чи в'язниці.

Де жили гайдамаки, там римський імператор, трансільванський князь, волоський воєвода, польський король, козачий кошовий отаман керували тільки на словах; справжнім правителем у гайдамак був гарамбаша і тільки він збирав справжню данину.

Ті торгові каравани, що йшли від Туреччини аж до Варшави, якщо вистачало у торговців розуму, сплачували ватажку гайдамак винагороду за захист. За це купці отримували надійний супровід через усі ліси, гори і жодна волосина не сміла впасти з їх голови. Якщо ж клепки не вистачало, то брали вони з собою солдатів. Ех, що тоді було: гайдамаки заманювали їх у пастку, солдатів убивали, караван грабували, а тих, хто пручався — знищували.

Подекуди вели цілі воєнні баталії проти князів і бились до останнього. Якщо ж укладали мир, то тримали слово. Це ми побачимо надалі.

Церкви вони не відвідували, хіба що заради золотого та срібного посуду. Але ченців, священиків, котрих вигнали з монастирів через якісь великі провини, вони брали до себе. Якщо гайдамаки йшли в якийсь похід, то піп проводив службу і давав благословіння. Якщо похід був вдалим, то він, восхваливши Господа, брав свою долю і приєднувався до веселощів. Якщо хтось знаходив собі пару, він проводив церемонію вінчання — гайдамаки дуже серйозно ставились до звичаїв. Вкрасти чужоземку рахувалось за доблесть, однак дружини один одного чіпати було негоже.

Міста та фортеці вони не будували, але на противагу цьому вони вміли знаходити такі місця в ущелинах та на болоті, де ніяка людська сила не могла їх дістати. Там вони збирали стільки харчів, що жодна армія не могла їх зморити протягом усього літа. Потім приходила зима і звільняла їх з облоги.

Наскільки вони були безстрашні, доводить саме той випадок, коли я потрапив до них.

Трансільванський князь ввірвався в Польщу з двадцятитисячним військом. Їх зустрів татарський хан з вісімдесятитисячним військом і забрав усіх в полон. Гайдамаки, в кількості чотирьохсот осіб, напали на татар. Ті, що рухались попереду, були найбільше навалені здобиччю. У лісі їх чекала засідка. Наче мишей, потрощили гайдамаки дві тисячі татар.

Коли я відкрив очі, то побачив перед собою посічений ліс, дерева повалені одне на одне, наче збиті градом коноплі. Гайдамаки виринали з-поміж дерев, забираючи дорогоцінності з мертвих, а подекуди тягнучи за собою полонених, в яких ще залишились ознаки життя. Правда, татар не щадили.

Я лежав на купі соснового гілля, коло потічка з холодною водою.

Переді мною стояв високий хлопець, страшний, наче чортисько. Солтис, у порівнянні з ним, був лицарем святим Мартіном, котрого завжди зображали красунчиком. Руда борода, руді брови, руде обличчя і розсічений ніс — знак того, що колись мав щастя познайомитись з російським правосуддям. Окрім цього, м'язи в нього були, як у святого Христофора. Позаду стояло ще багато схожих на нього осіб, але жодного такого ж страшного.

— Ну, хлопче! — опершись ліктем на довгий палаш, він заревів на мене, наче бик, коли помітив, що я відкрив очі. — Ти ще живий? Можеш встати на коліно? Зможеш підняти праву руку? Ну, то лишайся на коліні і з піднятою рукою; тепер клянись, що станеш гайдамакою — інакше кинемо тебе до мертвих.

Я тоді вже дещо чув про гайдамак, однак пізнати всю їхню сутність зміг тільки пізніше. В ту хвилину мені було байдуже, куди мене вербують, аби тільки не вбили, тож я став одним із них.

— Ти хто? — допитувався рудий. — Сільська голота чи благородний муж?

Мені навіть не довелось брехати, що я був бідним, як церковна миша.

— Ну, це мені подобається. Вельможам серед нас не місце. Зараз пройдеш випробування.

Після цього він свиснув. На цей знак двоє похмурих хлопців притягли з печери дівчину небаченої краси.

Обличчя її світилося добротою; блакитні очі, пухкенькі вуста — вона наче й зараз переді мною. Її довге волосся, золотистого кольору, сягало до щиколоток, а сама вона була струнка і висока.

— Ну що, новобранцю, ось твоє випробування, — сказав рудий. — Цій дівці треба палашем зрубати голову. Це одна дворянка, котру ми сьогодні викрали. Її батькам ми повідомили, що відправимо їм голову доньки, якщо до ранку не отримаємо викуп. Ранок пройшов, викуп не отримали. А ми своє слово тримаємо. Рубай!

З цими словами він поклав мені палаша до рук. Дівчина покірно опустилась переді мною на коліна, та розділивши волосся двома руками, оголила білосніжну шию, аби я по ній вдарив.

Я ж кинув палаша рудому в ноги і сказав:

— Холера би тебе морила, рудий чорте! Я не збираюсь рубати голову цьому дитяті, навіть якщо з'їси мене.

— Ага! — заревів на мене рудий. — Ось і зізнався, хто ти є. Селюк відтяв би дівці голову скоріше, ніж підставив би власну. А ти благородний муж, котрий краще пожертвує собою, ніж зрубає голову дівчині. Ну, а тепер ставай на коліна, зараз ця дівчина відрубає голову тобі. Це моя донька.

З цими словами передав він палаша дівчині, котра, піднявшись з колін, легко взяла його однією рукою та відкинула довге волосся на спину.

В мене ж є добра звичка не лякатись навіть у найважчих ситуаціях.

Коли це прекрасне дитя зі сталевими нервами підняло палаш обома руками, її очі заблищали, ніздрі роздулись, червоні вуста оголили два ряди зубів, неначе вона збиралась укусити. Довге волосся колихав вітер навколо її голови. Притупнувши ногою вона закричала: «На коліна, молися!» — людину зі слабким серцем душа б покинула на місці.

Я ж натомість розреготався і, сміючись, сказав:

— Не стану я на коліна і молитись не стану, але й голову не дам. Я така людина, яка стане вам у пригоді. Натомість, ватаже, прошу руки твоєї доньки. Як за рік не заслужу її, то зробиш зі мною, що захочеш.

Обличчя гайдамака-ватажка стало схожим на пащу вовка, що дивиться на вівцю.

— Хлопче, ти хоч розумієш, чого просиш? — заревів він таким голосом, наче з самого пекла. — У моєї доньки є звичка, що той, хто насмілиться просити її руки, а потім не може виконати те, що спаде їй на думку, помирає в страшних муках під тортурами. Якщо вона проштрикне твоє тіло голками їжака, то будуть тільки квіточки.

— Хай тебе цим голова не болить, вожаку! — відрізав я. Він простягнув мені руку.

Я знав, що він стисне мою руку так, що з-під нігтів бризне кров, але мужньо вистояв, навіть не моргнувши. Травмованою рукою я одразу вщипнув розбійницю за рум'яну щічку. Вона добряче ляснула мене по руці, зате серед гайдамак я здобув симпатію.

Та в нас не було багато часу теревенити. Судячи з вигуків, головні сили татарського війська дісталися місця, де згинули їх побратими, і тепер на нас насувалась стократ більша сила.

Вожак навіть оком не моргнув, побачивши ворога. Він сказав тільки слово і його товариші в п'ятдесяти різних місцях підпалили повалений ліс. Там ще залишились ті, хто вцілів та заховався у гіллі. Тепер і вони запалали — полонені і татари. Крики доносились з долини навіть тоді, коли ми вже зійшли на скелі, тягнучи здобич. Звідти долина виглядала, наче велетень, що натягнув на себе палаючого плаща. Поки долина не згоріла дотла, татари були відрізані, а ми мали можливість утекти.

Зброю мені не дали, зате дали величезного міха, аби я не забув про свій ослячий пост. Ми не спинялись аж до ранку. Гайдамаки люблять нічні походи. Знайомі ліси, ущелини та скелі, повні таємних схованок. Тільки зранку ми зупинились відпочити, обгородившись величезними вогнищами, і перекусили скромними харчами.

— Як твоє ім'я? — питає мене вожак.

— Тергузко Ярослав, — відповів я йому. Це перше, що прийшло мені в голову. Це було ім'я батька Марінки. Якщо вже не вдалося в нього нічого вкрасти, то вкраду хоча б ім'я.

Пополудні ми продовжили свій шлях, все більш заглиблюючись у гірські ущелини, де ніщо не вказувало на сліди людини. Ось ми опинились в глибокій впадині, де перед нами виринула скеляста стіна, розколота на дві частини: одна з яких впивалась в іншу з усіма своїми виступами. Здавалося, що верхня щілина вужча від нижньої. Коли я дивився крізь неї на вузьку смужку неба та хмари, що пропливали через неї, то мені постійно здавалася, що одна скеля падає на іншу.

Нарешті ми дійшли до укріпленого гайдамацького лігва. Ніякі людські сили не змогли б захопити його.

Величезний вхід у печеру виднівся з південного боку скелі, на висоті десяти саженів. Вона на цьому місці була дуже крутою, а верхній край виступав уперед; тож спуститись вглиб по канату було неможливо. Як же потрапляють туди гайдамаки? Дуже цікаво.

З протилежного боку скелі, трохи далі від входу в печеру, протікав струмок. Він біг собі в долину через цю глибоку ущелину, поки гайдамаки не оселились у печері, як у фортеці.

Їхні розбійницькі походи часто закінчувались погонями, переслідуваннями та облогами панських посіпак. Тоді гайдамаки не могли добратись до джерела, тож коли закінчувалось вино — страждали від спраги. Вони додумались з'єднати дві скелі величезними просмоленими сосновими стовбурами, у яких видовбали жолоб, дно якого вистелили міцною бляхою, в іншій скелі вирубали канал і запустили струмок у власну печеру. Таким чином у них завжди була вода. В той же час вони придумали і хитрий млин, величезне колесо постійно крутило міцний ланцюг, на якому висіли круглі кошики. Коли гайдамаки хотіли повернутися додому, то просто заскакували у ці кошики і колесо піднімало їх до печери, а коли хотіли спуститись, то перевертали їх, і прилад повертав їх на землю. Підняття усієї ватаги займало не більше двох годин часу.

Для гайдамак це було прекрасно, однак зовсім не подобалось дворянам.

Струмок, змінивши свій напрямок і впадаючи в печеру, не затоплював її, а стікав собі скелями в іншому напрямку. Це стало неприємною несподіванкою для князя Шинявського, котрий правив у долині і мав у власності млин, лісопильню, шкіряну фабрику — всі вони залишились без води. Люди, що заселяли села та займались ткацтвом, попереселялись хто куди, адже без води не було чим відбілювати льон.

Ще більша біда застала графа Потоцького, котрий володів багатими соляними копальнями по той бік скель. Увесь цей гірський хребет був повним солі, а з озера, що утворилось в печері, неможливо було пити воду, бо у ній розчинилась сіль. Відколи гайдамаки змінили русло струмка, що звався Острог, добрий граф Потоцький ніяк не міг второпати, що за біда напала на його копальні, і чому звідусіль прибуває вода. Якщо в одному місці її закупорять, то пробивається в десяти інших. Аж поки обидва володарі зрозуміли, в чому полягає їхня біда. Тоді вони об'єднали сили, щоб прогнати гайдамак з їхнього лігва. Доки вони грабували каравани, то з ними ще якось можна було миритись, але історія зі струмком змусила їх діяти рішуче.

Та похід, котрий вони підготували проти гайдамак, довелось відкласти через війну з угорцями та шведами. Вельможі та їх озброєні бійці приєдналися до основного війська, та як тільки війна скінчилась, татарська підмога забралась додому, прийшла черга помститися гайдамакам.

Вхід до печери такий великий, як вхід до собору в Кобленці, оснащений подвійним парапетом. Перенаправлений з протилежної скелястої стіни, струмок затікає не в головний вхід у печеру, а через боковий. Під ним знаходиться млин, який тягне ланцюг та приводить у дію жорна, що перемелюють жито. У печері були мельник та інші майстри: коваль, слюсар, кравець, швець. Позаяк у печері темно, то майстри завжди працюють при свічках. Звідки вони брали цю величезну кількість воскових свічок я дізнався пізніше.

Перша зала печери, куди ще проникало Боже світло (наскільки дозволяла протилежна скеля), мала форму пласкої склепінчастої кімнати. Вона була надзвичайно сухою. Тут знаходився арсенал: зберігалося все, що б'є, ріже, коле і все награбоване з графських сховищ. Тут я побачив і довгий василіск, весь вкритий зеленим окисом. Тут також зберігали зерно. Його мало вистачити на чотириста чоловік, що підготувались до тривалої облоги.

З цієї зали йшов вузенький коридор до млина, де я ніколи не був, та один ширший прохід, що вів до великої печери. Такої великої, наче якийсь храм. Коли ці чотириста чоловік збиралися всередині, то їх там було ледве помітно. Стеля її така висока, що погляд тане в темряві, а світло факелів не здатне її пробити.

З цієї величезної печери йшли маленькі гроти. В цих гротах працювали майстри, котрих, на мою думку, в якості полонених сюди притягли розбійники. Важко повірити, що хтось з власної волі все життя сидітиме в гроті та при світлі свічки шитиме одяг для розбійників.

Коли ж увійшов ватажок, то запитав мене, яким ремеслом я володію? Я з усією чесністю відповів, що вчився на гармаша.

— Ну, ми ще подивимось, чи зможеш ти довести свою майстерність, — прогримів він. — Тут небезпечно вихвалятись тим, чого не зможеш зробити. Зараз побачиш чому.

За цей час розбійники попритягували викрадену від татар здобич та запхали її в один з гротів. Я тільки оком встиг кинути, коли його закрили величезним каменем. Мої очі засліпило купою коштовностей; багряні мантії, розшиті золотом жіночі сукні, ряси були розвішані по всіх стінах, дароносиці, срібні чаші, срібні посохи валялися навкруги.

Якщо цій банді і доведеться коли-небудь розпастись, то поділивши всю цю здобич, кожен зможе стати заможним паном.

Це правда, що їм не було на що витрачати гроші. Підвали були набиті харчами та випивкою. Вони назносили стільки сала та хліба, що вистачало всім по зав'язку. Повні бочки медовухи. Секрет їхніх незліченних запасів знали тільки ватажок та його донька. Тим паче, вони щодня поповнювалися.

Першого вечора ми добряче відсвяткували переможну вилазку. Наївшись досхочу, гайдамаки розпалили багаття і танцювали навколо нього. Захмелівши, вони вмостились навколо ватажка та його доньки, які сиділи на постаменті, обтягнутому багряним полотном, потім вивели, краще сказати витягли, якогось хлопця з блідим обличчя. Тоді я зрозумів, що зараз буде суд.

Дивний звичай. Спершу судді напиваються, як свині, а потім починають судити. Дістають римське право з дна діжки.

— Юрку! — звернувся ватажок до блідого юнака. — Тебе звинувачують у тому, що ти втік, побачивши ворога, та не подав з варти сигналу, яким ти мав сповістити про татар.

— Та хіба ж це моя вина? — намагався виправдати себе підсудний. — Мене виставили на варті пильнувати наближення татар. А замість татар — навала вовків. (Вони дійсно супроводжують татар від країни до країни, як гончаки мисливця.) Накинулись на мене близько десяти, хоча було їх п'ятдесят. Тож якби я дозволив вовкам себе з'їсти, то як подав би вам знак? Я не втік, а просто сховався в дупло, звідки хоробро захищався від п'ятдесяти звірюк. Це була звитяга, а не боягузтво.

— Пуста балачка, — заричав ватажок. — Ти мав зробити те, що тобі наказав твій командир. Якщо стверджуєш, що ти не був боягузом, то доведи це і пройди випробування.

— І пройду! — вдарився у груди юнак.

Тоді ватажок зліз з постаменту, тримаючись за руку доньки, та наказав присутнім іти за ним. Вони послідували за ним у глиб печери, котру досі від моїх очей приховувала темрява. Там, між стелею та підлогою, з'явилася глибока діра, котра вела в глибоку темряву. Дно цієї темряви вкривав відблиск озера. Ватажок взяв до рук оберемок сіна, підпалив від факелу і кинув у безодню. Падаючий вінок освітив усю прірву, і, впавши на поверхню підземного озера, продовжував горіти, освітлюючи усю красу пекельної безодні. Тоді вожак стягнув жовто-гарячу шовкову хустку з шиї своєї доньки, оголивши гладеньку шкіру круглих плечей та білосніжне декольте, і кинув її у безодню.

— Ну, Юрку! — сказав він обвинуваченому. — Ти завжди вихвалявся тим, що можеш бути найхоробрішим серед усіх. Ти вже був таким хоробрим, що насмілився просити руки Мадуш. Будь іще сміливішим. Це хустина нареченої. Дістань і принеси її.

Юрко нахилився вперед до краю впадини, наче збирався стрибати, але поглянувши вниз, зупинився, почесав потилицю, його обличчя вмить стало кислим.

— Стрибай же! — закричали товариші.

Юрко знову підійшов до краю, переклав одну ногу через поріг, ще раз поглянув униз і забрав ногу.

— Нехай дідько вам стрибає в те пекло! Звідти людина ніколи не вилізе!

— Ти слабак! — кричали на нього з усіх боків, потім накинулись на нього, відібрали зброю, вчепилися в волосся і кудись потягли.

В стіні печери була щілина, настільки вузька, що тільки одна людина могла крізь неї пролізти. Її закривала велетенська плита. Роботи було для шести чоловік, аби здвигнути її.

Жертву, що вила і пручалася, запхали в цю щілину, дали в руки одну воскову свічку та закрили плитою. Сміх товаришів заглушив крики заживо похованого.

Потім відбувався «танок смерті». Нічого страшнішого я не бачив. Красуня Мадуш вдавала мертву, і тоді кожен по черзі танцював з нею танець. Коли черга дійшла до мене, ватажок сказав:

— Егей, хлопче, тобі ще рано танцювати з Мадуш. Поки тебе не прийняли в братство, і поки ти не пройшов випробування. Хоча ти теж вихвалявся, що насмілишся просити її руки.

— Я тримаю своє слово.

— Ну, тоді і я триматиму своє. Там, на дні озера, хустинка нареченої. Принеси! Нехай я подивлюся, чи насмілишся ти за нею стрибнути.

— Насмілюся!

(— Але ж ти цього не зробив, правда? — цікавився князь.

— Гріховна спокуса, тваринна хіть до безсоромної жінки, — диктував солтис нотарю.

— Зробив, але прошу, панове, не робіть з цього ганебний та маргінальний вчинок з мого боку. Адже я був змушений це зробити. Якби я цього не зробив, то мене так само заживо поховали б у стінній щілині, як боягуза. А з іншого боку я знав, що нічим не ризикую. Юнаком я бачив різні шахти, в тому числі і соляну. Коли палаючий сніп падав у прірву, я легко впізнав ці темно-сині прошарки, котрі лягають один на одного і означають соляну шахту. З цього легко було здогадатись, що дзеркальна поверхня не що інше, як соляне озеро, в якому людина не тоне. До того ж, коли падав другий палаючий сніп, я помітив, що до озера по стіні ведуть сходи, тож я нічим не ризикував. А от те, що хтось називає мою безцінну кохану Мадуш безсоромною істотою, цього я не терпітиму. Вона була чиста і невинна: за життя вона була моїм янголом на землі, а після смерті стала моєю заступницею на небесах. За неї я готовий битись будь з ким на списах, мечах, з булавою, оббитою цвяхами. Нехай противник буде в латах, а я в простій шовковій одежі. І своє зізнання я не продовжу до тих пір, поки цей абзац не буде стерто з протоколу, або поки не відбудеться двобій між мною та солтисом.

— Ну, солтисе, — сказав князь, — підсудний має рацію. Тож прошу або виправити задиктоване, або ж нехай відбудеться двобій на мечах, списах чи з вкритими цвяхами булавами.

Обравши перший варіант, нове звинувачення було таким: гріховна спокуса з причини милостивих почуттів до чистої діви — диктував секретарю солтис.

— Ну, тепер можеш стрибати!)

Я й не примушував просити себе двічі; став на перила, відштовхнувся і стрибнув униз в безодню.

Я стрибнув наче з вежі. З кожною секундою я летів все швидше і швидше; повітря свистіло в моїх вухах. Раптово я оглух, і вода накрила мою голову. Мої вуста та очі відчували, що я пливу в чистій солі. Раптом мені подумалось, що треба помолитись. Мій рот миттєво наповнився водою. За мить я вже був на поверхні. Вода доходила до пахв. Солоне озеро не дасть потонути. Серед залишків палаючої соломи я помітив хустинку прекрасної Мадуш і обернув її навколо шиї. В цю хвилину я почув підбадьорливі крики гайдамак. Посилені ехом печери, вони були схожі на голоси з самого пекла. Коли я поглянув догори, то помітив палаючі факели: з цієї безодні здавалося, наче пекельне небо вкрилося кривавими зірками.

Двома-трьома помахами рук я доплив до берега, до кам'яних сходів, що вели нагору. Саме цим шляхом гайдамаки добувають собі сіль до харчів.

Сто вісімдесят сходинок, з яких я зробив дев'яносто, перескакуючи через одну. З моменту стрибка не пройшло і трьох хвилин, як я стояв неподалік Мадуш, весь білий від солі, наче напудрений чорт.

Розбійники підняли мене і на плечах понесли до моєї Мадуш. Вона, сором'язливо всміхаючись, простягнула мені прекрасну квітку, яку я потім довго носив на грудях. На радощах, я навіть хотів її поцілувати, однак гарамбаша мене відтягнув.

— Егей, хлопче, це були тільки квіточки — ягідки будуть попереду! В першу чергу тобі треба перейти у нашу віру. Доньку ватажка можуть віддати тільки чоловікові її ж віри.

Це була моя найслабша сторона. Але я сказав, що не проти.

Вожак одразу кивнув своєму товаришу, аби той готувався до церемонії.

А то був піп.

Я так і думав, тому що він найгучніше співав та найбільше пив на бенкеті.

— Отож, дивись, — пояснював вожак, — той хто вступає в наші лави, має прийняти нове ім'я. Моє ім'я «Nyedzviedz», що означає «ведмідь», але ще означає «без пари». Це тому, що ведмідь завжди ходить без пари. Тож як ми тебе назвемо?

Тоді переді мною постали мої «хрещені»: один казав, нехай моїм ім'ям буде «szczupak» (щука), тому що я добре плаваю, інший пропонував «labedz» (лебідь), я ж сказав, що моя головна віртуозність не в плаванні, а в бомбардуванні, тож нехай звуть мене «baran» (баран).

За цей час бородатий розбійник переодягнувся в попа. Вдягнув на голову золоту скуфію, що дуже пасувала до жирних пасм волосся, поверх одежі натягнув важку рясу, розшиту золотом, а ще взувся у величезні важкі золоті мешти, котрі певне були з мощів якогось святого, а в руках тримав тяжезне срібне розп'яття. Мені подумалось, що цей піп, у цій золотій рясі зі срібним розп'яттям, певне добряче дав по голові іншому попу розп'яттям, аби забрати цю рясу.

Потім він почав робити зі мною якусь абракадабру, за формою, на мою думку, схожу на літургію — слів я не розумів, оскільки говорив він грецькою. Я звернув увагу, що більша частина вірян сміється з нього. Він чимось вимастив мого носа, а потім обкурив мене димом, від якого я мало не задихнувся. Наприкінці, коли давав мені ім'я «Баран», то за своєю попівською звичкою дав мені ляпаса. Оскільки удар наносився не попівською рукою, а розбійницькою лапою, то у вухах задзвеніло. Тільки те, що я стояв на колінах, врятувало мене від падіння.

Цього вистачило!

Я теж не ликом шитий, скочив на ноги, і зарядив «хрестителю» такого ляпаса, що спершу летіла скуфія, потім піп, а потім золоті мешти.

(— Actus majoris potentiae contra ecclesiasticam personam![16] — задиктував солтис нове звинувачення. — Яка дивина! І тебе не відлучили негайно?

— Ви про що? Навпаки, я став великим чоловіком. До мене підійшов ватажок і поплескав по плечах.

— Я вже бачу, що ти путній хлоп, раз насмілюєшся самому попові здачі дати.)

Від щастя ми випили за моє посвячення, а потім, погасивши всі факели окрім одного, всі полягали спати, закутавшись у шкури.

В напівпітьмі я розгледів, що для моєї Мадуш було обладнане спальне місце в барлозі, куди можна було дістатись лише по плетеній драбині, котру вона підтягнула за собою.

Невдовзі чулося гучне хропіння чотирьохсот чоловіків, що розтікалося по всій широченній печері разом із дзюркотом струмка та гулом млина.

Потім почувся крик вартового, що означав прихід ранку. Всі скочили на ноги і чекали поки з сусідньої барлоги вийде ватажок і дасть вказівки.

Для кожного було визначено якусь роботу. Гайдамаки обладнали цю печеру різними ходами, сходами і проходами, цілі яких я спершу не розумів.

Мене, Мадуш та декількох чоловіків Ведмідь повів до передньої печери, де був склад зброї.

Повів до тої гармати, про яку я вже згадував, і добряче копнув її ногою.

— Дивись сюди, Баране! — сказав. — Якщо стверджуєш, що ти гармаш і вмієш таким користуватись, то, давай. Це славнозвісний василіск, який ми поцупили із замку Потоцьких разом з іншою зброєю. Шістнадцять чоловік тягли її, змінюючись кожні двісті кроків. І тільки тоді, коли вона була вже тут, ми зрозуміли, що вона нічого не варта. Коли ми вперше її зарядили, ось так поклавши на землю, четверо хлопців сиділи на ній зверху, як на кобилі, я сам цілився, аби потрапити у ворота печери. Бик, Лелека та Журавель стояли отут позаду і дивились, що з того буде. Ледве встиг я піднести розпечене залізо до запалу, як василіск підскочив, підкинувши сидячих на ньому леґінів до стелі печери. А ядро не те щоб не вилетіло через ворота, а врізалось в стелю та застрягло. Воно і тепер там, якщо хочеш побачити.

Я сміявся від душі.

— Смійся, смійся! — сказав Ведмідь. — Я спробував ще раз. Обмотав горлянку гадюці канатами та прив'язав з обох боків до стовпів. Тепер стрибай, якщо зможеш! — сказали їй, коли я підпалив заряд. На цей раз василіск не стрибнув, а втік назад так різко, що повиривав всі стовпи, зламавши при цьому: праву ногу Бику, ліву Лелеці і обидві Журавлю. Ядро забилось у кут, куди навіть чорт не цілився б. Тепер, давай, ти покажи, як вмієш стріляти.

— Ех ти, недолугий Ведмедю! — сміючись сказав я. — Вам ще пощастило, що ця іржава штука не розлетілась на сотні шматків і не повибивала вам усім мізки. Адже гармату треба вичистити, аби була чистіша від дзеркала. А потім, хто ж бачив стріляти з гармати, що лежить на землі? Мають бути постамент та колеса.

Та як могли вони здогадатись?

Як тільки я роз'яснив Ведмедю ці тонкощі, він одразу дав у моє розпорядження ковалів та колісників, аби вони за моїми вказівками допомогли змайструвати такий прилад, який, стріляючи, не ламатиме ноги тому, хто стоїть позаду. Я ж приступив до чистки гармати, що було нелегким ділом — через столітню іржу, яка там накопилась.

Треба було поспішати, адже татари, що покинули Польщу, потягнули з собою до Криму полонене військо князя Ракоці. Тож польські вельможі, повернувшись до своїх володінь, одразу приступили до підготовки походу проти банди розбійників.

Дозорні групи гайдамак щоразу повертались з розбитими головами замість здобичі і з сумними звістками про те, що всі дороги з долини Прес'яка перекриті озброєною охороною.

Цього разу двоє вельмож приступили до облоги розбійників по узгодженому, ретельно підготовленому плану.

Останні ж, своєю чергою, тільки реготали.

Коли ж вони зрозуміли, що повністю відрізані від зовнішнього світу, Ведмідь почав кожному роздавати подвійну порцію харчів та пійла.

Я сам дивувався звідки це бралося у цій забутій печері. Щодня ми отримували свіжу козлятину та баранину, хоча в печері і сліду не було живих тварин.

За цей час військо противника підкрадалося все ближче і ближче.

У гайдамак була давно розроблена стратегія, завдяки якій вони часто з ганьбою проганяли нападників. Через штучний прохід, відкриваючи підземний шлюз, випускали в долину всю воду з солоного озера, котра буквально змітала супостата. Та військо Шинявського вже знало про цю хитрість. Після туманної ночі, коли сонце встало, ми прокинулись і побачили, що долину огороджує кам'яна стіна. Кам'яний окоп будували циклопічним методом з будь-яких уламків скель, залишивши внизу щілину, через котру уся вода тихо і безперешкодно могла витекти.

Це була біда. Але біда зростала далі. На другий та третій день стіна ставала все вищою і була оздоблена люками для гармат.

Я одразу пояснив Ведмедю, що з цього буде. Якщо ця стіна зрівняється по висоті з нашим дерев'яним каналом, котрий відводить воду від задньої до передньої стіни, тоді військо Шинявського за допомогою аркебузи прострелить через неї мотузку. Далі за нею протягнуть залізного ланцюга, яким завалять всю нашу конструкцію.

Тоді ми помремо від спраги. Тому що скільки б води ми не назбирали в озері, через сіль її пити не можна буде.

— З цього буде ще більша біда, — проревів Ведмедь, — про яку і не здогадуєшся!

Після цього він став дуже сердитим.

Гайдамаки багато разів намагались атакувати вночі кам'яну стіну, однак противник не дрімав, даючи відсіч із гарматних люків у стіні. Атакуючі поверталися з побитими головами.

Тепер вся надія була тільки на мене та гармату, котру я вичистив до блиску; постамент для гармати теж був готовий, а ядра я наробив сам.

За цей час ворожа вежа вибудувалась до небезпечної висоти, нарівні з нашим дерев'яним каналом.

Коли вони її завершили, то відмітили свою радість громом барабанів і труб. Того дня, наче мурники, коли закінчують будувати стіни і виставляють так зване «травневе дерево», прикрашене стрічками, апельсинами та пляшками, вони виставили шибеницю, колесо та руку з палашем, наче повідомляючи про смертний вирок загнаним у пастку розбійникам.

Наче на підтримку моїм словам, сам полковник ворожого війська виліз на найвищу точку стіни, куди наші кулі точно не влучать, та розмістивши гармату на тринозі, направив її на дерев'яний канал.

— Тепер дивись сюди! — сказав я Ведмедеві і націлився на самий пік ворожої вежі.

Вистрілив він і вистрілив я. От тільки після мого пострілу не було вже ані шибениці, ані полковника на стіні. Та й сама верхівка відлетіла далеченько.

Другим пострілом я взяв основу кам'яної стіни.

Шостим залпом я завалив усю стіну, котра поховала разом із собою усіх, хто стріляв з мушкетів крізь люки в стіні.

Після цього гайдамаки з риком спустились на своїх кошиках, і напали на перелякане військо. Поки гайдамаки добивали залишки супостата, я перетягнув свою гармату до самого краю печери. Там, прямо над головами гайдамак, я націлився у військо Потоцького, котре підходило на допомогу. Гайдамаки здобули перемогу, ганебно відігнавши ворога до самого замку.

Ось таку силу має гармата у того, хто вміє з нею поводитись.

(— На сьогодні цього лихого вчинку вистачить, — сказав князь. — Думаю всі ми можемо піти спати, ввіривши душі наші Господу. Завтра продовжимо зізнання.)


2. Віспа-огрод


Коли Ведмідь, розбивши ворога, і з великою здобиччю, повернувся до печери Прес'яка, де я залишився, то сказав:

— Ну, хлопче, ти заслужив на своє ім'я, довівши, що ти справжній Баран. Ти визволив нас із пастки. Тобі ми завдячуємо перемогою. Ось скарби, які ми принесли з собою. Вибирай. Твоя першість.

Він показав на купу золота та срібла.

— Знаєш, Ведмедю, не треба мені ні золота, ні срібла, тільки твоя прекрасна донька, перлина Мадуш мені потрібна, для цього я слугував і її прошу в винагороду.

Ведмідь невдоволено потряс головою.

— Не подобається мені все це. Значить, ти «нікчема». Кохатися хочеш? У кого є жінка, той лише наполовину чоловік. Справжній гайдамака спершу обійме жінку, а потім вб'є, а справжнісінький одразу вб'є. Навіщо тобі дружина? Аби ти завжди думав: «Як було б добре вдома!» Май розум! Не будь «нікчемою». Я зроблю тебе заступником, тільки забудь про Мадуш.

— Я тільки про неї думаю. І я це сказав. А «нікчема» той, хто не тримає свого слова.

— Егей, Баране! Не знаєш ти, чого просиш! Ти просишся туди, де вже не один, такий, як ти нікчема був. Хочеш кохання-зітхання, але таким серед нас не місце. Як хочеш забрати Мадуш, то нас мусиш покинути.

Я тільки відповів, що спробую пережити таку втрату.

Він розсміявся.

— Знаю, знаю, Баране, що ти не дуже тужитимеш за нами, як дозволимо тобі тікати разом з Мадуш у великий світ. Але не так йде звідси той, на кого ми хоч раз скажемо: «нікчема!» Той звідси йде дуже таємно. Бачив хлопця, в перший день твого перебування тут, котрого ми закрили в стіні? Він теж був з «нікчем». Ті, хто кохають та зітхають, усі йдуть від нас лише крізь стіну. Закохані отримують по одній великій восковій свічці, буханку хліба, бутиль вина, потім ідуть в стіну, поки бачать просвіт від свічки, і живуть, поки є вино та хліб. Потім можуть поцілуватись. Сотні вже пішли тим шляхом. Думаю, що в кожному куточку ти знайдеш парочку скелетів, котрі і досі лежать там в обіймах один одного. Ти теж хочеш до них приєднатись?

Така перспектива шлюбу серед скелетів мені не дуже сподобалась.

Та коли прекрасна Мадуш поглянула на мене своїми блискучими очима, я забув про весь скелетний люд і мовив: «Та хоч і так! Мені потрібна моя Мадуш, навіть якщо шлюб доведеться укладати в самому пеклі!»

Коли ми повідомили, що не проти бути похованими заживо разом, Ведмідь негайно покликав попа.

Знову з'явився той бородатий хлоп, що проводив обряд хрещення, правда, ще в помпезнішій рясі (певне найсвіжіша здобич). Провівши абсолютно незнайомі для мене обряди, вимовив без жодної книжки якісь формули (декотрі дуже нагадували циганські молитви), повінчав нас. Після чого нам на голову вдягли дорогоцінні золоті шапки, на плечі накинули шуби, в руки кожному запхали клунок та бутиль. Потім підвели до тої щілини, в якій декілька місяців тому закрили хлопця, якому не місце було залишитись серед нас через боягузтво. Після чого, відкотивши вбік брилу, що закривала вхід до щілини, всі по-одному підходили, тиснули руку та прощались; Ведмідь навіть розчулено обійняв доньку. Потім, запаливши свічки, нас запхали в щілину і прикрили вхід брилою. Звук з печери доносився, як коли прикладаєш порожню мушлю до вуха.

Мадуш кивнула мені головою, аби я йшов за нею слідом, не вагаючись. Вузенький прохід вів кудись вглиб, але ніде не розширявся більше, як на одну людину. Так ми йшли, поки раптово нам не трапився грот завбільшки з кімнату в сільській хатині.

Мадуш сказала, що не варто нам сьогодні йти далі, проведемо ніч тут.

— Ніч тут зробити дуже легко, — сказав я їй, — для цього достатньо загасити наші свічки. Але як нам потім знайти ранок? Тут нема світанку, сюди не долине крик півня. Хто скаже нам: «Вставайте! Вже світанок, прекрасний, багряний світанок!»

— Ех, Баране! — пробурмотіла моя Мадуш. — То ти був би проти, якби ніч, проведена в моїх обіймах, ніколи не скінчалась?

— Та де ж там!

Тож ми розстелили наші шуби, повкладались, витягли харчі і вдосталь повечеряли. В нас було вино. Тож ми пили доти, поки настрій не став таким, як треба. А від доброго настрою перейшли до поцілунків.

Тоді Мадуш в мене запитала:

— Як думаєш, ми зараз в пеклі чи в раю?

Я відповів, що в раю.

Тоді Мадуш задмухнула свічку і в темряві запитала:

— Ти мене бачиш?

— Не бачу.

— Ще й як бачиш! Повторюй за мною те, що казатиму.

Тоді почала вона проказувати «Отче наш», потім «Вірую», потім «Богородице», і мені здавалось, що з кожним реченням її обличчя все світлішає, а в кінці засяяло у цій глухій пітьмі.

Я не сказав їй про те, що бачив, аби вона не зазналась. Та відтоді я вважав, що Мадуш мій янгол-охоронець.

Я ніколи не був щасливіший, ніж тоді, похований у скелі.

Сам я ніколи б не спитав, чи настане після цієї ночі світанок, якби Мадуш не розбудила мене лагідно і не запалила свічку.

— Як думаєш, — спитала вона ніжно, — що з нами буде?

— Ну, я думаю, що гайдамаки поховали нас тут тільки заради жарту, і через деякий час прийдуть по нас.

— Помиляєшся, ми ніколи до них не повернемось.

— Та ж не дозволить Ведмідь померти єдиній доньці?

— Ти погано знаєш Ведмедя. Того, кого він сюди зачинив, на волю вже не випустить.

Тож я не на жарт перелякався і почав корити себе за те, що через любовну примху накликав на себе таку безнадійну кончину.

Мадуш піднялася і сказала іти за нею.

Мені згадалося обличчя, що світилося вчора, і до мене повернулася впевненість.

Мадуш продовжувала йти по проходу, який почав поєднувати більші та менші гроти.

Я перелякано оглядався у пошуках тих скелетів, котрими мене лякав Ведмідь, але так жодного і не побачив.

А прохід продовжував заводити в печери: декторі з них виблискували, наче кришталь, і мали химерні форми.

Аж раптом прохід почав розширятись, а темряву прорізали промені світла. Це — сонце.

— Ми вийшли на волю! — радісно вигукнув я, притискаючи Мадуш до серця.

— На волю? Ні, — відповіла вона покірно та засмучено. — Це тільки ще одна в'язниця. От побачиш.

З цими словами вона обняла мене за шию. Прохід в цьому місці був уже завширшки таким, що ми могли іти поруч. Вже не потрібно було палити свічку. Шлях освічувало сонце. Ми побачили блакитне небо. Наче невіжені, ми побігли йому назустріч, аби побачити ще ближче. Ми хотіли вдихнути його.

Тут ми дійшли до кінця проходу, і те, що виникло перед нами, було «Віспа-огрод».

Віспа-огрод означає «Садовий острів».

Справжнісінький острів, тільки замість моря його оточують скелі. Ці скелі такі круті і високі, що звідси вийти можна тільки через тунель з печери.

Безплідні, тисяча футів висотою скелі своєю формою нагадують вежі, котрі вишикувались в один ряд, утворюючи жахливого монстра. Глибокі тріщини вкривають кожну базальтову колону згори донизу. Вони різко піднімаються вверх і так само різко опускаються вниз, створюючи враження зруйнованого велетенського собору над Віспа-огродом, що розлігся глибоко в долині. Зелений острів, котрий нагадує округлий бугор, що хрест-навхрест вкритий обробленими полями: з південного боку оточений городами та фруктовими садами.

З печери Прес'яка, десь високо-високо, зі стіни б'є джерело, котре, розбиваючись об каміння, утворює вічну райдугу, а потім срібним змієм звивається в долину, яка ховається в тумані разом з маленькими білими будиночками.

— Поглянь, це наша нова домівка, — прошепотіла Мадуш, — яку ми ніколи не зможемо покинути. Сюди гайдамаки відправляють усіх тих, хто слабкий або хто просто втомився від їхнього способу життя чи закохався у жінку, з якою не хоче розлучатись. Тут проживають вони своє життя, копаючи та обробляючи землю і більше нічого не бачать, окрім Віспа-огроду.

Цей скелястий острів був секретом усієї влади гайдамак. Він давав їм можливість пошивати у дурні вельмож і був їхнім нескінченним запасом харчів.

Коли гайдамаки знайшли Віспа-огрод, тут була безплідна пустеля, яка щільно заросла низькорослими соснами. Там не те що люди, а навіть звірі не водились, окрім тих, що нагороджені крилами. В долині не було джерела. Всі спроби викопати колодязі були марними. Знаходили тільки каміння.

Тоді вони додумались провести сюди джерело з протилежного боку печери Прес'яка. Звідти, через усі тріщини, джерело знаходило шлях у долину Віспа-огроду, а потім знову зникало, щоби з'явитися в соляних шахтах Шинявського.

Коли потічок оросив собою усю долину, вона одразу почала змінюватись. Частину сосен вирубали і посіяли там жито, ті ж, котрі залишились, почали рости надзвичайно швидко. Найтендітніші рослини почувались добре на захищеному від вітру острові. Змінились і люди, котрих сюди привела доля.

Правда, сюди гайдамаки відправляли тих, які не могли ужитися з їхніми дикими, безжальними звичаями. Та про себе можу сказати, що людина забуває про все на світі, коли опиняється тут. Я насолоджувався тим, що припадало на долю короля чи ув'язненого раба: я пізнав усю розсудливість відлюдника та усю безрозсудність сп'яніння і тільки тут я по-справжньому був щасливий.

Змієподібна доріжка вела з печери Прес'яка вниз, у долину. Мадуш уже була у цих краях. Вона розповідала, хто в якому будинку живе. Діти вибігли назустріч, називаючи її на ім'я, тягнучи нас за руки до своїх осель.

Про наш прихід сповістили ударами у маленькій дзвін. Поглянувши на цей дзвін зблизька, з напису я зрозумів, що колись він належав Біловезькому монастирю, звідки, скоріш за все, його і вкрали.

Правда, тут все було награбоване. Прекрасні дамаські тканини та шовкові жіночі сукні, та і самі жінки, котрі їх одягали, були також викрадені звідусіль.

Але розбійники та викрадені ними жінки серед усього награбованого жили в такому безневинному щасті, як Адам та Єва у райських садах, коли одежі не було взагалі.

Все це не було їхньою кривавою здобиччю. Вони орали, сіяли і пожинали. Зайву частину врожаю вони відносили в печеру, за що їхні товариші віддавали їм награбовані скарби. І дзвін вони вкрали для них.

Історія каже, що коли вони знайшли цю долину, тут не було жодних диких чи свійських тварин. Дорослого бика через печеру провести було неможливо, тож сюди переправляли молочних поросят, телят, ягнят, прив'язуючи за ноги до жердин. Тепер тут водиться уся домашня худоба. М'яса, фруктів, хліба тут було так багато, що ніхто і ніколи не зміг би заморити голодом оточених гайдамак в печері Прес'яка.

Але одразу настав би кінець Віспа-огроду, якби ворогу вдалось пошкодити канал. Без води ця долина знову стала б такою сухою та пустельною, як була до цього. Люди і тварини загинули б всі до одного, овочі та фрукти пропали від засухи.

Ось чому гайдамаки були такі відчайдушні, коли загроза нависла над каналом під час облоги.

Населення Віспа-огроду жило так само, як родина батька нашого, Авраама, в землі обітованій. Найстарший був патріархом. Він керував усім, він роздавав роботу, а після жнив ділив урожай.

Кожен отримував стільки, скільки міг спожити з усією родиною.

Священика у них не було, як не було і віруючих в Єгову до пришестя Мойсея. Неділя була звичайним днем. Всі сонячні дні були робочими, а дощові — вихідними.

Вони не молились, але й не грішили. Кожен батько в минулому був грабіжником та вбивцею, але тут ніхто ні з ким не сварився і не сперечався. Тут не можна було почути жодного лайливого слова. А жінки, котрі не давали обітниць перед вівтарем, і котрих сюди притягли насильно, були настільки відданими, що чужий чоловік не міг сказати, якого кольору у них очі.

Після нашого прибуття патріарх на ім'я Зорав покликав нас до себе на вечерю разом з іншими мешканцями, число котрих доходило до вісімдесяти. В минулому грабіжники, а тепер прості пастирі та орачі.

Після трапези ми прослідували на берег струмка, де зі спільної чаші, на знак незламності нашої дружби, всі разом випили джерельної води — іншого тут не пили.

Потім старий обрав місце для нашого житла. Його огородили кілочками і тоді все село взялося за роботу. Один рубав дерево, другий пиляв, усі трудилися для нашого дому. За два дні ми отримали готовий будинок, в котрому були найнеобхідніші меблі та посуд. В хліві була корова та коза для жінки. Мене ж запитав старий, які інструменти потрібні, аби я міг розпочати якусь роботу.

Зрозумів я, що тут доведеться працювати, чому мене не навчили ані в школі, ані в таборі. Тож вибрав я ковальське ремесло. Так хоч якесь залізо потрапить мені до рук, без котрого я вважаю себе нещасним.

Хоча я досить швидко звик до нового становища. Рабство притупляє почуття та розум.

Особливо таке рабство, де стіни в'язниці — нескінченні скелі, а єдине вікно — небесна твердь. Стіну не перекопати та й до вікна не дістатись, і не втекти.

Людина примиряється і здається.

Я вже повністю звик до того, що цілий день кую залізо, а потім повертаюся до жінки, котра щось варить-парить на вогні, і вислуховую її маленькі буденні турботи: як каченя задихнулося в яйці, чи яка причина того, що молоко збіглося, можливо від щавлю чи від того, що посуд полоскався настоєм шандри.

А коли одного дня моя мила Мадуш сором'язливо прошепотіла мені на вухо те, що змушує чоловіче серце калатати від радості та щастя, я взагалі більше ні про що не думав.

Весь день я переймався тільки тим, що стану батьком.

В мене буде сім'я, і в неї буде свій дім.

Ця думка була такою, як коріння дерева: я приріс до цієї землі.

Безцінною стала для мене моя Мадуш з тієї миті. І які б блага не обіцяла мені доля, чим би не намагалась мене одарувати, я ні на що не проміняв би моє життя з Мадуш, та наш малий будиночок, де вона зустрічала мене піснею, коли бачила, що я повертаюся.


3. Колтук-денгенегі


Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.

У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.

Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.

Нарешті ми дізнались, коли турецький караван має прибути до Могильова.

Ми заховались по обидва боки болотяного лісу і протягом двох днів не подавали жодних ознак життя.

Тоді в нас уже скінчилися запаси харчів, і не було більше що їсти, як окрім сирого жаб'ячого м'яса та пташиних яєць. Повз нас проходили купці, котрі поспішали на ярмарок. Їхні мули та вози були навантажені прянощами, кренделями, копченими ковбасами, сиром, дорогим вином, медовухою в бочках. Нам так і хотілося все це забрати. Але ватажок заборонив: «Ви сюди не жерти прийшли!»

Нашому терпінню вже майже настав кінець, коли барабанний дріб та звук труби сповістили нас про те, що прибули ті, на кого ми так сердечно чекали. Верхи на мулах, конях, верблюдах; криті шатрами вози, котрі тягнуть воли, і півтори тисячі чоловік.

Проти них нас було навіть забагато: три сотні.

Після сигналу ми вискочили з болота і напали на караван. Всі заметушились та розгубились, солдати почали стріляти не дивлячись, куди цілять. Ми ж куди б не стріляли, завдавали великої шкоди натовпу. Почався хаос, хто міг втекти, той тікав, залишивши свого воза та мула. Гайдамаки, наче чорти, вбивали купців і весь переполошений натовп. Нічого подібного я раніше не бачив, і від цієї різанини мені стало зле, тож я присів на купу глини. В голові гуло.

Раптом бачу, як до мене шкандибає старий турецький купець з костуром під пахвою. Він кульгав, був старим та ще й пораненим. Він ішов прямо до мене і, підійшовши, спершись на костур, сказав:

— Давай, синку, діставай ятаган і відрубай мені голову, прошу тебе.

Я застиг від такого дивного прохання і мовив:

— Я не робитиму таких дурниць.

— Ти тільки відрубай, натомість подарую тобі свій «колтук-денгенегі».

Турецькою «колтук-денгенегі» означає костур.

Я відповів старому наступне:

— Та не вбиватиму я тебе бабá[17]; бо ж не я серджусь на тебе, і не вбивця. Я і сам потрапив до гайдамак, як Пілат у «Вірую».

— Знаю, синку, — сказав старий. — Я бачу по тобі, що ти кращий від інших, тому і звертаюся до тебе. Тим самим, просячи про милосердний вчинок, хочу зробити тебе щасливим. Не хвилюйся, відрубати мені голову просто, і це не буде вбивством. Тому, що вбити можна тільки живу людину — так гласить Коран, єдина справжня книга на світі. Я більше не жилець. Якийсь вбивця, ховаючись у засідці, вистрелив мені в живіт. Така рана завжди смертельна. Я від неї помру. Але через біль та кровотечу я не можу тікати і, потрапивши в руки розбійників, мені доведеться пройти крізь тортури. Тому благаю: позбав мене від страждань і відрубай мені голову цим чудовим ятаганом. Я і його тобі дарую.

Та в мене не було бажання рубати цю лису голову, тож вирішив його позбутись.

— Йди, бабá, якщо тобі набридло жити, відрубай собі голову цим чудовим ятаганом, а можеш і повіситись. Тут достатньо дерев, що чекають на тебе.

Тоді турок сказав наступне:

— Дорогий мій сину, цього я не можу зробити. Згідно з Кораном (а це єдина справжня книга на світі) існує сім видів пекла. Одне глибше та страшніше від іншого. Перше — наше, справжніх віруючих мусульман; друге — ваше, християн, сьоме — найглибше, для богохульників, а от четверте — «Моргут», це для тих, хто сам себе позбавив життя. Тож мені б довелось спуститись на три пекла глибше, якби я послухався твоєї поради. І в цих трьох пеклах мені довелось би провести триста тридцять три роки, поки я повернувся б у власне пекло. Проте, якщо я загину від руки невірного, ким є ти, то згідно з Кораном потраплю одразу до раю.

Великою була спокуса — звільнити і відправити до раю побожного турка, та ще й на його прохання. Та я встояв. Мені згадалося наше Святе письмо — єдина правдива книга в світі: той, хто зброєю позбавить життя іншого, сам помре від зброї. Тож я відштовхнув від себе турка, який будь-якою ціною хотів підкласти мені свою голову.

— Але ж дивись, я віддам тобі свій «колтук-денгенегі».

— І що ж я робитиму з твоїм костуром?

— Дивись, сину, — сказав старий. — Якщо ти знімеш цю підпорку для пахви, то побачиш, що всередині повно золота.

З цими словами він зняв вершечок і висипав жменьку золота собі на долоню. Там мало бути дуже багато грошей. Мої очі засліпило.

— Все це віддам тобі.

Та я знову встояв перед спокусою.

— Мені це нічого не дасть, бабá. У гайдамак закон, що нікому не можна тримати при собі гроші. Що вони награбують, то все віддають вожаку після прибуття до печери Прес'яка, і все це йде в спільну скарбницю. Горе тому, в кого знайшли хоча б один польський гріш. Гайдамаки грабують не кожен для себе, а для спільноти. Гайдамаки ні за що не платять. Тож твоє золото не дало мені б нічого, крім загибелі.

— Ще й як дало б, — сказав старий. — Бачиш, хлопче, ти набагато кращий за інших, молодий ще, і життя це не для тебе. Успадкуєш мої гроші, і зможеш податись у Валахію, де тебе ніхто не знає. Зможеш купити собі село, замок, кріпаків, одружитись. Можливо в тебе вже є молода кохана: зможете жити спокійно та щасливо — не треба буде ховатись по печерах чи лісах.

Ці слова забили мені цвях у голову. Згадалась моя мила Мадуш. Я зможу її забрати з Віспа-огроду і подарувати щасливе, благородне життя, де вона буде справжньою панею! А чому б такому не трапитись? Серед гайдамак я вже прапороносець. Одного разу коли Ведмідь з компанією відправляться в черговий далекий похід, я підпою тих, хто залишиться, і коли вони позасинають, я візьму свою милу Мадуш і ми втечемо. Це була така спокуслива думка, що я ненароком простягнув руку в бік старого турка.

— Але куди ж запхаю це твоє золото?

— Залиш його в «колтук-денгенегі». Коли повернешся до гайдамак, то пожалійся, ніби ногу тобі скрутило від стояння в холодному болоті. Багато з ким трапляється. Коли застудиш сухожилля у холодній воді, навіки можна лишитися кульгавим. Тоді вони від тебе відчепляться, адже негоже гайдамакам тягти за собою кульгавого товариша. А ти зможеш носити скарби під пахвою.

Тоді старий навчив мене, як підв'язувати ліву ногу, класти її на виступ костура і ходити тільки на одній нозі. Я думав про мою Мадуш, за котру міг би дійти на одній нозі і до самого Єрусалиму.

— Бери ятаган у руки, — сказав старий турок і ще навчив мене, як з ним поводитись. — Не рубай ним, наче м'ясник сокирою, а протягуй, наче смичком по скрипці. Я стану перед тобою навколішки. А потім рубай сюди, де стирчить перший хребець. Потім твердо дивись, куди рубатимеш, міцно і рівно тримай ятаган за рукоятку, тоді лезо потрапить точно в ціль.

Він говорив та запевняв мене доти, доки чорт не направив мою руку (чорт завжди ховається за спиною) і я помітив, що за коліна мене обіймає безголове тіло, а безтілесна голова котиться кудись по схилу.

(— Homicidium: вбивство людини, — диктував солтис секретарю.

— Так, але за пом'якшуючих обставин, — втрутився князь, — на прохання самого померлого, згідно з твердженням Корана, та за допомогою чорта, що ховається за спиною.)

— Все одно це було вбивство, — продовжував Х'юго. — І я дуже швидко пошкодував, що зробив це; дорого довелось мені заплатити. Після кривавого вчинку я взяв костура під пахву і спробував шкандибати. Так і кульгав слідом за моїми товаришами.

А вони взяли багату здобич. Хто не втік з каравану, того зарізали. Позрізавши з мулів поклажу, закинули її собі на плечі, адже худоба не пройшла б тими стежками, якими ходили вони.

Коли я підійшов до них з костуром, вони зареготали.

— Що за дідько? — спитав Ведмідь.

— Дай мені спокій! — насуплено сказав я. — Став я калікою, коли вбив старого турка, який, кульгаючи на костурові, не зміг від мене втекти. Помираючи, він прокляв мене: «Візьми ж мого „колтук-денгенегі“ і стань таким кульгавим, як я!» В цю хвилину мені скрутило ліву ногу і більше не можу її розігнути.

— То все холодна вода, в якій ти стояв, — мовив Ведмідь. — Буває з такими ніжними псами, як ти. Але не бійся. Є серед нас дехто, хто вміє таке лікувати. Перепілко, йди сюди!

Я злякався. Якщо мою ногу оглянуть, то виявиться, що їй нічого не сталося. Я щосили тримав м'язи в напрузі, поки Перепілка мацав, гладив та розтягував мою ногу, аж кістки тріщали.

Потім Перепілка сказав:

— Правда, ногу йому добряче покрутило.

Тоді, забувши про себе, я хотів випрямити ногу… і ще більше злякався. Нога, про яку я збрехав, і справді була скрючена, і я не міг її розігнути.

Покарав мене Господь. Найшла коса на камінь.

Я й справді став кульгавим і не міг ступити кроку без «колтук-денгенегі».

Ех, як проклинав я старого турка, котрий навіки передав мені «колтук-денгенегі».


4. Бердичівський монастир


— Не журись! — сказав Ведмідь, коли побачив, як я страждаю через свою понівечену ногу. — Зате тільки тепер з тебе буде справжня користь. Така людина нам давно потрібна.

Тоді він наказав широкоплечому парубкові, аби той висадив мене собі на шию. Так я попрямував верхи на людських хребтах. Якщо один втомлювався, то пересідав на іншого — і так аж до очаківських лісів. Декотрі з них мстились мені за таке приниження, наспівуючи пісню: «Болить в собаки лапа. Скиглить пес, вколовши лапу у соломі».

В очаківському лісі ми зробили привал і там Ведмідь мені сказав:

— Ну, Баране, ти далі з нами не підеш. Тягнись потроху до Бердичівського монастиря і все там рознюхай, що до чого. Потім прикульгаєш до печери Прес'яка і про все доповіси. Від цього залежатиме, з якими силами нам вирушати, бо я хочу взяти Бердичівський монастир.

Успіх могилівського походу замакітрив голову нашому ватажку. Якщо триста розбійників змогли перебити дві тисячі чоловік, з яких у тисячі були мушкети, то чому б не замахнутися на фортецю, якою був Бердичівський монастир?

А потрапити туди найлегше буде кульгавому.

Це було місцем зустрічі таких калік з далеких земель та й інших країн.

На бердичівському шляху одна процесія наздоганяла іншу, і всі поспішали до чудотворного місця. Обірванці йшли на костурах, заможні їхали верхи на мулах. Прості селяни — на візках, які штовхали їх дружини. Графство подорожувало у каретах на милих складних крісельцях, а городяни на колісницях, запряжених волами — всі до Бердичева.

Бердичів належав білим монахам і був збудований на пагорбі в пониззі долини. Сам монастир був захищений міцними вежами, оточеними глибоким ровом. Біля підніжжя пагорба знаходилось джерело термальної води, яка стікала до рову та давала роботу семиколісному млину. Через рів вів вузенький міст — єдиний вхід в огороджену святиню. Паломники знаходили прихисток в містечку поза мурами монастиря. Яким би великим не було свято, більше ста осіб одночасно туди не запускали, та і місця на більше не було. Якщо ж натовп збирався великий, службу правили цілий день і коли одна сотня заходила через одні ворота, інша сотня через другі виходила. На дворі та на баштах, повсюду знаходились озброєні солдати, котрі слідкували, аби жоден з відвідувачів не проніс крізь ворота зброю.

Боже, у Бердичівському монастирі були казкові скарби. То ж не дивно, що Ведмідь мав на них зуба.

Вівтар зроблений з карбованого срібла і подарований монастирю князем Станіславом. На столі для причастя знаходилась золота табличка з вибитою на ній історією життя графа Лещинського. Ікони викладені мозаїкою з коштовних каменів, золоті кубки та келихи, сяючі від карбункулів дароносиці, старі корони, власники котрих мали вдвічі більші голови за наші. Розп'яття, на котрих важко розгледіти золото під сапфірами та перлами. Дорогоцінні релікварії та срібні шафи, на яких стояли золоті статуї. Далі шедевральної роботи годинники, котрі всі працювали, дзвонили. І серед усієї цієї засліплюючої розкоші, гір скарбів та багатств — ціла купа покинутих костурів тих, хто дивом вилікувався від свого каліцтва.

Коли я вперше потрапив у цю скарбницю, костури були першим, на що я звернув увагу.

З якою радістю я б залишив тут цього проклятого «колтук-денгенегі», який приріс до моєї пахви, разом із золотом.

Раптом заспівав хор.

Не можу передати, що відчував я під час співу. Я не бачив ні золота, ні срібла; я дивився тільки на святий лик на вівтарі, котрий не відводив від мене погляду. Він ніби бачив, що я прийшов у це святе місце з грішними та безбожними думками і докоряв мене за це. Свята пісня повністю очистила мене від думок, з якими я сюди прийшов. І ніхто в натовпі калік та нещасних не бив себе кулаком у груди, не падав навколішки більш щиро, спокутуючи провину, ніж я.

Після закінчення служби усі вишикувалися в чергу перед пріором, аби прийняти причастя.

Пріор був старим і сивобородим, схожим на Бога, якого зображують на іконах. В кожній рисі його обличчя проглядалась безмежна доброта.

Нас попередили, що білі монахи не приймають жодних дарів від паломників. Тільки після відпущення гріхів їм жертвують хто скільки може. Пріор роздає причастя паломникам не питаючись, хто є віруючим, а хто єретиком. Єврей чи мусульманин — всіх причастить. Хто може мати купу смертельних гріхів за плечима, та бути сповненим гріховних думок — того він не сповідатиме. Причастить, відпустить гріхи і тільки потім, якщо грішник повернеться вдруге, тоді прийме сповідь та дари.

Я покинув церкву розбитим. Я взагалі забув навіщо я тут. Мені не спало на думку виміряти на око глибину рову, осягнути вогневу спроможність гармат, кількість охоронців, я просто плівся за паломниками, наспівуючи пісні, аж поки ми не прийшли до теплого джерела. Тут мене роздягли і поклали на одного з козлів, на якому над водою тримаються всі кульгаві та покалічені. Тут не було різниці між бідняками та багачами.

Вийшовши з води, я більше не кульгав. Моя скручена нога стала такою, як і здорова.

— Miraculum! Miraculum![18] — закричав натовп, а сам я почав ревіти, немов дитина.

Господь таки є! Не дивлячись на те, що я стільки разів казав, що його нема.

Хіба неможливо його образити настільки, аби він відвернувся від тебе?

Я взяв костур тепер не під пахву, а на плече, і пішов до пріора.

Він упізнав мене і всміхнувся.

Я став перед ним навколішки і сказав, що хочу сповідатись.

Тоді я все йому розповів.

Що я прийшов сюди з подачі ватажка гайдамак для того, аби вияснити міць його монастиря. Що розбійники хочуть напасти на Бердичів, у них є бойова гармата, котрою вони прострелять мури монастиря. Що є їх чотириста осіб, які без вагань віддадуть своє життя, беручи ці мури.

Сивий пріор вислухав мою сповідь та відпустив мені гріхи. Потім сказав таке:

— Повертайся до тих, хто тебе сюди відправив. Потім розповіси їм все те, що тут побачив. Залишайся з ними, і як тільки тобі скажуть стріляти з гармати по стінах монастиря, так і зроби.

— Мені це зробити, отче? — спитав я приголомшено.

— Так. Від гармаша залежить, як добре стрілятиме гармата. Краще нехай це будеш ти, ніж хтось інший.

— Я зроблю все, аби погано стріляти.

— Від тебе залежатиме, чи встигнуть прийти війська нам на допомогу. Ти можеш надовго затягти облогу монастиря.

— Так і зроблю.

Для підтвердження своїх слів я залишив пріору свій костур. Та і хотілося мені подякувати за вилікувану ногу, тут ніякого золота не жаль. Це я також розповів пріору.

— Добре, сину мій, — сказав старий. — Якщо намагатимешся нас врятувати і напасть нас омине, то поверну тобі в нас залишене золото і дам тобі те, що вартує більше золота — шлях до спасіння. Я порекомендую тебе сильним країни цієї, аби міг ти жити праведним життям і здобути добре ім'я. А цей образ Пресвятої Діви Марії віднеси дружині.

Розкаявшись, я повернувся в печеру Прес'яка.

Там мені одразу довелось брехати, адже моєю ціллю було обдурити гайдамак. Товариші зустріли мене привітно, побачивши мою здорову ногу. Я розповідав їм, як якась відьма вилікувала мене, начитуючи закляття на мою скрючену ногу. Вони повірили. Якби я розповів, що мене зцілило причастя від пріора, то вони почали б мене підозрювати.

На воєнній раді я розповів про здобуту інформацію.

Мені вистачило розуму втямити, що для хорошої брехні потрібно сказати щось правдиве, інакше людину швидко викриють.

Я описав монастирські скарби і додав навіть ті, котрих не бачив — скрині золота та срібла. Для гайдамак це найважливіше. У Ведмедя були великі сподівання. В нього визрів план. Якщо він назбирає багато грошей, то зможе найняти банди розбійників, що розкидані по всіх Карпатах. А вже з ними розробить спільний план, за яким вони нападуть на галицькі міста, зруйнують княжі замки і тоді він проголосить себе володарем. Він розраховував, що народ піде за ним, якщо пощастить розграбувати попів та панів.

Усю ніч він говорив зі мною про ці страшні плани, котрим не було ні кінця, ні краю. Він не збирався спинятись доти, допоки не стане папою для безбожників.

Укріплення монастиря я описав як таке, що готове до затяжної облоги і добре захищене. Хоча я знав, що з нашим василіском пробити їхні мури можна в перший же день, а їхні гаубиці не зашкодять нападаючим. Пріора я описав, як великого полководця. Глибокий рів, у якому стирчать гострі піки, повністю відбив у гайдамак бажання брати монастир штурмом. Про «іспанську кавалерію» та вогневі ями я наплів такої чудасії, що вони рішуче погодились з моїм планом. З нашим василіском я знищу одну частину башти так, що вона засипле рів, і тоді ми спокійно пройдемо крізь пробоїну.

Ведмедя це настільки захопило, що він дав мені повну владу керувати всією облогою.

Я попросив відпустити мене, на знак подяки, хоча б на один день до Віспа-огроду, до моєї милої Мадуш, котра напевне вважає мене мертвим.

Ведмідь не зрадів такому проханню.

— Знаю цих жінок. Негоже чоловікові перед битвою з жінкою спілкуватись. Це ще гірше, ніж молитись. Жінка одразу плаче, і в цій воді слабке серце швидко тане.

Та я доти наполягав на своєму бажанні, доки він погодився.

Ще раз переді мною відкрили тунель до Віспа-огроду.

Це було гарного осіннього дня. Звивистими, кам'яними сходами я знову спускався до острова-скелі.

Вже здалеку чув я, наближаючись до нашої хатинки, пісню моєї Мадуш.

Відчула добра душа, що я поруч, і вибігла до мене.

Я наче й зараз бачу, яка вона була гарна та щаслива.

Вона вважала, що я там залишусь.

Я не засмучував її. Відтягував правду, яка викличе в неї сльози, до самого прощання. Я знову покину її і піду в далеку та небезпечну дорогу.

Цю одну ніч я хотів провести в щасті.

Спершу я хотів почути як у неї справи. Нехай похвалиться, скільки фруктів засушила, скільки риби навудила, скільки сиру відклала на зиму. Яке гарне полотно зіткала з льону, котрий сама виростила. А потім, червоніючи, вона показала власноруч виготовлені скарби. Крихітну шапочку, вишиту бісером, сорочечки для крихітки, побачивши які, моє серце ледь не вискочило з грудей.

Вона прошепотіла, що коли прийде Різдво, то її бетлегемська колиска теж буде готова.

Ех, як я хотів залишитись тут з нею: назавжди залишитись у Віспа-огроді.

Але не можна. В мене щодо Мадуш були більші плани. Я хотів її звідси витягти, забрати з собою і зробити з неї пані.

Коли вона закінчила хвалитися, прийшла моя черга розповідати, що зі мною сталося за весь цей час.

Ну, в мене були причини вихвалятись. Я зрозумів, що та Мадуш, котра годує голубів у Віспа-огроді, і та, котра ходила з Ведмедем у походи — це дві різні Мадуш. Її проймали дрижаки від розповідей про напад на караван. А ще коли я розповів про свою кульгаву історію, знову посвітліла. І просіяла вона, коли почула про диво мого зцілення і ще більше, коли я передав їй образ Пресвятої Діви, якого отримав від пріора.

На жаль, цей образ приніс їй смерть.

Але і став її спасінням.

Тільки зранку сказав я світлій душі моїй, що час мого перебування вдома закінчився і мені знову треба йти.

Як вона мене зацілувала! Як кидалась мені на шию, а потім в ноги! Не хотіла відпускати. Можливо, вона відчула, що на цьому світі ми вже не зустрінемось. Дарма я її заспокоював, дарма клявся, що повернусь за нею, що йду тільки, аби потурбуватись про її долю. Та вона не повірила. Провела мене по кам'яних сходах до самого кінця і, можливо, навіть повернулась би в печеру, якби на виході не стояв її батько.

Та Ведмідь її прогнав. Лякав тим, що не варто їй знаходитись серед гайдамак, де гуляє забобон, що в кого в кишені є палець ненародженого дитяти, того ані куля, ані меч не візьме.

Вона ще раз хотіла мене поцілувати, але Ведмідь став поміж нами і мовивши: «вже досить було!» підштовхнув мене до виходу.

Я ж, допоки бачив світло, постійно оглядався на мою милу Мадуш, котра стояла посередині круглого проходу. Мені здавалось, ніби свята стоїть в ореолі променів.

Прохід ставав дедалі темнішим, і від цього ореол світився ще дужче. Та от ми зайшли за поворот, і моє видіння зникло. Ще того ж дня чотириста гайдамак та василіск відправились крізь прес'яківську долину. І вночі під сяйвом місяця ми виступили на велику дорогу, на якій не боялися жодного спротиву.


5. Різдвяна ніч


Облогу ми розпочали восени, і я настільки добре її вів, що ми дочекалися грудня. Я тричі змінював позицію василіска і стріляв з такої відстані, що не міг серйозно пошкодити стіни.

Ведмідь постійно дудронів, що треба підійти ближче до башт, бо ж їхні ядра ледве до нас докочуються. Якось, своїм розумом простолюдина, він таки знайшов місце, звідки найкраще вести обстріл по фортеці, і змусив мене встановити там василіска. Я мусив підкоритись. Однак, поки я готував окопи, мені вдалось потайки закопати бочечку з порохом під наземний кошик. Зранку я сказав Ведмедю, що нам варто бути обережними, тому що містяни під нами риють вогневі ями: вночі я чув як вони працювали під землею. Горошинки просто танцювали на шкірі барабану, який я поставив на землю.

Він не схотів мені вірити. Сказав, що розірве того, хто насмілиться робити кротячу роботу. І залишився на наступну ніч, аби особисто спостерігати за обстрілом.

В заховану мною бочечку з порохом я запхав тонесеньку тростинку і крізь неї протягнув вимочену в селітрі тятиву. Треба було бути дуже обережним, бо у Ведмедя був надзвичайний нюх: на відстані пострілу він міг відчути запах гніту ворога, що очікував на нього десь у засідці. А так він не зміг його відчути.

Порох вибухнув у найліпший момент: коли Ведмідь, обпершись на парапет, спостерігав за вистріленим ядром. Так і довелось витягати його за ноги з рову. І хоч нічого із ним не сталося, однак бажання зблизька обстрілювати фортецю в нього вже не було. За моєю порадою ми знову відійшли на дальні позиції.

Я запевняв невдоволених гайдамак, що коли прийдуть зимові заморозки, то усі рови та водостоки замерзнуть і нам буде легко перейти через лід та напасти на мури. Звичайно, я опустив ту деталь, що через термальне джерело вода в ровах ніколи не замерзає, і навіть якщо у нас відмерзнуть вуха та носи, вода все одно не замерзне.

Тим часом прийшло Різдво — очікуване мною у всіх розуміннях. На ланцюжкові носив я вічний календар-годинник базельської роботи.

Безжальним холодом зустрів нас ранок різдвяної суботи. Північний вітер роздмухував сніг, і далі власного носа нічого не було видно. Саме на таку погоду я розраховував.

Обстріл довелось припинити, адже через сніг фортеці не було видно. Гайдамаки позалазили у свої шатра, де пили та грали в кості. Але ж на що вони грали, якщо грошей їм мати не дозволялось? На ляпаси. Хто виграв, той бив. Мені ця гра ніколи не подобалась. Але гайдамакам від неї зносило дах.

В той час, поки з усіх шатрів лунав п'яний гомін, я розлігся у власному шатрі та почав у цей святий день згадувати минулі роки — все, що зі мною сталося. Починаючи з першого дитячого спогаду, коли, сидячи у мами на руках, я зняв з ялинки свого першого чоловічка-медівника, а потім шкодував його з'їсти — таким милим він був. Потім я перенісся до Віспа-огроду і подумав, чи вже готова бетлегемська колиска у моєї милої Мадуш, поки я тут, похований у шатрі, серед снігу, холоду, прислухаюся до тупоту копит, свисту холодного вітру, далекого дзвону?

То у Бердичівськоу монастирі скликали на нічну службу. В декотрих шатрах навколо мене заводили непристойні пісні. В шатрі у ватажка піп наспівував пародію на месу.

Вітер розігнав хмари навколо місяця. У місячному сяйві сотні відьом розлітались навколо, обертаючись дивовижами — це була пора відьомського шабашу. На бердичівських баштах можна було побачити процесію — паломники з ліхтарями йшли у бік монастиря. А вітер, тим часом, розносив колючий сніг навколо, наче пісок.

Аж раптом, я почув кінський тупіт зовсім близько, як колись чув його, прикладаючи вухо до землі. Він досяг гірської стежини, котру вітер розчистив від снігу. Поки неприятель продирався крізь глибокий сніг, тупоту не було так чутно. Це були драгуни князя Вишневецького!

Атаку назначили на цю ніч, знаючи, що п'яні гайдамаки валяються по шатрах.

Я не чекав їх. У темряві всі кішки сірі. І якщо отримаю від якогось драгуна по кумполу, то вже буде запізно пояснювати, хто я такий! Я миттєво вискочив зі свого шатра, накинув плаща та щосили побіг у бік Бердичівського монастиря. Коли я зупинився перевести подих та обернувся у бік табору, то знову помітив відьомський табун, однак тепер вже на землі. Серед цього диявольського божевілля по білому снігу тікали гнані воїнами святого Георгія людські чорні маси. Нічний напад відбувся без жодного пострілу. Що сталося з гайдамаками — мені невідомо. Я знову почав бігти, аж доки дістався берега рову. Стоячи перед воротами, я кричав доти, доки за мною не опустили підвісного моста.

Опівнічна служба якраз дійшла кінця. Ченці з ліхтарями на довгих палицях, очоливши хресний хід, співали величальні псалми, їм підспівували городяни і всі нещасні, убогі, каліки, що прийшли до монастиря.

Як тільки я постав перед ними з криком: «Князь Вишневецький б'є гайдамак!» — уся процесія розбіглася. Припинились усі молитви та псалми, коли натовп заревів «ad arma!»[19]. Всі почали бігти за зброєю, навіть кульгаві, і ті, скачучи на одній нозі, розмахували костурами. В світлі палаючих гайдамацьких шатер тепер вже з башт можна було розгледіти, як розбігаються в різні боки гайдамаки перед воїнами-визволителями. Тепер вже і городянам вистачало хоробрості і, хапаючи до рук все, що попало, усі кинулись на поле битви. Білі монахи йшли попереду натовпу з розп'яттями в руках, а кульгаві тяглися позаду з костурами. Цієї ночі вони розгромили гайдамацьке військо, і навіть тим, кому драгуни вже відтяли голови, повідтинали ноги.

Чи врятувався Ведмідь у цій різанині — цього я не знаю. Знаю тільки, що я врятувався, і все це завдяки Господу.

Так закінчився мій шлях розбійника.

Тут обвинувачений витримав паузу, аби дати перепочити як собі, так і суддям.

(— Cogito[20], — сказав великий князь, — що reus a causa[21] реабілітувався. Скільки згрішив, стільки і спокутував. І не варто земним суддям засуджувати там, де небесний суддя простив.

— О, ваша високосте, якщо ви дозволите йому так виправдати всі свої двадцять два злочини, то нам доведеться причислити його до лику святих, — сказав солтис.

— Nihilominus[22], цей злочин прошу перекреслити!)

Частина третя

На службі у князя

1. Малах


Наступного дня обвинувачений продовжив свої зізнання.

Після такого чудесного порятунку, мене настільки охопила благодать, що я вирішив ввірити себе римо-католицькій церкві. Дуже вплинули на мене урочисті обряди, благоговіння та милосердя святих отців. Але що найбільше заполонило моє серце, так це сповідь. Як добре знайти людину, котрій ти можеш розповісти таємниці, які відомі тільки тобі одному, які мучать тебе уві сні, котрі не виходять у тебе з голови, котрі ходять, прокидаються, обідають з тобою, поки ти про них комусь не розповіш. А після цього отримати прощення! Забрати боргову розписку, що вже була в руках диявола. Мені мало було одного дня — я міг сповідатись і цілий тиждень доброму отцю Агапіту.

Останнього разу на сповіді я говорив про те, що мені вже набридло святенне життя в монастирі та догляд за каліками. Що я хотів би продовжити свої дні — хоч вже і не злочинні — у світі, якось веселіше. Я попросив його відрекомендувати мене якомусь польському вельможі, десь у контору, де мало роботи і багато веселощів. Таких вельмож є немало, і їм потрібні такі люди, як я.

— Йой, сину мій, — сказав святий отець, — ніяк не можу порекомендувати тебе комусь із них. Було б недостатньо просто запевнити, що ти є добрим нашим братом, треба було б довести, що ти і до нас жив чесним та достойним життям. Мені ж відомо якраз протилежне. А брехливі свідчення мені давати заборонено. Але я тобі допоможу. Я віддам тобі твій костур, який досі повний золота. Візьми, пошкандибай з ним до Львова у вбранні жебрака і знайди в єврейському кварталі майстра Малаха. Це не складно, тільки попитай про нього. То погань рідкісна. Давно заслужив бути спаленим на вогнищі, і буде, як тільки свята інквізиція до нього добереться. Він той, хто тобі потрібен. Розкажи, що тобі треба. Він усе зрозуміє, а якщо розповіш, що заховано в твоєму костурі, то ще й допоможе, позаяк давно продав душу дияволу. Я ж допомогти тобі не можу.

Я і сам розумів, що така благочестива та світла людина, не може дати мені брехливого листа-рекомендації. Достатньо і того, що він розповів мені, де знайти того, хто зможе це зробити і виконає моє прохання. Отже, я поцілував його руки, попрощався з ним та, затиснувши костур під пахвою, вдаючи каліку, пошкандибав до Львова, випрошуючи милостиню по всій дорозі, аби мене не пограбували.

Першим ділом я відшукав єврейський квартал, вузькі вулички якого не пропускали возів. Як тільки я увійшов у провулок, де продавали всякий мотлох, мене одразу оточили галасливі єврейські діти.

Я витягнув один динар і сказав, що віддам тому, хто відведе мене до Малаха.

Вони почали між собою штовхатися, вирішуючи, кому дістанеться динар. Кремезний хлопчина, котрий міг би їх усіх перебити, зголосився відробити динар.

Після чого ми переходили з провулка у провулок, де ледве миналися двоє людей, аж поки дійшли до халупи, на порозі якої сиділа стара жінка з натягнутою до брів оксамитовою шапочкою. Хлопчак видурив у мене динар і сказав: «Я не знаю де живе Малах, а от вона знає». З цими словами він утік.

У старої постійно тряслась голова, ніби вона весь час намагалась сказати: «Так, звичайно!»

Я дістав срібняка.

— Чуєш, матінко, зараз я тобі віддам цю монету, якщо скажеш, де живе Малах.

Матінка захитала головою «так-так», зайшла до халупи і вийшла звідти з чаркою червоної львівської оковитої, яку простягла мені і, витягнувши долоню, чекала на гроші.

— Та мені потрібна не оковита, а Малах! — закричав я сердито.

Стара повернулася, і через хвилину винесла мені іншу чарку вже з зеленою москальською горілкою.

Тоді до мене дійшло, що хлопак привів мене до глухої, як пень, старої.

Коли я втретє прокричав їй у вухо ім'я Малаха, вона намагалась виміняти срібняка на коробку порошку від комах.

Я подумав про себе: чи вилікує її глухоту коронний талер? Вилікував. Побачивши талер, старенька почала чути.

— А, Малах! — хитаючи головою, сказала вона. — Йди за мною.

Після чого закрила двері свого магазину, відкрила переді мною маленькі дверцята в куточку, крізь які провела на заросле лободою подвір'я, звідти скрипучими сходами на завалене брудним ганчір'ям горище, потім на інше горище, звідти в вузесенький коридор, потім в комірку і підвал, потім крізь підвісний міст, де ми проходили над чимось дуже смердючим. Наостанок ми йшли через довжелезний коридор до кам'яних дверей, в котрі вона постукала кінчиком своєї палиці і прошепотіла мені у вухо:

— Я теж не знаю, де живе Малах, але привела тебе до мудреця, котрий все знає, і це знатиме також.

Кам'яні двері відчинились і я зіткнувся поглядом з сивобородим старцем. Хоча не зовсім поглядом, і не зовсім зустрівся, бо він був сліпим.

На старцеві був дорогий шовковий кафтан, перетягнутий дорогоцінним східним поясом. Я зрозумів, що здобути в нього інформацію вийде ще дорожче. Тож витягнув золоту монету.

— Ти мудрець, котрий усе знає? — спитав я у нього.

Старий не був скупий на слова. Він, як міг, пояснив, що спілкується мовою птахів, розуміє чотирилапих тварин, вміє розмовляти з драконами, відчуває джерело води під землею, кожному може сказати, чи він син свого батька. До того ж він знає, якою мовою спілкуються між собою чорти.

— Всі ці науки мені не потрібні, — кажу я йому, — але якщо скажеш мені, де живе Малах, то зі мною нічого не станеться.

— О, милий сину, — сказав старий, підводячи сліпі очі вгору, — як ти можеш про таке говорити? Адже Малахів на землі стільки, як квітів на полі чи зірок на небі. У Львові живуть сімдесят два Малахи. Малах Мешугге, Малах Мікрайм, Малах Хосен, Малах Пінкас, Малах Хаймович. Звідки мені знати, якого Малаха ти шукаєш?

— Того, хто підробляє папери.

— О, сину мій! — сказав старий. — Шкода мені тебе, що йдеш таким шляхом. Ті, кого я знаю, всі добросовісні та віруючі люди.

Я мусив допомогти старому мудрецю воскресити його пам'ять, тож запхав золото йому в долоню. Він обмацав його кінчиками пальців і, переконавшись, що це й справді золото, видав мені соломонове рішення мого питання:

— Сину мій, я не можу видивитись того, кого ти шукаєш. Ти його ніколи не бачив, а я сліпий. Давай покладемось на знаки. В знаках проявляється сила Господня.

Тоді він взяв довгу голку і проколов нею книгу, що стояла перед ним. Потім відшукав останню сторінку, до якої дістався кінчик голки. Провівши по рядках кінчиками пальців, сказав:

— Знаком відзначений ніхто інший, як Бен Малах Пейшоту — португалець. Це не я сказав, це знаки кажуть.

— І де знайти мені цього португальця?

— Як вийдеш з моїх воріт, навпроти побачиш його ворота. Двічі постукаєш у дверцята, потім ще один раз, потім знову двічі, тоді тебе впустять. А тепер йди з миром.

Після чого мускулястий слуга з ліхтарем провів мене темними сходами до воріт. Тут я опинився на тій самій вулиці, звідки прийшов. Будинок Малаха був там першим. А мене цілий день тягали-водили вгору-вниз, вперед-назад через усе гетто для того, аби я дістався до будинку, що був переді мною.

Після відповідного стукання, двері відчинив карлик з обличчям кольору айви, і я так і не зрозумів, чи то була дівчина, чи то був хлопець. Мови, якою він розмовляв, я не розумів, можливо то і не була мова.

Він провів мене дерев'яними крученими сходами в якусь темну кімнату, де спиною до мене, в кутку, хтось сидів.

За весь час нашої бесіди він так і не повернувся до мене обличчям.

Перед ним стояло дзеркало, через яке він на мене дивився. Я тільки зміг розгледіти в дзеркалі, що у таємничого чоловіка немає бороди. За звичаєм, португальські євреї не носять бороду. Його обличчя якраз було намазане аурпігментом — засіб для видалення волосся — закон Мойсея забороняє видаляти волосся лезом.

— Малах вдома? — запитав я в нього.

— Малах вдома, — відповів він, весь час відповідаючи на питання про Малаха, наче про третю особу. І я ніяк не міг переконатись, що він дійсно Малах.

— Чого тобі від нього треба?

— Поясню коротко і доступно. Я хочу потрапити на службу при дворі князя Вишневецького. Тож мені потрібна грамота, яка засвідчить моє шляхетне походження; академічний диплом, який підтвердить мої знання у всіх сферах; метрику та лист конфірмації, який підтвердить моє виховання відповідно до канонів католицької церкви; наостанок листа, від якогось князя, котрий рекомендує мене, як вірного солдата та лицаря. Звичайно, все це я не прошу задарма. Я готовий заплатити. Скажи, Малах, скільки це коштуватиме?

Чоловік, до котрого я звертався, продовжував сидіти до мене спиною і глухим голосом промовив:

— Малах відповідає на твої нечувані прохання, що ти прийшов не до того, раз про таке просиш. Руки Малаха ніколи не виконували таких страшних злочинів. Малах не має нічого спільного з такими брудними жебраками, як ти. Якщо ж хочеш стати лицарем і маєш на те гроші, то відвідай спершу Малахового товариша, торговця вбраннями Малкуса, котрий продає одяг для знатних панів. Він живе на розі вулиці Бетеля, біля колодязя. У нього знайдеш прекрасні оксамитові плащі, сюртуки, до них паскú та все, що забажаєш. Там з тебе зроблять дворянина, якщо маєш гроші. А звідси забирайся і не вертайся. Малах порядна людина і брехня ніколи не злітала з його вуст, і пальці не бруднилися чорнилами від підроблених паперів.

Я подумав, що потрапив не до того Малаха, до якого мене послали, і похмуро тягнувся вузькими вулицями. Але мав віддати Пейшоту належне, в цьому жебрацькому лахмітті я навряд можу щось вимагати. Тож я відправився на пошуки вулиці Бетеля та колодязя, біля якого знаходиться крамниця Малкуса. Після довгих пошуків таки його знайшов.

— Яке щастя знову бачити вашу милість! — завзято закричав на вході до свого магазину маленький чоловічок. — Побий мене грім, якщо не пройшло сто років з моменту, коли ми востаннє бачились. Та я одразу вас упізнав. Як не упізнати свого милостивого пана, благородного Зденка Кочановського, який, побившись об заклад, вирушив до Риму в лахмітті паломника, і в тому ж лахмітті повернувся. Та хіба Малкуса підводять його очі? Я готовий покласти голову на плаху, що в цих лахміттях знаходиться ніхто інший, як мій милий пан, благородний лицар Зденко Кочановський. О, якби прекрасна Персида, яка подарувала вам вінок на лицарському турнірі, побачила вас зараз, то сказала б: дайте гроші цьому жебраку і проженіть його! Так, правда, прекрасна Персида з тих часів стала княгинею, дружиною князя Вишневецького. Але я не забув свого милостивого пана. Я до цих пір тримаю ваші вбрання, котрі ви залишили мені під завдаток і вишитий шкіряний пасок з різними написами. Я знав, що ви повернетесь зі Святої землі і викупите в мене все, що залишили.

Я зрозумів, що доведеться змиритися, що я — Зденко Кочановський.

І після того, як я вдягнув все те, що Малкус для мене підготував, у мене не залишилось жодних заперечень проти Зденка. Нехай буде так.

Коли я повністю перевтілився в зализаного мазура, я запитав у Малкуса, скільки йому винен.

— Ви ж пам'ятаєте, скільки я дав вам завдатку? Я не враховуватиму дорогоцінності, відправлені Персиді. Всього сто золотих.

— Сто золотих! — закричав я стрепенувшись. — Такого дорого вбрання навіть у воєводи немає!

Малкус хитро всміхнувся.

— Так то воно так, але всі ці дорогі папери знаходяться у підсумку паска. Коли пан залишав їх у мене, то казав, що маю оберігати їх, як зіницю ока! Я оберігав. Я не знаю, що в них написано. Я вмію читати тільки власний почерк. Не знаю ні латини, ні грецької. Не знаю навіть як читати зліва направо. Всі папери у підсумку, прогляньте.

Я відкрив підсумок: там було повно паперів та пергаментів.

Я почав відкривати їх один за одним. Була там і воєнна грамота з відрубаною головою турка на гербі. (Що стосується голови турка, була і в мене така, однак свою я здобув не в битві.) Далі диплом від ректора Сорбони про ступінь бакалавра. Потім хресний та конфірмальний листи від архієпископів з Кракова. Грамота про бойові заслуги від генерала Монтекуччолі. Лист Патріарха Єрусалимського, котрий роздають паломникам біля святої могили. Всі ці папери на ім'я Зденка Кочановського. Тобто на моє. Малкус хитро всміхався.

— Тож чи вартує ста золотих це прекрасне вбрання?

Я добряче ляснув його по спині і заплатив йому сто золотих. Саме вбрання ледве тягнуло на десять монет, але паперами я був дуже задоволений.

В ті часи у Львові промишляло багато підроблювачів паперів, однак ніхто і ніколи не міг їх спіймати на гарячому.

Тепер я впевнено міг йти на пошуки палацу князя Вишневецького.

Я сміло міг називати своє ім'я будь-де. Той, хто колись носив це ім'я, зник більше восьми років тому і, напевне, загинув на теренах Святої землі чи Угорщини, на війні проти невірних. А ті, хто знали його в обличчя, легко вірили, що таке життя за вісім років здатне повністю змінити людину. До всього, думаю, що й рідна мати тепер би мене не впізнала.

Князь був досить старим та таким товстим, що пасок підтримував його черево. Волосся та борода з правого боку були повністю сивими, а з лівого повністю чорними — через це він виглядав дуже дивно.

Коли я відрекомендувався йому, він потиснув мені обидві руки.

— Зденко, то ти знайшовся? А щоб мені! Таки вийшли з тебе люди! Пам'ятаєш, що ми робили, коли востаннє бачились?

Я застиг. Як я міг таке пам'ятати?

В цій скруті я міг сказати тільки найочевидніше.

— Пили.

— Свята правда! Але чи пам'ятаєш, про що ми побились об заклад?

Було б не дивно якби я не знав. Але треба було щось казати — навмання.

— На те, хто кого переп'є?

Він почав реготати, обійняв та розцілував мене.

— Правду кажеш, Зденко! Саме на це! Чорт тебе забере, якщо ти негайно зі мною не поборешся. Тягніть сюди братину!

Братина — велика золота чаша, більша за два кубки. Її повністю наповнили токайським вином. Я давно не пив, тому одним ковтком осушив усю чашу до дна. «А чорт би тебе забрав! За цим тебе впізнаю!» — сказав князь. Ми пили доти, доки князь впав під стіл. З того моменту палац став моїм домом.


2. Персида


— Crimen faisi![23] — диктував солтис нотарю.

— Але не spontaneum[24], — втрутився князь, — і не immediatum![25] Адже все це він зробив за вказівкою отця Агапіта. Підробкою займались євреї; вони заслуговують на свою участь. A reus буде condonatur[26].

— Якщо так триватиме надалі, то цей зловмисник з усього викрутиться! Тому вже й не знаю, як до тебе звертатись? Зденко Кочановський, продовжуй!)

Насправді з цим ім'ям у мене пов'язані найвражаючі дні життя. При дворі мене сприймали, як давнього друга князя. Ми цілими днями ходили полювати на бізонів та ведмедів у його безкраїх володіннях. Повертаючись до палацу, розпочинали гульню: випивали, чеські музики грали прекрасні мелодії на турецьких дудках, семеро блазнів веселили гостей, котрі напивались так, що слуги розносили їх по кімнатах. Ми ж залишалися з князем удвох. Між цим я постійно розповідав історії про своє паломництво, і гості слухали їх із задоволенням.

Жінок у палаці я не зустрічав. Ходили чутки, що за вісім років шлюбу княгиня не була благословенна дитям, тож вона дала обітницю і, забравши з собою увесь жіночий почет палацу, відправилась на паломництво у Бердичівський монастир, котре займало багато тижнів.

З неприкритим хвилюванням князь чекав на її повернення. Весь палац, окрім її чоловіка, знав, що Зденко Кочановський був її колишнім коханням. Тому він і бродив по світу, бо його кохану видали за князя. За традицією цього не знав тільки чоловік. Інакше б він не прийняв з такою радістю старого друга.

От буде дивина, коли повернеться княгиня. Цікаво, чи вона також упізнає в мені Зденка Кочановського? Що зі мною буде, якщо очі закоханої жінки помітять різницю між справжнім та несправжнім? Можливо вона скаже: «Заберіть його! Це не він, я по очах бачу, адже стільки разів у них дивилася!» А що буде, якщо вона також прийме мене за Зденка? Якщо теж запитає мене: «Пам'ятаєш, що ми пообіцяли один одному?» А якщо я знов вгадаю?

Князь вихвалявся перемогою над гайдамаками у Різдвяну ніч. Порубав їх на шматки. Тільки ватажку вдалося втекти з кількома своїми воїнами. І гармату він теж забрав. Головного гармаша повісили на найвищому дереві. Звичайно, я не сказав, що я головний гармаш! Навпаки, слухав усі його героїчні подвиги та історії про страшних гайдамак з відкритим ротом, наче ніколи про них нічого не чув.

Одного прекрасного дня повернувся паломницький караван. Жіночі голоси розлилися по палацу, усі коридори заповнились придворними дамами, прислужницями. І князь, і слуги поспішали кожен до своєї жінки. Тільки мені не було на кого чекати.

Мені кортіло глянути, яка ж на вигляд жінка, через яку власник мого імені пішов світ за очі.

Князь кинувся назустріч, аби допомогти коханій вийти з карети.

Вона була прекрасна. Гарна, висока, з білим обличчям, великими темними очима, пухкими червоними вустами і чорним, як смола, волоссям.

Вона скривилась, коли мокрі вусаті вуста князя міцно поцілували її. А князь не знаходив собі місця від щастя. Гості та слуги кинулись вітати господиню. Хто мав високе положення — цілував їй руку, інші — край сукні. Я заховався позаду, аби не зустрітись з нею одразу, але князь про мене не забув.

— Дивись, хто до нас прийшов! — сказав він, тягнучи мене за руку. — Впізнаєш його? Поглянь йому у вічі.

Саме цього я і боявся.

Не існує того судді, котрий зміг би подивитися підсудному у вічі так, як це зробила вона. Якщо в цю хвилину вона запитає мене, хто я такий, я зізнаюся, що я Баран — ватажок гайдамак!

— Правда, ти теж його не впізнаєш? — всміхнувся князь. — Я так і знав! Це наш старий друг, Кочановський Зденко.

На якусь мить я зазирнув їй у душу. Її очі блиснули, коли вона почула ім'я. В них я побачив палаючий світ: так зображають Олімп з його міфічними богами та пекло з його грішниками. Це тривало якусь мить, її чоловік нічого не помітив. Потім її обличчя знову стало холодним та байдужим. Вона велично нахилила голову та простягнула кінчики пальців для цілунку. Потім вчепилася за лікоть свого чоловіка та люб'язно запитала: «Comment vous portez-vous, mon petit drôle?»[27]

У мій бік вона більше не дивилась.

Я ж відчув себе вдома.

З приїздом княгині розпорядок дня в палаці змінився. Галасливі гості пішли своїм шляхом. Посиденькам, які тривали до ранку, настав кінець. Отець Агапіт приписав подружжю новий спосіб життя, котрого вони мусили дотримуватись, якщо хотіли отримати благословіння плодом. Потрібно було тримати суворий піст, навіть з простих страв їсти тільки те, що дає найбільше сили, жаб, до прикладу: равликів, коріння, котре росте в темноті підземель. Все це гостям прийшлось не до смаку. Наостанок з князем та княгинею залишився тільки я та мої історії, без яких не відбувалась жодна трапеза. Щовечора княгиня веліла мені приносити книгу «Стовпи мучеництва» і читала її доти, доки князя не починало хилити на сон і він йшов спати.

Весь цей час княгиня трималась від мене якнайдалі. Вона ніколи не дивилася мені у вічі. Навіть коли зверталась до мене, то дивилась на носки моїх чобіт. Коли сідала за стіл, вставала з-за нього — довго молилась. Вона ніколи не зверталась до мене на ім'я, тільки «пане». Та найгіршим з її боку було лащитись до чоловіка в моїй присутності — тягати за вуса чи поплескувати по товстому бородатому обличчі.

Щовечора, перед сном, вона своїми білими руками готувала чоловіку напій за рецептом отця Агапіта, який мав збільшити силу благословіння. У той напій клали різні трави, про чиї чудотворні дії я дізнався особисто і про які розкажу пізніше.

До напою додавалося гаряче вино і кожного разу випивши його, князь говорив: «Ну, скарбе мій, це мене омолодило!» Після цього, наче молодий юнак, він вискакував з крісла, брав княгиню за її біленький зап'ясток і вони йшли до спальні. А я залишався наодинці читати історії про те, що сталося зі святою Женев'євою, коли Аттіла з гунами готувався брати в облогу Париж.

Одного вечора князь з княгинею сиділи перед каміном, а я трохи далі, за читальним столом з великою книгою.

Свята Женев'єва вже вдруге саме рятувала Париж від голодної смерті, коли князь відчув страшенну спрагу і попросив свій вечірній напій, який княгиня для нього приготувала.

Та цього разу, випивши гарячий напій, князь не підскочив з крісла зі словами, яким молодим жеребцем він себе відчуває, а просто опустив руки по обидва боки крісла, його ноги затрусились, наче він сидів за ткацьким станком, голова відкинулась назад, і він голосно захропів.

Княгиня декілька хвилин дивилась на нього з невимовною злістю, тоді різко перевернула ногою читальний стіл разом з книгою. Однак на ці звуки князь не прокинувся.

Я не встиг прийти до тями, як вона вже сиділа в мене на колінах і, обіймаючи за шию, запитала: «То ти повернувся? То ти мене кохаєш?» Та тої ж миті позбавила мене можливості відповісти.

(— Не розумію, — сказав солтис.

— Зате я розумію, — сказав князь. — Не перебивайте його на найцікавішому! Продовжуй свою сповідь. Що було далі?)

Та я ледве зможу описати. Це було наче потойбічний сон. Ніби пекло та рай, янголів та демонів змішали докупи, а мене разом з ними. Я був покараний і благословенний, я став жертвою усього прекрасного та страшного одночасно. І навіть зараз, якщо згадаю ту годину, з мотузкою ката у мене на шиї, перед очима стоять грішники з палаючими свічками за спасіння душі. Якщо спитають мене: що б ти зробив, якби таке трапилось знов? Якби холодна, як лід прекрасна пані в одну мить перетворилась на тигрицю, на палаючу фурію і кинулась в твої обійми; іскристі очі заглядають в саму душу, вона цілує тебе, душить, називає своїм богом, під твоїми ногами перевернутий читальний столик з священною книгою, біля тебе чоловік, що хропе, — що б ти зробив? Я відповів би: те саме, що і тоді.

В мене крутилося в голові. Я добре знав, що кожен поцілунок, який прийму та віддам — це зрада, підлість, святотатство. Цим цілунком я зраджую дім, в якому мене прийняли з любов'ю, хазяїна, який дає мені хліб, незнайомця, чиє ім'я я ношу, жінку, яка сприймає мене за колишнього коханця — і мою прекрасну Мадуш. Я зраджую чоловіка та жінку, Господа і чорта одночасно! І все ж, якщо б мене запитали, що б я зробив, якби вона знов прийшла, то я відповів би, що зробив би те саме, що і тоді. Навіть, якщо за це мені довелось би загинути.

(— Він не кається, — викрикнув солтис. — Adulterium cum stellionatu![28]

— Облиште, ваша милосте! — обірвав його князь. — Адже це не він розпочав. У всьому винна жінка!)

Це був страшний гріх, я знаю, і він дуже давив мені душу. Я ледве міг дочекатися сповіді, аби отримати прощення святого отця.

Прекрасна Персида прошепотіла мені в ту годину:

— Зденку! Якщо ти зміг піти через мене на Святу землю, то чи зможеш піти і в пекло?

Я подумав, що це всього лиш слова, тому відповів: звичайно, зміг би.

— Тоді, — мовила прекрасна Персида, — як можеш поглянути в очі прокляттю за моє кохання, то бійся коли-небудь зізнатись в цьому гріху, половина з якого моя. Не розповідай про нього ані попам, ані святошам, навіть перед іконою про це не говори, бо як скажеш про нього комусь, буде з того велика біда та нещастя.

Так і ходив я з цим гріхом, який тиснув мене. Я почував себе, наче поранений стрілою олень.

Сонний напій, випитий старим князем, діяв чудово.

Я чудово грав Зденка, чиї кістки перетворились на порох десь у пустелях Палестини, чия душа ще й досі палає у вогні чистилища за скоєні гріхи.

Старий князь був дуже віруючим. Він вимагав від жителів двору, аби всі сповідались кожного святкового дня. Сповідь проходила у його каплиці при дворі, під його пильним наглядом. Священика ніхто не бачив — зі сповідальні показувалась тільки рука з дерев'яною палицею, що торкалась голови грішного на знак відпущення гріхів.

Спершу сповідався князь, потім прекрасна Персида, потім була моя черга — друга сім'ї, мажордома.

Коли я всівся в сповідальню, то спершу висповідав священика.

— Цікаво, отче, чи не розпатякаєш ти нічого з того, що тут від мене почуєш?

— Як ти можеш про таке думати, сину мій? Таїнство сповіді недоторканне.

— А якщо ти таки зрадиш таїнство?

— Тоді мене спалять на вогнищі.

— Чи не траплялось раніше, що таїнство сповіді було відкрито іншим?

— Такого ніколи не траплялось. Навіть якщо священику зізнались у вбивстві, і він знав, що невинну людину повісять, він все одно не міг назвати ім'я справжнього винуватця. Є безліч випадків, коли священики були готові померти смертю мученика, ніж видати сильним світу цього таємниці, що стали їм відомі під час сповіді. Яскравим прикладом є історія святого Непомука, ти напевно її знаєш.

— Та чи є ти таким самим святим, як Ян Непомуцький?

— Я давав таку саму священну клятву Господу.

— Мені цього замало. Поклянись і мені.

Тож святому отцю довелось поклястись переді мною, аби завірити мене в тому, що він не розповість нічого з того, що я розповім йому на сповіді.

Тоді я розповів йому все. Це була гарна сповідь. Я розповів йому усі гріхи до останнього. Але перед секретом прекрасної Персиди я зупинився.

Мені згадалась її порада: «Не розповідай навіть священику!»

Однак серед усіх гріхів людства найважче приховати той, у якому замішана жінка. У нього є роги, котрими він штрикає грішника. В нього є кігті, якими він намагається прорватись назовні. В нього є сотні язиків, і він хоче ними розмовляти. Цей гріх хоче вихвалятись!

Та я зміг втриматись і закінчив свою сповідь. Але тут священик почав мене випитувати:

— Сину мій, а чи все ти розповів? Чи не залишилось ще якогось гріха, котрий давить твою душу? Не соромся. Невже такий молодий, здоровий лицар, як ти, сидить на сухих хлібах, відколи сюди потрапив? Ви звикли брати все, що впаде в око. В місті багато гарних жінок та молодих чоловіків, і кожному є про що сповідатись. Невже ти один такий святий? Подумай, якщо приховаєш хоча б одного гріха, то горітимеш у пеклі так само, як горів би за всі дев'яносто дев'ять.

Доти він лякав мене пеклом, доки я зізнався йому у гріху, котрий прекрасна Персида благала мене нікому не розповідати і котрий я мав забрати з собою у те пекло, в яке пообіцяв їй, що піду.

Та гріх кохання має крила, і втримати його у клітці неможливо.

Я розповів усе.

Після того вийшов зі сповідальні, став навколішки, і рука з палицею вдарила мене по голові так, що виросла гуля.

«Це було боляче!» — подумалось мені, і тут же я уявив, що було б, якби в сповідальній був не священик, а сам князь. Але, повернувшись, побачив, що він дрімає у кріслі, а поряд з ним сидить прекрасна Персида.

Тож я заспокоївся і впевнено повернувся на своє місце.


3. Залізний ошийник


Звільнившись від тягара своїх гріхів, я почав робити те, що зазвичай роблять блудні сини, позбувшись старих боргів — наполегливо взявся здобувати нові.

Я наперед радів вечору, коли буде час читати історію мучеників, але аж ніяк не з благими намірами, а для того, аби знову стати на пекельну стезю.

Цього вечора князь був ще добрішим до мене, ніж завжди. Він багато жартував та постійно пив зі мною на брудершафт, на знак братства. Коли настала черга прекрасної Персиди приготувати його чудотворний напій, він ще більше зрадів. Його обличчя почервоніло, а живіт аж колихався від реготу.

— Дивись, друже, — сказав він, тримаючи в руках келих з паруючою винно-трав'янистою рідиною. — Це райський напій. Як тільки він розпливається в нутрощах — я одразу здіймаюсь на небеса. Але не в той занудний рай, про котрий розповідають нам священики, де всі чоловіки старі, а всі жінки святі. Не їдять, не п'ють, не розважаються. А в Магометів рай, описаний в Алкорані, який відрізняється від нашого тим, що вина там скільки хочеш. Оце так задоволення! Жінок скільки хочеш, вина скільки хочеш! Голова обертом. Грецька гетера пригощає кіпрським, римська вакханка наливає фалернського, іспанська донна підносить мадеру, сирена з Лесбосу — нектар, перська баядера наповнює твій кубок ширазським, влашська фата — токайським, чорна абалера наливає собі в долоню гранатавого кольору бордо, і ти п'єш з її руки. І ти не знаєш, що було кращим! Тобто, не ти, а я. Але чому б і тобі не знати? Та хіба ж ми не браття? Як не повести свого брата в новий едем, який я знайшов? Господь мій свідок! Займи один раз моє місце в раю Магомета. Тримай! Я передаю тобі цей келих на один раз. Випий замість мене до дна!

Ото я попав!

Дякую за таку милість, але навіщо воно мені? Адже, якщо вип'ю келих, то засну в цьому кріслі, і вже мої ноги танцюватимуть хіба що уві сні.

Розгубившись, я поглянув в очі прекрасної Персиди.

Вона сиділа на підлокітнику крісла, коло чоловіка, і він не помітив, як вона мені підморгнула: мовляв, де пригощають, там не вибирають. Зрештою, від нього тільки засну.

Що я міг зробити з цим проклятим келихом? Закусив губу і випив залпом.

Раптом мене охопила слабкість і витягла з цього світу наче пушинку, котру відносить вітром. Здавалось, я здіймався високо, поміж хмари, котрі потроху перетворювались на городи, луги, тварин, птахів. Прекрасні пейзажі, що возносять до небес, дерева, що говорять та плоди, що співають, неймовірні звуки, чиї кольори так сяють, що утворюють мелодію. Мелодія та світло утворювали солодку квінтесенцію, що зігрівала флюїди, поколювала та мучила нерви, а ще з'явилася нестерпна спрага, яка наростає від безперервного вживання алкоголю, поки не перетвориться на поняття, ім'я котрому «поцілунок». Невимовна краса, окремий елемент, як вогонь чи вода, чи повітря; полум'я, хвиля, буревій, що утворюються з поцілунку. І поступово цей поцілунок набирає форми. Краса постає переді мною у спокусливих постатях. Вони збираються навколо мене: Даліла, Вирсавія, Соломія, Магдалина, ще до навернення, Лея, Аспазія, Клеопатра, Семираміда, Серсея, і темна, як ніч, красуня Атланта. Всі вони хочуть мені подобатись, хочуть, аби я одночасно обійняв їх усіх. Вони надягають каблучки з сапфірами та карбункулами на всі мої десять пальців. Від них мої руки стали такими важкими, що потрібно напружитись, аби підняти їх догори. І коли, з тяжким зусиллям, піднімаю руку догори, то ті п'ятеро, що вдягли мені каблучки, починають солодко плакати і знов сміються, коли я опускаю руку донизу, аж поки я не віддамся тому полум'ю, тій хвилі, ім'я котрій поцілунок. І всі десятеро сидять у мене на колінах, обіймають, притискають до грудей, аж важко стає дихати. І мені хочеться кричати: «Богині! Змилуйтесь! Ви мене вбиваєте! Не цілуйте!» Їхні поцілунки, наче вогонь, обпікають моє обличчя, шию. Вони змагаються між собою. Перемогу отримує темна королева, з-поміж її коралових вуст та білосніжних зубів з моєї шиї тече кров, яку вона висмоктує з моїх вен.

(— Ти коли-небудь прокинешся від цього сну? — закричав на обвинуваченого солтис.

— Облиште його, в нього такі гарні сни, — відповів князь.

— Я вже прокинувся! — продовжив авантюрист.)

І місце, де я знаходився, аж ніяк не було раєм. Це була мокре та брудне підвальне приміщення, зі стелі якого стікав бруд. В маленькій кімнаті мерехтіла одна свічка. А каблучки, що не давали підняти руки, були нічим іншим, як ланцюгами. А й поцілунки, що обпікали мені обличчя та шию, не були поцілунками Даліли, Серсеї та Семираміди, а бридкими стоногими комахами та сколопендрами, що вкрили моє тіло. А чорна королева Атланта, чиї вуста смоктали кров з моєї шиї, виявилась огидним кажаном. Задушливі обійми — нічим іншим, як залізним ошийником, котрим мене прикували до стіни. Так само були прикуті й мої руки та ноги, що давало змогу тільки піднести до рота ківш з водою та пліснявий хліб, що були біля мене.

А навколо мене глибока, темна, безлюдна ніч.

(— Так тобі і треба, безбожний зловмиснику! — сказав солтис. — Хоча б раз ти отримав по заслузі за свою поведінку!

— Правду кажеш! — підтримав його князь. — Хоча мені б хотілося, аби він подовше побув у тому пекельному раю, чорна королева зі своїми кораловими вустами та білосніжними зубами заслуговує на більш детальну сповідь.)

Я довго заспокоював себе думкою, що це також всього лиш сон. Мені згадалось, що ті, хто жує гашиш, часто бачать сни, що починаються з невимовної краси, а закінчуються катуванням та жахіттями. Можливо, я просто під дією фільтрату і скоро прокинуся?

Та залізний ошийник не залишив сумнівів у тому, що я не сплю. Холодне, тверде та важке кільце. Смертельна обручка, котрою добру людину заручають з могилою. Вузеньке вікно, крізь яке смертний просунув свою голову в потойбіччя і більше не може повернутись.

Що зі мною трапилось? Що зі мною буде?

Мене тільки звинувачують, чи вже винесено вирок?

Скільки часу провів я на самоті в цій темряві, важко сказати, тут ніколи не світало. Ні голод, ні сон не вказували на день чи ніч. Джерело світла мало бути якоюсь вічною лампою — в ній ніколи не закінчувалась олія. Це зробили навмисне, аби я розумів, наскільки нікчемне моє становище.

Змії та всіляка оминаюча світло нечисть копирсалася навколо моїх ніг. Фосфоренцуючі тільця сколопендр світилися в кам'яних тріщинах. Над моєю головою висіли кажани, замотані в свої крила, вони дивились гранатовими очима, готові будь-якої миті кинутись на мене, як тільки я засну.

З напівсну мене раптово витягнув якийсь шум, наче в іржавому замку повертали ключа. Залізні двері в'язниці відчинились, і переді мною з'явився високий чоловік, обличчя котрого я не бачив через каптур. Він увійшов, в руках ківш з водою та хліб, якими він замінив ті, що лежали біля мене.

— Ну, синку, та ти ані не п'єш, ані не їси? Можливо, хочеш заморити себе голодом?

Здалося, що голос цей мені дуже знайомий. Довго ламати голову не довелось. Він зняв свого каптура, і я одразу упізнав того дикого попа, що в печері Прес'яка мене похрестив, потім одружив, і котрому я відплатив за посвяту у братство.

— Це ти, отче! — мовив я тихо, не осмілюючись голосно розмовляти.

— Таки ти мене впізнав! — сказав сміючись гайдамацький піп. — Я вже було подумав, що ти відцураєшся старої дружби.

— Ти тут тюремник? — питаю я в нього.

— Ні, я тут сповідаю: ти мав би знати.

Після чого він сів коло мене на камінь, до якого я був прикутий.

— Дивись, сину. Коли під час облоги Бердичівського монастиря драгомани князя рубали гайдамак, мені в голову прийшов план порятунку, і я вдягнув на себе рясу: вояки не вбили мене, а забрали в полон та привели до князя. Я не брехав, що я не з гайдамаками. Тоді князь мені сказав: «Ну, отче, ти заслуговуєш, аби я повісив твою голову на найвище дерево, однак я хочу подарувати тобі життя за однієї умови. Якщо станеш сповідати при дворі. Але сповідатимеш ти не всіх і не завжди (мене не будеш), а тільки тих, кого до тебе відправлю. Маю підозру, що дружина мене зраджує. Я в цьому певний, однак не можу дізнатися, з ким саме. Вона та її таємний коханець сповідаються придворному капелану, однак той глибоко віруючий чоловік скоріше дозволить розірвати себе навпіл, ніж видасть таємницю сповіді. Але ти не такий священик, як інші. Тобі й так нема різниці, чи в пеклі стане гарячіше на один-два градуси. Твій шлях все одно туди веде, проте як не пристанеш на мою пропозицію, то опинишся там відразу, якщо погодишся, то трохи згодом. Ну, то чи погоджуєшся бути придворним капеланом? Я погодився б на будь-що, аби витягти свою шию із зашморгу, що стискав мою горлянку.

Так і потрапив я до замку, де мене тримали під замком, доки не прийшов час приступати до сповіді. Опинившись у сповідальні, я одразу впізнав у тобі свого старого товариша. Коли ти зізнався в своєму гріховному возз'єднанні з прекрасною Персидою (між нами кажучи, краще б я содіяв цей гріх), я про себе подумав, що не розповім цього князю, нехай його роги виростуть ще більше. Але ти сам усе зіпсував. Я сказав тобі йти до Пресвятої Діви в Бердичівський монастир, кинувши собі в чоботи по сім сухих горошин. А ти почав торгуватись: чи не можна покласти не сухий горох, а зелений? Та, аби мене розжалобити розповів, як ти привів гайдамак до Бердичівського монастиря, де їх зрадив. Так і хотів повиривати тобі волосся з голови. Отже, це був ти, хто моїх відчайдушних товаришів відправив на різанину! Ось хто зіпсував наш геніальний план! Та все-таки дав тобі по голові палицею — знаю, що відчув! Нарешті, твоя доля була вирішена. Я одразу розповів князю про твої походеньки, і ти отримав те, що заслужив — цей палац, до якого ти так міцно прикутий, що не втечеш.

Моїм першим питанням до злого попа було таким:

— Що стало з княгинею?

— Про те, синку, хай тебе голова не болить. Князь занадто розумний, аби виносити на люди таємницю, що його паплюжить. Персида навіть не підозрює, що князь все знає. А тебе, про людське око, кинули до в'язниці за підробку паперів, бо ж видав себе за лицаря. За дружбу з гайдамаками. За все це тобі світить смерть. А про те, що ти згрішив з прекрасною Персидою, ніхто і ніколи не дізнається. А прекрасна Персида одного прекрасного дня з'їсть грушку чи абрикоску, після чого у неї болітиме шлунок, і через три дні у Вишневецькому палаці пройде помпезна церемонія поховання. Але може трапитись щось схоже і з князем, і тоді його помпезна церемонія пройде ще скоріше. Залежно, хто хитріший. А ти думай про себе. Маєш два можливі виходи. Або тебе судитимуть: тоді твоїм найм'якішим покаранням буде колесування, якщо князь не змилується і не відрубає тобі голову. Або ти залишишся тут до кінця своїх днів, серед мороку та черв'яків, поки не сконаєш, і черви тебе не переточать. Tertium non datur.[29]

Я відповів, що краще помру відразу, нехай навіть мене смажать на вогні, ніж гнити тут до скону. Я з радістю помру.

— Ну що ж, я прийшов сюди, аби підготувати тебе до смерті і відпустити тобі гріхи, — сказав гайдамацький священик і дістав з кишені проскуру.

— Йди до пекла! — закричав я зі злості. — Не треба мені твого відпущення. Ти так само потрапиш до пекла, як і я.

— Правду кажеш, сину. Але ти підеш туди пішки, а я на кареті. Тож питання в тому, чи хочеш ти тягти свої гріхи на хребті, йдучи пішки, чи приймеш прощення та отримаєш місце у моїй кареті.

— Хай тебе чорт забере! — сказав я йому. — Давай своє благословіння, і хай тебе грім поб'є.

Тож дав я провести обряд відпущення, та відкрив рота для проскури. Як тільки я її проковтнув, так одразу й закосило мене сном. Проскура була просякнута снодійним.


4. Білий голуб


У глибокому сні я так само бачив стіни в'язниці, в котрій був заточений, а на ногах, руках та шиї відчував залізні кайдани. От тільки замість свічки якесь інше світло заливало запліснявілий підвал. Я з важкістю підняв голову і побачив над собою сяючу жіночу фігуру, котра опускалася до мене в білосніжній сукні. Її плащ — наче зоряне небо, корона на голові — наче місяць, що сходить. Але найбільше світилося її обличчя. Воно сяяло так сильно, що я не міг на нього дивитись. На руках у неї було немовля, котре тримало її великого пальця біля свого рота.

Я подумав, що це Пречиста, сама Діва Марія спустилася до мене.

І тільки тоді, коли вона мене поцілувала та вимовила моє ім'я, тільки тоді, по її солодкому голосу, я впізнав свою милу Мадуш.

Моя нещасна, покинута, забута дружина.

Мені стало соромно за ті кайдани, якими прикували мене до стіни. Якщо вона спитає: хто вдягнув їх на тебе, як мені зізнатись: прекрасні очі чарівної жінки, що вкрали мене від тебе?

Але вона не питала нічого, тільки всміхалася і говорила спокійним, рівним та відданим голосом:

— Мій бідолашний Баране! Яке нещастя тебе спіткало! Але не засмучуйся, ми прийшли, аби визволити тебе звідси. Я живу тепер у Божому раю і зараз розповім, як туди потрапила. У Різдвяну ніч, коли я чекала гостей коло бетлегемських ясел і тихо молилася перед іконою Діви Марії, яку ти мені подарував, почула знайомі кроки коло кухні. Я зрозуміла, що то не твої кроки, а батькові, і одразу схопила іконку Діви Марії, аби її кудись запхати. Я знала, що коли батько її побачить, то розсердиться. Але моє серце стис такий біль, що я тільки притисла її до грудей. Я ледве впізнала батька, коли він увійшов. Обличчя в порізах, одне око вибите. «Твій Баран зрадив нас!» — загарчав він і грізно поглянув на мене закривавленим оком. Я хотіла захистити тебе, сказала, що ти не міг такого вчинити. Тоді він почав кричати: «Ти його спільниця! Що пригортаєш до грудей?» Я не брехала і сказала, що це іконка Діви Марії. «Подарунок бердичівських друзів!» — кричав мій батько. Тоді вхопив мене за волосся, я опустилась на коліна, він витягнув шаблю і я почула її свист у повітрі, а потім, на мене ніби впали небеса.

На шиї Мадуш була червона смужка, наче тонесенька стрічка, а посередині червоніла крапля, наче коштовний камінь.

— Наступної миті я вже була на небесах, де весь біль зник. Мені заборонено розповідати тобі таємниці раю. Але туди я потрапила не сама. Поглянь на наше дитятко: воно народилось вже на небесах. Воно перейшло у потойбіччя разом з матір'ю. Це твоє маленьке янголятко, воно просилось до тебе, аби врятувати тебе від великої небезпеки.

Тоді вона підійшла до мене з дитиною, і щойно його маленькі рученята торкнулися кайданів, як вони одразу звільнили мої руки та ноги. Та залізного ошийника ці маленькі ручки не могли розламати навпіл. Тоді вони вхопились за нього і вирвали окови зі стіни, чого не могли б зробити і двадцять коней.

— Ох, мій солодкий синочку, — кажу я йому, цілуючи його маленькі ручки, — якщо твої руки такі сильні, візьми мене за чуба і потягни за собою туди, де ти живеш.

Малюк поклав вказівного пальця на губи, показуючи, що йому не можна розмовляти. Натомість відповіла його мати.

— Ні, милий Баране, туди, де ми живемо, тобі не можна. Спершу тобі доведеться пройти багато випробувань у цьому світі і чекати доти, доки одного разу ти зробиш таке добре діло, що хтось від щирого серця скаже: «Нехай благословить тебе Господь!» Одне добре діло — і ти потрапиш до раю. Але ані сто паломництв, ані тисячу молитов не приведуть тебе туди.

Моє гріховне життя підтверджує той факт, що я все ще живий. А позаяк у мене не буде можливості зробити те добре, за що хтось мене благословить, я більше ніколи не побачу своє янголятко та мою Мадуш.

Після всього сказаного, Мадуш показала мені слідувати за нею. Коли дитя торкалося стін своїми п'ятьма пальцями, вони розходились, аби дати мені прохід. Лик моєї Мадуш освічував усі щілини, заглиблення та сходи, якими ми то піднімались, то опускались. Мені це так подобалось, наче ходити по катакомбах чи в лабіринті. Раптом кам'янисті коридори закінчились, і ми опинились в густому лісі. Я бачив товсті стовбури дерев, вкриті мохом, котрі росли так густо, що поміж них не могло пройти більше однієї людини. Я бачив як білі одежі Мадуш ковзали по землі, і там, де вони торкались квітів та грибів, залишався блискучий слід. Потроху я почав від неї відставати. Вона наче летіла, а в мої ноги наче налили свинцю. Вона почала все більше віддалятись. Її людські обриси розчинилися у сяйві. Зрештою це було вже схожим на промені сутінків, що опускаються на довгу алею дерев. Свіже та холодне повітря вдарило мені в обличчя, і я прокинувся.

Я був там, де закінчився мій сон. Всередині густого дубового лісу, де з одного боку крізь дерева пробивалось сутінкове світло.

На мені було те саме лахміття, в якому я йшов з Бердичева до Львова — на цей раз не для маскування. Збоку костур — порожній.

Я пошкандибав до краю лісу, звідки лилося світло. Навколо жодної людської хатини. Я був за декілька днів ходьби від польського граду та від місця мого злету й падіння. Розгледівши своє лахміття, я з легкістю міг повірити в те, що мої львівські пригоди були нічим іншим, як жахливим сном, якщо б тільки зі мною не було доказів протилежного. На моїй шиї залишився широкий залізний ошийник, котрий моє янголятко не змогло розламати.

(— Що ж, це таки видатна історія! — сказав великий князь. — Неймовірне спасіння лиходія з небесною допомогою.

— Я ж вважаю, — мовив солтис, — що все сталося далеко не так, як він розповідає. Я вважаю, що той гайдамацький піп, за вказівкою княгині, зняв з нього кайдани, а коли не зміг зняти залізного ошийника, то відпиляв його від стіни. Потім, з допомогою різних махінацій, вони відпровадили його до лісу, вдягнувши на нього жебрацьке лахміття, котре він залишив у єврея Малаха.

— Я ж кажу, що все треба сприймати саме так, як обвинувачений розповів і ніяк інакше. Адже ми знаємо з власного досвіду, що відомі злочинці, за допомоги їхніх ненароджених дітей, вміють позбуватися кайданів та ставати невидимими. Хто знайомий з криміналістикою, той згадає чимало подібних випадків.

— Я теж відстоюватиму свою версію, — сказав обвинувачений. — З цієї миті на моєму плечі завжди сидів білий голуб, який постійно воркував та шепотів мені у вухо. А якщо я хотів на нього подивитись, то він перелітав на праве плече, але більше всього любив сидіти на лівому.

— А зараз білий голуб теж сидить в тебе на плечі? — спитав великий князь.

— Тепер ні. Коли я його загубив… але про це розповім пізніше.

— Спасіння твоє однозначно сталося завдяки диву Господньому, — сказав великий князь, — таким чином, не годиться jus humanum[30] перечити gratia divina[31]. Тож ця провина обвинуваченому не зараховується!)

Частина четверта

У «червоних братів»

1. У дуплі


В лахмітті, з костуром під пахвою, залізним ошийником на шиї та з білим голубом на плечі — куди я міг податись з того лісу?

Лахміття та костур підходили для жебракування, але ошийник псував усю картину. Що мені казати про своє намисто людям? Але найбільше мене турбував білий голуб.

Я зненавидів цей гріховний світ. Мене захопило почуття провини, я вирішив спокутувати свої гріхи: залишитись тут у лісових дебрях та вести аскетичний спосіб життя.

Недовго довелось бродити, аби знайти потічок, який почастував мене свіжою водою. Столітній дуб розкинув тінь над джерелом. А в дубі було таке велике дупло, що в ньому спокійно могла поселитись людина, справивши собі ліжко з моху та листя.

Господь Бог потурбувався про життя відлюдника. Букові жолуді та горіхи, мигдаль та гриби «слив'янки» — всього було вдосталь. Дикі бджоли годують медом, а як почнуть опадати дикі яблука — так взагалі краса.

Поміж двох великих каменів я поклав хрест, який зробив з двох гілок. Перед ним я молився вранці, в обід та ввечері. А вдень я багато бродив, збираючи припаси на зиму. Так і накопичив у своєму дуплі я купу сушених фруктів, горіхів, земляних груш. На щастя, дикі бджоли оселились у верхівці дуба, тож запасуться медом і для мене. Недалеко від потічка я набрів на зарості малини. З її плодів я зробив густий сироп, який дбайливо зберігав у коробках із соснової кори. Свята обітниця змушувала мене жити тільки з того, що пошле Господь, і ніколи не покидати аскетичного способу життя.

Та одна думка не давала спокою. Моя Мадуш передбачила, що я спокутуватиму свої гріхи до тих пір, поки не зроблю доброго вчинку, за який хтось скаже мені: «Благослови тебе Господь!» Якщо ж я проживу своє життя тут, коло струмка, в цьому дуплі, де ніколи не ступала нога людини, то не зможу зробити нічого хорошого. А відтак не зможу заслужити чиєсь благословіння.

Тож я вигадав дещо, через що світ про мене дізнається, але без того, аби я покинув своє самітництво.

Я знайшов дві широкі плоскі грифельні кам'яні плити, повісив їх одну біля одної на гілляку, третій камінь я використовував у якості язичка для дзвону. Щодня я тричі бив цим язичком: вранці, в обід і ввечері. Цей кам'яний дзвін мав розлитись на весь ліс і якщо десь на окраїнах жили люди, то вони повинні були почути кам'яний дзвін, що лунав десь із лісових глибин.

Тож я почав надіятись, що таким чином прийдуть до мене люди, котрим я роздаватиму батьківські поради та полегшуватиму душевні тягарі. А якщо одна з них принесе користь, той, хто скористався нею, не зволікатиме з благословінням. Ну і, звичайно ж, як дізнаються люди, що в хащі лісовій живе відлюдник, то потроху постачатимуть мені їстівні запаси.

Та марно дзвонив я у каменюки тричі на день, бо не приходили до мене інші відвідувачі, окрім сарн, що навідувались до струмка та диких котів, що тут чатували на них. Неодноразово звільняв я від смертельної небезпеки сарну, що потрапляла до котячих пазурів. Шкода тільки, що звірі не можуть віддячити за добрий вчинок.

Одного разу, пізньої осені, збирав я папороть та мох, які мали захистити мене від морозів (дверцята до мого дупла, які б не пропускали сніг, я зробив з патиків напередодні). Так от, повертаюсь я додому, опускаю зі спини важку ношу з трави, роздивляюсь у коморі в пошуках чогось смачненького, аби підкріпити втомлене тіло, і що же я бачу? Моя комора повністю порожня. Від арахісу не залишилось навіть шкаралупи, від горіхів — тільки нитки, а від малинового сиропу — і сліду немає. Коли ж поглянув угору, то зрозумів, що всі соти, мед з яких годував би мене до весни, так само зникли, і тільки бджолиний рій кружляє над збитим гніздом.

Міцна лайка вже готова була злетіти з моїх вуст, коли я усвідомив своє становище! Тому і втримався.

— Егей, егей, благочестивий анахорете! Невже варто так побиватись за земними благами? Бачиш: пишався, гордився, що маєш запаси на всю зиму. Уявив себе господарем лісу! Забрав собі те, що належить усім! Ти забув, для чого сюди прийшов — аби молитися! Анахорету негоже турбуватися, чим він харчуватиметься і хто його нагодує. Це справа Господа турбуватися про своїх вірників. Їхня справа молитися за прощення та восхваляти Господа. Це твоє покарання. Хоча хтозна, можливо саме ця жахлива подія і стане твоєю винагородою? Згадай пророцтво: ти маєш каятись так довго, поки не зробиш для когось настільки благодатне діло, що скажуть тобі: «Нехай благословить тебе Господь!» Ну, той, хто зміг зжерти все, що в тебе було в коморі, мав бути дуже голодним. Отже, всі твої запаси мали принести його зголоднілому тілу велику користь. Це ж дуже благородний вчинок для незнайомця. Він стовідсотково мовив про себе: «Благослови Господь того, хто зібрав тут усі ці дари!» А що, як це був великий пророк?! Можливо, сам святий Петро, про якого я чув подібну легенду: що забрів він інкогніто до бідняка і з'їв усі його зимові запаси. Що, як ця легенда повторюється і саме за моєї участі? От побачиш, як тільки заспокоїшся, завтра знову з'явиться незнайомець і обдарує тебе всілякою смакотою так, що до кінця життя нічого не потребуватимеш більше. А ще дасть тобі перепустку, з якою сам і коли схочеш потрапиш до раю!

Цією думкою я настільки себе підбадьорив, що задзвонив на вечірню, напився свіжої води зі струмка, заморивши голод, влігся на ліжко з папороті та моху, які приніс із собою, і до самого ранку уві сні бачив літаючі шинки та інші смаколики.

Зранку я знову задзвонив та поспішив покинути дупло, аби дати можливість невідомому пророку чим скоріше приготувати для мене сюрприз. Я цілий день бродив та уявляв, що саме міг принести незнайомець корисного для мене? Можливо, він принесе вдовиний ківш з олією, що ніколи не спорожніє? Чи ворона пророка Ілії, що кожного дня приносив хліб у дзьобі? А, можливо, сушеної сарани зі столу Іоана Хрестителя?

По дорозі я знайшов цілу купу букових горішків. Спершу вирішив не брати їх. Адже який сенс турбуватися про харчі тому, хто знаходиться під захистом незнайомця? Та все-таки я наповнив ними свій мішок. Не годиться жебраку зневажати милостиню, якою б вона не була. Під вечір я пошкандибав до свого дупла.

Оскільки я спізнився, то першим ділом задзвонив до вечірні, після чого дістав вервицю, яку сам зробив з більших та менших горішків, і почав молитись. Тільки після цього я відправився до свого самітницького дупла.

Коли наблизився, почув з нього якесь бурчання.

— Він тут! — сказав я з переповненим радістю серцем. — Він прийшов, говорить до мене, чекає мене. І голос його не схожий на звичайні голоси!

Я повз навколішки до місця, котре посланець раю обрав для створення чуда і смиренно запхав голову всередину.

І одразу ж дістав по голові. Я скочив з колін і послав тисячі «грім би тебе вдарив» на голову свого гостя! То був величезний ведмідь: старий бурий ведмідь, котрий заповнив собою усе моє дупло. Він лежав, поклавши голову собі поміж лап і бурмотів. Це був він! Вчора він зжер всі мої зимові запаси, а сьогодні він зайняв моє зимове житло.

— Трясця твоїй матері, — кричав я на всю горлянку, забувши, що смиренний анахорет.

(— Votum violatum![32] — диктував солтис нотарю. — Порушення обітниці! Blasphemia[33]. Capite plectetur![34]

— Однак я й сам не втримався б від лайки, — втрутився великий князь. — Qui bene distinguit, bene docet[35]. Погляньте на абзац, в якому йдеться про лайку. «Хто ближнього свого обізве так і так…» і так далі. Однак там не написано, «хто ведмедя обізве, того слід покарати». Крім того, про votum ruptum[36] все відносно. Адже обітницю порушив не обвинувачений; обітницю порушено з вини ведмедя!

— Тобто винуватий ведмідь, — єхидно зауважив солтис. — «Ursus comburatur»[37]. На черзі пограбування церкви. Мені вже цікаво, як з цієї історії виплутається наш підсудний? А я голову даю на відріз, що він виплутається.)

А що я мав зробити? Почав падати сніг, і я був змушений покинути ліс. Відлюдника з мене не вийшло, але жебраком я ще міг бути. Це теж спосіб життя, для якого в мене було все необхідне. Коли я розпочав свій шлях, то можна було сказати, наче зі мною йшов цілий табір. У Польщі не вмирає той, хто може сказати: «Подай на хліб» та «Нехай винагородить тебе Господь!»

А залізний ошийник був мені на руку. Давав перевагу над іншими жебраками. Якщо питали звідки він у мене, то я відповідав: я прийшов зі Святої землі, з Єрусалиму, мене полонили сарацини і вдягли на мене цього ошийника. Я врятувався тільки дивом. І тепер носитиму це залізо до кінця днів своїх на знак подяки. Добрі люди вірили моїм теревеням. За допомоги цього залізного ошийника я нагріб достатньо грошей і успішно прожебракував крізь Польщу. Я перетнув кордон Бранденбурга, маючи намір повернутись у рідне місто і продовжити ремесло батька, який був чинбарем. Та в першому ж місті мене оточили; та не для того, аби нагодувати, а для того, аби випитати хто я, що я і як насмілююсь тут жебракувати? Я відповів, що їм страшенно пощастило приймати в своєму місті жебрака зі Святої землі та ще із залізом на шиї. Але в німців є така хиба, вони люблять доказувати, що розумніші за інших. Посеред ринку в натовп просунувся наглядач і почав мене випитувати.

— Як тебе звати?

— Туди, де зовуть, навіть не хочуть запрошувати.

— Хто ти?

— Голодний.

— Звідки йдеш?

— З Єрусалиму.

— Мені не бреши. Я знаю туди шлях. Через які провінції пройшов?

— Через маркоманські землі і Скіфію, Бессарабію та кам'янисту Аравію, Бактрію і Месопотамію.

— Не правда! Брешеш! Я знаю, де Палестина. Мене не обдуриш! Туди можна потрапити тільки через Пафлагонію, Коппадокію та Індію. У нас, брандербургців, є мапа!

— Та я крізь них і прийшов, просто була ніч і я не міг прочитати назви.

— Що за залізо в тебе на шиї?

— Чорний султан Сагахріст, котрий тримав мене в полоні п'ятдесят два роки та три дні, вдягнув його на мене.

— Та тобі самому навіть тридцяти нема!

— Тю, в Абіссинії таке палюче сонце, що стягує дні, і один рік там за шість.

— Як таке можливо? — рявкнув на мене пристав. — Ти брехло! Тепло навпаки все розтягує, саме тому влітку дні довші. Нам в Бранденбурзі це відомо!

Він вже схопив мене за барки і був готовий кинути до в'язниці.

— А нехай твоя милість спробує присісти на гарячу піч в штанах з козячої шкури і побачиш, як вони стягнуться.

Тут натовп став на мій бік.

Та це все одно не скінчилось би нічим хорошим, якби випадковість не підіслала мені на допомогу лицаря на коні.

На голові в нього був шолом з пір'ям, на тілі лати з буйволячої шкури, з плеча спадав червоний плащ з білим хрестом. До сідла був прикріплений щит у формі серця, на котрому був зображений такий самий лицар, як він сам, а позаду нього на коні сидів такий самий обірванець, як я.

(— Йохо! — втрутився солтис. — Зараз я тебе викрию, а не наглядач. Це герб тамплієрів, а їх винищили ще в чотирнадцятому столітті!)

Знаю, що винищили, але деякі з них врятувались і, стягуючись до Бранденбурга, по сьогоднішній день існують, зберігши свій герб під іменем «лицарі терніїв». Як саме це їм вдається, розповім далі.

Побачивши лицаря, натовп загув, жінки намагались проштовхнутись до нього, і та була щасливіша, котрій вдалось доторкнутись та поцілувати його плащ. Потім його стягли з коня.

У лицаря було довге руде волосся та довга руда борода. Навіть якби мені не сказали, я б і сам здогадався, що я маю справу з «червоним братом».

— Он іде рудий брат! — сказав наглядач. — Йому й розкажеш, як ти прийшов з Палестини! Він був там двічі, на суші та на воді. Він особисто вбив двісті невірних і визволив тисячу паломників. От з ним поговори! Нехай він тебе розпитає.

Тепер я перелякався не на жарт. Якщо тамплієр почне мене випитувати, то мої глибокі знання в області географії навряд мене врятують! Він же підійшов до мене і дізнавшись від натовпу, що я начебто паломник зі Святої землі, погладив свою розкішну бороду і жахливим, низьким голосом запитав:

— Чим доведеш, що прийшов зі Святої землі?

Одразу спала мені на думку ідея, яка могла б мене врятувати. Під пахвою було моє спасіння. Я показав костур, який дістався мені від благородного мусульманина: ручка його була інкрустована дивним візерунком з міді.

— Поглянь на це, лицарю, — сказав я йому. — Тобі знайоме арабське письмо. Ось, можеш прочитати на ручці усю неймовірну історію мого перебування у полоні невірних та визволення.

Ех, як здригнувся лицар! Від переляку затрусилась навіть його велика борода. Він злякався, що зараз я розкрию, що він ніколи не був на Святій землі, і ніколи не спілкувався з жодним турком.

Аби цього не сталось, він узяв до рук костура і, роздивляючись його справа наліво, як читають східні мови, почав говорити:

— Це і справді арабське письмо, ще й до того ж сарацинське, а ще турецьких кочівників, в котрому описано все, що з тобою трапилось в полоні невірних, благородний паломнику. Слідуй за мною до замку, будеш моїм гостем.

Після цього наглядач розчинився у натовпі так швидко, наче його там і не було. А от люди підійняли мене на свої плечі і понесли за лицарем до місця, де жили «червоні брати». Житло їхнє, оточене ровом, знаходилось за містом. Потрапити всередину можна було тільки через підйомний міст.

Тут лицар передав мене охоронцям, які мене роздягли, запхали у ванну з водою, намилили, вибрили маківку. Далі вдягли на мене яскраву червону рясу. З огляду на її розміри можна було здогадатись, що тому, хто носив її, пощастило в житті більше, ніж мені.

Після цього охоронці провели мене до трапезної. Окрім рудого лицаря, тут засідало ще дванадцять лицарів, серед яких він виглядав найповажнішим.

— Quadraginta tonitrua![38] (Це було одним з м'яких виразів лицаря.) Хлопче, ти мені сподобався. Такої нахабної брехні, яку втнув ти, я ще ніколи не бачив і не чув. Тобі треба тут залишитись. Нашого пономаря чорт забрав. Вчора сконав від чорної віспи. Його місце займеш ти. Його ряса вже на тобі.

Можете собі уявити, як добре мені стало, коли я дізнався, що пономар, чию рясу я маю на собі, віддав Богу душу від чорної віспи.

Я насмілився підмітити, що ніколи не навчався наукам, які для цього потрібні.

— Per septem archidiabolos![39] — зареготав лицар. — Цьому я вірю! Не хвилюйся, ми тебе всього навчимо. Ти тільки лишайся.

Тоді він помітив залізний ошийник на моїй шиї.

— Та — Lucifer te corripiat![40] А то що?

Слово за слово, почав я трохи з цього-іншого, свята обітниця і все таке.

Після цього вони всі зареготали.

— Знаєш що, trifurcifer![41] — закричав лицар. — Ut Belsebub te submergat in paludes inferni![42] Або через обітницю тягаєш ти це залізо на своїй горлянці, або ж за розбійництво на тебе його вдягли. Якщо через обітницю — носи до смерті. Але якщо за розбійництво, то в нас є коваль, котрий зніме його з тебе.

На це я відповів, що ношу його через святу обітницю, але нехай вони вважають, що через розбійництво.

Після чого вони знову розреготались, а потім зрізали з моєї шиї залізний хомут.


2. Бафомет


Я вважав, що дістався кінцевої мети. Я потрапив у монастир з військовим режимом, де зможу спокійно коротати дні. Мені не треба було думати, що їсти-пити. А робота була проста: тричі протягом дня бити у дзвони, тримати посуд і ряси у чистоті. Весь інший час я міг присвячувати молитвам і спогляданню.

Чим завоював довіру Еліаса; таким було ім'я рудобородого лицаря, котрий мене підібрав. Він назвав мене Еліезером.

Поки я жебракував по Польщі, минуло півроку, то щойно «червоні брати» прийняли мене до монастиря, на носі вже був страсний тиждень.

Я не приховував перед лицарем Еліасом свого хвилювання відносно того, що тут так само справлятимуть страсний тиждень, як у всьому католицькому світі, і з мене тут не буде користі, позаяк мене з дитинства не посвячували в передвеликодні церемонії. Мене виховували єретиком, і тільки віднедавна я став неофітом.

— Не сумуй, брате Еліезере, — запевняв мене лицар, — кожного дня страсного тижня, напередодні, ми проводимо репетиції по кожному відрізку «страстей», тож у тебе теж буде час вивчити свою роль.

Після цих слів я повністю заспокоївся і ледве чекав, коли настане Чистий четвер і коли вночі розпочнуться всі приготування до урочистостей.

Задзвонивши на вечірню та зачинивши ворота, я отримав вказівку від лицаря Еліаса: взяти ліхтаря, піти до церкви і чекати, доки годинник проб'є північ, після чого я почую тричі стукіт у двері крипти. Без вагань я маю їх відчинити та прийняти гостей, які вийдуть зі склепу, та робити все, що вони накажуть.

Я навіть оком не кліпнув від такого дивного завдання. Я ніколи не був боягузом, більше того, мене з'їдала цікавість, що ж це за такі гості, які приходять з крипти.

Одразу після того, як пробило північ, почувся потрійний стукіт у двері крипти. Я поспішив їх відчинити. На свій подив, я побачив освітлені сходи, якими підіймаються жінки в одежах, які можна було побачити тільки на церковних фресках чи у великих палацах. У всіх напудрені та нарум'янені обличчя, чорні, сірі і навіть золотисті брови. Кожна тримала в руці витончену воскову свічку.

Це не були ті примари, від яких стає лячно. Я був молодим, і коли бачив жінок, навіть і примарних, то в мені закипала кров.

Ті, у свою чергу, теж помітили, що перед ними не старий дячок, тож вирішили зі мною познайомитись, кожна по черзі. Перша заговорила:

— Я — Єзавель, жінка царя Ахава, чию кров пси злизали на вулиці. Принеси купіль для хрещення. Я хочу помитися.

— Я — Саломея, донька Ірода, котра попросила голову Іоана Хрестителя собі у подарунок. Принеси сюди піднос для проскури. Нехай вислужусь, — мовила друга.

— Я — Вірсавія. Саме через мене цар Давид впав у гріх. Принеси мені ківш з олією, я хочу змастити волосся, — сказала третя.

— Мене зовуть Даліла, і це я зрадила Самсона. Принеси мені чашу для причастя. Я хочу напитись і причаститись, — мовила четверта.

— Я — Астарта, що спокусила синів Ізраїля в Ханаані. Принеси мені кадило з ладаном, я хочу бути пахучою, — сказала п'ята.

— Мене звуть Тамар. Через мене Авесалом вбив свого брата Амнона. Принеси мені чашу для святої води, нехай заповню її сльозами.

Кожна з них брала з вівтаря річ, про яку говорила і клала мені на руки. Я тільки спостерігав, що з цього буде. Мені було доручено виконувати всі накази гостей.

Їх було семеро.

Сьома була з короною на голові, в дорогій золотистій сукні зі шлейфом, що волочився позаду. Вона йшла останньою. Голос у неї був, наче дзвін.

— Звуть мене Мілітта, я цариця Савська. Я віддала свої скарби царю Соломону, забравши натомість його мудрість. Принеси мені дароносицю.

Останнє мене приголомшило.

Священні посудини, різні атрибути для церемонії, це ще я міг стерпіти, але дароносиця! Реліквія, в котрій знаходиться тіло Спасителя, до якої навіть сам понтифік насмілюється підійти тільки на колінах. Хто насмілиться підійти і здвинути її з місця? Я з надією поглянув на примару.

Вона ж вдарила мене по плечу так, що ноги мої підкосилися і так закричала, що вся церква наповнилась її голосом.

— Чого зволікаєш?

Я зрозумів, що відмовити потойбічним істотам в мене не вийде, тож зняв дароносицю з вівтаря.

— Йди за нами! — наказала цариця Савська, після чого, знову залишившись останньою, пішла за іншими примарами гвинтовими сходами, котрі вели з каплиці кудись угору. Я плентався позаду неї, аж поки ми прийшли до кованих, позолочених металевих дверей. Вони відчинились, і переді мною постала велика зала без вікон з височенною стелею. Її помпезність підкреслювали ліхтарі, що були заховані у численні ніші. Стіни вкривали шовк та золото.

Посеред зали стояв намет, вхід до якого відкрився. Звідти почали виходити різні, відомі на весь світ лицарі, вдягнені як турки, єгиптяни, римляни, перси. Жінки-примари почали називати їх по іменах.

— Вітаю тебе, Агасфере!

— Ваал з тобою, Навуходоносоре!

— Нехай благословить тебе Осіріс, о фараоне!

І так по черзі: Ірод, Пілат, Нерон, Сарданапал — всі мої «червоні брати» були тут. А мій рудобородий покровитель звався тепер Іудою Іскаріотом.

Скажу я вам, нічогесенька компанія.

Тут вони забрали від мене церковні скарби і виклали їх на довгий стіл.

Тоді рудобородий крикнув:

— Малкх!

Я почав озиратися, шукаючи, хто б це міг бути.

— Видно, і справді відрізали тобі вуха в Гефсиманії, раз не чуєш.

Тоді я зрозумів, що Малкх — це я.

— Тримай вухо гостро, — наказав мені покровитель, чиє ім'я сьогодні було Іскаріотом, а мене, отже, нарекли Малкхом, знаменитим стражником, що першим підняв руку на Спасителя. — Кажу, тримай вухо гостро, бо якщо я тобі його відріжу, то не приклеїть його назад і назаретський Бен Ганоцрі.

Тоді я ще не знав, що вони мали на увазі під цим іменем.

Рудобородий підштовхнув мене до великого магістра, котрого сьогодні звали Навуходоносором. В його волосся та бороду були вплетені перлини, як у античних персидських статуй.

Він запитав:

— За які заслуги варто взяти Малкха на службу до Бафомета?

Іскаріот відповів замість мене:

— Він народився єретиком, став атеїстом, буянив із грабіжниками, вбивав людей, підробляв папери, видавав себе за іншого, перелюбствував з дружиною свого господаря, раб, засуджений до страти, котрий утік з в'язниці і на котрого в кожному місті чекає шибениця.

— Саме наш чоловік! — відповів на це Навуходоносор.

Серед лицарів виникла суперечка, чи повинен я поклястись у вірності офітам перед тим, як посвятити мене у їхні таємниці? Вони дійшли висновку, що це буде зайвим, оскільки я такий відомий лиходій, що коли б захотів комусь розповісти про їхні таємниці, першою в петлю потрапила б моя шия.

Тепер я почав розуміти, чому мені усі тут так раділи.

Вони зняли з мене братську рясу і вдягли як римського ліктора. Моїм першим завданням було зняти кам'яну кришку саркофагу, що був у стіні.

У кам'яній труні я побачив самого Ісуса Христа таким, яким ми звикли його бачити — з ранами на тілі та колючим вінком на голові. Фігура була зроблена з воску.

Тоді всі лицарі вишикувались навколо гробу і почали сперечатись, ким же таки був Ісус Христос?

Вони дискутували на латині і я чудово їх розумів.

Один з лицарів стверджував, що це еон древнього бога Ялдаваофа; месія пневматикус, котрого відправили на землю битися з Офіоморфосом. Але Ісусові не вистачило сміливості, тож Ялдаваоф розіп'яв його на хресті. Це доводить пророк Валентин, гностик.

Тим часом інший лицар розповідав, що як стверджує Василид Олександрійський та доводить Бердасен, так званий Христос був ніким іншим, як містифікатором на ім'я Бен Єшуа Ганоцрі, і його розіп'яли цілком справедливо.

Земля почала тікати з-під моїх ніг. Якщо в мене й були лихі думки, то шанування святих було міцним у моєму серці. Я затулив вуха руками, аби не слухати, що вони говорять.

Та я однаково чув усе.

Третій лицар стверджував, що вся історія про Ісуса Христа є нічим іншим, як просто казкою. Ця постать ніколи не існувала: ані народжувалась, ані помирала. Це всього-на-всього символ, який не мав тіла, як Брахма чи Ісіда. А його людська подоба — такий самий ідол, як Ваал чи Дагон.

Після цього мені здалося, що гіршого вже й годі чекати, однак думка четвертого лицаря довела, що в гіперболи ще є суперлатив.

Це був сам Навуходоносор.

Він почав говорити про те, що в старих писаннях сказано, ніби Ісус є деміургом, котрий мучить людство законами, які роблять всіх нещасними та нещасливими. Забороняє те, що до смаку нашим тілам. Попри всі закони природи наказує нам робити те, що не зашкодить ближньому. Однак природа людині диктує робити те, що приносить їй задоволення, не дивлячись на те, зашкодить це ближньому, або ні. На додачу до всього ті, хто слідує законам Ялдаваофа, мають покликання у всьому перечити законам Ісуса — робити все навпаки. Шахрайство, розбій, вбивство, брехня, знущання, хіть, пияцтво не тільки допускаються, але є обов'язковим. А тих, що женуть людей в ярмо так званих чеснот — будь то еон, деміург, Бен Ганоцрі чи сам Ісус Христос, — треба переслідувати та шмагати.

З цією промовою більшість погодилась, і я з острахом помітив, що кожен з присутніх дістає довгу, схожу на терен, голку і пхає в область серця воскової фігури у труні.

— І хто тепер справжній Месія? — закричав Навуходоносор.

— Бафомет! Бафомет! — закричали всі в один голос.

Навуходоносор вдарив кулаком у великий тамтам і по цьому сигналу розсунулися штори намету, що стояв у глибині зали. У яскравому світлі на чудовому вівтарі постали два ідола, правим з яких був Бафомет.

У цього ідола було два обличчя; одне чоловіче, інше жіноче. Вся його статура була напівчоловічою та напівжіночою. Велика змія обвила його, і на кожному кільці був вибитий знак зодіаку. В одній руці він тримав сонце, в другій — місяць. Під його ногами була земля, яка трималася на крокодилі.

Зліва стояв інший ідол — Мілітта. Верхи на кабані гола жіноча постать, на її голові — всіяна карбункулами та рубінами корона.

Дами та лицарі почергово підходили до ідолів та цілували плечі Бафомета і коліна Мілітти. Після цього вони поклали між ідолами дароносицю, брали звідти проскури і, поплювавши на них, розсипали їх по підлозі, після чого почали танцювати. Вели хоровод навколо двох ідолів та дароносиці, тримаючись за руки. Жінки задирали ноги, намагаючись штовхнути дароносицю, при цьому з-під суконь виднілись підв'язки до панчіх. Вони співали пекельні псалми на якійсь невідомій мені східній мові.

У цей час у мене було завдання наповнювати келихи вином із в великих ковшів і подавати його гостям, котрі пили за Бафомета.

Мене нудило від цього, але ще більше мене цікавило, чим це все закінчиться.

Коли я повернувся з вином, то всі лицарі та дами сиділи за столом, а цариця Савська — в обіймах Навуходоносора.

Коли я наповнив їхні келихи вином, цариця Савська сказала мені:

— Чуєш, Малкх! Моя корона дуже тисне мою голову, тож спустись до храму і принеси мені корону жінки з Назарету.

Від п'ят до голови мене затрусило.

У нашому храмі, коло вівтаря стояла велична статуя Богородиці Діви, голова котрої була увінчана прекрасною короною. Корона ця була зроблена з перлів та діамантів. Це був дар від княгині на знак її обітниці. До цієї святої статуї сходились паломники на великі свята і приносили щедрі дарунки, які складали до її підніжжя. А тепер я мав зняти корону із святої постаті; я мав вдягнути цю священну реліквію на розпатлане волосся брудної шльондри? Навіть якби мати Ісуса і не була Марія з Назарету, а просто матір'ю звичайного благородного мужа, навіть тоді було б святотатством вчинити такий ганебний вчинок!

Я вагався, не хотів виконувати божевільне бажання, але тоді мій рудобородий покровитель так врізав мені по спині, що мало душа з тіла не вискочила, і почав кричати:

— Ти не чув наказу? Піди до галілеянки і скажи, що цариця Савська чекає на свою корону. Поспішай!

Я мусив виконувати, що наказали, інакше б мені проломили череп.

Мені здалося, що всі святі зійдуть з своїх постаментів і жбурнуть мені в голову ціпком, книгою чи ключем небесним, коли я зробив те блюзнірство, а після закинуть мене в самісіньке пекло. Сама ж статуя Богородиці ніби нахмурила свої брови, коли я зняв корону. І хоч корона була маленькою, однак здавалась такою важкою в моїх руках, навіть земля розходиться у мене під ногами, як тільки я ступив крок.

Коли я повернувся до зали поклоніння Бафомету — оргія набрала повної сили: грішниці минулих тисячоліть в гріховних одежах вакханок танцювали безсоромний хорей з Іродами та Пілатами. Як тільки Астарта побачила мене, то вихопила корону, натягла її на своє розпатлане волосся і почала божевільний танець жриці Мілітти. Навколо неї, наче козел, скакав Навуходоносор, виконуючи фригійський обряд. Астарта кружляла так швидко, що здавалось ніби в неї, як і у Бафомета, два обличчя. Раптом Навуходоносор захитався, впав, спираючись на коліна і долоні, і став жалісно мукати. Очі його вилізали з орбіт, я подумав, що з ним вдруге відбудеться чудо перетворення в бика. З його мукання я зрозумів, що він кричить: «Малкх». Може варто принести йому свіжої трави? Можливо він хоче пастися? Та ні, просто хоче блювати. Звір, коли нажреться, то блює. Коли людина стає звіром, також блює. «Неси сюди хрестильницю!» — кричав він мені. І мерзка тварюка заблювала святу утварь, яку мені довелось перед ним тримати.

Трохи очистившись, він наче почав приходити до тями.

— Позбирай-но посуд, помий і віднеси все на місця. Дароносицю поклади на звичне місце. Проскуру склади в чашу для причастя. Потім йди спати.

Від запального танцю Астарта втратила свідомість. Коли Навуходоносор перекинув жінку через плече, корона з голови красуні впала і покотилася мені до ніг. Я її підібрав і витер.

— Це також віднеси на місце, — наказав Навуходоносор.

— Спершу випий, — розпорядилася Астарта втомленим, захриплим голосом, зняла з пояса надзвичайної оздоби красиву флягу і простягла до моїх вуст. Маленька фляга була викарбована із золота та прикрашена опалами і бірюзою. — Це вино з виноградної лози, посадженої ще Ноєм. Кам'яна урна з цим вином стоїть біля саркофага моєї бабці Семіраміди в Ніневії. Пий!

Я зволікав. Тоді Астарта надпила з фляги, несподівано обхопила мене за шию, нахилилася, притиснула свої губи до моїх — вино залило мені рота. Ніколи я не пробував настільки солодкого, пекучого та п'янкого напою.

— Хто дав мені ляпаса? — раптово спитала цариця Савська, озираючись навколо.

— Ну, пий же! — сказала Астарта, знов простягуючи мені флягу.

Я приклав її до вуст, однак з першого ж ковтка зрозумів, що то не таке вино, яке я пив хвилину тому. Цього разу вино було гірке, з дивним запахом, від якого мене перекосило. Я зробив вигляд, ніби п'ю, і з вдячністю повернув флягу.

— Залиш собі на згадку! — сказала язичницька цариця і кинула флягу до іншого посуду, який я поклав до хрестильниці, аби віднести все зразу.

П'яні демони почали гасити свічки, а я кинувся навтіки зі священним посудом, аби не застрягти з ними в темряві.

Я вимив церковний посуд тричі у чистій воді і розклав усе по місцях. Дароносицю поклав на вівтар, одягнув корону на статую Богородиці та поцілував край її вбрання, вимолюючи прощення. Майстерна робота була виконана руками самої княгині: різнобарвними шовковими, срібними та золотими нитками вона тонко вишила зображення дванадцяти апостолів.

— А це куди мені покласти? — спитав я себе, дивлячись на флягу, — аби її в мене не вкрали? Адже продавши це, я зможу купити хутір або п'ятиколісний млин. А може, все це мені сниться і коли прокинусь, її вже не буде в моїх руках? Причеплю її на пояс (я ще був у вбранні ліктора), так вона не загубиться.

Так я і зробив, після чого здолав мене сон. І я навіть не знав, де заснув і як довго спав.

Знаю тільки те, що хтось тягнув мене за вухо і копав ногами по ребрах.

Це був мій покровитель.

— Та годі, Іскаріоте, зараз встану! — бурмотів я у напівсні.

— Ах ти ж, падлюка, ще й Іскаріотом мене називаєш! Зараз ти в мене швидко протверезієш!

З цим він узяв ківш із водою і облив мене з ніг до голови. Від цього я відразу прийшов до себе.

— Ну що ж, Сатире, добре ж ти себе повів! — вичитував мене лицар. — Я наказав тобі чекати біля входу у крипту, поки не прийдуть наші гості, а ти переплутав двері крипти з дверима погребу. Там ми тебе і витягли з-під бочки. Ти навіть не знав, в якому світі знаходишся.

— А моя дорогоцінна фляга, що була прив'язана до поясу?

Та не було там вже ані фляги, ані поясу, а тільки стара ряса, що дісталась мені від старого дяка.

— Ну, досить було спати, біжи до каплиці, покрути деркача-тріщалку, зараз почнеться меса.

Але ж все здавалось таким реальним!

Зайшовши до каплиці, я побачив, що все на своїх місцях.

У боковій ніші був саркофаг, оточений свічками та з фігурою Ісуса, котру минулого вечора прихильники Бафомета штрикали голками. Однак зараз вона була ціла і неушкоджена.

У церкві було багато люду. Процесія за процесією — всі зачаровані помпезністю церемонії. Потім довгою чергою з'явилися лицарі, котрі були одягнуті у сірі ряси. Вони навколішки та босоніж наближались до саркофага Спасителя і цілували мармурові сходи, котрі вели до нього.

І саме цю людину — великого магістра — я бачив минулої ночі, з короною із чотирьох бичачих рогів на голові, котрий плював на лик Христа і твердив, що той — шарлатан! А зараз він цілує його ноги. А всі інші, які вчора сперечалися, що він чи то еон, чи син Ялдаваофа, що злякався Офіоморфа, чи взагалі ніхто? Всі вони зараз йдуть до нього з опущеною головою і б'ють себе кулаком у груди, і падуть ниць, і жодного звуку не чути в переповненій натовпом церкві, коли великий магістр підіймає тіло Христа догори. Чорти так і підбурювали мене закричати: «Люди! Християни! Не ставайте на коліна! В цьому келиху лежить проскура, по якій топталися ноги Астарти!» На щастя, білий голуб прикрив мені рота своїм крилом.

Потім заграв орган і почався церковний спів, мені почулись жіночі голоси, які заспівали «Miserere» та «De profundis»[43]. Тоді я збагнув, що ті самі голоси співали вчора: «Йди до мене, квітонько, іди». Це голос Астарти. Це — Даліли. А цей — Єзавель. І саме тут вони заходили через двері крипти! А тут піднімались одна за одною по гвинтових сходах! Але де ж це було? Адже тут немає сходів. На тому місці, де я тричі піднімався, ступаючи по сходах, нема навіть дверей, а тільки мармурова гробниця великого магістра ордену — Армінія. Певне, це і справді був тільки сон.

І впав тягар з мого серця. Я мав сильно напитися, що моя фантазія так розгулялася. Зате я не знімав корони з Богородиці і не вдягав її на голову цариці Савської.

Коли меса закінчилась, я, як завжди, підійшов до статуї Богородиці, аби підлити олії в лампаду, котра стояла у підніжжі. І тут я дещо помітив.

На передній частині корони завжди красувалась перлина розміром з горіх, а на задній такого ж розміру рубін. Перлина завжди виблискувала посеред очей, але тепер спереду був рубін.

Тобто, хтось перекрутив корону!

Отже, це все-таки не був сон.

Що ж це було?

Це була Страсна п'ятниця. «Лицарі терніїв» тримали суворий піст. Тримали його так суворо, що навіть одному важкохворому послушнику не давали ліків, бо в узварі містилася манна, а в пігулках мед. І те, й інше вважалося їжею. Я також постився увесь день. І як людина з більш м'якою совістю, журився, що не приберіг з вчорашньої оргії (якщо, звичайно, мені все це не приснилося) стегенця перепела трьохтисячолітньої давності.

Але куди б я їх запхав? Вони зникли б так само, як і фляга.

Коли ввечері страсної п'ятниці я, замість дзвонів, тричі прогримів тріщалкою та увійшов до ризниці, там чекав мене мій рудобородий покровитель з ліхтарем:

— Сьогодні знову чекатимеш на гостей коло крипти, але дивись, аби не так, як вчора!

Я подумав про себе: «На цей раз я нізащо не засну!»

— Сьогодні вони прийдуть раніше.

Так і було. Ледве дзигарі пробили одинадцять, як вже почувся стукіт у двері крипти. Як тільки я їх відчинив — з'явилися мої античні красуні, яким вже не потрібно було представлятись. Ми вже були знайомі.

Сьогодні вони віддавали мені ті самі накази, аби я приніс святий посуд.

Та мене цікавило, де саме знаходиться прохід в стіні?

І коли за наказом цариці Савської я дістав з вівтаря святу святих, вона закричала:

— Не обертайся, бо дідько тебе вхопить!

Я не обертався, бо золотий кубок з блискучою та рівною поверхнею слугував мені дзеркалом. І я побачив, що Єзавель підійшла до гробниці лицаря Армінія і повернула йому голову. Після цього гробниця провалилась в землю і перевернулася догори ногами, а на її місці з'явились гвинтові сходи.

Я зробив вигляд, що нічого не бачив.

Цього разу велика зала не була облаштована, як до вчорашніх містеріумів. На столах були різні вишукані страви: печеня, паштети, східні фрукти. М'ясо в страсну п'ятницю! Коли всі віруючі, навіть кальвіністи постяться, їдять тільки пісний суп, чи взагалі нічого не їдять і не п'ють. Тільки гортають сторінки молитовника, шукаючи відради, аби відволіктись від голоду та почуття провини.

Об одинадцятій годині ночі почали бенкетувати. Але ще й як бенкетувати! Було враження, що гості та господарі не їли і не пили дві-три тисячі років. Я ледве встигав носити пійло з погреба та нарізати смажене м'ясо. Послідували ті ж самі сцени, які були вчора, але ще з більш хворою уявою.

Цариця Савська була ще більш божевільною, ніж учора. Раптом вона сказала:

— Ех, щось мені гаряче в цьому вбранні. Малкх, піди і принеси мені одежу галілеянки. В ній мені буде прохолодніше.

— Щоб на тобі ця плахтина стала плащем Деяніри! — мовив я про себе, зціпивши зуби. Та штурхан Іскаріота нагадав мені, що треба виконувати наказ, і я знову повторив вчорашнє блюзнірство.

Я повернувся з плащем якраз вчасно, адже Астарта вже сиділа верхи на кабані, як і її кам'яна статуя. Я тільки опустив очі від сорому.

Астарта реготала.

— Ходи сюди, Малкх! — кликала вона, посміхаючись. — Бери флягу і випий з неї, як я. Я п'ю за Бафомета, а ти питимеш за Астарту!

З цими словами вона випила з фляги. Це був той самий витвір мистецтва, з якого вона поїла мене вчора

Тут мене осінило. Я зрозумів, у чому фокус. Є фляги з потаємним дном: в одну частину заливається одне пійло, а в другу — інше. Якщо людина відкрутить кришку вправо, то вип'є один напій, якщо відкрутить вліво — то інший. Тож я уважно спостерігав, у який бік відкриває кришку язичницька цариця, коли п'є сама. Вона крутнула праворуч. А коли передавала мені, то відкривала ліворуч. Тоді я непомітно відкрутив її праворуч. І знову відчув смак солодкого, доброго вина. Я досить багато з нього випив.

— Правда ж, смачно? — питає в мене королева брехні.

Я вирішив відплатити їй тою ж монетою.

— Трохи гіркувате, — відповів я і скривився.

Астарта клацнула пальцями у мене перед носом і, сміючись, сказала:

— Добре тобі і таке. Воно залишилось ще з весілля в Кані Галілейській. Твій Господь зробив його, тож пий. А флягу залиш собі — буде парою до вчорашньої.

По цих словах вся пекельна братія зареготала.

— А тепер прибери усе тут і принеси spiritus vini![44] — наказав Навуходносор.

Тож я знову поприбирав усі священні реліквії, а потім приніс, у кам'яному глеку spiritus vini.

Чортам вже мало було напитися вина, їм схотілося ще й спирту.

Тоді мені дещо спало на думку.

У кам'яному глеку знаходилась справжня російська горілка. Ківш був закритий так хитро, що відкрити його міг тільки той, хто знав його секрет. Я навчився цього ще у гайдамак. Тож я відчинив в погребі глек, відлив з нього трохи горілки і долив туди пійло, яке було залито у флягу, а тоді знову зачинив його.

— Чи не пив ти з нього, Малкх? — закричав мені Ірод.

— Клянуся Бафометом, що не пив.

— Тоді відкрий глека! — наказав мені Пілат.

Я по-різному пробував, але нічого не виходило. Тоді Ахав вихопив його з моїх рук, але в нього так само нічого не вийшло. Він поклав глека до срібної чаші і розрубав його мечем, після чого пійло вилилось в чашу.

Тоді Вірсавія і Тамара (знамениті Біблейні господині) накидали туди фіги, родзинки та апельсинові шкірки, а Даліла підпалила це крампампулі[45] восковою свічкою. Все інше світло загасили.

Винний спирт горів і палав. На чолі стола засідав Навуходоносор, котрий опустив у чашу кропило для святої води, і заходився розливати палаюче пійло по кубках, що вишикувались навколо нього. Кожен підносив пекельний напій до вуст.

Жахлива картина: чотирирогий цар, що розливає вогонь, страшнючі покручі, що сьорбають той вогонь, посередині зелено-блакитне полум'я, в котрому відбивались такого ж кольору обличчя — все це перевершувало будь-який бачений до цього танець смерті. Сама цариця Савська виблискувала таким зеленим відтінком, наче проклята оголена душа. На її обличчі, вустах ніякого рум'янцю, тільки блиск чорних очей показував, що вона жива. Все навколо заливалось страшними прокльонами та блюзнірством. Вогонь до писка, вогонь із писка.

Я хотів врятуватись з пекельного синедріону. Тепер я був певен, що мені це не сниться. Я вирішив тікати.

Якщо це чорти, то якісь вони тупуваті, раз дали такому нещастю, як я, обвести себе навколо пальця. Адже якщо всі вони вип'ють чудо-напій, який приготували для мене, то спатимуть, і невідомо хто проведе завтра церемонію воскресіння.

Я тихесенько покинув гріховну залу ідолопоклоніння і подумав про себе: «Якщо ці людські створіння (а вони однозначно люди) потрапили сюди через двері крипти, отже з крипти якісь катакомби мають виводити на вулицю, де через потаємні двері ці монстри у жіночій подобі сюди і потрапляють. Я б міг втекти звідси тим самим шляхом.

Я взяв ліхтар, спустився до крипти і, йдучи довгим коридором поміж гробниць лицарів ордена, помітив, що на могилі лицаря на ім'я «Птоломей» надгробна плита відсунута вбік. Вона була не з мармуру, а з жерсті і тільки пофарбована під мармур.

У цій гробниці не було могили, а тільки вузький прохід зі сходами, якими я піднявся нагору. Вони також були гвинтовими, і я нарахував сімнадцять сходинок. На сімнадцятій я побачив на дверях святу статую. Це була статуя святого Себастіана, прив'язаного до дерева та пронизаного стрілами. Саме так безбожний Діоклетіан вбив відважного мученика.

Я часто бачив цю статую, тільки перебувала вона в ніші монастирського муру, із зовнішнього її боку. Певне, вона знає таємницю виходу, інакше з якого дива їй тут опинитись.

— О, святий Себастіане! — благав я його з усім смиренням. — Я моравської крові по матері, а ти їхній покровитель. Відкрий мені таємницю: як прийшов ти сюди крізь стіни, аби я так само зміг звідси вийти.

За його спиною не було видно жодного отвору.

Я почав шукати отвір.

У тілі відважного мученика стирчали три мідні стріли. Якому безбожному нахабі прийде в голову обертати стріли в тілі до смерті замученого святого?

І я помітив, що одна з трьох стріл була блискучіша, ніж інші. Я піднявся на постамент, вхопився за стрілу і повернув її. Стріла подалась в моїх руках, а за нею вся статуя почала обертатись. І вже за хвилину я бачив зоряне небо над своєю головою. Ми зі святим Себастіаном опинились назовні.

— А тепер знову впусти мене, дорогий покровителю, — сказав я статуї і, повернувши стрілу, знову опинився всередині катакомби.

Тож це і є таємниця шляху примар.

Я повернувся до крипти і почав, озираючись, дещо шукати.

І таки знайшов.

Наді мною знаходився саркофаг Армінія зі статуєю великого померлого магістра, в якого була скручена шия.

Цікаво, що станеться, якщо я поставлю на місце його голову? А сталося те, що гробниця повернулась на своє місце і закрила вхід до зали з Бафометом.

Оце так! Богохульники будуть приспані, хтозна коли вони прокинуться. А коли прокинуться, опиняться в зачиненій залі без вікон та дверей, з котрої не зможуть вийти, хіба що розіб'ють стіну.

Завтра ніхто не знатиме, де вони. Я за цей час втечу за тридев'ять земель.

Я поставив перед собою мету.

Піду до архієпископа Аахени та закладу лицарів, що поклоняються Бафомету. А щоби мати докази, я візьму з собою осквернений церковний посуд. Ні! Благочестиві християни не питимуть з жертовної чаші, з котрої пили Саломея та Даліла. Ніхто не хреститиметься з купелі, котру заблював Навуходоносор. Ніхто не прийматиме святу воду з кропила, котрим головний диявол наливав палаюче пекельне пійло — поки все це не освятять і не звільнять від чаклунства пречисті та благочестиві руки.

Я віднесу це все до архієпископа, до ради та святої інквізиції. Святий посуд буде моїм свідком, а вони нехай проведуть обряд екзорцизму.

(— Ти вчинив дуже мудро, сину мій! Як справжній християнин, — сказав великий князь, обурившись безбожністю «лицарів терніїв», тільки слухаючи про вчинки яких віруюча людина вже відчуває потребність у відпущенні. — Ти вчинив по совісті!

— Я ж казав! — солтис скочив на ноги та вдарив суддівською палицею по столу. — Навіть з пограбування церкви він так викрутиться, що йому казатимуть: «Ти добре вчинив, сину мій!»

На цьому великий князь та солтис так сильно зчепилися, підскакували у своїх кріслах і били кулаками по столу, що підсвічник, череп, розп'яття так і танцювали на ньому. Засідання довелось припинити і відкласти на наступний день. Лиходій знову отримав відстрочку щодо повішення — сміявся я подумки.

Наступного дня судді, трохи заспокоївшись, продовжили засідання перерване в in pendenti[46].

— Де ви зупинились, обвинувачений?

Х'юго продовжив.)

У ризниці я знайшов великий шкіряний мішок, куди спакував усі срібні та золоті дорогоцінності, які постраждали в богохульній оргії, і не забув про корону Богородиці.

Коли я підняв мішок собі на плече, той мало не поламав мені його, однак я не міг перекласти мішка на інше, через білого голуба.

За допомогою статуї, що крутиться, я опинився за стіною. Далі мені треба було спуститися з високої вежі. Я знайшов мотузяну драбину, якою сюди піднялися язичницькі блудниці, швиденько зліз по ній, схопив мішка зі скарбами і побіг до гавані.

(— Зупинись! — закричав солтис. — Тут я тебе і спіймав. І це буде критерієм твоєї вини. Чи благочестивим був твій вчинок? Чому ти відправився у гавань, де стояли готові до відплиття кораблі, а не у бік ратуші, де б знайшов мера, солтиса чи міського старшину, кому б міг розповісти про святотатний орден? Сплячих винуватців спіймали б in flagranti[47], звичайно, якщо все те, що ти сказав, було правдою?

— Ну, покидьку, спробуй поясни! — спохмурнів князь.

— Насправді, все дуже просто, панове, — відповів реус. — Я тільки слово скажу — і ви все зрозумієте. Назва міста, в якому це все відбувалося — Щецин. Тоді там заправляв Адольф Густав. Мало того, що його воєначальникам-єретикам було до одного місця, чи в монастирі поклоняються Бафомету, чи справляють свято Милітти, так вони ще були в дуже хороших відносинах з «лицарями терніїв», котрі разом зі шведами відважно боролись проти імператорської армії. Тож йти туди не було ніякого сенсу. Так я вирішив рятуватися, тікаючи на землі великого німецького князя, де мене вислухають разом із святою інквізицією і, думаю, приймуть рішення розпочати воєнний похід проти богохульників та єретиків. А так, як у морі мене буде важко вислідити, я поспішив до Щецинського порту.

— Habet rectum! Rectissimum![48] — поспішив озвучити свою думку великий князь. — Шведські єретики не можуть бути суддями в такому питанні. Викресліть з обвинувачень «furtum sacrosanctorum»[49].

— Готовий побитись об заклад, що він очистить себе від усіх обвинувачень, мерзенний злочинець! — пробурмотів собі у бороду солтис. — Ну, а тепер піде «Homicidium!»[50])

Частина п’ята

Homicidium

1. На кораблі мінхера


Найвищим доказом моїх благих намірів є те, що не дивлячись на скрутне становище та відсутність грошей, я встояв та на не наклав свою руку на пожертви, що знаходились біля входу у церкву. А в страсні дні там були і мідяки, і срібні монети.

Я все ще був одягнений в маскарадний костюм слуги єврейського первосвященика: римський балтеус, шкіряні сандалії, тога. В будь-якій частині світу в цій одежі мене сприйняли б як божевільного, тільки не тут. Під владою шведів Щецин зробили вільним портовим містом, а бухта Одер була повністю забита торговельними суднами з усіх куточків світу. На причалі штовхалися негри, іспанці, турки, бербери, китайці в найрізноманітніших строях. Тож серед усього цього каламбуру міг загубитись будь-хто. Ані на мене, ані на моє вбрання уваги не звертали.

Я нікого не розпитував, а мовчки шукав корабель, який готовий був підняти якір та вітрила і врятувати мене. Доля привела мене до голландського корабля.

Як тільки судно рушило з попутним вітром із Одеру, ми вийшли у відкриту затоку. Власник судна мінхер Руйссен помітив мене на палубі. Він підійшов до мене, запхавши обидві руки в кишені, і заговорив зі мною дванадцятьма різними східними мовами.

Звичайно, що я не розумів жодної.

Тоді він почав лаятись на своєму діалекті.

— Могутній Кракен[51], яку ж мову розуміє ця мушля?

Це я зрозумів і відповів йому, що розумію голландську, і що я не палестинський язичник, а віруючий християнин.

— Куди ж ти зібрався?

— Куди підвезете.

— Дорогу зможеш оплатити?

— Не маю ані копійчини.

— А що маєш?

— Маю дуже гарну та дорогоцінну флягу, інкрустовану дорогоцінним камінням. Можу віддати її як завдаток чи плату.

— Ти її вкрав?

— Клянусь Святою Трійцею, що дісталась вона мені чесним шляхом. Це подарунок від вродливої жінки, на згадку про поцілунок та обійми. Нехай піду я на дно разом з цим судном, якщо хоч слово з того, що я сказав, є неправдою.

— Но-но, ти такими речами не клянись. Я й так тобі вірю. Ця фляга вартує рівно стільки, за скільки б я тебе довіз до Гамбурга.

— Ця фляга коштує більше, ніж усе ваше судно.

— А що в тебе у шкіряному мішку?

— Чисті золоті та срібні скарби.

— Їх ти теж заробив поцілунками? Ти мені тільки не бреши, я тебе не арештовуватиму, мені, знаєш, все одно.

Я запропонував йому зайти до каюти, щоб там усе розповісти.

Мінхер провів мене до своєї каюти та дозволив покласти мішок у закутку. Він приніс собі пінту пива і випив його сам, аби я не відволікався від розповіді. Потім дістав порцелянову люльку і набив її тютюном. Однак не прикурив, а просто поклав до рота.

Коли я розповів йому усю історію, аж до моменту, як забрав осквернені реліквії та дорогоцінності з наміром віднести їх великому князю як доказ, мінхер вибив тютюн з люльки, запхав його назад у пакетик, допив останній ковток пива з кухля і, засунувши ще глибше обидві руки в кишені, сказав наступне:

— Що ж, хлопче, ти одночасно зробив дуже мудрий і дуже безглуздий вчинок. Забрати ті речі ще розумна справа, а от віддати — це вже не дуже. Ти, нещасний, сам хочеш обвинуватити таких могутніх людей, як орден «лицарів терніїв» в таких абсурдних речах, в котрі ніхто не повірить. Всі казатимуть, що то все тобі наснилось.

— Та ж як мені могли наснитись речі, котрих ніхто і ніколи не чув і не бачив на власні вуха та очі? Як могла мені наснитись таємниця ідола Бафомета? Як міг я вигадати імена Ялдаваоф та Офіоморфос, чи диспут про Ісуса?

— Що ж, хлопче, про це тобі скажуть, що ти все вичитав з таємних памфлетів, зібраних в Левітіконі. Вони були створені ворогами ордену, позбутися якого прагнув король Філіп, хоча б заради їхніх багатств. А те, що дозволено королю Філіпу — тобі заборонено. Наприклад, розповідати казки про Бафомета та змієпоклонників. Навіть якщо ти все чув та бачив на власні вуха та очі, в тебе немає ані свідків, ані доказів.

— Але в мене є докази! — сказав я, діставши з мішка дароносицю і вибравши проскуру. — Ось мої докази. Це свята проскура, яку кидали туди-сюди, на яку плювали ідолопоклонники, по якій топталися грішниці. Ось, дивись, тут посередині відбиток каблука зі взуття Астарти.

Мінхер вдягнув окуляри та уважно почав розглядати проскуру.

— Могутній Кракен! — гиркнув він. — Це символ, яким позначають Бафомета: півмісяць, наче підкова, а всередині двоголова змія у формі вісімки. Ось такий відбиток. Це означає, хлопче, що ти зробив благородний вчинок, адже врятував тисячі і тисячі християнських душ від пекельних мук, якби вони на святій месі молилися навколішках перед символом Бафомета, а не тіла Христа. Істинно половина міста Щецин має віддячити тобі, що сьогодні не візьмуть вічне прокляття за порятунок, як брутто за нетто. Своїм вчинком ти врятував як мінімум дванадцять тисяч людей від пекла. Тож це було мудрим вчинком. Та попереду ще безглуздіший вчинок: куди віднесеш ти ці осквернені скарби? Ти хочеш обвинуватити цілий монастир. Та не просто монастир, а монастир з папським лицарським орденом; та й не один монастир, а два. Адже ти казав, що там були жінки — отже, монашки. Звинувачувати Папу — це завжди небезпечна справа, а жінок тим паче! Тут ти пропадеш. Адже якщо ти про це заявиш, то першим ділом тобі дадуть по шиї, а як церковного грабіжника взагалі одразу на гільйотину. Тож на тому світі розповідатимеш як все було. Кому захочеться зв'язуватися з могутнім лицарським орденом? І навіть, якщо й знайдеться хтось, то поки почнеться перевірка, вони так заметуть усі сліди, що нічого не залишиться. Тебе звинуватять у наклепі. Маєш бажання залишитись без язика?

— Але що ж мені тоді робити з цими скарбами? — запитав я розгублено. — Віднести їх назад до монастиря?

— Що за безглуздя. Адже, як тільки вони дізнаються, що ти хотів їх зрадити, то одразу замурують тебе у стіну. Там і чекатимеш на воскресіння.

— То що ж мені тоді робити?

— Ну, хлопче, що приніс ти — то вже твоє. Сприймай це як дарунок Господа. Ти забрав це від диявола. Коли припливемо до Гамбурга, я відправлю тебе до одного дуже порядного чоловіка. Його покликання — рятувати чесних людей від скарбів, викрадених у диявола з-під носа, або знайдених там, де їх ніхто не губив і які тиснуть на душу чесного чоловіка вдвічі більше. Я знаю таку людину, яка позбавляє добрих християн від такого тягара. Не переживай, по неділях він ніколи не обманює. От побачиш, що за твій благородний вчинок буде достойна винагорода. Тільки віддавай з таким же розумом, як і брав. Секрет успішної торгівлі: з розумом принести і з розумом забрати.


2. Теля-муу


Вельмишановні панове, напевне всі ви знаєте, що таке «Теля-муу»? Я сам утримаюсь від своєї думки про це, аби не порушувати порядок зізнання.

Мені здається, що в Кобленці всім відома історія Теляти-муу, позаяк у хроніках зазначено багато нещасть, пов'язаних з ним. Але в них сказано і те, що його поява передбачає щедрий урожай вина.

Теля-муу зазвичай з'являється в таких містах, де правлять та розмножуються євреї. Добре відомо, що теля — це найніжніша та безневинна тварина у світі, якій і в голову не прийде на когось нападати, тим паче тримати під страхом цілий народ. Тому я не дуже-то і вірю у всі ці страшні розповіді про Теля-муу. А ви, вельмишановні?

(Одна частина суддів кивали на знак згоди, інші казали, що його не існує. Тоді солтис сердито загорланив: «Ти тут не для того, аби з нас витягати зізнання, а щоби самому зізнатись. Тож, якщо ти не віриш у Теля-муу, то іди собі подалі!»)

Діставшись Гамбурга, власник судна організував усе так, аби ми прибули у порт тільки після заходу сонця. Я одразу закинув собі на плечі мішок та пішов за мінхером Руйссеном у передмістя святого Павла. Блукали ми крутими вуличками, шукаючи єврейський квартал на Гамбурзькій горі, де проживав його товариш, який мав позбавити мене від важкого тягаря.

Звільнившись від армії канатоходців, власників звіринців, жонглерів, маріонетників та, струсивши з шиї п'яних матросів, ми нарешті дісталися дому, котрий шукали.

До цих пір пам'ятаю його ім'я. Таке рідкісне, і в Німеччині трапляється дуже рідко. Його звали Маєр.

Він був лютеранином. В Гамбурзі кожен одинадцятий чи дванадцятий житель — лютеранин, і тільки вони мають право громадянства.

Мінхер Руйссен викликав свого товариша Маєра і розповів йому про мою справу. Той запросив нас на вечерю.

(— Сподіваюсь, ти не будеш красти у нас час, описуючи, що саме ви їли на вечерю? — вривався терпець у солтиса.)

Ну, з цим би я не вкрав багато часу, бо пригощав він нас тільки хлібом, сиром і чистою водою. Господар розхвалював хліб та сир, мовляв, які це скарби; а про воду казав, що вона з колодязя Іллі і має чудотворну силу. В цей час він діставав скарби із шкіряного мішка, оглядав їх, і клацав язиком від жаху: «Ц! Ц! Купіль! І як тільки в тебе рука за нею потягнулася? Ладан! Хіба ти не думав про пекельний вогонь, коли брав це? Ц! Ц! Чаші для причастя. Яким тягарем ляжуть вони на твою душу. Ц! Ц! Ще й дароносиця! Ех, яке глибоке пекло! Ох, ох! Який нещасний молодий чоловік. Ще й корону Богородиці притягнув! Біда на твою голову!»

Я не міг більше витримати.

— Та годі вже вам, пане Маєре. Адже я і сам лютеранин. Мене таким не злякаєш. Краще скажіть, скільки і що я отримаю за ці речі, якщо залишу їх тут. А по-друге, дайте щось поїсти нормальне, бо це мені у горлянку не лізе!

— То вже інша справа, — сказав пан Маєр і, змінивши про мене думку, пішов у комору, звідки приніс солону рибу і кисле яблучне вино. Потім він почав восхваляти покладені на стіл скарби, не забуваючи при цьому постійно згадувати, що я в боргу перед його добрим товаришем мінхером Руйссеном за те, що той привів мене саме до його будинку. А міг потрапити в руки папішів, котрі з радістю розкроїли б мені черепа за ці скарби. Чи сплутатись з євреями, котрі тікають від аутодафе з Іспанії сюди, у Гамбург, і знищують всі види чесної торгівлі. Вони скуповують за безцінь речі, котрі дістались людям за загадкових обставин, а ще обманюють їх тим, що платять фальшивими монетами. Але ж смачна ця риба! Але які безбожні ці євреї! За принесені скарби він дає мені всього шістсот талерів та весь ківш яблучного вина.

— Добре, пан Маєре, — кажу я йому. — Ця тріска така солона, що чоловік мусить її запивати, а це вино таке кисле, що я краще не їстиму тріски, бо буду змушений пити це вино. Краще я спакую свої пожитки і піду в єврейський квартал, там знайду доброго самаритянина, який не стане пхати мені нещасні шістсот талерів, коли все це коштує щонайменше в двадцять разів дорожче.

Господар перелякано зімкнув долоні.

— Ех, хлопчику мій! Куди так пізно хочеш іти? На Гамбурзьку гору, шукати єврейський квартал? Хіба ти не знаєш, що в такий час по вулиці ходить Теля-муу?

Я знизав плечима.

— Ти не знаєш, що таке Теля-муу? О, сину мій, це страшнючий звір! Він лютує тут з тих пір, як євреї з'явилися в Гамбурзі. Бо ж ти знаєш, що саме по собі теля — боязлива тварина, як і єврей. Та ці іспанські євреї додумались — якщо теля поїти не молоком, а людською кров'ю, то воно виросте таким страшним звіром, як лев. Одне таке випустили на Гамбурзькій горі і воно бродить ночами по вулицях, лякаючи до смерті перехожих. Вдень воно ховається в мишину нору. А вночі виходить і гарчить, наче бегемот. Воно відлякує сторожів і зриває з воріт дверні молотки. Має такі зуби, що легко перекусить списа. А кого язиком лизне по щоці, в того обличчя буде, наче після залізної щітки жнеця. Воно гарчить, наче лев, торохтить, як віз, форкає, мов дванадцять коней і кукуріче, мов дикий півень. Особливо любить воно ганятися за благородними мужами і татусями, котрі ховаються в засідках і стежать за своїми жінками і доньками. Пекельна тварюка дає їм такого прочухана, що ті все життя про це пам'ятають. А ще може заревіти на всю горлянку коло закоханих, що голубляться.

— То що ж воно таке, це Теля-муу?

— Ех, хлопче, цього тобі ніхто не пояснить. Бо хто зустрінеться з ним випадково на вулиці, тому він у вічі війне вогнем так, що людина два тижні нічого не бачить. А хто набереться відваги і, почувши його рик, насмілиться висунути голову через вікно, у того голова розростеться так, що не пролазитиме у кругле вікно церкви єзуїтів; а розгледіти його все одно не зможе, бо Теля-муу виростає завбільшки хату. Це страшна тварюка!

За цей час я спокійно поскладав свої скарби знов у мішок.

— Тож Теля-муу таки існує? — запитав я господаря.

Той почав клястись, що існує.

— Має пан бажання побитись зі мною об заклад?

— Про що?

— Про те, що я зможу з'їсти ціле теля. Сьогодні я винятково голодний. Принесіть мені сюди це Теля-муу і я його з'їм!

З цими словами я витяг римського меча, який був частиною мого обладунку ліктора, показавши: нехай тягнуть мені теля.

Поклавши шкіряного мішка собі на плече, був готовий рушати.

— Ти й справді його не боїшся? — запитав Маєр, побачивши, що я збираюся йти. — Бачу, ти міцний горішок. Залишайся. Зараз ми про все гарненько домовимось, а потім повечеряємо.

— Дякую. Але не пхай мені копчену рибу, бо ж великий піст уже закінчився. Я не священик, а якби навіть і був ним, все одно пив би вино.

— Все буде, хлопче, — сказав пан Маєр і з цими словами пішов на кухню давати розпорядження. Коли він повернувся, то вже був одягнений зовсім по-іншому, а також приніс із собою вбрання галантного поміщика, яке просив прийняти від нього у подарунок. В гаманці до костюма була плата за мої скарби, котра мала мене задовільнити.

Запхавши руку до гаманця, я знайшов там п'ятдесят дублонів і паперовий згорток.

— А це що таке?

— Це вексель на дві тисячі талерів з виплатою через три місяці.

Що таке вексель я знав і був задоволений угодою. От тільки кінцевий термін виплати мені не подобався.

— Це гамбурзька традиція, — сказав пан Маєр. — Гроші повинні дозріти.

Що ж, я не проти, адже п'ятдесят дублонів мені вистачить надовго.

Пан Маєр пригостив такою розкішною вечерею, про яку годі було мріяти, беручи до уваги його попередню скупість. Паштети, дичина, різні маринади і вишукані вина — все це здалось мені підозрілим, тож я не пив багато.

На вечерю з'явився його син та три доньки на виданні.

Про хлопця казали, що він студент. Хоча він був застарим. Про дівчат — що вони сестри. Хоча схожими вони не були зовсім.

Вони були вродливі, вміли грати на арфі та гітарі і співати. Русява, найгарніша, постійно дивилась на мене замріяними очима і мило всміхалась, коли я до неї звертався.

Кохання було мені відоме, адже я був молодим вдівцем і досвіду з жінками мені вистачало — слід бути обережним! Спершу я вирішив випробувати її характер.

Пан Маєр представив мене юнкером Германом, а дівчину — як юнгфер Агнесу.

Агнеса була дівчиною сентиментальною. Під час вечері ми сиділи поруч і все, про що я міг з нею говорити, це хіба що розповідати, що як у мене буде можливість, я так само придбаю такий будинок і такі ж самі срібні ложки, якими ми їмо шоколадний пудинг. На них виб'ю свій герб та монограму. А потім натякнув: яка б чудова вийшла монограма з перших літер імен Германа та Агнеси. Їй це здалося неможливим. Я ж відповів, що це дуже просто. Літеру А вплести в літеру Г і вийде ідеальна комбінація. Вона ж сказала, що тоді з цього вийде Б. Я зрозумів, що вона хилить до слова біль, і сказав, що «подвійний біль» — це ніщо інше, як кохання.

Мені сподобалась ця дівчина. Та і я не був якимось негідником чи пройдисвітом.

(— Відколи? — запитав солтис.

— Та з тих пір, як в моїй кишені з'явився вексель на дві тисячі талерів.

— Нічогенький такий здобуток.)

Я хотів довести, що я і справді благородний муж.

На пальці в старого Маєра була діамантова каблучка. Я сказав, що мені вона дуже сподобалась і я хотів би її придбати.

— Йой, юнкере Германе, це дуже дорога каблучка, — сказав господар. — Сам карбункул в ньому потягне на п'ятдесят талерів. До того ж це сімейна реліквія. Я не віддам її за жодну ціну. Навіть за сімдесят талерів не віддам.

— То віддай за вісімдесят.

— Ех, я б ніколи і нікому її не віддав, але тобі, юнкере Германе, так і бути, віддам за вісімдесят п'ять.

— Домовились! Запишіть на мій рахунок і розрахуюся з тих двох тисяч талерів, які у вас на збереженні.

На словах «дві тисячі талерів» прекрасна Агнеса поклала ще один шматок шоколадного пудингу мені на тарілку.

— Треба написати маленьку розписку, бо ж всі ми смертні, — сказав пан Маєр.

— Напиши сам, як треба. Я звик тільки ставити свій підпис під такими речами, — відповів я впевнено. Та сказав я це тому, що хотів, аби старий покинув кімнату на деякий час. Мінхер давно спав у кріслі. Руперт, старий студент, таке чудив з іншими двома дівчатами, наче він не був їхнім братом, а вони його сестрами. Тож у мене була можливість перешіптуватись з Агнесою.

— Мені так шкода, що батько продав діамантову каблучку. Це родинний талісман. Обручка моєї матері.

— А якщо я купив цю каблучку, може, вона залишиться в родині? — шепотів я їй на вухо.

— Як таке можливо? Я не розумію, — опустила вона очі.

— Я б вам все пояснив, якби ми могли залишитись наодинці.

— Це дуже просто, — сказала вона. — Коли всі заснуть, ми зможемо зустрітися у мансарді.Там буде можливість розповісти мені про все. Дуже цікавить мене відгадка.

За цей час старий підготував розписку і повернувся.

У ній йшлося про сто талерів, бо за три місяці передбачений відсоток. Я не став сперечатись і підписав зобов'язання, як справжній джентльмен. Каблучка перейшла до моїх рук, та налізла тільки на першу фалангу мізинця лівої руки, бо ж мої пальці не були такі тонкі, як у пана Маєра.

В цю хвилину Руперт мав сказати своїм сестрам щось дуже непристойне, бо вони почали його бити по обличчю і казати, що йому більше не наливатимуть.

— Якщо не ви, то наллє шинкар! — реготав Руперт і, звертаючись до мене, стверджував, що нема нічого кращого ніж напитися вина в хорошому товаристві, а потім піти в шинок, де напитися ще більше вина, але вже поганого у товаристві пройдисвітів. Я відмовився скласти йому компанію, мовляв, дуже втомився після морської поїздки і бажаю відпочити.

Чорти погнали Руперта на вулицю і ми ще довго чули, як він горланив і лупцював палицею по всіх воротах.

Ми ж усі побажали один одному доброї ночі і розійшлися по кімнатах.

Я ледве дочекався, поки в будинку стихне, і навшпиньках покрався у мансарду. Балкон її виходив на вулицю.

Місячне сяйво заливало кімнату через вікно. Чекати довелось недовго. Невдовзі я почув шурхіт коло дверей і переді мною, наче фея, вся у білому, з'явилася Агнеса.

(— Нахабна персона! — втрутився солтис.

— Хтозна, можливо, вона діяла з необачності, — заступився за неї великий князь.)

Я поспішив до неї і взяв її за руку.

(— Сподіваюся, ти зараз не розповідатимеш нам те, від чого наші лиця вкриє рум'янець? — заскреготів солтис.

— Та прошу вас, адже я знаю, що виступаю перед цнотливими дівчатами, — відповів обвинувачений, — тож будьте спокійні. Прекрасна Агнеса з найневиннішим поглядом запитала мене, як же можливо, що я куплю каблучку, а вона залишиться в родині?

— А так, моя мила, — відповів я, — що цю каблучку я вдягну тобі на пальця, як обручку.)

Це вона зрозуміла і дозволила вдягти собі на палець обручку за сто талерів, котрі я ще навіть не виплатив.

Після такого вчинку найприроднішим було попросити в неї поцілунок.

(— Ти подивись на нього! Вони вже цілуються! Хіба я тебе не попереджав не розповідати про таке в нашій присутності? — несамовито кричав солтис.

— Але ж один поцілунок — це ще не кінець світу, — заспокоював його великий князь.

— Ага, знаю я. Спершу іде перший поцілунок, потім другий, потім третій, а потім останній.)

— Прошу вас, не варто про це дискутувати, — втрутився реус, — і так з цього нічого не вийшло. Я попросив — вона відмовила. Тоді я хотів взяти його силою, а вона робила вигляд, наче нічого не може зробити, і її голова вже була в моїх руках, як раптом щось трапилось.

— Дай вгадаю, білий голуб дав дівчині ляпаса?)

Який там голуб! Раптово під вікном здійнявся такий галас, наче дев'ять слонів одночасно відкрили свої горлянки. Я ніколи не чув такого рику. Було в ньому іржання коней, і скрип воза, і звук труби. Прекрасна Агнеса запищала: «Господи милий! Теля-муу!» — і з цими словами вирвалась із моїх рук і втекла разом з каблучкою за сто талерів. А я від переляку, зі злості підскочив до вікна і випхав через нього свою голову, не переймаючись попередженням, що моя голова роздується, наче бочка. Цього не трапилось, однак в ту ж мить хтось або щось насипало мені в очі перцю, від чого я перестав бачити і небо, і землю. Тоді вже я почав кричати, і порівняно з моїм криком гарчання Теля-муу здавалось дитячим плачем. Але з мешканців будинку ніхто не прийшов на допомогу. З переляку, вони всі поховалися. Мені самотужки довелось навпомацки знайти свою кімнату, де я почав вимивати проклятий перець з очей, які пекло вогнем.

На додачу до всього повернувся Руперт, який гарчав не гірше за мене. Теля-муу перестріло його на вулиці, потопталось по ньому, подряпало обличчя, лижучи його, розірвало на ньому всю одежу, наче він боровся з орлами.

Руперту постелили в тій же кімнаті, що й мені; в ту ніч ніхто з нас не спав. У Руперта було страшне похмілля, і він весь час щось плів про Теля-муу. Мені ж всю ніч доводилось промивати очі, аби не осліпнути.

Бісове теля! Якщо вже так йому хотілося гарчати, не могло воно це зробити до того, як я натягнув стоталерову каблучку Агнесі на пальця?

Після цього мені ні разу не вдалося застати Агнесу наодинці.

Наступного дня пан Маєр довів до мого відома, що його гостинність не триває більше одного дня. Мені, як вельможі, потрібно знайти житло, що відповідає моєму рангу. Він і надалі буде радий моїм візитам, а якщо я хочу розважитись, то треба довіритись Руперту — він в цьому тямить.

З прекрасною Агнесою я міг бачитись тільки в присутності її батька, а якщо хотів розповісти про свої почуття, то мусив писати їй листа. Щодня я писав їй любовні послання, які Руперт відносив додому. Та хтозна, що саме робив з ними.

З цього дня не було мені спокою. Руперт був саме тим хлопцем, який швидко ознайомив мене з усіма гамбурзькими закладами, чия репутація бажає кращого, і з такими ж компаніями. Там я познайомився з дівками, одним іспанським ідальго та шотландським жевжиком, бразильським плантатором, волоським боярином, від котрих дізнався, що їхні дворянські грамоти виросли на тому ж дереві, що і моя. Всі вони відомі пияки, гравці, бійці, заколотники. В тому, що дістались вони своїх грошей нечесним шляхом, сумніву не було. Очевидним було і те, що вся ця зграя розглядає мене, як ягня на жертву. Ох і натерпілись вони від мене! Споїв їх я, а не вони мене! Серед тамплієрів я навчився, як можна багато випити, але не сп'яніти. Але з такою таємницею я так просто не розлучуся. Збережу на випадок мого засудження: така таємниця порадує всіх християн, отже дасть мені надію на пом'якшення вироку.

(— Не дочекаєшся!)

Споїти вони мене не могли, хоча дуже намагалися. У п'яного вони легко відібрали б від мене вексель на дві тисячі талерів, котрий я завжди носив при собі. Я знав, що всі ці посиденьки з Рупертом влаштовуються лише для того, аби забрати в мене вексель і звільнити пана Маєра від виплати двох тисяч талерів.

Але й до дублонів вони не могли добратися так легко, як вважали. При першій грі в кості я зрозумів таємницю кубика — у нього залили ртуть. А я краще від них знав, як треба його кидати, аби завжди випадала шістка. Тож гроші програвали вони, а не я. Коли ж справа дійшла до бійки, вони зрозуміли, що мають справу не з новачком. Серед гайдамак я навчився прийомам рукопашного бою, бою на палицях, з шаблями, тож я швидко поставив забіяк на місце; тільки переживав, аби не травмувати когось смертельно, за що б мене кинули до в'язниці. Зрештою, вони залишили мене у спокої.

Що ж стосується жінок, то тут я поводився найобережніше. Білий голуб завжди і всюди мене супроводжував, однак я не казав про це нікому. Натомість я постійно відповідав своїм новим товаришам, які так і намагались повісити мені на шию якусь німфу, тягаючи за собою з шинка в шинок, що в мене є наречена, котрій я поклявся у вірності, до того ж її брат Руперт всюди нас супроводжує. Він одразу розповість моїй милій Агнесі, якщо я зроблю щось нечестиве. Я був непохитним у своїй вірності Агнесі, знаючи, що такі брехливі дівки на раз-два відберуть у мене моє багатство. А я хотів його віднести додому, своїм бідним батькам. Цими двома тисячами талерів я зроблю їх панами. Вони приведуть до ладу своє господарство, придбають фруктовий сад. Старий купить собі хутряний сюртук, а матінка — шовкового плаща. І ходитимуть вони до церкви, гарно вбрані за гроші, котрі приніс їх син.

(— Викравши церковні скарби! — перебив солтис.

— «Finis sanctificat media»[52], — відповів злочинець.

Після цих слів великий князь залився сміхом.

А солтис став таким багряним, як смажена індичка.

— Не для того благочестиві єзуїти вигадали це, аби ти викрав золотий посуд, а за його вартість купив батькам одежу. Продовжуй!)

Так і жив я благочестиво три місяці, поки не зійшов строк мого векселю: вдень солодко спав, а вночі відвідував шинки, розганяв нічні патрулі, мастив клеєм вікна в кабінетах професорів, співав дівчатам серенади, ганяв євреїв і тримав у страху всю Гамбурзьку гору аж до Вербної неділі.

Добре пам'ятаю, що це було саме в цей день, бо я купив собі нового камзола та галіфе. Крім того, я пригадую, що у попередню суботу євреї святкували песах, і коли вони співали свої святкові пісні у синагозі, ми з товаришами запустили через вікно дванадцять кішок, яким прив'язали до хвостів тріскачки. Після цієї невинної забави йшли по вулиці, взявшись попід руки і горланячи пісні, аж поки дійшли до корчми «Три яблука». Там, на спір, ми випили усі настоянки, що мав при собі бродячий мольфар. Можливо вони трохи затуманили мені голову, хоча я вважаю їх абсолютно нешкідливими. А от мій приятель Руперт дуже скоро сп'янів. Шинкар вигнав нас, коли пробило дванадцяту, стверджуючи, що негоже пиячити у Вербну неділю.

Руперта ми залишили у шинкаря, бо той навіть рухатись не міг. А ми, ті, хто лишились, почали радитись, що б іще такого зробити, як пожартувати, бо додому йти було ранувато.

— Гей, друзяки! — обізвався шотландський жевжик. — У мене є одна ідея. Руперт спить. Давайте підемо до старого Маєра і влаштуємо Герману віконне побачення.

— Ви бовдури, — сказав я, сміючись, — як я можу влаштувати з Агнесою віконне побачення, якщо її кімната виходить на балкон, котрий під самим дахом. Я ж не Теля-муу, аби моя голова діставала даху.

— Ну, а ми ж тоді для чого? — сказав ідальго. — Зробимо піраміду. Троє стануть на землю, двоє їм на плечі, а ти на плечі тим двом — так і дотягнешся до балкона своєї красуні, постукаєш у віконце — і вона його відчинить. Про нас, можеш з нею хоч і цілуватись, тільки не дуже голосно.

Зілля, яке я випив у мольфара, таки вдарило мені в голову, бо я погодився на божевільну пропозицію і ми, голосно співаючи, поплентались у бік домівки Маєра.

Дійшовши до його будинку, ми вирішили потрощити усі підвішені ліхтарі, аби створити щонайзручніші умови для нашої небезпечної пригоди.

Акробатичний трюк був вдалою ідеєю; я дуже швидко опинився на вершині піраміди, з якої легко міг дотягнутись до вікна моєї прекрасної Агнеси.

Потрібно було тільки постукати, аби викликати мою кохану на ніжне побачення.

Як раптом земля наче розійшлась під ногами, і знову почулося вже знайоме гарчання. Симфонія з пекельних голосів. Друзяки знизу так і верещали: о Боже, Теля-муу! — і почали тікати в різні боки, штовхаючись, хто куди, залишивши мене висіти в повітрі, наче жабу, що вчепилася за перила балкона.

Кликати на допомогу було марно, бо як побачить мене старий Маєр, вирішить, що я грабіжник, і застрелить. На балкон залізти теж було неможливо, бо віконниці були зачинені. Так я і висів на перилах, відчайдушно шукаючи якийсь карниз, яким міг би злізти донизу.

Пекельна тварюка наближалася і я вже чув її сопіння десь під собою. Я завмер, наче повішений, в надії, що вона мене не помітить.

Ага, не помітить: та Теля-муу заради мене і прийшло. Як тільки я глянув униз, то побачив, що його дворога голова тягнеться до мене і раптом відчув, як його гострий язик починає лизати мої мешти. Я підігнув коліна та підтягнувся на руках, аби він не міг до мене дістатись. Однак його голова потягнулась ще вище, воно продовжило лизати мої мешти. Гидотний шершавий язик вже дотягнувся до моїх панчіх — ікри наче зачухували залізною щіткою.

Я вже подумав, що дідько мене забере, штурхав його ногами, та все було марно. Гострі роги погрожували мене проштрикнути, якщо я рухатимусь. Жахлива пащека мерзенно ревіла та реготала над моїми стражданнями.

Раптом його шершавий язик зірвав з мого пояса гаманець з векселем на дві тисячі талерів і той зник у його мерзкій горлянці.

— Це вже дзуськи! — сказав я у відчаї. — Свого векселя я не віддам навіть дідьку лисому! — і більше не переймаючись ані Телям-муу, ані висотою і поламаними ногами, я зіскочив з балкона. На щастя, мій плащ наповнився повітрям і я майже не забився.

Тепер я стояв віч-на-віч з казковим чудовиськом. Це і справді було чудовисько: чотири товсті лапи, наче у слона, шия довжиною в три метри, увінчана великою телячою головою з короткими рогами і висолопленим язиком. Коли воно трусилось, то з нього виходив такий звук, наче зі ста возів.

— Мені байдуже хто чи що ти, навіть, якщо сам диявол у плоті, але гаманця мого ти маєш віддати! — закричав я на нього, витягнувши меча і перекривши йому шлях. Чудовисько витягло шию і вдарило мене головою так, що я відлетів метрів на шість.

Слабка людина вже б накивала п'ятами, але мене розсердило, що ця тварюка зжерла мої дві тисячі талерів. Навіщо ж я тягнув тамплієрські скарби? Скарби залишаться Маєру, тварюці вексель на дві тисячі, а мені залишиться тягар провини! Дідька лисого! Або забирай мене до пекла разом з векселем, або я виріжу його з тебе!

Я скочив на ноги, бо пекельна тварюка була напоготові до нової атаки.

Пам'ятаючи про перець, я тримав плаща перед обличчям на випадок, якщо з його ніздрів знову піде перчений вогонь. І коли воно знову витягло шию, аби вдарити мене головою, я різко кинувся на землю; голова пролетіла повз, а я, тим часом, запхав меча йому у груди по саме руків'я.

Почувся відчайдушний крик, але не з голови чудовиська, а з грудей, справжній людський зойк.

— Ой, лишенько! Мене вбито!

Після цього Теля-муу розпалося, і з його шкури вивалилось тіло чоловіка, котрому я допоміг підвестись на ноги, і в якому впізнав свого товариша Руперта.

І спереду, і ззаду він стікав кров'ю, а мій меч проштрикнув його наскрізь.

— То ти і є Теля-муу?

— Щоб ти здох! — лаявся він, поки я прихиляв його до дверей батькового будинку. — То я мав тебе вбити. Нехай тепер старий сам вдягається Телям-муу і лякає нічних покупців у єврейському кварталі. Я вмираю! Гей, Агнесо, ти, проклята хвойдо, виходь на балкон! Клич охорону!

Я побачив, що на балконі з'явилась жінка — це була Агнеса. Коли вона впізнала голос Руперта, то почала голосити, викрикуючи: вбивця! пожежа! Поранений Руперт вчепився мені в ногу, аби я не втік. Навіть вмираючи, він все ще мріяв про помсту. Я з усієї сили вирвав ногу, а голова Руперта вдарилась об поріг. Він більше не рухався. Звичайно, що в мене не було можливості шукати в останках Теляти-муу свого векселя. Однак, дещо-таки наостанок я зробив: жбурнув жменю болота дівці в писок, аби відбити їй дяку репетувати. А потім, взявши ноги в руки, я залишив місце злочину. В моїй уяві мене переслідували і кричали: «Ловіть його, це вбивця!». Так я біг по незнайомих вулицях, провулках, через мости, перестрибуючи через перешкоди. Можливо, вони і насправді мене переслідували, проте я й разу не обернувся назад. Просто біг, доки дістався краю міста; там я помітив світло в пабі, почув волинку і тупіт ніг. Я ввірвався досередини і одразу потрапив у обійми чоловіка у формі мюнстерського військового. Він пригорнув мене і сказав:

— Кращого місця тобі годі й шукати! Добряче за тобою гнались? Не бійся нічого. Тут тебе ніхто не чіпатиме! Присядь і випий.

З цими словами він тикнув мені до рук кухля, ми випили на брудершафт, він зняв мого берета і вдягнув мені на голову свою ведмежу шапку.

— От так, хлопче! Тепер ти один із нас! Ти випив нашого вина — і цим записався на службу до нашого капітана!

Виявилось, я потрапив до рекрутів, що набирали новачків з різних відчайдухів. Іронія долі. Зранку я був кавалером, мене звали Германом, і в моєму гаманці був вексель на дві тисячі талерів. Зараз я навіть не знав, хто я такий. В мене була можливість назватись іншим ім'ям, і я вирішив назвати своє справжнє.

— Але тепер я хочу знати, як звуть капітана, під чиїм прапором я служитиму?

— Його звуть Маєр, хлопче.

— На світі сто тисяч Маєрів. Часом не Бергмаєр?

— Ти вгадав, хлопче, саме Бергмаєр. Його батько відомий купець на Гамбурзькій горі, брат Руперт — сутенер, а він сам — найманець.

Інша людина злякалася б такого відкриття, але я зрадів. Якщо мене переслідуватимуть, то тільки не брат убитого. Адже, якщо капітан дізнається, що я позбавив його того, з ким він мав ділити спадок, то навряд докорятиме мені за це.

Ось і вся історія мого «вбивства». Без жодних прикрас. Я розповів усе так, як воно було.

(— Qui bene distingvit, bene docet, — сказав великий князь. — Вбивством людини називають те, коли одна людина зустрічає іншу, знає, що то «людина» і вбиває її. Але якщо хтось зустрічається з чудовиськом, наприклад Телям-муу, вбиває теля, а потім розуміє, що то була людина, то це не можна назвати людиновбивством. Хто не шкодував запхати свою душу в шкуру теляти, нехай сам відповідає за свої вчинки перед Господом. Тож треба це обвинуваченому пробачити.

— Чи не бажає сереніссімус, — уїдливо посміхнувся солтис, — нагородити нашого героя за визволення міста Гамбург від страшного звіра Теля-муу?

Сереніссімус не зрозумів іронії і відповів, що обвинувачений засуджений до смертної кари, тому навряд зможе скористатися винагородою — вона чекатиме його на небесах.

— Цей негідник відбрешеться від усіх двадцяти двох звинувачень і вийде чистим, наче скатертина на столі Господнім! — невдоволено пробурмотів солтис.)

Подальше зізнання перенесли на наступний день.

Частина шоста

Falsum[53]

1. Один нуль


Цілий рік провів я на службі у капітана Бергмаєра у різних боях, пригодах і перепетіях. Я не заподіяв ані більше, ані менше шкоди, ніж інші з нашої команди, однак розповідати про це вважаю зайвим. Бо ж якщо людина, будучи солдатом, скоїть сім смертних гріхів, причому на ворожій землі, то вони ео ipso[54] перестають бути гріхами, а стають чеснотами. Тож усі грабежі, підпали, вбивства, в яких я брав участь, можуть викликати співчуття, замість справедливого осуду моїх діянь. Скажу тільки, що там, де ступала нога команди капітана Бергмаєра, ніхто більше не мав бажання з ними пересікатись.

За рік я і сам зненавидів своє заняття. Строк служби складав один рік, тому, коли прийшов час, я попросив капітана про лист-звільнення. Шкода йому було зі мною розлучатись, але почувши мої аргументи, він не став заперечувати.

Мене здолала туга за домом. Я дуже хотів побачити своїх старих. Вони жили в Андернасі, а ми неподалік розбили табір. Я десять років їх не бачив. Хотілось піти додому і залишитись там назавжди.

Грошей, скарбів, дорогоцінностей не міг їм віднести, бо ж як дідько дав, так все і забрав. Хоч я не можу принести їм золота чи срібла, на яких лежить прокляття, зате міцні руки, що затужили по чесній роботі, віднесу. Стану чинбарем, як батько, і приноситиму людям користь.

(— Та поміж тим ще зробиш декілька помилок, — втрутився солтис.

— Так точно! Але рівно стільки, скільки потрібно було для інаугурації в нове, благочестиве життя. Треба взяти до уваги, що бургомістр Андернаха і старшина цеху чинбарів — люди вельми скрупульозні щодо репутації майбутнього працівника. Позаяк дістати рекомендаційного листа від гайдамак було важко, довелось мені в документі, підписаному капітаном Бергмаєром, зі строком служби в один рік, біля одиниці домалювати нуль. Один невинний, непомітний, який нікому нічого поганого не зробить нуль, і то не перед одиничкою, а вже після неї. А якщо серйозно, то десять років служби у капітана Бергмаєра якраз дорівнюють всім моїм пригодам з гайдамаками та участі у диявольських учтах тамплієрів. Тож можете звинуватити мене у цій брехні.

— Не думаю, — сказав великий князь. — Якийсь там нуль, хто буде за це надривати горлянку?! Нуль = нічого. Йдемо далі.

— Ще один проступок ліквідовано! — бурмотів озлоблено солтис.)


2. Спадок


Звільнені солдати подорожують пішки. Так набагато швидше, ніж на возі. Віз набагато важчий за людину. Людина застрягне в болоті лише двома ногами, а у воза чотири колеса. Та й дешевше так. З усіх збережень мені залишився один талер, коли я дістався Андернаху. Десять років я не був вдома. Так приємно було побачити вежі королівського палацу та руїни храму на горі. Скільки лазив я там у дитинстві, шукаючи яструбині гнізда та римські гроші. Шкода, що не скрутив собі в'язи.

Все тут було мені знайомим: млини, підйомні крани на набережній, плоти на ріці, довгі алеї для прогулянок. А ось і старі митники біля воріт Кобленца. Я їх упізнав, а вони мене ні. Тож спокійно пройшов через все місто, так і не почувши: «Побий мене грім! Це ж Х'юго!» Так сильно я змінився, обличчя потемніло, риси загрубіли.

Я ж навпаки добре все пам'ятав. Не потрібно було розпитувати, як пройти вузькими провулками до кварталу чинбарів, що на березі Рейну. Імена більшості господарів будинків були мені відомі.

Нарешті я побачив батьківську хату. Цей добрий і знайомий дім. Велика шовковиця все ще вигинається на вулицю. Сидячи на її гілках, я вчився декламувати «hic gallus cantans, in arbore sedens, pira poma comedens, kukuriku dicens»[55].

Хоча на цей раз замість «hic gallus cantans[56]» в дверях стояв охоронець-трабант, з усієї сили лупцюючи по барабану.

— Що тут коїться? — запитав я трабанта, котрого знав ще з дитинства.

— Тут, пане солдате, розпродаж.

— Який розпродаж?

— Розпродають майно старого чинбаря. Можете глянути — це безкоштовно.

— Чому ж ви розпродаєте майно старого?

— Щоб заробити грошей.

— Кому?

— Ну, всяким ієвусам, саддукеям та публіканам, котрим він боргував. Продають усе, навіть голубенят, що сьогодні вилупились, і все одно боргів не погасити.

— Коли я їх знав, він був добрим господарем і дружина в нього була бережлива, порядна жінка.

— Так і було, пане солдате, поки він не почав пити.

— Чого ж він почав пити?

— Тому, що був у нього син-пройдисвіт, котрий пішов блудом років десять тому. Багато вісток приносили батькам про його подвиги. Став грабіжником, розбійником, потім удавав з себе польського графа, вів безсоромне життя, підробляв папери, втік з в'язниці, обікрав монастир. Кожного року приносили все гірші і гірші звістки про Х'юго. Бідолашний старий вже навіть з дому не міг вийти, аби сусіди не обговорювали походеньки його сина. Так він і тягав додому вино, заливаючи ним горе. Остаточно спився після смерті дружини.

— Так вона померла? — я ледве втримався, аби з горлянки не вирвалось слово «моя мати».

— Добре, що не дожила добра душа до цього дня. Вибачте, але мені треба трохи побарабанити, аби привабити побільше людей на розпродаж.

На бій барабану сходилося багато різного люду. Я ж підійшов до вікна і заглянув до кімнати, де всякі торговці та спекулянти бились за речі моїх батьків. На черзі була мантилья моєї матері, яку вона одягала до церкви. Чудова шовкова мантилья зі срібною застібкою. Йшов торг: «Один драєр!», «Срібняк», ще… О Боже, як хотілося мені закричати: «Тисяча талерів! Він мій!» Та в мене не було більше талера в кишені. Зрештою його купив якийсь старий купець і одразу накинув собі на плечі. Комедія! Натовп реготав. А в мене серце краялось.

Я повернувся до трабанта.

— І давно померла господиня? — запитав я в нього.

— Досить давно, аби про неї забути; але не так давно, аби не знайти її могили. Її поховали на кладовищі коло руїн храму на горі.

— А чоловіка? — спитав я.

— Цього я не знаю. Душа його полетіла чи то до раю, чи до пекла, чи в чистилище — мені цього не знати. Що стосується тіла, то ховають його сьогодні, от тільки не знаю де.

— Зараз ховають? А чому не б'ють у дзвони?

— За такими мертвими у дзвони не дзвонять, бо ж він повісився. Так, саме так! Ось на цій шовковиці, на гілляці, що виходить на вулицю.

— Як він міг таке вчинити?

— Та так: мало було того, що в цей день виставили на продаж усе майно старого чинбаря, так ще й викликали його до бургомістра, куди прийшов лист на ім'я старого. Розшукували його пройдисвіта-сина, котрий об'явився в Гамбурзі, де видав себе за юнкера Германа і вбив сина одного господаря. Після довгих пошуків вияснилось, що юнкер Герман не хто інший, як син старого — Х'юго. Тож старого випитували: нехай той розкаже все, що йому відомо! Аби того Х'юго впіймати і відправити на колесування.

Можете собі уявити, як я почувався, почувши такі новини. У мене відразу відпало бажання пояснювати, що я і є той самий Х'юго. З кожним ударом по ослиній шкурі барабану, трабант причіпляв нові епітети до мого імені: пройдисвіт, нездара, мрець. А я відчайдушно йому в цьому допомагав. Так ми удвох і ославляли мерзенного покидька, котрий змусив старого чинбаря повіситись на цій гілляці. Мій кривавий вчинок у Гамбурзі довів мого батька до самогубства.

Я більше не міг слухати барабанний дріб, а ще більше не міг чути вигуків: «хто більше»; так і пішов від батьківського дому, який я знищив, наче вогонь, повінь чи лавина. Я пішов до іншого міста, де люди тихі та спокійні, не роблять один одному пакостей і не продають будинки один одного на аукціонах. Тут усі щасливі. І той, хто має дерев'яний хрест, і той, кого накриває мармурова плита. Я шукав серед дерев'яних хрестів. Серед знайомих та незнайомих я знайшов і той, котрий шукав. Довго шукати не довелось.

Могила не прибрана, на хресті немає вінка, саме тут мала покоїтись жінка, котра залишила по собі чоловіка-п'яницю і сина-пройдисвіта, ім'я якого прибито на ганебному стовпі в кожному місті.

Я приліг коло могили, але навіть тут не наважився заплакати, аби не викликати підозри у сторожа кладовища. За мою голову давали винагороду у сто талерів. Я зробив вигляд, що обрав це місце для відпочинку просто так.

Між тим на цвинтарі збиралися люди. Старі пліткарки, веселі юнаки та різна наволоч. Здавалось, ніби вони чогось чекають.

Можливо буде якесь велике поховання?

Довго вгадувати не довелось. Натовп зібрався не коло входу на цвинтар, а коло його огорожі. Того, хто повісився, не ховатимуть разом з іншим чесним людом. Його поховають у канаві, де йому викопали яму. І священик не читатиме молитву. Могильщик сам привіз тіло в труні з чотирьох нефарбованих дощок. Дзвіночок на шиї кульгавої кобили буде йому останнім подзвоном у останню путь.

Замість церковних пісень супроводжують його ревіння натовпу та якісь дурниці, що могильщик промовив над могилою.

Перед тим, як опустити труну в яму, могильщик дістав ножа і зрізав декілька стружок з дощок. Натовп, особливо всякі старі відьми, не шкодували грошей за таку стружку. Так і билися за неї. Весь цей збрід навіть не підозрював, що поряд з ними стоїть чоловік, котрий ледве стримується, аби не кинутися у натовп, не потовкти їхні голови і не загорлати: «Облиште мого батька!»

Тут могильщик мене побачив.

— Ну, пане солдате, чи не бажаєте дістати монетку з гаманця та придбати стружку з гроба самого повішеника? В цьому криється велика сила! Тріска з труни самогубці захищає від грому небесного!

— Дайте ж тоді, пане, мені один із цвяхів з того деревища, вони блискавку притягують. Мені таке потрібно, — відповів я йому.

Той готовий був і таке зробити.

— Але цвяха я не віддам менше ніж за талер.

Це все що у мене було, і я його віддав.

Тож цвях із труни, якого я сам викував, став мені батьківським спадком і здобутком.

Я зробив з нього каблучку і до цих пір ношу її на вказівному пальці правої руки.

(— Це було для тебе суворішим покаранням, ніж колесування! — сказав великий князь, діставши носовичка. Будь-які коментарі солтиса заглушились в голосному шмарканні, котрим сереніссімус висловив своє розчулення.)

Частина сьома

Щасливий спокій

Тож я залишився без копійки, проте не вважав себе бідним.

Я вважав, що заново народився: голий і босий. Та від малюка я відрізняюся тим, що вже вмію ходити і говорити, та й колисати мене не треба.

Я більше не хотів залишатися на теренах Німеччини. Тут у мене було тільки два виходи: якщо залишусь серед чесних людей, то треба буде дозволити відтяти собі голову, коли вони дізнаються правду про мене. Якщо ж я повернуся на стезю війни, то вже мені доведеться дозволити собі відтинати голови іншим. В мене не було бажання до жодного.

Після стількох пригод я прагнув тільки спокійного, тихого життя у власній хатині. В мене швидко з'явився план. В Андернаху найприбутковішим заняттям було транспортування плотів у Голландію. Звідси по Рейну спускали кругляки, з яких голландці будували дамби та кораблі. Я записався веслярем на один з таких плотів. У веслярів гарна зарплатня: 30 філерів на день, хліб, сир, суха риба та кухоль пива. Я ніколи не пив свого пива, завжди продавав його товаришу за три філери, який пив удвічі більше від мене. Я пив тільки воду.

Коли при сильному вітрі плоти прибивало до берега і веслярі лаялись, як чорти за тяжкі свої зусилля, я нагадував, що не личить доброму християнинові гнівливе лихослів'я. Коли вони в час відпочинку збиралися в коло, грали в кості і кликали мене, я казав, що дев'ята заповідь каже: «Не жадай добра ближнього свого».

Глузування інших веслярів привернули увагу господаря.

— Що ж ти, хлопче! — звернувся він до мене. — І не п'єш, і в кості не граєш, і не лаєшся? Ти ж до біса благочестивий! Тоді в Німвегені я тебе продам втричі дорожче за інших пройдисвітів.

— Ви продасте нас в Німвегені? — спитав я здивовано.

— А якого ж біса з вами робити? Вниз по течії пліт вас понесе, а назад? Чи ж на горбу своєму мені всю братію тягти? Не бійся нічого. На березі вже чекають купці. Один купить плота, а інший — веслярів. Що дістану за людей, тим ділюся.

— А що вони роблять з веслярами?

— Ну точно не ковбасу! Голландці люблять корабельне ремесло, але самі стають лише капітанами та керманичами. Та й вояками люблять бути, але тільки в якості командира чи коменданта. А матросів та солдатів вони серед інших набирають. Для цього згодяться і простаки-іноземці. Їх вони і купують. Ось такі вони, голландці. Ти тільки скажи, що тобі до душі ближче: матросом бути чи сухопутним щуром?

— Скажу вам правду, господарю! — відповів я йому. — Бо дав я обітницю більше ніколи не брехати. Годі з мене військової служби. Я пролив багато крові, і вона давить мою душу. Не хочу більше бути солдатом, краще присвячу себе морю.

— Ну ти й телепень! Адже лізеш в саме пекло! Голландці воюють у морі, а не на суші. Тут вони тримають солдат лише для того, аби було кому якусь фортецю голодом взяти. Вони ніколи не воюють. Голландському солдату можна тільки позаздрити. Нехай мене дідько візьме, як ти за рік до капрала не дослужишся! Ким ти був дотепер?

— Унтер-офіцером артилерії.

— Так ним ти і там зможеш бути.

— Так, але що там роблять гармаші-унтери, як їм нікого не треба вбивати?

— Є в них достатньо роботи. В неділю вони запускають феєрверки, а в будні їх споряджають.

Так я став гармашем-унтером у місті Німвеген. За мене заплатили шістдесят талерів, і половина дісталась мені.

Народ цей був мені до душі. Не було тут нічного галасу та пиятик. Безголові юнкери та студенти не бігали за жінками містян. Не було і бійок між солдатами та містянами, ба більше, по неділях всі разом ішли до церкви. А ввечері всі разом пили в пивницях.

Солдатам навіть дозволялось працювати у вільний від служби час. А можливість така тут була, бо все місто Німвеген було величезною тюльпановою плантацією.

Всі ми знаємо, що не тільки в Європі, але і в країнах турецького султана, можуть пережити загибель усіх рослин, якщо тільки на ринку будуть цибулини голландських тюльпанів. Я не скажу, що інші квіти не важливі, однак перевага завжди надавалась тюльпанам. Один тюльпан — мірка пшениці. Однак і серед тюльпанів існує своя ієрархія. Є серед тюльпанів герцоги та князі, котрі по кишені тільки королям та султану.

Ось і я влаштувався садівником до однієї багатої вдови, бо служба унтер-офіцера залишала мені багато вільного часу.

Кожного ранку вона виходила подивитись на нерозкриті тюльпани, а потім в обід, коли вони розкривалися.

А от я ніколи не бачив її обличчя відкритим. З-під її очіпка виднівся лише кінчик носа. Я тільки по статурі здогадувався, що вона молода. Якщо вона зверталася до мене, то робила це так тихо, наче боялася, що я її почую.

Вона мала бути надзвичайно заможною, судячи з її колекції тюльпанів та іншого добра.

Та не тільки в квітах було її багатство. Торгівля мушлями приносила велетенський прибуток.

Вся Голландія займалася цим промислом. Звідси мушлі потрапляли до Франції та Англії.

На великих аукціонах знатні пани мало не билися через «spondilus Regius»[57], «закручену блискавку», «райдужне морське вухо», «вавилонську вежу», або «фараонів тюрбан»: давали за екземпляр сто, і навіть двісті талерів. За «Scalaria Preciosa»[58] ціна виростала до ста цехінів. Мушлі були дорожчі від перлів.

Колишній чоловік моєї вдови приділяв найбільшу увагу саме цьому виду торгівлі. Скалярії, котрими в нього був забитий ящик, коштували стільки ж, як трищогловий корабель, набитий зерном. Це було його найбільшим скарбом, і не один лорд пропонував йому незліченні суми за нього. Кажуть, що один мілорд навіть пропонував удові руку та серце, аби дістатись скарбів. Та поки вдова думала-гадала, торгівлю мушлями спіткав крах. Як спіткав?

Як вельмишановним відомо, молюски будують свої хатинки, закручуючи спіраль справа наліво, скалярія так само. Якось із Суматри повернувся один моряк, який привіз із собою цілу купу скалярій, котрі будували свої хатинки зліва направо. От ця «новизна» вмить обвалила попередній ринок. Банкіри та мілорди, які билися, хто дасть більшу ціну за scalaria preciosa, тепер кинулись за scalaria retrotorsa. За одну штуку платили по дві-три тисячі талерів. А скалярія, за котру ще донедавна платили по сто золотих, впала в ціні до десяти — п'ятнадцяти талерів. Цього удару моя вдова не могла пережити самотужки.

Коли я дізнався, яка велика біда спіткала мою господиню, то набрався сміливості заговорити з нею.

— Якщо ваше серденько засмучене тільки через те, що правозакручені мушлі витіснили всіма улюблені лівозакручені, то тут я з легкістю вам допоможу. За короткий строк я зроблю вам стільки правозакручених мушель, що ви займете увесь ринок.

— Тільки без чаклунства, — обізвалась вона тихо, — бо я ніколи не використовувала жодного відьомства, чортівні, заклять та начитувань. Я завжди трималась якнайдалі від всякої чортівні і сподіваюся, що колись возз'єднаюся з покійним своїм чоловіком на небесах, тому не хочу забруднити свою душу і відправитись до пекла.

— Нема в цьому нічого нечистого, милостива пані, — запевняв я добру душу, — бо те, що я кажу, чистісінька наука, що написана в одній товстій книзі професором Вагнерієм, який і сам є проповідником, і дуже праведною людиною. Це книга про симпатії та антипатії рослин і холоднокровних. Все по Божій милості. Варто знати, що вусики квасолі закручені зліва направо, в той час, як вусики хмеля справа наліво, і це є незмінним. Однак, якщо їх посадити поруч, то внаслідок властивої їм антипатії, квасоля закрутиться наліво — хміль направо. Quod fuit probatum[59]. Це викликало бажання у професора ставити подальші досліди. Якщо молюски сімейства ацефалових, котрі будують мушлі справа наліво випадково на дні моря потраплять поруч з наутілусом помпіліусом, сімейства цефалоподів, котрі закручують хатинку зліва направо, то вони так само, по принципу антипатії змінять напрямок закручення мушлі. Звідси випливає: ті, хто за допомогою scalaria retrotorsa викликали революцію суспільства в Нідерландах, випадково натрапили на молюсків, котрі внаслідок антипатії порушили нормальний хід зведення раковин, в тому числі, милостива пані, нормальний хід вашого життя. Зараз у нас, милостива пані, є можливість показати всім, де раки зимують. А ви, у скорому часі, здобудете таке багатство, що всі жінки і навіть губернаторша вам заздритимуть.

— І як же це станеться? — запитала добра душа, вивільнивши півобличчя з-під очіпка.

— Дуже просто, люб'язна пані. Попросіть ваших постачальників доставити живих скалярій і наутілусів, що найлегше зробити в період спарювання.

Почувши ці слова, вона різко натягла очіпок.

— Прикусіть ваш брудний язик і думайте, що кажете перед праведною вдовою.

— Ваша правда. Під час «законного єднання». Поки їх доставлять, ми підготуємо величезний басейн, з морською водою, піском та водоростями. Потім запустимо молюсків у цей басейн та годуватимемо морськими зірками і різним планктоном. Незабаром вони відкладуть яйця. Яйця скалярій з'єднані шовкоподібною ниткою, а яйця наутілусів склеюються по шість штук, як зірка. Ми прив'яжемо яйця скалярії на кільце, а всередину кільця помістимо зіркоподібні яйця наутілуса, і ви побачите, милостива пані, що вилупившись, молюски почнуть будувати хатинки в протилежний бік від звичного.

Вдова загорілась такою ідеєю, одразу зробила замовлення і почала ставитись до мене більш прихильно, навіть стала проводити на півгодини більше часу у саду.

Я ж сумлінно виконував свій обов'язок: вдень начищав гармати, що були на моїй відповідальності, дивився за мундирами товаришів — чи десь випадково ґудзик не пришитий догори дригом, доповідав командиру про обстановку. У неділю запускав феєрверк у міському парку. А по буднях, у другій половині дня, займався садівництвом у вдови. Всі зароблені гроші я складав докупи. Не пив, не палив, навіть коли пригощали. Ставився до всіх відповідно рангу. Мене всюди любили і поважали. Я і справді став праведним чоловіком.

(— Чую я, що з цього вийде ой яка афера! — зітхнув солтис.)

Я зізнаюся, що поводився так не тому, що мені це подобалось, а для того, аби якомога скоріше дістати звання.

Що стосується молюсків, то я збудував для них заплановай басейн у кінці саду, оточивши його цегляною стіною, де молюски спокійно відкладали свої яйця. Я міг розпочати намічений план. Варто знати, милостиві панове, що яйця молюсків, на відміну від пташиних, ростуть разом із плодом, що всередині. Яйце молюска, котре було не більше піщинки, виросте до розмірів лісового горіха. Його оболонка стає такою тонкою та прозорою, що крізь неї можна побачити маленьке створіння, як воно крутиться, як б'ється його серденько.

(— Тепер пройдисвіт стане читати нам лекцію з малакології[60], лиш би затягнути час.

— Тут ви зобов'язані мене вислухати, вельмишановне панство, бо ж саме за це мене звинуватили у відьомстві. Тож я маю довести, що мій успіх — це не наслідок якогось потойбічного договору та чаклунства, а просте розуміння таїнств науки та природи.)

На підростаючих молюсках вже можна було помітити, що всі вони будують хатинки зліва направо. Тому, аби два антипатичні види знаходились поруч один з одним, постійно треба було корегувати їх розташування, бо яйця плавали по всьому басейну.

(— Ану, постій! — втрутився солтис. — Я так знаю, що у молюсків немає очей: тож як вони бачили своїх недругів?

— Бо це таємна антипатія. У них немає очей, зате є такі органи, яких у нас, теплокровних, немає. Всі молюски, котрі вилупились, звели свої хатинки зліва направо.)

От і вся таємниця казкового багатства. Поки молюски виконували своє таємне існування, моя господиня стала проводити на півгодини більше часу біля басейну, допомагаючи мені доглядати за ними. Коли вона почала переміщати яйця молюсків, то спершу оголила тільки пальці, а пізніше закотила рукав по самий лікоть і відкрила моїм очам прекрасну руку, якою не ділитиметься ні з ким, окрім законного чоловіка.

Оскільки я був єдиним, хто знав таємницю вирощування мушель, а постійне оголення руки могло похитнути її моральні устої, сталося так, що молода вдова віддала мені свою руку і взяла мене законним чоловіком. Тож не чаклунство і не диявольська практика, не спокуса призвела до того, що найпрекрасніша та найбагатша молода вдова повела мене до вівтаря.

(— Що далі, то веселіше! Благочестива голландська вдова спокусила унтер-гармаша!)

Вона отримала за це велику винагороду. Вирощені мною таким способом scalaria retrotorsa принесли їй незліченні багатства. Ми не знали, куди вкладати гроші. Та більша частина винагороди крилася в подружній вірності, котрої я дотримувався. Я сам не міг повірити, що з мене може вийти настільки порядний чоловік. Коли в мене не було справ у казармі, я завжди сидів вдома і готував ранковий чай для своєї дружини.

В будь-якому випадку, вона була задоволена своїм новим чоловіком. Тільки в одному я поступався померлому: він був капітаном, а я тільки унтер-офіцером.

Правда, він за все своє життя не бачив жодної битви, і коли в кінці меси з нагоди свята Тіла Христового він подавав залп, то затуляв вуха руками; та все одно його дружину називали капітаншою. А мою називають унтершою. Такого пониження жіноче серце не може витримати.

Коли в нас вже було дуже багато грошей, я спробував купити звання лейтенанта. Мені відмовили, бо переді мною в черзі було п'ятдесят шість осіб.

Тож моя молода дружина перестала виходити з дому, аби її не називали унтершою. І якщо вона писала листи, а вона навіть м'ясо купувала за допомогою листів, то підписувала їх так: чоловік вдови капітана Тобіаса Ван дер Бюллена. В кінці кінців мене стали називати Тобіасом Ван дер Бюлленом. Тож таким чином, безневинно, я отримав своє дванадцяте ім'я.

Мушу зізнатися, що таке життя було дуже нудним. Дарма в нас було море грошей, але не було куди їх витратити. Від пиятики я відмовився, палити в будинку, заради чистоти, було заборонено. А мені потрібно було сидіти вдома. Я навіть і не знаю, куди міг би піти. В своїх клубах торговці говорили про речі, котрі я ненавидів. Чоловіки тут всі такі розумні, що і пожартувати ні з ким. І жінки такі набожні та порядні, що навіть своїм півням дозволяють підходити тільки до однієї курки.

Слава Богу, моя дружина опинилась в тому стані, коли хочеться різних надзвичайностей. Звичайне діло, пане. Одна хоче з'їсти цілу миску взуттєвого клею, друга помре, якщо в ту ж секунду не з'їсть жаб'ячу лапку, третя серед ночі змусить чоловіка бігти в бакалійну лавку за лакричними цукерками. Вам відомо, що відмовити їм не тільки не можна, а ще й небезпечно. Моя дружина побажала щось екзотичніше. Шматок пергаменту. Але в нас його багато. Так, але на тому пергаменті має бути написано, що мій чоловік капітан.

І де ж мені його взяти?

Коли я вже втратив надію щось вирішити, то натрапив на старого знайомого — мінхера Руйссена.

Він одразу мене впізнав, тож годі було відпиратись. Між нами були дружні відносини, які спонукали мене йому довіритись.

Він розповів, що в Німеччині мене шукають з одного боку за незаконну передачу на реставрацію церковних реліквій тамплієрів, а з іншого — за вирішення проблеми Теляти-муу в Гамбурзі.

(— Чарівний парафраз для крадіжки та вбивства! — пробурмотів солтис.)

Добре, що в Голландії мене дражнили ім'ям покійного чоловіка дружини. Якби вони знали, хто я насправді, то неодмінно видали б мене.

Зі свого боку я розповів йому про те, як мені вкрай необхідно стати капітаном, інакше дружина мені виїсть мозок.

— Ех, хлопче, — сказав мінхер Руйссен, — скоріше рак на горі свисне, ніж ти на суші дослужишся до капітанського звання. Тут не ведуться бої та битви. За цим голландці люблять спостерігати. Якщо хочеш стати капітаном, виходь зі мною в море. Я тримаю курс на Ост-Індію, куди везу гармати та зброю для набоба Нуджуф-хана. Командиром його армії служить твій земляк, Рейнхард Волтер. Він, як і ти, став з авантюриста великим паном. Змінив ім'я на Соммер. Індуси кличуть його «Сумро», а французи «Сомбре». Йому конче потрібні хороші солдати, особливо гармаші. Як підеш зі мною, за рік станеш князем, не те що капітаном.

Мінхер Руйссен розповів мені про неймовірний успіх Соммера в Бенгалії, від чого мені замакітрилось в голові.

На додачу мене накрило смутком та нудьгою від нічогонероблення. Я погодився.

Моя дружина не знала куди подітись від щастя, коли я привів до неї мінхера Руйссена, і ми розповіли їй про те, що існує країна, де росте дерево «банан», у нього є тисячі гілок, на кожній гілці сотні плодів, а на кожному плоді капітанський патент: треба тільки зірвати. Вона сама мене почала відправляти.

— Йди, мій милий! Скоріше! Не спізнися на корабель!

Вона сама спакувала мені речі в дорогу, добра душа! Дарма я просив її не піднімати саквояж. Вона все мені спакувала, навіть зайвий шматок мила та зубну щітку. Коли ми прощались, вона навіть не заплакала. Голландки звикли до того, що їхні чоловіки проводять рік у морі, в заморських країнах. Безмірна довіра чоловіку виключала будь-які ревнощі.

Зізнаюся, що я зрадів думці, що буду далеко від дому деякий час, поки очікуваний новонароджений малюк буде нестерпнішим, ніж курча та лошача. Зрозуміло, що колисання впало б на мої плечі. Тож нехай краще мене гойдає судно.

Два дні потому я сів на корабель з мінхером Руйссеном і на деякий час попрощався з Європою. Попутний вітер надував наші вітрила. Дружина махала мені на прощання хустинкою.

(— Чи вчинив ти щось ганебне на морі? — вирішив затримати відпливаючий корабель солтис.

— Нічого вартого уваги.

— То перестрибни Північне море разом з Тихим Океаном; не забирай час, розповідаючи про літаючих риб та спів сирен. Переходьмо до Бенгалії. І продовжуй з того місця, де ти вчинив щось погане!

— Вважаю, я приплив!)

Частина восьма

У Бенгалії

1. Бегума Сумро


Простіть мене, шановні судді, — почав наступного дня обвинувачений, — якщо я розпочну з опису деяких обставин. Вони слугуватимуть для того, аби якомога краще висвітлити вчинені мною найтяжчі злочини, серед яких: поклоніння ідолам, багатоженство та вбивство короля.

(— Знаю, що всі вони обернуться чеснотами, — втомлено зітхнув солтис.

— Так, саме так! — відрізав реус.)

Розпочну спочатку. На березі Гангу, біла Бенаресу, є величезна вежа. З її вікна звисає товстенний бамбуковий стовбур, а з нього на ланцюгу велика клітка. В залізній клітці сидить чоловік, якому передають їжу та питво на жердині. Клітка звисає над великим озером, утвореним вигином Гангу. Воно кишить крокодилами. Вечорами вони роззявляють свої зубасті пащі у пошуках поживи. Якби той чоловік намагався втекти з клітки і скочив у озеро, то вони б його неодмінно зжерли.

А хто цей чоловік у клітці?

Не хто інший, як його імператорська і королівська величність шах Аллум — спадкоємець королівського престолу.

А чому він опинився там?

Тому, що надав притулок його високості Міру Коссіму — бенгальському набобу, після того як англійці у битві при Патне витіснили його з рідної країни. Трохи пізніше, в результаті боїв при Буксарі, англійці захопили в полон самого шаха Аллума і Мір Коссім втік до набоба Ауди, де воєначальником був Соммер.

Англійці вимагали від набоба Ауди видати їм Мір Коссіму та Соммера, аби ще дві клітки повісити над озером з крокодилами.

Аудський хан дозволив Соммеру утекти. Соммер утік до джатів через річку Джумнка, де набрав новий загін. Англійці його і там дістали. Він утік до принца Раджпути в Джудпор. Там він створив нову армію на європейський лад, підкорив раджів Хітора і Абніла — та англійці і звідти його прогнали. Не армією, а натравивши на нього набоба. Соммеру довелось тікати.

Звідти він подався до хана Нуджуфа, в Делі, столицю Індії. Його повне ім'я Мірза Нуджуф-хан, Зульфікар, ал Давола, генерал Моголів та всемогутній міністр. Соммера прийняли з відкритими обіймами.

(— Два чоботи — пара, — втрутився солтис.)

Я його не гідний!

У перший же день у Соммера з'явилася можливість віддячити хану Нуджуфу за його гостинність. Вночі на палац напали маратські повстанці, які хотіли вбити хана. Соммер миттєво поспішив на допомогу і відбив повстанців. Повстанці були міцними горішками, входили в число відібраних імператорських загонів і якось наважилися захопити колишнього великого візира, який не платив їм, прив'язали його на пекучому сонці з непокритою головою, і тримали доти, доки він з ними не розрахувався.

(— Цього краще не записувати, бо ще наші солдати дізнаються, — пробурмотів не солтис, а великий князь.)

Визволений хан доручив Соммеру очолити військо. За короткий час він зібрав таку велику армію з туземців та європейців, що зміг підкорити джатів та їхню столицю Агру. Їхнього набоба Невіл Сінга він запроторив до фортеці Дейг, яка вважалась неприступною.

За такий тріумф імператор Делі призначив Соммера королем провінції Сердана. Ось так син трієрського торговця прянощами став королем. Справжнім правителем.

Прошу вас, панове, не нудьгуйте. Я мусив розповісти цю передісторію, аби роз'яснити, якими дивними шляхами водить нас доля. Хочу пояснити мотиви тяжких злочинів, опис яких для мене важкі муки: якщо я зможу переконливо розповісти про країну і нечувані обставини, кожен скаже: «Іди з миром! Це земля породжує гріхи, як гримучих змій, а не серце».

Королівство Сердани вдесятеро більше за Трієрське князівство, а прибуток з неї у чотири рази більший, ніж у великого князя. Благословенна країна: пшеницею, тютюном, бавовною багата. Соммер збудував величезну фортецю, і його армія тримала сусідів на припоні. Він прорвався крізь ліси Меви, де колись завершився героїчний похід Олександра Македонського, перед яким відступила орда самого Чингіз-хана. Жителі цієї дикої хащі виходили тільки для того, щоб грабувати і обкладати даниною навколишнє населення. Соммер проникнув у буйні тропічні нетрі, підкорив туземців, зробивши їх та їхніх вождів рабами імператора. Потім напав на жорстоких баллуків, котрі поливають своїх ідолів кров'ю молодих дівчат. Він тижнями тримав облогу серед скелястих гір. Наостанок він виступив проти раджі Пертауб Сінга. Коли ж силою взяти його не вдалося, він хитрощами умовив його здатися.

Імператор потурбувався про нову нагороду для свого вірного воєначальника. В одній з найповажніших родин Делі, була дівчина небаченої вроди. Звали її Сейб-Алніфа (на хінді: найпрекрасніша з жінок). Її руки він і попросив для Соммера. Соммер відповів імператору, що одружиться з прекрасною Сейб-Алніфою лише в тому разі, якщо вона прийме християнство.

Спантеличений імператор запитав: чи той інакше не зможе покохати брахманку?

— Саме тому, що кохатиму її занадто сильно, я хочу, аби вона стала католичкою, — відповів воєвода. — Я вже немолодий, і в мене є син, котрого я відлучив від себе. Якщо я помру, то моя вдова брахманка за традицією спалить себе разом зі мною. Однак, якщо вона буде католичкою, то зійде не на вогнище, а на мій трон. І стане вона правителькою, бегумою, замість мене. Країна процвітатиме, а не потрапить до рук мого непутящого сина.

— Правду кажеш! — відповів імператор і дозволив, аби християнські місіонери охрестили прекрасну царівну. Такого в Ост-Індії не удостоївся ще жоден європеєць.

Прекрасна молода царівна до безпам'ятства кохала свого чоловіка: вона ходила з ним у всі походи, доглядала його, охороняла, захищала від ворогів, зрадників, котрі так і обплітали короля з усіх боків. Успішний полководець, звичайно, мав численних заздрісників і конкурентів — англійці також не переставали спостерігати за діями старого ворога. Часто він дивом рятувався від смертельної небезпеки, котру проникливі очі Сейб-Алніфи помічали заздалегідь. Якось його таки отруїли: він віддав Богу душу на руках вірної дружини.

В той же час я прибув до Сердани, де Соммер призначив мене командиром артилерії. Після смерті короля трон зайняла його вдова, бегума Сумро. Свого сина король виключив зі спадкоємців. Він був негідником. Я бачив його тільки раз, після того, як вдова зайняла трон: спершу він хотів мене підкупити, аби я зрадив бегуму. Коли я йому відмовив, то погрожував убити мене, як тільки стане королем.

— Якщо ти станеш королем, — сказав я йому, — то я стану царевбивцею!

Це було доленосне передбачення. Довгий час не бачив його.

Бегума Сумро взялась до правління залізною рукою. Вона добряче поповнила залишену їй чоловіком армію, збільшила число гармат до сорока, сама командувала військом верхи на коні або на бойовому слоні. Невдовзі сусіди навчились її поважати, а імператор став до неї прислухатись. Її вплив був настільки великим, що при дворі за нею було останнє слово.

На Сході різноманітні зібрання мають дещо дивний характер. Коли Гулам Кадір, поплічник імператора, зауважив, що вплив його падає через бегуму Сумро, він кинувся в столицю з армією рохіллів і почав обстріл імператорського палацу. Бегума, почувши залпи гармат, поспішила на підмогу. Об'єднавшись з принцем Джеван Буком, вони відбили ворога та звільнили імператора. Після цього настав мир. Тож такий вид ради більш практичний, ніж польський сейм.

Звільнений від внутрішньої ворожнечі, імператор вирішив повернути свої сили на ворогів зовнішніх. За часів безладу Кулі-хан захопив фортецю Гокул Гур. Її і потрібно було повернути.

Для достатньо великої армії бракувало досвідчених командирів. Як не вистачало Соммера! Хоча його вдова, бегума Сумро, вартувала багатьох воєначальників, разом узятих. Три тижні тривала облога фортеці Гокул Гур, і зневірений комендант вирішив здати її. Дізнавшись про це, імператорська армія віддалась веселощам. І тоді вночі, дочекавшись зручного моменту, Кулі-хан обрушив свою монгольську кінноту на безтурботний табір і влаштував справжню бійню, пошматувавши захоплених зненацька солдатів. Страшні картини вбивства у відблиску палаючих палаток помітила міська варта. Вона відчинили ворота, витягла гармати та почала обстріл з тилу. Імператорський шатер прострілили ядра. Двох носіїв його паланкіну убили, тож йому довелось тікати пішки; а він, затиснутий поміж двох вогнів, навіть не знав куди. Так би і загинув у цій битві шах Аллум, якби не бегума Сумро з її маленькою армією, організованою європейськими офіцерами.

Почувши про небезпеку, відважна бегума піднялася в свій паланкін і, супроводжувана особистою охороною (не більше сотні людей) та артилерійською батареєю під моїм керівництвом, поспішила в самий вир битви.

Коли ми наблизилися до міської варти, войовнича амазонка сказала мені:

— Дій так само, як я!

З цими словами вона вискочила з паланкіну, сіла верхи на коня і поскакала на чолі своєї варти у фортецю. Я знав свою справу. Встановив гармати так, щоб снаряди змітали супротивників бегуми, а прицільні ядра розбивали гармати обложених. За декілька хвилин вони, розбиті в пух і прах, тікали назад до фортеці. Бегума Сумро прибула до мосту одночасно з ними, взяла в полон ватажка і увірвалася до твердині. До мене вона повернулася в супроводі десяти чоловік. Інших залишила охороняти захоплену фортецю.

— Тепер йдемо рятувати імператора! — закричала вона і стала на чолі війська, котре вже встигло зібратись. Так і помчала по всій лінії фронту до місця перебування імператора. Потужний раптовий напад, вбивчий вогонь батареї були вдалими, а потім, беручи приклад з героїчної жінки, воїни остаточно знищили армію Кулі-хана. Світанок осяяв нашу величну перемогу. Фортецю захопили, ворога розбили.

Шах Аллум обійняв бегуму Сумро перед усією армією і дав їй титул «найулюбленіша донька».

Він не стримував своїх почуттів і сказав, що саме їй завдячує уся армія, усі принци та воєначальники за свій порятунок.

Після таких слів бегума Сумро, залившись рум'янцем, відповіла:

— Це не лише це моя заслуга, а й мого командира батареї гармашів. Його варто нагородити.

З цими словами вона представила мене імператору.

Шах Аллум приголомшив несподіваним:

— Ти сама стань йому винагородою!

Своєю рукою підвів мені красуню наречену, свою каблучкою обручив нас і назвав мене, разом з бегумою Сумро, співправителем Сердани — магараджею Конгом.

Так я став не «напівлейтенантом», а напівкоролем.

(— І все сказане тобою до єдиного слова правда? — перебив його солтис.

— Все це і багато іншого можна прочитати в хроніках Делі.

— Відкладемо інше на завтра, — сказав великий князь. — Сьогодні задовольнімося тим, що син чинбаря із Андернаху потрапив на трон провінції Сердана в Делі. Для одного дня більшого годі й бажати.)


2. Поклоніння ідолам


Наступного дня обвинувачений продовжив зізнання.

— Це було чудово! Мені дісталась провінція з доходом у двадцять лак-рупій[61], на додачу прекрасна молода цариця з очима, не схожими на жоден дорогоцінний камінь. Але була одна проблема: що ж буде з моєю законною дружиною?

Мене турбували релігійні принципи і я у всьому зізнався Сумро.

(— А я щось не второпаю, чому тобі треба було зізнаватись, — мовив солтис. — Ти вже стільки брехав, що однією брехнею більше, однією менше, нічого б не змінилось.)

Прошу, вельмишановні, не забувати, що на похованні батька я дав обітницю, що почну жити чесним життям, і що неправдиві слова більше не злітатимуть з моїх вуст. Зроблена з гробового цвяха каблучка на безіменному пальці постійно мені про це нагадувала.

Тож моїм обов'язком було розповісти Сумро, що в Голландії в мене є законна дружина, яка після мого повернення зустріне мене з немовлям на руках. І їх я ніяк не можу покинути.

Прекрасна цариця зовсім не засмутилась, а навпаки стала підбадьорювати:

— Той, хто зберігає вірність на відстані, зберігатиме її і зблизька. Перепона велика, однак не є нездоланною. Між нами тільки релігія, а її можна змінити. Якщо ми залишимось католиками, тоді ти не зможеш одружитись вдруге, поки твоя перша дружина жива — це було б гріхом багатоженства. Якщо ж ми станемо брахманами, то святе письмо забороняє мені сидіти на троні і виходити заміж, будучи вдовою. Та поміж цими двома релігіями є ще й третя — шиваїзм, котрий сповідують джангами. Джангами визнають існування тільки одного бога — Шиви. Його символ вони носять на зап'ястку. Це — лінгама. У них людей не ділять на касти і жінка в них не вважається бездушною твариною, як у брахманів; вони, як і християни, вважають всіх людей рівними. Джангами переконані, що один чоловік може мати декілька дружин, навіть іноземок. Вони також можуть вечеряти за одним столом, якщо восхвалятимуть пророка Басаву. Якщо ми приймемо їхню віру, то ти зможеш одружитися зі мною та зберегти першу дружину. Любов та повага будуть розділені, однак недоторкані.

Я все обдумав. Доля цілої провінції залежала від мого рішення. З одного боку — народ, котрий чекає процвітання від мого правління з доходом у півтори мільйони талерів; прекрасна дама, обличчя котрої світиться молодістю, серце палає коханням, яка готова на будь-які жертви заради мене і чиї вуста обіцяють райську насолоду. З іншого боку — Папа Римський та святий Петро з ключами… Ось скажіть ви мені, вельмишановні панове, якби вам довелось робити вибір, то що б ви обрали?

(— Іди до біса, збоченцю! — закричав на нього великий князь. — Ще й нас захотів втягнути у свій блуд! Звичайно ж, що ми вчинили б так само, як і ти. Навіть пан солтис скоріш поцілував би вуста прекрасної діви, ніж капці Папи, особливо там, за спиною Господа, в провінції Сердана. Ти став ідолопоклонником. Інакше ти не міг вчинити. Ну і біс з тобою. Розбиратимешся на тому світі. Викресліть це зі списку обвинувачень!

Тут навіть солтис не зміг нічого додати. Спершу серйозність так і вкрила його обличчя, але в кінці, він таки поступився усмішці, слідуючи прикладу інших членів суду і погодився, що поклоніння ідолам обвинуваченому краще не зараховувати.)

Вельмишановне панство, прошу вас взяти до уваги, що окрім двоєженства, все інше ви можете оцінювати справедливо, оскільки життя закинуло мене у інший світ, з іншими законами. Навіть небо там не таке, як у нас. Голландське сонце там не сприймали б навіть за місячне сяйво. Від розпечених сонячних променів закипає кров і плавиться мозок. Важке і вологе повітря трансформує дерева, міста і людей у фантасмагорії гарячкових снів. У небі спливають потрійне сонце і вогняні хрести. Марево перевернутих догори дригом міст. Інколи затемнення забирає всі кольори навколишніх предметів. Ліси, будинки та люди стають кольору охри і все ніби вмирає. А потім приходить гроза, наче вогняний небесний дощ: іскри та рідке полум'я. Наступного дня хмари розриваються кривавим дощем, котрий фарбує все навколо у багряний колір. У подальші спекотні дні, коли селяни бігають по вулиці (представники вищих каст у спеку сидять вдома) від селянських ніг здіймається червоний пил, котрий виблискує на сонці, немов грішники в пекельному полум'ї.

І на останок, сама земля, екзотичні рослини котрої в Голландії вирощують в оранжереях, тут ростуть у диких джунглях. Рослини, які ми виходжуємо в горщиках, тут утворюють непрохідні хащі та домівки тиграм. Амбра, що вивітрюється з рослин, робить п'янким саме повітря. Сотні сортів фруктів, що ростуть тут цілий рік, пояснюють, як саме може прожити такий чисельний народ, харчуючись лише овочами та фруктами, без жодного м'яса. Його споживання тут заборонено релігією. Одна пальма дає олію, вино, мед та цукор. Інша пальма дає масло, молоко та муку безкоштовно. До того ж, є в них дерево, на якому росте хліб; батони розміром з людську голову: в сирому вигляді солодкий фрукт, а в смаженому — хліб.

(— Це вже занадто! — закричав солтис. — Досі ти брехав наліво та направо, і я вірив. Але щоб цілі батони росли на дереві, які тільки треба зірвати і відправити до пекарні, це вже занадто!

— Не маю нічого проти, ваша милість, — відповів обвинувачений, — якщо ви не вірите моїм словам, то відправте делегацію в Ост-Індію, де вони зможуть знайти докази сказаному. Якщо хоча б щось виявиться брехнею, то таким прошу вважати і все мовлене раніше.

— Дякуємо за добру пораду! Зараз ми вишлемо комісію на край світу, і поки вона пливтиме туди й назад, відкладемо твоє колесування! Ми вже краще повіримо в те, що там на деревах ростуть і висять живі тварини, як у нас дикі груші.

— В принципі, так воно і є. Там водяться великі білки, чи то маленькі собаки, в котрих є крила і вони літають. А вночі вони чіпляються за гілки задніми ногами і висять так, як у нас підвішені на дерева гарбузи.

— Що я казав! — зайшовся істеричним сміхом солтис. — Літаючі пси, котрі сплять, вчепившись ногами за гілку! Ти тільки продовжуй, пройдисвіте! Адже саме для цього тут і зібрались судді, аби вірити у всі твої балачки. Мені вже самому цікаво, яким чином врятують тебе літаючі пси та хліб, що росте на деревах, від обвинувачень у вбивстві короля та двоєженстві.)

Я одразу з цього й розпочну. Увесь навколишній світ там має непереборний вплив на людський характер. Корінне населення, їхня релігія та звички змушують іноземця пристосуватись та прийняти новий спосіб життя. Це народ, де одні ходять голі та босі, інші ж згинаються від тягаря помпезного вбрання. Тут змішались краса та потворність, хоробрість та боягузтво; одні вільні, як птахи, інші сковані, як монахи. Міста в розкоші і величі перевершують європейські мегаполіси. Храми, висічені в скелях майстерною рукою, утворюють архітектурні громади з десятьма тисячами колон і вівтарями для незліченних ідолів. А їхні житла жалюгідніші, ніж плотини у бобрів. Це народ, котрий служить і молиться тисячі богам, жоден з котрих їм не допомагає. Це народ такий ніжний, що не вб'є жодної тварини; зате їх шматують тигри, топчуть носороги, кусають змії та отруйні комахи. А от вирізати цілий сусідній рід вони гріхом не вважають. Можновладець, відчуваючи себе оскверненим дотиком людини іншої касти, в повному праві відрубати нещасному руку і останній вважатиме такий вчинок абсолютно природним. Це народ, де вдова спалює себе живцем разом з померлим чоловіком. А та, котра цього не зробить і вдруге вийде заміж, буде вважатись безчесною людиною. Це народ, де хворого виносять на берег річки і визнають померлим. Однак, якщо він одужає, то не зможе повернутись у коло живих; він буде змушений знайти собі подібних, котрі вже утворюють ціле суспільство — народ мертвих. Це народ, у котрого забобони та поезія звеличують все те, що ми, європейці, зневажаємо. Тут інші чесноти, інші гріхи, і інша розплата.

(— Вся ця тирада була для того, щоб підкреслити, що двоєженство там дозволено, правда ж?

— Дійсно, там це дозволено, але за однієї умови. Перша дружина повинна дати згоду, аби чоловік взяв другу дружину. І поки перша не дасть такої згоди, чоловіку заборонено обіймати чи цілувати другу дружину.)


3. Маймуна і Данеш


Моя прекрасна Сейб-Алніфа була гідна подиву і поваги. Коли в день нашого весілля, котре ми відсвяткували із справжньою помпезністю, залишилися одні за вечерею і вели ніжні і довірчі бесіди, я ніяк не міг умовити її сісти поруч зі мною. Вона влаштувалася навпроти, на іншому кінці столу, нагадавши, що ми повинні дотримуватися пристойності, поки не отримаємо згоди моєї першої дружини: тоді вона теж зможе промовити за столом молитви за Басава. Поки перша дружина не дасть благословіння, нам не можна пити з одного келиха, не можна тримати один одного за руки, і навіть в очі чоловіку друга дружина дивитись не може. А на їхньому ложі, посередині між ними лежатиме меч, котрий буде символом того, що не можна наближатись один до одного.

(— Можу собі уявити, покидьку, як довго ти поважав той меч! — сказав великий князь.)

Я і сам вважав, якщо раніше в гріховному моєму житті навіть меч у серці не здатний був утримати мене від спокуси чужою дружиною, то вже тепер холодна зброя і зовсім не завадить мені нарешті відчути таємничий сміх в закритих очах бегуми. Та в моєї Сейб-Алніфи розуму було більше, ніж у мене.

Вона ставилась до мене так ніжно та покірливо, наче рабиня. Власноруч готувала мені різні напої з казкових фруктів. В шиваїзмі пити вино заборонено; однак з цих екзотичних фруктів готувались такі п'янкі напої, що людина забувала про існування вина. А хто спробував тутешні нектари, на пиво навіть дивитися не зможе. Надрізана кора пальм, бруньки агави дарують солодкі, густі соки: після них настає екзальтація, анітрохи не схожа на сп'яніння від вина.

В цей час моя красуня розповідала мені казки про фей, які народжуються в пальмових садах. Від неї почув історію принца Камра Ессамана і принцеси Бедур: поки вони спали, фея Маймун і ельф Данеш забрали їх на своїх крилах у далекі країни, де звели їх разом; коли вони після всіх радощів та насолод знову заснули, їх повернули додому: принца в Індію, а принцесу в Персію. Це була прекрасна історія, яка приспала мене. Я певен, що саме нектар Сейб-Алніфи нагнав на мене сон. Тільки й пам'ятаю, що лишень я приляг на ложе, прекрасна Сейб-Алніфа поклала між нами меча і свою голову поруч з моєю.

Та як тільки я заплющив очі, земля щезла з-під ніг. Я чув шелест вітру над своєю головою, а пролітаючи крізь хмари, чув грім, як коли блискавка розсікає хмару навпіл.

Серед блиску тисячі зірок я упізнав ельфа Данеша, котрий ніс мене на своїй спині. Він був велетенським чоловіком, з величезними крилами кажана, розмах котрих закривав горизонт, а замість волосся та бороди його вкривали листя бамбука та пальми. Ми летіли так швидко, що вузький серп місяця виріс, округлився і зменшився до останньої чверті у мене над головою. Деякий час з нами змагався метеорит. Коли він нас наздогнав, Данеш вдарив його каблуком і той розлетівся мільйонами іскр. Поглянувши донизу, я побачив під нами Китай, котрий я упізнав з порцелянових веж та довгих каналів. Тибет вкривав давній лід Гімалаїв. Великі монгольські степи. Ось наблизився Арарат, який я упізнав по полум'яному кільці — вівтар вогнепоклонників персів. Поруч джерело вічного вогню Баку і я згадав, що ельф Данеш був одним з великих духів цих язичників.

На верхівці гори Арарат є палац, красу якого годі описати. На стінах його викарбувані імена щасливих людей, котрі вдячні за це Богу. Блищать ці імена яскравіше, ніж золото, і освітлюють кімнату більше, ніж сонце. Тут ельф Данеш посеред кімнати, обвитої шовком та дорогоцінним камінням, поклав мене собі на долоню і раптово залився громоподібним реготом.

— Ти запізнилася на стотисячну частку хвилини! — вигукнув Данеш.

— Ти випередив мене на триста зонів! — почувся інший голос, і в ту ж саму мить з'явилася Маймуна. Вона теж була велеткою. Її волосся чисті корали, а крила виблискували перламутром. Жінку, котра сиділа в неї на плечах, вона поклала поруч зі мною. Ельф і фея раптом перетворились на дим — один жовтий, інший синій. І ці дими залетіли у карафки, що стояли на столі посеред дорогих напоїв та їжі.

Жінка, що сиділа поруч зі мною, була моєю дружиною, котру я залишив у Німвегені, от тільки виглядала вона ще чарівнішою, ніж я пам'ятав. Вогонь в її очах, червоні вуста, щастя на обличчі, все було ще привабливішим, ніж будь-коли. Її голос звучав дзвінкіше, ласкавіше, солодше; вся вона була якась неземна. Ми припали у поцілунках один до одного і це було нашим першим питанням та відповіддю один одному. І поки марево щастя заливало мене, я бачив, що її обличчя також заливає щастя. Ми пустували: стали дітьми, реготали, потім стали бенкетувати і ділились кожним шматочком. Ми пили з одного келиха, сиділи на одному стільці і пробували всі напої, котрі були перед нами. Здавалося, що кожен наступний напій був все солодшим, як і поцілунок після нього. Людськими словами не описати все те задоволення, яке ми розділили. На столі залишились дві карафки: одина жовта, інша — синя. «Давай спробуємо ці також!» — сказала моя дружина. «Давай!» — відповів я, і ми відкрили їх. Та замість напоїв звідти піднявся жовтий і синій дим, який залив усю кімнату. З цього диму утворилися дві постаті: Маймуни та Данеша. Ми відчули, що нашому щастю настав кінець, і нам знову треба розлучитись. Після цього ми так само написали свої імена на стіні, як і ті, хто був тут щасливим до нас.

Тоді мені згадалось, що я маю повідомити дружині дещо важливе.

— Ти знаєш, я став королем. А ще я одружився з іншою жінкою. Чи дозволиш ти мені її так само цілувати та обнімати, як тебе?

Дружина відповіла: «Дозволяю».

На доказ того, що ми провели цей час разом, розмовляли один з одним, та її дозволу вона міцно стиснула мою руку і її обручка тріснула, притиснувшись до моєї.

Я ж на згадку про цю щасливу ніч, проведену в палаці на горі Арарат, подарував їй золотий браслет з лінгамою, який носив на зап'ясті, як релігійний символ Шиви. Крім того, відірвав і віддав шматок пологу з темно-червоного шовку з вишитими золотими драконами.

Після цього нас взяли на плечі і знову вітер свистів над головою, пролітали хмари, виблискували зірки, над Гімалаями засяяли рожеві промені світанку. Ельфам треба було поспішати і я почув шепіт моря під нами. Тут Данеш вирвався вперед із швидкістю світла, пролетів вогняною стрілою над лісами, випустив мене з рук — і я впав на землю.

На щастя, я упав всього лише з ліжка на підлогу.

(— Ну, і навіщо ти нам розказував, що саме тобі снилося? — прогримів злісно солтис.)

Але, вельмишановне панство, якщо суддівська палата Німвегену занесла до протоколу мій сон і на його основі винесла рішення, то прошу вас зробити те саме. Скажу вам, що в подальшому у цих сновидінь будуть потужні наслідки.

Цей сон з ельфами видався мені таким реальним, що зранку я розповів про нього Сейб-Алфіні. А доказом того, що дійсно бачився з першою дружиною, була обручка, що тріснула від нашого сильного рукостискання.

— Це дивовижно, — сказала Сейб-Алфіна, — треба про це повідомити твою першу дружину. Напиши цю історію, і ми її надішлемо їй. Я відправлю з твоїм посланням одного з своїх командирів.

Я послухався і записав історію про фантастичну подорож на довгій смузі китайського пальмового паперу, який перевершує шкіру гнучкістю і міцністю. Цариця зібрала семеро вчених бонз і вони письмово засвідчили правдивість написаного; Маймуна і Данеш — це давні знамениті фірми, які реалізують сполучення між Індією та іншими частинами світу засобами ельфічної поштової служби; крім того, загальновідомі хроніки підтверджують наявність палацу на вершині гори Арарат, де зустрічаються роз'єднані долею коханці, з чого випливає, що я і перша моя дружина дійсно провели там щасливу, багату на зізнання, ніч.

— Цього листа, лінгаму та полотно з вишитими золотими драконами ми відправимо твоїй першій дружині. Мій посланець негайно вирушить на корабель, — сказала Сейб-Алніфа.

Я вже подумав, що з цим проблема меча між нами буде вирішена. Та я помилявся, бо за вечерею Сейб-Алніфа знову не промовила молитву Басаву.

— Чого ти чекаєш? Хіба ж я не попросив благословіння першої дружини? Хіба ж я не зустрівся з нею? Хіба ж я не віддав їй свою лінгаму?

Сейб-Алніфа всміхнулась і відповіла:

— Ти і справді все це зробив. Але вона не дала тобі поки нічого. Поки лист з її благословінням та згодою не буде в моїх руках, я не зможу промовити молитву Басаву.

— Тож я повинен насолоджуватись ароматом квітів через огорожу, доки посланець двічі не перепливе море?

— Тільки раз. Він взяв із собою декількох зелених голубів, котрих називають «голуб нареченого». Як тільки твоя дружина напише дозвільного листа, посланець прив'яже його до крила голуба і той за два дні прилетить сюди. Тож дорога буде довгою тільки в один бік.

Але для мене і це було довго. Я вже почав було думати, що мене не хвилює, що скажуть Шива, Брахма, Вішну чи яке інше багаторуке та багатоноге божество.

(— А Єгова? Ти, негіднику! — розізлившись, мовив солтис.

— Він не забороняє багатоженство! У патріарха Якова були дві, у святого Давида чотири, а в Соломона тисяча чотириста! Та шкода витрачати дорогоцінний час для того, аби зараз вступати в догматичну дискусію. Бо і так з того нічого не вийшло. Провів я сто десять днів та ночей поряд з прекрасною Сейб-Алніфою: ми їли за одним столом, спали під одним покривалом, але я ніколи не торкався її руки, не цілував її вуст.

— О, мені цікаво, як же це могло статися? — сказав великий князь.

— Ваша милість бажають, аби я розповів усі історії за сто десять днів та ночей?

— Про таке навіть і не думай! — втрутився солтис. — Можеш коротенько переповісти.)

Я вирішив, що більше не питиму того снодійного, яке відправило мене на спину Данеша, і заявив про це Сейб-Алніфі.

— Добре, тоді зготую тобі напій, який не дасть тобі заснути протягом ночі.

Я погодився.

У Східній Індії приготування різних фільтратів є на досконалому рівні. Є таке зілля, котре навіть найспокійнішу, тиху людину перетворює на грізного воїна. Воно називається «банг». Миролюбних слонів поять звареним на цукрі сиропом під назвою «кханверд», від якого вони ведуть нещадні двобої, чим веселять гостей шаха. Від напою «кхерат» будь-хто перетвориться на поета, навіть найзанудніший парубок буде розповідати неймовірні оповіді у віршах. Від квітів «мохви», які так і опадають з дерев, люди стають добрими та поступливими, чим користуються збирачі данини. Дацути заливають у джерела отруту, від якої подорожні впадають у сплячку. Моя Сейб-Алніфа дала мені «понзопар». Це не зілля і його не п'ють, а жують. Від нього навіть у захмелілої людини проясниться і наповниться мудрістю голова.

Після цього вона почала говорити зі мною виключно про важливі та мудрі речі.

— Бачиш, те що я вийшла за тебе заміж, ще не робить тебе тим, ким є я: правителем. Народ називає тебе «рана», а не «раджа». А це велика біда — бо є ще один «раіс», син мого померлого чоловіка. І поки ти не станеш раджею, в нього буде право на престол.

— Це свята правда. Але ж що ми можемо зробити?

Моя прекрасна Сейб-Алніфа розповіла про свій план, відповідно до якого наша провінція повинна встановити феодальний режим. Це тривало до самого ранку, а я був таким бадьорим та сконцентрованим, що вперше помітив посередині лівої щоки моєї прекрасної Сейб-Алніфи бородавку, якої раніше не помічав, як і те, що вона страшенно балакуча. Я ледве дочекався світанку. Немає зілля, яке б бадьорило більше, ніж добрі поради, які без зупину дає жінка.

У індусів побутує звичай. Справжній індус, чи як їх там називають — «сінг», не приступить до діла, поки не порадиться з власною дружиною. Навіть такури — що у нас барони — не відповідають на питання доти, доки не дізнаються, що б відповіла їхня дружина. «Яка, на вашу думку, буде погода пополудні, сінг Голем?» — «Запитаю у своєї жінки.» А після обіду дає відповідь: «Буде чудова та ясна погода, сінг Утар!» хоча вже тоді з неба можуть падати циганські діти.

Наступного дня ми почали об'їзд нашої провінції, і це мало допомогти мені стати раджею. Наш почет їхав верхи на конях, слонах та верблюдах. Ми з бегумою — на слонах. Ще й на різних, як того вимагав індійський етикет. Вона рухалась попереду з однією половиною почту, а я позаду з іншою. На спині у мого слона красувалася надійна бронзова гармата, щоб на час нашої розважальної поїздки забезпечити «дружній прийом» сотні розбійницьким племенам, крізь території яких довелось подорожувати. За весь час я міг бачитись з дружиною, лише сидячи на різних слонах.

Ми брали участь у різних індійських святкуваннях, починаючи з поклоніння зміям та обожнюванням кокосів. На прощанні з Мохаррамом ми самі по коліно зайшли у води ріки Ганг; на святі Голіса дозволили божевільним гусейнам та факірам обсипати себе червоною пудрою; на фестивалі Ганешу, роздавали «нуззар» та отримували «кілліат» — обидва означають подарунки. Перший правителі роздають підданим, а другий раби дарують правителям. Без такого обміну влада правителя не визнається.

Одне за одним ми відвідували святі місця: переповнені ідолами чаітії, пагоди, Гамбії та баолі, котрі були частково храмами, а частково гробницями. Відвідали лікарню для тварин у джайнітів, де доглядають хворих собак, котів, волів, ворон, сорок, індичок. Також міста «науссні», де живуть виключно жінки — баядери; чоловіки сюди приходять тільки в гості. Баядери мають право приходити до палацу імператора і танцювати та співати під час засідань.

(— Оце так чудовісінька традиція! — не втримався великий князь. — Вони ж напевне дуже гарні, ге?

— Маєте правду, ваша милість. Їхні одежі — чистий шовк та кашемір, вишиті золотом та перлами, вони ходять босі, але їхні пальці вкриті коштовними перстенями. Їх сукні відкриті, як і у наших дам. Одна тільки різниця: наші жінки залишають оголеними плечі і груди, що здається цілком природним, а баядери, закриваючи плечі і груди, оголюються в області живота, що виглядає теж природним.

— Досить вже було цього неподобства! — огризнувся солтис. — Тепер він нам розповідатиме про язичницьку моду!)

Ми також приготували виставу для людей: поєдинки слонів та поєдинки слонів з людьми. Перший називався «мусті», а другий — «сатмарі». А ще — криваву розправу левів та кабанів, сутичку носорогів. У свою чергу, набоби організовували для нас святкування з ліхтарями та шахову гру з живими фігурами.

Ми відвідали найдальші закутки нашої провінції: де живуть туги, котрим релігія диктує душити подорожніх; терени бхілів, котрі визнають тільки знівечених богів; території мавп, де живе чотирирукий народ, їхнього короля звуть Ленгур, а жителів мавпоподібними, що вміють говорити і ходять нагими.

Кожен день нашої подорожі дивував все більшими новинками. Залишивши «місто семи мудреців», ми прибули в «місто мертвих королів», де височіють святилища і під кожним з них — гробниця правителя, і жодної живої душі. Потім було паломництво до дерева Будди (хоча ми сповідували релігію Шиви, велика частина наших підданих були буддистами). Звідти ми пішли до «джерела мудрості», храми котрого охороняють баядери, котрі стали вдовами, будучи нареченими, тому своє ремесло можуть практикувати виключно в храмі, в якості служіння богам.

(— Нічогенькі храми, скажу я вам! — буркнув солтис.

— Але ж їхні літургії не можуть бути нудними, — підкреслив великий князь.)

Весь цей час, я бачив свою дружину або на троні, або верхи на слоні чи в паланкіні, поки я сидів на іншому троні, їхав верхи на іншому слоні, чи в іншому паланкіні. В нас ледве була можливість перемовитись.

На сто десятий день ми нарешті повернулися додому. Ранком того дня, Сейб-Алніфа відправила мені листа, з якого я дізнався, що свята обітниця, яку в Європі називають «шлюб святого Йосифа», закінчується сьогоднішнім днем. За час нашої подорожі повернувся поштовий голуб з довгоочікуваною згодою. Біля головних воріт міста нас зустріли горожани, рао, сінги, бонзи, мудреці, святі, які прийняли нас з усією помпезністю, а мене, як раджу. Після цього відбувся великий царський бенкет, наприкінці котрого, відбувається «уттерпан»: кожен з гостей отримує в подарунок шовкового носовичка, якого сам король поливає трояндовою водою. А сам він отримує уттерпан від королеви, і просить її окропити його носовичок у «сенані». Сенана — це те місце, куди можуть заходити тільки чоловік та дружина — святе святих подружжя.

Зізнаюся, вельмишановне панство, що в очікуванні безмежного щастя я забув і віддячити Шиві за всі його дари, і подякувати Єгові, котрий міг все відібрати.

Та іншого гріха до цього часу за мною не було. Уявіть муки факіра, який встановив на тім'ї горщик з апельсиновим зернятком. Він не має права зняти його, поки зерно не проросте, не дасть цвіту і не принесе плоди. Доти він змушений навіть спати стоячи, прив'язаний до дерева. Ті муки були дрібницею у порівнянні з тим, як страждав я, не маючи змоги освідчитись неймовірно вродливій дружині, поруч з якою я подорожував сто десять днів.

І от настав останній день нашої подорожі! Перед нами розкинулось місто з позолоченими дахами. Посередині базару я вже бачив обриси баолі, під дахом якого спочиває тринога корова, висічена з граніту. Всі віруючі вірять, що опівночі вона оживає і йде пастися. Я вже бачив, як нам назустріч, через чудові різьблені ворота, виходили люди, вершники в золотих обладунках верхи на конях та верблюдах, в оточенні баядер та факірів. Все в цій урочисті процесії змішалось: породисті коні, чиї попони виблискують перлами, напівголі жебраки, брахмани, танцівниці, дорогоцінні камені і золото, розкіш, квіти, лахміття, бруд, відкриті виразки та рани.

Як завжди, Сейб-Алніфа рухалась на чолі процесії верхи на слоні, а я в кінці, на відстані доброго гарматного пострілу. Коли міська кіннота наблизилася до слона бегуми, до мене долинули гучні крики, змісту яких я не міг зрозуміти. Розрізнив тільки, що Сейб-Алніфа піднялася, виразно жестикулюючи, почала щось говорити.

В цей час до мене підійшов факір. Найогидніший представник, якого я коли-небудь бачив. Він наче дав обітницю десять років не стригти ані волосся, ані нігті.

— Що тобі треба? — спитав я його.

— Щоб ти взяв мене до себе, — відповів факір, — я хочу сісти коло тебе в соварі.

Бажання факіра, індійського святого, потрібно виконувати, що би він не просив; тим паче на очах у такого натовпу. Я нахилився, схопив його за волосся, щоб полегшити підйом, і посадив поруч.

— Ти добре вчинив, що виконав моє бажання, бо зараз я врятую твоє життя, — сказав факір. — Вам варто дізнатись, що поки вас не було, в місті виникло повстання. Заколотники скинули бегуму з престолу і визнали раджею сина шаха Сумро — Делі Сінг Райса. Він захопив місто, підкупив армію, та стратив усіх соратників і прихильників бегуми; з тобою буде те ж саме, якщо потрапиш у його руки.

Я не хотів вірити словам божевільного. Але довелось повірити власним очам. Наступної миті я побачив, як грубі чоловічі руки стягнули мою Сейб-Алніфу зі слона, вдягли кайдани на її руки та ноги і тягнуть у бік міських воріт. Її оточили натовпом науссні, які глумилися над нею. Якийсь чоловік піднявся на її слона, і всівся в соварі. Його головний убір прикрашали перли, діаманти і пір'я чаплі. В мерзенному поганцеві я упізнав принца, сина шаха Сумро. Та принцом він був тільки за походженням, а насправді ж таким же німецьким буршем, яким був я сам. А зараз він скинув мене з престолу, а мою прекрасну жінку закував у кайдани. Бегуму, героїню, рятівницю імператора. І все тільки тому, що він прийняв буддизм, а вона сповідувала релігію поклоніння Шиві. І цього виявилось достатньо, аби цей покидьок схилив народ на свій бік.

(— І справді, в Європі такого ніколи не траплялось! — підмітив великий князь.)

Моєму відчаю не було меж. За одну мить мене позбавили провінції та дружини, влади та кохання. Бачити, як ця боягузлива падлюка краде мої скарби, серед яких Сейб-Алніфа була діамантовою зіркою — було більшим, ніж може витримати християнська душа та серце. Я підскочив до гармати і направив її у бік іншого слона.

Новий раджа, енергійно жестикулюючи, до чогось закликав навколишній бруднючий натовп і віддавав накази. Я взяв його величність на мушку. Гармата вистрілила. Наступної миті не було ані корони, ані голови, тільки руки продовжували дригатись, віддаючи накази.

Я повернув слона і кинувся навтіки. Довго переслідувала мене кіннота, але ми з слоном запхались в самі нетрі джунглів, де слону було набагато легше протоптувати шлях, ніж бідолашним солдатам. Нарешті ніч сховала нас. Моє життя було врятоване, але тільки життя. Більше нічого в мене вже не було, і став я ніким.

(— Нічого собі, — перебив його солтис, — чоловіком двох дружин і царевбивцею!

— Minorem nego; majorem non concedo![62] — вступився великий князь. — Друге одруження відбулося за зразком шлюбу святого Йосифа, тож бігамію належить виключити. А що стосується царевбивства — і знову qui bene distingvit, bene docet. Царевбивство — це коли підданий вбиває коронованого. Але коли один король вбиває іншого, це не regicidium[63], а ordalia[64]. А закон, usus та pactum conventum[65] це ратифікує та санкціонує. Submergantur![66]

— Я так і знав! — вибухнув солтис. — Якщо покидьок продовжить говорити, то відмиється від бігамії, ідолопоклонства та царевбивства і стане чистим, немов Діва Сусанна!)

Який сенс мені з усієї тієї слави? Я прибув туди для того, аби здобути звання капітана. Я не хотів бути королем. Краще бути капітаном, ніж екс-королем. Прихильники раджі назначили велику нагороду за мою голову. Я втік до банджарів. У них немає постійного місця проживання. В цілому, вони кочують від Гангу до Інду, від моря до гори Давалагірі. Справжня копія наших циган. Я хотів набрати серед них солдатів, з котрими повернути собі королівство і звільнити свою королеву.

Господь не дав мені свого благословіння. Коли ми з вояками готувались до походу, вождь банджарів вирішив домовитись з англійцями, котрі так само назначили винагороду за мою голову, і продав мене за готівку. Я потрапив у саме серце Ост-Індійської компанії. Там навчать молитися так, як ніде більше.

Частина дев’ята

На морі

1. Пірат


Англійці не нагородили мене щастям висіти в клітці над озером з крокодилами. Ця розвага була доступна тільки справжнім шахам та раджам. Без довгих тирад мене відправили до Бомбею, посадили на корабель, де було ще п'ятдесят схожих на мене джентльменів, котрі прийшли з Європи шукати удачі у східних набобів. Їхнім найбільшим гріхом було те, що вони були німцями, голландцями, іспанцями. Ост-Індійська компанія без зайвих слів забирала всіх (боягузливі набоби, котрі легко видавали) і відправляла в Нову Каледонію.

Вельмишановне панство, я хочу вас спитати про наступне: поки я, прикутий разом з одним гідним іспанським ідальго до лави, помирав від спеки і обливався потом, підіймаючи важке весло, капітан Мурдер розпорядився змінити курс і направив судно замість Нової Каледонії до набагато небезпечніших берегів Нової Зеландії. Ост-Індійська компанія заплатила капітану Мурдеру кругленьку суму за забезпечення депортованих сухарями, копченим і в'яленим м'ясом та бренді, однак нам діставалась тільки суха риба та протухла вода. То кого ж із нас варто називати піратом? Його чи мене? Хто грабував свого ближнього у морі? Хто порушив морський закон? Я чи він?

(— Клятий чорте! — заричав великий князь, вдаривши палицею по столу. — Капітан Мурдер був піратом!

— Я лиш хотів це констатувати. Бо по всіх законах дозволено самозахист. Коли ми, нещасні депортовані, по зірках визначили, що судно різко повернуло на південь, і, крім того, помітили, що через погану їжу поширюється цинга, ми спробували поскаржитися, отримавши нагороду — удари батогом. Тоді ми поклялися якоїсь ночі звільнитися від ланцюгів і захопити корабель. У нас на це було повне право. Ми були заявниками, а судновласник порушником.

Мій товариш, ідальго, мав добру практику у цьому ділі. Він навчив нас, як зняти кайдани так само легко, як знімають чоботи чи рукавиці. Це і справді прекрасна наука. Та задарма я нею не ділитимусь.

— Нам воно не треба ані за гроші, ані здарма, — сказав солтис.)

Тож однієї ночі, звільнившись від ланцюгів, ми піднялися на палубу, зв'язали мотузками сп'янілу команду, зробивши це без жодної краплі крові, та проголосили себе господарями «Алкйона». Хочу вас запитати, панове, чи можна це назвати бунтом? Ми не були рабами Ост-Індійської компанії, і не були в'язнями та поганцями. В нього не було жодного права закувати нас у ланцюги та депортувати. А от поведінка капітана Мурдера викликає осуд. Він поводився з нами, вільними людьми, як з негритянськими рабами, цілий тиждень годував рибою, хоча не всі з нас були папістами, а копчене м'ясо давав у п'ятницю, хоча майже всі ми були папістами.

(— Він заслужив, аби ви повісили його на найвищій щоглі! — обурився великий князь.)

Може й так, але ми цього не зробили! Правда, не зробили ми це тільки тому, що не змогли його впіймати. Поки ми боролися за свої законні права, зловмисний капітан, відчуваючи увесь тягар провини, рятувався, зачинившись у пороховій каюті, і став погрожувати, що як ми хочемо його спіймати, то разом з кораблем усі злетимо у повітря. Ми почали з ним торгуватись. Ми сказали йому, що не чіпатимемо його, однак ті з нас, кого депортували, всі до єдиного, покинемо корабель. Його відповіддю стало: «Нехай вас чорт забере». Ми уклали перемир'я на двадцять чотири години.

Першим ділом ми…

(— Нажерлись… — випередив його солтис.)

Так точно, ми наїлись досхочу і напились так само. Ми заслужили. Потім спустили на воду великий бот, встановили щоглу, навантажили бочками з сухарями та флягами зі спиртним, взяли зброю та одяг, а також одну суднову гармату. Всі інші гармати скинули в море, пошматували вітрила та канати, аби за нами не було погоні. Взяли карту, компас, підзорну трубу і, не прощаючись, покинули корабель та відчалили в зоряну ніч. Яким чином дістався, і чи дістався до рідної гавані капітан Мурдер та його «Алкйон» я так і забув поцікавитися.

Півсотні втікачів на одному боту, п'ять європейських національностей. Позаяк я був єдиний, хто розмовляв усіма п'ятьма мовами, мене обрали квартирмейстором корабля, який відрізняється від капітана тим, що поки перший усім наказує що робити, другий — робить тільки те, що вирішать товариші.

(— Зрозуміло для чого така subtilis distinctio[67], — сказав солтис. — Аби було на кого перекинути провину.)

Вгадали, ваша милість, дивуюся вашій проникливості. Однак, в мене не було потреби в подібних махінаціях, оскільки наше товариство не робило нічого такого, за що б нас могли повісити на щоглі. Нашою метою було висадитись десь у Флориді чи на Філіппінах і створити вільне товариство.

Та нашому плану завадила неочікувана перепона. «Алкйон» ледве зник з горизонту, як нас застав штиль: вітрила повисли, наче суха риба, і ми рухались тільки завдяки веслуванню. Штиль тривав багато днів, жодних хвиль на морській поверхні, і наші запаси почали закінчуватись.

(— Але ж ти тільки що розповідав, що ви забрали усі запаси «Алкйона», — сказав солтис.

— «Усе» — це рівно половина від «багато» і десята частина від «достатньо». Провізії було «багато», а голодних ротів було «більше», а більше від меншого ніяк не віднімеш.

— Святу істину кажеш, — мовив великий князь, — від семи вісім не віднімеш, треба запозичити…, тож від кого ви позичили?)

Нам зустрілось риболовне судно. В таку пору вони ловлять великих крабів. Ми закричали: «Йо-хо!» Варто знати, вельмишановне панство, що серед усіх живих істот на планеті краби найбільш боязкі. Варто крабові почути гуркіт грому або гарматний постріл, він одразу розмикає клешні для швидкого порятунку. Тому існує угода між ловцями крабів і капітанами військових кораблів: якщо останні помітять судно ловців, то в жодному разі не роблять гарматного пострілу. Для опізнавання у них на парусі намальований великий червоний краб. А на знак подяки ловці діляться виловом.

— Йо-хо! — закричали ми та попросили частину вилову, оскільки риба в нас скінчилась та залишилась тільки половина сухарів.

— Йо-хо! — відповіли вони. — За яким правом просите ви половину вилову, якщо у вас не військовий корабель.

— Ми голодні, і в нас є гармата. Як вистрілимо, то всі ваші краби розімкнуть клешні! Тож маємо двійко гарних причин.

Ловці зважили наші причини і, за морським звичаєм, поділилися з нами здобиччю.

(— Так це ж тоді навіть і не було піратством, а просто морським звичаєм, — м'яко промовив великий князь.

— Добре, добре. Припустимо, це було дитячими пустощами, а не грабунком. Однак подивимось, що півсотні чоловіків з однією гарматою робили далі на морських просторах? Давайте я відкрию карту! Я хочу знати ваш маршрут, тому що саме так ми побачимо чи ви були чесними моряками, чи брудними піратами! Бо повір, що мені вистачить клепок це зрозуміти!)

Обвинувачений театрально поморщив око і продовжив зізнання.

Коло Маркізьких островів ми пересіклися з іспанським торговим судном, капітан якого, відповівши на наші принизливі благання, дав нам кави, шоколаду і меду. Ми попливли далі в Алеутів, де капітан російського торгового судна обдарував нас бочками горілки та солоної тріски. На широті Юкатана, коли провіант наш скінчився, ми попросили одного італійського торговця позичити нам муки із сагової пальми та декілька бочок білого кишмишу.

(— Що ще за кишмиш?

— Кишмиш — це виноград, але сушений. Родзинки в бочках.

— Покидьки! Родзинки їм подавай!

— Що ж, в скрутні часи людина з'їсть усе. Коло Барбадоських островів ми зустріли турецьке торгове судно, моряки котрого лиш за «благословить вас Господь» подарували нам копченої свинини та сала. Біля Канарських островів китайське судно та його моряки щедро поділились з нами вином. Біля островів Зеленого мису грек з Мадагаскару закидав наш бот рахат-лукумом так, що він мало не пішов на дно. Далі, біля Вогняної землі…

— Зачекай-но! Зачекай! — гаркнув солтис, поклавши обидві долоні на карту. — Аби простежити ваш маршрут, треба прив'язати нитку за ногу сарани і пустити її стрибати по карті туди-сюди. За тобою конем не вженешся!

— Що ж, це була трохи закручена подорож; ми не тямили в мореплавстві, в нас була погана карта та примхливий компас.

— Компас із примхами! Можливо, це був компас жіночої статі?

— Та, правду кажучи, я навіть не можу достовірно сказати, чи правильні назви островів я вам називаю, адже там ніде не було табличок з їх назвами. Єдине, в чому можу я вас запевнити, так це в тому, що ми дійсно зустрічались з усіма тими панами, поки блукали та жебракували по морських просторах.

— Нічогенько так жебракували, скажу я! Півсотні озброєних хлопаків та з однією гарматою, швидкий бот з півсотнею весел та вітрилом. Ви напевно ганялися за кожним з тих кораблів!

— Можу тільки сказати, що всі вони щедро нам допомагали та давали все те, чого ми найбільше потребували.

— А чи пригадуєш ти бременського купця?

— Як не пам'ятати! Великодушний чоловік! Ми зустрілись біля мису Доброї Надії. Не дарма його так називають. Ми були знесилені: довгий шлях та шторми перетворили наш одяг на суцільне лахміття. Тоді той благородний — благослови його пам'ять — чоловік, побачивши нашу убогість, вдягнув нас віддавши навіть власного плаща. Нехай Господь його благословить у всіх його ділах!

— Що ж, а він зовсім інакше розповідає цю історію. По поверненню він одразу написав скаргу до Ганзейського сенату про те, що піратський корабель — ваш безсумнівно — грабує моряків та морські судна, не жаліючи нікого; ви напали на його корабель, роздягли догола його самого і команду. Цілком вірогідно, бо в жодній нормальній реальності не виникне думки настільки абсурдної, що бременський купець знімає власного плаща і добровільно віддає першому зустрічному. Добре, що Бремен поруч: можемо покликати свідка, котрого, як не помиляюсь, звуть Шульце.

— Тоді попрошу викликати і моїх свідків: іспанського купця дона Родрігеса де Салдапенна з Бадахоса, росіянина Звойниміра Белобратанова — чиновника з Камчатки, італійського сеньйора Одоардо Спарафучиле з Палермо, турка Алі Бабу бен Дедімі з Брусса, китайця Чин-Чан-Тойпінг-Вана — шанхайського мандарина, грека Леонідаса Херос Караїскакіс з Трикали…

— Досить!!! — загарчав солтис, затуливши долонями вуха. — Ні слова більше! Краще я повірю усьому, що ти сказав. Тож ви були морськими жебраками? А не морськими грабіжниками. Дозвольте, ваша милість, викреслити піратство з реєстру злочинів. Втім, залишається канібалізм. Як бути з пожиранням людського м'яса?

— Дозвольте одразу підмітити, що не у всі часи, не у всіх країнах, і не за всіх обставин канібалізм вважається злочином. Жителі островів Фіджі впевнені, що з'їсти переможеного ворога — вчинок героїчний. У мексиканців людожерство зведено в релігійний культ. Під час великої монголо-татарської навали позбавлені провіанту угорці поїдали один одного — про це свідчить Рогеріус. Таке стається і в морі. Після жахливого шторму в Тихому океані нам довелося, щоб не потонути, викинути всі запаси продовольства.

— Знову брехня! — несамовито горланив солтис. — Ти сам стверджував, що Тихий океан саме тому і тихий, що на ньому не буває шторму. Зараз ми затягнемо тебе на дибу і почнемо катувати доти, доки ти не визнаєш, що на Тихому океані не буває шторму.

— Ваша правда, ваша милість. Пам'ять зрадила мені. На Тихому океані не буває штормів. Але водяться акули. Вони цілою зграєю напали на нас. Аби врятуватися, ми були змушені викинути за борт усі запаси провіанту. Ми сподівалися, що невдовзі знову зустрінемо співчутливих моряків, які поділяться з нами своїми запасами. Однак ми більше не зустріли жодних вітрил. Два тижні ми не їли нічого, окрім підошов власних чобіт. Наостанок і вони скінчилися. Ми більше не могли боротися з голодом. Тож ми вирішили влаштувати «морський бенкет». Ми тягнутимемо жереб: чиє ім'я випаде — того і з'їмо. З капелюха витягли моє ім'я. Я мав принести себе в жертву заради порятунку інших. Та коли я почав роздягатись, вперед вийшов мій бойовий товариш, іспанський ідальго, з котрим ми довгий час були прикуті до однієї лави. Благородний іспанець сказав: «Не ти помреш, славний раджо! В тебе є дружина, навіть дві. Твоє життя дорожче. Я твій брат, і вважатиму за честь, як римлянин Курцій, кинутись в голодні горлянки своїх товаришів і врятувати їх!» З цими словами він відрізав собі голову поклавши її до наших ніг. Далі справа була за іншими.

— А ти теж куштував його м'ясо? — спитав солтис.

— Я був дуже голодним.

— Тож вина твоя констатована. За поїдання вмістилища душі людської, а саме тіла, винний карається спаленням на вогнищі.

— Зачекайте-но! — втрутився великий князь. — Яку частину іспанця ти їв?

— Ступню.

— Питання в тому, чи є в ступні людська душа?

— Та як би не була? — обурився солтис. — Скільки разів ви чули вираз «душа втекла в п'ятки» чи «накивав п'ятами»? Де є страх — там повинна бути душа: одне без іншого не існує. Хіба не кажуть: «Чесний з голови до п'ят»? Отже, п'ята має честь, а отже і душу.

— Це всього лише приказки, — відповів великий князь. — Якби в ногах таїлась душа, то якщо кому-небудь відріжуть ногу, приблизно чверть душі пропадає. Виходить: три чверті душі прямо в небеса, чверть в пекло і vice versa[68]; це абсурд. Це важливе питання, яке може вирішити тільки теологічний факультет. Поки не буде винесено рішення, процес над реусом потрібно припинити.)

Цілий тиждень без турбот та печалі провів обвинувачений в камері смертників. Саме стільки часу знадобилось теологічному факультету, аби дати відповідь на питання: чи все тіло людини пронизує душа?

Висновок був наступним:

«Людська душа доходить до колінних чашечок. Саме тому в церкві люди моляться навколішках. Все що нижче коліна — бездушний апендицит.»

(— Таким чином звинувачення в канібалізмі прошу перемістити до інших irrelevabilis[69], — мовив великий князь.)

Частина десята

Uxoricidium[70]

1. Secundogenitura[71]


(— Попередні звинувачення залишились позаду разом з покаранням, але попереду у нас Uxoricidium.)

Та хіба ж я звільнився від покарання, милостиві панове? Воно мене наздогнало. Всіх, хто скуштував протиприродну їжу, вразило безумство, як коли пса кусає пес. Одного шматка було достатньо, аби людина за життя відчула пекельні муки. Я скуштував тільки ногу, можливо саме це і врятувало мені життя. Однак мене страшенно пекло, від мозку до останньої клітини, наче все моє тіло було шлунком, який стягували нестерпні спазми. Мої товариші страждали ще від більших мук. З ними коїлося щось дике: очі вилазали з орбіт, на губах клубочилась піна, вони кусалися, тупотіли ногами, верещали, кричали, сміялися, вили на місяць, немов собаки. Більшість не витримували такого катування, кидалась у море, де їх пожирали акули та риба-молот, яку ще називають морським янголом.

Після судом і лихоманки мої руки і ноги ніби скам'яніли: я тільки бачив, чув, але не відчував та не рухався. Пекуче сонце палило шкіру та намагалось випалити очі, а я не міг заплющити повіки. Здавалося, легше схопити горизонт і підняти в зеніт, ніж опустити повіки на непомірно роздуті очі. Посеред нескінченної агонії помах крила, наче легенький вітерець, торкнувся мого обличчя. На моє плече всівся мій білий голуб. Той самий голуб, котрий вірно супроводжував мене після визволення з в'язниці. І от він знову прилетів врятувати мені життя. Мені здалося, наче його розкинуті крила затулили моє обличчя від пекучого сонця. Я відчув прохолоду і заснув.

Куди і як довго носило наш бот без вітрил, весел та керма? Хто керував ним? Чи не білий голуб? На це я не зможу дати відповіді. Товариші, котрі були зі мною на боті, всі загинули. Більшість викинулась за борт, інші померли від пекельних тортур. Одного мене зберегли сили небесні для подальших випробувань.

Антверпенський корабель з індійськими моряками натрапив на мій бот, що гойдався туди-сюди на примхливих хвилях. Добродушний капітан, запідозривши ознаки життя в моєму тілі, звелів витягти мене на палубу і якось втримав відлітаючу душу. Я пробачу всім своїм ворогам, однак цьому добродію не вибачу ніколи. Якби він викинув мене у море, мене проковтнув би кит і я перетворився б на амбру. Адже відомий факт, милостиві панове, що у шлунку кита утворюється амбра; тож тепер мною б обкурювали церкви. А так я залишився на світі для вчинення подальших злочинів.

Завдяки догляду індійського мореплавця моє тіло знову набралось сили і витерпіло всі муки. Коли ми прибули в Голландію, на мені не залишилось і сліду випробувань, через які довелось пройти.

Я нетерпляче прагнув дістатись Німвегена, побачити дружину та свого малюка.

Минуло два з половиною роки з моменту мого від'їзду.

За цей час малюк вже мав би бігати. Можливо, мати навчила його вимовляти моє ім'я?

Яким же щасливим я буду вдома. Не королем, але батьком. Не чоловіком бегуми, а своєї дружини. Благо, доля позбавила мене від індуської провінції. В мене є тюльпановий сад: він мені набагато дорожчий.

Я їхав вдень та вночі, аби якомога скоріше дістатись дому; відправив дружині поштових зі звісткою про своє повернення.

Добра душа зустріла мене прекрасним бенкетом. Як тільки я зліз з коня, вона кинулась мені на шию: важила на двадцять п'ять фунтів більше, ніж коли я її залишив.

Після палких та щасливих обіймів мої перші слова були:

— Де мій малюк?

— Ось вони! — мовила добра душа з сяючим обличчям показуючи у бік двох няньок, одна з котрих вела за руку хлопчика, що починав ходити, інша ж несла на руках немовля.

— А це що таке? — питаю я, з острахом дивлячись на немовля.

— Твоє друге дитя, дурнику! — відповіла вона з милою усмішкою.

— Моє друге дитя? Але ж я вже два з половиною роки не був вдома.

— Та хіба ти забув, — прошепотіла вона ховаючи зашаріле обличчя, — як Маймуна та Данеш возз'єднали нас у палаці на горі Арарат?

— Маймуна та Данеш! Тьфу ти, з підступними ельфами!

І як я смію сумніватися в її вірності!

Адже ось докази в її руках: лист, написаний моєю рукою, в котрому я детально розповідаю як ельфи звели нас в палаці на горі Арарат. Задля ще більшої певності тут і моя лінгама, яку я подарував їй тоді. А ось і шмат тканини з вишитими драконами — свідками нашої палкої зустрічі. Тоді я був королем: отже, цей хлопчик — принц.

— Але ж, пані! В таких справах я не терпітиму жартів! — почав я кричати. — Що було сном, не може мати таких суттєвих наслідків. Я допускаю, що вам наснився я тієї ж самої миті, коли ви наснилися мені. Але це ревуче створіння — це не сон, а реальність; ще й яка неприємна реальність! Я йду до мера! І піду до архієпископа! Дійду до скликання Святого Престолу! Але я не дозволю виставити себе на посміх!

— Як забажаєте! Йдіть ви до мера, до архієпископа, зробіть ще більший скандал: виставіть себе не посміх ще більше, ніж це вже зробили.

Я зробив те, чим погрожував: пішов до мера. Витягнув його з ліжка, бо він уже спав. Сказав йому, що підходять французи, і він миттю прокинувся. Тоді я розповів йому усю історію. Він слухав позіхаючи. А тоді сказав, що над цим треба поміркувати, тож нехай прийду завтра, а зараз я маю повернутись до дружини.

Більше робити було нічого. В мене не було і копійчини в кишені, а за ночівлю в готелі потрібно платити наперед. Тож, присоромлений і похмурий, я мусив повернутись до дружини.

А вона кепкувала. Казала, щоб я не чинив галасу, бо ж це нічого не дасть. Взагалі нічого корчити з себе ображеного, бо, крім глузувань, додасться іще біда. Тоді я замовк, хотілось одного — вечері та відпочинку. А про себе подумав: «Нічого, завтра я затягну на тобі зашморг».

Наступного дня я знову пішов до мера: цього разу він не спав.

Прийнявши мене, він першим ділом запитав: чи поводитись зі мною, як з німвегенським унтер-офіцером, чи як з індійським королем?

— Як з індійським королем!

— Що ж, вельмишановний магараджо, набобе чи шаху! Прошу вас, вдягніть! — він подав мені мого капелюха, а свого зняв. — Прошу, розкажіть нам, скількох дружин, по закону, може мати індійський король? Та скількох слонів, верблюдів, носорогів, фей чоловічої і жіночої статі, та інших почвар він може тримати у своєму господарстві?

Я зрозумів хід його думок, тож вирішив усе переграти.

— Прошу вас, звертайтесь до мене, як до німвегенського унтер-офіцера, за всіма європейськими звичаями.

— Що ж, чуєш, ти, ану негайно зніми капелюха! (З цими словами він натягнув свого.) Позаяк ти, попри всі християнські закони, взяв ще одну дружину, маючи при цьому іншу, я відкриваю на тебе кримінальну справу, звинувачую тебе у двоєженстві, накажу тебе відшмагати, прив'язати до ганебного стовпа та зішлю на галеру.

Це мені зовсім не подобалось.

— Краще говоріть зі мною, як з індійським королем.

Тоді ми обоє нап'яли наші капелюхи та почали дискутувати.

— Отже, коли ти був королем, то віддавав усім накази, в тому числі і ельфам. Якщо ти був таким всемогутнім, тоді ти міг літати у повітрі, а отже, немає нічого неймовірного в тому, що ти зустрівся з першою дружиною. Тож я не розумію, в чому твоя проблема? Ти щось втратив?

— Нічого я не загубив! Навпаки, знайшов. На одного сина більше, ніж очікував.

— Він живий?

— Як би йому не жити? Інакше б я тут не стояв.

— Якщо він живий, отже існує. Його існування є фактом. А про факти сперечатись немає сенсу. Факти сильніші від суперечки.

Тоді я розізлився. Я говорив, він говорив і жоден з нас не слухав іншого. Наостанок ми збили капелюхи один з одного. Я заявив, що вирішення цієї справи не в його компетенції, а в компетенції Святого Престолу: там цей скандал не пройде безкарно. Та не так сталось, як гадалось.

Весь Німвеген наче велика родина: всі тут браття, куми, приятелі, хрещені, ще й на додачу страшенно моральні люди. Тут просто неможливо довести, що хтось вчинив щось аморальне. А якщо таке і трапилось, то всі тут намагаються це приховати. По закутках усі про це говорять та сміються, однак перед законом всі стають глухими, сліпими і німими.

Всі слуги, родичі та сусіди в один голос стверджували, що за моєї відсутності моя дружина була уособленням подружньої вірності. З дому вона виходила тільки в церкву, а до неї не приходив ніхто, окрім духівника. Вона навіть не пошила собі нового очіпка. Тож для моїх звинувачень не було жодних підстав.

Зате на якому фундаменті був її захист!

Написаний мною власноруч лист на китайському пергаменті. Неймовірна історія нашої зустрічі, завірена підписами семи бонз. Відомо, що бонзи такі ж поважні та шановані, як у нас члени капітулу. Вони ж-то мусять знати, чи існують в їхній країні ельфи Маймуна та Данеш? Те, що їх немає в Європі — це все через клімат. Адже слонів у нас також нема, однак вони існують. Хто посміє заперечувати існування слонів тільки тому, що їх не бачив? А священне писання: пророк Ілля, наприклад, вознісся на вогненній колісниці. Іона подорожував у череві кита. Якщо такі чудеса траплялися зі святими, то звести чоловіка з дружиною ельфам Маймуні та Данешу — всього лиш дитячі забавки.

А ще, в руках моєї жінки є докази тієї зустрічі: лінгама, котру в Європі не виготовляють, та шовкова тканина з драконами — таємницю виготовлення якої тут не можуть відкрити. Це беззаперечні докази.

Члени капітулу після довгих обговорень прийняли рішення та виголосили: хоча розуму людському не зрозуміло, яким чином фея на ім'я Маймуна, із Східної Індії, в години нічного сну, змогла полетіти на гору Арарат, посадивши на спину добропорядну містянку, а на світанку повернутися не поміченою ані прислугою, ані нічними сторожами, однак це більш вірогідно, ніж те, що респектабельна містянка, колишня вдова капітана, тепер дружина унтер-офіцера і індійського короля, порушила шлюбну обітницю. В Німвегені! Це ж просто нечувано! Ніколи подібного не траплялось (ніхто не жалівся), тож звинувачена в перелюбстві жінка визнається чистою і невинною, а батьком дитини ніхто інший, як «nuptiae denominant!»[72]

З цими словами мені на шию повісили дружину з дитиною — і роби, що хочеш.

(Великий князь так реготав, що підборіддям поламав накрохмалений комір: «До чого ж кумедна історія! Не проміняв би її навіть на осідланого коня! Вирок суддів: запиши, що тобі наснилося, і воно стане реальністю!»

— Та чи так воно було насправді, як ти розповів? — запитав солтис.

— Честю клянуся… та що я таке кажу? Клянуся мотузкою на своїй шиї, що саме так все і було. Можете поцікавитись у влади міста Німвеген. Бо випадок цей занесений до міської хроніки через свою унікальність. І саме це виправдає вчинок, який потім я зробив і про який розповім.

— Але вже завтра!)


2. У сипучих пісках


Ну що ж, що сталося те сталося. Я розумів, що не перший, з ким доля зіграла подібний жарт. Раз інші не померли, то і я якось переживу.

У німвегенців є один жахливий звичай, котрий відрізняє їх від інших звичайних людей. У деяких країнах, якщо мужчину спіткає нещастя, коли його дружина сплутається з іншим, завжди сміються поза його спиною; а реально йому завжди відчинять двері, аби він помістився разом з рогами. А тут чоловіка висміюють та глузують над ним прямо в очі. Жінці вибачають її оступ, а от на чоловікові відриваються, що є сили.

Тож я прийняв рішення пробачити своїй дружині і закрити на все очі. Але варто було мені вийти на вулицю — господи помилуй! Кожен зустрічний іменував мене «ваша величність» і вважав, що корона мені дуже личить. Один навіть запитав, чи не навідувалась до мене фея Маймуна? Інший сказав, що бачив лелеку в небі, який ніс у своєму дзьобі малюка. Варто було мені десь зняти капелюха, як у ньому з'являлися дірки. А на запитання: «хто це зробив?» мені відповідали, що це зробили мої роги. По пошті мені прислали «диплом тюхтія». Вночі вони приходили під мої вікна і оспівували моє життя в глумливих пісеньках. А на ранок на моїх дверях красувався малюнок дурня верхи на півні.

Я був злий, наче тигр.

І я не міг себе захистити.

В інших країнах такі проблеми легко вирішують. Там засилають картель[73] до найзлобливішого насмішника, викликають його на бій і годують його залізом. Інші після цього стуляють свої пельки. Але от лихо! Тут ніхто виклику не понесе. Викликати кривдника на дуель письмово або усно марно; він одразу побіжить до мера та публічно заявить, що його хочуть вбити. Лусни його по носі за відмову від поєдинку, він побіжить до міського солтиса. І взагалі: за щиглик по носі плати три марки, за ляпас — шість. Моя дружина втомилася платити штрафи за щиглики та ляпаси, а я мав повну можливість безперервно стовбичити в суді.

І мені, і моїй дружині терпіти таке життя стало не під силу.

Відколи я повернувся, вона весь час скаржилася на здоров'я. Якось вона сказала, що їй потрібні лікувальні ванни, і тому нам треба поїхати до Фліссінгена.

Я одразу вчепився за таку нагоду подумавши, що хоч там позбудусь насмішників.

Та де ж там! Вони щодня писали мені листи, в яких ображали мою чоловічу гідність.

Якось, серед інших листів, я натрапив на такого:

«Який же ти бовдур! Нащо твоїй дружині Маймуна, яка доставить її на Арарат, якщо ти сам принесеш її на своєму верблюжому горбу. Та хіба ж ти не знаєш, що Фліссінген — це і є той самий Арарат, куди Данеш приніс їй чоловіка, щоправда, не тебе. Він подарував їй новий очіпок з червоного оксамиту, з позолотою та мереживом. Коли вона його вдягає — це сигнал, що чоловіка вдома немає. Недолугість ти ходяча!»

Це вже було занадто! Моя дружина і справді отримала новий очіпок, котрого описали в листі. І я помітив, що кожного разу вдягаючи його, вона веселішала.

Я почав сваритись з нею через той очіпок. Я просив її не вдягати його, а якщо вона носитиме його, то нехай сидить вдома. Та вона все одно робила по-своєму. Якщо я злився, вона сміялася мені в обличчя. А мене цей очіпок просто виводив із себе.

Якось мені треба було поїхати до Антверпена у справах.

Я вже давно звернув увагу, що дружини виявляють надзвичайну турботу і ніжність після звістки про від'їзд чоловіків. Моя половина теж була зі мною дуже ласкавою і навіть запропонувала провести пішки, адже по піщаному березі на кареті не проїхати. Та відмовити її не вдалось. А я відчував нутром (скоріш за все білий голуб у мене на плечі), що не варто брати її з собою. Краще буде для нас обох, якщо вона залишиться вдома. Та вона вбила собі в голову, що проведе мене і годі було відмовити її.

Вона знову вдягла червоний очіпок. Я знову добряче розгнівався, а вона сміялась.

— Дурненький! Ну, до кого мене в цих дюнах ревнувати: до чайок та піщанок?

Чи знає вельмишановне панство, як виглядає той край? Якщо ні, то я опишу в декількох словах.

Це проклята, величезна, піщана пустеля, де глибокі ями чергуються з високими піщаними дюнами, що заросли поруділим чагарником, дроком та вереском, серед якого пасеться рогата худоба. Пастухи стережуть її на ходулях. Довга, побудована на сваях, дамба відокремлює цей безлюдний край від сипучих пісків, що розкинулись на іншому боці.

Ці сипучі піски — щось жахливе. Земля та вода об'єднуються для одної цілі: знищити все на своєму шляху. Благодатні в суті своїй елементи у такому поєднанні несуть тільки смерть. Поверхня сипучих пісків виглядає сухою і хвилями нагадує море. Морський пісок зверху висушений вітром, а всередині зволожений морем. Там нічого не росте.

Лихо людині чи тварині, яка випадково туди потрапить і не має крил. Пісок миттєво провалюється під ногами, і це — кінець. Якщо хочеш підняти одну ногу, то інша тане ще глибше. Спочатку людина сприймає це як жарт і думає, що вибереться. Та в поглинаючого піска немає дна. Він затягує людину так само, як змія поглинає голуба. Коли вона потоне до пояса, тоді розпочне хвилюватись: однак з кожним подальшим рухом вона тільки глибше риє собі могилу. А коли пісок дістанеться губ, то кричати про допомогу вже марно; ніхто не прийде, а навпаки втече в інший бік, адже рятуючи чиєсь життя, втратиш і своє власне. Піщана могила закриється у нього над головою, і тільки воронка позначає слід, де щойно загинула людина. Однак вітер і її згладить.

Отже, праворуч були пагористі дюни, ліворуч — сипучі піски, посередині дамба. Саме по ній ми прогулювались з дружиною попід руки.

— Бачиш, моя мила, — сказав я їй, — які щасливі ми можемо бути, коли нам не заважають різні перепони. Для повного щастя бракує тільки щоб ти не вдягала той червоний, оксамитовий очіпок.

— Повністю з тобою згідна, — відповіла вона. — Бачиш, мені також для повного щастя бракує вдягати мій червоний оксамитовий очіпок.

— Гаразд, можеш носити, я не проти. Носи хоч три одразу. Та поки мене не буде, цього ти не вдягай.

— Ну, так я і не вдягаю.

— Поклянися.

— Не буду цього робити. Що, як не вийде дотримати клятви, то стану я клятвопорушницею. А очіпок цього не вартує.

— Тож тобі миліший цей очіпок, ніж я?

— А ти настільки ненавидиш цього очіпка, що разом з ним почав і мене ненавидіти?

— У мене є причина його ненавидіти, і я не хочу, аби ця причина поширилась і на тебе. Тоді пообіцяй, що не вдягнеш, поки не повернусь.

— Не обіцятиму я такого, тож не будь занудою.

— Зараз я тобі покажу щось, і тоді ти не носитимеш його! На, читай, що пишуть мені з Німвегена!

З цими словами я дістав з кошеля листа і дав їй прочитати.

Її обличчя стало таким же червоним, як і сам очіпок.

— А тепер навмисне носитиму його! — закричала вона та, зім'явши листа, кинула його у бік сипучих пісків.

— Ні, не будеш ти його носити! — я кричав несамовито і втративши контроль, зірвав з неї очіпка й кинув його услід за листом.

Що відбувалось потім? Це я зможу розповісти лише, якщо спершу опишу свою дружину.

В Голландії сварки та бійки між чоловіком та дружиною — звична справа. Однак, зазвичай, саме чоловік приходить до судді з підбитим оком, отримавши на горіхи від дружини. Моя дружина була якраз із таких жінок. Вища від мене на півголови, з широкими плечима та з сильно випираючими грудьми. Вона могла тримати немовля на долоні на витягнутій руці. Отримавши ляпаса такою долонею, потерпілому вже не потрібен visum repertum[74]. І з цієї жінки я насмілився зірвати червоний оксамитовий очіпок!

Тієї ж миті вона кинулась на мене, наче розгніваний слон, і штовхнула двома кулаками в груди: я злетів з дамби в одну з тих ям, що наповнені якоюсь гіркувато-солоною кашею, в котрій навіть п'явкам не вижити. А як людина скуштує те на смак, губи пектиме гірше хрону. До того ж, впав я головою донизу. Дно вкрите гидким осадом, який діє на шкіру так само, як кропива. Я занурився у цей осад по самі плечі. Тільки сила духу врятувала мене від смерті. Навіть найкращий плавець забуде свою майстерність, як голова його застрягне в муляці. Ледве виліз я із тої ями. Та не бачив я ні сонця, ні неба: мої очі були заліплені цим соляним осадом. Пройшло багато часу, перш ніж я прочистив ніс та рот від піску, намулу, протер очі від осаду і зміг знову бачити. У вухах продовжувало дзвеніти, я нічого не чув.

Я ледве підвівся. Коли перестав, нарешті, думати про власне тіло, котре катувало пекельне полум'я, то усвідомив, що навколо щось змінилося. Моєї дружини ніде не було: куди ж вона поділася? Я все ще хрипів та відкашлювався, тому не міг ані кричати, ані покликати її. Аби вилізти на дамбу, потрібно було обійти слизькі вибоїни та ями, сваї тут були занадто високі. Нарешті, я знайшов вихід на гору, що зайняло немало часу. Піднявшись, я знову пороззирався у пошуках дружини. Довго не довелось шукати. Поглянув у бік сипучих пісків і від побаченого у мене в жилах застигла кров.

Дурна жінка побігла за очіпком, дістала його та навіть вдягла на голову. От якраз тільки її голову й піднесені догори руки і було видно серед сипучих пісків.

Жахлива картина! Очі дивились на мене з неймовірним докором, розчепірені пальці хапались за порожнечу. Вона широко розтуляла рота, однак голосу вже не було. Похована заживо.

Я ні про що не думав і миттю кинувся їй на допомогу. Помітивши це, вона різко вдарила долонями по піску, після чого плечі її піднялися, але руки загрузли остаточно. Певне вона хотіла сховати руки, аби я не зміг за них вхопитись.

Та я б і так не зміг за них схопитись. Ледве ступив я п'ятдесят кроків, як земля під ногами провалилась.

Тоді тільки я зрозумів, в яку небезпеку потрапив. Чи то розум, чи то інстинкт виживання змусив мене кинутись долілиць. Так я міг рівномірно розподілити на поверхні вагу тіла. Обережно вивільнивши руку, потім ногу, я поповз назад. Здавалося, минула вічність, поки я відповзав назад. Увесь цей час я бачив перед собою її: залишилась вже тільки голова, яка невмолимо грузла все глибше. Її погляд палав злобою і докором, аж поки не закам'янів. І поки вуста її були розкриті, в моїх вухах морським прибоєм лунали слова: «Будь проклятий!»

Коли я врешті-решт виліз на дамбу і спітнілий, тремтячи від напруги і жаху, подивився вниз, то побачив лише червоний очіпок на піщаній поверхні. Піднявся сильний вітер і погнав очіпка в мій бік. Я кинувся навтіки.

Я біг і біг, крізь піски та дюни, крізь осиковий гай та прогнилий від води ліс, крізь засохлі луки. Я біг по оманливих галявинах, де зелена трава приховує калюжі з болотами, в яких живуть жаби і гніздяться морські птахи, де ховаються видри і бабаки. І весь час чув у вухах «вбивця!» Саме це викрикували мені жаби на болотах, птахи у повітрі, гнилі дерева, простягаючи до мене свої гілки. Колюча ожина, вчепившись мені в ногу, волала: «Стій, вбивце! Я тебе не відпущу!»

Все навколо мене звинувачувало. Я біг і біг, доки якісь стіни не перегородили мені шлях. Це був закинутий торф'яник. Здалося, ніби я потрапив до в'язниці. Сама дика природа вирішила мене ув'язнити.

Від втоми я втратив свідомість.

Старий торф'яник поріс новим мохом і тут було приємно лежати.

Я почав збиратися з думками і виправдовуватись перед жабами, ящірками, чагарниками, птахами, і засохлими деревами, які так і простирали до мене свої сухі гілляки, наче кажучи: «Обирай! Хто з нас тобі миліший?»

Я захищався.

«Як я можу бути вбивцею? Я навіть не торкнувся її. Навіть мізинцем не доторкнувся. Це вона зіштовхнула мене з дамби, і я мало не втопився. Вона сама була настільки дурною, що кинулась назустріч смерті. Навіщо було бігти за очіпком до сипучих пісків? Вона сама винна у своїй загибелі!»

— …Так то воно так. Але навіщо ти кинув її очіпок в сипучі піски? — спитали мене жаби, птахи і бабаки.

«Та хіба ж я не мав на це повне право? Хіба ж не було в мене причини вважати, що коли вона вдягає того очіпка, то зраджує мене? Хіба ж не зраджувала вона мене до того? Чи ж я мав стерпіти це і ходити рогоносцем? Я ж тільки захищав свою честь та її гідність. Побігши за тим очіпком, вона навмисне хотіла себе вбити разом з честю та гідністю. Потрійне самогубство. Вона сама його скоїла.»

— Ха-ха-ха! — сміялось навколо все живе. — Ха-ха-ха! — сміявся вітер, пролітаючи повз.

Ніхто на світі не стане на мій бік.

Мої вороги усі чотири стихії. І все, що живе та мертве. Кожна людина у світі. Від малого до старого. Білі, чорні і кольору олії. Як тільки вони мене побачать, одразу знатимуть, що мене треба переслідувати. Все суспільство разом взяте. Міста, великі палаци та малі хатинки — всі проти мене. Побачивши будинок, мені треба кидатись навтіки.

Але ж я не вбивця.

Та всі казатимуть навпаки. Не знайдуть моєї дружини ті, хто бачили нас, коли ми вийшли на прогулянку. Однак знайдуть її очіпка коло дамби і скажуть: «Це він її вбив!» Але це неправда! Я не вбивав своєї дружини! І ніхто цього не бачив? Ніхто не зможе довести?

Легкий дотик пташиного крила на моєму обличчі.

— Здається мені, що це ти, мій вірний супутник, білий голубе! — прошепотів я. — Ось ти зможеш сказати правду — чи вбив я свою дружину?

З надією я поглянув на плече, де зазвичай сидів голуб. Але то був не білий голуб, а чорний птах: можливо ворон. І він сказав: «Саме ти її вбив!»

З тих пір, він завжди сидить у мене на плечі. Навіть зараз. Ви бачите, милостиві панове?

(— Нарешті ми отримали від тебе зізнання, не прикрашене всякими витівками та фарисейськими вивертами, — мовив солтис, опускаючи перо в чорнильницю, аби підписати протокол. — Таки знайдеться робота для нашого ката. Не обійдеться простим пострілом в голову. Uxoricidium: aequale[75] — четвертування, з попереднім відсіченням правої руки.

— Це навряд, — сказав великий князь. — Вбивство дружини implicite[76] констатується, що не заперечується, більш того, benevole[77] визнається. Однак, існує один відомий указ, виданий одним святим королем: угорським королем, однак святим. Sanctus Ladislaus Rex[78]. Його указ, священний для всього католицько-християнського світу, гласить про наступне: «Коли викриє чоловік свою дружину в невірності і вб'є її, то за це відповідатиме він тільки перед Господом.» Fiat applicatiy![79]

— Ех ти ж, покидьку! Навіть ти не міг сподіватись, що з зашморгу тебе врятує сам Sanctus Ladislaus Rex. Ergo «fiat piscis!»[80] Допишемо і це до діянь святого Ласла.)

Частина одинадцята

У світі диявола

1. «Диявольські лицарі»


Тільки з настанням ночі я зрозумів, у яке прокляте місце потрапив. Це була лиховісна місцевість Кемпен: тут збирались відьми та злі духи. Коли темрява почала згущатись, на болотах затанцювали блукаючі вогники. Зі свистом почали злітатися відьми. Жахливі створіння з волоссям на підборідді та бородавками на носі. Вони з'явились, так би мовити, верхи. А конячками їм слугували білі привиди чоловіків. Кожна відьма підвішувала свого привида на гілляку, де ті так і гойдалися.

Далі в них проходила нарада: кожна розповідала, яке лиходійство зробила сьогодні.

— Я заманила закохану жінку за її очіпком на сипучі піски і втопила. Та чоловік її врятувався.

Тоді всі відьми почали шмагати її батогами за те, що дозволила чоловіку врятуватись.

— Дайте мені спокій! — верещала відьма. — Він ще своє отримає.

Нажаханий, я втиснувся глибше у мох.

Далі вони стали радитись, що б їм такого вчинити завтра. Вони прийняли рішення нацькувати «диявольських лицарів» на караван, що йде з Герцогенбуша до Антверпена.

Мені часто доводилося чути про цих таємничих і нещадних лиходіїв, нерозлучних друзів диявола, які вважалися страшнішими за гайдамак. Правда, нічого певного про них не знали, бо після нападів «диявольських лицарів» навіть немовлят у живих не залишалося, а банда зникала невідомо куди. А в краях, куди за ними відправляли пошукові загони, котрі так нічого і не знаходили, почали говорити, буцімто їх взагалі не існує.

Коли відьми прийняли рішення, одна з них озирнулась, втягуючи носом повітря, і мовила:

— Чую якусь невідому смердоту!

— Мій ніс відчуває людський сморід! — сказала інша.

— Ех, якби ж це був мій солоденький, що втік від мене в сипучих пісках! — сказала третя. — Я б йому показала, де раки зимують!

Я ще глибше запхався у мох та в папороть, як птах на моєму плечі почав розмахувати крилами, наче вказуючи шукачам шлях.

— Там хтось ховається! — мовило декілька з них. — Давайте залоскочемо його!

Я з жахом чув їхні кроки, що наближалися. Зібрався з залишками сил, стрепенувся і сказав:

— Коли Господь зі мною, то хто проти мене?

При цих словах чорний птах вдарив мене крилом так, що аж у вусі задзвеніло. Зате відьми миттю розлетілися, і коли я ризикнув висунути голову з заростей, то побачив, як вітер жене блукаючі вогники вперед, ніби групу солдатів з факелами.

На горизонті з'явився місяць. Отже, я вирахував, що вже десь перша година по півночі. Я підвівся, аби хоч при місячному сяйві розгледіти шлях.

Я вирішив, що зроблю сьогодні щось корисне — знайду торговий караван, котрий іде з Герцогенбуша і попереджу купців про велику небезпеку, яка на них чигає. Звісно, після всього, що сталося, нерозумно було потрапляти людям на очі, але сміливості мені додавала думка, що можу принести їм велику користь.

Але ж я неозброєний — а в Кемпені водяться вовки. У мене ж не було нічого, окрім ножа, якого я завжди носив із собою за паском. На щастя, по дорозі мені трапився тис: молоденький, стрункий і міцний, наче залізо. Якось зрізавши дерево ножем, зробив собі кийка, з яким був готовий до зустрічі з голодним звіром.

Однак понад ранок я і сам перетворився на голодного звіра. Діставшись дороги, довелось шукати шинок. Увійшов до хатини, з димаря якої йшов дим. То був шинок. У кишені в мене були якісь гроші, тож мені вдалося купити собі хліба та сиру. Хазяїн тушкував м'ясо з капустою у величезному казані, якого я теж хотів скуштувати. Однак господар відмовив мені, що це для каравана, який іде з Герцогенбуша до Антверпена.

Тож почуте в торф'янику від відьом було реальністю, а не сном!

Довго чекати не довелось: на дорозі почулось наближення каравану з нав'юченими мулами. Різні купці, торговці мереживом, килимами, ткачі, ювеліри — всі поспішали на ярмарок до Антверпена. Караван супроводжували солдати в жовтих і червоних доломанах, з мушкетами та алебардами, кілька драгунів у кірасах з буйволячої шкури. Та і самі купці завбачливо запаслися пістолетами і карабінами.

Вони були в доброму гуморі, коли увійшли до шинку. Ватажок каравану, торговець прядивом, звелів господареві тягти на стіл все їстівне; сам приніс з собою мішок з окістом. Він усім щедро пропонував пригоститися, проте майже все м'ясо з'їв сам. Випадково я опинився в його полі зору і він великодушно простягнув мені кістку.

— Дякую, — сказав я йому. — Ваша милість пригостила мене кісткою, однак я відплачу вам добром. Не йдіть сьогодні в бік Антверпена. А якщо підете, то нехай попереду й позаду йдуть озброєні люди. Бо на шляху до Антверпена на вас нападуть «диявольські лицарі» і зроблять з вами те саме, що ви зробили з шинкою!

Тоді я розповів усій братії, що саме почув від відьом.

Та хай йому грець! Раз хотів зробити щось добре і то не вийшло. Ніхто мені не повірив. Вони стверджували, що все це мені наснилось. Господар ледь не виставив мене за двері, щоб я не наробив шинку поганої слави, ніхто, мовляв, тут і не чув про лицарів диявола. Вони водяться хіба що в Брабанті та в Хайбані і живуть під землею, мов ті бабаки. Хто ж їх боятиметься? Солдати супроводу плювали собі на долоні, мовляв, нехай приходять, вони їм покажуть, де раки зимують. Зрештою, я і сам повірив, що найбезпечнішим буде піти до Антверпена разом з караваном.

Десь далеко пополудні, якраз між кущами ялівцю, куди звертає дорога з Герцогенбуша, на нас несподівано напали лицарі, оточивши з усіх боків. Здавалося, наче вони з'являються з-під землі. Більшість мала чорні маски, були вони одягнені в чорні шкіряні костюми з червоними манжетами, на капелюхах з боку стирчало чорне когутяче пір'я. Спершу вони зробили традиційий залп, і половина каравану впала. Далі вони кинулись на розгублений натовп з палашами і тесаками і вчинили справжню різанину

Товстий торговець впав з коня, навіть не дочекавшись своєї кулі. Та в мене не було часу зловтішатись: «Ну, мінхере, давай, смійся! І хто ж з нас мав правду?» Йшлося про порятунок власної шкури.

З одного боку дороги густий сосновий ліс, а з іншого — болото. Я не міг тікати до лісу, бо шлях перегородили «диявольські лицарі». Тож я побіг у бік болота. У болотистій місцевості мені на допомогу прийшов мій кийок, вирізаний з тису. З його допомогою я швидко перескакував з купини на купину.

— Нехай тікає! — мовив вожак «диявольських лицарів». Серед інших його вирізняло страусине пір'я на капелюсі. — Ми ще встигнемо його наздогнати. Далеко тими болотами не втече.

Невдовзі я зрозумів, що він мав рацію. Ледве пробігши якихось п'ятсот метрів, я дістався кам'яного острівця. Ну і все, далі опинився в глухому куті.

З цього кам'янистого пагорба до дороги вела тільки вузенька стежка; навколо все зоране, острівець повністю оточений ґрунтовими водами.

Марно було і мріяти переплисти чи перейти — все заросло густими та довгими водоростями.

Я опинився у пастці.

Із захопленого на дорозі каравану, «диявольські лицарі» вбили всіх до останнього, і все в мене на очах. Хто намагався втекти, того наздоганяли і рубали, хто заховався на болотах — знаходили і топили.

Мені довелось усе це спостерігати.

Настала моя черга.

Я почав думати, яким чином себе захистити. В мене ж не було жодної зброї.

Пекельні тварюки наближались до мене. Вони їхали верхи по стежині з гравію, яка вела прямісінько до острівця і реготали.

В повному відчаї я подумав: «Нумо, хлопці, дайте і мені трохи повеселитись!»

Я зняв шкіряний пасок та зробив з нього пращу. Каміння мені вистачало, і я розпочав бій Давида з Голіафом.

Диваки швидко зрозуміли, що мають справу з досвідченим артилеристом. Мої кидки так і мітили в їхні голови та голови коней. Одного чи двох коні скинули і кинулись навтіки. Декільком я проломив череп. Тоді інші зрозуміли, що все це не так уже й весело.

У них були рушниці, тож вони вважали, що легко зі мною впораються. Один вигукнув:

— Виходь, хлопче, і здавайся — інакше я тебе застрелю!

— Давай-но, спробуй! — закричав я у відповідь і націлив свою пращу. — Я теж спробую!

— Давай, ти бий першим!!

— Е ні, пане лицарю. Ви почали, тож перший постріл за вами. Такий лицарський закон.

Лицар вистрелив з рушниці, однак промахнувся. Настала моя черга: я зарядив йому прямо у щелепу, з котрої так і посипались зуби.

Тоді знайшовся другий доброволець, потім третій і всі дістали своє. З артилерійського досвіду я добре знав: коли в тебе ціляться, треба перш за все дивитися, скільки буде спалахів. Якщо два, значить ворог погано прицілився і буде промах — стій спокійно, не верти головою. Побачиш один спалах: отже, мушка і приціл на одній прямій — необхідно відскочити.

Свистіли навколо мене посланці смерті. Але поки стрілки готували мушкет, я встигав метнути п'ять-шість каменів і рідко промахувався. Моя праща діяла не гірше від їхнього мушкета.

А між тим я молив Бога, щоб якась куля зняла чорного птаха з мого плеча. Та птах був хитрим і кружляв над моєю головою, поки з усіх боків до мене летіли кулі.

Тут «диявольські лицарі» зрозуміли, що подолати мене буде не так просто. Дістатись до мене по вузькій стежині можна тільки поодинці або через болото, яке було коневі по вуха. Я ж був налаштований проломити череп кожному, хто намагався до мене наблизитись.

— Досить! — закричав страусине перо. — Припиніть негайно! Ми його не вбиватимемо. Він для нас справжній скарб. Не чіпайте його. Я сам з ним поговорю.

З цими словами він зліз з коня, відклав усю зброю, навіть меча, і з голими руками рушив мені назустріч.

— Не бійся нічого! — сказав він. — Ти хоробрий хлопака, а нам такі потрібні. Ми вбиваємо тільки слабаків. А ті, хто відважно з нами б'ється та захищається, ми приймаємо до себе! Приєднуйся, хлопче! Потисни мені руку — і ти не пожалкуєш!

Який у мене був вибір? У мене нікого не було, я не мав куди йти. Якщо вже тікати, то краще в товаристві.

А ще й жага помсти прокинулася у мені. Я хотів помститись усім тим покидькам, які позбавили мене багатства, дому, дружини, котрі називали мене рогоносцем, глузували з мене та мого сну. Я хотів їм відплатити за «доброту».

— Але хто ти такий? — запитав я у страусиного пера. — Ти ж не сатана? Йому я руку не потисну.

— Не бійся нічого. Я — «творець», ватажок «диявольських лицарів». Якщо потиснеш мені руку, я зроблю тебе капралом. Хтозна, може скоро ти і сам станеш «творцем».

— Дякую, та капралом бути не хочу. Я добре знаю, що хто потискає руку, той закладає своє тіло. Однак той, хто схоче стати офіцером, мусить закласти ще й свою душу. Я цього не робитиму.

— Що ж, шкода! — пробурмотів «творець». — Тож закладай тіло.

Він схопив мою руку і стиснув так міцно, що кров бризнула з-під нігтів. А я плеснув його по плечу зі словами: «Привіт, друже!» — і в нього підкосилися ноги.

Договір укладено. Одного з лицарів вбили під час бою. Його одяг і зброю віддали мені, і коня теж. Вдягнувши чорну маску, я перестав бути частиною цього світу. В мене не було імені, я був ніким, і я став «диявольським лицарем» — ворогом суспільства. Ця маска відгороджувала мене від світу. Що я зробив — не знатиме ніхто. Маска добре тримає таємниці. «Диявольські лицарі» творили жахливі речі у Нідерландах, Вюртемберзі, вздовж ріки Рейн, в Ельзасі та Лотарингії. Чи був я там? Я і сам не знаю. Маска мовчить. Ми були лицарями ночі. Куди ми ходили? Для чого? Які накази виконували? Хто відповість? Точно, не я. Чи грабували вони церкви? Чи викрали «золотий престол»? Чи спалювали міста та вирізували каравани? Чи руйнували монастирі? Чи нападали на княжі замки? Чи розкрадали золото та срібло з копалень? Чи грабували княжі поставки? Чи підробляли гроші? Чи був я посеред них? Чи був я тим «диявольським лицарем», котрий кинув багатого жида у палаючий будинок? Чи, можливо, я був тим, хто врятував з пожежі дитя і відніс його до матері? Чи був я тим лицарем, котрий висадив у повітря монастир кармеліток? Чи я був тим, хто попередив монашок про небезпеку і порадив їм рятуватись? Хто може про це знати? Маска нічого не розповість.

(— Раз ти нічого не знаєш, а маска мовчить, то всю цю абракадабру треба витерти з протоколу! — сказав великий князь і повернувся до солтиса. — Що ж, не з власної волі він приєднався до «диявольських лицарів», а через смертельну небезпеку. Так чи інакше, ми не знатимемо — творив він добро чи зло.

— А й справді, — погодився солтис. — Все настільки ясно та зрозуміло, що людина вже навіть не знає: чи повісити доброго християнина, чи канонізувати покидька.

Його світлість чи то не помітив сарказму в його словах, чи то не хотів.)


2. Шабаш відьом


Приєднавшись до «диявольських лицарів», разом з маскою я отримав нове ім'я.

Вони не дуже перебирали святці, ба більше, кожен носив ім'я диявола. Серед них були: Веліал, Семіазаз, Люцифер, Мефістофель, Вельзевул, Левіафан, Азазель, Саміель, Дромо і т. д. Самого «творця» звали Астарот. Мені дали ім'я Бельфегор. В той же час я обрав собі брата по крові на ім'я Бегерік.

Кревне братство здійснювалось так: двоє надрізали собі ножем руку і смоктали один у одного кров з рани. Це так зване братство першого ступеня. При вступі до другого ступеня, один брат випалював ім'я іншого на своїй руці. Однак обряд цей здійснювався лише на шабаші відьом, пишно і помпезно.

Кревне братство давало особливі привілеї. Один належав другому тілом і душею. Що моє — твоє. Що один потребує — інший віддає і дістає хоч з-під землі. Куди один кличе, туди інший іде. Коли один виявляє бажання помінятися тілами, інший віддає своє тіло. А потім — навпаки.

(— Це неможливо, — сказав великий князь.

— Ще й як можливо, — мовив солтис. — Іоан Магнус довів, що подібні випадки траплялися.

— Що ж, хотів би я на це поглянути, — сказав великий князь. — Хотів би я поглянути, щоб ми з вами стали кревними братами. Адже ваша милість вміститься в моєму тілі і тричі. Однак, як до біса я вміщуся у вашому тілі?

Обвинувачений пояснив: обмінюються не оболонками, а всім тілом цілком, як є.)

Внаслідок такого обміну відбуваються найнесподіваніші непорозуміння. Наприклад, якщо я наречений, то мій кревний брат може сказати: «Нумо мінятись — я піду додому з нареченою!» А коли мене вестимуть на шибеницю, я зможу сказати: «Нумо мінятись!»

Такі радикальні випробування ми практикували постійно. Якось «творець» сказав:

— Бельфегоре! Тобі треба одружитись. Ти не можеш бути вірним нашим товаришем, поки не одружишся на одній з наших жінок.

— Та де ж мені тут жінку знайти?

— Я вже підготував для тебе одну — сестру мою. Ім'я її Ліліт. З нею ти і одружишся.

Я знав тільки, що прекрасна Ліліт була демоницею, котра звабила пращура нашого, Адама. Якщо це та сама, то вона має бути просто древня. Проте «творець» сказав, що це його сестра, а в нього навіть сивини не було.

— Вона також носить маску? — питаю.

— Звичайно.

— Я згоден, — і потиснув йому руку.

У чорному лісі є підземна печера: там ми святкували наше весілля. Зібралися всі «диявольські лицарі» Коли підпалили факели, я помітив, що ми всередині великого храму. Тільки все там було догори дригом. Святі стояли на постаментах ногами догори, розп'яття на вівтарі написом І. N. R. І. донизу. Орган перевернутий, маленькі янголята демонструють не голову, а іншу частину тіла. Дзвони висіли язичками догори, а хор співав псалом «ежоБ енем йулимоП». У священика, котрий вів церемонію одруження, одна нога була довша за іншу. Міністрант примудрився зняти з нього митру разом з головою. Тоді я помітив, що він одягнув фальшиву голову. В кадилі горіло гниле м'ясо, тому стояв страшенний сморід. Наречена, котру я бачив уперше вжитті, підійшла до мене в сукні, що виблискувала розкішшю, — я не бачив подібної навіть у бегуми. Однак статура її губилася в численних складках, а обличчя приховував розшитий золотом серпанок. Священик велів нам промовити клятву вірності задом наперед, розпочинаючи з слова «Амінь». Нам пов'язали руки, як мені здалося, хвостом кенгуру. Коли настав час розписатися у книзі, я звернув увагу на руку нареченої: навіть в шкіряних рукавицях я розгледів довгі та криві пазурі. Нічогенька фора у подружніх сварках. Її голос здавався мені молодим, вона не шепелявила і не плутала приголосних; тож я зробив висновок, що зуби в неї були.

Ми вийшли з храму під гучну музику, і я урочисто підвів наречену до екіпажа, вірніше, до великого селянського воза, на котрому вмістилося тринадцять осіб. Віз був запряжений шістьма жуками-оленями.

— Та як, до біса, ці жуки зможуть потягнути цього воза, якого навіть шестеро коней не зрушать? — обурено кричав я.

— Звичайно ж, ні, — прошепотіла Ліліт, — тому що колеса не змащені. Ось, візьми цю мазь, змасти їх, тоді стане легше.

Я мовчки опустився та змастив усі колеса. І одразу гості кинулись на воза, займаючи кожне вільне місце. Нам з нареченою залишилось примоститися тільки на козлах. Ліліт сказала, що сама правитиме кіньми, тобто шістьма жуками-оленями. Жуки змахнули крилами, і вся теліга так і піднялася в повітря. Я вирішив скористатись можливістю поглянути на обличчя своєї нареченої і підняв фату, доки вона трималась обома руками за віжки.

Я так і застиг від жаху. Це була та сама відьма, котра погрожувала мені помститись в кемпенському торф'янику. Яка жахлива пика! Вочевидь це та сама Ліліт, яка спокушала нашого батька Адама, бо обличчя було вкрите зморшками за всі століття. А ніжний пушок, який робить жіночі вуста такими бажаними, перетворився на вуса, яким, аби вирости, знадобилося не менше шести тисяч років.

— Я вискочу з воза! — закричав я з переляку.

— Та куди ти вискочиш! Скоріше обнімеш мене! — сказала вона регочучи, і тут я помітив, що ми летимо на висоті десь п'ятсот футів. Аби дотримати слова, вона повернула воза так, що ми зачепили хрест на вежі Кельнського собору. Решітка з воза зачепилась і повисла на хресті, де й висить по сьогоднішній день, бо ніхто не може її зняти. Несподіваний поштовх кинув мене до Ліліт, і я мимоволі схопив її за талію, від чого вся компанія нестримно зареготала. Про себе я подумав, що коли діло дійде до шлюбного обов'язку, то я покличу Бегеріка і поміняюся з ним тілом.

Між тим, ми прибули до Кранендонка, де відьми справляють шабаш. Нас зустріло вишукане товариство: вони прилетіли на стільцях, лавицях, віниках тощо. Кожна дама привела з собою обранця.

(— З усієї цієї маячні я не вірю жодному сказаному слову! — обурено мовив великий князь.

— Хоча це правда! — доказував солтис. — Іоан де Кембах саме так описував приліт відьом на шабаш. Знаменитий учений Майолус згадує про літаючий віз, колеса якого слуга помилково змастив чаклунським зіллям. Аналогічний випадок приводить Торквемада в своєму «Гексамероні».

Обвинувачений продовжив.)

Відьми з коханцями прилітали до Кранендонка з неба, а от демони з коханками з'являлись з-під землі.

От мені і пощастило побачити усіх демонів, чиї імена носили «диявольські лицарі».

Семіазаз — душа компанії. Він композитор, і коли починає грати, то від його музики всі навколо танцюють. Його ніс — кларнет, на якому він грає вухами; руки його грають на арфі, що зроблена з коров'ячого скелету; хвіст б'є по двобокому барабану.

Бегерік — демон, на честь якого назвали мого кревного брата — величезне чудовисько зі слонячим хоботом, яким він підписує документи. Тому, зверніть увагу, панове, ви ніколи не побачите поруч з підписом демона «mp» (manu ргоріа), а завжди «np» (nasu ргоріа)[81]. Крім того Бегерік дуже галантний кавалер: він носить хвіст на плечі і користується ним, як віялом, коли йому гаряче.

У більшості демонів були перетинчаті крила, як у кажанів. Тільки демон Бельфегор, на честь якого мене назвали, відрізнявся від них. Його крила були з пір'я. Всі писарські пера світу, які прописали собі шлях до пекла, з'єднались в крилах Бельфегора. Перо, яким Пілат підписав засудження Христа на розп'яття і звільнення Варавви; пера, якими Аретино писав свої вірші, а де Сад свої розповіді; перо, яким королева Єлизавета послала на смерть Марію Стюарт; перо, яким Катерина Медічі зумовила жахи Варфоломієвої ночі; перо, яким папа Лев X санкціонував продаж індульгенцій; перо папи Інокентія, яким написано: «Sint ut sunt, aut non sint»[82]; перо, яким Шейлок підписав вексель щодо фунта м'яса; перо, яким заклятий ворог Фоскарі написав «la pagata[83]»; перо, яким король Філіп послав на смерть свого сина дона Карлоса; перо Татцеля, звернене проти Лютера… всі пера, якими підписали зрадницькі або фальшиві акти і документи, утворювали крила Бельфегора. Це були величезні крила. І коли Бегеріку було потрібне перо, завжди виривав його з крила Бельфегора.

Зазвичай різного роду святкування прийнято розпочинати з благословіння та молитви. Однак на шабаші звичаї інакші: найстарші та страшні відьми пропонують майбутні злочини та злодіяння.

Моя наречена виступала першою: сьогодні вона королева вечора.

— Є в Кемпені один заїжджий двір, — сказала вона. — Його власник товаришує з більзенським комтуром. Комтур карбує фальшиві монети та грабує торговців. Фальшиві монети господар збуває караванам, таким чином запускає їх в обіг. Тепер негідника почала мучити совість. Він хоче спокутувати свої гріхи. Він написав губернатору листа, в якому описав усю схему та видав лігво, де комтур карбує монети. Я ж цього листа відправила комтуру замість губернатора. Сьогодні комтур з товаришами нападуть на заїжджий двір. Як вважаєте, скільки душ вони відправлять до пекла?

— Усі! — заверещали відьми. — Сьогодні буде весело. Можемо запросити Люцифера.

Небо загриміло, земля затряслася і несподівано з безодні, в усій диявольській величі, піднявся князь темряви — Люцифер. Одні впали на коліна, інші простяглися ниць.

(— І яким він був? — зацікавлено запитав великий князь.

— На це я не зможу вам відповісти. У пекельного князя є чари, завдяки яким смертні на нього не дивляться, навіть, якщо він серед них. В чому полягають ці чари? Ви зрозумієте, якщо я розповім.

З його появою відьми почали роздягатись, в тому числі і моя Ліліт.

— Але ж не до нага?

— Навіть більше. Вони також скинули зморшкувату, стару шкіру і постали прекрасними феями. Моя Ліліт була прекрасніша за будь-яку богиню, котру коли-небудь бачив світ. Сама краса та ніжність. Ніколи я не бачив настільки сяючих очей, настільки ніжно усміхнених губ. Тепер ви розумієте, панове, чому я не можу розповісти про Люцифера. Хіба ж міг я дивитись на когось, окрім Ліліт?)

Але краса статури — це ще не все. Мене зачарували її невимушеність, ласкавий і примхливий настрій. Я втратив голову, Ліліт була вільна робити зі мною що завгодно. Я був готовий віддати душу за поцілунок!

Саме цього і чекав Бегерік — демон мого кревного брата. Він дістав з кишені ту саму чорну книжку, і спершу запропонував моєму кревному брату дозволити себе стигматизувати.

Це відбувалось наступним чином: діставши перо з крила Бельфегора, він почав робити маленькі дірки на руці мого товариша, а дірки формувались у букви. Потім він кров'ю мого друга аналогічно робив позначку на сторінці в чорній книзі і букви там яскраво спалахували. На руці залишився червоний напис «Бегерік», і те ж ім'я вогненними буквами засвітилося на чорній сторінці.

Дійство закінчилося, і подарував демон хрещенику талер.

Після цього демони звернулися до мене і запропонували також стати пекельним обранцем і отримати талер.

За чортів талер я б цього не зробив, але за поцілунок Ліліт — так! Її усмішка підкорила б будь-якого чоловіка. Я пообіцяв, що прийму стигму.

Та коли я протягнув руку, до мене підійшов мій кревний брат і сказав:

— Друже! Бачиш талер, за який я продав душу? Я тобі його дарую! А ти, як прийнято у кревних братів, даси мені свою наречену.

Кревним братам не можна відмовити у будь-якому проханні. Я поклав талера до кишені, а руку Ліліт у руку кревного брата. І він почав з нею танцювати. Прекрасні дами кружляли зі своїми обранцями стрімко та швидко.

Демони ж почали тягти мене за комір, мовляв, виконуй обіцянку і прийми стигму.

Бажання продавати душу, як забрали в мене Ліліт, пропало. Я почав шукати можливості відкрутитися від даної обіцянки.

— Дідька лисого! — несамовито закричав я. — Навіть батько мій не підписував жодних контрактів на порожній шлунок. Спершу я хочу наїстися та напитися, а далі будемо справами займатись.

Тої ж миті переді мною з'явився розкішно накритий стіл. Гості розсілися поруч з чарівними дамами. Підійшла Ліліт і сіла до мене на коліна. Але я був сердитий на неї за те, що вона танцювала з моїм кревним братом. Ще більш розлютило мене те, що всі страви були прісні. Страви були без солі. Хоч цілий ківш заливай собі в горлянку — користі ніякої.

Я почав сваритись з демонами.

— Так справи не підуть. Я не їстиму свинину без солі, тож подайте мені на стіл сіль.

— Та з якого пекла нам тобі сіль дістати? — сказали демони. — Хіба ж ти не знаєш, що в пеклі солі немає, як і морської води, з якої її варять.

— Та мені без різниці, звідки ви її візьмете, бодай хоч дружину Лота вам доведеться привести. А інакше я вам цю тацю кину в голову!

— Ну, ну, не гарячкуй, — заспокоювала мене Ліліт. — Ось мої вуста — скуштуй.

— Та ну тебе, мені не мед потрібен, а сіль! Тисяча чортів! Я зараз Люцифера виверну навиворіт, якщо мені не подадуть сіль!

Це подіяло. Для демонів лайка — це як молитва.

Зграя чортів негайно кинулась до палацу Люцифера, де була єдина на все пекло сільничка — власність самого Люцифера.

Це була велика мушля, звана «купіллю»: тут зберігалася сіль, виварена зі сліз грішників.

Двоє прислужників піднесли мені сільничку, а Ліліт, між тим, без ножа і виделки, власними білосніжними зубками відкусила кілька шматочків м'яса (м'ясо від тих самих свиней з країни Гадаринської, в яких Господь наш увігнав легіон бісів), щоб пробудити мій апетит.

— Слава тобі, Господи! Сіль! — скрикнув я.

По цих словах зникло все навколо в хаосі, шумі, гуркоті. Демони з виттям заповзли в пекло, відьми з вереском знялися в повітря, а сам я впав на землю. Коли прийшов до тями і озирнувся, то побачив навколо пустку, мох, торф'яник з його хирлявими деревами. Я опинився за сто миль від Чорного лісу.

(— Або ти несповна розуму, або тобі все це приснилося, — мовив князь. — Не вірю жодному слову.

— Навпаки, — сказав солтис, — це єдина правда серед всієї абракадабри, якою негідник годує нас тижнями. Бо ж це автентична подія. Про подібні події повідомляють Майоль та всесвітньо знаменитий Боккаччо. В їх судженнях сумніватися не можна. Вперше обвинувачений суворо дотримувався істини.

— Угоди з дияволом re ipsa та de facto[84] не було. Це не можна вважати pactum implicitum diabolicum[85]. Обвинувачення безпідставне і саме по собі відпадає, якщо не настануть наслідки, — вирішив великий князь.)

Частина дванадцята

Сором та ганьба

1. Перекоти-талер


Наступного дня обвинувачений продовжив.

Абсолютним доказом того, що все, що трапилось зі мною, істинна правда, — був талер у моїй кишені. Демон подарував його моєму братові по крові, а той віддав мені. Тут мені згадалося про біду, яку відьми пророкували господареві заїжджого двору. Минулого разу в мене не дуже вийшло зробити благородний вчинок, і тим не менше я вирішив знову спробувати щастя в добрій справі.

Була пізня ніч, однак я вже знав дорогу до цього двору, де якось зупинявся караван, тож легко віднайшов його. Там не спали, у розпалі був якийсь бенкет. Господар одружувався. Це була його п'ята дружина.

Як тільки я переступив поріг — господар одразу мене упізнав. Однак абсолютно не зрадів моїй появі, більше того, намагався мене побити і викинути з господи.

— Знову чорт приніс негідника! Коли тут проходив караван з Герцогенбуша, він розповів нам про бесіди кемпійських відьм і все сталося саме так, як він пророкував. Такого хлопа в будинок пускати не можна. Мало чого він знову наслухався! Розповість — і біда на порозі. Спробуй тільки дзьоба відкрити, бісів писклю!

Тоді всі гості озброїлися стільцями та палицями і почали погрожувати, що вб'ють мене, як лиш почну щось пророкувати лихе.

— Заспокойтесь, люди добрі! — мовив я холоднокровно. — Якби ви прийняли мене доброзичливо, то, можливо, я розповів би вам дещо, варте вашої уваги. Але ви злісно накинулись на мене, тож я мовчатиму. Не прошу нічого, окрім шматка хліба, сиру і кухля пива, та ще мішок соломи в якомусь закутку, аби виспатись.

— Та чи вистачить тобі грошей за все це заплатити? — запитав господар.

— Звичайно! — відповів я, діставши талер, і простягнув його господареві.

— Егей, хлопче! Це фальшивий талер! — вигукнув він і кинув монету на стіл. Від удару талер задзвенів так, що незрозуміло було, фальшивий він, чи зі щирого срібла.

— Чуєш, шановний, я не той хлопак, хто фальшивими монетами промишляє.

— На що натякаєш? — сказав господар. — Хочеш сказати, що я той? Заберу я твій талер. Вранці поїду в місто, віддам його на монетний двір перевірити. А тебе в курнику замкну, щоб не надумав утекти.

В цю мить всі на мене накинулись, взяли за горлянку, затягли та замкнули в курнику, в якому я не міг ані встати, ані лягти. Так я і сидів там голодний і спраглий.

І навіщо я віддав свого талера? Я змирився з тим, що за спробу вчинити добро мені завжди перепадає. Це ніби моя доля.

Вже на світанку перед будинком я почув звук труби, тупотіння копит, хрускіт мушкетів, добрячу лайку. Прибули комтур і його шайка. За мить вони повибивали всі двері, а гості зі страху навіть не могли думати про самозахист. Нальотчики так і вбивали всіх підряд: чоловіків, жінок, старих, молодих, дітей. Я не хочу описувати різанину, за якою спостерігав з курника. Навіть зараз мурашки по шкірі, як згадаю. Вони не залишили по собі живим навіть пса.

Коли з усіма було покінчено, одному молодику спало на думку зазирнути в курник. Він зламав дверцята і витягнув мене за волосся.

— Не вбивай мене, друже, — благав я його. — Я такий же бідолашний вояка, як і ти. Ці мерзотники забрали в мене гроші і закрили в курнику. Хіба не бачиш, що я не з ними? Я всього лиш випадково сюди потрапив.

— Забрали все до копійчини? — питає солдат.

— В мене був один талер, та вони і його відібрали, і сказали, що це фальшива монета.

— Що ж, давай подивимось, — і почав мене обшукувати. Запхавши руку до гаманця, він переможно мовив:

— А що ж це у нас таке? Хіба це не гроші? — (мій талер був у гаманці). — Ех ти, пройдисвіте. Намагався мене обдурити!

Він добряче відлупцював мене топорищем сокири, а талер запхав собі за пояс.

Тут підійшов його товариш і сказав, аби той не бив мене до смерті. Такого міцного хлопця, як я, можна продати французьким вербувальникам за десять талерів. Та й, можливо, в мене є ще більше грошей?

Я клявся, що бідний, як церковна миша.

Він мені не повірив і знову почав обшукувати, і знову знайшов талер у мене за паском.

Цей теж мене добряче відлупцював за те, що я намагався сховати монету.

Прийшов третій, теж шукати в мене грошей. «Нема нічого, друже». — «Та як нема! Ану стягни чоботи!» — і тут з чобота знову випав талер. Той також нагородив мене стусанами.

Далі на питання: «Чи є в тебе гроші?» я відповідав: «Є, друже, от тільки не знаю де. То ж шукай сам.» І всі вони знаходили. Вони ховались по всіх закутках моєї одежі: підкладці коміра, в капелюсі, в краватці, в латці на коліні, десь у рукаві…

Та коли вони зібрались рушати геть, і вирішили скидати гроші на одну купу, вийшло, що в жодного з них їх не було. Вони розпочали бійку, звинувачуючи один одного у крадіжці.

Мене продали за десять талерів вербувальникам у Тонгерені.

Ті спершу мене роздягли, а тоді одягли на мене мундира. Вони теж обшукали мій одяг, однак нічого не знайшли. Тоді посадили мене на стільця і почали стригти моє довге волосся, як раптом із відрізаного пасма випав талер.

Французький сержант дуже зрадів, мовляв, один талер прибутку, його треба пропити!

Він миттєво попросив господаря чарди, де вони переховувались, принести пива, яким пригостив усіх товаришів. Коли я вдягнув мундира, він гукнув мені:

— Гей, хлопче! Тебе не мучить спрага? Якщо так, то вийди на вулицю, стань на варті, підніми голову і відкрий рота — там якраз почався дощ, тож нап'єшся.

Поки вони веселились у чарді, мені довелось нести варту надворі.

Через деякий час у чарді почалась сварка. Господиня стверджувала, що талер, котрим вони заплатили, хтось вкрав, поки вона поралась на кухні.

— Хто вкрав? — обурився сержант.

Ніхто не хотів зізнаватись. Тоді він відшмагав усіх горіховою палицею: по шість ударів на душу. Але талер так і не знайшовся, бо ні в кого його не було. Тоді мушкетери (їх було п'ятеро) нагнули на лавицю сержанта і відшмагали його, кожен сам за себе: вийшло тридцять ударів. Але талер так і не знайшовся.

Відмінна армія, чудова дисципліна! Спочатку сержант всипав підлеглим, потім вони йому. Служити тут буде приємно.

На мені красувалися широкі панталони, з буфами, як у французьких мушкетерів. Я запхав руку в кишеню і що ж — проклятий талер! Нікому і в голову не прийшло мене обшукати.

(— Але як таке можливо? — спитав великий князь.

— Це звичайна справа, — поспішив з роз'ясненнями солтис. — Це був чарівний талер: «перекоти-талер» або «хекеталер». Його особливість полягає у тому, що він завжди повертається до господаря: чи його вкрали, чи ним заплатили, чи загубили. Він не повернеться лише, якщо його подарувати.

— Ех, милостиві панове, і чому ж ви не сказали мені цього раніше! — зітхнув обвинувачений. Якби я тільки знав про це раніше!)


2. Чужа дружина


У новому становищі чарівний талер ніяк не міг полегшити мені життя, бо я потрапив у таке місце, де купувати було нічого.

Нас забрали до французького табору, що тримав облогу міста Лілль. Там мене запхали до артилеристів, після того, як я зізнався, що трохи в цьому ділі тямлю.

То було жахливо. Вдень та вночі ховатись по окопах, копати траншеї та відбивати атаки. Це ще можна було стерпіти, а от від голоду порятунку не було. Французький командир розробив тактику, згідно з якою до артилерії не допускались маркитантки, бо ж вино, пиво та горілка затуманюють здоровий глузд. А коли я посилав сапера до кантіни за глечиком міцного пива, той завжди повертався з порожніми руками, мовляв, загубив талер по дорозі. Ну, звісно ж, адже поки він доходив до кантіни, мій талер повертався до мене в кишеню. Добре навчений.

Тож я голодував та вмирав від спраги.

А от офіцерам було добре. В їхніх шатрах завжди всього вистачало.

В армії були всі види військ, і біля кожного офіцера красувалась одна панночка. Їх число утворювало цілий загін. І скажу вам, що одна така «табірна дама» дорівнювала сотні солдат, в тому сенсі, що проїдала та пропивала рівно стільки ж.

Офіцери давали солдатам півпорції житнього хліба, а дами отримували подвійну порцію марципана.

У мого капітана теж була така панянка: не дочка, не сестра і не дружина. У довгій шовковій сукні, в береті з великим пером, вона скакала поруч з капітаном, коли той відвідував наш батальйон. Нічогенька була дівка.

Якось головнокомандуючий армії переглянув офіцерське господарство і видав наказ про те, що як у таборі перебувають жінки, чиї чоловіки не служать в армії — то такі жінки мають двадцять чотири години, аби забратись звідти.

Того дня капітан навідав наш батальйон, наче мав якісь справи і зіштовхнувся зі мною.

— Знаєш, хлопче, мені здається, ти здатний на щось більше, ніж шкребти залізо і спати на голій землі.

— І жувати черствий хліб! — доповнив я.

— Я маю намір взяти тебе своїм ад'ютантом.

— А я нічого не маю проти.

— Але мені потрібна послуга.

— Я відчуваю, що можу надати будь-яку послугу.

— Займешся кухнею, будеш готувати дорогі смачні страви і запрошувати мене на обід і вечерю. Я за все платитиму.

— Не таке вже й погане заняття.

— Звичайно, для того, щоб прийняти кавалера мого рангу, необхідна присутність в будинку гідної і красивої дами.

— Але де мені таку взяти?

— Не турбуйся. Оженись на тій жінці, що мене супроводжує, і яку я давно поважаю.

Отут я замислився.

— Та чого ж ви самі з нею не одружитесь, коли так її поважаєте?

— Бовдуре! Бо я вже одружений!

Я почувався зле. Почав знизувати плечима та скреготати зубами.

— Бачите, пане капітане, гріхів у мене і без того досить: я обманював, крав, грабував, але такою жалюгідної ролі мені ще не пропонували.

— Добре обміркуй. За тобою вибір: або нічого не робити і тільки смачно їсти та пити, або сидіти в окопах, довбати каміння та давитись сухим хлібом з водою. Даю тобі півгодини на роздуми. Якщо не хочеш — знайду іншого.

Це були довгі півгодини. Я подумав — що я втрачаю? Гідність? Але де вона? Я вже давно її розгубив. Губив я її то з рушницею, то з мечем в руках. Я робив вчинки, після яких мене шукали, проклинали. А тепер я проїм свою гідність ложкою та ножем? Проп'ю її келихом? І стану тим, кого висміюватимуть і не поважатимуть?

Через півгодини я сказав капітану: «Я згоден! Потиснемо руки!»

Ми простигли один одному руки, однак зупинились на півдорозі і опустили їх. Кожен подумав, що у іншого рука брудніша.

Священик того ж дня одружив мене з донною. Без жодних докорів сумління я назвав їй одне зі своїх багатьох імен.

Правда, з тієї миті жилося мені добре, бо в шлунку совість не живе. Шлунок каже, що їсти за сто вояків — це добре. В мене з'явилось звання — ад'ютант. Всі, хто мене так називав, не забували пускати смішка. Дружину я бачив тільки за столом. Не моя провина, що вона любила вдягатись дорого. Солдатські мундири покриють витрати. Іноді капітан зі своїх роз'їздів по околицям повертався не з порожніми руками, і моя дружина отримувала нове плаття або намисто, або браслет. Кожен раз який-небудь сюрприз.

Один такий сюрприз залишив капітана без голови.

Поліз він здуру на позицію, де стріляли з гармат, і зустрілася його голова з якимось дурним ядром.

Так і привезли нещасного додому.

Це була велика біда, особливо для мене. Адже я перестав бути ад'ютантом капітана, однак залишився чоловіком ад'ютантші. Посада, треба зізнатися, нелегка, бо гроші з неба не падають, а дама звикла до розкішного життя. Золоті прикраси, подаровані капітаном, зникали одна за одною і, врешті-решт, не залишилося грошей на нормальну їжу.

Тоді почала дружина зі мною сваритися, мовляв, що я жалюгідний жебрак, котрий не здатен забезпечити жінку. А от капітан був тямущий та джентльмен!

Тоді я згадав про свій чарівний талер. Дав його дружині і сказав: «Іди і купуй, що схочеш!» Якби ж я знав те, що напередодні повідав вельмишановний солтис, що подарований талер не повернеться. Тоді я думав, що за годину він знову опиниться в моїй кишені. Та більше я не знаходив його ані в кишені, ані в капелюсі, ані в чоботі, ані в гаманці. Може, талер до дружини повернеться, оскільки їй був подарований? Ні, не повернувся, і тепер розумію, чому. Вона з моїм талером в крамницю не пішла, а подарувала його молодому прапороносцеві, котрого шанувала ще при капітанові. Так і пропав мій «перекоти-талер».

То ж залишились мені тільки сором, приниження та жінка, котра за мене вийшла, але на котрій я не оженився.

Що мені робити? Я три дні ламав голову. Тікати? Стати клятвопорушником? Вже вдруге стати клятвопорушником? Порушити вірність присязі і вірність дружині?

Три дня терпів знущання дружини і глузування офіцерів. На третій день втік.

(— Я втік би ще першого дня! — вдарив кулаком по столу великий князь.

— Отже, і клятвопорушення ми викреслимо з мого протоколу? — обережно спитав солтис.

— Quod dixi, dixi![86])

Частина тринадцята

Обмін тілами

1. Шарлатан


(— Ну що, безбожнику, — почав наступного дня солтис. — Ось ти і дістався кінця своїх грішних походеньок. Ти вже показав, як треба потроїти сім смертних гріхів, і зробити з них двадцять один. А потім так викрутитись, аби на шиї не залишилось жодного. З усіма своїми казками ти затягнув процес на п'ять місяців і два тижні. Напевне ти думав, що за цей час французи захоплять місто і визволять тебе. Нічого не вийшло. Залишилось останнє звинувачення: зрада, котру ти скоїв проти міста. Ось вона і приведе тебе на шибеницю. От зараз я хочу побачити, як ти будеш виплутуватись.

— Спробую, — відповів обвинувачений і підніс молитви до своєї музи, котра день за днем допомагала йому залишатись на межі між прекрасним світом і потойбічним.

Вам добре відомо, милостиві панове, що після втечі з французького табору я прийшов сюди на службу і обов'язок свій виконував точно й сумлінно, як годиться доброму солдату.

— Мушу визнати, ти був найкращим унтер-офіцером у моїй артилерії, — мовив князь.)

Одного разу, коли у себе в казематі я заглибився в навчання, вартові привели бродячого торговця, який стояв перед укріпленнями і стверджував, нібито я послав його на ворожі позиції, і тепер він повернувся з важливим донесенням. Нісенітниця — нікого я нікуди не посилав. Проте наказав привести його до мене.

Кремезний хлопак з хитрою, досить бридкою пикою. На спині в нього була дерев'яна шафка (як у всіх торговців) з двома дверцятами, шухлядами; а в тих шухлядах ліки, мазі, чудодійні пігулки та настоянки.

Хлопак засміявся мені у вічі і сказав:

— То що, не впізнаєш?

— Ні, я ніколи не бачив твоєї пики.

— Я твоєї також, однак все одно впізнаю тебе — Бельфегоре!

Я злякався.

— Це ти, Бегеріку?

Я вигнав охорону, аби ми залишились на самоті.

— Як ти знайшов мене, якщо ніколи не бачив мого обличчя? — запитав я його.

— Це все мої чарівні каблучки. Одна на мізинці правої, друга — лівої руки. Обидві ношу камінцями донизу. Коли я кажу їм: «Хочу знайти свого кревного брата, Бельфегора», — одна з них повертається і показує мені шлях. Коли обидві каблучки повернуться камінцем догори, це означатиме, що прибув до місця, де є той, кого шукаю, і що стою перед ним.

Хоч пояснення його було дещо туманним, я не міг прогнати чортиська: бо ж любив його, як вірного товариша. Недарма ми випили крові один одного — моя кров текла в його жилах, а його в моїх.

— Що привело тебе сюди, де нема нічого, окрім гарматних ядер?

— Я прийшов помінятися тілами.

— Навіщо воно тобі?

— Маю вказівку від «творця».

— То ти до цих пір «диявольський лицар»?

— Такий, як і ти. Це не хвороба, від якої можна вилікуватись. І не одежа, яку можна зняти. Хто приєднався до «диявольських лицарів» — той з ними навіки.

— Я заклав тільки тіло, а не душу.

— Так я за тілом і прийшов. Свою нещасну душу залиш собі та Аврааму. Мені ж віддай тіло. А в моєму тілі можеш нести свою душу куди схочеш.

— Але що ж мені робити в світі у твоєму тілі?

— Те саме, що і я. Будеш різним бовдурам продавати теріяк, миш'як, lapis nephritica[87], nostoc Paracelsi[88], саламандрову мазь. Заробиш собі талерів немало. Це найлегший спосіб життя на світі.

— З усього перерахованого я нічого не знаю, не знаю для чого це використовують.

— Не ламай голову. Поглянь у шафку. Все стоїть на поличках красиво, акуратно, в тиглях, колбах, олов'яних коробочках. Всюди є назви. А тут, під кожним виробом, крихітними буквами написані його властивості і від якої хвороби допомагає. Пацієнт прийде, прочитай вказівку і продавай собі за хорошу, розумну ціну.

— І як довго мені доведеться в твоїй шкурі ходити? Коли ти повернеш мені моє тіло?

— Поки ми обоє не захочемо помінятись. Ось, бери одну каблучку, іншу я залишу собі. Коли прийде час, ми одночасно крутанемо каблучку на мізинці, кожен опиниться у власному тілі. Одягай каблучку та поклич солдатів. Нехай виведуть мене до воріт фортеці і відпустять. Та спершу пригости мене склянкою шнапсу.

Я покликав варту, віддав наказ, налив шнапсу і простягнув склянку Бегеріку. І тут тільки відчув, що шнапс обпікає мою горлянку — я став Бегеріком.

Зайшов гармаш, який повідомив, що друга гармата в третьому батальйоні дала тріщину.

І тут з моїх вуст злетіли слова:

— Зваріть клей та залийте тріщину. Обмотайте стовбур міцною мотузкою, аби тріщини далі не пішли.

Вартовий та гармаш поглянули один на одного і зареготали.

— От, лишенько! — подумав я про себе.

— Чуєш, Бегеріку, давай поміняємось на хвилинку, — прошепотів я йому.

Ми крутнули каблучки і я знову став собою.

— Віднесіть її в ливарню. Дістаньте з четвертої камери бронзову довгоствольну гармату. Чого регочете, бовдури!

І ми знову помінялися.

Мене в тілі Бегеріка вивели з фортеці. Потім довелось проходити через табір ворога, де, звичайно, мене заарештували. Коли вони стали зі мною розмовляти, я зрозумів, що не знаю французької. Я, хто розмовляє латиною, англійською, французькою, польською, російською, турецькою, індійською, голландською мовами, тепер стою, як пень. Бо ж вуха Бегеріка не розуміють жодного слова, а язик його повертається лише на швабському діалекті. З французьким командиром я зміг спілкуватись лише за допомогою перекладача.

— Ти був у фортеці?

— Так.

— Передав унтеру, що я велів?

— Так.

— Що він відповів?

— Все виконає з точністю.

Після цього командир запхав мені у руку п'ятдесят талерів і велів забиратись.

Я повернувся і рушив світ за очі, мандруючи з одного міста в інше, поки не дійшов до Магдебурга. На своїх настоянках я заробив на воза і коня; вже не тягав на спині шафу, найняв слугу, котрий барабанив і дудів, поки я торгував на ринку.

Сподобалася мені безтурботне бродяче життя і на розум не спадало зажадати своє тіло назад. Нехай Бегерік собі стріляє з гармат в Еренбрайтштайні. Дуже розумним і зручним виявилося тіло Бегеріка, і душа моя почувала себе в ньому чудово. Правда, я добре про нього дбав, плекав і леліяв, як своє власне. Я цілком міг собі це дозволити. Всі лікарі Магдебурга збанкрутували з тих пір, як я з'явився. Тільки я міг вилікувати людей. Моє зілля творило справжні чудеса.

Але одного разу трапилася біда. Коли я торгував на ринку, якийсь пройдисвіт — певне найнятий котримсь з лікарів — підклав пучок палаючої соломи у вухо мого коня. Бідолашна тварина понеслася, як скажена, візок перекинувся, всі настоянки та ліки посипалися на дорогу. Добре, хоч шию собі не зламав. А погано те, що тепер я не знав, які ліки для чого потрібні. Я порозкладав їх до шафки навмання, і, напевно, багато переплутав.

З цього всього вийшла велика плутанина.

Якось мене покликали лікувати одного синдика, у котрого одна нога була коротша за іншу. Я був трохи напідпитку від французького вина і натер «розтягуючою» маззю ту ногу, котра і без того була довша. Результат наступний: в нього так витяглась нога, що він міг сидіти тільки на шафі, а коли вставав — то голова впиралася в стелю. Ясна річ, що він хотів мене прибити.

Інший казус трапився з президентом торгової палати, у якого стався удар: ноги оніміли, і він пересувався на милицях. Був у мене чудодійний засіб. От тільки зілля того потрібно було з горошину, а я вжив для розтирання мало не половину банки. Вселився в президента дух швидкості, довелося поважному літньому панові служити гінцем у пфальцграфа Бранденбурзького — ноги ходити відмовлялися, тільки бігти погоджувалися. Сидіти він міг тільки за ткацьким верстатом, безперервно дригаючи колінами. Спати міг тільки прив'язаним.

Багато нещасть сталося через плутанину з медикаментами. Моя лікарська репутація зіпсувалася вкрай.

Були у мене чудові мазі. За допомогою однієї на лисій голові з'являлася пишна шевелюра, за допомогою іншої замість випалих зубів виростали нові — треба було тільки губи намазати. Внаслідок нещастя всі ліки та зілля на полицях помінялися місцями. І коли натер я одному чоловіку лисину, то замість волосся в нього виросли два великих бивні, і всі вважали, що то роги. І було це дуже неприємним, оскільки він був одруженим. А від іншої мазі у одної жінки виросли великі вуса замість зубів.

Проте все це дрібниці в порівнянні з тим, як я обійшовся з дружиною головного судді. Вагітна пані не могла позбутися гикавки навіть за допомогою цілого консиліуму лікарів. Звичайно, у мене був гарний засіб від подібної напасті, тільки я і цього разу схибив. Я видав пігулок, котрі допомагають курям нести більше яєць. Через шість тижнів шановна пані народила сімох здорових дітей.

(— Ні, в останній випадок я нізащо не повірю, — вигукнув князь, у якого від безупинного сміху розходився пасок. — Тут ти вже перегнув палицю.

— Ні, ваша милосте, — мовив солтис. — Про такі випадки часто згадують у хроніках. В Угорщині графу Мікбану дружина таким чином народила семеро дітей — хлопчиків.

— Певно, вона теж приймала ті пігулки.)

Вершиною моїх бід став випадок з мером.

В мене було два чудодійних зілля: одне забирало почервоніння з носа, друге — перетворювало срібло на золото. У мера був срібний портсигар і бридкий червоний ніс. Якось він покликав мене до себе sub rosa[89] і запропонував випробувати мої чудодійні зілля, зробивши його срібний портсигар золотим і позбавивши червоного носа. Клята хиба! Зілля були переплутані, внаслідок чого мер отримав золотого носа і позбувся портсигара.

(Останнє настільки сподобалось його милості, що він припинив сміятися, махнув рукою і мовив: «Гаразд. Досить на сьогодні. Шкідливо стільки веселитися, залишимо щось на завтра»)

Спалахнув серйозний конфлікт. Мер, в принципі, не мав нічого проти золотого носа, його пригнічувало зникнення срібного портсигара. Він відверто підозрював мене в крадіжці. Якщо б він хоч трохи розбирався в хімії! Адже одні елементи прямо-таки рвуться знищити інші: argentum vivum[90] роз'їдає золото і aqua fortis[91] накидається на срібло, немов голодна корова на ячмінь. Так звані «окультні властивості».

Жителі Магдебурга, на жаль, нічого не розуміли в проблемах настільки трансцендентальних. Мене передали солтису міста, той передав наглядачу, який мав зятя якогось doctor medicinae et magister chirurgiae[92]. З чистої заздрості і злоби визнали мене шарлатаном і пройдисвітом, що знущається над бідними християнами, і наказали прив'язати до ганебного стовпа та відшмагати.

Тут я про себе сказав: «Що ж, любий друже Бегеріку, твоє тіло цілком влаштовувало мене, поки я харчувався устрицями та гусячим паштетом. Однак зараз мене чекає побачення з батогом, тож давай поміняємося. Можливо, ти теж втомився від мого тіла?»

Прив'язали мене до стовпа, оголили спину, і кат виявив на ній численні сліди батогів. Я, зрозумілим чином, нічого не відав. Виходило, що батоги для Бегеріка були далеко не новизною. Тут кат подумав і взяв батога побільше, прикрашеного кривими цвяхами.

— Е ні, кревний братику, це вже ти сам мусиш терпіти. Обидві мої руки прив'язали так, що я обіймав стовп. Та мені таки вдалося повернути каблучку.

І от я знову опинився в казематі Еренбрайтштайна.

Переді мною стояли його милість пан солтис, пхаючи листа мені під ніс, показуючи на «вогняний глек» і вимагаючи пояснень. Я зрозумів, для якого злодійства кревний брат мій використовував моє тіло. Французи — союзники «диявольських лицарів» — відіслали його заради мерзенної зради.

Зрозумівши, що попався і зрада його розкрита, він подумав про себе: «Досить було залишатись в цьому тілі. Давай, Бельфегоре, поверни мені моє!» З цими словами він крутанув каблучку.

Можу уявити його здивування, коли тільки отямившись у власному тілі, кат всипав йому удари батогом, залишивши сім дір на шкірі. Я до сих пір від щирого серця регочу, коли уявляю собі вираз його обличчя!

Це була правдива історія останнього смертного гріха.

Частина остання

Білий голуб

Вирок, який винесли члени трибуналу обвинуваченому в стількох злочинах, був таким:

«Оскільки обставини двадцяти одного злочину, в котрих звинувачується підсудний, не можуть бути достовірно та повністю з'ясованими, трибунал утримується від вердикту і визнає підсудного винним тільки у двадцять другому злочині: державній зраді. Однак, беручи до уваги, що, з власних слів підсудного, цей злочин скоїв його кревний брат, обмінявшись з ним тілами — суд визнає душу підсудного непричетну до злочину. Душа його звільняється і віддається на милість Божу. Тіло ж, схоплене на місці злочину, засуджується до звичайного в таких випадках покарання — розстрілу обличчям до стіни».

Авантюрист смиренно подякував за справедливий вирок, багаторазово вклонившись з усією грацією, не вимагаючи відстрочки.

Коли його привели на місце страти, він спокійно роздягнувся, і попросив тільки не зв'язувати йому рук за спиною, щоб він міг помолитись. Потім опустився на коліна і голосно прочитав «Отче наш».

Після слова «Амінь» він повернув голову і крикнув мушкетерам, що вже тримали його на мушці:

— Прошу вас, товариші, коли стрілятимете, постарайтеся разом зі мною вбити і проклятого чорного ворона, що сидить у мене на плечі.

І він з острахом поглянув на власне плече.

Але раптово закричав, сповнений щастя:

— Ні! Ні! Це не чорний ворон. Це мій білий голуб! То ти повернувся до мене! Ти зглянувся наді мною, голубе мій? Мій янголе, моя мила Мадуш? Моє єдине кохання! Пригорнись до мене, моя мила, і забери мою душу з собою!

Прогриміло дванадцять пострілів — і забрав його білий голуб!


Ось така ця дивовижна історія, надрукована на сторінках «Rheinischer Antiquarius»[93] (том другий, частина друга, стор. 613—636). Ще й сьогодні в казематі фортеці Еренбрайтштайн показують череп зрадника на залізній палі в металевій клітці. Вчений Хігель за системою Галля твердо встановив, що у власника черепа було надзвичайно розвинене честолюбство; тож для такої людини недосяжність мети стає безперервним стражданням.

Інформація видавця

ЗМІСТ

Частина перша. В ОБЛОЗІ …5

«Вогняний глек» …5

Тортури …11

Частина друга. СЕРЕД РОЗБІЙНИКІВ …16

Печера Прес'яка …16

Віспа-Огрод …40

Колтук-денгенегі …47

Бердичівський монастир …53

Різдвяна ніч …59

Частина третя. НА СЛУЖБІ У КНЯЗЯ …62

Малах …62

Персида …69

Залізний ошийник …76

Білий голуб …81

Частина четверта. У «ЧЕРВОНИХ БРАТІВ» …84

У дуплі …84

Бафомет …92

Частина п'ята. HOMICIDIUM …108

На кораблі Мінхера …108

Теля-муу …111

Частина шоста. FALSUM …125

Один нуль …125

Спадок …126

Частина сьома. ЩАСЛИВИЙ СПОКІЙ …130

Частина восьма. У БЕНГАЛІЇ …139

Бегума Сумро …139

Поклоніння ідолам …144

Маймуна і Данеш …148

Частина дев'ята. НА МОРІ …158

Пірат …158

Частина десята. UXORICIDIUM …165

Secundogenitura …165

У сипучих пісках …170

Частина одинадцята. У СВІТІ ДИЯВОЛА …178

«Диявольські лицарі» …178

Шабаш відьом …184

Частина дванадцята. СОРОМ ТА ГАНЬБА …191

Перекоти-талер …191

Чужа дружина …195

Частина тринадцята. ОБМІН ТІЛАМИ …198

Шарлатан …198

Частина остання. БІЛИЙ ГОЛУБ …205


УДК 821.511.141

ББК 84(4Угор)

Й75


Серія «Голоси Європи»

Заснована 2017 року


Йокаї, Мор

Й75 Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка: роман / Мор Йокаї ; пер. з угор. Юлії Бушко. — К.: Знання, 2017. — 207 с. — (Голоси Європи).

ISBN 978-617-07-0479-5 (серія)

ISBN 978-617-07-0507-5


© Видавництво «Знання», переклад українською мовою та оформлення, 2017

© Видавництво «Знання», серія «Голоси Європи», 2017


Літературно-художнє видання

Серія «ГОЛОСИ ЄВРОПИ»


ЙОКАЇ Мор

ПОХОДЕНЬКИ

ВИДАТНОГО АВАНТЮРИСТА

ЯРОСЛАВА ТЕРГУЗКА

Роман


Обкладинка та художнє оформлення Михайла Олійника

Підп. до друку 09.06.2017. Формат 84 х 108 1/32.

Папір книжк. Друк офс. Гарнітура Cambria.

Ум. друк. арк. 10,92. Обл.-вид. арк. 12,06. Зам. 316.


Видавництво «Знання»

01030, м. Київ, вул. Стрілецька, 28.

Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 3596 від 05.10.2009.

Тел.: (044) 234-80-43, 234-23-36.

E-mail: sales@znannia.com.ua

http: //www.znannia.com.ua


Серія

«ГОЛОСИ ЄВРОПИ»

Іоан СЛАВИЧ. Мара (Румунія)

Болеслав ПРУС. Форпост (Польща)

Мор ЙОКАЇ. Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (Угорщина)

Анна БОЛАВА. У темряву (Чехія)

Януш КОРЧАК. Джек-кооператор. Коли я знову стану маленьким. Кайтусь-чарівник (Польща)

ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ. Тев’є-молочник (Україна)

Про автора

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Мор ЙОКАЇ, угорський шляхтич за походженням, народився 1825 року на півдні сучасної Словаччини. Романи, оповідання, п’єси та вірші письменника зробили його відомим не лише на батьківщині, але й у світі. Він став засновником жанру наукової фантастики в угорській літературі, автором одного з перших романів жахів «Що сказала мертва голова», а сюжет його новели «Саффі» покладено в основу відомої оперети «Циганський барон» Йогана Штрауса (сина).

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 8: Якби ця битва тривала ще два дні, то одні й ті [жі] => ж ядра літали б між ворогами туди-сюди.

С. 68: Я сміло міг називати своє ім'я [будь де] => будь-де.

С. 88: Якщо питали звідки він у мене, то я відповідав: я прийшов зі Святої землі, з Єрусалиму, мене полонили [сарацани] => сарацини і вдягли на мене цього ошийника.

С. 96: Це [всього на всього] => всього-на-всього символ, який не мав тіла, як Брахма чи Ісіда.

С. 98: А тепер я мав зняти корону із святої постаті; я мав вдягнути цю священну реліквію на розпатлане волосся брудної [щльондри] => шльондри?

С. 99: Трохи [очистившившись] => очистившись, він наче почав приходити до тями.

С. 106: Я повернувся до крипти і почав, [озиратиючись] => озираючись, дещо шукати.

С. 121-122: Друзяки знизу так і верещали: о Боже, Теля-муу! — і почали тікати в різні боки, штовхаючись, хто куди, залишивши мене висіти в повітрі, наче жабу, що [вчепиласясь] => вчепилася за перила балкона.

С. 142: Часто він дивом рятувався від смертельної небезпеки, котру проникливі очі Сейб-Алніфи помічали [заздалегіть] => заздалегідь.

С. 150: Ми відчули, що нашому [щастя] => щастю настав кінець, і нам знову треба розлучитись.

С. 156: Як завжди, Сейб-Алніфа рухалась на чолі [професії] => процесії верхи на слоні, а я в кінці, на відстані доброго гарматного пострілу.

С. 171: У деяких країнах, якщо мужчину спіткає нещастя, коли його дружина сплутається з іншим, завжди [сміюються] => сміються поза його спиною; а реально йому завжди відчинять двері, аби він помістився разом з рогами.

С. 180: Десь далеко пополудні, якраз [іж] => між кущами ялівцю, куди звертає дорога з Герцогенбуша, на нас несподівано напали лицарі, оточивши з усіх боків.

Примечания

1

Хоч мав він й інше, українське — Ярослав Тергузко.

2

Насипний майданчик.

3

Крупні підприємці, які на початку XX ст. виготовляли зброю, зокрема гармати.

4

Соцініáнство, социніянство, соціньянство — раціоналістична течія у протестантизмі, яка дістала назву від свого засновника італійця Фаусто Паоло Соцціні (італ. Fausto Paolo Sozzini, 1539—1604).

5

Прозелітизм (від грец. προσηλυτος — новоприбулий) — прагнення завербувати якомога більше прихильників (прозелітів) якого-небудь вчення; палка відданість новоприйнятому вченню, новим переконанням.

6

Поцілунок кохання (лат.).

7

Зібрання (лат.).

8

Він має рацію (лат.).

9

Зловмисних підпалювачів спалюють (лат.).

10

Викрадач жінок та грабіжник (лат.).

11

Десять телиць штрафу (лат.).

12

Посадити на палю (лат.).

13

Така собі скоромовка, щось на кшталт: «Купила мама коника, а коник без ноги».

14

Гностичні терміни та закляття.

15

Керівник, глава.

16

Насилля надлюдиною церкви! (лат.)

17

Батько (тур.).

18

Диво (лат.).

19

До зброї (лат.).

20

Я вважаю (лат.).

21

Підсудний у справі (лат).

22

Тим не менш (лат.).

23

Обвинувачений у брехні (лат.).

24

Вільна воля (лат.).

25

Негайно (лат.).

26

Помилуваний (лат).

27

Як справи у мого маленького розбишаки? (франц.)

28

Перелюбство та шахрайство! (лат.)

29

Третього не дано (лат.).

30

Права людини (лат.).

31

Милість Господня (лат.).

32

Порушив клятву (лат.).

33

Богохульство (лат.)

34

Відсікти голову (лат.).

35

Хто добре розрізняє, той добре вчить (лат.).

36

Порушення обітниці (лат.).

37

Спалити ведмедя (лат.).

38

Сорок громів (лат.).

39

До семи архідияволів! (лат.)

40

Люцифер тебе забери! (лат.)

41

Лиходій (лат.).

42

Хай тебе Вельзевул потягне в пекельні болота! (лат.)

43

«Помилуй» та «З безодні» (лат.).

44

Духовне вино (лат.).

45

Різновид глінтвейну.

46

В підвішеному стані (лат.).

47

На гарячому; в дії (лат.).

48

Правду мовиш! Правильно! (лат.)

49

Крадіжка священних речей (лат.).

50

Вбивство (лат.).

51

Міфічне морське чудовисько гігантських розмірів.

52

Мета виправдовує засоби (лат.).

53

Брехня (лат.).

54

Само собою (лат.).

55

Півень співає, на дереві сидить, груші-яблука клює, ку-ку-рі-ку кричить (лат.).

56

Співаючий півень (лат.).

57

Спонділус королівський (лат.).

58

Скалярія незвична (лат.).

59

Це було доведено (лат.).

60

Наука про молюсків.

61

Два мільйони рупій.

62

Менше заперечую; з більшим не погоджуюсь! (лат.)

63

Царевбивство (лат.).

64

Суд Божий (лат.).

65

Обопільна умова (лат.).

66

Занурити (лат.).

67

Тонка різниця (лат.).

68

Навпаки (лат.).

69

Незначне, не має значення (лат.).

70

Вбивство дружини (лат.).

71

Друге покоління (лат.).

72

Законний чоловік (лат.).

73

Виклик на дуель.

74

Протокол судового огляду (лат.).

75

Вбивство дружини дорівнює (лат.).

76

В принципі (лат.).

77

Добровільно (лат.).

78

Святий король Ласло (лат.).

79

Додаток до наказу (лат.).

80

Нехай стану рибою. У переносному смислі: скажемо про гріх, що це не гріх (лат.).

81

Його власною рукою та його власним носом (лат.).

82

«Нехай будуть в такому вигляді, як зараз, або взагалі не будуть.» Резолюція, яка заперечувала будь-яку зміну статуту єзуїтського ордену.

83

Заплачено (лат.).

84

В реальності та де факто (лат.).

85

Пакт з дияволом (лат).

86

Що сказано — то сказано (лат.).

87

Засіб від каменів у нирках (лат.).

88

Настоянка Парацельса (лат.).

89

Таємно (лат.).

90

Ртуть (лат.).

91

Азотна кислота (лат.).

92

Доктор медичних наук і хірургії (лат.).

93

Рейнський антиквар (лат.).

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка


home | my bookshelf | | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу