Book: Коли подих стає повітрям



Коли подих стає повітрям

Пол Каланіті

Коли подих стає повітрям

Усе написане в цій книжці ґрунтується на спогадах доктора Каланіті про реальні події. Однак імена всіх пацієнтів, згаданих тут, змінені. Крім того, в описі кожного конкретного хворого приватна інформація – зокрема вік, стать, національність, фах, сімейний стан, місце проживання, історія хвороби і/або діагноз – також змінена. За єдиним винятком імена колег і друзів доктора Каланіті, а також лікарів, котрі опікувалися ним, змінені. Тож будь-які збіги і будь-яка подібність до реальних осіб, живих чи померлих, що могла виникнути внаслідок цих змін, – цілком випадкові і ненавмисні.

Присвячується Каді

Шукаєш у смерті життя – тож лови

повітря, що з подиху щойно постало.

Хто буде – не знаєм, хто був – відійшли.

Тіла наші тлінні, лиш душі витали.

Мій друже! година настане, і ти

Покинеш цей світ, щоб у вічність піти.

Лорд Брук Фулк Гревіль. Caelica, 83

Передмова

Авраам Верджес

Коли я пишу цю передмову, мені спадає на думку, що краще б це була післямова. Бо коли йдеться про Пола Каланіті, відчуття часу перевертається догори дриґом. Досить почати з того – чи, можливо, закінчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже після його смерті (сподіваюсь на вашу поблажливість). Так, я найближче запізнався з ним, коли його не стало.

Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Він саме опублікував у New York Times статтю під заголовком «Скільки часу мені лишилось?» – матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів. Упродовж наступних днів ця стаття розповсюджувалась в геометричній прогресії. (Я спеціалізуюся на інфекційних хворобах, тому пробачте мені, будь ласка, невживання слова «вірус» як метафори.) Після цього він запрошував мене в гості, спілкувався зі мною в чаті, просив поради щодо літературних агентів, редакторів, щодо процесу видання книжки – він захотів написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаєте в руках. У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене. У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну.

Ми тоді говорили про безліч різних речей. Він був провідним нейрохірургом. Ми мусили, очевидно, десь перетинатися, але не могли пригадати жодного спільного пацієнта. Він казав, що у Стенфорді навчався на англійській філології і біології, а згодом здобув ступінь магістра англійської літератури. Ми говорили про те, що він все життя любив писати – і читати. Він легко міг стати професором англійської філології – і справді, здавалося, він прямував до цього певний час. Але потім, так само, як його тезка на шляху в Дамаск, він почув покликання. І став лікарем, хоча завжди мріяв повернутися до літератури в якийсь спосіб. Можливо, написати книжку. Колись. Він думав, що, як буде час, то чом би й не спробувати? Аж раптом виявилось, що часу лишилося обмаль.

Я пригадую його іронічну делікатну усмішку, трохи наче збитошну, хоч і на виснаженому й змарнілому обличчі. Рак вже висотав з нього всі соки, але нова біологічна терапія дала добрий результат і дозволила йому хоч трохи зазирати в майбутнє. Він казав, що під час навчання в медінституті хотів бути психіатром, але натомість зненацька закохався в нейрохірургію. Це було щось значно більше, ніж любов до лабіринтів мозку, ніж насолода від вправності своїх рук, здатних творити дива – це були любов і співчуття до тих, хто страждає, викликані палким бажанням їм допомогти. Навряд чи він розповів мені стільки, скільки я згодом почув від моїх студентів, які свого часу асистували йому, про дуже важливу річ: про його палку віру в моральну велич лікарської праці. А потім ми говорили про його смерть.

Після тієї зустрічі ми з Полом підтримували зв’язок за допомогою електронної пошти, але ніколи більше не бачились. Так склалося не лише тому, що я розчинився у власному світі дедлайнів і зобов’язань, але й через моє шанобливе ставлення до його часу – я не смів відбирати у нього час. Я готовий був прийти до Пола, якби він захотів мене бачити. Я відчував, що йому навряд чи потрібні нові дружні лабети. Я багато думав про нього і про його дружину. Мені хотілося спитати, чи він пише. Чи знаходить на це час. Протягом багатьох років я, постійно зайнятий лікар, всіляко намагався знайти час, щоб писати. Я хотів сказати йому, що відомий письменник, перейнятий цією вічною проблемою, якось сказав мені: «Якби я був нейрохірургом і повідомив, що мушу покинути своїх гостей, щоб провести ургентну краніотомію (трепанацію черепа), ніхто б не заперечив ані слова. А от якби я повідомив, що мушу покинути гостей у вітальні, щоб самому піднятися нагору і сісти за письмовий стіл… що було б?» Цікаво, чи розсмішило б це Пола? Зрештою, у його випадку справді можна було б послатись на невідкладну краніотомію! Це було б цілком правдоподібно! А відтак натомість можна було б взятися до писання.

Працюючи над цією книжкою, Пол надрукував блискуче коротке есе в часописі Stanford Medicine, у випуску, присвяченому проблемі часу. У тому ж номері була й моя публікація, дотична до публікації Пола, хоча я побачив його статтю тільки тоді, коли журнал опинився у мене в руках. І, читаючи її, я зауважив новий, глибший погляд на деякі речі, ледь окреслені раніше в публікації New York Times: тепер Пол писав просто вражаюче. Він міг би писати про будь-що, і це було б так само потужно. Але він не писав про будь-що – він писав про час, про те, що час означає для нього зараз, у контексті його хвороби. Яка так неймовірно все загострила.

І ось що я ще раз мушу підкреслити: цей текст був незабутній. З-під його пера линуло чисте золото.

Я знову і знову перечитував публікацію Пола, намагаючись зрозуміти, у чому тут річ. По-перше, це була музика. Наче відлуння Голуея Кіннела, майже поезія в прозі. («Коли настане день і це станеться – / ти опинишся з кимось коханим / у кав’ярні по той бік / моста Мірабо, за блискучим шинквасом, / де вино стоїть порожніми скельцями окулярів догори…» – це цитата з Кіннела, одного разу я чув, як він декламував напам’ять цей вірш в книгарні Айови, не зазираючи в папірець.) Але було ще щось особливе, якийсь присмак античності, тих часів, що передували появі блискучих шинквасів. Я збагнув це через кілька днів, коли знову відкрив його статтю: стиль Пола нагадував стиль Томаса Брауна. Браун написав свій роман Religio Medici 1642 року, цілком в стилі тої епохи, зі всіма її архаїчними словами і зворотами. Ця книжка захопила мене – я був тоді лікарем-початківцем – я вчепився в неї, як селянин, буває, чіпляється за болотистий ґрунт, який ще його батько марно старався осушити. Це було непосильне завдання, я втратив надію пізнати її таємниці, у розпачі відкидав її, відтак брав до рук знову, без певності, що відшукаю в ній щось для себе, але у самому звучанні слів угадуючи її силу. Я відчував, що мені бракує якогось спеціального рецептора, який би відкрив мені пісню літер, їхній прихований сенс. І ця книжка так і не піддалася мені, попри всі мої зусилля.

Чому, спитаєте ви? Ну чому я затявся? Хто знає цю Religio Medici?

Ну, скажімо, мій кумир Вільям Ослер знав, ось хто. Ослер був основоположником сучасної медицини, він помер у 1919 році. Він любив цю книжку. Він зачитувався нею ночами. Він просив, щоб його поховали з Religio Medici. Багато років я марно намагався збагнути, що такого Ослер вбачав у ній. Та після численних спроб – впродовж десятиліть – ця книжка нарешті піддалася мені (допомогло в цьому те, що її ніколи не адаптували сучасною мовою). Штука була в тому, як я зрозумів, що читати її треба вголос, оскільки це увиразнює ритм тексту і робить його невідворотним: «Я приношу з собою дива, я шукаю поза собою: і вся Африка з її чудесами є в мені; я той зухвалий і відважний кавалок природи, який ти оце, власне, досліджуєш, вдумливо вивчаєш працю, яку хтось уклав у цілий безкінечний том». Коли дійдете до останнього абзацу книжки Пола, прочитайте його вголос і почуєте те саме нанизування, той ритм, якому ваша стопа захоче вторувати… Але, так само як і Браун, ви будете лише ззовні. А Пол, я гадаю, був новим втіленням Брауна. Або ж, якщо прийняти, що теперішній час – лише ілюзія, то, можливо, сам Браун був утіленням Пола Каланіті (уф, аж в голові запаморочилось!).

А потім Пол помер. Я пішов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навідувався, коли там не було нікого, щоб посидіти і насолодитися світлом, тишею, – і з якої я завжди виходив оновлений. На панахиді в церкві було повно люду. Я сів скраю і слухав одну за одною зворушливі, а часом безладні промови його найближчих друзів, його духівника і його брата. Так, Пол відійшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, і не лише через ту зустріч у мене в кабінеті, не лише через тих кілька есеїв, які він написав. Він знайшов форму для своїх розповідей тут, у Стенфордській церкві (Stanford Memorial Church), у цьому летючому храмі, увінчаному куполом, у цьому гідному місці, що пам’ятає цього чоловіка, тіло якого тепер в землі, але який ще ніколи не був так відчутно живий. Він проявився в рисах своєї коханої дружини і маленької донечки, своїх сумних батьків і братів та сестер, у кожному обличчі своїх численних друзів, колег і колишніх пацієнтів, котрі тепер наповнювали цей простір; він був присутній тут, на цій прощальній зустрічі, на цій останній гостині, на яку зібралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворені, усміхнені, наче причетні до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, і моє лице мало подібний вираз: усі ми відкрили для себе сенс ритуалу служіння, ритуалу славослів’я, сенс спільних – чи то розділених – сліз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили своє тіло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, які раптом стали такими близькими завдяки Полу.

Але лише тоді, коли я отримав ці сторінки, через два місяці після смерті Пола – аж тоді я нарешті відчув, що знаю його, бо пізнав його краще, ніж якби мав щастя називатися його другом. Коли я прочитав цю книжку, зізнаюся, відчув глибоке збентеження: стільки правди й щирості було в цих рядках, що мені перехопило подих.

Приготуйтеся. Сідайте. Дізнайтеся, що таке мужність, послухайте, як вона лунає. Подумайте, яка потрібна відвага, щоб так розкритися. Але передусім погляньте, що лишається жити після нас і потужно впливає на життя інших людей, коли нас вже немає, – це наші слова. У світі асинхронних зв’язків і взаємодій, де ми так часто занурюємось в монітори, де наші погляди прикуті до різноманітних прямокутних об’єктів, які постійно дзижчать і світяться в руці, де нашу увагу поглинають ефемерні речі, – зупиніться і подаруйте собі цю бесіду з моїм молодшим колегою, який так рано відійшов, і назавжди залишився молодим, і навіки залишився в пам’яті. Послухайте Пола. У паузах між словами прислухайтеся до себе – що ви сказали б у відповідь. У цьому полягає суть його послання. Я знаю. Сподіваюся, ви теж це зрозумієте. Це його подарунок. І я більше не стоятиму поміж ним і вами.



Пролог

Вебстер був одержимий смертю,

Він бачив під шкірою череп,

Істот без грудей під землею

Й усмішки оголених щелеп.

Т. С. Еліот. Шепіт безсмертя

Я переглянув КТ-скани, діагноз не викликав сумніву: усі легені були поцятковані незліченними пухлинами, хребет деформований, печінка знищена. Рак з множинними метастазами. Я був нейрохірургом, закінчував резидентуру. За останні шість років життя я проаналізував цілі стоси таких сканів, вишукуючи шанс, що давав би пацієнтові надію на одужання при відповідному лікуванні. Але тут було інакше: це був мій скан.

Я обійшовся без захисного костюма – мав на собі, як завжди, хірургічну уніформу і білий лікарський халат. Мене перевдягнули, скерували в IV відділ; медсестра на комп’ютері показала, як знайти палату, і я пішов туди разом з моєю дружиною Люсі, яка ще вчилася в інтернатурі. Перед очима знову промайнули всі ці кадри сканів, кожен окремо: легені, кістки, печінка, – прокручуючись згори вниз, тоді зліва направо, потім спереду назад, саме так, як мене вчили робити, щоб відшукати щось, що могло б змінити діагноз.

Ми лежали поруч на лікарняному ліжку.

Люсі спокійно, наче читаючи із зошита, промовила:

– Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше?

Я сказав:

– Ні.

І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли говорити про те, що рак росте в моєму тілі.

Приблизно за шість місяців перед тим я почав втрачати вагу, мене стали мучити страшні болі в спині. Коли вранці вдягався, то затягував ремінь спершу на одну, а згодом і на дві поділки тісніше. Я звернувся до лікаря первинної медичної допомоги, колишньої одногрупниці зі Стенфорду. Її брат помер раптово у відділенні нейрохірургії внаслідок нехтування симптомами небезпечної інфекції, відтак вона взяла материнську опіку над моїм здоров’ям. Проте коли я прийшов, то застав іншу лікарку в її кабінеті: моя одногрупниця стала мамою.

Я в тонкому блакитному костюмі лежав на холодному діагностичному столі і описував їй симптоми. І врешті сказав:

– Звичайно, якби це було екзаменаційне питання про тридцятип’ятирічного чоловіка з нез’ясовною втратою ваги і вперше виявленими болями в спині, то відповідь напрошувалась би сама: рак С. Але, можливо, я просто занадто багато працюю. Не знаю. Я б хотів пройти МРТ, щоб переконатися.

– Вважаю, спочатку треба зробити рентген, – сказала вона. Так, МРТ при болях в спині – це занадто: занадто коштовне дослідження, занадто часто до нього вдаються без достатніх підстав, що останнім часом по всій країні привернуло увагу до питання заощадження коштів. Але необхідність сканування визначається тим, що саме ви шукаєте: адже рентгенівські промені здебільшого не допомагають виявляти рак. І попри те скерування пацієнта на МРТ на такій ранній стадії багато лікарів вважають відступництвом. А лікарка вела далі:

– Я знаю, рентген не ідеальний метод, але з нього варто почати.

– У такому разі, може, є сенс спробувати флексійно-екстензійний рентген (flexion-extension X-rays) – якщо припустити, що йдеться про шийний спондилолістез?

Дзеркало на стіні підказало мені, що лікарка зайшла в «Гугл».

– Це таке зміщення хребців, зустрічається у 5 % людей і часто зумовлює болі в спині у молодому віці, – підказав я.

– Добре, даю скерування.

Я подякував.

Ну чому в лікарському халаті я завжди був таким вольовим і впевненим, а в лікарняній піжамі став таким покірним? Правду кажучи, про біль у спині я знав більше, ніж ця лікарка, оскільки 50 % навчання на нейрохірургії було присвячено хворобам хребта. Але, може, це таки спондилолістез? Багато людей мого віку мають цей діагноз. А рак хребта в тридцять років? Захворюваність не вища, ніж один випадок на десять тисяч. І навіть якби вона зросла в сто разів, то все одно залишалась би нижчою, ніж захворюваність на спондилолістез. Мабуть, я таки занадто тривожуся за себе.

Рентгенівський знімок був нормальний. Ми зауважили ознаки тяжкої праці і старіння організму, розписали графік лікування, і я повернувся до роботи – мене ще чекав останній на день пацієнт. Безпечної дози ібупрофену вистачало мені на цілий день і, зрештою, дедалі менше ставало тих особливо виснажливих днів по чотирнадцять робочих годин на добу. Моя подорож від студента-медика до професора-нейрохірурга майже завершилась: після десяти років невпинного навчання я був сповнений рішучості протриматися ще 15 місяців, до переможного кінця. Я заслужив повагу своїх вчителів і наставників, здобув кілька престижних національних премій, отримав пропозиції праці від найкращих університетів. Мій науковий керівник зі Стенфорда днями запросив мене і сказав:

– Поле, я вважаю, що ти найперший претендент на будь-яке місце, яке ти собі обереш. До речі: власне, нам на факультеті якраз потрібен хтось такий. Нічого не обіцяй, просто поміркуй про це.

Отже, у тридцять шість років я стояв на вершині: переді мною лежала Земля Обітованна, від Гілеаду і Єрихону – до Середземного моря. Я бачив там, на морі, прекрасну яхту, на якій ми з Люсі і нашими майбутніми дітьми будемо проводити відпустки. Я спостерігав, як біль в спині поступово відпускає мене, коли мій робочий графік стає вільнішим, а життя – спокійнішим. Я бачив, що нарешті можу стати для своєї жінки тим, ким обіцяв.

Невдовзі, через кілька тижнів, я відчув сильний біль у грудях. Може, вдарився на роботі? Може, тріснуло ребро? Бувало, я прокидався посеред ночі на змокрілому простирадлі, весь облитий потом. Знову стрімко схуд, – стрімкіше, ніж перед тим, – зі 175 фунтів до 145. Приєднався надокучливий кашель. Сумнівів не залишалось. Якогось суботнього дня ми з Люсі лежали на сонечку в парку Долорес в Сан-Франциско і чекали на її сестру. Люсі зиркнула на мій телефон і побачила на екрані результати пошуку в медичній базі даних за запитом: «частотність захворювань на рак серед 30-40-річних».

– Що це? Не думала, що тебе це аж так турбує, – сказала вона.

Я не відповів. Не знав, що сказати.

– Може, щось мені розкажеш? – спитала вона.

Люсі посмутніла, тому що теж із тривогою думала про це. І тому, що я не хотів їй нічого казати. І тому, що обіцяв їй одне, а вийшло зовсім інше.

– Скажи, будь ласка, чому ти не довіряєш мені? – спитала знову.

Я вимкнув екран і сказав:

– Хочеш морозива?

Наступного тижня ми мали відпустку, під час якої планували поїхати в гості до давніх, ще з коледжу, друзів у Нью-Йорк. З надією, що здоровий сон і кілька коктейлів допоможуть трохи збити тиск в автоклаві нашого подружнього життя.

Але Люсі мала інший план.

– Я з тобою до Нью-Йорка не поїду, – заявила вона за кілька днів до від’їзду. Вона хотіла цей тиждень побути сама, їй потрібен був час на осмислення наших стосунків. Говорила таким тоном, що мені починало паморочитись у голові, дедалі сильніше.

– Що таке? – вигукнув я. – Ні, цього не буде.

– Я дуже тебе люблю, і тому це так дивно. Але боюсь, що ми з тобою просто по-різному уявляємо наші стосунки. У мене таке враження, ніби ми разом тільки наполовину. Я не хочу випадково дізнаватися про твої переживання. Коли я кажу тобі, що відчуваю якесь відчуження, ти не сприймаєш цих слів поважно. Тому я мушу щось в цьому змінити.

– Усе буде добре, – відповів я. – Просто ця резидентура… втомила нас…

Невже справді все було аж так погано? Стажування на неврології, чи не найсерйознішій і найскладнішій з медичних спеціальностей, таки позначилося на нашому шлюбі. Скільки разів я вертався з роботи пізно ввечері, коли Люсі вже спала, і падав без сил на підлозі у вітальні; скільки разів ішов на роботу вдосвіта, коли вона ще спала. Але тепер ми досягли мети: більшість університетів готові взяти на роботу нас обох, мене як нейрохірурга, Люсі – як терапевта. Найскладніший відтинок нашої подорожі позаду. Хіба ж ми не говорили про це сотні разів? І невже вона не розуміє, що зараз власне той момент, коли не можна отак взяти і все зруйнувати? Невже вона не знає, що мені лишився лише рік, останній рік резидентури, і що я кохаю її, і що ми вже так близько до того спільного життя, про яке завжди мріяли?

– Якби це справді було через резидентуру, я б це направила, – сказала вона. – У нас вже таке було, пригадуєш? Але якщо тепер це не тільки через резидентуру, га? Ти справді думаєш, що все налагодиться, коли ти станеш викладачем?

Я запропонував їй забути про цю поїздку, разом пошукати порозуміння, записатися на сімейний курс психотерапії, як Люсі пропонувала кілька місяців тому, але вона стояла на своєму: їй треба побути на самоті. І тоді весь цей туман невизначеності в моїй голові розсіявся і проступила чітка межа. Добре, сказав я. Якщо вона вирішила піти, для мене це буде кінець наших стосунків. І якби тоді виявилось, що в мене рак, я б не сказав їй – вона була вільна і могла жити своїм життям.

Напередодні виїзду до Нью-Йорка я потай пройшов кілька медичних обстежень, щоб виключити наявність деяких різновидів раку, поширених серед молоді. Рак яєчок? Ні. Меланома? Ні. Лейкемія? Ні. У нейрохірургії, як завжди, було повно роботи. Ніч четверга плавно перетекла у ранок п’ятниці, коли я зловив себе на тому, що вже 36 годин поспіль стояв за операційним столом, за дуже складними операціями, серед яких були гігантські аневризми, інтрацеребральне артеріальне шунтування, артеріовенозні патології. Я з вдячністю зітхав, коли приходив черговий лікар і давав мені змогу на кілька хвилин притулитися спиною до стіни. Єдина можливість зробити рентген грудної клітки з’явилась по дорозі з лікарні додому, перед виїздом в аеропорт. Але я собі подумав так: або в мене рак, і тоді це, можливо, останній шанс побачитися з друзями, або в мене немає раку, і тоді не існує жодних причин не їхати до Нью-Йорка.

Я забіг додому, схопив валізи. Люсі відвезла мене в аеропорт і повідомила, що записала нас на сімейну терапію.

В останню мить перед посадкою до літака я надіслав їй повідомлення: «Я б хотів, щоб ти була поряд».

І через кілька хвилин отримав відповідь: «Я тебе люблю. Я буду поряд, коли ти повернешся».

Під час перельоту мені страшно боліла спина, а коли я дістався до Центрального вокзалу Нью-Йорка, щоб сісти на потяг до північної частини міста, де мешкали мої друзі, моє тіло корчилося від мук. Останні кілька місяців я мав напади різної інтенсивності, від болю цілком стерпного до болю, який відбирав мені мову і змушував скреготіти зубами, до такого болю, від якого я криком кричав і качався по підлозі. Останній напад був саме з тих гірших. Я ліг на твердій лаві в залі очікування і відчував спазм кожного м’яза на спині, старався дихати, тамуючи біль, бо ібупрофен мені вже не допомагав, – і подумки називав кожен м’яз у мить спазму, щоб втриматися від сліз: м’яз-випрямляч хребта, ромбовидний, найширший, грушоподібний…

Підійшов охоронець:

– Сер, тут не можна лежати.

– Перепрошую, – ледве вимовив я. – Мені погано… спина… болить…

– І все-таки тут не можна лежати.

Перепрошую, я вмираю від раку… Ці слова пульсували в мозку, готові були зірватися з язика, але – раптом це не правда? Може, це такий біль, з яким інші люди живуть? Я багато про нього знав – знав його анатомію, психологію, знав багато слів, якими пацієнти зазвичай описують різні його стадії, тільки не знав, на що він схожий, як його розпізнати. Може, це він і був. Імовірно. Або, може, я боявся наврочити. А може, я просто не хотів промовити вголос це слово – «рак».

Я взяв себе в руки, підвівся і пошкутильгав до платформи.

Пізно ввечері я дістався до будинку в Колд Спрінг, за 50 миль від Мангеттена, на Гудзоні; мене зустріли давні добрі друзі, найближчі, і їх було чимало, більше десяти, і їхні радісні вітальні вигуки вплітались у веселу какофонію дитячих голосів. Дружні обійми змінилися крижаною пітьмою і тривожними передчуттями.

– А де Люсі?

– Термінова робота, – сказав я. – В останню хвилину.

– О, як шкода!

– Слухайте, ви не проти, якщо я поставлю десь свої торби і трохи відпочину?

Я мав надію, що кілька днів без операційної, добрий сон, відпочинок і розваги – словом, ковток нормального життя – принесуть мені полегшення і втамують біль. Але через якийсь день чи два стало ясно, що рятунку немає.

Я проспав сніданок, ледве причвалав до столу, подивився на тарілки, наповнені кассуле і крабовими ніжками, але так і не примусив себе з’їсти ні шматочка. Невдовзі я знову відчув страшну втому і бажання лягти в ліжко. Часом я пробував читати дітям, але частіше вони просто товклися довкола мене, стрибали і горлали («Дорогі дітки, розумієте, дядечко Пол хоче відпочити. Може, ви знайдете інше місце для забав?»). А я згадував літній табір п’ятнадцять років тому, і себе, вожатого, на березі озера в Північній Каліфорнії, і купу радісних дітей, які використовували мене як природну перешкоду в командній тереновій грі «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку під назвою «Смерть і філософія». Мене завжди смішить оця абсурдність моменту: двадцятирічний юнак на розкішному тлі дерев, озера, гір, пташиного щебету і щасливого вереску чотирирічних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тільки тепер, тільки цієї миті я вловив паралелі: замість озера Тахо – річка Гудзон, замість чужих дітей – діти моїх друзів, замість книжки про смерть, яка відтинала мене від вирування життя навколо – моє власне тіло, в якому чаїться смерть.

На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.

– У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив він. – З тобою все гаразд?

– Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, – запропонував я.

Ми сіли біля каміна, і я зізнався:

– Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.

Тоді вперше я промовив це слово вголос.

– Ти певен, що мені не варто сприймати це як специфічний лікарський жарт?

– Певен, – ствердив я.

Запала тиша.

– Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив він після тривалої паузи.

– Бачиш, по-перше, мушу зізнатися, я ще не знаю точно, чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомів вказують на це. Тому завтра я поїду додому і розберуся з цим. Хотілось би сподіватися, що я помиляюся.

Майк запропонував заопікуватись моїм багажем і надіслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранці він відпровадив мене в аеропорт, і через шість годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зійшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лікарка з результатами рентгенівського дослідження: зображення моїх легенів на знімку було нечітке, розпливчасте, ніби діафрагму камери занадто довго тримали відкритою. Лікарка сказала, що не знає, що це може означати. Проте насправді вона, мабуть, знала.

Принаймні я – знав.

Люсі забрала мене з аеропорту, але я нічого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сіли на дивані, і тут я все їй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову мені на плече, і прірва між нами зникла.

– Ти потрібна мені, – прошепотів я.

– Я тебе ніколи не покину, – відповіла вона.

Ми потелефонували близькому товаришеві, нейрохірургові з нашої лікарні, і попросили його мене оглянути.

Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всіх пацієнтів, накинув на себе знайомий голубий лікарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на ім’я, і нарешті опинився в кабінеті – тому самому, де бачив сотні пацієнтів за ці роки. Тут, у цьому кабінеті, я сідав поруч із хворими і розповідав про термінальні діагнози та складні операції; тут я вітав пацієнтів з одужанням і був свідком їхнього щастя, їхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут я сидів у кріслах, мив руки під краном, писав на дошці інструкції, вносив зміни у розклад. І навіть, бувало, в моменти остаточного виснаження міг лягти на ліжко та заснути. Тепер я лежав тут і не спав.

Молода медсестра, якої я раніше не зустрічав, зазирнула в кабінет:

– Лікар скоро буде.

І на цих словах майбутнє, яке я собі намріяв і яке невдовзі мало справдитися, мета, вінець моїх багаторічних прагнень, – усе враз обірвалося.

Розділ І

Добрий початок

Рука Господня була на мені, і вивів мене Господь у дусі й поклав мене серед долини; долина ж та була повна костей.

2 Обвів він мене навкруги них, і ось було їх дуже багато по долині, і всі вони були пресухі.

3 І промовив до мене: «Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?»

Єзекиїл 37: 1–3 [1]

Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.



Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…

Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями:

– Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він.

Тато досяг внутрішнього компромісу у своїх поглядах на батьківство: він вважав, що воно може існувати у формі екстракту, коли короткі, насичені і щирі, незабутні зустрічі цілком надолужують… усе, що постійно роблять інші батьки. Але я знав: така ціна лікарського фаху, і вона видавалась мені занадто високою.

Зі свого місця на плато я бачив наш дім, відразу за межею міста, біля підошви гори Сербат, посеред рудої кам’янистої пустелі, поцяткованої москітовими деревами (прозопісом), перекотиполем і кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкі смерчі, застилали виднокіл і так само раптово зникали. Простір розширювався і знову збігався. Двоє наших псів, Макс і Ніп, ніколи не стомлювались від свободи. Щодня вони пускалися в мандри і приносили із собою щораз нові скарби пустелі: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибілений сонцем череп коня, щелепу койота.

Ми з друзями теж любили свободу і по обіді часто вибиралися в пустелю на прогулянки, розвідки, пошуки викопних решток і рідкісних тут річкових русел. Мені, мешканцю зеленого передмістя на північному сході, де головна вулиця з крамничкою солодощів була обсаджена деревами, дика вітряна пустеля здавалась незвіданою і знадливою. Мені було десять років, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один і натрапив на стару іригаційну решітку. Я відірвав її від землі, підніс вище – і там, на відстані кількох сантиметрів від свого обличчя побачив три білі шовковисті сітки-павутини, і по кожній з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тільце з моторошним криваво-червоним візерунком у формі клепсидри. Біля кожного павука пульсував білий кокон і дихав невідворотністю народження безлічі нових павучків-каракуртів. Жах охопив мене. Я миттю поклав решітку на місце і відсахнувся. Мій жах поєднав у собі кілька речей: загальновизнаний факт («Немає нічого більш смертельного, ніж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Після того ще багато років мені снилися кошмари.

Узагалі пустеля відкривала нам справжній пантеон страхіть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самітники, усілякі скорпіони, стоноги, гримучі змії, їхні родичі гримучники. Проте ми жили мирно і навіть почувались комфортно поряд із цими істотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху і стежили за тим, як мураха, панічно намагаючись втекти, зачіпає шовковисті павутинки, що ведуть в темряву павучої нори, і вичікували той трагічний момент, коли павук вискочить і вхопить бідну мураху своїми щелепами. Словосполучення «загальновизнані факти» стало моїм терміном для селюків на пояснення своїх міських фантазій і легенд. У ту пору загальновідомі факти поширювали свою чарівну владу на всю пустелю і всіх її мешканців, перетворюючи, скажімо, ящірку жилатьє на справжнє страхіття, не менш моторошне, ніж Медуза Горгона. Тільки проживши в пустелі певний час, ми зрозуміли, що деякі з цих фактів – як, наприклад, існування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити містян і розважати місцевих. Одного разу я цілу годину розповідав групі студентів з Берліна, що, слово честі, існує особливий підвид койота, який живе в кактусі і може стрибати на десять метрів, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як ці простодушні німці). Однак ніхто не міг претендувати на істину серед цих сипучих пісків; на кожен такий факт, що здавався підозрілим, знаходився інший, достовірний і правдивий. Наприклад, цілком слушним видається завжди перевіряти, чи нема у взутті скорпіонів.

Мені було шістнадцять, коли я мав відвезти до школи свого молодшого брата, Дживана. Одного ранку я, як завжди, запізнювався, а Дживан нетерпляче чекав мене і волав, що він не хоче знову спізнитися через мене, то, може, я б таки поквапився, будь ласка, чорт забирай; і ось я стрімголов біжу вниз по сходах, з розгону штовхаю двері – і ледве не наступаю на величезну двометрову гримучу змію, яка собі там дрімала. Тут зринув ще один загальновідомий факт: якщо вбити гримучу змію на порозі свого дому, її пара і нащадки прийдуть на це місце і влаштують там собі гніздо, шукаючи помсти, як мати Гренделя. Тож ми з Дживаном кинули жереб: кому пощастило, мав узяти лопату, кому не пощастило – пару грубих садових рукавиць і наволочку. Мені не пощастило, мені випало в трагікомічному танці ловити змію в наволочку. І ми таки впіймали її. А потім я, як олімпійський метальник молота, закинув її якнайдалі в пустелю з наміром повернутися згодом за наволочкою, щоб не отримати прочухана від мами.


З усіх таємниць нашого дитинства найбільшою була не та, чому наш тато вирішив переїхати з родиною до Кінгмана, містечка посеред аризонської пустелі, де ми і виросли, – а про те, як він зумів схилити нашу маму до такого кроку. Колись вони, закохані, втікали мало не через весь світ, з південної Індії до Нью-Йорка (тато був християнином, мама сповідувала індуїзм, їхній шлюб викликав осуд обох родин і супроводжувався родинними конфліктами – наприклад, мамина мама ніколи не визнавала мого імені і називала мене натомість Садхіром). Потім вони переїхали до Аризони, де мама жила в постійному, непереборному, смертельному страху перед зміями. Навіть найменший, найсимпатичніший, найбезневинніший червоний полоз незмінно викликав у неї панічну реакцію – мама з криком втікала додому, замикала двері і озброювалась чим-небудь важким і переконливим: граблями, сікачем або сокирою.

Змії були постійним джерелом неспокою, але найбільше все-таки маму тривожило майбутнє її дітей. Незадовго до нашого переїзду мій старший брат Суман саме закінчував середню школу в окрузі Вестчестер з перспективою продовжити навчання в котромусь з елітних коледжів. Невдовзі після нашого переїзду до Кінгмана він став студентом Стенфорда і покинув рідний дім. А ми тим часом зрозуміли, що Кінгман – це вам не Вестчестер. Мама дослідила стан справ у системі державної освіти округу Могаве (до якого тепер ми належали) і засмутилась. За даними останнього перепису Кінгман був визнаний найменш освіченим регіоном Америки. Відсоток відсіву учнів середньої школи становив приблизно 30 %. Одиниці продовжували навчання в коледжах, і жоден з тутешніх випускників не вчився в Гарварді, що був мірилом досконалості для мого батька. У пошуках виходу мама обдзвонила всіх своїх друзів і родичів з багатих передмість східного узбережжя: дехто щиро співчував, а дехто радів, що їхнім дітям більше не доведеться конкурувати з нащадками Каланіті, раптово позбавленими доброї освіти.

Ночами мама зривалася на плач, коли лишалася сама в своєму ліжку. Вона страшенно переймалася тим, що убога шкільна освіта може зламати життя її дітям, тож зуміла десь роздобути рекомендований список літератури для вступників до коледжів. Мама в Індії вчилася на лікаря, але в двадцять три роки вийшла заміж, народила троє дітей і далі вже ростила і виховувала їх у чужій країні, тож сама встигла прочитати небагато книжок з того списку. Натомість вона зробила все, щоб її діти не були обділені. Завдяки їй я в десять років прочитав «1984»; зізнаюся, мене, ще малого, шокували сексуальні сцени, проте водночас читання прищепило мені глибоку любов і увагу до мови.

Нескінченний потік книжок і письменників супроводжував нас із мамою на шляху методичного опрацювання цього списку: «Граф Монте-Кристо», Едгар Аллан По, «Робінзон Крузо», «Айвенго», Гоголь, «Останній з могікан», Діккенс, Марк Твен, Джейн Остін, «Біллі Бадд»… У віці дванадцяти років я вже сам шукав собі, що почитати, і мій брат Суман надсилав мені твори з програми коледжу: «Державець» Макіавеллі, «Дон Кіхот», «Кандід», «Смерть Артура», Генрі Торо, Сартр, Камю. Деякі книжки і автори справили більше враження, деякі менше. Скажімо, роман «Прекрасний новий світ» заклав у моїй свідомості початки філософії моралі (філософської етики) і став темою мого есею при вступі до коледжу; у ньому я обґрунтував думку про те, що сенс життя полягає не в щасті. Гамлет тисячу разів згадувався мені під час звичайних пубертатних криз. «До сором’язливої коханої» та інші романтичні поезії провели мене і моїх друзів через безліч кумедних пригод у старших класах – ми часто скрадалися ночами, щоб, наприклад, заспівати пісню з кінофільму «Американський пиріг» під вікном капітанші команди вболівальниць (її тато був пастором і тому, вважали ми, ризик пострілу у відповідь – мінімальний). Одного разу я попався, вертаючись після такої опівнічної ескапади, і моя стривожена мама влаштувала мені прискіпливий допит стосовно наркотичних засобів, поширених серед підлітків, навіть не здогадуючись, що найпотужніший в житті наркотичний засіб я отримав від неї і це був томик романтичних поезій, який вона дала мені тиждень тому. Книжки були моїми найближчими друзями і водночас творили систему досконалої оптики, що подарувала мені новий погляд на світ.

Шукаючи способу забезпечити своїм дітям освіту, мама возила нас за понад сто миль на північ, до найближчого великого міста Лас-Вегаса, де ми могли отримати необхідні сертифікати про проходження тестів: PSAT, SAT, ACT. Мама також увійшла до шкільної ради, згуртувала вчителів і домоглася запровадження в нашій школі програми попереднього зарахування до вишів і внесення її до навчального плану. Це феноменальна жінка: вона самотужки взялася за реформування системи шкільної освіти в Кінгмані – і це їй вдалось! У старших класах з’явилося відчуття, що ті два гірські хребти, які завжди облягали наше місто, раптом перестали обмежувати обрій – обрій відсунувся далі, за гори.

Лео, мій друг, старший від мене на рік, один з найкращих випускників, дитина з дуже бідної родини, отримав таку рекомендацію від керівництва школи: «Ти розумний – можеш іти до війська».

Розповідаючи згодом про це, він сказав мені:

– До біса! Якщо ти вступаєш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж!

І я не знаю, коли радів більше: чи тоді, коли сам вступив до Стенфорда, чи тоді, коли Лео вступив до Єлю.

Літо минуло, і оскільки в Стенфорді заняття починались на місяць пізніше, ніж в інших навчальних закладах, то всі мої друзі роз’їхались і залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю і дрімав собі, думав, поки моя подруга Абігайль не закінчувала зміну в єдиній на весь Кінгман кав’ярні. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори і вниз до міста, і йти пішки цим шляхом було приємніше, ніж їхати. Абігайль було двадцять років, вона навчалася у Скріппс-коледжі і, не бажаючи залазити в борги, взяла академвідпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала її практичність, відчуття, ніби вони посвячена в ті таємниці, які відкриваються лише в коледжі – вона вчилася на психології, уявіть! – і ми часто зустрічалися з нею після роботи. Вона була для мене провісницею sub rosa, великої таємниці, нового світу, який чекає на мене ось-ось, за кілька тижнів. Одного разу під час такої пообідньої дрімоти я прокинувся, подивився вгору і побачив, як наді мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запізнювався. Тож підхопився, обтрусив джинси і побіг через пустелю, аж поки пісок не поступився місцем бруківці і не з’явилися перші будівлі, тоді я завернув за ріг і побачив Абігайль з мітлою в руці – вона саме замітала підлогу в кав’ярні.

– Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобі сьогодні не світить, – заявила вона.

Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярні. Абігайль підійшла до каси, дістала книжку, яку ховала там, і кинула мені.

– Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вічно читаєш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для різноманітності?

Це був роман Джеремі Левіна «Диявол: психотерапія і лікування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторінок. Я взяв його додому і прочитав за день. Це не була висока література. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж ні! Натомість цей твір спонукав мене припустити, що розум – просто функція мозку, і це відкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралізувало все моє наївне розуміння і сприйняття світу. Я вірив, що це правда – бо чим інакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й наділені вільною волею, проте насамперед ми біологічні організми, і наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фізики. Література – це капітал для людського мислення, а мозок – це пристрій, який уможливлює застосування цього капіталу. Це було щось неймовірне! Того вечора у себе в кімнаті я відкрив свій червоний стенфордський каталог з переліком навчальних курсів, десятки разів перечитаний, з моїми підкресленнями маркером, і на додачу до раніше вибраних курсів з літератури почав шукати щось серед дисциплін, дотичних до біології та неврології.


Минуло кілька років, я ще не мав чіткого уявлення про своє професійне майбутнє, хоча вже був за крок до отримання ступенів з англійської літератури та біології людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далі відчував, що література – найкраща інвестиція в розвиток розуму (мислення), тоді як неврологія розкриває найтонші закони роботи мозку. І мислення, відповідно до цієї сумнівної концепції, видавалося невіддільним від людських стосунків і моральних цінностей. «Пустельна земля» Еліота глибоко резонувала з моїми думками, розповідаючи про безсенсовність, самотність, про відчайдушні пошуки спорідненої душі. Я зауважив, що метафори Еліота просочилися в моє мовлення. Були й інші автори, особливо близькі мені. Набоков з розумінням того, що надмірне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання інших. Конрад з його рафінованим відчуттям, що брак порозуміння між людьми може так глибоко і непоправно вплинути на їхнє життя. Література ж не лише висвітлює чужий досвід – я вважав, що вона постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Мої епізодичні наскоки в царину формальної етики і аналітичної філософії були цілком безплідні, їм не вистачало безладності й обтяжливості справжнього людського життя.

Протягом всього навчання в коледжі моє аскетичне, ретельне вивчення людського мислення вступало в конфлікт з моїм природнім бажанням будувати і зміцнювати людські стосунки, які, власне, і формують мислення. І якщо неосмислене життя не варте життя, то чи непрожите життя варте осмислення? Після першого курсу в нас була літня практика, і я вирішив піти або стажистом в Центр наукових досліджень Єркса (Атланта), або ж помічником кухаря в табір сімейного відпочинку для випускників Стенфорда «Сьєрра» на незайманих берегах озера Фоллен-Ліф, що прилягають до дивовижних пустельних ландшафтів Національного заповідника Ельдорадо. Те, що я прочитав про цей табір, обіцяло мені найкраще літо в житті. Я здивувався і зрадів, коли дізнався, що мою заявку прийняли. Разом з тим я щойно відкрив для себе, що макакам властиві елементарні форми культури, і я охоче побував би в Єрксі, щоб дослідити природне походження свідомості. Іншими словами, я міг або вивчати сенси, або випробовувати їх самотужки.

Після тривалих, аж до останнього, роздумів я все-таки обрав табір. І зазирнув в кабінет до куратора з біологічного факультету, щоб сказати йому про своє рішення. Коли я зайшов, він сидів за столом, з головою занурений в журнал, як завжди. Це був тихий, увічливий чоловік із втомленими очима, але коли я сказав йому, куди їду на практику, він раптом змінився до невпізнання: його очі широко розплющились, обличчя почервоніло, слина бризкала з рота.

– Що? – вигукнув він. – То ким ви, зрештою, збираєтесь стати: вченим чи… кухарем?…

Але термін прийому заявок уже закінчився, змінювати щось було пізно, і на гірській дорозі до табору, що обвівалася всіма вітрами, я все ще сумнівався в своєму виборі. Однак мої сумніви тривали недовго. Табір не відступив від своїх обіцянок, не порушив моїх сподівань, це була справжня ідилія: краса озер, гір, людей; багатство вражень, спілкування, стосунків. Місячні ночі, такі ясні, що можна було мандрувати околицями пішки без ліхтарика. Ми могли вирушити в похід о другій ночі й піднятися на найближчу вершину, гору Таллас, якраз вдосвіта, а тим часом внизу, під нами, в широких і тихих озерах красувалася ясна зоряна ніч. На піку, на висоті майже три тисячі метрів ми тулились одне до одного в спальних мішках під холодним поривчастим вітром і пили каву, яку хтось турботливий здогадався взяти з собою. Так ми сиділи, дивилися на небо, аж поки дочекалися найпершого натяку на сонце, того найтоншого проблиску майбутньої блакиті, який дедалі ширше розпливається зі сходу, поволі змиваючи зірки. І ранкове небо розпросторилось увись і вшир, доки сягали ті перші промені сонця. Ранні мешканці околиць вже снували дорогою до південного озера Тахо. Але досить було повернути голову назад, щоб побачити, як вранішня блакить неба гусне, темніє на півдорозі до заходу, далі перетворюється на нічну чорноту, яка сяє зорями, і повний місяць дивиться на тебе. На сході ясний день сяяв на повну силу; на заході повновладно панувала ніч. Жоден філософ не в змозі передати піднесення краще, ніж ця мить, коли стоїш у височині, поміж ніччю і днем. Це ніби власне той момент, коли Бог сказав: «Хай буде світло!» І ти мимоволі відчуваєш крихкість і крихітність своєї істоти порівняно з величчю цієї гори, землі, всесвіту, але водночас ти чітко відчуваєш себе самого, свої неповні два метри, що вивищуються над схилом, тим самим підтверджуючи твою присутність на тлі цієї величі.

Це літо в таборі «Сьєрра», можливо, не відрізнялося від літа в якомусь іншому таборі, але я був там – і кожен мій день був переповнений враженнями, і спілкування з кожною людиною наповнювало життя сенсом. Бувало, що ми компанією до глибокої ночі сиділи за столом в їдальні разом із заступником директора табору Мо, нашим стенфордським куратором, цмулили віскі, обговорювали головні положення його дисертації, літературу та інші речі, надзвичайно важливі в юності. Через рік він повернувся до дисертації, а згодом надіслав мені своє перше опубліковане оповідання, навіяне подіями і враженнями нашого спільного літа:

«Тепер я нарешті знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мої найближчі розклали багаття… щоб тіло моє перетворилося на попіл і змішалося з піском. Щоб мої зуби й кістки загубилися серед трав… Я не вірю ні в мудрість дитячу, ані в мудрість старечу. Але є такий час, такий гострий період, коли реалії життя перекреслюють весь накопичений досвід. І ніколи в житті ми не буваємо мудрішими, ніж власне в такі моменти».


Після табору я повернувся іншою людиною і вже не гаяв нагоди подуріти. Життя було наповнене й щедре, і наступні два роки я розкошував, шукаючи глибшого розуміння сутності мислення. Я вивчав літературу і філософію, щоб збагнути, у чому сенс життя, вивчав нейробіологію і працював у лабораторії ФМРТ, щоб довідатись, як мозок викликає в організмі здатність шукати сенсу в житті і в світі, і тим часом збагачував своє спілкування з найближчими друзями завдяки розмаїтим спільним витівкам. То ми приходили до студентської їдальні перебрані на монголів, то організовували фіктивне товариство, яке щотижня влаштовувало фіктивні події; то позували на тлі Букінгемського палацу в костюмі горили, то вдирались до церкви опівночі, лягали горілиць і слухали відлуння наших голосів в апсиді, то ще щось… (А потім я дізнався, що Вірджинія Вулф одного разу сіла на корабель в подобі абіссинської принцеси, і всі сприйняли її як принцесу, і це протверезило мене, відтак припинились і наші молодечі пустощі.)

На наступному курсі, під час вивчення дисципліни «неврологія і етика» – однієї з останніх в курсі нейробіології – ми відвідали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, і відразу нашу увагу привернув чийсь невтішний плач. Наша керівничка, привітна тридцятирічна жінка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепції я побачив великий телевізор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екрані синьоока брюнетка з бездоганною зачіскою зверталася до когось невидимого, здригаючись від надміру почуттів. Аж ось камера від’їхала – і в кадрі з’явився чоловік з потужною щелепою та, поза сумнівом, хрипкуватим голосом – її коханець – і пристрасно обійняв її. Розлігся тужливий стогін. Я підійшов ближче, зазирнув за рецепцію і побачив: там на синьому килимку перед телевізором сиділа молоденька дівчина, може, двадцятирічна, у простій набивній квітчастій сукні; дівчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди і ридала, ридала. Придивившись, я помітив у неї на голові ззаду, ближче до потилиці, велику бліду залисину.

Я відступив назад, приєднався до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.

Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.

– І я не звинувачую їх – доглядати за цими дітьми досить важко, – сказала вона.

У мені закипала злість. Важко? Так, звісно, це важко, а відцуратися рідних дітей – виходить, легше? У одній кімнаті пацієнти майже нерухомо лежали на ліжках, розташованих під стінами рівними рядами, як у казармі. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дівчинки. Це була дівчинка-підліток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився і усміхнувся їй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв її за руку, рука була слабка. Але дівчинка заклекотіла горлом, подивилась мені в очі і всміхнулась.

– Бачите, вона всміхається, – сказав я працівниці притулку.

– Може бути, – відповіла та. – З ними часом складно сказати напевно.

Але я знав напевно: вона мені усміхалася.

Коли ми вже збирались повертатися в гуртожиток, я трохи затримався в кабінеті викладача. Він спитав:

– Як враження? Що скажеш?

І я у відповідь відверто поділився тим, що мене вразило: я не міг повірити, що батьки відцуралися цих бідних дітей; і одна дівчинка мені усміхнулась.

Викладач наш був справжнім ментором, він багато розмірковував і говорив про те, як пов’язані між собою наука та мораль. Я сподівався, що він погодиться зі мною.

– Так, – сказав він, – це добре. Я радий за тебе. Але іноді, знаєш, я думаю, що краще було б їм померти.

Я схопив свою сумку і пішов геть.

Але ж вона справді всміхалась, хіба ні?

Тільки згодом я зрозумів, що ця ознайомча поїздка додала новий аспект до мого розуміння того факту, що мозок зумовлює нашу здатність формувати стосунки і наповнювати сенсом життя. Але іноді це не спрацьовує.


Невідворотно наближався випуск, а я мав гнітюче почуття чогось незавершеного, недоробленого, недовченого, що вже ніяк не встигну надолужити. Я подав документи на магістерську програму з англійської літератури в Стенфорді, і мене прийняли. Я обрав літературу, щоб упритул розгледіти мову як мало не надприродну силу, що існує між людьми завдяки мозкові, який ховається під шкаралупкою черепа, сантиметр завтовшки, і проявляється в спілкуванні. Слово має якесь значення лише між людьми, і сенс життя, його цінності актуалізуються лише у міжособистісній взаємодії, яку ми формуємо. Отже, маємо комунікативний аспект людини – тобто «людську комунікативність» – як основу здобуття нових сенсів. Проте, так чи інакше, ця властивість, притаманна нашому мозкові та іншим органам залежно від їхніх власних фізіологічних імперативів, відносно легко піддається занепаду і руйнуванню. Мусить бути спосіб, думав я, завдяки якому мова життя як досвіду – пристрасті, голоду, любові – розкриває деякі зв’язки; проте решту – мову нейронів, травного тракту і серцевих скорочень – ніяк не вдається розгадати.

У Стенфорді я мав щастя вчитися у Річарда Рорті – можливо, найвидатнішого з філософів сьогодення, і з його легкої руки став розглядати кожну дисципліну як творення словника, тезаурусу, як набір інструментів для розуміння людського життя в певний спосіб. Кожний видатний літературний твір пропонує свій особливий набір інструментів і спонукає читача використовувати свій тезаурус. У своїй науковій праці я використав твори Волта Вітмена, поета, який жив понад століття тому і переймався тими самими питаннями, що турбують зараз мене. Вітмен хотів знайти спосіб збагнути й описати те, що він назвав «Фізіологічно-духовною людиною».

Завершуючи роботу над дисертацією, я міг лише підсумувати, що Вітменові пощастило не більше, ніж решті, у його спробах творення цілісного «фізіологічно-духовного» тезаурусу, але принаймні способи, які він використав, хоч і намарне, я постарався висвітлити. Крім того, я дедалі більше переконувався, що мій запал до літературознавства згасає мірою того, як розкривається властива йому надмірна політична заангажованість і недостатня науковість, що мене не влаштовує. Один з моїх наукових керівників зауважив, що мені нелегко буде знайти однодумців у літературно-науковому світі, оскільки більшість англійських науковців зі ступенем доктора філософії в моїй галузі реагують на науку – цитую – «Як мавпи на вогонь: з неприхованим жахом». Я не знав, що мені далі робити. Моя дисертація на тему «Волт Вітмен і медикалізація особи» отримала схвальні відгуки, але, попри те, залишалася в науковому сенсі недостатньо однозначною, оскільки однаковою мірою висвітлювала як історію психіатрії й неврології, так і літературознавчу проблематику. Це не цілком влаштовувало факультет англійської філології. Отже, я не цілком влаштовував цей факультет.

Дехто з моїх найближчих друзів по коледжу переїхав до Нью-Йорка, щоб далі займатися мистецтвом – зокрема театром, – інші присвятили себе журналістиці й телебаченню, і я невдовзі теж вирішив почати все спочатку. Але мене ніяк не відпускало питання: де є той пункт, у якому біологія, етика, література й філософія перетинаються?

Одного разу я йшов додому пішки після футбольного матчу, повівав осінній вітерець, і я дав волю своїм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мій внутрішній голос велів протилежне: «Відкинь книжки і берися за медицину». І раптом це здалося очевидним. Попри те (чи, можливо, власне завдяки тому) що мій батько, мій дядько і мій старший брат – усі були лікарями, я ніколи не розглядав медицину як справу свого життя. Але хіба сам Вітмен не писав, що тільки лікар може по-справжньому зрозуміти «фізіологічно-духовну людину»?

Тож наступного дня я звернувся за консультацією на підготовчі медичні курси, щоб з’ясувати для себе план дій. Виявилось, що підготовка до вступу на медицину займе близько року інтенсивного навчання, плюс ще півтора року на розгляд заяви. Це означало, що мої добрі друзі поїдуть до Нью-Йорка без мене. Це означало, що мені доведеться відкласти літературу. Але це давало мені шанс знайти відповіді, яких я не знаходив у книжках, віднайти інший різновид натхнення, виробити належне ставлення до страждання, ретельно дослідити питання про те, що надає сенсу людському життю, навіть перед лицем смерті й розпаду.

Я взявся до навчання, особливо налягаючи на хімію та фізику. Не хотів іти на роботу, хай і з неповною зайнятістю, оскільки це сповільнило б мою освіту, але не мав коштів на оплату помешкання в Пало-Альто; мусив знайти якийсь вихід – і знайшов відчинене вікно в порожньому гуртожитку, і заліз туди. Кілька тижнів я там жив, ховаючись, аж поки мене не викрила доглядачка – як виявилось, моя добра знайома. Вона дала мені ключ від кімнати і кілька корисних порад на додачу – зокрема, сказала, коли закінчуються табори у дівчат-вболівальниць. Я аж ніяк не хотів, щоб мене спіймали в дівочому гуртожитку і оголосили сексуальним злочинцем, тому заздалегідь до згаданої дати спакував намет, кілька книжок, необхідні харчі і вирушив на Тахо – до кращих часів.

Термін розгляду заяв на медичному факультеті становить півтора роки, отже, коли я закінчив підготовчі курси, то мав перед собою цілий вільний рік. Деякі викладачі порадили мені все-таки здобути ступінь в галузі історії й філософії науки та медицини, перш ніж остаточно покинути гуманітарну сферу. Тому я подався і вступив на програму історії й філософії науки (HPS) в Кембриджі. Тож наступний рік я провів в аудиторіях сільської Англії, де спіймав себе на тому, як сам став все частіше стверджувати, що безпосередній досвід життя і смерті має важливий вплив на формування твердих етичних переконань щодо цих явищ. Там же я почав відчувати слова як щось невагоме, як подих, який їх виносить. Отже, я зробив крок назад і побачив, що все це підтверджує мій висновок: мені потрібен безпосередній життєвий досвід. І лише практична медицина могла дати нагоду ретельно досліджувати філософію біології. Етична теорія нічого не варта порівняно з етичною практикою. Я закінчив навчання і попрямував назад в Штати. На мене чекав медичний факультет Єльського університету.


Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвої людини, то це ніби чудно і ніяково. Насправді, як не дивно, нічого такого нема, відчуття нормальні. Яскраве освітлення, столи з нержавіючої сталі, викладач з краваткою – усе це створює атмосферу поваги й доречності. Проте отой перший розтин вздовж спини, від потилиці до попереку, неможливо забути. Скальпель настільки гострий, що наче не ріже шкіру, а розкриває її і відкриває очам приховані й заборонені м’язи; попри всю підготовку це захоплює тебе зненацька, присоромленого і зворушеного. Анатомічний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням і посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттів: від відрази, хвилювання, нудоти, розчарування і навіть благоговіння (трепету) – до поступового збайдужіння і ставлення як до звичайної навчальної вправи. У анатомці все балансує між пафосом і цинізмом: ось ти порушуєш основоположні табу людської спільноти, – і тут же формальдегід, потужний стимулятор апетиту, пробуджує в тобі нестримне прагнення з’їсти бурито. Нарешті, коли ти на закінчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюєш навпіл таз, відкриваєш серце, цинізм перемагає: твоє святотатство наче переносить тебе в шкільні роки, до товариства зануд, блазнів і вискочнів. Анатомічний розтин для більшості означає перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумілого лікаря.

Усвідомлення величезної моральної місії медицини стало для мене в перші роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанімація, штучне дихання і непрямий масаж серця), де мені довелося робити це другий раз в житті. Перший раз, іще в коледжі, це було несерйозно і скидалося на фарс, усі сміялись: моторошне відео і безногі пластикові манекени – що могло бути більш недоречним? Але тепер існувала ймовірність того, що нам доведеться насправді використовувати ці навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кілька разів сильно штовхав долонею в потрібному місці грудної клітки маленьке пластикове дитя і не міг врятувати його, хоч і чув, паралельно з жартами моїх колег-студентів, наче справді ламаються ребра.

З трупами все навпаки. Манекен ти уявляєш людиною; людський труп ти уявляєш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тіло, призначене мені для розтину, синювате і набрякле, в ньому було стільки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири місяці я маю розпиляти голову цієї людини ножівкою, здавалася несусвітною.

Але на те існують викладачі анатомії. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потім накрити його: це значно полегшує роботу. Поки ми тяжко зітхали і розмірковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хірург сперся на лікті перед його обличчям і почав свою розповідь. Указуючи на різні сліди і шрами на оголеному тулубі, він відтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – від видалення пахової кили (грижі), а цей – від ендартеректомії сонної артерії, ось тут, бачите, подряпини від розчухування через свербіж, можливо, це була жовтяниця з високим рівнем білірубіну; причиною смерті, ймовірно, став рак підшлункової залози, хоча слідів від операції на тілі нема – рак вбив цього чоловіка надто швидко. Я слухав і ніяк не міг відвести погляду від ліктів, що кожну медичну гіпотезу, кожен термін супроводжували рухами і штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозія – це неврологічний розлад, при якому людина втрачає здатність бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спіткає мене – з ножівкою в руці.

Проте через кілька тижнів драматизм втрачається. Я зловив себе на тому, що в бесідах зі студентами-немедиками, розповідаючи історії з трупарні, вибираю щось ґротескове, моторошне, абсурдне, ніби хочу тим самим їх заспокоїти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч і витрачаю по шість годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповідаю про один випадок, коли я обернувся і побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руці, вона стояла навшпиньки на стільчику, а я ніби в повітрі перелетів до неї і жваво засунув скальпель їй в хребет. Я розповідаю про цей випадок, бажаючи відсторонитися від нього, але все-таки моя причетність не викликає сумнівів. Зрештою, хіба не я так само гарячково препарував грудну клітку одному чоловікові парою гвинторізів? Навіть працюючи з мертвими, коли їхні обличчя закриті, їхні імена невідомі, ти все одно наражаєшся на прояви людського: коли, скажімо, при розтині шлунка знаходиш дві неперетравлені таблетки морфію, а це означає, що людина померла в муках, можливо, на самоті, ледве здолавши відкрити пляшечку з пігулками.

Звичайно, усі ці люди за життя добровільно заповіли свої тіла науці, і з огляду на це нещодавно змінилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували більше не називати тіла «трупами», а називати їх «донорами», зважаючи на офірність їхнього вчинку. Варто сказати, що негативні й неприємні моменти розтину в наш час, безумовно, зведені до мінімуму порівняно з похмурим минулим. (Сучасні студенти не мусять приносити на розтин добуті власними силами тіла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столітті. Сучасні медичні факультети більше не практикують перманентні ексгумації на кладовищах, щоб забезпечити студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».

Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)

У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.

Однак все це не так просто. Уся медицина, а не лише анатомічний розтин, – це втручання в сакральні сфери. Лікарі втручаються в людське тіло всіма можливими способами. Вони бачать людей максимально незахищеними, наляканими, позбавленими приватності і права на сором. Лікарі приводять людей у світ, а потім супроводжують їхній відхід. Погляд на тіло як на матерію і механізм обертається стриманішим ставленням до найглибших людських страждань. До того ж найглибше людське страждання сприймається просто як виховний засіб. Викладачі анатомії, мабуть, демонструють граничний вияв такого ставлення, проте кожному, хто робив анатомічний розтин, воно властиве тою чи іншою мірою. На самому початку я отримав завдання зробити довгий розтин діафрагми, щоб легше було знайти селезінкову артерію, – і я це зробив так швидко і впевнено, що наш проктор[2] зблід і вжахнувся. І не тому, що я пошкодив важливу структуру, чи неправильно зрозумів завдання, чи зіпсував поле для наступного розтину, а власне тому, що я йому здався таким нестерпно безцеремонним. Вираз його обличчя, його неспроможність висловити свій жаль сказали мені про медицину більше, ніж усі лекції, які я будь-коли відвідував. Я мусив пояснити, що інший викладач дав мені саме таке завдання, а я його просто виконав, – тоді жаль нашого проктора перетворився на гнів, він раптово почервонів і вибіг в коридор.

Бували й простіші випадки. Одного разу, показуючи нам ознаки раку на підшлунковій залозі донора, викладач запитав:

– Скільки років цьому чоловікові?

– Сімдесят чотири, – відповіли ми.

– Так само, як мені, – сказав він, поклав зонд і пішов.


Медичний факультет загострив моє розуміння взаємозв’язків між мисленням, життям і смертю. Я розглядав людину у множинності цих аспектів і на останньому курсі описав свої погляди на прикладі стосунків між лікарем і пацієнтом. Ми, студенти-медики, стикалися зі смертю, з муками, ми доглядали хворих, але водночас були захищені від реальної відповідальності, хоча й відчували її. Студенти-медики проводять перші два роки в аудиторіях, спілкуються, навчаються і читають, і весь цей процес скидається на звичайне продовження бакалаврату. Але моя подруга Люсі, яку я зустрів у перший рік навчання (і яка згодом стала моєю дружиною), завжди вміла проникати в підтекст теоретичних праць. Її здатність любити була майже безмежна і стала повчальною для мене. Одного разу вночі, у мене вдома, Люсі сиділа на дивані і уважно переглядала одну за одною безліч хвилястих ліній кардіограм, ламаючи голову над тим, щоб правильно розпізнати миготливу аритмію. І раптом її пройняв здогад, вона все зрозуміла і розплакалась: кардіограма показувала, що пацієнт не вижив. Ті хвилясті лінії на папері були більше ніж лінії – це були сліди фібриляції шлуночків, аж до асистолії, і вони довели її до сліз.

Ми з Люсі вчилися в Єльському університеті на медицині, коли там ще викладав Шеп Нуланд, але я знав його тільки як читач. Нуланд був славетним хірургом-філософом, його відома книжка про смерть «Як ми вмираємо» побачила світ ще тоді, коли я навчався в середній школі, але потрапила мені до рук вже тут, у Єлі. Я знаю дуже мало книжок, які так точно і вичерпно досліджують цей фундаментальний факт існування: усі організми, чи то золота рибка, чи то людське дитинча, помирають. Я читав її ночами в своїй кімнаті, і особливо запам’яталась мені розповідь про бабусю та її хворобу – як в одному пасажі можна так досконало висвітлити ситуацію в такий спосіб, щоб особисте, медичне і духовне звести воєдино. Нуланд згадував, як він дитиною бавився в гру, у якій щипав шкіру бабусі, відтак спостерігав, скільки часу знадобиться, щоб шкіра повернулась на місце – це була ще одна ознака процесу старіння, яка разом із задишкою вказувала на її «поступове сповзання в застійну серцеву недостатність… через суттєве зниження кількості кисню, що його стара кров здатна приймати від старих легень. Але що найбільше впадало в очі, – вів далі автор, – це те, що вона поволі віддалялася від життя…Невдовзі вона перестала молитися, та й все решта перестала так само». Розповідаючи про її смертельний серцевий напад, Нуланд цитує Томаса Брауна з його Religio Medici: «Ми не знаємо, яких зусиль і мук вартує нам прийти в цей світ, але знаємо, що покинути його – нелегка справа».

Я присвятив чимало часу й сил вивченню літератури в Стенфорді та історії медицини в Кембриджі, намагаючись краще осягнути природу смерті, але спромігся осягнути тільки те, що вона й далі залишається для мене незбагненною. І описи Нуланда переконали мене в тому, що такі речі можливо збагнути, тільки зіткнувшись із ними око в око. Я вивчав медицину, щоб здобути свідчення про супутників містерії смерті, її емпіричні і біологічні прояви: глибоко особисті і водночас абсолютно знеособлені.

Мені згадується один епізод з першого розділу книжки Нуланда «Як ми вмираємо» – про те, як автор молодим студентом залишився наодинці з пацієнтом в операційній і серце пацієнта зупинилося. У пориві розпачу він розтяв груди пацієнта і намагався вручну завести його серце, дослівно старався напомпувати в нього життя. Не вдалося. Пацієнт помер, і викладач застав Нуланда закривавленого і зневіреного.

На той час, як я почав вчитися, медична освіта змінилася настільки, що така сцена була просто немислима: студентам майже не дозволялося доторкатись до пацієнта, не кажучи вже про те, щоб відкрити йому грудну клітку. Проте незмінним залишилося величезне почуття відповідальності серед крові і невдач. Але цей студент з книжки закарбувався в моїй свідомості як образ справжнього лікаря.


Перший досвід прийняття пологів став для мене також першим досвідом смерті. Я недавно успішно склав перший іспит зі спеціалізації, підсумувавши два роки інтенсивного навчання – занурення в підручники, пропадання в бібліотеках, заглиблення в конспекти в кав’ярнях, перегляд власноруч зроблених карток у ліжку. Наступні два роки я мав провести в лікарнях та клініках, щоб нарешті переконатися, що застосування теоретичних знань насправді може зарадити стражданням пацієнта і що це не ілюзія – така була моя головна мета. Я почав акушером-гінекологом і пішов працювати в нічну зміну в пологовому відділенні.

Сонце сідало, я прийшов на роботу і дорогою згадував послідовність пологів, періоди, швидкість розкриття шийки матки, можливі положення плоду, ознаки опускання голівки – словом, усе, що може виявитися корисним, коли прийде час. Я був студентом, і моє завдання полягало в тому, щоб вчитися, спостерігаючи за процесом, і уникати втручання в процес. Лікарі-стажисти, які закінчили медичний факультет і тепер завершують навчання за обраною спеціальністю, а також медсестри з багаторічним клінічним досвідом були моїми першими наставниками. Але все-таки страх чаївся всередині – я відчував його присутність – страх, що через якусь випадковість або нещасливий збіг обставин мені доведеться самому приймати дитя і я не впораюсь.

Я зайшов в резидентську, де мав зустрітися зі стажистом. Отже, я увійшов і побачив чорняву молоду жінку, яка, лежачи на дивані, люто жувала сандвіч, дивилася телевізор і читала журнал. Я відрекомендувався.

– О, вітаю! – сказала вона. – Я Меліса. Я буду тут або в кабінеті, покличеш, якщо виникне потреба. Ця пацієнтка, Гарсіа, – цікавий випадок, гадаю, вона подарує тобі найкращий досвід. Їй двадцять два роки, у неї двійня і передчасні пологи. Більше нічого особливого.

Меліса активно їла і поміж тим засипала мене необхідною інформацією: близнятам лише двадцять три з половиною тижні; була надія зберегти вагітність трохи довше, щоб діти встигли краще розвинутись; термін у двадцять чотири тижні вважався піком життєздатності, і кожен додатковий день був важливий; жінка отримувала препарати, що запобігають скороченням матки.

Тут задзвонив пейджер Меліси.

– Ось так, – сказала вона, звісивши ноги з дивана. – Я мушу йти. А ти можеш залишитись тут, якщо хочеш. У нас є цікаві кабельні канали. Або можеш піти зі мною.

Я пішов з Мелісою на сестринський пост. Одна стіна була завішана моніторами, а на них світилися хвилясті лінії.

– Що це таке? – поцікавився я.

– Це показники токометрів і частоти серцевих скорочень плодів. Давай я покажу тобі породіллю. Вона не говорить англійською. Може, ти розмовляєш іспанською?

Я заперечно похитав головою. Меліса привела мене в палату. Було темно. Жінка лежала в ліжку, спокійно, тихо, проводи від апаратури обвивали живіт, відстежуючи її серцебиття і частоту серцевих скорочень близнюків, і посилали сигнал на монітори, які я бачив на посту. Чоловік стояв біля ліжка і тримав дружину за руку, на обличчі його проступала тривога. Меліса прошепотіла їм щось іспанською, а потім ми вийшли.

Протягом наступних кількох годин все було добре. Меліса спала в резидентській. Я намагався розшифрувати нерозбірливі карлючки в медичній картці Гарсії, і це скидалося радше на читання ієрогліфів, але я все-таки відкрив для себе, що її звали Єлена, це була її друга вагітність, вона не мала ніякого передпологового нагляду і ніякої страховки. Я записав назви ліків, які вона вживала, і зробив примітку, що треба буде їх подивитися. Я трохи почитав про передчасні пологи в підручнику, який знайшовся в резидентській. Недоношені дітки, яким вдається вижити, часто наражаються на ризик крововиливу в головний мозок і ризик дитячого церебрального паралічу. Проте мій старший брат Суман народився майже на вісім тижнів раніше, ніж треба, тридцять років тому, але це не завадило йому стати лікарем-неврологом. Потім я підійшов до медсестри і попросив її пояснити мені, що означають ці хвильки на моніторі, які розібрати було не легше, ніж лікарський почерк, але по них можна принаймні зрозуміти, чого чекати: спокою чи біди. Медсестра кивнула і почала для мене вголос відчитувати лінію материнського серцебиття і зіставляти з нею показники серцевих скорочень плоду:

– І, до речі, якщо придивитися, можна побачити… – сказала вона і затнулася. Раптова тривога промайнула на її обличчі. Не кажучи ані слова, вона встала і побігла в кімнату до Єлени, майже відразу прибігла назад, схопила телефон і стала дзвонити Мелісі.

За хвилину прибігла заспана Меліса, поглянула на монітор і мерщій кинулася до породіллі, а я за нею. На ходу вона по телефону повідомляла про ситуацію і викликала на допомогу фахівців, але говорила так швидко, вживаючи стільки термінів, що я далеко не все зрозумів. Ясно було одне: близнюки в біді, і єдиний шанс їх врятувати – це невідкладний кесарський розтин.

Серед загальної метушні я опинився разом з усіма в операційній. Єлена лежала на столі, препарати вже вводили їй у вену. Медсестра гарячково замальовувала великий живіт жінки антисептичним розчином, а тим часом черговий лікар, стажистка і я мили спиртом руки. Я мавпував їхні нетерплячі постукування, але мовчав, коли вони лаялися під ніс. Анестезіолог якраз зробив інтубацію породіллі, коли черговий лікар – старший хірург – захвилювався:

– Ну, що там? У нас немає часу. Будь ласка, швидше, швидше!

Я стояв поруч із хірургом, коли він почав операцію: зробив один довгий вигнутий надріз на животі жінки, нижче від пупчика, трохи нижче від вершини її опуклої матки. Я старався стежити за кожним його рухом, вишукуючи в пам’яті відповідні рисунки з навчального анатомічного атласу. Шкіра під скальпелем розходилась у протилежні боки. Тоді лікар впевнено розрізав широку білу фасцію, що покривала м’язи, потім розділив руками фасції і м’язи і відкрив очам матку, схожу на диню. І коли він розрізав матку, там майнуло малесеньке личко і відразу зникло в крові. Лікар занурив руки туди, усередину, і дістав по одному двійко фіолетових дітей, майже нерухомих, з заплющеними очима, схожих на неоперених пташенят, що випали з гнізда. Їхні кістки просвічували крізь прозору шкіру, це були радше попередні заготовки дітей, а не справжні діти. Занадто дрібні, щоб класти їх у колиску, не набагато більші, ніж руки хірурга, вони негайно потрапили до фахівців-неонатологів у неонатальне відділення інтенсивної терапії.

Коли гостра небезпека відступила, темп операції сповільнився, в операційній відчувалося полегшення. Запах паленої плоті здіймався вгору, коли каутер припікав краплини крові. Матку зашили, рівненькі стібки, як низка зубів, ніби закусили рану.

– Професоре, ви хочете закрити очеревину? – раптом спитала Меліса. – Я просто недавно прочитала, що це не обов’язково.

– Нехай людина не роз’єднує те, що з’єднав Бог, – відповів лікар. – Принаймні на певний час. Я люблю залишати речі такими, як я застав їх. Отже, шиємо.

Очеревина – це оболонка, яка вистеляє черевну порожнину. Якимось чином я цілком пропустив той момент, коли її розтинали, а тепер взагалі не міг розпізнати. Я в операційному полі бачив лише безформну масу, натомість хірурги бачили в ній все, що треба, до найменших дрібниць, як скульптор у мармуровій брилі.

Меліса почала зашивати очеревину – опустила пінцет в рану і підчепила прозорий шар тканини між м’язами й маткою. І тут-таки сама очеревина і зяюча діра в ній стали очевидними. Меліса зашила діру і взялася зшивати м’язи та фасції, стулила їх докупи, великою голкою зробила кілька широких наскрізних стібків. Після цього черговий лікар покинув нас, і шкіру ми зашивали вже вдвох. Меліса спитала, чи не хотів би я накласти два останні шви.

Мої руки трусились, коли я проводив голку крізь підшкірну основу. І коли я вже затягнув стібок, то помітив, що голка була вигнута. Шкіра зійшлася нерівно, і крізь шов випнулась грудочка жиру.

Меліса зітхнула.

– Це нерівномірний шов, – сказала вона. – Ти маєш просто зловити власне шкірний шар, ось бачиш цю тонку білу смужку?

Я побачив і зробив. Не тільки розум має бути натренований, але й очі теж.

– Ножиці! – Меліса повитинала мої аматорські вузли, наклала вторинний шов, зробила пов’язку, і породіллю повезли у відділення.

Меліса казала мені, що двадцять чотири тижні в утробі матері вважаються межею життєздатності. Наші близнюки мали двадцять три тижні і шість днів. Усі органи у них вже на місці, але, очевидно, ще не готові самостійно підтримувати життя. Їм бракувало ще майже чотири місяці розвитку в утробі матері, де насичена киснем кров і поживні речовини надходять до них через пуповину. Тепер кисень мав би надходити через легені, але вони не здатні були до комплексного розширення і газообміну, тобто до дихання. Я пішов подивитися на них у відділення інтенсивної терапії, близнюки лежали кожен окремо в прозорих пластикових інкубаторах, такі малесенькі порівняно з великими і шумними апаратами, ледь помітні серед плетива дротів і трубок. Інкубатори мали невеликі бічні отвори, через які батьки могли дотягнутися до дитинки і легенько гладити ніжку або ручку, забезпечуючи життєво важливий тілесний контакт.

Зійшло сонце, моя зміна закінчилася. Мене відіслали додому, але образ близнюків, яких витягають з рани, не давав мені заснути. Так, як легені недоношеного дитяти, я відчував, що не готовий взяти на себе відповідальність за підтримку життя.

Коли я того вечора знову прийшов на роботу, мені доручили нову породіллю. Ніхто не чекав ніяких проблем від цих пологів. Усе було, як має бути, як книжка пише: саме на сьогодні навіть припадала передбачувана дата пологів. Разом з медсестрою я спостерігав за регулярними переймами, що болісно ламали тіло породіллі щораз частіше. Медсестра повідомляла про розкриття шийки матки – на два пальці, потім на три, нарешті на п’ять.

– Ну, все, тепер час тужитись, – скомандувала медсестра. Відтак повернулась до мене і сказала: – Іди, не хвилюйся, ми тебе покличемо, коли буде треба.

Я знайшов Мелісу в резидентській. Невдовзі акушерів покликали в залу до породіллі: пологи були близько. Перед входом Меліса простягнула мені халат, рукавички і пару довгих бахіл.

– Це брудна справа, – сказала вона.

Ми увійшли до залу. Я ніяково стояв збоку, поки Меліса не підштовхнула мене вперед, просто між ніг жінки, якраз поруч з лікарем.

– Тужся! – командувала медсестра. – І ще тужся: так само, тільки без крику!

Але крик не припинявся і незабаром поєднався з фонтаном крові та інших тілесних рідин. Охайність медичних діаграм не мала нічого спільного з проявами природи, кривавої не тільки на зубах і кігтях, але й в пологах (до речі, на фото Енн Геддес цього не було). Стало ясно, що лікарська практика насправді дуже відрізняється від медичної теорії, яку студент здобуває в аудиторії. Читання книжок і проходження тестів ніяк не асоціювалося з необхідністю рішучих вчинків, за які ти несеш відповідальність. Знати, що треба зберігати спокій, коли тягнеш дитя за голівку, щоб полегшити вихід плеча, зовсім не те саме, що зберігати спокій, коли взявся за це. «А якщо я потягнув занадто сильно? Необоротне пошкодження нерва!» – кричав мій мозок. Голівка з’являлася з кожною потугою і ховалася з кожною паузою, три кроки вперед і два назад. Я чекав. Людський мозок приноситься в жертву найважливішій функції організму, репродуктивній, і це несправедливо. Бо той же мозок забезпечив нам такі речі, як обладнання для пологів, кардіотахометрію, епідуральну анестезію та терміновий кесарський розтин, і зробив їх можливими й необхідними.

Я стояв, не знаючи, що мені робити і коли. Голос лікаря підштовхнув мої руки до дитячої голівки, а з наступною потугою я обережно тримав плечі дитини, коли вона вийшла. Дитина була велика, повненька і мокра, десь втричі більша за тих вчорашніх пташенят. Меліса перетиснула пуповину, і я відрізав її. Дитинка розплющила очі і зайшлася плачем. Я тримав її ще якусь хвилю, відчуваючи її вагу, її життя, а тоді передав медсестрі, яка віднесла її до матері.

Я вийшов у залу очікування і повідомив родичам радісну новину. Мабуть, з десяток родичів і друзів, які зібралися там, почали стрибати від щастя, кинулися обіймати одне одного і тиснути руки. Я був мов пророк, що спустився з гірської вершини і явив радісну новину Нового Заповіту! Весь бруд пологів раптом щез: щойно я тримав на руках нового члена цієї родини, племінницю цього чоловіка, двоюрідну сестричку цієї дівчинки!

У такому піднесеному настрої я повернувся назад, зіткнувся з Мелісою і спитав:

– Слухай, ти не знаєш, як там вчорашні близнята?

Вона спохмурніла. Перше немовля померло вчора вдень, друге протрималось неповні двадцять чотири години, а потім померло, приблизно в той самий час, як я приймав щойно народжене дитя. Тієї миті я міг думати тільки про Семюеля Беккета, згадувати його метафори, що у випадку цих близнюків досягли максимальної виразності: «Одного дня ми народилися, одного дня ми помремо, того ж дня, тієї самої секунди… Народжуємось на могилі, світло спалахує лише на мить, а потім знову ніч». Я стояв зовсім поруч з «гробарем» і його «знаряддям». У чому ж сенс цих життів?

– Ти думаєш, це погано? – спитала Меліса. – Більшість матерів з мертвонародженими дітьми повністю переживають пологи, від початку до кінця. Уявляєш собі? Ці хлопчики принаймні отримали шанс.

Сірник займається, але не горить. Молода мати ридає в палаті № 543, запалені червоні повіки молодого батька заливають сльози і безгучно стікають по його обличчю: ось вам зворотний бік радості, нестерпна, несправедлива, несподівана присутність смерті… Як можна це пояснити, якими словами можна цьому зарадити?

– Вважаєш, це був правильний вибір – робити терміновий кесарський розтин? – спитав я.

– Поза всякими сумнівами, – відказала вона. – Це був єдиний спосіб їх врятувати.

– І що було б, якби цього не зробили?

– Вони все одно померли б. Спеціальні пренатальні обстеження виявили в них ацидемію, через неї розвивались проблеми зі спинним мозком і ще якісь суттєві відхилення.

– Але як визначити, коли час втручатись? І що гірше: коли дитя народиться занадто рано чи занадто пізно?

– Складне питання.

Як знайти відповідь? Хіба мені коли-небудь в житті доводилось ухвалювати рішення складніше, ніж вибір страви або книжки? Як і коли я мав навчитися вирішувати такі доленосні питання і жити з цим? Я досі дуже багато вивчив з практичної медицини, але хіба достатньо виявилося цих знань, коли переді мною постало питання життя і смерті? Звісно ні, самого розуму не досить, потрібні також певні моральні якості. Так чи інакше, я отримав переконання, що здобуду тут не тільки знання, але й досвід, і мудрість. Бо лише позавчора я переступив поріг лікарні, і ще позавчора народження й смерть я сприймав як абстрактні поняття. І тут побачив їх зблизька. Може, й справді той Поццо, герой Беккета, має рацію. Може, й справді життя «миттєве», занадто коротке, щоб його розгледіти. Але моя увага була зосереджена на властиво моїй неминучій ролі гробаря з пінцетом, так нерозривно пов’язаній із часом і місцем смерті.

Невдовзі акушерська практика закінчилась і мене перевели у відділення хірургічної онкології. Там я зустрів Марі, свою однокурсницю, і далі ми стажувалися разом. Минуло кілька тижнів, одного разу після безсонної ночі їй доручили асистувати при операції Уїппла – надзвичайно складній, під час якої проводять переміщення органів черевної порожнини заради резекції ураженої раком підшлункової залози; на цій операції студент-медик зазвичай просто стоїть або, якщо пощастить, розширює операційний отвір – приблизно дев’ять годин поспіль. Для студента, якому доручають асистувати на такій операції, це завжди велика честь, оскільки операція настільки складна, що допускаються до неї тільки лікарі найвищої кваліфікації. Але це виснажлива, екстремальна перевірка знань і вмінь із загальної хірургії. Через п’ятнадцять хвилин після початку я побачив Марі в коридорі, усю в сльозах. Операція Уїппла завжди починається з того, що хірург робить маленький розріз і запускає туди камеру, яка допомагає побачити метастази; якщо є множинні метастази, то операцію скасовують, бо вона вже не допоможе. Отже, після безсонної ночі Марі в операційній чекала, коли почнеться, уявляючи собі дев’ятигодинне стояння над операційним столом, і шепотіла подумки: «Я так стомилась… Боже, прошу Тебе, хай там будуть метастази». І так сталось. Пацієнта зашили, операцію скасували. Марі зітхнула з полегшенням, але раптом відчула страшний, пекельний сором. Вона в розпачі вибігла з операційної, вона шукала сповідника – і побачила мене, і я ним став.


На четвертому курсі медичного факультету я спостерігав, як мої однокурсники один за одним обирають спеціалізацію в менш відповідальних сферах медицини – таких, наприклад, як рентгенологія або дерматологія – і подаються туди в резидентуру. Спантеличений цим, я зібрав дані кількох найкращих медичних факультетів і побачив, що це спільна тенденція: до завершення медичної освіти більшість студентів зазвичай зосереджуються на спеціальностях, пов’язаних з якістю життя – там коротший робочий день, вищі зарплати і значно нижчі вимоги – виходить, ідеалізм, задекларований кожним в мотиваційному листі, який ми подавали при вступі, за час навчання вивітрився частково або навіть цілком. Коли вже випуск був не за горами і ми, за традицією Єльського університету, сіли переписувати урочисту присягу – скомпоновану з висловів Гіпократа, Маймоніда, Ослера, а також інших видатних основоположників медицини – кілька студентів запропонували видалити той фрагмент присяги, де згадується, що ми ставимо інтереси наших пацієнтів вище від власних інтересів. Більшість студентів не дозволили цього зробити і навіть не вступали в тривалі дискусії. Слова залишилися. Але такий егоїзм вразив мене як щось таке, що суперечить засадам медицини, і, слід зазначити, цілком небезпідставно. Насправді 99 % людей обирають собі роботу за такими ознаками: рівень оплати, умови праці, години праці. Але важливо пам’ятати, що цим людям цілком байдуже до ідеалів і покликання – йдеться лише про бажаний рівень життя, який саме така праця зможе забезпечити.

А я все-таки обрав нейрохірургію. Цей вибір, над яким я розмірковував певний час, став для мене остаточним одного разу вночі, у палаті поруч з операційною, коли я з тихим благоговінням слухав розмову дитячого нейрохірурга з батьками дитини, яку привезли тої ночі зі скаргами на головний біль і при обстеженні виявили велику пухлину мозку. Цей лікар не тільки ознайомив батьків з клінічною картиною, але й поговорив з ними по-людськи, визнав трагізм ситуації, дав необхідні поради і рекомендації. Так трапилося, що мама дитини була рентгенологом. Пухлина скидалася на злоякісну – мама вже переглянула МРТ і тепер, спустошена, сиділа на пластиковому стільчику під флуоресцентним світлом.

– Будь ласка, Клер, – лагідно звернувся до неї хірург.

– Усе насправді так, як я бачу тут? – перервала жінка. – Ви гадаєте, це рак?

– Не знаю. Єдине, що я знаю, – і певен, що ви теж знаєте це, – ваше життя в цю хвилину дуже змінилося. Це буде довгий шлях, розумієте? Ви повинні пройти його разом, жити один для одного, але не можна забувати про відпочинок, коли він потрібен. Ця хвороба може або об’єднати вас, або розшарпати на шматки. Зараз більше, ніж будь-коли, ви маєте допомагати одне одному. Я не хочу, щоб ви цілі ночі сиділи без сну біля ліжка дитини або щоб весь час залишалися в лікарні. Домовились?

Далі він описував заплановану операцію, ймовірні результати і можливості, казав, що необхідно вирішити негайно, а що треба почати обмірковувати, щоб невдовзі ухвалити правильне рішення, згадував, про що поки що зовсім не варто турбуватися. До кінця бесіди батьки, звісно, не стали щасливими, але, здавалося, отримали здатність дивитися в майбутнє. Я спостерігав за їхніми обличчями – спочатку блідими, скорботними, майже нетутешніми – уважно і зосереджено. І саме тоді я зрозумів, що питання про життя та смерть і про сенс цього всього, питання, які в певний момент постають перед кожною людиною, – вони виникають зазвичай в медичному контексті. Коли ці питання виникають в конкретних життєвих ситуаціях, то спонукають людину до роздумів довкола філософії та біології. Люди – це біологічні організми, які підпадають під дію законів природи, серед котрих і той, згідно з яким ентропія постійно зростає. Хвороби – це сигнал про виявлене порушення; основна умова життя – це обмін речовин, а смерть його зупиняє.

Тим часом як більшість медиків лікують хворобу, нейрохірурги працюють у тиглі людської ідентичності (індивідуальності): кожна операція на мозку, в силу необхідності, передбачає маніпулювання із субстанцією нашого «я», і кожна розмова з пацієнтом, який пережив таку операцію, лише підтверджує цей факт. Крім того, для пацієнта і членів його родини операція на головному мозку, як правило, буває найбільш драматичною подією в житті і тому справляє величезний вплив. У такі переломні часи питання полягає не просто в тому, жити чи померти, а в тому, як варто прожити життя. Чи готові ви проміняти здатність розмовляти – коли йдеться про вас або вашу матір – на кілька додаткових місяців німотного життя? Чи погодились би на візуальне розширення сліпої плями в обмін на усунення невеликої ймовірності загрозливого крововиливу в мозок? Чи поступились би рухливістю правої руки заради того, щоб зупинити судоми? Скільки страждань ви дозволили б витерпіти вашій дитині, перш ніж сказати, що краще вже смерть? Оскільки мозок опрацьовує наш життєвий досвід, будь-яка нейрохірургічна проблема змушує пацієнта і його родину, бажано з врахуванням думки лікаря, відповідати на питання: що робить життя змістовним настільки, щоб жити далі?

Мене захопила нейрохірургія з її невблаганним закликом до досконалості; спираючись на античний принцип калокагатії,[3] я вважав, що треба прагнути моральної, емоційної, психічної та фізичної досконалості. Здавалося, нейрохірургія перебуває в найбільш складній і відвертій конфронтації із самим сенсом життя, людською ідентичністю та смертю. На додачу до власних непомірних навантажень нейрохірурги опановують і кілька суміжних областей: інтенсивну терапію, неврологію та рентгенологію. Я розумів: мені не досить тренувати свій розум і руки – необхідно тренувати також очі та всю решту органів, які могли б знадобитись.

Мета була висока й амбітна: можливо, я теж міг би стати одним із цих універсальних фахівців, які проникають до самої гущавини емоційних, наукових і духовних проблем і віднаходять або прокладають шляхи порятунку.


Після закінчення медичного факультету я і моя Люсі, щойно одружені, вирушили до Каліфорнії в резидентуру: я мав пройти її в Стенфорді, а Люсі – в Каліфорнійському університеті. Ми вже офіційно закінчили медфакультет, отже, тепер нас чекала справжня відповідальність. За короткий час я знайшов у лікарні добрих друзів: Вікторію, мою колегу, і Джеффа, судинного хірурга, резидента, старшого від нас на кілька років. За наступні сім років навчання ми мали піднятися від ролі статистів у медичних драмах до виконавців головних ролей.

Інтерн першого року навчання – це наче писар на тлі картин життя і смерті, хоча навіть тоді навантаження величезне. Першого ж дня в лікарні керівник резидентури сказав нам:

– Резиденти-нейрохірурги не просто найкращі хірурги, ні – ми найкращі лікарі в лікарні. Це наша мета. Дозвольте нам пишатися вами.

Головний мимохідь зазирнув до кабінету:

– Завжди їжте лівою рукою. Ви повинні навчитися володіти обома руками однаково.

Один зі старших резидентів порадив:

– Повсякчас пильнуй: головний переживає розлучення, так що він зараз накинеться на роботу, як звір. Не заводь з ним розмов ні про що.

Інтерн-випускник, який мав би мене підтримати і допомогти зорієнтуватися, натомість просто тицьнув мені список, у якому було сорок три пацієнти, зі словами:

– Єдине, що можу сказати: вони завжди здатні тебе замучити, але вони нездатні зупинити годинник, – і пішов собі.

Перші два дні я не виходив з лікарні, тільки й робив, що цілими днями заповнював величезні, нереальні стоси паперів. Проте коли ви працюєте в лікарні, то папери тут – не просто папери: це справжні оповідання, фрагменти романів, повні небезпек, поразок і перемог. Наприклад, восьмирічний хлопчик на ім’я Метью одного разу потрапив в лікарню з головним болем, його обстежили і виявили пухлину мозку, що прилягала до гіпоталамусу. А гіпоталамус, як відомо, регулює наші базові потреби: сон, голод, спрага, секс. Тож залишити частину пухлини означає приректи хлопчика на курси опромінення, наступні операції, мозкові дренажні трубки… словом, відібрати у нього дитинство. Повне видалення пухлини врятує від цього, але існує ризик ушкодження гіпоталамусу, що може зробити Метью жертвою власних бажань. Хірург зробив так: провів крізь ніздрю мініатюрний ендоскоп і пробурував отвір в основі черепа. Усередині він чітко побачив і акуратно видалив пухлину. За кілька днів Метью гасав палатою, тягав цукерки в медсестер і збирався додому. І вже вночі я радісно заповнював безкінечні сторінки його документів на виписку.

А у вівторок я втратив першого пацієнта.

Це була жінка, вісімдесятидворічна, маленька й чепурна, найздоровіша особа у відділенні загальної хірургії, де я інтерном пробув один місяць. (Патологоанатом, котрий робив розтин, був вражений, коли довідався, скільки їй було років, аж вигукнув: «У неї всередині все як у 50-річної!») Її поклали в лікарню через закреп внаслідок незначної кишкової непрохідності. Шість днів ми чекали з надією, що її кишки самі стануть на місце, а потім провели невелике хірургічне втручання, спробу дещо направити. У понеділок, близько восьмої години вечора, я оглядав її, пацієнтка була жвава, усе було нормально. Ми з нею розмовляли, я вийняв з кишені свій денний розклад і викреслив останній пункт – перевірити місіс Гарві. Тепер можна було йти додому і трохи відпочити.

Невдовзі після півночі задзвонив телефон. Хворій раптово погіршало. З безтурботністю канцеляриста, якого зненацька відірвали від роботи, я сів у ліжку і випалив призначення: один літр рінгера лактату, ЕКГ, рентген грудної клітки, терміново – я вже виїжджаю. Відразу подзвонив своїй керівничці, вона порадила зробити аналізи і подзвонити їй, коли буде відомо, що до чого. Я помчав у лікарню, до місіс Гарві – вона важко дихала, її серце шалено калатало, її кров’яний тиск упав катастрофічно. Поліпшення не наставало попри всі мої зусилля, і, оскільки я був єдиним на всю хірургію черговим інтерном, мій пейджер гудів невпинно. Деякими вимогами я нехтував (від пацієнтів, які потребували медикаментозного сну), інші брав до уваги (про розрив аневризми аорти у відділенні швидкої допомоги). Я тонув, знову виринав на поверхню, пробував безліч напрямів, смикав за тисячі ниточок, але стан місіс Гарві так і не поліпшувався. Тоді я перевів її у відділення інтенсивної терапії, де її накачали ліками і розчинами, щоб вберегти від смерті, а я провів наступні кілька годин між пацієнтом з відділення швидкої допомоги, якому загрожувала смерть, і пацієнткою з відділення інтенсивної терапії, яка вмирала. О 5:45 ранку пацієнта з аневризмою повезли в операційну, а стан місіс Гарві дещо стабілізувався. Щоб залишатися при житті, їй необхідно було 12 літрів внутрішньовенних рідин, два контейнери крові, апарат штучної вентиляції легень і ще три допоміжні апарати.

Коли я нарешті, десь о п’ятій вечора, пішов додому, місіс Гарві почувалася не краще – але й не гірше. А вже о сьомій вечора мені подзвонили з лікарні: місіс Гарві в термінальному стані, медики відділення інтенсивної терапії проводять серцево-легеневу реанімацію. Я знову кинувся в лікарню, пацієнтка знову вижила. Тимчасово. Тепер вже я не біг додому, про всяк випадок, а повечеряв поблизу лікарні.

О восьмій годині вечора телефон знову задзвонив: місіс Гарві померла.

Я пішов додому спати.

Мав якесь дивне відчуття, щось середнє між досадою і жалем. Невідомо з якої причини місіс Гарві виринула з паперових хвиль документів, щоб стати моєю пацієнткою. Наступного дня я був присутній на розтині її тіла, спостерігав, як патологоанатом робив розріз і видаляв органи. Я оглянув їх сам, провів рукою над ними, перевірив усі вузли, які зав’язав у кишківнику. Відтоді я вирішив ставитись до своїх паперів, як до пацієнтів, а не навпаки.

Того року мене переслідувала тінь власної смерті. Деколи вона визирала з-за рогу, деколи зненацька я відчував її присутність в кімнаті, і це мене бентежило. Були тут також люди, чию смерть я бачив на власні очі…


1. Один пияк, його кров уже втратила здатність зсідатися, і він помер, стікаючи кров’ю під шкірою. Синці з кожним днем ширились його тілом. Перед тим як у нього почалося марення, він поглянув на мене і сказав:

– Це несправедливо – я завжди розбавляв напої водою.

2. Жінка-патологоанатом, померла від запалення легенів, довго хрипіла, аж нарешті затихла і покотилася на розтин – з останнім візитом в патанатомічну лабораторію, де провела стільки років життя.

3. Чоловік, якому провели малоінвазивну нейрохірургічну процедуру, щоб порятувати його від раптових блискавичних нападів болю, що терзали його обличчя: крихітні краплі рідкого цементу помістили на нерв, відповідальний за певну ділянку, щоб запобігти тискові на судину. Через тиждень у пацієнта почалися постійні нестерпні болі голови. Лікарі провели всі можливі дослідження, але жоден діагноз так і не підтвердився.

4. Десятки жертв черепно-мозкової травми: через суїциди, бійки на п’яну голову, мотоциклетні і автомобільні аварії. Ага, і напад лося.


Бували хвилини, коли тягар всіх цих випадків ніби матеріалізувався. У повітрі панувало горе і страждання. Зазвичай ти вдихав його, навіть не зауваживши. Але надходив день, якийсь вологий задушливий день, коли цей тягар налягав тобі на груди всією своєю вагою. І бувало, ти так почувався в лікарні довший час: наче в задушливій пастці нескінченних літніх джунглів, мокрий від поту, посеред дощу, на який перетворюються сльози родичів пацієнтів, що помирають.


На другому році резидентури вперше дозволяється самостійно надавати невідкладну допомогу. Деяких пацієнтів не вдається врятувати. Інших – вдається: одного разу, також уперше, я перевіз коматозного пацієнта з відділення невідкладної допомоги в операційну, відпомпував кров із черепа, а потім дивився, як він прокидається, заводить розмову з родичами, скаржиться на шрам на голові, – я просто розчинився в ейфорії, у якомусь радісному подиві, ходив довкола лікарні о другій годині ночі, аж поки не збагнув, що загубився і не можу визначити, де я. Мені знадобилося сорок п’ять хвилин, щоб знайти дорогу назад.

Мій розклад полетів в тартарари. Як резиденти ми працювали не менше ніж сто годин на тиждень; хоча офіційний регламент обмежував робочий час до вісімдесяти восьми годин на тиждень, проте щодня була ще якась робота, яку конче належало зробити. Очі сльозяться, голова пульсує, о другій ночі ковтаєш енергетичні напої. На роботі ще якось тримаєшся купи, але, як тільки виходиш з лікарні, виснаження валить з ніг. Ледве пробираєшся через стоянку до своєї машини і часто засинаєш в ній, перш ніж їхати додому спати.

Не всі витримували таке навантаження. Один просто ніяк не міг визнати свою провину або відповідальність. Він був талановитим хірургом, але ніколи не визнавав, що припустився помилки. Одного разу ми сиділи з ним в резидентській, і він попросив допомоги в порятунку його кар’єри.

– Ти мусиш зробити одну річ, лише одну: подивись мені в очі і скажи: «Пробач. Я винен в тому, що сталося, і я зроблю все, щоб це не повторилося знову», – сказав я.

– Але ж це була медсестра, це вона!..

– Ні. Це ти. Ти маєш це зрозуміти і сказати. Спробуй ще раз.

– Але…

– Ніяких «але». Просто повтори ці слова.

Так тривало приблизно годину, поки я зрозумів, що він приречений.

Потім мене вразила ще одна дівчина, яка вирішила цілком проміняти свій фах на нижче оплачувану роботу консультанта.

А дехто взагалі розчарувався.

Мірою вдосконалення майстерності зростала і моя особиста відповідальність. Здатність безпомилково визначати, чиє життя можливо врятувати, чиє неможливо, а чиє не варто – це недосяжна вершина прогностичних здібностей. Я помилявся. Коли, наприклад, зробив ургентну операцію, рятуючи мозок лише настільки, щоб він підтримував серцебиття, і пацієнт лишився живий, але не спроможний розмовляти, змушений їсти через зонд, приречений на існування, якого ніколи собі не бажав би… Я сприймаю цей випадок як жахливу невдачу, як щось страшніше, ніж смерть. Стан сутінкового потьмарення свідомості стає непосильним тягарем для близьких, такого пацієнта зазвичай відпроваджують до спеціальної установи, де родичі відвідують його дедалі рідше, аж поки неминучі летальні пролежні чи пневмонія не покладуть цьому край. Дехто визнає таке життя і наполягає на тому, щоб його зберегти, і приймає його, дивлячись правді в очі. Але багато хто не може або не хоче розв’язувати цю проблему, і нейрохірург мусить вміти вирішувати все сам.

Я почав свій шлях в медицині, поміж іншого, з полювання на смерть: я хотів зрозуміти її, викрити її, подивитися їй просто в очі, не змигнувши. Нейрохірургія цікавила мене не тільки тим, що обіймала мозок і свідомість, але й тим, що в ній перепліталися життя і смерть. Я думав, що життя в просторі між цими двома силами не лише забезпечить мені поле для проявів активного співчуття, але піднесе цілу мою істоту: подалі від дріб’язкового матеріалізму, від бундючних марнот, ближче до правдивої суті, до самого серця, до справжніх роздумів про життя-і-смерть, до справжнього вибору і боротьби… поза сумнівом, лише тут я знайду ту трансцендентність, якої так потребую.

Але в щоденній праці я помічав наростання якихось цілком інших процесів. У розпалі нашої нескінченної навали травм голови я почав підозрювати, що постійне перебування в такій безпосередній близькості до джерела світла загрожує мені сліпотою, так само, як тому, хто, бажаючи вивчити астрономію, упритул би дивився на сонце. Мені ще не доводилось бути разом з пацієнтами в їхні ключові моменти, я лише був причетний до цих ключових моментів. Я бачив багато страждань; гірше, що я став звикати до них. Потопаючи, навіть в крові, ти адаптуєшся, пристосовуєшся, навчаєшся плавати, добре плавати, навіть радіти життю, хапаєшся за медсестер, лікарів та інших, хто тримається за той самий пліт, кого несе та сама течія. Ми з моїм старшим колегою Джеффом спільними зусиллями рятували травмованих пацієнтів. Він кликав мене у травмопункт, коли траплялася супутня травма голови, і ми завжди працювали разом. Ретельно оглянувши живіт хворого, він чекав від мене прогнозу щодо когнітивних функцій. Одного разу я відповів:

– Ну, він може бути сенатором, тільки якогось невеличкого штату.

Джефф розсміявся, і з цього моменту чисельність населення певного штату стала нашим критерієм у визначенні важкості травм голови.

– То що там у нас, Вайомінг чи Каліфорнія? – запитував Джефф, визначаючи оптимальну інтенсивність програми реабілітації.

Або я казав:

– Джеффе, я знаю, що в нього стрибає кров’яний тиск, але мушу взяти його на операцію, бо інакше йому доведеться перебратися з Вашингтона до Айдахо – то можеш його стабілізувати?

Одного разу я сидів у кафетерії за обідом – він у мене складався з дієтичної коли та морозива – і раптом мій пейджер повідомив, що з’явився пацієнт з тяжким ушкодженням голови. Я кинувся до травмопункту, автоматично засунув морозиво за комп’ютер і тут же наштовхнувся на парамедиків: вони привезли каталку з потерпілим і чітко повідомили деталі: «Чоловік, двадцять два роки, аварія на мотоциклі, сорок миль на годину; здається, мозок витікає через ніс…»

Я відразу взявся до роботи: викликав анестезіологів, оцінив стан хворого і його життєво важливі функції. Після того як йому успішно провели інтубацію, я уважно оглянув його: потовчене обличчя, дорожній бруд, зіниці розширені. Ми ввели йому маннітол, щоб зменшити набряк мозку, і відвезли до сканера: розбитий череп, важка дифузна кровотеча. Я вже дивився на нього з думкою про операцію – планував місце розтину, бурування кістки, відпомпування крові. Аж раптом у нього впав тиск. Ми мерщій повезли його назад в травматологію, але поки лікарська бригада прибігла, у нього зупинилося серце. Довкола почалася метушня: катетери занурили в його стегнові артерії, трубки – глибоко в груди, медикаменти вводили в крапельницю і повсякчас кулаками штовхали його серце, щоб воно помпувало кров. Але через тридцять хвилин ми дозволили йому померти. Ми всі дійшли тихої згоди, що з такою травмою голови краще смерть.

Я вислизнув з травмопункту якраз в ту хвилину, коли родичів привели до тіла. І тут я згадав: моя кока-кола, моє морозиво… і нестерпна спека в травмопункті. Знайомий резидент з невідкладної допомоги замінив мене, я, наче привид, проник назад, забрав своє морозиво і поклав в холодильник.

Тридцять хвилин в морозилці реанімували його до нормального стану. Дуже смачно, думав я, видобуваючи з зубів уламки шоколадних пластівців у той самий час, коли близькі щойно загиблого хлопця прощалися з ним востаннє. Я міркував над тим, чого більше в моїй короткій лікарській практиці – моральних падінь чи моральних здобутків.

Через кілька днів я почув, що Лорі, моя подруга по факультету, потрапила під машину і їй зробили нейрохірургічну операцію, намагаючись врятувати. Вона відключилася, її реанімували, але наступного дня дівчина все одно померла. Я не хотів знати подробиць. Той час, коли хтось із нас міг просто сказати: «Загинув в автокатастрофі» – той час минув безповоротно. Тепер ці слова відкривають скриньку Пандори, а з неї негайно насуваються картини і сцени: звук каталки, кров на підлозі, трубка в горлі, руки стукають в груди – пробують достукатися до серця. Я бачу руки, свої руки, вони голять голову Лорі, скальпель розтинає шкіру, і тепер вже можна почути звук дрилю і запах припаленої кістки, порох від неї в повітрі, тріск, коли я відламую фрагмент її черепа. Голова наполовину поголена, деформована. Вона зовсім не схожа сама на себе; вона стала чужою для своїх друзів і родичів. Може, там ще були плевральні дренажні трубки, і ще, може, нога на витяжці…

– Ні-ні, я не просив подробиць. Мені й цього забагато.

Тої хвилини мені раптом згадались усі випадки, коли мені забракло співчуття: коли я нехтував тривогами пацієнта, ігнорував біль пацієнта, висував категоричні вимоги. Люди, чиї страждання я бачив, записував і ретельно пакував під різними діагнозами, але не міг збагнути, яке це має значення для них – вони, всі ці люди, обступили мене, мстиві, розлючені і невблаганні.

Я боявся перетворитися на типового лікаря, описаного Толстим, – того, хто переймається порожніми формальностями, зосередженого на механічному лікуванні хвороби, з абсолютно відсутнім розумінням людяності і цінності людини: «Лікарі їздили до Наташі і поодинці, і консиліумами, багато говорили французькою, німецькою і латиною, засуджували один одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх відомих їм хвороб; але жодному з них не спадало на думку, що їм не може бути відома та хвороба, на яку нездужає Наташа, як не може бути відома їм жодна хвороба, яка заволоділа живою людиною». До мене прийшла одна жінка, їй щойно діагностували рак мозку. Вона була розгублена, перелякана, знічена до краю. Я був стомлений, не міг зосередитись. Я не зважав на її запитання, тільки запевнив її, що операція буде успішна, і сам себе переконав, що на повні правдиві відповіді немає часу. Але чому я не знайшов часу на це? Один сердитий ветеринар кілька тижнів відмовлявся слухати поради і умовляння лікарів та медсестер, у результаті рана в нього на спині загнила, як ми й попереджали. Його привезли в операційну, я зашив зяючу рану, а він кричав від болю і казав мені вибачливо, що сам винен.

Але ніхто насправді не винен сам.

Невелику розраду дарувала лише думка про те, що Вільям Карлос Вільямс і Річард Зельцер зізнавалися у ще гірших вчинках, а я заприсягнувся чинити краще. Посеред всіх трагедій і невдач я боявся випустити з уваги виняткову цінність людських стосунків, і не лише між хворим та його родиною, але й між лікарем і пацієнтом. Фахової досконалості лікаря недостатньо. За часів резидентури моїм надзавданням було навіть не врятувати життя – урешті, кожен має вмерти – а підвести пацієнта і його родичів до розуміння смерті або хвороби. Коли надходить пацієнт з летальною травмою голови, то перша розмова з нейрохірургом стає вирішальною для родичів, вона назавжди визначає сприйняття смерті – від примирення й погодження («Може, так мало бути») до незагойної рани в душі («Ті лікарі нічого не слухали! Та їм байдуже! Вони навіть не намагались врятувати його!»). Коли скальпель не може зарадити, єдиним інструментом хірурга стає слово.

Якщо йдеться про надзвичайні страждання, зумовлені важкими ушкодженнями головного мозку, то часто в таких випадках близькі страждають навіть більше, ніж сам хворий, але далеко не кожен лікар це розуміє повною мірою. Люди, які збираються навколо когось рідного і коханого – того коханого, що тепер його виголена голова ховає хворий, скалічений мозок – вони зазвичай теж не до кінця все розуміють. Вони бачать минуле, перебирають спогади, з новою силою відчувають любов до того, кого бачать в цьому рідному розпростертому тілі. Я уявляю реальне майбутнє: апарат штучного дихання, під’єднаний через хірургічний отвір у шиї, пастоподібна рідина стікає через отвір в животі, попереду тривале, болісне і лише часткове відновлення – або навіть відсутність будь-якого відновлення і неможливість повернути ту людину, яка живе в пам’яті. У таких випадках я відступав від своєї звичайної ролі і діяв не як ворог смерті, а радше як її посол. Я мав допомогти рідним зрозуміти, що та людина, яку вони знали, – повноцінна, життєрадісна, вільна – віднині живе тільки в минулому і що я потребую їхньої допомоги, аби зрозуміти, яке майбутнє він чи вона воліли б: чи тихо померти без мук, чи все життя бути розіп’ятим між ємностями з рідинами, одні з яких вводяться, інші – виводяться заради того, щоб підтримувати існування, попри те, що покращення неможливе.


Ще я зрозумів, що наша згода або ж консенсус на основі отриманої інформації – це просто ритуал, у ході якого пацієнт підписує папірець, завірений хірургом, і він не має юридичної сили, не містить переліку всіх імовірних ризиків, як, скажімо, супровідний коментар для нових фармацевтичних препаратів; натомість це все скидається на якусь фальшиву угоду з потерпілим земляком: ми разом, і перед нами складний перехід, але я обіцяю перевести тебе на той бік найкраще, як тільки можу.

На той час я вже був досить вмілим і досвідченим, самостійним, без надмірного трепету за власне дорогоцінне життя. Я перебирав на себе всю повноту відповідальності за здоров’я моїх пацієнтів.

Подумки я вертався до свого тата. Ще студентами ми з Люсі відвідали його лікарню на околиці Кінгмана і побачили, який комфорт і яку приємну атмосферу він забезпечує пацієнтам. Одну жінку, яка повернулася після якоїсь кардіологічної процедури, він спитав:

– Хочете їсти? Що вам приготувати?

– Дякую, будь-що. Я голодна як вовк! – відповіла вона.

– Ну, то хай буде лобстер і стейк, гаразд? – Тато потелефонував медсестрі: – Будь ласка, пацієнтка потребує лобстера і стейк, прошу принести негайно! – відтак поглянув на жінку з усмішкою і сказав: – Зараз принесуть, хоча, можливо, це буде більше схоже на сендвіч з індичкою.

З якою легкістю він будував стосунки з людьми, яку довіру в них вселяв – залишалося тільки дивуватися і захоплюватись.

Тридцятип’ятирічна жінка сидить на ліжку у відділенні інтенсивної терапії з виразом жаху на обличчі. Вона вибирала подарунок сестрі на день народження, коли зненацька стався напад. Томографія показала доброякісну пухлину мозку, яка тисне на праву лобну долю. При операції ризиків не передбачалось: пухлина була найбезпечніша з можливих, розташування її – найзручніше з можливих; операція практично відразу припинила б напади. Альтернатива одна – усе життя рятуватися отруйними знеболювальними препаратами. Але я бачив, що думка про операцію на мозку просто панічно лякає жінку. Самотня, в незнайомому місці, висмикнута зі звичного гамору торгового центру і привезена сюди, у відділення інтенсивної терапії, між чужорідні звуки й запахи. Вона радше відмовиться від операції, якщо я почну безсторонньо і детально описувати їй всі можливі ризики і ускладнення. Я міг би так зробити, задокументувати її відмову, вважати свій обов’язок виконаним і перейти до наступних справ. Натомість я зробив інакше – з її дозволу викликав родичів, і ми всі разом спокійно обговорили різні варіанти. Під час бесіди я спостерігав, як в її очах ця величезна проблема, з якою їй довелось зіткнутися, поволі меншала, аж поки не звелася до складного, але прийнятного і зрозумілого рішення. Просто я перевів її у вимір, де вона була людиною, а не черговим завданням. Вона погодилась на операцію. Операція пройшла успішно. Через два дні вона пішла додому і більше ніколи не мала нападів.

Кожна тяжка хвороба змінює життя хворого і всієї його родини, це правда. Але хвороби мозку ще й дивують притаманною їм таємничістю. Смерть сина взагалі суперечить батьківським уявленням про світ; наскільки ж складніше це прийняти, коли тільки мозок мертвий, а тіло тепле і серце б’ється? Велике горе здатне загасити зірки, – і жодна картина так яскраво не передає вираз очей хворого, який вперше чує свій нейрохірургічний діагноз. Деколи ця звістка так шокує людину, що в мозку відбувається електричний розряд. Цей феномен відомий як «психогенний синдром», складніший різновид звичайного запаморочення, яке в окремих людей викликають погані новини. Коли моя мама, єдина дівчина в коледжі, почула, що її тато, який затято відстоював її право на освіту у відсталій Індії 1960-х – коли вона почула, що її тато помер в лікарні після тривалої хвороби – у неї стався психогенний напад і тривав доти, доки вона не приїхала додому на похорон. У мене був один пацієнт, який, почувши, що в нього рак мозку, відразу впав у кому. Я зробив купу аналізів, томограм, енцефалограм у пошуках причини – усе дарма. Тоді влаштував найпростішу перевірку: підняв руку пацієнта над його обличчям – і відпустив. Виявилось, що людина у стані психогенної коми достатньо володіє собою, щоб уникнути удару власної руки. Тож лікування полягало в заспокійливій бесіді, яка сприяла відновленню розуміння, аж врешті пацієнт опритомнів.

Рак мозку має два різновиди: первинний, який зароджується в мозку, і вторинний, метастатичний, який поширюється на мозок з інших органів, найчастіше з легень. Операція не може вилікувати хворого, але може продовжити життя; для більшості людей рак мозку означає смерть через рік, максимум через два. Місіс Лі було далеко за п’ятдесят, вона мала тьмяні зелені очі і потрапила до мене у відділення два дні тому з лікарні того містечка, де вона мешкає, за сотню миль звідси. Її чоловік у картатій сорочці, заправленій в джинси, стояв біля ліжка і крутив свою обручку. Я привітався, сказав, як мене звати і хто я, і сів, а вона почала розповідати свою історію: кілька днів тому вона відчула тремор у правій руці, потім рука перестала слухатися, настільки, що місіс Лі більше не могла защіпати на собі блузу. Вона викликала «швидку» і поїхала в місцеву лікарню, бо подумала, що в неї інсульт. Там їй зробили МРТ і скерували до нас.

– Хтось вам казав про результати вашого МРТ? – спитав я.

– Ні.

Місцеві лікарі спасували, як це часто буває, коли йдеться про прикрі новини. Ми з онкологами сперечаємося щодо того, чия це робота – повідомляти такі речі. Скільки разів я сам так чинив? Але тут, я бачу, все скінчиться на мені.

– Добре, – сказав я. – Отже, нам є про що поговорити. Якщо ваша ласка, скажіть, як ви самі вважаєте, що з вами сталось? Мені це дуже корисно почути, щоб упевнитись, що я нічого не пропустив.

– Ну, я гадала, що у мене інсульт, але… мабуть, навряд?

– Так, це не інсульт, – сказав я і замовк. Я ніби міряв поглядом ту прірву, яка ось розверзлася між її дотеперішнім життям і тим, у яке вона зараз вступає. Ні вона, ні її чоловік, на мою думку, не були готові почути про рак мозку – а чи хтось буває готовий? Тому я почав здалеку:

– На МРТ видно якесь утворення в мозку, воно й викликає у вас ті симптоми.

Тиша.

– Хочете подивитися МРТ?

– Так.

Я переніс знімки на її комп’ютер біля ліжка, показав на них ніс, очі і вуха, щоб її зорієнтувати. Потім навів фокус на пухлину – грудкувате біле кільце довкола чорного некротичного ядра.

– Що це? – спитала вона.

Це могло бути що завгодно. Могла бути інфекція. До операції не можемо стверджувати з певністю. Я й далі всіляко старався уникнути прямої відповіді, щоб трохи розвіяти ті тривожні думки, які охопили цих людей.

– Ми не можемо сказати напевно, поки не проведемо операцію, – почав я, – але поки що дуже схоже на пухлину мозку.

– Це рак?

– Повторюю, ми не можемо цього стверджувати, поки не візьмемо зразок тканини на біопсію і не отримаємо результатів, але, наскільки я розумію, радше так.

На підставі МРТ я вже бачив, що це була гліобластома – агресивний різновид раку мозку, найгірший з усіх можливих. Проте діяв я дуже м’яко, приховуючи свої думки від місіс Лі та її чоловіка. Поки що я довів до їхньої свідомості ймовірність раку мозку і мав сумнів, чи варто додавати ще щось. Чашу горя краще випивати по одному ковтку. Мало хто з пацієнтів готовий ковтнути все відразу, більшість потребує часу, щоб якось це засвоїти. І тут питання не в життєвому прогнозі – на відміну від травми, де ти маєш десять хвилин, щоб усе пояснити і зробити важливий вибір, тут я міг почекати, поки все вляжеться. Я докладно розповідав про наші плани на кілька наступних днів: про все пов’язане з операцією, про те, що ми виголимо на голові лише маленьку смужку волосся, щоб не зіпсувати зачіску, про те, що її рука, мабуть, відразу по операції ще більше ослабне, зате потім знову зміцніє, що все буде добре, що через три дні її випишуть, що все це – лише перший крок у великому марафоні, що дуже важливо відпочивати, що, зрештою, я не розраховую, що вони запам’ятають кожне моє слово, тож ми завжди можемо повернутися до цієї розмови і все уточнити ще раз.

Після операції ми знову вели бесіду, говорили про хіміотерапію, про опромінення і прогноз. Я дотримувався кількох важливих правил. По-перше, докладна статистика призначена для наукових аудиторій, а не для лікарняних палат. Загальновідома статистична крива Каплана – Мейєра визначає кількість пацієнтів, що залишаються при житті протягом тривалого часу. Ця система показників допомагає нам оцінювати динаміку, завдяки якій ми визначаємо ступінь агресивності хвороби. При гліобластомі крива різко падає вниз після показника у 5 % пацієнтів, які залишаються живими впродовж двох років. По-друге, необхідно зберігати об’єктивність, але при цьому завжди залишати простір для надії. Тобто замість того, щоб сказати: «Середня межа виживання становить одинадцять місяців» або «Існує п’ятивідсоткова ймовірність, що вам вдасться протягнути два роки», – я кажу: «Більшість пацієнтів живе від кільканадцяти місяців до двох років». Як на мене, це найсумлінніше твердження. Проблема лише в тому, що невідомо, де саме на цій кривій місце нашої конкретної пацієнтки: там, де шість місяців до смерті, чи там, де шістнадцять? Я дійшов висновку, що не можна бути надміру докладним. Ті сумнівні лікарі, які воліють називати точні цифри («Лікар сказав, що мені лишилося шість місяців») завжди вражали мене, я не розумів, звідки в них ця статистика.

Пацієнти, почувши таку новину, переважно мовчать (зрештою, первісне значення слова «пацієнт» – це «той, хто зносить страждання без скарги»). Чи гідність, чи то шок причиною, але мовчання триває, і тоді залишається єдиний спосіб порозумітися – взяти хворого за руку. Хоча дехто негайно активізується (частіше родич, ніж сам хворий): «Нічого, ми ще поборемось, ми ще повоюємо, правда, лікарю?» Засоби боротьби бувають різноманітні: від молитов – до купання в розкоші, до трав, до стовбурових клітин. Мені чомусь завжди ця твердість здається вразливістю, надмірний оптимізм – ознакою нестерпного розпачу. Але, що не кажи, коли йдеться про ургентну операцію, войовничість цілком доречна. У операційному полі темно-сіра некротизована пухлина здавалася якимсь загарбником, окупантом серед опуклих персикових звивин мозку, і мене охопила справжня злість: «От чорт! Зар-раза!» – шепотів я собі під ніс. Видалення пухлини минуло успішно, хоч я й знав, що мікроскопічні ракові клітини вже поширились по всьому мозку, поки що здоровому на вигляд. Майже неминучий рецидив буде згодом, не сьогодні. По одній ложці на якийсь час. Відкритість до людей не означає віщання з амвону великих істин, ні; це означає зустрічати кожну людину там, де вона є – чи в притворі, чи в наві – і вести їх так далеко, як тільки можливо.

Проте така відкритість має також свою ціну. Одного вечора, на третьому курсі інтернатури, я випадково зіткнувся зі своїм товаришем Джеффом, судинним хірургом – це також складний і відповідальний фах. І кожен з нас помітив пригніченість іншого.

– Давай ти перший, – сказав Джефф.

І я розповів йому про смерть дитини – від пострілу в голову, через те, що не сподобався колір взуття… а той, хто стріляв, був так близько… Після кількох фатальних, неоперабельних пухлин мозку моя надія ожила в цьому хлопчикові – я вірив, він виживе, зможе! – але ні, не зміг. Джефф мовчав, я чекав на його розповідь. Натомість він раптом засміявся, штурхнув мене в плече і сказав:

– Дякую, я зрозумів одну річ: коли стане сумно і важко через мою роботу, досить просто поговорити з нейрохірургом, щоб підняти собі настрій.

Того ж вечора дорогою додому після розмови з молодою мамою, якій я делікатно пояснив, що її дитинка народилася без мозку і тому невдовзі помре, я ввімкнув радіо: національне громадське радіо вело репортаж про посуху в Каліфорнії. І раптом сльози потекли по моєму обличчю. Підтримка пацієнтів у найважчі моменти, звісно, вимагає емоційних зусиль, зате часом дарує винагороду. Не думаю, щоб я коли-небудь хоч на секунду замислився над тим, навіщо я сьогодні працював, чи варто було це робити. Коли тебе кличуть рятувати життя – і це життя людської індивідуальності, мабуть, не занадто пафосно буде сказати: людської душі, – у цьому є щось безумовно сакральне.

Я дійшов висновку, що перш, ніж оперувати мозок пацієнта, треба збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, його цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть спонукати його попрощатися з життям. Ця самопосвята заради успіху операції вимагала від мене великих зусиль, а неминучі втрати приносили непереборне почуття провини. Власне, цей добровільний тягар робить медицину водночас святою і незносною справою: коли береш на себе чужий хрест, ризикуєш часом впасти під його вагою.


Ми подолали екватор в резидентурі і отримали додаткові години для навчання. Кредо нейрохірургії, мабуть, рідкісне для медицини загалом: досконалість у всьому, – означає, що бути досконалим лише в нейрохірургії не досить. Щоб досягти успіху в своїй галузі, нейрохірург мусить весь час рухатися вперед і опановувати інші сфери. Часом це буває публічна сфера, як у випадку нейрохірурга-журналіста Санджая Гупта, але зазвичай це якась споріднена медична галузь. Проте найскладніший і найпрестижніший вибір – це шлях нейрохірурга-нейробіолога, лікаря і науковця-дослідника.

На четвертому році резидентури я почав працювати у стенфордській лабораторії над нейробіологічним дослідженням моторики і розробкою нейроортопедичної технології, яка б дозволила, скажімо, паралізованим людям силою думки керувати курсором комп’ютера або електронним протезом руки. Лабораторію очолював професор електротехніки і нейробіології, індієць в другому поколінні, якого всі ніжно кликали Ві. Він був на сім років старший від мене, але ми зійшлися, як брати. Його лабораторія стала світовим лідером в галузі зчитування сигналів мозку, а я під керівництвом Ві взявся за своє. Я започаткував обернений проект, завданням якого була фіксація сигналів у мозку. Адже якщо ваша роботизована рука не відчуває, з якою силою треба взяти келих, ви ризикуєте розбити багато келихів. До того ж фіксація сигналів у мозку, або нейромодуляція, має дуже широкий спектр застосування: за її допомоги, скажімо, можна блокувати нервове збудження, що дозволить лікувати невиліковних пацієнтів з важкими неврологічними або психіатричними хворобами, серед яких і глибока депресія, і хвороба Хангтінгтона, і шизофренія, і синдром Туррета, і обсесивно-компульсивний розлад тощо – словом, перспективи й можливості безмежні. Я тимчасово перестав оперувати, став працювати над вивченням застосування новітніх технологій у генній терапії і провів серію унікальних експериментів.

Пропрацював там цілий рік, і якось ми з Ві мали традиційну щотижневу зустріч. Я дуже полюбив наші розмови. Ві був не схожий на інших науковців, яких я знав. Він говорив проникливо, глибоко переживав за людей, вірив у лікарську місію і часто зізнавався, що сам хотів би бути хірургом. Наука, як я вже зрозумів, має багато спільного з політикою – та сама конкуренція, відвертий кар’єризм, пошук найлегших шляхів.

Ві завжди обирав найкращий, чесний шлях, хоч і часто скромний. Тим часом як більшість вчених прагнули публікуватися в престижних наукових журналах, вписати туди свої імена, Ві стверджував, що наш єдиний обов’язок – сказати своє слово в науці і працювати над цим безкомпромісно. Я ніколи не зустрічав такої успішної людини, яка мала б водночас стільки чеснот. Ві був для мене взірцем.

Я підійшов до нього, сів навпроти, – він був якийсь хворобливий, навіть не усміхнувся. Тільки зітхнув і сказав:

– Маєш лікарську шапочку? Одягай!

– Добре, – відповів я.

– У мене діагностували рак підшлункової залози.

– Ві… Розкажи мені більше.

Він розповів про поступову втрату ваги, розлади шлунка, про свою останню «превентивну» КТ – справді нестандартну процедуру, яка показала рак підшлункової. Ми обговорили план дій, необхідність в найближчому майбутньому страшної операції Віппла («Враження буде таке, ніби тебе переїхала фура», – пожартував я), хто найкращий хірург, як це все вплине на дружину й дітей і як організувати роботу лабораторії на час його тривалої відсутності. Рак підшлункової має невтішний прогноз, але хто може знати, як це обернеться для Ві.

Він трохи помовчав. Тоді сказав:

– Поле, як думаєш, моє життя має сенс? Гадаєш, я зробив правильний вибір?

Це було неймовірно: виявляється, навіть той, кого я вважав за моральний взірець, перед лицем смерті запитує про це!

Ві зробили операцію, провели хіміотерапію і опромінення, але безуспішно. Через рік він повернувся на роботу, якраз коли я відновив свої чергування в лікарні. Тепер його волосся посивіло і згас вогник в очах. Під час нашої останньої щотижневої розмови він сказав:

– Знаєш, сьогодні вперше я побачив, що варто було. Тобто ясно, що я все зробив би заради своїх дітей, але сьогодні вперше я побачив, що всі мої страждання не даремні.

Як мало насправді лікарі розуміють, крізь яке пекло доводиться пройти їхнім пацієнтам.


На шостому році резидентури я повернувся в лікарню на повний день, на дослідження в лабораторії тепер відводились вихідні і принагідні вільні години. Більшість людей, навіть найближчі друзі, не уявляють собі, що за чорна діра – резидентура в нейрохірургії. Одна з моїх улюблених медсестер якось наприкінці робочого дня, що тривав до десятої години вечора, допомагала нам закінчувати довгу, складну операцію і сказала мені:

– Слава Богу, у мене завтра вихідний! У тебе теж?

– У мене ні.

– Але ти, принаймні, можеш прийти пізніше? Коли ти приходиш?

– О шостій ранку.

– Не може бути. Справді?

– Так.

– Щодня?

– Так, щодня.

– У вихідні теж?

– Не питай…

На резидентурі є така приказка: дні довгі, зате роки короткі. І справді, наш день зазвичай починався о шостій і закінчувався тоді, коли була зроблена остання операція, а це залежало, зокрема, й від того, наскільки швидко ти працював за операційним столом.

Хірургічну майстерність інтерна оцінюють за його технічною вправністю і швидкістю. Ти не можеш працювати неохайно і не можеш бути повільним. Коли починаєш накладати шов, багато часу витрачаєш на те, щоб зробити його ідеальним, а операційна сестра примовляє:

– Схоже, у нас завівся новий пластичний хірург!

Або:

– Я зрозуміла твою стратегію: поки ти зашиєш верхню половину рани, нижня загоїться сама собою! У двічі менше роботи – дуже мудро!

А керівник резидентури повчав нас:

– Поки що вчіться робити все швидко. Робити добре навчитеся потім.

У операційній очі постійно стежать за годинником. З турботою про пацієнта: як довго він перебуває під наркозом? Під час тривалих процедур можуть страждати нерви, руйнуватися м’язи, нирки можуть відмовити. З думкою про всіх інших: о котрій годині ми зможемо піти звідси сьогодні?

Я відкрив для себе два способи економії часу, найкраще їх пояснити на прикладі зайця і черепахи. Заєць просувається якомога швидше, руки плутаються, інструменти з брязкотом падають на підлогу, шкіра відхиляється, як завіса, уламок черепа опиняється на таці, перш ніж осяде кістковий пил. У результаті отвір треба буде розширити на сантиметр в той чи інший бік, оскільки розташування його не оптимальне. Черепаха ж, з іншого боку, просувається неквапливо, без жодного недоцільного руху, двічі відміряє, раз відріже. Жоден крок в ході операції не дублюється, кожен рух максимально точний, усе робиться методично. Отже, коли заєць робить забагато дрібних помилок і мусить їх виправляти, черепаха перемагає. Коли ж черепаха забагато часу витрачає на обмірковування кожного кроку – перемагає заєць.

Операційна цікава ще й тим, що час у ній минає непомітно: і не має значення, чи ти працюєш напружено, чи розмірено – так і так відчуття часу зникає. Якщо нудьга, як стверджував Гайдегер, це усвідомлення проминання часу, то хірургія дарує протилежне відчуття: коли вся увага зосереджена на справі, то створюється враження, що стрілки годинника рухаються довільно. Дві години можуть промайнути як одна хвилина. І лише коли останній стібок і перев’язка рани позаду, час раптово відновлює звичайний рух. Ти майже чуєш його свист. Тоді я почав цікавитись: скільки часу минає, поки пацієнт прокинеться? Скільки часу потрібно, щоб привезти нового пацієнта? О котрій годині я сьогодні піду додому?

І все-таки тільки після закінчення останньої операції зміг відчути тривалість дня і обважнілість своїх кроків. Останні адміністративні обов’язки перед тим, як покинути лікарню, нависали наді мною, як Дамоклів меч.

Може, вони почекають до завтра?

Ні.

Я зітхаю, і земля далі обертається назад, до сонця.


Коли я очолив інтернатуру, практично вся відповідальність лягла на мої плечі і шансів досягти успіху – або невдачі – стало більше, ніж будь-коли. Біль поразок дав мені розуміння того, що технічна досконалість є моральною потребою. Добрих намірів зовсім не досить, коли стільки залежить від мого вміння, коли відстань від трагедії до тріумфу становить один або два міліметри.

Одного дня Метью, уже згадуваний маленький хлопчик з пухлиною мозку, який кілька років тому всіх зачарував, знову потрапив до нас. Виявилось, що його гіпоталамус таки не уник ушкодження під час видалення пухлини і чудовий восьмирічний хлопчик перетворився на дванадцятирічного монстра. Він ніколи не переставав їсти; він мав страшні конвульсії. Руки його мами були вкриті синцями й подряпинами. Нарешті Метью поклали в лікарню: він перевтілився в демона, якого викликало відхилення розміром в один міліметр. Перед кожною операцією родичі разом з хірургом вирішують, що вигоди перевищують ризики, але це був страшний випадок. Не хотілося думати, що до двадцяти років Метью буде важити майже сто сорок кілограмів.

Іншого дня я занурив електрод на дев’ять сантиметрів углиб мозку пацієнта, щоб блокувати паркінсонічний тремор. Мені треба було потрапити точно в ядро гіпоталамусу, малесеньку мигдалеподібну структуру в глибині мозку. Різні ділянки цього ядра відповідають за різні функції: рухові, когнітивні, емоційні. Ми пустили струм на електрод, щоб перевірити тремор. Усі наші погляди були зосереджені на лівій руці хворого, і всі ми погодились, що тремор зменшився.

І тут над нашим схвальним мурмотінням пролунав збентежений голос пацієнта:

– Я відчуваю… невимовний сум.

– Вимкніть струм! – скомандував я.

– О, тепер цей смуток пропав, – сказав пацієнт.

– Зараз ми ще раз перевіримо, гаразд? Гаразд, вмикайте струм…

– Ні, усе це… я відчуваю… дуже сумно. Тільки морок і… і… сум…

– Витягаємо електроди!

Ми витягли електроди і знову занурили їх, на два міліметри правіше. Тремор зник. Пацієнт, на щастя, почувався добре.

Одного разу я мав нічну операцію, допомагав мені нейрохірург-практикант, ми робили субокципітальну краніектомію і усували новоутворення в стовбуровій частині мозку. Це одна з найелегантніших операцій у найважкодоступнішій ділянці організму – щоб тільки дістатися туди, треба дуже постаратись, незалежно від того, скільки маєш досвіду. Але тої ночі я був на коні: інструменти були продовженням моїх пальців, шкіра, м’язи і кістки, здавалося, відкривалися самі, і ось я побачив пухлину – глибоко у стовбурі мозку. Зненацька практикант зупинив мене:

– Поле, а що станеться, якщо ти зачепиш скальпелем на два міліметри глибше, отут? – Він показав, де саме.

Нейроанатомічні слайди прокрутилися в моїй уяві.

– Диплопія?

– Ні. Апалічний синдром. Ще два міліметри – і в пацієнта буде повний параліч, збережеться лише здатність кліпати. Я це добре знаю, бо тричі робив таку операцію і на третій раз, власне, так сталося, – сказав він.

Нейрохірургія вимагає поваги кожного до власних переваг і поваги до кожної індивідуальності. Щоб наважитись оперувати взагалі, необхідно самому оцінити власні можливості, а також якнайкраще зрозуміти, хто він, твій пацієнт, чим він дорожить, що цінує. Деякі ділянки мозку вважаються майже недоторканими – скажімо, первинна моторна кора, ушкодження якої зумовлює параліч певних частин тіла. Але найбільш недоторканими ділянками кори є ті, які контролюють мову. Переважно розташовані в лівій півкулі, вони називаються зонами Верніке і Брока; одна відповідає за розуміння мови, а друга – за саме мовлення. Ушкодження зони Брока виявляється в неспроможності говорити й писати, хоча розуміння мови зберігається. Ушкодження зони Верніке виявляється в неспроможності розуміти мову, хоча пацієнт може говорити, чи радше вимовляти окремі слова і фрази, не пов’язані між собою ні логічно, ні граматично, ні семантично. Якщо ушкоджені обидві ці зони, то пацієнт опиняється в ізоляції і визначального для людини, суто людського він позбавлений назавжди. Коли йдеться про травму голови або інсульт, ризик ушкодження цих ділянок часто стримує хірургів від прагнення врятувати життя. Яке життя без мови?

Коли я ще був студентом, першим моїм пацієнтом з такою проблемою був шістдесятидворічний чоловік з пухлиною мозку Містер Міхаелс. Ми завітали в його палату під час ранкового обходу, і лікар спитав його:

– Як ви почуваєтеся сьогодні?

– Чотири, шість, один, вісім, дев’ятнадцять, – люб’язно відповів той.

Пухлина перервала мовленнєвий ланцюг, тому він продукував лише потоки чисел і цифр, однак зберігав інтонації, міг виявляти емоції – усміхатись, супитись, зітхати. Він знову продекламував нам низку чисел, тим разом вимогливо. Так, він хотів сказати нам щось важливе, але цифри не передавали нічого, крім його страху й гніву. Усі вже виходили з палати, а я чомусь затримався.

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – благав він, вхопивши мене за руку. – Чотирнадцять, один, два, вісім…

– Пробачте…

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – повторив він жалібно, заглядаючи мені в очі.

Я пішов наздоганяти свою групу. Він помер через кілька місяців, і його поховали разом з усім, що він хотів сказати світові.

Коли пухлина прилягає до цих мовленнєвих зон, хірург застосовує численні запобіжні заходи, замовляє безліч різних досліджень, робить докладну нейропсихологічну експертизу. Надзвичайно важливо, проте, щоб під час операції пацієнт був притомний і міг говорити. Після того як мозок відкрили, але перед видаленням пухлини хірург використовує кульковий електрод, щоб за допомогою електричного струму впливати на маленьку ділянку кори головного мозку, тимчасом як пацієнт виконує різні вербальні завдання: називає предмети, повторює алфавіт тощо. Коли електрод посилає струм в критичну зону кори головного мозку, мова хворого порушується: «А, Б, В, Г, гух, гух, гух, рррр, Д, Е, Є, Ж…» Таким чином вдається визначити критичні межі оперативного втручання та видалити пухлину максимально безпечно, і пацієнт весь час зберігає притомність, виконує різноманітні вербальні завдання і розважається світською бесідою.

Одного разу ввечері, готуючись до наступної операції, я роздивлявся МРТ пацієнта і зауважив, що пухлина практично повністю покриває мовні зони.

Це погано. Тоді я перечитав записи і побачив, що онкологічний консиліум лікарні, до якого належали найкращі хірурги, онкологи, рентгенологи і патанатоми, – отже, консиліум дійшов висновку, що цей випадок занадто небезпечно оперувати. І як тепер хірург мав зважитись на операцію? Мене це навіть трохи обурило: у певний момент наша робота полягала в тому, щоб сказати «Ні». Пацієнт ходив по кімнаті. Побачив мене і показав на свою голову:

– Я хочу прибрати це свинство з мого мозку. Розумієш?

Тут зазирнув його лікар, побачив вираз мого обличчя і вирішив мене потішити.

– Я знаю, – сказав він. – Я говорив з ним про це добрих дві години. Нічого, не турбуйся. Ти готовий?

Замість звичайного повторення алфавіту або математичних вправ цього разу весь час, поки тривала операція, ми витримували потоки лайливих слів і закликів:

– Ця чортівня досі ще в моїй голові? Чому так довго? Швидше, швидше! Заберіть її геть! Чорт, я можу бути тут цілий день, мені байдуже як, просто дістаньте її!

Я видалив величезну пухлину, прислухаючись до найменших натяків на мовленнєві труднощі. Монолог пацієнта не припинявся, а пухлина тим часом вже опинилася в чашці Петрі і чистий мозок його переможно блищав.

– Гей, бики, чого ви стали? Я ж вам казав забрати цю чортівню!

– Уже забрали, – сказав я. – Зроблено.

Як він досі міг говорити? З огляду на розмір і розташування пухлини це здавалося неможливим. Очевидно, лайка торує в мозку якісь інші шляхи, ніж решта мови. Або ж мозок під впливом пухлини міг частково перелаштуватись…

Але ж череп сам не закриється. Поміркувати над цим можна буде завтра.


У резидентурі я сягнув вершин. Опанував найскладніші операції. Мої дослідження здобули найвищі нагороди. Пропозиції роботи надходили з усієї країни. У Стенфорді почали підшуковувати посаду саме для мене, яка б максимально відповідала моїм зацікавленням, посаду нейрохірурга-нейробіолога, що спеціалізується на методах нейронної модуляції. Один з молодших колег підійшов до мене і сказав:

– Я почув від шефів: якщо ти підеш до нас, то будеш моїм науковим керівником!

– Чш-ш-ш. Не навроч…

Я це відчував так, ніби окремі нитки біології, моралі, життя і смерті почали нарешті переплітатися і творити разом якщо й не досконалу етичну систему, то принаймні цілісну картину світу з усвідомленням мого місця в ньому. Лікарі, що обрали найважчі спеціальності, зустрічають пацієнтів в переломні моменти, у хвилини найповнішої правди, коли життя і сама ідентичність під загрозою; обов’язок цих лікарів – дізнатися, що робить життя конкретного пацієнта вартим того, щоб жити, і планувати лікування так, щоб зберегти це, якщо можливо, а якщо неможливо – дати спокійно померти. Така влада вимагала величезної відповідальності, наділяла почуттям провини і докорами сумління.

Одного разу, коли я був на конференції в Сан-Дієго, раптом задзвонив телефон. Це була Вікторія, моя колега.

– Поле?

Щось не так… Мені похололо всередині.

– Що сталося? – спитав я.

Тиша.

– Вік?

– Джефф… Він покінчив із собою…

– Що?

Джефф саме закінчував аспірантуру на Середньому Заході, ми обидва були такі запрацьовані… і втратили зв’язок.

– Він м-м-м… він, здається, переживав якість труднощі, помер його пацієнт. І минулої ночі він видерся на дах і скочив звідти. Більше я нічого не знаю.

Я шукав пояснення, що могли б принести розуміння. Я тільки міг уявити собі те величезне почуття провини, ніби штормова хвиля піднесла його вгору, на той дах, і скинула вниз.

Як би я хотів – страшенно, до болю! – опинитися поруч з ним того вечора, вийти разом за двері лікарні. Поговорити, поспівчувати один одному, як завжди. Хотів би сказати Джеффові, що прийшов до розуміння життя, до розуміння нашого життєвого вибору, – щоб тільки почути його мудрі, важливі поради. Смерть приходить до всіх, до нас, до наших пацієнтів. Багато людей живе пасивно. Але Джефф, так само як я, багато років працював над собою, вправлявся, вчився активно протистояти смерті, боротися з нею, як Яків з янголом, тим самим відстоюючи сенс життя. Ми взяли на себе важке ярмо смертельної відповідальності. Життя наших пацієнтів і навіть їхня індивідуальність, можливо, в наших руках, але смерть завжди перемагає. І навіть якщо ти досконалий, то світ – ні. Секрет в тому, щоб знати, що карти підтасовані, що ти програєш, що твої руки або судження тебе підведуть, – і попри все боротися за перемогу для свого пацієнта. Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш.

Розділ ІІ

Не зупинятись до самої смерті

Якби я писав книжки, я б створив коментований реєстр різноманітних людських смертей, бо той, хто навчає людей вмирати, водночас навчає їх жити.

Мішель де Монтень. Про те, що вивчати філософію означає вчитися вмирати

Ми з Люсі лежали поруч на лікарняному ліжку і плакали, зображення КТ на екрані далі світилося, а мій статус лікаря відтепер не мав жодного значення.

Те, що рак поширився на внутрішні органи, було очевидно, і діагноз не викликав сумнівів. У кімнаті було тихо. Люсі сказала, що любить мене.

– Я не хочу вмирати, – прошепотів я. І попросив її вийти заміж, коли це все-таки станеться, бо думка про те, що вона залишиться одна, була для мене нестерпна. І ще нагадав, що треба негайно рефінансувати іпотеку. Ми почали обдзвонювати родичів. Згодом завітала Вікторія, ми обговорили результати МРТ і можливі процедури. Коли вона принесла папери щодо збереження за мною робочого місця, я зупинив її:

– Вікторіє, ти ж не вважаєш, що я коли-небудь повернуся сюди… як лікар?

Здавалося, один розділ мого життя скінчився, а може, й ціла книжка закрилась. Замість того, щоб залишатися в образі пастиря, який допомагає в життєвих колізіях, я відчував себе овечкою, розгубленою і збентеженою. Тяжка хвороба не змінює життя – вона його знищує. Це скидалося не так на прозріння – пронизливий промінь, що висвітлює те, Що Насправді Важливо, – як на те, ніби на дорозі попереду вибухнула запалювальна бомба. Тепер треба було якось дати з тим раду.

Мій брат Дживан підійшов до ліжка з мого боку.

– Ти так багато встиг зробити, – сказав він. – Ти ж знаєш, правда?

Я зітхнув. Він хотів мене потішити, але ці слова були порожні. Усе життя я накопичував потенціал, і цей потенціал тепер пропадає. Я планував зробити так багато, я вже був так близько до мети. Тепер я фізично безсилий, моє омріяне майбутнє і моя повноцінна індивідуальність в минулому, і я опинився у тій самій екзистенційній пастці, у яку потрапляли мої пацієнти. Діагноз підтверджений: рак легенів. Моє ретельно сплановане і майже завойоване ціною величезних зусиль майбутнє більше не існує. Смерть, так добре знайома мені по роботі, тепер віддячилась особистим візитом. Ось ми тут разом, нарешті, сам на сам, але я її не впізнаю. Опинившись на роздоріжжі, де стільки слідів залишили мої пацієнти, безліч людей, яких я лікував багато років, я мав би їх побачити і піти цими слідами, але я не бачив нічого, крім порожньої, жорстокої, безлюдної, сліпучо-білої пустелі, нібито піщана буря стерла всі знайомі прикмети.

Сонце заходило. Завтра вранці мене мали виписати. Консультація в онколога була призначена на кінець тижня, але медсестра сказала, що мій онколог має зайти ще сьогодні ввечері, перед тим як поїде за дітьми. Її звали Емма Хейворд, і вона хотіла привітатися перед моїм першим візитом до неї. Ми були знайомі – колись я лікував кількох її пацієнтів – але ніколи не спілкувалися, лише обмінювались професійними компліментами. У палаті сиділи мої батьки й брати, хто де, і майже весь час мовчали, а Люсі сиділа біля ліжка, тримаючи мене за руку. Двері відчинилися, і зайшла лікарка, її білий халат виказував, що позаду був довгий важкий день, але усмішка її була свіжа. Разом з нею були ще двоє – стажист і резидент. Емма була лише на кілька років старша за мене, волосся в неї було довге і темне, але з сивиною – особливість тих, хто має справу зі смертю. Вона присунула стілець.

– Привіт, мене звати Емма, – сказала вона. – Шкода, що сьогодні в мене так мало часу, але я хотіла принаймні показатися.

Ми потисли одне одному руки, і моя рука заплуталась в системі (крапельниці).

– Дякую, що знайшла час, – сказав я. – Знаю, що тобі треба забрати дітей. А це мої родичі, знайомся.

Вона привіталася з Люсі, з братами і батьками.

– Мені дуже шкода, що тебе це спіткало, – казала вона. – І вас всіх. У нас через кілька днів буде багато часу на розмови. Але робота почалась – у лабораторії вже виконують дослідження зразків твоєї пухлини, результати допоможуть нам обрати терапію. Чи буде призначена хіміотерапія, чи ні – це залежить від аналізів.

Вісімнадцять місяців тому я потрапив в лікарню з апендицитом. Тоді до мене ставились не як до пацієнта, а як до колеги, майже як до консультанта. І тепер я сподівався такого ставлення.

– Я знаю, що зараз не найкращий час, – вів далі я, – але хотілось би поговорити про криву Каплана – Мейєра.

– Ні, – сказала вона. – Не буде розмови.

Коротка мовчанка. «Як вона сміє? – думав я. – Це ж для лікарів – таких, як я – випробуваний метод прогнозування. Я маю право знати».

– Про лікування ми поговоримо згодом, – озвалась вона. – Можемо також поговорити про твоє повернення на роботу, якщо захочеш. Традиційний коктейль для хіміотерапії – цисплатин, пеметрексед, можливо, з авастином, – дає високий ризик периферійної нейропатії, тому ми, імовірно, замінимо цисплатин карбоплатином, щоб вберегти твою нервову систему, бо ти ж хірург.

Повернення на роботу? Про що це вона говорить? Вона марить? Чи це я аж так помиляюся в своїх прогнозах? І як можна взагалі говорити про це без реалістичної оцінки моїх шансів вижити? Земля знову втікала мені з-під ніг, уже не вперше за ці кілька останніх днів.

А лікарка вела далі:

– Деталі обговоримо потім. Наскільки я розумію, ти маєш поживу для роздумів. А я просто хотіла зустрітися з вами всіма перед консультацією, бо до четверга ще далеко. Чи можу я щось зробити для тебе сьогодні – можливо, відповісти на якісь питання? Окрім кривої виживання?

– Ні, – сказав я, насилу стримуючись. – Дуже дякую, що зайшла. Дуже приємно.

– Ось моя візитівка, – вела далі вона, – і тут є номер клініки. Можете дзвонити в будь-який час, якщо щось трапиться за ці два дні.

Мої родичі і друзі відразу почали дізнаватися в середовищі численних знайомих-медиків, хто найкращий легеневий онколог в нашій країні. У Г’юстоні і Нью-Йорку найпотужніші онкологічні центри; може, звернутися туди? Питання з переїздом, чи тимчасове житло на новому місці, чи ще щось – усе це можна було владнати. Але дуже скоро ми отримали відповідь, і майже одностайну: Емма – не єдина, але одна з кращих, всесвітньо відома, була експертом з раку легенів в одній з найвпливовіших національних експертних комісій з питань раку – відома також своїм умінням співчувати, розумінням, коли треба тиснути з усіх сил, а коли пригальмувати. Я озирнувся подумки на ланцюжок подій, який скеровує мене у світі: моя резидентура вже на фінішній прямій, і я можу закінчити її тільки тут, із жахливим діагнозом, під опікою найкращого лікаря.

Більшу частину тижня я провів у ліжку, мені ставало дедалі гірше, і я помітно ослаб. Моє тіло і пов’язана з ним індивідуальність дуже змінилися. Неможливо було просто собі підвестися з ліжка і піти до туалету «на автоматі» завдяки субкортикальним руховим рефлексам – тепер це потребувало спеціальних зусиль і планування. Фізіотерапевти дали мені перелік засобів для полегшення моїх переміщень будинком: ціпок, спеціальне сидіння для туалету, пінопластові підставки для ніг під час відпочинку. Призначили також багато нових знеболювальних препаратів. Коли я сунув додому з лікарні, то дивувався, як це всього шість днів тому я міг провести майже тридцять шість годин в операційній. Невже я аж настільки ослаб за тиждень? Очевидно, до певної міри. Але я використовував деякі штучки, приймав допомогу своїх колег-хірургів, щоб протриматись ці тридцять шість годин, і навіть тоді я терпів дуже сильний біль. Чи підтвердження моїх підозр – і КТ, і лабораторні аналізи, що показували не лише рак, а й страшне виснаження організму, на межі зі смертю – чи звільнило це мене від мого служіння, від зобов’язань перед пацієнтами, перед нейрохірургією, від прагнення творити добро? Так, подумав я, і в цьому був парадокс: як бігун, що перетинає фінішну пряму і падає, так і я, позбавлений обов’язку допомагати хворим, що штовхав мене вперед, стаю інвалідом.

Зазвичай, коли мені траплявся пацієнт, стан якого був мені незрозумілий, я консультувався з відповідним спеціалістом і багато читав на цю тему. Тут, здавалось мені, буде так само, але, коли я почав читати про хіміотерапію, про різноманітні хіміопрепарати, про низку нових, сучасних методів лікування, чітко спрямованих на конкретні мутації, у мене виникло стільки питань, що якесь цілеспрямоване ефективне вивчення виявилось неможливим. (Александр Поуп: «Знання побіжне – то велике зло: / Впивайсь! – або не руш Кастальське джерело».) Без належного медичного досвіду я не міг знайти себе в цьому світі нової інформації, не міг знайти своє місце на кривій Каплана – Мейєра. І терпляче чекав на візит до лікарні.

А тим часом відпочивав.

Сидів і дивився на нашу з Люсі світлину студентських часів – на ній ми танцюємо і сміємось; і так було сумно, що ці двоє мріяли про спільне життя, але ніколи не могли собі уявити, ніколи не здогадувались, яке воно крихке. А моя подруга Лорі мала нареченого і раптом загинула в ДТП – і що страшніше?

Моя родина докладала колосальних зусиль, щоб перетворити моє життя з життя лікаря на життя пацієнта. Ми створили акаунт в інтернет-аптеці, замовили поруччя для ліжка, купили ергономічний матрац, щоб зменшити пекучий біль у спині. Наш сімейний бюджет, який ще кілька днів тому тримався на моїх заробітках, що наступного року мали зрости вшестеро, тепер здавався ненадійним, до того ж треба було задіяти безліч нових фінансових інструментів, щоб забезпечити Люсі. Мій тато заявив, що ці зміни свідчать про мою капітуляцію перед хворобою. «Я буду боротися із цим, я знайду спосіб! Ми переможемо хворобу!» – скільки разів мені доводилось чути ці слова від родичів моїх пацієнтів? Я ніколи не знав, що сказати у відповідь, так, як тепер я не знаю, що сказати моєму татові.

Чи є якась альтернатива?


Через два дні ми з Люсі прийшли в кабінет до Емми. Батьки залишилися в залі очікування. Медсестра взяла мої показники. Емма і її медсестра, обидві були надзвичайно уважні. Емма присунула стілець ближче і сіла навпроти мене, щоб поговорити око в око.

– Привіт ще раз, – привіталась вона. – Це Алексіс, моя права рука. – Вона жестом вказала на медсестру, яка сіла за комп’ютер робити записи. – Я знаю, нам треба багато обговорити, але спершу спитаю: як твої справи?

– Добре, усе під контролем, – сказав я. – Схоже, я насолоджуюся своєю «відпусткою». А ти як?

– О, дякую, добре.

І замовкла, бо пацієнти зазвичай не питають лікарів, як їхні справи, але ж Емма була моєю колегою.

– Цього тижня я маю чергування в стаціонарі, ти знаєш, що це таке. – Емма посміхнулася. Звісно, ми з Люсі знали, як це. Спеціалістів з-поза стаціонару періодично скеровували на чергування в стаціонар, таким чином подовжуючи на кілька годин і без того напружений робочий день.

Після таких приязних розмов ми перейшли до спокійного обговорення результатів обстежень і аналізів. Емма сказала, що існує два можливі шляхи. Є традиційний метод, тобто хіміотерапія, яка вбиває клітини, що швидко діляться – переважно ракові, але також клітини кісткового мозку, волосяні фолікули, клітини кишківника тощо. Емма переглянула показники й можливості, пояснюючи все ніби іншому лікареві – але, знову ж таки, без жодної згадки про криву Каплана – Мейєра. Були розроблені новітні методи лікування, націлені, однак, на специфічні молекулярні дефекти в самій раковій пухлині. Ходили чутки про ці вражаючі методи – як про священний Грааль в онкології – і я був вражений тим, якого прогресу вдалося досягти. Вважали, що таке лікування дарувало багато років життя деяким хворим.

– Більшість аналізів уже готові, – повідомила Емма. – У тебе знайшли мутацію PI3K, але поки що ми не знаємо, що це означає. Тест на найбільш поширену в таких випадках мутацію, EGFR, ще не готовий. Я готова закластися, що вона в тебе є, і якщо так, то візьмемо таблетки Тарцева, які ти зможеш приймати замість хіміотерапії. Результати будуть завтра, у п’ятницю, але стан у тебе такий важкий, що якщо тест на EGFR виявиться негативним, то я призначу хімію вже з понеділка.

Я відразу відчув спорідненість. У мене точно такий підхід до нейрохірургії: завжди мусить бути план A, план Б і план В.

– Щодо хіміотерапії, тут головне застосувати карбоплатин замість цисплатину. Під час закритих порівняльних досліджень цих двох препаратів виявилося, що карбоплатин краще переноситься. Цисплатин має потенційно кращі результати, але значно вищу токсичність, особливо для нервової системи. Щоправда, ці дані застарілі і немає прямого порівняння із сучасними схемами хіміотерапії. Що скажеш?

– Я не дуже переймаюсь тим, щоб зберегти руки для хірургії, – сказав я. – Є багато речей, які я зможу робити, якщо виживу. Не зможу працювати руками – то знайду собі іншу роботу, або не роботу, або ще щось.

Вона помовчала, потім спитала:

– Слухай, мені цікаво: хірургія важлива для тебе? Ти хочеш далі оперувати?

– Звичайно! Я присвятив їй майже третину життя.

– Гаразд, тоді я пропоную зупинитися на карбоплатині. Я не думаю, що це змінить твої шанси на виживання, але впевнена, що це кардинально змінить якість життя. Маєш якісь питання?

Здавалось, вона впевнена, що це правильний шлях, і я був щасливий ним іти. Може, я дозволив собі повірити, що зможу колись вернутися до хірургії. І відчув деяке полегшення.

– Курити можна? – пожартував я.

Люсі засміялась, а Емма закотила очі:

– Ні. Є серйозні питання?

– Каплан – Мейєр…

– Це ми не обговорюємо, – сказала вона.

Я не міг зрозуміти, чому вона опирається. Усе ж таки я лікар, знайомий із цією статистикою. Я міг би знайти її сам… отже, я зможу її знайти.

– Добре, – сказав я. – Гадаю, усім все ясно. Чекаємо завтра результатів EGFR. Якщо позитивні – відразу починаю пити таблетки Тарцева. Якщо негативні – у понеділок починаємо хіміотерапію.

– Усе правильно. Ще одна річ, яку важливо пам’ятати: тепер я твій лікар. Зі всіма проблемами, починаючи від першої допомоги і закінчуючи не знати чим, ти в першу чергу звертаєшся до нас.

Я знову відчув споріднену душу.

– Дякую. Бажаю легкого чергування в стаціонарі.

Вона вийшла з кімнати, але за секунду повернулась, щоб сказати:

– Це тебе ні до чого не зобов’язує, але маєш знати, що є фонди, які допомагають хворим на рак легенів – вони хочуть з тобою зустрітися. Не мусиш відповідати негайно – просто подумай і дай знати Алексіс, якщо це тебе зацікавить. Але не роби нічого, чого не хочеш робити.

Коли ми вийшли, Люсі сказала:

– Вона дивовижна. Така лікарка – якраз для тебе. І ще, – вона всміхнулась, – здається, ти їй подобаєшся.

– То й що?

– Ну, є таке дослідження, яке доводить, що лікарі дають гірший прогноз пацієнтам, у яких особисто зацікавлені.

Я засміявся:

– У нашому переліку турбот, по-моєму, ця турбота десь у самому кінці.

Я почав усвідомлювати, що перебування в такому тісному контакті з власною смертю не змінює нічого – і водночас змінює все. До того як мені поставили діагноз, я знав, що колись помру, але не знав, коли саме. Після того як діагноз поставили, я знову знав, що колись помру, і не знав коли. Але тепер я знаю напевно. І це проблема не суто наукова. Присутність смерті невідворотна. Проте іншого життя немає.


Туман в голові поступово розсіявся – тепер я принаймні мав досить інформації, щоб заглибитись в літературу. Поки що цифри були неточні, але у випадку, якщо мутація EGFR присутня, залишався рік життя, а може й більше; якщо відсутня – існувала 80-відсоткова імовірність прожити ще два роки. Уточнити тривалість мого життя можна буде в процесі.

Наступного дня ми з Люсі пішли в банк сперми, щоб зберегти гамети і можливість мати дітей. Ми завжди хотіли дітей, тільки чекали, поки я закінчу ординатуру, але тепер… Ліки від раку будуть мати непередбачуваний вплив на мої статеві клітини, тому нам довелося заморозити сперму перед початком лікування, щоб зберегти шанс стати батьками. Молода жінка розповіла про різні варіанти оплати, умови зберігання, юридичні нюанси. У неї на столі лежало безліч барвистих брошурок про різні соціальні заходи для молоді, хворої на рак: театральні й вокальні гуртки, вечірки з вільним мікрофоном і багато іншого. Я заздрив їхнім щасливим обличчям, хоч і знав теоретично, що всі вони лікуються від важких форм раку, отже, жити їм лишилось недовго. Лише 0,0012 % тридцятишестирічних хворіють на рак легенів. Так, усім хворим на рак не пощастило, але є рак, а є РАК – і оце вже означає, що не пощастило по-справжньому. Коли жінка спитала нас, що буде далі зі спермою, коли хтось із нас помре – хто стане її законним власником у разі смерті – сльози горохом покотилися з очей Люсі.

Слово надія (hope) постало в англійській мові близько тисячі років тому, поєднуючи в собі значення слів «віра» і «прагнення». Але те, чого я прагнув, – життя – суперечило тому, у що я вірив, – смерті. І коли я казав про надію, то хіба мав на увазі «простір для безпідставного прагнення?» Ні. Медична статистика оперує не лише такими цифрами, як середня тривалість виживання, вона також вимірює довіру в наших лавах за допомогою таких понять, як рівень довіри, діапазон довіри і межі довіри. То чи мав я на увазі «Простір для статистично малоймовірного, але все-таки вірогідного шансу протриматись трохи довше, ніж вказує у 95 % діапазон довіри?» – Це і є надія? Чом би не розділити криву на секції виживання: від «безнадійної» через «песимістичну», «реалістичну», «обнадійливу» – і до «фантастичної»? Хіба ці цифри не просто цифри? От якби всі ми піддалися надії так, щоб шанси кожного пацієнта піднялися вище середнього рівня?

Я відкрив для себе, що моє ставлення до статистики змінилось, як тільки я став її частиною.

Коли я був резидентом, то багато годин просиджував зі своїми численними пацієнтами і їхніми родичами за обговоренням невтішних прогнозів; це один з найважливіших обов’язків лікаря. Легше, коли пацієнту дев’яносто чотири, у нього важка деменція і сильна мозкова кровотеча. Але з кимось таким, як я, – тридцятишестирічним, у термінальній стадії раку – на це не вистачало слів.

Причина, через яку лікарі не озвучують пацієнтам конкретних прогнозів, полягає не лише в тому, що вони не можуть нічого передбачити. Буває, що очікування пацієнта виходять далеко за межі ймовірності – хтось планує жити, скажімо, до ста тридцяти років, а хтось, навпаки, вважає, що його невуси й папіломи – це ознака неминучої смерті, і в таких випадках лікарі зобов’язані перенести очікування цих людей в сферу обґрунтованих перспектив. Пацієнти шукають не наукових знань, які приховують лікарі, а екзистенційну достовірність, яку кожна людина мусить знайти в собі. Занадто глибоке занурення в статистику схоже на намагання втамувати спрагу солоною водою. Туга від зустрічі зі смертю не лікується законами ймовірності.

Коли ми прийшли додому після банку сперми, мені подзвонили і сказали, що так, справді, мутація EGFR виявлена і вона виліковна. Таким чином хіміотерапія, на щастя, відпала, і Тарцева, маленькі білі пігулочки, стали моїми ліками. Невдовзі я відчув, що сили прибувають. І хоча я вже не знав, що це таке, проте відчув її: краплину надії. Туман, що огорнув моє життя, наче розвіявся, крізь нього прозирнув клаптик блакитного неба. У наступні тижні до мене повернувся апетит. Я трохи набрав ваги. У мене розвинулось характерне акне як реакція на лікування. Люсі завжди любила мою гладку шкіру, але тепер шкіра була поцяткована, та ще й постійно кривавила. Кожна частина мого тіла, яку можна було назвати гарною, поступово стиралася – але я, правду кажучи, був щасливий: потворний, зате живий. Люсі сказала, що любить мою шкіру так само, з акне чи без, але хоч я і знав, що наша особистість формується не тільки мозком, я все-таки був його втіленою сутністю. Той чоловік, який любив походи, кемпінги, біг, який міцно обіймав свою жінку, підкидав високо вгору розсміяну племінницю, – це був той Я, якого вже нема. У найкращому випадку я міг би прагнути стати ним – собою – знову.

На першій з кількох консультацій, які відбувалися раз на два тижні, наша з Еммою дискусія розвинулась від суто медичних питань («Як ваша висипка?») до екзистенційних. Традиційними порадами для ракового контингенту – мовляв, треба змиритися, проводити час з родиною і бити байдики – вичерпувався діапазон пропозицій.

– Багато з тих, у кого діагностують рак, відразу кидають роботу, – пояснювала лікарка. – Дехто навпаки, поринає в роботу з головою. Кожному своє.

– Я давно спланував своє життя на сорок років наперед: перші двадцять років я хотів присвятити кар’єрі хірурга і дослідника (вченого), а наступні двадцять – письменництву. Але тепер, коли я раптом перескочив у свою останню двадцятку, я не знаю, що мені далі робити.

– Розумієш, я не можу це вирішити за тебе, – сказала вона. – Скажу тільки, що ти можеш повернутися до хірургії, якщо бажаєш, але спершу мусиш вибрати, що для тебе важливіше.

– Якби я мав хоч якесь уявлення, скільки часу мені залишилось, це було б легше. Якщо в мене є два роки, я писатиму. Якщо десять, повернусь до хірургії та науки.

– Ти ж знаєш, я не володію такими цифрами.

Так, я знав. І зумів, прокручуючи подумки її незмінну відповідь, розібратись зі своїми цінностями. З одного боку, я розумів, що це звичайна відмовка: добре, згода, я теж ніколи не називав пацієнтам конкретні цифри, але я завжди мав передчуття. А інакше як би я міг обирати між життям і смертю? Згодом мені пригадався випадок, коли я дуже помилився: одного разу я переконував батьків від’єднати їхнього сина від апаратів підтримки життєдіяльності… ці батьки прийшли до мене через два роки і показали відео на YouTube, де цей син грає на піаніно, і принесли мені кексів на знак вдячності за врятоване життя.

Моя протиракова терапія була головною нашою справою, але не єдиною. З ініціативи Люсі ми пішли до сімейного психолога, який працює із сімейними парами, що зіткнулися з онкологією. У її кабінеті без вікон ми з Люсі сиділи поруч у кріслах і розповідали з подробицями про те, як кардинально змінилось наше життя, теперішнє і майбутнє, через мій діагноз; про те, якого болю завдає знання і незнання майбутнього, про труднощі в плануванні життя, про потребу бути поряд і жити один для одного. І про те, що насправді рак допоміг зберегти наш шлюб.

– Що ж, ви долаєте це краще, ніж будь-яка інша пара, яку я бачив, – сказав лікар наприкінці прийому. – Я навіть не знаю, що можна вам порадити.

Ми вийшли, і я розсміявся – нарешті я знову найкращий, хоч в чомусь! Роки підтримки невиліковно хворих дали свої плоди! Я поглянув на Люсі, сподіваючись побачити усмішку, але вона струснула головою.

– Хіба ти не розумієш? – сказала і взяла мою долоню в свої. – Якщо ми в цьому найкращі, це означає, що краще, ніж є, вже не буде.

Якщо тягар наближення смерті не може стати легшим, то чи можна хоч до нього звикнути?

Після того як я дізнався про свій діагноз, я почав дивитися на світ з двох ракурсів і став розглядати смерть теж двояко: як лікар і як пацієнт. Як лікар, я знав, що не можна казати: «Рак – це поєдинок, у якому я мушу перемогти!» або питати: «Чому я?» (Відповідь: чому не я?). Я багато знав про медичну допомогу, ускладнення і схеми лікування. Я швидко зрозумів завдяки моїй лікарці і моїм особистим пошукам, що нині IV стадія раку легенів – це хвороба, перебіг якої може змінитися, як перебіг СНІДу наприкінці 1980-х: досі стрімка і смертельна хвороба завдяки ранній діагностиці і новітнім методам лікування перетворюється на хворобу, з якою можна жити багато років.

Хоч лікарський і науковий досвід допоміг мені проаналізувати інформацію про свою хворобу і прийняти межі виживання, продиктовані цим аналізом, однак він не допоміг мені як пацієнту. Не підказав нам з Люсі, чи варто іти напролом і народжувати дитину, тобто запалювати нове життя тимчасом, як моє згасає. Досвід не дав відповіді на питання, чи боротися мені за свою кар’єру, чи повертатися до власних амбіцій, над реалізацією яких я так довго і цілеспрямовано трудився, – тепер, коли немає певності, що на все це вистачить часу.

Як і мої пацієнти, я мусив зазирнути в обличчя смерті і спробувати зрозуміти, що робить моє життя вартим того, щоб жити – і тут мені знадобилася допомога Емми. Розриваючись між собою-лікарем і собою-пацієнтом, заглиблюючись в медичні знання і повертаючись знову до літератури в пошуках відповіді, я старався, перед лицем смерті, відновити колишнє життя – чи, можливо, віднайти нове.


Більшу частину тижня я проводив у відділенні не когнітивної, а фізичної терапії. Я скеровував майже всіх своїх пацієнтів на фізичну терапію. Тепер я був вражений тим, наскільки вона складна. Лікар має певне уявлення про те, як воно – бути хворим, але, поки не пережив це сам, ніколи цього насправді не знатиме. Це схоже на закоханість або на батьківство. Ти не зважаєш на супутні стоси паперів або всілякі дрібниці. Наприклад, коли тобі ставлять крапельницю, ти відчуваєш смак солі під час введення розчину. Мені кажуть, що це відчуття є у всіх, але навіть після одинадцяти років лікарського стажу я не знав про це.

У фізичній терапії я поки що піднімав навіть не ваги, а власні ноги. Це було виснажливо і принизливо. З моїм мозком все було гаразд, але я був сам не свій. Моє тіло було крихким і слабким – від людини, яка могла пробігти напівмарафон, залишились хіба що віддалені спогади, і це також впливає на ідентичність. Нестерпний біль у спині може формувати ідентичність, утома і нудота теж. Керен, мій фізіотерапевт, запитала в мене про мої цілі. Я обрав дві: їзду на велосипеді і пробіжки. Відповіддю на слабкість стала рішучість. День у день я продовжував заняття, і навіть найменше відновлення сил розширювало доступні світи і доступні версії того, ким я можу бути. Я почав збільшувати кількість повторів, вагу і тривалість занять, доводив себе до блювання. Після двох місяців я міг сидіти тридцять хвилин, не відчуваючи втоми. Я міг знову ходити на вечерю з друзями.

Одного дня ми з Люсі приїхали на автомобілі на Канада Роуд, наше улюблене місце для катання на велосипеді (гордість змушує мене зазначити, що зазвичай ми діставались туди велосипедами, але пагорби все ще були надто високими для моєї легкої статури). Мені вдалось не без зусиль подолати шість миль. Дуже далеко до легких заїздів на тридцять миль, які я здійснював минулого літа, але принаймні я міг триматись на двох колесах.

Це була перемога чи поразка?

Я почав з нетерпінням чекати на зустрічі з Еммою. У її офісі я почувався собою, хоча б кимось. За межами її офісу я вже не знав, хто я. Оскільки я не працював, я не почувався собою, нейрохірургом, ученим – відносно молодим чоловіком з хорошими перспективами. Я боявся, що виснажений, у чотирьох стінах, зовсім не відповідаю ролі чоловіка Люсі. Я перетворився із суб’єкта на безпосередній об’єкт кожного речення в моєму житті. Згідно з філософією чотирнадцятого століття, слово «пацієнт» означало всього лише «об’єкт дії», і саме так я почувався. На посаді лікаря я був діячем, причиною. У ролі пацієнта я був тим, із ким стаються різні події. Однак в офісі Емми ми з Люсі могли жартувати, обмінюватись медичними термінами, безперешкодно розповідати про наші сподівання та мрії, намагатися скласти план на майбутнє. Через два місяці Емма досі не давала чітких прогнозів і у відповідь на наведені мною статистичні дані нагадувала, що мені слід зосереджуватись на моїх цінностях. Хоча я був незадоволений, я принаймні почувався «кимось», людиною, а не підтвердженням другого закону термодинаміки (будь-який порядок має тенденцію до ентропії, занепаду тощо).

Після зіткнення зі смертністю багато рішень стали стиснутими, нагальними і неминучими. Найважливішим із них було: чи слід нам із Люсі заводити дитину? Хоча наші подружні стосунки були напруженими наприкінці резидентури, ми завжди дуже кохали одне одного. Наші взаємини все ще були сповнені глибоким змістом, спільною і живою мовою того, що дійсно має значення. Якщо стосунки людини формують фундамент змісту, нам здавалося, що виховання дітей додає ще один вимір цьому змістові.

Ми завжди цього хотіли, інстинкт підштовхував нас до цього – поставити за сімейним столом ще один стілець. Прагнучи стати батьками, ми обоє думали одне про одного. Люсі сподівалася, що в мене попереду ще є кілька років, але, розуміючи мій прогноз, вона вважала за доречне залишити цей вибір – чи проводити решту свого життя в ролі батька – за мною.

– Що тебе найбільше засмучує або лякає? – запитала вона в мене однієї ночі, коли ми лежали в ліжку.

– Те, що доведеться покинути тебе, – сказав я їй.

Я знав, що дитина принесе всій нашій родині радість, і не міг змиритись із тим, що Люсі після моєї смерті залишиться без чоловіка і без дітей. Однак я наполягав на тому, що остаточне рішення має бути за нею. Урешті, вона, ймовірно, виховуватиме дитину сама і дбатиме про нас обох, коли моя хвороба прогресуватиме.

– Чи відволікатиме немовля нас від того часу, який в нас залишився? – запитала вона. – Чи не здається тобі, що смерть стане для тебе ще більш болісною, якщо доведеться прощатись зі своєю дитиною?

– Якщо й так, хіба це не чудово? – сказав я. Ми обоє вважали, що сенс життя не в тому, щоб уникати страждань.

Кількома роками раніше я помітив, що Дарвін і Ніцше сходились в одному: визначальною рисою організму є боротьба. Описувати життя інакше – це наче малювати тигра без смуг. Після стількох років поруч зі смертю я зрозумів, що найлегша смерть – не завжди найкраща. Ми обговорили це. Наші родини нас благословили. Ми вирішили народити дитину. Замість того щоб помирати, ми житимемо далі.

З огляду на ліки, які я вживав, єдиним можливим варіантом видавалась допоміжна репродукція. Тому ми відвідали фахівця клініки репродуктивної ендокринології в Пало-Альто. Вона була діловою і фаховою, але брак досвіду роботи не з безплідними, а зі смертельно хворими пацієнтами був очевидним. Вона вела звичну балаканину, не відриваючи очей від пюпітра.

– Як довго ви намагаєтесь завагітніти?

– Ну, ми ще не намагались.

– А, так, звісно.

Насамкінець вона запитала:

– Ураховуючи вашу, гм, ситуацію, я припускаю, що ви хочете завагітніти швидко?

– Так, – відповіла Люсі. – Ми б хотіли почати відразу.

– У такому разі я пропоную вам почати з ЕКЗ.

Коли я зауважив, що ми хотіли б, щоб ембріонів було створено і знищено якомога менше, лікарка здавалась трохи здивованою. Більшість людей, які приходили в клініку, найбільше цінували доцільність. Але я хотів уникнути ситуації, коли б після моєї смерті Люсі довелось нести відповідальність за шість ембріонів – усе, що залишиться від нашого спільного геному, мої останні сліди на планеті – які лежатимуть десь у морозильнику, тому що їхнє знищення завдаватиме надто багато болю, а перетворити їх на повноцінних людей буде неможливо. Такі собі технологічні артефакти, до яких ніхто не знатиме, як ставитись. Але після кількох спроб внутрішньоматкового запліднення стало зрозуміло, що нам знадобиться технологія вищого рівня: доведеться створити принаймні декілька ембріонів у пробірці й імплантувати найздоровіших з них. Іншим доведеться померти. Навіть для того, щоб народити дітей, у цьому новому житті доводилося стикатись зі смертю.


Через шість місяців після початку лікування мені призначили томографію, щоб визначити ефективність Тарцеви. Коли я зіскочив з томографа, оператор подивився на мене. «Ну, докторе, – промовив він, – я не повинен цього казати, але там є комп’ютер, якщо ви хочете подивитись». Я завантажив зображення у переглядачі, ввівши власне ім’я.

Акне було обнадійливою ознакою. Крім того, я став сильнішим; щоправда, біль у спині і втома все ще накладали свої обмеження. Сидячи там, я пригадав слова Емми: навіть незначний ріст пухлини, якщо він справді залишатиметься незначним, вважатиметься успіхом. (Звичайно, мій батько прогнозував, що рак зникне повністю. «На скані все буде чисто, Паббі!» – заявляв він, використовуючи моє сімейне прізвисько.) Я повторив собі, що навіть незначний ріст – це хороші новини, глибоко вдихнув і клікнув ярлик. На екрані з’явилися зображення. Мої легені, які раніше були вкриті безліччю пухлин, тепер були чистими, за винятком вузлика діаметром в один сантиметр у верхній правій долі. Я бачив, що моя спина починає одужувати. Відбулось очевидне, помітне зменшення пухлинної маси.

Мене охопило полегшення.

Рак стабілізувався.

Коли наступного дня ми зустрілися з Еммою, вона все ще відмовлялась обговорювати прогноз, але сказала: «Твій стан дозволяє нам відтепер зустрічатись раз на шість тижнів. Під час нашої наступної зустрічі ми можемо почати обговорювати твоє подальше життя». Я відчув, як хаос попередніх місяців відступає і на його місце приходить відчуття нового порядку. Моє стиснене сприйняття майбутнього почало розширюватись.

На наступні вихідні було заплановано зустріч місцевого рівня випускників факультету нейрохірургії Стенфордського університету, і я з нетерпінням чекав на цю нагоду відновити зв’язок із собою колишнім. Але перебування там лише підкреслило неймовірний контраст з моїм теперішнім життям. Мене оточували успіх, можливості, амбіції, люди мого віку і старші, які жили згідно з траєкторією, що більше мені не належала, тіла яких все ще могли простояти вісім годин під час виснажливої операції. Я почувався так, наче потрапив у колядку навпаки: Вікторія відкривала втішні подарунки – гранти, пропозиції роботи, статті – які мав отримати і я. Мої старші колеги жили тим життям, яке тепер для мене було недоступним: нагороди на ранніх етапах кар’єри, підвищення, новий будинок.

На щастя, ніхто не запитував у мене про мої плани, тому що в мене їх не було. Хоча я міг тепер ходити без палиці, мене паралізувала непевність: ким я буду в подальшому і як довго? Інвалідом, ученим, учителем? Біоетиком? Знову нейрохірургом, на що натякала Емма? Батьком, який веде домашнє господарство? Письменником? Ким я можу або повинен бути? Як лікар я мав певне уявлення про те, що чекає на пацієнтів зі складними захворюваннями – і саме ці моменти я хотів дослідити разом з ними. У такому разі, чи ж не має бути смертельна хвороба ідеальним подарунком молодому чоловікові, який хотів зрозуміти смерть? Хіба є кращий спосіб її зрозуміти, ніж пройти через це? А я навіть не здогадувався, наскільки важко це буде, скільки шляхів мені доведеться дослідити, позначити на карті, описати. Я завжди уявляв собі, що лікарі наче поєднують дві частини залізничної колії, допомагаючи пацієнтові легко подолати свій шлях. Я не очікував, що зустріч із власною смертністю мене настільки дезорієнтує, позбавить точки опори. Я думав про себе молодшого, який, мабуть, хотів би «викувати у кузні моєї душі нестворену свідомість свого народу». Заглядаючи у власну душу, я помітив, що знаряддя надто крихкі, а вогонь надто слабкий навіть для того, щоб викувати власну свідомість.

Заблукавши на одноманітному пустирі своєї смертності і не знаходячи точки дотику в наукових дослідженнях, міжклітинних молекулярних шляхах і безкінечних кривих статистики виживання, я знову звернувся до літератури: «Раковий корпус» Солженіцина, «Нещасливці» Б. С. Джонсона, «Смерть Івана Ілліча» Толстого, «Розум і космос» Нейджела, Вулф, Кафка, Монтень, Фрост, Гревіль, мемуари хворих на рак – будь-що, написане будь-ким про смертність. Я шукав слова, які допомогли б мені пояснити смерть, знову почати визначати себе і рухатись вперед. Привілей безпосереднього досвіду віддалив мене від літературної і художньої праці, але зараз я відчував, що для того, щоб зрозуміти свій безпосередній досвід, необхідно буде знову виразити його в мові. Гемінґвей описав свій процес у схожий спосіб: отримати глибокий досвід, а потім відійти, щоб осмислити його і записати. Мені потрібні були слова для того, щоб рухатись далі.

Отож, протягом цього часу мене повернула до життя література. Монолітна непевність мого майбутнього гнітила мене: куди б я не подивився, тінь смерті вкривала собою зміст будь-якої дії. Я пам’ятаю мить, коли моя безмежна тривога зникла, коли море непевності, яке, здавалось, неможливо переплисти, розступилось. Я прокинувся з відчуттям болю, так почався новий день – здавалося, що про жоден проект, окрім сніданку, не може бути мови. Я так далі не можу, подумав я, і відразу ж антифоном пролунала відповідь, утворюючи три слова Семюела Беккета, які я вивчив давно, ще будучи студентом: «Я піду далі». Я підвівся з ліжка і зробив крок уперед, знову і знову повторюючи: «Я так далі не можу. Я піду далі».

Того ранку я ухвалив рішення: я змушу себе повернутись в операційну. Чому? Тому що я можу. Тому що це я. Тому що мені доведеться навчитися жити по-іншому, сприймати смерть як непроханого мандрівного гостя, але усвідомлювати, що, навіть якщо я помираю, до того часу поки не помру, я живий.


Протягом наступних шести тижнів я змінив свою програму фізичної терапії. Я зосередився на тому, щоб набратися сил безпосередньо для операцій: багатогодинного стояння, мікроманіпуляцій малими об’єктами, згинання руки для закріплення транспедикулярного гвинта.

Далі була ще одна томографія. Пухлина ще трохи зменшилась. Переглядаючи зображення, Емма сказала: «Я не знаю, скільки часу в тебе є, але скажу так: мій попередній пацієнт уже сім років приймає Тарцеву, і в нього не виникало жодних проблем. У твоєму випадку ще рано почуватись настільки спокійними. Але, дивлячись на тебе, думка про десять років не здається божевільною. Можливо, тобі це не вдасться, але це не божевілля».

Ось і був мій прогноз – ні, не прогноз: обґрунтування. Обґрунтування мого рішення повернутись у нейрохірургію, повернутись до життя. Частина мене раділа можливості прожити ще десять років. Інша частина хотіла б, щоб вона сказала: «Знову стати нейрохірургом – для тебе це божевілля. Обери щось простіше». Я з подивом помітив, що, усупереч усьому, в останніх кількох місяцях була присутня певна сфера легкості – не потрібно було нести на собі величезний тягар відповідальності, яка є невід’ємною частиною нейрохірургії – і частина мене хотіла, щоб мені дозволили не впрягатись знову в ярмо. Нейрохірургія – це надзвичайно важка праця, і ніхто б мене не звинувачував, якби я не повернувся. (Люди часто запитують, чи це покликання, і я завжди відповідаю – так. Не можна сприймати її як роботу, тому що в такому разі це одна з найгірших робіт у світі.) Дехто з моїх наставників наполегливо відраджував мене від цієї ідеї: «Хіба вам не слід було би проводити час зі своїми рідними?» («А вам?» – міркував я. Я схилявся на користь того, щоб виконувати цю роботу, тому що для мене вона була священною.) Ми з Люсі щойно дістались вершини пагорбу, і перед нами постали визначні місця Кремнієвої долини, будівлі, названі на честь кожної біомедичної і технологічної трансформації останнього покоління. Нарешті бажання знову взяти до рук хірургічний дриль стало надто сильним. Моральний обов’язок має вагу, а речі, які мають вагу, мають значення, тому обов’язок нести відповідальність за життя інших знову привів мене в операційну залу. Люсі мене цілковито підтримувала.

Я зателефонував директорові програми і повідомив йому, що готовий повернутись. Він був у захваті. Ми з Вікторією обговорили, як найкраще ввести мене в процес і відновити швидкість. Я попросив, щоб інший резидент міг у будь-який момент замінити мене, якщо щось піде не так. Крім того, я мав виконувати лише одну операцію на день. Я не повинен був здійснювати лікування пацієнтів за межами операційної або відбувати чергування. Ми обрали консервативне просування. Графік операцій був готовий, і мене призначили виконувати темпоральну лобектомію, одну з моїх улюблених операцій. Здебільшого епілепсію спричиняє розлад в електричній активності гіпокампа, що розташований глибоко в скроневій долі. Видалення гіпокампа може вилікувати епілепсію, але це складна операція, для якої необхідно обережно відрізати гіпокамп від тендітної і прозорої м’якої оболонки біля стовбура головного мозку.

Вечір напередодні операції я провів за читанням підручників із хірургії, повторенням анатомії та етапів операції. Мій сон був неспокійним, я бачив кут нахилу голови, пилку, яка врізається в череп, світло, що відбивається від м’якої мозкової оболонки після видалення скроневої долі. Я встав з ліжка, надягнув сорочку і краватку (я здав усі свої хірургічні костюми кількома місяцями раніше, припустивши, що ніколи більше не буду їх потребувати). Прийшов до лікарні та вперше за вісімнадцять тижнів перевдягнувся у звичний синій одяг. Я поспілкувався з пацієнтом, щоб пересвідчитися, що в нього в останню мить не виникли якісь запитання, після чого почав готувати операційну. Пацієнта інтубували, я і лікар-куратор були вдягнені в хірургічні костюми і готові починати. Я взяв скальпель і надрізав шкіру трохи вище вуха. Я просувався повільно, щоб нічого не забути і не зробити помилку. Використовуючи електрокаустику, я поглибив розріз до кістки, після цього підняв клапоть шкіри за допомогою гачків. Усе здавалося знайомим, працювала м’язова пам’ять. Я взяв дриль і зробив три отвори в черепі. Лікар-куратор поливав дриль водою, щоб він не нагрівався під час свердління. Перейшовши до краніотома, дрилі для навскісних розрізів, я сполучив отвори, звільнивши велику ділянку кістки. Коли я відрізав її, почувся хрускіт. Там була тверда мозкова оболонка сріблястого кольору. На щастя, я не пошкодив її дрилем – цієї помилки часто припускаються початківці. Гострим ножем, щоб не зачепити мозок, я зробив розріз у твердій мозковій оболонці. Знову успішно. Напруга почала спадати. Я наклав на тверду мозкову оболонку невеликі шви, щоб вона не заважала проводити основну операцію. Мозок виблискував і пульсував. Величезні неушкоджені сильвієві вени перетинали поверхню скроневої долі. Знайомий вигляд мозкових звивин персикового кольору вабив до себе.

Раптово околиці мого поля зору затьмарились. Я поклав інструменти і відійшов від столу. Темрява розповсюджувалась, і я відчував запаморочення.

– Вибачте, сер, – сказав я лікареві-кураторові, – у мене трохи паморочиться в голові. Мабуть, мені потрібно прилягти. Джек, молодший резидент, завершить операцію.

Невдовзі прийшов Джек, і я відлучився. Лежачи на дивані в залі очікування, я випив апельсинового соку. Через двадцять хвилин моє самопочуття покращилось. «Нейрокардіогенна непритомність», – прошепотів я собі під ніс. Нетривале відключення серця вегетативною нервовою системою. Більш відоме під назвою «нервове перенапруження». Проблема новачків. Не так я уявляв собі повернення в операційну. Я пішов у перевдягальню, кинув брудний хірургічний костюм у кошик для прання і вдягнув цивільний одяг. Виходячи звідти, я взяв стос чистих хірургічних костюмів. Завтра, сказав я собі, буде кращий день.

Так і було. Щодня кожен випадок здавався знайомим, але просувався трохи повільніше. На третій день я видаляв дегенерований диск із хребта пацієнта. Я подивився на випнутий диск, не пам’ятаючи, яким саме має бути наступний крок. Мій керівник запропонував видалити маленькі шматочки щипцями.

– Так, я знаю, що зазвичай так роблять, – пробурмотів я, – але є інший спосіб…

Протягом двадцяти хвилин я працював щипцями, у той час як мій мозок намагався пригадати більш елегантний спосіб, якому я колись навчився. На наступному рівні хребта я враз пригадав його.

– Кюретка! – вигукнув я. – Молоток! Кусачки!

Я видалив увесь диск за тридцять секунд.

– Ось так я це роблю, – сказав я.

Упродовж наступних кількох тижнів мої сили все більше відновлювались, як і плавність та техніка роботи. Мої руки знову навчились працювати з субміліметровими кровоносними судинами, не пошкоджуючи їх, мої пальці знову виконували старі підзабуті прийоми. Через місяць я вже здійснював майже повний обсяг операцій.

Я обмежувався лише операціями і залишав адміністрування, догляд за пацієнтами, чергування в нічний час і у вихідні за Вікторією та іншими старшими резидентами. Зрештою, я вже опанував ці навички і для того, щоб почуватись готовим, мені потрібно було лише вивчити нюанси складних операцій. Наприкінці дня я почувався безмежно втомленим, мої м’язи горіли, поступово міцніючи. Але правда полягала в тому, що це не приносило мені радості. Вісцеральне задоволення, яке раніше я отримував від хірургічної роботи, замінила непохитна зосередженість на боротьбі з нудотою, болем і втомою. Щовечора, повертаючись додому, я випивав жменю знеболювальних, після чого лягав у ліжко поруч із Люсі, яка теж знову працювала повний робочий день. На той час вона була в першому триместрі вагітності, і пологи очікувались у червні, під час завершення моєї резидентури. У нас була фотографія нашої дитини на стадії бластули, зроблена щойно перед імплантацією («У неї твоя клітинна мембрана», – повідомив я Люсі). Однак я твердо вирішив повернути своє життя на попередню траєкторію.

Через шість місяців після діагнозу скан знову був стабільним, і я відновив свої пошуки роботи. За умови, що рак буде під контролем, у мене був шанс прожити ще кілька років. Здавалося, що кар’єра, побудові якої я присвятив стільки років і яка розвіялась під час хвороби, зараз знову стала досяжною. Я вже майже чув переможні фанфари.


Під час наступного візиту до Емми ми розмовляли про життя і про те, як складається моя доля. Я пригадав Генрі Адамса, який намагався порівняти наукову силу двигуна внутрішнього згоряння з екзистенційною силою Діви Марії. На цей час наукові питання були вирішені, даючи можливість екзистенційним питанням заявити про себе сповна. Однак обидві ці категорії стосувались лікарської роботи. Я нещодавно дізнався, що вакансію хірурга-науковця у Стенфордському університеті, на яку я був основним претендентом, хтось посів, поки я хворів. Я почувався розчавленим і розповів їй про це.

– Що ж, – сказала вона, – іноді ця робота лікарем-професором дуже виснажує. Ти і сам це знаєш. Мені шкода.

– Так. Мабуть, мене захоплювала наука, яка пов’язана з двадцятирічними проектами. Не знаю, чи настільки мене цікавить робота вченого без цих часових меж.

Я намагався розрадити себе.

– За кілька років неможливо багато встигнути.

– Правильно. Пам’ятай лише, що ти чудово змагаєшся. Ти знову працюєш. Скоро в тебе народиться дитина. Ти знаходиш цінності, а це нелегко.

Згодом того ж дня один із молодших професорів, колишній резидент і мій близький друг, зупинила мене у вестибюлі.

– Привіт, – сказала вона, – на зборах факультету було багато дискусій стосовно того, що робити з тобою.

– Що робити зі мною?…

– Гадаю, дехто з професорів турбується, чи завершиш ти резидентуру.

Для того щоб завершити резидентуру, необхідні були дві речі: виконати певні державні та місцеві вимоги – я це вже зробив – і отримати благословення факультету.

– Що? – сказав я. – Не хочу, щоб це прозвучало зухвало, але я хороший хірург, не гірший, ніж…

– Знаю. Мабуть, вони просто хочуть побачити, як ти виконуєш увесь обсяг роботи головного резидента. Тому що ти їм подобаєшся. Серйозно.

Я зрозумів, що так і є: протягом кількох останніх місяців я виконував лише обов’язки операційного медбрата. Я використовував рак як причину не брати на себе повну відповідальність за пацієнтів. З іншого боку, хай йому грець, це була поважна причина. Але тепер я почав приходити на роботу раніше, залишатись на ній довше, знову лікувати пацієнтів у повному обсязі і таким чином додав ще чотири години до свого дванадцятигодинного робочого дня. Завдяки цьому в центрі моєї уваги знову незмінно перебували пацієнти. У перші два дні мені здавалося, що доведеться звільнитись, тому що на мене постійно накочували нудота, біль і втома, змушуючи у вільні хвилини шукати ліжко, на якому можна поспати. Але на третій день мені знову це почало подобатись, незважаючи на стан мого організму. Зв’язок із пацієнтами повернув утрачений зміст у мою роботу. Я вживав протиблювотні і нестероїдні протизапальні ліки в перервах між операціями і перед обходом. Я страждав, але цілком повернувся до роботи. Замість того щоб шукати вільне ліжко, я почав відпочивати на дивані молодших резидентів. Звідти я наглядав за тим, як вони лікують моїх пацієнтів, і напучував їх під час нападів болю в спині. Чим більш змученим ставало моє тіло, тим більше я радів виконаній роботі. Наприкінці першого тижня я проспав сорок годин без перерви.

Але я брав на себе ініціативу.

– Знаєте, босе, – казав я, – я тут переглядав плани завтрашніх операцій, і я знаю, що першою призначено міжпівкульну, але вважаю, що значно безпечніше буде зробити парієтально-транскортикальну.

– Справді? – відгукнувся лікар-куратор. – Дайте-но подивлюсь на знімки… Знаєте що? Ваша правда. Чи зможете ви внести зміни в графік?

Наступного дня:

– Вітаю, сер! Це Пол. Я щойно спілкувався з містером Ф. і його рідними у відділенні інтенсивної терапії. Гадаю, нам потрібно завтра зробити йому передню дискектомію і фузію. Чи можна призначити операцію? О котрій годині ви будете вільними?

І я знову працював на повну швидкість в операційній:

– Сестро, чи можете ви відправити повідомлення доктору С.? Я завершу операцію до того, як він сюди прийде.

– Я розмовляю з ним по телефону. Він каже, що ви аж ніяк не могли так швидко завершити.

Прибіг лікар-куратор, захеканий, одягнений у хірургічний костюм, і подивився крізь мікроскоп.

– Я зробив дещо гострий кут, щоб оминути синус, – сказав я, – але ми повністю видалили пухлину.

– Ви оминули синус?

– Так, сер.

– І видалили все одним шматком?

– Так, сер. Пухлина на столі, можете подивитись.

– Виглядає добре. Дуже добре. Коли ви навчились оперувати так швидко? Вибачте, що я не прийшов раніше.

– Не хвилюйтесь.

Заковикою хвороби є те, що під її впливом постійно змінюються ваші цінності. Ви намагаєтеся з’ясувати, що має для вас значення, а потім знову маєте це з’ясовувати. Відчуття було таке, наче хтось забрав у мене кредитну картку і мені довелось вчитись ощадити. Можливо, ви вирішите, що хочете присвятити свій час роботі нейрохірургом, але через два місяці ваше ставлення зміниться. Можливо, ще через два місяці ви захочете навчитись грати на саксофоні або служити церкві. Хоча смерть є одноразовою подією, життя зі смертельною хворобою – це процес.

Несподівано для себе я зрозумів, що відповідно до кліше пройшов п’ять стадій горя: «заперечення – злість – торг – депресія – прийняття» – але у зворотному порядку. Після отримання діагнозу я був готовий до смерті. Я навіть ставився до неї добре. Прийняв її. Налаштувався на неї. Потім я впав у депресію, коли стало зрозуміло, що, можливо, помру не так швидко – звичайно, це хороші новини, але вони збивали мене з пантелику і дивним чином дратували. З огляду на швидкість розвитку онкології та характер статистичних даних я міг прожити ще дванадцять місяців, а міг сто двадцять. Вважається, що серйозні хвороби прояснюють життя. Натомість я знав, що помру, – але це було мені відомо і раніше. Мої знання були такими ж, проте здатність складати плани на обід була нікчемною. Шлях, якого мені слід триматись, був би очевидним, якби я знав, скільки місяців чи років мені залишилось. Скажіть мені – три місяці, і я проводитиму час із рідними. Скажіть мені – рік, і я напишу книгу. Дайте мені десять років, і я знову почну лікувати хворих. Той факт, що кожен день потрібно проживати окремо, не допомагав: що мені робити із цим днем?

Якоїсь хвилини я почав трохи торгуватись – точніше, не зовсім торгуватись. Це було більше схоже на таке: «Боже, я прочитав Книгу Йова і не розумію її, але, якщо це випробування віри, ти вже знаєш, що моя віра досить слабка. Мабуть, сендвіч пастарамі без міцної гірчиці теж випробовував її? Тобі не потрібно було проводити на мені ядерні випробування…» Далі, після торгів, прийшли спалахи гніву: «Усе своє життя я працював заради цієї мети, і тепер ти посилаєш мені рак?»

Нарешті я, мабуть, перейшов на стадію заперечення. Можливо, навіть цілковитого заперечення. Можливо, за відсутності певності нам варто просто припустити, що ми житимемо довго. Можливо, це єдиний вихід.


Я оперував до пізньої ночі або до раннього ранку, зациклившись на завершенні резидентури; від діагнозу мене віддаляло вже дев’ять місяців. Моє тіло відчувало на собі наслідки. Я був надто втомлений, щоб їсти, коли повертався додому. Я поступово збільшував дозу «Тайленолу», протизапальних і протиблювотних. У мене виник стійкий кашель, мабуть, спричинений шрамами від мертвої пухлини в моїх легенях. Мені потрібно підтримувати цей нещадний темп лише кілька місяців, казав я собі. Після цього я закінчу резидентуру і почну виконувати відносно спокійніші функції професора.

У лютому я полетів у Вісконсин на співбесіду. Там пропонували все те, що я хотів: мільйони доларів на нейробіологічну лабораторію, посаду голови власної клінічної служби, гнучкість, якщо цього вимагатиме моє здоров’я, викладання, хорошу посаду для Люсі, високу заробітну платню, красивий краєвид, міську ідилію, ідеального боса. «Я розумію, який у вас стан здоров’я, і, мабуть, у вас міцний зв’язок з вашим онкологом, – сказав мені керівник кафедри. – Тому, якщо ви захочете продовжити лікування там, ми можемо доправляти вас туди і назад літаком. Щоправда, в нас тут є високотехнологічний онкологічний центр, якщо вам це цікаво. Чи можу я ще якось зробити цю посаду привабливішою для вас?»

Я подумав про те, що мені сказала Емма. Я перейшов від зневіри у тому, що зможу стати хірургом, до здійснення своєї мети. Ця трансформація містила в собі силу релігійного навернення. Емма завжди пам’ятала про цю частину моєї ідентичності, навіть коли я про неї забував. Вона зробила те, що я кількома роками раніше ставив собі за мету в ролі лікаря: взяла на себе найвищу відповідальність за мою душу і повернула мене туди, де я міг знову відшукати себе. Я сягнув вершин у нейрохірургічній підготовці і мав стати не лише нейрохірургом, а й хірургом-вченим. Кожен стажер прагне цього, але майже нікому це не вдається.

Того вечора керівник кафедри повіз мене в готель після вечері. Він зупинив автомобіль і припаркувався.

– Дозвольте вам дещо показати, – сказав він. Ми вийшли з автівки і стали навпроти лікарні з видом на замерзле озеро, на протилежному краю якого відбивалось світло з будинків викладачів.

– Улітку ви зможете плисти на роботу самостійно або на човні, а взимку – діставатись на лижах або ковзанах.

Це було схоже на вигадку. Тієї миті я зрозумів: це і є вигадка. Ми ніколи не зможемо переїхати у Вісконсин. А раптом в мене через два роки станеться важкий рецидив? Люсі буде самотньою, далеко від своїх друзів і рідних, і їй доведеться самотужки доглядати чоловіка, що помирає, та малу дитину. Хоч як затято я цьому опирався, я зрозумів, що рак змінив мої розрахунки. Протягом останніх кількох місяців я кожною своєю клітиною намагався повернути своє життя на ту траєкторію, якою воно рухалось до хвороби, не допустити, щоб рак хоч якось впливав на моє життя. Хоч як я хотів почуватися зараз переможцем, натомість відчував, як щупальця краба тягнуть мене назад. Прокляття раку створило дивний і напружений досвід, який спонукав мене не заплющувати очі на наближення смерті, але і не дозволяти йому обмежувати мої дії. Навіть коли рак відступав, він кидав довгі тіні.

Коли я вперше не зміг влаштуватись на посаду професора у Стенфорді, я втішав себе думкою про те, що керувати лабораторією доцільно лише з перспективою на двадцять років. Зараз я зрозумів, що так і є. Фройд почав свою кар’єру з успішної роботи на посаді нейрохірурга. Коли він зрозумів, що нейробіології знадобиться принаймні сто років, щоб вдовольнити його прагнення зрозуміти мозок, він відклав свій мікроскоп убік. Гадаю, я відчував щось схоже. Проведення досліджень з метою трансформувати нейрохірургію було лотереєю, результати якої вже давно визначив мій діагноз; лабораторія не була тим місцем, на яке я хотів би поставити залишки своїх фішок.

Я знову чув голос Емми: «Тобі потрібно з’ясувати, що для тебе найважливіше».

Якщо я більше не намагався рухатись найвищою траєкторією нейрохірурга і нейробіолога, чого я хотів?

Бути батьком?

Бути нейрохірургом?

Викладати?

Я не знав. Але, хоча в мене не було відповіді на це питання, я дізнався щось, чого немає в працях Гіппократа, Меймоніда або Ослера: обов’язок лікаря – не відтермінувати смерть і не повернути пацієнта до його попереднього життя, а тримати його та його родину за плечі в часи, коли їхні життя руйнуються, і працювати з ними, доки вони не зможуть самостійно стояти на ногах, дивитись в очі своєму існуванню і розуміти його.

Моя власна зарозумілість як хірурга нині стала для мене очевидною: хоч як я не зосереджувався на своїй відповідальності і владі над життями пацієнтів, ця відповідальність в кращому разі була тимчасовою, влада – нетривалою. Після того як гостру кризу було подолано, пацієнт опритомнював, його екстубували і виписували, він та його родина жили далі – і ніщо вже не було таким, як раніше. Слова лікаря можуть полегшити психологічний стан так само, як скальпель нейрохірурга може полегшити хворобу мозку. Але їхні сумніви і хворобливість, емоційні або фізичні, вимагають подальшої роботи.

Емма не повернула мені мою попередню ідентичність. Вона захистила мою здатність замінити її на іншу. Нарешті я знав, що мені слід робити.

Одного прозорого весняного ранку на третю неділю Великого посту я пішов до церкви разом з Люсі і з моїми батьками, що прилетіли до нас із Аризони на вихідні. Ми сиділи разом на довгій дерев’яній лаві, і моя мати завела розмову з родиною збоку від нас. Спочатку вона зробила комплімент матері щодо очей її маленької доньки, відтак швидко перейшла до ґрунтовніших питань, повністю виявивши свої навички слухача, довіреної особи і налагоджувача зв’язків. Коли пастор читав Святе Письмо, я несподівано для себе засміявся.

В уривку мова йшла про роздратованого Ісуса, метафоричну мову якого послідовники інтерпретують буквально:


А Ісус їй у відповідь: «Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне». Говорить до нього жінка: «То дай мені, пане, тієї води, щоб не мала я більше вже спраги та й не ходила сюди черпати».

…А учні тим часом заходилися просити його, кажучи: «Їж лишень, Учителю». Він же їм: «Їстиму я їжу, незнану вам». Учні тоді заговорили один до одного: «Може, хтось йому приніс їсти?»[4]


Саме такі уривки, у яких явно береться на сміх буквальне тлумачення Святого Письма, повернули мене до християнства через багато років після навчання в коледжі, коли моє уявлення про Бога і Ісуса стало, м’яко кажучи, хитким. У цей період мого непримиренного атеїзму першочерговим арсеналом у протистоянні з християнством були його емпіричні недоліки. Звичайно, просвітлений розум пропонує більш узгоджену картину світу. Звичайно, бритва Оккама звільняє вірян від сліпої віри. Немає доказів існування Бога, тому вірити в нього нелогічно.

Хоча я виріс у родині побожних християн, у якій щовечора молились і читали Біблію, я, як і більшість людей з науковим складом розуму, почав вірити у можливість матеріального початку всього живого, прийняв абсолютно науковий погляд на світ, який доповнює метафізику, не використовуючи при цьому такі застарілі концепції, як душа, Бог і бородаті білі чоловіки в хітонах. Між двадцятьма і тридцятьма роками я присвятив чимало часу закладенню основи для такої праці. Але врешті проблема стала очевидною: зробивши науку арбітром метафізики, ми позбавляємо світ не лише Бога, а й любові, ненависті, сенсу – допускаємо існування світу, який очевидно не відповідає тому, у якому ми живемо. Це не означає, що, якщо ви вірите в сенс, ви також повинні вірити в Бога. Але, якщо ви визнаєте, що не існує наукового підґрунтя для Бога, ви, по суті, зобов’язані зробити висновок, що не існує наукового підґрунтя і для сенсу, а отже, життя ним не наділене. Іншими словами, екзистенційні твердження не мають ваги; будь-яке знання – наукове.

Одначе парадокс полягає в тому, що наукова методологія створена людьми, і тому вона нездатна встановити остаточну правду. Ми вибудовуємо наукові теорії для того, щоб організовувати світ і керувати ним, спрощувати явища до рівня одиниць, якими можна управляти. Наука ґрунтується на відтворюваності і штучно створеній об’єктивності. Хоч як би це не посилювало її здатність робити припущення про матерію та енергію, водночас це означає, що наукові знання не можна застосовувати до екзистенційного, вісцерального характеру життя людини, яке є унікальним, суб’єктивним і непередбачуваним. Наука може запропонувати найкорисніший спосіб організації емпіричних, відтворюваних даних, але цей ефект супроводжується неможливістю пояснити центральні аспекти життя людини: надію, страх, любов, ненависть, красу, заздрість, честь, слабкість, боротьбу, страждання, чесноту.

Між цими основоположними пристрастями і науковою теорією завжди існуватиме прогалина. Жодна система мислення не здатна повністю вмістити в собі увесь людський досвід. Сфера метафізики залишається територією одкровень (зрештою, саме це, а не атеїзм, мав на увазі Оккам). Але атеїзм можна пояснити лише такими аргументами. Отже, прототип атеїста – це комендант з книжки Грема Гріна «Сила і слава», атеїзм якого походить від одкровення про те, що Бога не існує. Єдиний справжній атеїзм – це той, що заснований на баченні розбудови світу. Улюблена цитата багатьох атеїстів, автором якої є французький біолог Жак Моно, лауреат Нобелівської премії, відображає цей аспект одкровення: «Давній собор зруйновано, нарешті людина знає, що вона сама в байдужій безмежності Всесвіту, з якої виникла суто випадково».

Але я повернувся до центральних християнських цінностей – пожертва, спокута, прощення – тому що вони здавались мені надзвичайно переконливими. У Біблії існує напруга між справедливістю і милосердям, між Старим і Новим Заповітами. До того ж у Новому Заповіті написано, що людина ніколи не може бути достатньо доброю: доброта – це саме те, що потрібно, і вам ніколи не вдасться її досягти. Я вважав, що основне послання Ісуса полягає в тому, що милосердя завжди перемагає справедливість.

Більше того, основним посланням первородного гріха могло бути не «завжди почувайтесь винними». Можливо, воно більше схоже на: «У нас усіх є розуміння того, що означає бути добрим, але ми не завжди можемо йому відповідати». Зрештою, можливо, це і є основне послання Нового Заповіту. Навіть якщо ваше розуміння настільки чітко визначене, як у Книзі Левита, ви не зможете прожити життя таким чином. Це не лише неможливо, а й безглуздо.

Звичайно, я не можу нічого сказати про Бога напевне, але базовий факт людського життя переконливо спростовує сліпий детермінізм. Ба більше, ніхто, і я в тому числі, не наділяє одкровення жодним епістемічним авторитетом. Ми всі раціональні люди – одкровення замало. Навіть якби Бог промовляв до нас, ми б назвали це маренням.

Тому я замислився про те, що робити людині, яка хоче стати метафізиком.

Здатись?

Майже так.

Шукати Правду з великої літери, але розуміти, що це завдання неможливо виконати – або, якщо вдасться отримати правильну відповідь, її точно не можна буде перевірити.

Зрештою, немає жодних сумнівів, що кожен із нас бачить лише частину картини. Лікар бачить першу частину, пацієнт – другу, інженер – третю, економіст – четверту, пірнальник за перлинами – п’яту, алкоголік – шосту, монтувальник – сьому, вівчар – восьму, індійський жебрак – дев’яту, пастор – десяту. Одна людина ніколи не вміщає в собі всі людські знання. Вони виникають з відносин, які ми формуємо одне з одним та зі світом і які ніколи не бувають вичерпними. А Правда перебуває десь над ними усіма; там, де наприкінці недільного читання:

«Уже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, – щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший. Послав же і я вас те жати, коло чого ви не трудилися. Інші трудилися, ви ж у їхню працю вступили».

Через сім місяців після того, як я повернувся в хірургію, я зістрибнув з томографа. Це був мій останній скан перед тим, як я завершу резидентуру, стану батьком і моє майбутнє реалізується.

– Хочете подивитись, док? – запитав оператор.

– Не зараз, – відповів я. – У мене сьогодні багато роботи.

Була вже шоста вечора. Мені потрібно було навідати пацієнтів, підготувати завтрашній графік операцій, переглянути знімки, продиктувати медичні записи, перевірити прооперованих тощо. Близько восьмої вечора я сів біля станції для перегляду рентгенологічних зображень у нейрохірургічному кабінеті. Я увімкнув її, подивився на скани моїх завтрашніх пацієнтів – дві нескладні операції на спині – і нарешті ввів власне ім’я. Я гортав зображення так швидко, наче це був кінеограф, порівнюючи новий скан з попереднім. Усе виглядало так само, старі пухлини залишались на своєму місці… окрім. Чекайте-но!

Я відгортав зображення назад. Подивився ще раз.

Ось вона. Нова велика пухлина заповнювала мою праву середню долю. Як не дивно, вона нагадувала повний місяць, що освітив майже весь обрій. Повернувшись до попередніх зображень, я знайшов ледь помітні її сліди – примарного провісника, який зараз повністю вийшов на світ.

Я не почувався розлюченим або наляканим. Вона просто була там. Це був один із фактів про світ, як відстань від Сонця до Землі. Я поїхав додому і розповів Люсі. Був вечір четверга, а нашу зустріч з Еммою було заплановано аж на понеділок, але ми з Люсі сіли у вітальні з ноутбуками і прописали подальші кроки: біопсія, аналізи, хіміотерапія. Цього разу лікування переноситиметься важче, а можливості прожити довго стануть більш недосяжними. Знову Еліот: «На подув льодяний я стрепенувсь і чую за спиною / Стукіт кісток і сміх глумливий, що луна луною».[5] На кілька тижнів чи місяців, а може, й назавжди про нейрохірургію доведеться забути. Але ми вирішили, що все це можна відкласти до понеділка. Сьогодні був четвер, і я вже призначив операції на завтра. Я планував провести останній день в ролі резидента.

Наступного ранку о п’ятій двадцять я вийшов з машини біля лікарні, глибоко вдихнув, вловивши запах евкаліпту і… здається, сосни? Ніколи раніше цього не помічав. Я зустрівся з командою резидентів, яка зібралась разом перед ранковим обходом. Ми обговорили події за ніч, нові випадки, нові скани, відтак пішли оглянути наших пацієнтів перед МіУ або конференцією з моральності і ускладнень – регулярними зборами, на яких нейрохірурги збирались разом, щоб обговорити скоєні помилки і прикрі випадки. Згодом я провів кілька додаткових хвилин з пацієнтом, містером Р. У нього виникло рідкісне захворювання, яке називається синдромом Герстманна. Після того як я видалив з його мозку пухлину, у нього з’явилось кілька характерних дефектів: він втратив здатність писати, називати пальці, лічити і відрізняти правий бік від лівого. Раніше мені лише раз доводилось бачити такий випадок: вісім років тому, коли я був студентом медицини, у одного з перших пацієнтів, якому я надавав нейрохірургічні послуги. У нього, як і в містера Р., була ейфорія – я подумав, що це може бути одним із поки що не описаних елементів синдрому. Однак стан містера Р. покращувався: його мовлення майже цілком відновилось, і він робив лише незначні помилки при лічбі. У нього були гарні шанси цілком одужати.

Ранок минув, і я заходився мити руки перед останньою операцією. Раптом ця хвиля здалась мені нескінченною. Чи це востаннє я мию їх перед операцією? Можливо, так. Я дивився, як мильна вода стікає з моїх рук у водостік. Я зайшов у операційну, одягнений у хірургічний костюм, вкрив пацієнта покривалом і пересвідчився, що кути були гострими й охайними. Я хотів, щоб ця операція була бездоганною. Я розрізав шкіру внизу спини. Це був літній чоловік, спина якого дегенерувала, були стиснуті корінці нерва, спричиняючи сильний біль. Я відгортав жирову тканину, поки не побачив фасцію і не дістався країв його хребців. Я зробив отвір у фасції і обережно відрізав м’яз, поки у рані не проглядало нічого, крім широких, блискучих хребців, чистих і знекровлених. Лікар-куратор зайшов до операційної в той момент, коли я почав видаляти пластинку на задній стінці хребта, кістляві нарости на якій разом з нижніми зв’язками стискали нерви.

– Має добрий вигляд, – сказав він. – Якщо ви хочете піти на сьогоднішню конференцію, я можу попросити іншого резидента закінчити операцію.

У мене почала боліти спина. Чому я заздалегідь не випив додаткову дозу протизапальних таблеток? Утім, ця операція, мабуть, триватиме недовго. Я вже майже закінчив.

– Ні, – відповів я, – я хочу завершити сам.

Лікар-куратор вдягнув хірургічний костюм, і ми разом видалили кістковий наріст. Він почав відтягувати зв’язки, під якими була тверда оболонка зі спинномозковою рідиною і нервовими корінцями. Найпоширеніша помилка на цьому етапі – продірявити тверду мозкову оболонку. Я працював з протилежного боку. Краєм ока я побачив біля його інструмента синю тканину – там почала проглядатись тверда мозкова оболонка.

– Обережно! – застеріг я тої миті, коли ротик його інструмента зачепив тверду оболонку. Рана почала наповнюватись прозорою спинномозковою рідиною. У мене уже більше року не було протікань в жодній операції. Щоб його зупинити, знадобиться ще одна година.

– Дістаньте мікронабір, – сказав я. – У нас протікання.

Коли ми ліквідували наслідки і видалили стиснену м’яку тканину, мої плечі горіли. Лікар-куратор зняв хірургічний костюм, вибачився і подякував, після чого залишив мене самого зашивати рану. Прошарки гарно сходились. Я почав зшивати шкіру нейлоновими нитками. Більшість хірургів використовує скоби, але я був переконаний, що нейлон рідше викликає запалення, і це останнє зшивання я хотів зробити по-своєму. Шкіра з’єдналась ідеально, без напруги, так, наче її взагалі не оперували.

Добре. Хоч щось добре.

Коли ми зняли покривала з пацієнта, операційна сестра, з якою я ніколи раніше не працював, запитала:

– Ви будете на чергуванні цими вихідними, док?

– Ні, – і, можливо, більше ніколи не буду.

– У вас ще є заплановані операції на сьогодні?

– Ні, – і, можливо, більше ніколи не буде.

– Чорт, ну тоді це, мабуть, щасливий кінець! Роботу завершено. Я люблю, коли все закінчується добре, а ви, док?

– Так, я теж люблю.

Поки медсестри прибирали, а анестезіологи почали будити пацієнта, я сів за комп’ютер, щоб ввести замовлення. Я завжди жартома погрожував, що, поки я головний, замість енергійної поп-музики, яку всі люблять вмикати в операційній, ми слухатимемо лише босанову. Я ввімкнув на радіо Getz/Gilberto, і кімнату наповнили м’які сонорні звуки саксофона.

Невдовзі я вийшов з операційної, зібрав свої речі, які назбирались за сім років роботи – додатковий одяг на ті випадки, коли я залишався тут на ніч, зубні щітки, мило, зарядки до телефону, перекуси, мою модель черепа, колекцію книг з нейрохірургії тощо. Трохи подумавши, я вирішив залишити книжки. Тут вони будуть потрібнішими.

На шляху до стоянки до мене підійшов ординатор, щоб щось в мене запитати, але в нього задзвонив пейджер. Він подивився на нього, помахав рукою, обернувся і побіг у лікарню. «Поговоримо пізніше!» – гукнув він через плече. У мене в очах стояли сльози, коли я сів в автівку, завів її і повільно виїхав на вулицю. Я поїхав додому, минув вхідні двері, повісив свій білий халат на вішалці і зняв бейдж. Я дістав батарею зі свого пейджера. Після цього я зняв хірургічний костюм і довго простояв під душем.

Пізніше ввечері я зателефонував Вікторії і повідомив їй, що не приїду в понеділок і, можливо, взагалі ніколи та що я не складатиму графік операцій.

– Знаєте, мені часто снився страшний сон про те, що цей день от-от настане, – сказала вона. – Не знаю, як ви так довго протримались.


Я і Люсі зустрілися з Еммою в понеділок. Вона підтвердила підготовлений нами план: бронхоскопічна біопсія, пошук мутацій, які піддаються лікуванню, або ж хіміотерапія. Однак насправді я прийшов до неї по настанови. Я розповів їй, що поки що не займатимусь нейрохірургією.

– Гаразд, – сказала вона. – Це добре. Ти можеш зробити паузу, наприклад, якщо хочеш зосередитись на чомусь важливішому для тебе. Але не через те, що ти хворий. Ти не більше хворий, ніж тиждень тому. Це вибоїна на дорозі, але ти можеш продовжувати задану траєкторію. Нейрохірургія була для тебе важливою.

Знову я перетнув межу між лікарем і пацієнтом, між діячем і напрямком дії, між суб’єктом і безпосереднім об’єктом. До хвороби моє життя можна було описати як лінійний сумарний результат моїх рішень. Як і в більшості сучасних наративів, доля персонажа залежала від дій людей, його та інших. Хоча Глостер у п’єсі «Король Лір» скаржиться на людську долю – «те саме ми, що мухи для хлоп’ят» – але початок драматичному ходові подій у творі задає марнославство Ліра. Починаючи від епохи Просвітництва, чільне місце належало індивідууму. Але зараз я жив у іншому світі, більш стародавньому, у якому дії людини тьмяніли на тлі надлюдських сил. Це був світ, який більше нагадував давньогрецьку трагедію, ніж твори Шекспіра. Жодні зусилля не допоможуть Едіпові і його батькам уникнути своєї долі; доступ до сил, що контролюють їхні життя, їм забезпечують лише оракули і провидці, наділені божественним зором. Я прийшов не для того, щоб отримати план лікування – я прочитав доволі матеріалів, щоб знати медичні заходи – а за мудрістю оракула, яка б мене заспокоїла.

– Це не кінець. – Вона, мабуть, вживала цю фразу тисячу разів – зрештою, хіба я не використовував схожі промови для своїх пацієнтів, тих, що шукали відповіді, яких не існує? – І навіть не початок кінця. Це кінець початку.

І мені стало легше.

Через тиждень після біопсії Алексіс, практикуюча медсестра, зателефонувала мені. Нових мутацій, що піддаються лікуванню, не було виявлено, тому єдиним варіантом була хіміотерапія. Її було заплановано на понеділок. Я хотів дізнатись про конкретні препарати, але у відповідь почув, що потрібно запитати про це в Емми. Вона їхала на озеро Тахо з дітьми, але обіцяла зателефонувати мені на вихідні.

Наступного дня, в суботу, я відповів на її дзвінок. Я запитав у неї, що вона думає про препарати для хіміотерапії.

– Ну, – сказала вона, – чи є в тебе якісь конкретні пропозиції?

– Мабуть, головне запитання – чи варто долучати авастин, – відповів я. – Я знаю, що останнє дослідження виявило гіршу побічну дію і жодних переваг, і деякі онкологічні центри відмовляються від нього. На мою думку, це лише одне дослідження серед численних наявних доказів його ефективності, тому схиляюсь до того, щоб прийняти цей препарат. Ми зможемо припинити його використання, якщо мій організм на нього погано реагуватиме. Якщо ти вважаєш це доцільним.

– Так, цілком слушно. Крім того, через страхові компанії його буде важче додати пізніше, тому це ще одна причина використовувати його на початку.

– Дякую за дзвінок. Не заважатиму тобі насолоджуватись озером.

– Гаразд, але є ще одне… – Вона зробила паузу. – Я справді рада, що ми разом розробляємо твій медичний план. Звичайно, ти лікар – ти знаєш, про що кажеш, і це твоє життя. Але якщо ти захочеш, щоб я просто була лікарем, я з радістю так зроблю.

Я ніколи навіть не замислювався про те, щоб звільнити себе від відповідальності за власне лікування. Я просто припустив, що всі пацієнти стають фахівцями зі своєї хвороби. Я пригадав, як, будучи зеленим студентом-медиком, який нічого не знає, часто просив у пацієнтів пояснити свою хворобу й лікування, їхні сині пальці й рожеві пігулки. Але як лікар я ніколи не очікував від них самостійних рішень; я ніс відповідальність за пацієнта. І я зрозумів, що намагаюсь робити те ж саме; я-лікар продовжував нести відповідальність за себе-пацієнта. Навіть якщо мене прокляли грецькі боги, думка про те, щоб передати контроль, здавалась безвідповідальною, а то й взагалі неприйнятною.


Курс хіміотерапії почався в понеділок. Я, Люсі і моя мати разом поїхали в інфузійний центр. Мене під’єднали до крапельниці, я зручно вмостився в м’якому кріслі й почав чекати. Для введення коктейлю з ліків потрібно було чотири з половиною години. Упродовж цього часу я спав, читав, іноді просто роздивлявся навколо, а Люсі і моя мати сиділи поряд, час до часу порушуючи тишу розмовами на загальні теми. У решти пацієнтів стан здоров’я був різним – одні з них були лисі, інші мали гарні зачіски, одні були виснажені, інші енергійні, одні неохайні, інші елегантно вбрані. Усі вони лежали нерухомо, мовчки, поки через крапельницю в їхні витягнуті руки вводили отруту. Мені потрібно було приїжджати на процедуру раз на три тижні.

Я почав відчувати дію хіміотерапії наступного дня у формі глибокої втоми і цілковитого виснаження. Їжа, яка зазвичай приносила неабияке задоволення, стала схожою на морську воду. Раптом всі радощі мого життя немов стали солоними. На сніданок Люсі приготувала мені бублик з домашнім сиром; він був схожий на соляний лизунець. Я відклав його вбік. Читання виснажувало мене. Перед цим я погодився написати кілька розділів про лікувальний потенціал мого дослідження з Ві для двох провідних підручників з нейрохірургії. Це теж довелось відкласти. Дні минали один за одним, позначаючи час телевізійними програмами і силуваними прийомами їжі. Протягом цих тижнів виникла одна закономірність: слабкість поступово минала, і я повертався до нормального стану саме перед наступною процедурою.

Цей цикл тривав; мої поїздки в лікарню і назад супроводжувались незначними ускладненнями, яких було якраз достатньо для того, щоб унеможливити повернення до роботи. Факультет нейрохірургії постановив, що я виконав усі державні й місцеві вимоги для присвоєння кваліфікації. Церемонію було заплановано на суботу, приблизно за два тижні до очікуваної дати пологів Люсі.

Настав день випуску. Коли я у спальні вдягався, щоб піти на церемонію – кульмінацію семи років резидентури – у мене стався різкий напад нудоти. Це не було схоже на звичну нудоту від хіміотерапії, яка накочує, немов хвилі, і яку, як і хвилі, можна опанувати. Я почав нестримно блювати зеленою жовчю; її вапнистий присмак відрізнявся від шлункової кислоти. Вона сформувалась глибоко в кишках.

Усе-таки я не піду на церемонію випуску.

Щоб організм не зневоднився, мені потрібне було внутрішньовенне вливання, тому Люсі відвезла мене у відділення невідкладної допомоги, де мені почали вводити рідину. На зміну блюванню прийшла діарея. Я приязно поспілкувався з медичним резидентом, Бредом, і розповів йому свою медичну історію із зазначенням усіх моїх ліків. У результаті мова зайшла про досягнення молекулярної терапії, особливо ліків, які я приймав, Тарцеви. Медичний план був простий: мені потрібно було вводити рідину через крапельницю, поки я не зможу самостійно пити ротом. Того вечора мене перевезли в лікарняну палату. Але, коли медсестра перевіряла мій список ліків, я помітив, що в ньому немає Тарцеви. Я попросив її зателефонувати резидентові і виправити помилку. Таке трапляється. Зрештою, я приймав дванадцять видів ліків. Встежити за всім було нелегко.

Бред прийшов далеко після півночі.

– Я чув, що у вас було запитання стосовно ваших ліків? – сказав він.

– Так, – відповів я. – Тарцеву не замовили. Чи могли б ви її замовити?

– Я вирішив її скасувати.

– Чому це?

– Рівень ензимів у вашій печінці надто високий для неї.

Я був спантеличений. У мене вже кілька місяців був високий рівень ензимів; якщо це спричиняло проблеми, чому ми раніше про це не говорили?

Хай там як, це точно була якась помилка.

– Емма – мій онколог і ваш керівник – бачила ці цифри, і вона хоче, щоб я і далі її вживав.

Резидентам часто доводиться ухвалювати медичні рішення без участі лікаря-куратора. Але тепер, коли він дізнався думку Емми, звичайно ж, він мав би відступити.

– Можливо, вона спричиняє ваші проблеми із шлунково-кишковим трактом.

Я почувався ще більш розгубленим. Зазвичай згадка про розпорядження лікаря-куратора припиняє дискусії.

– Я вживав Тарцеву протягом року без жодних проблем, – сказав я. – Ви вважаєте, що це вона раптом спричинилась до таких наслідків, а не хіміотерапія?

– Так, можливо.

На зміну розгубленості прийшла злість. Невже якийсь хлопець, який два роки тому закінчив медичну школу, не старший за моїх молодших резидентів, сперечатиметься зі мною? Одна річ, якщо він має рацію, але він верз казна-що.

– Хм, хіба я не казав вам в обід, що без цих ліків активуються метастази в моїх кістках і завдають мені нестерпного болю? Не хочу, щоб це звучало драматично, але мені ламали кістки під час занять боксом, та це набагато гірше. Тобто десять за десятибальною шкалою, або «біль-настільки-сильний-що-я-зараз-почну-кричати».

– Ну, враховуючи період напіврозкладу Тарцеви, це, мабуть, станеться не раніше ніж через день.

Я зрозумів, що для Бреда я не пацієнт, а проблема, комірка, у якій потрібно поставити галочку.

– Послухайте, – провадив він, – якби на вашому місці був хтось інший, цієї розмови не було б. Я би просто скасував ці ліки і змусив вас довести, що без них ви відчуваєте такий біль.

Що сталось із тією привітною розмовою, яка відбулась між нами в обід? Я пригадав, як у медичній школі одна пацієнтка розповіла мені, що вона завжди вдягає найдорожчі шкарпетки на прийом до лікаря, щоб, якщо її вдягнуть в лікарняну сорочку і роззують, лікар побачив її шкарпетки і зрозумів, що це зібрана людина, до якої потрібно ставитись із повагою. (От у чому проблема – я був у лікарняних шкарпетках, які крав не один рік поспіль!)

– Як би там не було, Тарцева – це не прості ліки, їх не можна отримати без підпису ординатора або лікаря-куратора. Невже ви справді хочете, щоб я заради цього зараз когось розбудив? Не можна зачекати до ранку?

Он воно що.

Щоб виконати свій обов’язок переді мною, йому потрібно було додати ще один пункт до свого переліку справ: незручний телефонний дзвінок своєму керівникові, під час якого довелось би визнати свою помилку. Він працював у нічну зміну. Згідно з вимогами резидентури більшість програм мали перейти на позмінний графік. А там, де є зміни, є гнучкість і деяке намагання брати на себе менше відповідальності. Якби ми змогли відкласти це питання на кілька годин, я став би проблемою для когось іншого.

– Я зазвичай приймаю їх о п’ятій ранку, – сказав я, – а ви знаєте не гірше, ніж я, що «зачекати до ранку» означає перекласти проблему на когось іншого після ранкового обходу, і насправді це буде ближче до обіду. Чи не так?

– Добре, як скажете, – сказав він і вийшов з палати.

Уранці я дізнався, що він не замовив ліки.

Емма зайшла привітатись і сказала мені, що розв’яже питання із замовленням. Вона побажала мені швидкого одужання і вибачилась за те, що на тиждень їде з міста. Протягом дня мій стан погіршився, діарея стрімко посилювалась. Мені вводили рідину, але недостатньо швидко. Нирки почали відмовляти. У роті стало настільки сухо, що я не міг розмовляти й ковтати. Під час наступних замірів мій рівень сироваткового натрію наблизився до смертельно небезпечної межі. Мене перевели у відділення інтенсивної терапії. Частина мого м’якого піднебіння і глотки відмерла через зневоднення і відлущилась. Я відчував біль і переміщувався з одного рівня свідомості на інший, у той час як пантеон спеціалістів зібрався разом, щоб допомогти мені: лікарі інтенсивної терапії, нефрологи, гастроентерологи, ендокринологи, інфекціоністи, нейрохірурги, онкологи загального напряму, торакальні онкологи, отоларингологи. Люсі, на тридцять восьмому тижні вагітності, удень залишалась біля мене і потайки перебралась до моєї колишньої кімнати для чергових, за кілька кроків від відділення інтенсивної терапії, щоб навідуватись до мене вночі. Її голос та голос мого батька також було чути.

Під час прояснення свідомості я чітко розумів, що така кількість голосів утворює какофонію. У медицині це явище називають проблемою WICOS: Who Is the Captain of the Ship? («Хто капітан корабля?»). Нефрологи не погоджувались із лікарями інтенсивної терапії, які своєю чергою не погоджувались з ендокринологами, які своєю чергою не погоджувались з онкологами, які своєю чергою не погоджувались із гастроентерологами. Я відчував відповідальність за своє лікування: коли до мене поверталася свідомість, друкував важливі подробиці щодо моєї нинішньої хвороби і з допомогою Люсі намагався зібрати всіх лікарів разом для узгодження фактів та інтерпретацій. Згодом крізь напівсон я невиразно чув, як мій батько та Люсі обговорюють мій стан з кожною групою лікарів. Ми підозрювали, що головний план має полягати в тому, щоб лікувати мене вливаннями, поки не закінчиться дія хіміотерапії. Але кожна група фахівців мусила допускати більш езотеричні варіанти і відстоювати відповідні аналізи й схеми лікування, частина з яких здавалася зайвою або непродуманою. Бралися зразки, замовлялися скани, вводились ліки; я втратив лік часові і подіям. Я просив, щоб мені пояснювали ці плани, але речення ставали слизькими, голоси – розмитими і приглушеними, мене огортала темрява посеред розповіді лікарів, і зв’язність то зникала, то знову з’являлась. Я відчайдушно хотів, щоб Емма була тут і щоб вона була за головного.

Раптом вона прийшла.

– Ти вже повернулась? – запитав я.

– Ти вже більше тижня пробув у відділенні інтенсивної терапії, – відповіла вона. – Але не хвилюйся. Ти одужуєш. Більшість твоїх показників стабілізувалась. Скоро тебе звідси випишуть.

Я дізнався, що вона спілкувалась із моїми лікарями електронною поштою.

– Пам’ятаєш, як ти запропонувала просто бути лікарем, щоб я міг просто бути пацієнтом? – запитав я у неї. – Вважаю, ця ідея може бути слушною. Я читав статті і художню літературу, намагався знайти в них правильну точку зору, але не зміг.

– Я не впевнена, що це можна знайти в книжках, – відповіла вона.

Тепер Емма була капітаном корабля і привносила відчуття спокою в цю хаотичну госпіталізацію. Мені пригадався Т. С. Еліот:

Дам’ята: Човен радо слухає руки,

Що вправно і веслом орудує, й вітрилом,

На морі штиль, і твоє серце радо слуха

Вишнього поклику, в битті його – покора

Руці, що владу має. [6]

Я відхилився назад на лікарняному ліжку і заплющив очі. Коли мене знову огорнула темрява делірію, я врешті розслабився.

У припустимий день пологи Люсі не настали, і мене нарешті почали готувати до виписки. Я втратив понад 18 кілограмів, відколи мені поставили діагноз, 7 з них – минулого тижня. Я важив стільки ж, як у восьмому класі, хоча моє волосся відтоді значно порідшало, в основному за минулий місяць. Я прийшов до тями й усвідомлював, що відбувається навколо, але був кволим. Мої кістки проглядали під шкірою, я був наче ходячим рентгенівським знімком. Удома мене втомлювали навіть спроби тримати голову рівно. Для того щоб підняти склянку води, доводилось використовувати обидві руки. Про те, щоб читати, не могло бути навіть мови.

Обидві пари батьків тепер були в нашому місті, щоб допомагати нам. Через два дні після виписки з лікарні в Люсі почались перейми. Вона залишилась вдома, а тим часом моя мати відвезла мене на чергову зустріч до Емми.

– Почуваєшся роздратованим?

– Ні.

– А слід було б. Лікування триватиме довго.

– Гаразд, так. Я роздратований у великому плані. Але з точки зору повсякдення я готовий повернутись до фізичної терапії і почати одужувати. Одного разу я це вже робив, нічого нового, чи не так?

– Ти бачив свій останній скан? – запитала вона.

– Ні, я, можна сказати, припинив дивитись.

– Там усе добре, – сказала вона. – Здається, хвороба стабілізувалась, можливо, навіть дещо відступила.

Ми трохи обговорили подальшу логістику; хіміотерапію доведеться відкласти, поки я не зміцнію. До участі в експериментальних випробуваннях мене теж не допустять у такому стані. Лікування – не варіант, принаймні поки хоча б частина сил не повернеться. Я сперся головою об стіну, щоб підтримати ослаблі м’язи шиї. Мої думки плутались. Мені знову потрібно було, щоб оракул видав своє пророцтво, дізнався загадки від пташок або з зоряних карт, з мутованих генів або методу Каплана – Мейєра.

– Еммо, – промовив я, – який наступний крок?

– Набирайся сил. Це все.

– Але, коли рак повернеться… тобто які можливості… – Я затнувся. Перша лінія лікування (Тарцева) не спрацювала. Друга (хіміотерапія) мене ледь не вбила. Третя лінія, навіть якщо я доживу до неї, була не дуже обнадійливою. Окрім цього було недосліджене поле експериментальних ліків. У мене з вуст зірвались фрази, сповнені сумніву:

– Йдеться про те, щоб повернутись в операційну, ходити чи навіть…

– У тебе залишилось ще добрих п’ять років, – сказала вона.

Вона вимовила це без авторитетного тону оракула, без впевненості людини, яка справді вірить. Натомість це пролунало як прохання. Як у того пацієнта, який міг розмовляти лише цифрами. Наче вона не стільки розмовляла зі мною, скільки благала, як звичайна людина, у сил і доль, які насправді це контролюють. Стосунки «лікар – пацієнт» іноді наділені атмосферою авторитетності, але бувають моменти, такі як ось цей, коли є лише дві людини, які тримаються разом, і одна з них вдивляється в безодню – не більше і не менше.

Виявляється, лікарям теж потрібна надія.


Коли ми повертались додому після прийому в Емми, нам зателефонувала мама Люсі і повідомила, що вони їдуть в лікарню. У Люсі почались пологи. («Обов’язково якнайшвидше запитайте про епідуральну анестезію», – попрохав я її. Моїй дружині й так довелось пережити чимало страждань.) Я повернувся до лікарні в інвалідному візку, який штовхав мій батько. Я ліг на ліжко в пологовій палаті; щоб моє кістляве тіло не тремтіло, мене обклали теплопакетами і ковдрами. Протягом наступних двох годин я спостерігав за тим, як Люсі і медсестра здійснюють ритуал пологів. Коли перейми почастішали, медсестра почала відраховувати поштовхи: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять!»

Люсі повернулась до мене і з посмішкою на вустах промовила:

– Я наче беру участь у змаганнях!

Я випростався на ліжку і посміхнувся їй у відповідь, дивлячись, як здіймається її живіт. У житті Люсі і моєї доньки я буду відсутній надто часто, тож якщо це – максимальна присутність, яку я можу забезпечити, нехай так і буде.

Трохи згодом після півночі медсестра розбудила мене легким поштовхом.

– Уже скоро, – прошепотіла вона.

Вона зібрала ковдри і допомогла мені сісти в крісло поряд із Люсі. Акушер уже була в палаті, вона була не старшою від мене. Коли показалась голівка, вона подивилась на мене.

– Можу сказати вам одне: у вашої доньки волосся точнісінько таке ж, як і у вас, – сказала вона. – І його багато.

Я кивнув, продовжуючи тримати Люсі за руку в останні хвилини пологів. І тоді, після останнього поштовху, 4 липня о 2:11 вона з’явилась на світ. Елізабет Акадія – Каді – ми обрали це ім’я заздалегідь.

– Можна прикласти її до вашої шкіри, татку? – запитала медсестра.

– Ні, я з-з-замерз, – сказав я, цокаючи зубами. – Але я хотів би потримати її на руках.

Її загорнули в ковдру і передали мені. Тієї миті, коли я однією рукою відчував вагу дитини, а другою тримав Люсі за руку, перед нами відкривались життєві можливості. Ракові клітини в моєму тілі продовжуватимуть вмирати або знову почнуть рости. Дивлячись на простір, який розгортався попереду, я бачив не спустошену землю, а щось простіше: чисту сторінку, на якій житиму далі.


Однак у нашій оселі присутній динамізм.

Щодня, щотижня Каді розцвітає: уперше вхопилась пальцями, уперше посміхнулась, уперше засміялась. Педіатр регулярно позначає її ріст на графіку, і позначки демонструють поступовий прогрес. Її оточує осяйна новизна. Коли вона сидить у мене на колінах і посміхається, захоплена моїм співом мимо нот, кімнату наповнює тепло.

Тепер час для мене має дві сторони: кожен день віддаляє мене від останнього загострення, але наближає до чергового рецидиву – і, врешті, смерті. Можливо, пізніше, ніж я гадаю, але точно раніше, ніж я хотів би. На мою думку, існує дві реакції на це усвідомлення. Найочевидніша – імпульс до шаленої діяльності: «жити сповна», подорожувати, вечеряти в ресторанах, досягнути цілої низки призабутих цілей. Проте один з найжорстокіших аспектів раку – це те, що він обмежує не лише час, а й енергію і суттєво зменшує кількість справ, які можна встигнути зробити за один день. Це забіг втомленого зайця. Але навіть якби в мене була необхідна енергія, я надаю перевагу підходові черепахи. Я шкандибаю, міркую. У деякі дні я просто вперто рухаюсь далі.

Якщо час розширюється, коли людина рухається на високій швидкості, чи означає це, що він стискається, коли людина майже не рухається? Мабуть, так і є: дні стали значно коротшими.

Через те, що один день майже не відрізняється від наступного, час здається статичним. У англійській мові ми використовуємо слово «час» по-різному: «Час – за чверть третя» або «Я зараз переживаю складний час». У ці дні час радше нагадує не цокання годинника, а стан. Виникає апатія. З’явилось відчуття відкритості. Коли я як хірург в операційній зосереджувався на пацієнтові, розташування стрілок годинника могло здаватись мені довільним, але я ніколи не вважав його беззмістовним. Зараз час доби не означає нічого, день тижня – трохи більше. Медична освіта безжально орієнтована на майбутнє, у її основі лежить відкладена винагорода; ти завжди думаєш про те, що робитимеш через п’ять років. Але зараз я не знаю, що робитиму через п’ять років. Можливо, я буду мертвим. Можливо, ні. Можливо, я буду здоровим. Можливо, писатиму. Я не знаю. Тому гаяти час на роздуми про майбутнє не дуже доцільно – звичайно, якщо воно більш віддалене за обід.

Відмінювання дієслів теж стало розмитим. Як правильно: «Я нейрохірург», «Я був нейрохірургом» чи «Я колись був нейрохірургом і знову ним буду?» Грем Грін якось сказав, що життя проживається в перші двадцять років, а решта – лише осмислення. Отже, у якому часі я живу? Чи перейшов я з теперішнього в минулий доконаний? Майбутній час здається порожнім і, коли його вживають інші, неприємно вражає. Кілька місяців тому я відзначав п’ятнадцяту річницю випуску на зустрічі випускників Стенфордського університету. Я стояв на подвір’ї і пив віскі в рожевих променях призахідного сонця; коли давні друзі вигукнули урочисту обіцянку: «Зустрінемось на двадцять п’ятій річниці!», здавалось грубіянством відповісти: «Ну… навряд чи».

Усі ми безсилі перед скінченністю. Підозрюю, що я не один, хто досягнув цього давноминулого стану. Більшість амбіцій люди або реалізують, або відмовляються від них; у будь-якому разі їхнє місце в минулому. Майбутнє, замість того щоб бути драбиною для досягнення життєвих цілей, видовжується у постійному сьогоденні. Гроші, статус, уся метушня, описана в Книзі Проповідника, здаються такими малоцікавими – це дійсно погоня за вітром.

Але є те, що не можна позбавити майбутності – наша донька, Каді. Сподіваюсь, я проживу достатньо довго, щоб у неї залишились спогади про мене. Слова наділені довговічністю, якої в мене немає. Я подумав, що зможу залишити кілька листів – але що мені в них написати? Я не знаю, якою буде ця дівчинка в п’ятнадцять років; не знаю навіть, чи їй сподобається ім’я, яке ми їй дали. Мабуть, є лише одна річ, яку можна сказати цій дитині – самому майбутньому, що на якусь мить перетнулось у часі зі мною – життям, яке, якщо не враховувати малоймовірні варіанти, належить минулому.

Це повідомлення просте.

Коли в твоєму житті настане одна із тих численних годин, у які доведеться звітувати, резюмувати те, ким ти була, що зробила і що означала для світу, благаю тебе, не забувай, що ти щедро наповнила дні помираючого чоловіка радістю, незнаною для нього в усі попередні роки; радістю, яка не прагне більшого, насиченою і спокійною. Нині, у цей час, це вкрай важливо.

Епілог

Люсі Каланіті

Два спадки ти залишив,

Любов – один із них,

Така, яку Всевишній

Прийняти в дар би зміг.

Мов океан, широкі

Залишив межі болю

Між вічністю і часом,

Між мною і тобою.

Емілі Дікінсон

Пол помер у понеділок, 9 березня 2015 року, в оточенні своїх рідних, на лікарняному ліжку приблизно за двісті ярдів від пологового відділення, у якому за вісім місяців до того з’явилась на світ наша донька Каді. Якби в період між народженням Каді і смертю Пола ви побачили, як ми обсмоктуємо реберця в місцевому барбекю-ресторані і, усміхаючись, п’ємо кухоль пива, а поруч в колясці спить чорнява дівчинка з довгими віями, ви б нізащо не подумали, що Полові, найімовірніше, залишилось жити менше року і що ми це усвідомлюємо.

Десь перед першим Різдвом Каді, коли їй було п’ять місяців, рак Пола почав опиратись третій лінії ліків, яку йому порекомендували після того, як Тарцева і хіміотерапія припинили діяти. Каді на свята вперше куштувала тверду їжу; закутана в піжаму з карамельними тростинами, вона жувала солодку картоплю. Уся родина зібралась у батьківському домі Пола в Кінгмані, штат Аризона, наповненому світлом від свічок і розмовами. Упродовж наступних місяців його сили зменшувались, але ми і далі проживали радісні моменти всупереч нашому смуткові. Ми влаштовували затишні звані вечері, щовечора обіймали одне одного, раділи ясним очам і спокійному характеру нашої доньки. І, звичайно ж, Пол писав, вмостившись у своєму м’якому кріслі і загорнувшись у теплу вовняну ковдру. Протягом своїх останніх місяців він зосереджувався винятково на тому, щоб завершити книжку.

На зміну зимі прийшла весна, і на нашій вулиці зацвіли великі рожеві магнолії, але здоров’я Пола стрімко погіршувалось. Наприкінці лютого йому вже доводилось використовувати додатковий кисень, щоб підтримувати комфортне дихання. Я викидала його непочатий обід у кошик для сміття поверх непочатого сніданку, а через кілька годин купа поповнювалась непочатою вечерею. Раніше він любив їсти на сніданок мої сандвічі – яйце, ковбаса і сир, викладені на рол, але, відколи в нього погіршився апетит, ми перейшли на яйця з тостом, потім на самі яйця, поки він не перестав переносити і їх. Навіть його улюблені смузі – склянки, які я наповнювала незмінним набором калорій, були неапетитними.

Засинати Пол починав усе раніше, мовлення його періодично ставало нерозбірливим, а нудота перетворилась на постійну. КТ і МРТ мозку підтвердили, що рак легень Пола погіршився і нові пухлини з’явились також у мозку, у тому числі карциноматоз мозкових оболонок – рідкісне і смертельне проникнення, унаслідок якого прогнозована тривалість життя становила всього кілька місяців і над нами нависла тінь гострих неврологічних розладів. Ці новини прикро вразили Пола. Він говорив мало, але як нейрохірург знав, що на нього чекає. Хоча Пол змирився з обмеженою тривалістю життя, неврологічні розлади стали новим ударом; його мучила думка про втрату змістовності та суб’єктності. Разом з онкологом Пола ми визначили наш головний пріоритет: якомога довше зберегти гостроту розуму. Ми організували участь у клінічних випробуваннях, консультації з фахівцем із нейроонкології і візит команди, що забезпечувала його паліативний догляд, для того, щоб обговорити можливості лікування в хоспісі. Усе це мало на меті максимально підвищити якість його життя на той час, який у нього залишився. Хоч я і кріпилась, моє серце огортав смуток, коли я думала про його подальші страждання і хвилювалась, що йому залишилось жити лише кілька тижнів – можливо, навіть менше. Коли ми трималися за руки, я уявляла собі його похорон. Я не знала, що Пол помре через кілька днів.

Ми провели його останню суботу з родичами в затишку нашої вітальні. Пол тримав Каді на руках у м’якому кріслі; його батько сидів на моєму кріслі для годування, його мати і я сиділи поряд на дивані. Пол співав Каді пісню і обережно гойдав її на колінах. Вона широко посміхалась, не помічаючи трубки, які постачали в його ніс кисень. Його світ став тіснішим; я не приймала відвідувачів, котрі не були членами родини. Пол сказав мені: «Я хочу, щоб всі знали, що я люблю їх, навіть якщо не бачусь із ними. Я ціную їхню дружбу, і ще одна склянка «Ардбега» цього не змінить». Того дня він нічого не писав. Рукопис його книжки був лише частково завершеним, і Пол знав, що, мабуть, не зможе його дописати – навряд чи йому вистачить сил, ясності розуму і часу.

Щоб підготуватись до клінічного випробування, Пол перестав приймати щоденні ліки для таргетованої терапії, які недостатньо ефективно контролювали його рак. Існував ризик того, що рак швидко поширюватиметься або загостриться після того, як він припинить курс прийому. Тому онколог Пола просила мене щоденно записувати його на відео під час виконання одного і того самого завдання, щоб виявити дефекти в мовленні або ходьбі.

– «Квітень – найлютіший місяць», – уголос читав Пол у вітальні в суботу обраний ним вірш Т. С. Еліота «Спустошена земля», поки я знімала відео. – «Мішає спомини й бажання, розтравляє гниле коріння провесняними дощами».[7]

Родичі засміялись, коли він, хоч цього й не було в сценарії, поклав книжку обкладинкою догори на коліна і почав декламувати напам’ять.

– Це так на нього схоже! – з усмішкою сказала його мати.

Наступного дня, в неділю, ми сподівались, що спокійні вихідні триватимуть. Якби Пол почувався достатньо добре, ми б пішли до церкви, після цього відвели Каді та її двоюрідну сестру на гойдалки в парк, розташований на пагорбі. Ми б і далі вбирали в себе нещодавні прикрі новини, ділили наш смуток і насолоджувались часом, проведеним разом.

Але натомість час пришвидшився.

Рано-вранці в неділю я приклала руку до чола Пола і відчула, що в нього лихоманка, температура підвищилась до сорока градусів, хоч він почувався відносно непогано і не мав інших симптомів. Разом із батьком Пола і Суманом ми за кілька годин відвезли його у відділення невідкладної допомоги і повернулись додому до решти родичів після того, як йому призначили антибіотики на випадок пневмонії (на рентгенівському знімку грудна клітка Пола була ущільнена пухлинами, за якими могло ховатись запалення). Але, можливо, причиною було те, що рак швидко прогресував? В обід Пол спокійно спав, проте він був дуже хворий. Спостерігаючи за тим, як він спить, я заплакала. Потім я пішла у вітальню, де до моїх сліз приєдналися сльози його батька. Я вже сумувала за ним.

У неділю ввечері стан Пола різко погіршився. Він сидів на краю нашого ліжка, важко дихаючи – це була разюча зміна. Я викликала «швидку». Коли ми знову зайшли у відділення невідкладної допомоги – цього разу Пола везли на каталці, а його батьки йшли за нами – він повернувся до мене і прошепотів:

– Можливо, це кінець.

– Я поруч із тобою, – промовила я.

Працівники лікарні зустріли Пола як завжди привітно. Але вони діяли швидко, побачивши, у якому він стані. Після початкових аналізів йому наклали маску на ніс і на рот, щоб полегшити дихання за допомогою двофазної вентиляції – апарату для підтримки дихання BiPAP, який постачає сильний механізований потік повітря під час кожного вдиху і значною мірою перебирає на себе функцію дихання. Хоча двофазна вентиляція полегшує респіраторну механіку, іноді вона вимагає багато зусиль від пацієнта – вона працює шумно і потужно, розтискаючи губи під час кожного вдиху так, як це робить собака, коли просуває голову крізь вікно автомобіля. Я стояла поряд, нахилившись над каталкою і тримаючи Пола за руку, коли апарат почав ритмічно видавати «шу-шу-шу».

Рівень діоксиду карбону в крові Пола був критично високим – це означало, що дихання забирає усі його сили. Аналіз крові вказував на те, що певний надлишок діоксиду карбону акумулювався в крові протягом кількох днів або тижнів, під час яких його хвороба легенів і слабкість прогресували. Оскільки його мозок поступово звикав до надмірного рівня діоксиду карбону, він був при тямі. Він спостерігав. Він як лікар розумів невтішні результати. Я теж їх розуміла, слідуючи за ним, коли його везли в інвалідному візку у відділення інтенсивної терапії – те саме, у якому багато його пацієнтів боролись із хворобою до або після операції, у той час як їхні рідні сиділи біля ліжка у вінілових кріслах.

– Чи потрібно мене інтубувати? – запитав він мене в перерві між подихами через BiPAP, коли ми були на місці. – Чи варто мене інтубувати?

Усю ніч Пол обговорював це питання з лікарями, рідними, а потім лише зі мною. Приблизно опівночі лікар інтенсивної терапії, який тривалий час був наставником Пола, зайшов, щоб обговорити варіанти лікування з родиною. BiPAP – це тимчасове рішення, сказав він. Єдиний доступний варіант – інтубувати Пола, тобто під’єднати його до вентилятора. Чи цього він хотів?

Раптом постало ключове питання: чи можлива регресія раптової дихальної недостатності?

Викликало занепокоєння те, чи не буде Пол надто хворим, щоб його будь-коли можна було від’єднати від вентилятора. Чи не настане делірій, потім відмова органів, а після цього його свідомість і тіло покинуть нас? Нам, лікарям, доводилось бачити цей важкий сценарій. Пол обмірковував альтернативу: замість інтубації можна використати «комфортний догляд», хоча смерть настане швидше і невідворотніше.

– Навіть якщо я це переживу, – сказав він, пам’ятаючи про пухлини в мозку, – мені важко уявити собі майбутнє, у якому я зможу змістовно прожити час.

Його мати відчайдушно йому заперечила:

– Жодних рішень сьогодні, Паббі! Давайте всі відпочинемо.

Після того як Пол розпорядився не реанімувати його, він погодився. Співчутливі медсестри принесли йому додаткові ковдри. Я вимкнула флуоресцентні лампи.

Полові вдалось проспати до сходу сонця. Біля нього сидів його батько, а я тим часом намагалась трохи поспати в сусідній кімнаті, щоб зберегти ясність розуму, усвідомлюючи, що наступний день може виявитись найважчим у моєму житті. Я тихенько прийшла у палату Пола о шостій ранку, коли було ще темно. Реанімаційні монітори періодично подавали сигнали. Пол розплющив очі. Ми знову говорили про «комфортний догляд», уникаючи агресивних спроб відтерміновувати неминуче, і він вголос запитав, чи зможе повернутись додому. Мене турбувало те, що дорога завдаватиме йому болю і може вбити його – настільки слабким він був. Однак я сказала, що зроблю все можливе, щоб відвезти його додому, якщо це для нього найважливіше, і кивком голови підтвердила, що комфортний догляд – мабуть, це той напрямок, у якому ми рухаємось. Але чи можна в якийсь спосіб відтворити дім тут? У перерві між пихтінням апарату він відповів: «Каді».

Каді невдовзі була в лікарні – її привезла з дому наша подруга Вікторія – і почала своє власне, неусвідомлене та енергійне чергування. Вона радісно вмостилась на правому ліктеві Пола і почала поправляти свої крихітні шкарпетки, стукати по лікарняній постелі, усміхатись та вуркотіти. Її не турбував апарат підтримки дихання, який продовжував дмухати, підтримуючи в Полові життя.

Медики прийшли під час обходу і обговорили випадок Пола в коридорі, де до них приєднались я і його рідні. Ймовірно, гостра дихальна недостатність Пола була зумовлена стрімким прогресуванням раку. Рівень діоксиду карбону і далі зростав – це було суттєве показання для інтубації. Рідня почувалась пригніченою: телефонувала онколог Пола і висловила сподівання, що гостру фазу можна послабити, але лікарі на місці були налаштовані менш оптимістично. Я благала їх якомога точніше оцінити шанси на те, що різке погіршення здоров’я вдасться повернути в зворотному напрямку.

– Йому не потрібна «Аве Марія», – сказала я. – Якщо в нього немає шансів прожити суттєвий проміжок часу, він хоче зняти маску і обійняти Каді.

Я повернулась до палати Пола. Він пильно подивився на мене своїми темними очима поверх маски апарату BiPAP і чітко сказав тихим, але твердим голосом: «Я готовий».

Він мав на увазі, що готовий відмовитись від підтримки дихання, почати приймати морфін, померти.

Родичі зібрались разом. Протягом дорогоцінних хвилин після того, як Пол ухвалив рішення, ми всі висловили свою любов і повагу. У очах Пола блищали сльози. Він подякував своїм батькам. Він попросив нас домогтись того, щоб його рукопис якимось чином видали. Він востаннє сказав мені, що кохає мене. Лікар-куратор зайшов і висловив слова підтримки: «Поле, після того, як ви помрете, ваша сім’я почуватиметься розчавленою, але вони зберуться із силами завдяки хоробрості, яку ви продемонстрували». Погляд Дживана був спрямований на Пола, коли Суман сказав: «Іди з миром, брате». Відчуваючи, як моє серце розривається від болю, я лягла на наше останнє спільне ліжко.

Я думала про інші ліжка, які ми з ним ділили. Вісім років тому, коли ми були студентами, ми спали на такому ж односпальному ліжку неподалік від мого дідуся, що помирав. Тоді нам довелось перервати наш медовий місяць, щоб доглядати за ним. Щодві години ми прокидались, щоб дати йому ліки, і моя любов до Пола посилювалась, коли я спостерігала за тим, як він нахиляється до мого дідуся і прислухається до його прохань. Ми ніколи б не могли подумати, що ця сцена, смертне ложе Пола, спіткає нас в такому близькому майбутньому. Двадцять два місяці тому ми плакали, лежачи на ліжку на іншому поверсі цієї лікарні, коли дізнались діагноз Пола. Вісім місяців тому ми були разом на моєму лікарняному ліжку в день, коли народилась Каді, і дрімали, обійнявшись – тоді вперше після пологів я заснула тривалим міцним сном. Я уявляла собі наше затишне ліжко, яке стояло порожнім вдома; пригадувала, як ми закохались у Нью-Гейвені дванадцять років тому і відразу ж були здивовані, як добре наші тіла і кінцівки допасовані одні до одних; думала про те, що з того часу ми найкраще спали тоді, коли наші тіла були переплетені. Усім своїм єством я сподівалась, що він зараз відчуває цей тихий спокій.

За годину від’єднали маску й монітори і через крапельницю Полові почали вводити морфін. Його дихання було рівномірним, але поверховим, було схоже, що йому зручно. Тим не менше я запитала в нього, чи потрібно йому більше морфіну, і він кивнув головою, не розплющуючи очі. Його мати сиділа поряд; його батько поклав руку йому на голову. Нарешті він знепритомнів.

Протягом більше ніж дев’яти годин родина Пола – його батьки, брати, невістка, донька і я – сиділи біля ліжка Пола, який був непритомним і робив усе рідші уривчасті вдихи. Його очі були заплющеними, лице – розслабленим. Його довгі пальці спокійно лежали на моїх. Батьки Пола взяли Каді і знову поклали її на ліжко, щоб вона могла пригорнутись, поїсти, поспати. Палата, наповнена любов’ю, відображала в собі численні свята й вихідні, які ми провели всі разом за цей час. Я погладила Пола по волоссю, прошепотіла йому: «Ти хоробрий Палладін», – так я його називала – і тихо заспівала йому на вухо нашу улюблену пісню, яку ми написали у попередні місяці. Основним її повідомленням було: «Дякую тобі за те, що любиш мене». Приїхали близький двоюрідний брат і дядько, а згодом і наш пастор. Родичі обмінялись теплими розповідями і внутрішніми жартами; після цього ми почали по черзі плакати, стурбовано поглядаючи на обличчя Пола і один на одного, переживаючи цінність та біль цього часу, наших останніх годин разом.

Коли навскісні теплі промені вечірнього світла почали падати крізь вікно, яке виходило на північний захід, дихання Пола стало тихішим. Каді терла очі пухкенькими кулачками, тому що їй уже час було спати. Приїхав наш друг, щоб відвезти її додому. Я притулила її щокою до Полової щоки. Пасма їхнього однакового темного волосся були однаково відгорнуті набік, його обличчя було безтурботним, її – здивованим, але спокійним; його люба дитина навіть не здогадувалась, що це прощання. Я тихо заспівала колискову Каді, їм обом, і віддала її.

Коли настали сутінки і палата наповнилась теплим світлом низької настінної лампи, дихання Пола стало уривчастим і нерівномірним. Його тіло і далі здавалося спокійним, кінцівки – розслабленими.

Незадовго до дев’ятої години, з розтуленими вустами і заплющеними очима Пол зробив глибокий останній подих.


Книжка «Коли подих стає повітрям» є певною мірою незакінченою, її написання було зупинено стрімким погіршенням здоров’я Пола, але це – невід’ємний компонент її правди, тієї дійсності, з якою він зіткнувся. Протягом останнього року свого життя Пол постійно писав, його підштовхувала до цього мета, мотивувало цокання годинника. Він почав з опівнічних спалахів активності, коли ще був головним резидентом у відділенні нейрохірургії; тихо набирав текст на ноутбуку, лежачи поряд зі мною в ліжку. Згодом він проводив полудень у м’якому кріслі, писав начерки абзаців в залі очікування свого онколога, приймав дзвінки від редактора, коли йому у вену вводили хіміопрепарати, усюди носив за собою свій сріблястий ноутбук. Коли на його пальцях з’явилися болючі тріщини від хіміотерапії, ми знайшли безшовні рукавички зі срібною ниткою, що давали можливість користуватися сенсорною панеллю і клавіатурою. Стратегії зі збереження зосередженості, необхідної для написання книжки, були в центрі його паліативної допомоги, незважаючи на покарання у вигляді втоми від раку, що прогресував. Він був рішуче налаштований писати далі.

У цій книжці є нагальність боротьби із часом, важливих речей, які потрібно сказати. Пол стикався зі смертю – вивчав її, боровся з нею, приймав її – і в ролі лікаря, і в ролі пацієнта. Він хотів допомогти людям зрозуміти смерть і подивитись в очі своїй смертності. Смерть на четвертому десятку років нині незвичне явище, але смерть взагалі – ні. «Особливість раку легень полягає в тому, що він не екзотичний, – написав Пол у листі своєму найкращому другові, Робіну. – Вона якраз достатньо трагічна і реалістична. [Читач] може відчути це на собі, побачити це моїми очима і сказати: «Ось як це звідси виглядає… рано чи пізно я повернусь сюди вже не в ролі спостерігача». Саме це, гадаю, і є моя мета. Не сенсаційність смерті і не заклики збирати бутони троянд, а: “От що чекає попереду на цьому шляху”». Звичайно, він не лише описав маршрут. Він мужньо ним пройшов.

Рішення Пола не відвертати свій погляд уособлює силу духу, якій ми не приділяємо достатньо уваги в нашій культурі несприйняття смерті. Його сила виявлялась в амбітності і в праці, але також у м’якості, протилежності гіркоти. Більшу частину свого життя він присвятив питанню змістовного буття, і його книжка досліджує цю важливу територію. «Справжній спостерігач завжди є оповідачем, – писав Емерсон. – Якимось чином його мрія переповідається; якимось чином він видає її з урочистою радістю». Написання цієї книжки дало можливість цьому хороброму спостерігачеві стати оповідачем, навчити нас стійко сприймати смерть.

Більшість членів родини і друзів до виходу цієї книжки не знали про подружні проблеми, які виникали у нас із Полом наприкінці його резидентури. Проте я рада, що Пол написав про них. Це частина нашої правди, ще одне визначення, складова боротьби і спокути, змісту життя Пола і мого життя. Його діагноз, наче горіхокол, повернув нас до м’якої, турботливої серцевини нашого шлюбу. Ми тримались одне за одного заради його фізичного життя і нашого емоційного життя, оголивши нашу любов. Ми обоє жартома казали близьким друзям, що секрет порятунку відносин полягає в тому, щоб один з партнерів захворів на смертельну хворобу. З іншого боку, ми знали, що один зі способів протистояти смертельній хворобі – міцно кохати: бути вразливим, добрим, щедрим, вдячним. Через кілька місяців після його діагнозу ми співали гімн «Пісня слуги», стоячи поряд у хорі, і слова відлунювали змістом в ту мить, коли ми разом зіткнулися з непевністю і болем: «Я з тобою ділитиму радість і смуток, / поки ми не пройдемо разом цей шлях».

Коли Пол сказав мені, відразу ж після отримання діагнозу, щоб я знову вийшла заміж після його смерті, це було прикладом того, як наполегливо він намагався подбати про моє майбутнє під час своєї хвороби. Він твердо поставив собі за мету дати мені все найкраще в плані наших фінансів, моєї кар’єри, усього пов’язаного з материнством. Водночас я наполегливо намагалась подбати про його сьогодення, щоб той час, який у нього залишився, був якомога кращим. Я відслідковувала і працювала з кожним симптомом і аспектом його лікування – це була найважливіша лікарська функція в моєму житті – а також підтримувала його амбіції, вислуховувала страхи, розказані пошепки в той час, коли ми, обійнявшись, перебували в безпеці у темній спальні; стаючи свідком, усвідомлюючи, приймаючи, заспокоюючи. Ми були настільки ж нероздільними, як і в медичній школі, коли тримались за руки на лекціях. Тепер ми тримались за руки в кишені його пальта під час прогулянок після хіміотерапії – Пол був одягнений у зимове пальто і шапку навіть у теплу погоду. Він знав, що ніколи не буде сам, ніколи не страждатиме понад міру. За кілька тижнів до його смерті, лежачи на ліжку вдома, я запитала в нього: «Ти можеш нормально дихати, коли моя голова лежить ось так в тебе на грудях?» Він відповів: «Я тільки так і вмію дихати». Той факт, що я і Пол стали частиною глибокого змісту в житті одне одного – це одне із найбільших благословень, яке я будь-коли отримувала.

Ми обоє знаходили сили в родині Пола, яка допомагала нам пережити його хворобу і підтримувала під час народження нашої дитини. Незважаючи на безмежний біль, що його спричиняла хвороба їхнього сина, його батьки незмінно залишались джерелом спокою і безпеки. Вони орендували квартиру по сусідству і часто навідувались до нас: батько Пола натирав йому ноги, мати готувала індійську досу з кокосовим чатні. Пол, Дживан і Суман сиділи на наших диванах – Пол клав ноги догори, щоб послабити біль у спині – і обговорювали «синтаксис» футбольних ігор. Ми з дружиною Дживана, Емілі, сміялись поблизу, у той час як Каді, а також Ів і Джеймс, її двоюрідні брат та сестра, спали. У такі дні наша вітальня здавалась маленьким безпечним селом. Пізніше в цій же кімнаті Пол тримав Каді на своєму робочому кріслі і читав уголос твори Роберта Фроста, Т. С. Еліота, Вітгенштайна, а я тим часом фотографувала. Такі прості моменти були сповнені витонченості й краси, навіть удачі, якщо можна взагалі говорити про існування цієї концепції. Але ми справді почувались удачливими, вдячними – за родину, за громаду, за можливість, за нашу доньку, за те, що ми знайшли в собі сили піти назустріч один одному в той час, коли потрібна була цілковита довіра і прийняття. Хоча ці останні кілька років були болісними і важкими – іноді майже нестерпними – вони також були найпрекраснішими і найзмістовнішими в моєму житті; вони вимагали від нас щодня підтримувати баланс між життям і смертю, радістю й болем, досліджувати нові глибини вдячності та любові.

Покладаючись на власні сили і на підтримку своїх рідних і громади, Пол гідно сприймав кожну стадію своєї хвороби – без бравади або необґрунтованої віри в те, що він «здолає» чи «поборе» рак, але зі щирістю, яка давала йому можливість тужити за втратою запланованого майбутнього і створювати нове. Він плакав у той день, коли отримав діагноз. Він плакав, коли дивився на малюнок на дзеркалі у нашій ванній кімнаті, на якому було написано: «Я хочу прожити все подальше життя тут із тобою». Він плакав у свій останній день в операційній. Він дозволяв собі бути відкритим і вразливим, дозволяв, щоб його заспокоювали. Незважаючи на смертельну хворобу, Пол був абсолютно живим. Попри фізичну слабкість він залишався енергійним, відкритим, сповненим надії – не на видужання, яке було малоймовірним, а на дні, наділені метою і сенсом.

Голос Пола в книжці «Коли подих стає повітрям» сильний і виразний, але також дещо самотній. Паралельними цій історії є любов, тепло, простір і привілля, які оточували його. Ми всі живемо у різних «я» в часі і просторі. Тут він постає в ролях лікаря та пацієнта, в межах відносин між лікарем і пацієнтом. Його голос у тексті звучить чітко, це голос людини, яка має мало часу, яка невтомно бореться, хоча були й інші «я». На цих сторінках не повністю передано його почуття гумору – він був надзвичайно дотепним; його лагідність і ніжність, цінність, якою він наділяв свої стосунки з друзями і рідними. Але це книжка, написана ним; таким був його голос у цей час і таким було його повідомлення; він написав саме це і саме тоді, коли йому це було потрібно. Власне, найбільше я сумую навіть не за сильною, яскравою версією Пола, у яку я вперше закохалась, а за тим красивим, зосередженим чоловіком, яким він був в останній рік життя; Полом, який написав цю книжку – делікатним, але анітрохи не слабким.

Пол пишався цією книжкою, яка стала кульмінацією його любові до літератури – одного разу він сказав, що поезія заспокоює його більше, ніж Святе Письмо – і його здатності створити зі свого життєвого шляху переконливу і сильну розповідь про життя пліч-о-пліч зі смертю. Коли у травні 2013 року Пол повідомив свого найкращого друга електронним листом про те, що в нього невиліковний рак, він написав: «Хороші новини в тому, що я вже пережив двох сестер Бронте, Кітса і Стівена Крейна. Погані новини в тому, що я нічого не написав». Відтоді його подорож стала переходом – від одного захоплення до іншого, від ролі чоловіка до ролі батька і, звичайно ж, від життя до смерті, останньої трансформації, яка на всіх нас очікує. Я пишаюсь тим, що увесь цей час була його супутницею, і також під час написання цієї книжки – заняття, яке давало йому можливість до останнього жити з надією, з делікатною алхімією діяльності й можливості, котру він так вправно описує.


Пола поховали у вербовій труні на краю поля у горах Санта-Круз, з видом на Тихий океан і на узбережжя, багате на спогади: жваві походи, частування морепродуктами, коктейлі на день народження. Двома місяцями раніше, у теплий вихідний день у січні ми вмочили пухкенькі ніжки Каді в солону воду на пляжі під горою. Після своєї смерті Пол більше не був прив’язаний до свого тіла і тому залишив рішення за нами. Я вважаю, ми зробили правильний вибір. Могила Пола звернена на захід, де через п’ять миль за зеленим гірським хребтом починається океан. Навколо нього пагорби, укриті дикою травою, хвойними деревами і жовтим молочаєм. Коли сидиш там, чути вітер, щебетання пташок і метушню бурундуків. Він сам встановлював умови в своєму житті, і тому здається доречним, що місце його поховання сповнене надійності та гідності. Це місце, на яке він заслуговує; на яке ми всі заслуговуємо. Я пригадую рядок із молитви, яку любив мій дідусь: «Знечулені, ми підійматимемось вгору і дістанемось вершин вічних пагорбів, де холодний вітер і дивовижний краєвид».

Але бути в цьому місці не завжди легко. Погода тут непередбачувана. Оскільки Пола поховано з навітряної сторони гір, мені доводилось навідуватись до нього під палючим сонцем, крізь густий туман і холодний колючий дощ. Ця місцина буває настільки ж незатишною, як і спокійною, водночас людною та самотньою – як і смерть та жалоба – але в усьому цьому є краса, і я гадаю, що це добре й правильно.

Я часто відвідую його могилу, беручи із собою маленьку пляшку мадери – вина з місця, де ми провели медовий місяць. Щоразу я виливаю трохи вина на траву для Пола. Коли зі мною приходять батьки і брати Пола, ми розмовляємо і в цей час я гладжу рукою траву так, наче це його волосся. Каді відвідує його могилу перед сном, лягає на ковдру, дивиться на хмарки, що пропливають над головою, і тягнеться руками до покладених нами квітів. Увечері перед панахидою за Полом я, його брати і моя сестра зібрались там разом із двадцятьма найдавнішими, найближчими друзями Пола, і якийсь час я думала, що ми зіпсуємо траву, тому що вилили дуже багато віскі.

Часто я повертаюсь на його могилу і бачу, що голівки квітів, які я там залишила – тюльпанів, лілій, гвоздик – пообгризав олень. Таке використання квітів нічим не гірше за інші, Полові б воно сподобалось. Черв’яки швидко розпушують землю, природні процеси тривають, нагадуючи мені про те, що бачив Пол і що я зараз також ношу глибоко в кістках: нерозривний зв’язок між життям і смертю, здатність іти вперед і знаходити сенс, незважаючи на це, завдяки цьому. Те, що сталось із Полом, трагічно, але він сам не був трагедією.

Я очікувала, що після смерті Пола не відчуватиму нічого, крім пустки і розбитого серця. Мені ніколи не спадало на думку, що можна й далі когось кохати так само, коли його не стане, що поряд з невимовним смутком і болем, від якого іноді я починаю тремтіти й вити, можна відчувати таку любов і вдячність. Пол помер, і я майже щомиті тяжко сумую за ним, але певним чином я відчуваю, що і далі беру участь у житті, яке ми разом створили. «Втрата – це не кінець подружнього кохання, – писав К. С. Льюїс, – а одна з його типових фаз, як медовий місяць. Наше завдання – гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя». Турбота про нашу доньку, підтримка стосунків з родичами, видання цієї книжки, виконання роботи, наповненої змістом, відвідини могили Пола, туга за ним і вшанування його, наполегливість… моє кохання триває, живе далі в такий спосіб, якого я ніколи не передбачала.

Коли я бачу лікарню, у якій Пол жив, будучи лікарем, і помер, будучи пацієнтом, я розумію, що, якби він жив далі, то зробив би великий внесок в науку як нейрохірург та нейробіолог. Він допоміг би величезній кількості пацієнтів і їхніх родин пережити найскладніші часи в їхньому житті – саме це завдання насамперед привабило його в нейрохірургії. Він був, і залишався б надалі, хорошою і вдумливою людиною. Натомість ця книжка для нього – новий спосіб допомогти іншим, це той внесок, який міг зробити тільки він. Від цього його смерть і наша втрата не стають менш болісними. Але він знайшов зміст у боротьбі. На 136 сторінці цієї книжки він написав: «Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш». Це була напружена, виснажлива праця, проте він ніколи не вагався. Таке життя він отримав і так ним розпорядився. Книжка «Коли подих стає повітрям» завершена в тому вигляді, у якому вона є.

Через два дні після смерті Пола я зробила запис у щоденнику, адресований Каді: «Коли хтось помирає, про нього зазвичай кажуть гарні речі. Будь ласка, знай, що всі ті чудові речі, які люди нині кажуть про твого тата – правда. Він справді був настільки хорошим і мужнім». Коли я розмірковую про його мету, часто пригадую слова з гімну, написаного на основі «Мандрів пілігрима»: «Хто хоче бачити справжню відвагу, / нехай підходить ближче… він про вигадки всі забуде / і не чутиме, що кажуть люди, / день і ніч гарувати він буде, / щоб стати пілігримом». Рішення Пола дивитись смерті в очі було свідченням не лише того, ким він був в останні години свого життя, а й того, ким він був завжди. Упродовж значної частини свого життя Пол цікавився питанням смерті і тим, чи зможе він стійко її зустріти. Як виявилось, відповідь – так.

Я була його дружиною і стала свідком цього.

Слова подяки

Дякую Доріану Карчмару, агентові Пола в компанії William Morris Endeavor, завзята підтримка і турбота якого додали Полові впевненості в тому, що він може написати важливу книгу. А також Енді Вордові, редакторові Пола у видавництві Random House, чиї рішучість, мудрість і редакторський талант заохочували Пола працювати з ним, а почуття гумору і душевність спонукали стати його другом. Коли Пол попросив своїх рідних – це буквально було його передсмертне прохання – подбати про те, щоб цю книжку видали після його смерті, я могла йому це пообіцяти з огляду на нашу спільну довіру до Доріана та Енді. У той час рукопис був усього лише відкритим файлом на його комп’ютері, але завдяки їхньому талантові і відданості, гадаю, Пол помер, знаючи, що ці слова побачать світ і що через них його донька пізнає його. Дякую Аврааму Верджесу за передмову, від якої Пол був би у захваті (єдине моє зауваження: те, що доктор Верджес вважав «бородою пророка», насправді було бородою «у мене немає часу на гоління»!). Я вдячна Емілі Репп за її готовність бути поряд в період жалоби і напучувати мене під час написання епілогу; учити мене, як і Пол, тому, хто такий письменник і для чого письменники пишуть. Дякую всім, хто підтримує нашу родину, разом із читачами цієї книжки. Насамкінець дякую активістам, лікарям і вченим, які невпинно працюють над інформуванням про рак і над дослідженнями, що мають на меті перетворити рак легень навіть на пізніх стадіях на виліковну хворобу.

Люсі Каланіті

Про автора

Коли подих стає повітрям

Пол Каланіті був нейрохірургом і письменником. Він виріс у Кінгмані, штат Аризона, і отримав ступені бакалавра й магістра англійської літератури у Стенфордському університеті та бакалавра антропобіології. Він здобув звання магістра історії та філософії науки й медицини в Кембриджському університеті та закінчив з відзнакою Єльську школу медицини, де став членом національного почесного медичного товариства «Альфа Омега Альфа». Він повернувся у Стенфорд, щоб завершити резидентуру за напрямом «нейрохірургія» та постдокторантуру за напрямом «нейробіологія». Того часу він отримав найвищу винагороду Американської нейрохірургічної академії за дослідницьку діяльність. Він помер у березні 2015 року. У нього залишилась велика любляча родина, у складі якої його дружина Люсі і їхня донька Елізабет Акадія.

Примечания

1

Переклад Івана Хоменка. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

2

Наглядач в університетах Англії. (Прим. ред.)

3

Калокагатія – поняття давньогрецької естетики, що виражає ідеальне єднання фізичної краси та духовної досконалості; ідеал виховання людини. (Прим. ред.)

4

Тут і далі цитати з Нового Заповіту в перекладі І. Хоменка.

5

Переклад Р. Скакуна.

6

Переклад Р. Скакуна.

7

Переклад Р. Скакуна.


home | my bookshelf | | Коли подих стає повітрям |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу