Book: Книга дивних нових речей



Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей

Мішель Фейбер

Книга дивних нових речей

Книга дивних нових речей

Присвячується Єві, навіки

I

Нехай буде воля твоя

1

Сорок хвилин по тому він уже був у небі

— Я хотів тобі дещо сказати, — мовив він.

— То кажи, — відповіла вона.

Він мовчав, прикипівши очима до дороги. У темряві, що огортала замістя, не видно було нічого, крім задніх габаритних вогнів далеких машин, асфальтобетонного полотна, що нескінченним сувоєм розгорталося перед ними, і велетенських придорожніх споруд.

— Господь, напевно, розчарувався в мені лише тому, що я про це подумав, — сказав він.

— Що ж, — зітхнула вона, — Господь однаково вже знає, тож можеш розповісти й мені.

Він мигцем глянув на неї, намагаючись зрозуміти, в якому настрої вона це сказала, але верхня частина її обличчя, разом із очима, ховалася в тіні, яку відкидав край вітрового скла. Нижня ж була місячно-яскравою. Побачивши її щоку, губи, підборіддя — такі рідні йому, такі знайомі, невіддільні від нього самого відтоді, як стали йому відомі, — він відчув гострий біль від думки, що скоро втратить її.

— У рукотворному сяйві світ виглядає гарніше, — сказав він.

У машині було тихо. Обоє терпіти не могли порожньої балаканини по радіо чи настирливих музичних записів. У цьому і ще багато в чому смаки їхні збігалися.

— Це те, про що ти хотів сказати?

— Так, — мовив він. — Розумієш... Незаймана природа мала би бути цілковитою досконалістю, чи не так? А все твориво рук людських — лише ганебним сміттям, яке її захаращує. Але ми й наполовину так не насолоджувалися б світом, якщо б ми — людина, людські істоти тобто...

Вона кахикнула, мовляв: не зволікай!

— ...якщо б ми не вкрили весь світ електричними вогнями. Ці вогні таки мають свою принаду. Нічна їзда завдяки ним стає цілком стерпною. Навіть приємною. Ось уяви лишень, що нам довелося б зараз їхати в цілковитій темряві. Бо ж це природний стан нашого світу вночі, хіба ж ні? Цілковита темрява. Тільки уяви собі. Як це було б неприємно: не мати жодної гадки, куди ти ідеш, не мати змоги розгледіти щось далі ніж за кілька метрів перед собою! А якби ти прямувала до міста — гаразд-гаразд, гадаю, у світі без технологій не існувало б міст — але якби ти прямувала до якогось місця, де інші люди живуть у природних умовах, палять, може, де-не-де багаття... Ти не побачила б їх, доки не під’їхала би впритул. І не було б цього прегарного краєвиду, коли ти ще за кілька миль від міста, а вогники, наче зорі, мерехтять на схилі пагорба.

— Угу.

— І навіть усередині цієї машини — якщо припустити, що в тому світі природного існування ти матимеш машину або ж якийсь інший різновид екіпажа, мабуть, запряжений кіньми... Буде темно хоч в око стрель. А взимку ще й дуже холодно. Натомість поглянь, що в нас тут є.

Забравши руку з керма (він завжди кермував обома), чоловік указав на приладову панель. Там звично горіли маленькі вогники. Температура. Час. Рівень води. Мастило. Швидкість. Витрата пального.

— Пітере...

— О, дивись-но! — Кількасот метрів попереду, купаючись у світлі ліхтаря, виднілася крихітна, навантажена надміру торбами постать. — Подорожній. Підберемо?

— Не треба!

Її інтонація відрадила Пітера сперечатися, хоча вони й рідко нехтували нагодою зробити добро незнайомій людині.

Автостопник з надією підняв голову. Коли чоловіка оповило світло фар, його постать, доти невиразно людиноподібна, набула — лише на мить — пізнаваних особистих рис. Він тримав табличку з написом «ГІТРОУ».

— Дивно, — зауважив Пітер, коли вони промайнули повз. — І чому б то просто не сісти в метро?

— Останній день у Британії, — промовила Беатріс. — Остання можливість розважитися. Усі британські фунти він, либонь, витратив у пабі, гадаючи, що лишиться саме досить, щоб дістатися до аеропорту. Шість келихів по тому, він — на свіжому повітрі, тверезіє, а все, що йому зосталося, — квиток на літак і один фунт сімдесят пенсів.

Це звучало правдоподібно. Але якщо так, навіщо ж тоді кидати у скруті цю заблудлу овечку? Це не схоже на Беа — залишати когось на мілині.

Пітер обернувся знову до її притемненого обличчя і стривожився, побачивши сльозинки, що зблискували на підборідді й у кутиках рота.

— Пітере... — мовила вона.

Він знову прибрав руку з керма — цього разу щоб лагідно стиснути їй плече. Попереду над шосе висів дороговказ із зображеним на ньому літаком.

— Пітере, це наша остання можливість.

— Остання можливість? Тобто?

— Покохатися.

Індикатори спалахнули м’яким світлом, почулося їхнє «цок, цок, цок», коли Пітер пригальмував і спрямував авто на смугу до аеропорту. Слово «покохатися» дзижчало у вухах, але усвідомити його він не міг. Пітер ледве не сказав: «Ти що, жартуєш?» Утім, хоча в Беатріс і було гарне почуття гумору, вона ніколи не жартувала про важливе.

Вони їхали далі, а в авто тим часом, бентежачи своєю присутністю, пробралося відчуття, що Пітер і Беатріс не на одній хвилі: цієї надважливої миті вони прагнули різного. Пітер думав — йому здавалося, — що вранці вони попрощались як слід, а ця подорож до аеропорту — лише... післяслово, майже післяслово. Сьогоднішній ранок був такий правильний. Вони нарешті дісталися кінця свого списку справ до виконання. Валізу було вже спаковано. Беа мала вихідний, вони спали як убиті й прокинулися лише тоді, коли сліпуче сонячне світло нагріло жовтий пуховик на їхньому ліжку. Кіт Джошуа лежав у них у ногах у кумедній позі, вони зіпхнули його й почали кохатися, мовчки, повільно й ніжно-преніжно. Потім Джошуа знову вистрибнув на ліжко й несміливо поклав лапку на голу Пітерову гомілку, немовби хотів сказати: «Не йди! Я не пущу тебе!» То була щемлива мить, яка говорила про ситуацію краще, ніж будь-які слова. А може, це просто дивовижна привабливість кота наклала захисний шар хутра на оголений нерв людського болю й зробила його стерпним. Власне, це була цілковита втіха. Вони лежали обійнявшись, слухаючи горлове муркотіння Джошуа, їхній піт випаровувався на сонці, а серцебиття поступово поверталося до звичного ритму.

— Ще раз, — сказала вона йому зараз, серед шуму двигуна, на темній автостраді, що вела до літака, який доправить Пітера до Америки й далі.

Він глянув на цифровий годинник на приладовій панелі. Реєстрація на літак мала бути за дві години, а їхати до аеропорту лишалося хвилин п’ятнадцять.

— Ти просто диво, — сказав Пітер.

Можливо, якби він вимовив ці слова з правильною інтонацією, вона б зрозуміла їхнє значення: не треба намагатися покращити те, що було вчора, слід лишити все так, як є.

— Я не хочу бути дивом, — відказала Беатріс. — Я лише хочу відчувати тебе в собі.

Якусь мить Пітер вів авто мовчки, швидко пристосовуючись до обставин, що змінилися. Здатність хутко підлаштовуватися під нові обставини була ще однією їхньою спільною рисою.

— Біля аеропорту здають унайми цілу купу цих жахливих кімнаток. Ми могли б винайняти одну на годинку, — запропонував він.

І одразу ж пошкодував, що сказав «жахливих»: це виглядало так, ніби Пітер, удаючи згоду, намагався відрадити Беатріс. Він мав на увазі лише те, що осель такого штабу вони обоє здебільшого намагались уникати.

— Просто знайди затишне місце для зупинки, — відповіла Беа. — Можна зробити це в машині.

— Господарю милий! — вигукнув Пітер, і вони обоє засміялися.

Ставши християнином, він привчив себе казати «Господарю милий!» замість «Господи Боже!». Фрази починалися подібно, тож у такий спосіб Пітерові вдавалося уникнути божби, коли вона вже зривалася з його вуст.

— Я не жартую, — сказала Беа. — Можна будь-де. Тільки не зупиняй авто там, де в нас хтось може в’їхати ззаду.

Вони їхали далі, але шосе тепер здавалося Пітерові інакшим. Теоретично це була та сама смуга асфальту з усім дорожнім причандаллям, огороджена хистким металевим парканом. Своїм наміром, однак, вони перемінили її. Тепер то вже був не прямий шлях до аеропорту, а таємнича глуха місцина з темними об’їздами й криївками. Черговий доказ, що дійсність не об’єктивна, вона завжди чекає, доки чиєсь ставлення до неї не надасть їй нової форми й нового змісту.

Безперечно, кожен у нашому світі здатен змінювати дійсність. Це була одна з тих речей, про які Пітер і Беатріс чимало розмовляли. Говорили про свій виклик змусити людей усвідомити, що життя настільки похмуре й обмежене, наскільки ти його сприймаєш таким. Про виклик змусити людей побачити, що беззаперечні факти існування зрештою не такі вже й беззаперечні. Про виклик знайти простіше слово, ніж «беззаперечні».

— Може, тут?

Беатріс не відповіла нічого, лише поклала руку Пітерові на стегно. Він плавно спрямував машину на зупинку для вантажівок. Доведеться їм покластися на те, що Господь не має наміру розчавити їх багатотонним ваговозом.

— Я ще ніколи не робив цього, — промовив Пітер, вимкнувши двигун.

— Гадаєш, я робила? — відказала вона. — Пусте, ми дамо собі раду. Пересядьмо лишень назад.

Вони відчинили дверцята, кожен зі свого боку, й за мить зустрілися знову на задньому сидінні, де сіли плече до плеча, як пасажири. Оббивка пахла іншими людьми: друзями, сусідами, вірянами їхньої церкви, автостопниками. Через це Пітер ще більше засумнівався, чи зможе він і чи взагалі їм варто кохатися тут і зараз. Хоча... було в цьому щось і таке, що збуджувало. Вони потягнулися одне до одного, прагнучи ніжно обійнятися, але в темряві рухи їхні були незграбними.

— Акумулятор швидко розрядиться, якщо світло в салоні лишити ввімкненим? — спитала Беа.

— Не маю жодної гадки, — відказав Пітер. — Краще не ризикувати. До того ж у такому разі водії будуть на нас задивлятися.

— Сумніваюся, — мовила вона, обертаючись обличчям до променів світла від фар автомобілів, що зі свистом проносилися повз них. — Якось я читала статтю про дівчинку, яку викрали. Їй вдалося вистрибнути з машини, коли та загальмувала на автостраді. Викрадач схопив її, вона стала пручатися, гукала на допомогу. Повз неї мчався потік машин. Ніхто не зупинився. Згодом одного з водіїв запитали чому. Він сказав: «Я їхав так швидко, що не повірив своїм очам».

Пітер ніяково засовався.

— Яка жахлива історія! Напевно, зараз не найкращий час, щоб її розповідати.

— Я знаю, знаю, пробач мені. Я просто зараз трохи... сама не своя, — вона нервово засміялася. — Так важко... втрачати тебе.

— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...

— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.

Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.

— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.

— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.

Сорочка вільно спала з плечей Беатріс, вона крутнула руками, щоб струснути шовкову тканину зі зап’ястків. Зачепивши гумки великими пальцями, вона зняла спідницю, трусики й колготки одним зграбним і невимушеним рухом.

— Твоя черга.

Він розстібнув штани, й Беа допомогла йому зняти їх. Тоді вона відкинулася й, сягнувши руками за спину, розщіпнула й зняла ліфчик, а Пітер спробував змінити позицію так, щоб не тиснути на неї колінами, але вдарився головою об стелю.

— Ми тут наче пара безголових підлітків! — поскаржився Пітер. — Це...

Беатріс прикрила йому рота своєю рукою.

— Ми — це ти і я, — промовила вона. — Ти і я. Чоловік і дружина. Усе гаразд.

Тепер вона була гола, якщо не враховувати наручного годинника на її тонкому зап’ястку й намиста з перлів на шиї. У світлі ліхтаря намисто вже не мало вигляду вишуканого подарунка на річницю весілля, а перетворилося радше на примітивну еротичну прикрасу. Груди її тремтіли — так сильно калатало їй серце.

— Ну ж бо, — промовила Беа. — Починай.

І вони почали. Міцно притиснувшись, вони більше не бачили одне одного; ліхтарик уже не був потрібний. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

— Сильніше, — видихнула по якомусь часі Беатріс.

Її голос був хрипкий з надсади, у ньому з’явилась якась хтива впертість, якої раніше Пітер ніколи не чув. Вони завжди кохалися пристойно, бездоганно турботливо, із приязню одне до одного. Іноді спокійно, подекуди енергійно, ба навіть із акробатичними вибриками, але відчайдушно — ніколи.

— Сильніше!

Було тісно й незручно. Стукаючись ногами у вікно й натираючи коліна об штучне хутро заднього сидіння, Пітер старався щосили, але кут і ритм були неправильні, і він помилився, оцінюючи, скільки ще часу потрібно дружині та як довго він ще зможе протриматися.

— Не зупиняйся! Ще! Ще!

Але вже було по всьому.

— Усе гаразд, — виборсуючись із-під нього, липка від поту, нарешті промовила Беа. — Усе гаразд.


У них іще лишалося багато часу, коли вони прибули до аеропорту Гітроу. Пані на реєстрації кинула оком на Пітерів паспорт.

— Квиток в один кінець до Орландо, так? — перепитала вона.

— Так, — відказав Пітер.

Працівниця спитала, чи реєструватиме пасажир якийсь багаж. Пітер закинув на рухому стрічку спортивну сумку й наплічник. Виглядало все це якось недоладно. Однак подорож його була надто складною й непевною, щоб уже зараз планувати повернення. Пітер волів би, щоб його дружина не стояла поруч і не чула цього підтвердження його неминучого відльоту в безвість; щоб їй не довелося чути ці слова — «в один кінець».

А потім, коли йому видали квиток, ще, певна річ, зоставалося вдосталь часу, доки було дозволено сідати на літак. Пліч-о-пліч із Беатріс вони поволі відійшли від реєстраційної стійки, трохи засліплені надміром світла та величезними розмірами аеропорту. Чи ж то через це флюоресцентне сяйво обличчя дружини здавалося змарнілим і стурбованим? Пітер обійняв її стан. Дружина заспокійливо всміхнулася до нього, але він не заспокоївся.

«ЧОМУ Б ВАМ НЕ ПОЧАТИ ВІДПУСТКУ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ? — заманювали рекламні щити. — ПОБАЧИВШИ РОЗМАЇТТЯ НАШИХ КРАМНИЦЬ, ВИ НІКУДИ НЕ ЗАХОЧЕТЕ ЛЕТІТИ!»

Цієї вечірньої години аеропорт не був переповнений, хоча все одно не бракувало людей, що тягнули за собою валізи на коліщатках або вешталися по крамницях. Пітер і Беа присіли біля інформаційного табло, чекаючи на повідомлення, до якого виходу буде подано літак. Вони взялися за руки, не дивлячись одне на одного, а розглядаючи натомість кілька десятків майбутніх пасажирів, що довгою вервечкою тяглися повз. Із магазину безмитної торгівлі вигулькнула зграйка навантажених торбами з покупками гарненьких юних дівчаток, одягнених як стриптизерки на початку своєї зміни. Ледь не падаючи під вагою своїх численних здобутків, дівчата покривуляли на високих підборах далі. Пітер нахилився до Беатріс і пробурмотів:

— І для чого сідати на літак із такою вагою? А потім, коли дістануться туди, куди летять, прикуплять собі ще. Поглянь: вони ледве йдуть.

— Угу.

— Але, може, саме в цьому й річ. Можливо, це видовище призначене спеціально для нас. Цілковита непрактичність у всьому, аж до безглуздого взуття. Кожен бачить: ці дівчата такі заможні, що їм не треба турбуватися за реальний світ. Їхні статки роблять їх інакшими істотами, чудернацькими створіннями, яким не обов’язково жити як люди.

Беа похитала головою.

— Ці дівчата не багаті, — сказала вона. — Заможні люди не подорожують гуртом. А грошовиті жінки не ходять на високих підборах так, ніби вперше. Просто вони юні, і їм подобається купувати. Для них це пригода. Вони хизуються одна перед одною, не перед нами. Ми для них невидимі.

Пітер поглянув, як дівулі, похитуючись, прямували до «Старбакса»[1]. Сідниці їхні коливалися під пожмаканими спідницями, а голоси звучали тепер верескливо, зраджуючи провінційний акцент. Беа мала рацію.

Пітер, зітхнувши, стис руку дружини. Що ж він робитиме без неї там, на місці? Як даватиме собі раду, не маючи змоги почути її думку? Саме ця жінка стримувала його, коли він починав верзти дешеві нісенітниці, вона вгамовувала його схильність конструювати грандіозні всеосяжні теорії. Вона опускала його на землю. Мати її поруч себе в цьому місіонерському відрядженні вартувало мільйона доларів.



Але відправити навіть його самого коштувало значно більше, ніж мільйон доларів, а оплачував усе АМІК.

— Ти зголодніла? Принести тобі щось поїсти?

— Ми ж їли вдома.

— Шоколадку або ще щось?

Беа всміхнулася, але виглядала втомленою.

— Зі мною все гаразд. Справді.

— Мені так прикро, що я підвів тебе.

— Підвів мене? Коли?

— Ну... в машині. Це настільки неправильно, незавершено, особливо сьогодні... Мені страшенно не хочеться залишати тебе отак.

— Мені дійсно буде дуже погано, — мовила Беа. — Але не через те, про що ти сказав.

— Це все кут... кут був незвичний для мене, і...

— Пітере, будь ласка! Говорити про це немає потреби. Я не підраховую бали і не підсумовую баланс. Ми кохалися. Цього мені досить.

— Я почуваюся...

Вона зупинила Пітера, притиснувши палець йому до губ, а потім поцілувавши.

— Ти найкращий чоловік у світі. — Поцілувала його знову, в чоло. — Якщо ти збираєшся, наче патологоанатом, копирсатися в собі, я певна, що в тебе будуть значно кращі приводи для цього під час твоєї місії.

Притуляючись вустами до вуст коханої, він насупився. Чому Беа згадала про патологоанатома? Вона мала на увазі, що Пітер неминуче зіткнеться з перепонами й завадами? Чи, може, вона переконана, що вся його місія буде невдалою? Закінчиться смертю?

Пітер підвівся, і Беа підвелася разом із ним. Вони міцно тримали одне одного. Велика ватага туристів, щойно з автобуса, улилася до зали, жадаючи подорожі до сонця. Дзюркотливий потік гамірних гультяїв, що попрямували до свого виходу, розділився на два струмки, які обтікали Пітера й Беа. Коли всі вони пройшли й у залі знову стало відносно тихо, із гучномовця почувся голос: «Будь ласка, тримайте ваш багаж біля себе. Речі без нагляду може бути прибрано й знищено».

— У тебе є якесь... передчуття, що моя місія зазнає невдачі? — спитав Пітер дружину.

Беатріс заперечно мотнула головою, вдаривши його в щелепу.

— Ти не бачиш тут Божої волі? — не вгавав Пітер.

Вона кивнула.

— Ти гадаєш, Він шле мене так далеко, щоб...

— Пітере, благаю. Не треба більше слів. — Голос її був хрипким. — Це все ми вже обговорювали неодноразово. Зараз у цьому немає сенсу. Нам зостається тільки віра.

Вони знову сіли, намагаючись якомога зручніше влаштуватися на своїх сидіннях. Беатріс поклала голову коханому на плече. Пітер думав про історію, потаємні людські тривоги, що стояли за знаменними подіями. Про буденні дрібнички, які, либонь, турбували Айнштайна, Дарвіна чи Н’ютона, коли вони формулювали свої теорії: сварка з домовласницею чи, може, засмічена грубка. Про пілотів, які, скидаючи бомби на Дрезден, гарячково розмірковували над фразою, яку прочитали в листі з дому: «Що ж вона мала на увазі?» А як щодо Колумба? Хто знає, що було в нього на думці, коли він плив до Нового Світу? Може, останні слова давнього друга, людини, яка навіть не потрапила до підручників історії...

— Ти вже вирішив, — запитала Беа, — якими будуть твої перші слова?

— Які перші слова?

— До них. Що ти скажеш, коли вперше зустрінешся з ними?

Пітер замислився.

— Це залежатиме... — невпевнено почав він. — Я й гадки не маю, що на мене там чекає. Господь укаже мені шлях. Він вкладе потрібні слова мені до вуст.

— Але коли ти уявляєш це... цю зустріч... які образи постають у твоїй голові?

Пітер утупився очима просто перед себе. Працівник аеропорту, одягнений у робочий комбінезон із яскраво-жовтими світловідбивальними стрічками, відмикав двері з написом «НІКОЛИ НЕ ВІДМИКАТИ».

— Я не думаю про це заздалегідь, — відказав Пітер. — Ти ж знаєш, який я. Я не можу пережити нічого, доки це не станеться. Та й, хай там як, насправді все завжди відбувається інакше, ніж ми можемо собі уявити.

Беа зітхнула.

— А в мене виникають образи. У думках.

— То розкажи мені.

— Пообіцяй, що не будеш кепкувати з мене!

— Обіцяю.

Дружина промовила, притулившись ротом до його грудей:

— Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера. Ніч, і на небі повно зірок. На воді вгору-вниз гойдаються невеличкі рибальські човники. У кожному човнику принаймні одна людина, у декотрих — три чи чотири, але розгледіти як слід я нікого не можу, занадто темно. Жоден човен не пливе нікуди, вони стоять на якорі, тому що всі люди слухають. Довкола така тиша, що тобі навіть не треба кричати. Твій голос просто лине над водою.

Пітер погладив її по плечу.

— Гарний... — він ледь не сказав «сон», але це прозвучало б зневажливо, — образ.

Беатріс чи то жалісливо застогнала, погоджуючись, чи то придушено скрикнула від болю. Вона налягла на нього всією вагою власного тіла, але Пітер тримав її, намагаючись не ворушитися.

Навскоси проти того місця, де вони сиділи, була цукерня. Незважаючи на пізню годину, там досі відбувалася жвава торгівля. П’ятеро покупців стояли в черзі до каси, а ще декілька розглядали товари. Пітер дивився, як молода, ошатно вбрана жіночка оберемками згрібала продукти зі стелажів. Велетенські коробки праліне, довгі тонкі коробки з пісочним печивом, шоколадні батончики «Тоблерон» завбільшки з гумовий кийок. Притискаючи все це до своїх грудей, жінка подріботіла за пілон, що підтримував стелю крамниці, немовби хотіла пересвідчитися, чи не виставлено ще якого товару зовні. А потім просто пішла геть, у бік жіночих вбиралень, пірнувши у круговерть перехожих.

— Я щойно став свідком злочину, — прошепотів Пітер у волосся Беа. — Ти бачила?

— Так.

— Я гадав, ти задрімала.

— Ні, я її також бачила.

— Нам варто її затримати?

— Затримати? Тобто здійснити громадянський арешт?

— Може, принаймні повідомити про неї працівникам крамниці?

Беатріс сильніше притиснулася головою до плеча коханого, тоді як жіночка на їхніх очах зникла за дверима вбиральні.

— Хіба це комусь допоможе?

— Може, це нагадає їй, що красти погано.

— Навряд чи. Якщо її спіймають, вона просто ненавидітиме людей, які це зробили.

— Отже, як добрі християни, ми маємо просто дозволити їй утекти з краденим?

— Як добрі християни, ми повинні поширювати любов Христову. Якщо робитимемо все правильно, ми створимо людей, які не захочуть чинити лихе.

— Створимо?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Надихнемо. Навчимо. Покажемо шлях, — вона підвела голову й поцілувала Пітера в брову. — Саме те, що ти й збираєшся робити. Під час цієї місії. Відважний мій чоловіче!

Він зашарівся, вдячно проковтнувши комплімент, як спрагле маля. Досі Пітер і не усвідомлював, як це йому було потрібно саме зараз. Величезне почуття розпирало йому груди так, що, здавалося, вони вибухнуть.

— Я — в молитовню, — промовив він. — Ти зі мною?

— Трохи пізніше. Йди перший.

Він підвівся й попрямував без вагань до каплиці. Це було єдине місце в Гітроу, Ґатвіку, аеропортах Единбурга, Дубліна й Манчестера, яке Пітер міг відшукати без жодних труднощів. Завжди то було найпотворніше, найнеохайніше приміщення в усьому комплексі — не порівняти з блискучими вуликами торгівлі. Але там була душа.

Відшукавши й цього разу молитовну кімнату, Пітер уважно переглянув почеплений на дверях розклад: ану ж він потрапив саме на причастя. Але тут воно відбувалося рідко — найближче було заплановано аж на четвер на третю годину дня. На той час він буде бозна-як далеко звідси, а для Беатріс почнуться довгі місяці самотності в ліжку, яке з нею ділитиме хіба що Джошуа.

Пітер, легенько відчинивши двері, ввійшов. Трійко мусульман, які стояли навколішки в кімнаті, не звернули на нього уваги. Вони дивилися на аркуш паперу, прикріплений до стіни, із надрукованим на комп’ютері, схожим на дорожній знак зображенням великої стрілки. Стрілка вказувала на Мекку. Мусульмани кланялися, закидаючи озаддя високо в повітря й цілуючи тканину барвистих килимків, наданих адміністрацією аеропорту. Ці троє були бездоганно одягнені: у костюмах, шитих на замовлення, із дорогими годинниками на руках. Їхні начищені туфлі з лакової шкіри було відставлено вбік, а стопи в шкарпетках аж вигиналися в дугу від завзяття, з яким вони били поклони.

Пітер кинув оком за завісу, що розділяла приміщення посередині. Як він і очікував, там була закутана в сіре жінка, також мусульманка, що творила той самий безмовний обряд. Із нею була дитина, на диво добре вихований хлопчик, одягнений як маленький лорд Фонтлерой. Він сидів коло материних ніг і, не зважаючи на її доземні поклони, читав комікси. Про Людину-павука.

Пітер підійшов до шафи, де лежали Святі Книги й брошури. Біблія (видання місії «Гедеон»), окремо Новий Заповіт і Псалтир, Коран, пошарпана книжка індонезійською мовою — мабуть, також Новий Заповіт. На нижній полиці, поряд із «Вартовою баштою» свідків Єгови та газетами «Армії спасіння», лежав оптимістично великий стос брошурок. Логотипи на них здалися Пітерові знайомими, і він нахилився, щоб роздивитися. Вони належали дуже великій американській євангелістській церкві. Їхній лондонський пастор проходив співбесіду для цієї самої місії. Власне, Пітер зустрівся з ним в аміківському передпокої, коли пастор виходив у гніві. «Збіговисько пройдисвітів», — прошипів він, прямуючи до виходу. Пітер гадав, що йому теж відмовлять, але натомість... його вибрали. Чому його, а не когось із церкви, з купою грошей і політичним впливом? Пітер досі не знав. Розгорнувши одну з брошурок, він одразу побачив звичну нісенітницю про нумерологічне значення трьох шісток, штрих-коди та Вавилонську блудницю. Можливо, справа була саме в цьому: АМІК шукав не фанатиків.

Тишу в приміщенні було перервано оголошенням із гучномовця, схожого на скойку молюска: «„Союзні авіалінії“ змушені повідомити, що рейс АВ31 до Аліканте, на жаль, досі затримується через технічні причини. Наступне оголошення буде о двадцять другій годині тридцять хвилин. Прохання до пасажирів отримати свої талони на харчування. „Союзні авіалінії“ ще раз просять вибачення за незручності».

Пітерові здалося, що він навіть почув, як зовні долинув жалібний стогін натовпу, але це, мабуть, йому тільки причулося.

Він розгорнув «Книжку відвідувачів» і, гортаючи її здоровенні, як у гросбуха, сторінки, переглядав записи, начеркані один під одним мандрівниками з усього світу. Записи ці не розчарували його. Власне, вони ніколи його не розчаровували. Лише сьогоднішні примітки зайняли три сторінки. Деякі було писано китайськими ієрогліфами, декотрі — арабським письмом, але більшість — англійською, котрісь — кульгавим почерком, деякі — ні. Тут, у цій плутанині закарлючок, був Господь, він вилився на папір чорнилом кулькових ручок і наповнювачем фломастерів.

Коли Пітер потрапляв до аеропорту, його завжди приголомшувало, що геть уся величезна багатоповерхова споруда видавалася майданчиком для мирських насолод, галактикою споживацтва, де віри й релігії просто не існувало. Кожна крамниця, кожен рекламний щит, кожен дюйм будівлі, аж до заклепок і зливного отвору в унітазах, випромінювали переконання, що ніхто тут не має жодної потреби в Богові. Багатолюдні черги за перекусом і цяцьками, нескінченний потік пасажирів, за якими спостерігають відеокамери, — усе було дивовижним доказом того, якими по-справжньому різноманітними є люди, якщо не зважати: всі вони були схожі тим, що, здавалося, не мали віри й жили в режимі «вільного польоту» у прямому й переносному значенні цього слова. І водночас усі ці орди ловців знижок, медовомісячних молодят, засмаголюбів, директорів підприємств, заклопотаних своїми бізнес-угодами, модницями, що кидаються затято торгуватися за кожну обнову... нікому й на гадку не спаде, як багато їх прослизало до цієї кімнатки, щоб написати щиросерді послання до Всемогутнього й до своїх братів у вірі.

Любий Боженько, забери, будь ласка, все погане з нашого світуДжонатан.

«Дитина, мабуть», — подумав Пітер.

Юко Ойяма, Хьоґо, Японія. Я молюся за дітей, що в немочі, і за мир на планеті. А ще я молюся, щоб знайти собі хорошу пару.

Де ж ХРЕСТ ГОСПОДА НАШОГО ХРИСТА, що ВОСКРЕС із мертвих? ПРОКИНЬТЕСЯ!

Шарлотта Гоґґ, Бірмінгем. Помоліться, будь ласка, щоб моя кохана донька й онук упокорилися й прийняли мою хворобу. І помоліться за всіх нужденних.

Марейн Тегелаарс, Лондон/Бельгія. За мою любу подругу Г., щоб вона віднайшла мужність бути тим, ким вона є.

Джил, Англія. Помоліться, будь ласка, за душу моєї покійної матері, нехай вона спочиває в мирі. А ще помоліться за мою родину, в якій немає злагоди і в якій усі ненавидять одне одного.

Аллах — найкращий! Він тут бос!

Наступний запис був закреслений так, що розібрати нічого не можна було. Найпевніше, злісна, нетерпима відповідь на попереднє повідомлення мусульманина, яку видалив інший мусульманин або доглядач молитовні.

Коралі Сайдботтом, Слау, Беркшир. Дякую Тобі, Боже, за прекрасне творіння!

Пат і Рей Мерчістони, Ленґтон, Кент. Молимося за нашого любого синочка, Дейва, що загинув учора в автомобільній катастрофі. Він буде назавжди в наших думках.

Торн Фредерік, гр. Арма, Ірландія. Я молюся за зцілення нашої планети й за пробудження ВСІХ людей, що живуть на ній.

Мати. Моє серце розривається, бо син не говорить до мене вже сім років, відтоді як я знову вийшла заміж. Помоліться, будь ласка, за наше примирення.

Дешевий дезодорант смердить жахливо, можна було б очікувати кращого.

Мойра Венгер, Південна Африка. Сила Божа над усім.

Майкл Люпен, Гаммок Коттеджис, Чізвік. Який-небудь інший запах, тільки не антисептик.

Джеймі Шепкотт, двадцять сім, Пінлі Ґроув, Йовил, Сомерсет. Будь ласка, нехай мій літак Британських Авіаліній до Ньюкасла не впаде. Дякую.

Вікторія Саме, Тамворт, Стаффс. Гарне оздоблення, але світло весь час гасне.

Люсі Лоссімаут. Нехай мій чоловік повернеться щасливо.

Пітер закрив книжку. Руки його тремтіли. Він знав: цілком імовірно, що протягом наступного місяця він помре. Або, навіть якщо переживе подорож, ніколи не повернеться додому. Це був його сад Гетсиманський. Пітер міцно заплющив очі й почав молитися, щоб Бог повідав, чого Він хоче від нього. Чи не послужить Пітер Його меті більше, якщо зараз схопить Беатріс за руку, побіжить із нею до виходу, потім до парковання, сяде в авто й примчить додому, перш ніж Джошуа встигне помітити, що він поїхав.

Замість відповіді Бог дав Пітерові змогу послухати істеричне белькотіння власного внутрішнього голосу, що луною перекочувалося під склепінням його черепа. Потім, позаду, почувся бренькіт дрібних монет, коли один із мусульман підстрибнув, узуваючи свої туфлі.

Пітер обернувся. Мусульманин, виходячи з кімнати, ввічливо кивнув йому. Жінка за завісою підфарбовувала губи, мізинцем чепурила вії, вкладала пасма волосся, що вибилися з-під хіджаба. Стрілка на стіні легенько затріпотіла, коли мусульманин широко розчинив двері.

Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.


Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.

— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?

Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:

— Сто! Ой ні, таки десять!

Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.

— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.

Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.

— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.

— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.

Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.

— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.



— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.

— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.

Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.

— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.

— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.

— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.

Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.

— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?

— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.

— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.

— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.

До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.

— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...

— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.

Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.

— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?

— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.

— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.

— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.

— А ця мила пані буде там?

— Ні, вона летить до Америки.

Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.

— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.

— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?

— У нас немає дітей, — відказала. — Поки що.

— Зробіть собі послугу, — зітхнув чоловік. — Не треба. Живіть без цього.

— О, ви ж не думаєте так насправді, — заперечила Беатріс, а Пітер, побачивши, що чоловік ладен бовкнути у відповідь щось грубе й різке, додав: — Певно, що ні!

І розмова тривала далі. Досконало поєднані спільною метою, Пітер і Беатріс вхопили ритм. Вони вже робили це сотні разів. Бесіда, щира, невимушена бесіда, яка, втім, може стати чимось значно важливішим, якщо виникне слушна мить, щоб згадати про Ісуса. Така мить може трапитися, а може й ні. Можливо, вони просто скажуть на прощання: «Нехай благословить вас Господь!» — та й годі. Не кожна зустріч здатна призвести до перемін. Деякі розмови — це просто дружній обмін повітрям.

Чоловік і жінка, залучені до такого обміну, мимоволі розслабилися. За кілька хвилин вони вже навіть сміялися. Подружжя було з Мертона. Дружина страждала від діабету, а чоловік від депресії, працювали обоє в супермаркеті комп’ютерної техніки і збирали гроші на цю відпустку протягом усього року. Вони не були ні яскравими особистостями, ні захопливими співрозмовниками. Жінка неприємно пирхала, а від чоловіка жахливо тхнуло мускусним лосьйоном після гоління. Вони були люди, цінні в очах Божих.

— На мій літак ось-ось розпочнеться посадка, — врешті мусив сказати Пітер.

Беатріс досі сиділа на підлозі, голівка дівчинки ніжилася в неї на колінах. Її очі потьмяніли від сліз.

— Якщо я піду з тобою аж до контролю, — сказала вона, — і триматиму тебе доти, доки тобі треба буде його проходити, я не зможу, їй-богу, не зможу себе опанувати. Я не витримаю, я влаштую сцену. Тож поцілуймося на прощання тут.

Пітер відчув, як серце його немов розітнули надвоє. Те, що в молитовні здавалося великою пригодою, тепер вимагало від нього жертви, позбавляючи коханої дружини. Він учепився за слова апостола: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав»[2].

Він нахилився, і Беатріс нашвидку недбало поцілувала його в губи, обхопивши під час цього рукою його потилицю. Приголомшений, він випростався. Уся ця сцена зі сторонніми чоловіком і жінкою — вона її спланувала, тепер Пітер бачив це.

— Я писатиму, — пообіцяв він.

Беатріс кивнула, і від цього поруху сльози злетіли їй на щоки.

Пітер хапливо попрямував до виходу на посадку. Сорок хвилин по тому він уже був у небі.

2

Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

Аміківський водій повернувся від заправки з пляшкою фруктового напою й неприродно жовтим, без жодної цятки, бананом. Засліплений сонцем, він перебіг очима по майданчику, шукаючи свої заправлений лімузин і коштовний іноземний вантаж. Вантажем був Пітер, який, поки в машину заливали пальне, вирішив розім’яти ноги й спробувати востаннє зателефонувати додому.

— Пробачте, — сказав Пітер, — чи не могли б ви мені допомогти з цим телефоном?

Водій, схоже, розгубився, почувши прохання, і струсонув обома руками, щоб показати, що ті не порожні. У темно-синьому костюмі, із краваткою, він був затепло вдягнений для спекотної Флориди, а крім того, досі дещо напружений через затримку літака. Здавалося, він вважав, що це Пітер особисто винен в атмосферній турбулентності над Північною Атлантикою.

— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.

— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.

Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.

Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.

— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?

— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.

Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги:

— Як на мене, цілком справний мобільник.

Пітер відійшов під затінок металевого дашка, що нависав над бензиновими колонками. Він спробував ще раз набрати правильну послідовність символів. Цього разу його було винагороджено уривчастими гудками спочатку міжнародного коду, а потім номера Беа. Притиснувши металевий прямокутничок до вуха, він дивився на незвичну блакить неба і на точені обриси дерев довкола стоянки для вантажівок.

— Алло?

— Це я, — мовив він.

— ...ло?

— Ти мене чуєш? — запитав він.

— ...чую тебе... — відповіла Беа.

Її голос було оповито хуртовиною статичних перешкод. Окремі слова вистрибували з крихітного підсилювача звуку, наче випадкові іскри.

— Я у Флориді, — сказав Пітер.

— ...середина... ночі, — відповіла вона.

— Вибач. Я тебе розбудив?

— ...люблю тебе... як ти... знаєш, що...?

— Я живий і здоровий, — відказав він (телефон у його руці ставав слизьким від поту). — Вибач, що телефоную тобі зараз, але я не знаю, чи трапиться ще можливість пізніше. Літак затримався, і ми дуже поспішаємо.

— ...е... о... в... мене... знає щось про...?

Залишивши затінок металевого навісу, Пітер відійшов подалі від машини.

— Водій не знає анічогісінько, — прошепотів він, сподіваючись, що його слова доносяться до Беа краще, ніж її до нього. — Я навіть не впевнений, чи він працює на АМІК.

— ...не питав...?

— Ні, ще не питав. Я запитаю.

Пітер почувався трохи ніяково. Вони їхали разом уже чи не півгодини, а він досі навіть не дізнався, чи шофер є штатним працівником АМІК, чи його просто найняли. Наразі Пітер довідався лише, що дівчинка на світлині над приладовою панеллю — це донька водія, що той нещодавно розлучився з матір’ю дівчинки і що колишня його теща — прокурор і робить усе для того, щоб водій пошкодував про день, коли з’явився на світ.

— Зараз... у мене в голові така каша. І я не спав у літаку. Я напишу тобі, коли... ну, ти розумієш, коли опинюся на тому кінці своєї подорожі. У мене тоді буде купа часу, і я опишу тобі всю картину. Так, наче ми подорожували б разом.

У слухавці затріскотіло, і Пітер не був певен, чи Беа раптом замовкла, чи слова її проковтнула статика. Він підвищив голос:

— Як Джошуа?

— ...перші кілька... він тільки... о... умаю... поряд.

— Вибач, зв’язок переривається. А водій показує, щоб я вже закінчував. Мені треба йти. Я кохаю тебе. Я хотів би... Кохаю тебе.

— ...тебе також...

І вона щезла.


— То була ваша дружина? — спитав водій, коли Пітер уже знову сидів у машині й вони виїжджали зі стоянки.

«Щиро кажучи, ні, — кортіло відповісти Пітерові, — то не була моя дружина, то були якісь розрізнені звуки з невеличкого металевого пристрою».

— Так, — сказав він.

Занадто складно було б пояснювати незнайомцеві, що Пітер волів спілкуватися з людьми віч-на-віч. Іноді він перебирав у цьому міру, навіть Беатріс подекуди було тяжко його зрозуміти.

— А Джошуа — так звати вашого сина? — Водій, схоже, не надто переймався всілякими там соціальними табу щодо підслуховування.

— Джошуа — це наш кіт, — відповів Пітер. — Дітей у нас немає.

— Можна зберегти собі багато нервів, — мовив водій.

— За два дні ви вже другий, хто каже мені це. Але ж ви свою донечку любите, я певен.

— Куди ж я подінуся! — водій махнув рукою у напрямку вітрового скла, прагнучи в такий спосіб позначити чи то всі свої життєві події, чи то свою долю, чи щось інше. — Хто ваша дружина за фахом?

— Медсестра.

— Хороша робота. Принаймні, краща, ніж прокурор. Покращує людські життя замість погіршувати їх.

— Ну, я сподіваюся, що пастор робить те саме.

— Звісно, — жваво відгукнувся водій. Упевненим він, однак, аж ніяк не видавався.

— А як щодо вас? — запитав Пітер. — Ви... гм... штатний працівник АМІК чи вони просто найняли вас, як таксі?

— Я працюю на АМІК уже дев’ять чи то десять років, — відказав шофер. — Переважно речі всякі вожу. Інколи науковців. АМІК проводить чимало конференцій. А ще час від часу астронавтів.

Пітер кивнув. На мить він уявив, як водій в аеропорту Орландо зустрічає астронавта. У голові постав образ бурмила з квадратною щелепою в цибулястому скафандрі, що незграбно простує залою прибуття до шофера, який тримає табличку з ім’ям. А потім Пітер дотямив.

— Я ніколи не думав про себе як про астронавта, — сказав він.

— Це слово застаріле, — погодився шофер. — Я користуюся ним лише з поваги до традиції, мабуть. Світ міняється занадто швидко. Відверни лишень очі від чогось, що завжди тут було, і наступної хвилини це вже тільки спогади.

Пітер глянув у вікно. Австострада мала такий самісінький вигляд, як і автострада у Великобританії, але тут ще були гігантські металеві дороговкази, які повідомляли про те, що такі прекрасні атракції, як річка Іконлокгатчі або Регіональний природний заповідник імені Гела Скотта десь поруч, сховані за лісосмугами. Стилізовані малюнки на рекламних щитах спонукали зазнати радощів їзди верхи або відпочинку просто неба.

— Що, крім усього іншого, мені подобається в АМІК, — сказав водій, — це те, що вони мають якусь повагу до традицій. Або, може, просто усвідомлюють цінність бренду. Вони викупили мис Канаверел, ви знали про це? Тепер він увесь належить їм. Коштувало, мабуть, силу-силенну грошей, вони могли б улаштувати свій пусковий майданчик деінде — у наші дні вдосталь вільної землі, котру можна прибрати до рук. Але вони захотіли мис Канаверел. Я називаю це клас.

Пітер невиразно мугикнув, погоджуючись. Наявність (або відсутність) класу в транснаціональних корпораціях не була тим предметом, стосовно якого він мав чітку думку. Одна з небагатьох речей, які він знав про АМІК, — це те, що вони володіють багатьма давно закинутими заводами в колись нужденних містах у країнах, що тоді входили до складу Радянського Союзу. Чомусь Пітерові здавалося, що «клас» — це не зовсім правильне означення для того, що там діялося. Що ж до мису Канаверел, історія космічних польотів ніколи не цікавила його ані крихти, навіть коли він був іще дитиною. Пітер навіть не помітив, що НАСА припинило існувати. Для нього це була та ні до чого непридатна інформація, дрібки якої Беатріс мала видобувати з газет, перш ніж ті буде підстелено під мисочки на їжу для Джошуа.

Пітер уже скучив за Джошуа. Беатріс часто йшла на роботу рано-вранці, коли тваринка ще міцно спала на ліжку. Навіть якщо кіт прокидався й нявчав, вона поквапно виходила, кидаючи: «Татусь тебе нагодує». І справді, за годину чи дві Пітер сидів уже на кухні й жував підсолоджену вівсянку, тоді як поряд на підлозі Джошуа наминав свою несолоджену. Потім кіт вистрибував на стіл і досьорбував залишки молока з миски господаря, що йому не дозволялося, коли мамуся була вдома.

— Тяжкі тренування, правда ж? — запитав шофер.

Пітерові здалося, що від нього чекають оповідок про вишкіл у військовому стилі, тести на витривалість, які під силу тільки олімпійським чемпіонам. Але нічого такого розповісти він не міг.

— Фізичні вправи є, — погодився він. — Але переважно, відбираючи до польоту, просто... опитують.

— Невже? — здивувався водій.

За якусь хвилину він увімкнув радіо. «...Триває в Пакистані, — почав серйозний голос, — тимчасом як антиурядові сили...» Шофер перемкнув на музичну станцію, і в ефірі забриніли старенькі «A Flock of Seagulls»[3].

Пітер відкинувся на спинку сидіння й пригадав запитання, які ставили йому на відбіркових співбесідах. Ці розмови в кімнаті для переговорів на одинадцятому поверсі розкішного лондонського готелю тривали по кілька годин поспіль. Одна американка була там постійно: елегантна, мініатюрно-анорексична, вона поводилася як відома балетмейстер чи балерина на пенсії. Ясноока, із гугнявим голосом жінка, працюючи, пестила в руках чашку кави без кофеїну, а команди інших спеціалістів, що постійно змінювалися, допомагали їй допитувати Пітера. Мабуть, «допитувати» було неправильним словом, адже всі ставилися до нього приязно, і Пітера не полишало дивне відчуття, що вони вболівали за його успіх.

— Як довго ви можете перебутися без вашого улюбленого морозива?

— У мене немає улюбленого морозива.

— Який запах найбільше нагадує вам про дитинство?

— Не знаю. Можливо, запах заварного крему.

— Вам подобається заварний крем?

— Він смачний. Нині я куштую його переважно тільки в різдвяному пудингу.

— Що вам спадає на думку, коли думаєте про Різдво?

— Різдвяна меса, святкування народження Ісуса Христа у день римського сонцестояння. Іван Золотоустий. Синкретизм. Санта-Клаус. Сніг.

— А ви самі відзначаєте Різдво?

— Це величезне свято для нашої церковної громади. Ми збираємо подарунки для знедолених дітей, готуємо різдвяну вечерю в нашому благодійному центрі. У цей час багато людей почуваються жахливо самотніми й пригніченими. Треба спробувати допомогти їм пройти через це.

— Як добре ви спите не в своєму ліжку?

Над цим питанням Пітерові довелося замислитися. Він згадав дешеві готелі, у яких він і Беа зупинялися, коли брали участь в евангелістських з’їздах в інших містах. Згадав він квартири знайомих та їхні канапи, які перетворювались у щось на кшталт матраців. Або ж, заглиблюючись у давніші періоди свого життя, пригадав непростий вибір, коли доводилося вирішувати, чи лишити пальто на собі, щоб менше тремтіти від холоду, чи підкласти під голову замість подушки, щоб не лежати на голому бетоні.

— Я, мабуть... десь посередині, — відказав Пітер. — Якщо є ліжко і я в горизонтальному стані, гадаю, все гаразд.

— Ви дратівливий, доки не вип’єте вранці кави?

— Я не п’ю кави.

— А чай?

— Інколи.

— Інколи ви буваєте дратівливим?

— Мене не дуже легко розізлити.

Щира правда, і доказ цьому — реакція на ці допити. Пітер отримував задоволення від цих словесних спарингів, відчуваючи, що його скоріше випробовують, ніж оцінюють. Після церковних богослужінь, на яких від нього вимагалося виголошувати годинні промови, доки решта сиділи тихо, таке бліц-опитування збадьорювало. Він хотів цю роботу, страшенно хотів, але чи отримає він її — це було в Божій волі, і занепокоєністю, нечесними відповідями чи намаганням задобрити співрозмовників годі було чогось домогтися. Пітер буде самим собою і сподіватиметься, що цього виявиться досить.

— Як ви ставитеся до сандалій?

— А що? Мені доведеться їх носити?

— Можливо, — це сказав йому чоловік, узутий у дорогі туфлі з чорної шкіри, такі лискучі, що Пітерове обличчя відбивалося в них.

— Як ви почуваєтеся, якщо впродовж усього дня у вас не було доступу до соціальних медіа?

— Я не користуюся соціальними медіа. Принаймні, я так гадаю. Що саме ви маєте на увазі під «соціальними медіа»?

— Гаразд... — щоразу, як розмова ускладнювалася, його співрозмовники прагнули змінити її напрям. — Якого політика ви ненавидите найдужче?

— Я нікого не ненавиджу. І я не надто цікавлюся політикою.

— Дев’ята година вечора, раптом зникає світло. Що ви робитимете?

— Спробую полагодити несправність.

— А якщо вам не вдасться, як ви проведете цей час?

— Розмовлятиму з дружиною, якщо вона буде вдома.

— Як ви гадаєте, ваша дружина даватиме собі раду, якщо вдома якийсь час не буде вас?

— Вона дуже незалежна й тямуща жінка.

— А вас можна назвати незалежним і тямущим чоловіком?

— Сподіваюся, можна.

— Коли ви востаннє напивалися?

— Років сім чи вісім тому.

— Зараз вам хочеться напитися?

— Я б не відмовився від ще однієї склянки персикового соку.

— Із льодом?

— Так, дякую.

— Уявіть собі таку ситуацію, — запропонувала жінка. — Ви в чужому місті, і люди, в яких ви зупинилися, запрошують вас до ресторану. У ресторані, до якого вони вас привели, весело й приємно. Там є великий прозорий вольєр, у якому гарненькі білі каченята бігають довкола своєї матері-качки. Кожні кілька хвилин кухар хапає одне каченя й кидає його в чан із олією, що кипить. Каченя смажиться, а коли воно готове, його подають до столу. Усі щасливі й розслаблені. Ваші знайомі замовляють каченя й пропонують вам скуштувати. Вони кажуть, що це страшенно смачно. Що ви робитимете?

— А в меню є ще щось?

— Звісно, багато всіляких страв.

— У такому разі я замовлю щось інше.

— І ви зможете сидіти там і їсти?

— Це залежатиме передусім від того, що я взагалі роблю в товаристві цих людей.

— Що, якби вони вам не сподобалися?

— Я спробував би спрямувати розмову на ті речі, які мені не сподобалися, і чесно розповісти, що, на мою думку, неправильно.

— А конкретно каченята вас не турбують?

— Люди їдять усяких тварин. Вони ріжуть свиней, які значно розумніші за птахів.

— Отже, якщо тварина дурна, то вбивати її нормально?

— Я не різник. І не кухар. Я обрав інший шлях у житті. Якщо хочете, це вибір проти вбивства.

— Але що ж робити з каченятами?

— А що треба робити з каченятами?

— Хіба ви не відчували б потреби врятувати їх? Ви могли б подумати, наприклад, про те, щоб розбити скляний загін, щоб каченята змогли втекти?

— Спершу, може, й подумав би. Але цим я навряд чи допоміг би каченятам. Якби мене справді переслідувало побачене в тому ресторані, гадаю, я міг би присвятити своє життя перевихованню людей у тому суспільстві, щоб вони вбивали качок гуманніше. Але я радше присвятив би своє життя чомусь, що могло б переконати людей ставитися гуманніше одне до одного. Тому що люди страждають більше за качок.

— Були б ви качкою, то так, напевно, не думали б.

— Я не думаю, що я взагалі про щось думав би, якби був качкою. Висока свідомість — причина всіх наших мук і гризот, ви так не вважаєте?

— Ви б розчавили цвіркуна? — втрутився інший запитувач.

— Ні.

— А таргана?

— Можливо.

— Отже, ви не буддист.

— А я ніколи й не стверджував, що я буддист.

— То ви не згодні з тим, що будь-яке життя священне?

— Це прекрасна концепція, але щоразу, коли вмиваюся, я вбиваю мікроскопічних істот, які мали намір жити на мені.

— То де ж межа для вас? — знову долучилася жінка. — Собаки? Коні? Що, якби в ресторані живцем смажили кошенят?

— Можна я запитаю вас? — сказав Пітер. — Ви відсилаєте мене до місця, де люди поводяться так жахливо й жорстоко з іншими створіннями?

— Звісно, що ні.

— Тоді навіщо ви мене запитуєте про таке?

— Гаразд. А як щодо такого: ваш круїзний лайнер затонув, і ви опинилися в рятівному човні з украй неприємним чоловіком, який до того ж виявився гомосексуалістом...

І так тривало цілими днями. Власне, тривало настільки довго, що Беа урвався терпець і вона вже розмірковувала, чи не варто Пітерові повідомити своїм аміківським співрозмовникам, що його час занадто цінний, щоб марнувати на ці шаради.

— Ні, я їм потрібен, — переконав її Пітер. — Я знаю.


Тепер, заробивши схвалення корпорації, Пітер дихав теплим ранковим повітрям Флориди. Він обернувся до водія й поставив запитання, на яке протягом усіх цих місяців так і не отримав відповіді.

— То що ж таке АМІК насправді?

Водій стенув плечима.

— Сьогодні що більша компанія, то менше зрозуміло, що вона робить. Були часи, коли автомобільні компанії виготовляли автомобілі, а вугледобувні добували вугілля. Тепер усе не так. Запитай аміківців, на чому вони спеціалізуються, і тобі відкажуть щось таке: на логістиці, на управлінні персоналом, на розробленні широкомасштабних проектів.

Огидно булькаючи, водій висмоктав крізь соломинку останні краплі фруктового напою.

— Але звідки в них гроші? — запитав Пітер. — Уряд же не фінансує їх.

Шофер насупився. Він мав пересвідчитися, що вони у правильному ряді, а Пітер відволікав його.

— Інвестиції.

— Інвестиції в що?

— Багато в що.

Пітер прикрив очі однією рукою: від сліпучого сяйва боліла голова. Він пригадав, що на одній із перших співбесід, коли ще поруч сиділа Беатріс, він запитав те саме у своїх співрозмовників з АМІК.

— Ми інвестуємо в людей, — відповіла елегантна жінка, струснувши своєю майстерно підстриженою сивою гривою й поклавши худорляві витончені руки на стіл.

— Усі корпорації так кажуть, — зауважила Беа трохи неввічливо, як на нього.

— Ну, ми справді так робимо, — сказала старша жінка. Її сірі живі очі зблискували щирістю й розумом. — Нічого не можна досягнути без людей. Без особистостей, унікальних особистостей із винятковими вміннями. — Вона обернулася до Пітера. — Ось чому ми розмовляємо з вами.

Він усміхнувся: так хитромудро було побудовано цю фразу. Її можна було сприймати як лестощі — із Пітером розмовляють, адже було очевидно, що він один із цих виняткових людей — або ж це могло бути попередження про відмову — вони розмовляють із ним, бо повинні підтримувати свої високі стандарти, яким він не відповідає, і через це його зрештою буде визнано непридатним до цієї роботи. Хай там як, а одне стало зрозуміло напевне: усі їхні натяки на те, як чудово працювали б вони разом, якби на цю місію відправили їх обох, розсипалися, немов крихти печива, і зникли на килимі.

— Однаково котрийсь із нас мусить зостатися доглядати за Джошуа, — сказала Беа, коли пізніше вони обговорювали це. — Було б жорстоко лишати його так надовго. А ще ж є наша церква. І будинок, витрати на нього. Мені не можна кидати роботу.

Усі ці хвилювання були обґрунтованими, хоча передоплати від АМІК, хай і невеличкої частини від повної суми, вистачило б на цілі гори котячого корму, оплату рахунків за опалення, і ще й залишилося б заплатити сусідам, щоб ті наглядали за будинком.

— Просто було б добре, якби мене теж запросили, ось і все.

Атож, це було б добре. Але вони ж не сліпі — вони не можуть не бачити, який подарунок робить їм доля. Пітера вибрали з-поміж багатьох інших, яким відмовили.

— А як ви, — спитав Пітер водія, — потрапили на роботу до АМІК?

— Банк забрав наш будинок.

— Мені прикро це чути.

— Банк позабирав ледь не кожен бісовий будинок у Ґері. Отримав право власності на них, але продати не міг, тож кинув їх гнити й розвалюватися на шматки. Але АМІК запропонував нам угоду. Вони взяли на себе борг, будинок лишився нам, натомість ми мали працювати на них за якийсь там мізер. Декотрі з моїх давніх приятелів назвали це рабством. Я ж називаю це... гуманністю. Ці мої приятелі сидять тепер у трейлерах, а я — ось я, за кермом лімузина.

Пітер кивнув. Він уже забув, звідки цей чоловік, і мав геть непевне уявлення про сучасний стан американської економіки, але дуже добре розумів, що це означає, коли тобі кидають рятувальний трос.

Лімузин м’яко перемістився на смугу праворуч, і його, наче плащем, накрило прохолодним затінком сосен, що росли на узбіччі. Дерев’яний дороговказ — такі знаки зазвичай сповіщають про наметові містечка, придорожні шашличні чи бази відпочинку з дерев’яними будиночками — повідомив про близький поворот на бічну дорогу до АМІК.

— Поїдьте до будь-якого занепалого містечка, — казав далі водій, — і знайдете безліч людей, які в одному й тому самому човні. Вони можуть розповідати тобі, що працюють на ту чи іншу компанію, але варто лише придивитись уважніше, і виявиться, що вони всі працюють на АМІК.

— Я навіть не знаю, як розшифрувати ці літери, — мовив Пітер.

— Гадаєте, я знаю? — відказав водій. — Нині чимало компаній беруть собі назви, які нічого не означають. Усі назви, які щось означають, уже розібрано на торгові марки.

— АМ, напевно, скорочено від «Американська».

— Можливо. Хоча це транснаціональна компанія. Мені навіть розповідали колись, що вони починали в Африці. Одне я знаю напевне: працювати на них вигідно. Не ошукали мене ще жодного разу. Ви будете в хороших руках.

«У руки Твої віддаю Свого духа», — само собою спливло в Пітеровій пам’яті. Євангеліє від Луки, 23:46, виконуючи пророцтво псалма 31:5. Ось тільки незрозуміло було, в чиї руки мав потрапити Пітер.


— Буде трохи пекти, — сказала чорношкіра жінка в білому лабораторному халаті. — Правду кажучи, вам буде дуже неприємно. Здасться, ніби у вени влили пінту холодного йогурту.

— Отакої! Дякую! Я вже не можу дочекатися. — Пітер примостив голову в незручну заглибину у своєму схожому на труну ліжку-колисці з м’якого полістирену, й силкувався не дивитися на вістря, що наближалося до його заджгутованої руки.

— Нам просто не хотілося б, щоб ви подумали, ніби щось негаразд.

— Якщо я помру, перекажіть, будь ласка, моїй...

— Ви не помрете. Не з цією речовиною всередині. Просто розслабтеся й думайте про щось хороше.

Катетер було введено до вени, систему крапельниці під’єднано, і прозора речовина потекла в Пітера. Він подумав, що його зараз знудить, так жахливо це було. Їм варто було дати йому снодійне абощо. Цікаво, гадав Пітер, чи троє його супутників трималися більш мужньо, ніж він? Вони влаштувалися в таких самісіньких колисках, десь-інде в цій самій будівлі, та він не міг їх бачити. Він зустрінеться з ними за місяць, коли прокинеться.

Жінка, що робила вливання, стояла поруч, спокійно спостерігаючи за ним. Без попередження — хоча звідки тут могло взятися якесь попередження? — Її рот поплив ліворуч по обличчю. Нафарбовані помадою губи, немов крихітне червоне каное, посувалися крізь плоть щоки. Рот зупинився, тільки коли досяг чола, де й розмістився над бровами. Тоді очі разом із повіками й віями посунули донизу, до щелепи, кліпаючи, як їм і належить, на новому місці.

— Не опирайтеся, просто прийміть це, — порадив рот на чолі. — Це тимчасово.

Пітер був занадто нажаханий, щоб говорити. То не була галюцинація. Це те, що трапляється зі Всесвітом, коли ти більше не спроможний тримати його разом. Скупчення атомів, промені світла, що утворюють ефемерні форми, перш ніж рухатися далі. Найдужче лякало Пітера, коли він розчинявся в пітьмі, те, що більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше.

3

Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати

— Ой-ой-ой-ой! — далекий жалісний голос із безформної порожнечі. — Ох ти ж як кепсько, курва його мати!

— Стеж за мовою, Бі-Джи. З нами тут духовна особа.

— Та ну його все до дупи! Поможи мені виповзти з цієї труни, старий!

Третій голос:

— Мені теж. Спершу мені.

— Ви ще про це пошкодуєте, хлоп’ята, — це другий голос протягнув поблажливо. — Ну та нехай.

Почулися шарудіння, кректання, хекання й бубоніння — звуки, характерні під час тяжкої фізичної праці.

Пітер розплющив очі, але обернутися на голоси не міг: так його нудило. Стелю й стіни наче судомило, а світло стрибало, як іграшка йо-йо. Здавалося, твердий каркас кімнати став еластичним, стіни здіймалися хвилями, а стеля вертілася довкола. Щоб позбутися марева, він заплющив очі, але стало тільки гірше, бо судоми почалися всередині його черепної коробки: очні яблука ніби хтось надував, як повітряні кульки, а вся кашкувата рідина з-під його обличчя мовби ось-ось мала випорснути крізь ніздрі. Пітерові здалося, що він відчуває, як мозок його виповнюються — або ж, навпаки, висушується — якоюсь огидною їдкою рідиною.

Десь поряд, у каюті, далі чулися кректання й звуки якоїсь метушні разом із ідіотським сміхом.

— Знаєте, це доволі весело, — зауважив насмішкувато тверезий голос, що помітно відрізнявся від двох інших, — спостерігати, як ви, хлопці, тут катуляєтеся підлогою, наче два жуки, обприскані отрутою.

— Агов! Це ж нечесно! Бісова система мала розбудити нас усіх одночасно. Отоді ми й побачили б, хто чого вартий.

— Ну... — знову самовдоволений голос. — Гадаю, комусь треба було прокинутися першим. Приготувати кави, перевірити, чи все працює як належить.

— То йди й перевіряй, Туско! Залиши нас із Бі-Джи з’ясовувати між собою, хто посяде почесне друге місце.

— Як скажете.

Кроки. Прочинилися двері.

— Гадаєте, усамітнилися? Мрійте, мрійте, хлоп’ята. Я прекрасно можу бачити на камерах спостереження, як ви тут вовтузитеся. Усміхніться!

Двері, клацнувши, зачинилися.

— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.

— Бо ти постійно її лижеш, старий.

Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».

— Перший ти встанеш чи я?

— Та я вже стою, братухо... во, диви!

— Ох і свистиш, старий! Це називається не «стоїш», а «спираєшся». Ну ж бо, відпусти лавку.

Звук падіння тіла на підлогу, знову регіт.

— Зараз подивимося на тебе, братухо. Спробуй-но краще...

— Запросто.

Звук падіння ще одного тіла на підлогу, істеричний млявий сміх.

— Я вже й забув, як після цього кепсько, старий.

— Пусте, декілька бляшанок коки все поправлять.

— То дурня, старий. От коксу б нюхнути — і все нормальок.

— Ти тупіший, ніж я думав, якщо тобі мало і хочеться ще догнатися.

— Я просто міцніший за тебе, братухо, просто я міцніший.

Так воно й тривало. Двоє чоловіків шпигали один одного словами, бравували на вітер, вичікуючи на час, коли обидва змогли стояти на ногах. Копирсаючись у поліетиленових мішках, вони кректали й пихтіли, кепкували один з одного через одяг, потім узулися й стали ходити туди-сюди, випробовуючи свою здатність пересуватися на ногах. Пітер лежав у своїй колисці, дихаючи неглибоко й чекаючи, коли кімната припинить рухатися. Урешті-решт стеля заспокоїлася.

— Йоу, братухо!

Велике обличчя замаячіло перед його очима. На якусь мить Пітер подумав, що воно не людське. Здавалося, голова кріпиться до шиї перевертом: брови на підборідді, а борода стримить угору. Але ні: лице належало людині, без сумніву, людині, просто було дуже не схоже на Пітерове. Темно-коричнева шкіра, безформний ніс, гарні карі очі, трохи почервонілі. М’язами, що на шиї, можна було б піднімати й опускати ліфт у багатоповерхівці. А схожі на брови жмутики волосся на підборідді виявилися бородою. Не великою, кошлатою, а однією з тих мистецьки різьблених борідок, останнього крику моди, які вам вистрижуть у дорогих перукарнях. Багато років тому вона, мабуть, мала вигляд чіткої лінії, наведеної чорним фломастером, але чоловік дійшов уже середніх літ, і борідка стала клочкуватою, поцяткованою сивиною. На голові ж, яка лисіла дедалі сильніше, зосталося лише кілька кучерявих ковтяхів.

— Радий знайомству, — прокавкав Пітер. — Я Пітер.

— Бі-Джи, братухо, — відповів темношкірий чоловік, простягаючи руку. — Витягнути тебе звідси?

— Я... я, мабуть, ще трошки полежу.

— Не затримуйся надовго, братухо, — сказав Бі-Джи, вишкірившись білосніжною посмішкою. — А то понакладають тут собі в штани, а корабель наш маленький.

Пітер усміхнувся, не впевнений, чи новий знайомий казав це як пересторогу щодо того, що може статися, чи як спостереження того, що вже сталося. Віскозний сповиток, у якому він лежав у своєму ліжку-колисці, здавався вогким і тяжким, але таким він здавався ще тоді, коли жінка в халаті обмотувала ним Пітера.

Перед очима загойдалося ще одне обличчя. Воно було засмагле, належало білому чоловікові років п’ятдесяти, із сивим рідкуватим волоссям, підстриженим армійським йоржиком. Очі налиті кров’ю, як і в Бі-Джи, але блакитні й сповнені спогадів про безрадісне дитинство, тяжке розлучення й круті повороти на роботі.

— Северин, — промовив він.

— Га?

— Арті Северин. Треба вас звідсіля витягнути, друзяко. Що швидше почнете пити, то швидше знову відчуєте себе людиною.

Бі-Джи та Северин вийняли Пітера з колиски так, наче діставали з упаковання щойно куплене приладдя: не надто ніжно, але досить обережно, щоб чогось не відірвати й не пошкодити. Ледве ноги Пітера торкнулися підлоги, як чоловіки понесли його з кімнати коротким коридором до ванної. Там вони зняли з його стегон пов’язку з тонкої тканини, яку він мав на собі протягом останнього місяця, обприскали його блакитною піною й обтерли паперовими рушниками. Великий прозорий поліетиленовий мішок для сміття наполовину заповнився блакитно-коричневою гидотою ще до того, як вони скінчили.

— Тут є душ? — запитав Пітер, коли процедуру було завершено, а він досі почувався липким. — Я маю на увазі з водою?

— Вода — це золото, братухо, — відказав Бі-Джи. — Кожна крапля, яку ми маємо, потрапляє сюди, — він постукав пальцем по своїй горлянці. — Там від неї користі жодної. — Він кивнув у бік стіни, зовнішньої оболонки зорельота, що відокремлювала їх від неосяжної безповітряної порожнечі, в якій вони зависли.

— Пробачте, — сказав Пітер. — Я не подумав.

— Тато не страшно, — відповів Бі-Джи. — Усі ми мусимо пройти кривою досвіду. Я ж то вже вдруге подорожую. Першого разу ні хріна не знав.

— На Оазі ви матимете стільки води, скільки захочете, — промовив Северин. — А просто зараз вам краще трохи попити.

Пітер узяв простягнуту йому пластикову пляшку з пиптиком, що надягався й знімався, і добряче ковтнув, а потім, через десять секунд, знепритомнів.


Пітер відновлювався від «стрибка» довше, ніж йому хотілося б. Він бажав би вразити інших і зірватися на рівні, немов боксер, якого приголомшено ударом, але який уже за мить готовий битися знову. Утім, інші швидко струснули зі себе наслідки «стрибка» й узялися до роботи, до якої вони там мали братися, тимчасом як Пітер безпорадно вилежувався в койці, коли-не-коли збираючись на силі, щоб ковтнути води. Перед відльотом його попереджали, що він почуватиметься так, наче його розібрали на частини, а потім зібрали докупи знову. З точки зору науки це було не зовсім точне пояснення природи «стрибка», але саме так він і почувався.

Минав вечір... ба ні, ці слова не мали тут жодного сенсу, адже ж так? Тут не було таких понять, як вечір, ранок чи ніч. Пітер лежав у темній кімнатці, куди Бі-Джи та Северин скинули його, після того як привели до ладу, час від часу виборсувався з-під паморочливої сонноти й позирав на годинник. Числа були тільки символами. Справжнього часу не буде доти, доки він не ступить ногами на землю і доки не буде сонця, що сходитиме й сідатиме.

Щойно вони дістануться Оази, у нього з’явиться можливість надіслати Беатріс повідомлення. «Я писатиму тобі кожного дня, — обіцяв Пітер. — Кожного-кожнісінького, якщо буде на те воля Божа». Він намагався вгадати, що в цю мить вона робить, у що вдягнена, чи зашпилила волосся, чи розпустила по плечах. Ось для чого йому годинник, зрозумів Пітер: дізнатися щось корисне про своє становище було годі, натомість можна було уявляти дружину в тій самій реальності, що й він сам.

Пітер знову поглянув на годинник. В Англії була друга година сорок три хвилини ночі. Беатріс міцно спатиме, вивернувшись, простягнеться на Пітеровій частині ліжка Джошуа, користаючись із нагоди. Вивернеться, звісно, Джошуа, не Беатріс. Вона лежатиме на своїй, лівій, частині, одну руку звісивши з краю ліжка, другу закинувши за голову так, що лікоть її прикриває вухо, а пальці так близько до Пітерової подушки, що він міг би поцілувати їх зі свого місця. Певна річ, не з теперішнього свого місця.

А може, Беатріс не спала. Можливо, вона непокоїлася за нього. Минув місяць відтоді, як вони востаннє розмовляли, а вони звикли спілкуватися щодня.

— Що, як мій чоловік дорогою загине? — запитала вона представників АМІК.

— Дорогою він не загине, — відповіли їй.

— І все-таки? Якщо це станеться?

— Ми повідомимо вас негайно. Інакше кажучи, жодних новин — це добрі новини.

Отже, добрі новини. Одначе... Беа прожила ці тридцять днів свідома того, що коханого немає поруч, тоді як він був у забутті й про неї навіть не згадував.

Пітер уявляв собі її спальню, залиту м’яким світлом приліжкової лампи; уявляв її блідо-блакитну форму, перекинуту через спинку крісла, безладно покинуті на підлозі її черевички, жовтий пуховик, увесь у котячій шерсті. Беатріс сидить, прихилившись до передньої спинки ліжка, з голими ногами, зате у светрі, й читає-перечитує пачку неінформативних інформаційних листівок, надісланих АМІК.

«Компанія АМІК не може гарантувати й не гарантує безпеки особам, що подорожують на її транспортних засобах, особам, що проживають у її житлових об’єктах, а також особам, що мають на меті діяльність, пов’язану або не пов’язану з діяльністю АМІК. Поняття „безпека“ означає здоров’я, як фізичне, так і розумове, і охоплює, але не обмежується тільки цим, виживання і/або повернення з Оази як упродовж терміну, означеного договором, так і поза ним. АМІК зобов’язується мінімізувати ризик усім особам, що беруть участь у її проектах, але ваш підпис на цьому документі вважається підтвердженням усвідомлення того факту, що зусилля АМІК у цьому напрямку (мінімізації ризику) залежать від обставин, що перебувають поза контролем АМІК. Ці обставини, непередбачувані й безпрецедентні, не можуть бути детально обумовлені завчасно. Вони охоплюють, але не обмежуються тільки цим. Хвороби, нещасні випадки, аварії механізмів, несприятливі погодні умови та будь-які інші події, які звичайно визначаються як дії непоборної сили».

Двері його спальної каюти розчахнулися, у дверному отворі окреслився дебелий силует Бі-Джи.

— Йоу, братухо!

— Привіт!

Досвід підказував Пітерові, що, ніж наслідувати чужу говірку, краще розмовляти власного. Растафаріанці та пакистанські кокні не навернулися до Христа, хоч як не опікували їх євангелісти, що, блазнюючи, намагалися говорити як вони. Тож не було причини гадати, ніби з чорношкірими американцями буде інакше.

— Злазь із цього лежака, братухо, якщо хочеш із нами похавати.

— Я не проти, — відказав Пітер, скидуючи ноги з койки. — Мабуть, так і зроблю.

Бі-Джи наставив свої дебелі ручиська, щоб допомогти.

— Локшина буде, — повідомив він. — Із м’ясом.

— Просто чудово.

Досі босоніж, розхристаний, лише у трусах, Пітер, похитуючись, вишкандибав із каюти. Він пригадав свої шість років, коли його, очманілого від мікстури з парацетамолом, мати видобула з ліжка, щоб відсвяткувати день народження. Навіть думка про подарунки, що чекали на нього, не могла розвіяти вплив вітрянки і збадьорити Пітера.

Бі-Джи повів його коридором, стіни якого було обклеєно панорамними кольоровими світлинами зелених лугів, на кшталт тих велетенських наліпок, які Пітер звик бачити на автобусах. Либонь, якийсь дизайнер-мудрагель вирішив, що зелена травичка, весняні квіти й лазурове небо — це саме те видовище, яке має допомогти подолати клаустрофобію в безповітряному просторі.

— Ти ж не вегетаріанець, братухо? Ні?

— Е-е... ні, — відповів Пітер.

— Ну, а я так, — повідомив Бі-Джи, завертаючи Пітера за ріг, де зелені, хоч і трішки розпливчасті, краєвиди повторювалися знову. — Але в таких подорожах, старий, дізнаєшся ось яку штуку: інколи свої правила треба послабляти.


Вечеряли в контрольному відсіку, тобто у приміщенні, де були прилади, призначені для пілотування й навігації. Усупереч Пітеровим сподіванням, ступивши всередину, він не побачив нічого такого, від чого б йому перехопило дух. Не було там гігантського вікна з виглядом на безкрайній обшир космосу, із зорями й туманностями. Там узагалі не було вікон; окові ні на чому було спинитися — тільки армопластикові стіни з вентиляційними продухвинами, умикачами світла, регуляторами вологості та кількома ламінованими плакатами. Пітер уже бачив ці зображення раніше, в аміківських брошурах, ще коли подавався на цю вакансію. Це були блискучі плакати фірмового виробництва, на яких зображено стилізований корабель, стилізовану пташку зі стилізованою галузкою в дзьобі й невеличкий шматочок тексту, що вихваляв високі стандарти АМІК у практиці ведення бізнесу та необмежений потенціал приносити користь людству.

Пульт керування космічним кораблем теж виявився не таким вражаючим, яким уявляв його собі Пітер: ані тобі велетенських штурвалів, ані циферблатів, лічильників чи мерехтливих спалахів лампочок — лише кілька невеличких клавіатур, надтонких моніторів і один комп’ютерний корпус, що стояв окремо, схожий на банкомат чи на автомат, що продає всілякі перекуски. Сказати щиро, контрольний відсік більше скидався на офіс, ніж на капітанський місток. Ба навіть на досить жалюгідний офіс. Тут нічого не вказувало на те, що вони пливуть просторами чужої сонячної системи, за трильйони миль від дому.

Туска, пілот, сидів на обертовому кріслі, відвернувшись від моніторів, і розглядав невеличке пластикове горня, яке підніс собі аж до обличчя. Він був у шортах, а на ногах, голих і волохатих, які недбало закинув одна на одну, мав тенісні туфлі без шкарпеток.

— Ласкаво просимо назад, до світу живих, — промовив він, опускаючи горня на своє огрядне черево. — Добре спалося?

— Я не знаю, чи це був справжній сон, — відказав Пітер. — Радше очікування, коли знову відчуєш себе людиною.

— Це потребує трохи часу, — погодився Туска і знову підніс посудину з локшиною до обличчя.

У цього чоловіка була борода мишастого кольору, і, очевидно, він добре знався на тому, як доправляти мастку їжу до рота повз небезпеки, що чаїлися в густих заростях на обличчі. Навертівши трохи локшини на виделку, він стулив довкола неї свої чітко окреслені червоні губи.

— Ось, тримайте ваше, Пітере, — сказав Северин. — Я вже зірвав фольгу.

— Щиро дякую, — відповів Пітер, сідаючи за чорний пластиковий стіл, за яким Бі-Джи й Северин уже наминали локшину, орудуючи пластиковими виделками у своїх горнятах. Три невідкорковані бляшанки кока-коли стояли напоготові. Пітер заплющив очі й промовив безгучно молитву подяки за їжу, яку він збирався спожити.

— Ти ж християнин, правда? — запитав Бі-Джи.

— Правда, — відказав Пітер.

Локшину з тушкованим м’ясом було розігріто в мікрохвильовій печі нерівномірно: частина була така гаряча, що аж обпікала, а частина ще хрускотіла льодком. Пітер перемішав усе, щоб досягти компромісно теплої температури.

— Колись, давно-давно, я був у «Нації ісламу»[4], — сказав Бі-Джи. — Вони допомогли, коли мені було важко. Але, старий, з тим стільки мороки! Цього не можна, того не можна! — Бі-Джи розчахнув свій чималий рот, завантажив туди цілу виделку звивистої страви, пережував тричі й проковтнув. — Ще треба було ненавидіти євреїв і білих. Вони тобі чешуть, що то не примусово, і всяку таку дурню. Але всім усе зрозуміло, старий. Усім усе зрозуміло. — Ще одна здоровенна порція локшини пішла до рота. — Я сам вирішую, кого мені ненавидіти, січеш, що кажу? Хто мене задовбує, тих я й ненавидітиму. І вони можуть бути білі, чорні, хоч аквамари-и-инові, старий! Мені то по барабану.

— Гадаю, це означає й те, — промовив Пітер, — що кого любити — це теж ваш власний вибір.

— Збіса правильно. Біла луцька, чорна луцька — усі гарні.

Туска чмихнув.

— Я певен, ти справив прекрасне враження на нашого панотця. — Він закінчив їсти й зараз витирав обличчя й бороду вологою серветкою.

— Мене не так легко обурити, — відказав Пітер. — Принаймні, не словами, це точно. У нашому світі достатньо всіляких способів висловити свою думку.

— Але ми зараз не в нашому світі, — із похмурою посмішкою відказав Северин.

Він відкоркував бляшанку кока-коли, і пінистий струмінь коричневої рідини вдарив аж до стелі.

Го-о-осподи Боже! — вигукнув Туска, ледве не впавши зі свого крісла.

Бі-Джи тільки посміхнувся.

— Я все приберу, я все приберу, — заметушився Северин, вихоплюючи з дозатора оберемок паперових рушників.

Пітер допоміг йому витерти липку рідину зі стільниці.

— Кожного бісового разу одне й те саме, — бурмотів Северин, просякуючи собі груди, передпліччя, стілець і морозильник, звідки було вийнято кока-колу. Потім зігнувся, щоб витерти підлогу, килим, який, на щастя, і так був коричневий.

— Скільки разів ви вже літали на Оазу? — запитав Пітер.

— Три. І щоразу присягався, що не повернуся.

— Чому ж?

— Оаза позбавляє розуму.

Бі-Джи чмихнув:

— Ти й так уже несповна розуму, братухо.

— Містер Северин і містер Ґрехем обидва вкрай неврівноважені особистості, Пітере, — врочисто, наче суддя, виголосив Туска. — Я знаю їх багато років. Оаза — це найкраще місце для таких, як вони. Там вони при роботі. — Він жбурнув своє порожнє горня з-під локшини у відро для сміття. — До того ж вони справжні знавці своєї справи. Найкращі. Ось чому АМІК витрачає на них гроші.

— А ти, братухо? — звернувся Бі-Джи до Пітера. — Ти найкращий?

— Найкращий хто?

— Найкращий проповідник.

— Насправді я не вважаю себе проповідником.

— Ким же ти себе вважаєш, братухо?

Пітер, не знаючи, що відповісти, проковтнув клубок, що став йому в горлі. Його мозок досі перебував під впливом тієї шаленої сили, що перетрусила бляшанки з кока-колою. Йому хотілося, щоб поруч була Беатріс, щоб вона відповідала на запитання, щоб спрямувала цю суто чоловічу розмову в більш плідне річище.

— Я лише той, хто любить людей і прагне допомагати їм, хай як би вони не виглядали.

Ще одна широка посмішка розітнула велике обличчя Бі-Джи, наче він збирався сказати ще щось дотепне. Але той зненацька посерйознішав.

— Ти справді так думаєш? Без базару?

Пітер пильно глянув йому просто в вічі.

— Без базару.

Бі-Джи кивнув. Пітер відчув, що пройшов щось на кшталт випробування в очах цього здорованя. Його переведено до іншої категорії. Ще не «свій в доску», але вже й не якийсь дивоглядний звір, що може стати джерелом неприємностей.

— Агов, Северине! — гукнув Бі-Джи. — Я тебе так ніколи й не запитував: а ти якої віри, старий?

— Я? — перепитав Северин. — Ніякої. І так воно буде й надалі.

Северин закінчив відчищати кока-колу й саме відтирав паперовими рушничками синій чистильний засіб зі своїх пальців.

— Усе одно пальці липкі, — поскаржився він. — Я точно збожеволію, доки дістануся до води й мила.

Комп’ютер тихо запищав.

— Схоже, твої молитви почуто, Северине, — сказав Туска, зосереджуючи увагу на одному з моніторів. — Щойно система вирахувала, де ми є.

Доки Туска уважно проглядав повідомлення, усі сиділи мовчки, наче даючи йому змогу перевірити електронну пошту чи зробити заявку на інтернет-аукціоні. Він насправді ж з’ясовував, житимуть вони чи загинуть. Корабель іще не ввійшов у керовану фазу польоту, його лише катапультували крізь час і простір за допомогою технології, що кидала виклик законам фізики, — «стрибка». Зараз їхній зореліт, що скидався на роздутого від крові кліща — величезне, повне палива черево та крихітна голівка — безцільно кружляв десь приблизно біля місця свого призначення. А всередині цієї голівки четверо чоловіків дихали обмеженим запасом азоту, кисню й аргону. Дихали вони більше, ніж треба. Невисловлене побоювання висіло у відфільтрованому повітрі: «стрибок» міг закинути їх задалеко від цілі, й палива їм могло забракнути на завершальну частину подорожі. Прорахунок, на початку «стрибка» невимірно малий, наприкінці міг сягнути фатальної величини.

Туска ретельно вивчив числа, спритно поклацав куцими пальцями по клавіатурі, переглянув геометричні креслення, які насправді були картами того, що неможливо нанести на карту.

— Схоже, добрі новини, хлопці, — нарешті промовив він. — Коли багато разів старатися, все може вдатися.

— Що це означає? — запитав Северин.

— Це означає, що ми маємо помолитися за здоров’я флоридських технарів.

— А для нас тут що це означає?

— Це означає, що коли ми від загальної кількості віднімемо паливо на відстань, яку нам ще треба подолати, то його в нас лишиться ще так багато, що ми можемо використовувати його як пиво на студентській вечірці.

— Тобто скільки днів, Туско?

— Днів? — Туска змовк, щоб справити більше враження. — Двадцять вісім годин щонайбільше.

Бі-Джи скочив на ноги й викинув у повітря кулак:

Ю-ху-у!

Від цієї миті в контрольному відсіку запанували переможні, навіть трохи шалені веселощі. Бі-Джи безугавно носився туди-сюди, розмахуючи руками, як бігун. Северин шкірився, показуючи жовті від нікотину зуби й вибиваючи на колінах, як на барабані, мелодію, яку чув лише він. Удаючи дзвін тарілок, чоловік час від часу змахував у повітрі кулаком і здригався, наче приголомшений веселим звуком. Туска пішов перевдягнутися — може, через пляму від локшини на його светрі, а може, він відчув, що обов’язки пілота, до яких він мав ось уже приступати, давали йому право на такий церемоніальний жест. Вирядившись у свіжу білу сорочку й сірі штани, він усівся перед клавіатурою, на якій мав увести траєкторію їхнього шляху до Оази.

— Ну ж бо, Туско! Починай уже! — промовив Северин. — Що тобі ще треба? Духовий оркестр? Групу підтримки?

Туска послав їм повітряний поцілунок і рішуче натиснув на клавішу.

— Пані та панове, а також їхні шльондри, — виголосив він насмішкувато-ораторським голосом. — Вітаємо вас на борті аміківського космічного човника, що прямує до Оази. Будьте ласкаві, уважно ознайомтеся з демонстрацією правил безпеки, навіть якщо ви досвідчений мандрівник. Паски безпеки застібаються й розстібаються, як показано. У вас немає паска безпеки? Що ж, обійдетеся без нього.

Він ударив ще по одній клавіші. Підлога завібрувала.

— У разі падіння тиску в кабіні буде подано кисень. Його закачають пілотові просто до рота. Усім іншим доведеться, затримавши дихання, сидіти тихо. — Бі-Джи та Северин зареготали. — У разі зіткнення вогники біля самої підлоги вкажуть вам шлях до виходу, де вас миттю засмокче смертоносна порожнеча. Пам’ятайте, будь ласка, що найближча придатна до життя планета може бути за три мільярди миль від вас.

Чоловік ударив ще по одній клавіші. Графік на екрані комп’ютера почав здійматися й опадати, наче хвиля.

— Судно споряджено рятувальною капсулою: однією спереду, жодною посередині й жодною позаду. Місця там саме для пілота й п’ятьох гарячих як жар жіночок, — Бі-Джи вибухнув реготом, Северин загиготів. — Знімайте ваші туфлі на високих підборах, дівчатка, перш ніж залазити до рятувальної капсули. До біса, знімайте все! Якщо моя антена не видовжиться, посмикайте її добряче. Закликати мене ви можете світловим або звуковим сигналом, але не турбуйтеся, я обійду по черзі кожну з вас. Будь ласка, ознайомтеся з інструкцією, де зазначено, якої пози ви повинні набути, коли почуєте команду «Смоктати». Радимо вам під час цього голову тримати постійно нахиленою.

Він іще раз натиснув на клавішу і здійняв кулак у повітря.

— Ми усвідомлюємо, що сьогодні ви не мали вибору авіаліній, тому дякуємо, що обрали АМІК.

Северин і Бі-Джи заплескали в долоні й радісно загукали. Пітер нерішуче склав руки докупи, але не кричав разом із ними. Він сподівався, що зможе бути скромним учасником, частиною гурту, але не об’єктом, що притягує пильні погляди. Він знав: це не надто вражаючий початок місії, яка мала на меті завоювати серця й душі населення цілої планети. Але Пітер сподівався, що йому буде пробачено. Він був далеко від дому, голова йому гуділа від болю, локшина з м’ясом камінням лежала в шлунку, йому далі марилося, що його розібрали на частини, а потім зібрали докупи, але десь припустилися помилки. Пітер хотів лише одного — заповзти в ліжко до Беатріс і Джошуа й заснути. Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати.

4

«Привіт усім!» — промовив він

Дорога Беа!

Нарешті я можу тобі написати! Чи не назвати нам цього листа моїм Першим Посланням до джошунян? 0,я знаю, ми обоє з осторогою ставимося до святого Павла й не поділяємо його поглядів багато на що, але чоловік цей, безперечно, тямив, як написати доброго листа, а мені, особливо в теперішньому стані (я напівмарю від виснаження) потрібно буде все натхнення, на яке я тільки-но спроможний. Тож, доки на думку мені не спало нічого прекрасно неповторного, звертаюся до тебе такими словами: «Благодать тобі й мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!»[5] Я сумніваюся, що Павло мав на думці якусь жінку, коли писав це вітання, зважаючи на його проблеми з протилежною статтю, але, можливо, якби він знав ТЕБЕ, все було б інакше.

Я хотів би все докладно оповісти тобі, але наразі ще нічого оповідати. Наш зореліт без вікон. Довкола мене мільйони зірок та інших, напевно, дивовижних речей, але все, що я бачу, — це стіни, стеля й підлога. Добре, що в мене немає клаустрофобії.

Я пишу тобі олівцем на папері. (У мене було декілька ручок, але вони луснули, мабуть, під час «стрибка» — мою валізу всю залито всередині їхнім чорнилом. Недивно, що вони не пережили перельоту, зважаючи на те, як почувається моя голова!..) Хай там як, а коли хитромудра технологія зазнає невдачі, примітивна технологія заступає її, щоб виконати роботу. Ось так ми повертаємося до загостреної палички зі шматочком графіту всередині та до листів спресованої дерев’яної маси...

Ти, мабуть, гадаєш, чи не збожеволів я? Ні, не хвилюйся (поки що). Я не марю й не збираюся класти цього листа в конверт і клеїти марку. Я досі в дорозі — нам зосталося летіти ще трохи більше ніж добу. Щойно прибуду на Оазу і влаштуюся на новому місці, я перепишу ці записи. Мене під’єднають до мережі, і я зможу надіслати повідомлення тій штукенції, яку аміківці встановили у нас удома. До речі, можеш забути про те, що вона називається «Поштова обчислювальна машина Чжоу-23», як нам казали. Розмовляючи тут із хлопцями, я принагідно згадав про цей термін. Вони тільки посміялися. Тут цей пристрій називають «пострілом». Як типово для американців — скорочувати все до одного-двох складів. (Зате добре запам’ятовується.)

Гадаю, замість чекати весь день, я міг би скористатися «пострілом», що є на нашому кораблі. Тим паче, я надто збурений, щоб спати, і в такий спосіб непогано використав би час до приземлення. Але тоді послання моє могли б побачити інші, а мені цього не хотілося б через те, що я бажаю сказати тобі далі. Мої супутники — як би це сказати — не є зразково чуйними й розважливими. Якби я написав це на їхньому пристрої, цілком могло би статися, що один із них побачив би мого, листа і прочитав його вголос, на глум іншим.

Беа, пробач мені, що не можу ніяк про це забути, та мені досі прикро за те, що трапилося в машині. Я відчуваю, що підвів тебе. Як хотів би я обійняти тебе й усе виправити! Я картаю себе через дурницю, я знаю. Гадаю, це лише змушує мене усвідомити, як далеко ми одне від одного. Чи ж були коли-небудь чоловік із жінкою розділені такою незмірною відстанню? Здається, ще вчора я міг простягнути руку — і ти була поруч. Того ранку, останнього, який ми провели в ліжку разом, ти мала такий задоволений і спокійний вигляд. Але в машині ти вже виглядала пригніченою.

Окрім того, що я схвильований цим, я не можу сказати, що почуваюся впевнено щодо своєї місії. Можливо, я просто втомлений фізично і це скоро минеться, та я часто запитую себе, чи готовий до цього виклику. Решта чоловіків на кораблі, хоч і галасливі, але до мене ставляться дуже добре, трохи ніби навіть поблажливо. Та я певен, усім їм цікаво знати, чого це АМІК витрачає купу грошей, щоб доправити мене на Оазу, і, мушу визнати, те саме питання бентежить і мене особисто. Кожен член команди має чітко визначену роль. Туска (не знаю, як його на ім’я) — пілот, а на Оазі працює з комп’ютерами. Біллі Ґрехем на прізвисько Бі-Джи — інженер із великим досвідом у нафтовидобувній промисловості. Артур Северин — ще один інженер, але вже якийсь інший, щось пов’язане з гідрометалургійними процесами; моєму розуму це осягнути несила. Розмовляючи з ними, можна подумати, що це прості будівельники (і, гадаю, вони ними таки є!), але ці хлопці значно розумніші, ніж видаються, і, на відміну від мене, своїми вміннями щонайкраще відповідають власному призначенню.

Ну гаразд, гадаю, на сьогодні сумнівів у своїх силах досить!

Та частина листа, яку я нашкрябав ще на зорельоті, закінчилася — я здобувся не на багато з олівцем і папером, еге ж? Усе, що далі, написано (гаразд, набрано на комп’ютері) на Оазі. Так, я прибув, я тут! І перше, що я роблю, — це пишу тобі.

Приземлилися ми безпечно — власне кажучи, на диво м’яко. Не було навіть того дрижання й глухого удару, який відчуваєш, коли колеса літака торкаються землі. Більше схоже на ліфт, що зупинився на твоєму поверсі. Аби позбутися відчуття нереальності, я волів би, щоб це було щось драматичніше, щось навіть страшне. Натомість тобі кажуть, що ми приземлилися, двері відчиняються, ти виходиш у схожий на трубу перехід, достоту як У будь-якому аеропорту, й опиняєшся у великій жахливій будівлі, що виглядає як будь-яка інша велика незугарна будівля, в якій тобі довелося побувати раніше. Я очікував на щось більш чудернацьке, на якісь чужопланетні архітектурні форми. Утім, це місце проектували, либонь, ті самі люди, Що й аміківські будівлі у Флориді.

Хай там як, а зараз я у своєму номері. Я гадав, Що після прильоту мені доведеться негайно ж вирушати куди-інде, у подорож якимось дивовижним краєм. Але в аеропорту — якщо можна назвати це місце аеропортом, бо воно більше схоже на велетенську автостоянку — є кілька корпусів із житловими приміщеннями, і мене просто перевели з однієї комірки до іншої.

Не те щоб житло моє було тісним. Сказати правду, спальня тут більша за нашу, є пристойна ванна з душем (яким я через втому ще не скористався), холодильник (зовсім порожній, якщо не враховувати форми для льоду, також порожньої), стіл, два стільці і, звичайно, «постріл», за допомогою якого я набираю зараз цього листа. Умови мої «готельні», я цілком міг би уявити себе в конференц-центрі у Вотфорді. Але, думаю, я дуже скоро засну. Северин сказав мені, що це цілком звична річ — після «стрибка» кілька днів мордуватися безсонням, а потім усю добу спати без просипу. Я певен, він знає, що каже.

Ми, Северин і я, розійшлися трохи недоладно. «Стрибок» було виконано навіть точніше, ніж очікувалося, а отже, хоч ми й не шкодували палива, щоб дістатися до Оази якомога швидше, нам усе одно зоставалося його ще дуже багато. Тож перед посадкою ми просто скинули його за борт. Можеш собі уявити? Тисячі літрів палива випорснуто в космос разом із нашими нечистотами, брудними серветками й порожніми посудинами з-під локшини. Я не міг не сказати: «Напевне, мав би бути якийсь кращий вихід!» Северин образився (гадаю, він заступався за Туску, який формально відповідав за це рішення — у цих двох не втямиш, що, чи то любов, чи ненависть). Хай там як, а Северин запитав, чи не думаю я, бува, що можна посадити корабель із такою кількістю палива «в дупі». Він сказав, це однаково, що кинути з хмарочоса пляшку з молоком, сподіваючись, що вона вціліє, коли впаде. Я відповів, що коли наука змогла домудруватися до «стрибка», напевне, й цій проблемі можна було б зарадити. Северин ухопився за це слово, «наука». Наука, сказав він, — це не якась незбагненна, казкова сила, це просто так ми називаємо блискучі ідеї, які спадають на думку тим декільком хлопцям, коли вони лежать уночі в ліжку, і якщо ця проблема з паливом так мене турбує, то ніхто не заважає мені знайти блискуче рішення та й повідомити про нього АМІК. Він сказав це наче й недбалим голосом, але за словами його відчувалася агресія. Ти ж знаєш, якими бувають чоловіки.

Не можу повірити, що я розповідаю про свою пересварку з інженером! Милістю Господа нашого мене послано до іншого світу, першого з-посеред християнських місіонерів, а я неславлю свого товариша в дорозі!

Люба моя Беатріс, розглядай, будь ласка, це моє перше послання як вступ, як першу спробу налагодити плуга, перед тим як зорати ґрунт і засіяти його чимось прекрасним. Почасти тому я вирішив передрукувати всі ті карлючки, писані олівцем на кораблі, не змінюючи ані титли, і надіслати «пострілом» тобі. Якби я змінив одне речення, міг би не встояти перед спокусою переробити їх усі. Якби дозволив собі оминути бодай одну дрібницю, я, мабуть, відкинув би все. Нехай Уже краще ти отримаєш цю нескладну, малозрозумілу базгранину людини, що ніяк не може отямитися після перельоту.

Зараз я піду спати. Уже ніч. Ніч буде наступних три дні, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Неба я ще не бачив як слід, лише мигцем крізь прозору стелю зали для прибуття, коли мене провадили до мого пристановища. Дуже послужлива координатор, яку надіслав АМІК і чиє ім’я я призабув, постійно базікала й намагалася взяти мою валізу, я ж, так би мовити, волікся позаду. У моєму помешканні великі вікна, але їх затулили жалюзі, очевидно електронні, а я надто знесилений і спантеличений, щоб утямити, як вони працюють. Мені треба трохи поспати, перш ніж я почну тиснути на кнопки. За винятком, звісно, цієї кнопки, яку я зараз натисну, щоб надіслати тобі це послання.

Постріл крізь простір — і промінчики світла летять, відштовхуються від потрібних супутників і потрапляють до жінки, яку я кохаю! Але хіба ці слова, перетворені у спалахи двійкового коду, можуть подорожувати так незбагненно далеко? Я не повірю в це остаточно, доки не отримаю відповідь від тебе. Якщо це диво буде мені даровано, інші дива теж не забаряться. Я певен у цьому.

Кохаю

Пітер


Пітер спав, а коли прокинувся, почув, як іде дощ.

Тривалий час він лежав у темряві, занадто стомлений, щоб поворухнутися, і дослухався. Дощ тут звучав інакше, ніж удома. Він то вщухав, то посилювався у швидкому циклічному ритмі, щонайбільше три секунди між перепадами. Пітер дихав у лад із дощем: вдихав, коли той слабшав, і видихав, коли посилювався. Чому ж дощ так поводився? Було це природне явище чи його спричинено конструкцією будівлі: вітровою пасткою, витяжним душником чи несправною брамою, яка то відчинялася, то зачинялася? А може, це щось зовсім буденне — наприклад, його власне вікно, що ляскає на вітру. Пітер не бачив нічого за планками своїх жалюзі.

Урешті-решт цікавість узяла гору над втомою. Чоловік насилу видобувся з ліжка, намацав умикач світла у ванній, і тієї ж миті його засліпило надміром галогенового сяйва. Мружачись, Пітер позирнув на свій годинник, єдину річ, яку він не зняв, коли лягав у ліжко. Він проспав... як довго?... лише сім годин... якщо тільки не тридцять одну. Він перевірив дату. Та ні, тільки сім. Що ж розбудило його? Може, ерекція?

Ванна кімната була точнісінько така, як у будь-якому готелі, хіба що в туалеті замість зливного бачка був механізм, який всмоктував увесь вміст зі свистом стиснутого повітря. Пітер відлив, повільно, відчуваючи певну незручність, доки член його не став знову м’яким. Сеча мала темно-помаранчевий колір. Стривожившись, він набрав склянку води з-під крана. Рідина була блідо-зеленою. Чистою й прозорою, однак блідо-зеленого кольору. На стіні над рукомийником було почеплено повідомлення друкованими літерами: ВОДА ЗЕЛЕНОГО КОЛЬОРУ, ЦЕ ЦІЛКОМ НОРМАЛЬНО Й БЕЗПЕЧНО. ЯКЩО ВИ СУМНІВАЄТЕСЯ, БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ Й БЕЗАЛКОГОЛЬНІ НАПОЇ МОЖНА ПРИДБАТИ ЗА УМОВИ НАЯВНОСТІ В ЗАПАСАХ АМІК ПО 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ.

Пітер уп’явся спраглими, однак недовірливими очима в склянку зі зеленою рідиною, пригадуючи історії про британських туристів, що, поїхавши у відпустку за кордон, напилися там води й отруїлися. Бігунка і все таке. У пам’яті спливли дві заспокійливі цитати зі Святого Письма: «Не журіться про життя своє Що будете пити», Євангеліє від Матвія, 6:25, та «Для чистих все чисте», послання апостола Павла до Тита, 1:15. Утім, ці цитати стосувалися очевидно інакшого контексту. Він ще раз поглянув на оголошення, яке пропонувало бутильовану воду ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ ЗА ТРИСТА МІЛІЛІТРІВ. Не може бути й мови. Він і Беа вже обговорювали, як витрачатимуть гроші, які Пітер заробить у цій місії. Виплатять іпотечний кредит. Переоблаштують дитячу кімнату в своїй церкві, щоб у діток було більше світла й тепла. Куплять автофургон, пристосований для інвалідних візків. Було ще багато всякого. Кожен долар, витрачений ним тут, означатиме, що доведеться викреслити зі списку щось важливе. Він підніс склянку до рота й випив.

Вода на смак була добра. Власне кажучи, божественна. Блюзнірська думка? «О, дай тому спокій, — без сумніву, порадила б йому Беатріс. — У світі є значно важливіші речі, якими варто перейматися». А якими речами варто перейматися в цьому світі? Незабаром він про це дізнається. Пітер підвівся, змив у туалеті, попив ще зеленої водички. Вона ледь-ледь відгонила смаком мускатної дині, хоча, може, це йому тільки здавалося.

Досі голий, Пітер підійшов до вікна спальні. Жалюзі мусять підійматися, дарма що не видно перемикачів чи кнопок. Пітер провів пальцями по планках і намацав мотузок. Він смикнув за нього, й жалюзі піднялися. Тягнучи за шнур, він подумав, що голизну його може уздріти будь-який перехожий, однак турбуватися про це було вже запізно. Вікно — велику плексигласову шибу — було відтулено повністю.

Надворі досі панувала темрява. Довкола аміківського аеропорту була пустка: мертва зона порожнього асфальту, жалюгідних будиночків, схожих на сараї, та веретенуватих сталевих ліхтарів. Це скидалося на парковання біля супермаркету, що не мало ні кінця ні краю. І все-таки серце Пітерові закалатало, а дух перехопило від захоплення. Дощ! Цей дощ не падав прямими лініями, він... танцював! Хіба ж може злива «танцювати»? Вода — це ж не якась розумна істота. А втім, злива неслася з одного боку в інший, а сотні тисяч сріблястих ліній викреслювали однакові елегантні дуги. Це зовсім не було подібно до того, як на Землі подмухи вітру безладно жбурляють краплями. Ні, повітря тут видавалося спокійним, а рухи дощу були граційні — розмірене колихання з одного кінця неба до іншого. Звідси й це ритмічне крапотіння по його вікну.

Пітер притулився чолом до скла й відчув його благодатну прохолоду. Він усвідомив, що його злегка лихоманить, і подумав, чи вихиляси дощу йому, бува, не примарилися. Вдивляючись у темряву, Пітер спробував сфокусувати зір на серпанку світла довкола ліхтарів. Усередині цих схожих на німб осяйних куль краплі дощу здавалися окремими цятками, блискучими, як станіолеве конфеті. Їхні хвилясті візерунки, що милували око, були чисті-пречисті.

Пітер відступив від вікна. Його відображення було примарним, посіченим краплинами неземного дощу. Зазвичай рум’яне й бадьоре, обличчя його мало втомлений вигляд. Вольфрамове світло далекого ліхтаря палахкотіло неначе всередині Пітерового черева. Його геніталії видавалися немов вирізьбленими з гіпсу, як у грецьких статуй. Він здійняв руку, щоб розірвати закляття, повернути собі звичну людську природу. Та у вікні неначе незнайомець помахав рукою йому у відповідь.


Моя дорога Беатріс!

Від тебе ані слова. Я почуваюся наче підвішений У буквальному розумінні — наче не можу видихнути, доки не переконаюся, що ми маємо змогу спілкуватися одне з одним. Колись я читав науково-фантастичне оповідання, у якому молодий чоловік вирушив до чужої планети, лишивши дружину вдома. Він подорожував лише декілька тижнів, а потім повернувся на Землю. Суть цієї історії в тому, що час спливав для них із різною швидкістю. Тож, коли чоловік повернувся додому, виявилося, що минуло сімдесят п’ять земних років, а дружина померла за тиждень до його повернення. Він саме встиг на похорон, і всі старі люди дивувалися, хто ж такий цей молодик, що божеволіє з горя. То була така собі фантастична казочка, та я читав її у вразливому віці, і вона таки зачепила мене. А тепер, звісно, я боюся, щоб такого не сталося насправді. Бі-Джи, Северин і Туска протягом останніх років декілька разів бували на Оазі й поверталися назад, тож я, мабуть, маю взяти це за доказ, що ти не стала зморшкуватою, як чорнослив! (Хоч навіть якщо стала, я однаково тебе кохатиму!)

Як ти, мабуть, здогадуєшся, читаючи це моє пустослів’я, я досі ще не можу отямитися від зміни часових умов. Спав я добре, але геть замало. Тут досі ще темно, сама-самісінька середина триденної ночі. Я ще не виходив назовні, але бачив дощ. Він тут дивовижний: розхитується туди-сюди, наче намистинові фіранки.

Тут є ванна з усім необхідним, і я щойно мився під душем. Вода — зелена! Пити її, очевидно, можна. Як чудово нарешті помитися як слід, хоча від мене все одно якось дивно тхне (я певен, ти не стримала б сміху, якби побачила, як я сиджу тут і з насупленим обличчям нюхаю власні пахви), а моя сеча чудернацького кольору.

Що ж, не цим я хотів завершити свого листа, але мені не спадає на думку більше нічого, про що можна було б зараз написати. Просто я мушу отримати звістку від тебе. Де ти? Відгукнися, будь ласка!

Кохаю

Пітер


Надіславши цього листа, Пітер став тинятися номером, не маючи гадки, що йому робити далі. Представниця АМІК, яка супроводжувала його від зорельота, сказала все, що кажуть у таких випадках, і заявила, що в разі потреби вона до послуг чоловіка. Щоправда, не уточнила, як це працюватиме. Називала вона своє ім’я чи ні? Пітер не міг пригадати. На столі не було жодної записки з привітаннями, з якимись підказками для нього і поясненнями, як із кимось зв’язатися. На стіні виднілася кнопка з написом «НАДЗВИЧАЙНА СИТУАЦІЯ», але не було кнопки з написом «ЗБЕНТЕЖЕННЯ». Досить довго Пітер шукав ключ від свого номера, маючи на думці, що це може бути не звичайний ключ, а щось подібне до пластикової картки, яку видають у готелях. Він не знайшов анічогісінько, що бодай би трохи нагадувало ключ. Зрештою Пітер відчинив двері й оглянув замок, а точніше не замок, а місце, де замок мав би бути. На дверях — тільки старомодна шарнірна ручка, наче його кімната була спальнею в незвично великому будинку. «Багато осель у домі Мого Отця»[6]. АМІК, очевидно, не надто переймався безпекою своїх працівників чи їхньою можливістю усамітнитися. Гаразд, може, їм нічого красти й нічого ховати, але навіть у такому разі... Дивно. Чоловік оглянув коридор, який був порожнім, а двері до його номера були в ньому єдиними.

Повернувшись, Пітер відчинив холодильник, пересвідчився, що, крім форми для льоду, там нічого немає. Можна було б сподіватися хоча б на якесь яблуко, хіба ні? Може, й ні. Він постійно забував, як далеко він від дому.

Саме настав час вийти й дізнатися, куди він потрапив.

Пітер одягнувся у свій учорашній одяг: труси, джинси, фланелеву сорочку, джинсову куртку, шнуровані черевики. Зачесався, ковтнув ще зеленуватої води. Порожній шлунок забулькотів і загурчав: локшину, спожиту на кораблі, уже давно було перетравлено. Пітер ступив було до дверей; завагався, опустився навколішки і схилив голову в молитві. Він досі не подякував Господові за щасливе прибуття до місця свого призначення; він дякував Йому зараз. Пітер став дякувати Йому й за інші речі, але наразі виразно відчув, ніби Ісус стоїть позаду нього, підштовхуючи й добротливо докоряючи за зволікання. Тож Пітер схопився на рівні й миттю полишив кімнату.


Аміківська кафе-їдальня гула, однак не людськими голосами — там звучав музичний запис. Одна стіна цього просторого приміщення була майже повністю скляною, і музика, що вихоплювалася з отворів на стелі, висіла тут, наче туман. За вікном, здавалося, невиразно зблискувала вода, але дощу видно не було, він швидше відчувався, і відчуття це привносило до зали атмосферу затишку, що огортав усе довкола.

Я прихилилась до верби,

Що плакала у подушку свою.

Невже вона сумує через мене? —

співав примарний жіночий голос, який, либонь, подолав не одну милю прихованих тунелів, щоб нарешті несподівано видобутися з якоїсь шпарини.

А коли небеса спохмурніли,

Квіти нічні мені шепотіли.

Я самотня-одна...

У їдальні було четверо аміківців, лише молоді люди, незнайомі Пітерові. Один — огрядний китаєць, підстрижений коротко, по-армійському. Підперши обличчя кулаком, він куняв у м’якому кріслі поряд зі стелажем, заповненим журналами. Інший чоловік порався біля буфета, на його високій хирлявій постаті теліпалася простора футболка. Покусуючи свої набряклі губи великими білими зубами, незнайомець зосереджено тицяв металевим стилусом у сенсорний монітор, що стояв на барній стійці. Чуприну чоловік мав масну, вкриту якимось схожим на желатин засобом для догляду за волоссям. Скидався на слов’янина. Решта двоє були чорношкірі. Вони сиділи за одним зі столиків, разом вивчаючи якусь книжку. Як на Біблію, вона була занадто велика й тонка; скоріше якась технічна інструкція. Біля ліктів цих людей стояли великі горнята з-під кави та дві десертні тарілки, на яких, окрім крихт, нічого не було. Їжею у приміщенні не пахло.

По півночі я вийду на прогулянку

Під зорями ясними,

Ану ж зустріну там тебе...

Троє, що не спали, відзначили Пітерове прибуття, стримано привітавшись кивком голови, але справ своїх не полишили. Азіат, що похропував, і двоє чоловіків із книжкою були одягнуті однаково: вільні сорочки в арабському стилі, вільні бавовняні штани, без шкарпеток, важкі спортивні черевики. Такі собі мусульмани-баскетболісти.

— Привіт, я Пітер, — промовив він, підходячи до барної стійки. — Я тут новачок. Я б чогось перекусив, якщо можна.

Молодик слов’янської зовнішності повільно похитав туди-сюди головою з випнутою щелепою.

— Запізно, друже.

— Запізно?

— Щодобовий переоблік. Розпочався годину тому.

— Мені аміківці казали, що їжа буде завжди, коли схочеш.

— Так і є. Треба тільки пильнувати, щоб не схотіти, коли їжі нема.

Якийсь час Пітер розмірковував над тим, що почув. Жіночий голос, який линув із динаміків, дістався до кінця пісні. За ним чоловічий, дзвінкий і роблено-інтимний, оголосив:

«Ви слухаєте „Нічні квіти“, документальну хроніку, присвячену пісні Петсі Клайн „По півночі я вийду на прогулянку“. Ви почуєте різні варіанти її виконання починаючи від тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року аж до посмертних дуетів тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого. Отож, любі слухачі, ви зробили так, як я вас прохав? Ви ж відклали собі в пам’яті ту дівочу соромливість, якою променить голос Петсі в дебютній версії пісні, з якою співачка виступила на „Шукачах талантів“ Артура Ґодфрі? Одинадцять місяців минуло, а яка різниця! Другу версію, яку ви щойно чули, було записано чотирнадцятого грудня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року для „Ґранд Ол Опрі“[7]. На той час Петсі вже добре розуміла, яку незвичайну силу має її пісня. Але та поволока мудрості й нестерпного смутку, яку ви відчуєте, прослухавши наступну версію, з’явилася й через особисту трагедію. Петсі ледве не загинула в лобовому зіткненні автівок чотирнадцятого червня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року. Дивовижно, та лише за кілька днів після того, як вона залишила лікарню, ми бачимо, як Петсі виконує „По півночі“ в бальній залі Сімаррона в Талсі, штат Оклахома. Слухайте ж бо, люди, слухайте уважно, і ви почуєте весь біль тієї жахливої автокатастрофи, ви почуєте все горе, яке мала відчувати Петсі через глибокі шрами на її чолі, що вже ніколи не загояться...»

Примарний жіночий голос знову поплив попід стелею:

По півночі я вийду на прогулянку,

Як ми виходили колись з тобою.

По півночі я завжди так роблю,

Шукаючи тебе...

— А коли привезуть їжу? — запитав Пітер.

— Та вона вже тут, — відказав слов’янин, поплескуючи по барній стійці. — Буде виданою до споживання за шість годин і... двадцять сім хвилин.

— Вибачте, я тут новенький, я не знав про всі ці порядки. І я справді дуже-дуже зголоднів. Чи не могли б ви... гм... видати щось раніше й відзначити, що його було спожито через шість годин?

Слов’янин зіщулив очі.

— Я вчинив би... неправду, друже.

Пітер усміхнувся й похилив голову на знак поразки. Тимчасом як Петсі Клайн співала: «Це так говорю я тобі про любов свою...», він відійшов від стійки й опустився в одне з крісел біля стелажа з журналами просто за чоловіком, що спав.

Щойно Пітер опустився у крісло, як відчув знемогу і зрозумів: якщо не підведеться якомога швидше, то засне. Він нахилився до журналів і швидко перебігся очима по назвах: «Космополітен», «Ретрогеймер», «Чоловіче здоров’я», «Ваш пес», «Вог», «Старовинні літаки», «Брудні спермошльондри», «Дім і сад», «Природний імунітет», «Автоспорт», «Науковий вісник», «Кулінарні суперідеї»... Доволі непогана добірка, на будь-який смак. Зачитана й лише трохи застаріла.

— Агов, проповіднику!

Пітер обернувся в кріслі. Двоє чорношкірих чоловіків, що сиділи за одним столиком, згорнули свою книжку, вирішивши, що на сьогодні читання досить. Один із них тримав у руці загорнений у фольгу предмет завбільшки з тенісний м’ячик, демонстративно його обертаючи. Щойно чорношкірому вдалося привернути Пітерову увагу, він кинув предмет через залу. Пітер зловив його легко, без жодного натяку на незграбність. Йому завжди чудово вдавалося приймати подачі. Обидва незнайомці здійняли кулаки в дружньому жесті, вітаючи таку вдалу спробу. Пітер, розгорнувши фольгу, знайшов усередині шмат чорничного мафіна.

— Дякую! — Завдяки акустиці зали голос його лунав незвично, змагаючись із голосом радіоведучого, що знову взявся оповідати про Петсі Клайн.

На цьому етапі історії Петсі вже загинула в авіакатастрофі.

«...після продажу будинку особисті речі її було занехаяно. Люди, що навіть не уявляли, яким скарбом володіють, передавали цей запис із рук до рук, доки він не опинився в комірці якогось ювеліра, де й пролежав декілька років. Лишень уявіть собі, любі друзі! Ці божественні звуки, які ви щойно чули, спали, змотані в коток простої магнітної плівки, зачинені в темній комірчині, щоб, можливо, ніколи більше не побачити сонячного світла. Та складемо ж вічну подяку ювелірові, який врешті отямився й уклав угоду з „Ем-Сі-Ей Рекордз“[8]...»

Чорничний мафій виявився смачнючим, однією з найкращих страв, які Пітер будь-коли куштував. А понад те, як же солодко було відчувати, що він тут не на цілковито ворожій території!

— Ласкаво просимо до раю, проповіднику! — гукнув один із його хлібодавців, і всі, за винятком азіата, що спав, засміялися.

Пітер обернувся до них і променисто всміхнувся:

— Ну, все справді виглядає куди краще, ніж кілька хвилин тому.

— Уперед і вгору, проповіднику! Це вважай що аміківське гасло.

— Отже, — сказав Пітер, — як вам тут, хлопці?

Чорношкірий чоловік, що кинув було мафій, замислився, серйозно обмірковуючи запитання:

— Нормально. Як і всюди.

— Погода крута, — втрутився його товариш.

— Він має на увазі, що погода добра, тепла.

А це круто, старий, ось про це я й кажу.

— Знаєте, а я ще й надворі не був, — мовив Пітер.

— О, сходи обов’язково, — сказав перший чоловік, мовби припускаючи можливість того, що Пітер вирішить усе своє перебування на Оазі провести в номері. — Варто глянути, доки ще не розвиднілося.

Пітер підвівся.

— Так я, мабуть, і зроблю. Де тут... е-е... найближчий вихід?

Буфетник указав йому довгим кістлявим пальцем на освітлений пластиковий знак, на якому великими літерами було написано: «ПРИЄМНО ПРОВЕСТИ ЧАС!», а нижче дрібнішим Шрифтом: «ЇЖТЕ Й ПИЙТЕ ВІДПОВІДАЛЬНО. ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО ВИТРАТИ НА БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ, ГАЗОВАНІ НАПОЇ, ТІСТЕЧКА, СОЛОДОЩІ Й ПРОДУКТИ З ЖОВТИМИ НАЛІПКАМИ НЕ КОМПЕНСУЮТЬСЯ. ЇХ БУДЕ ВИРАХУВАНО З ВАШОЇ ПЛАТНІ».

— Дякую за підказку, — сказав Пітер, виходячи. — І за мафій!

— Усього найкращого, друже!

Останнє, що він почув, — це голос Петсі Клайн, цього разу в зірковому дуеті, записаному завдяки дивам сучасних технологій через десятиліття після її смерті.


Вийшовши крізь розсувні двері, Пітер ступив у атмосферу Оази і, всупереч своїм побоюванням, не помер одразу; його не засмоктало в безповітряну коловерть, і він не зсохся, як кусник сала на пательні. Натомість його огорнув вологий вітерець, що вирував, теплувато-лагідний на дотик, наче пара, яка, однак, не забивала дихання. Пітер попрямував у темряву, шлях йому освітлювали хіба що кілька далеких ліхтарів. Хай там як, у понурих околицях аміківського аеропорту дивитися було не багато на що, лише мокрий чорний асфальт, скільки сягало око. Але ж Пітер хотів вийти надвір, от він і гуляє тепер надворі.

Небо було темним, темно-аквамариновим. Аквамари-и-и-иновим, як сказав би Бі-Джи. Видно було лише кілька десятків зірок, значно менше, ніж Пітер звик бачити. Кожна з них, одначе, сяяла яскраво, без жодного мерехтіння, з блідо-зеленою короною довкола себе. Місяця не було.

Дощ уже припинився, але, здавалося, повітря складається здебільшого з води. Якби Пітер заплющив очі, то цілком міг би уявити, що бреде крізь теплу водойму. Повітря плескотіло по щоках, лоскотало вуха, текло по губах і руках. Воно просякало крізь одяг, легенько повівало за коміром сорочки й повзло далі донизу, по хребту. Лопатки й груди Пітера ставали вологими, а манжети приставали до зап’ястків. Було так тепло — скоріше дуже тепло, але не спекотно, — що шкіру Пітерові вже поколювало потом, а його всього охопило інтимне відчуття — він відчував кожну волосинку в пахвах, промежину біля паху, знав форму кожного пальця своїх ніг у вологому взутті.

Пітер одягнувся зовсім неправильно. Ті хлопці з АМІК у своїх просторих арабських одежинах добре знали, як одягатися, еге ж? Треба буде взяти з них приклад якомога швидше.

Прогулюючись, він намагався збагнути, які ж незвичні явища відбувалися всередині нього, а які були зовнішньою дійсністю. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай; Пітер поклав це на збудження. Ішов він трохи хитким кроком, немовби під дією алкоголю. Мабуть, гадав він, це все просто наслідки «стрибка», часозсуву й загального виснаження. Ноги, здавалося, підстрибували щокроку, неначе асфальт був гумований. Пітер став навколішки й постукав по поверхні кісточками пальців. Вона була твердою, непіддатливою. Хай із чого її було зроблено — либонь, якась комбінація місцевого ґрунту й завезених хімічних сполук — щільність її була, як у звичайного асфальту. Пітер підвівся, і це вдалося йому, можливо, навіть легше, ніж мало би. Мовби легенький стрибок на батуті. Але цей ефект урівноважувався водянистою щільністю повітря. Пітер підняв руку й долонею тицьнув уперед, перевіряючи опір. Опору не було, однак повітря завирувало довкола зап’ястка, підійнялося, лоскочучи, по передпліччю. Пітер не визначився, чи йому це сподобалося, чи стало лячно. Він звик не відчувати повітря довкола себе. Тут же воно було присутнє, і присутність ця була такою відчутною, що чоловіка охопила спокуса впасти й вірити, що повітря просто зупинить його, як подушка. Звісно, не зупинить. Але воно терлося об Пітерову шкіру, воно наче обіцяло: зупиню.

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись розсмакувати повітря. На відчуття воно нічим не відрізнялося від звичайного. Із аміківських брошур Пітер знав, що це майже та сама суміш азоту й кисню, якою він дихав усе життя, лише трохи менше вуглекислого газу, трохи більше озону і ще дрібка кількох елементів, яких не було в повітрі на Землі. У брошурах нічого не йшлося про вологість, але клімат на Оазі там було описано як «тропічний», тож, можливо, це малося на увазі само собою.

Щось лоскотнуло Пітерове ліве вухо, і він мимоволі тернув по ньому рукою. Щось хлипке, як розмочені кукурудзяні пластівці чи гниле листя, просякло крізь пальці, але впало додолу, перш ніж він устиг підвести руку до очей, щоб роздивитися. Пальці було перемащено якоюсь липкою рідиною. Кров’ю? Та ні, якщо й кров’ю, то не його. Вона була зелена, як шпинат.

Пітер обернувся й поглянув на будівлю, з якої вийшов. Вона була неймовірно потворною, як і всі архітектурні споруди, зведені не ревними вірянами чи божевільними диваками. Єдине, що рятувало недоладну будову, — це прозоре вікно їдальні, що світилося в темряві, наче екран телевізора. Хоча Пітер відійшов уже доволі далеко, він досі міг розрізнити буфет і стелаж із журналами, і навіть, як йому видалося, бачив азіата, що далі спав, розвалившись у кріслі. Здаля це все здавалося торговельним апаратом із виставленим у ньому скромним асортиментом товарів. Яскрава коробочка в безкрайньому морі дивного повітря, а над нею трильйони миль пітьми.

Таких відчуттів Пітер зазнавав і раніше, на планеті, що була його домівкою. Блукаючи без сну занедбаними вуличками британських містечок о другій чи третій ночі, він опинявся за кілька годин до світанку то на автобусній зупинці в Стокпорті, то в гнітючих переходах торгової галереї в Редінґу, то серед порожніх яток ринку в Кемдені — і саме тоді, саме там його вражало розуміння того, якою незначною є людина зі своїми душевними стражданнями. Люди та їхні оселі — лише дрібні-дрібні порошинки на поверхні планети, наче невидимі цяточки бактерій на апельсині, а слабкі вогники шашличних і супермаркетів ніяк не могли зауважити безмежного простору, що над ними. Якби не Бог, несила було б знести всемогутній тиск порожнечі. Та коли Бог із тобою, це вже зовсім інша річ.

Пітер обернувся знову вперед і пішов далі. Він мав непевну надію, що десь далі порожній асфальт аеропорту таки скінчиться і, дійшовши до його краю, чоловік таки ступить на землю Оази, справжньої Оази.

Його джинсівка ставала тяжкою від вологи, а фланелева сорочка набрякла потом. Джинси кумедно шерехтіли щокроку, коли мокрі холоші з грубої бавовняної тканини черкали одна об одну. Пояс починав муляти стегна; між сідницями побіг струмочок поту. Пітер спинився, щоб підтягнути штани й витерти обличчя. Він притис пальці до вух, намагаючись позбутися легенького свисту, що, як він гадав, ішов із носових пазух. Але звук линув не зсередини. Усе довкола було сповнене шелестом. Безмовним шамотінням листя, що шелестить на вітрі, дарма що ніде не було видно жодної рослинності. Немовби повітряні течії, подібно до течій морських, не могли плинути безгучно, а мусили шумувати й шипіти, як морські хвилі.

Звісно, Пітер звикне з часом. Звикають же люди, що живуть біля залізниці чи й поблизу самого океану. Минає час, і ти просто більше не зауважуєш гулу.

Він простував далі, опираючись пориву скинути зі себе весь одяг і залишити на землі, щоб підібрати, коли повертатиметься. Асфальт тягнувся без кінця-краю. Для чого ж АМІК весь цей незабудований простір? Можливо, вони планують розширити житлові корпуси, чи обладнати корти для гри в сквош, або побудувати торговий центр? У рекламних брошурах було зазначено, що Оаза «в найближчому майбутньому» «процвітатиме». Ішлося про те, звісно, що процвітатимуть приїжджі поселенці. Тубільці, процвітають вони чи ні, згадувалися нечасто, лише в тих випадках, коли аміківські брошури старанно запевняли, що без цілковитої та усвідомленої згоди місцевого населення нічого не планується і не впроваджується. АМІК перебував у «партнерських стосунках» із жителями Оази — хоча, хто вони такі, лишалося незрозумілим.

Певна річ, Пітер не міг дочекатися своєї зустрічі з ними. Зрештою, саме через них він тут.

Із кишені куртки він вийняв невеличкий фотоапарат. Підготовчі брошури, які він читав, попереджали, що фотоапарати на Оазі є «неприйнятними до практичного використання», але Пітер однаково взяв один із собою. Що означає «неприйнятними до практичного використання»? Це прихована загроза? Якісь місцеві органи влади можуть вилучити в нього фотоапарат? Що ж, на всяку справу свій час. Наразі ж він хотів клацнути кілька світлин. Для Беа. Коли він повернеться, кожне фото, яке він завдасть собі клопоту зробити, вартуватиме тисячі слів. Пітер підніс пристрій до очей і зняв похмурий асфальт, самотні будівлі, блиск їдальні. Він навіть спробував сфотографувати аквамаринове небо, але, швидко переглянувши зроблену світлину, пересвідчився, що там лише прямокутник цілковитої чорноти.

Пітер сховав фотоапарат до кишені й пішов далі. Скільки він уже йшов? Годинника чоловік мав не цифрового, з підсвіткою, а старомодного, зі стрілками, — подарунок від батька. Підніс його аж до обличчя, намагаючись повернути під таким кутом, щоб зловити світло найближчого ліхтаря. Але до такого було щонайменше метрів сто.

На Пітеровому зап’ястку, біля годинникового ремінця, щось зблиснуло. Щось живе. Комар? Ні, занадто велике як на комара. Бабка або якась істота, схожа на бабку. Крихітне тремтливе тіло завбільшки зі сірник, окутане прозорими крильцями. Він ворухнув рукою, й істота впала. Чи, може, зістрибнула, чи злетіла, чи потрапила в коловерть повітря. Хай там як, а її більше не було.

Раптом Пітер усвідомив, щодо шемрання повітря додався новий звук, механічний гул позаду нього. Перед очима з’явився автомобіль. Сталево-сірий, кулястої форми, з великими колесами й грубими вулканізованими шинами для їзди перетятою місцевістю. За тонованим склом розібрати, хто за кермом, було важко, але вгадувалися людські форми. Машина сповільнила хід і зупинилася просто біля нього. Її металевий бік опинився лише за кілька дюймів від нього. Фари її пронизали темряву в тому напрямку, в якому Пітер ішов, і він побачив паркан із колючого дроту, якого дістався б за дві-три хвилини ходу.

— Як ся маєте?

Жіночий голос із американським акцентом.

— Привіт, — відказав він.

— Дозвольте підвезти вас назад.

Це була жінка, працівник АМІК, та, що зустрічала його в аеропорту, супроводжувала до номера і сказала, що в разі потреби вона до його послуг. Жінка відчинила пасажирські дверцята й чекала, барабанячи пальцями по керму, наче по клавішах піаніно.

— Узагалі, я мав намір пройтися трохи далі, — сказав Пітер. — Може, зустріти когось із місцевих... е-е... жителів.

— Ми зробимо це після сходу сонця, — пообіцяла жінка. — Їхнє поселення миль за п’ятдесят звідси. Вам потрібна буде машина. Умієте керувати?

— Умію.

— Добре. Запит на машину подавали?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Ну... більшістю практичних питань з АМІК опікувалася моя дружина. Я не знаю, чи вони обговорювали це.

Запала мовчанка, а потім почувся добротливий сміх.

— Та сідайте вже, будь ласка, а то кондиціонер зовсім зіпсується.

Пітер застрибнув у машину й зачинив дверцята. Повітря всередині, сухе й прохолодне, миттєво нагадало йому, що він змок до рубця. Вага його тіла більше не давила на ноги, і ті чавкотіли в шкарпетках.

Жінка мала на собі білу блузу-спецівку, тонкі широкі брюки з бавовни, теж білі, і темно-коричневу хустину, вільно пов’язану на шиї. На обличчі її не було косметики, а на чолі, просто під волоссям, виднівся зморщений шрам. Волосся, тьмяно-каштанове, було дуже коротке, і її цілком можна було взяти за юного солдата, коли б не ніжні темні брови, маленькі вуха й гарненькі губи.

— Вибачте, — перепросив Пітер, — я забув ваше ім’я. Я тоді був дуже втомленим...

— Ґрейнджер, — відказала вона.

— Ґрейнджер, — повторив Пітер.

— Як бачите, ми тут між собою більше на прізвище.

— Та бачу.

— Трохи скидається на армію. Ми, однак, не завдаємо людям шкоди.

— Сподіваюся.

Жінка натисла на газ і розвернула авто назад, до комплексу будівель аеропорту. Кермуючи, вона нахилялася вперед, зосереджено нахмурюючи чоло, і, хоч у салоні світла було мало, Пітер зауважив краї контактних лінз, що по-зрадницьки виднілися на очному яблуці. Беатріс також носила лінзи — ось чому він і помітив їх.

— Ви приїхали спеціально за мною?

— Так.

— Ви стежите за кожним моїм кроком? Підраховуєте, скільки мафінів я з’їдаю за день?

Жінка не зрозуміла його останньої фрази.

— Я просто заскочила до їдальні, а один із хлопців сказав, що ви пішли на прогулянку.

— Це вас непокоїть? — Пітер намагався говорити безтурботним і приязним тоном.

— Ви щойно прибули, — відповіла Ґрейнджер, не обертаючи голови. — Нам не хотілося б, щоб ви постраждали під час першого ж виходу назовні.

— А як щодо заяви про відмову від відповідальності, яку я підписав? Тієї, в якій дванадцятьма різними способами підкреслюється, що АМІК жодним чином не є відповідальним за те, що може зі мною статися?

Цими словами, схоже, Пітер їй допік.

— Це був формальний папір, написаний юристами-параноїками, які ніколи тут не були. Я ж людина добра, я живу в цьому світі, я зустрічала вас, коли ви вийшли з корабля, і пообіцяла, що пильнуватиму вас. Це я й роблю.

— Я це ціную, — мовив Пітер.

— Мені не байдуже на людей, — провадила далі жінка. — Через це часом потрапляю в халепи.

— Мені не хотілося б, щоб ви потрапили в халепу через мене, — сказав Пітер.

Їдальня перед ними світилася моторошним сяйвом. Здавалося, в темряві просто на них несеться ще одна машина і лобове зіткнення неминуче. Пітер шкодував, що довелося повернутися так рано.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не приїхав сюди сидіти й читати журнали в кафе. Я хочу знайти жителів Оази, хай де б вони не були. Можливо, я житиму разом із ними, якщо вони дозволять. Тож вам буде непросто... гм... пильнувати мене.

Жінка скерувала машину в гараж; вони приїхали.

— На всяку справу свій час.

— Я сподіваюся, що час на неї настане дуже скоро, — відказав Пітер, далі підтримуючи безтурботний тон. — Якомога скоріше. Я не хочу видатися нахабою... але буду. Коли ви зможете вивезти мене звідси?

Жінка, вимкнувши двигун, прибрала свої тендітні ноги з педалей.

— Дайте мені годину, щоб усе приготувати.

— Приготувати? Що?

— Щось поїсти. Як ви помітили, в їдальні їжу зараз не видають.

Пітер кивнув, і лоскітлива цівка поту стекла його обличчям.

— Я ніяк не можу втямити, як люди тут дають собі раду зі зміною дня й ночі, коли темно три доби поспіль. Я маю на увазі, зараз формально ніч, так?

— Так, ніч. — Вона потерла очі, обережно, щоб не змістити лінзи.

— То ви просто дозволяєте годиннику вирішувати, коли день починається, а коли закінчується?

— Авжеж. Гадаю, це не надто відрізняється від життя за Північним полярним колом. Ти підлаштовуєш свої ритми сну так, що прокидаєшся, коли прокидаються всі решта.

— А як щодо тих хлопців, які зараз в їдальні?

Жінка знизала плечима.

— Станко має бути там, бо це його нічна зміна. Щодо інших... ну, в людей трапляється безсоння. Або ж їм подобається ночувати деінде.

— А жителі Оази... е-е... тубільці? Вони сплять зараз? Я про те, чи не треба нам зачекати, доки зійде сонце?

Жінка глянула Піту в обличчя незмигним роздратованим поглядом.

— Я не маю жодної гадки, коли вони сплять. І чи вони взагалі сплять. По правді вам сказати, я не знаю про них майже нічого, хоча, мабуть, знаю більше, ніж будь-хто тут. Про них... важко щось дізнатися. Я не певна, чи вони хочуть, щоб про них щось дізналися.

Пітер усміхнувся.

— Хай там як... я тут саме для того, щоб дізнатися, які вони.

— Що ж, — зітхнула Ґрейнджер. — Це ваша робота. Але у вас стомлений вигляд. Ви певні, що достатньо відпочили?

— Зі мною все гаразд. А як щодо вас?

— Теж порядок. Кажу ж, мені потрібна година. Якщо за цей час ви зміните свою думку і схочете ще трохи поспати, дайте мені знати.

— А як мені це зробити?

— «Пострілом». Клацніть по іконці АМІК і у випадному меню виберіть зі списку моє ім’я.

— Приємно чути, що тут є бодай якесь меню, з якого можна щось вибрати, — ці слова мали показати Пітерове розчарування їдальнею, але щойно вони зірвалися з губ, як він занепокоївся, щоб Ґрейнджер не зрозуміла їх хибно.

Жінка відчинила свої дверцята, Пітер зробив те саме зі свого боку, і вони ступили у вологу вируючу пітьму.

— Може, ще щось порадите? — гукнув він поверх машини.

— Пораджу, — відізвалася вона. — Забудьте про джинсівку.


Що це, сила переконання? Коли Ґрейнджер казала Пітерові, що він має втомлений вигляд, він почувався добре, але тепер утома охопила його. Разом зі спантеличенням. Надмірна вологість немов просякала до мозку й туманила думки. Він сподівався, що жінка проведе його до кімнати, але вона цього не зробила. Тільки впустила крізь інші двері, не ті, через які він виходив, і за якусь мить, кинувши: «До побачення!» — лишила самого на Т-подібному розгалуженні коридору.

Пітер пішов у напрямку, протилежному тому, який обрала Ґрейнджер, як вона очевидно й очікувала від нього, однак він не мав чіткого уявлення, куди прямує. У переході було порожньо й тихо, і він не міг пригадати, чи колись тут уже проходив. Стіни були яскравого блакитного кольору (що ставав дещо темнішим за тьмяного освітлення), але, поза тим, нічим не примітні, без жодних знаків чи вказівників. Не те щоб Пітер мав підстави очікувати на вказівник до свого номера. На одній співбесіді йому чітко дали зрозуміти, що його «жодним чином» не вважатимуть офіційним пастором бази і він не повинен дивуватися, якщо в його послугах тут не буде нагальної потреби. Усі його обов’язки стосуються тубільних жителів. Власне кажучи, так його роботу й було зазначено в контракті: «Проповідник (християнський) для тубільного населення».

— Але у вас, певна річ, є священик для потреб аміківців, адже ж так? — поцікавився Пітер.

— Власне, наразі ні, — відповів його співрозмовник.

— Отже, колонія офіційно атеїстична? — запитала Беа.

— Це не колонія, — промовила інша представниця АМІК з різкими нотками в голосі. — Це спільнота. Ми не вживаємо слова «колонія». І ми не пропагуємо жодних ані віри, ані безвір’я. Ми просто шукаємо найкращих, оце й усе.

— Загалом, пастор саме для персоналу АМІК — ідея непогана, — запевнив його перший співрозмовник. — Особливо якщо він — чи вона — матиме інші корисні навички. Раніше ми час від часу залучали таких осіб до команди, але зараз це не пріоритетно.

— Але моя місія — пріоритетна? — Пітер вимовив це тоді, досі цілком не вірячи в сказане.

— Ми б визначили її як «нагальну», — відповів співрозмовник. — Щиро кажучи, настільки «нагальну», що я мушу вас запитати... — він подався вперед і глянув Пітерові просто в вічі. — Як швидко ви зможете вирушити?

Тепер за наступним поворотом коридору з’явилися легеньке світло і слабкі мелодійні звуки, які Пітер, порозмірковувавши якусь хвилю, визначив як радіомузику. Він пройшов задалеко, проминув свою кімнату і знову опинився в їдальні.


Пітер, удруге зайшовши туди, помітив, що відбулися деякі зміни. Проникливі виспіви примарного голосу Петсі Клайн зникли з ефіру. Їх замінив коктейльний джаз, навдивовижу спокійний. Двоє чорношкірих чоловіків пішли. Китаєць прокинувся й гортав сторінки журналу. Мініатюрна жіночка середнього віку, кореянка чи, може, в’єтнамка, чорноволоса, з пасмом, пофарбованим У помаранчевий колір, замислено споглядала чашку, яку тримала на колінах. Хлопець зі слов’янською зовнішністю далі стояв за барною стійкою. Він, здається, і не помітив, як зайшов Пітер, бо був заворожений грою, в яку бавився двома пластиковими пляшками-вичавлювачами — кетчупом і гірчицею. Він намагався врівноважити їх одна одною, поставивши під кутом так, щоб торкалися лише їхні носики. Його довгі пальці нависли над крихкою конструкцією, готові вхопити пляшечки, коли ті впадуть.

Пітер зупинився у дверях. Він раптом відчув, що його джинсова куртка просякла потом, а волосся мокре як хлющ, і йому стало холодно. Який же безглуздий, мабуть, у нього вигляд! Протягом кількох секунд цілковита чужинність цих людей, Пітерова недоречність серед них ледь не заполонила його душу страхом, паралічем соромливості, жахом, який дитина відчуває, відчиняючи двері до нового класу, повного незнайомців. Але потім Господь заспокоїв його, вселивши в нього мужність, і Пітер ступив уперед.

— Привіт усім! — промовив він.

5

Щойно він зрозумів, що це таке

Усі чоловіки й усі жінки нагі перед Богом. Одяг — лише фіговий листок. А тіла під ним — тільки ще один шар одежі, вбрання з плоті, із непрактично тонким шкірним покривом різноманітних відтінків рожевого, жовтого й коричневого. Справжня лише душа. Коли поглянути з цього боку, ніколи не виникне такого відчуття, як ніяковість на людях, сором’язливість чи збентеження. Усе, що треба зробити, — це привітати ближнього свого.

Почувши Пітерове вітання, Станко поставив пляшки рівно, звів очі й усміхнувся. Китаєць у відповідь підняв догори великий палець. А жінка, що дрімала з розплющеними очима, на свою біду, сполохнулася і, сіпнувши ногами, розілляла каву собі на коліна.

— Ой лихо! — скрикнув Пітер і кинувся до неї. — Мені так шкода! Жінка тепер уже цілком прокинулася. На ній, як і на Ґрейнджер, були простора блуза-спецівка й широкі брюки, лише іншого, бежевого, кольору. Пролита рідина розтеклася великою коричневою ляпкою.

— Усе гаразд, усе гаразд, — сказала жінка. — Воно не гаряче. Щось пролетіло повз Пітерове обличчя й упало їй на коліна.

Кухонний рушник, який кинув Станко. Жінка спокійно взялася витирати. Вона підняла поділ блузи, під яким на її тонких бавовняних брюках виявилися дві вологі плями.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Пітер.

Вона засміялася.

— Гадаю, що ні.

— Моя дружина проти кавових плям використовує оцет, — сказав Пітер, не зводячи очей з її обличчя, щоб вона не подумала, ніби він видивляється на її стегна.

— Це не справжня кава, — відповіла жінка. — Не турбуйтеся.

Методично й неквапливо вона зібгала рушник і поклала його на стіл. Потім відкинулася на спинку свого крісла, очевидно не поспішаючи перевдягатися. Джаз на мить затих, а відтак, кілька щіточок лоскітливо мазнули по тарілках і малому барабану, саксофон видихнув, і імпровізоване грання залунало знову. Станко тактовно відшукав собі якесь гучне заняття, а китаєць вивчав свій журнал. Хвала їм, вони намагалися дати Пітеру більше простору.

— Не дуже вдало я почав наше знайомство, еге ж? — сказав він. — Я Пітер.

— Моро. Приємно познайомитися.

Жінка простягнула свою праву руку. Помітивши, що один із її пальців закінчувався цурпалком на суглобі, а мізинця не було взагалі, Пітер завагався. Потім усе ж стиснув їй руку, і вона впевнено відповіла.

— Знаєте, це дуже незвично, — промовив Пітер, сідаючи поруч.

— Виробнича травма, — відказала Моро. — Таке щодня трапляється.

— Ні-ні, я проте, що ви простягнули мені праву руку. Я зустрічав багато людей без пальців на правій руці. Вони завжди для рукостискання подавали ліву. Бо не хотіли, щоб інший почувався ніяково.

Моро, схоже, злегка здивувалася.

— Справді?

Потім усміхнулася і похитала головою, мовляв: «Звісно, трапляються диваки». Жінка не ховала очей, однак дивилася досі сторожко, немовби вишукуючи прикметні ознаки співрозмовця, які можна буде занести до поки що порожньої теки з написом «Місіонер з Англії».

— Я щойно був на прогулянці, — повідомив Пітер, махнувши рукою в бік темряви за вікном. — Уперше.

— Нема на що дивитися, — сказала Моро.

— Ну так, ніч же, — погодився він.

— Та тут і вдень небагато побачиш. Але ми над цим працюємо, — це не було сказано гордовито чи недбало, вона просто розповідала.

— Яка ваша професія тут?

— Інженер-технолог.

Пітер дозволив собі набути спантеличеного виразу обличчя, сигналізуючи: «Будь ласка, поясніть». Вона відповіла виразом, що повідомляв: «Уже пізно, і я втомилася».

— А ще, — сказала Моро, — я працюю в кухні, куховарю, печу щось кожні дев’яносто шість годин, — вона запустила пальці у своє волосся й загребла ними лискучо-чорні й помаранчеві пасма. Біля коренів волосся виявилося сивим. — Це навіть трохи весело, я завжди чекаю на свою зміну.

— Це ви волонтерите?

— Ні, це частка моїх запланованих обов’язків. Ви побачите, що багато хто з нас виконує тут більше як одну роботу.

Моро підвелася. Пітер зрозумів, що їхню розмову закінчено, лише коли вона знову простягла руку.

— Мені треба привести себе до ладу, — пояснила вона.

— Приємно було познайомитися з вами, Моро, — сказав Пітер.

— Взаємно, — мовила вона й вийшла.

— Добре готує дімсам, — сказав китаєць, коли жінка пішла.

— Прошу? — не зрозумів Пітер.

— Тісто на дімсам — то штука непроста, — пояснив китаєць. — Воно пісочне. Тісто. Але мусить бути тонке, інакше то не дімсам. Така-от заковика. Але Моро добре справляється. Завжди помітно, коли на кухні її зміна.

Пітер пересів у порожнє крісло біля китайця.

— Я Пітер, — сказав він.

— Вернер, — відрекомендувався китаєць. Його пухка рука стиснула Пітерову з ретельно зваженою силою. — То ви оглядали околиці?

— Поки що небагато. Я досі дуже стомлений. Нещодавно прибув сюди.

— Потрібен час, щоб призвичаїтися. Молекули мусять заспокоїтися. То коли ваша перша зміна?

— Гм... власне, я... я тут як пастор. Гадаю, доведеться виконувати свої обов’язки постійно.

Вернер кивнув, але на його обличчі промайнула тінь легкого нерозуміння, наче Пітер щойно зізнався, що підписав ненадійний контракт без належної юридичної поради.

— Божа робота — це радість і привілей, — промовив Пітер. — Мені не потрібен перепочинок від неї.

Вернер знову кивнув. Скинувши оком, Пітер зауважив, що журнал, який китаєць читав, називався «Наука пневматики та гідравліки», з кольоровим фото машинних нутрощів на обкладинці й хапким заголовком: «ЯК ЗРОБИТИ ЗУБЧАТИЙ НАСОС УНІВЕРСАЛЬНІШИМ».

— Ця робота... пастором, — сказав Вернер. — А що саме ви робитимете? День у день?

Пітер усміхнувся.

— Треба зачекати й подивитися.

— Подивитися, як стоїть справа, — підказав Вернер.

— Саме так, — погодився Пітер.

Трясовина втоми засмоктувала його знову. Пітерові здавалося, що він може знепритомніти просто в кріслі, сповзти на підлогу й розтектися калюжкою, яку потім Станко витре шваброю.

— Мушу визнати, — промовив Вернер, — я не надто багато знаю про релігію.

— А я не дуже тямлю в пневматиці й гідравліці.

— Це теж не до мене, — сказав Вернер, із зусиллям сягнувши рукою, щоб покласти журнал назад на поличку. — Я взяв цей журнал просто з цікавості, — він знову поглянув на Пітера. Щось він хотів з’ясувати. — У Китаї під правлінням однієї з династій довгий час узагалі не було релігії.

— А що це за династія? — Хтозна-чому Пітерові до голови стрельнуло слово «Токугава», але потім він зрозумів, що плутає японську та китайську історії.

— Династія Мао, — відказав Вернер. — Кепські то були часи, старий. Людей убивали направо й наліво. А потім стало вільніше. Можна було робити те, що подобається. Хочеш — вір собі в Бога. Хочеш — у Будду чи в Синто. Байдуже в що.

— А як щодо вас? Вас ніколи не цікавила якась віра?

Вернер звів очі догори й утупився в стелю.

— Читав я колись одну книженцію, грубезну. Сторінок чотириста, мабуть. Про саєнтологію. Цікаво. Пожива для розуму.

«О Беа, — подумав Пітер, — як ти мені потрібна поруч!»

— Розумієте, — провадив далі Вернер, — я багато читаю. Вивчаю слова з книжок. Збагачую словниковий запас. Щоб бути, так би мовити, готовим, якщо одного дня мені трапиться якесь малозрозуміле слово в ситуації, де воно важливе.

Саксофон наважився на виск, який міг здатися чи не хрипом, але одразу ж повернувся до приємної мелодії.

— Нині в Китаї чимало християн, — зауважив Пітер. — Мільйони.

— Ага, але від усього населення це один чи навіть піввідсотка. У дитинстві я, мабуть, жодного не зустрічав. Там це заморська Дивовижа.

Пітер глибоко вдихнув, опираючись млості. Він сподівався, що то йому лише здається, ніби мозок його ізсунувся й шукає собі нового місця всередині змащеної оболонки його черепа.

— У Китаї... для китайців сім’я дуже багато значить, еге ж?

Вернер наче посмутнів.

— Так кажуть.

— А ви так не гадаєте?

— Я виховувався у прийомній родині, в сім’ї німецького військового, що служив у Ченду. Пізніше, коли мені було чотирнадцять, вони переїхали до Сінгапуру. — Вернер замовк, а потім, щоб не залишати жодних сумнівів, додав: — Разом зі мною.

— Мабуть, дуже незвична історія для Китаю.

— Статистики я вам не наведу, але певен, що так. Дуже незвична. Добрі вони люди.

— А як вони поставилися до того, що ви тут?

— Вони померли, — не змінившись на обличчі, відказав Вернер. — Незадовго до того, як мене обрав АМІК.

— Мені прикро це чути.

Вернер кивнув, наче погоджуючись, що, так, смерть його названих батьків — це, врешті-решт, прикра подія.

— Вони були добрі. Підтримували мене. Багато хто з тих, що тут, і цього не мали. На відміну від мене. Мені ще поталанило.

— А ви підтримуєте зв’язок із кимось, хто лишився там, удома?

— Я з багатьма зв’язався би. Милі люди.

— Може, з кимось особливим?

Вернер стенув плечима.

— Я б не виокремлював когось одного над іншими. Усі вони унікальні, знаєте. Талановиті. Декому я багато чим завдячую. Вони, так би мовити, допомогли мені. Підказали, познайомили з... можливостями.

Погляд його потьмянів, коли він на мить поринув у далеке минуле.

— Коли ви повертаєтеся? — запитав Пітер.

— Коли повертаюся? — Вернерові знадобилося дві-три секунди, щоб зрозуміти питання, так, наче Пітер вимовив його зі страшенно нерозбірливим акцентом. — Найближчим часом не планую. Дехто, ось як, наприклад, Северин, ганяють туди-сюди, сюди-туди кожні кілька років. А спитати б — навіщо? Треба три-чотири роки, щоб увійти в ритм: акліматизуватися, набути досвіду, визначити пріоритети. Це великий проект. За якийсь час ти досягаєш віхи, звідки ти бачиш, що все поєднано одне з одним. Ти бачиш, як робота інженера пов’язана з роботою сантехніка, і електрика, і кухаря, і... садівника.

Чоловік склав купкою свої пухкі руки, ніби охопивши ними невидиму сферу, щоб позначити певний принцип усезагальної цілісності.

Раптом Вернерові долоні стали наче роздиматися, збільшуватися. Кожен палець став завтовшки з руку дитини. Обличчя його також змінило форму, на ньому проросло безліч очей і ротів, які, вирвавшись із тіла, роєм закружляли кімнатою. Потім щось ляснуло Пітера по чолу. Це була підлога.

Через декілька секунд — а може, хвилин — дужі руки підхопили Пітера попід плечі й перевернули горілиць.

— Із тобою все гаразд? — спитав Станко, на диво незворушний, дарма що стіни й стеля крутилися довкола нього в божевільному танку.

Вернера, чиє обличчя й руки повернулися до нормального стану, також нічого не турбувало — нічого, крім змоклого від поту в своєму безглуздому занадто теплому одязі місіонера, що простягнувся на підлозі.

— Ти з нами, друже?

Пітер закліпав щосили. Кімната сповільнила своє обертання.

— Я з вами.

— Тобі треба в ліжко, — промовив Станко.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Пітер. — Та я... я не знаю, де...

— В адреснику має бути, — сказав Станко й пішов, щоб перевірити.

За хвилину Станко й Вернер уже виносили Пітера з їдальні у тьмяно освітлений блакитний коридор. Жоден із них не був такий дужий, як Бі-Джи, тож посувалися вони помалу, похитуючись і зупиняючись кожні кілька метрів, щоб узятися зручніше. Станкові кістляві пальці впиналися Пітерові в пахви й плечі — напевне, й синці лишаться. Вернерові було легше — він ніс Пітера за ноги.

— Я можу йти, я можу йти, — повторював Пітер, але не був певен, чи це правда. До того ж двоє добрих самарян однаково його не слухали. Хай там як, а Пітерів номер виявився неподалік їдальні. Перш ніж він це зрозумів, його вже поклали, а радше кинули, на ліжко.

— Приємно було з вами побесідувати, — сказав Вернер, трохи захекавшись. — Щасти вам із... із чим там вам треба.

— Просто заплющ очі й розслабся, друже, — порадив Станко, уже в дверях. — Тобі треба переслатися.


Переспатися. Як часто раніше у своєму житті він чув це слово! І траплялося навіть, що казали це чоловіки, які згрібали його з підлоги й відносили геть, щоправда, зазвичай для того, щоб укинути до місць значно менш приємних, ніж ліжко. Іноді хлопці, які вишпурювали його з нічних клубів та інших наливайок, де він ганьбив себе, давали Пітерові кілька копняків під ребра, перш ніж підіймати його. Одного разу вони пожбурили бідолашного в глухий завулок, де вантажний автофургон проїхався просто по ньому, якимось дивом не зачепивши колесами ні голови, ні рук, ні ніг, лише вирвав жмут волосся. Трапилося це тими днями, коли Пітер ще не був готовий визнати, що живе лише завдяки вищий силі.

Аж страшно, як наслідки «стрибка» подібні до вкрай сильного перепою. Тільки ще гірше. Схоже на най-най-найсильніше похмілля разом із порцією «чарівних грибочків». Ні Бі-Джи, ні Северин про галюцинації не згадували, але, може, ці хлопці були просто витриваліші за Пітера. Або, можливо, вони обоє зараз міцно спали, спокійно відновлюючи сили, замість робити зі себе посміховисько.

Пітер зачекав, доки кімната не набула чітких обрисів геометричного об’єкта, кути якого не прогинаються під дією гравітації, а тоді підвівся з ліжка. Перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Від Беа досі не було ані слова. Може, попросити Ґрейнджер зайти до нього й глянути, чи з пристроєм усе гаразд, чи Пітер правильно ним користується? Але була ніч, а вона жінка, і він ледве її знає. Та й навряд чи їхнім стосункам пішло б на користь, якби Пітерові примарилося, що в неї виросло безліч очей і ротів, а потім він звалився б їй до ніг.

До того ж «постріл» був такий простий у користуванні, що годі було уявити, аби хтось — навіть такий технофоб, як Пітер, — міг там щось переплутати. Пристрій відсилав і отримував повідомлення — та й годі. Він не показував фільмів, не видавав жодних звуків, не пропонував нічого купити, не розповідав про тяжку долю віслюків, з яких знущаються жорстокі хазяї, чи про вирубку амазонської сельви. Не надавав він можливості дізнатися погоду в Південній Англії, чи кількість християн у Китаї на цей час, чи імена й дати правління династій. Пристрій просто підтверджував, що повідомлення відіслано, а відповіді немає.

Зненацька перед Пітеровими очима промайнула — не на матовому сірому екрані «пострілу», а в голові — картина покручених уламків автомобіля на шосе, в Англії, серед ночі, залитих сліпучим світлом фар «швидких». Беа — мертва десь посеред дороги додому з Гітроу. Намистини, що розсипалися по асфальті, чорні плями крові. Місяць минув відтоді. Уже історія. Таке трапляється. Хтось вирушає у страшенно небезпечну подорож і повертається неушкодженим, а інший гине під час короткої буденної поїздки. «Господеве недолуге почуття гумору», — як описав це колись один скорботний батько (що невдовзі покинув лоно церкви). На декілька секунд страхітливе видіння Беатріс, що лежить мертва на дорозі, здалося Пітерові реальністю, і жах нудотним тремтінням пройняв його нутрощі.

Але ні. Не можна дозволити уявним страхіттям увести себе в оману. Бог ніколи не буває жорстоким. Життя може бути жорстоким, але не Бог. Усесвіт було створено небезпечним, адже нам даровано свободу волі, але, хай що б сталося, на Божу підтримку можна покластися завжди. Йому відомі можливості й обмеження всіх Його дітей. Пітер знав, що, якби з Беатріс трапилася якась біда, він не зміг би тут працювати. Його місія закінчилася б, не розпочавшись. А якщо йому і стало зрозумілим щось протягом усіх цих місяців розмірковувань і молитов, які привели його до цієї подорожі на Оазу, то це те, що Бог справді хоче, щоб Пітер був тут. Він у безпеці в Божих руках, а отже, й Беа. Вона мусила бути в безпеці.

Що ж до «пострілу», був простий спосіб перевірити, чи Пітер користується ним правильно. Він знайшов на екрані іконку АМІК — стилізоване зображення зеленого жука-скарабея — і клацнув по ній, відкривши меню. Пунктів у списку було небагато, лише три: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер»[9], мабуть, нашвидкуруч набрані самою Ґрейнджер. Якщо Пітер хотів більше контактів у своєму списку, додавати їх доводилося вже самому.

Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».


Привіт, Ґрейнджер.

Ви мали рацію. Я втомився. Мені треба ще трохи поспати. Вибачте за незручності.

Усього найкращого

Пітер


Він роздягнувся, хоча йому це вдалося й нелегко. Кожен предмет одягу набряк вологою, наче Пітер потрапив під зливу. Шкарпетки, наче клапті брудного листя, злазили з його ніг, що взялися зморшками. Штани й куртка міцно пристали до тіла, вперто опираючись спробам їх стягнути. Усе, що Пітер знімав із себе, важко гепало додолу. Спершу йому здалося, що одяг розлізся і частини його розлетілися по підлозі, але, придивившись, він побачив, що це були мертві комахи. Пітер підібрав пальцями одне тільце. Крила комахи втратили сріблясту прозорість і взялися червоними плямами. Ніг уже не було. Власне кажучи, коштувало чималих зусиль пізнати в цій понівеченій шкаралупі комаху: і на вигляд, і на дотик вона схожа була на подрібнені залишки цигарки-самокрутки. Чому цим створінням закортіло проїхатися на Пітерових речах? Мабуть, він убив їх самим лише тертям одягу під час руху.

Згадавши про фотоапарат, Пітер виловив його з кишені куртки. Той був слизький від вологи. Пітер увімкнув його, маючи намір переглянути світлини, які зробив на аміківській базі, і клацнути ще декілька тут, щоб показати Беа свою кімнату, промоклий одяг, можливо, якусь із цих комах. Із фотоапарата вискочила іскра, вжаливши Пітера, і вогники у приладі згасли. Чоловік тримав його на своїй руці, дивлячись, наче на пташину, чиє крихітне сердечко розірвалося з переляку. Він знав, що цю річ уже не полагодити, втім, ще жевріла якась крихта надії, що, коли почекати трохи, фотоапарат здригнеться й оживе. Ще мить тому це було невеличке розумне сховище пам’ятних миттєвостей для Беа, скарбниця образів, що стали б йому у пригоді в найближчому майбутньому, картини якого вже оселилися в Пітеровій уяві. Ось він і Беа на ліжку, пристрій блимає між ними, вона показує, він стежить за її пальцем, запитує: «Це? О, це було... А це було... А це...» Тепер раптом не стало нічого. На його долоні лежав ні до чого не придатний невеличкий шматок заліза.

Згодом Пітер усвідомив, що його гола шкіра якось дивно пахне. Це був той самий легкий запах мускатної дині, який він зауважив у питній воді. Повітря, що вирувало зовні, не вдовольнилося лише тим, що облизало й попестило його шкіру, воно ще й зробило його пахучим і змусило рясно попітніти.

Пітер занадто втомився, щоб митися, а легке тремтіння прямої лінії плінтуса попереджало, що незабаром уся кімната може знову почати рухатися, якщо він не заплющить очі й не відпочине. Чоловік звалився на ліжко й проспав цілу вічність, яка, коли він прокинувся, тривала, як виявилося, сорок із чимось хвилин.

Пітер перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Нічого. Навіть від Ґрейнджер. Може, він справді не тямить, як користуватися цією машиною. Повідомлення, яке Пітер надіслав Ґрейнджер, не можна було вважати надійною перевіркою, адже він склав його так, що відповідь не була обов’язковою. Подумавши хвилинку, чоловік написав:


Ґрейнджер, привіт знову!

Вибачте, що турбую вас, але я не помітив ніде жодного телефону або якого іншого способу зв’язатися з кимось негайно. Це можливо?

Усього найкращого

Пітер


Чоловік помився під душем, сяк-так витерся й знову ліг до ліжка, так і не вдягнувшись. Якщо його повідомлення не дійшло до Ґрейнджер і жінка з’явиться тут за кілька хвилин, він загорнеться у простирадло й побалакає з нею крізь двері. За умови, що вона не ввійде до кімнати без стуку. Вона ж не ввійде, мабуть? Хіба можуть норми поведінки на аміківській базі відрізнятися від загальноприйнятих норм настільки? Пітер оглянув кімнату, шукаючи очима якийсь предмет, щоб підперти двері, але нічого підхожого не знайшов.

Якось, багато років тому, виконуючи складну процедуру замикання церкви (засуви, колодки, різні замки, навіть ланцюг), Пітер запропонував Беатріс запровадити «політику відчинених дверей».

— Але ж вона в нас і так є, — збентежено відказала Беа.

— Ні-ні, я маю на увазі жодних замків, узагалі. Щоб двері були відчинені для будь-кого, будь-коли. Мовиться ж у Святому Письмі: «Деякі, не відаючи, гостинно були прийняли Алголів»[10].

Вона погладила його по голові, наче дитину:

— Мій милий!

— Я серйозно.

— Наркомани теж не жартуватимуть.

— Але ж у нас тут немає наркотиків. І нічого такого, що можна було б продати заради наркотиків. — Пітер обвів рукою стіни з розвішеними на них дитячими малюнками, лавиці з їхніми зручними старими подушками, хитку кафедру, стоси пошарпаних Біблій. Ані срібних ставників, ані античних скульптур, ані коштовної оздоби там не було.

Беа зітхнула.

— Заради наркотиків продати можна все. Чи, принаймні, спробувати продати. У крайньому розпачі. — І вона глянула на нього, немов запитуючи: «Ти ж усе це знаєш, хіба ж ні?»

Справді, він усе це знав. Просто волів забути.


Попри своє тверде рішення не спати доти, доки не мине час, протягом якого Ґрейнджер могла з’явитися, якщо не отримала повідомлення, Пітер заснув. За дві години, коли він прокинувся, кімната вже не рухалася, а краєвид за вікном не змінився: самотній простір темряви, помережаної острівцями похмурого світла ліхтарів.

Чоловік зачовгав від ліжка, й нога його копнула по підлозі щось безформне: одна з його шкарпеток, висохнувши й зашкарубнувши, перетворилася з бавовняної на картонну. Пітер сів за «постріл» і взявся читати свіжу відповідь Ґрейнджер на його перевірче повідомлення зі словами «вибачте, що турбую вас», яке причепилося наприкінці листа.


Телефонним дзвінком ви потурбували б мене значно більше, — писала вона, — особливо якби я спала. Ні, телефонів тут немає. На початку АМІК намагався налагодити телефонний зв’язок, але сигналу або не було, або він був геть паршивий. Атмосфера тут не підходить, занадто щільна абощо. Тож ми відмовилися від цієї ідеї. І чудово обходимося без телефонів. Сказати по правді, у будь-якому разі телефонні розмови — це здебільшого марна витрата часу. У нас усюди є червоні кнопки для надзвичайних ситуацій (ніколи ними не користувалися!). Наші робочі графіки надруковано й роздано кожному, тож ми знаємо, де нам бути і що робити. Що ж до спілкування, ми балакаємо віч-на-віч, коли не надто зайняті. Коли ж працюємо, нам не до балачок. Якщо треба оголосити щось особливе, ми передаємо це системою гучного зв’язку. Також можна користуватися «пострілом», але ми переважно чекаємо, доки не зможемо обговорити все віч-на-віч. Тут кожен є експертом, і дискусії можуть бути перенасиченими технічними деталями, тому обговорювати й вирішувати проблему краще на місці. Розписувати все, щоб інший міг тебе зрозуміти, а потім сидіти чекати на відповідь — це справжній жах. Сподіваюся, я відповіла на ваше питання. Ґрейнджер.


Пітер усміхнувся. Одним реченням вона хутенько змила в унітаз тисячі років писемної комунікації, перед тим викинувши на смітник півтора століття телефонного зв’язку. А цей останній акорд — «Сподіваюся, я відповіла на ваше питання», — теж прегарний. Зухвало, нічого не скажеш.


Досі всміхаючись і малюючи в думках хлопчаче обличчя Ґрейнджер, Пітер перевірив, навіть особливо не сподіваючись, чи немає повідомлень від Беатріс. Довга сторінка тексту розгорнулася на екрані, а що з’явилася вона миттєво, без метушні й фанфар, то він не одразу усвідомив, що це таке. Екран заполонило словами. Пітер глянув у їхню хащу й розпізнав ім’я Джошуа. Сукупність шести літер, яка для більшості інших людей не означала нічого, увірвалася Пітерові в душу й викликала в ній до життя яскраві образи: лапки Джошуа з кумедним білим пушком між рожевими подушечками; Джошуа, вимащений у тиньку після ремонту в сусідів; Джошуа, що виконує свій смертельний номер — стрибок із холодильника на прасувальну дошку; Джошуа, що шкребеться по кухонному вікні, а його лагідного нявкання не чути за шумом машин у годину пік; Джошуа, що спить у кошику з випраною білизною; Джошуа на кухонному столі, що треться пухнастим писочком об череп’яний заварний чайник, який за призначенням ніколи й не використовувався; Джошуа, що спить у ліжку разом із ним та Беа. А потім він побачив Беа: Беа, лише наполовину вкриту жовтим пуховиком, Беа, що намагається не ворушитися, бо на її нозі спить кіт. Її ребра й перса, що проступають крізь зношену бавовняну тканину улюбленої футболки, яка була вже занадто пошарпаною, щоб надягати її на люди, але саме нормальною для ліжка. Шия Беа, довга й гладенька, за винятком двох блідих, схожих на шрами, зморщок. Рот Беа, її вуста.

«Дорогий Пітере», — починався її лист.

О, якими ж безцінними для нього були ці слова! Якби вона не написала більше нічого, йому вистачило б і цього. Він читав би знову й знову «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», — не через марнославство, а тому що ці слова вона написала йому.


Дорогий Пітере!

Я пишу ці слова й плачу з полегшенням. Відтоді як я дізналася, що ти живий, я вся тремчу, мене обіймає млість, немовби я затамувала дихання на весь місяць і лише зараз змогла видихнути. Хвала Господу нашому за те, що зберіг тебе.

Як виглядає те місце, де ти зараз? Я маю на увазі не кімнату, я кажу про те, що зовні, усе, що довкола тебе. Розкажи мені, будь ласка, мені страх як кортить знати. Ти сфотографував щось?

Що ж до мене, не турбуйся! Я не постаріла на п’ятдесят років, і в мене навіть не з’явилося нових зморщок відтоді, як ти востаннє мене бачив. Лише мішки під очима від недосипу (про це — пізніше).

Насправді ж останній місяць був дуже тяжкий: я не знала, чи ти неушкодженим дістався Оази, чи ти вже мертвий, а мені ніхто нічого не повідомив. Я все тинялася довкола цього пристрою, хоча й знала, що мине ще бозна-скільки часу, доки ним зможе надійти якесь повідомлення.

І ось, коли твій лист нарешті надійшов, мене не було вдома, щоб його прочитати. Я застрягла на роботі. У мене була ранкова зміна, усе йшло добре, і я вже збиралася додому, але за п’ятнадцять третя виявилося, що нам бракує трьох працівників: Лія і Овен, зателефонувавши, сказали, що захворіли, а Сюзанна просто не з’явилася на роботі. Керівництво не надто зраділо, і мене попросили залишитися на другу зміну, що я й зробила. Об одинадцятій же вечора вгадай, що сталося? Правильно, половина працівників теж не з’явилися на роботі. Тож мене змусили лишатися ще й на третю зміну! Незаконно далі нікуди, але хіба їх це хвилює?

Сусід Тоні заходив нагодувати Джошуа, хоча, коли я телефонувала йому, він видався не надто щасливим з того. «У кожного свої клопоти», — сказав він. Тим паче, варто допомагати одне одному, ледь не відповіла я. Але він видався мені знервованим. Якщо таке трапиться ще раз, мабуть, доведеться просити наших інших сусідів, студентів. Напевно, треба буде вчити їх користуватися консервним ножем.

До речі, про Джошуа. Він не надто добре сприйняв твою відсутність. Будить мене о четвертій ранку, нявкаючи на вухо, а потім демонстративно гепається на твою частину ліжка. Після цього я лежу без сну, доки вже треба збиратися на роботу. Ох ці радощі життя самотньої матусі!

Я наче навіжена постійно переглядаю новини в телефоні — ну ж бо натраплю на якесь повідомлення про тебе. Я знаю, що це безглуздя. АМІК — не та організація, чию діяльність широко висвітлюють ЗМІ, еге ж? Ми про неї навіть не чули, доки вони самі не вийшли на тебе. І все-таки...

Та хай там як, із тобою все гаразд — і я відчуваю невимовну полегкість. Я вже нарешті не тремчу, і млість трохи відступила. Я читала й перечитувала знову й знову твої два листи! І так, ти мав рацію, коли вирішив, що краще написати мені, хоч і думки твої досі поплутані, аніж не написати зовсім. Не нам прагнути досконалості.

У зв’язку з цим я згадала ось про що: припини непокоїтися про той останній раз, коли ми кохалися. Я сказала тобі, що все гаразд, і так воно й було (і є). Оргазм — це не основне, чого я тоді прагнула, повір мені.

А ще припини непокоїтися про те, що ці хлопці (Северин та інші) думають про тебе. Це не важливо. Ти вирушив на Оазу не для того, щоб справляти на них враження. Ти вирушив на Оазу, щоб свідкувати про Ісуса Христа душам, які ніколи не чули про нього. Хай там як, у цих хлопців із АМІК не бракує своєї роботи, і ти, мабуть, нечасто зустрічатимешся з ними.

Мені ніяк не вдається уявити собі дощ на Оазі з твого опису, але зелена вода трохи непокоїть. Відтоді як ти поїхав, погода тут геть зіпсувалася. Щодня сильні зливи. Вода ллється на голову як із відра. Деякі містечка в Центральній Англії затопило, машини пливуть вулицями тощо. У нас усе гаразд, тільки в унітазі вода сходить повільно після зливання, і те саме в душі. Не знаю, в чому причина. А розібратися ніколи.

У церкві справ сила-силенна. Міра (?Мирра) та її чоловік дійшли до критичної точки. Жінка нарешті зізналася чоловікові, що відвідує нашу церкву, і йому порвало дах. А точніше, чоловік порвав Мірин одяг і вдарив її. Кілька разів. Її обличчя — суцільне місиво, воно так набрякло, що жінка ледве бачить. Вона каже, що хоче піти від чоловіка, і їй потрібна наша (моя) допомога з юридичними питаннями: будинком, роботою, соціальними пільгами тощо. Я вже зробила кілька попередніх телефонних дзвінків (тобто провела за цим поки що кілька годин), але переважно я просто піклуюся про неї. Самій їй буде тяжко. Жінка ледь говорить англійською, не має жодного фаху і, щиро кажучи, мені здається, розумом не вражає. Свою роль я бачу в тому, щоб підтримати сердешну емоційно, доки обличчя її не загоїться й вона не повернеться до чоловіка. А тим часом я сподіваюся, що наш дім не стане місцем арабського вбивства честі[11]. Це травмувало б Джошуа остаточно.

Знаю, це прозвучить зарозуміло, але загалом я не думаю, що Міра (?Мирра — мені треба дізнатися, як точно пишеться її ім’я в разі, якщо доведеться заповнювати для неї заявку на кризовий кредит чи ще на щось) готова прийняти підмогу й підпору, які вона отримала б, якби віддала своє серце Христові. Мені здається, її вабить дружній толерантний настрій, що панує в нашій церкві, а також принадна думка бути вільною жінкою. Для неї християнська віра — ніби спортивний клуб, до якого можна вступити.

Що ж, на годиннику вже скоро пів на другу ночі, а це для мене погана новина, бо Джошуа неодмінно розбудить мене за дві з половиною години, а я ще навіть не в ліжку. За вікном знову чути дощ. Я кохаю тебе і сумую за тобою. Не турбуйся ні про що. Здайся на Ісуса Христа. У твоїй подорожі Він завжди поруч із тобою. (Як шкода, що не я!) Пам’ятай: дії твої провадить Ісус, навіть тоді, коли тобі здається, що ти не готовий.

Стосовно ж нашого давнього знайомого апостола Павла — мабуть, він не схвалив би те, як сильно мені хочеться згорнутися клубочком на ліжку біля тебе. Але справді, чому б нам не цитувати його мудрі настанови стосовно всього іншого? Мій любий, ми обоє знаємо, що врешті-решт ти отямишся від подорожі й відновиш свої сили. А тоді ти вже не матимеш змоги сидіти в своєму зручному номері, писати мені послання й милуватися дощем. Тобі доведеться відчинити двері й узятися до роботи. Як пише святий Павло: «Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час»[12]. І завжди пам’ятай, що я думаю про тебе!

Джошуа теж цілує-обіймає і треться писочком!

Беатріс


Пітер прочитав листа щонайменше разів вісім чи дев’ять, перш ніж змусив себе відірватися від нього. Відтак дістав свою валізу, ту, яка панночці, що реєструвала його на літак авіакомпанії «Virgin Atlantic», здалася замалою для трансатлантичного перельоту в один кінець, закинув її на ліжко й розстібнув. Настав час підібрати собі робочий одяг.

Окрім його Біблії, записників, другої пари джинсів, начищених чорних черевиків, кросівок, сандалій, трьох футболок, трьох пар шкарпеток і трусів, у валізі був іще один предмет одягу, який, коли його пакували, видавався чудернацьким і непотрібним. Імовірність, що він налягатиме його, Пітер оцінював приблизно як таку саму, що розгулюватиме в балетній пачці або смокінгу. Аміківці, які проводили з ним співбесіди, повідомили, що на Оазі немає жодних особливих вимог до одягу, але якщо Пітер має намір проводити багато часу надворі, йому, мабуть, краще вдягнути щось у арабському стилі. Ба більше, Пітерові навпрямець натякнули, що інакше він може неабияк пошкодувати. Тож Беатріс купила йому на місцевому розпродажі мусульманського одягу дишдашу[13].

— Це найпростіша, яку я знайшла, — сказала дружина, показуючи йому цю арабську сорочку за кілька днів до відльоту. — Там були зі золотою парчею, блищиками, гаптуванням...

Він прикинув, приклавши одежину до себе.

— Дуже довга, — сказав Пітер.

— Отже, не треба вдягати штанів, — злегка всміхнувшись, відповіла Беа. — Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш.

Пітер подякував, але дишдашу не приміряв.

— Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні? — запитала Беа. — Мені вона здається дуже чоловічою.

— Нормальна, — відказав Пітер, спаковуючи річ подалі.

Чоловіка турбувала не жіночність — він не міг уявити, що походжатиме, наче якийсь актор із старих фільмів на біблейські теми. Це здавалося марнославством, зовсім несумісним із тим, що проповідувало сучасне християнство.

Одна прогулянка Оазою змінила Пітерову думку. Його джинсівка, що так і лежала безладною купою на підлозі, висохнувши, стала цупкою, як брезент. Арабська блуза і схожі на піжамні штани — одяг, який Пітер уже бачив на кількох аміківцях — були б, мабуть, ідеальним варіантом, але його дишдаша завдовжки по кісточки теж чудово згодиться. Можна взути до неї сандалії. Пусте, що він виглядатиме, наче зібрався на костюмовану вечірку в маскарадному вбранні шейха. Тут ідеться про практичність. Пітер дістав дишдашу з валізи й розгорнув її.

Та, на його превеликий жаль, сорочка виявилася забризканою ляпками чорного чорнила. Кулькові ручки, що луснули під час польоту, вихлюпнули свій вміст просто на білу тканину. До того ж, готуючись покинути зореліт, він утрамбував речі у валізі щільніше, і, як наслідок, чорнильні ляпки, поперебивавшись, стали скидатися на малюнки з тесту Роршаха.

Утім... утім... Тримаючи одежину у витягнутих руках, Пітер струснув нею, щоб та розправилася. Сталося щось дивовижне. Випадковий чорнильний візерунок перетворився на хрест, християнський хрест, просто посеред грудей. Якби чорнило було червоним замість чорного, це виглядало б майже як ознака на одязі середньовічного хрестоносця. Майже. Ляпки були неохайними, з краплинами довкола них і окремими зайвими лініями, що псували досконалість малюнка. Хоча... хоча... ці примарні лінії, ледь помітні над поперечиною хреста, можна було витлумачити як кістляві руки розіпнутого Христа... а в цих шпичакуватих плямках трохи вище можна було побачити тернини з Христового вінця. Пітер похитав головою: це була його слабкість — бачити в усьому знамення. І все-таки хрест був тут, на одязі, де жодного хреста раніше не було. Він торкнувся пальцем чорнила, щоб глянути, чи воно не маститься. Окрім трохи липкої плями в самому центрі, все засохло. Бери та й надягай.

Пітер накинув дишдашу через голову, і прохолодна тканина ковзнула шкірою, покриваючи його голизну. Обернувшись до вікна, щоб поглянути на своє відображення, він переконався, що Беа вибрала добре. Сорочка підходила йому, наче який арабський кравець ізняв мірки з його плечей, покроїв тканину й пошив саме для Пітера.

Вікно, яке правило Піту за дзеркало, стало знову вікном, коли надворі спалахнули вогні. Дві палахкі цятки, схожі на очі якоїсь страхітливої істоти, що наближалася. Пітер підійшов ближче до скла й пригледівся, але фари машини зникли, щойно він зрозумів, що це таке.

6

Усе його життя вело до цього

Темна пора перед світанком. Рандеву одруженого чоловіка з малознайомою жінкою, коли вони обоє далеко від своїх домівок. Якщо це й було непристойно чи могло якимось чином ускладнити ситуацію, Пітер не витрачав даремно своїх життєвих сил, щоб непокоїтися цим. Вони обоє, Пітер і Ґрейнджер, мали власну роботу, і Господь пильнував їх.

До того ж реакція Ґрейнджер на його вигляд, коли Пітер відчинив двері на стукіт, заледве чи підбадьорювала. Наче не впізнавши Пітера, вона відсахнулася й придивилася пильніше — достоту, як то роблять у мультфільмах. Голова жінки сіпнулася так сильно, що Пітерові здалося, Ґрейнджер зараз поточиться назад у коридор, але вона тільки хитнулася на ногах і вп’ялася очима в чоловіка. Великий чорнильний хрест на його грудях, звичайно, вразив жінку. Побачивши це в її очах, Пітер нараз знітився.

— Я дослухався вашої поради, — спробував він пожартувати, обсмикуючи рукава дишдаші. — Про джинсівку.

Ґрейнджер не всміхнулася, лише далі пильно дивилася на нього.

— Ви могли б звернутися до когось, хто розмальовує футболки, — промовила вона нарешті, — щоб вам це зробили... гм... професійно.

Її власне вбрання лишилося незмінним від часу їхньої останньої зустрічі: та сама біла блуза-спецівка, бавовняні широкі брюки й хустка. Аж ніяк не традиційний західний одяг, утім якимось чином на Ґрейнджер це все виглядало природніше й менш претензійно, ніж його вдяганка.

— Хрест... то випадково, — пояснив Пітер. — Кілька ручок із чорнилом луснули.

— Гм... ну гаразд, — відказала жінка. — Що ж, виглядає, наче сорочка домашнього виробництва. Аматорського — у хорошому розумінні.

Він усміхнувся на цей поблажливий дипломатичний жест.

— Ви гадаєте, що я виглядаю як фертик.

— Як хто?

— Позер.

Ґрейнджер глянула вздовж коридору, в бік виходу.

— Не мені про це судити. Ви готові?

Пліч-о-пліч вони вийшли в темряву. Тепле повітря оповило їх, м’яко, пристрасно, і Пітер уже не так ніяковів через своє вбрання, адже воно бездоганно підходило для цього клімату. Везти свій старий одяг з дому аж на Оазу було безглуздо, тепер чоловік це усвідомлював. Він мусить створити себе заново, і сьогоднішній ранок — саме слушний час, щоб розпочати.

Машина Ґрейнджер була припаркована просто коло виходу з бази, освітлена сяйвом ліхтаря, що виступав із бетонного фасаду. Це був здоровенний автомобіль, схожий на військовий, очевидно значно потужніший за ту невеличку малолітражку, яку мали Пітер і Беа.

— Я вам вельми вдячний за машину, — сказав Пітер. — Напевно, у вас їх обмежена кількість. Пальне треба економити, все решта.

— Краще, щоб машини були в русі, — відповіла Ґрейнджер. — Інакше вони накриються. У технічному розумінні цього слова. Вологість їх убиває. Ну ж бо, покажу вам дещо.

Жінка підійшла до машини і з клацанням підняла капот, щоб показати двигун. Пітер слухняно нахилився й заглянув туди, хоч і нітрохи не тямив, як працюють автомобілі й що в них усередині. Він не зумів опанувати навіть найпростіших речей, на відміну від Беа, що знала, як заливати мастило, застосовувати антифриз чи під’єднувати до акумулятора стартер-кабелі. І попри все це, навіть Пітер побачив, що щось тут не так.

— Це... бридко, — сказав він і засміявся через власну нетактовність.

Але то була правда: увесь двигун було перемащено якоюсь глеюватою гиддю, від якої тхнуло, наче від зіпсованого котячого корму.

— Авжеж, — погодилася Ґрейнджер, — але я сподіваюся, ви розумієте, що це не пошкодження, це лагодження. Запобіжний засіб.

— Он як.

Жінка штовхнула капот, доклавши саме стільки сили, щоб той став на місце й заклацнувся.

— Щоб змастити таке авто, треба цілу годину. Змасти кілька — і ти смердиш увесь день.

Мимоволі Пітер спробував відчути її запах або ж, принаймні, відновити в пам’яті, як вона пахла до того, як ступила в тепле й вологе повітря. Запах Ґрейнджер був нейтральний. Навіть приємний.

— Це одне з ваших завдань? Змащувати машини?

Жінка жестом показала йому, щоб сідав усередину.

— Кожному з нас час від часу доводиться щось змащувати.

— Дуже демократично. І ніхто не нарікає?

— Тут не місце тим, хто полюбляє нарікати, — відказала вона, застрибуючи на водійське сидіння.

Пітер відчинив дверцята з пасажирського боку й приєднався до неї. Він ще не встиг усістися, як Ґрейнджер увімкнула запалювання. Двигун заревів.

— А як щодо тих, хто нагорі? — запитав Пітер. — Їм також доводиться щось змащувати?

— Тих, хто нагорі?

— Ну... адміністрація. Керівники. Чи як ви їх тут називаєте?

Ґрейнджер закліпала очима, неначе її запитали про приборкувачів левів чи циркових клоунів.

— У нас немає жодних керівників, — відказала жінка, вивертаючи кермо й перемикаючи передачу. — Ми всі робимо свій внесок, працюємо почергово. Що треба робити, цілком очевидно. У разі незгоди ми голосуємо. Здебільшого ж ми просто дотримуємося аміківських інструкцій.

— Звучить занадто добре, щоб бути правдою.

— Занадто добре, щоб бути правдою? — Ґрейнджер похитала головою. — Не ображайтеся, але те ж саме можна сказати і про релігію. А тут ідеться лише про звичайний розподіл обов’язків, який потрібен, щоб двигуни не заіржавіли.

Говорила Ґрейнджер переконливо, але щось у її голосі змусило Пітера запідозрити, що сама вона не надто вірить у те, що каже. Він, наче радаром, непогано вловлював сумніви, які люди ховають під бравадою.

— Але ж мусить бути хтось, — наполіг Пітер, — відповідальний за проект загалом?

— Певно, що мусить, — погодилася жінка.

Машина тепер набирала швидкість, і вогні будівлі швидко відступали в темряву.

— Але ці люди далеко звідси. Не можемо ж ми сподіватися, що вони вестимуть нас за ручку, правда ж?


Їдучи крізь ніч до невидимого обрію, вони жували булку з родзинками. Ґрейнджер поклала між передніми сидіннями велику свіжу хлібину, сперши її на ручку перемикання передач, і вони обоє брали собі скибку за скибкою.

— Смачно, — промовив Пітер.

— Тут спечено, — з гордістю в голосі відказала Ґрейнджер.

— І родзинки тутешні?

— Ні, родзинки не тутешні. І яйця. А ось борошно, і кулінарні жири, і підсолоджувані, і соду виготовлено тут. І спечено хліб тут. У нас є пекарня.

— Дуже смачно, — Пітер пожував ще кусень, проковтнув.

Вони виїхали за територію бази п’ятнадцять хвилин тому.

Поки що не сталося нічого вартого уваги. У променях фар — єдиному світлі на багато миль довкола — побачити можна було небагато. Уже не вперше чоловік подумав про те, яку велику частину свого життя ми проводимо, усамітнившись у невеличких клаптиках яскравого електричного сяйва, сліпі до всього, що відбувається за межами цих крихких колб.

— А коли світанок? — запитав він.

— Години за три-чотири, — відповіла Ґрейнджер. — А може, навіть дві. Я не певна, на мене посилатися не треба. Це поступовий процес. Не надто вражаючий.

Вони їхали просто по необробленій цілинній землі. Не було ні дороги, ні сліду, ні бодай якоїсь ознаки, що хтось колись раніше тут їздив чи ходив, хоча Ґрейнджер запевняла, що їздила тут постійно. Через те, що не було ні дороги, ні світла, іноді здавалося, що вони не рухаються, хоча корпус машини і вібрував легенько. Краєвид усюди був однаковий. Жінка зрідка кидала погляд на приладову панель, де комп’ютеризована навігаційна система повідомляла їй, коли вони відхилялися від правильного курсу.

Місцевість — та її незначна частина, яку Пітерові вдалося розгледіти в темряві — була на диво голою, зважаючи на клімат. Земля — шоколадно-коричневого кольору і так щільно втрамбована, що колеса гладенько котили по ній, а підвіску не трясло. Де-не-де траплялися острівці білястих грибів або клаптики землі, затягнуті паволокою чогось зеленого, можливо моху. Ні дерев, ані кущів, ані навіть трави. Темна вогка тундра.

Він узяв ще одну скибку хліба з родзинками. Булка вже втрачала свою принаду, але Пітер був голодний.

— Ніколи б не подумав, — зауважив він, — що яйце може лишитися неушкодженим після «стрибка». З мене самого наче яєчня зробилася.

— Яєчний порошок, — відказала Ґрейнджер. — Ми використовуємо яєчний порошок.

— А, ну звісно.

Крізь бокове вікно Пітер помітив самотню круговерть дощу на порожньому небі: вигинистий блиск дощових крапель, що чортовим колесом неслися по землі. Їхня машина рухалася в іншому напрямку, і Ґрейнджер довелося б зробити гак, щоб проїхати крізь дощ. Пітер хотів було попросити її зробити це заради розваги, подібно як діти, що біжать за садовим поливальним апаратом, який рухається. Але жінка зосереджено вела машину, пильно вдивляючись у бездоріжжя попереду, обома руками міцно стиснувши кермо. Мерехтіння виру-дощу потьмяніло, коли промені фар проминули його, а потім зникло зовсім, затягнуте в темряву, що плинула за машиною.

— Отож, — промовив Пітер, — розкажіть мені, що ви знаєте.

— Знаю про що? — Її розслабленість зникла блискавично.

— Про людей, до котрих ми ідемо.

— Вони не люди.

— Ну... — Він глибоко вдихнув. — Ось що, Ґрейнджер. Чому б нам не домовитися використовувати термін «люди» в його ширшому значенні? У значенні «жителі»? Етимологія слова «люди» не надто зрозуміла, тож — хтозна? — може, воно і так означає «жителі». Звичайно, ми могли б замість «люди» послуговуватися словом «істоти», але тут може виникнути проблема, ви не згодні? Тобто особисто я залюбки застосовував би це слово, адже його значення — «той, хто існує». А ми ж усі існуємо, чи не так? Але з плином століть слово це дещо занепало. Аж до того, що для більшості людей воно тепер означає «чудовисько» або принаймні «тварина». Що наштовхує на думку: а чи не варто слово «тварина» застосовувати до всіх нас? Зрештою, нас же всіх було «створено»? А отже, це слово доволі добре підходить нам, чи не так?

У салоні запала мовчанка. Ґрейнджер кермувала, не відриваючи, як і раніше, очей від променів фар перед машиною. Через приблизно півхвилини, що, зважаючи на обставини, було досить тривалим часом, вона промовила:

— Що ж, тепер зрозуміло, що неосвіченим отченашником із якогось глухого закутка вас очевидно не назвеш.

— А я такого про себе ніколи й не стверджував.

Жінка обернулася до Пітера, побачила його усміх і усміхнулася й собі.

— Скажіть мені ось що, Пітере. Чому ви вирішили прилетіти сюди й узятися до цієї роботи?

— Я не вирішував, — відказав він. — Це зробив Бог.

— Він надіслав вам мейл?

— Атож. — Пітер вишкірився ще ширше. — Прокидаєшся зранку, зазираєш до теки «Вхідні» у своєму серці, перевіряєш, чи нічого туди не завантажилося. Іноді там трапляється повідомлення.

— Доволі банальне пояснення.

Пітер уже не усміхався, не тому, що образився, а тому, що розмова починала зачіпати серйозні теми.

— Усе правдиве є доволі банальним, вам так не здається? Ми ж ускладнюємо все просто через нашу ніяковість. Прості істини вбираємо в шати складнощів. Єдина мета лінгвістичного вбрання — щоб люди, які зазирнуть до наших оголених сердець і розумів та побачать їхній вміст, не сказали: «Як безпонтово».

Грейнджер насупилася:

— Що значить «безпонтово»?

— Це жаргонне слово, означає «заяложено», «банально», але з додатковим відтінком... гм... нудності. Нецікавості. Обридливості.

— Отакої! Це вас у біблійній школі навчили жаргонних слів?

Пітер зробив кілька ковтків із пляшки з водою.

— Я ніколи не ходив до біблійної школи. Я відвідував університет «Безпросипної пиятики й наркотичної залежності». А диплом захистив на теми «Внутрішнє оздоблення унітазів» і... гм... «Травматологічне відділення як місце тимчасового притулку».

— А потім ви знайшли Бога?

— Потім я знайшов жінку на ім’я Беатріс, і ми покохали одне одного.

— Чоловіки нечасто так висловлюються.

— Що ви маєте на увазі?

— Чоловіки кажуть: «Ми почали зустрічатися», або «Про решту можете здогадатися самі», або щось подібне. Щось, що звучить не так...

— Безпонтово?

— Саме так.

— Отож, ми покохали одне одного, — повторив Пітер. — Я перестав пити й колотися, щоби вразити її.

— Сподіваюся, вразили?

— Вразив. — Він зробив останній ковток, закрив пляшку й поставив собі під ноги. — Хоча вона не казала мені про це, доки не минуло багато років. Ті, хто страждає від залежності, не дуже добре дають собі раду з похвалами. Прагнення виправдати добрі слова тисне на них і кидає знову до алкоголю й наркотиків.

— Ага.

— Ви мали подібний досвід у своєму житті?

— Ага.

— Не хочете поговорити про це?

— Не зараз.

Ґрейнджер умостилася на сидінні зручніше, натиснула на газ, і вони поїхали швидше. Рум’янець на обличчі додав їй більше жіночності, хоча й підкреслив білий шрам на чолі. Хустину жінка вільно зав’язала на шиї, а її коротко підстрижене м’яке волосся мишачого кольору гойдалося під струменем повітря з кондиціонера.

— Схоже, ваша подружка — розумна дівиця.

— Вона мені дружина. І так, вона розумна. Розумніша чи, принаймні, мудріша за мене, це вже напевно.

— Тоді чому ж для цієї місії обрали саме вас?

Пітер відкинув голову на спинку сидіння.

— Я й сам хотів би це знати. Гадаю, Господь має для Беа інші плани вдома.

Ґрейнджер нічого не відказала на це. Пітер глянув у бокове вікно. Небо стало трохи світлішим. А може, це йому лише здалося. Купка грибів, більша за попередні, затремтіла, коли вони пронеслися повз.

— Ви не відповіли на моє запитання, — промовив Пітер.

— Я ж сказала, що не хочу про це говорити.

— Ні-ні, я маю на увазі запитання про людей, до яких ми їдемо. Що ви знаєте про них?

— Вони... е-е... — Кілька секунд Ґрейнджер силкувалася підібрати правильні слова. — Вони не люблять, коли в їхнє життя втручаються.

— Про це можна здогадатися. Жодної світлини з ними у брошурах і звітах, які давали мені аміківці. Я сподівався побачити хоча б одне фото, де ваше начальство, усміхаючись, тисне руки тубільцям.

Ґрейнджер гмикнула.

— Це було б складно влаштувати.

— У них немає рук?

— Є, звичайно. Вони просто не люблять, коли їх торкаються.

— Отже, опишіть їх.

— Це непросто, — зітхнула Ґрейнджер. — Мені не надто вдаються описи. Ми побачимо їх на власні очі зовсім скоро.

— Спробуйте все-таки, — закліпав він. — Я був би вам дуже вдячний.

— Ну... вони ходять у довгих балахонах із каптурами. Як монахи, либонь.

— То вони мають людську подобу?

— Мабуть. Тяжко сказати, знаєте.

— Але ж у них є дві руки, дві ноги, тулуб...

— Звісно.

Пітер похитав головою.

— Мене дивує це. Увесь час я переконував себе, що не повинен вважати, ніби будова тіла людини є якимось усезагальним стандартом. Тож я намагався уявити собі... гм... якихось великих павукоподібних істот, чи очі на стеблинах, чи гігантських безволосих опосумів...

— Гігантських безволосих опосумів? — Усмішка просяяла на її обличчі. — Це мені подобається. Справжня наукова фантастика.

— Але ж чому з усіх мислимих форм, Ґрейнджер, вони повинні мати людську? Хіба не саме цього ми очікуємо від наукової фантастики?

— Мабуть, цього... А ще, може, від релігії. Хіба Бог не створив чоловіка за власного подобою?

— Я б не вживав слова «чоловік». Івритом «адам» — це «людина», і я ладен сперечатися, що значення це охоплює обидві статі.

— Приємно це чути, — відказала Ґрейнджер незворушно.

Знову кілька хвилин вони їхали мовчки. Пітер був певен, що бачить, як на обрії починає займатися. Межу неба й землі оповило ніжним серпанком сяйва, що перемінював кольори з темно-аквамаринового проти чорного на зелений проти коричневого. Коли дивитися занадто довго, з’являлася думка, а чи все це не зорова омана, не марево, не безуспішне прагнення побачити кінець ночі?

А всередині цього несміливого сяйва... що це? Так, на обрії виднілося ще щось. Якісь вивищення. Гори? Камінні брили? Будинки? Селище? Місто? Ґрейнджер казала, що «поселення» розташоване миль за п’ятдесят від бази. Половину цієї відстані вони вже напевне подолали.

— Вони мають стать? — урешті порушив мовчанку Пітер.

— Хто? — перепитала Ґрейнджер.

— Люди, до яких ми їдемо.

Жінка, схоже, розсердилася.

— Чому б вам не сказати прямо — «інопланетяни»?

— Тому що інопланетяни тут ми.

Вона зайшлася реготом.

— Це мені подобається! Політично коректний місіонер! Пробачте мені мої слова, але тут, схоже, очевидна суперечність.

— Я пробачаю вам, Ґрейнджер. — Пітер підморгнув. — А мої переконання нехай не здаються вам суперечливими. Бог любить усі створіння однаково.

Усмішка на її обличчі поблякла.

— Зважаючи на свій досвід, я б так не сказала, — промовила жінка.

У салоні знову запанувала тиша. Розваживши, Пітер вирішив не тиснути. Принаймні, не в цьому напрямку. І не зараз.

— Отож, — безтурботно повернувся він до розмови, — є в них стать?

— Гадки не маю, — відказала Ґрейнджер рівним діловим тоном. — Доведеться вам задерти їм балахони й поглянути.

Хвилин десять-п’ятнадцять вони їхали не розмовляючи. Верхня скибка булки зачерствіла. Серпанкове сяйво на обрії стало виразнішим. Таємничі споруди попереду очевидно були якимись архітектурними витворами, але їхні чіткі форми й деталі Пітер роздивитися не міг: небо ще було занадто темним.

Зрештою він сказав:

— Мені треба до вітру.

— Не проблема, — відповіла Ґрейнджер і зупинила машину.

Електронний лічильник на приладовій панелі, що визначав витрату пального на милю, замиготів цифрами й зупинився на абстрактному символі.

Пітер відчинив дверцята, і, щойно ступив на землю, його відразу ж огорнуло вологе шепітке повітря. Він уже відвик від нього, провівши так багато часу в кондиціонованому середовищі бульбашки, що утворилася в салоні машини. Це була несподівана й приємна розкіш: відчувати повітря довкола себе, але воно негайно ж кинулося на приступ: побігло попід рукавами сорочки, виціловувало повіки й вуха, зволожило груди. Чоловік підтягнув поділ дишдаші до живота і почав мочитися просто на землю перед собою, адже місцевість не надавала можливості сховатися за якимось деревом чи брилою. Ґрунт уже був вологий і темно-коричневий, тож Пітерова сеча практично не змінила його кольору чи щільності. Земля увібрала її миттєво.

Пітер почув, як Ґрейнджер зі свого боку відчинила й зачинила дверцята. Щоб не бентежити її своєю присутністю, він постояв, розглядаючи краєвид. Рослини, які він вважав грибами, виявилися квітами, сірувато-білими, з рожево-бузковим відтінком, що ледве не світилися в темряві. Вони росли невеличкими акуратними купками. Листя, цвіт і стебло не відрізнялися між собою: усю рослину наче вкривала шкурка з невеличким хутром, і водночас квітка була дуже тонкою, майже прозорою, схожою на вушко кошеняти. Очевидно, жодні інші рослини не були життєздатними в цій частині планети. Або, можливо, Пітер просто опинився тут не тієї пори року.

Дверцята Ґрейнджер грюкнули, і Пітер обернувся, щоб долучитися до неї. Жінка запихала у бардачок картонну коробку одноразових серветок, коли він сідав на своє місце.

— Нам лишилося ще кілька миль, — мовила вона.

Пітер зачинив дверцята, і кондиціонер швидко відновив у салоні нейтральне повітряне середовище. Він відкинувся на спинку свого сидіння й здригнувся, коли спіймана одягом струминка теплого оазяного повітря ковзнула між його лопатками й вилетіла через комір.

— Мушу сказати, ви виявили повагу, побудувавши посадкову базу так далеко від поселення, — зауважив Пітер. — Проектувальники лондонських аеропортів ніколи не зважали на місцевих мешканців.

Ґрейнджер відкрутила пляшку з водою, чимало ковтнула, закашлялась. По її підборіддю побіг струмочок, і вона стерла його зібганою в руці хусткою.

— Власне кажучи... — Жінка прокашлялася. — Власне кажучи, коли ми тільки-но будували базу... е-е... місцеві мешканці жили лише за дві милі звідти. Вони переселилися. Забрали з собою все. Геть усе. Коли вони пішли, декілька наших хлопців подалися оглянути старе поселення. Ну, там, подивитися, може, що зосталося після них. Але в поселенні було порожнісінько. Лише голі стіни будинку. Ані грибочка на землі. — Ґрейнджер глянула на один із приладів на панелі. — Мабуть, вони всю вічність ішли ці п’ятдесят миль.

— Схоже, вони справді не люблять, коли в їхнє життя втручаються, а може...

Пітер завагався, намагаючись придумати, як ввічливо запитати, чи АМІК, бува, не зробив чогось страшенно образливого. Але перш ніж він устиг сформулювати питання, жінка вже відповіла на нього.

— Це сталося як сніг на голову. Вони просто повідомили, що забираються геть. Ми запитали, чи не робимо чогось неправильно. Чи, бува, немає якоїсь проблеми, яку ми могли б залагодити, щоб вони передумали. Вони ж відповіли, що ні, жодних проблем.

Ґрейнджер натиснула на газ, і вони рушили знову.

— Коли ви кажете «ми», — запитав Пітер, — ви маєте на увазі, що...

— Ні, особисто я не брала участі в цих перемовинах.

— Ви знаєте їхню мову?

— Ні.

— Жодного слова?

— Жодного слова.

— Гм... то як добре вони розмовляють англійською? Я, власне, намагався дізнатися це ще до того, як прилетів сюди, але ніхто не відповів мені прямо.

— А прямої відповіді й немає. Дехто з них... мабуть, більшість із них не... — Ґрейнджер змовкла й закусила губу. — Слухайте-но: те, що я скажу, може не припасти вам до вподоби. Я б не хотіла, щоб так сталося. Річ у тому, що ми не знаємо, скільки їх є. Частково тому, що вони не показуються на очі, почасти, що не спроможні розрізнити їх... Не хочу нікого образити, але ми просто не можемо. Тих, із ким ми ведемо справи, обмаль. Може, з десятеро. А можливо, це ті самі п’ять-шість осіб у різному одязі. Ми просто не можемо сказати точно. Вони трохи говорять англійською. Достатньо для спілкування.

— А хто їх навчив?

— Не знаю, мені здається, вони просто нахапалися слів. — Ґрейнджер глянула у дзеркало заднього огляду так, наче там проносилися машини одна за одною, а Пітер своїми розмовами відволікав її від кермування. — Вам відповів би Тартальйоне. Якби був зараз із нами.

— Хто?

— Тартальйоне, він був лінгвістом. Прилетів сюди вивчати їхню мову. Мав намір укласти словник і таке інше. Але він... гм... зник.

Пітер порозмірковував над цим кілька секунд.

— Он як, — мовив він. — А з вас інформація виходить-таки невеличкими шматочками, еге ж? Треба тільки зачекати...

Грейнджер, знову роздратувавшись, зітхнула.

— Я ж уже розповідала вам більшість із цього всього під час нашої першої зустрічі, коли вела вас від корабля.

Для Пітера це була новина. Він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, як вони йшли разом тоді, першого дня. Усі слова наче випарувалися. У пам’яті лишився тільки невиразний спогад, як жінка йде поруч.

— Пробачте мені. Я був дуже втомлений.

— Вам пробачено.

Вони їхали далі. Кілька сотень метрів попереду й трохи збоку виднівся ще один самотній вир дощу, що йшов перевертом по землі.

— Можна ми проїдемо крізь це? — попросив Пітер.

— Чому б ні.

Ґрейнджер трохи збочила, і вони розітнули веремію блискучих крапель дощу, які миттєво оточили їх, закружлявши довкола, наче різдвяні вогники.

— Як психоделічне марево, чи не так? — зауважила незворушно Ґрейнджер, умикаючи склоочисники.

— Гарно, — відказав Пітер.

Минуло ще кілька хвилин, і невиразні форми на обрії набули безпомилкових обрисів будівель. Нічого вигадливого чи незвичайного. Квадратові будинки, схожі на багатоповерхівки у Британії, — дешеве практичне житло. Не дуже схоже на діамантові шпилі фантастичного міста.

— Як вони називають себе? — запитав Пітер.

— Не маю жодної гадки, — відказала Ґрейнджер. — Либонь, якось так, що нам і не вимовити.

— А хто назвав це місце Оазою?

— Дівчинка з Оскалузи, штат Айова.

— Жартуєте?

Ґрейнджер кинула на нього збентежений погляд.

— Хіба ви не читали про це? Це ж чи не єдина річ, яку пересічна людина знає. Про цю дівчинку писали в газетах, її показували в телевізорі...

— Я не читаю газет, і в мене немає телевізора.

Тепер настала її черга перепитувати:

— Жартуєте?

Пітер усміхнувся.

— Ні, я не жартую. Одного дня я отримав повідомлення від Господа, в якому було зазначено: «Позбудься телевізора, Пітере, це величезне марнування часу». Тож я так і зробив.

Ґрейнджер похитала головою.

— Я не знаю, як вас розуміти.

— Дослівно, — сказав він. — Завжди дослівно. Та дарма, повернімося до дівчинки з... е-е...

— Оскалузи. Вона здобула перемогу в конкурсі «Назва для Нового Світу». Я така здивована, що ви не чули про це! Приходили сотні тисяч пропозицій, більшість із них неймовірно невдалі. Це було таке собі свято для телепнів. Там, де я працювала, аміківці збирали для себе найгірші назви. Щотижня у нас з’являвся новий фаворит. Урешті-решт ми самі провели між ними конкурс на назву для комори прибиральників. «Нуво Оппортунус» — чудовий був варіант. Ще «Сіон II», «Атланто». «Арнольд» — оце клас, думала я. «Сплендорамус». Гм... «Айнштайнія». Решту забула. О, так, ще одне: «Перепочинок мандрівника». І «Щойновідкритапланета». «Шийка матки». «Гендрікс». «Елвіс». Назви все надходили й надходили.

— А дівчинка?

— Гадаю, їй просто пощастило. «Оазу» запропонували, мабуть, ще сотні інших людей. Вона виграла п’ятдесят тисяч доларів. Гроші стали у пригоді її родині, бо мати саме втратила роботу, а в батька виявили якусь рідкісну хворобу.

— І який кінець у цієї історії?

— Такий, якого і слід було очікувати. Тато помер. Мама потеревенила про це все на телебаченні й спилася. А потім ЗМІ перемкнулися на щось інше, і ніхто вже не дізнається, що сталося далі.

— Ви не пам’ятаєте імені цієї дівчинки? Я хотів би помолитися за неї.

Ґрейнджер роздратовано вдарила долонями по керму й звела очі вгору.

— Ой, я вас благаю! За неї молилися мільйон американців, і це не завадило її життю піти коту під хвіст.

Пітер, не відповідаючи, дивився перед себе. Близько півхвилини вони їхали мовчки.

— Коретта, — промовила Ґрейнджер нарешті.

— Дякую вам, — сказав чоловік.

Пітер спробував уявити собі Коретту, щоб вона була для нього не просто іменем, коли він молитиметься. Будь-яке обличчя краще, ніж ніякого. Він подумав про дітей, яких знав, малюків зі своєї пастви там, удома, але всі, що спливали на думку, були або надто дорослими, або надто малими, або хлопчиками. Хай там як, пастором він нечасто мав справи з дітлашнею у своїй церкві; Беа забирала їх до іншої кімнати, де вони могли бавитися, доки Пітер читав проповідь. Не те щоб він не відчував їхньої присутності, коли молився: стіни були такі тонкі, що, коли він робив паузи між реченнями, щоб справити сильніше враження, тишу часто заповнювали сміх, чи уривки пісень, чи навіть вистрибування маленьких ніжок. Але жодної дитини він не знав добре.

— Ця Коретта, — Пітер ризикнув звернутися до Ґрейнджер, — вона чорна чи біла?

Одне дитя спало йому на пам’ять: донька їхніх нових вірян, пари зі Сомалі, пустотлива дівчинка, завжди вдягнена, як маленька Скарлетт О’Хара... як же її звати? Лулу. Премиле дівча.

— Біла, — відказала Ґрейнджер. — Білявка. А може, руда, я не пригадую. Це було давним-давно, а перевірити ніяк.

— Хіба не можна її пошукати?

Ґрейнджер закліпала очима.

— Пошукати її?

— У комп’ютері там абощо?

Ще не доказавши, Пітер усвідомив, що ляпнув дурницю. Оаза була далеко поза межею досяжності всіх інформаційних магістралей, тут не було ні Всесвітньої мережі, наповненої смаколиками цікавих дрібниць, ні старанних пошукових систем, готових знайти тобі мільйони Оскалуз і Корретт. Якщо того, про що ти хотів дізнатися, не можна було відшукати серед речей, які ти взяв із собою, — книжок, дисків, карт пам’яті, старих примірників журналу «Гідравліка», — про це можна було забути.

— Вибачте, — мовив Пітер. — У голові все переплуталося.

— Це повітря винне, — сказала Ґрейнджер. — Ненавиджу, як воно тисне. Аж у вуха віддає. Ніколи не відпускає. Інколи тобі просто кортить... — вона урвала думку, лише дмухнула вгору, здувши з чола гривку вогкого волосся. — Тут говорити про це немає сенсу. Усі звикли, для них це не проблема, вони цього і не помічають більше. Можливо, їм навіть подобається.

— А може, їм теж неприємно, але вони просто не нарікають.

Обличчя Ґрейнджер скам’яніло.

— Прийнято до відома, — промовила жінка.

Пітер застогнав подумки. Він мав би подумати про підтекст, перш ніж розтуляти рота. Що з ним було не так сьогодні? Він зазвичай був таким тактовним. Може, це повітря винне, як сказала Ґрейнджер? Чоловік завжди уявляв собі, що його мозок у безпеці, оточений звідусіль кістяною оболонкою, але, можливо, в цьому новому незвичному довкіллі непроникність порушилась і до його мозку просякли зрадницькі випари? Він витер піт із очей і спробував зосередитися на всі сто відсотків, вглядаючись по-перед себе в забруднене вітрове скло. Що ближче вони під’їжджали до свого місця призначення, то пухкішим і м’якшим ставав ґрунт. Грудки глейкої землі летіли з-під коліс, утворюючи довкола машини щось на кшталт ореола з бруду. Обриси тубільного поселення видавалися похмурими й чомусь непривітними.

Зненацька Пітер осягнув величінь свого виклику. Досі йшлося лише про нього та про його спроможність опанувати себе: пережити подорож, відновитися після «стрибка», пристосуватися до нової незвичної атмосфери, витримати шок від розлуки з дружиною. Але все було значно складніше. Хай як Пітер почувався, добре чи зле, розміри незвіданого лишалися такими самими неосяжними. Він наближався до монолітних бар’єрів чужинності, що існували, не зважаючи на нього, байдужі до того, відпочив він чи ні, був його погляд посоловілий чи уважний, гострий чи потьмарений.

Як це часто траплялося, коли Пітер потребував розради, на згадку йому прийшов сто тридцять дев’ятий псалом. Але сьогодні нагадування про Боже всевідання не втішало, посилюючи натомість його власне відчуття неспокою: «Які дорогі мені стали думки Твої, Боже, як побільшилося їх число, перелічую їх, численніші вони від піску!» Кожна-кожнісінька дрібка землі, що летіла з-під коліс машини, подібна була до істини, яку Пітерові треба було пізнати, і було цих істин так до безглуздя багато, що охопити їх йому не ставало ані часу, ані мудрості. Він не був Богом, а на те, що потрібно зробити тут, здатен, можливо, тільки Бог.

Ґрейнджер знову ввімкнула склоочисники. На мить краєвид перед очима Пітера потьмарився, але потім скло знову стало прозорим, і тубільне поселення з’явилося перед ним знову, осяяне сонцем, що сходило. Сонце все змінило.

Так, місія жахала Пітера, і він справді почувався не найкраще. Але ось він тут, на порозі зустрічі з цілковито новим гатунком людей, зустрічі, яку для нього призначив Господь. Хай що судилося Пітерові, це, безперечно, мало бути щось незабутнє і дивовижне. Усе його життя — він зрозумів це зараз, коли фасади незнаного міста, що таїли непомисленні дива, виростали перед ним, — усе його життя вело до цього.

7

«Схвалено, надіслано»

— Ну, — промовила Ґрейнджер, — ось ми й приїхали.

Іноді таке страшенно очевидне твердження — це єдиний придатний спосіб рухатися вперед. Немовби даєш урочистий дозвіл життю плинути далі.

— Із вами все гаразд? — запитала вона.

— Е-е... так, — відказав Пітер, похитуючись на своєму сидінні. Запаморочення, яке він відчував на базі, наринуло знову. — Я, мабуть, перехвилювався. Зрештою, це ж для мене перша зустріч із ними.

Грейнджер скинула на нього поглядом, який Пітер упізнав дуже добре, поглядом, який протягом свого пасторування бачив на безлічі облич, поглядом, який промовляв: «Нічого тут хвилюватися; усе довкола — суцільне розчарування». Він спробує зробити щось із цим поглядом пізніше, якщо зможе.

Тим часом Пітер мусив визнати, що побачене довкола аж ніяк не викликало приголомшливого захвату. Поселення оазян навряд чи можна було назвати містом. Воно було схоже скоріше на передмістя, зведене посеред пустки. Ані звичних вулиць, ані тротуарів, ані дорожніх знаків, ані машин, ані — незважаючи на тьмяне світло й довгі передсвітанкові тіні — ліхтарів, ані будь-якого натяку на електрику чи вогонь. Лише сукупність будівель, що стояли на голій землі. Скільки всього було жител? Пітер не міг сказати. Може, сотень із п’ять. Може, й більше. Вони розкинулися безладними купками, від одно- до триповерхових домів, усі з пласкими дахами. Будівлі були муровані з цегли, очевидно зробленої з тої самої глейкої землі, що була в Пітера під ногами, але обпаленої так, що цеглини набули кольору карамелі й стали гладенькими, як мармур. Довкола не було ані душі. Усі двері й вікна позачинювані. Хоча не зовсім так: не було ні дерев’яних дверей, ні скляних вікон. Були просто отвори в стінах будівель, завішені намистиновими фіранками. Намистини, що легенько погойдувалися на вітерці, були прозорими, як кришталь, схожими на разки химерних прикрас. Але ніхто не розтуляв ці фіранки, щоб визирнути надвір, ніхто не виходив із дверей.

Ґрейнджер зупинила машину перед будинком, який від інших відрізнявся намальованою на стіні білою зіркою. Фарба з її нижнього променя трохи потекла, так і засохнувши. Пітер і Ґрейнджер вийшли з машини, віддавшись в обійми повітрю. Жінка закутала хустиною обличчя, затуливши рот і ніс, наче гадала, що повітря нечисте. Із кишені своїх широких брюк вона вийняла металевий пристрій, який Пітерові спочатку здався зброєю. Ґрейнджер направила його на машину й двічі натиснула на гачок. Двигун вимкнувся, і кришка заднього багажника, клацнувши, відскочила.

Коли двигун стих, звуки життєдіяльності поселення оазян наважилися вийти в ефір, наче дика природа, що захоплює нову територію. Дзюркіт води, що біжить із невидимого джерела. Подекуди приглушений стукіт і брязкіт, що наводили на думку про повсякденну боротьбу з хатнім начинням. Віддалені пискнява й пирхання, які могли зчиняти пташки, чи діти, чи якась машинерія. А поряд — невиразне шемрання голосів, ледве чутне й розсіяне, що, наче дзижчання, йшло від будинків. Це місце не було містом примар, хоча спершу й могло таким видатися.

— То що, — промовив Пітер, — нам просто гукнути «привіт» чи як?

— Вони знають, що ми тут, — відказала Ґрейнджер. — Тому й ховаються.

Її голос, трохи заглушений хустиною, звучав напружено. Вона схрестила руки на грудях, і Пітерові було видно темний язичок поту в пахві її блузи.

— Як часто ви тут бували? — запитав він.

— Десятки разів. Я привожу їм ліки.

— Жартуєте?

— Я ж фармацевт.

— А я й не знав.

Ґрейнджер зітхнула.

— Схоже, я даремно розпиналася під час нашої першої зустрічі. Ви не почули ні слова з того, що я вам казала, чи не так? Мою велику вітальну промову, мої детальні пояснення, як отримати ліки в аптеці, якщо вони вам знадобляться?

— Вибачте, у мене замість мізків тоді, мабуть, була яєчня.

— «Стрибок» іноді впливає так на декого.

— На здихляків, еге ж?

— Я цього не казала. — Грейнджер міцно обхопила себе, долонями напружено стискаючи плечі. — Досить, нумо вже з цим завершувати!

Цю останню репліку було адресовано не йому; жінка дивилася на будинок зі зображеною на ньому зіркою.

— Нам загрожує небезпека?

— Ні, принаймні мені про це невідомо.

Пітер сперся на захисну дугу бампера і взявся ретельно оглядати все, що міг роздивитися в поселенні. Будинки, попри прямокутну форму, не мали гострих країв: кожна цеглина була добре відшліфованим ромбом, вилощеним шматком бурштину. Розчин, яким їх було скріплено, не містив піску; він більше нагадував якийсь пластиковий герметик. Ніде не було прямих кутів, нічого гострого чи рифленого. Естетично споруди скидалися на дитячі розважальні центри. Не те щоб будинки були незрілими чи зробленими без смаку — ні, вони мали свою однотонну гідність, очевидно були міцними, як скеля, а теплі кольори були... ну... такими теплими. Але Пітер не міг сказати, що загалом вони здалися йому привабливими. Якщо буде на те Боже благословення і він поставить тут церкву, вона має бути інакшою, виділятися з-поміж усієї цієї присадкуватості довкола. Щонайменше, треба буде... Авжеж, ось воно: Пітер усвідомив, чому це місце так його пригнічувало. Вони навіть не намагалися сягнути небес. Тут не було жодної вежі, жодної башточки, жодного флагштока, ба навіть жодного звичайного трикутного двосхилого даху. О, що вже казати про шпиль!

Образ дзвіниці сяяв у Пітерових думках так довго, що він і не помітив, як намистинова фіранка в найближчому дверному отворі ворухнулася. Він закліпав очима, але, коли зір його прояснів, із дому вже вийшла якась постать і попрямувала до Ґрейнджер. Пітерові здалося, що все сталося надто несподівано; бракувало драматизму, належного першому побаченню з тубільцем-оазянином. Це мала бути повільна церемонія, в амфітеатрі або ж на вивищенні, на яке треба було зійти сходами. Натомість зустріч уже почалася, а Пітер проґавив її початок.

Істота — особа — трималася прямо, але була невисокою. П’ять футів три дюйма, може, чотири[14]. (Дивно, як уперто ці імперські міри — дюйми, милі — відмовляються виходити з ужитку.) Хай там як, а він, чи вона, мав тендітну статуру. Тонкокостий, вузькоплечий, скромної постави — аж ніяк не та грізна особа, до зустрічі з якою готував себе Пітер. Як і було сказано, чернечий балахон із каптуром, зроблені з пастельно-блакитної тканини, напрочуд подібної до тієї, з якої виготовляють купальні рушники, вкривав усе його, чи її, тіло, черкаючи своїм подолом носки черевиків із м’якої шкіри. Груди не напинали одежини, тож Пітер — свідомий того, наскільки це слабкий доказ, щоб на ньому грунтувати власні припущення, але не бажаючи морочити й далі собі голову незграбними повтореннями «він чи вона» — вирішив вважати істоту особою чоловічої статі.

— Привіт! — промовила Ґрейнджер, простягаючи руку.

Оазянин також простягнув руку, але не потиснув, а радше ледь-ледь торкнувся кінчиками пальців зап’ястка жінки. На його руці була рукавичка. Пальців на рукавичці було п’ять.

— Ти зараз приїхала, — промовив він. — Не

Книга дивних нових речей
подіванка.

Голос його звучав м’яко, пронизливо і з присвистом, як у астматика. Там, де мав бути «с», чувся звук, наче руками розламали достиглий фрукт.

— Приємна, сподіваюся, — сказала Ґрейнджер.

Книга дивних нових речей
подіваю
Книга дивних нових речей
я разом з вами.

Оазянин обернувся й поглянув на Пітера, трішки схиливши свою голову так, що тіні вислизнули з-під каптура. Пітер здригнувся. Заспокоївшись звичними формами тіла оазянина та його п’ятипалими руками, він очікував побачити більш-менш людське обличчя. Але те, що він побачив, із обличчям не мало нічого спільного. Натомість воно скидалося на велике білясто-рожеве ядро волоського горіха. Або ні, навіть на ось що: плаценту з двома ембріонами — дво- чи тримісячними близнюками, — що притулилися голова до голови, коліно до коліна. Їхні розпухлі голови утворювали, так би мовити, розщеплене чоло оазянина, їхні маленькі ребристі спинки були щоками, а тонкі ручки й перетинчасті ніжки поєдналися в сплетінні прозорої плоті, що могла містити — хоч Пітер і не міг їх розпізнати — рот, ніс, очі.

Звичайно, не було там насправді ніяких ембріонів: це було лише обличчя, обличчя оазянина, та й годі. Але, хоч як не намагався, Пітер не міг описати його звичними для цього словами, він міг тільки порівняти його з чимось знайомим. Він мусив бачити його як гротескну пару ембріонів, що всілися під каптуром сутани комусь на плечі. Бо інакше, якщо він не дозволить собі цього порівняння, Пітер, напевно, завжди дивитиметься на це обличчя ошелешено, переживаючи знову й знову перший шок, відчуваючи млість падіння в безодню, як тієї нудотної миті, доки він не знайшов надійного порівняння, щоб ухопитися за нього.

— Ти і я, — промовив оазянин. — Ніколи до

Книга дивних нових речей
і.

Вертикальна роззявина посередині його обличчя злегка звивалася, коли він вимовляв слова. Ембріони потерлися колінами, так би мовити. Пітер усміхнувся, втім не спромігся на відповідь.

— Він має на увазі, що не зустрічав вас раніше, — пояснила Ґрейнджер. — Інакше кажучи, він із вами вітається.

— Привіт, — сказав Пітер. — Я Пітер.

Оазянин кивнув.

— Ти Пітер. Я запам’ятаю, — він обернувся назад до Ґрейнджер. — Ти привезла ліки?

— Трохи.

Книга дивних нових речей
кільки трохи?

— Зараз покажу. — Жінка підійшла до багажника й підняла кришку. Понишпоривши серед абияк накиданих усередині речей — пляшок із водою, туалетного паперу, полотняних торбин, інструментів, відрізів брезенту, — вона вийняла звідти пластикову коробочку, не більшу за ті, в яких школярі носять свої обіди. Оазянин стежив за кожним її рухом, хоча Пітер і досі не міг зрозуміти, якими частинами свого обличчя, воно — даруйте, він! — сприймає зорові образи.

— Це все, що я змогла дістати в нашій аптеці, — промовила Ґрейнджер. — Сьогодні я не мала б нічого вам везти, це не той день, розумієте? Ми тут через інше. Але мені не хотілося приїжджати з порожніми руками. Тому це, — вона простягнула коробку, — понад норму. Подарунок.

— Ми маємо роз

Книга дивних нових речей
арування, — сказав оазянин. — Але рівно
Книга дивних нових речей
а
Книга дивних нових речей
но ми вдя
Книга дивних нових речей
ні.

Запала мовчанка. Оазянин стояв і тримав свою пластикову коробку, Ґрейнджер і Пітер стояли й дивилися, як він її тримає. Промінчик сонячного світла видерся на дах машини, і той одразу ж заблискотів.

— Тож... е-е... як у вас справи? — запитала Ґрейнджер. Краплини поту мерехтіли на її бровах і щоках.

— У мене одного? — поцікавився оазянин. —

Книга дивних нових речей
и в мене і на
Книга дивних нових речей
разом? — невиразним жестом він обвів поселення позаду себе.

— У всіх вас.

Оазянин, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він промовив:

— Добре.

Знову запала мовчанка.

— Ще хтось сьогодні вийде? — запитала Ґрейнджер. — До нас, себто.

І знову оазянин довго обмірковував це питання, немовби воно було безмірно складне.

— Ні, — вирішив він. — Я

Книга дивних нових речей
ьогодні один тільки.

Він урочистим жестом указав на Ґрейнджер і Пітера, засвідчуючи, можливо, свій жаль щодо такої невідповідності — два до одного — між кількістю гостей і господарів.

— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.

— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.

Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.

— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.

Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:

— Благу ві

Книга дивних нових речей
ть? Євангеліє?

На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.

— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!

Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.

— Ми

Книга дивних нових речей
екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!

Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.

— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.

Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.

Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.

— Ліки закін

Книга дивних нових речей
ли
Книга дивних нових речей
я в
Книга дивних нових речей
і, — промовив він. — Відій
Книга дивних нових речей
ли в
Книга дивних нових речей
ередину вдя
Книга дивних нових речей
них.

— Мені шкода, що я так мало привезла, — сказала Ґрейнджер. — Наступного разу привезу більше.

Оазянин кивнув.

— Ми

Книга дивних нових речей
екаємо.

Ґрейнджер, скута і зніяковіла, пішла, щоб покласти коробку назад до багажника. Ледве вона обернулася до них спиною, оазянин приступив до Пітера так, що вони опинилися обличчя до обличчя.

— У тебе є книга?

— Книга? Яка?

— Книга дивних нових ре

Книга дивних нових речей
ей.

Пітер закліпав, намагаючись рівно дихати. Зблизька від плоті оазянина йшов солодкавий дух, але не дух гниття, а приємний запах, наче від стиглого фрукта.

— Ви кажете про Біблію, — промовив він.

— Ніколи ми не називаємо імені.

Книга дивних нових речей
ила книги забороняє. Полум’я дає тепло...

Простягнувши руки, оазянин показав, як гріється біля вогню, а коли підходить заблизько, вогонь його обпікає.

— Але ж ви кажете про Слово Боже, — наполіг Пітер. — Про Євангеліє.

— Про Євангеліє. Про метод І

Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а.

Пітер кивнув, однак минуло кілька секунд, доки він розібрав останнє слово, що насилу видобулося з роззявини на обличчі оазянина.

— Ісуса! — зачудовано вторував він.

Оазянин простягнув руку і з ніжністю торкнувся Пітерової щоки кінчиками рукавички.

— Ми молили І

Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а про твій прихід, — сказав він.

На цю хвилину стало очевидно, що Ґрейнджер не поспішає повертатися. Пітер роззирнувся довкола й побачив, що жінка стоїть, прихилившись до багажника машини, і вдає, що вивчає пристрій, яким вона його відчиняла. І цієї миті, перш ніж обернутися назад до оазянина, Пітер відчув, як сильно вона збентежена.

— Книга? Є книга в тебе? — повторив своє запитання оазянин.

— Е-е... не при собі, не зараз, — відказав Пітер, картаючи себе за те, що лишив свою Біблію на базі. — Але так, звісно! Звичайно, є!

Оазянин сплеснув долонями, показуючи цим жестом чи то захват, чи то готовність до молитви, чи те й інше разом.

— Утіха й задоволення. Раді

Книга дивних нових речей
ний день. Повертай
Книга дивних нових речей
я, Пітере,
Книга дивних нових речей
коро, о дуже
Книга дивних нових речей
коро,
Книга дивних нових речей
корі
Книга дивних нових речей
е, ніж ти може
Книга дивних нових речей
.
Книга дивних нових речей
итай нам Книгу дивних нових ре
Книга дивних нових речей
ей,
Книга дивних нових речей
итай,
Книга дивних нових речей
итай, і
Книга дивних нових речей
итай, аж доки ми не зрозуміємо. Ми винагородимо тебе, дамо тобі... дамо тобі, — оазянин аж затремтів, силкуючись відшукати потрібні слова, а потім розкинув широко руки, наче хотів обійняти все, що під сонцем.

— Авжеж, авжеж, — запевнив Пітер, заспокійливо поклавши руку оазянинові на плече. — Я скоро повернуся.

Чоло оазянина — голови ембріонів, так би мовити — трохи напнулося. Пітер вирішив, що так ці дивовижні нові люди усміхаються.


Дорогий Пітере, — писала Беатріс. — Я кохаю тебе і сподіваюся, що в тебе все добре, але мушу почати цього листа з поганої новини.


Неначе біжиш у захваті до відчинених дверей і наштовхуєшся на скло. Щось подібне відчував і Пітер, читаючи це. Усю дорогу назад до бази він витав на крилах радісного збудження; просто диво, як він не вилетів з машини Ґрейнджер. «Дорога Беа...» «Вознесімо хвалу Господу нашому... Ми благаємо Бога про невеличку поступку, а він дарує нам диво...» Такими або подібними словами гадав він почати свого листа до Беатріс, коли повернеться до свого номера. Пітер уже заніс пальці над клавіатурою, щоб друкувати зі шаленою швидкістю, щоб вистрілити своїм захватом крізь простір, помилки і все решта.


На Мальдівах сталася жахлива трагедія. Цунамі. У розпал туристичного сезону. Там аж кишіло від приїжджих, усього тисяч триста людей. Було. Знаєш, коли трапляються катастрофи, засоби масової інформації зазвичай повідомляють про приблизну кількість тих, хто загинув. У такому разі вони кажуть про те, скільки людей могли ВИЖИТИ. Там зараз суцільне болото, наповнене трупами. Дивишся все це в новинах, але не можеш осягнути розумом. Усі ці люди, кожен зі своїми особистими химерами, і сімейними таємницями, і особливостями зачіски тощо, — усі вони перетворилися на велетенське гниловоддя, що простяглося на багато миль.

Мальдіви складаються (СКЛАДАЛИСЯ...) з купи островів, більшість із них і раніше перебувала під загрозою затоплення, тож уряд уже віддавна намагався переконати населення перебратися на найбільший і найзахищеніший атол. За збігом обставин, телевізійники саме знімали документальний фільм про кількох острів’ян на одному з менших атолів, що протестували проти переселення. Коли хвиля вдарила, камери було ввімкнено. Я бачила це відео у своєму телефоні. Я просто не могла повірити очам. Ось закадровий голос диктора-американця розповідає щось про ліси папаї, а наступної секунди сила-силенна морської води розбивається об екран. Було врятовано декого з американців, кількох туристів, кількох місцевих. І, звісно, камери. Звучить цинічно. Але, гадаю, рятувальні команди робили те, що могли.

Ми з нашою громадою думаємо, чим можемо допомогти. Посилати туди людей — не варіант. Цим ми нічого не добудемося. Більшість островів просто змило, не зосталося нічого, крім горбиків ув океані. Навіть найбільші острови вже напевно ніколи не відновляться. Усю питну воду забруднено. Немає жодного цілого, придатного для життя будинку. Нікуди приземлитися, ніде встановити шпиталь, ніяк похоронити мертвих. Гелікоптери гудуть і кружляють довкола, як чайки над нафтовою плямою, повною мертвої риби. Усе, що ми можемо зробити зараз, — це молитися за родичів мальдівців, хоч де вони б не були. Згодом, можливо, ще будуть біженці.

Мені прикро, що доводиться починати свого листа так. Можеш уявити собі, як я почуваюся. Мої думки, моє серце переповнені всім цим. Але це не означає, що я не думаю про тебе.


Пітер відкинувся на спинку свого крісла, звів очі до стелі. Досі горіло електричне світло, зайве тепер, коли сонце сяяло так яскраво, що несила було дивитися. Пітер затремтів, відчуваючи, як йому стає холодно у вогкому одязі під кондиціонером. Він сумував через людей на Мальдівах, але, на сором йому, сум змішувався з цілком егоїстичним відчуттям болю через те, що вперше від початку їхніх стосунків він і Беатріс переживали події порізно. Раніше все, що відбувалося, відбувалося з ними обома: чи то було вимкнення електрики, чи нічний візит знайомого, що потрапив у біду, чи деренчання віконної рами, коли вони намагалися заснути. Чи секс.


Мені бракує тебе, — писала Беатріс. — Ця трагедія на Мальдівах не засмутила б мене так сильно, якби ти був поруч. Розкажи мені більше, як просувається твоя місіонерська діяльність. Тобі дуже важко? Пам’ятай, що несподівані досягнення часто приходять саме тоді, коли все здається нездійсненним. Ті, хто стверджує, що вони не хочуть Бога, що Він їм не потрібен, хочуть Його й потребують найдужче.

Джошуа далі викидає коники. Я серйозно роздумую над тим, чи не підмішати ввечері йому в молоко снодійне. Або вдарити довбешкою по голові, коли він наступного разу знову розбудить мене о четвертій ранку. Або ж покласти в ліжко коло себе манекен завбільшки з тебе. Можливо, це обдурить його. Але не мене, на жаль.

Ситуація з Мірою тепер під контролем. Я познайомилася з жінкою на ім’я Хадіджа, вона мусульманка й соціальний працівник і знає імама місцевої мечеті, яку відвідувала Міра. Загалом, ми намагаємося подати імамові цю проблему як питання людської порядності (жорстокість чоловіка / брак поваги), а не як протистояння різних релігій. Можеш собі уявити, наскільки це нелегка дипломатична робота, майже як посередництво в мирних переговорах між Сирією та США. Але Хадіджа просто молодець.

Я отримала повідомлення від АМІК, де зазначено, що з тобою все гаразд. А звідкіля ж їм це знати? Напевно, вони мають на увазі, що можуть пересвідчитися, чи ти, бува, не випарувався. Повідомлення надіслав Алекс Ґрейнджер. Ти знаєш його? Перекажи йому, що він не знає, як правильно писати «координатор». Чи, може, американці мають спрощений варіант написання цього слова? Стерво, стерво, стерво. Але весь день я була дуже терпляча, направду! (У мене дуже тяжка нова пацієнтка. Начебто її перевели сюди з божевільні через хворобу, але я гадаю, що вони просто прагнули її спекатися.) Хай там як, а я відчуваю, що мені треба лише три хвилини несправедливо когось полаяти, щоб випустити пару. Звісно, я не буду. Я буду дуже доброю, навіть до Джошуа, коли він ЗНОВУ збудить мене рано-вранці.

А якщо без жартів, я скучаю за тобою страшенно. Як хотіла б я провести бодай кілька хвилин у твоїх обіймах! (Ну гаразд, нехай годину.) Дощі припинилися, сьогодні чудова сонячна погода, але це не звеселяє мене. Пішла до супермаркету за якимись заспокійливими ласощами (шоколадний мус, тірамісу, ну знаєш, всяке таке). Виявилося, багатьом людям спало на думку те саме. Усе, що мені хотілося, розібрали, і на полицях було порожньо. Вирішила зупинитися на одному з тих рулетів, всередині яких не крем, а казна-що.

Голову забито трагедією на Мальдівах, шлунок — солодким. Які ж ми, жителі Заходу, щасливі на своєму дитячому майданчику... Дивимося відео з мертвими чужоземцями, а потім ідемо вештатися супермаркетом, шукаючи свої улюблені лагоминки. Звичайно, коли кажу «ми», я не можу зараз говорити за тебе. Ти далеко від усього цього. Далеко від мене.

Не зважай на це моє бідкання. Завтра зі мною буде все гаразд. Розкажи, як у тебе справи. Я так пишаюся тобою!

Цілую, обіймаю (якби ж насправді!)

Беатріс


Р. S: Кота не хочеш?


Дорога моя Беа, — почав Пітер свою відповідь. — Я навіть не знаю, що сказати. Яка жахлива новина про Мальдіви! Масштаб такої трагедії, описаної тобою, заледве чи можна осягнути. Я молитимуся за них.


Хоч які короткі були ці речення, писав Пітер їх довго. Від трьох до п’яти хвилин кожне. Він напружував мозок, силкуючись віднайти ще одне речення для гідного переходу від цієї катастрофи до своїх радісних звісток. Але так ні на що й не спромігся.


Я вперше зустрівся з жителем Оази , — писав чоловік далі, поклавшись на розуміння Беа. — Попри мої щонайбільші побоювання, душі їхні спраглі за Христом. Оазяни знають про Біблію. Тієї миті я не мав при собі своєї — буде мені наука: нікуди більше без неї! Сам не знаю, чому залишив її. Мабуть, я гадав, що перша поїздка буде здебільшого розвідкою і що відреагують на мене негативно. Але, як каже Ісус в Євангелії від Івана в четвертому розділі: «Чи не кажете ви: Ще чотири от місяці, і настануть жнива? А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони!»

Поселення зовсім не таке, як я очікував. Жодного натяку на промисловість, схоже на Арабський Схід у Середньовіччі (звичайно, з інакшою архітектурою). Здається, у них немає електрики! Лежить поселення бозна-де, далеко-далеко від аміківської бази. Не думаю, що правильно буде мешкати на базі й раз по раз навідуватися туди. Я мушу переселитися до оазян. Якомога швидше. Я ще не обговорював жодних практичних питань. (Знаю, знаю... ти мені тут справді дуже потрібна. Але Господь добре відає, що в цьому я безпорадний.) Мені залишається сподіватися, що все влаштується само собою. І на це сподівання, либонь, є чимало причин!

Оазяни — якщо припустити, що я зустрів типового представника їхньої раси — середнього зросту, напрочуд схожі на нас, лишень обличчя їхні — це огидна мішанина, яку годі описати, хіба що тільки порівняти з ембріонами. Коли розмовляєш із ними, не знаєш навіть, куди тобі дивитися. Англійською вони говорять із сильним акцентом. Ну, принаймні так розмовляє той оазянин, із яким я спілкувався. Може, він єдиний і тямить по-англійськи. І ще може справдитися моє початкове припущення, що, перш ніж рухатися вперед, мені доведеться кілька місяців вивчати їхню мову. Але мені видається, що Бог уже попрацював тут, більше, ніж я міг собі уявити.

Так чи інакше, я вирушаю туди, щойно буде змога. Я хотів було написати «завтра», але, оскільки день тут триває кілька «діб», вживати слово «завтра» проблематично. Треба буде дізнатися, як аміківці дають собі раду з цим. Певен, вони якось вирішили цю проблему. Запитаю Ґрейнджер під час поїздки, якщо не забуду. Мозок мій трохи перевантажений; можеш собі уявити, який я схвильований! Я нетерпляче прагну повернутися до цього селища, посісти своє місце серед цих надзвичайних людей і вгамувати їхню спрагу до Христа.

Яка ж це честь...


Він спинився посеред речення «Яка ж це честь — служити Господу». Він пригадав Мальдіви — чи, якщо бути точнішим, усвідомив, що у своєму захваті геть забув про них. Настрій Беа, неспокійний, майже тривожний — так несхоже на неї! — був не в лад із його радісним піднесенням, наче похоронна відправа, яку перервали веселі вигуки карнавальної ходи. Перечитуючи перший рядок свого листа, Пітер розумів, що сприйняв горе дружини досить поверхово. За звичних обставин він обійняв би її; доторк його рук до її спини, щока, притулена до її волосся, сказали б усе. Але тепер у нього було тільки письмове слово.

Пітер замислився, чи не варто йому докладніше обміркувати свої почуття щодо Мальдівів. Але він нічого особливого й не відчував, принаймні стосовно власне країни. Він відчував переважно жаль — навіть прикрість, — що трагедія так сильно схвилювала Беатріс саме тоді, коли Пітеру хотілося, щоб у неї все було гаразд, справи йшли як звичайно, щоб вона була щаслива й готова сприймати його чудові новини про оазян.

У животі голосно загурчало. Пітер не їв нічого відтоді, як, повертаючись із поселення, вони з Ґрейнджер догризли засохлі рештки булки з родзинками. («П’ять баксів за одну скибку», — понуро зазначила Ґрейнджер. Він не запитував, хто сплачує рахунок.) Наче за спільною згодою, вони не обговорювали дивовижну реакцію оазянина на Пітера. Натомість жінка пояснювала всілякі буденні процедури стосовно прання, користування електроприладами, доступності автомобілів, правил поведінки в їдальні. Вона була роздратована, наполягаючи, що вже розповідала про все це раніше, коли супроводжувала його від зорельота. Утретє жартівливе вибачення не спрацювало.

Пітер підвівся і підійшов до вікна. Сонце — схоже на жовток яйця та імлисте по краях цієї пори дня — було добре видно з його кімнати, просто в центрі неба. Учетверо чи вп’ятеро більше за сонце, під промінням якого чоловік виріс, воно облямовувало кружалом золотавого сяйва одноманітні обриси будівель комплексу аеропорту. Калюжі, що лишилися після нічної зливи, відтоді невпинно випаровувалися. Пара кружляла в танці, підіймаючись від землі й злинаючи над дахами будинків у небуття. Здавалося, неначе калюжі куріли вигадливими кільцями диму.

Кондиціонер без потреби охолоджував повітря в кімнаті. Пітер виявив, що, коли підійти до вікна ближче, майже притулитися тілом до нього, тепло знадвору проходило крізь скло й насичувало одяг. Треба буде запитати Ґрейнджер, як налаштувати кондюк; це було одне з тих питань, які вони не обговорили.

Повернувшись до листа, він додрукував «служити Господу» й розпочав новий абзац.


Навіть у радості, що сповнює мене через цю прекрасну нагоду, яка Божою волею випала мені, я сумую, що не можу пригорнути тебе й утішити. Якого болю мені це завдає! Лише сьогодні я усвідомив, що вперше ми розлучилися з тобою на довше ніж кілька ночей. Може, мені варто було потренуватися в якихось міні-відрядженнях до Манчестера чи Кардіффа, перш ніж летіти так далеко?

Думаю, тобі, як і мені, Оаза сподобалася б. Сонце тут велетенське й жовте. Повітря вирує без упину, прослизає під одяг і вислизає. Це може здатися неприємним, я знаю, але до цього звикаєш. Вода зелена, а сеча моя помаранчева. Непогано я розрекламував тобі це місце, еге ж? Треба було податися на літературні курси, перш ніж зголошуватися на цю роботу. А ще треба було мені поставити перед АМІК умову: або ми летимо вдвох, або я не лечу взагалі.

Можливо, якби ми дотиснули їх із цим, можна було б наполягти, щоб і Джошуа забрати зі собою. Щоправда, я не впевнений, як він перебув би «стрибок». Мабуть, перетворився б на хутряну чайну бабу[15].

У тебе — шоколадний рулет, а в мене, схоже, недолугі жарти про котиків.

Мила моя, я кохаю тебе. Бережи себе. Послухайся мудрої поради, яку ти сама так часто давала мені: не будь надто суворою до себе й не дозволяй лихому затулити від твого зору все добре. Я помолюся разом із тобою за родичів померлих на Мальдівах. Ти ж помолися разом зі мною за тутешніх людей, що з трепетом чекають нового життя во Христі. О, і ще: в Оскалузі живе дівчинка на ім’я Коретта. У неї нещодавно помер батько, а мати вдарилася в горілку. Помолися за цю дівчинку також, якщо не забудеш.

Кохаю

Пітер


Він перечитав листа, але нічого там не підправляв, зненацька відчувши себе виснаженим голодом і втомою. Пітер натиснув кнопку. На кілька хвилин усі його вісімсот недоладних слів зависли там, злегка тремтячи, мовби не певні, що їм робити далі. Як виявилося, це було нормально для «пострілу». Щоразу, надсилаючи листа, доводилося чекати в напруженій тривозі, побоюючись: а що, як не спрацює.

За якийсь час Пітові слова зникли, а на порожньому екрані з’явилося автоматичне повідомлення: «СХВАЛЕНО, НАДІСЛАНО».

8

Вдихни глибше й лічи до мільйона

При денному світлі все виглядало інакше. Аміківська кафе-їдальня, котра здавалася такою порожньою й похмурою під час довгої ночі, тепер була подібна до вулика, що весело гудів. Усі щасливі, наче віряни, що зібралися на молитву. Скляна стіна зі східного боку, хоч і була затемнена, пропускала так багато світла й тепла, що Пітерові довелося затулятися від нього рукою. Блискуче проміння розсипалося по всьому приміщенню, перетворюючи кавові автомати на саджені самоцвітами скульптури, алюмінієві стільці на витвори з коштовних металів, стоси журналів на зикурати, а голомозини на ліхтарі. В їдальні зібралося три-чотири десятки людей, які, ліниво порозсідавшись у м’яких кріслах, їли, базікали, сновигали до барної стійки по додаткову порцію, махали руками до сусідніх столиків, підвищували голоси, щоб перекричати інші гучні голоси. Більшість була в білому, подібно до Пітера, хоча й без великого чорнильного крижа на грудях. Чимало було чорних облич, серед них і обличчя Бі-Джи. Той був зайнятий жвавою бесідою з доволі мужикуватою на вигляд білою жінкою й не підвів очей, коли Пітер зайшов. Ґрейнджер не було видно.

Пітер ступив у юрбу. Із динаміків далі лунала музика, яку, однак, ледве було чути за гомоном людських розмов. Чи це була та сама документальна передача про Петсі Клайн, чи якась електронна музика, чи класика, Пітер сказати не міг. Просто ще один звук у загальному гармидері.

— Агов, проповіднику!

Пітера гукнув чорношкірий чоловік, вкинувши йому чорничний мафій. Він сидів за тим самим столиком, що й минулої ночі, але вже з іншим приятелем, гладким білим чоловіком. Власне кажучи, вони були гладкі обидва: однаковісінької ваги, з подібними рисами обличчя. Збіги такого штибу нагадували, що, коли відкинути відмінності в пігментації, всі люди — представники одного виду.

— Привіт вам! — сказав Пітер, підтягуючи стілець і приєднуючись до них.

Обидва чоловіки зиркнули на його груди, придивляючись до візерунка з чорнильних плям, але, пересвідчившись, що це розп’яття, а не щось інше, про що їм, можливо, схотілося б висловитися, відвели голови назад.

— Як справи, старий? — Чорношкірий простягнув руку для потиску.

Рукав його сорочки аж до ліктя було списано математичними формулами.

— Дуже добре, — відповів Пітер.

Йому ніколи раніше й на думку не спадало, що темношкірі люди позбавлені можливості записувати цифри собі на шкірі. Щодня дізнаєшся щось нове про різноманітну людську природу.

— Ти вже підживився?

Чорношкірий щойно підчистив свою тарілку з якоюсь коричневою їжею в соусі. Обома руками він тримав гігантське пластикове горня кави. Його товариш кивнув, вітаючись із Пітером, і розгорнув масну серветку зі здоровенним сандвічем усередині.

— Ні, я досі тримаюся на половинці мафіна, — відказав Пітер, кліпаючи очима, засліпленими яскравим світлом. — А ні, не зовсім так: я ще трохи перехопив булки з родзинками.

— Не налягай дуже на ті булки, старий. То НК.

— НК? — Пітер подумки звірився зі своєю базою абревіатур. — Нікудишня кулінарія?

— Несправжня кола.

— Я щось не можу зрозуміти.

— Це ми собі так дотепно називаємо все, що виготовлено тут, а не вдома. Цілком імовірно, містить моноциклопарафіни, або циклогексилдодеканову кислоту, або ще якесь подібне лайно.

Чорношкірий посміхався, однак очі його були серйозними. Він сипав довжелезними хімічними термінами легко, наче лайкою. І знову Пітерові пригадалося, що кожен-кожнісінький працівник на цій базі мусить володіти вміннями, які повністю виправдають витрати на перевезення його чи її сюди. Кожен працівник, окрім Пітера.

Чорношкірий шумно відсьорбнув кави.

Пітер запитав:

— Ви не їсте зовсім нічого з того, що виготовлено тут?

— Моє тіло — мій храм, проповіднику, і треба тримати його у святості. Так у Біблії написано.

— У Біблії багато чого написано, Муні, — зауважив його приятель і відхопив чималий кусень від свого сандвіча, з якого скрапував сірий соус.

Пітер глянув через усю залу на Бі-Джи. Мужикувата біла жінка аж качалася з реготу. Для рівноваги однією рукою вона трималася за коліно Бі-Джи. Крізь просвіт у загальному гаморі прорвалася музика з динаміків, і виявилося, що це хоровий спів із бродвейської постановки середини двадцятого століття. У Пітера така музика завжди асоціювалася з провінційними благодійними крамничками чи колекціями записів у домівках самотніх чоловіків.

— Як ваш сандвіч? — поцікавився він. — На вигляд доволі смачний.

— Ум-м, — закивав головою білий гладун. — Таким і є.

— А з чим він?

— Із білоквітом.

— Із білим ЧИМ?

— Із білоквітом, проповіднику. Зі смаженим білоквітом.

Муні прийшов на допомогу:

— Мій друг Русос каже про квітку, що росте тут. — Він красиво розтулив свої пухкі пальці, мов пуп’янок квітки. — Єдине, що взагалі тут росте...

— А смакує як найкраща у світі пастрома, — додав Русос.

— Із білоквіту можна приготувати будь-що, — сказав Муні. — Що до нього покладеш, так він і смакуватиме: курча, ірис, біфштекс, банан, цукрова кукурудза, гриби. Додай води — і матимеш юшку. Вивари — і на тобі холодець. Перемели і спечи — і буде тобі хліб. Універсальний харч.

— А ви непогано нахвалюєте місцеву їжу, — зауважив Пітер, — як для того, хто відмовляється її споживати.

— Звісно, Муні їсть її, — сказав Русос. — Він обожнює бананові оладки.

— Вони смачні, — чмихнув Муні. — Але я намагаюся не звикати. Волію харчуватися справжнім.

— Але хіба ж це не дорого? — запитав Пітер. — Якщо їсти й пити лише... гм... імпортоване?

— Ще б пак, проповіднику! Я поглинаю справжню колу такими темпами, що заборгував АМІК уже, думаю... тисяч п’ятдесят баксів.

— Запросто, — підтвердив Русос. — За колу і ще за «твінкі»[16].

— Збіса правда! Які ціни деруть ці кровожери за «твінкі»! Чи за батончики «герші»! Кажу тобі, не був би я такий згідливий на вдачу...

Муні підсунув свою порожню тарілку до Пітера.

— Якби не з’їв усе, я показав би тобі ще дещо, — сказав він. — Ванільне морозиво з шоколадною поливою. Ванільна есенція та шоколад привезені, поливка, напевно, з білоквіту, а ось морозиво... морозиво — це вже чистісінька тобі ентомофагів. Ти розумієш, про що я кажу?

Пітер поміркував якусь мить.

— Ні, Муні, я не розумію, про що ви кажете.

— Комахи, старий. Комашине морозиво, личинкова начинка.

— Дуже смішно, — промимрив Русос із повним ротом і заходився далі жувати, але вже з меншим ентузіазмом, ніж раніше.

— А ще вони роблять смачнющий рисовий десерт — ніколи не повіриш, із чого — із хробачків.

Русос відклав свій сандвіч.

— Муні, ти мій приятель, і я тебе дуже люблю, але...

— Ну ти ж розумієш, це ж не якісь там брудні хробаки, — пояснив Муні, — а чистенькі, свіженькі, їх спеціально для цього розводять.

Русосу було досить.

— Муні, стули вже свою бісову пельку. Є речі, яких краще не знати.

Наче стривожений звуками суперечки, перед очима раптом постав Бі-Джи.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

Білої жінки поруч уже не було.

— Чудово, Бі-Джи. А в тебе?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Сонячні панелі тепер дають нам двісті п’ятдесят відсотків електроенергії. А надлишок ми підкачаємо в деякі дуже розумні системи. — Він кивнув у напрямку чогось невидимого, поза їдальнею, в бік, протилежний тому, куди Пітер ходив на свої розвідини. — Бачив нашу нову будівлю там?

— Вони всі нові для мене, Бі-Джи.

— Ну, так. Але ця по-справжньому нова. — Безтурботне обличчя Бі-Джи випромінювало гордість. — Матимеш можли-и-ивість — обов’язково сходи туди якось і поглянь. Прекрасний витвір інженерної думки. Наша нова центрифуга для збирання дощу.

— Також відома як Великий Нацицьник, — втрутився Русос, підчищаючи залишки соусу шкоринкою хліба.

— Агов, ми ж не на архітектурний конкурс подавалися, — вишкірився Бі-Джи. — Просто хочемо дотямити, як би то зловити всю цю воду.

— До речі, — сказав Пітер, — коли ти про це згадав, мені щойно спало на думку: попри увесь цей дощ... я не бачив жодної річки чи озера. Ба навіть невеличкого ставка.

— Ґрунт тут як губка. Усе, що вбирає в себе, назад уже не повертає. Але більшість дощової води випаровується хвилин за п’ять. Ти цього випаровування не побачиш, але воно відбувається весь час. Невидима пара. Отака ось суперечність, чи не так?

— Мабуть, так, — погодився Пітер.

— Хай там як, а нам треба спіймати цю воду, перш ніж вона зникне. Це те, над чим я і моя команда працюємо. Розробляємо вакуумні сіті. Ущільнювачі потоків. Великі, великі забавки. А як щодо тебе, братухо? Уже маєш церкву?

Бі-Джи запитав це так невимушено, ніби церква була знаряддям праці чи якимось іншим потрібним ресурсом, який можна було отримати на складі. Хоча, якщо порозмірковувати, то таки була.

— Будівлі з каменю я ще не маю, Бі-Джи, — мовив Пітер. — Але суть церкви ніколи не була в цьому. Церква будується зі сердець і розумів.

— Малобюджетне будування, — увернув шпильку Русос.

— Май бодай краплину поваги, гівнюче, — сказав Муні.

— Узагалі, Бі-Джи, — вів далі Пітер, — я дещо вражений чи, краще сказати, приголомшений від щастя. Минулої ночі... е-е... сьогодні зранку... трохи раніше, Ґрейнджер возила мене до поселення оазян...

— Куди, братухо?

— До поселення оазян.

Усі троє зареготали.

— Ти маєш на увазі Місто Потвор? — запитав Русос.

— Сі-2, — виправив його Бі-Джи, що раптом посерйознішав. — Ми називаємо його Сі-2.

— Хай там як, — продовжував Пітер, — мене зустріли там просто дивовижно. Ці люди прагнуть дізнатися про Бога!

— Ти ба! — вигукнув Бі-Джи.

— Вони вже знають про Біблію!

— Це треба обмити, братухо! Я пригощаю.

— Я не п’ю, Бі-Джи.

Бі-Джи здійняв одну брову.

— Я про каву, братухо. Якщо хочеш чогось алкогольного, тобі треба будувати свою церкву ну дуже скоро.

— Не розумію...

— Пожертвування, братухо. Купа грошенят. Одна пляшка пива добря-я-яче вдарить по твоїх фінансах.

Бі-Джи вайлувато посунув до барної стійки. Пітер лишився наодинці з двома гладунами, які одночасно сьорбали зі своїх пластикових горнят.

— Дивно: не одну годину їхати місцевістю й не помітити найбільш вражаючу її особливість, — розмірковував уголос Пітер. — Так багато дощової води, і ні краплини з неї не збирається в озера чи якісь інші водойми... Цікаво, як оазяни дають собі раду з водою?

— Запросто, — відказав Русос. — Дощить щодня. Вони беруть стільки, скільки їм треба й коли їм треба. Як із-під крана. — Він простягнув своє горня вгору, до уявного неба.

— Насправді, — додав Муні, — якби грунт не вбирав так добре воду, отоді ми мали би проблеми. Уяви лишень, старий, які тут були б повені.

— О! — вигукнув Пітер, раптом пригадавши. — Ви чули про Мальдіви?

— Про Мальдіви? — Русос насторожено глянув на Пітера, наче побоювався, що той зараз візьметься оповідати євангельську притчу.

— Мальдіви. Купку островів у Індійському океані, — промовив Пітер. — Їх геть-чисто змило цунамі. Майже всі, хто був там, загинули.

— Не знав про це, — сказав Муні так безпристрасно, наче Пітер щойно поділився якимось уривком знань із невідомої йому галузі науки.

— Геть-чисто змило? — перепитав Русос. — Яке лихо!

Бі-Джи повернувся до столика, тримаючи в кожній руці по горнятку з кавою, що парувала.

— Дякую, — сказав Пітер, узявши своє. На ньому був жартівливий напис: «ЩОБ ПРАЦЮВАТИ ТУТ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЛЮДИНОЮ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЗАВАДИТЬ». На горнятку Бі-Джи написано було щось інше.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив, — сказав Пітер. — Ці горнятка зі справжнього пластику. Я маю на увазі з... е-е... цупкого пластику. Не з пінопласту, не з одноразового...

— Нам і крім одноразових чашок вистачає, що везти через пів-Всесвіту, братухо, — відповів Бі-Джи.

— Ага, наприклад батончики «герші», — докинув Муні.

— Наприклад, християнських місіонерів, — без натяку на жарт сказав Бі-Джи.


Моя дорога Беа , — писав через годину Пітер.— Від тебе ще не було відповіді, і, можливо, мені зарано писати тобі знову. Та я не можу дочекатися, щоб розповісти тобі новину. Я щойно мав розмову з кількома аміківцями, після якої в мене БАГАТО на що розкрилися очі. Виявляється, я не перший християнський місіонер, якого присилають сюди. До мене тут уже був чоловік на ім’я Марті Курцберґ. Очевидно, баптист, попри єврейське прізвище. Тубільці радо привітали його, але потім він зник. Рік тому. Ніхто не знає, що з ним сталося. Люди, звісно, жартують, що оазяни, мабуть, його з’їли, як у тих старих мультиках, у яких голодні дикуни зв’язували й варили в казані місіонерів. Не варто їм так казати, це расизм, та я однаково відчуваю серцем, що ці люди — оазяни тобто — вони безпечні. Принаймні, для мене. Може, це й надто поквапна думка, адже досі я спілкувався лише з одним із них. Але я певен, що ти пригадуєш, як іноді нам із тобою доводилося свідкувати слово Боже в незнайомих місцях чи за незвичних обставин і раптом з’являлося відчуття, що треба брати ноги на плечі, якщо хочемо лишитися живими! Так ось, тут у мене цього відчуття немає.

Попри всі ці жарти про канібалізм, видається, що АМІК і оазяни мають цілком пристойні торговельні відносини. Це не колоніальна модель експлуатації, яка могла би тут бути. Це обмін товарами, не надто помітний, що відбувається постійно, за певними встановленими правилами. Оазяни дають нам основні продукти харчування. Ми ж, наскільки я розумію, здебільшого постачаємо їм ліки. Рослинний світ тут не дуже різноманітний, що дивно, зважаючи на кількість опадів. А те, що більшість ліків роблять із рослин, я маю підозру, позаяк можливості для виготовлення чи розроблення анальгетиків, антибіотиків тощо тут обмежені. А може, це такий лихий план АМІК: підсадити місцевих жителів на препарати. Але доки я не дізнаюся про цих людей більше, авторитетно щось стверджувати про це не беруся.

Хай там як, я сподіваюся, ти сидиш, тому що в мене є вражаюча новина, яка може збити тебе з ніг. Оазяни прагнуть єдиного (крім ліків) — Божого слова. Вони попросили АМІК надіслати їм іще одного пастора. Попросили? Ні ж бо, поставили вимогу! Як розповідають люди, з якими я щойно спілкувався, вони (оазяни) ввічливо сповістили, що їхня співпраця з АМІК залежить від цього! А ми ще з тобою думали, що АМІК проявляє фантастичну щедрість, пропонуючи мені полетіти сюди... Що ж, виявляється, це не мені роблять послугу, успіх усього проекту може залежати від мене! Якби я знав це раніше, обов’язково НАПОЛІГ би, щоб ти полетіла також. Щоправда, тоді АМІК могли би відкинути мене на користь когось більш згідливого. Вони, мабуть, мали сотні кандидатур. (Я досі не розумію, ЧОМУ Я. Але, можливо, правильніше запитувати: ЧОМУ Б НІ.)

Зрештою, зрозуміло, що мені нададуть усе необхідне, щоб звести церкву. Машину, будівельні матеріали, навіть робітників. Із того, як ідуть справи, видається, що тягар мій буде легшим, ніж у будь-якого місіонера відтоді, як християни почали благовістити Слово Боже. Згадуючи про апостола Павла, якого били, каменували, кидали до в’язниці, який знемагав із голоду, потрапляв у кораблетрощу... я майже нетерпляче очікую на першу свою перешкоду! (МАЙЖЕ)


Пітер спинився. Це було все, що він хотів написати, але йому здавалося, що треба було б іще згадати про Мальдіви. А потім він відчув докори сумління за те, що не мав особливого бажання це робити.


Кохаю

Пітер


Після того як він виблював каву, йому поліпшало. Пітер і в найкращі часи не пив багато кави — це був, зрештою, збудливий напій, а він давно вже відучив себе від штучних збудливих засобів — але те пійло, яким пригостив його Бі-Джи, і на смак було гидким. Може, його було приготовано з оазяних квітів, а можливо, від поєднання привезеної кави й місцевої води не варто було очікувати нічого хорошого. Хай там як, а, позбувшись кави, Пітер почувався краще. Власне кажучи, майже нормально. Його організм нарешті позбавлявся наслідків «стрибка». Пітер приклався просто до крана й зробив великий ковток. Смакота. Відтепер він питиме тільки воду.

Енергія поверталася до Пітерового тіла, наче кожна клітина його була мікроскопічною губкою, що роздималася, вдячна за те, що її нагодували. Може, так воно й було.

Чоловік узув сандалії, застібнув їх і вийшов зі свого номера, буцімто щоб краще вивчити територію, але також, щоб відсвяткувати повернення бадьорості. Занадто довго він був ув’язненим. І ось нарешті свобода!

Щоправда, свобода тільки прогулюватися лабіринтом коридорів. Приємна переміна, якщо порівняти з чотирма стінами його кімнати, проте й на вихід у степ широкий теж не дуже схоже. Лише порожні переходи, яскраво освітлені тунелі стін, стелі й підлоги. І двері що кілька метрів.

На кожних дверях — табличка, на табличці — прізвище та ініціали, а також — більшими літерами — професія особи. Наприклад: В. ГЕК, ШЕФ-КУХАР, С. МОРТЕЛЛАРО, ХІРУРГ-СТОМАТОЛОГ, Д. РОЗЕН, ТОПОГРАФ, Л. МОРО, ІНЖЕНЕР-ТЕХНОЛОГ, Б. ГРЕХЕМ, ІНЖЕНЕР ЦЕНТРИФУГИ, ДЖ. МУНІ, ІНЖЕНЕР-ЕЛЕКТРИК тощо. Слово «інженер» траплялося часто, як і характерне для назв професій закінчення «-лог».

Крізь двері не чути було жодного звуку, в коридорі також панувала тиша. Очевидно, аміківці або працювали, або всі сиділи в кафе. За їхньої відсутності не було нічого зловісного, жодної причини лякатися, втім Пітерові стало лячно. Полегшення, яке він спершу відчував через те, що вийшов із номера сам-один, без супроводу, поступилося місцем прагненню побачити бодай якусь ознаку життя. Він пішов швидше, завертаючи за кожен ріг із дедалі більшою рішучістю, але щоразу його зустрічали ті самі прямокутні переходи й ті самі ряди однаковісіньких дверей. У такому місці навіть не знаєш напевне, заблукав ти чи ні.

Коли Пітера вже починало проймати потом, а пам’ять закололи спогади про пастку дитячої виправної установи, закляття було зруйновано: завернувши вчергове, він ледь не зіштовхнувся ніс у ніс із Вернером.

— Тпру! Де горить? — запитав Вернер, поплескуючи себе по огрядному череві, наче пересвідчуючись, чи така несподіванка не завдала йому шкоди.

— Вибачте! — промовив Пітер.

— Із вами все гаразд?

— Так, дякую.

— Це добре, — добротливо кивнув Вернер, який, однак, не був у гуморі потеревенити. — Нехай так воно буде й далі, старий!

Звичайна буденна фраза чи попередження? Важко сказати.

За кілька секунд Пітер знову лишився на самоті. Напад панічного страху минув. Тепер він бачив, що блукати коридорами незнайомої будівлі — це не те саме, що потрапити в пастку ув’язнення. Вернер мав рацію: треба опанувати себе.


Повернувшись до свого номера, Пітер помолився. Помолився, прохаючи Бога напутити його. Відповіді він не отримав, принаймні поки що.

Чужинець — оазянин — благав його повертатися до поселення якомога швидше. То... може, вирушити просто зараз? Клаустрофобія, що охопила Пітера в коридорі, вказувала нате, що він іще не цілком відновився — зазвичай чоловік не був панікером. До того ж, ще нещодавно він непритомнів, блював, марив. Можливо, Пітерові належало ще відпочити, аж доки він не почуватиметься собою на всі сто відсотків. Але оазянин благав його повернутися, а АМІК привіз його аж сюди не задля того, щоб той лежав на ліжку, втупившись у власні ноги. Треба їхати. Треба їхати.

Річ у тому, що це означатиме відсутність листування з Беа багато днів поспіль. Це нелегко буде для них обох. І все-таки за таких обставин уникнути цього не було змоги. Усе, що Пітер міг зробити, — це відкласти свій від’їзд ще на трохи, щоб у них був час спершу написати одне одному.

Пітер перевірив «постріл». Нічого.

«Повертай

Книга дивних нових речей
я, Пітере,
Книга дивних нових речей
коро, о, дуже 
Книга дивних нових речей
коро,
Книга дивних нових речей
корі
Книга дивних нових речей
е, ніж ти може
Книга дивних нових речей
.
Книга дивних нових речей
итай нам Книгу дивних нових ре
Книга дивних нових речей
ей». Йому досі вчувався голос оазянина, астматичний і натужений, неначе кожне слово давалося з превеликою силою, схожий на хрипіння музичного інструмента, зробленого з цілковито непридатного для цього матеріалу. Вирізаного з кавуна тромбона, частини якого поскріплювано гумками.

Але не треба зважати на фізичні особливості: це були душі, спраглі за Христом, що чекали на Пітерове обіцяне повернення.

Але ж чи обіцяв він їм? Пітер не міг пригадати.

Божий голос зазвучав у голові, відповідаючи на його запитання: «Не треба все ускладнювати. Роби те, задля чого ти прибув сюди».

«Добре, Господи, — відказав Пітер своєю чергою, — але можна я дочекаюся ще одного-однісінького листа від Беа?»


Знемігшись чекати, він знову вийшов у коридор. Там, як і раніше, було тихо, порожньо і нічим не пахло, навіть мийним засобом, хоча підлога була дуже чистою. Не блискучою, незаймано чистою, як у виставкових залах, а просто без помітних слідів бруду чи пилу. Чистою до розумної міри.

Дарма Пітер злякався замкненого простору. Лише кілька переходів мали суцільні стіни, решта були з вікнами, великими, крізь які лилося сонячне проміння. Як він не помітив цього раніше? Як це йому вдалося вибрати тільки ті переходи, що не мали вікон? Так часто трапляється з божевільними, коли вони підсвідомо вибирають ті ситуації, які підтверджують їхні негативні установки. У минулому Пітер був майстром до таких штук, але Господь показав йому кращий шлях. Господь і Беа.

Пітер пішов коридором, перечитуючи таблички на дверях, намагаючись запам’ятати імена на випадок, якщо колись треба буде когось знайти. Його знову дивно вразило те, що жодні двері не було обладнано замком, лише простою ручкою, відчинити яку міг кожен незнайомець.

— Ти що, хочеш украсти мою зубну пасту? — підсміхнувся Русос, коли Пітер запитав, було, про це.

— Та ні, але ж у вас може бути там щось дуже особисте.

— Хочеш украсти мої черевики?

Колись Пітер украв-таки чиїсь черевики й розмірковував, чи не сказати про це, але втрутився Муні:

— Він хоче твої мафіни, старий! Пильнуй за своїми мафінами!

Як на те, минаючи ряд дверей, Пітер побачив на одній із них табличку з іменем Ф. РУСОС, ІНЖЕНЕР З ЕКСПЛУАТАЦІЇ СПОРУД І УСТАТКУВАННЯ. За кілька секунд ще одне ім’я трапилося йому на очі, і він ледве-ледве опанував себе, усвідомивши, кому воно належить: М. КУРЦБЕРҐ, ПАСТОР.

Чого Пітер так здивувався? Курцберґ зник безвісти, але ж ніхто не сказав, що він мертвий. Доки доля його невідома, причини поселяти когось іншого в його номері чи забирати табличку з його іменем не було. Він міг будь-коли повернутися.

Піддавшись раптовому пориву, Пітер постукав у двері. Ніхто не відповів. Він постукав удруге, гучніше. Знову тиша у відповідь. Звісно, йому належало піти геть. Але він цього не зробив. За мить він уже стояв усередині. Кімната була така самісінька, як і його, принаймні за планом і оздобленням. Жалюзі були затулені.

— Агов, є тут хто? — неголосно гукнув Пітер, аби пересвідчитися, що він сам.

Він намагався переконати себе, що якби Курцберґ був тут, він запросив би Пітера й наполіг, щоб той увійшов, утім, хоча так, імовірно, воно й було б, це Пітера не виправдовувало, адже він увійшов без запрошення в дім до незнайомої людини.

«Але ж це не дім, чи не так? — сказав Пітер сам до себе. — Аміківська база не є домівкою ні для кого. Це просто велике робоче місце».

Чи шукав Пітер собі виправдання? Можливо. Ба ні, його спонукало щось глибше за це. Беа відчула б це також. В аміківцях було щось дивне, його дружина допомогла б йому зрозуміти, що саме. Ці люди роками живуть тут, між ними мали б зав’язатися міцні товариські стосунки, і все ж... і все ж...

Пітер пройшов далі, до помешкання Курцберґа. Схоже, до нього ніхто більше не заходив потайки сюди. Повітря було затхле, а на рівних поверхнях утворилася плівка пилу. «Пострілу» на столі не було, тільки напівпорожня пляшка фільтрованої води (чистої на вигляд) і пластикова чашка. Ліжко не прибране, одна подушка зависла над краєм, наче ось-ось упаде, та так і завмерла навіки в цій позиції. На ліжку розкладено одну з Курцберґових сорочок, рукава якої скинулися догори, немовби здаючись на милість переможця. Пахви взялися цвіллю.

До свого розчарування, Пітер ніде не побачив жодних документів: ані щоденників, ані записників. На стільці лежала Біблія — «виправлене стандартне видання»[17] в охайній паперовій палітурці. Пітер узяв її, віялом перегорнув сторінки. Він швидко зрозумів, що Курцберґ був не з тих, хто робить зазначки на берегах чи підкреслює рядки, які видаються йому особливо важливими. Тут не було нічого цього, лише незаймане Святе Письмо. Проповідуючи, Пітер, щоб краще донести свою думку, час від часу розповідав жарт або афоризм, і один вислів, який він полюбляв цитувати, коли відчував, що віряни витріщаються на його старезний, обтріпаний і пошарпаний Новий Заповіт, звучав так: «Чиста Біблія — нечистий християнин. Нечиста Біблія — чистий християнин». Марті Курцберг очевидно не поділяв цієї думки.

Пітер зазирнув до шафи. Там висів піджак від класичного костюма з блідо-блакитної лляної тканини, поряд із ним — білі брюки з ледь помітними сіруватими плямами на колінах. Курцберг був дрібний чоловічок, не більш як п’ять футів шість дюймів на зріст, вузький у плечах. Ще на двох плічках висіли сорочки такого самого крою, як і та, що на ліжку. На додачу довкола комірів вільно звисали класичні шовкові краватки. Унизу шафи стояла пара шкіряних черевиків, начищених до блиску, лежали скручені в м’ячик шкарпетки кремового кольору, що, наче хутром, вкрилися пліснявою.

«Тут я нічого не дізнаюся», — подумав Пітер і обернувся, щоб іти геть. Однак цієї миті він помітив щось під вікном, якесь дрантя, але схоже на пелюстки квітки. Придивившись, Пітер побачив, що це подертий на десятки клаптиків лейкопластир. Так, наче Курцберг стояв біля вікна, дивився на бозна-що і пакетик за пакетиком дер лейкопластир, розриваючи на дрібнюсінькі шматочки й кидаючи їх собі під ноги.


Після візиту до Курцберґового номера в Пітера зникло бажання досліджувати далі аміківську базу. Шкода, тому що це була добра нагода надолужити все те, що йому розповідала Ґрейнджер, а він забув. Прогулянка, безперечно, була б також непоганою фізичною вправою, потрібного його м’язам, але... сказати щиро, це місце гнітило Пітера.

Він не знав напевне чому. Корпуси були просторі, чисті, стіни розмальовані веселими барвами, із купою вікон. Ну гаразд, кілька коридорів таки нагадували підземні тунелі, але ж усі вони не можуть виходити назовні, чи не так? І звісно, було б непогано, якби де-не-де стояли кілька горщиків із квітами. Утім недоречно звинувачувати АМІК, коли на ґрунті Оази не ростуть папороті й рододендрони. І не те щоб зовсім не було спроб якимось чином оживити внутрішній вигляд коридору. На стінах через однакові проміжки в гарному обрамленні висіли плакати, які, мабуть, мали б розважати перехожих. Пітер зауважив незмінно улюблені всіма зображення кошеняти зі стурбованим писочком, що звисає з гілки догори ногами, і з підписом: «От лайно...»; пса, що ділить свій кошик із двома качками; безпорадних Лорела й Гарді[18], що намагаються побудувати собі хатинку; слона, що балансує на м’ячі; мальованих чоловічків із коміксів Роберта Крамба[19], що вервечкою бадьоро крокують уперед; і нарешті — вражаючого розміру, від рівня грудей аж до стелі — відому чорно-білу світлину Чарлза Еббетса[20], на якій робітники-будівничі обідають, сидячи на залізній балці на паморочливій висоті над вулицями Мангеттена. Трохи далі висів пропагандистський малюнок сорокових років двадцятого століття з написом «Ми це можемо!», на якому було зображено Клепальницю Роузі[21], що, зігнувши свою мускулясту руку, напинає біцепс. Пітер замислився, чи плакат цей повісили зі щирим наміром надихнути працівників на звершення, чи з іронічним підсміхом. Хоч як, а якийсь насмішкуватий шанувальник графіті дописав фломастером: «ДЯКУЄМО РОУЗІ НЕ ТРЕБА».

На будівельні проекти чи тяжкі випробування натякали не всі малюнки; була тут і якась частка «мистецтва заради мистецтва». Пітер зауважив кілька репродукцій класичних творів Мухи й Тулуз-Лотрека, колаж Брака або когось подібного за стилем і гігантську світлину, підписану «Андреас Ґурскі: Рейн II», що здавалася ледве не абстракцією, адже зображала просто дві смуги: зеленого поля й синьої річки. Були тут і факсиміле старих кіноафіш із кумирами сцени з далекого-далекого минулого: Бінґом Кросбі, Бобом Гоупом, Марлен Дітріх і навіть Рудольфом Валентино. Кожен знайшов би тут для себе щось цікаве. Справді, навряд чи можна було охопити всі смаки ширше, хоча, як не дивно, не було жодного малюнка, який пробуджував би спогади про якийсь особливий куточок на Землі, що є й зараз, або про якесь пристрасне почуття.

Прагнучи свіжого повітря, Пітер попрямував до найближчих дверей, що вели назовні.


Це, звісно, ще питання, чи вологе повітря, яке океаном наринуло на Пітера, щойно той опинився на сонячному світлі, можна було назвати «свіжим». Затхлим воно не було, це точно. Віхтики повітря підіймали пасма Пітерового волосся й пестили йому шкіру голови, тимчасом як інші струминки прослизали до його одягу, шукаючи тіла, яке він намагався тримати прикритим. Цього разу, однак, було легше. Єдиним прошарком між ним і повітряним середовищем була дишдаша, і щойно натягнувшись вологи — а це сталося за кілька секунд, — простора одежина обвисла на Пітерові. Було трохи важко плечам, однак загалом зручно. Тонка тканина не парила, але водночас була досить цупка, щоб приховати те, що він не мав нічого під сподом, і досить жорстка, щоб не приставати до тіла. Дишдаша відразу добре порозумілася з повітрям.

Пітер бадьорим кроком пішов по асфальту вздовж зовнішньої стіни аміківської будівлі, користаючись із затінку, який відкидало бетонне озіїще. Завдяки сандаліям ноги дихали, піт між пальцями випаровувався, щойно утворившись. Повітря лоскотало гомілки й кісточки, і, замість бути неприємним, це виявилося справжньою насолодою. Настрій Пітера значно покращився, тривогу, яку він відчував у приміщенні, уже було забуто.

Повернувши за ріг, він усвідомив, що простує вздовж вікна-стіни їдальні. Сонце зблискувало на склі, і через це не можна було чітко розгледіти, що всередині, але чоловікові здалося, що він побачив невиразні обриси столів, стільців і людей, які зібралися там. Наосліп він помахав рукою імлистому мареву на випадок, якщо хтось помітив і махає йому. Пітерові не хотілося, щоб аміківці подумали, нібито він ставиться до них зневажливо.

Відвівши очі від вилисків сонця, Пітер помітив дещо неочікуване: великий тент, напнутий за кілька сотень метрів від головної будівлі. Його накриття, жовтогаряче, зроблене з брезенту чи парусини, розтягнуте між стояками, мляво провисло. Одного разу Пітер відправляв весільну церемонію під такою спорудою; він також бачив їх на пляжах і в громадських парках. Такі намети захищали від сонця й дощу і легко розбиралися, хоча саме цей, видавалося, поставили на триваліший час. У затінку намету хтось метушився, тож Пітер повагом рушив туди на розвідини.

Четверо — ні, п’ятеро — людей танцювали під напиналом. Але не парами, а поодинці. Власне, може й ні, можливо, вони й не танцювали, а вправлялись у тайцзи[22].

Наблизившись іще, Пітер побачив, що люди справді тренувалися. Це було щось на кшталт тренажерної зали на свіжому повітрі, облаштованої не високотехнологічними електричними біговими доріжками й ергометрами, а простими дерев’яними й металевими конструкціями, схожими на обладнання для дитячого майданчика. Там була Моро, що качала ноги, витискаючи педалі обважненого колеса. Був там і Бі-Джи, що підіймав мішки з піском, підчеплені до блока. Трьох інших Пітер не знав. Мокрі від поту, усі п’ятеро налягали на свої яскраво розфарбовані тренажери, розтягуючись, крокуючи, скручуючись і нахиляючись.

— Крутяк, Пітере! — гукнув Бі-Джи, не сповільнюючи ритму своєї вправи.

Коли він згинав руку, підіймаючи й опускаючи мішки, передпліччя його ставало завтовшки як Пітерова нога, а вузли м’язів надималися, наче їх накачували помпою. Чоловік був одягнений у мішкуваті шорти, що сягали йому аж до литок, і обтислу, коротку бавовняну майку, крізь яку, наче заклепки, стриміли його соски.

— Ти наче на тяжкій роботі, Бі-Джи, — промовив Пітер.

— А мені все однаково: що робота, що забавка, — відказав йому Бі-Джи.

Моро не зауважила Пітерового приходу, але ж у позиції, в якій вона перебувала, — лежачи навзнак і педалюючи піднятими ногами — це, мабуть, було нелегко. Одягнена вона була в білі жіночі шаровари, що сповзли їй аж на талію, і безрукавку, яка лишала живіт оголеним. Тканина просякла потом, ставши напівпрозорою, дихала ж Моро голосно й ритмічно. Краєвид перед Бі-Джи відкривався безперешкодний.

— Усе торчком, старий, усе торчком! — вигукнув він.

Спершу Пітер сприйняв ці слова за сороміцький каламбур. Це скидалося на ті його масні жарти, якими Бі-Джи сипав іще на кораблі, та й узагалі, відповідало його образові веселого здоровила. Але коли Пітер поглянув на його обличчя, то побачив, що Бі-Джи відсторонено дивиться в нікуди, зосереджений на своїй вправі. Підсвідомо він, може, й відзначав (а може, й ні) Моро як розмиті обриси чогось, що рухається, але як жінку Бі-Джи її не розглядав.

Там була ще одна представниця жіночої статі — висока жилава біла особа з рідким рудим волоссям, зібраним у хвостик. Її ноги звисали кілька дюймів над землею, коли вона витискалася на паралельних брусах. Вона всміхнулася Пітерові, але це була усмішка, мовляв: «Познайомимося як слід іншим разом, коли я не буду такою зайнятою». Двоє незнайомих чоловіків так само були зосереджені на своїх вправах. Один стояв на невисокому постаменті на обертовій основі й, прикипівши очима до своїх ніг, обертав стегнами. Інший сидів на павукоподібній конструкції з багатьма поперечками й торкався обличчям колін. Руки його було сплетено на потилиці в замок, такий міцний, як металеві поперечки, за які він зачепив свої ноги. Чоловік був наче замкнене коло напруги. Він різко кинув тулубом уперед, і здалося, що один із його вузлуватих хребців вискочив із-під шкіри і злетів у небо. Насправді ж то була комаха. Намет став пристановищем для жуків, схожих на коників-стрибунців, які подекуди спокійно сиділи на людях, але переважно просто повзали по парусиновому накриттю, зелені цятки на жовтому полотні.

Тренажерів під тентом стало б на десяток людей. Пітер замислився, чи не було поганим тоном з його боку не приєднатися. Можливо, йому належало вибрати собі пристрій і трохи повправлятися, лише кілька хвилин — достатньо, щоб не видалося, буцімто він прийшов сюди тільки повитріщатися. Але Пітер ніколи серйозно не тренувався й, удаючи, почувався би безглуздо. Хай там як, він був новачком, і люди, мабуть, мали б зрозуміти, що йому треба ознайомитися з місцем.

— Гарна днина, — зауважила Моро.

Вона припинила крутити педалі й переводила дух.

— Не просто гарна. Пречудова, — відказав Пітер.

— Авжеж, — погодилася Моро й відсьорбнула трохи води з пляшки.

Зелена комаха причепилася до її майки, наче брошка, просто межи грудьми. Моро не звертала уваги.

— Кава вивелася? — запитав Пітер.

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Яка кава?

— Кава, яку ви пролили через мене.

— А, це... — З виразу обличчя Моро можна було зрозуміти, що відтоді їй трапилося з десяток усіляких справ і випадків, і навряд чи варто сподіватися, щоб вона пам’ятала таку буденну подію.

— То була не кава.

— Білоквіт?

— Екстракт рису й цикорію. І так, дрібка білоквіту. Щоб згустити.

— Треба якось спробувати.

— Так, спробувати варто. Не сподівайтеся, що це буде найсмачніший напій у світі і ви не розчаруєтеся.

— Розсудливе мислення на всі випадки життя, — мовив Пітер.

І знову вона поглянула на нього так, ніби він змолов якусь нісенітницю. Він усміхнувся, помахав рукою й пішов геть. Є люди, з якими ніколи не вдається порозумітися, хоч скільки разів ти б не намагався, хоч скільки б вам не довелося пережити разом, і, можливо, Моро була саме такою людиною. Але це не важливо. Як нагадували йому за кожної нагоди аміківці, що проводили з ним співбесіду, сюди він прибув не заради неї.


Не бажаючи повертатися до аміківської бази, Пітер відходив усе далі й далі. Буде халепа, гадав він, якщо він зненацька втомиться або відчує себе кепсько, але він готовий був ризикнути. Однаково незабаром його здоров’я й витривалість будуть випробувані сповна, коли він вирушить до поселення оазян без жодних припасів, окрім Біблії й одягу, що на ньому.

Різко вимальовуючись на обрії, височіли чи то дві силосні вежі, чи то дві димові труби — Пітер не був певен. Судячи з форми, очевидно не Великий Нацицьник, але що саме це було, чоловік не міг сказати. Дим не йшов, тож, можливо, це все ж таки були силосні вежі. Може, Ґрейнджер йому вже розповідала про них, коли супроводжувала від зорельота? Ця начебто розмова між ними, яку Пітер так безглуздо забув, загрожувала набути фантастичних розмірів: велика екскурсія по всіх усюдах із заготовленими відповідями на всі можливі запитання. Варто йому пам’ятати, що має бути межа тому, що Ґрейнджер могла розповісти йому під час першої зустрічі.

Пітер ішов до веж десять хвилин, ішов двадцять, а ті нітрохи не наближалися. Вибрики зорової перспективи. У містах будинки й вулиці дають тобі точніше уявлення того, як близько чи далеко лежить горизонт. Посеред природної, незайманої місцевості ти не маєш жодної зачіпки. Те, що видається одну милю завдальшки, може бути на відстані кількох днів переходу.

Належить берегти сили. Треба повертатися назад, до бази. Одначе, щойно Пітер це вирішив, як помітив машину, котра їхала в напрямку від силосних веж. Це був джип, такий самісінький, як у Ґрейнджер, але коли машина під’їхала ближче, Пітер побачив, що за кермом не вона, а дебела, мужикувата жінка, та, що розмовляла з Бі-Джи в їдальні. Вона плавно зупинила авто просто біля нього й опустила вікно.

— Утікаєте з дому?

Пітер усміхнувся.

— Просто вивчаю місцевість.

Жінка зиркнула на нього.

— Вивчили?

Пітер засміявся.

— Вивчив.

Жінка мотнула головою — мовляв, залазь, що Пітер і зробив. У салоні був безлад: на задньому сидінні місця для нього не знайшлося би. Повітря було вогке — кондиціонер не працював. На відміну від Ґрейнджер, ця жінка очевидно не відчувала потреби уникати оазяного повітря. Шкіра її блищала від поту, а кінчики висвітленого волосся, що злиплися докупи, обважніло повисли.

— Час обідати, — мовила жінка.

— Здається, ми вже щойно обідали, — сказав Пітер. — Чи то був сніданок?

— Я росту, і мені треба добре харчуватися.

Жінка натякала, що цілком усвідомлює, що здоровенна, і її це турбувало найменше. Вона мала мускулясті руки й пишні, наче у справжньої матрони, перса, упаковані в бюстгальтер, контури якого вимальовувалися крізь тканину її білої футболки.

— Цікаво, що то таке? — промовив Пітер, показуючи на вежі.

Вона глянула в дзеркало заднього огляду, коли машина рушила.

— То? То бурові вишки.

— Нафтові?

— Не зовсім. Те, що вони качають, схоже на нафту.

— Але його можна переробити на пальне?

Жінка сумно зітхнула.

— Ну ось... це питання, від відповіді на яке залежать відповіді на чимало інших питань. Я маю на увазі те, що перед нами вибір. Розробляти нові двигуни, які працювали б на новому пальному, чи стрибати довкола пального, щоб пристосувати його до старих двигунів? Кілька років ми мали щодо цього багато... дискусій.

Те, як жінка вимовила слово «дискусій», вказувало, що їй не байдуже вирішення цього питання і що вона була до певної міри роздратованою.

— І хто переміг?

Вона звела очі вгору.

— Хіміки. Вони домізкували, як переробити пальне. Це ніби... змінювати форму дупи, щоб вона підійшла до стільця. Але слухай-но, хто я така, щоб сперечатися?

Вони проминули жовтий намет. Моро вже пішла, але решта четверо далі впрівали там.

— Ви тренуєтеся тут? — поцікавився Пітер.

Жінка досі не назвала йому свого імені, а запитувати зараз йому було ніяково.

— Інколи, — відказала вона. — Але моя праця фізично тяжча, ніж у інших, тож...

— Ви товаришуєте з Бі-Джи? — запитав Пітер.

Вони вже під’їжджали до бази, за кілька секунд буде все, по розмові.

— Він кумедний хлопчина, — відповіла жінка. — Його треба було назвати Бре-Бре. Ніколи не вгадаєш, що йому зараз на язик наверзеться. Цікаво з ним.

— І яка була його думка стосовно палива?

Моро чмихнула.

— Утримався! У цьому весь Бі-Джи. Це ж треба стільки м’язів, щоб бути таким слабаком! — Жінка сповільнила машину й акуратно припаркувалася в затінку головної будівлі. — Але він чудовий хлопчина, — додала вона. — Ми з ним прекрасно ладнаємо. Тут усі добре ладнають одне з одним. Ми — чудова команда.

— За винятком тих випадків, коли розбігаєтеся в поглядах.

Жінка нахилилася вперед, щоб вийняти ключ запалювання. На її передпліччі виставилося напоказ татуювання. Хоча, можливо, «напоказ» було неправильним словом, адже на шкірі виднілися залишки якогось імені, нерозбірливі й затерті пізнішим малюнком змії, що розчавлює гризуна.

— Тут краще не думати про поразку чи перемогу, пане проповіднику, — сказала жінка, відчиняючи дверцята й вивантажуючи своє дебеле тіло з машини. — Вдихни глибше й лічи до мільйона.

9

Хор заспівав знову

Пітер не хотів лічити до мільйона. Він був готовий уже. Міряв кроками свою кімнату, прагнучи зустрічі зі своєю паствою. Наплічник було спаковано, чоловік уже навіть пробував надягати його на плечі: перевіряв, чи не заважкий. Щойно Ґрейнджер буде готова завезти Пітера, він вирушить у дорогу.

Його Біблію, списану нотатками, пошарпану, із закладками, було заховано в рюкзак разом зі шкарпетками, записниками та іншими речами. Пітерові не потрібно було звертатися до неї зараз: відповідні уривки глибоко закарбувалися в його пам’яті. Псалми — це, звісно, найперше джерело, найперше пристановище для того, кому потрібна відвага перед великим і, можливо, небезпечним випробуванням. У долині смертної темряви[23]. Хоча він чомусь сумнівався, що має потрапити саме туди.

Але, з іншого боку, Пітер дуже погано відчував небезпеку. Пригадати хоча б той випадок у Тоттенемі, коли його ледве не підрізали: якби Беа не втягнула його в таксі, він і далі стояв би й проповідував до вуличної банди, тимчасом як бандюків ставало все більше, а їхнє коло змикалося довкіл дедалі щільніше й агресивніше.

— Ти геть божевільний, — сказала йому дружина, коли дверцята гримнули за ними, а непристойна лайка забарабанила по поверхні машини.

— Але ж поглянь, декотрі з них махають до нас рукою, — заперечив їй Пітер, коли вони вже набирали швидкість, утікаючи від юрби.

Беа озирнулася. То була правда.


Дорогий Пітере , — писала Беатріс. — Яка ж бо захоплива звістка: оазяни вже знають про Ісуса Христа! Однак я не здивована. Пригадуєш, я запитувала аміківців, як ведеться християнам на базі. Вони відповідали ухильно, наполягаючи, що «АМІК поза релігією». Але ж за всі ці роки серед усіх працівників мусило трапитися бодай кілька християн. А ми з тобою обоє знаємо, що там, де є справжній християнин, статися може будь-що. Проростає навіть найменша насінина.

А тепер там ти, мій милий, і ти можеш засіяти більше поле. Значно більше!


Пітер зауважив, що Беа не згадувала про Курцберґа. Мабуть, коли писала це, вона ще не отримала останнього листа. Можливо, дружина читала його зараз, саме цієї миті, коли Пітер читав її листа. Навряд чи, але сама думка про таку одночасну близькість була надто спокусливою, щоб відкинути її.


Не тривожся через те, що мене немає поруч із тобою. Якби Господь хотів, щоб ми вирушили в цю місію вдвох, Він улаштував би, щоб так сталося. Тут у мене є свої маленькі «місії», не такі знакові чи дивовижні, як твоя, але які, втім, також потрібні. Хоч де ми є, на нашому шляху завжди зустрічаються заблудлі душі. Розлючені, нажахані душі, що відкидають світло Христове, проклинаючи водночас темряву.

Добре пам’ятай, що християни також спроможні відкидати світло Христове. Від часу твого відльоту в нашій церкві триває якась безглузда метушня — буря в склянці води, але вона завдає мені прикрощів. Кілька наших вірян — переважно найстарші члени громади — ремствують, мовляв, «нічого» проповідувати слово Боже «інопланетянам», стверджуючи, що Ісус помер лише заради людей. Узагалі, якщо послухати місіс Шенкленд, то може здатися, ніби Ісус помер лише задля білих англійців середнього класу, що живуть у «домашніх графствах»[24]! Джефф поводиться загалом розсудливо, він непоганий пастор, але надто вже переймається тим, що він лише заступник, і хоче мати успіх серед вірян. Проповіді його щирі, але обережні, він не буває настільки відвертим, як ти. Тож... нарікання триває. «Чому не в Китай, дорогенька? Мільйони людей потребують там слова Божого». Дякуємо вам, місіс Шенкі, за цю велемудру пораду.

Що ж, мій милий, мені справді треба бігти, прийняти душ (якщо тільки труби знову не забилися), а потім нашвидкуруч приготувати щось поїсти. Полиці супермаркетів, де мали б лежати мої улюблені заспокійливі ласощі, далі підозріливо порожні (уже багато днів немає навіть тих жахливих, однак рятівних, «маложирних» рулетів), і це штовхає мене в обійми іншого смаколика, такого собі шоколадного еклера з родзинками, місцевої випічки. Може, й на краще: треба ж підтримати місцевого виробника.

На цій напучувальній ноті твоя схвильована й захоплена дружина шле тобі своє велике кохання.

Беа


Пітер спробував пригадати собі місіс Шенкленд. Звичайно, він зустрічався і спілкувався з нею; він зустрічався і спілкувався з усіма вірянами їхньої громади. Однак образ не зринав у пам’яті. Мабуть, він знав її не як місіс Шенкленд. Едіт, Мілісент, Доріс... Схоже на Доріс.


Дорога Беа , — написав Пітер. — Нумо готувати місіс Шенкленд до місії в Китай. За якусь годину вона кількома влучними словами наверне тисячі людей.

А якщо серйозно, події тут почали відбуватися дуже швидко, і може статися так, що якийсь час я не матиму змоги писати тобі. Можливо, навіть декілька тижнів. (Кілька тижнів для тебе — декілька днів для мене, якщо ти розумієш, про що я.) Нас чекає тяжке випробування, але я відчуваю, що Бог зі мною. Як не дивно, водночас мені видається, що АМІК використовує мене в якихось своїх, наразі невідомих мені цілях.

Мені прикро через усю цю таємничість. Так почуватися мене змушує те, що АМІК приховує інформацію про Курцберґа й ухиляється від питань про тубільців загалом.

До мого великого полегшення, я нарешті відійшов від часозсуву — чи як іще назвати цю переміну часових умов? Я певен, що ще трохи поспати мені б не завадило, і я не знаю, як упораюся зі сімдесятьма двома годинами сонячного світла, що чекають на мене, та принаймні відчуття дезорієнтації зникло. Моя сеча досі яскраво-помаранчевого кольору, але я не думаю, що це через зневоднення. Мабуть, це пов’язано з водою. Почуваюся цілком добре. Я відпочив, і тепер мені навіть важко всидіти на одному місці. Загалом, у мені все так і нуртує. Найперше, що я маю намір зробити (щойно завершу цього листа до тебе), — це спакувати речі: нехай мене везуть до поселення (офіційна його назва Сі-2, але дехто називає його Містом Потвор — просто чарівно, еге ж?) і залишають там. Кидають напризволяще, якщо хочеш. То не годиться, коли тебе возять туди-сюди, наче в захисній капсулі, щоб ти нашвидку побачився-привітався, тимчасом як аміківський водій чекає на тебе, припаркувавшись поряд і навіть не вимкнувши двигун. Навіть якби в мене була власна машина, все одно виглядало це б так, ніби я приїжджаю на відвідини і їду геть, коли мені набридне. Хіба ж так личить нести слово Боже? Якщо Господь хоче мене серед цих людей, то я мушу віддати себе на їхню волю.

Гаразд, гаразд, апостол Павло, може, й помилився, коли вирішив лишитися серед коринтян та ефесян, але ж я навряд чи можу стверджувати, ніби перебуваю серед вороже налаштованих до мене людей, адже ж ні? Поки що найворожіше ставлення, якого я зазнав, — це роздратування Северина, коли ми летіли сюди. (До речі, не зустрічав його відтоді.)

Я дуже схвильований перед своїм випробуванням, тому можу заплутатися, забувши, що оповів тобі, а що ні. Як шкода, що ти не поруч зі мною, не бачиш усього цього на власні очі! Не тому, що це позбавило б мене клопоту описувати все тобі (хоча, мушу визнати, мій брак хисту в цій галузі стає дедалі очевиднішим!), а тому, що мені тебе бракує. Прагну відчуття тих миттєвостей, які б ми проживали, дивлячись на них разом. Без тебе мої очі — наче камера спостереження без плівки, яка реєструє все довкола, секунда за секундою, а потім стирає всі зображення, замінюючи їх на нові, жодне не оцінивши належним чином.

Якби ж я міг надіслати тобі світлини чи відео! Як швидко ми звикаємо до того, чим нас забезпечують, і прагнемо БІЛЬШОГО... Пристрій, що дає мені змогу відправляти ці слова через неймовірну відстань, це справжнє диво (блюзнірське твердження?), втім я застосував його декілька разів і вже думаю: чому б не надсилати також світлини?


Пітер уп’явся очима в перламутрово-сірий екран. Посеред плазми висів текст, але, придивившись, можна було побачити своє примарне відображення: вихрувате біляве волосся, великі яскраві очі, високі вилиці. Його обличчя — чуже й знайоме водночас.

Він зрідка дивився в дзеркало. Удома зазвичай Пітер дотримувався переконання, що після того, як він помився, побрився й провів гребінцем по волоссю (просто по прямій, жодних модних зачісок), дзеркало вже ніяк не допоможе йому покращити свій вигляд. Протягом того періоду свого життя, який Пітер змарнував на випивку й наркотики, він не один ранок починав із оглядин свого відображення, оцінюючи пошкодження, завдані попередньої ночі: порізи, синці, почервонілі очі, жовтяниця по шкірі, синюшні губи. Відтоді як він виправився, потреба в цьому зникла; ніяких радикальних змін від часу останньої перевірки статися не могло. Він помічав, що волосся задовге, тільки коли воно починало лізти в очі. Тоді він прохав Беа, щоб вона його підстригла. Про глибокий шрам на переніссі він пригадував, тільки коли після любощів дружина ніжно проводила по ньому пучками пальців і щоразу стурбовано супила чоло, ніби вперше помітила цей шрам. Форма підборіддя ставала для Пітера реальною, тільки коли умощувалась у м’якій западинці її плеча. Шия його матеріалізовувалася лише під її долонею.

Йому бракувало Беа. Боже, як йому її бракувало!


Зараз сухо, — писав Пітер.— Мені сказали, що так буде ще десять годин, потім кілька годин дощитиме, тоді десять годин знову буде сухо, відтак знову дощитиме і так далі. Усе відомо заздалегідь. Надворі тепло, але не спекотно. Тут є комахи, втім вони не кусають. Я щойно добре поїв. Тушковані сочевицю й піту[25]. Дуже ситна їжа, навіть трохи заважка. Піту спечено з місцевих квітів. Сочевиця, гадаю, привезена. Потім я їв шоколадний пудинг, хоча шоколадним він насправді не був. Знаючи твій витончений смак у цій галузі, думаю, перевірки в тебе він би не пройшов. Але мені сподобалося. Може, шоколад був справжній, але пудинг приготовлено з чогось іншого. Мабуть, так і було.


Пітер підвівся з-за столу й підійшов до вікна, підставляючи шкіру під тепле сонячне проміння. Він усвідомлював, що прямокутник затемненого скла показував йому лише крихітний шматочок неба, а втім, складно було охопити зором навіть цю обмежену вікном частинку, залиту невимовно розмаїтими щонайніжнішими кольорами. Беа, отримуючи його послання, також дивитиметься у скляний прямокутник. Вона не побачить нічого з того, що бачить Пітер, навіть його примарного відображення. Лише його слова. Із кожним недосконалим листом його образ у її пам’яті ставатиме дедалі туманнішим, невиразнішим. Їй не лишиться нічого іншого, окрім як уявляти його в порожнечі з усіма цими дивними деталями: пластиковою формою для льоду, склянкою із зеленою водою, мискою тушкованої сочевиці, — що кружляють довкола нього, наче космічне сміття.


Моя кохана Беа, я жадаю тебе. Як же мені хотілося б, щоб ти стояла біля мене, а тепле сонячне проміння бавилося б на твоєму оголеному тілі, а я обіймав би тебе за стан, пестячи твої груди. Я готовий кохати тебе. Як шкода, що ти не можеш пересвідчитися, який я готовий! Я заплющую очі і майже відчуваю, як моє огруддя притискається до твоєї грудної кістки, а твої ноги, вітаючи, обіймають мене.

У Новому Заповіті так мало сказано про тілесне кохання! Переважно це пов’язано з апостолом Павлом, який із тяжким зітханням мовить про нього як про слабкість. Але я певен, що Ісус так не вважав. Це ж бо Він казав про чоловіка й жінку, що стануть одним тілом. Це ж бо Він жалував повій і перелюбників. Якщо Він мав такі почуття до людей, які зловживають тілесною жадобою, чого б Йому бути розчарованим тими, що натомість живуть у щасливому шлюбі? Зауваж, єдине чудо, яке Він сотворив не через «нагальну потребу», а тільки тому, що хотів звеселити людей, було на весіллі. Ми навіть знаємо, що Він не заперечував, коли Його голубила жінка, інакше хіба ж дозволив би Він грішниці в розділі сьомому Євангелія від Луки поцілувати Йому ноги й обтерти їх своїм волоссям? (Такої сексуальної сцени годі відшукати навіть у Пісні над піснями!) Цікаво мені, який вираз був на Його обличчі, коли жінка робила це? На старосвітських релігійних мальованнях Його, без сумніву, зобразили б із кам’яним поглядом удалечінь, наче Він нехтує жінкою, наче нічого не відбувається. Але Ісус не нехтував людьми. Він був лагідний і дбайливий. Він нізащо не змусив би цю жінку почуватися як дурепа.

Я знаю, Іван Богослов сказав: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!»[26] Але ж тут ідеться зовсім про інше, тут мовиться про ВСІ ті мирські речі, якими ми так переймаємося, увесь багаж існування істоти. До того ж, я думаю, Іван Богослов надто суворий до людей. Він гадав, що Друге пришестя станеться за його життя, що воно може прийти будь-якого дня, можливо, завтра по обіді, але запевне не через століття в далекому майбутньому. Усі ранні християни так вважали й через це були нетерпимими до всього, що заважало зосередитися на духовному. Але Ісус розумів — Бог розуміє — що люди, перш ніж померти, мають прожити ціле життя. У них є друзі, є сім’я, робота, діти, яких треба народити й виховати, кохані, яких треба ніжно любити.

Моя люба, сексуальна, дивовижна дружино! Я знаю, душею ти зі мною, але мені сумно через те, що тіло твоє так далеко. Я сподіваюся, ти прочитаєш цього листа після довгого освіжного сну, сповненого добрими сновидіннями (і не перерваного Джошуа!). Мине кілька годин чи днів, і, хоч моє бажання обійняти тебе не здійсниться, та я сподіваюся мати інші втішні вісті.

Кохаю

Пітер


Ґрейнджер, мружачись, вийшла зі своєї машини, готова до поїздки. На ній був той самий одяг: бавовняна сорочка й широкі брюки, тепер трохи прим’яті. Хустина, незграбно пов’язана довкола шиї, зблискувала краплинами води з волосся, що стирчало на її голові, наче шерсть у вимоклої під дощем кішки. Пітер подумав, що, мабуть, будильник вирвав жінку із глибокого сну і вона не встигала більше нічого, окрім як хлюпнути трохи води собі на обличчя. Може, нетактовно було змушувати везти його знову так скоро. Але ж коли вони прощалися, Ґрейнджер підкреслила, що завжди до його послуг.

— Вибачте за завдані вам клопоти, — сказав Пітер.

Чоловік стояв у затінку крила житлової будівлі, просто біля виходу, найближчого до його номера. Наплічник висів на спині, уже слизькій від поту.

— Жодних незручностей, — відказала Ґрейнджер. Повітря відразу ж заопікувалося її волоссям, яке почало випускати ледь помітні, тонесенькі, наче павутинка, китиці пари. — І вибачте, що буркотіла сьогодні вранці, коли ми їхали назад. Коли бачу релігійний запал, я завжди сама не своя.

— Цього разу я спробую надто не запалюватися.

— Я про інопланетянина, — Ґрейнджер вимовила це слово, наче й не було Пітерової короткої лекції.

— Я думаю, він не мав наміру вас бентежити.

Ґрейнджер стенула плечима.

— Від них у мене наче мурахи по тілу бігають. Завжди це відчуваю. Навіть коли вони зовсім мовчать і не підходять близько.

Пітер наважився вийти зі затінку, і Ґрейнджер відступила в бік від машини, пропускаючи до вже відчиненого для нього багажника. Двигун вуркотів, готовий рушати.

— Гадаєте, вони хочуть завдати вам шкоди? — запитав Пітер.

— Та ні, це лише через їхній вигляд, — відказала Ґрейнджер, дивлячись кудись за обрій. — Змушуєш себе подивитися на їхні обличчя, а бачиш ніби купу кишок.

— Я собі уявляю ембріони.

Вона здригнулася.

— Я вас благаю!

— Що ж, гаразд, — весело мовив Пітер, приступаючи до машини. — Бо щось ми знову починаємо розмову не з того.

Знімаючи з плечей рюкзак, він крайока помітив, що Ґрейнджер оцінювально поглядає на нього. Зауваживши, що це весь Пітерів багаж, вона придивилася знову.

— Ви наче на прогулянку за місто зібралися. Зі своїм рюкзаком на спині[27].

Пітер вишкірився й закинув рюкзак до багажника.

— Вал-ді-рі-і-і! — затягнув чоловік, жартома вдаючи оперний баритон. — Вал-ді-ра-а! Вал-ді-рі-і-і! Вал-ді-ра-ха-ха-ха-ха!

— Ну ось, тепер ви глузуєте з одного з моїх кумирів, — упершись руками в боки, мовила Ґрейнджер.

— Вибачте, не зрозумів.

— Із Бінга Кросбі.

Пітер спантеличено глянув на жінку. Сонце досі було низько над землею, і на його тлі силует Ґрейнджер із трикутниками зігнутих рук вимальовувався в ореолі рожевого сяйва.

— Гм... — сказав Пітер. — Хіба Бінг Кросбі також виконував «Щасливого подорожнього»?

— Я думала, це його пісня, — відповіла Ґрейнджер.

— Це старовинна німецька народна пісенька, — сказав чоловік.

— Не знала цього, — мовила жінка. — Я гадала, Бінг — перший, хто її заспівав. Торік її постійно крутили по радіо.

Пітер почухав потилицю, насолоджуючись дивиною, що оточувала його сьогодні звідусіль: безкрає небо з непомірним сонцем, спортивний майданчик під наметом, його дивні нові віряни, що прагнуть зажити плодів Євангелія, і ця суперечка щодо авторства «Щасливого подорожнього». Повітря, скориставшись тим, що чоловік підняв руку, миттєво знайшло новий вхід під його одяг. Повітряні язички торкалися спітнілої западини між лопатками Пітера, звивалися довкола сосків, перелічували ребра.

— Не знав, що Бінг Кросбі знову в моді, — зауважив Пітер.

— Такі артисти поза модою, — палко виголосила Ґрейнджер. — Бездумна танцювальна музика чи дешевий, низькопробний рок нікому більше не потрібні.

Жінка спародіювала чванькуватого рок-музиканта, що смикає струни своєї фалічної гітари. Хоч і зневажливий, жест цей видався Пітерові привабливим: коли тонка рука Ґрейнджер вдаряла по невидимих гітарних струнах, її перса випнулися, і це нагадало чоловікові, якою м’якою й податливою є плоть жіночих грудей.

— Людям це все набридло, — промовила Ґрейнджер. — Вони хочуть щось, у чому відчувається якість, що витримало випробування часом.

— Цілком згоден, — відказав Пітер.


Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.

— Ви написали моїй дружині, — сказав він.

— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.

— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.

— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.

— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?

— Я ж казала, у них немає електрики.

— А «постріл» не може працювати від акумулятора?

— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.

— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?

Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.

— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.

Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.

— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.

— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.

Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.

— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.

Пітер кивнув.

— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...

— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.

— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.

— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.

— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.


Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.

— Прекрасна днина сьогодні, — мовив Пітер.

— Угу, — байдуже погодилася Ґрейнджер.

Барви неба вислизали від ока, відтінки були надто тонкі, щоб уловити їх. Хмарин не було, однак час від часу клаптик повітря мерехтів і туманився на кілька секунд, перш ніж знову розчинитися у прозорості. Перші кілька разів, коли Пітер помічав це явище, він уважно видивлявся, силкуючись зрозуміти його, або, можливо, розгадати його суть. Але натомість йому лише здавалося, що очі підводять його, і він швидко навчився відводити погляд куди-інде, щойно починалося таке мерехтіння. Невторована земля, темна й волога, помережана блідим цвітом — таке видовище неабияк заспокоювало. Справжній відпочинок для очей.

Загалом Пітер, однак, мусив визнати, що йому доводилося бачити й мальовничіші краєвиди. Він очікував паморочливих пейзажів: каньйонів, огорнутих звоями туману, тропічних боліт, що кишіли б незвіданими екзотичними тваринами. Нараз йому спало на думку, що світ цей доволі прісний, якщо порівняти з його власним. Гіркота цієї думки викликала в нього приплив любові до тих людей, що живуть тут і не відають нічого кращого.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив! — звернувся Пітер до Ґрейнджер. — Я ніде не бачив жодного звіра. Лише кілька комах.

— Ага, у нас тут фауна не надто різноманітна, так би мовити, — відповіла жінка. — Зоопарк не відкриєш.

— Це ж великий світ. Може, ми просто в тому куточку, де мало що живе.

Ґрейнджер кивнула.

— Можу заприсягтися, що, коли я приїжджаю до Сі-2, комах там більше, ніж на базі. Мають бути також пташки. Сама я жодної не бачила. А ось Тартальйоне — він постійно вештався довкола Сі-2 — казав мені, що одного разу бачив пташок. Може, йому примарилося. На самоті, у диких умовах із мозком кояться страшні речі.

— Намагатимуся тримати свій мозок у межах розумного, — пообіцяв Пітер. — Але, якщо серйозно, як ви гадаєте, що з ним сталося насправді? Із Курцберґом?

— Не маю гадки, — відказала жінка. — Обидва просто пішли в «самохід».

— А звідки ви знаєте, що вони живі?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Вони зникли не зненацька. Це сталося поступово, чи що. Вони поверталися до бази дедалі рідше й рідше. Вони... віддалялися. Не хотіли лишатися на базі. Тартальйоне був товариським хлопчиною. Базікалом, може, але мені він подобався. Курцберґ теж поводився приязно. Військовий капелан. Усе пригадував свою жінку, розповідав мені. Він був одним із тих сентиментальних старих удівців, які ніколи не одружуються вдруге. Сорок років тому для нього було однаково що вчора. Наче його дружина ніколи й не помирала. Буцімто вона забарилася, одягаючись, і буде з хвилини на хвилину. Дещо сумно, але так романтично.

Спостерігаючи мрійливий рум’янець, що заграв на щоках Ґрейнджер, змінюючи все її обличчя, Пітер відчув напад ревнощів. Хай це й було по-дитячому, але йому закортіло, щоб ця жінка захоплювалася ним так само, як Курцберґом. Навіть більше.

— А як він вам за пастора?

— Тобто?

— Яким він був духовним наставником?

— Не знаю. Він тут був із самого початку, ще до мене. Давав... поради тим працівникам, що мали проблеми зі звиканням. Спершу тут працювали люди, для яких цей світ був чужим. Мабуть, Курцберґ намагався розмовами допомогти їм. Та марно, вони однаково вшилися звідси. Тоді АМІК почав відбирати кандидатів ретельніше, щоб зменшити втрати серед персоналу.

Мрійливий рум’янець зник, а вираз обличчя жінки знову став безпристрасним.

— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.

— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.

Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.

— А потім на них щось найшло.

— Може, вони підхопили якусь хворобу?

— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.

— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?

Ґрейнджер спохмурніла.

— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.

— Для таких речей, як морфій?

Вона глибоко вдихнула.

— Це не те, про що ви подумали.

— А я вам не казав, про що подумав.

— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці застосовують їх із правильною метою.

— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?

— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.

— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Гадаю, так.

Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.

Чоловік пригадав будівлі, які бачив у поселенні. Вони були складніші за глиняні мазанки чи дольмени[28], але й високотехнологічними спорудами їх заледве чи можна було назвати. Пітер уявляв собі, як кожна цеглина виліплюється рукою, обпікається в примітивній печі й укладається на місце лише людським — чи нелюдським — зусиллям. Може, всередині їхніх осель заховано від погляду таких, як Ґрейнджер, усілякі механічні дивовижі. А може, й ні. Але одне було відомо напевне: електрики вони не мали, і «постріл» ні до чого не ввімкнеш.

Пітер замислився: а що, коли б він зараз, просто в машині, оголосив, що йому вкрай треба дізнатися, чи Беа написала йому, а отже, Ґрейнджер мусить розвернути машину й відвезти його назад на базу.

Цікаво, як Бог поставився б до такого? Щодо Ґрейнджер, то вона подумає, що в Пітера нервовий зрив. А може, жінка буде зворушена палкістю його кохання. І знову ж таки: можливо, те, що здається кроком назад, насправді є рухом уперед під проводом Господа. Чи не хоче Бог затримати чоловіка, щоб він потрапив у потрібне місце в потрібний час. Чи, може, це він сам просто намагається знайти теологічне виправдання браку мужності в себе? Пітера випробовують, це цілком очевидно, але в чому ж суть випробування? Чи стане йому покори не побоятися видатися слабким в очах Ґрейнджер? Або чи не забракне йому сили їхати далі вперед?

«Господи Боже, — почав молитися Пітер. — Я розумію, це неможливо, але мені так хотілося б знати, чи Беа вже відповіла на мого листа. Якби ж я міг заплющити очі й побачити її слова переді мною просто тут, у машині!»

— Що ж, Пітере, це ваша остання можливість, — промовила Ґрейнджер.

— Остання можливість зробити що?

— Перевірити, чи немає листа від вашої дружини.

— Я не розумію.

— У машині є «постріл». Ми поки що в зоні досяжності аміківської мережі. Ще хвилин п’ять-десять, і ми виїдемо за її межі.

Пітер відчув, як обличчя йому паленіє, а уста розтягуються в дурнуватій усмішці, такій широченній, що йому аж заболіли щоки. Йому захотілося стиснути Ґрейнджер в обіймах.

— Так, так, будь ласочка!

Ґрейнджер зупинила машину, але не вимкнула двигун. Вона відклацнула заслінку в приладовій панелі й вийняла звідти якусь тонюсіньку хитромудру штукенцію, яка, розгорнувшись, виявилася монітором з мініатюрною клавіатурою. У Пітера вирвався невиразний звук здивування й захоплення, як і належало за таких обставин. На якусь мить вони збентежилися, не розібравшись, хто ввімкне пристрій, і пальці їхні зустрілися на пульті керування.

— Можете не поспішати, — сказала Ґрейнджер.

Жінка відкинулася на сидінні й обернулася до вікна, виказуючи повагу до його особистого життя.

Майже цілу хвилину — шістдесят нестерпних секунд — «постріл» не показував нічого, окрім автоматичної обіцянки, що пошук триває. Потім екран заповнився від верху до низу незнайомими словами: словами Беа. Благослови її Господь, вона відповіла.


Дорогий Пітере , — писала дружина. — Я нагорі в нашому кабінеті. Зараз шоста година вечора, надворі ще досі видно, приємніше навіть, ніж було весь день. Сонце вже стоїть на схилку, лагідно-тепле й жовте, наче масло, і світить крізь вікно просто на настінний колаж, який зробили колись для мене Рейчел, Біллі й Кейко. Ці дітки тепер уже виросли, але їхнє чудове зображення ковчега з тваринками в ньому таке саме миле й незвичайне, як і тоді, коли я його вперше побачила. Те вміння, з яким Рейчел використала клаптики помаранчевої вовни для лев’ячої гриви, ніколи не перестане зачаровувати мене, особливо тоді, коли вечірнє сонце, як зараз, кидає на гриву своє проміння. Але в одного з жирафів звисає шия, треба буде приклеїти її на місце.

Я щойно повернулася з роботи додому — яке ж це блаженство нарешті присісти! Я ще навіть не помилася під душем, така втомлена. Поквапилася нагору до «пострілу», а там уже на мене чекав твій лист.

Я розумію твоє прагнення якнайскоріше вирушити до оазян і лишитися жити з ними. Звісно, з тобою Господь, і не варто зволікати без потреби. Намагайся, однак, не жертвувати здоровим глуздом! Пригадуєш того божевільного шведа, який присвятив себе Ісусові на наших біблійних читаннях? Він заявив, що його віра в Господа така міцна, що рішенням міської ради про виселення можна просто знехтувати, а останньої миті Бог влаштує диво й організує відтермінування. Через два дні він стояв біля нашого порога з мішками, в яких були його пожитки... Я не маю на увазі, що ти так само, як він, без клепки в голові, лише нагадую, що практичність не твоя сильна сторона і що негаразди можуть трапитися з погано підготовленими християнами так само, як і з усіма іншими. Нам треба вірити, що Господь обереже нас, але й не забувати належним чином шанувати Його дар життя і цього тіла, яке було надано нам до користування.

Отже: щойно зберешся їхати до своєї нової пастви, будь ласка, переконайся, що ти маєш: 1) змогу покликати по допомогу в разі лиха; 2) запас їжі й води у разі крайньої потреби; 3) ЛІКИ ПРОТИ ДІАРЕЇ; 4) географічні координати аміківської бази й поселення оазян; 5) і звісно, компас.


Пітер скинув оком на Ґрейнджер — просто пересвідчитися, чи вона, бува, не читає через його плече. Але жінка далі вдивлялася у вікно, вдаючи глибоку зацікавленість краєвидом. Руки її вільно лежали на колінах поверх сорочки. Тендітні руки гарної форми, із коротко обрізаними нігтями на блідих пальцях.

Пітера збентежило те, що, крім пляшки зеленої води, набраної з-під крана, він не взяв нічого з того, про що писала Беа. Навіть пігулок проти діареї, які вона спеціально йому купила. Навряд чи ці пігулки дуже перевантажили б його рюкзак, утім, він їх виклав. Навіщо Пітер це зробив? Чи ж йому забракло здорового глузду, як тому божевільному шведові? Чи, може, він потурав своїй упертій гордині, проголошував власний цілеспрямований намір, так урізаючи свій багаж: дві Біблії (короля Якова й Новий сучасний переклад, четверте видання[29]), з півдесятка незмивних фломастерів, записник, рушник, ножиці, лейкопластир, гребінець, ліхтарик, альбом зі світлинами, футболка, труси. Пітер заплющив очі й подумки заволав до неба: «Невже ж я сп’янів від своєї місії?»

Відповідь прийшла, як то часто бувало, у вигляді відчуття втіхи, неначе в його крові несподівано подіяли якісь цілющі ліки.

— Ви заснули? — запитала Ґрейнджер.

— Ні-ні, — схопився Пітер. — Я просто... думав.

— Угу, — гмикнула вона.

Він повернувся до листа Беа, а Ґрейнджер повернулася до споглядання порожнього поля.


Джошуа, як зазвичай, допомагає мені набирати текст: лежить між монітором і клавіатурою, задніми лапами й хвостом затуляючи верхній рядок клавіш. Коли я пишу числа словами або ж набираю «фунт» замість значка «£», люди думають, що я занадто педантична, насправді ж щоразу, як я хочу натиснути на клавіші з цими символами, мені доводиться підіймати сонного кота. Що я зараз і зробила, а Джошуа сказав своє «мрумк». Минулої ночі він спав, не прокидаючись, навіть не писнув (трохи муркотів). Напевно, він нарешті звик, що тебе немає. Коли б і я так змогла! Але не турбуйся, я даю собі раду.

Трагедія на Мальдівах уже випала з поля зору ЗМІ. У деяких газетах ще трапляються посередині невеличкі статті й кілька оголошень благодійних організацій із проханням пожертв, але що на перших шпальтах, що у програмах на телебаченні у прайм-тайм (наскільки я можу сказати, судячи з відео у моєму телефоні) — уже інші теми. Нещодавно арештували американського конгресмена за вбивство своєї дружини. Застрелив упритул, з рушниці, в голову, коли вона вдома плавала в басейні з коханцем. Газетярі, либонь, зітхнули полегшено: описуючи мальдівську трагедію, вони мали викликати жах, не видавшись при цьому кровожерними, тут же вони можуть дозволити собі писати гидоту без жодних обмежень. Голову жінці відірвало, лишилася тільки щелепа, а її мозок (яка соковита деталь!) плавав у воді. У коханця конгресмен також стріляв, влучив у живіт («мабуть, цілячись у пах»). Купа додаткових статей про цього конгресмена, його життєвий шлях, досягнення, світлини з випускного альбому тощо. Жінка його виглядала (доки ще мала голову) точнісінько так, як і очікуєш: гламурно, не зовсім по-справжньому.

Міра та її чоловік уже ладнають значно краще. Я зустріла її на автобусній зупинці, і настрій вона мала веселий, ледь не грайливий. Цього разу вона не порушувала питання про навернення до християнства, тільки скаржилася на погоду (нас знову поливає наче з відра). Вона посерйознішала, лише коли ми заговорили про Мальдіви. Більшість острів’ян були мусульмани-суніти, і Міра припустила, що вони розгнівали Аллаха тим, що «робили погано з туристами». У голові в молодої пані каша, але я рада, що в неї закінчився тяжкий період, і я далі молитимуся за неї.

(За твою Коретту також.)

До речі, про мусульман. Наскільки я знаю, вони вважають жахливим гріхом викидати старі чи пошкоджені книжки Корану. Що ж, я маю намір вчинити подібний гріх. Пам’ятаєш велику картонну коробку з Новими Заповітами, яка стояла в нашій вітальні? Схоже, усе доведеться викинути. Напевно, тобі прикро це чути, зважаючи на твої слова про те, як спрагло оазяни чекають на Євангеліє. Але нас тут трохи підтопило. Дощ був якийсь неймовірний, п’ять годин не вщухав ані на мить. Тротуарами текли справжні ріки, каналізаційні стоки виявилися просто не розрахованими на таку кількість води. Зараз уже все гаразд, ба більше — погода пречудова, але половина будинків на нашій вулиці зазнали пошкоджень. У нашому випадку це лише підмочений у кількох місцях килим, але, на жаль, книжки виявилися саме в одному з таких місць, а я занадто пізно похопилася. Я намагалася висушити їх обігрівачем. Але це була велика помилка! Учора ще ці книжки були Новими Заповітами, сьогодні ж це вже купа дерев’янистої маси.

Та не зважай, це не твої клопоти. Сподіваюся, лист цей дістанеться тебе раніше, ніж ти вирушиш у дорогу!

Беа


Пітер глибоко вдихнув, проковтнувши клубок, що підступив йому до горла.

— У мене є час написати відповідь? — запитав він.

Ґрейнджер усміхнулася.

— Мабуть, треба було захопити зі собою книжку.

— Я миттю, — пообіцяв Пітер.

«Дорога Беа», — написав він і застряг. Серце йому калатало несамовито, Ґрейнджер чекала, двигун працював. Це було неможливо.


У мене немає часу для належного «послання», вважай це чимось на кшталт листівки. Я на своєму шляху!

Кохаю

Пітер


— Ну ось і все, — промовив він, натиснувши на клавішу.

Його слова затрималися на екрані менше, ніж зазвичай; передача відбулася майже миттєво. Може, свіже повітря сприяло роботі «пострілу», а можливо, це було пов’язано з малою кількістю тексту.

— Справді? — здивувалася Ґрейнджер. — Ви вже закінчили?

— Так, закінчив.

Вона перехилилася через нього й помістила «постріл» назад у свою комірку. Пітер відчув запах свіжого поту крізь її одяг.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер. — Їдьмо.


Решту дороги вони мало розмовляли. Найголовніше вони вже обговорили — або ж погодилися не обговорювати надалі — і ні йому, ні їй не хотілося прощатися на поганій ноті.

Поселення оазян показалося задовго до того, як Пітер із Ґрейнджер дісталися його. Удень воно світилося бурштиново в сонячному промінні. Не зовсім величне видовище, але й не позбавлене певної краси. Із церковною дзвіницею все матиме геть інакший вигляд.

— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? — запитала Ґрейнджер, коли їм зоставалося їхати ще з милю.

— Упевнений.

— Ви можете занедужати.

— Можу. Але не думаю, що помру від цього.

— А якщо вам конче треба буде повернутися на базу?

— Тоді Господь якимось чином влаштує так, що я зможу повернутися.

Кілька секунд вона, наче скибку черствого хліба, пережовувала сказане.

— За графіком наступний візит — для нашого регулярного обміну товарами — буде за п’ять днів, — повідомила вона професійним, по-діловому безпристрасним тоном. — Це п’ять справжніх днів, а не днів, які відраховує ваш годинник. П’ять сонячних циклів. Триста... — вона звірилася з годинником на приладовій панелі, — понад триста шістдесят годин від зараз.

— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.


ЛАСКАВОПРОСИМО[30]


— Овва! — здивувалася Ґрейнджер. — Не думала, що вони на таке здатні.

Жінка зупинила машину й відчинила багажник. Пітер вийшов, дістав свій рюкзак і надів його собі на плечі, лишаючи руки вільними. Він замислився, яким чином йому правильно попрощатися з Ґрейнджер: потиснути руку, ґречно кивнути, недбало помахати рукою чи якось інакше.

Кришталева завіса, що затуляла найближчий дверний отвір, зблиснула, коли разки намистин розсунулися, пропускаючи назовні когось — постать у каптурі, невисоку й урочисту. Пітер не міг сказати, чи це була та сама особа, яку він бачив першого разу. Балахон того оазянина, як він пригадував, був блакитним, тоді як цей був одягнутий у пастельно-жовте вбрання. Щойно оазянин опинився надворі, за ним, розтуливши намистини своїми м’якими рукавичками, вийшов ще один. У цього був балахон блідо-зеленого кольору.

Один за одним оазяни виходили з будинку. Усі вони були в каптурах і рукавичках, усі тендітної статури, всі в однакових черевиках із м’якої шкіри. Усі їхні балахони були однакового крою, однак заледве чи можна було побачити бодай один колір, що повторювався. Рожевий, мальвовий, помаранчевий, жовтий, каштановий, пісочний, бузковий, теракотовий, помаранчево-рожевий, рожево-зеленуватий, оливковий, мідний, жовтаво-зелений, блідо-фіолетовий, помаранчево-коричневий, зеленувато-блакитний...

Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.

Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.

Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.

Книга дивних нових речей
у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.

Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.

— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

Книга дивних нових речей
ка-а-а-а-а-а-а-а-а-а,
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ай
Книга дивних нових речей
ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...[31]

Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».

Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.

II

На Землі

10

Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «оте

Книга дивних нових речей
ь Пітер» лаштувався відпочивати.

Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.

Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.

Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.

Почати б із того, що був день, а оазяни не відчували потреби затемняти свої спочивальні й спали просто під найяскравішим сонячним промінням. Мружачись проти сліпучого сяйва, Пітер усе одно заліз у ліжко, сподіваючись, що втратить свідомість бодай через виснаження. На жаль, виявилося, що ліжко тільки заважає спати. Власне кажучи, навіть лежати там було нестерпно. Пухнаті ковдри швидко просякли потом і водяною парою, від них тхнуло нудотним запахом кокосу, а ванна, хоч і більша за всі решта, була трохи замала. Пітер підозрював, що її витесали спеціально для нього, і тому вирішив будь-що пристосуватися до неї.

Але все було марно. До безглуздого ліжка й надміру світла додався ще й шум. Того першого дня біля нього спали чотири оазянина, які називали себе Обожнюва

Книга дивних нових речей
І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а Номер Один, Обожнюва
Книга дивних нових речей
І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а Номер П’ятде
Книга дивних нових речей
ят
Книга дивних нових речей
отири, Обожнюва
Книга дивних нових речей
І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а Номер
Книга дивних нових речей
імде
Книга дивних нових речей
ят Ві
Книга дивних нових речей
ім, Обожнюва
Книга дивних нових речей
І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а а Номер
Книга дивних нових речей
імде
Книга дивних нових речей
т Дев’ять — і всі четверо дуже голосно дихали вві сні, відразливо цмокаючи й булькаючи. Їхні ліжка стояли в іншій кімнаті, але в оселях оазян немає дверей, які б зачинялися, і до Пітера долинав кожен їхній віддих, кожен шморг носом, кожен в’язкий ковток. У своєму ліжку вдома він звик до ледве чутного дихання Беа, до нечастого зітхання Джошуа, але не до такого гамору. Лежачи в оазянському будинку, він пригадав схожий, давно забутий епізод зі свого минулого життя: як працівник благодійної організації підібрав його на вулиці й помістив до нічліжки для безхатьків, більшість із яких, подібно до Пітера, були алкоголіками й наркоманами. І як посеред ночі він ушився звідти, назад, на холодну вулицю, щоб усамітнитися в якомусь спокійному місці й перекуняти там.

Отож, Пітер лежав у гамаку, підвішеному просто неба у своїй ще не збудованій церкві, посеред цілковитого пустельного спокою, що панував цієї світанкової години на Оазі.

Цього разу сон Пітера був міцний і глибокий. Він завжди добре спав на свіжому повітрі: мабуть, давалися взнаки його безпритульні роки, коли Пітер у коматозному стані лежав у громадських парках чи під’їздах, лежав так нерухомо, що люди помилково вважали його мерцем. Без алкоголю зануритися в сон було трохи тяжче, але не набагато. Пітер відчував, що впоратися з настирливим, насиченим вологою повітрям Оази буде легше, якщо повністю піддатися йому. Перебувати у приміщенні, не маючи при цьому змоги цілком відгородитися від зовнішнього середовища — ні се ні те — було найгірше. Будинки оазян не зачинялися герметично, там не було кондиціонерів, як на аміківській базі; крізь нічим не затулені вікна вільно шугали підступні повітряні круговерті. Це чимось бентежило: лежати в ліжку загорнутим у ковдру та уявляти щохвилини, як повітря довкола тебе невидимими пальцями підіймає укривала й прослизає досередини. Значно краще було просто неба, в самісінькій бавовняній одежині. За якийсь час, якщо будеш достатньо сонливим, відчуєш, наче лежиш на мілині, а вода лагідно обмиває тебе.

Прокинувшись сьогодні, Пітер помітив, що його руки там, де дишдаша не прикривала їх, укрилися химерними ромбічними візерунками, відтисками сітки. Через це Пітерова шкіра була схожа на крокодилячу. Хвилини дві-три, доки сліди не зійшли, він забавлявся, фантазуючи, ніби перетворився на людину-ящірку.

Господарі дуже добре сприйняли відмову гостя спати в їхньому ліжку. Того першого дня, кілька годин по тому, як оазяни всі разом, як у них заведено, відійшли до сну, коли Пітер уже досить довго сидів у ліжку, молився, думав, совався, сьорбав воду з пластикової пляшки, перечікуючи час, щоб нікого не образити, не наважуючись поки що втекти звідти, він відчув, що хтось зайшов до кімнати. Це був Обожнювач Ісуса Номер Один, оазянин, який першим зустрів його в поселенні. Пітер подумав, чи не варто вдати, ніби він пробудився від глибокого сну, однак вирішив, що така дитяча комедія нікого не обдурить. Він усміхнувся й привітався, помахавши рукою.

Обожнювач Ісуса Номер Один підійшов до Пітерового ложа і став у його ногах, схиливши голову. Він був повністю закутаний у свій блакитний балахон, на голові мав каптур, черевики на ногах і рукавиці на руках, які він тримав перед собою, зчепивши на животі. Його бридкого лиця не було видно, тож Пітер спробував уявити собі під цією темною запоною відлоги людські риси.

Коли Номер Один заговорив, голос його звучав стишено, щоб не розбудити решту оазян. Слабкий, приглушений звук, моторошний, наче скрип дверей у далекому домі.

— Ти моли

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
я, — промовив оазянин.

— Молюся, — прошепотів у відповідь Пітер.

— Молю

Книга дивних нових речей
я і я, — сказав Номер Один. — Молю
Книга дивних нових речей
я,
Книга дивних нових речей
подіваю
Книга дивних нових речей
и
Книга дивних нових речей
ь по
Книга дивних нових речей
ути Бога.

Обидва на якусь мить замовкли. У суміжній кімнаті хропли інші оазяни. Врешті-решт Номер Один додав:

— Бою

Книга дивних нових речей
я, в
Книга дивних нових речей
і мої молитви
Книга дивних нових речей
хибили.

Пітер кілька разів подумки повторив останнє слово, якого не розібрав.

— Схибили? — перепитав він.

Книга дивних нових речей
хибили, — підтвердив Номер Один і, рознявши руки, однією вказав угору. — Бог перебуває там, — другою рукою він показав донизу. — Молитви йдуть тут.

— Молитви не подорожують у просторі, Обожнюване Номер Один, — відказав йому Пітер. — Молитви нікуди не йдуть, вони просто є. Бог тут, разом із нами.

— Ти

Книга дивних нових речей
уєш Бога? Зараз? — Оазянин звів голову, зосереджено й пильно дивлячись на Пітера; роззявина на його обличчі тремтіла.

Пітер випростав свої затерплі кінцівки, раптом відчувши, що його сечовий міхур повний.

— Просто зараз я чую лише своє тіло, яке каже, що мені треба відлити.

Оазянин кивнув і жестом запропонував Пітерові йти за ним. Пітер видобувся з ліжка й знайшов свої сандалі. Наскільки він зрозумів, зважаючи на перші двадцять із лишком годин свого перебування тут, в оселях оазян убиралень не було. Випорожнялися надворі.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один разом вийшли зі спочивальні в суміжну кімнату. Там вони проминули інших оазян, що спали, сповиті в свої кокони, нерухомі, наче трупи, якими вони й могли б здатися, якби не їхнє хрипке дихання. Пітер ішов навшпиньки, а Номер Один просувався нормально: його чоботи, м’які, наче підбиті оксамитом, ступали по долівці зовсім безгучно. Пліч-о-пліч вони минули склепінчастий перехід і крізь намистинову завісу вийшли на відкритий простір (якщо тільки простір на Оазі з її повітрям може бути по-справжньому «відкритим»). Сонце світило Пітерові просто в набряклі очі, і він ще дужче відчув, як спітнів і як свербить йому тіло після такого ложа.

Озирнувшись на будинок, із якого він вийшов, Пітер зауважив, що за ті години, які минули від часу його приїзду, довкілля Оази доклалося до напису ЛАСКАВОПРОСИМО, розрідивши фарбу, перетворивши її на пінисті випари, що тепер тоненькою цівкою стікали по стіні на землю; літери набули невиразних обрисів і перетворилися на якісь химерні візерунки.

Обожнювач Ісуса Номер Один помітив, що Пітер дивиться на залишки напису.

Книга дивних нових речей
лова на
Книга дивних нових речей
тіні пі
Книга дивних нових речей
ли
Книга дивних нових речей
коро, — сказав оазянин. —
Книга дивних нових речей
лова пробувають у пам’яті.

Він торкнувся грудей, немовби щоб показати, де пробуває пам’ять у таких, як він, або, може, щоб засвідчити свої щиросерді почуття. Пітер кивнув.

Потім Обожнювач Ісуса Номер Один повів його вулицями (мабуть, небруковані дороги можна назвати вулицями, якщо вони достатньо широкі?) углиб поселення. Довкола не було нікого, жодної ознаки життя, хоча Пітер знав, що та юрба людей, яка його зустріла раніше, мала бути десь там, усередині. Усі будинки були подібними один до одного. Скрізь овальні форми, усюди бурштиновий колір. Якщо це поселення й аміківська база — єдині архітектурні споруди на Оазі, тоді це був світ, у якому панувала практичність, а естетичні деталі були небажаними. Пітер не мав би цим перейматися, але переймався. Від самого початку він гадав, що церква, яку він зведе тут, мала би бути скромною і простою, щоб донести думку про те, що зовнішня форма не важлива — важливі тільки душі, які зберуться всередині; але тепер він волів звести гарну святиню.

Із кожним кроком потреба відлити ставала дедалі нагальнішою, і Пітер почав замислюватися, чи не задалеко веде його Номер Один, шукаючи відлюдне місце. Оазяни усамітненням надто не переймалися, принаймні, коли йшлося про вбиральню. Пітер бачив, як вони вільно позбавлялися своїх відходів на вулицях, зовсім про це не турбуючись. Ось вони йдуть собі, поважні, зосереджені на пункті свого призначення, аж тут з-під подолу балахона на землю сиплеться послід: сіро-зелені бібки без запаху, які, якщо на них випадково наступити, перетворюються на порошкувату, схожу на безе масу. На поверхні фекалії довго не затримувалися. Їх чи то розвіювало вітром, чи то поглинала земля. Пітер не бачив, щоб оазяни пісяли. Либонь, не мали в цьому потреби.

Пітер натомість ще й як мав. Він саме збирався сказати Номерові Один, що вони мусять зупинитися просто зараз будь-де, коли оазянин став перед якоюсь круглястою спорудою, таким собі архітектурним аналогом консервної бляшанки, тільки завбільшки з торговий склад. Невисокий дах будівлі було, наче гірляндами, прикрашено димарями... ні, не димарями, а лійками — широкими, на вигляд керамічними, лійками, схожими на вази, виготовлені з обпаленої в печі глини — усі горловинами до неба. Номер Один жестом запропонував Пітерові ввійти крізь намистинові двері. Пітер послухався. Усередині він натрапив на абияк розставлені цебра, бляшанки і барильця, усі різні, всі виготовлені вручну, і всі вони наповнювалися з труб, що звивалися зі стелі. Посудини було розставлено вздовж стін приміщення, а центр лишався вільним. У штучному ставку, завбільшки з басейн на задньому дворику в престижних районах Лос-Анджелеса, мерехтіла блідо-смарагдова вода.

— Вода, — промовив Номер Один.

— Дуже... розумно, — похвалив Пітер, відкинувши слово «спритно» як надто складне для вимови.

Побачивши повний ставок і десятки вкритих вологою труб, він тільки переконався, що ось-ось сам обмочиться.

— До

Книга дивних нових речей
ить? — запитав Номер Один, коли вони обернулися виходити.

— Е-е-е... — завагався збентежено Пітер.

— До

Книга дивних нових речей
ить води? Будемо відливати?

Аж тут Пітер дотямив, чому вони не зрозуміли один одного. «Відлити» — ну звісно ж! Ці розбіжності між буквальним значенням слова й розмовним — він так багато читав про них у розповідях про інші місіонерські експедиції й пообіцяв собі, що повсякчас уникатиме двозначності. Але мовчазна згода Номера Один на його прохання була такою спокійною і незворушною, що не було навіть натяку на помилку в спілкуванні.

— Даруйте мені, — промовив Пітер, випередив Номера Один, став посеред вулиці й, задерши свою дишдашу, пустив на волю струмінь сечі.

Здалося, минула не одна хвилина, доки він був готовий обернутися назад до оазянина. Щойно Пітер це зробив, Обожнювач Ісуса Номер Один скинув додолу одну бібку. Незбагненний звичай, хоча подібні жести, що засвідчують повагу, є і в європейців, наприклад, коли ті цілуються у щоки — правильну кількість разів у правильну щоку.

— Тепер знову

Книга дивних нових речей
пати? — Оазянин указав рукою туди, звідки вони прийшли: у напрямку до будинку з хропунами, де стоїть просякла потом ванна, від якої тхне кокосом.

Пітер ухильно всміхнувся:

— Спершу відведи мене до місця, де буде наша церква. Я хочу побачити його знову.

Тож вони вдвох вийшли з поселення й попрямували через поле, до обраного місця. Ще нічого не було збудовано. У землі було видовбано чотири ямки, що позначали чотири кути майбутньої будівлі. Іще всередині цих меж Пітер накреслив загальний план і пояснив сімдесятьом сімом душам, які зібралися довкола нього, що має бути всередині церкви. Тепер, коли після тривалого проміжку часу він знову дивився на свої креслення на порожньому клаптику землі очима, потьмареними втомою, він бачив їх так, як, либонь, бачили оазяни: незграбні таємничі видовбини в піску. Пітер відчув, що йому нізащо не дорівнятися до того завдання, яке стоїть перед ним. Беа, безперечно, розрадила б його, сказала б, що він замало спав, а тому об’єктивна реальність плутається в його голові, і, звісно, мала б рацію.

Було там і декілька інших слідів, які зоставило після себе зібрання Обожнювачів Ісуса. Калюжка молочного блювотиння, яке відригнуло одне з оазянських немовлят під час Пітерової вітальної промови. Пара чобіт, подарованих спеціально для Пітера, але замалих йому на кілька дюймів (ця помилка, здається, оазян ані збентежила, ані здивувала, вони лише мовчки визнали це). Напівпрозорий бурштиновий глечик для води, майже порожній. Металеве блістерне упаковання (аміківський дарунок), із якого видавлено всі пігулки. Дві подушки на певній відстані одна від одної, на яких двійко молодших дітей задрімали, коли розмова дорослих зайшла надто далеко в невидимі сфери.

Пітер повагався кілька секунд, а відтак підібрав подушки й поклав їх одна біля одної. Потім опустився на землю, підсунувши подушки під голову й під поперек. Утома відразу ж почала покидати його тіло, немовби земля вбирала її в себе. Шкода, що він не був сам.

— У на

Книга дивних нових речей
ому ліжку ти не мав
Книга дивних нових речей
по
Книга дивних нових речей
инку, — зауважив Обожнювач Ісуса Номер Один.

Через жмуток свистячих і шиплячих звуків Пітер не зміг розібрати фрази.

— Я не зовсім зрозумів...

— Ти не був... задоволений, — сказав Номер Один. Він аж стиснув свої рукавиці, силкуючись відшукати слово, яке зміг би вимовити. — У на

Книга дивних нових речей
ому ліжку.
Книга дивних нових речей
он не прий
Книга дивних нових речей
ов ніколи.

— Це правда, — усміхаючись, погодився Пітер. — Сон не прийшов.

Чесному всюди честь, подумав Пітер. А непорозумінь буде досить і без зайвої дипломатії.

— Тут

Книга дивних нових речей
он прийде за тобою, — зазначив Номер Один, обвівши рукою в рукавичці простір довкола них.

— Так, тут сон прийде за мною.

— Добре, — закінчив оазянин. — Тоді в

Книга дивних нових речей
е буде гаразд.


Утім чи буде? Схоже, на це можна було сподіватися. Пітерові видавалося, що його місія йде як належить. Уже відбулося декілька незбагненних подій — незначних, це правда, не надто й дивовижних, але їх було досить, щоб показати: Бог особливо зацікавлений у тому, як тут усе обернеться. Наприклад, Пітер розповідав про Ноя і Всесвітній потоп (на прохання оазян), і тієї самісінької миті, коли він оповідав, як «розчинилися небесні розтвори», дощ почався насправді. А потім був іще той дивовижний випадок, коли настала ніч, вони закінчили роботу і жарівні було погашено. Вони всілися в темряві, й Пітер переповідав напам’ять початок Книги Буття (знову ж таки на прохання своєї нової пастви), і саме тієї миті, коли Господь сказав: «Хай станеться світло», — в одній із жарівень засичало, і там знову зайнялося полум’я, огортаючи їх золотим сяйвом. Випадкові збіги обставин, безперечно. Пітер не був марновіром. Значно ближчими до справжнього дива, вважав він, були щирі виголошення віри й братерства з боку цих людей, таких неймовірно не схожих на нього.

Проте була й низка розчарувань. Або ж не так розчарувань, як неспроможностей порозумітися. І Пітер не міг навіть уявити собі, чому зазнав невдачі, не міг збагнути, чого ж він не зрозумів.

Наприклад, світлини. Якщо він чомусь і навчився за всі свої роки, то це тому, що найкращий — і найшвидший — спосіб вибудувати близькі стосунки з незнайомцями — це показати їм світлини своїх дружини, будинку, себе самого, тільки молодшого, одягнутого й зачесаного, як одягалися й зачісувалися десять років тому, батьків, братів і сестер, домашніх тварин, дітей. (Ну, нехай у нього дітей не було, але це сама собою була хороша тема для розмови. «А діти?» — завжди запитують люди, немовби гадають, що найкращі фото ти приберіг на кінець.)

Можливо, дарма Пітер показував світлини такій численній юрбі оазян. Сімдесят із гаком людей по черзі переглядали їх, передаючи далі, і виходило, що майже всі бачили не ту картинку, про яку цієї хвилини оповідав Пітер. Хоча, правду кажучи, Обожнювачі Ісуса, які сиділи поблизу Пітера й могли простежити зв’язок між світлиною та її описом, поводилися так само незбагненно.

— Це моя дружина, — промовив Пітер, виймаючи з альбому верхню світлину й простягаючи її Обожнювачеві Ісуса Номер Один. — Беатріс.

— Беатрі

Книга дивних нових речей
, — сказав Обожнювач Номер Один, плечі його аж скривилися від зусилля на останньому звуці.

— Скорочено — Беа, — додав Пітер.

— Беатріс, — повторив Номер Один.

Оазянин обережно тримав фотокартку кінчиками пальців у рукавичках, точно горизонтально, наче побоювався, що мініатюрна Беатріс у своїх темно-червоних джинсах і светрі зі штучного кашеміру може зіслизнути з карточки. Пітер замислився, а чи можуть ці люди взагалі бачити у звичному розумінні цього слова, адже на їхніх обличчях не було нічого такого, що він міг би визначити як око. Вони не були незрячими, це очевидно, але... може, вони не могли сприймати двовимірні зображення?

— Твоя дружина, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Воло

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
я дуже довге.

— Було, раніше, — відказав Пітер. — Тепер вона має коротшу зачіску.

Цікаво, привабливим чи відразливим було довге волосся для тих, хто не мав його зовсім?

— Твоя дружина любить І

Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а?

— Авжеж, любить.

— Добре, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один, простягаючи світлину наступному оазянинові, який прийняв її, наче святу реліквію.

— А на цій фотографії, — розповідав далі Пітер, — будинок, у якому ми мешкаємо. Це в передмісті... містечку неподалік Лондона, в Англії. Як ви бачите, загалом наш дім подібний до сусідніх будинків. Але всередині він інакший. Ось так і людина може видаватися подібною до тих, хто довкола неї, але внутрішньо, через свою віру в Господа, бути зовсім іншою.

Пітер підвів погляд, щоб оцінити, як було сприйнято це порівняння. Довкола нього десятки оазян стояли навколішки концентричними колами, урочисто чекаючи, доки їм буде передано прямокутничок фотопаперу. Окрім кольорів своїх балахонів і незначної різниці у зрості, оазяни не відрізнялися нічим. Серед них не було ні гладких, ні кремезних, ні довготелесих незграб, ні зігнутих у дугу бабищ. Ні чоловіків, ні жінок. Тільки щільні лави однотипних істот, що припали до землі в однакових позах, одягнутих у вбрання однаковісінького крою. А під кожним каптуром — загуслий гуляш, який Пітер не міг, просто не міг витлумачити як обличчя.

— Голка, — здригнувшись, сказала істота на ім’я Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири. — Ряд голок. Ряд... ножів.

Пітер гадки не мав, про що він каже. На світлині, яку передали тому оазянину, були тільки нечупарна колишня будівля міської ради й тонка металева огорожа.

— А це, — мовив Пітер, — наш кіт, Джошуа.

Обожнювач Ісуса Номер Один розглядав світлину секунд п’ятнадцять чи двадцять.

— Джо

Книга дивних нових речей
уа любить І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а? — запитав він нарешті.

Пітер засміявся.

— Він не може любити Ісуса. Джошуа — це кіт.

Оазяни сприйняли цю інформацію мовчки.

— Він не... він тварина. У нього немає... — слово «свідомості» спало Пітерові на думку, але він відкинув його. Забагато звуків «с», щонайменше. — Його мозок дуже маленький. Він не може думати про добро і зло, про те, чому він живий. Він може тільки їсти і спати.

Пітер почувався, ніби зраджує Джошуа, кажучи таке. Кіт міг значно більше. Але правда була й у тому, що він не переймався питаннями моралі, його ніколи не хвилювало, навіщо він з’явився на цьому світі.

— І все-таки ми любимо його, — додав Пітер.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув.

— Ми теж любимо тих, у кого немає любові до Ісуса. Однак вони помруть.

Пітер дістав наступну світлину.

— А ось це, — сказав він, — моя церква там, удома.

Він ледь-ледь не повторив дотеп Бі-Джи про архітектурний конкурс, але зумів стриматися й прикусив язика.

Прозорість і простота — ось що потрібно йому тут, принаймні доти, доки він не зрозуміє, як ці люди влаштовані.

— Голка, так багато голки, — сказав один із Обожнювачів Ісуса, порядкового номера якого Пітер іще не запам’ятав.

Пітер нахилився вперед і поглянув на світлину догори ногами. Жодних голок він там ніде не побачив. Лише незугарну церковну споруду, яку оточувала металева огорожа з арковою брамою у псевдоготичному стилі. Потім Пітер помітив гостряки на кінцях прутів.

— Нам треба захищатися від злодіїв, — пояснив він.

— Злодій помре, — погодився котрийсь із оазян.

Наступним у стосі лежало ще одне фото Джошуа, де кіт згорнувся калачиком на пуховій ковдрі, лапкою прикривши очі. Пітер засунув цю світлину під спід і вибрав іншу.

— Це задній дворик нашої церкви. Колись там була стоянка машин. Суцільний бетон. Ми попросили, щоб бетон здерли й замінили на грунт. Ми подумали, що люди можуть прийти до храму пішки або ж знайти собі місце для паркування на вулиці... — навіть говорячи це, він усвідомлював, що половина з того, що він сказав — а може, і все — мусить бути для цих людей незрозумілим. Утім зупинитися Пітер не міг. — Ми ризикували. Але ризик себе виправдав. Це було... Це був успіх. То була хороша справа. Виросла трава. Ми посадили кущі й квіти, навіть кілька дерев. Тепер там бавляться діти, коли надворі тепло. Загалом, там, звідки я прибув, нечасто буває по-справжньому тепло...

Пітер молов казна-що. Опануй себе.

— Ти де?

— Га?

Оазянин показав фото.

— Ти де?

— Мене на цій світлині немає, — відповів Пітер.

Оазянин кивнув і простягнув знімок сусідові.

Пітер вийняв наступне фото з альбому. Якби навіть повітря Оази не було таким вологим, він однаково б уже зіпрів.

— Це я в дитинстві, — розповідав далі Пітер. — Фотографувала тітонька, мабуть. Сестра моєї матері.

Обожнювач Ісуса Номер Один ретельно оглянув знімок трирічного хлопчика. На ньому Пітер, хоч і крихітний, якщо порівнювати з довкіллям, але все одно помітний у своїй жовтогарячій парці й помаранчевих рукавицях, махав в об’єктив фотоапарата. Це була одна з небагатьох родинних світлин, знайдених у будинку його матері, коли вона померла. Пітер сподівався, що оазяни не попросять показати фото батька, бо мати знищила їх усі.

— Дуже ви

Книга дивних нових речей
окий дім, — зазначив Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири.

Він мав на увазі висотний будинок на задньому плані світлини.

— Це було жахливе місце, — сказав Пітер. — Гнітюче. До того ж ще й небезпечне.

— Дуже ви

Книга дивних нових речей
окий, — повторив Номер П’ятдесят Чотири, передаючи квадратик фотопаперу наступному в черзі.

— Незабаром після того ми перебралися звідти до кращого місця, — розповів Пітер. — Безпечнішого, принаймні.

Оазяни схвально загомоніли. Перебратися до кращого й безпечнішого місця — це вони могли зрозуміти.

Світлини, які Пітер уже віддав, тим часом подорожували в натовпі. Один оазянин мав питання щодо зображення з Пітеровою церквою. На фото кілька вірян згромадилися зовні будівлі, по черзі заходячи в сині двері. Серед них був Іан Дьюар, ветеран війни в Афганістані, що пересувався на милицях. Від пропозиції Міністерства оборони оплатити йому протез він відмовився, щоб мати зайвий привід поговорити про війну.

Книга дивних нових речей
оловік без ноги, — зауважив оазянин.

— Саме так, — підтвердив Пітер. — Була війна. Його дуже сильно поранили в ногу, і лікарям довелося її ампутувати.

Книга дивних нових речей
оловік зараз мертвий?

— Ні, з ним усе гаразд, він живий і здоровий.

Звідусіль почувся зачудований шепіт, кілька голосів змовило: «Хвала Го

Книга дивних нових речей
поду!»

— А це, — сказав Пітер, — моє весілля. Це я й моя дружина, Беатріс, того дня, коли ми побралися. А у вас бувають весілля?

— У на

Книга дивних нових речей
бувають ве
Книга дивних нових речей
ілля, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

Якою була ця його відповідь? Злегка насмішкуватою? Роздратованою? Знудженою? Чи просто інформативною? З інтонації Пітер сказати цього не міг. Наскільки він чув, інтонації не було взагалі. Лише напруження м’язів чужинної плоті, що працювали замість голосових зв’язок.

— Вона познайомила мене з Христом, — додав Пітер. — І привела до Бога.

Ці слова викликали реакцію значно бурхливішу, ніж світлини.

— Твоя дружина знай

Книга дивних нових речей
ла Книгу, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Сімдесят-Скількись-Там. — Вона
Книга дивних нових речей
итала,
Книга дивних нових речей
итала,
Книга дивних нових речей
итала,
Книга дивних нових речей
итала рані
Книга дивних нових речей
е від тебе. В
Книга дивних нових речей
ила метод І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а. Тоді твоя дружина прий
Книга дивних нових речей
ла до тебе і
Книга дивних нових речей
казала: «Я від
Книга дивних нових речей
укала Книгу дивних нових ре
Книга дивних нових речей
ей.
Книга дивних нових речей
итай тепер ти. Ми не згинемо, але матимемо життя ві
Книга дивних нових речей
не».

У такому викладі це було схоже більше на загравання змія до Єви в Едемі, ніж на ті практичні християнські приповіді, які Беа розповідала в лікарняній палаті, де вони вперше зустрілися. Але цікаво було те, що оазянин намігся процитувати Євангеліє від Івана 3:16. Мабуть, Курцберг навчив їх.

— Вас навчив цього Курцберг?

Обожнювач Ісуса, що говорив перед тим, не відповідав.

— Кожен, хто вірує в Нього, не згине, але матиме життя вічне, — виголосив Пітер.

— Амінь! — відгукнувся Обожнювач Ісуса Номер Один, і вся громада зашамотіла за ним. Слово «амінь», на щастя, було саме пристосовано до їхніх ротів чи якоїсь іншої частини тіла, яку вони використовували для розмови. — Амінь, амінь, амінь!

Весільне фото досягло оазянина в оливково-зеленому балахоні. Він — чи вона? — відсахнувся.

— Ніж, — сказав оазянин. — Ніж.

Справді: на світлині Пітер і Беа разом стискали руків’я велетенського ножа, збираючись, згідно з традицією, відкраяти шматок свого весільного торта.

— Це звичай такий, — пояснив Пітер. — Обряд. То був дуже щасливий день.

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
а
Книга дивних нових речей
ливий день, — луною відгукнувся оазянин — наче волога папороть чавкотнула під чиїмись ногами.


Пітер засовався у гамаку, прагнучи відвернутися від сонця, що сходило. Топлене помаранчеве світло потроху ставало дедалі яскравішим. Він лежав горілиць, вдивляючись у небо, а перед його очима танцювали в безхмарному обширі пурпурові після-образи. Незабаром вони розтанули, і небо набуло рівномірної золотої барви. Чи була ранкова зоря там, удома, бодай колись такою золотою? Пітер не пригадував. Він пам’ятав яскраве сяйво, що лилося на ліжко, золотило хутро Джошуа, непокриті вигини стегон Беа, коли ранок випадав теплий і вона скидала зі себе простирадла. Але це не те саме, коли ціле небо сповнене золотої барви. За вікном їхньої з Беа спальні небо ж було блакитним, хіба ні? Пітер був сердитий на самого себе через те, що забув.

Так багато треба було розповісти Беа, а він записав надто мало. Коли випаде наступна можливість надіслати листа, він завдяки нотаткам, нашкрябаним у своєму записнику, безперечно, спроможеться перелічити все найважливіше, що сталося за останні триста шістдесят годин. Але його оповіді бракуватиме дрібниць. Пітер забуде спокійні, тихі миті близькості між ним та його новими друзями, несподівані проблиски порозуміння в тих сферах спілкування, які, він думав, будуть безнадійно темними. Він може навіть не згадати про золоте небо.

Записники були в рюкзаку, десь на споді. Можливо, треба було тримати їх біля себе, у гамаку, щоб мати змогу занотувати свої думки й роздуми, хай коли вони прийдуть. Але в такому разі Пітер міг би вві сні наштрикнутися на олівець. Або ж олівець міг крізь комірку сітки впасти на тверду долівку внизу, а від удару весь внутрішній графітовий стрижень розкришився б на десятки частинок, і тоді годі було б загострити олівця. Для Пітера олівці були справжнім скарбом. Доглянуті належним чином, вони слугуватимуть довго, коли витечуть усі кулькові ручки, засохнуть усі фломастери і вийдуть із ладу всі друкарські машинки.

До того ж Пітер насолоджувався цими годинами в гамаку, вільними від будь-яких справ. Коли він був на землі, працюючи зі своєю паствою, мозок його гудів без упину, готовий до викликів і сприятливих нагод. Кожна розмова могла виявитися вирішальною для його місії. Нічого не можна було брати як належне. Оазяни вважали себе християнами, однак їхнє поняття про Христове вчення було зовсім слабке. Серця їхні були сповнені безформної віри, але їм бракувало розуміння — і вони знали про це. Їхній пастор мав щохвилини бути вкрай зосередженим, слухаючи їх, спостерігаючи їхні відгуки, вишукуючи проблиски світла.

Повертаючись же до справ земних, Пітер мав так само зосереджено працювати фізично: носити каміння, перемащувати його будівельним розчином, копати ями. Коли денна робота закінчувалася й оазяни розходилися по домівках, умоститися в гамаку, знаючи, що зробив усе, що міг, було справжнім блаженством. Сітка немовби вихоплювала Пітера з бурхливого потоку відповідальності й підвішувала у блаженному забутті між трудами сьогоднішнього дня й завтрашнього. Він наче отримував змогу побути твариною, яка, не володіючи нічим, окрім власної шкури, байдикує, простягшись у темряві чи дрімаючи на осонні.

Тут лежало кілька сіток, подібних до тієї, з якої Пітер зладнав собі гамак. Ними оазяни носили цеглу... Звідкіля? Звідкись, де вона була. Четверо оазян, кожен (чи кожна?) обв’язавши кінець сіті довкола свого плеча, виступали врочисто, несучи полем до церкви купу цеглин, наче труну з небіжчиком. Хоча майданчик під святиню пролягав неподалік від основного скупчення будинків — просто на відстані, достатній для того, щоб надати йому необхідного статусу місця, яке поза звичайним плином речей — все одно, думав Пітер, із сіткою цегли на плечах іти було неблизько. Схоже, колеса оазяни не знали.

Пітерові тяжкувато в це вірилося. Колесо ж, вочевидячки, було таким пречудовим винаходом, хіба ні? Оазяни, здавалося б, навіть якщо ніколи раніше не мали гадки про нього, мусили б запозичити його, щойно побачивши в аміківців. Аж ніяк не применшуючи всілякої пошани, на яку, звісно, заслуговує, позатехнологічний триб життя, — хіба ж хтось, маючи вибір, тягатиме цеглу риболовними сітями?

Риболовна сіть? Пітер назвав цю сітку так, тому що вона була схожа на риболовну, але ж сплели її, мабуть, для якоїсь іншої цілі — можливо, навіть спеціально, щоб носити нею цеглу. Тут більше не було до чого застосовувати сіті. На Оазі не було ні океану, ні великих водойм, не було, очевидно, і риби.

Риби не було. Цікаво, зрозуміють оазяни Пітера, коли дійде до важливих біблійних оповідей, у яких згадується риба? Таких було чимало: Йона і кит, диво з хлібами й рибинами, галілеяни-рибалки, що стали учнями Ісуса, та й Ісусова обіцянка-метафора зробити їх «ловцями людей»... Уривок із глави тринадцятої Євангелія від Матвія, де йдеться про те, що «Царство Небесне подібне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину»... Навіть у початковій главі Книги Буття мовиться, що перші тварини, яких створив Бог, були морськими мешканцями. Скільки ж сторінок Біблії Пітерові доведеться оминути, не маючи змоги розтлумачити їх оазянам?

Однак Пітер не повинен занепадати духом через це. Його труднощі не були якимись надзвичайними, аж ніяк; навпаки, такий стан справ був цілком звичним. Місіонери в Папуа-Новій Гвінеї у двадцятому столітті були змушені шукати способу обійти той факт, що тубільці не знали овець, а їхній тамтешній еквівалент, свині, не надто надавався до використання в християнських при-повістях через те, що папуаси розглядали своїх свиней як здобич, яку вони мають убити. Тут, на Оазі, Пітерові доведеться зіштовхнутися з подібними викликами, і йому просто треба знайти щонайкраще компромісне рішення.

Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.

Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.

Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.

Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.

Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.

— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.

Книга дивних нових речей
квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.

— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.

Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.

— Зв’язок не розірветь

Книга дивних нових речей
я ніколи, — промовив він. — Зв’язок
Книга дивних нових речей
ильний, о, дуже
Книга дивних нових речей
ильний. Вітер — як...

Щоб показати, якими марними будуть потуги вітру, оазянин простягнув руку і провів нею по Пітеровому волоссю, лише злегка його скуйовдивши.

Запевнення це було таке саме по-дитячому простосерде, як і власне метод будівництва церкви, але Пітер вирішив довіритися вмінню оазян. Їхнє поселення, хоч і не вражало архітектурними витворами, однак здавалося цілком непохитним. До того ж треба було визнати, що розчин, яким скріплювалися між собою цеглини, був навдивовижу міцний. Щойно нанесений, він виглядав як кленовий сироп, але за годину був уже твердий, як бурштин, і з’єднував цеглини намертво.

Церкву будували без риштувань і без драбин; не використовували нічого, зробленого з дерева чи металу. Натомість на висоту діставалися у надзвичайно громіздкий і водночас пречудесно практичний спосіб. Велетенські блоки, витесані із затвердлого моху — того самого матеріалу, з якого оазяни виготовляли свої ліжка, — складалися східцями і приставлялися зовні до стін будівлі. Кожна сходинка була завширшки метри два й заввишки стільки, скільки треба; у міру того, як муровання підіймалося над землею, приставлялися нові щаблі. За кілька останніх днів сходи виросли й зараз мали висоту у два Пітерові зрости, але, попри весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.

Цілковита простота цієї технології зачарувала Пітера. Гаразд, вона не придасться для будівництва хмарочоса чи кафедрального собору, якщо тільки на довколишній території не можна буде розмістити східчастої драбини завбільшки з футбольний стадіон, але для побудови скромної церковки вона була запаморочливо складною. Оазяни просто підіймалися сходами, кожен тримаючи по одній цеглині. На вершині вони спинялися й обводили очима (оком, зоровою щілиною абощо) верх муровання, як, либонь, піаніст оглядає клавіші свого інструмента перед концертом. Відтак клали цеглину в правильне місце і спускалися назад.

Робочий процес за всіма стандартами був трудомісткий. У сам розпал роботи на будівництві працювало десятки чотири оазян, і Пітер вважав, що могло бути й більше, але тоді вони б заважали одне одному. Праця була організованою, без поспіху, але й без зупинок — доки кожен оазянин (чи оазянка?) не досягав своєї межі і йшов на якийсь час додому. Працювали вони переважно мовчки, радячись лише тоді, коли опинялися перед якимось новим викликом або коли щось могло піти не так, як слід. Пітер не міг сказати, чи вони щасливі. Це був найпалкіший його намір: пізнати їх так добре, щоб зрозуміти, коли вони щасливі.

Чи були оазяни щасливі, коли співали? Напевно, якби спів завдавав їм муки, вони б цього не робили. Пітер аж ніяк не сподівався, що вони привітають свого пастора хоровим співом «Чудової ласки», вони запросто могли влаштувати йому якесь інше вітання. Можливо, їм потрібно було дати вихід своїм радощам.

Щастя — це така невловна річ, яку дуже важко помітити: воно подібне до метелика, що маскується в лісі, — хтозна, чи він іще перед тобою, чи вже полетів геть. Колись молода жінка, новонавернена до Христа, сказала Пітерові: «Якби ви тільки могли побачити мене торік, коли я запоєм пила разом зі своїми приятелями! Ми були такі щасливі, ми реготали, аж за животи бралися, не могли спинитися. Люди оберталися подивитися, що ж там такого смішного, хотіли й самі так приємно проводити час, як ми. Ми ж літали, я була на сьомому небі. А насправді весь цей час думала: „Боже, допоможи мені! Мені так страшенно самотньо! Мені так невимовно сумно! Я не хочу жити, я не можу терпіти це життя ані хвилини довше!“ Розумієте, про що я?» А з іншого боку був Іан Дьюар, що розводився про свою службу в армії, скаржився нажмикрутів-чинуш, які позбавляли війська найнеобхіднішого: «Нічник купи собі сам, а ось тобі бронік, один на двох, а якщо тобі відірве ногу, ковтни оці ось дві крихітні таблетки, бо морфію у нас для тебе немає». Одного разу після п’ятнадцяти хвилин таких нарікань Пітер, зважаючи на інших людей, що терпляче чекали нагоди поговорити зі своїм духівником, урвав ветерана: «Іане, пробач мені, але тобі не потрібно постійно повертатися до цього. Бог був там. Він був там із тобою. Він бачив, що відбувалося. Він бачив усе». Тоді Іан не витримав і заридав, сказавши, що він знає, він знає це, і саме тому, попри це все, незважаючи на всі свої скарги й увесь свій гнів, він був щасливий, по-справжньому щасливий.

А ще була Беатріс, того дня, коли Пітер їй освідчився, дня, коли геть усе пішло шкереберть. О пів на одинадцяту ранку, під спекотним сонцем, коли вони стояли біля банкомата на головній торговій вулиці, збираючись на закупи до супермаркету, він запропонував їй одружитися. Мабуть, Пітерові належало впасти перед Беа навколішки, тому що її «Ну, так...» пролунало нерішуче й неромантично, немовби його пропозицію вона розглядала лише як практичний спосіб зменшити витрати на житло. А потім банкомат проковтнув її картку, і Беа довелося йти розбиратися до банку, де трапилася прикрість, коли менеджер півгодини мучив її допитами, ніби вона якась шахрайка, що викрала картку у справжньої Беатріс. Це приниження закінчилося тим, що Беа у праведному гніві розірвала всі відносини з цим банком. Після того вони пішли до супермаркету, але змогли дозволити собі ледве половину з того, що запланували купити, а коли повернулися на парковання, то побачили, що якийсь вандал надряпав на їхній машині свастику. Якби це було щось інше — карикатурний пеніс, лайливе слово, будь-що — вони б, напевно, лишили все як є, але це вони мусили прибрати, хай і довелося витратити купу грошей.

Так тривало цілісінький день: телефон Беа розрядився й вимкнувся; перша майстерня, до якої вони приїхали, була зачинена; друга була завалена роботою, і на них там навіть дивитися не схотіли; банан, яким вони мали намір підобідати, виявився гнилим ізсередини; у Беа на туфлі порвалася зіпсута застібка, через що Беатріс змушена була шкутильгати; двигун машини почав видавати дивні звуки; у третій майстерні їм повідомили невтішні новини: скільки коштуватиме перефарбувати машину, а також що їхня вихлопна труба проіржавіла. А насамкінець вони так довго діставалися до квартири Беа, що дорогі баранячі відбивні, які вони купили, через спеку набули геть непривабливого вигляду. Для Пітера це стало останньою краплею. Уся його нервова система вибухнула люттю. Він ухопив тацю з відбивними й уже намірився викинути їх у сміття, швиргонути чимдуж, щоб покарати м’ясо за те, що воно так легко псується. Але відбивні було куплено не за його гроші, і Пітер спромігся — ледь-ледь — опанувати себе. Він поклав продукти до холодильника, хлюпнув води на обличчя й пішов по Беа.

Пітер відшукав дружину на балконі, де та сиділа, видивляючись донизу на цегляну стіну, що оточувала багатоквартирний будинок, у якому вони мешкали, на стіну, увінчану колючим дротом і гостряками битого скла. Щоки Беа були мокрими.

— Пробач мені, — мовив Пітер.

Беатріс намацала його руку і сплела свої пальці з його.

— Я плачу, бо щаслива, — пояснила вона, тимчасом як сонце нарешті вкрилося пеленою хмаринок, повітря посвіжішало й подув, пестячи їхнє волосся, легенький вітерець. — Це найщасливіший день у моєму житті.

11

Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

— Боже, благо

Книга дивних нових речей
лови на
Книга дивних нових речей
у зу
Книга дивних нових речей
трі
Книга дивних нових речей
, от
Книга дивних нових речей
е Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Засліплений світлом, Пітер незграбно обернувся, ледь не випавши з гамака. На тлі сонця, що сходило, виднілася постать оазянина, який наближався. Пітер знав лише те, що голос не належав Обожнювачу Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, єдиному, чий голос він міг розпізнати без додаткових підказок.

— Доброго ранку, — відповів Пітер.

Саме це, і нічого більше, означало: «Боже, благослови нашу зустріч». Оазяни прохали в Господа благословення за першої-ліпшої нагоди, а отже, або вони розуміли поняття благословення краще, ніж більшість християн, або не розуміли взагалі.

— Я йду будувати нашу

Книга дивних нових речей
еркву знову.

За два тижні серед цих людей Пітерові вуха призвичаїлися, і він миттю зрозумів, що «

Книга дивних нових речей
ерква» — це «церква». Він порозмірковував і поєднав голос із балахоном канарково-жовтого кольору.

— Обожнювач Ісуса Номер П’ять?

— Так.

— Дякую тобі за прихід.

— Задля Бога я зроблю в

Книга дивних нових речей
е,
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
о Він забажає, будь-
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
о, будь-коли.

Навіть зараз, чуючи Обожнювача Номер П’ять, Пітер не міг зрозуміти, що ж саме відрізняло цей голос від голосу, скажімо, Обожнювача Номер П’ятдесят Чотири. Не звучання, у цьому чоловік був певен. Того дивовижного розмаїття голосів, до якого він звик удома — або ж навіть на аміківській базі — не було серед оазян. Тут не було ні дзвінких баритонів, ні верескливих сопрано, ні хрипких альтів, ні енергійних тенорів. Жодних відтінків у голосах: ні метикуватості чи тупості, ні сором’язливості чи агресії, ні холоднокровності чи спокусливості, ні зухвальства чи покори, ні веселощів чи журби. Може, як нетямущий зайда, Пітер не міг вловити нюансів, але він був цілком певен, що це не так. Ти ж не очікуватимеш, що якась одна чайка, чи один дрізд, чи сойка будуть кричати інакше, ніж інші представники їхнього виду. Вони просто не створені так.

Що оазяни могли, то це застосовувати мову по-різному, характерним чином. Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, наприклад, був майстром уникання слів, які не міг вимовити, завжди примудряючись обходитися замінами без шиплячих чи свистячих звуків. Через ці виверти («іти до ліжка» замість «спати», «давати знання» замість «навчати» тощо) вимова його ставала чудернацькою, але й швидкою, і створювалося враження, нібито він вільно володіє чужою мовою. Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, навпаки, не прагнула уникати важких звуків, вона просто намагалася розмовляти загальноприйнятою мовою, а якщо в потрібних їй словах траплялося багато «с», «ц», «ш», «щ» або «ч» — що ж, вельми шкода. З іншого боку, вона докладала менше зусиль, ніж дехто з оазян, щоб говорити чітко — її плечі не кривилися так сильно, коли треба було викашляти приголосну — і через це зрозуміти її іноді було важче.

Вона, її. Чому це Пітер думає про неї як про особу жіночої статі? Лише через балахон канарково-жовтого кольору? Чи він справді щось відчув на підсвідомому рівні, який годі проаналізувати?

— Доки решта не прийдуть, ми з тобою небагато можемо зробити, — сказав Пітер, вибираючись із гамака. — Ти міг поспати довше.

— Мене рано охопив

Книга дивних нових речей
трах.
Книга дивних нових речей
трах,
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
о тебе немає.

— Немає?

— АМІК приїде

Книга дивних нових речей
ьогодні, — нагадала вона йому. — Забрати тебе додому.

— Аміківська база — не мій дім, — сказав Пітер, застібаючи сандалії.

Присівши навпочіпки, щоб зробити це, він майже порівнявся зростом із Обожнювачкою Ісуса Номер П’ять. Вона була дуже мала як на дорослу. Якщо вона була дорослою. Може, вона була дитиною. Хоча ні, навряд. А може, була неймовірно старою. Пітер просто не знав. Він знав, що Номер П’ять була дуже прямодушною, навіть за оазянськими мірками; що вона могла працювати тільки хвилин двадцять-тридцять, а потім ішла геть, і що вона мала за родича когось, хто не був Обожнювачем Ісуса, і це її засмучувало або ж викликало почуття, яке Пітер розумів як смуток. Власне кажучи, він не міг поручитися, що цей невірець доводився їй кревною ріднею. Може, то був просто товариш. А щодо смутку — це були скоріше його здогади. Оазяни не плакали, не зітхали, не ховали обличчя в долоні, тож вона мусила щось сказати, що наштовхнуло Пітера на такий висновок.

Пітер спробував пригадати ще щось про Обожнювачку Номер П’ять, але це йому не вдалося. На жаль, саме так і влаштовано людський мозок: він просіює особистісні враження і сприйняття крізь сито пам’яті, лишаючи тільки декілька знакових, може, навіть і не найважливіших.

Справді, наступного разу треба буде більше записувати.

— АМІК забере тебе, — повторила Номер П’ять. — Я бою

Книга дивних нових речей
я, ти не поверне
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
я.

Пітер вийшов крізь отвір у стіні, який згодом мав перетворитися на двері, став у тіні своєї церкви і з полегкістю відлив на землю. Сеча була ще темнішого помаранчевого кольору, ніж раніше, і Пітер замислився, чи не замало він п’є. Оазяни пили ощадливо, і він звик робити так само. Один великий ковток із його пластикової пляшки вранці, ще кілька ковтків через певні проміжки часу протягом робочого дня, та й по всьому. Коли пляшка порожніла, оазяни щоразу покірливо йшли до свого селища її наповнювати, але турбувати їх зайвий раз Пітерові не хотілося.

Узагалі оазяни дбали про нього пречудово, справді. Такі вкрай замкнуті люди, що більшість свого часу проводили вдома в тихих бесідах у колі родичів і близьких друзів, вони, одначе, зустріли Пітера з розпростертими обіймами. Це в переносному значенні. Вони були не з тих, хто полюбляє телячі ніжності. Але їхнє доброзвичайне ставлення до Пітера було очевидне. Щодня, коли Пітер працював на будівництві церкви, він раз по раз помічав, як хтось іде полем, несучи йому гостинець. То тарілку кулястої смаженини, схожої на самсу, то склянку теплого, приємного на смак густого напою, то кусень чогось крихкого й солодкого. Його товариші по роботі зрідка їли на будівництві, воліючи харчуватися як звикли, удома. Іноді хтось міг зірвати кілька суцвіть білоквіту, якщо той був молодий і соковитий. Але почастунки, приготовані завчасно, ці невеличкі офірування, призначалися лише Пітерові. Він приймав їх зі щирою вдячністю, адже голод дошкуляв йому постійно.

Хоча тепер уже не так. Не бажаючи зажити слави ненажери, за минулі триста шістдесят із гаком годин він призвичаївся споживати значно меншу кількість калорій і згадав те, чого навчився колись протягом своїх змарнованих років: щоб вижити і навіть зберігати активність, чоловікові досить зовсім трохи палива. Якщо його змушують обставини. Або якщо він занадто п’яний і йому байдуже. Або — як то було зараз — якщо він зайнятий справою, яка приносить йому задоволення.

Коли Пітер повернувся до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. У такій позі балахон її зібгався, необережно виставивши напоказ її худенькі стегна й те, що між ними. Пітер мигцем глянув на голизну Номера П’ять, і йому здалося, що він помітив анус, але нічого схожого на геніталії не було.

— Розкажи мені

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
е із Книги дивних нових ре
Книга дивних нових речей
ей, — попросила вона.

«...Чоловіка та жінку створив їх», — спало Пітерові на думку.

— Ти знаєш розповідь про Адама та Єву? — запитав він.

— Боже, благо

Книга дивних нових речей
лови в
Книга дивних нових речей
і розповіді з Книги. В
Книга дивних нових речей
і вони добрі.

— Так, але чи знаєш ти саме цю? Чи чула ти її вже раніше?

— Давно, — погодилася Номер П’ять. — Тепер знову.

— Ти чула її від Курцберґа?

— Так.

— А чому Курцберґа немає тут, щоб розповісти тобі цю історію знову?

Відтоді як прибув до поселення, Пітер не раз задавав те саме запитання, змінюючи його на всякий лад, але задовільної відповіді досі не отримав.

— Оте

Книга дивних нових речей
ь Кур
Книга дивних нових речей
берг пі
Книга дивних нових речей
ов геть. Покинув на
Книга дивних нових речей
у потребі. Так
Книга дивних нових речей
амо покине
Книга дивних нових речей
і ти.

Її розщеплене обличчя, зазвичай здорового рожевого кольору, поблідло настільки, що складні риси його стали білими.

— Я поїду ненадовго. Скоро повернуся.

— Так, виконай

Книга дивних нових речей
воє проро
Книга дивних нових речей
тво, будь ла
Книга дивних нових речей
ка.

Наскільки здалося Пітерові, в її словах не було ні грайливості, ні благання. Тон її голосу був практичний і, хоч говорила вона не голосніше за інших оазян, емоційний. А може, Пітер це лише вигадав. Можливо, він узагалі постійно вигадує, знаходить відмінності там, де їх не було, затявшись збагнути цих людей. Колись вони з Беа прочитали в якомусь журналі, що коти насправді не мають індивідуальних рис, попри те що їхні господарі воліли б думати інакше. Усі особливі звуки вашого котика, його незвичайна поведінка — це лише набір генетичних рис стандартного зразка, характерних для конкретної породи. Жахлива стаття, набазграна якимось писакою-мудрагелем із залисинами на чолі. Вона глибоко збурила Беа. А збурити Беа непросто.

— Скажи мені, Номере П’ять, — почав Пітер, — та людина, яку ти любиш і через яку сумуєш, та, що не вірить у Христа, — це твій син?

— Мій... брат.

— А в тебе ще є брати чи сестри?

— Один живий. Один у землі.

— А батьки?

— У землі.

— А власні діти в тебе є?

— Боже поможи, ні.

Пітер кивнув, буцімто зрозумів. Він знав, що не надто метикуватий, і досі не мав жодного доказу, що Обожнювач Номер П’ять жіночої статі.

— Будь ласка, вибач мені мою недалекість, але скажи, ти чоловік чи жінка?

Вона не відповіла, тільки схилила голову набік. Пітер помітив, що, на відміну від Обожнювача Ісуса Номер Один, у неї лицева роззявина не кривилася, коли Номер П’ять була чимось збентежена. Він замислився: отже, вона розумніша чи просто стриманіша.

— Ти щойно згадала... щойно сказала мені про свого брата. Ти назвала його своїм братом, а не сестрою. Чому?

Вона поміркувала над цим якусь хвилю.

— Така воля Божа.

Пітер спробував ще раз:

— А ти своєму братові сестра чи брат?

Знову вона замислилася.

— Тобі я назву

Книга дивних нових речей
ебе
Книга дивних нових речей
ловом «брат», — мовила вона. — Бо
Книга дивних нових речей
лово «
Книга дивних нових речей
е
Книга дивних нових речей
тра» важко вимовити.

— А якби «сестра» тобі вимовити було легше, що б ти сказала?

Вона змінила позу так, що балахон знову прикрив їй пахвину.

— Ні

Книга дивних нових речей
ого.

— В історії про Адама та Єву, — не вгавав Пітер, — оповідається, що Бог створив чоловіка й жінку. Дві різні статі. Два різні види людини. Серед вас тут також є два різні види?

— Ми в

Книга дивних нових речей
і різні, — відказала вона.

Пітер усміхнувся й відвів погляд. Він умів визнати свою поразку. Крізь отвір у стіні, який зовсім скоро стане прекрасним вітражним вікном, він запримітив у далечині валку оазян, що несли сіті, повні цегли.

Аж тут Пітера шибонула думка, і нараз він усвідомив, що так нікого з аміківців і не попросив показати йому старе поселення оазян, те, яке вони таємниче покинули. Беа, була б вона тут, такого недбальства не вчинила б ніколи. На саму лише згадку про місце, що називається Сі-2, вона б запалилася цікавістю про Сі-1. Слово честі, що ж із ним, Пітером, не так? Коли такі його хиби зрідка дратували дружину, вона звинувачувала його в синдромі Корсакова[32]. Це був жарт, звісно. Вони обоє знали, що алкоголь тут ні до чого.

— Номере П’ять?

Вона не відповіла. Оазяни не розкидалися словами намарне. Слід було сприйняти як належне те, що вони слухають тебе й чекають, доки ти перейдеш до тієї частини запитання, на яку вони зможуть відповісти.

— Коли Курцберг був із вами, — мовив Пітер далі, — у попередньому... у селищі, в якому ви жили раніше, розташованому неподалік аміківської бази, ви будували там церкву?

— Ні, — відказала Номер П’ять.

— Чому ж так?

Вона порозмірковувала над цим близько хвилини й промовила:

— Ні.

— А де ви молилися?

— Оте

Книга дивних нових речей
ь Кур
Книга дивних нових речей
берг приходив до на
Книга дивних нових речей
у дім, — сказала оазянка. —
Книга дивних нових речей
ілий день він ходив від одного дому до ін
Книга дивних нових речей
ого і до ін
Книга дивних нових речей
ого. Ми
Книга дивних нових речей
екали на нього. Ми
Книга дивних нових речей
екали довго. Потім він приходив,
Книга дивних нових речей
итав нам із Книги, ми молили
Книга дивних нових речей
я, потім він і
Книга дивних нових речей
ов.

— Можна й так робити, — ввічливо погодився Пітер. — Дуже навіть хороший спосіб. Казав-бо Ісус: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там я серед них[33]».

— Ми ніколи не ба

Книга дивних нових речей
или І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а, — сказала Обожнювач Номер П’ять. —
Книга дивних нових речей
ерква кра
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
е.

Не спромігшись стримати гордості, що наринула на нього, Пітер усміхнувся. Він щиро сподівався, що для оазян справді кращою буде церква, яка матиме будівлю з каменю.

— Але ж де Курцберґ жив? — наполіг Пітер. — Я маю на увазі, де він спав, коли був тут, із вами?

Пітер уявив собі сповитого у ванну-кокон Курцберґа, який у модній піжамі обливається потом усю ніч. Невисокий на зріст, пастор принаймні б умістився в оазянському ліжку.

— Оте

Книга дивних нових речей
ь Кур
Книга дивних нових речей
берг мав авто, — повідомила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Авто?

— Велике авто, — вона окреслила руками в повітрі нерівний прямокутник, що жодним чином не підказував, яке ж саме авто було в Курцберга.

— Ти хочеш сказати, що він просто від’їздив, щоб переночувати... е-е... щоб поспати на аміківській базі?

— Ні. Авто мало ліжко. Авто мало їжу. Авто мало в

Книга дивних нових речей
е.

Пітер кивнув. Ну звісно ж. Це було очевидне рішення. І, без сумніву, таку машину — може, навіть ту саму, Курцберґову — Пітерові також надали б до користування, якби він попросив. Але він свідомо вирішив не йти цим шляхом і не шкодував про це. Пітер відчував, що між Курцбергом і його паствою пролягала прірва, подолати яку було неможливо, хоч якими приязними і заснованими на взаємоповазі були їхні стосунки. Оазяни сприймали свого першого пастора як прибульця в усіх розуміннях цього слова. Проживаючи у своєму авто, Курцберґ давав знак, що ладен будь-коли ввімкнути двигун, натиснути на газ і поїхати геть.

— Як ти гадаєш, де Курцберґ зараз?

Якийсь час Номер П’ять мовчала. Інші Обожнювачі Ісуса вже були зовсім поряд, ледь чутно ступаючи по землі своїми м’якими черевиками. Цегла, без сумніву, була тяжезна, але оазяни, несучи її, не кректали й не плутали ногами.

— Тут, — відказала нарешті Номер П’ять і змахнула рукою перед себе, позначивши так, мабуть, увесь світ загалом.

— Ти гадаєш, він живий?

— Я вірю. Воля Божа.

— Коли він... гм... — Пітер спинився, розмірковуючи, як краще поставити доволі своєрідне запитання. — Він попрощався? Я маю на увазі, коли ти востаннє його бачила? Коли він залишав вас, він сказав: «Я йду і більше не повернуся»? Чи, може: «Побачимося наступного тижня»? Чи... що він сказав?

Номер П’ять знову мовчала. А тоді промовила:

— Не попро

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
ав
Книга дивних нових речей
я.

— Боже, благо

Книга дивних нових речей
лови на
Книга дивних нових речей
у зу
Книга дивних нових речей
трі
Книга дивних нових речей
, от
Книга дивних нових речей
е Пітере, — озвався до нього чийсь голос.


Отож, оазяни прийшли будувати свою церкву, або ж, як називали її вони,

Книга дивних нових речей
еркву. Одного дня Пітер сподівався відучити їх від цього слова, замінивши його на інше. Ці люди цеглина за цеглиною зводили будову і водночас були не спроможні вимовити назву того, над чим так самовіддано трудилися. Було в цьому щось несправедливе.

Останнім часом Пітер почав якомога частіше, однак ненав’язливо, замість слова «церква» вживати «обитель». «Ми будуємо обитель», — частенько казав він (жодного свистячого чи шиплячого звука!) або ж поєднував обидва слова в одному реченні. Дбайливо викорінюючи будь-яке можливе непорозуміння, Пітер намагався пояснити значення цього слова оазянам. Це місце, казав він, що дарує безпечне й гостинне пристановище всім, хто прийме Ісуса у свої серця. Обитель існує і на небесах, це стан вічного духовного єднання з Богом.

Нове слово почали вживати лише декілька оазян. Більшість воліла казати «

Книга дивних нових речей
ерква», хоч їхні тіла й судомило через це. Ті ж, хто казав «обитель», попри їхні запевнення, здавалося, не розуміли Пітерових пояснень.

— Обитель там, на небе

Книга дивних нових речей
ах, — казав Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, здіймаючи палець у небо. Потім показував на напівзбудовану церкву: — Небе
Книга дивних нових речей
а тут.

Пітер усміхався. На його переконання, «небеса» були не на небі, вони не мали астрономічних координат, вони існували всюди і в усьому. Але, напевно, читати таку метафізику оазянам час іще не настав. Вони вміли відрізнити місце, яке будували, від Бога, часткою якого хотіли стати, — це вже було добре.

— Гаразд, — казав Пітер.

— Хвала І

Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
у, — відгукувався Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, а голос його звучав так, ніби хтось висмикував ногу з багновиська, яке її засмоктало...

— Хвала навіки, — трохи сумовито відповідав Пітер.

Шкода, певною мірою, що Ісуса охрестили «Ісус». Хороше наймення, прекрасне, але з Даниїлом, чи Давидом, чи навіть Неємією тут повелося б легше. Що ж до Сі-2 чи дівчинки з Оскалузи, яка назвала цю планету Оазою, то про них тут краще було й не згадувати.

— Як ви називаєте це місце? — не раз запитував Пітер того чи іншого оазянина.

— Тут, — відповідали йому.

— Ні, увесь цей світ? — уточнював він. — Не лише ваші будинки, а й місцевість довкола, скільки сягає око, і навіть далі, ті місця, яких ви не бачите, за обрієм, де сідає сонце.

— Життя, — відповідали одні.

— Бог, — казали інші.

— А вашою мовою? — наполягав Пітер.

— Ти не зможе

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
казати
Книга дивних нових речей
лова, — відповідав йому Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Я можу спробувати.

— Ти не зможе

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
казати
Книга дивних нових речей
лова, — годі було зрозуміти, що означало повторення цієї фрази: роздратування, чи впертість, чи непоступливе переконання, чи Номер Один просто спокійно стверджував той самий факт двічі поспіль.

— А Курцберґ міг сказати це слово?

— Ні.

— Курцберґ... коли він був разом із вами, вивчив якісь слова вашої мови?

— Ні.

— А ви, коли вперше зустріли Курцберга, знали якісь слова нашої мови?

— Декілька.

— Мабуть, було складно через це.

— Божа допомога з нами.

Пітер не міг зрозуміти, чи це був добродушно-сумовитий вигук — на кшталт тих, коли очі зводять під чоло, якщо є чоло й очі, які можна під нього звести, — чи оазянин дослівно повідомляє, що Бог їм допоміг.

— Ви так добре розмовляєте моєю мовою, — лестив Пітер їм. — Хто вас навчив? Курцберґ? Тартальйоне?

— Френк.

— Френк?

— Френк.

Напевно, це було ім’я Тартальйоне. До речі...

— А Френк був християнином? Обожнювачем Ісуса?

— Ні. Френк... обожнюва

Книга дивних нових речей
мови.

— Курцберґ теж навчав вас?

— Не мові. Він у

Книга дивних нових речей
ив на
Книга дивних нових речей
тільки
Книга дивних нових речей
лову Божому. Він
Книга дивних нових речей
итав із Книги дивних нових ре
Книга дивних нових речей
ей.
Книга дивних нових речей
по
Книга дивних нових речей
атку ми не розуміли ні
Книга дивних нових речей
ого. Потім, із Френковою допомогою, із Божою допомогою,
Книга дивних нових речей
лово за
Книга дивних нових речей
ловом ми зрозуміли.

— А Тарт... Френк, де він зараз?

— Не з нами, — відказав голос із-під оливково-зеленого балахона.

— Він пі

Книга дивних нових речей
ов геть, — відповів голос із-під канарково-жовтого балахона. — Ли
Книга дивних нових речей
ив на
Книга дивних нових речей
у потребі.

Пітер намагався уявити, про що б запитала Беатріс, якби була тут, наскільки ширша картина розгорнулася б перед нею. Беа мала хист зауважувати не тільки те, що є, а й те, чого немає. Пітер поглянув на юрбу своїх вірян, невисоких на зріст людей, у вбранні пастельних кольорів, із химерними обличчями під каптурами і трохи брудними черевиками. Оазяни пильно дивилися на нього, наче на дивовижний обеліск, що передавав повідомлення з далекого світу. Позаду них, у мареві вогкої мли, бурштиново виблискували невигадливі будівлі їхнього міста. Розміститися в них могло значно більше людей, ніж сиділо тут, перед Пітером.

— Френк навчав тільки Обожнювачів Ісуса? — запитав він. — Чи всіх, хто хотів навчатися?

— Ті, хто не має любові до І

Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а, не мають і бажання в
Книга дивних нових речей
ити
Книга дивних нових речей
я. Вони кажуть: «Для
Книга дивних нових речей
ого розмовляти мовою, вигаданою для інак
Книга дивних нових речей
их тіл?»

— А вони... ті, хто не бажав учити англійську, сердилися, що АМІК прийшов сюди?

Утім про почуття запитувати в оазян було марно. Особливо про почуття інших.

— А дуже складно, — вирішив Пітер зайти з іншого боку, — виготовляти їжу, яку ви віддаєте АМІК?

— Ми забезпе

Книга дивних нових речей
уєм.

— Але ж обсяги... Чи не... Вам не надто важко виробляти стільки їжі? Це не забагато?

— Ми забезпе

Книга дивних нових речей
уєм.

— Але чи не... Якби АМІК тут не було, ваше життя було б легшим?

— АМІК привіз тебе. Ми вдя

Книга дивних нових речей
ні.

— Але... гм... — Пітер заповзявся вивідати бодай щось про те, як ставляться до присутності АМІК ті оазяни, що не є Обожнювачами Ісуса. — Кожен із вас працює, щоб виготовляти їжу, чи не так? Обожнювачі Ісуса та... гм... решта. Ви всі працюєте разом.

— Багато рук — мен

Книга дивних нових речей
е роботи.

— Авжеж. Звісно. Але хіба немає серед вас таких, хто каже: «А чому ми маємо це робити? Нехай люди з АМІК вирощують їжу собі самі!»

— У

Книга дивних нових речей
і знають — ліки потрібні.

Пітер порозмірковував над цим якусь хвилю.

— Отже, ви всі... гм... ви всі вживаєте ліки?

— Ні. Тільки дехто. Дехто з небагатьох.

Книга дивних нових речей
лава І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
у, в
Книга дивних нових речей
ім Обожнюва
Книга дивних нових речей
ам І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
а тут
Книга дивних нових речей
ьогодні ліки не потрібні.

— А як щодо тих, хто не любить Ісуса? Вони частіше хворіють? Це запитання викликало певну незгоду, а таке серед оазян траплялося рідко. Деякі голоси начебто стверджували, що так, Необожнювачі більше схильні до хвороб. Інші ж немов переконували в іншому, буцімто хворіли всі однаково, незалежно від того, вірили чи ні. Останнє слово було надано Обожнювачу Ісуса Номер Один, який висловив те головне, що упустили всі решта.

— Вони помруть, — виголосив Номер Один. — З ліками

Книга дивних нових речей
и без, вони помруть навіки.


Аж ось, якось надто швидко, Пітерові настав час від’їжджати. Грейнджер прибула точнісінько тоді, коли й пообіцяла: за триста шістдесят вісім годин відтоді, як вони востаннє розмовляли. Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.

Грейнджер попередила його, що наступного разу приїде на більшій машині, не на джипі, а на вантажівці, придатній для перевезення провізії. Справді, до Сі-2 із-за тремтливого обрію, вкрита запоною ранкового сяйва, наближалася саме вантажівка. Мабуть, гадав Пітер, селище здавалося Ґрейнджер містом примар, тому що зовні, як завжди, нічого не вказувало на те, яке насичене спілкуванням життя вирує всередині. На думку оазян, єдиним завданням вулиці було довести від одного будинку до іншого, а не збирати постійно юрби людей.

Вантажівка зупинилася біля будинку зі зображенням зірки. Вантажівка? Радше автофургон, що цілком міг би ганяти вуличками англійського містечка, розвозячи хліб чи молоко. Логотип АМІК на його боці був малий і непомітний, татуювання якесь, а не хвалькувата фірмова символіка. Аміківці-квітникарі. Аміківці — торговці рибою. На потужну мегакорпорацію нічого не вказувало.

Пітер розмішував біля церкви будівельний розчин, коли над’їхала машина Ґрейнджер. Він помітив її з відстані кількох сотень метрів. Оазяни, які весь час були зосереджені на своїй роботі, до того ж мали слабкий зір (стосовно слуху Пітер не був певен), транспорту не помітили. Цікаво, якби Пітер удав, що також не помітив і далі працював тут разом зі своєю паствою? Чи Ґрейнджер зрештою вибралася б із вантажівки й пішла б до них? Чи поїхала б на машині просто сюди, на місце будівництва церкви? Чи їй увірвався б терпець і вона поїхала б геть?

Чоловік знав, що змушувати Ґрейнджер чекати неввічливо з його боку, навіть якось по-дитячому, але йому хотілося, щоб вона видобулася зі свого металевого панцира й поспілкувалася як належить із людьми, яких вона й «людьми» відмовлялася називати і від яких у неї «мурахи по тілу бігають». Насправді ж нічого страшного чи огидного в них не було. Якщо досить довго дивитися на обличчя оазян, їхні риси припиняли викликати відразу, а безока роззявина ставала нічим не гіршою за людські ніс чи брову. Прикро, що Ґрейнджер цього не розуміє.

Пітер саме хотів було повідомити своїм товаришам по роботі, що змушений ненадовго їх залишити, коли помітив порух у дверному отворі будинку, позначеному зіркою. Звідти з’явився оазянин, йому, схоже, невідомий. Балахон його був мишастого кольору. Дверцята машини відчинилися, і Ґрейнджер вийшла, сяючи білістю одягу.

Пітер обернувся, щоб оголосити оазянам новину, але в цьому вже не було потреби: його друзі, помітивши прибуття машини, покинули роботу. Усі поклали на землю те, що тримали в руках, обережно й спокійно. Номер П’ятдесят Два — жінка, на нічим не підкріплену думку Пітера, — підіймаючись сходами з цеглиною в руках, зупинилася саме посередині. Вона глянула на цеглу, потім звела погляд на стіну, де тягучий будівельний розчин невдовзі мав застигнути. Працювати далі чи ні — вибір для неї очевидно був нелегкий, але, повагавшись декілька секунд, вона все-таки рушила сходами донизу. Неначе вирішила, що приліплювати цеглину — завдання надто важливе, щоб виконувати його, не зосередившись на ньому сповна.

Решта оазян розмовляли поміж себе своєю мовою. Єдине слово, яке Пітер зрозумів, — єдине слово, якого, певно, не існувало в їхній мові, — це «ліки». Обожнювач Ісуса Номер Один нерішуче приступив до Пітера.

— Будь ла

Книга дивних нових речей
ка, Пітере, — промовив він. — Як Бог не матиме роз
Книга дивних нових речей
арування... Як І
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
і
Книга дивних нових речей
вятий дух не матимуть роз
Книга дивних нових речей
арування... Я покину зараз будувати
Книга дивних нових речей
еркву й допоможу отримати ліки.

— Звісно, — відказав Пітер. — Ходімо разом.

Юрба оазян уся аж затремтіла, коли їхніми рядами прокотилося відчутне полегшення. Цікаво, чи це Курцберґ вселив у них такий страх перед Божим невдоволенням, чи вони просто надто вже прагнуть сподобатися новому пасторові? Пітер подумки зробив собі пам’ятку, щоб за найпершої нагоди поговорити з ними про Божу милість і співчуття: «Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!»[34] — тощо. Лише треба буде відшукати іншу метафору, не пов’язану з тягловим рільництвом.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один рушили через поле. Решта оазян лишилися, наче не хотіли налякати представника АМІК своєю численною появою, а може, виявляли повагу до Обожнювача Номер Один як до свого офіційного посередника.

Оазянин у мишастому балахоні, що вийшов зустріти Ґрейнджер, стояв на тому самому місці біля машини. Жінка передала йому білу картонну коробку, і він тримав її так урочисто, як священик тримає святі реліквії, хоча коробка й скидалася на величезне упаковання для піци. Здається, він не поспішав її нікуди заносити. Невідомо, чи обмінялися вони з Ґрейнджер словами, але якщо й так, то зараз розмова урвалася, адже оазянин пильно спостерігав, як Обожнювач Ісуса Номер Один і Пітер долали відстань від місця будівництва церкви до поселення.

Ґрейнджер дивилася на них також. Одягнена вона була, як і раніше, у білу блузу й бавовняні брюки, а голову її було пов’язано хусткою. Хай якою тендітною була її хлоп’яча постать, поруч із оазянином Ґрейнджер видавалася мало не велеткою.

— Хто це? — запитав Пітер Номера Один, коли вони підійшли ближче.

— 

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
, відповів Номер Один.

— Не Обожнювач Ісуса?

— Ні.

Пітер замислився, чи є взагалі для нього бодай якась надія вивчити оазянську мову. Сама, без англійської, вона звучала так, наче поле ламкого очерету й мокрого латуку вирубували мачете.

— Ти змарнував можливість отримати свою частку ліків?

— Ліки для в

Книга дивних нових речей
іх, — відповів Номер Один.

Пітер не міг сказати, був тон голосу оазянина спокійно-впевненим, жалібно-обуреним чи похмуро-рішучим.

Усі четверо зустрілися в тіні будинку із зіркою. Напис «ЛАСКАВОПРОСИМО» розмився і став геть нерозбірливим, наче хтось обкидав стіну бомбочками з фарбою.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув головою Ґрейнджер.

— Я маю жаль,

Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
о тобі довело
Книга дивних нових речей
я довго тут затримати
Книга дивних нових речей
я, — промовив він.

— Я втечу звідси так хутко, як тільки-но зможу, — відгукнулася Ґрейнджер.

Хоча жінка й намагалася жартувати, її напруження було помітним. Двигун машини працював, попри наліпку на боковому вікні, що попереджала: «ЗАОЩАДЖУЙ ПАЛЬНЕ, ДО ВЕНЕСУЕЛИ ДАЛЕКО!»

— Привіт, Ґрейнджер! — сказав Пітер.

— Як ся маєш?

Здавалося, жінка говорила з вираженішим американським акцентом, ніж Пітер собі пригадував, наче пародіювала вимову янкі. Нараз туга за Беа охопила Пітера настільки, що стало боляче, ніби його стусонули в живіт. Неначе, перебувши весь цей час без дружини, він сподівався, що зустрічатиме його вона. Замість аміківської вантажівки мав бути темно-фіолетовий «воксгол», біля нього мала стояти Беа, махаючи до Пітера так по-дитячому безтурботно, як уміла лише вона, промовляючи до коханого зі своїм неповторним йоркширським акцентом.

— Спав просто неба? — поцікавилася Ґрейнджер.

— Це так помітно?

Вона примружила очі, оглядаючи Пітера.

— Дехто засмагає. А дехто засмалюється.

— Я не відчуваю, що засмалився.

— А давно дивився у дзеркало?

— Давно, я забув узяти його зі собою.

Вона кивнула — мовляв, нічого дивного.

— За хвилину ми тебе намастимо кремом. Для першої допомоги, мабуть, уже запізно, але хоч так... — Вона глянула на Обожнювача Ісуса Номер Один та на інших оазян. — До речі, я ще не закінчила з видачею ліків. Із ким мені тут... е-е... мати справу? Кому розповідати про ліки?

— Я розумію біль

Книга дивних нових речей
е за ін
Книга дивних нових речей
их, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Розкажи, будь ла
Книга дивних нових речей
ка, мені про ліки, які привезла Сьогодні, — а потім звернувся до свого одноплеменця: —
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
,
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
 
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
.

Оазянин підійшов ближче і трохи підняв кришку коробки під таким кутом, щоб Ґрейнджер і Обожнювач Ісуса Номер Один могли бачити, що всередині. Пітер стояв осторонь, але помітив там багато пластикових пляшечок і невеличких паперових пакетиків. Кілька з них мали барвисті закличні етикетки, на більшості було надруковано назву медикаменту.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер і, показуючи по черзі кожен препарат, узялася пояснювати: — У нас тут аспірин і ацетамінофен, як завжди. Це генерики.

— Назва, з якої в

Книга дивних нових речей
і ін
Книга дивних нових речей
і назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Саме так, — погодилася Ґрейнджер. — Ще є десять пакетиків брендового ацетамінофену — тайленолу. Ми вам привозили його раніше. А в цих жовто-блакитних пакетиках льодяники від кашлю й нежитю: вони містять декстрометорфан і фенілефрин. Тобто, я не знаю, чи ви... кгм...

Жінка кашлянула. Незрозуміло, чи зумисне вдавала кашель для оазян, чи їй справді щось стало в горлі.

— А це ось диклофенак. Він має знеболювальну й протизапальну дію, допомагає проти артриту — болю в м’язах і суглобах. — Вона зігнула-розігнула лікоть, покрутила плечем, щоб показати, що болить під час артриту. — Допомагає і проти мігрені, і проти... гм... менструального болю.

Голос Ґрейнджер стишився, у ньому вчувалася безнадія. Було очевидно, що жінка не надто вірила, ніби її слова щось означають для тих, хто її слухав. Вона говорила дедалі швидше й менш виразно, майже бубоніла. Пітерові на очі траплялася й раніше така поведінка: у недосвідчених чи слабких проповідників, які намагалися завоювати вороже налаштовану аудиторію і відчували, що програють битву. Вони мимрили, запрошуючи якось, за нагоди, зазирнути до церкви, радше про Боже око, аніж справді сподіваючись, що хтось прийде.

— Ще кортизон у формі крему, який вам сподобався, у блакитних і білих тюбиках, — провадила далі Ґрейнджер. — І кілька антибіотиків. Гентаміцин. Неоміцин. Флуклоксацилін. Усі широкого спектра застосування, я вам колись уже пояснювала. Дія залежить від індивідуальних особливостей. Якби ви... е-е... якби ви коли-небудь змогли надати свої відгуки про застосування того чи іншого антибіотика, я могла би вам порадити щось краще.

— Ми раді антибіотикам, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Але знеболювальним раді біль

Книга дивних нових речей
е. У тебе є
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
е а
Книга дивних нових речей
пірин і пара
Книга дивних нових речей
етамол, ін
Книга дивних нових речей
их кольору і назви?

— Ні, тут тільки те, про що я вже казала. Але не забувайте, є ще диклофенак. Він дуже помічний, і його добре переносить більшість... е-е... людей. Може, щоправда, як і всі анальгетики, викликати шлунково-кишкові розлади. — Жінка машинально потерла собі живіт.

Пітер бачив, що їй кепсько, і не через шлунково-кишковий розлад.

— Ще, — далі розповідала Ґрейнджер, — цього разу я привезла зовсім інакші ліки, вони не проти болю. Раніше ви таких не бачили. Не знаю, чи буде вам із них якась користь. Себто не вам особисто, а... гм... усім, хто тут є.

— Яка назва?

— На упакованні назва «ГлюкоРепід», фірмова марка. Це інсулін. Проти діабету. Вам відомо щось про діабет? Коли організм сам не може регулювати рівень глюкози?

Оазяни ніяк не відреагували на запитання жінки: ні словом, ні порухом, лише їхні пильні обличчя всі було обернуто до Ґрейнджер.

— Глюкоза — це як, гм, цукор, — затинаючись, пояснила Ґрейнджер.

Жінка міцно притиснула пальці до спітнілої скроні, так, наче їй самій потрібне було знеболювальне.

— Пробачте, однаково з цього, напевно, не буде жодної користі. Але в нас було багато зайвого інсуліну, тож...

— Ми вдя

Книга дивних нових речей
ні, — мовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Ми вдя
Книга дивних нових речей
ні, — і він поклав край стражданням Ґрейнджер, подавши знак своєму одноплеменцю закривати коробку.

Після цього все відбувалося швидко. Оазянин у мишастому балахоні та Обожнювач Ісуса Номер Один віднесли коробку з ліками до будинку, позначеного зіркою. За кілька хвилин вони повернулися, кожен ніс цибулястий лантух, притискаючи його до грудей, наче немовля. Вони завантажили лантухи до заднього відділення фургона й пішли за наступними. Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.

— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.

Ґрейнджер повернула дзеркало назад так, що в ньому тепер відображалося тільки її обличчя. Кінчиком серветки вона провела під лівим оком, щоб витерти туш, яка потекла. Те саме вона проробила і з правим оком. Пітер був цілком певен, що останнього разу, як він її бачив, очі жінки не було підфарбовано тушшю.

Зовні ж — невдача. Оазянин, намагаючись нести по барильцю в кожній руці, одне впустив на землю. Здійнялася хмара червонувато-коричневого пилу і вкрила його черевики, гомілки й нижню частину блідо-блакитного балахона. Інший оазянин спинився, щоб оглянути втрати, й промовив:

— Кори

Книга дивних нових речей
я.

— Кори

Книга дивних нових речей
я, — підтвердив перший.

Кілька секунд вони обоє стояли, споглядаючи шкоду. Вологий верткий вітерець підхопив розсипані прянощі з білоквіту й розвіяв їх у повітрі. Припорошений балахон потьмянів і вкрився блискучими плямами. Відтак, не промовивши більше ані слова, обидва оазянина повернулися до роботи.

Пітер опустив вікно, щоб перевірити, чи в повітрі пахне корицею. Не пахло. Однак штучну прохолоду всередині машини одразу було порушено потужною теплою хвилею.

Будь такий ласкавий зачинити! — не сподобалося це Ґрейнджер.

Пітер підняв вікно, і кондиціонер відновив свою роботу. Струминки вологої пари, потрапивши в пастку, шугали кабіною, наче за ними хтось ганявся. Шукаючи, де б їм прослизнути чи куди всотатися, вони проносилися, торкаючись Пітерового обличчя, колін, потилиці. Ґрейнджер також відчувала їх і здригалася.

— Ти бачила, як вони розсипали корицю? — запитав Пітер.

— Угу.

— Так добре, що вони з цього не робили якоїсь великої трагедії. Той, хто впустив барильце, себе не звинувачував і не побивався, а його товариш не картав його і не здіймав галасу. Вони просто відзначили, що сталося, і пішли працювати далі.

— Авжеж, це страшенно надихає. Я могла би сидіти отак цілісінький день і дивитися, як вони кидають на землю нашу їжу.

— Однак маю зауважити, — мовив Пітер, — що всі аміківці також видаються мені розсудливими і спокійними.

Хоча він і сказав це, але мусив визнати, що Ґрейнджер, мабуть, виняток.

— Атож, — погодилася жінка. — Жодних трагедій.

— Тобто... Це таке правило? Наче вимога?

Ґрейнджер розсміялася.

— Та ні. Нам дозволено лишатися самими собою, милими й пухнастими. У межах розумного.

Кондиціонер знову охолодив повітря, і Ґрейнджер закутала шию хусткою.

Оазяни досі зносили провізію до фургона. Лантухи вже завантажили повністю, але пластикові діжки, усі наповнені вигадливими виробами з білоквіту, надходили далі. Чимало праці землеробів і кухарів пішло на те, щоб приготувати стільки харчу. Здавалося б, такий надмірний труд, таку кількість продовольства проміняно на два-три пакетики з ліками. Ну гаразд, трохи більше, але ж усе одно...

— А звідки в АМІК стільки зайвих ліків? — запитав Пітер.

— Це не зайві ліки, — відказала Ґрейнджер. — Нам надіслали додаткові припаси, саме для цього. Кожен корабель привозить нову партію ліків: частина для нас, частина — для них.

— Наче якась військова операція, — мовив Пітер.

— Та ні. Перевозити ліки не складно й не дорого. Вони малогабаритні й важать небагато. Якщо порівнювати з журналами, чи... гм... ізюмом... чи пепсі-колою. Чи, звичайно ж, із людьми.

Схоже, у багажник завантажили останню діжку. Пітер видивлявся в тоноване скло, шукаючи очима Обожнювача Ісуса Номер Один, але ніде його не бачив.

— Я зроблю все, що зможу, щоб виправдати витрати на своє перевезення, — сказав Пітер.

— Ніхто тобі не дорікає, — відповіла Ґрейнджер. — Ці... люди — оазяни, як ти їх називаєш — хотіли тебе й отримали. Тож усі щасливі, чи не так?

Але Ґрейнджер не виглядала щасливою. Вона заходилася налаштовувати дзеркало заднього огляду. Це їй вдалося не відразу, і рукав її блузки зіслизнув із зап’ястка аж до ліктя. Пітер помітив шрами на її передпліччі, рубці від ран, заподіяних самій собі, давно загоєних, однак незгладимих. Історія, написана на тілі. Він знав багато людей, які заподіювали рани самі собі. Вони завжди були прекрасними. Дивлячись на шрами Ґрейнджер, Пітер уперше усвідомив, що вона прекрасна також.

12

Майже напевне, саме тоді це й сталося

Двигун вуркотів, машина везла Пітера у, як висловилася Ґрейнджер, цивілізацію. Повітря в кабіні було прохолодне й чисте. Несподівано для Пітера краєвид зовні перемінився. Не одну сотню годин земля під ногами була єдиним незмінним довкіллям для його повсякденної діяльності — сталим і тривким під однотонним небом, знайомим до найменшої дрібнички. Тепер мерехтливі образи за тонованими вікнами здавалися йому якимись нереальними. Пітер притулився обличчям до скла і спробував озирнутися назад, щоб побачити поселення ще раз. Але воно вже зникло з очей.

Ґрейнджер вела машину як зазвичай, із безтурботністю й упевненістю майстра своєї справи, але, здавалося, щось її непокоїло, дратувало. Тримаючи кермо, жінка водночас барабанила по клавішах приладової панелі, змушуючи цифри й символи танцювати на смарагдовому екрані. Ґрейнджер потерла очі, часто закліпала і, очевидно вирішивши, що на її контактні лінзи занадто сильно дме, переналаштувала кондиціонер.

Як дивно було знову опинитися в машині! Усе своє життя — розумів він це чи ні — Пітер провів у машинах. Сучасні будинки були машинами. Торгові центри були машинами. Школи. Автомобілі. Потяги. Міста. Усе це хитромудрі технологічні споруди, всередині яких лампочки й двигуни сполучаються між собою дротами. Ти вмикаєш їх і більше про них навіть не замислюєшся, тимчасом як вони розніжують тебе своїми штучними послугами.

— Схоже, ти став королем Міста Потвор... — недбало зауважила Ґрейнджер, а потім, не встиг Пітер дорікнути їй за грубість і неповагу, додала: — Як, без сумніву, сказав би дехто з моїх аміківських колег.

— Ми працюємо разом, — відповів Пітер. — Оазяни і я.

— Ти так кажеш, ніби ви працюєте одне для одного. А натомість вони роблять саме те, що потрібно тобі, хіба не так?

Пітер упівоберта глянув на Ґрейнджер. Жінка не відривала погляду від місцевості попереду. Пітер не здивувався б, якби побачив, що вона жує жуйку. Це цілком відповідало б її тону.

— Вони прагнуть більше дізнатися про Бога, — промовив Пітер. — Тому ми будуємо церкву. Звісно, будівля не обов’язкова: молитися можна будь-де. Але церква допомагає зосередитися на спілкуванні з Богом.

— Одразу видно, що це вам не жарти, еге ж?

Знову Пітер обернувся й поглянув на жінку, цього разу пильно й вимогливо, доки вона не відповіла йому скісним поглядом.

— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.

— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.

Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.

— Дозволь допомогти.

Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.

— Ось, тримай.

— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!

Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.

— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?

— Так.

— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...

— Обожнювачем кого?

— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.

— Це ти так його назвав?

— Ні. Це він сам себе так назвав.

— Он як!

Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.

— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?

Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.

— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.

— Северин? Той чоловік, із яким я летів?

— Ага.

— Він діабетик?

— Був діабетиком.

Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.

— Коли він помер?

— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.

Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».

— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.

— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.

Якусь мить Пітер порозважав над цим.

— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...

— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться її послідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.

— Дам раду з похороном?

— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.

Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.

«Дорогий Пітере, — писала Беа. — Ми у великій біді».

Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».

Його дружина написала й надіслала йому ці слова два тижні або, якщо бути точнішим, дванадцять днів тому. Перші дві доби його перебування в поселенні вона мовчала, очевидно свідома того, що Пітер зможе прочитати її листа, лише коли повернеться. І, попри це, третього дня Беа таки написала. Вона написала ще одинадцять повідомлень, й усі вони зберігалися в яскравих комірках унизу екрана. На кожній комірці стояло число — дата, коли було надіслано листа. Для його дружини всі ці листи вже стали історією. Для Пітера ж вони були застиглим теперішнім, яке йому лишень належало пізнати. У голові Пітерові гуділо: він прагнув відкрити листи негайно, одинадцятьма швидкими ударами пальців розламати всі ці комірки, і водночас він знав, що прочитати зможе їх тільки по черзі.

Пітер міг почати читати листи ще годину тому, в машині, коли повертався з поселення. Але Ґрейнджер була в такому дивному настрої, що йому не хотілося просити її повідомити, коли вони під’їдуть до аміківської бази достатньо близько, щоб «постріл» міг працювати. Хоча загалом Пітер не був потайний і сором’язливий, він почувався ніяково від думки, що глибоко особисте листування з дружиною доведеться читати, сидячи поруч із Ґрейнджер. Раптом Беа необережно згадає про щось інтимне? Щось, пов’язане зі сексом? Ні, краще вже стримати свою нетерплячку й дочекатися, коли він буде сам.

Увійшовши до своєї кімнати, Пітер роздягнувся, сповнений рішучості насамперед стати під душ. Останні кілька тижнів, працюючи з оазянами й ночуючи просто неба, він звик до поту й пилюки, але поїздка назад на базу в машині з кондиціонованим повітрям знову пробудила в Пітера усвідомлення того, який він брудний. Чоловік добре пам’ятав це відчуття ще з часів свого безхатнього проживання, коли хтось запрошував його до свого чистісінького дому, а Пітер сидів на самому краєчку канапи зі світлого велюру, соромлячись того, що може замастити її своєю брудною дупою. Тож, зайшовши до свого номера, він вирішив, що, доки «постріл» розігрівається, проводить стандартну перевірку своїх електронних нутрощів, Пітер встигне швиденько помитися. Однак листи Беатріс несподівано завантажилися миттєво. І ця їхня раптова поява стримала Пітера, змусивши немитим сісти за «постріл».


Ми у великій біді, — писала Беа. — Я не хочу турбувати тебе, коли ти так далеко і нічим не можеш допомогти. Але все летить у прірву. Звісно, я не маю на увазі нас із тобою, милий. Я маю на увазі все загалом, усю країну (мабуть). У нашому місцевому супермаркеті більшість полиць порожні, на них лише наліпки з вибаченнями. Учора не було ані свіжого молока, ані хліба. Сьогодні зникло все ультрапастеризоване, підсолоджене й згущене молоко, розібрали навіть забілювач кави. Немає вже ні мафінів, ні бубликів, ні коржиків, ні чапаті[35] — анічогісінько. Я чула, як у черзі двоє затято сперечалися стосовно того, скільки паковань заварного крему має бути дозволено купувати одній людині. Згадувалася «моральна відповідальність».

У новинах кажуть, що проблеми з постачанням харчів виникли через безлад на дорогах після землетрусу в Бедворті, що стався кілька днів тому. Судячи за тим, що показують, це схоже на правду. (Ти ж знаєш, як розчахується верх пирога, коли він надто швидко сходить у духовці? Саме такий вигляд має довгий відрізок шосе М6.) На інших дорогах зараз, певна річ, суцільні затори від машин, що поїхали в об’їзд.

Але, з іншого боку, якщо подумати, то південніше зони землетрусу мало би бути достатньо пекарень і молочарень. Я маю на увазі, що ми не настільки залежні від вантажівок, які їдуть по М6 аж із Бірмінгема, щоб привезти нам буханець хліба! Я підозрюю, що все це — просто свідчення того, як невміло супермаркети провадять свої справи; б’юся об заклад, вони просто не здатні так швидко перелаштуватися на інших постачальників. Якби ринку дозволили реагувати на такі події органічніше (гра слів тут випадкова), то, я певна, пекарні й молочарні в Саутгемптоні чи деінде залюбки скористалися б можливістю.

Хай там як, землетрус у Бедворті — це тільки частина всієї історії, хай що там розповідають у новинах. Труднощі з постачанням харчів виникли вже давним-давно. А погода стає дедалі дивнішою. Тут у нас тепло й сонячно (хвала Господу, килими нарешті просохли), а в інших місцях пройшли аномальні зливи з градом, таким великим, що позабивало людей. Людей позабивало градом!

Мушу сказати, для новинарів це був вдалий тиждень. Їм не бракувало захопливих сюжетів: землетрус, град, ще й — увага, приготуватися! — мальовничий бунт у середмісті Лондона. Усе почалося з мирної акції протесту проти воєнних дій у Китаї, а закінчилося підпаленими машинами, вуличними бійками, кийками поліціянтів — увесь набір. Навіть кадри того, як потім прибирають вулиці, вдалися на славу: з кам’яних левів на Трафальгарській площі скрапує штучна кров (червона фарба), а бризки справжньої багряніють на асфальті. Оператор, мабуть, ледь не впісявся від захвату. Мені прикро, що мої слова можуть видатися цинічними, але наші ЗМІ збуджуються неймовірно від отаких подій. Ніхто, здається, не засмучується, моральних обмежень жодних, для них це лише найсвіжіші новини, насичені видовищем. А доки ці фотогенічні нещастя відходять у минуле, звичайні люди живуть далі, щосили намагаючись змиритися зі щоденними негараздами.

Та однаково мені не варто так сильно намагатися зрозуміти, як усе влаштовано у світі. Тільки Бог це розуміє, Він керує усім. А мені жити своїм життям, ходити на роботу. У нас тут зараз чудовий ранок, сонячний і прохолодний; на картотечній шафці на осонні посопує Джошуа. Моя зміна починається аж о пів на третю, тож зараз я візьмуся до своїх хатніх справ, а потім приготую собі щось на вечерю, щоб увечері, коли повернуся з роботи, попоїсти як слід замість запихатися канапкою з арахісовим маслом, як то я зазвичай роблю. Поснідати мені б теж не завадило, щоб трохи набратися сили, але вдома немає нічого, чим би мені хотілося поласувати. Мене ламає без вівсянки, наче наркомана без дози! Зараз я сьорбаю холодний жасминовий чай (ще з тих запасів, які лишилися після від’їзду Людмили), тому що звичайний чай без молока мені не смакує. Чим же ще доведеться мені поступитися?

Отож, я знову тут (щойно ходила до дверей забирати пошту). Якісь люди з Гастінґса надіслали нам дуже гарну листівку з подякою за нашу доброту — не можу ніяк пригадати, що вони мають на увазі, але вони запрошують нас у гості. Навряд чи тобі зараз це вдасться! Ще прийшов лист від Шейли Фрейм. Пам’ятаєш її? Це мати Рейчел і Біллі, дітей, які зробили той колаж із Ноєвим ковчегом, що висить у нас на стіні. Рейчел уже дванадцять, і з нею все «гаразд», повідомляє Шейла (хай що б це означало), а Біллі чотирнадцять, і в нього серйозна депресія. Ось чому жінка написала нам. Із її листа небагато можна зрозуміти, мабуть, вона писала його дуже схвильованою. Увесь час згадує про «снігового барса» — либонь, гадає, що ми маємо знати щось про нього. Я намагалася їй зателефонувати, але вона на роботі. А я буду вдома ввечері не раніше як пів на дванадцяту. Спробую, мабуть, сконтактувати з нею із лікарні під час перерви.

Що ж, досить про моє буденне й одноманітне життя без любого чоловіка. Розкажи мені, будь ласка, що там у тебе. Як шкода, що я не можу побачити твого обличчя! Не розумію, чому такий пристрій, як цей, що дозволяє нам спілкуватися, не міг би надсилати ще й світлини! Але, мабуть, я хочу надто багато. Диво вже те, що ми маємо змогу читати листи одне одного на такій паморочливій відстані. Звісно, якщо ти ще маєш змогу їх читати... Будь ласка, напиши мені якнайскоріше, щоб я знала, що в тебе все гаразд.

Мабуть, мені належало б розпитати більше про твою місію, поцікавитися чимось конкретним, але, по правді сказати, ти небагато розповідаєш мені про неї. Я знаю, ти радше промовець, ніж письменник. Пригадую, як я сиділа поміж вірян, коли ти проповідував, бачила, як ти позирав у свої нотатки — ті, які нашкрябав на клаптику паперу напередодні ввечері, — і знала, що там лише кілька не пов’язаних між собою фраз — і, попри це, якою чудовою, якою красномовною і чіткою була твоя промова, складена настільки добре, що цілу годину всі сиділи наче зачаровані. Я тоді так захоплювалася тобою, мій милий! Як би я хотіла почути, що ти говориш своїй новій пастві! Ти, напевно, не записуєш своїх проповідей до них? Чи того, що вони кажуть тобі? Я зовсім НЕ ЗНАЮ цих людей, і це мене дуже засмучує. Напевно, ти вчиш їхню мову?

Кохаю

Беа


Пітер потер обличчя руками; масний пітнявий бруд темними зернятами лишився на його долонях. Лист Беатріс збурив і спантеличив його. Донині він так іще не почувався. Протягом свого перебування серед оазян, занурений у роботу, Пітер був спокійний і врівноважений. Коли іноді його щось і бентежило, то це було приємне збентеження. Зараз же Пітер почувався ні в сих ні в тих. Груди йому наче здавило залізним обручем.

Він пересунув курсор на екрані «пострілу» до наступної за чергою комірки й відкрив листа, якого Беатріс надіслала йому лише за двадцять годин після попереднього. У неї тоді мала бути глупа ніч.


Мені тебе бракує, — писала дружина. — Ох, як мені тебе бракує! Я не знала, що буде так тяжко. Я гадала, час промайне швидко і я незчуюся, як ти вже будеш удома. Коли б мені тільки пригорнутися до тебе бодай раз, обійняти міцно-преміцно хоч на кілька хвилин, я б витримала, якби тебе знову не стало поряд. Навіть десять секунд допомогли б. Лише десять секунд, щоб обхопити тебе своїми руками. І тоді я могла би спати.


І наступного дня:


У новинах страшні, жахливі повідомлення. Я не витримую: я не можу читати, не можу дивитися. Сьогодні хотіла відпроситися з роботи додому. Усю перерву просиділа, плачучи, у вбиральні. Ти так далеко, так невимовно далеко, жоден чоловік ніколи ще не був так далеко від своєї жінки; на єдину думку про цю неосяжну відстань мені стає зле. Я не знаю, що не так зі мною. Вибач, що плачуся перед тобою. Я знаю, це не допоможе тобі виконувати роботу. Ох, як би я хотіла, щоб ти був поруч! Голубив мене. Обіймав. Цілував.


Ці слова сильно зачепили Пітера. Він хотів почути від Беа подібне, але тепер, коли отримав такого листа, то засмутився. Два тижні тому йому бракувало її тіла, і страшенно хотілося прочитати, що й вона відчуває те саме. Так, звісно, вона переконувала, що скучила за ним, що хоче його обійняти, але загалом настрій листів був діловий, заклопотаний, наче Пітерова присутність — швидше розкіш, ніж потреба. Беа здавалася такою впевненою в собі, що Пітер замислювався, чи ж він, підбурюваний своїм тестостероном, не поринув у жалюгідні саможалощі. А якщо й ні, то, може, саме так видавалося його дружині?

Щойно він опинився на своєму місці серед оазян, його невпевненість у собі зникла. Пітерові просто ніколи було розмірковувати над цим. А поклавшись на звичну для нього й Беа спільність почуттів, він припустив — якщо взагалі замислювався над цим, — що й Беа відчуває те саме, що вона далі живе собі своїм звичним життям, що її кохання до нього — наче колір її очей: нікуди не зникає, але в жодному разі не заважає жити.

Натомість, виявляється, доки він клав каміння, будуючи свою церкву, і щасливо похропував у гамаку, його дружина страждала.

Пітерові пальці зависли над клавіатурою — він вагався, чи відповідати негайно. Але ж як він відповість, коли Беа надіслала йому ще дев’ять листів, дні й години яких уже минулися для неї, але не для Пітера, який іще нічого про них не знав?

Він відкрив наступну комірку.


Дорогий Пітере!

Будь ласка, не турбуйся за мене. Я вже опанувала себе. Навіть не знаю, чого це я так розклеїлася. Може, недоспала? А може, атмосферний тиск винен — останні кілька тижнів дуже тиснуло на голову. Знаю, я писала, що в нас хороша погода, і це правда, адже надворі сонячно й тепло. Але ночі задушливі і тяжко дихається.

Кілька днів тому великий шмат Північної Кореї стерло з лиця Землі. Не ядерною бомбою і не вибухом на атомній станції, а ураганом, який назвали «Тораджи». Він прийшов із Японського моря і, «наче катана, пронизав країну» (порівняння, звісно, не я придумала). Десятки тисяч загинули, мабуть, понад мільйон лишилися без даху над головою. Спершу їхня влада заперечувала величезні масштаби руйнувань, тож ми мали хіба що супутникові знімки. Це було якесь сюрреалістичне видовище: жінка у жовтому костюмі, пошитому на замовлення, з бездоганною зачіскою і пофарбованими нігтями, стоїть перед гігантською картиною на проекторі, вказує на якісь плямки й цятки і пояснює, що вони означають. Ти розумієш, що там десь — купа понищених будинків і мертвих тіл, але в тебе перед очима тільки ці руки, гарні, доглянуті, що рухаються перед зображенням, яке здається творінням абстракціоніста.

Пізніше північнокорейський уряд дозволив Китаю і Південній Кореї надіслати рятувальників на допомогу, і звідти почало надходити справжнє відео. Пітере, я бачила те, чого воліла б ніколи не бачити. Може, саме тому я так страшенно затужила за тобою. Звісно, я кохаю тебе, я скучила за тобою, і ти мені потрібен. Але я також мушу дивитися на все це РАЗОМ із тобою або не бачити нічого цього взагалі.

Я бачила велику бетонну споруду, схожу на гігантську буду для свиней, чи як там називають ті будівлі на фермах, де тримають свиней. Її дах визирає з-під мулистої води посеред величезного озера. Ватага людей кирками намагається прорубати дах, це їм не дуже вдається. Тоді вони вибухівкою пробивають у ньому діру. З отвору огидним місивом булькотить якась каламуть. Там люди. Люди у воді. Перемішані, як... Я не хочу цього описувати. Я ніколи цього не забуду. Навіщо нам це показують? Навіщо? Ми ж нічим не можемо допомогти! Потім я бачила, як селяни замість мішків із піском використовують трупи. Я бачила рятувальників із примотаними до голови свічками, лій стікав їм по щоках. Як таке можливе у двадцять першому столітті? Я дивлюся відео високої якості, зняте мікрокамерою, захованою в когось у капелюсі чи ще де, а життя рятують методами наче з кам’яного віку!

Я б написала більше, хай мені й не хочеться це пригадувати. Я б надіслала тобі світлини, хоча й воліла би стерти їх назавжди зі своєї пам’яті. Мабуть, це найниціша форма егоїзму — прагнути перекласти на когось власний тягар. Але який же в МЕНЕ тягар — сидіти вдома на канапі, жувати локричні цукерки і дивитися, як у далекій країні в мутних водовертях плавають трупи і як діти стоять у черзі за шматком брезенту?

Сьогодні вранці мене спитали на роботі: «І де ж у цьому всьому Бог?» Я не дозволила втягнути себе в суперечку. Ніколи не розуміла, чому люди запитують таке. Коли спостерігаєш трагедію, треба запитувати: «А де ж МИ у цьому всьому?» Я завжди намагалася мати відповідь. Але зараз, здається, не маю. Молися за мене.

Кохаю

Беа


Пітер стиснув руки одна одною. Долоні були липкі від бруду, старого й свіжого поту. Він підвівся й пішов до душової кабіни. Напружений член із кожним кроком кумедно гойдався. Пітер став під металеву головку душу, повернув кран і підставив обличчя під струмінь води. Шкіра на голові запекла, коли вода просякла під його закошлачене волосся, відшукуючи дрібні ранки й подряпинки, про які він навіть не здогадувався. Спершу крижана, вода швидко потепліла й, наче хмарою, огорнула Пітера, змиваючи з нього бруд. Із заплющеними очима він тримав уже майже ошпарене обличчя під потужним струменем водяних бризок. Пітер накрив руками свої яєчка і притискав член до живота, аж доки не бризнуло сім’я. Тоді він намилився з голови до ніг і ретельно вимився. Вода, що, закручуючись, входила до зливного отвору, була сірою значно довше, ніж Пітер очікував.

Помившись, він далі стояв під гарячим душем, і стояв би так ще з півгодини чи й більше, якби вода раптом не потекла тоненькою цівкою. На світлодіодному індикаторі всередині душової кабіни спалахнули цифри 0:00. Аж тепер Пітер дотямив, навіщо потрібен цей пристрій. Ну звісно! Це ж очевидно, що використання води має бути обмежено вбудованим таймером. Просто річ у тому, що АМІК була американською корпорацією, а сама думка про ощадливу американську корпорацію, яка береже ресурси, здавалася геть неймовірною.

Коли у водостоці перестало булькотіти, Пітер усвідомив, що звук, який він чув уже тривалий час, долинає не з труб, як йому спершу здавалося. Насправді це хтось стукав у двері.

— Привіт, — сказала Ґрейнджер, коли він відчинив.

Побачивши Пітера, що стояв перед нею мокрий, обмотаний тільки рушником, запнутим на поясі, жінка лише злегка блимнула очима. До грудей Ґрейнджер притискала теку з паперами.

— Вибач, я тебе не чув, — перепросив Пітер.

— Я стукала голосно, — зауважила жінка.

— Я гадав, тут буде якийсь дзвінок, чи зуммер, чи домофон, чи ще щось.

— АМІК не надто витрачається на необов’язкові пристосування.

— Так, я помітив. Це одна з тих несподіваних якостей вашої корпорації, які мене захоплюють.

— Боже мій! Дякую! — сказала Ґрейнджер. — Так приємно це чути.

«Постріл» за Пітеровою спиною видав м’який звук, наче зітхнув: так він робив завжди, коли екран гаснув, щоб заощаджувати енергію. Пітер пригадав Північну Корею.

— Ти чула про Північну Корею? — запитав він.

— Це країна десь в... е-е... десь в Азії, — відказала Ґрейнджер.

— Там сталося лихо: жахливий ураган спустошив усю країну. Десятки тисяч осіб загинули.

Ґрейнджер часто-часто закліпала й ледь не затремтіла. Але за мить уже опанувала себе.

— Трагічно, — промовила вона. — Але ми цьому ніяк не зарадимо. — Вона простягнула Пітерові теку. — Тут усе, що ти завжди хотів знати про Артура Северина, але боявся запитати.

Пітер узяв досьє.

— Дякую.

— Похорон через три години.

— Гаразд. А скільки це буде в... е-е, — Пітер невиразно змахнув рукою, сподіваючись цим рухом передати різницю між часом, до якого він звик, і часом, який існує тут і зараз.

Ґрейнджер усміхнулася, не роздратувавшись через його нетямущість.

— Три години, — повторила вона й підняла руку, показавши годинник на зап’ястку. — Три години — це три години.

— Я не думав, що мені так пізно повідомлять, — промовив Пітер.

— Розслабся. Ніхто не чекає від тебе плачевної оди на п’ятдесят сторінок. Просто скажеш кілька слів. Усі ж розуміють, що ти його добре не знав. Так ніби й легше.

— Безсторонній підхід?

— Саме це нам і обіцяють усі великі релігії, хіба ні? — Ґрейнджер знову підняла руку з годинником. — Я зайду, щоб забрати тебе о пів на другу.

Більше нічого не сказавши, жінка пішла й зачинила за собою двері саме тієї миті, коли рушник сповз із Пітера.


— Ми зібралися тут, — звернувся Пітер до принишклих, серйозних слухачів, — щоб ушанувати пам’ять людини, яка ще минулого світанку жила, ходила й дихала, подібно до нас із вами.

Пітер поглянув на труну, що стояла перед крематорієм на металевій підставці з коліщатками. Усі присутні мимоволі теж глянули в той бік. Домовину було виготовлено з картону вторинної переробки, який мав глянсуватий полиск фруктової глазурі, щоб скидатися на міцну деревину. Підставка була така сама, як ті, що трапляються в аеропортах під рентгенівськими апаратами для огляду багажу.

— Людини, що дихала легенями, — вів далі Пітер, — легенями, що були вже, можливо, трохи зношеними, втім справно виконували свою роботу, постачаючи кисень у кров, у таку саму кров, що тече в жилах кожного, хто стоїть зараз тут.

Голос Пітера звучав гучно й чисто, навіть без підсилення, але бракувало лункого відголосся, як у церквах чи просторих залах для зібрань. Похоронна кімната, хоч і велика, мала слабку акустику, а піч усередині крематорію гуділа так, що здавалося, наче десь далеко пролітав реактивний літак.

— Дослухайтеся до вашого серцебиття, — сказав Пітер. — Відчуйте ледь помітне тремтіння у грудях, коли ваш організм функціонує чудесним чином. Це тремтіння таке тихе, таке слабке, що ми не надаємо йому значення, не цінуємо його. Ми, можливо, не завжди це усвідомлювали, день у день навіть не замислювалися про це, але ми поділяли цей світ разом із Артом Северином, і він поділяв його разом із нами. Тепер сонце знову зійшло, почався новий день, але Арт Северин змінився. І ми зібралися сьогодні тут, щоб сміливо зустріти цю зміну.

На похорон прийшло п’ятдесят дві людини. Пітер не був певен, який відсоток це становить від загальної кількості аміківців. Жінок було тільки шестеро, разом із Ґрейнджер; решта були чоловіки, через що Пітер замислився, чи це Северин не заслужив поваги серед жінок, з якими працював, чи ця пропорція просто відображає розподіл статей на базі. Усі були вдягнуті у свій звичний робочий одяг. Траурного чорного вбрання не було ні на кому.

Бі-Джи і Туска стояли в перших рядах. Поголеного Туску в його фірмових кросівках, просторій зеленій сорочці та камуфляжних штанах упізнати було майже неможливо. Натомість Бі-Джи, найдебелішого серед усіх присутніх, як завжди, годі було з кимось сплутати. Борідка його була підстрижена з міліметровою точністю. Біла футболка пристала до м’язистих грудей, наче фарба. Зі стегон звисали білі зім’яті шаровари, їхні холоші волочилися по землі, накриваючи начищені до блиску туфлі, які зовсім тут не личили. Руки Бі-Джи тримав складеними на грудях, а вираз його обличчя був спокійний і велично-поблажливий. А ось кількох людей у задніх рядах виверти вступної частини поминальної промови, схоже, дещо здивували і спантеличили.

— Артур Лоренс Северин помер молодим, — сказав Пітер, — але він прожив багато життів. Він народився у Бенді, штат Ореґон, сорок вісім років тому. Усиновлений Джимом і Пегґі Северин, справжніх своїх батьків він не знав. Названа родина подарувала йому щасливе і жваве дитинство. Джим лагодив і підтримував у належному стані наметові містечка, мисливські будиночки й військові застави. У десять років Арт уже вмів водити трактор, працювати з бензопилою, міг навіть уполювати оленя — мало кому в дитинстві дозволяють такі небезпечні заняття. Усе йшло до того, що він успадкує сімейну справу. Але тут його названі батьки розлучилися, і Арт почав уплутуватися в халепи. Свої юнацькі роки він провів, потрапляючи до дитячих виправних установ і виходячи з них на реабілітаційні програми. Коли він подорослішав достатньо для того, щоб сісти у в’язницю, то вже мав за собою довгий список порушень, серед яких вживання креку й керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння.

Обличчя присутніх пожвавилися. То на одному, то на іншому з’являвся зніяковілий вираз, вираз цікавості й занепокоєння. Голови нахилено, брови насуплено, губи міцно стулено. Прискорене дихання. Діти захопилися розповіддю.

— Арта Северина було випущено з в’язниці за хорошу поведінку, і невдовзі він знову ходив вулицями Орегону. Щоправда, недовго. Зневірившись через те, що у Сполучених Штатах влаштуватися на роботу колишньому малолітньому злочинцю було вкрай тяжко, Арт перебирається до Малайзії, у штат Сабах, де починає продавати інструменти, поза тим приторговуючи наркотиками. Саме там він познайомився з Камелією, місцевою підприємницею, Що постачала дівчат для втіхи працівникам лісової промисловості. Арт із Камелією покохали одне одного, одружилися і, хоч дружині вже було за сорок, народили двох доньок, Норуі Пао-Пей, яку завжди називали Мей. Коли влада закрила бордель Камелії, а справу Арта потіснили конкуренти, він знайшов собі роботу в торгівлі деревиною і лише тоді виявив, що його цікавить усе, пов’язане з ерозією ґрунту. Це захоплення вже не полишало його.

Пітер рушив до труни з добре виваженою впевненістю. Рука, в якій він тримав Біблію, була відставлена вбік, і всі могли бачити, що між сторінками Святого Письма було затиснуто пальцем клаптик паперу з написаними на ньому рукою словами.

— Наступне своє життя Арт Северин прожив у Австралії, — сказав Пітер, дивлячись на блискучу поверхню домовини. — Компанія, що розгадала його здібності, оплатила Артові навчання в Сіднейському університеті, де він студіював геотехніку та механіку грунтів. Він — цей хлопчина, що залишив школу якихось дев’ять років тому — закінчив університет за нечувано короткий час, і незабаром не одна інженерно-технічна фірма прагнула залучити Арта до себе, адже мало хто розумів поведінку ґрунтів так глибоко, як він, і мало хто міг, як він, виготовити на замовлення будь-яке обладнання. Арт міг би розбагатіти на патентах, але він ніколи не вважав себе винахідником, лише простим трудівником, що, як казав він сам, «схиблений на всякому мотлосі».

Натовп схвально зашелестів. Пітер поклав вільну руку на кришку труни обережно, але впевнено, немов на плече Артові Северину.

— Коли виявлялося, що прилади, які були напохваті, не могли забезпечити потрібну Артові якість, він просто розробляв і майстрував ті, які могли. Серед його винаходів, наприклад, — і тут Пітер підглянув у клаптик паперу, що лежав у Біблії, — новий пробовідбирач для застосування в сипких пісках нижче за рівень грунтових вод. Серед його наукових статей (знову ж таки, нагадаю, написаних людиною, яку шкільні вчителі вважали безнадійним хуліганом): «Недреноване компресійне випробування насичених піщаних ґрунтів на тривісне стиснення та його значення для загальної теорії опору на зсув», «Як досягнути постійного контролю за гірським тиском під час випробування грунту на тривісне стиснення», «Досягнення стійкості завдяки розсіюванню парового тиску в ґрунтовій основі з пластичної глини», «Перегляд принципу ефективних напруг Терцаґі: декілька пропонованих рішень для відхилень від норми за малого гідравлічного градієнта» та десятки інших.

Пітер згорнув Біблію і притис її до живота, просто під чорнильною ляпкою у формі хреста. Його дишдашу було випрано і попрасовано, але піт знову починав розходитися плямами по ній. Усі присутні, що зібралися на похороні, також пітніли.

— Я не маю наміру зараз удавати, ніби багато що зрозумів із цих заголовків, — мовив Пітер з ледь уловимою усмішкою. — Дехто з вас зрозумів. Хтось ні. Важливо те, що Арт Северин зумів стати визнаним у світі експертом у галузі, важливішій за наркотики. Хоча... не всі його давні звички зникли остаточно. До роботи в АМІК він викурював щодня по дві з половиною пачки цигарок.

Натовпом пробігли брижі усмішок. Раніше, коли Пітер згадував про дівчат, яких постачала Камелія, він чув поодиноке стримане хихотіння, але цього разу сміялися вже розслаблено, не соромлячись.

— Але ми забігаємо наперед, — застеріг Пітер. — Ми пропустили декілька його життів. Бо ж наступне своє життя Арт Северин провів на великих будівництвах гребель від Заїру до Нової Зеландії. Життя в Малайзії навчило його зоставатися в тіні, тож він рідко отримував належне визнання за свої досягнення і волів за краще, щоб політики й голови корпорацій купалися у промінні слави. Але ж воістину славними були ті споруди, які Арт виплекав. Особливо пишався він греблею «Азіз» у Пакистані, яка була по-справжньому новаторським творінням: кам’яно-земляна загата з непроникним глиняним осердям. Її будівництво вимагало щонайпильнішої уваги до кожної дрібниці, адже відбувалося в зоні тектонічного розламу. Гребля ця стоїть понині.

Пітер задер голову і поглянув у чужинну порожнечу за найближчим до нього вікном. Усі його слухачі подивилися в той самий бік. Хай що там було зовні, воно символізувало звершення, досягнуті завдяки тяжкій праці в неосяжному довкіллі, змінити яке спроможні лише віддані своїй справі фахівці. У декого очі заблищали вологою.

— Наступне життя Арта Северина не було щасливе, — розповідав далі Пітер, знову походжаючи кімнатою, немовби під впливом невгамовності самого Северина. — Камелія покинула його. Чому — він так і не зрозумів. Розлучення негативно вплинуло на доньок: Нора в усьому звинувачувала батька, а в Мей діагностували шизофренію. За кілька місяців після виснажливого й витратного розлучення податкова взялася за Арта й оштрафувала його на суму, якої в нього не було. Весь рік він жив із Мей у фургоні, нещадно пиячив, пропиваючи державну допомогу, спостерігаючи, як доньці гіршає, і сам що день, то гірше почувався через діабет, про який іще нічого не знав.

— Але тут у нашій історії стався несподіваний поворот, — промовив Пітер, різко обертаючись і намагаючись зустрітися очима з якомога більшою кількістю своїх слухачів. — Мей кинула пити ліки і вчинила самогубство. Усі, хто бачив, як занепадає Арт Северин, чекали, що скоро він опуститься зовсім на дно й одного дня його знайдуть мертвого у своєму вагончику. Натомість Северин трохи підлікувався, відшукав свого справжнього батька, позичив грошей і повернувся до Орегону, де влаштувався на роботу туристичним гідом. Там він пропрацював десять років, відмовляючись від підвищень по роботі, відмовляючись повертатися в геотехнічну промисловість, доки на нього не вийшов АМІК. АМІК зробив йому пропозицію, від якої він не міг відмовитися: можливість перевірити в широкому масштабі свої теорії щодо використання ґрунту і м’яких порід як будівельного матеріалу.

— Цей широкомасштабний випробувальний майданчик, — виголосив Пітер, — він тут. Це земля, на якій ми з вами стоїмо. Уміння Арта Северина допомогли вивести цей неймовірно амбітний експеримент на той щабель, якого він досяг, і завдяки тому, що Арт великодушно ділився своїм досвідом, його знання житимуть у його колегах, у вас, тих, хто знав його. Я говорив переважно про минуле Арта, минуле, багато кому з вас майже не відоме, адже Арт рідко розповідав про нього. Він був — я певен, дехто з вас погодиться з моїми словами — людиною, яку важко пізнати добре. Я не збираюся стверджувати, ніби знав його. Під час моєї подорожі сюди він був до мене доброзичливим, однак наприкінці ми з ним обмінялися різкими словами. Я сподівався перетнутися з ним пізніше, після того, як візьмуся до своєї роботи тут. Я сподівався залагодити наше непорозуміння. Але так трапляється: хтось помирає, а хтось лишається. У кожного з вас лишаться свої останні спогади про Арта Северина, останні слова, які ви сказали йому, останнє, що він сказав вам. Може, це лише усмішка, якою ви обмінялися під час роботи, усмішка, яка зараз для вас є чимось більшим — таким собі символом стосунків, які були в цілком хорошому стані й не лишили позаду ніяких образ. А може, ви пригадуватимете погляд, яким він подивився на вас, один із тих поглядів, про які думаєш: «Бог його знає, що він хотів цим сказати!» — і довго міркуватимете: а може, було щось таке, що ви могли зробити чи мали зробити, щоб Артова відсутність здавалася зараз звичнішою. Але хай там як, ми силкуємося відшукати сенс у його недосяжності, у тому, що Арт уже в інакшому, відмінному від нашого вимірі, що він більше не дихає тим самим повітрям, що й ми, що він більше не подібний до нас. Ми знаємо, що він був не лише тим тілом, що зараз лежить у труні, так само, як знаємо, що ми — це не лише нирки, кишки й вушна сірка. Ось тільки не впевнені ми, як називати це щось, що є понад усім цим. Хтось називає це душею, але що це таке насправді? Чи ж можемо ми прочитати наукову статтю, яка пояснювала б, що таке душа Арта Северина і як вона відрізняється від того Арта Северина, якого ми знали, того чоловіка з тьмяними зубами й колючим характером, чоловіка, який більше не довіряв жінкам і який мав звичку вистукувати на своїх колінах мелодії у ритмі рок-музики, що звучала в його голові?

Пітер поволі посувався вперед, наближаючись до своїх слухачів, доки не підійшов на відстань простягнутої руки до перших рядів. Чоло Бі-Джи вкрили зморшки, очі блищали від сліз. Жінка біля нього плакала. Туска міцно зціпив щелепи, його крива посмішка ледь-ледь тремтіла. Ґрейнджер, десь позаду, стояла біла як крейда; страждання розгладило риси її обличчя.

— Ви знаєте, що я християнин. Для мене оця неймовірно важлива наукова стаття — це Біблія. Для мене життєво необхідна інформація, якої бракує, — це Ісус Христос. Але я знаю, що дехто з вас сповідує інші релігії. І знаю, що Арт Северин не сповідував жодної. Бі-Джи запитав його, якої він віри, і Арт відповів: «Ніякої». Мені не випала нагода поговорити з ним про те, що він мав на увазі. А тепер уже ніколи й не випаде. Не тому, що Арт Северин лежить тут мертвий. Ні. А тому, що це тіло — не Арт Северин, і ми всі це підсвідомо знаємо. Арта Северина тут більше немає; він деінде, десь, де ми бути не можемо. Ми стоїмо тут, вбираємо повітря кумедними губчатими міхурцями, які називаємо легенями, груди наші злегка тремтять від роботи м’яза, який, наче насос, помпує кров і який ми називаємо серцем, а ноги наші втомилися через те, що нам занадто довго доводиться втримувати рівновагу на кістках стопи. Ми — душі, зачинені в клітці з кісток, душі, втиснуті в обгортку з плоті. Нам доводиться так тинятися якусь визначену кількість років, а потім ми відходимо туди, куди йдуть наші душі. Я вірю, що ми йдемо в лоно Господнє. Ви можете вірити, що це якесь інше місце. Але одне можна сказати напевно: це місце деінде, воно не тут.

Пітер повернувся до труни і знову поклав на неї руку.

— Я не впевнений, чи Арт Северин справді вірив, що він лише вміст цієї труни. Якщо так, то він помилявся. Може, мені й варто знову сперечатися з ним сьогодні, можливо, зараз це недоречно. Але, Арте, пробач мені, пробач усім нам, та ми мусимо сказати тобі: у тебе була віра. Неправда, що ти йшов у нікуди. Ти брав участь у великій мандрівці людства, і вчора ти дійшов до крайнього блокпосту й дістався мети. Ти був мужньою людиною, прожив багато життів, і кожне життя вимагало від тебе більше мужності, ніж попереднє. А тепер ти в наступному житті, у якому твоє тіло більше не підведе тебе, у якому тобі більше не потрібен інсулін, більше не тягне до цигарок і більше ніхто не зрадить твоєї довіри, і кожна загадка, над якою ти ламав собі голову, тепер ясна тобі як день, і кожна рана, що завдавала тобі страждань, уже не болить, і тепер тобі шкода нас, які змушені ще волочити свої тяжкі тіла по землі.

Із натовпу почулося здивоване бурчання: Бі-Джи підняв свою здоровенну руку, щоб витерти сльози, й ліктем випадково зачепив чиюсь голову.

— Арте Северине, — здійняв голос Пітер, і, попри погану акустику в кімнаті, слова його, здається, нарешті пішли луною, наче під церковним склепінням, — ми зібралися тут сьогодні, щоб знищити твою клітку з кісток, твою обгортку з плоті. Вони тобі більше не потрібні. Це мотлох. Але, якщо ти не заперечуєш, ми лишимо собі дещо — спогади про тебе. Навіть відпускаючи тебе, ми хочемо, щоб ти лишався з нами. Ми хочемо, щоб ти й далі жив у нашій пам’яті, хоча ти й живеш уже в більшому й кращому місці. Одного дня ми також вирушимо шляхом, яким відходять наші душі, шляхом, який ти подолав раніше за нас. А поки що до зустрічі, Артуре Лоренсе Северине! До зустрічі!


Повернувшись до своєї кімнати після того, як провів якийсь час із деякими учасниками похорону, які не хотіли розходитися навіть після того, як труну вже було спалено, Пітер знову всівся перед «пострілом». Одяг його був мокрим від поту. «Цікаво, — подумав він, — скільки часу має минути, щоб знову можна було прийняти душ?» У голові гуло від зізнань і відвертостей, якими щойно поділилися з ним аміківці, від історій їхнього життя, які Пітерові треба зберегти у своїй пам’яті, від імен, які він мусить запам’ятати. Комірки з невідкритими повідомленнями від його дружини висіли на екрані. Аж дев’ять листів, які Пітер досі не встиг прочитати.


Дорогий Пітере!

Вибач за цей лист, який буде, мабуть, короткий і недоладний. Я геть виснажена. Шейла Фрейм та двоє її дітей — Рейчел і Біллі — заходили сьогодні й пробули в мене майже весь вечір. У них — вихідні, але ж я пропрацювала ранкову зміну після нічної. Рейчел — то справжнє лихо! Ще доволі мила дитина, але в її поведінці вже повно нав’язливих рис на межі пристойного, за якими вкрай виснажливо спостерігати. Гормони, напевно. Ти б не впізнав її на вигляд. Схожа на малолітню чи то порнозірку, чи то поп-співачку, чи то гультяйку-мажорку — звична суміш для теперішніх дівчаток, що досягають статевої зрілості. Біллі натомість жахливо сором’язливий і ввічливий. Замалий, як на свій вік, і при цьому трохи повненький. За весь час, що був тут, він ледве слово вимовив і очевидно дуже страждав і ніяковів через свою матір, яка щохвилини ставала дедалі балакучішою (чи то нервовою). Від Шейли тхнуло алкоголем, а може, просто різкими парфумами, я не впевнена. Вона була неабияк напружена, і весь дім іще гуде від цієї напруги, хоча вони й пішли годину тому. Як шкода, що тебе не було поруч! Ми б узялися за них разом: ти б заспокоював Шейлу, я б розповідала щось дітям, а потім ми б помінялися. Не знаю, чому вони затрималися так надовго; по-моєму, я їм анічим не допомогла. Одного-єдиного разу Біллі відкрився переді мною. Коли я посадила його за свій комп’ютер побавитися у гру, він глянув на зображення Ноєвого ковчега, і його аж пересмикнуло, наче від болю. Хлопчик сказав мені, що сніговий барс вимер. Останній представник цього виду помер у зоопарку кілька тижнів тому. «Сніговий барс був моєю улюбленою твариною», — сказав Біллі. А тоді він сів за комп’ютер і за кілька секунд поринув у забавку з головою: бігав, наче справжніми, тюремними переходами, стріляв по охоронцях, зносячи їм голови, розчахував двері, гинув від куль противників.

Мені час у ліжко, і то негайно. Уранці прокидатися о пів на шосту. Я випила за компанію трохи вина, яке принесла Шейла. Мабуть, добряче про це пошкодую завтра, коли задзвонить будильник.

Будь ласка, розкажи мені трохи більше про те, як просувається твоя місія. Мені хочеться обговорювати з тобою найменші подробиці. Я почуваюся так дивно без цього. Пітере, я так СТРАЖДАЮ без цього! Видається, наче я твоя сестра, абохто, що надсилає тобі свою довгу писанину із суцільними скаргами і розводиться про те, чим ти просто не можеш перейматися. А я досі та сама людина, яку ти знаєш, на яку можеш завжди покластися, коли тобі потрібна підтримка чи порада. Мені просто треба краще розуміти, що ти бачиш, що робиш, що переживаєш, мій милий. Розкажи мені про людей, із якими спілкуєшся, напиши якісь подробиці. Я знаю, просто зараз ти не напишеш, тому що в поселенні і не маєш змоги прочитати цього листа. Але коли повернешся — будь ласка! Нехай це й забере в тебе трохи часу. Дозволь мені бути там із тобою.

Ну, а тепер НЕГАЙНО в ліжко!

Кохаю

Беа


Пітер закачався на кріслі, переповнений адреналіном, але водночас і втомлений. Він не був певен, чи йому варто читати наступні вісім листів Беатріс, не відповівши на цього. Не був певен навіть, чи зможе так зробити. Не відповісти здавалося йому жорстоко, протиприродно. Неначе Беа гукала його знову і знову, а він лишався байдужим. Пітер відкрив чисту сторінку і написав:


Дорога Беа!

Сьогодні я проводив похоронну церемонію. Арт Северин. Виявляється, він був діабетиком. Він помер раптово, коли я був у поселенні. Мені надали вичерпну інформацію про все його життя, і я мав приблизно три години, щоб підготуватися. Я зробив що міг. Здається, всім сподобалося.

Кохаю

Пітер


Він дивився на екран і розумів, що цих слів замало. Потрібні подробиці. Жінка, яку звали Манілі, зізналася йому, що не замислювалася про християнство відтоді, як була ще дівчинкою, але сьогодні відчула Божу присутність. Пітер замислився, чи варто писати про це Беа. Серце його якось дивно калатало. Він зберіг свого листа в чернетках, так і не надіславши його, і відкрив наступну комірку.


Дорогий Пітере!

Ти зараз сидиш? Я сподіваюся, що так.

Милий мій, я вагітна. Я знаю, ти думаєш, що це неможливо. Але я припинила вживати протизаплідні пігулки за місяць до твого від’їзду.

Будь ласка, не сердься на мене. Так, ми погодилися почекати ще кілька років. Але, благаю, зрозумій: я боялася, що ти ніколи не повернешся! Я боялася, що зореліт вибухне на старті і твоя місія закінчиться, не розпочавшись. Або що ти зникнеш десь дорогою, просто зникнеш у космосі, і я навіть не дізнаюся, що з тобою сталося. І що ближчим ставав день твого відльоту, то все більше й більше мені хотілося залишити в себе бодай якусь часточку тебе, не важливо яку.

Я молилася, багато молилася про це, але, здається, відповіді не отримала. Зрештою, я віддала на Божу волю те, чи зможу я завагітніти так скоро після того, як перестала вживати пігулки. Звісно, це було моє рішення, я не заперечую. Шкода, що воно не було нашим спільним. А може, й було чи могло бути? Можливо, якби ми порадилися, ти сказав би, що саме це й хотів запропонувати? Але я страшенно боялася, що ти не погодишся. Ти б не погодився? Скажи відверто, не треба мене жаліти.

Хай що ти відчуваєш зараз, я сподіваюся, тобі не байдужа моя гордість і моє захоплення від того, що я ношу твою дитину. Нашу дитину. Коли ти повернешся, я буду вже на сьомому місяці, з чималеньким черевцем. Якщо не станеться викидень. Я сподіваюся, що не станеться. Це не кінець світу, бо ж ми можемо спробувати і знову, але то вже буде інша дитина. Саме ця, яку я ношу зараз, уже стала такою дорогою для мене! Знаєш, про що я думала, коли ми кохалися дорогою до аеропорту? Я думала: я готова, ось вона, саме ця мить, потрібно лише одне малесеньке сім’я. І, озираючись назад, я ладна закластися, що саме тоді це й сталося. Майже певна, саме тоді це й сталося.

13

Двигун загуркотів, спалахуючи життям

— Саме тут усе й почалося, — врочисто виголосила жінка. — Ось так усе виглядало на початку.

Пітер кивнув. Він стояв, міцно стуливши щелепи, і не наважувався видати бодай якийсь схвальний звук, побоюючись посміхнутися чи навіть голосно розсміятися. Офіційне відкриття цієї споруди було важливою подією для всіх, хто зібрався тут сьогодні.

— Ми вкрили поверхню нижнього укосу надтовстим шаром епоксидної смоли, — розповідала далі жінка, показуючи на зменшеній моделі відповідні частини будівлі, — щоб управляти припливом води крізь основу. Ці труби на нижньому укосі під’єднані до перетворювачів тиску.

Якби вона говорила недбало чи безтурботно, було б іще нічого, але жінка видавалася Пітерові надзвичайно серйозною, а відтак — дуже кумедною. Ще кумеднішим було те, що всі, окрім нього, схоже, розуміли, про що вона каже. Окрім того, комічність посилювалася тим, як виглядала модель архітектурної споруди (така велична, така сповнена символічного значення, і водночас така... маленька й чепурненька, наче з дитячого майданчика). А понад це була ще форма самої моделі, що повністю виправдовувала назву «Великий Нацицьник»: дві перевернуті чаші, з’єднані між собою.

Сама будівля, коли дивитися на неї здалеку, не здавалася Пітерові кумедною. Він разом з іншими бачив ці чаші, які здіймалися на обрії в передвечірньому небі, коли трохи раніше машини, кожна з яких везла по шість аміківців, колоною рушили полем до цієї споруди. Лише завдяки розміру будови, а також тому, що зблизька одна її чаша частково затуляла іншу, спостерігачеві вона здавалася лише тим, чим і була: величним архітектурним творінням. Урешті-решт колона спинилася біля передньої чаші, і машини було припарковано в її тіні, такій широчезній, що важко було сказати, де вона закінчується. Лише коли Пітер та решта аміківців зібралися у вестибюлі й побачили точну, заввишки з метр, копію будівлі, стала очевидною її опукла симетрія. Жінка, яка виступала (її звали Гейз, вона була інженером і працювала разом із Северином), провела рукою над будівлями-близнючками, не усвідомлюючи, що збоку може видатися, ніби вона пестить велетенські, завбільшки з канапу, жіночі груди.

— ...бажаного рівня перевантаження... витісняється своєю ж масою... імітацією переливання, — бубоніла Гейз, — підняття тиску за допомогою п’яти перетворювачів... сенсор близькості...

Пітерове бажання розсміятися минулося. Тепер він ледве витримував, щоб не заснути. Зала погано провітрювалася, тут було душно; здавалося, наче перебуваєш усередині якого велетенського механізму — власне кажучи, так воно насправді й було. Він ледь хитнувся на ногах, глибоко вдихнув і спробував випростатися. Краплини поту, що потрапили в сандалії, хлюпали під ногами; в очах Пітерові запекло й потьмарилося, постать Гейз зовсім розплилася.

— ...записаний у реальному часі...

Пітер кліпнув. Гейз знову набула чітких обрисів. Це була крихітна жінка з підстриженим по-чоловічому коротко, на армійський лад, волоссям і манерою вдягатися так, що будь-який одяг на ній здавався уніформою, навіть якщо нею не був. Вони познайомилися кілька днів тому в їдальні, де вона наминала страву з білоквіту — пюре з підливою. Хвилин десять-п’ятнадцять вони мило, хоча й доволі нудно, поспілкувалися. Гейз була родом із Аляски, колись захоплювалася собаками та їздою на собачому запрязі, але зараз обмежувалася тим, що читала про це в журналах; не належала до жодного віросповідання, хоча й «не заперечувала можливості існування полтергейста», бо у віці дванадцяти років у дядьковому будинку з нею траплялися незрозумілі речі. Її низький монотонний голос видався Пітерові досить приємним, бо дещо нагадував йому мелодійну співучу вимову Беа. Але тепер, коли Гейз читала лекцію з термодинаміки й проектування гребель, її голос уже так не іскрив.

І навіть попри це, Пітерові було прикро, що йому доводилося докладати таких зусиль, щоб не заснути. Нудні заходи зазвичай на нього так не впливали. Переважно він украй терпляче ставився до набридливої одноманітності, навчившись цього під час свого безхатнього життя. Але якимось чином мешкати на аміківській базі було навіть гірше, ніж на вулицях. Минув уже тиждень відтоді, як Пітер повернувся на базу; його обгоріле на сонці обличчя облізло й загоїлося, але мозок досі остаточно не відновився. Він був збуджений і не міг заснути, коли мав би спати, і ходив напівсонний, коли мав бути бадьорий. Ось і тепер він куняв замість захоплюватися витвором інженерного генія — новісінькою Центрифужно-енергетичною станцією АМІК.

— ...несумісні між собою функції... неможливо забезпечити... Северин... вакуумна сітка... у перспективі відмовитися від використання фотоелектрики...

Те, що тут було споруджено, справді вражало: це був подвиг інженерної думки, який розширив межі можливого. За звичайних умов — тобто за умов, до яких усі звикли вдома, на Землі — дощ падає над великими територіями і збирається у водоймах або наповнює річки, які перетинають місцевість, набираючи швидкість. У будь-якому разі, рідина, яку людина, що стоїть під дощем, сприймає як окремі краплини, що падають з неба, із часом завдяки своїй масі та імпульсу сили перетворюється на значну потугу, що може забезпечувати енергією сотні тисяч двигунів. Однак на Оазі ці принципи застосувати було неможливо. Дощові краплі з’являлися, падали в губчасту землю і щезали. Якщо вам випадало опинитися надворі під час дощу, ви могли підставити чашку і наповнити її. А можна було вгамувати спрагу навіть простіше: закинувши голову назад і роззявивши рота. Але щойно дощ закінчувався — все, більше ніякої води, аж до наступної зливи.

Велетенська подвоєна споруда Великого Нацицьника кидала виклик цим обмеженням. Одна її частина призначалася для того, щоб усмоктувати дощ із неба, збирати розсіяні краплини у вихровий вир і затягувати нагромаджену воду в гігантську центрифугу. Але це була тільки половина задуму, зухвалого своєю винахідливістю. Центрифуга, певна річ, потребувала колосальної кількості електричної енергії, значно більше, ніж виробляли на цей час аміківські сонячні панелі. Тому зібрану воду не просто спускали у водойму; спершу їй доводилося попрацювати в гігантському паровому котлі, де несамовита потуга спійманої в пастку пари обертала турбіни.

Кожна з двох споруд живила іншу: одна забезпечувала енергією, щоб зловити воду, а інша забезпечувала водою, щоб виробити енергію. Щоправда, це не був повноцінний вічний двигун: дві сотні сонячних панелей, розташованих у полі довкола будівлі, далі виробляли енергію із сонячного проміння, — але все одно винахід був приголомшливо ефективний. Ех, коли б кілька таких Великих Нацицьників спорудити у спустошених голодом Анголі, чи Судані, чи деінде! Наскільки вони прислужилися б там! АМІК, звісно, досягнувши такого технологічного дива й показавши, що можна зробити, мабуть, уже провадить переговори щодо таких проектів. Треба буде запитати в когось.

Зараз, однак, був не час.

— І насамкінець... — мовила Гейз. — Останнє практичне питання. Нам відомо, що офіційна назва — Центрифужно-енергетична станція — застосовується не дуже охоче. І нам також відомо, що є загальновживана назва, якої нам би чути не хотілося. Хтось може подумати, ніби вона дотепна, але я вважаю її дещо нешанобливою і думаю, що ми маємо виявити свою повагу до Северина, який разом із нами працював над цим задумом не покладаючи рук, і дати нашій станції назву, яку нам усім не буде соромно вимовляти. Отже, зважаючи на те, що багато хто надає перевагу назвам коротким і влучним, ось що я пропоную. Офіційно ми зібралися тут, щоб відзначити відкриття Центрифужно-енергетичної станції АМІК. Неофіційно ми радимо вам називати її... Мати.

— Тому що це велика бісова мати! — вигукнув хтось.

— Тому що потреба — це мати винаходу, — спокійно пояснила Гейз.

Цим, власне, вступна промова й закінчилася. Ще мала відбутися екскурсія станцією, щоб продемонструвати, як принципи роботи, показані на зменшеній моделі, застосовують на практиці. Проте виявилося, що так багато важливих особливостей і механізмів станції заховані під бетоном, або ж опущені у воду, або ж дістатися до них можна тільки по запаморочливо високих металевих драбинах, що дивитися загалом було мало на що.

І лише коли їхня колона машин поверталася назад, на аміківську базу, Пітера охопило духовне піднесення, яке ніяк не з’являлося, коли Гейз виголошувала свою промову. На задньому сидінні автомобіля зі спітнілими вікнами, затиснутий між двома незнайомцями, Пітер раптом відчув, як надворі трохи потемніло. Він вивернувся на сидінні й протер рукавом заднє скло. Величезна будівля станції злегка мерехтіла в імлі від викидних газів із джипа і вже відступала в далечінь. Натомість тепер чіткіше стало видно безліч сонячних панелей — геліостатів, — розставлених по місцевості довкола Матері широким півколом. Кожна панель мала вловлювати сонячне світло й перенаправляти його просто до станції. Але, за збігом обставин, сонце частково затулили хмари, що пробігали по небу. Геліостати вертілися на своїх стояках, підлаштовували свої дзеркальні поверхні, шукали потрібний кут, знову підлаштовувалися, знову шукали. Це були тільки прямокутні пластини зі сталі та скла, на вигляд анітрохи не подібні до людини, і все-таки Пітера зворушило їхнє бездушне збентеження. Як усі істоти у Всесвіті, вони чекали лише одного — невловимого світла, що дарувало їм мету існування.


Повернувшись до своєї кімнати, Пітер перевірив «постріл», чи немає там нових повідомлень. Він почувався винним, очікуючи від Беа свіжих листів, коли сам так довго не писав. У своєму останньому листі чоловік запевнив дружину, що безмірно щасливий дізнатися про її вагітність і що ні, звісно, він на неї не гнівається. Решту листа було присвячено якимось подробицям про Пітерову місію, яких він уже не міг пригадати. Увесь лист вийшов рядків на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, але, щоб його написати, йому довелося добряче попітніти кілька годин.

Те, що він не відчував гніву, було правдою. Але Пітера турбувало те, що він також не відчував майже нічого, крім роздратування своєю неспроможністю відреагувати. У його теперішньому становищі важко було збагнути власні почуття й визначити їх. Докладаючи неймовірних зусиль, йому вдавалося розібратися лише в тому, що відбувається на Оазі, і то тільки тому, що він і події, з якими Пітеру довелося зіштовхнутися, перебували в одному й тому самому просторі. Його розум і серце були ув’язнені в тілі, а тіло перебувало тут.

Звістка про вагітність Беа була наче новина про якусь знаменну подію в поточному житті Великобританії: Пітер знав, що це важливо, але й гадки не мав, що він може або що мусить із цим робити. Він припускав, що будь-який інший чоловік на його місці уявляв би собі радощі батьківства: ось він тримає немовля на руках, ось син чи донька з плоті й крові гойдається в нього на колінах, ось його дитина закінчує школу чи щось іще такого штибу. У Пітера ці сценки виходили дуже штучними і в дуже загальних рисах, наче це були двовимірні кадри в коміксах, намальовані безсоромними халтурниками. Уявити собі Беа з дитиною всередині взагалі було неможливо: ще й дитини не було, а коли Пітер намагався викликати в уяві образ живота Беа, то пам’ять прокручувала йому стару плівку, на якій він бачив плаский животик своєї дружини під футболкою, котру вона зазвичай надягала до ліжка. Коли ж Пітер напружувався ще сильніше, перед його очима поставав рентгенівський знімок тазу, що міг належати будь-кому, вкритий незрозумілими світловими плямами, які могли бути і личинкуватим зародком, і шлунковими газами, і пухлиною.

«Ти маєш тепер особливо обережно берегти себе», — написав чоловік. «Обережно берегти себе» — вислів аж ніяк не бездоганний, але Пітер так довго підбирав слова, і саме це він і хотів написати, тож надіслав так як є. Утім, хоча почуття його й були щирими, Пітер мусив визнати, що те саме написала б і тітка чи, може, брат.

Відтоді чоловік так і не спромігся написати Беатріс іще, попри те що отримав уже кілька листів від неї. Не раз Пітер змушував себе сідати за стіл і починати набирати, але, застрягаючи на «Дорога Беа», не міг просунутися далі. Сьогодні він намагався переконати себе написати кілька слів про те, як відвідував Великий Нацицьник, але не міг вирішити, чи саме таких новин прагне від нього дружина.

Від жінки сьогодні не прийшло нового листа, і це було незвично. Пітер сподівався, що нічого поганого не сталося. Тобто нічого поганого з Беатріс. У світі загалом зараз, схоже, постійно траплялося щось погане.

Звісно, світ завжди переповнювали нещастя й катастрофи. Так само, як і завжди, він сповнений чудесних досягненнь і прекрасних прагнень, якими засоби масової інформації чомусь воліли нехтувати — можливо, тому, що честь і достаток важко зняти на камеру. Але, навіть зважаючи на все це, листи, які Пітер отримував від Беа, тривожили його надміром негативних новин. Поганих новин, яких було так багато, що він навіть не знав, що з ними робити. Коли чуєш про таку велику кількість лиха, подій, що змінюють усе твоє уявлення про довколишній світ, мозок певної миті перестає їх сприймати й чіпляється за давнішу дійсність. Пітер усвідомлював, що Міра повернулася до свого чоловіка і що американський політик застрелив власну дружину в басейні. Він пригадував, що в Оскалузі жила дівчинка на ім’я Коретта, у якої помер батько. Чоловік усвідомлював, хоч і з труднощами, що Мальдіви змило цунамі. Утім, коли він думав про Північну Корею, в його уяві поставав спокійний міський краєвид із будівлями, схожими одна на одну, як у всіх тоталітарних країнах; тисячі корейців, що їдуть у своїх справах на велосипедах. Катастрофічним наслідкам урагану в цьому образі місця не знаходилося.

Однак сьогодні — ніяких катастроф. Немає новин — це добрі новини, як каже дехто. Проте, відчуваючи неспокій, Пітер відкрив один із давніших листів Беа і перечитав його.


Дорогий Пітере!

Учора ввечері я отримала твого листа. Я неймовірно втішена знати, що ти на мене не гніваєшся, лише твоя небагатослівність може вказувати на те, що ти ТАКИ ГНІВАЄШСЯ, тільки стримуєш свої почуття. Але все-таки так не думаю. Напевно, ти страшенно зайнятий своєю місіонерською роботою, вивчаєш мову. Мабуть, перед тобою весь час постають виклики, які нікому ще ніколи не траплялися. (Будь ласка, розкажи мені трохи більше про них, коли матимеш вільну хвилинку.)

Із твоїх попередніх розповідей видається, що ти вже більш-менш призвичаївся до клімату. У нас тут це неможливо, з погодою знову коїться казна-що. Далі заливають дощі, ба навіть час від часу зривається штормовий вітер. У всьому будинку тхне вогкістю. Меблі й стіни вкрилися цвіллю. Відчиниш вікно, щоб провітрити, — до кімнати разом зі свіжим повітрям хлине дощ. Що вдієш? Я знаю, що там, де ти зараз, також дуже волого, але з тієї крихти, що ти мені розповів про життя оазян, я зрозуміла, що це місце «пристосоване» до такого клімату. У нас, в Англії, все засновано на тому, що погода буде переважно сухою і помірною. Ми просто не вміємо належно готуватися до непередбачених випадків. Мабуть, не хочемо визнавати, що вони трапляться.

Знову бачилася з Шейлою. Вона каже, у Біллі клінічна депресія. Нічого хорошого для чотирнадцятилітнього хлопчика. Ми домовилися, що я погуляю з ним того дня, коли їхня сім’я буде перебиратися до квартири. (Я не казала тобі, що Шейла і Марк розійшлися? Ні він, ні вона поодинці не можуть виплатити іпотеки, тож вирішили продати свій будинок і роз’їхатися по квартирах. А загалом Марк переїжджає до Румунії.) Я не певна, чи варто усувати дітей від такої події, як переїзд, але Шейла переконує, що Біллі справді не хоче про це нічого знати і що краще його просто привести в нову квартиру, коли переїзд уже буде доконаним фактом. Вона дала мені грошей, щоб зводити хлопця в кіно, щоправда, я маю намір повести його на виставку котів, яка того дня буде відбуватися у спортивно-розважальному центрі. Це ризиковано, адже, по-перше, що, як він із тих дітей, які дуже переживають через те, що тварин тримають у тісних клітках, а, по-друге, це може нагадати йому про снігового барса. Однак я сподіваюся, що ці всі різноманітні котики, зібрані разом, якимось чином бодай трохи заспокоять Біллі.

Отакої! Якби ж ти міг чути гуркіт, що струсонув увесь наш будинок! У мене ледь серце не зупинилося. Вікно у ванній кімнаті розбилося на друзки, на підлозі й у ванній повно скалок. Я спершу подумала, що це хулігани, але виявилося, що вітер. Сильний порив зірвав яблуко з дерева на задньому подвір’ї й швиргонув просто нам у вікно. Але не турбуйся! Один чоловік, що ходить до нашої церкви, пообіцяв мені прийти якомога швидше й полагодити вікно. Ґрем Стоун. Пам’ятаєш такого? Його жінка померла від цирозу.

Учора я ходила до супермаркету, він не працював. Жодних пояснень, лише скотчем прикріплено клаптик паперу, на якому зазначено, що зачинено до наступних повідомлень. Довкола зібралося досить багато людей — мабуть, теж хотіли щось купити і зазирали крізь вітрини. Усередині горіло світло, все виглядало як звичайно, а на полицях лежав товар. Біля дверей стояли двоє охоронців. Кілька працівників (?) ходили між рядами і спокійно розмовляли, так, наче їх ніхто не бачить, наче вони в себе вдома, у вітальні, а не у всіх на видноті, на головній торговій вулиці міста. Дивина та й годі. Я постояла там хвилин п’ять, навіть не знаю навіщо. Нарешті зухвалий молодий карибець гукнув крізь скло до охорони: «Агов, друже, а мона мені блок „Бенсон і Геджес“?» Відповіді не було, і він додав: «Це для моєї мамулі!» У натовпі всі дружно засміялися. Так іноді буває в гурті людей, коли щось незначне і смішне «чіпляє» всіх і на якусь одну мить об’єднує. Я дуже люблю такі миттєвості. Однак чекати там було марно, тож я пішла до цілодобової крамнички і спробувала роздобути трохи молока, щоправда, невдало.

Що ти їси там, коханий? Може, щось таке, що й мені припало би до смаку?


Аміківську їдальню було залито помаранчевим світлом. Був пообідній час. Пообідній час, який триватиме тут іще цілу вічність.

Пітер замовив у буфеті курячий суп-пюре з вершками й булочку. Жінку, яка працювала там сьогодні, вродливу гречанку, він досі не зустрічав. Пітер уже поговорив із більшістю аміківців, щоб визначити, чи може прислужитися комусь для духовних потреб, і виявив, що всі вони на диво флегматичні й нетовариські. Цю гречанку, однак, він бачив уперше, і вираз її очей вселяв надію, що в її житті може знайтися місце для Бога. Пітер подумав, чи не варто використати нагоду. Але він був голодний, до того ж усі його думки зараз були зайняті оазянами. Менше ніж за годину він знову вирушав до них.

Суп видався смачним, попри те що в ньому не було ані вершків, ані курятини. Натомість страва мала насичений аромат курячого бульйону, безсумнівно, через додавання порошку. Булочка з білоквіту мала хрустку шкоринку і пористу м’якушку і ще навіть була трішки теплою — саме такою, як має бути справжній хліб. Пітер їв, дякуючи Господові за кожен кусень.

Із динаміків линув якийсь джаз, схоже на диксиленд, але точніше Пітер сказати не міг. Чоловік не був знавцем старої музики. Щокілька хвилин оголошували список тромбоністів, трубачів, піаністів тощо.

Пітер доїв і повернув миску на барну стійку.

— Дякую вам! — промовив він.

— На здоров’я! — відказала жінка.

Коли вона забирала миску, Пітер помітив, що її зап’ясток вузлуватий, але водночас тонкий, як у Беа. Як же йому хотілося переплести свої пальці з пальцями Беа хоча б на три секунди і відчути кісточку її зап’ястка притиснутою до свого тіла! Ця потреба нагло наринула на Пітера просто тут, біля барної стійки, із такою силою, що йому аж перед очима потьмяніло. Потім він опанував себе.

Пітер повернувся на своє місце і сів, щоб їжа вляглася в шлунку. Провівши рукою по своїй сорочці, він відчув, як його вжалила іскра статичної електрики. Він і раніше часто помічав це явище, коли його переповнював надмір очікувань. Пітер заплющив очі й почав молитися Богові, прохаючи заспокоєння. Трохи спокою було даровано.

Диксиленд поступився у динаміках місцем чомусь спокійнішому. Пітер узявся гортати журнали, що лежали на стелажі біля його крісла. Він приділяв кожному виданню по декілька хвилин, а потім акуратно відкладав його назад.

Колись Пітер гадав, що АМІК пропонує різноманітний вибір тих друкованих видань, які можна знайти в будь-якому газетному кіоску вдома, на Землі. Однак тепер, коли ретельніше переглянув журнали, він уже не був певний. «Дім і сад», «Гарячі плітки», «Акваріумні рибки», «Чоловіче здоров’я», «Лесбійські ігри», «Інженер-хімік», «Класичний джаз», «Вог»... Так, усі журнали були досить свіжими, їх доставили на Оазу на тому самому зорельоті, що й Пітера. І так, вони порушували широке коло зацікавлень... але жоден із них не містив важливих актуальних новин. Він переглянув рекламні анотації й заголовки, якими було прикрашено обкладинки. Подібні тексти з’являлися на обкладинках таких видань десятиліттями. На стелажах не було журналів, які повідомляли б, що відбувається, так би мовити, на передовій. Можна було прочитати про джаз, про те, як накачати кубики на пресі або чим годувати рибок, але де ж політичні кризи, землетруси, війни, загибелі великих корпорацій? Куди це все поділося? Пітер узяв «Гарячі плітки», журнал про чутки зі світу шоу-бізнесу, і погортав його. Стаття за статтею описувала життя зірок, про яких він ніколи не чув. Дві сторінки випали й залишилися в його руці, і Пітер помітив, що наступні дві видерто. Він знайшов відповідне місце. Справді, після тридцять другої сторінки відразу була тридцять сьома. Пітер повернувся до сторінки зі змістом і прочитав анотацію до відсутньої статті: «Амбер Розарія їде в Африку! Наша улюблена гультяйка замість реабілітаційної клініки вирушає до таборів біженців».

— Агов, проповіднику!

Пітер підвів очі. Чоловік із насмішкуватим виразом обличчя і кількаденною щетиною стояв над ним.

— Привіт, Туско! — сказав Пітер. — Радий тебе бачити. Знову запускаєш бороду?

Туска знизав плечима.

— Я тим не надто переймаюся. Хоч у який колір машину не пофарбуй, їздитиме вона однаково.

Він сів у сусіднє крісло й кивнув у бік журналу, який тримав Пітер.

— Від цього лайна у тебе мозок на драглі перетвориться.

— Я просто дивлюся, що тут узагалі є, — відказав Пітер. — І помітив, що дві сторінки видерто.

Туска відхилився на спинку крісла, закинувши ногу на ногу.

— Лише дві? Друже, це ти «Лесбійські ігри» ще не перевіряв! Там щонайменше третини бракуватиме, — підморгнув він. — А щоб повернути її на місце, нам, либонь, доведеться вдертися до кімнати Гейз.

Пітер поглянув Тусці в очі, але не дозволив своєму обличчю відобразити схвалення чи осуд. Він давно зауважив, що це працювало наче моральне дзеркало, показуючи людині те, що вона щойно сказала.

— Я ж без образ, ну ти розумієш, — додав Туска. — Вона збіса хороший інженер. Тримається сама по собі. Зрештою, як усі ми тут.

Пітер повернув «Гарячі плітки» на стелаж.

— Ти одружений, Туско?

Туска звів кущувату брову.

— Давним-давно у далекій-далекій галактиці... — театрально виголосив чоловік і змахнув у повітрі пальцями, демонструючи, як титри колись популярного кінофільму відлинають у далечінь. А тоді додав своїм звичним голосом: — Я не чув нічого від неї років двадцять. Навіть більше.

— А зараз у твоєму житті є хтось особливий?

Туска замислено примружив очі, вдаючи, ніби ретельно перебирає свою базу даних.

— Ні, — за кілька секунд промовив він. — Не схоже на те.

Пітер усміхнувся, показуючи, що жарт зрозумів, але, мабуть, десь у кутиках його очей промайнув жаль, тому що Туска відчув потребу пояснити більше.

— Знаєш, Пітере, я взагалі здивований, що ти пройшов аміківський відбір. Власне кажучи, страшенно здивований. — Він замовк на кілька секунд, і Пітер чекав на подальші пояснення. — Якщо ти поглянеш на хлопців і дівчат, які працюють тут, побачиш, що ледве чи не всі вони... е-е... вільні птахи. У нас удома не зосталося жінок чи чоловіків. Ані постійних подружок, ані неповнолітніх дітей, ані мамусь, які щохвилини перевіряють пошту. Ніяких зв’язків.

— Через високий ризик загинути на шляху сюди?

— Загинути? Чого б це? За всі ці роки у нас трапився єдиний нещасний випадок, та й то ніяк не пов’язаний зі «стрибком». Примхи техніки, аварія, що могла статися з будь-яким пасажирським літаком на шляху до Лос-Анджелеса. Страхові називають таке «діями непереборної сили», — він підморгнув і повернувся до теми розмови: — Ні, такий відбір проводять, враховуючи... тутешні умови. Життя тут... як би це сказати... «ізольоване». Ось, мабуть, правильне слово. Тут високий ризик для кожного схибнутися. Не перетворитися в психопата, маніяка-вбивцю зі сокирою, а... просто схибнутися. Ото-о-ож... — Туска з поблажливим виразом обличчя набрав повні легені повітря. — Отож, краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які знають, що це таке: бути всіма забутими й покинутими... назавжди. Особистостей, у яких немає жодних інших планів... жодних інших місць, куди податися... жодної людини на обрії, якій не було б на тебе начхати. Розумієш, про що я? Потрібні люди, які можуть дати всьому цьому раду.

— Команда відлюдників? Тут, схоже, якась суперечність.

— Іноземний легіон — ось що це таке. Légion étrangère.

— Що-що?

Туска подався вперед і тоном оповідача почав розповідати:

— Французький іноземний легіон. Елітний армійський корпус. Свого часу брав участь у багатьох війнах. Велика команда. Щоб приєднатися до них, не обов’язково було бути французом. Ти міг бути ким завгодно. Не потрібно було називати своє справжнє ім’я, ні розповідати про власне минуле, про особисті проблеми зі законом, ні про що. Тож, як ти можеш собі здогадатися, багато цих хлопців були такою халепою, що аж-аж. Вони не вписувалися нікуди. Навіть у регулярну армію. Але це не мало значення. Вони були легіонери.

Пітер порозмірковував над почутим кілька секунд.

— Хочеш сказати, що всі ви тут — халепа, що аж-аж?

Туска розсміявся:

— Та ти що! Ми тут лагідні як кошенята! — насмішкувато мовив він. — Усі як один чесні й слухняні члени суспільства.

— Під час моїх співбесід із аміківцями, — висловив уголос свої думки Пітер, — мені здалося, що брехати їм про щось безглуздо. Вони проводили власне розслідування. Мені треба було пройти медкомісію, надати свідоцтва, характеристики...

— Звісно, звісно, — погодився Туска. — Нас усіх тут ретельно відбирали. Моє порівняння з Легіоном полягало не в тому, що ніхто ні про що не запитує. Аж ніяк. Я кажу про те, що ми можемо дати собі тут раду, крапка. «Legio Patria Nostra» — таким було гасло легіонерів. «Наша батьківщина — Легіон».

— Але ж ти повертався на Землю.

— Ну, я пілот, власне.

— І Бі-Джи, і Северин. Вони також поверталися кілька разів.

— Так, але між своїми подорожами вони прожили тут не один рік. Не один рік. Ти ж бачив досьє Северина, знаєш, як багато часу він провів у цьому місці: щодня виконував свою роботу, пив зелену воду, сцяв помаранчевою сечею, щовечора спускався в їдальню, щоб поїсти перероблених грибів чи біс його знає чого там іще, іноді гортав торішні журнали, подібні до тих, які можна побачити в приймальні у стоматолога, лягав у ліжко й лежав, утупившись очима у стелю. Ось що ми тут робимо. І ми даємо собі раду. Ти знаєш, скільки тут протрималися перші аміківці? Перші кілька наборів працівників на самому початку? У середньому три тижні. І це ми говоримо про щонайретельніше відібраних, добре навчених, урівноважених професіоналів із люблячих сімей, і все таке. Шість тижнів щонайбільше. Інколи шість днів. Після цього їм їхав дах, вони рюмсали, канючили, аж на стіни дерлися, і АМІК змушений був відправляти їх назад додому. Додо-о-ому, — протягнув Туска і величним рухом розвів руки, неначе огортаючи це поняття насмішкуватим ореолом важливості. — Нехай в АМІК багато грошей, але ж не так багато.

— А як щодо Курцберга? — тихо запитав Пітер. — І Тартальйоне? Вони ж не полетіли додому, чи не так?

— Ні, не полетіли, — погодився Туска. — Вони отубілилися.

— А хіба ж це не один зі способів пристосуватися?

— Це в тебе треба запитувати, — із лукавинкою відповів Туска. — Це ж ти щойно повернувся з Міста Потвор, а тепер ось знову їдеш туди. Куди ти так поспішаєш? Ти нас більше не любиш?

— Я люблю вас, — відказав Пітер, намагаючись говорити легким, добродушним тоном, який водночас міг означати те, що він справді всіх тут любить. — Але мене привезли сюди не для того... гм... в АМІК мені чітко пояснили, що... — він знічено затнувся.

Тон його не був ані веселим, ані щирим. Пітер наче захищався.

— Твоя робота — не ми, — завершив замість нього Туска. — Я знаю.

Краєм ока Пітер помітив, як до їдальні зайшла Ґрейнджер, уже готова везти його в поселення оазян.

— Ви не байдужі мені, — промовив він, стримуючи себе, щоб не нагадати Тусці про похорон Северина, коли він, Пітер, так намагався за короткий час підготувати щось по-справжньому путнє. — Якщо ти... власне, якщо будь-хто відчує потребу звернутися до мене, я буду поряд.

— Не сумніваюся, — знизав плечима пілот.

Він знову відкинувся на спинку свого крісла і, помітивши Ґрейнджер, що наближалася збоку до них, недбало відсалютував їй.

— Карету подано, — повідомила Ґрейнджер.


Замість вийти надвір просто з їдальні й обійти будівлю довкола до місця, де було припарковано машину, Ґрейнджер повела Пітера лабіринтом внутрішніх коридорів, відтягуючи ту мить, коли їм доведеться зануритися в парке повітря. Шлях цей пролягав повз аптеку, володіння Ґрейнджер. Було зачинено, і Пітер проминув би її, навіть не зауваживши, якби не яскраво-зелений пластиковий хрест, прикріплений на дверях, більше нічим особливо й не прикметних. Він зупинився, щоб придивитися, і Ґрейнджер спинилася разом із ним.

— Епідаврська змія, — пробурмотів Пітер, здивований тим, що хай хто зробив цей хрест, він не полінувався прикрасити його срібною металевою інкрустацією, що зображувала давній символ — змію, яка обвилася довкола чаші.

— І що з того? — запитала Ґрейнджер.

— Вона символізує мудрість. Безсмертя. Зцілення.

— І аптеку, — додала жінка.

Пітерові було цікаво, чи двері не замкнено.

— А що як хтось тебе шукатиме, доки тебе не буде, і прийде сюди?

— Навряд чи, — відказала Ґрейнджер.

— АМІК не надто переобтяжує тебе?

— Окрім ліків, у мене вдосталь іще всілякої роботи. Я проводжу аналізи їжі, щоб ми не потруїлися. Досліджую всякі штуки. Роблю свій внесок.

Пітер зовсім не хотів змушувати жінку виправдовуватися за власну працю; йому просто було цікаво, чи замкнено ці двері. Свого часу він пограбував не одну аптеку і ніяк не міг повірити в те, що склад аптечного добра не стане нездоланною спокусою бодай для когось із мешканців бази.

— А двері замкнено?

— Звісно, замкнено.

— Єдині двері на всю базу, які замкнено?

Ґрейнджер пропекла його підозріливим поглядом. Пітерові здалося, що вона заглянула просто в його свідомість, підгледівши його сповнені провини спогади про те, як він вдерся до Курцберґового номера. Що тоді на нього найшло?

— Я не боюся, що хтось може щось вкрасти, — мовила Ґрейнджер. — Просто... такі правила. Ходімо вже.

Вони пройшли до кінця коридору, де Ґрейнджер, глибоко вдихнувши, відчинила двері назовні. Прохолодне, ніяке повітря бази миттю висмокталося назовні з такою силою, що їх обох аж шарпонуло, коли вони виходили. А тоді потік газуватої вологи огорнув їх, як завжди, приголомшивши з несподіванки.

— Я мимохіть почула, як ти казав Тусці, що любиш його, — мовила Ґрейнджер, коли вони підходили до машини.

— Він жартував, — відказав Пітер. — Ну і я... гм... віджартовувався.

Повітряні струмені куйовдили його волосся, заповзали під одяг, затьмарювали зір. Він плівся неуважно, ледве не наосліп, за Ґрейнджер, аж доки не опинився разом із нею біля водійських дверцят і не пригадав, що його місце з іншого боку машини.

— Але на глибшому рівні, — промовив Пітер, повертаючись до пасажирських дверцят, — так, це правда. Як християнин, я намагаюся любити кожного.

Вони всілися попереду й загримнули за собою дверцята, герметично зачинившись у кондиціонованій кабіні автофургона. Того короткого часу, проведеного назовні, вистачило, щоб вони промокли від голови до ніг, і тепер обидва водночас затремтіли від холоду, усміхнувшись разом такому збігові.

— Туска не надто приємна особа, як же його любити? — зауважила Ґрейнджер.

— Він непоганий, — сказав Пітер.

— Справді? — перепитала вона ущипливо. — Ну, може, якщо ти чоловік, тоді з ним і весело, — жінка витерла обличчя кінчиком своєї хустини й, дивлячись у дзеркало, зачесалася. — Уся ця балаканина про секс. Ти б тільки чув... Наче в чоловічій роздягальні. Стільки порожніх хвастощів!

— А тобі хотілося б, щоб ці хвастощі не були порожніми.

— Крий боже, — зневажливо посміхнулася вона. — Мені геть не дивно, чому дружина його покинула.

— А може, це він її залишив? — відказав Пітер, не розуміючи, навіщо Ґрейнджер втягнула його в цю дивну розмову і чому вони досі не рушили з місця. — Або, либонь, це було взаємне рішення.

— Кінець шлюбу ніколи не буває взаємним рішенням, — відказала жінка.

Пітер кивнув, немовби відступаючи перед її більшим досвідом у цьому питанні. Ґрейнджер, однак, не збиралася заводити машину.

— А тут є одружені пари? — запитав Пітер.

Жінка похитала головою.

— Ні, немає. Нам усім робити спільну роботу, треба якось ладнати одне з одним.

— Я зі своєю дружиною ладнаю, — відказав Пітер. — Ми завжди працюємо разом. Мені дуже шкода, що зараз її немає поруч.

— Думаєш, їй тут сподобалося б?

Він ледве не сказав: «Це не важливо, вона ж була б зі мною», — але вчасно усвідомив, як неймовірно пихато це прозвучало б.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, що вона б тут не стрибала від щастя, — промовила Ґрейнджер. — Це місце не для справжніх жінок.

«Ти ж справжня жінка», — хотів було відповісти Пітер, але його професійне чуття остерегло від цих слів.

— Ну, тут багато жінок працює, — сказав він. — Мені вони здаються цілком справжніми.

— Невже? Тобі, мабуть, варто ближче придивитися до них.

Пітер пильніше пригледівся до жінки. На скроні, натягнувши ніжну шкіру просто над правою бровою, у неї вискочив прищ, який, схоже, запалився. Мабуть, подумав він, у неї невдовзі місячні. Беа також час від часу в певні дні місяця обсипало прищами, і тоді вона заводила дивні розмови з нелогічними висновками, критикувала своїх колег і балакала про секс.

— Раніше, щойно я починала тут працювати, — провадила далі Ґрейнджер, — я навіть і не помітила, що тут ніхто ні з ким не має близьких стосунків. Мабуть, гадала, все відбувається непомітно. Усе це базікання Бі-Джи, Туски... Але час ішов, минали роки — і знаєш що? Анічогісінько. Ніхто нікого не тримав за руки. Ніхто не цілувався. Ніхто не залишав роботу на годинку й не повертався з розпатланою зачіскою й спідницею, заправленою в трусики.

— А тобі хотілося б, щоб так було?

Цнотливе перебування серед оазян зробило Пітера менш вразливим, ніж завжди, коли йшлося про безрозсудну людську хіть.

Ґрейнджер роздратовано зітхнула.

— Я просто хоча б інколи хотіла бачити якісь ознаки життя.

Пітер ледве не сказав Ґрейнджер, що вона надто сувора, але вчасно осікся, лише зауваживши:

— Щоб бути живими, людям не обов’язково виявляти сексуальну активність.

Жінка скоса поглянула на нього.

— Слухай-но, а ти не цей... е-е... забула слово... ну коли священик дає ніби обітницю...

— Целібат? — Пітер усміхнувся. — Ні, звісно, ні. Тобі ж відомо, що я одружений.

— Ну так, але ж я не знаю, як ви там собі з дружиною домовилися. Я маю на увазі, чоловік із жінкою можуть жити разом по-всякому.

Пітер заплющив очі й спробував перенестися в ліжко з жовтим пуховиком, де лежала оголена Беатріс, чекаючи на нього. Він не зміг її уявити. Не зміг уявити навіть жовтий пуховик, не зміг пригадати його точного відтінку. Натомість перед його очима постав жовтий балахон Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, і Пітер виразно бачив його канарковий відтінок, який він сам же і привчив себе вирізняти з-поміж інших жовтих балахонів Обожнювачів Ісуса, тому що Номер П’ять була його улюбленицею.

— Ми живемо... повноцінно, — запевнив Пітер Ґрейнджер.

— Це добре. Я за вас рада, — відказала жінка.

Після цього торкнулася рукою ключа запалювання, і двигун загуркотів, спалахуючи життям.

14

Голос його загубився в могутньому і злагодженому співі

Він шарпнувся й випростав своє тіло.

— Вибач, я задрімав, — перепросив Пітер.

— То пусте, — відповіла жінка.

— Надовго я вирубився?

Ґрейнджер глянула на приладову панель.

— Хвилин на двадцять. Кімарнув трохи. Я спершу подумала, що ти просто замислився.

Пітер подивився в бокове вікно, потім перевів погляд уперед. Краєвид не змінився відтоді, як він задрімав.

— Еге ж, дивитися тут особливо нема на що, — промовила Ґрейнджер.

— Краєвид гарний, — відказав Пітер. — Я просто не виспався як належить.

— Що ж, рада прислужитися. Можеш спати далі.

Пітер пильно поглянув на обличчя жінки, намагаючись зрозуміти, чи вона на нього сердиться, але, доки він спав, Ґрейнджер наділа темні окуляри, і все її лице ховалося у відблисках сонячного сяйва.

— Твої губи занадто сухі, — зауважила жінка. — Ти замало п’єш.

Тримаючи одну руку на кермі, другою Ґрейнджер дістала з-під сидіння пляшку води, що лежала між її ногами. Жінка простягнула її Пітерові, лише на мить відірвавши погляд він дороги, і дістала ще одну для себе. Її пляшку було вже відкорковано, Пітерова ж була ще не почата.

— Не забувай пити, — сказала Ґрейнджер. — Зневоднення вбиває. І обережно на сонці. Не обгори, як минулого разу.

— Ти кажеш, як моя дружина, — відповів Пітер.

— Що ж, може, разом із нею нам вдасться зберегти тобі життя.

Пітер відкоркував пляшку і добряче ковтнув. Безбарвна рідина була холодною і різкою на смак. Настільки різкою, що він ледь не зайшовся кашлем. Якомога непомітніше глянув на етикетку, на якій лише було написано: ВОДА: 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ. Ґрейнджер робила йому дорогий імпортний подарунок.

— Дякую, — сказав Пітер, намагаючись здаватися задоволеним, а сам тим часом думаючи про те, як дивно, що людина, яка прожила на Оазі довше за нього, не змогла оцінити перевагу місцевої води. Коли ця місія закінчиться і Пітерові доведеться повертатися додому, йому, безумовно, бракуватиме води зі смаком мускатної дині.


Коли їхня тривала поїздка вже наближалася до кінця, Пітер вирішив, що поселення оазян заслуговує на кращу назву, ніж Сі-2 чи Місто Потвор. Він раніше вже намагався дізнатися, як називають його самі оазяни, щоб і собі називати так само. Але ті, схоже, не розуміли його запитання, і далі, коли розмова торкалася їхнього селища, казали «тут». Спершу Пітер гадав, що його справжню назву по-англійськи просто не вимовити, але ж ні, справжньої назви не було. Який дивовижний приклад скромності! Скільки ж горя й кровопролить могли б уникнути представники людської раси, якби не були прив’язані до назв, таких як Сталінград, Фаллуджа, Рим, а просто вдовольнилися життям «тут», хай де б це «тут» не було і як не називалося!

Утім, із Містом Потвор треба було щось робити.

— Скажи-но мені, — звернувся він до Ґрейнджер, коли поселення вже з’явилося на обрії. — Якби тобі треба було дати цьому місцю нову назву, якою б вона була?

Жінка обернулася до Пітера, досі в темних окулярах.

— А що не так із Сі-2?

— Це звучить як напис на каністрі з отруйним газом.

— Як на мене, цілком нейтральна назва.

— Ну, то, може, щось менш нейтральне звучатиме краще?

— Наприклад... ну ж бо, вгадаю... Новий Єрусалим?

— Це буде проявом неповаги до тих оазян, які не сповідують християнства, — відказав Пітер. — Та й, хай там як, їм важко вимовляти звук «с».

Ґрейнджер на хвилину замислилася.

— Може, варто доручити це завдання Коретті. Ну, знаєш, тій дівчинці з Оскалузи...

— Я пам’ятаю її й молюся за неї, — промовив Пітер і одразу ж, на випадок, якщо у Ґрейнджер із цим проблеми, змінив тон на невимушеніший. — Хоча, мабуть, все-таки не варто доручати це Коретті. А що як вона запропонує Оскалузу? Там же теж є «с».

Ґрейнджер не оцінила жарту й нічого не відповіла. Схоже, даремно все-таки Пітер згадав про молитву.

Ураз дике поле закінчилося, і вони в’їхали в поселення. Ґрейнджер скерувала машину до тієї самої будівлі, що й завжди. Складене з величезних літер вітання було заново виписане на стіні, однак цього разу, немовби прагнучи висловитися лаконічніше, залишили тільки одне слово «ПРОСИМО».

— Їдь просто до церкви, — сказав Пітер.

— До церкви?

Навряд чи Ґрейнджер могла не помітити місця будови минулого разу, коли забирала Пітера, але нехай, якщо вона хоче грати в цю гру, він зробить їй таку приємність. Пітер показав ген на обрій, де на тлі підвечірнього неба вимальовувалася велика, трішки готична споруда, досі без даху чи шпиля.

— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.

— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.

І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.

Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.

— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?

— Ні, дякую.

— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.

— Це не твоя робота.

Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із нею був хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.

— Але ж ти її зовсім не знаєш.

— Її знає Господь.

Ґрейнджер поморщилася.

— А ти міг би помолитися за ще одну людину?

— Звісно. За кого?

— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.

— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.

— Так, — відказала жінка, зашарівшись.

— Які в нього негаразди?

— Він скоро помре.

— Ви близькі?

— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.

— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.

Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.


Оазяни спорудили йому кафедру. Боже, благослови їх! Вони поставили Пітерові казальницю, виліпивши й вирізьбивши її з тієї самої бурштинуватої речовини, з якої вони виготовляли цеглини. Вона гордовито здіймалася посеред чотирьох стін, немов дерево у формі казальниці, що росло просто неба. Перед від’їздом Пітер натякнув, що дах треба було б покласти якомога швидше, однак його ще не було. Не змінилася ситуація і з вікнами: на їхньому місці досі зяяли просто дірки у стінах.

Стоячи тут, Пітер пригадав собі, як колись у дитинстві відвідував руїни середньовічного абатства, де туристи вешталися поміж рештками колись багатого монастиря, а тепер закинутого і зруйнованого. Ось тільки церква ця не була руїною, і марно було хвилюватися через те, що вона без вікон і даху. Коли їх нарешті буде споруджено, це буде знаменною ознакою завершення будівництва, але, щиро кажучи, ця церква готова вже відтоді, як її було задумано. Вона ніколи не стане герметично зачиненим бункером, як аміківська база. Дах слугуватиме лише для захисту від дощу, але повітря всередині буде таким самим, як і надворі, а долівка так і лишиться просто втрамбованою землею. У храмі ніколи не буде недовговічних дорогих витребеньок, не буде тут і делікатних тканин, які можуть зіпсуватися під впливом погоди; оазяни завжди ставилися до церкви лише як до місця, де збираються разом тіла й душі — і це було добрим знаком для їхнього зростання у Христі.

Одначе вони звели Пітеру кафедру. І доробили вхід. Дві половинки дверей, які, коли він був тут востаннє, лежали на землі, щойно випалені в печі, тепер було поставлено на місце і приладнано. Пітер розчахнув їх і зачинив декілька разів, задоволено спостерігаючи за їхнім плавним ходом, дивуючись бездоганно рівній лінії прилягання стулок. Оазяни не використовували ніяких металевих деталей: ні завіс, ні гвинтів; натомість двері було вміло прилаштовано методом «ластівчиного хвоста»: пальчасті шипи на зовнішньому краї стулок щільно входили у відповідні гнізда на одвірку. Пітер був цілком певний, що якби йому схотілося взятися за двері й підняти їх, вони б вийшли із гнізд так легко, як нога з черевика, і так само легко поставилися б назад. Мабуть, нерозсудливо зводити будівлю так, щоб будь-який бешкетник міг зняти двері. Хай навіть тут і не було таких бешкетників. І чи варто спорудження церкви на цьому губчастому ґрунті розглядати як «будівництво дому на піску», від чого нас застерігає Ісус в Євангелії від Матвія?[36] Пітер так не гадав. Цей вислів у Матвія мав метафоричне значення, і головна його думка була не про будівництво, але про віру в дії.

Оазяни працювали повільно, обережно донезмоги, але вони ніколи не робили менше від того, що могли. Двері було прикрашено вигадливим різьбленням. Коли їх уперше через поле принесли сюди, обидві стулки були гладенькими наче скло. Тепер же їх було покарбовано десятками крихітних хрестиків, таких різноманітних, що, мабуть, кожен Ісусів Обожнювач вирізьбив (чи вирізьбила) по хрестику у власному стилі. Угорі, де двері звужувалися, було зображено пірамідкою три велетенських людських ока. Вони виглядали, наче сліпі, вимальовані ретельно, але без розуміння того, що робить око оком. Ще там було видовбано кілька жолобків, які могли слугувати певним абстрактним візерунком із завитків, але Пітер знав, що це мали бути посохи пастирів — або ж «по

Книга дивних нових речей
охи па
Книга дивних нових речей
тирів», як силкувалися вимовити оазяни, коли разом із ним обговорювали їхнє значення.

Пітер запропонував, що вивчатиме їхню мову, але оазяни не надто охоче згоджувалися його вчити, та й глибоко в душі чоловік думав, що це буде марною витратою часу, адже, щоб відтворити звуки, якими вони розмовляли, йому, либонь, треба було відірвати собі голову й ґерґотіти залишками гортані, тоді як оазяни завдяки зусиллям Курцберґа й Тартальйоне, які проклали шлях Пітерові, а також завдяки своєму релігійному запалу досягли дивовижних успіхів у чужопланетній для них мові, розмовляти якою вони були так само неспроможні, як ягня дертися по драбині. І все-таки вони дерлися, і Пітер гостро відчував піднесеність їхніх прагнень. Зважаючи на ті уривки з Біблії, які їм вдалося запам’ятати, він дійшов висновку, що Курцберг не панькався з оазянами через їхню неспроможність вимовляти звуки: вони мали виголошувати все так, як написано у Святому Письмі.

Пітер мав на меті проявити тут більше чутливості. Протягом свого безсонного тижня, проведеного на аміківській базі, він чимало попрацював, перетлумачуючи Біблію словами, які його пастві було б легше вимовляти. «Пасовища», наприклад, стали «луками», «праведність» тепер мала бути просто «добром». «Пастир» став «тим, хто дбає про мене» (не важливо, що поняття довелося описувати кількома словами, головне його зміст, та й узагалі вислів вийшов трохи навіть поетичний). «Посох» мав тепер зватися «кий-оберіг». Пітер добряче упрів, доки домізкувався до останнього. Результат його мовних викрутасів недостатньо передавав суть поняття, і «кию-оберегу» бракувало врочистої величі «посоха», але це слово було краще, ніж маловідома «ґирлиґа», милосердніше на вимову для оазянського горла, а також містило в собі правильні елементи божественної могутності й пастирської турботи.

Плоди цієї праці лежали в Пітера в рюкзаку. Він зняв наплічник із плечей, кинув біля кафедри і сам сів біля нього. На нього зійшло відчуття спокою, наче по всьому організму теплом розійшовся алкоголь. Недоладна поїздка з Ґрейнджер зникала з пам’яті, розмова з Тускою, здавалося, була давним-давно; Пітер не міг пригадати нічого з останнього листа Беа, окрім того, що вона збирається повести Біллі Фрейма на виставку котів. Дивно, але настінний колаж Ноєвого ковчега, який зробили Біллі і Рейчел, Пітер пам’ятав так яскраво, наче взяв його з собою в подорож, і зараз ця картина висіла десь поряд.

Він не міг дочекатися, доки нарешті знову житиме разом із оазянами. Це була справжня почесть. Очолювати громаду вірян у Англії, звісно, також було почесно, але інколи тяжко витримувати, коли на тебе вивалюються всі хибні, незрілі вчинки усіляких персон. Взяти б цю азіатку, Міру, та її схильного до жорстокості чоловіка. Вона — сміхотлива пліткарка, а він — огрядний і сварливий, набундючений, наче перегодований султан... Звісно, їхні душі також цінні, втім, це не зовсім те товариство, в якому тобі легко й спокійно. Оазяни ж були для його духу наче ковток свіжої води.

Якийсь час Пітер сидів і молився без жодного слова, просто прибравши заслінку, що відділяла його від неба. Невеличка червона комаха, схожа на сонечко, тільки з довшими кінцівками, сіла йому на руку. Він склав пальці трикутником, і комаха поповзла вгору по одному пальцю, відтак спустившися схилом іншого. Пітер дозволив їй поживитися відмерлими клітинами його шкіри. Комаха не була пожадливою, він майже її не відчував. А потім вона полетіла.

О ця сила тиші! Уперше Пітер відчув її маленьким хлопчиком, коли прилаштувався біля мами на одному з квакерських зібрань, які вона відвідувала. Ціла кімната людей, задоволених своїм мовчанням, яким не потрібно було захищати кордони власного Я. У цій кімнаті було так багато позитивної енергії, що Пітер не здивувався б, якби стільці відірвалися від підлоги і злинули попід стелю разом із усім колом молільників. Так само він почувався й серед оазян.

Мабуть, Пітерові належало стати квакером. Але в них немає пастирів і немає Бога — у справжньому розумінні, батьківському. Звісно, він міг би насолоджуватися спокоєм: сидіти в гурті товаришів, спостерігати, як сонячне проміння бавиться на светрі літнього чоловіка, що сидить навпроти тебе, піддаватися чару сяйливих шерстяних волокон, тимчасом як сонце поволі переміщується від однієї людини до іншої. Подібний стан умиротворення сходив іноді на Пітера в ті часи, коли в нього не було домівки: надвечірньої години, коли вдавалося знайти зручне пристановище й нарешті зігрітися, і робити більше було нічого, окрім як споглядати поступовий рух сонячних променів від одного каменя бруківки до наступного. Дехто називає це медитацією. Однак урешті-решт Пітер надав перевагу менш пасивній діяльності.

Пітер став за кафедру й поклав долоні на відшліфовану поверхню світло-коричневого кольору, на якій він зможе розкладати свої записи. Кафедра була трішки замала, немовби оазяни робили її для такої високої істоти, яку тільки-но могли уявити, але, за відсутності Пітера, все-таки недооцінили його зріст. Її було споруджено на взірець тих дивовижних різьблених казальниць, які здіймались у давніх європейських соборах і на яких масивна Біблія в шкіряній палітурці лежала, спираючись на розпростерті крила тесаного з дуба орла.

Власне кажучи, оазяни мали світлину із зображенням саме такої кафедри. Це була сторінка, видерта зі старого журналу, яку подарував їм Курцберґ і яку вони гордо продемонстрували Пітерові. Він намагався переконати їх, що молитва в церкві — це особисте спілкування кожної окремої людини з Богом, позбавлене показної пишноти, і що церковне приладдя має відображати місцеву культуру вірян, але таку думку не дуже-то й легко донести, коли довкола тебе юрмиться натовп чужопланетян з обличчями, що скидаються на ембріони, і захоплено мурмоче над малюнком із недільного додатка до журналу, наче над якоюсь священною реліквією.

Хай там як, а Пітерова кафедра не надто була схожа на того зображеного на фотографії орла із химерно різьбленим пір’ям. Її обтічна поверхня, списана випадково вибраними з абетки літерами, скоріше скидалася на крила літака.

— Тобі подобаєть

Книга дивних нових речей
я? — почувся м’який голос, який Пітер одразу ж упізнав.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Пітер залишив двері церкви відчиненими, і вона зайшла всередину, одягнена, як звичайно, у канарково-жовтий балахон.

— Ця кафедра прекрасна, — відповів він. — Просто чудовий подарунок до мого приїзду.

— Боже благо

Книга дивних нових речей
лови на
Книга дивних нових речей
у зу
Книга дивних нових речей
трі
Книга дивних нових речей
, от
Книга дивних нових речей
е Пітере.

Він глянув повз її невеличку постать у бік дверного отвору. Кілька десятків оазян просувалися полем, але вони були ще далеко. Номер П’ять поквапилася вперед. Поспішати було вкрай незвично для її народу. І, попри це, вона все-таки прийшла першою.

— Я радий тебе бачити, — промовив Пітер. — Відтоді як поїхав, я весь час хотів повернутися.

— Боже благо

Книга дивних нових речей
лови на
Книга дивних нових речей
у зу
Книга дивних нових речей
трі
Книга дивних нових речей
, от
Книга дивних нових речей
е Пітере.

Через плече у неї висіла торба із сітки зі шматком чогось жовтого, схожого на хутро, всередині такого самого насиченого відтінку, як і її одяг. Пітер подумав, що це, мабуть, хустина, але, коли Номер П’ять видобула з торбинки і показала йому, Пітер побачив, що це пара черевиків.

— Для тебе, — сказала вона.

Ніяково всміхаючись, Пітер узяв дарунок із її одягнутих у рукавички рук. На відміну від тих маленьких черевичків, які йому подарували першого разу, ці, схоже, справді були його розміру. Він зняв свої сандалії, підошви яких усередині втопталися і майже почорніли від постійного ходіння в них — і взув черевики. Ті сіли просто прекрасно.

Пітер розсміявся. Яскраво-жовті черевики та простора арабська сорочка, що скидалася на сукню, — якби він мав бажання виглядати як мачо, таке поєднання поклало б край усім його прагненням. Він підійняв одну ногу, потім другу, показуючи Номеру П’ять, якою чудовою є робота її рук. Під час першого свого приїзду Пітерові довелося поспостерігати, як оазяни виготовляють собі одяг, і він знав, яких зусиль ці черевики мали їй коштувати і якого непомірного зосередження. Оазяни ставилися до голки з такою обережністю й повагою, з якою люди, либонь, ставляться до бензопили чи паяльної лампи. Кожен стібок давався їм настільки важко, що Пітерові було аж боляче дивитися.

— Черевики просто чудові, — сказав він. — Дуже тобі дякую.

— Для тебе, — повторила Номер П’ять.

Вони стояли разом біля відчинених дверей і дивилися, як інші Обожнювачі Ісуса наближаються до них.

— Як твій брат, Номере П’ять? — запитав Пітер.

— У землі.

— Я маю на увазі іншого, — сказав він. — Того, що завдає тобі смутку тим, що не любить Ісуса.

— У землі, — повторила оазянка, а потім, пояснюючи, додала: — Також.

— Він помер? Минулого тижня?

— Минулого тижня, — відказала вона. —

Книга дивних нових речей
аме так.

Пітер пильно приглянувся до затіненої каптуром роззявини на обличчі Номера П’ять, жалкуючи, що не може розпізнати, які ж почуття ховаються за її утрудненою вимовою. Зважаючи на те що Пітерові було відомо на цю мить, він мав підстави гадати, що оазяни виражають свої почуття тим шемранням, булькотінням і хлипанням, яке вони видавали, коли не силкувалися відтворити звуки чужопланетної мови.

— Від чого він помер? Що сталося?

Номер П’ять провела рукою по своїх плечах, грудях, діафрагмі, позначаючи все тіло.

— У

Книга дивних нових речей
ередині нього багато пі
Книга дивних нових речей
ло неправильно.
Книга дивних нових речей
и
Книга дивних нових речей
те
Книга дивних нових речей
тало брудним.
Книга дивних нових речей
ильне
Книга дивних нових речей
тало
Книга дивних нових речей
лабким. Повне
Книга дивних нових речей
тало порожнім. За
Книга дивних нових речей
инене
Книга дивних нових речей
тало від
Книга дивних нових речей
иненим, ві
Книга дивних нових речей
чинене — за
Книга дивних нових речей
иненим,
Книга дивних нових речей
ухе наповнило
Книга дивних нових речей
я водою. І
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
е багато
Книга дивних нових речей
ого. Я не маю
Книга дивних нових речей
лів,
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
об
Книга дивних нових речей
е опи
Книга дивних нових речей
ати.

— Мені прикро чути все це.

Номер П’ять похилила голову, можливо, в такий спосіб також висловлюючи сум.

— Мій брат хворів уже давно. Життя ли

Книга дивних нових речей
ало
Книга дивних нових речей
я в ньому, але збирало
Книга дивних нових речей
я покидати.
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
одня брат був біля мене, і, коли він за
Книга дивних нових речей
нув, його життя
Книга дивних нових речей
казало мені: «Я тут
Книга дивних нових речей
Книга дивних нових речей
е один день, але я не ли
Книга дивних нових речей
у
Книга дивних нових речей
я тут біль
Книга дивних нових речей
е, мені незру
Книга дивних нових речей
но в
Книга дивних нових речей
ьому тілі». Доки життя ли
Книга дивних нових речей
ало
Книга дивних нових речей
я в моєму братові,
Книга дивних нових речей
муток ли
Книга дивних нових речей
ав
Книга дивних нових речей
я в мені. Тепер, коли брат у землі, мій
Книга дивних нових речей
муток теж у землі. Боже, благо
Книга дивних нових речей
лови на
Книга дивних нових речей
у зустрі
Книга дивних нових речей
, от
Книга дивних нових речей
е Пітере.
Книга дивних нових речей
ьогодні буде неділя.

Пітер кивнув, хоча, сказати щиро, він не знав, чи нині справді була неділя. Він утратив звичний лік дням. Але це пусте. Оазяни разом із ним зараз молитимуться. Ось що, без сумніву, мала на увазі Номер П’ять під «неділею». І вона мала рацію.

— У мене для вас теж є дещо, — мовив Пітер, прямуючи до місця, де він залишив свій рюкзак.

Номер П’ять нахилила, а потім підвела голову, стежачи за рухами Пітерових рук, коли він діставав приготовані книжечки.

— Біблії, — сказав він. — Хоча радше початки Біблій. Це для вас.

Пітерові вдалося перетлумачити двадцять сторінок Святого Письма словами, які оазяни могли вимовляти з найменшими труднощами. Він надрукував їх колонками, як у Біблії короля Якова, на десяти аркушах паперу, складених удвоє і скріплених посередині. Не найгарніший зразок палітурної справи з часів Ґутенберґа, але це було найкраще, що Пітер міг виготовити з тим знаряддям, яке було на аміківській базі. На обкладинці кожної книжечки він рукою намалював хрест і розфарбував його золотистим текстовим маркером.

— Книга дивних нових ре

Книга дивних нових речей
ей, — підтвердила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, тимчасом як її співвіряни одне за одним почали заходити до церкви.

Повільно ступаючи у своїх хутряних черевиках, оазяни майже безгучно йшли по м’якій землі, однак Номер П’ять почула, як вони заходять, і обернулася, щоб привітатися.

— Книга дивних нових ре

Книга дивних нових речей
ей, — повторила вона, вказуючи на книжечки, які Пітер викладав купкою на кафедру. — Для нас.

Серед новоприбулих почулися шепотіння й зітхання. До свого сорому, Пітер пізнавав оазян лише за кольором їхнього одягу. Лишалося тільки сподіватися, що їхнє кольорове маркування за минулий тиждень не змінилося. Він навчив себе розрізняти, принаймні на підсвідомому рівні, коричневий, бронзовий, золотаво-каштановий і мідний, багряний, червоно-брунатний і кораловий. Кожен відтінок у пам’яті Пітера був пов’язаний із певною розмовою — нехай короткою і плутаною, — яку він мав із цією особою.

— Друзі, — виголосив він, коли всі зайшли всередину. — Я неймовірно щасливий бачити вас знову. Я привіз вам ці подарунки. Невеличкі подарунки від мене, в яких містяться значно більші дари від нашого Спасителя.

Пітер прикинув, що в чотирьох стінах зібралося близько дев’яноста осіб — строкате зібрання в одязі різноманітних відтінків. Як пастор, він добре вмів, поглянувши на паству, приблизно порахувати присутніх за головами. Якщо його лічба була правильною, це означало, що за час його відсутності кількість християн зросла осіб на десять чи двадцять.

— Як я вже декому з вас пояснював, — промовив Пітер, — Біблія, яку ви бачили в мене (і в Курцберга), — дуже товста книга. Настільки товста, що більшості людей її не прочитати за раз. Але ніхто й не вимагає, щоб Біблію було прочитано всю відразу. Біблія — це скарбниця, де зберігаються послання, що накопичувалися сотнями років, протягом яких Господь ділився своїми думками й намірами з усіма, хто готовий був Його почути.

Промовляючи це, Пітер простягнув книжечки Номеру П’ять, а та вже роздала їх своїм співвірянам. Кожен із них брав надруковані на комп’ютері брошурки своїми руками в рукавичках так, наче це була крихка кришталева ваза.

— Доки Ісус ходив по землі, — вів далі Пітер, — люди занотовували, що він казав і що робив, а потім вони записали все, що сталося з Його послідовниками. Але Біблія почалася задовго до Ісусового пришестя, у давніші часи, коли Бог здавався значно віддаленішим від нас і набагато таємничішим; і значно тяжче було зрозуміти, чого Він хоче. Люди в ті дні оповідали історії про Бога, і ці історії також є в Біблії. Щоб зрозуміти декотрі з них, потрібно багато знати про звичаї та про місця, що були до Ісуса. Навіть серед мого народу багато хто не має таких знань.

Під час промови Пітер помітив, що кожний десятий оазянин, замість узяти собі книжечку від Номера П’ять, ділився нею разом із сусідом. Чоловік, не сподіваючись, що кількість християн зросте, узяв із собою вісімдесят книжечок, трохи більше, ніж, як він гадав, було в нього вірян. Оазяни, очевидно, миттєво порахували книжечки і — без жодних нарад чи непорозумінь — розподілили їх так, щоб останні кілька людей не виявилися ні з чим.

— Ви казали мені, — промовив Пітер і вказав на двох оазян, у шафрановому балахоні й блідо-ліловому, — ви, Обожнювач Ісуса Номер Дванадцять і Номер Вісімнадцять, що колись Курцберґ розповідав вам історію про Навуходоносора, історію про Валаама та ангела, про зруйнування Єрусалима та інші історії, які ви щосили намагалися зрозуміти, однак не могли. Та не журіться, друзі мої! Настане час, і ви зрозумієте ці притчі, коли виростете в Христі. Але поки що Навуходоносор нехай зачекає. Коли Бог вирішив утілитися в Ісусові, Він зробив це тому, що хотів, аби слово Його ширилося поміж чужоземцями, поміж тими, хто ніколи не чув про Нього, поміж тими, хто не дбав про свою віру і не розумів її. Історії, які Він розповідав, прості. Я спробував зібрати найкращі з них, найкорисніші, у ваших Бібліях.

Пітер узяв одну з книжечок і розгорнув її.

— Ваші книжки такі маленькі й тоненькі не тому, що я сумніваюся у вашій жадобі до Святого Письма чи у вашій здатності його зрозуміти, а лише тому, що я намагався вживати тільки ті слова, які ми зможемо з вами разом вимовляти в цій церкві, і якими ви зможете з легкістю розмовляти один з одним. Я працював так швидко, як тільки-но міг, і все-таки, як ви можете бачити з невеличкого розміру книжечок, я працював повільно. Я обіцяю вам, що надалі працюватиму швидше. Разом із вашим зростанням У Христі ростимуть і ваші Біблії. Але ми маємо почати з чогось. І сьогодні, цієї прекрасної неділі, коли я стою тут, сповнений радості бачити вас поруч зі мною, ми почнемо з... цього.

І Пітер почав читати надрукований на першій сторінці двадцять третій псалом:

— Бог — Той, Хто дбає про мене, тому нужди не матиму... — і так далі, аж до останнього рядка: — І я пробуватиму в домі Божому багато днів!

Потім Пітер прочитав цей самий псалом ще раз.

І ще раз.

Щоразу, як Пітер читав його, дедалі більше оазян приєднувалося й читало псалом разом із ним. Читали вони чи повторювали напам’ять? Це не мало значення. Їхні дружні голоси зливалися в один, що роздимався і звучав мелодійно й чисто, майже не затинаючись:

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення свого по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог.

Коли Пітер узявся до псалма вп’яте, голос його загубився в могутньому і злагодженому співі.

15

Герой цієї миті, король цього дня

Колись один мудрий чоловік запитав Пітера:

— Ти знаєш, хто ти?

— Хто я?

— Так.

Це запитання можна було розуміти так по-різному, залежно від того, хто запитував. Приміром, кілька разів Пітера про це запитували розлючені покидьки, які самі ж відповідали: «Мудило ти», — або ще щось подібне, а потім лупцювали його. Запитували про це також чиновники і бюрократи, що вважали Пітера, з тієї чи іншої причини, більмом на оці. Чув це запитання він і від людей, які ставили його з любов’ю й ніжністю, а потім казали Пітерові, що він «любчик», «золотко» чи навіть «моя скеля». Такі слова треба виправдовувати, а це не дуже легко.

— Я намагаюся забагато не думати про себе. Сподіваюся, я просто людина, що любить Бога.

— Ти — людинолюбець, — сказав мудрий чоловік, рішуче киваючи головою. — І через це перед тобою пролягає довгий шлях.

Чоловік цей був пастором у церкві, що невдовзі перейшла У спадок Пітерові. Він був літньою людиною, і милостива терпимість поєднувалася в ньому зі стоїчним ставленням до життєвих розчарувань — особлива суміш, звична для проповідника, який надто довго перебував на своїй службі. Він знав до найменших дрібниць, чому і як його парафіяни противляться змінам і коли вони можуть бути справжніми паскудами — хоча, звісно, ніколи не вживав таких слів.

— Ти любиш людей, а це, взагалі, трапляється дуже рідко, — провадив далі старий пастор.

— Хіба ж товариськість не властива людині від природи?

— Я зараз кажу не про це, — відповів старий чоловік. — Мені здається, ти не такий уже й товариський. Скоріше навіть трохи одинак. Я маю на увазі те, що тебе не дратують і в тебе не викликають відрази ці тварини, які звуться «людьми». Ти просто приймаєш їх такими, якими вони є. Деякі люди не можуть жити без собак, ті їм ніколи не набридають — це собаколюбці. Їм байдуже, якої собака породи, великий він чи маленький, спокійний чи гавкітливий, добре вихований чи неслухняний — вони люблять їх усіх по-своєму, тому що це собаки, а собаки — це добре. Пастор повинен відчувати те саме стосовно людей. Але знаєш що? Таке трапляється рідко. Украй рідко. Ти далеко підеш, Пітере!

Пітерові дивно було чути ці слова, сказані з такою впевненістю, від сивочолого мудреця, якого нелегко було надурити. Пітерове співіснування з людьми, що його оточували, таки не завжди було безхмарним. Хіба ж можна було сказати цілком серйозно, що він любить людей, комусь, хто поводився так погано, як Пітер у свої підліткові та юнацькі роки, — брехав, порушував обіцянки, обкрадав дурнів-альтруїстів, які ще наважувалися йому повірити? І все ж старий наставник сказав це Пітерові, хоча добре знав його історію. Між душпастирами таємниць немає.

Тепер Пітер сидить у напівзабутті, схрестивши під собою ноги, мружачись від сліпучого світла. Просто перед ним, також схрестивши ноги, сидить хлопчик — це сам Пітер років восьми чи дев’яти, молодший скаут, «вовченя». Хлопець був гордий і щасливий тим, що він молодший скаут, тим, що має зелену сорочку з нашивками і володіє таємними знаннями про те, як зав’язувати вузли, напинати намет і правильно розкладати багаття. Він не міг дочекатися, коли вже нарешті стане повноцінним скаутом, а не просто «вовченям», і зможе опанувати стрільбу з лука, ходитиме в гори й рятуватиме життя незнайомцям, які потрапили під снігову лавину або яких укусила гадюка. Як виявилося, йому ніколи не судилося стати скаутом: незабаром Пітерова сім’я потрапила у скруту, він не зміг більше лишатися «вовченям», і його однострій було акуратно складено в шафку на поличку, де він і лежав, доки лусочниця не зіпсувала його. Але, коли Пітерові було вісім років, він іще не знав цього всього й сидів, схрестивши ноги, у шортах і з пов’язаною на шиї краваткою, ледве не злинаючи в повітря від задоволення бути тут, серед своєї «вовчої зграї».

Піт дзюрком ллявся з брів просто йому в очі. Пітер закліпав, і затуманений світ знову набув чітких обрисів. Дитина, що сиділа перед ним, не була восьмирічним Пітером. То навіть не була дитина. Це був Обожнювач Ісуса Номер Сімнадцять, істота, що відрізнялася від Пітера всім, чим тільки-но можна, за винятком того, що вона (чи, може, він) також могла сидіти, схрестивши під собою ноги і склавши руки в молитві. Балахон її був шпинатно-зеленого кольору, такого самого кольору були і м’які черевики, хоча і з коричневими цятками бруду. Сонце стояло майже над головою, каптур відкидав густу тінь, і обличчя її було поглинуто чорнотою.

— Про що ти думаєш, Номере Сімнадцять? — запитав Пітер.

Як завжди, запала мовчанка. Оазяни не звикли думати про думання або, можливо, їм тяжко було висловити свої думки чужомовними словами.

— Пер

Книга дивних нових речей
ніж ти прий
Книга дивних нових речей
ов, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер,
Книга дивних нових речей
пільно з тобою, ми
Книга дивних нових речей
ильні.

Було щось прикре в тому, що для її язика, чи голосових зв’язок, чи будь-чого, чим вона розмовляла, слова «одинокі» й «безпорадні» були доволі легкими, а от «спільно» і «сильні» Номер Сімнадцять ледве могла вимовити. Її тендітна постать здавалася дуже вразливою, але й усі решта, що сиділи біля неї, були тендітними і вразливими на вигляд: тонесенькі руки, вузькі плечі, поношені рукавиці й черевики. Пітер наче потрапив у плем’я, що втратило всіх дорослих чоловіків і жінок, і йому доводилося проповідувати лише дітям і зморщеним старцям.

Звісно, неправильно було думати так про оазян; він просто був неспроможний сприймати їхні тіла як нормальні, а власне — як відхилення від норми. Пітер щосили намагався налаштувати своє бачення, аж доки сотня з гаком істот, що сиділи перед ним, не виросли до розміру дорослої людини, він же натомість перетворився у велета.

— Книга, — попросив Обожнювач Ісуса Номер Один зі свого звичного місця, ближче до середини всього зібрання. — Дай нам

Книга дивних нових речей
лово з Книги.

— Так, із Книги, — погодилося ще кілька голосів, мабуть, відчуваючи полегшення, що їм не доводилося принижувати свою гідність, промовляючи ці три слова.

Пітер кивнув на знак згоди. Його Біблія повсякчас була напохваті; вона лежала в рюкзаку, захована у пластиковий футляр, що захищав від вологи, і оазяни завжди схвальними вигуками вітали, коли Пітер видобував її звідти на світ. Однак часто йому навіть не потрібно було її діставати, адже він мав прекрасний хист до запам’ятовування Святого Письма. Ось і зараз Пітер заглянув у глибини своєї пам’яті і майже відразу відшукав слушну цитату, з послання святого Павла до ефесян. Його мозок, безперечно, був дивним органом; іноді Пітер уявляв його червивим качанчиком цвітної капусти, вкритим шрамами й підпалинами, отриманими в минулому житті, але іншим разом він здавався скоріше просторим сховищем, де потрібної миті перед очима немовби розгорталася Біблія з уже виділеними відповідними рядками.

— «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, — процитував він, — а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу».

Зі строкатої юрби, що сиділа навпроти Пітера, почувся гомін, в якому були схвалення і навіть утіха. Біблійні вірші діяли на оазян, наче кухоль солодкого хмільного напою, пущений по колу. Це був трунок короля Якова — оригінал. Звісно, оазяни були вдячними за ті перетлумачені книжечки, які Пітер підготував для них. Їхні сторінки вже були добряче заяложені, пожолоблені вологою, а слова з них неодноразово співалися й проказувалися напам’ять цими довгими теплими днями, які Пітер провів разом зі своєю паствою. І все-таки він мусив визнати, що, попри його сподівання, усіх проблем ці книжечки не вирішили. Оазяни називали їх «

Книга дивних нових речей
лово в ру
Книга дивних нових речей
і»; Пітер був у захваті, коли вперше почув цей вислів, аж доки не збагнув, що так підкреслювалася різниця між його брошурками і справжньою Книгою дивних нових речей. Саморобні буклети розглядалися як домашня бражка, самогонна заміна фабричного алкоголю, тимчасом як повноцінна Біблія короля Якова у машинній палітурці зі штучної шкіри і золотистим тисненням на корінці вважалася бездоганною і остаточною — Істинним Джерелом.

Тепер, упиваючись віршами з Послання ефесянам, оазяни були по-справжньому задоволені. Їхні голови під каптурами схилилися ще нижче, а обличчя огорнули ще густіші тіні. Їхні складені до молитви руки злегка погойдувалися на колінах, немовби оазяни заново відстежували ритм Пітерових слів і насолоджувалися ними. Такі ледь помітні рухи для оазян означали те саме, що для південних баптистів[37] голосно кричати: «Алілуя!»

Хоча він і сам був палким прихильником Біблії короля Якова, Пітер почувався ніяково перед тим святобливим трепетом, який вона вселяла в його паству. Урешті-решт, це був лише переклад, який мав не більше прав претендувати на автентичність, ніж інші переклади. Ісус не висловлювався англійською мовою часів короля Якова, не говорили нею ані апостол Павло, ані старозавітні пророки. Чи ж розуміли це оазяни? Пітер у цьому сумнівався. І це було доволі прикро, адже ти усвідомлюєш, що всі, для кого давньоєврейська, койне чи галілейсько-арамейський діалект не є рідними, перебувають у такому самому невигідному становищі, як і ти. Тоді ти заспокоюєшся, розуміючи, що Святе Письмо, перекладене твоєю мовою, анітрохи не гірше за перекладене будь-якою іншою. Пітерові ж видавалося, що він помітив в оазян відчуття власної неповноцінності, і це його непокоїло. Він не бажав скидатися на деяких старосвітських місіонерів з імперіалістичним мислення