Book: Лев, Біла Відьма та шафа



Клайв Стейплз Льюїс

Хроніки Нарнії

Люсі Барфільд

Люба моя Люсі,

цю історію я написав для тебе, але ось яка халепа – коли я починав її, то й не замислювався над тим, що дівчата дорослішають значно швидше, ніж складаються книжки. І ось ти вже занадто доросла для казок, а доки книжку друкуватимуть та переплітатимуть – подорослішаєш іще. Але прийде час, коли ти вже станеш настільки доросла, що знову зацікавишся казками. І тоді ти дістанеш цю книжку з найвищої полиці, змахнеш з неї порох і нарешті розкажеш мені, чи сподобалась тобі вона. На схилі віку я вже й недочуватиму, й недобачатиму, та й клепок вже, мабуть, не вистачатиме, але й тоді я залишусь твоїм ніжно люблячим хрещеним батьком.


К. С. Льюїс

Лев, Біла Відьма та шафа


Розділ 1

Люсі зазирає у шафу

Були собі якось четверо дітлахів на ім’я Пітер, Сьюзан, Едмунд та Люсі. Ця історія про те, що трапилося з ними, коли батьки відіслали їх подалі від Лондона під час війни через бомбардування. А відіслали їх до старенького професора, який мешкав у глушині, звідки до найближчої залізничної станції було миль десять, та й до поштамту не менш як дві. Дружини він не мав, а мешкав у великому сільському будинку разом із домогосподаркою місіс Макріді та трьома покоївками (звалися вони, між іншим, Айві, Маргарет та Бетті, але власне для нашої історії це не має великого значення, бо вони тут майже не з’являються). А ось Професор був вельми старенький, мав пасма скуйовдженого сивого волосся, що росло скрізь по всьому обличчю так само, як і на голові; тож дітлахам він одразу сподобався, хоча, треба визнати, у перший вечір, коли він тільки вийшов на подвір’я, щоб їх привітати, то мав настільки чудернацький вигляд, що Люсі, наймолодша з усіх, навіть трішечки злякалась, тоді як на Едмунда (другого за віком серед наймолодших) напав дурносміх, тож йому довелося вдавати, нібито у нього свербить у носі, щоб приховати свою зніяковілість.

У той самий вечір, щойно всі побажали Професору добраніч та піднялися на другий поверх, хлопчаки одразу ж прибігли в кімнату до дівчаток, щоб разом обмізкувати стан речей.

– Нарешті ми самі собою, і в тому сумнівів немає, – сповістив Пітер. – Це мені до вподоби. Із цим дідуганом можна бешкетувати як завгодно.

– А як на мене, він здається напрочуд милим, – обізвалась Сьюзан.

– Та годі вже! – не витримав Едмунд, який за цілий день добряче втомився, але всім своїм виглядом пружився вдавати, що то не так, і від тих зусиль перебував не в найкращому гуморі. – Досить гомоніти, наче…

– Наче хто? – прискіпалася Сьюзан. – А чи не час декому йти «люлі-люлі»?

– Терпіти не можу, коли дехто вдає із себе матусю, – відрізав Едмунд. – І не тобі вирішувати, коли мені йти до ліжка. Отож сама і йди.

– Може, краще всі підемо? – мовила Люсі. – Бо якщо нас почують, здійметься великий ґвалт.

– Облиш, – заспокоїв її Пітер. – Нічого не станеться. Я тобі кажу, що в таких домівках як ця, до тебе нікому немає діла. Та й не почує ніхто – звідси до їдальні хвилин десять ходи, якщо враховувати усі сходинки та переходи.

– Ой, а це що за галас? – підхопилась Люсі. Їй ще ніколи не доводилось гостювати у таких великих будинках, і навіть від самої думки про всі ті численні переходи та двері, що прочинялися у порожні кімнати, їй ставало якось моторошно.

– Це лише птах, – кинув Едмунд.

– Точніше, сова, – кивнув Пітер. – Тут місця для птахів, либонь, чудові. Зранку ми все обстежимо як слід. А тепер і справді час лягати в ліжко. Здається, у таких місцях на тебе може чатувати все, що завгодно. Ви бачили ті гори, які ми проїжджали? А ті ліси? У хащах мають ховатися орли, там мають ховатися олені, там мають ховатися яструби!

– Борсуки, – підхопила Люсі.

– Змії, – здригнувся Едмунд.

– Лиси, – примружилась Сьюзан.

Проте, коли настав ранок, надворі йшов затяжний дощ, та такий рясний, що як не вдивляйся у віконце, побачити ані гори, ані ліси було аж ніяк не можливо, навіть струмок у садку – і той губився у сірій мряці.

– Авжеж, тільки-но зберешся на прогулянку, як одразу дощить, – зауважив Едмунд після сніданку з Професором, коли дітлахи піднялися до кімнати, що її було відведено їм за дитячу; то була довга кімната з низькою стелею та двома рядами вікон: двоє вікон дивилися в один бік, а двоє – в інший.

– Було б чого бурчати, Ед, – одразу урвала його Сьюзан, – ставлю десять до одного, що вже за годину негода вщухне. А до того в нас і так знайдеться, чим себе зайняти. Я тут помітила радіо, книжки усілякі…

– Ні, ось це не для мене, – відмахнувся Пітер. – Я збираюся на розвідку – обстежити дім.

Усі з ним погодились, і саме з цієї миті й почалися пригоди. Дім виявився з таких, яким, здавалось, немає ані кінця, ані краю, і до того ж він був багатим на всілякі несподівані закутки. Декілька перших дверцят прочинялись, як воно й очікувалось, до порожніх кімнат, що при потребі слугували спальнями для гостей, але вже наступна знайшла, чим здивувати: то була довга галерея з картинами й такою дивною річчю, як лицарські обладунки. Потім настала черга кімнати з зеленими драперіями на стінах та арфою у куточку, а через три сходинки вниз та п’ять сходинок угору знайшлася така собі зала з дверима, що відчинялися на балкон, а далі переходили одна в одну довга вервечка кімнат, ущент заставлені книжками; більшість з них були старовинними, а деякі були більші за Біблію на пюпітрі у церкві. Невдовзі всі потрапили до ще однієї кімнати, яку можна було б вважати порожньою, якби не величезна платтяна шафа у кутку, з таких собі старомодних платтяних шаф, де зсередини на дверцятах причеплено дзеркало. Нічого іншого у кімнати не було, хіба що велика дохла синя муха на підвіконні.



– Нічого особливого, – знизав плечима Пітер, і всі гуртом висипали з кімнати – усі, окрім Люсі. Та залишилася позаду, бо, на її думку, усі двері були варті того, аби спробувати, чи вони відчиняються, чи ні. Хоча цього разу вона була майже впевнена: що-що – а саме ці двері були на замку. Та, на її подив, вони відчинились без жодних зусиль, і їй під ноги викотились дві нафталінові кульки проти молі. Зазирнувши всередину, вона помітила ряд довгих зимових пальт, за якими виднілися хутряні шуби. До хутра Люсі була небайдужа: їй подобалось і вдихати неповторний хутряний запах, і голубити м’яке хутро долонями. Тому, не роздумуючи, вона забралася у шафу, щоб зануритись обличчям у хутро. А от двері вона залишила відчиненими, бо добре розуміла, що зачинятися у шафі – безглуздя. За крок чи два виявилось, що за першим рядом шуб сховався ще один. Тут було вже досить-таки темно, і тому вона простягла руки вперед, аби зненацька не вдаритися головою об задню стінку шафи. Так вона ступила ще один крок, а потім іще два чи три, з кожним наступним кроком очікуючи, що от-от кінчиками пальців торкнеться дерев’яної стінки. Та цього не сталося.

– Це має бути неабияка шафа! – вирішила Люсі, пірнаючи все далі у глибину та посуваючи рученятами м’які брижі хутра, щоб звільнити для себе місце. Тут вона помітила, наче під ногами в неї щось поскрипувало. – Чи то знов нафталінові кульки, чи що? – здивована, Люсі зупинилася та схилилася додолу, щоб торкнутися того, не знати чого. Але замість твердого гладкого дерева, що мало бути підлогою шафи, вона відчула під рукою щось м’яке, крихке та дуже холодне. – Усе це дуже дивно, – мовила вона і ступила ще зо два кроки вперед.

Наступної миті виявилося, що її обличчя та рук торкалося вже не м’яке хутро, а щось тверде, жорстке та колюче.

– Ти ба, мене наче справжні дерева торкаються! – вигукнула Люсі. І побачила світло, що мерехтіло десь попереду; не за декілька дюймів, де мала бути задня стінка шафи, а далеко-далеко вглибині. Щось холодне та ніжне падало на неї згори. За мить вона збагнула, що стоїть посеред нічного лісу; під ногами в неї виднівся у темряві білий сніг, а з неба сипалися грайливі сніжинки.

Хоч Люсі й була дещо налякана, її допитливість і запал взяли своє. Вона озирнулася через плече – десь у глибині, поміж темних стовбурів дерев, досі виднівся дверний отвір шафи. Придивившись, можна було навіть розгледіти порожню кімнату, з якої вона зайшла. (Звичайно, двері шафи Люсі залишила відчиненими, бо немає у світі нічого безглуздішого, ніж замкнути себе у шафі.) Кімната була осяяна денним світлом. «Щоб не трапилось, а повернутись я завжди встигну», – вирішила Люсі та рушила по снігу вперед – скрип-скрип – поміж дерев до того, іншого світла.

Хвилин за десять вона дійшла до нього і побачила, що те світло лилося з ліхтаря на стовпі. Доки вона стояла і дивилась на ліхтар, дивуючись, звідкіля він узявся посеред лісу, та роздумуючи, що ж робити далі, їй почулося – туп-туп – ніби хтось крокує до неї. Невдовзі з темряви лісу в коло світла, що його відкидав ліхтар, і справді вийшло вельми дивне створіння.



Воно було лише трохи вище за Люсі й тримало в руках парасольку, обліплену білим снігом. З голови до поясу це була наче звичайна людина, а от ноги були немов козлячі, вкриті чорною блискучою шерстю, та закінчувалися двома козлячими ратицями. Крім цього, воно мало хвіст, але його Люсі спершу навіть не помітила, бо той був обережно підхоплений під руку з парасолькою, аби не тягнувся по снігу. Навколо шиї створіння намотало червоний вовняний шарф; шкіра його теж мала дещо червонуватий відтінок. Риси обличчя воно мало незвичайні, але приємні; а ще коротку гостру борідку та кучеряве волосся, з якого по обидва боки від лоба стирчали коротенькі ріжки. Як вже було сказано, в одній руці він тримав парасольку, а в іншій – декілька коричневих пакунків. Ці пакунки та сніг навколо створювали враження, ніби він щойно з магазину, де робив закупи до Різдва. Це був фавн. І коли він побачив Люсі, то від подиву навіть упустив свої пакунки.

– Боже ти мій! – тільки що й вигукнув він.

Розділ 2

Про те, що дізналася Люсі

– Доброго вечора, – чемно привіталася з ним Люсі. Та фавн так завзято збирав свої пакунки, що спершу навіть нічого їй не відповів. Лише впоравшись, він злегка вклонився.

– Доброго, доброго! Пробачте мою цікавість, та ви часом не донька Єви?

– Мене звати Люсі, – відповіла Люсі, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

– Але ж ви, пробачте за цікавість, дівчинка? – вів далі фавн.

– Звичайно, я дівчинка, – погодилась Люсі.

– І ви, звичайно, людина?

– Звичайно, я людина, – підтвердила Люсі, досі трохи збита з пантелику.

– Просто хотів упевнитися, – промовив фавн. – Який я нетямущий! Але ж я ніколи до цього не бачив сина Адама чи доньку Єви. Дуже радий. Інакше кажучи… – Тут він запнувся, ніби збирався сказати щось інше, аж раптом отямився. – Дуже радий, дуже. Дозвольте відрекомендувати себе – мене звуть Тумнус.

– Дуже приємно познайомитись, пане Тумнусе, – ввічливо відповіла Люсі.

– А дозвольте мені поцікавитись, о, Люсі, донько Єви, – одразу ж запитав Тумнус, – яким чином ви потрапили до Нарнії?

– До Нарнії? – здивувалася Люсі. – А що це – Нарнія?

– Нарнія, як ви маєте змогу бачити на власні очі, – це та сама країна, де ми нині є; країна, що простягається від цього ліхтарного стовпа до величного замку Кейр-Паравель на Східному морі. А ви, мабуть, прибули до нас з непролазних хащів Дикого Заходу?

– Та ні, – зніяковіла Люсі. – А з цього, з гардеробу, що у вітальні…

– Еге ж… – протягнув Тумнус, помітно зажурившись. – От якби я був більш старанним учнем, коли вивчав географію за часів, коли я був ще маленьким фавником, то я б, напевно, краще знався на всіх цих дивовижних країнах. А тепер уже запізно.

– Але ж то ніякі не країни, – Люсі вже ледве втримувалась, аби не пирснути зо сміху. – Це, як би пояснити, – словом, там нині літо.

– Тимчасом, тут у нас у Нарнії зима, – зітхнув Тумнус. – Споконвічна зима. Зима така довга, що якщо ми хоч трохи затримаємось надворі зі своїми балачками, ми неминуче застудимось. А тому, донько Єви з далекої країни з такою привітною назвою Вітальня, де у сонячному місті з такою грізною назвою Гардероб завжди панує літо, чому б вам не піти зі мною і не продовжити цю розмову за чаєм у мене вдома?

– Вельми дякую, пане Тумнусе, – промовила Люсі. – Та, гадаю, мені вже час додому.

– Тут недалеко, ось тільки за ріг завернути, – запевнив її фавн. – Там палає вогонь, можна зробити грінки з сардинками і поласувати пирогом.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – спробувала відмовитись Люсі, – та мені не слід затримуватись надовго.

– Якщо ви, донько Єви, візьмете мене під руку, – немов не почув її Тумнус, – я зможу поділитися з вами парасолькою. Ось, саме так. А тепер ходімо.

І ось вже Люсі йшла лісом хтозна-куди під ручку з дивним створінням, немов вони знали одне одного все своє життя.



Йти і справді виявилося недалеко. Невдовзі вони опинилися у місці, де земля була кам’янистою та вибоїстою; повсюди стирчали скелі, що несподівано переходили у пологі пагорби та вимоїни. Зійшовши з чергового пагорба, Тумнус рвучко звернув убік, немовби збирався пройти крізь скелю, але в останню мить Люсі вгледіла вхід у печеру. Опинившись всередині, вона навіть примружилась від яскравого полум’я. А Тумнус перш за все маленькими кліщами вихопив з вогню жевріючу головешку та запалив лампадку.

– Ось тепер ми не забаримося, – промуркотів він та хутко поставив грітися чайник.

Люсі ще не доводилося бувати у такому затишному місці. Печера, куди її привів фавн, була невеликою; стіни її викладені з рудуватого каміння, і, що найголовніше, вона була сухою та охайною. На підлозі лежав килимок, стояли два маленьких стільці («Один для мене, а інший – для друга», – пояснив Тумнус), невеличкий стіл та шафа. Над каміном висів портрет старого фавна з сірою кудлатою бородою. В одному з кутів Люсі помітила двері, що, певно, вели до хазяйської спальні, а на стіні висіла поличка, заставлена книгами. Доки фавн збирав на стіл, Люсі розглядала книжки, що назвалися не інакше як: «Життя та послання Силена», «Німфи, їх побут та звичаї», «Люди, ченці та лісники – дослідження відомих міфів та легенд» або «Людина: вигадка чи реальність?».

– Прошу до столу, донько Єви! – невдовзі вигукнув фавн.



Чай насправді виявився чудовим. Не гіршими були і ледь зварені рябі яйця – кожному по одному, і тости з сардинками, а після них – ще тости, але з маслечком, потім тости з медом, а наостанок – глазурований пиріг. І коли вже Люсі втомилася їсти, фавн заговорив. Він знав безліч казкових оповідань про життя лісу. Він розповідав про танці опівночі, коли дріади, які живуть на деревах, та німфи, таємничі жительки колодязів та струмків, виходять потанцювати з фавнами; про відчайдушне полювання на білого, як сніг, чарівного оленя, що міг виконати будь-яке твоє бажання; про вечірки та про те, як інколи, у пошуках скарбів, у глибоких шахтах та кавернах натикалися на червоних гномів; а потім він розповідав про літо, одне з тих казкових літечок, коли ліси стояли зеленими, старий Силен на своєму гладкому ішаку іноді заглядав у гості, а час від часу навіть показувався й сам Бахус; у струмках замість води текло вино, а веселощам у лісі не було кінця-краю.




– А тепер до нас прийшла нескінченна зима, – сумно додав він.

…Аби хоч якось розвіяти сум, він заходився грати на дивній, схожій на соломинку, маленькій флейті, яку витяг із шафи. Мелодія, що він грав, була і тужливою, і радісною водночас, вона манила до танцю і разом з тим присипляла. Минуло чимало часу, доки Люсі прийшла до тями та зважилася перервати музику:

– Ах, пане Тумнусе, мені шкода зупиняти вас – так уже зворушливо ви граєте, та мені й справді час вертатися додому. Адже я зазирнула сюди лише на декілька хвилин.

– Тепер на те не найліпший час, – відкладаючи вбік флейту, скрушно промовив фавн.

– «Не найліпший час»? – хутко підвівшись на ноги, перепитала злякана Люсі. – Що ви маєте на увазі? Мені негайно потрібно вертатися. Мене, мабуть, уже шукають. – Вона підвела очі на фавна та запнулася. – Пане Тумнусе, що з вами?! – У його карих очах бриніли сльози, що за мить рясним потоком струменіли по щоках та стікали з кінчика носа. За хвилину невтішний фавн затулив обличчя руками та заридав ще дужче.



– Пане Тумнусе! Пане Тумнусе! – бідкалася біля нього Люсі. – Не треба плакати! Заспокойтеся! Що трапилось? Вам недобре? Любий пане Тумнусе, скажіть мені, що з вами сталося? – Та фавн ридав так, наче в нього розривалося серце. І навіть коли Люсі пригорнула його і позичила йому свій носовичок, він гірко ридав – тільки взяв носовичок і старанно витирав ним обличчя, витискаючи його кожного разу, коли той промокав наскрізь – і невдовзі Люсі стояла посеред вологої плями.



– Пане Тумнусе! – заволала йому в самісіньке вухо Люсі. – Годі! Годі вже схлипувати! Як вам не соромно поводитися, наче маленьке дитя! Ви вже дорослий фавн! З чого б вам так ридати?

– А-а-а… – ще дужче заридав фавн. – Я плачу, бо я поганий, поганий фавн!

– Зовсім ви не поганий, – заперечила Люсі, – а, навпаки, дуже не поганий фавн! Найкращий з усіх знайомих мені фавнів.

– А-а-а… Ви б ніколи так не казали, якби тільки знали… – схлипуючи, ледь зміг промовити Тумнус. – Ні, я поганий, дуже поганий. Ніколи ще світ не бачив створіння, жалюгіднішого за мене.

– Що ж таке ви накоїли? – поцікавилась Люсі.

– Мій нещасний старий батько – то його портрет висить над каміном – ніколи б так не вчинив.

– Як «так»?

– Так, як вчинив я, – відповів Тумнус. – Він би ніколи не пішов у служіння до Білої Відьми! Ось до чого дійшов його син…

– Біла Відьма? Хто це така?

– Хто це така?! Та вся Нарнія в неї під п’ятою! Це вона зробила так, щоб у Нарнії панувала одвічна зима. Одвічна зима, і ніколи – тільки уявіть собі! – ніколи не настає Різдво!

– Як це жахливо! – не стрималась Люсі. – То які ваші обов’язки у неї на службі?

– Оце і є найбільш прикрим з усього, – простогнав Тумнус. – Я викрадач дітей, дітокрад – ось хто я. Придивіться до мене, донько Єви! Чи зможете ви повірити у те, що я – такий собі фавн, який, тим не менш, спроможний зустріти бідолашне безневинне дитя у темному лісі, дитя, яке нікому не заподіяло ніякого лиха, заприязнитися з ним, запросити додому до своєї печерки, і все лише для того, щоб приспати пильність, а потім зрадливо віддати до рук Білої Чаклунки?

– Ні, – здивувалася Люсі. – Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.

– Проте, – знизав плечима фавн, – я саме той фавн.

– Що ж, – повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), – що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.

– Шановна донько Єви, чи ви справді ще не зрозуміли? – вигукнув фавн. – Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.

– Тобто? – зблідла Люсі.

– Ви – те саме дитя, – заходився пояснювати Тумнус. – За наказом Білої Чаклунки, зустрівши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести їх до палацу. Ви – перша, кого я зустрів, і хоч я й удав з себе гостинного господаря – запросив вас на чай, насправді ж я лише чекав слушної нагоди, коли ви задрімаєте, щоб доповісти про вас Чаклунці.

– Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, – тривожно запитала Люсі. – Правда, не зробите? Ви не повинні, зовсім не повинні цього робити!

– Але якщо я не послухаюся Чаклунку, – похнюпився Тумнус, – вона обов’язково про те дізнається. Мені вкоротять хвоста, спилять ріжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою – і мої чудові роздвоєні ратиці перетворяться на жахливі тверді копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсім не в гуморі, то перетворить мене на кам’яну статую фавна, і я стоятиму в її жахливому палаці доти, доки на чотири трони Кейр-Паравеля не зійдуть ті, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалі коли-небудь я такого дочекаюся.

– Мені дуже шкода, пане Тумнусе… – промовила Люсі. – Але, благаю, відпустіть мене додому.

– Мабуть-таки, доведеться, – хилитнув головою фавн. – Так. Доведеться! Я вже і сам це розумію. Я і не знав, які вони, ті люди, доки не зустрів вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу віддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до ліхтарного стовпа. Сподіваюсь, звідти ви знайдете шлях до рідного Гардеробу у Вітальні?

– Знайду, – впевнено відповіла Люсі.

– Тож, ходімо, але тихо, як миші, – попередив Тумнус. – У лісі повно її шпигунів. Навіть деякі дерева перейшли на її бік.

Полишивши все, як було, на столі, вони підвелися, Тумнус ще раз розкрив парасольку, Люсі взяла його під ручку, і вдвох вони попрямували до лісу. Надворі й досі сніжило. Зворотний шлях був зовсім несхожий на прогулянку до печери фавна – вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь від світла. Люсі зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дісталися до ліхтарного стовпа.



– Чи знаєте ви, куди йти далі, донько Єви? – запитав Тумнус.

Пильно придивившись, Люсі помітила у гущині лісу клаптик буцімто денного світла.

– Так, – відповіла вона. – Я бачу двері у шафу.

– Тоді годі зволікати, – поквапив її фавн. – І… можливо… коли-небудь ви пробачите мені?

– Звичайно я вам пробачаю, – запевнила Люсі, щиро потиснувши йому руку. – Сподіваюсь, через мене ви не потрапите у халепу.

– Прощавайте, донько Єви! – мовив наостанок фавн. – Я залишу собі носовичок? На згадку.

– Звичайно! – вигукнула Люсі та, не зводячи очей з плями світла попереду, щодуху помчала до неї. Нарешті замість грубих гілок у себе на обличчі вона відчула м’яке хутро, а замість снігу під ногами заскрипіли дерев’яні дошки. І ось вона вже вистрибнула з шафи в ту саму маленьку кімнатку, з якої і почалися її великі пригоди. Хапаючи ротом повітря, вона щільно зачинила за собою дверцята шафи та озирнулася. За вікном і досі йшов дощ, а з переходу до неї долинали знайомі голоси.

– Я тут, – вигукнула вона. – Я тут! Я повернулася, зі мною все гаразд!

Розділ 3

Едмунд і шафа

Люсі стрімголов вибігла з порожньої кімнати і в коридорі одразу ж зіткнулася з іншими дітлахами.

– Усе гаразд! – повторювала вона раз за разом. – Я повернулася, я вдома!

– Про що ти там базікаєш, Люсі? – знизала плечима Сьюзан.

– Як?! – здивувалася Люсі. – Ви що – мене навіть не шукали?

– То, виходить, ти ховалася? – усміхнувся Пітер.

– Бідна-бідна Лу! Вона десь ховалася, а ніхто цього й не помітив!

– Якщо тобі так закортіло, аби тебе почали шукати, ховатися треба набагато довше!

– Але ж мене не було не якихось п’ять хвилин, а довгі-довгі години! – дивувалася Люсі.

Усі інші лише витріщилися одне на одного.

– Ото дає! – Едмунд покрутив пальцем біля скроні. – Пришелепкувата, та й годі.

– Ти про що, Лу? – спитав Пітер.

– Як це, «про що»? – Люсі навіть образилась. – Одразу після сніданку я забралася до платтяної шафи і мене не було декілька годин! Там я куштувала чай, і зі мною трапилося таке-е-е…

– Що за дурниці? – знов знизала плечима Сьюзан. – Ми вийшли з кімнати якусь хвилинку тому, а ти – майже одразу за нами.

– Люсі каже не дурниці, – заступився за молодшу сестру Пітер, – вона вигадує, аби всіх потішити, чи не так, Лу?

– А от і ні! Нічого я не вигадую! – затялася Люсі. – То не проста шафа, а чарівна! А в шафі – і ліс, і сніг, а в лісі – фавни, і Чаклунка, і навіть ціла країна! А зветься вона Нарнія! Ходімо-но, покажу вам!

Уже не знаючи, що й думати, услід за збудженою Люсі всі повернулися до кімнати. Дівчинка вибігла вперед та розчахнула двері шафи.

– Ось! Самі подивіться!

– Ото дурненька! – похитала головою Сьюзан, зазирнувши у шафу та посунувши убік хутряні пальта. – Звичайна собі шафа. Дивись-но – ось її задня стінка.

Усі по черзі разом із Люсі зазирнули усередину, розсуваючи руками збірки хутра, щоб упевнитись, що то звичайнісінька собі шафа. У ній не було ані лісу, ані снігу, тільки дерев’яні стінки та гачки для одягу. Аби остаточно упевнитись, Пітер навіть забрався усередину та обмацав шафу руками.

– Що ж, непоганий розіграш, Лу, – цокнув язиком він, вилізаючи з шафи. – А ми вже були прийняли все на віру. Майже прийняли.

– Але це правда! – спалахнула Люсі. – Чистісінька правда! Лише мить тому тут все було інакше. Чесно-чесно. Повірте мені!

– Люсі, годі! – зупинив її Пітер. – Припини. Ти вигадала добрий жарт, ми його оцінили. І на тому крапка.

Від сорому Люсі почервоніла як рак і хотіла щось заперечити, але й гадки не маючи, як саме, натомість гірко розридалася.

Упродовж наступних декількох днів Люсі була невтішна. Вона могла б замиритися з друзями, якби лише визнала, що то і справді була її вигадка. Але як надзвичайно чесна дівчинка, впевнена у своїй правоті, вона ніяк не могла змусити себе кривити душею. Люсі страшенно засмучувало те, що інші вважали її розповідь брехнею, і, правду кажучи, і ще й не дуже вдалою брехнею. До того ж, якщо двоє старшеньких пошуткували та забули, Едмунд, який іноді бував досить уїдливим, нещадно з неї кепкував. Він ніяк не бажав вгамуватися та весь час глузував, допитуючись, чи вона, часом, не знайшла браму до інших світів у буфеті чи, може, у коморі, яких у будинку було чимало. А надворі, як на лихо, стояла чудова погода, і весь цей час вони проводили на свіжому повітрі: купалися, рибалили, лазили по деревах або валялися у вересі. Одна лише Люсі не раділа з отих всіх забавок. Так тривало доти, доки знов не прийшла негода.

У той день з самого ранку дощило, і коли навіть опівдні не розвиднилося, діти вирішили, що нема чого робити, хіба що пограти у хованки просто в домі. Сьюзан випало шукати, тож, щойно інші кинулися врозтіч по будинку, шукаючи, де б їм сховатися, Люсі попрямувала до кімнати з шафою. Вона і не збиралася там ховатися, бо знала, що це лише змусить інших все пригадати їй та знову кепкувати з неї. Дівчинці лише кортіло ще разочок зазирнути всередину, бо їй вже здавалося, що казкова Нарнія, як і зустріч з фавном, їй наснилися. «У такому величезному домі має бути вдосталь потаємних закуточків, – вирішила Люсі. – Тож я встигну один-єдиний разочок зазирнути у шафу, а потім підшукати собі гарну схованку». Але щойно вона дійшла до шафи, як позаду почулися чиїсь кроки, тож їй нічого не залишалося, як залізти всередину та зачинити за собою дверцята. Не щільно, бо ж вона знала, що немає нічого дурнішого, як власноруч замкнути себе у шафі, навіть якщо та шафа і не чарівна.

Так ось, ті кроки, що вона почула, належали ні кому іншому, як Едмунду. Він зазирнув у кімнату саме в ту мить, коли Люсі зникла у шафі. Одразу ж йому спало на думку, а чи не пірнути услід за нею, але не тому, що він вважав шафу таким вже й чудовим місцем для схованки, а тому, що це давало чудову нагоду й надалі дражнитися щодо вигаданих мандрів у вигаданій країні. Він трохи прочинив двері. У глибині шафи бовваніли вже знайомі йому шуби, звідти тхнуло нафталіновими кульками; було темно й тихо, проте Люсі не видко було й сліду.

«Вона, мабуть, вирішила, що я – то Сьюзан, яка хоче її спіймати, – вирішив для себе Едмунд, – от і заховалася якнайглибше, затамувала дух і анічичирк». З тими думками він і плигнув углиб шафи, навіть грюкнув дверима, геть забувши про те, яка ж це дурна річ – замикати себе у шафі. Тепер, у непроглядній темряві, у пошуках Люсі йому довелося просуватися навпомацки. Утім, він гадав знайти її вже на наступному кроці і навіть здивувався, коли цього не сталося. Тоді він вирішив повернутися, щоб прочинити необачно зачинені двері та впустити світло. Але не знайшов дверцят. І це йому дуже не сподобалось. Він заметушився, намацуючи в темряві дорогу, і навіть дійшов до того, що голосно погукав: «Люсі, агов! Де ти?! Відгукнись!».



Навколо панувала тиша, та й сам Едмунд відчув, що його «агов» пролунало якось не так, як воно мало пролунати в шафі, а так, ніби він був надворі. І помітив, що якось зненацька похолоднішало, навіть підморозило, а потім побачив світло.

– Оце вже інша річ, – зауважив він, – напевно, двері відчинилися самі по собі!

Він одразу ж забув про Люсі й вирушив у напрямку світла, сподіваючись знайти відчинені двері шафи. Але замість того, щоб уже на наступному кроці опинитися в порожній вітальні, він, як виявилось, вийшов на лісову галявину з-під тіні гіллястої ялини у самісінькій хащі дрімучого пралісу.



Під ногами скрипів сухий наст, на ялиновому гіллі лежали замети. Над головою у височині жевріло блідо-блакитне небо – саме таке, яке можна спостерігати морозного зимового ранку. Попереду, поміж стовбурів дерев, займалася ранкова зоря, ясно-червона у прозорому повітрі.

Усе навкруги завмерло, ніби він був єдиною живою істотою на весь білий світ: ані пташки, ані звірятка, що порушили б білий спокій, – лише ліс простягнувся на всі сторони світу, куди б не кинути око.

Тільки тепер хлопчик пригадав, що він взагалі-то вирушав на пошуки Люсі; на мить йому стало навіть соромно за те кепкування з неї з приводу «вигаданої країни», яка насправді виявилась не вигаданою, а саме навпаки. Наступною його думкою було таке: якщо «вигадана» країна таки справжня, то і Люсі має бути десь неподалік. З цією думкою він щосили заволав:

– Люсі! Люсі! Я теж тут! Це я, Едмунд!

Проте відповіді не було.

– Певно, дуже образилась на мене, – вирішив Едмунд. І хоча йому було дуже не до вподоби визнавати власну помилку, але залишатися одному в цьому дикому, холодному, відлюдкуватому місці кортіло ще менше.

– Лу, я кажу, – почав він, – мені шкода, що я тобі не повірив, тепер я і сам бачу, що ти не обманювала. Годі дутися, виходь-но! Замиримося!

Відповіді, як і раніше, не було.

– От вже ці дівчиська! – мовив Едмунд сам до себе. – Сидить десь похнюпившись, але якщо вже образилась, то не пробачить ще довго, доки сама не забажає.

Він ще раз озирнувся навкруги і остаточно переконався, що варто забиратися звідси якнайшвидше, і вже хотів був повернутися назад, як раптом десь далеко у лісі почувся притишений перегук дзвіночків. Він прислухався – звук ставав все ближче й ближче, і вже за мить перед його очима з’явилися дивовижні сани, запряжені двома північними оленями.

Олені були заввишки з шотландських поні. Їхнє густе хутро було таким яскраво-білим, що навіть сніг зблякнув порівняно з ним, а золочені крислаті роги виблискували у променях ранкового сонця так, наче над лісовим багаттям здіймалися іскри; червона шкіряна збруя була оздоблена дзвониками. Візником на санях сидів товстий гном, футів десь зо три на зріст, якщо стоячи. Закутаний у жупан із хутра північного ведмедя, він мав на потилиці полум’яно-червоний капелюшок із золоченою китичкою на довгому мотузку, що теліпався, як йому заманеться. А довжиною з ним могла змагатися лише огрядна борода, що вкривала гнома по самі коліна, слугуючи чимось на кшталт пледу. А от позаду візника у глибині саней на лаві височіла значно поважніша особа – то була вельми ставна дама, можна сказати, найставніша з усіх осіб жіночої статі, що доводилось бачити Едмундові на своєму віці. Вона так само була закутана у біле хутро по саму шию, а у руці тримала довгий рівний золотий жезл. Її голову вінчала золота корона. Що одразу кидалося в очі, то це білість її обличчя: воно було не блідим, а саме білим, як той сніг, або аркуш крейдованого паперу, або цукрова глазур; самі лише губи яскраво червоніли на тлі цієї неможливої білості. Напевне, таке обличчя можна було б вважати й красивим, якби не вираз гордовитості, крижаного холоду та жорстокості, що читалися на ньому.



А от загальне видовище відбулося як на диво: сани крутнулись та полетіли навпростець до Едмунда. Дзвоники дзенькали, гном ляскав батогом, а сніговий вихор здіймався у повітря з обох боків саней.

– Тпру-у-у, – наказала дама. Гном шпарко зупинив оленів, так, що вони присіли на задні ноги, але одразу ж випросталися та завмерли, наче вкопані, гризучи вудила і шумно дихаючи. У морозному повітрі їх віддих виривався з ніздрів, наче дим із груби.

– І що ж це воно таке, скажіть на милість? – мовила дама, втупивши в Едмунда суворий погляд.

– А це… це просто Едмунд, – дещо плутано пояснив Едмунд. Від її погляду йому було не по собі.

Дама насупила брови.

– Це так ти звертаєшся до королеви?! – ще суворіше спитала вона.

– Перепрошую, ваша величносте, не впізнав, – промимрив Едмунд.

– Не впізнав королеву Нарнії?! – вона аж зблідла. – Нічого, ще впізнаєш… впізнаєш і запам’ятаєш, та ще й надовго! А тепер відповідай хутко, що це таке?!

– Перепрошую, ваша величносте, – замолив Едмунд, не зовсім зрозумівши питання. – Я саме зі школи, тобто був у школі, але не прогулюю, а тільки гуляю, бо нині канікули.

Розділ 4

У мармеладному мареві

– Та що ж ти як той в’юн? Відповідай мені прямо – якої ти крові? – підвищила голос королева. – Якщо гном-переросток – то навіщо було голити бороду?

– Ні, ваша величносте, – заперечив вкрай переляканий Едмунд. – Я ще зовсім хлопчик, а у хлопчиків борода щось того… не росте.

– Хлопчик?! – вигукнула здивована королева. – Ти – син Адама?!

Едмунд стояв мовчки, побоюючись знову не бовкнути зайве, бо всі ті питання зовсім збили його з пантелику.

– …Ще й недоумкуватий до того ж, – зітхнула королева. – Скажи нам нарешті, доки в нас не увірвався терпець: чи ти людина, чи ні?



– Так, ваша величносте, – не вдаючись до подробиць, підтвердив Едмунд.

– У такому разі хутко відповідай: як тобі вдалося прошмигнути до наших володінь?

– Я просто пройшов крізь шафу, ваша величносте.

– Через яку таку «шафу»?

– Звичайну платтяну шафу. Я відчинив у шафі двері та раптом опинився тут, ваша величносте, – знизав плечима Едмунд.

– Ага! – промовила королева, скоріше відповідаючи на якісь свої думки, аніж звертаючись до Едмунда. – Двері. Прохід зі світу людей. Отже, це не вигадка. Але ж через ті двері усі наші зусилля можуть піти нанівець. Та нічого, він тут один, з одним я легко впораюсь…

Із цими словами вона підвелася, глянувши Едмунду просто в очі. Очі її спалахнули вогнем, вона здійняла свій жезл і… Едмунд, що з переляку аж закляк, уже приготувався до найгіршого, та раптом, коли він розпрощався з життям, вона змінила гнів на милість.

– Нещасне моє дитя, – мовила вона, і навіть її голос полагіднішав, – ти, певно, зовсім змерз! Мерщій до мене, сідай-но у сани поруч зі мною, я вкрию тебе своєю мантією, і ми з тобою файно побалакаємо!

Хоч як не до серця припали Едмунду її слова, та довелося підкоритися. Він сів у сани біля її ніг, а вона вкутала його зборками своєї хутряної мантії.

– Може, гарячого напою? – запропонувала королева. – Такого, що зігріває?

– Так-таки, так, – швиденько погодився Едмунд, бо від холоду він тільки й міг, що цокотіти зубами.

Де не вискіпалась, зі зборок пишного королівського вбрання з’явилася маленька, нібито мідна, пляшечка. Королева простягла руку і капнула щось із неї на сніг коло саней. У повітрі сяйнула крапля, яскрава, мов той діамант. І що ж? Щойно вона торкнулася снігу, як почулося шипіння, та звідкілясь нізвідки з’явилася дорогоцінна чаша, повна якогось гарячого напою. Над чашею здіймалася хмаринка пари. Вищирившись у подобі на усмішку, гном підняв чашу та з уклоном простягнув її Едмунду. Той зробив лише ковток і одразу почувся краще. Такого солодкого, пінного та густого напою, що зігрівав би до кінчиків пальців, йому досі куштувати не доводилося.



– Негоже за питвом забувати про їжу, – зауважила королева. – Побажай, чого тільки заманеться!

– Чогось такого заморського, ваша величносте, – замріявся Едмунд. – От мармеладу було б до ладу.

Ще одна крапля викотилася з пляшечки на сніг, і одразу ж на тому місці, куди вона впала, вигулькнув барвистий округлий, як таріль, пакуночок, стягнутий зеленою шовковою стрічкою, у якому виявилося декілька фунтів найліпшого у світі мармеладу. Кожний наступний шматочок був солодшим за попередній і ніби сам собою зникав у роті. Ніколи у своєму житті Едмунду не доводилося куштувати нічого смачнішого за той мармелад. Тепер йому було і тепло, і солодко – він аж очі примружив.

Поки він порався з мармеладом, королева не припиняла його розпитувати. Певний час Едмунд ще пам’ятав, що неввічливо розмовляти з повним ротом, та невдовзі він не зважав на такі дрібниці та думав тільки про те, як скоріше напхати б собі рота солодощами. Та що більше він їх з’їдав, тим дужче йому кортіло ще та іще, тож ані хвилинки замислитися над тим, чому королева ставить так багато питань, він не мав. Хлопчик швиденько виклав їй усе, що знав: і що в нього є брат та дві сестри, одна з яких уже побувала в Нарнії, де зустріла фавна, і що жодна жива душа у людському світі, окрім них самих, про Нарнію навіть і не чула. А от що найбільш зацікавило королеву, то це звістка про те, що їх аж четверо, і вона декілька разів перепитувала: «Ти певен, що вас саме четверо? Двоє синів Адама та дві доньки Єви, не більше і не менше?» На що Едмунд, з повним ротом мармеладу, кожного разу повторював: «Так, я ж вам казав», – і навіть забував додавати «ваша величносте», та королева, здавалося, цього вже й не помічала.

Нарешті Едмунд упорався з солодощами і тепер сумно споглядав спорожнілий пакуночок, сподіваючись, що йому от-от запропонують ще. Та королева, яка чудово здогадувалася про його потаємні бажання (кому, як не їй, було знати, що мармелад той не звичайний, а чарівний, тож варто лише раз його скуштувати, як закортить іще та іще, і, коли б дати бідолашному волю, той буде їсти і їсти його доти, доки не лусне), не збиралася більше потурати Едмундовій слабкості. Натомість звернулася до нього з такими словами:

– Дитинко моя, мені б дуже хотілося познайомитися з твоїм братом та сестрами якось ближче. Чи не приведеш ти їх до мене?

– Можу спробувати, – Едмунд промовисто глянув на спорожнілий пакуночок, де щойно були солодощі.

– От якщо б ти якось іще раз – звичайно, разом із ними – завітав до нас у гості, тоді б я знала, чим вас частувати. А нині – облиш, чари діють одразу і лише раз. Ось у мене вдома – то вже інша справа…

– Чому б тоді нам не завітати до вас просто тепер? – нахабно поцікавився Едмунд. Спочатку, коли він залазив у сани до королеви, він дещо побоювався, щоб вона його не завезла кудись не туди, та після чудо-мармеладу усі його острахи здавалися геть примарними.

– Мій чарівний дім – казкове місце для усіляких чарів, – погодилася королева, – він припав би тобі до смаку! Там є цілі кімнати, де навіть стіни і ті – не мармурові, а мармеладні. До того ж, своїх діточок у мене немає, тож мені дуже став би у пригоді хлопчик, з якого я могла б виростити справжнього спадкоємця-короленка. Після моєї смерті він наслідував би престол Нарнії. А доти він би носив золоту корону та цілісінькими днями, з ранку до вечора, тільки б те і робив, що байдики бив та ласував мармеладом. Дивлюсь я на тебе і бачу, що саме ти – найвродливіший і найкмітливіший юнак з усіх, кого я зустрічала в наших краях. Тож саме тебе з нашим великим задоволенням я би і призначила принцом, та тільки не тепер, а дещо пізніше, коли ти приведеш перед мої очі усіх.

– Шому б не жараж? – прошамкав у відповідь Едмунд. Обличчя його розчервонілося, губи та пальці злипалися від солодощів. Чесно кажучи, як би там не нахваляла його королева, він у цю мить аж ніяк не був схожий ані на красеня, ані на розумника.

– Якщо ми попрямуємо туди просто зараз, – терпляче розтлумачила королева, – я не познайомлюсь ані з твоїм братом, ані з сестрами, а мені від того було б дуже прикро. Звичайно, я хотіла б бачити тебе принцом, а з часом, якщо гарно поводитимешся, і королем. Та зрозумій, що короля робить його почет, тож я зобов’язана зробити твоїх родичів придворними: брата – герцогом, а сестер – герцогинями.

– Ой, та що в них такого особливого! – відмахнувся Едмунд. – До того ж, я можу привести їх іншим разом.

– Так-то воно й так, – не сперечалася королева, – та є одне «але»: варто тобі потрапити до мене у гості, як, скоріш за все, ти геть про них забудеш. Тобі буде так добре, що кращого й бажати не захочеш: тож з якого дива тобі має спасти на думку плентатись бозна-куди хтозна за ким? Ні-ні! Доведеться тобі вирушати в дорогу, не гаючи ані хвилинки, щоб уже завтра зрання познайомити їх зі мною. А без них можеш і не повертатися, зрозуміло?

– Я ж навіть не жнаю шляху нажад, – насилу розліплюючи липкі губи, простогнав Едмунд.

– Немає нічого легшого, – усміхнулася королева. – Бачиш отой ліхтар? – Вона ткнула своїм жезлом у напрямку ліхтарного стовпа, де незадовго до цього Люсі зустріла фавна. – За ним пролягає шлях у країну людей. А тепер подивись отуди, – вона вказала у протилежному напрямку. – Чи бачиш ти два низенькі пагорби, що лише трохи здіймаються над верхівками дерев?

– Начебто бачу, – промимрив Едмунд.

– Дім мій стоїть між тими двома пагорбами. Тож наступного разу варто тобі лише знайти ліхтарний стовп, а звідтіля лісова стежка сама виведе тебе до моєї хатинки. Та не забудь привести з собою інших – бо інакше ти нас дуже розгніваєш.

– Я зроблю усе можливе, – запевнив її Едмунд.

– Саме так, а до того, – улесливо додала королева, – чому б нам не зробити наше знайомство нашою спільною маленькою таємницею? Зробимо їм невеличкий сюрприз! Просто приведи їх до двох пагорбів. Такий кмітливий хлопчик має вигадати, як їх умовити, а як побачите мій дім – тільки-но вголос скажи: «Нумо подивимось, хто тут живе» – чи щось таке. Я певна, що так буде якнайкраще. Якщо твоя сестра зустріла одного з балакунів-фавнів, вона, либонь, наслухалася про мене усякого – усяких гидких речей, через які вона страхатиметься мене. Знаєш, оті фавни як розведуть теревені, чого хочеш набазікають, отже…

– Будь ласка, будь ласка, – не дуже ввічливо заскиглив Едмунд, – можна мені ще хоча б один-єдиний кусник мармеладу в дорогу?

– Ні-ні, – усміхнулася королева, – доведеться тобі трішки зачекати.

Жестом вона наказала гному рушати, і вже здаля махнула Едмунду рукою та вигукнула:

– Наступного разу! Наступного разу! Не забудь! Повертайся якнайскоріше!

Дивлячись услід саням, Едмунд почув, як його хтось гукає, і, озирнувшись, побачив Люсі, що лісом прямує навпростець до нього.

– О, Едмунде! – зраділа вона. – І ти теж тут! Як же це чудово! Тому що тепер вже…

– Гаразд, – обірвав її Едмунд. – Ти мала рацію: шафа й справді чарівна! Якщо тобі потрібні вибачення, то я навіть готовий вибачитись. Утім, де ти була? Я тебе всюди шукав!

– Коли б я знала, що ти підеш за мною, я б зачекала, – виправдовувалась Люсі. Вона була занадто схвильована і не помітила дратівливості Едмунда та його геть розпашілого та нібито незнайомого обличчя. – А ми обідали з любим паном Тумнусом, фавном, і з ним все гаразд. Біла Відьма нічого не зробила йому за те, що він мене відпустив, тож він вважає, можливо, вона про те нічого не дізналася, і, варто сподіватися, тепер усе буде добре.

– Біла Відьма? – обірвав її Едмунд, якому зненацька стало зле. – Хто це?

– Цілком жахлива особа, – пояснила йому Люсі. – Вона називає себе королевою Нарнії, хоча, насправді, у неї нема на те ніякого права, і тому всі фавни, друїди, наяди, гноми та звірятка, принаймні, усі хороші створіння, ненавидять її усією душею. Вона може обертати людей на каміння і робити усілякі інші жахливі речі. Це вона навела на Нарнію одвічну зиму, у якій ніколи, ніколи – тільки уяви собі! – не настає Різдво. Вона роз’їжджає по країні у санях, запряжених оленями, із жезлом у руці та короною на голові.

Едмунд і до того почував себе чи то млосно, чи то тоскно від усіх тих солодощів, а тепер ще й почув, що, здається, затоваришував із небезпечною злодійкою, і йому стало і зовсім ніяково. Та попри всі слова, він марив мармеладом і ладен був на все, аби дістатися до нього знов.

– Хто розповів тобі усю цю маячню про Білу Відьму? – про всяк випадок поцікавився він.

– Пан Тумнус, фавн. Я вже про нього розповідала, – відповіла Люсі.

– Не можна вірити тому, про що базікають фавни, – немовби знаючи про фавнів набагато більше за Люсі, розсудливо промовив Едмунд.

– Звідки ти знаєш? – обурилася Люсі.

– Це всі знають, – відповів Едмунд, – у кого хочеш спитай! А тепер ходімо – скільки можна стирчати тут у снігу… Час додому!

– І справді, – погодилася Люсі. – Ах, Едмунде! Як добре, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять у Нарнію. Оце буде весело!

Едмунд промовчав – йому було зовсім не весело. Тепер доведеться йому визнати привселюдно, що даремно він глузував із Люсі і що правда на її боці; а до того ж – він був впевнений – усі стануть на бік фавнів та звіряток, а він же ж однією ногою вже стояв… на боці Чаклунки. Він ще не знав, що казати і як зберегти їх спільну з Чаклункою таємницю, коли зайде мова про Нарнію.

У таких роздумах минула більша частина шляху, і ось навколо вже не глиця та дерева, а хутряні пальта, а ще за мить вони вийшли з шафи і опинилися у порожній кімнаті.

– Послухай-но, Едмунде, з тобою все гаразд? Вигляд у тебе геть жалюгідний! Чи ти, бува, не захворів? – побачивши його у світлі, стривожилася Люсі.

– Усе гаразд! – буркнув Едмунд, хоча насправді то була брехня, бо від солодощів йому ставало все гірше й гірше.

– Ходімо, – покликала його Люсі, – пошукаємо інших. Нам є, що їм розповісти! Які чудові пригоди чекають на нас тепер, коли ми знову всі разом!

Розділ 5

Знову по цей бік шафи

Оскільки гра у хованки тривала, Едмунд та Люсі відшукали інших не одразу. Але нарешті всі зібралися в довгій кімнаті, де стояли лицарські обладунки, і тут Люсі наче прорвало.

– Пітере! Сьюзан! Усе це правда! Едмунд теж бачив! Там, по той бік шафи, ціла країна! Саме там ми з Едмундом випадково натрапили одне на одного у самісіньких хащах тамтешнього лісу. Едмунде, скажи їм!

– Справді, розкажи нам, Ед, – підтримав її Пітер.

І тут ми дісталися до одного з найбридкіших випадків у всій нашій історії. Едмунд і до цієї хвилини почувався досить кепсько, його нудило та баламутило, до того ж дуже дратувало те, що Люсі таки казала правду, а він, Едмунд, помилявся. Але він досі не вирішив, як йому бути і що казати. Та коли Пітер звернувся до нього з прямим запитанням, він не вигадав нічого кращого, аніж зважитись на найкапосніший та найогидніший вчинок, на який тільки був здатен у цих обставинах, – він скривдив Люсі брехнею.

– Та розповідай-но, Ед, не мовчи! – підштовхнула його Сьюзан.

Едмунд зневажливо подивився на Люсі, ніби був дорослішим й мудрішим за неї (хоча насправді різниця складала не більше за рік), потім паскудненько гигикнув і сказав:

– Та про що тут розповідати? Ми з Люсі грали разом, тому я й робив вигляд, нібито вся ця казкова країна справжня. Звісно, навмисно, заради жарту. Нічого такого, зрозуміла річ, там немає і бути не може.

Бідолашна Люсі лише кинула на Едмунда красномовний погляд та вискочила з кімнати. Едмунд, який, у свою чергу, з кожною хвилиною відчував себе все більш і більш кепським хлопчиськом, одразу ж вирішив розвинути те, що вважав своїм успіхом, і додав:

– Ось, самі бачите! Що за ґедзь її вкусив? Сама біда з тією малечею – завжди вони…

– Послухай, – не дуже чемно обірвав його Пітер, – краще помовч! Ти дуже огидно поводився з Люсі відтоді, коли почалася уся ця маячня з шафою: то ти робиш вигляд, ніби беззастережно довіряєш їй і навіть потураєш її вигадкам, а раптом дражнишся. І все це ти робиш навмисно, із самої капості та й годі.

– Але ж ми всі розуміємо, що то все дурниці й нісенітниця, – заперечив на своє виправдання Едмунд.

– Так-то воно так, – погодився Пітер, – але річ не в тому. Коли ми залишали батьківський дім, Лу була цілковито здоровою, а тут із нею коїться щось дивне: чи то в неї щось із головою, чи то вона стає невиправною брехухою. Хоч там як, з чого це ти вирішив, що кепкувати та знущатися з неї одного дня та заохочувати іншого – це слушна думка?

– Я думав… думав… – промимрив Едмунд, спішно вигадуючи, що ж саме він думав, але так і не знайшовся, що відповісти.

– Та нічого ти не думав, – тільки й махнув рукою Пітер. – Чинити капості не думаючи – оце ти вмієш: згадай, ти завжди принижував усіх, хто молодший за тебе, – це було помітно ще у школі.

– Облиште вже, хлопці! – втрутилася Сьюзан. – Сваркою суперечки не вирішиш! Ходімо-но шукати Люсі!

Не дивно, що коли Люсі нарешті було знайдено, всі помітили, що в неї заплакані очі. А от втішити її було нікому та й нічим, бо щоб їй там не казали – вона, знай, твердила своє.

– Мені байдуже, що ви там про мене думаєте: можете скаржитися Професору, можете написати матусі – взагалі, робіть що завгодно, я знаю одне: там, у надрах шафи, є ліс, у лісі я зустріла доброго фавна, а ви тут – злі, злі, злі… Тож краще я б залишилася там!

Вечір видався жахливим. Люсі страждала на самоті. Так само наодинці залишився й Едмунд, який уже підозрював, що з його чудовим задумом не так гарно все складається, як гадалося. Двоє інших дітлахів були не на жарт схвильовані станом здоров’я Люсі: чи вона не з’їхала з глузду? І ще довго вони радилися з того приводу у коридорі, навіть коли Люсі пішла в ліжко. Зрештою, наступного ранку вони вирішили поділитися сумнівами з Професором. «Якщо буде потреба, себто, якщо з Люсі справді не все гаразд, він напише листа батькові, – вирішив Пітер. – Самим нам ради тому не дати». І з цими думками вони постукали у двері професорського кабінету:

– Що ж, заходьте, – запросив їх Професор, вказавши на стільці, і приготувався слухати. Він слухав, склавши разом пучки, і жодного разу не перервав їхньої розповіді. Потім помовчав, прокашлявся і мовив таке, чого вони аж ніяк не очікували почути з професорських вуст:

– З чого ви вирішили, – поцікавився він, – нібито розповідь вашої сестри – це вигадки?

– Так, але ж… – почала була Сьюзан та враз осіклася. З Професорового обличчя було помітно, що його цікавість цілковито серйозна і йому не до жартів. Сьюзан швиденько зібралася з думками.

– …але ж Едмунд стверджує, що то була така гра: хто краще вигадає, щоб йому повірили.

– Ось воно що… Саме це й заслуговує найприскіпливішої уваги, – зазначив Професор. – Вибачте мені, але кого ви вважаєте чеснішим: сестру чи брата?



– Отож-бо й воно! – обізвався Пітер. – Досі я, не вагаючись, сказав би, що Люсі.

– А ти як гадаєш, моя люба? – звернувся Професор до Сьюзан.

– А я, – не вагаючись, відповіла Сьюзан, – я вважаю так само. Але погодьтесь: цей ліс у шафі, а в лісі – фавн… Щось не дуже схоже на правду…

– Так далеко мої знання не сягають, – визнав Професор. – Але якщо чесну людину звинувачують у брехні – це конче серйозно, це вже дуже серйозне звинувачення.

– Нас не стільки непокоїть те, що вона каже неправду, скільки те, що насправді вона каже правду, – розтлумачила Сьюзан.

– Ви мали на увазі, що вона – несповна розуму? – не знітився Професор. – З’ясувати це щонайпростіше: достатньо пильно придивитися до неї та побалакати про щось стороннє.

– Отже… – запнулася Сьюзан. Вона і уявити не могла, щоб доросла людина розмірковувала таким чином, і дещо розгубилася.

– Логіка! – тим часом продовжував Професор, звертаючись більш до себе, аніж до слухачів. – Чому їх тільки навчають у сучасних школах? Існує три вірогідності: або ваша сестра – брехуха, або вона божевільна, або вона каже правду. Розглянемо їх по черзі: ви впевнені, що вона не бреше, і, вочевидь, вона не божевільна. Тож залишається одне: до появи інших свідчень визнати, що вустами вашої сестри говорить істина.

Сьюзі кинула на нього допитливий погляд – судячи з виразу обличчя, кепкувати з них Професор нібито не збирався.

– Але як таке може бути? – здивувався Пітер.

– Може бути «що»? – у свою чергу, не зрозумів Професор.

– З одного боку, – почав розмірковувати вголос Пітер, – якщо все те, що бачила Люсі, насправді існує, чому ж тоді не бачать того інші, коли потрапляють у шафу? Ми ж разом усе там роздивились і нічогісінько не знайшли – це визнала навіть сама Люсі.

– І що з того випливає? – скинув брів Професор.

– Та як же, сер? Якщо якісь речі існують, то вони існують у певному місті у певний час, незалежно від нашого бажання…

– Та невже? – закинув Професор.

На цей раз Пітер не знайшовся, що відповісти. Натомість сказала Сьюзан:

– Але ж у Люсі просто не було часу зникнути кудись надовго, навіть якщо і було б куди. Вона вибігла з кімнати за якусь хвилинку услід за нами. А з її слів вона була відсутня принаймні годину, та ще й не одну.

– Саме це й доводить вірогідність історії, – кивнув Професор. – Якщо у цьому домі – а треба визначити, що цей дім – незвичайний, де я й сам знаю далеко не все, – дійсно є хід до іншого світу, тобто якщо припустити, що ваша сестра повернулася саме звідти, то я не здивуюсь тому, що там час плине якось інакше, ніж у нас, і тому, скільки б вона там не була, до нашого часу це ніякого відношення не має. З іншого боку, мені щось не віриться, щоб дівчинка у її віці отак узяла та самотужки вигадала таку своєчасну дрібничку. Якщо б у неї на меті і справді було би ввести вас в оману, вона, напевне, подбала б і про те, аби надати своїй історії більшої вірогідності. А для того тільки й треба було – чим довше просидіти у шафі до того, як вийти до вас розповідати казки.

– Невже ви насправді гадаєте, Професоре, ніби десь тут, просто так, за рогом, можуть критися інші світі? – ніяк не міг заспокоїтися Пітер.

– У будь-якому разі це не суперечить вірогідному, – відповів Професор, знімаючи з носа окуляри та протираючи скло. – Чого їх навчають у тій школі? – знову пробуркотів він.

– То що ж нам робити? – відчуваючи, що розмова перетікає у якесь нове русло, відгукнулася Сьюзан.

– Люба моя юна леді, – пишномовно звернувся до неї Професор, окинувши виразним поглядом обох дітлахів, – а чи не спадала вам, часом, на думку ідея, яку поки що ніхто не запропонував, яка може здатися навіть неочікуваною, але яка тим не менш заслуговує на те, щоб її випробували?

– Що ж це за ідея? – підхопилася Сьюзан.

– Кожному займатися своїм ділом, – наголосив Професор.

Так і вирішили.

Для Люсі це обернулося на краще. Пітер прослідкував за тим, аби Едмунд не прискіпувався до сестри. А про шафу ніхто й не згадував, ніби її й не було. Припинилися не тільки балачки, не чути було навіть натяків на горезвісну шафу. Тож здавалося, що про подальші пригоди годі було і мріяти. Та склалося інакше.



Професорський будинок (де, як він і сам визнавав, знав далеко не все), як з’ясувалося, був так само старовинним і відомим на всю Англію, що приваблював усіх небайдужих до давнини, які приїжджали з усіх куточків країни, аби на власні очі подивитися на славнозвісну старовину. Нічого дивного у тому не було, бо такі будівлі, як ця, не тільки згадуються у різноманітних путівниках, а ще й часто-густо слугують місцем, де відбуваються події у таких вже неймовірних історіях, порівняно з якими ця історія, яку я розповідаю вам, здасться просто-таки дитячою казкою. Так от, щоразу, як на подвір’ї збирався натовп витріщак, які будь-що бажали потрапити усередину, Професор нікому і ніколи не відмовляв, і тоді тут як тут з’являлася місіс Макріді, економка, яка залюбки водила їх по будинку, розповідаючи чи то про рицарські обладунки, чи то про давні книжки в бібліотеці – словом, про все, що знала. При цьому місіс Макріді, яка і в кращі часи не дуже полюбляла дітей, на дух не переносила, коли ті вешталися під ногами під час екскурсії, відволікаючи і її саму, і її слухачів від стародавніх цікавинок. Ось чому першого ж дня ще зранку вона суворо попередила Сьюзан та Пітера (серед багатьох інших речей), аби ті «навіть і не думали навернутися їй на очі, коли вона водить по дому екскурсантів».

– Хіба що комусь із нас, дітлахів, зненацька закортить згаяти півранку свого часу, плентаючись за юрбою невгамовних дорослих шанувальників сивої давнини, – обізвався на те Едмунд.

Це був той самий випадок, коли всі одностайно погодилися з ним. Саме тут і почалися нові пригоди.

Кілька днів по тому Пітер і Едмунд стояли біля знайомих нам лицарських обладунків, прикидаючи, а чи вдасться розкрутити їх на дрібні частини, коли до зали увірвалися дівчата і почувся вереск: «Бережіться! Сюди прямує Макріді з юрбою екскурсантів!»

– Швидше! – вигукнув Пітер, й усі четверо кинулись навтікача через дальні двері у лицарській залі. Та коли всі гуртом промчали зелену кімнату і потрапили до бібліотеки, десь попереду почулися гучні голоси, і діти здогадалися, що, напевне, місіс Макріді з якоїсь причини повела групу через чорний хід бічними сходами замість того, щоб піти парадними, як вони від початку гадали. Тож, чи то від того, що в них запаморочилось у голові, чи то зі страху перед місіс Макріді, яка начебто мала собі на меті захопити їх зненацька, а може, і справді в домі прокинулись якісь чародійні сили, що гнали їх до Нарнії, але раптом дітям здалося, що всі й усюди їх переслідують, і врешті-решт Сьюзан не витримала:

– Хай їм грець, тим екскурсантам! Мерщій до вітальні з шафою – пересидіти, доки вони не заберуться геть! Там нас ніколи не знайдуть!

Та не встигли вони причаїтися у названій кімнаті, як голоси пролунали просто у коридорі, за дверима почулося шарудіння, а далі… клямка повільно повернулася.

– Нумо! – підхопився Пітер, уже розчиняючи двері шафи. – Більше нема куди!

Підштовхуючи одне одного, дітлахи кинулися до шафи і, важко дихаючи, зачаїлися у темряві. Останнім був Пітер – він тихесенько причинив за собою двері, а от грюкати дверима не став, бо добре розумів, що гримати дверима – це найостанніша у своєму безглузді річ, особливо коли ховаєшся у шафі.

Розділ 6

Углиб лісу

– …Хоч би та Макріді поквапилася та якнайшвидше здихалася своїх шанувальників… е-е-е… давнини, – зітхнула трохи згодом Сьюзан. – У мене вже тіло зсудомило.

– До того ж, тут тхне якоюсь камфорою! – зауважив Едмунд.

– Не здивуюсь, якщо виявиться, що її повно у кишенях цих речей, – погодилась Сьюзан. – Це, певно, проти молі.

– Мені щось у спину втикається, – поскаржився Пітер.

– А я вже зовсім змерзла! – вигукнула Сьюзан.

– І справді, щось тут прохолодно, – погодився Пітер, – і мокро. Що ж це за місце? От я сиджу на чомусь мокрому! – Він різко звівся на ноги.

– Ходімо! – гукнув Едмунд. – Вони вже пішли.

– Ой-ой-ой! – несподівано зойкнула Сьюзан. Усі разом кинулись до неї, запитуючи, що трапилось.

– Е-е-е… я, виявляється, сиджу, притулившись спиною до дерева, – приголомшено мовила та. – І, тільки подивіться – тут начебто розвиднюється…

– І справді, – здивувався Пітер, – лише подивіться туди… й он туди! Навколо нас самі дерева! Ось так-так, а сам я, виходить, розсівся на сніговому заметі. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний ліс, про який нам розповідала Люсі!

Тепер помилитися було неможливо – дітлахи навіть закліпали очима від світла зимового дня. Позаду на гачках висіли шуби, а попереду стояли засніжені дерева.

Пітер обернувся до Люсі.

– Вибач, що одразу не повірив тобі, – сказав він. – Дай-но руку – миритися!

– Миримось! – вирішила далі не ображатися Люсі, і на знак миру вони потисли одне одному руки.

– А що далі? – запитала Сьюзан. – Що нам робити далі?

– Як що? – здивувався Пітер. – Ходімо у розвідку!

– Бр-р! – пробурмотіла Сьюзан, пританцьовуючи на місці. – Яка ж тут холоднеча! Може, вдягнемо шуби? Що ж їм дарма висіти?

– Вони ж не наші, – заперечив Пітер.

– Ніхто не зважатиме, – розсудила Сьюзан. – Ми ж не збираємося виносити їх із дому. Більш того, ми навіть не виноситимемо їх із шафи.

– Якось не подумав, Сью, – погодився Пітер. – А й справді, якщо подивитися з цього боку, ніхто не звинуватить нас у тому, що ми взяли ті шуби без дозволу, якщо ми не виноситимемо їх із шафи. А ця країна, як я розумію, теж є у шафі, отже, поки ми у шафі, ми можемо розпоряджатися шубами на власний розсуд.

Так вони і зробили. Шуби були занадто великими, аж до самісіньких п’ят, та нагадували королівські мантії. Дітям одразу стало тепло, і, роздивившись одне одного, вони вирішили, що ті вбрання їм дуже личать та й більше пасують до навколишньої природи.

– Можемо удати з себе північних дослідників, – запропонувала Люсі.

– Нам і удавати не треба – на нас і без того чекають захопливі пригоди, – усміхнувся Пітер, який вже прямував до лісу. Похмуре небо над головою вкривали чорні хмари, наче провіщали черговий снігопад.

– Послухайте, – несподівано озвався Едмунд, – коли ми збираємося вийти до ліхтарного стовпа, нам потрібно звернути лівіше! – На якусь мить він забув, що мав прикидатися, наче він тут уперше. Щойно ті слова вилетіли з його вуст, він прикусив язика, та було вже запізно – усі зупинилися та витріщили на нього очі, а Пітер навіть присвиснув.

– Виходить, ти БУВАВ тут раніше, – промовив він, – виходить, то не Люсі казала неправду, – то ти збрехав.

Запала мертва тиша.

– Жоден звір лісовий… Жоден плазун найотрутніший… не вчинив би так із ближнім своїм, – почав був Пітер, а там – махнув рукою та змовк.

Сказати і справді було нічого, і вони всі вчотирьох мовчки пішли далі; лише Едмунд плентався позаду та буркотів собі під ніс:

– Ви ще пошкодуєте, пихаті самовдоволені дурники.

– Куди саме ми, до речі, прямуємо? – поцікавилася Сьюзан, хоча б для того, щоб змінити тему.

– Мені здається, вести нас повинна Люсі, – твердо наголосив Пітер, – це її право. Куди ти нас поведеш, Лу?

– Чому б нам не навідатися до пана Тумнуса? – запропонувала Люсі. – Він дуже, дуже добрий фавн, я розповідала вам про нього.

Усі погодилися і хутенько попрямували слідом за Люсі, притупуючи ногами від холоду. Люсі виявилася справжнім слідопитом. Спершу вона побоювалася, що не знайде дороги, але тут вона впізнала незвичайне дерево, там – пеньочок, і ось вже вони дійшли туди, де землю перерізали кам’янисті байраки, звідтіля – у знайому улоговину, і нарешті опинилися коло печери, де жив пан Тумнус. Але там на них очікувала жахлива несподіванка.

Вхідні двері було зірвано з завіс та розбито вщент. Усередині печери було темно і вогко – з одного погляду ставало зрозуміло, що її покинули декілька днів тому. У дверний проріз намело снігу – він, змішаний з чимось чорним, певно, обвугленими полінцями та попелом, устилав усю підлогу. Вочевидь, хтось розкидав тут дрова, а потім затоптав полум’я. Скрізь валявся розбитий посуд, а портрет батька фавна був пошматований чимось гострим – чи то лезом, чи то пазурами.



– Оце розправилися так розправилися, – знов пробурмотів собі під носа Едмунд, а вголос додав: – І варто було сюди плентатись?

– Що це? – На підлозі Пітер помітив аркуш паперу, прибитий через килим до підлоги.

– Там щось написано? – запитала Сьюзан.

– Начебто так, – відповів Пітер, – не можу розгледіти у такій темряві. Ходімо надвір.

Усі вийшли та з’юрмилися навколо Пітера, а той прочитав уголос:

Колишній мешканець цього житла, фавн на ім’я Тумнус, перебуває під арештом, очікуючи суду за звинуваченням у державній зраді Її Величності Ядіс, королеви Нарнії, володарки Кейр-Паравеля, імператриці Самотніх Островів та ін., а також у наданні притулку ворогам Її Величності, пригріванні шпигунів та братанні з людьми.

Підпис: Могрім, зверхник таємної поліції

Слава королеві!

Діти здивовано перезирнулися.

– Навіть і не знаю, чи так вже мені тепер подобається це місце… – протягнула Сьюзан.

– Що за королева, Лу? – поцікавився Пітер. – Тобі щось відомо про неї?

– Зовсім вона ніяка не королева, – заходилася розповідати Люсі, – а жахлива чаклунка. Вона називає себе Білою Чаклункою. Усі лісові мешканці її ненавидять. Вона наклала на всю країну закляття, і тепер тут завжди зима і ніколи не настає Різдво.

– Якщо їм пороблено, то що нам тут робити? – пошепки спитала Сьюзан. – Тут, здається, небезпечно та якось не дуже весело. До того ж, холоднішає, а в нас і попоїсти нічого. Чому б не повернутися додому?

– Але ми не можемо отак от взяти та поступитися!.. Не можемо! – палко обурилась Люсі. – Невже ви не розумієте? Ми не можемо так просто повернутися додому! Це через мене бідолашний фавн потрапив у таку халепу. Він сховав мене від Чаклунки та показав шлях додому. Ось що мається на увазі під «наданням притулку ворогам Її Величності та братанні з людьми». Ми повинні його врятувати.

– Багато ж ми зможемо зробити, – усміхнувся Едмунд, – особливо на порожній шлунок.

– Та замовкни вже ти врешті-решт! – не витримав Пітер, який був досі злий на Едмунда. – Що ти думаєш, Сью?

– У мене таке відчуття, хоча мені аж лячно від нього, що Люсі і тут правильно каже, – відповіла Сьюзан. – З одного боку, коли б моя воля, я б і кроку не ступила вперед і я вже шкодую, що ми сюди прийшли. А от з іншого, ми мусимо спробувати щось зробити для пана – як його там? – тобто для фавна.

– Що ж, я згоден, – кивнув Пітер. – Але перше, що ми повинні зробити – це знайти їжу. Я б із радістю повернувся б та прихопив чогось із комори, якби був певен, що ми потрапимо назад до цієї країни. Тож, я вважаю, треба йти далі.

– Згода! – в один голос гукнули дівчата.

– Знати б тільки, де тримають бідолаху, – зітхнув Пітер.

Вони ще стояли на місці, розмірковуючи, що робити далі, коли Люсі зойкнула:

– Дивіться! Он там, з рудою грудкою! То ж вільшанка! Перша пташка, яку я тут бачила! Цікаво, а чи вміють птахи у Нарнії розмовляти? Здається, вона хоче нам щось сказати. – І, звертаючись до вільшанки, вона запитала: – Чи не могли б ви нам розповісти, куди забрали пана Тумнуса, фавна?

З цими словами вона ступила крок уперед. Пташка одразу ж відлетіла, але зовсім недалечко, на сусіднє дерево. Там вона всілася на гілку та виразно зиркнула на дітлахів – наче зрозуміла, про що йдеться. Самі того не помітивши, діти ступили зо два кроки до неї. Вільшанка знов відлетіла на сусіднє дерево та знов зиркнула на них. Важко було не звернути увагу на вільшанку з такою яскраво-рудою грудкою та розумними очима.



– Знаєте що? – припустила Люсі. – Вона кличе нас за собою.

– Мені теж так здалося, – обізвалася Сьюзан. – А ти як вважаєш, Пітере?

– Можливо. Чому б, власне, і не піти за нею?

Вільшанка, немов розуміючи кожне сказане ними слово, далі перелітала з дерева на дерево, завжди трохи випереджаючи дітей, але так, щоб вони за нею встигали. Так вони пересувалися, потроху спускаючись усе нижче й нижче у долину. Кожного разу, коли вільшанка знімалася з дерева, з гілля на дітей сипалася снігова крупа. Невдовзі трохи розвиднилося, з-за хмар проглянуло зимове сонечко, і сніг навколо замерехтів різнобарвними іскорками. Так вони йшли десь із півгодини – дівчата попереду, коли Едмунд несподівано звернувся до Пітера:

– Якщо ти ще не занадто шляхетний, аби пристати на розмову зі мною, маю дещо сказати, і краще б тобі мене вислухати.

– Що там іще? – відгукнувся Пітер.

– Цить! Не так голосно, – шикнув на нього Едмунд, – не треба зайвий раз лякати дівчат. Ти хоч розумієш, що ми робимо?

– Що? – вже пошепки запитав Пітер.

– Ми йдемо слідом за кимось, кого навіть не знаємо! На чиєму боці той птах? Може, він веде нас у пастку?

– Що за дурниці! Вільшанки… вільшанки – вони добрі птахи. Так у всіх книжках пишуть. Ні-ні, вільшанка не може бути на ворожому боці.

– Який тут бік дружній, а який ні – про те нам невідомо. Як ти можеш бути певен у тому, що всі фавни у королівстві – наші друзі, а королева, – що б нам про неї не розповідали, – негідниця? Ми ж нічого ні про кого з них навіть не знаємо.

– Але ж фавн урятував Люсі!

– Це тільки він сам казав, та чи так це було насправді? І ще одна річ. Хто-небудь із нас хоч приблизно знає звідси шлях додому?

– Ох, і справді! – Пітер зупинився. – Про це я зовсім не подумав!

– Як і про обід, – додав Едмунд.

Розділ 7

День у бобрів

Доки хлопці шепотілися позаду, дівчата несподівано зупинилися та разом зойкнули:

– Ой!

– Вільшанка! – скрикнула Люсі. – Вільшанка… вона полетіла геть.

Пташки й справді ніде не було видно.

– І що далі? – звернувся Едмунд до Пітера, усім своїм виглядом проказуючи: «Що я тобі щойно казав?»

– Цить… Погляньте! – прошепотіла Сьюзан.

– Що там? – запитав Пітер.

– Здається, щось майнуло між дерев, отам, зліва.

Діти пильно вглядалися у лісову хащу, бо всім було трохи моторошно.

– Ось, знову, – прошепотіла Сьюзан.



– Я теж помітив, – підтвердив Пітер. – Воно все ще там – сховалося за великим деревом.

– Що воно таке? – Люсі з усіх сил намагалася вгамувати тремтіння у голосі.

– Що б воно не було, воно й саме боїться нас, – зауважив Пітер. – Не хоче, щоб його побачили.

– Ходімо додому, – змолилася Сьюзан. І хоч ніхто не сказав цього вголос, кожен несподівано усвідомив те, про що не так давно казав Едмунд Пітеру: вони загубилися.

– Хто б це міг бути? – запитала Люсі.

– Це… це якась тваринка, – відповіла Сьюзан і одразу ж скрикнула: – Дивіться! Подивіться туди! Скоріше! Ось воно!

Цього разу всі побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звірятко вже не ховалося, а, натомість, приклало лапку до вусатого писочка, зовсім як людина, що прикладає вказівного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Діти стояли, затамувавши дух.



За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» – подав знак йти за ним слідом туди, де дерева росли густіше, після чого знову зник.

– Я знаю, хто то був, – сказав Пітер. – Бобер. Я помітив хвіст.

– Він хоче, щоб ми пішли за ним, – здогадалася Сьюзан, – та попереджає, щоб ми поводилися тихо.

– Це зрозуміло, – обізвався Пітер. – Незрозуміло ось що – чи потрібно нам йти за ним слідом. Як ти гадаєш, Лу?

– Мені він сподобався, – відповіла Люсі.

– Так, але ж ми його не знаємо, – заперечив Едмунд.

– Чому б нам не ризикнути? – запропонувала Сьюзан. – Немає сенсу стояти на місці. До того ж, я страшенно зголодніла.

Цієї миті бобер знову показався з-за дерева, наполегливо закликаючи їх за собою.

– Ходімо! – вирішив Пітер. – Спиток – не збиток. З одним бобром ми якось впораємося.

Тож діти з’юрмилися та гуртом підійшли до дерева, обійшли його і за ним, власне, побачили бобра. Він трохи позадкував, промовивши хрипким горловим шепотом:

– Ходімо, ходімо! Тут небезпечно!

Лише діставшись темної місцинки, де крони дерев спліталися так рясно, що під ними на землі не було ані сніжинки – самі соснові голки та коричнева земля, він нарешті звернувся до них.

– Чи ви сини Адама та доньки Єви? – спитав він.

– Саме так, – підтвердив Пітер.

– Тсс-с-с, – прошепотів Бобер, – будь ласка, не так голосно. Тут скрізь може критися небезпека.

– Та чому? Кого ви боїтесь? – здивувався Пітер. – Тут нікого немає, окрім нас самих.

– Навколо нас стоять дерева, – відповів Бобер. – Вони завжди підслуховують. Більшість дерев – на нашому боці, та деякі можуть видати нас їй – ви розумієте, про кого йдеться, – і він промовисто кілька разів кивнув головою.

– Коли ми вже заговорили про те, хто на чиєму боці, – втрутився Едмунд, – то звідкіля ж ми знаємо, що ви на нашому?

– Не хотілось би бути нечемним, пане Бобре, – додав Пітер, – але, бачте, ми чужинці.

– Що правда – то правда, – погодився Бобер. – Ось мій знак, – з цими словами він показав їм невеличку білу штуку.

Усі витріщилися на неї з подивом, аж тут Люсі раптом мовила:

– Ну, звісно. Це моя хусточка – та, що я подарувала панові Тумнусу.

– Саме так, – сказав Бобер. – Бідолаха, він дізнався про арешт заздалегідь та віддав хусточку мені. Він сказав, що коли з ним щось трапиться, я повинен зустріти вас тут та відвести вас… – Тут він змовк і раз чи двічі таємниче кивнув. Тоді, подавши знак дітям підступити якомога ближче, так що його вуса лоскотали їм обличчя, він додав тихесенько, пошепки: – Кажуть, Аслан вже в дорозі і, можливо, вже в Нарнії.

І тут сталося щось дивне. Хоча ніхто з дітей і гадки не мав, хто такий Аслан, щойно Бобер промовив його ім’я, як кожен відчув дещо особливе. Можливо, подібне траплялося і з вами, наприклад, уві сні, коли раптом ви довідалися щось таке, чого одразу навіть не збагнули, але відчули, що то вкрай важливе. І от якщо те «щось» було страшне, увесь сон перетворюється на суцільне жахіття, а от якщо воно було радісне – настільки радісне, що годі й намагатися описати те словами, – то такий сон ви запам’ятаєте на все життя і вам схочеться, щоб отой сон повторювався знов і знов. Щось таке трапилося і з дітьми. Варто їм було почути ім’я Аслана, як у кожного тьохнуло у грудях. Едмунд здригнувся від жаху. Пітера переповнила відвага і охопила жага пригод. Сьюзан відчула це так, ніби на неї війнуло чарівним ароматом, а поруч пролунала дивовижна музика. Щодо Люсі, то вона почувалася так, як почуваються діти, коли прокидаються вранці й розуміють, що нарешті настало літо, а з ним почалися канікули.

– То що ж із паном Тумнусом? – запитала Люсі. – Де він?

– Тс-с-с… – Бобер приклав пальця до вуст. – Усе розповім, тільки не тут. Спочатку ми повинні дістатися місця, де зможемо поговорити без свідків… і водночас повечеряти.

Після цих слів ні в кого, крім Едмунда, більше не залишилося жодних сумніві щодо того, чи можна довіряти Бобру. І всі, не виключаючи і самого Едмунда, дуже зраділи, почувши слово «вечеря».

Тож усі поспішили слідом за своїм новим другом – десь з годину той на диво хутко вів їх по лісових хащах, що з кожним кроком ставали все густішими. Діти дуже втомилися і ще більше зголодніли, коли несподівано ліс порідшав, а стежка, якою вони йшли, пірнула вниз. За хвилину вони опинилися просто неба. Сонце ще жевріло, і в його променях перед очима постав дивовижний краєвид.

Перед ними розстилалася вузька долина, по дну якої текла ріка – точніше, могла б текти, коли б не була скута кригою. Просто в них під ногами через річку простягнулась гребля, і щойно вони її примітили, як одразу ж згадали, що бобри – вони на те й бобри, щоб будувати греблі та загати, і цю – у тому вони не сумнівалися – власноруч спорудив їх Бобер. Вони також помітили на його писку той вираз скромності, що з’являється на обличчі людини, коли відвідуєш посаджений нею садочок чи читаєш написану нею книжку. Тож Сьюзан із самої лише ввічливості сказала:

– Що за гарна гребля!

І пан Бобер на цей раз не зацитькав, а відповів:

– Облиште! То пусте! Дрібничка! Її ще навіть не завершено!

Трохи вище греблі стояла глибока заплава, нині її вкрив товстий шар темно-зеленої криги. Нижче, набагато нижче греблі також лежала крига, але не рівна та гладенька, немов дзеркало, а горбкувата та хвиляста, адже вода там замерзла у ту мить, коли зливалася вниз пінявим клекітним потоком. А там, де з греблі виривався бурхливий водоспад, утворилася блискуча стіна бурульок, з одного боку немов облита цукровим сиропом та прикрашена казковими квітами, вінками та гірляндами. Зверху греблі, приблизно посередині, стояла чудернацька маленька хатинка, схожа на велетенський бджолиний вулик. Із димаря в’юнився димок, і від одного погляду на нього (особливо якщо ви зголодніли) у голову лізли думки про їжу, від яких їсти кортіло ще більше.

Ось що побачили перед собою троє дітей. Та Едмунд помітив дещо інше: нижче за течією видно було іншу річечку, що витікала з трохи меншої долини та впадала у велику річку. А кинувши погляд на ту долину, Едмунд побачив два пагорби, ті самі пагорби – у цьому він був впевнений, – про які казала йому Біла Відьма, коли вони прощалися з нею біля ліхтарного стовпа. Там, поміж пагорбами, подумалось йому, має бути її палац – до нього звідси рукою кинути, десь із милю, не більше. Він згадав про такий жаданий мармелад і про те, що стане королем («Цікаво, як це сподобається Пітерові?» – подумалось йому), і недобрі думки зароїлися у нього в голові.

– Ось ми й прийшли, – оголосив Бобер. – Здається, моя дружина вже чекає на нас. Я піду перший, а ви слідом. Тільки обережно – тут слизько.

Хоч зверху гребля була достатньо широкою, аби нею перейти, через крижаний покрив зробити це було зовсім нелегко. До того ж, якщо з одного боку до греблі прилягав гладкий лід заплави, то з іншого було підступне урвище, бо вода там застигла набагато нижче. Діти вервечкою потяглися слідом за Бобром. Обабіч греблі далеко-далеко зміїлася річка. Діставшись середини греблі, вони опинилися на порозі хатинки, де й мешкало подружжя бобрів.



– А ось і ми, пані Бобрихо! – привітався Бобер. – Я їх знайшов! Перед тобою сини Адама та доньки Єви! – з цими словами усі зайшли всередину.

Першим, що почула Люсі, коли увійшла, було дзижчання, а першою, кого вона побачила – мила стара бобриха, яка сиділа у кутку з ниткою в зубах та завзято шила на швейній машинці – саме звідти й долинало дзижчання. Вона спинилася та підвелася, тільки-но увійшли діти.



– Нарешті ви прийшли! – вигукнула вона, простягаючи їм назустріч обидві свої зморшкуваті передні лапки. – Нарешті! Не думала я, що доживу до цього дня! Картопля ось-ось буде готова, вода в чайнику вже закипає, і я візьму на себе сміливість припустити, що Бобер зможе дістати нам трохи рибки.

– Авжеж! – обізвався Бобер та рушив надвір. З ним за компанію вийшов і Пітер. По скутій льодом заплаві вони попрямували до невеличкої ополонки, яку Бобер кожен день, рано-вранці, прорубував сокирою. З собою вони не забули взяти і відро. Зовсім не зважаючи на холод, Бобер неквапливо влаштувався біля краю ополонки та пильно вгледівся у воду. Раптом він запхнув лапу в ополонку – ви б і оком не встигли змигнути! – і витягнув звідти чудову форель. Так він раз за разом запускав лапу в ополонку, доки не наловив вдосталь риби.

Дівчатка тим часом поралися на кухні, допомагаючи Бобрисі. Вони наповнили казанок, накрили стіл, нарізали хліб, поставили тарілки до печі, аби вони прогрілися; з діжки, що стояла у кутку, набрали величезний глек пива для хазяїна, а також поставили на вогонь пательню – нагріватися. Люсі спало на думку, що в бобрів дуже затишна маленька хатинка, зовсім не схожа на печерку пана Тумнуса. Тут не було ані книг, ані картин, а замість ліжечок до стін, немов на кораблі, були причеплені відкидні полиці. Зі стелі звисали шворки з окостами та в’язки цибулі, а до стіни притулилися гумові чоботи, поряд з якими висіли непромокальні плащі; там же були сокирки, садові ножиці, лопати, кельми і бозна-як-називається-та-штука для перевезення будівельного розчину, й вудки, й риболовні сіті та усілякі інші торби. А скатертина на столі була хоч і чисто випраною, але витканою з грубих ниток.

Тільки-но олія на пательні зашипіла, як з уже почищеною рибою повернулися Пітер та Бобер. Лише уявіть собі, яким чудовим запахом потягнуло від тільки-но спійманої рибки, щойно її поклали на розпечену пательню, і як голодні діти, які від таких принадливих запахів, здається, зголодніли ще більше, з нетерплячки ходили колами коло рибки. І ось нарешті Бобер виголосив: «Усе майже готово!» Сьюзан злила воду з картоплі та відставила горщик нахиленим набік, аби картопля трохи підсохла, а Люсі тим часом допомагала Бобрисі розкладати форель по тарілках. За декілька хвилин усі вже притягнули до столу триногі стільці (інших у хаті не було, хіба що коло вогню стояло крісло-качалка господині) та, облизуючись, всілися до столу.



Для дітей принесли глечик з молоком (Бобер, як завжди, не гидував пивом), а посеред столу поставили окрему тарілочку з великим шматком жовтого, як сонце, маслечка, щоб кожен міг вдосталь змастити ним картоплю. Дітлахи вирішили про себе – і з ними важко не погодитись, – що немає у світі нічого ліпшого за рибку, що лише якихось там півгодини тому плавала у річці, а тепер із пательні потрапила до столу. І коли з рибкою було покінчено, пані Бобриха, немов якась чарівниця, витягнула з печі справжній пиріг із варенням, що не встиг ще навіть захолонути, і поставила чайник на вогонь. Коли від пирога залишилися самі крихти, готовий чай розлили в горнятка. Узявши кожен собі по горнятку, усі присунули стільці ближче до стіни, оперлися на неї та з задоволенням зітхнули.

– Що ж, – промовив Бобер, відставляючи убік порожній пивний келих та присуваючи поближче чашку з чаєм, – почекайте ще трішечки. От як запалю свою люльку – можна буде серйозно поговорити… Знову засніжило, – додав він, визирнувши у вікно. – Певно, воно й на краще – можна не стерегтися несподіваних гостей. Коли хтось і намагався нас вислідити – хуртовина замете всі сліди.

Розділ 8

Що трапилось після обіду

– Повідайте нам скоріш, що трапилось з паном Тумнусом, – попросила Люсі.

– Кепські справи, – похитав головою пан Бобер. – Прикріше й бути не може! Особисто в мене немає жодних сумнівів у тому, що його схопила поліція. Звістку про те мені принесла знайома сорока, а та бачила все на власні очі.

– А куди його повели?

– Коли їх бачили востаннє, вони прямували на північ. На жаль, усі ми дуже добре розуміємо, що за тим криється.

– Ні, не всі, ми – зовсім не розуміємо, – визнала Сьюзан.

Бобер лише зітхнув і знову скрушно похитав головою:

– Це означає лише одне: його забрали до її чаклунської господи.

– А що вони йому зроблять, пане Бобре? – зойкнула Люсі.

– Важко сказати, – зажурено мовив Бобер. – Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромігся повернутися. Статуї! Подейкують, чаклунська господа скрізь заставлена статуями. Вони усюди. На всіх поверхах, сходах і навіть на холодному подвір’ї. Колись всі вони були… – тут Бобер проковтнув клубок, що підступив до горла, – живі-живісінькі… та вона перетворила їх на камінь.

– Який жах! – у відчаї скрикнула Люсі. – Ми мусимо щось зробити! Ми маємо врятувати бідолашного фавна! А все через мене…

– Я аніскільки не сумніваюся у тому, люба дитино, що ви неодмінно врятували б його, аби мали змогу, – відповів на те Бобер. – Та вам нізащо не проникнути до лігва Білої Чаклунки, якщо вона сама того не забажає. Тим паче, вийти звідти живими.

– А що, як нам вдатися до хитрощів, – запропонував Пітер. – Переодягтися, наприклад, у як їх там… заїжджих комівояжерів тощо… або навпаки – дочекатися, доки вона вийде з дому… Має бути хоч якийсь хід чи, краще сказати, вихід! Добрий фавн врятував мою сестру, ризикуючи власним життям, пане Бобре! Хіба ж ми кинемо його напризволяще, щоб із нього зробили те, що ви кажете…

– Нічого з того не вийде, сине Адама, – похнюпився Бобер, – не вийде ні в кого із людей. Та не все ще втрачено – Аслан уже в дорозі.

– Аслан?! – вихопилось одразу з усіх горлянок, бо всіх одразу охопило таке дивне відчуття, ніби відбувається щось прекрасне, як от перші ознаки весни чи добра звістка, що прилетіла здалеку. – Розкажіть нам про нього!

– Хто він такий, цей Аслан?! – крізь хор голосів пробилася Сьюзан.

– Аслан? – замислився Бобер. – Хіба ви не чули про Аслана? То є цар усіх звірів, повелитель лісів та Господь усього сущого. Щоправда, бачимо ми його зовсім нечасто. За все своє життя мені от так і не довелося побачити його жодного разу, так само, як не довелося і моєму батькові, так само, як і батькові мого батька. Та ось дійшли до нас чутки, що він уже в Нарнії. Якщо хтось і зможе здолати самозвану королеву, то це тільки він. І тільки він зможе врятувати нещасного Тумнуса.

– А що, як вона і його перетворить на камінь? – про всяк випадок поцікавився Едмунд.

– Та що ти, сине Адама! – вперше за вечір усміхнувся Бобер, – це ж треба таке вигадати! Перетворити його на камінь! Для цього треба зазирнути йому в очі, а для того стати на почіпки – замало! І якщо б вона на те наважилась, то була б її остання звитяга, та щось мені підказує, що на таке вона не здатна. Ні-ні, тепер, коли Аслан з нами, усе налагодиться. Про це ходить поміж нами давня-давня приказка.

Аслан іде! Коли він прийде —

не буде в світі більше кривди.

Коли він відкриє пащу —

лісові здригнуться хащі,

Коли гривою трусне —

проб’ється листячко рясне,

А коли покаже ікла —

була зима та раптом зникла!

– …Та що довго розповідати – незабаром ви й самі все побачите.

– А як же ми його побачимо? – здивувалася Сьюзан.

– Саме для того я й запросив вас до своєї оселі, донько Єви. Я проведу вас туди, де ви зустрінетесь з ним.

– То «він» – це людина? – спитала маленька Люсі.

– Аслан – людина?! – знітився від її нетямущості Бобер. – Звісно, ні. Я вже пояснював, що він – володар лісів, цар над усіма звірами та син Вседержителя, який за всіма морями. Хіба ви не знаєте, хто цар над усіма звірами? Аслан – то лев, єдиний над усіма. Його величність Лев!

– Отакої! А я теж чомусь уявляла його собі людиною, – визнала Сьюзан. – А от із левом зустрітися мені якось лячно, навіть колінця тремтять.

– У будь-кого тремтітимуть, – заспокоїла її Бобриха. – А якщо не тремтітимуть, сміливо вважайте того або відчайдухом з відчайдухів, або… геть дурним.

– Тож, зустріч із ним і справді може бути небезпечною?

– А хто тут казав про безпеку? – погодився Бобер. – Але сидіти, склавши лапки – ще небезпечніше. Правду сказала пані Бобер: він грізний – та не для кожного, великодушний – та не для всіх. Але все буде добре, тому що він – справжній цар, кажу вам.

– Гаразд! Мені вже кортить зустрітися з ним, хоча від самої думки якось не по собі, – кивнув Пітер.

– Добре, сину Адама, – відповів Бобер, з грюкотом опускаючи лапку на стіл, від чого задзеленчав увесь посуд. – Так і буде! Так от, долетіла до нас звістка, що він бажає зустрітися з вами вже завтра, і зустріч ця відбудеться коло Кам’яного Столу.

– Кам’яного Столу? Де це? – спитала Люсі.

– Дорога туди неблизька, але й не за горами, спускатися будемо річкою. Я вас проведу до місця, – відповів Бобер.

– А як же бути з бідолашним Тумнусом? – нагадала Люсі.

– Найкоротший шлях до його визволення, – відповів Бобер, – пролягає повз Кам’яний Стіл. Коли Аслан буде з нами, а ми з Асланом, усе буде інакше, і ми почнемо діяти. Але й від вас залежатиме чимало. Недаремно є така приказка:

Коли Адама плоть і кров

На трон законний зійде знов,

Тоді розвіються печалі

І прийдуть радість і любов.

– …Ви вже тут, то й час, коли має сповнитися пророцтво, справді не за горами. Подейкують, Аслан уже являв себе у наших краях, хоч і ніхто з тих, хто нині живий, цього не пам’ятає, бо дуже давно то було. А от людей на нашій пам’яті, здається, тут і зовсім не було.

– Ось тут я чогось не второпав, – наморщив лоба Пітер. – А Біла Чаклунка – вона хіба не людського роду?

– О-о-о, їй би дуже кортіло, аби всі ми повірили, нібито так воно і є, бо це дало б їй хоча б якийсь законний привід зватися королевою. Та річ у тому, що вона ніяка не Євина донька. З одного боку, вона походить від Адама, – із цими словами Бобер злегка вклонився, – але з іншого – від Ліліт, першої його дружини, а та була з роду джинів. Це по лінії матері. А от з боку батька – то й зовсім походить з роду велетнів. Ні-ні, справжньої людської крові в неї ані краплі!

– Саме тому вона така невблаганно зла та жорстока, – додала Бобриха.

– Саме так, хазяєчко, – погодився Бобер. – Люди бувають різні: людина може бути добра чи погана (не до образи буде сказано, хай пробачать мене гості!). Та коли йдеться про істот людиноподібних, тут двох думок бути не може!

– Щоправда, мені зустрічалися досить пристойні гноми, – пригадала Бобриха.

– Мені теж, – не став сперечатися Бобер. – Але таких можна на кігтях перелічити. До того ж, вони менш за все схожі з людьми. Тож моя вам порада: як зустрінеться вам хтось такий, хто ще не зовсім людина, або, навпаки, – зовсім вже не людина, або навіть такий, хто начебто і людина, а як придивишся – аж ніяка тобі не людина, тримайтеся від них якомога далі. Недарма Чаклунка вже давно нишпорить по всій Нарнії, марно вистежуючи людей: бо дуже нелегка та справа. Тож чатує вона на вас вже не перший рік. А якщо, бережи вас Аслан, вона довідається про те, що вас тут четверо, – то я за ваші життя не дав би і гнилички.

– А це ще чому? – здивувався Пітер.

– А це тому, що відоме їй і таке пророцтво, – заходився пояснювати Бобер. – У гирлі великої ріки на березі моря стоїть старовинний замок Кейр-Паравель, і якщо все піде так, як призначено, то бути йому стольним градом Нарнії. А в тому замку у тронній залі стоять чотири трони. Так ось, коли, за переказами, на ці чотири трони посядуть два сини Адама і дві доньки Єви, то настане кінець пануванню Білої Чаклунки, і не тільки її пануванню, а і їй самій. Ось чому ми йшли сюди крадькома, з усіма пересторогами. Звісна річ – якщо б вона пронюхала про вас, ніхто за ваші голови не дав би і риб’ячого хвоста!

Діти так захопилися бесідою з бобрами, що не помічали нічого, що діється навкруги. Аж раптом, коли Бобер замовк і на хвилинку настала тиша, пролунав дзвінкий голосок Люсі:

– Заждіть-но, а де ж Едмунд?!

Спочатку всі перезирнулися, а потім, перебиваючи одне одного, запитували: «Хто бачив його останнім? Коли саме він зник? Може, він лише вийшов на двір, подивитися, як там і що?» – і хтось навіть вибіг з хатинки, покликати його додому. А зовні здійнялася хуртовина, та така, що зелена крига на ставку вже вкрилася пишною білою ковдрою. Із порога бобрової хатки не видно було нічого. У білому завії потонули навіть береги. Провалюючись по коліна у замети, що навіяла хуртовина, діти кинулись на пошуки зниклого Едмунда. Вони гейкали його до хрипоти, та сніг притлумляв голоси, і навіть відлуння не долітало у відповідь.



– Жах, та й годі! – видихнула Сьюзан, коли у відчаї вони повернулися до хатинки ні з чим. – Навіщо ми взагалі сюди прийшли?

– Що ж нам тепер робити? – розвів руки Пітер.

– Що робити? – обізвався Бобер, натягуючи зимові чоботи. – А робити нічого – треба забиратися звідси і негайно.

– Може, варто було б розділитися на чотири пошукові партії? – запропонував Пітер. – І піти на всі чотири вітри? Хто знайде його, нехай мчить додому, а потім – мерщій за іншими.

– Ви що ж – бажаєте шукати його і надалі, сине Адама?! – здивувався Бобер. – Але навіщо?

– Як це «навіщо»? Аби знайти Едмунда!

– Його шукати – лиха не минути! – відповів Бобер.

– Що ви таке говорити?! – обурилася Сьюзан. – Хоч він і заблукав, та зайти далеко аж ніяк не міг. І ми будь-що повинні знайти його!.. А ви кажете – «навіщо»…

– Навіщо шукати того, хто полишив вас із власної волі, – суворо відповів Бобер, – коли і без нього відомо, куди він побіг.

Усі ошелешено уп’ялися очима в Бобра, та він не знітився.

– Як можна не зрозуміти того, що ясно-яснісінько. Він побіг до неї, до Білої Відьми, а нас усіх – він зрадив.

– Не може того бути! – зойкнула Сьюзан. – Не міг він! Не міг – і крапка!

– Ой, чи то так? І ви готові за те ручатися? – похитав головою Бобер, обводячи тяжким поглядом дітлахів, і від того погляду слова, що вже готові були зірватися з язика, так і застигли на вустах, бо раптом усі збагнули, що Бобер каже правду і тільки тим можна пояснити загадкове зникнення Едмунда.

– А чи знає він дорогу? – вже без вагань спитав Пітер.

– А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? – у свою чергу спитав Бобер. – Я маю на увазі – самому?

– Саме так і було, – скрушно зітхнула Люсі.

– А чи розповідав він про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрічався він, часом, з ким-небудь?

– Ані пари з вуст…

– Тоді ви ще згадаєте мої слова. Мовчання його красномовніше за будь-які слова і означає лише одне: він зустрічався з Білою Чаклункою і перекинувся на її бік, тому куди іти він знає чудово. Не хотілося б вас образити – як-ніяк, він вам брат, – але тільки-но я його побачив, як одразу ж сказав собі: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Білою Відьмою та досхочу наївся її чаклунського зілля. Хто прожив у Нарнії довге життя, той одразу зрозуміє, чому в декого «бігають оченята».

– Як би там не було, а йти за ним доведеться, – сказав на це Пітер придушеним голосом. Здається, від холоду та хвилювань він не тільки охрип, а й осип. – Врешті-решт, він наш брат. І хоча він великий пройдисвіт, але все ж таки ще мале дитя.

– Невже ви збираєтесь до Чаклунки? – сплеснула долонями Бобриха. – Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише якщо триматися від неї якнайдалі!

– Як це? – не зрозуміла Люсі.

– Вона тільки й мріє про те, аби усі четверо дісталися в її руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони у замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї – один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.

– Невже ніхто нам не допоможе? – у відчаї скрикнула Люсі.

– Тільки Аслан, – відповів Бобер. – Тепер вже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він – єдина наша надія!

– А поки що, любі мої, – втрутилася в розмову Бобриха, – спробуймо-но згадати: коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось-там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан вже в Нарнії, тож вона не зможе завадити нам зустріти його.

– Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… – наморщив лоба Пітер.

Та Люсі обірвала його:

– Ні, був… – мовила вона майже пошепки. – Ніхто інший, як він, закинув, а чи в змозі Чаклунка перетворити на камінь і самого Аслана.

– Тьху-ти, і справді! – спересердя сплюнув Пітер. – Хто ж іще міг докумекати спитати таке!

– От вже ж пішлося на біду! – простогнав Бобер. – А чи не пригадає хто-небудь ось що: був він тут чи не був, коли я казав про зустріч біля Кам’яного Столу?

Але цього, як усі не морщили лоба – пригадати ніхто не зміг.

– Якщо він все почув, то Чаклунка на своїх санях хутко кинеться нам навперейми і перехопить десь по дорозі нижче за течією ріки. А якщо і не перехопить, у будь-якому разі від Аслана ми будемо відрізані, – сумно припустив Бобер.

– А от і ні! – знов нагадала про себе Бобриха. – Наскільки я її знаю, це зовсім не в її дусі. Щойно Едмунд доповість їй, що ми тут, тієї ж миті вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночі. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звідси півгодини тому, то довго чекати на неї не доведеться – десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.

– Маєте рацію, пані Бобрихо! – не став сперечатися Бобер. – Треба забиратися звідси! Не можна гаяти ані хвилини!

Розділ 9

У володіннях Білої Відьми

Вам, звичайно, вже кортить дізнатися, що саме трапилося з Едмундом. Тож повернемось трохи назад. Як і всі інші, він теж мав що там було на вечерю, але на відміну від інших, кусень не ліз йому в горло, бо подумки він повертався до своїх солодощів. І це зрозуміло, бо ніщо так не псує смак справжньої здорової їжі, як думки про їжу, хоча й нездорову, проте чаклунську. Розмова теж псувала йому настрій – йому здавалося, ніби всі інші чи то звертають на нього мало уваги, чи то зовсім обдають його холодним презирством. Нічого подібного, авжеж, не було, але так вже йому ввижалося. Аж раптом у розмові він почув ім’я Аслана, а потім ще й бобер повідав про зустріч біля Кам’яного Столу, і тут вже він не витримав і тишком-нишком посунувся ближче до дверей. Потім сховався за рядном, яким зазвичай завішують двері взимку, щоб запобігти протягам. Бо саме ім’я Аслан вселяло у нього якийсь потаємний, майже тваринний жах так само, як у інших воно збуджувало радісне піднесення.

Тієї самої миті, коли Бобер завзято переказував віршик про Адамову плоть і кров, Едмунд крадькома намацував клямку; а не встиг Бобер розкрити всім таємницю походження Білої Чаклунки, з якої випливало, що вона аж ніяк не людина, а напівджинія-напіввелетень, тільки жіночого роду, як Едмунд тихою сапою вислизнув надвір і навіть прикрив за собою двері.

Та ні в якому разі хай читачеві не спаде на думку, нібито Едмунд був таким вже кепським хлопчиськом, аби бажати, щоб його брата і сестер перетворили на камінь. Аж ніяк! Єдине, чого він бажав, це мати вдосталь солодощів, а відтак, і солодке життя як принц (а потім, не забудьмо, що й король), ну і ще «віддячити» Пітеру за те, що той обізвав його «пройдисвітом». А от над тим, що Чаклунка може з ними усіма зробити, він вважав за краще на замислюватись: зі свого боку, він не бажав їм нічого поганого, але й тих почестей, яких Чаклунка обіцяла йому, для них він не бажав – у будь-якому разі, він був певен (чи, краще сказати, намагався переконати себе), що ніякої шкоди нікому вона не завдасть. «Усі ті, хто розповідає про неї якісь жахіття, то її вороги, а раз так, то в їхніх словах якщо й не все неправда, то, напевне, напівнеправда – до ворожки не ходи, – умовляв він сам себе. – До того ж, вона поставилась до мене набагато краще, аніж усі вони, – ґречно, як і личить королеві, тож, для мене, вона і є справжня королева, а не те, що той жахливий Аслан». Ось такі виправдання на майбутнє вигадував собі дорогою Едмунд. Треба визнати, що то були дуже хиткі виправдання. Не міг не відчувати цього і сам Едмунд, і тому в його душі теж ворушилися сумніви щодо чеснот Білої Відьми.

А от першою думкою, що спіткала Едмунда вже надворі, була цілком слушна, але дещо запізніла думка про те, що надворі, як не крути, зима, довкола лютує завірюха, а свою шубу він забув вдома, тобто в пана і пані Бобрів. А ще він помітив, що вже сутеніло. Він пригадав, що їсти вони сіли десь о третій по обіді, а взимку дні – ой які швидкоплинні. На це він аж ніяк не розраховував, але робити нічого – треба йти. Він підняв комір якнайвище, втягнув голову в плечі і вирушив у путь навпростець через дамбу (благо, притрушена снігом, вона вже не була такою слизькою) – на інший бік.

З кожною хвилиною темнішало, хуртовина не вщухала, і вже на два кроки попереду, як очі не витріщай, нічого не видно. Утім, і дивитися не було на що, бо і самої дороги теж не було. Раз у раз Едмунд то провалювався у сніговий замет; то, послизнувшись на замерзлій калюжі, проїжджав по льоду догори ногами; то, перечепившись через стовбур поваленого дерева, летів шкереберть до наступного замету. Поки він видряпався на вкритий кригою річковий схил, він мало не в кров забив коліна, тож невдовзі був мокрим як хлющ та геть синім від холоду та синців. Навкруги стояла тиша, і в тій тиші він почував себе таким осиротілим й усіма покинутим. Декілька разів він мало не відмовився від свого плану і вже готовий був повернути додому, визнати провину і знов помиритися з усіма, і може, так би воно й сталося, якби зненацька його не осяяла велична думка: «Коли я стану королем, я першим же указом звелю, щоб у Нарнії проклали пристойні дороги». Ця думка якось відволікла його від тягот і незгод того згубного шляху, який він сам для себе обрав, та спрямувала наступні його думки у величне русло: що гарне і корисне він зробить, як стане королем. Це його дуже підбадьорило, тож, борсаючись у заметах, він більше не репетував, а навпаки – віддавався мріям про те, який у нього буде палац та скільки автівок; а ще – треба не забути про приватний кінотеатр; і де треба прокласти залізницю, та які закони прийняти проти бобрів з їх греблями… він вже домальовував останні штрихи до далекосяжних планів на майбутнє, наприклад: як не тільки поставити Пітера на місце, а й зробити так, щоб він своє місце знав, – як погода раптом змінилася. Спочатку вщух снігопад, потім здійнявся вітер. А з ним налетіла пронизлива стужа. Хмари розсіялись, і на небі зійшов місяць. То був повний місяць, тож коли він осяяв сріблясті сніги навкруги, то стало ясно, наче вдень, лише незвичні довгі тіні надавали краєвиду якийсь дивний, нетутешній вигляд.

Нізащо не знайти б йому шляху до Чаклунки, якби вчасно – саме тоді, коли він опинився на березі іншої, більшої, річки – не вийшов місяць (якщо ви не забули, коли дітлахи завітали до Бобрів, він встиг помітити, що нижче за течією маленька річечка втікає в іншу, значно більшу, річку). Тепер він стояв на березі отієї більшої річки, тож десь у вигині цієї ріки і мала розташовуватись чаклунська оселя, до якої вже рукою кинути, тільки що не видно. Одне лихо – долина, якою протікала велика ріка, виявилась ще підступнішою, ніж попередня: береги крутішими, схили – рясно вкриті камінням, а кущі – густішими за ті, які він щойно здолав, тож коли б не місячне сяйво, до місця ніколи б йому не дістатися. Утім, хоч і видно було наче вдень, та доки він продирався крізь кущі – змокнув геть до рубчика: як він не пригинався серед гілок, що стирчали в усі боки, а раз у раз йому за комірець падав цілий замет з потурбованої гілки. І кожен раз, коли це траплялося, Едмунд кляв Пітера на всі заставки, ніби той був винен у всіх його напастях.

Як там не було, а врешті-решт Едмунд продрався крізь чагарник і вийшов на більш-менш рівне місце. Тут долина розгорнулася, і, як на долоні, Едмунд побачив перед собою між двох пагорбів через річку поодиноку будівлю, у якій з першого погляду не важко було вгадати оселю Білої Чаклунки. Місяць сяяв, аж очі сліпив. У тому сяйві з відстані оселя видавалася схожою на скелю, що вищирилася іклами стрімчаків. Та, примруживши очі, можна було роздивитися зубчасті вежі та башти з гострими, наче голки чи ті ж ковпаки у блазнів або чаклунів, шпилями. У місячному сяйві шпилі виблискували та відкидали на сніг зловісні довгі тіні. Едмунд відчув, що йому стає якось ніяково.



Та про повернення годі було й думати.

По льоду він перетнув річку та попрямував навпростець до замку. Навкруги стояла мертва тиша, не чути було навіть власних кроків по пухнастому снігу, який нещодавно намела завірюха. У пошуках входу Едмунд оминав кожну з веж ріг за рогом, аж поки на протилежному боці нарешті відшукав склепінчасту браму з залізними ґратами. Як не дивно, ворота були відчинені навстіж.

Едмунд зітхнув та поліз до брами. Нагорі він відхекався та зазирнув до подвір’я. Від того, що він побачив, у нього зайшлося серце. Одразу ж за воротами у місячному сяйві завмер велетенський лев, що присів на задні лапи, наче напружившись перед стрибком. Причаївшись у темряві брами, так само спробував завмерти і Едмунд, не в силах рушити ані туди, ані сюди, хоча з огляду на тремтячі колінця це йому, мабуть, не дуже вдалося. Так він простояв досить довго – настільки довго, що вже й сам не розумів, від чого в нього більше цокають зуби: з переляку чи від холоду. Скільки він там стояв насправді – нікому не відомо, та зрозуміло одне: самому йому здалося, що якнайменше декілька годин.



Так чи не так, а з часом Едмунд запитав себе, з якого дива готовий накинутися на нього лев в останню мить завмер і зволікає зі стрибком. Більш того, Едмунд готовий був присягнутися, що з тієї миті, як він уп’яв очі у лева, той не зрушив з місця ані на крок. Осмілівши, Едмунд присунувся ближче, все ще тримаючись у затінку брами. З цього місця він міг роздивитися краще і збагнув, що лев не тільки не збирається нападати, а навіть не дивиться в його бік. «А що, як покрутить головою і…» – з тривогою подумав Едмунд. Та лев дивився в інший бік. Прослідкувавши за його поглядом, Едмунд уперся очима у спину маленького гнома за два кроки від лева. «Ага! – прикинув собі Едмунд. – Як тільки він кинеться на гнома, я одразу – навтікача!». Проте ані лев, ані гном з місця не зрушили. І раптом він згадав: йому ж казали, що Чаклунка перетворює живі істоти на камінь. Він придивився пильніше і тільки тепер помітив, що лев від гриви до кінчика хвоста припорошений снігом. Дозволити вкривати себе снігом… могла тільки статуя. Жива істота обтрусилася б і все. Повільно, аби вгамувати серце, що калатало наче скажене, Едмунд вийшов із темряви та підкрався до лева. Як і раніше, лев стояв нерухомо. І, переборовши свої жахи, Едмунд нарешті наважився торкнутись чудовиська. Про всяк випадок, він тільки тицьнув у нього пальцем, та все було і без того зрозуміло. То був камінь. Його налякала звичайнісінька кам’яна статуя!

Від полегшення, яке він відчув попри холоднечу, його аж кинуло у жар, навіть п’яти зігрілися. Після усього, чого він натерпівся, у голові зароїлися думки, а найважливішою була така: «А що, як лев, який налякав мене до запаморочення, і є Великий Аслан, про якого мені повні вуха продзижчали! А Чаклунка, не будь дурепою, його вже взяла та спіймала. Такий, виходить, кінець усім їхнім надіям на нього… Тю, не такий вже він і страшний, цей кам’яний Аслан».

Тішачись з власної безкарності, Едмунд зробив таке, за що мало б бути соромно кожному сумлінному школяру. Покопирсавшись у кишенях, він видобув недогризок олівця та домалював левові над верхньою губою чорні вуса. Потім, помилувавшись на те, що вийшло, намалював ще й великі окуляри. Задоволений побаченим, він відступив убік і спромігся на невелику промову: «Ось воно як, старий дурню Аслане! Як воно – почувати себе звичайною каменюкою? Якщо ти такий могутній, як про тебе кажуть, спробуй-но вирватися з кам’яного полону!» Проте, навіть зважаючи на олівцеві карлючки на носі, велетенський кам’яний звір видавався таким грізним, а погляд його у місячному сяйві був сповнений такої гідності і такого печалю, що Едмунд не відчув ніякої радості від свого скализубства. Він відвернувся і пішов через подвір’я до будинку.

Не здолавши й половини путі, він налічив вже не одну дюжину статуй, розкиданих по всьому подвір’ю, наче фігури у шахах у розпал гри. Кого тут тільки не було: кам’яні сатири, кам’яні вовки, так само як і ведмеді, лиси та рисі – усі, звичайно, теж кам’яні. Деякі, особливо граціозні, фігури чимось нагадували дівчат, та насправді то були духи дерев. Між інших виділялася міцна фігура кентавра, небачений кінь із крилами та якась довга гнучка істота, у якій Едмунд впізнав дракона. У холодному й блідому місячному сяйві всі вони стояли, наче живі, та у їхній нерухомості відчувалося щось таке зловісне, що навіть і проходити поміж них було моторошно. Саме посеред подвір’я височіла кремезна – наче могутній дуб – чоловіча постать з лютим виразом обличчя, кошлатою бородою та з палицею у руці. То був справжній велетень, точніше його кам’яна подоба, і хоча Едмунд твердо знав, що той не може бути живим, цей відрізок шляху дався йому особливо важко.

У дальньому кінці подвір’я Едмунд помітив неясне світло, що йшло з напівпрочинених дверей, і попрямував туди. Залишалося здолати сходи, аж ось на порозі він розгледів чималенького, а як на те – навіть величенького вовка, що заступав прохід.



– Нічого страшного, – у котрий раз спробував підбадьорити себе Едмунд, – шкоди він мені не завдасть, адже він несправжній…

Та не встиг він занести ногу – перешкоду переступити, як звірюга скочив на лапи, шерсть у нього на карку стала дибки, вовк роззявив велику червону пащу та прогарчав:

– Завмр-р-р-ри, чужинцю! Р-р-розповідай не кр-р-риючись, якого ти р-р-роду і кр-р-рові, чого пр-р-рийшов?!

– Прошу про-пробачення вельми-вельми-вельможного пана Вовка, але це ж я, Едмунд, – від несподіванки і з переляку Едмунд заїкався, – той самий син Адама, якого її величність цими днями милостиво зустріла у лісі; а приніс я їй звістку про те, що брат мій та сестри вже в Нарнії; тут, неподалік, у хатинці бобрів – її величність воліли побачитись з ними на власні очі.

– Я доповім її величності, а ти стій тут і не вор-р-рушись, якщо тобі дор-р-роге власне життя! – сказав вовк і, не чекаючи на відповідь, зник у глибині замку.

Едмунду залишалося мовчки терпіти. Пальці його вже побіліли від холоднечі, а серце несамовито калатало у грудях. Та незабаром Могрім, зверхник таємної поліції її величності (а це був саме він), повернувся.

– Пр-р-роходь, ур-р-рюбренець Кор-р-ролеви! – сповістив він. – Тобі на р-р-радість, або не зовсім на р-р-радість, або зовсім не на р-р-радість…

Напучуваний таким чином, Едмунд попрямував усередину, ступаючи дуже обережно, щоб випадково не наступити страшному звірюзі на лапу.

За порогом він опинився у довгій похмурій залі з шерегами колон, між яких, так само як і на подвір’ї, причаїлися статуї. Одразу за порогом Едмунд помітив маленького кам’яного фавна з дуже сумним обличчям. «А чи це, бува, не приятель Люсі?» – майнула думка. Зала освітлювалась одним-єдиним ліхтарем, за яким у напівтемряві сиділа сама Чаклунка.

– От і я, ваша величносте! – поспішив доповісти Едмунд, виступаючи уперед.

– Як ти наважився, нахаба, прийти до мене сам? – не дуже приязно зустріла його Королева; від її громоподібного голосу, що заповнив усю залу, в Едмунда аж ноги підломилися. – Хіба я не веліла тобі привести з собою інших?

– Не гнівайтесь, ваша величносте! Задля вас я зрадив усіх – я заманив їх якомога ближче до вашого ліг… палацу. Наразі вони переховуються у маленькій хатинці біля греблі вгору за течією маленькою річки у пані та пана Бобрів.

– І це все, з чим ти прийшов? – гримнула Чаклунка, і зла посмішка скривила її обличчя. Ця посмішка нічого доброго не провіщала.

– Н-ні, н-ні, ваша величносте, – затинаючись з переляку запевнив її Едмунд, і за хвилину виклав їй усе, що підслухав у Бобрів до того, як чкурнув геть.

– Що?! – заволала Чаклунка. – Аслан?! Він тут?! Чи ти часом не брешеш? Якщо з’ясується, що ти збрехав…

– Та що ви, – замахав руками Едмунд, – якщо я вже доношу, то доношу тільки те, що чув на власні вуха.

…Та королева його вже не слухала. Вона плеснула в долоні, і на її поклик з’явився вже знайомий нам гном – той самий гном, що супроводжував Чаклунку під час їхньої першої зустрічі з Едмундом у лісі.

– Хутко! Закладай сани! – наказала Чаклунка. – Та познімай усі бубонці.

Розділ 10

Про те, як розвіялись чари

Що ж, а тепер, доки гном готує санчата, повернімося до трьох дітлахів та пана і пані Бобрів. Щойно Бобер промовив: «Не можна гаяти ані хвилини», як усі, окрім Бобрихи, хутенько понатягали на себе теплий одяг. Господиня ж заходилася викладати на стіл усілякі пакуночки, приказуючи: «Зараз, зараз, пане Бобре, тільки-но дістаньте мені отой шматок шинки… і ще чай, цукор, сірники… Хто-небудь, дістаньте будь-ласка кілька паляниць із коробу, що стоїть у кутку».

– Що ви таке робите, пані Бобрихо?! – вигукнула Сьюзан.

– Як що, люба? Збираю нам торбинку з їжею у дорогу, – спокійно відповіла Бобриха. – Ти ж не думаєш, що ми рушимо у путь із порожніми руками?

– Але ж на то немає часу! Треба поспішати! – загомоніла Сьюзан, застібаючи ґудзики на шубі. – Вона буде тут з хвилини на хвилину!

– Отож і я кажу! – вторував їй Бобер.

– Та годі вам вже! – зупинила їх Бобриха. – Якщо ти добре розкинеш розумом, пане Бобре, то зрозумієш, що в нас є ще зо чверть години, перш ніж вона буде тут.

– Та чи не варто нам відірватися від неї якнайдалі, – здивувався Пітер, – якщо бажаємо дістатися Кам’яного Столу першими?

– Ви ж розумієте, пані Бобрихо, – додала Сьюзан, – що варто їй побачити, що нас тут немає, як вона щодуху кинеться навздогін.

– О-о-о, ще й як кинеться, – не стала сперечатися Бобриха. – Та якщо ми однаково не зможемо її випередити, адже вона їде на санчатах, а ми йдемо пішки, то чи варто нам взагалі поспішати?

– Тоді… тоді, виходить, надії немає? – засмутилася Сьюзан.

– Тільки не треба передчасно хнюпити носа, люба, – заспокоїла її Бобриха, – краще подай-но мені з шухляди дюжину носовичків. Надія є завжди. Стовповим шляхом нам її не випередити, та ми можемо схоронитися та йти такими стежками, про які вона ні сном, ні духом не знає. Ось тоді, якщо нам пощастить, ми її й обійдемо.

– Маєш рацію, моя дружинонько, – підтримав її Бобер. – А тепер нам і справді час рушати.

– Не варто дарма метушитися, пане Бобре, – зауважила йому Бобриха. – Ось… саме так… чотири великі паляниці – для дорослих, а п’ята, менша, для нашої меншенької – для тебе, люба, – звернулася вона до Люсі.

– Будь ласка, ходімо вже! – благала її Люсі.

– Що ж, я вже й так майже готова, – нарешті відповіла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимові чобітки. – Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби її тягти з собою.



– О, так воно і є, – погодився Бобер. – Її ж підняти неможливо. Ти ж не сподіваєшся часом викроїти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?

– Не можу й думати, що Чаклунка навіть торкнеться її, – скрушно зітхнула Бобриха, – чи, чого доброго, зламає, а то й поцупить.

– Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! – в один голос заблагали троє дітей, і нарешті всі вийшли надвір, Бобер замкнув двері («Це її трохи затримає!» – пояснив він), і з торбинками за плечима вони вирушили у путь.

Снігопад припинився, і на небо вийшов ясний місяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потім Люсі, за нею Пітер, Сьюзан, і останньою йшла Бобриха. Бобер повів їх греблею на правий берег річки, а потім звивистою горбкуватою стежкою схилом різко вниз, до берега, поміж дерев. Так вони і йшли берегом, а над ними з обох боків височіли круті схили долини, залиті місячним сяйвом.

– Йти треба низиною, – пояснив Бобер, – бо їй доведеться обрати верхній шлях – саньми тут не проїдеш.

Перед їхніми поглядами розлігся напрочуд красивий краєвид, милуватися ним було б приємно, сидячи у затишному кріслі та споглядаючи його у себе з вікна. Та Люсі, навіть у її тому становищі, не могла не помічати такої краси. Вони йшли і йшли вперед, торбинка в неї за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою і важчою, і Люсі забула навіть і думати про навколишні красоти, зайнята думками про те, чи дістане їй сил витримати ще хоч трішки. Вона вже не заглядалася на сліпучо-яскраву кригу замерзлої річки з її льодяними водограями, або на притрушені снігом дерева, або на величний місяць, так само білосніжний, як і краєвид навкруги, оточений безліччю зірок. Ні, все це тепер не бентежило її серця, і вона лише не зводила очей з коротеньких ніжок Бобра, що – туп-туп-туп – невпинно крокували по снігу перед нею. Згодом місяць затягнуло хмарами, і знов пішов сніг. Втомлена Люсі дрімала на ходу, коли раптом Бобер різко повернув праворуч і почав видиратися вгору крізь непролазні кущі. Люсі остаточно прокинулась – саме вчасно, щоб помітити, як Бобер зникає у майже непомітній печерці, так добре прихованій за густими кущами, що помітити її неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона приходила до тями, Бобер уже заліз до печерки – лише хвіст його стирчав над поверхнею.

Люсі швиденько присіла і полізла слідом за ним. Позаду вона чула сопіння, пихкання та буркотіння – і за мить усі інші також залізли всередину.

– Де це ми?

У темряві голос Пітера лунав втомлено, немов надламаний. (Мені, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)

– Це старовинна схованка для бобрів. Тут можна пересидіти лиху годину, – пояснив Бобер. – Про неї мало хто знає. Можливо, тіснувато, але всім нам не завадить поспати кілька годин.

– Коли б ви так не метушилися, я би взяла з собою подушки, – докірливо промовила Бобриха.

Умостившись, Люсі подумала, що печерка ця зовсім не така вже затишна, як оселя пана Тумнуса – нірка в землі та й годі, але вона була сухою та теплою. І дуже маленькою – для того, щоб усі змогли влаштуватися на ніч, доводилося тісно притулятися одне до одного. Та після довгого шляху їм було тепло та спокійно разом. Якби ж тільки підлога була хоч трохи рівнішою! У темряві Бобриха пустила по колу пляшечку, з якої всі сьорбнули щось таке, від чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всередині одразу ж потеплішало, і всіх негайно огорнув солодкий сон.

Здавалося, не пройшло і хвилини (хоча насправді промайнуло декілька годин), коли Люсі прокинулася від холоду, не спроможна навіть поворухнути затерплими руками-ногами та мріючи про гарячу ванну. У напівсні вона відчула, як її щоку лоскотять чиїсь довгі вуса, і помітила світло, що струменіло крізь вхід у печеру. Тоді вона й продерла очі. Заворушилися й інші. Звідкись почулося веселе дзеленчання, і за мить всі сиділи, роззявивши роти і витріщаючись, дослуховуючи до звуку, що ввижався їм увесь той довгий шлях минулої ночі.

Бобер, не зволікаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирішите, як спочатку вирішила Люсі, що то було вкрай нерозумно з його боку, тоді як насправді розумнішого вчинку годі було й сподіватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомітно прослизнути поміж заростями ожини, і він перш за все мав дізнатися, яким шляхом прямує Чаклунка. Інші, причаївшись, немов миші, залишилися чекати на нього у печері. Хвилин за п’ять всі до смерті перелякалися – десь зовсім близько почулися голоси. «Ой! – ледь стримала зойк Люсі. – Його помітили! І спіймали!».

До чого ж всі здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами почувся голос Бобра.

– Усе добре! – прогукав він їм. – Виходьте, пані Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не Вона то була!

Звичайно, так ніхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли їх щось дуже хвилювало; і коли я кажу «зазвичай», я, звісно, маю на увазі бобрів у Нарнії, бо по наш бік чарівних дверей бобри переважно мовчать.

Отож, на поклик нашого Бобра, кліпаючи очима від сліпучого денного світла, розкудлані, заспані та перемазані землею, Бобриха з дітьми вилізли на поверхню.

– Ходіть-но сюди! – гукнув їм Бобер, який у захваті мало не пританцьовував. – Ходіть скоріше! Лише погляньте! Оце так удар для Чаклунки! Здається, чари її вже розсіюються…

– Що ви таке говорите, пане Бобре? – відхекуючись, поцікавився Пітер, коли всі нарешті спромоглися видертися на кручу.

– Хіба не казав я вам, що вона зробила так, щоб у Нарнії завжди стояла зима, але Різдво оминало нас? Що ж, тільки погляньте туди! – відповів Бобер.

І вони поглянули.

На дорозі стояли запряжені оленями сани з розшитою бубонцями упряжжю, й олені, на відміну від чаклунських, були не білі, а брунатні, і, до того ж, набагато більші. А їздового – того й взагалі годі було не впізнати. Високий, кремезний, вдягнений у яскраво-червоний, червоніший навіть за ягоди падуба, кожух з підбитим хутром капюшоном, з довгою бородою, яка білими пасмами вируючого водоспаду спускалася йому на груди, він був знайомий усім з дитинства, хоча зустріти його (та багатьох інших) можна було тільки в Нарнії. Але й по наш бік чарівних дверей усі змалечку звикли бачити його зображення на вітальних листівках, а також підслуховувати розмови дорослих про нього – усе це, зазвичай, відбувалося просто напередодні Різдва. Та одна річ – знати про когось, а зовсім інша – побачити на власні очі. На різдвяних листівках Дід Мороз зазвичай був веселий та потішний. Проте наяву, коли діти добре розгледіли його, він виявився зовсім іншим – таким великим та святковим, та справжнім-справжнісіньким, що у всіх навіть дух забило від радощів.

– Дійшов нарешті! – прогримів Дід Мороз. – Довгенько ж вона змусила мене чекати. Либонь, і Аслан сюди прямує, коли чари її послабшали.

Люсі відчула, як по спині побігли мурашки, та не від холоду чи жаху, а від невимовної радості, чого, правду кажучи, давненько з нею не траплялося.

– А тепер, – мовив він далі, – як щодо святкових подаруночків? Вам, пані Бобрихо, швейна машинка, новіша та зручніша. А щоб вам із нею не тягатися, я її залишу у вас вдома, коли поряд проїжджатиму.

– Якщо вам не важко, пане добродію, – уклонившись, відповіла Бобриха. – Та він замкнутий на замок.

– Замки та засуви – мені не перешкода, – усміхнувся Дід Мороз. – А щодо вас, пане Бобре, то, коли ви повернетеся додому, греблю вашу буде вже закінчено, усі діри залатано та опуст припасовано.

«Пан» Бобер у захваті навіть рота розтулив, але вимовити хоч щось так і не спромігся.

– Пітере, Адамів син, – звернувся до хлопця Дід Мороз.

– Я, – по-воєнному відрапортував Пітер.

– Для тебе теж є подарунки, – була відповідь, – та це не дитячі іграшки, а знаряддя для справжнього чоловіка. Наспів уже той час, коли вони стануть тобі у пригоді. Носи їх із гідністю!

Із цими словами він простягнув Пітеру щит та меч. На сріблястому тлі щита було зображено лева на задніх лапах. Лев був яскраво-червоного кольору – кольору стиглої полуниці. Ефес у меча був золочений, а сам меч було вкладено в піхви на шкіряній перев’язі. І меч, і піхви, і перев’язь були немов заздалегідь підігнані під Пітера і прийшлися йому якраз впору. Приймаючи дарунки, Пітер був мовчазний та серйозний – він добре розумів важливість того, що відбувалося.

– Сьюзан, донько Єви, – промовив Дід Мороз. – А ось і твої дарунки. – Із цими словами він передав їй лук, сагайдак, повний стріл, та невеличкий ріжок із слонячої кістки. – Лук той знадобиться тобі у скрутний час, але не до бою тобі з ним ставати. Він не знає промаху. А варто прикласти ріжок до вуст та подути в нього – буде тобі підмога, де б ти не була.

Нарешті він вимовив: «Люсі, донько Єви», і Люсі виступила вперед. Їй він подарував маленьку, на перший погляд, скляну пляшечку (хоча дехто потім казав, що її зроблено з цільного діаманту) та короткий кинджал.

– У цій пляшечці, – пояснив він, – цілюще зілля з нектару вогняних квітів, що зростають на сонці у сонячних горах. І коли тебе або когось із друзів твоїх буде поранено – кількох крапель цього зілля достатньо, аби зцілитися. Ну, а кинджал, звісно, потрібен тобі тільки для захисту, бо негоже жінкам брати участь у бою.

– Але чому? – знітилась Люсі. – Хоч мені і не дано знати напевне, але мені здається, що духу в мене не забракне.

– Річ не в тому, – похитав головою Дід Мороз. – Не жіноча то справа – у бою правду захищати. А тепер, – він несподівано втратив свій поважний вигляд, – у мене є щось для вас усіх!

Звідкілясь, певно, з великого мішка за плечима, хоч ніхто того не помітив, він витяг велику тацю з п’ятьма чашками й тарілочками, горщик із кусковим цукром, глечик із відбірними вершками і великий-превеликий чайник, щойно просто з жару, вигукнув: «Щасливого Різдва! Хай живе справжній король!», клацнув батогом, і не встигли всі й оком змигнути, як і він, і олені вже зникли, немов їх і не було.

Пітер саме витяг меча з піхов і показував його Бобру, коли втрутилась пані Бобриха:

– Ось, ось! Отак всі й базікатимуть, доки чай не охолоне! От вже ці чоловіки! Беріть тацю та несіть її вниз, там всі ми добре поснідаємо! Добре, що я не забула прихопити із собою хлібного ножа.

Кручею вони повернулися до печерки, де Бобриха нарізала канапок із шинкою, Бобер розлив по чашках чай, і усі разом заходилися снідати. Та щойно зі сніданком було покінчено, як Бобер зіп’явся на ноги і сказав: «Час рушати!»

Розділ 11

Аслан наближається

Між тим, для Едмунда настали не те щоб лихі, але дуже скрутні часи. Доки гном відлучився лагодити сани, Едмунд, який був дещо розчарований тим прийомом, влаштованим йому в королівському палаці, як то кажуть, губа в нього не з лопуцька, сподіваючись, що Королева схаменеться і благоволитиме до нього, як то було під час їх останньої зустрічі. Та вона чомусь не поспішала. Коли ж її мовчання стало нестерпним, Едмунд зібрався з духом і сам нагадав про себе.

– Дозвольте, ваша величносте, а як там щодо винагороди, солодкої винагороди? Ви ж самі казали…

– Цить, недоумкуватий! – тільки й відмахнулася Королева, але потім, здається, змінила гнів на ласку і пробуркотіла собі під ніс: – Не вистачало ще, щоб цей зануда з голоду зомлів у дорозі… – Вона знову плеснула в долоні. З’явився ще один гном. – Принеси людському маляті їжі та питва, – повеліла вона.

Гном не забарився, повернувшись із залізним кухлем, у якому плескалася проста вода, та залізною мискою, на якій самотував окрайчик засохлого хлібця. Усе це він жбурнув на підлогу Едмундові під ноги та хрюкнув на додачу найогиднішим чином.



– Мармелад для колишнього принца, ги-ги-ги!

– Забери це геть з-перед моїх очей! – насупився Едмунд. – Навіщо мені ваша черства скоринка?!

Та Чаклунка кинула на нього красномовний погляд. Нічого доброго цей погляд не провіщав, тож Едмунд вибачився і мовчки заходився смоктати нещасну скоринку, бо розгризти її – з огляду на таку її черствість – міг хіба що дуже голодний вовк.

– Звикай задовольнятися тим, що є, бо невідомо, коли ще перепаде тобі бодай сухарик, – усміхнулася Королева.

Едмунд мало не вдавився окрайцем, коли перший гном повернувся і доповів, що сани готові. Чаклунка підвелася і, наказавши Едмундові йти слідом, вийшла з тронної зали. На дворі знов неабияк сніжило, та Королеву, здавалося, це аж ніяк не бентежило, так само, як не хвилювало і легке, не за погодою, плаття Едмунда. Вона тільки кивнула йому на сани, але перш ніж вирушити у путь, покликала вірного Могріма. Той похапцем прибіг до неї, крутячи хвостом, наче дворовий пес.

– Візьми з собою найспритнішого і найлютішого зі своїх вовків та риссю до бобрової хатинки! Усіх схопити, загризти, пошматувати, щоб і сліду не лишилося! Якщо вони вже втекли, мерщій до Кам’яного Столу, але так, щоб жодна жива душа не прознала. Там зачаїтися і чекати на мене. Мені ж доведеться подолати довгу путь на захід, перш ніж я знайду переправу через річку. Може трапитися і таке, що ти наздоженеш втікачів першим, що ж, як вчинити з ними – ти знаєш.

– Слухаю та кор-р-рюся, Кор-р-ро-лево! – прогарчав вовк і зник у білій імлі. Здалеку донеслося лише відлуння його ходи, важкої, як у коня. Потім пролунав вовчий вий, до якого приєднався інший – то на допомогу Могріму поспішав іще один вовк.

Уже за кілька хвилин вони нишпорили по маленькій хатинці біля греблі, намагаючись винюхати, куди поділися мешканці зі своїми гостями – та втікачів і слід прохолов. Страшно навіть уявити, чим могла обернутися ця ніч для втікачів, коли б не негода зі снігом та завірюхою. Вовки неодмінно винюхали б їхній слід ще до того, як вони дісталися печери. А що б трапилося далі – здогадатися неважко. Та Бобер прорахував все правильно: хуртовина зав’южила снігами все навкруги, тож слідів було не тільки не видко, а, так би мовити, і не нюшно.

Тим часом гном клацнув батогом – і сани з Королевою та Едмундом кулею вилетіли з-попід брами та понеслися все далі й далі від замку, у темряву та холоднечу. Що й казати, жахливою видалась та подорож для Едмунда, адже, не забудьмо, одежа, що була на ньому, аж ніяк не гожа для таких звитяг. За чверть години він спереду скидався на замет. Спочатку він хоча б отрушувався, та потім втомився скидати з себе сніг і зрозумів, що то марна справа. Сніг налипав на нього скоріше, ніж він встигав його скидати. До того ж він знову змок, та вже не до рубця, а до кісток. Та це ще нічого. Яким же нещасним він себе почував. Навіть закралася страшна підозра, що Королева не поспішає призначати його королем. Тепер все, що він казав собі, аби переконати себе самого, мовляв, Чаклунка нікому лиха не заподіє, бо вона особа ґречна й добросерда, і що правда на її боці – здавалося щонайменше повною маячнею. Тепер він віддав би усе, аби знову опинитися поруч з рідними та друзями, навіть із Пітером. Та єдине, що залишалося у його становищі, – це спробувати переконати себе у тому, що все, що відбувається з ним, – ні що інше, як дурний сон. І варто лише прокинутися – і все минеться. Одне тільки лихо: чим довше вони їхали, година за годиною, тим зрозуміліше ставало: якщо це й справді сон, то дуже, дуже поганий сон. Та подорож затягнулася набагато довше, ніж я тут спробував її описати. Аби описати її докладніше знадобилося б попсувати не один стос паперу, та й того я не певен, що вистачило б. Ось чому варто зупинитися, зупинитися на тому, що до світанку снігопад нарешті вщух. Світало, а подорожі кінця-краю не було. Вже й день настав, а все було так само. Навколо все завмерло, і тишу порушував лише заколисуючий шурхіт полозів та рипіння оленячої упряжі. Пробудив Едмунда лише голос Чаклунки, що раптом чітко пролунав у навколишній тиші: «А це що таке! Нумо, тпру-у-у!». «Тпру-у-у» вони й зробили. Едмунд одразу підхопився, сподіваючись, що мова йде про сніданок. Причиною зупинки, як виявилось, і справді був сніданок, та про нього Едмунду годі було й мріяти.



Неподалік, коло підніжжя крислатого старого дерева, зібралася розвесела компанія: біляче подружжя з білченятами, двоє сатирів, якийсь незвично веселий гном та лис – усі вони сиділи на маленьких дзиґликах навколо святково накритого пенька. Через відстань подробиць святкового застілля Едмунд не роздивився, та від пахощів у нього запаморочилось в голові та потекли слинки. Пеньок був прикрашений ялинковими гілочками, а посередині – Едмунд навіть заблимав очима, мовляв, чи не примарилось це йому? – височів справжній різдвяний сливовий пудинг. Так от, коли сани зупинилися, лис (він був, вочевидь, найстаршим з присутніх) саме підвівся зі свого місця, у правиці тримаючи маленьку чарочку, і збирався казати промову. Та тільки-но чесна компанія вгледіла королівські сани та побачила, хто в них сидить, радість та веселощі немов вітром звіяло. Татусь білячої родини застиг із виделкою на півдорозі до рота, один із сатирів начебто вже й доніс виделку, та проковтнути що там на ній було вже не встиг, і виделка залишилась стирчати в нього поміж зубів, а маленькі білченята щодуху заверещали від жаху.

– І що все це має означати? – обомліла Чаклунка.

Ніхто не відповів.

– Мовчати! Тобто відповідати, лісова дрібното! – заволала вона. – Чи ви волієте, аби мій гном розв’язав вам язики батогом?! Питаю востаннє: що означає оце неподобство… оця обжерливість… оце… казна-що, що ви собі дозволяєте?! Звідки взагалі це взялося?!

– Вибачаюся, ваша величносте, – відповів на це лис. – Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якщо б я наважився запропонувати вашій величності чарочку за ваше ж здоров’я…

– «Далося»?! Яким же добродієм все це далося?

– Д-д-д-дідом Морозом, – затинаючись, зізнався лис.

– Ким-ким? – гримнула Чаклунка, зіскакуючи з саней: лише два кроки, і її могутня постать нависла тінню над переляканими звірятками. – Яким дідом? Яким морозом? Його й бути тут не може! Та як ти смієш, смієшся чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаєш, що ти збрехав, то я, нехай так, усіх пробачу.

Може, все й обійшлося б, та раптом одне з білченят чи то стратило розум з переляку, чи щось таке…

– Він був! Був! Був! – заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.

Тут Едмунд з острахом помітив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по її білосніжному підборіддю стекла крапля багряної крові. Вона здійняла свій жезл… Едмунд тільки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робіть цього! Будь ласка!» – як жезл вже опустився, і там, де щойно сиділа весела компанія, завмерли кам’яні статуї; одна з них – як була – з виделкою на півдорозі до рота, навколо кам’яного пеньочка, на якому були розставлені кам’яні тарілочки та височіла кам’яна брила, що дивним чином нагадувала сливовий різдвяний пудинг.

– А це тобі! – уже забираючись до саней, мовила Чаклунка і відвісила Едмундові відчутний ляпас. – Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! – кинула вона гномові.

На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було жаль когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі кам’яні фігурки так і сидітимуть навколо Кам’яного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться у пил від негоди. А сани так само мірно продовжували свій біг, хіба що – і Едмунд це помітив – сніг вже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі, і те, що над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сані трусило, вони підплигували на здавалося б рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав якийсь нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани стали – і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.



На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха – і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотання, і тільки зараз він збагнув – так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть – десь там, попереду – ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» – то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною виплило якесь дерево, і на очах у Едмунда великий ком снігу зірвався з гілки додолу – це трапилося вперше з того часу, як він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття у Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися та прислухатися Відьма не дозволила.

– Чого розсівся, ледацюго?! Нумо – бігом! – штовхати сани!

Едмундові нічого не залишалося, як підкоритися. Він мовчки виліз із саней на сніг (хоча то був вже не сніг, а якась снігова каша) та заходився допомагати гномові виштовхувати сани з глибокої вимоїни з багнюкою, у яку ті з розгону влетіли. Спершу олені лише місили багнюку, потім якось виповзли з неї і навіть за допомогою лайки та батога змусили оленів протягнути сани ще кілька кроків. На більше оленів не вистачило. Та дивуватися не було чому: сніг вже танув скрізь – куди не кинь оком. Більш того, деінде вже з’явилися прогалини чорної землі і навіть… молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися світ білої безмовності та снігової білості так довго, як то випало Едмундові, то вам, мабуть, і не зрозуміти, яку радість він відчув від єдиного погляду на щось зелене. Та не встиг він помилуватися новим краєвидом, як сани стали знов.

– Нічого путнього з того не вийде, ваша величносте, – зітхнув гном, – бо це не путь, а якась плавба. У таку відлигу на санях далеко не від’їдеш.

– Не можна на санях – доведеться пішки, – відгукнулася Королева.

– Пішки багато не набігаєш, – відмахнувся гном. – Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов раніше за тебе.

– Ти хто мені: радник чи холоп при дворі?! – гримнула на нього Чаклунка. – Як чув наказ – то виконуй! Людській малечі руки зв’яжи за спиною. Тримай на прив’язі та очей з нього не зводь! Та не забудь свій батіг! А от постромки обріж – дорогу додому олені й самі знайдуть.

Гном підкорився і за кілька хвилин вже поганяв Едмунда зі зв’язаними позаду руками по багнюці вперед. Бідолашний Едмунд послизався у багнюці й жижі та спотикався на камінцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а було, що й огрівав батогом. Чаклунка виступала слідом за гномом та підганяла їх обох: «Нумо, швидше!»



Куди і чому поспішати – то Чаклунці, мабуть, видніше, а от що відбувається навколо – і без неї кидалося просто в очі. Кожної миті білих плям ставало все менше, а зелених – навпаки, більше. Там, де лише вчора бовваніли білі, наче привиди, занесені снігом дерева, тепер рясніли смарагдові ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорні гілочки ще голих дубів, буків та в’язів. Тьмяний туман розквітав золотавими барвами, а там і зовсім розтанув. Сонячні промені пронизали хащі наскрізь до самого денця, а у вишині, над верхівками дерев сліпило блакиттю ясне небо – аж очі пеком пекли. Та дива тільки починались. Бігцем через галявину, посеред березового гаю, гнаний Едмунд угледів, що вся вона вкрита маленькими жовтими цяточками. То розквітнув чистотіл. А гомін швидкої води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боці, наче краплі роси, берегом голубіли проліски.



– Годі головою вертіти! – прикрикнув на Едмунда гном, коли той спробував озирнутися, щоб переконатися, чи то справді вони – прикрикнув, та ще й злобливо смикнув за мотузок.

Та, звісна річ, ці неприємності не завадили Едмундові і надалі витріщатися. І вже кроків за п’ять попереду, біля коренів старого дерева, він помітив дюжину крокусів, що мерехтіли ніжними відтінками бузкового кольору. Та це ще не все. Доки він роззявляв рота, почувся ще один, так само несподіваний, як і дзюрчання струмка, та не менш милий серцю звук. Біля самої стежини на гілочці раптом тенькнула пташка. Десь із глибини лісу вторувала їй інша. А далі – ніби всі тільки й чекали команди – ліс сповнило цвірінькання, щебетання та тьохкання. Вже за п’ять хвилин здавалося, що й сам ліс співає разом із пташиним хором; і тепер уже куди б Едмунд не повів оком – він скрізь бачив пташок: та чи інша пташка чи то вмощувалася на гілочці, чи перетинала стежину просто над головою, чи голосно сперечалася із сусідами у якихось своїх пташиних справах.

– Швидше, швидше! – тільки й волала Чаклунка.

Туман вже розвіявся. Небо дедалі блакитнішало, інколи по ньому пропливали білі, як пір’ячко, хмаринки. На сонячних прогалинах жовтів первоцвіт. Здійнявся легкий вітерець, здуваючи краплі з дерев та обдаючи подорожних бризками та духмяною свіжістю ніжного листячка. І справді – дерева прокидалися одне за одним. Модрини та березки оповилися зеленим серпанком. Рокитник вкрився позолотою. Та вже й на буках проклюнулося тендітне світло-зелене, майже прозоре, листя. Навіть світло попід ними – і те! – зазеленіло. Над стежиною з дзижчанням прогуділа бджола.



– Ні, це не відлига! – раптом закинув гном і став як вкопаний. – Це весна. Що ж нам тепер робити? Оцій вашій зимі, здається, теє… гаплик! А все через нього, Аслана…

– Якщо хтось із вас хоча б іще раз згадає його ім’я, – мовила на це Чаклунка, – нехай на себе нарікає!

Розділ 12

Бойове хрещення

Доки десь далеко звідси сперечалися гном із Чаклункою, бобри та діти йшли своєю дорогою, схожою на чарівний сон. Давно вже вони поскидали свої кожухи і навіть припинили гукати одне до одного: «Дивіться! Рибалочка!», або «А я кажу, це дзвіночки!», або «Що це за дивний запах?», або «Послухайте, послухайте! Це ж дрізд, співочий дрізд!». Вони йшли мовчки, вбираючи солодке весняне повітря; на зміну теплому сонячному світлу поставали тінисті зелені хащі; порослі мохом галявини, де велетенські в’язи здіймали листяні дахи високо над головами, змінялися густими заростями квітучої смородини, а трохи далі кружив голову пряний та духмяний аромат глоду.

Подорожні наші були здивовані не менш за Едмунда, коли помітили, як у них на очах зима зникла, а в лісі за лічені годи сталися зміни, що зазвичай тривають з січня до травня. На відміну від Чаклунки, вони не знали напевне, що в Нарнії так мало статися з приходом Аслана. Та всім було відомо, що то її чари навели на країну одвічну зиму; і коли вже у Нарнії почалася чарівна весна – то, мабуть, її чаклунства розсипалися. За деякий час комусь спало на думку, що коли вже сніг розтанув, Чаклунка не матиме змоги подорожувати саньми, і тоді всі зовсім заспокоїлися: хода їхня стала повільнішою, і перепочивали мандрівники тепер довше і частіше. Звичайно, вони вже добряче втомилися, але то було приємне відчуття. Так буває, коли весь день граєш на свіжому повітрі, а надвечір солодка втома розливається по тілу. Прикро тільки, що Сьюзан натерла собі невеликий пухир на п’ятці.

Щоб дістатися до Кам’яного Столу, вони вже не йшли широким річищем, а взяли трохи праворуч, південніше. Та навіть коли б їм не довелося завертати, йти далі берегом стало неможливо: талі води переповнили річку, і пінявий потік усіх відтінків жовтого затопив річище.

Сонце сідало, від чого світло його наливалося багрянцем, тіни ставали довшими, а квіти стуляли на ніч свої пелюсточки.

– Залишилось ще трохи, – підбадьорив усіх пан Бобер та повів їх нагору по схилу, порослому густим пружним мохом (по якому так приємно ступати натрудженими ногами), туди, де стояли поодинокі високі-превисокі дерева. Після важкого дня всі дерлися вгору, важко дихаючи, посапуючи та спотикаючись. Люсі навіть засумнівалася: здолає вона підйом чи впаде на півдорозі, коли, несподівано, всі опинилися на вершині. І ось що вони побачили.

Перед їхніми поглядами розляглася широка зелена галявина. По її боках розкинувся густий ліс, а прямо попереду, там, далеко на сході, щось мерехтіло до болю в очах. «Ти ба! Сьюзан, ти тільки-но поглянь! – захоплено вигукнув Пітер. – Це ж море!». Посеред галявини і стояв Кам’яний Стіл. Насправді то був навіть не стіл, а велика кам’яна скрижаль – темно-сіра, немов потьмяніла від часу, вона, певно, налічувала не одну сотню років і лежала на чотирьох опорах, також кам’яних. Поверхня її була помережана таємничими лініями та малюнками, що скидалися на літери якоїсь давньої мови, і від одного погляду на них ставало моторошно. Наступної миті всі помітили високе шатро на краю галявини. Нині, у променях вечірнього сонця, він видавався неймовірно розкішним: полотнища стін із жовтого шовку натягнуті на малинових шнурах, що кріпилися до кілочків із слонячої кістки; високо над ним майорів стяг, на тлі якого був зображений пурпуровий лев на дибах. Морський бриз маяв стяг та овівав обличчя присутніх. Доки усі роззиралися навкруги, звідкись праворуч долинули до них звуки музики, й, обернувшись, подорожні побачили того, заради кого вони сюди й прийшли.

Аслан стояв в оточенні сили-силенної дивних істот, що з’юрмилися навколо нього у формі півмісяця. Там були німфи дерев та джерел (у нашому світі вони звуться дріади та наяди), що завжди мали при собі струнні інструменти – ось звідкіля, виявляється, лилась музика; неподалік височіли чотири здоровенні кентаври, чиї тіла нагадувала крупи ломових коней, а тулубом вони схожі були на суворих, м’язистих, але по-своєму прекрасних воїнів. Десь у натовпі дивовижних створінь усі помітили єдинорога, бика з головою чоловіка, пелікана, орла та величезного собаку. А поруч із Асланом стояли двоє гепардів, один з яких тримав його корону, а інший – прапор.



Щодо зовнішності самого Аслана, то і діти, і бобри зовсім розгубилися. Хто ніколи не був у Нарнії, той не зможе уявити, що на світі можуть бути створіння, прекрасні та жахливі одночасно. Так, можливо, колись вважали і наші герої, та тепер їм випала нагода позбутися цієї омани раз і назавжди. Бо варто їм було лише спробувати зазирнути Асланові в обличчя, як їх засліпило сяйво його золотавої гриви, а величні, бездонні очі його немов зазирнули їм у душу. Від одного лише його погляду на всіх напали дрижаки.

– Ну, вперед, – прошепотів Бобер Пітерові.

– Ні, – позадкував Пітер. – Спершу ви.

– Ні, ні, сини Адама поперед звірів, – відмагався Бобер.

– Сьюзан, – галантно запропонував Пітер. – Чому б тобі не піти першою? Дами вперед, як то кажуть.

– Ні, йди ти. Ти ж у нас найстарший, – прошепотіла у відповідь Сьюзан.

Звичайно, що довше вони сперечалися, то безглуздішими ставали оті їх сперечання. Нарешті Пітер підкорився, витяг із піхов меча на ознаку привітання і, кинувши товаришам: «Сміливіше! Зберіться-но!», сміливо попрямував до лева:

– Ми прийшли, Аслане!

– Вітаю тебе, Пітере, сине Адама, – промовив Аслан. – Вітаю і вас, Сьюзан та Люсі, доньки Єви. Вітаю, Бобре і Бобрихо.

Його низький сильний голос наповнив їхні душі спокоєм, а серця – мовчазною радістю, і вони вже не відчували себе незручно, мовчки стоячи поряд з Асланом.

– Проте де ж ваш четвертий? – запитав Аслан.

– Він намагався зрадити їх і перейшов на бік Білої Чаклунки, о, Аслане, – відповів за дітей Бобер.

Несподівано для себе Пітер виступив уперед та додав:

– У цьому є і моя провина. Я був злий на Едмунда і цим спонукав його на цей жалюгідний вчинок.

Аслан нічого не відповів. Він не хотів виправдовувати Пітера чи засуджувати його, а просто стояв і дивився на всіх своїми ясними променистими очима. Та й що було казати?

– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсі, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?

– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнішим, аніж ви собі уявляєте, – зауважив він і знову замовк. А Люсі, спостерігаючи за ним, помітила, що обличчя його було не тільки величним, сильним та спокійним; на ньому ледь помітним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збігли з його обличчя, він труснув гривою, плеснув у долоні («Які жахливі в нього пазурі! – промайнула в Люсі думка. – Страшно навіть подумати, що було б, якби він їх не втягував!») і наказав: – Час готуватися до бенкетування. Німфи джерел, німфи дерев, проводіть-но наших гостей до шатра й допоможіть їм з усім.

Щойно дівчата пішли, Аслан поклав свою лапу – а хоч він і втягнув пазурі, вона була важелезною – Пітерові на плече та мовив:

– Ходімо, сине Адама, я покажу тобі, який із далини замок, де судилося тобі колись посісти на трон.

І Пітер, який ще тримав меча в руці, попрямував за Асланом до східного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася під ними, була залита вечірнім світлом – ліси, і гори, і долини, і велична ріка, що зміїлася вдалину сріблястою стрічкою. А далеко-далеко, за багато миль звідси, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожеві у променях призахідного сонця. І десь там, майже на краю землі, там, де землі Нарнії змикалися з морем, аж у гирлі ріки на невисокому пагорбі щось яскраво блискало. То й був замок, а блискали його західні вікна, та Пітеру він видався зіркою, що зійшла з небес до лукомор’я.

– Сине людський, – звернувся до нього Аслан, – перед тобою той самий Кейр-Паравель, або, як його інакше називають, замок Чотирьох тронів. На один із них ти й зійдеш законним правителем. Тобі я показав його, бо за правом первородства ти й будеш королем над усіма іншими.

Пітер нічого не встиг відповісти – у навколишній тиші несподівано пролунав незвичний звук. Він чимось нагадував звук мисливського ріжка, та був більш пронизливим та потужним.

– Це ріжок твоєї сестри, – мовив Аслан тихо, немов промуркотів, коли можна так сказати про могутнього лева.

Пітер навіть сторопів від несподіванки. Та побачивши, як лісовий люд кинувся уперед, і помітивши Аслана, що здійняв догори лапу та наказав: «Усі назад! Дозвольте принцові завоювати собі добре ім’я у бою!», все зрозумів та з усіх ніг кинувся до шатра. Там погляду його відкрилося жахливе видовище.

Наяди та дріади пирснули врозтіч. Назустріч йому бігла Люсі, так швидко, як тільки несли її маленькі ноженята; обличчя її було бліде, немов крейда. Потім він побачив Сьюзан – та щодуху чкурнула до дерева, щоб видертися нагору. Слідом за нею довжелезними стрибками мчав величезний сірий звір. Спочатку Пітерові здалося, що то ведмідь, потім – що то вівчарка, але принаймні вдвічі більша за тих, яких йому довелося зустрічати. Лише в останню мить він второпав, що страшний звір – то вовк. Величезний сірий вовк, який стояв на задніх лапах, спираючись передніми на стовбур дерева. Він клацав іклами та гарчав, смух на карку стояв дибки. Здолати дві гілки Сьюзан ще спромоглася, але дістатись третьої – вже зась; одна її нога звисала з дерева лише за дюйм чи два від вищиреної вовчої пащі. Пітер не міг зрозуміти, чого вона не намагається видертися вище або хоча б не перехопить гілку хоч трохи зручніше, коли несподівано зрозумів, що вона от-от знепритомніє. І що ж тоді?

Пітер аж ніяк не вважав себе відчайдухом, більш того, у цю мить його навіть охопила якась слабкість, та це не мало жодного значення, бо для себе він уже вирішив усе. Він рвонув навпростець до чудовиська, націливши свій меч тому у бік. Та як би швидко він не біг, звір виявився спритнішим. Швидкий, наче блискавка, він ухилився. Очі його палали, а з пащі вирвався гнівний рик. Коли б не лють, що очі йому застувала, він уже вчепився б Пітерові в горлянку. Та саме лють його й згубила. Він загарчав і згаяв час.

Усе трапилося блискавично. Пітер і сам не зрозумів, як він ухилився, випручаючись зі страшних обіймів звіра, а наступної миті встромив меча тому поміж передні лапи прямо в серце. А далі, немов у жахливому сновидінні, що триває і триває, і немає йому кінця, Пітер все смикав і смикав свій меч, не розуміючи, хто з них живий, а хто мертвий. Перед собою він бачив лише вищир вовчої пащі та клацання іклів, його обдавало жаром вовчого віддиху, довкола кружляли пасма шерсті та бризкала кров. Страшний сон обірвався раптово. Вовк впав на землю. Пітер випростувався та витер піт з чола. Насилу він вивільнив свого меча. І сили його полишили.

Коли Сьюзан спустилася з дерева, брат і сестра помітили, що вони досі тремтять, немов та осика. Здається, але стверджувати цього я не можу, вони навіть пустили сльозу, та в Нарнії ніхто нікому не стане на те закидати.

– Швидше! – пролунав голос Аслана. – Швидше! Кентаври та орли! Там, у хащах, я помітив іншого вовка. Він все бачив і, мабуть, уже чкурнув до своєї господині. Мерщій за ним! Так ми розшукаємо Відьму і врятуємо четвертого з дітей Адама.

Почувся стукіт копит і лопотіння розправлених крил, та десь з дюжину найспритніших та найгострозоріших зникли у сутінках, що густішали щохвилини.

Пітер – він ще досі не міг перевести дух – провів їх поглядом та озирнувся. Поряд стояв Аслан.

– Ти забув почистити свого меча, – спокійно зауважив Аслан.

Авжеж. Пітер поглянув на світле лезо свого меча, всуціль вкрите темними плямами вовчої шерсті та крові, що здавалося червоним навіть у пітьмі. Він нахилився і ретельно витер меч травою, а потім і краєчком свого одягу.

– Подай-но його мені та схили коліна, сине Адама, – повелів Аслан, після чого торкнувся його плеча клинком та вимовив: – Підведися, о, сер Пітере, переможцю Могріма. І пам’ятай: щоб не трапилося, ніколи не забувай витирати свого меча.

Розділ 13

Давнє закляття з глибини століть

Проте прийшла пора повернутися до Едмунда. Прогулянка, що випала на його долю через неочікувану відлигу, видалася куди як довшою, ніж він звик гуляти пішки і навіть, як він підозрював, набагато довшою, ніж взагалі спроможна гуляти людина. Саме тому, тільки-но Чаклунка зробила такий собі спочинок у темній улоговині між сосен та тису, знесилений Едмунд упав навзнак там, де стояв. Так він і застиг, колода колодою, не в змозі і пальцем поворухнути і не виказуючи аніякого інтересу ані до того, що відбувається навколо, ані до того, що відбуватиметься у майбутньому. Прогулянка настільки виснажила його, що він геть забув і про голод, і про спрагу, аби тільки йому дали спокій. Тим часом Чаклунка та гном зовсім поруч пошепки завели бесіду, яка не мала залишити його байдужим:

– Ні, то вже запізно, – похитав головою гном. – Яка тепер від того користь? Бо всі вони – щоб їм пусто було – вже біля самісінького Кам’яного Столу.

– Про це ми дізнаємось, коли вовк занюхає наш слід та принесе нам звістку, – відповідала на те Відьма.

– Якщо він прибіжить лише зі звістками, то це погана звістка, – буркнув гном.

– У Кейр-Паравелі скільки тронів? Авжеж, чотири! – посміхнулася Чаклунка. – Тронів – чотири, та зайняти їх зможуть лише троє! Яке ж то пророцтво, якщо воно не здійсниться?

– Три… чи чотири… яка різниця, коли Він вже тут? – уникаючи називати Аслана на ім’я в присутності володарки, натякнув гном.

– Припустимо, – розмірковувала вголос Чаклунка. – А що, як він тут ненадовго? А якщо так, тоді що нам завадить посісти трон, та ще й не один, а всі одразу?

– А з цим що робити? – гном пхнув Едмунда ногою. – Може, залишити до слушного часу? Бачиться, він ще стане в нагоді… торги вести.

– А раптом усі інші нагрянуть та, чого доброго, врятують шмаркача, тоді що? – презирливо хмикнула Королева.

– Виходить, іншого виходу немає? – знизав плечима гном, – Що ж, тоді до справи!

– Зажди, – зупинила його Чаклунка. – Щось мені підказує, що справу слід робити на Кам’яному Столі, бо саме так робилося одвіку…

– Так воно й так, – засумнівався гном, – але дуже вже давно ніхто цього не робив. Як на те, то й ходу нам туди немає.

– Твоя правда, – погодилась Чаклунка.

Цієї миті почувся тріск зламаних гілок, потім глухе гарчання, за яким в улоговину сковзнув сірий вовк.

– Я бачив їх, – переводячи дух, доповів він. – Вони біля Кам’яного Столу. Вони разом із Ним. Мого ватажка вбито. Могрім пав від меча одного з синів Адама. Я причаївся у кущах і бачив все на власні очі! Рятуйтеся! Тікайте!

– А от і ні! Ніхто нікуди не тікатиме. Втечі не буде, – не моргнувши оком, наголосила Чаклунка. – Мерщій, клич-но наш народ, та хутчіш! Клич-но усіх велетнів, клич перевертнів, та не забудь про дерева, що на нашому боці! Клич упирів та страшних огрів, що викрадають маленьких дітей! Клич мінотаврів та братів їх менших – песиголовців. Відьом попередь і відьмаків, лісовиків і злиднів, почвар мухоморних, зміюк підколодних та іншу славну нежить! Ми дамо бій! А боягузів попередь: не заіржавів ще наш чаклунський жезл – на камінь вмить він перетворить боягузів! Жени щодуху! А в нас тут є ще невеличка справа, яка потребує нашої безпосередньої чаклунської участі та зволікання не дозволяє.

Сірий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на місті, як та дзиґа, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупіт.

– Ну що ж, – зітхнула Відьма, – стола в нас немає, тож доведеться задовольнятися тим, що в нас є. А є в нас… та хоча б звичайна колода!

Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном зараз же міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію – бачиться, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.

– Готуй жертву, – мимохідь кинула Чаклунка, і гном кинувся виконувати розпорядження. Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив Едмунда за волосся, спонукаючи закинути голову. До хлопця долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий Едмундові предмет, а саме тоді, коли його, цей предмет, заточують. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то він. В очах у нього потемніло, і він втратив свідомість.

Саме у цю хвилину звідусіль почулися крики, тупіт копит та хлопання крил, потім – чи то зойк, чи то вий, начебто з вуст королівських, – розібрати було неможливо, бо все змішалося до купи. Потім пута його послабшали, чиїсь сильні руки підхопили його та чийсь глибокий голос мовив:

– Покладіть його – хіба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…

Потім, наче здалеку, він почув іще голоси – хтось перемовлявся:

– А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш… А от і ні – я тільки вибив у неї з рук ножа… А я гнався за гномом… Та хіба усіх наздоженеш?.. Невже втекла?.. А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..

На цих словах Едмунд знову знепритомнів. Та тепер він був у надійних руках. Кентаври, єдинороги, лісові олені та птахи – з них складалася рятувальна партія, яку Аслан відрядив на пошуки Едмунда ще у попередньому розділі, – вирушили у похід назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тіло одне одному. Ніхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюдній улоговині коїлися речі доволі незвичайні, якщо не дивні.



Тож навколо було тихо й покійно, повний місяць заливав улоговину світлом. Поміж іншим, він освітлював і недоречно згаданий кимсь пеньок, і нічим особливо не примітний, хоча й чималенький за розміром, сивий валун.

Проте, якщо вдивлятися в них довше, якщо було б кому дивитися, то більш пильний погляд підказав би, що із тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здається… Потім привиділося б (а насправді, і не привиділось, бо саме так все й було), що якось дуже вже той пень нагадує скрючену людську постать, що присіла навпочіпки та просто на очах перебралася ближче до валуна. Потім здалося б (а насправді, лише здалося б, що здається, бо все так і було), що валун вже не лежить, а сидить, більш того – валун із пеньком тихесенько перемовляються, і нарешті стає очевидним, що пеньок – не пеньок, а валун – не валун, а ніщо інше, як Чаклунка та гном. Ті, хто не розуміється на чаклунстві, можуть спитати: як же могло так статися, що їх усі шукають, а вони, виходить, нікуди й не поділися, а увесь цей час перебували на тому самому місці, можна сказати, у всіх на очах. Що ж, на те воно й чаклунство. Коли є в тебе чарівний жезл, достатньо змахнути ним, загадати бажання – і ось, шукай собі вітру в полі, а ти, знай собі, зачаївся десь неподалік та насміхаєшся з невдалих переслідувачів. Саме так вчинила Чаклунка: тільки-но в неї з рук вибили ніж, вона, замість того, аби стрімголов кинутися навтікача, лише змахнула своїм жезлом, і тієї ж миті зробилася невидимою для інших. Таким чином, вона врятувалася сама, та й жезл свій чарівний врятувала.

Наступного ранку, щойно дітлахи прокинулись (а цієї ночі вони вперше спочивали на м’яких подушках у великому шатрі), на них чекала радісна новина: Едмунда врятовано! Звістку про те дітлахам переповіла Бобриха, вона ж і повідомила їм, як пізно вночі його принесли до табору. А тепер він у Аслана. Після польового сніданку дітлахи висипали надвір і побачили, як Аслан з Едмундом біч-о-біч прогулюються по росній траві подалі від сторонніх вух та очей. З цієї причини переказати їх розмову не є можливим, бо однаково ніхто нічого не чув, тож про що там йшлося – достеменно невідомо. А сам Едмунд тільки й того, що якось прохопився, мовляв, ту розмову він запам’ятає на все життя, а далі – як води у рота набрав. Коли дітлахи підійшли ближче, Аслан злегка підштовхнув Едмунда їм назустріч.

– Ось і брат ваш, – мовив, – і це головне, бо хто давнє поминає – сам знає, що буває.

На тому Едмунд потис руку кожному, окрім Пітера, і перед кожним вибачився: «Простіть мене». На що кожен відповів: «Та що там! Пусте!». І кожен був ладен додати щось таке, невигадливе і просте, щось на зразок «та все гаразд», «облиш, ми знову друзі», от тільки потрібні слова щось не спадали на думку. А поки всі морщили лоба у пошуках доречних слів, до Аслана наблизився леопард.

– До вас гонець від супротивника, сір, з проханням про аудієнцію.

– Нехай підійде.

Леопард пішов та невдовзі повернувся, ведучи за собою вже знайомого нам гнома, найближчого поплічника Чаклунки.

– З чим завітав ти до нас, сину землі? – спитав його Аслан.

– Королева Нарнії, володарка Самотніх Островів та все таке інше воліють недоторканності, аби особисто вести перемовини у справах невідкладних, що стосуються як самої її, так і вас, – пишномовно сповістив він.

– Теж мені королева Нарнії знайшлася, – сплюнув Бобер. – Яке нечуване зухвальство…

– Не треба марнувати слів, – зупинив його Аслан. – Не за горами той час, коли всі сутні речі знов набудуть істинних імен своїх. А доти – що сперечатися щодо порожніх звуків. Перекажи своїй господині, нехай іде й нічого не боїться. Єдина в мене є умова: свій жезл нехай позаду залишить, хоча б біля того старого дуба.

На тому й постановили. А наглядати за дотриманням умов переговорів відправили двох леопардів.

– А що, як вона їх теж перетворить на каміння? – майже нечутно прошепотіла Люсі, звертаючись до Пітера.

Та ж сама думка, вочевидь, промайнула і в леопардів, оскільки шерсть у обох на карку стала дибки, та й задрані догори хвости занепокоєно здригалися, точнісінько як у того кота, який щойно уздрів незнайомого, до того ж небезпечного, собацюру.

– Все буде добре, – також пошепки відповів Пітер. – Він не дозволив, якби відчував, що станеться лихо.

Невдовзі на території табору на самому пагорбі з’явилася Чаклунка власною персоною і сміливо попрямувала до Аслана. Троє з дітлахів, що побачили її вперше, разом відчули, як поза спиною в них пішли мурашки. Звідусіль почулося глухе гарчання. Та хоча день видався безхмарно ясним, зненацька війнуло могильним холодом. З появою Чаклунки з усіх присутніх тільки двоє зберегли спокій: то були Аслан та сама Чаклунка. Ось і зійшлись вони, як то кажуть, лицем до лиця: Асланова морда – золотава, у короні вогняного волосся, а в Чаклунки – мертвотно-бліде обличчя, немов у тіні. Зійшлися два одвічні вороги, і дивно було спостерігати, як мирно вони крокують поряд, хіба що не долоня в долоні. Щоправда, як влучно зауважила Бобриха, дивитися Аслану прямо в очі Чаклунка не наважувалась – щоразу відводячи погляд убік.

– У твій табір, Аслане, – украдливо почала Чаклунка, – устряв зрадник.

Не було потреби в особливій прозорливості, аби зрозуміти, на кого вона натякає. Та навіть Едмунд, після усіх своїх поневірянь, а головне – після ранкової розмови з Асланом, таким себе не відчував і навіть очі не ховав. А коли так, то, здавалося б, чаклунчині слова аніякого впливу не мали.

– Якщо і була провина, його вчинок, який би той не був, не спрямований проти тебе, – відповів на те Аслан.

– А чи не позабув тут дехто давній заповіт? – не вгамовувалася Чаклунка.

– Скажімо, підзабув. Тож нагадай мені, про який саме заповіт ведеш ти мову?

Судячи з усього, з якоїсь невідомої причини Аслан сприймав чаклунчині закиди цілком серйозно.

– Якщо є потреба в тому, я нагадаю! – голос Чаклунки, украдливий до того, зірвався мало не на виск. – Я нагадаю, що вибито на кам’яних скрижалях, що за два кроки звідси на кам’яній плиті, що дехто Столом називає, що вирізьблено письменами настільки давніми, наскільки ж довгий спис на тілі Світового дерева[1]?! Чи нагадати вам, що вирізьблено на скіпетрі Вседержителя?! Кому-кому, але Аслану не личить забувати про закляття, накладене на Нарнію на початку всіх часів. А сказано, що зрадництво спокутою виправдати неможливо. І зрадництво хай не залишиться безкарним, а той, хто зрадить, – буде мій за правом, а що робити з ним – то вже моя турбота: як схочу – так і страчу…

– Ось воно як! Ви, мабуть, підробляли катом до того, як удавати з себе королеву почали?

– Помовч, Бобре! – У голосі Аслана почувся грізний рик.

– А отже, – як нічого й не було, вела далі Чаклунка, – нащадок сей людського роду вже в моїх руках, і я своє візьму. Спокутує зрадництво одне – тільки кров, а запорукою тому – закляття давнє.

– Якщо у твоїх руках, що ж – спробуй-но, візьми! – протягнув бик, що стояв поруч, чи краще сказати, якась дивна істота, з тулубом бика і людською головою.

– Який дурний! – на вустах у Чаклунки заграло щось подібне до усмішки, а як правду сказати – звірячий вищир. – Чи не гадаєш ти, що твій володар дозволить тут кровопролиття – і через що? – щоб позбавити мене моїх законних прав? Кому, як не йому, наглядати за тим, аби ніхто не посягнув на право, що є спрадавна моїм? Кому, як не йому, відомо, що станеться, коли я не дістану тієї крові, що мені належить? Вогонь поглине Нарнію, а ту пустелю, що він залишить за собою, – накриє потоп. Ви хочете цього?!

– Твоя у тому правда, і заперечувати я не стану, – у відповідь кивнув Аслан.

– Аслане, – палко прошепотіла Сьюзан у левине вухо, – хіба ти не в змозі завадити тому закляттю? Вигадай хоч що-небудь, щоб піти йому наперекір!

– Наперекір задуму Творця?! – Аслану на обличчя набігла тінь, і вже ніхто з подібними питаннями до нього не звертався.

Едмунд стояв від Аслана з іншого боку. Він теж не зводив з Лева очей. Хлопець задихався від почуттів, що вирували у нього на серці. Йому навіть перехопило дух, і він замислився, що б такого сказати. Але вже за мить зрозумів, що ніхто ніяких слів від нього не чекає, тому визнав за краще промовчати та робити так, як велять.

– Відійдіть-но всі подалі! – сказав Аслан. – З Чаклункою нам треба перемовитись наодинці.

Усі як один відступили. Що кожному довелося пережити в очікуванні за нескінченно довгі хвилини, доки лев та Відьма розмовляли віч-на-віч!



– Ох, Едмунде! – тільки й мовила Люсі та раптом запнулася і залилася сльозами.

Пітер стояв осторонь, відвернувшись від інших, виглядаючи щось у морській далині. Бобри завмерли, взявши одне одного за лапки та опустивши голови додолу. Кентаври переминалися з ноги на ноги, постукуючи копитами. Невдовзі над пагорбом запала така тиша, що чутні стали ледь помітні звуки, на які іншим разом ніхто б уваги не звернув: ось у височині прогудів джміль, десь у лісі тенькнула пташка, легкий вітерець скуйовдив листячко… а переговори Аслана та Чаклунки і досі тривали.

Та нарешті всі почули голос Аслана:

– Можете повертатися. Ми владнали справу. Крові вашого брата Чаклунка будь-що не жадає.

Над пагорбом прокотилося зітхання, ніби всі довго-довго стояли, затамувавши дух, і тільки-но тепер спромоглися нарешті вдихнути на повні груди. То тут, то там почулися тихі розмови. Чаклунка вже зовсім зібралася йти, як обернулася. В її очах спалахнуло зловтішне торжество.

– А як мені знати, що нашу угоду буде дотримано? Чи можу я бути впевнена, що…

У відповідь Аслан лише підвівся з трону і отверз пащу, із пащі вирвалось грізне гарчання, гарчання переросло в оглушливий рев, почувши який, Чаклунка вирішила за краще підхопити спідниці та забратися геть з-перед очей.

Розділ 14

Торжество Відьми

Щойно Чаклунка подалася геть позаочі, Аслан оголосив:

– Ми залишаємо це місце, до того ж, ще й негайно; кожне місце має своє призначення, є воно і в цього. А табір свій ми розіб’ємо біля броду Гарони ще надвечір.

Звичайно, усіх розбирала цікавість, чим завершилися його перемовини з Чаклункою, чому саме вони мусять залишити вже обладнаний табір і податися геть незрозуміло куди, та суворе обличчя Аслана нічого не виказувало, та й від останнього його рику ще дзвеніло у вухах, тому заговорити з ним не наважилася жодна жива душа. Після трапези на свіжому повітрі нашвидкуруч та просто на пагорбі (на ту годину сонце вже припікало, висушивши ранкову росу) усі стали збиратися у путь: розбирати шатро та в’язати поклажу, і вже біля другої опівдні вони вирушили у похід. Йшли особливо не кваплячись, легкою ходою, на щастя, як з’ясувалося, то було не так вже й далеко.

Першу частину переходу Аслан ішов поруч із Пітером, по дорозі пояснюючи тому план бойових дій:

– Тільки-но Чаклунка завершить задумане у тутешніх місцях, скоріш за все, вона зі своїм військом поверне додому – готуватися до облоги, у цьому випадку було б непогано перехопити їх по дорозі та відсікти їй зворотний шлях ще у лісах.

Далі він окреслив два плани можливого розвитку подій: один – на той випадок, якщо приймати бій доведеться у лісах чи на відкритій місцевості, а інший – якщо дійде до штурму чаклунської фортеці. Крім того, він дав ще кілька вельми корисних у військовій справі настанов, а саме: як найкращим чином влаштувати засідку, де і як найкраще використовувати кентаврів та як розташувати охоронні блокпости.

Так він розповідав та розповідав, доки у Пітера само по собі не вихопилось:

– Змилуйся, Аслане, навіщо знати мені оте усе, якщо ти будеш з нами?

– Хотів би обіцяти, та не можу, – відказав Аслан та продовжив свої настанови.

Решту путі Аслан пройшов з іншими, більшою часткою – поряд із Сьюзан та Люсі. Він майже не розмовляв і, як їм здалося, був у печалі.

Ще вдосвіта загін опинився у долині, відкритій усім вітрам: тут береги розступалися, даючи простір річковим водам текти вільно і широко; течія тут сповільнювалась, а дна можна було дістатися, де б не ступила нога. Це і було місце, відоме як брід Гарони. Тут Аслан і наказав ставати на ночівлю, та проти виступив Пітер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся воєнною наукою.

– А чи не краще було б розбити табір на тому боці, бо що, як Чаклунка схоче захопити нас зненацька глухою нічною порою?! Або вигадає щось і того гірше.

Аслан (який, здавалося б, поринув у якісь свої, відомі лише йому, думки) лише гривою струсонув.

– Про що ти?

Пітер повторив слово у слово.

– Та ні, – у відповідь мовив Аслан, нібито навіть байдуже, – вночі, принаймні сьогодні, вона не нападатиме! – Та, тяжко зітхнувши, додав: – Однаково, дуже добре, що ти про безпеку подбав – саме так і повинен мислити той, ім’я якому воїн. Та ніч прийдешня, ти вже повір мені, тривог не подарує…

На тому всі почали лаштуватися на ніч.

Надходив вечір. А з ним Асланів настрій перекинувся на інших. Пітеру було ніяково від самої думки про те, що вести військо в бій доведеться йому самому: звістка про те, що, може статися, Аслана не буде поруч з ним у скрутну годину, хоробрості йому не додавала. Ось і вечеря промайнула у мовчанці. Усі відчували, як відрізняється цей вечір від минулого чи навіть від сьогоднішнього ранку. Було таке відчуття, начебто щасливі часи, тільки-но розпочавшись, добігли кінця.

Передчуття чогось поганого, що мало трапитись, не полишало й Сьюзан. У своєму ліжку, вона крутилася, та заснути ніяк не могла. Хтось давно вже солодко сопів уві сні, а вона все «лічила і лічила ягнят», коли раптом почула, як поруч у темряві глибоко зітхнула Люсі.

– Не спиться? – пошепки спитала Сьюзан.

– Ні, – відповідала Люсі. – Я і сама гадала, чи ти спиш, чи то ні. Послухай, Сьюзан…

– Що?

– Щось мені тоскно, знаєш, як буває, коли над головою збираються грозові хмари…

– Правда?! У мене таке саме відчуття.

– І якось це пов’язане з Асланом, – вела далі Люсі. – Чи щось жахливе трапиться із ним, чи сам він скоїть щось жахливе.

– Увесь цей час він сам не свій. І це було помітно чим далі ближче до ночі, – погодилася Сьюзан. – Послухай, Люсі, а що він там казав про неминучий бій? Який рішучий бій без нього? А чи не вирішив він часом піти від нас і всіх покинути напризволяще?

– А де він тепер? Досі в шатрі?

– Та ні, не схоже. Ходімо-но, подивимось навкруги…

– Гайда, – одразу ж підхопилась Сьюзан, – все краще, ніж лежати у ліжку та витріщати очі у темряву.

Тихесенько, навпомацки серед сплячих, сестри крадькома вислизнули із шатра. Ясний місяць осявав долину, навкруги стояла така тиша, що було чутно, як по камінцях жебонить вода у річці. Раптом Сьюзан схопила Люсі за руку: «Дивись!». Попереду, біля дальнього кордону табору, майже на узліссі вони побачили знайому світлу тінь. Ще мить – і вона розчинилася в лісі. Сестри перезирнулись та мовчки кинулися слідом. Крадучись, вони видерлися вгору по схилу, залишаючи позаду і дрімотний табір, і безсонну річку. Вже нагорі, повернувши праворуч, вони упізнали той шлях, яким ішли сюди від пагорбу кам’яної скрижалі. А лев ішов усе далі й далі, то являючи себе їхнім поглядам, то зникаючи у безпросвітній пітьмі лісових тіней. Вони потайки йшли слідом за ним, замочивши ноги у рясній росі лісових трав. Але ж яким несхожим на Аслана здавався їм той Лев, за яким вони слідкували: хвіст опущений, голова похилена, ноги насилу волочаться – ніби полишила його уся колишня міць. Ось так вервечкою вони дісталися просторої лісової галявини, де все було як на долоні: ані куща, ані дерева, що б відкидало тінь, коли Аслан раптом зупинився й озирнувся. Тікати – смішно й безглуздо. Сховатися – але куди? Нічого не поробиш – дівчата підійшли ближче. Коли вони наблизились, Аслан зітхнув:

– Ох, діти-діти! Навіщо ви йдете за мною?

– Якось не спалося, – хотіла була виправдовуватись Люсі, та одразу ж збагнула, що слова тут зайві – нащо слова, коли Асланові відомі думки.

– Будь ласка, а можна ми підемо з тобою, куди ти – туди й ми? – спитала Сьюзан.

Аслан замислися, а потім зважився:

– Я був би тільки радий, коли б зі мною поруч були б сьогодні самі лише друзі. Гаразд, ви можете піти, та обіцяйте, що без сперечань зупинитесь, як тільки я скажу, а далі – ані кроку.

– Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, – в один голос пообіцяли дівчатка.

І вони пішли разом: Лев посередині, а сестри, вже не ховаючись, – з боків. Вони пішли, та до чого ж повільно! Лев ледве пересував ноги, і його велична грива мало не торкалась землі. І раптом він спіткнувся, як то буває з тими, кого здолала хвороба, і дівчатам почувся тихий стогін.

– Аслане, любий Аслане! – не витримала Люсі. – Скажи нам, що трапилось? Коли розповіси, може, полегшає.

– Чи ти, часом, не захворів? – спитала Сьюзан.

– Ні, – одказав Аслан. – Мені самотньо, і то журба мене з ніг валить. Покладіть свої долоні мені на гриву. Я відчуватиму ваш дотик і знатиму, що ви зі мною.

Так дівчата і зробили. Без дозволу вони б нізащо не наважилися на таке, хоча й мріяли про це відтоді, як вперше зустрілися з ним. Вони занурили свої змерзлі долоні у теплу гриву та погладили його. І так вони пройшли майже весь зворотний шлях до пагорба з Кам’яним Столом. З цього боку дерева підступали найближче до верхівки пагорба, та коли вони опинилися біля останнього великого дерева, навколо якого стіною розрісся терен, Аслан зупинився.

– Ох, діти-діти… Ось і прийшов час розставання. А далі – що б не трапилось – зачаїться, і ані писку, ані шурхоту. Тож бувайте!

Дівчатка гірко розридалися, хоча й самі не знали чому. Вони пригорнулися до лева, не бажаючи відпускати його: цілували його ніс і гриву, і великі сумні очі. А потім він повернувся та пішов на гору, а вони причаїлися у заростях терену і лише дивилися йому вслід. І ось що постало перед їх очима.

На пагорбі коло Скрижального Столу зібралася чималенька юрба. І хоча місячного сяйва було більш ніж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що відкидали зловісні багряні відблиски та смерділи важким чорним чадом. Подібної юрби в одному місці дівчата ще не стрічали. А були тут: огри зі страхітливими іклами, перевертні у вовчій шкірі, бикоголові здоровані, духи недобрих дерев, отруйних дурманів та інші неймовірно потворні страховиська, яких я навіть описувати не беруся, інакше дорослі взагалі заборонять вам, мої маленькі читачі, брати до рук цю книжку. А були тут усі. Деяких навіть уявити важко: відьми та вампіри, упирі та вурдалаки, нічні жахіття та лихоманки, не кажучи вже про злиднів, почвар та іншу нежить – словом, усі, хто відгукнувся на заклик Чаклунки і кого вовк зібрав під її знамена. Посередині, біля самого Столу, блідою поганкою височіла сама Чаклунка. Кола ота юрба побачила, що до них наближається Лев, з усіх боків здійнявся вий та лай, ґвалт та гомін, виск та вереск. І навіть сама Чаклунка – і та! – з переляку заклякла на місці, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.



– Погляньте-но на цього дурня, що з усіх дурнів найдурніший! – викликнула вона, перекриваючи навколишній гармидер. – Він сам прийшов до нас! В’яжіть його скоріш!

Люсі та Сьюзан у своїх тернових кущах затамували дух, очікуючи почути грізний рик у відповідь та побачити, як Аслан накинеться на ворогів. Та нічого такого не сталося. Чотири відьми з удаваними усмішками, аби всі побачили, які вони хоробрі (але напоготові будь-якої миті чкурнути куди подалі), потроху підбиралися ближче.

– Я наказала в’язати його! – гримнула Чаклунка. Тієї ж миті відьми накинулися на Аслана, повискуючи та улюлюкаючи від захвату: вони ж бо й самі вже зрозуміли, що опору можна не остерігатися. Те ж зрозуміли й інші, чи то гобліни, чи то гноми, а також якісь мавпоподібні істоти, які кинулися на допомогу відьмам. Гуртом вони закинули Лева на спину та зв’язали йому всі чотири лапи. При цьому вони волали та верещали так, ніби спромоглися на велику звитягу, хоча якщо б Лев схотів, одного удару могутньої лапи вистачило б на них усіх. Та він не зронив ані стогону, навіть коли туго-натуго стягнуті вузли та петлі уп’ялися в його тіло. А ті вже поволокли його до Столу.

– Стійте! – раптом наказала Чаклунка. – Десь чула я таке, нібито перед стратою приреченого годиться чи то обстригти, чи то обскубти.

Серед прибічників Чаклунки прокотився зловтішний сміх. Казна-звідки узявся клишоногий огр з величезними ножицями, який присів навпочіпки біля Аслана, та – клац-клац-клац – заклацали ножиці, і хвилі золотавого волосся хлинули на землю. Та от огр завершив свою роботу, і діти, навіть із своєї віддаленої схованки, помітили, що Асланова голова зробилася меншою та беззахиснішою. Не оминули це увагою і вороги.

– Погляньте-но, та він всього лише великий кіт! – вигукнув хтось із темряви.

– Невже він наводив на нас жах? – вторував тому інший голос із пітьми.

Вони знущалися з нього, примовляючи:

– Киць-киць-киць, де твоя славетна міць?!

– Чи спіймало кошеня мишенятко цього дня? Мабуть, облизня спіймало, а того йому замало!

– Нашій киці спозаранку не побачити сніданку! Молочка їй треба дати наостанок похлебтати!

– Та як вони сміють?! – прошепотіла Люсі, розмазуючи сльози по щоках. – Одне слово – нелюді!

Тепер, коли минуло перше потрясіння, Люсі вирішила, що Аслан, позбавлений обрамлення золотавого волосся, має вигляд навіть більш мужній та прекрасний, ніж до того. Вочевидь, угледіла щось таке й Чаклунка.

– Нумо, накиньте на нього намордник! – ні сіло ні впало наказала вона. Навіть тепер, коли вся нежить накинулась на лева виконувати наказ, варто було Аслану лише раз клацнути зубами, і двоє-троє залишилися б без лап. Та він і пазуром не поворухнув, що розлютило лісове скопище ще гірше. Тепер вже уся нежить, навіть ті, хто спершу боягузив, набралися хоробрості й зібралися навколо потішитись досхочу: хто намагався буцнути його ногою, хтось вдарити щосили, хтось – хоча б ущипнути, а хтось – плюнути та осипати прокляттями.

Врешті-решт, усі вгамувались та потягли зв’язаного лева до Столу. Зрозуміло, він був занадто великий для них, тож дехто натужувався його волочити, а хтось підштовхував, як міг. З останніх сил вони звалили його на Стіл, та ще й про всяк випадок обмотали мотузками та позатягували ті вузли, що послабшали.

– Боягузи! Вони досі бояться його! Навіть тепер, – майже вголос ридала Сьюзан.

Та ось гурба зітхнула з полегшенням. Аслана опутали з голови до лап та примотали до стільниці, і над натовпом нависла тиша. Чотири відьми з чотирма смолоскипами застигли по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула мантію, саме так, як і попередньої ночі, коли перед нею був Едмунд, і заходилась гострити ножа. У світлі смолоскипів та сяйві повного місяця (так, принаймні, здалося дівчаткам) ніж видавався якимось дикунським: зловісної форми ніж виблискував не залізом, а наче був зроблений з каменю. Та ось Чаклунка наблизилась і стала у Аслана в головах. Її обличчя скривила недобра посмішка; а Аслан дивився у небеса – у погляді ані злості, ані остраху, лише печаль. Та перш ніж завдати удару, Чаклунка схилилася над Асланом та прошипіла:



– Ну, то й що: чия взяла? Дурень, ти досі гадаєш, що жертвуючи собою, ти врятуєш отого зрадника з людського роду-племені? Що ж, замість його життя я заберу твоє, давнє закляття буде знято, та й договір дотримано. А от коли ти здохнеш, то що мені завадить за тобою слідом відправити ще і його? Тож наостанок знай, що віддаєш ти Нарнію мені на віки-вічні! І, навіть втративши життя своє, нікого ти не врятував! І з цим знанням у відчаї та безнадії – помри!

Відьма занесла над Асланом ніж. Більше нічого дівчата не бачили – від жаху вони заплющили очі.

Розділ 15

Найдавніше закляття часів одвічних

Сестри досі переховувались у тернику, де їх залишив Аслан, заплющивши очі та прикривши обличчя долонями, коли почувся гучний чаклунчин клич.

– Нумо всі за мною! Людинкам та звіряткам настав кінець! Найдурніший з усіх дурнів, великий кіт – здох! Тепер туди ж дорога і всім іншим!

Саме в цю хвилину дівчатка опинилися у смертельній небезпеці. З несамовитим воланням, під войовничий виск та пронизливе завивання дудок та ріжків, уся дика орда помчала схилами вниз, мало не розтоптавши їх на своєму шляху. Спочатку їх овіяло холодним вітром – то повз них промайнуло сонмище привидів; далі затремтіла земля від важкої ходи мінотаврів; потім заклало вуха від лопотіння крил – то з краю галявини у повітря здійнялася зграя найогидніших грифів та велетенських нетопирів. Іншим часом вони, мабуть, і досі б ще тремтіли з переляку, але зараз, відтоді як загинув лев, їх охопила тяжка туга, пекучий сором приниження та дитяча безпорадність – тому навряд чи вони придивлялися та прислухалися до того, що коїться навкруги.

Та врешті-решт у лісі настала тиша, і Сьюзан з Люсі наважилися вийти на відкритий гребінь пагорба. Місяць вже був на сконі, і в небі можна було роздивитися хмаринки, що раз у раз затьмарювали бліде місячне сяйво. Втім, навіть того світла вистачало, аби розгледіти обриси повитого мотузками бездиханного тіла на Кам’яному Столі. Дівчатка опустилися на коліна у росяну траву. Вони гладили стрижену морду та цілували його просто у холодний ніс, проливаючи гіркі сльози, доки вистачало сліз. Потім вони подивилися одна на одну і взялися за руки, відчувши зненацька себе сиротами, і заридали. Коли сльози скінчилися, Люсі мовила:

– Не можу бачити цей намордник! Спробуймо його зняти…

Вони взялися до справи. Та ніч була ще темна, змерзлі пальці не слухались, тому впоратись вдалося не скоро. Коли відкрилося його обличчя, сльози знов заструменіли по їхніх щоках. Крізь сльози вони отерли з нього піт і кров. Я не в силах живописати усю ту журбу, безвихідь та той розпач, що охопили їх.

– Спробуймо хоча би зняти з нього ці пута, – запропонувала Сьюзан.

Та як з’ясувалося, нелюді, намагаючись зігнати на Аслані усю свою злість, так міцно затягнули всі вузли та петлі, що здолати їх голіруч дівчаткам було не під силу.

Я сподіваюсь, що ніхто з тих, хто читає цю книгу, ніколи не був таким нещасливим, як Люсі та Сьюзан у ту ніч. Та якщо вам коли-небудь доводилось проплакати усю ніч до самого світанку, так що й сліз вже не залишалось, то, має статися, ви ще пам’ятаєте, що врешті-решт приходить відчуття, що все погане, що могло відбутися, вже відбулося, і більше нічого поганого, напевне, статися не може. Як би там не було, така сама спустошеність забрала сили й у дівчат. Здавалося, година за годиною минали у мертвотному спокої, та й передранковий холод мав би проймати їх до нутра, та вони нічого не помічали, лише краєм ока за весь цей час Люсі помітила дві речі. По-перше, небо на сході посвітлішало, а по-друге, майже під ногами у неї їй приверзся ледь помітний рух. Та не звернула на те уваги. Яке це мало значення? Та раптом вона помітила, ніби щось дряпається вгору кам’яною опорою Столу. Наступної миті це «щось» пробігло Столом. Люсі протерла очі – чи не примарилось їй оте?

– Ой! – зойкнула Сьюзан з іншого краю Столу. – Це ж миші! Та які зухвалі – шастають столом. – Ану, киш звідси, капосниці! – і Сьюзан змахнула рукою, щоб відігнати їх.

– Зажди, – зупинила її Люсі. – Хіба ти не бачиш, що вони роблять? – Дівчатка схилились, придивляючись пильніше.

– Ось так-так, – здивувалася Сьюзан, коли роздивилася. – Вони… гризуть пута.

– Ось я і дивлюсь, – півголосом, аби не налякати польових мишей, мовила Люсі, – дивлюсь я і дивуюся. То, мабуть, добросерді мишки. Бідолашні, вони, мабуть, і не здогадуються, що він мертвий – гадають, що як вони розв’яжуть пута, то він встане і піде…

До того часу вже дещо розвиднилось, і сестри вперше побачили, як вони змарніли за цю ніч. Та вони, як зачаровані, стояли і дивилися, як мишки гризуть, гризуть та гризуть десятки, якщо не сотні вузлів, аж доки пута не впали. На сході з’явилася світла смужка; поблякли всі зірочки, окрім однієї, найяскравішої з них, що висіла над самим краєм небосхилу; повіяло ранковим холодом. Мишки разом зникли, так само раптово, як і з’явилися. Дівчатка відкинули пасма погризених мотузків. Без пут, що сповивали левове тіло, він був більш схожим на себе. З наближенням світанку до нього поверталися величні риси.



За спиною у лісі зненацька цвірінькнула пташка. Навколо так довго стояла тиша, що дівчата аж підскочили від несподіванки. Слідом за першою тенькнула інша, і невдовзі все навкруги задзвеніло пташиними трелями. Можна було вважати, що то безперечно ранній світанок, а вже ніяк не передранкова ніч.

– Щось я зовсім змерзла, – визнала Люсі.

– Я теж, – луною обізвалася Сьюзан. – Коли холодно – треба походити. Коли ходиш – тепліше.

Вони разом пішли до кручі на східному схилі і озирнули даль. Велика яскрава зірка вже зникла. Земля, що позаду, досі губилася в темряві, але на видноколі край моря вже засвітився новий день. Небо порожевіло, а сестри ходили і ходили від Столу до кручі та назад; а от скільки разів – ніхто не рахував, але ноги вже стерпли. На хвилинку вони завмерли на краю кручі – кинути погляд на замок Кейр-Паравель, що в сутінках ледь виднівся у далині. Тієї ж хвилини на обрії з’явилася золота смужка, і вмить між водою та небом визирнуло червоним краєчком сонце. Саме в ту мить позаду почувся страшний оглушливий тріск, неначе якийсь велетень щодуху тріснув о підлогу своїм велетенським кухлем.

– Що це? – мимоволі скрикнула Люсі, хапаючи Сьюзан за руку.

– Я й сама… навіть озирнутися боюсь, – видохнула Сьюзан. – А що, як трапилося щось страшне?

– Облиш! Нічого страшнішого від того, що було, вже трапитися не може! – вирішила Люсі. – Ходімо!

У світлі вранішнього сонця все було інакшим, ніж уночі. Все розцвітилося кольорами, разом зі світлом з’явилися й тіні – все довкола змінилося настільки, що спершу дівчата не повірили своїм очам. І було чому! Кам’яна брила розкололася навпіл – величезна тріщина пролягла від краю до краю, а от Аслана… й сліду не було.



– Ой!

– Ох!

Зірвалося з вуст, і сестри кинулися до Столу.

– Як же так?! – вбивалася Люсі. – Чому його – навіть мертвого! – не залишать у спокої?!

– Хто?.. Хто це зробив?! – голосила Сьюзан. – Що все це означає? Іще одне закляття?!

– Саме так, – мовив гучний голос у них поза спинами. – Найдавніше закляття з усіх заклять.

Сестри озирнулися й обімліли: у сяйві сонячного світла перед ними стояв Аслан. А він, наче прокинувшись від довгого сну, просто стріпнув своєю гривою (що, судячи з усього, якимсь дивом встигла відрости).

– Аслане! – вигукнули сестри разом; у їхніх поглядах рівною мірою були і невимовна радість, і острах.

– Чи ти живий, чи мертвий? – закинула нарешті Люсі, сама ані жива, ані мертва.

– Як бачите – живий.

– То ти – не того… не при… при… при…? – спитала Сьюзан, остерігаючись навіть вимовити оте страшне слово (вона мала на увазі «примара»).

Тож, не марнуючи слів, Аслан лише схилився над тремтячою Сьюзан і мовчки лизнув її лоба. Вона відчула тепле дихання та запах левиної гриви, який, як то відомо, не можна переплутати ні з яким іншим.

– Ну, то й що? Чи схожий я на те, що ти загадала?

– То це ти, Аслане?! Живий і справжній! – вигукнула Люсі, й обидві дівчинки повисли в нього на шиї.

– Але як таке можливо? – спитала Сьюзан трохи згодом, коли до неї повернувся дар слова.

– Може бути так, – відповів Аслан. – Чаклунці відоме лише давнє закляття з глибини століть. Та є закляття ще давніше. Коли б Чаклунка зазирнула у ті часи, коли навколо панували пітьма і тиша, і навіть відлік часу ще не почався, то в досвітній імлі ще до зорі часів вона б пізнала найдавніше закляття часів одвічних. Якщо невинний у зраді з доброї волі віддасть себе замість іншого на заклання, то смерть сама не прийме таку жертву. Скрижальний камінь розколеться навпіл, і все повернеться на круги своя.

– Так-так, а що тепер? – заплигала на місці Люсі, плескаючи у долоні.

– Гайда, діти! – усміхнувся лев. – Моя колишня сила повертається до мене! Хто з вас спритний – гайда в квача! Хто мене дожене?

На якусь мить він застиг на місці, очі його сяяли, лапи двигтіли від снаги, хвіст хльостав по боках. Раптом він здійнявся у повітря та майнув над їхніми головами на той бік Столу. Заливаючись сміхом, хоч сама не знаючи чому, Люсі перелізла через Стіл, аби спіймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дівчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадійно відстаючи, то майже хапаючи його за хвіст. А лев – то прошмигував поміж них, то зненацька зупинявся, вимушуючи їх проскочити позв нього, то підкидав їх у повітря, то знову ловив у свої обійми. І врешті-решт все завершилося купою малою, де вже не можна було розібрати, де руки, де ноги, де голова, а де хвіст. Ніде не знайти таких веселощів, як у Нарнії (де немає місця для яких-небудь місіс Макріді). Єдине, чого Люсі так і не вирішила для себе, так це що саме то була за гра: чи то вовтузіння з кошеням, чи то біг навипередки з грозою. Набігавшись досхочу, усі разом впали на морошок перевести дух. Однак, на диво, ані втоми, ані голоду чи спраги – як і не було.

– Ну, що ж, – мовив Аслан, як тільки всі відсапалися, – побешкетували та й годі. Прийшла пора мені подати голос. Тож краще затуліть-но вуха!

Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дівчата поквапилися відвернутися. Наступної миті вони побачили от що: дерева попереду полягали, мов та трава на луці від подиху вітру перед дощем. А лев, немов нічого й не сталося, мовив:

– Нас кличе дальня путь! Доведеться вам їхати верхи.

Він схилився, і дівчатка видерлися йому на спину: Сьюзан вмостилася першою і обома руками вчепилася в гриву, а Люсі влаштувалася у Сьюзан за спиною, міцно тримаючись за сестру. Вона зробила це вчасно, бо наступної миті їх наче підхопила велика хвиля, підняла та понесла косогором униз – швидше за найспритнішого скакуна – у лісову хащу.

Ця скачка верхи на Аслані виявилась, мабуть, найнезабутнішою пригодою, що трапилася з дівчатами в Нарнії. Та й що тут казати: чи доводилося вам коли-небудь мчати галопом на коні? А тепер уявіть собі замість тупоту копит та рипіння старої збруї безшумну ходу великих котячих лап, а замість вороної, гнідої, буланої чи сірої у яблуках масті – масть золотаву; та не забудьте ще про золотаву гриву, що плескається, як та ковила, за вітром. До цього додайте швидкість, з якою ви хіба що не вдвічі зуміли б випередити найбаскішого з усіх скакунів, та на відміну від коня, з яким ще треба вміти впоратись, тому, хто їде на Аслані, не треба навіть слідкувати за дорогою. До того ж лев не знав утоми, він не потребував ані поводів, ані стремен, не виказував норов, а летів і летів уперед, дорогою оминаючи дерева, перестрибуючи кущі та струмочки, ручаї переходячи бродом, а річку долаючи вплав. Для повного враження візьміть до уваги, що шлях ваш пролягає не прокладеними стежками для прогулянок у парку, не сільським трактом і не полем, а… весною. А що таке є в Нарнії весна? А це означає, що ви мчите повз величні буки, сонячними галявинами поміж дубових гаїв, серед укритих білим цвітінням диких вишень, повз рокітливі водоспади, моховиті скелі та печери, наповнені таємничим гулким відлунням; уверх кручами, що відкриті усім вітрам, де може вистояти лише ялівець, вересовими відрогами гір, запаморочливими перевалами, та знову – униз, униз, униз, дикими полонинами та долинами з морем розливним блакитних квіточок.

Ось так, незадовго до полудня, вони опинилися на гребні скелястої гори, з якої десь далеко внизу виднівся замок. Звідси він ввижався якимось несправжнім, начебто іграшковим, з гостроверхими маківками башт та зубчиками по стінах. Та не встигли дівчата помилуватися краєвидом, як лев помчав униз з усієї можливої сприті. Тож не встигли вони мовити ані «ох», ані «ах», ані «що за чудовий замок», як той виріс перед очима в усій своїй красі. Тепер назвати його іграшковим язик не повертався. Він похмуро височів над головою і, здавалося, змірював їх примруженим поглядом бійниць. Схоже, на них тут не чекали. Ніхто не визирнув із сторожової вежі, та й ворота були на запорі. Та лева це не зупинило: не збавляючи ходи, він вже летів до воріт, немов гарматне ядро.

– Оце і є чаклунчин дім! – вигукнув він на бігу. – Тримайтеся щосили!

Що ж, він попередив їх недарма: світ мало не перекинувся догори дриґом; усі нутрощі спочатку піднялися, а потім раптово спали вниз, перед очима промайнула кріпосна стіна, і… мало не сторч головою обидві сестри скотилися з Асланової спини, вже по цей бік стіни. Пихкаючи та відсапуючись, дівчата озирнулися навкруги: перед ними лежало широке забруковане подвір’я, на якому, куди не кинь оком, не було ані душі – самі лише статуї.

Розділ 16

Про кам’яні статуї та про те, що з ними трапилось

– Яке незвичне місце! – вигукнула Люсі. – Усі ці кам’яні тварини та статуї-люди – немов потрапив до музею.

– Ш-ш-ш… Тихіше! – прошепотіла Сьюзан. – Подивися лише, що робить Аслан.

Аслан і справді повівся якось дивно: одним стрибком наблизившись до кам’яного лева, він дмухнув на нього. Потім без зайвих зволікань обернувся, немов дзиґа – як кошеня, що женеться за власним хвостом – та дмухнув на кам’яного гнома, що (як ви пам’ятаєте) стояв спиною за декілька кроків від лева. Потім Аслан відскочив до високої статуї дріади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею прийшла черга кам’яного кроля, а слідом за тим поспішив до двох кентаврів. Несподівано Люсі зойкнула:

– Лев, Сьюзан, лев! Поглянь-но на лева!

Сподіваюся, вам доводилося колись розводити вогонь у каміні та спостерігати за тим, як до зім’ятої газети підносять сірника. Спочатку здається, начебто нічого і не відбувається; аж раптом помічаєте, як газетою вгору повзе стрічка полум’я… ось дещо подібне відбувалося і тепер. Аслан дмухнув на лева, і деякий час нічого не відбувалося, аж раптом по карку в нього зазміїлось полум’я, особливо помітне на мармуровій спині лева; і ось вже вогонь охопив гриву, за нею широку морду звіра; як полум’я, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу – спочатку з нехіттю, а потім, немов отямившись, огортає його увесь – так і наш лев: ось він струснув гривою, та кам’яні лапи не дають йому зірватися з місця; та за мить вже кам’яні зборки оповилися вогнем – і на боках вже переливається золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, та протяжно позіхнув. Щойно ожили його задні лапи, як він здійняв одну та зайнявся чухатися. А вгледівши Аслана, кинувся до нього, підстрибуючи та скиглячи від захоплення, та заходився грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.

Доки сестри не зводили очей з лева, навколо відбувалося таке, що незабаром їм стало не до нього. Повсюди навкруги оживали статуї. Подвір’я замку вже не скидалося на музей; тепер воно скоріш нагадувало звіринець. Пробуджені створіння, пританцьовуючи, бігли за Асланом, аж доки його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сіре подвір’я засвітилося розмаїттям яскравих кольорів: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврів, синяво-чорним – роги єдинорогів, райдужним різнобарв’ям горіло яскраве оперення птахів, червонувато-брунатним виблискувало хутро лисів, собак та сатирів; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними капюшонами; дівчата-берези сяяли сріблом, а дівчини-буки – свіжим світло-зеленим, таким світлим, що він був майже жовтим. А замість мертвої тиші навкруги звідусіль доносилося ревіння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотіння, іржання, тупіт безлічі ніг та копит, крики, пісні та дзвінкий сміх.

– Ой-ой! – несподівано вирвалось у Сьюзан. – Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно?

Люсі перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступні кам’яного велетня.

– Усе гаразд! – радісно вищирився Аслан. – Не бійтесь – не впаде! У велетнів коли усе гаразд з ногами, то й з головою порядок.

– Не те щоб я хвилювалася за велетня, – прошепотіла Сьюзан Люсі. Та навіть коли б Аслан почув її шепіт, робити щось було вже запізно. Полум’я вже охопило ноги велетня та здіймалося все вище. Він вже поворушив ногами, а за мить підняв палицю з могутніх пліч, протер очі та вимовив:

– Нічого собі! Довгенько же я спочивав! – він роззирнувся навколо. – Стривайте-но, десь тут під ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона, часом, кому на очі?

Усі водночас заходилися розповідати йому, що з ним трапилося, тоді він приклав долоню до вух, і всім довелося повторювати сказане, а коли він нарешті все зрозумів, то вклонився Асланові так низько, що мало не зачепив головою скирту сіна; з його не зовсім симпатичного обличчя не сходила широка усмішка, а він раз за разом шанобливо торкався країв свого капелюха. (Нині в Англії велетня удень з каганцем не відшукаєш, а доброзичливого та усміхненого – і зовсім не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)

– А тепер час оглянути палац, – наказав Аслан. – Усі, хто живий, – скоріш до палацу, обшукайте всі закуточки, закамарки та закапелки, усі сходи та хижки, та не забудьте про покої королівські – ніколи не знаєш, де знемагають німі кам’яні в’язні.

Усі похапцем кинулись усередину, і незабаром похмурі переходи та таємні ходи замку загомоніли безліччю голосів, що луною розкотилися подвір’ям, вилітаючи з розчинених вікон: «Глядіть, не забудьте про підземелля!», «Допоможіть-но нам прочинити ці двері!», «Ооо, ось іще одні гвинтові сходи!», «А це що? Здається, кенгуру… Покличте-но сюди Аслана!», «Фу, ох і тхне ж звідси!», «Обережніше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он їх скільки!». Але радісніше за всіх пролунав голос Люсі, коли вона примчала зі словами: «Аслане, Аслане! Він знайшовся! Я знайшла його! Ходімо швидше, він там! Містер Тумнус там!».

За мить Люсі та Тумнус вже трималися за руки та пританцьовували від радості. Бутність статуєю ніяк не вплинула на любов містера Тумнуса до танців, а вже розповідь про пригоди, які пережила Люсі, він готовий був слухати без кінця.

Тим часом звірі обнишпорили усі закуточки чаклунського замку. Твердиня її стояла тепер порожня: двері розчахнуті, вікна прочинені навстіж, прозоре світло та пряний весняний вітерець заповнили найтемніші та найзловісніші місця замку, тож увесь звіриний натовп заквапився на подвір’я. І тут хтось, здається, саме Тумнус, раптом зауважив:

– Заждіть-но, а як ми виберемося із замку, коли браму замкнено?

Бо ми пам’ятаємо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи воріт.

– З цим ми впораємося, – промовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. – Е-ге-гей! Там, нагорі! Як вас звати?

– Громодум, якщо ваша ласка, – відповів велетень, знов торкаючись свого капелюха.

– Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, – кивнув Аслан. – Спробуйте-но випустити нас звідси.

– Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, – погодився Громодум. – Малеча знизу – усі геть від воріт!

За два кроки він вже опинився біля брами та підняв палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» – пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого – затріщала, і похилилася – від третього. Потім велетень вхопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився – і ось вже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши куряву непроглядного пилу. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому кам’яному подвір’ї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце відблискувало від сріблястих джерельних хвиль, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.

– Щось я запарився, – промовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. – Зовсім втратив форму. А чи не знайдеться у юних леді такої корисної речі, як носовичок?

– Знайдеться, – обізвалась Люсі, витягаючись навшпиньки та помахуючи своїм носовичком так високо, як тільки вона могла його простягнути.

– Дякую, маленька міс.

І Громодум нахилився ще нижче. Наступної миті перелякана Люсі опинилася у повітрі, затиснута між великим та вказівним пальцями велетня. Він підніс її до обличчя, та коли до зіткнення залишалося всього нічого, велетень здригнувся та обережно опустив її на землю, бурмочучи: «Боже мій! Ухопив дівчинку! Прошу вибачення, маленька міс, переплутав вас із носовичком!».

– Ні, ні, – розсміялася Люсі, – ось же він!

Цього разу велетневі вдалося підчепити носовичок без Люсі, та в нього на пальці він був такий, як, наприклад, на вашому – таблетка сахарину. І тому важко було втриматися від сміху, спостерігаючи, як він старанно ялозить пальцем по розпашілому обличчю.

– Небагато користі вам з мого носовичка, – вигукнула Люсі.

– Нічого, нічого, – чемно відповів велетень. – Ліпшого носовичка годі й знайти. Такий м’якенький та зручний, такий… не знаю навіть який. Вам видніше.

– Який чемний велетень, – прошепотіла Люсі панові Тумнусу.

– Що правда – то правда, – прошепотів фавн у відповідь. – У роді Громодумів виховання у пошані, як і сама родина у Нарнії, до речі. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як і будь-який велетень із тих, яких мені довелося зустрічати), зате вже рід старовинний, з укладом і засадами, як то кажуть у нас. Та й ви маєте погодитися, що коли б був він іншим, Чаклунці не довелося б обертати його на камінь.

Тут Аслан плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші:

– Не час святкувати, коли брати наші у жорстокому бою з поганю гинуть! – вимовив він. – Коли ми воліємо покласти край правлінню Чаклунки, то маємо вже тепер шукати поле битви.

– І стати до бою пліч-о-пліч з братами! – заревів один із кентаврів.

– Авжеж! – погодився Аслан. – А ті, хто не в змозі просуватися швидко: діти, гноми та маленькі звірятка – забирайтеся на спини тих, хто бігти гаразд – левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, кого природа наділила добрим нюхом, – ті виступатимуть з левами вперед – винюхувати сліди битви. Тож, усі, швиденько! Розібралися по двоє, хто на кому – і вперед!

Тут, звичайно, здійнявся шум та гомін, та весела плутанина. Зате хто був абсолютно щасливий, так це колись кам’яний, а нині живий-живісінький лев. Він метушився навіть більше за інших, зображаючи бурхливу діяльність, коли як насправді лише метався від одного до іншого, приговорюючи:

– Ви чули, Аслан сказав: «з левами», тобто «зі мною і з ним». От уже за що я люблю Аслана, так це за простоту: сам ніс не задирає, мовляв «ви шукайте, а я тут постою», а разом із нами, з левами (це він про мене), готовий йти по сліду, а ніс тримати до землі. – Ці слова він повторював неодноразово – принаймні доки Аслан не посадив йому на спину трьох гномів, дріаду, двох кроликів та їжака. На цьому він вже трішки вгамувався.

Коли всі нарешті зібралися (не без допомоги великої вівчарки, що вмить навела порядок у похідних рядах), військо покинуло замок через пролом у стіні. Першою йшла пошукова група, що складалася з левів та собак: ті, припавши носами до землі, шурхали на всі боки, і незабаром одна з гончих взяла слід та гавкотом сповістила інших. Після цього ніхто вже часу дарма не втрачав. Собаки, леви, вовки та інші хижаки, що живуть полюванням, помчали, що є духу, тримаючи носи до землі. По їхніх слідах поспішала ціла колона, що розтягнулася мало не на півмилі. Зчинився шум, як при такій забавці, що в старій добрій Англії звалася полюванням на лисиць, однак з тією різницею, що зазвичай леви в ній участь не брали, особливо леви з таким оглушливим ревом, як у Аслана. Слід Чаклунки ставав виразнішим – то все швидше рухався загін. І ось біля виходу з вузької довгої ущелини, пробитої звивистою річкою, до Люсі крізь звичний гомін погоні долинув раптом зовсім інший звук. Усередині в неї усе немов перекинулося – то були звуки битви, де метал бився об метал.

Тим часом передовий загін вирвався вихором з тіснини на простір, і одразу стало зрозуміло, що там і до чого. Куди не кинеш погляд, крізь точилася битва. Пітер та Едмунд із залишками війська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсі здалося, що всякої нежиті зібралося тут значно більше, ніж минулого вечора. До того ж при світла дня жахлива орда здавалася ще жахливішою, потворнішою та лютішою, ніж вночі. А Пітерове військо (його все ближче відтісняли до згубної ущелини так, що Люсі могла бачити їхні спини) помітно порідшало, й одного лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути – чому. Усе поле битви, тут і там, було усіяне мертвим камінням – вочевидь, Чаклунка не забула удатися до свого жезлу. Та нині в неї в руках був не він, а той самий кам’яний кинджал, яким вона напередодні заколола Аслана. Люсі зблідла: у смертельному двобої з Чаклункою зійшовся Пітер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, і здавалося, що схрестилися не два, і шість клинків одночасно, з кожного боку по три. Пітер та Чаклунка перебували в самому серці битви, і навколо них, куди не кинеш оком, точилися двобої.

– Хутко, дівчата! Злізайте з мене! – наказав Аслан, і ті вмить зіскочили на землю.

Нарнією, із західного кордону, позначеного ліхтарним стовпом, до самих берегів східного моря, пронісся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Білу Чаклунку. На обличчі тої Люсі встигла помітити жах та невіру, і тієї ж миті Лев та Чаклунка покотилися по землі.




І все військо, що його Аслан привів за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми – з бойовими сокирами, собаки – вишкіривши пащі, велетень – із дубиною (а скількох він поклав ненароком, затоптавши ногами, і не злічити), єдинороги – виставивши роги, кентаври – з гострими мечами і міцними копитами. Помітно поріділе військо Пітера привітало їх радісним «ура!». Новоприбулі вибухнули ревом у відповідь; вороги – заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, і цей гомін прокотився по окрузі, повернувшись луною з густих лісів.


Розділ 17

У пошуках Білого Оленя

Коли наспіло підкріплення, вороги були приречені на невдачу. Значні сили супротивника зім’яли у першій ж атаці. Побачивши смерть Чаклунки, ті, хто вцілів, або пустилися навтікача, або ж здалися. За хвилину Люсі помітила, як Аслан із Пітером потиснули один одному руки-лапи. У ту мить Люсі здалося, що Пітер став зовсім чужим – обличчя його було блідим та суворим, і він здавався набагато старшим за свої роки.

– Коли б не Едмунд, – переповідав Аслану Пітер, – тут би ми всі й полягли. Направо й наліво Чаклунка перетворювала наше військо на каміння. Та Едмунд не знав страху. Він пробився до неї, убивши один за одним трьох велетенських людожерів, доки Чаклунка розправлялася з одним із наших леопардів, і кинувся вперед, направивши меча… ні, не на неї, а на її чарівний жезл. Коли б він намагався схопитися з нею (помилка ця стала для багатьох фатальною), то бути б і йому статуєю. Але Едмунд розтрощив той жезл одним ударом. Коли б це вдалося зробити хоч трохи раніше… ми б могли розраховувати і на перемогу, а так – багатьох ми втратили у цьому бої. Едмунда теж поранено, і поранено важко. Ходімо мерщій до нього!

Едмунд відшукався під опікою Бобрихи трохи осторонь від поля бою. Він лежав, увесь скривавлений, з блідим – аж зеленим – обличчям, тяжко вдихаючи повітря розтуленим ротом.

– Люсі, не зволікай! – поквапив дівчинку Аслан.

Чи не вперше Люсі згадала про дорогоцінне зілля, що дісталося їй у подарунок від самого Діда Мороза. Від хвилювання руки в неї тремтіли так, що пробка ніяк не відкорковувалася. Та нарешті піддалася, і Люсі мерщій влила кілька крапель зілля Едмунду в рот.

– У нас є ще поранені, – сказав з-поза її плеча Аслан, варто було їй забаритися на хвилинку, вдивляючись в бліде обличчя брата й гадаючи, чи справді зілля має цілющу силу.

– Та знаю я! – сердито відмахнулася Люсі. – Ще лише хвилинку!

– Донько Єви, – суворо вимовив до неї Аслан, – інші також стоять однією ногою у труні. Невже ти даси їм померти, тільки б Едмунд залишився жити?

– Вибач, Аслане, – Люсі підвелася та попрямувала слідом за ним до інших поранених. Півгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсі зцілювала тих, хто ще дихав, Аслан – оживляв скам’янілих. Коли ж вони впоралися, Люсі повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Він не тільки зцілився від ран тілесних – він був таким, яким Люсі не бачила його вже цілу вічність. Правду кажучи, він став таким, яким був до того, як його перевели до тієї гидкої школи, де він і сам став гидким. А тепер він міг прямо та чесно дивитися іншим в очі. Тут, на ратнім полі, Аслан і посвятив його в лицарі.

– Як гадаєш, чи він знає? – ледь чутно спитала Люсі в Сьюзан. – Він знає, що Аслан зробив заради нього? Знає про угоду, що вклали Лев із Чаклункою?

– Ш-ш-ш… Звісно, що ні, – похитала головою Сьюзан.

– Хіба ми не повинні йому розповісти?

– Ні, не повинні, – знов заперечила Сьюзан. – Це буде для нього занадто! Лише уяви себе на його місці.

– Я вважаю, що він повинен знати, – не погодилась Люсі, та цієї миті їх розмову перервали.

Час був ставати на ночівлю. Табір вирішили розбити там, де вони були. Як, коли і де Аслан добув їжу на всіх – про те мені невідомо. Але, так чи інакше, о восьмій вечора всі вже сиділи на траві, попиваючи запашний чай. Вранці вони вирушили на схід, униз по великій ріці. А ще через день, саме коли прийшов час чаювати, вони дісталися гирла. Замок Кейр-Паравель височів на пагорбі неподалік. Просто перед ними розкинулися піски і скелі, і заплави морської води, і пасма водоростей. А цей чарівний морський запах, ці синьо-зелені хвилі, що з шурхотом накочуються на пісок, і крики чайок – чи доводилося вам колись чути голоси чайок? Пригадуєте?

Того вечора, після чаю, всі четверо дітей примчали на берег моря; зняли черевики, шкарпетки-панчохи та побрели берегом, відчуваючи, як пісок лоскоче їхні пальці.

Назавтра на них чекала подія куди серйозніша. У тронній залі – залі, стеля якої викладена слонячої кісткою, західні двері оздоблені павиними опахалами, а східні виходили просто до моря – у присутності всіх друзів Аслан урочисто коронував їх і посадив на чотири трони під оглушливі звуки труб та викрики: «Хай живе король Пітер! Хай живе королева Сьюзан! Хай живе король Едмунд! Хай живе королева Люсі!».



– Коли вже зійшли на престол королями та королевами Нарнії, завжди ними й залишайтеся. Носіть із гідністю свій королівський титул, сини Адама! Носіть із гідністю свій королівський титул, доньки Єви! – урочисто виголосив на коронації Аслан.

Крізь широко прочинені західні двері до них долинули голоси русалок та тритонів, що наблизилися до берега та голосно співали на честь новоявлених королів та королев.

Тож діти зійшли на свої трони, кожному до рук дали скіпетра, і вже як повновладні правителі та правительки Нарнії вони щедро обдарували своїх друзів: фавна Тумнуса і Бобра з Бобрихою, і велетня Громодума, і леопардів, і величних кентаврів, і відданих гномів, і, звичайно, лева. І та ніч була ніччю великого свята у Кейр-Паравелі: були і веселощі, і танці, золото спалахувало, а вино текло рікою, голосно лунала музика всередині, і тихіше, та проникливіше і солодше, незнайома мелодія, що лилася з вод морських.

Посеред усіх тих веселощів Аслан несподівано зник. Та хоч Королі та Королеви це помітили, ніхто не зронив ані слова. Недарма казав їм Бобер: «Сьогодні він тут, завтра – ні; сьогодні – з вами, а назавтра його вже й слід минув. Він не з тих, кого можна прив’язати. Та й, до того ж, є країни, де він в цю мить більше потрібен. Це нічого, ви не переймайтеся. Головне – не варто його підганяти. Він – вільний лев, його не підкорити».

На цьому нашу розповідь майже завершено, проте наберіться ще трохи терпіння. Двоє королів та обидві королеви Нарнії правили країною довго, і справедливим було їхнє правління. Спершу довелося чимало попрацювати, вистежуючи по лісах недобитки чаклунчиного війська, і ще довго країною ходили чутки про злодіяння та неподобства, що чинилися у віддалених хащах та глушині дрімучій; десь бачили примару, а місяць по тому когось налякав чи то песиголовець, чи перевертень, а ще за місяць хтось чув якісь плітки, начебто якась стара карга – насправді відьма. Ото, мабуть, і все. Та поволі зникли і ті чутки. Життя налагоджувалось навіть у найвіддаленіших закутках країни. Правителі й правительки приймали справедливі закони та тримали свої землі у злагоді; вони переймалися охороною добрих дерев, рятуючи їх від повального (у буквальному розумінні слова) вирубання. Вони звільнили юних гномів та сатирів від обов’язкового відвідування школи, а також з усією суворістю поклали край таким непорядним заняттям, як то: пхання носа не в свої справи, настирливість і неуважність, зате простий люд (той, що жив своєю працею та давав жити іншим) усіляко заохочувався. У своє правління їм уперше вдалося дати рішучу відсіч лютим велетням (тим, що зовсім не схожі на вихованого Громодума) на півночі Нарнії, коли ті надумали перейти кордон. Вони поклали дружні та мирні відносини з заморськими державами і неодноразово обмінювались із ними державними візитами. Так пролетів не один рік. Брати змужніли: Пітер перетворився на високого кремезного красеня і мужнього воїна, і стали його називати Пітер Прекрасний, а Едмунд, який був серйознішим та розсудливішим за Пітера, уславився як мудрий порадник та суддя, за що його прозвали Едмунд Справедливий. Сьюзан розцвіла та стала красунею з чорним, як смола, та довгим, майже до п’ят, волоссям, і багато хто з заморських правителів надсилав до Нарнії своїх послів – просити її руки. Згоди вона доки нікому не давала, аби не образити інших, за що її прозвали Сьюзан Жаліслива. Щодо Люсі, то вона так і залишилася веселою життєлюбною золотоволоскою, і принци в тих краях тільки й мріяли про те, аби назвати її своєю нареченою, а в народі прозвали її Люсі Відважна.

Так і жили вони у веселощах та радощах, а коли й згадували про колишнє життя (по той бік шафи), то лише як про загадковий сон. Але одного разу добрий Тумнус (що тепер вже був фавном досить поважного віку і досить огрядним), спустившись річкою, приніс їм звістку про те, що в його краях знов з’явився Білий Олень, так-так, той самий олень, що міг виконати твоє заповітне бажання, коли лише тобі вдасться його спіймати. Дізнавшись про це, королі і королеви з усім двором, мисливськими собаками та ріжками попрямували у далекі західні лісі. І що ж – Білий Олень і справді навернувся їм на очі. І почалася гонитва: по горах, по полях, по долинах і лугах, аж доки врешті-решт вони не помітили, що у лісі самі – почет їх залишився далеко позаду. Олень вів їх усе далі вглиб лісу, і невдовзі їхні коні зупинилися, а олень зник у непролазних хащах. І мовив тоді король Пітер (давно вже всі були королями і королевами, звикли висловлюватися куди вишуканіше, ніж раніше):

– Любі правителі та правительки, чи не час нам спуститися з коней та пройти за цим звіром у гущавину, бо раніше не доводилося нам полювати на звіра благороднішого, ніж цей.



– Так, королю, – відповіли інші, – зробимо ж по слову твоєму.

Отож, вони злізли з коней, прив’язали їх до дерев та пішки попрямували углиб заростей. Та не встигли вони пройти й декілька кроків, як королева Сьюзан вигукнула:

– Любі друзі мої, велике диво перед нами – здається, я бачу залізне дерево.

– Пані, – звернувся до неї Едмунд Справедливий, – коли ви підведете очі вгору, то зможете побачити світоч, що спонукає вас до думки, що дерево це – зовсім не дерево, а залізний стовп.

– Клянуся левовою гривою, ніколи ще не бачив я більшої дурниці! – вигукнув король Пітер. – Ото вже забаганка – ставити ліхтар у самій гущавині, де дерева сплітають гілки свої так тісно, що за ними ніяке світло не проб’ється.

– Любий королю, – мовила до нього Сьюзан, – може статися, що ліхтарний стовп цей стояв тут ще тоді, коли дерева були значно менші, чи їх і зовсім не було. Бо ліс цей дуже молодий, а стовп – дуже старий.

Так вони і стояли, споглядаючи стовп, доки Едмунд нарешті не проказав:

– Не знаю я – чому, тільки думається мені, що я вже колись його бачив. Ніби уві сні я бачив інший сон, і в тому сні був він.

– Щось подібне приверзлося й нам, пане, – відгукнулися інші.

– Більш того, – додала Люсі, – мене не полишає передчуття, що коли ми минемо той стовп, то чекають на нас мандри, про які ми й гадки не маємо, і пригоди, яких нам не минути, і доля зовсім інша.

– Панно, – сказав на це король Едмунд, – таке саме передчуття гнобить і мене.

– І мене, – додав король Пітер.

– І мене, – погодилася королева Сьюзан. – Коли б моя воля, повернулися б до коней. Не варто випробовувати долю та продовжувати гонитву.

– Панно! – вигукнув король Пітер. – Молю вас пробачити мені ці слова, проте ніколи ще у нашу бутність королями – а ми доклали рук до багатьох гідних справ, чи то йшла мова про битви, істин пізнання, ратні подвиги чи правосуддя – ніколи ми не кидали нічого, а завжди доводили справи до пуття.

– Брат наш правду каже, сестро, – промовила королева Люсі. – Здається мені, що вкриємо ми себе ганьбою, коли передчуття наші змусять нас припинити гонитву на благородного звіра та на півдорозі повернути назад.

– Мудрі слова твої, сестро, – погодився Пітер, – і до того палає в мені бажання дізнатися про призначення цього стовпа, що навіть за найдорогоцінніші з найдорогоцінніших каменів Нарнії та островів не повернувся б я назад.

– Що ж, коли ми вирішили так, – мовила Сьюзан, – тоді з Асланом у серцях продовжимо наш шлях і гідно зустрінемо пригоди, що їх готує нам доля.

Тож королі та королеви рушили в гущавину, та не встигли зробити і дюжину кроків, як згадали, що дивина та зветься просто ліхтарним стовпом, а варто їм було ступити ще кроків зо двадцять, як вони помітили, що прокладають собі шлях вже не поміж зеленої хвої, а поміж хутряних пальт. Ще крок вперед – і вони, вже не королі й королеви у мисливських вбраннях, а просто Пітер, Сьюзан, Едмунд та Люсі у своєму старому звичайному одязі, ввалилися у прочинені двері шафи у порожню кімнату. То був той самий день і той самий час, коли вони залізли до шафи, ховаючись від місіс Макріді та її екскурсантів. Ті ще галасували, як і раніше, у коридорі, та, на щастя, до порожньої кімнати ніхто не заглянув, тож дітей так ніхто і не спіймав.



На цьому наша розповідь і добігла б свого кінця, коли б діти не вирішили розповісти про свої пригоди Професору, хоча б задля того, аби пояснити загадкове зникнення чотирьох пальт із гардеробу. Професор, що був чоловіком виняткового розуму, не закликав їх казати правди та не городити дурниць, як не вимагав він і доказів.

– Ні, ні, – мовив він, – не думаю, що коли б вам зараз заманулося повернулися за пальтами, то вам би це вдалося. Цим шляхом до Нарнії вам вже не потрапити. Та й навіщо вам ті пальта, коли б ви там опинилися? А? Що б ви спитали? Звичайно, одного дня ви знов завітаєте до Нарнії. Коли-небудь. Не дарма ж казали: «Коли вже король, то король назавжди». Та не намагайтеся навіть потрапити туди навмисно. Та не шукайте нові шляхи. Вони й самі вас знайдуть. І не базікайте про це багато, навіть між собою. А тим паче при сторонніх, коли не будете певні, що з ними також траплялося щось схоже. Як здогадатися? Дуже легко. Їх викриє таємниця – раптове слово чи необережний погляд. Тільки б ви самі тримали очі розплющеними. Боже мій, і чого їх тільки навчають у тих школах?

Отак і добігли кінця дива у платтяній шафі. Та коли Професор мав рацію, то пригоди у Нарнії тільки-но починалися.

Примітки

1

Світове дерево, або Вічне дерево життя – уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це і посередник між світами – своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Найчастіше у фольклорі як Світове дерево зображено дуб, явір, вербу, липу, калину, вишню, яблуню, сосну. Розташовується Світове дерево у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, у чистім полі неподалік дороги. (Прим. перекл.)


home | my bookshelf | | Лев, Біла Відьма та шафа |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 7
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу