Book: Під тихий вечір



Під тихий вечір

Під тихий вечір

Богдан Лепкий

Під тихий вечір


Лепкий Богдан

ПОЕТ ТУГИ І СМУТКУ


І. Життьова путь


Таким є один із найвизначніших поетів Західної України,


Богдан Лепкий. Народився він 9. листопада 1872 року в селі


Крегулець біля Гусятина на Поділлі в родині священика.


Це був старий і культурний священичйй рід. Батько іпоета,


Сильвестр Лепкий, теж був причастний до українського пи­


сьменства: писав під псевдонімом Марко Мурава популярні


книжечки.


В селі Крегульці пройшли перші дитячі роки Богдана


і творились іперші дитячі враження. Потіїм батько його, пере­


ходячи з одного приходства в друге, перебував у селах Поручин, Бище, Ж уков і Шумляна Бережанського повіту. Звід­


ти Богдан черпав повною рукою образи й картини із селян­


ського життя.


Народню школу й гімназію скінчив Б. Лепкий у Бере­


жанах, університетські студії — у Відні, у Львові і Кракові.


Після закінчення університету в 1895 р. став гімназіяльним


учителем: початки цієї педагогічної праці проходили в Бере­


жанах, в іцьому майже рідному місті поета, з яким зв’язані


його найдорож чі апомини з юнацьких літ народньоії й гімна­


зія льн о ї науки.


Тоді саме в Бережанах на становищі адвоката жив зна­


ний український письменник, Андрій Чайківський і вірмен­


ський іпарох, пізніше архиєпискоіп Теодорович. „Мій батько,


згадує Б. Лепкий, й Андрій Чайківський працювали на ниві


українського письменства, а о. Теодорович був знаменитим1


бесідником і славився ученим чоловіком. Під їх впливом та


під враженням міста, в якому я прожив що найкращі моло­


дечі літа, кинувся я з запалом до писання вірш ів і оповідань”.


Але початки поетичної творчости Б. Лепкого були да­


леко раніші. „Вірші став я писати давно, ще на шкільній


5

лавці. Але я не прив’язував до них ніякої ваги й вони за ­


тратились”. Тоді Б. Легший захоплювався малярством, а вір­


шував більше із підсвідомої спонуки.


„Щойно в Відні, пригадує поет, на першому році ф іло­


софії з туги за рідною землею та за родиною я ближче


підійшов до „поезії, розради одинокої”. Віршами записані


листки лежали на столі мого кабінету. їх побачив покійний


Михайло Летрушевич (Новицький). Прочитав, похвалив і


заохотив не кидати пера”. М. Петрушевич і далі був єдиним


критиком Б. Лепко-го.


Але рік пізніше Б. Лопкиїй знайомиться з поетом М. Во­


роним і поетом та вченим В. Щ уратом а також із І. Фран­


ком, що „ходив уже тоді у вінку тяжко запрацьованої сла­


ви”. І розмови із цими високої культури письменниками на


літературні теми ввели молодого іцоета в таємниці мистець­


кої творчости й визначили молодому Богданові той творчий


шлях, з якого він не зійшов до кінця свого життя.


Особливо, коли в селі Циганах на Поділлю у хаті дядька


Омеляна Глібови'цького, трапилось Б. Леп-кому прожити


кілька тижнів із В. Щуратом і довший час із Ів. Франком,


що там гостював, — той час став для молодого Богдана не­


забутнім. Серед просторих тихих піль Поділля, співучої і


мальовничої природи „не одну думку й не одну віршову


ідею, згадує Б. Лепкий, завдячую тобі, моя тісніша б ать­


ківщино”.


І щойно в 1895 році пускає Б. Лепкий свій перший вірш


„Шумка”, а за нею пішли дальші поезії, що друкувались у


„Ділі”, в „Зорі”, в „Буковині” і в „Літературно-Науковім


Вістнику”. Українська суспільність зустріла теплим привітом


ці перші його вірші й оповідання. Про це свідчать дружні


листи від Дир. Борковського, Левиїцького-Лукича, О. Маковея, редактора „Буковини” Турбацького й інш. Крім того,


Турбацький заохотив Б. Лепкого видати оповідання його


окремою книжечкою, в наслідок чого з 1897 на 1898 рік з ’я­


вилась перша збірка оповідань Б. Лепкого в Чернівцях під


наголовком „З села”. Прихильну передмову написав Тур­


бацький.


Перша збірка віршів під наголовком „Стрічки” появи6

лась у 1901 раці у Львові заходом проф. К. Студинського.


В тім же роїці появляються з друку: „З життя” ; „Оповідан­


ня” ; „Щаслива година”, ноївелі. В р. 1902 — „Листки падуть”,


поезії; „На послухання”, оповідання; „Осінь”, лфйчна збір­


ка. В 1903 — „У глухім куті”, оповідання; „Нова збірка”,


оповідання. В р. 1904 — „Донька й мати”, оповідання; „На


чужині”, сіпомини і мрії (вірш і); „У горах”, оповідання, В


р. 1905 — „З глибини душ і”, вибір віршів; „Кара та інші


оповідання” ; „По дорозі життя”, вибір оповідань. В 1908 р.


— „Поезіє, розрадо одинока”, вірші. В 1911 р. — „Кидаю


слова”, нариси й оповідання; „Для ідеї”, вірші з нагоди юві­


лею Ш ашкевича; „О ля” — образок із глухого кута; „Чекає


нас велика річ” ; „На Тарасовій моїгилі”. І 1914 р. — „За люд”,


у соті роковини вродин Шевченка; „З-над моря”. В 1916 р.



— ,,Тим, що полягли”, вірші; „Д оля”.


Стільки Богдан Лепкий вклав у скарбницю української


літератури щ ойно за 20 років своєї творчости. Але поруч він


(працював і в ділянці історії української літератури і написав


триї то(ми „Нарис історії української літератури” — з яких


вийшло з друку два тоїми, а третій згорів у Яремчі в готелі


під час перш ої світової війни разом із драмою „Мотря”. Зай­


мався поет і перекладницькою діяльністю і дав (переклад


на -польську мову „Слово о полку Ігореві” і перекладав на


українську мову з польської літератури твори Конопніцької,


Тетмаєра; з московської мови: твори Лєрмонтова, Пушкіна;


з англійської — поему Шеллі „Сім’я Ченчі”. На польську


мову переклав зібірку новель М. Коцюбинського —


р^асії


Бга^апа”, а для українських дітей переклав кілька байок Крилова.


В часі перш ої світової війни, коли москалі окупували


Галичину, Б. Лепкий виїздить до Відня, а пізніше у Вецлар


і з рамени Союзу Визволення України займається по таборах


українських полонених культурно-освітньою працею. І там


для українських козаків його літературна творчість і педа­


гогічна та критична діяльність стає у великій пригоді: поет


у 1915 роїці заходами Української Культурної Ради складає


віршиками читанку для козаків: „Перша читанка для народніх шкіл”. А для українських дітей у Вецлярі зладив із влас­


7

ними передмовами ряд творів: Гребінки, Глібова, Руданського, Гріма, Крилова й інш. А для „Загальної Бібліотеки”


Оренштайна були видані з цінними поясненнями та критич­


ними замітками твори: „Скошений цвіт” В. Барвинського,


комедія „Суєта” — Тобілевича; „Чорна Р ада” — Куліша;


„Співомовки” — Руданського. А „вступним словом” вводив


у літературу молодих письменників, як Кокоївський, М. Гаврилко 'й інш. Там же була видана праця про М. Шашкевича.


Після першої світової війни, переїхавши до Берліну, Б.


Лепкий береться за велике діло, власне за видання творів


Т. Шевченка. І в наслідок цієї праці в виданні Оренштайна


під його редакцією, виходить повний збір творів Шевченка


у 5-ти томах із обширною студією про ж иття і творчість


Шевченка в 1-му томі і критичним розслідом тексту творів


Шевченка і з поясненнями — в III. томі оцього видання. Крім


того, в тім же виданні виходять під його редакцією твори


Шевченка з обширною вступною статтею про життя і твор­


чість Шевченка в 3-х томах і поезії Шевченка в одному томі.


Це було найбільше на той час видання творів Шевченка.


Поруч Б. Лепкий у тім же видавництві редагує твори Марка


Вовчка із великою біографією письменниці й оглядом її


творчости в 3-х томах. Тоді ж під редакцією Василя Сімовича і з його докладним оглядом творчоїсти в тім же видав­


ництві виходять у двох томах вірші (в 1-му томі) й опові­


дання Б. Леїпкого у ІІ-му томі. Цим виданням творів Б. Лепкого підсумовується 25-річчя літературної діяльности поета.


Поруч оіповідань і віршів Б. Лепкий пише повісті, з


яких відомі нам „Під тихий вечір”, „Сотниківна”, „Зірка” .


Але найвидатнішим твором Б. Лепкого є його їстори/чна


повість у шістьох томах „М азепа”. Поодинокі її частини


складаються із таких повістей: „М отря” — два томи; „Не


вбивай”, „Батурин” і „Полтава” — два томи. Цією повістю,


що розійшлася іпо цілому українському світі, Б. Лепкий за ­


вершив свою літературну діяльність.


В кінці 30-х років Б. Лепкий на заіпрошення Краківсь­


кого університету переїздить до Кракова, де в університеті


читає історію української літератури. Краків для Б. Леїпкого


8

це майже рідне місто, в якому лоет ще до першої світової


війни жив і працював довший час.


Вперше Б. Лепкий перенісся до Кракова в 1899 році.


'Краків, одно із найстаровинніших і найкультурніших міст


Польщі, в той час був осередком польського літературного


модернізму. Тоді такий модерний письменник, як Пршибишевський із своїми літературними прихильниками, як харак­


теризує його Б. Лепкий, „брав приступом польську літера­


турну твердиню” А. Міцкевича і Г. Сінкевича.


Б. Лепкий познайомився із цими польськими літератур­


ними революціонерами, але особливо близько зійшовся із


польським повістярем і новелістом Влад. Орканом. Там же


в Кракові поет наш пізнав і студента Краківського універ­


ситету, українця Василя Стефаника і подружився з ним. За


межами рідного краю ці обидва визначні письменники тур­


бувались його долею, а зокрема долею українського пись­


менства.


На оповідання В. Стефаника у своїм дальшім житті


дивився Б. Лепкий, „як на найбільші, незрівняні архитвори”


мистецького слова. „Коли мені важко на душі, писав Б. Леп­


кий, читаю їх і набираю нової охоти до життя і до праці”.


Там же в Кракові Б. Лепкий пізнав, як він каїзав, „дру­


гого нашого знаменитого прозаїка, Михайла Коцюбинського,


який під час переїзду до купелевих місць, двічи гостював


у мене. Не міаце тут писати згадки про цю виїмкову людину,


продовж ує Лепкий, — скажу тільки, що не одну гарну,


якимсь вищим духом навіяну хвилину завдячую йому.”


Там же пізнав Б. Лепкий Михайла Яцкова, якого, як він


пише, „вельми шаную за його сміливість у шуканні нових


доріг”. Пізнав також він і Остапа Луцького, який був його


добрим товариш ем у житті і другом.


І от, Краків, овіяний оцими споминами, потягнув Б. Лепкого на старість удруге, звідки він на рідну землю вже і не


вернувся. Помер там на 69 році життя 21 липня 1941 року


п ід час другої світової війни, залишивши як підсумок вели­


кого і творчого шляху життя свого, свої спомини у формі


автобіографічної повісти, яку я з захопленням читав ув однім


із таборів Німеччини, але не пригадую ЇЇ назви.


9

Плідний і славний життьовий шлях пройшов Б. Лепкий


у найцікавішу добу розвитку української культури й мистець­


ких шукань, і був не тільки ЇЇ спостерігачем, але й одним із


визначніших ЇЇ співтворців.


II. Шляхи шукань і творчости.


Коли Богдан Лепкий у 1895 році виступив на українській


літературній ниві, тоді в європейськім та американськім світі


йшла 'боротьба за новий мистецький, зокрема літературний


стиль. Представниками цього стилю є: в Америці: Едгар По,


Валт Вїтмен; в Англії: В'іл’я-м Бл£к, Шеллі, Теннісон й Оскар


Вальд; в Норську: Генрих Ібсен, Кнут Гамсун і Август Стрінберґ; в Німеччині: Фридрих Ніче, Гавптман; в Італії: Д,Анунціо; в Бельгії: М. Метерлінк, Верхарн; у Франції: Бодлер,


Віль’є де Ліль-Адам, Ґкж манс, Рембо; в Росії — Тютчев,


Фет, Вячеслав Іванов, А .Б єл и й , М. М ережковський і інші;


в Польщі — Пршибиішевський, Оркан, Тетмєр і інш.


Головна суть їх мистецького „вірую”, що всі вони гост­


ро виступили проти матеріялістичного і позитивістичного


світогляду та проти реалізму в літературі.


В той час, як письменники реалісти тільки спостерігають


дійсний світ своїми змислами й обмежуються тільки його


конкретною матеріяльною суттю й описом, письменники м о­


дерністи не задовольняються тільки зверхньою частиною


світу, а намагаються заглибитись у його лозазм ислову і


надприродню істоту.


Коли іпоети реалісти цікавляться і змальовують тільки


дійсний земний світ, — поети модерністи намагаються зб аг­


нути ту нитку, яка зв’язує людину із світом потойбічним,


щоб почути в ньому звуки із Святого Святих, що чуються


в хоралах усесвіту.


Коли письменники реалісти, що створили великі скарби


реалістичного мистецтва й подарували світові великі твори


своїх по'цейбічних форм життя лидини, — то письменники


модерністи у своїх прониканнях у таємниче життя світу кли­


чуть людину заглянути у невідоме і відкривають двері у


вічність.


10

Коли письменники реалісти поза тим, що може піїзнати


людський розум, більш нічого не хочуть знати, то письмен­


ники модерністи признали, що крім здібности охоплювати


світ розумом, визнали ще і другу здібність пізнати світ,


здібність віри, здібність нашого пізнання з нутра жаром ду­


хової мудрости: пізнайте правду і правда вас визволить! Оіця


духова свобода в правді вічного знаходить у модерністів свій


вислів у мистецькій «расі.


Геніяльні твори античного і к л а с и ч н о г о світу мають дві


сторони 1. ліцеву, зверхню, яка присутня у статичній формі,


і 2. внутрішню заховану, яка зрозуміла тільки духово просвіт­


леним вірою. Маса народня бачить лише зверхність подій і


відчуває навіть ту внутрішню сторону, що приступна лише


вибраним.


завдання модерністів через приступність і зрозумілість


зверхньої мистецької форми допомогти ширшим верствам


народу проникнути у внутрішню суть твору, щоб збагнути


в мистецтві його глибинність і вічність. Тому зверхня краса


форми в мистецькім поєднанні із глибинністю ідеї 6 повній


гармонії зверхнього змисло'вого образу й позазмислового


й вічного в ідеї, що підносить дійсну красу духа із-іпід


грубої матерії змислової речі і перетворює світ матеріяльний у храм Божий, у церкву віруючих; і в той час реальний


змисловий образ переображується в релігійний міт, пісня —


в колядку, побутова байка — в казку, а історична дійсність


— у героїчний переказ і заверш ується думою. Така путь


переображення реальної змислової дійсности у позазмислову


містерію на горі Фаворі, як вона була започаткована ми­


стецтвом модерністів цілого мистецького світу, як протистава брутальному походові матеріялізму життя й реаліз­


мові змислового мистецтва, як еманація, відображення ма­


теріалістичного буття, що переважає в світі. Мистецтво хри­


стиянської моралі і віри в їх повнім переродженні мистецтва


як суттю внутрішньої творчости, щоб сини матеріялістичної


землі і лервородного гріха стали синами Божими, сповне­


ними Духа Божого.


Модернізм цей проявився був і в українській літературі.


Іван Франко в останні роки творчости, Ольга Кобилянська,


11

Михайло Коцюбинський у третім періоді своєї тврочости,


Леся Українка в другій половині своєї творчости, від 1901 р.


почавши, М. Вороний, О. Олесь, В. Стефаник, М. Черемши­


на, М. Ядків, В. Пачовський, Карманський.


До цієї плеяди модерністів належить і Богдан Легший»


Але розпочавши свою творчість і шукаючи свого „вірую” ,


він насамперед мусів звести свої світоглядові рахунки. В.


Сімович у своїй передмова до творів Лепкого зазначає, щ о


„світогляд Лепкого оснований на безнастанній боротьбі двох


сил: матеріали духа, що створюють світ. Усе, що у світі тво­


риться, повстає, все воно являється випливом якогось неві­


домого примусу і боротьба з ним — це життя.” І поет є під­


владний цьоіму невідомому примусові. Тоді і джерелом поезії


є невідомі потойбічні ірреалістичні настрої і передчуття; а


поети, як біблійні пророки, овіяні вищим даром передчувати


і передбачати те, чого звичайні смертні не мають і не можуть


мати.


І сам Лепкий дивився на своє писання, як на діло, що


йому призначене долею, як на „могутній чар” душі. Світ для


Лепкого — „споконвічний бій ясного й темного неба” . Той


бій відбувається в кожній людині, „в кожному з нас є дещ о


з янгола й багато з чорта, дещ о з неба й чимало з пекла” .


„Всі ми немов одна фантасмагорія якогось велетня нерозга­


даного, котрому ім’я: Незвісне”. „Всі ми якась загадка не­


розгадана”. І поет шукає того „цвіту щ астя”, і з того в душі


його родиться туга за тим цвітом і мрії, що відвертають його


душу від дійсности, що сповнена „зависти, злоби і безна­


станної боротьби за існування” .


І Б. Лепкий тужить: „за миром тужу, за добром, за кра­


сою, за тою вимріяною, снами навіяною, в думках злеліяною,


що лучить у собі і красу різьб античних, і блеск ли/ць Тічіяна,


й музику найкращу в кожнім слові” . А мрії дають йому „сон


погідний, повний сонця, власну хату, поле рідне, близьке


серцю . . . світ широкий, правдомовний, безоблудний” . Поет


вірить, що з мрій „повстануть світи ясні” : „хіба ж мало ф ан­


тазій перетворилося в дійсність?”


І Б. Лепкий під впливом таких роздумувань творить


чудові твори рефлексійної лірики, як „В горах”, „Над мо12

рем”, „Н ад рікою ”. Тільки в природі іпоет відчуває, що,


крім реального світу, є якийсь другий світ душі, а, крім


фізичного існування, є життя інше, краще, важніше. І поет


шукає йото і знаходить у хвилини творчости (оповідання


„О браз” ).Ось картина того моменту, в якім поет перебуває в


хвилини творчости:


“Ось я в якімсь чудовім краю,


Д е кожний твір і кож не слово


І звуки всі, краса і тони,


Д уш і ридання, серця стони,


п


Пливуть з о д н о ї струни чару.

Пливуть у воздух, щ об наново,


Мов ті краплини пари в хмару,


Зійтись в гармонію велику,


_ В одн у симфонію краси.


*

^

*

І це поняття краси у Лепкого лучиться з поняттям добра


і волі. І разом вони становлять отой ідеальний світ, до якого


змагається вся творчість поета:


Щ о б безм еж н ою тугою ,




Звуком радости і болю


Загрівала нас д о бою


З а д о б р о , красу і волю !


Щ об знімала нас у гору

Від буденного болота,


Д о н ебесн ого простору,


Там д е зоря сяє злота,


Д е пресвітлими лучами


Пламеніють ідеали!

Оце і є той повний світ високого мистецтва, до якого


поет закликає і за яким він тужить. Тому між людьми йому


стає сумно й огидно, життя земне йому стає за кару і тугу.


І як органічна частина творчости поета, — то є його смуток,


що випливає з його вищих бажань, з мрій про той інший


світ, кращий.


Тому Лепкий відвертається від цього життя буденного


і вірить у кращий світ ідеалів або він увесь у власних спо­


минах, які щедрою рукою розкидані по його творах. Тому


поруч туги і смутку Б. Лепкий — поет споминів, в яких зна­


ходить душевну насолоду, бо вони відгукуються до нього


„бесідою молодих, незабутніх літ”. Спомини для нього —


„одна з тих невідгаданих тайн, щ о лежать на споді людської


душ і”.


Але не дивлячись на те, що Б. Лепкий у своїх творах


сплів тонке і ніжне мережево із туги, смутку, мрій і споми­


нів, в його творчій напрузі до світу є щось і від пророків


і ясновидців. На жаль, поет цієї сили своієї віїщої творчости


не розвинув, а піш ов по найменшому спротиву резигнації з


13

реального життя в тузіі за ідеалами. Ось той вірш ще з 1911


року, що вкаїзав,‘передбачуючи ту світову хуртовину, якої


ми тепер є свідками:


А я кажу вам: день іде,


Іде така година,


Коли ні тут, ні там, ніде,


Кордонів жадних не буде,


Лиш даль далека, синя.

Хто каже вам, щ о все одн о,


Д е жити, як вмирати,


Той тягне вас в багно, на дно.


Той вам дає б ез дна судн о


І каже кермувати.

А я кажу вам: близький час


І хвиля недалека,


Що буря звіється нараз,


Згуртує і змітає нас


І зблизька, і здалека.

А я вам каж у: майте слух,


І позір том у дайте,


Щ о вам говорить волі д у х


Про близьку хвилю заїверюх


І хвилі т о ї ч а й т е !. .

III. Повість-казка.


Поруч ліричних поезій і новель Б. Леїпкий визначився


ще і як доібрий повістяр. Не буду їх тут (перераховувати,


а вкажу тільки на дві з них, почавши з кінця.


Повість „Мазепа” це є найобширніша повість ув укра­


їнській літературі — аж у шістьох томах. Ця повість була


для всіх великою несподіванкою, знаючи Лепкого як пись­


менника прозаїка переважно малих мистецьких форм. Підсказав Лепкому цей монументальний твір його глибокий


патріотизм українця іпісля державно-національної катастрофи


1920 року, коли українська держава заломилась.


І для своїх національно-патріотичних цілей, щоб в на­


роді підтримати віру в себе і свою державно-творчу силу,


Б. Лепкий вибирає і вдячну тему: змалювати історичну б о ­


ротьбу українського народу під троводом гетьмана Мазепи


із Москвою і її царем Петром І.


Постать Мазети одна із найпопулярніших у світовій лі­


тературі: Вольтер, Байрон, Віктор Гюго, Ю. Словацький


змальовували цю постать у своїх творах. Цю іпостать пробу­


вав малювати не один і український письменник. Але довер­


шив Б. Лепкий. Правда, наш поет розійш овся з традицією


європейською малювати Мазепу, як людину повну пристрас­


тей, суперечностей і демонічности у поривах і характері. Б.


14

Лепкий малює М азепу в останніх роках його життя і в най­


більшім змаганні його в союзі з Карлом XII перемогти Моск­


ву і розбудувати українську незалежну державу.


Ця повість Леїпкого задумана як строго епічний твір,


але тяжко було лірикові Лепкому втриматись на ціім рівні


і його повість і стилем і композицією (фрагментарність)


вийшла зовсім ліричною.


Але, не дивлячись на композиційні недостачі, твір цей


став одним із найпонулярніших серед повоєнного українсь­


кого покоління, а це є знаменний покажчик ваги цього твору


і його значення.


Зовсім протилежною по темі і відмінною завданням ав­


тора є друга повість Л епкого „Під тихий вечір”, яка в цім


виданні і пропонується українському читачеві. Коли перша


повість розробляється на історично-національному тлі укра­


їнської історії, то друга розробляє тему соціяльну й сучасну


авторові. Коли перш а будить національні почуття віри у


свій нарід і провід його, то друга дає картину взаємин між


українською інтелігенцією й польською та устремління діди­


чів стати блшкче до інтересів українського селянства і йому


допом агати в розбудові його добробуту.


Правда, ця повість ,,Під тихий вечір” особливо для Га­


лицьких відносин скорше утопія, побожні бажання, бо тяж­


ко собі уявити, щ об у Галичині серед польського аристокра­


тичного панства була добра воля йти до українського селя­


нина і йому допомагати, а ще більше, щоб графська родина


ріднилась із українською хоч і високоінтелігентною люди­


ною (Хмелинський) із середнього суспільного середовища.


Але не цим ця повість цікава. То лиш епізоди, правда


важні, але в ній не головні. Головними дійовими особами


є графиня Христина і лікар в їх взаєминах від наймолодших


літ і до старости, і їх любов і не здійснені мрії через гор­


дість українця лікаря. І хоч ці взаємини тільки в кінці повісті


розкриваються, себто вже на схилі їхнього життя, але вони


все були чинні і тримали кожного із дійових осіб у напрузі


й вичікуванні, коли, нарешті, до того прийде.


Б. Лепкий назвав цю повість „казкою”. Справді, тому


що вона збудована в утопійному сенсі, як проблема і як


15

тільки побожні бажання, щогб українська людина високо


ідейна й високо моральна могла так вплинути на польську


інтелігентну людину і її переродити у зовсім протилежному


ставленні до народу і в повнім зближенні й перевихованні


своїх поглядів та відносин до українського інтелігентного


-середовища, а особливо в зближенні особистих симпатій і


навіть вірної на протязі многих літ любови одного до о д ­


ного, — то все де справді видається казкою.


Правда, гарна казка, соціяльно ідейна і насичена духо­


вим глибоким змістом, мудрістю пое*га і лю бов’ю людини до


людини.


Тому ця повість читається із захопленням, глибоким


інтересом до таємничого ходу подій, що в повісті розвива­


ються і до того морального сенсу, що стоїть у повісті на


високім іпоземі й матиме вона велике виховальне значення.


Туга за ідеалом морального казкового світу, за лю бов’ю


до ближнього, за вірою в гармонійне співжиття всіх верств


українського суспільства і національних груп у їх найгуманніших взаєминах і співпраці — то ідейний ляйтмотив цієї


повісти Б. Лепкого, основний у цілій творчости поета.


Л. Білецький

10

ЧАСТИНА ПЕРША

І.


Дивилася на осіннє листя.


Ніколи воно не є так розкішне, як тоді, коли боїться


перш ого іморозу. Ніби каїже: — Дивіться, яке я ігарне!


Спиніть зиму!


Веранда, на котріїй сиділа, вповилася червоним виног­


радом. Він шелестів за подувом вітру, як шовкова сукня.


Ніби веранда вбралася на казковий балъ.


Д олом стелився мур.аївник, обшитий вінками вербен і


петуній.


За муравником корчі, а там мур. Здовж муру перешіп­


тувалися біигі б ер ези «


і тулилися до себе молоді смеречки.


За муром лііїс.


З лісу летіли листки, як під стріл єні птахи.


Один впав їй иаі коліна.


„Вже листки з грабів облітають. О сінь... А який гар­


ний!” — І приш пилила собі до грудей. „Мабуть до лиіця


м е н і. . . Осінь ..


Не чула, як заїхав повіз.


— Пан з П ідбереззя, — сказав покойовий.


— Проси сюди, на веранду.


Заскрипів паркет, відчинилося кількоро дверей і на


веранді появився здоровий, рослий, але вже добре сивавий мужчина.


Пішла йому на зустріч і простягнула руку.


— Я гадала, щ о ви проходокуєтеся понад морем, або


сидите при рулеті, а ви знов у нашім Богом забутім куті.


— Нашому братові, як не чує диму з рідного комина


і не бачить своїх стіжків,, і як не Міає на кого від самого


ранку гукати, то і в раю скучно. Мені в дома найкращ е...


Старіюся.


- - Таку то новину ви мені привезли? Гадала, що від­


молодію, слухаючи ваших оповідань, а ви: старію ся...


19

— Що гадав, те й сказав. А щ о ж ви, пані?


— Я також старіюся.


— От і тюпав. Не знаю, що й казаггиі.


— Найкраще не кажіть нічого. Обоє старіємося і —


годі! Сідайте і дивіться. Правда\, як тут тепер тарно? Куди


гарніше ніж літоім. Яке багатство красок! Особливо тут,


де сонце пробивається крізь лісову глушу. Як там кож ­


нісінький листоїк дрижить, нііби тішиться.


— Ніби згадує, як ще був зелений.


— А здовж імуру така глибока тіїнь, аж фіолєтна.


— Ніби старече задоівілуїя.


— Лиш осика заієдно тремтить.


— Як людське серце, пані.


— А з липи листя ладе їй іпаде.


— Як нездійснені м р ії.. Гарна^ дійсно гарна осінь.


І краща тут, ніж над морем, і куди кращ а від літа і від вес­


ни. Весна зелена, дурненька, а осіінь вдумлива, — вона вже


пережила літо.


— Як ми/


— Як я, дорога тамі!


— А якщо — ні?


— Не знаю.


**


* І вони на хвилину замовкли. Вітер конче хотів обсипати


їх голови листками, та не міг. Листки відбивалися від даху


над верандою і тихо лягали на стежку.


— А я все таки люблю літо, — сказала вона.


— Літом наливається колос.


— І паленіють овочі— І рояться бджоли . . .


Замовкли.


— Особливо люблю, як по довгій погоді надтягає буря.


І ака, знаєте, грізна, зловіща, з громами й блискавками.


Я така тоді неспокійна, таїк чогось жду.


— Нам судилося ждати, — промовив коротко й різко.


Глянула на нього і на його устах, отінених сивіючим


вусом, побачила гіркий усміх.


20

П очув цей погляд і, притупуючи ногою, повторював:


— Ж дати, ждати, ждати.


Сонце вибігло на лісову дорогу і засміялося всією си­


лою своєї кольористичної фантазії.


— Як гарно! — сказала прижмурюючи очі.


— Ви горите ціла, мов в авреолі.'


— Не дивіться на мене, лиш на красу природи— Дивлю ся на красу.


— Бачите, «як паленіють рож!і? Вони ворушаться, дри­


жать, ніби дишуть, ніби хочуть розхилити уста і сказати:


“як гарно!”


— А вербени як пахнуть!


— А тютюн!


Нахилилися над поруччя і все щось нового й гарного


відкривали в городі. Нараз їх голови стрінулися з собою . . .


С трепенулися. . .


Сонце ще раз усміхнулося і сховалося поза пні дерев.


З ліса повіяв вечірній холодок.


— Пардон! — сказала, поправляючи волосся.


— Простіть! — промовив, кланяючися злегка.


Взяла до рук книжку і перегортала її. Він ходив по ве­


рандіЛистя вже не мерехтіло, гасли розкішні барви квіток,


та зате пахощі прямо одурманювали їх.


**


* — Простіть, ласкава пані! — сказав стаючи нагло перед


нею. — Я забув, що я не в себе.


— А невже ж ви в себе ходите так нервово?


— Ходжу нераз цілими годинами, як звір по клітці.


— То зле.


— Чому?


— Денервує.


— Кого?


— Вас.


— Мене денервує самота.


— Мене також . . .


— З того виановоїк . . .


21

— Мовчіть! — і притулила пал:ець до уст.


Тиша. Лиш вітер шелестів листками.


— Добре вам казати, пані, — мовчіть! Але як? Я не


мумія, я живий чоловік. Набридне гукати на челядь і з


економом балакати про штучні погної. Хочеться іншої р о з­


мови. Ал?е з ким? . . . А ви: „мовчіть” !


Тепер вона замовкла.


— Скажіть, будь ласка, з ким? — питався вдивляючись


у її глибокі, сині очі.


— Сідайте! — відповіла й показала рукою на плетений


фотель біля себе— Га, що ж! спасибі і за це. — Сів.


— І, — заспокійтеся.


— Постараюся, ласкава пані. В моїм віці воно й не так


то важко . . .


Повівав вечірній холод.


— Холодніє, — сказала, шукаючи якогось слова, щоб


нав’язати обірвану розмову.


— Холодним вітром від надії уже іповіяло. — Так, так.


— Деклямуйте далі.


— Я не деклямую, я лиш із серця говорю те, що ко­


лись сказав великий поет. Дивно, як слова великих поетів


не старіються ніколи; усе старіється, а вони ні— На те /вони й великії, — відповіла, вриваючи розмову.


Нічліжани гнали коні на пашу. Узліссям блукала пісня:

Ой горіху, горіху, та й горіхове зерно,


Любив яі дівчину, не знаю, чи возьму,


Бо не знаю, чи >ся верну.


Гей — ей!


Це “гей!” відбивалося далеко луною, ніби воно не з


грудей людських виходило, а з лісів і з очеретів, — ніби


поля й очерети зітхали вічним смутком.


Над лісом викочувався місяць; не золотий, а срібний;


зразу ріжок, а там і цілий серп. І ніби зерно з-під серпа,


сипалося із нього сяйво сріблисте.



Знаєте, пані, що? — сказав нараз. — Коли б я вдруг


прийшов на світ, і був молодим, то не хотів би ні маєтків,


22

ні слави, — пощо вони? — тільки хотів би я бути парубком


здоровим і гнати коні на ніч, на пашу і піснею, такою, як


оця, давати знак коханій дівчині з другого кінця, куди я


іду.


— Щ об вибігла до вас, коли мати засне.


— А, таїк! щ об вибігла до мене і щ об ми вкупі слухали


те, що ніч нашіптує полям і лісам до вуха.


— Дивіть! Я не знала, щ о ви такий романтик! Знаєте,


що я вам пораджу.


— Щ о?


— Не чекайте, аж коли вдруге прийдете на світ, бо


можете довго чекати, л и ш ...


— Кінчіть те: — “лиш ”.


— Читали ви “Ф авста”?


— Як же ні?


— Так покличте Мефіста, щоб вам знайшов яку Ґретхен. їх багато на світі. Вони не переводяться ніколи . . . А


може вам і М ефіста не т р е б а . . . — додала жартівливо.


— Хочете бути злобною, ласкава пані, але воно вам не


вдається. Я не шукаю Ґретхен— Чому?


— Бо не хочу.


— Так не нарікайте.


— Я й не нарікаю. Я тільки балакаю з вами по щи­


рості, як з доброю знайомою. З ким же мені й побалакати


щ иро, як не з вами?


— Дякую за до вір ’я.


— Вдячність по моїй стороні. Але вертаючи до речі, то


ви дуже добре знаєте, чому я не шукаю Ґретхен.


— Я?


— Не лукавте! Дивіться, який гарний вечір. Може ос­


танній цього року. Може за кілька днів тут, де тепер цвітуть


останні квіти, лежатиме білий, зимний сніїг. Зачините двері


від веранди, Антоні розпалить огонь у коминку і ви, об­


тулені хусткою, будете вдивлятися в полумінь, згадуючи і


літо, і осінь, і може, може навіть нашу нинішню розмову.


Навіщо дурити себе? Чому не побалакати нам щиро з


23

собою ?... Я вам розкажу казку, не казку, а правду, себто


повість, яку я збираюся писати.


— Ви? Повість?


— Невже ж це така диковина? Хто нині повістей не


лише? Поем не читають люди, бо тепер на повііїсті мода.


Так уявіть собі, що я довгими, зимовими вечорами не


маю що робити і пишу повість. Вам, як добрій знайомій,


як найближчій мені людині, — не перечте! — як найближ ­


чій мені людині, розказую її зм іс т . . . Хочете іпоіслухати?


— Розказуйте. Я ціла перемінилася в слух.


— Але перше принесу вам шаль, щоб ви не замерзли,


добре?


— Які ви уважні. Принесіть.


**


* Приніс, закинув їй на плечі, сам сів у плетений фотель


і став крутити цигарку.


— Дозволите курити?


— Чому питаєтеся? Конвенанси! Розказуйте, бо я ці­


кава.


— Зміст моєї повісти такий.


Він закурив цигарку і, пускаючи дим набік, через п о­


руччя веранди, оповідав голосом спокійним, декуди навіть


ніби жартівливим..................................................................................


II.


— Був раз студент, попович, пильний, талановитий, м о­


ральний.


Усміхнувся.


— Чого смієтеся? Невже ж це смішно, що він був мо­


ральний?


— Ні, не те. Лиш, бачите, я собі пригадав смішну сценку


з життя цього хлопця. Було це таік. Він нижчу гіімназію


кінчив у Бучачі, а до вищої привіз його батько в місто Б . ..


Треба було знайти станцію. Ви не знаєте, що воно таке.


Звичайно якась удовиця, часто-густо по священику, брала


учеників на мешкання і на харч, пильнувала їх, щоб вчилися,


24

обпирала і сама попри них якось перебивалася крізь життя;


це й називалося — станція!


А були, знов, фактори, що раяли станції. З початком


шкільного року стояли вони «а рогатках і як над’їде батько


зі своїми синами-школяраіми, то вони й .пристають: „бгомоюць! Я ваїм таїку стаїнщіїю дам для ваших синів, що їм буде


як у рідної мами”.


І до нашого героя причепився такий, фактор, та й повів


на станцію. Вийшла старенька їмость: “Пані, — каже, — я


ваїм такого студента припровадив, щ о будете його до самої


смерти пам’ятати. То хлопець з м о р е л я м и . (Хотів ска­


зати з мораїліяіми, цебто мор аїльний).


Тії морелі пригадав я собі тепер і сміюся . . . З морелями!


На тій станції мій герой і скінчив гімнаїзію.


Як був у 7 клясі, приїхаїв візитувати гімнаїзію інспектор.1)


На кінцевій конференции2) сказав: „У вас, пане директоре,


в 7 клясі є один ученик, котрому я нині дав би свідоцтво


зрілости, бо шкода, щоб ще один рік у вас сидів. Але не


маю права”.


Так і просидів мій, моральний ще один рік у місті Б.


Мав п ’ять лекцій по п ’ять срібних, приготовляв п ’ятьох то­


варишів д о матури і п’ятого' липня о годині п’ятій здав іспит


зрілости з відзначенням.


Того вечора в міськім касині сказав секретар Ради По­


вітової 3) до податкового поборця 4) , заповідаючи всім без


ад у та5): “І хто б то був, пане добродію, подумав, що з


такого дурного міста вийде такий мудрий хлопець”.


А поборця, подумавши хвилину і заповідаючи в свою


чергу “контра”, відповів: “3 нашого міста, “панє дзєяшку”,


виходили колись дуже мудрі люди, поети, біскупи, навіть


міністри, воно що лиш з тої пори, як утворили Раду Пові­


тову, нараз здурніло”.


♦♦


* ,


Провівши вакації на селі у батька-мами мій „моральний”


!)


2)


3)


4)


б)

Урядник шкільиої округи.


Нарада з учителями.


П овітове земство.


Начальник дер ж ав н ої каси в повіті.


Без козира.

25

вибрався на університет до Відня. Скоро вивчився по німецьки і на іприродотшснім відділі робив такі поступи, що


на нього дивилися, як на будучого доцента.


— Мав сиві очі, високе чоло, русий вусик і голос п о ­


дібний до звуків віольончелі. Правда? — перебила графиня.


— Так, пані, ви вгадали. Він навіть грав на віольончелі,


але як ніхто не слухав.


— Гарний був.


Доктор поправився у кріслі.


— Щоб гарний — того не скажу. Симпатичний. Про


красу не дбав, не старався подобатися людям.


— Але у жінок мав щастя.


— І того не вмію вам сказати. Знаю тільки, що інспектор


був не від того, щоб женився з його сестрінкою.




— А він?


— йом у вона навіть подобалася. Але як запримітив, що


інспектор має такі наміри, — відсунувся.


— Як то відсунувся?


— Це було так. Скінчивши філософію (прийшов про­


сити о суплентуру.1) Тоді не було місць, прохачі відходили


з нічим. Але його привітав інспектор дуже ввічливо і казав,


що длія ньоіго місце має*. Розговорився. Малював йому


веселі образи будучности, якто він купить собі хату, р о з­


веде сад, город, пасіку і буде далі студіювати природу,


—практично. Ожениться. Казав, що навіть дівчину має для


нього. Натякнув яку. Мій герой догадався, що це інспекторова своячка. Пішов і більше не вернуся. Подання о п о ­


саду не вніс. . .


— Дивак! При чому тут дівчина? Що вона винна, що її


дядько необережно забрався до діла?


— Ваша правда. Він був дивак. Мав хоробливу амбіцію.


Хотів усього добитися власною працею, без протекції, кот­


рої ненавидів. Може він і зле зробив, а може так і писане


було В 'КНИЗІ життя, йоіго і її... Дозволите іскрутити цигарку?


— Крутіть і куріть. Люблю як вечером мерехтить огник


і снується димок. Це додає оповіданню життя.


і) Перша посада гімназіяльного вчителя.

26

— Бо воно мертве?!


— Навпаки. Ваш герой мене дуже цікавить; я його ніби


знаю . . . — казала всміхаючися графиня. — Але я все таки


стою на своїм, щ о цигаркаї оживить ваше оповідання.


Знаєте, як воно гарно, як пастушки лишать огонь на стерні


і як димок з нього снується. Я не поетка, не вмію сказати


того, що чую, але чую. Оповідайте!


— Мій герой, — говорив доктор, струшуючи попіл з


цигарки, — сказав собі: “буду лікарем”. А щоб добути на


студії гроші, став домашнім учителем в одного графа, —


“гувернером”, як тоді казали.


Зразу почував себе ніяково. До обіду сідали у фраках,


розмови -велися, як діялоги в театрі, треба було числитися


з кожнісіньким словом. Хлопець, котрого вчив, була добра,


але розвезена дитина, — одинак. В нього ззамолоду вмов­


ляли, що він будучий дідич цілого, доволі великого маєтку,


а це тяж ко погодити з основами педагогіки, котра від уче­


ника вимагає деякої покори супроти науки, а пошани су­


проти учителя. Хлопець знав, що “гувернерові” платять і


що як він не схоче вчити, то наймуть другого. До тот о рад­


ниця обряду й наїціоналіьноісти, це теж не без значения. Нераз


мій герой хотів кинути своє “добре місце”, їхати до Відня,


бідувати, але бути іпаном свого часу, бути вільним і неприниженим. Але тримав його великий, гарний став, у котрім


він залюбки рився, розсліджуючи його фавну і флору,


тримали його великі ліси, повні всяких дерев, корчів і три­


мала й о г о . . .


— Хто, хто таїкий? — опиташа зацікавлена графиш.


— В о н а. . . — Відповів і вірвав.


**


* Пішов ДО передіпюікоію і приніс пошільїничку.


Графиня притулилася до поруччя веранди і чула, що


її серце починає голосніше бити. Ніби годинник лежав на


столі 'перед нею і чикав. Значив хвилини, котрі манули в


безвісті осіннього, тихого вечюраі.


— Чому не розказуєте далі?


— Бо я гадав, що ви задрімали й не хотів вас будити,


ласкава пані.


27

— Гадаєте, що я вже така стара бабуся, що де лиш


голову притулю, там і сплю.


— Ні, тільки знаю, що я не повістяр і не вмію оповідати


цікаво. Моя повість скучна і не тяжко при ній заснути.


— Критику оставте другим, а самі кажіть, що за “вона”


тримала вашого філософа в іпалаггі графа і не пускала


його до Відня.


— Граф’янка, старша й одинока сестра його ученика,


їй тоді було літ яких 15. Зразу дивився на неї як на дитину.


Помічав її рухи, потопав у синіх очах, повисав еа всміхнених устах, любувався нею, як весняним ранком.


Як розказувала, які то квіти через ніч розцвілися, аібо


як її кінь цукор з руки взяїв поміж зуби, цукор з ’їв, а руку


висунув і облизав, то здавалося йому, що сонце ясніше


світить, що дихати легше його' грудям. З кожним днем


більше іприв’язувавоя до неї, хоч того й не ігоміі'чав. Чекав


обіду, щоб побачити її, будився з гадкою, що вона робить


тепер? Боровся з серцем своїм, але знав, що воно побідить.


Любив ї ї . . .


На хвилину спинився і ніби надслухував, піднявши


брови вгору, при чіім очі його більшали, а чоло морщилося,


як на воді хвилі.


— Причулося вам щось?


— Ніби хтось їхав і — став.


—* Це шомини їхали до нас, мій пане, і спинилися на


калиновому мості, — відповіла графиня. — Розказуйте!


* *


* — Перестав дивитися наї неї, іяк на дитину, й відпові­


дати, як відповідають дівчаткам. Став поводитися з нею, як


з панночкою.


Вона це відчула і не вбігала до покою, в котрім він


“робив лекцію” з братом і не кидала на стіл сніп свіжо


назриваного зіллія і не питалася, щебечучи, як пташ ка: ,,А


що це, що це, що це”?


І вертаючи з купелі не розказувала, що риба переплила


попри її ногу і що не хотіла розбиратися, бо бузьки ходили


28

по болоті. І вже не називала його: “пан Михайло”, тільки


“пан проф есор” і паленіла по самі вуха, як сам на сам


стрінулася з ним у парку. Ах, яка вона тоді була гарна!


Перервав, сіркаючи сірник, бо цигарка чомусь йому


гасла.


— Підождіть. Подзвоню, щ об Антоні подав вам трабуко.1)


— Дякую, ласкава пані. Я люблю кручені цигарки.


— Так вони вам усе чомусь то гаснуть.


— Мабуть повітря вогке.


— То ходім до покоїв.


— Якщо прикажете, п а н і. . . — В його голосі чути було


збентеження, котрого перше не помічалося.


— Я не приказую. Тут так гарно. Місяць посріблює


нас, а тіні, ніби підслухують, чи не говоримо що злого. Не


розуміють, що “з л о ” вже геть поза нами.


— й о г о мабуть і не було ніколи. Було непорозуміння.


— Між нами?


— Ні, кругом нас.


— Д обре кажете: кругом нас непорозум іння... Але


скажіть, будь ласка, чому ті непорозуміння лягають між


людьми, як колоди, а вони їх не вміють зіпхнути з дороги


до щ астя?


— Чому?... Послухайте далі моїго роману.


— Говоріть! Я ціла, як бачите, перемінилася в слух.


Тільки не малюйте так гарно своєї героїні, бо я жінка і


мені жінки не так то дуже цікаві.


— Але я мужчина і мене жінки цікавлять, а зокрема та


одна.


— Одна? — і глянула на ньоіго прижмуреним оіком. —


Ну, г о в о р іт ь !... Гарно слухати про минуле.


— Якщо воно гарне.


— Над минулим мерехтить якесь особливе сяєво краси


— Як над головою святої.


— Все, що погане, забувається, остається гарне і добре.


— У тих, що самі гарні й добрі.


!) Р ід цигар.

29

— А в злих?


— Злі тямлять зло. Плекають в серці пімсту.


— Так гадаєте?


— Коли б не те, не було б стільки злого на світі, бо зі


злого родиться зло.


— Що ж тоді нам робити?


— Забувати зло, а тямити про добре. П оборю вати себе.


— Побіда над собою, найбільша з побід. П равда?


— Так, пані. Правда, — до котрої дійшли ми, стоптавши


своє власне щастя.


* *


* Замовкли. . . Місяць сховався за хмару, але за хвилину


знов виринув на небо; був як ілюстрація до пісні, котра


лунала над ставом.


І блідий місяць на ту пору


Із хмари де-де виглядав,


Неначе човен в синім морі,


То виринав, то потопав.


— Гарно співають, — сказала зітхаючи вона.


А він питався:


— Хто це співає? Якісь інтелігентні голоси.


— Це товариство з приходства. Нині неділя. Син і донь­


ки на вакаціях, приїхала молодь із сусідства, їздять човном.


Цей високий сопран, то старша донька декана, а цей низь­


кий бас, — то учитель з прилученого. Правда як гарно


підходять їх голоси до себе? Але він, тільки учитель, а вона


— деканівна. О, чуєте, як їх голоси, то наближаються до


себе, то розходяться, ніби висказують цілу якусь драму.


— Тиху драму.


— Тих тихих драм аж забагато в світі.


— І я теж знаю одну.


— Догадую ся. . . Та ви не заговорюйте. Знаємо вас!


Ви миістець в недотоїворговаїніню, в баїлаканню паївзаіми тощо.


У вашій повісті певно будуть цілі низки'точок. Уявляю собі.


— Коли ви собі уявляєте, то й розказувати не треба, бо


в уяві все краще.


ЗО

— Ох, які ж бо ви, — кажіть!


І він хоч не хоч став розказувати далі.


* *


* — Мій герой і не стямився, як минув рік. До нього


привикли і він став привикати. Навіть господар дому, хоч


великий пан, став відноситися до нього, не як до гувернера,


а ніби до якогось зубожілого свояка. Казав йому: “Пане


Михайле” . Вертаючи з вистави в столиці, привіз йому золоту


цигарничку на спомин. Був це аристократ якоїсь окремої


породи. Гордий на свій рід і маєток, але з пошаною для


розуму і Бож ої іскри. Нераз говорив до сина: “в найкра­


щім роді лучиться двох-трьох туманів, або “галаганів” і


споганять рід. Найбільший маєток стопиться, як сніг на


сонці, а те, чого навчишся, те, що тобі провидіння дало, як


надзвичайний дар, зостанеться то б і”.


Мав гарну бібліотеку, передплачував багато часописів


і читав наукові й літературні' місіяічниіки. Не був ні картяр,


ні гуляка, не любив ловів і над усе цінив свобідну, това­


риську розмову в гуртку недурних людей. Одним словом


“білий крук”.


Намовляли його, щоб кандидував на посла. Не хотів.


Казав, що політики не любить, бо це велике шахрайство.


“Виберуть мене селяни, а я за те працюватиму на їх шкоду;


не хочу, це нечесно. Хай їх заступають ті, що можуть боро­


нити їх інтереси.


Д о селян відносився теж не так, як інші. Не знижу­


вався до них, не дбав про популярність, але й не визискував


їх і де тільки міг, там робив до(5ре. З лісів давав дрова на


школи, погорільцям помагав відбудуватися, як хто попав


у біду, то витягав його “за вуха”, — словом, як на наші


відносини, був пан, яких зі свічкою шукати.


Мій герой бачив це і поважав його не за золоту цирагничку, (котра пекла його як дарунок, за котрий не міг від­


дячитися), а за його вдачу й характер. Та зате гості, — то


була його мука! Надуті, пусті, зарозумілі. На домашнього


учителя, хоч у нього був дипльом професора, дивилися,


як на якогось офіціяліста. Треба було добре вважати, щоб


31

не дати себе на поталу. Не раз приходило до гостріших


сутичок на слова, особливо, як розмова повернулася на п о ­


літичні теми, як ось некультурність українського народу,


його нездатність до державного життя, або меншевартість


тощо.


У тих словесних герцях особливою хоробрістю визна­


чалися маршалок повіту і канонік з сусіднього містечка.


Як лиш їх повози заїхали перед ганок, то мій герой знав,


що попсують йому цілий вечір. Іноді не виходив, казав,


що хорий, або що мусить підготовити лекцію на завтра.


Але годі було все хорувати, не хотів, щоб гадали, що б о ­


їться їх і втікає з поля бою.


**


* Раз було більше гостей. “Дама до товариства” грала на


фортешяні, молодь гуляла кадрил, мазура, вальця. Вій не


гуляв. Казав, що не вміє. Не хотів. Боявся, щ об панночки


не гадали, що роблять йому ласку. Але щось його тягнуло


до тої білої залі; з золоченими іприікраісаіми в істилю „аміпір”


Зі старими венецькими зеркалами, щ о зв’язували вікна з.


собою. Дивився то на паркет, то в зеркало. Як її блідозелена


суконка з китицями рожевих троянд була по тім боці залі,


то дегаювся ш , залто, як перелітала на другий, то бачив її


обраіз у зеркалах.


Тільки й бачив, що білі стіни, золоті прикраси* легеньку


зелену суконку і рожеві троянди.


Весь світ замикав у тому образі, — такий він був


гарний. . .


— Світ?


— Ні, цей образ, — в о н а. . . Ви хочете приловити мене


на словах, хочете збентежити автора, котрий звіряється


перед вами зі свого першого твору.


— Автора, чи героя? — спитала, спускаючи очі на


доліївку, осяяну місячним світлом.


Глянув на неї пронизливо і довго. А по хвилині сказав.


— Дозвольте це питання зоставити без відповіді.


— Хай буде. Оповідайте.


— До чого я іду? Ага. Почув заздрість у серці. Була


32

це новість у нього. Перше не знав того дивного почуття.


Бііля сукшжи крутився заєдно якийсь чорний фрак, або


офіцерський мундир. Все ЧИЇСЬ О'ЧіІ ховзалиоя іпо вій, очі


жадібні, розпалені танцем, або .мутні й бездушні, котрих


уже не розпалить ніщо. Погані очі! як вони сміють, як їм


не соромно обіймати її гарну, >свіжу, непорочну стать?


— На те вони й очі, щоб дивилися, — сказала переби­


ваючи йому.


— Так. Але його це боліло, бентежило, доводило до


злости. Пішов до одного з малих бічних покоїв за їдальнею.


“А, — пан про-ф е-сор!” — привітав його маршалок.


“Міна, як з коміна”.


“Виглядаєте нині як Байрон”, — доповів канонік. —


“Може вам до голови приходить їхати на Міссулюнґі?”


Привітався і хотів дальше йти. Не пустили його.


“Сідайте біля нас. Вип'ємо доброго Рена. Антоні, по­


дайте чарку для пана про-фе-сора!”


Антоні приніс чарку, налив Рена, вклонився і вийшов.


Панове вже таки добре скупалися в Рені. Мали червоні


лиця і як чоломкалися чарками, то розливали вино.


,,Ну, вип’ємо за ваше здоров’я” , — оказав маршаякж.


“І на добрий успіх вашої просвітної місії”, — додав


канонік.


“Так, так, пане професоре, вам треба таки добре махати,


щ об здогонити другі народи. На шляху культури ваш, так


званий, український народ, дуже припізнився. . . ”


“Український народ, — сказав з притиском герой моєї


повісти, — український народ, коли й припізнився, то не


з власної вини, а дякуючи своїм сусідам. І те припізнення не


відноситься до культури народніх мас, цебто до селян, бо


вони культурніші від сусідського селянства, а до культури


інтелігентних кругів.”


„А хіба ж у вас є інтелігенція? Попи іі тих декілька


адвокатів, професорів, лікарів, — що це є ? ” — зневажливо


спитав маршалок.


А канонік додав:


„Вам бракує аристократії, купдів і промисловців, а


нині без них нема народу. Що це за народ — хлоп і поп?”


33

“Нашу аристократію перетягнули до себе не хто другий,


а наші сусіди. Перегляньте тільки панські роди в Польщі


і в Росії, а побачите скільки там української крови”.


„Пане професоре, — сказав ще гірше червоніючи маршалок, — я вас прошу не обиджати нас. Ми з народом


Хмельницького і Гонти не хочемо мати ніяких генеальогічних зв’язків”.


“Але на їх землі сидите і живете з праці їх рук та живете


не найгірше”.


Канонік зробив великі очі.


“Ви це смієте казати нам, ви маєте відвагу так визиваюче відзиватися в шановній хаті одного із загально п о­


важаних представників нашої аристократії, — ви попович?!”


„Так, смію. Я — попович. Не соромлюся того. Мій батько


кривдою імені свого не заплямив. Але коли вам замало


чистого імені, коли у вас ні знання, ні честь не мають ціни,


то знайте, що мій рід, хоч без графської корони, старший


і достойніший від не одного аристократичного роду.”


„Го, іго, го!” — гукнули обидва.


„А таїк. В архііві міста Львова маємо документи з XV


століття, з тих часів, коли про деякі ваші графські роди


ще й помину не було”.


“Пане!”


„ПдаовеІ . . . Я скінчив . . . Шаіиси наш ої диспути нерівні” .


“Як ви це розумієте?”


„Так, що я замало в и п и в ... Моє поваїжання!”


**


4 с


Встав і вийшов. Прямував до свого покою.


В темнім коридорі хтось приступив до нього, вхопив


його руку і притулив до уст.


По довгій, роздвоєній бороді пізнав, що це був стар­


ший лакей.


“Лишіть, Антоні, що це вам прийшло до голови?”


“Я не Антоні, я Антін. Я все чув. Дякую, дуже дякую,


панові. Добре їм пан сказали. Я все чув.”


Стиснув старого за руку і сказав:


“Ідіть до гостей. А як домашні будуть питатися про


мене, то кажіть, що я хорий і сплю.”


34

І замкнувся у своєму покою.


Але заснути ніяк не міг. Не лиш тому, що дві(р гудів,


як великий вулик, але й у голові його теж, як у вулику бреніло.


Гадки як бджоли, влітали й вилітали . . . Бджоли, оси джме­


лі, якісь невідомі йому, зоологові, комахиі, надокучливі,


влізливі, кусливі, — у фраках, у військових уніформах, з


цвікерами, з моноклями, з останками гладко прилизаного


волосся. Гу-у! Як вони дивляться на нього, як подають йому


руку, як говорять у ніс, — гадають, що велику ласку роб­


лять, що він кожне їх слово повинен сховати собі, мов цін­


ний дарунок, — тр у тн і!. . .


А найбільше їх кругом одної квітки, найрозкішнішої


в городі, яік вони крутяться біля неї, 'як відтручують один


другого, дійсно так, як мухи наїд медяним цвітом. Ах, як би


він рад узяти здорову гіллячку, або віник з полину і про­


гнати геть ті настирливі ком ахи . . .


А з червоної салі лунало “гоп, дзісь-дзісь! гоп, дзісьдзісь!”


Гуляли білого мазура. Біла саля, золоті прикраси, венецькі зеркала і — вона. Блідо зелена суконка, рожеві тро­


янди і чорне, легко схвильоване волосся. То виринає, як


русаліка з води, то пото'па>є у хвилях . . . ще раз, ще раз . . . —


заснув.


Збудився пізніше, як звичайно. Повів рукою по чолі і


почув біль. Пригадав собі, що сталося в ч о р а. . .


Рішилося. Дальш ий його побут у тім дворі неможливий.


І пощ о? Краще взяти місце в гімназії і підготовлятися до


габілітаїції. Замість одного ученика багато і кожний інший.


Д о того директор, інспектор, рада шкільна. З дощу під


ринву. Хай буде, як буде, але зневажати себе не дасть. Не


може, не допустить до того. Зараз нині мусить побалакати


з графоім. А завтра, може вже завтра попрощається зі всіми.


І з нею, з Х ристиною . . .


— З Христиною? — спитала, нахиляючись і вдивля­


ючись йому в спокійні сиві очі.


— Так, ласкава пані, графянка називалася Христина.


— Чому саме Христина? Невже ж мало жіночих імен у


календарі?


35

—. Прошу опитатися родичів. Я її не христив.


— Як то ні? Ви ж автор і ви підбираєте імена своїм


особам.


— А коли 'повість моя автобіографічна?


— Авт обіограф ічна... Га, ко ли так, — то розказуйте


далі! Або ні, (постривайте. Ось, бачите, яка я ниті негостинна.


Забула, що ви вже мабуть зголодніли. Цей вечір зачарував


мене. Я ніби впилась. . .


— Вечір дійсно гарний. Кінець жовтня, а тепло, як на


Спаса. І повітря, як вино. Вдихаєш і — молодієш. Знаєте,


мені здається, що “я ”, це “я ” з-перед двадцяти літ.


— І мені так здається, але все ж таки нам треба щось


перекусити, заки подадуть вечерю. Красою не наситишся.


Подзвонила і казала подати чай і — лямпу.


* *


* — Тепер буде нам ясніше. Люблю слухати і дивитися.


— Невже ж я так неясно говорю?


— Аж за ясно, мій пане. Але й око теж щось хоче мати.


Воно так довго дивилося в глиб, “ins Blaue der Vergangen­


heit”.1) Теперішність побачити хочете.


— Не втішиться. Теперішність минулого ее гідна.


— Це вже лишіть їм . . .


— Кому?

— Очам ...


— Який добрий чай. Німці не вміють готовити ні кави,


ні чаю.


— І кухня їх не мудра. Але за те вони мають Гете,


Канта і Ваґнера. Багато дечого, за що варт віддати наш чай


і добру кухню.


— І таких паштетиків з мозком я ніде не їв.


— Можливо. А імені вони байдужі. Я волію гарее, щире


слово. Оповідайте.


— А дозволите встати?


— Теж питання. Будьте, як у себе дома.


— Цебто, як звір у клітці.


— Цього я не сказала. Це ваші слова.


1) В блакить минулого.

36

— На жаль, мої і — 'правдиві. Отже . . . — крутив ци­


гарку і розказував далі:


— Граф прийняв його в своїм кабінеті. Як почув з чим


приходить, устав і промовив ріішучо.


“Це неможливо. Я вас, пане професоре, не пущу. Я ні­


кому не довірю виховання мойого одинака. Я ж не сліпий,


бачу які поступи він робить, не тільки в науці, але взагалі


в світогляді. Ви його впровадили на тую дорогу, якою він


може вийти в люди, може стати чоловіком, а не графчуком.


Пане професоре, я ваїс не пущу.”


“По тім, що вчора зайшло, мій побут у вашій хаті, пане


графе, неможливий.”


“Чому? скажіть, я щось чув про вашу розмову з маршалком і з каноніком, але докладно не знаю.”


Професор розказав, не пропускаючи ні слова. Мав зна­


мениту память.


Граф слухав і морщив чоло. Професор скінчив, а він


подав йому руку.


“Гратулюю. Ви поступили, як слід. Були чесним з со­


бою, сказали що вам диктувало серце і розум. Канонік —


хам, маршалок — доробкевич. Канонік вийшов з родини


органістів, марш алок доробився на посесії маєтку. Носа


деруть і гадають, що бути паном, це значить не вміти й


'поводитися нахабно. Коли ви покинете нас, то будуть собі


люди гадати, що я став по стороні каноніка й маршалка,


а це не правда, бо мої “симпатії” по вашім боці. Коли я


того не говорю прилюдно, так це тому, що я слаба людина,


за мало в мене відваги, щ об п'ірвати з традиціями і щоб


теперішнє своє життя, і не тільки своє власне, а й моєї


родини, перевернути вверх дном. Нічого революційного,


ані диктаторського в мене нема; таїка вже моя вдача. До


тоїго я за старий до таких переворотів. Але ж ніяк не хочу,


щоб мене вважали чоловіком такого типу, як тамті два


добродії. Не хочу, і дуже вас прошу, лишіться. Ви не відмювите мені, — правда?”


Просив так щиро, що моєму героєві годі було відмо­


вити; він згодився і вони подали собі руки.


“Ось бачите, я того й сподівався. Ви ж до нас не маєте


37

жалю, ні до мене, ні до графині, ні до сина, ні до доньки. Ми


вас не обідили.”


“Але ж, пане графе, навпаки, я знайшов у вас таку при­


хильну атмосферу, якої і не сподівався”.


“Дуже рад. А тепер підемо, я вам дещ о гарного покаж у.”


І граф повів його до своєї бібліотеки.


Показуючи на шафу з книжками в білій, пергаменовій


оправі, говорив:


* “Це мої білі круки. Перегляньмо їх.”


Витягали поодинокі книги й розглядали їх на столі. Була


це велика збірка Ельзевірів,1) зібрана рукою справжнього


книголюба. Не бракувало й інкунабулів.2) Було теж чимало


критиків, політиків, соціологів: П’єр Бель, Маккіявелі, Б о ­


ден, ^Гоббз., і, “Нова Н аука” Віко з 1725 р. Кого тут не було!


Наш професор хоч природник, але не з тих вузьких,


що поза мікроскопом світа Божого не бачать.


Теорія пізнання і соціяльні явища, особливо XVIII й


XIX століття мали для нього не меншу вагу, як життя мура­


шок, або мандрівка саранчі.


Забув про немилу вчорашню подію і разом зо своїм


господарем, з запалом щирих прихильників знання, лю бу­


вався тими цінностями.


“А в оцій шафі знайдете, пане професоре, щось зокрема


ддя. вас цікавого й дорогого. Ось вам “Біблія О строжська”,


ось Почаївські друки, ось літописці козацькі, ось етногра­


фічні збірники з Цертелевим і Закревським іна чолі. Коли


маєте час і охоту, заходьте до бібліотеки, не питаючи нікого.


Вона, для вашого вжитку.”


В тій хвилині хтось злегка застукав до> дверей.


„Ввійдіть!” — сказав граф, і на порозі появилася граф и­


ня, в шовковій сукні, з великим шнурком перел, предивного


блеску.


„Панове забалакалися. Замість пройтися в такий г а р ­


ний ранок, сидите як молі між книжками. Прошу до їдальні.”


В їдальні застали у святочному настрою всіх домашніх.


1) Ельзевіри, гарно друковані книжки у видавництві Ельзевір,


Амстердамі і Л єден між роками 1542 і 1680.


2) Інкунабули, книжки, друковані д о року 1500. (Перш і др уки ).

38

в

Стіл був теж святочно накритий. Родинна стара порце­


ляна, старосвітське скло, перед кожним накриттям китиця


квітів і квітаїми прибраний оібрус, щ о спадав аіж до іпаркету.


Для гостей накривали іінакше. Не витяігали родинної за­


стави, давали модну. Це було якесь родинне свято.


АЛЄ Я.КЄ? МО'бМу герОЄВІ ЗрОібиЛООЯ Н


і


ІЯ


і


КО


'ВО


, і він, як


звичайно в таких випадках, прямо спитався, що нині за день?

„Нині іпо Юліянському календарі святого Михаїла,


день ваших іменин. Прийміть від нас сердечні побажання


всього найкращ ого”, — відповіла графиня.


Всі по черзі підходили до нього і стискали руку. Тільки


Христини не було. Та нараз зашелестіла шовкова суконка


і на порозі появилася вона, — з китицею великих білих рож.


— Це останні, які були в нашім городі. Прийміть від


мене замість слів, котрих не можу підібрати.


Взяв, хвилину тримав її дрібну руку в своїй кріпкій до­


лоні, а потім підняв до уст.


— Дуже, дуже вам дякую, панно Христино! Які ж пре­


гарні! Може тому, щ о останні.


— Не знаю, але дійсно гарні, — відповіла паленіючи по


самі виски і сіла на своє місце.


А віїн підійш ов до буфету, вибрав щонайкращу криш­


талеву вазу, влив до неї карафку води і поклав туди рожі.


За обідом пили за його здоров’я і тішилися гарним


погідним днем, “бо осінь була така чудова, як тепер, моя


пані.”


А графиня додала:


— Мабуть краща. Молодим тепліше сонце світить.


— З а те старші вміють більше його цінити.


— Я тепер місячне світло люблю. Воно так спокійно


доторкається моїх л и ц ь /так обережно, таж ніжно. О, дивіть!


— Ваша правда. А все ж таки місяць мертвець. Не те,


що сонце серед літа. Ох, не те, не те!


— Який бо ви! Під ніч нагадувати мерців. — Ну, що


далі?


**


— Що далі? — вертав доктор до свого оповідання.


39

— Далі минув рік. Граф приймав маршалка й кано­


ніка в своїх покоях, їх не запрошували до столу. Як канонік


приїхав святити іпаску — графиня мала мі'ґреню. Посвятив,


випив чарку вина, закусив і поїхав. Мій герой з ними не


стрічався.


Зате з домашніми ще краще зіживея і ще тяжче було


йому думати, щ о колись усе таки прийде момент розлуки.


І цей момент прийшов.


й ого ученик здав іспит зрілости. Мав їхати за границю.


Та граф не хотів пускати його самого*. Просив, щ об проф е­


сор був йому й дальше за провідника.


Цей згодився. Завтра мали виїздити . . .


Перервав, ніби нараз згубив нитку г а д о к . . .


— Заки від’їдуть, — підхопила графиня, — піду п о­


дивлюся, що там робиться з вечерею. Неділя, це найгірший


день. Служба розводиться. Всі хочуть відпочивати.


— І добре роблять. Хай відпочивають. Можемо з ’їсти


щось зимн’


оіго, попити чаю і теж буде гарно.


— Це вже прошу мені лишити, а я вас лишаю в това­


ристві місяця, зір, і осінньої ночі. Тільки не попадайте в


меланхолію.


— Не боюся її. Мій небезпечний вік минув.


— Ну, ну! Мужчина все небезпечний, — сказала, засм і­


ялася і вийшла.


„Мужчина все небезпечний, — повторив і собі, усміхаючися гірко. — Мужчина світом править, а жінка мужчиною.


А ним і нею


припадок, сліпий припадок, непорозуміння,


упередження, всі ті відірвані понятття, яким на ім’я брак


потрібної енергії, брак життєвої сміливости, брак відваги


усувати перешкоди і сміливою ногою прямувати до своєї


цілі, як переможець. Мужчина мусить бути переможцем


або не буде нічим”.


— Що ви сказали? — спитала, вертаючись до нього на


веранду.


— Я сказав, що мужчина мусить бути переможцем або


не буде нічим.


— А герой вашої повісти?


— Мій герой не був переможцем. Він боровся з приро­


40

дою, здобував від неї тайни знання, доробився навіть маєтку,


але не вмів побороти найстрашнішого ворога, який крився


в його власній душі.


— Ц ебто?


— Гордовитости . . . коли так можна сказати, бо другого


слова не можу в цей мент підшукати. Надто дорожив собою.


Боявся пониження і невдачі, а в боротьбі за щастя треба


все на одну карту класти — або пан, або пропав. . . Він того


не зробив.


— Бідний!


— Мабуть, що бідний. Побачимо з дальшого оповідан­


ня. Але правда). Як же там? Усе в порядку?


— Ні, Марині ще нема.


— Панна Марія у вас?


— Так. Вона лишається у мене. Пішла на попівство і ще


не вернулася. Мабуть і він там є.


— Що за він?


— То ви не знаєте? У мене є аіґроноїм, Хмелинський


зветься, гарний хлопець і здібний. Я дуже вдоволена ним.


Д обре господарю є: Я тепер знаю, скільки в мене коней,


скільки кіп збіжжя, який вируб дров, а перше не могла


нікого допитатися, а як сказали, то неправду. Він теж по­


пович, у Німеччині школи кінчив. Між Манею і ним, знаєте,


є якась симпатія, а може щось і більше, не знаю, бо вона


нічого не скаже, це “м рук”. Але догадуюся.


— Тиха д р а м а . . . Ще одна тиха драма.


— Певно, що тиха драма. Вона все ж таки донька мого


брата, на/слідниіця мого маєтку, а він тільки агроном.


— Тільки гарний, здібний і чесний чоловік. Більш


нічого.


— Ніби ваш герой.



— Ніби мій герой, що має зі ісвоїм учеником їхати за


границю.


— Кажіть, як то він їхав.


**


* — Був осінній ранок. Не -ранок, а ще ніч. Знаєте, мряка,


— ліхтарні >при повозі так якось дивно світяться, пові'з,


ніби якийсь звір. Тополі якісь такі високі, високі, двір такий


41

великий, великий, заспаний, так якось зимно, всі такі бліді»


зеленаво-сині, ходять як на кораблі.


З родичами розпрощалися в вечорі, їх не будили. Клюшниця подала снідання, куфри поїхали візком наперед.


Антоні вийшов з пледами, обтулив ноги — кланявся і


шмілакував. Уже візник стяігнув віжки, як на сходах пока­


залася Христина. Підбігла до повозу і повисла братові на


шиї: — Уважай на себе. Не забувай про н а с . . . Уважайте на


ньоіго, лане професоре, і не згадуйте нас лихом! — Подала


йому руку, він її притулив до уст.


Яка ж тепла була тая рука в цей зимний, останній ранок.


Довго, довго чув її на своїх устах, ніби провадила його в


світ.


Візник торкнув коні, вони затанцювали тропака і повіз


покотився до брами.


Озирнувся.


Біля сходів все ще стояла Христина і рукою -посилала


їм останнє поздоровлення. А вітер мрякоію, як маляр білою '


фарбою, загладив контури цього сумовито-гарного образу...


—Уїдьмо! їдьмо все далі і далі! Ціле наше житт'я


це одна їзда в невіїдоіме. їдемо й залиш аємо за собою все,


що дороге і близьке нашому серцю, щоб згадувати й ту­


жити за ним з прекрасного д а л е к а . . . Романтики ми, р о ­


мантики, дорога пані! Світ реальний, а ми романтичні. І в


тім наша біда!


— А може щастя? Треба ж мати щоісь гарного в житті


і треба, щоб воно було далеке, невловиме, як веселка, як


настрій весняного ранку, бо тому воно їй гарне. Багато гар ­


ного на світі.


— Багато гарного на світі, — повторив стиха. А поду­


мавши хвилину сказав. — Що мені з того, що світ такий


широкий, коли мене чоботи душать.


Замовкли, ніби в тишині шукали ниток дальш ої розмови.


“Бердо” — залунов голос нічного сторожа біля дзвіниці.


“Бердо! — відповіли йому лісами покриті горбки.


**


* — Вже дев’ята година, — сказав устаючи і опираючись


42

на холодне поруччя. — Може кінець мого оповідання відложимо до другої стрічі. Боюсь, чи не наскучив вам, пані.


— Я так довго балакала з собою; радо послухаю голосу


минулого.


—- Голос минулого, як гомін з-поза світу, відриває нас


від реального життя.


— А невже ж воно мені і вам потрібне? Невже ж нас


на те не стати, щоб звільна відриватися від так званого


реального .'ґрунту і переноситься в країну фантастичних тіней?


— Ціле моє життя було quasi una phantasia, фантазія


повна недомовлених акордів.


— Так скінчить домовленим акордом. Оповідайте. Кін­


чіть.


— Не знаю, як ви. Але я, як їду куди, то зразу не спішуоя, а як доїжджаю до цілі, то чомусь мені дорога довжиться, чогось мені робиться так скучно. їдь! — гукаю на


візника, їдь скорше! Так і з оцим оповіданням. Тцеба мені


принаглювати свого фантастичного коня, щоб спішився.


— Тільки не дуже, бо я люблю коні і не дозволю їх


бити. Отже?!


— Отже, за границею графчук вчився прав і слухав


соціяльних наук, а герой мого роману кінчив медицину. Була


це забавка для нього. Раз що старший, а друге що, як про­


фесор и'риіродоіписних наук, знав анатомію, фізіологію і


таке інше. Д окторат здобув summa cum laude . • -1)


В гаряче серпневе іпояудне в’їхали в т-іїнисту, добре їм


знайому алею. Антоні підбіг відчинити браму, граф і гра­


финя вийшли аж н:а сходи, назустріч, з .парку надійшла пан­


на Хриістина. Рум’яна від сонця і від радо'сти, що побачить


брата. За нею, не поспішаючи, йшов високий, не старий ще


мужчина. Волосся низько стрижене, на носі, трохи завели­


кім, цвікер, на пальцях мабуть нагнітки, бо йшов, як на


завісах. Хлопці (графчука і його вчителя поза очі все ще


називали хлопцями) привіталися перше з господарями дому,


а тоді підійшли до Христини.


Не була такою, як тоді, коли їх »прощала. Ніби не знала,


і) З найвищ ою похвалою .

43

чи тішитись із радости, чи плакати чогось. її, звичайно так


спокійні пальці, не могли знайти собі місця. Поправляли


схвильоване волосся.


— Як ви виросли, панно Христино! — сказав він.


— А ви, як споважніли, пане докторе! — відповіла вона.


Нараз пригадала собі щось.


— Але я вас мушу познайомити з графом І . ..


І познайомила. А потім подорожні пішли до своїх п о­


коїв, щоб переодягнутися.


Вітайте, кути, повні споминів незабутніх, ви зеркала,


що нераз бачили нашіі обличчя, сумні й усміхнені, щ о ніби


чекали нас, щоб нам показати дерева, повні овочів д о ­


зрілих, і те небо, найкраще в світі, бо своє, бо знайоме, бо


до його полинула не одна наша гадка й не одно наше зіт­


хання. Вітайте, ми знов приїхали до вас!


Мій герой любив вітатися, але прощань терпіти не міг.


Тільки того пана з носом, трохи за довгим, рад був


попрощ&ти кожної хвилини.


Але він того не відчував.


Через нього не клеїлася розмова.


— Наші панове, мабуть, втомилися, — сказала графиня.


— Може підете „до себе” відпочити, прошу!


Це й помогло. “Добре уроджений” гість розпрощ ався


й елегантною двоколесною бідою покотився собі.


Ніби свіжим 'повітрям повіяло по хаті. Розбалакалися,


і що лиш по обіді пішли передріматися. Антоні пильнував,


щоб чути було, як 'яка муха перелетить по залях.


Доктор заснути не міг. Читав афоризми Шопенгавера,


але повіки ніяк не хотіли клеїтися до сну. Як тоді, після


розмови з маршалком і з каноніком. Мов настирлива комаха


жужжало в його мозку питання: “Що це за пан і чого він


тут шукає?”. .. А розум відповідав: це не твоє діло. Чого


він шукає, того не знайти т о б і. .. Вона — гр аф ян к а. . . ”


Встав і тихенько вийшов до городу. Оглядав дерева, як


старих знайомих. Деякі попідростали, змужніли, проістягали


■сильні рамена, ініби визивали вітер, щоб боровся з ними. Але


вітру не було. Літнє пі'двеч'ір’їя лінивою втомою розніжувало


природу. Навіть ставок посеред парку не хлюпотів хвилями


44

о/б беріг, лиш вигрівався д о сонця, котре озарювало його


зологи'сто-рум’яіною загравою. Весь краєвид паленів зд о р о ­


вим рум ’яїніцем. МиіМОХіІТЬ прийшло' Йому 'ПОРІВНЯННЯ, що і в


нього тепер таке літо, така повня сил. Чому ж він почуває


себе безсилим, --- ,не розніженим, ІЯ


ІК розніжує ЛІТНЯ 'Погода,

лиш прибитим, ніби перед бурею.


З тими думками дійш ов до ставка. Глянув і в його плесі


побачив Христину. Сиділа на горбку і її образ відбивався


у зеркалі води. Хвилину не міг очей відірвати від нього. Але


пригадав собі, що ніяково йому, як хлопчикові, вдивлятися


в тую з ’яву і підійшов до неї.


— Я гадав, що ви» спите, пані.


— Те ісаме я про вас гадала.


—’ Мені якось не спиться.


— І мені ні.


Засміялися.


— Сідайте, прошу, і зробила йому місце біля себе. Так


якось просто виходило це, так щиро, що здивувався.


— Дивуєтеся? Нема чого. Ми давні знайомі. Мало того,


я вам довіряю, іпане професоре, як нікому іншому.


— Багато чести!


— Киньмо зайві слова. Я ждала вас. Хочу вашої поради^


Д іло ваіжне. Рішаючий момент у моїм ж и тті. . . Цей пан,


я’


кото ви бачили нині, старається о мою руку. Батькові він


не 'подобався. Але мати хоче, щоб я віддавалася за нього.


Та ви знаєте мого батька й маму.


— Якже не знаю? Я ж стільки літ живу в їх хаті.


— Так, але вам не відомі наші родинні тайни . . . Не все


золото, що світиться, мій п ан е!. . . Батько, прегарна людина.


Та замолоду мав двя»кзі гріхи. Подорожі, дорогі книжки і


таке друге. Д ідич великого маєтку і славного родового іме­


ні стояв над берегом руїни. Оженився з донькою багатого


промисловця, котра своїми грішми вирятувала його. Нині


наш маєток один з кращих в краю. Тепер знаєте, чому воля


моєї мами має 'Окрему, рішаючу силу. Порадьте, що мені


робити ?


Сказала це. з такою щирістю, иіби дійсно шукала в нього


останнього рятунку.


45

Понурив голову і паличкою на піску рисував букву “X”.


Вже мав додати до неї “Р ”, коли отямився і скоренько з а ­


тер тії букви.


— Панно Христино! Те, що ви сказали мені, то така не­


сподіванка для мене, таке важке питання, що я ніяк не можу


відповісти. Коли б я таїк дуже, так 'безмірно не . . . шанував


вас, може б і не надумувався довго, а так, я вам лиш скажу,


що на мою гадку ваш батько краще розуміється на людях,


— на людях, а не титулах.


— В тім то їй річ. Я До титулів також не привязую ніякої


ваги. Ціню чоловіка. Хочу жити, а не в’янути, не лицемірити


ціле жиггтя, не ошукувати других і себе, хочу бути людиною.


Пане професоре, вірте мені, що коли б не батько, я одної


гарної днини вилетіла б з цієї золотої клітки, порвала б з


брехнею й облудою, була б бідна, але свобідна. Та мені


жаль батька. Він добрий, якже мені його робити нещасли­


вим? Та ще одно. Чи хватить в мейе сил витривати до краю?


Де мій сою зник?... Б р ат?... Він за мамою тягне. Пане про­


фесоре — порадьте мені!


— Я природописник і лікар. Може те, щ о вам скажу,


дивно буде звучати >


в моїх у ст а х . . . слухайте голосу вашого


серця! Хто в молодих літах не слухає «серіця, тому в пізніших


і розум не поможе.


— Більше нічого не можете мені сказати?


—■Може б сказав, але . . .


— Але?


— Але я надто гордий . . .


ЗДрздзіася на рівні ноги.


— А я гаїдаєте, ні? І очі її спалахнули таким огнем, якого


він ніколи не сподівався.


— Мужчинам здається, що тільки вони можуть бути гор­


ді, а жінка повинна себе приносити в жертву. На вашу гадку


щирість, — це пониження', іце образа для чоловічої чести.


— Я того не гадаю, панно Христино. Мені годі бути щ и­


рим.


— Більше нічого не хочете мені сказати?. . . Мовчите?. . .


Кивнула головою і пустилася з горбка до палати.


Хотів летіти за нею, обійняти руками її коліна, порох


46

здмухувати перед нею, але гордість «є пустила й ото. . .


Г рафянка!


На плесі ставка видно було буйну чуприну, в яку впи­


лося десять кріпких пальців.


**


* *


— Мабуть буде буря, — говорив граф, — коли того ве­


чора перед вечерею всі домашні зібралися в покою при


веранді. — Моя нога, то найкращий барометер. А ви як


гадаєте, пане докторе?


—. Коли маю бути щирим, то ніяк. Що мені буря? У вашій


палаті все була така гарна погода.


— Була, — повторив граф і махнув рукою. Дальшу роз­


мову на ту тему перервав Антоні.


— Прош у не гніватися, що приходжу „з Гіобовою вістею ”, — (він любив іноді висловлюватися святочно), наш


коваль нагло занедужав. Кував саме дереша ясної панночки,


як напали його корчі. Боюся, чи не холера, — перепрошую


за погане слово.


— Прошу на мене не чекати з вечерею, — сказав, зриваючися з місця доктор.


— Якже так? — здержувала його графиня. — Коваль


може годинку зачекати, не вмре, а ви з дороги, та ще


підете без вечері, хто бачив?


— Це мій обов’язок. Я лікар.


Вклонився і вибіг.


Д о палати вже не вернувся.


Була це дійсно холера. Замешкав на еконоімії. Там і


харчувався. Палату казав відокремити і поставити варту.


П оробив усе можливе, щоб погана недуга не переступила


високих порогів.


На другий день приїхала комісія з міста. Походили, по­


дивилися, привезли карболь, казали позамикати копані


криниці і від’їхали. А доктор лишився і лічив. Фізик через


вікно оглядав хорих, він ішов до ліжка. Не боявся. Боявся


тільки за них, у палаті.


Про себе не дбав.


Ціле літо борикався з тим страшним ворогом, аж по­


боров його.


47

Втомлений пішов на осінні маневри, ще раз давши гострі


прикази двірській прислузі, як має поводитися, щоб не


занести до двора заразків недуги.


**


*

Маневри не вдалися. Осіння сльота 'попсувала всі пляни.


Виступили з берегів ріки, терен перемінився в одне велике


море. Вправи скінчилися скорше, ніж було заповіджено.


Нашому докторові прийшлося ще кілька днів перебути


в повітовому місті.


Цілий день касарня, стрільці тощ о, а ввечорі оф і­


церське касино.


Тут грали в біль’ярд, в карти, їли вечерю, дехто випив


трохи і коло півночі розходилися по помешканнях. Треба


щось :з довгим вечером вробити.


До офіцерського касина належав також староста, пре­


зидент суду, взагалі “повітова сметанка”. Заїздили й дідичі,


особливо молодші панове, щоб забавитися.


Доктор* заходив до касина більше з товариського о б о ­


в’язку, як для приємности, бо він не грав і плітками не


цікавився.


Сідав у читальні коло довгого стола й читав часописи,


котрих було досить багато.


Раз читає якийсь “Rundschau”, а за плечима, на ш кіря­


ній канапі і на високих фотелях кілька панків забавляю ться


розмовою “на біжучі теми”. Не звернув би був уваги, коли б


не почув імени свиїх господарів, графів Г.


Говорять про них. Насміхаються із графа, котрий не


вміє вдержати традицій, з аристократа робиться буржуєм,


ще трохи і до решти здемократизується, схлопіє.


По графові прийшла черга на графиню, упало слово


“мезаліянс”, гріх проти “блакитної крови” і таке інше. Мій


герой озирнувся. Гадав, що в такий спосіб зверне на себе


їх увагу і припинить розмову. Але це мабуть дало притоку


до ще живішої забави. Не тільки говорили, — сміялися. В


сміху почув декілька разів імя Христини. Не втерпів. По­


вернувся в кріслі і сказав:


— Панове будуть ласкаві скінчити цю розмову.


48

Панове зглянулися один на одного, — хвилина мовчанки,


а тоді:


— Як ви це розумієте?


— Звичайно. Одне — тут читальня, а ви своїми сміхами


не даєте мені читати, а друге, люди, котрих коштом ви


бавитеся, це мої знайомі і я не можу дозволити, щоб на


публичному місці їх ображали.


—' А ви хто такиїй? — спитав нараз один з тозариства,


стаючи перед ним у повний ріст і поправляючи рукою цвікер


на горбатому носі.


Д октор пізнав графа І . . .


— Ви ж мене знаєте. Я д-р медицини Михайло Н.


— Не пригадую собі. Можливо . . . д-р медицини... Гарно.


Як будемо потребувати лікарської помочі, то звернемося до


вас.


Д октор встав, оперся спиною об стіл і, на силу здер­


жуючи гнів, — сказав: “Пане графе, гадаю, що ви вже тепер


потребуєте моєї помочі. Не пізнаєте людей і тратите розу­


міння, що годиться, а що н і .. . Панове, прошу не бентежи­


тися . . . Я говорю свідомо і відповідаю за свої слова. До пів­


ночі знайдете мене в їдальні, а пізніше я до ваших услуг


:з готелі, цей самий дім, другий поверх, число дверей 64”.


Повернувся і вийшов.


В їдальні попросив двох знайомих офіцерів, щоб разом


з ним їли вечерю, за вечерею докладно розказав їм свою


пригоду і просив, щоб не відмовились бути його свідками,


коли молодий граф визве його на двобій.


Згодилися і випитувалися, які його окремі бажання.


Ніякі, й о м у байдуже шаблі чи пістолі, легкі чи важкі услів’я двобою, просить тільки, щоб річ брати поважно і не


робити комедії. Він хоче боронити доброго імені людей, в


котрих хаті від кількох літ живе і котрих поважає, зокрема


імені дівчини, котра не може себе боронити і котра не дала


ніякого приводу ,щоб її ім’я кидати на паркет публичнрго


льокалю. Треба привчити цих Дон-Жуанів, що: є на> світі


цінності, від яких їм в ар а!2)


!) Геть.

49

Серед ціієї розмови тюіявилося в їдальні двох панків з


поважними мінами, котрі »позатирали голови вгору й ви­


димо шукали когось. Доктор догадався, що це свідки графа


І . .. Встав і, коли вони підійшли до нього, сказав спокійно:


“Панове, певно до мене у відомім ділі. Маю честь пред­


ставити моїх секундантів. До милого побачення!“ — вкло­


нився легко і вийшов.


Пішов до своіго іпо'кою, нагору.


Хвилину ходив від дверей до вікна, щоб заспокоїтися,


а лотім кинувся на канапу і закрив очі руками . . .


**


* Як глупо! Стільки літ важкої праці, безупинного зм а­


гання, щоб добути собі місце під сонцем, 1 тепер, — може


вже за кілька годин, — віддасть себе на ласку й не ласку


сліпого припадку. Один кивок або один мах шаблі і життя


його згасне, як свічка, за подувом вітру. Дійсно глупо.


Стільки віків людської культури й нічого мудріш ого не


придумано від поєдинків, від Бож ого суду, ніби Пан Біг


не має 'іншого діла, лиш рішати спори розпалених голів.


Та годі! Живеш поміж людьми і мусиш жити, як люди. Не


міг же він удавати, що не чує розмови. Може вони й навмисне


говорили при нім, щоб спровокувати його. Аристократичні


провокатори! Може гадали, що передасть їх розмову, гра­


фові і графині як лакей, котрий доносить, що на його панів


говорять . . . Не такого знайшли . . .


Як добре, що не має на кого оглядатися. Нікому крив­


ди не зробить, коли завтра перенесеться на другий світ.


Напише один лист — і скінчені рахунки . ..


Засвітив свічку і протягом кількох хвилин написав завіщання, розпорядився своїм невеличким маєтком.


Позіхнув . . . So ist das Leben! x)

А все ж таки інтересно жити!


І йому зробилося жаль того знання, котре придбав собі,


тих намірів, котрі снував на будучність, мов паук свою тен­


дітну пряжу, тих фантастичних надій, котрі як веселка після


бурі, з’являлася на його хмарному небі. Може більше не


побачить її, — Христини, — Христі!


!) Таке життя.

50

І вперше зрозумів, яка вона дорога для нього, як він її


любить.


Перший раз зважився сказати собі це слово.


А разом із тим, як молодий хлопець, почував у собі


якусь роїмаїнтичу радість, щ о стає в її обороні. Як згине


— вона знатиме, що за неї згинув. На все життя збереже


добру пам’ять про нього, — добру пам’ять, якщо іншого


почуття не носить у своїм серці.


Хтось застукав до дверей.


—. Прошу! —


Це прийшли його секунданти.


Від них довідався, що поєдинок відбудеться о шостій


годині вранці. Ш аблі, — шпадони, без перев’язок, до першої


крови. Місце — стара уїзжальнет. Все приготоване як слід.


Лікарі будуть ждати. Нехай кладеться і засне на годинку.


Пів до шостої 'прийдуть по нього. Д о уїзжальні другий


вхід від городу. Увійдуть непомітно. До побачення!


Глянув на годинник, — друга по півночі. Чому не піз­


ніше? Ще 4 години дожидання, чотирі години довгі, як


вічність.


Не розбираю чись лГг на отаману й заснув.


Приснилися йому зелені свята і рідна хата, ціла обмаєна.


як заквітчана дівчина в літню неділю. Шуваром скрізь пахне.


На ґанку батько й мати. Він до них приїхав у гостину. І не


сам. Привіз молоду жінку. Крізь дикий виноград падають


соняшні цятки на її вишивану сорочку, а від червоних ко­


ралів палають білі щічки.


“Правда, як гарно в нас на зелені свята, "Христино? А


підіть ви, дітоньки, в город, — там справжній райок!”


І вони йдуть; Все даліі й далі в тую іпоігоду, в цей спокій,


а вишні сиплять на них білиїй ц в іт . . .


Христино!. . .


На ратушевій вежі вдарило пів, хтось застукав до две­


рей, і він збудився.


— Нам пора! — сказали його свідки . . .


Який гарний сон, і яка погана дійсність, — подумав


собі.. .


51

— Чому? — кинула нараз графиня, перериваючи оп о­


відання доктора.


— Спитайте Христини, — відповів він.


— Чому тільки Христини, чому не його, вашого героя?


Спитайте, чому він не сказав, що її любить, може вона


того слова чекала як спасіння! — і стояла перед ним, як


перед обжалуваним прокуратор. А він тільки голову схилив,


не знаючи що відповісти. Чому не сказав того слова, чому?


— Бо боявся відмови.


— Такий ви психолог. Мав час і нагоду догадатися,


що дівчина йому не відмовить. Годі було вимагати від неї,


щоб перша кинулась йому на шию.


— А родичі? Як не батько, то мати сказали б — „н і” . Н а­


стала би буря в палаті, родинна драма, а він її любив і не


хотів робити кривди.


— Не хотів робити малої кривди, а зробив велику.


— Так гадаєте, пані?


— Я певна того. По бурі була б настала погода, а так


по погоді прийшла довга, довга сльота. Осінні захмарені дні.


Такі ви! Кажуть, що жінка — то сфінкс, що в неї два а два,


то ляміпа, а ви ж, мужчини, що1


? Ваш герой не боявся за


кілька марних слів наставляти свої груди, але сказати прав­


ду боявся, боявся захмарити погідне небо над дахом


двора. Дивно!


— Не одне дивне « а світі. Він був чоловік, а кожний


чоловік має щось таке, чого боїться. Військовий кінь до


атаки йде, а корча перестрашиться, аібо камінця при дорозі.


Мій герой боявся, що прийдеться йому покинути двір і що


може не побачить її ніколи. Боявся того.


— А не боявся, що її віддадуть за короткозорого графа.


— Так, але це могло статися колись, а покинути двір


прийшлось би йому зараз. Відкладав з дня на день.


— Відкладанні) сиір добрий, — кажуть сільські люди.


—Такий то він герой!


— Він не герой, він лиш людина. Герой іповісти, це


стільки, що головна особа в повісті.


— Розумію. Але це не оправдує його.


52

А її?

— Яке їхало, таке здибало. Зібралося двоє нездібних


до життя і змарнували щастя.


— І змарнували щастя, — повторив глухо. А помов­


чавши хвилину сказав.


— Знаєте, пані, що? Я цієї повісти не буду писати. Ба­


чу^ що вона не видержить критики. Скажуть — сентимент,


романтика і більш е нічого. Люди без хребта, тіні. Знищуть


мене. Бачу, що й повість не така легка річ, як здається.


В життю воно правдиве, а на папері ні. Так само дивишся


часом на захід сонця і не можеш налюбуватися тією фанта­


зією красок. А хай це намалює маляр, то скажуть: неправ­


диве.


— Треба вміти намалювати.


— І треба вміти написати, а що я не вмію, так прощай


мій герою, прощайте м олоді літа, розвійтеся тю лісах, ото


полях, по пустих залях палати як тихе, неведомо чиє зітхання!


Глянула на нього і зробилося їй жаль. Перехилила го­


лов у набік і прижмурюючи одне око сказала:


— А ле ви не гніваєтеся на мене, правда, що ні?


Пригадав собі, що так говорила колись, давно, як ще


дівчинкою була, як вернулася з купелі й розказувала, що


не могла купатися, бо бузько дивився на неї. Така сама була!


І пригадалися йому всі ті гарні хвилини, що їх пережив тоді


і беручи її за руку відповів:


— Пані, як же я міг би гніватися на вас. їй Богу, — хоч


як хотів би, не можу.


— Н у то й добре. Вірте мені, — я вам не хотіла прикрости зробити. Тільки так мені жаль зробилося вашого


героя, так жаль і я це по щирости сказала. Ви мені даль­


ше про нього розкажете, правда? — і знов дивилася на нього


тим легко прижмуреним оком, — правда, що розкажете?


**


* — Якщо ваша охота послухати, то добре. Але я гадаю,


що не нині, а колись другим разом. На нині досить.


— Ні, я хочу нині. Конче нині! Нині так гарно. Маю


настрій. Може другого такого вечора не буде. So jun g kom­


men w ir nicht zusammen. — І всміхнулася. — Знаєте, я че­


кала на вас.


53

— Справді?


— Авжеж. Мені навіть, — тільки не будьте дуже горді,


— мені навіть скупилося за вами. Я так зраділа, як ви не­


сподівано приїхали до мене. Такий добрий сусід.


— Більше сусід, ніж добрий . . . Сусід і більш е нічого?


— От, бачите, які ви! Вам подати палець, а ви за руку


хапаєте. Но, але досить цього словесного бою. Я тепер п о­


дивлюся, що чувати з вечерею, а тоді дальше буду слухати.


І вийшла.


Доктор лишився сам. “ So ist das Leben!” —


зітхнув.

сказав і

В огороді рожі і лелії


Пригадують літа молодії.


А розцвілі черешні і вишні


Пригадують мрії нам колишні,


І посиплеться їх квіття біле


На волосся з горя побіліле.


Пощо він почав це оповідання? П ощ о роздмухувати


ватру, яка вже попеліла? На те, щ об знов попекти собі


пальці? Минулого не вернеш. Не вернеш молодих літ, —


вони вже за горою. Всьому винен нинішній вечір. Тай гар­


ний же він! Такий погідний, теплий, ніби зима десь дуже


далеко, а вона вже може закрадається до нас, та біла, стуцена зима ...


**


* — Мої ще не вернулися. Мабуть їздять човном тю ставі


і любуються місяцем. Я їм не дивуюся, м олоді! Він, тобто


мій агроном, цілий тиждень працює, а Марійка любить


забігати на приходство, бо там є молоде товариство. Спі­


вають, грають, деколи погуляють собі. Нема то, як м олоді


літа. Правда, мій пане?


— Так, правда, моя пані!


— Оповідайте. Я готова слухати. Тільки одне прохання.


Як найменше ліризму.


— Не любите його?


— Навпаки, люблю і якраз тому не хочу.


54

— Два і два — це лямпа.


— Кінь на батнети йде, а камінця боїться. — І знов при­


жмуреним оком глянула на нього.


- - Н е дивіться так на мене, пані! їй Богу не дивітьсяі


— Чому?


— Бо ви не знаєте, як мені робиться на серці.


— Ха-ха-ха! Д обродію , це ж осінь, осінь, осінь, гарна,


а все таки осінь! Осінь на дворі і осінь у д у ш і... Ну, опо­


відайте Г


— Розказуйте, дідусю! Правда?... Та хай буде й так.


Слухаю вашого наказу ,й сповідаю.


Сів на своє мііісце, руки поклав на іпоруччя фотелю і.


дивлячись на молочну дорогу, казав.


**


*

— Ранок був поганий. Падав осінній дощ. Доми вигля­


дали як змоклі кури. Коміни, ніби голови в рамена, повсувалися в дахи, з дахів спливала дощівка. Перед уїзжальнею


стояла велика карета. Коні похнюпилися, візник натягнув


гумовий каптур і дрімав. Доктор погадав, — “хтось із нас


двох цим возом поїде, може, іна другий світ. Га, що ж, як


їхати так їхати, — п оїдем о!”


Переходячи попри повіз усміхнувся, — візник, це був


один з товаїришів-офіцерів. Це теж товариська прислуга,


щ об непокликаних не вмішувати в діло.


Відчинили фіртку й увійшли на пбдвір’я, заросле тра­


вою, бо до уїзжальні ніхто не заходив, хіба раз у рік перед


шарадою, в річницю битви під Кустоццою, бо тут стояла


всяка військова парадна бутафорія.


Перед брамою два військові лікарі курили трабука.


Майор віїд уланів, відомий в полку рубака, щось їм


розказував. Стояв, розкарячивши ноги, ніби в сідлі сидів і


розкладав руками.


Він мав (порядкувати двобоєм.


„Га, що ж! Хіба підем до середини?” — сказав майор.


“ П ідем о”, — відповіли й увійшли.


В середині б у ло темно. Щойно як відчинили браму,


доктор побачив дві гармати, якогось типу з часів Иосифа II.


55

чи Марії Тереси, кілька муніційних возів, старосвітські спи­


си, прапори, ікоомо'політичної краски, б о дощ іпоспирав ко­


льори, бляшанні шоломи і таке інше.


При дверях фотель, у яких лю били сидіти наші діди,


біля нього лавка, на лавці плящинки, ножиці, вата, всілякі


знадоби хірургічні і дві бляшанні коновки з водою.


“Котромусь з нас припаде честь, сісти на цьому престоліі” , іпюдумав доктор.


— Як гадаєте, панове, — сказав майор, — не буде тут


затемно?


—> Ясно не є — відповіли лікарі. — Може б так відчи­


нити вікна.


Відчинили і зробилось ясніше.


Заскрипіла хвіртка, увійшло троє панів.


Холодне привітання, хвилина мовчанки, на ратушевій


вежі почав дзвіїн віддзвонювати шосту годину.


— Панове, — різко сказав майор, — приступаємо до діла!


— і подав лікарям шпадони.


Оглянули й промили їх карболовою водою.


Противники роздяглися і взяли шаблі до рук.


Майор уставив їх проти себе. Став біля одного, глянув


як світло паде, потім підійшов до другого і знов глянув, —


добре.


Два секунданти, теж із шпадонаїми, стали в поготівлі.


— Заки .пічнемо, — говорив майор, — ще раз питаюся,


чи панове не схочуть замиритися.


Доктор глянув на графа. Той був білий, як стіна, і дри­


жав. Але не промовив ні слова. Доктор теж мовчав.


— Як ні, — то: раз, два і — три!


Правими нотами ступили вперед, схрестували шаблі,


від блашанних шоломів і від бронзових цівок гармат з часів


Иосифа II чи Марії Тереси вдібився дзенькіт, якого, крім


поєдинку, не почути ніде.


Граф був високий, мав довгу руку, його не легко було


досягнути. Але він видимо бентежився, не досить кріпко


водив шаблею і не досить бистро слідив за рухами очей


противника. Докторові сто гадок перелетіло через голову.


В бренькоті шаблі він почув ,звук: Христя . ..


56

Скінчити, якнайюко'Р'ше скінчити цю трагікомедію, —


він же лікар, має лічити рани, а не завдавати їх, він по пе­


реконанням поступовець, а поєдинок, це пережиток серед­


ньовіччя, — д о тоїго' граф дрижить, це не герой, а трус, все


таке погане, — скінчити!

Вістрям своєї шаблі повів по шаблі противника, наляг


на неї, не дав йому увільнити своєї, нагло біля рукоятки


спинив, нервово, але сильно, скорим як блискавиця “ сіканцем” застукав його, — шах! — і . . .


Граф зробив лівою рукою рух, як коли б шукав якого


опору, перехилився іназад і1в одиїн момент став, як червакш


■стовп.


й о г о підтримали, посадили в фотель і лікарі приступи­


ли до діла.


Почалася звичайна в таких випадках біганина.


Відмили голову, скоренько обголили волосся і взялися


зашивати рану.


Граф стогнав. Крізь затиснені уста добувалося: “Єзус


М арія!”


Д октор відвернувся від цього гидкого образу.


“Ч ом у він, а не я ? ” — питав себе. “Чи справді суд Бо­


жий покарав й о го ? ”


До нього прийшли його секунданти. Мовчки стиснув їім


руки. Втрійку іпідступили д о фотелю, в якіїм сидів граф,


з обв’ язаною головою, мов у білом у турбані. Його заливали


токайським вином, якого' запах розходився іпо уїзжальш,


мішаючись з таким противним для людського почуття за­


пахом крови.


— Пане графе!


— Пане докторе!


І противники подали собі руки.


М олохові чести принесено достойну жертву ...


**


* Потім дали знак, повіз під’їхав піід саму хвіртку. Графа


обтулили плащем, на голову накинули шаль і під руки по­


вели до повозу. Один з його свідків сів біля нього, другий


на лавочці в ногах, затронули двері, і повіз покотився' ли­


57

повою алеєю до підміського села, в якому в графа був


свій замочок ловецький.


— ■ Finita la comedia! — сказав майор, затираючи руки.


— >Все відбулося, як слід. Тепер черга на домашнього лікаря


пана графа. Як панове гадаєте? — питався докторів, — чи


графові грозить яка небезпека?


“Мабуть, що ні, — відповіли поважно. — Щ о найбіль­


ше може прийти запалення окости. За яких три до чотири


тижні виїде за границю. На війні не так рубають і люди ви­


лизуються. Ми свою роботу зробили чисто і справно“ .


“Дякую панам! — сказав майор. — А тепер може підемо


до менажі на снідаиня. Я каїзав приготовити дещо. Просимо” .


Мій герой, що лиш тоді отямився, що випав із ролі.


— Пане майоре, дозволите, щ о я буду господарем, а па­


нове моїми милими гостями, супроти яких я нині затяг­


нув важкий довг вдячности.


— Ми сповнили тільки звичайний товариський обов’ я­


зок — відповіли гуртом, ідучи до менажі.


**


*

Там в окремій бічній кімнаті був накритий стіл на 6


осіб і заспаний воіяік чекав наказів незвичайного в ту ран­


ню пору товариства. Горячий ґроґ, зимна перекуска, пиво,


потім біфштеки і вино.


Скінчилося, як звичайно, шампаном.


Майор був у своїм живлі, лікарі перечилися, чим і як


краще зшивати рану, секунданти не моїгли погодитися,


скільки було кварт і скільки терцій і як вони йшли по собі.


Просили доктора, щоб вирішив це питання.


— Слово даю, панове, що не знаю. Я про те не думав.


— Але ваш трік з оцим сіканцем був надто ризикований,


— обізвався майор, — бо він потребував лиш оттак зр о­


бити, о! — тут майор взяв свою важку шаблю і став п о­


казувати, як повинен був виглядати протинаступ, з такою


силою, що лікарі відсунулися геть під стіну і голови від­


повідно до його рухів перехилюватиіся то в один, то в другий


бік.


На щастя майор пригадав собі, що о 9 має службу.


58

— • Дуже мені жаль, панове, що мушу лишити таке сим­


патичне товариство, але служба ще більш нетерпелива й


невирозуміла ніж жінка. Д о милого побачення при най­


ближчій того рода нагоді!


Доктор ще раз подякував йому й цілому шановному


товариству заі труд, стиіснули собі руки й розійшлися.


Доктор 'пішов до готелю, зібрваея, післав по фіякра і


поїхав додому.


Кілька миль їзди болотнистою, хоч мурованою дорогою,


крапання осіннього дощу, як би хто тарабанив по буді, попас


у якійсь корішміі і надвечір відчинив Антоні браіму.


Фіякер о б ’їхав пів Газону і — приїхали.


**


* Перебраная, увійшов до сальону і за/став там одну тіль­


ки Христину.


— > Ох, лишенько! Які ви стали, пане докторе! Невже ж


ви так втомилися на тих погаїних маневрах? Та й іпоігода ж


була! В нас усі, куди ходять, то позіхають, хоч воно і як не


„ком ільф о” .


— І ви, панно Христино, ізмарніли. Личко так зблідло, на


устах нема тої краски що була перше.


Немов, щоіб заперечити його словам, спіаленіла аж по


саме волосся.


— Я також вдібула свої маневри, — сказала тихо, ста­


ючи у вііікні, з лицем иа залю, щ об не міг добре бачити, що


діється на її обличчі.


— Ого! Щ о я чую! — сказав доктор.


— Так ,так, — набираємося життєвого досвіду, шанов­


ний пане докторе. Вже й час! Двадцята весна минає.


— Щ о ж такого?


— Багато говорити, а мало слухати. Лишім; колись дру­


гим разом. Ось і мати надходить.


Граіфиіня 'привітала його ввічливо, але зимно, ніби за­


була, з якою саможертвою працював він недавно, щоб по­


бороти холеру, як тоді піклувався ними, а не дбав про себе.


Правда, це був лікарський обов’язок, але й обов’язок має


свої границі.


59

Зимно, яким повіяло на нього від графині, огрів граф,


жвавий, бадьорий, як звичайно дуже старанно вбраний


•підійшов до нього й обняв, як сина.


— Славити Бога, що ви вже вернулися! Не знаю, як вам


за нами, але нам за вами таки добре скучилося.


—. Жартуєте, пане графе.


—. Ні, чесне слово. Опитайте м оєї дружини.


Дружину, якраз у цей момент напав кашель.


— Пані графиня застудилися.


— Так, трохи. Поганий час. Д ощ і і зимно.



— Наніч дамо аспірини, пані графиня полежить два-три


дні в ліжку і як рукою відійме.


— Не варт турбуватися нами. Ми вже старі; наша річ


біля печі сидіти й кашляти. Тепер на молодих черга. Д о них.


»належить світ, вони тепер усе, а ми нічого . . .


Сказавши це, значучо глянула на доньку, котра голову


додолу схилшіа.


Доктор догадавсь, що тут у його відсутності щось


зайшло, але не міг догадатися, що таке.


За хвилину надбіг з ліса графчук. Навіть не перебрався,


тільки вскочив у ловецькому вбранню і кинувся докторові


на шию. — Як же маєтеся, коханий професоре? Здоровий?


Чогось посоловів?.. . Але ж вам до лиця офіцерський одно­


стрій! Правда, мамо, панові професерові дуже добре в гра­


натовім „вафенроку” з золотими ґудзиками і зі звїздками?


— В офіцерськім однострою кожному мужчині добре, —


притакнула графиня. — Він відмолоджує мужчин.


Доктор зрозумів оіце „відмолодження” і в душі питав


себе, яка муха сіла графині на ніс? чого вона хоче від;


нього? Коли б знала, що він нині рано за їх честь своє


життя на непевну карту клав, — може б інакше ставилася


до нього.


А графиня: “ Офіцерський “ однострій” кожному до л и ­


ця, але вбігати до сальону прямо з ліса, з болотом на ч о ­


ботях, — це якась нова мода, це легковаження батьків, мій


молодий пане графе.


Графчук поцілував маму в руку. — Прош у вибачення,


60

але я так втішився доктором, що — забувся. Графиня про­


стять мені цей гріх, — прошу вибачення!


— Не графиня ,а мати!


— > Мама добродійка! — сказав графчук і побіг, щоб


перебратися.


Д о підвечірку явився в жакеті, в лякерах, з шовковою


хусткою в лівій нагрудній кишені, тої самої фарби, що й


краватка, і з хризантемою теж таїкої самої фарби.


Ц е була ніби відповідь на докір графині, бо молодий


панич у себе, дома, як не було гостей, вбирався гарно, але


не так вибагливо.


Тая відповідь ще більш е впевнила доктора, що в дворі


йде якась тиха боротьба між графинею та рештою родини.


Питатися не було як і кого. Хоч зжився з ними, але в їх


родинні непорозуміння ніколи не встрявав. Догадувався


тільки, що тут діло між графинею й дітьми, мабуть на


тему любови. Графчуік? Ні, він до любоїви не скорий. Його


вдача весела: стріляє, їздить конем, тішиться життям, —


щасливий!


Якщо,


то


хіба


Хриістина. . .


І доктор


пригадав


собі останню розмову з нею над ставом і в уяві побачив


її такою гордою, як тоді була; як з горбка збігала в парк,


яік вітер розвівав її легку суконку, як б іл і черевички ледве


доторкалися землі. Так виразно побачив, що тільки руки


простягни й спіймаєш, і пригорнеш до с е б е ...


Христино! Христино!. . .


— Над чим так задумалися, .пане докторе? — опитав


нараз граф, перериваючи немилу мовчанку.


Доктора, якби на поганім вчинку зловили. Глянув на


загнівану графиню, на Христю, що ложечкою колотила в


чарці чай, ніби хотіла виворожити, чи буде погода чи ні,


на добродуш ну усмішку графа і на веселі, молоді очі свого


учня — і так йому зробилося, ніби те все — десь на образі,


в книжці, в уяві, а не в дійсності, ніби й він не дійсний, а


припадково занесений якоюсь грою долі в цей кружок


людей з іншого світу.


Дивився і не відповідав нічого.


— Буджу вас, тіане докторе! — сказала Хрйстина.


61

А граф опитав: — У якій красці?


— © красці морської води, — відповів доктор, не п оду­


мавши над тим, що каже.


Якраз такої краски суконку мала на собі Христина.


Граф усміхнувся, а графиня піднесла хусточку до уст.


її знов напав силуваний кашель.


— . Прпізнайтеся, пане докторе, — почав граф, — може


вам на маневрах перейшла дор огу якась Мінерва, Атена Паллада або, по крайній мірі, Діяна. На маневрах всячина буває.


Ночується по дворах, нині тут, завтра там, вояк без фан­


тазії; як стрілець без рушниці.


— Пан граф певно з власної практики говорять, — за­


примітила графиня і стягнула уста на шнурочок, — іронічно.


— Фрімус Троес, — кохана графине. Еротика річ людська,


і не найгірша з усього. М олодість має свої права, яких


поневолювати не вільно.


— Є люди, щ о до смерти хотіли б хіснуватися тими пра­


вами, — відповіла графиня і знову уста стягнула на той


самий шнурочок.


—« Краще до смерти бути молдим, ніж постарітися пе­


редчасно, — відповів граф і знову звернувся до доктора.


Розказуйте що про маневри! Най пригадаю собі м олоді


літа. Я також колись відбував військові вправи, — гей!


гей! Нема то як молодість, мій пане! Вірте мені, що хто


не вип’є молодого вина цілу повну чарку, тому й най­


старше не буде смакувати. Наші пані не хочуть того р о­


зуміти. Вони свій пуританізм посувають за далеко. Х о ті­


ли б, щоб все складалося по їх гадці, так як вони собі в


пасіянсах повкладають. А життя мудріше від нас і силь­


ніше. У його більше фантазії, ніж у бабських кабалах.


— Графе!


— Не горячися, моя кохана, я ж не ображаю тебе, я за­


гально говорю. Тішуся, що доктор вернув і хочу собі п о­


балакати трохи.


— Панове найкраще балакають з цигарою в устах в сво­


їх мужеських апартаментах.


— І це приємна балачка, але гадаю, що життя, така ін62

тересна тема, про яку варто балакати всім „дорослим” , —


а між нами, славити Бога, малих дітей нема.


— Вільному воля, — вицідила крізь уста графиня і по­


дзвонила на льокая.


— Антоні скаже викотити „коч” , поїду на прохід!


— Ами підемо до ліса, — додав граф і глянув на донь­


ку, сина і на доктора.


— Д обре?


— Д обре, татку, тільки чи пан доктор не втомлені їздою?


— Ні, панно Христино, я дуже радо пройдуся, бо і так


голова в мене болить. Прохід на свіжім повітрі, це найкра­


щий лік.


Христина стурбовано глянула на нього.


— Але ви пані, — казав доктор, — вберіть на себе щось


тепле, бо це вже осінь.


— ■ Послухаю вас, пане докторе, — відповіла й перей­


шла д о своїх покоїв. Графчук побіг на подвір’я подивитися,


чи повіз для графині в порядку. Вона любила, щ об піклу­


ватися нею. Син повинен був підвести її до ступені повозу,


посадити, обтулити ноги, поцілувати в руку і побажати


гарної дороги. Нині все те було тим більше потрібне, бо


графиня в поганому настрою.


**


* В їдальні зістався доктор і граф.


Граф добув з кишені золо ту цигарницю і1


(попросив док­


тора закурити.


— Тепер ми 'самі, то й тут можна. Моя пані нині лівою


ногою з ліжка встала. Жінка, доки молода, то як весняна


погода, а як постаріється, то — осіння. А літо, бачите, у


нас не дуже то й довге, — усміхнувся. — Найбільші деапоти


— розвезені діти, а за ними йдуть жінки. Сідайте! Графиня


хотіла б, щ об усе було по її гадці і волі. Ви, ніби свій,


можу вам правду сказати. Не знаю, чи запримітили ви, чи


ні, але всьому винуватий мій сусід граіф І . . . Жінка хоче,


щ об Христина віддалася за нього . . .


—- А панна Христина?


— Христині він не подобався. Вона тої гадки, що й я.


63

Це не до пари. Христині треба чоловіка мудрого і з харак­


тером, а моєму сусідові і одноіго і другого бракує. Він ви­


шумів, задовжив маєток, передчасно постарівся, і хоче,


щоб моя донька принесла йому і гроші, і молодість у хату,


і радість, і все. Скажіть, — чи є тут справедливість? Нема,


ні, нема! І тому я по стороні доньки. Раз чоловік живе, раз


він молодий, нехай же тої молодости не марнує легковажно.


За що? За те, що пан граф десятий кіл у плоті якогось


там пануючого роду? Пусте! Один день пережитий з чолові­


ком любим і дорогим серцю більше варт від усіх “ гонорів” .


А ви як гадаєте, пане докторе?


— Я тої самої гадки, але традиції, пане графе, але жа­


доба почестей, блеску, світлости?


— Суєта суєт і всяческая .суєта, як у писанії стоїть.


Це суща правда. Під вечір бачиться, який був день. Я теж


під вечір свого життя бачу всі похибки молодости і жалію


не одного нерозважного кроку. Рад би я, щ об мої діти не


казали, що „madry Polak ро szkodzie” . А ле моя дружина


іншої гадки. В кожній жінці є щось з леді Макбет. Тільки


не кожна такого росту, як тамта. На тім тлі почалася в нас,


як вас тут не було, в своїм роді домашня війна, доходи ло


до плачів, до монастиря і таке інше. Христина не піддається.


Не знаю, звідки вона така взялася, хто на неї вплинув, але


вона, знаєте — індивідуальність.


Доктор оглядав диван, ніби йоіго уперше бачив, гарний


диван.


— Так, панна Христина індивідуальність, — повторив,


як відгомін у лісі.


На порозі появилася та, про яку мова.


— Підемо, татку?


— Добре, ходім!


**


* — Цією-о? — спитала нараз заслухана в оповідання


хазяйка.


— Цією, — відповів доктор.


— Ха, ха, ха! яка у вас пам’ять! Отже, бачите, що не


цією, а тамтою ген, — і вона взяла його за руку й повела


на другий кінець веранди.


64

— Тамтою, що нею якраз вертає товариство з приходства. Попливаїли собі човном, 'поспівали та й ідуть «а ве­


черю. Деканова подбала, щоб була круха печеня і на сме­


тані гриби. А які вони вдоволені собою, яка там буде нині


радість, скільки сміху, скільки сміху, скільки щирої роз­


мови! Не дивуюся, що моя Марійка так радо біжить на


приходство. Щ ирість бере. Без щирости нема щастя, мій


пане!


— Ми були не щирі.


— За мало щирі, і тому щастя погнівалося на нас.


— Щастя погнівалося на нас.


— Відвернулося і пішло, де була щирість.


— Піш ло і не вернулося.


— Осталася туга, туга за змарнованим щастям. . . Але,


— не попадаймо в сентименти! Лишім це для молодших.


Нам треба дивитися тверезо . . . Знаєте, у вас добра пам’ять.


Я вас тільки на одній похибці приловила, на оцій дорозі.


Один раз. Том у так радо слухаю вашого оповідання. Ви


мені мусите його довести до самого кінця.


— Воно кінця не має. Це недоспівана пісня.


— Доспіваємо її в душі. Приїдете до мене завтра, сяде­


мо на веранді, листки будуть сипатися нам під ноги, і разом


з їх шелестом будуть гомоніти ваші слова. Гарно буде.


Правда?


— Побачимо. Я ніколи не роблю собі програми на дру­


гий день, живу з години на годину.


— Як же так?


— А так, ласкава пані, бо як я лиш намічу собі який


пляїн, то безумовно станеться щось таке, що мені його


помішає, от я й живу без пляну.


— Коли про щ ось важіне мова, то може й так, але тих


кілька ікроків від. вас до мене , . .


— Мені вже не раз так близько було до щастя і — не


спіймав.


— А може це не було щастя? Звідки ви знаєте, що це


якраз щастя, і скажіть мені, щ о таке щаістя?


— Філософ уємо, ласкава пані!


— Ваша правда. З сентименту переходимо до абстрак65

ці'й, а нам прямо з веранди треба перейти до освітленого


покою, бо незабаром моя Марійка надбіжить. Нам, п о ­


важним, старшим людям не годиться до місяця сидіти самна-сам.


— Нам треба грати комедію до кінця. . .


Погрозила йому пальцем і подала руку. Поцілував і


ввійшли в відчинені двері гостинного покою.


Тут світився бронзовий павук, кругом по стінах висіли


гобеліни роботи Гугенотів. М ітологічні теми і м’які /полинялі краски вспокоіювали око й думку. Канапи і ф отелі


— старосвітського фасону скучали, обтулені вишиваними


покрівцями. Ніби їх обтулено під осінь, щ об не змерзли.


М’ який, пухнастий диван пестив ноги господині іі гостя.


„Топчуть по ніім, а він такий гарний?” — подумав собі д о к ­


тор і мовчав.


— Кажіть що!


— Хіба ж я мало балакав?


— Правда. Тепер треба думати. Є над чим.


—^ Не видумаємо нічого . . .


— Ого! Хіба ж ми з вами такі недотепні? М оже якраз


прийде нам яка щаслива гадка до голови?


— Так, — думаймо!

,

III.

Думати не було коли, бо надійшла Марійка. Здивува­


лася, побачивши гоїстя. Розбіглася була, щ об обійняти тіт­


ку, і нараз зупинилася. На її виду малювалося майже дитяче,


природне заклопотання.


— Пан доіктор, пан професор, — поправилася, — вже


вернулися? Так скоро, ми й не сподівалися.


Кріпко стиснув її за руку.


— Так, панно Марійко, я затужив за вами і вернувся,


— казав дивлячись в її карі очі і любуючись її безрадністю,


що творила такий привабливий контраст з тою весняною


свіжістю, якою так і несло від її дівочої появи. Віїн любив


ту гарну й добру дівчину. Вона так живо нагадувала йому


66

свого батька, а його доброго* й незабутнього, та, на жаль,


уже покійного ученика, одинокого брата Христини. Він


нераз любив жартувати з нею, а вона не знала, як ті жарти


приймати, поважно, чи так собі.


— Сідаймо, панно Марійко, ви певно дуже втомлені;


веслували, співали, кидали очком.


— О що то, то ні! Я того не вмію.


— Пора навчитись. А нагода є. На приходстві бувають


хлопці. Попович навіть гарний собі.


Марійка ще гірше спаленіла.


— ■ Пан доктор не вгадали. Пан Стефан має нареченну.


— Можна відбити, — це також неабияке вдоволення.


— Можливо, не знаю і не хочу знати.


— Ого, то не добре! Панночка, яка не пробує того ро­


бити, зраджує, що її серце вже заняте, так дуже заняте,


що на других кивнула рукою.


Марійка вигладжувала складки своєї ясно-лілової су­


конки.


— Пан доктор знущаються наді мною, аі я не вмію б о ­


ронитися, бо пан доктор світовий чоловік, а я селюшка.


— Навчимося, панно Марійко, навчимося. На те й жит­


тя, щ об навчитися усього. А ле ви не гніваєтеся на мене.


Правда? Будемо собі добрими приятелями; ми ж давні зна­


йомі. — І знов стиснув її гарячу долоню і тримав її у своїй


сильній чоловічій руці, як дрібну тріпотливу пташку.


— А може це не пан Стефан, може я й справді не вга­


дав, може якийсь другий пташок улетів у золоту клітку.


— Щ о ви це, пане докторе, завзялись нині на бідну


дівчину, — озвалася пані Христина, — дивіться, вона зараз


розплачеться.


— Даруйте. Вже не буду. Но — но, не ломіть уст,


панно Марійко, а сльози лишіть на пізніше, вони все таки


колись придадуться.


Двері від їдальні відчинилися і появився вифрачений


Антоні. Він схилив голову і сказав по старому звичаю:


— Чай на столі!


— Просимо, пане докторе, — промовила пані Христи­


на, подаючи гостеві рамя.


67

— От бачите, панно Марійко, як то зле не мати когось.


Тепер самі йдете до столу. (Х отів сказати сама, як сирота,


але вчасно вкусився за язик).


— Ви знов? — погрозила йому хазяйка.


— Ні, ні, вже не б у д у . . . А ле справді, як ми будемо в


трійку їсти? Панні Марійці буде скучно з нами старими?


— На це є рада, пішлемо по пана Хмелинського. Антоні,


прошу покликати пана Хмелинського і сказати, що чекаємо


з чаєм.


Марійка, почувши наказ, збентежилася і б ула дуже ра­


да, що могла приховати це збентеження, подаючись до креденсу.


— А ти ж куди? — спитала її тітка.


— Додам четверте накриття, бо Антоні пішов.


Тітка притакнула головою і глянула значуче на доктора.


Доктор зітхнув. „Гей, гей, м олоді літа! Ніщ о вас у світі


не заступить, ні маєтки, ні слава, ніщо1


!”


**


* Увійшов Хмелинський. Молодий, стрункий хлопець, з


буйною, русявою чуприною, з мрійливими очима й енер­


гійно викроєними устами. Знати було, щ о він мрії свої вміє


обстоювати енергійно.


Хазяйка познайомила його з доктором.


— Пан Хмелинський, моя права рука в господарстві.


— Пані графиня надто ласкаві для мене.


— Ні, я тільки хочу, щоб доктор знав, хто ви такий..


Сідайте.


Молодий чоловік сів біля панночки дому. По другий


бік стола сиділа господиня і доктор.


— Якже ви .себе почуваїєте в нашім глухім куті? —


спитав його доктор.


— Знаменито, пане докторе. Я дуже вдоволений зі


ви.


„Вісімдесят на хвилину, то недобре!”


**


* 89

— Чого так задумалися, пане докторе? — спитала гра­


финя, входячи у їдальню. Була переодягнена і відсвіжена.


— Покажіть мені свою руку! — відповів доктор.


Вона випрямила долоню й засміялася.


— Я хотів сказати, дайте мені руку?


— Ого!



— Не „о г о ” , я мушу переконатися, чи не маєте гарячки.


Хочу сповнити обов’ язок лікаря.


— Гарячки не маю, але як вам на тім залежить, —


прошу!


Доктор добру хвилину потримав її руку.


— Дякую. У ваїс горячки дійсно нема, але в та м ти х . . .


— В Марійки також?


— Панна Марія має приспі/шений живчик, я їй казав


зараз кластися до ліжка.


Графиня збентежилася.


— Пане докторе, ради Бога ходім до неї!


— Але ж розуміється, підемо, тільки не турбуйтеся, не


треба тратити рівноваги духа, ми ж не молоденькі.


— Гадаєте, що це привілей молодости л ю б и т и ...


— І бути любленим, — доповнив доктор. — Ні, я так не


гадаю, але в нашім віці лю бов прибирає розважні форми.


Підемо!


Панна Марія лежала накрита дійсно по самий носик і


мала замкнену не тільки ліву повіку, але обидві. Спала.


Доктор хвилину наслухував, який має віддих.


— Віддих 'прискорений. А ле не будім її. Сон найкращий


лікар, особливо в молодих людей.


І вони тихесенько замкнули за собою двері.


— А тепер, пане докторе, подайте мені свою руку, —


сказала всміхаючись графиня.


— Слухаю послушно.


Потримала і заявила рішучо:


— Вам треба зараз кластися д о ліжка. Антоні принесе


вам гарячого вина з корінням. У вас мабуть інфлюенца.


— Не здали іспиту, ласкава пані. Зголоситеся за р ік . ,.


у мене живчик нормальний.


— А все ж таки вам треба йти опати.


90

— На спання у мене часу не бракує. Я мушу заглянути


покищо на приходство, чи там усе в порядку. Вони теж


напрацювалися багато. Стефан показався не менше хороб­


рим від Хмелинськото, а тепер вода зимна, повітря теж; на


таку купіль, як воїни брали, не пора.


— Чекайте ж! Вип’ємо гарячого чаю, а тимчассш візник


запряже коні.


— Міїй візник готовий, бо я мав намір їхати додому.


— Як то, тепер, серед ночі та ще після такої зливи?


Може позривані мости. Ні, я вас ніяік не лущ у. А до того,


вам треба оглянути Марійку. Я така неспокійна. Це ж ціла


моя родина, більш е нікого не маю.


— Ваша правда, пані. Я тільки скочу на іприходство і


зараз вертаюсь. Будьте певні, щ о здоров’я панни Марії і


мені близько лежить на серці. Це ніби моя внучка, одинока,


бо д ругої не маю, — так сказати духова внучка, донька


мого ученика. Отже, до побачення! Як повернуся, щоб ви


спали, бо як ні, — то поїду додому й не покажуся.


— Того я не боюся.


— Не будьте такі певні, ласкава пані. Ми також маємо


свої примхи, ми старі кавалери.


І вибіг, як молодець.


**


* Графиня сіла на своє улюблене місце і вдивилася — в


лямпу. Від неї падало червонаве світло на портрети предків;


горді, безжурні, самовдоволені.


І чомусь тії предки здалися їй далекими, ніби чужими.


Чомусь почувала вона себе ‘ближчою до доктора, про Ма­


рійку навіть не згадуючи, до Хмелинськото, до Стефана з


приходства, навіть до тої вирятованої дитини в колисці.


Чому? — питала себе, і на думку прийшло їй, що це робить


життя.


Спільне нещастя, спільна небезпека, яку вони пережили


нині, зблизила їх до неї. Чи так не краще? Невже ж люди


не близькі собі, невже ж усіх їх не чекає те саме, скорша,


або пізніша смерть, невже ж не мусять вони боротися з при­


родою і з долею своєю за кожну хвилину існування?


91

Чого ж тоді відчужуватися, копати рови всіляких упе­


реджень, клясових та інших різниць? Коли не маємо від­


ваги послухати Христа, котрий казав „роздай майно своє


і ступай за мною” , то по крайній мірі будуймо якісь містки


над тими ровами, щоб сндніі наближалися до других, бо кра­


ще т^к, ніж щоб ті рови мали наповнитися трупами, по


яких покривджені, як оця повінь нині, кинуться на своїх


кривдників, байдуже чи на дійсних, чи тільки на уявних.


Краще, краще! Щ об тільки не було запізно!


І вона рішила зараз таки завтра видати з своїх лісів


■скільки треба буде дерева на відбудову знищ еного вогнем


І водою села, рішила пустити худ обу пошкодованих на


двірське пасовисько, дати оно* на зимівлю і зерно на обсів,


бо інакше не мала б спокою, бо невже ж може бути спо­


кійним гой, у кого неспокійна совість?


Дитиною займеться зокрема. Піш ле її д о школи, вивінує,


хто зна, що виросте з тої дитини, може якраз якийсь вели­


кий чоловік, більший від усіх тих самовпевнених і гордих


панів і пань, що так здивовано дивляться не неї з портретів.


Не пізнають її? Цураються? Може готую ть проклін на її


голову? Нехай! Прокліїн життя сильніший від проклону


смерти, а вони вмерли фізично й морально, — крім . . . її


батька».


Глянула на батьків портрет і здавалося їй, що він усм і­


хається, читаючи її думки, що киває голов ою до неї: „таїк,


так” . .. Добрий, добрий батько, тільки слабий, може тому,


щ о надто добрий. Добрі, інтелігентні люди звичайно м’іякі,


зам’які, щоб рішитися на якийсь бій, хоч би навіть із своїм


оточенням, у якому вони грають першу ролю. Д ля святого


опокою зрікаються власного щастя, бо нема більш щ асли­


вих людей, як ті, котрим судилося свої добрі наміри пере­


вести в діло. І таких добрих людей кругом неї б у л о так


багато, добрих і м’іяких, неріщучих, — які бояться навіть


своїх власних жінок. Через те й діється не так, як треба, а


що воно так, неміа ніякого сумніву.


Ми ж напливовий елемент, — думала собі графиня, —


ми острів на чужім океані, надійде повінь і цей острів змете.


92

А повінь все таки 'колись надійде, бо хмари збираються


не від нині і буря надтяігає від сходу, так, як нині.


Буря приходить некликано і несподівано, вночі.


І буйна уява графині почала малювати страшні картини


тої близької бурі.


Д о кого ж воїна притулиться тоді? Розгукана стихія за­


буває 'про все. Пригадала собі, як було під час мазурської


різні.


„Як же це? — питався один дідич своїх селян, — ви будете


мене різати, а я ж був для вас такий добрий?” — „Ні, від­


повіли селяни, — ми вас різати не будемо. Це зроблять люди


з другого села” .


Страшно! Господи, як страшно! Треба щось


треба усунути причину катаклізму. Але як ?..

робити,

Почула себе безрадно'ю і не приготованою до д іл а . . .


Аж прийшов їй на гадку доктор. Побалакає з доктором.


Він теж інтелігент і теж людина м’яка, він теж не вмів у


рішучий момент зважитися на рішучий крок, але ж все таки


він мужчина! . . .


Ось тобі емаїнципація, — подумала і всміхнулася гірко.


Природи не 'переконаєш, вона самовладна . . .


За тими думками забула про Марійку.


Пригадала собі, як побачила доктора.


**


* — Як же там на лриходстві?


— Нічого, все в порядку. Журяться тільки, що повінь


наробила багато шкоди. Забрала отаву і старту пароховоі


пшениці. Це для них велика шкода.


— Матеріальна.


Доктор іпокивав головою.


— Д обре каїжете, пані. Моральна повінь робить куди


більш і шкоди. Але ви мене не послухали, не пішли спати,


я гніваюся на вас. їду собі геть! Бувайте здорові!


— Ні, ні, ні! — і посадила йоіго за стіл, на котрім Антоні


приладив чай і перекуску.


— Пийте, пане докторе, пийте, бо ви так спрацювалися


93

нині, перемокли, може перестудилися, я боюся, щ об і ви не


розхорувалися — не дай Боже!


— Якось воно буде, ласкава пані, скрипливе колесо


довго їздить.


— Це добра приказка та її склали не про вас. Ви на


таке колесо ніяк неподібні. Скорше кажіть, щ о й намсильніїший обруч, як об камінь стукне, то може розірватися.


Але я побіжу іпослухатиі, чи спить наша Марійка.


Це слово „наша” сказала мимохіть, не подумавши, і


шаленіла.


— Добре, графине, гляньте, чи апить наша Марійка, а


я послушний вашому наказові вип’ю три чашки чаю, одну


за здоров’я панни Марії, другу за Хмелинського, третю за


ваше.


— Як вернусь, вип’ємо четверту.


За хвилину вернулась.


— Спить. Бачиться мені, що й віддих не такий вже ко­


роткий.


— От бачите, якось воно буде.


— Мусить бути. А тепер вип’ ємо за ваше здоров’ я, —


і налила дві чарки старого, угорського вина.


Випив до дна.


— Мадяри — народ з темпераментом. Таке й їх вино.


— Так випийте ще одну, — і не питаючи налила знов.


— А як вино- піде мені в голову і ія загуляю чардаша?


— Гуляйте. Я й так не бачила, як ви гуляєте, чи гарно.


— Підождіть до весілля паїніни Марії, маю сміливість


запросити вас до першого кашриля.


— Перший кадриль вільний, впишіться, — і подала йому


дві долоні, стулені ніби корнет. Взяв їх і накрив своїми.


— А тепер що?


— Ось бачите, який ви народ! З вами навіть пожарту­


вати годі.


— Досить з нами жартувала доля . .. А ле пізня г о ­


дина . . . Вже починає світати. Пора вам на спочинок. Д о б р а ­


ніч, графине!


— Добраніч, пане докторе!


94

— Д обраніч!

**


* Хвилину дивився за нею, я'к переходила через кілька


покоїв, що біігли один за другим, як у двірських палатах.


„Чом у я з нею не говорив так колись?” — спитав себе...


При дверях до передпокою стояв зі свічником Антоні.


— Ви « а мене ждете?


— Так, паїне докторе, — і вклонився.


— Підемо!


Антоні відчинив двері, пропустив доктора, замкнув, по­


вернув ключ у замку, а тоді перебіг йому дорогу і по різьб­


лених, данціґсь'ких сходах повів гостя на перший поверх.


Д убові сходи, встелені високо стриженим хідником, по­


скрипували злегка під важкуватою ходою доктора. Тримаючися гладкого поруччя, гадав собі: „Скілька разів збігав


я по цих самих сходах. І як легко бігав, не так, як нині. Не


вгору вже мені спинатися, не вгору!”


Антоні відчинив перші двері при сходах і поставив свіч­


ник на стіл.


— Чи засвітити лямпу?


— Не треба.


— Може пан доктор щ о прикажуть?


— Ні, Антоні. Я в цім покою, як у себе в хаті.


— Так. Пан доктор мешкали тут колись. Л іт тому двад­


цять чотири, з цього покою останній раз виніс я валізу пана


доктора до повозу.


— Не забули?


— Добрий слуга добрих панів ніколи не забуває.


Доктор поклепав староіго по рамені.


— Антоні, я ніколи не був вашим паном.


— У тім бо то й штука, прошу пана доктора, штука не


вдавати пана, а бути паном. Це не кожний вміїє. Інший ди­


виться на чоловіка згори, як на худобину, наказує, кри­


чить, а його ніхто не шанує, другий і слова не скаже, а чо­


ловік рад би відгадати його думки. Є пани й пани, прошу


пана доктора.


95

— Можливо. Добраніч вам, Антона. І вам час на спо­


чинок.


— Д оброї ночі, покірно бажаю панові докторові.


Вийшов.


Доктор відичнив вікно. Зимне, очищене бурею повітря


охолодило його. Дихінув повними грудьми. А-а!


Як добре а гарно. Так якось, ніби молодий, такий, як


тридцять літ тому без малого. За два-три роки буде тридцять


літ, коли він перший раїз переступив поріг цього покою. Як


воно б у л о ? ... І він став згадувати. Пригадав собі день,


годину, навіть коні, котрими приїхав, і свого ученика гімна­


зиста і першу розмову з графом і гордий погляд графині,


яка зміряла його від ніг до голови. Та ще пригадав собі


молоденьку дівчинку в оксамитній короткій суконці І В ЛіЯкованих черевичках. Мала розпущене волосся і кремову стяж­


ку. Це була Христина. Господи, як той чаїс скоро минає!


Графа, графині і їх сина інема. Й ого донька вже більш а, ніж


була тоді Христина. А Христина, а він?


Махнув рукою і ліг спати.


Христина навмисне казала йому постелити в цій кімнаті,


щоб пригадав собі колишні часи . . . Гей, жінки, жінки, який


ви хитрий народ!


Перед очима палахкотів пожар, у голові шумів розгуканий потік, хиталася на ньому колиска, хтось кинувся у


воду, — А х ! . . . і тяжкіі повіки накрили його втомлені о ч і . . .


Вода шумить, шумить, шумить, — колиска хитається, хита­


ється, хитається. . . Заснув.

V.


Збудило його сонце, б о забув зачинити вікно. В кімнаті


було зимно і свіжо. Твердо спав.


Перша думка, котра тепер година? Підвівся і глянув.


Восьма, пора вставати. Потягнув за вишивану тасьму над


ліжком і іприбіг Антоні.


— Я вже приладив панові докторові купіль. Петро привіз


білизну й одяг з Підбереззя.


96

— Як же таїм? Казав?


— Нічого злого, прошу пана» доктора. Там не було такої


великої зливи.


— Ну, то гаразд. А хорі?


— Панночка .ще сплять, а іпанич Хмелинський збудився


був, хотів збиратися і йти, але ,я сказаїв, щ о не дам убрання,


він обернувся до стіїни і знову заснув.


— То ви, як бачу, вмієте коло хорих ходити, — жарту­


вав доктор.


— Трохи вмію, — відповів усміхаючись Антоні.


„Ц ей один — подумав собі доктор* — не старіється. Яким


я його застав, таким він і до нині лишився. Дивна порода


ці старі льокаї. Н іби служать, а властиво вони господарюють


у х а т і. . . ”


Викупався, вбрався і випив снідаїння. Графиня ще спала...


Чому їй кажуть — графиня? Вона ж лиш графяика. Та цей


титул не підходив би до її віку. Графянка, де панна Марія . . .


Марія хора . . . Треба зайти до неї.


Застукав до дверей. Почув дрижачий голос „прошу” й


увійшов.


— Простіть, приходжу, іяік лікар, іне <


5 гк приятель дому.


Хорий мусить слухати лікаря — правда?


— Сумна правда1


, пане докторе.


Оглянув і зміряв температуру. Незамітно струснув живе


срібло в термометрі, щоб не побачила, що така виооіка гаряч­


ка. Стурбувався, але не показував того по собі. Вдавав, що


нема нічого небезпечного.


— А все ж таки з ліжечка не будемо нині вставати, —


казав д о неї.


— А яік я встану?


— Т о я п оїду собі геть. Хай вас другі ліікарі лікують.


— Ви такі гострі?


— Ні. Але я не лю блю неслухняних дітей.


— Пане докторе!


— Чим можу служити, пана?


— Я не буд у вставати . . .


— А?! Так я тоді підвечір знов до вас приїду. Щ об вам


97

не було скучно, скажемо присунути стіл до вашого ліжка,


з’їмо вечерю і будемо собі сидіти в трійку, поки не заснете.


— А пан Хмелинський?


— Пан Хмелинський лежить у гостинних ттсхкоях в л і ­


вому крилі. А в тім, — що вас обходить пан Хмелинський?


Хотіла щось відповісти, але доктор показав рукою на


уста, щоб мовчала.


— Як устанемо, тоді будемо балакати, а тепер ковдра


по самий носик, очка примкнути і лежати тихо.


Всипав порошок до склянки, розмішав і підніс їй д о уст.


Випила і скривилася.


— Трохи не добре, гіркаве, але помічне. Д о побачення,


пані!


**


* З Хмелинським балакав інакше. Оглянув його, о б слу ­


хав і сказав:


— Пане Хмелинський, ви мужчина, « є потребую ховати


перед вами правди. У вас буде, мабуть, запалення легенів.


Вас на агрономії вчили не тільки ветеринарії, але дещ о й


медицини, на всякий спосіб ви знаєте, що таке запалення


легенів. . . Ну, отже! Це хвороба, якої легковажити не вільно.


Уважайте! Я зараз пішлю по свого льокая. Він у мене, ніби


асистент. Уміє ходити коло хорих. Д о помочі додамо тутеш ­


нього молодого огородника Ц е також досить інтелігентний


хлопець. Будуть змінятися, один вдень, а другий вночі. Ваїм


треба тільки слухати і довіряти, — зробим о все, щ об були


зд ор ов і. . . Але ж ви, пане Хмелинський, ризикант. . . —


додав, похитуючи головою.


— Де ходить про людське життя.


— Але на війні, то ви вбивали б людей?


— Ворогів, — мабуть що так.


— Ну, бачите, яка нерозгадана загадка людина . . . Л е ­


жіть же. Поки приїде мій „асистент” , коло вас посидить


Антоні.


І подзвонив до старого слуги.


**


* З графинею мав найгірший клопіт. Вона так любила


98

свою братаницю, так упадала над нею і нараз таке


нещастя. Не мотла простити собі, що поїхала до пожежі.


іреОа б у л о відмовити, вияснити, сказати — ні! і на тім


край.


— Ласкава пані! — потішав її доктор. — Від лиха не


втечеш. Людина не дорогоцінний камінь, який можна


сховати л ід сьома замками. Читали ви староукраїнську по­


вість про Варлаама і Йоасафа? Н і . .. Шкода.


І він коротенько розказав їй, як то прегарного царе­


вича примістили в відокремленій лалаті серед пишного


саду, щ об він бачив тільки красу і здоров’я, а ие бачив ні


бідних, н і, немічних, ні старих. А все ж таки вій побачив


недолю людську і зробився аскетом.


— І найдорожчої людини годі нам заховати перед


заздрим оком долі. Є якась невідома сила, куди силь­


ніша від нас. Покищо нема причини по'падати в розпуку.


Не так люди хорують і видужують. Панна- Марійка, не та«


то вже слабосила, я


>


к вам здається, а медицина все ж таки


має деякі способи, щоб поборювати недугу. Це мабуть та


нова хвороба, інфлюенца. Сама вона не така то небезпечна.


Будемо вважати, щоб іне вдарила не легені, а серце в донни


Марії нормальне, воно витримає гарячку. І гарячку ми обнизимо, — іна те, я вже маю способи. Заспокійтеся, лані, і


вірте мені, як своєму найкращому приятелеві.


— Дякую вам, лане докторе, аг ЩО' довіряю, то ви ма­


буть самі знаєте.


— Чую іце, пані, і то не від нині.


— Не від нині? — кажете.


— А вже ж, що не від нині', та каюсь, що не довірив


чуттю. Нинішній чоловік легковажить чуття, а признає ро­


зум і тільки розум, — живемо в добі реалізму, чи там раціо­


налізму, а на світі є чимало такого, що треба відчувати.


Як природописник, а пізніше, як медиік, я звик був диви­


тися на кожне питання, іяк на дослідний об’єкт, аналізувати,


провірювати, зіставляти і т. д. А між тим є такі речі, котрих


ні під мікроскоп не покладеш, ні хеміічно на складники не


розкладеш. Хочеш любуватися квіткою, так дивись на неї,


99

як вона собі в городі, чи на п олі росте, дивися і захоплюйся,


а не обривай пелюстка за пелюстком; забудь про Лінея, про


Конта, Дарвіна і Ляпляса, лиши очам своїм волю, — очам


і серцю. От що, дорога пані! Та ми ще колись побалакаємо


на цю тему.


— Як будете кінчати свою повість.


— А чи пригадуєте ви, пані, щ о я вам учора казав, коли


ви хотіли, щоб я нині надвечір знов до вас приїхав і кінчив


свою ловість?


— Пригадую.


— Отже бачите. Я не можу собі нічого наперед укла­


дати, б о вийде, якраз щ ось іншого. Ви казали, щ о нині під


вечір до вас приїду, сядемо на веранді, жовті листки будуть


облітати з дерев і разом із ними будуть кластися вам під


ноги мої слова.


— Я трохи інакше сказала.


— Але я так зрозумів. А тимчасом нам нині не до таких


оповідань, у нас нині важніше д іло й інші турботи. Одним


словом, не так склалося, як ждалося. І ціле моє життя не


так складалося, як бажалося.


— Гадаєте, що зо мною б у л о інакше?


— Так тоді ми товариші недолі.


— А може краще сказати співвинники її.


— Ваша правда.


— Потішмося, щ о є більш нещасливі від нас.


— Фізично.


— І моральньо, бо в душі ми осталися давніми.


Замовкли. . .


Осіннє сонце всміхнулося до них своїм сумовитим ус­


міхом.


**


* Доктор леред полуднем їхав додому.


Відібрав пошту, відповів на важніші листи, вислухав


звіту свого управителя, заглянув на фільварок, обійш ов


стайні і під вечір вертав д о своєї сусідки, а краще сказати,


до хорих.


Відчужився від власної хати, від маєтку, котрий також


100

важкою праіцею здобув, щоб на старі літа мати власний дах


над головою.


Тепер всі його думки і всі бажання були коло хорих.


Він і давніше, ще як військовий ліікар і як фрегатний хірург,


вештаючись по ціліім світі надто близько брав собіі до серця


терпіння своїх пацієнтів. Прямо хорував разам з ними. І це


було його нещастя. Не міг дивитися на хворобу, як на окре­


мий о б ’єкт, поза хорим, не міг ставитися холодно до свого


діла. А так не йде. Це ж денервує й обезсилює людину.


Добре, що повелось йому в досить молодім «іц і покинути


практику й осісти на власнім маєтку, але як він виглядав би


був, коли б так до нині мусів бігати від одного недужого


до другого, заробляючи в той спосіб на життя?


Бр-р-р! Аж мороз пішов йому поза плечі. А інш


мусять, — і тих інших багато, — і то не тільки між лікарями,


але скрізь. Скрізь повно розчарування, 'повно жертв боротьби


за хліб насущний.


Тут згадав своїх товаришів шкільних. Найспосібніші


й найкращі з них бідують, то як священики по голодівках,


то як гімназіяльні іпрофесори по провінціональних містах, ви­


билися лиш ті, щ о мали плечі, які б у л о кому підсадити


ато суспільній драбині, щ об дістатися нагору. Марнота. Один


пустився на актора й помер на деліріюм тременс, другий хотів


добувати літературну славу і скінчив сухотами, — сумно в


нас! Чому ж в інших народів не так? Ч ом у?...


Доктор задумався. Одинока відповідь, яка прийшла йо­


му на гадку це б у л о — трагедія народу — раба, без держави,


навіть без традицій державних.


Ах, коли б так можна завернути життя, хоч десять-пятнадцять літ 'назад, знав би він що робити, як жити, як щасли­


вим бути і ущасливлювати інших. А так? А так треба ро­


бити щ о можна й потішатися думкою, що підростає молоде


покоління, сміливіше, відважніше від нас, хоч би, як оцей


Х'мелиінський.


**


* Доктор казав заїздити своїм коням, брав віжки в руки


і гонив аж коні пінилися, мов би їх хто вимив. Антоні від­


101

чиняв в’їздову браму до палати, і візок пана доктора ставав


перед головними дверми.


— Як там наші хворі? — питався старого лакея.


Цей подавав останню температуру, казав, як опали вночі


і який апетит. Ніколи не помилявся і не помішав чисел.


Невже ж він мав щось інше на думці.


І звичайно з тими самими докорами стрічав доктор


графиню.


— Як можна виходити аж униз? Тепер пізня осінь,


холодно, ще простудитеся, ласкава пані! Невже ж яі не


вийду до вас нагору? Як ще раз не послухаєте, то знаєте,


щ о я зроблю?


— Щ о?


— Заїду на фіільварок іншим в’їздом так, щ о навіть не


будете знати коли.


— А я поставлю сторожа на вежі і той мені дасть знати,


що ви над’їжджаєте.


— То я не іприїду.


Лякав, але приїжджав. Бувало їй так, щ о від ліж ок не­


дужих цілими ночами не відступав. Кликав навіть двох л і­


карів із столиці, — для власного спокою. А ле вони ствер­


дили тільки його діяґнозу, — інфлюенца і запалення л е ­


генів.


Д іло було не легке.


* Як став злітати перший сніжок, у палаті запанував


сумний настрій. Перший сніг тільки на м олодих весело


впливає, обіцяє їм лід, санки, б о ї кулями сніговими, стар­


шим він каже, що треба сидіти в хаті і згадувати, — згаду­


вати про весну і про літо, яке вже не поверне.


Густі, білі платки вкривають пройдену дорогу. І неві­


домо, чому приходить на думку цвинтар і обсніжені хрести


і мимохіть шепочуть уста: „яік їм там зимно!”


**


*

102

VI.


Сперта на рамя тітки йшла панна Марія зі спальні до


наріжного покою, в якому було багато світла.


— Але не сідай при вікні! — казала графиня, — я тобі


висуну фотель на середину покою і будеш дивитися на світ.


Вже другий місяць, як ти не бачила його.


— П ’ять неділь, тіточко, а мені здається, що вже рік.


Графиня посадовила її у вигідний фотель, обтулила теп­


лим шалем і поцілувала в чоло.


— Добре, що ти вже здорова. Може тобі яку книжку


з бібліотеки принести? Кажи яку?


— Дякую, тіточко, я буду дивитися на парк. Там тепер


так біло, спокійно1


. — Біла барва не веселить ока, томить його. Завтра я


тебе поведу до зимового городу. Там гарно, зелено; наші


пальми доібре триіма'ютья цієї зими.


— Підемо, тіточіко, а нині ,я посиджу тут.


— Гарно. А може тобі заграти? Заграю тобі вальси


Шопена, ти їх колись любила.


— І тепер я їх лю блю і послухаю. Моїже музика про­


жене з моєї голови цей шум повені, який 'мені безнастанно


грає. Це доводить мене до розпуки.


— Старайся забути, —: порадила графиня і пішла до


третього покою, в якому стояв фортеп’ян.


Панна Марія глянула крізь вікно. На дубах і липах


лежали б іл і плахти снігу. Ворони, зриваючися з гілляк,


струшували їх і сніг летів, розсипаючись як пух. Ставка


посеред парку не прометено. Ніхто не совгався на нім.


Крізь безлисті дерева видно 'було б ‘ілі поля, а таїм селянські


хати, обтулені загатами, ніби їм зимно. „Може й зимно? —


подумала собі панна Марія. — А в нас такі великі л іс и . . . ”


Здалеку долітали відгуки ціпів. Селяни молотили збіж­


жя: луп-цуп-цуп! луп-цуп-цуп! . . .


„М абуть не легка річ молотити збіжжя; цілий день ма­


хай ціпом і ковтай порохи . .. Бідні люди!”


Графиня грала ґез-дур вальс Шопена.


„Як можна щось таке гарне написати?” — думала


103

собі Марійка. —- „Таке жваве, граціозне, а все ж таки сумне.


Не дешевий смуток! Не такий, що як жебрак простягає руку


і несе на показ свої рани, а такий, що росою на тіишно розцвілій квітці тремтить” .


Графиш вдарила декілька імпровізованих акордів, п о ­


в’язала їх пасажами і з-під її пальців поплила українська


думка на місцевий народний мотив. Була це інша, не така


мистецька, до найтоншого круїжева іподібна музика, але й


вона щиро промовляла до душі.


„Гарно моя тіточпса грає! А при лю дях ніколи не хоче


грати. Це її вечіріня розмова з самотою. Така музика для:


мене найкраща, — музика душі, а не вигімнастикованих


пальців” .


Ще кілька акордів і пісня, як нитка, нараз урвалася.


„Певно хтось увійшов. М оже приїхав д о к т о р ... Г о в о ­


рять . . . це він” . ..


І графянка худими долоняіми поправила своє волосся


і повернулася до дверей, ікрізь котрі входив доктор з гра­


финею.


„Як він іпосивів за час моєї недуги! Ніби зима і його


припорошила снігом” , — прийшло їй на думку.


— Як же иаина Марія почуває себе нині?” — питався


доктор, беручи її руку і довго тримаючи в своїй, ніби хотів


пізнати, як б’ є її живчик.


— Гарно почуваю себе, дякуючи вам, пане докторе.


— Богові, а не мені, Богові і вашій молодості, пані!


Але, правда? — Так нам дивно тепер, ніби ми на якомусь


другому світі, ніби довго їхали кораблем і приплили до


берега, який колись нам снився.


— Ви це гарно сказали. Я дійсно маю таке враження,


ніби земля хитається підо мною і боюся, що все, що тільки


бачу, нараз розплинеться в іімлі. Боюся того і плакати хочу.


— Недуга розніжила вас, пані. Графиня так упадала


перед вами . . .


— А ви, ні?


—■Щ о, я! Я навіть тихо ходити не вмію, — як медвідь.


Але жінка, яік кого любить, то ангелом над ним ліітає.


104

— Чому не скажете — скрадаєтеся як кішка, це ближче


підходило б до вашого медведя, — перебила йому графиня.


— Ви знаєте, що я з вами щиро' говорю, кажу те, що


чую. Д ля добрих жінок іншіого порівняння не маю.


— Ви вперше не вміли говорити таких „компліментів” .


— Ах, іпаїні, я взагалі був маломовний і це м


ііїй великий


г р іх . . . А вертаючись до панни Маріїї, я мушу сказати, що


бачу велику зміну, — на краще. Коли так далі піде, то


в мясниіці будемо гуляти.


— Жартуєте, ,пане докторе, мені ще цілий ісвіт ‘перед


очима гуляє, часом мені так якось, ніби я до весни не до­


живу.


— Сентименти, панно Маріє, сентименти! Вертер і Квітчина „М аруая” . Я, графине, від нині буду приписувати не


тільки ліки, але й книжки, котрі тепер вільно іпанні Марії


читати.


— Невже це така ваіжна річ?


— Певно, що ваіжна. Добре написаиа мнижка має на


читача великий вплив, 'підбадьорює його, або пригноблює.


Не вірете, але за моїх студентських часів через Доегоєвського „Б єси” однієї осени в однім місті девятеро молодих


людей відібрало собі життя.Остання жертва — це була моло­


денька студентка, одинока донька багатого купця з Одеси,


>яка разом зо міною ходила на філоюофію. В неї і знайшли


цей нещасливий примірник „Бєсів” , що в спадщині пере­


ходив від одного самогубця до другого. Я тую книжку


взяв до себе, попрочитував нотатки на марґінесах і — спалив.


— А в нашій бібліотеці є тії „Бєси” ? — опитала 'панна


Марія.


— Мабуть нема, бо покійний граф не любив творів Достоєвськото. Цінив його, як знаменитого аналітика, але казав


нераз, що такі книжки заженуть молоде покоління кудись


до біса. Я також тої гадки, що на такім грунті не вродиться


здорове зерно.


— Я читала його „Ти ху” — оказала графиня, — і вона


мені дуже подобалася, хоч також дуже сумна, аж страшна.


Він знаменито аналізує душу людську.

— Як анатом. Витягає кожну жилку, кожний нерв, і цей


препарат лишає читачеві: „роби собі, щ о хочеш !” А між


тим твори, на яких дійоно образу вал ося людство, з при­


роди речі синтетичні. Візьміть Гомера, Данте, Шекспіра,


Гете, Сервантеса, візьміть Гоголеві „М ертві душ і” це .ж


такі будівлі як піраміди, Акроіполь, як Форум Романум,


церква св. Петра і як дом у Кельні. Виростають з непохит­


ної підстави, знімаються вгору, уявляють собою якусь ідею,


мають свій питомий вигляд, дають естетичне вдоволення,


запліднюють уяву, заохочую ть людей до праці, до життя,


до творення, кріплять, а не обезсилю ю ть духа,. Навіть ма­


лий розмірами твір, статуета, вірш, мінїятюрне оповідання,


можуть мати великий і корисний вплив на розвиток людей


і навпаки великі, талановито написані книги мож уть ш и­


рити хаос, бентежити, витручувати з рівноваги і гнати на


зустріч якійсь величезній катастроф і. . .


А ле ми відбігли від теми. Я хотів сказати, щ о панна


Маріїя потребує тепер теплої і ясної атмосфери, для її душі


треба не бурі, а погоди, щ об воіца набрала нових сил до


нового життя.


— Як гадаєте, пане докторе, чи; не виїхати б нам кудись?


— опитала графиня. — Нові краєвиди, нові люди, нові вра­


ження, я сама пам’ ятаю, як мені колись такий виїзд поміг.


— Тепер неможливо. Зима. їзда саньми, а дальш е на­


шими погано огріваними залізницями, це не для панни Марії.


Почекаємо до весни. Як усталиться погода поїдемо собі над


море. Бачили ви Адрію?


— Ні, пане докторе, я бачила Балтійське море і Атлянтійський океан.


— Адрія зробить на вас гарне враження. Уявіть собі,


їдете пустим, диким Карсом. Ніби велика пожежа перейшла


туди і спалила всі дерева, квіти, траву, ніби Бог забув про


ці гори. Нараз перед вами немов безконечні лани незабудьок


зацвіли, ніби вам хтось п/ід ноги кинув — це Адрія. Аж душа


радується, прегарне море.


А коли, вертаючись з полудня, від берегів гарячої А ф ­


рики побачите Рів’єру, то з радости сльози вам до очей


106

підступають, — така дивна краса! Такі враження переживав


я ще тоді, як до Японії їздив. Такої сили квіток і такої


гри барв я ніде в світі не бачив. Не диво, що японці так


ніжно рисують і вишивають, що в них таке тонке почуття


ліній і тонів. Це країна квітів і дітей.


— І ґейш, — додала 'ітівжартом графиня.


— Д е їх нема? Лише скрізь їх називають інакше і скрізь


вони інші, ці явні і масковані гейші.


— А гарні вони? — питала панна Марія.


— . Д ля нас, арійців, монголи погані, і я ніколи не був


вразливий на чари японських красунь. А все ж таки треба


признати, що в рухах, у зворотах голови, в виразі обличчя


у них є своя граціозність, є щось таке, чого в нас не по­


бачиш. Чимало гарного й цікавого на світі, та щоб побачити


все те, треба мати не тільки гроші, але й здоровля. Мусимо


бути здоровими, панно Марійко, бо навіть птахи, віїдлітаючи


в вирій, лишають своїх хорих пірнатих ближніх в наших


зимних краях. То ж подбаймо, щ об ми були здорові і щоб


могли поїхати в світ; правда панно Марійко?


— Правда, .пане докторе. Але не гадайте собі, що я рвуся


в чужі краї, що скучаю за ними. Мені і тут добре, навіть


дуже добре з моєю тіточкою і — з вами. Люблю землю,


на якій зросла, людей, до яких привикла і душею при­


липла. Світ такий" гарний!


— Особливо' коли комусь літ 18 і цей світ лежить перед


ниїм, як не розказана казка. Та на нині — досить. Ваш перший


гостинний виступ у палаті, ваша подорож зі спальні до на­


ріжного покою вдалися вам знаменито. А тепер пора на


відпочинок. Проведемо вас, пані!


І вони в трійку подались до покоїв паїнни Марії.


М арійкучмучило одне питання, як тепер Хмелинському.


Вона не мала відваги спитатися в доктора. Уявляла собі, що


він скаже: „Н е турбуйтеся ним, уважайте на себе” , — так,


як сказав тої страшної ночі.


Зважилася раз опитати Антоиі. Але Антоні відповів так


якось коротко, ніби хотів збутися немилого питання.


Найкраще побалакати б з тіткою. Та на це панні Марії


107

бракувало відваги. Струсина звичка ховати голов у в пісок!


Як чоловік має якусь журу, якийсь сумнів, то криється з


дня на день. А доктор казав раз, що це дуже й дуже недобре,


що воно спричинює розстрій нервів, людина боїться то го


„чогось” , як немилого й небезпечного гостя. Так витворю­


ється цей афект, що не раз буває початком гістерії. Хорий


криється з ним перед іншиїми й перед самим собою, о б б р і­


хує лікаря і залазить у щ ораз гіршу недугу. Краще не знати


того всього, а жити, >як живуть птахи і ц в іти : . .


А хто знає, як вони живутц чи нема в них своєї жури,


якої й не догадуються люди? Ж иття це мережка з темних


і ясних кольорів, з радости і см утку.. .


В душі іпанни М арії являвся і ріс, ріс до велетенських


розмірів, страхітливий сумнів: чи не ховають перед нею щ ось


недобре, щось погане, чого вона боялася по імені назвати, —


що сталося з Хмелинським?...


І щ о таке Хмелинський?... молодий чоловік, яких на


світі мільйони.


Зразу не звертала на н ього1 ніякої уваги. Агроном в


тітчиних маєтках. Приходив, здавав звіти, часом тітка за­


просила його на чай. Посидів, побалакав і йшов. Був скупий


у словах, дуже вважливий в рухах, — чемний, але гордий.


Такий інакший, як усі офіціялісти. Ніби казав: „я вас шаную,


шануйте і ви мене, хоч я і служу у вас. А ле я не слуга, я


собі пан; ваш маєток земля,, а мої знання” . Пізніше стали


балакати, стрічалися на приходстві, проводили довгі години


на розмові і на товариських забавах. Привикала до нього.


Є люди, котрі іпри першій стрічі вражають нас своєю


красою, розумом, даром слова. Яка гарна людина! — каже­


мо собі. А стрічаємось частіше, так та краса чомусь бай­


дужіє, нагадує статую мармурову, — холодом від неї віє.


І розум ніби позичений і мова як музика, гарна, але давно


відома, все та сама. А буває, стрінеш чоловіка і він зразу


не зробить на тебе ніякого враження, — от такий собі, як


тисячі інших. Нічим не помітний. Та як побачиш його


вдруге, втретє, як побалакаєш, як переживеш разом яку


годину-дві то й подумаєш: „О т гарна людина! І чому я не


108

бачив такого перше” ? Все щось нового відкриваєш в його


зовнішній 'появі і в його вдачі, щось цікавого, щось, що


незримими нитками притягає вас до себе.


Таким був Хмелпінський.


Він зробився для панни Марії близьким і необхідним,


без нього б у л о б порожньо на світі. Пишна палата, гарні


коні, розкішний парк, усе воно гарне/ коли є хтось, з ким


можеш поділитися своїм враженням. І вперше зрозуміла


вона, що лю бов тітки їй уже не вистачає. Поки не занеду­


жала не розуміла тоїго, важка недуга, оце перебування над


берегом пропасті навчило її інакше дивитися на світ, —


ніби з другого берега.


**


* Тітка сказала їй якось: „Старайся забути?” Чому вона


це сказала? Щ о, а може — кого має вона забути? Невже ж


його? А коли дійсно його, так чому? Невже ж . . . Боже, як


той Черемош шумить, .як страшно переходити попід об­


вислу скелю, хочеш поспішити, бігти, а ноги не слухають


тебе . .. ніби щ ось прикувало їх до дороги, — стоїш .


Марія рішилася за вояку ціну почути правду. Нехай та


правда буде гірка, жахлива, але хай вона роїзвіє сумнів,


який не дає їй жити.


— Герміно, — сказала до сестри милосердя, яку


спровадили з міста, щ об доглядала Марію. — Маю до вас


прохання.


— Щ о ясна панночка нрикажуть?


— Подайте імені прибори до писання, — чорнила не


треба, лиш листовий папір і олівець. Так. Спасибі! Присуньте


до мене столи к . . . Дякую вам. Прийдете за хвилину.


Терміна не ходила», а пересувалася як тінь, не говорила,


а віддихала словами. Очі за мрякою, на устах нерозгадана


риса, не знати чи усміху, чи болю. Мабуть важко було б


змалювати її портрет.


Вийшла.


Панна Марія надумувалася хвилину. „Невже ж годиться


так робити? Щ о скаже тітка, коли довідається про це?...


Мусить . . . Це диктує її інстинкт життя.


109

„Пане Хмелинський! Я вернулась з дороги в невідомий


світ. Подайте вістку про себе . . .


Марія.”


Почула\, як кров напливала до голоіви, як у ікінчиках


пальців нііби мурашки грали. Нагадалася якась повість


Фейлєта чи М ірбо . . .


Чекала на Терміну. Вона певно в передпокої, треба


тільки дати знак і прийде. Стукнула* олівцем до стола . . .


Як їй це сказати?


— Герміно, прошу цю записку передати панові Хмелинськоіму, але д о рук власних. Розум ієте?


— Слухаю 'ясної панночки.


Марія зітхнула . . . Підважила скелю. Вона впаде . . .


Щ об лиш скорше, щ об скорше! Нехай буде, щ о хоче . . .


Серце билося, перед очима літали б іл і платки, то знов чорні


птахи, то ніби вітром відірвані листки червоних р о ж . . .


Яке ж це життя довге!


Хтось ід е . . . Тітчина хода . .. Т о го тільки треба.


— Як же себе почуваєш, д и ти н о?... У тебе нині знов


гарячка. . . О Бйже!


І з острахом дивилась їй в очі.


— Ні, тіточко. Германа міряла температуру. Було 37,


так як і вчора. Не турбуйтеся. Я •еобі-'ЩО'Сь думала і знерву­


валася трохи.


— Ти старайся не думати про нічого злого. Такі думки


лиши нам. Та й про що ж тобі думати, Марійко? Слава Богу,


що перебула недугу, а як є здоров’я, то все добре буде!


— Чи дійсно' все? Невже ж достатки, вигоди, навіть


роїскішне, пишне життя дають д обро?


— Певно, щ о ні. Д обр о треба носити в с е р ц і. . . А ле


киньмо таїкі поважнії теми. Це доктор лю бить усякі мірку­


вання. Він старший, бувалий чоловік, йому це д о лиця. Але


тобі треба не міркуючи жити, у тебе ще лиш весна. А яка


це весна без радости, без забави і втіхи? М уш у я повезти


тебе в світ.


— О ні, ні, тіточко, ні! Щ е час, ще час мені до того, як


ви кажете, світа. Мене до нього не тягне. Салони, модні


одяги, гарні влесливі слова, — і зависть, і облуда, і брехня.


110

Є такі, ідо/ без того жити не можуть, а я задихаюся в таїкій


атмосфері, не лю блю її, ненавижу, не хочу!


Графиня здивувалася, бо її братаниця ніколи не горячилася так у розмові. „Подразнення в наслідок перебутої


недуги” , подумала собі.


— Заспокійся! Я тебе не силую. Не хочеш, так будемо


собі сидіти тут, як селюшки. Поїдемо над море і вер­


немося назад. Мені вже і так нічого більше не треба. Я свою


молодість пережила.


Марійка притулилася до неї.


— Пережила я не одне, дитино. З життям у піжмурки


гралась, — лови щастя, я'к зав’язані очі! Але я не нарікаю.


Все таки гарно було.


— Тіточко»!


— Щ о, Марійко?


— Я недобра, я невдячна, я ...


— Щ о це тобі, дитино, — ти жартуєш!


— Ні, ні, я не жартую, я таки дійсно недобра, йле я вам


того 'нині не можу сказати.


— І не каїжи, бо я й слухати не хочу. Заспокійся, неза­


баром доктор приїде. Не хочу, щоб він тебе такою побачив.


Він так дбає про тебе, так любить тебе.


— Мене? Л ю б и т ь ? ... Краще когось другого любив би!


— Марійко!


— Тіточко! — і вони притулилися до себе, забуваючи про


різницю віку і становища, а памятаючи, що вони жінки,


котрим сталася, а то й може статися ще якась велика, невіджаловаиа, й ненадолужена кривда.

VII.


Антоні глянув з третього покою і подався назад.


— Прошу отця декана до бібліотеки. Пані графиня за


хвилину будуть 'готові. Переодягаються . . .


Декан увійшов до великої, квадратової салі обставле­


ної палісандровими шафами, в яких за мосяжними решіт­


ками стояли старанно поукладані книжки. Шафи доходили


111

до половини стін. На шафах різьби, над різьбами портрети.


Посередині великий килим, на ньому стіл теж килимом


накритий, на столі ілюстровані часописи, а кругом стола


великі, вигідні фотелі. Одеі двері вели на ошклену веранду,


повну пальм і тропічних рослин, другі до б іл ’ярдової залі,


а треті до* робітні покійного' графа.


У великим, кахлевім коминку горів огонь і червоні віїдблески скакали іпо золочених хребтах ікнижок. З двох висо­


ких, вітражових вікон падали на килими пастелеві світляні


ефекти.


Декан добре знав тую* затишну кімнату, б о не раз пере­


сиджував тут з поікійни/м графом на розмові. Граф цікавився


життям села й повіту, тішився просвітним поступом народу


й жалів, що не має нагоди побачити якогось національ­


ного свята в столиці. А коли декан казав йому, що це так


легко, бо треба тільки зважитися і поїхати, то покійний кивав


головою й зітхаючи шепотів: „А х, отче, отче, ви навіть не


знаєте, як воно важко! Та ж мене заклювали б свої й чужі


ворони, сказали б прямо: граф здичавів на старі літа, коли


не щось гірше. Ні, ні, це не на мої сили. Такі перевороти


мусимо лишити (МОЛОДШИМ. Вони це зроблять, — наші діти.


Так як нині є, довго не може бути.


Декан пригадав собі покійного ф аф а і н ого надії на


сина, пригадав собі, що з тих надій нічого не вийшло, і йому


зробилося сумно. Милий Боже! Скільки добра, скільки тепла


і світла могли б, ніби від якогось соняшного вогнища


бити від цеї ось кімнати, а так вона замкнена в собі, мовчаз­


лива, німа. Книжки стоять як стоіяіли, килими линяють,


золочені рами на образах снидіють і який ‘кому з того хосен?


Все, як було літ тому тридцять, а може й пятдесят, тільки


графа не стало. Невже ж за других літ тридцять не зміниться


нічого?


Розхилилися занавіси в дверях від б іл ’ярдової залі і


увійшли графиня й Марія.


Декан устав, графиня підійшла до нього й подала руку.


За нею панна Марія.


— Давно ми не бачилися, отче, — сказала графиня.


112

— Я не амііїв турбувати 'паню графиню, — відповів декан.


— Як ви це кажете — не смів! Невже ж я дала яікунебудь причину до цеї несміливости?


— Ні, але я знав, що панна Маріїя хора і тому ме являвся.


Поява священика в хаті, де лежить тяжко« недужий, небажана


річ, — нервує. Пані не знають може, що за священиком


кидають солому, я


к освічувати сходи!


— Мене дратує цей добродій, — говорила графиня. —


Він до всього здібний тільки не до ширення світла. Але


мусить стояти за кару й робити тепер те, чого не робив


перше.


— Жорстока каїра, — відповів декаїн, — добре що він


з дуба, а не живий.


— О, до живих, — жартувала графиня, — до живих я


не мала б такої відваги. Але й оцей дубовий лицар дратує


мене, і я давно казала б йото пустити на волю, коли б він


не був так тісно зв’язаний з цілими сходами, а сходи ці,


Мистецький твір великої ціни. Д о того, я не лю блю змін.


Нехай буде так, як було за батька і за діда, особливо за


батька, про якого кожний спомин для мене дорогий.


Озвалися дзвінки, хтось заїхав перед палату і за хви­


лину появився доктор. Струшував сніг з вусів і з навислих


бровів.


— Але ж сипле, сипле сніг, — казав вітаючись з гра­


финею і стиокаючи кріпко руку декана. — А з панною


Марією я не вітаюся.


— Чому?


— Бо вона нечемна, не вважає на себе. Як тільки вчула


дзвінки, то повинна була догадатися, щ о то я приїхав і вті­


кати від мене, як від зарази, бо я з холоду.


— Як ви говорите, пане докторе? — аж скрикнула


графиня.


— По-докторському, ласкава пані, — і засміявся. — Подокторському!


Панна Маріїя окористала з нагоди.


— Слухаю вас. Лі'ішіе пізно, як зо'всім ні, — і (пустилася


по сходах нагору.


116

— Тільки не так скоро, не так скоро, шані! — кричав


за нею доктор, а вона бігла, — щ об скоріше побачити Тер­


міну. Терміна чекала на неї в спальн/і. Витятнула з рукава


лист і дала Марії.


Марії затряслися руки.


— Дякую вам!


Терміна зникла, як тінь.


Панна Марія підійшла до вікна і стала читати. Букви


скакали чардаша. Насилу 'спинила цей дикий танець.


„Щ иро вітаю Вас, Ласкава Пані, з далекої і непевної


ДОрО'ГИ” .


Марія прочитала ще раз і ще раз, немов хотіла впев­


нитися, чи це його письмо. Складала їй розкладала коротку


записку, чула, як шелестів папір, від якого пахло якимись


ліками, віддавало немилим їй йодом, чи хлороформом. . .


Значиться, це дійсність, не хороблива уява, значиться


він живе, може писати, свідомий того, що пише! Боже! Боже!


І вона гарячою головою припала до зимного стола й


розплакалася плачем, яік весняний дощ . . .


Сипався густий, тихий сніг і перед вікнами, як у театрі,


згори аж д о д о лу спускалася біла занавіса. За цею зана­


вісок) творилося щось невідоме, приготовлялася вічна драма


життя, а перед нею було, тілки одне, спокійне чекання.


Обірвалася круча, каміння скотилося в бурхливі хвилі


Черемошу, — сумніву вже нем а. . . „Він живе!”


За спиною Марії, як тінь, появилася Терміна й ніби


дихаючи словами, прошепотіла:


— Пані графиня просять ясну панночку до малої їдальні,


якщо ясна панночка не почувають утоми.


— Добре, Герміно, добре. Прошу сказати тітці, що я за


хвилину прийду; за хвилину, тільки переодягнуся. — А потім,


не підводячи на неї очей додала: — дякую Терміні.


Терміна щезла, як тінь.


*

Панна Марія встала, поправила волосся, гляїнула в дзер­


кало й усміхнулася: „Треба вбрати ясну суконку, ту, що


найбільше лю блю ” .

117

Біля спальні була маленька кімнатка, ціла обставлена


білими шафами. Посередині стояло велике дзеркало в білих


рамах і вигідний шезльонґ. Убиральня панни Марії.


Увійшла й відсунула двері від однієї шафи, від другої,


третьої. „Ні, не ця, не ця!” — Доторкалася 'пальцями своїх


одягів, гладила шовк і вовну і не 'могла рішитися, що- вдя­


гати на себе. Нервувалася. „Ц я !” — сказала нараз рішучо


і добула гладеньку вовняну суконку, ясно-голубу, обш иту


золотим, грубим шовковим брокатом.


„Скоро, скоро, бо там тітка чекає. Може неспокійна за


мене. . . Так!” Ще один кид великих очей у чисте дзеркало,


і вибігла з убиральні. Почувала себе сильною, свіжою,


здоровою.


Щасливо перебула кризу . . .


**


* Графиня, доіктор і декан сиділи в малій їдальні, ясно


освіченій і обставленій листовими квітами, щ о серед зими


нагадували про літо і про далекі, теплі краї.


Марія увійшла енергійною ходою, ніби й вона приле­


тіла з тих далеких країв.


Доктор аж .здивувався.


— Тепер дозвольте, »пані, привітатися з вами, — сказав


устаючи й підходячи їй на зустріч. #


— Чому лише тепер?


— А тому, бо ви тепер чемні. Виглядаєте гарно й свіжо,


як повинна виглядати молода панночка. Вам дуже добіре


в цих красках — в голубім і золотім: небо, пшениця і'


по лева царівна.


— Компліменти?


— Ні, щира правда. Я що лиш нині можу назвати вас


реконвалесценткою, чи там видужанкою, бо бачу, що ви


видужали. А вчора, — ні я не буду згадувати, як ви вигля­


дали вч ор а... Бр-р-р! — і він скривився, ніби проковтнув


щось гірке.


— Але й пан доктор, нині в іншім настрою, не такий


похнюплений, як учора.


— ‘ Радується моряк, побачивши береги суші, а писець,


118

дописавши останню сторінку своєї книжки, так радується


також і лікар, дивлячись на недужого, який подужав.


— Це /ніби з іписанія.


— З налиої старої літератури, котрої ми не вміємо цінити.


— Бо не знаємо, — сказала графиня, — а не знаємо,


б о панове не ласкаві відчинити її скарбів перед нами. Ми


тут, Марійко, якраз балакали про те, яік то багато можна б


дечого доброіго зробити в наїс, а ми не робимо, бо не знаємо,


як взятися д о тієї роботи. По законах безвладдя котимося


кудись у невідоме, ніби ми не люди, а колоди, як оказав


великий український поет, гнилі к о ло д и . . . Сідай і будь


четвертою в тім діялогічнім преферансі, якщо тебе не то­


мить така поважна розмова. Але перше підкріпися, а це


вже річ Антоні.


Антоні сповняв своє діло прегарно. Він просто вгадував


думки кожного з товариства, знав що подати, в якій чашці,


кільки і як дридобрити.


— Отець декан порушили дуже цікаве питання, а саме,


який у нас треба б висунути принцип, національний чи


територіяльїний. Так на вашу гадку, отче, національність


одне діло, а державність друге.


— Так, бо майже нема держави, в котрій не було б так


званих меншостей національних. Мудра держава знає, що


віра і національне почуття з усіїма його виявленням» «а


зверх, це святая-святих, це „п


оііі т е іап&еге” народів, і вона


у


не доторкається до них. Тим самим витворюється прихиль­


ний державний настрій, як ось діється з німцями в Сполучених


Державах Америки або з італійцями в Швайцарії. А що тво­


рилося у нас?... Лишаю на боці селян, бо вони майже скрізь


менше або більше були залежні від своїх дідичів, але цей


загальний згірдливий погляд на наш народ, на його мову,


віру й культуру, як на щось нижче й гірше, як на предмет,


на якому можна виладовувати свою енергію аж до винародовлення, до цілковитого винищення включно. Винародовлювалися тисячі, а мільйони лежали як цілина, на котрій


Немезіс історична засівала зерно шмсти й відплати. Мен­


шості росли у більшість, державний інтерес слаб і занимав.


Надійшла катастрофа.

119

— А направити тієї пом илки не можна? — сп и тала гр а ­


финя.

— Не гадаю. Масові гріхи, це не гріхи одиниці. Юрба


совісти не має, вона не знає, що таке сповідь, покаяння і


покута.


— Щ о ж тоді робити? — спитала далі графиня.


— Будувати нове життя на інших основах, — відповів


доктор, ніби він хоіроіму приписував нові ліки.


— Нове життя й на нових осіцоваїх, — повторила гра­


финя. — Легко сказати та не легко зробити.


— Не святі горшки ліплять! — відповів декан. — Не


діло людей, ахлюди діло роблять. Треба тільки охоти й від­


ваги, треба іоміливости.


— Розумію. Але візьмім приклад. Хочу я збудувати еко­


номію, лісничівку чи що там. Так взиваю архітекта, він


виготовляє гогян і кошторис, я його одобрюю, беру собі


підприємця, або сама проваджу будівлю і ось місяць чи


там рік, і мій будинок готовий. А скажіть ви мені, будь


ласка, як братися до будування цього нового життя?


— ПЛЯН ВИГОТО'ВЛЮЮТЬ п оліти чн і й суспільні ід еоль оги ,


одобрю є історичний момент, будую ть п род ук ц ій н і і зб р о й н і


сили народу.

— Продукційні?


— Так: цебто рільники, промисловці, купці, все, що в


нинішнім капіталістичнім устрої- витворює капітал.


— А збройні?


— Хто хоче вдарити пса, патик знайде, — каже народне


прислів’ я. Перша річ собі сказати, чого я хочу, я і тисячі


подібних до мене. Чи хочу будувати о б о р у для худоби, чи


нову, вигіднішу від старої, хату.


— Приймім, що воно вже сказане.


— Тоді діло до половини готове. А ле не гадайте, гра­


фине, що це так легко сказати. Це мусить бути категорич­


ний імператив, це мусить бути непереможне бажання, це


мусить бути ціль, до якої йдеться без вагання, — здобути,


або не бути!


— Приймім, що і воно вже сказане.

120

--- Т од і, як каж у, д іл о д о половини готове, — стояв при


свой ом у д ок т ор .

— Як же так? — іпиталаоя графиня. — Я вас не розумію.


Від бажання до виконання, я


>


к від дійсно'сти до мрії.


— А невже ж сильне збірне бажання це не дійсна, не


реальна сила, яка в сприятливий момент може чуда тво­


рити? Невже ж матеріяльні засоби не стають в руках тієї


сили, як меч у руках доброго вождя, долото в долоні різь­


баря, камінь у службі архітекта?


— Починаю вас розуміти, до'кторе. Ви кладете головну


вагу на свідоме, збірне хотіння.


— Свідоме й мудре, зразу гуртка, далі кругів, а тоді


широких мас народу.


— А якщо ті маси чогось другого бажають?


— Тоді приходить катастрофа. Замість державного бу­


дівництва, соціяльна боротьба, хаос і перемога ворогів, як


фінал.


— Мені причувається цей фіїн-ал, панове. Він повний


дисонансів, він . . . страшний!


— А ле невже ж гадаєте, ласкава пані, — говорив запа­


люючись доктор, — щ о як затулити вуха, то того фіналу


не буде чути? В історій є своя логіка, є невблаганна конеч­


ність. За помилкою йдуть помилки чим раз більші й гірші,


за несповнення обов’язків — кара. Скажім собі щиро:


невже ж ми сповняємо як слід свої обов’язки супроти цієї


землі, яка нас живить і тулить д о себе, як мати дитину


д о ло н а ? ... Нам треба тій землі бажати добра й щастя,


треба на ній будувати нову, гарну хату, забуваючи доо те,


якої ми віри й національности, — оце й є то,й територіяльний


принцип, про який почав говорити декан. Треба нам слу­


хати мови землі. Хто її любить, той легко зрозуміє тую мову


і ще легше піде за нею, хто воском з^туяюе вуха ириолижує оцей грізний фінал, якого ви так боїтеся, графине.


Я також не дивлюся ясно в будучність, яік ревматик відчуває


зміну погоди, так мій ум має вражіння надходячої бурі.


— Не страште мене, пане докторе. Я вже не раз хотіла


балакати з вами на цю тему. Числю на вас, як на доброго


сусіда.


121

— Тут не так про нас діло, як про тих, що дістануть наше


насліддя. Оце й кладе на нас тим більший обов’ язок не


закладати рук, а робити хто що може, робити хоч якусь


частину, чого не зробили попередники наші


— Направляти те, що вони попсували, — додала зітха­


ючи графиня. — Але, дозвольте, панове, поставити реальне


питання. Народ хоче землі, правда?


— Авже ж що правда. Котрий народ її не хоче? А все ж


таки, подивіться, у німців аграрне питання одно з менше


пекучих. Там селянські наділи невеликі, а лицарські (маєтки


з замками, величезними лісами й тисячами моргів землі, —


які! Але селянин має настільки упорядковане господарство,


земля дає йому стільки приходу, культура настільки поши­


рена і для всіх доступна, що там великі земельні власники


не дрижать за своє горло.


— Крук крукові не вибере око, — запримітила графиня.


— Отож то й біда, що про нас і того не можна сказати.


На нас дивляться як на круків, а загал, це голуби невинні.


До всіх наших занедбань на економічному п олі приходить


ще й оцей китайський мур іншої віри й національносте.


Ми цей мур пильно латаємо і вибілюємо, щоб кожний зда­


лека бачив, щ о ми щось друге й інше, як ті, серед яких


поставила нас доля. Це може важко помітитися на нас.


Дуже важко, бо історія злобна і мстива, вона не знає щ о


таке милосердя, щ о Христовий заповіт всепрощення.


— А щ о ж тоді нам з вами робити, пане докторе?


— Стояти на територіяльнім принципі. Земля, на якій


живемо, це наша земля, ми хочемо не тільки соки з неї


тягнути, але добром відплачувати за добро. Держава, яку*


будуватимуть на цій землі, це буде наша держава. Закотимо


рукави і станемо разом з іншими д о1 праці. Якіщо треба


буде віддати дещо з нашого стану поюіданнгя, віддамо для


загального, отже й для нашого добра. Тоді на нас будуть


дивитися не як на ворогів, а як на своїх людей і не будемо


почувати себе, мов на вулкані. Це моя гадка, ласкава пані


графине.


Графиня важко зітхнула й подивилася на свою брата122

ницю, яка до розмови не встрявала, але слухала кожне


слово уважно й дивним дивом, не жахалася тих чорних пер­


спектив, що відчинялися з вікон теплого, тропічними квітами


обставленого покою.


„Він живе, — чого ж боятися їй? Щ о таке земля, ху­


доба, машини, палати, коли нема когось, кого любиш і з


ким можеш те все поділити?” „Роздай маєток і за мною


й д и !. .


— Отче де кане! — звернулася графиня до« парохаї —


Незалежно від нашої нииішної розмови я хотіла на пам’ятку


видужання Марійки оснувати якусь фундацію, може шпи­


таль у нашім повітовім місті. Загляньте в найближчих днях


до мене і в трійку, себто з вами і з паном доктором поба­


лакаємо про це. Марійка ще молода, щоб цікавитись такими


питаниями.


— Ні, тіточко, вони для мене я'краіз дуже цікаві, куди


цікавіші від так званого „світа1


’.


— Коли так, тоді побалакаємо в чвірку. Та ще прошу


вас, отче декане, не забувайте про мене в місцевій просвіт­


иш роботі. Числіть мене в захоронці, в читальні, в селян­


ській спілці, скрізь, як члена, який буде точно і совісно


платити свої членські вкладки.


Доктор усміхнувся:


— Відповідно до платоспіосібности, правда?


— Це розуміється само собою, відповідно до платоспосібності і то згори.


— • А може якраз з долини? Може це буде тільки вирів­


няння давніх залеглостей? — жартував доктор.


— Можливо . . . Як звав, так завав, аби щ о д а в . . . правда


панове?


— І пані графиня знають наші прислів’я, — дивувався


декан.


— Дещ о знаю. Тільки мало, дуже мало. Але в мене €


охота до науки, і я розумію, що треба вчитися до смерти.


Числю на панів, як на добрих професорів, а панове можуть


бути переконані, що учениця з мене така ж понятлива, як


і пильна.


**


*

123

Декан розпрощ ався, д ок тор відпровадив й ого д о

вхо­

дових дверей.

— Прегарна людина та наша графиня, — казав декан,


стискаючи теплу докторову руку. — Ніхто не 'повірив би, щ о


такі ідеальні жінки криються за оцими зимними мурами


мармурових палат.


— Найкращі квіти цвітуть незримо, — відповів доктор.


— І яка вона гарна собою, хоч не молода! — захоплю ­


вався декан.


— Das Schone ist das Symbol des sittlich-Guten, — це


дійсно можна сказати про графиню.


Ще раз стиснули собі руки, і Антоні з ліхтарнею в руці


відпровадив декана до залубень. Задзвонили дзвінки, за­


лубні заскреготіли! по каміннім під’їзді, скотилися у сніг


І посунулись К


О


ІП



О


'Ю дорогою в село.


Доктор спинився перед дубовим лицарем на сходах.


„Чоловіче! іяк бачу, ти не дурно світив” , — і ніби молодець


побіг у ліве крило, де лежав Хмелинський.

VIII.


— Пане Хмелинський, — говорив доктор пильно огля­


нувши недужого, — у вас нині знову вища температура.


Невже ж ви вставали?


— Ні, пане докторе. Я додержую ваших приписів.


— А дієта?


— Тримаю.


— Не розумію, що воно таке. Гу-ум! Може вас що збен­


тежило? Читали часописи?


— Читав одну, але так — біг пес через овес. Нічого' ці­


кавого для мене.


— А листа >яікото не мали?


Хмелинський замнявся. Не любив брехати, але тут мусів.


— Листа? Ні, нині мені почта не привезла нічого.


— Щ о ж ви робили?


— Думав.


—■ Ага! Пане Хмелинський, я знаю, що ви не належите


124

до тої породи людей, яка звільнена від обов’язку думати


— Як пан доктор це розуміють?


— На всякий апосіб « є так, щоб вас образити. Було' це


раз при іпраївничому іспиті. Професор питає кандидата:


від яких обов’язків був звільнений шляхтич? Кандидат ви­


числив. На те другий професор, відомий зо свого дотепу,


встає й каже: „М ій пане! Шляхтич ще був звільнений від


чогось і то від дуже важкого, ну! ну!”


Кандидат не може собі пригадати. Коміісія теж . . . знак


питання. . . „В ід обов’язку думати” , — каже дотепний про­


фесор . . . Отже іпаее Хмелинський, хоч ви і з шляхетського


роду, але від обов’язку думати вас ніхто не звільнив, я


це знаю. Тільки ж, ради Бога, і наш


, думками мусить бути


контроля. На те ви мужчина, а не істерична жінка, яка


возьме собі якусь думку до голови і доти носиться з нею,


доки її не занесуть, знаєте куди; — ну, отж е!... — Нараз


змінюючи голос спитав: — Хочете жити?


— Хочу, пане докторе!


— Хочете бути здоровим?


— Так.


— Хочете енергійно працювати й добитись чогось у


світі ?


— Розуміється.


— Так думайте ви тільки над тим, ж би ваїм найскорше


видужати й вернутись до сил. А будете здорові, тоді й на


всілякі турботи прийде свій час. Бо скаїжіть мені, що може


зробити чоловік, якому випустили воду з легенів, який,


так сказати, одною ногою стояв на другім світі і який


буквально рухатися не може?


— Так, пане докторе. Але є такі питання, яких по­


збутися не можна:


— Приміром . . .


— Приміром, як я віддячуся пані графині і вам за ваш


труд, за знання, за той дорогий час, який ви витратили для


мене?


— Ха, ха, ха! і тажі то ваші турботи, пане Хмелинський!


Якщо ви дійсно інших « е маєте, то можете сміло назвати

себе одиноким безтурботним чоловіком на світі. Мій пане!


Невже ж ви не бачите, що графиня і я можемо дозволити


собі на те, щоб безкорисно й безвідплатно сповнити один


з християнських обов’язків, від якого нас також ніхто не


звільнив. Тямите Самаритянина із Святого Письма? Він


піклувався незнайомим, якого стрінув на дорозі, а ви ж,


так сказати, свій чоловік, — для мене зокрема, ви земляк,


добродію, а це теж щ ось повинно- значити!


— А все ж таки, пане докторе, молодий чоловік не п о ­


винен затягати довгів, яких сплатити не може.


— Хто вам сказав, що ви цього, ніби довгу, не можете


сплатити?


— Супроти вас і графині ніколи.


— Ми всі супрота себе в довгах. „Щ о робиш одному


з них — мені зробиш” . Будете здорові, розживетеся, так і


нагода буде, і то не раз, комусь щось доброго зробити. В


той спосіб вирівняєте рахунок. Не стане нас, а ви будете


творити добро, якого може ми не могли, не хотіли, чи не


вміли зробити. Не думайте, що я лікар і тому мушу вжр


матеріалістично дивитися на світ. Були дуже великі ф іло­


софи, які вірили в невидимі сили і в невідоме нам життя.


Я теж вірю, коли ви, пане Хмелинський, станете діяльним,


гарним чоловіком, то мені буде прощений може не один


і то важкий гріх. Невідомий суддя скаже: „Ти допом іг йому


побороти недугу і він тепер творить д о б р о !. . . От що, пане


Хмелинський.


— Спасибі вам, пане докторе, — сказав хорий, простя­


гаючи свою суху білу руку. — Ви додаєте мені охоти до


життя. Я бачу, що є ще добрі лю ди на світі.


— Є куди ліпші від мене, мої ви лю бі! Є прегарні душі,


але така вже вдача людська, що помічає злих, а не добачує


добрих. Коли б ми добро і зло клали заодно на вагу, то


не було б стільки кривди на світі. Чоловік вроджений п ро­


куратор, а адвокатам платять за оборону. По тамтой бік


Збруча їх навіть звуть брехунцями, нібито, хто боронить,


той бреше. ^ пригадайте собі, як воно буває в нашім това­


риськім житті: поки обжаловують когось, поти розмова


126

жива й інтересна, а нехаїй лише хто стане боронити обжалованого, та ще й неприсутнього, то зараз цікавість слабне,


розмова вривається і переходить на іінішу тему; що, ні?


— Так, пане докторе. Я це помічав не раз, а все ж таки


приікро 'подумати, що під одним дахоїм з тобою живуть


люди, які стільки доброго тобі роблять, а ти не можеш їм


ніяк відплатитися, бо ти — бідак.


— Пане Хмелинський! Прошу вас, не кажіть чогось та­


кого, бо цим ви кривдите мене і думаю, що так само й


графиню. Невже ж вона не відчуває тягару, який на неї вкла­


дає її багатство? Одідичене багатство, а не добуте власним


трудом! Невже ж у тім її заслуга, що вона багата? Хіба


настільки, що не втратила маєтку. А що до мене, то' будьте


певні, що я у ваших літах був бідініший від вас. Ви вже


рішилися, з якої печі хліб їсти, і, як самі кажете, вдоволені


тим хлібоїм, другого й не гадаєте шукати. Я, як це вам може


відомо, зразу готовився на професора, потім пішов на при­


ватного вчителя, а щойно геть пізніше став лікарем. Уявіть


собі, скільки праці й енергії поклав я, заки добився того,


що нині маю. Та й не тільки те. Крім боротьби за матеріяльне


існування, переживав я важку моральну драму, переживав її


сам один, з ніким не поділяючи свого горя.


Він замовк і потер чоло рукою. Видно було, що спомин


цих переживань ще й нині бентежив його, виштовхував з рів­


новаги того так спокійного назверх і ніби вдоволеного;


собою чоловіка.


— Ніхто не відаї, як хто об ід а, — відповів зітхаючи


Хмелинський.


Доктор подивився на нього довго-довго, ніби хотів за­


глянути йому в саме серце. Нараз узяв його руку, стиснув


і промовив: — Молодий товаришу недолі! ... Sapienti sat!


Повернувся і вийшов. Але за хвилину вернувся. Став біля


ліжка, лівою рукою сперся на стіл, а праву, простягнувши


перед себе, казав: — 'Вам треба бути здоровим, для себе іі


може ще для когось, зрозуміли?


Хмелинський глянув здивовано на нього.


— Тут нема нічого дивного, — говорив далі доктор. —


127

Вам треба бути здоровим, і тільки! Гоніть б і д себе чорні


думки, не тратьте віри й надії. Щастя не падає в розчинений


рот, як дозріла сливка, й о го треба добути! Кажу вам рішуче.


Я кщ о до тижня температура усталитьоя, то дозволю ваїм


встати. Панна Марі'я вже ходить. Нині виглядала так гарно,


що я й не сподїіваївая. Розмовляла з нами досить довго і


на поважні теми. Себто, — говорила мало, але слухала


уважно, а це також свідчить, що сили її поправилися . . .


Уважайте ж! Д оброї вам ночі, пане Хмелинський!


Хори« чув, як доктор по сходах ішов на д о л и н у . .. Не


поспішав . . . Мабуть думав ідучи . . . Невже ж він догаду­


ється ч огось ?


**


* Зима тфіпшала з дня на день.


Упали великі сніги, а потім потиснули морози. Най­


старші люди не тямили такої зими: навіть „солодка б а б у ­


ся” — ні.


„Солодка бабуся” це була найстарша лкщина на всю


округу. „Солодка” тому, б о вже нічого робити не могла,


тільки цукор рубала. Вона ще покійного іпана на руках н о­


сила, вона вибавила Христинцю.


„Кільки вам літ?” — питали бабусю, а вона: — „А б о я


відданиця, щоб мені літа рахувати?” Не знала. Навіть у мет­


риках її імені не було>, бо як родилася, то ще тоді людей


в метрики не втягали. Не було.


„А ле ж бо раз зима!” — шепотіла бабуся. — „Така зима


була ще за великої війни, як Наїполіон тікав” .


„А то що за чорт цей Наполііон, бабусе?”


„Не чорт, а генерал. Він усе був на полі та й на полі, тому


й прозвали його Наїполіон. Покійний наш пан, дідо графині,


ходили з ним на Москву. З відмороженими ногами вернулися,


— така зима була” .


„А може й тепер яка війна випаде, щ о ?”


„Ні, тепер війни іне буде, бо Наполіона нема. Тепер люди


і без війни воюють. Не вмі€ народ по Божому жити, ой


не вміє!”


„А на що показує така зима, бабусю, як ви думаєте?”


128

— А бо я знаю на що? Буде багато весіль, дітей наро­


диться багато, самі хлопці.


— Ого! Як хлопці, то віійна.


— Як підростуть, то може й будуть воювати, а тепер ні.


І баїбуся йшла до комірки рубати цукор, а в дворі ві­


рили, що буде весілля. Чекали тільки, що якийсь панич до


панночки приїде, якийсь великий панич, бо вона за кого


будь не піде.


Але панич не їхав.


**

*

Графська палата) робилася, як казковий двіїр. Грубий


сніїг прикрив парк, понасаджував дереваїм білі шапки, капе­


люхи, кучми й ковпаки на голови, геть поприсшіував і по­


зарівнював стежки й стежечки, якими літом люди ходили,


і тільки по тім, що дими з коминів сивими стрічками до


неба снувалися, видно було, що тут жили люди. А вночі по


світлі, що било з вікон на білі сніги. Тільки дорогу від в’їздової брами до під’їзду двірського промітуївано щодня, бо


приїздив доктор. А більш е ніхто до палати не навідувався.


Пани-сусіди трималися здалеку від графині. Про неї


ходили найвсілякіші чутки. Говорили, що вона покинула


костел, а вписалася десь за границею доі шльїїомулярської


ложі, що вона дуже дивний якийсь заповіт зробила, а


дехто натякав на те, що ніби то вона давно з своїм докто­


ром повінчалася, але теж десь за границею, щоб люди не


знали.


Як же пішла чутка про те, що паїнна Марііія і Хмелинський занедужали однієї днини при рятуванню села, то кру­


гом як запалило. „Х то бачив, щоб на двох молодих людей


якась хвороба як на команду напала!” Це дурному казати.


Т о п и л и с я ... Нещаслива л ю б о в ... і т. д. їх витягнули і


поклали до л іж о к ... То все поганий вплив доктора! Він


ліберал, масон, революціонер. По цілім світі волочився, а


на старі літа до нашого берега причалив, щоб наших де­


моралізувати” .


І цей Хмелинський теж якась непевна штука. Хто чував,


щ об молодий агроном, себто офіціяліст, мешкав у палаті


129

і щоб коло еього сама графиня ходила. Вона сиділа при


його постелі, подавала лііки, навіть — (тут шепталося до


уха), — навіть сама компреси зміняла. Уявіть собі: —


компреси!


Згіршення росло. Панночкам заборонялося балакати


на ту тему.


Ще на одно чекали.


У графських лісах зимою, коло Різдва, відбувалися ве­


ликі лови. Тривали вони кілька днів. З’їздилося ціле това­


риство і зблизька і здалека. Навіть із столиці знатні люди,


цивільні і військові відвідували тоді графські маєтки. Ліси


були чудові! Тисячі моргів старої дубини, — звірини гук!


Чи будуть цього року лови? — питалися цікаві. А про


лови ні слуху ні духу.


І фантастичні вісті повисали над графською (палатою


як романтична авреоля. Хора панночка, тяжко недужий агро­


ном, доктор масон, здивачіла графиня і т. д.


Поіявилаоя навіть чутка про духи.


Говорили собі, що один старий лісничий бачив щось


таке, що йому на кілька годин мову відібрало, — посивів.


Вертався з засідки. Дув страшний вітер і снігом зано­


сило сліди. Довго блукав, б о вчепився йото блуд. К оло пів­


ночі добився до графського .парку, а щ о був сильно втом­


лений, то присів на сходах каплиці, щ об відпочити. В кап­


лиці, як відомо, лежать у цинових саркофагах предки ни­


нішньої графині, останній поміж ними покійний граф. Він


казав поховати себе у звичайному вбранню і в звичайній


дубовій домовині. Люди з „товариства” нераз подавали собі


з уст до уст, що ця демократизація не подобалася тіняім


забутих предків, що вони сухими вінками кидають опівночі


на графа-апостата. Але те, що побачив лісничий, переходить


усяке „людське поняття” . Як на вежі в палаті годинник


вдарив пів до дванадцятої, в каплиці почубся гом'ін. Д о вікон


стали товктися сови, лилики літали кругом і чіплялися ярих


свічок на престолах. Вітер розвівав хоругви, зривав з пре­


столів покривала і як вітрилами вимахував ними. Мало того.


Підняв угору турецький килим, щ о вкривав ступені вели130

кого 'престола, і як листок паперу пігнав його під склепіння,


а потім зо злістю і з завзяттям, якого „людськими сло­


вами” годі іпередати, кинув «а дубову домовину.


Бідному лісничому волосся' на голові дубом стало. Він


забув про стрільбу, забув про свою здобич мисливську,


зірвався й хотів тікати, але ноги в нього були як колоди,


ніби хтось олив’яні кулі поприкріплював до них. Не М)іг


рушитися з місця. Припав лицем до мосяжних ґрат, що були


в важких дубових дверях бід каплиці, і дивився, дивився,


аж йому очі наверх вилазили.


Віка саркофагів знімалися вгору, одно по другім і під­


носилися з «и х воєводи, каштеляни, старости, генерали, всі


у саєтах, у горностаях, у військових парадних уніформах


і йшли походом грізним, аж мороз пробіг поза плечі, йшли


до дубової домовини останнього графа.


Оточили її, як ворог оточує твердиню й гукали:


„вставай” !


Віко не рушилося з місця.


„Вставай . . . !”


Так тричі.


А тоді причепилися всі, підняли віко, кинули його геть,


аж кам’яна підлога затряслася, і з домовини встав граф.


„Ч о го вам треба? Яким правом перериваєте мій спокій­


ний сон?”


„Кличемо тебе на суд!”


„Всі ми станемо на страшному суді і всім нам буде кара,


або інагорода вічна” .


„Н е лустимо тебе на суд таким, який ти тепер” .


„Який же я тепер?”


„Н е такий як ми. Де твоє вбрання достойне, де твої


почесні відзнаки, де докази, що ти кість від кости нашої


і кров від крови?”


„Н а моїй одежі нема людської кривди, на ній не тіоприкіпала кров, не поприсихали сльози. Так я перед Гос­


подом моїм стану.”


„Т о йди собі від нас! Іди на цвинтар, де біднота лежить,


ти не під міру нам! Іди, іди, іди!”

133

1 вони простягли свої великі, сухі пальці з блискучими


перстенями в напрямі дверей, просто в лице нещасливого


лісничого й гукали: „Геть нам, геть нам з очей!”


А граф стояв і згірдливо дивився на них. Ніби ріши­


тися не міг, чи-послухати їх А йти, чи не послухати і кластися


назад на своє місце. Як нерішучий був за життя, таким л и ­


шився й гепер.


А кармазини, горностаї й пишні військові уніформи ме­


тушилися, — чуприни їжилися, брови нависали, з очей


сипалися іскри. Бог знає до чоіго б дійшло, але вдарила


дванадцята година, заспівали півні на „третяках” х) і всі


вони розбіглися, як на команду вояки. Кожний скочив до


своєї скрині, затріснув віко за собою і — ні чичирк!


Скатерті поклалися на престоли, великий турецький


килим устелив собою сходи, лелики й сови вилетіли розби­


тим вікном у бані й тільки місяць заглядав у каплицю, ніби


довідався про цей суд І |П'РИІЙШ


0В робити порядок. МІСЯ'ЦЬ —


сторож нічний . . .


Лісничим щоісь кинуло зі сходів іі він упав на сніг. Але


•почув нову силу в ногах і в цілім тілі. Встав, вигріб руш­


ницю із снігу, позбирав свою здобич ловецьку й пішов на


лісничівку.


Він був удовець, мав тільки якусь господиню. Вона


встала й хотіла йому зробити гарячого чаю з вином, пита­


лася, де він так довго був, а він як німий, тільки рукою


показував на уста й бубонів, у-у-у . . .


На другий день, як випив добру чарку горілки із свя­


ченим зіллям, то й мову йому привернуло. Тільки, як про


ту каплицю говорити, то христиться й бубонить, як німий

у-у-у!


Він і до нині про цей страшний суд у каплиці нікому


слова не сказаїв. Ц е ,розповідала й ого господиня. Чула раз,


як він через сон балакав. Руками вимахував, очима завертав,


такий був грізний, що не дай Боже! Зовсім до себе непо­


дібний . . .


. і


**


* і)

132

Мешкання для жонатих двірських форналів.

Коли декан став у каплиці ідо другу пятницю правити


Службу Божу, то ніхто вже й не сумнівався, що лісничий


не виссав собі цілої тієї пригоди з мізинного (пальця.


— Службу Божу правлять; хочуть ублагати Господа


Бога, щоб мир зіслав між усопших.


Легенда йшла з уст до уст, як лісова пожежа. Ніхто не


спиняв її і не було як спинити, бо щораз нові докази


прибували.


Коли декан першу службу правив, то нараз чомусь усі


свічки погасли. Казали, що вітер відчинив вікно.


— Знаємо, знаємо, який це вітер! З другого світа.


І в тім покої, де помер граф, також щось світло гасить.


Д о опівночі ні, а як виб’ є годинник дванадцять, то на свічку,


ніби ковальським мішком хтось подув. . . Фу! — і вже темно.


А хочеш знову засвітити, то під софою щось чорне вору­


шиться і скімлить як пес.


Людська злоба діставала щораз нову поживу. . . В


палаті про ті гутірки не знали. Антоні був за мудрий, щоб


такі дурниці переповідати. Терміна своїм звичаєм снувалася


як тінь і не балакала, а дихала словами. Докторові ніхто


не смів би навіть натякнути на якісь сплетні, і палата жила


своїм тихим, від світа відокремленим життяім.

IX .

По двох місяцях важкої недуги Хмелинський піднявся


з ліжка.


Боже ти мій, іяк дивно!


Ніби з далекої дороги вернувся, такий утомлений, так


йому в голові шумить, так якось все хитається довкола.


Ходив, ніби моряк, що довго суші не бачив. Колихався,


як маятник у старосвітському годиннику в більярдовій залі.


Соромився свого безсилля, — він же мужчина! Уявляв


собі, як милосердно будуть дивитися на нього графиня,


панна Марія, навіть старий Антоні. Милосердя не любив, —


воно принижує.


133

В рахунку життя милосердя це плюс, або міінус; плюс


для тих, що творять милосердні вчинки, мінус для тих, що


їх приймають.


Краще іне приймати.


Два дні не виходив із своєї опальні. Привикав до руху;


то ходив від дверей до вікна, то клався і' відпочивав. Щ об


не тратити часу, пробував дещо читати. Не йшло. Очима


перебігав рядки, але поверху, змісту не розумів. По дватри рази читав ту саму сторінку і не знав, щ о у ній наїписа/но.


Пам’ятав поради доктора й гонив від себе чорні думки.


Та вони лізли йому в голову, як надвечір настирливі мухи . . .


Він на службі, а служби не робить і хто зна, коли її робити


буде. Так « є можна. Це ж милостиня, милостиня від добрих


людей, — а все ж таки милостиня! Щ о собі про нього^ п о ­


гадає панна Марія?


Тут спинявся. Здавалося йому, що' на саму згадку про


це ім’я ніби сонце заглядало в вікна, ніби надходила весна...


Ч ом у?... Невже ж він, невже ж він її лю б и т ь ? ... Це не


можливо, це прямо трагічно; треба] ту шовкову нитку якнайскорше порвати, щ об вона не обснувала його, як павук...


Рвати, рвати!. . . Але ж це болить, ах щ е й як болить!


А може й вона, може й вона не байдужа до н ь о г о ? ...


Щось такого! . . . Вона добра до всіх і до нього, вона вже


такої вдачі, але думати про якусь особливу прихильність,


це смішно! Щ о він таке? Звичайний собі агроном, офіціяліст


в добрах ясновельможної графині, які згодом перейдуть


на власність панни Марії.


Невже ж він такий гарний собою , щоб голову закрутити


іграфянці?


Мимохіть глянув у дзеркало 1 гірко всміхнувся.


Був марний, блідий, з синіїми підковами під очима. Ні,


ні, це ж манія великости, це прямо якесь „гохш таплерство” ,


якого він сам перед собою соромиться . . . !


**


* Хтось застукав до дверей . ..


Увійшов доктор.


— А-а! Вітаю вас, іпане Хмелинський, з поворотом до


134

зд о р о в ля . . . З нинішнім днем замикаємо наш приватний


шпиталь, а приступаємо до будівлі публичної лічниці в місті.


— Не розумію вас, тане докторе.


— Нема що розуміти. Панна Марія і ви вже здоворі, а


графиня засновує в місті лічницю для незаможних хворих.


От бачите, нема нічого злого, щ об на добре не вийшло.


Повінь і недуга панни Марії, ну й ваша, поклали наріжний


камінь під будівлю, за яку буде нас усіх благословити


цілий повіт, а


- може і сусідні.


— Графиню і вас, пане докторе, а я1тут ні при чім.


— То ще не знати. Може й ви свою пайку дасте.


— Жартуєте, пане докторе!


— Чому? Невже ж ми знаємо, що буде завтра? Ви мо­


лоді, молодих доля любить, ви ще можете бути великим


паном. Тямите, що я вам раз казав. Не будемо вдруге того


самого говорити.


— А поіки що я заліз у такі борги, що голова пухне.


— Ви знову ту саму пісеньку співаєте?


— Мушу.


—. Вам не вільно.


— Я не жебрак, щоб на ласці в добрих людей жити.


— Ви непоправні. Невже ж я вам про ту ласку цілої


довгої проповіді не говори-в?


— Так. І я ту проповідь добре собі запам’ятав.


— Отже?


— Отже — совість не дає мені спокою ... Пане докторе,


даійте мені який лік, щоб мені інайскорше вернутись до сил


і щ об я негайно міг взятися до праці. Маєток графині


великий. Я знаю, що за час моєї недуги не одно занедбано


і це не дає мені спокою.


— Коли б я мав такі ліки, то будьте переконані, що


дав би вам без вашої просьби. Та, на жаль, поворот сил


залежить не від лікаря, а від природи, я можу тільки допо­


могти природі в її процесі, і це я роблю. Але ще раз кажу


вам, що такими тривожними гадками ви нівечите всі мої


старання, і якщо не запануєте над собою, то не нарікайте


на мене! Вертатись до праці я вам рішуче не дозволяю. Це


135

пісня майбутнього. Ви мусите скріпити свій організм на­


стільки, щоб недуга не повторилася. Розумієте мене? А щ о


до заряду маєтками графині, то можете бути спокійні; я


не вчений агроном, але досвідчений господар, і я пильно


стежу, щоб за чаїс вашої »недуги не сталося тут щ ось неба­


жаного, я, так сказати, як умію і як можу, заступаю вас.


— Ще їй ця жертва, лане докторе!


— Ах, жертва, жертва! Пощо робити трагедію? Сильний,


здоровий, 'як ведмідь мужчина, сидить собі б ез діла і скучає,


— чому ж він не має зужити трохи заїйвої енергії на користь


своєї сусідки? Роблю це радо і з великим вдоволенням, б о


я егоїст-самолюб.


— Дай Боже якнайбільше таких саімолюбів, — відповів


Хмелинський.


— Гадаєте ні? Усі ми егоїсти, і навіть, коли добре р о ­


бимо, то лиш таму, б о це наїм іприємно. Коли ви скакали в


воду, то ясна річ, вам не б у л о 'приємно, аїле десь там глибоко,


в підсвідомості, як іскорка в догасаючім огні, жевріла б е з­


контрольна гадка, щ о вам це треба зробити, бо ви мужчина,


бо на вас дивляться люди, бо як ви витягнете дитину, то


на вас будуть показувати пальцем, як на сміливого, хор о б ­


рого чоловіка. Щ о? Вгадав? Заперечте мені!


— Не знаю, к вони стрічаються, вітаються, як виявляють свою


радість, своє вдоволення і невдоволення з життя, з того


для нас так нікчемного існування.


— Говорите, пане докторе, ніби під впливом св. Францішка з Асижу, — запримітила графиня.


— Н іг пані, я говорю з власного досвіду, хоч знаю про


цього святця. Природа велика, багата і премудра цариця,


царство її безконечне, і хоч би ми тисячі літ жили, не встиг­


немо його основно пізнати.


— Так, так, — говорив похитуючи сивою головою де­


кан, — чоловікові здається, що він дуже мудрий, а він


стільки знає, що муха, шклянкою накрита.


—• Знання наше росте з дня на день. Все щось нового


здобуваємо від природи. І тому треба нам думати, вчитися,


працювати, треба великого хотіти.


— Задивлені в велике, тратимо з ока мале, але важне


для нас, б о з дрібниці складається наше життя, — говорила


графиня.


— В тім бо то й штука годити одно з другим. Чоловік,


що бачить тільки дрібниці, стає дрібничковим, задивлений


у велике — губиться в ньому. Але генії вміли годити одне


з другим. Кажуть, що Бісмарк вибирав і купував панчохи


для своєї жінки, а Гете, як переходив з робітні до гостей у


сальоні, то забував про свої досліди наукові й був дуже ко­


ректним ,,сальоновим паном” . .. Це дає нам культура.


145

— Культура, культура! — зітхала графиня. — А невже ж


вона дійсно дає щастя людині? Може наші предки в десятім


або двадцятім поколінні були щасливіші від нас? Не спі­


шилися так, як ми. Щ о нам з культури, коли люди марніють,


слабнуть, скорше вмирають.


— І це не згідно з правдою. Можливо, що перше було


більше довговічних старців, але загальний, пересічний вік


людини росте разом з ростом культури. Людей менше ро­


диться, але розмірно менше вмирає, особливо маленьких


дітей. Тоїму то нам і треба особливу увагу присвятити на­


родній гігієні. Треба наших селянок навчити, як плекати


дітей. Нам тільки здається, що колись були великі люди,


самі великани-лицарі, а подивімся по музеях, яка там нераз


маленька збруя. Я бачив одяги старого Фріца. Це ж ніби


для десятилітнього хлопчика шиті. А Наполеон, а Євгеній


з Савоїв!


— Маленькі тілом, а великі духом, — зауважив отець


декаїн.


— Будьмо великі духом, а тіло лишім нашій природі,


— кінчив доктор.


— Ви, як лікар, не повинні того казати, — запримітила


графиня.


— Пані зле мене зрозуміли. Я є за культурою тіла.


— Геленіст.


— Так, геленіст, але головну вагу все таки кладім на


розвиток духа, бо культура тіла річ куди легша від духової


культури. Наш нарід, маючи таку д обру землю, дуже скоро


може здобути добрі умови для свого матеріального існу­


вання, а створити цінності ідеальні, — річ куди трудніша.


— Пане докторе, — відозвався Хмелинський, — не за­


бувайте, як нужденно живуть наші селяни. Як вони меш­


кають, сплять, їдять, — це ж страшно, це нужда, це з о ­


ологічне, а не людське життя. Нужда!


— Швеція в часах Карла XII щ е гірше нуждувала, а


подивіться ви, як живе нині шведський селянин! Скажіть


мені чому?


146

— Бо Швеція мала Карла XII, мала й має свою державу,


— відповів Хмелинський.


— Свою власну державу, — повторили за ним доктор і


декан і в голубом у покою зробилося нараз так тихо, що


можна було чути, яік муха летить, коли б там літали мухи.


— Ангел «понад хатою перелетів, — сказав декан, пере­


биваючи мовчанку.


— Офіїцер довги платить, — додав жартуючи доктор.


— Д октор настріїй псує, — завважила графиня.


— Навмисне, — відповів доктор, — щ об ми не розангелилися надто, б о це не добре. Як будеш солодкий, то


люди тебе зли ж у т ь . . . Це я особливо до вас говорю, панно


Марійко.


— Панна Мдрія, — говорив декаїн, — мусить придбати


когось, щ об мух від неї гонив.


— Стереженого Бог стереже, — заключила графиня. —


Чому ти така мовчазна, Марійко?


— Слухаю що говорять інші й думаю.


— Над чим?


— Над тим, що треба мати свіїй власний світогляд, свої


життєві принципи.


— Leben und leben lassen, це один з перших, особливо


для нас, що маємо більш е від інших. А того ми не робили


і звідси не мало лиха на світі. Наші предки будували пишні1


палати, а їх ближні мешкали в хатах нужденніших від двір­


ських хлівів. Я « е дивуюся, що стільки ненависти, стільки


злости назбиралося під стріхами тих хат. Отче декане і ви,


пане Хмелинський! П омож іть мені поправити в будучності


те, щ о попсувала минувшина. Я маю щиру охоту. Я її одідичила по моїм покійнім батькові. Але я бездарна жінка, я по­


требую вашої д обр ої ради, бо гадаю, що доктора навіть


просити не треба.


— Д обре гадаєте, графине, — відповів доктор, цілуючи


її в руку. — Це вже іі за отця декана і за пана Хмелинського,


правда панове?


— Так, пане докторе, так ласкава пані, — відповіли


тамті.

Нараз доктор повернувся назад себе, встав і надавив


укритий ґудзик в стіні.


— Перепрошую! — сказав і вийшов параіпетовими


дверми.


Панна Марія здивувалася, бо вона в голубім ттокою не


бувала й не знала про ті двері. Здивувалася також графиня,


не догадуючись, чому доктор вийшов.


— Що такого? — спитала його, коли за маленьку хви­


лину вернувся.


— Нічого цікавого. Як у Гамлеті.


— Це б то ?


— Миші за в/ашими шовковими обоями, ласкава пані.


— Хочете сказати, що нас 'підслухують.


— Мабуть.


/ — Хто такий?


— А хто ж найбільш цікавий?


— Ж інка?... Невже ж панна Терміна?


— Можливо. Та це не важно. Глупота людська, більш


нічого.


— Не глупота, пане докторе, а злоба, — злоба, — п о­


вторила схвильована графиня.


— Коли ж вона скінчиться? Так було за мого батька,


так починається тепер.


— Я довіряю панам, знаю, що те, щ о тепер скажу, оста­


неться Шж нами. Так знайте, панове, що мого батька хотіли


зробити умово хворим і впускали оттаких саме мишей, як


оця в палату, й ом у пропадали важні листи з замкнених шаф,


його секретні розмови доходили до відома небажаних л ю ­


дей, усе, що сталося в нас у палаті, знали не лиш сусіди,


але й далекі1,,доми” і не одно, вилетівши з-під наш ого даху


горобцем, верталося в тиждень-два волом. Батько нервувався, гнівався навіть на Антоні, який був привязаний


до нас і вірний, прямо, простіть за порівняння, як пес. М о ­


жете уявити собі, що робиться з чоловіком, який навіть


у своїй хаті не почуває себе безпечним.


— Попадає у стан, що нагадує манію переслідування,


— підхопив доктор.


148

— Так, — притакнула графиня. — А їм того тільки й


треба було, бо така манія, як відомо, є одним із проявів


важкої умової хвороби. Батько не мав нікого, з ким міг би


побалакати про те й 'порадитися. Вас, пане докторе, тоді


вже не було.


. —


Знаю, пані, — поки я тут був, — миші не товклися, в


палаті. Я грав ролю кота, — і засміявся.


Всміхнулися всі/ бо доктор на кота не скидався і/іяіке


порівняння виглядало карикатурою й неприродно.


....,


— А ле по вашім від’їзді почались оті містерії. Як я


вернулася з заграниці, панувала в нашій хаті атмосфера, у


якій дійсно можна було вийти з рівноваги. В батькових 'по­


коях навіть появилися страхи. Уявіть собі. Спите і нара^


вас будить якийсь тріск і ломіт. Зриваєтесь з просоння гі


бачите, щ о ф отелі рухаються, як живі, столик з карафкоїр


паде, дзеркало зсувається із стіни і таке інше. А над головою


вам грає якась пекельна музика, щось герцює, товчеться|


скребе. Батько спав з револьвером під подушкою, та до


кого (М'ав стріляти? Д о фотелів і до образів?


— Чом у ж покійний граф не перенісся до ш м Ш)коїв? — спитав декан.


— Він це і зробив пізніше. Зразу не хотів. Знаєте,


соромно признатися мужчині, щ о боїться. Але ігадаєте, що


за ним і страхи не перенеслися? Де віє спав, там і твори­


лися оці містерії. Батько марнів. Сусіди милосердилися над ним, радили їхати до санаторії. Родина поза бать­


ковими плечима постановила робити заходи, щоб шеток!


наш перемінити в майорат, а батька примусово посадити


в санаторії для умово недужих.


— Ж аль, що мене тоді не було, — сказав доктор і по­


рушився, аж крісло заскрипіло.


— Я собі нераз це гадала, пане докторе, чому вас нема,


але ніхто тоді не знав, де ви поділися і про вас "теж ходили


всілякі слухи. Казали, щ о ви згинули під час окупації в Боснії


і що навіть тіла вашого не знай/шли, другі доповідали, іцО


ви поїхали до Каліфорнії, доробилися великого маєтку й


оженилися з якоюсь француженкою, яка (просто знуща­


ється над вами, чого то ія не чула про вас?

149

— І ви вірили, пані?


— Не вірила! — відповіла графиня, — але це до речі


не належить, кажу, що робили з моїм добрим батьком.


— Нехаїй з Богом спочиває, — сказав, знімаючи очі


вгору декан. — Я інавіть не догадувався, що покійник так


тяжко покутував за свої, добрі вчиники й наміри.


— Так, так, отче. У нас нелегко бути добрим, ох не


легко! Це тільки здається, що легко бути паном, а вдійсности бути добрим і чесним паном, це завдання дуже важке.


— Як же скінчилося з тими духами? — питав зацікав­


лений доктор.


— Комічно, але могла вийти ціла трагедія, б о батько


дійсно був такий знервований, що робив враження ненор­


мальної людини. Прямо втікав від людей, не хотів з ніким


говорити, всіх підозрівав. Цей добрий, лагідний, милосерд­


ний чоловік ставав мізантропом. Але знаєте, у нас був ге­


неральний дорадник правний у столиці. Старий і досвідчений


адвокат. Людина безумовно чесна й прихильна до н ас Д о


нього звернувся батько. За його порадою і при його правній допомозі батько поділив маєток, половину дістав п о­


кійний брат, цебто ключ П ..., а другу, з цією палатою, я.^


Сталося це несподівано, іпо всім приписам правним, навіть


за свідоцтвом лікарських поваг, так, що зрушити цього


запису не могла ніяка сила. Мало того. Вірний дорадник


приїхав з батьком, ніби то на відпочинок до нас і замість


льокая привіз з собою детектива:


— Як у кримінальнім романі!


— Дійсно, отче декане, мені здавалося, що я не пере­


живаю всього того, а читаю кримінальний роман.


— Ну і що далі? — питав доктор.


—■ Зроблено дуже тросто. Батькова спальня була тоді


тут, де ми тепер сидимо . . .


Присутні переглянулися. На обличчі панни Марії


помітне було зворушення.


—■ Панна Марія не буде нині спати, — сказав усміхаю­


чись доктор..— При дітях про страхи не говориться.


—■ Пане докторе! Я розгніваюся на вас! — грозила Марія


150

— А ія вас перепрошу; я це вмію; правда?


— Скажемо, що так.


— О тж е?... А ле не жартуймо. Панна Марія може спати


спокійно. Все добре, щ о добре кінчиться. А сподіваюся, що


й оповідання графинії -буде мати добрий кінець.


— Ви вгадали, докторе, — іпритакнула графиня і гово­


рила далі. — Було це так. Батько спав тут, — і вона пока­


зала рукою на стіну, під якою стояла канапа. — Головою


до цього захованого ґудзика. Детектив примістився за параїпетовими дверми, але так, щ о ніхто, буквально ніхто в


палаті про це не знав. Вночі батько потиснув за ґудзик, двері


тихенько відчинилися і вони »перемінялися ролями, детек­


тив положився на ліжко, а батько пішов за стінку. Цієї ночі


все вияснилося, бо детектив не був знервований і спокійно,


навіть не світячи ляшіи, при яснім місячнім світлі слідив за


страхами. На рано сказав до батька: „О л райт! маємо ї х . .


Тут графиня замовкла. Видно було, що це оповідання


не приходило їй легко. Все таки розкривала вона родинну


тайну, доторкалася рани, яка так довго боліла її дорогого


батька і — її. І ніхто не наважувався перебивати тієї мов­


чанки. Доктор теж мовчки налив лікеру і всі піднесли чарки


до уст.


Графиня усміхнулася.


— На погибель страхам! — сказав шепотом доктор.


— Яко ісчезаєт дим да ісчезнут, — додав декан. Навіть


графиня випила свою чарку і то скорше, як звичайно, і


говорила далі.


— На другу ніч все було знаменито підготовлене. Д о


заговору проти страхів втягнено також Антоні. Батько вірив


йоіму безумовно, хоч детектив не довіряв нікому. На даний


знак Антоні мав замкнути всі двері, що вели з цього крила


на коридор так, щ об духи не втекли. І вони дійсно не


втекли . . .


К оло півночі, детектив тихенько встав з ліжка і попід


стіну, як кіт, всунувся до другого покою. В одній руці мав


дзвінок, у другій револьвер. Несподівано, дійсно1 як дух,


151

явився віїн перед духаїми. Ті хотіли тікати.


і двері замкнулися на ключ, одні, другі,


„Хто рушиться з місця — стріляю! —


спрямовуючи дуло револьвера в напрямі

Але він задзвонив


треті.


крикнув детектив,


духів.

У відповідь почулося голосне „Є зус М арія!” — іі один


з духів повалився на землю. Прибіг батько й Антоні і зім ­


лілого духа віднесли на його ліжко.


— Хто це був? — спитали всі нараз, перебиваючи гра­


финю.


ч


— Х то ? ... Тутеш ні. . . — відповіла вона коротко.


Більше не хотіла казати.


**


* Немила мовчанка запанувала в голубім сальоні. Щ ось


загадкове й таємне снувалося попід білою стелею, пов­


зло по шовкових обоях, тулилося таід фотелями і під ка­


напою . . . Духи!


— Ось воно як! — зітхнув доктор. — Ж аль покійного


графа! Такий, можна сказати;, (ідеальний чоловік, а чорні


духи так нікчемно поводилися з ним. А все із-за маєтку.


Хотіли прибрати ійого в свої руки.


— Так, — говорила дрижачим голосом графиия. — Ж а­


лували того трохи гроша, що батько роздавав на д о б р о ­


дійні цілі. Були злі на нього, що жив не так, як інші великі


пани, носився з наміром вернутись до віри й народности


предків.


— Нікчемні! — сказала панна Марія і зжахнулася, бо,


мабуть, чи не перший раз у житті вжила такого гострого


слова.


— Підлі! — повторив доктор.


— De m ortuis nil nisi bene, — почувся низький, басовий


голос декана. Він бачив, що графиню немило вражають с л о ­


ва обурення, що вони її болять, і тому рад був спрямувати


розмову на інші шляхи. Але доктор, чи не зрозумів його


наміру, чи може навмисне задавав питання на ту саму тему.


Хотів знати, як ті духи страшили графа.


— Дуже просто, — розповідала графиня. — Вони п о ­


прив’язували шнурки до ніг фотелів і столів. Ті шнурки

152

пустили попід дивани, аіж до другого покочо. Декілька шнур­


ків тримало одне, декілька друге в руці. Як батько згасив


лжміпу, починали тягнути за шнурки. Фотелі і столи були


на колі'сцятах і їздили.


— А дзеркало?


— З дзеркалом була ще простіша штука. Зрушили гак,


причепили шнурок і пустили його іпопід заиавісу, а потім


попри паркет. Треба було тільки потягнути і дзеркало зсу­


валося зі стіни, як живе. Так само1 перевертався столик, на


якому була карафка з водою.


— А гуркіт угорі, на другім поверсі?


— Там, як знаєте, є мисливські покої, вистелені шкірами


диків і ведмедів. Якраз у тім покої, що був над ліжком бать*


ка, лежала серед паркету шкіра дикого вола, груба й суха*


як луб. На неї клали джелі, яікісь панцирі староювітські і


іншу бутафорію. Можете собі уявити той гармідер, який


робила шкіра, коли її один дух тягнув за шнурок до одного


покою, а потім другий до другого, і так на переміну. А до


того додайте ніч, баїгато не замешканих покоїв, великий


парте кругом палати, сови і пугачі « а вежаїх і таке інше. Все


воно впливає на людину, особливо на знервовану, яка


бачить, що кругом неї діється щось загадкове, щезають


листи, невідомими дорогами вилітають секретні розмови


на десятки миль кругом ;і так далі.



духів?




сідніх

А чоіму ж граф відразу не старався здемаокувати


Як?


' А хоч би 'примістивши вірніших з офіїціялістів у су­


покоях, щ о б не спати одному.

— Це легко сказати. Але ви знаєте, яік ми боїмося скан­


далів. Батько не хотів робити себе омішним. То одне. А дру­


ге — він знав, щ о це була би вода на млин -його ворогів*


один доказ більше, що він хорий, щ о йому ввижаються


духи.


— А графиня?


^ — Нехай з Богом опочиває, — відповіла поправляючи


нервово свою сукню, що було знаком її невдоволення.

В голубім сальо'ні не було годинника. Нараз подзвонило


десять, — ніби куранти заграли десь під землею. Це доктор


«осив старосвітський годинник, який видзвонював години.


— Так пізно? — здивувалася графиня.


— Скоро минув нам вечір, — промовив декан. — Прошу


вибачення, що забрав так багато часу.


— Часу нам не бракує, отче, — відповів доктор.


— Але панна Марія по тяжкій недузі, повинна перед


десятою йти спати.


— Ваша правда. Вставаймо!


І товариство стало прощатися.


— Так, так, мої панове! — говорила графиня. — Наші


палати тільки здалеку такі розкішні і гарні. А коли пригля­


нутися ближче, то не все золото, щ о блищ ить . . . Мабуть і


птах почуває себе краще на сухій гільці, ніж у золоченій


клітці. . . Затям це собі, Марійко!


— Я, тіточко, і сама те гадала.


— Але мене, — казала всміхаючись графинія, — мене


духи не відстрашать. Я маю досвід, я собі з ними дам раду...


Добраініч, отче, до побачення, докторе!

XI.


Графиня збудилася скорше як звичайно.


В ‘Опальні було дуже ясно, бо цілу ніч падав сніг. На


деревах лежали грубі білі клапті, як би хто вати понакла­


дав на галуззя. Особливо гарно виглядали сосни, смереки,


кипариси і туї всякої породи, котрих чимало росло в граф­


ськім парку.


Яркий, білий сніг і темна зелень чатиння творили пре­


гарний контраст, тим кращий, що небо було чисте, синє,


як над морем. Брав мороз.


Графиня почувала себе свіжою і сильною, ніби м олод­


шою. Мала охоту до праці і — до боротьби. Хотіла' поста­


вити на своїм, побідити ворога і тішитится тією побідою —


за себе і за батька. Пригадала собі вчорашній вечір і при­


году з Герміїною.


154

„Панна Г ермііїна. .. така солодка і тиха . .. Ходить, як


тінь, говорить, .ніби віддихає -словами і'. . . підслухує. Кому


вірити нині? Підслухує не із звичайної цікавости, бо що


такого цікавіго може вона почути з наїших розмов? Тут є


якась система, Гермііна служить ко/мусь... Але к о м у ...? ”


І графиня, за сніданням, ввесь час думала над тим.


Врешті пригадала собі, що яік відвідував хору Марійку


граф А .. . братанич покійного батька, цеб-то її іпервий брат,


то виявилося, що він знає Терміну. Служила в його знайо­


мих у столиці, навіть хвалив її, щ о вірна, 'пильна й інтелі­


гентна, сирота з добр ого дому. Після якоїсь родинної ката­


строфи стала сестрою милосердя і доглядала* хориїх в ари­


стократичних родинах.


От щ о! Братанич покійного батька вважає себе остан­


нім спадкоємцем їх родового імені'. Він прогуляв свій має­


ток, оженитися з багатою якось йому не поталанило і не без


того, щ об він не чекав на спадщину по своїй кузині, цебто


по Христині. Можливо щ о якісь невідомі для неї п-ляни


снуютьш іпо його недотепний, але хитр,ій голов1


!. Можливо;


щ о обсновує її сіткою інтриг, як колись обсновували батька.


Порвати це павутиння, вичистити хату, щоб було ясно


і свіжо, щ об не видно б у ло ніде й одної 'ПОрОШИИКИ.


Подзвонила і увійшов Антоні..


— Прош у покликати меніі панну Терміну!


Терміна увійшла, як звичайно, без шелесту, як дуіх і


стала помірно біля дверей. Сподівалася немилої розмови,


уявляла собі, що шочує закиди, може навіть вибух гніву,


за те, що сталося вчора і в голові укладала собі, що і ям


має відповідати.


Тиімчасом графиня -спокійно, з легкою усмішкою на


устах, в котрій можна було рівно д-обачувати вдоволення


як також і глум сказала:


— Паніно Герміно! Ви добре і точно, дуже навіть добре,


сповнили свій обов’язок. Панна Марія видужала а з ниніш­


нім днем ви вільні, можете своє знання і досвід 'присвятити


комусь другому, хто більш е від неї, потребує вашого- до155

рлиду.' Мій касієр виплатить вам гонорар, а тут, прошу,


Прийміть це від мене, ш подарунок..


Графиня подала їй кілька нових дукатів.


Терміна зробила великі очі. Т ого вона рішучо не спо­


дівалася.


Ніби надумуючись, чи брати, чи ні, 'приняла подарунок


З рук графині. Хотіла поцілувати її в руку, але почула ко­


ротке: „не треба!”


Це ще більше збентежило її.


т-гг Пані графиня гадають може, що я . . .


— Ні, панно Геріміно, я нічого не гадаю , я знаю, що ви


своє діло зробили і звільняю вас.з нинішнім днем.


— Прошу, пані графині, те, що сталося вчора, то б у л о


тільки одне немиле непорозуміння, припадок.


— Щ о таке?


— А те, що пан доіктор, застали мене за парапетовими


дверми. Мені .причулося, що ярка панночка кличуть мене


і я біігла туди, але не сміючи ввійти, надслухувала, чи мене


дійсно кличуть, чи лише так мені здавалося.


: — Панно Герміио, ви даром виправдуєтеся. У всім, що


говорите повно суперечностей. Ви ж знаєте, що при столі


Обслугує нас Антоні, це одне, а друге, скажіть будь ласка,


хто вам сказав про ті тайні двері, про котрі, крім мене, пана


доктора й Антоні, ніхто не знає. Чом у ви, коли вам діїйсно


лричулося, що панночка вас кличе, не бігли звичайними


дверми і, як це ви зайшли в тайний кабінет?... Не хочете


сказати правди? Отже, бачите, пощ о дальша р о з м о в а ...


Бувайте здорові, паїнно Гермііно і бажаю вам, щ об ви ніколи


це потребували шукати бічних дверей, коли головні с т я т ь


перед вами 'отвором.


( Графиня відчинила бюрко ї взялася переглядати якісь


листи.


Нагло Терміна припала до її ніг і залилася сльозами.


— Пані графиня такі добрі, такі добрі, як ангел. Мені


жаль відходити з таким гріхом на своїм сумлінні. Я дівчина


несна, з доброго дому, але бідна, жертва несподіваної і


непередбаченої родинної катастрофи. Прош у не гніватися


166

на мене, прошу вибачити мені. Я все скажу, я не затаю ані


одного слова, щ об тільки не відходити з цього дому, як


пес, котрий 'приблукався і котрого женуть за ворота.


Графиня піднесла її.


— Панно Герміно! Я « є бажаю, ія наївіть не хочу знати


хто і чому намовив вас на таке діло. Це йото річ. Зло не


скриється довго. Я і без вас довідаюся 'про все, а


. як ні, то


і так обійдеться. Видно, не треба було- меиі знати. До ваїс


окремого жалю не маю. Д іявол навіть Єву до злого вчинку


намовив. Це буває. Можете відійти спокійно. Я н ік о м у не


скажу, щ о діялося вчора. Воно останеться як іде одна тайна


цієї палати. Але числю, що ви, маючи чесний хліб у руках,


не схочете більш е зловживати довір’я добрих людей і не


станете послушним і сліпим знаряддям у рукаїх чорних духів.


— Ц ілую руки ясної пані! — сказала крізь сльози


Г ер міна.


— Бувайте здорові і ще раз дякую вам, що так пильно


доглядали моєї братаниці. Бувайте здорові!


Терміна, витираючи сльози, вийшла.


**


* Графиня стала нервово ходити по покою.


їй жаль було дівчини з доброго, наглим нещастям зруй­


нованого дому. Може вона дійсно в душі і ненайгірша, може


в неї м’яже, вразливе серце, може їй граф Адольф обіцяв


щось таке, що засліпило її і пхнуло на злу дорогу? Це ж


таж невинно виглядає — слухати про що говориться в сальонах і підслухане передавати йому. Не даром же й г о ­


ворять, що стіни вуха мають. О, граф Адольф до всього


спо-сібний!


І Христина, немов живим побачила перед собою того


пана, свого стрийного, чи там первого брата, Адольфа. Його


й так звали звичайно, граф Адольф. Високий, стрункий, як


всі мужчини в їх роді, трохи згорблений і передчасно лисий.


Казав, що це від ґазу, бо забагато по ночах сидів, — над


книжками. Сам із себе сміявся, бо книжки знав хіба з о б ­


кладинок. Трохи загикувався. Сміялися з нього, що пред­


ставлявся:- граф А-а-адольф . ..


157

Невеликий маєток, який одідичив по своїм батькові, а їі


стрию, задовжив до тої міри, що властиво нічого йому й


не осталося. Один з посесорів узяв за довги ліси й землю,


Адольфові лишилася лиш палата, парк, город і трохи сіножатіїй, на котрих він пас свою стаднину. Казав, щ о не має


часу бавитися р/іллею, бо його місія, це поправляти кінську


расу. На ту тему він був мистець у розмовах.


На конях дійсно дещо розумівся, і належав навіть до


джокей-жлюбу. Але це дорога приємність і граф Адольф


дурив себе і других тим поправлюванням ікіюської раси, а


на ділі жив з дня на день і снував якісь пляни, про які ніхто


не знав. Коли з ним було ікруто, і коли сидження, мов пус­


тельник у великім а пустім замку наскучило, а виїхати заграни'цю, або хоч би до столиці не б у л о за щ о, тоді — від­


відував родину.


Це був його одинокий, геніяльний винахід.


Відбувалося воно так. Який тиждень перед виїздом


кликав своіго одинокого льокая і сповіщав, щ о „виїжджаємо


в довшу подорож” . Казав, щ об повіз був в порядку, щ об


коні добре виглядали, щ об упряж на них світилася і щ об


гардероба не мала ніяких хиб.


Старий візник Пилип мив повіз, малював, лякував, за­


шивав подушки, мастив ттівшорки, чоірнив коням «опита,


лускав з батога, а льокай тріпав, чистив, зашивав і прасував


графські одяги і іпо довгих, надзвичайних зусиллях граф


вибирався в дорогу.


В ногах сидів гордий і сам о впевнений (пудель пана графа,


Сатурн, котрий вмів танцювати польку, брав їжу тільки з


лівої руки і читав газету, цебто ставав на задніх лапах, у


передні брав часопис і — вив.


Сатурн був дійсно симпатичний собака і й о го мабуть


радніше вітали від його пана, особливо діти, б о з дітьми


Сатурн умі вособливо чемно й гарно поводитися, дуже їх


любив.


Адольф приїздив до котрогось із свояків, розтаборювався, проживав тиждень-два, це залежало від того, як йоіго


гостили, а потім нагло давав приказ своїй „служ б і” збира158

тися і їхати далі, кажучи, що й так він дуже засидівся і що


кличуть його важні діла, яікі не „терплять проволоки” . Заки


о б ’їхав свояків, минало два-три місяці. Бувало й так, що


з о б ’їздки не вертався голіруч. Грав дуже добре віста, брид­


жа, преферанса, макао, словом усі гри, які існували в світі,


а що грав уважно, т а « звичайно вставав від стола не без


успіху, особливо від дамського лябета з „чаруючими кузинками” .


При грі вмів жартувати, смішити товариство і в деяких


домах, його дюно радо вітали, а ще в ітізну осінь, коли нема


що довгими вечораіми робити.


В інших дворах, де економія не дуже то процвітала,


гостили д ор огого свояка чим хата багата і надскакували


коло нього, бо боялися, щ об не сказав яікото заїйвого слова


на тему руїни й упадку, парцеляції, ліцитації і подібних не­


милих слів.


Такі о б ’їздки «азивав граф Адольф підтримуванням


родинних зв’язків і традицій, котрим, на його гадку, демо­


кратія і буржуазія починає не на жарти грозити.


Це були вороги, з котрими він вважав своїм обов’язком


боротися, не зважаючи на втрату дорогого часу і своїх,


власних, особистих інтересів.


„Кожний чоловік, казав граф Адольф, маїє якесь при­


значення на світі. М оє призначення боронити від упадку не


тільки наш славний рід, але взагалі аристократію. Суспіль­


ство без аристократії дичіє, зводиться на ніщо і коли так


далі піде, як тепер діється, то перед людством відчиняються


дуже сумні горізонти.”


І граф Адольф боровая як Дон Кіхот з вітряками.


Д о Паньмовець граф Адольф загліянув недавно, як д о­


відався про недугу Марійки, але був тільки годинку, так


сказати, офіціально. На довшу гостину не приїжджав уже


два роки.


Невже ж він махнув рукою на своє родове гніздо? Не­


вже ж він на кузинку Христину дивився як на душу, котра


зійшла з правої дороги і котрої вже не наїверінеш?


Ні. Христина була впевнена, що граф Адольф снує якісь


159

пляни, з котрими окривається, поки не буде мати воіх п о ­


трібних ниток у своїх руках. Тоді й явиться . . . Побачимо . . .


**


* Цей момент не був бажаний для неї. Не можна сказати,


щоб ненавиділа своіго первого брата, одинокого свояка по


батькові мужеськоіго роду. Декілька днів могла радо про­


вести в його товаристві. Всетаки первий брат, всетаки на­


гадував не одне з недавно минулого. Д о того приїздив зви­


чайно з повното торбою всяких новин, яких вона не знала,


бо відчужилася від своїх. Цікаво почути, як живуть люди.


Але довший побут під одним дахом з тим оборонцем р о ­


динних традицій, з тим „лицарем чистоти вищої раси” на­


докучав їй. Д о якоїсь імііри нагадував про звиродніння:


нудьгою і смутком віяло від нього! — Скучні люди нагаду­


ють опілля восени, коли збіжжя звезене, нове ще не зійш ло


і тільки ворони над нивами літають і каркають.


В Христини є теж маєток на такім опіллі. і вона навіть


не заглядає туди. Бідні люди, котрі там живуть, без ліса,


без ріки, не знаючи, що таке краса природи, щ о білий цвіт


садів весною, і що осінні шуми д е р е в . . .


Але чому вона так довго про цього Адольф а думаїє?


Невже ж ті думки накликала Терміна?


Христина вірила в якийсь бездротовий телеграф між


людськими душами, у вплив людини на людину, навіть на


дуже велике віддалення. Може Адольф якраз тепер дум а«


про Паньківці, про неї і про Марійку, іможе збирається


їхати до них, а може вже й їде?


Побачимо . ..


**


* — Чи можна? — спитала нараз панна Марія, загля­


даючи крізь відхилені двері.


— Розуміється! — відповіла графиня, врадувана, щ о


замість Терміни і замість думок про Адольф а побачила ве­


селе, добре, щире личко своєї братаниці.


Марійка привіталася з нею.


— Тіточка нині так рано при праці, а я спала і «спала,


сама не знаю, звідки стільки сну в мене береться.


160

— Приходиш до здоров’я і маєш чисту совість.


— Перше так, а друге ні!


— Невже ж? Щ о ти кажеш, дитино!


Маріїйка прикліякла коло тітки, поклала голову на її


колона, -що вона так радо робила, і притулюючи її біілу руку


до свого рум’яного личка, говорила своїм апівучим голосом:


— Так, дорога тіточко, так, твоя Маїріїйка не має чистої


совісти, ой не має! У неї є оди великий гріх.


— Так висповідайся з нього передо мною.


— Не можу.


— От як! Я гадала, що ти жадних тайн перед своєю


тіткою не маєш, а виходить, не те.


— І те і не те, тітусю, — казала дивлячись їй в очі. —


Я маю один гріх, з котрим звірюся тобі, але не нині. Як


тебе лю блю , — іне нині. Може за тиждень, а може, за мі­


сяць, — не знаю. Д обр е?


— Ой ти, ти, пестійіко моя — відповіла графиня, гла­


дячи її їло голівці. — Нехай буде, що годжуая, бо знано, що


моя Марійка нічого злото не зробить.


— Я не знаю, чи воно було дуже зле, чи тільки трохи,


може не зле, а лиш „не коректне” , але я це мусіла зробити.


Мусіла, моя добра, моя дорога- т іт у с ю . . . Ач чому ти нині


відправила Терміну? — спитала нараз, переходячи на іншу


тему.


Графиня всміхнулася,


— Яка ти часом дитина, Марійко! А т о б і вже час спо­


важніти, ти ж панна.


— Ні, я твоя Марійка.


— Ну, говори з тобою ! Я не знаю, коли ти питаєшся


поважно, а коли щебечеш, як ддвчиика.


— Я цілком поважно питаюся тебе, тітко, чому ти від­


правляєш Терміну?“ Вона прийшла д о мене заплакана і мені


жаль було тієї тихої дівчини. Вона так пильно доглядала


мене в моїй хоробі.


— Це був її обов’язок, і цей обов’ язок вона добре спов­


нила. А ле підслухувати під дверима, та ще під т ай ними, про


які крім мене, доктора й Антоні ніхто в палаті навіть не


161

знав, це вже пильність посунена поза границі приличности.


— І ти її тому відправила, тітко?


— Так тому, бо я хочу вшюлошити всі страхи і всі тіїні,


що снувалися по нашім мешканню, хочу, щ об тут б у ло ясно,


світло й чисто. Нічого загадочного, непевного, нещ ирого!


Хочу, щоб я мала погідний вечір життя. У тебе, дитино,


щойно ранок, а в мене йде під вечір. Під вечір, — повто­


рила зітхаючи графиня.


Марійка і собі 'споваїжніла. Поцілувала тітку в руку і


сіла біля неї.


— А все ж таки мені її жаль, тієї Гермііни..


— Чому, дитино? Ми їй кривди не зробили. Вона діста­


не свою платню, я їй дала кілька дукатів у подарунок, а ти


від себе додай на спомин ще й оцей медальйон.


Графиня зняла з шиї золотий медальйон з Матір-Божою


і подала панні Марії.


— Скажи їй, най у 'кожній хвилині життя, коли не буде


знати, чи зважитися на якесь діло, чи ні, гляне на нього;


він їй добре порадить.


— Дякую тобі, тітусю . . . А все ж таки жаль; я привикла


до Гермііни. Буде мені когось бракувати, хоч вона дуже


маломовна і дуже обережна в словах.


— Невже ж ти так скоро привикаєш до людей?


— Скоро, тітусю.


— То не добре. Я також мала таку вдачу і знаю, що


воно не добре і не практично. Ніби тонкими нитками зв’ я­


зуєш себе з окружениям і коли треба ті нитки рвати, так


воно болить. Дивися, я вже не молоденька, може мене не


стати . . .


Марійка припала устами до уст графині:


— Не говори того, тітусю, не говори. Я не чула, що ти


сказала, я не хочу чути, — забула.


— Доктор теж не нинішний, — говорила далі графиня,


але Марійка знов не дала їй прийти до слова.


— Хмелимський може дістати краще місце . . .


Марійка зірвалася нараз, поправила суконку і спустив­


ши очі додолу, сказала:


162


Па, тітусю! Я йду, щоб попрощатися з Герміною


дати їй цей дарунок, б о вона від’їжджа«.


І вибігла.


**


* Графиня подивилася за нею, покивала толовою і про­


мовила:


— Ось воно щ о! Ось який гріх. Догадуюся, дитино..

ЧАСТИНА

ДРУГА

І.


Хмелинського до господарства не пускали.


Доктор стояв на тім, що йому дуже треба на себе вва­


жати. Таке запалення легенів, яке він перебув, вимагає дов­


шого відпочинку; треба -перше скріпити організм, а тоді


можна буде забратися до праці.


А ле молодий хлопець не хотів сидіти на ласкавім хлібі


і він із здвоєною енергією викінчував вдома свої пляни.


Звичайно коло полудня приходив на нараду до графині.


Приносив рисунки і рахунки, показував їх і пояснював,


впроваджував графиню у свої наміри.


Це вдавалося йому доволі легко, бо графиня мала деяке


теоретичне знання з книжок і з економічних журналів.


По смерті батька одідичила трохи занедбаний маєток,


бо останніх кілька літ й ого життя минуло серед несприят­


ливих родинних відносин. Виїзд графині, маїйже цілковитий


розрив між графом і нею, непорозуміння з рештою родини


і вороже відношення сусідів, все те забирало йому багато


часу, підтинало сили і знеохочувало до праці.


Графиня Христина присвятила декілька літ життя, щоб


Паньмівці поставити на ноги. І це їй вдалося. Нового вво­


дила мало, б о кожна новість, це д о якоїсь міри гра в непев­


не, а вона такої гри не любила, але занедбане понаправляла,


всіляїкі довги і зо б о в ’язання посплачувала, навіть деяіку го ­


тівку придбала і тепер радо слухала нових гадок і цікавих


плянів свого м олодого, симпатичного агронома.


— На мій погляд, — говорив він, — земельне питання


великої і дрібної посілости тісно зв’язане з собою. Коли


ми будемо дбати виключно про нашу посілість, а селянсь­


кою не будемо турбуватися, тоді ще більше загостриться


відношення між селом і двором, а того пані графиня, мабуть,


собі не бажають.


— Навпаки. Я хочу, щоб це відношення поправилося,


якнайскорше і якнайбільше.


167

— Може воно статися тільки в той опосіб, що двір п о ­


кладе більш у ваігу на промисел, а дещо' землі відступить


селянам, котрі дійсно' мають її замало. Щ об пані графиня


не знати яке добро їм робили, то такий селянин, щ о має


вузеньку нивку, все таки з жалем і з почуттям кривди буде


дивитися на великі двірські лани.


— Це сумно, — заіпримітила графиня.


— Сумно, але не конечна.


—• Як ви це гадаєте зробити? Я цікава', говоріть, прощу.


— Я покищо тільки в загальних нарисах мож у нині п о ­


дати мій плян, подробиці треба випраіцювати окремо, а


переведення не буде таке легке, як воно здається, — це


мушу заздалегідь сказати.


— Слухаю вас.


— Коли ми пустимо в рух фабрику й перестроїмо млини,


то нам буде стільки роботи в тих великих підприємствах,


що орати й засівати невеликі розмірно парцелі, ваді рвані


від інших лані®, було б непоірадно. Машинами на таких


дрібних та ще нерівних шматках зем лі годі працювати,


доїзд далекий і невигідний, догляд важкий. Том у краще


позбутися їх у користь селян.


— Як то позбутися? Подарувати? — спитала графиня,


а в її голосі пробивалося деяке розчарування. Видно щось


цікавішого сподівалася почути.


— Дарувати не можна, б о це дало б почин до всяких


непорозумінь. Годі всіх заспокоїти, а в нас нема селянина,


котрий вдоволений тією землею, щ о має. Селянин родиться


з апетитом на землю. Як учений ціле життя збирає книжки


і збільшує свою бібліотеку, так селянин безперестанно праг­


не землі. В Паньківцях є коло 3 тисячі моргів орного поля,


в тім яких 400 моргів таких парцель, про які я говорив


пані графині. Коли ми ті 400 моргів розділемо поміж м ало­


земельних, так це на якийсь час заспокоїть їх земельний


голод і витворить прихильний настрій до двора, а наїм того


прихильного настрою треба, коли ми хочемо1уопііішно пере­


вести в діло «наші великі пліяни.


168

— Добре. Але як же ви гадаєте 'поділити ті 400 моргів


поміж тих, як ви кажете, малоземельних?


— Увійдемо в по розуміння з якимсь банком, який за­


платить нам за ту землю, а селяни будуть сплачувати.


— Проценти, всякі оплати і т. д. а до того недовірчивість д о банків, якою визначується наш селянин, — не за­


бувайте про те.


— Це вже наша річ оправу так поставити, щоб селянин


дістав землю дешево і не 'потерпів втрати. Тут я пораджуся


якогось спеціаліста. Головна річ зрозуміти, що він дійсно


потребує землі, бо годі дивитися як здоровий селянський


елемент стає пролетаріятом, або втікає за море, а велика


посілість остається байдужою до цієї трагедії.


— Ваша правда. Це дійсно ненормально і несправед­


ливо. Нераз, коли я дивилася з вежі на наші просторіні лани


і сільські вузенькі нивки, то почувала страх. Дробляться


ті ниви, як би хто- рушники на двоє-троє різйв, а лан стоїть


собі байдуже. На хлопській ниві нема де плуг завернути,


нема як обернути кіньми, а лан такий широкий-шир о кий!. . .


Добре, подумаю над тим, а ви думайте, як би цю парцеля­


цію перевести, щ об не мати небажаних клопотів.


— Добре, ласкава пані графине. Я ще хотів згадати і


про те, щ о їв нас замало вважають на штучні гноєння. Я гадаю


спроваджувати їх у більш ій кількості і продавати також


сел'янам. Через те піднесеться видатність їхньої землі. І на


насіння мусимо більш е ніж досі уважати. Збіжжя зводиться.


Будемо вимінювати селянам їх зерно на наше, розуміється


виключно на посів,і а для себе будемо підбирати нові роди,


котрі покажуться для нас найвідповіднішими по 'переве­


деній спробі на наших досвідних полях.


— На це я пишуся без застережень, але на ниіні досить


тих плжнів, — сказала графиня, — у мене вже голова болить.


Добре, що доіктор приїхав, а то ви перестроїли б нині цілі


Паньківці на новий лад. Будемо поміркованими навіть у


добрих намірах, щ об задалеко не зайти . . .


**


*

169

— Вітаємо вас, .пане докторе! — сказала графиня під­


ходячи на зустріч гостеві. — Як же таїм? Зимно?


— Ох, мороз, „кавалерський м ороз” , ласкава пані. А ле


це здорово, свіжо. Жаль, щ о пан Хмелиінський інвалід, а то


ми 'поїхали 'б у ліс, на лови. Самому не хочеться, — говорив


доктор затираючи руки. — Н-е'далеко їхав, а таки перемерз.


— Може щось теплого перекусимо, — відповіла гра­


финя, запрошуючи о б о х панів до їдальні.


— Як маю правду сказати, — відповів до'кт-ор, — то


вип’ю радо тарячого 'більйону. Взиміі хочеться їсти. Н ага­


дується, знаєте, той місіонар, що поки відбулася місія, випив


цілу бочівочку коньяку, який він називав , цєплііком” .


— Не чула я про нього.


— Так я вам розкажу, пані. Ото, як була в нашім повітовіїм місті місіїя, то пар ох спровадив собі якогось мош хапроповідника. Той розуміється замешкав на приходстві, в


окремім покоїку, в якому за шафою стояла барилочка свіжо


спровадженого коньяку. Проповідник говорив добрі про­


повіді, а вернувшись з костела^ жалувався на зимно і казав,


що він старий і щ о йому треба якогось „ц єп лік у” , бо має


зимну кров. Парох розуміється на речі і не жалував вина


та інших теплих напитків. Скінчилася місія і проповідник


поїхав. Парох дивиться, а бочівочка порожня. Старенький


видудлив і цей „цеплік” , щ об розігріти свою зимну кров.


Але я, ласкава графиня, вдоволяюся гарячим більйоном.


— Якось воно буде, — відповіла графиня, переходячи


до їдальні.


Тут, як звичайно, сиділи в чвірку. Панна Марійка скоро


повертала до здоров’я і виглядала гарно і свіжо. Доктор


любувався її виглядом і казав, що коли був би двадцять


літ молодший, то залюбився б у ній.


— А невже ж у ваших літах не лю блять нікого? — пи­


талася панна Марія.


Доктор усміхнувся.


— Дивно, як така молоденька головка може придумати


таке тяжке питання.


— Добре вам так, пане докторе, — завважила графиня,


170

— не викликайте вовка з лісу. Ви любите жартувати з других,


потерпіть же тепер самі. Коли б ви знали, що я собі тепер


іпро вас га д а ю . . .


— ■ Щ о, пані?


— Приходить мені на гадку пословиця „голодній кумі


хліб на умі.


Всі розсміялися, бо доіктор ніяк не виглядав на такого,


щ о почуває любовний голод.


— »Краще говорім про лови, а лю бов лишім молодим,


бо це їх діло, — відповів по хвилині доктор. — Треба нам


колись у чвірку вибратися на лови. Тоді дуже добре пізнати


характер чоловіка: ніде він не виявляється так, як при кар­


тах і на ловах.


— Дійсно?


— Дійсно, пані. Цікаво слідити як чоловік міняється,


коли бере карти в руки, розуміється при газардових грах.


Спокійний, зрівноважений, лагідний, робиться нервовим,


палким, жадібним.


— А на ловах?


— На ловах виходить на верх первісний інстинкт —


убивати. З яким завзяттям наступає мисливий на життя


бідного зайця, найтрусливішого і найбільш безборонного


з усіх звірят.


— А ви, пане докторе, любите лови? — спитала нараз


Марійка.


— Саме вбивання звірят — ні. Я лікар, я привик підтри­


мувати життя, а не вбиватгі, але лю блю цілу ту декорацію,


серед якої відбуваються лови. Товариство, ліс, звуки рогів,


навіть гук стрілів. Це до якоїсь міри нагадує війну.


— А невже ж ви любите війну? — спитали обі пані


нараз.


— Борони мене, Боже! Але вважаю її потрібною і ко­


нечною.


/ — Як то?


— А так, ласкаві пані, щ о це один із найпростіших,


хоч і дуже гострих ліків на розніжування людини, війна


для людей, як буря для природи. Д о того не забуваймо, що


171

поки всі народи не здобудуть собі належних прав, війна


являється остаточним способом, щ об всини собі (МОГЛИ ц і


права здобути. Тому ми не можемо бути пацифістами. П о ­


винні ними бути ті, що мають рішаюче слово в політиці.


— А культура, пане докторе? — спитала графиня.


— Ми тому поняттю надаємо забагато вати. Гадаємо,


що культура перетворює природу людини. Я не дивлюся


так рожево на ту справу. Культура, це ті здобутки, яікиїми


збагачується людство в боротьбі з природою: хеміїя, фізика,


медицина і так далі. Невже ж анатом, який крае труп, уш ля­


хетнює свою власну душ у? Він про це і не гадає. У нього


перед очима є своя ціль, побідити природу, видерти від неї


якусь тайну, скріпити своє становище серед неї, — та й тільки.


Ушляхетнювати людство повинна цивілізація, цеб то все


те, до чого доходять люди, як горожани, живучи в родинах,


громадах і державах, отже закони, адміністрація, парляменти, політика і т. д. Між тим щоденний досвід повчає нас,


що цивілізація зробила дуже малий поступ. На її сторожі


все ще стоїть військо, поліція, жандармерія, суди, уряди,


в’язниці, словом цілий цей велетенський апарат, який л ю ­


дину робить „цивілізованою” . І якби цей апарат нараз став,


я іне знаю, як та цивілізація виглядала б, я про те навіть


думати боюся.


— А може ви зачорно дивитеся, пане докторе, — ска­


зала графиня. — Пригадайте собі, що колись була інквізи­


ція, тортури, що колись на війні брали заклади и ків.


— Ах, пані, я не маю певности, чи й нині не вимушують


зізнань способами не гіршими від колишніх тортур, тільки


не роблять цього прилюдно, а потайки; що ж до закладників,


то я майже певний, що на випадок яікоїсь нової великої


війни пригадають собі той давній звичай і будуть його


примінювати, хоч який він гидкий і незгідний з поступом


людства. Така та наша цивілізація, мої пані! Людина зм і­


нилась тільки на зверх, а в середині, у своїй вдачі вона за­


лишилася, як була колись давно, може сто тисяч літ тому,


або й більше. Тідьки різниця, щ о нинішня ^цивілізація


стріляє з манліхерів, а 'колишня з луків, але нині, так само,


172

як колись людина вважає можливим кинутися на свого


ближнього, побити, або забити його, вона спокійно за­


сліпляє, читаючи роман іпри електричній лямпі, хоч знає,


щ о тисячі таких самих, як віїн, в’ютьая з голоду, або страдають у в’язницях, як у менажеріях звірі. Я бачив війну,здобував Сараєво і знаю, що значить наша цивілізація.


Культура робить велетенські поступи, а цивілізація тупцює


на тім самім місці, як кінь у кираті.


— Так тяжко бути щасливим, — сказала з жалем гра­


финя голосом, у якому чути було тривогу.


— і Ми вже раз торкалися цього питання. Не будемо


й ого повторювати. Пригадаю тільки, що колись сказав


Шевченко. „Найвища краса це облиіцця людини, осяяне


щастям” . (Ц итую недокладно). Змагаймося д о здійснення


того ідеалу все і по змозі наших сил.


— Так тяжко бути щасливим, — сказала з жалем гра­


финя. Наші слуги, наші селяни, дивляться, як ми їдемо гар­


ними 'повозами, в гарних убранях, мешкаємо в гарних па­


латах і гадають, що іми щасливі. А нам так далеко до щастя.


— Тому, бо ми забуваємо, що є на світі нещасливіші


від нас. Чоловік не вбиїв у собі іпервісного інстинкту — гор­


нути все для себе і тоїму він вічно нещасливий. Поведіть ви


дитину до склепу з забавками іі скажіть: „вибирай собі, що


хочеш, я тобі куплю !” — і воїна забере цілий склеп і ще їй


буде мало. А дотепна няиька скрутить тій самій дитині


ляльку із шматок, приговорить і вона тією лялькою буде'


радніше бавитися ніж усіми найдорожчими забавками.


— Дивне сотворіїння ця людина, — відізвалася панна


Марія. — Знаєте, пане докторе, ваш приклад з тією дитиною


переконує мене. Мені також часом здається, що я почувала б


себе щасливішою в сірій сукенці і в білій кімнатці, і ...


— І з якимсь любим вам Чоловіком, — докінчив доктор.


Панна Марія спаленіла.


— Ви, пане докторе, говорите зо мною, як з дитиною.


— Ні, — поправила графиня, — доктор, про щоб не


балакав, то все на лю бов зійде, б о : „голодній кумй, хліб


на умі” .


173

— Пані хочуть зробити з мене якогось еротомана, а


між тим, я тільки щирий чоловік, бо між вами не потребую


вдавати іншого, як я є. Дивлюся на м олоду дівчину і при­


ходить мені лю бов на гадку, — це дуже просто. Тож не


гнівайтеся на мене, пані. Я ваш висказ про сіру суікенку


і білу кімнатку і про лю бого ч о ло в ік а . . .


— Пане докторе, я цього останнього не сказала, — бо'ронилася Марійка.


— Але ви хотіли сказати, тільки непотрібно соромилися.


Ну, будьте щирі і скажіть: так, чи ні?


Речення не докінчено.


Панна Марія облилася рум’ янцем і мовчала. ХмелинсЬКИЙ пильно дивився у віїкно.

— Щ о ви там такого цікавого побачили, пане Хмелинський? — звернувся до нього доктор.


Хмелинський також не знав, що відповісти. Мовчав.


— От бачите, що з нас зробила наша цивілізація! —


проімовив доктор і розсміявся голосно і іщиро.


Графиня також мимохіть засміялася; але вона зараз


споважніла і звернулася до доктора, ніби з докором.


— Ой, дочсторе, які ви непоправні.


Докторові зробилося жаль панни Марії; все таки він


надто сміливо хотів увійти в тайни її серця.


— Ліікаріі не надаються до товариських розмов, — п о­


чав по хвилині, — лікар привик дивитися на людей, як на


хорих і аналізувати їх, а що хорі, простіть за слово, зви­


чайно брешуть, особливо психічно і нервово хорі, так він


має особливе вдоволення причловлювати їх на недомовлених


словах і на затаєних гадках. Але я обіцяю поправу, ласкава


пані, говорім далі, бо вечір довгий і так не маємо що кра­


щого робити. На чім ми стали? Ага: іяі сказав, що ми для


того почуваємо себе нещасливими, що не бачимо бідніших


від себе. А їх так багато на світі! Коли б ми у нищенню


людської біди почували хоч таке вдоволення, як, наприклад,


у винищуванні звірини в лісі, то і нам може не б уло б так


скучно жити і не було б так багато нужди на світі.


174

— Гадаєте, 'що стане нас «а те, щоб знищити ту нужду?


— спитала графиня.


— Я тоїго не гадаю, бо знаю історію і1 розуміікюя дещо


на статистиці. Але це нас не звільняє від обов’язку боротися


з бідою. Біда перемагає в міру того, як ми уступаємо з поля


бою. Подумайте, пані! Л іт тому пятдесят скільки більше


доброго міг зробити дідич у своїм селі, нііж нині'. Населення


бу ло куди менше, менші податки, менші вимоги життьові.


А що він робив? Працював селянином, тримав його здалека


від просвіти, хотів якнайбільше загарбати для себе. Мудрий


дідич міг би сповнити велике культурне діло, але де тих


мудрих взяти?


— Чи не загналися ви задалеко, пане до'кторе? — пе­


ребила йому графиня, яка ті закиди приймала також на


рахунок своїх предків і тому вони ЇЇ все таки немило вра­


жали. — Були її помііж дідичами тямущі люди. Закладали


городи, будували »кріпості, боронили край від татар. Годі


на всіх каменем кидати.


— Це колись. Колись були в нас Ходкевичі, Острожські,


М огили і ще деякі, хоч не дуже численні, заслужені роди,


але загал, щ о зробив загал великих власників за останніх


50 літ. Обороняв свого стану посідання й обороняє його


до нині, хоч бачить, що це фізична неможливість вдержати


за собою багато землі тоді, як селянин не має на чім пра­


цювати.


— Щ о ж тоді робити, порадьте нам?


— Шукати якоїсь другої розв’язки. Розвивати проми­


сел; сягати вглиб і вверх, у третій вимір, коли можна ви­


словити графічно сво'Ю думку. — І він став руками поясню­


вати свій вислів. Ц іле товариство нахилилося над столом й


уважно слідило за його рухами.


Хмелинський по'чув перший раз близько, дуже близько


голову панни Марії біля своєї. Він дав би був не знати що,


щоб демонстрації доктора тривали якнайдовше., Але доктор


глянув нараз в цікаві очі свого окружения і спитав: — ну,


що ж ви на це, ласкаве панство?


— Ми якраз хочемо в себе зробити цей перехід від дво175

до тривимірного господарства, — відповіла графиня. —


Правда, пане Хмелинський?


— Так, прошу пані графині! — відповів Хімелинський


скоро і різко, як учень, якого професор приловив на


неввазі, бо думками він буяв в іншому світі.


— Будуємо фабрику порцеляни, перестроюємо млини,


збільшуємо силу нашої річки, парцелюємо, і так далі і так


далі. Ч ого то ми не гадаємо робити. Правда, тане Хм е­


линський ?


— Так, прошу паці графині! — відповів заіпитаний тим


самим тоном.


— Ха-ха-ха! — засміялася графиня. — Як ви офіціяльно


відповідаєте нині, пане Хмелинський!


— Пан Хмелинський щ ось цікаве побачив у війні, —


додав із усмішкою доіктор. — Лишім його в спокою. Він


пустив свої думки на відпустку, а ми хочемо щ об він їх на­


раз покликав д о служби. Правда, пане Хмелинський?


— Так, пане докторе! — відповів молодий чоловік все


тим самим тоном, бо на інший ніяк не мііг полаїсти.


Тепер уже й -панна Марія не могла не розсміятися і в


малій їдальні почався концерт сміхового квартету.


— Бодай же вас, пане Хмелинський, — сказав доктор


поклепуючи його по плечах, — я вже давно не сміявся так


щиро і -сердечно! — а потиху, щ об 'пані не почули, додав: —


Правда, чого ті жінки не роблять з нами, бідними хлоіітцями?


Прямо з ума нас зводять.


Хмелинський замість відповіді покрився перший раз від


часів своєї недуги свіжим, гарячим рум’янцем.


**


* Доктор був у знаменитім настрої. Забувся до тої міри,


що ходив по покою з заложеними за спину руками, як у


себе в хаті.


— Коли б я вмів, то співав би, слово даю! Зле, як ч о ­


ловік не співучий... Знаєте що? — сказав стаючи нараз


серед покою, — зробим собі концерт! Я буду імпресаріо.


Виступає пан Хмелинський, панна Марія акомпаніює.


Хмелинський хотів відпрошуватися, але доктор не д о ­


176

пустив його до слова. Подзвонив і казав Антонові принести


віолончелю.


— Я досить наслухався як вам у грудях грало, а тепер


хочу послухати трохи кращої музики. Граємо, мої молоді


•панство. Прошу за мною!


І всі четверо перейшли до покою, в якому стояв


фортеп’ян


Доктор відчинив віко: „Безендорфер” . Стара, але добра


фірма. Засвітив свічки, хотів присунути крісла.


— Це вже до нас належить, — сказала Марійка, підбі­


гаючи до фортеп’ яну.


— Д о наїс? Ага: цебто до вас г


і до пана Хмелинського? —


підхопив доктор.


— Д о тих, що грають, — поправилася Марійка.


— Розуміію, до тих, що грають — комедію, нехай буде


і тая, цей випивав, викурював


дві-три цигаретки й обертався на другий бік.


В Паньківцях сон йом у особливо вдавався. Спальня мала


дерев’яні віконниці, які замикалися не знадвору, а з сере­


дини, лежала відокремлено так, що о дванадцятій в полуднє


тая частина палати нагадувала казку про сплячу царівну.


Граф Адольф спав.


Йому снилося, щ о він перенісся у якесь нове царство,


в якому нема вірителів, ні векселів, ні протестів, ні суддів,


ні адвокатів, а є все як тр’еба: добрий кухар, гарні коні,


кілька покойових, мужеського і жіночого роду, кравець, який


привозить йому убрання із столиці, вина, лікери і в додатку


молода, гарна жінка, якоії він навіть бавити не потребує, бо


є другі, що радо сповняють цей товариський обов’ язок.


Граф Адольф витягнувся, аж ліжко затріщ ало і п озіх­


нув на ввесь рот.


У сні тая жінка скидалася на Марійку.


Нехай буде і Марійка! Вправді гусочка собі, провінці­


алка, треба її щойно „тренувати” , але раса є; добра, стара


раса.


Сирота, перебідувала декілька літ, поки взяла ЇЇ тіткадивачка, але це ще не таке велике нещастя. Не буде вима­


гати Бог вість чого, буде вдоволена малим, сальонові леви


не зіпсували її провінціяльного серця.


У літах графа Адольфа така жінка може бути навіть


дуже вигідна . ..


І він гукнув на свого слугу, щ о спав у сусідній малій


кімнатці.


***


— Будемо вставати, що? — говорив весело й довірливо.


Слуга Гринько, якого граф Адольф перехрестив на Ґрже182

горжа, пустив руки по швах і сміховито кліпаючи повіками,


сказав:


— Будемо, прошу ясновельможного графа.


— Пана графа, говориться, ти, бовване один ходиш!


Зрозумів?


— Будемо вствати, орош у ясновельможного іпана гра­


фа, — повторив Ґржегорж, вдаряючи себе долонями по швах


гранатових штаніїв з канарковими випусками.


— Так. Ти в мене мудра голова. Такій голові досить


пів копи слів і палицею в лоб, правда?


— Так, прошу ясновельможного графа.


— Пана графа, — поправив Адольф.


— Ясновельможного пана графа, — ;поправився Гржеґорж.


— Ну так, ну так. А тепер — стань ту ближче!


Гржегорж підійшов до ліжка.


Граф Адольф дивився на стелю. Руки мав заложені за


голову. Брова, призвичаєна до монокля, підлазила вгору.


Над нею, на чолі, була ціла низка зморщок, що сягали аж


до лисини, яку граф Адольф дуже вміло маскував, причі­


суючи на бік волосся.


— Так єсть, отже. Такій рабській голові досить півкопй


слів і палицею в ло б . . . Щ о то я хотів тебе спитати? Ага! Чи


не чув ти дещ о?


— На рахунок чого, прошу пана графа?


— Ясновельможного пана графа . . .


— Прошу ясновельможного пана графа.


— На рахунок, так би мовити, що торкається тутеш­


нього бабського царства.


— Нічого особливого не чував. Все в порядку. Службу


платять, „ординарію виділюють” х) як „патриться” ,2


) з селом


ніяких задирок нема, — то не так, як у нас.


Граф Адольф ворухнувся нервово.


1) Ординарія — збіжжя, яке дає двір своїм парубкам і службі, що


мають родини й живуть у третяках, себто в мешканнях двірських на


фільварках.


2) Як слід.

183

— Ти мені, боване якийсь вісімнадцятий ходиш, ніяких


„алюзіїй” 3


) не роби.


— Я без жалюзій, прошу ясновельможного пана графа.


— Не жалюзій, лиш алюзіїй, бо жалюзі! це ті, що при


вікнах, ідіоте якийсь.


— Так прош у. . .


—• М овчи!. . . Хто ж те все провадить?


— Щ о провадить?


— Хто провадить цілий маєток, ідіоте (якийсь, питаю?


— Ма'єток цілий ід і. . . то єсть, так сказати, провадить


пані графиня, а радить доктор, її приятель, а заряджує Хмелинський.


— Пан Хмелиінський, — потравив граф.


— Пан Хмелинський заряджує. То, кажуть, велика г о ­


лова. Він чує, яік трава росте.


—■Щ о то знаїчить, як трава росте? Говори мені по людськи, а не по хлопськи!


— Як трава роїсте, то значить, що він все знає, хо'ч


молодий. Учений, — за границею до школи ходив.


— А графянка? — допитувався граф Адольф, насу­


ваючи на себе пухову перину, яка конче хотіла зсунутися


з нього, ніби вважала, щ о & їй вже пора рушитися з постелі


— Панна Марія?


— Графянка Марія, кажуть тобі, бараняча ти голова до


позолоти.


— Графянка Марія, — особа! — Про неї нічого не го ­


ворять; всша нікому води не колотить. Добряча кажуть.


— Т а к . . . А не приїздив сюди хто?


— Доктор буває щ однини... (Т ут Ґржеґорж підійшов


ще ближче до графа і став йому нашіптувати щось до уха.


Граф слухав, брова від монокля підлазила йому все вище


й вище, аж нараз він лівою рукою відтрутив Ґржеґоржа від


себе, що той мало не впав).


— Ти мені щось такого не говори. Плі конфіданс келя


знайоманс! Зрозумів?


3) Натяків.

184

— Ні, прошу ясного пана! — відповів Ґржеґорж, стаючи


біля дверей з руками по швах.


— Це значить: пусти іпса під стіл, а він лізе на стіл. От


щ о !. . . А більш е нічого не чув?


— Більше нічого.


— Ну, так ти коронний осел, бараняча голова, ідіот


вісімнадцятий, — ідіотіссамус!


Він любив у такий спосіб жартувати зо своїм довіреним


слугою. Це « а його гадку був верх доброго поведения зі


слугами, яіких вш звичайно називав невільниками.


— Коли твій невільницький ло б нічого не ПОКМ


І7ГИВ,


так значить конференція скінчена, — розум ієш ?... Отже —


будемо вбиратися!


Будемо вбиратися, іпрошу ясновельможного графа, —


говорив нарочно Гржегорж, щ об подражнювати енергію


свого пана.


— Ясновельможного тіана графа, — поправив і тепер


граф Адольф.


— Бу/демо вбиратися, прошу ясновельможного пана


граф а. . . А який одяг маю (подати?


— А ти який гадав би?


— А бо я знаю який; тут кажуть усе по людськи, а не


по панськи. В чім хто стоїть, в тім і до обіду сідає. Тільки


Антоні подає у фраку, як колись ще за небіжчика графа.


— Пана графа, бо це був мій стрий, капустяний стов­


буре, — оказав граф Адольф і розсміявся, підшукавши та­


кий комічний еп ітет. . .


— Тепер там навіть шампанського не морозять і чорну


каву п’ ють без лікеру, далі стануть ножаїми рибу їсти.


— Досить! — гукнув граф Адольф і кинув у капустя­


ного стовбура своїм сніжнобілим яськом.1


) Гржегорж ухопив подушечку на льоту, притиснув її до


грудей, І С М ІШ Н О ЯїКОСЬ, ніби побожно й ніби то любовно,


завернув своїми вузькими очима.


**


* Граф Адольф був вдоволений цією поранньою забавою


!)

Так називають маленькі подушки, підголовки.


4 1

185

зо своїм льокаєм-блазнем. Вдома він звичайно ще й пса ка­


зав кликати до себе і 'бавилися в трійку. На ншгі треба було


вдоволитися Ґржеґоржом.


— Ну, Ґржеґорж, що вбираємо нині? Рішайся!


—■Я гадаю „Я'скулку” .1)


...— Правильно. Приладь „яіскулку” . А купіль уже готова?


— її приладив Антоні. Він каже, що я можу іпоттсувагги


>мащину. Гадають, що ніхто лазнички2) не бачив.


— Старий кальош. Не дивуйся йому. А таблети до купеліі маємо


— Маємо ще кілька, прошу ясновельможного ттаеа


графа!


— А встрикавка?


— О! невже я міг би забути таїку важну річ! Певно, що


є. Морфіна теж.


— Т с-с-с!... — зашипів граф, а потім гукнув: — Пан­


тофлі!


Ґржеґорж підставив пантофлі з крокодилячої шкіри


і граф Адольф старався в «и х попасти обома ногами нараз.


Коли йому це до трьох разів вдалося, таж значить, — день


буде щасливий, а яж ні, то чекає його іякась „неприємність” ,


заіпротестований вексель, екзекутор, коршмар прийде віпоминатися за гроші, щоісь таке. В Паньківцях, справді, всі ті


„єгипетські язви” відпадали, але зате могло його щось друге


непредвцджене стрінути, бо, мій ти Боже, чи мало лиха на


світі!


— Раз, два, три! — і граф Адольф відразу лопав ногами


в.обидва крокодилячі >паінтофлі.


Гордо і самовпевнено, як переможець, відчинив двері від


лазнички, крізь які незабаром почувся плюск, плюск і б е з ­


настанне бур-р-р!


Ґржеґорж з добре огрітим простиралом чекав біля дверей.


**


* Граф Адольф вийшов, мов розслаблений з солоамської


купелі. Решту довершила „ін’єкція” 3) з незрівняної морфіни.


1) Швальбенрок, сурдут до стану, найбільше подібний до фрака.


2) Купальня.


3) Встрик.

186

Графські очі заіяісніли блеском молодечої енергії, уста п о ­


рожевіли, сині жилки на сивавих висках понабігали, (Ніздрі


роздулися.


— Знаєш, тумане вісімнадцятий, по чім пізнагґи расо­


вого коня?


— Знаю, прошу ясновельможного пана графа, по тім,


щ о коштує великі гроші.


— Ідіот! По ніздряіх і по жилах; скажеш це своїй бабці.


— Гі, гі, гі! — заіржав Гржеґорж, бої граф Адольф лю ­


бив, щ об сміялися з його „віїців” .1) Він що важніші мав


списані в своїм нотаггниіку. Були вони іподілені на кілька


відділів: „ д л і я даїм” , „виключно для мужчин” , „для мішано­


го товариства” , „між панночками” , і т. д. Відповідно до


того, в яке товариство вибирався, таку групу прочитував і


відсвіжував у своїй пам’яті. Деякі і(з знайомих називали


його за те любим, дотепним чолооікоїм, тільки не ті, щ о


частіше зустрічалися з Адольфом, б о їм його дотепи горлом


ліізли. Нині він до свого нотатника не заглядав. Знав, що


Христина д о сміху не скора, панна Марія теж, а на докторі


і Хмелинському йому не залежало. Як щось такого можна


собі й подумати!


Вправді, доктор — багач, має гарний маєток, мабуть і


готівку теж, він навіть шляхтич і то із старої шляхти, між


нами кажучи, старшої від деяких графів, яких «попривозила


з собою королева Бона, але все таки він попович, значиться


раса не чиста, а мішана і Бог там його знає як. А Хмелинський? — про того нема щ о й к а з а т и ... От, а/гроном, щ о


найвище директором дібр стане. Так міркуючи підбирав,


граф Адольф краватку і не міг зважитися, яку квітку:має


собі пришпилити. Краватку треба взяти таку, щ об не була


ні заповажна, ні надто молодецька, а квітки жадної не припришпилить. Як буде нагода, то попросить Христину абоМарійку, щ об його заквітчали, це буде найкраще. Жінки,


ще за часів міннезінґерів, лю блять квітчати мужчин; це вони


вважають за честь для себе.


„Зробимо їм ту честь” , — сказав до1себе граф Адольф,


і) Дотепів.


187

стаючи в повний зріст перед дзеркалом і повторюючи кілька


своїх характеристичних зворотів голови і рухів,


— Ов! — крикнув нараз, почувши біль у лівій нозі. —


Пся кость слонева!, грішки молодости! Треба б поїхати десь


до Піщан, аібо до Лямаїна, а може ще краще до Цукмантель; — тільки там, кажуть, тортурують хорих . . . Поїдемо,


поїдемо, 'потерпіть мої ніжки! — А звертаючись до Гржеґоіржа опитав.


— Як же там бовване?


—с Як з журналу!*)


—■ А іправда! — і як перегоновий кінь до старту, пустився


довгим хідником на сходи» а сходами на перший поверх, де


оподівався стрінути пань.

III.

Пані були в зимовім городі, оглядали пальми й лю б у ­


валися квітами, котрі цього року на диво гарно зимували.


— Де кого, а лань між квітами шукай, — говорив граф


Адольф, вітаючися з дорогими своячками. — Свій до свого


тягнеться.


— Як це розумієте, дядьку? — опитала Марійка.


— А не інакше, лиш так, що обі ви яік найкращі орхидеї.


— Дякую за комплімент2) дорогому дядькові.


— Дядьку, дядьку! Нащо цей титул? Він чоловіка ро­


бить старим і поважним, а я ні одного, ні другого не хочу.


Я для вас прямо — А-адольф!


— Ні, так «не годиться. Я, дядьку, дівчина давнього тину,


Ъкий знав, що то 'пошана для старших і дороіжив родинними


зв’язками.


— Так, але ж тепер і батькові говорять „ти ” , а не „ви” ,


прямо, ,,тгайа” і годі. Так зручніше, А я ж тільки Дядько, пер­


вин дядько і не такий то вже поважний, як хтось міг би собі


гадати, дядько, який все ще таки не дивиться байдужним,


ані прижмуреним оком на своїх гарних кузинок.


!) Часопис мод.


2) Гарне влесливе слово.

188

Щ об перервати це невигідне питання, графиня показала


Адольф ові рідкий зразок аґаіви. Графові Адольфові було


байдуже, чи агави цвітуть щороку, чи раз на десять літ, чи


взаігалі не цвітуть, він проклинав у душіі цілу ботаніку разом


із Лінеєм, чи як він там звався, і рад був одної хвилини вир­


ватися з-між того хабуззя.


' — А гляїнь на ту драіцену. Чи не краса? Який великий


лист.


Дійсно великий, дуже, дуже великий, у тебе справді чу­


дові квіти.


— Вони мене знають. Як входжу, торкаються гілкаїми.


— Дають собі знак, що надходить їх королева.


— Не королева, аі -служебниця, яка їх доглядає.


— Всі ми слуги в вертограді Христовім, — сказав граф.


Адольф, показуючи зуб у золотій оправі.


— Воі, яік всі, але дехто все ж таїки хоче ним бути, —


відповіла графиня.


— Д орога кузина щось навгад манастиря.


— Невже ж тільки в манастирі можна сповняти запо­


віти Христові?


— Ні, але так легше. На світі чоловік хоч як радий жити


побожно, так не годен; гріхи в кожнім кутку чаїяться.


— Щ о там гріхи, щ об душа чиста1


, — заісмі'ялася графиня.


— Вона в мене мов новонароджена, дитина, — сказав, і


собі засміявся граф Адольф. А по хвилині, споважнівши


спитав: — ні, „сер іо” ,1) невже ж дорогі кузини вважають


мене якимсь грішником нерозкаяним?


— Чи нерозкаяеним не знаю, але щ о грішником, то


певно. Всі ви маєте багато гріхів наї своїй совісті, одних


тільки збаламучених дівчат скільки!


— О, щ о то, то ні! Як „б о зю ” кохаю — ні. То дівчата


баламутили мене. Стільки недісТіаних ночей, стільки незгоєних ран, а я їх так лю блю ! Найкращим доказом, щ о й нині


радо дав би собі заложити на руки золоті, подружні кай­


дани і не скидати їх до самої смерти.


і ) Поважно.

189

__Так? — знаїчучо спитала графиня.


— Ах, так! — зітхнув граф Адольф.


— Тільки що?


— Мої добрі наміри не знаходять потрібного зрозу


міння у дотичних о/сіб.


— Бідний!


— іМало — бідний, — безталанний, — промовив із жалем;


граф Адольф, звертаючи свої неприродньо 'блискучі очі на


задуману Марійку.


— Над чим так задумалася дорога* кузина? — питав,


добуваючи якнайбільше солодкого тону. — Над золотими


кайданами і кого б опутати ними?


— Ні, я думаю над там, як то квіти своїми тонесенькими


корінцями проверчують землю, вони ж такі, як волосинка,


прямо яік іпавутина, а земля тверда.


— Не конче, — відповів із міною знавця граф Адольф,


— буває і грубе коріння, „корінюджа” , і буває м’яка земля,


як масло.


— Тим грубим корінням рослини більше тримаються


землі, а поживу тягнуть якраз тими тонесенькими, мов


павутина.


— На кінчиках у них є — пояснювала графиня, — такі


наперсточки малесенькі, ними вони і пробивають землю та


ще пускають із себе такі слізки, від яких зм’якшується


земля.


— То цікаве! — мало не крикнула Марійка, — а мене


вчили вичислювати та описувати рослини, аж мені надокучила


ботаніїка. Про життя їх »і не згадували.


— То зле тебе вчили, дитино, бо життя то щось су­


цільне, одно, велике, від котрого' залежимо всі, найдрібніша травичка, імушечка і найбільший, наймогутніший ч о ­


ловік, — навіть граф Адольф.


Граф Адольф переступав з ноги на ногу і зизом п о ­


глядав на порожню дірку своєї „ластівки” .1) Христина


замість причепити йому якусь гарну квітку почала викла­


дати, як старий професор. Щ об щось від себе додати, сказав:


*) Сурдут з обітятими зпереду полами, що нагадує фрак.

190

— Так єсть, життя велика річ, а жити велика штука,


особливо в нинішниїх тяжких часах.


Вдоволений цією мудрою гадкою звернувся по хвилині


павзи до Християни.


— Але ти, кузиіно, як бачу знаменито знаєш ботаніку.


Ми так у школах не „брали ” .1


) Хто де тебе навчив?


— Я не одне затямила з тих часів, як доктор учив мого


покійного брата.


— А, так, правда. Доіктор був вашим гувернером.


На слові „гувернер” він поклав окремий натиск і, ви­


мовляючи його дивно якось, скривив правий кутик уст, 'ЩО,


на його гадку, було признакою погорди.


Христина розумілася на тій грі лиця і тому зараз додала:


— Так, гувернер, а тепер він приятель нашого дому.


— Я гадав: домашній лікар?


— Ні, перше приятель, а тоді щойно лікар.


— Ми його дуже поважаємо і — любимо, дядьку, —


додала панна Марія.


— Аж так? Ну, ну! — і покрутив головою. — Поважа­


ємо, то ще не кажу, але любимо?


— Невже ж лю бов щ ось злого, дядьку?


— Борони Боже, тільки предмет любови, дорога кузино.


Не іможна ж кого будь любити.


— Доктор не хто-будь! — завважила графиня і стала


пригладжувати складки ювоєї сукні, що знов у неї було


признакою невдоволення.


— Не ображаю вашого приятеля дому, але все ж таки


він не рівня вам. Не іможна забувати, що між ним і нами є


доволі великий „дістанс” ,2) якого він не може взяти ні своїм


розумом, ні грішми, нічим . . .


— А характером? — спитала графиня.


— Щ о характер? Д орога кузино. Це поняття, яке зімі-’


няється, як хоругоївка на даху, відповідно до людей, чаїсу,


відносин і таке інше.


— У нас ні, у нас характерний чоловік остається все


тим самим білим кругом, якого ми тим більш е цінимо, чим


! ) Ми так не вчилися.


2) Відступ.

191

менше їх нині на світі. Я певна, що доктор нічого такого не


зробить, що було б не згідне з моїми поглядами, нічого


такого, що мене немило вразило б, або за що я мусіла б


шаленіти. Тому він у мене, як свій, як домашній.


— Нині ніхто навіть за себе не може ручитись, а не то


за других!


— За других я не ручусь, але за доктора так.


— Так тоді, — говорив з жалем граф, — мені (прихо­


диться завидувати вашому докторові.


— Чого?


— Вашої прихильности, довірливости, навіть — любови.


— Тільки без іроній, Адольфе; я вже, славити Бога, в


тих літах, що така зависть ні при чім. А життьового досвіду


маю також аж забагато, щ об знати, як до кого і в яжій мірі


звертати мої почування.


— Невже ж я вразив мімозу? Так вибачте! Не будемо


за щобуїдь гніватися, ми своіяки і старі, доібрі знайомі.


— Те, чого ти доторкнувся, Адольфе, не щобуїдь. Ц е


цінність, про вагу якої ти навіть не догадуєшся.


— Можливо . . .


— Не тільки можливо, але дійсно. Докторові я завдя­


чую дуже багато.


— Наприклад?


— Наприклад те, що я не втратила віри в людину.


— Ого!


— Не оіго, а так воно і є. В нім я бачу справжнього,


думаючого й працюючого чоловіка, корисну одиницю в су­


спільстві, а не галапаса, який сам не знає, для чого він живе


т світі і який все ще стоїть на егоцентричнім погляді на


світ. Мовляв, я, це соїнце, кругом якого має все танцювати.


Доктор власними силами добився імені, становища, зна­


чення і вршеті маєтку, який мені найменше імпонує. А другі?


— Це дуже гарно, що він такий хоробрий чоловік, але


все ж таки, коли б не твій покійний батько, який, таїк би


мовити, вигрів собі його біля своїх грудей . . .


Але графиня не дала йому докінчити речення.


— Це належить до історії, якої ти, Адольфе, не будеш


писати. Вона зійде разом з нами до гробу, як багато дечого


192

доброго і злого. Поставмо хрестик над цим питанням і


ходім до їдальні, б о чую, щ о дзвонять на обід.


— У тебе, кузино, знаменитий слух. Я не чув дзвіїнка,


хоч знаю, щ о у вас здавна звичай бити на обід в цей сим­


патичний там-там, яік у театр і. . . Підемо.


— Він подав праве рамя Христині, ліве Марійці і „бла­


гословенний між жонами” мандрував до малої їдальні.

IV.


Обіід був знаменитий, але розмова] — ні. Д о того при


столі їсидів Хмелинський. Це вже був верх демократизації


Паньковець. Граф Адольф не удостоїв молодого чоловіка


ні одним питанням, старався навіть не дивитися в ту сто­


рону. Це був іпрямо нетакт з боку Христини. Може собі


навіть Антоні посадити за стіл, як нікого нема, коли ж


є віїн, граф Адольф, то для якихось там Хмелинських не


'П О В И Н Н О бути місця,


„Д о чого ми дійдемо, до чого1 нас доведе оця манія


демократична?” — питався граф Адольф, вернувшись по


чорній каві іі по кількох лікерах до1свого покою і лягаючи


на отамані, вкриті шкірою білого медведя. Такий самий


білий медвідь висів на стіні над отамаїною, а третій, з ве­


ликою роззявленою мордою, лежав иа долівці. — „Самі


б іл і медведі” , — бурмотів граф, — „ніби я десь на ледовім


океані, між ескімосами. Дійсно тут багато дечого ескімо­


ського.”


— Чи може маю 'скинути черевики з ніг ясновельмож­


ного нана графа? — спитав Грицько, відхиляючи двері від


своєї кімнатки.


— Ідіть геть! — гукнув на нього граф. — Сховай свій


невільницький череп, а то карафкою дістанеш.


**


* „Щ ось графові не 'повезло” , — іподумав собі Ґржеґорж,


пішов до своєї кімнатки і не розбираючись поклався на


ліжку.


І він мав свої любовні турботи. Вдома лишив дівчину,


193

з якою в’язали його деякі ї то досить уже грубі1 нитки, а


тут у Паньківцях впала йому в око одна гарна й „фііціґорна” *)


покойова. Мабуть і « є (безгрішна, бо вони тут, у тих Пань­


ківцях всі гроші мають; чорт іби їх побрав! Т о не так, як


у графа Адольфа, в якого грейцара не допросишся, бо він


сам голий, яік турецький'святий. А що якби так перенестися


до Паньковець і зажити ,по людськи? Грицькоіві вже досить


тої панської забави. Зразу цікаво було. Такий старий панисько, а жартує як хлопчик. Надокучило вдавати, з себ;*


дурня робити, бути панським блазнем. Пора зажити полюдськи.


От хоч би на місце Антоні; він уже »старий, мохом поріс,


руки трясуться, підніс зі шклом на землю пускає. Пора


йому на зелену пашу, а Грицькові до нового ж о л о б а . ..


І він серед тих гадок заснув, б о сну йому не треба було


купувати.


йпав 'коли будь і де будь. На козлі в кариті, заложивши


руки навхрест, в передпокою між панськими хутрами, в


їдальні, закн зійдуться пани на обід. А опав, він на славу,


добуваючи з горла і з носа такі незвичайні свисти, тони і


звуки, цілі прямо акорди, яких навіть у модерній музиці


не почути.


**


* Заснув льокай, а його панові все таки не спиться. Білі


медведі холодом дишуть на нього. А той з роззявленою


пащекою найбільше. Навіть зуби має, а граф Адольф давно


зі вставленими ходить.


Не знати, хто ті медведі постріляв? Покійний дядько


на північ не їздив. А може їздив, Бог його святий знає. Не


штука їздити, коли гроші є. А в Адольфа за ігроші тяжко.


Прямо — хоч оженися!


йом у .конче треба оженитися. Це вже рішене діло. А ле


з ким?


Рішився припустити штурм до Марійки. Гадав, щ о ту


твердиню легко здобуде, нині бачить, що ні. Це гуска, але


вперта гуска. Як вона йому нині дядькала. Це вона з роїзмис1) Зальотна, кокетлива.

194

лом робила. Не забувай, мовляв, хто ти, а хто я. Ну, анге­


лятко моє, не таких уговкували, як ти! Знайдемо і на тебе


спосіб.


Треба Христині ясно представити воі згубні, всі страшні


наслідки тієї політики, яку воїна веде. їй грозить товариський


бойкот, а це ніби церіковна анатема. Ніде тебе не просять,


ніхто тебе не знає, всі минають твій двір іі не дивляться


навіть у той бік. І щ о тобі з ігрошей, що тобі з маєткі/в,


коли ти як прокаженна ходиш. Це істрашно! . . . Скаже, що


пора направляти лихо, ,пора відновити зв’язки і старе ім’я


покрити славою новою.


Граф Адольф погладив себе п о гоїлоіві, ніби хвалив ту


голову, щ о так мудро думала.


„Так, славою н о в о ю ... Христина, тітка Марії, вона їй


дає маєтоїк, вона й має право* подбати, щ об цей маєток не


схлопів; право і моральний, святий обов’ язок” .


Граф Адольф повів рукою по шлунку: „Моральний,


святий обов’ язок!”


„Б о що сказали би предки, довідавшіїся, щ о в Паньківцях, в тім колишнім великопанськім шізіді розвелись


якісь нові стрііпихаті птиіці, не вірли, а кури, чи щось таке?...


Це знаменито: кури, саме кури, — хі-хі-хі! — сміявся у дум­


ках граф Адольф .”


А коли Христина дійсно так далеко' вже зайшла в своїх


гріхах, коли її навіть і такі „аргументи” не переконають,


то скаже: „жінко не .забувай, що на тебе дивиться двісті


літ і двісті духів з бойовищ цілої Бвропи, які боролися


за честь і славу нашого роду і нашої сфери, невже ж ти


не боїшся їх грізноіго суду?!”


І граф Адольф вхопився рукою за серце, ніби боявся,


щоб воно не луснуло на дві половини.з болю за-минулою


славою обезславленого роду . . .


Білі медведі чим раз більш е оііріли, короткий зимовий


день кінчився, — вечоріло. Вечірніїй, сумовитий настрій


брав графа Адольф а в свою непереможну владу. . .


А що буде, як Христина скаже одне Тільки слово „ні!”


Щ о тоді робити йому? Яких слів добути з цієї бідної,


обезсиленої голови?


195

І йому здавалося, що він на Сагарі і що там сльота і щ о


він іде, іде, іде і нічого — лиш пісок під ногами, а згори


дощ, а перед носом імла, і 'більш нічого. А сил у нього мало,


а ноги такі тяжкі, тяжкі а в толові біль.


І граф Адольф заснув. . .


То Ґржегорж виводив якусь нечувану арію на своїм


носовім інструменті, а його 'пан акомпаніновав горлом, то


знову іпан фііфікав носом, а Гржеґорж -переходив д о горляного супроводу. . .


Вечірні тіні зазирали до високих вікон . ..


**


*

Грицько збудився перший. Він все мав щаістя, від малої


дитини. Бувало завинить, а другого іпоб’ють. На 'пасовиську


і в школі.


Позіхнув, пальцями пригладив змервлену чуприну і


встав. Гляїнув крізь дірку від чслюч-а до покою, в якому опав


його паїн, — темно. Припав вухом — грає. Значить, — ще


спить. Треба будити.


Легенько застукав до дверей: раз, другий, третій.


Граф Аідольф насилу 'підняв тяжкі іповіки. Ніяк не міг


зрозуміти, де він, звідки тут узявся, який місяць, день, рік,


може не знав би навіть сказати, яке століття. Існував, поза


поняттям часу (і іпростору, не турбуючись, щ о вони та'ке є ...


Нірвана. . . Ах, як гарно!


Але це тарне почуття не тривало довго. На його місце


прийшло незабаром інше, яке звичайно буває, іколи морфіна


перестане діяти . . . Отяіжіння, знеохочення, життьова втома,


нудьга. Гу-у! — і голову 'притулив до .подушок.


По духу 'постелі зрозумів, ЩО' він у Паньківцях.


Христина і Марійка . . . Чи він вже оженився, чи ще ні,


і з котрою з них?


Під дверми кашляв Ґржегорж.



Тихо там! — гукнув граф Адольф іна свого вірно


дотепного льокая і далі ловив думки, які втікали від нього,


як мотилі.


„Христино, не забувай, що на нас глядить двісті літ і


двісті духів з усіх бойовищ цілої Европи” , — пригадав собі


свої власні слова.


196

Чи він їй 'це казав, чи має казати?


Ага, щоб рішилася віддати за нього Марійку.


Так, це ігострі слова, це добре сказано:


Але, а л е . . . а як Христина розсміється йо й нудний.


Іміпонувати4він ані Христині, ані Марійці не міг, бо не


мав чим, треба (було ставити ставку на милосердя. Тому


вдавав нещасливого їй покривдженого життям і долею. Н а­


тякав « а змарновані літа, на нездійснені мрії, на те, щ о


нині треба бути самолюбом, коли хочеш, щ об тобі добре


було. А він усе іншими турбувався, родиною, окруженцям,


піддержанням старих традицій, одне слово — дивився


на життя поетично1


, а не (практично.


Поезія, річ дуже гарна, але для неї треба знаходити


розуміння, чуття, треба щ об окружеіння так само поетично


дивилося «а світ, а нинішні люди, це „ходяча проза” . Кож­


ний дбає про себе, 'про матеріальну сторону побуту, а ідеа­


лізм пішов на губи. Остаються хіба одні тільки моменти,


такі як нинішній, у Паньківцях, де люди живуть немов на


200

якійсь ідеальїніїй іпланеті, добрі і гарнії, такі інші як другі,


такі неподібні до всіх .. .


Граф Адольф умів говорити, особливо на теми, які не


вимагали справжнього знания, умів плавати іпо спокійній і


неглибокій воді.


А ле це не робило враження иа наших іпань. Вони слу­


хали, як слухають „добре виховані” жінки, вдаючи щире


зацікавлення.


І доктор ніби слухав, але граф Адольф боявся, щоб він


нараз не позіхнув, абої не розсміявся, своїм широким, ба­


ритоновим оміком.


І це його бентежило. А найгірше злостився на Хмелинського. По що цей стирчить? Агроном! Йому б іти спати


разом з курми, а рано на фільварки, до стаен і до стоділ.


От куди б він іп'іслав цього молодика! Доктор, хоч теж не


з їхньої сфери, а все ж таки дідич, а хто такий Хмелинський? Це один великий скандал, що граф Адольф мусить


у його іприсутности говорити про> таке, .про що говориться


тільки в „своїм гурті” , а не при офіїціялістах. Граф Адольф


казав би том у Хмелинському 'пошити ловецький одяг, ку­


пив би зелений капелюх з перцем, іприпняв багнет з рого­


вою рукояткою і возив би з собою на коїзлах, іяк стрільця.


От яка рол я підходила' б для нього!


Граф Адольф прямо ненавидів Хмелинського, який ні­


чого не говорив, лише з-під ока зиркав на Марійку, як кіт


на сало, або усміхався, коли граф Адольф затнеться на своїм


нещасливім „а ” .


Взагалі граф Адольф не був вдоволений нинішнім ве­


чором. Не бачив уопіху, і потішався хіба тільки надією, що


„завтра також день” і що Рим не зразу збудували.


„Niechaj zywi nie tracg. nadziei” , — казав собі. — Gutta


cavat lapidem, non vi, sed saepe cadendo” , — пригадав собі


з латинських вправ.


Якщо жінка подібна до скали, так ти будь мов та капля.


Ти ж свояк; тобі не дадуть зрозуміти, що пора їхати далі.


Засидишся і звикнуть до тебе. Звичка велика річ.


А тоді іперейдеш до атаки.


*•


* 201

І граф Адольф сидів . . .


Сидіти було' так добре і так вигідно.


Спав, купався, одягався, жартував з Ґржеґоржем і*


дякуючи чарівній силі морфіни, іприходив до лань з блис­


кучими очима з роздутими ніздрями і з блакитними жил­


ками на сивіючих висках. Смачіні страви, добрі вина, спо­


кійні розмови гарно діяли^на нього.


— Як ти гадаєш, Гржеґорже, — іпраівда щ о я відм оло­


дів? — питався свого лаікея.


— Ясновельможний пан . . .


— Пан граф . . . — лоїпр'аівив А'дольф.


— Ясновельможний пан граф ще за двох старих варті.


— Ідіот!' — закінчи/в граф, обкидаючи лакея поглядом


іповним невисказаної погорди.


**


* — Ти, Адольфе, дуже добре тримаєшся, — казала раз


до нього Христина.


— Помірковане життя, чиста совість і праця в міру, —


відповів, наоміхаючись сам з себе.


— Це третє найправдоіітодібніше, б о »про тамті два, то


церков свята покищо мовчить.


— Не доцінюєш, дорога кузинко, свого щиро лю б ля ­


чого свояка, — відповів солодко. — Хто не живе так п о ­


мірковано, як я, той старіється скоро, а я себе почуваю


молодим.


— Хоч ігш


д вінець, — завважила графиня.


— Може ні? Тільки нема з ким.


— Чи мало панночок на світі, деякі може й чекають на


тебе, як на королевича з іказки.


— Деякі, та не ті, до котрих мене серце тягне.


— Серце, це фізіологічний орган, особливо в нас. У нас


насилують його від давна.


— Це правда, що наші подружжя здебільш ого построєні


на голосі розуму, а не на бажанні серця. Ц ього бачиш, ви­


магають наші оікремі стосунки; ’ нам треба зберігати наш


стан посідання, а до того ще й дбати про расу. І так остан­


німи часами завважується надто великий приплив не бла^


202

китної крови. Це помічається1 навіть на зовнішньому ви­


гляді нашого молодш ого покоління, на антропологічному


типі.


— Мішанина рас не зашкодить.


— В теорії, та не в практиці. В практиці іпро це мішан­


ня здебільш ого рішає гріш, а не інші причини.


— Том у ти й не женишся.


— Так, я не хочу продавати себе, хоч, як це тобі ма­


буть відомо, потребую грошей, щоб поправити свої матеріяльні стосунки.


— Це сумно!


— Дуже сумно, дорога, кузино. Або гріш, або принципи.


— Геркулес на роздоріжжі.


— Щ ось такого.


Він замовк і витирав монокль. Графиня і собі мовчала.


Клопотлива мовчанка. Щ об хто прийшов і перервав її, бо


граф Адольф може задалеко зайти в приступі щирости. Хри­


стина не догадувалася, а більше прочувала, куди він прямує.


Тому й спитала нара/з.


— А чому б тобі не спробувати щастя у наших сусідів?


Одиначка, дівчина добра й невибаглива, маєток чистий,


можливо що й деяка готівка на перші потреби знайдеться.


Я певна, що приймуть тебе. Вони шляхта, а ти граф.


— Як летіти, то з великого коня, а не з такого, що воду


возить. Як продавати -себе й свої принципи, то за добрії


гроші. М ої перші потреби досить великі. Боюся, щоб „папу”


Керніцкоіго на саіму згадку про ті перші потреби не ткнув


параліж.


— Як можна щось такого казати!


— Пардон, кузинко! Це в приступі щирости.


— Не сумніваюся.


І задумалася, А по хвилині.


— Чому ж ти тоді не стараєшоя в інший спосіб заспо­


коїти ті свої перші потреби. Вони мабуть в тебе не тільки


великі, але й пекучі.


— Позичками гадаєш? У мене їх як волосся на голові.


— Не позичками, а працею.


203

— Працею? — і він зробив такі великі очі, що Христи­


на перестрашилася своєї ради.


— Запряжи .своїх араоїв до плуга, і каїжи їм волочити,


возити обірник1


) і т. д. і іпобачиш, що з них зробиться!


Або посади найкращу рожу на поганій землі і не доглядай


її; зведеться. Можливо, що яке друге-третє покоління по


нас і до праці привикне, і до злиднів, але ми до того вже


не надаємося. Для нас: праця вміру, помірковане життя і —


чиста совість. . . — і він розсміявся сам із себе.


— Є ж надзірйі ради у банках і тому іподібних інститу­


ціях, є краєвий виділ, одне слово живуть же якось люди,


хоч потратили свої родові маєтки.


— Та яке це життя з годинником у руці і з обов’язками


на шиї. Бр-р-р! Краще вже так якось давати собі раду.


— А я гадаю, що все таки краще працювати. Знаєш, я


іноді сама собі докоряю, що без діла живу.

— Як можна!


— А так, бачиш, інші працюють, трудяться, бідують,


а мені печені голуби летять до уст.


— Тому ти собі всяких клопотів шукаєш. Чув я, чув


дещо. Шпиталь, захоронка, фабрика.


— То вже їй про це говорять?


— Стіни вуха мають. Чув і я дещо. А ле то не добре.


Їй-Богу не добре. Нащо тобі те все? Треба ж на світі також


таких людей, що безжурно живуть. Ріш учо треба.


— Нащо?


— Щ об другі бачили яка це 'краса; прямо тому, щоіб


були вдоволені люди на світі.


— Ні, даруй, але твій погляд смішний і я ніяк не зго д ­


жуюсь з тобою. Мені совість докоряє за те, що я так довго


нічого «є робила.


— Як то нічого? А хто ж завідував маєтком, хто й о го


звільнив з довгів, хто обновив колишній блеск Паньковець?... Ти . . .


- - А Я'КИІЙ хосень з то/го людям?


— Хосен, хосен! Чи з усього мусить бути зараз хосен?


і ) Гній.

204

Який хосен з Ван Дайка і Рембрандта? Який хосен з опер


і балетів? А вони ж є, і ;мистців та артистів цінять і добре


їм платять. Твої Паньківці нині це один мистецький твір,


аж душа радується, іколи дивишая на них. Я ними пряімо


захоплений. І по селянських полях 'бачу, що селяни дечого


навчилися від тебе.


— Щ о ж їм з того, що' навчилися, коли не мають на чім


працювати ?


— Як то — не мають на чі/м? В них же є своя земля.


— Є, але 'мало і я рішилася розпарцелювати дещо.


— ■ Христино! — аж крикнув граф Адальф. — Щ о я чую?


Невже ж і це правда? Невже ж ти забула, що наші предки


за ту землю кров свою проливали!


— А що ми з тобою проливаємо, Адольфе? — спитала


графиня і о б о є замовкли.


— Так, — (Почав опо хвилині задуми граф Адольф. —


Так, але тепер іеші часи. Тепер на нас не нападають ні


турки, ні татари, маємо загальну службу військову.


— Тому то й не маємо права тримати в своїх руках


стільки землі, що перше, бо перше ми за неї сповняли всі­


лякі обов’язки, — проливали, як кажеш, свою кров.


— Це ж революція, Христино!


— Революція, але без початкового „р ” . Я гадаю, що


краще нам почати еволюцію, ніж чекати, щоб вони зро­


били революцію.


— Боїшся?


— А ти ні?


— Я не маю чого. Щ о в мене візьмуть? Я можу тільки


заробити.


— Тоді не перечся зо мною, бо я маю ще дещо, чиїм


можу і мушу дорожити. Не лиш маєток, але й Марійку.


Хочу забезпечити її будучність.


— Розумію твої шляхетні почування, але вони женуть


тебе рішуче задалеко! Нащо парцеляція? Можна остаточно


наймати землю, можна давати на спіл, а врешті невже ж це


наш обов’язок турбуватися хлопами? На те є сойми, парляменти, а на революцію є військо.


205

— Тільки на голос совісти нема нічого, й о г а іне зацить­


каєш такими викрутами, бо вибач за слово, це нічого лиш


викрути, і то дуже малої вартости. Наїймати землю, давати


на спілку і т. д. це латанина, яка нідочого не веде. Селянин


мусить мати шматок власної землі, якесь мінімум, бо віїн


хлібороб. Це мінімум треба йому дати.


— І гадаєш, що він заспокоїться? Ні. Покажи йому па­


лець — він за рку вхопить. Розпарцелюеш трохи, він заібажає всього.


— Не попадаймо в песимізм і будьмо справедливі. Н е­


вже ж ти заперечиш, щ о в нас забаїгато землі і щ о видат­


ність її куди менша від видатности в Англії? Значиться, нам


треба піднести ту видатність, розвести іпромисел і тоді ми


з чистою совістю зможемо чимало віддати малоземельним


селянам. Бачив ти, як тутешні селяни втікають за море?


Н і? ... жаль дуже. Це ж сором. У мене лани, яким кінця не


видно, а селянин з моїх маєтюів їде за океан, б о він не може


добути зі шматочка сврго поля стільки хліба, скільки йому


і його родині треба, щоб з голоду не вмерти. Ні, я з таким


гріхом не хочу вмирати. Перше я дивилася & не розуміла,


а тепер бачу і знаю, Отже й повинна зарадити лиху. І я,


буду радити.


— Тільки не на 'свою власну шкоду, не на шкоду нашого


родинного стану посідання, не гаси блеску, який від соток


літ горить над цим гордим гвіздом!


Він встав, підійшов до вікна і рукою показав на парк і


на двірські будинки, що стояли, мов якесь містечко.


— А це що? — спитав нараз.


Христина і собі глянула у вікно.


— Нічого, — відповіла коротко.


— Сани, звичайні хлопські сани в’їжджають парадною


брамою ...


— Щ о ж тут дивного? Це їде брат Ізидор.


— Який брат Ізидор? В нашій родині ніякого Ізидора


нема.


— Брат Ізидор, це монах; дуже гарна людина, побачиш.


— Але чому ж цей брат Ізидор такими саниськами парад­


ною брамою суне? Для возів і саней тут є ще й інші в’їзди.


206

— Д о мене їдуть не вози і саніі і не воли, ані коні, тільки


люди, дорогий мій кузине. Люди їдуть до мене, — розумієш?


Люди. І добрим та мудрим людям я рада кожної хвилини,


не дивлячись чим вони приїхали аіні як до мене прийшли.


— Але ж т»і люди не даіють тобі спокою. Ось бачиш, ми


так гарно розговорилися нині, я гадав, що порушимо деякі


важні оправи, аж нараз той твій брат Ізидор . . .


— Невже ж ті справи так само пильні, як і важні?


— Пильні, іні. . .


— Ну, так побалакаємо колись другим разом. Не бійся,


не втечуть, — кинула йому через поріг, виходячи на стрічу


отця Ізидора.


**


* — Слава ісусу Христу! — вітався високий, оігрядниїй,


бородатий монах.


— Слава ні віки! — відповіла графиня.


— Мир дом у сьому і всім живучим в нім, — говорив


дальше той самий поважний, м’який голос, доторкаючись


не тільки людей, але, здавалося, усіх образів і всіх предме­


тів, що були в залі. Ніби справді ішов до них з, миром. Та


не вважаючи на. те граф Адольф говорив до себе в душі:


„Чиста комедія. Як на сцені. Д о чо>го воно 'подібне? Доктор,


декан, Хмелинський, отець Ізидор, ось яке товариство піді­


брала собі Христина! Щ е тільки війта й учителя бракує. Не


бійсь, і їх пустить у палату. Збочення демократичне; рага1ібіб сіетосгаііса” . — І здвигнув раменами.


А ле в м іру того, як отець Ізидор розбалакався, граф


Адольф мусів зміняти свій суд про нього.


Був це чоловік освічений, начитаний, бувалий. Знав


навіть товариські форми і видержував їх. Граф Адольф не


піїймав його ні на одній похибці. А які в нього очі! Такі


глибокі, пронизливі, а разом ііз тим добрі очі, як на обра­


зах святих. І го ло с такий дивний, м’який і лагідний, хоч


певний і рішучий, мужеський.


Так, отець Ізидор був, можна сказати, ідеалом мужеської краси і то не нинішньої, а з часів минулих, коли ще в о­


дилися герої.


207

І тепер віл — тільки монах! Носить чорну одіж і вели­


кий сталевий хрест « а грудях, а їздить простими саньми, на


сидженню з соломи, так що від парадної 'брами до веранди


за ним на снігу торчать стебла. Як дивно!


Граф Адольф уявляв собі, щ о він теж такий монах і


теж лишає солому за собою. Сміішно!


Але добре. Мав би з вірителями спокій . . . Та про це


є ще час гадати. Покищо треба триматися гостро.


І він, як міг, так тримався цілий вечір. Але між докто­


ром й отцем Ізидором виглядав дуже марно. Ті оба говорили


як з мнижки, а Христина не зводила з них очей. Видно, що


цілою душею сприяє їм і щ о вирвати її з того товариства


все одно, що пальму іпосадити десь на Сибірі. Годі починати


боротьбу, як нема' виглядів на п об іду.


Треба лишитися *при Марійці. Але й вона не інша. Навіть


подібна до Христини, як донька до мами іі мабуть подібної


вдачі.


До того Хмелинський. Ах цей Хмелинський! Коли б так


йому, графові Адольфовіі, вдалося поставити на свойому,


оженитися з ^арійкою й осісти в Паньківцях, то перше, що


він зробив би, було б звільнення Хмелинського. „ВІД ново­


го року можете собі шукати іншого міісця” , — сказав би


йому; ах як радо сказав би . . .


О, о, як він зиркає в сторону Марійки! Це неймовірне,


неможливе!


І граф Адольф кашляв за кожним разом, як Хмелинсь­


кий глянув на Марійку. А коли й це не помагало, то звер­


тався до неї з якимись питаннями, здебільш ого не цікавими,


а навіть дивними, бо ніби відірваними від моменту. А М а­


рійка за кожним разом повертаючися до нього казала: „Щ о,


прошу дядька?”


Ах як вона це казала! Ніби ніж пхала в його груди. Кітка, кіточко, котенятко . . .


Граф Адольф так був занятий тими гадками, що пере­


став брати участь у загальній розмові. Тільки як почув сло­


во „любов” , зацікавився нею. Отець Ізидор говорив про лю ­


бов. Це слово дуже дивно звучало в його устах, а це тим


більше, що граф Адольф не чув, як на ту тему зійшла розмова.


208

— На мою гадку, — іговорив монах, — правдивої христіянської любови дуже мало на світі. І звідти наша біда,


ібо весь християнський світогляд побудований на любові.


Вона для людей, як сонце для рослин, а милосердя, як роса.


В соїнці збіжжя й овочі дозрівають, а в любові добрі і гарні


діла. Милостиня без любови дана, це обида для ближнього


твого. Вона його болить. І 'пес не радо йдё до чоловіка,


який не лю бить 'псів і не радо хлїб приймає з його рук. А


люди що? Гадаєте вони не чують, чи ви їх любите і тому


хочете добро творити, чи творите це добро о;г так собі, про


людське око, для святого спокою. Якщо ви без любови тво­


рите добрі діла, то краще не творіть їх, якщо ви охлап ки­


даєте ближньому з багатого стола свого, то краще не кидайте


нічого. Не дуріть їх, пускайте кривду, хай вона в цілій своїй


величі ходить по світі, щ об кожний побачив її і щ об схаме­


нувся . . . Так мало правдивої, християнської любови на світі.


І очі отця Ізидора покрилися імлою якоїсь надземної


туги.


— Кине хтось гріш в простягнену долоню каліки і гор­


до дальше йде. Д обре діло сповнив, ось який я добродій!


А подумати, хто перед ким у боргах? Може цей каліка окалічів з тяжкої роботи на тебе і на подібних тобі? Може ти


не милостиню йому даєш, а сплачуєш маленьку частинку


свого великого довгу? Мало нині християнської любови на


світі!


І м’ який голос отця Ізидора звучав як струна придав­


лена рукою.


— Коли б ми справді любили ближнього свого, то не


мерли б діти без догляду і без опіки, бо мами пішли до ро­


боти. А скілько ж пань і панночок скучає між тим у своїх


золочених юальонах! Чому ж вони не перейдуться селом і


не заглянуть до тих хат, з яких що сильне, — вийшло на і[х


лани, а що слабе, — в’ яне і проіпадає марно? Подумайте,


скільки менше нещастя було б на світі і скільки більше лю ­


бови! Га, що казати, коли ми навіть своїх найближчих не


вміємо любити. Синів женимо з грішми, доньок віддаємо


за становища, титули, або прямо, щоб їх позбутися з хати.


209

Яке ж збіжжя вродиться з посіву такого? Це сумно, — бо


гіі'що не ридає так важко, як потоптана любов!


Отець Ізидор забув, що він не в церкві, а в приватному


мешканню графині, піддавався силі своіго чуття і на крилах


власних слів знімався вище місця і моменту. Було щось ве­


личне і разоїм із тим щось сумно-трагічне в тій великій, м о­


гутній постаті, яка відривалася від реального ґрунту і летіла


в сферу ідеалу. Так говорити міг тільки чоловік, який сам


щиро любив «і зазнав кривди у своїй любови.



Любови треба нам, та не такої, про яку пишуть


говорять багато, а справжньої, Христової любови, яка со­


рочку з себе знімає, щ об нею ближнього обтулити, яка


доторкається гнилих ран на тілі каліки, яка сиріт притулює


до лона і яка велить забути про почесті і славу, про ріжниці


клясові й товариські, про все, щоб тільки не вмирала, а рос­


ла й поширювалася між людством суща, в&еобіймаюча, всетворча Христова любов. Без неї ми варвари дикі, без неї ми


звірі, а не люди, без неї що варта наша цивілізація і культура,


якою ми так гордимося сьогодні?!


На це питання ніхто не брався йому відповісти. Доктор


повісив голову на груди,-Хмелинський блукав десь у п ро­


сторах, а графиня Христина і графянка Марія були задивлені в уста і в очі свого проповідника.


/ Образ нагадував проповідь Христову, перенесену з б іб ­


лійних у теперішні часи.


Граф Адольф стояв перед рамою того образу. Він був


ніби оглашенний в церкві. Треба тільки, щ об отець Ізидор


сказав: „оглашенні ізидіте!” і граф Адольф піде собі геть.


Навіть на нього- цей дивний монах робив 'сильне вра­


ження. Індивідуальність!


Не диво, що Христина змінилася під впливом таких лю ­


дей. Вона виросла ніби квітка в теплиці, в оранжереї, а ті


люди провадять її на вільний воздух, де віють вітри і де


лускають громи, провадять на гору, з якої розкривається


широкий виднокруг.


І що ж він, граф Адольф, може протиставити таким


впливам, що? Хіба вроджене прив’язання до минулого, до


210

людей і окружения, серед якого виріс він і вона. Тільки це


одне. . .


Оце й 'була його остання надія. Сподівався, що Хри­


стина піде за голосом минулого, за голосом своєї крови.


Відбилася від свого товариства, лоп ала в чуже, але нове


і — здичавіла.


Треба їй це представити ясно, словами, які вія так гарно


обдумав і навіть вписав у свіїй нотатник, щ об їх не забути.


Перечитував щодня, справляв, виучував на пам’ять і чекав


відповідної хвилини, щ об їх проголосити.


**


* Отець Ізидор переночував, перебув ще один день в


Паньківцях і від’їхав. Він не мав до графині ніякого про­


хання, ніякого діла. Відвідав її, як брат відв'ідує сестру,


сестру во Христі. Лишив по собі святочний настрій, ніби


обновив палату. Навіть Антоні всміхався беззубими устаїми


і не сердився на покойових, які все щось робили не так, як


треба.


І граф Адольф 'перестав прозивати Ґржеґоржа капустя­


ним што'вбуром, не грозив, що розіб’є його рабську ГОЛОВУ


карафкою із водою, а поводився з ним поважно, як з людиною.


Граф Адольф думав, думав над тим, що таке любов? Чи


любить він Христину і М арійку?... Так . . .


Чому ж би тоді вони не мали його лю бити?... Отець Ізидор проповідував любов, любов, яка доторкається гнилйх


ран на тілі каліки, — а він ще й не каліка. . .


Люди дурять себе. Щ о їм не кажи, толкують на свою


користь. Граф Адольф належав до самодурів. Потішався


гадкою, що отець Ізидор підготовив йому дорогу до серця


ж ін ок . . . Треба тільки зважитися на рішучий крок, бо дов­


ше відкладати годі. І так засидівся, як за давніх, добрих


часів. Дальше забракне білля в його подорожній валізі, одяги треба підновити, а головна річ — кінчиться морфіна.


Пора почати рішаючий бій.


Викупаний, виголений, старанно одягнений і відмолод­


жений, дякуючи морфіні, він пустився на зустріч ворога.


Від Антона довідався, що Христина на першому поверсі


211

у своїй робітні. Пішов туди еластичною ходою. На сходах


стрінув Хмелинського.


— Ви куди?


Хмелинський видивився на нього, б о не сподівався та­


кого питання.


— Ви чого так дивитеся на мене; питаюся вас, куди


йдете ?


— Д о графині, — відповів коротко Хмелинський.


— Д о ясновельможної пані графині, — повторив з при­


тиском граф Адольф, немов би це був не Хмелинський, а


Г ржегорж.


— Сестра не приймає тепер.


— Пані графиня кликала мене на конференцію.


— Кликала чи не кликала, вам нема чого йти до неї, бо


не прийме. Я вам це кажу, я!


— Я щодня маю в цій порі конференцію з панею гра­


финею.


— А сьогодні не будете мати, б о я до неї іду. З розу­


міли? Взагалі не знаю, як можна бути таким настирливим . . .


Пі!


Хмелинськоіму кров у голові заграла.


— Пікайте собі на Ґржеґоржа, а я до такого поводжен­


ня не звик.


— З вами тут поводяться задобре. Вас розвезли, а ви


того навіть оцінити не вмієте.


— Це вже моя річ, що я вмію, а чого не вмію. Вас в


учителі не просив. І коли б це не дім, який я високо ціню


й поважаю, я дав би вам іншу відповідь, мій пане! — сказав


обурений Хмелинський, звертаючи зі сходів.


— П і!. . . — пііслав за ним граф. — Пі, яка горда штука;


нахаба! Попсував мені настрій. Чорт би його побрав. — І


він нервово став поправляти ковнірець та краватку.


**


*

„Чи казати про ту розмову Христині? Ні, тепер не треба,


тепер прямо до речі” .


І відкашельнувши та пригладивши гребінцем волосся,


212

що іпо мистецьки закривало лисину, він увійшов до малень­


кого передпокою, з якого вели двері до робітні графиш.

VI.


Графиня сиділа три столі і переглядала якісь папери


та пляни. На столі були фотографії покіійного батька та


брата Християн, Маріїного батька, а також фотографія док­


тора у гарній гуцульській рамі. Кругом стояли шафи з лек­


сиконами й підручними книгами, на стінах висіли ритвини


славних мужів, на столику біля отомаїни лежала розкішно


ілюстрована „Божественна комедія” . Ніяких прикрас, нііяких


статуеток, ні порцелянових звірків та пташок, навіть ди­


ванів, ні килимів не було, і покій нагадував скорше робітню


якогось ученого, ніж жінки, графині.


— Я гадала, — сказала вона, встаючи від роботи, — що


це пан Хмелинський. Не сподівалася побачти тебе тут і так


рано. (Годинник показував що лиш пів до 12).


— Бо я навмисне тут тебе заскочив, моя дорога кузино,


— говорив солодко граф, — знаючи що тут можна побала­


кати з тобою на самоті, без зайвих свідків. У мене є дуже


поважна тема.


— Невже ж ? ... Прошу, сідай! — і показала рукою на


фотель, що стояв біля стола. — Але я все таки перше скажу


Антоні, щоб перепросив пана Хмейинського.


— Не трудися, я вже йому сказав.


— Кому?


— Хмелинському.


— Так?! — і графиня стала гладити складки своєї сукні.


Граф Адольф зрозумів, що вона невдоволена і що лиш


тепер прийшло йому на гадку, які наслідки могла б мати


його сутичка з тим навіісним Хмелинським, коли б Христина


вийшла була в цей мент із своєї робітні.


А воно так легко могло статися. Щастя, що не сталося.


Бо розуміється само собою, що коли тепер поведеться йому


довести діло з Христиною до бажаного кінця, то ця при­


ключка піде в забуття.


213

Щ об перервати мовчанку графиня опитала, як звичайно:


— Як же ти себе почуваєш сьогодні, як спав?


— Спасибі. Знаменито. Снився мені дуже гарний, але


дивкий сон.


— Щ о ж такого?


— Не знаю, чи казати. Боюся, щоб не подумала собі,


дорога кузино, що це не сон, а вигадка.


— Не подумаю. Кажи!


— Мені шилося, що ти була моєю — судженою.


— Я?

—- Так, ти Христино.


На устах графині з’явилася дивна усмішка, в якій було


все, і знак питання, іі іронія, і навіть щ ось ніби погорда.


Перехилюючи голову набік своїм давним способом вона


відповіла:


— От бачиш, Адольфе, які то глупі й неможливі сни


часом сняться.



і


— Чому глупі й неможливі?


— Ти ще питаєш?


— Бо 'Я тут нічого неможливого не бачу.


— №, Адольфе, ти мабуть ще не збудився.


—■ Навпаки, я дуже добре виспався сьогодні і беру пов­


ну відповідальність за свої слова. Нічого неможливого тут


нема. Побираються старші від нас, а те що ми собі якісь там


свояки, теж не входить у рахунок. Архиепископ певно має


ще в резерві якийсь дозвіл на таке .подружжя так, що навіть


до Риму, мабуть, не треба буде посилати.


— А ріжниця характерів і світоглядів, Адольфе? Це ж


головна перешкода, бо іншіі на мій погляд не повинні мати


ніякого значення. Ти бачиш, я нині людина з іншого світа,


між нами нема нічого спільного, крім родинних зв’язків; що


для тебе чорне, те для мене біле, і так далі.


— А коли б я пробував свій гарний сон все ж таки здій­


снити?


— То таким чином порвав би ти ще й ті останні нитки,


які нас в’яжуть сьогодні. От бачиш, ти приїжджаєш до мене,


як кузин, як мій первий брат, я тебе щиро гощ у і ми пере214

живаемо під вечір нашого життя не одну гарну хвилину, а


тоді, дивилась би на тебе другими очима і тобі ніяково


було 'б їздити до тих Ланьковець, в яких навіть зимою рос*


туть гарбузи.


— Д озволиш закурити? — спитав нараз граф Адольф*


щ об подумати, що йому відповісти.


— Але ж прошу. В мене навіть є якісь цигаретки, — і


вона пішла до маленької шафки, що висіла біля «печі. Шу*


кала. — Ось вони, прошу!


Граф Адольф вибирав, запалював сірник, шукав попілЬ1


нички, а за той час обдумував дальший плян розмови.


„ . . . Ось як воно. Значиться з Хриетиною — Ьазсіаіе


о$*пі врегапга. Спудлував .. .*) Треба якось (перейти на Ма­


рійку. А ле як? Чом у то майже 'Ніколи не іпіде розмова так;


як собі її улож и ш ?... Треба пробувати якось ін к аш е...


Він в'ідложив цигаретку набік і цілуючи графиню в руку


та дивлячись їй просто в очі, щ об бачила, що говорить щи:


ро, казав:


— А ле ти не гніваєшся на мене? Правда? Я ж тільки


розповів тобі свій сон та ще на твоє таки баж ання,.. Ні?


— Авже ж, а®же ж. Гніватися нема за що, Адольфе. Чи


одне нам сниться і я ніколи не могла погодитися з теорією,


немов то сон, це наші бажання.


— Є така теорія? — питався граф Адольф.


— Вона вже має цілу літературу і в моїй бібліотеці


знайдеш дещ о на ту т е м у . . . Але ти мав мені щоісь важного


сказати, якесь діло, для якого вважав навіть відповідним


відправити з квитком пана Хмелинського, хоч я його кли­


кала на нараду.


— Так, у мене є, бачиш, дійсно дуже важне і поважне


д іл о . . .


— Не сон?


— Ні, ні, борони Боже. Суща 'правда, дійсність. Та я


боюсь, щ об ти й тепер не погнівалась на мене. Мені було б


дуже прикро, бо це,, що хочу сказати, випливає не з егоїстич­


них понук, а з журби за будучність нашого роду.


!)

Стрілець не влучив у звірину, зле стрілив.

215

— Кажи!


— Як знаєш, я останній мужеський нащадок наших


славних тредків. Твій батько помер в силі віку, а брат зги­


нув передчасно. Якесь невблаганне фатум повисло над на­


шим родом, колись так іславним і численним. Тепер вся від­


повідальність на мені. Зійду до гробу безпотомно, так над


моєю домовиною переломлять наш гербовий щит. Нікому


буде передати старинного сигнета і гербової іпечатки. Ім’я


наше станеться піснею без слів, буде одним із тих споминів


історичних, яких у нас багато.


— Всьому приходить кінець, дорогий Адольфе, щ об


тільки цей кінець не був поганий, — відповіла графиня.


— Як це ти можеш казати так спокійно? — питався з


жалем граф Адольф. — Невже ж тобі байдужі наші свято­


щі родинні?


— Не байдужі, але ж я не мужчина і від мене не зале­


жить, чи наш рід буде продовжуватися, чи вимре. А коли


тобі на тім залежить, то я дивуюся, чому ти скорше не же­


нився. Під вечір не видно стежок, можна легко спотикнутися.


— Я ж з тобою, дорога Христино, балакав уже на ту


тему, а ти так, немов нічого не знаєш.


— Дивно мені, як можна було до такої міри припізни­


тися. Ви привикли, щоб за вас думали льокаї.


Тим вона знов зіпхнула свого співрозмовника з тої стеж­


ки, по якій він сподівався дійти до цілі.


— Ти, дорога кузино, відбираєш у мене охоту далі го ­


ворити, — почав граф Адольф.


— Борони Боже! Я тільки балакаю з тобою в чотири


очі, щиро. Кажи!


— Коли так, то і я буду казати щиро. Я тут не бачу


іншої розв’ язки, тільки . . .


— Тільки що? — спитала зацікавлена графиня.


— Тільки, щоб я оженився з Марійкою. Тоді Паньківці


остануться при нашім роді, а дасть Бог і наслідник з ’явиться.


Він вийняв хусточку з нагрудної кишені і обтер чоло,


а потім став витирати нею також свій монокль, хоч на нім


не було, мабуть, ні одної порошинки.


216

Графиня дивилася на його лисину, так вправно прикри­


ту жмутком бокового волосся, на грубі сині жили ка висках,


на зморшки, якими було вкрите чоло, і кутки її уст стали


нервово дрижати.


Те, щ о іпочула, б у ло таке несподіване для неї, таке, хоч


звичайне, але на її гадку гидке, щ о насилу здавила в собі гнів.


— Ти звернувся на хибну адресу, — відповіла. — Я не


маю лрава рішати л р о долю Марійки.


— ■ А хто ж тоді має це право, як не ти? Ти ж їй даси


маїєток, ти можеш і иодбати, щ об він лишився при родині.


— Іншими словами вона має продати себе за цей маєток.


Ні, Адольфе, це так колись бувало, може воно й тепер де є,


але не в мене. Я в такі торги не вдаюся, я дійсно люблю Ма­


рійку і хочу, щ об вона була щаслива, а щасливою може


бути тільки з таким чоловіком, якого полюбить щиро і без­


оглядно.


— Значить, ти віддаси її, за кого вона схоче?


— Вона віддасться за кого сама схоче.


— За доктора?


— Доктор замудрий, щоб у його голові могла явитися


така ідея. Він на Марійку дивиться, як батько на доньку.


— Розумію, доктор в інший бік стріляє.


— Можеш й ого спитати, куди він стріля'є, але я тобі не


раджу.


— Ого!


— Не раджу, як кузина, бо дістанеш відповіідь, яка тобі


не буде мила.


— Так тоді може за Хмелинського?


— ■ Хоч би й за/ нього. Коли він їй по душі, так хай їх


Бог благословить.


— А що ж тоді скажуть наші предки, Христино! — го ­


ворив граф Адольф, попадаючи на здавна підготовані сло­


ва. — Щ о скажуть ті лицарі хоробрі по всіх бойовищах Европи, що крор’ю своєю на червоно багрили наш гербовий щит?


— Лиш ім наших предків у мирі. Вони тут мі при чім.


Ми не питаємося їх, як і з ким вони женилися і їм нема чого


встрявати в наші діла. Інші часи й інші погляди на честь і

217

достойність-роду.'Мій погляд такий, щ о дівчина, Щ о я чую! Дійсно?


229

— Так. Я йому якийсь дядько. Це виявилося сьогодні,


коли ми розглядали фотографії.


— Бачите, як доля грається з нами.


— На те вона доля, щ об гралася з нами. . .


— У піжмурки . . .


, — У піжмурки, бо ми самі собі зав’язуємо очі. Хто


вірить у долю, хай зносить її химери.


— А можна не вірити? Можна все спихати на 'припадок?


Забагато тих припадків і задивні вони. . .


Дальшу розмову перервав приїзд Хмелинського.


— Приїхав! — сказала графиня, не скриваючи свого


вдоволення.


— Слухняного маю сестринця, правда?


— Не вдався в свого дядька.


4с *

*

Хмелинський хотів виправдуватися зо свого наглого ви­


їзду, але графиня не пустила його до слова. Казала, що


знає цілу ту немилу подію і коли б Адольф був ще у Паньківцях, вона б потягнула -його до відповідальности, б о він


поступив не тактоївно. Але, що виновника нема, так вона,


як господиня дому, просить вибачення і сподівається, що


Хмелинський ані до неї, ні взагалі до Паньковеїць не буде


мати жалю. Нехаїй все лишиться по старому, б о так було


гарно.


— Правда, пане Хмелинський? —


Говорила це так щиро, що Хмелинському годі б у л о ска­


зати: ні!


Він такої розв’язки не сподівався і хоть знав, що з гра­


фом Адольфом прийдеться ще вирівняти рахунок, але поки­


що був вдоволений і навіть щасливий, тим більше, щ о якраз


надійшла панна Марія. Звіталася, як звичайно, але не знаючи


ні про суперечку графа Адольфа з Хмелинським, ні про виїзд


цього останнього з Паньковець, дивувалася, що в товаристві


панував якийсь незвичайний настрій.


По обіді, як доктор з графинею балакали при чорній


каві, попросила Хмелинського, щоб щ ось заграв. Грали


230

Ґріга, норвежські танці, які тіанна Марія дуже любила. По


скінченім концерті спитала:


— Скажіть мені, пане Хмелинський, що тут сталося, та­


кого? Відчуваю, що настрій не такий, як все, а не хочу пи­


татися тітки.


Хмелинський не міг брехати. Він не переповів своєї су­


перечки з графом, тільки сказав загально, що посварився


з ним, виїхав і не сподівався, що так скоро вернеться.


— Т о ви хотіли нас покинути не попрощавшися навіть!


— мало не скрикнула Марійка.


— Не хотів, а мусів, пані.


— Ч ого не хочу, того й не мушу.


— Ви, але не я, панно Марійко. Я не міг стрінутися


з графом.


— Правда. Але де ж граф Адольф.


— Від’їхав.


— Щ о, і цей не попрощався зі мною! А тут що такого


сьогодні- Якісь чари!


— Може й чари.


— Думаєте — ми чарівниці?


— Не треба бути чарівницею, щ об чарувати.


— Можливо, не знаю. Це для мене якась містерія. Але


кажіть; — граф Адольф дійсно від’їхав?


— Коли б він не від’їхав, то я не приїхав би.


— І ви це так кажете рішучо і так спокійно?


— Ріш учо — так, а спокійно — ні. Ви не знаєте, що


діялося в моїй душі, коли я виїздив із Паньковець.


Графянка глянула йому в очі.


— Знаєте, я ніяк не можу погодитися з тим усім.


— З чим?


— А хоч би з тим, що ми нині могли їсти обід без вас.


— Однаково смакував би, пані.


— Не лю блю такого пустого говорення! Не говоріть так


зо мною! Говоріть, що думаєте.


— Думаю, щ о моє товариство не так то дуже й бажане;


я ані дотепний, ані розмовний, я оттакий собі чоловічок.


Є — добре, а нема — то обійдеться.


231

— Неправда! — сказала трафявка і — спаленіла. — Ви­


бачте! Я не хотіла образити ;вас тим словом. Я не свідомо


його сказала.


— Нема чого вибачати. Це „неправда!” дорожче для


мене від не знаю чого . . .


Хвилина мовчанки . . .


— Може ще що заграємо, іпане Хмелинський?


— Як накажете, пані. Але коли я дійсно маю бути щ и­


рим, то мушу вам сказати, що розмова з вами для мене сьо­


годні краща від найкращої музики.


— Коли так, то говорім далі! — відповіла графянка


просто і щиро, як дитина. — Мені також хочеться сьогодні


говорити з вами; хочеться почути щ ось гарного і сказати


щось доброго . . . А ви збиралися -покинути нас раз на все.


Такі то в и !. . . З ким же ,я тепер балакала б, скажіть!


— З думками. Може воно й приємніше, ніж зо мною.


— Знову те саме! Отже знайте: Мені приємніше з вами;


так є, — приємніше!. . . розумієте: приємніш е!. . . щ о ж ви


на це?


Хмелинський не сподівався такого звороту. Він глянув


на панну Марію, чи вона не насміхається з нього.


— Вам дивно, що я говорю правду? Чому я її не маю


сказати? — питалася далі.


Хмелинський бився з думками, що йому відповісти. Чув


велику й несподівану радість, тим більшу, що перед кіль­


кома годинами уважав усе втраченим, безповоротно втра­


ченим, а тепер нараз відчиняються перед ним ворота до


якогось чарівного городу, повного небачених квіток і нечуваних пташок, як у казці.


— Я такий щасливий, що 'сказати не вмію, боюся го в о ­


рити, щоб не сполошити щастя. Хоч воно може тільки хви­


леве, як химерний привид, та нехай триває; хай я ним


уп’юся, як наркозою.


— Чому хвилеве, чому'чоловік не може бути щасливим?


— Бо є багато всяких перешкод, які загороджують д о ­


рогу до щастя.


— Тоді треба мати сміливість поусувати ті перешкоди.


232

— А ви маєте таку сміливість, пані?


— Як треба буде, то матиму. — відповіла рішучо.


— Пані! — сказав Хмелинський і, не знаючи як і коли,


припав до її руки устами.


Не боронила. Відвернула тільки голову, а потім ше­


потом сказала:


— А ле нам пора до товариства. Ви йдіть, а я заграю


докторові його улю блену мазурку з „Онєґіна” .


І грала її так, як ніколи в ж и тті.. .

VIII.


— Щ о ж, їдемо? — нитався доктор Хмелинського.


— Ні, лишаємось тут, пане докторе, — відповів Хмел и н 'Сь к р г й . — Так буде краще.


— І я гадаю, що краще.


— Навіть дуже гарно, пане докторе, дуже гарно! — і


очі його спалахнули нетаєною радістю.


Д октор глянув на м олодого чоловіка і злегка усміх­


нувся.


— Л ю блю вдоволених людей, але їх так .мало на світи


Значить ви вдоволені і може ще хтось.


— Пане докторе!


— Не бійтеся, нас ніхто не чує. Графиня пішла писати


якісь листи, а панна Марія грає. І гарно грає. Багато краще,


як звичайно. Може ви знаєте, пане Хмелинський, чому?


— Пане докторе!


— Не знаєте, а шкода, б о я цікавий, чому вона якраз


тепер так гарно грає, дійсно' гарно . . . Знаєте, пане Хмелин­


ський .,що?


— Ні не знаю.


— ■ Так я вам скажу. Не думайте, що щастя людське припняте на воловоді, воно висить на’ волосочку, може навітк


на павутинці, а вона тоненька, дуже тоненка, 18,000 разів


тоньша від звичайної нитки.


233

— Дійсно?


— Кажу вам.


— Ну, так що з того?


— Нічого більше тільки те, що коли не вважаєш, то


можеш легко ту павутинку порвати і щастя тво€ покотиться


у пропасть. Кажу вам це, як старий досвідчений дядько.


— Щ о досвідчений, то признаю, але що старий, то ні*


— Старший, ніж вам здається, але це до речі не нале­


жить. Я ще вам щось хочу сказати.


— Прошу.


— А саме, що почуття чести, а властиво гордости, йде


тільки до якоїсь границі.


— А поза нею?


— Поза нею, гордість стає тим гріхом, за який ангел


валився з неба.


Хмелинський подумав собі, що щастя його дійсно ви­


сіло на волосочку і що через гордість мало що не повалився


з неба.


— А все ж таки, — сказав по хвилині надуми, — мені


треба щось зробити з тим графом. Графиня поступила зо


мною, як неможна краще, дала мені спромогу лишитися в


Паньківцях, але він? Не сховаю ж я образи до кишені, так


не йде. Не тому, що я офіцер і мушу боронити чести, а


просто, щоб не лишався такий несмак, який я тепер чую.


— Ваша -правда, пане Хмелинський, щ об не лишався


несмак, і щоб ви кожному могли оміло подивитися в очі.


— Не кожному, а тим, що знають про ту образу.


— Розуміється, тим, що знають, себто графині і — панні


Марійці.


— А що іншого способу нема тільки двобій, так я вас


дуже прошу, дорогий і шановний пане докторе бути моїм


свідком. Хоч ви старші і нерівня мені, але з огляду на те,


що я тут товаришів не маю, будьте ласкаві не відмовте.


— Розуміється, пане Хмелинський, я вже подумав і над


тим. Граф Адольф не поїхав додому, бо додом у -йому не


попри мій двір. Не знаю, де його шукати. Том у я напишу


зараз лист і іпішлю кінним післанцем з тим, щоб мені упра­


234

витель його дібр дав посвідку, що цей лист одержав і щоб


його зараз післав на місце перебування графа. Вони там


знають, щ о зо мною жартів нема і лист певно доручать.


Він буде чемний, але гострий: „Тому, щ о ви образили пана


Хмелинського і тому, що вас немає вдома, я, як свідок п о­


кривдженого, взиваю вас листовно, щ об ви негайно . . . і т.


д . . Годитеся?. .. Т а к ? ... Отже я пишу.


І лист протягом чверть години відійшов з Паньковець


окремим кінним лісланцем.


**


* — Ультимат висланий, — жартував доктор, — теїпер


треба готовитися до війни. Вмієте стріляти?


— Я брав перші нагороди на стрільниціі.


— А битиоя шаблями?


— Належав до буршеншафту.


— А давно сповідалися?


— Особливо тяжких гріхів не маю.


— Но, но, — коли б так добре пошукати, то може б


який і знайшовся, я сам знаю про один.


— Прошу, який?


— Завертаєте голови дівчатам.


Хмелинський спаленів, хотів боронитися, але доктор


стояв при своїм:


— Сталося, — ви баламут, але з того гріха я вже вам


дам розтрішення in articulo mortis. Це буває і в найпоряднішіій родині, навіть у такій, як наша. Був хлопець, як хло­


пець, нараз щось йому сталося, стратив голову — лиши


пропало!


— ■ А ле ж, пане докторе, вам лише так здається. Я •..


— Мені не здається, я з власного1досвіду знаю, дорогий


пане. З власного досвіду; але — ша! — графиня надходить.


Хмелинський був так збентежений, що вважав відповід­


ним вийти другими дверима. Пішов до свого локою , /припав


лицем до отамани і — в голові почув шум, як у млині.


**


* Такого багатого дня на несподівані події він ще не пе­


реживав. Образа, гнів, зліість, жаль, розпука і нараз небо


235

розяснюється, сонце починає всміхатися. Він не тільки знову


в Паньківцях, але розмовляє з іпанною Марією, яка йому


прямо каже, що любить з ним балакати і що, як треба буде,


то вона знайде в собі сили, щоб поусувати перешкоди до


щастя. . . Ясніше годі сказати. Любов, це поезія, а в поезії


все щось мусить бути недомовленого, щ об з поезії не зро­


билася проза. Який же він щ асливий!. . .


Але мо'же це тільки примари того великого щастя, якого


він по імени боїться назвати . . . Кажуть, коли сновида х о ­


дить до місяця по даху, то не клич його по імені, а то зб у ­


диться і — впаде . . . Хмелинський боявся назвати по імені


своє щастя, щоб з ним те саме не сталося. Скажім, щ о панна


Марія ще молода, не зіпсута життям і тому щира і щ о вона


дійсно говорить те, що відчуває, але коли їй треба буде


зважитися на рішучий крок, у неї забракне сил; вона не


зможе порвати всіх тих ниток, які, як корінці рослини в


землю, впилися в її окруження, ,в традиції, у спомини родинні,


в розуміння клясових ріжниць і т. д. Тоді щастя переміниться


в горе. А покищо, воно щастя, насолода, розкіш . . . будь


щасливим!


Щ об панна Марія гралася з ним, от так собі, прямо з


нудьги, не маючи в Паньківцях кращого діла, що б вправлялася у веденню любовних розмов, того він навіть і не


смів подумати. Дав би шию за те, що в неї вдача щира,


людина не роздвоєна, душа як хрусталь чиста.


А як графиня стане на дорозі до їх щастя? Вона добра,


розумна, виїмкова жінка, а все ж таки графиня; як побачить,


на що заноситься, може сказати — н і!.... І що тоді?


Тоді почнеться друга глава роману. Розійдуться дві


дороги в полі й не зійдуться вже ніколи . . . Але й це буде,


хоч сумно, але гарно . . . Хай буде щ о хоче, а тепер він ща­


сливий . . .


Хмелинський встав і все кругом здавалося йоіму таким


світлим, ясним, чистим . . .


**


*

В три дні пізніше приїхав доктор до Паньковець і стрі­


нувши графиню сам на сам сказав.


236

— Прочитаю вам цікавий лист.


— Певно від Адольфа.


— Ви вгадали, «пані.


— Бо я також дістала лист від нього.


— Щ о ж він вам пише?


— Перше /прочитайте свій.


І доктор прочитав лист графа Адольфа.


Граф Адольф признавав, що в розмові з паном Хмелинським ужив невластивих слів. Був „зденервований” , розстро­


єний, а д о того не звик до службових і товариських відно­


син, які тепер запанували в Паньківцях. Лінія між одними


й другими не розмежована і не ясна, — принайменше для


нього. А ле він ріш учо не хотів образити м олодого чоловіка,


до котрого не має ніяких, „упереджень” , навпаки — так ба­


гато дечого д обр ого чув про нього з уст своєї шанов­


ної кузини. Невластиві слова не були ви слідом злої волі ані


наперед обдуманого на/міру, він їх бере назад і просить, щоб


пан Хмелинський і всі, кому вони відомі, уважали їх „неска­


заними” . Д о графині, як до господині дому, в якім зайшла


ця небажана подія, іпише окремо і остається з великим поважаням — граф Адольф Г.


— Бідний А дольф ! — сказала графиня, вислухавши з


увагою цілого доволі довгого і дуже обережно складеного


листа. — Бідний А дольф ! — повторила зітхаючи і подаючи


докторові лист, який вона від нього дістала.


Доктор перебіг цей другий лист очима. Він був зреда­


гований більш е тепло, по-родинному. Але й тут признавався


граф Адольф д о вини і просив вибачення, не тільки за те,


що сталося між ним і Хмєлинським, але також за свою роз­


мову з графинею. Ж аль говорив з нього, а жаль ваги не


має, як співають у пісні. Коли він чим-небудь вразив свою


дор огу й поважану кузину, так числить на її добре серце і


на го ло с крови, який все таки живе в душах свояків, хоч як


вони відійдуть від себе. З панною Марією він не попрощав­


ся, бо не уявляв собі, як це міг зробити безпосередно по


розмові з Христиною, але він її поважає і любить, як все


237

таки вільно любити своякови свою гарну своячку. Ц ього


трава ніхто у нього не моїже відібрати . . .


На тім лист і кінчився. Ішли ще звичайні кінцеві звороти


і ,підпис: Адольф.


— Бідний А д о л ь ф !. . . Він ї не такий то злий з природи,


— виправдувала о&ого кузина графиня. — І не такий гл у ­


пий, яік моїжна по тім, що в Паньківцях накоїв, про нього


думати. Колись був навіть гарний, симпатичний, говіркий.


Нерозважне життя довело його до то го ; життя гуляще,


безжурне І безідейне; ЛЄГКЄ ТОварИСТВО, карти, перегони,


— знаєте, як воно буває. Тепер з ним біда і він сам себе


дурить якимись родинними обов’язками, іякоюсь ніби то


службою для справи і т. д. Ніби хоче рятувати рід, а в дійсности рада б душа і дальше раювати, а тут нема як. Я не


від того, щоб дати йому поміч, як зубож ілом у своякові,


можна б навіть знайти якийсь спосіб, щ об та поміч не вра­


зила його собистоі гідности, але ж він жадає не трохи, а


всього, жадає, щ об я жертвувала свої переконання і насилу­


вала совість. А цього я зробити не м о ж у . .. Бідний Адольф !


— Розумію вас, ласкава пані, — сказав доктор, вислу­


хавши уважно слів графині. — Вам жаль його, бо1все таки


свояк, останній мужчина в роді. Але я- чужий і тому дивлюся


на річ трохи інакше, реальніше. „ D a s ist die F in ch der boesen


T a t . . . ” — знаєте, як кажеться далі. Чоловік, що раз з іб ’ється


з дороги, не легко вертається до неї, він чимраз дальше з а ­


лазить на манівці. Граф Адольф згубив нитку з того клубка,


який називаємо честю, мораллю, етикою, як коли, і він


тепер може зайти невідомо куди.'Н е забуваймо про його


погрози, про цей родинний з ’їзд, про так звану загальну


опінію >


і таке інше.


— Щ о ж нам тоді робити?


— Вам, пані, треба спитати себе рішуче, чи ви готові


■порвати з тим усим, чи може серце не дає робити того, що


розум каже.


— Я вже питала себе. Ставала на суд своєї совісти і . ..


— І що, ласкава пані?


— І я йду туди, куди мене кличе почуття обов’язку,


238

хочу під вечір життя зробити те, чого не зробила вполудне.


— Тоді, ласкава лані, нам треба порадитися вчених і


певних юристів, чи в Паньківцях нема якої ключки, за яку


могли б учепитися ваші вороги і почати з вами процес.


— Мі'й правний дорадник ніколи не згадував мені цро


щось таке . . .


— Не гнівайтеся, пані, але я більш е вірю свойому, бо


це мій шкільний товариш, ніщо так не зв’язує наїс, мужчин,


як шкільна л а в к а . . .


. . . Отже зробимо так. Я запрошу його до себе на лови,


вдвійку приїдемо ДО' вас, забалакаємося і переночуємо. Він


посвятить одну ніч, розгляне ваш архів, завіщанвя, записи


і т. д., а в окружнім суді 'я знову маю довіреного адвоката,


який основно розгляне табулю і тоді — хай починають з


нами війну! Не дамося!


— Добре, пане докторе. При тій наїго'ді подумаємо над


моїм завіщанням. Поки я живу, доти важко рушити мене з


місця, але по моїй смерті може ©сіляко бути. Хочу зробити


завіщання, якого ніяка сила не зрушить. Як догадуєтеся, я


вирішила свій маєток записати Марійці. Але чимало при­


значу на всякі добродійні та народні цілі, щоб оплатити


доївг, 'який супроти моїх ближніх затягнули ми з давніх давен.


— І іде можемо зробити, ласкава паві, хоть воно не


спішне. Щ е лиш вечір, а вечорі бувають довгі, до півночі


нам може іще далеко.


— Бог знає, коли нам виб’є дванадцята ігодина. Годин­


ники життя не ходять однаково. їх накручує невідома рука1


, не зашкодить нам і це зробити.


І вони щ е довго обговорювали в подробицях основні


точки заповіту. Було про щ о балакати, б о маєтки графині


великі і не малі ті пляни, які вона при помочі Хмелинського


думала переводити в діло.


Вечерю того дня їли пізніше, як звичайно і за вечерею


йшли поважні розмови. Панував святочний настрій.


Чому? — пйталися молоді, коли очима зустрічалися з


собою.


А зустрічалися частіше ніж звичайно.


**


* 239

Доктор написав до свого адвоката і той обіцяв протягом


двох тижнів приїхати.


Чекали.


Життя плило, як тиха ріка.


Графиня з кожним днем більш е цікавилася своїм маєт­


ком. Перше дивилася на нього, як на щось маловідоме, чого


ні оком не обгорнеш, ні думкою не збагнеш. Тепер знала,


що це за маєток. Давніший управитель мабуть навмисне так


робив, щоб графиня була ніби гість у своїй власній хаті.


Дуже чемний, услужливий, здавалося вгадував її думки, а


на ділі говорив так, що графиня губилася у його звітах і


звичайно тільки й ждала, щ об він їх скінчив іі йшов собі до


дому. Аж нарешті він пішов раз на завжди, а властиво п о ­


їхав до села,- яке купив за гроші, яких доробився у графині.


Хмелинський не те. Він поступав щиро. Н ічого не затаював,


сам пізнавав стан маєтків графині і рівночасно знайомив


з ним її. Працювали спільно і спільно снували думки про1ті


зміни і про ті новини, які хотіли вводити в господарстві.


Хмелинський щодень відбував наради з графинею, а ве­


чером приїздив доктор.


Вечеряли, балакали, іноді „концертували” , а щ о вечорі


були довгі, як циганський світ, то для відміни грали пре­


феранса.


Панна Марія не вміла жадної гри. їй все помагав той, хто


роздавав карти. Як^ помагав Хмелинський, то вона програ­


вала. Доктор говорив тоді, „хто програє в карти, має щастя


в любові” .


Панна Марія паленіла і грозила, що, коли доктор не пе­


рестане їй докучати, то вона покине карти і стане читати


книжку.


Але графиня вопокоювала її тим, щ о це стара припо­


відка і що любов це дуже гарна тема, особливо там, де є


молоді люди.


***

240

IX.

Одного дня, в саме іполудне, заїхали якісь невідомого


типу залубні, подібні до тих, щ о ними пошту возять, і до


палати увійшов бурмістер і міський лікар. Обидва у фраках,


в обох дуже поважні, урядові міни.


Бурмістр, вислужений майор від уланів і до того корот­


козорий. Не міг навчитися ходити в цивільнім убранні і


говорити іпро цивільні справи. З лю лькою на довгім цибухові


ніколи не розставався. Як ішов містом, то вимахував нею,


як палицею. А ле до графині з лю лькою годі було їхати і


тому він не знав, що має з правою рукою робити. Оглядався,


ніби щ ось згубив і руку тримав неприродньо, ніби в ній


щось є.


Міський лікар б ув чоловік з чужинецьким іменем і з


чужинецьким виглядом. П одобав на уродженця Скандинавії.


Ходив хитаючись, як моряк, і носив такі бокобороди, як


моряки.


Графиня приняла обидвох гостей у своїм кабінеті.


Бурмістр почав:



Ми приїхали до пані графині, так єсть отже, па


добродію , щ о б заявити їй наше, пане добродію, високе по­


важання, так єсть о т ж е . . . далі пан доктор скаже.


Так звичайно промовляв добряіга бурмістр, відчиняючи


засідання міської ради, або приймаючи провід на всяких


зібраннях


Графиня пригадала собі подібну прочмову з 1883 року,


коли то* відслонювали іпам’ятник висвободжеиня Відня від


турків. Бурмістр списав собі промову на карточці, яку при­


мастив під опаскою для рукавиць в „шапокляку” , щоб про­


мовляючи міг зазирати до неї.


„Шановне зібрання! — почав бурмістр, так єсть отже,


пане добродію , ми зібралися тут, так єсть о т же . . . ” нараз1


зірвався вітер, видер карточку з шапокляка і поніс на якийсь


жидівський дах.


„Д альш е пан доктор скаже” , заявив бурмістр не під­


даючись тій „ у і б т а іо г ” . І доктор докінчив промову.


Так само було й тапер. Міський лікар, навіть не відка241

шельнувши, виголосив промову, у якій з’ясував, щ о вони


приїхали як представники комітету для влаштування вечора


на користь убогих міста і просять, щ об ясновельможна пані


графиня зволили « є відмовити їм, і взяла участь у цім д о б р о ­


дійнім підприємстві, а її приява буде безумовно найпевнішою запоруїкою блискучого успіху вечора.


— Так єсть, отже, пане добродію, заіпорукою успіху ве­


чера, — підтвердив бурмістр.


Графиня, насилу здержуючи усмішку на устах, відповіла.


— Дякую панам, щ о не забувають про мене. Справді, як


панове, мабуть, знаєте я живу в Паньківцях маїйже безвиїздно, але на таку благодійну ціль виїмково виберуся до міста.


— Маю сміливість попросити також панну графянку.


Якщо вона зволить сісти при столі з льосаіми, або взяти


кіоск з шампаном під свій ласкавий ізаряд, так це буде б е з­


умовно дуже корисно для каси.


— Розуміється. Моя братаниіція поїде зо мною. А ле вона,


бачите, молода, в товариськім житті не досвідчена, не знаю,


чи будете мати з неї велику користь.


— Вже саме ім’я, так єсть отже, пане добродію , — п о ­


чав бурмістр, — але 'графиня, знаючи його легкість слова,


спитала:


— Яку ж програму придумали панове?


— Програма ще не готова1


, — відповів міський лікар. —


Але намічається фантов а льотерея, колесо щаістя, циганське


шатро з ворожкою, крім того оркестра охотничої огневої


сторожі, деклямація доньки пана бурмістра і сольо ком і­


сара від староства п. С. Він знаменито грає . . .


— Так єсть отже, пане добродію, як Ліст, його й п р о­


зивають „Ластом” .


Графині вже на саму- згадку про» таку програму зроби ­


лося страшно. Особливо відстрашувала її оркестра охотничої сторожі огневої. Це б у л о ді/йсно незвичайне явище. М и­


нулого року святкувала ця оркестра 25-літній ювілей свого


існування, а грали, якби вчора в перший раз музиканти зій ­


шлися до купи. І пригадала собі графиня дотепний фейлетон


секретаря ради повітової, ще з часів холери, на тему, як то


242

рада міська буде стрічати ту достойну і грізну гостю. Отже


всі достойники вийдуть на рогатку, депутації уставляться


з хоругвами й прапорами, донька пана старости (відома зо


своєї невродливости) вручить букет з квітів міського городу,


бурмістр-виголосить промову і т. д. Все це прийме холера.до


свого ласкавого відома, а коли оркестра добровільної огне­


вої сторожі заграє вітального маршу, вона не стерпить,


заткне собі вуха і як дасть драїла, то ніхто її більш е й не


побачить.


Ця орхестра мала грати « а добродійних вечорницях.


— Чом у панове не попросять отця Федушинського, з


Данишова; він, кажуть, склав знаменитий селянський хор,


може найкращий в краю.


Міський лікар скривився, як 'би й ого графиня полином


напоїла.


— Хор то дійсно добрий, але отець Федушинський відо­


мий „бори тель” , а Данишів це гайдамацьке гніздо. Звідти


не дістаємо іпри виборах ані одного голосу, там хлопи так


собі розібрали, щ о жаден не піде до двора на роботу і навіть


на торг не виїде. Хочеш щ о купити, то до нього йди.


— Думаю, — відповіла графиня, — що це з хором не


має нічого спільного.


— Так, певно, — обстоював своє лікар, — але боїмося,


щ об не наразити собі „пашу п убліку” . Отець Федушинський


не має симпатії в наших кругах.


— Так? — сказала графиня, пригладжуючи складки


своєї сукні. — Ж аль дуже. Людей, які працюють для народу,


треоа цінити й шанувати, іне зважаючи на їх переконання.


Отець Федушинський робить те, щ о йом у його патріотичний


обов’язок диктує, так як ви, пане докторе, йдете за голосом


своєї політичної совісти.


— Так єсть отже, пане добродію, — докинув від себе


бурмістр, і озирнувся за своєю люлькою. Графиня догада­


лася і звеліла подати цигари.


— О, дуже дякую, — кланявся бурмістр, — дуже дякую,


пане добродію, тютюн це моя пристрасть, моє, мовляв, не­


щастя.


243

— Пан бурмістр без люльки навіть заснути не годні, —


'пояснював лікар.


— Я щось чула іпро те і тому прош у закурити сигару.


На мене не зважайте, — я привикла, навіть лю блю аромат


доброго тютюну.


— Цілуємо руку іпані графині. І отця Федушинськоіго,


коли цього пані графиня собі бажають, попросимо.


— Я собі не бажаю, тільки сподіюся, щ о його хор Оуде


прикрасою вашої програми.


— Можливо, можливо . . . — притакували оба.


— Тільки, чи він схоче приїхати: це ж опориїй шмат д о ­


роги.


— Як тільки попросимо, то приїде, — впевняв графиню


лікар. — Це багатій чоловік. М ає кілька пар коней, поса­


дить своїх співаків на сані і приїде. То „хло п и ” , до великих


вигод не привикли.


— Співаки, — поправила графиня. — їх треба гарно (по­


гостити. Прошу написати отцю Федушинському, що на час


гостини, я відступаю для нього і для й ого хору, перший


поверх у моїм ловецькім замочку. Це недалеко1 від міста,


будуть мати вигоду. Напишу до тамошнього управителя,


щоб приготовив для них також їжу. Кілько людей числить


цей хор?


— Думаю коло тридцяти, — відповів лікар.


— Так єсть отже, коло тридцять, — ствердив бурмістр.


А обидва встаючи і кланяючись казали:


— Пані графиня надто ласкаві, де ж можна собі робити


стільки „амбарасу” *) задля якогось там селянського хору.


— Чи це селянський, чи міщанський хор, все одно, але


віін, яж чую, добре співає, і я сама рада його почути. Хто б


не були ті співаки, то вони гості і з ними треба поводитися


ввічливо. На мій погляд, чим краще ми поводимося з селя­


нами, тим для нас краще.


— Позволю собі висловити іншу думку, — сказав від­


кашлюючи лікар. — Це селяни ворожого табору.


і)

244

Клопоту.

— А ваші що робили з вами 1846 року? Пам’ятаєте


,,Червону коршму” ?


Міський лікар замовк, бурмістр долавшись до доброї


сигари таїк завзято курив, що його мабуть і Горожана не


обходила.


— На мій погляд, — вела далі розмову графиня, — на


мій погляд не треба скрізь мішати політику, бо тим тільки


збільш уєм о політиканство. У нас в краю скрізь таке занед­


бання, така відсталість від європейської культури, а ми,


замість робити реальну роботу, щ об цей край двигнути, роз­


буджуємо пристрасті національні.


— Цілком слушно, так єсть отже, пане добродію, цілком


слушно. У нас у 'війську не було політики і було добре. Habt


Acht! — то б у л о для всіх Habt Acht! — без різниць віри й


національности.


— Пан бурмістр все ще про військо не забули — заува­


жила графиня.


— Я, пане добродію , вроджений во>як і гадаю, що най­


краще, якби скрізь була військова команда, а не та політика.


Міський лікар згірдливо всміхнувся ,і мовчав. Він був


одним з видатніших мужів у повіті. Все щ о говорила гра­


финя, мотав собі на вус і кував з того політичний капітал.


— Які ж фанти мають панове на лотерею? — опитала


нараз графиня.


— Здебільш ого, — відповів лікар, — реальні.


— Себ-то?


— Такі, щ о їх можна легко зреалізувати. Вечорниці б у ­


дуть перед святами, тому то ми головну вагу кладемо на те,


щ о може придатися для свят. Наші купці, Перль і Верве


дали кілька голов цукру, декілька пляшок вина й кон’яку,


пан бурмістр жертвували два індики власного хову і так далі.


— Коли так, то я також піду їх слідами, — сказала гра­


финя. — За кілька днів мій сусід, доктор, — знають його


п анове?...


— Знаємо шановного доктора Р . ..


— Отже він зі своїм шкільним товаришем приїдуть до


мене на лови. Запрошую також обох панів і прошу привезти


245

з собою ще з десяток охотників, яіки'х панове виберете і за ­


просите від мого імені. Вся дичина, яку вполюєте, лід е на


лотерею в користь убогих вашого міста. Д обре?


Бурмістр аж підскочив з радости. Він був пристрастним


любителем ловів та ще в великих іграфських лісах. Дякували


«ікнаїйкраіщими словами і почувши дзвінок та догадавшися,


ицо це знак до обіду, хотіли 'прощатися й від’їздити. А ле


Графиня не пустила. Казала, іщо. в неї староовітські звичаї,


себто гостей голодними не відпускають. Чим хата багата,


там і рада.


Бурмістр не жидав своєї сигари. Аж у малім покою


перед їдальнею, коли обидва панове пустили графиню впе­


ред, лікар злегка потрутив його і показав на л о п ельничку


на столі.


— Щ о? — опитав бурмістр.


— Прошу лишити сиґару.


— Ага! — і він кинув недокурок до попельнички.


**


*

Обидва панове привіталися з графянкою і повторили своє


прохання.


— Я вже за тебе обіцяла панам, — заявила графиня.


— Не знаю тільки, — сказала графянка Марія, — чи


здамся я на що, бо досвіду не маю.


— Вже саме ім’я, так єсть отже, пане добродію , — почав


бурмістр, а лікар кінчив: — причиниться чимало до підне­


сення нашого свята.


Гості дивувалися, що разом з графинею і її братаницею


сі'дає до столу також їх агроном і щ о Антоні обслуговує його


так само уважно й чемно, як і їх.


І це намотав собі лікар на вус.


Ще більше дивувала їх та свобода в розмові й поведен­


ім, яка панувала в Паньківцях. Гладко, чемно, але не виму­


шено, свобідно. „Брак субординації” — лодумав собі бурмістер, поливаючи добре вино і думаючи про свою люльку.


При чорній каві зайшла розмова за шлиталь, який хоче


графиня побудувати для повіту.


— То панове вже чули про мій намір?


Чули й лодивляємо жертволюбність пані графині.


246

— Тільки староста, іпаїне добродію, так єсть отже, —


скажіть, пане докторе, щ о каже староста!


— Староста думає, що місце не надається.


— Чому?


— Майже в середині міста. На випадок якої заразливої


недуги небезпека для мешканців.


— А невже ж у великих містах нема шпиталів отри наїй^


головніших вулицях?


— Так, але це великі міста, а не таке містечко, як наше.


Там є водопровод, каналізація і т. д.


— Я те саме хочу і в моїм шпиталі эро'бити, хочу, щоб


це був дійсно модерний шпиталь, 'забезпечений всіма здо­


бутками науки.


— Д о зв о лю собі одне питання, а саіме, чи не можна б


ті гроші повернути на поширення нашого міського шпиталю,


який, як усі признають, дуже добре виконує своє філянтропійне завдання, хоч борикається безнастанно з недостачею


фондів, — сказав міський лікар, який був директором того


шпиталю і на ідею графині дивився як на конкуренцію.


— Ваш шпиталь, — відповіла графиня, — міський, а я


хочу побудувати повітовий, в якім знаходили б лікарську


поміч й опіку головно селяни і селянки.


Пані графиня дозволять замітити, що хлоіпи нерадо


йдуть до шпиталю, вони лічаться зіллям, слухають знахурів і для них шкода витрачувати стільки грошей. Це ж буде


коштувати яких 100 тисяч гульденів, не числячи ґрунту,


цегли і дерева, які паніі графиня дадуть в натурі.


— Власне тому, я хочу й селян привчити, щ об вони


більш е дбали про своє здоров’я. Повірте мені, що коли в


шпиталі будуть з ними поводитися добре, то вони не будуть


боятися йти до нього, бо кожному життя миле. Подивіться


на домашніх звірят, з яким довір’ям дають вони себе ліку­


вати своїм панам, які з ними поводяться добре.


— Звірята вдячні.


— А люди думаєте ні? Тільки треба, щ об вони мали за


що бути вдячними. Вимагаєте вдяки від народу, який сот­


ками літ зазнавав кривди від своїх панів.


247

„Ц е вже революцією пахне” — погадав собі міський


лікар і 'віїн у думціі повторив собі це речення, щ об при нагоді


пустити ЙОГО' в рух.


— Крім того, знаєте, іпане докторе, я хочу, щ об шпиталь


був вічною фундацією імени Маріїї, на пам’ятку видужання


моєї братаниці.


Обидва пани встали і кланяючись трафянщ сказали:


„ґратулюємо” .


— Коли ж добродійні наміри, — говорила далі графиня,


— зустрічаються з усякими перепонами, як ось ця, про яіку


ви згадали, так приймііть д о відома, що я готова на найбільші


жертви, щ об тільки здійснити свій намір.


Видно було, що графиню вразив натяк на неприхильне


відношення до її пляну з бО'ку пана старости. Вона догада­


лася, що це робота тих, яким жаль грошей, які вона витра­


чає на добродійні цілі ; вони думають зразити графиню, —


не зразять!


— Мені црийшла до голови така ідея. Подарую на шпи­


таль мій замочок ловецький. Він не заблизько від мііста і не


задалеко. Саме добре. Замочок переробимо на дім для „реконвалєсцентів” .1) Там є бібліотека, велика їдальня, саля


концертова, тощо. З офіцини і з других будинків поробимо


павільони для заразливих недуг, а головний будинок поста­


вимо новий. Моя цегельня недалеко, ліси також, вапно маємо


гашене, особливих труднощів не буде.


— Як є гроші, пане добродію, — відізвався бурмістр, —


то нема й труднощів. Д о достав я вже сьогодні голош уся.


— З тим прошу звернутися до пана Хмелинського; це


вже його діло.


— А! — сказав бурмістр, киваючи в бік м олодого ч о л о ­


віка.


— Гратулюю! — повторив міський лікар.


А звертаючись назад до графині питався:


— Під чию ж 'кураторїю буде відданий цей шпиталь;


ради повітової, чи виділу краевого?


— Під нічию, — відповіла графиня. — Буде це приватна


і ) Для тих, що видужують.

248

інституція, власність Паньковець, віддана для загального


добра. На Паньківцях буде вічний легат; властителі Паньіковець обов’ язані будуть давати утримання на будинки, парк,


лікарів, на заряд і на 100 ліжок для хворих. Розуміється


державний лікар буде мати нагляд над тим шпиталем на­


стільки, наскільки це -передбачене законами. Відповідна часть


м ого маєтку, з якої дохід буде йти на утримання штійталю


не сміє бути ні продана, ні обдовжена.


— А ! — сказав бурмістр, запалюючи нову, третю з ряду


сигару, яка йому дуже смакувала.


— Пан бурмістр шпиталю не побудують, — сказав усмі­


хаючись лікар.


— Чому, пане добродію ?


— Бо забагато курять.


Бурмістр махнув рукою.


— Пані графиня, так єсть отже, дозволять мені розка­


зати один анекдот.


— Прош у дуже.


— Зійшлося раз у ресторані іпри -однім столику дво«є


панів; вони не зналися. Один багато курив, а другий не


курив. І той другий каже до першого: так єсть отже, пане


добродію , ви за ті гроші, що прокурюєте, могли б собі


дім купити, — каже.


— А ваш де? — питає його курець.


— Я не маю хати. — відповів той, що не курить.


— А в моїй, бачите, цей ресторан, в якому ми сидимо,


так єсть отже.


— Влучний анекдот, — сказав спаленівши лікар, — бо


пан бурмістр мають кілька домів, а я не маю жадного.


— Тому, бо не курите. Тютюн додає, пане добродію,


енергії і фантазії, так єсть отже.


— Бачимо, — закінчив лікар.


Обидва панове в знаменитім настрою і незвичайно вдо­


волені гостиною попрощалися з графинею. Вже вони мали


відходити, як над’їхав доктор.


Вони ще й його 'попросили на добродійні вечорниці, а


графиня спитала доктора, чи не має листа від свого товариша.


249

— Маю, маю, пише, що приїде.


— Коли?


— Сьогодні маємо вівторок, від буд е в пятницю підвечір.


— ■ Значить, панове, — звернулася графиня до гостей, —


в суботу лови.


—- Так єсть отже, 'пане добродію, дякуємо дуже і стави­


мося по наказу.


Від’їхали.


**



— Як же вам, ласкава іпані, подобалися ті представники


нашої повітовоої столиці? — питався доктор графині.


— Дійсно не знаю, щ о вам відповісти. От так собі люди.


— У нас таких називають колтунами.


— Лікар мабуть хитрець, а бурмістр смішненький д і­


дусь; добряіга і мабуть не дуже кріпкий в голові.


— Не такий то він глупий, як здається. Кілька домів


придбав. Місто, як було бідне, так і є, а він розбагатів. Д е


може, там урве. Все якісь поїздки, то до Львова, то до Відня,


тримає коні для державної пошти, будує касарні, а до того


належить до асентерункової комісії, — це теж щось варта.


— Невже ж?


— А так. Подивіться кого беруть. Селянських синів, а


синки посесорів, арендарів тощ о1


, непридатні. Селянин їсть


борщ і каїпусту, іне вміє ні читати, ні писати і він гідний


оборонцй іпрестола й вітчини, а тамті, як пампушки на оливі


і — нездатні. Так, воно так. Лікар знов іншої породи риба.


Цей забув, що знав, у шпиталі сестри милосердя роблять


іцо хочуть, а він політикує. На тім конику хоче виїхати на


ширше поле, в сойм, а може й у парлямент. Вони зд ебіль­


шого всі такі. Подивіться які маєтки має нотар, всякого рода


секретарі мешкають у власних хатах, а місто не має ні води,


гіі каналів, ні світла. Яким б у ло десять і двадцять літ тому,


таким залишилося й до сьогодні. Від останнього перепису


прибуло в ньому сім душ населення, — правду кажу. Це ж


смішно. А гігієна, — про неї краще й не згадувати. От Авґієва стайня!


— Але на добродійні вечорниці все ж таки треба поїхати.


250


Поїдемо. Побачите ту менажерію зблизька. На


суїмніше, що нарід мусить усіх тих звірів годувати. І не зва­


ти нащо?

X.


Адвокат приїхав днем скорше, як був заповів. Зробив


докторові милу несподіванку. Ц ілу п’ятницю присвятив роз­


глядові родинного архіву, — особливо спадковим докумен­


там. Н ічого непевного й небезпечного не знайшов. В п’игшицю вечером обговорили втрійку тестамент графині. Не все


можна було перевести так, як графиня собі спершу уявляла.


Треба було числитися не тільки з її волею, але і з духом


законів.


А все ж таки досвідчений юрист зготовив такий проект,


щ о графиня була вдоволена. її добродійні почуття були за­


спокоєні усякими, навіть дуже щедрими записами.


Стало на тім, щ о тестамент він виготовить у себе в


бюрі, і графиня колись пізніше потрудиться до нього, щоб


його три свідках підписати та зложити до правного певного


лерехованвя.


**


* В суботу відбулися лови.


Графськими саньми привезено гостей із міста на ліош чівку, де був збірний пункт.


Порядкував ловами Хмелинський.


Й ом у зразу кинулося в очі, що мііж гостями не було


нікого з аристократії; військові, урядники, тощо. Один гім­


назійний професор, природознавець, з яким доктор люби®


побалакати, бо це був освічений і дотепний чоловік.


Аристократія, значить, бойкотувала Паньківці.


А ле лови і без неї йшли добре і справно.


— Лови \по росіїйськи називаються „охота” , —г казав


професор до доктора, бо вони стояли поруч себе на стано­


вищах. — Знаєте, я дійсно з охотою з ’їм снідання.


— Ви відгадали імої думки. Д ля мене мисливське сні­


дання це найкраща частина ловів. Піди но, хлопче, — эвер251

нувся доктор до одного з нагінки, — піди но ти до лана


Хмелинського і попроси його від мене, щоб затрубив на сні­


дання.


За хвилину іна лолян і промели сніг, розклали ватру і


3 ,,О Х О Т О Ю ” приступили ДО' снідання. Теплу


перекуску зготовив графський кухар, зимну і напитки вся­


кого роду прислав склеп Верве, розуміється на рахунок


графині.


МИС ЛИВІ ДІЙСНО

Героєм моменту був бурмістр. Він сидів на мисливській


розкладній палиці, з люлькою у лівій руці, а з вилками в


правій. Ними він .проколював то сардинку, то рольмопса, то


знамениту полядвицю, ними також вимахував на всі боки,


ілюструючи свої ловецькі оповідання, переплітані суто реторичними оздобами в роді „так єсть отже і ласкавий пане


добродію” . Професор спокійно сидів коло нього і спокійно


їв хліб з маслом, яке треба б у ло розігрівати при ватрі і з


шинкою, яка хоч зимна, а все таки розпливалася на устах.


Він з-під ока дивився на надзвичайний апетит бурмістра,


який сардинки і рольмопси власне закусював ложкою бриндзі.


Нагло професор вхопив бурмістра за руку.


— Досить!


Всі глянули, щ о це має означати.


— Пане бурміістре, — казав професор, — досить дріжджей, тепер їжте щ ось інше.


Виявилося, що в склепі замість бриндзі дали дріжджі і


бурмістр у великім мисливськім запалі з’їв їх цілу ложку.


—■ Добрий млин всяке зерно змеле, — потішав бурмістра


міський лікар, набиваючи л о м у тютюном люльку, б о бур ­


містр опльовував іі грозив, щ о хлопцеві у Верве обірве завт­


ра ліве вухо. Безумовно обірве.


Поза тим лови пройшли гарно; натовкли баїгато всякої


дичини; зайців найбільше, декілька цапів і три дики. Най­


більшого вбив Хмелинський. На ту тему йшло багато бала­


чок, бо бурмістр казав, що вправді остання куля, яка доїхала


дико'ві, походила з кріса Хмелинського, але він, бурмістр,


ще минулого року пострілив цього самого дика і не будь


252

його куль під лопатками звіря, то -постріл Хмелинського не


дав би йому ради, — „так єсть отже, 'пане добродію !”


*Ч е

*

Вечеряли на лісничіиці, де була для таких наїгод окрема,


досить велика їдальня.


На вечерю приїхала графиня. Мисливі вітали її з оду­


шевлениям, виголошували тости і вигукували вівати. Але


графиня скоро повернулася в палату, виправдуючи себе б о ­


лем голови, а в дійсності, щ об не в’язати мужеського това­


риства. По її від’їзді справді -пішла така широка забава, що


бурмістр незабаром захропів з люлькою в зубах, у високім


різбленім і скірою критім фотелі. Дехто з менше -вибагли­


вих схилив голову в передпокою на величезну скриню, на


яку -накидано безліч футер і ландсгутських бурок.1) А в


сусіднім покою на бараницях лежав молодий 'поручник від


піхоти поруч ротмістра від кавалерії і забуваючи -про різ­


ницю „ранг” 2) і „родів збр ої” обидва вони хропли, як старі


фельдфебелі на маневрах.


В їдальні, при іпечі кількох витриваліших грало незрівняного фербля. Тут знову був героем дня секретар ради


повітової. Він ^приговорюючи та договорюючи тяігнув шну­


рок за шнурком.


— Ходіть леїбеді до мене на оболоння зелене, — казав


уставляючи в піраміду срібні гульдени. Паперові гроші впи­


хав до безчисленних кишень свого мисливського „кубрака” ,


кажучи, щ о й вони придадуться.


Доктор сидів з професором, попиваючи знамениту житнівку з паньковецької -горальні.


— Тут чоловік знає що п’є, — оковита 76 градусів. А ті


всі лікери з ґліцериною, — тю! не лю блю я на них навіть диви­


тися. Отруїться чоловік раз-два.


Доктор не був говіркий нині. Він взагалі не любив такої


забави, але мусів сидіти, щ об не казали, щ о гордий, або що


по-старівоя і разом з курми йде спати. Випари алкоголю


* ) Ландсгут, місто, в якім робили добре сукно на “бурки” й на “бунди” .


2) Чинів.

253

немило вражали його ніс. О чі їв дим, від криків та гуків


шуміло в голові.


— Щ ось ви нині сумні, -пане докторе, — казав профе­


сор, — іпевно жалуєте, щ о не оженилися. Приїдете додом у


і не буде кому пантофлем кинути вам у голову. Потіштеся;


тут є більше кавалерів, ніж жонатих. Взагалі тепер наші


ланове не спішаться до подружнього раю. Кажуть, що та


сама страва шкодить.


— їм уже ніщо не пошкбдить, пане докторе. Загарто­


вані організми. Але я не про жінку думаю. Не мені такі думки.


— А про що?


— Дивлюся як то люди тяжко працюють на добродійні


цілі.

XI.


Дві пари найкращих коней, запряжених до гарних, ви­


соких залубень заїхало на під’їзд палати.


Вечоріло, падав сніжок, над парком кракали ворони.


— Тю, навіжені! — казав візник на передніх санях, — не


люблю, як вони мені кракають.


— А ти б хотів, — відізвався його товариш з других


саней, — щоб тепер солов’ї співали.


— Солов’ї ні, але й ворон не треба. Я б їх давно павистрілював, але пані графиня не дозволяє.


— Тобі все щось дурне до голови прийде.


— То не дурне, бо кілько разів мені вони кракають, як


куди їду, то все маю якусь пригоду.


— А як заєць дорогу перебіжить?


— Ну, тоді то вже певно.


— Коли б хто звертав увагу на ворон та зайців, та на


дівок з порожніми відрами, то й носа з а л о рііг не висунув би.


Такий то з тебе фі рман. .. Уважай, панство виходять!


І обидва стягнули віжки, коні затанцювали, заскрипіли


входові двері.


В перші залубні сіла графиня з панною Марією, у другі


доктор з Хмелинським.


254

Антоні лообтулю вав їм ноги і з ліхтарнею побіг до бра­


ми; відчинив, побажав щасливої дороги і замкнув браму на


ключ.


**


* — Л ю блю їхати, коли /падає такий тихий оніг, — сказала


до Марійки графиня. — Так якось ніжно робиться на душі,


так добре, ніби м олодіє душа.


— Ніби їд ем о в казку, тіточко, — відповіла панна Марія.


— Не треба кращої казки, як молодість.


— М олодість гарна. А ле в казці все щось незвичайне


діється, тіточко.


— І в м олодості душа хоче чогось незвичайного.


— Так, тіточко, чогось незвичайного хочеться.


— Королевича з казки, правда?


— К оролевича?... Н і . . .


— А кого ж?


— Когось доброго, — відповіла тихо Марійка. Графиня


зітхнула.


— Д е тих добрих узяти?


— Невже ж світ такий злий?


— Не злий, а зіпсутий.


— Наша сфера, але з низів вибиваються сильні і здо­


рові індивідуальності.


Графиня усм іхнул ася.


— Т о б і не треба багато говорити, бо повітря зимне,


ЩЄ ( П О Ш К О Д И Т Ь . . .

їхали як у ка з ку . . .


А доктор тягнув грубу і сильну сигару і казав до Хмелинського:


— Знаєте, такий уже чоловік старий, а як їде саньми і


сніїг падає, такий тихий, як нині, то так йому якось дивно


роюиться на душі, ніби він хлопець і їде із школи до родичів


на свята.


— Особливо коли перед чоловіком їдуть другі сані. . .


Доктор подивився на нього і погрозив.


— Пагано, коли сестрінець береться „секувати” дядька.


Не хочу платити каменем за камінь.


255

Хмелинський замовк. Жалував, що доторкнувся тієї стру­


ни. Чув, що обидва вони мають у своїй душі той самий


сумний акорд, якоіго' не годиться торкати. Добре, коли


мовчить.


— Дійсно гарно їхати, — почав по хвилині. їхав би так


чоловік кудись далеко-далеко . . .


— Аж до престола, — докінчив доктор, вдоволений,


що таки відплатив свойому сестрінцеві.


**


* До міста було яких двадцять кілометрів, але коні не


бігли, а летіли, ніби на крилах. Телеграфічні стовпи пере­


сувалися перед ними, кілометрове каміння втікало одне за


одним, коло ям з двірськими картоплями рохкали дики.


— Це вам дещо прози до романтичної поеми, пане Хмелинський, — сказав доктор, показуючи на чорне стадо, яке


дуже виразно відбивало від б іло го снігу.


— Бачу, пане докторе. А ле чи бачили ви два лиси на


муравлиську, як вони гралися і ніби насміхалися з нас, що


ми без рушниць.


— Справді. Чому ми не взяли рушниць?


— Нащо? Не будемо ж стріляти. їдемо з панями.


— Власне тому, що їдемо з панями. Без рушниць нині


небезпечно.


— Я не боюся.


— Я також ні. Але знаєте є тут недалеко таке місце,


де мене все страх збирає, хоч я вже всяке страхіття у житті


бачив і не боявся. Якийсь такий дивний, несвідомий страх.


— Будемо проїжджати там?


— Тепер ні. Тепер ми їдемо гостинцем. От вже недалеко


й до міста.


І-дійсно незабаром почули, як дзвінки при перших за­


лубнях змінили голос. В’їхали між будівлі.


**


* Добродійні вечорниці, чи там равт, як б у л о написано в


повідомленнях, відбувалися в офіцерськім ікасині, в домі


Перля. Його склеп і мешкання займало партер дому, на дру­


гім поверсі був готель, а на першім касино1


. 256

Сходи до касина вистелено килимами, позиченими з ради


повітової. Браму прибрали смерічками, між якими приміііщено


транспарант з написом: „Вітайте, дорогі гості” , (одна тільки


правописна похибка). Хтось дав комітетові знати, що при­


їхала графиня і в сіни вийшов бурмістр з люлькоио і голова


ж іночого товариства. Бурмістр подав руку графині, доктор


панні Марії, Хмелинський увійшов сам. Пань попросили


до жіночої гардероби, яка була обвішана килимами різних


фабрик і стилів, зібраними з цілого міста. Були тут килими


за папугами, з арабськими кіньми, з левами, тиграми, пан­


терами, але найбільше з квітами, перед якими навіть Ліней


мусів би стратити голову. Папуги кричали, коні іржали, а


квіти пахли кольонською водою, піжмом і всякими аромами


Вольфа і Сина в Кралсруе. Килими на стінах, килими на стелі,


килими на долівці, а в куті старенька жінка для інтимної


обслуги. Пані віддали їй свої футра й хустки і вийшли до


їдальні.


При дверях чекав бурмістр і ще один, якийсь молодий


пан, мабуть практикант від староства. Лю льку пана бурмістра


тримав міський поліціянт у святочнім однострої, з усіма


медалями, які здобув собі за час військової служби. Пани


подали паням „рамена” і пішли поважною, польонезовою


ходою крізь їдальню до більярдової залі.


По дорозі чули шепоти. „Ц е графиня? Це її братаниця?


Так немодно вбрані1


. .. Не (цікаві” .


Шеіпоти з жіночих кругів.


Графиня дійсно була вбрана дуже звичайно. Чорна


гладка сукня з кашміру іі білий шаль на раменах з правди­


вого бараібантського кружева. На шиї шнур перел. Більше


нічого. А пані сподівалися Боїг вість чого! Розчарувалися.


Панна Марія мала білу суконку з легкої вовни і плятиновий ланцюг з дорогоцінною гемою. Голова грецької б о ­


гині, гарної, але грізної, творила різкий контраст до виразу


її обличчя, теж гарного, але лагідного, доброго.


Так просто вбрана, — сказала* жінка президент


суду, яка навмисне на цей вечір спровадила собі поштою


257

сукню з Відня від Ґернґросса. — М огла щось гарніше „втяг­


нути” на себе.



Ігнорує нас, — відповіла донька старости, відома


своєї некрасивости. — Вони в своїм товаристві вбираються


інакше. Знаємо їх! Як я була з татком на Рів’є р і . . . — і


вона стала розказувати сотий раз про цей найзамітніший


момент із сво'єї біографій, але прёзидентова перепросила її


і бічними дверима пішла до більярдової залі, щ об ще раз


(придивитися уважно до матерії на сукні графині. Знала, щ о


на ту тему від Різдва до Великодня будуть іти суперечки в


її ж ііночих кругах.


**



На більярд положено дошки, накрито їх обрусами і п о­


кладено найцінніші виграні. Посередині лежав дик, умаєний дубовими гіллячками, той самий, що й ого вбив Хмелинський. Але поліцай з медалями на грудях і з лю лькою


пана бурмістра в руці пояснював цікавим, що пан бурмістр


ще минулого року „впакував” тому диковг три кулі іпід ліву


лопатку. Коли б не те, то він бігав би собі д о нині, бо дик


дуже „моїцної конституції” .


Коло дика лежали покірно індики власного хову пана


бурмістра, кругом стояли пляшки з вином від Перля і Верве,


а на рогах, як бастіони твердині, чотирі голови цукру. На


хребет індика поставлено паву з розпущеним, дійсно дуже


гарним хвостом, дар латинського пароха, який жертвував


того -птаха зі злости, бо вона дуже кричала і не давала йому


спати по одібі.


Гарний горобець, що? — казав молодий суплент, си


місцевого пекаря, до підстаркуватого авскультанта, якого


батько був листоношею. — Гарний горобець! Т о я порадив,


щоб його дикові на хребет покласти. Тріюмф краси, над


брутальною силою.


Панночки з пестро прибраними кошиками бігали по залі


і продавали льоси. Графиня взяла один і заплатила сто


Гульденів.


Хмелинський витягнув портфель. А ле доктор шепнув


258

йому до вуха: „Н е шарпайтеся. Заплатіть, скільки коштують


і йдіть собі далі. Вони не люблять, щоб їм імпонувати” .


Хмелинський купив 12 льосі'в і виграв свого дика. Це


викликало буцім-то загальну радість, хоч серце пані президентової засмутилося не мало, бо вона мала охоту на ту


„велику штуку” . Президент називався Стефан і дик дуже


був би придався на йсхго іменини. Д о тоїго така скіра перед


умивальню!


Дея'кі з гостей ,угазардували” . Купували силу льооів і


не могли нічого виграти. Панове з докором дивилися на тих,


що їм продавали лусті льоси.


— Беріть з-під споду, — сказала одна до свого доброго


знайомого.


Він послухав і виграв зайця.


— Бачите, мене треба слухати.


— А ле що я з зайцем зроблю ? Хіба подарую для дому


убогих так, як Хмелинський свого виграного дика.


— Принесіть до нас, буде печеня.


І вдоволені розійшлися.


Я к и й с ь мамин синок плакав, що він уже цілого гульдена


стратив і нічого не виграв, а син .інженера Стасьо купив


один льос і виграв пачку шоколяди. Мати зацитькувала його


і грозила, що не візьме більш е на „квесту” .


„Блискуча нужда” , — погадала собі графиня, перехо­


дячи попри більярд під руку з бурмістром.


— Пан бурмістр мають сьогодні багато праці, — казала


графиня, щ об щ ось сказати свому товаришеві.


— Ma vie est un com bat*) — відпо'віїв бурмістр, не забу­


ваючи додати до французького цитату своє питоме „пане


добродію ” . Маршалок повіту занедужав, його заступник ви­


їхав, взагалі багатьох паніїв сьогодні бракує, і на мене, так


єсть отже, спало багато обов’язків.


— V iver s’est militare,2) — потішала графиня.


— Маршалок і другі панове, мабуть, забули, що „noblesse


oblige” .


М оє життя це війна.


2) Жити, це значить воювати.

259


— Brillaient par leur absence.1)

:


— Але потім, О П О Т І М , то всі, пане добродію , будуть кри­


тикувати старого бурмістра.


—і L a critique est aisée, et l ’art est difficile,2) — (потішала


його графиия. — Чого то ми не зробимо для загального


добра! Bienfaicance! — пане бурмістре! — і глянула на нього


прижмуреним оком.


В цей мент бурмістр мабуть і про свою лю льку забув.


Покрутив вуса, випрямився і військовим кроком попрова­


див графиню до читальні.


* Тут стіл був перетворений у буфет. Пляшки, чарки, тор ­


ти, підноси з канапками і паштетами.


Пані в балевих сукнях з брильянтами і чеськими склами


у волоссю, в вухах, на ґорсі, де тільки можна б уло їх показати,


запрошували панів, прихвалюючи смачні перекуски і першої


якости напитки.


— Нуль-нуль! — казала докторова, показуючи нотареві


пляшку якогось лікеру.


— Ви дуже обдираієте нас, пані, — відповів нотар.


— А ви то обдирати не вмієте, — сказала докторова.


— Soyons amis! — ласкава пані; налийте чарочку, але


повну.


Практикант від староства, що провадив панну Марію,


був гладенько причесаний, мав малі „бачки” і говорив корот­


кими реченнями. Вдавав англійця. „L e style c’est l’homme'’,


— подумала собі графянка.


Коли вони входили до читальні, хлопець з готелю Перля


випустив з рук пляшку з шампаном і вона розбилася.


— О what a noble mind is here overthrown,3) — промовив


галицький Гамлет з-польська по англіїйськи.


Комітетові попросили графянку, щ об вона приняла про­


текторат над буфетом.


— Боюся, щ о моя братаниця не буде вправно1 робити


свого діла і що буфет через те потерпить втрату. Х іба па­


! ) Блищать овоєю неприсутністю.


2) Критика легка, але мистецтво трудне.


3) Який шляхотний дух тут прошв.

260

нове згодитеся, .що я за неї заплачу згори цей дефіцит, —


сказала графиня, складаючи до рук голови комітету тисячегульденовий банкнот.


Шурання ніг, З'ги'би хребтів і шепотом понеслася по валях


вістка про королівський дар графині.


Президентова тільки раменами здвигнула.


— Приїжджає в сукні, що варта не більш е ста гульденів,


а тисячами розкидає!


— Frailty thy name is woman!1) — притакнув адвокат,


який у президентів був приятелем дому.


Англійська мова входила в моду, бо вже й багатіші жиди


тримали французьких бонн до своїх дітей. Треба було пере­


ходити на англійське. „L e style c’est l’homme” .


— Щ об панна графянка не дуже трудилася, — говорив


голова комітету, — представляю їй товаришку, в таких д і­


лах дуже досвідчену даму, паню адвокатову 3. з дому графянку Б.


Пані подали собі руки.


Адвокатова 3. з дом у графянка Б. була молода, гарна


пані з тим Янусовим обличчям, яке мають пані з аристокра­


тичних родів, що віддалися за інтелігентів, значить попов­


нили вільний чи невільний гріх мезальянсу. Одним ОКЮіМ


вони звисока дивляться на своє оточення, а на другім трем­


тить сльоза смутку. Заплакана гордість. її чоловік, пам’ята­


ючи, що має жінку графянку, вбирався дуже елегантно, їздив


на коні і був чемний аж до „іімпертинееції” , як про нього


говорили в місті.


Вони могли бути щасливі, бо канцелярія „добре йшла” ,


але не хотіли. Інакше годі б у л о собі витолкувати, чому вони


не є щасливі. Адвокатова вдавала жертву насилля, себто


жертву родинної руїни, а це його доводило до злости, бо


він теж був гордий на свій старий, хоч не коронований рід.


Дітей не мали, з чого адвокатова 3. з дому графянка Б. була


дуже рада, бо нащо трагедію продовжувати в безконечність,


нехай з нею зійде до гробу, — казала зітхаючи зо своїх пов­


них, гарно точених грудей.


і ) Слабість, твоє ім’я — жінка.

261

Всхна дійсно дуже вправно робила своє буфетове діло.


Уміла кожному щось сказати то похвалити, то пришпилити


латку, як кому, — вміла, як пахуча квітка, принадити багато


бджіл до себе, чи там до буфету.


— Tout est pour le mieux dans le meilleur des mondes


possible!1


) — 'кликала панів, що якось не мали відваги п і­


дійти до стола, при котрім господарювали дві графянки.


— їм треба додати сміливости, — говорила шепотом до


Марійки, — це ж провінція, ох яка провінція, моя дорога


пані! Que diable allait il faire dans cette galere? Скажіть, нащо


я себе запрягла до такої тяжкої роботи? Наїщо?


— Bienfaisance . . . — відповіла панна Марія.


— Bienfaisance. . . бляґа. Кажу вам, все те бліхтр і о б ­


луда, моя дорога пані. Ви ще молода, молоденька, ви ще


дивитесь і не бачите, але я, — я їх знаю, як свою порожню


кишеню. Не добродійність притягнула їх сюди сьогодні, а


ви, я і ще дехто. Треба ж подивитись на когось, обсудити,


насміятися, от яка їх добродійність. їм так у голові убогі,


як мені торішній сніг. Tout comme chez nous,2) правда?


— Tout comme chez nous, — притакнула Марійка.


Скрізь люди ті самі, хоч не так само живуть.


— Ви гадаєте, що тут більше щирости, більш е правди,


ніж у нас?


— Rien n’est beau que le vrai,3) — без того нема гарного


життя.


— І тут, у так званій середній верстві ви правди не най­


дете. Вони вже вспіли перебрати від нас все, що найгірше.


Навіть не догадуєтеся, скільки тут зависти, злоби, порож ­


нечі ... Але, дорога пані: не тратьмо д ор огого часу, — і вона


піднесеним голосом стала знов припрошувати гостей до


буфету.


— Шановні панове! Хто хоче зробити собі приємність,


а бідним добро, хай спішить до нашого стола. Скоро, скоро,


бо буфет порожніє. Хто пізно приходить, той сам собі шко! ) Все найкраще приладжене на цім найліпшім з можливих світів.


2) Ц і л к о м як у нас.


3) Тільки правдиве гарне.

262

дитьі . . . W e ll roared, lion, — сказала шепотом до Марійки


і чарівна усмішка заіграла на її пишних устах.


Панні Марії подобалася та жінка, що так жваво 'пере­


скакувала від поважних думок до веселих. Почула до неї


виїмкову прихильність, якої не чула до інших пань, що


дулися, як пави, або примилювалися, як мітки.


А вже найменше 'подобався їй той пан, що її на залю


впровадив. Він тримався, мов би патик проковтнув і мовчав,


ніби кожне його слово дуката варте.


А ле ось і він підійшов до буфету, з’їв якусь канапку й


попросив лікеру. Адвокатова піднесла йому чарку.


— Чи це правдива Бенедиктицка? — спитав, заки при­


тулив уста.


— W h a t ’s in a name, that which we call a rose. B y any


other name would smell as sweet, — відповіла гарна паня

словами Шекспіра.


Побачив, що йому не бути Ромео тієї Ю лії і відповів,


кланяючися чемно-:


— З ваших рук, ласкава пані, кожна рожа пахне.


Випив і згубився в натовпі.


— Я вже втомилася, ох як утомилася!, — сказала адво­


катова. — Пане президенте! Нам належиться заслужений


відпочинок; дивіться яку силу грошей ми з людей надерли,


як які нотаріуси.


„Президент” , себто голова комітету, ще з одною панею


заняли місце за буфетом, а панна Марія зо своєю товариш­


кою 'пішли трохи перейтися по залях.


— Хто цей пан, що мене припровадив, — спитала панна


Марія.


— Подобався вам?


— Ні, але хоїчу знати.


Адвокатова шейнула їй щось на вухо, від чого воно


стало гаряче, як грань.


— Так, так, — впевняла її адвокатова; — він навіть по­


дібний до графа Адольфа. Щ о, ні? Подивіться!


А ле панна Марія не хотіла дивитись, вона чим скорше


йшла до залі, в якій відбувався концерт.


263

Там були вже воі місця заняті.


Пристали коло порога і слухали деклямації.


Донька бурмістра виголошувала „Зачумлених батько” ,


і то навіть добре, тільки надто вже патетично. Бракувало їй


почуття артистичної міри, без якої нема ніякого мистецтва.


— Шкода такої поеми для сьогоднішнього коицерту, —


сказала адвокатова.


— Я також волію її читати, як слухати; ходім у якийсь


тихий куток, відпічнемо.


— Хіба до гардероби, але там звірі.


— Звірі часом приємніші від людей.


П іш ли . . .


— Тепер можемо говорити по людськи, — сказала адво­


катова. — При людях треба грати комедію. Подумайте, той


воляпюк,1) яким вони пописуються, чи може бути щось п о ­


ганіше?. .. Ах, пані, як мені це надокучило! Яка я нещаслива!


Почуваю себе, нііба пальма пересаджена на Сибір. Хорони


вас Боже перед мезальянсом.


— Я того слова не знаю. В моїм словнику є тільки сло ­


во подружжя. Не розумію, чому ви нещасливі. Коли любите


свого чоловіка, а він вас, то чого щ е вам треба? Все інше


суєта. Мені здається, що жінка повинна бути горда, коли


має чоловіка, який утримує хату зо своєї праці.


— Якби ви знали, як та праїця виглядає,*’ як вони собі


хліб з уст виривають! Уявіть собі, нам канцелярія добре


йде, а знаєте чому? Бо я з дом у графянка. Д о нас ідуть


усякі дідичі, як свій до свого. А ле їх треба гостити, треба


,,робити око” , а це надокучить. Я до того не привикла. М оя


молодість минула серед інш ого оточення. Палата, льокаї,


коні, вигоди.


— Як ви за тим скучаєте, приїжджайте до мене. Будемо


вам раді. Знайдете, все що любите, а з чого я не користаюся.


— Як можна?


— Це тягне мене ні до коней, ні до ловів, волію гарну


розмову, фортеп’ яно, книжку.


і ) Ш тучно утворена мова, ніби якась мішанина.

264

— Особливо гарну розмову. Я щось чула про те, —


сказала пошепки адвокатова і стиснула панну Марію за


руку. — Але не гнівайтесь на мене, я зо щирого серця. Нема


чого соромитись люір.

VI.


Як щороку, так і нині накривав Антоні стіл до святої


вечері в малій їдальні.


Помагала йому „креденсова” , Анеля.


— Панна Анеля ще до сьогодні не знає, як класти чарки


до вина. Один, то ще потрапить, а як треба дати по три до


кожного „накриття” , то вже пиши пропало.


І він переставляв чарки як слід.


— А серветок у нас не ставлять „ш торцом” , прошу то


собі також десь записати.


І поївкладав серветки.


310

— А чи не забула панна Анеля стіл притрусити сіном,1


бо то нині святий вечір, а ми якісь ніби христі/яни.


— Не забула, ні! — відповіла Анеля, якій надокучили'


ті науки старого. Противитися не могла, але була недобра,'


а що злість виводить людину з рівноваги, так пустила з рук


дорогу сервську філіжанку.

Антоні почервонів і його права рука автоматично під­


нялася вгору. Але пригадав собі, що то панна і що сьогодаі


святий вечір і сховав руку в кишеню.



Хай Анеля позбирає череп’я і винесе, але так, щ


ніхто не бачив, — сказав ласкаво. А в душі погадав собі:


„щ ось це, кажуть, добре, коли посуда на святий вечір б’ється,


тільки щ об лишилося до пари” .


Потупцював у креденс,1) почислив і заспокоївся, бо ли­


шилося якраз до пари.



Д о пари! — сказав, — дав би Бог, щоб була па


Чому б не м огло бути? Хмелинський, «щоправда, не князь і


не граф, але зате чоловік добрий і мудрий, як сотворений


на чоловіка панни Марії. Може б хоч вона була щаслива. А


то гроші є, а щастя нема. Ет! — і він махнув рукою. — Візь­


мім покійного графа і графиню, тільки ж и е и та Бога хвали,


так де там! Не до пари! А тих двоє, як у кірці маку знай­


шлися. Дав би то Бог.


Він 'боявся-, щ об „ясна панночка” не віддалася за якогось


зруйнованого панка, бо з довголітнього досвіду знав, що в


таких подружжях нема „благословення Бож ого” .


— • Не чула, Анелю, чи вже там та парада скінчилася?


— Яка парада?


— А та ялинка для дітей.


— Якраз тепер кінець. Вже й панночка з паничем вер­


нулися. '


Старий ще раз обкинув оком знавця святочно накритий


стіл. Т ут тарілку посунув, там перетер серветкою вилки і


казав подавати борщ.


— Ц ь о го року буде людська вечеря, бо доктор є, а він


панських вигадок не любить, йому мусить бути християнсь-,


і ) Покоїк, в якому стоять шафи з посудом.

311

кий святий вечір, з голубцями, пирогами, навіть з кутею, по


закону. Золото не чоловік! Та щоі з того, коли парубком до


нині ходить, а волос уже таки добре сивий. І яка б то пара


була, якби так графиня . . .


Та що й казать! Прямо' не розбереш. їздить щодня, ще


коли якої біди собі в лісі напитає, і чи не краще ямби побра­


лися та зажили вкупі. Д о б р і пани та не для себе.


Вже хотів йти просити, але пригадав собі, що треба


приготовити проскуру та ще з медом, а тоді задзвонити,


бо такий тут звичай на святий в еч ір . . .


**


* — Діти вперед! — гукнув доктор, почувши дзвінок.


Хмелинський і панна Марія не противилися, і дві пари


увійшли в їдальню.


Графиня взяла тарілку з проскуркою і поділилася нею з


Марійкою.


— Дай Боже, щоб здійснилися твої бажання.


— А коли я чогось неможливого бажаю?


— Щ об лише добрі і чесні були твої бажання. Не нам


знати, що можливе, а щ о ні. А вам, докторе, я дійсно не


знаю, чого бажати, — всього доброго.


— Всього доброго, ласкава пані.


— А вам, пане Хмелинський, щ об вдались ваші пляни і


щ об не мали таких пригод, як минулого року.


— І щоб скоро оженився, — додав доктор.


Панна Марія спаленіла.


— Дивна річ, — говорив доктор, — як то молоді пан­


ночки паленіють на саму згадку про оженення, чи про від­


давання, це ніби — вдар у стіл, а ножиці озвуться.


—■ Нині святий вечір, докторе, — пригадала йому гра­


финя, — не вільно сперечатися, ані докучати нікому, мусить


бути мир.


— І сестролюбіє, чи там, братолюбіє і згода, — докін­


чив доктор.


Майже мовчки їли вечерю, особливо рибу, яку подавали


назимно й нагаря'чо, начинювану і приіправлювану на солод­


ко, бо Антоні дуже пильнував, щ об було дванадцять страв,


312

як велить старосвітський звичай. Навіть гарний сніп золотої


пшениці стояв у куті. Щоправда, якось він себе дивно по­


чував, перенесений із стодоли до розкішної палати, ніби за­


соромлений похилив колосся додолу.


— І сіно є, — сказав доктор, нащупавши його під сто­


лом ногою, — тільки квокати нема, кому.


— Як то квокати? — питала панна Марія.


І доктор розповідав, як по святій вечері діти лізуть під


стіл, квокають і шукають у сіні горіхів, як господар кутю


кидає на стелю і ворожить, чи будуть добре роїтися рої,


як худобі дають цього вечора кращу їжу, як вона раз у рік,


опівночі, говорить і як страву виносять у мшцинах для душ,


щ о прогрішилися супроти родини і хати та не мають сміливости увійти до’ неї; але їх тягне туди й вони всю ніч снуються


по саді та по городі.


Пані слухали уважно, бо хоч так довго жили на селі,.


але сільських звичаїв і вірувань не знали.


— Ц е гарно, пане докторе, — казала панна Марія, —


поетично. Ж иття без поезії якесь сухе.


На те графиня:


— Думаю, щ о така вже вдача людини, шукати поезії


у житті, що навіть найреальніша людина м'ає щось, чим за­


хоплюється, що її настроює на якусь іншу, небуденну ноту


і коли людина нічого такого не має, то вона або дуже бідна,


або дуже недобра.


— Ваша правда, графине, — відповів доктор. — У мене


був свояк, дуже багатий і дуже непоетичний чоловік. Мис­


тецтво не мало приступу до його душі. Він прямо не розумів^


як можна витрачати стільки часу на те, щоб, приміром, на­


вчитися грати на фортеп’яні. А все ж таки 'була одна пісня,


яка зворушувала його. Як співали „Родимий краю” , цей матеріяліст плакав.


Панна Марія думала, що мистецтво на те й є, щ об зво­


рушувати й ушляхетнювати людину, що музичний, плястичний, чи який там інший твір, коли не зворошує людської


душі, то віїн є тільки доказом технічної спроможности авто­


ра, більш нічого.


313

Хмелинський пробував боронити п огляд „мистецтво


для мистецтва” , але навіть панна Марія не стала по його


боці, і він уступив з позиції.


— і Мистецький твір, — казала графиня, — мусить в’ язати


.в гармонійну цілість щирий зміст з гарною формою. Гарна


форма подобається нам, але не промовліяє до душі, не зв о­


рушує і не ублагороднює, вона надокучить, як усе, що не за­


хоплює серця. Так само і найгарншга людина, коли вона


тільки своїм виглядом гарна, тільки тілом, а не душею, на­


скучить нам.


Всі вони любили мистецтво і тому розмова на ту тему


йшла живо і жваво, невимушено.


— - Думаю, — говорила графиня, — ід о народні віруван­


ня мають якусь реальну підставу. Нарід несвідомо відчуває


неодно, чого ще наука не вопіла дослідити. Пам’ ятаю, як смі­


ялися із „вроків” , із скидування вугля, ііз зашіптувань, а


сьогодні, правда, пане докторе, сьогодні й наука числиться


з гі'пнозою, сугестією, впливом на віддалення і т. д. Цікаво,


як нарід оживлює природу, як у його піснях дерева і квіти


чують біль і радість, ніби люди. М абуть у тім є чимало прав­


ди, мабуть, не одне, чого ми не знаємо, на що дивимося, мов


на мертву річ, оживе перед оком будучности. Та як би воно


й не було, краще вірити в невідоме, ніж не вірити в ніщо.


Уявіть собі селянку, яка виносить мищину із страївою на сніг


у городі, щ об блукаючі душі поживилися і пригадали собі


колишнє земне життя, невже ж вона не багатша душею від


тої пані, яка втратила віру навіть у свого чоловіка, навіть


у свою власну чесність, лежить на канапі, позіхає і в своїй


уяві шукає якоїсь останньої солодкої ягідки на дереві життя.


Яка ж бідна, яка вона одинока! Правда, Марійко?


— Не можу, тіточко, сказати, бо я таких не знала.


— І дай Боїг, щоб не довелося знати, — сказала графиня.


Та на жаль, у наших палатах їх якраз багато. Це робить,


якраз гарне на зверх, але беззмістовне життя. Життя мусить


мати зміст, хай він буде і сумний, і гіркий, але хай він буде,


правда, пане докторе?


— Правда, графине, хай буде і гіркий і сумний, але хай


314

буде зміст, щ об не було порожнечі, щоб не було нудьги і


нудота.


**


* Т ут Антоні повідомив, що якісь діти прийшли з села і


хочуть бачитись з паном Хмелинським. Поприносили йому


вечерю.


Обидві пані здивувалися, але доктор пояснив їм, що це


також народній звичай. Він казав, що найкраще попросити


їх сюди. Вони мабуть не мали відваги прийти з вечерею до


самої графині і тому голосяться до пана Хмелинсыкого, яко­


го молодш і й бідніші господарі знають з усяких перегово­


рів, парцеляїційних, залізничних і т. д.


— Покличте їх сюди, — сказала графиня.


Антоні стояв. Він не міг зрозуміти, як можна хлопських


дітей кликати до сальонів.


— Вони в чоботах, прошу ясної пані.


— А ви хотіли, щ об в такий мороз босі ходили, — за­


уважив доктор.


— Паркет, килими . . . — обстоював при своїм Антоні.


— Паркет, килими і все інше для нас, а не ми для них,


Антоні, — рішила графиня і казала покликати дітей.


Увійшли в татуньових чоботах і маминих хустках, бо


до палати було досить далеко, а мороз аж тріщав. Ховзалися по лискучім паркеті й не знали як по розкішних килимах


ступати, все, що бачили, було для них таке незвичайне, блис­


куче, сліпуче.


На переді йшов ковалів Михась, перший школяр, дитина


смілива й дуже талановита. Пустився до Хмелинського, але


той дав йому голов ою ізнак, щоб ішов д о графині. Хлоп­


чина підступив, шурнув ногами і голосно, виразно, як у


школі, тримаючи в обох руках повну кобелю, сказав:’


— Кланяються вам, пані графине, і ясній панночці і пану


докторові, і пану Хмелинському татуньо і мамуня і просіять


вас на коляду.


Графині сльози закрутилися в очах, вона взяла кобелю


з рук хлопця, поклала її на канапу і погладила його по голові,


315

Знаючи з оповідань доктора, щ о тоді годиться казати, від­


повіла:


—■Подякуій татуневі й мамуні, що пошанували нас і ска­


жи, щ о ми fix просимо до себе на третій день на коляду.


За першим підступали й інші, менше сміливі хлопці й


дівчатка і старалися виголосити традиційну промову, хоч


не всі'м вона так гладко вдавалася, як том у першому. Деякі


язик у роті забули. Але всіїх їх графиня рівно ввічливо вітала,


а панна Марія, яка дуже лю била дітей, кликала до себе, о б ­


даровувала всякими солодощ ами й чічками з деревця та


випитувала скільки їм років, чи мають рідню, чи вже вміють


читати, чи чемні вони, чи не змерзли, тощ о. Вона знала се­


лянських дітей тільки здалека і дивувалася, щ о вони такі


гарні й чемні.


— Весною то я дла вас зроблю забаву в парку. Будемо


бігати, співати і гратися м’ячем. Д обр е?


— Добре, прошу ясної паночки, — відповів смільчак, —


але до весни далеко, — і зітхнув. — Не одного щ е кашель


задавить.


— Бідні діти! — сказала панна Марія, відпровадивши їх


аж до сходів і вернувшись до свого товариства. — Бідні


діти, вони свідомі того, щ о неодне не перетриває тяжкої


зими і говорять про це так спокійно. Як ми з паном Хмелинським ровдавали їм подарунки, то була там одна дівчинка,


але така гарна, така гарна, щ о я нічого такого не бачила


в світі і тільки в полотнянці прийшла; кашляла так, щ о


страшно' б у ло слухати. Я її обдарувала кожушком і теплою


хусткою. Не хотіла вірити, що то правда, плакала з радости.


**


* — Розкажіть, якже там б уло, Марійко. Я й забула тебе


спитати, — казала графиня.


— Гарно, дуже гарно, тіточко.


— Гарно, пані графине, — повторив Хмелинський.


— Сподіваюся, — завважив доктор, зиркаючи на нього.


— Скільки радости, тіточко і якої радости! Я навіть не


уявляла собі, що можна так тішитися, як тішилися ті бідні


діти.


316

— « Пам’ ятай же Марійко, щоб ти, як будеш сама па­


нею, де зможеш, радість робила.


— Насамперед свойому чоловікові, — додав доктор.


— Пан доктор не дає мені розповідати.


— Пане докторе! — погрозила йому графиня.


— Я вже слухаю ; щ о ж було далі?


. — Як діти зійшлися, отець декан виголосив коротку


проповідь, в якій пригадав, яке то велике свято сьогодні, як


то Христос родився у стаєнці, як пастухи з дарами до нього


прийшли і сказав, щ о графиня на спомин того свята скли­


кала чемних дітей, щ об вони поклонилися новонароджено­


му Христоіві і щ об не забули нинішнього дня, в який вона по­


дбала для них про подарунки. Тоді старші діти під прово­


дом учителя відспівали колядку і іми з паном Хмелинським


роздали подарунки. Я при одній ялинці, а він при другій.


— Щ о за він? — перебив доктор.


— Він, — і показала на Хмелинського іпальїцем.


Доктор похитав головою , графиня усміхнулася.


— І якже він ті подарунки роздавав? — питався доктор.


— Д обре?


— Певно що добре, — він взагалі лонятлрвий хлопець.


— Марійко! — опам’ятувала її графиня.


А ле панна Марія була так захоплена оповіданням, що


далі говорила на Хмелинського він.


— І наречені з приходства прийшли. Тіточко, які вони


щасливі, які щасливі!


— А їм ви також подарунки піднесли?


— ■ Д е там! їм уже нічого більше не треба, вони про ніякі


скарби світа не дбають. Очей одне з одного не зводили, такі


щасливі.


Графиня голосно розсміялася. Нинішній святий вечір,


несподівані колядники, радість Марійки, вечеря в дві пари


настроїли її так якось дивно, так сердечно, їй хотілось щось


д обр ого зробити, щ ось несподівано доброго, усім, а в першу


чергу своїй найближчій, Марійці.


— Так ти кажеш, щ о наречені були дуже щасливі.


Гу-ум . . . а ти хотіла б бути такою щасливою, Марійко?


317

— Т д о ч к о !. . .


— А ви, пане Хмелинський? — питався доктор.


— Так чому ви тоді не кажете, чому не хочете бути щ ас­


ливими?


М олоді глянули одне на одного, потім на доктора і


графиню.


Хмелинський підступив до доктора, панна Марія кину­


лася на шию графині і кріліко, кріїпко притулилася до неї так,


як робила іце колись, дитиною.


— А може ти не хочеш його?


— Тіточко! — крикнула панна Марія) і затулила її уста


своїми гарячими устами.


— Так тоді, — сказала беручи її руку і подаючи Хмелинському, — хай вас Бог благословить . . . Будьте щасливі


за нас.


— Будьте щасливі за нас . . . — повторив доктор, кріпко


і довго тримаючи їх у своїх обіймах.


**


* — Антоні, — казала графиня до старого лакея, коли той


з чорною кавою увійшов до> їдальні. — П рош у казати у


великій їдальні розставити столи, накрити їх гарно, винести


з пивниці вина, кухар хай смажить усю рибу, яка лиш є, з


пекарні видати торти і тіста і покликати службу, всю служ бу


з двора, від найстаршого д о наймолодш ого. Як буде готове


— прийдемо всі четверо туди. Проведем сьогоднішній святий


вечір укупі: служба зо своїми молодими панами. Ось вони . . .


— і показала на Марійку і Хмелинського.


Антоні глянув, підніс брови, наїжив сиве волосся, уста


його стали дрижати і щ об не показати, що плаче, розкаш ­


лявся сильно.


— Слава Богу! Слава Богу! — шепотів, переводячи дух.


Побіг, щоб по цілій палаті рознести дивную новину.

КІНЕЦЬ.


home | my bookshelf | | Під тихий вечір |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу